Загибель Уранії [Микола Олександрович Дашкієв] (fb2) читать онлайн

Книга 96965 устарела и заменена на исправленную

- Загибель Уранії 1.89 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Микола Олександрович Дашкієв

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Микола Дашкієв Загибель Уранії

Відомим і невідомим, близьким і далеким — усім, хто бореться за мир і життя на Землі, — з надією і вдячністю присвячує

автор

Частина перша Земля і небо

Всупереч законам природи

Паніка в Сполучених Штатах Америки спалахнула в суботу, 5 грудня 19… року, рівно о дев'ятій вечора за нью-йоркським часом.

Несподівано урвалося верещання джазів численних радіомовних станцій. Потьмяніли й згасли екрани телевізорів. На кілька хвилин в ефірі запала така незвична для цієї країни пауза, що мільйони американців затамували подих, чекаючи чогось незвичайного, неминучого, страшного.

І ось в цю мертву, сторожку тишу врізалось тоскне завивання сирен. З усіх гучномовців залунали перелякані голоси дикторів:

— Атомна тривога!.. Справжня бойова атомна тривога!.. Атомна тривога!

Важко уявити, що сталося в наступні хвилини. Мільйони людей, яким щодня протягом довгих років торочили про жахи атомної війни, забули всі настанови та інструкції і стрімголов кинулися до бомбосховищ та вестибюлів метро.

Бігли жінки й діти, бізнесмени й гангстери, напівголі кафешантанні дівчата і поважні сенатори. Втікали продавці з магазинів, телефоністки з апаратних, ліфтери з кабін ліфтів, робітники з заводів. Прокладаючи собі шлях гумовими палицями, мчали до сховищ полісмени.

А коли раптом було вимкнуто струм і найбільше місто світу поринуло в темряву, почалося таке, що не приверзеться й божевільному.

Зойки, прокльони, плач, істеричний регіт і одчайдушний лемент злились у голосне тоскне гудіння, яке важко пливло над містом, зависало над майданами і станціями метро, у вузьких вуличках поміж височезних хмарочосів.

Страх перед атомною бомбою завдав чи не більшого лиха, аніж його завдала б сама бомба: люди, втративши глузд, топтали, калічили й убивали одне одного. І коли розпач приречених досягнув межі, небо над Нью-Йорком раптом розкололося навпіл.

З півночі на південь, наче аж чіпляючись за дахи хмарочосів, промчало широке пасмо сліпучо-білого полум'я. Від громового вибуху здригнулася земля, захитались будинки, приснули в усі боки осколки шибок та вітрин. За цим ударом гримнув ще один, а потім ще й ще… І ось останній, поступово даленіючи, прокотився луною та й затих десь аж над Карібським морем. А над Нью-Йорком знову залягла страшна, мертва тиша.

Не стогнали поранені, не голосили матері, не плакали діти. Люди сиділи, стояли, лежали в тих позах, в яких їх застав спалах, і не наважувалися навіть поворухнутись, бо не знали, чи живі вони, чи, може, вже мертві й ось-ось розсипляться на порох. Настала та межа людських переживань, коли не буває ні прокльонів, ні плачу, а тільки скорботне мовчання.

Ніколи досі людству всієї Землі не загрожувала така смертельна небезпека, як в оці хвилини. За сигналом бойової тривоги вже розкрилися стальні капоніри стартових злагод балістичних ракет на воєнних базах Америки, загуркотіли мотори міжконтинентальних бомбардувальників, навантажених атомними та водневими бомбами. Досить було б натиснути кнопки — і почалося б те, чого вже нічим не зупиниш. Та в цю мить несподівано спалахнуло світло і пролунали сигнали відбою атомної тривоги. Диктори оголосили, що трапилася прикра помилка: над Америкою промчала не атомна балістична ракета, а величезний метеорит.

І знову в місті замерехтіли, засяяли різнобарвні, химерні реклами, заіржали, заверещали джази, на екранах телевізорів з'явилися гангстери й красуні, привиди й атомні пістолети.

А наступного дня у всіх газетах було вміщено сенсаційне повідомлення:

«Метеорит повертається!!! За розрахунками професора Коллінза, цей метеорит перетворився на супутника Землі.

Стежте за нашими повідомленнями!»


Йєллоустонську Національну астрономічну обсерваторію, як голодне гайвороння, обсіли кореспонденти газет і телевізійних агентств. Вони нахабно лізли в кожну шпаринку, не давали нікому спокою і дезорганізували всю роботу серйозного наукового закладу. На них не впливали ні умовляння, ні погрози. Щоб здихатися цієї навали, треба було задовольнити її невгамовну цікавість, відповісти на всі, бодай найбезглуздіші запитання.

Хоч-не-хоч довелося влаштовувати прес-конференцію. Маючи сумнів щодо рівня наукових знань газетярів, директор обсерваторії професор Коллінз понад годину розповідав у найпопулярнішій формі про новий метеорит та його майбутню долю. Але цього виявилося замало, і на професора обрушилась ціла злива запитань.

— Чи правда, містер Коллінз, що метеорит, названий вашим іменем, складається з чистого плутонію?

— Як ви гадаєте, професоре, чи не спробують росіяни захопити наш метеорит?

— Скажіть, чи не можна використати наш метеорит як космічну воєнну базу?

Коллінз ледве встигав відповідати на запитання.

— Коли б метеорит складався з плутонію, він, маючи таку велетенську масу, вибухнув би… Про наміри росіян спитайте в них самих… Воєнною базою метеорит бути не може, бо незабаром впаде на Землю.

— Чому впаде?

— Як і всі штучні супутники — внаслідок тертя об повітря. Метеорит пролетів на висоті двадцять миль над землею і вже помітно втратив швидкість.

— І де він має впасти?

— За попередніми розрахунками, десь у районі озера Байкал.

— А чому саме там?

Професор Коллінз витер піт з лисини і люто глянув на того, хто поставив таке безглузде запитання.

— Навіть федеральне бюро не зможе висунути проти метеорита обвинувачення в антиамериканізмі. Його тягне в Росію цілком аполітична, але непоборна сила всесвітнього тяжіння… Закони природи непорушні, панове газетярі!.. А щодо складу метеорита — ніхто нічого не може відповісти з певністю. Можу тільки сказати, що після його прольоту над Америкою в ніч на шосте грудня з'явилась потужна радіоактивна хмара. Походження її невідоме.

Прес-конференція на цьому закінчилась, а вранці наступного дня всі газети опублікували інтерв'ю професора Коллінза в довільних інтерпретаціях власних кореспондентів. Газети писали, що, за розрахунками професора Коллінза, 14 грудня, о 23-ій годині 48 хвилин, метеорит, описавши повний еліпс навколо Землі, мав промчати над Нью-Йорком вдруге, починаючи рух по новій, значно меншій орбіті. В статтях авторитетно запевнялось, що цього разу, внаслідок зменшення швидкості космічного тіла, будинкам і людям не буде заподіяно ніякої шкоди.

Астрономи всі ці дні працювали, не знаючи спочинку. Найбільші обсерваторії світу одна по одній підтверджували розрахунки професора Коллінза. Величезний як на земні масштаби метеорит був безмежно малий проти інших космічних тіл, і тому його не могли побачити навіть у найпотужніші телескопи, але тепер він став бранцем Землі. Несхибні математичні формули в першу-ліпшу мить визначали його положення в просторі з точністю до кілометра.

Однак трапилося щось незвичайне, неймовірне. Всупереч законам природи, метеорит врізався в земну атмосферу на добу раніше визначеного часу і зовсім не в тому місці, де йому належало. Як і першого разу, він лишив по собі потужну радіоактивну хмару невідомого походження.

Серед астрономів зчинився справжній переполох. Закони фізики такі точні, що навіть незначне запізнення в русі планети Урана дало можливість французькому вченому Левер'є не тільки теоретично довести існування нової планети, Нептуна, але й безпомилково вказати її місце. Раптове зменшення швидкості та зміну площини обертання метеорита-супутника не можна було пояснити нічим. Розрахунки свідчили, що космічне тіло тепер мусить впасти на американський континент, десь у Бразілії чи Аргентіні.

Третій проліт метеорита остаточно збив з пантелику вчених. Свавільний космічний гість знову змінив траєкторію: він рухався майже точно сімдесят п'ятим меридіаном західної довготи в напрямі Антарктиди.

Четвертої появи космічного тіла астрономи всього світу чекали з нетерпінням і острахом. Метеорит мав рухатися по спіралі, яка похило спускається до землі.

Але ні в Європі, ні в Америці метеорита більше не побачили. Космічне тіло зникло. Правда, сейсмографи зареєстрували коливання ґрунту в Сибіру, але воно ніяк не збігалося з передбаченим часом падіння метеорита.

Метеорит Коллінза, як його назвали в Америці, рухався всупереч законам природи.

Десь у Сибіру

Над Сибіром ревла хуртовина.

Циклон, що народився біля побережжя Португалії, прокотився, завдаючи лиха, над Францією, Нідерландами, Скандінавією, зіткнувся з повітряним фронтом крижаної Арктики, подвоїв силу, шугнув понад Льодовитим океаном і врізався в Азію, прямуючи далі на південний схід, до Америки.

Справджувались побоювання метеорологів: численні експериментальні вибухи атомних та водневих бомб призвели до небажаних, катастрофічних зрушень у природі. Дощі й урагани в Європі, снігопади в Азії, морози в субтропічній Америці — такі були наслідки могутнього циклону, що захопив три континенти.

Навіть призвичаєні до всього сибіряки не бачили досі нічого схожого на цю новорічну хуртовину. Будинки в містечках та селах замело по димарі. Верхів'я дерев стирчали з велетенських заметів куцими кущами. Припинився рух поїздів. Майже повністю були паралізовані телеграфний і телефонний зв'язки.

Циклон відступав повільно, неохоче, лишаючи по собі густу, як димова запона, смугу туману. В цьому тумані услід за циклоном невідступно летів усе далі й далі на схід вертоліт геологорозвідувальної експедиції Академії наук.

Це була новісінька, щойно з заводу машина, обладнана найскладнішими приладами для магнітної, гравіметричної, радіаційної розвідок, а також астрономічною та картографічною апаратурою. Досить було скерувати вертоліт у потрібному напрямку над поверхнею землі, ввімкнути відповідні пристрої, щоб на широкій смузі спеціальної кіноплівки почали автоматично фіксуватися і план місцевості, і попередні дані про її корисні копалини.

На борту вертольота були двоє: пілот, досвідчений льотчик полярної авіації Федір Іванович Тертишний, і зовсім молодий двадцятитрирічний аспірант Ленінградського університету Павло Григорович Сєдих, що випробовував нову апаратуру. За пасажира був незмінний супутник Тертишного у всіх його мандрівках — кудлатий пес Дунай.

В експедиції вертоліт чекали з нетерплячкою, цілком зрозумілою, коли зважити на те, що ця літаюча лабораторія могла виконати протягом доби майже річний обсяг досліджень цілої геологорозвідувальної партії. Екіпаж вертольота докладав усіх зусиль, щоб досягнути Северська якнайшвидше. Проте з новою апаратурою трапилася халепа — зіпсувалася радіостанція. Довелося зробити посадку для ремонту за п'ятсот кілометрів від Северська у невеликому селищі Верхня Чащоба.

Зимовий день на півночі куций, мов заячий хвіст: сюди-туди, та й посутеніло. Павло Сєдих зі своїм завданням упорався швидко, проте вирушати в дальшу подорож було вже пізно.

Після пельменів з ведмежатиною, якими почастував мандрівників гостинний господар, Тертишний вмостився відпочивати, а Сєдих знічев'я «ганяв» приймач по всіх діапазонах.

Музика, іноземна мова спливали повз заглибленого в свої думки Павла.

Та ось юнак насторожився. З динаміка почулась неголосна передача якоїсь дуже далекої станції спеціального призначення.

«Увага, увага! — повторював диктор монотонним, стомленим голосом. — За даними Інституту космонавтики, метеорит зіткнеться з Землею сьогодні, 3 січня, о 12-й годині 35 хвилин за московським часом на 107-му меридіані східної довготи».

Павло Сєдих машинально глянув на годинника, що висів на протилежній стіні кімнати, і знизав плечима.

— Тьху, безглуздя!.. «Стежте за небом!», а зараз уже сімнадцять тридцять… Федоре Івановичу, де це сто сьомий меридіан?

— Як — де? — здивовано перепитав пілот. — Та ми зараз на сто сьомому, він проходить через Северськ. А що там таке?

— Та ось послухайте… О дванадцятій годині тридцять п'ять хвилин… — юнак ще раз глянув на годинника і раптом ляснув себе по лобі. — Федоре Івановичу, та ж у Москві зараз тільки пів на першу! Уявіть собі, вилетіло з голови, що тут час іде вперед проти московського на п'ять годин!.. Словом, зараз має впасти метеорит.

— А, це отой? — досить байдуже промовив пілот. — Ну й нехай собі падає.

— А хіба ви не хочете подивитись?.. — Павло швидко накинув хутряну куртку і подався до дверей. — Ходімте!

— Гм… Це, мабуть, і справді цікаво! — пілот одягнувся і теж пішов слідом.

Уперше в історії людства падіння метеорита, рідкісне космічне явище, перетворювалося з неконтрольованої випадковості на передбачену закономірність. Тисячі вчених схилились над найточнішими приладами, стежачи за просторами неба.

А що коли й справді метеорит упаде тут, біля Верхньої Чащоби, і саме Павлові Сєдих пощастить повідомити весь світ про знаменну подію?! Так думав Павло, поглядаючи на небо. А Верхня Чащоба дрімала собі серед віковічної тайги і навіть не підозрювала про ту історичну роль, яку хотів би напророкувати їй молодий аспірант кафедри геофізики Ленінградського державного університету.

Тихо-тихо навколо. Туман почав спадати ще звечора, і зараз бралося на мороз. Зводилися димки над димарями. Де-не-де блимали вогні у вікнах.

Все було таким звичайним. У затканому легким серпанком небі холодно й байдуже мерехтіли зірки, аж не вірилось, що десь високо в небесному просторі зараз мчить космічне тіло, яке ось-ось вріжеться в Землю велетенським клубком громохкого вогню.

— Навряд! — скептично сказав пілот. Він припалив цигарку, обвів очима небосхил. — Ось поясни мені, Павлику: казали — «супутник, супутник…» А що то за супутник, коли він зробив тільки три оберти?

— Зачекайте, Федоре Івановичу… — поглянувши на годинника, юнак зняв вушанку, щоб не заважала, задер голову і весь напружився, чекаючи спалаху, грому.

Збігали секунда за секундою, а в густозоряному небі панував спокій. Павло розчаровано зітхнув і обернувся до пілота.

— Що за супутник, питаєте?.. Мчало собі у міжпланетному просторі космічне тіло, а Земля притягнула його, змусила рухатись по еліптичній орбіті. Коли б шлях цього тіла проходив поза межами земної атмосфери, воно оберталося б навколо Землі вічно. Та, на жаль, метеорит врізався в атмосферу надто низько. Це загальмувало рух, і метеорит повинен упасти так швидко.

— Розумію, — сказав пілот. — А чому після його прольоту утворюється радіоактивна хмара?

— А хто ж його знає! — відповів Павло. — Може, він складається з якогось радіоактивного мінералу. Взагалі це дуже дивний метеорит. Я б назвав його астероїдом — малесенькою, в кілька десятків метрів діаметром планеткою, яких у нашій Сонячній системі сила-силенна. Припускають, що, крім відомих нам планет, існувала ще одна, яка чомусь розсипалася на безліч шматків і утворила пояс астероїдів між орбітами Марса і Юпітера.

Може, іншим разом Павло Сєдих прочитав би цілу лекцію про таємниці Сонячної системи та про майбутні подорожі на астероїдах, які періодично підходять дуже близько до Землі, — але зараз у нього не було настрою.

Юнак ще раз — уже без надії — глянув на небо і попрямував до хати, щоб лягти спати. Він уже взявся за клямку дверей, коли…

Двері раптом розчинилися самі. Могутня сила підняла Павла, перенесла через увесь двір, м'яко поклала на покрівлю повітки, потім зсунула додолу, в замет. Схитнулась і стала сторчма земля. А над землею, навскоси через усе небо, пролягла сліпуча, багряно-фіолетова смуга. Юнак чомусь не почув вибуху, хоч інші очевидці пізніше твердили, що у неймовірному гуркоті й ревінні пролунали три удари надзвичайної сили.

Коли Павло видряпався з замету, він не впізнав подвір'я. В багряному напівприсмерку розчинена хата щирилася порожніми вікнами. Стіжок сіна біля повітки зник, і тільки поміж гілок зламаної горобини застряло кілька пасом осоки. В селищі перелякано ревла худоба, лементували собаки.

Напівоглушений вибуховою хвилею юнак не міг зрозуміти в першу мить, що сталося. Та ось його погляд знову впав на світну смугу в небі.

Вона швидко тьмяніла, набираючи криваво-червоного кольору, оповивалася кошлатими попелястими хмарами. А над тайгою, на південний схід від селища, повільно зводився химерно розгалужений стовп рожевого диму.

— Метеорит!!!

Лаючись і одпльовуючись, з замету виліз пілот. Але Павло навіть не запитав, чи не трапилося чого з товаришем, бо вже мчав до хати, щоб повідомити весь світ про незвичайну подію.

Тільки де ж радіостанція?..

Вона лежала на підлозі купою понівечених деталей. Вибухова хвиля змела апарат зі столу і, шпурнувши на протилежну стіну, розтрощила вщент.

Не було часу шкодувати за втратою. Сяк-так заспокоївши господарів, Павло помчав на пошту, щоб надіслати телеграму Академії наук. Але й тут його спіткала невдача: ні телефон, ні телеграф не працювали. Лінію пошкодило вибухом.

Згодом виявилося, що зазнав шкоди головний гвинт вертольота. Добре, хоч були запасні лопаті, а то довелося б довго сидіти у Верхній Чащобі.

З допомогою місцевого механіка ремонт закінчили о другій ночі. Ой, як хотілося зараз Павлові вирушити курсом на південний схід, туди, де над тайгою, немов дороговказ, палала кривава смуга. Адже в першу-ліпшу мить може налетіти завірюха і вкрити все товстим шаром снігу, може спалахнути пожежа в тайзі — і сліди падіння метеорита зникнуть, як це траплялося вже не раз.

— Федоре Івановичу… Чи не вирушити б мені на розвідку? — Павло кивнув головою в бік заграви. — Туди не більше як тридцять-сорок кілометрів… Візьму рушницю, пса…

Як сподівався Павло, Тертишний заперечив:

— Не верзи дурниць! Вилетимо на світанку і… Ну, може, й зазирнемо до твого метеорита.

Тихо було навколо. Мертво. Та ось здалеку долетів неголосний звук, схожий на тріск зламаної стальної пружини. За якусь мить звук повторився виразніше. А потім тріскотнява перебігла хвилею.

І юнак уявив: це розлітається на друзки метеорит. Розпечений до білого, він упав на сніг або в озеро, охолонув зовні, а внутрішній жар вирував у ньому, аж доки порвав пута.

— Чули, Федоре Івановичу? — Павло приставив до вуха долоню. — Метеорит руйнується. Може, там зараз відбувається таке, чого ніколи ніхто не бачив і не побачить!

Льотчик не квапився з відповіддю. Йому теж дуже хотілося вирушити в подорож до невідомого, але почуття відповідальності змушувало ще раз зважити всі обставини.

— Ну, гаразд, — сказав він нарешті. — Летімо.

Гість з Космосу

Наблизившись до місця падіння метеорита, вертоліт потрапив у густий туман.

В каламутній імлі потужні бортові прожектори вертольота світили, мов каганці. Руху не відчувалося. Вертоліт немов завис в оцих драглях. Тільки екран панорамного локатора свідчив, що він швидко летить уперед. Безперервно змінюючись, повзла на опуклій поверхні скла своєрідна карта місцевості: радіохвилі вільно пронизували туман, обмацували землю і поверталися назад, щоб розповісти про все, з чим вони зіткнулись.

Крім звичайного радіолокатора, на вертольоті були ще й ультразвуковий та магнітний локатори, а також спеціальні аналізатори складу повітря та індикатори радіоактивності. Їх покази свідчили, що рішення полетіти до місця падіння метеорита — цілком правильне. Прилади фіксували на плівку дуже дивні, незрозумілі явища, які навряд чи тривали б довго.

Вертоліт за півгодини перетнув три широкі смуги гарячого повітря з високим ступенем радіоактивності. При цьому на екрані автоматичного спектрографа з'явилась яскрава, не знана досі зелена лінія.

— Погляньте на оцю лінію, Федоре Івановичу! — захоплено вигукнув Павло. — Напевно, метеорит приніс з собою десятки, а може, й сотні кілограмів невідомого радіоактивного елемента!

Незабаром довелося визнати, що висновок Павла був передчасний: чим ближче підходили вони до місця падіння метеорита, тим меншу потужність радіоактивного випромінювання показували прилади. Здавалося, космічне тіло викинуло весь запас радіоактивної речовини в повітря, щоб нічого не віддати Землі.

— Не розумію… — морщив лоба Павло. — Не розумію… Може, невідомий радіоактивний елемент дуже нестійкий і швидко розкладається? Але тоді зруйнувався б, розсипався б на порох увесь метеорит?..

Тим часом магнітометр уперто показує попереду по курсу дуже велику масу магнітної речовини. Лише над Уралом, поблизу Магнітогорська, спостерігалася така напруженість магнітного поля. Але ж у районі Северська магнітної аномалії нема.

Що б там не було, стрілка магнітометра невпинно повзла донизу і, нарешті, на сто двадцять третьому кілометрі від Верхньої Чащоби стала вертикально.

— Зупиніться, — попросив Павло. — Здається, тут.

Він до болю в очах стежив за мінливою картиною на екрані радіолокатора. Вдень, та ще ясної години, знайти місце падіння метеорита було б дуже легко. А от знайди його вночі, в тумані, та ще й там, де землю вкриває стільки озерець, що весь екран ніби побризкано крейдою.

Павло шукав пляму у формі більш-менш правильного диска. Та ось в очі йому впав один з контурів — щось схоже на велику розплатану рибину. Силует мав чітко окреслену, геометрично правильну форму.

— Ракета?.. — здивовано вигукнув Павло. — Невже ракета?!

Аж тепер він вимовив уголос те, про що мимоволі думав протягом останніх двох тижнів, починаючи з того часу, коли вчені всього світу розгубилися перед таємницею незвичайного метеорита.

Дивну поведінку космічного тіла можна було б з'ясувати дуже просто, коли припустити, що воно — не метеорит, не шматок мертвої матерії, а міжпланетний корабель, керований розумними створіннями. Для спуску на Землю космонавти мусили зменшити швидкість ракети в кілька разів — от вони й використали силу тертя об повітря під час прольотів через земну атмосферу. А що цього виявилося замало, їм довелось гальмувати свій корабель ще й атомними вибухами.

Ця гіпотеза була парадоксально простою, вірогідною і, мабуть, спала на думку не тільки недосвідченому аспірантові, а й не одному з маститих учених. Проте ніхто не наважився висловити її, бо ряд обставин заперечували таку можливість.

В нашій Сонячній системі умови для існування життя є на Землі, Венері та Марсі. На Венері, як беззаперечно визначили вчені, ще немає розумних істот. А марсіани — якщо вони таки є — обрали б для подорожі інший час, коли Марс і Земля знаходяться по відношенню одна до одної найближче. Припустити ж, що космічні гості прилетіли з якоїсь іншої сонячної системи, надто сміливо. Адже навіть од найближчої зорі світло йде до Землі кілька років. І ще одне: космічний корабель мусив би приземлитися з заходу на схід по екватору, в напрямку обертання Землі. Так було б безпечніше, та й пального витрачалося б менше. Приземлення по меридіану вимагало від космонавтів нічим не виправданої додаткової витрати енергії на гальмування.

Отакі міркування миттю перебігли у Павла в голові. Здоровий глузд твердив: ні про яких космонавтів не може бути й мови. А на екрані радіолокатора зовсім чітко вирисовувався силует величезної ракети.

— Ви бачите, Федоре Івановичу? — гаряче зашепотів Павло. — Спускайтеся швидше!

Юнакові чомусь здавалося, що ракета може в першу-ліпшу мить знову зринути в космічний простір і зникнути назавжди.

Льотчик хвилювався не менше за Павла, але тримав себе в руках.

— Сідати не можна, Павлику. Туман.

— Ну, то я піду на розвідку.

Вертоліт знизився і повис у повітрі. Павло відкрив нижній люк, скинув прив'язаний до скоби капроновий трап, спустився ним на кілька метрів і спинився, прислухаючись.

Скеровані донизу потужні бортові прожектори вертольота вирізали з давкого мерехтливого мороку два рельєфні білі конуси. Важкий туман проковтнув машину, приглушив шум її моторів. Земля здавалася безмежно далекою. Вона дихала згарищем і мовчала.

«А може, вони вже приготували зброю і ось-ось спалахне вбивчий промінь?»

Від цієї думки в Павла побігли по тілу мурашки. Він досі не замислювався над тим, хто такі оці «вони» і чого прилетіли на Землю, але зараз мимохіть пригадалися бридкі волохаті створіння, змальовані Уеллсом у фантастичному романі «Війна світів». Уеллсівські марсіани були хижими й жорстокими, вони знищували все на своєму шляху. То чи не такі часом і ці гості з Космосу?

Павло подумав про це і посміхнувся: яке безглуздя!

Він почав опускатися рішуче й швидко, і незабаром стрибнув з трапа просто в масне, грузьке багно.

Тут, при землі, туман був не такий густий.

Павло пройшов кроків тридцять уперед і раптом помітив, що починає збиватися з прямої лінії. Якась невідома сила весь час тягла його ліворуч. І ця сила збільшувалася з кожним кроком Павла.

Юнак спіткнувся об щось тверде, і в ту ж мить його куртка різко смикнулася вниз. Глухо дзенькнув метал об метал. Павло злякано сіпнувся, але не зрушив з місця.

— Що за чортівня? — промимрив він. — Потрапив у капкан, чи що?

Рука наткнулася на ракетницю в кишені куртки. Важкий широкоствольний пістолет стирчав так, ніби саме в нього вп'ялися стальні зуби пастки. Павло ухопився за рукоятку обома руками, потягнув щосили…

Ракетниця подалась угору, і вслід за нею з багна вилізла велика брила, що, здавалося, мусила важити сотні кілограмів.

— Феромагнетик?! — здивовано вигукнув Павло.

Це була ніч неймовірних відкриттів. Мабуть, навіть відомим ученим-атомникам, що працюють з надпотужними синхрофазотронами, ніколи не доводилося бачити магніта з такою колосальною напругою силового поля. Ствол ракетниці немов прикипів до брили і, зрештою, прорізав дірку в куртці. Те самісіньке сталося і з залізним дріб'язком. З м'ясом видиралися гачки й ґудзики, з кишені вислизнула і, немов крихітна торпеда, помчала до магніта авторучка зі стальним пером.

Та юнак нічого цього не помічав. Похапцем зітерши рукавицею грязюку з дивного магніта, він обдивлявся його з усіх боків.

Це був геометрично правильний шестигранник заввишки з метр, завтовшки сантиметрів шістдесят, дуже легкий як на свої розміри. Одна з його сферичних поверхонь була ніздрюватою, обпаленою — такими падають на землю метеорити після тривалої подорожі в атмосфері. Але чому ж протилежна поверхня сяє, наче щойно відшліфована?.. І чому бічні грані зберігають характерний вигляд зламу?.. Може, й справді це рештки якогось космічного корабля, що вибухнув у момент приземлення?

Павло занепокоєно поглянув навколо. Очі вже звикли до примарного напівприсмерку і розрізняли на площі в кількасот квадратних метрів потрощені, обсмалені дерева, баюри, повні масної, темної води… А перед ним лежали, складені один на одного товсті шестигранники з блискучого металу.

Павло спробував відірвати маленький уламок. Та де там! Подолати силу магнітної взаємодії він не міг.

Якщо це гості з Космосу, то вони геніально просто розв'язали дуже складну проблему захисту від космічного проміння: потужне магнітне поле ракети змінювало траєкторію більшості заряджених частинок, відкидало їх геть. Космонавтам вдалося усунути чи не найголовнішу небезпеку подорожей у зоряному Всесвіті.

Але де ж вони, оті сміливі, що подолали час і простір? Може, врятувались і блукають зараз у негостинному сірому мороці?

Наче у відповідь на думки юнака, зненацька пролунало:

— Ог-го-го!

Павло здригнувся.

— Аг-гов, Пав-лику!

Павло зітхнув з полегкістю: та це ж пілот, стурбований його довгою відсутністю, кричить у мегафон.

— Федоре Івановичу, спускайтеся! — щосили гукнув Павло, та звук його голосу потонув у гуркоті мотора вертольота. А подати сигнал з ракетниці юнак не міг, бо вона прикипіла до магніта.

Не діставши відповіді, льотчик повів машину на зниження. І коли б він приземлився північніше метрів на двісті, вертоліт прилип би до решток ракети, як муха до липучки. На щастя, все обійшлося гаразд.

Тепер уже вдвох вони оглянули місце катастрофи більш докладно. Коли що й лишилося під цим нагромадженням металу, без потужних тягачів його не стягнеш. До того ж кожна зайва хвилина перебування в зоні хай і не смертельної, але значної радіації могла викликати небажані наслідки.

— Ну, що ж, Федоре Івановичу, рушимо?

Пілот мовчки кивнув головою. Він, як ніхто інший, розумів трагедію катастрофи наприкінці подорожі, коли, здавалося б, усі випробування вже лишилися позаду.

Повільно, знехотя піднімався вертоліт. Павло дивився у віконце, плекаючи надію, що, можливо, побачить якийсь сигнал. Але коли б його і було подано, він усе одно не пробився б крізь густий туман.

Вертоліт злегка погойдувався, і Павла поступово зборював сон.

Отак під одноманітний гуркіт юнак і заснув. Не збудила його й тиша, яка раптом запала в кабіні після години польоту. Павло Сєдих перебував зараз у світі фантастичних снів, і йому було цілком байдуже, що вертоліт уже не летить над тайгою, а сумно стоїть на лисому горбі, недалеко від закутої в кригу річки.

Трапилося те, чого побоювався Тертишний: не вистачало бензину — дався взнаки двохсоткілометровий гак. Коли вже на обрії замерехтіли вогні Северська, мотор закашляв, добираючи останні краплини пального. Довелось приземлитися, відшукавши з допомогою ультразвукового локатора місце для посадки.

Льотчик вилаявся і виліз з кабіни. До Северська зовсім близько, кілометрів сім. А що коли збігати туди по бензин?

Обравши таке рішення, льотчик уже не затримувався. Спочатку він хотів збудити Павла, але передумав, накрив його курткою, ввімкнув додаткове опалення, Дунаєві наказав:

— Сиди тут! Пильнуй!

Машину лишав цілком спокійно: лихих людей у тайзі не було, а хижі звірі до вертольота навіть не поткнуться, бо на варті стоятиме Дунай.

Собака ніби й справді зрозумів серйозність дорученого завдання. Він умостився на снігу, уткнувши носа в пухнастий хвіст, провів поглядом хазяїна, що прослизнув на лижах з горба в напрямі далеких вогнів, і повернув голову до кущів, які тяглися понад річкою.

Збігали хвилини, схожі одна на одну, як оті сніжинки, що коли-не-коли, повільно кружляючи, падали з безодні неба. Шарудів мороз у глиці. Тихенько булькотіла під кригою полонена річка. Жевріла над тайгою кривава смуга, яка вже вплелася в пейзаж і здавалась органічною в цьому царстві холоду й мовчання.

А перед світанком над вертольотом, над Северськом, над усією північною півкулею Землі спалахнуло полярне сяйво небаченої сили й краси.

Червона смуга потьмяніла. Вона нагадувала тепер велетенську рейку, по якій котились різнобарвні спіралі та кола, за яку чіплялись примхливі, чудернацькі фігури, мерехтливі тіні. Але феєрія тривала недовго. В момент найяскравішого світіння, немов за знаком досвідченого режисера, швидко, як у театрі, величезний екран неба запнула темна завіса хмар.

І нічого цього Павло Сєдих не бачив. Він спав мертвецьким сном молодої втомленої людини. А кудлатий пес був байдужий до краси полярного сяйва. І лише коли на світанку здалеку долетів дивний, незнайомий шум, Дунай насторожився.

Він підвів голову, тихенько загарчав. У сірому мороці понад закутою в кригу річкою чагарником плазувало щось темне і довге, схоже на неймовірно великого гада. Та ось чудовисько підповзло ближче. На голові в нього зеленкувато сяяли банькуваті очі, а під ними метлялися численні сяжки.

Дунай загарчав дужче. Шерсть на ньому наїжилась, собака тремтів. Досі йому ніколи не доводилося бачити такого страшного звіра.

Пес заскімлив і почав дряпатись у двері.

Павло розплющив очі, солодко позіхнув і запитав здивовано:

— Федоре Івановичу, що трапилось? Чому стоїмо?

В кабіні нікого не було.

Павло відчинив двері, щоб впустити пса… і закам'янів. Просто на горб, ламаючи і одкидаючи геть могутні дерева, сунула величезна потвора. Її панцир виблискував, наче металевий.

Ось потвора чомусь зупинилась, довгими незграбними клешнями почала нишпорити в завалі, розкидаючи колоди та хмиз, і раптом, мов цуценя, витягла за шкуру здоровенного рудого ведмедя. Той, напевне спросоння, не міг второпати, звідки така халепа, ревів щодуху, бив лапами повітря, намагаючись зачепити клешню потвори. Але та була обережною. Вона підняла ведмедя ще вище, піднесла до свого величезного лівого ока, покрутила, немов вивчаючи, потім розмахнулась і шпурнула тварину вбік.

Дунай загарчав і рвонувся вперед. Павло перехопив собаку і затиснув йому рота. Та було вже пізно.

Потвора стрімголов кинулася до них. Її тонкі, рухливі сяжки прослизнули в одчинені двері кабіни, витягли Павла і підняли у повітря.

Юнак не борсався. Він розумів, що в цю страшну хвилину опір може коштувати йому життя.

Просто перед ним виникла прозора велика півкуля, дно якої складалося з величезної кількості блискучих шестигранників. В центрі півкулі виднілась трубка, від якої вглиб потвори тяглися панцеровані дроти.

Це скидалося на кошмар. Павло кліпнув очима, придивився.

Потвора була металевою! Оцей сяжок, що схопив його за поперек, — та він же з дюралю!

Юнак не встиг роздивитися все докладніше. Потвора підняла його вище і обережно опустила в люк, який відкрився на мить в її широкій блискучій «спині».

В полоні у машини

Павло упав на щось гранчасте, скрикнув обурено, спробував підвестись, але відчув, що не може зробити й руху: груди, живіт і шию обхопили міцні обручі.

Було зовсім темно. Неголосно гуркотіли якісь машини. Чулося рипіння, наче наїждженою дорогою морозного дня котилася важка бочка. Щось легенько і хаотично клацало, ніби тисячі хижаків оточили людину і гострять свої зуби, щоб накинутися на неї.

Павло аж зіщулився і навмання дриґнув ногою. В ту ж мить щось схопило її, м'яко спинило, стягнуло валянок, шкарпетки. Доторк був лоскотливий, металевий.

— Я протестую! — вигукнув Павло. — Я — радянський підданий!

Ніхто не відповів, тільки стало чутнішим клацання та спалахнув у темряві невеличкий екран з химерною, вихилястою червоною лінією.

— Я протестую! — повторив Павло.

— …Я — радянський підданий! — підхопив хтось дуже знайомим голосом.

— Досить жартів! — скипів юнак. — Що це за знущання?! Звільніть мені руки, зрештою!

Він крутнувся, бажаючи вирватися з обіймів, але вони стиснули його тіло так, що юнакові аж потьмарилося в очах.

— Ой! — зойкнув Павло.

Обійми послабшали, сяжки почали здирати з юнака одяг.

Переконавшись, що опір чинити марно, Павло Сєдих перестав пручатись, зате дав волю язикові. Він ганьбив тих, що його полонили; вказував, посилаючись на історію цивілізації, що роздягання бранців суперечить найелементарнішим основам гуманності, погрожував напасникам усіма можливими карами.

Невидимий співбесідник спочатку мовчав, ніби зважуючи слушність обвинувачень, а потім спокійнісінько повторив, розбиваючи слова на склади:

— Я про-тес-ту-ю… Я ра-дян-ський під-да-ний…

«Постривай, постривай! — похмуро думав Павло. — Ти ще заспіваєш іншої!»

Імла поступово розвіювалась. Якесь незвичайне світло сповнювало споруду. Блакитнуватим сяйвом світилося все довкола, предмети проступали легенькими хмаринками з мерехтливих мікроскопічних зірочок. Мабуть, стіни цього приміщення були вкриті радіоактивною фарбою, здатною світитися тисячі років, не потребуючи зовнішньої енергії.

Павло лежав один-однісінький в кутку приміщення на своєрідному гамаку з пружних металевих сяжків. Юнак помітив ще такі самі сяжки, тільки згорнені в клубок, а за ними — якісь прилади на стінах.

— Я пр-о-т-е-с-т-у-ю!..

Голос трохи змінився. Тепер він звучав сухо, металічно. І, дивна річ, відповідно до звуків червона рухлива лінія на екрані перед очима Павла розпадалася на невеликі відтинки, які хутенько перебігали у верхній куток і завмирали там. Проти кожного такого зигзагуватого червоного значка відразу ж виникав синій — майже однаковий за складністю, але геометрично чіткіший.

Метал і пластмаса навколо. Витанцьовує на екрані червона лінія. Тьмяно світяться предмети. Легенько вібрують сяжки, які тримають Павла; вони здаються живими, бо теплі на дотик і реагують на його рухи. І в цій примарній напівтемряві хтось невидимий кремсає слова, роздирає їх на складові частини з холодною методичністю машини:

— Я… о… е… у… ю… пр… т… с…

Юнакові стало моторошно. Хоч він був не з боязких, таємничість оточення, невизначеність власного становища викликали в ньому інстинктивний страх.

Екранчик раптом погас, і тепер уже незнайомий співучий голос промовив:

— Пурт!.. Пурт!

— Не розумію! — сердито обізвався Павло.

— Пурт! — повторив голос. Він щось стверджував, пояснював, наче аж закликав промовити це звукосполучення.

— Ну, пурт. А далі що?

Одразу ж спалахнув екранчик. Яскраве рожеве світло вдарило Павлові в очі, і водночас м'яко пролунав голос:

— Айт… Айт…

— Під три чорти! — вилаявся юнак і одвернувся від екранчика.

Голос підхопив його слова:

— Айт — під три чорти… Айт — під три чорти…

Червоні змійки на зеленкуватому екрані перебігали, групувалися у вертикальні ряди і ставали поруч синіх, немов переклад з однієї мови на іншу.

Павло куточком ока стежив за екраном. Він починав розуміти, що від нього вимагають, але вирішив не зважати на це. Та тільки тут бойкоту не визнавали: один з сяжків обхопив йому голову і владно повернув до екранчика. Той одразу ж погас.

— Пурт!

— Темрява! — роздратовано відповів Павло. — Та що я вам — дитина?!

Його апеляція лишилася без відповіді.

— Айт-пурт… Айт-пурт… — звучав голос, і екранчик то спалахував яскраво, то гас.

Павло мовчав, але недовго: сяжки почали стискувати його все дужче й дужче… І коли вже не стало змоги терпіти, юнак крикнув:

— Досить!.. Боляче!

— Досить, боляче… Досить, боляче… — підхопив голос. — Плайте! Плайте!

Сяжки на мить ослабли, а потім стиснули Павла з новою силою.

— Плайте!

— Та боляче ж! — зойкнув юнак, але обійми не слабшали, і він додав поквапно: — Плайте! Плайте!

Це вплинуло.

— Плайте — боляче! — задоволено сказав голос, і бранець дістав змогу вільно дихнути.

Відтепер юнак вже не опирався. А «іспити» тривали: на екрані спалахували різнобарвні промені, треба було назвати кожен колір і вислухати відповідник незнайомою мовою. В кабіні лунали звуки різної висоти й гучності; ставало то холодно, то жарко. На всяку зміну оточення Павло мусив відповісти негайно, бо затримка спричинялася до кари.

То був дуже ефективний метод навчання: не минуло й години, як Павло чудово засвоїв з сотню незнайомих слів. Але це далося йому взнаки. Він був знесилений, пригнічений, страждав од голоду й спраги.

— Досить! — не витримав він зрештою. — Я хочу пити! Пити!

— Пити! — погодився голос.

— Води! — Павло поворушив спраглими губами і проковтнув слину. — Води!

Кілька секунд тривала пауза. Невідомий або ж не розумів, або не хотів розуміти. Проте клацання посилилось, а сяжки заворушились. Один з них почав обмацувати Павлові руку і раптом присмоктався до ліктьової вени.

«Кінець!» — з жахом подумав юнак.

Рука не боліла. Вона тільки затерпла, заніміла, але відчувалося — або, може, Павлові тільки здавалось, — що з вени тугою цівкою тече кров просто в порожнисте щупальце.

Знову промайнув недоречний спогад про фантастичних марсіан Герберта Уеллса, які харчувалися людською кров'ю.

— Плайте! — крикнув він у відчаї. — Боляче!

Дивна річ — сяжок негайно звільнив руку, метнувся в куток.

— Айт! — скомандував Павло.

Спалахнув екранчик. При яскравому рожевому світлі Павло побачив, що на згині ліктя видніється темна цятка — саме таку лишає по собі п'явка, — але крові немає. Рука поступово ставала чутливою, вниз од плеча повільно котилась тепла хвиля.

— Нічого не розумію! — промимрив Павло. — З якою метою потрібно було висмоктувати з мене кров?

А незрозуміле — і до того ж неприємне — тривало далі. Щупальця досліджували кожен квадратний сантиметр Павлового тіла, залазили у ніс, у вуха, одне пролізло в рот, а звідти аж у шлунок. Не допомагали ні одчайдушне борсання, ні магічне слово «плайте» — потвора робила свою справу.

Так тривало кілька хвилин. І за цей час юнак мало не збожеволів — не од болю, а від нестерпності становища піддослідної тварини, з якою роблять що хочуть.

І раптом обійми послабшали.

— Води — оуе… — пролунав голос. — Води — оуе…

Одне з щупалець наблизилося до Павлових губів і зронило на них краплинку вологи. Павло жадібно облизав губи.

— Оуе — вода!

З щупальця потекла рідина. Солодкувата й солонувата, гіркувата й кислувата, густа, запашна, вона не нагадувала нічого знайомого Павлові, але чудово втамовувала спрагу. Павло зробив ковтків двадцять і одхилився.

— Досить!

Рідина перестала литися. Майже одночасно з цим погас екранчик, а коли спалахнув знову — на ньому з'явилося зображення людини.

Павло ахнув: це ж його власний силует, та ще й у якому вигляді!

Серед рожевих м'язів силуета тьмянкувато світився білий кістяк. Яскравою блакиттю сяяли нерви і мозок. Жовтими судинами текла кров: чорна — венозна, і червона — артеріальна.

Зображення було живим. Періодично наповнювались і спадали легені, стукало серце, скорочувались м'язи. Павло бачив себе ніби в розрізі.

До руки силуета наблизилося в'юнке щупальце і присмокталося. Кілька краплин крові побігли вгору. Зненацька картина змінилась: немов у мікроскоп, Павло побачив і еритроцити, і лейкоцити, і плазму — все те, з чого складається кров.

«Так он воно що! — збагнув юнак. — Виходить, у мене було взято кров для аналізу!»

Наступні картини своєрідного кінофільму переконали його, що неприємні процедури, яких йому довелося зазнати, були тільки етапами дослідження людини.

— Оуе… — ще раз прозвучав голос. І на екранчику в силует влилося щось золотаве, блискуче. Рідина просочувалася в судини, м'язи, кістки.

— Оуе — вода…

— Ні, ні! Оуе — не вода! — вигукнув Павло, зацікавлений усім побаченим. — Вода — це сполука водню з киснем!

Він смикнув руку — сяжки випустили її — і написав пальцем на екрані: «H2O — вода».

— Оуе — вода — ні, ні — це сполука… — голос звучав розгублено.

— Ну, як би вам пояснити… — Павло замислився на хвилинку. — Ось атом кисню… А оце — два атоми водню…

Він намалював пальцем на екранчику атоми, скомпонував їх у молекулу, а коли закінчив,сказав:

— Вода!

— Оу, — підхопив голос. — Оу — вода!

— Рот! — показав Павло на силуеті.

— Пут! — відповів голос.

— Шлунок!

— Кейз. Шлунок — кейз…

Потім настала пауза. Погас екранчик. Щупальця заворушились. Одне з них напхало Павлові в рот дрібних несмачних кульок, впорснуло рідини — оуе, а інші почали гойдати його, як гойдає мати немовля. Водночас забриніли тихі мелодійні звуки, ніби десь далеко на кришталеву плиту падали й повільно котились металеві дзвіночки.

Юнак відчув, що засинає… Але це було зовсім не схоже на звичайний сон. Відпочивало лише тіло. Чи то від перенапруження нервової системи, чи після незвичайного обіду, Павла скувало заціпеніння. Він не міг зробити жодного руху, хоч його очі лишались відкритими, а мозок працював чітко. Тепер юнак міг обміркувати своє становище.

Його схопила і полонила якась машина. Яка саме? Навіщо? І форма споруди, і стандарти її розмірів, а особливо оці криволінійні щупальця були надто незвичайні. То, може, машина прибула на Землю в космічній ракеті?

Неприємний холодок поповз у Павла по спині. Так ось що воно за космічні гості! Там, біля Верхньої Чащоби, лишилася тільки шкаралупа від ракети, зовнішня оболонка, а гігантський всюдихід, що містився всередині, рушив у подорож по планеті і полонив першого, хто трапився на шляху…

Але хто ж керує цим всюдиходом?.. Чий голос вимагає і пояснює?..

В голові Павла промайнула химерна думка про те, що, може, там, на далекій планеті, звідки прилетів космічний корабель, панують зовсім інші, не знані на Землі закони існування матерії. Неземні істоти не обов'язково повинні бути схожими на людей. Хто знає, чи не ховаються в пружних металевих сяжках легковразливі драглисті «руки» якогось надрозумного спрута?

На думку про це Павлові стало моторошно. Він згадав огидних володарів прибережних підводних скель і найглибших океанських западин.

«Спрут! — з огидою повторив Павло подумки. — Невже ці істоти прикріплені до стінок камери навіки?»

Погляд його нерухомих очей був утоплений в куток, на скручені в клубок сяжки. Час минав, але жоден з них не ворухнувся.

«Мертвий?.. Спить?..»

Важко уявити, щоб жива істота не зробила жодного поруху протягом довгого часу. Тільки машина може перебувати скільки завгодно в абсолютному спокої. Отже, Павло потрапив у полон до кібернетичної злагоди. Керовані по радіо машини — те, що було майже фантастикою чверть століття тому — нині стали давно пройденим етапом. Керування на відстані вже не задовольняло техніку надзвукових швидкостей, бо за мізерні частки секунди дії апаратів людина не встигала навіть схопитися за потрібні важелі. Тепер у науці й техніці основне місце посідають кібернетичні злагоди, які виконують надзвичайно складні завдання цілком самостійно за наперед складеною програмою. Машини не тільки грають в шахи, перекладають з однієї мови на іншу, але й керують іншими машинами, навіть можуть ремонтувати самих себе і конструювати ще складніші електронні злагоди.

Незважаючи на це, Павло усе ще сподівався: ось-ось відчиниться люк у стіні, і до кабіни зазирне якась істота. Хай вона буде бридкою, як жаба, чи, навпаки, красивою, як найдосконаліший утвір природи, — все одно це розумна істота і з нею можна знайти спільну мову.

Але ніхто не з'являвся. Бриніли, котилися по кришталевій плиті металеві дзвіночки. Збігав час, швидко чи повільно — не можна було визначити.

І Павло Сєдих заснув.

Подорож у невідоме

Пролунав різкий неприємний звук, спалахнуло світло — і Павло прокинувся. В першу мить він не міг второпати, де опинився, але поступово пригадалося все.

— Оуе… — попросив юнак.

Сяжки негайно виконали його прохання. Взагалі вони стали ласкавішими, прихильнішими — вже не стискували тіло, а легенько підтримували його, охоче поступаючись, коли Павло прибирав іншу позу.

— Я до ваших послуг! — сказав юнак, напившись. Він чудово відпочив і був у доброму настрої. Пережиті неприємності почали здаватися йому неістотними, а майбутнє — цікавим. Хай там що, а тільки він один з усіх людей Землі потрапив на всюдихід мешканців іншої планети!

Павло схвалював обережність космонавтів: для них справді могла бути небезпечною зустріч з чужими формами життя. Мікроби й хижаки, різні отрути, шкідливе випромінювання, інший склад атмосфери — все виступило б проти пришельців. Щоб не загинути, вони мусили сидіти до певного часу в герметичних камерах і вивчати все здалеку.

— Ну, друзі, прошу! — повторив Павло. Йому не терпілося прискорити процес знайомства.

Мабуть, за розкладом для полонених навчання починалося пізніше. Ніхто не відповів на заклик.

Тепер, коли світло з екранчика осявало приміщення, а «спрут» послабив обійми, можна було оглянути все навколо докладніше.

Невелика, невисока кімнатка з округленим склепінням скидалася на апаратну радіостанції. Лише крихітна площадка була вільна від приладів. Тут розташувалися «спрути» — і той, що тримав Павла, і нерухомий, резервний. На стінах сяяли численні кнопки та індикатори, під якими мерехтіли ланцюжки різноколірних значків.

Тільки одна річ у цьому приміщенні більш-менш нагадувала земну — низеньке крісло з химерно вигнутою спинкою. Мабуть, це було робоче місце когось з членів екіпажу, бо саме там кольорові кнопки зосередилися найгустіше, а з-за щита чулось безперервне клацання.

Юнак підвівся, щоб підійти до крісла, але «спрут» не дозволив. Ліниво попускаючи і стягуючи свої кінцівки, він ніби грався з полоненим, як грається, напівдрімаючи, ситий кіт зі спійманою мишею.

Павло обережно помацав кінчик одного з сяжків. Металевий членик циліндричної форми, поцяткований пружними виступами, схожими на справжні присоски, міг рухатися в усі боки, але так, немов його тримала сильна пружина.

Сєдих крутнув цей членик, смикнув до себе. Щось хруснуло, і в його руці лишився шматочок металу, од якого вглиб «спрута» тяглися тонесенькі дроти.

Павло сам злякався того, що накоїв. А щупальце смикнулося, заметлялось, наче від болю, і посунулось у нішу під стіною. Почулося цокотіння. Спалахнув яскравий вогник електричної дуги.

«Спрут» ремонтував сам себе!..

Через кілька секунд щупальце, вже коротше, лягло на своє місце.

Пересвідчившись, що диверсія обійшлася безкарно, Павло хотів викрутити й наступний членик. Та «спрут» уже був насторожі і відповів таким електричним розрядом, що у юнака затерпла права половина тіла.

— Ого! — промимрив він сердито. — Виявляється, ти кусаєшся!

Якщо спочатку Павло боявся цієї потвори, то тепер уже ставився до неї з поблажливою вищістю підлітка, який вперше скочив на норовистого коня і втримався на його спині.

— Ти — машина, — юнак недбало відіпхнув щупальце й спробував помацати зморшкувату півкулю, до якої воно було прикріплене, — і мусиш скорятися людині!

Зухвалість було негайно ж покарано: металеві сяжки з тихим шерехом притиснулись одне до одного і випхнули Павлову руку.

— Ну, досить, досить! — примирливо сказав юнак. — Не буду.

Невідомо, чи зрозуміли його, чи просто настав час для занять, але обійми послабшали, а на екрані з'явились кольорові кульки.

Спочатку Павло не міг збагнути, що від нього вимагають, та незабаром помітив: кількість кульок кожного кольору наростала по одній — то був натуральний ряд чисел.

— Один… два… три… — лічив Павло, вказуючи пальцем на кульки.

І знайомий голос перекладав:

— Та… па… ра…

Завдання поступово ускладнювались — почалися екзамени з арифметики.

Здавалося б, як можна проекзаменувати людину, що не знає чужої мови? А от мешканці іншої планети зуміли це зробити. Закони математики незмінні в якому завгодно місці Всесвіту. Як не крути, а один та один завжди дорівнює двом! Інша річ, чи розуміє ці закони жива істота.

Павло збагнув: сума червоних та зелених кульок на екранчику дорівнює кількості синіх. Але хіба п'ять та сім — тринадцять?

— Помилка! — він ткнув пальцем у крайню кульку. — Зайва! Мусить бути дванадцять. Дванадцять!

Кулька одразу ж зникла.

— Ол! — почувся голос. — Дванадцять.

Відтепер Павло пильнував: майже в кожній задачі була помилка. Відшукати її — значить виявити свої знання.

Додавання, віднімання, множення й ділення… Як тільки екзаменатори пересвідчувались, що юнак справляється з завданням, вони пропонували складніші задачі. Поступово на екранчику з'явилися й лінії — почався екзамен з геометрії, а потім і з стереометрії.

Так тривало багато годин підряд. Мозок Павла працював з великим напруженням. Юнакові хотілося показати мешканцям іншої планети, що люди Землі за своїм рівнем стоять не нижче за них.

Коли справа дійшла до вищої математики, Павло перебрав ініціативу на себе. Він креслив на екранчику складні значки, малював графіки, писав формули, ретельно пояснюючи все.

Голос старанно повторював усе за юнаком, та, нарешті, перебив:

— Досить.

Екранчик погас.

М'яко, повільно спустились щупальця, згорнулися в клубок і завмерли…

Павло опинився на підлозі. Він витирав піт з чола, розгублено посміхаючись. Здається, екзамени складено успішно і слід чекати приємної винагороди. Може, хоч тепер космічні гості, якщо вони справді сидять у камерах, дозволять глянути на них?

Проте довкола нічого не змінилося: так само спокійно цокотіли перемикачі — своєрідний пульс споруди не зупинявся ні на мить.

Юнак сів у крісло.

Сєдих уважним поглядом обвів ланцюжки червоних та зелених кнопок і відчув майже те саме, що відчуває сапер посеред мінного поля: треба просуватися вперед, хоч кожен крок може стати останнім в житті.

З величезною обережністю юнак наблизив палець до крайньої кнопки ліворуч знизу. Натиснув на неї, стримуючи подих…

Не спалахнула блискавка, не загуркотів грім. Просто крісло легко повернулося ліворуч, пружні сяжки обхопили Павлову голову і впорснули йому в рот оуе.

— Гм… Несподівано, але досить приємно… А коли натиснути на оту, велику?

Тільки Павло потягнувся до неї, як почувся різкий звук і кнопка змінила свій колір на синій. Та юнак не зважав на застереження. Тоді важіль, який вихопився з щита, відштовхнув його руку геть.

— Перепрошую! — засміявся Павло. — А цю?

Кнопка в нижньому правому кутку щита керувала освітленням: все приміщення враз залило рожевим, приємним для ока світлом. Не було видно жодної лампочки чи будь-якої іншої освітлювальної злагоди — просто всі предмети засяяли яскравіше.

— Зрозуміло, — кивнув головою Павло. — Нижній ряд кнопок — побутове обслуговування.

Проте наступний експеримент навчив його обережніше поводитися з незнайомими пристроями автоматики. Щойно він натиснув другу кнопку ліворуч знизу, як звідкись вискочило щось схоже на ковпак, присмокталося до лоба й потилиці, задзижчало, і через кілька секунд голова у Павла стала голісінька, мов коліно. Ця кнопка, очевидно, завідувала «перукарнею».

— От тобі й маєш! — образився юнак. — Хоча б попередили, чи що!

За подальше дослідження він взявся тільки тоді, коли пересвідчився, що апаратуру можна вимкнути повторним натиском на ту саму кнопку, але все одно тепер був значно обережніший.

Незабаром Павло повністю опанував нескладну машинерію побутового обслуговування своєї камери. Однак цього йому було замало. Тисячі запитань снувалися в голові, хотілося будь-що побачити космонавтів. Та тільки не спалахував екранчик, не ворушилися «спрути» і ніхто не відгукувався на заклик. Здавалося, полоненого лишили напризволяще, забули про нього.

Вже давно Павла зацікавив металевий прямокутник просто посеред щита. Може, це теж якийсь екран. Проте хто засвідчить, що з-за нього не вирветься спопеляючий промінь? З цих міркувань Павло, перш ніж натиснути на відповідну кнопку внизу, підвівся з крісла і одійшов якнайдалі вбік.

Ні, нічого. Жодної дії.

Павло сів знову… і трохи не скрикнув. У невеликому віконечку побачив себе, що одсмикував палець від щита.

Все зображення було завбільшки з поштову листівку, але юнак з подивом помітив, що воно раптом почало наповзати на нього, розширюватися на всю камеру, набувати просторовості, стаючи майже реальним.

Юнак відчув дивне роздвоєння свого «я». Він цілком виразно усвідомлював, що сидить зараз у кріслі, міцно схопившись за поручні, і водночас почував себе іншим, піддослідним Павлом, яким щойно був. Тільки все, що він робив, на екрані демонструвалося в зворотному порядку.

Ось того іншого Павла Сєдих в цьому приміщенні екзаменують з математики… Ось він борсається в обіймах «спрута», потім летить угору до люка… А ось потвора запихає його в кабіну і повзе назад у хащі…

Щось схоже на це Павло бачив у дитинстві, коли кіномеханік сільського клубу переплутав, де кінець, а де початок кінофільму, та й пустив стрічку в зворотному напрямку. На екрані дим втягувався в жерла гармат, парашутисти з розкритими парашутами стрибали в чисте небо, забиті підводились і задки бігли на висхідні позиції.

Те, з чим Павло зіткнувся зараз, було незрівняно дивнішим: він немов потрапив на якусь неймовірну машину часу, що в шаленому темпі переносила глядача в минуле. Лише на одну мить Павло міг зосередити свою увагу на якомусь предметі, бо вже в наступну картина бігла все далі й далі назад у часі й просторі.

Юнак не бачив самого всюдихода, зате спостерігав, як на шляху зводяться зрізані ним дерева. На чорній галявині посеред палаючої тайги потвору з гуркотом, з лускотом почали облягати ті магнітні шестигранники, які бачив Павло на місці падіння ракети. А потім все запнуло полум'ям, пролунало шалене ревіння, і перед очима раптом постала Земля. Наполовину освітлена сонцем, оповита сивим серпанком, вона пливла в безмежному просторі, а біля неї висів Місяць.

Тричі прокрутилася перед очима Павла рідна планета, а тоді почала швидко віддалятись: перетворилася спочатку на блакитну пляму поряд жовтуватої крапки, згодом — на зірочку побіля волохатого сліпучого Сонця, а потім подаленіло, зменшилось і воно, зникло серед інших зірок.

Уперше перед Павлом в усій величі постала безмежність простору і часу. Юнак відчував, що летить з шаленою, неймовірною швидкістю. Повільно переповзали зорі, невловимо змінювався рисунок сузір'їв, а все навколо було сповнене темряви і порожнечі — страшної порожнечі, в якій немає нічогісінько на мільярди мільярдів кілометрів…

Скільки тривала ця подорож — важко було сказати. Павло відчував себе справжнім учасником космічного рейсу, і йому вже почало здаватися, що минули століття з того часу, як на екрані востаннє промайнула поверхня Землі.

Може, і справді було так. Може, і справді космічний корабель, геніальний витвір вищого розуму, витратив багато сот років, щоб подолати відстань між двома зоряними світами.

Чудесний пристрій стиснув відстань, змінив масштаби вимірювання, зберігши відчуття їхньої безмежності. Зрештою, не так і довго плив перед очима юнака одноманітний, грізний у своїй величі зоряний Всесвіт.

Нарешті вдалині заясніла особливо яскрава зоря. Вона швидко наблизилась, розпалася на дві: невелику блакитну і більшу рожеву. Потім проступили обриси великої оранжової планети, зовсім не схожої на Землю за рисунком континентів, — і ракета з гуркотом опустилася в долину поміж височезних засніжених гір.

Припинився навальний рух. У Павла аж запаморочилося в голові. Все довкола запнув блакитний напівпрозорий серпанок. Він мерехтів, вібрував і, здавалося, бринів кожною своєю молекулою; здалеку-здалеку полинули чарівні звуки незнайомих музичних інструментів. Велична мелодія голоснішала й наближалась, а водночас просто перед Павлом на фоні зоряного неба все чіткіше і яскравіше вимальовувалось погруддя високочолої людини з великими розумними чорними очима. Це була таки людина, а не якась химерна істота, і все ж вона кожною рисочкою обличчя, кожним своїм рухом, кожною деталлю вбрання відрізнялась од людини Землі.

Мешканець іншої планети простягнув уперед руки й заговорив.

Павло прислухався. Йому здалось, ніби він розрізняє і розуміє слова чужої мови… Так, так, десь у підсвідомості бринить, наростає урочистий голос:

— Вітаємо вас, далекі незнані брати!.. Вітаємо вас, невідомі розумні істоти!.. Через безодню Космосу ми простягаємо вам руки!.. Слухайте й дивіться, люди Всесвіту, — до вас звертається планета Пірейя зоряної системи Двох Сонць!

Постать людини потьмяніла, розпливлась, а на її місці виникло зображення надзвичайно складної радіотехнічної споруди. Потім знову зазвучав голос:

— Біофільм, який ми демонструємо, впливає безпосередньо на мозок вищих, розумних істот, тому мова пірейців звучатиме для вас як рідна. Кожен глядач сприйматиме фільм так, ніби сам бере участь у зображуваних подіях. Ви зможете проникати навіть у думки та поривання героїв… Але й ваші думки та поривання під час перегляду біофільму будуть зафіксовані й проаналізовані спеціальною апаратурою…

Зображувану радіотехнічну споруду почали облягати захисні металеві аркуші, до них приєднувалися все нові й нові деталі, аж доки перед Павлом не з'явилась у повній красі та потвора, яка захопила його в полон.

— Наш космічний всюдихід — посланець дружби. Пробачте йому, якщо він, можливо, поводився з вами не зовсім тактовно: це тільки кібернетична машина, яка ще не здатна відтворити весь діапазон рефлексів людини… Наш посланець несе вам найдорожчий подарунок, який ми могли передати, — докладний опис найвидатніших наукових і технічних досягнень людства Пірейї… Це мирний посланець, але він обладнаний найсучаснішою зброєю і оборонятиметься в разі нападу на нього. Використати ж його для насильства і вбивства не можна: кібернетична злагода всюдихода скориться тільки справжній людині — людяній і розумній.

Зображення космічного всюдихода розпливлося. Перед Павлом Сєдих вималювалась уже знайома йому постать.

Зосереджено, пильно, немов прагнучи проникнути аж у глибини свідомості, з відстані в мільярди мільярдів кілометрів на людину Землі дивились великі чорні очі.

— Слухайте, люди іншої зоряної системи!.. До вас звертається планета Пірейя!.. Якщо ви стоїте вище за нас — даруйте нам помилки і невдачі: наше майбутнє попереду!.. Якщо ви не досягли такого рівня — зважте на сумну історію нашої планети, не допустіть повторення того, що сталося у нас!

З тихими мелодійними звуками зображення почало розпливатись, даленіти. І, так само даленіючи, затихав суворий, скорботний голос:

— Це відбулося тоді, коли на Пірейї ще існували два соціальні табори, коли капіталістична держава Монія досягла свого найбільшого розквіту, а найбагатша людина світу, трильйонер Кейз-Ол, стала некоронованим володарем її…

Екранчик погас. Павло Сєдих схопився, потер пальцями чоло.

— Що це було?.. Маячіння?.. Сон?

Таку реальність уявлюваного можна відчути тільки уві сні, коли людина нездатна контролювати свій мозок і сприймає на віру найфантастичніше. Але ж про сон не може бути й мови: Павло чітко й виразно бачить усе довкола, пригадує кожне слово з щойно почутого.

«Мова пірейців звучатиме для вас як рідна». Як? Чому? «Біофільм впливає безпосередньо на мозок».

Юнак трохи оговтався і тепер уже міг все як слід обміркувати: «Що ж, це цілком можливо… і дуже просто! Треба тільки створити надзвичайно широкополосний генератор. Адже випромінює мозок людини радіохвилі, то чому б йому їх не сприймати».

Але те, що було «дуже просто» теоретично, насправді становило завдання неймовірної складності.

— Ой, далеко ж ви сягнули, друзі! — з сумовитим захопленням сказав юнак.

Він обвів поглядом приміщення. Отже, марні сподівання потиснути руки мешканцям Пірейї! Їх тут немає… Навколо — тільки машини, надзвичайно досконалі, цілеспрямовані, але все-таки — мертві. Хай у кожному членикові ось оцих «спрутів» міститься крихітка розуму геніальних інженерів і вчених Пірейї — цей розум виявиться тільки в доцільності дій споруди, якій, може, тисячі років тому було задано програму відшукати в Космосі населену планету, знизитись на ній і насамперед знайти справжню людину.

Справжню людину! Павло Сєдих похитав головою: складне завдання стояло перед конструкторами Пірейї!

Кінець кінцем, розумовий рівень істоти визначити можна. Але ж цього замало: убивця й негідник може бути освіченою, кмітливою людиною, і навпаки, хтось людяний і чесний може не знати математики. А наміри й симпатії отих, що надіслали оцей космічний всюдихід, цілком виразно окреслені.

Біофільм… Павло помацав пальцями металевий екранчик проектора. А ну, хлопче, стань-но на місце пірейських інженерів та й поміркуй, чи справді машина може визначити не тільки розвиток, а й переконання та світогляд невідомої істоти?

«Що ж, мабуть, може, — міркував юнак. — Коли бачиш несправедливість, руки самі стискуються в кулаки… А що коли б на моєму місці сидів якийсь гангстер чи мільйонер?»

Павло відчував, що наближається до вірної розв'язки: одне й те саме явище різні люди оцінюють по-різному, залежно від світогляду. Те, що радує гуманіста, — дратує людиноненависника.

— Чудеса!.. — юнак приховав своє збентеження за посмішкою.

Отже, іспити тривають. Мешканець Землі, Павло Сєдих, має довести, що він — справжня людина.

У нього по спині перебіг неприємний холодок: нелегка це справа — репрезентувати все людство. Там, на далекій Пірейї, вже, мабуть, запанував комунізм. Для пірейців звичайнісіньким є той моральний критерій, що служить за найвищий зразок на Землі… А він, Павло Сєдих, людина звичайна, має безліч вад.

Юнак весь аж напружився: хай записують його думки й поривання! Хай контролюють і перевіряють! Так, комсомолець Павло Сєдих має багато вад. Але всі свої сили і навіть життя він готовий віддати за те, щоб у світі назавжди зникла несправедливість, щоб навіки запанував комунізм!

Він сів у крісло, набрав у легені повітря і натиснув на кнопку під екранчиком.

По павутинці через безодню

Морок, густозоряний морок довкола. Він навалився несподівано, раптово, аж запаморочилась голова.

Павло Сєдих ошелешено озирнувся. Ні, він сидить у кріслі, як і сидів, але всі предмети, навіть власне тіло, здаються примарними, несправжніми.

«Біофільм впливає на мозок… — пригадалося юнакові. — Отже, я з глядача перетворююсь майже на дійову особу…»

Просто перед ним у чудернацькій позі висить догори ногами людина в скафандрі… Абсолютна тиша, аж дзвенить у вухах. Темно… А втім, ні, це не можна назвати темрявою: оксамитова безодня, що залягла в усі боки, поцяткована гострими промінчиками зірок.

Людина в скафандрі смикнулася до важілька на грудях, але потім затримала свій рух. Роздратовано промимрила:

— Ні, ні!.. Тримайся, друже Айт!

Павло чомусь не здивувався, що він чує цей голос. Як щось давнє і беззаперечне, він знав, що містер Кейз-Ол — найбагатша людина Монії. Монія — наймогутніша з капіталістичних держав Пірейї. Пірейя — єдина заселена людьми планета зоряної системи Двох Сонць. А оця людина, думки й відчуття якої він сприймає, — інженер Айт, каторжник БЦ-105, висить у міжпланетному просторі над Пірейєю, приречений на страшну смерть. Рука інженера потяглася до клапана на скафандрі, щоб урвати страждання миттєво й безболісно.

— Ні, ні! Тримайся, друже Айт! Ти ще повернешся в Монію, і містер Кейз-Ол затанцює перед тобою свій останній танець!

Замість того, щоб відкрити клапан, Айт ще дужче прикрутив повітряний вентиль.

Коли досі було важко дихати, то тепер в легенях аж запекло. Адже це не жарт: замість п'яти балончиків кисню, які видавалися каторжникам на сто пірейських годин, тобто на добу, Айт одержав два. Таке витончене катування могли вигадати тільки посіпаки містера Кейз-Ола: змусити людину обмежувати саму себе в найголовнішому — в диханні!

Два балончики кисню!.. Їх вистачить на сорок пірейських годин, менш як на півдоби нормального дихання. А тоді — смерть. Якщо хочеш жити — розтягни цей запас на добу: загвинти вентиль майже до краю, хапай ротом ледве розбавлений киснем гелій, стогни, мучся, але не спокушайся дихнути на повні груди!

Були такі, що не витримували. Вони пускали струмінь на повну силу, п'яніли від чистого кисню, а потім відкривали скафандр. Швидка, легка смерть: космічна холоднеча безповітряного простору вбиває миттєво… Та тільки ні, вмирати не можна!

Дихати, щоб жити! — стогнали легені. Жити, щоб помститись! — важко стукало серце.

— Клятий виродку! — шепотів Айт.

Це було справді нечувано: тільки за невиконання денної норми виробітку наглядач Орт посадив Айта в карцер з двома балонами на добу. А втім, цього можна було сподіватись: недарма ж суддя сказав, що навіть каторги для такого злочинця, як інженер Айт, замало.

Карцер… Ні, звичайний карцер в найстрашнішій з в'язниць Монії був би раєм порівняно з оцим ув'язненням у безповітряному просторі, в світі невагомості. Там можна вільно дихати, можна зробити хоч крок, хоч півкроку. А тут борсайся, як жук на мотузці, — не просунешся вперед ні на дюйм. Тільки ракетна злагода надає можливості вільно рухатись у світі невагомості, але в скафандрах каторжників, звичайно, ракетниць нема. Добре, що хоч не зняли обертальних дисків.

Біля пояса, нижче кисневих балонів, Айт намацав ручку центрифуги. Звісно, не варто було б витрачати енергію, а отже, й кисень на зайву фізичну роботу. Але він уже не міг лишатись обличчям до зоряної безодні. Хотілося востаннє глянути на рідну планету.

Невеличкий масивний диск почав обертатися. І разом з ним, тільки в протилежний бік, повільно обертався Айт. Власне, він не помічав руху, але зорі зрушили зі своїх місць і попливли небозводом.

Згори, з-за шолома скафандра, спускався темний диск Пірейї. Рідна плането, яка ти близька і яка далека! Коли б скоритись силі твого тяжіння і впасти просто вниз, мабуть, вистачило б години, щоб долетіти до тебе. Долетіти, спалахнути яскравим метеором в атмосфері та й розвіятися назавжди… Але не зробиш навіть цього, бо судилась інша доля — довіку обертатися навколо тебе разом зі штучним супутником — Зорею Кейз-Ола.

Все нижче опускався диск планети, а разом з тим в полі зору Айта поступово з'являлась і Зоря Кейз-Ола — велетенський тороїд, надгризений бублик діаметром кількасот людських зростів.

В ободі колеса сяють численні віконця. То — житлові приміщення інженерів та наглядачів, майстерні, склади. Але ще більше вогнів біля недобудованої частини тороїда, у секторі БЦ, де ще вчора працював Айт, — там прилаштовують і приварюють титанові аркуші обшивки.

Борсаються каторжники, одягнені в незручні, застарілі скафандри. Вони прип'яті тросами до штучного супутника, і це дає хоч якусь можливість пересуватись. А треба ж ще й працювати, виконувати денну норму. А не виконаєш — дадуть два балони кисню замість п'яти, відбуксирують у «карцер» — міжпланетний простір за межами Зорі Кейз-Ола — та й лишать напризволяще…

— Почекайте, містер Кейз-Ол! — скрегоче зубами Айт. — Ми розрахуємося за все!

Тільки де там — лічильник газометра показує «20». Лишився двадцятигодинний балон кисню.

Айт прикрутив вентиль ще дужче. Шістдесят годин, понад півдоби на отакому повітряному пайку!.. Цього не можна витримати! І все-таки Айт витримував. Стогнав, часом втрачав свідомість, але одразу ж приходив до тями.

В одну з таких хвилин Айтові здалося, що він почав марити: повз нього нібито хтось промчав. Айт стрепенувся і глянув у бічне віконце шолома. Ні, таки й справді якийсь темний силует повільно пересувається, закриваючи собою зірки. Ось блиснув вогник — ніби на короткий час увімкнули ракетницю скафандра. І разом з тим Айт помітив, що він сам трохи схитнувся. Що це?.. Може, на нього наскочив якийсь крихітний метеорит? Але удару не було чути.

Айт занепокоєно позирав на всі боки. Мабуть, наглядач Орт вирішив знищити ненависного каторжника негайно.

Так і є. Силует, що промчав од Зорі Кейз-Ола повз Айта, тепер повертався назад.

Айт ввімкнув кисень на повну силу і напружився. Якщо вдасться схопитись за Орта, все піде по-іншому.

Людина промчала зовсім близько від Айта і, пролітаючи, на мить ввімкнула внутрішнє освітлення скафандра.

Ні, це був не Орт, а інженер Проут, похмурий Проут, який ніколи не розмовляв з каторжниками, але й не вчинив жодному з них зла. Куди й чого його носило аж ген за межі звичайних трас Зорі Кейз-Ола?

Проут ще раз увімкнув внутрішнє освітлення. Він чомусь скривився, хитнув головою…

Айт простежив за ним поглядом і раптом побачив: інженер тягне за собою тонісіньку ниточку, сріблясту павутинку, яка висить ось поруч! Їх навіть дві — Проут захопив Айта в петлю.

Коли б це вдень, коли б Пірейя не закрила сонячного світла, ці павутинки засяяли б яскравими лініями на тлі оксамитно-чорного неба і їх помітив би кожен. Зараз їх бачить тільки Айт, та й то лише тому, що на них падає відблиск вогнів Зорі Кейз-Ола.

Що замислив інженер Проут, Айт не знав. Але, у всякому разі, оці ниточки-павутинки допоможуть йому перейти безодню.

З величезною обережністю Айт схопився за одну з ниточок і ще обережніше почав намотувати її на рукав скафандра.

На кінці ниточки щось було — не масивне, бо Айт відчув дуже мале прискорення власного тіла, але й не дуже легке. Проте довелося намотати чимало нитки, доки предмет наблизився.

Балончик з киснем! На очі Айта навернулися сльози від радості і вдячності.

До балончика було прикріплено картку з цупкого паперу. Айт схопив її і, до болю напружуючи очі, прочитав при світлі далеких ліхтарів Зорі Кейз-Ола:

«Нитка прив'язана до ракети-поштаря. Траєкторію розраховано. Вас автоматично викине з парашутом над Монією. З'явіться: Дайлерстоун, Броклайн, 716, майстер Корк. Не баріться. Ваше загаяння — моя смерть».

О, Айт не барився, але й не квапився, щоб не увірвати свою єдину надію на порятунок — тонісіньку павутинку з перлону.

Все ближче до ракети-поштаря… Вона була прип'ята до причальної площадки, далеко від населеної частини штучного супутника. Вхідний люк її лишився незамкненим. Однак Айт звів подих лише тоді, коли загвинтив усі вентилі і шлюзову камеру заповнило повітря.

Ввімкнувши світло в кабіні, інженер зразу збагнув: досі йому допомагало чуже лихо — над пультом керування виблискував новим металом щойно заварений отвір. Мабуть, ракету пронизав випадковий метеорит, що прорвався через загороджувальний вогонь протиметеоритних гармат. Чи не пошкодило їх часом?

Ні, вся автоматика працює бездоганно, в касетах повно снарядів.

Хай тепер тільки спробують викурити Айта з ракети: протиметеоритні гармати розстріляють кожного, хто наблизиться до неї хоч на милю. Але й прискорити втечу інженер не міг: тільки в цілком певний час з цілком певною швидкістю має відчалити космічний корабель від Зорі Кейз-Ола, щоб досягнути потрібної точки на поверхні Пірейї. А до цього моменту, як вказував індикатор на пульті керування, лишилося півгодини.

Оці півгодини коштували Айтові чи не стільки ж здоров'я, скільки й ті чотириста сімнадцять діб, які він пробув на Зорі Кейз-Ола.

Ще двадцять хвилин… Десять…

Айт скинув скафандр каторжника і переодягнувся в запасний, що призначався для пілота, витягнув з панорамного локатора стрічку з географічними картами Пірейї на той випадок, якщо розрахунок Проута виявиться хибним і доведеться потрапити не в Монію, а в якусь іншу країну, і ліг у довгу вузьку скриню для пошти, герметично відокремлену од кабіни.

Тепер усе мали вирішити автомати. Електронно-обчислювальна злагода вестиме ракету визначеним курсом і в потрібну мить викине в простір людину в скафандрі з парашутом для поштових пакунків.

Може, це станеться надто рано, і тоді Айт спалахне метеором над рідною країною. Може — надто пізно, і він знову потрапить до рук поліції містера Кейз-Ола. Все залежатиме від волі машини.

Але чи має машина волю?.. В її кристалічних тріодах перебігали електричні заряди, розподілялися тим чи іншим чином, покірні заздалегідь складеній програмі. Вони скорялися волі, розумові, знанням інженера Проута в даному разі, а визначали своєю взаємодією долю і життя інженера Айта, який прагнув жити, щоб помститись і за себе, і за мільйони інших скривджених.

Ось і збігла остання хвилина — сто надзвичайно довгих секунд. Глухо загуркотів метал: у камерах почався ядерний розпад.

Гуркіт усе дужчав. Для Айта він звучав як музика, як світлий гімн перемоги.

Каторжник БЦ-105 утік з найстрашнішої каторги, з якої досі ще ніхто не тікав.

«Рідна країна, проклята країна!»

Екранчик погас. Як із далекої-далекої подорожі, повертався Павло до дійсності. Його думки й поривання лишилися там, у ракеті-поштарі, що мчала зараз у стратосфері над Пірейєю, рятуючи каторжника БЦ-105.

Затамувавши подих, Павло знову натиснув на кнопку під екранчиком…

…Над ним з гуркотом, зі свистом промчало щось велике, розжарене до червоного.

Айт відчував, що кудись падає, падає нестерпно довго. Йому було жарко й задушно, до горла підступала нудота.

Та ось якась могутня сила смикнула його за пояс, почала запихати в скафандр так, що аж п'яти заболіли. Залізними лещатами стиснуло скроні. Гарячим туманом запнуло очі… То автоматично розкрився парашут, загальмувався рух і почала повертатися сила тяжіння.

Тіло стало неповоротким, неслухняним. Руки й ноги, здавалося, налиті свинцем.

«Чи ж правильно розрахував траєкторію інженер Проут? — стурбовано думав Айт. — Я не згорів, це вже добре. Але де доведеться спуститись?»

Ракета-поштар, з якої його автоматично викинуло кілька хвилин тому, мабуть, уже брязнула на планету і перетворилася на шматки покрученого металу — ясно, що інженер Проут завбачливо вимкнув посадочні автомати. Якби вона згоріла дощенту або пірнула в море, тоді не лишилося б жодного сумніву, що каторжник БЦ-105 загинув при спробі втекти.

Швидкість руху поступово спадала. Парашут уже пронизав більшу половину атмосфери і тепер зустрічав значний опір повітря. Хмарна запона ще закривала поверхню планети, та ось впала й вона.

Внизу в темряві замерехтіли вогні. Вони то тяглися ланцюжками на довгі гони, то групувалися в туманності. Освітлені автостради, які з цієї страшної високості здавалися білими павутинками, тяглися аж ген за обрій — туди, де в небі палахкотіли заграви. І тільки ліворуч панувала темрява. Мабуть, там було море, ліс або пустеля.

«Так, це Монія… — думав Айт. — Ніде немає такої густоти населення, як у нас».

Парашут зносило вітром до якогось селища. Зустріч з будь-ким загрожувала найнеприємнішими наслідками, тому Айт потягнув за стропи, прискорюючи спускання. Через кілька хвилин його ноги торкнулися поверхні.

Організм ще не призвичаївся до повернення сили ваги. Кожен рух вимагав великого фізичного напруження. Але баритися не випадало. Інженер швиденько відстебнув лямки парашута, скинув шолом скафандра і ліг, оглядаючи все довкола.

Було темно й тихо, тільки плюскотіли хвилі прибою.

«Ну, друже Айт, ось ти й причалив… — сумно думав інженер. — Ось ти і в рідній країні… Рідна країна! — він гірко хитнув головою. — Проклята країна!»

Айт пересунувся плазом на кілька кроків убік і, примостившись у неглибокій западині, ввімкнув приймач скафандра.

— …Монія-у-чотири… Монія-у-чотири… — почувся з навушників монотонний басовитий голос, а в паузах — співучий жіночий:

— Монія-бе-нуль… Монія-бе-нуль…

Вся територія Монії, як і інших країн планети, була розбита на вузенькі смужки, в межах яких постійно звучали гостроскеровані радіосигнали відповідних координатних станцій. Нумерація паралелей та меридіанів давала можливість легко орієнтуватись на поверхні Пірейї.

При світлі крихітної лампочки внутрішнього освітлення скафандра Айт відшукав на захопленій з ракети картографічній стрічці ту точку, де знизився.

Так, до столиці Монії зовсім близько. Навіть пішки можна дійти додому менш як за добу. Але поспішати нікуди й нічого. Немає вже того «дому». Нема й інженера Айта. Є людина без імені, колишній каторжник БЦ-105, який чудом врятувався від смерті, яка може спіткати його в першу-ліпшу мить знову.

Інженер зітхнув і повільно згорнув картографічну стрічку. Вона вже була непотрібною.

Паралель У-4!.. Ой, як запам'яталась Айтові ця паралель!.. Здається, зовсім недавно вони з Мей заблукали на цій паралелі під час подорожі до Синього водоспаду, і тоді Айт з гордістю витягнув з кишені портативний орієнтатор власної конструкції. То був його перший видатний винахід — електронно-обчислювальна машина надзвичайно малих габаритів. Він приберігав прилад як приємний сюрприз для коханої. Досить натиснути кнопку — і перед очима постане якнайдокладніший план місцевості, бо електронна пам'ять пристрою тримає в собі весь атлас Монії, а промінь автоматично малює на екранчику за сигналами координатних станцій зображення карт.

Мей плескала в долоні. Вона вмить забула про свій страх і вимагала забратися якнайдалі в ліс, заблукати навмисне, щоб пересвідчитись у бездоганній роботі апарата.

І вони таки заблукали вдруге. Не тому, що орієнтатор зіпсувався, ні! Просто швидко запала темрява і застукала їх далеко від людського житла.

Млосно дихала ніч. Вирували соки в рослинах, розпираючи пружні пуп'янки квітів. Плив у повітрі жагучий аромат. Весільним перегуком повнилися хащі. Міріади світляків витанцьовували в лісі, сповнюючи його рожевим сяйвом.

Побравшись за руки, Айт і Мей ішли нічним лісом мовчки. Та й чи потрібні були слова? За них говорила віковічна природа, яка нині, може, в мільярдний раз, не старіючись, святкувала свою юність.

Аж перед світанком вони зупинилися на галявині, вкритій м'яким квітучим мохом. Мей втомилась і по-дитячому горнулася до Айта. Вона так і заснула у нього на грудях.

А наступного дня…

Айт різко урвав спогади: він заприсягнувся ніколи не згадувати про те, що було потім. Не згадувати, аж доки не помститься за розтоптане щастя, за спаплюжені мрії. Мей більше немає для нього. Нема й минулого. Є тільки безрадісне сьогоднішнє, тоскна безперспективність і — десь аж в кінці неї — яскравий останній спалах…

Айт глянув на годинника. Сімдесят друга година. До світанку ще далеко, та все одно слід забиратися геть од берега.

Він запхав у розколину прибережних скель парашут і скафандр, витрусив з кишень усякий дріб'язок, що міг зрадити втікача, і старанно завалив схованку камінням.

Посіпаки містера Кейз-Ола були цілком певні, що втекти з штучного супутника неможливо, а тому навіть не подбали одягнути каторжан у картатий одяг в'язнів. На Айтові був комбінезон стандартного пошиву — звичайний одяг, що нікому не мулятиме око.

В куточку лівої нагрудної кишені комбінезона була зашита монета вартістю в один дайлер — «на щастя». Для монійця гроші — все. Потураючи забобонним смакам покупців, в одяг ще на конвейєрі зашивали дрібні монети. Цей дайлер зараз був для Айта справді щасливою знахідкою, бо в Монії людина без грошей — майже злочинець, якого можуть негайно запроторити у в'язницю.

Ще раз оглянувшись довкола, інженер обережно попростував у напрямі Дайлерстоуна. Він видерся на прибережні скелі і опинився на плато, що залягло, скільки сягало око.

То була гола, кам'яниста пустеля. Лише подеколи Айт натикався на поодинокі густі й низькі кущі, і тоді довгі липкі пасма охоплювали його ноги. Вони одразу ж присмоктувались до черевиків і гальмували ходу.

«Виявляється, тут ростуть гвіани… — стурбовано подумав інженер. — Треба пильнувати!»

Ці рослини пустель інколи пожирали тварин, а деякі з велетенських форм були небезпечні навіть для людини: отруйний сік паралізував нервові центри і спричинявся до важкого захворювання.

Можна було збочити праворуч, попрямувати на мерехтливі вогні селища. Певне, там пролягає добра дорога. Та тільки Айт уникав потрапляти будь-кому на очі вночі. Найважчий шлях був для нього водночас і найбезпечнішим.

Коли велика стрілка годинника досягла дев'яносто шостої поділки, Айт вирішив перепочити. Кілька ковтків оуе з передбачливо захопленої в ракеті фляжки повернули йому силу, проте він не квапився, чекаючи, доки розвидниться.

Кам'янисте плато лишилося позаду. Попереду простяглася Долина Двох Сонць, одне з найкращих місць Пірейї, де ніколи не буває зими, а м'яке підсоння сприяє розвитку найвибагливіших рослин.

Зараз, у цю передранкову годину, долина спала. Тільки на обрії палахкотіли вогні Дайлерстоуна — велетенського міста, столиці Монії.

До Дайлерстоуна було ще далеко. Айт бачив лише сигнальні ліхтарі на верхів'ях телевізійних башт та реклами на горішніх поверхах хмарочосів. А незліченні вогні, які сяяли внизу, тільки закривавлювали небо.

— Дайлерстоун… — пошепки промовив Айт.

Це було місто його юності, місто надій, які блиснули та й згасли.

Айт одвернувся, однак зразу ж глянув у бік Дайлерстоуна знову: над загравою з'явилося невеличке кілечко. Воно повільно пливло небозводом над Пірейєю.

— Зоря Кейз-Ола… — гірко прошепотів Айт. Він сів, потім ліг горілиць, проводжаючи очима штучний супутник.

