Байда, князь Вишневецький [Пантелеймон Олександрович Куліш] (fb2) читать постранично

- Байда, князь Вишневецький 75 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Пантелеймон Олександрович Куліш

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Пантелеймон Олександрович Куліш
Байда, князь Вишневецький
(Драма, 1553 - 1564)


ДІЙОВІ ОСОБИ:

Байда, князь Дмитрій Вишневецький.

Тульчинський Самійло, його чура, а потім побратим.

Дворяне-побратими.

Посел Московський.

Посел Турецький.

Панцерний боярин.

Козаки-нетяги.

Козаки-дуки.

Радько Гузир, на прізвище Турецький Святий.

Хома Пиндюр, на прізвище Плахта.

Ганжа Андибер, гетьман Запорозький.

Костир, безрукий козак-характерник.

Козаки-січовики, козаки-зимовчаки, козацькі чури, громадські мужі, кобзар, посланці і вістовці.

Великий візир.

Сераскир.

Капудан-баша.

Беглербек.

Замковий ага.

Княгиня Вишневецька,

Байдина мати.

Катруся, її небога.

Настя Горова, шинкарка степова.

Настина наймичка.

Сцена в Вишневці над Горинню, на степу Вишневецькому, в Цариграді, на Босфорі і в Великому Лузі.


____________________
ПРОЛОГ


Три сотні й два десятки літ минуло,

Як згас у муках дух правдивий Байди,

А серце в нас лицарське не заснуло:

Так само на землі жадає правди.

Боронючи народну Гіпокрену,

Духовну зброю без устанку носим

І се на лицедійную арену

Свою борбу за правду переносим.

О музо Мельпомено, правди мати!

Дай нам тобі достойно послужити,

Народний дух з занепаду підняти,

Гасителів його посоромити

Нехай велика, люба нам тінь Байди

Од нас лиця свого не одвертає,

Нехай признає в нас героїв правди

І на борбу святу благословляє!


____________________

АКТ ПЕРВИЙ
СЦЕНА ПЕРВА


Вишневець. Дуброва під замком.

Виходить Байда, за ним Тульчинський з кобзою.

Байда

У мене в грудях серце б'ється рівно…

Султане, цісарю, королю, царю!

Ваш гнів мене довіку не злякає

І ваші милості мене не куплять.

Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,

Про все байдуже Байді Запорожцю.

Обійме смерть він, жарко поцілує,

Коралями кістяк її закрасить

І заквітчає голомозу пишно.

А жизнь - мов оковитої горілки

Коряк жемчужно-бульбашної вип'є…

Чого ж хоробре, рівноваге серце

Злякалося хмурних очей дівочих,

Їх погляду сумного та гнівного?

Великого коліна ти панятко,

Княжа Острозьке, Із'яславська вітка…

Я - Руський князь з Олега й Святослава,

Що Цариградом пишним колотили.

Твої маєтності… Я маю ширші.

Мій Вишневець повеліває світом:

Велить султанові благати Байду,

Цареві - звати в гості гайдабуру.

Та мати сина з дому проганяє

І турчином, і москалем лякає…

Гей, заспіваймо, чуро, про козацтво,

Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

(Бере в Тульчинського кобзу).

Співають

Гомін, гомін по дуброві…

Туман поле покриває…

Мати сина проганяє:

"А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе турчин візьме".-

"Мене, нене, турчин знає,

Сріблом-злотом наділяє".

Гомін, гомін по дуброві…

Туман поле покриває…

Мати сина проганяє…

"А йди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе москаль візьме".-

"Мене, нене, москаль знає,

Давно в гості закликає.

А в москаля добре жити:

Ласо їсти, гірко пити,

Бусурмена в полі бити…"

Тульчинський

Мій князю й батьку! на твоїй досаді

Будує чура твій свою надію.

Заручено тебе ще малолітком,

І дух козацький не злюбив неволі.

Тобі здається, наче рідна мати

Тебе примусом з дому проганяє,

І молодецьке серце вольне, горде

До іншої, до кращої палає.

Для мене ж над Катрусину уроду

Нема краси, ні любого звичаю:

Мені Катруся - мов зоря в погоду,

Мов чиста благовісна квітка з раю.

Байда

(загадавшись, перебирає струни. Співає).

Летить орел против сонця,

Згорда позирає:

Хто не знає закохання,

Той щастя не знає.

Пливе козак через море,

В морі потопає:

Хто не знає закохання,

Той журби не знає.

Ні, струни сі ослабли, заніміли

В моїм буянні кримськими степами,

В гонитвах за прудкою татарвою,

За дикими бахматами-вітрами.

Одна струна дзвінить потужно в мене,

Мов те піро орлине против бурі;

Мов Чорне море грає-заглушає

Всі інші співи на моїй бандурі.

(Співає).

Гомін, гомін по дуброві…

Туман поле покриває…

Мати сина проганяє…

Виходить княгиня Вишневецька з Катрусею.

Княгиня

Мій орле сину! де твій розум дівся?

Щоб я тебе та з дому проганяла!

Жене тебе не мати з дому, синку,

А вольна воля, самохіть козацька,

Що на Низу, мов болесті, набрався,

Проявою в Литві й на Русі стався.

Байда

Моєї болесті, голубко-нене,

Козацтво низове не знає звіку.

Воно коралі, жемчуги турецькі

Дарує з жарту степовій шинкарці.

Княгиня

А ти ж хіба не з жарту, синку, співом

Про любощі сумні - гаї сповняєш?

Невже ти справді сумом тим сумуєш,

Що ним луна пісень твоїх лунає?

Ще, як змуровано замкові мури,

Вони пісень таких сумних не чули…

Чого тобі, мій синку, сумовати

І серцю неньки туги завдавати?

Байда

Не сум, а жаль бере мене великий

На той гнівливий та понурий погляд.

Ніхто не смів на мене так дивитись,

Ні пишний москвитин, ні турчин бучний,

І я ні перед ким очей не знизив,

А тут почув немовби страх у серці.

Я