Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр [Едуард Фікер] (fb2) читать онлайн

Едуард Фіккер

ЗОЛОТА ЧЕТВІРКА

1

За вікном дме весняний вітер і падає сніг впереміш із дощем. Але в моєму кабінеті затишно й тепло. Тютюновий дим мені аж нітрохи не заважає, навіть навпаки — створює своєрідну атмосферу. Вона якась заспокійлива, сіро-голуба, просякнута пахощами кави.

Переді мною лежить щойно розпочата справа. Не подумайте тільки, що Вашек Небеський — мій близький приятель. Хоч я добре знаю його, бідолаху. Це наш старший лейтенант. Гадаю, він неодмінно сподобався б вам. Йому років тридцять. Красивий, ставний, він має безліч принадних рис.

Так, кожного з нас це не минає — всі ми рано чи пізно закохуємось! Іноді після цього все йде шкереберть. Народ має рацію: велике кохання спалює серце і розум. Та кажуть і інше: великий розум спалює любов. Хотілося б знати, що трапилось із Вашеком Небеським. Що в ньому перемогло — пристрасть чи розум?

На Вашека завжди оглядались дівчата. Але, як мені відомо, за Мартічкою він бігав сам. Як вони кохали одне одного! З того часу, як він освідчився їй, і до сьогоднішнього дня, коли справа його потрапила в мої руки, пройшло вісім щасливих місяців. Коли вони вперше поцілувались — мені невідомо. Але були вже на самому порозі шлюбу — і раптом…

Вашек якось познайомив мене з Мартічкою Вальтеровою. Худенька й тендітна, вона все ж таки була чарівною.

І не лише зовні. На мене вона справила враження навіть дуже гарної й розумної. Працювала секретаркою в консульстві однієї дружньої нам країни. Роботи вистачало. У старшого лейтенанта теж було доволі справ. На нашій службі завжди крутишся, як муха в окропі.

Марта Вальтерова була дуже самостійна. Я й досі пригадую порух її губ, спокійні жести, самовпевнену посмішку, слова, що потрапляли просто в ціль і, до того ж, були на диво точні й меткі. Мені здається, що й хода її була якоюсь особливою. Чи не від цього ноги Мартічки завжди здавалися гарнішими, аніж насправді.

Вашек Небеський розповідав, що саме ця її хода привернула його увагу, коли він побачив Мартічку вперше. Звичайно, він також доклав усіх зусиль, аби зазирнути їй в очі. І тільки-но це йому вдалося, як він став невпізнанним.

Гаразд. Я теж не поклоняюся бездушній красі, навіть якщо у неї панчохи з чорними п'ятками або з швами! Та пождіть-но хвилинку! Адже нашої розповіді це не стосується. З вашого дозволу, я далі говоритиму про себе лише необхідне. Моє особисте життя не має в цій історії жодного значення. Я — оповідач. І хай вас не цікавить, хто я та який із себе. Головне, що я все знаю і можу поділитися з вами. Ось це, на мій погляд, і заслуговує найбільшої уваги.

Ну, а тепер уявіть собі, що о дев'ятій годині вечора у старшого лейтенанта Вашека Небеського любовне побачення з Мартічкою Вальтеровою. Вони домовились зустрітися в клубі. Хлопець чекає вже півгодини, а його кохана все не йде та не йде. Вашек дзвонив у консульство — можливо, Мартічка затрималась на роботі, потім три рази додому, та все дарма.

А слід сказати, що Вашек належить до того гатунку закоханих, яких хвилює кожна дрібниця. І водночас він твердо переконаний, що вміє ховати своє хвилювання. Та де там! Всі в клубі прекрасно розуміють, що він чекає дівчину, і кожен бачить, як він хвилюється. Можливо, вам відомо, що жоден представник нашої нації не може жити без кави — працює він чи одпочиває. Звичайно, коли не спить. Вже до десятої Вашек вихилив три чашки і двічі напхав недокурками попільницю. Метрдотель співчуває йому і на власний розсуд наказує принести четверту чашку кави, значно міцнішу, ніж попередні.

Чверть на одинадцяту. Хтось нишпорить очима, шукаючи Вашека біля входу. Та то не Мартічка, а якийсь в'юнкий сорокалітній чолов'яга.

Він має вигляд добряка. Зодягнений гарно, але без претензій. Смугасті штани і чорний піджак, застебнутий на всі три ґудзики. То наш дивакуватий Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка. Ніхто з нас не пропускає нагоди розстебнути два крайні ґудзики на його піджаці. Це вже стало звичкою. Гонзик лиш лагідно посміхається до кожного. Та щойно виходить за двері, одразу застібує всі ґудзики знову.

Ми здебільшого ходимо в цивільному — самі розумієте: нелегко було б нам робити свою справу в «повному параді». Ми ж не якісь там денді, не ходимо в лакованих штиблетах, хоч ці три ґудзики нашого Гонзика чомусь завжди дратують кожного з нас. Як кажуть: проти факту не попреш.

Та цього разу наш Гонзик зодягнений у досить легке, але тепле світло-зелене пальто. Це вже, по-моєму, занадто!

Коли треба когось негайно знайти, то це найскорше зробить Гонзик. Ви ж будете марно нишпорити серед сотень відвідувачів клубу. Гонзик одразу стає серйозним, посмішка раптом щезає з його очей, брови нахмурюються, а рука лізе до кишені за блокнотом. Він зазирає в нього, і посмішка знов осява його лице.

Так само чинить Гонзик, наближаючись до Вашека. Здається, він і сам не знає, як опинився в клубі.

Сьогодні обидва вони в цивільному, і буде, мабуть, краще, якщо їх зустріч скидатиметься на цілком випадкову. За вміння й спритність, з якими Гонзик тримає себе, ми радо прощаємо йому всі дивацтва.

Ось він наблизився до Вашека і майже з ніжністю промовив:

— Товаришу старший лейтенант, полковник жде вас об одинадцятій… Нагальна справа.

Потім знову дістає блокнот, щось перекреслює в ньому огризком олівця і біжить далі.

За цей огризок, який, здавалося, ніколи не поменшає, ми й причепили до Гонзика прізвисько Тужка.^[1] Він зовсім не сердиться. А ви вже, певно, думаєте, що він у нас на побігеньках?.. Скоро ви пересвідчитесь, що це не так. Гонзик часто виконує дуже трудні і важливі доручення і робить усе старанно й совісно. Отже, свої гроші отримує не дурно. І все ж таки мені його шкода.

За часів першої республіки він був фінансовим чиновником. В 1938-му залишив це місце одним із останніх. Не підкорився протекторатові й потрапив до концтабору. Бідолаху ганяли по рейху туди й сюди, аж поки в сорок п'ятому ці табори стали розвалюватись, і Гонзик утік. Потрапив під останній наліт і дістав контузію голови, що і позначилось на його пам'яті.

Коли отямився, не міг навіть згадати, хто він та де жив і що робив перед війною. Лише опісля вдалося встановити його ім'я, і Гонзик довідався, що його рідні загинули в Панкраці.^[2] Це так приголомшило бідолаху, що пам'ять почала до нього повертатись… І важко сказати, чи то він тільки пригадував усе, чи спостигав від початку до кінця. Лише іноді пам'ять зраджувала йому, тоді Гонзик зупинявся і вперто думав, де ж він тепер живе. А жив він у двох стареньких тіточок, які берегли його над усе.

Гонзик Тужима ще, як то кажуть, не зовсім оклигав, але провали пам'яті з'являються у нього дедалі рідше. Цілком можливо, що скоро він зовсім вичуняє. Адже психіатри вважають його нормальним. Одну лише якість його ніяк не повернути — не повернути колись притаманний йому бойовий дух. Хоробрість назавжди втекла од нього. Та ми не гудимо Гонзика за це. Він людина надійна.

Я трохи одхилився од теми. Старший лейтенант Вашек Небеський втратив надію гарно провести вечір. О пів на одинадцяту він вийшов із дверей клубу.

З'явитись до полковника посеред ночі було цілком звичайним явищем на нашій службі.

Ось і одинадцята.

Полковник сидить за письмовим столом, на якому нічого не видно, крім попільниці, настільної лампи і світної плями од неї. Полковник — чудова людина, якби тільки не смалив отих своїх смердючих сигар, йому вже десь біля п'ятдесяти. Опецькуватий і коренастий, а на обличчі незмінно блукає посмішка, що міниться то лагідністю, то надмірною суворістю. Він — добрий і здібний організатор і цілком, як то кажуть, на своєму місці. Пережив багато. На щоці шрам — пам'ять війни, ліва рука паралізована — наслідок автомобільної катастрофи. Його розумна голова здається трохи завеликою. Жмутка попелястого волосся, мабуть, вистачило б лише на голову вп'ятеро меншу. Дивує і глибокий бас цього чоловіка. Іноді він аж гримотить! Ідучи вулицею, полковник спирається на палицю — розбитим під час війни понтонним мостом йому покалічило ногу. Не можна сказати, щоб він був колись красенем, та це, по-моєму, його аніскілечки не турбує.

По другий бік столу, в шкіряному кріслі, сиджу я.

Заходить старший лейтенант Небеський. Вітається. Я подаю йому руку й, не кажучи жодного слова, підсовую крісло навпроти себе. Полковник простягує руку через стіл, запрошує сідати. Голос начальника глибокий, кошлаті брови суворо насуплені.

Він оглядається на двері, ніби хоче пересвідчитись, чи вони щільно зачинені. Потім, звертаючись до Небеського, каже спокійно і серйозно:

— У нас неприємності. Хтось викрав код ВХ-222.

Вашек ледь помітно здригається. Дивиться на мене. Я лише знизую плечима. Тоді він знову звертає погляд до полковника.

— Хто ж міг його видати? — пита з недовірою.

— Я або ви, — каже полковник. — Третього бути не може.

Це дійсно так, але ж це безглуздя! Полковник киває в мій бік і пояснює:

— Капітану Калашу доручено розслідувати цю справу.

Обличчя його нічого не говорить, ніби цим сказано все. Він висовує паралізованою рукою шухляду й бере звідтіля нову сигару.

Я вже, здається, відзначав, що коли наш полковник запалює сигару, все кидається в паніку — миші, пацюки, міль, а з усіх прилеглих вулиць тікають собаки. Не знаю, де він дістає оті сигари і чим їх надушує, але їх дим викликає задуху.

Він пропонує також сигарети мені й Вашеку. Всі ми куримо, і збоку це, певно, скидається на конференцію.

За посадою я підкоряюся полковнику, а Вашек — мені. Та вище начальство дало мені доручення негайно розслідувати цю справу — і тут, як то кажуть, не до рангів.

Тому я діловито заявляю:

— Не виключено, що й деякі попередні коди було видано. Що ж стосується коду ВХ-222, то в його викраденні ми цілком певні.

Обидва мовчать. Мене навіть радує, що вони такі спокійні.

Продовжую:

— Можливість зради на цей раз була заздалегідь передбачена. Адже складали його ви, товаришу полковник.

— Так, — бубонить полковник з густої хмари сигарного диму.

— Дозвольте мені ще кілька питань. Де-небудь про код ВХ-222 робилися якісь нотатки?

— Ніде, — сказав полковник.

— Спосіб розшифрування секретних паперів таївся лише в пам'яті?

— Так, лише в пам'яті.

— Код був книжним, — продовжую я. — Слід було тільки пам'ятати назву книги та потрібну сторінку, чи не так?

— Приблизно так.

Признаюсь вам, що я не дуже тямлю в кодах.

— Цю книгу ви зберігаєте?..

— Під надійним замком, — бубонить полковник. — Ніхто не міг бачити її. Практично неможливо, щоб серед мільйонів книг обрали саме цю і таким чином розпізнали анаграму коду.

Я киваю.

— А можна було розкрити таємницю коду, співставивши кілька зашифрованих паперів з незашифрованим оригіналом?

— Ні, — з певністю каже полковник, — знаки його постійно змінювались за принципом зворотної комбінації. Ви можете мати перед собою книгу, але вам не вдасться що-небудь прочитати або відшукати ключ, поки не знатимете найважливішого слова з потрібної сторінки, до якого в'яжеться все останнє.

— А коли мені відоме це слово?

Полковник дужче задимів сигарою.

— Тоді можна, — кинув він. — Але, не знаючи відповідної комбінації, це дуже важко. Та й часу потрібно куди більше. Одначе повторюю, що, крім мене і старшого лейтенанта, ніхто не знав вузлового слова. До того ж, воно зовсім непомітне. Функція його залежить од номера сторінки, рядка й порядку. Крім того, існує ще кілька варіантів. Потім ще треба добре помучитись з анаграмою, тобто з перетасовкою букв.

Я ввічливо спитав:

— То все це дуже важко?

Полковник спохмурнів.

— Кажуть, існують феноменально обдаровані люди.

— У вас є хтось на прикметі?

— Ні.

І він знову запахкав сигарою, яка сичала й чадила, наче вулкан. Потім нервово докинув:

— Обставини вам відомі. Код міг видати лише той, хто знав його. Я або він…

Вашек застиг, мов статуя. Проте він напрочуд спокійний, хоч трохи й блідий.

Звертаюсь до полковника:

— Мені здається, що все не так просто.

— Чому?

— Тому, що я цілком довіряю вам і старшому лейтенанту.

— Дякую, Гино, — обізвався, нарешті, Вашек Небеський. Та він ще нічого не знає. Інакше зрозумів би одвертість полковника.

До речі, треба вам пояснити, чому це Вашек кличе мене «Гиною». Бачите, я, — хоч і не моя це заслуга, — хрещений Гинеком. Та коли був ще зовсім пуцьверінком і мав усього-на-всього чотири зуби, то вимовляв своє ім'я тільки «Гина». З тих пір воно і прилипло до мене.

Я говорив цілком серйозно. Якщо вже підозрювати їх, то кому ж тоді взагалі можна вірити. Полковник мовчить, але я знаю, що всередині в нього лютує буря. Він дуже роздратований. Ось чому очі його не дивляться на жодного з нас.

Отож я спокійно кажу:

— А скільки паперів було зашифровано тим кодом?

— Чотири, — мовив полковник. — Я сам їх шифрував. Нам пощастило їх перехопити. Передамо іншим шляхом.

Він так притиснув свою сигару в попільниці, що з неї вибухнув цілий сніп іскор.

— Скажіть, полковнику, а що то були за папери?

Він гнівно кашляє.

— Генерал Станіслав одсилав довідку про нові правила учбового пілотажу та координації повітряної оборони наших кордонів. Інженер Безручка впроваджує важливе відкриття, яке стосується маскувальних лаків. Товариш Стіме з міністерства зовнішньої торгівлі розробив проспект зв’язків з деякими консульствами щодо сировинних баз. Іржі Розточний з міністерства шляхів подає план залізничних сполучень з сусідніми державами. Нам завдало б великої шкоди, коли б ворожа розвідка довідалась про це. Ось так.

— Що ж, дякую.

Потім звертаюсь до Вашека Небеського. Хвилину роздумую, як мені вести з ним розмову. Вирішую триматись товариського тону, що був притаманний нашим стосункам.

— Слухай, — кажу, — тобі доручили особливе завдання. Ти мав побувати в деяких державах. І це твоє відрядження було пов'язане з кодом ВХ-222.

— Так, — киває Вашек.

— Я мушу повідомити тобі рішення міністерства, — ледве стримуюсь, щоб бути спокійним, — наказ про твою поїздку скасовано.

— Гаразд.

— І це тому, що тебе підозрюють.

— Звичайно, — спокійно каже Вашек.

— Слухай уважно. У погранзоні знайдено криївку. Допомогла нам стара селянка. За місцем стежили. І скоро прикордонники затримали людину, яка намагалася покласти туди розгадку коду ВХ-222. Нею виявилась Марта Вальтерова…

— Марта Вальтерова!

— Так. Твоя наречена.

Вважаю, що викласти все одразу краще, аніж таїтись. У Вашека кров одринула від обличчя. Очі потьмарились, губи побіліли. Я боюсь за нього. Стежу за ним уважно і навіть не бачу, як виглядає полковник.

Потім питаю щонайспокійніше:

— Ти розумієш, що я казав?

Вашек стискає кулаки, аж суглоби побіліли.

— Розумію, — хрипить він. — Коли це сталося?

— Сьогодні опівдні.

— Її арештовано?

Я мовчки хитаю головою. Тепер підходимо до найстрашнішого.

— Що з нею?

Підводжусь. Кладу руку йому на плече.

— Не треба, — кажу.

Його витріщені очі лякають мене. Я стискую його рамено.

— Вона мертва, — наважуюсь я. — Хтось вистрілив у неї біля тайника і сам утік до лісу.

2

Я радий, що найстрашніші хвилини розмови з Вашеком уже позаду.

Справу, яку я згадав ще на початку, позначено літерами «Р. Л.» Зараз дізнаєтесь, чому.

Коли розшифрувати їх, то буде відома правда, що одночасно є цілковитим безглуздям. Єдині люди, яких можна підозрювати в крадіжці коду ВХ-222, — це Вашек і полковник. Лише вони знали таємницю коду і тримали її в голові.

У Вашека Небеського справи значно гірші, ніж у полковника. Треба чекати, поки він отямиться. Одначе він відчайдушно заявляє, що не винен. На його думку, Марта не могла скористатись коханням з такою підступною метою. У нього був ключ од її кімнати, який він передав мені одразу. Він приходив до неї, коли хотів. І нічого підозрілого не помічав. Гадаю, що Марта дурила його. Пізніше він що-небудь пригадає. Адже Вашек ніколи не був тюхтієм.

Що стосується Марти Вальтерової, то вона вже нічого не скаже. Про знайдений у погранзоні тайник Вашек, звичайно, знав. І якщо він таємно спілкувався з нею, то не дозволив би їй піти на смерть, яка, зрозуміло, спостигла б і його.

В особі Вальтерової прибрали небажаного свідка, якому загрожував арешт і який міг би когось видати. Тут, мабуть, діє шпигунська зграя, яка довідалась про викриття схованки. Постріл у лісі — це крайній захід. Попередити Вальтерову, очевидно, не змогли. Адже присутність її біля тайника могла навести на слід органи безпеки.

Таким чином, її смерть — справа рук іноземних резидентів. Ось чому літера «Р» на моїй справі цілком законна. Друга літера — «Л» — означає прізвище «Лебрун». Та дозвольте мені розповісти по порядку.

Йшла собі старенька, — це було зовсім недавно, всього два дні тому, — йшла лісом. Коли бачить, біля чавунного хреста на роздоріжжі вовтузиться якийсь чоловік. Побачивши стареньку, він спокійнісінько всівся на кам'яну основу й запалив люльку.

Старенька у нього й питає:

— А що ти робиш тут, рідненький?

Чужинець, зодягнений у коротке поношене пальто, посмоктує люльку і гугонить:

— Як — гарно у вас тут, у лісі.

А навколо зима, дме різкий холодний вітер. Старенька, звичайно, зацікавилась. Питає про те, про се. Чоловік киває в бік села, до якого добиратися з годину. У нього, бачте, там родичі. Але називає прізвище, що його старенька ніколи й не чула. Тоді почав викручуватись і назвав інше, трохи дальше село. Іти з старенькою одмовився. Вона довго роздумувала. Цей тип біля хреста став їй здаватися підозрілим. З'явився тут, ніби з неба впав. Коли озирнулась, побачила, що він простує геть. Але не в бік села, «де живуть родичі», а в напрямку кордону.

Старенька зустріла патруль і розповіла свою пригоду. Не сподобався їй той чоловік. Коли б не виявився шпигуном. Патруль сповістив на заставу. Бійці взяли собак і пішли на розшуки пана Вонашка, як він назвав себе старенькій. Ідуть назирці і бачать, як він крадеться до кордону глухими неходженими стежками.

Коли ж не зміг пояснити, чому в таку пору блукає в лісі, потягли його на заставу. Там обшукали і знайшли пістолет та посвідку на ім'я Соучка. За чверть години з'ясувалось, що копії такої довідки немає в жодному відділку міліції й що, таким чином, вона фальшива. Тоді він, опустивши голову, признається, що виконує функцію поштаря — закладає й виймає папери із криївки в чавунному хресті.

Він поклав туди що-небудь? Ні. Взяв? Теж ні. При ньому також нічого не знайшли. Можливо, десь сховав або викинув папери. А може, вона ще не прийшла.

Затриманий твердить, що він не знає, хто кладе туди пошту. Каже, що ні разу нікого там не зустрічав.

Поки його допитували — цілих три дні — пролунав постріл. Стріляли з пістолета. Пізніш на грузькій дорозі, присипаній снігом, виявили жінку з простреленою головою. На снігу лежала гільза калібру 7,62. Постріл було зроблено приставленою до правої скроні зброєю. Куля застряла в мозкові. Виникло враження, що ворог зустрівся з Вальтеровою і що вона його добре знала. По ледве помітних слідах можна було простежити, що вбивця звернув у ліс. Найбільш вірогідно, що він лишився по цей бік кордону. Але всі пошуки були марні. Ворог мав досить часу, щоб заховатись.

У мертвої Марти було знайдено інструкцію до користування кодом ВХ-222. Графологи встановили, що то був почерк самої Марти.

Папери мали вже бути в тайнику, коли за ними прийшов «поштар». Але він там нічого не знайшов. Марта Вальтерова принесла їх з запізненням. Питаю себе: чому ця тендітна дівчина взялась за таку небезпечну справу?..

Протокол допиту «поштаря» дуже докладний, хоч в ньому нема нічого для нас нового. Здається, хлопець у всьому зізнався. Та в нього іншого виходу й не було. Він — емігрант, вимуштруваний колишнім відомим генералом, який подібними справами займався ще до війни. І досі не вгамувався, хоч одсидів свій строк як військовий злочинець.

У «поштаря» немає таких знайомих на нашій землі, які б нас зацікавили. Справжнє ім'я його Йозеф Скала. Колись він тримав невеличку пивницю. У травні 1945 року став директором погранготелю. Звідти й утік на захід. Сім'ю залишив без жодної копійки. Та за кордоном йому довелося змінити професію, адже таких, як він, там хоч греблю гати. Отож і довелось йому стати шпигуном. Він навіть не знає, як допоміг мені, розповівши про Лебруна.

От звідки взялися на цій справі літери «Р. Л.» — «Резидент Лебрун».

Лебрун — нащадок наполеонівського пройдисвіта, який свого часу засів у Чехії. 1948 року втік на захід. Там і очолив розвідувальну службу. Для посторонніх він був господарем торговельної фірми. Потім дістав підвищення і став резидентом в ЧСР.

«Поштар» — Йозеф Скала — чув багато про нього. Проте жодного разу не бачив його. Каже, що Лебруна вважають хитрим і сміливим. Він нібито здібний організатор шпигунської мережі та шкідницької зграї в республіці. Збирає шпигунські дані військового, економічного й політичного значення і «поштою» передає їх за кордон. Проте користується й іншими засобами. «Поштарі» навіть не знають один одного — провал одного застерігає іншого. Кожен обслуговує лише один тайник. Схема шпигунської мережі Скалі не відома. Кордон він переходив що два тижні, а іноді й через тиждень. Або самостійно, або з чиєюсь допомогою.

У мене таке враження, що цей чоловік з великою радістю позбувся свого пістолета і необхідності ходити через кордон. Клянеться, що жодного разу ні в кого не стріляв. Просить, щоб я повідомив сім'ю про його «повернення». Видно, потягло бідолаху додому. Вдає з себе патріота, який допустився прикрої помилки. Бачили ми таких!

Мені дуже важко.

Я нічим не можу заперечити причетність полковника й Вашека Небеського до злочину. По суті, обидва вони безпосередні винуватці, хоча обставини й виключають співучасть Вашека, а свідчення його необережності ще треба доказати. Підозрювати полковника — це просто дурість, оскільки його «шпигунські» методи були б просто-напросто наївними. Документи, що їх шифрує, він міг би передавати прямо в руки без усіляких криївок і «поштарів».

А Вашек, знай, повторює своє:

— Ні словом, ні жодним порухом я не виказав чогось Марті. Та вона й не виявляла будь-якої цікавості до моєї роботи. — Він тримається спокійно, але дуже блідий. — Вона намагалась порвати з ними. Повір мені, що той хлопець знайшов тайник порожнім лише завдяки тому, що Марта опиралася, не хотіла йти. Потім її все ж таки примусили, і вона пішла, але ви вже схопили того чоловіка. Дізнавшись про це, вони вбили Марту. Вважали, що вона винна в усьому, й покарали.

Вашек не бачив Марти після смерті. Не схотів. Та його ніхто до цього й не спонукав.

Полковник лишився на своєму місці. Для Вашека я випрохав відпустку за станом здоров'я. Він лише здвигнув плечима.

Довелося перевірити й консульство, де працювала Вальтерова. Я дійшов висновку, що там у неї спільників не було. Єдине, що вона могла викрасти, це зашифрований проект міністерства зовнішньої торгівлі.

У день своєї смерті Марта не була в консульстві. До того працювала, як звичайно. В останню ніч у неї був Вашек Небеський. Вранці вони вийшли з будинку разом. Попрощались на вулиці. Вашек був певний, що вона піде на роботу. Сам пішов додому, аби підготуватись до відрядження. Ввечері марно чекав на дівчину біля клубу.

Цікавлюсь анкетою. Марта — позашлюбна дитина!

Носила прізвище своєї матері. Батько — Людвик Лебрун. Це так несподівано, що я намагаюсь узнати про неї якомога більше.

Марта дістала комерційну освіту. Вивчала мови. Була гарним працівником бездоганної поведінки. Мати її до 1943 року завідувала офіцерською їдальнею СС у Кбелі. В 1944 році вона померла. Розтин показав ракову пухлину. П'ятнадцятирічна Марта продовжувала вчитись у німецькій торговельній академії. Мешкала у свого батька Людвика Лебруна в Дейвицях. Перед закінченням війни обоє щезли, і про неї ніхто більше не чув. Вигулькнула в Берліні, де працювала перекладачкою в радянській установі. Та вже сама, без батька. Пізніше потрапила в консульство до Праги, куди з'явилася з хорошими паперами. Перевіряю документи Марти, й одразу кидається в очі, що вони фальшиві.

Он воно що!

Чому ж Людвик Лебрун не узаконив своїх стосунків з матір'ю, так добре ставлячись до доньки? Тут є над чим замислитись.

Простежую зв'язки Марти. Крім Вашека Небеського, вона майже ні з ким не зустрічалась. Про побачення з батьком нічого не відомо. Хоч це, напевно, він її вбив, коли помітив, що вона хилиться до Вашека.

Йому я порадив поїхати в село, до батьків, але зрадів, коли він цього не зробив. Шлю за ним Гонзика Тужиму. Той, як звичайно, робить нотатки у блокноті — щоб не забути. Коли б навіть довелося посилати за Вашеком у село, він виконав би своє доручення не згірш, ніж тут.

В моєму кабінеті затишно й тепло. Дим од сигари мені не заважає. Та коли з'являється Вашек, на кілька градусів холоднішає. Цей хлопець одгородився од світу крижаним панциром, і тепер від нього віє холодом.

Кажу йому з докором, але спокійно:

— Ти, хлопче, був необережним.

— Це зрозуміло. — На превеликий подив, говорить лагідно і якось дивно. — Лише ніяк не збагну, в чому саме.

Я простягаю кілька аркушів справи «Р. Л.» — свої здогадки про Марту Вальтерову.

— Читай усе.

Стежу за ним краєчком ока. Він виглядає, як і перше, замкнутим, але доволі стомленим. Нещастя відбилось на ньому, хоч і намагається це приховати. На мій погляд, тримається він на диво мужньо.

Питаю:

— Ти знав про це?

— Ні.

— Ви що, збиралися одружитись?

— Так, — каже він, ніби справа йде про щось зовсім далеке й чуже. — Обіцяла, що перед тим, як піде до магістрату, розповість мені якусь таємницю про свою родину.

— Коли б розказала? Як би ти поставився до цього?

Знизує плечима і дивиться вбік.

— Не знаю.

— Не знаєш?

Мені не віриться, що Вашек міг утопити в коханні свій розум. Та він відповідає з удаваним спокоєм:

— Кажу тобі по щирості, Гино, що я завжди мав на неї неабиякий вплив. Швидко помітив, що вона не відносить себе до жодної нації або класу і живе якось одмежовано від інших людей… Та я, звичайно, краще за всіх розумів, на які щирі почуття вона була здатна!.. Все ще в ній спало, Гино, і я почав її розбуркувати. Гадаю…

Я уважно слухаю. Коли він затнувся, підстьобую його питанням:

— Гадаєш?..

— Тепер уже нічого гадати.

Тамує зітхання. Потім продовжує:

— Гадаю… що міг би боротися за неї, перемогти її байдужість до всього, її політичну інертність, вивести з стану приреченої пасивності. Гадав, що це вдасться мені… Ми з нею часто говорили про те, який суспільний устрій потрібний людям, а який ворожий їм. Марта була не з тих, кого легко переконати. Та завжди мої аргументи брали гору. Я намагався все пояснити на її власному прикладі. Так вона дізналась, що класова свідомість визначається пізнанням дійсних класових інтересів людини, обумовлює її життєве й суспільне становище. Я навчав її повазі до праці, вчив співставляти можливості світу, який відживає, з можливостями іншого, що тільки-но народився й набирає сил. Вказував їй шлях, керував нею…

— А вона тебе обманула.

Всередині у Вашека ніби щось надломилось.