Здавалося б, не сумувати зараз, а радіти, що вирвався звідти. Та тільки почуття примхливі, не набудеш влади над ними. Хай там що, а штучний супутник Пірейї — грандіозна, велична споруда, про яку мріяли кілька поколінь вчених усієї планети… Та й хіба винен метал, що саме з нього викували кайдани?.. Коли б Зорю Кейз-Ола не перетворили на каторгу, хіба відмовився б інженер Айт працювати там хай за чорнороба, хай хоч з трьома балонами кисню на добу?! Навіть у ці хвилини, коли він у легенях ще відчуває біль після кисневого голодування, про Зорю Кейз-Ола згадує не з огидою, а з сумом. Він, Айт, власноручно зварював перші аркуші того величезного тороїда, який видається звідси малесеньким перстеньком. Як шкода, що штучний супутник носить ім'я найненависнішої в світі людини.

Зоря Кейз-Ола піднялася майже в зеніт. Назустріч їй зі сходу швидко бігло багряне сяйво. Сота година — нульова година. Саме в цю мить штучний супутник проходить над Дайлерстоуном — містер Кейз-Ол подбав навіть про те, щоб початок дня пов'язували з його іменем. Тільки ні, згине трильйонер, забудуть про нього, а штучний супутник обертатиметься вічно, і назвуть його люди Світлою ранковою зорею!

Ранок набігав швидко, нечутно. Сотні разів зустрічав Айт схід Сонць. Він любив прокидатись на світанку, бо в цей час працювалося найкраще.

Цієї пори року, напровесні, першим сходило Рожеве Сонце. Воно тількирозмальовувало небосхил найніжнішими фарбами теплих кольорів, чіпляло до кожного предмета густу тінь — проганяло геть морок ночі, немов передвіщаючи появу свого осяйного брата.

Блакитне Сонце з'явилось у сліпучому розмаї пишної корони. На його диск не можна було дивитися неозброєним оком, бо він ховався у пасмах волохатих променів і був такий яскравий, що міг спалити сітківку. Недарма ж древні пірейці поклонялися Блакитному Сонцю, вважаючи його за грізного бога, який не дозволяє навіть глянути на себе. І саме Блакитне Сонце давало Пірейї життя.

Айт вирушив у путь, коли обоє Сонць підбилися вже височенько. Він ішов швидкою ходою енергійної заклопотаної людини, яка з материнським молоком всмоктала в себе непохитне переконання, що час — гроші, а хвилина загаяння — втрачений дайлер. Кожен мусив бачити, що це йде не безробітний, а людина при ділі.

На нього й справді ніхто не звертав уваги. Долина Двох Сонць жила своїм напруженим метушливим життям. Довбалися на крихітних ділянках фермери, поспішали на підприємства робітники. На Дайлерстоун сунув нескінченний потік велосипедів, мотоциклів, автобусів, автомашин.

Айт добре розрахував час: навіть коли б поліція і шукала каторжника БЦ-105, їй важко було б знайти його — до послуг втікача всі види транспорту, навіть вертольоти.

Айт уже хотів зупинити якусь із автомашин, але потім передумав: випадкова аварія чи найменше порушення правил руху з боку шофера — і поліція з'явиться зненацька. Ні, краще вже поїхати електричкою.

Ґрунт в Долині Двох Сонць був такий дорогий, що залізниці або заглиблювалися в нього, або дерлися по залізобетонних опорах аж під хмари.

Айт волів би промчати до Дайлерстоуна в аеровагоні. Але першою на автостраді зустрілась глибинна станція, і він посунув туди разом з натовпом.

«Кейз-Ол» — фосфоресціювало на кожній плиті брудного тунелю.

«Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!», «Кейз-Ол!!!» — кричали, аж захлиналися рекламні щити на станціях, репродуктори в тунелях, рознощики товарів у вагонах.

Нафта Кейз-Ола, сталь Кейз-Ола, вугілля Кейз-Ола, уран Кейз-Ола — цього було досить, щоб захопити в свої руки всю Монію. Потрапляючи в обійми містера Кейз-Ола при народженні, кожен монієць не виривався з них навіть після смерті, бо, починаючи з пелюшок і кінчаючи урнами для праху та автоматичними магнітофонами-поминальниками, — все мало марку Кейз-Ола або однієї з його дочірніх фірм.

— Лотерея мільйонерів! Лотерея мільйонерів! — репетував, проходячи вагоном, нужденний чолов'яга у формі компанії Кейз-Ола. — Абсолютно надійний шанс забезпечити себе на все життя! Всього тільки один дайлер, один дайлер!.. Комуністи, гангстери, волоцюги, п'яниці — хто виграє, тому прощається все!.. Поспішайте купити квиток у рай — ціна один дайлер!

То була славнозвісна Лотерея мільйонерів містера Кейз-Ола. Першого дня кожного місяця один з монійців, якому випадав щасливий виграш, одержував мільйон дайлерів. Щойноспеченому мільйонерові прощалося все: вбивства і злочини, навіть належність до членів забороненої і переслідуваної політичної партії.

О, то була хитра гра! Монійці жили як у лихоманці: навіть жебрак за один дайлер може стати мільйонером! Щасливого сфотографують у найрізноманітніших позах, повідомлять його точну адресу, покажуть по телебаченню — обману нема. Сьогодні виграв він, але наступного разу можеш виграти й ти. Шанси однакові для всіх!

То була хитра гра, бо підігрівала монійців примарою щасливого випадку, тримала в стані безперервної жадоби грошей.

— Ті, що ховаються від поліції, ті, що збираються вчинити злочин, купуйте звільнення від колишніх і майбутніх гріхів! Тільки один дайлер! Один дайлер!

Айт машинально засунув руку до кишені комбінезона… і густо почервонів. Ні, не тому, що грошей не було. Кляті звички — вони так вкорінюються!

Підліток Айт уривав од шлунка дайлер, щоб купити лотерейний квиток, і, як свята, чекав на тиражне повідомлення. Юнак Айт уже скептично посміхався, але квитки купував, бо таки сподівався на щасливий випадок. Витрачав кілька дайлерів на лотерею і інженер Айт. Справді, хоч і дуже мізерна, але можливість виграшу таки була. Та колишній каторжник БЦ-105 уже не візьме з рук містера Кейз-Ола нічого, навіть порятунку від смерті!

Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч Айта, витлумачив його рух по-своєму:

— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує тобі щомісяця: віддай один дайлер і візьми мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — Він справді понишпорив у кишені і зітхнув: — Велика людина містер Кейз-Ол! Щедра!

Айта як ножем штрикнуло в груди.

«Велика?! Щедра?! Бідна, затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!..»

— Могутня людина!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить…

«Ні, як комаха, буде розчавлений містер Кейз-Ол!..» — хотілося крикнути Айтові.

А в вухах мимохіть лунали тоскні інтонації голосу старого монійця. Айт вийшов з вагона електрички і, не маючи жодної монети, пішов пішки через весь Дайлерстоун аж у найзлиденніший район міста — Броклайн.

Яким простим здавалося все там, на Зорі Кейз-Ола: тільки б звільнитись, а тоді…

«Ну, й що тоді? Тебе запхали на каторгу за першу спробу помститись. Ти звільнився. Але як же помститися містерові Кейз-Олу, якщо навіть побачити його — неможливо?..»

Тоскно було в Айта на душі, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.

— «Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці біля в'їзду в двір. — Гараж».

Ні, цей майстер, мабуть, навряд чи викує ключ до палацу містера Кейз-Ола.

Інженер Айт міняє вигляд

Згас, потьмянів екранчик, може, щоб дати спочинок глядачеві, а може, перезаряджалися касети. Павло Сєдих сидів приголомшений, нездатний зробити бодай рух.

Біофільм пірейців так вплинув на юнака, що в його душі ще й досі вирували гнів і зненависть проти невідомого містера Кейз-Ола, жевріла гірка любов до золотоволосої красуні Мей. Ніякі книги, ніякі фотографії не могли дати яскравішого уявлення про чужу далеку планету, ніж це зробив біоскоп.

Юнак дуже втомився. Йому здавалося, що він сидить у цьому кріслі вже кілька діб. Хотілося їсти й спати.

«Постривай… А оті сірі несмачні кульки, що сковують тіло і дають мозкові особливу ясність думки? Чи не допоможуть вони зараз?»

Сірими кульками завідувала четверта кнопка зліва на нижньому боці щита. Юнак натиснув на неї — і чергові важільки охоче нагодували і напоїли його.

Відчуваючи наближення знайомого стану солодкого заціпеніння м'язів, Павло швиденько вмостився в кріслі, простягнувши ноги, і ввімкнув екран. На мить все довкола запнула імла. Потім вона розвіялась.

Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.

— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:

— …Я, нікчемний черв'як…

Ні, то промовляє не відлуння! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги бліда людина в сірому комбінезоні.

— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…

— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.

— Я, врятований від смерті Братством Синів Двох Сонць…

Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.

— Присягаюсь!

І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.

Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей зігнулась і відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав товстий майстер Корк — у нього нежить.

Змахнула крильми та й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках зі штучного шовку.

«Навіщо весь цей маскарад?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з Зорі Кейз-Ола не треба підігрівати для помсти!»

— Присягаюсь боротися за справедливість!

— Присягаюсь!

— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!

«Одначе, — подумав Айт, — здається, я потрапив кудись не туди».

— Присягаюсь, — твердо і голосно промовив він, — жорстоко помститись трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, що він вчинив людям, і не шкодувати свого життя для цього.

Чорні постаті заворушилися.

— Безіменний! Повторюй слова присяги!

— Я вже присягнув, — байдуже відповів Айт і підвівся. Серед чорних постатей хвилею пройшло сум'яття.

«Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де він?» — «Корк, ідіть сюди!»

— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?

— Ні. Але комуністів убивати не буду. Вони не зробили мені нічого лихого.

— Безіменний! Братство подарувало тобі життя, Братство й забере його за непослух!

Айт схрестив руки на грудях і глузливо похитав головою:

— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з Зорі Кейз-Ола?.. Що ви мені можете зробити?!. Заб'єте?.. Так я і сам жертвую своїм життям, щоб помститися найлютішому ворогові… — він обвів поглядом чорну юрбу. — Я думав, ви справжні Сини Двох Сонць. А ви…

Запала пауза. Потім почувся шепіт, і знову настала тиша.

— Безіменний, іди в отой тунель і чекай нашого вироку.

— Гаразд, — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було цілком байдуже все, і ніщо не лякало.

Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне Братство Синів Двох Сонць, про яке стільки говорили в Монії, допоможе йому досягнути мети. Мабуть, і Братство мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка з'ясувалось, що втечу Айта було заплановано заздалегідь. Але неофіта чекало розчарування.

Йому хотілося бачити справжніх месників, людей, які готові були б гордо й сміливо загинути за свої переконання. Товстун Корк, який тільки й говорив про ціни на бензин та про свавілля монополій, здавався спочатку неприємним винятком у Братстві. Але тепер стало ясно, що решта під чорними балахонами теж дбають тільки про свої крамнички та майстерні, ненавидять монополістів, які їх душать, і бояться комуністів, бо ті виступають проти приватної власності.

— Знищувати комуністів! — прошепотів Айт. — Ні, на це я не піду. Що вони мені зробили?

Більшість каторжан на Зорі Кейз-Ола були комуністами. В Айта лишилися найкращі спогади про цих хлопців, які ділилися всім, що мали: і балоном кисню, і краплиною оуе.

В хвилини, коли дозволялося скинути скафандри в герметичних каютах, Айт залюбки розмовляв з комуністами, погоджувався з багатьма їхніми доказами і, коли б вони не висміяли його планів помсти Кейз-Олу та взагалі індивідуальний терор, може, і сам з часом пройнявся б їхніми переконаннями.

Айт не поділяв повністю поглядів комуністів, але розлучився з ними не як ворог.

— Безіменний, іди сюди!

Айт повільно підійшов. Він був цілком певний, що його не заб'ють і не вчинять нічого лихого.

— Стань на коліна, безіменний!

Айт скорився й цьому наказові.

— Зважаючи на твоє високе покликання, Братство Синів Двох Сонць дарує тобі відхилення від ритуалу. Підведись, Сину Двох Сонць!

Блиснув яскравий спалах. Заклубочив ароматний дим. Хтось натягнув на Айта чорний балахон. Церемонію посвяти було закінчено.

— Йди, Сину Двох Сонць! Твоїм пастирем буде майстер Корк.

Корк узяв Айта за руку і повів кудись плутаним шляхом, час від часу присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Їм доводилося пролізати над завалами, переходити хисткими кладками через потоки нечистот, дертися іржавими драбинами на вищі горизонти. Нарешті, скинувши і заховавши в одній з камер чорні балахони, вони вийшли під мостом на берег неширокої смердючої річки.

— Он туди! — сказав пошепки майстер Корк.

За мостом виднівся чималий особняк. Коли Айт з Корком підійшли ближче, то побачили на його парадних дверях червоне коло, емблему медицини Монії, і напис: «Член багатьох академій і магістр оживлення, ясний нащадок неба, професор Лайн-Еу».

Лайн — невисокий старий чоловік — зустрів гостей як давніх знайомих.

— О, містер Фейль! — закричав він, звертаючись до Айта. — Як ся маєте?.. Все ще болить рука перед негодою?.. Так, так, я обіцяв вам кілька лікувальних процедур, пам'ятаю, пам'ятаю! То що ж — ходімо до кабінету.

Айт, трохи дивуючись, охоче зіграв роль колишнього пацієнта лікаря Лайна, навіть зойкнув, ненароком торкнувшись одвірка в кабінеті.

— Досить, — з доброзичливою посмішкою сказав Лайн. — Сідайте. Ваше ім'я?

— Це той, на кого чекали, — вихопився майстер Корк.

— Мене звуть Айт, — лаконічно відповів інженер, не звертаючи уваги на застережні знаки свого «пастиря».

— Айт — світло… — задумливо повторив професор. — Гарне ім'я! І вам не шкода буде змінити його на якесь інше?

— Я готовий до всього, пане професор! — гаряче прошепотів інженер.

— Це правда? — недовірливо похитав головою старий. — Містер Корк, ви вільні.

Коли Корк вийшов, професор сів ближче і повторив своє запитання:

— Це правда?.. А ви знаєте, що на вас чекає?

— Я готовий вмерти, якщо це буде потрібно.

— Ні, це не найстрашніше! — професор зняв домашній ковпак і кумедно наморщив носа. — Є річ далеко страшніша за смерть — старість! — він рвучко простягнув до Айта суху, дряблу руку. — Чи погоджуєтесь ви мати отакі скалічені лапи немічного старика?.. Чи згодні ви втратити силу м'язів, зуби, сон і апетит?.. Чи погоджуєтесь мати сміливий, енергійний дух у напівзруйнованому тілі, яке вже не здатне ні до чого?

— Так, погоджуюсь! — хрипко промовив Айт.

Він ще не знав, до чого веде професор. Намальована картина була настільки страшною, що аж мороз пробіг поза спиною. Айт уявив себе отаким поруч юної квітучої Мей! Жодне кохання не витримало б такого випробування.

Він міркував так, ніби й досі його чекала кохана, ніби сподівався щастя. Але Мей зрадила, продалася. Її купив містер Кейз-Ол, як купують худобину…

— Погоджуюсь, пане професор. Але це — жарт? Що я мушу робити?

— Це не жарт… — з глибоким сумом сказав старий. — Є тільки один засіб, з допомогою якого можна пробратися до фортеці Кейз-Ола: перетворитись на одного з його служників. Зараз випала зручна нагода — захворів старий Псойс, особистий лакей містера Кейз-Ола. Він справжній пес у людській подобі, вимуштрувана до найвищого ступеня істота, покликання якої — догоджати хазяїнові. У Псойса запалення мозку. Вилікувати його не можна. Але…

Професор зробив таку довгу паузу, що Айт не витримав:

— Говоріть, професоре. Я починаю розуміти вашу думку. Ви дасте мені якихось ліків, що відразу зістарять мій організм і зроблять мене схожим на Псойса?

— Ні, це було б надто складно. Я просто… пересаджу ваш мозок у черепну коробку хворого…

Отут уперше Айта охопив справжній жах.

Перетворитися на такого немічного, постійно відчувати, що живеш у чужому тілі, огидному й бридкому, наче засмальцьований одяг з чужого плеча…

— Пане професор, — з болем прошепотів Айт. — А чи немає якогось іншого шляху, хай навіть в тисячу разів болючішого, неприємнішого?

Професор сумно похитав головою.

— Мені шкода вас, Айт, бо ви нагадали мені мого бідолашного сина, який теж загинув не знати за що. Надто велику ціну заправили наші «пастирі» за ваш порятунок! Коли б на самопожертву погодився якийсь із них — я зробив би йому операцію залюбки. Але вони звикли загрібати жар чужими руками і знаходять для цього дурнів, таких, як ми з вами… Вам ще жити та жити… Хочете, я врятую вас і від поліцаїв Кейз-Ола, і від екзекуторів Братства?

— Ні, — тихо, але вперто відповів Айт. — Я не шукаю порятунку, я прагну помсти.

— Невже Кейз-Ол завинив вам так багато, що за його мерзенне життя ви згодні віддати свою молодість?

— Так.

— Гаразд… — професор наче аж розгнівався. — Я зроблю вам операцію. Знайте: вороття не буде. Юнак Айт загине в ту мить, коли його мозок переселиться в тіло старого Псойса. Ви дістанете змогу помститись, як самі схочете. Але ви повинні помститись і за мого сина.

— Його забили?

— Ні, він наклав на себе руки, коли вибухнула перша створена ним атомна бомба і знищила понад сто тисяч мирних мешканців Джапайї. В своєму останньому листі він писав, що випустив на світ дракона, який спопелить планету, і благав не допустити початку третьої всепірейської війни.

— Розумію… — прошепотів Айт.

Старий одвернувся, нишком витер сльози і вже сухо, суворо сказав:

— Вбити Кейз-Ола замало. Ви повинні перетяти шлях війні, зрозуміло? Тільки з цією умовою я візьму гріх на свою душу.

— Я згоден, — коротко відповів Айт.

Екзамен на Псойса складено

Минуло вже кілька секунд з того часу, як Павло натиснув на кнопку біоскопа, а імла на екранчику не розпливалась. Вона тільки поволі збиралася в густі плями, що мерехтіли, як чорне марево.

Нудотно пахло якимись ліками. Нестерпно боліла голова, ніби її ритмічно поливали розтопленим свинцем навхрест через тім'я.

Та ось плями стали виразнішими. Чітко проступила темна рамка дзеркала. А в наступну мить вирисувалось зморшкувате обличчя, яке зловісно посміхалося беззубим ротом.

— Отже, це я… — почувся незнайомий скрипучий голос. — Я, Псойс…

Дзеркальце впало, і старик, обхопивши голову, застогнав.

— Псойс… — повторив Айт підводячись. — Ну, то хай буде так.

Він попрямував до дверей. Тіло було неслухняним, якимсь чужим. Суглоби згиналися неохоче, ніби в них понабивалось піску. Всі речі довкола набули неприємного жовтого відтінку, що дратував око. Звуки долітали приглушено, мов з льоху.

— Хай буде так… — він одчинив двері і пішов коридором.

Назустріч рухалась група людей у блискучих білих комбінезонах. Той, що йшов попереду, раптом прискорив ходу і закричав:

— Пане Псойс! Вам же не можна вставати з ліжка! Уклінно прошу, поверніться до палати!

Професор Лайн-Еу запобігливо допоміг хворому дійти і, ледве причинивши двері, засичав:

— Ви що — з глузду з'їхали? Чи гадаєте, старий Псойс після операції гасатиме, немов юнак?!

— Пане професор, — тихо виправдовувався Айт, — я ішов дуже повільно…

— Повільно? — люто перепитав Лайн-Еу. — А чи тремтіли й підгиналися у вас коліна?.. Чи хапалися ви за серце й за стіни, щоб не впасти?.. Ваш юний мозок все ще не скорився неминучому і вимагає від тіла не властивого йому напруження. Прошу, стримуйте себе. Я привіз вас сюди зовсім не для лікувальних процедур. Слава Сонцям, все скінчилося гаразд!.. А ви протягом найближчих двох-трьох декад вивчатимете життя камердинера містера Кейз-Ола і звикатимете поводитися так, як це личить старій людині. Перший сеанс розпочнемо сьогодні ж увечері.

Це була дуже складна справа — вчитися того, що приходить з літами, поступово: обережності, якою літня людина захищає свої ревматичні ноги від протягу та ударів, невпевненості рухів, яка з'являється внаслідок втрати м'язами колишньої еластичності та пружності; нарешті, тому бурчанню й постійній невдоволеності, що є яскравим свідченням хворобливих зрушень в організмі, найпершою ознакою старості.

Справа полегшувалася тільки тим, що перед Айтом день за днем, починаючи з юнацьких років, пробігало усе життя Псойса.

Містер Кейз-Ол не публікував своїх портретів і майже ніколи не з'являвся перед людьми, небезпідставно побоюючись за своє життя. Але, претендуючи на одне з найчільніших місць в історії Пірейї, він фіксував кожен свій крок «для нащадків». Автоматичні кіноапарати фотографували трильйонера майже безперервно, і в його палацах було дуже мало кімнат, події в яких не лягли б чіткими відбитками на звукову, кольорову, стереоскопічну вогнетривку плівку.

Всюдисуще Братство Синів Двох Сонць якимось чином викрало для копіювання кільканадцять частин цього документального кінозапису. В багатьох кадрах фігурував і камердинер Псойс. Він, правда, прослизав мовчазною тінню на другому плані, але Айт міг наочно побачити, як старівся підлий лакуза, як його схилена в поклоні спина з часом набувала форми дуги, його обличчя все більше вкривалося зморшками, а в роті все менше лишалося зубів.

Айт вивчав ті улесливі інтонації, ті вкрадливі рухи, які з'являлися у старого при зустрічі з господарем, намагався запам'ятати розташування апартаментів, звички й примхи містера Кейз-Ола, фіксував у свідомості найголовніші події, посилання на які могли б придатися в майбутньому.

Ніколи, навіть під час екзаменів у Технологічному коледжі святого Ейра, Айтові не доводилось працювати так напружено, як зараз. І недарма ж він був одним з тих, чиє ім'я записано в Золотій книзі коледжу. Його пам'ять, навіть трохи послаблена після важкої операції, вбирала все і нічого не втрачала.

Епізод за епізодом вивчав Айт життя камердинера містера Кейз-Ола, а потім складав екзамен на Псойса гострому на око Лайнові.

Трьох декад виявилось замало. Цей термін довелось подвоїти. Але коли б тепер Псойс воскрес із мертвих і побачив свого двійника, то і він, мабуть, не помітив би жодного фальшу.

— Ну, все! — сказав якось ввечері професор. — Я повідомив, що ви одужали. Завтра вас заберуть.

— Завтра… — прошепотів Айт. — Не хочеться розлучатися, професоре… Я полюбив вас, як рідного батька…

Невідповідність вигляду цього беззубого старика до змісту промовлених ним слів була такою разючою, що для стороннього вуха це визнання прозвучало б хіба як монолог бездарного блазня з дешевого фарсу. Але професор Лайн скорботно хитнув головою і зітхнув.

— Я боюсь найстрашнішого, професоре: а що коли одряхліє мій мозок і зненависть до Кейз-Ола згасне?.. Вороття немає, тому буду цілком одвертий: з кожним днем у мені зростає переконання, що я пішов хибним шляхом. Так, я знищу Кейз-Ола. А назавтра з'явиться його нащадок, і все буде, як і до того… Звідки отака безнадійність, професоре?.. Може, це вже й справді настає старість душі?

— Мій любий, це настає зрілість. Зрілість думки, а не тіла. Я розумію ваш стан, бо й сам колись бунтував, як і ви, шукаючи вірного шляху. Чорний балахон Братства втішав мене дуже недовго. А потім… — Професор досадливо махнув рукою і, помовчавши трохи, сказав уже іншим тоном: — Не бійтесь старості — вона настане для вас нескоро. Вам слід боятись протилежного — омолодження організму. І перші ознаки цього процесу вже з'явились. Ви помічаєте, що на вашій лисині пробивається волосся?

— Та невже? — Айт схопився і кинувся до дзеркала.

— Псойс, на місце! — крикнув Лайн-Еу. — Ви що — юнак?! При такій звістці маєте презирливо пхекнути, обережно помацати лисину, потім крекчучи підвестись, підійти до дзеркала і, навіть побачивши оцей попелястий пушок, скептично похитати головою. Не забувайте, що за вами стежитимуть об'єктиви кіноапаратів!

— Даруйте, професоре! — тепер уже справжній Псойс чвалав по кімнаті. Імітація була такою досконалою, що Лайнові аж моторошно стало.

— Можу повідомити ще одну неприємну новину: сьогоднішній рентген показав, що у вас незабаром почнуть прорізуватись зуби. Очевидно, у вашому організмі відбуваються ті ж процеси, що й в організмі немовляти.

— Ех-хе-хе, професоре… Де вже там зуби…

Здавалося б, і це було зіграно бездоганно. Але професор поморщився:

— Згасіть блиск очей, Псойс!

— А що ж мені робити з молодістю, пане професор? — прошепотів розпачливо Айт.

— Нічого, любий, я приготував вам ліки… — Лайн-Еу витяг з шафи скриньку. — Оце — рідина для виведення волосся… Це — мазь, яка навіть обличчя дитини зробить зморшкуватим. А оце… — професор натиснув на бічну стіну скриньки і відкрив потайне дно. — Це, мабуть, ви знаєте краще, ніж я.

Айт повільно нахилився до стола і зазирнув у скриньку. Там лежала мініатюрна радіостанція, хіба трохи більша за долоню руки.

— Дякую, професоре! — радо сказав Айт. — Для мене це будуть найкращі ліки від самотності й тоскноти.

— Обережніше користуйтесь цими ліками, Айт! Навіть і такий передавач, як оцей, можна запеленгувати. Слухайте мене щодня о дев'яносто дев'ятій годині. Вас я називатиму «Син». Відповідати мені не треба. Тільки коли буде справжня, гостра необхідність, увімкніться на короткий час. Якщо ж я мовчатиму протягом десяти днів, знайте: зі мною сталося лихо. Не відгукуйтесь ні на чий голос, бо в усьому світі є тільки дві такі радіостанції — їх сконструював мій покійний син. Зв'язок з вами я підтримуватиму не для Братства, а в ім'я свого сина.

Якийсь час сиділи мовчки. Потім Лайн-Еу додав:

— Айт, ми розмовляємо з вами востаннє. Хочу вірити, що ви будете переможцем і мені ще доведеться попрацювати над тим, як повернути вам украдену молодість. Але будьмо одвертими: в боротьбі трапляється всяке… Може, ви лишите мені якесь доручення?.. Може, у вас є батько, мати чи кохана дівчина, яким треба буде сказати бодай кілька слів?..

— Дякую вам, професоре! — зворушено відповів Айт. — Немає в мене нікого: ні батька, ні матері, ні коханої. Їх забрав містер Кейз-Ол. Були друзі… Та вони ж і продали мене Кейз-Олу, допомогли запроторити на каторгу.

— Жаль, дуже жаль! Ну що ж, Айт, попрощаємося… Йди, сину, і пам'ятай: зараз настав такий час, коли одинак може знищити і врятувати мільйони людей!

Вони обнялись і поцілувались, оці старики, а тоді молодший з виду, але насправді старший втричі, швидко одвернувся і пішов з кімнати.

— Так… — сказав той, що лишився. — Ну, друже Айт, оце ти й попрощався зі своєю юністю, зі своїми надіями… Вороття немає… Нема!

Він ліг на канапу, утопив погляд у блискучу білу стелю. На очі настирливо сунувся образ стрункої золотоволосої дівчини.

— Згинь, згинь, — шепотів Айт. — Ненависна! Тебе Кейз-Ол купив, як худобину… Тільки ні, худоба не знає, що її продають. А ти продалася сама!

Він застогнав, уткнувся обличчям в подушку. Видіння не зникало, а ставало дедалі яскравішим. Тепер Айт бачив Мей у рожевому купальнику на високому кришталевому постаменті. До дівчини підходить товстогубий, огрядний чолов'яга у золотавому вбранні вищого служника Кейз-Ола і чіпляє їй на плечі пишний вінок квітів… Блискають лампи фоторепортерів. Стрекотять кінокамери. Цмокають якісь панки поруч Айта: «Так, це справжня Цариця краси! Вона зробить бізнес!»

…Це почалося наступного дня після їхньої подорожі до Синього водоспаду. На побачення Мей прибігла радісна, схвильована. Вона одержала повідомлення, що головний уповноважений містера Кейз-Ола розглянув її фотокартки і надає їй можливість взяти участь одразу в останньому турі конкурсу красунь.

— Які фотокартки?.. Який конкурс? — здивувався Айт.

— Хіба ти не пам'ятаєш? — засміялась Мей. — Адже декаду тому я торочила тобі про це весь вечір.

Ні, він не пам'ятав. Але тепер до нього дійшов страшний зміст почутого: Мей погодилася позувати перед усім світом напівголою, сподіваючись одержати ефемерний титул Цариці краси.

— Навіщо це, Мей?

Вона обвила руками його шию, грайливо притулилася щокою до щоки.

— А хіба ти не хотів би, щоб тебе кохала Цариця краси?

— Ти для мене й так найкраща в світі! Я люблю тебе без жодних титулів і любитиму завжди!.. Мей, не треба…

Вона жартівливо почала його ляскати долонею по губах:

— Ти — рабовласник-власник-власник! Ти егоїст-їст-їст!.. А я самолюбна-любна-любна… І робитиму, що хочу!

— Мей, облиш! — Айт відсторонився і встав. — Я не дозволю тобі, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе!

— Не знаю?.. — Мей глянула на нього дивно, гостро. — Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!.. А втім… — вона посміхнулась і знову стала пустотливим дівчиськом. — Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… Ну, поцілуй мене!

Він, звичайно, не витримав. Решту дня вони провели так чудово, що Айтові ота розмова про конкурс красунь почала здаватися новорічним жартом коханої. Але коли, вже прощаючись, він розповів, що закінчує конструювання автоматичного служника для містера Кейз-Ола, Мей, здавалось, без жодного логічного зв'язку сказала:

— Так не забудь, Айт: останній тур конкурсу післязавтра. Гадаю, що зумію дістати для тебе квиток.

Він нічого не відповів, похнюпився і пішов геть.

Наступного дня на побачення Мей не прийшла, зате прислала квиток на центральне місце другого ряду партеру Зали конкурсів. Айт зозла зібгав той цупкий папірець, за який не один з багатих стариків заплатив би сотню дайлерів, хотів викинути, але потім передумав: ні, треба піти. Піти, щоб захистити Мей в разі потреби, взяти її сором на свої плечі.

Айт дивився, як одна по одній виходили на кришталевий п'єдестал найкрасивіші дівчата країни. Чорняві, біляві, високі, низенькі — вони були всі різні. На них були різні купальники, їх навіть освітлювали по-різному, щоб продемонструвати кожну в найкращому вигляді. Всі вони манірними позами, уривчастим диханням, виразистими поглядами благали, переконували, наказували: «Натисніть на кнопку, що перед кріслом! Визнайте, що я найкрасивіша в світі!»

Тільки рідко хто натискував на ту кнопку. 40, 50, найбільше 60 — такі числа вискакували на табло підрахунку голосів. І суми, які звучали в залі, були невисокими: п'ять тисяч, сім тисяч, десять тисяч.

«Товар» спродувався з аукціону: хто більше дасть, той і має право на дівчину, яка щойно демонструвалась. Звісно, в благословенній Монії торгівля людьми заборонялась, і офіційно це звалося «наймом на роботу». Та всі, а особливо претендентки на звання Цариці краси, знали, що отут, у цьому залі, продається молодість і дівоча честь.

«Ця найкрасивіша!» — кричав Айт, щоразу натискаючи на кнопку. Кожній з дівчат він зичив посісти перше місце, за кожну з них агітував сусідів. Але ті байдуже відмахувались, бо були постійними глядачами конкурсів і знали, що найпривабливіших дівчат покажуть наприкінці.

Справді, кожна з нових претенденток була все красивішою й красивішою. 100… 200… 300 — спалахувало на світній таблиці, і одночасно лунало:

— Для містера Опе потрібна особиста стенографістка. П'ятдесят тисяч дайлерів. Хто більше?

— Містер Плаун. Посада актриси домашнього театру. Шістдесят тисяч. Хто більше?

Проходили дівчина за дівчиною. Ціни перескочили вже за сто тисяч… То де ж Мей?

Коли, нарешті, Мей з'явилась, у залі запала тиша, і Айт зрозумів: це — вона, Цариця краси.

Юнак ледве впізнав кохану. Це була якась чужа, незнайома жінка, горда й холодна, як найдовершеніші мармурові статуї Періоду розквіту Пірейї.

Мей так вільно, невимушено йшла довгим просценіумом, ніби в оцьому переповненому залі нікого не було. Легко стрибнула на п'єдестал. Глянула вниз, наче зміряла оком глибину уявної водойми. Неквапно скинула рожевий хітон з напівпрозорого шовку, зібгала його і шпурнула геть. Випросталась і, заклавши руки за голову, задивилась кудись у далечінь, немов побачила там щось дуже хороше, згадала щось надзвичайно світле.

Кілька секунд тривала пауза. А потім глядачі наче показилися. Свист, грюкання, вигуки злилися в неймовірний галас — це монійці висловлювали своє захоплення красою.

Цифри на світловому табло мчали все вище й вище… Ось яскраво спалахнуло — 1900. Це число трималось деякий час, потім змінилося на 1901. Засяяв зсередини кришталевий п'єдестал. Спалахнув на ньому вогняний вінок.

Голос аукціонера прозвучав тепер запобігливо, ласкаво:

— Містер Кляй, державний радник, пропонує Цариці краси посаду особистої секретарки. Винагорода — триста тисяч дайлерів річних. Хто більше?

— Містер Плайв-Ау, король харчової промисловості, просить Царицю краси зайняти посаду партнерші для гри в теніс. Винагорода — чотириста тисяч дайлерів. Хто більше?

Айт охопив голову руками. Що це? Куди він потрапив? У нього на очах продають його кохану?.. Ні, це божевілля… Божевілля!.. Чому ти не тікаєш, Мей!?. Хочеш, щоб за тебе заплатили якнайдорожче?.. То візьми життя коханого — дорожче не заплатить ніхто!

— Містер Ауляй — п'ятсот тисяч дайлерів — раз, п'ятсот тисяч дайлерів — два, — рахував аукціонер, позираючи на екран. Він мовби очікував на щось. І справді дзенькнув дзвінок виклику. Аукціонер негайно схилився до слухової трубки, а коли випростався — сказав тихо, майже пошепки:

— Містер Кейз-Ол хотів би запросити Царицю краси щодня обідати з ним. Винагорода — мільйон дайлерів річних… Чи погоджується Цариця краси?

— Так, — недбало відповіла Мей і випросталась, щоб на неї могли надіти вінок.

Мов несамовитий, вибіг Айт з Зали конкурсів.

А потім ота зустріч… Остання, печальна зустріч, бодай її ніколи не було!

Мей прийшла сама. Вона посміхалась ніяково й злякано, простягала руки для обіймів. А в нього паморочилася голова од люті й розпачу, руки стискувалися в кулаки.

— Іди геть! — промовив він похмуро, ледве стримуючись.

— Айт, любий, я тебе кохаю! Ой, якби ти знав… — вона обхопила голову руками. — Айт…

— Ти з власної волі продалася Кейз-Олу?

— Так. Тобто ні. Айт, благаю тебе…

— І я благаю. Востаннє. Відмовся!

— Ні. Не можу… Не можу! Не можу!

— Тоді — прощай!

На його уста ліг поцілунок — холодний, чужий. Подріботіли кроки, і вже здалеку пролунав шепіт:

— Чекай мене, Айт!

…Стогне, корчиться на госпітальній канапі немічний беззубий дід. Тільки ні, це не дід, а юнак, вбраний у машкару старості.

— Люба! — шепоче Айт. — Проклята!.. Коли б ти загинула, я б не так страждав!

Ні, вона не загинула. Он на столі газета, яку ненароком лишив учора професор Лайн-Еу. На її першій сторінці — усміхнена Мей.

«Вона — щаслива! — кричать величезні літери. — Містер Кейз-Ол подвоїв їй платню і подарував палац в Ріо-Айр».

— Проклята! — стогне Айт.

Ось він, Кейз-Ол!

Рівно о 16:75 ранку, 49 дня 10 місяця П'ятнадцятого року Атомної ери перед клінікою професора Лайн-Еу знизився вертоліт, і Айт востаннє потиснув руку своєму названому батькові.

— Прошу не забувати, пане Псойс, — запобігливо говорив професор так, щоб його чули всі довкола, — ліки треба приймати щодня. Вони вплинуть на ваш організм чудово! Ви навіть помолодшаєте!

— Я вдячний вам, професоре. Гадаю, містер Кейз-Ол винагородить вас достойно.

Загуркотів мотор, і вертоліт піднявся в повітря.

Ой, як хотілось Айтові ще хоч раз, може, востаннє, подивитись на Дайлерстоун з висоти пташиного польоту. Але Псойс, звичайно, не зацікавився б таким видовиськом, тому й Айт лежав у м'якому кріслі, заплющивши очі, і кутуляв беззубим ротом, як людина, що хворіє на хронічну печію.

Політ тривав лише кілька хвилин. Потім машина пірнула в глибокий колодязь між височенними стінами хмарочоса. Айт пригадав з кінофільму: саме тут завжди опускаються вертольоти містера Кейз-Ола.

Айта-Псойса зустрічала ціла група людей в золотавих комбінезонах вищих служників. Вони вітали його з мовчазною урочистістю, виявляючи знаки найвищої пошани: схилялися, простягаючи руки назад. Але Айт не звернув на них ніякої уваги, бо добре запам'ятав, що Псойс поводився з підлеглими саме так. Та в душі інженера мимохіть наростало обурення, огида. Напередодні Шістнадцятого року Атомної ери побачити те, що було в період рабства!.. Яке безглуздя!

Лише один служник кланявся, простягуючи руки вперед. По великих червоних вухах і характерному вигину спини Айт упізнав Свайна, помічника Псойса.

— Випростайся, Свайн! — проскрипів Айт. — Скажи, як снідав сьогодні ясновельможний?

— Без апетиту, пане Псойс! — догідливо відповів Свайн.

— Погано, — невдоволено пробурчав Псойс. — Доведеться тебе покарати.

— Пане Псойс, згляньтесь! Я не винен… Ясновельможний готувався до наради і сів за стіл на п'ять хвилин пізніше визначеного часу.

— Ну, гаразд, — змилостивився Псойс. — Ти можеш бути вільним. Коли починається нарада?

— О тридцять другій годині в Залі Рожевих Мрій.

— Гм, саме під час обіду…

— Ясновельможний попередив, що обідатиме там.

— Гм, — повторив Псойс, — це дуже погано. Апетит у нього спаде ще більше. Але… Та йди, чого ти став?.. Або ні, доведи мене до покоїв. Я ще дуже втомлююсь.

Айт торжествував: перший екзамен складено успішно, і прибув він сюди, здається, вчасно.

Нарада!.. Яка може бути нарада?.. Якщо судити з побаченої кінохроніки, містер Кейз-Ол всі справи вирішує самостійно. Лише двічі за останні двадцять років він скликав великі загальні наради мільйонерів Монії — коли почалася друга всепірейська війна та після її закінчення.

Псойсу не личило розпитувати в підлеглого про справи. Але той не витримав сам. Зупинившись на одному з поворотів коридора, він промовив пошепки:

— Пане Псойс, відбудеться Нарада наймудріших. Я гадаю, ми почнемо війну проти Союзу Комуністичних Держав!

— Не плети дурниць! — прикрикнув на нього Айт.

Свайн зіщулився і якось чудно подивився на старого — недовірливо, стривожено. Айт відчув, що припустився якоїсь помилки. Може, Псойс був далеко цікавішим і прореагував би на таку звістку інакше?.. Однак виправлятись було вже пізно. Айт відпустив Свайна і зайшов до розкішних покоїв, які віднині невідомо на який час мали стати йому за добровільну в'язницю.

Чуже… Все чуже довкола: стоптані капці під ліжком, комбінезони у великій шафі, «Книга Святого Закону» на столі. А треба ж звикати до всього цього.

Айт підняв і уважно оглянув капці. Повсть на підошві стерлася нерівномірно. Ага, Псойс трохи волочив праву ногу. Це слід запам'ятати. А що ж він читав?

«Книга Святого Закону» була розкрита на розділі «Пророкування Іова». Посеред сторінки чимось гострим — мабуть, нігтем — підкреслено фразу: «І продав він сина свого, як продають худобу на базарі, і забув про нього, бо цар Аменхотеп украв у нього розум…»

— Гм… — прошепотів Айт. — І продав він сина… А чи мав він його?

Промайнула думка про те, що Псойс забрав з собою в могилу такі таємниці, яких не розкриєш нізащо. Можна бути схожим на нього, наслідувати його голос, ходу, але ці зовнішні ознаки аж ніяк не розкривали єства служника містера Кейз-Ола.

То чи ж мав Псойс хоч якесь особисте життя?

Айт ще й ще раз пробігав очима сторінку «Книги Святого Закону», щоб збагнути потаємний зміст думок старого лакузи.

Постривай… А чи ці рядки справді підкреслив Псойс?

Та вже в наступну мить сумнів перетворився на певність. Усі речі довкола припали шаром пилу — мабуть, Псойс заборонив заходити до своїх покоїв, — тільки ця сторінка книги була чистісінька.

«Так… так… — міркував Айт. — Хтось зайшов сюди вчора чи сьогодні, знайшов і підкреслив рядки, які мали щось нагадати Псойсу… Що саме?»

Айт гортав книгу, доки не відшукав сторінки, припорошені пилом. І там йому відразу впали в око слова: «І сказав він, коли його вели на страту: — Боже, зроби так, щоб мій рід не загинув — віддай моєму синові ті роки, які ти забрав у мене…»

— Цікаво… Цікаво… — мимрив Айт. — Знову згадка про сина… «На страту», очевидно, слід розуміти як «на операцію».

Він інтуїтивно відчував, що ухопився за кінчик дуже важливої ниточки, але куди вона приведе — ще не міг збагнути. Ясно було тільки те, що таємниця старого Псойса відома ще комусь.

Айт облазив усі закапелки своїх покоїв, шукаючи відповіді на запитання, проте не знайшов нічого вартого уваги і ліг спочити.

Ще два місяці тому каторжник БЦ-105 з трепетом мріяв про ту хвилину, коли потрапить, зрештою, до палацу Кейз-Ола і задушить свого ворога власними руками. А зараз він холодний і спокійний.

Ні, зненависть не зникла. Спочатку вона вирувала фонтанами полум'я, потім плюскотіла в грудях важким розтопленим металом і перетворилася, нарешті, в пружне, загартоване лезо ножа.

Так, Айт міг би знищити Кейз-Ола хоч сьогодні. Ось — пістолет, з яким камердинер не розлучався ніколи. Але хіба це кара? Треба знайти таке покарання, щоб кожна хвилина життя стала Кейз-Олу мукою!

Айт мимоволі згадав судовий фарс, який викреслив його з числа живих. О, ті судді вирішили покарати якнайдошкульніше! Вони знали, що каторга страшніша за миттєву смерть на електричному кріслі!

Так, Айт організував замах на Кейз-Ола, але не зізнався в цьому. А єдиний свідок був разом з тим і зброєю, яка мала знищити трильйонера. Свідок, поблискуючи полірованим металом, стояв нерухомо протягом усього судового засідання і зірвався з місця, аж коли настав час давати свідчення.

Хоч якими сумними були ці спогади для Айта, він посміхнувся. «Молодець, «Месник»! Ти перевершив усі сподівання!»

То була справді хитромудра помста — нацькувати на Кейз-Ола того, хто мав стати його оборонцем і захисником — механічного слугу.

Мабуть, Кейз-Ол уже бачив, що Псойс довго не протягне, тому замовив собі ро́бота-автомата, який скорявся б словесним наказам.

Чотири групи інженерів Інституту автоматики сконструювали для містера Кейз-Ола аж чотири механічних слуги. Після найсуворіших випробувань найдосконалішою була визнана конструкція молодого інженера Айта. І не дивно: інші інженери прагнули грошової винагороди, а Айт — помсти.

Його «М» — «Мислитель» офіційно, а насправді «Месник» — був покірним, як дитина, і лагідним, як телятко. Метал — мертвий. Метал не може відчувати, вболівати, співчувати. Але Айтові часом здавалось, що в електронному мозкові його «М» вже зароджуються справжні людські думки, справжні хороші поривання.

— «Ем», іди сюди, — кликав Айт.

І робот, обережно переставляючи важенні ножища, підходив і легенько торкався руки: прийшов, мовляв.

— Сідай, «Ем»!

Робот приносив стілець, сідав на нього повільно, немов боявся щось розчавити. Але то була тільки імітація руху людини — в такій самісінькій позі «Ем» лишався і тоді, коли стілець забирали.

— Мені тоскно, «Ем»!

Зітхаючи, робот підсувався ближче, сумно схиляв свою незграбну металеву голову і починав тихо розповідати про далекі-далекі незнані країни, де немає нещастя і лиха. З динаміків робота лунав записаний колись давно, ще на примітивному магнітофоні, голос матері, яка розповідала цю казочку Айтові-дитині. Слухаючи робота, Айт відчував, що йому перехоплює подих, а на очінавертаються сльози.

— «Ем», помстись за все!.. Помстись!

Робот замовкав, повертав до нього голову, ніби й справді прислухався, запам'ятовував усе почуте, щоб пізніше помститись на всю потужність своїх електромоторів.

Ні, він був неживий, отой «Ем», і йому було цілком байдуже, які та чиї накази виконувати — аби тільки мікрофони сприйняли відповідний сигнал-команду. Але «пам'ять» він мав досконалу: на барабанах його «мозку» було записано стільки, що конкурувати з ним міг не всякий мозок живої людини.

І ось вранці того дня, коли «Месника» мали забрати до палацу містера Кейз-Ола, на ці барабани поруч магнітофонних записів усіх можливих команд, які зволить подати трильйонер, ліг короткий сигнал: «Дія!»

Досить було б Кейз-Олу промовити перед роботом хоч слово — і автомати спрацювали б в одному, цілком певному напрямку: «Ем» кинувся б на трильйонера і розчавив би у своїх обіймах.

Мабуть, так і сталося б, якби Айт був хитрішим, а Кейз-Ол — дурнішим. Але трильйонер не хотів рискувати життям при зустрічі з неперевіреним слугою. Він наказав увімкнути магнітофон: хай для експерименту машина командує машині.

І машина скомандувала. «Месник» кинувся на неї і роздушив її стальними лапами…

А наступного ранку розпочався суд над Айтом. Його помічники з інженерної групи не тільки не пробували рятувати свого товариша, а, навпаки, топили його. Та він і не ображався: що ж, вони захищали свої шкури.

Свідок «Ем» стояв у стальній заґратованій камері, бо судді побоювалися, щоб він не вчинив бешкету і не повбивав їх… Дурні! «Ем» знав тільки одного адресата своєї нестримної ненависті. Та він «пам'ятав» ще одну команду, смертельну для існування його як найскладнішої електронно-обчислювальної злагоди: «Загинь, «Ем»!»

Досить було Айтові промовити оці слова бодай пошепки, і вибухнули б тротилові патрони, сховані в «мозку» злагоди. Свідок не засвідчив би проти того, хто його створив.

Але Айт не поспішав. Вирок був ясний і без суду. А йому хотілося пересвідчитися в бездоганній реакції «Месника» на ненависний голос Кейз-Ола.

— …І, нарешті, найостанніший, зате найпереконливіший доказ… — нудно тягнув прокурор. — Прошу, ввімкніть магнітофон з записом голосу ясновельможного містера Кейз-Ола.

— Ну, любий, ну! — прошепотів Айт. — Підведись!

І «Ем» підвівся. Він розчавив магнітофон, як розчавив би Айт свого ворога, коли б міг це зробити.

— …Зверніть увагу, панове судді. Це не випадкове порушення того, що називається режимом праці електронно-обчислювальної злагоди. Це…

Ще довго й нудно говорив прокурор. Потім судді пішли радитись. І, нарешті, пролунали слова вироку:

— Довічна каторга.

Айт вислухав майже спокійно. Обернувся до «Месника».

— Загинь, «Ем»!

Глухо гримнув вибух. «Ем» схилився і завмер. Він так і лишився стояти ниць перед своїм творцем, як і мусить поводитися машина перед людиною.

…Айт глянув на годинника і підвівся з канапи.

— Шкода мені тебе, друже «Ем»!.. Шкода!.. Ну, то хай буде так.

Він уважно перевірив свій пістолет. Десять куль — десять смертей. Стережіться, містер Кейз-Ол!

Ще якийсь час Айт вивчав те, що мав би знати досконало, а рівно о тридцять першій годині дев'яносто дев'ять хвилин узяв з рук головного кухаря запломбовану скриньку з обідом для містера Кейз-Ола і тихо прослизнув невеликими дверцятами до височезної зали, оздобленої самоцвітами.

Там було повно людей. Вони сиділи й напівлежали в кріслах та на канапах, уважно слухали непоказного чоловіка, який стояв біля столу, заваленого паперами.

Айт кинув на присутніх блискавичний стурбований погляд: де він, той містер Кейз-Ол? Його образ в'ївся в пам'ять. Але серед оцього місива червоних і жовтих, одутлих і кістлявих облич «хазяїна» треба знайти одразу.

Он той, що лежить у кріслі, високо задерши ноги, з потилиці дуже схожий на Кейз-Ола… Може, попрямувати саме туди?.. Ні, «ясновельможний» не з таких! Поруч інших він не сидітиме!

Майже підсвідомо Айт зробив ще кілька кроків і побачив нішу, в якій на зручному м'якому кріслі сиділа найбагатша людина Монії.

Містер Кейз-Ол був одягнутий у домашній комбінезон з легкої сірої тканини і здавався значно молодшим, ніж був насправді. Його темні пронизливі очі повільно перебігали з одного обличчя на інше, а чоло хмурилось.

— Ти запізнився на хвилину! — сказав він тихо, не повертаючи голови.

Айт мовчки вклонився, поставив на стіл запломбовану скриньку і став за спиною трильйонера.

Айт був настільки зайнятий тим, щоб правильно зіграти роль Псойса, що спочатку навіть не бачив нічого довкола. Але ось він оговтався.

— Гаразд, — почувся басовитий упевнений голос. — Війна?.. Хай буде так! Але де гарантія, що від атомних та водневих бомб не загинемо й ми, носії високого звання наймудріших?

З несподіваною жвавістю Кейз-Ол підвівся і сказав голосно:

— Така гарантія є!.. Пане мій радник, прошу розповісти наймудрішим про острів Свята, про Уранію, яка покликана врятувати цивілізацію Пірейї!

— Уранія! — ледве чутно прошепотів Айт.

Острів порятунку

Ні, недарма не втримався Айт! Те слово, яке він повторив, було для нього таким же ненависним, як і сам Кейз-Ол.

…Серед Бурхливого океану, осторонь головних морських шляхів та ліній повітряного сполучення, лежить крихітний острівець Свята, названий так одним з древніх мореплавців Пірейї на честь старовинного свята Двох Сонць.

Навряд чи можна знайти ще десь на планеті такий неповторно суворий краєвид, як на оцьому клаптику суходолу. На острові нема жодного джерела, ніколи не випадають дощі, і тільки коли-не-коли спрагле каміння зволожує роса. Росли на острівці колючі мохи та гвіани — напіврослини-напівтварини, що живляться комахами, пташками, водоростями та рибою, яку закидає на величезну висоту прибій Бурхливого океану.

Колись це був один з найкрасивіших і найзалюдненіших куточків Пірейї. Вісімнадцять тисяч років тому, перед Великою катастрофою, яка перекраяла обличчя планети, острів Свята лежав у помірній смузі і був однією з гір велетенського континенту. Саме тут жило могутнє плем'я рапанурів, які на той час за своїм розвитком стояли набагато вище за всі інші народи Пірейї.

Тепер про рапанурів та їхню державу нагадують тільки колосальні фігури з чорного каменю, що похмуро дивляться на океан з численних терас острівця.

Довго не могли розгадати таємницю тих фігур. Здавалося б, навіщо рапанурам, які не знали навіть найпростіших машин, обтісувати оці гігантські кам'яні брили та ще й перетягати в найнеприступніші місця?

Виявилось, що рапанури таким чином «воювали» з океаном, який методично й невблаганно пожирав їхню землю. Внаслідок тектонічних процесів континент почав осідати. Вода затоплювала поля і ліси, руйнувала селища, а рапанури, покірні жерцям, замість того, щоб захищатись від наступу моря дамбами або переселитися на інший континент, витісували кам'яних ідолів. Нарешті, від континенту лишився один невеликий острів, і тоді рапанури…

Але про цей період стародавнього народу невідомо нічого. Дослідження урвалося несподіваним, прикрим чином: містер Кейз-Ол купив цей острівець і заборонив будь-кому туди потикатись.

Спочатку це була тільки примха трильйонера, однак після закінчення другої всепірейської війни, коли до Союзу Комуністичних Держав приєднались усі країни Континентальної півкулі, — містер Кейз-Ол вирішив подбати про надійне пристанище для себе. Острів Свята з цієї точки зору був саме тим, що потрібно.

Куплене містером кам'яне громаддя посеред океану було лише воротами в іншу, не знану ніким підземну країну. Один з монійських геологів, Стун-Ай, випадково довідався, що весь острівець проточений коридорами та тунелями. Деякі з них похило тяглися аж під дно океану на величезну відстань і вели до склепів, де, якщо судити з даних мікроскопічного аналізу, колись були величезні запаси їжі, одягу, сировини.

Певне, рапанурські багатії дуже довго готувалися до страшного «кінця світу», маючи на меті пересидіти отут лихий час. Щось перешкодило їм здійснити свій задум. Може, землетрусом завалило вхід до катакомб, а може, наступ моря був занадто навальним. В усякому разі, геолог Стун-Ай натрапляв тільки на купки попелу серед кайданів у незакінчених штольнях. То, мабуть, був прах рабів-будівельників.

Стун-Ай зробив надзвичайно велике відкриття. Саме він міг би проголосити на всю Пірейю, що історія рапанурів, нарешті, з'ясована до кінця. Але його спокусило багатство. Замість того, щоб опублікувати своє повідомлення, Стун-Ай продав його Кейз-Олу.

Трильйонер щедро винагородив молодого вченого. Він дав йому чекову книжку на десять мільйонів дайлерів, присвоїв титул наукового радника і запроторив Стун-Айя у відкритий ним підземний світ. Геолог став головним інженером грандіозного будівництва в глибинах острова Свята.

Штольні й галереї, пробиті рабами вісімнадцять тисяч років тому, з честю витримали іспит. Однак містер Кейз-Ол наказав зміцнити свою майбутню столицю ще дужче. Незчисленні майстри спеціальними машинами заливали розтопленою сумішшю каменю й металу стіни розширених і випростаних коридорів, пробивали нові тунелі, велетенські зали, сховища та склепи. Разом з тим заповнювались всі отвори та пустоти над підземним містом. Навіть коли б острів Свята зовсім було стерто з лиця планети, споруда, яка залягала під ним, не зазнала б жодної шкоди. Вхід до Уранії, як назвав це місто Кейз-Ол на честь всемогутнього атома урану, лежав на дні океану, і досягти його можна було тільки спеціальним підводним човном.

Хай навколо острова Свята з космічним гуркотом вибухають атомні й водневі бомби, хай висохнуть океани й випарує з планети повітря, хай, зрештою, сама Пірейя вирветься з полону обох Сонць і полетить у Всесвіт — Уранія, а з нею і містер Кейз-Ол, повинні лишитися неушкодженими!

Все передбачено, все зважено. Уранія матиме десятки тисяч тонн найчистішого ядерного пального, цистерни найважливіших хімічних сполук такого розміру, що в них вільно плаватиме підводний човен, величезні холодильники, де при температурі зрідженого повітря зберігатимуться мільярди мільярдів запліднених яєць усіх істот, які існують на планеті, біоінкубатори, в яких ці істоти вирощуватимуться. Вщерть буде набито однорідними металами та різноманітною сировиною довжелезні відтинки тунелів. Укомплектовано найбільшу в світі бібліотеку і створено фонд найвишуканіших кінофільмів. Зібрано картини, посуд, інструменти. Нарешті, устатковано численні, майже повністю автоматизовані фабрики та заводи.

Все передбачено, все зважено. Визначено найбільшу й найменшу чисельність населення Уранії, заплановано регулювання кількості народжень і знищення зайвих. Круговорот речовин мав відтворюватися в Уранії майже повністю. Це дасть змогу її населенню жити абсолютно ізольовано від зовнішнього світу протягом тисяч років.

Будівництво проводилося в найсуворішій таємниці. Турбоплави, що постачали острів сировиною та устаткуванням, не доїжджаючи до мети кількасот миль, передавали свій вантаж підводним човнам, ті скидали його в герметичних скринях у кінці одного з тунелів — десь дуже далеко від головного входу.

Ніхто, крім Стун-Айя, не знав плану підземного міста. Тільки він один лишився з тих, що починали будівництво. Всі інші, потрапляючи до Уранії, були приречені на знищення. Раз у три-чотири роки весь персонал будівництва нагло вимирав. Це відбувалося тому, що в заздалегідь визначений містером Кейз-Олом день Стун-Ай пускав у вентиляційну систему цілком достатню кількість нервового газу. Смерть наставала так швидко, що жоден з в'язнів не встигав написати й слова, щоб попередити своїх наступників про жахливу небезпеку.

Здавалося, ніхто ніколи не міг би дізнатися про існування підземної столиці містера Кейз-Ола. Проте вже давно ходили глухі чутки про загадкове будівництво в глибинах Бурхливого океану. Нарешті, на весь світ прогриміло слово «Уранія». Першим, хто це слово почув і кинув його в світ, був нікому не відомий підліток, на ймення Айт.

Воно прозвучало для нього тихим шелестом старовинних паперів у сні про шукачів скарбів.

— …Уранія! Це така каторга, якої б не вигадав, мабуть, сам диявол! Дивись, я зовсім сивий…

Айтові заважає оце шепотіння. Він прислухається. Здається, десь гримнув постріл. Може, то пірати вже напали на корабель?

— …То нічого, любий, нічого! Головне, що ти живий! Але що ж це я? Ти, мабуть, голодний?

— Потім, потім, люба! Не можна гаяти жодної хвилини. Збуди Айта. Я боюсь, щоб хлопчик не злякався.

Хто злякається, він, Айт?!. Підліток хапається за пістолет… і відчуває в своїй руці теплу руку матері.

— Тс-с-с!..

Айт схоплюється з ліжка, кліпає спросоння очима і раптом кам'яніє: перед ним найлюбіша в світі людина, взірець мужності, розуму, сили…

— Батьку! — кричить він, забувши про засторогу. — Батьку, ти живий?!

Це запитання зайве, безглузде, бо він бачить: так, живий. Але спробуйте-но збагнути все в одну мить, коли просто над батьком висить його портрет у траурній рамці, а у вухах бринять тоскні слова з повідомлення «Електротехнічної компанії» містера Кейз-Ола: «…загинув при випробуванні нової апаратури». І саме сьогодні треба йти по жалюгідну пенсію.

— Так, живий!.. — батько притискує Айта до грудей. — Хлопчику, як же ти виріс! Я, мабуть, і не впізнав би тебе!.. Два роки тому ти…

Але мати перебиває:

— Досить, досить, не можна баритись.

Зчиняється метушня — сім'я кидає свою хату назавжди, треба забрати найцінніше.

Для Айта найціннішим здається чемоданчик з портативним магнітофоном. Адже це зроблено власними руками!.. Він похапцем засовує у вільні куточки котушки з ниткою. Вони такі дорогі. На одній з цих ниток записано навіть голос батька!.. Але та нитка так і не потрапляє до чемоданчика, як не потрапляють до материної сумочки чекова книжка на триста дайлерів, золота каблучка та інший дріб'язок, на який можна було б сяк-так прожити кілька місяців.

А потім шалена гонка вночі на автомашині. Сліпучі вогні Дайлерстоуна. Злиденний Броклайн. Крихітна кімнатка на чотирнадцятому поверсі брудного готелю. Батько, який, кусаючи губи, нервово щось пише, перекреслює і знову пише. І мати, її тихий голос: «Не треба, любий! Це нічого не допоможе! Всі вони продалися Кейз-Олу».

Усе це відбулося в одну-єдину ніч. На світанку батько прочитав написане, і в Айта волосся заворушилося на голові. Коли б про Уранію розповів хтось інший, а не найдорожча в світі людина, Айт не повірив би. Який жах!

А батько розповідав так хапливо, наче знав, що йому лишилося жити кілька годин.

— …Можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти… Я присягнувся розповісти усьому світові про таємницю Кейз-Ола! Айт, любий, — все може статися — запам'ятай: треба знищити Кейз-Ола, цього скаженого пса! Я написав про найголовніше. Орган Робітничої партії «Голос робітника» — надрукує.

— Не треба, любий… — з тоскною приреченістю повторювала мати. — Ну, хоч не підписуй свого імені!

— Ні, ні, люба!

Він таки й не підписав. Але рукопис до редакції поніс сам. Айт більше не бачив його.

Вечірні дайлерстоунські газети, як завжди, повідомили про цілу низку пригод. Вкоротив собі віку невідомий, що вистрибнув з вікна редакції газети «Голос робітника». Отруїлася недоброякісними консервами літня жінка в готелі «Комфорт». Поліція за різні злочини арештувала за день дев'ятнадцятеро монійців. Гангстери забили чотирьох. І ніхто з читачів вечірніх газет не знав, що в цьому списку першими були Айтові батько та мати і всі ті, хто хоч краєчком ока зазирнув у небезпечний рукопис. Агенти Кейз-Ола виявились дуже оперативними. Айт залишився живий чудом. А втім, яке там чудо? Мати, певне, знала, що на неї чекає. Ледве батько вийшов, вона послала Айта з речами зняти невеличку кімнату десь у протилежній частині Дайлерстоуна. Вона переконливо доводила, що треба негайно змінити квартиру, і Айт повірив їй… а тому й не побачив її більше.

День радості став для Айта днем печалі. Того дня скінчилося Айтове дитинство.

О, цей підліток добре напакостив Кейз-Олу! Протягом багатьох місяців поліцаї щоранку з прокльонами здирали наліплені на стінах найзалюдненіших вулиць написані ще неміцним почерком листівки однакового змісту — про Уранію та про злочини, які вчинив Кейз-Ол проти сотень тисяч людей. В листівках наводились імена й цифри — адже чернетки батькового рукопису лишилися в Айта. «Місіс Ляйт, — писалося в одній з листівок, — Вейншін-стріт, 76. Ваш чоловік, інженер Ляйт, ще не загинув. Він працює електрозварювальником у чотирнадцятому тунелі Уранії, передає вам своє сумне привітання і благає врятувати його. На доказ того, що ми говоримо справді від його імені, наводимо ті пестливі слова, які відомі тільки вам: «Мій квітунчик». Місіс Ляйт, рятуйте свого чоловіка».

Усі, що не поховали своїх померлих рідних власноручно, тепер сподівались зустрітися з ними знову. На вулицях Дайлерстоуна подеколи відбувалися сутички між жінками і поліцаями через оті листівки. Якісь спритні типи зуміли використати навіть людське горе: вони фотографували Айтові листівки, а потім продавали відбитки за шалені гроші.

Фотокопії потрапляли не тільки до рук дрібних шахраїв. Одна по одній вони просочувалися за кордон, з'являлись на сторінках газет і в телевізійних передачах. Союз Комуністичних Держав у офіційній ноті запропонував урядові Монії з'ясувати статус острова Свята і висловити свої міркування щодо повідомлень у пресі. Перед будинком конгресу Монії та перед палацом Кейз-Ола влаштовувалися мітинги.

І ніхто не міг би навіть припустити, що все це справа рук тихого, скромного і бідного підлітка, слухача підготовчих курсів Технологічного коледжу — Айта, що жив у пансіонаті для небагатих.

Невдовзі Айт вичерпав усі факти і зрозумів, що більше нічого зробити не може.

Гостра туга за батьком та матір'ю вже минула. Ненависть до Кейз-Ола лишилась. Айт став замкнутий.

Ні, він був хорошим, веселим товаришем, який ділився своїми незначними секретами і охоче слухав секрети інших. Але про найголовніше Айт не говорив нікому. Він не хотів, щоб хтось навіть випадково, необережним словом зрадив його, перешкодив би здійснити мрію його життя.

Ой, як хотілося Айтові розповісти про все це Мей! Слова гіркоти й суму самі просилися на язик. І коли б ще трохи, коли б Мей теж була відвертішою, він не витримав би. Як добре, що цього не сталося! Мей, мабуть, не зрадила б його, не побігла б до поліції. Але навіть сама думка про те, що тільки їй одній, підлій, продажній, він розкрив найсокровенніші тайники свого серця, була б нестерпною…

— Уранія!.. — прошепотів старик за плечима Кейз-Ола.

На сцену виходить жінка

Айт стояв за плечима звичайнісінької людини, одягненої в сірий комбінезон з м'якої вовни, дивився на потилицю, вкриту тоненьким шаром дбайливо пригладженого попелястого волосся, прислухався до хрумтіння соковитих фруктів на ще міцних, мабуть, зубах і не вірив сам собі: невже це той, що має на своїй совісті більше злочинів, аніж наймерзенніший з гангстерів Монії?!

Молодий не на свої літа, худорлявий, з швидкими розумними темними очима. Дзеркала, поставлені в ніші одне проти одного, відбивали його постать у незліченній кількості екземплярів. Здавалося, з кінця в кінець світу простяглася ціла низка Кейз-Олів… І за спиною кожного з них стоїть Айт.

Айт кліпнув очима. Якась дуже важлива, надзвичайно вагома думка зродилась у мозкові, але ще не могла набути чіткості… Низка Кейз-Олів, низка Айтів… Досить Айтові вихопити з кишені пістолет — і мільйони Айтів у дзеркалі зроблять те саме. Ще один рух — і впадуть, почнуть корчитися в агонії всі Кейз-Оли…

Айт глянув на переповнений зал. Пузаті й худорляві, бліді й червонопикі, низенькі й високі, старі й молоді — всі оці наймудріші, тобто найбагатші, здавалися на один штиб. Що змінилося б, коли б отут, в ніші, сидів не Кейз-Ол, а хоча б отой огидний товстун з червоними випнутими губами вампіра?.. Мабуть, у нього теж є такий Айт, що прагне помститись за смерть свого батька та матері, за викрадену кохану, за понівечену юність…

В Айта похололо на душі. Він мимохіть приходив до висновку, якого так уперто уникав під час дискусій з каторжанами-комуністами на Зорі Кейз-Ола і з самим собою в останній час: терор одинаків нічого не змінить у Монії, потрібна одностайна рішуча боротьба мільйонів людей проти всієї системи.

Кейз-Ол — Шлунок Дванадцятий монійською мовою. Ця людина в сірому комбінезоні не тільки не соромиться свого непривабливого імені, а, навпаки, пишається ним. Воно дісталося йому в спадщину ще від того пірата, який був прозваний Шлунком за свою неймовірну зажерливість та жадобу.

Весь рід Кейзів, не гребуючи ніякими засобами, тільки те й робив, що накопичував скарби. Та Кейз-Ол перевершив усіх своїх предків. Завдяки фінансовим махінаціям він став найбагатшою людиною Монії. Друга всепірейська війна, і особливо монополія на атомну та водневу зброю, підвищили його статок до астрономічної цифри… Тепер він прагне нової війни!

— Пане мій радник! — різкий голос Кейз-Ола пролунав так несподівано, що Айт аж здригнувся. — Можна обминути преамбулу. Гадаю, наймудрішим не варто нагадувати загальновідоме.

— Скоряюсь, ясновельможний! — радник перегорнув кілька сторінок і вже розкрив рота, щоб вимовити першу фразу, коли це раптом по залі прокотився шерех.

Смертельно зблідли і міцно вчепились у спинки крісел мільйон Айтів у дзеркалах. Почервоніли й насупились мільйон Кейз-Олів. Вони дивилися кудись убік, на те, чого ще не було видно. Але в наступну мить і Айти, і Кейз-Оли потьмяніли, а на їх місці з'явилась жінка. Старик за спиною трильйонера схитнувся і заплющив очі: це була Мей.

— Псойс, — протягла вона співуче, — ви забули, що я обідаю з містером Кейз-Олом?

Цариця краси навіть не глянула на Айта, і це врятувало його. Доки він отямився і розтягнув рот у посмішку, як личило Псойсу, відповідати вже не довелось.

— Чого ви прийшли, Мей?! — люто зашипів Кейз-Ол. — Я попереджав вас!

— О ясновельможний! — в голосі Мей звучали глузливі інтонації. — Бідна Цариця краси не хоче позбутися посади, яка дає їй якихось там два мільйони дайлерів на рік! У підписаному мною контракті сказано точно: «Обідати з містером Кейз-Олом щодня».

— Сьогодні можете не дотримуватися цього пункту.

— Але ж я хочу їсти! — заперечила Мей тоном ображеної дитини. — Ви цілком вільно могли б скликати нараду годиною пізніше!

Мей говорила голосно, Кейз-Ол — ледве чутно. А в залі панувала така тиша, немов усі закам'яніли. Тільки зловтішно виблискували очі наймудріших та десь глибоко в їхніх черевах булькотів сміх: ну, трильйонере, ти навмисне призначив нараду на час обіду, щоб принизити нас усіх, то що ж ти відповіси своїй наложниці?!

Айт зрозумів: Кейз-Ола не люблять, не поважають, тільки бояться і зараз ледве стримують глузливий регіт, і зловтішався разом з усіма.

Та ось рука Мей вкрадливо потяглася до руки трильйонера, лагідно торкнулась, затрималась… Прозвучав шепіт, такий тихий, що Айт насилу розбирав слова:

— Ну, любий, ну, пробачте. Я не врахувала… Невже ви не розумієте, що я вже тепер не можу піти!.. Чи ви хочете, щоб з мене глузували ваші дурні наймудріші?!

Пухнаста кішечка лестилася, мурчала, ніжно-ніжно ворушила своєю м'якісінькою лапкою… А в Айта у вухах звучало майже з такими самісінькими інтонаціями: «Айт, ну, любий, я хочу морозива, я не хочу сваритись… ну, поцілуй мене!»

— Продовжуйте, пане мій радник! — сухо сказав Кейз-Ол і ледве помітно хитнув головою до Айта. Айт зрозумів: коханка перемогла, трильйонер визнав свою поразку. Треба принести для цієї мерзотниці обід.

Тихо, нечутно вислизнув Айт з зали. О, Мей, виявляється, була передбачливою і знала, чим скінчиться справа: гарненька покоївка вже чекала під дверима з запломбованою скринькою в руках. І це розлютило Айта до краю. Підла! Вона розраховує наперед кожен свій крок! Вона використовує свою непоборну красу як відмичку до всіх дверей…

Буря вирувала в його душі, але на обличчі не ворухнулася жодна зморшка. Тримайся, друже Айт, тримайся! Твоє ще попереду!

Він повернувся до зали, коли трохи заспокоївся. Найважча хвилина випробувань лишилася позаду. Тепер його вже не збентежить ні погляд, ні голос Цариці краси.

Уперше в житті Айт дивився на ту, яку колись нестямно любив, очима сторонньої людини, суворого судді.

Неймовірно красива! Але в чому полягає принада цієї жінки, важко було сказати. Маленька голівка в золотому розмаї пишних кучерів здається вирізьбленою з рожевого мармуру. Біле шумовиння легенької сукні набігає на високі груди, як піна морського прибою. Невловно течуть лінії оголених плечей, поступово переходячи у форми бездоганних рук. Краплинкою ранкової роси виблискує діамант перстенька на мініатюрному пальчику.

Її тіло було прекрасним. Та коли б хтось скопіював його у мармурі — воно б тільки вражало, але не захоплювало. Йому б не вистачало того, що робило Мей справжньою Царицею краси, — натхнення.

Айт дуже добре знав Мей. І тому сама думка про те, що ця жінка зрадлива, мов кішка, хитра, як лисиця, здавалася йому блюзнірською. Блакитні очі були мрійними-мрійними — ну, просто тобі озерця серед лісу, які п'ють, п'ють синяву неба і ніяк не можуть напитись. Темні брівки ні на мить не лишались у спокої: то зійдуться стурбовано — що ото там говорить пан радник? — то вирівняються, здригнуться легенько — адже містер Кейз-Ол все ще гнівається! А рожеві губи то посміхаються розгублено й жалібно до Кейз-Ола, то збираються в зневажливу гримасу до наймудріших.

«Акторка! — з глухою люттю думає Айт. — Неперевершена акторка!.. Яку ж ти роль вирішила зіграти?»

Ні, це не та Мей, що з завзятістю підлітка тягла Айта до Синього водоспаду навпростець, «щоб ближче», а потім, коли вони заблукали, злякалась і принишкла. Не та, що брела, мов п'яна, весняним новорічним лісом і шепотіла: «Люблю! Люблю весну, люблю життя, люблю тебе!» Не та, що стояла на кришталевому п'єдесталі, звабна і недосяжна у своїй незбагненній вищості за брудний натовп. І не та, що з мукою простогнала: «Не можу!.. Не можу!.. Чекай на мене, Айт!»

Коли Мей була сама собою? Ніколи? Завжди? Айт зрозуміти цього не міг. Зараз вона здавалася просто слухняною коханкою містера Кейз-Ола, яка, щоб догодити розгніваному володареві, ладна сидіти тихенько, наче мишка, і вдавати, що її дуже цікавить те, про що торочить пан радник.

«Ні, ні, досить! — благає сам себе Айт. — Так можна збожеволіти!»

Йому вдалося, нарешті, переключити свою увагу. І ті цифри, які досі збігали повз вуха, раптом спалахнули перед очима, струснули все тіло, шпигнули в серце.

— …Дві тисячі атомних і тисяча триста водневих бомб. Вони будуть скинуті на територію Союзу Комуністичних Держав протягом п'яти хвилин. Вся територія СКД внаслідок радіоактивного зараження стане непридатною для існування на кілька років. Додаткове бомбардування бактеріологічними та хімічними ракетами далекої дії докінчить благородну справу винищення комуністичної нечисті…

Айт з жахом глянув на Мей. Він сподівався побачити на її обличчі бодай натяк на відразу, адже її ніколи не приваблювали вбивство і війна.

Але Мей тільки зробила гримаску: які неприємні, страшні речі говорить пан радник, і позіхнула, прикривши долонькою рота.

«Люблю весну… — забриніло у вухах Айта. — Люблю життя…»

Його рука повільно посунулася в кишеню комбінезона, намацала гранчасту ручку пістолета…

Ні, хай пізніше. Зараз треба довідатись, що ж замислив Кейз-Ол.

— …Але слід сподіватися, що і комуністи зможуть відповісти на удар атомним бомбардуванням Монії. Ось саме з цих міркувань і було закладено на острові Свята неприступну фортецю Уранію…

Кейз-Ол міг розпочати війну в першу-ліпшу мить. В нього не було солдатів, але він мав армію інженерів і техніків, армаду міжконтинентальних ракет. Кейз-Ол не був президентом Монії, але і президент, і сенатори конгресу, його найманці, покірно виконають який завгодно наказ трильйонера.

В історії Пірейї був випадок, коли один імператор, помираючи, наказав спалити свою столицю і повбивати дітей. Кейз-Ол замислив ще страшніше: знищити всіх на планеті. Та сам він не хотів помирати. Уранія мала послужити для нього пристанищем.

Цифри й цифри: вартість побудови Уранії, її місткість, дані про запаси харчів та сировини, зведення про енергетичні ресурси.

Містер Кейз-Ол не боявся розкривати ці секрети. Числа сягали таких величин, що жоден з багатіїв, присутніх на нараді, ніколи не мав жалюгідної частки того, що витрачалося Кейз-Олом на Уранію.

Наймудріших ці числа приголомшували. Але недарма кожен з них був неабиякою акулою. Наймудріші з нетерплячкою чекали, куди ж поверне Кейз-Ол. Трильйонер філантропією не відзначався. Коли він пропонує щось, то злупить за це втроє.

Айт бачив, як в очах майже всіх наймудріших дедалі дужче розгоряється вогонь ненависті й жаху. Ці хижаки знали, що Кейз-Ол грається з ними, як сам хоче. Трильйонер рахувався до деякої міри тільки з власником Всемонійського хімічного концерну містером Хейл-Уфом та королем харчової промисловості Плайв-Ау.

— …Ось такі були витрати на побудову Уранії, панове наймудріші, і такі перспективи вона відкриває.

Миршавий радник витер спітніле чоло, випив ковток оуе і крадькома глянув на Кейз-Ола. Той мовчки хитнув головою.

— Виходячи з вищенаведеного, панове наймудріші, містер Кейз-Ол пропонує вам купити акції порятунку на право стати членами Асамблеї недосяжних — найвищого урядового органу Уранії, підзвітного тільки президентові, містерові Кейз-Олу. Кожна акція коштує сто мільйонів дайлерів і дає її власникові право мати одну дитину та один голос в Асамблеї.

Тихо, аж моторошно.

«Ось воно що! — поквапно міркував Айт. — Монархія!.. Монархія Атомної ери, математично точна і невблаганна! Кейз-Ол хоче знищити всіх і врятувати кількасот самців та самиць людської породи, які можуть дати з часом початок новому населенню Пірейї. Адже йому було б нудно самому. Кому потрібні кучугури золота, брили алмазів, найвитонченіші витвори мистецтва, якщо ніхто не милуватиметься ними, не заздритиме їхньому власникові?.. Крім того, він хоче мати справжню ієрархічну драбину, багатоступеневу соціальну споруду, увінчану монархом, на якого всі повинні дивитися знизу вгору… Наймудріші й будуть отими щаблями, що їх топтатиме Кейз-Ол».

Умить збагнули це і наймудріші. Мовчанка тривала лише кілька секунд, а тоді зчинився неймовірний галас.

Ті, чий статок не перевищував ста мільйонів дайлерів, були справді на становищі приречених. Віддати капітал за одну-однісіньку акцію — означало стати майже неімущим, спуститись ледве не до рівня жебрака. Ті ж, що мали мільярди, гарячкували ще більше. Досі, об'єднуючись у тимчасові угруповання, вони могли хоч трохи чинити опір занадто експансивним діям Кейз-Ола. Тепер він вирішив поставити на коліна всіх.

Минула хвилина, друга, третя — галас не вщухав. Забувши про всі правила хорошого тону та про своє високе звання «наймудріших», мільйонери репетували, вимахували руками, схоплювалися з місць і бігали по залу.

І тільки троє зберігали абсолютний спокій: містер Кейз-Ол, який демонстративно стежив за секундною стрілкою наручного хронометра, Цариця краси, що поглядала на розлючених наймудріших з боязкою цікавістю дитини, яка вперше потрапила до зоопарку, та нерухомий Айт, на якого кожен з присутніх звертав стільки ж уваги, скільки й на меблі.

— Досить! — Кейз-Ол підвівся і підняв руку з годинником. — П'ять хвилин минуло.

Галас поволі вщухав. А коли стало зовсім тихо, Кейз-Ол зробив крок уперед.

— Я бачу, шановні наймудріші не згодні з моєю пропозицією. Що ж, кожна ділова людина вирішує свої справи самостійно. Я більше не затримую вас. Але прошу взяти до уваги: війну я розпочну, не попереджаючи нікого. І з тієї секунди, коли вона почнеться, ціна акції порятунку зросте в десять разів. Усе!

Ніхто не поворухнувся. Кожен знав, що Кейз-Ол не жартує.

— Я беру вісім акцій! — вигукнув рожевощокий товстун, власник заводів військової апаратури.

— Мені дві акції! — попросив фабрикант військового обмундирування.

— Мені одну… — прохрипів тютюновий король.

Це були постійні агенти Кейз-Ола, тому решта наймудріших сприйняли їхні заяви байдуже.

— Прошу слова, панове, — пролунав дзвінкий голос.

Кейз-Ол сіпнувся і почервонів. Ошелешено закліпали очима наймудріші: що за нахабство?! З якого часу дозволяється втручатися в справи всяким шлюхам?!

— Панове наймудріші, — Мей підвелася, насупила брівки, — містер Кейз-Ол забув сказати про те, що за акції можна сплачувати векселями зі строком оплати через тиждень після початку війни. Це дає цілком певні гарантії. А щодо мене особисто… — вона зітхнула зажурено. — Я не маю ста мільйонів дайлерів. Але я можу продати свій палац на Ріо-Айр… і скласти з вами, містер Хейл-Уф, після закінчення строку контракту з містером Кейз-Олом новий контракт на ту суму, якої не вистачає до вартості акції…

— Досить, Мей! — у Кейз-Ола аж тремтіли руки, проте він ще стримував себе. — Сядьте!

— Але ж, ясновельможний… — Мей слухняно сіла, зіщулилась. — Але ж я хочу жити!

Кейз-Ол засопів і одвернувся.

— Я приймаю вашу пропозицію, Царице краси! — глузливо сказав король хімії. — Однак чи стверджує містер Кейз-Ол роз'яснення про гарантії?

І Кейз-Ола, і Мей обмацували чотири сотні очей. Була в цих поглядах смертельна тоскнота, тваринний жах, жагуча зненависть, полохливе сподівання. Кожен з наймудріших міг би заприсягтись, що Кейз-Ол, як досвідчений режисер, розподілив ролі заздалегідь і випустив на сцену коханку саме тоді, коли запланував.

— Я повторюю своє запитання, — наполягав король хімії. — Чи справді можна розрахуватися векселями?

— Так! — сухо відповів Кейз-Ол.

— В такому разі, прошу вважати за мною сто акцій.

— За мною теж, — неквапно сказав король харчової промисловості.

Кейз-Ол переміг. Досить було цим двом погодитись, щоб іншим не лишилося нічого іншого, як піти слідом.

Але Айт уже не слухав тоскної переклички голосів. Усе глибше засовуючи руку до кишені, він дивився в дзеркало на тих двох, що сиділи перед ним.

Вирок проголошено. Син професора Лайн-Еу вкоротив собі віку, коли його атомна бомба знищила сто тисяч чоловік. Ти, жінко, довідалась зараз, що наміряються знищити усе людство, і тебе стурбувало тільки те, як добути акцію для власного порятунку…

Повільно зводиться пістолет у кишені Айтового комбінезона. Витягти його ніколи та й не варто: дуло майже впирається в спину Мей.

У дзеркалі видно її всю. Вона навіть не підозрює, що смерть стоїть за плечима. Ой, як хочеться вигукнути зараз: «Я — Айт. Ти загинеш од моєї руки!»

Айт заплющив очі і натиснув на гашетку.

Минула секунда, друга… Пострілу не було.

Страшна спустошеність заповзла Айтові в душу. Доля? Не судилось? Але як це могло статись? Адже він сам перевірив усі набої.

…А з далекого-далекого лунали тоскні голоси:

— Мені п'ять акцій…

— Мені три…

Завершувалася чорна справа організації змови проти всього людства.

Серед вовків

На канапі лежить старий зморшкуватий чоловік. Голова в нього лиса, мов коліно. Чоловік дихає повільно, хрипко, хапається подеколи за груди жовтою кістлявою рукою, немов хоче скинути геть якийсь тягар. Але задуха минає, і рука кволо падає на подушку.

Важко дихати, важко думати. Голову пече вогнем…

Ні, це не од старості. Просто Айт надто перехвилювався. Все навколо стало тоскним і безперспективним. А власне життя — нікому не потрібним, зайвим.

В ту мить, коли Айт досягнув своєї мети, він зрозумів, що гнався за привидом. Можна вбити Кейз-Ола і Мей, але лишаться двісті наймудріших, лишиться поліція і військо, лишиться Уранія. І ті три тисячі триста атомних і водневих бомб, що стоять на стартових злагодах у підземних сховищах, зринуть у свій останній смертоносний політ не завтра, так післязавтра.

Можна забити ватажка зграї, але зграя лишиться, її одразу ж очолить інший. Забити всіх — не вистачить сили. На зграю потрібна облава — спільна боротьба багатьох людей. А це і є той шлях, яким свого часу відмовився піти Айт.

Він підвівся, взяв з тумбочки пістолет, витяг обойму. Десять жовтих циліндриків — десять смертей.

Айт загнав у ствол патрон, приставив пістолет до скроні. Згадалось Лайнове: «Ви повинні перетяти шлях війні!» Яке безглуздя! Одинак може погубити мільйони. Одинак може винайти атомну бомбу. Але знищити її самотужки він уже не зуміє. Тож загинь, друже Айт! Ти збочив з вірного шляху.

Айт натиснув на гашетку… Легенько клацнуло, та й годі.

«А, то знову — доля?!» — Айт гарячково замінив патрон, клацнув ще раз…

Той самісінький результат.

«Постривай, постривай!.. — Айт схопив ніж і почав копирсатися в патроні. — Куля є… Порох є… А пістон?»

Старий шпурнув ніж на канапу і раптом зареготав:

— Який ти дурний, друже Айт! Який ти тільки дурний! «Доля!» «Судилося!» Тьху!

Так, самогубство відбулося, хоч пострілу й не пролунало. Айт знищив у собі того, хто не хотів жити. А той, що лишився, зараз торжествував, зловтішався.

Айт зібрав патрончики, зважив їх на руці.

«Присягаюсь! — промовляв він у думці. — Присягаюсь пам'яттю батька й матері, пам'яттю тих, що загинули в Уранії, зробити все можливе, щоб перетяти шлях війні!..»

Смерть була справді близькою. Тупий удар кулі, останній сплеск болю навряд чи додали б щось до пережитого Айтом. І тепер його вже ніщо не лякало.

Одинак? Якщо одинак не може перетяти шлях атомній бомбі, то він може влаштувати її вибух в Уранії!

«Так, так! — Айт замислився на мить, потім хихикнув єхидним смішком Псойса. — Прошу, панове наймудріші! Це буде надзвичайно ефектна картина — колективна загибель мільйонерів Монії!»

Мета, яка поблякла годину тому, тепер спалахнула перед Айтом у новому, яскравішому світлі. Його особиста ненависть до Кейз-Ола переростала в ненависть до цілого класу.

«Так… так… — міркував Айт. — Отже, треба не вбивати містера Кейз-Ола, а підтримувати до часу. І вас також, шановна Царице краси!»

Він гадав, що з Мей покінчено назавжди. Але новий Айт, той, що вижив після духовного самогубства, чіплявся за світлі спогади минулого.

«Може, Мей зовсім не винна? Може, і вона опинилася тут тільки для того, щоб помститись Кейз-Олу? І, може, це вона замінила набої в пістолеті Псойса та підкреслила рядки в його «Книзі Святого Закону»?»

Айт уже не припускав, що тільки йому одному належить право помститися Кейз-Олу, і хотів би виправдати ту, яку, незважаючи ні на що, любив гіркою, зненависною любов'ю. Проте все говорило проти неї.

«Хто ж тоді отой незнайомий друг чи ворог? — заклопотано думав Айт. — Може, Свайн?»

Це припущення було вірогідніше. Айт не міг забути того багатозначного погляду, яким обмацав його цей лакуза під час розмови про Нараду наймудріших.

— Гаразд… Випробуємо… — промимрив Айт. Він запхнув патрони до кишені, поклав на стіл пістолет і натиснув кнопку з написом «Свайн».

Минуло хвилин п'ять. У двері легенько постукали.

— Заходь! — проскрипів Айт.

Низенько вклоняючись, до кімнати прослизнув Свайн. Його очиці злодійкувато виблискували, уста догідливо посміхалися.

— Стань он туди! — недбало махнув рукою Айт в куток проти стола.

