Тільки мить [Віктор Савченко] (fb2) читать постранично

- Тільки мить (а.с. Пригоди. Фантастика ) 2.63 Мб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Віктор Васильович Савченко

Настройки текста:






Науково-фантастичний роман

Художник ВАЛЕРІЙ СЮРХА

Герои романа, пользуясь “машиной времени”, проникают в далекое прошлое нашей планеты. Мы видим, как, будто по ступенькам винтовой лестницы, поднимается в своем развитии все живое на Земле…

В произведении остро ставятся морально-этические проблемы, возникающие в коллективе научных работников. Автор декларирует главную мысль: на создание высшей формы жизни природа истратила много миллионов лет, а уничтожить ее на планете, пустив в ход ядерное оружие, можно вмиг. И тем дороже становится для нас эта жизнь.

Рецензенти

МИКОЛА СЛАВИНСЬКИЙ

МИКОЛА СОРОКА





ЧАСТИНА ПЕРША

Fortis imaginatio generat casum.[1]

У купе пахло свіжою білизною, комплекти якої лежали на полицях. Під вікном сидів чоловік років на тридцять п’ять і час від часу поглядав на двері. До відходу поїзда лишалося три хвилини, а сусідів по купе — жодного. Чоловік підвівся, розпустив змійку коричневої вельветової куртки і схилився над зшитком друкарських відбитків. Він так заглибився в читання, що й не помітив, як рушив поїзд, як повільно поплив назад сірий фасад вокзалу, в вітражах якого, здавалося, вирувала пожежа. То відбивалося у склі проміння призахідного сонця. В коридорі почулися квапливі кроки й захекані голоси. В купе зайшла дівчина в синіх джинсах і смугастій безрукавці, за нею — непоказний літній чоловік і худорлявий довгий хлопець із рудими вусами.

Подорожні привітались.

Рудий молодик і його літній супутник утягли до купе туго напханий рюкзак і, піднявши на руках, силкувалися упхнути в нішу над дверима. Другий рюкзак, ще зовсім новий, нагадував велетенську зелену жабу, що розсілася в коридорі. Його лямки звисали, наче лапи. Чоловік у вельветовій куртці подумки тішився з марних зусиль прибулих, мовляв, охляли, чи що, а тоді поспішив на допомогу. Він мав широкі похилі плечі і зріст, як у вусаня. Під курткою випиналися тугі біцепси. Другий рюкзак, якого молодик утягнув за лямки до купе, виявився ще важчим. Проте й він опинився в ніші над дверима і вже поблискував звідти двома анодованими застібками, як двома очима.

— Спасибі, — подякував літній чоловік.

Подорожній щось буркнув, мовляв, за віщо ж, і знову сів до зшитка. Але не читалося. Не давали лукаві, а ліпше сказати, зухвалі очі кругловидої смаглявої дівчинки. Щось було в ній від школярки, яка ще не навчилася привертати до себе уваги, не виказуючи при цьому своєї зацікавленості. Подорожній закрив зшиток і, розширивши білосніжні фіранки, задивився у вікно. Поїзд уже минув передмістя, коксохімічний завод і тепер мчав уздовж лісосмуги, яка щохвилини обстрілювала вікна купе вогнем заходу…

— Гіпотетичні аспекти перебігу часу, — почувся тихий голос. Пасажир, повернувши голову од вікна, побачив перед собою літнього сусіду по купе, який, короткозоро мружачись, намагався розібрати прізвище автора на першій сторінці: — О. Замітовський…

— Заміховський, — поправив пасажир.

— Справді. — Чоловік кинув на горішню полицю рушник та мильницю і, розсукуючи рукави строкатої сорочки, мовив: — Дозвольте глянути?

Пасажир у коричневій куртці підвівся, звільняючи місце під вікном, сказав:

— Сідайте, тут зручніше.

Перегорнувши першу сторінку зшитка — то була верстка невеликої книжки, — літній чоловік досить швидко пробіг очима зміст.

— Час, енергія та паралельність існування різних історичних епох, — прочитав він з ледь вловимою іронією в голосі. — Нісенітниця, — сказав твердо.

— З позиції здорового глузду, — озвався пасажир. У словах “здоровий глузд” вчувалася така ж іронія, як у його сусіди перед тим.

Літній чоловік із цікавістю глянув на співбесідника, однак промовчав. Погортавши сторінки, він знайшов якийсь розділ і заглибився в читання. Читав швидко. Сухі нервові пальці раз по раз шелестіли сторінками. На довгастому, з тонкими рисами обличчі весь час вигравала ледь вловима посмішка. Коли б не гіллясті темні судини, що понабрякали під шкірою на скронях, здавалося б, що чоловік розважається збірником анекдотів чи жартів. Нарешті закрив верстку і сидів мовчки, щось обмірковуючи.

— Але ж і конгломерат! — обізвався по хвилі. — Тут тобі й філософія, і фізика, й математика, й радіаційна хімія.

— І що ж, ви помітили в тому конгломераті протиріччя? — поцікавився пасажир у коричневій куртці.

— Тим-то й ба — так хвацько все припасовано, що й леза у шпарину не просунеш. Писав талановитий ілюзіоніст від науки. Я, коли читав, вірив.

— Що ж вам заважає вірити й