— Так, — мовив він тихо. — В цьому немає сумніву. Але вона дуже краялась, що не могла одступити і не сміла сказати мені правду. Нещирість мучила її. Жахливо, що вона так далеко зайшла ще до того, як ми познайомились. З неї була б чудова й любляча дружина. Я певен цього. Й ніхто мене не розрадить! Усе, що сталося з нею, — це якась фатальна трагедія. Ні, я не захищаю її. Хочу лише у всьому розібратись. Якщо я був сліпий, — хай мене осудять інші. Мені ж нема в чому собі дорікати. Я не бачив у Марті заблудлу овечку. Скоріш вона була одинока, всіма забута. Кажеш, її батько…

Я здвигую плечима.

— Про це ти й сам мусив знати.

— Мусив… Та думаю, що я все-таки переконав її. Так. Здається, навіть є конкретні докази. її штовхали проти нас цілком випадкові, нетверді переконання. Коли ж вона збагнула, що все це помилка, що її погляди лиш наслідок виховання, то не змогла одступити й спокутувати те, що заподіяла, хоч і призналась у всьому чесно.

— Сама собі?

— Так, — каже Вашек. — Адже вона наклала на себе руки, чи не так?

Я хитаю головою.,

— Не так, — відповідаю йому. — Поблизу неї не було знайдено зброї.

— Он що! — не здається Вашек. — Але ж її могли й підняти…

3

Хоч зброю й не було знайдено, але в припущенні Вашека є якийсь сенс. Не можна також не вірити в силу його впливу на Марту Вальтерову. Треба дізнатись, куди щезла зброя. Можливо, про викриття схованки резиденти не знали, і тому самогубство Марти Вальтерової дуже здивувало Лебруна та його спільників?

Гіпотеза Вашека щодо самогубства не виключає вбивства.

Я кажу Вашекові:

— Марта не мала дозволу на зброю. Цілком можливо, що вона тримала її таємно.

— Мені про це невідомо, — каже він з цілковитою байдужістю.

— А ти взагалі знаєш що-небудь? Наприклад, про її зв'язки?

Він заперечно хитає головою.

— У нас було лише декілька спільних знайомих, — каже тихо, — але про це ти знаєш. Ми завжди охочіше лишалися вдвох.

— А ти не думаєш, що вона могла зустрічатися з іншим, а тебе просто дурила?

— Тепер я вірю. Крім того, це вже доказано.

— Ти був занадто довірливим, — бурмочу я.

Він якусь хвильку мовчить, а потім каже:

— Так, тут я виявив короткозорість. Можеш мене корити в цьому. Це дуже серйозний недолік. Тому я й подав рапорт про своє звільнення. Скоро тобі повідомлять…

Я вкрай здивований.

— Хто тебе змусив до цього?

— Ніхто.

Вигляд у нього зовсім байдужої людини, такої, що покірно жде вирішення своєї долі. Мені це не подобається. Кажу йому про це, а він тільки здвигує плечима.

Дзвоню телефоном двом своїм помічникам.

— Поїдемо на квартиру до Вальтерової, — кидаю Вашеку. — Ти мусиш там усе оглянути.

— Це конче потрібно? — питає він. — Мені там кожна річ муляє око.

— Тому й поїдемо, — кажу я.

— Я бував там і сам, — ніби виправдовується він. — У мене був свій ключ, і я міг приходити коли завгодно. Можу сказати по пам'яті, де що стоїть.

— Але ж зараз ти поглянеш на все іншими очима.

Він тяжко зітхнув.

— Я ніколи там чогось особливого не помічав.

— Може, сьогодні пригадаєш якісь дрібниці. Постійно закриту шкатулку чи щось подібне.

Вашек хитає головою.

— Нічого такого там не було.

Проте слухняно йде за мною.

Дорогою ми обидва мовчимо. Заходимо в дім, розташований у передмісті. Мовчки стоїмо в кімнаті Марти. Тут все зосталося на місцях.

Вашек блукає поглядом по помешканню, де він провів стільки щасливих хвилин. Не так-то легко вирвати з серця кохання. Лише тепер бачу, який це для нього удар.

Залишаю його на деякий час у спокої.

Дивлюсь на французьку канапу, присунуту до стіни. Ліворуч і праворуч од неї стоять гарненькі столики. На одному — приймач, на другому — телефон. На нижній поличці — телефонна книга.

Вашек здивовано здіймає брови і раптом тихо каже:

— Тут таки чогось не вистачає.

З'ясовується, що на овальному столику, затиснутому поміж двома м'якими кріслами, — кімната трохи замала, — завжди стояла китайська шкатулка з куривом.

Вашек звертається до мене, а в самого струмить тривога з очей.

— Скільки разів вона давала мені з неї сигарети, — каже пригнічено.

Він пам'ятає, що в тій шкатулці було кілька відділень.

Дерево, що з неї вона була зроблена, додавало сигаретам чудового присмаку. Тепер на столі зосталась тільки гранчаста попільниця й велика срібна запальничка. Китайська шкатулка зникла.

— Вона нею дуже дорожила, — говорить Вашек.

Мої хлопці нічого не відають про шкатулку. «Не було тут її», — кажуть вони. Вашек настоює з дивною впертістю і навіть з деяким роздратуванням:

— Вона була покрита буро-червоним лаком та інкрустована перламутром. Довжина — сантиметрів двадцять п'ять. Висота — десять. На одній стінці — срібна монограма «М. В.».

Наказую хлопцям пошукати ще раз. Вони підкоряються, але видно, що вважають цю роботу марною. Шкатулка ще першого разу не обминула б їхньої уваги.

Тоді я докладніше розпитую Вашека про шкатулку. Він не може приховати хвилювання:

— Може, вона щезла тому, що в ній були компрометуючі речі? Мені це навіть в голову не приходило. Сигарет в ній завжди було кілька шарів. Дна я так і не бачив. Мабуть, під сигаретами й лежали якісь папери…

— От бачиш, — кажу я з докором.

Лише тепер Вашек по-справжньому захвилювався. Уважно нишпорить очима по кутках. Я в нього запитую:

— Коли ти бачив її востаннє?

— Уранці, коли ми разом виходили звідси. Я тоді брав з неї сигарету.

Поки хлопці шукають, я підходжу до столика з телефоном. Беру з полички телефонну книгу. Видно, що нею рідко користувались. Ні підкреслених номерів, ні засмальцьованих сторінок. Але на обкладинці бачу місце, яке уважно терли гумкою. При бічному освітленні вдається розібрати число 29511.

Показую Вашеку. Він не пам'ятає такого номера і про запис теж нічого не знає. Я міркую вголос:

— Нічого особливого нема в тому, що абонент записав номер, який йому назвали телефоном. Але навіщо стирати його?..

— Ви з'ясували, чий це номер?

Киваю.

— Так, це телефон поховальної контори.

— Шпигуни можуть всюди ховатись, — з сумом констатує Вашек.

— Так, але тоді не з'явився б цей запис. Він має якесь інше значення.

— Наводить на слід?

— Поки що ні. А ти не пригадуєш, чи Марта розмовляла з ким-небудь телефоном?

— Так. Їй кілька разів хтось дзвонив. Вона завжди прохала подзвонити пізніш. Імені не називала. Пам'ятаю, сказала одного разу, що дзвонили з консульства. Кілька разів я брав трубку. І завжди той самий голос пробачався, що не туди потрапив.

— Коли це було?

— Останнім часом не траплялось. А було це, ще тільки-но я почав учащати до Марти. Потім не пам'ятаю, щоб хтось дзвонив у моїй присутності.

— Цілком зрозуміло: змушені були рахуватись з її особистим життям.

Вашек мовчить.

Один з моїх помічників, я просто зву його Карличек, доповідає, що китайської шкатулки нема, якщо тільки вона не замурована десь у стіні. Цей хлопець чомусь нагадує мені довоєнних лікарів, які знали все, окрім життя.

— Гаразд, — кажу йому.

Прощаємось з Вашеком. Хай собі йде. Трохи пізніше мова про нього заходить на таємній нараді. Вирішено прийняти його відставку. Але звинувачувати його у втраті пильності ми ще не маємо права. Тому я прошу одкласти категоричне рішення до виявлення переконливих фактів.

На цій нараді я також висуваю припущення, яке може дати хід справі. Звертаюсь до присутніх:

— Якщо всім нам цілком абсурдним здається, що код ВХ-222 видав той, хто його знає, то я почав би розшукувати того, хто цього коду не знав. Моя поверхова обізнаність у техніці шифрування дала мені зрозуміти, що будь-який код може розкрити і той, хто має до цього хист. Я вивчив діяльність деяких феноменів. Так, в 1945 році помер після поранення Вілем Гегел, який у рекордно короткий час розшифрував депешу про висадку десанту в Арденнах. І це, як ви пам'ятаєте, значно полегшило його знищення. Другим був агент розвідки Циріл Елум, в минулому талановитий шахіст. Потім — Жюль Барклай, ще якийсь Ніко Чарнс і багато інших. Я допускаю, що хтось, подібний до них, ховається і в межах нашої республіки.

Бачу здивовані погляди, але не звертаю на це уваги.

— Якщо прийняти мою гіпотезу, то можна вважати, що цим феноменом була жінка — Марта Вальтерова. Вона була виключно інтелігентною. Досконало знала шість мов, хоч і займала зовсім непомітну посаду. Мабуть, один із таємних документів потрапив до її рук. Вбито її при загадкових обставинах. Шпигунська мережа після її смерті порушилась, але обидві нитки зостались. Зв'язавши їх, ми визначимо й вагу Вальтерової. Мені здається, що її смерть дуже пошкодила резидентурі Лебруна, проте вона постраждала б іще дужче, коли б Вальтерова зосталась жива. Ось чому прибрали її. Якщо на цьому хоч трохи позначився вплив старшого лейтенанта Небеського, то це треба вважати його беззаперечною заслугою. Те ж саме слід сказати, якщо Вальтерова сама наклала на себе руки. Ось чому я пропоную залишити в спокої Вашека Небеського.

Повертаюсь з наради трохи заспокоєний. Начальство виділило мені на допомогу кількох метких хлопців, серед них мені найдужче подобається Карличек. Деякі висновки його, правда, легковажні…

Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, приносить мені наслідки своїх пошуків Лебруна. Виявляється, що в республіці є два Лебруни. Один тихо живе в Моравії, і йому вже за шістдесят. Рід його тягнеться ще від наполеонівського солдата. Це Йозеф Лебрун — бездітний удівець. Він нікого не знає, окрім родичів своєї жінки… Ні, цей не може бути резидентом.

Другий — Людвик Лебрун. Батько Марти Вальтерової. Зараз йому п'ятдесят. Він переховується. Зник в сорок восьмому році. Під час війни співробітничав з фашистами. У Празі мешкав у будинку, повному німецьких солдатів.

Туди ж після смерті матері перебралася Марта — його дочка. По закінченні війни утік до кордону, щоб заплутати сліди. Притягався до суду, але ні його, ні дочки так і не знайшли. Поміняв прізвище й ім'я, — тоді це було неважко. Пізніше вдалося натрапити на його слід, та, клятий, знову зник. «Поштар» говорив, що втік на захід.

Зі всіх відомостей про нього найцікавіша така: перед війною Лебрун протягом довгого часу був компаньйоном агентства карного розшуку, що належало якомусь Давиду Бедржиху Криштофу.

Контора ця вже не існує, зате існує Давид Бедржих Криштоф. Я запрошую його на бесіду, оскільки він добре знав Людвика Лебруна. Адже в нас немає навіть приблизного опису його прикмет.

Давид Б. Криштоф — пенсіонер і, до того ж, має третю групу інвалідності.

Зустрічаю його поштиво.

Виглядає справжнім буйволом, хоч вважається інвалідом, йому п'ятдесят п'ять років. Карний розшук вважався його і Лебруна підприємством. Після війни отримав невеличку страховку. Проте, дивлячись на його одяг, я роблю висновок, що живе він супроти достатку. Не можна сказати, щоб був елегантний. Просто, мабуть, добре стежить за собою.

Дещо про нього, я вже знаю. Гендлює старим майном. Був двічі одружений та двічі розведений. Єдиний син від першого шлюбу живе в Канаді.

Давид Б. Криштоф — ще досить стрункий чоловік з грубуватою шкірою і благородним профілем. У нього й досі густе кучеряве волосся, геть посивіле на скронях. Білі вуса якось дивно скорочують відстань між носом і яскравими губами. Без цього обличчя здавалося б надто витягнутим. Очі лисячі, що свідчить про його хитрість.

Спочатку він був судовим клерком. Контора з'явилася пізніш.

— Пане Криштоф, — запитую я, — ви були коли-небудь знайомі з громадянином на ймення Людвик Лебрун?

Він не знає, про що саме йтиме річ. Проте не дивується, а спокійнісінько одпитує:

— Ви маєте на увазі мого колишнього компаньйона?

— Саме його.

— Звичайно, я добре знав його, — приємно посміхається він.

Колишнього детектива не так-то легко збити з пантелику. Давид Б. Криштоф одразу зрозумів, що ми не випадково шукаємо Лебруна.

На мою вимогу, описує Людвика Лебруна і робить це з умінням колишнього поліцейського. Називає зріст, риси обличчя. Лебрун нагадує південця. Своїм темпераментом завжди володів, проте характер його був досить небезпечний. Він, Давид Криштоф, ніколи не мав з ним сутичок, — вони завжди були в злагоді.

Питаю:

— Коли ви бачили його востаннє, пане Криштоф?

Він довго пригадує.

— Ми розлучились, коли німці заборонили нашу діяльність. Десь на початку сорокового року.

— А зустрічались після того?

— Бачились кілька разів. Треба сказати, що з німцями він хутко знайшов спільну мову. Мені ж довелося прохати допомоги. Я був тоді без засобів до існування. Та він не виявив особливого співчуття. І я змушений був працювати пакувальником на фабриці аспірину. Думав, що з глузду зсунусь. До нього більше не звертався.

— А після війни?

— Мені невідомо, що з ним сталося після війни, — обережно каже Криштоф.

Питаю далі:

— Як довго він був вашим компаньйоном?

— Декілька років.

— Вклав у ваше діло які-небудь гроші?

Давид Криштоф поштиво хитає головою.

— Ні, не вкладав.

— Слухайте, пане Криштоф, нас дуже цікавить, як ви з ним познайомились та яким чином вели свою справу.

Давид Б. Криштоф люб'язно й догідливо розповідає:

— Спочатку. він був агентом розшуку. Пізніше віднаходив боржників. Усе це треба було робити хитро й делікатно. Щось на зразок таємної служби.

— І він це добре засвоїв?

— Відмінно! — з певністю каже Криштоф. — Моя контора провадила ту ж роботу. Тому я й запропонував Лебруну стати компаньйоном. Після цього між нами не було вже конкуренції. Ми стали монополістами своєї справи.

Киваю, що зрозумів. Потім багатозначно кажу:

— Вам, очевидно, зрозуміло, що будь-яка інформація про Лебруна для нас дуже важлива. На превеликий жаль, ми знаємо дуже мало.

— Авжеж, — погоджується Давид Б. Криштоф, — він жив досить безпардонно. Іноді важко зібрати факти навіть про людей, які живуть праведно. Життя Лебруна було мінливе.

— Авантюрист?

Криштоф здвигує плечима.

— Дивлячись, який зміст вкладати в це слово. Так, у молоді роки він доволі-таки помандрував по світу. У двадцять взяв шлюб з якоюсь артисткою. Кинув її. Вона, казали, розбилась, упавши з трапеції. Та пізніш виявилось, що це брехня. Лебрун просто не турбувався про неї, бо мав одружитися ще раз. Тоді він був уже батьком позашлюбної дитини.

— Ви знаєте якісь подробиці?

— Лиш те, — відказує Криштоф, — що він мало не став двоєженцем. Я одмовляв його. Нарешті без його згоди поговорив з матір'ю тої дитини. Здається, звали її не то Владова, не то якось інше. Вона сама потім залишила його.

Я гортаю сторінки справи, позначеної ініціалами «Р. Л.». Помітивши, що Криштоф замовк, кажу:

— Наша недостатня освідченість щодо Лебруна, пане Криштоф, є наслідком не лише байдужості тодішнього апарату. Ми всі вважаєм, що Лебрун багато дечого приховав про свої дії під час окупації.

— Вважаєте?

— Вам відомо, що Лебрун притягувався до суду за якісь махінації?

— Так.

— До того ж, він був вашим компаньйоном…

— Так, так! — підскакує Криштоф. — Я дещо пригадую.

Роблю вигляд, що не бачу його хвилювання, і, ніби між іншим, питаю:

— Як ви реагували на це?

— Зрозуміло, я був дуже пригнічений. Але він благав мене, обіцяв, що більше нічогоподібного не повториться. Я простив його як здібного й розторопного працівника.

— Більше вам нічого невідомо, пане Криштоф?

Це питання трохи заважке для Криштофа, бо він не знає, що мені відомо, а що — ні. Тому й наважується на найбільш підходящу і безпечну відповідь:

— Ні. Більше я нічого не знаю. Може, він приховував од мене щось…

Я киваю головою: й таке можливе. Потім дуже ввічливо кажу:

— Ви не образитесь, пане Криштоф, якщо я висловлю те, що думаю?

— Будь ласка, — трохи підвівшись на стільці, він чемно кланяється.

— Приватні контори розшуку іноді займались доволі делікатними справами, чи не так?

— Так. Але я не бачу в цьому чогось поганого. Нам доводилось розшукувати якого-небудь нащадка багатого магната, котрий украв гроші у батька і втік з сумнівною дівицею. — Криштоф чарівно посміхається й додає: — Заявляти в поліцію про це не хочеться. Авжеж?

— А вам не здається, що спілкування з Людвиком Лебруном кидало й на вас тінь?

— О, я завжди був насторожі, — посміхається Давид Б. Криштоф. Еге ж, він не такий дурний, щоб видавати свого компаньйона!

— Дякую за приємну бесіду.

Поштиво кланяється, проте холодно. Я на прощання кажу йому кілька люб'язностей.

Коли він виходить, звіряю дати і кличу до себе Гонзика Тужиму. Він, як завжди, з'являється в застебнутому на всі три ґудзики піджаці. Під піджаком — яскраво-зелений светр, що його вив'язали старенькі тітоньки.

— Гонзику, — звертаюсь до нього, — мені потрібно взнати адресу цієї пані й негайно викликати її як свідка.

Я маю на увазі другу покинуту жінку Криштофа, з якою він жив під час спілкування з Лебруном.

Гонзик виймає вже відомий вам олівець і щось записує в блокноті.

Потім викликаю Карличка, хоч він і не мій підлеглий, бо займається криміналістикою. Та мені «підкинули» його на допомогу.

— Карличек, — кажу йому, — дізнайтесь, коли востаннє видавалась телефонна книга. Мені необхідно знати всіх абонентів, що мали номер 29 511. Крім того, розвідайте все про минуле Давида Бедржиха Криштофа.

— Ви щось маєте проти нього?

— Взагалі ні, він — людина нейтральна. Та надто вже дорожить своєю честю, коли заходить мова про його спілкування з Лебруном. Не хоче казати все, що знає. Можливо, тому, що й сам не ліпший за нього. Собака собаку далеко бачить. Довідайтесь, які в нього достатки та скільки витрачає. До мене він приходив у модному костюмі і в дорогих туфлях. Реглан теж з першосортного матеріалу. Я підготую вам усе, що мені відомо про Криштофа.

— Я виведу його на чисту воду, — обіцяє Карличек. Я вже зібрався йти, коли повернувся Гонзик Тужима.

— Ваше доручення виконав. А ось вам лист.

Лист! Довгастий білий конверт з адресою, одстуканою на машинці зі збитим шрифтом. Самі розумієте, наш брат все мусить брати до уваги.

Витягаю з конверта аркушик паперу, на якому всього кілька рядків. Підпис відсутній:

«Шукайте китайську шкатулку для сигарет. Якщо не знайдете, вам не розкрити таємниці!»

4

Мушу признатись, що в мене аж голова ходором ходить. Я кидаю все та йду в кіно, щоб трохи розважитись. Ось гасне світло. На екрані миготить фільм про шпигунів. Я рвучко підводжусь і йду геть. Терпіти не можу пригодницьких кінокартин.

Розважитись не вдалося. Йду до сестри. Її чоловік працює на вечірній зміні, і я беру її з собою до кабаре. (Здається, я вже попередив, що не буду казати про себе, а лиш про те, що стосується справи). Ми весело сміємось із дотепів блазня. Та ось мене хтось торкає за плече і змовницьки шепче на вухо. Я пізнаю Гонзика Тужиму. Сміється, як місяць уповні.

— Пані Криштофова прийде завтра о десятій, — каже самими губами.

Він шукав мене дома, в кафе, де я часто вечеряю, і в сестри.

Цей Гонзик — прямо-таки незвичайний хлопець. Запрошую його до столу і пригощаю вином.

На другий день він особисто заводить до мене в кабінет якусь даму. Це пані Криштофова. Їй вже за п'ятдесят.

Повна, дебела жінка з рідкими зубами і густо нафарбованим лицем. Волосся рудого кольору. Постава колишньої красуні. У вухах коштовні сережки, навкруг шиї кольє, а на пальцях дорогі обручки. Зайшла з таким виглядом, ніби чекала, що я поцілую їй руку. Та слід було їй одкрити рот, як від фальшивої величності й сліду не зосталося.

— Лебрун? — кинула з презирством. — Гм! Жахливий пройдисвіт. — І показала свої рідкі зуби.

Поволі з'ясовується, що й свого колишнього чоловіка вона не любить. Починає теревенити казна-що.

— Я — друга жінка Давида. Гм! З Лебруном йому не треба було зв'язуватись. Я була проти. Якщо вам потрібні факти про їх підступність — будь ласка. Правда, вони платили, щоб я мовчала. Мені здається, що Лебрун крав усілякі папери, які потім використовувались з метою шантажу.

— Чекайте, — кажу я, — чому ж ви не викрили їх ще тоді?

— Цим я тільки б нашкодила їм і собі… До того ж, мені не все було відомо, та й гроші деякі перепадали, поки не з'явився цей Лебрун.

Так, вона знає, що робить, думаю я, і питаю:

— Даруйте, але потім ваш чоловік розійшовся з ним, чи не так?

— Потім він розійшовся зі мною! — сердиться пані Криштофова. — З Лебруном вони спілкувались і далі, а після закриття контори робили свої темні справи таємно. Адже Криштоф і потім зрідка надсилав мені гроші.

Пані Криштофова гнівно продовжує свою обвинувальну промову. Не каже, чому вони розійшлися з Криштофом, зате намагається переконати мене, що Давид Б. Криштоф теж утік би закордон, якби не його природжена боягузливість. Певна, що коли тікав Лебрун, Давид Б. Криштоф казав йому: «До скорого побачення». Гм!

— Отже, — питаю я з чарівною посмішкою, — по-вашому, вони й зараз підтримують дружні стосунки?

Вона з переконанням відповідає:

— Звичайно! Але як вони здійснюють це практично, не відаю. Можливо, переписуються.

Оскільки вона не раз бачила Лебруна, то й описує його докладно. Загалом її словесний портрет співпадає з Криштофовим. Мені ще довго не вдається її зупинити.

Закидає мене питаннями. Наприклад, хоче знати, чи має вона право на деякий відсоток з достатків свого чоловіка.

Коли ж, нарешті, пішла, я занотував прикмети Лебруна. Їх потім видрукують і розішлють, куди слід. Це зробить Гонзик, який давно вже є моїм особистим секретарем і який з деякого часу дуже цікавить мене.

Думати про швидке завершення справи — це тільки пустий оптимізм.

Допитую цілу зграю відомих агентів. Усе це малоцікаві люди. Ніхто з них не знає Лебруна.

Найбільш небезпечні шпигуни, звичайно, чули про нього і навіть зустрічалися з ним. Вони знали його під різними кличками: Гедин, Долина, Галин, Голлер тощо. «Поштар», затриманий біля тайника, перший наштовхнув мене на думку, що деякі з цих імен є псевдонімами Лебруна. Збігаються й поверхові описи цього злочинця.

Я чомусь певен, що Лебрун готує якусь велику диверсію. Поки що він тільки вивчає можливості. Уважно зважує кожну дрібничку. Дехто з затриманих бачив його день тому. Зрозуміло, він, як завжди, носив інше прізвище. Зустрічі відбувались у певних місцях: кафе, автомати. А зовсім недавно один емігрант, який дістав амністію, пізнав на зимовому стадіоні групу з п'яти юнаків, що з ними він колись навчався в шпигунській школі. Він дав знати, кому слід, і непрохані гості потрапили за грати. В кишенях у кожного знайшли по два пістолети й багато патронів. Вони одразу зізналися, що на стадіоні мали зустрітися з Долиною. Та він своєчасно втік. Що то був він, я вже тепер не сумніваюсь.

Свідчень і описів набралося вже досить, проте з них ще не видно, що затіває Лебрун.

З голови не виходить і інше: код ВХ-222 видав той, хто його не знав. У мене виникла абсурдна і досить ризикована підозра. Цікаво, чи є в ній хоч який-небудь сенс? Знову пригадую всіх знаменитих розшифрувальників. Один з них, мені здається, має до нашої справи безпосереднє відношення. У мене аж холоне в животі!

Прийшов збуджений Карличек. Доповідає все, що з'ясував:

— Довелося-таки добре попотіти! Криштоф вміє влаштовуватись. Мешкає у адвокатської вдови, квартира якої складається з чотирьох кімнат. Центральне опалення. Там ще троє пожильців. Проте, на мій погляд, лише пан Криштоф користується її особливою довірою.

Тепер про інше. Офіційний достаток Криштофа невеликий. Вдова підгодовує його. Крім того, він і досі займається розшуком. Часто приймає одвідувачів, кудись зникає на кілька днів. До всіх, хто ходить до нього, вдова вже звикла. Спокійно одчиняє їм двері.

— Хто тобі все це розповів?

— Вона сама, — з гордістю каже Карличек. — Криштоф зараз у Празі, і ми видали себе за клієнтів її пожильця. Вона повірила. Криштоф повернеться завтра або по-завтрьому.

— Куди він поїхав?

— Цього ніхто не знає. В четвер його викличуть до суду — як свідка.

— Розшук, перевірка чи якісь свідчення?

— Нічого подібного, — махає рукою Карличек. — Криштоф їхав у таксі, і їхня машина потрапила в аварію. Обкрутилася на льоду і вдарила п'ятитонку. Із кузова вантажника стирчали якісь залізні прути. Один із них розбив переднє скло й проколов на смерть таксиста. Жонатий. Має двох дорослих дітей. Жахливо, еге ж?

— Так, — киваю я.

Бачу, Що Карличек ще не все сказав. Мовчки чекаю.

— Позаду шофера сидів Криштоф і ще якийсь пан. Їх навіть не зачепило.

— Де тобі сповістили ці подробиці?

— В автоінспекції.

— Чому?

— Позаду шофера, крім Криштофа, сидів ще якийсь

пан…

— Ти вже казав.

— Ну от. До місця аварії підбігло декілька чоловік. Криштоф і той, інший, вийшли з машини…

— І тепер їх викликають як свідків?

— Лише Криштофа.

Я втратив терпець:

— Точніше, Карличек, що ви плутаєте!

— Одну хвилинку. Той, другий, кажуть, заявив: «Я не їжджу в таксі, щоб не запізнюватись. Пішки завжди надійніше». І після цього щез у натовпі. Криштоф зостався один.

— Ну й що?

— А те, що другого пана ніхто не знає.

— Навіть Криштоф?

Карличек киває.

— Навіть Криштоф.

Він пояснив, що на зупинці стояло лише одно таксі, і вони довго сперечались, хто з них поїде. Потім погодились їхати разом.

— Ти вважаєш, що вони знайомі?

— Так, — загадково всміхається Карличек. — Певен, що Криштоф добре його знає і не хоче цього виказати.

— На бога, Карличек, чому ти так вважаєш?

— Тому, — сміється він, — що я не певен, що отой пан не Людвик Лебрун.

Я не витримую:

— Ти що, навіжений!

— Чому? — питає мій помічник. — Що ж тут несподіваного?

— Так, так. Краще б ти зайнявся розшуками телефонного абонента 29 511.

Я починаю гортати папери на столі, вдаючи, що мене такі розмови більше не цікавлять. Раптом чую, як Карличек б'є себе рукою по лобі.

— Ну, що там іще? — питаю байдуже.

— Який же я недотепа! — виголошує Карличек. — Забув повідомити, що номер того таксі Р-29 511…

5

Я ледве стримався, щоб теж не ляснути себе по лобі. Та не слід гарячитись! Може, той номер має зовсім інше значення?

Так, є над чим помізкувати! Хоч я людина доволі врівноважена, але, признаюсь, звістка Карличка заставила шалено заколотитися моє серце. Адже такий збіг номерів телефону й авто не міг бути випадковим. Запис у телефонній книзі Марти Вальтерової, так старанно витертий, мабуть, і є номером таксі, повідомлений їй телефоном. Марта Вальтерова — донька Лебруна, якого, в свою чергу, добре знає Давид Криштоф. Останній виявляється попутником незнайомого пана, що їде в таксі, номер якого записує в своїй телефонній книзі шпигунка Вальтерова… Так, цей клубок не легко буде розплутати!