— Дозволите? — не чекаючи згоди, Свайн метнувся до годинника з статуеткою і повернув фігурку обличчям до стіни. — Під час вашої відсутності встановлено ще один мікрофон. Цей також ввімкнено. — Свайн натиснув на кнопку біля стола. — І цей… — він навстіж відчинив двері шафи. — Коли розмова серйозна, зайві вуха шкодять!

«Ого! — подумав Айт. — Мабуть, Свайн значніша штучка, ніж я гадав!»

А вголос сказав з глузливою інтонацією:

— Даремно турбуєшся, Свайн. Скажи, ти заходив до моєї кімнати вчора чи сьогодні вранці?

— Боронь боже, пане Псойс! — вигукнув Свайн, молитовно склавши руки.

— Це ти підкреслив рядки в «Книзі Святого Закону»?

— Які, пане Псойс?! — Свайн кинувся до стола.

— Стій! — Айт схопив пістолет, націлився. — Можеш прочитати свою останню молитву. Ясновельможний тільки подякує мені за те, що я тебе знищу.

Свайн випростався. Його очі зловтішно блиснули:

— Стріляйте, пане Псойс! Стріляйте у незрадливого слугу! Бог бачить мою невинність, він збереже мене!

«Ага, збереже! — Айт ледве стримував переможну посмішку. — Ти пробалакався, підступний лис!»

Він вже одкрив рота, щоб заявити, що замінив патрони в пістолеті, коли це раптом Свайн глузливо засміявся і, незважаючи на зброю, пішов до стола і сів проти Айта.

— Облиште, пане Псойс. Ваш пістолет не стріляє. Я давно готувався до цієї розмови і вжив деяких заходів безпеки.

Айт чекав якоїсь витівки з боку Свайна, тому цілком натурально зіграв обурення:

— Чого тобі треба, Свайн? Ти хочеш, щоб…

— Я хочу того, про що ми вже говорили, пане Псойс. Відтягувати далі не можна! Коли ясновельможний шугне в Уранію — все загине…

Що загине? Чому загине?

В Айта зараз було стільки ж шансів на влучну відповідь, як і в глухого, що абсолютно не чує запитання. Але коли умовляють, навіть шантажують, то найобґрунтованішим буде коротке заперечення.

— Ні! — сердито сказав Айт.

— Ні?! Схаменіться! Ви прирікаєте на загибель його!

«Кого?» — хотілося крикнути Айтові. Але Свайн мовчав, як людина, що викинула у грі неабиякий козир і зараз пильно стежить за ходом супротивника.

— У вас не буде для цього підстав! — вигукнув Айт, відчуваючи, що зараз потрібно зіграти збентеження й острах.

— Ні, підстави є, я вам уже казав про це! — Свайн неквапно поліз до внутрішньої кишені комбінезона і витяг фотокартку. — Ось!

Айт рвучко простягнув руку.

— Дайте!

— Прошу! Попереджаю: це звичайнісінька фотокопія, яких можна зробити скільки завгодно.

Аж тепер, мабуть, Свайн сказав усе. І сказане повинно було мати неабияку силу, бо цей мерзотник зовсім знахабнів.

— Так, Псойс, непогану ти тоді встругнув штуку! То була справжня Цариця краси, не те що нинішні вертихвістки!

Айт не відповідав. Перед ним розкрилась одна з найсокровенніших сторінок життя того, в чиїм тілі він опинився.

Псойс — ще молодий і поставний — тримав в обіймахжінку такої краси, яка й справді дістала б найвищу оцінку в Залі конкурсів. Мабуть, об'єктив апарата клацнув для цих двох зовсім несподівано, бо їх пози й одяг були не про чуже око.

— Пригадуєш? — глузував Свайн. — Уявляю, що заспівав би ясновельможний, коли б побачив таку картину!

Що ж, фотографія була справді красномовною і недвозначно характеризувала взаємини сфотографованих.

— Мерзотник! — глухо сказав Айт. Йому була цілком байдужа оця жінка та її доля, але зловтіха Свайна мимоволі викликала обурення й огиду. — Мерзотник!

— Ні, це ти мерзотник, Псойс! — аж засичав Свайн. — Я міг би погубити вас ще двадцять два роки тому. Але я не зробив цього, бо ненавиджу його більше, ніж тебе! Ось тому я й не хочу допустити, щоб він сховався в Уранії!

«Кого — його? Хто — він? Кейз-Ол?» Айт потрапив у дуже скрутне становище. Загальними фразами тут не відбудешся, треба сказати щось цілком певне.

Невідомо, як викрутився б Айт, коли б, на його щастя, не задзеленчав дзвінок і не спалахнула яскрава лампочка над дверима.

— Геть звідси! — люто прошепотів Айт. — Якщо ясновельможний почув хоч одне слово — ти загинеш!

Свайн зробив погрозливий жест і вислизнув з кімнати. Слідом за ним почвалав і Айт.

Несподіваний виклик Кейз-Ола дав змогу Айтові урвати неприємну розмову і поміркувати над тим, що він почув.

Цілком ясно, що у Псойса таки справді був син. Мабуть, якась із куплених містером Кейз-Олом Цариць краси стала потаємною коханкою вродливого лакея. Але де ж той син? І чого прагне Свайн?

У цей час Айт підійшов до кабінету містера Кейз-Ола.

Два чорних велетні-охоронці виструнчились і одхилили вбоки алебарди. З тихим дзижчанням автоматично відчинились окуті золотом важенні двері.

«Середньовіччя… — тоскно подумав Айт. — Алебарди — і фотоелектронний захист… Це ж справжній фарс».

Так само відчинились наступні двері, потім ще одні. А коли задзижчав мотор четвертих, Айт почув жіночий плач.

З такою тоскною приреченістю плаче хіба несправедливо ображена дитина, яка не вміє довести свою правоту. Не чується при цьому ні злості, ні погроз в інтонаціях, а тільки сум і розпач.

То плакала Мей.

Самі собою стиснулись кулаки, напружились м'язи. Ще одна мить — і Айт кинувся б уперед, щоб захистити кохану, знищити того, хто її скривдив. Але він вчасно стримався. А перша фраза Цариці краси вплинула на нього, немов відро холодної води.

— Ну, скажіть… Скажіть одверто: чи не допомогла я вам на нараді?

Мей схопилася з канапи, підбігла до Кейз-Ола.

— Ну, визнайте ж, що наймудріші спіймались на гачок з отими векселями!.. Так, я не мала права втручатись у ваші фінансові комбінації, але ж я вам допомогла, правда ж?

Кейз-Ол, сидячи у фотелі, байдуже пахкав димом сигари і дивився кудись в куток. Коли б не скептична посмішка, що зміїлася на його устах, можна було б подумати, що він зовсім не слухає Царицю краси.

— Це — нечесно! — схлипувала Мей. — Ви бачите, що я вас люблю, і…

— Честь?!. Любов?!. — Кейз-Ол поклав сигару і глузливо похитав головою. — Не ви перша торочите мені про це. Не вірю. Як і всі, ви теж прагнете продати свою честь і любов, але набиваєте собі ціну. Ви чудово знаєте, що одержані вами два мільйони дайлерів — завдаток за право володіти вами, однак морочите мені голову цілий рік. Досить.

— Завдаток?! — зойкнула Мей. — Ви хотіли мою любов купити?!. Гаразд!.. — вона випросталась, зблідла. — Я збиралась віддати її вам за єдине лагідне, по-справжньому людське слово. Ви хочете іншого? Що ж — прошу! Я продам свою любов тільки за золотий вензель з ініціалами «місіс Кейз»!

— Місіс Кейз?.. — ледве чутно прошепотів Айт. В цю мить він збагнув усе. І — дивна річ — не спалахнули в грудях ненависть і гнів, тільки заповзла в серце жаліслива зневага.

Що ж — у кожного своя мета.

— Місіс Кейз?! — з притиском перепитав Кейз-Ол. — Ні, моя люба, ви не оригінальні. Я чую таку пропозицію не знати скільки разів. Ви заправили надто високу ціну. Я зможу одружитись лише з такою жінкою, яка виявиться розумнішою за мене… і любитиме мене, а не мої гроші.

Він посміхнувся нищівно і замовк, чекаючи, що відповість Цариця краси. А та — мовчала. І тільки сльози — справжні гарячі сльози — текли по її щоках, тоскно капали на шумовиння білої сукні.

«Акторка! — з глухою ворожістю думав Айт. — Неперевершена акторка!»

Він ні на мить не припускав, що Мей справді покохала Кейз-Ола. Мабуть, і трильйонер був такої самісінької думки, бо стежив за обличчям Цариці краси спокійно і навіть з зацікавленням, немов сподіваючись помітити бодай відтінок фальшу в грі. Його темні очі виблискували зовсім молодо, в них перебігали вогники задоволення самим собою.

— Гаразд… — Мей поправила зачіску і рішуче пішла до дверей. — Гаразд. Я не скажу більше ні слова. Але зроблю таке, що ви потім жалкуватимете все ваше життя!

Вона зупинилась біля порога, обернулась, похитала головою:

— Я думала, ви — справжній володар половини світу, надлюдина… А ви — нікчема, не вартий кохання!

Зблід, засопів Кейз-Ол. Може, вперше в житті йому в обличчя шпурнули образу, і довелося проковтнути її мовчки, бо відповісти — нічого.

Він, найбагатший, наймогутніший, міг купити або відняти силою все, що заманеться. Життя цієї тендітної жінки було в його руках. Але помститись їй не вдасться. Навіть помираючи, вона лишиться переможцем, бо ніхто не зуміє видерти в неї любов силоміць.

— Кляте дівча! — промимрив Кейз-Ол.

Сигара, яку припалював трильйонер, вислизнула з руки, і це ще дужче розлютило його. Він шпурнув її геть, рвучко підвівся, пройшовся кілька разів по кімнаті, сів до столу і клацнув вимикачем.

Просто перед ним, за шовковим серпанком ніші проти столу, засяяв екран. На екрані проступили й набули яскравості обриси великої, пишно обставленої спальні. А в наступну мить в кадрі з'явилася Цариця краси.

Мей зайшла до своєї спальні такою ж, якою вийшла з кабінету Кейз-Ола — холодною, гордовитою, суворою. Але тільки-но за нею зачинилися двері, вона закрила обличчя руками й застогнала.

— Боже, який він дурний!.. Невже він не помічає, що я його кохаю справді?.. Ні, не помічає… І ніколи не помітить, бо він — страшна людина, що не вірить нікому. Як це образливо! Як гидко!

«Не може бути! — беззвучно кричав Айт. — Це все — тільки гра, талановита гра!»

Але коли це й була гра, то вона заходила надто далеко.

Повільно, мляво, наче у напівсні, Мей підійшла до столика, взяла аркушик рожевого паперу і золотий олівчик. Сіла. Похнюпилась. Потім пересмикнула плечима, наче їй стало холодно. Почала писати.

Послужливий об'єктив телепередавача поповз униз, наблизив аркушик паперу. Літера по літері на ньому з'являлись слова. Айт мимоволі читав їх уголос:

— Прощайте. Гадаю, що тепер ви повірите.

Впав золотий олівчик. Упала золота голова на руки.

— Що вона замислила?! — прошепотів Айт.

Кейз-Ол мовчав. Тільки очі його блищали зацікавлено. Це видовисько, певно, збуджувало його нерви, приємно лоскотало їх.

Мей підвела голову. Тепер її очі були страшними. Вони блукали по кімнаті, немов шукаючи когось незримого, і раптом вп'ялися в крихітний ножичок, що лежав на столі. Мей схопила його й вибігла з кімнати.

— Гм, цікаво… — промимрив Кейз-Ол. — Ну, а далі що?

Одна, друга, третя кімната. Автоматично відчинялися двері і так само автоматично вмикалися телевізійні передавачі, супроводжуючи Царицю краси.

Ванна. Мей замкнулася зсередини, полохливо озирнулась і почала роздягатись.

Плюскотіла вода з кранів. Шурхотів шовк одягу. Щось дзенькнуло тихо. А потім неголосно зойкнула Мей.

Вона вже лежала у ванні і злякано дивилася на ліву руку, з якої пружним струмочком вибивалась і одразу ж розпливалась рожевою плямою у воді гаряча кров.

— Що вона робить?! — закричав у нестямі Айт. — Вона перерізала собі вену!

Він забув, що всього лише кілька годин тому сам проголосив зрадниці смертний вирок.

— Що сталося, Псойс? — пролунав глузливий голос Кейз-Ола. — Я тебе не впізнаю! Операція вплинула на тебе шкідливо. Не турбуйся, Цариця краси, мабуть, догадується, що за нею стежать і прибіжать рятувати. А ми зачекаємо, доки вона схаменеться сама.

Збігала хвилина по хвилині, а Мей і не поворухнулась. Її обличчя зараз було спокійним і сумним. А вода у ванні все червоніла й червоніла…

Ледве-ледве повзе стрілка хронометра на столі кабінету містера Кейз-Ола. Сто секунд — хвилина… Сто секунд — друга.

Скільки лишилося їх, отих секунд? Вже збігають фарби з дівочого обличчя, бліднуть губи. Мабуть, паморочиться в неї голова, бо дівчина здригнулася, повільно закрились повіки. А уста прошепотіли востаннє:

— Як безглуздо… — і після паузи, ледве чутно: — Який він дурний!

— Лікаря! Швидко! — Кейз-Ол схопився, натиснув на одну з численних кнопок. — Негайно до неї, Псойс! Скажи їй, що… Скажи, що я згодний взяти її за дружину.

І Айт побіг. Побіг так, що Свайн, який чекав на нього в коридорі, ошелешено вирячив очі і посторонився.

Зустріч з коханням

— Слухай мене, «Сину», слухай!.. Збігає ніч, настає день. Линуть до тебе птахи, і перший несе тобі в правій лапі хороший подарунок, щоб натомість захопити твій… Поспішай зустрічати крилатих гостей, «Сину».

Линуть і линуть в ефірі слабенькі електромагнітні коливання. Їм сутужно тут, у просторі над Дайлерстоуном: залізо відштовхує їх, бетон жадібно поглинає. Але окремі промінчики підносяться все вище й вище і аж на сто п'ятдесятому поверсі найвищого в світі хмарочоса чіпляються за феритову антену крихітного приймача.

Їх енергія дуже мала. Її не вистачило б, мабуть, щоб зрушити з місця найлегшу піщинку. Проте тридцять каскадів радіостанції, сконструйованої сином професора Лайн-Еу, можуть дати таке посилення, що шелестіння мушиних крилець здаватиметься гуркотом реактивного двигуна. Дуже мала потужність передавача — не недолік, а досягнення конструкції: «слухачі» на пеленгаторних станціях містера Кейз-Ола в кращому разі приймуть незрозуміле белькотіння серед суцільних шумів, зате камердинер трильйонера чує все так, ніби професор Лайн-Еу сидить поруч нього.

— Слухай мене, «Сину», слухай! У світі — неспокійно… З учорашнього дня заборонено відпустки для офіцерів і солдатів. На біржі — пожвавлення. Пильнуй, «Сину»!

«Син», зморшкуватий, скоцюрблений дід, стоїть посеред чудового саду перед довжелезним святковим столом і мовчки кутуляє щелепою. Його тьмяні очі дивляться байдуже й гидливо, незграбні руки обвисли, як у паралітика. На цьому обличчі тільки й живуть сиві кошлаті брови. І кожен їхній рух впливає на цілу отару служників у строкатих комбінезонах, немов знак диригентської палички.

Камердинер містера Кейз-Ола керує приготуванням до банкету.

Товстелезний головний кухар на чолі загону кухарів та кухарчат священнодіє в своїй тимчасовій кухні біля вантажного ліфта, сповненого дратівливими пахощами. Головний електрик з головним художником востаннє перевіряють світлові ефекти, і сад на сто п'ятдесятому поверсі хмарочоса то розквітає міріадами вогнів, то тьмяніє і провалюється в темряву. Головний поет, куйовдячи волосся, щось мимрить собі під ніс. Бігають, аж спотикаються, нижчі служники. І всі боязко поглядають на миршавого старика в золотавому комбінезоні: пан Псойс сьогодні злий, йому все не подобається.

А «пан Псойс» хмурить брови, щоб згасити радісний блиск очей. В ці секунди його свідомість майже не реагує на оточення.

«Я чую, професоре! — хочеться крикнути Айтові. — Чую… Хай прилітає крилатий гість! Він захопить звідси такий подарунок, що містер Кейз-Ол тільки почухається!»

Але відповідати не можна. Не варто вмикати свій радіопередавач без гострої потреби. Досить того, що тиждень тому Айт у відповідь професорові сказав єдине слово — «так».

— Скоро зарожевіє небо, «Сину»… Вітаю тебе з Новим, Шістнадцятим роком Атомної ери!

— Вітаю і я вас, професоре! — беззвучно прошепотів Айт.

Він натиснув кнопку приймача, схованого в потайній кишені під пахвою; немов поправляючи шийну хустку, витяг з-під капронового капелюха крихітний навушник і опустив його за комір. Передача скінчилась.

Закінчувалось і сервірування стола. Немов солдати на параді, уздовж нього виструнчились служники. І, як справжній головнокомандувач, понад шеренгою пройшовся Псойс.

Служники, на яких падав його погляд, блідли й смикалися до стола, аби поправити серветку чи пересунути якусь із виделок.

— Гаразд! — нікому не дякуючи, не висловлюючи свого задоволення, камердинер трильйонера пішов геть, і аж тоді служники полегшено зітхнули: лихо пронесло, нікого не покарано.

Айт прямував до посадочної площадки, розміщеної на пласкому даху хмарочоса.

У темному коридорі шлях Айтові заступив Свайн. Він уже розкрив рота, щоб вимовити ще якусь із своїх погроз, але Айт різко відіпхнув його.

— Геть!.. Потім!

Зараз було не до розмов. Гостей злетиться так багато, що вертольоти не затримуватимуться на посадочному майданчику ні на мить. А пропустити першу машину Айт не міг і як камердинер містера Кейз-Ола, і як названий син Лайн-Еу.

«В правій лапі — хороший подарунок… — міркував Айт, спускаючись ескалатором. — Що таке «права лапа»?.. Може, праве колесо?»

Айт поспішав, тому прийшов навіть трохи раніше. За графіком головного розпорядника, перший вертоліт мав сісти через три хвилини.

Одсапуючись, Айт сів на ослінчик край площадки. На душі в нього чомусь було і радісно, і тривожно. Може, тому, що почув голос професора. Може, тому, що задишку вже доводиться значною мірою інсценувати. До Айта катастрофічно швидко поверталася радісна і небезпечна молодість.

З висоти сто двадцятого поверху Дайлерстоун було видно як на долоні. Найбільше місто світу сьогодні ледь-ледь проступало брезклими плямками вогнів, здавалося мертвим. Погасли реклами, жоден промінь прожектора не дерся під хмари. Вузькими темними вулицями не рухались автомобілі. Не мерехтіли спалахи електрозварювальних апаратів на окраїнних заводах. Усе причаїлось, чекаючи на перший промінь Блакитного Сонця. Тоді з шаленим гуркотом полетять угору ракети, з усіх репродукторів залунає музика, зашипить вино в келихах. Новий рік, свято весни! Айт завжди любив це свято. Може, тому й сьогодні в нього було хороше на душі.

Дев'яносто дев'ять годин п'ятнадцять хвилин. Зараз має сісти перший вертоліт.

І справді, в темному небі серед волохатих новорічних зірок з'явилося ще три червоних. Вони швидко наблизилися, знизились… Спалахнув посадочний прожектор. Долетів гуркіт мотора.

В Айта шалено застукало серце. Він хвилювався не знати чого. В усякому разі, не від страху. Власне життя йому здавалося зараз далеко менш цінним, ніж ота кругла маленька металева коробочка, схована в рукаві.

В тій коробочці лежить чотиригодинна котушка магнітної нитки з записом усієї Наради наймудріших. Завбачливість Кейз-Ола обернулась проти нього самого. Для надійності одночасно вмикалося кілька звукозаписувальних апаратів. Айт зіпсував один з них і замінив використану котушку новою… Дорого, дуже дорого дав би Кейз-Ол, щоб ця котушка не вийшла за межі його палацу.

Айт підштовхнув коробочку, і вона, вислизнувши з рукава, упала в підставлену долоню. Тепер її вмить можна покласти в схованку.

Великий вертоліт з прозорої пластмаси швидко знизився. Назустріч йому кинулись і вишикувались двома рядами служники. Повільно наблизився і Айт.

Власне, тут його присутність була тільки формальною, елементом складного ритуалу. Кожен служник, як маленька деталь автомата, виконував свою простеньку функцію. Камердинер містера Кейз-Ола був тут довіреною особою наймогутнішої людини.

Айт вклонився королю хімії та його товстелезній дружині і відступив убік.

Ось воно, праве колесо. До нього лише три кроки. Але подолати цю відстань не може навіть камердинер містера Кейз-Ола: вся площадка залита сліпучим світлом, автоматичні кіноапарати безперервно фотографують її.

Головний розпорядник махнув прапорцем. Вертоліт зараз підніметься, щоб звільнити місце для наступної машини… А коробочка з магнітофонною ниткою лишиться в Айта.

Тихо загуркотів мотор. Зрушили з місця і враз перетворилися на срібний диск пружні лопаті головного гвинта.

— Прокляття! — прошепотів Айт. Він уже пожалкував, що не зважився на риск, та було пізно: до машини тепер не підступиш.

Але вертоліт не піднімався. Його мотор почав кашляти, чмихати, а потім і зовсім заглух.

— Що трапилось? — гукнув розпорядник. — Негайно злітайте! Машина містера Плайв-Ау йде на посадку.

«Так ось воно що! — радісно застукало серце в Айта. — Ви передбачили навіть таку можливість, любий професоре!»

Він швидко підійшов до вертольота, сердитим рухом голови вказав головному розпорядникові на протилежний бік площадки: приймайте, мовляв, там, і зазирнув у кабіну пілота.

— В чому справа?

Літня худорлява людина, що гарячково копирсалася в плутанині дротів на пульті керування, розгублено знизала плечима.

— Не можу збагнути, пане Псойс… Може, щось трапилось з генератором?

«Спільник!.. Так, це спільник, бо навряд чи назвав би Псойса на ім'я хтось інший».

Але Айт не хотів звірятись на випадковий збіг сприятливих обставин. Йому були потрібні хоч якісь докази, що ця людина — справді зв'язковий.

— Ще одну хвилиночку, пане Псойс. Я мушу глянути на перемикачі… — пілот вистрибнув з кабіни і засунув голову під закрилок.

Його ліва рука, немов шукаючи опори, посунулася назад і лягла на колесо. На праве колесо! Пальці випростались. Під ними забілів клаптик паперу.

— Знайшли пошкодження?

— Здається, так… — пілот обернувся до Айта і пильно подивився на нього.

Прожектори вже освітлювали протилежний куток майданчика, куди ось-ось мав сісти вертоліт короля харчової промисловості.

Айт закашлявся, схопився однією рукою за груди, а другою, немов ненароком, зіперся на колесо. Ще один рух — і металева коробочка ковзнула під долоню пілота, а в Айтовій руці опинився згорнений в кілька разів аркушик паперу.

— Пане Псойс, пошкодження усунено.

— Зараз вам дадуть дозвіл на старт. Але за затримку вас покарають.

Айт більш нічого не сказав цьому мужньому чоловікові, навіть не глянув у його бік. Пробач, любий друже! Так потрібно! Може, доведеться ще зустрітися з тобою в інший час, в іншому місці. Тоді вже не Псойс, а інженер Айт щиро потисне тобі руку, промовить ті слова глибокої вдячності, які зараз доводиться ховати в тайниках свідомості!

Збігла ще хвилина, і за знаком прапорця головного розпорядника зринув у синяву передранкового неба вертоліт короля хімії, перетворився на три червоні зірочки, які швидко подаленіли й зникли.

Знижувались і підносилися машини. Айт кланявся наймудрішим, а думкою був далеко звідси, разом з людиною, якій довірив таємницю надзвичайної ваги.

Хто він, отой пілот?.. То не член Братства, бо не подав умовного знаку. З обличчя — людина високого інтелекту.

Клаптик паперу в кишені проти серця збуджував Айта. Хотілося прочитати його негайно.

Але Псойс не мав права покинути свій пост. Ще один, останній вертоліт, і аж тоді випаде кілька вільних хвилин.

Вже з того, як прореагували служники і насамперед Свайн, Айт зрозумів, що останніми прилетіли якісь незвичайні гості.

Їх було двоє: стара жінка з гачкуватим носом, одягнена претензійно, не на свої літа, і довготелесий чоловік середнього віку, вислогубий, незграбний, з мутними очима п'яниці та старанно замаскованою рештками волосся лисиною гульвіси.

Перед ними не схилялися в поклоні, зате обличчя лакеїв ясніли найдогідливішими посмішками. А Свайн аж зі шкури пнувся: його маленькі очиці блищали, губи ворушились…

«Хто це?.. Як поводитися з ними?» — в Айта спітніло чоло. Той зловтішний переможний погляд, який кинув на нього Свайн, коли знизився вертоліт, не віщував добра.

Чоловік і жінка порівнялися з Айтом — він мовчки схилив голову.

— О, наш любий Псойс! Тільки ти пам'ятаєш бідолашну мадам Кетті! — вона витягла мереживну хустинку і обережно, щоб не обсипалася фарба зі щік, витерла сльози, яких насправді не було. — Проведи мене, прошу, бо я вже все позабувала в цьому палаці.

Знову блиснули очі Свайна. І Айт збагнув: та це ж, мабуть, і є коханка Псойса, а отой губатий остолоп — його син! Який жах! Невже Цариця краси перетворилася на оцю носату відьму?!

Мадам Кетті даремно скаржилася на пам'ять. Вона не тільки знала всі переходи в палаці, а й умить відшукала такий закуточок на сходах, де можна було і заховатись від стороннього ока, і говорити все що завгодно, не боячись підслухування.

Мадам Кетті потягла Айта за рукав у нішу. А коли вони лишилися вдвох, схлипнула:

— Сой, мій любий, чому ти такий жорстокий?! Ти став зовсім байдужий до нашого хлопчика, навіть не надіслав йому нічого за ці три місяці…

— Надішлю… — промимрив Айт. — Я просто ще не очухався після операції.

— Але то дрібниця, мій любий… Сой!

— Га?

— Чому ти не погоджуєшся з пропозицією Свайна? Це дуже просто, мій любий… і цілком безпечно!.. — мадам пошарила в сумочці, витягла невеличку металеву трубочку, сунула Айтові в руку. Зашепотіла гаряче: — У воду!.. Дія — через дві години! Абсолютно надійно і не виявляється жодними аналізами! Наш хлопчик — єдиний спадкоємець. Це можна буде легко довести!.. Кейз його ненавидить. Він, мабуть, підозрює, тому треба поспішати!.. Сой, мій любий, нам скоро помирати, але ж наш хлопчик мусить жити!

— Гаразд. Іди! — Айтові хотілось швидше здихатися цієї осатанілої жінки. — Зроблю.

Аж тепер він збагнув усе: мадам Кетті пнеться до ласого шматочка, щоб віддати його синові. А втім, вона — тільки дурна самиця, знаряддя в руках далеко розумніших і хитріших за неї. Кому ж Кейз-Ол став кісткою поперек горла? Може, комусь із наймудріших, найімовірніше, Хейл-Уфу або Плайв-Ау.

В Айта тепер були нові спільники у боротьбі проти Кейз-Ола, спільники могутні, які могли допомогти йому помститись ворогові якою завгодно помстою. Але сам Айт уже був не той, що раніше. Для нього тепер і Кейз-Ол, і Хейл-Уф, і решта наймудріших були однаковими мерзотниками, яких чекає один кінець.

До початку нового року лишилося вісім хвилин. Містер — пунктуальний: він вийде з ліфта точно в ту мить, коли Зоря Кейз-Ола стане в зеніті. Отже, ще є час.

Айт озирнувся навколо і витяг з кишені записку.

Дивно, чому це Лайн-Еу пише на рожевому папері і чому раптом війнуло ніжним ароматом, таким знайомим, що аж подих перехопило?

Айт розгорнув аркушик… і відсахнувся. Обертом пішли широкі мармурові сходи. Потьмяніло м'яке світло люмінесцентних ламп. І тільки пахощі ніжного парфуму «Весна кохання» поширювалися, наповзали, здавлювали груди, не давали можливості дихнути.

— Навіщо? Навіщо це?.. — прошепотів Айт. — Пізно…

На аркушику було написано квапливим дрібним почерком, який Айт знав краще за свій:

«Айт, мій любий, мій коханий! Тільки вчора я довідалась, що ти на каторзі. Отже, всі мої попередні листи загинули. Серце моє, любов моя — тримайся! Я зроблю все, щоб тебе звільнити. І вір тому, що я сказала тобі в нашу останню зустріч. Вір, що б ти не почув про мене! Вір, коли навіть я сама при сторонніх верзтиму тобі найжахливіші речі! Настане час, і я розповім тобі усе».

Підпису не було. Стояла дата: «49.10.15 р. А. е.»

Пізно! Ой, пізно! Айт ухопився за голову.

Саме в цей день до клініки професора Лайн-Еу прилетів вертоліт, щоб забрати дряхлого старика, на якого перетворився юнак Айт. Саме в цей день відбулася Нарада наймудріших, і тільки завдяки передбачливості мерзотника Свайна куля з Айтового пістолета не пробила груди коханій.

— Дурень! Ой, який ти дурень, друже Айт! Ти власноручно підписав смертний вирок своєму щастю!

Світлий, радісний день свята Весни став для Айта днем туги й скорботи. Поволі плентався Айт до екзотичного саду містера Кейз-Ола — туди, де гриміла музика, вирували вогні, лунали веселі голоси.

Він зупинився край горішньої площадки, глянув униз. Залитий першими променями Блакитного Сонця Дайлерстоун простягався в усі боки, немов велетенський, розкішно прибраний торт. Переповнена людом вулиця звідси здавалася неширокою кольоровою стрічкою.

Айт перевів погляд на золоті поручні. Досить перехилитися через них — і засвистить вітер у вухах свою останню пісеньку.

— Ні! — Айт рвучко повернувся і пішов до стола.

Кейз-Ол нічого не сказав, тільки нахмурився. А Мей суворо глянула на Айта і непомітним рухом показала на годинник.

Шістнадцятий рік Атомної ери почався п'ять хвилин тому.

— Щасти тобі, люба! — прошепотів Айт.

Коліщатко покотилось у підземелля

Кожна людина має свій календар знаменних дат. Це — ланцюжок, який пролягає з минулого в майбутнє через сьогоднішнє, невід'ємна частка людини з її мріями та спогадами.

Сам по собі дев'ятий день Першого місяця нового літочислення Пірейї означав лише певний відтинок року, сто пірейських годин. Проте для одного це буде день жалоби, для іншого — пам'ятка про найрадіснішу подію, а ще для когось — ні те ні се, сіра намистинка, яка прокотиться слідом за іншими та й зникне у вічності.

Дев'ятий день місяця Весни… Ще так недавно Айт боявся цього дня, як зустрічі з хижим, зажерливим лихварем, що разом з боргом хотів би забрати на проценти й душу. А сьогодні — все по-іншому. Сьогодні й дихається легше, і на серці світло й радісно. Айт готується привітати свою кохану з днем народження, з роковиною чудової подорожі до Синього водоспаду.

Дивне оте приготування! Звичайно закоханий прагне постати перед дівчиною молодим і красивим. А цей, вимкнувши всі автоматичні телепередавачі та кіноапарати, старанно знищує в собі всі ознаки молодості.

На голову, вкриту густим попелястим пушком, лягає тонкий шар жовтої пасти, і волоссячко зморщується, збивається в брудну купку, щоб оголити червону блискучу лисину. Айт зазирає в слоїк стурбовано: при таких темпах росту волосся — пасти вистачить ненадовго.

На шкіру обличчя, яка відпочила за ніч і після вмивання стала холодною й пружною, помазок натягає сіро-жовту неприємну плівку. Вона вмить застигає цупкими, грубими зморшками, які здатні перетворити навіть дитину на старика.

Ось і закінчено ранковий туалет. Тепер камердинер містера Кейз-Ола може з'явитись перед ким завгодно. От тільки що робити з очима та м'язами? Виблискують кляті очі так, ніби вони належать зовсім не старезному Псойсові, а інженерові Айту. І м'язи набубнявіли, сповнюються сили — вже просто важко тримати спину схиленою. А повнота?.. Пан Псойс повнішає з кожним днем. Що вдієш — у нього тепер чудовий апетит.

Любий професоре, ви пошкодували погубити Айтову молодість остаточно. Замість того, щоб зруйнувати сильнодіючими препаратами ендокринні залози, в яких ще жевріло життя, ви обмежилися нешкідливими мазями та пастами, які стільки ж допомагають зістаритись, як ножиці перукаря — помолодшати. Ну, що тепер має робити бідний старик?

Та Айт дорікає професорові Лайн-Еу лише для годиться. Насправді ж він нестямно радий. Хай молодшає Псойс — все можна звалити на бездоганну операцію. Справді, адже камердинер трильйонера і сам трильйонер — однолітки. Чому ж Кейз-Ол ще молодий і сильний, а Псойс зістарився так швидко?.. І що таке старість взагалі?

Тільки тепер Айт зрозумів, що старість — це хвороба, яку можна лікувати. Пухлина в мозку Псойса тиснула на життєво важливі центри, порушуючи їхню злагоджену взаємодію, виділяла отруту, якої було замало, щоб убити організм, але цілком достатньо, щоб поступово зруйнувати нервову систему. А нервова система для людини — найголовніше.

Коли б у Псойса вирізали пухлину хоч рік тому, він одужав би і помолодшав. А тепер, коли в його тіло вселився новий мозок, повний сили й енергії, процес омолодження почав розвиватися просто-таки блискавично. Звісно, він не триватиме безперервно. Настане якась рівновага сил, і Псойсове тіло почне свій нормальний життєвий шлях уже в стадії зрілості.

«Ми всі помираємо передчасно, — говорив професор Лайн-Еу. — Тривалість життя кожного монійця вдвічі-втричі менша за нормальну».

Якщо виходити з цього твердження, то Псойс прожив хіба що четверту частину можливого терміну. Отже, сумувати нема чого. Життя ще попереду!

Одягнутий у золотавий комбінезон, з теплою хусткою на шиї, Айт стоїть перед дзеркалами і пильно вдивляється в своє зображення. Бридкий Псойс починає симпатичнішати, людянішати.

Айт дістає з шухляди сімейний альбом Псойса. Довго й старанно порівнює своє зображення з різними фотокартками. Схожість є, але така, як у двох однакових келихів, один з яких наповнений іскристим вином, а другий — мутною водою. Очі Псойса дивляться по-айтовому, губи Псойса посміхаються так, як колись посміхався Айт.

— Неймовірно! Це галюцинація! — шепоче старик перед дзеркалом.

Він сам знає, що не помиляється, але тамує в собі буйну радість.

В новому організмі досі панував Псойс. Айт дістав у спадщину немічні м'язи, амортизовані органи і навіть деякі зі звичок трильйонерового лакузи.

І ось тепер це тіло само починає змінюватися. Воно вже підлягає іншому нервовому центру, по-іншому відбудовує клітини організму. І саме тому, що клітини безперервно руйнуються й одразу ж відновлюються, кожна з них незабаром стане схожою на клітинку колишнього тіла Айта…

Айтові аж моторошно стає. Моторошно й радісно. Отже, вороття буває! Отже, молодість повертається! Він не старий, ні. Він тільки хворий на старість і тепер починає повільно одужувати!

Рік тому Айт поглузував би, коли б хтось розповів йому про таку хворобу і про можливість вилікуватися від неї. Рік тому, в ту ніч біля Синього водоспаду, йому здавалось, що він взагалі ніколи не зістариться і буде вічно юний так само, як і Мей. І ось сьогодні кохана справляє своє десятиліття. Десять років — це повноліття. Його справляють пишно, урочисто. Але Мей відсвятковує його мовчки, одна-однісінька серед ворогів.

Зухвала думка зародилася в Айта: в день свого десятиліття Мей повинна одержати від нього листа.

Ні, він не хотів розкривати себе. Мей не полюбить його таким нізащо. Вона кохає ладного, чорноокого юнака, щирого, трохи наївного, занадто м'якого, не знаючи Айта-месника. Може, колись у майбутньому всі три Айти зіллються для неї воєдино. Але зараз хай з нею розмовляє той Айт, що лишився в її пам'яті, несправедливо ображений нею.

Він кинувся до стола. Схопив перо. Написав: «Моя люба…» Перекреслив і написав те саме знову.

Рука не скорялась. Замість чітких, твердих літер з-під пера виповзали карлючки, кволі довгохвості черв'ячки.

Ще і ще силкувався Айт зламати в собі Псойса і, зрештою, поборов судомне тремтіння пальців, та й тільки. Навряд чи Мей повірить цьому почерку. І все ж він вирішив зважитись на риск, бо це єдиний шанс завоювати довір'я Мей, показати їй, що вона може розраховувати на підтримку зовсім незнайомої, навіть ворожої людини.

Було списано, зібгано й спалено ще кільканадцять аркушів паперу, аж доки на світ божий з'явились сухі, лаконічні рядки: «Щиро вітаю з десятиліттям. Про мене не турбуйся».

Зовсім по-іншому хотілося б написати Айтові. На папір самі просилися слова тоскноти й суму, любові й співчуття. Він розкрив би коханій усю душу, поділився б сумнівами й сподіваннями. Адже вони тепер спільники в боротьбі. Свідомість цього мала знищити дощенту ті крихти недовіри, які заважали їм зблизитись. І коли б Айт лишився колишнім Айтом, він написав би цього листа кров'ю серця.

Але листа вручить Псойс, цепний пес містера Кейз-Ола.

Лишалося ще обміркувати мотивацію поведінки Псойса, проте Айт вже був нездатний цього зробити. К бісу всі попередні приготування. Серце саме підкаже, що треба говорити й робити!

Мей ще спить. До сходу Сонць лишилася година.

Айт неквапно припасовує крихітний навушник до кісточки за вухом, натискує на кнопку приймача в потайній кишені під пахвою. Збігає кілька хвилин — і ось серед тихого шереху й дзвону виникає легеньке шипіння. То професор Лайн-Еу ввімкнув передавач.

— Слухай мене, «Сину», слухай! Коліщатко покотилося в підземелля, в підземелля. Буря насувається. Сенат Монії прийняв закон про смертну кару для…

Сухо клацнуло. Фраза обірвалася на півслові.

В Айта тривожно защеміло серце. Може, щось трапилось? А втім, ні. Це, певно, прийшов якийсь несподіваний ранній пацієнт: професора турбують і вдень, і вночі.

«Коліщатко покотилось у підземелля!» Отже, магнітофонна нитка вже потрапила до керівників Братства Синів Двох Сонць. Уже завтра чи післязавтра буде опубліковано документальний запис з усіма цифрами і подробицями Наради наймудріших! Хоч яким сильним вважає себе містер Кейз-Ол, але й він побоїться виступити проти всіх одверто. Кілька місяців, а може, й рік доведеться йому вихляти й одбріхуватись, а це означатиме, що на такий же час буде відстрочено війну. І як добре, що Свайна вже немає. На нього можна буде звалити все.

Випадок? Ні, Айт проспівав вовкам по-вовчому. О, то була рискована гра! Айтові навіть моторошно згадувати про неї.

Тоді, в день Нового року, після погроз Свайна та умовлянь колишньої коханки Псойса, Айт зрозумів, що йдеться про життя і смерть. Як би він не вчинив: чи отруїв Кейз-Ола, чи опирався б змовникам, результат був би однаковий — небажаного свідка знищили б. А коли так, то хай самі впадуть у яму, яку вирили для іншого.

Згідно з традицією, гості мали затриматись у господаря аж до заходу Сонць. Айт не сумнівався, що мадам Кетті з її губатим сином та мерзотник Свайн зустрінуться десь, щоб домовитись про деталі свого брудного задуму. І він таки підстеріг момент, коли ці троє, нібито зовсім випадково, зібрались у кутку оранжереї, біля фонтана.

Завбачливий Свайн вибрав затишне місце. Ніхто не міг би підійти непоміченим до змовників ближче як на тридцять кроків. Але вони не знали, що мають справу з інженером, якому доводилося розв'язувати завдання далеко складніші, ніж це. Гостре око Айта вмить помітило: суцільний плексигласовий дах оранжереї має строго еліпсоїдальну форму. Два фонтани для симетрії стоять якраз у фокусах еліпса. Кожне слово, вимовлене біля одного фонтана, відіб'ється од стелі і буде чутне біля другого. Звісно, вухо його не схопить, але магнітофон зафіксує, треба тільки дати якнайбільше підсилення.

Айт так і зробив. А потім швиденько подався до містера Кейз-Ола.

Кейз-Ол, який щось писав за своїм робочим столом, підвів голову, запитливо глянув на служника.

Айт мовчки витяг з кишені фотокартку Псойса з мадам Кетті, металеву трубочку з отрутою, поклав на стіл і схилив голову. Він не бачив виразу обличчя трильйонера, але почув тихий смішок:

— Оце й усе?

Айт підвів голову. Кейз-Ол нищівно, глузливо дивився на нього, шарячи в кишені комбінезона. Шукає пістолет?.. Ні, він видобув ключі, одімкнув сейф, дістав і кинув на стіл купу фотографій. Псойс і мадам Кетті в найрізноманітніших позах. Айт знову похнюпився, ніби йому й справді було соромно.

— Двадцять два роки я чекав на цю хвилину, Псойс! Довгенько ж у тобі не могла заговорити совість! Але я тебе прощаю, простив ще тоді. Жінок можна купити скільки завгодно, а вірного слугу не купиш. Хіба не так?

Кейз-Ол глузував, але відчувалося, що в ньому закипає глуха лють: він мав стільки дочок, що загубив їм лік, а сина не було. До того ж усі нащадки Кейз-Ола були незаконнонародженими. Він і досі юридично вважався парубком.

Але Айт не дав Кейз-Олу розпалитись.

— Отрута.

— Отрута?! — Кейз-Ол гидливо повертів у руках металеву трубочку, шпурнув її в сейф. — Хто?

— Свайн, мадам Кетті і… син. Зараз в оранжереї. Змова.

Ні, Кейз-Ол не злякався, навіть і взнаки не дав, що його стурбувало повідомлення. З тим же властивим йому іронічним виразом обличчя він підійшов до шафи розподільника, натиснув на кнопку. Спалахнула сигнальна лампочка, почулося клацання. Аж ось ввімкнувся магнітофон, якого налагодив Айт. Перемоталася нитка. І враз почувся голос мадам Кетті, що просочувався крізь дзюркотіння фонтана, мов зміїне шипіння:

— …Псойс погодився, але ти стеж за ним. Він мені не подобається. Коли він захоче нас зрадити, знищ його. Ось отрута. В воду. Смерть — через дві години…

— Довго! — розчаровано цмокнув Свайн. — Дуже довго.

— Можеш знайти інший шлях, — натякнула мадам Кетті.

— Гаразд.

Айт нишком глянув на Кейз-Ола. Їх погляди зустрілися. В очах у трильйонера витанцьовували хижі, зловтішні вогники. Він беззвучно сміявся. І Айт зрозумів: у цю хвилину трильйонер радий не стільки тому, що уникнув смертельної небезпеки, скільки тому, що почуте принижувало його служника. Він, найбагатший і наймогутніший, виявляється, заздрив мерзенному, жалюгідному Псойсові, бо той мав сина.

Але вже в наступну мить Кейз-Ол урвав сміх і стиснув щелепи, аж випнулися жовна.

— Мамо, нагадай про заповіт… — почувся млявий, байдужий, хриплий голос.

— Так, так! — мадам Кетті випускала слова уривчасто, ніби працював зіпсований повітряний насос. — Заповіт. Знищити негайно. В Кейза в малахітовому сейфі.

Голоси почали звучати тихше. Може, змовники відійшли од фокуса еліпсоїдальної стелі, а може, помітили когось стороннього. Якийсь час ще чулися окремі слова: Хейл-Уф… гарантії… Уранія… Потім запала тиша.

— Гаразд. — Кейз-Ол вимкнув магнітофон, одкинувся на спинку крісла і заплющив очі. — Виклич Свайна.

В цю хвилину Айт майже з симпатією подивився на того, кого сам прирік до страти. Кейз-Ол був таки людиною сильної волі. Справжній вовк. Хижий, огидний. І все ж мимохіть впадали в око виразні, енергійні риси обличчя, рішучий і впертий погляд. І це в тридцять п'ять пірейських років, коли переважна більшість монійців починають хитатись од вітру!

До кабінету боязко зайшов Свайн. Кейз-Ол, той, що боявся замахів і беріг своє життя як ніхто в світі, навіть не витяг пістолета і заперечливо махнув рукою, коли це хотів зробити Айт. Трильйонер ніби хизувався своїм вмінням підкоряти інших.

— Ну, Свайн… — повільно, заклавши руки за спину, Кейз-Ол ішов до дверей, біля яких закляк блідий лакуза. — Кому ти продався? Хейл-Уфу?

Свайн бачив, що виправдання зайві. Люта смерть дивилася йому в очі. І він, знаючи, що все одно пропадати, вихопив пістолет.

— Кинь! — не підвищуючи голосу, сказав Кейз-Ол. — Кинь!

Свайнова рука стрибала. Дуло пістолета виписувало вісімку. Але він з одчаєм приреченого таки натиснув на гачок.

Раніше ніж пролунав постріл, Кейз-Ол стрибнув убік. О, придалися ті гімнастичні вправи, на які трильйонер щодня, за суворим розкладом, витрачав три години! Такому стрибку позаздрив би не один з юнаків!

У наступну мить Кейз-Ол вихопив пістолет з рук Свайна і з насолодою вистрілив йому прямо в обличчя.

Чим ближче Айт знайомився з містером Кейз-Олом, тим зрозумілішим йому ставало, що ворог справді сильний. Вбити його можна. Але він не один. Не маючи нащадків по чоловічій лінії, він, однак, лишить по собі те «кейз-олове», що характеризує монійський капіталізм у його найвищій фазі.

За думками час збігав непомітно. Третя година ранку. Мей уже прокинулась. Треба нести їй сніданок.

Айт мимоволі сповільнив ходу, наближаючись до заповітних дверей. Як реагуватиме Мей на несподіваний подарунок? Викручуватиметься? Відмовлятиметься?..

Він не забув про небезпеку підслухування. Тільки йому дозволялося безборонно заходити до кабінету Кейз-Ола та торкатись електронного мозку колосальної кібернетичної злагоди. І ось тепер він вимкнув усі мікрофони і кіноапарати.

Мей лежала в самій пишній нічній сорочці, підклавши руки під голову, і тужно дивилася в стелю.

І те, що Мей сумувала, те, що вона не звернула на камердинера ніякої уваги, наповнило Айта теплим, щирим почуттям.

Айт поставив на тумбочку запломбовану скриньку зі сніданком і підійшов ближче.

— Міс, дозвольте вас привітати з десятиліттям!

— Спасибі, Псойс, — обізвалася вона байдуже, не повертаючи голови. — Дуже приємно, що хоч ти поцікавився, коли день мого народження.

— Міс, дозвольте запитати…

— Запитуй, Псойс.

— Ви знали… юнака на ім'я Айт?

Ані ворухнулася жодна рисочка на її обличчі. Не здригнувся голос.

— Знала, Псойс. Навіть кохала його. Він був смішний… і милий.

— Той Айт передав вам листа і просив вручити його саме сьогодні.

— Давай, Псойс… — вона ліниво простягла руку, взяла записку, прочитала її і зібгала. — Він утік з каторги?

— Не знаю, міс. Я зустрівся з ним у лікарні.

— Це дуже добре. Отже, я тепер уже нічого йому не винна.

І все. Жодної зацікавленості долею Айта, жодної зміни виразу очей.

Що це — гра? Чи, може, й справді Мей написала листа каторжникові БЦ-105, аби тільки підтримати його, віддати те, що вона була йому «винна»?

Айт постояв-постояв та й пішов. І знову перед ним з усією гостротою постало питання, хто така Мей: людина неймовірної сили волі, фанатичка, що в ім'я ідеї мовчки піде на найстрашніші тортури, чи звичайна обивателька, яку спокусили мільйони Кейз-Ола?

Серце вірило в перше.

Друзі й вороги

Пізня передранкова година. Дайлерстоун спить тривожним, неміцним сном.

Його подих — потужне сопіння компресорів окраїнних заводів. Його пульс — глухе ритмічне гупання важенних молотів у ковальських цехах. Пливуть над ним випари — кам'яновугільний дим, бензиновий перегар, маргариновий чад, дух щойно спеченого хліба, запах дощу.

Палахкотять, мерехтять, кричать вогні незліченних реклам, пропонуючи все, що може побажати людина. Широко відчинено двері нічних магазинів, ресторанів, кабаре.

Коли маєш гроші — перед тобою простелеться весь Дайлерстоун. Ніхто не спинить, не запитає, де ти взяв дайлери — гроші не пахнуть! Тож хапай, уривай від життя все, що можеш. Он поглянь: різнобарвні світлові літери, що сплітаються в два слова — «Лотерея мільйонерів», деруться невидимими східцями все вище й вище, аж до велетенського вензеля на телевізійній башті палацу містера Кейз-Ола. Дванадцять щаблів — дванадцять поколінь династії Кейзів. Високо? Але ж і Кейз-Пірат почав з незначного — з пограбування власного дядька. Отже, крадь, грабуй, убивай! А коли не вдасться і обікраденим, пограбованим, убитим будеш ти — ремствуй сам на себе. Життя — сильному!

…На горішньому майданчику найвищого в світі хмарочоса стоїть Айт і, насупивши кошлаті брови, дивиться на шаленство вогнів рідного міста.

Десять днів тому увірвався на півслові тихий голос професора Лайн-Еу, і відтоді — ні звуку.Якийсь час Айт тішив себе надією, що у професора просто зіпсувалась апаратура. Тепер ця надія зникла. І найгірше те, що ніде не опубліковано й рядка з стенограми Наради наймудріших.

Коли було б кому, Айт передав би ще одну котушку з магнітною ниткою, яка зафіксувала змову купки проти людства.

Можна, звісно, пошпурити круглу металеву коробочку просто в білий світ. З висоти сто п'ятдесятого поверху вона залетить кварталів на п'ять. Та тільки що це дасть? Навіть коли її підніме чесна людина, повториться, в кращому разі, історія Айтового батька. Одинак нічого не вдіє. Для боротьби проти Кейз-Ола потрібна могутня, розгалужена організація, яка не загине навіть тоді, коли загине більшість її членів.

Складний, тривалий процес відбувається в Айтовій свідомості. Індивідуаліст починає шукати спільників і друзів. Лицар величного двобою готовий стати тільки одним з багатьох — солдатом армії месників. Один у полі — не воїн. Один у підпіллі — значна сила, але тільки в тому разі, коли він відчуває підтримку однодумців.

Саме цієї підтримки Айтові бракує. Та ниточка, яка обірвалась десять днів тому, була для нього значно більшим, аніж здавалося. Через Лайн-Еу вона тяглась до Братства — могутньої таємної організації, що здатна допомогти одинакові здійснити його самовідданий задум.

Може, Лайн-Еу загинув? Але чому тоді Братство не робить спроби поновити зв'язок зі своїм агентом? Для цього зараз є найкращі умови: з початком підготовки до війни хмарочос Кейз-Ола відвідують щодня десятки різноманітних вертольотів. Можна було б передати відповідні інструкції, забрати оцю котушку, де не тільки записана Нарада, а й викладено Айтом стратегічний план знищення наймудріших.

Айт шукає спільників і не знаходить їх. Він усе ще тримається за Братство Синів Двох Сонць, хоч десь у підсвідомості давно ворушиться думка про те, що й ця терористична організація — зовсім не те, що потрібно. Ні, це не борці за світле майбутнє, а просто завидющі й зажерливі, які об'єдналися у зграю, щоб розтерзати хижаків сильніших, аніж вони.

Айт знає, що десь поруч нього є однодумці, а стежки до них не може знайти. Мей… Усі спроби порозумітися з нею наштовхуються на стіну холодної байдужості, вірогідної брехні. Отже, доведеться піти на максимальний риск, бо дальше загаяння — неприпустиме.

Світлішає небо. Рожевішає схід. Майже в зеніт піднялася Зоря Кейз-Ола. Це вже не надгризений бублик, а бездоганне коліщатко, облямоване яскравими прожекторами. Ще кілька днів — і закінчаться роботи, космічна воєнна база стане до дії. А з того моменту війна може спалахнути в першу-ліпшу хвилину… Кому ж сказати про це?!

Айт зітхнув, простягнув руку до вимикача радіостанції в потайній кишені під пахвою і затримався: до нульової години лишилося п'ятдесят секунд. Може, Лайн-Еу живий і таки ввімкнеться?

З запізненням більш як на годину в тоскному дзвоні ефіру почулося знайоме шипіння передавача, а слідом за тим — тихий голос:

— «Сину», «Сину», відгукнись! Я викликаю тебе вже сьомий день… Відгукнись, «Сину»! Ввімкнись хоч на секунду!

Затамувавши подих, слухав Айт і не відповідав. Ні, це не був голос названого батька. До нього зверталася жінка, можливо, зовсім юна дівчина, якщо судити з дзвінкого, схвильованого голосу.

— «Сину», відгукнись! «Батько» загинув… Я — «Мати». Вір мені, «Сину»! Я — «Мати». Я маю передати тобі заповіт «Батька». Вір мені, «Сину»! Я викликаю тебе сім днів. Тобі загрожує небезпека, «Сину»!

Голос тремтів, уривався. Певно, жінка вже втратила надію одержати відповідь.

— Я викликаю тебе тричі на добу, «Сину»: о нульовій, сороковій і шістдесятій годині. Якщо ти мене чуєш, відповідай.

Мовчить Айт. «Не відгукуйтесь ні на чий голос», — сказав свого часу професор Лайн-Еу. В Айта все викликає підозру: і те, що «Мати» з'явилась без жодного попередження, і те, що вона не знає домовленого часу зв'язку. Але голос такий щирий. Мимохіть хочеться вірити, що він належить не ворогові, а другові, якого так бракує.

— «Сину», ввімкнись хоч на секунду… Коліщатко — загинуло. Потрібне ще одне, дуже потрібне!.. Вір мені, «Сину»!

Ні, це вже був не той Айт. Якщо раніше він у кожному бачив можливого зрадника, то тепер хотів бачити друга, людину.

Пальці хапливо полізли під пахву, намацали тумблер передавача. Ні слова в ефір — тільки коротке шипіння генератора. Але й цього було досить, щоб голос дівчини враз забринів радісно:

— Чую, «Сину», чую! Дякую, любий! Слухай мене, слухай! Якщо все зрозумієш — наприкінці ввімкнешся ще один раз, останній. «Батька» забили пастирі. Вони знищили коліщатко. На їхній нараді було вирішено підтримати війну. Тобі загрожує небезпека, «Сину»! Пильнуй! Слухай мене завтра о нульовій.

Сухо клацнуло — вимкнувся передавач. Майже машинально Айт сховав навушник і повільно пішов до ліфта. Йому було гірко й тоскно, в серці закипала глуха лють.

Рідного батька забив Кейз-Ол. Названого — Братство. Спільники й натхненці виявились зрадниками, ледве запахло баришами, які може принести війна.

З'явилися нові вороги і нові друзі. Незнайома дівчина підхопила ту ниточку, яку впустив Лайн-Еу. Щасти тобі!..

Лють розросталась, тоскнота минала. Небезпека не лякала Айта, навпаки, мобілізувала, надавала йому рішучості. Боротьба вступила в гостру фазу. Ну що ж, хай буде так.

Айт поніс Кейз-Олу перший сніданок. Трильйонер глянув на нього якось чудно — недовірливо й запитливо. Він ніби порівнював, зважував і не міг дійти певного висновку.

Айт витримав цей пронизливий погляд. Як і личило Псойсові, дужче зсутулився, тривожно заморгав повіками.

— Хто? — Кейз-Ол дістав з шухляди і поклав на стіл записку, в якій Айт одразу ж упізнав свого листа до Мей.

— Я…

— Чому?

— Він помирав і просив передати.

— Що ще доручив тобі зробити отой… — Кейз-Ол з підкресленою байдужістю зазирнув до записки, — отой, як його…

— Нічого.

— Гм… Дивно. А міс Мей скаржиться, що ти вже тричі в'язнув до неї з розповіддю про її колишнього коханця Айта.

Це була правда. І найстрашніше полягало в тому, що зрадницею стала сама Мей. Маючи доступ до всіх звукозаписувальних злагод, Айт після кожної розмови перевіряв усі прилади і знав, що підслухування неможливе.

— Він закляв мене моїм життям розповісти міс усе.

— Гм… Не впізнаю тебе, не впізнаю… — Кейз-Ол хитнув головою, задумливо почухав підборіддя, витяг і поклав на стіл круглу металеву коробочку. — А це?

Коли б не попередження незнайомої «Матері», Айт, мабуть, не втримався б в оцю мить. Перед ним лежала котушка з магнітофонним записом Наради. Братство не тільки відцуралось свого агента, а й зрадило його!

І все ж в Айта вистачило сили волі зіграти найщиріше здивування. Щодо першого, мовляв, винний — каюсь. А оцієї котушки — і в очі не бачив!

— Падлюки! — Кейз-Ол, вже не стримуючи себе, шпурнув коробочку геть і взяв Айта за комір. — Ти, старий дурень, став сліпим, глухим… і доброчесним, як п'яний піп! Свайн був не один. Спільники лишилися! Чуєш? Знайти!

— Знайду… знайду… — злякано хитав головою Айт, а сам мало не реготав: аякже, діждешся!.. — Так, значить, це Свайн утнув таку штуку! Ну, подумайте ж, який мерзотник!

Щасливий збіг обставин допоміг Айтові уникнути провалу. Може, Братство не повідомило про хірургічний експеримент професора Лайн-Еу і не назвало свого агента на ім'я, а може, Кейз-Ол не повірив версії, схожій на байку, — в усякому разі, провина лягла на забитого Свайна. Але Айт уже добре знав Кейз-Ола: неясна підозра мучитиме його доти, доки не будуть розплутані всі ниточки.

І справді, Кейз-Ол їв неуважно. Потім і зовсім одсунув майже повну тарілку.

— А чому Свайн не спробував мене вбити, коли ти був у лікарні?

Айт винувато хитнув головою: звідки ж, мовляв, мені знати, ясновельможний?

— Так, він міг спробувати. Але не зробив цього. Чому? Їм потрібен був ти, бо… Гм, заповіт у малахітовому сейфі… Цифровий замок, секрет якого відомий тільки тобі… — Кейз-Ол здивовано підвів брови, а потім примружив очі. Голос його пролунав вкрадливо. — Гадаю, ти не забув того числа, яке треба набрати на дисках? То принеси мені засургучований пакет. Нашого з тобою нащадка вже немає! Отже, знищимо й заповіт, так? Адже вмирати зарано!

В Айта похололо в грудях. Він підійшов до врізаного в стіну велетенського сейфа, на дверях якого біліли коліщатка з цифрами. Їх можна крутити як завгодно, але з мільйона мільйонів комбінацій тільки одне число ввімкне всі контакти одночасно і електромотори відтягнуть засувки з вольфрамової сталі. Шукати це число наосліп — марна річ. Цілого життя людини не вистачить, щоб перебрати всі можливі комбінації з шістнадцяти цифр. Посилатися на послаблення пам'яті після операції не можна: якщо Псойс це число знав, то забути його він міг би тільки тоді, коли б зовсім утратив розум. Якщо знав… А може, це завдання — провокаційне?

Протягом частки секунди доводилось вирішити, як поводитись.

— Слухаюсь, ясновельможний… — Айт відчув, що першу частину завдання розв'язано правильно, але це зовсім не полегшувало справи. І невідомо, як Айтові вдалося б викрутитись, коли б не пролунав уже знайомий мелодійний голос та не спалахнуло на телевізійному екрані зображення Мей.

— Йди… — незадоволено пробурчав Кейз-Ол. — Потім.

Понуривши голову, Айт вийшов. Він злостився, ревнував і зловтішався водночас, почуваючи себе незрівнянно вищим за Кейз-Ола. На мить закортіло припинити всю цю комедію. Але він вчасно стримався: не варто, рано. Зараз випала досить тривала передишка, бо через п'ять хвилин у містера почнеться нарада директорів компаній. Може, за цей час вдасться щось вигадати. А поки що треба приготуватися до найгіршого.

Айт дочекався, поки містер Кейз-Ол в супроводі комерційного радника зайшов у Залу Рожевих Мрій, і швидко попрямував до покоїв Мей.

Цариця краси свіжа, рум'яна після ванни, наспівуючи пісеньку, крутилась біля дзеркала. На Айта вона глянула здивовано.

— О, Псойс!.. Чому так рано?

Айт закляк на порозі. Він ніколи ще не бачив Мей такою красивою…

— Не рано, Мей… Пізніше буде пізно, — зовсім несподівано вирвалися слова.

— Що?! — Мей примружила повіки, посміхнулась презирливо. — Ти збожеволів!

— Ні, міс! — твердо відповів Айт. — Просто я хотів би сказати вам кілька слів, які можуть коштувати мені життя.

— Ну, що ж, сідай, Псойс! Я цікава, як усі жінки, і коли ти справді розповіси щось незвичайне, я подарую тобі твоє нахабство.

Вона вмостилася на канапі, підклавши кулачок під щоку. Знайома, люба поза! Саме так Мей сиділа, слухаючи розповідь про майбутні мандрівки в далекі зоряні світи, про нові незвичайні машини. Рідна, коли б ти знала, хто стоїть перед тобою!

— Міс, скажіть… скажіть, навіщо ви віддали листа ясновельможному?

— Оце й усе? — Мей підвелась і махнула рукою. — Йди.

— Ні, міс, це не все. Ту записку ви повинні були зберегти навіки, бо вона — остання. Інженер Айт помер на моїх очах.

Він промовив це і в ту ж мить мало не зойкнув: навіщо? Навіщо вирвалися дурні слова?! Мей досі жила пам'яттю про Айта. Кохання допомагало їй жити. Зруйнувати ілюзію було надто жорстоко, і він це зробив.

— Який ти мерзотник, Псойс… — Мей тріпнула головою і простягла руку до кнопки дзвоника. — Мені це набридло… Від сьогодні я не хочу тебе бачити.

— Постривайте, міс, постривайте! — Айт злякався, що Мей зараз піде, не вислухає до кінця. — Я говорю правду. Я говорю від імені Айта. Пам'ятаєте подорож до Синього водоспаду?.. Новорічна весняна ніч… Галявина, вкрита мохом… І ви сказали: «Люблю весну, люблю життя, люблю тебе…»

Він говорив і бачив: очі Мей розширюються, в них загоряється справжній страх. Вона схопилася рукою за горло, немов бажаючи втримати крик, що рвався з грудей.

— Ти — не Псойс… Ти… ти… — якась неймовірна, жахлива гадка пронизала її мозок, примусила здригнутись. — Говоріть… говоріть усе… Ви його закатували?

Воля Мей була зламана: дівчина не витримала і зрадила себе.

Туга, біль, сором сповнювали Айта. Але доводилося знову брехати, щоб пом'якшити вже висловлену раніше напівбрехню.

— Міс, я сказав вам неправду, бо така була його воля. Насправді він не загинув… Але він тяжко скалічений. Йому обпалило обличчя.

Вона вже трохи оволоділа собою. Стиснула руками скроні, поправила зачіску. Сказала сухо, вороже:

— Це — шантаж. Проте хай з вами розмовляє сам ясновельможний. На щастя, зафіксовано ваш кожен рух, кожен звук.

— Зафіксовано?.. — Айт нахмурився і таким неповторним айтівським жестом торкнувся пальцями чола, що Мей аж здригнулась. Але він цього не помітив. — Зафіксовано… Міс, я вимкнув усі мікрофони й телепередавачі. Однак заклинаю вас, не говоріть Кейз-Олу ні слова. На доказ того, що я не ворог вам, вимовлю ще одну фразу: «Я не дозволяю тобі цього, бо ти сама не знаєш, до чого це призведе».

Та Мей вже повністю повернулася до своєї ролі гордовитої коханки Кейз-Ола, яка лише глузливою іронією сяк-так маскує свою зневагу до підлого лакузи.

— І я, як і личить впертій жінці, звичайно, відповіла: «Ні, Айт, дуже, дуже добре знаю!» Адже так, оракуле?

— Так, міс! — Айт відкотив манжет правого рукава комбінезона і витяг круглу металеву коробочку. — Це — магнітна нитка з записом усієї Наради наймудріших. Збережіть на згадку.

— О, це справді цікаво, Псойс! — Мей взяла коробочку, покрутила її в руках. — І тут записано навіть мій авантюрний виступ?.. Проте навіщо вона мені? Заберіть.

Айт мовчки повернувся, згорбився і почвалав до дверей, вмить перетворившись на дряхлого, немічного старика.

Його серце співало. Він був винагороджений за всі страждання і муки, бо сьогодні знову знайшов колишню Мей. Лише на кілька секунд вона втратила владу над собою, проте цього було досить, щоб розкрити все.

Звісно, то був сліпий випадок, що саме слова Мей наштовхнули на розв'язання, здавалося б, нерозв'язної проблеми. «Зафіксовано кожен рух…» Чий? Містера Кейз-Ола. Серед мільйонів кадрів кінохроніки «Містер Кейз-Ол» обов'язково знайдуться й такі, де він відмикає свій сейф. При великому збільшенні можна буде, мабуть, розібрати й число на цифрових коліщатках. Звичайно, людина неспроможна перебрати всі кадри, але ж це цілком легко зробить електронно-обчислювальна машина!

Ні, Айт поспішав недарма. Треба знайти хоч один кадрик-зразок, заправити його в апаратуру, а потім машина, автоматично перемотуючи котушку, сама вирізатиме все, що потрібно. З завданням треба впоратися не більш як за годину, бо інакше не варто й пробувати.

Айтові щастило: вже у третій переглянутій ним котушці вогнетривкої плівки він надибав на те, що шукав. Правда, рука Кейз-Ола закривала майже все число, але дві цифри, 7 і 1, проступали чітко. Це був перший крок до перемоги.

Клацали перемикачі незліченних реле колосальної радіотехнічної споруди, яка закривала всю бічну стіну кабінету містера Кейз-Ола.

Машина зупинялась на мить, вирізала потрібний кадрик, склеювала плівку і знову починала перемотувати її. Айт вставляв крихітний прямокутничок у спеціальний проектор на столі і розглядав його в лупу.

— Гм… Добре… Вісімка.

Число виникало поволі, бо майже на кожному кадрі пальці Кейз-Ола закривали всі цифри.

Цифра за цифрою заповнювали рядок із шістнадцяти крапок, який мав одкрити Айтові одну з найбільших таємниць містера Кейз-Ола. Нарешті, з'явилась і остання цифра.

Айт написав усе число — 7 157 945 832 127 464, забрав вирізані кадрики, подав сигнал електронно-обчислювальній машині відправити котушки з плівкою у сховище і аж тоді полегшено зітхнув.

Цілком ясно, що в малахітовому сейфі Кейз-Ол тримає не тільки заповіт, а й ще щось далеко важливіше. Втратити випадок зазирнути туди — злочин.

Поглядаючи на списаний цифрами рукав спідньої сорочки, Айт неквапно обертав коліщатко, поки з'явилось потрібне число. Помилка могла коштувати життя: хто знає, чи не заревуть сигнальні сирени, чи не пролунає влучний постріл. Але доводилося рискувати.

Задзижчали мотори, дверцята сейфа, завтовшки в зріст людини, відчинилися. Тепер треба натиснути на правий одвірок, як це робив на тих же кадрах Кейз-Ол, вимикаючи, мабуть, охоронні пристрої.

Айт зробив крок уперед. У великій довгій камері спалахнуло світло.

Полиці, полиці й полиці. Стоси паперів, шеренги коробок з магнітофонними нитками. Коли опублікувати ці найпотаємніші записи, здригнеться все людство. Але Айт не торкався нічого. Він був певен, що десь тут є значно важливіший документ. І він таки знайшов його.

Ніша. На верхній полиці — великий засургучований конверт з написом: «Заповіт». На нижній — товстелезна тека, на обкладинці якої чітко виведено: «Операція «Блискавка».

Айт схопив теку. Гарячково розв'язав стьожки, гортав сторінки, не сприймаючи, власне, того, що бачить. Та ось йому в мозок вдарило написане спокійним, рівним почерком Кейз-Ола: «Момент атаки на СКД — 25:00 9.2.16 р. А. е.»

Усе попливло в Айта перед очима. Навіть магнітофонний запис Наради наймудріших — ніщо порівняно з оцим рядком цифр, який визначає життя і смерть мільйонів людей.

Айт перечитав останні рядки вдруге, обережно зав'язав теку, з усіма засторогами замкнув сейф, ще раз перевірив, чи не лишив якихось зрадливих слідів у кабінеті, і вийшов.

Через півгодини, з'явившись до Кейз-Ола за його викликом, Айт узяв із сейфа і подав містерові нікому не потрібний і абсолютно нешкідливий заповіт.

Екзамен було складено успішно.

Кільце звужується

Легенько клацнув автоматичний календар. Число 20 в його віконечку змінилося на 21. Почалась Третя декада Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери. До визначеного містером Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося рівно чотири тисячі двісті двадцять п'ять годин.

Ще зовсім недавно Айт вважав: досить забити Кейз-Ола — і війни не буде. Потім стало зрозумілим, що війни прагнуть усі двісті наймудріших. Тепер мимохіть наповзав страшний висновок: людської крові прагне вся капіталістична система.

Ні, оті бесіди з комуністами-каторжанами не минули марно для Айта. Вони були тільки першим поштовхом, коротким спалахом світла в темряві. Айт тоді не погодився з комуністами і почав шукати свій власний шлях. Він рухався помацки, спотикався і падав… і все одно мимохіть наближався до тієї дороги, якої хотів уникнути.

Нуль годин три хвилини. Сидить Айт біля столу, чекаючи на виклик «Матері», а думки полетіли аж ген у захмар'я над Монією.

Рідна країна, проклята країна, дивна країна, повна чудес, повна протиріч! Твої чесні трудівники скніють у безвісти, а нероби розкошують. Твої вчені, щоб не вмерти з голоду, створюють найжахливіші засоби знищення, а ті, на чиїй совісті лежать мільйони жертв, організовують комітети захисту бродячих котів та будують мармурові пам'ятники дохлим цуцикам.

Але найстрашнішим, найжахливішим протиріччям є те, що саме Монія — країна, яка досягла неймовірного розквіту лише завдяки тому, що ніколи не воювала, — тепер з упертістю самогубця прагне війни.

Через чотири тисячі двісті двадцять чотири години дев'яносто сім хвилин, саме тоді, коли, як пам'ятав Айт, на майдани міст Союзу Комуністичних Держав вийдуть святково одягнені люди, щоб відзначити свій День Перемоги, з чистого неба обрушиться смерть…

Одночасний вибух трьох тисяч трьохсот атомних та водневих бомб!.. Жах!.. І все це з волі одного Кейз-Ола!.. Та невже він такий всемогутній?

Ні, якщо операція «Блискавка» здійсниться, прокляття людства ляже на всю Монію. Кейз-Ол винен найбільше. Але винні й ті, хто, навіть не бажаючи війни, вигадували, конструювали і будували засоби знищення.

Уряд СКД повинен дізнатись про грізну небезпеку заздалегідь. Але як передати таку звістку? Як переконати, що вона не провокаційна, а правдива?

Клацає та й клацає електричний годинник на столі. Нуль годин тридцять хвилин. «Мати» все не викликає свого старого «Сина». Айт вже починає трохи хвилюватися, але заспокоює себе: мабуть, це випадкова затримка. І він чекає, думаючи про те, як розв'язати питання, від якого аж голова тріскається.

Він потрапив у становище людини, яка, несподівано опинившись посеред нафтового озера, встигла підхопити пошпурену диверсантом запалювальну бомбу. Вже повзе димок, ось-ось гримне вибух… Що робити? Тілом не затулиш: і сам загинеш, і пожежу не спиниш. До берега не докинеш — далеко. Ще хтось мусить спіймати цю бомбу на льоту, перекинути далі, в безпечне місце. І цей «хтось» повинен бути незрадливим, хоробрим та сильним.

Ех, коли б не загинув Лайн-Еу, все було б по-іншому! Його замінила невідома «Мати». Але хто її підтримує? Чи знайде вона спосіб передати кудись оті кілька цифр, щоб усе людство дізналося, що йому загрожує. Кому ж передати?

Коли б Айт міг, він закричав би зараз на всю Монію: «Комуністи, друзі! Я шукаю вас! Ви дуже, дуже потрібні, бо я вірю тільки вам!»

Ні, на заклик не відгукнеться ніхто. Комуністична партія жорстоко переслідується, і якщо вона існує, то лише тому, що дотримується найсуворішої конспірації. На Зорі Кейз-Ола Айтові траплялася нагода зблизитись з комуністами, проте він по-дурному відсахнувся, а тепер хоч і жалкує, та вже пізно.

Хвилинна стрілка годинника описала ще півкола, і аж тоді в навушниках зазвучав голос «Матері». Вона говорила швидко й схвильовано:

— «Сину», пробач за затримку — був обшук, ледве втекла. Гроза насувається. Коліщатко потрібне негайно!.. Ти чуєш, «Сину»? — вона помовчала, а потім її голос прозвучав нерішуче, соромливо. — «Сину», запам'ятай про всяк випадок моє ім'я. Мене звуть Тессі.

Хоч яка серйозна була хвилина і хоч як турбувався Айт за дівчину, він не міг стримати посмішки. Ой, конспіраторко Тессі, яке ж ти ще наївне дівчисько! Тобі скрізь ввижається романтика, а невідомий «Син», мабуть, здається юним і красивим. Твоє щастя, що в Дайлерстоуні кожна десята дівчина — обов'язково Тессі.

Може, з точки зору справжнього конспіратора, годилося б не відповідати цьому дівчиськові зовсім. Але тоді Айт утратив би єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Та й небезпека була не дуже великою: навіть коли передавач запеленгують, можна все звалити на спільників Свайна.

— Чую, «Мамо»! — Айт навмисне змінив голос, і він пролунав дзвінко, енергійно, зовсім по-айтовому. — Скажи, з ким ти? Чия ти?

Вона, здавалося, зрозуміла незграбне шифрування.

— Я — там, де був «Батько».

— Дочка пастирів?

— Ні, ні! Зовсім ні!.. Спокій. Захист… — Дівчина ніяк не могла знайти відповідних слів і, певне, вважаючи, що втрачати нічого, випалила: — Комітет Захисту Миру!

— Гаразд. Усе.

Айт вимкнув радіостанцію і розчаровано похитав головою. Комітет Захисту Миру! Скільки їх, отих усіляких комітетів, у благословенній Монії! Конспіраторка Тессі!.. Тьху! Ні, вже хай буде як буде, але таємницю доведеться передати Мей.

Обравши таке рішення, Айт повеселішав. Але день, який почався невдало, приготував для нього, здавалося, тільки неприємності.

О першій годині ранку примчав переляканий головний адміністратор і доповів, що вночі невідомо куди подівся один з лакеїв. Обшукано всі закапелки, перевірено фотоелектричну сигналізацію захисту стін та ліфтів палацу, встановлено, що не піднімався і не сідав жоден вертоліт, — а людини немає.

Ясно було одно: лакей зник. Може, це й справді був якийсь зі спільників Свайна — тоді треба зчинити тривогу. А що коли це той, хто з доручення Мей покотив коліщатко в білий світ?

— Знаю! — Айт насупив брови, велично махнув рукою. — Геть. Нікому ні слова, якщо не хочеш мати справу з самим ясновельможним.

Ця відповідь цілком задовольнила головного адміністратора. Він згадав, як у свій час отак само несподівано зник старий Свайн, і, заспокоєний, пішов геть.

Айт мав на меті розповісти про цей випадок Мей, але, як на те, не вдалося вимкнути ліній підслухування: Кейз-Ол сьогодні зранку засів у кабінеті, не пішов навіть на обов'язкову прогулянку. І це спричинилося до страшного.

Як тільки Айт з'явився на дверях спальні Мей, вона манірно проспівала:

— Псойс, забери, будь ласка, оту бляшанку. Не знаю, як вона вчора опинилася в мене в сумочці.

Айт глянув у той бік, куди вказувала Мей… і обімлів. Цю коробочку він упізнав би серед тисяч інших. В ній лежала злощасна котушка з магнітофонним записом Наради!

Люба, що ти наробила? Через надмірну обережність ти губиш, сама не знаючи того, успіх загальної справи! І не можна подати навіть знаку, щоб попередити тебе, не можна навіть поглядом висловити сумного докору, бо, певно ж, Кейз-Ол зараз нашорошив вуха і ввімкнув екран. О, його зацікавить твоя несподівана «знахідка»!

Айт не помилився. Ледве він простягнув руку до коробочки, як враз клацнули невидимі динаміки, і в кімнаті пролунав різкий голос Кейз-Ола:

— Візьми! До мене! Негайно!

Псойсові личило виконати команду цілком автоматично. Айт так і зробив. По дорозі за оці дві-три хвилини він мав обміркувати все, приготуватися до найнесподіванішого… Чи немає часом ще якоїсь надпотаємної лінії підслухування?.. Чому Мей не сказала прямо, що котушку передав їй він?

Айт поспішно зайшов до кабінету, поклав на стіл коробочку і, дихаючи мов загнаний кінь, став проти Кейз-Ола.

— Головного слідчого!

Айт натиснув на відповідну кнопку.

— Все!

Кейз-Ол лютував. Видно було, що він ледве стримує себе. Мабуть, найнеприємніші, найстрашніші припущення снувалися в його голові, бо він часом аж здриґався. Змова! Змовники пролізли до неприступної фортеці. Хто вони? Може, і цей старий пес уже зрадив?

Темні пронизливі очі вп'ялися в Айта, ніби хотіли просвердлити його мозок, обмацати кожну думку. Такий погляд справді важко витримати, мимохіть хочеться зіщулитись і зробити крок назад.

Айт зробив цей крок не тому, що справді злякався Кейз-Ола, а тому, що наслідував Псойса. Ще крок, ще…

Кейз-Ол ішов за ним. Потім зупинився, ткнув пальцем на двері:

— Геть!

Тепер Айт всю надію покладав на щасливий випадок. Котушка з магнітофонним записом Наради сама по собі зрадити його не могла. Але наприкінці неї голосом Айта викладено план знищення наймудріших. Якщо головний слідчий захоче прослухати всю нитку — провал неминучий.

Провал неминучий! Айт ходив мов у тумані. Ненависть каторжника БЦ-105, яка, здавалося, вже вмерла, щоб породити розсудливу, справедливу помсту, спалахнула в ньому з новою силою, потьмарювала свідомість, вимагала негайної дії.

Грати роль полохливого, підлого Псойса Айтові було вже несила. Скільки ж зволікати?.. Чи не покінчити з трильйонером, доки ще не пізно? Але що це дасть? Війни цим не спиниш.

Тессі вмикалась щодня. Вона просила, благала, вимагала надіслати коліщатко. А він навіть не відповідав їй, бо не вірив. Тридцять п'ять днів лишилося до початку війни! Всього лише три тисячі п'ятсот годин! І про це ще не знає ніхто!

Спробувати втекти, щоб самому передати звістку про операцію «Блискавка» кому слід? Але куди? Як? Всі стежки перетяті. Один! Та, яка мусила б підтримати і допомогти, не тільки не робить цього, а й шкодить.

А тут ще напосіла молодість. Скінчилася жовта паста, і, як трава після дощу, з рожевої лисини посунуло попелясте волосся. Воно було м'яким, кучерявим. На щастя, пластмасовий ковпачок та шийна хустка ховали його надійно. Але найстрашнішим і найрадіснішим водночас було те, що Айт з кожним днем помічав у собі все більше від Айта. Для тих, хто бачив його щодня, він не змінювався. Але фотографії свідчили: Псойс перестав бути Псойсом. Старик перетворювався на зовсім іншу, незнайому людину середнього віку.

З якого боку не глянь — надходив критичний момент. Ще день, два, і коли не буде знайдено виходу з неймовірно складного становища — все загине.

Айт шукав і не знаходив.

Бій на полюсі

Даруйте, любий читачу, ми так захопилися далекою планетою Пірейєю, що забули про рідну Землю. А на ній відбувались неабиякі події.

…Про появу дивної потвори на просторах Сибіру першою повідомила геологорозвідувальна партія, що працювала на північ од Северська.

На світанку четвертого січня кілометрів за два від табору на великій швидкості промчало щось чорне й довге. Чудовисько лишило по собі глибокий слід, видавивши в снігу широченний жолоб.

Йдучи цією утоптаною дорогою, геологи незабаром почали натрапляти на деталі якихось машин. Гайки й болти, химерно вигнуті трубки, листи металу виднілися то на дні жолоба, напівзатоптані в сніг, то на його бічних стінках. Тільки далеко пізніше встановили, що це — рештки вертольота Академії наук, який загадково зник разом з Павлом Сєдих з галявини в лісі поблизу Северська.

Пізно ввечері того самого дня зі стійбища Юрасай, що лежало на північ від Северська кілометрів за чотириста, надійшла ще одна чудна радіограма. Радист повідомляв, що через селище промчала якась потвора. Вона затрималась біля метеостанції, поруйнувала спостережні будки, викрала з них прилади й зникла. Очевидці запевняють, що це — велетенська жива істота; в усякому разі, вони помітили в неї два величезні ока, що виблискували в темряві зеленкуватим сяйвом, та лапи.

Як курйоз, радист розповів і те, що на сліду потвори, кілометрів за п'ять від Юрасая, підібрано мисливця Клевцова з Северська. Клевцов плете нісенітницю: запевняє, що його спіймала якась машина, годувала й поїла, показувала чудне кіно, а потім викинула геть. Хоч і досі незрозуміло, як Клевцов опинився так далеко від Северська, проте вірити йому навряд чи варто: кажуть, він п'яничка.

Але по-справжньому світ схвилювала загадкова загибель радянського винищувача, що патрулював уздовж узбережжя Льодовитого океану.

Перетинаючи сто сьомий меридіан східної довготи, льотчик помітив на екрані локатора металевий предмет, що швидко просувався на північ. Згідно з інструкцією льотчик подав сигнал негайної зупинки. Наказ не був виконаний. Тоді льотчик спустився нижче і скинув попереджувальну бомбу по курсу руху чужинця.

Щойно розітнув темряву спалах вибуху, як винищувач крутнувся, ніби його хтось смикнув за крило, і розсипався в повітрі. Оглушений льотчик врятувався тільки тому, що його вчасно викинула аварійна катапульта, а парашут розкрився автоматично.

Льотчик доплентався до метеостанції на острові Проніна аж надвечір наступного дня. Хоч з його маячіння вірогідними були тільки координати місця катастрофи, все ж радянські літаки пильно дослідили той район. Вони нічого не виявили. Зате незабаром дивний всюдихід зафіксували під водою гідрофонні апарати американської воєнної бази «Тайджет-7» в районі Північного полюса.

На базі оголосили бойову тривогу. Ультразвукові передавачі безперервно надсилали застережні сигнали; по курсу руху чужинця висадили кілька підводних фугасів.

Шум під водою затих. Однак зразу ж по тому радіолокатори зафіксували на поверхні криги за двадцять миль від «Тайджет-7» великий рухливий металевий предмет. Він простував точно на північ.

І тоді командир бази дав наказ обстріляти саморухому споруду з далекобійних гармат.

Гарматами керували несхибні електронно-обчислювальні машини. Але снаряди розривались у повітрі, не долітаючи до мети. А потім на обрії перед «Тайджет-7» раптом спалахнув блакитний яскравий промінь. Пролунав тонкий свист, і в ту ж мить «Тайджет-7» почав блискавично руйнуватись.

На місці крижаного острова утворилась величезна ополонка. В ній борсалось кілька десятків оглушених людей.

А другого дня американський посол був прийнятий у Міністерстві закордонних справ СРСР і дістав інформацію, що одразу ж розкотилася по всій земній кулі як найбільша сенсація: машина, яка завдала стільки клопоту обом державам, — не що інше, як всюдихід, з допомогою якого мешканці іншої планети вивчають Землю; агресивні дії всюдихода — самозахист космонавтів. Але ніхто не міг сказати, звідки прилетіла ця ракета; ніхто, крім п'янички-мисливця з Северська, не міг похвалитися, що він торкнувся дивного всюдихода. Його вивчали здалеку з допомогою радіолокаторів: консультативна міжнародна комісія з найвидатніших учених світу прийшла до висновку, що гостям з іншої зоряної системи слід дати повну волю.

Дев'ятого січня, о сімнадцятій годині десять хвилин за московським часом, всюдихід зупинився точно на Північному полюсі.

Занепокоєно стежили за ним учені. Зараз мало щось трапитись — недарма ж космонавти так уперто просувалися до найпівнічнішої точки планети і навіть знищували тих, хто, на їхню думку, перешкоджав цьому.

Десятого січня, о четвертій годині тридцять п'ять хвилин за московським часом, численні спостерігачі зафіксували в районі Північного полюса серію дуже яскравих спалахів. Водночас було помічено, що зубчик всюдихода на екранах локаторів роздвоївся. Один зостався на місці, а другий, набагато менший, почав швидко віддалятись і незабаром вийшов за межі дії апаратів. Тоді його перехопили за спеціальною командою найпотужніші радіотелескопи Радянського Союзу та Англії — для американських обсерваторій предмет лишався невидимим за лінією горизонту, — і астрономи з цілковитою певністю встановили: від Землі в напрямку сузір'я Орла, з початковою швидкістю шістнадцять кілометрів за секунду, вирушила у космічну подорож крихітна ракета. Траєкторію її польоту досить точно визначити не вдалось, бо час спостережень був надто короткий.

Та частина міжпланетного корабля, що зосталася на полюсі, випромінювала вузенький сніп радіохвиль, який повільно, раз на добу, робив коло над північною півкулею. Це свідчило, що напрямок променя в світовому просторі лишається незмінним, навертало на думку, що маленька ракета була тільки керованим по радіо «поштарем» космонавтів у рідну зоряну систему.

Дванадцятого січня надвечір всюдихід зрушив з місця і подався на південь, в напрямку Канади. Тільки він від'їхав на якихось півста кілометрів, як до полюса кинулись кореспонденти й учені.

Вивчати не було чого. На старанно вирівняному крижаному майданчику лежало кілька десятків шестигранників з того ж самого надзвичайно легкого металу, що його знайдено на місці приземлення «метеорита» біля Верхньої Чащоби.

Вчені були розчаровані: адже вони сподівались якщо не побачити космонавтів, то хоч дістати від них бодай якийсь знак привіту людям Землі. Звичайно, нікому й на думку не спадало, що у всюдиході немає жодної живої істоти. Льотчик Тертишний висловив несміливе припущення, що Павло Сєдих, який пропав безвісти під Северськом, тепер подорожує з мешканцями іншої планети. Газетярі підхопили цю гадку, перетворили її з вірогідної версії на беззаперечне твердження, і вже не один юнак світу мріяв побувати на місці молодого російського вченого, якому випало щастя репрезентувати перед космічними гостями людство.

А що ж сам Павло Сєдих? Як і в перші години полону, він перетворився на немовля, якого не спускає з рук занадто дбайлива мати: спав, їв і знову поринав у солодке небуття. Мабуть, справа була не тільки в перевтомі. Цілком можливо, в їжу та питво додавались якісь препарати, що заспокоювали нервову систему.

