календаря — традиційний
спосіб мислення або, як ви щойно зауважили, здоровий глузд, — літній чоловік
увесь час нервово відбивав дріб тонкими довгими пальцями, ніби то був не зшиток, а клавесин. —
Якщо цю монографію прийняти всерйоз, то маємо вже готові теоретичні підвалини для створення
хрономобіля.
— Атож, — погодився пасажир. — Слід лише усвідомити, що вектор часу можна обернено
поляризувати в системі від сучасного до минулого. — Він підвівся і, скинувши куртку, почепив її в
кутку біля дверей. Крізь батистову сорочку проглядався міцний торс.
— Отже, коли повірити Заміховському, — літній чоловік нарешті перестав барабанити пальцями
і поклав долоню на зшиток, — то ми, Славко, скоро їздитимемо по зразки порід не на свердловини
Донбасу, а в саму карбонову систему, — чоловік тихо засміявся.
— Хоч в архей, — відповів вусань, — аби польові платили. — Він сидів, стомлено розвалившись
і випроставши худі довгі ноги.
Пасажир завважив, що в його літнього сусіди густе, зачесане на проділ русяве волосся,
широкий, без жодної зморшки, лоб, засмагле обличчя.
У дверях з’явилася провідниця з тацею… Чай був міцний і гарячий. Дівчина відпивала
маленькими ковтками, її повні губи м’яко торкалися країв склянки.
Літній чоловік тим часом знову розгорнув книжку, зауважив:
— Щось не второпаю, який саме спідометр пропонує автор до своєї машини часу. — В голосі не
було більше іронії.
— Уран-свинцевий годинник, — відповів пасажир, обережно відпиваючи зі склянки.
— Дивно, досі цим годинником відміряли час у системі від минулого до сучасного, — нерішуче
нагадав літній чоловік.
На запалих щоках рудого вусаня заграла ґречна усмішка.
— Мабуть, уже існують способи, з допомогою яких можна відновлювати свинець аж до урану,
тобто радіоактивний розпад навпаки, — сказав він.
Літній чоловік докірливо подивився на вусаня.
Але пасажир, послабивши краватку та розстебнувши комір, повів незворушно:
— Усе значно простіше. Час вимірюється не в період руху машини, а на
зупинках. Тобто машина визначає вік породи, на якій вона стояла до подорожі і на наступній
зупинці. Різницю ділять на хвилини, які відлічить годинник, — пасажир підсмикнув манжет сорочки,
показавши зап’ястя з масивним білим годинником. — Швидкість визначається в тисячах або й
мільйонах років на хвилину.
— Цікаво, цікаво… — промовив літній чоловік і по хвилі спитав: — Бачу, ви розумієтесь на
радіоактивних методах визначення віку порід?
— Так. Я працював у лабораторії Браїлка. Маєте його знати. Його всі палеонтологи знають.
Адже ви палеонтолог?
— Угадали. Який же тісний світ!
— У просторі. В часі він не тісний, — зауважив пасажир.
Палеонтолог узяв свою склянку і, не поспішаючи, мовчки пив уже холодний чай. Нарешті
порушив мовчанку:
— Ви сказали, що працювали в лабораторії Браїлка. Зараз уже не працюєте?
— Ні.
— Я здогадуюсь чому, — всміхнувся палеонтолог.
— Слушно здогадуєтесь, — серйозно мовив пасажир.
— Ну, і що ви збираєтесь робити далі?
— Шукатиму організацію, де б вивчали проблему часу.
— Мирославе Петровичу, а може, товариша зацікавить ота організація на Ігрені, де працюють у
білих халатах? Там, здається, щось подібне вивчають, — обізвався вусань.
— Гадаю, ні, — лагідні зеленкуваті очі вченого на мить недобре зблиснули. — Гадаю, Славко,
та організація навряд чи зацікавить нашого сусіду по купе. До речі, як вас звати?
— Олексою. Олексою Заміховським.
Учений глянув на останню сторінку верстки і прочитав:
— Олекса Михайлович Заміховський… То це ви?! — запитав.
— Авжеж…
— Вибачте, що обізвав вас ілюзіоністом від науки. Але, погодьтесь, як на нормальний глузд,
це справді трохи теє… — Повагавшись, літній чоловік додав, поклавши руку на зшиток: — Звісно,
далі верстки цей матеріал не пішов?
Сусід на те тільки всміхнувся.
Директорові було байдуже до проблеми часу. Але його доконав останній аргумент: лабораторія,
хоч і списана з космічного центру як морально застаріла, була начинена різною електронною
апаратурою, отже, вимагала спеціаліста. А Заміховський, що там не кажи, працював у самого
Браїлка.
З приймальні Мирослав Петрович повів нового науковця на інститутське подвір’я, де в кутку
між двома висотними будинками стояло щось схоже на металевий гараж, з вузенькими дверцятами і
круглими ілюмінаторами. Поки вчений нишпорив по кишенях, шукаючи ключі, Заміховський оглянув
тильну стіну старовинної споруди головного корпусу, яка, на противагу блакитному фасадові, була
сіра й облуплена. Оживляли її тільки високі, заокруглені зверху вікна. Раптом його погляд
зупинився на вікні третього поверху, де дівчина, з якою він їхав у поїзді, поливала на підвіконні
квіти. Вона дивилася на нього без тіні усмішки, ніби вперше бачила.
Нарешті клацнув замок. Приміщення всередині було облицьоване сірим пластиком. Довгий
вузенький стіл нагадував шинквас у
Последние комментарии
5 часов 17 минут назад
11 часов 2 минут назад
12 часов 8 минут назад
13 часов 6 минут назад
13 часов 21 минут назад
22 часов 31 минут назад