Пізньої ночі до мене в купе голосно постукали. Я спросоння скочив з дивана, не розуміючи, в чім річ. На столику в порожній склянці дрижали чайні ложечки. Ввімкнувши світло, я почав взувати черевики. Вдруге постукали голосніше, настійливіше. Я відчинив двері. У дверях я побачив провідника, а за ним — високого чоловіка в зім’ятій смугастій піжамі.
— Даруйте, дорогий товаришу, — напівпошепки мовив провідник, — якраз вас я вирішив потурбувати, бо ви в купе самі.
— Прошу, прошу. Але в чім річ?
— До вас пасажир. Ось… — І провідник ступив на крок убік, пропускаючи чоловіка в піжамі. Я з подивом глянув на нього.
— Мабуть, у вашому купе маленькі діти? — поцікавився я.
Пасажир усміхнувся й заперечливо похитав головою.
— Я відстав від свого поїзда.
— Заходьте, — чемно запросив я.
Він увійшов, озирнувся й сів на дивані в самісінькому кутку, біля вікна. Не мовлячи ні слова, поклав лікті на столик і, підперши обличчя обома руками, заплющив очі.
— Ну, от і все гаразд, — сказав провідник, усміхаючись. — Зачиняйте двері й відпочивайте.
Я засунув двері, запалив цигарку і крадькома став розглядати нічного гостя. Це був чоловік років сорока з величезною копицею блискучого чорного волосся. Сидів він непорушно, мов статуя, і навіть непомітно було, щоб він дихав.
“Чому він не бере постіль? — подумав я. — Треба запропонувати…”
Повернувшись до мого супутника, я хотів було сказати йому про це. Та він, наче вгадавши мою думку, проказав:
— Не варт. Я кажу, не варт замовляти постіль. Спати я не хочу, а їхатиму недалеко.
Спантеличений такою проникливістю, я мерщій заліз під ковдру, даремно намагаючись задрімати. Сон щез.
“Дідько його зна, що це! Новий Вольф Мессінг… угадує думки!” — подумав я і, буркнувши щось невиразне, повернувся на другий бік, широко розплющеними очима втупився у поліровану стінку. Запанувала напружена тиша.
Цікавість узяла своє, і я знову глянув на незнайомця. Він сидів у тій же позі.
— Вам світло не заважає? — спитав я.
— Що? Ах, світло? Скорше воно заважає вам. Хочете, вимкну?
— Чому ж, можна…
Він підійшов до дверей, клацнув вимикачем і повернувся на свій диван. Коли я звик до темряви, то побачив, що мій сусіда відхилився на сидіння й заклав руки за голову. Випростані ноги його майже торкалися мого дивана.
— І як це ви вмудрилися відстати від поїзда! — знову озвався я.
— Це сталося страшенно по-дурному. Я зайшов у вокзал, присів на лавці й замислився, намагаючись довести сам собі, що вона не права… — відказав він скоромовкою. — Поїзд тим часом відійшов.
— Ви що ж, засперечалися з якоюсь… дамою? — допитувався я.
У напівмороці я помітив, як він випрямився й хитнувся в мій бік. Насторожений, я трохи підвівся.
— Яка ще там дама? — роздратовано спитав він.
— Але ж ви самі сказали: “Довести собі самому, що вона не права!”
— По-вашому, щоразу, як тільки говорять “вона”, мають на увазі даму? До речі, ця безглузда думка з’явилась і в неї. Вона вважала, що вона — дама!
Всю цю нісенітницю він вимовив з гіркотою і навіть злістю. Я вирішив, що поряд зі мною не зовсім нормальна людина, якої слід остерігатись. Одначе мені хотілось повести розмову далі. Вставши з дивана, я закурив, головне для того, щоб при спалаху сірника краще розгледіти свого супутника. Він сидів на крайку дивана, дивлячись мені в обличчя чорними блискучими очима.
— Знаєте, — почав я якомога люб’язніше й лагідніше, — я літератор, і мені здається дивним, коли говорять “вона права” або “вона вважала” і при цьому не мають на увазі особу жіночої статі.
Загадковий пасажир відповів не одразу:
— Колись це було правильно. В наш час це вже не так. “Вона” може бути й не жінка, а просто умовні сигнали звичного нам колу, за допомогою якого в нашій свідомості створюється уявлення про рід предмета. Є іноземні мови, які цілком обходяться без роду. Скажімо, неживим предметам в англійській мові всім, за небагатьма винятками, рід не властивий. Романські мови не мають середнього роду…
“Ого, — подумав я. — Та він, либонь, лінгвіст!”
— До речі, — перебив я його, — оригінальна мова — англійська. Порівняно з російською вона дивує простотою й одноманітністю своїх граматичних форм.
— Авжеж, — відповів він, — це хороший приклад аналітичної мови, де досить економно використовується система кодування.
— Система чого?
— Ко-ду-ван-ня, — проказав він по складах. — Система умовних сигналів цілком певного змісту. Слова і є такими сигналами.