Юнак прокинувся, аж коли всюдихід рушив з полюса у дальшу подорож по планеті.

Свідомість була чистою і ясною. Дихалося легко, вільно. М'язи повнились енергією.

«Де це я?.. Що це зі мною?..» — В першу мить Павло не міг пригадати нічого. А потім враз перед ним яскравою стрічкою помчали кадри біофільму. Зоря Кейз-Ола… інженер Айт… Цариця краси… Мерзенний виродок Кейз-Ол…

На далекій Пірейї, за мільярди кілометрів від Землі, відбувалися події, дуже схожі на земні. Вони змушували ненавидіти й співчувати, співставляти й протиставляти. Забувалося, що це, зрештою, тільки надзвичайно досконалий кінофільм: хотілося самому стати до боротьби пліч-о-пліч з інженером Айтом.

Павло вмостився зручніше в кріслі, натиснув на кнопку.

Знайомо клацнув фіксатор. Спалахнув екранчик. Засвистів у вухах вітер.

І в ту ж мить Павло Сєдих просто перед собою побачив молоду, повну сили й снаги дівчину.

Частина друга Напередодні

Бомба «чиста» і бомба «брудна»

Дівчина співала.

Коли б її запитали, що саме вона співає, їй, мабуть, важко було б відповісти. Отак пташина щебече погожого весняного ранку — безтурботна, задоволена усім. Дівчині підспівували вітер та басовите гудіння газотурбінного мотора.

Блискуча рожева машина, вищиривши нікельовані ікла широкої тупої пащі, мчала вперед, буквально пожираючи відстань. Стрілка спідометра повзла все вище й вище і, нарешті, застигла біля поділки 200.

Поштовхів уже не відчувалося. При такій швидкості автомобіль майже не торкався дороги, перетворившись на своєрідний безкрилий літак.

Цей шалений літ веселив і збуджував дівчину. Вона кинула кермо, поклавшись на автоматичного шофера. Вітер куйовдив її коротко підстрижене каштанове волосся і, захлинаючись, насвистував щось задерикувате.

Услід рожевій спортивній машині погрожували кулаками поліцаї, скрушно хитали головами водії. Дівчина не звертала уваги. Їй було десять пірейських років, і юність вирувала в ній, розбризкуючи невичерпну енергію.

Та ось дівчина глянула на годинник і знизила швидкість. Тепер її автомашина пересунулася на передостанню праву доріжку автостради і з легкістю балерини неквапно обганяла замурзані роботяги-грузовики.

На схрещенні доріг дівчина звернула праворуч, під віадук, і поїхала в'юнким асфальтованим шосе в напрямку невисокого гірського пасма. Знак цілковитої заборони проїзду на неї не вплинув, так само як і не стурбував військовий пост біля шлагбаума.

— Агов, хлопці! Хутко! — крикнула вона дзвінким, веселим голосом.

Шлагбаум миттю піднявся. Кирпатий сержант, широко посміхаючись, віддав честь. Дівчина привітно кивнула йому головою.

Другий пост. Третій. Дротяні загорожі обабіч шосе. І, нарешті, шлях перетяла височезна бетонна стіна. Біля широких приземкуватих воріт тьмяно виблискували стальні ковпаки вогневих точок. Вартовий виглянув через крихітне віконце в суцільній товщині металу дверцят.

Тут дівчині вже довелося витягти документи, розкрити й показати сумочку. Охоронці тим часом пильно оглядали машину, і це тривало так довго, що дівчина почала втрачати терпець:

— Ну, швидше! Скільки ви ще будете мучити мене. Треба розуміти, що мене ображають такі принизливі процедури!

Не слухаючи виправдань лейтенанта, дівчина стрибнула в машину і поїхала у ворота, які щойно відчинились.

Здавалося б, за такими стінами повинні критись якщо не бастіони фортеці, то хоча б громохкі цехи якогось надтаємного заводу. Однак територія, яку охороняли так старанно, нагадувала хіба тихе дачне передмістя. Серед яскравої зелені біліли охайні, красиві котеджі та виблискували дзеркальними вікнами довгі будинки атомного стилю. І лише в кінці алеї височіла грандіозна кругла споруда, увінчана приплескуватим куполом. Саме туди і їхала дочка академіка Торна.

Машина плавно підкотилася до монументальних гранітних сходів. За скляними дверима промайнуло обличчя служника у формі особистої поліції містера Кейз-Ола. А хвилиною пізніше вибіг коротконогий товстун середнього віку. Він зупинився біля машини, витяг з кишені брудного комбінезона годинника-цибулину і похитав головою:

— Знову.

— Знову, таточку… — з удаваним смутком зітхнула дівчина.

— Сто п'ятдесят на годину?

— Двісті, таточку.

— Двісті! — товстун сплеснув руками. — Заберу машину! Поставлю на карбюратор захисну шайбу!

— Це нелогічно, таточку!.. Ти сам сказав, що сумуєш без мене і рахуєш кожну хвилину до мого повернення. Адже так?

— Так, Тессі, — товстун підійшов ближче, обняв і поцілував дочку. — Але я сумуватиму ще дужче, якщо ти вб'єшся…

Машину кинули просто посеред алеї — мабуть, тут рідко хто їздив — і пішли до котеджу, який ледь-ледь виднівся за деревами. Через хвилину мовчазний досі будинок сповнився веселим гамором.

Доки дівчина пирхала та виспівувала у ванні, академік Торн разом зі старенькою покоївкою сервірували стіл на веранді. З кількості закусок та пляшок, які вишикувались осяйною шеренгою, можна було б зробити висновок, що готується цілий банкет. Але обідати сіли тільки батько з дочкою.

— Сім'я в повному складі! — академік налив собі чималий келих, капнув на дно чарки Тессі. — Вип'ємо за успіхи сім'ї!

— Вип'ємо!

Це був незмінний тост академіка Торна, символічний, як і ота шеренга пляшок, з якої ніколи не випивали більш як одну, та й то лише в урочисті дні. Кожній з цих пляшок було стільки ж років, скільки й Тессі.

— Ну, доню, розповідай. Бачу по очах, що ти задоволена.

— Ат, де вже там…

— Ну-ну, не може бути! — Кругле, добродушне обличчя батька заясніло ще дужче, а смішний клинчик борідки задерикувато піднявся вгору. — Кажи, а то я рознервуюсь… і вип'ю ще цілий келих вина.

— Гаразд. — Тессі озирнулась і підсунулася ближче. — А на тебе можна покластись?

— Умгу… — Торн саме розправлявся з біфштексом і тому не міг відповісти виразніше.

— І ти не розповіси нікому-нікому?

— Умгу…

— Я не жартую, тату… Про це я не повинна була б розповідати. Справа в тому, що ми з професором Лайн-Еу завтра пересаджуємо живий людський мозок!

Торн поперхнувся і вирячив очі на дочку.

— Дівчинко моя, чи ти часом…

— Ні, не збожеволіла, тату!.. — Тессі вже була серйозною. — Операцію робитимемо тільки вдвох. Уночі. Цілком таємно. Ти ж знаєш, що такі операції суворо заборонені.

— І Лайн-Еу штовхає тебе на небезпеку?.. — Торн шпурнув серветку, підвівся. — Я зараз подзвоню йому, що ти не можеш, не маєш права!

— Шкода, — похитала головою Тессі. — Дуже шкода, що академік Торн не вміє дотримувати слова. До того ж, пам'ятаю, він своїй донечці весь час торочив: будь сміливою…

— …і розсудливою. Хіба не так, Тессі? А саме розсудливості тобі й бракує завжди. Звичайно, професорові Лайн-Еу я не дзвонитиму. Але я турбуватимусь. Дуже турбуватимусь.

Мабуть, Тессі Торн чекала зовсім іншої реакції батька, бо засмутилась і замовкла. Засмутився й Торн і, щоб загладити провину, почав розпитувати, що та як.

Дівчина відповідала неохоче. Ну, є такий молодий, дуже гарний чорноокий юнак. Ну, в цього юнака, як визначив професор Лайн-Еу, внаслідок невідомої страшної хвороби неймовірно швидко руйнуються всі внутрішні органи. Тільки мозок у нього цілком здоровий. А, як відомо, в організмі змінюються, обновлюються всі клітини, крім клітин мозку. Отже, якщо дати йому нове тіло, то…

Академік гидливо пересмикнув плечима, але Тессі, на щастя, цього не помітила. Їїувагу привернула серія спалахів у небі, на якому дотлівали останні промені Сонць.

— Що це, тату?

— А, ракети… — байдуже відповів Торн. — Три дні тому біля Крутого Порога почала працювати нова стартова станція.

— На Зорю Кейз-Ола?

— Так.

Дівчина замовкла, проводжаючи поглядом полум'яні хвости, які дерлися все вище й вище, поступово зникаючи в тьмяній синяві. Кільканадцять секунд було тихо, а потім почулося огидне, скрипуче: ве… ве… ве… Прокотилось одлуння. Прошелестіли дерева. І ще довго дзеленчали келихи на столі.

— Бр-р-р… Страшно! — сказала Тессі. — Люблю швидкість, але благородну. А тут… Тобі не здається, що ці ракети летять з таким звуком, ніби їх нудить?

— Ну, що ти! — з деякою образою відповів Торн. — Двигуни працюють чудово. Це нашої конструкції. Дуже вдалі!

Тессі посміхнулась нишком: батько лишився незмінним. Коли йдеться про техніку, алегорій і метафор він не розуміє.

— Ну, гаразд, татуню, а в тебе що?.. Розповідай, розповідай!

— Гм… Ну, так слухай: я створив антиречовину!

— Антиречовину!.. — з надмірним захватом підхопила Тессі. — А що, це відкриття має дуже велике значення?

— Так. Ти знаєш, що, крім електрона, є ще одна часточка такої ж маси, але протилежна за знаком — антиелектрон, або позитрон?

— Вивчала.

— Ти знаєш, що, крім протона, є часточка такої ж маси, але заряджена негативно — антипротон?

— Чула.

— Не вигадуй. Про цю частку ти не могла чути, бо її відкрили ми з Кольріджем зовсім недавно.

— Ну, не чула.

— І ти не знаєш, що, крім звичайного нейтрона, існує так званий антинейтрон?

— Н-не знаю…

— Хвалю за одвертість. Антинейтрон існував тільки в теоретичних розрахунках. Декаду тому ми з Кольріджем уперше в світі одержали антинейтрони, та ще й не окремі, а потужний сніп.

— Мабуть, ти дуже зрадів.

— Не поспішай, Тессі, не поспішай! Я й досі не знаю, радіти мені чи плакати… Ти не забула, з чого складається атом будь-якої речовини?

— Не забула, таточку! — зітхнула Тессі. — Ти втовкмачував це мені з дитинства! Позитивне ядро атома складається з нейтронів та протонів. Навколо нього обертаються негативно заряджені електрони.

— Чудово! А що коли взяти антипротон, антинейтрон і антиелектрон та й побудувати з них антиатом?

— Ну, то антиатом і буде, — бадьоро відповіла Тессі.

— Чудово!.. — круглі очі академіка Торна заблищали хитро, немов він дискутував зі справжнім супротивником. — А якщо з'єднати ці антиатоми в антимолекули?.. — він налив собі у кришталевий келих вина. — Ну, у формі отакого келиха, скажімо. Що буде?

— Буде, шановний академіку, антикелих, антикришталевий, антипрозорий, антивисокий, антивузький і буде він наповнений антивином — дистильованою водою або касторкою! Татуню, любий, я нічого, нічого не розумію в усіх оцих «анти». Та й навіщо вони мені потрібні!

Сумовито й любовно дивився академік на свою дочку. Йому було приємно, що вона отака життєрадісна, і водночас прикро, що між ними ніколи не було й не буде зворушливої єдності думки людей одного фаху.

— Тессі, Тессі! Коли б це почула твоя мати!

Дівчина вмить посмутніла, похитала головою.

— Не треба, тату. Адже я виконую її волю…

— Так, не треба… — академік зітхнув, погладив долонями свою кулясту голову. — Ти зовсім така, як була вона, і протилежна в усьому. Якщо хочеш знати, честь відкриття антиречовини належить не мені, а твоїй матері. Вона теоретично довела існування нової форми матерії, ще коли тебе не було на світі. І ось тепер…

— Не треба, тату… Ти почав говорити про антикелих.

— Ну, гаразд. Антикелих… Коли б отут, на столі, з'явився такий антикелих з уявним антивином, то, доню моя, ми не встигли б на нього й глянути! Через дві десятимільярдні частки секунди все довкола, скільки сягає око, було б знищено. Страшна це річ — антиречовина!

— І ти її… створив.

— Так, моя люба… — академік підняв келих, подивився крізь нього на вогні лабораторії. Сказав тихо: — Я п'ю за найвидатніше досягнення науки Атомної ери! Ти знаєш: я ніколи не вихвалявся. Але те, що я зробив зараз, не може зрівнятись ні з чим.

Приголомшена Тессі мовчала. Вона дивилася на свого батька з шанобливим острахом. У напівприсмерку його присадкувата, незграбна постать розпливалась, зливалася з навколишніми предметами. І тільки вогні ліхтарів, відбиваючись в опуклих скельцях окулярів, мерехтіли, блимали, надавали силуетові загадкового, зловісного виразу.

— Не думай, доню, що антиречовина — щось надприродне: у нескінченному Всесвіті є цілі зоряні системи з антиречовини. Які закони існування цього виду матерії, чи може існувати антибілок, а отже, і якесь інше життя — зараз відповісти важко. Єдине, що передбачила твоя мати теоретично, а тепер я ствердив практично, — дві такі форми матерії співіснувати в одному просторі не можуть. Якщо стикається речовина з антиречовиною, відбувається блискавично швидкий процес сполучення, так звана анігіляція. При цьому виділяється неймовірна кількість енергії у вигляді світла й тепла.

— Дуже цікаво… і страшно. — Тессі замислилась. — А як же зберігати таку антиречовину?

Торн не квапився з відповіддю. Він припалив люльку, кілька разів глибоко затягнувся. Потім сказав урочисто:

— Я добився цього, Тессі. Коли хочеш знати, в цьому й полягає моє відкриття. Ну, гаразд. Ходімо.

— Куди, тату?

Жевріючий вогник люльки прокреслив оранжову дугу в напрямку лабораторії.

— Не боїшся?

— Ні, тату.

— Про те, що побачиш, — нікому жодного слова.

— Гаразд.

Це вже вдруге батько запрошує свою дочку відвідати лабораторію, куди заказано вхід навіть самому президентові Монії. Три роки тому Торн показав дочці атомний реактивний двигун. Вчений сяяв од щастя, торочив Тессі про кванти й атоми, коефіцієнт корисної дії та захисні гарантії, а вона слухняно кивала головою і полохливо одсувалася від екрана аеродинамічної труби, на якому виднілась оповита димом червона сигара — перша, ще недосконала модель майбутньої космічної ракети.

Тепер такі ракети літають на Зорю Кейз-Ола щодня. Тессі з цибатого підлітка перетворилася на високу струнку дівчину. А батько не змінився анітрохи. Він усе ще не втрачає надії спокусити дочку своєю незрозумілою й страшною атомною фізикою!

Тессі пройшла з батьком до лабораторії заплутаним підземним переходом.

Ось і лабораторія. Вона тягнеться довгим нешироким півкільцем і нагадує майстерню титанів: скрізь попід стінами стоять монолітні бетонні та свинцеві цеглини, а над ними мертво висять гаки багатотонних пересувних кранів.

Усе довкола залито світлом, таким яскравим, що грані предметів здаються розпеченими до білого жару. Тихо. Безлюдно. Але ні… Он ворушиться якась постать. Вона крихітна порівняно з висотою лабораторії та масивами цеглин. Це старий Кольрідж. Вірний помічник академіка Торна, усміхаючись, поспішає їм назустріч.

— О, Тессі! Жива-здорова? Я так давно не бачив тебе!

Він завжди такий, оцей татусь Кольрідж, — навіть учора для нього вже давно.

Тессі знає, з якою любов'ю ставиться до неї старик. Його жінка й діти загинули під час одного з найжорстокіших і найбезглуздіших повітряних нальотів хрестовиків. Усі найкращі почуття Кольрідж віддав дочці свого друга й керівника.

— Ну, Тессі, вже закохалась?

Це теж обов'язкове запитання. Можна відповідати як завгодно — Кольрідж все одно буде задоволений.

— Закохалась, татусю Кольрідж!

— Гм… і дуже?

— Крихітку-крихітку, татусю Кольрідж!

— Хто ж він?

— Їх аж двоє!

— Отакої… — Кольрідж б'є руками об поли. — Отже, тепер ти забудеш не тільки батька, а й мене?

— Нізащо в світі, татусю Кольрідж!

Така жартівлива розмова може тривати як завгодно довго, тому Торн уриває її з удаваною суворістю:

— Досить, досить! А ну, старий, покажімо нашій дочці, на що ми здатні!

Доки батько з Кольріджем налагоджували апаратуру, Тессі блукала по лабораторії. Все, що вона чула вдома протягом багатьох років, мимохіть відкладалося в її голові. Дівчина пам'ятає майже всі терміни й назви апаратів. Вона знає: там, за товстелезною залізобетонною стіною, у велетенському залі, стоїть злагода, яку називають космотроном. У колосальному кільцевому тунелі, з якого викачано повітря, під впливом магнітного та електричного полів обертаються елементарні часточки матерії. З кожним обертом вони набувають дедалі більшої швидкості і, нарешті, вилітають з такою енергією, що можуть роздробити перше-ліпше атомне ядро. Для роботи космотрона потрібен струм кількох потужних електростанцій, а для охолодження — ціла річка води. І все це для того, щоб створити мікроскопічно малу кількість неіснуючої на планеті речовини.

— Ну, Тессі, готово! Йди сюди.

Всі приготування закінчено. Поперек лабораторії пролягли бетонні та свинцеві цеглини. Вузьку щілину між ними закриває апарат, трохи схожий на електричний холодильник. Поруч стоїть «міс Доллі» — величезна, незграбна машина з клешнями, мов у краба. Коли почне працювати космотрон, в лабораторії порядкуватиме тільки вона, бо випромінювання пристрою для людини смертельне.

Бункер, з якого дослідники керують роботою космотрона, зміг би витримати яке завгодно бомбардування. Його двері мають таку товщину, що Тессі не вистачить рук, щоб зміряти. Але Кольрідж, вправно оперуючи підйомником, пересуває до дверей ще й велетенський бетонний куб.

— Готово!

— Струм! — командує Торн.

Клацнув вимикач. Потьмяніло світло електричних ламп у бункері. Спалахнув екран.

— Пильнуй, Тессі! — голос у Кольріджа хрипкий, схвильований. — Зараз ти побачиш те, чого не бачив, крім нас, ніхто!

Збігло ще кілька секунд. І враз крізь стіни бункера долинув тихий свист. Він голоснішав, підвищуючись в тоні, потім стих. А на екрані спалахнуло неприродне жовто-фіолетове світло. Воно било з щілини між захисними цеглинами, легко пронизувало підставлений апарат, товсту свинцеву плиту, бетонний куб і аж за ним уривалося тупим, пухнастим стовпом.

— Антинейтрони? — пошепки запитала Тессі.

Їй ніхто не відповів. І батько, і Кольрідж клацали перемикачами, не відводячи очей од екрана.

А сніп жовто-фіолетових променів яскравішав, яснішав. Його колір досі лишався незмінним на всьому протязі. Та ось за апаратом, що його Тессі назвала «холодильником», з'явився віночок зеленого сяйва.

— Пильнуй, Тессі!

Затамувавши подих, дивилася дівчина на чудесну гру світла. Віночок виростав, розпадався на окремі пасма. А ті, в свою чергу, розсипались на волохаті довгі нитки. Вже не було жовтого й фіолетового — весь «холодильник» оповило буйне зелене полум'я.

— Досить, Кольрідж!

Клацнув вимикач. Пасмо зникло з космотрона, однак таємничий апарат сяяв, не згасаючи.

До нього неквапно підповзла «міс Доллі», схопила за спеціальний гак, перенесла до кабіни ліфта. Площадка ковзнула вниз. Отвір закрився важкою металевою плитою.

Витираючи піт з обличчя, Кольрідж підвівся, пильними розумними очима глянув на Тессі.

— Ну, як?

— Красиво! — тихо відповіла вона.

— Красиво… Ні, Тессі, це — жахливо!

— Чому?

— Апарат зараз спуститься в глибоку підземну камеру, а тоді відкриється. В нього рине повітря — звичайне повітря…

— Ну, і що?

— Побачиш…

Чекати довелося недовго. Хвилин через три на пульті спалахнула червона лампочка. На екрані знову з'явився оповитий зеленим сяйвом «холодильник». Тепер він стояв посередині невисокого склепистого приміщення.

— Ну, боже поможи! — блідий Торн рвучким рухом натиснув на кнопку. Нестерпно яскраво спалахнув екран. Погас. Хитнулася, завібрувала підлога. Пролунав глухий, розкотистий удар, і все стихло.

— Ось тобі, Тессі, й нова бомба, страшніша за атомну та водневу, — сумно сказав Кольрідж. — Якщо ті бомби використовують тільки десяту частину ядерного пального, а решту розпорошують у просторі, то ця дає коефіцієнт корисної дії сто процентів. Процес у ній триватиме доти, доки існує хоча б один атом антиречовини.

— Ну, навіщо це, Кольрідж? — роздратовано сказав Торн. — Насамперед не бомба, а джерело енергії. А коли й бомба — так чиста.

— Чиста бомба? — Тессі дивилася на батька розгублено. — Я не розумію…

— Ну, бачиш, це бомба, яка після вибуху не отруюватиме атмосферу радіоактивним попелом.

— Але ж вона… вбиватиме?

Торн промовчав. А Кольрідж поклав Тессі руку на плече.

— Вбиватиме, Тессі! Зараз вибухнула така кількість антиречовини, що її не зважиш на жодних терезах. А тепер уяви, що вибухає справжня антиречовинна бомба… Все буде спалено й потрощено на величезній відстані… Ось і запитай свого батька, навіщо він випустив на світ божий ще один засіб знищення, страшнішого за який уже не вигадаєш!

— Досить, Кольрідж! — спалахнув Торн. — Ми можемо серйозно посваритися! Чому ти не заперечував, коли ми разом працювали над першою атомною бомбою?

— Е, друже, то був інший час…

Замовкли. Хмурились. А Тессі прошепотіла, не сподіваючись на відповідь:

— Хіба не все одно, від якої бомби гине людина — від… «чистої» чи від… «брудної»? — і пересмикнула плечима. — Не розумію!

Як сплітаються шляхи

Ніч. Тихо. Поперек широкого ліжка на зібганих подушках, підперши голову кулаками, лежить Тессі Торн. Перед нею — кілька фотографій та розсипаний стос листів.

— Чиста бомба… — шепоче Тессі.

Годину тому звідси пішов Кольрідж. Він приходив, щоб заспокоїти свою названу дочку, але тільки розбурхав її розповіддю про давноминуле.

Ні, недарма Тессі Торн так уникала нагадування про матір. Спогади були надто болючими, давня рана ще не загоїлася.

— Бідна матуся…

Тессі не зводить очей з фотографії молодої красивої жінки в комбінезоні. Вона стоїть біля якогось складного приладу, що виблискує склом і металом.

На зворотному боці фотографії написано енергійним, квапливим почерком: «Любий друже! Пам'ятай нашу лабораторію і мене!»

Тессі знає, кому адресовано цей напис. Ось поруч лежить портрет молодого привабливого чоловіка з сумними виразистими очима. Це вчений-атомник Ріттер Лайн — син професора Лайн-Еу, найближчий друг академіка Торна і колишній наречений матері Тессі.

Ось тут, у цьому стосі листів, уся історія їхнього кохання. Вони полюбили одне одного давно, ще в коледжі. В передостанній рік Доатомної ери відбулися офіційні заручини. Але закохані раптом посварились. Щоб насолити нареченому, Тессина мати неждано-негадано вийшла заміж за безнадійно закоханого в неї вайлуватого Торна. Після весілля схопилася за голову, та було вже пізно.

Мати не любила батька. Самолюбна й горда, вона скорилась долі, яку вибрала сама, та й годі. Всі її почуття лишилися з Ріттером Лайном. У хвилини суму й тоскноти вона писала йому листи… і складала їх до шухляди.

Тессі народилась через шість років після того, як Ріттер Лайн наклав на себе руки. Здавалося, матері слід було б уже й схаменутись. Але навіть поява дочки не вивела її з стану самозаглиблення, холодної байдужості до сім'ї. Скільки Тессі пам'ятає, з нею няньчився лише батько і татусь Кольрідж, а мати з'являлася вряди-годи — спокійна, нестерпно справедлива і далека-далека.

Тессі відчувала цю байдужість, протестувала проти неї бешкетуванням, навмисним непослухом, часом просто ненавиділа матір… і все одно любила її гірко й безнадійно.

А потім трапилось нещастя. Одного разу, коли почалося випробування першого атомного двигуна, зіпсувався захисний механізм ядерного реактора. Колосальна енергія вийшла з-під контролю дослідника і вже рвалася назовні, щоб знищити, зітерти на порох усе довкола. Лише кілька секунд мав у своєму розпорядженні той, хто рискнув би скинути в реактор гальмівні кадмієві стержні голими руками. І Фрей Торн встигла це зробити.

Її пронизало радіоактивне проміння такої потужності, що про рятунок не могло бути й мови. Променева хвороба — найстрашніше з того, що приніс людству розвиток науки, — своїх жертв не відпускає.

Хвора вмирала повільно, страшно. Але саме ці декади й принесли дівчинці несподівану гірку радість. Вона знайшла, нарешті, справжню матір, люблячу, ніжну.

Немов бажаючи сплатити борг перед чоловіком і дочкою, Фрей Торн підтримувала сім'ю в найтяжчий час. Не її заспокоювали, а вона втішала всіх, сміялась, коли інший кричав би від болю, напівжартома дорікала собі за надмірне захоплення наукою і присягалась, що після одужання стане зовсім-зовсім іншою…

Ні, не судилось їй стати іншою… Хвороба поширювалась, підточувала, руйнувала весь організм. Наближався кінець.

Одного разу хвора попросила лікарів вийти геть і простягла руку до дочки.

«Тессі, сядь поруч. Я незабаром умру… Ти ще маленька, моя крихітко, але тільки на тебе моя надія. Врятуй батька, бо він сам не свій. Я дуже завинила перед ним. Коли б у мене було два життя, я віддала б і друге, щоб спокутувати свою провину. Але тепер уже пізно. Он там, у шухляді, ти знайдеш папери, які розкриють тобі все. Прочитаєш їх, коли станеш дорослою. Тільки не суди мене надто суворо. Я весь час намагалася зламати себе і не змогла… Ще одне, моя квітонько: ні в якому разі не будь фізиком! Коли б я могла сподіватись, що ти станеш лікарем і знайдеш ліки проти променевої хвороби, я померла б спокійно…»

Це були її останні слова. Тієї ж ночі вона померла.

— Бідна, бідна мамуся… — шепоче Тессі Торн.

Після смерті дружини Торн зовсім занепав духом. Цілими годинами він сидів нерухомо, утопивши погляд у стіну, і ні на що не зважав. Тессі втішала його як уміла, але це не допомагало. Тоді вона інтуїтивно обрала інший шлях: немов усе забулося, виспівувала та пустувала, змушувала батька встрявати у всякі її дрібні справи, скаржилась, що нібито ніяк не може розв'язати задач, ходила замурзана, щоб підкреслити батькову неуважність до неї.

Торн поступово отямлювався. Несподіваний бунт Тессі стривожив його, і він мимоволі взявся за «перевиховання» дочки. І коли б він був спостережливішим, то невдовзі зміг би з математичною точністю встановити, що його успіхи на цьому терені пропорційні не докладеним зусиллям, а тому, як швидко позбувається тоскної апатії сам вихователь.

Тессі намагається не згадувати минулого, бо воно надто важке. Але спогадів не вдається уникнути. І вони мимохіть пов'язуються з сьогоднішнім.

Атомна бомба. Її дія страшна не тільки в момент вибуху, а й дуже довго по тому. Давним-давно розвіявся дим двох монійських бомб, які були скинуті на Джапайю, а відлуння їх чути й досі: гинуть вражені променевою хворобою, каліками народжуються діти в тих, хто ще в дитинстві надихався радіоактивного попелу.

Атомну бомбу створили подружжя Торн, Ріттер Лайн, татусь Кольрідж та ще кілька вчених. Два атомних вибухи знищили загалом понад двісті тисяч людей. В ім'я чого? Правда, джапайці напали на Монію першими і наробили багато лиха. Однак загинули зовсім не нападники, а переважно жінки та діти, ті, що війни не хотіли…

І ось тепер батько створив нову бомбу — «чисту». Вона не забруднюватиме атмосферу радіоактивними речовинами. Але смерть лишається смертю незалежно від причин. А Тессі, обравши фах лікаря, заприсяглась боротись за життя.

Пильно, сумно вдивляється дівчина у риси материнського обличчя. Вона хоче збагнути, як сталося, що саме мати, та, яка загинула від променевої хвороби, бо пожертвувала собою задля життя сотень людей, прирекла на таку ж страшну загибель сотні тисяч. Як міг батько, м'який і щиросердий, віддати увесь свій невичерпний талант справі створення неймовірних засобів знищення?

Мовчить фотографія. Мати дивиться на свою дочку так, ніби хоче махнути рукою й одвернутись: «Не докучай дрібницями! Ні́коли!»

Вона й справді, мабуть, не замислювалася, заради чого і в ім'я чого працює. А от Ріттер Лайн замислився… і вкоротив собі віку.

Ще і ще Тессі перечитує листи своєї матері. Не все зрозуміло в оцих листах. Багато недомовок. Проте з коротких натяків, з фраз, які, здавалося б, нічого не означають самі по собі, для Тессі поступово стають зрозумілими ті причини, що привели до розриву матері з Ріттером Лайном. Вони були друзями, але не соратниками. Майже у кожному питанні їхні думки розбігались. І про те, як далеко сягнула ця розбіжність, свідчить останній лист Ріттера Лайна:

«Зневірився в собі і в людях, бо не зміг переконати навіть тебе. Зрікаюсь всього, що зробив. Мої ясні мрії знайшли таке страшне втілення, якому виправдання немає. Якщо хоч трохи шануєш наше минуле — рятуй майбутнє людства. Прощай!»

Не раз перечитувала Тессі цю коротеньку записку, але тільки тепер почав розкриватись її глибокий зміст. І дівчині стає страшно: вона мимоволі згадує про винайдену батьком антиречовину. «Чиста бомба»… Академік Торн, звичайно, не мріє про вбивство. Але він стане вбивцею несамохіть, якщо про бомбу дізнаються військові. Ні, цього не можна допустити! А що коли хтось інший відкриє антиречовину цілком незалежно від академіка Торна?

Складні ці питання, нерозв'язні. Татусь Кольрідж не зміг знайти на них відповіді. Тож як з ними впорається Тессі, яка нічогісінько не розуміє в атомній фізиці, не знається на політиці і хоче тільки одного: щоб люди жили мирно! І вона вибирає найлегший шлях: ат, не варто сушити голову завчасно.

Досить було Тессі вирішити — і враз заяснішало все довкола. Здається, навіть морок ночі почав розвіюватись.

Дівчина підвела голову і посміхнулася. Та це ж і справді вже світає.

Босоніж, у довгій нічній сорочці вона підійшла до вікна, розчинила його, сперлася ліктями на підвіконня. Вологий прохолодний вітрець війнув на неї, приємно полоскотав волосся. Запахло прілим листям, скопаним ґрунтом.

Ось уже зарожевів світанок того дня, коли асистентка професора Лайн-Еу вперше стане його справжньою і єдиною помічницею. Пересадження мозку людини!

Тессі намагається з цілковитою відповідальністю обміркувати технічні подробиці майбутнього експерименту. А з думки не сходить хворий, який має стати об'єктом експерименту. З виду він зовсім здоровий. Та все ж хвороба вже, мабуть, позначилася на його психіці. Чорні очі юнака дивляться з таким сумом, з такою тугою, що мимохіть хочеться сказати щось тепле-тепле, лагідне й щире. Він, звісно, боїться. Та й не дивно: ніхто в світі не може поручитися, що операція закінчиться добре. Але це, звичайно, буде так. Йому підшукають інше тіло, молоде й красиве.

І раптом Тессі затинається. Їй чомусь зовсім не хочеться, щоб хворий набирав іншої подоби. Так, його свідомість житиме і, мабуть, збереже притаманне тільки йому. Однак помре сумна посмішка впертих, чітко окреслених губів, згасне тривожний блиск очей, зникне усе те, що сповнює душу Тессі не знаним досі почуттям ніжності.

Любов. Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі бачила хворого тільки двічі і навіть не говорила з ним. До того ж у неї є наречений, який їй дуже подобається. З ним вона почуває себе спокійно й легко — пустує, жартує, витребенькує, знаючи, що їй буде все подаровано. Тільки чому ж зараз спогад про нареченого не викликає радості, а в уяві мимоволі постають очі хворого, які, здається, дивляться прямо в серце?

Тессі назвала себе дурною, заприсяглася не думати більше про чорноокого юнака і лягла спати.

Прокинувшись по обіді, дівчина сяк-так попрощалась і помчала в Дайлерстоун у клініку.

Хворий спав. За методикою, розробленою професором Лайн-Еу, організм перед операцією мав відпочити повністю. Протягом двох діб Айтові не давали прокинутися ні на хвилину. Снотворне і апарат електросон, імітація одноманітного шуму дощу і трохи вища за нормальну температура в палаті — все було покликане для того, щоб нервова система заспокоїлась і зміцніла.

Хворий спав. Його обличчя було лагідним, дитячим. М'які кучері впали на подушку. Рука звісилася з ліжка.

Тессі підняла руку. Вона була мускулястою, важкою. На долоні проступали шорсткі мозолі, і це вражало, бо до хворого зверталися «містер», як до заможної людини.

Мабуть, цілком підсвідомо пальці хворого стиснулись, міцно охопили долоню Тессі. А дівчині здалося: юнак прощається з нею.

Тепла хвиля радості й жалю хлюпнула їй у серце. В цю мить дівчина зрозуміла, що ще не любила нікого і коли б покохала, то тільки такого, як оцей. І тому, що цього не трапилось і не трапиться ніколи, вона нахилилась і тихо поцілувала його в чоло.

Решту дня дівчина ходила мов п'яна. Її тягло ще і ще зайти до тієї крихітної кімнати.

Любов з першого погляду… Тессі ніколи не вірила в неї. Дівчині здавалося, що полюбити можна тільки ту людину, яку знаєш давно, вивчив, як самого себе. І ось тепер це почуття несподівано приголомшило, позбавило волі. Коли б Тессі могла, вона б віддала своє життя цій незнайомій людині з мозолястими сильними руками. Але це йому не допомогло б. Отже, треба докласти всіх зусиль, щоб його врятувати.

Тільки-но посутеніло — ще задовго до визначеного часу, — Тессі пішла до професора.

— Дідусю Лайн-Еу. Може, я підшукаю нове тіло для хворого?

— А навіщо шукати? — відповів він байдуже. — Воно вже є. В чотирнадцятій палаті помирає від запалення мозку старик. Його й візьмемо.

— Старик?! — Тессі схопилася за голову. — Дідусю Лайн-Еу, як ви можете?! Та це ж гірше, ніж убити людину! Я не допущу цього! Краще викиньте мій мозок, а врятуйте його!

— Онуко, онуко! — Лайн-Еу підійшов до неї, обняв. — Бувають випадки, коли люди віддають в ім'я ідеї не тільки життя, а й молодість. Даремне твоє заступництво: інженер Айт хоче стати стариком з власної волі.

— Інженер Айт… З власної волі… — Тессі труснула головою, поморщилась. — Дідусю Лайн-Еу, я нічого-нічого не розумію!

— Може, пізніше зрозумієш, онуко. А зараз прошу тебе: нікому ні слова, бо стане марною жертва цієї чудової і глибоко нещасної людини… І, мабуть, не слід тобі асистувати. Твоє хвилювання може коштувати йому життя.

Так, це правильно: Тессі не може бути співучасницею страшного злочину, на який зважився насамперед сам хворий.

Хтось інший асистував професорові Лайн-Еу. Хтось інший розтинав тіло інженера Айта. Тессі навіть не поцікавилась, хто саме. Дві декади вона не виходила з дому, раз по раз ковтала снотворне та ліки проти головного болю.

Нарешті, її викликав Лайн-Еу, мабуть, аби тільки розважити. І ось, коли вони робили обхід хворих, з якоїсь палати вийшов старезний лисий дід. Тессі упізнала його: це був той, у кого переселився мозок її коханого.

Лайн-Еу кинувся вперед, щоб завести хворого в палату. А Тессі повільно посунулась уздовж стіни. Все навколо пішло обертом, потьмяніло і покотилось у провалля.

Лікарі констатували: нервове виснаження, перевтома.

Хмари на обрії

Хвороба Тессі набула затяжного, хронічного характеру.

З точки зору медицини, її, власне, і хворобою не можна було назвати. Так собі — депресивний стан психіки. Бром тричі на день, спокій, зміна оточення — от і все лікування. Але Тессі знає: їй не допоможуть жодні ліки — в душі зламалося щось тендітне, чутливе та й блукає по тілу, непокоїть, мов гостра шпилька.

Дівчині часто згадується давня-давня казочка про розбите дзеркальце злого ворожбита. Приснули на весь світ дрібнісінькі скалочки чарівного скла, зависли в повітрі, невидимі й невідчутні. Досить хоча б одній з них потрапити комусь в око — і людина починає скрізь бачити тільки лихе, тільки гидке.

Чи не стало такою скалочкою її нещасливе кохання? Ні-ні… Мабуть, ні. Тессі про нього майже не згадує. Їй соромно за свій спалах. Вона любить Фредді Крайна, в усякому разі, намагається переконати себе в цьому, бо з появою нареченого в душі Тессі з'являється щось холодне й вороже. Тессі люто приборкує свого скептичного двійника, а він, отой придушений внутрішній голос, хрипить зловісно: «Згадай долю своєї матері! Ти не любиш Фредді Крайна».

А Фредді такий, як і завжди: красивий, ніжний, турботливий.

Тессі обвинувачує себе в несправедливому ставленні, до нареченого, присягається стати іншою… і лишається такою ж.

За дві декади перед Новим роком Фредді прийшов радісний, збуджений. Він повідомив, що його батько влаштовує грандіозний новорічний банкет. Зберуться найвидатніші діячі мистецтва й науки, генерали й дипломати. На цьому банкеті й буде офіційно оголошено про їх заручини.

Тессі сумно хитнула головою: гаразд. Коли б Айт був живий, вона, можливо, ще опиралася б долі. А тепер все одно.

Як не дивно, але саме оце трагічне рішення вибило Тессі з стану заціпеніння, шпурнуло у вихор веселощів та розваг.

«Змініть оточення!» — порадили їй лікарі. Тессі виконувала медичний припис з такою старанністю, що часом починала забувати своє походження, покликання й обов'язки. Буяння сил в її душі не знало стриму. Інколи на Тессі напосідало несамовите бажання плюнути на отой вищий світ, куди тягнув її Фредді, та й пірнути на дно, де не питали, хто ти і звідки, не вимагали дотримання правил гарного тону, не приховували любові й ненависті. Жити так жити!

Якось Тессі сиділа в кафе «Розбите серце».

До кафе заходили робітники після роботи, щоб випити кухоль пива та погомоніти. Зненацька на крихітному підвищенні, що правило за естраду, з'явилася невисока, худорлява, скромно одягнена жінка. Вона прокашлялась, нервово поправила блузку.

— Громадяни, я хочу, щоб ви мене вислухали…

— Гм… зрозуміло! — скептично хитнув головою хтось із компанії. — Мабуть, проситиме допомоги.

— Громадяни! До вас звертається Комітет Захисту Миру. Насувається війна! Сьогодні оголошено про заборону відпусток в армії та про смертну кару для комуністів. Починається мобілізація… Громадяни, мій чоловік загинув не знати за що під час другої всепірейської війни. В мене лишилося троє дітей. Наступна війна буде страшною. Ми можемо перетнути їй шлях. Комітет Захисту Миру просить вас підписати відозву про заборону атомної зброї.

Видно було, що ця жінка ніколи не виступала. Вона хвилювалась, затиналась, мало не плакала від того, що не може висловити жагучими пристрасними словами те, що наболіло в душі. Але саме це й вплинуло на людей. Замовк гамір, стихло брязкання посуду.

Та раптом двері відчинилися і в кафе ввалилися два поліцаї. Вони кинулися до жінки, схопили її. В повітрі майнула гумова палиця. Пролунав крик. Відвідувачі обурено загомоніли, в кафе зчинився гармидер.

Вибравши зручний момент, Тессі вислизнула з кафе на вулицю. За хвилину вона вже мчала в таксі додому.

На душі в неї було тяжко. Дівчина відчувала: ще трохи — і не вистачить сили стримувати отой клубок, що підкотився до горла, не дає дихати й говорити. Вона мовчки кинула шоферові гроші, побігла сходами у свою квартиру, впала на ліжко й затиснула руками скроні.

Сліз не було. Були думки, що робили майбутнє тоскним, безперспективним. В голові дівчини все змішалося: «чиста» бомба, самогубство Ріттера Лайна, винувата посмішка жінки. Мозок свердлили питання: навіщо, чому?.. Чому дозволено бити й саджати у в'язницю тих, що не вбивають, не крадуть і тільки хочуть одного — миру? Де ж справедливість, де людяність! І хто хоче війни? Академік Торн? Професор Кольрідж? Отой самодур-поліцай? Виходило, що війни не хоче ніхто. А от перетяти їй шлях наважуються не всі.

Весь наступний день Тессі була засмучена й мовчазна. Довідавшись про її повернення, Фредді примчав негайно. Дівчина зустріла його без радості, але й без відрази.

Вона дала згоду на шлюб, і 54 дня 10 місяця 15 року Атомної ери в палаці генерала Крайна було підписано контракт, за яким Тессі Торн в день свого повноліття, тобто Дев'ятого числа Другого місяця наступаючого року, дістане право називатися баронесою Крайн. Незабаром після цього розпочався новорічний банкет.

Тессі була як у трансі. Їй здавалося, що все це несправжнє, чуже, непотрібне. А своє, рідне й близьке — це збуджений, трохи п'яний батько, сумний, мовчазний татусь Кольрідж, котедж за кам'яними мурами, клініка і професор Лайн-Еу.

Як тільки випала зручна хвилина, Тессі відшукала на веранді Кольріджа і сіла поруч нього.

— Ви не раді, татусю Кольрідж?..

Він посміхнувся, витяг з кишені футляр і розкрив його. Там виблискував красивий, коштовний браслет.

— Візьми, доню. Це остання пам'ять про мою дружину.

Вона знала, що відмовлятися — значить образити Кольріджа, тому взяла футлярчик і поцілувала старого в лоб.

— Дякую. Не забуду ніколи… Але скажіть, татусю Кольрідж, чому ви не захотіли підписати контракт як свідок?

— Бачиш, Тессі… — він глянув на неї, опустив очі. — Я не хочу ставити свій підпис поруч з підписом убивці.

— Генерал Крайн — убивця?! — з жахом прошепотіла Тессі.

— Як командир п'ятого повітряного флоту хрестовиків, генерал Крайн, за його власним свідченням, запланував і здійснив не один бандитський наліт на мирні міста. Під час одного з таких нальотів загинула моя сім'я. Барон Крайн був завзятим хрестовиком і уникнув суду міжнародного трибуналу тільки тому, що вчасно переметнувся на наш бік… Хіба ти не знаєш цього?

Ну звідки про це могла знати Тессі?! Правда, Фредді іноді кепкував з батька, який ось уже дванадцять років писав «Історію другої всепірейської війни», опублікував шість томів і ще не добрався й до середини. Але сам генерал здавався втіленням спокою та доброчесності. Його дружина — монійка. Фредді народився й виріс отут, у Дайлерстоуні…

— Я не знала цього, татусю Кольрідж… — сумно й просто сказала Тессі. — Шкода, що не знала. Може, ми з вами не сиділи б зараз у цьому незатишному й чужому для мене палаці.

— Ну, навіщо ж, Тессі… Коли б я побачив тебе радісною, збудженою, я не сказав би й сьогодні. Дівчинко моя, що сталося?

— І сама не знаю. Пливу за течією, мов тріска. Пробувала бунтувати проти себе, але…

Поквапливо Тессі розповіла все, що трапилося за останні два місяці. Не прикрашувала нічого, тільки змовчала про інженера Айта.

Розповіла — і полегшало на душі, наче відтепер не одна вона, а удвох з Кольріджем несла тягар тривожних роздумів.

А той палив, мовчав і тільки хитав головою.

— Я така нещаслива… Чому саме мені потрапляє на очі печальне та лихе?

— Тому, дочко, що ти їх маєш, оті очі. Поганою стати ти ще не встигла. А чи нещаслива?.. Мабуть, так. Чесна, щира людина в Монії завжди нещаслива.

— Але що ж мені робити, татусю Кольрідж?

— Шукай. Дивись. Зважуй. Ніхто не проторує тобі шляху в житті.

І вона дивилася, зважувала, щоб вирішити.

На новорічний банкет до барона Крайна зібрався ввесь вищий світ Дайлерстоуна. Багатьох з цих людей Тессі знала й раніше. Але досі кожен зі знаменитих її цікавив тільки як виняткова особистість, як представник того чи іншого фаху. А тепер вона хотіла зрозуміти їх як людей.

Ось відомий поет розлігся у фотелі, оточений вінком красунь. Казали, що він колись був головним поетом містера Кейз-Ола і позбувся посади через вільнодумство. Мабуть, йому імпонувала така слава, бо й сьогодні він прийшов на банкет не у смокінгу, а в чудернацькій кофтині, схожій на жіночу.

— …Обрій потьмарюють хмари… — театральним баритоном говорив поет, саме коли Тессі наблизилась до цієї купки. — Гряде війна. Вандали гострять кремінні ножі проти цивілізації. Жах? Ні. Це закономірність. І вони будуть знищені. Так, так, так! Коли загримлять сурми, скликаючи на останній бій, кожен з нас візьме в руки меч!

— Ліра у ваших руках — дійовіша за мільйон мечів! — іронічно зауважила Тессі.

В тіні під розлогою пальмою стоять двоє — дебела дівчина і відомий артист. Артист щось прошепотів на вухо дівчині. Вона жартівливо ляснула його віялом.

— Це комуністична пропаганда!

Знаменитий юрист — височенний худий чолов'яга, — вимахуючи руками, доводив своїм шанобливим слухачам, що запровадження смертної кари для комуністів — історично обумовлена необхідність як самозахист нації.

Всупереч усім правилам, на банкеті тільки й говорили про політику. Події останніх днів свідчили, що на обрії збираються хмари. Комуністів — лаяли, війну називали необхідністю, перемогу вважали беззаперечною і швидкою.

І раптом у Тессі блиснула думка: «Всі ці знамениті вітають чи хоча б не відкидають війну тому, що не зазнали від неї лиха і сподіваються не зазнати в майбутньому!»

Бажаючи перевірити свою догадку, вона підійшла до одного з тих, що мовчки стояли осторонь, і сказала з чарівною посмішкою:

— Кажуть, дівчина в день заручин набуває дару ясновидіння. Ви дозволите обрати вас за об'єкт?

— Прошу, міс наречена! — посміхнувся непоказний з виду, вже досить підтоптаний чоловік. — Професор метеорології Ейр Літтл!

— Дуже приємно! — Тессі вмостилась у фотелі, знаком запросила сідати. Кумедно насуплюючи брови, сказала: — Професоре Ейр Літтл, дивіться мені просто в очі і відповідайте щиру правду! Від цього залежить щастя нареченої!

— Виконую, люба наречена!

— Ви проти війни, так?

— Каюсь! — професор підняв руки вгору.

— Ви були на війні і бачили, що це — жах?

— Ні, люба наречена, не був!

— У вас загинув хтось із рідних або друзів? Не хитруйте, відповідайте щиро!

— Ні, люба наречена!

Професор Літтл лукаво й доброзичливо посміхнувся.

— Міс Тессі, не засмучуйтесь. Ясновидіння наречених справджується тільки щодо людських сердець. А я відкидаю війну з веління власного розуму… Хочете, розповім чому?

Професор був радий з уваги молодої дівчини, а Тессі раділа, що нарешті зустріла справжню людину.

Вона нічого не тямила в тих спеціальних термінах, якими зловживав професор метеорології, покладаючись на обізнаність дочки академіка Торна, але все-таки зрозуміла, що атомні та водневі бомби страшні не стільки силою вибуху та випромінюванням, скільки тим, що порушують весь атмосферний баланс. Одночасний вибух тільки тисячі ядерних бомб призведе до того, що на планеті почнеться щось неймовірне: страшні зливи чергуватимуться з жахливими посухами, отруєна атмосфера поступово знищить усе живе. Пірейя стане голою червоною пустелею…

— Але чому ви не пишете про це, не попереджаєте весь світ?

— Не попереджаю?.. — Літтл похнюпився, на його обличчі знову з'явився сумний вираз. — Міс Тессі, колись ваш батько був моїм приятелем. Я попереджав його ще тоді. Після вибуху першої атомної бомби він став моїм ворогом. Даруйте, але це так. А писати… Вже написано-переписано!.. Ті, кому б треба читати, не читають, бо переконані у власній безпеці.

Тессі встала, міцно потиснула руку Літтлові.

— Спасибі вам, професоре!.. Ви — справжня людина.

Отже, питання про війну знову, хоч і не прямо, пов'язувалося з батьком.

Лишалося визначити, до якої категорії слід зачислити Фредді. І незабаром Тессі почула його, як завжди, м'яку, шанобливу відповідь на чиєсь запитання:

— Ні, я проти війни!

Тепле, щире почуття охопило Тессі. Фредді в цю мить став для неї близьким і любим.

Назустріч небезпеці

На перший погляд це був просто віварій невеликої лабораторії. Проте коли б сторонній спостерігач придивився пильніше, він помітив би, що звичайнісінькі на вигляд звірятка поводяться мов божевільні.

Ось мишеня з усіма ознаками манії величі. Незграбно розставляючи лапи, воно повзає на череві, як крокодил, і ганяється за жвавою мухою. Он кіт, що по-кролячому пострибав у куток і з мурчанням вп'явся зубами в моркву. Поруч кріль, який щулить вуха, облизується, нервово теліпає куцим хвостом і позирає хижими блискучими очима на барвистого папугу, що мирно, зовсім як курка, розгрібає ногами зерно. А на ґрати найбільшої клітки з спритністю мавпи стрибнув і вчепився кігтями величезний чорний собака.

— І все це ви встигли зробити сам-один за два місяці моєї відсутності?! — не вірячи власним очам, Тессі дивилася то на звірят, то на Лайн-Еу. Поведінка тварин, власне, її не вражала: отому мишеняті, певно, було пересаджено мозок ящірки, мозком помінялися кріль з котом, півень з папугою. Не вірилось, що це могла зробити одна людина без сторонньої допомоги.

— Так, Тессі, сам-один. Незабаром такі операції проводитиме кожен експериментатор. З мозком Рити я морочився годин десять, і, уяви собі, не було помітно бодай незначного розпаду білків. Препарат Ц творить чудеса!

— Оце і є Рита?.. — Тессі підійшла ближче до великої клітки, боязко простягнула руку вперед. Вона пам'ятала цю істоту в образі кумедної мавпочки і два місяці тому мала допомагати професорові пересаджувати її мозок у черепну коробку білого пухнастого шпіца… А це ж громило-пес. На нього страшно глянути!

— Не лякайся, Тессі! Рита лишилася такою ж лагідною, як була, і зберегла майже всі рефлекси… — професор витяг з кишені грудочку цукру. — Рито, хочеш заробити?

Мавпа мусила потанцювати на задніх лапках, погойдатись на хвості і простягнути лапку. Це вона виконувала швидко й граціозно. Але те, що не становило труднощів для мавпи, собаці було вже не під силу. Він стрибав, крутився, розгублено скімлив, потім знітився і поплентався в куток. Тессі стало шкода тварини, і вона віддала їй цукор.

— Ну, то що скажеш, онуко? — тон у Лайн-Еу бадьорий, а вираз обличчя — сумний.

— Це щось незвичайне, дідусю Лайн-Еу!.. І коли ви ще й тепер не захочете опублікувати ваших праць — я зроблю це сама.

— Опублікуєш? — він похитав головою і зітхнув. — Придивляйся пильніше, дівчинко, бо сьогодні увечері всі ці тварини будуть знищені.

— Чому, дідусю Лайн-Еу?! — обурено вигукнула Тессі.

— Так треба. Та, зрештою, це невелика біда. Моєю методикою ти оволоділа добре, а про все, що стосується виготовлення препаратів Ц, КМ та каталізаторів, я розповім тобі сьогодні ж. Сподіваюсь, ти з часом таки станеш ученим і заміниш мене.

— Дідусю Лайн-Еу, ви говорите якось загадково… і страшно.

Він промовчав, скинув і повісив пластмасовий комбінезон, пішов в операційну, замкнув двері. Жестом покликав Тессі.

— Сідай. Нам треба поговорити. Я вже давно хотів розповісти тобі всю правду… Ну, то слухай: старик, в тіло якого пересадили мозок Айта, це Псойс — камердинер містера Кейз-Ола. Айт пожертвував молодістю, щоб помститися Кейз-Олу найстрашнішою помстою. І він уже частково здійснив її…

Лайн-Еу витяг з кишені комбінезона невелику плескату металеву коробочку, витрусив з неї стандартну магнітофонну котушку.

— Прошу!.. Через чотири години я прийду сюди і ми продовжимо розмову.

Тессі машинально взяла котушку і ввімкнула магнітофон.

Що вона хотіла почути — голос Айта? Розповідь про історію його життя, яке, певно, було не легким? Тессі й сама не знала. Приголомшена несподіваним повідомленням, розчавлена докорами власного сумління, вона пропускала повз вуха неясні вигуки, незрозумілі уривки фраз і шукала чогосьзначнішого.

Та ось вона насторожилась. У свідомість врізалося слово, яке почало викликати в неї майже фізичний біль, — «війна». Хтось говорив про війну так спокійно, ніби йшлося про якусь звичайну, не дуже прибуткову, але зате й не рисковану комерційну операцію.

Понад три з половиною години Тессі Торн просиділа, не поворухнувшись, з завмиранням серця прислухалась до кожного слова.

Незабаром прийшов Лайн-Еу. Він не запитав нічого, тільки глянув на дівчину пильно, стурбовано.

— Цей запис треба розмножити в мільйонах екземплярів! — сказала вона. — В мене є кілька тисяч дайлерів… Дещо можу взяти в батька. Гадаю, цього вистачить на перший раз.

— Ні, Тессі, це зайве. Справа не в грошах. Кожна така котушка коштуватиме життя тому, хто її одержить. А чи багато ти знайдеш таких, що захотіли б рискувати життям?

Тессі мимоволі пригадалося кафе «Розбите серце», безпорадно простягнуті тонкі руки худорлявої жінки…

— Є одна організація — могутня, таємна… — сказав після великої паузи Лайн-Еу. — Вона має свої друкарні й студії звукозапису, може в першу-ліпшу мить захопити якийсь із телецентрів. І коли ця організація візьметься за справу, то доведе її до кінця.

— А коли не візьметься? — тихо запитала Тессі. — Це Братство?

— А коли не візьметься… — професор замислився, потарабанив пальцями по столу і докінчив розсудливо, спокійно. — Тоді професор Лайн-Еу навряд чи матиме змогу продовжувати свої експерименти, і його місце з часом посяде талановита асистентка Тессі Торн.

Тессі зрозуміла, на що натякав професор. Братство зажило собі печальної слави. Той, хто повставав проти нього, прирікався на знищення і не міг сподіватися порятунку, навіть коли тікав з країни геть. До складу цього таємного товариства входили найвидатніші діячі армії, поліції, церкви, які мали в своїх руках найважливіші державні таємниці, зброю, гроші.

— Дідусю Лайн-Еу, не варто… Боюсь я їх, отих балахонників.

— Дівчинко моя, шістнадцять років тому талановитий вчений Ріттер Лайн вкоротив собі віку, бо схитнувся, злякався боротьби. Він переклав її на похилі плечі свого батька. А мені вже перекладати нема на кого. Я добре знаю, що таке Братство Синів Двох Сонць. По секрету скажу тобі, що Монія вступила в другу всепірейську війну, аж коли було одержано на це згоду тих, кого ти назвала балахонниками. Але якщо тоді йшлося про бариші, то тепер йтиметься про життя не тільки Монії, а й усієї планети. Тому вони… Словом, це питання вже вирішене. Сьогодні ввечері повертайся додому і не приїжджай до мене, доки я тебе сам не викличу. На жаль, усі знають про мою прихильність до тебе, а це зараз небажано.

— Нікуди я не поїду, дідусю Лайн-Еу… — Тессі пильно вивчала застібку на грудях свого комбінезона.

— Тессі, це — наказ!

— Ні, дідусю Лайн-Еу, я зараз слухатимусь веління свого серця. Я, дочка тих, що створили атомну бомбу, не можу допустити, щоб їхні ймення були навіки прокляті людством. Досить того, що накоїли в Джапайї.

В її голосі чулась упертість підлітка, однак в ньому проступали вже й інші, несподівані для старого професора інтонації зосередженої рішучості, непохитного переконання у власній правоті.

— Я прошу тебе тільки тому, що хочу забезпечити спокій самому собі. Зрозумій: твоя присутність у Дайлерстоуні мене дуже нервуватиме.

— Ні, дідусю Лайн-Еу, це ваш маневр.

— Гаразд! Я не хотів говорити, але доведеться. Ти повинна, розумієш, повинна вціліти, якщо я загину… — Лайн-Еу неквапно розстебнув комірець домашнього комбінезона і витяг з кишені під пахвою плескувату пластмасову коробочку. Розкрив її. — Це єдине, що зв'язує інженера Айта з білим світом, єдине, що підтримує його в боротьбі. А тепер уяви, що замовкне оцей передавач…

Кілька хвилин Тессі мовчала. Тон розмови свідчив, що професор майже не вірить в успіх затіяної справи. Але зрадити його, залишити напризволяще Тессі не могла, як не могла вона цього вчинити і щодо інженера Айта.

— Гаразд, я поїду.

Зустріч з батьком була не такою, як завжди. Може, тому виною був поганий настрій Тессі, а може, трапилися неприємності в нього самого, тільки обідали мовчки.

Увечері прийшов Кольрідж. Він був, як завжди, зосереджений, коректний, уважний. Почастував Тессі цукерками, пожартував з приводу майбутнього весілля і вмостився в куточку. Мовчки палив і поглядав на батька з дочкою пильними, розумними очима. Він ніби очікував початку розмови, заздалегідь догадуючись про її зміст і напрямок.

Дуже добре знаючи свого батька, Тессі бачила, що й він готується до суперечки: нервово гмукає, без потреби протирає окуляри і з підкресленою уважністю вивчає папери, принесені у великій шкіряній теці.

— Ну от, прошу! — роздратовано сказав Торн. — Полюбуйся і визнай, що я був правий. — Він підійшов до Кольріджа і подав йому розпечатаний конверт. — Читай!

Кольрідж пробіг очима рядки, знизав плечима.

— Не розумію, що тут несподіваного? Ти гадав, що будеш монополістом у науці? Так той час уже давно минув. Мене дивує тільки те, що вони не створили антиречовину ще два роки тому. Адже їхній космотрон у півтора раза потужніший за наш!

— Зрозумій мене правильно… — розгнівано блиснув скельцями окулярів академік Торн. — Я зовсім не женусь за пріоритетом. Але коли вони йдуть отакими темпами, то створять антиречовинну бомбу раніше за нас!

— А тобі що до того?

Тессі підвелася, підійшла ближче. Відділ технічної інформації канцелярії містера Кейз-Ола, посилаючись на «вірогідні джерела», повідомляв академіка Торна, що наприкінці 15 року Атомної ери в Ядерному інституті Союзу Комуністичних Держав були одержані неіснуючі на планеті елементи — від антиводню до антиберилію включно — і розроблена методика тривалого зберігання антиречовини.

У Тессі тривожно закалатало серце. Отже, «чиста» бомба вже з'явилася на світ. Як монійку, як дочку академіка Торна її ображало, що комуністи створили антиречовину першими. Але, пригадавши Нараду наймудріших, дівчина спалахнула від сорому. Що там ота «чиста» бомба у комуністів, коли на них уже націлено три тисячі триста атомних та водневих бомб?! Історія показує, що комуністи ніколи нікого не чіпали першими. Але захищатися вони ж мають право?!

Містер Кейз-Ол заявив, що почне війну без попередження. Він не поінформує навіть учених, які своє зробили і вже не потрібні. А вони, замість того щоб шукати порятунку, сперечаються про неварте уваги.

Тессі похитала головою і палко сказала:

— Батьку! Татусю Кольрідж! Чого ви сваритесь? І навіщо все торочите: бомба, бомба?.. Краще візьміться вдвох та й створіть такий апарат, щоб не вибухнула жодна бомба в світі! Я часто уявляю: ось уже летять на Монію ракети. Їх сто, тисяча, десять тисяч. Вони наближаються з космічною швидкістю, щоб убити мене, знищити всю Монію. То яка мені втіха з того, що одночасно з цим у протилежному напрямку на СКД, наприклад, летять бомби ще страшніші? Яка мені втіха, що загину не тільки я, а мільйони людей, а може, й уся Пірейя?

Замовкли. Сиділи в різних кутках, не дивлячись одне на одного. Важко було заперечувати очевидне, загальновідоме, те, що з абстрактного, теоретичного раптом стало майже реальним: в першу-ліпшу мить бомба може впасти тут.

І раптом в тишу врізалися скрипучі, огидні, як блювання, звуки: ве… ве… ве…

Тессі здригнулася, пополотніла. Ні, вона не забула, що то з нового ракетодрому знялась і взяла курс на Зорю Кейз-Ола звичайна космічна ракета. Але після такої розмови ці звуки стали ніби ствердженням жахливого припущення, лихим пророцтвом на майбутнє.

— Професор Ейр Літтл запевняє, що вибух тисячі бомб може знищити життя на планеті. Це правда?

Кольрідж мовчки хитнув головою. А Торн пхекнув:

— Літтл? Він здатний тільки на те, щоб складати брехливі прогнози погоди!

Ніхто в той вечір не сказав більш ні слова.

Сили небесні і сили земні

Півострів Ріо-Айр, один з наймальовничіших куточків Монії, був приречений. Невинні стрілочки, що тяглися до нього через блакитні лінії синоптичної карти, означали неймовірної сили шторм з моря, шалений ураган з гір і справжній потоп з неба.

Шторм, ураган і злива зруйнують портові споруди, палаци й дачі, знищать сади й парки. Височенний гірський хребет, що круто падає до моря, цього разу не захищатиме Ріо-Айр, а виступить проти нього, стане спільником розбурханої стихії: розпочате дощем та ураганом довершать потоки грязюки та лавини каміння з гір.

Наука й техніка Пірейї вже досягли такого рівня, який давав можливість боротися з наймогутнішими силами природи. В результаті наполегливої праці професора Літтла та його учнів було розроблено вчення про так звані критичні точки атмосферних процесів, що визначали час і місце можливого втручання людини з метою докорінної зміни погоди.

Ось і тепер, одержавши отакий страшний прогноз, професор Літтл насамперед подумав про перспективу порятунку півострова Ріо-Айр.

Літтл ввімкнув апаратуру і дістав із сейфа великий синоптичний планшет з картами. Доки машина робитиме обчислення, треба ще раз перевірити дані, підготовлені за спеціальним замовленням містера Кейз-Ола.

Ще рік тому Літтлу було дано завдання скласти якнайточніший прогноз погоди на першу половину 16 року Атомної ери. Пізніше діапазон часу почали звужувати, вимагаючи деталізації атмосферної обстановки лише для Континентальної півкулі і тільки на Другий місяць. А тепер Ейр Літтл мав ще раз ствердити той прогноз, який був уже давно складений на першу декаду того ж місяця.

«Чому Кейз-Ола цікавить саме перша декада місяця?» — занепокоєно питав сам себе Літтл.

З точки зору метеорології, обраний період не відзначався нічим особливим. Антициклон, що зародиться біля південного кінця монійського континенту, просуватиметься на північний схід і набуде характеру сталих за силою і напрямком вітрів, які дутимуть майже дві декади.

Професор проглядав аркуш за аркушем. На кожному з них сині стріли повітряного фронту просувалися все далі й далі. В середині першої декади Другого місяця вони торкнулись південної берегової лінії Континентальної півкулі, а дев'ятого числа залягли безпосередньо перед столицею Союзу Комуністичних Держав.

Від раптового здогаду в Літтла болісно стислося серце. Третя всепірейська війна, безсумнівно, розпочнеться атомним бомбардуванням. Радіоактивні хмари нестимуть таку загрозу, на яку не можна не зважити. З цієї точки зору найнесприятливіші обставини для СКД складуться в першу декаду Другого місяця.

Проте Літтл відразу ж і заспокоїв себе. Звичайно, це плід його хворобливої уяви. Вчений присунув планшет ближче і підписав кожну карту.

Електронно-обчислювальна машина все клацала й клацала: мабуть, завдання виявилось складнішим, ніж сподівався Літтл.

Професор нетерпляче поглядав на годинник. Сьогодні ввечері мала зібратись компанія для гри в бридж. Літтл не палив і не пив, зате час од часу дозволяв собі грати в карти.

Як і домовлялись, о сорок шостій годині до кабінету професора зайшов єпископ Соттау, огрядний, з широченними плечима, волячою шиєю і чудовим апетитом чоловік, якому більше личило б бути різником або власником кафе, ніж попом.

— Ну, єретику, що ти тут напророкував проти волі божої? — Соттау підійшов до стола й безцеремонно ткнув пальцем у синоптичну карту. — Признавайся, негіднику, на кого накликав сили небесні? Кого вразять стріли оцих блискавиць?

Це був звичайний тон їхніх розмов: Літтл і Соттау товаришували з дитинства.

Проте цього разу Літтл не підтримав жарту.

— Дванадцятого числа Першого місяця надвечір над Ріо-Айр пролетить ураган. На півострові буде все знищено.

— І нічого не можна зробити? — безтурботність Соттау як рукою зняло. — Адже загинуть і наші вілли.

Ейр Літтл знизав плечима. Щоб вплинути на погоду, треба влаштувати вибух хоча б двох-трьох атомних бомб, а кожна з них коштує мільйони дайлерів.

— Почекай, може, щось скаже мій електронний помічник.

Хвилин через двадцять спалахнула сигнальна лампочка, задзеленчав дзвоник і з віконця електронно-обчислювальної машини вислизнула цупка картка з довжелезним рядком цифр та значків.

Професор Літтл вивчав їх, багатозначно гмукаючи, а єпископ нетерпляче допитувався:

— Ну, що?..

Довелося ще раз звернутися по допомогу до машини, і аж тоді професор Літтл відповів:

— Не так страшно! Одна атомна бомба середньої потужності — і Ріо-Айр врятовано!

— Так в чому ж справа? — гаряче підхопив Соттау. — Досить натякнути Кейз-Олу, і він залюбки дозволить тобі провести такий експеримент. Вартість бомби складе хіба якусь частку вартості палаців ясновельможного та його коханок.

— Вибух можна зробити в пустелі на півострові Койтерс, і він нікому не заподіє лиха, — професор подав карту єпископові. — Ріо-Айр буде врятовано. Але те, що чекало на нього, спіткає Сан-Клей… Ти не бував там? Це містечко налічує понад сорок тисяч жителів. Ураган розмете його, а злива змете рештки в Атаску… Ні, я не можу заради порятунку одних прирікати на знищення інших!

— Гм… З погляду людяності — цілком справедливо. Але ж позбутись свого жалюгідного майна теж прикро… То коли, кажеш, почнеться отой страшний суд для Ріо-Айр?

— Післязавтра ввечері. Завтра вранці я повідомлю місцеву владу. Треба підготувати евакуацію.

— Прошу тебе, не поспішай, — швидко промовив Соттау. — Може, вдасться щось придумати… Чи немає, наприклад, ще однієї практичної точки?

— Критичної, — машинально виправив професор Літтл. — Таких точок скільки завгодно. Але коли в запропонованому місці вистачить однієї бомби, то в інших їх потрібно буде десятки й сотні. На це ніхто не піде.

На цьому розмова обірвалася. Звичайно, ні про який бридж уже не могло бути й мови. Єпископ Соттау незабаром поїхав.

Ще коли Ейр Літтл висловив свій вирок курортові Ріо-Айр, йому спала на думку чудова ідея… Атомна бомба в критичній точці професора Літтла!.. Якщо занадто сумлінний дідуган не хоче сам подбати про своє майно, то треба зробити це за нього!.. Експериментальні вибухи в Монії влаштовуються так часто, що використання як полігона тієї далекої від Ріо-Айр пустелі, на яку вказав Літтл, нікого не здивує. Правда, Сан-Клей загине, але, далебі ж, усі будинки там застраховані, та й вартість їх незначна.

Ще якийсь час єпископ міркував, а потім, переконавшись, що його план не перевищує дозволене богом, вирушив до того, хто добре знався на таких справах.

Генерал Крайн, головний консультант Генерального штабу Монії, вмів робити бізнес. Цього разу генерал виявив себе просто блискучим стратегом. План єпископа після невеличкої деталізації перетворився на задум грандіозної афери. Хай собі Ейр Літтл зчиняє тривогу. Власники дач та палаців, безперечно, відразу ж кинуться спродувати їх, щоб уникнути краху. Якщо поставити справу тонко, вміло, можна скупити ласенькі шматки за безцінь.

Звичайно, під час цієї конфіденційної бесіди не було сказано жодного зрадливого слова. Спільники не дуже довіряли одне одному і побоювалися, щоб хто не застенографував і не опублікував їх розмову. З уст єпископа зривалися лицемірні зітхання з приводу «кари небесної», а генерал бідкався, що вже давно збирався купити для свого сина та його майбутньої дружини дачу в Ріо-Айр, але ціни такі високі… Обидва добре розуміли, що саме треба робити.

Подарувавши благословення боже генералові та його родині, єпископ поїхав, а генерал, не затримуючись, передав естафету далі.

В ті хвилини, коли професор Ейр Літтл, востаннє зітхнувши, вмощувався спати, в його кабінеті черговий метеоролог за офіційною вимогою вищого військового начальства зняв копії з розрахунків, пророблених електронно-обчислювальною машиною, і передав під розписку спеціальному кур'єрові.

А далі все пішло як по писаному. Короткий наказ — і з бомбосховища науково-дослідного центру повітряного флоту Монії була вивезена одна бомба. Її почепили до бомбардувальника. Військова частина вилетіла спеціальними вертольотами в район пустелі, дуже далекої від Ріо-Айр, ретельно оглянула її, щоб не зазнав хто лиха. О тридцять другій годині, саме в той час, коли агенти генерала Крайна та єпископа Соттау почали оформляти дуже вигідні закупочні контракти, вибухнула атомна бомба.

Рівно через добу, тоді, коли, за розрахунками професора Літтла, циклон уже мав сунути на Ріо-Айр, Фредді Крайн відшукав свою наречену і з стриманою гордістю показав документ на право володіння віллою з ста кімнат на самісінькому березі моря.

З незмінно доброзичливою, трохи скептичною посмішкою Фредді розповів про спекуляцію свого батька. В такій операції він не вбачав нічого злочинного: звичайна біржова гра, в якій рискують обидві сторони, а виграє одна. Подробиць цієї «гри» Фредді не знав, тому щиросердо послався на прогноз професора Літтла, який нібито після ґрунтовної перевірки синоптиків повітряного флоту Монії виявився помилковим.

Фредді сподівався на вияв радості з боку нареченої. Але сумна, мовчазна Тессі сприйняла цю звістку зовсім байдуже і тільки перепитала:

— Професор Ейр Літтл, з Інституту метеорології?

— Так, — дещо здивовано ствердив Фредді.

Він не знав, що, сам того не бажаючи, підказав нареченій ім'я того, хто був їй зараз найпотрібніший.

Боротьба почалася

Повідомлення про смерть професора Лайн-Еу прийшло з запізненням на добу.

Тессі не пам'ятала, як саме і за скільки часу вона домчала до Дайлерстоуна. Від отих кількох годин шаленого льоту автомашини лишилось враження чогось тоскного, нескінченного, сповненого полохливої надії, що трапилося непорозуміння, яке обов'язково розвіється, якщо приїхати вчасно.

Але вона запізнилась. Їй навіть не пощастило глянути востаннє на людину, яка була її вчителем, порадником і натхненником. Красива срібна урна на чорному мармуровому постаменті — от і все, що зосталося від любого дідуся Лайн-Еу, від його рідкісного, дерзновенного таланту, від його мрій та прагнень.

Великий зал у жалобі. Стримане ридання оркестру. Нескінченний потік людей, що прийшли віддати останню шану знаменитому лікареві. Чітко надрукований офіційний бюлетень анатомічного розтину з висновком: «Крововилив у мозок».

Усе свідчить, що професор Лайн-Еу помер. Але Тессі не хоче вірити цьому. Вона знає: професора Лайн-Еу вбито!.. Бреше офіційний бюлетень, підписаний незнайомими, чужими лікарями. Бреше гостроноса покоївка професора, на руках якої він нібито помер. Його вбили!.. А це означає, що Братство не пішло проти війни.

Не зникають, не розвіюються сум і тоскнота. До них приєднується ще й холодна рішучість помститись, яка змушує бійця над могилою забитого друга підводити схилену голову, міцніше стискати в руках зброю. Професор Лайн-Еу загинув. Отже, на його місце мусить стати Тессі Торн.

Ще суне й суне людський потік. Ще бринять в залі тоскні мелодії оркестру. А вже до Тессі Торн підходить шанобливий нотар з урядовцями. Згідно з заповітом, складеним кілька років тому, названа онука професора Лайн-Еу одержує все його майно.

Смаковито, урочисто читає нотар духівницю, перелічує те, що припадає і припадатиме спадкоємниці в майбутньому, потім веде Тессі через весь особняк, щоб показати спадщину. Тессі покірно йде слідом, хоч для неї ця процедура непотрібна й образлива.

Будинок без професора став непривабливим і мертвим. Спорожніла й та невеличка лабораторія на верхньому поверсі, де вперше було здійснено найдерзновенніші в історії медицини досліди. Отут, біля цього стола, з магнітофона зовсім недавно звучали повні страшної байдужості слова про майбутню війну. Тут дідусь Лайн-Еу просив Тессі повернутися додому, щоб вона вціліла і могла підтримувати інженера Айта. А тепер навіть клітки з віварія винесено, і в порожньому лункому приміщенні пахне вапном, ефіром та димом чужих дешевих сигарет.

І в бібліотеці, і в кабінеті Лайн-Еу все перевернуто догори дном. Хтось щось похапливо шукав. Тессі знає, що саме, але і взнаки не дає. Братство — всюдисуще. Його агентами можуть бути і шанобливий нотар, і пихаті урядовці магістрату. Хай бачать, що пригнічена горем спадкоємниця не цікавиться нічим.

Аж надвечір, коли скінчився похорон і будинок спорожнів, Тессі наважилася піти до кабінету вдруге.

За час її відсутності там влаштували справжній погром. Братство вже не маскувало слідів обшуку: меблі були зсунуті з місць, стіни й підлога покопирсані, книжки й рукописи порозкидані. Але великий, пригвинчений до стола старовинний годинник на мармуровій підставці, яка здавалася монолітною й масивною, стояв на місці.

Давно-давно, ще коли Тессі була зовсім дитиною, Лайн-Еу показав їй дивний фокус: натиснув на крильця богині часу, потягнув за стрілу, якою фігурка вказувала на циферблат годинника — і вмить розкрилася підставка, випурхнула звідти пташка. Декаду тому, проводжаючи Тессі, Лайн-Еу натякнув, що в разі небезпеки сховає найважливіші документи саме «до пташки».

Моторошно було Тессі, страшно. Погром у кабінеті віщував лихе. Братство не знайшло того, що шукало. Отже, за спадкоємницею стежитимуть, навіть коли на неї і не впаде підозра. Може, й зараз з якоїсь потаємної шпаринки дивиться чиєсь пильне око. І все-таки зволікати не слід. Схованка дуже ненадійна, тільки випадково її не знайшли досі.

Тессі підійшла ближче. Швидким, непомітним рухом натиснула на крильця фігурки, смикнула за стрілу. Тихо розкрилась підставка; на стіл з купки паперів, схованих у тайнику, ковзнула невелика радіостанція.

Тремтячими руками Тессі згребла все це в сумочку, закрила схованку і кинулася додому. Тільки там, позамикавши всі двері, зазирнувши в кожен куток, вона трохи заспокоїлась і почала розглядати принесене.

Документи й листи Ріттера Лайна… Формули й опис виготовлення препаратів Ц та КМ… Фотографії та щоденники спостережень… І, нарешті, записка, схована в радіостанції.

«Мій любий, — писав професор. — Прощай! Ти був правий: Братство пішло проти. Більшість святих отців голосували за війну. Мені не сказано нічого, але це вже і є смертним вироком. Боротьбу доведеться продовжувати тобі. Дві копії з коліщаток знайдеш у схованці під четвертим томом Енциклопедії. Будь обережний!.. Обов'язково виклич «Сина» і попередь його про велику небезпеку. Мої позивні — «Батько». Радіостанцію не підслухають, але зайве говорити не варто. «Син» слухає щодня з…»

Записка, написана хапливим, нерозбірливим почерком, на цьому уривалась. Мабуть, Лайн-Еу писав її в останні секунди свого життя… «Мій любий» — це для маскування. Лист написано їй.

— Прощай, дідусю Лайн-Еу… — прошепотіла Тессі. — Я виконаю твій заповіт.

Дівчина розкрила радіостанцію, безпорадно покрутила її в руках. Апарат здавався іграшковим, несправжнім. Добре хоч під кнопками виднілися чіткі написи: «Передавач», «Приймач», «Ввімкнено», «Вимкнено», бо інакше вона не второпала б, що до чого.

Сяк-так Тессі ввімкнула його, притулила до вуха мініатюрний навушник. Одразу ж виник і поплив кімнатою тихий дзвін, безперервний шерех. Але не чути було ні музики, ні людської мови. Апарат не мав важільків настройки, і це бентежило дівчину.

Начебто все правильно. Штепселі мікрофона й навушників не переплутаєш, бо вони не однакові. Червона контрольна лампочка горить і реагує на кожен звук, промовлений перед апаратом. Отже, лишається припустити, що так і має бути.

Рівно о сімдесят п'ятій годині Тессі уривчастим від хвилювання голосом зашепотіла:

— «Сину»! «Сину»! «Батько» — загинув. Я — «Мати». Ввімкнись хоч на мить. Тобі загрожує велика небезпека…

Вона повторювала й повторювала цей заклик. Чекала. Знову вмикала передавач. Ні, мовчить ефір. Не відгукується «Син». Може, чує але не вірить… А може, спить, не знаючи, що дідусь Лайн-Еу загинув, не підозрюючи, що насувається лихо.

Сімдесят п'ята. Сімдесят шоста. Сімдесят сьома година… Відповіді немає.

І ось, нарешті, у відповідь на заклик почувся невиразний звук, щось схоже на дзенькіт.

— Чую, «Сину», чую! — крикнула дівчина радісно. — Дай мені ще один короткий сигнал…

Звук почувся ще раз, потім ще і ще… Тессі одвела навушник. Ні, це просто дзвонить телефон.

Вона схопилася.

— Так. Слухаю. Що?!

Гостроноса Лауна, покоївка професора Лайн-Еу, кричала щось про пожежу.

Тессі вмить збагнула все. Не знайшовши того, що шукало, Братство вирішило для певності спалити будинок професора Лайн-Еу.

Коли дівчина під'їхала до знайомої вулиці, стало ясно, що врятувати не вдасться нічого.

Пожежники, завжди такі меткі й спритні, цього разу не квапилися. Вони прибули, коли вже з гуготінням обрушився дах і весь особняк охопило полум'я, однак минуло ще хвилин з десять, доки, нарешті, з моніторів вирвалися струмені води.

Мовчки, без туги й болю дивилася Тессі на пожежу. Їй жаль було чудової бібліотеки, рукописів, яких вона не встигла забрати; прикро, що загинули коліщатка.

Навіть не дочекавшись кінця, Тессі поїхала додому. Як вона й сподівалася, за час її відсутності в квартирі хтось побував. Мабуть, усе було заплановано заздалегідь, і дзвінок гостроносої Лауни став сигналом для братчиків. Добре, що Тессі захопила з собою радіостанцію та папери.

«Ось і почалася боротьба…» — думала дівчина. На мить їй стало моторошно й тоскно. Згадалася бідолашна жінка з Комітету Захисту Миру, пихатий нахаба-поліцай, сцена в кафе «Розбите серце»… «Чи хоч уявляєш ти, на що зважилася?.. Чи витримаєш боротьбу?»

Мабуть, вона витримала б усе-усе, коли б поруч був Айт.

Тепер на Тессі лежить відповідальність за його життя. Айт! Раніше це ім'я пов'язувалося насамперед з чорними очима, м'якими красивими кучерями, міцними мускулястими руками. Тепер уява старанно обминала образ. Тессі не хотіла згадувати про неприродне перетворення любого юнака на огидного дідугана. З побіжної фрази професора Лайн-Еу про можливість повернення до пацієнта втраченої молодості народилася несмілива надія, і дівчина боялась розвіяти її.

Збігала година за годиною. Дев'яноста. Дев'яносто п'ята. Сота. Нульова.

Ну, звідки Тессі могла знати, що Айт чекав виклику о дев'яносто дев'ятій?

Спочатку вона вмикалася через п'ять годин. Наступної доби — через три. Потім через дві.

Неспокій заповз в її серце. Може, Айта вже вбили? А може, зіпсувався передавач?

Дівчина не знала, на що зважитись. У цей час і приїхав Фредді з документами на віллу в Ріо-Айр.

Тессі майже не слухала його. Та коли прозвучало ім'я Ейр Літтла, дівчина стрепенулася. «Він! Тільки він може допомогти налагодити радіостанцію».

Спровадивши нареченого, Тессі одразу помчала до Інституту метеорології.

Дівчина застала професора Ейр Літтла в своєму кабінеті. Він сидів за столом і, обхопивши голову руками, з жахом дивився на цупкий аркушик паперу, змережаний цифрами та значками. Сухі й лаконічні, вони звучали як жорстокий присуд, перекреслювали всю біографію вченого.

Прогноз виявився «помилковим», паніка, яка зчинилась у Ріо-Айр, «безпідставною». Циклон обрав собі інший шлях, просуваючись у напрямі долини ріки Атаски. У вузькій розколині поміж гір перед містечком Сан-Клей могутній потік повітря зітнеться з не менш стрімким ураганом, об'єднається з ним і рушить уздовж долини. Щойно одержане зведення підтвердило цю загрозу остаточно.

Професор цілком виразно уявляв, що буде завтра. Солідні газети стримано повідомлять про несподівану помилку Інституту метеорології, підрахують збитки мешканців містечка Сан-Клей і домовласників Ріо-Айр. Сюди, в Інститут, посунуть газетярі. Увечері якась із бульварних газеток ляпне, що професор Літтл, підкуплений нечесними бізнесменами, склав хибний прогноз навмисне, щоб викликати паніку. І марними будуть тоді спростування та виправдовування. Якщо Літтла й не розтерзає розлючена юрба потерпілих, то вчені напевне відсахнуться од нього.

Циклон мав обрушитись на Ріо-Айр. І якщо прогноз не справдився — значить, треба перекреслити все вчення про критичні точки професора Літтла, всі його мрії про можливість керувати погодою.

Коли до кабінету професора зайшла Тессі Торн, настрій у нього був дуже пригнічений. Старий одразу впізнав дівчину.

Як і годиться, ввічливо привітав її. Однак Тессі відчула, що професор їй не радий, і, збентежена цим, не могла сказати прямо, чого прийшла. Вона говорила про що завгодно, сама соромилася цього і боялася урвати розмову, бо пауза була б ще страшнішою: довелося б розпрощатись і піти.

Між іншим, Тессі похвалилась і придбанням генерала Крайна, передала розповідь Фредді про хибний прогноз. Професор враз насторожився.

— Кажете, хибний прогноз? І помилку знайшли синоптики повітряного флоту?

Розгублено моргаючи короткозорими очима, він тер пальцями лоба так, ніби хотів розвіяти якийсь сумнів.

— Міс Тессі, ви мене дуже здивували. Синоптики повітряного флоту ніколи не зможуть знайти помилки в обчисленнях нашого інституту, бо… — професор затнувся, майже з жахом глянув на гостю. — Стривайте, я, здається, починаю розуміти. Так, так… Пробачте, я мушу залишити вас на хвилинку.

Він вибіг з кабінету, а коли повернувся — на нього страшно було глянути.

— Атомна бомба… — прошепотів він розпачливо. — Вони зняли копію з моїх розрахунків і зробили атомний вибух у критичній точці!.. Міс Тессі, я розповів про можливість врятувати Ріо-Айр тільки одній людині, своєму другові дитинства. Як це жахливо!..

Тессі нічого не розуміла.

— Пане професор, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?

— Врятувала? — він дивився на дівчину здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач, у тому числі й мою. Зате місто Сан-Клей буде знищене. А там — сорок тисяч жителів. Через три години на Сан-Клей обрушиться такий шквал, якого Монія ще не знала.

Тепер уже Тессі зрозуміла.

— Професоре, але ж ще три години! За цей час можна вивезти всіх!

— Вивезти? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, одержавши беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до директора Інституту з проханням попередити мешканців міста Сан-Клей. Мені відмовили, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха було послано службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мусили б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.

— Ви говорили про вертольоти?

— Так, говорив. Дещо буде зроблено. Але це не врятує становища… Даруйте, міс Тессі, я мушу туди їхати. Кожна хвилина дорога. Може, вдасться щось організувати на місці.

— Скільки їзди до Сан-Клея?

— Дві години автомашиною.

— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті краї. Запевняю, ми не запізнимось.

Ейр Літтл на мить завагався, потім кивнув головою на знак згоди.

Через десять хвилин на автостраду вискочила рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона просувалася щораз ближче до лівої бровки, над якою висіли знаки «100 – 250». Тут дозволялось їхати з максимальною швидкістю.

Міцно стиснувши щелепи, Тессі пильно дивилася вперед, туди, де на обрії вже з'явилася темна погрозлива смужка.

А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.

Це був максимум, якого пощастило добитися від рожевої красуні «Ластівки».

В одному строю

Надвечір дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою в напрямі Дайлерстоуна неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау. Фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його коліс було завтовшки й заввишки з людину. Атомний двигун цього колоса міг би цілком вільно рухати корабель, а на даху фургона помістився б чималий танцювальний майданчик.

Такому велетню не загрожувало ніщо. Могутні стальні буфери, невелика швидкість і неймовірна потужність робили його схожим на якогось доісторичного панцерника, що міг просуватися через джунглі напролом, не завдаючи собі жодної шкоди.

Може, саме через це шофер, широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом, зовсім байдуже позирав на страшну хмару, яка сунула з правого боку напереріз автостраді.

Але чим ближче підповзала хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті, він штовхнув у бік напарника, що дрімав на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яка хмара суне!

Той схопився, протер очі і подивився на чорну запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров. Позаторік, коли я їздив з товстуном Петті, ми потрапили в отаку ж халепу. Нам, звісно, нічого. А вантажних і легкових поперекидало та потрощило чимало… Давай швидше, до моста ще далеко, його треба переїхати завчасно.