Ну, що ж! Хтось надіслав мені листа із натяком, що ключ до таємниці знаходиться в шкатулці Марти Вальтерової. Чи не нагадує це часом дитячу гру в хованки? Вашек Небеський думає, що в тій шкатулці під сигаретами ховали якісь папери. Цей лист теж наголошує на цьому. Проте на ньому не виявлено жодного відбитку пальців, що свідчить про надзвичайну обережність кореспондента. Спеціалісти твердять, що листа надруковано на звичайній канцелярській машинці, і радять шукати її в громадських конторах. Ми, звичайно, знайшли ту машинку. Але на ній теж — жодного сліду. Мабуть, той чоловік мав на руках гумові рукавички.

Знову невдача! Зрозуміло, що я залишив там свою людину — хай передруковує «Трьох мушкетерів» або щось інше, — на той випадок, якщо «кореспондент» знову захоче написати листа про шкатулку…

Я знову й знову думаю про шкатулку. Вашек твердить, що вранці вона була ще на столі, а через годину після смерті дівчини в квартирі Вальтерової була держбезпека. І яким чином, шкатулка могла щезнути лише між цими двома подіями. Хтось, крім Вашека, теж, очевидно, мав ключа до мешкання Марти. Ми обдивилися кожну щілинку, але так нічого й не знайшли.

Виникло кілька припущень, і одно з них — досить переконливе. Скидається на те, що хтось зичить нам добра, отож він і звернув нашу увагу на шкатулку.

Давид Криштоф поїхав, але в четвер він має свідчити перед судом… Кидаю все й біжу в управління міського транспорту.

Ім'я водія, котрий загинув під час аварії, Еміль Маржак. Він водив по черзі кілька машин, одна з них мала номер Р-29 511. Помер у віці п'ятдесяти літ. На службі нічого поганого за ним не водилося. Маржак був одним із найкращих водіїв на далекі відстані. Любив їздити «навпрошки», як висловився мій співбесідник, що до деякої міри збільшувало його платню.

Поволі у мене склалося деяке припущення щодо цього, та я поки що зоставлю його при собі. Він, очевидно, був дуже спритною людиною, якщо не зважати на цю фатальну необережність! У 1928 році, повернувшися з армії, Маржак продав свій будиночок, що його дістав у спадок, і купив собі стареньку машину, яку переобладнав під таксі.

За вісім років Маржак став господарем автопарку з сімох машин. Після війни хотів знову взятися за це, але несподівано вступив у комунгосп. Сам він пояснював це так: «Треба ж було якось влаштовуватись. Для того й на світі живемо».

До своїх обов'язків Маржак ставився без особливого захоплення. Політикою не цікавився. Один його брат живе за кордоном.

Відвідую вдову Маржака. Зі мною — дільничний міліціонер. Бесіда має бути неприємною, як і з Вашеком Небеським. Та ця жінка вже, мабуть, змирилась із своїм становищем.

Вона зараз сама. Молодший син вчиться у виноробній школі за тридцять кілометрів од Праги, старший — працює електротехніком. Маржакова веде себе якось дивно, весь час мовчить. Створюється враження, що причиною нещастя вона вважає щось зовсім не конкретне, якусь надприродну силу. Їй років сорок п'ять. Але виглядає вона значно молодшою: струнка, чорнокоса, з сліпучо-білою шкірою.

Ми сидимо в світлій кімнаті, обставленій не по-сучасному, але цілком пристойно. Я цікавлюсь, чи не зосталися після Маржака якісь папери.

— Я все оддала, — каже жінка, яка весь час намагається приховати хвилювання, викликане нашим візитом.

Спокійно й спроквола я пояснюю їй, що мене цікавлять не посвідчення Маржака, а його особисті речі. Вона здивована. Здається, навіть трохи образилась. Тоді я звертаюсь з підкресленою чемністю:

— Ми натрапили на слід злочинців, пані Маржакова, і ви можете зробити нам послугу. Ваш покійний чоловік, в силу своїх обов'язків, зустрічався з багатьма людьми, чи не так?

— Так, — схвильовано каже вона.

— І от якось він зіткнувся з людиною, яка втягла його в свої темні справи… Можливо, пан Маржак нічого й не підозрював… І все ж ми сподіваємось, що серед особистих речей вашого чоловіка є певні свідчення цього знайомства.

— Свідчення? — схвильовано питає пані Маржакова. — Мій чоловік нічого такого не зберігав! Ось, коли хочете, подивіться.

Вона з обуренням підійшла до старого письмового стола, який, очевидно, перекочував сюди з якоїсь контори. Рвучко висунула одну за одною всі шухляди.

— Можна поглянути? — чемно запитую я.

— Так, так, звичайно!

Я починаю огляд, намагаючись ні до чого не торкатися руками.

— Будь ласка, — звертаюся до хазяйки, — ви тут не бачите чого-небудь такого, що нагадувало б вам Криштофа або Вальтерову?

Маржакова дивиться на мене з попередньою неприязню, та в голосі її я вловлюю спокій.

— Оскільки мені відомо, ні, — відповідає вона.

Переді мною старі листівки, листи, конверти, рахунки, відомості, зламана авторучка та інший мотлох, який назбирується в кожному письмовому столі, коли його роками не чистять. Правду кажучи, я й не сподівався знайти що-небудь цінне для нас. Якщо воно тут і було, то про нього вже потурбувались. Намагаюсь по речах уявити собі характер Маржака. Чіпляюсь за кожну дрібничку. Ось щипці, дві малесенькі викрутки, паяльник — речі, якими під час лагодження авто ніхто не користується. Водій Маржак був дивак. З Лебруном він міг зіткнутися цілком випадково. Криштоф або хтось інший міг умовити його одвезти Марту Вальтерову до тайника і потім повідомив їй номер таксі. Одначе мені чомусь підозрілі оті поїздки на далекі відстані, та й поведінка вдови мені не подобається.

В одній із шухляд, серед огризків олівців, пляшечок з-під чорнила і старих гумових печаток, я бачу річ, яка заставляє бурхливо забитися моє серце, — цоколь радіолампи. Верхня частина відсутня.

Непомітно для пані Маржакової кладу його до себе в кишеню. В око впадає напис грецькими літерами «Гамма» і число 414. Хоч я ніколи не був пристрасним радіоаматором, проте моїх знань цілком досить, щоб встановити — такі лампи вживаються для радіопередавачів.

З підкресленою чемністю кажу:

— Пробачте, пані Маржакова. Дякуємо вам за все. Але для нас тут немає нічого цікавого.

Бачу, як вона заспокоюється і навіть запрошує нас оглянути іншу кімнату. Перше, на що я там наштовхуюсь, — саморобний радіоприймач. Він дивує нас своїми розмірами. Тепер я розумію, чим захоплювався Маржак. Та не кажу про це жодного слова, хоч і помічаю слід зірваного кабеля, який ще зовсім недавно простягався над підлогою.

Чемно вклоняюсь, і ми виходимо.

Моментально Гонзик Тужима, на прізвисько Тужка, дістає наказ. А згодом до мене в кабінет заходить досвідчений експерт. Він крутить у руці цоколь і потім каже:

— «Гамма-414» — це лампа для передавача, який працює на коротких хвилях до тисячі ват.

— А можна поставити її на аматорський передавач?

— Можна, — відповідає експерт. — Це так званий індуктор з стабільним вібратором. Варт лише цією цяцькою впіймати потрібну хвилю, і вона вже нікуди не втече. Як бачите, зручно і досить практично.

— Дякую. А чи не поїхати нам ще в одне місце?

— З охотою.

Ми їдемо на завод, де працює старший син Маржака Еміль. Викликаємо його з цеху. До нас підходить червоний, насуплений хлопець.

— Знову відносно тата? — незадоволено запитує він.

Я киваю.

— Скажіть, ви що-небудь петраєте в радіо?

Він кидає на мене стривожений погляд і несміло каже, що так.

— Ну, а ваш батько, — одверто питаю я, — був пристрасним аматором радіо?

Нігті правої руки хлопця вгризаються в долоню. Та я й виду не подаю, що бачу це.

— Мій батько? — перепитує він. — Так, у вільний від роботи час він цим захоплювався.

— У нього був передавач?

— Передавач? Ні, у нас був лише приймач.

Бачу, що хлопець злякався. Спокійно кажу:

— Не бійтеся, пане Маржак. Передавача у вас немає — його вже хтось розібрав.

— Розібрав? Хто? Я?!

— А хто ж? Якби ми ліпше пошукали, то, може, знайшли б там і не такі речі, як ось ця.

Я розкриваю долоню й показую йому знайдений цоколь.

— У спальні ваших батьків було прокладено кабель. Від нього лишилась тільки смуга й дірки на плінтусах. Куди ви діли його?

Хлопець похилив голову. Потім ледве чутно мимрить:

— У тата не було дозволу.

— Я знаю це, пане Маржак.

— Він намагався його дістати…

— Не брешіть. Його передавач працював нелегально. І робив він це цілком, свідомо.

Хлопець зізнається в усьому. Він запакував передавач у ящики з-під вугілля і заховав у сараї.

— Ходім, — кажу я, — подивимось та поговоримо про все як слід.

6

Усе йде як по маслу. Мої люди взяли передавач. Він так виглядав, ніби вже ніхто не збирався ним користуватись. Еміль клявся, що вони хотіли щонайскорше позбутись його. Експерти повідомили: у передавачі багато закордонних деталей.

Ніхто з сім'ї вже нічого не приховує. В шпигунстві батька вони участі не брали. Всі передачі він ловив своїм «аматорським» приймачем. Членам сім'ї нічого не казав, дома теж його ніхто не навідував. Правда, іноді, потираючи руки, вигукував:

— Нічого, скоро повернуться старі часи!

Маржак приховував од сім'ї всі свої знайомства, серед яких знайомство з Криштофом було для нас особливо цікавим. Більше про діяльність Маржака нам зараз навряд чи вдасться дізнатись, але ми вже намацали дві ланки в організації Лебруна. Це, безумовно, насторожить і шпигунів.

Уявляю собі, як буде триматися Давид Б. Криштоф. Адже завдяки фатальному номеру 29 511 він потрапив на слизьке. Я майже певен, що він спокійнісінько повернеться до Праги: про розкриття таємниці номера йому невідомо, а операцію з Маржаками проведено надзвичайно обережно.

Я наказав радистам чатувати вдень і вночі біля передавача. Одначе прийняти що-небудь для Маржака їм так і не вдалося. Чи то через якісь технічні перешкоди, чи, може, шпигуни притаїлися після історії з Мартою. Крім того, якщо Давид Криштоф знає більше, ніж мені здається, можна чекати, що він обов'язково щезне. Куди він поїхав — установити не вдалось. Мабуть, краще діждатися того дня, коли він з'явиться до суду. Цікаво, прийде він туди чи ні?

Я відвідав Вашека Небеського. Він лежить, заклавши руки під голову, й бездумно дивиться в стелю. Обличчя жовте, неголене. Нічого не їсть, лише смокче одну за одною сигарети. В очах поблискують хворобливі іскорки.

Я тихо кажу:

— Ти, хлопче, їдь собі, відпочивай. На свіжому повітрі тобі стане легше. А ми тут і без тебе впораємось.

— Нікуди я не поїду. Облиште мене в спокої.

Спускає ноги й сідає. Сердитим рухом одсовує тацю, що на ній двірничка поставила йому їжу. Шинка вже аж позеленіла.

— Мені й тут є чим займатись!

Бачу, що він уже не в силі тримати себе в руках.

— Ні, тобі тут нічого робити!

Та він уперто мотає головою.

— Не можу повірити, щоб Марта померла, не написавши мені прощального листа! Я жду його! Він обов'язково надійде!

По моїй спині забігали мурашки. Як би він ще, чого доброго, не збожеволів!

— Це неможливо, — кажу, з усіх сил намагаючись зберегти спокій.

— Чому? — здивовано дивиться він на мене. — Адже ж це цілком реально! Гино, — в голосі його чути благальні нотки, — розпорядись, щоб дізналися на пошті, чи не загубився де-небудь лист. Справа ж не лише в мені. А раптом Марта писала що-небудь про код? Або таке, щоб одвести од мене підозру? Як мене все це мучить, Гино! Може, хтось знищив листа? Як ту китайську шкатулку! Між іншим, ви вже знайшли її?

Я лиш хитаю головою.

— Якщо вона перед смертю хотіла комусь звіритись, то тільки мені, — каже Вашек приглушеним голосом, уникаючи мого погляду. Потім підіймає кудлату голову. — Ви вже натрапили на якийсь слід?

— Так, — відповідаю. — Але зараз мова йде про тебе. Обирай: або ти поїдеш до батька з матір'ю, або я знайду тобі інше місце.

— Яке, наприклад?

— Накажу арештувати тебе. Треба ж мені щось з тобою робити. А з тим листом ми розберемося й без тебе. То що?

— Як хочеш.

— Поїдеш до батьків.

— Гаразд.

Я змінюю тон.

— Через деякий час тобі стане ліпше. Повір мені.

З цим я виходжу.

Власне кажучи, у справі Лебруна ми майже не зрушили з місця. Хоч дещо вже зроблено. На найближчій нараді я кажу:

— По-моєму, досвідчений шпигун може знайти ключ до коду, якщо йому відома конкретна книга. Книги купуються лише в потрібній кількості, і це може привернути увагу шпигунів. Одначе доказано, що знання назви книги ще нічого не дає. До того ж, число людей, яким відома ця книга, дуже обмежене. Ми придбали сім книг; п'ять із них лейтенант Небеський мав одвезти за кордон. Додому їх він не носив.

— По-друге, — продовжую я, — шпигун міг якимось чином заволодіти примірником книги шифрувальника. Адже після пильного огляду легко помітити сліди на сторінках і дотики пальців або нігтів, позначки тощо. По-третє, шпигун міг мати один із зашифрованих документів, наприклад, доповідну, яка потрапила в консульство, де працювала Марта Вальтерова.

Вважаю, що нам треба шукати людину, яка мала доступ до книги й до зашифрованих документів.

— Кого ж ви конкретно підозрюєте?

— Яна Тужку, — відповідаю я. — Його, правда, можна підозрювати лише в тому разі, якщо він не є тим, за кого себе видає. Мені відомо, що Тужиму було колись знайдено важко пораненим поряд з іншим утікачем. Той, інший, був мертвий. За документами, які при ньому знайшли, він величався Вілемом Гегелом, відомим шпигуном, спеціалістом-шифрувальником. Моя підозра базується на тому, що цей розвідник заволодів паперами Тужими. Якщо це дійсно так, то таємниця викрадення коду ВХ-222 стає цілком зрозумілою. Лише такий шпигун, як Гегел, міг справитись з цим завданням. А що стосується втрати пам'яті, то це могла бути просто комедія. Повторюю, це — лише мої припущення, доказів у мене поки що немає. Нам треба діяти дуже обережно. Адже ж ми можемо мати справу й з цілком невинною людиною. Я вже зробив усе необхідне, щоб забезпечити непомітний нагляд за кожним кроком Яна Тужими.

Потім я нагадую, що те не єдина нитка в нашому дізнанні, й коротко викладаю інші припущення. Нарешті кажу про Вашека Небеського. Ніхто не заперечує проти його від'їзду на село. Згодні також із тим, щоб там встановити за ним нагляд. У селі це зробити куди легше, аніж у Празі. Авжеж, так буде краще.

На другий день Вашек приходить попрощатися зі мною. Він чисто виголений, зовні спокійний, лише в очах пелена смутку. Про нашу справу він уже навіть не згадує.

Я пропоную йому сигарету. Він курить повільно, зі смаком, і це, як мені здається, зовсім заспокоює його. Перш ніж Вашек відходить, в моєму кабінеті з'являється Гонзик Тужима. Як завжди, посміхається, але я бачу, що він чимось збентежений. В очах Вашека знову з'являється холодний смуток. Він устає і, не кажучи й слова, виходить.

Я спокійнісінько удаю, ніби ні на якій нараді не було й мови про Яна Тужиму.

— Хто там до мене?

Гонзик відводить очі від дверей, за якими сховався Вашек. Мені здається, що в очах його щире співчуття до лейтенанта. Та от він уже знову посміхається.

— Пан Давид Б. Криштоф, — говорить він.

Це сталося в середу, о четвертій пополудні.

7

Давид Б. Криштоф зодягнений як турист. Побачивши його, ви, певне, сказали б: довоєнний англієць, котрий подорожує навколо світу. Штани — гольф, сірі вовняні панчохи й важкі черевики. Груди запнуті сірим светром, комір якого сягає підборіддя.

Що ж, на вулиці ще зима. Лише за яких-небудь тижнів два повіє весною.

— Я повернувся сьогодні з Праги, — каже він, дружньо стискаючи мою руку. — Ще навіть не був удома.

Я намагаюсь бути щонайпривітнішим, хоч, чесно кажучи, мені це важко. Як повідомити йому номер 29 511?

— Чому ж ви так поспішали, пане Криштоф?

Він злегка витягує шию і шепоче мені на вухо:

— Я бачив Лебруна.

Він бачив Лебруна! Одразу стаю серйозним, діловито підсовую йому стілець. А він веде далі:

— Гадаю, ви легко одшукаєте його за адресою: «Височани, 15». Він живе там під прізвищем Ладислава Опочного, музиканта.

Я вдаю дуже здивованого, пропоную йому сигарету і прошу докладно розповісти, як він натрапив на Лебруна.

— Цілком випадково, — каже він. — Побачив, як він виходив з вокзалу. Пізнав, хоч і дуже змінився.

— Ну, а він вас — упізнав? — запитую я.

Криштоф посміхається й хитає головою.

— Я ж пройшов добру школу, ви знаєте. Мені не важко було сховатися за спинами тих, що виходили.

— Гаразд. А як тепер виглядає Людвик Лебрун?

— Маскується під старика, — спокійно відповідає Криштоф, — трохи сутулиться, волосся майже біле, на носі товсті окуляри. Не міг він так змінитися з тих пір, як ми бачилися востаннє. Крім того, у нього тепер немає вусів. Щоки позападали, наче він зовсім беззубий.

— А як же ви його впізнали?

— Я йшов за ним назирці і все розвідав, — спокійно каже Криштоф.

— І не викликали жодної підозри?

— Гадаю, що так.

Він виглядає страшенно самовпевненим, на губах грає переможна посмішка.

— Я міг би, звичайно, гукнути його і розпитати все докладніше. Одначе весь його маскарад свідчив про те, що він не хоче бути впізнаним. Мабуть, у вас серйозні підстави розшукувати його, а в нього — не менш серйозні — ховатися од вас.

Криштоф з охотою приймає мою подяку й бажає успіху. Він завжди готовий до послуг.

За кілька хвилин після цієї розмови на Височанах, біля будинку номер п'ятнадцять, вже ходять хлопці Карличка. Їхнє завдання — встановити: морочить нам голову Криштоф чи ні. Перше, що мене трохи заспокоює: пана Опочного немає вдома. Карличек дзвонить мені з автомата.

— Приїздіть, ми тут дещо знайшли. Насмієтесь до сліз.

— В чім справа? — питаю я.

— У дверях стирчить папірець із написом: «Вхід для органів безпеки завжди вільний, ключ у двірника».

Одразу їду туди. Карличек так швидко ходить біля будинку, що перехожі оглядаються на нього. Видно, бідолаха, добре змерз. Коли ми стоїмо всі разом, один із підлеглих Карличка доповідає: пан Опочний, навчитель музики, мешкає тут уже півроку. Одначе в нього ні разу не бачили жодного музичного інструмента. Двірник повідомив, що в себе вдома Опочний музикою не займався, мабуть, ходив до своїх учнів. Справно платив за квартиру, проте дома сидів рідко. Ні з ким не зустрічався. Листів теж ні разу не отримував.

Ось ми на порозі квартири. Показую двірнику дозвіл на обшук. Дізнаюсь, що ключ завжди зберігався у нього: дружина зрідка прибирала тут.

Скоро ми знаходимо і другий ключ, що ним користувався Опочний. Він у поштовій скриньці. Відходячи, пан Опочний вкинув його туди, щоб більше ніколи не повертатись.

Ми заходимо до кімнати. Під стелею висить закіптюжена електрична лампочка. Стіни брудні, скрізь сиплеться штукатурка. На підлозі повно сміття. Біля каміна купа брикетів. Здається, в ній щось шукали: підлога навколо зовсім чорна.

З усього, що розповідав Давид Криштоф, можна повірити лише, що тут дійсно хтось жив підозрілий; можливо, це й був Лебрун.

Мою увагу привертає металева розкладушка, засмальцьована перина й подушка. Над ліжком, у стіні, кілька гвіздків. На одному з них висить піжама з одірваним рукавом. Під нею, на підлозі, валяється дірявий светр. Тут же — стоптані пантофлі. Трохи поодаль маленький столик з облізлою фанерою. Під одну з ніжок підкладено дощечку — мабуть, для того, щоб він не хитався. Шухляду висунуто до половини. На самому дні її пожовклі етюди для фортепіано. Поряд із столом — важкий, масивний стілець. Ось і вся, так би мовити, обстановка.

Посеред столу лежить посвідчення Ладислава Опочного. На фотографії — мужчина, що його змалював мені Криштоф. Посвідчення перекреслено й написано поперек! «Віднині — недійсне».

Так, Людвик Лебрун пошив нас у дурні.

Карличек похмуро блискає своїми окулярами. Я кажу йому:

— А загалом, усе це досить кумедно, Карличек.

Та він думає навпаки. Адже досі ще ні разу йому не доводилось мерзнути, аби спіймати такого облизня.

Я розмовляю з двірничкою, котра з'являється в теплому халаті й нових пантофлях. Вона каже, що в пана Опочного більше нічого не було. Крім, звичайно, старого портфеля, що з ним він ніколи не розлучався. Іноді щось писав на столі, але папірці ніколи не залишав та не кидав у сміття. Кімнату пан Опочний залишив за собою.

— Дякую вам, — зітхаю я. Потім кажу їй і чоловікові, що вони більше не потрібні.

Відтак прошу Карличка одіслати хлопців, хай розпитають мешканців будинку про Опочного. А йому тихенько кажу:

— Тепер нам не слід спускати очей з Криштофа. Не можна більше дозволяти йому їздити казна-куди. Стеж за ним, Карличек — розумієш? — коли він завтра з'явиться в суд.

— Гаразд, ми підемо за ним назирці.

— Я певен, що він з'явиться туди, але що буде потім…

Вранці Криштоф дійсно приходить до будинку суду.

Один з підлеглих Карличка бачив, як він спокійнісінько піднімався сходами. Другий чатував нагорі. Але Давид Криштоф мов крізь землю провалився.

8

Нічого надприродного не сталося. Захотів щезнути — й щезнув. Будинок суду для цього — найбільш підходяще місце. В ньому кілька виходів, і це добре знав Криштоф. Помітивши, що за ним стежать, він саме тут вирішив збутися своїх переслідувачів. І ось зараз робить, що хоче, а Карличек нічого й не відає про те.

— Найголовніше, — кажу я йому, — це з'ясувати, чому зник Криштоф.

— І куди! — додає мій невгамовний співробітник.

— Ні, перш за все «чому»! У нього, звичайно, доволі всіляких гріхів. А тут ще: знайомство з Лебруном… номер 29 511 і невідомий пасажир… таємнича подорож… Цілком можливо, що він таємно продовжує свою діяльність приватного детектива… А скорше тут пахне чимось дуже серйозним!.. Не з'явився до суду… Дав нам фальшиві відомості про музиканта з Височан. Підіслав лист, де нашу увагу відвертають до китайської шкатулки… Я особисто все це приписую Криштофу… Цікаво знати, як він пояснить своє зникнення з будинку суду… Я чомусь певен, що він знову з'явиться!

Карличек хмуриться. Він, мабуть, не дуже-то вірить моїм передбаченням. Та я наказую йому:

— Йдіть на квартиру до Криштофа й спитайте хазяйку, де він зараз. Вона, звичайно, нічого вам толком не скаже. Тоді підніміть на ноги всю кримінальну поліцію. Огляньте кожен закуток у будинку суду. Але робіть усе так, ніби ви турбуєтесь про життя й безпеку Криштофа. Удайте з себе щонайдурнішого, Карличек. Ви зрозуміли мене?

— Цілком, — лоб Карличка розгладжується. — Одне лише… Я зовсім не вмію клеїти дурня!

— Дарма. У нашому ділі все треба вміти!

Коли Карличек виходить, я берусь за листи, в яких повідомляється про минуле Вілема Гегела. Я глибоко переконаний, що його перевтілення в Яна Тужиму цілком можливе.

Мої міркування перебив телефонний виклик із Залізної Руди (на Шумаві). Повідомляють, що тамтешній залізничний службовець намагався втекти на дрезині в Баварію. Його ім'я Франтішек Колда. Коли злочинця наздогнали, він одстрілювавсь. Потім скочив з дрезини і пустився навтіки. Хлопці взяли його живцем. На першому допиті він мовчав, як риба. Під час обшуку у нього знайшли носовичок з дивною монограмою.

— Краще б ви під'їхали сюди, — сказали мені по телефону.

— Гаразд, — погодився я.

Замовляю оперативну машину. Гонзика посилаю за Карличком. Треба попередити його, щоб усі нові дані про Криштофа він зберігав у таємниці до мого повернення.

Мчу до Залізної Руди. Коли кудись поспішаю, завжди веду машину сам. Ніхто мене не супроводить.

На місці зустрічає мене поручник Рубеш.

— Вас це мусить зацікавити, — каже він.

Після швидкої їзди кабінет його чомусь здається мені похмурим і незатишним. Рубеш витягає з шухляди білий, акуратно складений носовичок і подає мені. Він тримає його так, щоб я бачив цифру, вишиту блідо-голубими нитками. Дві букви «L» розташовані так, що скидаються на четвірку.

— Що ви думаєте про це? — запитує Рубеш.

— Те, що й ви, — відповідаю я. — «Людвик Лебрун». Була в Колди ще якась інша хусточка?

— Так, але дуже брудна.

— Накажіть ввести затриманого.

За хвилину в кімнату заходить Франтішек Колда. Це чолов'яга непевного віку, але вже немолодий. У нього широке, вилицювате обличчя. Дивиться насуплено й очікувально.

— Сідайте.

Стілець стоїть посеред кімнати. Колда глипає на мене, готовий заперечувати все на світі. Та я не поспішаю, жду, поки він звикне до оточення. Він не витримує, почина соватись на стільці й нервово потирає руки.

Я запалюю сигарету.

— Будете відповідати?

— Ні.

— Ви вчинили одразу кілька злочинів: украли дрезину, стріляли в переслідувачів, незаконно носили зброю…

Колда мовчить.

— Нарешті, — додаю я, — вас видасть сам Людвик Лебрун.

— Який Лебрун? — піднімає він голову. — Я не знаю ніякого Лебруна.

— Ну, а Давида Криштофа?

— Не знаю.

А Марту Вальтерову?

Навіть не чув.

— А Еміля Маржака?

— Облиште мене в спокої! Нікого я не знаю!

— Що ж, це погано, — кажу я. — Ви не хочете відповідати?.. До речі, всі, кого я перечислив, — колишні співробітники організації «L»… Та ви не бійтесь, ми не будемо довго тримати вас. Посидите кілька днів, поки ваш шеф не дізнається, що ви тут. А він про це швидко пронюхає. Потім ми вас одпустимо на всі чотири вітри. Я певен, що він захоче якнайшвидше усунути вас, чи не так? Звідки ж йому знати, що ви нічого не вибовкали на допиті? Адже те, що ви зараз ось тут, переді мною, робить вас абсолютно непридатним для організації. А те, що ви мовчите, свідчить про вашу непридатність для нас. Ви розумієте, про що йде мова?

Обличчя Франтішека Колди ще дужче похмурніє. Він уперто дивиться собі під ноги. А я продовжую:

— Марта Вальтерова була вбита Лебруном чи кимось з його людей пострілом у голову. Водій таксі Еміль Маржак, який обслуговував таємну рацію, помер, одверто кажучи, неприємною смертю. Якийсь Давид Криштоф, що намагався виказати місце знаходження Лебруна, був забитий ножем та кинутий у річку. І жодного з цих злочинів ми не змогли попередити.

— Навіщо ви все це мені кажете? — ледве видушив із себе Франтішек Колда.

Очевидно, я правильно його зрозумів. Він належить до того типу істериків, які дуже бурхливо реагують на несподівані події й повороти.

— На те, — спокійно відповідаю я, — що ви теж можете зіткнутися з чимось подібним, вийшовши на волю. Те, що ви намагалися втекти, навряд чи буде до смаку вашим хазяям. Що ж стосується мене, то я, слово честі, випущу вас через кілька днів. З вас вийде непогана принада на більш крупного звіра.

Франтішек Колда кинув на мене зляканий погляд. Він мовчить, але я нітрохи не сумніваюсь: тепер скаже все, що знає.

— Дурниці ви верзете! — розлючено кидає він. Я беру носовичок із монограмою.

— Це ваш?

— Так, мій!

— Ні, не ваш!

— Чому?! Облиште мене в спокої!

— Тому, що тут чужа монограма — подвійне «L».

— Та це ж мітка пральні! — злорадно сміється він.

— Що ж, попитаємо і в пральні…

— Її давно не існує!

— Нічого, ми знайдемо слід.

— Що ж, шукайте собі на здоров'я!

Я обертаюсь до Рубеша і прошу його виділити двійко людей для охорони Франтішека Колди.

За кілька хвилин ми вже мчимо в напрямку Праги. Від удаваної хоробрості Колди не залишилось і сліду. Ще б пак, йому ж невідомо, куди ми їдемо, а я мовчу, ніби неживий.