Я вивчав граматику кількох мов, але, по правді, не зустрічав таких термінів, як “кодування” і “сигнали”. Тому я
Пізньої ночі до мене в купе голосно постукали. Я спросоння скочив з дивана, не розуміючи, в чім річ. На столику в порожній склянці дрижали чайні ложечки. Ввімкнувши світло, я почав взувати черевики. Вдруге постукали голосніше, настійливіше. Я відчинив двері. У дверях я побачив провідника, а за ним — високого чоловіка в зім’ятій смугастій піжамі.
— Даруйте, дорогий товаришу, — напівпошепки мовив провідник, — якраз вас я вирішив потурбувати, бо ви в купе самі.
— Прошу, прошу. Але в чім річ?
— До вас пасажир. Ось… — І провідник ступив на крок убік, пропускаючи чоловіка в піжамі. Я з подивом глянув на нього.
— Мабуть, у вашому купе маленькі діти? — поцікавився я.
Пасажир усміхнувся й заперечливо похитав головою.
— Я відстав від свого поїзда.
— Заходьте, — чемно запросив я.
Він увійшов, озирнувся й сів на дивані в самісінькому кутку, біля вікна. Не мовлячи ні слова, поклав лікті на столик і, підперши обличчя обома руками, заплющив очі.
— Ну, от і все гаразд, — сказав провідник, усміхаючись. — Зачиняйте двері й відпочивайте.
Я засунув двері, запалив цигарку і крадькома став розглядати нічного гостя. Це був чоловік років сорока з величезною копицею блискучого чорного волосся. Сидів він непорушно, мов статуя, і навіть непомітно було, щоб він дихав.
“Чому він не бере постіль? — подумав я. — Треба запропонувати…”
Повернувшись до мого супутника, я хотів було сказати йому про це. Та він, наче вгадавши мою думку, проказав:
— Не варт. Я кажу, не варт замовляти постіль. Спати я не хочу, а їхатиму недалеко.
Спантеличений такою проникливістю, я мерщій заліз під ковдру, даремно намагаючись задрімати. Сон щез.
“Дідько його зна, що це! Новий Вольф Мессінг… угадує думки!” — подумав я і, буркнувши щось невиразне, повернувся на другий бік, широко розплющеними очима втупився у поліровану стінку. Запанувала напружена тиша.
Цікавість узяла своє, і я знову глянув на незнайомця. Він сидів у тій же позі.
— Вам світло не заважає? — спитав я.
— Що? Ах, світло? Скорше воно заважає вам. Хочете, вимкну?
— Чому ж, можна…
Він підійшов до дверей, клацнув вимикачем і повернувся на свій диван. Коли я звик до темряви, то побачив, що мій сусіда відхилився на сидіння й заклав руки за голову. Випростані ноги його майже торкалися мого дивана.
— І як це ви вмудрилися відстати від поїзда! — знову озвався я.
— Це сталося страшенно по-дурному. Я зайшов у вокзал, присів на лавці й замислився, намагаючись довести сам собі, що вона не права… — відказав він скоромовкою. — Поїзд тим часом відійшов.
— Ви що ж, засперечалися з якоюсь… дамою? — допитувався я.
У напівмороці я помітив, як він випрямився й хитнувся в мій бік. Насторожений, я трохи підвівся.
— Яка ще там дама? — роздратовано спитав він.
— Але ж ви самі сказали: “Довести собі самому, що вона не права!”
— По-вашому, щоразу, як тільки говорять “вона”, мають на увазі даму? До речі, ця безглузда думка з’явилась і в неї. Вона вважала, що вона — дама!
Всю цю нісенітницю він вимовив з гіркотою і навіть злістю. Я вирішив, що поряд зі мною не зовсім нормальна людина, якої слід остерігатись. Одначе мені хотілось повести розмову далі. Вставши з дивана, я закурив, головне для того, щоб при спалаху сірника краще розгледіти свого супутника. Він сидів на крайку дивана, дивлячись мені в обличчя чорними блискучими очима.
— Знаєте, — почав я якомога люб’язніше й лагідніше, — я літератор, і мені здається дивним, коли говорять “вона права” або “вона вважала” і при цьому не мають на увазі особу жіночої статі.
Загадковий пасажир відповів не одразу:
— Колись це було правильно. В наш час це вже не так. “Вона” може бути й не жінка, а просто умовні сигнали звичного нам колу, за допомогою якого в нашій свідомості створюється уявлення про рід предмета. Є іноземні мови, які цілком обходяться без роду. Скажімо, неживим предметам в англійській мові всім, за небагатьма винятками, рід не властивий. Романські мови не мають середнього роду…
“Ого, — подумав я. — Та він, либонь, лінгвіст!”
— До речі, — перебив я його, — оригінальна мова — англійська. Порівняно з російською вона дивує простотою й одноманітністю своїх граматичних форм.
— Авжеж, — відповів він, — це хороший приклад аналітичної мови, де досить економно використовується система кодування.
— Система чого?
— Ко-ду-ван-ня, — проказав він по складах. — Система умовних сигналів цілком певного змісту. Слова і є такими сигналами.
Я вивчав граматику кількох мов, але, по правді, не зустрічав таких термінів, як “кодування” і “сигнали”. Тому я
Последние комментарии
9 часов 32 минут назад
13 часов 51 минут назад
15 часов 38 минут назад
16 часов 52 минут назад
17 часов 58 минут назад
19 часов 7 минут назад