Білявий Люстіг зважив на пораду. Отут, біля гирла Атаски, завжди дмуть шалені штормові вітри, а сьогодні насувалося щось справді страшне.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Тим різкішою здавалася грань світла й темряви на сході. Чорна, як сажа, стіна залягла прямовисно, скільки бачить око. Вгорі над нею в шаленому танці крутилися звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. І котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— Навряд чи встигнемо… — Люстіг натиснув на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напряму в цей бік круто звернула рожева спортивна машина і зупинилась перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — але Люстіг не скінчив лайки.

З-за керма машини вискочила молода дівчина і закричала:

— Завертай! Став поперек дороги! Швидко!

— Постривай, дівчинко! Що сталося?

Сяк-так, похапцем Тессі пояснила білявому шоферові, що треба загородити дорогу: хай усі машини звертають на Сан-Клей. Незабаром налетить ураган, який розмете, а річка Атаска затопить усе містечко. Прогноз абсолютно точний. Треба рятувати людей. Попутні машини зможуть вивезти багатьох.

— Складна справа! — почухав потилицю шофер. — Але коли треба — зробимо. Не заперечуєш, Тедді?

Доки тривала ця розмова, за рефрижератором зібрався цілий хвіст автомашин. Шофери бігли до першої машини, щоб дізнатися, що сталося.

— Пошкоджено міст через Атаску! — пояснював білявий Люстіг. — Гайда, хлопці, через Сан-Клей.

— Дякую! — прошепотіла Тессі і потиснула йому руку в знак подяки. — Ми з професором їдемо в місто, організуємо евакуацію населення, а ти тут пильнуй. Гляди ж не пропускай нікого!

І спортивна машина помчала до Сан-Клея.

Через кілька хвилин рефрижератор перегородив автостраду якраз на перехресті. Поліцаєві дорожнього нагляду, який примчав, щоб ліквідувати затор, Люстіг довів, що діє з наказу комісії Сенату, яка нібито щойно поїхала до містечка.

Поліцай відразу ж виставив знак «Об'їзд», і машина за машиною посунули на Сан-Клей. Вони спочатку дерлися на горб, потім спускалися в улоговину і, нарешті, зникали в похмурій ущелині, звідки виривалась бурхлива Атаска. Услід за машинами до сан-клейської долини повільно повзла чорна запона. Вона вже затягла півнеба, а не посвітлішала й трохи. Тільки стали яскравішими блискавиці та грім уже не гуркотів, а бухав різко й оглушливо.

— Страшна буде ніч! — стривожено сказав Люстіг. — Боюсь, коли б ураган не застукав те дівчисько десь в ущелині. Скине в прірву.

— Та не повинно б…

Обидва занепокоєно дивились на гірський хребет, який закривав сан-клейську долину: в монолітному масиві виднілась глибока розколина, немов слід від удару велетенської сокири. Там ще панувало світло.

— Їде… — стримано сказав Тедді.

З ущелини, назустріч нескінченній колоні машин, вискочила рожева плямка, осяяна останніми променями Сонць. Навіть здалеку видно було, що машину аж заносить на поворотах.

— Хвацько їздить, бісова дівчина! — захоплено сказав Люстіг. — Дивуюсь, як отой старий сич тримає її за шофера… А бідова — пальця в рот не клади!

Люстіг баляндрасив, а сам не спускав очей з рожевої машини. Вона вже піднялась на горб, коли це ушкварив такий дощ, що аж темно стало. І одночасно посипались вогненні стріли. Здавалося, сховані в хмарах бомбардувальники дочекались слушного моменту і тепер почали артилерійську підготовку залпами реактивних снарядів.

Через кілька хвилин рожева машина зупинилась біля рефрижератора. В її відкритому кузові було повно води.

— Ну, дівчинко, поїхали? — закричав Люстіг, вискакуючи з кабіни. — Лізь сюди, а крихітку почепимо на буксир.

— Постривай, друже… — дівчина схопила його за рукав куртки. — Треба їхати… але в Сан-Клей. Там жахлива паніка. Твоя машина зможе врятувати багатьох.

Періщив такий дощ, що вже за крок не було видно нічого. Волосся дівчини злиплося і звисало некрасивими пасмами, а сама вона, мокра до рубця, тепер була схожа на худорлявого підлітка, який злякався і змерз, але не хоче цього показувати.

Шофери погодилися, хоч добре знали, що через затримку в дорозі можуть позбутися роботи. Ніжні тропічні фрукти доставляються в Дайлерстоун за точним розкладом. Компанії містера Плайв-Ау начхати на всякі стихійні лиха — вона платить неустойку за запізнення з постачанням.

— Мою машину кинемо тут. Вона тільки заважатиме.

— Гаразд, — кивнув головою Люстіг.

Рожеву «Ластівку» хутенько загнали на територію бензостанції, а важенний рефрижератор тим часом незграбно розвернувся на автостраді.

Спочатку їхали мовчки, тільки обмінялися короткими: «Люстіг!» — «Тессі!» — «Тедді!». Потім Люстіг поцікавився, як професор зумів передбачити катастрофу, що загрожує містечку, і чому похопилися так пізно.

Дівчина розповіла і про електронно-обчислювальну машину, і про критичні точки. Коли вона згадала про атомну бомбу, підступно висаджену на півострові Койтерс, її супутники чудно перезирнулися, проте нічого не сказали. А незабаром розмова урвалась, бо за лясканням грому та шаленим завиванням вітру не стало чути слів.

Рефрижератор наближався до ущелини. Оскаженіла стихія розперезалася зовсім. Скрізь шаленіла вода, ревуча, пінява. Не затихаючи ні на мить, дув такий вітрище, що рефрижератор аж здригнувся, ладний перекинутись.

За ущелиною місцевість почала повільно знижуватись, і машина щораз дужче занурювалася у воду. Хвилі вже плюскотіли об кабіну, шкварчали на стінах герметичних кожухів турбін. Однак машина таки повзла вперед.

Припавши обличчям до вітрового скла, Тессі до болю в очах вдивлялася в сиву, смугасту імлу. Саме тут, перед Сан-Клеєм, стояли поодинокі будиночки, мешканці яких навряд чи встигли вибратись.

Більшість мешканців Сан-Клея лихо застукало несподівано. Дуже страшним був перший натиск урагану, який розметав сотні будинків, повивертав з корінням безліч дерев. Ще страшнішим здавався наступ громовиць. Але найнебезпечнішою була вода. Шалений вітер перепинив Атаску в ущелині перед гирлом і погнав її назад. Кам'янисті узгір'я скерували потоки в долину. А над нею періщила така злива, що човни наливало вщерть за кілька хвилин.

Від води захищатися важко — від неї треба тікати. Але тікати з Сан-Клея було вже пізно: вода перетнула всі шляхи, оточила приречених і безперервно піднімалася все вище й вище. Люди видиралися на дахи, на дерева і не знали, що це не врятує їх, бо дощ литиме понад три доби і вся долина перетвориться на шалену річку.

Професор Ейр Літтл міг би пишатись: його вчення про критичні точки підтвердилося блискуче. Вибуху однієї атомної бомби вистачило, щоб змінити весь хід атмосферних процесів у місці зародження циклону, скерувати вітер і воду далеко від того місця, на яке вони мали обрушитись. Але не давав втіхи такий успіх: Сан-Клей гинув, гинули люди. І коли б не втручання професора Літтла, коли б старий не приїхав у містечко завчасно, кількість жертв була б набагато більшою.

Сигнал лиха, переданий службовими лініями зв'язку, спричинився тільки до того, що більшість урядовців чкурнули з містечка, лишивши його напризволяще. Професорові довелося самочинно взяти на себе обов'язки мера і начальника поліцейського комісаріату. Він наказав поліцаям зупиняти машини, викидати геть вантаж і садовити людей. За його розпорядженням в порту було розкрито склеп торговельної фірми «Байєрс і К°» і забрано звідти та роздано населенню кілька тисяч рятувальних поясів. Нещасні вдерлися до старовинного замка, який належав містерові Кейз-Олу. Тільки ця, оточена товстелезними мурами, споруда на високому горбі й могла захистити людей від розбурханої стихії.

Літтлу скорялись усі. Ним керував одчай, несамовите бажання хоч якось спокутувати власну провину, а для людей, що розгубились і втратили надію на порятунок, така рішучість та наполегливість були свідоцтвом мужності, яка підтримує й надихає.

Рефрижератор добрався до рятівного горба глупої ночі. Вітер ущух, зате дощ періщив без упину. Вода залила всі вулиці й поступово підповзала до замка містера Кейз-Ола. Але його товсті мури могли витримати який завгодно натиск хвиль. Треба було спішно насипати дамбу тільки перед головною брамою та ще в кількох місцях.

Не питаючи про згоду, новоприбулих негайно мобілізували на цю роботу. Лише через кілька годин, коли небезпека була усунена, люди дозволили собі відпочити.

Розвиднялось. Власне, за годинником ранок настав уже давно, але сонячне світло не могло прорватися крізь суцільну запону хмар та дощу. Тільки й того, що імла посвітлішала, стала попелястою. В цьому примарному освітленні старовинна фортеця проступала химерним масивом, прямовисною скелею, яка, здавалось, ось-ось упаде та й розкриє ще ширший отвір у небі, повному води.

В замку містера Кейз-Ола, в тих заповітних покоях, куди не ступала нога жодного сан-клейця, зараз було повно людей. Забиті були горище й льохи, комірчини й стайні. А ті, хто не потовпився під дах, стояли на подвір'ї по коліна в воді.

Наступного дня, коли злива почала вщухати, професор разом з Тессі виїхали у Дайлерстоун катером.

Вчені протестують!

Тессі Торн шукала борців. У Сан-Клеї вона побачила, на що здатні люди, коли йдеться про життя та смерть. В однім строю стояли чоловіки й жінки, молоді й старі, представники різних національностей і різних фахів. Нема сумніву, що коли б кожен монієць знав, яке лихо насувається на весь світ, усі так само рішуче постали бпроти атомних, водневих та антиречовинних бомб — проти війни.

Вже зовсім по-іншому згадувала Тессі оту жінку, що не побоялась говорити людям правду. Її щирі слова впали жалюгідною краплинкою на твердий камінь, що розплескалась і нібито зникла без сліду. Але коли вслід за цією краплинкою впаде друга, третя, тисячна, мільйонна — справдиться прислів'я, що вода камінь довбе. Треба тільки знати, як та куди скеровувати оті краплинки. А це й допоможе зробити таємничий Комітет Захисту Миру.

Отак замислившись, Тессі йшла вулицями Дайлерстоуна і незчулась, як опинилась біля свого дому. Цілком машинально дівчина поглянула, чи стоїть на місці «Ластівка»… і її очі стрілися з очима Люстіга. Білявий шофер сидів у старій машині і жував бутерброд.

«Мабуть, побачив мою рожеву «Ластівку» та й зупинився поруч», — подумала дівчина і вже хотіла підійти. Але відразу ж і змінила намір: юнак може подумати про неї казна-що.

Оці роздуми тривали хіба кілька секунд. Потім дівчина з добре зіграною байдужістю ковзнула поглядом по строкатій бинді автомашин уздовж тротуару, обернулась і вже зробила крок, коли раптом почулося тихе:

— Тессі!

— Ну? — кинула холодно.

— «Мене не впізнають!» — сказав якийсь лорд… Та хоч підійдіть сюди!

— Ах, це ви, лорд-рефрижератор?! — Тессі охоче підхопила іронічний тон бесіди, щоб приховати своє збентеження.

— Я чекаю вас понад вісім годин.

— Дуже мило! — вона підійшла, сперлася на машину. — А де квіти?

— Зів'яли. Довелося викинути.

— То, мабуть, треба купити ще.

— Я теж такої думки. Прошу, сідайте до моєї карети, та й поїдемо разом.

— Пізно… — розчаровано промовила Тессі, ніби й справді збиралася поїхати.

— Ат, хіба це пізно? — Люстіг одчинив дверцята своєї машини, рішуче взяв Тессі за руку.

— Досить жартів! — сказала дівчина вже серйозно. — На добраніч!

— Стривайте… Пам'ятаєте: «Завертай! Став поперек дороги!» Хіба я тоді не виконав ваше прохання?

— То була зовсім інша справа.

— Ні, не інша… — він похмурнів, зітхнув і, озирнувшись, сказав тихо: — Тессі, мені потрібні, власне, не ви. Я хочу бачити професора Літтла.

— Літтла?! Ви поспішили спродати палац у Ріо-Айр, а тепер хочете вбити того, хто склав брехливий прогноз?.. Ви помилилися, сер: я не особистий секретар професора, а тільки жалюгідний шофер.

— Не викручуйтесь, міс Тессі. Я добре знаю, що ви — лікар, дочка академіка і майбутня баронеса. Якщо я дозволив собі зараз говорити надто вільно, то тільки в пам'ять отієї ночі під Сан-Клеєм і щоб підтримати ваш тон бесіди. Повторюю: мені треба бачити Літтла і в дуже серйозній справі.

— Навіщо він вам?

Люстіг глянув на тротуар, по якому сунула густа юрба, легенько хитнув головою.

— Може, від'їдемо хоч на квартал?..

Тессі рвучко відчинила дверцята «Ластівки».

— Сідайте!

Аж коли виїхали на Кільцеву магістраль, за місто, дівчина звернула до узбіччя й зупинила машину.

— Слухаю вас, Люстіг.

Може, це було дуже нерозумно: поїхати серед ночі з малознайомою людиною. Але Тессі не боялась. Вона відчувала, що справа дійсно невідкладна й важлива.

— Ну, Люстіг!

— Так, міс Тессі… Я розмірковую, як почати.

— Починайте просто.

— Просто?.. Ну, гаразд, я розповім вам просто, але знайте, що ваше необережне слово може привести мене на каторгу.

— Ви мене ображаєте, Люстіг!

— Не хотів би цього… Так ось, ви зробили цілком правильно, що вивезли професора Літтла. Сьогодні підписано ордер на його арешт. Йому інкримінують хабарництво, спілкування з гангстерами, узурпацію влади в Сан-Клеї і ще багато інших провин. А справжня причина — хочуть знищити або ізолювати небезпечного свідка експерименту з атомною бомбою на півострові Койтерс…

— Слушно… То навіщо ж вам Літтл?

— Ми хочемо, щоб люди узнали правду про трагедію Сан-Клея.

— Хто це — ми?

— Не запитуйте, міс Тессі, я не маю права відповідати. Скажу тільки одне: ми — проти війни.

«Комітет Захисту Миру?!» — хотілося крикнути Тессі. Але вона промовчала.

— Власне, з професором Літтлом зустрічатись особисто навіть не варто. Я тільки хотів би попросити його, щоб він написав статтю. Її буде надруковано повністю, без жодних виправлень і скорочень.

— У якій газеті?

— «Полум'я».

— Не знаю такої.

— Це нелегальна, комуністична.

— А ви знаєте, що спіткає Літтла після такого виступу?

— А ви знаєте, що чекає на нього, коли його схоплять зараз?

Запала пауза. Тессі відчувала: так, Люстіг правий. Тільки нелегальна газета й може надрукувати правду про історію «фальшивого прогнозу». І це буде не краплинка на байдужий камінь, а відро холодної води на голову тих, що розмахують атомними бомбами.

— Гаразд, Люстіг. На коли потрібна стаття?

— Якнайшвидше.

— Точно обіцяти не можу, але все ж приїздіть на це місце завтра, о вісімдесятій годині.

— Дякую, міс Тессі. А тепер я піду. Краще, щоб нас не бачили зайвий раз удвох.

— Тоді — до зустрічі!

Пирхнула й зірвалася з місця рожева «Ластівка». Помчала пустинною автострадою.

На серці дівчини було радісно й тривожно. Мрії несподівано швидко почали здійснюватись: через Люстіга вдасться зв'язатися з Комітетом, а після опублікування статті Літтла — вже написаної, до речі, — можна видрукувати й запис Наради наймудріших.

Невідомо, звідки дізнався Люстіг, але Тессі справді вивезла Літтла, щоб урятувати від небезпеки, яка нависла над ним. Зробити це було важко, бо професор не хотів слухати тверезих доказів. Історія з «фальшивим прогнозом» стала для нього каменем випробування своїх сил. Пасивний, коли йшлося про особисте, Літтл був непримиренний, коли торкалося суспільного. Сан-клейська трагедія стала для нього першим ствердженням тих похмурих прогнозів, які він проголосив ще сімнадцять років тому, коли вибухнули атомні бомби над Джапайєю.

Одразу ж після приїзду в Дайлерстоун з Сан-Клея професор написав полум'яну статтю. Знаючи, що його кар'єра вченого загинула назавжди, Ейр Літтл не захищав себе. Тож з тим більшою наполегливістю він прагнув стати на захист всього людства. Статтю Літтла, звичайно, не взявся надрукувати ніхто.

З Дайлерстоуна старий їхати не хотів, стверджуючи, що така втеча тільки припаде до смаку підлим наклепникам. Він навіть прагнув стати перед судом, наївно сподіваючись таким чином дістати широку трибуну.

Щоб умовити професора, Тессі довелося вдатись до хитрощів. Мовляв, доки там той суд відбудеться, Літтл може погостювати в свого колишнього друга, академіка Торна, і, маючи тепер уже беззаперечні докази, вільно переконає його, змусить виступити проти атомної зброї. Літтл погодився.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі знову їде з Дайлерстоуна додому.

Пливе назустріч машині широка смуга бетону. Посвистує вітер. Шурхотять шини. Дружньо підморгує зелене сигнальне вічко автоматичного шофера.

Заклавши руки за голову, Тессі дивиться вдалину, туди, де автострада тоне в нічній темряві, і думає про себе, про інженера Айта, про війну.

Коли б хоч звісточка від Айта, коли б хоч певність того, що він живий! Ось уже майже сім діб Тессі марно викликає його. Саме задля Айта вона щоразу їде в Дайлерстоун, недосипає ночей, рискує тим, що її, зрештою, схоплять і кинуть до в'язниці. Мовчить Айт. Може, вже й нема його на світі?

Куточком ока Тессі поглядає на годинник. Дев'яносто дев'ята. Ні, в цей пізній передранковий час навряд чи варто викликати. Ще сто хвилин — і почнеться новий день, дев'ятнадцятий день Місяця Весни.

Тессі зменшує швидкість: чим далі від Дайлерстоуна, тим менше шансів одержати відповідь. Хто знає, на якій відстані чути радіопередачу? Може, слід було б під'їхати до палацу Кейз-Ола якнайближче?

Рівно о нульовій годині Тессі зупинила «Ластівку», вийшла з машини, лягла осторонь дороги, серед високої духмяної трави. Майже без надії ввімкнула передавач, почала повторювати той заклик, який за сім діб врізався в пам'ять назавжди. І раптом у відповідь почула коротке шипіння — неповторний знак, що прозвучав для неї немов фінал переможної симфонії.

— Чую, «Сину», чую!.. Дякую, любий!.. — Тессі схопилася на рівні ноги, машинально промовила завчений текст. І тільки коли ще раз, на закінчення, Айт відповів коротким сигналом, дівчина радісно засміялась і озирнулась.

Ніде нікого навколо. Залягли в усі боки до обрію зелені трави. Звелось над планетою Рожеве Сонце і сходить Блакитне. Від кожного предмета простяглися довжелезні роздвоєні тіні, що покраяли автостраду на чудернацькі, химерні клапті.

Цього весняного ранку розвіялась грізна запона, яка досі закривала для Тессі Торн майбутнє. Дівчина тепер знала, що робити: насамперед треба розповісти батькові й Кольріджу про Нараду наймудріших, зв'язати їх з Комітетом Захисту Миру. Це загрожуватиме всім великою небезпекою, але вона буде не більшою за ту, що нависла над світом. Боротись — так боротись!

Ось у такому войовничому настрої Тессі й зайшла до рідного котеджу в атомній фортеці містера Кейз-Ола.

Вона запізнилася: професор Ейр Літтл не дотримав слова і встряв до суперечки з академіком Торном.

Вони стояли перед столом — блідий Літтл, багряний батько і незмінно спокійний Кольрідж. Ціла купа недокурків у попільничці й на підлозі, невимкнене світло, синці під очима у всіх трьох свідчили, що суперечка триває з вечора.

Коли до кімнати зайшла Тессі, Літтл урвав на півслові свої обвинувачення, похмуро привітався й сів. Батько докірливо похитав головою.

— Їхала цілу ніч?.. Ну, йди, спочивай.

— Ні, тату, спочивати не можна. Я чула кінець вашої суперечки і хотіла б дещо додати до того, що сказав професор Літтл. Він висловився недосить точно. Якщо ви з Кольріджем можете ще сяк-так виправдатись за вибух перших двох атомних бомб на території країни, яка напала на Монію, то коли почнеться третя всепірейська війна, на ваші голови ляже прокляття всього людства. Дочкою убивць я не хочу бути.

Страшними, переляканими очима глянув на неї батько. Сумно кивнув головою Кольрідж. Літтл одвернувся, щоб приховати злу, переможну посмішку. А Тессі відчула, як тоскно стислося серце, запалали щоки й вуха. Дочка повстала проти батька. Конфлікт міг цілком вільно призвести до остаточного й безповоротного розриву. І все ж відступати було вже пізно, коли б навіть вона хотіла це зробити.

Неквапно, намагаючись не пропустити жодного факту, Тессі розповіла сумну історію професора Лайн-Еу, передала майже дослівно зміст Наради наймудріших. В її крихітній записній книжечці зберігався довжелезний стовпчик цифр та чудних абревіатур, які нічого не розкрили б сторонньому, але визначали собою дати й суми, координати цілей на території Союзу Комуністичних Держав і кількість атомних та водневих бомб, які мають незабаром туди впасти.

Тессі говорила, не спускаючи очей з батька. Вона знала, що у нього хворе серце, яке може не витримати. Здавалось, до цього й ішлося. Торн дихав усе пожадливіше й хрипкіше, хапався за груди, але коли Тессі замовкла й кинулась за ліками, зупинив її.

— Говори. Хтось із нас збожеволів, — я, ти, Кейз-Ол — не знаю. Говори. Коли те, що ти розповідаєш, — правда, коли тебе разом з Лайн-Еу не обдурили комуністи, то я… Я тоді зроблю таке, що здригнеться весь світ!

— Присягаюсь — це свята правда!.. — Тессі поквапливо розкрила сумочку, витягла радіостанцію. — Дві години тому мені вперше відповів інженер Айт — людина, яка зуміла добути котушку з записом Наради. Йому можна вірити, татку! Він надішле ще одну, і ти почуєш усе сам…

— Не знаю… Не знаю, хто винний, хто правий. Ви всі проти мене. Я проклинаю сам себе. Але ви не хочете зрозуміти, що поява атомної бомби була такою ж історичною необхідністю, як і відкриття вогню первісною людиною! Адже під час другої всепірейської війни хрестовикам не вистачило хіба кількох місяців, щоб створити таку самісіньку бомбу, яка готувалась отут, в Лос-Алайні, і пошпурити її на Монію. Ви не хочете…

— Це все ми добре знаємо, Торн! — сухо, безжально промовив Кольрідж. — Сімнадцять років ми працювали пліч-о-пліч. Визнаю: я був тільки жалюгідним виконавцем твоїх дерзновенних задумів. Ти — справжній геній, коли йдеться про ядерну фізику. Але, даруй, в питаннях політики ти не підносишся вище за того середнього монійця, якому бракує розуму зазирнути в майбутнє. Ти чув, що розповіла твоя дочка? Ти зважив на те, що говорив Літтл? Три тисячі триста атомних і водневих бомб!.. Кому, як не тобі, знати, що це означає загибель усієї планети! І ці бомби вже стоять на стартових злагодах. Війна може спалахнути в першу-ліпшу мить.

Запала мовчанка. Професор Літтл, який протягом останньої години не промовив і слова, зітхнув і сказав нерішуче:

— Не хочу бути віщуном лиха, але скажу вам: я певен, що війна почнеться на початку Другого місяця цього року…

— На початку Другого місяця? — перепитала Тессі. — Чому ви так гадаєте, професоре?

— Тому що я власноручно за особистим таємним наказом Кейз-Ола склав найдокладніший прогноз погоди для Континентальної півкулі саме на цей час. Аналогічне завдання я виконував рівно сімнадцять років тому, коли планувалася висадка десанту проти хрестовиків.

— Так… — задумливо сказав Кольрідж. — Отже, лишається днів тридцять п'ять — сорок. Менш як місяць… Ти чуєш, Торн?

Академік не відповів. Схиливши голову, він похмуро дивився на купку попелу, що висипався з люльки. Сірий, безрадісний попіл… Чи не так спопеліли й світлі мрії? Навіщо було прагнути й дерзати, недосипати ночей, рискувати життям в ім'я науки, коли її досягнення принесли людям не радість, а неспокій, нові, ще не знані страждання?

Тессі розуміла батька. Вона і співчувала йому, і злостилась, що не зуміла знайти ще запальніших і вагоміших слів, які допомогли б старому покінчити з сумнівами, стати рішучішим.

— Тату, не сумуй… — Тессі легенько торкнулася його руки. — Мені здається, ще не все втрачено. Три декади тому я була свідком того, як одна жінка агітувала слухачів підписати відозву про заборону атомної зброї. Якщо всі люди…

— Постривай, Тессі… — Кольрідж нахмурився, потер рукою підборіддя. — Ти кажеш — відозва. А мені здається, що краще було б опублікувати протест найвидатніших учених країни. Наш друг Літтл говорить правду: сан-клейська трагедія повинна послужити останньою пересторогою тим, хто грається з атомними бомбами… А ну, доню, бери папір. Пиши: «Вчені протестують! Насувається лихо».

— Насувається лихо… — повторила Тессі.

І їй чомусь пригадався палаючий будинок професора Лайн-Еу, мляві пожежники, які так неохоче розмотували шланги, ніби чекали, доки пожежа розгориться дужче.

«Ні, ти не Псойс!..»

Лихо насувалося. Воно було ще невидиме й неусвідомлене, але вже відчутне, як ота задуха при чистому небі перед грозою.

Навесні Шістнадцятого року Атомної ери всю Монію охопив якийсь неймовірний шал. Газети, як за командою, урвали войовниче базікання і почали прозоро натякати на можливість «конструктивних переговорів» з Союзом Комуністичних Держав. Значно знизилися ціни. До мінімуму зменшилась кількість безробітних. Кейз-Ол знав, що робив. Шляхом досить сумнівних махінацій істориків Шістнадцятий рік Атомної ери був визнаний ювілейним для Монії. На честь цього свята мало не щодня організовувалися карнавали й гулянки, всілякі конкурси аж до змагання найвидатніших їдців макаронів та стрибунів на одній нозі.

Проте це були якісь неприродні, істеричні веселощі, які рано чи пізно мали скінчитися важким похміллям. І такий час наближався.

Айтові урвався терпець. Проклинаючи вимушену бездіяльність, він уже був ладний зважитись на який завгодно нерозсудливий вчинок і, мабуть, таки не втримався б, коли б не цілий ряд подій, які розгорнулися в палаці.

Головний слідчий натрапив на таке, що аж за голову схопився: докладна перевірка показала, що з звукозаписувальних апаратів викрадено понад п'ятсот котушок з магнітною ниткою — більш як дві тисячі годин запису розмов, які, певно ж, були не простою балаканиною.

За своєю посадою головний слідчий не тільки не підлягав Псойсові, а й міг контролювати його. Проте тут вже було не до субординації. Коли б Кейз-Ол дізнався про пропажу, і головний слідчий, і головний радіотехнік, та, певне, й камердинер трильйонера не могли б розраховувати на помилування. Безневинні винуватці прийшли до Псойса, щоб схилити перед ним свої голови і благати порятунку.

О, Айт чудово використав момент! Він, звичайно, нагнав жаху на обох і тільки в останню мить «зглянувся» — пообіцяв мовчати цілий місяць. Псойс наказав посилити розшук і провести йому до покоїв відводи головних потаємних ліній зв'язку — «для контролю».

Незабаром до цих двох приєднався третій — головний інженер. Під час розшуків цілком випадково було виявлено, що неприступність фортеці Кейз-Ола — нічим не обґрунтований міф.

Усі сто п'ятдесят поверхів хмарочоса пронизував найскладніший лабіринт каналізаційних та вентиляційних труб. На кресленнях вони проступали тонісінькими кольоровими лініями. Але коли дослідили одну з них, магістральну, то виявилось, що нею можна не тільки цілком вільно пробиратися з поверху на поверх, а й вилізти геть за межі палацу в безпечному місці.

Інженер Айт стояв біля одгвинченої кришки вентиляційної труби і мовчки хмурив брови. Як він міг проґавити оцю лазівку? Він захопив одну-однісіньку котушку з записом Наради та й носився з нею як дурень з писаною торбою, а тим часом цією трубою на волю було винесено понад п'ятсот котушок! Він з настирливістю мухи в'язнув до Мей, не знаючи, що його допомога була зовсім непотрібною і скидалася на провокацію. Тож чи дивно, що дівчина уникає навіть зустрічей з ним?

Прикро, гірко було Айтові. Все, що він пережив і зробив, зараз здавалося жалюгідним і непотрібним. Але дивна річ — це не пригнічувало, а додавало впертості, рішучості.

— Встаньте! — наказав Айт головному інженерові, який припав йому до ніг. — Ми всі винні. Даю вам рівно місяць строку. Злочинців спіймати! Жодних переобладнань труб не робіть — поставте лише сигналізаційні пристрої на кожному виході з труби. Дроти — до мене. Все!

Вранці наступного дня Айт вибрав принагідний момент і попрямував до покоїв Мей. О, тепер він знав, якого тону триматися!

Як завжди, Мей і не глянула в його бік, з підкресленою увагою слухаючи щебетання своєї гарненької покоївки, що розчісувала їй волосся.

Айт кахикнув. Той самий наслідок.

— Міс, мені треба вам доповісти…

— О, Псойс! — здивовано вигукнула Мей. — Ну що ж, доповідай.

— Літто, можеш іти.

— Ні, ні! — Мей затримала покоївку рукою. — Говори, Псойс.

— Літто, йди! — голос Айта прозвучав сухо, погрозливо. — Міс, ясновельможний щойно виїхав, а замінити його можете тільки ви. Головний слідчий просить негайної санкції.

— А, ну, це інша річ. Літто, прийдеш через годину.

Спершись підборіддям на кулачок, Мей мовчки, з посмішкою дивилася на Айта. Що виражав її погляд — зацікавленість, зневагу? Важко було сказати. Просто сині очі вигравали жвавими смішинками і чекали.

— Ну, слухаю, Псойс. Початок мені подобається. Якщо таким буде й продовження, я зміню думку про тебе.

— Хотів би цього, міс! — Айт перевірив, чи пішла покоївка, і замкнув двері. — Справа в тому, міс, що невідомими злочинцями у нас викрадено понад п'ятсот котушок з магнітофонним записом дуже секретних розмов. Головний слідчий знайшов лазівку, якою можна вільно вибратись за межі палацу.

— Ну, подумайте! — сплеснула руками Мей. — Отже, злочинці могли б проникнути й сюди? Який жах!

— Так, могли б. Головний слідчий, головний інженер і головний радіотехнік у нестямі. Вони благають мене, щоб я їх врятував…

— Звичайно, ти цього не зробиш?

— Звичайно, ні, міс. Я дав їм місяць строку, протягом якого вони мусять знайти злочинців. А лазівку я наказав не закривати, але обладнати сигналізаційною апаратурою і протягти від неї дроти в мою спальню. Чи правильно я вчинив, міс?

— Так, це слушно… — насупивши брівки, Мей серйозно, стурбовано хитала головою, а очі її аж променіли: «Добре, друже, добре! Ти, нарешті, знайшов і вірний тон, і вірний шлях! Навіть коли хто підслухує, не причепиться до жодного слова!»

— Гадаю, ясновельможному не слід про це говорити, аби не хвилювати завчасно.

— Я теж такої думки, Псойс.

Запала пауза. Айт гарячково обмірковував: у який спосіб повідомити Мей про операцію «Блискавка»? Підслухати не може ніхто: готуючись до цієї розмови, Айт вимкнув електронний мозок кібернетичної злагоди в кабінеті Кейз-Ола. Але розповісти про все прямо — не можна: Мей хоче мати за собою бодай найменшу лазівку на випадок провалу.

— Даруйте, міс, ваше весілля призначено на перше число Четвертого місяця?

— Так, Псойс. Адже ти читав шлюбний контракт?

— Справа з тому, міс… Я не знаю, чи маю право зраджувати таємницю ясновельможного, але… Бачите, він хоче влаштувати вам приємний сюрприз. Весілля почнеться точно о двадцять п'ятій годині дев'ятого числа Другого місяця маршем оркестру з трьох тисяч трьохсот музикантів… Я говорю це тому, що вам теж треба підготуватись. Ясновельможний любить влаштовувати сюрпризи. Дуже любить!

«Чи ж зрозуміє?»

Зрозуміла! Гострими синіми лезами блиснули очі. На мить збіглися брови. Здригнулися губи. І тільки голос лишився манірним, співучим:

— Я вдячна тобі, Псойс! Гадаю, ти не дуже завинив перед ясновельможним, відкривши мені цей незначний, але радісний для мене секрет. Проте, може, ясновельможний пожартував?

— Ну, гаразд, міс! — Айт зітхнув. — Хай мене ясновельможний навіть покарає, але вже розповім усе до кінця. Я сам читав його наказ.

Взяти б та й розповісти стисло: план «Блискавка» — в малахітовому сейфі. Секретне число замка — таке. Захисні пристрої — такі. Однак довелося правити теревені хвилин п'ять.

— Дуже вдячна тобі, Псойс!.. — Мей лінивим, машинальним рухом зібгала й скрутила в кульку той папірець, на якому Айт записав шифр замка. — В той день, коли я дістану право називатися місіс Кейз, я щедро обдарую тебе.

— Цей подарунок, міс, був би для мене найбільшою в світі образою.

І знову не сказано нічого зрадливого. Хіба ж не так мав відповісти хитрий, лукавий Псойс?.. А от Мей чомусь посмутніла, потерла рукою чоло, наче в неї заболіла голова.

— Псойс, дай-но мені мою сумочку.

Айт приніс. Вона розкрила цей химерний утвір майстерних виконувачів жіночих примх, витягла легесеньку мереживну хустинку і «зовсім ненароком» впустила на інкрустований перламутром столик розгорнутий аркуш паперу з офіційним штампом.

Клініка експериментальної медицини Державного департаменту Монії повідомляла містера Кейз-Ола, що каторжник Айт, який підло назвався містером Фейлем і завдяки цьому був прийнятий на лікування, помер від запалення мозку о 41 годині 80 хвилин 34 числа 8 місяця 15 року Атомної ери. Його тіло після розтину було спалено в крематорії клініки, про що складено відповідний акт. Свідчення підписали директор клініки професор Лайн-Еу та ще кілька видатних лікарів.

— Ні!.. — Айт сумно похитав головою.

Мей не повірила. Вона дивилася кудись повз нього, немов пригадувала давно минуле.

— Напишіть йому листа. Або я повідомлю його, і він напише сам.

— Це ні до чого, Псойс… — Мей зітхнула, перевела погляд на Айта. — Скажи, Псойс, ти зрадив свою коханку і власного сина?

Ну, що він міг відповісти? Доводити, що він не Псойс? Пояснювати, що інакше вчинити не можна було?

— Так, міс.

— Але той, хто зрадив один раз, зрадить і вдруге…

— Інженер Айт був теж такої думки, міс.

Вона зрозуміла. Схилила голову. Затиснула пальцями чоло.

— Міс, він вас зовсім не знав… і ви його теж. Він просив розповісти вам усе…

Жалібно здригнулися брови. Очі благали: не треба, не провокуй! Може, ти й справді друг, але не знаєш, які несподіванки приготував Кейз-Ол у своєму палаці! А губи прошепотіли:

— Говоріть… Говори, Псойс… Адже це вже минуле. Гадаю, ясновельможний не ревнуватиме.

І він почав говорити.

Несподівана поява батька. Нічна подорож. Готель «Комфорт». Жахлива розповідь про Уранію. Убивство рідних. Надлюдська, одчайдушна боротьба підлітка проти Кейз-Ола…

Айт хапався, перескакував з одного на інше, і йому здавалося, що найголовніше, найістотніше ще не згадане.

— …І я заприсягнув…

Він затнувся, глянув на Мей. Вона дивилася на нього широко розкритими очима і шепотіла:

— Не може бути!.. Не може бути!..

— …І от, коли Айт розповів усе це мені, я заприсягнув…

Він побачив, що заплутався. Помовчав секунду, поліз у кишеню комбінезона, витяг жовтий патрончик.

— Міс, цим патроном у день Наради наймудріших я хотів убити вас. На щастя, трапилася осічка.

Мей повільно заплющила повіки. Хитнула головою, немов одганяючи щось примарне, страшне, підвелася й підійшла.

— Ні, ти не Псойс!.. Ти… ти… — вона немов боролася сама з собою, з неймовірним припущенням… — Як тебе називала твоя коханка?

— Сой, міс…

Мей обхопила долонями його скроні, поцілувала в чоло:

— Спасибі, Сой… За те, що ти не вбив мене.

Айт знав: цей поцілунок присвячений пам'яті іншого, знак вдячності й довіри новому спільникові, але мимоволі млосно, гаряче стало в грудях…

А Мей вже знову стала дбайливою нареченою містера Кейз-Ола.

— Можеш іти, Псойс. Прошу тебе, пильнуй!.. Злочинці можуть спробувати пролізти отією трубою навіть сьогодні. Будь напоготові.

— Так, міс.

— Щоб ти не забував про свій обов'язок, я дарую тобі цей годинник. Його принесе годинникар… Між іншим, ясновельможний скаржився на свій настільний хронометр. Треба його оглянути.

— Дякую, міс. Гаразд, міс.

— Ну, йди.

Ось уже й про все домовлено. «Годинникар» огляне «хронометр», а сьогодні вночі «злочинець» зникне з палацу містера Кейз-Ола. Чудеса!

Все навколо було таким, як і завжди. Спокійним м'яким світлом сяяли люмінесцентні лампи. Не бронза і не граніт, а справжнє золото і мармур виблискували на монументальних стінах. Догідливо посміхаючись, вклонялися служники. Чорні велетні-вартові з алебардами в руках застигли біля дверей, мов статуї. Але все це — тільки зовнішнє, показне. Насправді палац містера Кейз-Ола живе складним потаємним життям. За масками покірних служників криються живі люди з їхніми радощами, болями й переконаннями… Хто він — оцей, що закляк у раболіпному поклоні? Не узнаєш, доки не настане вирішальна мить. І як хороше, що Мей не одна!

Безшумно йде Айт нескінченними коридорами палацу. Пильно обдивляється все довкола. Він щасливий і задоволений. В його свідомості відбувся колосальний злам. Месник-одинак, лицар величного двобою, скинув романтичні шати і став рядовим армії месників.

Півдня Айт ходив під враженням розмови з Мей і все поглядав на годинник. Та де ж той «годинникар»?

Аж ось у двері постукали. Низько вклоняючись, увійшов чоловік, такий непоказний, що Айт ніколи не звернув би на нього уваги, коли б зустрів десь в іншому місці.

Синій комбінезон нижчого служника. Рудувате волосся. Невиразні сірі очі. Великі, незграбні руки.

— Пане Псойс, міс наказала передати вам годинник і сповістити, що вона з ясновельможним іде на нараду промисловців.

Пильно, допитливо подивився на нього Айт. Чи справді ж це той, кому можна довірити таємницю неймовірної ваги і власне життя? Чи не зрадить він?

— Так ось, любий… Треба оглянути хронометр ясновельможного.

— Прошу, пане Псойс. На щастя, я захопив інструмент.

Вони йшли неквапно — суворий камердинер містера Кейз-Ола і полохливий нижчий служник.

Хто міг перепинити Псойса?! Хто насмілиться запитати, кого та для чого веде він у кабінет ясновельможного?!

Автоматично відчинилися перші, другі, треті двері. Рука Айта лягла на вимикачі охоронних пристроїв.

— Швидко!

Його нагадування було зайвим. Через кілька секунд «годинникар» опинився в сейфі і взявся за товстелезну теку.

На вузеньку смужку фотоплівки лягав страшний результат впертої, тривалої праці загону найвидатніших фахівців людиновбивства — плани й схеми, цифри й дати. Кожна цятка, кожен значок визначали собою життя і смерть мільйонів людей!

Неквапно, старанно «годинникар» поклав усе на місце, сховав фотоапарат і вийшов із сейфа.

— Ходімо.

Лишилося чи не найскладніше: винести плівку за межі палацу. Айт вирішив не відкладати цю справу. Ще по обіді він пішов до головного радіотехніка, щоб дізнатись, як ідуть справи, і нагримав на нього, що сигналізаційні пристрої почали обладнувати відразу на кількох поверхах. Безперечно, головний радіотехнік виконає наказ, а це значно полегшить справу.

Хіба важко знайти недолік, якщо треба? Зайшовши до зали, де біля отвору вентиляційної труби поралися два монтери, Айт одразу ж послав одного за головним інженером, а другого — за головним розпорядником.

Спритно, як мавпа, «годинникар» видерся драбинкою до отвору, прослизнув туди і тільки на мить затримався, щоб надіслати Айтові мовчазний знак прощання.

— Щасти тобі, друже! — прошепотів Айт.

Постоявши трохи, Псойс пошкандибав до головного адміністратора і небагатослівно пояснив, що той не долічиться сьогодні одного служника.

— Зрадник!

Головний адміністратор схвально хитнув головою. О, він добре знав, куди та як зникають ті, що постають проти Кейз-Ола!.. Серед десяти тисяч кімнат палацу є чимало таких, куди краще не зазирати.

Псойс був дуже задоволений, що його зрозуміли так швидко.

На Зорі Кейз-Ола

Кулі свистіли над головою. Вони клювали цеглу, сухо ляскали по залізу, дзвінко трощили скло.

Стріляли знизу — з вікон першого чи другого поверху. Сюди, на карниз, що простягнувся похилою небезпечною стежкою під стрімким дахом височезного будинку, звуки пострілів долітали приглушено. Але свист куль змушував серце холонути, тоскно стискатись у передчутті гострого влучного удару.

Кам'яний виступ фронтону досі захищав Тессі надійно. Але ось він скінчився, а попереду — кілька кроків, які треба пройти на очах у переслідувачів. Дівчина виткнулась з-за виступу і зразу ж одхитнулась. Їй в обличчя бризнули скалки цегли.

— Швидше, Тессі! — почувся приглушений шепіт.

Вона поборола страх і обережно пішла вперед. Пішла, бо досить спіткнутися — і не втримаєшся на карнизі, ляпнеш на землю з висоти одинадцятого поверху. А тут, як на те, ще біла сукня. На чорному тлі нічного неба її особливо помітно.

Щоб зробити двадцять кроків, треба не більш як двадцять секунд. А розтяглись вони, здавалося, на цілу вічність. І все ж дівчина не поспішала. Тільки коли до рятівного плескатого даху сусіднього будинку було вже зовсім близько, Тессі прискорила ходу, а потім стрибнула і раптом тихо зойкнула: вогнем обпекло праву ногу.

— Люстіг, мене, здається, поранено…

Він мовчки підхопив її на руки, оглянувся і побіг до дверцят, які вели на горище. В одному з темних, поснованих павутинням закутків Люстіг посадив Тессі на товсту балку, присвітив кишеньковим ліхтариком.

— Куди тебе поранено?

— Пробач, Люстіг, я, мабуть, помилилась… — дівчина обмацала ногу. Суглоб став гарячим і болючим, але крові не було.

— Звихнула… — висловив догадку Люстіг. — Бери мене за шию.

Тессі запротестувала, спробувала підвестись, але похитнулась і мимоволі ухопилася за Люстіга. Він підняв її і поніс.

Коли досі подорож була важкою, то тепер вона стала смертельно небезпечною. Звідси з горища до сусіднього будинку вів лише вузенький бетонований жолоб енергетичної мережі. Навіть удень без поспіху страшно пройти таким чортовим містком. А вночі, та ще з ношею на руках, зробити це значно важче. Люстіг зупинився на мить, глянув униз, перевів погляд на Тессі.

— Ти не боїшся?

— Ні, Люстіг… — Вона й справді не боялась, звіряючись на людину, яка кохала її. А тому, що відповісти взаємністю на це почуття дівчина не могла, то хоч висловила свою вдячність скупим потиском руки. Люстіг зрозумів її, більш нічого не сказав, тільки міцніше притиснув до грудей.

Висячий місток подолали щасливо. Але це був лише початок. З даху на дах вузькими карнизами, заплутаними переходами на горищах рухались оці двоє глупої ночі. Стрілянина вже вщухла, однак торжествувати було зарано. Переслідувачі могли ще перетяти шлях утікачам, і коли вони досі не зробили цього, то тільки тому, що Люстіг обдурив їх, несподівано змінивши маршрут.

Мешканцям Дайлерстоуна були добре відомі катакомби під вулицями міста. Але не всі знали, що й угорі над столицею Монії проліг шлях — найзаплутаніший лабіринт, яким можна цілком вільно пересуватися з будинку на будинок у межах кварталу, а коли використати повітряні містки енергетичних ліній та залізниць, то й в межах міста. Звичайно, такими шляхами може користуватись лише той, хто їх добре вивчив і має міцні нерви.

Тессі не могла б навіть приблизно уявити, де опинилися вони з Люстігом після двогодинної подорожі. Латаний залізний дах. Пожежна драбина, що звисла у темряву двору, схожого на колодязь. Химерні бліки світла від вогнів реклам, що снувалися на якомусь хмарочосі. Таких будинків у Дайлерстоуні скільки завгодно.

— Тут… — пошепки сказав Люстіг. — Тепер лізь за мною. Вісім щаблів униз — вікно моєї кухні.

Подолана й остання перепона. Юнак підхопив дівчину, проніс її через темний коридорчик до великої незатишної кімнати, посадовив на ліжко.

— Роздягайся і лягай спати.

— Люстіг!

— Ти даремно обурюєшся. Тобі доведеться грати роль моєї коханки лише в тому разі, коли нагряне поліція. Я спатиму в кухні.

— Пробач, Люстіг!..

— Не треба, Тессі.

Його погляд обмацав убоге убранство кімнати. Спалахи реклам на фасаді протилежного будинку освітлювали по черзі кожен предмет.

Шафа, стіл, ліжко… Нема навіть етажерки, бо робітник, який цікавиться книжками, автоматично зараховується до категорії підозрілих. Незатишно в кімнаті підпільника.

— Чудно сплітаються людські шляхи, Тессі, — задумливо промовив Люстіг. — Дві декади тому, коли ми ще не знали одне одного, ти, мабуть, не підозрювала, що цього вечора тобі доведеться тікати під кулями і ночувати в квартирі безробітного шофера… Не припускав і я. Дізнавшись, що ти дочка академіка й наречена барона, я майже зненавидів тебе.

— Я це відчувала, Люстіг.

— Пізніше я побачив, що ти — справжня людина. Але й досі ніяк не можу збагнути, чим зумів тебе полонити той барон?

— Барон?.. Про його титул я дізналась аж через місяць після знайомства. Мені відрекомендували його як талановитого інженера, конструктора космічних ракет. А чим він полонив мене?.. Відплачу тобі відвертістю за відвертість, Люстіг: я його не люблю.

— Не любиш?!. А ваше майбутнє весілля?

— Весілля не буде, Люстіг. Я ще не наважуюсь сказати йому про це прямо. На щастя, він учора одержав призначення на посаду головного інженера Зорі Кейз-Ола. Кажуть, тимчасово. На місяць. Ну, а ти можеш догадатись, що це означатиме. Адже професор Літтл говорив, що канцелярія Кейз-Ола цікавилася прогнозом погоди саме на цей період.

— Розумію, Тессі. А чи не можна використати цього барона для нашої справи?

— Навряд, Люстіг. Фредді Крайн — з числа тих, хто тільки на словах проти війни. Він, може, й справді ненавидить її, але покірно скорятиметься наказам і вбиватиме. Я вчора завела з ним розмову на цю тему. Він не зрозумів моєї іронії і запевнив, що ніколи не порушить присяги. Адже йому присвоїли звання полковника!

— Погано… — Люстіг замислився, затягуючись цигаркою.

По його обличчю в сутінках кімнати пробігали різноколірні промені, і від цього воно видавалося ще жвавішим і енергійнішим.

«Красивий… — з невиразним смутком думала Тессі. — Розумний і сміливий».

Коли б дівочий ідеал не знайшов своє несподіване втілення в романтичному образі інженера Айта, Тессі могла б закохатись у Люстіга. Але серцю не накажеш. Воно обирає само.

«Комуніст… — думала Тессі. — Справді, чудно сплітаються людські шляхи!»

Ні сама вона, ні близькі їй люди не відчували раніше особливої симпатії до комуністів. А виявилось, що тільки комуністи й здатні на боротьбу. Хто виступає проти війни, той повинен примкнути саме до них.

Тессі примкнула — і не шкодує.

Чого-чого не довелося робити Тессі за останніх півтори декади! Писати статті, поширювати нелегальні листівки, виступати перед людьми, збирати гроші для Комітету… Не все минало гладко. Скрізь було повно шпигунів Кейз-Ола. От і сьогодні поліція викрила підпільну друкарню, влаштувала там засідку. Коли б не пильність Люстіга, довелося б ночувати вже у в'язниці.

Вона ще раз глянула на свого товариша. Він перехопив цей погляд, немов чекав його.

— Скажи Тессі… наречений тебе дуже любить?

— Дуже, — відповіла вона сухо.

— А чи не зміг би він виконати твоє прохання і взяти мене на Зорю слюсарем, денщиком, підмітайлом — словом, ким завгодно?.. Скажеш йому, що я врятував тобі життя, втратив через це роботу, ну, й далі в такому ж плані.

Тессі підвела голову, нахмурила брови:

— Навіщо це тобі, Люстіг?

— Війну почне Зоря. Саме з неї полетять перші атомні ракети.

— Ну?

— Треба не допустити цього.

— Я поміркую, Люстіг.

— Гаразд.

Тессі в ту ніч не заснула й на хвилину. Дивилася широко розкритими очима на химерну гру світла за вікном і думала…

Те, що доводилося робити досі, не суперечило принципам людяності й гуманності. Той, хто вимагає миру, завжди правий. Запропоноване Люстігом належало вже до зовсім іншої категорії. На Зорі Кейз-Ола агітувати нікого. Щоб не допустити використання штучного супутника для запуску атомних ракет, треба захопити його в свої руки, знищити всіх, хто цьому заважає. Це буде боротьба не на життя, а на смерть. Люстіг і Фредді стануть ворогами. Загине той чи той, а може, навіть обидва.

І раптом виникло рішення: зробити все самій.

Тессі так зраділа, що одразу ж пошкандибала до кухні, збудила товариша і розповіла йому про свій план. Але він не поділив її захвату і лише кинув холодне, різке: «Ні!»

— Чому, Люстіг?

— Тобі не вистачить для цього ні сили, ні досвіду.

— Побачимо!

— Не побачимо, бо я забороняю.

— З якого такого права?! Я не звикла, щоб мною командували. Коли я вважаю за потрібне щось зробити, то й зроблю!

Люстіг насупився, глянув гостро:

— Вже розвиднілось, іди додому. Іди і забудь про мене та про всіх, із ким зустрічалась. Ти не туди потрапила. Анархісти приєдналися до Братства.

— Люстіг, що ти мелеш?!

— Я хотів рекомендувати тебе в компартію. А тепер бачу: ти просто свавільне дівчисько, здатне тільки гратись у революцію. Так, комуніст повинен бути сміливим і рішучим. Але насамперед — дисциплінованим. Ти потрібна тут, на Пірейї, бо з твоєю допомогою ми залучимо до руху прихильників миру ще цілий ряд видатних учених. На Зорі ж ти нічого не зробиш, тільки нашкодиш.

Може, це були й слушні докази, але Тессі не хотіла з ними погоджуватись. Їй здалося, що Люстіг просто хитрує, бажаючи зберегти життя тій, кого полюбив. І це було образливо, викликало у дівчини почуття різкого протесту.

— Гаразд, Люстіг, я піду. Але не забуду ні тебе, ні решти товаришів. Прошу дати мені завдання. Я виконаю його на Зорі.

— Іди! — холодно кинув він. — Завдання не буде.

Тессі розлучилась із Люстігом, повна образи, злості і непохитної рішучості виконати свій задум.

Як і гадала, Фредді зустрів її пропозицію захоплено. Батька вона повідомила, що на тривалий час виїздить з Дайлерстоуна. Він не заперечував. І тільки одна обставина ледве не зруйнувала всі плани дівчини: напередодні вильоту на Зорю їй надійшла поштою бандероль, в якій містилася обмотана кільканадцятьма шарами паперу стандартна котушка з магнітофонною ниткою.

— Коліщатко! — зойкнула Тессі, розгорнувши пакунок. — Любий, рідний, як я тобі вдячна!

Тессі поставила котушку в свій диктофон і прослухала її. Так, сумніву нема: це ідентичний запис Наради наймудріших!

Повна радісного передчуття, мчала Тессі на квартиру Люстіга. О, тепер вона доведе, на що здатна!.. Це вже не переказ Наради, якому вірили й не вірили — в усякому разі, не захотіли надрукувати в «Полум'ї», — а документ неймовірної ваги!.. Люстіг буде радий!

Можна уявити собі смуток і розчарування, які охопили Тессі, коли вона дізналася, що шофер Люстіг виїхав зі своєї квартири і адреси не лишив. Дівчина поткнулася на одну з нелегальних явочних квартир, але пароль уже було змінено, і її не визнали. Відому їй підпільну друкарню розгромила поліція ще того нещасливого вечора.

Лише на якусь мить відкрився перед Тессі потаємний світ мужніх та й закрився знову. Урвалися всі стежки. І це сталося тоді, коли їй, як ніколи, були потрібні спільники!

Любий, коханий! Ти зумів видерти у Кейз-Ола його найбільшу таємницю, то чому ж ти не порадив, що робити з оцією котушкою? Адже повторюється та історія, що мала місце сто днів тому: є що розповісти людям, але невідомо як. Професор Лайн-Еу звірився на Братство і загинув через це. А Тессі Торн сама перетяла стежку до комуністів…

Півдня Тессі ходила сама не своя, не знаючи, за що взятись. А потім вирішила: насамперед треба зняти з запису кілька копій. І без зволікань, бо ракета на Зорю вирушає завтра ввечері.

Повільно обертаються котушки магнітофона, тихо звучить холодний голос радника містера Кейз-Ола, а Тессі з нудьгою переглядає щойно одержані листи.

Ось вона байдуже, гидливо взяла конверт з офіційним штампом поліції містера Кейз-Ола. Мабуть, знову розшукують якогось із колишніх пацієнтів професора Лайн-Еу. Розпечатала… Що це? Випав аркушик з кількома рядками, написаними дуже знайомим почерком.

«Одержане розмножте в якомога більшій кількості екземплярів… — читала вона пошепки. — Частину розішліть поштою справжнім друзям, а решту тримайте до спеціального наказу».

Підпису не було. Лише в куточку стояли три літери: «С-Кл».

— Нічого не розумію… — прошепотіла Тессі. — Що саме треба розповсюдити?

Вона глянула на штемпель поштового відділення, пригадала, що цей лист принесено одночасно з бандероллю, і раптом збагнула: та йдеться про котушку з записом Наради! Літери «С-Кл» — не що інше, як скорочене «Сан-Клей»!.. То, виходить, коліщатко надіслав не Айт, а Люстіг?!

— Ну, що ж, товаришу Люстіг, я виконаю ваш наказ! — Тессі рішуче труснула кучерями. — Але дещо зроблю і проти вашої волі!

Ще одна ніч без сну. За цей час Тессі встигла зняти одинадцять копій запису Наради. Десять з них вона запакувала й вислала поштою в Лос-Алайн Кольріджу, а одинадцяту сховала в чемодан. Рівно о сімдесятій годині до дівчинизаїхав Фредді, а ще через п'ятдесят хвилин вони вже були на космодромі Ней-Льюс.

Хоч Тессі й не боялася майбутнього польоту у безповітряний простір, але уявляла його більш цікавим.

Все було прозаїчним і простим: на металевій естакаді, скупо освітлена променями небагатьох прожекторів, лежала гостроноса металева сигара. Звичайна рейсова ракета, вона вже побувала за межами атмосфери кількасот разів і втратила свій блиск.

Цю ракету проектував і конструював Фредді Крайн. Не дивно, що він одразу ж потягнув Тессі оглядати всю складну машинерію космічного корабля, з запалом пояснював призначення тих чи інших приладів. Тессі покірно хитала головою, але дивилася не на прилади, а на Фредді.

У військовій формі він був ще красивішим. Струнка широкоплеча фігура. Ідеально правильні риси обличчя. М'яке, хвилясте каштанове волосся. Розумні, лагідні сірі очі. Він задоволений з того, що Тессі, нарешті, слухає його, летить разом з ним аж ген куди, не лякаючись мертвої порожнечі Всесвіту! Він готовий зробити для своєї нареченої все, що їй заманеться… Ну, якого ще треба чоловіка?

Але ні, серце Тессі належить іншому.

— Фредді, я втомилась.

— Пробач, люба. Та ми вже зараз вирушимо.

Справді, довгу вузьку кабіну заповнили пасажири. Більшість із них, мабуть, летіли на Зорю не вперше, бо одразу ж натягали незграбні антигравітаційні скафандри і прив'язувались до низьких похилих крісел. З допомогою Фредді сяк-так впоралася з цим завданням і Тессі.

Через кілька хвилин закрився люк, у навушниках скафандра пролунала голосна команда, а потім почулось оте неприємне «ве-ве-ве», яке так вразило Тессі три місяці тому. Але тут, у кабіні, звуки були ще більш різкі, вдирались у вуха, примушували серце стискатись, а легені — затримувати подих.

З вогнетривких дюз ракети вилітали розжарені тугі клубки газу, а космічний корабель, переборюючи силу тяжіння, линув усе вище й вище. Тіла людей у ракеті притискувались до крісел, ставали неймовірно важкими.

Тессі здавалося: ще трохи — і кінець. Та ось замовкли двигуни. Закалатало серце в дівчини. Тіло стало легесеньке, мов пір'їнка.

Ще кілька разів, правда на короткий час, вмикались двигуни ракети. Потім почулось легеньке брязкання металу об метал. І, нарешті, Фредді торкнув Тессі за рукав скафандра:

— Виходимо.

Він припнув її на тонкий стальний трос і обережно потягнув до шлюзової камери, а звідти — до люка.

Тессі вилізла в отвір і відсахнулась.

Просто перед нею, у страшній пустоті на фоні чорної, утиканої гострими промінчиками незліченних зірок запони, висіло величезне, залите світлом прожекторів блискуче колесо з чудною багатобаштовою спорудою в центрі.

— Ну, поїхали! — почувся в навушниках скафандра голос Фредді. — Не лякайся!

Блиснув спалах. Щось смикнуло Тессі за пояс і потягло. Окрутнулась, подерлася кудись угору й ракета.

А колесо все наближалось і наближалось. Воно вже залягло на півнеба. На його ободі світилися численні віконця.

Картина була грандіозною і страшною водночас.

— Так ось ти яка, Зоря Кейз-Ола! — прошепотіла Тессі, пригадавши, що саме сюди засилали на каторгу комуністів. — Звідси не втечеш!

Вона не знала, що мікрофон ввімкненої радіостанції шолома підхопив її голос, розніс радіохвилями в усі боки, тому аж здригнулась, коли у відповідь почувся м'який баритон Фредді:

— І все ж були випадки, коли вдавалося втекти. Минулого року каторжник, на ім'я Айт, інженер, до речі, захопив поштову ракету і втік з Зорі. На щастя, не зумів упоратись з посадочним механізмом і розбився. Мерзотник був, кажуть, незвичайний.

Так ось звідки потрапив Айт до клініки професора Лайн-Еу! Так ось чому мститься він Кейз-Олу!

«Мій любий, присягаюсь відплатити за всі твої муки!» — в думці поклялася Тессі.

Тимчасом Фредді дотягнув дівчину до отвору шлюзової камери. Засичало повітря, розчинились невеличкі дверцята, і дівчина опинилася в покрученому коридорі. Там новоприбулих чекав невисокий чоловік у синьому комбінезоні.

Він відрекомендувався, похмуро посміхаючись:

— Інженер Проут. Тимчасовий головний інженер Зорі.

«І ти знущався з Айта?! — хотілося вигукнути Тессі. — Ти теж радів, коли довідався, що він загинув?»

Але вона, звісно, цього не промовила, а тільки холодно кивнула головою.

«Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»

Ніч. Величезний кабінет, сповнений зеленкуватої півтемряви. Масивний незграбний стіл, яскраво освітлений схованими під абажуром лампами. За столом сидить підстаркуватий чоловік у м'якому сірому комбінезоні і щось неквапно пише старомодною простенькою ручкою.

На аркуш лягають довгі рядки цифр… Старий щось підсумовує. На столі стоїть диктофон, але він не ввімкнений. Всю праву стіну займає велетенська електронно-обчислювальна машина, але на ній не жевріє жодна сигнальна лампочка. Навіть табло автоматичного покажчика біржових курсів не пульсує тривожними спалахами чисел, а дрімає, напівзаплющивши своє сітчасте велике скляне око.

Скрипить, скрипить перо старомодної ручки. Чоловік пише неквапно, раз у раз замислюється, втоплюючи погляд у куток, і тоді його очі стають мрійними, а губи шепочуть: «Так, так! Це буде добре!» Стоїть на столі незайманою скромна вечеря. За кріслом виструнчився служник і нетерплячим кахиканням нагадує, що вже час перепочити.

Мабуть, цього підстаркуватого чоловіка всі люблять і поважають. Он, бач, як побожно стежить лакей за кожним рухом пера!.. А ось до кабінету ввійшла юна красуня. Це, мабуть, дочка, а може, онука. Вона жартівливо видирає з його рук стило, куйовдить чоловікові ріденьке попелясте волосся: «Ну, досить, любий! Ви, певно, втомились?»

Яка ідилія!.. Старенький промисловець-консерватор. Старомодна ручка. Юна красуня — онука чи дочка…

Ні, хоч зовні все виглядає саме так.

«Старенький промисловець» містер Кейз-Ол ніколи не був консерватором. Ще двадцять років тому, коли тільки-но була відкрита ланцюгова реакція поділу ядра урану, Кейз-Ол сміливо кинув ученим понад п'ять мільярдів дайлерів — річний бюджет невеликої країни, дістав першу атомну бомбу і став монополістом у цій галузі. Під час другої всепірейської війни і в повоєнні роки Кейз-Ол, не шкодуючи витрат, створював десятки науково-дослідних закладів, які дали Монії і радіолокацію, і реактивну техніку, і електронно-обчислювальні машини, а Кейз-Олу — нечуваний зиск і становище наймогутнішої людини капіталістичного світу.

Старомодній ручці нема ціни, бо нею підписані договори про капітуляцію ворога після закінчення другої всепірейської війни. А писав цією ручкою містер Кейз-Ол зараз тому, що боявся довірити свої думки навіть диктофонові. На великих аркушах чудового паперу містер викладав той політико-економічний курс, якого повинна дотримуватись Монія та її васальні держави з початком майбутньої війни.

В мозку Айта відбивається кожна фраза, кожна цифра жахливої програми дії. Хочеться запам'ятати принаймні найголовніше.

Таке ж бажання світиться і в очах Мей.

— Все папери й папери… — наморщуючи лоба, вона згребла аркуші в купку і ткнула туди свого носа. — Фу, невже у вас немає радників, ясновельможний?

— Не треба, Мей! — Кейз-Ол забрав у неї папери, закрив долонею. — Тут нема нічого цікавого.

— О, коли так, я мушу прочитати все. Від першого до останнього рядка!

— Не можна.

— А я хочу!

— Ні!

— Ні?! Я ображусь, ясновельможний!

— Мей, це — справа не вашого розуму!

Примружились очі, метнули сині блискавки. Зсунулися брівки, і між них лягла вперта вертикальна риса. В голосі, який щойно бринів кришталевим дзвіночком, почулося зовсім інше, схоже на посвист кулі.

— Ясновельможний, якщо не помиляюсь, обіцяв одружитись із жінкою, яка виявиться розумнішою за нього?.. Я не претендую на такий розум і ще не стала дружиною ясновельможного. Але коли він хоче зробити з мене ляльку, хай вважає, що шлюбний контракт розірвано!

Сказала, окрутнулась та й пішла.

Нічого не відповів їй Кейз-Ол, тільки насупився і взявся до вечері.

Не вперше доводиться Айтові спостерігати такі сцени, але досі Мей була стриманішою. Зараз вона зважилася на далеко більше — і Кейз-Ол не вибухнув гнівом, проковтнув образу.

«Підтоптався старий, підтоптався!» — глузливо думає Айт.

Справді, протягом останніх декад здоров'я Кейз-Ола почало підупадати. Все життя, починаючи з дитинства, він дотримувався суворого режиму і ніколи не реагував на жіночі примхи. І ось тепер поламалося все. Це вже підходить старість.

Видно, що Кейз-Ол ось-ось визнає себе переможеним. Його рука вже тягнеться, щоб ввімкнути екран, покликати наречену. Але в цю мить лунає тихий мелодійний гудок, спалахує світна табличка: «Шеф поліції». І Кейз-Ол враз дивно змінюється. Він випростується, в його очах спалахують злі вогники: якщо хтось наважився потурбувати серед ночі самого містера Кейз-Ола — значить, сталося щось надзвичайно прикре, дуже несподіване.

Псойс мусить знати, що в таких випадках його присутність зайва. Він прямує до дверей, але так повільно, щоб почути бодай слово. І те, що він чує, аж обсипає його спину морозом, змушує серце витанцьовувати радісний і тривожний танець. Шеф поліції, затинаючись від страху, повідомляє, що його агенти затримали невідомого, в якого виявлено п'ятнадцять котушок магнітофонного запису Наради наймудріших. О сімдесятій годині над Дайлерстоуном промчав літак, який скинув кільканадцять тисяч листівок з скороченою стенограмою тієї ж Наради. Щойно одержано свіжий номер «Полум'я», цілком присвячений Нараді. Група якихось озброєних людей захопила телецентр «Ньюзлейн компані» і, відбиваючи атаки поліції, зараз веде передачу знову ж таки про Нараду.

Затримуватись далі небезпечно. Айт тихенько причиняє двері і зовсім не по-старечому швидко й енергійно іде коридором.

Ось і почалося те, про що тільки мріялось. Почалося так несподівано, так раптово, що аж не віриться.

Куди ж поткнеться Кейз-Ол? Як буде викручуватись хитрий, хижий лис?

Але трильйонер не тільки не розгубився — він намагається використати ситуацію на свою користь. Холодний голос чітко карбує слова:

— …Вимкнути струм у телецентрі, а якщо не можна, то в усьому районі!.. Негайно надрукувати мільйон листівок з підписом: «Центральний Комітет Комуністичної партії Монії». Зміст: заклик до загального збройного повстання; лозунги — експропріація всієї — підкресліть: усієї — приватної власності, заборона церкви, переслідування тих, що працювали на Кейз-Ола… Набрати й надрукувати сто тисяч екземплярів «Полум'я» з аналогічним текстом. Усе це скинути вранці з літаків.

Лише нечисленні одинаки підуть за фальшивими гаслами. Спровоковане Кейз-Олом збройне повстання буде придушено. А тоді розпочне свою роботу агітаційний апарат. Комуністів обвинуватять у фальсифікації, на них звалять вину за людські жертви. Хто згадає тоді про якісь там котушки з записом Наради?

— Поліцію і військо привести до стану бойової готовності. Намагайтесь не стріляти першими, зробіть так, щоб стріляли бунтівники. А тоді знищуйте все!

— Буде виконано, ясновельможний!

Клацнув вимикач, погас екран. Кейз-Ол підвів голову, подивився на Мей, яка, стривожена подією, знову примчала в його кабінет, і сказав глузливо, з викликом:

— Ну?

— Пробачте, ясновельможний! — Мей підійшла до нього, притулилася до щоки. — Я визнаю свою провину. Але визнайте і ви: не годиться принижувати гідність жінки… — Вона помовчала трохи і сказала вже іншим тоном, стурбованим, діловим: — Мене дуже непокоїть ця історія, ясновельможний! Ви запропонували геніальний план контрнаступу. Але чи не буде цього замало?.. Дозвольте мені висловити пропозицію, ясновельможний! А що коли б сенат видав закон про заборону атомної зброї?.. Комуністи добиваються його шістнадцять років. Вони грають на цьому, підбурюють усіх. Тож хай дістануть папірець… Ви мене зрозуміли, ясновельможний?

Кейз-Ол дивився на неї мовчки, вражено. Якщо він сам щойно наказав здійснити справді грандіозну за своїми масштабами провокацію, то його наречена пішла далі!

Законопроект про заборону атомної зброї!.. Гм… Навіть у нього, людини, що не гребувала ніякими засобами для досягнення мети, не вистачило нахабства вдатися до такого обману. А це ж справді слушна ідея! Треба тільки обумовити в законі, що Монія має право використати атомну зброю тоді, коли зазнає атомного нападу з боку ворога. Такий «напад» при потребі можна інспірувати дуже легко.

Він уже погодився з сміливою пропозицією своєї нареченої, але, недовірливий і обережний, ще зволікав, обмірковував, чи немає в такому маневрі якоїсь прихованої небезпеки.

— Ну, що ж, Мей… Може, так і доведеться зробити. Побачимо, як підуть справи.

Радісно спалахнули очі дівчини. Хай містер Кейз-Ол видає закон, сподіваючись порушити його в ту мить, коли план «Блискавка» вступить у дію. Зробити це далеко складніше, ніж він думає: війну не почнеш без людей, а кожна людина, незалежно від своїх політичних переконань, хоче жити. Тільки б Кейз-Ол не передумав!

Ця ніч була для Айта дуже тривожною. Він сподівався, що «конспіраторка Тессі» ввімкнеться хоч тепер. Майже дві декади тому вона гаряче подякувала йому за коліщатко, натякнула про якесь надзвичайно важливе завдання і попередила, що не зможе підтримувати зв'язок, бо виїжджає на невизначений час. Певно, й справді її завдання було серйозним, бо дівчина наївним шифром — за першими літерами окремих слів — передала своє прізвище — Торн.

Айт розгнівався тоді на дівчину за її нерозсудливість, попрощався з нею сухо й коротко. А тепер шкодує, турбується. Він звик до дзвінкого, схвильованого голосу Тессі Торн, до тих дивних її інтонацій, які чомусь знаходили відгук у серці, викликали спогади про власну юність.

Добре було б, коли б Тессі ввімкнулась. Запальне дівча може не розкусити провокаційного плану Кейз-Ола, ринеться в бій і загине. Комітет Захисту Миру!.. Айт тепер уже знає, що роботу в Комітеті поліція розцінює як належність до комуністичної партії, а це говорить багато про що. Нема сумніву, що саме такі дівчата і юнаки поширюють листівки, які завдали Кейз-Олу стільки клопоту.

Тессі мовчала. Айт сидів біля приймача аж дві години, потім махнув рукою і вимкнув апарат.

Події розгорталися зовсім не так, як хотів би Кейз-Ол. Ранком того дня літаки справді скинули величезну кількість провокаційних листівок. Одна з радіостанцій, нібито захоплена комуністами, проголосила заклик до загального збройного повстання. Але не дрімали й комуністи. Тисячі агітаторів вийшли на вулиці. Стіни забіліли відозвами. Гасла були короткими й чіткими: «Не піддавайтесь на провокацію! Женіть геть усіх, хто закликає до зброї!» І поліція не знала, як знайти причіпку для арештів, бо проти таких закликів не заперечиш.

А листівки з записом Наради поширювалися по всій Монії. «Розмножте і передайте справжнім друзям», — закликали комуністи. Диктофони, які з ініціативи Кейз-Ола поступово витіснили папір та чорнило, працювали на повну потужність. Те, що зовсім недавно було найбільшою таємницею, ставало загальновідомим.

Над Монією нависла примара атомної війни. Все, що говорилося на Нараді про Союз Комуністичних Держав, кожен монієць мимохіть прикладав до своєї країни.

Кейз-Олу щогодини доповідали про обстановку. З цих повідомлень було ясно, що провокація провалилась. Ніде ніхто не виступив зі зброєю, зате в цілому ряді районів Дайлерстоуна спалахнула паніка. Газет містера Кейз-Ола не купують. Комуністичне «Полум'я» вийшло величезним тиражем. У ньому вдруге вміщено статтю професора Літтла «Трагедія Сан-Клея», і реакція населення на цю статтю дуже тривожна.

— Так!.. Так!.. — сухо кидав Кейз-Ол у відповідь. Він був надто розумний, щоб у таку мить вдатися до зброї, і різко обірвав шефа поліції, коли той запропонував розстрілювати на місці всіх, хто поширює або читає комуністичні видання. Врятувати становище зараз могла тільки хитрість.

Вечірнє «Полум'я» опублікувало протест двадцяти семи вчених-атомників проти використання атомної зброї, заклик не допустити початку нової війни та вимогу громадськості притягти до суду Кейз-Ола. Шеф поліції доповів, що наказав арештувати вчених, які підписали протест.

І ось тут Кейз-Ол уперше по-справжньому розгнівався:

— Дурень! Зараз же скасуйте наказ і передайте справи своєму заступникові!

Він люто клацнув вимикачем і натиснув на кнопку з написом «Головний радник».

— Пане мій радник! Негайно приготуйте найлюб'язніші запрошення десятьом найвидатнішим атомникам. Завтра о тридцятій годині я прийму їх у Залі Рожевих Мрій. Натякніть пресі: містер Кейз-Ол хоче обміркувати питання про заборону атомної зброї.

Наступного дня, п'ятдесят четвертого числа Першого місяця, ранкові газети вийшли з величезними заголовками: «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби».

Приготування закінчується

Минула майже декада, а Тессі Торн усе ще не здійснила свій дерзновенний задум.

З Пірейї штучний супутник видавався жалюгідним кілечком, закинутим у безмежжя неба. Звичайно, свідомість враховувала відстань і масштаб, але й після такого корегування Зоря уявлялася спорудою неміцною й вразливою. Думалось: досить пробратися до найголовнішого пульта керування, смикнути за якийсь там рубильник — і розсиплеться Зоря Кейз-Ола, вріжеться в атмосферу планети вогненною зливою метеорів.

Так, з Пірейї все здавалося легкоздійсненним і романтичним. А насправді виявилось надзвичайно складним.

Штучний супутник зблизька мав зовсім інший вигляд. Його о́бід, зварений з корпусів кількохсот ракет, ряснів латками та рубцями. Внутрішній кільцюватий коридор з численними герметичними дверима та крихітні каютки, обставлені убогими металевими меблями, асоціювались хіба з в'язницею чи казармою. Жодної турботи про затишок. Зоря Кейз-Ола була всього-на-всього космічною воєнною базою, і цим визначалося все.

Фредді Крайн привіз свою наречену та й лишив її на самоті. Але Тессі це навіть подобалось. Як тільки організм призвичаївся до різкої зміни умов, вона почала дослідження Зорі Кейз-Ола самостійно.

Дівчина скористалася з свого виключного становища єдиної жінки серед персоналу, закинутого в міжпланетний простір острівця. Перед нею розкривали те, що, за інструкцією, становило таємницю навіть для сенаторів.

Але дані розвідки її не радували, а, навпаки, лякали.

Виявилося, що з великим метеоритом, здатним заподіяти значної шкоди, Зоря Кейз-Ола могла зустрітись один раз у сто мільйонів років. А проти маленьких були встановлені автоматичні гармати і кулемети, які, керовані радіолокаторами, розстрілювали їх на відстані.

Конструктори подбали не тільки про захист від метеоритної небезпеки. Вони припускали й можливість нападу. З цієї точки зору штучний супутник був неприступною фортецею.

Його могутнє озброєння автоматично знищувало все, що наближалося без радіосигналу «Я — свій». Кожен зі ста двадцяти секторів Зорі Кейз-Ола становив цілком самостійний вузол оборони і був боєздатний навіть тоді, коли всі інші виходили з ладу. Після завершення робіт місця людей у бойових секторах мали посісти електронно-обчислювальні машини, які скорятимуться тільки наказам радіоцентру Кейз-Ола з Пірейї.

Як шкодувала Тессі Торн, що не погодилася з пропозицією Люстіга! Те, про що вона довідалася, не лишилося б непотрібним тягарем, як це сталося зараз. Люстіг зумів би відшукати вразливе місце штучного супутника.

І все ж Тессі не занепадала духом. Вона вже знала ціну жалюгідному зусиллю одинака і нестримній наполегливості мас, тому й тут, в оплоті Кейз-Ола, насамперед шукала однодумців, які змогли б стати спільниками в боротьбі.

Деяка практика агітаційної роботи від імені Комітету Захисту Миру допомагала їй безпомилково розрізняти друзів і ворогів. Неабияку роль зіграла в цьому й похмура, набридлива обстановка космічної воєнної бази. Відірвані од рідних і друзів, люди прагнули щирості, інтимності. Протягом довгих місяців вони таїли одне від одного свої думки й почуття, небезпідставно побоюючись доносів. Молоденьке дівчатко не могло бути провокатором. Навіть найкрамольніше в її устах звучало природно, як одвічний протест жінки проти вбивства, знаходило свій відгук у серцях.

Лише кілька з багатьох недвозначно й жорстоко заявили, що хочуть війни і знищення Союзу Комуністичних Держав. Усі інші, навіть ті, що ненавиділи комуністів, були за мир. Тут, на штучному супутникові, де, незважаючи на всі застережні заходи, смерть стояла в кожного за плечима, зовсім по-іншому сприймались ті проблеми, які на Пірейї можна було розглядати з олімпійським спокоєм стороннього спостерігача. Одного разу Тессі побачила це наочно.

Молодий красень, командир сектора БМ, кидаючи хтиві погляди на принадну наречену нового головного інженера, патякав про мужність і патріотизм, про готовність загинути в боротьбі проти «варварів-комуністів». Тессі бачила, що він просто хвалько, тому дратувала його, навмисне висловлюючи пацифістські переконання в категоричній формі. Та ось несподівано заверещала сирена, а слідом за тим пролунав неймовірної сили вибух.

Командир сектора схопив Тессі за поперек, шпурнув її в отвір аварійного боксу і захлопнув герметичні двері.

На мить стало тихо. Потім почав наростати огидний тонкий свист. Він врізався у вуха, змушував серце стискуватись у тривожному передчутті.

— Одягайтесь, міс Тессі! Швидше! З камери виходить повітря.

Начальник хапливо натягав на себе скафандр. Він навіть не згадав про дівчину, яка ще не вміла користуватися таким одягом. Тессі довелося йому про це сказати.

Коли обоє одягнулись, командир сектора натиснув на важіль. З гуркотом відчинились важенні двері. Повітря відкинуло їх, як аркуш паперу, зі швидкістю звуку ринуло в космічний простір через ті два отвори, які зяяли в стінах командирської рубки. Їх пробив метеорит.

Чи, може, нечітко спрацювали захисні пристрої, чи після обстрілу гармат і кулеметів од метеорита випадково лишився більш-менш значний уламок, але він пронизав обидві подвійні стіни і шар захисного матеріалу між ними.

Як і раніше, сяяли сховані під товстими ковпаками електричні лампи. Як і раніше, мерехтіли циферблати електронно-обчислювальної злагоди. Але в цьому приміщенні вже панували смертельний холод і порожнеча.

Пишні квіти, які прикрашали командирську рубку, стояли зморщені, жовті. Вони ще трохи димілись: то міжпланетний вакуум викачував з них рештки вологи, перетворюючи рослини на чудні експонати страшного гербарію. Пташка в клітці над ними теж лежала нерухомою. Тессі простягла руку, щоб взяти безневинну жертву. Але негнучкі пальці пластмасової рукавички скафандра не мали чутливості. Хруснули випростані крильця, одвалились, немов зроблені з тонісінької криги.

Тессі глянула на свого супутника. Він дивився на пташку. Мабуть, йому уявлялось, що таке ж може в першу-ліпшу мить статися і з ним.

— Тепер ви згодні зі мною? — тихо запитала Тессі.

Він здригнувся, почувши її голос у навушниках скафандра, і так само тихо відповів:

— Згоден.

Розлучаючись з ним після того, як автоматичні прилади ліквідували пошкодження і рубку заповнило холодне чисте повітря, Тессі сказала:

— Коли вам дадуть наказ убивати — згадайте цю пташку!

Він уже оговтався і сховався за компліментом.

— Я пам'ятатиму її завжди, бо не забуду вас.

Так, більшість із членів персоналу Зорі Кейз-Ола війни не бажали. Але й борців за мир Тессі серед них не знайшла. Навіть ті, що були проти війни, посилаючись на присягу, заявляли, що доведеться виконати будь-який наказ. Адже кожного, хто порушить присягу, чекає смерть. Саме під страхом смерті людину примушували вбивати інших.

Тільки одного чоловіка на штучному супутникові Тессі ніяк не могла зрозуміти — Проута, того похмурого інженера, що зустрічав їх у день прильоту.

Він не подобався дівчині. Було в ньому щось таке, що змушувало насторожуватись, шукати в його словах прихованого змісту. Здавалося, що Проут уміє читати чужі думки.

— Ви — онука професора Лайн-Еу? — запитав він якось, перестрівши Тессі. І, діставши ствердну відповідь, сказав багатозначно: — Шкода, що він помер. Кажуть, він творив чудеса.

Ця фраза була сама по собі звичайною для розмови двох малознайомих людей. Але зразу ж по тому Проут сказав так, ніби відповідав на запитання:

— Каторжник Айт, про якого вам розповідали, зварював сусідній сектор — БЦ.

Тессі гмукнула, мовляв, їй до того немає діла.

— Вас, мабуть, цікавить, куди поділися каторжники з Зорі? Уявіть собі, трапився дивний випадок: одразу ж після закінчення будівництва у сто двадцятому секторі вирвало герметичні двері. Каторжники були без скафандрів. За кілька секунд загинуло понад сто чоловік. Усі — комуністи. Гангстери та вбивці лишились. Їх напередодні вивезли на Пірейю.

У Тессі болісно стислося серце. Вона зрозуміла, що це був за «випадок», але не могла збагнути, з якою метою розповідає про нього Проут.

— Що ж, божа кара…

— Так, — посміхнувся він єхидно. — Бог знає, кого карати. Між іншим, через декаду закінчуються останні роботи на ракетодромі. Там працюють сто п'ятдесят комуністів.

Тессі промовчала, і Проут нічого більше не сказав. Зате наступного дня розшукав дівчину спеціально для того, щоб показати в ілюмінатор.

— Погляньте, он до сектора БР транспортують водневу бомбу. З Зорі Кейз-Ола дуже добре обстрілювати Пірейю. Мабуть, ми незабаром і спробуємо це зробити.

Він знову посміхнувся так, що Тессі не витримала.

— Як вам не соромно!.. Невже у вас немає дружини, дітей?

Проут глузливо похитав головою.

— Немає, міс Тессі.

— Ну, тоді все ясно. До побачення!

Здавалося, його було приставлено шпигувати за нареченою головного інженера Зорі. В усякому разі, куди б не поткнулася Тессі, біля неї обов'язково опинявся Проут, щоб повідомити ще якусь із таємниць штучного супутника. З його уст ці повідомлення звучали провокаційно.

А обстановка загострювалась. Обстановка вимагала негайної дії. Почалося те, про що ніхто з обслуги Зорі Кейз-Ола навіть думати не хотів.

Ракета з водневою бомбою, на яку вказав Проут, була першою. Наступного дня прибуло ще дві. Через добу — ще чотири. А потім — десять.

Якщо досі на Зорі було невесело, то тепер стало аж моторошно. Тессі ще пробувала над силу посміхатись, жартувати, але на неї вже не звертали уваги. Та й сама вона все частіше й частіше забивалася до своєї каюти і мовчки, тоскно дивилася на далеку Пірейю.

Звідси рідна планета здавалася красивою й спокійною. Заткана блакитним серпанком, залита променями Сонць, вона вдень вигравала найрізноманітнішими барвами, а вночі виблискувала яскравими вогнями. Там вирувало життя. Там точилася боротьба. А на Зорі Кейз-Ола панувала страшна, замогильна тиша.

Ось, плюючись вогнем, безшумно причалює до космодрому величезна ракета. Дві крихітних комашини тягнуть за собою довжелезну сигару, заряджену смертю.

Вже аж двадцять секторів Зорі Кейз-Ола замкнені наглухо, озброєні ракетами з атомною начинкою. Сьогодні сорок четверте число. До початку Другого місяця лишилося десять днів. Щодня по десять ракет. Отже, похмурий прогноз професора Літтла справджується. Ніхто не триматиме ядерні бомби на штучному супутнику без потреби.

Значить, ці космічні ракети помчать на Пірейю. Треба негайно щось зробити… Тільки — що? Електронно-обчислювальна злагода, схована в товстелезній стальній оболонці, реагує лише на шифровані сигнали радіоцентру Кейз-Ола. Установлять бомбу на стартовій злагоді сектора, зачинять герметичні двері — і тоді вже туди не зайде жодна людина.

Мабуть, тільки одна людина зуміла б допомогти Тессі Торн здійснити її героїчний задум. Полковник Фредді Крайн дістав надзвичайні повноваження. Навіть комендант бази не має права заходити до сектора, коли головний інженер встановлює шифровану програму дії перед тим, як замкнути наглухо всю апаратуру. Один із конструкторів Зорі Кейз-Ола, Фредді Крайн міг би заподіяти їй все що завгодно. Але трильйонер розрахував вірно: той, хто створив штучний супутник, навряд чи заміриться на діло своїх рук.

Фредді спочатку не знав справжньої причини свого призначення головним інженером Зорі. Та після прибуття на штучний супутник першої ядерної бомби він схвилювався і заявив, що Тессі мусить негайно повертатися на Пірєйю.

— Любий, — заперечила дівчина, — а чи не думаєш ти, що коли почнеться атомна війна, в Космосі буде безпечніше?

— Так, це, мабуть, вірно, моя люба. Тоді лишайся.

Він не помітив іронії в її словах, не думав про те, що буде з тими, які не зможуть втекти у міжпланетний простір і не мають такого залізобетонного бункера, як під палацом генерала Крайна.

З болем, з жалем дивилася на нього Тессі. І оце вона мало не вийшла за нього заміж?!

— Фредді, але ж ти проти війни!

Він здивовано глянув на неї ясними-ясними очима.

— А хіба я коли-небудь висловлював агресивні думки?

— А оте он?.. — Тессі кивнула головою в бік ракетодрому. — Невже ти гадаєш, що водневі бомби несуть мир?

— Аякже, моя дівчинко! — він засміявся, скуйовдив їй волосся. — Хіба комуністи почнуть війну, якщо в небі над ними висить Зоря Кейз-Ола, заряджена ста двадцятьма найпереконливішими в світі аргументами?!

— А якщо війну розпочне Кейз-Ол?

— Цього не може бути, моя люба!

— Ну, гаразд. Я дам прослухати тобі один запис.

Тессі досі вагалась. У своїй коротенькій приписці Люстіг попереджав: можна звірятись тільки на справжніх друзів. Але зараз уже не можна гаяти жодної хвилини.

Фредді навіть не дослухав запис Наради до кінця.

— Люба моя, не знаю, як потрапила до тебе ця небезпечна річ. Прошу, викинь її і забудь про все. Це незграбна комуністична фальшивка.

