Віктор Бурлай, Леонід Залата
УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ
Фантастичні оповідання
Леонід Залата
ЇЇ ГОЛОС
1
Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови.
Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою.
— Це твоє останнє слово, Юліс?
— Так, Ване, я вирішив.
Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними…
— Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван.
Усі повторили традиційне прощання:
— Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.
2
Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик.
В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.
Юліс кинувся навстріч:
— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…
Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.
— Ти перебільшуєш, любий.
Юліс заквітчав її голову вінком.
— Так колись робили наші предки.
Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.
— Дякую. Це справді гарно.
Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.
Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.
— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.
Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.
Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.
Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.
Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.
— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.
Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.
Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.
Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.
— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…
— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.
— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…
— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?
— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.
Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве
Последние комментарии
12 часов 32 минут назад
12 часов 50 минут назад
12 часов 59 минут назад
13 часов 35 секунд назад
13 часов 3 минут назад
13 часов 20 минут назад