Колиска на орбіті. Збірка [Артур Чарльз Кларк] (fb2) читать постранично, страница - 3

викривають фальшиву мораль капіталістичного суспільства, що намагається виправдати насилля над людською особою.

Данія та Японія представлені на карті світової фантастики іменами своїх відомих письменників Нільса Нільсена й М. Фукусіми, цих прогресивних художників слова з їхньою вірою в людину, в торжество добра й розуму на планеті.

Друга половина XX століття характерна особливим розвитком фантастики в країнах соціалістичної співдружності. Це література виразного соціального оптимізму, важливих моральних проблем, які аналізуються в час найвищих досягнень науково-технічної революції і в контексті всього історичного досвіду людства. Фантастику країн соціалістичного табору в цьому збірнику представлено творами Гюнтера Крупката з НДР, Еміла Христова з Болгарії і Володимира Коліна з Румунії.

Різні письменники, різні стилі і “почерки”. Від гостросатиричного Роберта Шеклі й по-діловому доскіпливого Еміла Христова.

Різні тематичні материки. Від переосмисленої з нового погляду біографії класика американської літератури Томаса Вулфа в надзвичайно поетичному оповіданні Рея Бредбері “Про блукання вічні та про Землю” й до історичних ретроспекцій у творі “Лнага” Володимира Коліна.

Різні варіанти майбутнього. Від технічних утопій Артура Кларка й до соціальних застережень Гюнтера Крупката.

Різні прийоми “організації” матеріалу. Від імітації репортажу й аж до сучасної літературної казки, притчі.

Така вона сьогодні, багатолика фантастика.

Але є в цих авторів одна найголовніша спільність: хоч би як вони захоплювалися — хто більше, а хто менше — дивовижними здобутками науки й техніки, хоч би як вабили їх прогнози нових відкриттів науки й техніки, найважливішим з усього на планеті бачиться їм людина, від якої залежить майбутнє нашої цивілізації.

І це, безсумнівно, має принципове значення, бо нагадує людині про її відповідальність за все на планеті. Така фантастика посилює веління совісті й розуму людини.

Михайло Слабошпицький

А. Азімов МОЛОДІСТЬ

1

У шибку брязнули камінчики — і хлопчик сонно завовтузився. Брязнули ще раз — прокинувся. Сів у ліжку, весь напружився. Минули секунди, поки збагнув, де він. Звичайно, він не вдома. Він за містом. Тут холодніше, ніж вдома, за вікном зелень.

— Щуплий!

Шепіт був хрипкий, сторожкий, і хлопчик кинувся до вікна.

Насправді його не так звали, та новий друг, з яким він недавно заприязнився, ледь кинувши оком на його худорляву постать, сказав:

— Ти — Щуплий! — і додав: — А я — Рудий.

Справжнє ім’я у нього також було інше, але “Рудий” цілком пасувало йому. Вони здружилися одразу тією безкорисливою, щирою дружбою, яка завжди буває в дітей, доки вони не стануть дорослими.

Щуплий гукнув:

— Гей, Рудий! — і радісно замахав другові, струснувши із себе залишки сну.

Рудий хрипким шепотом урвав його:

— Тихше! Хочеш усіх розбудити?

Щуплий тільки зараз помітив, що сонце ледве підхопилося над невисокими пагорками, тіні ще довгі й бліді, а трава росяна. Він притишено спитав:

— Чого тобі?

Рудий подав знак вийти.

Щуплий похапцем одягнувся, вдоволений, що може обмежити сьогодні ранковий туалет: побризкався ледь тепленькою водичкою. Поки біг до виходу, вона висохла, однак надворі шкіру знову зволожила роса.

Рудий сказав:

— Тихо, ти, бо як прокинеться мама, або татко, або твій татко, або навіть хтось із слуг, буде лементу: “Негайно вернись додому! Бігатимеш по росі — застудишся й помреш!”

Він так схоже передав інтонацію, що Щуплий розреготався й подумав: “Кращого товариша годі шукати”.

— Ти щодня ходиш сюди, Рудий? — поцікавився він. — Завжди удосвіта? Га? Ніби весь світ належить лише тобі, правда ж, Рудий? Навколо ні душі, і так все гарно.

Він почувався гордим: йому дозволили ступити у цей прекрасний світ.

Рудий скоса глянув на нього й недбало сказав:

— Я вже давно на ногах. Ти нічого не чув уночі?

— А що?

— Та гриміло.

— Невже була гроза? — здивувався Щуплий.

Він ніколи не міг спати під час грози.

— Та ні, лише грім. Я почув, як гримнуло, визирнув із вікна, а дощу не було. Лише зірки, і небо якесь білясте, розумієш?

Щуплий зовсім не був того певен, але кивнув на знак згоди.

— От я й вирішив вийти, — вів далі Рудий.

Вони йшли зеленою обочиною бетонної дороги, яка розділяла навпіл довколишню місцевість, вилася вниз долом і щезала між пагорками. Дорога була дуже давня: навіть батько Рудого не міг сказати синові, коли її проклали, проте ні тріщинки на ній, ні вибоїнки.

— Таємницю умієш берегти? — спитав Рудий.

— Аякже! Що за таємниця?

— Таємниця та й годі. Може, скажу, може, й ні. Я ще й сам не вирішив.

Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.

Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що