Збігло ще кілька днів. Вранці п'ятдесят четвертого числа Першого місяця, коли в останню вільну стартову злагоду була встановлена сто двадцята ядерна бомба, Тессі покликала нареченого в свою каюту і суворо сказала:

— Заприсягнись своїм життям, що жодна з цих бомб не полетить на Пірейю, якщо на Монію не нападуть першими!

— Ти знову про своє?.. — Фредді незадоволено поморщився. — Це від мене тепер не залежить.

— Неправда!.. Присягайся!

— Ні, я цього не можу зробити. Трапляються випадки, коли саме превентивна війна дає можливість уникнути…

— Присягайся!.. — стиснувши кулаки, Тессі дивилася на нього з жахом і ненавистю. — Якщо ти цього не зробиш, я ніколи не стану твоєю дружиною.

— Ну, заспокойся, моя люба. Я…

— Іди геть! — вигукнула дівчина, вже не стримуючись. — Шлюбний контракт розірвано!.. Ти не почуєш урочистого хору на своєму весіллі. Тоді вже на весь світ гуркотітимуть атомні бомби!

І він пішов. Пішов з міною ображеної в найсвятіших почуттях людини, абсолютно переконаний у своїй правоті.

Тессі збирала речі. Вона вирішила вилетіти з Зорі Кейз-Ола першою ж ракетою.

Але до від'їзду Тессі вирішила неодмінно побувати на ракетодромі, щоб якось порозумітися з комуністами-каторжниками, попередити їх про смертельну небезпеку. Вже кілька разів вона поривалася туди, але виконати цей намір їй перешкоджав страх перед тривалою подорожжю у безповітряному просторі. Тільки в останні дні Тессі трохи навчилася керувати ракетницею скафандра і досить вільно пересувалася від ободу штучного супутника до його центральної частини.

Дівчині щастило. Ніхто не перестрів її на шляху до повітряного шлюзу, ніхто не перепинив, коли вона помчала до ракетодрому. І навіть там ніхто не звернув уваги на те, що до одного з каторжників на мить підлетіла людина в скафандрі, щось передала йому і одразу ж полетіла назад.

Тессі навіть не встигла роздивитись, кому віддала свою зброю. Запам'ятались очі, які дивилися на неї крізь віконце скафандра здивовано й розгублено. Вони були чорні, як у інженера Айта, і це її чомусь порадувало.

«Любий, як ти там? Ось уже багато-багато днів ти не чуєш голосу «Матері».

Засмучена, заглиблена в думки дівчина й не помітила, що взяла надто вбік. Замість наближатись, Зоря Кейз-Ола чудно поверталася боком, зводилась на ребро.

Коли Тессі, нарешті, зрозуміла, в неї аж в серці похолонуло. Негайно назад! Дівчина добре запам'ятала: щоб не збитися з маршруту, треба стежити за ліхтарем, який мав стояти точно в центрі червоного кільця на протилежному боці Зорі.

Тессі стріляла і з основних, і з бічних дюз скафандра, гальмувала і, нарешті, набрала потрібного напрямку. Тепер уперед!

Вона натиснула на кнопку і раптом відчула: щось трапилося. Дівчина глянула на лічильник ракетних зарядів. Стрілка стала на нулі! Тепер ні зупинитись, ні звернути. Може, пощастить схопитися за сигнальний ліхтар чи кільце маяка?

Все ближче рятівна Зоря Кейз-Ола. Дівчина у безповітряному просторі пливе повільно-повільно. Ліхтар пройшов стороною, далеко. Але кільце… Та ось же воно!

Крутнулася Тессі, рвонулася, знаючи, що зараз її життя залежить від частки секунди.

Тільки ні, не вистачило довжини рук, пропливло мимо товсте алюмінієве кільце з палахкотливими неоновими трубками. Воно все віддалялося, все ближче зсувалися одне до одного круглі віконця — ілюмінатори на поверхні Зорі Кейз-Ола. Нарешті вони перетворилися на світні цяточки, на ледве помітну пунктирну лінію.

Не затримаєш, не зупиниш повільного льоту. Може, мільйони й мільярди років мчатиме оцей скафандр зоряним простором, доки зіткнеться з якимсь небесним тілом. Але що з отакої зустрічі дівчині, яка сумно й тоскно дивиться на Всесвіт через прозоре віконце скафандра? Налякана й розгублена, вона в першу мить забула про радіозв'язок, потім покликала на допомогу і, не діставши відповіді, замовкла.

Вже не було ні страху, ні болю. Тільки прискорено стукало серце, відлічуючи секунди життя.

Перед очима в Тессі на чорному з блискітками оксамиті неба краплинкою крові жевріє Маррі — планета, названа так на честь древньопірейського бога війни.

А Тессі не хоче думати про війну, про смерть. Їй чомусь пригадується, що пірейські астрономи і досі не розкрили таємницю загадкових каналів на поверхні сусідньої планети. Їй хочеться вірити, що й на Маррі є життя.

Минула доба. Крихітна піщинка загубилася в космічному просторі… А в тій піщинці ще горить життя, стукає серце, снуються думки. В ній досі палає любов, палахкотить зненависть.

Байдуже й вороже дивиться Всесвіт на цю піщинку своїми гострими промінчиками-зірками.

Частина третя Загибель Уранії 

Сила проти сили

Темні ночі над Монією, над усією Пірейєю!

Примха природи, дивна несправедливість: майже всі планети системи Двох Сонць мають по кілька супутників, і тільки одна з них — Пірейя — пливе у космічному просторі самотня.

Де ти, грайливе місячне проміння, що сповнює пітьму сріблястим сяйвом, прозорим і чистим, як юнацькі мрії? Де ти, Місяцю — сонце закоханих?!

Нема такого супутника у Пірейї. Тож чи не тому так яскраво мерехтять над планетою незліченні зорі, грають-виграють уночі всіма барвами райдуги весняні квіти, світяться комахи.

…Крихітний світлячок, кумедний живий ліхтарик, помітив у темряві своє відображення, кинувся до нього та й ударився об прозору холодну перепону. Відразу ж по тому почувся радісний вигук:

— Є!.. — а ще через секунду збентежене: — Ні, це світляк…

На плескатому даху невисокого будинку стоїть телескоп, примітивний, застарілий прилад, з допомогою якого астрономи-аматори бачать не стільки те, що є насправді, скільки уявлюване.

Біля телескопа троє. Один, не випускаючи з зубів цигарки, щось неквапно обчислює в блокноті, освітленому кишеньковим ліхтариком. Другий, коротконогий товстун, нетерпляче тупцює поруч. А третій, припавши оком до окуляра телескопа, похапливо пересуває трубу приладу вздовж уявної лінії від зеніту на північ і назад. Мабуть, шукання триває довго, бо товстун не витримує:

— А дайте-но я зазирну, Літтл. В мене очі гостріші.

— Одну хвилинку, Торн… — професор Літтл прискорює рух телескопа по небесній сфері. — Я ж в юності мав сяку-таку практику з астрономії.

— Ні, досить, досить.

— Постривайте… — телескоп зупинився, потім трошки пересунувся праворуч. — Є!

— Світляк? — іронічно запитує Торн.

— Гляньте самі! — Літтл неохоче поступається місцем. — Ну, що?

Торн мовчить. Мовчить довго, затамувавши подих. І, нарешті, вимовляє так, ніби не вірить власним очам:

— Кольрідж, погляньте…

Той неквапно ховає блокнот, підходить до телескопа. В полі зору — звичайна картина зоряного Всесвіту.

— Неймовірно! — вигукує Кольрідж.

Аж біля краю кадра видніється невеликий світлий диск. Так собі — крихітна тарілочка, що швидко повзе поміж зірок. Без телескопа її важко навіть помітити. Але поява цього незвичайного небесного тіла знаменує факт неймовірної ваги: Союз Комуністичних Держав запустив свій перший населений штучний супутник.

— То поясніть мені, зрештою, що це за фокус? — не витримує Літтл. — Не могли ж комуністи побудувати його за одну добу?!

Академік Торн мовчить, посмоктуючи згаслу люльку. А Кольрідж сухо каже:

— Фокусу немає, Літтл. Є факт: ми, монійці, у Космос плазуємо, немов сліпі щенята, а комуністи знялись одним стрибком, і їх уже не наздоженеш. Не наздоженеш, Літтл!.. Ми побачили зараз те, що перевершує найдерзновеннішу фантастику: перемогу людини над силою всесвітнього тяжіння. Я певен, що оцей штучний супутник будувався, може, років десять. Але у безповітряний простір він піднявся навіть не за добу, а за кілька годин. Саме піднявся — повільно й легко, мов повітряна куля.

— Не вірю! — Літтл знову кинувся до телескопа.

— Даремно не вірите! — пирхнув Торн. — Отак і я двадцять років тому не вірив, коли мій вчитель, славетний Ейнт, радив мені взятися за гравітацію. Він твердив, що сила тяжіння викликається наявністю в ядрах атомів гравітонів — часток, які й досі не виявлені, але в принципі можуть бути усунені з тіла. А я, дурень, — він ляснув себе по великому опуклому лобі, — не повірив… І от маю: над Монією вільно пролітає штучний супутник комуністів. У першу-ліпшу мить з нього можуть пошпурити такий гостинець, що аж зашкварчить усе навколо.

— Он воно як! — іронічно засміявся Кольрідж. — Академік Торн занепокоєний можливістю прямого влучання атомної бомби в атомний центр Монії — Лос-Алайн!.. А чи не думаєш ти, що й комуністи мали право бути незадоволеними, коли над їхньою територією почала щодня пролітати Зоря Кейз-Ола?

Похмурі і мовчазні спускались оці троє з плескатого даху котеджу.

Але це була тільки одна з несподіванок, які приготувала їм ніч.

Ще з веранди друзі почули настирливі сигнали телевізофону.

Дзвонив професор Карейл — астроном, який перший повідомив їх про появу штучного супутника СКД.

— Де вас чорт носить?! — закричав він люто. — Негайно вмикайте телевізор!

— Що сталося, Карейл?

— Вмикайте, я вам кажу!

— На яку хвилю?

— На яку завгодно!

Кольрідж знизав плечима і ввімкнув телевізор.

Перебігли по екрану кольорові смуги, оформились у чіткі контури червоного прапора. І водночас прозвучали незнайомі мелодійні позивні.

— Та це ж прапор комуністів! — вигукнув Літтл.

— Увага! Увага! — почулося з динаміків. — Ви слухаєте й дивитесь передачу з штучного супутника Союзу Комуністичних Держав. Передаємо звернення Уряду СКД до президента, Сенату і всіх громадян Монії. Вчора, п'ятдесят третього числа Першого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, о тридцятій годині за міжнародним часом з території СКД стартував гравітоліт Зоря Надії — літальний апарат, побудований на новому, невідомому раніше принципі регулювання та усунення сили всесвітнього тяжіння.

Рвонувся вгору червоний прапор на екрані. Відкрив залиту світлом Сонць долину поміж височезних гір, спокійне блакитне озеро, а на його поверхні — сріблястий диск з численними віконцями-ілюмінаторами на ободі, з баштами радіотелескопів та радіолокаторів у центрі. Споруда була велетенська. Катер, який відпливав од неї, здавався мало не цяткою.

Не почулося жодного звуку, не пробігли навіть хвилі на дзеркальній поверхні води, коли гравітоліт піднявся над озером і, легенько погойдуючись, поплив навскоси вгору.

— Зоря Надії, — говорив диктор, — вийшла на орбіту сьогодні, п'ятдесят четвертого числа, о сімнадцятій годині двадцять дві хвилини за міжнародним часом…

На екрані тепер виднілася зоряна пустеля і величезний, яскраво освітлений диск на фоні запнутої в блакитний серпанок Пірейї.

— Штучний супутник СКД — це наукова лабораторія в Космосі та проміжна станція для майбутніх подорожей у Всесвіт. Однак, зважаючи на не спростовану досі урядом Монії чутку про те, що нарада мільйонерів під керівництвом Кейз-Ола вирішила розпочати війну проти СКД, уряд Союзу Комуністичних Держав доводить до відома всіх, що гравітоліт Зоря Надії обладнаний найсучаснішою зброєю і на всяку спробу вжити силу проти нього відповість використанням сили…

Картину зоряного неба закрив червоний прапор, пролунали позивні Союзу Комуністичних Держав. Програма повторювалась.

Кольрідж вимкнув телевізор, сів у крісло, втомлено заплющив очі.

— Сила проти сили… — сказав він тихо, ні до кого не звертаючись. — Ну, то як ви тепер розцінюєте пацифізм містера Кейз-Ола?

— Зрозуміло як… Тепер кожному дурневі ясно, що магнітофонний запис Наради наймудріших — фальшивка комуністів, бо інакше вони б не посилались на неї.

— Мабуть, я таки не дурень, бо мені це й досі не ясно… І ще мені не ясно, Торн, навіщо ти розповів Кейз-Олу про антиречовину? Я просив тебе не робити цього…

Не було нічого образливого в тоні голосу Кольріджа — відчувались тільки смуток та безнадія людини, яка зневірилась у всьому на світі. Але на академіка Торна ця фраза вплинула як удар батога. Він почервонів, схопився на ноги, закричав пискляво:

— Досить!.. Досить!.. Зрештою, інститутом керую я!

— Он як ви заговорили, Торн! — криво посміхнувся Кольрідж. — Ми були друзями сімнадцять років… Сімнадцять років мені здавалося, що ми робимо спільну справу, в якій є часточка і моїх зусиль… Ну, то що ж — маю честь!.. — він неквапливо підвівся, сумовитим поглядом обвів кімнату і вийшов.

— Даремно, Торн! — похитав головою Літтл. — Я дуже добре знаю Кольріджа: якщо він пориває, то назавжди. А це був ваш справжній друг… Мені шкода вас, Торн!.. На добраніч!

— На добраніч! — буркнув академік.

Він лишився один у великій вітальні, яка вмитьніби втратила свій затишок. Сів до столу. Обхопив голову руками.

Справді, навіщо було плескати про антиречовину?

Торн сам не міг збагнути, як це трапилось. Одержавши виклик від Кейз-Ола, він спочатку злякався. Гидко згадати: полохливо затіпалося серце, на чолі виступив липкий піт, а мозок пронизала думка: «Кінець! Каторга!» І, може, саме тому, що переляк виявився безпідставним, у наступну хвилину його заступило переможне, гоноровите почуття: сам Кейз-Ол запрошує найвидатнішого вченого Атомної ери спільно обміркувати питання про заборону атомної зброї!

Понад двадцять років працював Торн на Кейз-Ола, але бачив його тільки на екрані телевізофону, та й то вряди-годи. А сьогодні вранці довелось сидіти поруч. «Облишмо всяку офіційність! — заявив Кейз-Ол. — Кожен з вас нічим не поступається переді мною. Ви — мозок епохи, я — її серце. Настав час підкорити серце розумові».

Їх було десять на цій нараді. Десять справді найвидатніших фізиків усього капіталістичного світу. Семеро з них підписали протест проти використання атомної бомби. І саме до них звертався містер Кейз-Ол за порадою.

А радитись, власне, не було й потреби: на столі лежав готовий законопроект. Містер Кейз-Ол уже взявся за перо, щоб підписати його, і враз затримався.

— Ну, гаразд: ми відмовляємось од використання атомної та ядерної зброї… Але ж комуністи мають антиречовинну бомбу. Вони пошпурять її на нас, а ми… — він глузливо похитав головою і так виразисто глянув на Торна, що академік не витримав.

— Антиречовину ми створили! — Сказав — і сам мало не зойкнув у наступну мить: «Навіщо?!»

Тільки три здуру промовлені слова — а через них усе пішло шкереберть. Не встиг академік Торн доїхати додому, в Лос-Алайн, як уже всі телевізійні станції оголосили, що антиречовина створена, а Торну буде споруджено золотий пам'ятник за життя. «Золотий пам'ятник… Тьху! На біса мені той пам'ятник? Але, зрештою, чому я повинен ховатися з своїм відкриттям?! Може, Кольрідж просто заздрить, що його не тільки не викликали до Кейз-Ола, а й не згадали в повідомленні?.. Так, так, це дуже несправедливо… Негайно, завтра ж, слід виправити помилку… Звичайно, треба перепросити Кольріджа. Не гаразд вийшло. Але він зрозуміє…»

Старий втішає себе, хоч знає добре: справа не в пам'ятнику і не в заздрості. Втративши сім'ю, Кольрідж втратив смак до всього на світі. Його не приваблює ні слава, ні гроші. Не раз він говорив, що живе тільки заради науки та сім'ї Торнів.

«Не гаразд вийшло. Ой, як не гаразд!..» Академік Торн усе поглядає на двері: чи не з'явиться в них часом Кольрідж? Адже бувало раніше: посваряться трохи, а потім знову помиряться. Кольрідж завжди приходив перший: він розумів, що Торн просто надто запальний…

Але ні, цього разу все по-іншому. Кольрідж — єдиний друг — більш ніколи не зайде до цієї вітальні. Може, тільки заради Тессі…

Згадка про Тессі ще дужче роз'ятрює душу Торну. Як ніколи, він хотів би бачити її… і боїться цієї зустрічі. Боїться, бо не знає, як вона скінчиться.

Стрілки годинника непомітно пересуваються з поділки на поділку. І так само непомітно у вікна котеджу заповзають м'які півтіні світанку першого числа Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери.

Сота година — нульова година… Виткнулися з-за обрію золоті пасма променів, простяглись од усіх предметів двоїсті тіні.

— Дивно… — мимрить собі під ніс академік Торн, поглядаючи на алею, що веде до котеджу Кольріджа. — Ну, чого ж він затримується?

До вітальні просунула носа занепокоєна служниця. Тихо привітався, йдучи вмиватись, професор Літтл. А Торн нічого не бачить і не чує. Його погляд прикутий до алеї…

Раптом академік підхопився, кинувся до вікна…

Радісна посмішка застигла на його обличчі. Тільки чому це Кольрідж не йде, а біжить? Чому він не в комбінезоні, а в нічній піжамі? Що трапилось? Може, почалась війна?..

Кольрідж блідий як смерть, він мчить навпростець, через газон до вікна.

— Торн, дзвонив Фредді Крайн…

— Ну і що?

— Тессі…

— Що — Тессі?!

— Тессі заблукала в космічному просторі… Її шукають уже дев'яносто годин…

Гойднулась, попливла перед очима Торна кімната. Закрутилась у шаленому танку, потонула в темряві. І наче здалеку-здалеку чується незвично різкий голос:

— Візьми себе в руки!.. Негайно дзвони Кейз-Олу. Нашу дочку зараз може врятувати тільки він!

Торн кліпнув очима. Пітьма розвіялась. Над ним стояв Кольрідж з пляшечкою ліків у руках.

Ціна життя

Сутінки. Велика, просто умебльована кімната. Широке ліжко. На ньому лежить, вкритий пуховою ковдрою підстаркуватий чоловік. Він спить міцно, його дихання спокійне і глибоке. Так сплять люди після плідного дня напруженої творчої праці. Тільки мішки під очима старого та блідий колір шкіри свідчать про перевтому.

Все це Айт бачить на великому екрані в передпокої спальні містера Кейз-Ола.

Ще мить, і він рішуче натискує на кнопку:

— Ясновельможний. Змушений збудити.

Трильйонер спить чуйно. Він одразу ж розплющує очі; в нього не буває на обличчі того виразу пом'ятості, незадоволення, який виникає у щойно збуджених пасивних та безвільних людей. Здавалось, Кейз-Ол і не спав: його погляд насторожений, гострий. Постать напружується.

— Ну?

— Академік Торн утретє протягом години просить з'єднати. Сказав: «Якщо не з'єднаєте — висаджу в повітря Лос-Алайн!»

— Дурень! — кинув Кейз-Ол чи то Айтові, чи Торну. — Вмикай негайно!

Айтові дуже цікаво, що скаже Торн. Звичайно, справа аж надто важлива, коли академік наважився погрожувати самому містерові Кейз-Олу. Може, йдеться про антиречовинну бомбу? Адже цей неоковирний, коротконогий чолов'яга на так званій нараді вчених-атомників ляпнув здуру, що створив антиречовину. Саме здуру, бо видно було, як після цього він збентежився, втягнув голову в плечі й принишк. Аж не вірилось, що цей жалюгідний, підтоптаний товстун і є всесвітньовідомий Торн, чесний і принциповий, який створив атомну бомбу, а потім рішуче виступив проти неї, підписавши «Протест двадцяти семи»… Що ж він казатиме тепер? Зрікатиметься? Обвинувачуватиме?

Ввімкнувши лінію зв'язку з атомним центром Монії, Айт почвалав у свою кімнату і проробив аналогічну операцію там. В його апараті екрана не було, тому Айт не міг бачити співбесідників.

Розмова вже тривала. Академік не погрожував і не викривав. Він просив, канючив, як жебрак милостиню:

— Ну, хай не сто, хай п'ятдесят… Але тільки негайно, негайно!.. Через дві години буде вже пізно.

Кейз-Ол у відповідь гмукнув невизначено. Пропозиція, мабуть, вигідна, і Кейз-Ол у цю мить з чіткістю терезів зважує всі «за» і «проти», щоб потім сказати «так» чи «ні».

— Містер Кейз-Ол, Тессі можете врятувати тільки ви! Зрозумійте мене по-людському, як батько! Адже через вісім днів мало відбутись її весілля!

Айт нашорошив вуха. «Тессі? Тессі Торн». Айт присунувся ближче до апарата, потер пальцями чоло. Так, так… Мова йде, мабуть, про «Матір». Недарма ж вона мовчить понад дві декади. Спіймана? Їй загрожує страта чи каторга? Тьху, як по-дурному все вийшло, адже вчора академік був тут. Вибрати б слушну хвилинку і…

Але що можна було зробити? Навіть коли б Айт знав, що дівчина з дуже поширеним у Монії прізвищем доводиться дочкою академікові Торну, про це знайомство треба мовчати, щоб не зрадити ні її, ні себе.

Ці міркування перебігли в мозку Айта блискавично. А в наступну мить почувся голос Кейз-Ола:

— Я розумію вас, містер Торн. Відшукати людину, яка загубилась у космічному просторі, зрештою, можна. Протягом найближчої години на розшуки буде послано сімдесят п'ять ракет. Але гарантій я дати не можу. На який час вистачить кисню?

— З Зорі Кейз-Ола повідомили, що не більше як на дві-три години.

— Тоді — добре. Тессі Торн буде врятовано. Але…

Айт нервово підхопився, потім сів знову…

Тессі Торн… Припущення перетворювалось майже на певність, а уява малювала страшну картину: в світі невагомості повільно пливе скафандр, пластмасова труна, в якій замкнена ще жива людина. Кому, як не Айтові, колишньому каторжникові, зрозуміти жах цього безнадійного становища? Кисню на дві-три години… Бреше Кейз-Ол: навіть тисяча ракет не зможуть відшукати порошинку, яка блукає в безмежному Всесвіті. Радіолокатор не допоможе — пластмасовий скафандр не відбиває радіоімпульсів. Якби весь час працювала радіостанція в шоломі — її можна було б запеленгувати. Але чи догадається дівчина ввімкнути передавач?.. Мабуть, ні, бо інакше її вже давно б знайшли… Постривай, а чи не просить вона часом допомоги в «Сина»?

Похапливим рухом Айт висмикнув з-за комірця навушник, приклав його до кісточки за вухом, натиснув на кнопку.

Одразу ж виникло знайоме характерне шипіння передавача, а на його фоні — ледве чутний глухий стукіт. Айт наморщив лоба: що за дивні звуки?

І раптом вигукнув в нестримній радості:

— Жива!.. Це стукіт серця.

Мабуть, Тессі прилаштувала радіостанцію під грудьми. Може, дівчина забула вимкнути передавач, а може, він увімкнувся сам, від випадкового натиску на кнопку. В усякому разі, ця випадковість чи необережність врятує життя Тессі Торн. Врятує? Але як? Тільки цей крихітний тридцятикаскадний агрегат дозволяє чути передавач, який пливе зараз міжпланетним простором над Монією. Всі інші станції, хай навіть дуже потужні, але не настроєні спеціально, сприйматимуть слабенькі сигнали як електронний шум.

Віддати радіостанцію Торну? Може, коли б він стояв поруч, Айт зробив би це не вагаючись. Але Торн десь далеко, аж у Лос-Алайні. І ракети стартуватимуть, певно, з космодрому Ней-Льюс.

Пригнічений нерозв'язною дилемою, Айт навіть забув про розмову Торна з Кейз-Олом. Але поступово його увага почала насторожуватись, пам'ять мимоволі фіксувала слова, хоч свідомість їх ще не аналізувала.

— …Я не примушуватиму вас створювати засоби знищення. Ви очолите науково-дослідний інститут енергетики… Як і досі, я не втручатимусь у ваші справи…

— Де міститься той інститут? — голос Торна звучить приглушено.

Пауза. Потім лунає сухий смішок:

— В горезвісній Уранії, містер Торн!.. Сподіваюсь, ви не припускаєте, як комуністи, що це — воєнна база Кейз-Ола?

Торн не відповідав.

— Знов Уранія!.. — прошепотів Айт, стискаючи кулаки.

Пауза ставала нестерпною. Її порушив усе той же смішок Кейз-Ола:

— Якщо не заперечуєте, містер Торн, то, перш ніж дати остаточну згоду, ви, разом з кількома десятками екскурсантів, оглянете Уранію… Та що з вами?

— В академіка Торна погано з серцем! — холодно й різко сказав незнайомий голос. — Але він приймає всі ваші пропозиції, містер Кейз-Ол!.. Я — Кольрідж, помічник академіка Торна.

— Дуже приємно, містер Кольрідж. Запрошую вас також. А зараз — на все добре. Перша ракета стартує через десять хвилин.

У динаміку клацнуло, і все затихло.

«Он воно що!.. — з холодною люттю, з огидою думав Айт. — Навіть коли йшлося про життя дочки тих, хто створив атомну бомбу і таким чином дав Кейз-Олу нечувану могутність, він скористався з нагоди і зробив свій бізнес. Ціна життя людини. Яка ж йому ціна? За одне життя буде заплачено життям мільйонів…»

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… — стукає серце Тессі Торн.

— Тессі! Тессі!.. — гаряче шепоче Айт у мікрофон. — Це я, «Син». Обізвись хоч на мить! Зараз вилітають ракети тебе шукати…

Мовчить, не озивається дівчина. Тільки над вухом в Айта стукотить її серце: «тук-тук… тук-тук… тук-тук…»

«Крихітка» виходить на полідром

І знову нам доводиться вибачитись перед вами, читачу: переказуючи історію далекої Пірейї, ми зовсім забули про рідну Землю.

Як уже згадувалось, відправивши з Північного полюса нашої планети крихітну ракету-поштаря, космічний всюдихід, дотримуючись точно сімдесят третього меридіана західної довготи, вирушив на південь, до Америки. Покоротшавши майже на третину, споруда рухалась тепер значно швидше.

Кілька спроб дослідити незнану машину знов скінчилися сумно: літаки та вертольоти спалахували або розсипались у повітрі, не досягаючи мети. Всюдихід нікого не підпускав до себе. Кінець кінцем, довелося визнати право космонавтів на незалежність, право на недоторканність, підкріплене таким хорошим аргументом, як невідома зброя, проти якої захисту не було.

При виході з Арктики космічний всюдихід у районі Баффінового моря скинув ще кілька контейнерів, які, судячи з високого ступеня радіоактивності, були спорожнілими камерами для ядерного пального, знявся в повітря і з помірною швидкістю полетів низько над землею в південному напрямку.

На той час вже було закінчено фізико-хімічний аналіз оболонки космічної ракети. Результат досліджень приголомшував: виявилося, що метал, з якого вона зроблена, не що інше, як сталь. Але ця космічна сталь була така легка, що вільно плавала у воді, а твердістю не поступалась перед алмазом. Лишалось визнати, що, хоч ця сталь і звичайна за своїм хімічним складом, її атомну структуру перебудовано якимось новим, невідомим для вчених Землі способом. Проте навіть легкістю металу не можна було пояснити, як тримається у повітрі незграбний, здавалося, важенний всюдихід, як він рухається, не маючи ні гвинтів, ні реактивних сопел.

Пливла собі над Землею чудернацька споруда з величезними, схожими на бабчині очима, з притиснутими до тулуба численними химерними кінцівками. Пливла, немов легенька пір'їнка, не видаючи жодного звуку, інколи знижувалась, плазувала вулицями, зазирала в будинки, підхоплювала якусь із машин і знову злітала в надхмар'я. А звідти тоді сипався дощ деталей: потвора розбирала захоплений апарат до найдрібнішого гвинтика і все викидала геть. Мабуть, так космонавти вивчали земну техніку.

Через передмістя Нью-Йорка, острів Гаїті, Карібське море, Колумбію — такий був шлях оцієї споруди, яка по праву заслужила назву всюдихода. Людей вона не чіпала.

Просуваючись весь час на південь, всюдихід пролетів над Америкою і двадцять другого січня о десятій годині ранку за нью-йоркським часом приземлився точно на Південному полюсі.

І знов у напрямку сузір'я Орла полетіла крихітна ракета-поштар, супроводжувана радіовипромінюванням всюдихода. Двадцять п'ятого січня пополудні машина знялась у повітря і рушила на північ, до Азії. Це означало, що гості з іншої зоряної системи вирішили зробити подорож навколо світу через обидва полюси.

Треба віддати належне вченим Землі: вже не один з них виступив з припущенням, що саморухома потвора — просто дуже складний кібернетичний апарат, в якому немає жодної істоти. Більшість науковців поділяли цю думку, але широкі маси все ще сподівались побачити мешканців іншої планети, а льотчик Тертишний вперто запевняв, що навколо світу подорожує разом з космічними гостями і Павло Сєдих.

Так, Тертишний не помилявся. Павло Сєдих подорожував у всюдиході вже понад двадцять днів. Але він навіть не підозрював, що відвідав обидва полюси Землі і тепер перебував за сімнадцять тисяч кілометрів від того місця, де його було захоплено в полон.

Юнак спав. Мабуть, сон глядача після певної кількості сеансів біофільму був запрограмований ще конструкторами електронного мозку споруди. І справді: ніяка нервова система не спроможна витримати безперервне перевантаження.

Прокинувшись, юнак відразу ж натиснув на кнопку біоскопа: його турбувала доля Тессі.

В ту ж мить заяснів екран, і на нього почала наповзати металева потвора, майже така самісінька, як та, що витягла Павла з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська.

Юнак інстинктивно відсахнувся, але в наступну секунду вже заспокоївся. Він знав: оця машина, яка носить довжелезне прозове найменування — електронно-обчислювальна кібернетична злагода з самопрограмуванням на життєздатність, не заподіє йому шкоди.

Потвора сунула все вперед і вперед… Ось вона загрозливо підняла величезні клешні… І тоді пролунав незнайомий голос:

— «Крихітко», ти здуріла?!. Не впізнаєш?!

Машина ніби зрозуміла свою провину, враз опустила клешні, припала до ґрунту і поповзла геть.

Тільки тепер стало видно, що ця злагода невелика — хіба з п'ять людських зростів завдовжки.

Перед саморухомою кібернетичною злагодою на засніженій поляні посеред невисокого чагарника стояли два надзвичайно схожі між собою чоловіки: конструктор Інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав інженер Дейв та його брат Рум — пілот надстратосферної авіації.

Брати зустрілись дві години тому, вперше за багато місяців, але, крім офіційних слів, досі не сказали один одному нічого. Здавалося, ніби ця зустріч їх не радує. Майже так воно й було насправді.

Брати були близнята, дуже схожі один на одного. Їх часом плутали навіть родичі. І якщо в дитинстві ця дивна схожість тішила близнят, бо вони потрапляли в комічні ситуації, то пізніше вона стала для них обтяжливою.

Кожна людина, досягнувши певного віку, прагне мати свою індивідуальність і не хоче бути чиєюсь точною копією. Це прагнення призвело до того, що брати, які дуже любили один одного, з мовчазної взаємної згоди вирішили розійтись у різні боки. Вони по-різному одягались, зустрічалися з різними людьми, намагалися прищеплювати собі різні звички, але все це не допомагало. Їх однаково плутали. Безглуздість такого становища дратувала близнят, збуджувала глуху взаємну незадоволеність.

Після закінчення середньої школи брати одержали несподівану пропозицію: поїхати вчитись у Монію до Всепірейського інституту вищих знань.

Щиро кажучи, ні Рума, ні Дейва не приваблювала перспектива поїздки в чужий, ворожий світ. Але вони розуміли: треба! Монія відособлювалась дедалі більше. Руйнувались останні культурні та економічні зв'язки. Втратити нагоду на власні очі побачити досягнення монійської науки й техніки, ознайомитися з життям монійців — злочин!

Але ж і важко було їм, людям нового комуністичного світу, в тому Інституті вищих знань! Ні, вони не пасли задніх у навчанні — навпаки, одразу ж вирвалися з ще безликої маси зелених першокурсників і вже в другому семестрі почали складати екзамени за старші курси. Їх пригнічував сам дух розгнузданого цинізму, що панував в інституті, дратувало прагнення кожного з монійських студентів за всяку ціну зробити кар'єру. Звичайно, там були й чесні, але вони переважно тримались відособлено. Словом, близнята не знайшли друзів у Дайлерстоуні. Може, так тривало б до кінця їхнього перебування в Монії, якби не трапилась на їхньому шляху дівчина — студентка-першокурсниця.

То була неперевершена красуня з співучим ім'ям — Майола.

Бездоганна врода поєднувалася в неї з гострим кмітливим розумом і наполегливістю. Рум та Дейв познайомилися з дівчиною в спеціалізованій лабораторії кібернетики, куди мали доступ тільки найбільш обдаровані студенти.

З появою Майоли весь факультет автоматики Інституту вищих знань завирував. Мабуть, не було жодного студента, який байдуже дивився б на синьооку золотоволосу Майолу.

Але тільки до двох з усього факультету вона поставилася трохи інакше — насамперед, звичайно, тому, що це були люди з далекої Континентальної півкулі, представники Союзу Комуністичних Держав.

Нема де правди діти: і Дейв, і Рум закохались у Майолу до нестями. Спочатку, доки золотоволоса красуня кокетувала з ними, як з першим-ліпшим в інституті, вони, самолюбні й горді, намагалися не звертати на неї уваги. Та незабаром Майола зрозуміла їх і стала звичайною земною дівчиною, справжнім другом.

Вона майже нічого не розповідала про себе — тільки розпитувала. Союз Комуністичних Держав цікавив її як чудовий, казковий світ, у якому все не таке, як у реальному житті.

Говорили, що Майола нібито дочка видатного професора математики і знаменитої кіноактриси-красуні, які загинули кілька років тому при загадкових обставинах. Чи так це було — брати не наважувались запитати. В усякому разі, вона жила самітно, в маленькій комфортабельній квартирі поблизу Інституту вищих знань.

Незабаром обидва брати стали в цій квартирі звичними гостями. Вони щовечора приносили стрічки біофільмів з фондів посольства СКД і демонстрували їх на портативному проекторі — невинна хитрість закоханих, яка в умовах поліцейського режиму Монії могла б скінчитись сумно для всіх трьох. Романтична обстановка таємничості, аж занадто підвищена конспіративність підігрівали почуття близнят, роздмухували в них полум'я кохання.

Майола, звичайно, розуміла їхній стан. Часом її погляд перебігав з брата на брата, немов порівнював: хто ж кращий? Може, це було зовсім не так, але і Дейв, і Рум аж шаленіли від такого припущення. І одного разу обом урвався терпець.

Це було після перегляду чергового біофільму. Щойно погас екран, у кімнаті панувала півтемрява. Майола широко розкритими блискучими очима дивилась у просторінь. Певно, вона була все ще під враженням історії дівчини, яка в часи Революції, пожертвувавши собою, врятувала десятки тисяч людей.

— Я б зіграла таку роль, друзі!.. — Майола підійшла до письмового стола, витягла фотографію дуже схожого на неї юнака. — Ось погляньте. Це… — вона затнулась. — Це мій брат, друзі. Його життя — справжній подвиг!

Дівчина нічого більш не сказала, тільки похнюпилась. Мабуть, спогади були надто сумні, бо з її очей покотились сльози.

Дівчина більш нічого не сказала, і кожен з братів подумав, що саме присутність другого заважає Майолі розкрити своє серце.

Не змовляючись, обидва підвелись і попрямували до дверей. Зупинились у вестибюлі. Брати розуміли один одного без слів: хтось мусить поступитись.

— Я сюди більше не прийду.

— Я теж.

— Хай вибирає сама, якщо любить.

— Так.

Наступного дня, пославшись на поважні причини, брати до Майоли не прийшли. Дівчина запрошувала їх ще двічі, а потім образилась, перестала помічати колишніх друзів. В інституті вона з'являлась дедалі рідше, лабораторію кібернетики не відвідувала зовсім. А ще через деякий час Майола несподівано й таємниче зникла. Коротенький лист, що надійшов на адресу Рума, нічого не розкривав, тільки ще дужче роз'ятрив душу юнакові.

«Любий друже, — писала Майола. — Прощай назавжди! Не шукай, бо це нічого не дасть; не сумуй, бо я все одно не змогла б відповісти на твоє почуття, так само як і на почуття Дейва. Прикро, що ми розлучилися так по-дурному, але знай: де б я не опинилась, що б зі мною не трапилось, я ніколи не забуду вас обох! Наша дружба, ваша любов завжди підтримуватимуть мене, якщо мені буде дуже, дуже важко!»

Такий самий лист одержав і Дейв. Брати вирішили будь-що знайти дівчину. Але тій мрії не судилося здійснитись: через кілька днів по тому, після чергової провокації, монійський уряд примусово вислав з Монії всіх студентів Союзу Комуністичних Держав. Брати закінчували освіту вже на батьківщині: Дейв вступив на факультет кібернетики столичного університету, а Рум — до Вищої астронавтичної школи зовсім в іншому місті.

Така була історія їхніх відносин. Здавалося б, після зникнення причини, яка роз'єднала братів, спільна туга штовхне їх один до одного. Але так не сталося. Навіть тепер, коли минуло три довгі роки, відчуження не розвіялось. І коли б не збіг обставин, брати навряд чи зустрілися б сьогодні.

Рум щойно повернувся з тривалого відрядження. Як пілот-випробувач надстратосферної авіації, він досліджував граничні можливості нових ракетопланів на Далекій Півночі планети. В Інститут автоматики він приїхав зі скаргою на цілий ряд недоліків в обладнанні літаків і зустрів тут Дейва. Після того як Рум уладнав свої справи, Дейв повів брата подивитись на експериментальні машини. Насамперед він показав, звичайно, свою «Крихітку».

Це була надзвичайно складна саморухома злагода, оригінальна не стільки принципом дії, скільки своїм виглядом: вона скидалася на велетенського краба з плескуватим тулубом і численними гнучкими сяжками.

«Крихітка» вийшла на полідром Інституту автоматики сьогодні вперше. Може, її навіть не слід було б пускати на випробування, але Дейв хотів похвалитись нею перед братом.

Рум був захоплений. «Крихітка» скорялась кожному слову її творця, самостійно рухалась по химерно почленованій ярами та струмками території полідрому, уникаючи небезпечних місць і вибираючи найкоротший шлях до заданої точки.

Дейв дав своїй «Крихітці» завдання самопрограмуватись на максимальну життєздатність. Це означало, що електронно-обчислювальна злагода мусила в будь-яких умовах насамперед боротися за своє існування, Проте інколи логічність поведінки машини порушувалась. Так сталося і цього разу. Обминаючи уявні міни — шматки металу, заздалегідь розкидані по галявинці, «Крихітка» полізла просто на Дейва та Рума, на людей, яких вона зобов'язана була завжди поважати, не чинити їм нічого лихого.

— Мені це не подобається! — сердито сказав інженер Дейв і, підійшовши до споруди, поляскав її паличкою по клешні.

«Крихітка» ніби тільки й чекала цього доторку. Звідкись з ніші за клешнями вихопились тонкі сяжки, обмацали паличку, відштовхнули її геть.

— Заспокойся, дурненька! — сказав Дейв, простягаючи паличку вдруге. — Це безпечно!

Споруда прореагувала зовсім не так, як сподівався Дейв. Замість того, щоб завмерти, вона повільно піднялась на лапах-шасі і, погрозливо простягаючи клешні, посунула вперед. Скидалось, ніби й справді в оцій конструкції, де немає ні краплинки живого, прокинувся жорстокий і хижий інстинкт первісної тварини.

— Стоп!..

Споруда заклякла на місці, потім повільно опустилась.

— Ось бачиш? — Дейв обернувся до брата, незадоволено поморщився. — Я не критимусь перед тобою: моє бажання зробити «Крихітку» здатною до боротьби за існування призвело до того, що вона дедалі частіше починає виявляти ознаки свавілля…

— Ну, що ж, ти дав їй завдання боротися за існування яким завгодно чином, то й скаржитись не випадає… — промовив Рум. — Єдине, що тобі лишається, — це навчити її відрізняти справжню небезпеку від уявної.

— Ти, може, захочеш, щоб вона жертвувала собою заради загальної справи? — засміявся Дейв. — Цього, мабуть, не буде ніколи… — він глянув на годинника. — Стривай, я покажу тобі дуже цікаву річ… «Крихітко» — увага! Хай протягом години трапиться що завгодно; хай ти почуєш який завгодно сигнал — не рухайся з місця! Не рухайся з місця! Не рухайся з місця, аж доки я не промовлю: «Вперед!»

На барабанах пам'яті зафіксувались електромагнітні сигнали, на які перетворились звуки голосу Дейва, проаналізувались, порівнялися з відповідниками і лягли сигналом запису нової команди.

— Пильнуй!.. — Дейв ухопив брата за руку. — Зараз ти побачиш боротьбу між «страхом» і «почуттям обов'язку» машини…

Збігло ще кілька десятків секунд. Здалеку долинуло неголосне завивання сирени.

«Крихітка» вмить підхопилась, напружилась, готова рвонутись і помчати вперед на повну потужність свого ядерного реактора. Але електронна пам'ять загальмувала рухи споруди. Клешні злагоди підігнулись, вона кволо, ніби неохоче опустилась. А сирена все завивала й завивала. «Крихітка» почала підводитись вдруге — повільно, як тварина, що побоюється удару.

— Лежати! — голосно вигукнув Дейв.

«Крихітка» завмерла, проте вже не опустилась. Гуркіт двигунів у її металевому череві наростав, голоснішав, і раптом злагода, незважаючи навіть на команду «Стоп!», рвонула з місця і помчала навпростець у протилежний кінець полідрому.

— Цікаво, га? — блискаючи очима, засміявся Дейв. — «Страх» переміг… Насправді після сирени ввімкнулось спеціальне реле, яке подає тільки одну команду: «Найкоротшим шляхом — до сховища!» Для кожної з електронно-обчислювальних саморухомих злагод нашого інституту сирена асоціюється з найбільшою небезпекою…

— А що ж це за сирена? — поцікавився Рум.

— Незабаром над нашою територією пролітатиме Зоря Кейз-Ола. Сам розумієш, зовсім небажано, щоб фотографії саморухомих злагод потрапили до генерального штабу Монії.

Рум промовчав і тільки пізніше, коли над багряними хмарами невисоко над обрієм з'явилася Зоря Кейз-Ола, запитав:

— Читав повідомлення про Нараду наймудріших?

— Хіба це несподіванка? Рано чи пізно Кейз-Ол спробував би нас роздушити, навіть коли б сам загинув при цьому. Але як тобі подобається його неприступна Уранія?

— Падлюка! Витягнемо його й звідти!

Запала пауза. Брати проводжали похмурими поглядами осяйне кільце, яке неквапно котилося по східній половині неба просто на південь.

— Не було?.. — тихо запитав Рум.

— Ні… — сумно відповів Дейв.

Вони розуміли один одного: мова йшла про лист від Майоли.

— Які ми були тоді дурні… — кивнув Рум головою в напрямку руху Зорі Кейз-Ола.

— Дурні й сліпі. Ми бачили в ній жінку і не бачили людини. Пам'ятаєш оту фотографію? «Його життя — справжній подвиг!» — сказала вона тоді…

— А пам'ятаєш: «Я б зіграла таку роль»?

— Так…

Швидко сутеніло. Ось уже й погасли останні відблиски дня. Небо запнула темна ковдра, поцяткована яскравими зорями. А брати все ще стояли, задумливо дивлячись у далечінь. Рідні й близькі, вони водночас були безмежно далекі, бо їх роз'єднала надмірна схожість; по-безглуздому чужі, бо пройшла між ними жінка, яку забути несила, жінка, яка з'явилась на мить, щоб зникнути назавжди.

Зоря Надії зводиться над світом

Коли Рум повернувся з Інституту автоматики, його чекав наказ негайно прибути до Вищої Ради Праці та Оборони Союзу Комуністичних Держав.

Виклик не здивував Рума. Як пілот надстратосферної авіації, він часто діставав несподівані термінові завдання. Не здивувався він і тоді, коли начальник відділу реактивної техніки Вищої Ради, давно знайомий професор, подав йому папірець з офіційним штампом.

— Підете другим пілотом на гравітоліт Зоря Надії.

Він сказав це таким звичайним тоном, що Рум цілком машинально відповів:

— Єсть!.. — і раптом закліпав очима. — Даруйте, професоре… Як ви сказали? Гравітоліт?

Той лукаво посміхнувся:

— Погодьтеся, що точніша назва — мезонно-гравітонний резонатор скерованої дії — надто кострубата.

Рум збентежено поклав на стіл щойно одержане призначення.

— Я на гравітольотах не літав…

— А хто на них літав, мій друже?! — професор розкрив папку і дістав звідти аркуш цупкого паперу.

Це була фотографія велетенської, якщо судити з розмірів довколишніх предметів, споруди, схожої на диск. Понад її краєм, немов пружок на тарілці, тягнувся ряд ілюмінаторів. У центрі диск потовщувався, перетворювався на кільце сферичних башточок, які правили за основу численним антенам короткохвильових випромінювачів.

— Грандіозно!.. — прошепотів Рум. — Я думав, що Зоря Надії не більша за трансконтинентальну ракету, а це… Та це ж не гравітоліт, а справжній штучний супутник!

— Тому його й назвали Зоря Надії!.. — серйозно сказав професор. — А втім, для розмов немає часу. Краще давайте поговоримо ось про що: під час останнього випробування на Зорі Надії вибухнув один з резонаторів. Екіпаж зазнав великих втрат. Резерву підготованих навігаторів не вистачило, щоб поповнити екіпаж. Тільки через це ми й викликали вас. Хочу попередити — завдання небезпечне. Гравітоліт стартує менш як за добу, а вам ще треба хоч сяк-так ознайомитися з ним. Якщо у вас є хоч крихітний сумнів, відмовляйтеся зразу.

— Я полечу, професоре! — тихо сказав Рум.

— Ну, тоді щасти вам! — професор міцно потиснув йому руку. — Пильнуйте, Рум!.. Читали повідомлення про Нараду наймудріших? Зоря Надії стане Кейз-Олу кісткою поперек горла. Не виключена можливість, що проти вас будуть влаштовуватись всілякі провокації, аж до спроб знищити гравітоліт. Його автомати захисту працюють надійно, але й від вашої пильності залежатиме дуже багато.

— Я це розумію, професоре!

— Вилітайте негайно.

До озера Миру, велетенської штучної водойми посеред Скелястого пасма, ракетоплан Ради Праці та Оборони переніс Рума за одну годину.

Підлітаючи до озера, Рум припав до віконця ракетоплана і, коли машина, шугнувши вниз, нарешті прорвала хмарну запону над озером Миру, побачив на його поверхні яскраво освітлений прожекторами диск.

— Зоря Надії! — багатозначно промовив пілот ракетоплана, глянувши на Рума.

Не затримуючись ні на мить, Рум помчав з аеродрому до озера. Він здав свої документи комендантові об'єкта, одержав перепустку і разом з кількома новими колегами вийшов на пристань.

Зоря Надії зблизька справляла ще величніше враження. Катери, які сновиґали навколо неї, здавались мало не горіховими шкаралупками, а люди біля апаратури на зовнішній поверхні — крихітними комахами.

— Неймовірно! — щиро захоплювався Рум. — Невже ця велетенська брила металу здатна піднятись у повітря?!

— А певно ж! — посміхнувся у відповідь його сусіда. — Стривайте, здається, починають готуватись до пробного підйому.

Справді, люди на поверхні гравітольота заметушились і одне по одному зникли в отворах. В усі боки приснули катери, почали відпливати геть підйомні крани.

Дверцята люків зачинились. На спокійній поверхні озера Миру, виблискуючи в ранкових променях обох Сонць, лежав ідеально відшліфований диск. Він був органічним для цього пейзажу, де так чудово поєднувалась дика незайманість похмурих стрімких скель з довершеною красою прозорих суцільно скляних стін велетенських заводів, що тяглися понад берегом озера. На дзеркальній гладіні кольору щирого золота гравітоліт був мов срібна головка величезної заклепки, яку, здавалося, не зрушити з місця.

Та ось пролунав сигнал сирени, і відразу ж по тому «заклепка» почала повільно підніматись.

Все вище зводився диск. У якусь невловну мить металевий велетень, справжній літаючий острів, опинився в повітрі і повис нерухомо. Він тільки ледь-ледь погойдувався — чи тому, що подимав вітрець, чи тому, що не зовсім злагоджено працювали гравітонні резонатори.

— Неймовірно! — ще раз повторив Рум.

Коли б гравітоліт зараз опирався на полум'я ракетних вибухів, коли б під ним вирувала розбурхана струменями розжарених газів вода, а навколо все аж двигтіло б від оглушливого гуркоту — це здавалося б природним. Але ж тут було зовсім інше. Порушувався логічний зв'язок між явищами: велетенський розмір та, напевно, й вага тіла не відповідали легкості й безшумності його руху. Це було щось незбагненне, дивовижне.

Людина ще до свого народження потрапляє в кайдани всесвітнього тяжіння і не виривається з них навіть після смерті. Оцю найупертішу, найконсервативнішу силу досі можна було тільки компенсувати відцентровою силою обертання штучних супутників навколо планети або обдурити повною покорою: скоритись їй і позбутись ваги на короткий час вільного падіння. Але щоб так за своєю волею і бажанням зробити тіло чи абсолютно невагомим, чи надзвичайно важким — це вже було понад сподівання, перевищувало найдерзновеннішу фантастику.

Гравітоліт недарма мав форму диска: в його центрі були розташовані резонатори — підіймачі всієї споруди, оточені товстелезною суцільною стіною з кільканадцяти шарів бетону, свинцю та спеціальних високотемпературних сплавів. Перемога над силою тяжіння давалась нелегко. Щоб звільнити тіло від всюдисущих гравітонів, треба створити від'ємне речовинне поле надзвичайної потужності. Тільки завдяки тому, що в резонаторах гуготіло страшне полум'я безперервного ядерного розпаду, велетенська брила металу — гравітоліт Зоря Надії міг подолати силу тяжіння планети.

Рум побожно ступив на борт Зорі Надії. Мабуть, якби була змога, він одразу ж кинувся б вивчати потаємну суть процесів у резонаторах і складну апаратуру керування ядерною реакцією. Але йому не довелося навіть оглянути гравітоліт більш-менш докладно. Лишилося дуже мало часу, а Румові треба було підготуватись у першу-ліпшу мить замінити головного пілота споруди.

Приготування до старту закінчувалось. У протилежний бік озера про всяк випадок відвели москітний флот. Забиралися геть з своєю апаратурою кінооператори та репортери телевізійних студій. Годинник башти центральної споруди космодрому показував 29:90. Ще тисяча секунд, і прощай, Пірейє!

Довгим спіральним коридором Рум та перший пілот пройшли до центральної рубки, невеликого круглого залу, накритого прозорим сферичним ковпаком, а звідти — на спостережний майданчик, оточений легенькими металевими поручнями. Незабаром сюди вийшов увесь екіпаж, двісті двадцять сміливців, щоб востаннє глянути на рідну планету і попрощатися з друзями.

За сім хвилин тридцята година. Пролунали мелодійні позивні Союзу Комуністичних Держав. Спалахнув екран на фасаді космопорту. На ньому виткалось рельєфне зображення сивої високочолої людини — Голови Вищої Ради Праці та Оборони.

— Щасти вам, друзі! — сказав він схвильовано. — Людство запам'ятає цю мить назавжди. Вона буде зафіксована не тільки як найвидатніше досягнення творчого розуму. Зоря Надії зводиться над світом у той час, коли йому загрожує найбільша небезпека! Пильнуйте, друзі! І ще раз: щасливої вам путі!

Повільно розплився, зник образ. Пролунав сигнал сирени, і всі неквапно попрямували на свої пости.

До головної рубки керування зайшли троє: капітан корабля — вже немолодий, суворий з виду академік, перший пілот і Рум.

— Усім приготуватись! — пролунало з динаміків.

Це почала діяти головна електронно-обчислювальна споруда гравітольота, його електронний мозок. Тепер людям лишалося тільки контролювати та скеровувати дію апаратури.

— Увага, вмикаються резонатори!

Легенько завібрував корпус металевого велетня, і Рум відчув, що кожна частка його тіла ніби відштовхується від інших, повільно піднімається догори. Це був зовсім не той стан, який охоплював пілота ракетоплана в світі невагомості. Там тіло позбувалося гравітаційної взаємодії швидко, а тут воно немов проціджувалось через якесь невидиме сито. Це було дуже неприємне відчуття, якого хотілося позбутись якнайшвидше.

Рум поглянув ліворуч. Припнуті ременями до низьких зручних крісел, капітан та перший пілот, мабуть, відчували те саме, що й він. Обличчя в обох зосереджені, вкриті дрібними краплинками поту.

— Старт!

Вібрування посилилось. Тепер через усе тіло згори донизу, здавалося, з шаленою швидкістю почали пролітати незліченні крихітні кульки. Вони торкались нервів, лоскотали їх, намагалися потягнути за собою. Кульки виростали, ставали гарячішими, перетворювались на розжарені краплинки, які з'єднувалися в суцільний потік розплавленого металу. Вже не можна було дихати, свідомість паморочилась, зупинялося серце.

І раптом оцей нестерпний стан змінився відчуттям незвичайної легкості, вільності.

— Резонансний бар'єр перейдено, — прозвучало з репродукторів лаконічне повідомлення. — Той, хто почуває себе погано, повинен негайно звернутися до лікаря.

Ні, Рум почував себе чудово! Тільки серце билося прискорено, але то від радості, від гордовитого почуття перемоги.

Він одв'язався від крісла, легким рухом руки підкинув своє тіло вгору. Схопився за поручень у вищій точці прозорого сферичного ковпака, що прикривав центральну рубку.

Гравітоліт уже висів над планетою. Озеро Миру посеред диких гір видавалося блискучим дзеркальцем, кинутим на барвистий килим. А зовсім поруч з літаючим островом пливли грайливі хмаринки.

— Чудово! — захоплено вигукнув Рум.

— Хай йому біс! — похмуро відповів перший пілот. — Я просто починаю боятися цього резонансного бар'єра.

Але й він, звичайно, бурчав більше для годиться. Навряд чи хоч одна людина на борту Зорі Надії не відчувала зараз нестримної радості, не проводжала палким поглядом рідну країну, яка ховалася за хмарами.

Все вище й вище безшумно підіймалася Зоря Надії. Це нагадувало політ аеростата.

Рух Зорі Надії був не швидкий. Вона справді спливала, наче мильна бульбашка, бо, крім виштовхувальної сили повітря, на гравітоліт не діяло ніщо. Але чим вище підіймалася Зоря Надії, тим розрідженішою ставала атмосфера, а, отже, зменшувалась і підіймальна сила гравітольота.

— Увага, вмикаються ракетні двигуни! — попередив автомат керування.

Тепер, крім вібрації, яка вже стала звичною, відчувалося легеньке тремтіння всього корпусу гравітольота. Потім виник неголосний басовитий гуркіт.

На найнижчому прузі гравітольота спалахнуло вогняне кільце. Струмені розжарених газів летіли вниз і вбік, Зоря Надії прискорила свій рух і водночас почала обертатись. Вона перетворилася на штучний супутник планети: коли будуть вимкнені резонатори, обертання гравітольота дасть відцентрову силу, яка поверне тілам частку ваги.

Сутінки, які оточували летючий острів, густішали. Усе виразніше проступали зорі. Пірейя стала схожа на плескатий корж, наполовину освітлений променями обох Сонць.

Нарешті пролунала довгождана команда:

— Увага, приготуватись! Резонатори вимикаються!

Миттєвий струс всього організму — так, ніби по ньому пробіг струм високої напруги, і враз усе тіло охопило відчуття легкості, вільності.

— Гравітоліт вийшов на стаціонарну орбіту, — стисло доповіла електронна злагода. — За показами локаторів, до Зорі Кейз-Ола вісімнадцять тисяч сімсот двадцять три і три десятих милі.

Все було спокійно. Штучний супутник Монії не подавав ніяких ознак життя.

І тільки о нульовій годині за міжнародним часом, через вісімдесят три години після виходу Зорі Надії на орбіту, пролунало перше зведення спостережного поста.

— В напрямку Зорі Кейз-Ола перехоплені дивні сигнали — благання про допомогу. Здається, хтось заблукав у міжпланетному просторі.

— Ввімкніть! — тихо наказав капітан.

Якийсь час з динаміків телевізофону чулося шипіння невідомого передавача, потім хтось простогнав:

— Допоможіть… Кисень кінчається… Я лечу не знати куди… Допоможіть… Я — Тессі Торн.

— Провокація! — сухо сказав головний пілот.


— Тессі! Ввімкнись ще хоч раз! Я — Фредді!

Лунає в рубці керування Зорі Надії тоскний чоловічий голос. Він благає невідому Тессі ввімкнутись хоч на хвилину, виявити своє місцезнаходження радіохвилями передавача. Але та не відповідає. Хто знає, що трапилося з нею. І тільки байдужий екран локатора розкриває трагедію, яка відбувається в міжпланетному просторі над Пірейєю.

Ось велике світле кільце, Зоря Кейз-Ола. За кілька тисяч миль від неї цяточка — скафандр Тессі Торн. А далеко-далеко збоку — ще одна плямка: мабуть, та ракета, звідки волає Фредді. Вона рухається швидко, але не в потрібному напрямку.

— Не розумію! — сердито сказав Рум. — Невже в нього немаєлокатора?

— Що ж тут розуміти? — сухо відповів капітан. — Наші скафандри пластмасові і не відбивають радіохвиль, щоб автомати протиметеоритного захисту не розстріляли того, хто опиниться поза штучним супутником. Мабуть, монійці теж використали цей метод.

— Але…

— Але чому бачимо ми? — кивнув академік в бік екрана. — Це — інфралокатор. Наскільки відомо, таких приладів у них нема.

Спочатку ця історія дуже скидалася на провокацію: адже на Зорі Кейз-Ола, звичайно, жінок немає… Але після того, як інфралокатори сфокусували точно і на екрані з'явилась ота цяточка, сумніви зникли: в космічному просторі загубилася людина.

Рум не міг байдуже дивитись на клятий екран і вийшов з рубки керування. Та незабаром капітан знову покликав його.

— Збирайтесь. Вирушите на розшуки Тессі Торн, — наказав він.

— Єсть! — радісно відповів Рум. — Взяти з собою лікаря?

— Обов'язково.

Збігло ще кілька хвилин, і з шлюзової камери Зорі Надії повільно виплив красень ракетоплан. В його кабіні троє: Рум, бортмеханік і немолодий уже лікар.

На ракетоплані не було інфралокатора, тому очікування майбутньої зустрічі в Космосі ставало дедалі більш обтяжливим. Хоч яскрава лінія Зорі Надії веде літак у потрібному напрямку, Рум раз у раз вмикав астротелевізор і мовчки, допитливо дивився в очі капітанові. Той хитав головою: все, мовляв, гаразд.

Двигуни ракетоплана працювали на повну потужність. Він усе ще розганявся. Але вже надходив час, коли треба було починати гальмування. До скафандра Тессі Торн лишалася половина відстані.

— Гальмую! — доповів Рум.

Швидкість ракетоплана з кожною секундою зменшувалась. До тієї точки простору, де мав бути скафандр Тессі Торн, він наближався усе повільніше і, нарешті, зупинився.

— Шукайте! — наказав капітан Зорі Надії з екрана астротелевізора.

Легко сказати — шукайте!.. Швидше знайдеш голку в копиці сіна, ніж людину в кількох кубічних милях космічного простору. Можна пропливти мимо неї зовсім близько і не помітити. Коли б ще хоч світло Сонць, скафандр, може, заяснів би зірочкою. Але день тут ще не настав. Ось-ось із-за багряного серпанку над краєм Пірейї виткнуться яскраві промені, однак чекати не можна: біля кільця Зорі Кейз-Ола на екрані локатора ніби посипано просом. Монійські ракети кружляють навколо штучного супутника, розходяться все далі й далі. Навряд чи вони шукають жінку, що заблукала в безповітряному просторі. Мабуть, тут готується якась провокація.

— Сигнальте прожектором!

— Єсть! — бортмеханік ввімкнув освітлювальну систему. Потік променів вирвався з прожектора, крутою спіральною лінією подерся в зеніт, потім перескочив униз. І вдруге, і втретє перебіг промінь простором, не натикаючись ні на що. Та ось бортмеханік показав на правий нижній кут прозорого ковпака кабіни:

— Погляньте! Мені здається…

Дальші пояснення були зайві: на фоні зоряного неба під час чергового проходження променя на мить заясніла плямка.

— Швидше! — попросив лікар.

— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.

Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.

Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.

Хоч і повільно, але дві плямки в промені прожектора таки наближались одна до одної і, нарешті, злилися. Повернення на ракетоплан не становило труднощів: треба було тільки намотувати на котушку тросик, прив'язаний до кільця біля шлюзової камери.

Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.

Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.

Перед ними лежала молода вродлива дівчина.

Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.

— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…

Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.

— Постривайте, тут щось сховано…

Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.

— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.

— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!

В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Тессі Торн врятована, але ще непритомна… — відповів Рум. — Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з Зорі Кейз-Ола, яка забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на Зорю Кейз-Ола. Такий наказ Вищої Ради…

— Буде виконано! — Рум знизав плечима і глянув на дівчину.

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями: її обличчя рожевішало, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. І раптом чомусь згадав Майолу… Він бачив її перед собою, найлюбішу в світі, яку не міг забути. — Де ти, люба?!.»

Рум навіть не сподівався, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

«В цій грі пішаків немає!»

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівною дорогою в невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй дуже приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, Зорю Кейз-Ола і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того, як смерть зазирнула їй в очі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала йому ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею.

Ось уже на обрії з'являється похмура запона, що весь час висить над Дайлерстоуном. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

Шофер зупиняє «Ластівку»: мабуть, щось сталося з мотором. З ліска сюди поспішає незнайомий чоловік з квітами в руках.

Дівчина одвернулась: не вистачає залицяння якогось шукача пригод.

— Міс Тессі…

Вона хутко обернулася.

— Лю… — Тессі затнулась і глянула на шофера. Той заклопотано копирсався в моторі.

— Можна! — посміхнувся Люстіг. — Ну, космонавтко-невдахо, вітаю тебе з поверненням на рідну планету!

Дівчина мовчки дивилася на нього, і очі її сповнювались слізьми — не від болю чи жалю, а просто з дурної жіночої звички плакати не знати чому.

Тессі сердито витерла очі і рішуче подала руку Люстігові.

Люстіг повів її на галявинку, показав на простелений під кущем плащ:

— Сідай… Нам треба серйозно поговорити… Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять золотий пам'ятник за життя?

Тессі зі щирим здивуванням знизала плечима.

— Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують… Ну, то прочитай… — Він подав згорнену газету, сам ліг біля дівчини і задивився в небо.

Тессі швидко переглянула повідомлення.

Золотий пам'ятник… Тільки п'ять вчених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько.

Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба… Справа в цьому?

— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.

— Як тобі сказати… — він підвівся, узяв її за руку. — Просто антиречовинну бомбу, мабуть, не встигнуть виготовити, бо…

— Я розумію…

— Твій батько дуже серйозно посварився з Кольріджем.

— Але ж, наскільки я знаю…

— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповість тобі все.

— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.

— Так. Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. І ще одне: заради твого порятунку твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.

— В Уранії?! — Тессі схопилася за голову, труснула нею, немов відганяючи примару. — Якщо це справді так, то я…

— То ти зустрінеш це повідомлення схильно! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб академік Торн обов'язково поїхав до Уранії, причому за помічника чи супутника взяв би собі безробітного шофера, на ім'я Люстіг.

— Ніч-чого не розумію… Ця політика — мов шахова гра. Я відчуваю себе в ній пішаком, якого пересувають хто куди хоче…

— Ні, Тессі! Ми ведемо гостру гру. Але в цій грі пішаків немає… Ніхто не примусить академіка Торна створювати антиречовинну бомбу, якщо він сам не захоче цього; ніхто не видере знань з його світлої голови… Академік Торн може заявити хоч зараз, що розриває свою угоду з Кейз-Олом… Ну, то й що — трильйонер знайде інших фізиків, менш принципових, хоч і менш талановитих. Але тоді до Уранії не потрапить ні Тессі Торн, ні Люстіг.

Він помовчав, узяв руку дівчини, приклав до своїх губів, поцілував.

— Моя рідна! Ти знаєш: я тебе кохаю… Я сказав це вперше і востаннє — може, нам і говорити більш не випаде… Цими днями до Уранії вирушить така собі екскурсія в складі кількохсот чоловік. Це означатиме, що… — Люстіг помовчав. — Це означатиме, що незабаром почнеться війна! За всяку ціну треба зробити так, щоб у цю екскурсію поїхали й ми, хоч звідти ми вже навряд чи повернемося…

Тессі сиділа не рухаючись. Тільки рука її стиснула руку Люстіга.

— Я хочу, щоб ти дожила до того часу, коли на планеті не буде ні Уранії, ні Кейз-Ола, хочу, щоб ти на власні очі побачила новий світ… Але я не знаю, де буде безпечніше: в Уранії чи тут… Вибирай сама…

— Мені нічого вибирати. Для чесної людини є тільки один шлях — шлях боротьби за мир. За оту страшну добу в порожнечі я надивилася смерті в очі… Зроблю все, як ти радиш. Думаю, до Уранії ми потрапимо разом. І ми повинні перемогти… Я не зраджу тебе, Люстіг.

Решту того дня Тессі згайнувала у специфічно жіночих турботах: никала по магазинах, накуповуючи всілякий дріб'язок, побувала в перукаря, зайшла до кравчині. Все це вона робила з якогось внутрішнього почуття самоствердження. Їй хотілося переконати саму себе, що ще будуть літа й зими, ще не раз шитиме вона у найкращої кравчині ошатні сукні, чіплятиме на них різні прикраси.

І все ж десь у підсвідомості блукав тоскний неспокій. Він зник аж після зустрічі з Літтлом.

Коли в домовлений час «Ластівка» зупинилася на перехресті Кільцевої магістралі, до неї підійшов чолов'яга в брудному комбінезоні чорнороба.

— Професор Літтл?! — не стрималася дівчина.

— Тс-с-с! — з удаваним переляком замахав руками Літтл. — Не вимовляйте ім'я цього боговідступника й гангстера! Він більше не існує. Я — його спадкоємець. Здрастуйте, міс Тессі!

Це був зовсім інший Літтл. Без старомодних окулярів, позбувшись вусів та борідки, він помолодшав і, здавалося, втратив нерішучість і сумовитість.

Тессі охоче підхопила жартівливий тон:

— І бідолашний спадкоємець мусить тепер важко працювати, щоб заробити на кусень хліба?

— Так, так!.. Знаєте, що я сьогодні вантажив?! — Він урочисто підняв палець. — Бомби!.. Ні, не атомні, а звичайні. Такі собі охайненькі, блискучі поросятка. Я досі бачив їх тільки на малюнку.

— На жаль, ми дуже багато що бачили тільки на малюнках! — посміхнулася Тессі. — Сідайте, професоре, проїдемося!

«Ластівка» летіла тим же п'ятим радіусом південних магістралей, що й місяць тому. Але тепер надвечірнє небо було лагідне й чисте, а між стариком і дівчиною встановилися теплі, щирі відносини спільників, борців за одну справу. І добре, що Тессі поїхала по колишньому маршруту. Він нагадав їм, як отам, у Сан-Клеї, може вперше за багато років, люди, яким загрожувала смертельна небезпека, поєднали свої зусилля, виступили на боротьбу з стихією.

— Тессі, я, здається, знайшов свій шлях… — тихо говорив Літтл. — Ви, мабуть, не підозріваєте, що місяць тому своєю несподіваною появою в інституті врятували мене від самогубства. Тоді я не боявся смерті. А тепер боюсь… І боюсь по-хорошому, по-людському. Просто мені хочеться дожити до того часу, коли я зможу вперше натиснути на кнопку споруди, яка викине антиречовинну бомбу в одну з критичних точок якогось майбутнього страшного циклону… Я прочитав дуже багато нелегальної літератури. І я, професор, шанобливо схилив голову перед шофером. Це Люстіг розкрив мені шлях до істини…

Літтл помовчав, проводжаючи очима лісок з правого боку машини.

Тессі нічого не розповіла йому про план Люстіга щодо Уранії — то була таємниця, про яку ніхто не повинен знати. Розлучаючись з професором, вона тільки гаряче потиснула йому руку, поцілувала в чоло.

— Спасибі! Вдруге кажу вам: ви — справжня людина!

Зник неспокій, розвіялись рештки сумніву. Коли вже й Ейр Літтл, інтелігент, який ще зовсім недавно являв собою взірець аполітичності, став на шлях боротьби, то Тессі Торн соромно сидіти слимаком у тихенькому болотці.

Вона не чекала, доки батько та Кольрідж зважаться на неприємну для них розмову, і розпочала її того вечора сама. Це було зроблено дипломатично й тонко: разом зі старенькою покоївкою Тессі приготувала урочистий обід, виставила на стіл шеренгу пляшок і запросила з лабораторії батька та Кольріджа.

Вони обидва зупинились на порозі. Мовчки перезирнулись.

— От бач, старий! — ляснув себе по лобі Кольрідж. — Ми так заклопоталися, що й досі не відзначили повернення Тессі з Космосу. Дитині самій доводиться нагадувати нам про це.

— Татусю Кольрідж, як вам не соромно говорити неправду? — засміялася Тессі. — Ви ж знаєте, з якого приводу сьогоднішнє свято! Сідайте, прошу! — вона налила всім вина, підняла келих. — Сім'я в повному складі! Тож вип'ємо за золоту статую академіка Торна і за віковічну подяку Монії професорові Кольріджу! Я пишаюсь вами, я горда, що ви зробили таке відкриття! Тепер тільки давайте подбаємо, щоб воно не пішло на шкоду людям.

Батько й Кольрідж сиділи пригнічені й мовчазні.

— Фредді мені сказав, — вирішила збрехати дівчина, — якою ціною був куплений рейс отих сімдесяти п'яти ракет… Прикро, але що вдієш: борги треба сплачувати… Доведеться їхати в Уранію. До того ж просто цікаво подивитися, що воно за Уранія. Отже, поїдемо?

Зітхнув полегшено, витер лисину батько. Сумно й здивовано глянув Кольрідж.

— У мене є тільки одне прохання, тату: поїдемо вчотирьох — ти, татусь Кольрідж, я… і один хороший хлопець, на ім'я Люстіг… Пам'ятаєш, я тобі розповідала? Той, що допоміг мені в Сан-Клеї…

— А як же весілля? — розгублено запитав Торн. Він був такий збентежений несподіваним поворотом справи, що вхопився за першу думку, яка промайнула в голові. — Сьогодні приїздив генерал Крайн…

— Весілля не буде, таточку! — засміялася Тессі. — Власне, зараз не буде. А коли буде, то не з Фредді. Я не хочу пов'язувати своє життя з майбутнім убивцею!

Вона глянула на Кольріджа. Той сидів нерухомо, задумливо дивлячись у просторінь, і тільки ледве помітно кивнув головою, наче у відповідь на свої думки.

Наступного дня надійшло офіційне запрошення від містера Кейз-Ола взяти участь в екскурсії до Уранії на турбоатомному підводному лайнері «Монія».

Торн поговорив по телефону з камердинером Кейз-Ола, і до списку запрошених був доданий особистий секретар академіка Торна — «інженер» Люстіг.

Справа йшла до розв'язки.

Наймудріші незадоволені

Турбоатомний підводний експрес «Монія» наближався до острова Свята.

Це було пізньої ночі, коли всі екскурсанти — двісті наймудріших і майже стільки ж звичайних смертних — хропли в своїх каютах.

Не спали тільки троє в рубці керування: мовчазний довготелесий капітан, трильйонер та його камердинер Псойс.

Так, Кейз-Ол змушений користатись послугами немічного старика, бо вірить тільки йому. Він міг би мати скільки завгодно найсильніших охоронців, але зброя часто служить не тільки для захисту, а й для нападу.

Люди… Кейз-Ол не може обійтися без них. Вони зробили його могутнім і поставили над собою. Він знає це і водночас ненавидить усіх, вбачаючи в кожному потенційного узурпатора і вбивцю.

З яким задоволенням він замінить усю обслугу автоматами, здатними виконувати будь-який наказ не міркуючи. Замість оцього похмурого чоловіка в командирському кріслі — буде прилад з круглими очима-фотоелементами. Замість мускулястих рук, які можуть несподівано метнутися праворуч і схопити містера Кейз-Ола за горло, пристрій матиме пружні металеві сяжки, що боятимуться навіть торкнутися хазяїна. Серцем автомата стане ядерний реактор, а його електронний мозок не знатиме поривань, любові, ненависті.

Так думає Кейз-Ол, сидячи біля пульта керування підводного лайнера. Його думки чудово розуміє інженер Айт.

Один натиск на гашетку — і вирветься з пістолета куля, яка поставить виразну крапку в кінці біографії трильйонера… То, може, так і зробити? Прикінчити і, доки ще не пізно, пустити на дно підводний човен з усіма наймудрішими?

Але що зміниться, коли загинуть оці двісті разом з Кейз-Олом? Добре налагоджена машина управління державою не зупиниться ні на мить. На місце наймудріших стануть їхні спадкоємці, не менш жорстокі й зажерливі. Так, знищити Кейз-Ола й наймудріших — не штука. Значно складніше й важливіше перетяти шлях війні. Адже лічені дні лишилися до наміченого Кейз-Олом часу атаки на Союз Комуністичних Держав.

Айтові, напевне, могла б допомогти Тессі Торн. Вона десь тут, серед екскурсантів.

Яка ж вона?

Аж чудно — ніколи не бачив дівчину, тільки чув її голос та биття серця, а от запала вона в душу і не йде з думки.

Дочка академіка Торна… Айт пригадує цього товстуна, і Тессі на мить уявляється йому щебетливою, рожевощокою пампушечкою з такою ж картоплиною замість носа, як у батька. Ця картина неприємна, Айт жене її геть, і натомість випливає Мей. Золотава хвиля волосся, сині-сині очі, тільки не гострі, не владні, а лагідні й м'які…

Так ось чого прагне серце, ось чому неспокій на душі… Мей — надто сильна, фанатична. Вона не може надихати, вона вміє тільки підкоряти… А Тессі?

З нею можна було б зустрітися ще вчора, коли екскурсанти заходили до «Монії». Айт цього не зробив. Чомусь не хотілося постати перед нею старим…

«Ой, який же ти дурний, друже!» Айт скосив очі на блискучий щит якогось навігаційного апарата. Дзеркальна поверхня металу вигнута: вона спотворює предмети, поменшує їх ширину. Але й так видно, що старезний Псойс помолодшав. Паста вкрила шкіру обличчя зморшками, зате очі виблискують, як у юнака!

Айт поквапно зігнувся, примружив повіки. Кляті м'язи, тільки-но втратиш над ними контроль, одразу ж випростують тіло, надають йому стрункості. Не вистачає, щоб Кейз-Ол запідозрив щось непевне саме тоді, коли до розв'язки так близько.

Айт поглянув на годинника. За п'ять хвилин дев'яноста, треба збудити Мей. Та ось вона вже сама на порозі рубки керування.

Обличчя в Мей заспане, як у дитини. Вона прямує до крісла трильйонера і вмощується на бильце.

— Ну, коли вже?.. — вередливо запитує Цариця краси, смикаючи Кейз-Ола за рукав. — Ви, ясновельможний, навмисне зволікаєте, щоб я не витримала й заснула… А я не буду спати! Ні! — вона рвучко випросталась, протерла кулачком очі, ткнула пальцем в екран. — Що це за темний отвір? Відповідайте негайно!

— Хід до тунелю… — розсудливо пояснює трильйонер.

— А оці чотири світлі плями?

— Ультразвукові маяки.

— Ой, яка нудьга! — Мей голосно позіхнула і сховала обличчя на грудях Кейз-Ола.

І знову в Айта болісно стиснулося серце. Він усвідомлює, що Мей просто грає свою надзвичайно важку роль, але серце протестує, руки мимохіть стискаються в кулаки.

Щоб не бачити цього, Айт переводить погляд на екран.

Тунель просторий і довгий. Мабуть, якби дивитись неозброєним оком, його стін і не було б видно крізь зеленкувату пітьму води. А на екрані локатора вони проступають чітко. Уздовж них нескінченним ланцюжком залягли світлі плямки — ультразвукові маяки.

Майже безшумно працюють турбіни підводного лайнера. Аж ось вони затихли зовсім: дорогу перетяла суцільна стіна. Ні, це величезні ворота. Вони повільно піднялися, з-за них вихопилися важелі, втягнули «Монію» до камери, неквапно посунули вперед.

Один, другий, третій, четвертий шлюз… «Монія» переходила з камери в камеру, і манометр показував дедалі менший тиск води.

«Отже, — машинально констатує Айт, — хід до Уранії лежить на великій глибині».

Ще одні масивні ворота, і через товсті контрольні скельця в напівтемну рубку керування бризнуло яскраве світло. Підводний лайнер заплив до величезного склепистого залу.

— Все! — гордовито сказав Кейз-Ол.

— Вітаю вас, любий! — Мей схопилася, заплескала в долоні. — Оце і є Уранія? Негайно виходьмо! А ото хто стоїть?

Кейз-Ол обмацав очима самотню постать на пристані.

— Це головний інженер Уранії — Стун-Ай.

Щось у його голосі примусило Айта насторожитись. Мабуть, те саме відчула й Мей. Вона стурбовано звела брівки.

— Він мені не подобається! Ну, то ходімте вже!

— Ходімо!.. — повільно промовив Кейз-Ол, подаючи їй руку.

Як тільки Кейз-Ол та Мей з'явилися в отворі головного трапа, Стун-Ай помчав до них. Як і личило його високому рангу, він зупинився лише за два кроки і вітав господаря простягнутою вперед рукою.

Кейз-Ол відповів, кивнувши головою.

— Нарешті прибули! — швидко заговорив Стун-Ай. — Я втомився чекати…

В голосі цього блідого, худорлявого чоловіка з гарячковими очима бриніли чудні інтонації — здавалося, інженер і сміявся, і плакав, і погрожував, і сам тремтів од страху.

— Ви заслуговуєте на найвищу подяку, Стун-Ай! — з надмірною бундючністю промовив трильйонер. — За ваші заслуги я підвищую вас до звання радника особливого призначення і даю вам право одного вирішального голосу в Асамблеї наймудріших!

— Дякую, ясновельможний!.. Я ваш найвірніший слуга навіки!

На цьому офіційна зустріч закінчилась. Кейз-Ол повернувся до лайнера, незважаючи на настирливе прохання Мей оглянути Уранію негайно.

Вранці наступного дня екскурсантів було розбито на дві групи. Гостей запросили до готелю, розташованого поблизу порту, відпочити, а двісті наймудріших після сніданку спеціальним електропоїздом поїхали до самої Уранії.

Екскурсанти ступили на територію підземного міста тоді, коли над ним панував вечір.

З майданчика, який, здавалося, висів над прірвою, було видно безліч вогнів. Вони тяглися ланцюжками, розсипалися туманностями, сплітались у химерні візерунки реклам. А над ними сяяли полохливі зорі.

Вечір швидко перетворився на ніч, яка в свою чергу почала змінюватись світанком. Виразнішали силуети будинків, танула, світлішала легенька імла. І навіть Зоря Кейз-Ола прокотилася саме так, як над Дайлерстоуном.

Звісно, Сонця не зійшли, але ілюзія ранку була майже повною. Небо над містом забарвилось у такий колір і так світилося, наче воно й справді простяглось у безмежність, а не лежало на дахах будинків суцільним залізобетонним куполом. Апарат зміни дня й ночі працював бездоганно.

При денному світлі перед екскурсантами постало велике місто — зелене й красиве. Звідси, з майданчика Погоди, воно здавалося прямо безмежним.

— Грозу! — кинув Кейз-Ол.

Одне тільки слово — і на Уранію враз посунула важка навала хмар. Скінчився дощ, вияснилося знову. На яскравій зелені тропічних дерев замерехтіли краплинки вологи.

— Чудово!.. Незрівнянно!.. Дивовижно!.. — тільки й чулося з уст вражених мільйонерів.

А інженер Айт дивився на все це з невимовною тоскнотою в грудях. За кожним камінчиком будов, за кожним мазком фарби на стінах, нарешті, за кожним наперстком повітря видовбаної в суцільній скелі печери стояли мерці. Скільки їх було — тисячі, десятки тисяч?

Айт торкнувся холодної стіни. Здригнувся.

Може, за цю балюстраду чіплялися в останньому пароксизмі чиїсь ще теплі руки, коли з вентиляційної мережі замість життєдайного кисню засичав смертоносний газ? А може, саме тут працював і падав від знемоги його батько?.. Айт бачив його мов живого. Виснажений, сивий, він ходить з кутка в куток кімнатки готелю «Комфорт» і говорить уривчасто, хрипко: «Любі мої, можна було б написати найтрагічніший роман про те, як гинули мої товариші, щоб дати мені змогу втекти…»

Айт ледве стримує стогін, який рветься з грудей, по щоках у нього повільно котяться сльози. Отямився він лише тоді, коли побачив поруч себе Мей. Вона щось весело щебетала до короля хімії.

Айт посторонився. Заглибившись у свої думки, він і не помітив, як опинився мало не попереду всіх.

Тепер уже Айт тримав себе в руках. Він пильно придивлявся до всього, запам'ятовував, куди йти — адже все це може придатися у вирішальну хвилину.

Уранія мала два проспекти, а далі йшли звичайні невисокі тунелі. Одна вулиця належала цілком Кейз-Олу. Трильйонер повідомив про це спокійнісінько, ніби й не помічав гримас невдоволення, які перебігали на обличчях наймудріших.

— А ото — ваш Проспект Щасливих, шановні наймудріші! — показав він рукою. — Ходімо, побачите.

Багатьох спіткало розчарування. На дверях найкращих особняків висіли таблички з іменами найбагатших мільярдерів. Решті лишилися будинки гірші й менші.

Настрій наймудріших почав підупадати. Все рідше й рідше чулися захоплені вигуки. Заздрість одне до одного й загальна злість проти Кейз-Ола підточували єдність наймудріших.

Кейз-Ол це помітив.

— Межі міста можна розширити… Кожен з вас зможе побудувати палац за своїм бажанням. Але навіщо? — Кейз-Ол глузливо посміхнувся, обвів поглядом строкатий натовп. — Хіба ми тут збираємося доживати віку? Ну — місяць, рік… А тоді…

Мей демонстративно позіхнула, показуючи, що пора кінчати балаканину.

— Даруйте, моя люба! — схилився до неї Кейз-Ол. — Шановні наймудріші, прошу до столу. Більш докладно ми оглянемо Уранію завтра, а зараз вип'ємо за наш острів порятунку, поєднаємо серця в теплій, щирій розмові!

На гостей уже чекали накриті столи посеред чудового саду біля тихого озерця. В саду щебетали й пурхали барвисті пташки, дзюркотіли струмочки; по синьому небу повзли білі хмарки. І все-таки чогось тут не вистачало.

Бракувало людей. Крім камердинера містера Кейз-Ола, не було навіть служників — усе виконували автоматичні пристрої. І оце безлюддя пригнічувало мільйонерів.

Усі вони, як і Кейз-Ол, зневажали народ і боялись його. Але коли б зараз на вулицях цього міста, десь за надійною огорожею, вирував натовп, кожен мільйонер почував би себе краще.

Тільки ні, мертво, безлюдно в Уранії. Місто було схоже на театр, де після вистави забули вимкнути світло й радіо. І оця неприродність призводила до того, що навіть цілком реальні речі довкола здавалися кожному чимсь штучним і ефемерним.

Хто не знає, що над блакиттю «неба» Уранії нависла маса землі та води, яка може в першу-ліпшу мить вийти з рівноваги, натиснути на стальні підпори і розчавити місто? Розрахунки розрахунками, але проти могутніх катаклізмів, що призводять до руйнування й виникнення цілих континентів, не встоять жалюгідні утвори людських рук.

Чи ж варто рискувати життям? Чи варто, йдучи вслід за Кейз-Олом, кидати виклик усьому людству?

Комунізм лякав наймудріших, бо загрожував перетворити їх, могутніх, на пересічних, звичайних. Але ж цей страх був у майбутньому. Коли не зачіпати СКД, можна ще жити десятки років. Війна — великий риск. Добре, коли пощастить перемогти Союз Комуністичних Держав. А якщо трапиться навпаки? Тоді довічне ув'язнення в оцьому підземному місті?

Такі думки перебігали в головах мільйонерів під час банкету. І, звісно, наймудрішим було не до жартів. Спроби Кейз-Ола розворушити компанію не мали успіху, і він оголосив, що залишає гостей, бо його наречена погано почуває себе.

Відсутність Кейз-Ола не додала бадьорості екскурсантам. Навпаки, якщо раніше дехто з підлабузників намагався хоч сяк-так інсценувати веселість, то тепер запала просто-таки похоронна мовчанка.

Сидячи перед екраном телевізора, Кейз-Ол уважно спостерігав цей сумний банкет. Трильйонер був надто розумний і досвідчений, щоб поставитися легковажно до такого настрою наймудріших.

— Мерзотники!.. — прошепотів він, не стримавши роздратування.

— Заспокойтеся, любий… — тихо сказала Мей. — А як, по-вашому, повинні реагувати барани, яких женуть до різниці?

— Барани?.. Ні, моя люба, це хижаки та ще й з гострими іклами, але їм не вистачає хоробрості… — він вимкнув телевізор, підвівся. — Ну, що ж, Мей, їдьмо!

Через кілька хвилин темним тунелем уже мчав електропоїзд, у якому було тільки троє пасажирів. Куди вони їхали? Що замислив трильйонер? Айт цього не знав. Доводилося чекати. В усякому разі, виїхати звідси і лишити наймудріших Кейз-Ол не міг.

Електропоїзд заїхав до порту, зупинився на пристані.

— Лишайтесь тут, моя люба! — сказав Кейз-Ол і швидко попрямував до головного трапа «Монії». Незабаром за кормою лайнера завирувала вода. «Монія» повільно рушила вперед, м'яко торкнулася причалу. В її носовій частині розчинилися широкі ворота. Звідти почала виповзати якась потвора, схожа на велетенську сколопендру. Її лускатий панцир вібрував і виблискував. Потвора обмацувала простір перед собою довгими пружними сяжками і одкидала геть усе, що траплялося на шляху.

— Непогано!.. — промимрив Айт.

Він збагнув, що Кейз-Ол хоче вдарити по своїх нестійких спільниках новим козирем, продемонструвати не бачену досі машину знищення.

