Герои романа, пользуясь “машиной времени”, проникают в далекое прошлое нашей планеты. Мы
видим, как, будто по ступенькам винтовой лестницы, поднимается в своем развитии все живое на
Земле…
В произведении остро ставятся морально-этические проблемы, возникающие в коллективе научных
работников. Автор декларирует главную мысль: на создание высшей формы жизни природа истратила
много миллионов лет, а уничтожить ее на планете, пустив в ход ядерное оружие, можно вмиг. И тем
дороже становится для нас эта жизнь.
Рецензенти
МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ
МИКОЛА СОРОКА
ЧАСТИНА ПЕРША
Fortis imaginatio generat casum.[1]У купе пахло свіжою білизною, комплекти якої лежали на полицях. Під
вікном сидів чоловік років на тридцять п’ять і час від часу поглядав на двері. До відходу поїзда
лишалося три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив змійку коричневої
вельветової куртки і схилився над зшитком друкарських відбитків. Він так заглибився в читання, що
й не помітив, як рушив поїзд, як повільно поплив назад сірий фасад вокзалу, в вітражах якого,
здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося у склі проміння призахідного сонця. В коридорі
почулися квапливі кроки й захекані голоси. В купе зайшла дівчина в синіх джинсах і смугастій
безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий довгий хлопець із рудими вусами.
Подорожні привітались.
Рудий молодик і його літній супутник утягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на
руках, силкувалися упхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, ще зовсім новий, нагадував
велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, наче лапи. Чоловік у
вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді
поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусаня. Під курткою випиналися
тугі біцепси. Другий рюкзак, якого молодик утягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте й
він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками, як двома
очима.
— Спасибі, — подякував літній чоловік.
Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до зшитка. Але не читалося. Не
давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчинки. Щось було в ній від
школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї
зацікавленості. Подорожній закрив зшиток і, розширивши білосніжні фіранки, задивився у вікно.
Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав уздовж лісосмуги, яка щохвилини
обстрілювала вікна купе вогнем заходу…
— Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову од
вікна, побачив перед собою літнього сусіду по купе, який, короткозоро мружачись, намагався
розібрати прізвище автора на першій сторінці: — О. Замітовський…
— Заміховський, — поправив пасажир.
— Справді. — Чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави
строкатої сорочки, мовив: — Дозвольте глянути?
Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце під вікном, сказав:
— Сідайте, тут зручніше.
Перегорнувши першу сторінку зшитка — то була верстка невеликої книжки, — літній чоловік
досить швидко пробіг очима зміст.
— Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь
вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо.
— З позиції здорового глузду, — озвався пасажир. У словах “здоровий глузд” вчувалася така ж
іронія, як у його сусіди перед тим.
Літній чоловік із цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки,
він знайшов якийсь розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці раз по раз
шелестіли сторінками. На довгастому, з тонкими рисами обличчі весь час вигравала ледь вловима
посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, здавалося б, що
чоловік розважається збірником анекдотів чи жартів. Нарешті закрив верстку і сидів мовчки, щось
обмірковуючи.
— Але ж і конгломерат! — обізвався по хвилі. — Тут тобі й філософія, і фізика, й
математика, й радіаційна хімія.
— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій
куртці.
— Тим-то й ба — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав
талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.
— Що ж вам заважає вірити й далі?
— Мабуть, те саме, що й моїм опонентам: вірити в ідею геологічного
Последние комментарии
1 день 17 часов назад
1 день 21 часов назад
1 день 23 часов назад
2 дней 1 час назад
2 дней 2 часов назад
2 дней 3 часов назад