Приїхали вже поночі. Я викликаю Карличка. Зайшовши до кабінету, він крізь скельця окулярів пильно озирає нашого бранця.

— Є щось нове? — питаю я начальницьким тоном. — Кажіть тільки «так» чи «ні».

— Так, — відповідає Карличек і кидає на мене промовистий погляд.

Франтішек Колда, оцей істерик, нагадує тепер мішок з кістками. Нижня губа його безвільно одвисла.

Я відкриваю справу з ініціалами «Р. Л.», яка вже складається з кількох томів, і одшукую документи про Марту Вальтерову та Еміля Маржака. Показую Колді фотографії.

— Не знаю, — пригнічено каже він.

Тоді я підсовую йому фотографії, зроблені вже після смерті Вальтерової і Маржака. Обличчя його поблідло, в очах — невимовний жах.

Я кидаю Карличку:

— Візьмеш своїх хлопців та поїдемо на квартиру до Маржака.

І ось ми знову в машині. На цей раз попереду сидить водій у формі. Франтішек Колда нагадує похованого живцем.

Квартиру Маржака опечатано. Карличек обережно знімає пломби. Заходимо. Колда вже ледве тримається на ногах. Клацає вмикач. Спалахують лампи.

— Шукайте в білизні хусточку з монограмою «L».

Моє передбачення цілком реальне. Просто неймовірно, коли такої ж хусточки не виявиться й тут. У мене є список речей, які після смерті Маржака було передано його сім'ї. Ніякого носовичка з монограмою там не було. Нам теж не можна докоряти, адже ми дізналися про нього лише після арешту Франтішека Колди. Наявність хусточки у Маржака я хочу довести скорше собі, аніж цьому істерику.

Хлопці тим часом роблять свою справу швидко і точно, наче роботи.

— Ось він! — вигукує Карличек, простягаючи руку з апломбом і спритністю циркового фокусника.

Носовичок абсолютно схожий на інші. В куточку — два «L», що нагадують четвірку. Правда, на відміну од Колдиного, тут монограму вишито блідо-рожевою ниткою.

Франтішек Колда важко дихає.

— Поштар, — видушив він із себе.

Я киваю. Так, тут все залежить од кольору ниток.

— Що означають ці четвірки?

— Конспірацію, — хутко одповідає він.

— Є ще четвірки й іншого кольору?

— Чорна — в самого шефа.

— В Лебруна?

— Можливо.

— Ви його бачили коли-небудь?

Він заперечно хитає головою.

— Чув тільки про нього. Бачити не доводилось.

— Знаєте ще кого-небудь з членів організації?

— Жовта четвірка — у керівника групи. Руда — у заступника шефа. Більше нікого не знаю…

— Яке завдання стояло перед вами?

— Координувати саботажі на залізниці.

— А хто вами керував?

— Центр.

— У вас є плани диверсій?

— Ні, — він категорично хитає головою. Потім щось, очевидно, згадує й додає: — Я дуже жалкую про все.

— А де ж ці плани?

– }х більше не існує. Я знищив усе за вказівкою рудої четвірки.

Він як по писаному повторює параграфи наказу:

1. Знищити всі папери!

2. Позбутися зброї.

3. Виявляти свою лояльність до ЧСР.

Він уже боявся власної тіні. Жив мов у якомусь кошмарі. Вістей од спільників не було. Тоді він зовсім занепав і вирішив тікати на той бік.

— А як ви дістали наказ рудої четвірки?

— Од рожевої четвірки.

— Ви з нею знайомі?

— Ні, — відказує Колда з тремтінням у голосі. — Якийсь чоловік зліз із поїзда, передав наказ і одразу зник.

— Ви впізнали його по носовичку?

— А по чім же ще, — бубонить Колда, втираючи піт. Повертаємось назад. Франтішека Колду без особливих формальностей взято під варту й одіслано, куди слід.

Ось бачите. Шпигуни, виявляється, заметушились. Значить, ми таки напали на слід. Тієї ж ночі я доручаю Карличку ще раз оглянути квартиру Вальтерової — може, і в неї знайдеться носовичок з четвіркою.

— Цілком можливо, — погоджується Карличек. — Я бачив там шкатулку з чудовими хусточками. Шкода, що ми не переглянули їх кожну зокрема!

— Цілком зрозуміло, — додаю я, — що треба оглянути й мешкання Криштофа.

— Криштофа? Це вже ніяк неможливо.

— Чому? Хіба його квартира теж щезла?

— Та ні. Нам невідомо, куди він зник. Хоч він живий-здоровий. Навіть дзвонив нам по телефону. Коли ж дізнався, що вас немає в Празі, пообіцяв ще раз подзвонити завтра. Він у виселку ВисокомуКарловарського району.

9

Я йду спати. А наступного ранку, рівно о восьмій, знову з'являюся в своєму кабінеті. Лагідно світить сонце. Його золотаве проміння ніжно лягає на мій стіл. Раптом я помічаю старанно випрасуваний носовичок із подвійним «L», вишитим золотими нитками. Розумієте, золотими! Не важко здогадатись, що це незмінний жарт Карличка і що він видобув його з шкатулки Марти Вальтерової. Хвилинку, але ж Колда про золоту четвірку не говорив…

Зв'язуюсь телефоном з ким треба. Докладно розповідаю про Колду та його психоз. Може, він пригадає золоту четвірку? Та цілком вірогідно, що він про неї не знає. Адже золота четвірка мусить бути чимось особливим, скажімо, належить самому шефові.

В десять годин до мене дзвонять міжміським телефоном. Я терпеливо вислуховую якесь шкряботіння, уривки чиїхось розмов, поки нарешті лунає чоловічий голос.

— Я розмовляю з капітаном Калашем?

Одразу впізнаю Криштофа, хоч його голос дещо змінився — мабуть, од відстані, що відділяє нас.

— Хто це? — питаю вдавано байдужим голосом.

— Криштоф.

— Так. А що вам потрібно?

— Нарешті! Я цілих три дні не можу до вас додзвонитись. Двічі мене не з'єднували взагалі.

— Що вас так мучить?

У мене таке враження, що він ось-ось розридається в трубку. Голос лунає нервово, а іноді й тремтить, наче з переляку. Я намагаюсь говорити спокійно. А він тим часом не вгаває:

— Добре було б, якби ви приїхали сюди. Це, перш за все, в ваших інтересах. Ви розумієте, про що йде мова?

— Звідки ви дзвоните? — запитую я.

— Будь ласка, запишіть: виселок Високий Карловарського району. Дзвоню з поштового відділення. Я живу в восьмому номері. Власне, не можна сказати живу… Я тут… Та про це потім. Машиною ви швидко сюди доберетесь.

— Навіщо?

— Як то навіщо?

— А чого ж мені їхати до вас?

— Не мучте мене, благаю вас! Розповім про все при зустрічі.

— А може, нам ліпше поговорити в моєму кабінеті? Я пошлю за вами машину.

— Ні за що в світі я не переступлю більше порога вашого кабінету, — відповідає Криштоф трохи аж занадто поспішно. — Та й звідси мені не можна їхати. Я все вам поясню. Приїздіть швидше, га?

— Куди спішити? Може, краще завтра?

— Завтра? О, господи! Гаразд, хай завтра! Може, я якось витримаю…

— А що там скоїлось?

— Він знайшов мене й тут! Знаєте, хто?

— Знайшов. Дивно! А од нас він утік, пане Криштоф.

— Це справжній диявол. Він знав, що я стежу за ним.

— Що ж, я більш здивувався б, якби було навпаки. Скажіть, а там є десь поблизу відділок держбезпеки?

— Є. Та ви приїздіть самі! І не баріться!

— Гаразд! Покладіть трубку — розмову хай однесуть на наш рахунок. Бувайте!

Я викликаю Карличка.

— Мені потрібна карта Карловарського району. Негайно пошліть Гонзика Тужиму, хай візьме її в архіві.

Обізнаність Гонзика може пошкодити мені й Криштофу. Тим ліпше. Хай, нарешті, виринуть на поверхню ті, що так довго й старанно ховаються в тіні.

— А вам, Карличек, доручається збір потрібної інформації про восьмий номер будинку в виселку Високий. Зробіть це швидко і обачливо. До ваших послуг телефон, телеграф і радіо. Завтра вранці я поїду туди, і мені не хотілося б діяти з зав'язаними очима.

— Кого ви візьмете з собою?

— Нікого. Якби я довіряв Криштофу, то весь той виселок давно вже був би блокований зі всіх боків. Але тому, що цього, як мені здається, жадав би й сам Криштоф, ми не вчинимо так. Хіба ви вже забули будинок номер п'ятнадцять на Височанах?

— Цього я ніколи не забуду! — Карличек блиснув скельцями й пішов.

Розбитний Гонзик Тужима через хвилину заніс мені кілька карт. Кладе їх на стіл і привітно посміхається. Піджак його, як завжди, застебнутий на всі ґудзики.

Я вибираю одну з карт і повертаю йому решту з таким виглядом, ніби не бачу його посмішки та застебнутих ґудзиків.

Розгорнувши перед собою карту, поринаю в роздуми. Одшукую виселок Високий. Від нього до північно-західного кордону не більш двадцяти кілометрів. Шлях, що веде до виселка, в ньому й кінчається. За Високим — жодного селища, лише ліс та державний кордон. Обираю найзручнішу дорогу. Бачу, що мені доведеться на 147 кілометрі звернути праворуч, а там вже — рукою подати.

Ждучи вістей од Карличка, знайомлюся з донесеннями про Вашека Небеського. Він поводить себе добре. Заспокоївся. Працює фізично й відпочиває. Людей не цурається, і всі вважають, що він приїхав у відпустку. Це майже так. Вашек з охотою бере участь у розвагах. Дівчата сохнуть по ньому. Та він жодною не цікавиться. Дарма!

Ще раз перечитую протокол допиту Франтішека Колди. Він більше не торочить дурниць. Зізнався у всьому: порушував графік руху поїздів, ховав у себе шпигунське спорядження, підтримував стосунки з незнайомими людьми, що з них він декого міг би впізнати. Головним його завданням була підготовка великої операції. Та діставши наказ рудої четвірки, він усе знищив. Твердить, що все йому остогидло і він хотів утекти за кордон. Завербувався тому, що не згоден з нашим політичним устроєм. Хоч я думаю, що його штовхнула на це політична байдужість.

З великою увагою продивляюся дані відносно Яна Тужими і Вілема Гегела. За цим і застає мене Карличек.

— У Високому ще до війни мешкали головним чином гейнлейнівці^[3] — доповідає Карличек. — Будинок вісім — це жовта вілла, куплена у держави в розстрочку письменником Яном Шимаком. Він тепер більше нічого не пише, бо його тематика вже нікого не цікавить. Віллу не відвідує — там нудно, та й їздити далеко. Яну Шимаку зараз шістдесят один рік. Він постійно мешкає в Голешовіце. Три місяці тому здав віллу на півроку.

— Криштофу?

— Ні, — посміхається Карличек. Хоче знову мене здивувати. — Доктору Томану — вухо, горло, ніс. Йому сорок п'ять. Два рази на тиждень приймає вдома. Решту — в клініці. Його адреса: Сміхов, Затланська, 17.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Він знає Криштофа?

— Ні.

— Та годі вам морочити мене! Письменник Шимак здає віллу доктору Томану, її відвідує Криштоф, а Томан нічого про це не знає…

Наступного дня я залишаю Прагу. Їду сам. Мчу з великою швидкістю. По небу біжать білі баранці, воно якесь напрочуд синє, бездонне.

Обідаю у великому готелі для курортників і знову мчу. Весіннє повітря ще ледве прогрілось.

Уважно стежу за кілометровими стовпами. На сто сорок сьомому роблю хвилинну зупинку. Потім машина з'їжджає на сільський путівець. Бачу покажчик з написом: «На Високий». На всьому шляху — жодної живої душі. Та ось і Високий. Зупиняюсь. Прямо до мене суне віз, запряжений парою коней. На ньому двоє мужчин. І більше тобі — ні душі, наче весь виселок вимер.

Мені це, чесно кажучи, не подобається. Одшукую поглядом будинок вісім, пригадую, що це мусить бути жовта вілла з невеличкою вежею. І справді, бачу кроків за двісті щось схоже на неї. Ліворуч, серед приземкуватих котеджиків, бачу будівлю, до якої тягнуться телефонні дроти. Ага, ось звідки дзвонив мені Криштоф!

Ставлю машину на обочину і йду до будинку вісім. Мовчазна й запущена будівля, проте номер на ній до того яскравий, що здається тільки вчора намальованим. Гранчаста вежа височить позаду вілли. Фасад, випнутий кутом на дорогу, прикрашено високими вузькими вікнами, шибки яких потьмарились од бруду. Одно з них розбите. Зазирнути всередину можна, лише ставши на приставну драбину.

Вхід до вілли — за рогом. Широкі двостулкові двері прикрашено різьбою. Одкрити їх не так-то легко. Над входом — ще троє вікон, широкі, але надто високо од землі. У мене враження, що їх прикривають важкі штори.

Вежа, цілком вірогідно, має три поверхи. В ній сила всіляких душників та віконечок, в які могли б пролізти лише сови та голуби.

На воротях висить мідний молоток. Я калатаю ним, але дім мовчить. Бачу, що двері трохи одхилені. Одна стулка піддається і скавучить, наче собака, в якого кинули каменем. Скрегіт цей чути не лише в будинку, а, мабуть, у всьому хуторі.

Здавалося б, Давид Криштоф мусить вибігти мені назустріч, та нічого подібного не трапляється. Певно, його немає вдома. Зайшовши, я плечем причиняю двері. Скрегіт лунає ще дужче. Переді мною декілька східців. Тиша, ніби на кладовищі, яке, між іншим, нагадує весь інтер'єр. Лівою рукою торкаюся до залізних дверей, на них величезний висячий замок. В темряві коридора видно ще двоє дверей. Одні — ліворуч, другі — праворуч. Простую до тих, що ліворуч. Коли відчинив їх, одразу зрозумів, чому Давид Криштоф не стрів мене на порозі, — він лежить посеред кімнати в калюжі крові. Голова розбита. Жодної ознаки життя.

10

Перш за все я уважно роздивився навкруги. Права рука Криштофа простягнута в напрямку купи білого каміння. На одному камінці стоїть глиняна кварта, що з неї й досі здіймається пара. На другому — чайник. Біля каміна — великий ящик з-під вугілля, ущерть набитий всіляким мотлохом. Поряд — розкидана купа дров. У головах Криштофа валяється кочерга, схожа на гарпун. Не важко здогадатись, що саме нею його вдарили.

Навпроти дверей, крізь які я ввійшов, бачу ще одну кімнату, запнуту зеленою ширмою. Очевидно, вона веде до вежі. Підходжу до дверей і одчиняю стулку: малесенький коридорчик одразу ж за нею тягнеться до кам'яних сходів. Повертаюся до Криштофа. Стою над ним так, щоб бачити двері до вежі. Огляд приводить мене до висновку, що Криштофа вдарили з годину тому, а можливо, й хвилин за тридцять до мого приїзду. Череп у нього пробито.

Злочинець, звичайно, встиг давно втекти. А може, ще десь тут? У нього ж мусить бути якесь завдання, коли він наважився на вбивство. Отож мені не дуже приємно весь час відчувати за спиною чиюсь тінь.

Та іншого виходу нема.

Серце Криштофа ледве чути. Проте він живий. Піднімаю його з підлоги й кладу на диван. Це все, що я можу для нього зробити. Потім вирішую збігати у виселок та викликати швидку допомогу. Везти його в своїй машині — значить, добити бідолаху, йому потрібна негайна лікарська допомога.

Звичайно, все це не є наслідком звичайної бійки. Мій погляд спиняється на дверях, що крізь них я ввійшов. У шпарі стирчить ключ. Ага! Я замикаю двері і йду до вежі. Треба пересвідчитись, чи там кого нема, а потім оглянути решту будинку.

Бігцем кидаюсь сходами вгору. Переді мною невеличка кімната з доволі високою стелею. Чимось вона нагадує кабінет чиновника. Під стіною шафа з книжками. Сховатися тут ніде. Поряд — ще менша кімната, захаращена мотлохом. Там — теж нікого. З першої кімнати — знову вихід до сходинок, які ведуть у приміщення з нішею, огородженою перилами. Східці вкриті густим шаром пилу. Проте в одному місці я бачу свіжий слід — слід пальців людської руки. Отож зовсім недавно хтось піднімався вгору.

З пістолетом напоготові я збігаю рипучими сходами. Нема нікого. Приміщення скидається на спальню. Широке неприбране ліжко, шафа для одягу, стіл і стілець. На стіні кілька вкритих пилюгою картин. Ліворуч — звичайний рукомийник. Праворуч — дверцята, які виводять на дах.

Зрозуміло, що мені не хочеться дістати удар по голові, тим більше кочергою. Та що поробиш! Я підходжу до розбитого вікна і обережно визираю крізь нього. І тут мої очі стрічаються з очима дивної незнайомки…

Он воно що! Жінка! Проте я переконаний, що вона не причетна до злочину. Стоїть, притиснувшись до комина, і мовчить. Дивиться на мене з робленим спокоєм чи то з байдужістю.

Я опускаю пістолет.

— Виходьте!

Вона мовчки виконує наказ. Довге русяве волосся спадає з плечей. Класичні риси обличчя. Зодягнена в яскраво-червоний светр, що різко окреслює красиві груди, і вузенькі штанці. На ногах — червоні туфельки на низькому каблуці. Ноги — довгі і стрункі. Красуня, та й годі! Як бачите, важко запідозрити жінку в такому злочині. Між іншим, горло у неї чомусь закутане вовняною хусткою. Мабуть, через це вона й тримає так високо голову. Портрет її буде ще повніший, коли додати, що на правій руці яскраво виблискує золотий браслет у вигляді змії, а на одному з пальців — обручка.

Я досі тримаю пістолета в руці — так, про всяк випадок. Підходжу до дверцят, що виводять на дах. Вони замкнені зсередини. Одчиняю двері шафи — порожня. Годі показую пістолетом на сходи і кажу:

— Спускайтеся вниз!

Вона спокійна, ніби в руках у мене звичайнісінький ключик од настінного годинника. Правда, ледве пересуває ноги. Я змушений підігнати її. Скоряється, але мовчить.

Супроводжую її до зали. Бачу, що вона намагається не дивитись у бік Криштофа, але розумію, що вже бачила його жахливу рану.

— Хто це зробив?.. Ви?

Вона заперечно хитає головою.

— А хто?

Здвигує плечима.

— Ви вмієте говорити? — питаю з нетерпінням. Тільки мотає головою й показує на своє горло.

— Йдіть поперед мене! — наказую я. Коли виходимо, ховаю пістолет та зачиняю парадні двері. Йдемо до будинку, на даху якого стирчать телефонні й телеграфні щогли. Ось і невеличкий дворик, дерев'яна хвіртка і вхід із написом: «Поштове відділення». Входимо — порожньо. Стукаємо в усі двері. Нарешті одні з них відчиняє напіводягнений дідуган.

— Добридень, пані Томанова, — ввічливо звертається він до моєї бранки. — Вам щось потрібно?

Вона мовчить, тільки очима вказує на мене. А я кажу:

— Мені необхідно викликати Стржижків.

Показую посвідчення. Старик здивовано підводить брови, потім киває.

— Ідіть до тепла, пані Томанова, — запрошує він.

— Пані Томанова досить тепло зодягнена, — кажу я, даючи зрозуміти, щоб вона йшла за мною.

Пошта Високого нагадує щось середнє між складом і канцелярією: тут зберігається все, аж до дитячої коляски. Телефон висить на стіні. Над ним два дзвінки, схожі на тарілки; вони оглушливо калатають.

Зв'язуюся з містом порівняно швидко. Дякую старому і підписую квитанцію. Потім даю знак пані Томановій іти за мною. Дідуган в одній сорочці проводжає нас до хвіртки. Він ні про що не допитується, але видно, що дуже здивований. Адже я викликав не лише санітарну машину, а й двох офіцерів держбезпеки.

Питаю в німої, де тут можна посидіти та що-небудь перекусити. Вона веде до готелю в самому кінці вулиці. Дорожній майстер, що лагодив щось на шосе, ввічливо привітався й провів нас здивованим поглядом.

Заходимо в готель. Сідаємо в невеличкому, але затишному ресторанчику. На всіх столах чистенькі льняні скатерки. Під стелею спиртова лампа. Проте тут холодно й сиро, бо камін, видно, давно не топили.

— Так ви пані Томанова? — питаю я.

Вона ледве чутно шепоче.

— Так!

«Добре, що хоч не розучилася шептати», — думаю я.

— Ви дружина лікаря Альфреда Томана?

Киває.

— Є у вас паспорт?

Вона витягує його з кишені штанів, ніби давно вже тримала напоготові.

Розглядаю його. В цей час у дверях з'являється чоловік у штанях, заправлених в невисокі чобітки, та в зеленій сорочці, підперезаній шкіряним паском. На скронях поблискує сивина. Ніс великий, м'ясистий, губи пухкі, підборіддя кругле. Шия, мов у бика, проте очі маленькі й незлобиві.

— Драстуйте, пані Томанова, — звертається він до моєї сусідки, — що, будете вечеряти чи полуднати?

Вона заперечно хитає головою.

— А що звелить пан? — очікуюче дивиться він на мене. В маленьких очицях мелькає підозра.

— Дякую, — кажу я, — поговоримо про це трохи пізніше.

— Тоді мені тут нічого робити, — вклоняється він і виходить.

Я повертаю паспорт пані Томановій.

— Чому ж не говорите голосно? — питаю.

Вона вказує пальцем на горло.

— Ви хворі?

Киває головою.

— Проте можете говорити пошепки?

Знову киває.

— Чому ви переховувались у вежі і що вам відомо про пораненого?

— Нічого, просто я боялась.

— Кого?

— Вас, — прошипіла вона.

— Ви мешкаєте в тій віллі?

— Ні, — знову ледве чутно шепоче вона.

— Ваш чоловік найняв її?

— Ні.

— І ви нічого не знаєте про те, що трапилось?

— Н-ні.

Ця жінка нагадує мені ожилу статую.

— Ви часто буваєте у Високому?

— Я тут живу з осені. — Вона пробує одкашлятись. — На горі, в будинку номер чотирнадцять.

Десь далеко стрекочуть мотоцикли. Я встаю, кажучи Томановій:

— Посидьте, я зараз.

Виходжу на вулицю. Два офіцери-мотоциклісти шукатимуть мене біля пошти, але я можу спинити їх і тут. Знайомимось. Одного звуть Лоубал, другого — Трепинський.

— Швидка допомога вже в дорозі, — доповідають вони. Запитую:

— Ви знаєте Томанову?

— Вона мешкає тут уже півроку, — каже Лоубал, — лікує голосові зв'язки.

— Її чоловік наймає віллу?

— Купив.

А Трепинський додає:

— Пані Томанова живе окремо, в невеликому будиночку.

— Номер чотирнадцять?

— Здається, так.

— Ми мусимо взнати про неї якнайбільше, — кажу я. — Та перш за все мене цікавить жовта вілла. Коли прибуде санітарна машина, пошліть її туди.

Пропоную Трепинському йти зі мною. Лоубал залишається в готелі.

Пораненого я залишив у цілковитій тиші, теплі і спокої. Іншого я для нього зробити не міг.

Заходимо, одчиняєм двері до зали, Криштоф лежить у тій самій позі, от тільки руку, по-моєму, трохи зігнув. Колір обличчя зовсім сірий. Нахиляюсь. Він ледве дихає.

Трепинський витягає з кишені хустинку й бере кочергу. Обережно односить її вбік.

Тепер у мене є час роздивитися уважніше. Стіни пофарбовано в мутно-зелений колір. На них декілька картин в овальних і прямокутних рамах. Такі-сякі натюрморти з грушами, зайцями й перепілками. Над великим овальним столом чимала лампа. Пахне керосином, порохом, дровами і цвіллю. Висока стеля геть закіптюжена й брудна.

— Ходім оглянемо іншу половину, — кажу я Трепинському.

Там теж холодно й пусто, наче у замку, де живуть привиди. Вздовж коридора ряди помешкань, майже нічим не заставлених. Підлога вкрита густим шаром пилу, але жодного сліду не видно.

З вікна наріжної кімнати Трепинський побачив санітарку.

— Ідіть, допоможете їм, — кажу я, — та накажіть все пильно оглянути й описати, аж до його білизни. І хай його влаштують окремо, якщо, звичайно, довезуть живим. Хай пильнують, щоб ніхто до нього не заходив. Коли хто наполягатиме, сповістіть мене. Чатуйте! Записуйте все, що б він не говорив. Найліпше вам самому поїхати з ними. Подзвоніть мені, щойно з'ясується його стан.

— Слухаю, — відповідає Трепинський і хвацько повертається на підборах.

А мені тим часом хочеться все оглянути. З цієї половини теж сходи ведуть нагору. Створюється враження, що господареві будь-що хотілося мати найближчі виходи на дах. Піднімаюся сходами, на клямці дверей бачу відбитки чиїхось пальців. Немає сумніву, що це чоловіча рука. Зовсім недавно тут хтось був. Звідціля добре видно цегляну огорожу, верхівку вежі і двері, що ведуть до того місця, де я застукав пані Томанову.

Вітер наніс сюди з лісу піску і сміття. Бачу, що біля отвору, з якого я визираю, хтось розворушив сміття, обережно ступаючи сюди од вежі. Тепер я певен, що двері вежі були зачинені цією шептухою, котра впустила туди свого спільника. А він по дахові перебіг сюди. Одначе, боячись гуркоту вхідних дверей, мабуть, ховався тут, поки я нишпорив по будинку. Так, я припустився помилки. Тепер зрозуміло, чому Томанова така незворушна.

Гаразд, подальший обшук зроблять оперативники, а я повертаюсь до зали, що з неї саме виносять ледве живого Криштофа. Посеред приміщення стоїть Трепинський з якимось дуже, стурбованим чоловіком. Це, звичайно, лікар. Він витирає руки вогким рушником.

— Так, — каже він, — пробито череп. Негайно потрібен рентген і операція. Я не ручаюсь за нього.

Він поспішає, але я затримую його.

— Скажіть, будь ласка, чи могла це зробити жінка?

— Ні. — Він глипає на кочергу. — Гадаю, що ні.

Санітарка тихо від'їжджає. На бруківці, що веде до асфальту, її сильно хитає. Слід лише водієві рвучко змінити швидкість, і лікаря теж доведеться вкладати поряд з Криштофом. Трепинський заводить свій мотоцикл.

— Пришліть сюди оперативну групу, — кажу я. — Хай приїздять рано-вранці.

Потім старанно замикаю всі двері, кладу ключі до кишені й простую в готель. Зустрічні з цікавістю озираються на мене. У дверях стоїть Лоубал, який нікого не випускає. Він доповідає, що пані Томанова жде в ресторані й що він дзвонив у Стржижків.

— Господар жовтої вілли Ян Шимак живе у Празі за адресою — Голешовіци, 2372. Останній раз був тут років чотири тому. Про те, що здає віллу, ніхто не знає. Криштоф тут взагалі не прописаний.

— Все йде як слід, — кажу я. — От тільки я ніяк не подарую собі, що дозволив якомусь типові вислизнути з вілли.

Незворушна пані Томанова сидить на тому ж місці, де я її зоставив. Гладенько зачесану голову тримає, наче ожила єгипетська цариця.

Сідаю навпроти.

— О котрій годині ви зайшли сьогодні на віллу? Не пам'ятаєте? Я б радив вам говорити правду, бо поранений може спростувати вашу заяву завтра або позавтрьому… То як?

В сіро-блакитних очах пані Томанової з'являється вираз образи. Може, вона сумнівається, щоб Криштоф міг ще колись заговорити. Можливо, навіть думає, що він давно мертвий, і я просто морочу їй голову. У всякому разі, щось на зразок цього читаю я в її очах. Вона все ще вірить у щасливий випадок, який допоможе їй приховати злочинця.

Отож думає якусь мить і потім шипить:

— Я нічого не знаю.

— За який час до мене ви ввійшли туди? — питаю я цілком спокійно.

— Буквально за кілька хвилин.

— Що ви вигадуєте! Адже з того часу, як я зоставив машину і рушив до вілли, минуло принаймні п'ять хвилин. Стільки ж часу я йшов. Ще хвилин зо три минуло, поки побачив потерпілого…

Пані Томанова байдуже знизує плечима.

— Ви були знайомі з паном Криштофом?

Шепоче:

— До цього — ні. Познайомилися в готелі, куди він заходив обідати.

— А ви?

— Я буваю тут тричі на день.

— Ви не помітили у нього шраму на обличчі?

Вона дивиться на мене без будь-якої цікавості і глухо шепоче:

— У нього на обличчі був пластир.

— Де саме?

Вона торкається свого лоба.

— Він що, приїхав сюди з цим пластиром?

— Напевно. Коли я вперше побачила його, то вже був.

— А ви не спитали його, де він дістав поранення?

— Ні.

Питаю далі:

— Ви знайомі з господарем вілли?

— Особисто — ні.

— Знаєте його ім'я?

— Шимак, чи то Шимон…

— Звідкіля ви знаєте?

— Криштоф був його родичем.

— Він ще живий, пані Томанова… А про це він сам вам казав?

— Так, і директору готелю.

— Гаразд. А навіщо ви шукали Криштофа на віллі?

Вона глибоко зітхає.

— Він хотів повідомити мені щось дуже важливе.

— Що саме?

— Про мого чоловіка.