Потвора підповзала все ближче. Айт, інсценуючи переляк, повільно одступав. А Мей пішла вперед.

— Ну? — глузливо запитала дівчина, коли металеві сяжки майже торкнулись її ніг.

Потвора ніби цього й чекала. Вона схилила «голову» в незграбному поклоні і завмерла.

— Чудово!.. — Кейз-Ол легко зіскочив на землю з відкритої кабінки на «спині» потвори і став проти Мей. — Машина вклоняється вам, хоробра Царице краси! Це не якийсь жалюгідний автомат. Вона все розуміє! І скоряється кожному слову володаря! Сідайте, моя люба!

«Машина розуміє!» — глузливо подумав Айт. Коли б ти, дурню, знав бодай десяту частину того, що знає з кібернетики інженер Айт, то збагнув би, що ця машина скорятиметься не тільки тобі! Вона стане з твого служника твоїм найстрашнішим ворогом і зробить те, чого не зумів зробити бідолашний «Ем»!

Айт зустрівся поглядом з Мей. В її очах теж не було ні подиву, ні захоплення. Тільки промайнули жваві смішинки — так, ніби й вона прекрасно знала можливості цієї електронно-обчислювальної злагоди і всю глибінь самоошукання Кейз-Ола.

А трильйонер пишався своєю могутністю.

— Вперед! — скомандував він машині. І та враз рушила з місця, обережно обминула електрокар, посунула до воріт тунелю, розчинила їх і помчала в напрямку Уранії.

Кнопка «Стоп!»

Трапилось нещастя: розумна й лагідна «Крихітка», улюблениця всіх працівників Інституту автоматики Союзу Комуністичних Держав, «збожеволіла».

Споруда з банькуватими очима-локаторами, з незграбними кінцівками краба метлялася з кутка в куток в одному з боксів полідрому інституту, обмацуючи стіни та підлогу. Час від часу вона зупинялася, наче щось обмірковувала, потім знову починала досліджувати приміщення. Особливо її цікавили ті ділянки бокса, які були перекриті надійними стальними дверима.

У кабіні спостереження поруч бокса — двоє: інженер Дейв та його вчитель, підстаркуватий директор Інституту автоматики. Обидва не зводять очей з «Крихітки».

— То в чому ж справа, професоре? — запитує Дейв. — Ми щойно перевірили всю схему. Ніяких пошкоджень немає, контрольні завдання виконуються абсолютно точно. І от, як бачите, ввімкнулася самостійно і рветься геть з приміщення…

— Випустіть її…

— Не можна, професоре! — стривожено заперечує Дейв. — Вона наробить такого бешкету!

— Випустіть.

Знизавши плечима, Дейв клацнув вимикачем.

Стальні ворота повільно піднялися. «Крихітка» насторожилась, підповзла до отвору.

В сусідньому боксі стоїть майже така ж, тільки менша кібернетична споруда. Це — перша, ще недосконала модель електронно-обчислювальної злагоди з самопрограмуванням. Її електронний мозок вимкнено, атомний реактор вийнято. Вона неспроможна зробити жодного руху.

Зі своєю старшою сестрою кібернетична «Крихітка» зустрічається вперше. В її системі машинних рефлексів нема таких, що визначали б родинні почуття. Навпаки, інженер Дейв запрограмував дії машини так, що вона сприймає кожен невідомий предмет як потенційного ворога. Тепер він і сам не радий цьому.

— Хижак! Справжнісінький хижак! — у голосі інженера звучить майже розпач.

Порівняння з хижаком зовсім не випадкове. Сяжки «Крихітки» ворушаться стривожено, реле-перемикачі електронного мозку цокотять гарячково. Там зараз розв'язується складна задача: «Що це, як в такому випадку поводитись?»

Невідому річ, яка не виявляє агресивних намірів, за програмою, треба обмацати, сфотографувати і обминути. А «Крихітка», як тільки скінчився процес аналізу, зірвалася з місця, налетіла на свою сестру і почала її шматувати.

«Крихітка» — машина універсальна. Її сяжки обладнані газовими різаками, пилками, гайковертами. Тепер усі ці інструменти пущено в хід. Рухи споруди надзвичайно злагоджені, точні. Вона діє не навмання, а насамперед знищує пристрої керування своєї жертви.

— Що ти робиш, клята?! — блідий інженер Дейв ледве стримується, щоб не вигукнути в мікрофон беззаперечну команду «Стоп!».

— Не хвилюйтесь, Дейв… — директор інституту зосереджений, але спокійний. — Коли вона почала виявляти схильність до агресивності?

— Днів три тому. Обминаючи перешкоди, вона поповзла просто на нас з братом. А сьогодні вранці у неї з'явилася манія руйнування.

— Руйнування?.. — директор з сумнівом похитав головою. — А що робить «Крихітка» з деталями зруйнованих машин?

— Не знаю, бо не дозволяв їй руйнувати.

— Ну, то зараз побачимо.

«Крихітка» продовжувала свою справу. Швидко й упевнено вона розбирала машину на складові частини, пошкоджені деталі викидала геть, а придатні — дбайливо сортувала. За якусь годину від складної злагоди лишився голий металевий кістяк та купи залізяччя, дротів, пластмаси.

Власне, нічого незвичайного в діях «Крихітки» досі не було. Ще при побудові інженер Дейв вклав у електронну пам'ять споруди програму демонтажу першої-ліпшої машини за спеціальним наказом. Але що ж вона робитиме далі?

«Крихітка» завмерла. Здавалося, вгамувавши жадобу руйнування, вона заспокоїлась. Проте мікрофони доповіли: реле-перемикачі споруди клацають дедалі інтенсивніше, а на дубляжній схемі в кабіні спостереження індикатори кожної ділянки електронного мозку злагоди сяють яскраво. Який процес аналізу й синтезу відбувається зараз у ньому? Які нові команди записуються на барабани пам'яті? Визначити це вже не можна. Споруда вийшла з-під контролю свого творця, вона — «збожеволіла».

Ні, машина не мислить і свідомості не має. Та хіба є свідомість у хробака чи комахи? А вони ж виконують складні цілеспрямовані дії, породжені й удосконалені важким і тривалим процесом еволюції. То, може, і машинні рефлекси кібернетичної «Крихітки» зараз перебудовуються в напрямку найбільшої доцільності?

Інженер Дейв сподівався чогось надзвичайно хорошого. Але самостійно вироблена програма електронного мозку споруди була просто неймовірною: «Крихітка» почала розбирати сама себе. Гайковерти та клешні-затискачі зняли захисний кожух апаратури, в схему посунулись сяжки, обладнані електричними паяльниками.

На дубляжній схемі в кабіні спостереження один по одному згасали індикатори каскадів злагоди. Їх понад п'ятдесят тисяч, і втрата кількох десятків з загальної кількості ще нестрашна. Але ж, кінець кінцем, настане мить, коли електронний мозок зазнає непоправної шкоди… Що ж буде тоді?

Два протилежні почуття борються в душі інженера Дейва: бажання довести до кінця незвичайний експеримент і побоювання за злагоду, на побудову якої витрачено так багато зусиль. Коли б не директор інституту, конструктор давно б уже припинив оце саморуйнування машини.

— Професоре!.. — Дейв схопився, стиснув кулаки. — Далі не можна чекати… Вона добирається до кнопки «Стоп»!

— Мовчіть! Пильнуйте! — директор такий збуджений, що втратив свою звичайну витримку. — Дивіться і запам'ятовуйте на все життя! Зараз у цьому боксі народжується машина вищого класу — «Машина Дейва».

Дейв сердито засопів, але не заперечив. Це — загибель «Крихітки». Досить їй вимкнути кнопку «Стоп!», ту ділянку електронного мозку, яка блокує всю схему, і споруда вийде з-під контролю людини повністю. Енергії атомного реактора вистачить «Крихітці» надовго. Вона робитиме все, що їй заманеться, не підпустить до себе нікого. І її доведеться, кінець кінцем, знищити.

— Нічого не розумію, професоре… — збентежено сказав Дейв. — Я породив механічного хижака. Хибність конструкції «Крихітки» — безперечна…

— Яку програму ви дали «Крихітці»? За всяку ціну боротися за своє, так би мовити, існування? Це означає: усувати всі перешкоди, протистояти всякому небажаному впливу. Кнопка «Стоп!» для електронно-обчислювальної злагоди — найсильніший небажаний подразник. Яку б програму не виробив її електронний мозок, ви можете в першу-ліпшу мить втрутитись і порушити весь хід машинних рефлексів. Тож чи не природно, що, кінець кінцем, процес логічного аналізу привів «Крихітку» до висновку про необхідність викинути кнопку «Стоп!»?

— Розумію, професоре! — Дейв кинувся до схеми, гарячково перебіг очима основні вузли. — Отже, коли так, «Крихітка» з часом розвиватиметься, так би мовити, розумнішатиме?

— Гай-гай… — професор з жалем похитав головою. — Мабуть, вона так і лишиться хижаком, бо ви прирекли її на таку долю… Чого можна чекати від неї в майбутньому? Хіба того, що набуті нею примітивні машинні рефлекси удосконаляться до найвищого ступеня, та й годі.

— То що ж робити?

— Та що ж… — професор замислився. — Треба підвищувати «інтелект» машини. П'ятдесят сім тисяч каскадів — ніщо. Їх потрібно мати хоча б мільйон. При такій кількості елементів «егоїзм» злагоди вашого типу стане доцільним. Але ж ви розумієте самі: зараз це — неможлива річ. Обсяг і вага електронного мозку машини перейдуть всякі межі. Монтаж перетвориться на майже нездійсненну справу. Навіть коли використати друковані схеми каскадів, їх доведеться з'єднувати неймовірним плетивом дротів…

Уже давним-давно пішов директор інституту, порозходилися працівники лабораторії, а Дейв усе ще сидів у кабінеті спостереження, задумливо дивлячись у просторінь. Піднесення, яке охопило його після несподіваної похвали вчителя, було короткочасним і поступово змінилось пригніченням. Учитель поквапився з висновком. «Машини Дейва» ще немає, і невідомо, коли вона буде.

Інженер поглянув в ілюмінатор. Бідолашна «Крихітко», які ще машинні рефлекси снуються зараз у твоєму примітивному електронному мозку? Яка шалена програма дій записується на твоїх барабанах пам'яті?

«Крихітка» мовчала. Вона була всього-на-всього електронним пристроєм для розв'язування логічних задач. Хоч якими доцільними видаються її ідеї, мислити ця споруда не може. За неї мислив свого часу інженер Дейв. Його думка знайшла втілення в кібернетичній конструкції і продовжує жити в ній, набуваючи зовсім несподіваного й небажаного напрямку.

— Стривай, стривай!.. — Дейв глянув на «Крихітку» навіть трохи злякано.

Кожна людина має підставу вважати, що частка її розуму втілюється в зробленому нею. Але ж у даному разі йдеться про значно більше. Творча думка конструктора кібернетичної машини вищого класу житиме в електронній злагоді навіть після смерті її творця…

По спині Дейва пробігли мурашки. Парадоксальність припущення немов підняла перед ним на мить ту важенну завісу, за якою природа ховає свої найглибші таємниці.

Матерія дивиться сама на себе очима людини, осмислює сама себе людським мозком. Але ж цю здатність до аналізу можна передати машині. Машина діятиме дуже довго, вона пронесе розум людини крізь час і простір, аж ген у нескінченність…

— Крізь час і простір! — Дейв вискочив з кабіни спостереження і помчав до телевізофонної будки. Вперше за кілька останніх років він відчув палке бажання побачити Рума, розповісти йому про ідею, яка щойно блиснула в мозку.

Але його спіткало розчарування: брата не було вдома.

— Дуже шкода! — Дейв неквапно одягнувся, вийшов на подвір'я інституту. Зупинився.

Була м'яка й тепла ніч ранньої весни. На густому оксамиті неба мерехтіли великі волохаті зорі.

Дейв довго стояв, утопивши погляд у безодню Космосу. Сьогоднішня ніч була однією з тих, що запам'ятовуються на все життя. Він зазнав і не відомого досі почуття безпорадності, і величного піднесення, відчув за плечима могутні крила.

Зорі Космосу, далекі Сонця! Навіть світло до вас іде десятки, сотні, а то й тисячі років — а що вже казати про недосконалі космічні ракети мешканців Пірейї!

Люди навчилися долати простір. Кінець кінцем, вони облетять свою Галактику, доберуться до інших зоряних систем. А от подолати невблаганний час навряд чи вдасться. Життя людини суворо обмежене рамками найефемернішої в природі величини.Його вистачить на подорож до планет — сусідок Пірейї, та й годі. А далекі сонця?!

Тож коли так, хай на допомогу людині прийде машина, розумна машина. Ця кібернетична споруда полине в космічний простір, досягне поверхні невідомої планети невідомої сонячної системи, дослідить її всю, зафіксує варте уваги та й повернеться додому.

На Пірейї тим часом збіжать десятки, а може, й сотні років. Зотліє прах людей, що проводжали космічний всюдихід у знаменну подорож. Але наука — невмируща. Нащадки з вдячністю приймуть спадщину пращурів. Якщо не сам Дейв, то нехай його творча думка подолає час і простір!

Дейв збентежено посміхнувся: та й далеко ж завели його мрії!

А втім, ні, це вже не мрії, а серйозна наукова гіпотеза, яка стане віднині для нього метою життя.

Не лишилося й сліду від пригніченості та втоми. Дейв знову відчував себе повним енергії і завзяття. Кортіло сісти за креслярський стіл, похапливо кидати на гладеньку поверхню цупкого паперу значки та цифри, шукаючи першої стежки в невідоме.

Замість того, щоб піти додому, Дейв попростував до свого робочого кабінету.

Тієї ночі в його мозку блиснуло дерзновенне припущення про можливість абсолютно нового принципу створення кібернетичних машин. Прагнення «Крихітки» самовдосконалюватись наштовхнуло на парадоксальний висновок: при побудові машини вищого класу треба не ускладнювати, а, навпаки, максимально спрощувати конструкцію. Доки електронний мозок споруди примітивний, усі можливі дії машини повинен заздалегідь передбачити і запрограмувати конструктор. Машина ж вищого класу одержить тільки єдину програму — самовдосконалюватись, лише єдину абсолютну заборону — не чинити нічого лихого людині.

Така машина в перші години після створення скидатиметься на сліпе, дурне щеня. Ознайомлюючись з навколишнім світом, вона робитиме цілий ряд безглуздих, невмотивованих вчинків. Але це не страшно. Хіба не так само стоїть справа і з живими істотами? Кожен організм набуває досвіду самостійно, ціною численних експериментів, болісних невдач. А кібернетична злагода, маючи бездоганну електронну пам'ять, ніколи не помилиться вдруге. Процес еволюції машинних рефлексів перебігатиме в ній надзвичайно швидко, і вже через кілька декад «навчання» машина вищого класу зможе виконувати найскладніші завдання.

Звичайно, космічний всюдихід ще довго лишатиметься нездійсненною мрією, але машини вищого класу вже незабаром зможуть замінити людину на різних роботах. Вони підніматимуться в надхмар'я і вгризатимуться в надра планети, працюватимуть в отруйній атмосфері хімічних заводів і прокладатимуть шляхи. Потужні й невтомні, вони стануть найвірнішими помічниками людини, забезпечать їй повне панування над природою.

Дейв нетерпляче ждав ранку, щоб розповісти про все своєму вчителеві. Та лише опівдні на посадочному майданчику перед головним корпусом знизився знайомий вертоліт.

Дейв помчав назустріч вчителеві. Схвильований, збуджений, він ще по дорозі почав розповідати про свій проект, однак професор слухав неуважно, а коли зайшли до кабінету, зітхнув і сказав:

— Сідайте, Дейв. Ваша гіпотеза оригінальна, приваблива, але поки що необґрунтована і невчасна…

Дейв ображено знизав плечима і сів.

— Про машину вищого класу, на жаль, говоритимемо пізніше. Зараз вам доведеться залишити навіть «Крихітку»… Вища Рада Праці та Оборони доручила вам надзвичайно відповідальне завдання…

Професор розкрив портфель, витяг з нього і подав Дейву товсту папку. В ній були фотокопії креслень та схем якоїсь електронно-обчислювальної злагоди. Видовжений корпус і численні низько посаджені сяжки робили її схожою на сколопендру.

Професор задумливо барабанив пальцями по столу.

— Треба відшукати якнайбільше вразливих місць у цієї машини… Ви сказали вчора: «Крихітка» збожеволіла…» Так от, треба знайти спосіб викликати таке «божевілля» в першої-ліпшої електронно-обчислювальної злагоди з самопрограмуванням.

— Гаразд, професоре. За скільки часу треба виконати завдання?

— Якнайшвидше. Залучіть до роботи весь відділ. Насамперед дослідіть і складіть докладну інструкцію, яким чином найлегше вимкнути атомний реактор і замінити барабани пам'яті іншими.

— Розумію, професоре! — Дейв рвучко підвівся, взяв теку з фотокопіями і попрямував до лабораторії.

Стун-Ай — «кандидат у Кейз-Оли»

Мелодійно дзенькнув будильник. Айт розплющив очі, схопився. Його погляд упав на циферблат автоматичного календаря.

Нуль годин одна хвилина шостого дня Другого місяця Шістнадцятого року. До наміченого Кейз-Олом моменту атаки на Союз Комуністичних Держав лишилося три доби.

Тоскно стиснулося серце. В душу заповзав холодок безнадії, огидне відчуття власного безсилля, неспроможності зупинити оте лихо, що насувається на планету.

Ой, як не вистачає зараз Айтові підтримки й поради спільників, однодумців! Минули ті часи, коли месник-одинак був сам собі вчителем і суддею, звітував тільки перед собою за свої успіхи і вдачі. Нині інженер Айт відчуває себе солдатом переднього краю… але солдатом, який втратив зв'язок з товаришами та командуванням.

Мей уникає Айта. Спроби відновити ті багатозначні бесіди, які давали змогу порозумітися раніше, не мали успіху. Можливо, ця надмірна обережність і була виправдана. Але як передати цілий ряд надзвичайно важливих даних, добутих протягом останніх днів? До Цариці краси тепер не зайдеш: обов'язки камердинера взяла на себе її обер-фрейліна.

— Гм… Обер-фрейліна…

Айт мимоволі пригадує вчорашню розмову Мей з Кейз-Олом за сніданком.

— Ясновельможний, я бачу, період демократії в Уранії скінчився. Ви так налякали наших дурних наймудріших своєю сколопендрою, що вони залюбки погодяться з диктатурою якого завгодно типу, навіть монархією.

— Що ж, — самовдоволено посміхнувся Кейз-Ол. — Не схотіли президента — хай буде монарх.

— А коли так, — підхопила Мей, — то майбутня імператриця повинна мати свій почет. Ясновельможний, ви подбали про моїх фрейлін?

— Ви матимете їх скільки завгодно, але не зараз.

— Ні, зараз! — вередливо заперечила Мей. — Мені дуже не сподобалася Тессі Торн — оте гоноровите дівча, заради якого ви ганяли ракети в Космос.

— Не сподобалася?

— Так. Я хочу мати її за обер-фрейліну.

— Яка ж тут логіка?

— Звичайна жіноча, мій любий. Зустрівши мене в салоні «Монії», вона зиркнула так, що… Ні, я мушу поставити її на місце!

— Я вважав вас за розсудливу жінку, Мей! — засміявся Кейз-Ол.

— А я — дурненька, ясновельможний! Я тільки чомусь запам'ятала, що академік Торн продав свій пацифізм за можливість урятувати дочку. І мені здалося, що обер-фрейліна її величності міс Тессі Торн зможе вблагати свого розумного й чуйного татуся виготувати для захисту Уранії крихітну бомбочку з антиречовини… — Мей хитнула головою і сказала вже іншим тоном: — Ви — хороший дипломат, ясновельможний, проте забуваєте, що літні мужчини здебільшого не продаються. Їх тільки продають дружини, коханки і дочки. Словом, я сама візьмуся за цю справу… Псойс!

— Слухаю, міс…

— Приготуєш покої для міс Тессі поруч моїх. Ви не заперечуєте, ясновельможний?

Кейз-Ол повільно похитав головою. В його очах світилися вогники зацікавленості й захоплення: ні, це дівча таки заслуговує на вензель «Місіс Кейз»! Розуму їй не позичати! А характер!.. О, це буде справжня імператриця!

«З Тессі Торн вийде така обер-фрейліна, як з мене камердинер!» — кепкує у думці з трильйонера Айт.

Він побачив Тессі вчора надвечір. Її великі карі очі глянули на нього так пильно… Ні, Айт не може визначити, що було в тому погляді. Тільки чомусь захотілося скинути з себе машкару старика, випростатися на весь зріст, стати сильним і красивим, вартим уваги й кохання.

Вони стояли поруч, Мей і Тессі, не схожі, навіть протилежні в усьому. Звичайна краса Тессі не витримала б змагання з витонченою, довершеною красою Мей. Але, на противагу спокійній і холодній Мей, Тессі була душевною і ніжною. Вона вмить засліпила, підкорила Айта щирим поглядом великих очей…

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойс? — почувся насмішкуватий голос Цариці краси.

Айт здригнувся, машинально відповів:

— Так, міс.

Його очі стрілися з очима Мей.

— Сподіваюсь, ви з нею будете друзями…

Ця сценка тривала кілька секунд, а інженер Айт і досі не може заспокоїтись, якась тривога терзає йому душу… Айта дедалі дужче охоплює бажання побачити Тессі, почути її голос, зустрітися з нею поглядом.

Перед його очима перебігають картини минулого. Перша зустріч з Мей. Подорож до Синього водоспаду. Останній поцілунок.

Поблякла гострота тодішніх відчуттів, лишилась тоскна занепокоєність, невиразний смуток… Саме те, що сприймалося тоді як другорядне, тепер набувало характеру головного.

Чи була ж то справжня любов, коли вони з Мей не наважились шукати одне в одному спільників, коли кожен віддавав не всього себе, а тільки частинку? Їх кинула в обійми одне до одного весна. Але вона триває недовго. Облетіли б, обсипалися ніжні пелюстки первоцвіту, і Айт та Мей розійшлися б у різні боки. Для спільного життя замало любити. Треба бути однодумцями.

Тепер старий Псойс усе частіше стоїть перед дзеркалом, пильно й допитливо розглядає своє відображення.

Торжествуй, друже Айт: молодість повертається! Зморшки на обличчі, рожева, блискуча лисина зникли разом з непевністю рухів, тьмяним поглядом, подагричним болем у суглобах. Слово честі, Айт починає сам собі навіть трошки подобатися! Звичайно, цьому худорлявому підстаркуватому чоловікові, який поглядає з дзеркала трохи розгублено, далеко до стрункого красеня Айта. Але й псойсівського в ньому дуже мало. День за днем юний мозок відновлював, перебудовував клітини старечого тіла, повертав до життя амортизовані ендокринні залози, налагоджував взаємодію всіх частин організму. Айтові дедалі важче було вдавати з себе старого.

І це радісне відчуття повернення молодості витісняло з душі Айта неспокій і зневіру. Ні, він не самітний у боротьбі проти Кейз-Ола.

По обіді за наказом трильйонера Айт поїхав до порту Уранії зустрічати дружин та служників наймудріших, яких привезла другим рейсом «Монія». Після закінчення офіційної церемонії Айт затримався на пристані, і тут до нього підійшов огрядний чолов'яга у формі служника короля хімії Хейл-Уфа.

— Як тут чудово!.. — він пильно глянув в очі Айта, зробив ледве помітний знак. Айт здригнувся: то був умовний знак Братства Синів Двох Сонць. Майже машинально він повторив той жест.

— Палите? — братчик подав йому коробку з цигарками.

Мимохіть довелося взяти її, а разом з нею — клаптик паперу з лаконічною фразою: «Виконуй свою справу!»

За кілька довгих місяців перебування в машкарі старого Псойса інженер Айт почав забувати про свою належність до Братства Синів Двох Сонць. Здавалось, і Братство забуло про нього. Але ні, воно тільки не надокучало. «Справа» була аж надто ясна: треба знищити Кейз-Ола, і негайно, бо братчики не подарують зволікання.

Не встиг Айт обміркувати ситуацію, як його викликав Кейз-Ол.

Трильйонер був чимось стурбований і роздратований. Він довго сидів мовчки, задумливо барабанячи пальцями по столу, потім підвів голову.

— Отже, ти вважаєш, що його слід усунути?

Айт добре знав манеру Кейз-Ола міркувати вголос, тому лише кахикнув.

— Звичайно, він знає багато. Надто багато!

Айт догадався, що йдеться про головного інженера Уранії Стун-Айя.

— А ти пам'ятаєш, Псойс, оту ампулку з отрутою, яку дала тобі Кетті?

— Так, ясновельможний.

— Вона й досі лежить у шухляді в моєму кабінеті. Завтра запросиш Стун-Айя на обід до себе. Вип'єте з ним по чарчині доброго вина. Він заслужив такої честі.

— Буде зроблено, ясновельможний.

— Я ніколи не давав тобі таких завдань, Псойс… — Кейз-Ол підвівся, похмуро глянув у куток. — Але зараз надходить вирішальна мить!.. — він стиснув кулак, ніби погрожував комусь. — Іди, Псойс!

Низько вклонившись, Айт попростував до своєї спальні.

Так, ситуація не з приємних! Стун-Ай — мерзотник, ясно. Цей головний кат Уранії тисячу разів заслужив смерті. Але труїти його, як пацюка, — огидно. До того ж обізнаність головного інженера з таємницями підземного міста можна було б використати проти Кейз-Ола, коли б зробити Стун-Айя бодай тимчасовим спільником.

Айт сів до столу, обхопив голову руками. Що ж робити? В душі заворушилася злість проти Мей. Невже вона й досі йому не довіряє? Невже вважає за нездару-статиста, на якого шкода навіть вказівки режисера?

Айта вивів із задуми сигнал телевізофону. То дзвонив Стун-Ай.

— Пане Псойс, ще не спите? Чи не зазирнули б ви часом до мене? Повірите — знудьгувався без людей… Посидимо, погомонимо…

На Айта з екрана дивилися гарячкові чорні очі. Голос Стун-Айя вібрував — здавалося, головний інженер ось-ось вибухне істеричним реготом.

«Чого йому треба? — стурбовано подумав Айт. — Це запрошення не так собі. Може, дізнався про вирок Кейз-Ола? Як би там не було, а запрошення слід прийняти».

— Гаразд, містер Стун-Ай… — Айт глянув на годинника. — Одверто кажучи, спати мені не хочеться. Прийду.

Через кілька хвилин він уже сидів у претензійно обставленому кабінеті Стун-Айя. Підозра, яка виникла в Айта, тепер перетворилася на певність: головний інженер, безперечно, підслухав наказ трильйонера. Він ледве стримує нервовий дрож, зазирає в очі камердинерові Кейз-Ола так, ніби хоче прочитати в них потаємні думки.

— Вип'ємо, пане Псойс! — тремтячою рукою Стун-Ай налив у келихи вина, неприродно хихикнув. — Між іншим, у древніх пірейців існував хороший звичай: гість сам вибирав собі келих. Прошу, пане Псойс!

Айт чудово зрозумів, чому це головний інженер вдався до історичних паралелізмів, але й бровою не повів і тільки погодився, що цей звичай у давнину справді мав сенс.

— Вип'ємо!

— Будьмо здорові!

Обидва ледве торкнулися губами келихів і відразу ж поставили їх.

— Ви мені дуже сподобались, пане Псойс! Як тільки я вас побачив, то одразу ж вирішив: ось людина, з якою варто зав'язати знайомство!

— Я теж, містер Стун-Ай.

— І це цілком природно, пане Псойс! Адже ми обидва — люди, яким безмежно довіряє сам ясновельможний!

— Так, містер Стун-Ай.

В'юниться гадючкою улеслива бесіда. Стун-Ай шукає дошкульного місця в камердинера Кейз-Ола. Але той не поспішає розкрити свої карти, хай спочатку їх викладе Стун-Ай.

— Наша Уранія чудова, пане Псойс, хіба не так? Але все ж хотілося б дожити віку в невеличкій віллі десь на самісінькому березі моря…

— Я згоден з вами, містер Стун-Ай. Але якщо хочете пожити на березі моря — ніколи не пийте вина.

— Чому?! — головний інженер аж підскочив. Його губи перекривила безглузда посмішка.

— Вино шкідливо впливає на серце.

— А-а-а… Ну, це загальновідомо.

— А особливо те вино, яким пани інколи частують своїх служників.

— Чому?

— Високоякісне вино ще шкідливіше.

— Та говоріть же, говоріть одверто! Я випадково почув уривок вашої розмови з ясновельможним…

— Стіни мають вуха, містер Стун-Ай!

— Ні, ні! — Стун-Ай підскочив до стіни, постукав по ній кулаком. — Я вимкнув усю апаратуру. Говоріть!

— Ну, коли так… Я мушу отруїти вас завтра…

Стун-Ай схопився за голову, застогнав.

— За яку провину?! Хіба я не віддав Кейз-Олу все своє життя?! Хіба я не зістарівся отут без кохання й дружби, тільки з мріями про майбутнє?! Пане Псойс, врятуйте мене! В мене є гроші, багато грошей…

Айт не поспішав з відповіддю. Хай шаленіє від страху цей продажний кат! Це тільки крихітна частка справедливої відплати за незліченні злочини. Хай падає навколішки, благає і скиглить! Він повинен усвідомити, що його життя цілком залежить від камердинера Кейз-Ола!

— Ну, досить, містер Стун-Ай. Я вас врятую…

— Як, пане Псойс?

— Завтра ви вип'єте запропонований мною келих вина…

— Нізащо в світі!

— …і одразу ж попрямуєте додому. Ви захворієте. Та не скигліть! Удаватимете, що захворіли… Я доповідатиму Кейз-Олу, що вам з кожним днем гіршає. Він мені вірить — тому заспокоїться. Пізніше я допоможу вам втекти.

— Так, так, втекти… А можна буде навіть не тікати… Просто захопити Уранію, а ясновельможного… — він раптом затнувся і з жахом глянув на Айта. — Постривайте, а ви не обдурюєте?! Вас підіслав Кейз-Ол, щоб спровокувати мене!.. Ні, ні! Я нічого не знаю, нічого не хочу! Чому ви зраджуєте ясновельможного — адже ви його вірний слуга?

Стун-Ай гарячково бігав по кімнаті, а інженер Айт стежив за ним поглядом і думав з огидою: «Тьху, який мерзенний! І оце спільник?!»

Але справа зроблена, відступати нікуди.

— Схаменіться, чоловіче! Якщо не візьмете себе в руки, я застрелю вас, не чекаючи завтрашнього дня. Ви запитуєте, чому я зраджую ясновельможного? А чому він хоче знищити вас? Я маю право люто ненавидіти його — от і все. І рятую вас не задарма. Завтра ввечері ви дасте мені найдокладнішнй план Уранії і всі схеми потаємних ліній зв'язку.

— Так, так, — повторив Стун-Ай, наче в нестямі. — Найдокладнішнй план і всі схеми… Ви мене обдурюєте… Ви мене все одно отруїте, я знаю…

— В обох келихах на моєму столі буде чисте, хороше вино. Візьмете який захочете і можете чекати, доки вип'ю я. Пам'ятайте тільки, що за нами стежитимуть. Погано зіграєте — загинемо обоє. Зрозуміли?

— Так, пане Псойс… — Стун-Ай схопив його руку, цмокнув холодними губами.

— Облиште! — гидливо поморщився Айт. — Тож не забудьте: план і схеми ви дасте мені завтра, скажімо, о сімдесятій годині. А зараз — лягайте спати.

Простуючи до своїх покоїв, Айт обмірковував можливі варіанти розпочатої операції. Він подбав і про лазівку в разі провалу.

Справді, якщо Кейз-Ол якось підслухав їх розмову з головним інженером Уранії, можна довести, що Псойс тільки провокував Стун-Айя, аби ствердити підозру господаря.

І все ж на душі в Айта було дуже тривожно. Він заснув аж перед світанком і прокинувся з невиразним відчуттям незадоволення самим собою.

Мабуть, і Кейз-Олу в ту ніч спалося погано. Під очима трильйонера темніли синці. Він був надміру мовчазний і зосереджений.

Поснідавши, Кейз-Ол зробив знак своєму камердинерові йти слідом і попростував до сколопендри, яка тепер весь час вартувала біля входу в палац. Вже з того, що трильйонер не запросив Мей і навіть не попередив про свій від'їзд, видно було, що він затіяв щось серйозне. Айт незабаром догадався, в чому справа: напередодні фатальних подій Кейз-Ол вирішив оглянути найпотаємніші закутки Уранії.

Швидко і майже беззвучно сколопендра мчала з тунелю в тунель, з сектора в сектор. Перед двома пасажирами в її кабіні відкривалися грандіозні зали. То були безлюдні, мовчазні, залиті яскравим світлом склепи, мертві, страшні своєю нерухомістю автоматизовані заводи, арсенали й лабораторії, фільмотеки і книгосховища.

Чого шукав тут Кейз-Ол? Що сподівався побачити?

Він зупиняв сколопендру посеред кожного залу і неквапно, пильно обводив його поглядом. Здавалося, той, хто замислив страшну акцію знищення людства, востаннє зважує, чи варто ж рискувати, намагається приглушити небажані сумніви спогляданням незліченних матеріальних ресурсів, прагне підтримати в собі певність власної могутності.

Мабуть, цікаво було б постежити за безперервною зміною виразу обличчя трильйонера, якому не було чого критись перед камердинером. Проте вся увага Айта зосередилася на іншому. Крізь напівпримружені повіки він невідривно дивився на грубеньку книжечку в руках Кейз-Ола. То була річ, якій не скласти ціни: найдокладніший план Уранії. Кейз-Ол не потребував провідника і міг тепер цілком вільно знищити головного інженера підземного міста: на пластмасових аркушиках книжечки були позначені не тільки найпотаємніші тунелі та лінії зв'язку, а наводились і шифри головних та допоміжних електронно-обчислювальних злагод, автоматів захисту, побутових пристроїв.

Коли б Айт довідався про цю книжечку раніше, може, вдалося б зафотографувати хоч найголовніше. Зараз це виключено: Кейз-Ол берегтиме її як зіницю ока.

«А постривай-но… — промайнула думка. — Таж на барабанах пам'яті цієї сколопендри, мабуть, зафіксовано весь план Уранії».

Справді, Кейз-Ол тільки називав літеру і число, умовну позначку того чи іншого приміщення, а металева потвора прямувала туди самостійно.

Отже, насамперед треба підкорити саму цю потвору. Досить уміючи покопирсатися в керівних пристроях сколопендри, і вона з вірного служника містера Кейз-Ола перетвориться на його смертельного ворога. Інженер Айт знав, що впорається з таким завданням, навіть не маючи докладної схеми електронно-обчислювальної злагоди. Проте для цього потрібні хоч якісь інструменти, а головне — час. Зручної нагоди досі не випадало, а рискувати не було сенсу. Але тепер, коли виявилося, що саморушна злагода здатна зробити далеко більше, ніж вбити Кейз-Ола, оволодіння нею стало завданням першорядної ваги.

Пильним поглядом Айт обвів кабіну. Численні кнопки та сигнальні лампочки на пульті нічого не говорили невтаємниченому. Здавалося, вони були навіть зайві, бо машина керувалася звуками голосу. Але саме ця обставина і підказувала Айтові, що секрет сколопендри слід шукати саме тут.

А що як натиснути на одну з кнопок?

Вдаючи знесиленого дрімотою, Айт клюнув носом і ніби ненароком зронив руку на пульт. У ту ж мить пронизливо заверещала сирена, а з ніші в бічній стіні сколопендри вихопилися гнучкі сяжки і так затиснули Айта, що тому аж подих перехопило.

— Сто чортів! — Кейз-Ол рвучко обернувся до Айта.

— Пробачте. Задрімав… — вдав переляк Айт.

Сирена верещала, аж лящало у вухах.

— Сколопендро, замовкни!

Машина не скорялась.

— Наказую: негайно замовкни! — Кейз-Ол вигукнув це вже з деяким острахом. Видно було, що він розгубився.

Кмітливість інженера-конструктора вмить підказала Айтові: сколопендра не скоряється тому, що виття сирени забиває голос містера Кейз-Ола.

— Замовкни! Стоп! Стоп! — трильйонер гарячково гортав сторінки книжечки, аж доки натрапив на якусь схему. Позираючи на неї, він почав натискувати на кнопки пульта керування.

«Дев'ята… друга… перша… шоста…» — оці цифри врізалися в мозок Айта.

«Дев'ятсот двадцять один, шістсот сімдесят вісім». — шифр цифрового замка, ключ до оволодіння кібернетичною злагодою.

Верещання сирени урвалось, сяжки сколопендри впали, припинилась ледве чутна вібрація корпусу машини. Це означало, що вимкнено атомний реактор і всю споруду позбавлено енергії.

— Так, кажеш, задрімав? — Кейз-Ол оговтався і говорив не стільки гнівно, як глузливо. — Старіємо, га? А мені здавалося, що після операції ти наче аж… — він раптом урвав мову, чомусь надто пильно подивився кудись поверх очей Айта, повільно простягнув руку і зняв ковпак, який мав закривати рожеву лисину старого Псойса. — Гм, дивно!

В Айта похололо в грудях: мабуть, сяжок сколопендри зачепив ковпак і зсунув його.

— Дуже дивно!.. — Кейз-Ол безцеремонно провів рукою по короткому, густому волоссю Айта. — В тебе й замолоду не було такої буйної чуприни! Стривай, та ти ж помолодшав! У тебе зникли зморшки на чолі!

— Даруйте, ясновельможний! Це після операції… Я сам не знаю, чому так сталось. Я не винен…

— Гаразд! — промовив Кейз-Ол уже роздратовано. — Радий за тебе!

Ой, який смиренний та жалюгідний сидить Псойс у куточку кабіни! Навіть очі боїться звести на розгніваного володаря. Насправді він поглинає поглядом два рядки на сторінці пластмасової книжечки в руці трильйонера: «Вимикання — 921678», «Вмикання — 315247».

Найголовніший секрет сколопендри розкрито. Тепер лишалося «приручити» потвору, яка не підпускала до себе нікого стороннього. І тоді той, хто пробереться до її кабіни керування, зможе зробити з спорудою що завгодно.

Протягом усієї зворотної подорожі Кейз-Ол мовчав, а коли сколопендра зупинилася перед палацом, сказав сухо:

— Іди, Псойс. Я викличу тебе, коли буде потрібно.

То був лихий знак.

Забравшись у безпечний закуток своєї спальні, Айт написав кілька слів і згорнув записку в невеликий квадратний пакетик. Він не боявся за себе. Непокоїло те, що Кейз-Ол мовчить, а його камердинер, чекаючи на виклик, не має права вийти з своїх покоїв. Коли б не це, може, вдалося б перестріти Тессі, передати їй записку…

Айт непокоївся, але й гадки не мав, що над ним нависла небезпека значно страшніша, ніж він припускав.

Досить було розкритися факту, що Псойс приховав своє дивне омолодження, як недовірливий, підозріливий Кейз-Ол вмить насторожився. Він одразу ж пригадав цілий ряд чудних змін, що відбулися з його камердинером після операції, — оту низку випадків, коли Айт мимохіть зраджував себе, бо навіть найталановитіший актор не зможе повністю перевтілитися в іншу людину. На щастя, трильйонер не вірив у переселення душ та пересадження мозків, тому вважав, що хірургічне втручання «зіпсувало» характер Псойса, зробило його м'якосердим і брехливим. А коли так, треба перевірити, чи не обдурював камердинер свого володаря і раніше.

Хоч як було скрутно з часом у трильйонера, того ранку він тільки те й робив, що переглядав стрічки потаємних кіноапаратів. І незабаром натрапив на дещо цікаве.

Ні, Кейз-Ол не почув жодного слова з бесіди Стун-Айя з Айтом. Але плівка зафіксувала нічну прогулянку камердинера до головного інженера, і в Кейз-Ола враз спалахнула підозра. Не довго роздумуючи, він натиснув на кнопку з написом: «Стун-Ай» і сказав сухо:

— Зайдіть. Негайно!

І ось Стун-Ай стоїть перед Кейз-Олом — стоїть і тіпається. А Кейз-Ол дивиться на нього напівпримруженими очима, і на губах у трильйонера зміїться посмішка.

— Ну?

Трильйонер не знає нічого. А Стун-Айєві здається: все загинуло.

— Я… Я… Ясновельможний!.. — він гепнувся на підлогу, обхопив ноги трильйонера. — Це все Псойс… Я нічого не хотів… Це Псойс зраджує вас… Вимагав план Уранії та схеми потаємних ліній зв'язку…

Вважаючи, що втрачати вже нема чого, Стун-Ай виплескав усе.

Кейз-Ол терпляче вислухав, потім дістав з кишені пістолет. Стун-Ай заголосив. Постріл урвав його лемент.

Не глянувши на забитого, трильйонер підійшов до стола, замислився. О, він таки вмів володіти собою, цей старий хижий вовк! Його обличчя було спокійним і зосередженим, голос пролунав м'яко:

— Моя люба, чи не можете ви зайти до мене?.. Я покажу вам дещо цікаве. Псойс, зайди-но сюди.

Почувши виклик, Айт полегшено зітхнув: здається, все гаразд. Але біля дверей кабінету Кейз-Ола він стрівся з Тессі і вже з виразу її обличя зрозумів: біда! Сталося якесь велике, непоправне лихо.

В карих очах було стільки болю і тривоги, що в Айта аж мурашки забігали по спині. Він ледве стримався, щоб не побігти назустріч дівчині. А вона, не маючи права вимовити бодай слова, йшла просто на нього. Дівчина благала, наказувала поглядом, але що саме — Айт не міг зрозуміти. Він був надто заклопотаний тим, щоб непомітно передати записку.

Ще один крок… Ніби спіткнувшись, Айт схитнувся, схопив руку дівчини. Відчувши в долоні цупкий прямокутничок, Тессі затиснула його в кулаці.

— Пробачте, міс…

— Ви неуважні, пане Псойс!

Ні, погана була акторка з Тессі Торн! Цю фразу вона майже простогнала, потім шепнула беззвучно:

— Смерть!

Не було часу відповісти дівчині бодай поглядом. Тільки думкою крикнув він їй: «Прощай!», а через секунду по тому переступив двері кабінету Кейз-Ола.

— Руки вгору!

За кілька кроків від себе Айт побачив труп Стун-Айя, зрозумів усе і повільно виконав наказ. Опиратися було марно — трильйонер стріляє надто влучно.

Весілля відбудеться в призначений час

Усе сталося так, як і передбачав Люстіг: екскурсантів затримали в Уранії спочатку на день, а потім на два, а пізніше було заявлено, що підводний експрес зазнав пошкоджень, і доки його відремонтують, гості — звісно, якщо бажають — можуть тимчасово попрацювати в лабораторіях. Академікові Торну запропонували переселитися з Містечка науки до центру Уранії, який іншим ученим тільки показали.

Академік гордовито відкинув пропозицію, потай сподіваючись, що Кольрідж і Тессі схвалять його принциповість. А через годину, після розмови з дочкою, винувато сказав головному адміністраторові, що погоджується. Тессі трохи навчилася розбиратись у політиці, яка здавалася їй мудрішою за шахову гру. Принциповість, любий академіку, дуже потрібна штука, але зараз далеко потрібніший доступ до машин і джерел енергії та можливість вільно їздити з центру Уранії до Містечка науки!

За далекоглядність у цьому питанні Тессі Торн дістала подяку від Люстіга. Але коли він сказав, що їй доведеться стати фрейліною нареченої Кейз-Ола, міс Мей, дівчина страшенно обурилась.

— Фрейліною?! Нізащо в світі! Ти бачив її, оту міс Мей? Коли я зустріла ту розпусну жінку в салоні «Монії», вона глянула на мене так, ніби я не людина…

— Ні, Тессі. Ти не знаєш її. Виконуй накази міс Мей, нічого не розпитуючи. Так само можеш звірятись і на камердинера Кейз-Ола — Псойса.

— Цього я знаю.

— Звідки? — здивувався Люстіг.

— Я познайомилася з Псойсом півроку тому. Його оперував професор Лайн-Еу.

— Гм, цікаво… Ну, гаразд. Тоді ще одне: в Уранії скрізь встановлено апаратуру для підслухування. Таких місць, як оце, де можна вільно розмовляти, дуже мало. Твоя запальність може зрадити тебе. Отже, тримайся, навіть коли трапиться щось надзвичайно страшне.

— Я триматимусь, Люстіг.

— Ну, щасти тобі!

Наступного дня Тессі Торн уже була «обер-фрейліною».

Мей поставилася до неї лагідно й турботливо. Тессі намагалась відплатити їй тим же і все-таки не могла бути щирою до кінця. Цариця краси їй не сподобалась.

Тессі нетерпляче ждала зустрічі з Айтом. Вона гнала геть образ немічного старика, якого бачила в клініці професора Лайн-Еу. Молодість повернеться до нього, бо хіба ж не омолоджувались тварини, яким Тессі сама пересаджувала мозок молодших організмів?

Бідна дівчина! Вона заздалегідь приймала коханого таким, яким він буде, і все ж мимоволі здригнулась, коли побачила його вперше.

Вони зустрілися несподівано біля кабінету Кейз-Ола. Звідти вийшов та й закляк на порозі скоцюрблений дід.

Тессі мало не зойкнула. На неї дивилися великі чорні пильні очі. Це були ті самі очі, що причарували її півроку тому, підкорили назавжди.

— Тобі сподобалась моя обер-фрейліна, Псойс? — Очі в Цариці краси гострі, гнівні. А в голосі звучить обурення й тривога. Мей, очевидно, незадоволена, що її обер-фрейліна погано грає свою роль.

— Ходімте, міс Тессі.

Тессі зробила кілька кроків і озирнулась.

Услід їм дивився згорблений старик. На його обличчі застигла скептична посмішка, тьмяний погляд напівзаплющених очей був холодним і байдужим. Але тепер Тессі вже не боялась цього. Вона зрозуміла, що Айт значною мірою інсценує старість.

Це було тільки вчора. А сьогодні Тессі Торн лежить на канапі в своїй спальні, дивиться в куток і нічого не бачить. Її серце й думки лишилися там, у кабінеті Кейз-Ола, звідки обер-фрейліну ввічливо вигнали годину тому.

Як там? Що там відбувається? Може, Айта вже немає? Може, ці два рядки цифр та кілька незрозумілих технічних фраз на клаптику паперу — все, що лишилося від нього?

Дівчину так і пориває кинутися на допомогу. Але вона мусить чекати…

Збігла ще одна година. Ні, Тессі більш не може витримати! Якщо Кейз-Ол забив Айта, то…

І раптом лунає довгожданий голос Мей:

— Міс Тессі, прошу, зайдіть до мене.

Схопилася дівчина. Помчала стрімголов. Зупинилась на порозі, в погляді благання: «Що з ним?»

А Цариця краси спокійнісінька.

— Як огидно, міс Тессі! Отак довіряєш, довіряєш своїм служникам, а вони замість подяки тобі напакостять, та й годі! Ви чули, що втнув отой мерзотник Псойс?

— Так, міс.

— І уявіть собі: не зізнався, а почав викручуватись, брехати. Ясновельможний так розлютився, що мало не застрілив його.

— Ну і що?

Мабуть, інтонація голосу Тессі була зовсім не такою, як треба, бо Мей глянула на неї грізно. Але відповіла все так само байдуже:

— Я порадила зачекати. Мабуть, в нього є спільники, і їх треба викрити. Словом, негідника посадили в одиночку.

— По заслузі, міс!

О, Тессі тепер уже не треба було грати, вона по-справжньому рада: Айт — живий!

«Дякую, дякую, Мей!» — «От бачиш, чого ж було хвилюватись?»

Це німа розмова двох спільниць. Навряд чи її зрозуміє хтось третій. Але ж поглядом не передаси зміст записки Айта.

— Міс, у вас закотився комірець.

— Невже?

— Так, ось тут… — цупкий прямокутничок перейшов з рук у руки.

— Мені взагалі не подобається ця сукня, міс Тессі. Зараз я надіну іншу.

Коли Мей через п'ять хвилин вийшла з гардеробної, Тессі з виразу її обличчя зрозуміла: записка — радісна й важлива.

— Міс Тессі, я забула вам сказати: післязавтра відбудеться наше весілля з містером Кейз-Олом.

— Післязавтра?! Але ж ще нічого не приготовано!

— Все приготовано, моя люба! — загадково посміхнулась Мей. — Погана була б з мене місіс Кейз, коли б я не подбала про все заздалегідь.

Вона підійшла до телевізофону і викликала головного адміністратора.

— Весілля відбудеться післязавтра.

— Зрозуміло, міс.

— Псойс несподівано захворів. Усі його обов'язки я покладаю на тебе.

— Слухаюсь, міс.

— Попередь єпископа Соттау, що вінчання розпочнеться о двадцять п'ятій годині.

— Буде виконано, міс.

— Все інше тобі відомо?

— Так, міс.

— Виконуй! — Мей вимкнула телевізофон, постояла кілька хвилин замислившись, потім сказала: — Весілля відбудеться в призначений час. Тессі, ви коли-небудь уявляли собі, яким буде ваше весілля?

Тессі заперечливо похитала головою.

— А я уявляла… — голос Мей здригнувся. — Я ніколи не мріяла бути дружиною трильйонера. Мої батьки були небагаті. Мені здавалось: зберуться друзі, і ми поїдемо до Синього водоспаду. Ви ніколи не були там?

— Дуже часто бувала, міс! Адже це за дві милі від Лос-Алайна, де я народилась.

— Бували?! — Мей кинулася до Тессі, обняла її. — І ви, може, знаєте оту галявинку, вкриту мохом, біля водоспаду, навпроти острівця?

— О, це моє улюблене місце!

— Міс Тессі, я вас дуже прошу: коли ви одружуватиметесь, влаштуйте весілля саме на тій галявинці… І — в ніч на Новий рік. Не треба ні столів, ні стільців — вас обійматиме м'який квітучий мох. Не запалюйте ліхтарів — вам сяятимуть світляки, мільйони світляків! Хай мовчать музики — вам співатимуть весняні птахи. Це буде ніч кохання, справжня весільна ніч, яку ви запам'ятаєте на все життя, пронесете її крізь усі бурі й негоди…

Мей раптом здригнулась, схаменулась. Її очі, які щойно були мрійними й ніжними, враз набули холодного блиску.

— Пробачте, міс Тессі — замріялась… Таким я уявляла своє весілля два роки тому. А потім зустріла ясновельможного, закохалась в нього…

— А той, перший? — співчутливо запитала Тессі.

— Він — помер, — сухо відповіла Мей. — І вже ніколи не воскресне. А втім, досить лірики… — вона стала знову зосередженою й діловою. — Міс Тессі, прошу, поїдьте до Містечка науки, знайдіть там головного радіотехніка, нагадайте йому ще раз, що весілля відбудеться післязавтра, в призначений час. Не затримуйтесь довго — мені буде нудно без вас.

На прощання вона потиснула дівчині руку.

Під час цього потиску в долоні Тессі опинилася записка. Через півгодини дівчина вже була в Містечку науки. Тессі квапилася: вона догадувалась, що записка мала безпосереднє відношення до Айта. І все ж, коли Тессі вийшла з вокзалу, довелося затриматись. Широким тунелем одна за одною повзли металеві страховиська — сколопендри містера Кейз-Ола, тільки замість пасажирських кабінок у них були броньовані башточки з куцорилими, широкими розтрубами. Двигуни кожної машини працювали майже безшумно, але відлуння концентрувало в собі всі звуки, тому тунелем котився глухий, погрозливий гуркіт, до якого приєднувалось зловісне шипіння гумових траків численних гусениць. Сколопендри сунули з боку підводного порту. Мабуть, їх щойно привезли до Уранії.

Раптом Тессі помітила, що перша сколопендра чомусь зупинилась, окрутнулась і кинулась на ту, що повзла слідом. Брязнув метал об метал. Назустріч один одному потяглися гнучкі сяжки. З розтрубів броньованих башточок вирвалися блакитні спалахи. Потвори дерлись одна на одну, кремсали гострими клешнями тонкі сяжки, плювалися вогнем. Видно було, що машина, яка розпочала бійку, знемагає: її рухи дедалі сповільнювалися, з неї валив чорний дим. І все-таки вона вибрала слушну мить, схопила свою супротивницю, підняла її і вистрілила просто у вразливе, не захищене бронею підчерев'я. Безладно заметлялися сяжки потвори. Одчайдушно заверещала сирена…

До машин бігли люди. Посміливішавши, виткнулась з ніші тунелю і Тессі. Раптом хтось торкнув її за руху. Вона рвучко обернулася.

— Люстіг?!

— Тс-с! Ходімо! — він потягнув її у вузенькі дверцята в стіні тунелю.

Як колись по дахах у Дайлерстоуні, Люстіг просувався в лабіринті переходів упевнено й швидко, а Тессі майже бігла за ним. Обоє мовчали. Аж коли зайшли до крихітної кімнатки, заставленої хитромудрими апаратами, Люстіг запитав:

— Злякалась?

— Дуже. А як це сталося, що ота сколопендра збожеволіла?

— Збожеволіла? — засміявся він щиро. — А втім, ти маєш рацію. Як ти тут опинилася?

— Я йшла до тебе! — Тессі знову стало легко й вільно. — Ти не радий?

— Навпаки. Щось трапилось?

— Арештовано Псойса… — Тессі мало не сказала: «Айта». — Крім того, мені треба знайти головного радіотехніка. Мей передала йому записку.

— Він зараз прийде. Хочеш бачити Кольріджа?

— Звичайно.

Люстіг відчинив дверцята в бічній стіні.

— Кольрідж!

— Агов! — почулося звідти глухо, немов з льоху.

— Вас хоче бачити молода красива дівчина.

— Яка? — в отвір висунулась скуйовджена голова. — Тессі! Зачекай, дочко, я зараз вийду.

За хвилину він уже стояв поруч неї, простягаючи цукерку. І цей напівжартівливий знак уваги зворушив і розчулив Тессі. Вона обняла старого і поцілувала.

— Кольрідж, Тессі запитує: як сталося, що машина збожеволіла?

— Як сталося? — Кольрідж з підкреслено серйозним виразом обличчя взяв з столика невеличкий блокнот. — Прошу! Це — докладна настанова, як зробити «божевільною» першу-ліпшу електронно-обчислювальну машину.

Незабаром прийшов головний радіотехнік — невисокий чоловік з ясними-ясними синіми очима. Тессі передала йому записку, переказала слова Мей. Він прочитав, гмукнув. Подав папірець Кольріджу.

— Ви розумієте, що це значить?

— Щось погане? — стривожилася Тессі.

— Погане?! — Кольрідж посміхнувся, скуйовдив їй волосся. — Тессі, люба, ти навіть не підозрюєш, що ти принесла!.. Сколопендри містера Кейз-Ола тепер не божеволітимуть, а просто скаженітимуть!

— Дуже рада. Мені можна йти?

— Так. — Головний радіотехнік щось швидко креслив на аркуші паперу. — Зайдіть до батька, погомоніть з ним. Завтра він принесе вам невеличку деталь — так званий барабан пам'яті. Передасте Мей.

— А що їй сказати?

— Скажіть… — головний радіотехнік підвів голову. — Скажіть, що я дуже хвилююсь за неї.

«Хто це — коханий? Чи просто друг?.. — Тессі придивилась пильніше. — Чому його обличчя видається таким знайомим?»

У синіх очах головного радіотехніка перебігли лукаві іскорки: він, мабуть, зрозумів, яке запитання готове зірватись з уст дівчини.

Люстіг провів Тессі до головного тунелю Містечка науки. Розлучаючись, вони потиснули одне одному руки.

— Щасти тобі, Тессі!

— До зустрічі, Люстіг!

Тунель був пустинний, сколопендри заповзли до сховищ. І тільки дві з них, покремсані, обсмалені, стояли, зчепившись сяжками, і над ними курився сивий димок.

Живим — життя!

Уранія спить.

Діловито відпочиває містер Кейз-Ол. Войовниче хропуть наймудріші. Єхидно висвистують носами їхні дружини. Тривожно йорзають у сні пожадливі й лукаві служники всіх рангів. Сторожко дрімають чини особистої гвардії трильйонера. Завмерла в напруженій бойовій готовності металева сколопендра перед вестибюлем палацу. І пливе над оцим страшним містом, над спалахами нікому не потрібних реклам нікому не потрібна математично розрахована штучна ніч.

Пишайтесь, конструктори: ви створили надзвичайно досконалий планетарій! Радійте, інженери: ваші автоматичні пристрої бездоганно підтримують найкращий режим для існування людей і рослин у велетенській теплиці під островом Свята! Торжествуйте, поліцаї та шпики: навіть миша не прослизне Уранією, щоб її не помітили, не зафіксували та не доповіли кому слід телепередавачі та кіноапарати електронно-обчислювальних злагод!

Тільки — машини. Машина не зрадить. Машина не мислить. Машина не прагне. Вона — як палиця в сильній руці: б'є того, на кого скерована.

Але ж палицю можна видерти з тієї сильної руки!

…За кілька миль від центру Уранії, поблизу підводного порту, розташувалося Містечко науки. Тут не палахкотять реклами, не дзюркочуть струмочки, не мерехтять штучні зорі.

Сірі стіни тунелів. Яскраві ліхтарі під стелею. Металеві дверцята, немов у казематах фортеці чи на військовому кораблі. Тут мають жити найвищі з найнижчих — інженери та вчені, ті, на кому тримається могутність Кейз-Ола.

Здається, що й тут усі сплять. Тихо-тихо в містечку науки. І тільки в одній з кімнат чути голосну розмову.

— Вперед! — наказує енергійний чоловічий голос.

— Вперед! — повторює м'який жіночий.

— Праворуч!

— Праворуч!

Що б не сказав чоловік — жінка обов'язково повторить. Така настирливість здивує кого завгодно, особливо коли зважити, що чоловічий голос належить Кейз-Олу, а жіночий — Мей.

— Стоп! — кричить трильйонер.

— Стоп! — повторює Цариця краси.

І відразу ж по тому лунає третій голос — голос Кольріджа:

— Стоп! Чудово, друзі!

Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше — порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, нитка рожевою піною вкрила підлогу. З кожної котушки було взято щонайбільше два-три відтинки, на яких магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та Мей і склеєно відповідним чином. І ось магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки сидять оце глупої ночі шофер Люстіг, професор Кольрідж і академік Торн над магнітофонами. Не знічев'яперемотують котушки з магнітною ниткою. Металеві сколопендри скоряються тільки голосу Кейз-Ола. Лише трильйонера вони підпускають до себе. Завдання нелегке — треба зробити так, щоб машина виконувала команди не тільки Кейз-Ола. Тоді вона з ворога стане другом — досить лише вимкнути ядерний реактор: недарма ж інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка!

— Чудово, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо все це на барабан пам'яті. Торн, візьмись-но за цю справу!

— Га?.. — академік здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн… Це — геніальний вчений, з числа тих, що народжуються раз на сто років, і зовсім дитина в питаннях політики. Зараз він не тільки приголомшений, а просто розчавлений. Сталося найстрашніше для нього: результат власної праці, справа цілого життя розкрились перед ним у зовсім несподіваному вигляді. Витримати на старості літ отакий злам важко.

— А ви, Кольрідж? — тихо запитав Люстіг.

— Я? — професор знизав плечима, припалив цигарку. — Що говорити про мене? Я завжди був другорядним персонажем у тій трагедії, яка зветься життям. Я скрізь виступаю за няньку… Няньчив академіка Торна і піклувався про його самозаглиблену гордівницю-дружину, як умів дбав про Тессі. Мені здавалось: вони без мене загинуть… Ось так і літа збігли…

— Даремно, Кольрідж! Вам ще жити й жити!

— Даремно? — він посміхнувся розумною, сумною посмішкою. — Коли хочете знати, я, певно, так і помру нянькою. Мені, наприклад, дуже хочеться поняньчити вас, хоч ви й «страшний комуніст».

— Невже я схожий на немовля? — засміявся Люстіг.

— Для мене — так. А втім, жартую, звісно. Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки кивнув головою.

— А вона?

Запала пауза. Кольрідж потер чоло, зітхнув.

— Шкода. А мені здавалося, що вона покохала… — він зрозумів, якою прикрою була ця розмова для Люстіга, тому звернув на інше. — Боюсь я за неї. Надто щира вона й чесна, щоб грати роль тієї фрейліни. Зрадить себе якщо не словом, то поглядом. Довго ще?

— Півтори доби.

— А чому саме стільки? Чому не розпочати повстання, скажімо, завтра?

— Е, складна то штука, Кольрідж! Скажіть, що б ви зробили, коли б дізналися, що хтось збирається вас пограбувати, а то й забити?

— Насамперед перевірив би пістолет і поклав би його в кишеню.

— Слушно! До поліції не побігли б?

— Навіщо? Не спіймався — не злодій.

— Ото ж бо воно й є! Містер Кейз-Ол замахнувся на весь світ. На його стартових злагодах уже стоять понад три тисячі балістичних ракет з атомними та водневими бомбами. Всі знають, куди вони спрямовані, та тільки що вдієш? «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби». А ракети — «на той випадок, коли нападуть комуністи». Зрозуміло?

— Так, Люстіг. Отже, Кейз-Ол стане загальновизнаним злочинцем проти всього людства тільки тоді, коли натисне на кнопки стартових злагод? Мало користі з такого визнання!

— А ви пропонуєте, щоб війну розпочав СКД і був проклятий людством як агресор?

— Я хотів би, щоб війни не було взагалі.

— Наші прагнення збігаються. — Люстіг витримав довгу паузу, потім сказав: — Уявіть собі таку сцену: гангстер вихопив пістолет, натиснув на гашетку — а пострілу немає… Тож хапайте злочинця, віддайте його до суду! Він розкрив себе перед усіма.

— А пістолет?

— Набої з нього заздалегідь витягнув ваш вірний друг.

— Розумію, Люстіг… Отже, від нас залежить, чи пролунає отой постріл.

— Так.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної сколопендри нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя… і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджу згадався епізод з далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття туди немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав «викуп» — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притиснув його коліном, витягнув з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що могла дати мати своєму синові, виряджаючи в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лиху.

Та ніч запам'яталася Кольріджу як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені-легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабінки! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно то було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомою людиною, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою осінньою сльотою. Йому здавалося: чарівний корабель щастя промчав мимо, рожеві вітрила навіки проковтнула пітьма — то навіщо ж мрії й дерзання? І він таки не мріяв і не дерзав. Лабораторія, подружжя Торн, рибальство, кольорова фотографія — таким був той вузенький світ, в якому сховався він, несправедливо ображений долею.

«Яке безглуздя!» — Кольрідж задумливо потер лоба, запалив цигарку, поглянув на Люстіга.

Справді, що дало це самозречення та фанатичний аскетизм? Шануючи пам'ять дружини, він так і лишився самотнім. А він же міг знайти собі вірну подругу життя.

Кольрідж посміхнувся сам до себе сумно й вибачливо: як завжди, істина усвідомлюється надто пізно. А втім, хіба це має значення? Живим — життя. Період чекання на автобусній зупинці скінчився, і тепер уже не старші, а молодші за віком — Тессі та Люстіг — вивели Кольріджа з стану тоскного самозаглиблення, повторили знову: «Люди — хороші!»

«Хороші! — подумав він з теплим смутком. — І Тессі, і Люстіг за віком могли б бути моїми дітьми».

Свою названу дочку він знав з пелюшок, Люстіга зустрів кілька днів тому. Але у вирішальні хвилини характер людей можна пізнати глибше, ніж за довгі роки звичайного співжиття. Кольріджу подобався цей поставний юнак з непокірним білявим чубом, з надмірною категоричністю тверджень і непохитною вірою в краще майбутнє. Якщо хто й урятує людство, то тільки такі, як цей. Саме Люстіг підтримав у Кольріджа віру в людину та її покликання.

І оце відчуття значимості власних зусиль і впевненості в майбутньому дедалі більше зростало в Кольріджа. Йому довіряли. Сьогодні він одержав завдання приєднати відводи потаємних ліній підслухування та підглядання до комутатора повстанського комітету.

Перевіряючи апаратуру, Кольрідж, звичайно, насамперед ввімкнув кабінет Кейз-Ола. І те, що він почув, було радісним і тривожним. Трильйонер, роздратовано стукаючи кулаком по столу, кричав у мікрофон телевізофона:

— …Услід бунтівникам послати ракети-перехоплювачі! Генерала Спіка спіймать і віддати до суду! Зорю негайно евакуювати і ввімкнути абсолютний захист!

Кольрідж тихенько свиснув: отже, на Зорі Кейз-Ола спалахнув заколот!

— Люстіг, ви чули?

— Так.

— Я дуже добре знаю генерала Спіка, — задумливо сказав Кольрідж. — Це — мерзотник, яких мало…

Двобій у Космосі

Головний інженер Зорі Кейз-Ола полковник Фредді Крайн прокинувся в дуже поганому настрої. Всю ніч йому верзлося щось примарне, страхітливе; воно забулось, щойно він розплющив очі, але неприємне почуття лишилось.

— Кляті нерви! — промимрив полковник, підводячись з ліжка.

Його погляд ковзнув по невибагливій обстановці каюти, наткнувся на портрет Тессі Торн поруч масивної бронзової чорнильниці на столі.

Дівчина дивилась на свого колишнього нареченого через плече з переможним усміхом, немов запитувала: «Ну, що ж ти скажеш тепер?»

Фредді похнюпився, припалив цигарку. Тут, у середовищі із зменшеною силою тяжіння, дим не розпливався, а збирався у великі клубки, що химерно ворушились, як примари.

Полковник підійшов до стола, взяв у руки портрет. Довго дивився на нього, потім прошепотів:

— Тессі, рідна моя… Адже я тебе люблю…

«Ну, то й що з того?!» — глузливо запитували очі дівчини.

— І ти теж любиш мене…

Фредді Крайн розумів, що між ним і Тессі Торн було щось далеко значніше й глибше, ніж звичайний флірт. Але чогось бракувало в їхніх почуттях. Чого саме? Хіба він не був дбайливим і ніжним? Хіба не намагався потурати найбезглуздішим примхам? Їй цього виявилось замало. Вона зажадала, щоб полковник Крайн зламав присягу, переметнувся на бік ворогів Монії. А це вже не жарт.

— Ти просто дурненьке дівчисько, Тессі… Якщо декаду тому Зоря Кейз-Ола справді могла бути знаряддям нападу, то тепер, коли на орбіту вийшов штучний супутник комуністів, вона стала тільки засобом захисту.

Дівчина на портреті не бажала визнавати жодних доказів, якими намагався заспокоїти себе полковник Фредді Крайн. Це була гідна копія свого прототипу.

Фредді зітхнув, покрутив у руках портрет і поклав його у верхню кишеню комбінезона, проти серця. Сьогодні закінчуються роботи на космодромі, а завтра Зорю Кейз-Ола залишить весь персонал. Штучний супутник перейде на радіорелейне керування… і хай тоді з ним трапляється все, що завгодно. Швидше б уже на Пірейю. Сьогодні сьомий день Другого місяця. До весілля лишилось ще два дні. Може Тессі таки схаменеться, може пощастить її вблагати. В неї в голові просто грає буйний хміль юності. Але це з роками мине. Коли Тессі вийде заміж і стане матір'ю, вона буде серйознішою.

Фредді Крайн навіть спробував уявити собі отого свого майбутнього, ще не відомого сина, і в груди йому враз хлюпнуло ніжністю, родинним затишком. Розвіювався прикрий настрій. Хотілося жити.

Прямуючи до їдальні, Фредді Крайн зустрів інженера Проута.

Той, охопивши голову руками, ішов як маніяк.

— Що з вами? — запитав Фредді. Він не полюбляв свого помічника, але мимохіть схилявся перед його чудовими знаннями з радіоелектроніки.

— Га?.. Ах, так. — Проут здригнувся, потер рукою чоло. — Хіба ви не знаєте?

— Що саме?

— Тільки-но повідомили, що в п'ятому секторі космодрому вирвало двері. Якраз під час сніданку. Загинуло понад п'ятдесят каторжників.

— Гм, прикро…

— Прикро? — губи Проута скривились у злій посмішці. — А ви знаєте, що після закінчення монтажу Зорі теж вирвало двері? Тоді загинуло вдвоє більше.

— То чи не хочете ви сказати, що…

— Не хочу! Нічого не хочу! — Проут знизав плечима, похнюпився і пішов далі.

«К чорту все! — роздратовано думав Фредді Крайн, машинально копирсаючись виделкою в тарілці. — Яке мені діло до каторжників та до вирваних дверей?! Я не командир Зорі Кейз-Ола, а інженер. Моя справа — машини!»

Він навіть не підозрював, що стане командиром штучного супутника буквально через годину.


Каторжники-комуністи на космодромі Зорі Кейз-Ола чекали «нещасливого випадку» вже давно. Закінчення монтажу причальної станції означало наближення того дня, коли посіпаки містера Кейз-Ола, виконуючи його наказ, спробують знищити небезпечних свідків. Для цього навряд чи використають зброю: в міжпланетному просторі далеко швидше і надійніше вбиває температура абсолютного нуля та майже повний вакуум. Досить відчинити герметичні двері приміщення, в якому перебувають люди без скафандрів, і вже ніхто з них не врятується.

Каторжники були весь час напоготові, особливо після попередження, яке передала Тессі. Вони не скидали скафандрів, навіть коли наглядачі загрожували карцером. Але, щоб жити, людина мусить їсти. А для цього треба зняти хоча б шолом.

«Нещасливий випадок» і трапився саме під час сніданку.

З мовчазної згоди наглядачів, які побоювалися бунту приречених, каторжники їли в дві зміни. Чергові шоломів не знімали.

Коли прогримів вибух і на місці дверей з'явилась величезна діра з гострими рваними краями, туди миттю кинулись кілька десятків чоловік. Люди намагалися затулити отвір своїми тілами, щоб хоч трохи затримати повітря, дати можливість іншим надіти шоломи. Але все це було марно — врятуватися не встиг ніхто.

В мовчазній скорботі позносили каторжники тіла своїх бойових друзів, припнули їх швартовими ланцюгами одне до одного: вони спільно пройшли важкий шлях боротьби, тож хай і лишаться так довіку в пустельному міжпланетному просторі.

П'ятдесят три чоловіки. Кожен з них був втіленням мужності й чесності, мріяв дожити до світлих днів перемоги комунізму на всій планеті… І ось тепер вони висять страшною стрічкою посеред довгого вузького тунелю, а навколо них чудернацьким гроном розташувалися п'ятдесят живих.

Ні руху, ні звуку в тунелі, звідки витекло повітря. Тільки видно при світлі тьмяних лампочок, як ворушаться губи людей за скельцями шоломів. Голосів у тунелі не чути, зате їх чути в скафандрах каторжників, де є приймачі — це бринить, наростає могутня пісня. Комуністи співають свій партійний гімн.

Прощавайте навіки, дорогі друзі! Ви були справжніми людьми, і людство не забуде вас ніколи. Може, і ми поляжемо у важкій борні, але партія — невмируща! Вона переможе!

Навіть наглядач, який зазирає в отвір колишніх дверей, не наважується порушити урочисту скорботу цих хвилин. І тільки коли заворушилось, розпалось гроно людей, у навушниках скафандрів каторжників пролунала команда:

— По одному — виходь!

Ніхто не поворухнувся.

— Скільки разів повторювати?! — наглядач просунувся в отвір і простягнув вмонтований у рукав скафандра пістолет. — Марш уперед по одному!

Блиснув та й погас прожектор на шоломі каторжника з числом «17» на грудях. Мабуть, то був якийсь умовний знак, бо з рою людей виплив один і, відштовхнувшись од стіни, повільно посунувся уперед. Він плив боком, тримаючи праву руку ззаду. Але це не привернуло уваги наглядача. Слідом за ним вирушив другий.

Наглядачі ніколи не підпускали до себе каторжників надто близько: доведена до розпачу людина могла вчепитись у свого ката. Цей наглядач теж завбачливо посторонився, пропускаючи каторжника. А той, пропливаючи мимо, швидко підвів руку.

Не було чути пострілу — тільки блиснув неяскравий спалах та каторжник, замість вилетіти в отвір, вдарився об стіну тунелю, відкинутий віддачею зброї. Наглядач раптом скорчився, схопився пластмасовою рукавицею за груди. Коли б навіть куля не пробила йому легені, він все одно загинув би, бо повітря швидко ринуло з скафандра у міжпланетний простір.

Блиснув спалах ще одного пострілу — в дверях тунелю, — і в наступну мить, підштовхнутий сильною рукою, сюди влетів другий приречений на смерть наглядач.

Пістолетики Тессі Торн зіграли свою роль. Початковий етап боротьби було виграно.

Власне, повстання спалахнуло раніше визначеного часу. Мало забити кількох наглядачів: беззбройні, позбавлені змоги рухатись у космічному просторі каторжники могли сподіватися на порятунок тільки тоді, коли було б захоплено всю базу або хоча б одну з ракет. А їх на космодромі, на жаль, не було. Саме на них чекав повстанський комітет, щоб подати сигнал. «Нещасливий випадок» прискорив повстання.

Ще одного наглядача, що, занепокоєний відсутністю своїх колег, поткнувся до тунелю, спіткала доля його попередників. Тепер у каторжників було вже три ракетні злагоди, три радіопередавачі, три великі пістолети, крім пістолетиків Тессі Торн.

Щоб уникнути зайвих свідків, злочинний вибух було влаштовано тоді, коли більшість наглядачів і техніків відпочивали. І це сприяло успіху повстання. Караульне приміщення, склад зброї та обмундирування повстанці захопили без жодного пострілу. Вони миттю переодягнулись у досконалі скафандри і відразу ж з безсилих стали могутніми: тепер вони могли вільно пересуватися з допомогою ракетних пристроїв, оборонятись і наступати, підтримувати зв'язок по радіо.

Наступ був такий несподіваний і навальний, що приголомшені охоронці та техніки не встигли скористатися зброєю, а герметичні двері кают та перебірок у коридорах глушили щонайслабший зрадливий звук.

За годину все було скінчено. Космодром опинився в руках комуністів, а на Зорі Кейз-Ола, за якихось тридцять-сорок миль, про це навіть не знали.

Не підозрював про повстання і командир космічної бази генерал Спік. Він повертався на Зорю з Пірейї в чудовому настрої: за успішне закінчення побудови штучного супутника його було нагороджено орденом та солідною грошовою премією.

Можна уявити здивування і переляк генерала, коли в його ракету, як тільки вона пришвартувалася до космодрому, вдерлись озброєні люди, зв'язали його і кудись потягли. А ще за кілька хвилин генерал брав участь у найнезвичайнішій у своєму житті військовій «нараді».

Грізний генерал Спік, дізнавшись про становище на базі, вирішив будь-що врятувати своє життя. Він охоче й докладно відповідав на всі запитання тих, які годину тому були його рабами.

Повстанців насамперед цікавило питання, чи можна захопити Зорю Кейз-Ола або хоч завдати їй непоправної шкоди.

Ні, генерал Спік такої можливості не бачить. Навіть коли використати його ракету, то захопити охорону Зорі Кейз-Ола зненацька не вдасться. Досить тривожного сигналу — і ввімкнуться автомати захисту кожного сектора. Обстріляти штучний супутник з дрібнокаліберних гармат протиметеоритного захисту космодрому? Але це все одно, що кидати камінці в танк. У шановних панів повстанців є тільки одна можливість: замкнути генерала Спіка в якійсь з кают космодрому і, скориставшись його ракетою, чкурнути на Пірейю… Звичайно, він, генерал Спік, просив би не розголошувати цієї шляхетної угоди…

Генерал мав рацію: спроба захопити Зорю Кейз-Ола була заздалегідь приречена на невдачу. Повстанський комітет дав наказ готуватися до вильоту. Але вкрай перевантажена ракета не змогла б опуститися на Пірейю, не вистачило б пального для гальмування, тому повстанці вирішили податись у напрямку Зорі Надії, щоб попросити притулку у Союзу Комуністичних Держав.

Як не благав, як не крутився генерал Спік, але йому все одно довелося викликати локаційну станцію Зорі Кейз-Ола і заявити, що за дорученням Генштабу вилітає в напрямку Зорі Надії для виконання важливого завдання. Обов'язки командира бази генерал Спік тимчасово передає головному інженерові, полковникові Крайну.

Ракета з повстанцями та генералом Спіком на становищі заложника спокійно вирушила в напрямі Зорі Надії.

І тільки коли радіостанція космодрому замовкла і не відповідала протягом довгого часу, туди було послано людей, які дізналися про повстання від ув'язнених в каютах інженерів та наглядачів.


— Ви що — збожеволіли?! — інженер Проут різко відштовхнув полковника Фредді Крайна і захлопнув пластмасову кришку пульта керування ракетним захистом Зорі Кейз-Ола.

— Геть! — Фредді вихопив пістолета і наставив його на Проута. — Я — командир бази!

Проут байдуже махнув рукою, сів на стілець біля пульта.

— Якщо ви командир бази — не робіть дурниць! Там — люди. А ви на них — атомну бомбу!

— Там — утікачі-каторжники!

— А генерал Спік?

— Генерал, який зрадив, уже не генерал!

— Згоден. Тоді зважте: ракета з втікачами надто близько від Зорі Надії. Ви пам'ятаєте попередження комуністів? — Проут зловтішно посміхнувся. — І ще одне: містер Кейз-Ол власноручно підписав закон про заборону атомної зброї.

Фредді Крайн аж сіпнувся, але не сказав нічого і роздратовано поклав пістолет до кишені. Справді, Проут має рацію. І тому, що оцей похмурий чоловік виявився розсудливішим і витриманішим, неприязнь до нього враз перетворилася майже на зненависть.

«Кляті нерви! — думав Крайн, намагаючись виправдатись хоч перед самим собою. — Але що ж робити, кінець кінцем?..»

Коли б це хоч годину тому — можна було б послати навздогін утікачам кількасот реактивних снарядів-крихіток, які, зрештою, зламали б протиметеоритний захист ракети і знищили б її. Зараз це міг зробити тільки атомний вибух снаряда-перехоплювача.

«Невже вони таки втечуть?»

Полковник Фредді Крайн не хотів думати про ті неприємності, які, безперечно, чекають його в Генштабі Монії. То — неістотне. Головне — виконати свій обов'язок.

В новоспеченому командирові бази раптом прокинувся не знаний досі войовничий дух, гоноровите відчуття власної значимості й відповідальності. Як головний інженер Зорі Кейз-Ола Фредді Крайн поставився б до втечі каторжників досить байдуже. Але тепер полковник Крайн був керівником бази і волів краще зазнати кари, ніж усвідомити, що командир з нього — поганий.

Тессі Торн збагнула суть Фредді Крайна ще тоді, коли він сам себе не знав. Його уявний пацифізм викликався підсвідомим небажанням бути пішаком у небезпечній грі. Але досить було йому відчути себе неабиякою фігурою, щоб він відразу ж покінчив з пацифізмом.

— Гаразд! — Фредді нахмурився, зробив багатозначну паузу. — Інженер Проут, негайно вилітайте на космодром і готуйте все до повної евакуації. Я зараз викличу з Монії ракети. На жаль, генерал Спік знав надто багато. Слід покинути Зорю Кейз-Ола, щоб ввімкнути абсолютний захист.

— Скоряюсь, пане полковнику! — сказав з глузливим викликом Проут. — Дозвольте виконувати?

— Виконуйте! — сухо кинув Фредді Крайн.

Це було єдине правильне рішення. Коли ввімкнути абсолютний захист, до Зорі Кейз-Ола не наблизиться жоден предмет. І чим раніше це зробити, тим краще.

За наказом Крайна, евакуація штучного супутника почалася через кілька хвилин. Невеликими групками наглядачі та інженери проходили через шлюзову камеру і, ввімкнувши ракетні злагоди скафандрів, прямували до космодрому, який сяяв на фоні чорного неба разком червоних ліхтарів.

Як і личило командирові, Фредді Крайн покидав Зорю Кейз-Ола останнім.

Він ще раз перевірив дію електронного мозку та захисних пристроїв штучного супутника, зазирнув у кожне приміщення. Надів скафандр і через шлюзову камеру повільно виплив у міжпланетний простір.

— Ну, прощай, моя Зоре!.. — на мить йому стало шкода залишати цей величезний тороїд. На ньому зараз не світилося жодне віконце, тільки криваво сяяли кільце та стрижень маяка, що вказував напрямок космодрому. — Прощай, моя Зоре! — Фредді Крайн рішуче обернувся і, відштовхнувшись од поверхні штучного супутника, полетів до ракетної злагоди, що висіла в порожнечі.

Раптом його увагу привернуло щось темне за ґратчастою кабіною ракети.

Полковник прицілився з пістолета, вмонтованого в рукав скафандра. Але в ту ж мить із-за ракетної злагоди блиснув спалах, і Крайн відчув тупий поштовх у груди.

Мабуть, куля вдарила в пластелітовий балон з киснем, і це врятувало Крайна. Він вистрілив теж, але, мабуть, не влучив, бо з-за ракети блиснуло знову.

«Це — Проут! — чомусь промайнула думка. — Ну, то начувайся!»

Полковник розумів, що шукати порятунку на Зорі Кейз-Ола марна справа: його супротивник, маючи прикриття, стрілятиме влучніше за нього; до того ж він може скористатися з ракетної злагоди, щоб кинутися в погоню. Треба заманути його в міжпланетний простір.

Ввімкнувши на повну силу ракетниці, Фредді Крайн метнувся вбік, щоб сховатися в непроникній тіні від Зорі Кейз-Ола. Супротивник кинувся слідом.

— Ага, мерзотнику, мені тільки цього й треба!

Але полковник торжествував надто рано. Вже через кілька секунд він переконався, що до рятівної темряви добратися не встигне. Отже, швидше назад, до ракети!

Невдалим був і цей маневр: супротивникові пощастило відтіснити полковника Крайна і від Зорі Кейз-Ола і від ракетної злагоди. Невідомий пересувався в міжпланетному просторі, як у власній кімнаті: він сновиґав навколо Крайна, наче оса. Але стріляв він погано, тому Фредді вирішив рискнути — підпустив ворога на ближчу відстань.

Двоє людей у міжпланетному просторі мчали назустріч один одному. Фредді Крайн спокійно й зосереджено цілився.

І раптом йому в очі бризнув яскравий спалах світла: хитрий супротивник увімкнув прожектор скафандра. Полковник мимохіть заплющив очі. І це вирішило його долю.

Просто перед собою Крайн побачив злі, сповнені ненависті очі інженера Проута. Він ще помітив, як до важеля на грудях його скафандра метнулася рука… А потім щось нестерпно пекуче ринуло йому в легені, залило очі, врізалось у вуха. Це тривало якусь частку секунди. А потім настала вічна тиша й спокій.

Фредді Крайн не ворушився. Його скафандр був розкритий, шолом відстебнутий. Не ворушився і Проут. Очі інженера були заплющені, губи зціплені. Та ось вони болісно скривилися. Проут труснув головою, підтягнувся ближче. Руками в грубих пластмасових рукавицях почав обмацувати кишені замерзлого. В лівій верхній знайшов те, що шукав — плескату радіостанцію, по якій передавалися сигнали керування автоматам захисту штучного супутника.

Проут висмикнув радіостанцію. Разом з нею з кишені вилетіла і повільно попливла фотографія Тессі Торн.

Проут взяв портрет, довго дивився на нього.

— Ти запитувала, дівчинко, чи я одружений… Яка ти смішна й мила! Пробач, що я знищив твого нареченого… А втім, який він тобі наречений. Лети у космос, у вічність… — інженер підлетів до ракетної злагоди, прикріпив до неї фотографію і ввімкнув ракетниці. Злагода, набираючи швидкість, помчала вперед і незабаром зникла в темряві.

Проут провів її поглядом і попрямував до Зорі Кейз-Ола.

Зайшовши до рубки керування, він сів до стола, витяг аркуш паперу, написав: «Прощайте всі — знайомі й незнайомі…» Замислився. Потім зіжмакав аркушик: кому й навіщо це потрібно?.. Підвівся, пройшовся по рубці керування, знову сів, затиснувши скроні руками. Більш нічого не зв'язувало його з життям. Втративши під час другої всепірейської війни всіх своїх рідних, інженер заприсягнувся присвятити себе боротьбі за щастя людства. Як багато чесних людей Монії, він спокусився на облесливі обіцянки Братства Синів Двох Сонць. Його завербували вже тут, на Зорі. Врятування інженера Айта, каторжника БЦ-105, було першим завданням нового члена Братства.

Проут давно замислив знищити штучний супутник Монії, добре знаючи, навіщо його будують. Але, на щастя, він вчасно збагнув, куди повертає Братство, і не поділився ні з ким своїми планами.

Як тимчасовий головний інженер Зорі і фахівець з радіоелектроніки, Проут свого часу проклав потаємні лінії керування і так їх замаскував, що ніхто ніколи не догадався б про їх існування. Ну, кому спаде на думку, що коли на кнопки, які вмикають чи вимикають вентилятори, нагрівники та інші побутові пристрої, натиснути одночасно, негайно станеться вибух усіх ста двадцяти водневих бомб штучного супутника?!

Проут підвівся, підійшов до пульта. Його рука вже піднялася: ні, треба таки написати листа тій, яка, кохаючи його, й досі не вийшла заміж.

Проут зробив крок до стола… аж раптом у нього все попливло перед очима. Він не знав, що це — кінець, що серце не витримало перенапруження. Засліплений, оглушений інженер кинувся до пульта, почав гарячково намацувати кнопки…

Але пальці вже не корились. Тіло безвільно зсунулось додолу. Ще якась мить — і інженера Проута не стало.

Не вистачило кількох секунд життя… І ось пливе в космічному просторі величезний тороїд, заряджений ста двадцятьма водневими бомбами. Причаїлися ракети, в яких сховані електронні мозки. Кожна ракета націлена на певне місто Союзу Комуністичних Держав і тільки чекає на зашифрований сигнал, щоб почати свій страшний політ.

Життя починається вдруге

Надвечір восьмого дня Другого місяця в Залі Рожевих Мрій палацу містера Кейз-Ола в Уранії закінчувалися останні приготування до весілля. Воно мало відбутись аж через сто днів. Проте міс Мей чомусь поквапилась. А втім, служникам до цього немає діла. Їх справа — виконувати накази. І вони виконують.

Машина — дбайлива й ретельна, але там, де йдеться про художній смак, вона виявляється безсилою. Тому Зал Рожевих Мрій прикрашають найвидатніші митці — неперевершені фахівці своєї справи. Вони працюють зосереджено й неквапно. Зате нижні служники гасають як навіжені. Роботою керує головний адміністратор, що тепер виконує обов'язки й камердинера.

Так, старого Псойса вже нема. А його спадкоємець, інженер Айт, міряє з кутка в куток широкими кроками свою крихітну камеру.

Немає нічого гіршого за невідомість. Вона мучить людину, доводить її до нестями. Що діється в Уранії та на планеті?

Довкола мертва тиша. Три кроки вперед — три назад. Металеві стіни, обшиті пластмасою, пластмасовий тапчан і стіл. Немає навіть наглядачів, які можуть зрадити. Замість них — насторожені очі фотоелементів. Хочеш їсти чи пити — натисни на кнопку, одержиш хліб і воду.

Живу людину, повну сили й поривань, замкнули в глуху скриню. Боротьба точиться десь за межами цього каземату, а тут — хоч лобом об стінку бийся…

Невідомість пригнічує Айта, спогади роз'ятрюють душу. Провал напередодні вирішальної боротьби — не просто невдача. Це злочин.

