викривають фальшиву мораль капіталістичного суспільства, що намагається виправдати насилля над людською особою.
Данія та Японія представлені на карті світової фантастики іменами своїх відомих письменників Нільса Нільсена й М. Фукусіми, цих прогресивних художників слова з їхньою вірою в людину, в торжество добра й розуму на планеті.
Друга половина XX століття характерна особливим розвитком фантастики в країнах соціалістичної співдружності. Це література виразного соціального оптимізму, важливих моральних проблем, які аналізуються в час найвищих досягнень науково-технічної революції і в контексті всього історичного досвіду людства. Фантастику країн соціалістичного табору в цьому збірнику представлено творами Гюнтера Крупката з НДР, Еміла Христова з Болгарії і Володимира Коліна з Румунії.
Різні письменники, різні стилі і “почерки”. Від гостросатиричного Роберта Шеклі й по-діловому доскіпливого Еміла Христова.
Різні тематичні материки. Від переосмисленої з нового погляду біографії класика американської літератури Томаса Вулфа в надзвичайно поетичному оповіданні Рея Бредбері “Про блукання вічні та про Землю” й до історичних ретроспекцій у творі “Лнага” Володимира Коліна.
Різні варіанти майбутнього. Від технічних утопій Артура Кларка й до соціальних застережень Гюнтера Крупката.
Різні прийоми “організації” матеріалу. Від імітації репортажу й аж до сучасної літературної казки, притчі.
Така вона сьогодні, багатолика фантастика.
Але є в цих авторів одна найголовніша спільність: хоч би як вони захоплювалися — хто більше, а хто менше — дивовижними здобутками науки й техніки, хоч би як вабили їх прогнози нових відкриттів науки й техніки, найважливішим з усього на планеті бачиться їм людина, від якої залежить майбутнє нашої цивілізації.
І це, безсумнівно, має принципове значення, бо нагадує людині про її відповідальність за все на планеті. Така фантастика посилює веління совісті й розуму людини.
Михайло Слабошпицький
А. АзімовМОЛОДІСТЬ
1
У шибку брязнули камінчики — і хлопчик сонно завовтузився. Брязнули ще раз — прокинувся. Сів у ліжку, весь напружився. Минули секунди, поки збагнув, де він. Звичайно, він не вдома. Він за містом. Тут холодніше, ніж вдома, за вікном зелень.
— Щуплий!
Шепіт був хрипкий, сторожкий, і хлопчик кинувся до вікна.
Насправді його не так звали, та новий друг, з яким він недавно заприязнився, ледь кинувши оком на його худорляву постать, сказав:
— Ти — Щуплий! — і додав: — А я — Рудий.
Справжнє ім’я у нього також було інше, але “Рудий” цілком пасувало йому. Вони здружилися одразу тією безкорисливою, щирою дружбою, яка завжди буває в дітей, доки вони не стануть дорослими.
Щуплий гукнув:
— Гей, Рудий! — і радісно замахав другові, струснувши із себе залишки сну.
Рудий хрипким шепотом урвав його:
— Тихше! Хочеш усіх розбудити?
Щуплий тільки зараз помітив, що сонце ледве підхопилося над невисокими пагорками, тіні ще довгі й бліді, а трава росяна. Він притишено спитав:
— Чого тобі?
Рудий подав знак вийти.
Щуплий похапцем одягнувся, вдоволений, що може обмежити сьогодні ранковий туалет: побризкався ледь тепленькою водичкою. Поки біг до виходу, вона висохла, однак надворі шкіру знову зволожила роса.
Рудий сказав:
— Тихо, ти, бо як прокинеться мама, або татко, або твій татко, або навіть хтось із слуг, буде лементу: “Негайно вернись додому! Бігатимеш по росі — застудишся й помреш!”
Він так схоже передав інтонацію, що Щуплий розреготався й подумав: “Кращого товариша годі шукати”.
— Ти щодня ходиш сюди, Рудий? — поцікавився він. — Завжди удосвіта? Га? Ніби весь світ належить лише тобі, правда ж, Рудий? Навколо ні душі, і так все гарно.
Він почувався гордим: йому дозволили ступити у цей прекрасний світ.
Рудий скоса глянув на нього й недбало сказав:
— Я вже давно на ногах. Ти нічого не чув уночі?
— А що?
— Та гриміло.
— Невже була гроза? — здивувався Щуплий.
Він ніколи не міг спати під час грози.
— Та ні, лише грім. Я почув, як гримнуло, визирнув із вікна, а дощу не було. Лише зірки, і небо якесь білясте, розумієш?
Щуплий зовсім не був того певен, але кивнув на знак згоди.
— От я й вирішив вийти, — вів далі Рудий.
Вони йшли зеленою обочиною бетонної дороги, яка розділяла навпіл довколишню місцевість, вилася вниз долом і щезала між пагорками. Дорога була дуже давня: навіть батько Рудого не міг сказати синові, коли її проклали, проте ні тріщинки на ній, ні вибоїнки.
— Таємницю умієш берегти? — спитав Рудий.
— Аякже! Що за таємниця?
— Таємниця та й годі. Може, скажу, може, й ні. Я ще й сам не вирішив.
Рудий зламав на ходу довгу гнучку стеблину папороті, акуратно пообскубував листочки і хльоснув нею, мов батіжком.
Мить — і він уже в уяві на баскому коні, що
Последние комментарии
18 минут 57 секунд назад
3 часов 37 секунд назад
10 часов 23 минут назад
16 часов 8 минут назад
17 часов 15 минут назад
18 часов 12 минут назад