— І казав що-небудь до цього?

— Ні, обіцяв сказати на віллі.

— Як ви гадаєте, це мало бути щось неприємне?

Знову знизує плечима. Здається, що будь-яке нагадування про чоловіка їй зовсім байдуже.

— Приємне щось чи неприємне, — зауважую я, — вам тепер не дізнатися. А вас це цікавить?

— Звичайно.

Допитуюсь далі:

— А де ваш чоловік?

— У Празі.

— Він тут буває?

— Дуже рідко.

— Опівдні ви йшли до вілли одна чи ще з кимось?

Вона нетерпляче мотає головою.

— Одна.

— Я вам не вірю, пані Томанова.

Та їй це байдуже, адже її спільник уже в безпеці.

У мене закрадається підозра, що ота її хвороба — лише дитяча гра. Дуже вже чисто й легко вона кашляє.

Я пильно дивлюсь на вовняну хустку та її шию. Вона це помітила.

— Мушу носити її, аби вигрівати голосові зв’язки.

Я мовчки киваю.

— Ви знайшли двері одчиненими?

— Так.

— І зайшли прямо до зали?

— Так.

— Бували вже там до цього?

— Ні.

— Що ви побачили, коли зайшли?

— Те саме, що й ви.

Очі її запнула чорна пелена.

Я переконаний, що вона бреше. Продовжую допит:

— Що ж ви зробили, коли побачили пана Криштофа в такому стані?

— Я дуже перелякалась. Впала на диван, бо мені стало погано.

— Ви певні, що вам було погано?

— У мене потемніло в очах.

— А потім?

— Потім я почула брязкіт дверей.

— Який брязкіт?

— Ну, хтось заходив… Я не знала, хто це, — думала, що вбивця… Мені стало моторошно… І я втекла.

— Коли ви заходили до вілли, то чули, як риплять двері?

— Так.

— А хто вам одчинив?

— Ніхто. Двері були напіводчинені. Зарипіли лиш, коли я їх дуже відхилила.

— А ви не стукали?

— Стукала, та ніхто не озивався.

— В якому положенні ви покинули двері — одчиненими чи зачиненими?

Вона пригадує. Та мені ясно одно: почувши рипіння, вони обоє втекли до вежі.

— Не пам'ятаю, — шепоче вона ледве чутно. — Мені здається, що я трохи причинила їх.

— А що ви думаєте про все це? Може, у вас є якась підозра?

— Ні, я нічого не знаю.

— Ну, що ж, тоді дякую.

Хай собі думає, що їй вдалося мене обдурити. Нічого не відає про Криштофа. Живе одиноко в будинку номер чотирнадцять. Смілива бестія! Після вечері в ресторані ходить одна додому. Сон її охороняють товстенні двері і грати на вікнах. Того, хто вдарив Криштофа, вона не бачила. Та й звідки їй його знати!

Директор готелю запалює лампу. За вікном сутеніє. Лоубал запитує, що будемо робити далі. Я відповідаю:

— Будемо вечеряти.

На це директор готелю радісно зауважує:

— Нарешті! — І ось уже десь чути його голос. — Сьогодні зачинено.

Потім повертається й похмуро запитує:

— А кого ви ще збираєтесь допитувати?

— Якщо не заперечуєте, то вас. Лише після вечері.

Він знічено виходить, а я звертаюсь до Лоубала:

— Ви потім проведете пані Томанову.

Вона трясе головою, та я стою на своєму. Виходимо за Лоубалом, щоб про дещо домовитись.

— Як завгодно, але дізнайтесь, чи є ще хто-небудь у будинку чотирнадцять.

Лоубал киває.

— Тоді я збігаю туди зараз.

— Вночі чекайте дзвінка з лікарні.

— Тоді дозвольте мені ночувати на пошті.

Я дозволяю.

З кухні б'є пахощами духмяного м'яса.

— Шніцелі! — кажу я, ковтаючи слину.

— Біфштекси, — поправляє Лоубал. — Старий вміє готувати чудові біфштекси!

Іч, думаю я, йому все відомо. Чому ж тоді він нічого не знає про Криштофа? Та докоряти не слід. Криштоф сам собі вирив яму.

Голосно кажу:

— Я ночуватиму на віллі.

— Гадаєте, що за нею треба приглядати?

— Думаю, що це не завадить.

Підвечір стає холодно. Лоубал проводжає мене до машини. На вулиці групками стоять люди. Видно, обговорюють події, про які ніхто толком не знає. Я беру з машини плед і ліхтарик.

— Не дозволяйте, — звертаюсь я до Лоубала, — будь-кому наближатися до пані Томанової. В цьому основна мета вашого «проводжання».

Через хвилину я знову сиджу за столом поряд із нею. Перед кожним парує біфштекс, залитий яйцем.

Лоубал тим часом побіг до будинку номер чотирнадцять. Я кажу, що він трохи запізниться, і директор бурчить.

Пані Томанова їсть спокійно, не поспішаючи. На превеликий подив, од величезного біфштекса не зостається й крихти.

Я замовляю чорну каву. Щойно ми впорались, як з'явився Лоубал. Робить мені знак, що в будинку нікого нема. Потім сідає до вечері.

Пані Томанова п'є якусь настойку, що її приносять без замовлення. Я вловлюю запах степових трав. Вона посьорбує й терпеливо чекає, поки «кавалер» проводжатиме її додому.

Нарешті вони виходять.

— На добраніч, пані Томанова.

Лоубал крокує до будинку чотирнадцять, хоч удає, що не знає дороги. Це недалеко, під лісом.

Старий прибирає посуд. Бачу, що йому хочеться поговорити. І ось він не витримує:

— А чом же це пан Криштоф не з'явився на вечерю? Може, з ним що скоїлось?

— Так, і дуже сумне…

— Ой біда, — мурмоче старий, — він же мені зостався винен… Тепер доведеться звертатись до його брата.

— А де він живе?

— У Празі. Його прізвище Шимак. Та вілла належить йому.

— А пані Томанова платить вам акуратно?

Старий зиркає на мене.

— Ви можете робити з нею, що завгодно, але вона не винна… Гроші посилає їй чоловік із Праги.

— Мені здається, їй шкодить тутешній клімат, — кидаю я.

— Ви маєте на увазі її хворобу?

— Так.

Старий залишає посуд на столі і підсідає до мене.

— Вона колись була співачкою, — пояснює він, — потім у неї щось трапилося з горлом, і вона звернулась до Томана. Після операції ще гірше стало…

— Так, це дуже неприємно, — кажу я. — А що — вона сама вам про це розповідала?

— Ну… це, як то кажуть, просто випадок. Томан теж не дуже розводиться… Вона, здається, позивала його в суд, і він побоявся скандалу… Отож і вирішив одружитися з нею.

А потім якийсь гомеопат порадив їй переїхати сюди. Порадника того згодом заарештували, проте вона й досі живе тут. Каже, що сама випросила в чоловіка…

— Дивно. І як вона тут витримує! — кажу я. Він хитро примружує очі й відповідає:

— Ага, розумію, що ви маєте на увазі… Вона тут не скучає. Взимку ходить на лижах. Читає… До того ж, її навідує художник Шламм… Частенько їздять разом «малювати»…

— Он як! — киваю я.

— Тільки не здумайте, що я розповсюджую плітки, — він довго тре свого м'ясистого носа. — Я особисто нічого не маю проти Шламма, хіба що те, що він сам готує собі їжу. Сюди ж приходить лише за сіллю та шматком м'яса. Мені такі художники не по нутру. Крім того, я щось не бачив жодної з його картин…

— Коли він був тут востаннє?

— Та, мабуть, з тиждень тому.

— А де він зараз?

— Кат його знає. Може, сидить у своїй кімнаті та щось готує… на примусі. Хоч іноді палить і в печі. Тоді з комина йшов би дим.

— А сьогодні не йшов?..

— Хто? Дим? Ні.

— А де той будинок?

— На горі, аж на тому боці, — вказує він рукою. — Завтра я вам покажу.

— Який це номер?

— Їй-право, не знаю.

— А давно вони водяться з цією Томановою?..

Старий устає й починає збирати посуд. Зиркає на мене трохи ображено і потім каже:

— Це зовсім не якась-там таємниця. Те, що я повідомив, знають усі, крім, хіба, самого доктора Томана…

— Скажіть, а брат Шимана, Криштоф, бував уже коли тут до цього?

— Атож. Уперше він з'явився тут узимку. До цього ніхто в тій віллі не жив уже років чотири. Що він робив там, бог його знає. Зв'язок тримав лише з пані Томановою. Важко сказати, що їх так єднало… Сидів у віллі, мов борсук у норі. Сюди приходив лише снідати та обідати. Вечеряв ковбасою, — сам говорив мені якось про це.

Ну що ж, для мене й цього було досить. Гадаю, ніхто більше не розповів би мені у всьому Високому. Отож дякую і виходжу на вулицю. Хутко звикаю до темряви і простую на віллу.

Як і тоді, скрегочуть двері, що в мене аж волосся стає на голові. Присвічую собі ліхтариком. В будинку тихо, наче на кладовищі. Підходжу до залізних дверей, які ведуть у підвал. Світло ліхтарика обмацує кам'яні сходи. Кладу замок до кишені і обережно спускаюсь униз. Тут трохи тепліш, ніж на вулиці, але мене чомусь проймає дрож. Згадую про камін і тахту в великій залі. От би полежати та погрітись на ній… Східці нараз обриваються, і я потрапляю в приміщення, схоже на печеру. Обстежую його промінчиком ліхтарика. І раптом бачу щось таке, що примушує мене здригнутись… Переді мною, простягнувши ноги, сидить чоловік у чорному. Спиною спирається на стіну, голова хилиться на груди…

Підходжу впритул. Чоловік мертвий.

11

Так, дивні речі кояться на віллі!

Я уважно роздивляюсь навкруги. Праворуч — два порожні ящики. Нічого більше в підвалі нема, окрім брудного капелюха та довгого шкіряного пальта, які валяються поряд з убитим. Оглядаю його і знаходжу свіжу вогнепальну рану в ділянці серця. Цьому не потрібна вже лікарська допомога. Мені ясно одне — його втягли сюди мертвого. Про це свідчать сліди на підлозі й на одежі.

Шкіряне пальто належить йому. Він не був одягнений, коли дістав кулю в серце. А оскільки це так, то перебував перед смертю в теплому приміщенні, точніше, в тій самій залі, де намагалися вбити Криштофа. Капелюх і пальто шпурнули сюди, спершу заволікши трупа.

Куля пройшла наскрізь. Вона, мабуть, лишилась там, у залі. Цілком вірогідно, що цей чоловік загинув годин із двадцять тому. Я певен, що стріляв у нього Криштоф. Живий, він був дуже смаглявий, так званий південний тип. Пригадую описи, зібрані з такою мукою, а в голові зринають слова, що я їх почув по телефону од Криштофа: «Він знайшов мене й тут…»

Знайшов… і ось до чого це призвело.

Обшукую вбитого. Перш за все знаходжу заряджений пістолет у потаємній кишені під пахвою. Потім — гарненький перстень із написом «Долежал», різні дрібнички й велику суму грошей у купюрах. А головне — зім'яту хусточку з подвійним «L».

Чорна четвірка!

Я підводжусь. Не так уявлялася мені зустріч з Лебруном. Залишаю його й піднімаюся сходами вгору. Двері до підвалу зачиняю на внутрішній і висячий замок. Пістолет, перстень і хусточку беру з собою.

Нишпорю світлом ліхтарика по коридору — порожньо. Одчиняю двері великої зали. Все там, як і перше. До того ж, і тепло, що мене страшенно радує.

Проте я мушу йти. Зараз мені не до сну. Зачиняю все, що можна зачинити, і поволі прямую до шосе. Там теж — ні душі. Чорний привид моєї машини мерехтить на обочині. Трохи далі блимають двоє жовтих вікон. Це пошта, і я рішуче крокую туди.

Одчиняю незамкнену хвіртку і стукаю в двері. Мене зустрічає Лоубал.

— Це ви?!

— Так, у мене важливі новини.

До нас виходить напіводягнений поштмейстер.

— Лягайте спати, — кажу я, — мені потрібно подзвонити. — І потім до Лоубала: — З лікарні нема вістей?

— Поки що ні.

Я розповідаю про свою знахідку. І треба сказати, що цього Лоубала нічим не доймеш, — він лиш похитує головою.

— Треба негайно зв'язатися з Прагою, — кажу я.

Він записує номер і потім довго ворожить над вертушкою. Я тим часом оглядаю пістолет Лебруна. Його калібр 7,65. Здається, такою ж зброєю було вбито Марту Вальтерову. Пістолет старанно вичищено. Скидається на те, що в його власника було доволі часу, аби привести його в порядок. Хоча з цього самого пістолета могли пристрелити і його, і потім так само старанно вичистити.

Лоубал, нарешті, додзвонився і передає мені трубку. Ледве встаю, щоб підійти до телефону, так натомився за цей тривожний день.

Чую знайомий голос свого старшини.

— Розшукайте негайно Карличка і Яна Тужиму, — наказую йому. — Хай Карличек потурбується про машину і водія. А Тужимі скажіть, хай візьме експертів та знайде пані Криштофову. Він знає, де її шукати. Хай умовить її приїхати сюди. Це дуже важливо. Карличек знає, де я. Якщо не буде іншого зв'язку, дзвоніть на пошту. Зрозуміло?

— Так, товаришу капітан.

— Тоді виконуйте.

Вішаю трубку. Тихо, одноманітно цокає годинник на стіні. Я сідаю за письмовий стіл, кладу голову на руки і збираюсь трохи здрімнути.

В помешканні холодно. Лоубал питає дозволу у поштмейстера й розпалює дрова в каміні. У нього є також невеличка пайка кави, що її він приніс із ресторану.

Телефон мовчить до першої години ночі. Та ось знову дзеленчить, настирливо й нетерпеливо. Трубку здіймає Лоубал.

— Зараз передам капітану…

Чую голос Трепинського.

— Операцію вже зробили, — доповідає він, — стан хворого дуже важкий. Кризи сподіваються через день. Криштоф до свідомості так і не приходив. Лиш у кінці операції трохи підняв повіки. Хірург вважає це доброю ознакою. Пораненого поклали в окрему палату. Все йде, як ви наказували. З завтрашнього ранку біля нього чергуватиме наша сестра-жалібниця.

— Гаразд, — кажу я. — Опис речей зробили?

— Так.

— Тоді прочитайте мені швиденько.

Лоубал дістає шмат паперу, і я диктую йому все, що чую од Трепинського.

— Пістолет калібру 7,65 у внутрішній кишені піджака. Номер його такий-то. Шість патронів в обоймі, сьомий — у стволі. Восьмий, судячи з усього, вистрілено зовсім недавно.

— Далі…

Та все це вже малоцікаве.

— Зоставайтесь там. Потім побачимо, що робити.

Вішаю трубку і звертаюсь до Лоубала:

— До обіду необхідно з'ясувати, чи не чув, бува, хто-небудь цього пострілу. А може, й бачив ось такого чоловіка (описую того, що сидить у підвалі).

— Слухаюсь, — козиряє Лоубал.

Ми знову заварюємо каву. Потім кожен сідає з свого боку стола, і так і мучимось аж до світанку. Я прокидаюсь од жахливого болю в лопатках і в нозі. Встаю з таким самопочуттям, ніби у мене потрощено всі кістки. Лоубал не рухається. Ніздрі його роздуваються од рівного дихання.

Вогонь у каміні вже пригас. Догоряє і гніт у гасовій лампі. Вона чадить, і я гашу її.

За вікном уже сіріє. Роблю кілька гімнастичних рухів і виходжу надвір. Зупиняюсь на безлюдному шосе. Мороз проганяє рештки сну, і я починаю милуватися зорею. Настає новий день. Що він мені принесе? Чую далекий гул автомобіля. Але коли рушаю йому назустріч, мене гукає Лоубал.

— Їдуть, — кричить він.

Це або оперативна машина, або Тужима з експертами. Прошу Лоубала збігати та розбудити директора готелю. На деякий час мені потрібне його помешкання. Нагадую також, щоб Лоубал з'ясував, де живе художник, та, якщо зможе, зазирнув до нього.

— Біля телефону хай почергує поштмейстер.

Машину вже видно на розвилці. Вона об'їжджає моє авто, мотоцикл Лоубала й зупиняється. Із неї вискакують четверо. Це оперативна група. У кожного невеличка валізка. Останнім, не поспішаючи, виходить водій.

Лоубал ледве достукався в готель. Я уже встиг дати вказівки оперативникам, а він усе гримав у двері. Та ось, нарешті, з'явився заспаний директор.

— Доброго ранку, — вітає його Лоубал. — Накажіть дати нам що-небудь поснідати. Ми голодні, наче вовки.

— Навіщо так гримати, — бурмоче старий, — я теж ще не їв…

Всі входимо до приміщення і розсідаємось у ресторані. Хоча Лоубал одразу відходить — його жде «побачення» з Шламмом. Ледве з'явилися на столах чай, кава, яйця, шинка і хліб, як за вікном почувся гул другої машини. Хвилина, і до нашого гурту пристало ще шестеро. Їх очолює сам Карличек. За ним поважно суне пані Криштофова в теплому пальті, потім Гонзик Тужима, двоє військових і водій. Військові приковують увагу мешканців хутора, та в цьому я сам винен: слід було попередити, щоб перевдяглись.

— Ну ось, тепер, здається, всі, — кажу я.

— Ви наказали чекати на пошті, — виправдовується Карличек. — Може, ми тут заважатимем?

— Та що ви, Карличек! Беріть стільця й сідайте.

Крісло пані Криштофовій я підсовую сам. Директор готелю похмуро дивиться на нас.

— Вчора я думав, що у нас тут щось трапилось, а сьогодні виходить — весілля, — бурмоче він.

Пані Криштофова сердито зиркає на нього. Вона ж бо єдина жінка, і це ображає її гідність.

— Із присутніх ніхто мені не підходить, — кидає вона в бік директора. Потім ще щось мугиче і важко сідає в крісло, яке од цього жалібно вищить.

Тут повертається Лоубал. Дає мені зрозуміти, що IIIламма у Високому і в «його» будинку немає. Після цього відходить з директором убік і замовляє свої улюблені біфштекси. А я тим часом берусь за Криштофову:

— Пробачте, будь ласка, що ми турбуємо вас. Ви мусите глянути тут… на одну людину… Хоч це, звичайно, не дуже приємне видовисько.

— Я вже звикла до всього, — каже вона. — Мене цікавить винагорода за турботи… поки що од вас я нічого не мала.

— Тринадцять! — вигукує саме в цей час директор. — Та це ж фатальне число! — Потім оглядається на двері, і очі його сяють. — Чотирнадцять! — поправляє він Лоубала і біжить до кухні.

Заходить пані Томанова. Цього разу на ній лисяча, шубка, туфельки на низькому каблуці і нейлонові панчохи. Сукня з дорогої матерії. Волосся гарно зачесане, а горло запнуте квітчастим шарфом. В ушах коштовні кліпси.

Я йду їй назустріч. Пропоную стілець, але не так галантно, як пані Криштофовій. Я ж добре знаю, які різні ці жінки. Та коли б не робота, мені не хотілося б мати справу з обома.

Знайомлю її з присутніми. Мусять же вони знати одне одного, якщо вже опинилися за одним столом. Пояснюю, що пані Томанова лікується тут, аби якось виправдати її появу. Про все останнє, що лиш нам з нею відомо, мовчу.

— Гм, — вимовляє пані Криштофова, яка дуже невигідно контрастує, з цією панією після нічної їзди в машині, — я б, певно, вмерла од сорому, коли б у мене щось трапилось з горлом. Сідайте-но ближче! — Останні слова скорше нагадували лайку.

Пані Томанова тільки розгублено посміхнулась.

Лоубал дивиться на годинник. Він не забув, що йому ще потрібно розвідати про постріл. Я одразу ж питаю про це у пані Томанової. Та вона шепче, що не чула.

Зате я саме в цю хвилину дещо чую. Чую приглушений стукіт — це в кухні січуть біфштекси. Я хочу глянути на цю процедуру. Четверо дітей, старенька бабуся й дружина директора злагоджено дзенькають ножами — адже йому довелося заради нас підняти всю сім'ю. Діти в самих сорочечках. І все це відбувається за довжелезним кухонним столом.

Я заводжу з директором розмову про постріл та про чоловіка в чорному. Він спочатку нічого не може второпати, бо в маленькій кухні все аж двигтить.

— То це пан Криштоф був у чорному? До нас він ніколи так не з'являвся… Ні, ні, я не чув жодного пострілу.

Що ж, цілком можливо. У двері просовується голова поштмейстера. Він щось показує на мигах. Я розумію лише одне — «телефон» — і швидко крокую на пошту.

12

— Ваш хворий поза небезпекою, — чую я далекий голос Трепинського. — Навіть запитував про вас, хоч лікар вимагає ще два-три дні зачекати.

— Дякую за добру звістку. Наша сестра-жалібниця вже там?

— Так.

— Персонал знає про це?

— Так.

— Тоді при першій нагоді треба непомітно взяти у хворого відбитки пальців. Поясніть це регістраційними формальностями. Про пістолет та все останнє я сам поговорю з ним, коли буде час.

— Слухаюсь.

— Якщо буде потреба, дзвоніть, хоч десь післяобід я вже виїжджатиму звідси. Отже, всі повідомлення надсилайте до Праги. Коли в мене будуть якісь питання, я дзвонитиму вам у Стржижків.

— Гаразд.

— Тоді бувайте.

Отже, справи нібито йдуть непогано. Схоже на те, що якась помилка шпигунів допомогла нам влучити в саме серце їхньої зграї. Правда, ми не збираємось зазнаватись. Адже до виявлення суті справи ще далеко. Вона, мабуть, у руках Криштофа. Або отого доброчинника, що натякнув нам про китайську шкатулку. Та тут і сам чорт голову скрутить.

Оперативна машина вирушила до вілли. Я теж їду туди. Поруч дріботить пані Криштофова. За нею дибає Гонзик Тужима, ніби якийсь слуга.

Карличек приєднався до Лоубала, аби допомогти йому розпитувати про постріл. Потім пішли і ті двоє, у формі. Водії копирсаються в машинах, а пані Томанова непомітно (по-англійськи) щезла. Це нас влаштовує.

На віллі я інформую про все опергрупу. Пані Криштофова лише мугиче собі під ніс. Мабуть, таким чином проривається в неї хвилювання. В посмішці Гонзика я бачу якийсь смуток.

Веду пані Криштофову до підвалу, нас супроводжує лікар і Гонзик Тужима. Пані Криштофова гулко хекає, спускаючись крутими сходами. Я зупиняюся й кажу:

— Ви побачите тут мерця, пані Криштофова. Тільки глянете на нього і скажете, чи обличчя його вам не знайоме.І одразу ж підете.

— Гм, — мугиче вона стурбовано.

— Он там, — кажу я і присвічую ліхтариком.

— Я мушу ближче підійти, — говорить вона і крокує далі. Допитливо дивиться в обличчя мерця. Бачу, що дуже здивована. Трохи повагавшись, заявляє:

— Лебрун!..

— Ви впевнені?

— Лебрун! — повторює вона. — Людвик Лебрун. Можу заприсягатися.

— Колишній компаньйон вашого чоловіка?

— Саме так. О боже! Який це був мерзотник! Собаці собача смерть!.. Криштоф теж упізнав би його.

— І цього досить, пані Криштофова. Дякую вам! — Потім до Гонзика: — Проведіть пані Криштофову до готелю. — Беру її за лікоть і допомагаю здертися на сходи. — Я скоро повернусь. Підпишете необхідний протокол, і більше ми вас не турбуватимем.

— Фотографуйте, — чую я позаду голос лікаря, — і можна забирати. Тут усе ясно.

На віллі кипить робота. Я наказую шукати кулю, якою вбито Лебруна. Експерти підтверджують мою здогадку, що Криштофа прибили залізною кочергою. Про це свідчать і відбитки пальців Лебруна. Цікаво, чи співпадуть вони з тими, що на даху?

Не співпадають! Проте ті, горішні, раптом співпали з відбитками на кочерзі. Знову картаю себе, що дозволив тому типові втекти.

Опергрупа добре знає свою справу. Залишаю її й простую до готелю. Там чисто прибрано. Пані Криштофова сидить за одним із столів у своєму пальті. Перед нею парує чашка грогу. Збоку сидить Гонзик. Він не п'є, значить, не бажає бути в подібному товаристві.

— Грієтесь? — питаю я.

— Гм, — мугиче пані Криштофова. — Хіба ж це напій! Я знала куди кращі! Дозвольте віднести його на ваш рахунок. — І потім з гідністю: — Це я про всяк випадок, щоб часом не виникло непорозуміння.

Гонзик Тужима аж сяє від задоволення. Я киваю йому.

— Скажіть, хай нам дадуть кілька аркушів паперу. Ми з пані Криштофовою складемо протокол. За грог я платитиму.

— Гм, — каже Криштофова холодним тоном. — Цей тип сидів тут, щоб рахувати, скільки я вип'ю?

— Що ви! Ваша присутність дуже важлива для нас. Він просто охороняв ваш спокій.

Гонзик повертається. Разом із ним і обидва військових. Вони пропонують свої послуги, і я диктую їм текст, який обидва записують. Адже мені потрібні два примірники. Пані Криштофова уважно стежить. Це видно по очах, які осовіли од грогу. Підказує, щоб я неодмінно дописав, що вона добровільно зголосилась нам допомагати. Я виконую її волю.

Ми ще писали, коли зайшов Карличек.

— Ну, що ви дізналися про постріл? — питаю я.

— Та нічого. Ніхто його не чув. Правда, старший лейтенант ще десь пішов. Давайте вистрілимо у віллі та послухаємо.

— Добре, — погодився я.

Пані Криштофова підводить очі від протоколу, що його вона уважно читає.

— Не заважайте мені, панове. Між іншим, я терпіти не можу стрілянини. Може, обійдетесь і без неї?

Карличек хотів, було, кинути якийсь дотеп, та я зупинив його поглядом.

Одводжу його вбік і кажу:

— Ходіть, розшукайте старшого лейтенанта. Хай організує перевезення забитого. Пані Криштофова упізнала в ньому Лебруна.

— Лебруна! — вигукує Карличек.

— Так, і ви хочете розсердити її саме в ту мить, коли вона має підписати своє свідчення. Коли їхатимете з нею назад, будьте галантні. Зробіться ніжним, завоюйте її прихильність та витягніть з неї щонайбільше про стосунки її чоловіка з Лебруном.

— Це дуже важко. Мені доведеться над силу тримати себе в руках.

— Гаразд. А зараз довідайтесь у товариша Лоубала про наслідки опиту населення та зробіть з ним пробний постріл у віллі. Ми тут уважно будемо прислухатись, хоча умови мусять бути цілком звичайні.

Я повертаюсь до готелю. Пані Криштофова все ще сидить у ресторані. Вона вже дочитала свої свідчення до кінця. І навіть підписує їх.

— Дякую, — кажу я і складаю папір.

— Коли ми виїдемо звідси? — питає вона.

— Вже скоро.

— Після обіду?

— Можливо.

— Я хочу їхати післяобід.

— Гаразд, — кажу я холодним тоном, бо з нею дійсно важко бути спокійним.

Стара допиває рештки грогу. Позира на двері, та в цей час за вікном хурчить мотор. Я швиденько вискакую, аби вона не зажадала чергової порції.

Доповідає Трепинський:

— Я привіз вам відбитки пальців Криштофа.

— Тоді відпочивайте, — кажу йому. — А я займусь справами на віллі.

— Можна й мені з вами? — питає він.

І ми обидва простуємо туди. Сонце вже добре-таки пригріває. Двері одчинені навстіж. Опергрупа нишпорить по всіх закутках, експерт-дактилоскоп працює за овальним столиком у великій кімнаті. Передаю йому відбитки пальців на даху і на кочерзі, які не мають нічого спільного з Лебруном або Криштофом.

В кімнаті з трьома вікнами на деяких речах було засвідчено сліди пальців Криштофа і Лебруна. Проте не було жодного сліду того, третього, який ховався на даху.

На клямці дверцят, що вели до вежі, виявили жіночі пальці. Отож, якщо вірити Томановій, вона зайшла до кімнати з трьома вікнами за кілька хвилин переді мною. Коли ж її спільник піднявся на дах, вона зачинила дверцята і спокійно чекала на мене. Тим самим урятувала його. А мене пошила в дурні. Я певен, що то був її коханець — отой Шламм.

Дивно лише одне, як він вислизнув. Не міг же він вийти парадними дверима: я неодмінно почув би скрегіт.

— Ви обдивилися всі вікна? — питаю.

— Дуже уважно.

— А чи нема де тут потаємного ходу?

— Ні, нема.

— А тайника?

— Теж — ні. Може, він скочив з даху. Та ми обдивилися кожен вершок.

Прийшли Лоубал із Карличком. Ніхто у Високому не чув жодного пострілу. Ніхто не бачив чоловіка в чорному.

— Ну що, зробимо постріл? — питає Карличек.

Я махнув рукою. Це вже здається мені зовсім не потрібним. Опергрупа встановила, яким чином труп Лебруна було затягнуто в підвал, і я не сумнівався, що постріл зроблено у великій кімнаті. Начальник опергрупп показує товстенні стіни і важкі штори, каже про віддаленість вілли од решти будинків. Цього достатньо, щоб зрозуміти — постріл не чути було зовні.