Щоб розвіятись, Айт переключає свою увагу на інше.

Ще перед засланням на каторгу інженера Айта захопила надзвичайно приваблива ідея створення нового типу електронно-обчислювальної машини. Перспективи розвитку кібернетики — безмежні. Проте одна прикра обставина досі стримувала цей розвиток: з ускладненням машини її вага та обсяг зростають у такій мірі, що споруда втрачає здатність пересуватися. А треба ж створити машину вищого класу, спроможну замінити людину на всіх важких роботах.

На Зорі Кейз-Ола, щоб не зрадити себе, Айт жодного разу не взявся за креслярський олівець. Він знав: досить написати першу формулу, прокласти на папері бодай одну лінію — і тоді вже не стримаєш себе. Та Айт часто мріяв про таку машину, пробував робити в думці потрібні розрахунки, уявляв злагоду вже діючою.

Це був інкубаційний період видатного винаходу, який з'явився в повному блиску в найнесподіванішу мить.

— Стривай, — інженер обвів поглядом камеру, шукаючи, що могло б замінити олівець. Схопив алюмінієвий кухоль, відламав ручку, черкнув по пластмасовій обшивці стіни: пише!

Думка, яка щойно виникла, була дивовижною: при побудові машини вищого класу треба до межі спростити електронний мозок споруди. Адже людський мозок теж збудований дуже просто. Але саме це й надає йому величезної стійкості й гнучкості: навіть коли трапляється якесь пошкодження, зруйновані клітинки вимикаються, а їхні функції перебирають на себе інші, сусідні. Цей принцип можна було б використати і в електронно-обчислювальних злагодах. Але як здійснити цілеспрямоване перемикання між сотнями тисяч каскадів електронного мозку?

В голові Айта майнула неймовірна догадка: в машині вищого класу перемикачі непотрібні, бо можна викинути геть усі з'єднувальні дроти!

Айт ошелешено обвів поглядом круг себе, потер рукою чоло. Адже це й справді чудова ідея: замість довжелезного ланцюга обплутаних дротами кристалічних тріодів використати напівпровідниковий стовпчик. Ба, навіть не стовпчик, а тонісіньку шарувату нитку — тригерну лінію. Якщо скрутити в одне пасмо кілька десятків тисяч отаких ниток, між усіма лініями виникне зв'язок на основі самоіндукції. Хай тоді вийде з ладу навіть не одна, а кілька мікроскопічно тонких напівпровідникових волосинок — електронний мозок впорається з пошкодженням самотужки.

Але ж у такому разі машина набуде властивості живого організму: здатності «навчатись», «розумнішати»…

Айт гарячково видряпував на шорсткій пластмасі складні формули. Незвичайний олівець лишав ледве помітні сірі сліди, але цього було досить, щоб думка не уривалася, летіла все вперед і вперед.

— Електронний мозок на мільйон елементів матиме обсяг письмового стола. Неймовірно!

Сміливе припущення інженера Айта змінювало стан речей. Напівпровідникові нитки, скручені в пасмо, могли б набагато спростити електронно-обчислювальну машину, зменшити обсяг і вагу електронного мозку в тисячі разів.

Звичайно, це була тільки гіпотеза. Але навіть найпримітивніші розрахунки показували, що вона — обґрунтована.

Айт поспішно робив обчислення на стіні. Десь у підсвідомості блукала тривожна думка, що ось-ось відчиняться двері, зайде якийсь із катів Кейз-Ола, вистрілить — і лишаться недокінченими формули, загине чудова ідея.

Захоплений працею, він і не чув приглушених звуків, що долітали з протилежного боку камери. Щось шипіло, булькало й лущало.

Та ось раптом у камеру з гучним пострілом вдерлося фіолетове полум'я вогню. Айт злякано обернувся, спиною затулив написане.

Протилежну стіну швидко прорізувало полум'я пальника. Сліпучими краплинами стікав метал. Шкварчала й чаділа пластмаса.

Хто це — вороги чи друзі? Айт стояв насторожений, готовий захищати не так себе, як свої розрахунки.

Вивалився, глухо грюкнув на підлогу шматок стальної стіни. В отворі з'явилось обличчя незнайомого юнака з білявим розпатланим чубом.

— Ви — Псойс? — запитав він пошепки і, прочитавши недовіру в очах Айта, квапливо додав: — Я — від Тессі. Хутко!

Айт метнувся до отвору. Юнак допоміг йому вилізти. Таким самісіньким чином перебралися до сусіднього приміщення — якогось інструментального складу, а вже звідти вийшли до тунелю.

Айт раз по раз ловив на собі зацікавлені погляди юнака, та й сам позирав на нього куточком ока. Хто це? Звідки він знає про Тессі? І де зараз вона?

Аж дивно: про Мей не думалось. Тільки от перебіг спогад про ту страшну хвилину в кабінеті Кейз-Ола, коли Цариця краси врятувала життя своєму спільникові ціною неймовірної витримки. Серце на мить охопило щире й тепле почуття вдячності.

— Скажіть, а де… — Айт затнувся і раптом стрибнув убік, до ніші енергетичної мережі, потягнувши за собою й свого супутника. — У вас є зброя?

З-за рогу тунелю виткнувся головний радіотехнік містера Кейз-Ола, найретельніший служака, довірена особа трильйонера.

— Що ви, Псойс?! — засміявся юнак. — Та це ж… — він не докінчив і пішов назустріч тому, кого так злякався Айт.

— Гм… Цікаво! — промимрив інженер. — Ще одна пастка? З якою метою?

Припустити, що головний радіотехнік — спільник? Ні, така можливість виключається. Адже саме він запропонував заварити намертво оту вентиляційну трубу, якою пізніше прослизнув на волю непоказний «годинникар» із зафотографованим на плівку планом «Блискавка»…

Головний радіотехнік щось промовив до білявого юнака, махнув рукою, кудись його посилаючи, і попростував до Айта.

Айт напружився: зараз має статися щось дуже важливе. Не обов'язково погане, але, мабуть, — несподіване. Про це говорить хоча б зміна, що відбулася з головним радіотехніком. Раніше він ніколи не підводив голови, завжди тримав її втягнутою в плечі, немов чекав удару. Тепер не лишилося й сліду від тієї полохливої покори. Невисока постать виструнчена, хода стала впевнена й енергійна. А очі… Айт ніколи раніше не бачив його очей.

Стривай, чому це їхня глибока синява здається такою знайомою? І брови… Чиї ще брови отак злітають догори, як ластівчині крила?

Айт не встиг знайти відповіді на свої запитання. Головний радіотехнік підійшов до нього, мовчки потиснув руку.

— Дякую… — сказав інженер удавано байдужим тоном Псойса. — Чим можу сплатити за послугу?

В очах головного радіотехніка промайнула посмішка, але в ту ж мить і згасла.

— Завдали ви нам клопоту, Айт!

— Що за «Айт»?! Ви, мабуть, п'яний, — інженер продовжував грати роль Псойса.

— Завдали ви нам клопоту, — повторив головний радіотехнік, наче й не помічаючи його збентеження. — Ну, навіщо вам був потрібний отой мерзотник Стун-Ай? Не тільки схеми ліній зв'язку, а й самі лінії — в наших руках. Адже Мей дала вам зрозуміти, щоб ви чекали… А ваша, з дозволу сказати, допомога в Дайлерстоуні кілька разів мало не призвела до провалу всієї справи. Коли б ми, кінець кінцем, не дізналися, хто ви насправді, вас уже не було б на світі…

Він говорив, а в Айта повільно відпливала кров од голови, крижаний холод сковував мозок. Отже, все, що він робив, було не допомогою бойовим друзям, а марною тратою сил і тільки завдавало шкоди й скидалося на провокацію?

Ця думка навалилася, душила своїм неймовірно страшним змістом: самопожертва інженера Айта виявилась нікому не потрібним дурним фанфаронством.

А звідкілясь здалеку-здалеку лунав співчутливий і докірливий голос:

— …Ми не могли довіряти повністю, бо ви були членом Братства. І все-таки ви зробили для загальної справи багато. Без вас ми навряд чи зуміли б зняти копію з плану «Блискавка» і заздалегідь дізнатися про намічений день початку війни. Дякую вам, друже!

— Спасибі! — машинально відповів Айт. Він підвів голову, кліпнув очима.

Ці дві-три хвилини здалися цілою вічністю. За цей час ніби прожито й перекреслено одне життя та й розпочато інше, в якому вже немає місця для вагань та роздумів.

— Спасибі! — повторив Айт схвильовано. — І пробачте мені за все. Я був просто недосвідченим і тому діяв відособлено… Однак стривайте: сьогодні — дев'яте?

— Ні, Айт, восьме… До початку операції «Блискавка» лишилося рівно сімдесят п'ять годин.

Брови головного радіотехніка насупилися, очі заблищали стривожено. І цей вираз обличчя був такий знайомий Айтові, що він аж здригнувся;

— Скажіть, чи ви часом… — гадка дратувала своєю неймовірністю і поступово перетворювалася майже на певність. — Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів головний радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю… — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала, що ви загинули.

І враз повіяло тихим смутком: перед очима постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду. Це там Мей почала йому розповідати про свого брата…

— Як вона?.. — стримано запитав Айт.

— Їй дуже важко, Айт! — сумно й просто сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд, особливо коли ви допоможете нам.

— В чому полягає моя допомога?

— Треба спішно зробити барабан пам'яті для сколопендри на голос Мей. Наш чомусь не працює — ми перевіряли на одній з машин.

— І на коли це потрібно?

— У нас лишилась одна ніч.

Айт стурбовано свиснув: нелегка штука. Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Хвилини полічено

Над Дайлерстоуном, над усією Монією пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє бучне, пишне весілля. Обсипалися ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць в крихітні пуп'янки.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста.

Спокійно сплять люди, гірники й металурги, винахідники й інженери. Сплять їхні дружини і діти. Сплять матері й батьки. Ніхто з них навіть не підозрює про злочин, який готується проти них.

З будинку, що сяє великими яскравими вікнами, лунає дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Навряд чи ми й зустрінемось, громадянко далекої, ворожої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!

Тільки що ж — пізно гукати до тебе, монійко! Ти навіть не підозрюєш, що перший день твого сина, може, стане для нього й останнім, що ось-ось спалахне полум'я, яке спопелить весь світ.

Коли б ти знала про це, ти схопилася б з ліжка, вибігла б на вулицю, кричала б на ґвалт, тілом перетяла б шлях танкам, які сунуть на висхідні позиції. Адже ти — мати, і для тебе життя дитини — найдорожче в світі!

Тривожною була вона, ота остання мирна ніч планети!

Ще ввечері підпільні радіостанції передали умовний знак Єдиного центру повстанців Монії — сигнал негайного збору бойових дружин.

Не кожен з дружинників знав справжній зміст цього сигналу, але всі догадувалися: надходить вирішальна мить, від якої, можливо, залежить доля цілого світу.

Кожен з дружинників дістав чітко окреслене завдання. Часом це були,здавалося б, доручення зовсім незначні: вимкнути електричний струм там-то, перетнути кабель радіорелейної лінії номер такий-то, захопити пожежну машину з драбиною і переправити туди-то. Але саме ці деталі й визначали успіх чи неуспіх загального плану повстання, розробленого Єдиним центром.

Власне, те, що готувалось вночі з восьмого на дев'яте, не можна було назвати повстанням. Йшлося зовсім не про повалення капіталізму, не про революцію. Потрібно було тільки перетяти шлях війні, не допустити, щоб зі стартових злагод злетіли смертоносні атомні та водневі бомби.

Коли б дружинникам довелося мати справу з людьми, оце незвичайне повстання можна було б здійснити далеко легше. Але люди свою справу зробили та й пішли. А тепер доведеться боротись проти машин, які не схиляються на умовляння, не бояться погроз. З холодною байдужістю вони виконають перший-ліпший наказ і покірно загинуть, якщо цього вимагатиме вкладена в них програма дій. Щоб перемогти машину, її слід або позбавити джерела енергії, або зіпсувати керівні пристрої. А добратись до цих машин дуже важко. Замкнені в стальних бункерах, озброєні автоматами захисту, вони не підпустять нікого.

Так, кожна з трьох тисяч трьохсот стартових злагод неприступна. Але кожну з них проектували, виготовляли і монтували люди. А людина може зробити з машиною що завгодно. І дещо вже було зроблено: оце повстання мало стати не початком, а завершенням важкої, довгої боротьби за мир.

Професор Ейр Літтл, «консультант з вищої техніки», як він жартома називав сам себе, сидить над великою картою Монії і старанно вимальовує якісь значки.

Ні, йдеться не про майбутній циклон. Ці значки на карті страшніші за метеорологічні. Деякі з них обведені червоним і перекреслені. Це означає, що контроль над стартовою злагодою перебуває в руках Єдиного центру і балістичні ракети звідти не вилетять. Над частиною позначок поставлено знаки запитання: хто знає, як повернеться справа, коли пролунає останній, рішучий сигнал.

Їх таки чимало, оцих радісних, забарвлених у червоне позначок. Але втричі більше похмурих, чорних. І серце у професора Літтла тривожно стискається, в душу заповзає тоскнота.

— Що ж робити? — шепоче він майже розпачливо.

Хто-хто, а він добре знає, що станеться з планетою, коли вибухне хоч половина оцих ядерних бомб. Вони знищать все на тисячі миль довкола і отруять атмосферу Пірейї радіоактивним попелом. Стартові споруди Кейз-Ола руйнувати не можна. Їх треба тільки знешкодити.

— Професоре Метті! — гукає Літтл в іншу кімнату. — Будь ласка, погляньте!

На випещеному обличчі сивоголового чоловіка в елегантному костюмі з'являється щось схоже на поблажливість: ну, чого можна чекати від людини, яка продалась комуністам?! Він, професор Метті, — антикомуніст і не приховує цього. Літтл назавжди викреслений з числа його друзів. Але як тимчасовий спільник… Що ж, прошу!

А через хвилину професор Метті вже забуває про свій «антикомунізм», якого тримається тільки з упертості, і професор Літтл теж не відчуває неприязні до свого опонента. Вони схиляються над картою.

— Ну, друже, що ж робити?

— Погано, Ейр. А втім, стривай. Ти кажеш: радіорелейна лінія номер сімнадцять в наших руках?

Професор Літтл навіть не помічає отого турботливого «в наших», яке порадувало б його в інший час. Він зосереджено міркує:

— Гм, ти маєш рацію. Справді, ця лінія замикає кільце. І якщо її перетнути…

Олівець неквапно вимальовує червоні трикутнички біля зображень двох башт радіорелейних ліній, потім обводить і перекреслює три крихітні сигарки, знаки розміщення ракет, коло блакитнуватої змійки невеликої річки. Отже, можна знешкодити ще три батареї стартових злагод. Таким чином, у свій останній політ не піднімуться сто вісімдесят балістичних ракет.

Це тільки останні поправки до плану контрнаступу Єдиного центру.

Швидко-швидко проспівав телеграфний ключ. Той, кому адресовано сигнал, прийме старанно зашифрований наказ. І одразу ж якась невідома не тільки консерваторові Метті, а й комуністові Літтлу бойова група вирушить у район радіорелейних башт номер сімнадцять, щоб захопити їх, коли надійде останній сигнал.

Мовчать, причаїлися бойові групи на висхідних позиціях. Але в такому ж чеканні застигла й гігантська багатоступенева воєнна машина Монії.

З першого числа Другого місяця монійська армія перебуває в стані бойової готовності. Нижнім чинам оголошено: незабаром почнуться маневри. Офіцерів попереджено: за агентурними даними, комуністи, вивівши на орбіту штучний супутник, збираються днями розпочати війну. І тільки вищий генералітет знає: ось-ось буде одержано наказ містера Кейз-Ола про початок операції «Блискавка».

Сплять у казармах напіводягнені нижні чини. Куняють у штабах чергові офіцери. Похмурими круками посхилялись над військовими картами генерали.

Сигналу ще нема. Містер Кейз-Ол сам знає, коли його подати.

За Бурхливим океаном лежить інша країна — Союз Комуністичних Держав. Там кожна мати вчила свого сина з пелюшок бути людяним і чесним, працьовитим і хоробрим. Сини виростали, міцнішали, мріяли про подвиги, про славу, але знаходили їх у боротьбі з природою, в яскравій плідній праці. Вони не хотіли війни, проте знали, що пацифізму — замало. Силі ворога треба протиставити силу. І цю силу було створено.

Зоря Надії звелася над світом дуже вчасно. Вже самою своєю появою в небі над Монією вона примусила замислитись не одного з надто хоробрих монійців. А в ніч з восьмого на дев'яте число Другого місяця з озера Миру стартувала і незабаром вийшла на орбіту Зоря Перемоги — другий штучний супутник Союзу Комуністичних Держав. Третій, Зоря Комунізму, мав піднятись над світом через добу.

Війна ще не спалахнула, але вже давно точиться жорстока потаємна боротьба. Кілька днів тому з невідомих причин стався колосальний вибух в Ядерному інституті СКД. Вчора диверсанти висадили в повітря стартову злагоду антиречовинних балістичних ракет. Спіймані на гарячому, злочинці заявили, що заслані сюди з Монії Братством Синів Двох Сонць. А сьогодні ще один, член Ліги Святого Духа, намагався прилаштувати міну сповільненої дії до гравітонного резонатора Зорі Перемоги.

Два світи стоять один проти одного в напруженому чеканні. Рахунок уже йде на хвилини. Кожна хвилина важить багато: може, саме від неї залежить, чи спалахне третя й остання всепірейська війна, чи її вдасться згасити.

А якщо вирвуться з стартових злагод ракети Кейз-Ола, тоді рахунок піде на секунди!

Пильнуйте ж, бійці комуністичної гвардії біля балістичних ракет-перехоплювачів! Пильнуйте, льотчики реактивних винищувачів, спостережники радіолокаторних станцій, матроси атомних підводних човнів! Пильнуйте, лікарі й зв'язківці, енергетики й металурги, пильнуйте, всі люди країни комунізму! Ворог жорстокий і хитрий, пильнуйте!

Ракети помчали на північ

Над нескінченними просторами Бурхливого океану гуляв різкий холодний вітер. Народжений десь у Приполяр'ї, він після довгої подорожі встиг втратити силу, проте був ще досить дужий, щоб погнати перед собою важенні маси води. Хвилі виростали й грізнішали, сунули вперед з важкою, тупою наполегливістю, прагнучи нищити й руйнувати. А тому, що на тисячі миль довкола залягла одноманітна сіро-зелена пустеля, натиск стихії мав припасти на єдиний шматочок суходолу посеред океану — на крихітний острів Свята.

Шквал налетів на острів несподівано. З розбійницьким посвистом він шугнув розколинами в скелях, подерся вгору, силкуючись повисмикувати злиденні рослини, поскидати геть кам'яні брили. Але не зрушив з місця нічого, бо все, що не могло триматися, було давним-давно змите. І тільки на грубо витесаній статуї в центрі острова схитнувся від пориву вітру, незадоволено каркнув спросоння та й знову сховав голову під крило великий чорний морський крук.

Так було сто і тисячу років тому: з першими променями ранку на острів обрушувався холодний шквал, будив нечисленних крилатих мешканців, кидав у липкі пасма всеїдних рослин скупі дарунки моря і мчав далі. І, як тисячу років тому, з терас острівця, скептично посміхаючись, дивились на безсиле шаленство хвиль величезні базальтові фігури — німі свідки колишньої величі могутнього племені рапанурів.

Але ось звідкілясь з-під землі почувся глухий гуркіт, і водночас з островом почало коїтися щось дивне: масивні скелі повільно поповзли в різні боки, відкриваючи чітко окреслені круглі та квадратні отвори. А з тих отворів казковими квітами зводились мереживні чаші радіолокаторів, дивовижними паростками випинались гострі носи ракет, виростали грибами стальні ковпаки гарматних капонірів.

Крук незадоволено каркнув, стріпнув крилами, щоб полетіти, але потім заспокоївся. Коли кількома хвилинами пізніше розсунулись скелі поруч статуї і з довгого, яскраво освітленого тунелю з неголосним гурчанням виповзла металева потвора, птах стріпнув крилами вдруге, проте знову лишився на місці: машина зупинилась, а людина, яка вийшла з неї, була беззбройна.

За своє довге життя крук встиг добре зазнайомитися з людьми. Він побоювався їх і водночас зневажав. Ось хоча б і цей підстаркуватий чолов'яга — що він замислив, чого так витріщився? Може, збирається вихопити пістолет або пошпурити каменюку?

Довго дивились одне на одного людина й птах. Вони мали однакові пильні холодні очі і якусь ледве помітну схожість: перевтома та хвилювання протягом кількох останніх декад поклали на обличчя Кейз-Ола глибокі, різкі зморшки, зігнули його постать, зробили ніс видовженим і гачкуватим. Довгі фалди чорного парадного фрака скидалися на крила.

Мабуть, і Кейз-Олу впала в око власна схожість з круком. Він криво посміхнувся, підвів догори ліву брову.

— Старий, мудрий круче, не пишайся з того, що прожив довго. Я житиму довше за тебе. А коли вмиратиму — всіх потягну за собою… Людство, мудрий круче, дійшло до межі. Далі йому існувати не варто.

Схрестивши руки на грудях, Кейз-Ол поглянув на північ, туди, де за Бурхливим океаном залягла Континентальна півкуля, — і на його обличчі з'явився вираз безмежної зловтіхи.

В ці останні хвилини мирного існування людства Кейз-Ол скинув маску миротворця. Зникло бажання похизуватись перед сучасниками та історією, лишилась тільки найгостріша ненависть до Союзу Комуністичних Держав і несамовите бажання жити якнайдовше, володарювати, відчувати себе безмежно могутнім.

Він рискував, кидаючи виклик усьому людству. Якщо вірити фахівцям, зараз на виграш у війні з СКД є шістдесят шансів з ста. Через рік можливості зрівняються. А ще через рік Монія почне відставати.

Кейз-Ол рискував, бо досвід другої всепірейської війни показав, що комуністи здатні мобілізувати такі резерви, про які ніхто навіть гадки не має. І все-таки це був тільки риск, а не самогубство.

Кейз-Ол ще раз обвів поглядом небокрай, дістав з кишені невелику плескату коробочку і, обертаючи гранчасті важільки, встановив у вічках цифри 24:75 — час початку атаки. Натиснув на кнопку в ніші пристрою.

В коробочці щось задзижчало, спалахнула спочатку зелена лампочка, потім жовта, а слідом за нею — червона. Це означало, що вже ввімкнулись три незалежні одна від одної системи трьох електричних мозків потаємних радіорелейних ліній, по трьох каналах зв'язку до кожної з стартових злагод передано потрібні сигнали, які ввімкнули годинникові механізми.

Отак прозово й просто починалась третя всепірейська війна.

Ось-ось зірвуться в небо балістичні ракети. Їх не зупиниш і не затримаєш: містер Кейз-Ол, боячись навіть власного вагання, наказав спроектувати пристрої вмикання так, що подати сигнал затримки не можна.

Все продумано. І все ж Кейз-Ол переніс момент атаки на СКД на двадцять п'ять хвилин раніше, ніж визначалося за планом «Блискавка». Просто на той випадок, коли Псойс зазирнув до заповітної теки та комусь ляпнув зайве.

— Старий дурний пес! — Кейз-Ол поморщився, згадавши свого зрадливого служника. Вчинок Псойса, так само як і його дивне омолодження, не вміщались у рамки звичайного логічного аналізу, викликали занепокоєння. Мей пояснила дуже просто: Псойс, ненавидячи свою колишню коханку, любив сина і вирішив помститися за нього… Що ж, може, вона й має рацію.

Кейз-Ол знову скривився: наречена з наближенням дня весілля ставала наполегливішою, намагалася встрявати до кожної справи. І хоч її втручання завжди були слушні, вони починали дратувати. Ну, що це за дурна примха: Мей категорично заявила, що хоче ввімкнути стартові ракетні злагоди власноручно.

— Ну, гаразд, моя люба, ти матимеш втіху!.. — Кейз-Ол посміхнувся і покрутив у руках абсолютно безпечний і бездіяльний віднині апарат керування. — Поставимо на двадцять п'ять нуль-нуль…

Він сховав коробочку до кишені, підійшов до сколопендри і вже хотів залізти в кабіну, потім передумав і вийшов з машини.

— Увага!

Сколопендра повернулася до Кейз-Ола.

— Прямуй до Уранії, знайди міс Мей і скажи: «Містер Кейз-Ол запрошує місіс Кейз виконати її бажання!» Привезеш міс Мей сюди. Ти зрозуміла?

— Скоряюсь, мій володарю! — пролунало з гучномовців у голові потвори.

— Всі двері замкнеш за собою.

— Скоряюсь, мій володарю!

— Виконуй!

З неголосним гурчанням сколопендра позадкувала в тунель і одразу ж зникла за щитом, який закрив вихід на острів. Кейз-Олу на мить стало моторошно: він подав команду неточно: слід було б сказати: «Замкнеш за собою двері, коли повертатимешся сюди». Але це, зрештою, нічого. Машина завжди лишається машиною, вона не зрадить.

Трильйонер зробив кілька кроків уперед, зупинився біля велетенської базальтової фігури. Колос дивився кудись просто перед собою. Його ніздрювате, посічене вітрами обличчя посміхалося скептично, і весь він був такий далекий від сучасності, такий байдужий до навколишнього, що на Кейз-Ола знову наповзла хвиля роздратування й неспокою. Зовсім недоречно пригадалися катакомби рапанурів, які мали правити за надійний захисток обранцям, а перетворились на могильний склеп. На мить блиснула думка про те, що ось він, наймогутніший у світі, зараз один-однісінький на острові і наймізерніша куля, ба навіть камінь, пущений сильною рукою, можуть урвати йому життя…

Кейз-Ол посміхнувся. Яке безглуздя! Ні, він тут не один. Його захищають незліченні розумні машини. Вони не дадуть наблизитись сюди жодній бомбі, жодній кулі! Он, бач, як пильно обмацують радіолокатори простір над островом Свята; кожна з мереживних чаш тільки й чекає, доки випромінювані нею хвилі наткнуться на металеве рухоме тіло. А тоді автоматично ввімкнуться зенітні гармати й ракети-перехоплювачі, а якщо цього виявиться замало, то полетять і винищувачі… Ні, Уранію взяти нелегко!

Влягалось роздратування, зникав неспокій. А коли піднявся стальний щит тунелю і звідти виповзла сколопендра, Кейз-Ол знову відчув себе бадьорим… Він заквапився назустріч нареченій.

— Моя люба, ви… — Кейз-Ол насупився: поруч Мей сиділа Тессі Торн. — Мей, я запрошував тільки вас!

Цариця краси легко вистрибнула з кабінки, грайливо вклонилась.

— Перепрошую, ясновельможний: сколопендра цього не переказувала… І взагалі, як може місіс Кейз — адже ви так мене назвали? — вирушити на урочисту церемонію без своєї обер-фрейліни?!. Ну, не гнівайтеся, любий! Міс Тессі, вклоніться ясновельможному, бо інакше він позбавить вас права бути присутньою при найзнаменнішій у житті людства події… Просіть уклінно, міс Тессі!

Тессі Торн стояла бліда як смерть. Вона не могла навіть слова вимовити! Тільки п'ять хвилин тому, гарячково орудуючи в нутрощах металевої потвори, щоб замінити загадковий барабан пам'яті, Мей похапцем розповіла, що це за запрошення, і пояснила, як треба діяти. Тессі не встигла ще й оговтатись.

— Ну, ясновельможний, ви вже зглянулися, так? Адже це й справді цікаво: ось навколо такий синій-синій, золотий-золотий ранок… А натиснеш на кнопку — і на планету посуне імла, враз потьмяніє все… Ця мить буде неповторною — хіба не так? Ось тому я й хотіла натиснути на кнопку саме тут, на поверхні Пірейї, а не в гидкій, задушливій Уранії… Ну, де та кнопка, мій любий?

Мей була як п'яна. Її голос вібрував, очі гарячково блищали. Мабуть, ніколи в житті вона не була такою красивою, як зараз. На фоні океану, який при світлі обох Сонць був яскраво-синім, вона стояла золотоголова, в напівпрозорій рожевій сукні нареченої — натхненна й ніжна, справжнє втілення юності.

Кейз-Ол відчув, як по-молодому застукало в нього серце, і пом'якшав. Адже сьогодні Мей стане його дружиною.

— Ну, мій любий, я чекаю…

Повільно, з загадковою посмішкою на вустах, Кейз-Ол витягнув з кишені плескатий пластмасовий апаратик з циферблатами на верхній кришці. В одному вічку виразно проступало 25 годин, а в другому — 00 хвилин.

— Оце й усе?… — розчаровано промовила Мей і позирнула на годинник. — До того ж доведеться чекати аж півгодини. А я ж попередила єпископа Соттау, що…

— Не засмучуйтесь, люба! — турботливо сказав Кейз-Ол. — Якщо вам не терпиться, можете натиснути на оцю ось кнопку хоч зараз. Салют на вашу честь загримить саме тоді, коли Соттау співатиме нам «Хвалу».

— Бр-р-р… Страшно! — Мей боязко простягнула руку, взяла апаратик. — Міс Тессі, подивіться.

Тессі зрозуміла: це — сигнал. Ще кілька секунд — і відбудеться те, заради чого страждала майже два довгих роки Мей, заради чого рискували життям багато, багато інших.

У Тессі напружився кожен м'яз. Перехопило подих. Шалено застукало серце.

— Х-ху, як жарко… Де моя хусточка?

Мей неквапно підняла сумочку, розстебнула її. І в ту ж мить, коли в руках Цариці краси блиснув пістолетик, Тессі Торн з усієї сили вдарила ногою під коліно трильйонера. Одночасно з цим прозвучав різкий голос Мей:

— Руки вгору!

План було здійснено бездоганно. І тільки одного не врахували змовниці: перед ними був не немічний старик, а жилавий тренований спортсмен, людина з міцними м'язами і блискавичними рефлексами. Від несподіваного удару Кейз-Ол упав на коліна, але в наступну мить випростався, різким ударом кулака звалив Тессі Торн і стрибнув до Мей. Дівчина крутнулася вбік, одбігла на крок:

— Стій! Стрілятиму!

Мей хотіла захопити Кейз-Ола живим. І це була її страшна, непоправна помилка. Тільки на якусь частку секунди затрималась вона з пострілом, але за цей час Кейз-Ол встиг схопити її за горло, видер з рук пістолетик і випустив у груди дівчини весь заряд.

Упала дівчина на чорну базальтову скелю. Шарпнулася руками до грудей, намагаючись зірвати з себе легеньку рожеву сукню, на якій біля темних рваних отворів розпливались яскраво-червоні плями. Тессі Торн, яка ледве підвелася після удару, крок за кроком відступала перед Кейз-Олом, який з пістолетом у руках повільно наближався до неї.

Ще один крок, і далі — прірва. Аж ген, глибоко внизу, під кам'яною терасою, видніються гострі, як зуби акули, стрімчаки.

Дівчина зупинилась. Можна було б кинутися на Кейз-Ола, але це означало б неминучу загибель.

— Ну?.. — злісно засміявся Кейз-Ол. — Ставай на коліна, дівчисько, благай про помилування. Я подарую тобі життя… і запроторю до будинку розпусти.

Перед очима Тессі вмить перебіг цілий ряд облич. Виснажена жінка з Комітету Захисту Миру в кафе «Розбите серце». Батько і татусь Кольрідж в лабораторії. Люстіг і Ейр Літтл у затопленому Сан-Клеї. Професор Лайн-Еу — такий, яким вона бачила його востаннє. І над усім — очі Айта, очі коханого.

Пам'ять живих і мертвих не дозволяла їй піти на ганьбу навіть в ім'я порятунку, бодай з метою вихитрувати час.

— Стріляй! — зухвало вигукнула Тессі. — І знай: скільки б ти не натискував на кнопку, твої страшні ракети не зрушать з місця, а тебе все одно повісять. Стріляй!

— Чудово! — вигукнув Кейз-Ол. — Люблю відвертість. Доведеться виконати твоє прохання, дівчинко. Але спочатку я тобі дещо покажу… — він поглянув на годинник. — Зараз двадцять чотири години шістдесят сім хвилин. Отже, дві хвилини тому ракети помчали на північ!

За кілька кроків від металевої потвори лежала Мей. Тессі смикнулась до неї, але Кейз-Ол міцно схопив її за лікоть.

— Постривай! Сколопендро, увага!

Тессі не зрозуміла, що сталося в наступну мить. Сколопендра раптом рвучко окрутнулась, і відразу ж по тому пролунав дикий зойк.

Кейз-Ол борсався в обіймах металевих сяжків, які скручували його все міцніше й міцніше.

— Стоп! Стоп! Виконуй мій наказ! — кричав він.

Ні, сколопендра вже не корилася тому, хто прагнув бути її володарем. Та тільки сталося це надто пізно!

Тессі кинулась до Мей. Ридаючи, впала поруч.

Мей повільно розплющила повіки. Промовила ледве чутно:

— Підведи… мені… голову…

Тессі виконала її прохання.

На відстані двох кроків скручений, неспроможний зробити бодай рух, стояв Кейз-Ол. В його очах не було страху, тільки зненависть. Мей ковзнула по ньому поглядом, як по порожньому місці, і задивилася на море.

— Як я втомилась, Тессі, — прошепотіла вона. — Як я страшенно втомилась…

Повільно заплющилися сумні сині очі, поникла золота голова. Тессі притиснула її до грудей у мовчазному розпачі. Вона володіла секретом чудесних препаратів Ц та КМ, які могли не тільки зберегти життя в тілі, а й відновити його, але тут, на цьому безлюдному острові, дівчина була безсилою.

Цариця краси, міс Мей, а насправді Майола вмирала.

На терезах історії

Не поблякли Сонця. Не потьмарилося небо. Не пролунав на весь світ урочистий реквієм. Та й справді: в ім'я чого б ото? Загинула одна з найкрасивіших жінок Монії. Але ж на велетенській планеті щосекунди вмирають і народжуються сотні людей, і, може, саме в цю мить з'явилась та, яка стане з часом ще красивішою за Майолу.

Окремі люди в протилежних ворожих таборах — як клітинки в тілах вояків, що стали на двобій. Загибель однієї чи навіть багатьох клітинок — ніщо. Далеко важливіше те, чи на повну потужність та чи злагоджено працюють всі інші. Перемога чи поразка залежить не від одинаків, а від мільйонів, хоч вагу мають і найдрібніше, і найвеличніше.

Дев'ятого дня Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери Пірейї на терези історії було покладено все.

Далеко-далеко від Монії, на крихітному острівці посеред Бурхливого океану, оскаженілий недолюдок натиснув на фатальну кнопку потай від усіх. Він здійснив свій мерзенний задум.

Існувала тільки одна можливість боротись проти балістичних ракет: пустити назустріч їм такі ж ракети-перехоплювачі, щоб ядерні вибухи сталися десь у стратосфері. Коли б це хоч на рік пізніше — може, вдалося б використати новий вид захисту, чудесні випромінювачі резонансних променів. Тоді б водневі бомби просто порозсипалися б на атоми. Коли б навіть на кілька місяців пізніше — ракети-перехоплювачі було б обладнано антиречовинними зарядами. Тоді при зіткненні двох видів матерії стався б ще сильніший вибух, але після нього не лишилося б смертельної для всього живого радіоактивної хмари.

Однак атомні резонансні випромінювачі тільки проходили першу стадію випробувань, а ракет з антиречовиною у СКД було лише близько двохсот.

Усе, все зважувалося на терезах історії того знаменного дня: пильність і працьовитість, талановитість і чесність, хоробрість і хитрість.


Містер Кейз-Ол вжив найсуворіших застережних заходів, аби ніхто не підслухав і не перехопив сигнал початку операції «Блискавка». Недарма Мей прагнула бути поруч трильйонера в ту мить, коли він наміриться натиснути на кнопку. Якщо навіть не вдалося б перешкодити цьому, дівчина послала б по радіо короткий умовний знак — конче необхідний, бо балістичні ракети мчать з космічною швидкістю, і радіолокатори зафіксують їх надто пізно. Майола подати цей сигнал не встигла. Зате його подав професор Ейр Літтл.

Ні, Літтл таки мав підставу привласнити собі напівжартівливий титул «радника з питань вищої техніки»! Саме в нього виникла блискуча думка: пильно стежити за годинниковим механізмом однієї з стартових злагод, щоб дізнатись про визначений момент атаки заздалегідь. Рано-вранці дев'ятого числа разом із своїм другом, професором Метті, Літтл помчав до радіорелейного центру А, за десять миль від Дайлерстоуна. Це була найголовніша станція, яка з'єднувала Генеральний штаб Монії з Уранією, — об'єкт, який намічалось висадити в повітря насамперед. Професор Літтл ледве встиг перешкодити цьому. За його наказом дружинники викинули геть з підкопу уже закладений фугас, похапливо пробили підлогу апаратної. У вузький отвір хоробро поліз професор Метті, за ним — Літтл і решта дружинників.

Містер Кейз-Ол надто боявся людей і покладався на машини. Вони й справді сліпо й безжально знищили б усякого, хто пішов би проти них напролом. Але проти кмітливості людини автомати захисту вистояти не могли.

Звичайно, коли б не професор Метті, Ейр Літтл нічого не зрозумів би в отому хаосі дротів та радіодеталей, що заповнювали майже весь бункер. А той одразу ж знайшов потрібне: натиснув на якусь кнопку.

— Лінію Генерального штабу вимкнено… Ну?

Навіть тепер, в оці вирішальні хвилини, професор Метті ще не вірив, що Кейз-Ол здатний почати війну.

— Не квапся іронізувати, друже мій! — похмуро озвався Літтл. — Краще скажи, де оті годинникові коліщата?

— Прошу!

Вони довго сиділи мовчки, нерухомо, не зводячи очей з віконечка, на якому виднілось — 00:00. Скільки минуло отак часу? Година? Десять? Літтл і Метті чекали.

І враз заклацали перемикачі, замерехтіли сигнальні лампочки. Професор Метті зблід, схопився. Сказав тихо:

— Двадцять чотири сімдесят п'ять… Літтл, поспішай!

Через три хвилини по тому Єдиний центр Монії подав умовний сигнал бойовим дружинам.

Вже в перші хвилини добре спланованого наступу вдалось знешкодити понад третину стартових злагод. Не обійшлося, звісно, і без невдач. В кількох випадках план Єдиного центру був жорстоко поламаний непередбаченими обставинами. Деякі з бойових груп потрапили під вогонь не виявлених вчасно автоматів захисту. І все ж у повітря замість трьох тисяч трьохсот балістичних ракет здатні тепер піднятись лише дві тисячі сорок.

«24:75 — 2040» — летять над планетою старанно зашифровані сигнали радіопередавачів. А в Генеральному штабі Монії досі навіть не підозрюють, що сигнал початку операції «Блискавка» подано. Сплять солдати, куняють офіцери, мовчать двигуни бомбардувальників. Радіорелейні лінії перетнуто дружинниками. Наказ починати війну не буде одержано.

Спасибі вам, любі друзі, славні соратники! Ви зробили справді багато! Але й двох тисяч ядерних бомб більш ніж досить, щоб знищити життя на планеті.

Тужно дивиться в просторінь професор Ейр Літтл. Як ніхто в світі, він знає, що спіткає Пірейю, коли ці бомби вибухнуть.


В глибинах острова Свята посеред Бурхливого океану панує напружене чекання. Минають останні хвилини перед вирішальним боєм.

Ось до головного тунелю Містечка науки виповзла колона сколопендр. Це ті автомати, що з тупою жорстокістю виконували в Уранії обов'язки поліцаїв та жандармів! Біля них іде невисокий літній чоловік з дивно молодими очима. Машини скорились вищій думці, кмітливості талановитого інженера і з ворогів перетворилися на друзів.

Уперше за багато місяців Айт відчуває себе в рідній стихії. Він знов і знов згадує свого «Месника», але вже не з сумом, а з гордістю: виявляється, електронний мозок кібернетичної сколопендри майже нічим не відрізняється од мозку сконструйованого ним робота. Колишні друзі й помічники обікрали засланого на каторгу. В них не вистачало розуму бодай трохи удосконалити злагоду. Як їм вдячний за це інженер Айт! Адже він пам'ятає всю схему до найдрібніших деталей, знає її вразливі місця і може в першу-ліпшу мить змінити програму дій. Саме це й дало можливість впоратися з завданням, яке поставив головний радіотехнік. Якщо Мей встигне замінити барабан пам'яті в кібернетичній сколопендрі трильйонера, машина стане для Кейз-Ола вдвічі небезпечнішою: вона не тільки скорятиметься Цариці краси, а й скрутить трильйонера, щойно пролунає який завгодно його наказ.

Айт збуджений і схвильований, він відчуває себе бадьорим і сильним. Рука мимоволі тягнеться до буйної короткої чуприни. Груди дихають вільно, м'язи сповнені енергії. Молодість повертається.

— Виконано! — коротко доповідає Айт головному радіотехнікові.

— Гаразд!

У великому залі Центрального вузла зв'язку Містечка науки над планом Уранії схилились Рой, Люстіг і ще кілька членів повстанського комітету. Вони про щось неголосно радяться.

Трохи осторонь, на канапі, обхопивши руками кулясту лису голову, сидить похнюплений академік Торн. Його очі втоплені в кахляну підлогу.

В протилежному кутку, неквапно пахкаючи димом сигарети, стоїть професор Кольрідж. Він перебігає поглядом по шерензі екранів на пульті керування апаратної.

І офіційні, і потаємні лінії зв'язку — в руках повстанців. На центральному екрані — красивий і пишний, повний блиску Зал Рожевих Мрій. Один по одному заходять до нього наймудріші з своїми дружинами — одягнені святково, але занепокоєні й кислі на вигляд.

На сусідньому екранчику — єпископ Соттау надіває золоті шати, готуючись до урочистої церемонії. Видно, що йому щось не подобається: він гримає на служника. Але голосу його не чути, бо гучномовці телеприймачів — вимкнено.

А ось король хімії, Хейл-Уф, нервово походжає з кутка в куток свого кабінету. Він не збирається на весілля. Король занадто багато знає, щоб веселитись.

П'ятий, шостий, сьомий екрани… Потаємні телепередавачі, встановлені в найнесподіваніших місцях, зраджують тих, на кого скеровані, розкривають найсокровенніше в житті підземного міста, вивертають назовні взаємини між людьми.

Професор Кольрідж перебігає поглядом по екранчиках, і його серце сповнюється урочистою піднесеністю: ні, зусилля не підуть намарне; повстанський комітет в Уранії передбачливо захопив лінії зв'язку й енергоцентри, видобув плани й схеми підземного міста, підкорив сколопендр.

Старий нишком поглянув на годинника і перевів погляд на інженера Роя. Чи не час починати?

П'ятнадцять хвилин тому Кольрідж був свідком мовчазного, тривожного прощання. На одному з екранів раптом спалахнуло зображення Цариці краси в її спальні. Дівчина стояла в позі людини, яка щось забула і ніяк не може пригадати, що саме. Раптом вона здригнулась — хтось, мабуть, покликав її, в очах дівчини промайнула безпорадність, навіть жах.

Може, Мей знала, де розташовано об'єктив потаємного телепередавача, а може, це сталося зовсім випадково, тільки дивилася вона саме сюди, на екран. Здавалось, дівчина шукає підтримки; їй, певно, було б легше, якби в цю мить хтось близький промовив бодай слово.

Інженер Рой кинувся до екрана телеприймача, клацнув тумблером.

Роз'єднані стальними стінами та гранітним масивом, брат і сестра мовчки дивились одне на одного. А потім Рой тихо прошепотів:

— Щасти тобі!.. — і відразу ж зображення Мей розпливлося, зникло. Тільки значно пізніше на одному з екранчиків промайнула сколопендра з Мей і Тессі Торн.

Ніхто навіть не догадувався про трагедію, яка відбулася на поверхні острова Свята: Кейз-Ол передбачливо вимкнув там телепередавачі, а прокласти нові потаємні лінії не вдалося за браком часу. Отже, треба чекати. Чекати на той сигнал, який має подати Мей.

А сигналу все нема й нема… Рой мовчки пильно стежить за секундною стрілкою годинника.

Ось і збігли всі терміни. Інженер підвівся, постояв нерухомо, потім обвів очима бойових друзів.

— Ну, почнемо!

Лунають сухі, чіткі накази. Металеві потвори, скоряючись слову, зриваються з місця, мчать вперед довгим тунелем до центру Уранії.

— Айт і Люстіг, прошу! — Інженер Рой додає стурбовано: — Пам'ятайте, що знешкодити пощастило тільки третину балістичних ракет. Решта ще діють. Пильнуйте Кейз-Ола. Злочинця візьмете на борт ракети! Стартуйте рівно о двадцять п'ятій годині просто в стратосферу. А тоді надішлете радіограму на Зорю Надії.

— Гаразд! — киває головою Люстіг.

Ні він, ні Айт не мають навичок астронавігатора, але нічого не вдієш. Добре вже хоч те, що вдалося заздалегідь прокласти шлях до однієї з пасажирських ракет стартової злагоди на острові та вимкнути всі автомати протиповітряного захисту Уранії.

— Щасти вам, друзі! — Айт і Люстіг потиснули руки тим, що лишались, і попрямували до сколопендри. Ніхто з них не знав, що Кейз-Ол змінив час атаки і вже натиснув на кнопку.

Ось і затихло все в Містечку науки. Ні душі в тунелях: усіх небажаних замкнено в котеджах і лабораторіях, лінії сигналізації та зв'язку перетнуто, автомати захисту вимкнено. Наймудріші та їхні посіпаки навіть не підозрівають, що в Монії повстання. Але й повстанці не подозрювали про лихо, яке вже насувалося на планету.

Кейз-Ол недарма погрожував потягти за собою в домовину все людство. Для нього нестерпною була сама думка, що, коли йому доведеться загинути, після його смерті хтось сміятиметься, веселитиметься, бенкетуватиме. Хай загинуть усі! А разом з усіма і острів порятунку — Уранія.

Ні, він ще не збирався помирати, але припускав можливість замаху чи нещасливого випадку, тому вжив заходів, щоб здійснити свій диявольський задум за всяку ціну. Коли Кейз-Ол натиснув на кнопку, ввімкнулися не тільки радіорелейні лінії стартових злагод. Водночас клацнули й реле годинникових механізмів атомних фугасів, закладених під сховищами ядерного пального. Це була просто осторога. Досить Кейз-Олу промовити перед яким завгодно телевізофоном потрібну команду, і механізми вимкнуться, вибух не станеться. Якщо містер забуде це зробити, за півгодини до вибуху пролунає тривожна сирена. Коли ж і після цього не буде подана потрібна команда, тоді…

Ніхто не знав про цю найбільшу таємницю Уранії, крім Стун-Айя. Може, саме вона і коштувала йому життя.


Тільки-но пролунав сигнал бойової тривоги, від Зорі Надії беззвучно відчалив ракетоплан і, тягнучи за собою довгі полум'яні хвости, помчав униз, до планети.

В кабіні літака — Рум, бортмеханік та підстаркуватий лікар. Обличчя в усіх стурбовані, очі прикуті до годинника.

За прозорим ковпаком кабіни, просто перед астронавтами, видніється величезний диск на фоні чорного, поцяткованого зірками неба. Звідси Пірейя видається спокійною і мрійною. По ній пливуть пасма білих і сірих хмар, а під ними синьою криничкою виблискує Бурхливий океан. Десь там, посеред нього, загубилася плямка — острів Свята. Ракетоплан поспішає саме туди.

Кілька мільйонів миль налітав Рум у безповітряному просторі за два останні роки. Всякі доводилось виконувати йому завдання. Як пілот-випробувач, він майже щодня рискував життям. І все-таки ніколи так не хвилювався, як нині.

Чверть години тому зв'язківці штучного супутника СКД перехопили таке повідомлення, що в усіх аж морозом сипонуло по спинах. Вже не шифром, а відкритим текстом кільканадцять радіостанцій Монії попереджали все людство про смертельну небезпеку, яка нависла над ним.

На Зорі Надії, власне, це повідомлення не було новиною: вже кілька днів штучний супутник перебував у стані бойової готовності, і все ж до останнього моменту ще жевріло сподівання, що лиха пощастить уникнути.

А потім радисти перехопили ще одну передачу, адресовану командирові Зорі Надії.

Уранія в руках повстанського комітету… Кейз-Ол арештований… Ракета, на якій мали його вивезти, не може стартувати, бо її електронний мозок пошкоджено. Повстанський комітет просить командира Зорі Надії негайно надіслати ракетоплан по злочинця Кейз-Ола.

Передача повторювалась і повторювалась — мабуть, повстанці вже втратили надію одержати відповідь.

Троє в рубці керування штучного супутника довго сиділи не рухаючись. Потім сивоголовий академік сказав:

— Рум, вирушайте!

Збігло лише кілька хвилин. Руму завжди здавалось: пілот ракетоплана під час польоту зливається з машиною. Гострий розум та міцна воля доповнюються невичерпною потужністю двигунів. Зараз це відчуття загострилось до краю: машина аж вібрує, рветься вперед, а прискорити свій рух уже не може.


Керований Румом ракетоплан не встиг ще подолати й половини відстані до планети, як радіолокатори Зорі Надії зафіксували біля північного узбережжя Монії першу групу балістичних ракет, що мчали в напрямку Союзу Комуністичних Держав. Одночасно з цим пост спостереження доповів, що розпочала атаку й Зоря Кейз-Ола: одна частина ракет прямує до Зорі Надії, а друга — знижується на Пірейю.

Куди скерувати антиречовинні ракети-перехоплювачі? Як найдоцільніше і найефективніше контратакувати штучний супутник ворога? Ні один з найвидатніших полководців усіх епох Пірейї не зміг би розв'язати цього питання. Просто не вистачило б часу на обміркування, не вдалося б врахувати безліч обставин. Але те, що вже виходило за межі можливості людини, дуже легко протягом кількох десятків секунд зробив Головний кібернетичний центр СКД — велетенська електронно-обчислювальна споруда, надійно схована в стальних бункерах глибоко під землею.

Численними радіорелейними лініями помчали групи радіосигналів. І за цими сигналами вмикались сирени атомної тривоги, зупинялись заводи й машини, відчинялися двері бомбосховищ. За цими сигналами зривалися зі стартових злагод балістичні ракети і мчали назустріч рухомим цілям.

Неймовірно жахливі були вони, оті хвилини, коли від двох континентів помчали і почали зближуватися дві шеренги смертоносних ракет!

Стальні сигари не уникають одна одної, а, навпаки, шукають зустрічі.

Ще кілька десятків секунд — і гримне вибух.

— Швидше, друзі, швидше! — кричить у мегафон Рум, висунувшись з дверей ракетоплана. Він не може підвести літак ближче: на рифах біля острова Свята витанцьовує шалений прибій.

Схожа на «Крихітку» Дейва металева потвора, яка прямує до ракетоплана, не пристосована до плавання і посувається дуже повільно. На неї раз по раз обрушуються важенні вали, і серце в Рума тривожно завмирає: коли б не змило тих, що вчепилися в кабіну злагоди.

— Лікарю, ну, що там?

Той дивиться в бінокль, але і йому ще погано видно.

— Їх п'ятеро. Три чоловіки і дві жінки. Одна, мабуть, поранена, і її тримають на руках.

— Дайте я гляну! — Рум простягнув руку, щоб узяти бінокль, але в цю мить ввімкнувся екран телевізора, на ньому з'явилось бліде, зосереджене обличчя капітана Зорі Надії.

— Рум, негайно стартуйте! З максимальним прискоренням — якнайвище! — академік затнувся, схопився рукою за груди. — Вибух… стався!

Кілька наступних хвилин випали з пам'яті Рума. У свідомості лишилося тільки бліде обличчя Майоли, її залита кров'ю рожева сукня.

Звідки тут кохана? Що з нею трапилося?

Він навіть не здивувався — все було таким несподіваним і неймовірним, що сприймалося як маячіння.

Рум отямився лише тоді, коли ракетоплан, долаючи звуковий бар'єр, на мить завібрував. Рефлекторні звички пілота взяли гору над усім: надзвичайно велике перевантаження треба було усунути, бо це загрожувало загибеллю.

Рум зняв ногу з педалі керування. Стрілка покажчика прискорення поповзла з поділки «6» униз. З грудей вмить звалилася нестерпна вага. Але мозок ще працював мляво.

Цілком машинально Рум глянув у віконце. Посеред безмежної синяви Бурхливого океану виднілась плямка — острів Свята.

— Будь проклята, Ураніє! — він у безсилій люті погрозив комусь кулаком. — Будь про… — і затнувся.

На місці темної плямки спалахнув неймовірно яскравий промінчик. Просто на очах він перетворився на сяючу кулю, яка з кожною секундою збільшувалась. Її яскравість набула зловісного забарвлення. Чорне з червоним — атомний вибух!

Рум обвів поглядом кабіну.

Мертва Майола. Непритомний лікар. Тессі Торн і двоє незнайомих…

Загинула найдорожча в світі. Гине весь світ. Хто винен у цьому?

Ось він — винуватець, мерзенний виродок Кейз-Ол! Зв'язаний, злочинець лежить у кутку кабіни і позирає навколо хижими, вовчими очима.

— Як ви себе почуваєте, Рум?.. — почувся стурбований голос капітана Зорі Надії. — Негайно ввімкніть пристрої на дистанційне керування. До вас наближається перша вибухова хвиля.

Рум виконав наказ і глянув у праве віконце кабіни. Фази атомного вибуху над Уранією розвивалися далі. Масштаби явища були просто неймовірні: полум'я вже охопило півнеба. Але коли Рум поглянув у протилежний бік, він побачив ще страшніше: з півночі сунув чорно-багряний вал, якому не було кінця-краю. Він вбирав у себе хмари й воду, запинав увесь Бурхливий океан…

Рум зручніше вмостився в кріслі, заплющив очі. Він був безсилий боротися проти вибухової хвилі. Єдина надія — на автомати керування.

Ще кілька секунд — і раптом ракетоплан гойднувся…

Нестерпний біль пронизав очі Рума. Холодом опекло мозок. Навалилася пітьма — важка, непроникна. І, нарешті, все зникло.

Коли планета зойкнула

Побляк, згас екранчик біоскопа. Павло Сєдих схопився, обвів нестямним поглядом кабіну.

Побачене й відчуте все ще стояло перед очима, пекло в грудях, вдиралося в мозок розпачливим: «Навіщо?»

Трагедія далекої планети була не абстрактним видовиськом, вона змушувала замислюватись, а чи не станеться так і на Землі?

Там, на Пірейї, обставини склалися дуже несприятливо. Союз Комуністичних Держав вийшов на арену історії надто пізно, коли концентрація капіталу в Монії досягла найвищої межі, а Кейз-Ол став некоронованим самодержцем. На Землі все по-іншому. Саме Радянський Союз проклав шлях у Космос і цим продемонстрував свою міць, велич своєї науки й техніки. Табір соціалізму монолітний, табір імперіалістів роздирають внутрішні протиріччя. Та й трудящі капіталістичних країн розумніші й сміливіші за робітників Монії. Проти війни виступають найширші кола людей.

Це були тверезі міркування, що опиралися на цілком реальні факти. І все ж неспокій Павла Сєдих не зник повністю. Хіба мало є безумців і на Землі, що хотіли б потягти за собою в домовину весь світ? Як обеззброїти цих маніяків, як назавжди перетяти шлях війні?

Юнак намагався осмислити суть трагедії Пірейї, проаналізувати, де й коли захисники миру програли битву. В його пам'яті знов і знов перебігали кадри біофільму, і тепер усі події сприймались і оцінювалися зовсім по-іншому.

У своєму біофільмі пірейці з безжальною правдивістю розкрили причини помилок та невдач. Надто пізно похопились прихильники миру на планеті, надто розпорошені були їхні зусилля. Не один рік будувалася Зоря Кейз-Ола, не за однуніч звелися стартові злагоди з водневими бомбами, а ті, що могли б перешкодити цьому — Торн і Кольрідж, Айт і Літтл і ще тисячі й мільйони інших, — дивилися й чекали.

Не як сторонній спостерігач, а як суворий суддя, Павло Сєдих зважував усе побачене й почуте, знов і знов повертаючись до земної дійсності. Так, на Землі все по-іншому. На Землі немає всемогутнього Кейз-Ола, який натиском на кнопку зміг би підняти в повітря тисячі балістичних ракет. Але ж війну може викликати вибух навіть однієї-однісінької водневої бомби… Тож треба раз і назавжди видерти з рук безумців атомну зброю і ні на мить не припиняти боротьби за мир…

Павло Сєдих оцінював і зважував, навіть не підозрюючи, що цей його процес аналізу оцінюється й зважується електронним мозком кібернетичного всюдихода пірейців. Минув майже місяць з того часу, як металева потвора захопила в полон юнака, що виткнувся з кабіни вертольота в лісі поблизу Северська. Ще в перші дні представник людства склав екзамен на звання розумної істоти і дістав право переглядати біофільм. Але саме відтоді й почався процес вивчення його психології, переконань і прагнень. Машина фіксувала кожну реакцію Павла Сєдих на побачене, записувала біоструми його мозку, зміну частоти дихання та пульсу, процентний зміст хімічних речовин у крові. Екзамени тривали. Електронний мозок споруди суворо стежив за тим, щоб нервова система піддослідного не виснажилась ущент. От і зараз збудження, яке охопило юнака, поступово спадало, тіло скувало солодке заціпеніння. Павло ще силкувався міркувати й аналізувати, але очі його мимоволі склепилися.

Цього разу він спав понад п'ять діб. Розплющивши очі, Павло відразу пригадав усе.

Що ж далі? Юнак нахилився до екранчика біоскопа, натиснув на кнопку…

В ту ж мить усе довкола охопило шалене полум'я. Воно поширювалось, наповзало, здушувало груди, палило мозок.

«Я знову на Пірейї… — блиснула думка в голові Павла. — Отже, трагедія ще не скінчилась».

Полум'я поступово розвіювалося. Замість нього проступало зображення зоряного неба. Пролунав тихий кришталевий дзвін. І водночас хтось сказав: «Пірейя гине!»


Гинула велика, красива планета, повна сили й творчого буяння. Вона вже пережила вік свого дитинства. І на ній з'явилися істоти, непоказні з виду, слабкосилі, зате озброєні наймогутнішим з того, що може дати природа, — розумом.

На свій смак і розсуд вони почали перекроювати рідну планету, руйнували гори, зупиняли ріки, створювали нові моря й висушували старі. Люди піднімались у надхмар'я і опускались на дно океанів, штурмували стратосферу й атомне ядро. Часом вони вже й кепкували з планети, називали її «старенькою», «крихітною», «немічною», бо їхні літаки облітали навколо світу за кілька годин, їхні заводи створювали неіснуючі в природі речовини, а їхні вчені зухвало позирали в Космос. Так, наука й техніка на Пірейї досягли небувалого розквіту, але тільки для того, щоб погубити своїх творців.

Ні, третя всепірейська війна не спалахнула, мир переміг. Та тільки мало було радості з того миру, бо планета гинула.

Коли над Бурхливим океаном більш як дві тисячі міжконтинентальних ракет з водневими бомбами зустрілися з такою ж кількістю балістичних ракет-перехоплювачів, планета зойкнула.

Страшний то був зойк! Він прокотився навколо Пірейї кілька разів, повільно затихаючи. Од цього зойку зсувалися з місць гори, вилягали ліси, висихали ріки. Велетенські хвилі океану несамовито мчали по суші, злизуючи те, що пощадив ураган, а за ним повільно повзли радіоактивні хмари, щоб завершити знищення.

Довго, довго не влягався той стогін! Його чути було в гуркоті пробуджених від сну вулканів, у ревінні річок, що прогризали собі нові русла, у свисті шалених вітрів, які розгулялися над планетою. Потім на Пірейї запанувала страшна тиша.

Ні, людство не загинуло. І навіть кількість жертв була невеликою порівняно з масштабами катастрофи. Рідна планета закривала людей кожною своєю зморшкою, рятувала в кожній западині. Люди, мов кроти, заривались якнайглибше в ґрунт. Але на поверхні гинуло все. Потрощені й посмалені дерева вже не могли підвестись. Висохла й пожовкла трава. Здихали звірі й птахи.

Те, що лишилось живим, було приречене. В атмосфері зібралась така кількість радіоактивних ізотопів, насамперед ізотопів вуглецю та стронцію, що загибель життя на Пірейї була тільки питанням часу.

Можна було дихати, працювати — ніхто не відчував нічого лихого, бо загальна доза радіоактивності була не смертельною. Але ізотопи накопичувалися поступово і непомітно отруювали організм. Перше покоління пірейців могло дожити свого віку вільно, друге народилося б хворобливим і неповноцінним. Третє покоління було б і останнім.

Надходило лихо, страшніше за прямі наслідки колосального ядерного вибуху — деградація майже половини населення планети.

І тоді, коли, здавалося, вже не могло бути жодного виходу, коли в Монії зруйнувалось усе, що створювалось віками, на всю планету пролунав твердий, упевнений голос:

— Людство не загинуло! Воно житиме!

Де ви, наймудріші?.. Кейз-Ол пропонував вам акції порятунку, обіцяв за певну платню забезпечити кожному з вас райське життя в краю обітованім, у неприступній Уранії.

Гай-гай, розвіялась Уранія радіоактивним попелом. Прахом пішли і всі ваші сподівання. З могутніх ви стали безсилими, з грізних — жалюгідними. Ніхто вам не скоряється, ніхто не поважає вас. Вгорі вас тримали тільки гроші. А гроші втратили для Монії будь-яку цінність.

Комуністична партія Монії запропонувала всім інші акції порятунку — акції, за які доведеться платити єдиною справді стійкою валютою: власною працею.

Півдобовий робочий день. Цілковита дисципліна. Суворе нормування продуктів і зрідженого кисню… За все це робітник одержує антирадіаційний скафандр, а його діти — місце в антирадіаційних глибинних житлах.

Закони надзвичайного стану — жорстокі. Багатьом вони припали не до смаку. Колишні наймудріші намагалися ігнорувати їх. Але коли на сплюндровану Монію почав наповзати голод, коли вже ніде було взяти рідкий кисень для антирадіаційних скафандрів, мимоволі довелось скоритися і їм.

Генерал Крайн тримався довго. Як людина завбачлива, він заздалегідь обладнав на великій глибині комфортабельний бункер і зробив запаси продуктів, води та рідкого кисню. Зловтішно похихикуючи, генерал сидів у своєму сховищі і дописував «Історію другої всепірейської війни» — просто так, для себе.

Та ось до бункера зайшли бійці народної міліції. Вони конфіскували запаси Крайна. Даремно генерал торочив про свої колишні заслуги перед Монією, посилався на хворобу дружини. У них були на все готові відповіді: зараз ідеться не про минуле, а про майбутнє; дружина має звернутися до лікарської комісії; генерал Крайн за рознарядкою місцевого комітету партії призначається чорноробом на будівництво кисневого заводу. Звісно, громадянин Крайн може відмовитись — це його справа. Але в такому разі він не одержить продуктових і кисневих карточок.

Хоч-не-хоч довелося піти на роботу. І ось там, вперше в житті взявши до рук лопату, колишній генерал Крайн і зустрівся з Комісаром антирадіаційного нагляду при Центральному комітеті комуністичної партії Монії, професором Ейр Літтлом.

Вони одразу ж впізнали один одного, бо обидва були без скафандрів: для похилих віком незначна концентрація радіоактивних ізотопів у повітрі вже не становила грізної небезпеки.

Літтл ковзнув зацікавленим поглядом по брудному, спітнілому обличчю Крайна, посміхнувшись, обернувся до свого супутника — чоловіка в легкій антирадіаційній масці.

— Хочеш, Люстіг, побачити того, хто штовхнув мене на шлях справедливої боротьби?

— Звичайно, хочу! — почувся крізь гуму маски приглушений голос Люстіга. — Де він?

— А он, копає! — Літтл кивнув головою. — Колишній генерал Крайн!

— Не розумію… — крізь скло маски видно було, як Люстіг наморщив лоба, пригадуючи.

— Та це ж отой мерзотник, що влаштував вибух атомної бомби на півострові Койтерс! Коли б не він, ураган не обрушився б на Сан-Клей, Тессі не перепинила б твій рефрижератор, і…

Літтл раптом замовк. Він побачив, як болісно скривилось обличчя Люстіга, і вже по-іншому, зі щирим співчуттям у голосі запитав:

— Ну, хто в неї?

— Син.

— І…

— …назвали його Люстігом… — Люстіг глибоко зітхнув, похитав головою. — На мою честь…

Він швидко пішов уперед, а професор з почуття такту затримався.

Ні, життя на планеті не вмерло! А там, де є життя, завжди буде й любов з її радощами та болями, будуть щасливі й нещасливі. Люстіг досі не може забути Тессі Торн.

Професор сумно похитує головою на свої думки. Він сам зі стариківською сентиментальністю трошечки закоханий в Тессі. Одну тільки краплиночку. Та й то — ні. Просто симпатизує… І на старого враз війнуло тихим смутком, знайомим запахом пожовклого осіннього листя.

— Люстіг! — професор Літтл дріботить услід за товаришем. — А послухай-но, що мені спало на думку. Я гадаю, що нам уже слід знову зазирнути на завод кібернетичних машин. Я давно не перевіряв ступінь радіації в тому районі.

Обидва чудово розуміють один одного: на заводі кібернетичних машин головним конструктором працює інженер Айт, там же він і живе разом з сім'єю.

— Гм… А як же з атомною електростанцією біля Крутого порога?

— Та що ж — оглянемо завтра.

— Ну, гаразд. Летімо.

Повільно і майже безшумно пливе над Монією невеликий вертоліт. Проповзають під ним чорні згарища, сумні руїни, пусті поля, посновані липкими червоними пасмами отруйних для всього живого всеїдних гвіан.

Уздовж пустельних автострад шалений вітер гонить коричневі хмари пилу. Щербатими зубами вищирились у небо поруйновані залізничні мости.

Все сталося так, як і провіщав професор Ейр Літтл понад вісімнадцять років тому, коли пролунали два перші вибухи атомних бомб.

Але тоді прогноз Літтла на майбутнє був абсолютно безперспективний, а зараз — оптимістичний.

То тільки так здається, що планета обезлюділа. Аж ген клубочаться димки — то вже починають працювати відновлені заводи. А онде — в ґрунт врізаються ковші крокуючих екскаваторів. Цілком можливо, що то будується нове антирадіаційне житло.

— Знижуємось, Люстіг… — Ейр Літтл заклопотано хитає головою. — Ти знаєш, друже, мені здається, спочатку треба зайти до Тессі. Привітаємо її з сином, ну, і… Послухай, але як же з подарунком? Чи немає в тебе часом чогось у кишені?

Люстіг зробив свій подарунок сам: довгі години він витратив на те, щоб з шматка найміцнішої сталі випиляти фігуру прекрасної дівчини, яка тримає в одній руці кулю планети, а в другій — палаючий факел.

— Чудово, Люстіг! — захоплено вигукує Ейр Літтл, милуючись статуеткою. — Цей скульптурний портрет переживе віки! І схожість — надзвичайна!

Люстіг тільки зітхає у відповідь.

Вертоліт опустився біля величезної присадкуватої споруди без жодного вікна.

Відчиняються важкі герметичні двері, другі, треті.

Довжелезний світлий коридор, заставлений хатніми квітами. Численні двері — як на пароплаві. Більшість з них відчинені, і звідти лунають дитячі голоси.

Це — будинок для дітей. Малята гасають коридором, повзають по кімнатах, щось майструють у холі. Тут їм привільно й затишно: жоден з них не захворіє на променеву хворобу. Але зростають вони при світлі штучних сонць, і назовні їм доведеться виходити тільки у важенних, незграбних антирадіаційних скафандрах.

Аж ось і знайомі двері. Вони теж відчинені. В крихітній кімнатці біля дитячого ліжка сидить Тессі Торн. Вона не помічає того, що на неї дивляться. Очі в неї світяться таким щастям і теплом, що Люстігу аж перехоплює подих.

Простягнувши руку, він тихенько ставить свій подарунок на тумбочку біля дверей і, зробивши знак Літтлу, йде до виходу.

А з кімнати ще чується щасливий голос:

— Тато зробить для тебе велику-велику ракету. Ти полетиш у зоряні світи, мій чорноокий. А я тебе чекатиму. Ну, спи, мій синочку!

Життя на планеті не загинуло. Воно розвивалось.

«Слухайте, люди Всесвіту!»

Дев'ятого дня Другого місяця Дев'ятнадцятого року Атомної ери, в третю річницю фатального вибуху, на борту Зорі Комунізму, нового надвелетенського штучного супутника Пірейї, було скликано урочисте засідання Вищої Ради Вчених — найголовнішого керівного органу планети.

Минув той час, коли наміри урядів становили найбільшу таємницю не тільки для сторонніх, а навіть для народу власних країн. Вже не було чого приховувати, бо небезпека війни зникла назавжди: запаси зброї знищено, атомну енергію взято під найсуворіший контроль. Правда, поділ на окремі держави ще лишався, але це була формальність: на всій планеті запанував єдиний устрій, який дістав назву Епохи Рівності.

Союз Комуністичних Держав пішов на дуже велику жертву: він віддав у загальний фонд планети всі свої запаси продуктів і сировини, всю техніку і енергетичні ресурси. Тільки це й дало можливість хоч сяк-так налагодити постачання та почати відбудову промисловості Монії. За три роки, що минули після катастрофи, було досягнуто чималих успіхів, але становище досі лишалось важким.

Вища Рада Вчених звітувала перед людством про свою роботу за рік, доповідала про плани на майбутнє. Вона не перебільшувала небезпеки і не прикрашала дійсності.

Десятки мільйонів пірейців зібралися біля телевізорів, чекаючи відкриття засідання.

Сидить перед телевізором у своїй крихітній кімнатці антирадіаційного житла і Тессі Торн. Вона щойно з лабораторії. Слід було б лишитись там, щоб востаннє перевірити дію стимулятора проти променевої хвороби, але Тессі не може пропустити цього засідання. Воно для неї дуже й дуже важливе.

Тессі Торн задумливо дивиться на екран і не бачить нічого, не чує приглушеного гомону в залі. Перед очима молодої жінки пропливають чотири останні роки її життя, перебігають події, яких не забути ніколи.

За ці дві тисячі днів було багато сумного й прикрого, навіть страшного. Загинули батько і дідусь Лайн-Еу, Кольрідж і Мей, Рой і сотні тисяч інших. Однак завойовано нинішнє й майбутнє.

Тессі рвучко нахилилася, схопила на руки маленького Люстіга, притиснула його до грудей. Ось воно, це майбутнє! Хіба ж не варто було боротися за нього?!

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю! А ти мене?

Маленький Люстіг дивиться на неї величезними чорними очима — зосереджено і трошки незадоволено: він саме будував з кубиків кисневий завод.

— А ти, Тессі, — вітрогонка!

— Вітрогонка? — Тессі зареготала і цмокнула сина в нахмурене чоло. — Хіба так можна казати на маму?!

— Тато казав — значить, можна!

Ну, що ти йому зробиш, оцьому громадянинові, який визнає тільки тата! Все, все в ньому Айтове: очі й посмішка, зосередженість і наполегливість.

Але Тессі не шкодує, що син не схожий на неї. Навпаки, їй це приємно. Хай росте мужнім і сильним, впертим і розумним. Таким був би Айт, коли б народився в ці часи.

— Синку, нашого тата сьогодні обрали до Вищої Ради Вчених. Ти радий?

Маленький Люстіг стурбовано звів брівки, але не відповів. Тато вчить: краще мовчи, коли не маєш чого сказати.

— Це дуже велика честь, синку! А ще сьогодні тато запускає першу міжзоряну ракету…

Син солідно киває головою: у них в родині про цю ракету говорять щодня. Тато багато розповідав про неї, показував малюнки, приносив навіть велику іграшку-модель.

— Полетить наша ракета в далекі зоряні світи. Потрапить в гості до інших людей — може, таких, як ми, пірейці. А може, до волохатих і страшних на вигляд, а насправді людяних і привітних…

— Тессі, дивись: он дідусь Літтл!

Справді, до залу зайшов і попрямував на трибуну професор Ейр Літтл. Два роки тому його було обрано до Вищої Ради Вчених і призначено Комісаром антирадіаційного нагляду всієї планети, а сьогодні, як представник Монії, він заступає на посаду Голови Ради наступного строку повноваження.

Замовкає неголосний гомін у залі. Розпливається зображення на екрані, сповнюється синяви. З'являється на ньому картина зоряного Всесвіту, і водночас, наростаючи, лунає кришталево чистий дзвін — позивні Вищої Ради Вчених, знак загальної уваги.

Кожне суспільство має свої традиції, свої святині. Набуває їх і це — нове, щойно народжене. Споконвіку пірейців змушували схилятися перед грубою силою, перед владою грошей. Нині ж існує інший критерій — Розум, перед яким схилятимуться всі на віки вічні.

Бринять, розкочуються над планетою кришталево-чисті звуки. В них ніби чується гук далеких зоряних світів, подих незміряного Космосу, який завжди вабитиме людство своїми невичерпними таємницями. Тож слухайте, старі й молоді, слухайте, чоловіки й жінки, люди всіх рас і націй, — зараз говоритиме Вища Рада Вчених!

На фоні зоряного неба проступає зображення Рожевого й Блакитного Сонць, облямованих золотою орбітою Пірейї. Це — емблема нового суспільства.

З останнім звуком гонга емблема падає, і на екранах мільйонів телевізорів з'являється обличчя професора Літтла.

— Люди Пірейї, — схвильовано говорить він. — Вища Рада Вчених повідомляє, що становище на планеті все ще лишається загрозливим. Після загибелі корисних видів рослин та тварин почали буйно розвиватися всілякі комахи, плазуни та нижчі повзучі рослини. Якщо не вжити негайних заходів, розвиток шкідливих форм життя на Пірейї набуде характеру першорядного лиха…

Зображення Літтла на екранах потьмяніло, а на його місці виникла і почала швидко наближатися Пірейя.

Зелена й привітна колись планета тепер стала сіро-жовтою, похмурою. Зникли хмари, які запинали її поверхню. Від них лишився тільки сивий серпанок.

— Внаслідок загибелі рослинності, — говорив далі Літтл, — у десятки разів зменшилася кількість випаровуваної вологи, а отже, й кількість опадів. Пірейя поступово перетворюється на мертву пустелю…

Апарат телепередавача спустився нижче. Тепер він на борту вертольота, що летить над поверхнею планети.

Ні, життя не загинуло повністю. Повзучим гвіанам до смаку припала отруєна атмосфера. Їхні огидні червоні пасма стали довгими, товстими; вузлувате чорне коріння вперто чіплялося за пісок, лізло вглиб, аж до водоносних шарів ґрунту. А над ними роїлися комахи — міріади найрізноманітніших комах. Хоч шкідливе випромінювання свого часу і завдало їм значної шкоди, саме вони почали розвиватися і видозмінюватися надзвичайно швидко. Кожне нове покоління набувало дедалі химернішого вигляду, з більшим завзяттям ставало до боротьби за існування. Пірейя перетворилась на царство комах. Вони дзижчали в повітрі, плюскотіли в воді, шаруділи в піску.

Крім комах, по планеті повзали ще якісь велетенські створіння. То були повністю автоматизовані електронно-обчислювальні машини вищого класу — нащадки «Крихітки» інженера Дейва, удосконалені інженером Айтом.

Дейв не дожив до втілення своєї мрії. Він загинув на бойовому посту, рятуючи інших. Але його творча думка жила.

Царство комах? Ні, Пірейя поступово перетворювалась на царство машин. Саморухомі кібернетичні злагоди знищували комах і насаджували нові види рослин, вирощених селекціонерами, виплавляли метал і відбудовували заводи, розвідували і видобували корисні копалини, будували і ремонтували самих себе.

Вони не вміли мислити, оці машини, хоч і виконували, здавалося б, цілком самостійно найскладніші, найцілеспрямованіші дії. За них мислили люди, які створили їх.

— …Вища Рада доповідає… — говорив далі Ейр Літтл. — Інститут кібернетики під керівництвом академіка Айта нещодавно розпочав серійний випуск «Машин Дейва» вищого класу, які за механізмом своїх рефлексів наближаються до рівня розумних істот. Дивіться, люди Пірейї, вмикаємо завод кібернетичних машин!

На екранах телевізорів з'являється складальний цех величезного заводу.

Яскраве сяйво ламп денного світла. Лунає безперервний приглушений гуркіт. Кількома потоками повільно повзуть химерні деталі з металу, пластмаси, кераміки. Вони облягають скелети машин на головному конвейєрі, і споруди все більше стають схожими на величезних банькатих крабів.

Ось автоматичні пристрої вмонтовують товсті сріблясто-сірі канати — напівпровідникові пасма інженера Айта. Ось у спеціальну нішу лягають заздалегідь заповнені барабани пам'яті. Клацає вимикач ядерного реактора — і злагода вмить оживає. Її довгі гнучкі сяжки обмацують все перед собою — шлях вільний. Багато перепон чекає її попереду: ця машина ще «неграмотна», їй доведеться кілька декад «повчитись» на полідромі під керівництвом машин-«учителів». Але тоді вона вже стане неперевершеним фахівцем своєї справи. І в її електронному мозку зафіксуються не тільки знання з тієї чи іншої галузі науки, а й власні, притаманні тільки їй рефлекси.

— …Зважаючи на те, що основну працю різноробів тепер виконуватимуть «Машини Дейва», Вища Рада Вчених постановляє скоротити тривалість обов'язкового робочого дня на дві години, — лунає голос Ейр Літтла. — Вища Рада також повідомляє, що в результаті напруженої праці колективу вчених під керівництвом професора Тессі Торн створено біостимулятор, який дає можливість виліковувати найважчі форми променевої хвороби. Вища Рада оголошує колективу, що його очолює професор Тессі Торн, подяку людства Пірейї…

— Синку! Ти чуєш, синку?! — Тессі схопила маленького Люстіга, пригорнула до себе. — Подяка людства!

Тільки ні, для неї важливе не це. Найголовніше полягає в тому, що вона, Тессі Торн, дочка тих, що створили атомну бомбу і самі загинули від неї, — хоч частково спокутує провину своїх батьків, урятує від страшної смерті сотні тисяч людей.

Голова Вищої Ради Вчених повідомляє про нові видатні винаходи в галузі біофізики, ядерної енергетики, хімії. Але Тессі цього вже не чує. Вона пригадує і мріє, пестить м'якісіньке волосся сина і відчуває себе красивою й сильною.

Та ось раптом в її мрії вривається ненависне ім'я — Кейз-Ол. Тессі аж здригнулась, уп'ялась очима в екран.

— Люди Пірейї, — урочисто й суворо промовляє Ейр Літтл. — Вища Рада Вчених закінчила суд над тим, хто завдав людству найбільшого лиха. Зараз буде проголошено вирок. Дивіться, люди Пірейї, ось він — той, хто втратив право називатися людиною!

На екранах телевізорів з'явилась комфортабельна кабіна космічної ракети. В м'якому зручному кріслі сидів похнюплений дідуган. Він, мабуть, не підозрював, що на нього зараз скеровано очі мільйонів людей.

— Підсудний Кейз, що носив раніше ім'я Кейз-Ол, — сухо лунає голос Літтла. — Встаньте, суд іде!

Кейз-Ол смикнувся, зненависно глянув у бік екрана.

— Дайте мені спокій. Я не визнаю вашого суду.

— Підсудний Кейз, Вища Рада запитує вас востаннє: чи визнаєте ви себе винним у злочинах проти всього людства?

— Не визнаю! — презирливо сказав Кейз-Ол. — Ви дістали своє. І переживете мене не набагато. Разом зі мною загине весь світ. Радіоактивні ізотопи зроблять свою справу!

Тихо-тихо на планеті. Затамувавши подих, сидять люди перед телевізорами, широко розкритими очима дивляться на мерзенне створіння, яке вважало себе за могутнього володаря, майже за бога.

— Підсудний Кейз, Вища Рада пояснює вам: безпосередня небезпека для населення планети вже усунута. Пірейя повертається до життя. Чи бажаєте ви скористатися з права на останнє слово?

— Ні, будьте ви прокляті! — Кейз-Ол одвернувся від екрана і охопив руками голову.

Запала пауза. Потім Літтл тихо сказав:

— Іменем Вищої Ради, в пам'ять тих, що загинули, ви, підсудний Кейз, прирікаєтесь на довічну ізоляцію!

Кейз-Ол схопився і зареготав. То був зловтішний, переможний сміх хижака, який перехитрував своїх переслідувачів і врятувався від смерті.

— Підсудний Кейз, — спокійно промовив Літтл. — Через п'ять хвилин космічна ракета, в якій ви перебуваєте, вирушить у Космос, у нескінченний політ. З даних медичного огляду відомо, що ви — абсолютно здоровий. Вас забезпечено всім потрібним для життя. Електронному мозку ракети задано програму не дозволити вам скінчити самогубством. Ви житимете довго, але за цей час не почуєте жодного звуку людської мови і поступово перетворитесь на тварину. Людство вас прокляло! І так буде з кожним, хто повстане проти людства!

Потьмянів екран. Проступили на ньому обриси величезної космічної ракети.

То була ракета, що піднімалась у безповітряний простір десятки разів. Її поверхню покопирсали дрібні піщинки-метеорити, а на борту виднілась пляма від удару, який мало не став для неї трагічним.

Через весь борт ракети проліг чорний силует павука — емблема хрестовиків, які свого часу запалили другу всепірейську війну, — знак, ненависний для всього людства. Під павуком виднівся напис: «Кейз, що вчинив злочин проти людства. Засуджений на довічну ізоляцію». А трохи нижче: «Вища Рада Вчених планети Пірейї системи Двох Сонць» і емблема: на червоному тлі — рожевий і блакитний круги, обведені золотим колом.

Настала тиша — тільки цокотіли секундоміри. Раптом з дюз ракети вирвалися снопи вогню. Корабель рвонувся вперед і зник у безмежному просторі зоряного неба.

І знову на екранах телевізорів з'явилось обличчя Літтла. Старий був урочистий і схвильований, голос його тремтів.

— Люди Пірейї, як показали останні космічні експедиції, в системі Двох Сонць немає життя на інших планетах, крім нашої. Однак радіотелескопи уже давно приймають дуже слабенькі періодичні радіосигнали з різних точок Галактики. Розшифрувати їх ми не вміємо, але надсилаються вони, безперечно, розумними істотами. В безмежному Всесвіті є незліченна кількість планет, населених людьми. Цілком можливо, що на якійсь з них точиться смертельна боротьба проти таких, як вигнанець Кейз. І щоб там не повторилась трагедія Пірейї, ми повинні розповісти нашу сумну історію всім людям Всесвіту.

Слухайте, люди Всесвіту! Слухайте, мислячі, розумні істоти, які досягли високого ступеня розвитку! До вас звертається Вища Рада планети Пірейї!

Щороку, саме в цей день жалоби, ми надсилатимемо в Космос ракету найновішої конструкції, всередині якої буде вміщено найдосконаліший кібернетичний всюдихід. Може, безмежно довго мчатиме наш посланець, доки його антени перехоплять радіовипромінювання ваших передавачів, а тоді він знизиться і випустить всюдихід, який проповзе по вашій планеті, передасть від нас щирий привіт.

Наш посланець буде мирним посланцем, але він оборонятиметься і не дасться в руки тих, хто захоче використати його для насильства і вбивства: він устаткований новою апаратурою для демонстрування біофільмів, які впливають безпосередньо на мозок. Разом з тим будуть зафіксовані й зважені всі ваші відчуття і поривання.

Якщо ж ви, люди іншої зоряної системи, стоїте вище за нас — даруйте нам наші помилки і невдачі. Наше майбутнє — попереду!

Розпливлось зображення Ейр Літтла на екрані. Пролунали мелодійні позивні Вищої Ради. І раптом перед очима мільйонів глядачів виникла грандіозна естакада. Похилими рейками на неї з елінга виїжджала космічна ракета. Титанатовий корпус її був завдовжки з океанський пароплав. Ракета не мала жодного вікна — тільки пази радіолокаторів та приймальних антен проступали на корпусі, як зябра акули.

Ракета виповзла і зупинилася край естакади. І тоді з елінга вийшов інженер Айт.

Він був у звичайному робочому комбінезоні. В цю урочисту мить запуску першої ракети-посланця академік не хотів постати перед людьми іншої зоряної системи незграбним опудалом в антирадіаційному скафандрі. Адже його зараз фіксують численні об'єктиви біоскопів. Його ракета помчить у Всесвіт крізь час і простір. Це найвища честь для вченого і людини. Як хороше відчувати себе молодим!

Ні, це вже не юність: на скронях сріблиться сивина. Але він повний сили і снаги. Хочеться жити, творити, мріяти і дерзати.

Айт знає: в цю мить там, в антирадіаційному житлі, на екран телевізора дивляться найдорожчі в світі люди — дружина й син. Йому аж перехоплює подих від хвилювання, від повноти щастя.

Айт зупинився біля естакади, глянув у далечінь так, ніби хотів пронизати поглядом Космос, і сказав тихо:

— Люди Всесвіту, пам'ятайте сумну історію Пірейї! Люди Всесвіту, пильнуйте!


…З тихим кришталевим дзвоном розплився образ, погас екранчик біоскопа. Розсунулися стіни кабіни, і перед Павлом Сєдих з'явилась засніжена, осяяна сонцем тайга.

Всюдихід космічних гостей, завершивши подорож навколо світу, зупинився в тайзі, поблизу Северська.

Машина виконала своє завдання. Відтепер вона скорялась людині.


5.XII.1955 р. – 8.I.1960 р.
Харків – Алма-Ата

Оглавление

  • Частина перша Земля і небо
  •   Всупереч законам природи
  •   Десь у Сибіру
  •   Гість з Космосу
  •   В полоні у машини
  •   Подорож у невідоме
  •   По павутинці через безодню
  •   «Рідна країна, проклята країна!»
  •   Інженер Айт міняє вигляд
  •   Екзамен на Псойса складено
  •   Ось він, Кейз-Ол!
  •   Острів порятунку
  •   На сцену виходить жінка
  •   Серед вовків
  •   Зустріч з коханням
  •   Коліщатко покотилось у підземелля
  •   Друзі й вороги
  •   Кільце звужується
  •   Бій на полюсі
  • Частина друга Напередодні
  •   Бомба «чиста» і бомба «брудна»
  •   Як сплітаються шляхи
  •   Хмари на обрії
  •   Назустріч небезпеці
  •   Сили небесні і сили земні
  •   Боротьба почалася
  •   В одному строю
  •   Вчені протестують!
  •   «Ні, ти не Псойс!..»
  •   На Зорі Кейз-Ола
  •   «Містер Кейз-Ол — проти атомної бомби!»
  •   Приготування закінчується
  • Частина третя Загибель Уранії 
  •   Сила проти сили
  •   Ціна життя
  •   «Крихітка» виходить на полідром
  •   Зоря Надії зводиться над світом
  •   «В цій грі пішаків немає!»
  •   Наймудріші незадоволені
  •   Кнопка «Стоп!»
  •   Стун-Ай — «кандидат у Кейз-Оли»
  •   Весілля відбудеться в призначений час
  •   Живим — життя!
  •   Двобій у Космосі
  •   Життя починається вдруге
  •   Хвилини полічено
  •   Ракети помчали на північ
  •   На терезах історії
  •   Коли планета зойкнула
  •   «Слухайте, люди Всесвіту!»