Двоє працівників оглядають кожне поліно. Десь же мусить бути, каже один із них, та проклятуща куля. Та й гільза кудись запропастилась. Видно, той, хто стріляв, потурбувався про неї.

А я тим часом думаю: Криштоф розповідатиме своє, а папі Томанова — навпаки. Коли я вже ладен припинити пошуки, один із працівників знаходить кулю у глечику з водою. Тепер ясно: куля пронизала тіло Лебруна, вдарилась об стіну і впала в глечик.

Сідаємо за стіл і радимось. Опергрупа зібрала багато доказів. Криштоф привіз сюди купу білизни. В одежі, що була на ньому, не вистачає капелюха. Мабуть, ото ми й виловили його із Влтави. Замість нього він зодягнув спортивну кепку. Знайшли також трохи продуктів. Після Лебруна нічого не зосталось — окрім відбитків пальців та його трупа.

Я був би й зовсім спокійний, коли б довідався, куди зник той, хто вдарив Криштофа. Не міг же він злетіти в повітря. А якщо втік крізь парадні двері, то як йому вдалося вгамувати їх скрегіт?..

Підводжусь та йду до дверей. Не встиг торкнутися їх, як вони божевільно заверещали. За мною стоїть Карличек. Він зауважує:

— Ви як той Робінзон, що шукав серед тухлих яєць хоч одне свіже…

— Припиніть свої жарти!

— Давайте-но я вам допоможу. Хоч я й не силач, а підтримаю двері.

— Гаразд, — кажу я. — Починаймо.

І диво дивне. Підважені нами двері одчиняються без жодного звуку. Я чую тільки сопіння Карличка.

— Годі, — змолився він. І двері знову скрегочуть.

— Так, — задумано кажу я. — Мені відомий лише один чоловік, який міг би їх підняти…

— Господар біфштексів? А чому б не припустити, що їх підважувало двоє, як ось ми зараз.

— Годі з нас загадкових персонажів, Карличек. Я гадаю, художник Шламм…

Карличек киває.

— Можливо, у пані Томанової тут усього-на-всього один коханець, а може…

Нас перебиває Трепинський, який стоїть неподалік:

— Ви згадали Шламма? — підходить він ближче. — Це справжнісінький велетень із сталевими мускулами, йому нічого не варт підняти ці двері.

— Годі, — каже Карличек, — ніякої таємниці тут нема — це він ударив Криштофа кочергою…

13

Кілька тутешніх мешканців стежать, як від'їжджає опергрупа.

— Карличек, — звертаюсь я. — Час вирушати й вам. Візьмете Гонзика і пані Криштофову. Правда, вона хотіла ще пообідати тут, та хай вибачає.

— Гаразд, — кривиться Карличек. — Але мені невесело буде з нею. Вона ж не звикла, щоб їй перечили, особливо, коли це стосується обіду. Навряд чи я тоді витягну з неї щось про Криштофа та Лебруна.

— Мені все і без цього зрозуміло, — кажу я. — Зупинитесь у Стржижкові. Там візьмете празьку адресу художника Шламма. Зараз його у Високому нема. Проте ще вчора він міг бути тут. Шукайте його в Празі. Візьмете відбитки пальців із його справи. Якщо виявите хоч найменшу подібність, негайно посилайте на експертизу. Допитайте його і беріть, коли у вас виникне хоч найменша підозра.

— Слухаюсь, — Карличек серйозний, як ніколи.

Я продовжую:

— Мені ще треба про дещо розпитати пані Томанову та їхати в лікарню до Криштофа. Лоубала з Трепинським одішліть додому.

— А мені можна?

— Ні ще. Ті двоє, що приїхали з вами, хай залишаються. Вони повернуться разом зі мною.

Після цього я йду до будинку номер чотирнадцять. Це низенька, акуратно побілена будівля, яка нічим не відрізняється од решти. З комина струмує легенький димок. Пані Томанова гріє свою оселю.

Рішуче стукаю в двері, які відзначаються дивною міцністю. Пані Томанова відчиняє. На ній гарний стьобаний халат, який гармонує з пишним волоссям. Очі дивляться на мене так само спокійно, як і завжди. Шарф на горлі відсутній.

— Мені хотілося б розпитати вас про дещо…

Заходжу. В будинку, мабуть, кімнат чотири. Кожна з них гарно обставлена. У шафах багато книг. Сучасний програвач. Транзистор. І духмяні пахощі дорогих сигарет. Виявляється, вдома пані Томанова навіть дратує свої голосові зв'язки димом.

Поглядом вказує мені на невеличке крісло. Сама сідає навпроти. Халат її трохи розійшовся, і я бачу красиві ноги. Пані Томанова показна жінка (я вже казав вам про це), хоч, по-моєму, у неї темперамент, як у риби, — до того ж, дратує цей її постійний шепіт. — Ви знайомі з художником Шламмом, пані Томанова? — цілком байдуже запитую я.

Вона киває з такою незворушністю, ніби я поцікавився тим, про що всякий знає.

— Він ваш друг?

Знову киває.

— Пані Томанова, — продовжую я, — мені не хотілося б торкатися особистого боку вашого життя, але злочин на віллі зобов'язує мене до цього… Це пан Шламм ударив Криштофа?

В очах пані Томанової з'являється щось подібне до посмішки.

— Ні, — шепоче вона.

— Хто ж тоді?

Знизує плечима.

— Пан Криштоф уже прийшов до свідомості, — кажу я між іншим, — і він розповів нам усе. Ви зайшли на жовту віллу разом із паном Шламмом, і той несподівано напав на пана Криштофа. Коли я зайшов, ви обоє сховались у вежі. Пан Шламм виліз на дах, а ви зачинили за ним двері. Що ви на це скажете?..

Очі пані Томанової стають холодними. Вона підводиться. Дає зрозуміти, що обурена. Я теж устаю.

— Було б ліпше, пані Томанова, коли б ви сказали все. Справа в тому, що ми виявили відбитки пальців третьої людини. Я цілком певен, що вони належать Шламмові… Ви щось хотіли сказати?..

— Шламма не було тут ось уже чотирнадцять днів!

— Був! — наполягаю я. — Коли Томан зробив вам операцію, ви вже були знайомі з цим художником? — Вона неохоче киває. — Отож слухайте уважно. Доктор Томан значно забезпеченіший. Йому слід було б знати про ваші знайомства! Так? Ви ж вимагали од нього винагороди за невдалу операцію! Чи не здається вам, що це нічого спільного не має з любов'ю?

Очі її налились ядом. Та це мене не тривожить. Навпаки, дивлячись їй прямо в зіниці, я тільки поблажливо посміхаюсь.

— Пробачте за відвертість, пані Томанова. Я висловлюю, так би мовити, теоретичні припущення. Доктору Томану, звичайно, дуже приємно, що в нього така гарна дружина, якщо не брати до уваги її дружбу з паном Шламмом… А тут ще халепа з голосовими зв'язками… Узявши шлюб з вами, він одним махом позбувся претензій «скаліченої» пацієнтки. І ви теж виграли на цьому. Тепленько влаштувались… А що, у вас справді був колись непоганий голос?

Якби у неї була в руках ота кочерга з жовтої вілли, вона розтрощила б мені голову. Мені здається, що я її таки добре розворушив!

— Вам надто легко все вдалося. Чоловік не турбує. Ще до недавнього він був переконаний, що ви коротаєте час за книжками та на лижах. Потім став сумніватись. Познайомився з Криштофом, який колись був приватним детективом і збирав докази проти зрадливих жінок. І ось пан Криштоф з'являється на жовтій вллі. Тому-то Шламм і погладив його кочергою. Дивно лише одне, чому Криштоф, у якого в кишені була зброя, не захищався. Мабуть, його ударили зненацька. І ви були при цьому. Авжеж?

Пані Томанова важко опускається в крісло. Вона побіліла, мов стіна, важко дихає. А я тим часом спокійно продовжую:

— Є у мене, пані Томанова, ще й інші докази. Не думаю, щоб ви з паном Шламмом довідались про доручення, яке дав Криштофові пан Томан. Це була таємниця, і розкривати її вам ніхто не збирався. Криштоф боявся властей… Ні, ви з паном Шламмом дізналися про це іншим шляхом… Проте можливо, що й Криштоф вів подвійну гру — з вашим чоловіком і з вами… Крім того, не кажіть, що ви знаєте його всього-на-всього чотири дні — він тут бував і раніше… Ви думаєте, він не видасть Шламма? Щось я цьому не вірю!

Вона вперто мовчить.

— І, нарешті, останнє. Як тільки ми заарештуємо Шламма, ви теж підете за ним. Проте, якщо виконаєте моє прохання…

— Що вам потрібно?

— Щоб ви промовили хоч одне слово і підтвердили, що ваша хвороба — обман. Адже рано чи пізно треба з цим кінчати. Ми вас давно розкусили, пані акторко.

Вона хитає головою, ніби хоче сказати, що я божевільний..

Я роблю крок у напрямку дверей і кажу:

— Тоді я піду за оперативниками — хай вас заарештують.

— Диявол! — вигукнула вона дзвінким, розгніваним голосом.

Потім завмерла в кріслі з переляку. Я сідаю навпроти і виймаю пачку сигарет. Пригощаю її, і моя співбесідниця жадібно курить. Тихо питаю:

— То це пан Шламм так розмалював на жовтій віллі череп Криштофа?

— Він, — каже вона спокійним голосом, хоч і з неохотою. Очі її нагадують сталь. — Криштоф шантажував нас. Учора післяобід він виклав нові умови… Ну, й вони посварилися… Так, це Шламм. Ось і все.

Голос у неї чистий, приємний. Вона довго мовчить, щоб відновити рівновагу.

— І у вас навіть не виникло бажання допомогти потерпілому?

Вона зиркнула на мене, трохи помовчала і потім каже:

— Ми думали, що він мертвий.

— На щастя, живий. Що ж ви вирішили робити?

— Віктор сказав, що нас ніхто не бачив і про його приїзд теж нікому невідомо…

— Він мав рацію, — киваю я. — А де ж він зараз, пані Томанова?

— Поїхав до Праги, — кидає вона з попередньою ворожістю.

— Ви говорили з ним після того, як розлучилися на віллі?

— Так. Ми були здивовані вашою появою. Впали, як грім на голову.

Я чую іронію в її голосі. Знизую плечима і кажу:

— Ви покладалися на випадок. Без допомоги Криштоф до півночі сконав би. Вас це влаштовувало?

Мовчить.

Я ще довго б'юсь, поки вивідую у неї все. Шламм ждав до пізньої ночі. Нервувався. Коли Лоубал провів її додому, вона переждала хвилин двадцять і метнулась до нього. Шламм уже власної тіні боявся. Він утік би навіть од неї, якби вона не подала умовного знаку. Тоді домовились, що він одразу ж піде і вдосвіта сяде на поїзд.

— Він зрадіє, — злорадно каже вона, — коли почує, що Криштоф живий.

Коли я виходив, пані Томанова навіть не зрушила з місця.

Післяобід у Високому зостались тільки два наші працівники і я з машиною. Пізніше приїхала санітарка забрати труп Лебруна. Це викликало серед мешканців нове здивування. Цікаво, чи взнала пані Томанова? Якщо так, то, мабуть, теж була здивована. Адже я їй нічого не казав про чоловіка в чорному.

Директор готелю довго дивиться вслід санітарці. Потім питає:

— Скільки їх там у вас ще зосталось?

— Це вже останній.

Він недовірливо глипає на мене.

— Давайте ліпше підрахуємо, скільки я вам винен. Останньою в рахунку була котлета, що її пані Криштофова взяла в дорогу.

Нарешті і я прощаюся з Високим. Зі мною їдуть і два оперативники. В об'їзд вирушаємо до Стржижкова. Тут я. розповідаю все в поліції. Треба, щоб і вони знали про події в Високому.

Потім їдемо далі. Швидка їзда розбуркує мене. Скоро опиняємось у невеличкому містечку і запитуємо, де лікарня. Вона за кілометр од міста, на мальовничому горбі. Будівлі її нагадують палац. Навкруги багато дерев, а літом тут, мабуть, справжнє зелене море.

Довго шукаємо кабінет головного хірурга. Тут пахне ліками й чистотою. Лікар пропонує мені крісло й розповідає:

— Легенька трепанація. Але тепер уже все позаду. Одне тільки турбує мене — пацієнт весь час нервується. Поки що не слід допитувати його.

— Без вашого дозволу я цього не робитиму.

— Гаразд, — голос хірурга теплішає.

— Він не запитував про мене?

— Аж двічі. І в цьому, напевне, й криється причина його хвилювання.

Тихо, наче привид, до кімнати заходить сестра-жалібниця. Вона пояснює, що Криштоф лежить у правому флігелі. Догляд за ним відмінний. Ні з ким не спілкується.

— Сьогодні в обід весь час повторював якесь слово: не то «підвал», не то «в підвали»?

— Коли я можу навідати його?

Сестра радить спитати телефоном хірурга. Той запевняє, що ніяких ускладнень у хворого не мусить бути. Головне зараз — тиша і спокій. Я дякую і виходжу.

Повільно їдемо до Праги. Я ставлю машину в гараж і устигаю ще зазирнути в свій кабінет. Термінових справ нема. Це мене радує. Адже завтра буде важкий день, який потрібно зустрінути бадьоро.

Дома на східцях мене чекає Гонзик із своїм нерозлучним блокнотом у руці. Посміхається й каже:

— Карличек посадив Шламма за грати.

— Навіщо?

Гонзик зазирає до блокнота.

— Сліди на кочерзі належать йому.

Мене це нітрохи не дивує.

— Гаразд, — киваю я. — Вранці передасте Карличку, хай приведе арештованого до мене. А тепер — спати.

14

Рано-вранці я прошу з'єднати мене з лікарнею, де лежить Криштоф. Коли до телефону підходить наша чергова, я наказую їй тричі на добу доповідати про стан здоров'я хворого та про сказані ним слова.

Потім розшукую Гонзика. Він, як завжди, посміхається і застебнутий на всі ґудзики.

— Гонзик, — кажу я і одстібую верхній ґудзик, — приготуйте папір і сідайте он там. Будете занотовувати кожне слово, почуте з лікарні. Записи кладіть на мій стіл. Можна, на вас покластися?

— Можна, — відповідає він і одразу щось шкрябає у блокноті.

Якщо переді мною не Ян Тужима, то він обов'язково використає все це в своїх цілях. Те, що я не довіряю Криштофу, Гонзику ясно, як божий день.

А ось і Карличек.

— Шламма приведуть о десятій, — доповідає він. — Це справжній велетень. Якби він вклав у ту кочергу всю свою силу, не бачити б нам більше Криштофа.

— Ще що? — питаю я.

— Як вам відомо, у нас тепер два пістолети — Лебрунів і Криштофів. Лебруна вбито з пістолета Криштофа, а Вальтерову… з якогось третього, який ще нам не відомий.

— Тоді шукайте його.

— Де? У художника Шламма?

— Огляньте зброю всіх затриманих у справі Лебруна.

— Це нічого не дасть… — І Карличек розчаровано виходить.

А я знову поринаю у справи. От хоч би історія з Вілемом Гегелом. У розкритті її я ще не просунувся ні на крок. Та ось приводять Віктора Шламма, художника, рік народження 1922. Наказую трохи зачекати, а сам знайомлюся з його зізнанням. Криштофа вдарив спересердя. Останнє співпадає з тим, що розповіла Томанова. Певно, Криштоф застукав його в полюбовниці і став погрожувати. Коли пішов, Шламм наздогнав його. І тут, на нещастя, під руки потрапила ота кочерга.

— Хай ввійде, — зітхнувши, кажу я.

Переді мною страшенний здоровило з пухлою пикою і добре тренованим тілом. Він, мабуть, жартома міг би побороти ведмедя. Вартовий поряд із ним виглядає карликом.

У нього хижі злодійкуваті очі. Вони майже находять одне на одне і дуже малі для нього.

До справи Лебруна він навряд чи причетний. Навіть нічого не відає. Його цікавили власні справи. Пані Томанова казала, що він зрадіє, коли дізнається, що Криштоф живий. Та його це анітрохи не цікавить. Низьким і рокітливим басом брутально лає Криштофа, який розбив йому щастя. Вважає його авантюристом і агентом доктора Томана, котрий скалічив його кохану. Коли ж я розповідаю, яким чарівним і дужим голосом пані Томанова розмовляла зі мною, Шламм кам'яніє і не може вимовити й слова.

Розпитувати далі немає рації. У дверях Шламм обертається й питає:

— А що буде з пані Томановою?

— Вона сидітиме разом з вами.

Цей тип більше мене не цікавить. Хай ним займаються криміналісти.

Коли ж я зібрався виходити, з'явився Карличек. Він приніс протокол розтину тіла Лебруна.

— Він помер значно раніше, ніж ми вважали, — говорить Карличек, — сорок вісім годин тому. Підвал на віллі як льодовня, і тіло добре збереглося.

В протоколі я знаходжу цікаву річ: у шлунку Лебруна виявили шматки ковбаси, тієї самої, що й на віллі.

— Карличек, — кажу я, — чи не здається вам, що Криштоф і Лебрун любесенько випивали, коли їх там застукали?..

Карличек біжить до експертів, а я хочу відвідати Яна Шимака. Мене зустрічає старосвітський чоловік, оточений старосвітською обстановкою.

— Так, я здавав віллу доктору Томану. А хіба це заборонено? До того ж, ваші люди вже приходили до мене.

— Пробачте. Нас просто розбирає цікавість. Доктор Томан не казав вам, для чого йому та вілла?

— Звісно, для відпочинку.

— А ви знайомі з паном Криштофом?

— З ким?

— З Давидом Криштофом.

— Ні, — хитає він головою, — щось не пригадую такого.

— А з пані Томановою?

— Теж — ні.

— Доктор Томан не розповідав вам про неї?

— Ні.

— А прізвище Шламм вам нічого не підкаже?

— Шламм? Ніколи й не чув такого.

Прощаюсь і йду до Томана. Хочу дізнатись, чи знає він про зраду своєї дружини. Та несподівано взнаю і багато іншого.

Почнемо з того, що мій візит дуже стурбував доктора. Йому під сорок. Волосся на голові геть вилізло, лишився тільки ріденький пучок. Риси обличчя звичайні й погано запам’ятовуються. В порівнянні з Шламмом він — справжній пігмей. На ньому білий халат, який міг би бути й трохи чистішим. На лобі виблискує рефлектор для огляду хворих. Він поспішає і просить мене говорити щонайкоротше.

— Спробую, — кажу я. — Ви знаєте Давида Криштофа?

Він ціпеніє.

— Навіщо це вам?

— Ви тільки себе затримуєте.

— Ну, знаю. А що?

— Це для нього ви найняли невеличкий будиночок у Високому?

— Яке вам діло до цього?

— Одвертість буде корисною для нас обох. Якщо ви найняли його стежити за вашою дружиною…

— За ким?!

— Справа в тому, що Криштофа важко поранено, і він ще довго не вставатиме з ліжка…

— Поранено? — Доктор Томан щиро здивований.

— Так, важко поранений «якимось невідомим».

Томан схиляє голову й каже:

— То, може, я винен у цьому?

— Ні. Але скажіть: ви йому платили за послуги?

Він трохи помовчав.

— Це була просто дружня послуга.

— Він ваш друг?

Томан не може спокійно всидіти. Встає і розмахує руками.

— Навіщо такі подробиці?

— Заради пана Криштофа.

— Хто ж міг поранити його?

Я тільки знизую плечима.

— Шламм! Звичайно, Віктор Шламм!

Я посміхаюсь.

— От бачите. Вам таки є що розповісти мені. Як сталося, що ви звернулись саме до пана Криштофа?

— Він допоміг мені після війни повернути деякі речі… Це дуже спритний чолов’яга.

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Коли?.. — вагається Томан. — То ви за цим?.. Я можу дати письмове пояснення… Розумієте, я завжди поспішаю… А головне — мені не хотілось, щоб про мої зустрічі з Криштофом довідалась дружина… Тому я і втік тоді.

— Звідки?

— З місця події! Як лікар, я одразу зрозумів, що водій мертвий. Інакше я подав би йому допомогу…

Он воно що! А ми, скільки не билися, так і не змогли встановити, хто їхав з Криштофом у таксі Р-29 511.

— Про це нам багато дечого відомо, — кажу я. — А куди ви ото їхали з паном Криштофом?

— Я — додому. А Криштоф — десь аж у протилежний кінець Праги.

— Пан Криштоф твердив, що він з вами не знайомий. Він розповідав, що ви посварилися, кому брати таксі, і потім вирішили їхати вдвох.

— Цілком зрозуміло. — Доктор Томан нервово потирає руки. — Ми змовились у невеличкому кафе, а потім він запропонував мене підвезти. Таксі замовив заздалегідь, і воно чекало нас на вулиці.

— Як ви гадаєте, йому знайомий був водій?

— Мені здається, що він возив його і раніш. Та це лиш моє припущення. Криштоф назвав мою адресу, і ми поїхали. Водій при цьому навіть не спитав, чи він замовляв машину. Пам'ятаю, як він рвучко загальмував. Тому все так і сталося…

— По дорозі ви розмовляли про що-небудь?

— Ні. Обидва мовчали.

— А після катастрофи?

— Коли я побачив, що нічим не можу зарадити, то сказав, що мені треба йти. Криштоф промовчав. Мабуть, його дуже вразила ця несподіванка. Проте водій сам винен.

— А що ви знаєте про Віктора Шламма?

Доктор Томан аж затрясся.

— Він щось заподіяв Криштофу?..

— Розбив йому голову кочергою.

— Негідник! Криштоф мені казав, що він був коханцем моєї дружини ще до того, як вона вийшла за мене заміж. Якби ви знали про все…

— Ми знаємо, — співчутливо кажу я.

— Ви?!

— І навіть більше, ніж вам відомо. До речі, ваша дружина має чудовий дзвінкий голос. Її шепотіння — просто гра.

Доктор Томан зірвав рефлектор з голови і раптом заспокоївся.

— Саме це й мусив засвідчити Криштоф…

— Пані Томанова засвідчила це сама. Крім того, Віктор Шламм уже заарештований. А оскільки пані Томанова була співучасницею злочину, їй теж доведеться відповідати.

Я збираюся йти. Доктор Томан розгублено стоїть переді мною і вже нікуди не поспішає. Мабуть, дуже нещасний, бідолаха. Та Вашек Небеський куди нещасніший.

Через годину після цього Гонзик кладе мені на стіл перше повідомлення про стан здоров'я Криштофа. Хворий видужує. Нічого поки що не трапилось. Коли йому повідомили, що я побував у підвалі, він спокійнісінько заснув.

15

Готуюсь, так би мовити, до вирішального удару. Жду лише розмови з Криштофом, аби поставити крапки над «і». Поки що все розгортається так, ніби хтось працює на мене. Почнемо з отієї бабуні в лісі. Потім хтось посилає Вальтерову до тайника і вбиває її. Сама доля прибрала водія Маржака. Хтось гарненько розворушив шпигунське гніздо. Пізніше попався Франтішек Колда, який намагався втекти дрезиною. Знайти його носовичок було вже дурничкою. Давида Криштофа ми застукали самі. Та завдяки йому вистежили й Лебруна. Сам він і знищив матерого шпигуна. Допомагаючи нам чи переслідуючи якусь власну мету? Свій внесок зробили і Віктор Шламм, і Власта Томанова та її чоловік. Отож зостається лише проникнути в корінь таємниці…

Коли я про все це думаю, мені здається, що найважливіші — дві обставини. По-перше, те, що знає Криштоф і що він, звичайно, всіляко буде приховувати. А по-друге, таємниче зникнення шкатулки Марти Вальтерової — золотої четвірки. Як поєднати їх?..

Гонзик з незмінною посмішкою кладе мені на стіл телефонограму про стан здоров'я Криштофа. Хворий вже починає говорити та потроху їсти. Захотів навіть поголитися і попрохав, щоб йому принесли білизну, його домогосподарка хотіла побачитися з ним, та ми не дозволили. Криштофу не терпиться поговорити зі мною, і, як він сам каже, про щось дуже важливе.

Я весело сміюсь до Тужими:

— Криштофа гарно доглядають, Гонзик, чи не так?

— Авжеж, — каже він і посміхається, його ґудзиків я не чіпаю.

Нарешті головний хірург дає дозвіл на коротке побачення.

Карличек доповідає про пошуки пістолета:

— Нічого втішного не можу сказати. Куль уже назбиралася ціла гора, проте жодна з них не співпадає. Той пістолет, з якого вбили Марту Вальтерову, ще в когось у кишені.

Хто його зна! Можливо, то був пістолет самої Марти, і вона з нього застрелилась. Хтось міг потім затоптати його в багнюку. Правда, ми уважно обстежили кожну ямку. Але це ще нічого не свідчить. Його ж міг хто-небудь і підібрати…

— Хоч земля тепер уже геть затвердла, вам доведеться, Карличек, ще раз добре пошукати.

Карличек дивиться у вікно і з захопленням каже:

— Саме підходяща година для цього. Пишіть наказ, і я негайно виїду на місце. Зроблю там таку траншею, що й вас порадує.

— Отож їдьте. Спробуйте відновити в пам'яті все з самого початку. Перегляньте протоколи, фотографії… А раптом виявиться, що це й справді самогубство…

Я тим часом їду до Криштофа. Покладаю велику надію на побачення з ним. Перш за все розмовляю з головним хірургом. Він нагадує, щоб я не перевтомлював хворого. Сестра-жалібниця доповідає: ніхто більше побачень не просив, на прохідній уважно стежать за всіма, хто входить і виходить.

— Зараз я підготую його до вашого візиту.

Вона заходить до палати і за якусь мить кличе мене. Криштоф напівсидить у ліжку, спираючись на цілу гору подушок. Ковдра запинає йому груди. Його довгі руки непорушно лежать зверху.

На голові чалма з бинтів. Під хитрими очима великі сині круги. Так, виглядає він не ай-я-яй. Проте спокійний і навіть робить спробу посміхнутись.

— Ручкатися не слід, — зауважує сестра й підсовує мені стілець.

— Як ви почуваєте себе? — питаю Криштофа.

— Гаразд, — тихо, але без усміху каже він.

— Можете говорити?

— Можу. Дякую вам. Коли б не ви…

— Потім про це… Скажіть, будь ласка, що трапилося з вами?..

На обличчі майнула слабенька усмішка.

— Ви знайшли його? — в свою чергу запитує він.

Я трохи підводжусь і знов сідаю.

— Перш за все я знайшов вас. Отож вам слід було б розповісти все спочатку. Якщо це стомлює вас, кажіть хоч головне.

— Я зупинюсь, коли мені стане погано, — белькоче він. На тумбочці лежать таблетки. Сестра бере три з них і подає пацієнту.

— Ви зникли саме в той день, коли мусили з'явитися до суду, — обережно нагадую я. — Ми бачили, як ви зайшли, а потім кудись пропали…

— Так, так, — зітхає він. — Розповім вам і про це. Я зустрів тоді в коридорі одного чоловіка. Мені здалося, що я знаю його: ми їхали з ним у таксі в день катастрофи…

Мовчить, щоб передихнути.

— Не розумію, пане Криштоф. Яку катастрофу ви маєте на увазі?

І він докладно розповідає про те, що ми вже знаємо. Певний, що нам нічого невідомо, торочить щось про «незнайомого» пасажира, котрий зовсім не був доктором Томаном, а якимось Рейндлом чи Рейндном.

— Так от, цей Рейндл, — говорить Криштоф, — сказав мені, що суд відбудеться в іншому приміщенні. І тим самим штовхнув мене у пастку…

Я нічим не виказую своєї недовіри.

— Тільки спокійно, — нагадує сестра, — не забувайте, в якому ви стані.

Скориставшися з цього, Криштоф намагається дізнатись, хто вона.

— Ця жінка — ваш співробітник, чи не так?

— Так, — відповідаю я.

— Я дуже вдячний, що мене охороняють, — Криштоф облизує губи. — Тоді, в суді, ми очутилися з інженером віч-на-віч. Він зачинив за собою двері і наставив мені в груди пістолета. Сказав, що його послав Лебрун…

Я похмуро дивлюся на нього. Очі старого заплющені. Він щось уперто намагається пригадати.

— Ми залишались там до пізньої ночі. Потім він вивів мене іншим ходом. Попередив, що буде стріляти. На вулиці вже чекало авто. Що поробиш! Я змушений був підкоритись. Та на набережній вискочив. Він стріляв, але без успіху…

— Ми знайшли ваш капелюх.

— Мені ледве вдалося втекти.

— Куди ж ви потім пішли?

— До пана Томана. Я потім вам розповім…

Відпочиває. Зробив із Томана двох різних людей і наміть не підозрює про пастку. Припустимо, що він не знає, що я побував у Томана, але ж я можу це зробити, коли заманеться. Так, не встигли вони змовитись з доктором, інакше той не повідомив би, що разом їхали в таксі!

Щось дивне коїться з паном Криштофом. Він робить помилку за помилкою, і це навіть пригнічує мене. Ні, переді мною вже не той хитрун, який вигадав історію з височанським музикантом.

— Коли ви поїхали в Високий? — питаю я.

— Одразу ж від пана Томана.

На кінчику його носа рясніє піт.

— Побачення скінчилось, — каже сестра.

— Вже майже все, — погоджуюсь я. — Зосталася дрібничка… Це доктор Томан позичив вам речі?

— Так.

— І кепку?

— Так.

— А пістолет у вас був?

— Не було в мене ніякого пістолета. Це пан Томан позичив мені його.

Видно, він знову хотів ошукати мене. Та, на жаль, все це нагадувало бридку комедію. Між іншим, Томан і слова не сказав про пістолет.

— Найкраще б вам було звернутися до нас, — докоряю я.

Криштоф ледве поворухнув рукою.

— Ви ж не знали Лебруна. А він приговорив мене до страти. Мені здавалось, що у Високому він не дістане мене.

— А він таки дістав.

— Так. Але мені пощастило. Я смертельно поранив його. Колись я був добрий стрілець. А тепер…

— Проте з Шламмом ви поводили себе необережно.

Він мовчить, заплющивши очі. Певно, розуміє, що від Шламма до доктора Томана не так уже й важко прокласти місток.

Сестра робить мені знак рукою.

Можливо, що цей хитрун і справді втомився. Мого відходу він ніби й не помічає.

Я залишаюсь у місті до тих пір, поки повідомляють, що здоров'я Криштофа не погіршало.

В Прагу я потрапляю лише пізно ввечері. Тепер я переконаний, що Криштоф виказав себе. Зляканий тим, що шпигунську криївку виявлено, він ще дужче нажахавсь, коли дізнався, що ми полюємо за Лебруном. І вирішив будь-що врятуватись… Ось чому мусила щезнути Марта Вальтерова, а за нею й водій Маржак.

Марта і Маржак знали одне одного. Вони також знали Криштофа… Зостався лише Лебрун. Вони разом затіяли оту вилазку в Височани. Криштоф пригостив свого «друга» ковбасою і вбив його одним пострілом. Таким чином, Давид Бедржих Криштоф сам ліквідував свою шпигунську організацію. Тепер ніхто не викаже його. Коли й є хто, то його теж слід негайно ліквідувати. Але це вже зась! Кочерга Шламма вибила з нього нищівний дух. Отож, чуючи небезпеку, вовки самі перегризають один одному горлянки!..

Рано-вранці я їду до Томана. Пробачаюсь, що так часто турбую.

— Ми з вами дечого не з'ясували… Коли ви бачили Криштофа востаннє?

Він сердиться.

— Чи не облишили б ви мене із своїм Криштофом! Він мені більше не потрібен. Дружина сама все розповіла. Ми навіть подали вже з нею на розлучення. Що ж вам іще треба?

— Чесної відповіді на моє запитання.

— Я вже говорив…

— Ви не сказали, коли саме він був у вас і про те, що позичили йому деякі речі… А між ними пістолет!

Томан здивовано розкрив рота.

— Я не позичав йому його.

— Якщо ні, то покажіть мені пістолет і документи на нього.

Доктор Томан нервово бігає по кімнаті.

— Я позичив йому його!

— А це дозволяється?

— Ні, а що?

— Більше ви його не одержите. Покажіть документи.

Томан квапливо риється в шухлядах і якихось коробочках, потім зникає в сусідній кімнаті.

— Ось він. Можете взяти.

— Ні, ви самі його здасте.

Доктор Томан починає розповідати:

— Криштоф казав, що боїться зустрінути у Високому якогось свого старого ворога. Тієї ночі хтось на нього напав, навіть легко поранив. Зброя потрібна була йому для заспокоєння. Адже у нього власної не було…

Ні, була. Проте йому зручніше було вбити Лебруна саме цією. Отже, мені ясно, де переховувався Криштоф поміж двома своїми зникненнями. В одному із сховищ Людвика Лебруна. Там він наклеїв собі пластир, зібгав капелюха, щоб потім кинути його у Влтаву. Відтак вони з Лебруном втекли до Високого.

Я кажу доктору Томану:

— Ви були надто добрі до Криштофа, і це вам так не минеться. Адже він вашою зброєю вбив людину.

Його наче хто вдарив межи очі.

— Що?!

— Відповідайте, чому ви мовчали про цю зустріч з Криштофом?

— Він так хотів! — волає доктор. — Він так хотів! — І винувато опускає очі. — Тієї ночі він був дуже схвильований. За всяку ціну хотів вибратися з Праги. Я вважав його розсудливим. Вірив, що він нічого не накоїть моїм пістолетом…

Я залишаю доктора Томана з його сумнівами. Вертаюсь на роботу, аби ще трохи попрацювати.

Повідомлення з лікарні надходять акуратно. Криштоф поправляється. Його настрій трохи підупав, і мене це нітрохи не дивує. Він думає про майбутнє, хоча ніяк не може знайти виходу.

Нарешті й Карличек повертається з своїх пошуків.

— Де там! — каже він. — І все ж таки я настоюю на своєму — Марту вбили… А може, вона сама застрелилась? Тоді в лісі були чиїсь інші сліди… Чиї ж саме: її вбивці чи того, хто забрав пістолет?.. Чому ж тоді він не взяв годинника і браслет?..

— Годі вам, Карличек! Що, зрештою, ви вважаєте: це було вбивство чи самогубство?

— Та я вже й сам не знаю…

Розповідаю йому про поведінку Криштофа. Останній чомусь починає забувати дати й імена. Лікарі кажуть, що це — наслідок удару по голові. Мені ж здається, що хитрун просто симулює. Може, йому пригадався випадок з Яном Тужимою або, наприклад, з пані Томановою, яка стільки часу морочила лікарів. А може, й сам Тужима підказав йому це?.. Якщо, звичайно, під машкарою Тужими криється Вілем Гегел.

Головний хірург надіслав листа, в якому висловлює неспокій щодо теперішнього стану Криштофа: він мовчить, нікого не хоче бачити, весь час про щось настирливо думає. Треба скликати консиліум. Хоч зараз хворого не слід хвилювати і втомлювати питаннями.

Я ж глибоко переконаний, що Криштоф вперто готується до двобою зі мною. Буде викручуватись, як придавлений черв'як.

Проте мене бентежить душевний занепад Криштофа. Враховуючи це, я на деякий час даю йому спокій. Та нікуди він і не дінеться. Наші люди пильно охороняють його од молодчиків Лебруна.

Гонзик приносить черговий бюлетень, в якому повідомляється, що Криштофу дали, нарешті, дозвіл виходити на прогулянку. Фізичний стан його цілком задовільний. Навіть з'явилися перші ознаки рум'янцю. Проте мене він навіть не згадує.

Я почував себе, немов перед останнім скачком. Наближається день, коли Криштоф змушений буде викласти все.

Та раптом сталося несподіване. Ось до мене заходить Карличек і питає:

Ви коли сьогодні вийшли на роботу?

Хвилину тому.

Карличек киває й озирається.

— Ми прийняли жахливу телеграму…

— Що трапилось?

— Криштоф пошив нас у дурні… Він покінчив самогубством.

16

Я не на жарт перелякався.

— Мертвий?!

— Так.

— А я вважав, що він придумає щось більш дотепне…

— Це теж дотепно, — каже Карличек.

І він має рацію. Мене аж трясе од безсилої люті.

— Значить, погано стежили за ним!

— Стежили добре, та не вгледіли… Клятий, ковтнув смертельну дозу морфію. Очевидячки, перед сном. Коли вранці зайшли до нього, Криштоф був мертвий.

— Уже що-небудь робили?

— Ні, чекають на вас. Перш за все треба з'ясувати, де він дістав морфій.

— А в його ліках морфію не було?

— Ні, не було. Внизу чекає машина. Може, поїдемо?

— Гаразд.

— Кого ще візьмете з собою?

— Вас і Гонзика.

Ян Тужима, як завжди, поблизу. Не встиг я зробити й кроку, як він влетів до кабінету.

— Ранковий бюлетень ще не передали, — доповідає він.

— Тоді їдьмо за ним самі.

Через хвилину ми вже в дорозі. Прошу водія їхати якнайшвидше. Він знає свою справу — жене так, що на нас озираються перехожі. Коли виїжджаємо за місто, машина буквально летить у повітрі.

Ми мовчимо. Криштоф таки перехитрив нас.

Вахтер моментально одчиняє ворота. Видно, його попередили про наш приїзд. Ідемо по лікарняному парку. Тут повно хворих. Одні гуляють, інші сидять на лавах. Усіх вабить до себе красуня-весна.

Чи відомо їм про самогубство? Мабуть, ще ні. Я показую, куди їхати. Зупиняємось біля хірургічного корпусу, де стоять санітарні машини. Водій ставить машину в ряд, щоб не перешкоджати іншим.

Заходимо у вестибюль. Тут вже чекає начальник окружного відділення МВС з двома оперативниками. Вони тихо розмовляють з головним хірургом.

Кидаємо кілька слів на ходу. Неподалік вже гуртуються хворі, яких здивувала наша поява.

Перед палатою Криштофа сидить сестра-жалібниця. Вона нагадує вартового, який завмер на своєму посту. Помітивши нас, устає. Хоче мені якось пояснити те, що трапилось. Я лише ввічливо киваю в її бік.

Мертвий лежить у ліжку. Очі заплющені. Тіло запнуте простирадлом. Ми незрушно дивимось на нього. Мені чомусь, навіть не віриться, що Криштоф мертвий. Все, що він міг розповісти, вмерло разом із ним.

Я ледве видушую з себе:

— Хто перший помітив, що він мертвий?

— Я, — каже сестра. — Одразу ж доповіла головному хірургові.

Він стоїть поряд зі мною.

— Усе свідчить про те, що він отруївся.

— Морфій?

— Так.

— А де він міг дістати його?

— Не знаю, — знизує плечима. — Ми навіть не вживали його під час операції. А те, що давали йому, було зовсім не шкідливе.

Головний хірург вказує на тумбочку Там досі лежить тюбик, що його я бачив під час першого візиту.

— Хто востаннє бачив його живим?

— Санітарка, — каже сестра. — Я змінила її опівночі.

— Як мені поговорити з нею?

Сестра виходить. За якусь мить приводить санітарку.

— Хворий чудово почував себе, — каже вона.

— Ви можете негайно зробити розтин? — питаю я головного хірурга.

— Якщо потрібно, — киває він і дає вказівку своїм підлеглим.

— Ми почекаємо наслідків.

Виходимо на сходи. Там легше дихається. Мене чомусь переслідує думка, що все це сталося не через відчай хворого, а навпаки, його смерть комусь дуже вигідна і потрібна. Питаю головного хірурга, чи може безслідно зникнути морфій у стінах лікарні. Він категорично заперечує. Я пропоную негайно зробити перевірку.

Повз нас проходять санітари з носилками.

— Дайте розпорядження, щоб уся білизна мертвого залишилася в палаті, — кажу я головному.

— Як хочете, — байдуже кидає він.

Санітари заходять до палати. За кілька хвилин вони виносять тіло Криштофа, накрите простирадлом. Так він назавжди щезає з моїх очей.

Один з оперативників зостається біля палати. Я наказую нікого без дозволу не впускати туди. Ми йдемо до кабінету головного хірурга. Тут я ще раз запитую санітарку:

— Ви бачили, як він вживав свої таблетки?

— Не бачила, але він завжди робив це перед сном.

— Це ще не доказ, що він їх уживав, — кажу я. — Можна підрахувати, скільки таблеток залишилось у тюбику?

— Звичайно!

— Тоді зробіть це.

Сестра-жалібниця і санітарка виходять.

Я ніяк не можу вгамувати роздратування. Отак берегти Криштофа і не передбачити все до кінця. Карличек мав рацію. Хоч, правда, ще невідомо, в чиїй голові виникподібний задум — в Криштофовій чи в чиїйсь іншій. Морфій потрапив сюди не сам.

Питаю:

— Уважно обдивились речі Криштофа?

— Авжеж.

— Можливо, щоб він ховав десь морфій?

— Ні, неможливо. Адже його привезли сюди непритомного.

— Як же тоді він потрапив до нього? Може, хто непомітно приніс?

— Коли?

— Чекайте, а ми забули про вузлик з білизною, що його передали йому з дому!

Всі здивовано застигли, а я тим часом звертаюсь до головного хірурга:

— Можна виявити рештки морфію в кишені чи в носовичку?

Він знизує плечима.

— Всяке буває. Проте це дуже важко. Адже морфій — кристалічна сіль. Його можна спресувати, можна покласти в коробочку або в пакетик…

— Коли будете оглядати палату, — наказую я, — зверніть увагу на вінця склянки. Білизну й інші речі піддайте лабораторному обстеженню.

— У нас немає для цього необхідних умов.

— Тоді одвеземо до Праги.

Повертаються сестра з санітаркою. У тюбику залишилося чотири таблетки. Значить, Криштоф акуратно вживав ліки.

Я ніяк не можу дочекатись наслідків розтину. По-перше, я цілком певний, що морфій хтось передав Криштофові. Підозрюю двох — його господиню й того, хто величає себе Яном Тужимою.

Вислуховую свідчення обслуги. Криштоф ніколи нічого не просив, і ніхто йому нічого не приносив. Черговий у вестибюлі клянеться, що до палати не міг пробратися ніхто чужий і що Криштоф не був зв'язаний із зовнішнім світом.

— Години побачень щоденно з другої до четвертої, — каже він, — проте в наш корпус вхід заборонено. Хворі, не згодні з таким режимом, переводяться в інші корпуси.

Проте од вас вільний вихід у парк.

Для тих, хто може ходити.

Головний хірург аж почервонів.

У нас же тут не курорт, пане капітан.

Я розумію. Але будь-що могли передати Криштофові у вікно. Нарешті, його могли підстерегти, коли поряд нікого не було.

Один із наших працівників знизує плечима, а другий виглядає збентеженим. Сестра-жалібниця відчуває себе винною.

Я продовжую:

— Пакунки і листи хворим теж надходили без перевірки?

— Треба опитати всіх, — пропонує Карличек. Я даю згоду.

Повернувшись, Карличек доповідає:

— Лише-троє хворих намагалися завести розмову з Криштофом, але про будь-які доручення з його боку нікому невідомо.

Звідки взявся морфій, так і залишається таємницею.

Через годину доповідають з анатомки. Головний хірург слухає, потім каже:

— Морфій, товаришу капітан! Подвійна доза. Смерть настала опівночі…

17

Карличек, Гонзик і я сідаємо в ресторані готелю обідати. Післяобід знову повертаємось до лікарні. Туди валом валять відвідувачі. Нас уже чекають сестра-жалібниця і окружний начальник.

— Гонзик, — наказую я, — допоможіть сестрі зібрати білизну Криштофа та всі інші його речі. Ви за них особисто відповідаєте.

Заходжу в палату. Мою увагу приковує тюбик з таблетками, крізь надірвану упаковку бачу, що їх там чотири. Це свідчить, що перед сном Криштоф прийняв три.

— Перш за все, Карличек, — звертаюсь я, — візьміть із собою цей тюбик. Покладіть так, щоб таблетки не покришились. Та не перевертайте його.

Гонзик і сестри зв'язують речі Криштофа. Карличек і два оперативники обдивляються кожну шпару. Ми допомагаємо всім. Проте нічого цікавого не знаходимо. Я, прощаючись, кажу:

— Тепер можете дозволити відвідини цього корпусу. Палата нам теж більше не потрібна.

Виїжджаємо на шосе і беремо напрям на Прагу. Коли під'їжджаймо, я наказую:

— Спершу до лабораторії.

Там ми здаємо все, і нам обіцяють сповістити наслідки до ранку. Карличек береться заїхати за ними та одвезти до мене на роботу.

Я беру додому всі повідомлення про хворобу Криштофа, написані Гонзиком. Хочу ще раз уважно вивчити їх. Може, знайду щось таке, чого одразу не помітив.

Та все це дарма.

Вранці я прошу розшукати Гонзика, а о дев'ятій до мене входить Карличек.

— Тільки без афектацій, — попереджаю я його. — Інакше між нами кінець.

— Гаразд, — зітхає Карличек. — До того ж, сьогодні навіть нема про що говорити: в одежі і білизні нічого не виявлено.

Потім виймає з кишені тюбик з чотирма таблетками і кладе мені на стіл.

— Крім того, ось що, — додає він, виймаючи якийсь папірець, — як ми й передбачали, в тюбику виявлено сліди морфію. Хтось підмінив три верхні таблетки на дуже схожі пілюлі морфію. І Криштоф, нічого не підозрюючи, проковтнув їх перед сном. Отже, в лікарні сталося вбивство.

Я ствердно хитаю головою.

— А хто ж його вчинив, Карличек?

— Підозрівати можна всіх од чергового до головного лікаря. Та і вас теж, — адже ви якось були там.

— Ви кращого нічого не придумали?

— На жаль, ні.

Я ледве стримую себе.

— Давайте підійдемо до всього з іншого боку. Хто б міг непомітно прокрастися до палати?

— Ніхто!

— Дурниці! Уявімо собі, що хтось з чемоданчиком розгулює по парку. В той час, як хворі гуляють, він непомітно ховається в кущі, дістає з чемоданчика халат і піжаму, а все останнє лишає у криївці. Тепер він може розгулювати як звичайнісінький хворий…

Карличек блискає синіми очима.

— Це надто сміливо. Звідки у вас виникла така ідея?

— Черговий розповідав мені, що іноді хворі довго гуляють, не можучи заснути. Убивця Криштофа кілька разів прогулювався таким чином, аби звикли до його обличчя. Не вимагайте в мене пояснень, Карличек, але я певен, що лише так морфій потрапив у палату Криштофа.

— Але Криштоф не просив його про це! — похмурніє Карличек.

— Звичайно, ні. Навіщо ж тоді було класти морфій у тюбик? Злочинець знав, що Криштоф потрапив у безвихідь, і вирішив знищити його, поки той не виказав і його. Як це скидається на самого Криштофа! Коли вовки чують небезпеку, вони перегризають один одному горлянки.

— Так, так, — розмірковує Карличек, — поки Криштоф гуляє по парку і годує пташок, підмінити таблетки не так уже й важко. А де ви збираєтесь шукати злочинця?

— Зовсім недалеко…

Я підводжусь і кладу йому руку на плече.

— Ось що, Карличек… Тільки тримайте язик за зубами!.. Слідкуйте за Яном Тужимою…

Карличек ошелешений.

— Гонзик Тужима!

— Так, Гонзик Тужима, — повторюю я. — Дивіться щоб і він не втяв те саме, що Криштоф.

18

Ні, я не збожеволів, як, певно, думає про мене Карличек. Моя підозра спершу була формальною, як проти полковника й Вашека Небеського. Потім я уважно вивчив їхнє минуле, і вони перестали турбувати мене. Зовсім безглуздо було підозрювати їх у викраденні коду ВХ-222.

Минуле ж Яна Тужими виявилося досить темним. Підозра моя посилилась, коли стало відомо, що саме він передавав зашифровані папери в консульство, де працювала Марта Вальтерова. Та й доля його була якась незвичайна. Порушення пам'яті і раптове відновлення її…

Я доклав чимало зусиль, аби звести все якось докупи.

У квітні 1945 року за двісті кілометрів на схід від Берліна, одна з частин Червоної Армії розташувалась табором біля одинокого зруйнованого будинку.

Вночі хтось почув легкий стогін, який долинав із підвалу. Солдати розгребли завал і витягнули двох покалічених чоловіків у лахмітті. Вони скидалися на втікачів з концтабору. Мабуть, ховалися там од переслідувачів, я коли в будинок влучила бомба, виявились похованими живцем.

Один уже помер. Експертиза показала, що в нього було запалення крові після двох пістолетних ран. В лахмітті вбитого знайшли військові документи і карту з позначками наших військових об'єктів. Усе це свідчило, що він був шпигуном. Потім з'ясувалось, що це Вілем Гегел — материй розвідник і знаменитий шифрувальник. Чому на ньому опинився одяг полоненого, було й залишилось загадкою. Можливо, його підстрелив хтось із націстів, і він, важко поранений, заповз у підвал.

Другий був ще живий, хоча в нього теж виявили жахливу рану на голові, заподіяну уламком стіни. Бідолаху одвезли в госпіталь. Там його одходили, але після важкої травми він позбувся пам'яті. Не знав навіть, де його дім, звідки втік та як звати.

Ледве пригадав, що потрапив до підвалу під час повітряного нальоту. Там зустрів іншого втікача, важко пораненого. Хотів допомогти йому, але в будинок влучила бомба, і його самого оглушило.

Всі намагання видобути ще що-небудь з кволої пам'яті так і зосталися без успіху. Спочатку він говорив лише кілька скалічених слів, що нагадували чеські, його одіслали до ЧСР, і лише згодом хтось із колишніх в'язнів концтабору висловив гадку, що це, очевидно, Ян Тужима, який після поранень та важких поневірянь так перемінився.

Зачувши це ім'я, хворий вперше виявив ознаки свідомості. Дехто з колишніх знайомих теж упізнав у ньому Яна Тужиму. Дві його тітоньки з радістю прийняли й притулили сердегу.

Ян Тужима був колись фінансовим чиновником, потім прикордонником. У 1939 році він і кілька його товаришів покинули кордон одними з останніх. Двоє впізнали його. Ян Тужима поступово пригадував свою підпільну роботу і багато іншого. Пам'ять поступово, але все настирливіше поверталася до нього. Він ніби заново народився. Правда, і досі не розлучається з отим блокнотом, хоч, думаю, скоро він йому буде не потрібний.

Випадок з ВХ-222 наштовхнув мене на думку, од якої я ніяк не міг відмовитись. У квітні 1945 року з одного концтабору втік невідомий, його було поранено німецькою зброєю, притому ззаду. Втікач сховався в одному з порожніх будинків. Одначе він не був Вілемом Гегелом.

Шпигун Вілем Гегел завжди був з німцями, у них він і шукав би собі захисту. А коли б навіть виникла помилка, вони б стріляли у нього спереду.

Другим у будинку ховався справжній Вілем Гегел. Ховався од Червоної Армії, яка виявилась значно ближче, аніж він сподівався. Тоді він надяг на себе лахміття якогось в'язня.

Гегел випадково потрапив у товариство невідомого, що помирав. Бомба зробила їх бранцями підземелля. Гегела теж поранило, а його сусід помер.

Через два-три дні підійшли визволителі, які для Гегела були суддями. Він вирішив позбутися своїх документів і підкинув їх мертвому. Страх і незгоди теж зробили його схожим на в'язня. І Гегел, цей хитрий шпигун і провокатор, придумав цікаву річ: він помінявся ім'ям із мерцем, цілком упевнений, що того одразу закопають.

Коли його визволили з підвалу, він мовчав. Знаючи кілька слів, можливо, чеських, лише нерозбірливо повторював ці слова. Його вважають чехом, а йому тільки цього й треба. Так він потрапив у ЧСР.

І йому пощастило. Нічого дивного, адже він схожий на того, чиї документи привласнив.

Схожий на Яна Тужиму, сивий і худорлявий, він цілком відповідає своїй ролі нещасного, котрий утратив пам'ять. Починає обережно намацувати грунт і виявляє, що спокійнісінько може жити в личині Яна Тужими. Адже спогади витягують не з нього, а, навпаки, він із своїх співбесідників. Поступово йому нагадують про загиблих батьків, про те, як він був прикордонником. Всі поважають його і вірять отим його вигадкам.

Нам пощастило віднайти деякі напери, що їх було знайдено у померлого. Почерк на них, безсумнівно, Гегела, якщо він був тоді в підпалі. Нам зостається лише порівняти його з почерком Яна Тужими. Не може ж Гегел під личиною Яна Тужими до невпізнання змінити його. Наші графологи все ж таки докопаються до істини.

Мені повідомили, що справу Вілема Гегела буде надіслано нам на ознайомлення. Моє припущення щодо морфію поки що залишається тільки припущенням. Можливо, що Гегел здійснив це якимось іншим чином.

До того ж, замість сподіваного переляку, він може спокійнісінько зайти, як це робить наш Гонзик Тужима, невинно посміхнутися і сказати:

— Знаєте, я, виявляється, зовсім не Ян Тужима, просто це ім'я мені нав'язали…

Та я готовий до всього.

19

А може, я йду хибним слідом і тільки даремно гаю час? Може, Гегел поклав мене на лопатки, винищивши під самим моїм носом всю шпигунську зграю? І головне, що хтось так хитро спинив мене на шляху до мети. Адже і досі нам не вдалося докопатися до суті справи, як ото пророчив автор анонімного листа. Так, без китайської шкатулки нам все ж таки не розкрити таємниці золотої четвірки.

Карличек останнім часом дивиться на мене, як на хворого. Певен, що він знову вигадав якийсь жарт, лише не наважується висловити його.

Ось він заходить до мене і каже:

— Знаєте, товаришу капітан, що всі ваші припущення нічого не варті. В той час, коли Криштофу підмінили таблетки, Гонзик сидів у кіно й солодко спав. Як бачите, у нього повнісіньке алібі.

— А хто вам казав, що їх підмінив Гонзик?

— А хіба ви думали інакше?

— Не обов'язково йому було робити це самому. Крім того, він міг побувати в лікарні і в інший час…

— Звичайно, — погоджується Карличек. І знову дивиться на мене, як на хворого.

— Ну! — не витримую я.

— Підозрювати Гонзика — просто безглуздо.

— Тоді сідайте і слухайте…

І я розповідаю йому все, що знаю про Гегела-Тужиму. Ніколи ще хтось не слухав мене з такою увагою,

— А тепер, друже, — кажу вже цілком спокійно, — і мені хотілося б знати: чи дійсно це так безглуздо?

— Н-да, воно, звичайно, теє, проте тут багато дечого не так. Візьмемо хоча б папери. Цілком можливо, що їх і не писав Гегел. Не виключено навіть, що його там зовсім не було.

— Гадаю, що був, — кажу я. — Адже з тих пір він ніби крізь землю провалився. Всі вважають його мертвим.

— А хто-небудь знав його особисто?

— Дехто знав. Проте жоден із його спільників не захотів відгукнутись.

— Я б на їхньому місці вчинив так само, — задумано каже Карличек.

Після цього він зник кудись на цілих три дні. Лиш надсилав мені повідомлення про Гонзика.

А я тим часом вивчав заплутану справу Гегела. Порівнявши знайдені в різних місцях папери, я дійшов висновку, що всі вони написані рукою Гегела. Правда, з почерком Тужими в них немає нічого спільного. Проте хай краще розберуться експерти.

А Гонзик поводить себе на диво спокійно і безтурботно.

Нарешті з'являється Карличек.

— Уявіть собі, — доповідає він, — наш «підозрілий» Тужима щовечора сидить за скульптурою, яку хоче подарувати своїм тітонькам.

Я не бачу в цьому чогось особливого. Може, він хоче заспокоїти нерви, обдумати як слід те, що відбувається. До речі, експерти не можуть дати певної відповіді — папери дуже постраждали.

— Ну, й що ви думаєте про це?

— Виходить, що цей Гегел куди хитріший за Криштофа. Та коли б нам уже знайти справжнього Тужиму.

— Я теж не проти.

— Тоді, товаришу капітан, приготуйтесь до несподіванки… Я знайшов для вас записку справжнього Тужими.

Це зовсім вивело мене з рівноваги.

— За якихось три дні! А я вже шукаю її півроку.

— Гик, але ж не там шукали, — майже лагідно каже Карличек.

— Де ж ви її знайшли?

— Слід лише простягнути руку…

— Карличек! — обурююсь я.

Він засовує руку в кишеню і витягує звідти вчетверо згорнений аркушик паперу. Напис майже стерся, але ще можна розібрати слова:

«Їдемо невідомо куди. Я дістав жовту. Бережіть урни. З вітанням, Ян».

Дочитавши, я глипнув на Карличка. Він винувато дивиться на мене волошковими очима.

— Сподіваюсь, вам зрозуміло, що це написано Яном Тужпмою?

— А де ви її взяли?

— Довелося довго-таки побігати, — зітхає Карличек. — Адже у Гонзика не залишилося навіть шкільних зошитів. Тоді ми звернулись до його тіточок. Ви ж говорили, що буде краще, коли Гонзик помітить, що ми ним цікавимось. На всякий випадок я захопив пістолет, але одразу ж пожалкував, що не купив краще тітонькам торт. Вони довго мізкували і, нарешті, пригадали цю невеличку цидулку з в'язниці. Вам же відомо, що за фашистів той, хто діставав білу оповістку, виходив на волю, жовту — потрапляв до концтабору, а червону — ішов на смерть. Червону отримали батьки Гонзика. Урни з їх попелом мусили одіслати тітонькам, та вони десь загубилися в дорозі… Старенькі сховали цидулку Гонзика, боячись, що її знайдуть гестапівці. Сховали так, що вже й самі потім не могли знайти. І ось вона тут.

Я легенько потираю лоб, намагаючись не пропустити жодного слова.

— У них є давній сімейний альбом, де ви зможете побачити Яна Тужиму. Правда, важко щось порівняти з теперішнім Тужкою. Лежить на животику в чому мати народила. На іншій фотографії він з батьком і ненькою, років дев'яти. Мені довелося одірвати фотографії, — звичайно, з дозволу стареньких, — та на звороті жодних написів не було. Трапилось так, що я випадково підійшов до стіни, де колись висіла чиясь фотографія. Спитав у стареньких, і виявилось, що то було фото батьків Гонзика. Після їхньої смерті вони перемістили його у велику раму, де зберігались інші сімейні реліквії. Слід було їм лише нагадати про це, як одразу ж знайшлася й цидулка Гонзика. — Карличек весело підморгує. — Виходить, що я йшов проти вашої гіпотези, та головне в усьому — успіх, а він ось — перед вами. Без вашого дозволу я давав цидулку графологам, і вони одразу ж засвідчили почерк сьогоднішнього Тужими.

Я постукую олівцем по столу і намагаюсь уникнути погляду Карличка. Через хвилину кажу:

— Гаразд, Карличек. Ви виграли. Я вже надто фантазував. Та про одно ручуся: правда виявиться ще несподіванішою.

Карличек знизує плечима.

— Не забудьте, — кажу йому, — що в мене є папери справжнього Гегела.

— Ну що ж, звіряйте. А мені й далі стежити за Гонзиком?

— Котра зараз година?

— П'ять хвилин на дванадцяту.

О дванадцятій дістанете відповідь.

Що ж, я можу й зачекати.

Дзвоню, куди слід. Мені повідомляють, що спецкур'єр уже на шляху до мене.

— Хто це?

— Тужима, — відповідають. Кладу трубку на важіль.

Повільно тягнуться хвилини чекання. Та ось на порозі з'являється Гонзик. З властивою йому посмішкою на вустах. Всі три ґудзики застебнуті.

— Це вам, товаришу капітан, — звертається він і подає мені два пакети.

— Спасибі.

Гонзик мовчить, посмішка його згасла.

— Гадаю, що в них ідеться про мене, — раптом каже він. — Хотілося б знати, що там написано.

Я перекидаю пакети в руках.

— Так, Гонзик, тут дійсно йдеться про вас…

— Може, я зовсім і не Ян Тужима…

Кілька разів перечитую висновки експертів. Почерк Тужими сходиться з запискою, всі інші папери належать Гегелу.

— Не хвилюйтеся, Гонзик. З вами усе гаразд.

Гонзик сяє на мене ясними очима. З посмішкою, яка мусить його заспокоїти, я рву не потрібні більше наслідки експертизи.

— Приходьте о третій, — наказую я. — Вам доведеться однести ці папери військовому аташе. Я напишу йому листа. Це дуже важливі папери, і я можу довірити їх лише надійній людині. Зрозуміло?

— Слухаюсь, — відповідає Гонзик і одразу ж витягує з кишені свого блокнота й огризок олівця.

Карличек підводиться, розстібує два ґудзики на його піджаці і проводжає до дверей. Потім повертається й питально дивиться на мене.

— Запрошую вас пообідати зі мною, — кажу я. — Здаюсь! Ваше зверху!

Отже, моя гіпотеза луснула. Ми примусили ворога одступити, він зазнав великих втрат, проте…

20

Ми сидимо з Карличком у невеличкій кімнатці, обідаєм. У мене такий настрій, ніби це наше прощання. Карличек знову повернеться в свою кримінальну поліцію.

— Я розумію ваш настрій, — каже він.

Настрій! Який там настрій! У мене зараз єдине бажання — кинути все та добре виспатись. Скількох невдач я зазнав! Певно, і та старенька, яку я стрів на кордоні, зараз порадила б мені: «Атож, синку, поспи. Завтра буде видніш!»

Карличек намагається вивести мене з цього напівсну:

— А все ж таки це дуже цікавий випадок! Варто довести все до кінця та взнати, нарешті, правду…

Я стомлено зітхаю. Мені не хочеться зараз про щось думати. От завтра…

Та Карличек, знай собі, гугонить:

— До мети слід прямувати трьома шляхами. По-перше, дізнатися, хто вбив Давида Криштофа, по-друге, знайти китайську шкатулку і, по-третє, викрити, нарешті, хто видав код ВХ-222.

Він повільно п'є мінеральну воду. В очах — оптимізм. Мені навіть заздрісно, що він так уміє себе тримати.

— Давайте розберемося по порядку, — кажу я. — Як нам шукати вбивцю Криштофа?

Моє питання нітрохи його не бентежить.

— Знаю, це не так легко.

— У вас є якийсь план?

— Ні.

— Тоді перейдемо до другого. Де шукати шкатулку? Я певен, що і тут нас чекає невдача.

— Так, шкатулки нам не знайти. Хтось скористався нею — і кінець.

— Третій шлях теж веде нас у безодню. Шукати того, хто видав код, — значить, вернутися знову до полковника й Вашека Небеського. Перший не здатен на таку підлоту, другий — вже цілком себе реабілітував.

— Як? Його ж досі компрометує знайомство з Мартою Вальтеровою?

— У вас, Карличек, якась дивна логіка. Навряд, щоб він дозволив їй іти до тайника. Адже ж він знав, що за ним стежать.

— Вона пішла без його відома.

— А як вона дізналась про таємницю коду? Прочитала його у Вашековій голові?

— Вона могла взнати його і від когось іншого.

— Ви хочете, щоб я почав усе спочатку?

— Так, саме цього я хочу. Тепер ми більше не заблудимось, бо добре знаємо, що ніякого Гегела не існує. Отже, мусимо повернутись до попередньої гіпотези: код видав наш працівник…

Я мовчу. Карличек має рацію. Але чому б не відкласти все на завтра! Та він не звертає на мене жодної уваги.

— Припустимо, що Марту Вальтерову було вбито. Одкинемо самогубство…

Я ніби й не чую.

— До того, як знайшли її тіло, ніхто ще не знав про код ВХ-222… І що мене найбільше дивує, чому вбивця не взяв його в неї… Адже він знав, що труп неодмінно обшукають.

Що можна заперечити проти цього?

— Нічого іншого, що свідчило б про шпигунську діяльність Марти Вальтерової, у неї не знайшли. Або вона несла до криївки лише код, або вбивця забрав у неї все інше. Але чому він не забрав найголовніше — код?

— Навряд, щоб вона несла ще що-небудь, — кажу я.

— А може, китайську шкатулку? — висловлює здогад Карличек. — Тому ми і не знайшли її на квартирі.

Це цілком імовірно. Тоді вбивця забрав шкатулку. Але навіщо? Може, вона компрометувала його? А код залишив?! Нарешті, я починаю розуміти Карличка.

А він тим часом продовжує:

— Вбивця залишив код, по-перше, тому, що це викривало Вальтерову як шпигунку, по-друге, сповіщало, що код викрито і що його слід замінити іншим. Він хотів тим самим попередити нас! А хто міг зробити таку послугу? Ворог?.. Та зрозумійте ж, це був наш працівник!

Он воно що! Поки я мучився над примарною концепцією щодо Гегела, Карличек спокійнісінько прийшов, куди слід.

— Що ж ви мовчите? — запитує він. Та що казати — я просто ошелешений.

— Наш доброчинник, — продовжує він, — усе зробив, як бачите, сам. Застрелив шпигунку, хоч краще б він залишив її для нас…

— Тоді вона виказала б його як спільника, — ледве видушую я з себе.

— Свідченням цього могла бути лише китайська шкатулка. Тому він і прибрав її.

Отже, виходить, що це все ж таки Вашек! На питання, яке мучило мене з самого початку, я дістав, нарешті, відповідь. Вашек утратив голову од кохання. Проте мені потрібні докази.

— Ходімо, Карличек, — кажу я.

— Куди?

— За пістолетом Небеського…

Я майже певен, що саме з нього вбито Вальтерову.

Через годину ми з Карличком заходимо до кімнати, де зберігається зброя. Беремо пістолет Вашека калібру 7,65 та йдемо в тир. Робимо три постріли і беремо кулі з собою. Експерти засвідчують: Марту Вальтерову вбито з цього пістолета.

— Просто не віриться! — вигукує Карличек. — Ми так довго шукали, а він спокійнісінько лежав у нас під носом!

І ось Карличек уже в дорозі. У нього в кишені ордер на арешт.

Я жду в кабінеті. Вікно широко відчинене. Стоїть погожий весняний день. Я курю стільки, що сизий дим хмарою суне у вікно.

Та ось двері відчиняються, й обидва заходять до кімнати.

— Сідайте, — кажу я.

Карличек сідає неподалік од дверей.

— Пане Небеський, ви вбили Марту Вальтерову? — запитую я.

Він тримається бадьоро й цілком спокійно.

— Так. Я зізнаюся у всьому.

21

Допит Вацлава Небеського я призначаю на завтра. Після цього його заводять до камери попереднього ув'язнення. Він мовчить, ніби ми й не були з ним багато років знайомі.

Я йду до полковника. Той слухає мовчки і тільки густо димить своєю смердючою сигарою. Мені здається, що шрам на його чолі поглибшав. Мовчки киває головою, коли я запрошую його на завтрашній допит.

І ось дев'ята година ранку.

Вашек Небеський сидить переді мною в оточенні своїх колишніх співробітників. Виглядає чудово, на щоках густий рум'янець. Правда, очі його уникають наших поглядів.

Я ставлю належні питання: ім'я, прізвище, де народився, яку роботу виконував, жонатий чи парубок і тому подібне.

Він відповідає чітко, спокійно. Потім переходимо до суті справи.

— Ви зізнаєтесь, що вбили Марту Вальтерову?

— Так.

— Якою зброєю?

— Службовим пістолетом, який я здав, коли мене звільнили.

Я:

— Чому ви вбили її?

Він:

— Це важко пояснити кількома словами.

Я:

— Ви видали їй код ВХ-222?

Він:

— У деякому розумінні — так.

Я:

— Ви співробітничали з нею як шпигун?

Він:

— Ні.

Я:

— Ви знали про те, що тайник відкрито?

Він:

— Так.

Я:

— І ви боялись, що Марта викаже вас як співучасника?

Він:

— Ні. Я ніколи не брав участі в шпигунській діяльності.

Я:

— Ви ж щойно зізнались, що видали код ВХ-222.

Він:

— Я це зробив, щоб викрити її.

Я:

— Ваші відносини з нею свідчать про зовсім інше.

Він:

— У мене просто не вистачило мужності свідчити проти Марти, і я вирішив розправитись з нею сам…

Я:

— Ви хочете сказати, що зробили це свідомо?

Він:

— Так. Цілком свідомо, хоч це торкалося найдорожчої мені людини… Я діяв за суворим планом — хотів паралізувати всю антидержавну зграю.

Я:

— Тоді викладіть нам свій план та його здійснення.

Він:

— Я ще раз запевняю, що наші стосунки з Мартою були щирими. Та я брехав, коли твердив, що мав на неї деякий вплив. Мені так лише здавалось. Мене дуже стурбувало, коли я виявив, що Марта лише спекулює своєю байдужістю до політики, а насправді вірою й правдою служить ворогам.

Тепер я бачу, що Вашеку не так уже й добре, як він весь час удає. Так, він дуже нещасний.

— Я все робив, щоб одкрити їй очі, — продовжує він. — Вона спокійнісінько вислуховувала мене і ніколи не сперечалась. Тоді я збагнув, що хтось, дужчий і сильніший за мене, тримає її в руках.

Я знову питаю:

— Ви знали, що вона донька Людвика Лебруна?

Він:

— Так. Знав, що її батько авантюрист і що він утік за кордон.

Я:

— Ви розмовляли з нею про це?

Він:

— Ні. Та я сам хотів у всьому пересвідчитись…

Я:

— І тому вдалися до авантюри з кодом ВХ-222?

Він:

— Це сталося вже пізніше. Одного разу я помітив, що Марта з дивною квапливістю сховала батарейку од кишенькового ліхтарика, котра лежала поряд з китайською шкатулкою, де були сигарети. Іншого разу я все уважно обдивився і здогадавсь, що шкатулка має подвійне дно.

Я:

— Ви колись говорили про підозрілі телефонні розмови, що їх вела Марта.

Він:

— Так, говорив. Але тоді я ще не звертав на них уваги.

Я:

— Продовжуйте.

Він:

— Марта ніколи не користувалася батарейкою. Адже у неї був механічний ліхтарик. У мене були свої ключі, і я міг заходити до неї, коли завгодно. Отож купив батарейку і відвідав її квартиру тоді, як Марта була на роботі. Приклавши контакти до двох срібних пластинок з ініціалами, я побачив, що дно відпало. Переді мною був тайник…

Вашек Небеський говорить тихо, розмірено, але чоло йому зросив рясний піт.

— Я нічого не виявив тоді в тайнику, — продовжує він, — на дні був лише невеличкий папірець, списаний до того дрібно, що неможливо було щось прочитати без збільшувального скла. Збоку виднілися кольорові галочки: червоні, голубі, жовті й зелені.

Я перебиваю:

— А не помітили ви там коричневої або чорної?

Вашек хитає головою:

— Ні. Гадаю, що їх там не було. Весь список був фотографічним способом зменшений на тонесенькому папері. Без збільшувального скла годі було щось розібрати. Тоді я поставив усе на місце і вдруге прийшов уже в повному озброєнні…

Вашек просить склянку води. Випиває одним духом і, втерши чоло, продовжує:

— Того ж вечора Марта сказала мені, що десь загубила ключ од квартири. Я повернув їй «свій», що унеможливило мої таємні відвідини. Видно, Марта розгледіла непомітні сліди мого хазяйнування. Проте я певен, що вона так і не здогадалась, що мені відома таємниця китайської шкатулки.

Вашек ледве тамує зітхання.

— І тоді я зважився на інше. Марта знала, що я від'їжджаю за кордон. Якось я приніс до неї планшет, куди поклав розгадку коду ВХ-222. Підсунути фальшивку я не посмів, бо Марта хутко все зрозуміла б. Крім того, я знав, що код легко буде замінити. Та й Марта не могла його передати. Адже я вирішив не спускати з неї очей…

Вашек довго мовчить. Ми не підганяємо його. Потім він каже:

— Я провів у неї цілу ніч. Планшет весь час лежав на столі. Вранці, викуривши сигарету, я посипав попелом кнопку, а сам пішов у ванну й навмисне затримався там.

Коли повернувся, планшет лежав на тому самому місці, але попелу на кнопці не було…

— Ви ж були колись завзятим курцем, — перебиваю я і пропоную йому сигарету. Хтось із присутніх простягає запальничку. Я бачу, як у Вашека тремтить рука. Він кілька разів з насолодою затягується.

— Я втратив контроль над собою. Вхопив Марту за плечі і повалив на підлогу. Мало не вбив її. Потім кинувся до телефону, щоб викликати оперативників. Марта благала, щоб я не видавав її. І в мене не вистачило рішучості. Потримавши телефонну книгу, я раптом помітив слід якоїсь цифри. Запитав, що вона означає…

Я знов перебиваю:

— Ви пам'ятаєте число?

— Так. 29 511.

— Розповідайте.

— З Мартою почалась істерика. Вона, певно, пригадала щось жахливе. Думав, що помре. Нахилився до неї, і вона стала плакатись на свою долю…

Вашек задумано розглядає сигарету. Ніби все на світі втратило для нього інтерес. Потім гасить її.

— То був номер автомашини. Марта сама призналась. Водієві таксі вона мусила передати останні повідомлення. Він теж належав до зграї Лебруна. Та за ніч перед цим водій потрапив у аварію й загинув. Марта змушена була чекати розпоряджень. Я дивився на телефон і не в спромозі був набрати номер. І тоді вирішив сам влаштувати їй допит. Але запитував лиш те, що стосувалося її особисто. Хотів дізнатись, як далеко вона зайшла. Марта сказала, що сама піде до тайника… У мене аж кров захолола в жилах. Адже тайник був відомий нашим людям. Та все ж таки я промовчав…

Тепер мені ясно, але я дозволяю Вашеку закінчити сповідь.

— Марта знала, де тайник. Я попрохав її провести мене до нього. Пообіцяв, що, можливо, врятую її й себе. Вона змушена була погодитись. Тоді я не став дзвонити вам. І в неї з'явилася надія: думала, що я проведу її через кордон — адже я міг наближатися до нього й без особливого на те дозволу. Марта взяла лише китайську шкатулку і стерла номер на телефонній книзі. На моє питання, чи не залишилось ще чого-небудь, вона лиш заперечно похитала головою. Тоді я зажадав, щоб вона віддала мені китайську шкатулку. Марта погодилась, але пообіцяла зробити це, коли вже буде у повній безпеці. Сказала, що імені батька в списку немає і що вона не викаже його навіть під загрозою смерті…

Вашек мовчить, довго щось думає і знову продовжує:

— По дорозі ми зайшли до мене, я взяв карту і непомітно сховав пістолет. Марта показала на карті приблизне розташування тайника. Я і виду не подав, що мені це відомо, їхали поїздом, а од станції йшли пішки — манівцями, щоб, бува, кого не зустріти. Коли підійшли до тайника, я вийняв пістолет і вистрілив. Марта впала…

Вашек скрушно зітхає.

— Потім вийняв з кишені її плаща ключ до коду ВХ-222, узяв китайську шкатулку і ключ од квартири і тайкома повернувся до Праги. Переодягнувшись, пішов до клубу. Коли ж полковник викликав мене, я зрозумів, що план мій удався…

Я запитую:

— І все це правда, що ви нам розповіли?

— Так, — відповідає він.

— І ви визнаєте себе винним?

Довго мовчить.

— Так. Я вбив її. Проте я не зрадив. Навпаки, зробив усе можливе, щоб винищити ворогів… Кожен зрозуміє, як важко зненавидіти і вбити єдину на світі…

— А де ми поділи китайську шкатулку?

— Перед тим, як піти до клубу, я запакував її, написав свою власну адресу і вкинув у спеціальний ящик на пошті.

— Написали свою адресу?..

— Так. Це теж входило до мого плану.

— Незрозуміло!

— Я хотів, аби ви вважали, що шкатулку надіслала мені Марта. Це було б доказом, що вона кінчила самогубством.

— Чому ж ви досі не принесли її?

— Чому? Пошта не доставила! Може, десь загубилась? Я вважав, що ви давно знайшли її.

— Скажіть, а це ви надіслали нам анонімного листа, в якому звертали увагу на шкатулку?

— Так, я. Але ж де ділась шкатулка? Може, вона потрапила в руки Лебруна?

— Не думаю, — кажу я. — Заспокойтесь. Вам тепер слід відпочити.

Вашек підводиться.

Я навіть не дивлюсь на нього. Зиркаю на полковника. Певен, що його мучить те саме. Адже зграю Лебруна винищив Вашек!

22

Карличек ходить по кімнаті і бубонить собі під ніс: «Шкатулко, шкатулко! Де ти, озовись?!»

Хоч Вашек і сказав нам, в якому поштовому відділенні він її здав, шкатулки там не було.

— Ми мусимо обов'язково знайти її, — кажу я.

— Так, — погоджується Карличек. — Але де?

Вашек продовжує твердити, що одіслав її на свою адресу. На головному поштамті один із службовців тільки здвигнув плечима, мовляв, бувають і такі випадки. А чому той, хто її одсилав, не здав пакунок, як належить? Звідки їм знати, що його дійсно вкинуто в ящик?..

На протязі декількох днів всі пошти Праги працювали на нас. І ось, нарешті, мені подзвонили з головного поштамту. Трубку зняв Карличек, і я бачу, як його обличчя розовішає.

— Зараз вони будуть тут.

Мені здається, що минула вічність, перш ніж у дверях кабінету з'являються наші помічники. В очах одного з них бачу радісний вогник..

— Ідіть погляньте, знайшлась ваша шкатулка.

Я нетерпеливо запитую:

— Де ж ви її відшукали?

— Ніхто й не повірить… У кімнаті Вацлава Небеського!

Все дуже просто. В ті дні пошту в будинок Вашека носила поштарка Чернишкова (потім її кудись перевели).

Як і належить, вона подзвонила біля дверей, але Вашека тоді вдома не було. Він саме сидів у мене і давав свідчення щодо викриття коду ВХ-222.

Поштарка вчинила цілком розсудливо. Листа від батьків вкинула Вашеку в поштову скриньку, а оскільки посилка туди не влазила, однесла її до двірнички, пані Головської. Ось про неї-то ми й забули.

Адже ніхто інший, як пані Головська, прибирає у Вашековій квартирі. Отже, нічого дивного, що вона піднялася нагору, відчинила двері квартири Вашека своїм ключем і поклала посилку на нижню полицю невеличкого столика. Потім, прибираючи, засунула її під стіну, і посилка зовсім, зникла з очей.

Коли ж двірничка зустріла Вашека, вона просто сказала йому, що для нього є пошта. Вашек побіг нагору і, знайшовши листа від батьків, заспокоївся. А посилки він, бідолаха, так і не діждався…

Вашек хапається за голову, коли дізнається про шкатулку.

— Це неймовірно… Просто неймовірно!..

Всередині шкатулки лежить загорнута в папір чотиривольтова батарейка. Я прикладаю її до срібних ініціалів, і дно шкатулки відпадає. Ось і той список. Тридцять одно ім'я, адреси та номери телефонів.

Збільшуємо мікрознімок. Переписуємо на друкарській машинці. Маржак, Колда. Всі тут. Не вистачає Лебруна, Криштофа і Вальтерової, тобто: чорної, коричневої і золотої четвірок.

— Карличек, беріть список і дійте!

— Слухаюсь, товаришу капітан!

Двадцять дев'ять арештів за один день!

— Знаєте Людвика Лебруна? Давида Криштофа? Марту Вальтерову?

Більшість Лебруна не знала. З Мартою теж мало хто був знайомий. Зате Криштофа знали всі.

Тепер неважко з'ясувати обставини смерті Криштофа.

— Пан Кафка, ви були колись аптекарем, чи не так?

— Так.

— У вас знайдено багато ліків і серед них отрути, які заборонено зберігати.

Він лише кусає губи і кліпає безбарвними очима.

— Це залишки моїх запасів.

— У вас є морфій, пане Кафка?

— Начебто ні, а що?

— Є. Ми знайшли у вас прес для вироблення таблеток.

— Так, я пригадую…

— І ним ви скористалися зовсім недавно.

— Ні, я ніколи ним не користувався.

— А ви знайомі з Давидом Криштофом?

Колишній аптекар бачить, що одпиратися марно.

— Давид Криштоф?! Та це ж мій двоюрідний брат! Ми не бачились з ним уже бозна-скільки! У нас ніколи не було братських стосунків.

— Проте ви забули про це, коли навідали його…

— Я? Коли?

— Тоді-то й тоді, — пояснюю, — з усім, що допомогло вам пробратись до хірургічного корпусу. Вас підозрюють в отруєнні Давида Криштофа!

— В отруєнні? Я за все життя й курки не зарізав….

Я знімаю трубку. Кафка одразу ж замовкає. Прошу привести хазяйку Давида Криштофа. Вона вже впізнала тринадцять із таємничого списку. Коли заходить, то без вагання впізнає й Кафку.

— Майже щодня бував у покійного.

Звертаюсь до нього:

— Ви не заперечуєте?

— Так, — відповідає він ледве чутно.

— Це від неї ви довідались, де лежить Криштоф?

— Так.

— Неправда, він сам мене про це запитав!

Я дякую й відпускаю її.

— То як же справді було, пане Кафка?

Він, нарешті, зізнається.

— Проте я не думав його вбивати… Бачились двічі. Він повідомив, що його підозрюють… Я перелякався… Але вбивати його… Цього я і в гадці не мав.

— А хто наказав вам ліквідувати Криштофа?

— Ніхто. Він сам попрохав мене принести морфій.

— І ви приготовили йому таблетки?

— Так.

Наказую одвести Кафку. Його ще не раз допитають. Проте мені ясно — Криштоф наклав на себе руки, аби уникнути справедливої кари.

Скоро відбудеться суд. Марта Вальтерова, Людвик Лебрун і Давид Криштоф не стануть перед ним. Судитимуть Вашека Небеського. Це він розворушив осине гніздо і допоміг знищити його. Та шлях, що на нього він став, не гідний контррозвідника.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ КІЛОМЕТР

1

У мене в кабінеті стоять на столі два телефони. Один звичайний, міський, інший — прямий, із зашифрованим номером. У той час, коли відбувалися події, про які я хочу вам розповісти, ми користувалися ним виключно для передачі інформацій, пов'язаних із справою Z-58. Номера цього телефону не було зазначено ніде, а ті, хто його знав, — зберігали в таємниці. Було зроблено навіть спеціальний пристрій, за допомогою якого з абонентом не встановлювався зв'язок, доки не ставало відомим, хто і звідки дзвонить.

Дзвінок цього телефону завжди насторожував: він означав, що повідомлення будуть важливими і на них слід звернути особливу увагу.

Одного дня, коли я найменше на це чекав, телефон раптом нагадав про себе. Дзвонив Карличек, той самий Карел Карличек, що працює у відділі криміналістики. Ви вже, мабуть, чули про нього. Коли ж ні, то тепер матимете можливість познайомитися. Карличек запитав, чи не зміг би я прийняти його.

— Звичайно, Карличку, — відповів я. — Заходьте. Адже ми давненько не бачились. Що у вас доброго чувати?

— Одні клопоти, товаришу капітан, — відповів Карличек не властивим йому сумним голосом.

— Особистого плану?

— Частково. Можна навіть сказати, переважно.

— Ну, а решта справ?

— Ет, всі вони пов'язані між собою, — якось непевно відповів він.

Зовсім недавно Карличек одружився. Нареченої не довелось шукати далеко — він побрався з дівчиною, яка працювала в архіві міського відділення громадської безпеки. Романтики було мало, проте вони одружились і незабаром збагатили рід людський ще одним представником. Хлопчик мав помітний нахил до бешкетування, хоча, звичайно, за той недовгий час, що минув після його народження, цю рису свого характеру ще не зміг виявити на повну силу.

— Він неодмінно буде хуліганом, — скаржився по телефону Карличек. — Варто мені зробити йому зауваження, як бабуся відразу ж бере малюка під свій захист, а дружина тільки мовчки посміхається.

Це повідомлення було таким «важливим», що для нього, очевидно, не варто було завантажувати навіть звичайний телефон. Тому я вирішив покласти край розмові.

— Приходьте, Карличку. Мене, правда, більше цікавить інший бік вашої діяльності. А щодо сімейних справ, то ви ж знаєте: я холостяк і дітей не маю.

— Це в якійсь мірі знецінює життя, — вдався до філософії Карличек.

— По вас видно… — урвав його я. — Може, я недостатньо розуміюся на родинних стосунках, проте мені здається, що хулігани бувають трохи старшими за ваше немовля.

— Але, товаришу капітан, саме з немовлят і виростають хулігани, — жваво заперечив Карличек. — Якщо дитина, не встигнувши вилізти з пелюшок, вириває з вазона квіти і розтрушує по кімнаті землю, це вже хуліган від народження. На жаль, більшість сучасних батьків на такі витівки не звертають уваги, але я на конкретному випадку пересвідчився в шкідливості подібного ставлення. Про це я повинен розповісти вам докладніше.

— Але чому саме мені?

— Бо я зробив після всього дуже важливий висновок.

— Ви особисто? — запитав я, знаючи, що його висновки бувають часом занадто сміливими.

— Так, — підтвердив Карличек. — Я ще раз переконався, що саме батьки несуть відповідальність за своїх дітей. Висновок, напевно, небезпідставний, бо мене посилають з ним до вас, аби ви висловили свої міркування.

— Тобто це виходить за межі діяльності вашого відділу?

— Хто зна. Якщо дозволите, я зараз зайду до вас. Справа невідкладна.

На його щастя, у мене був чудовий настрій. Висновкам, що ними він збирався зі мною поділитися, я не надавав особливого значення. Закінчивши, нарешті, цю дивну телефонну розмову, я полегшено зітхнув і з насолодою потягнувся. Після напруженої роботи протягом тижня завтрашній вихідний обіцяв мені, нарешті, довгожданий перепочинок.

Надворі стояв теплий літній день. Саме про такий чарівний час, коли все навколо дихає теплом і спокоєм, я мріяв узимку, відкидаючи настирливу думку про те, що це, очевидно, перші ознаки старості.

Прагнути спокою — це перш за все дарма мучитись над тим, щоб його не порушували. Отож, незважаючи на втому, я радий, що маю відношення до справи Z-58. Щоб вам було зрозуміліше, поясню. Всі нитки цієї справи зосереджені в руках нашого полковника. Протилежні кінці тримаємо ми. Від нас залежить, аби жодна з ниток не послабла і не натягнулася більше, ніж слід. Якщо хоч одна з них обірветься, це буде справжнім лихом. Тому ми нерідко забуваємо про себе і працюємо, не покладаючи рук.

Карличек і ще декілька працівників міського відділення громадської безпеки були поінформовані про Z-58 і знали, що в цій справі головна роль належить нашій радіоконтррозвідці. Їм було відомо про це з самого початку, але згодом вони одержали інше завдання, і про цю справу довелось забути.

Суть справи полягала ось у чому: — наш громадянин німецької національності, за фахом — електротехнік, гостював у своїх родичів у Берліні. У ресторані з ним познайомились якийсь Еріх Людвіг, відвертий націст, і евакуйована в Німеччину під час війни чешка Елішка Мадрова з Тепліц. Вони помилково завбачили в ньому людину, яка їх цікавила. Потім до них приєднався ще один чоловік, який відрекомендувався Баумейстером. У нього був чудовий автомобіль, і всі вони залюбки покаталися в ньому. Грошей цьому суб'єктові також не бракувало, і він на всі заставки вихваляв «вільне» життя на Заході.

Нові знайомі, не вагаючись, розкрили свої карти перед нашим громадянином.

Він «клюнув» на їхню принаду, бо мав нахил до різних пригод.

Вони привезли його на віллу в Тіль-Аллеє, щоб перевірити його майстерність як радиста. Іспит було складено блискуче, бо той, кого екзаменували, знався на радіосправі краще за своїх екзаменаторів і миттю засвоїв принципи роботи рації, яку йому показали. Так розпочалася велика гра. Наш громадянин заповнив анкету, дозволив себе сфотографувати, дав відбитки пальців для картотеки, йому видали паспорт на ім'я Августа Майєра — так він мав тепер величатися на людях: його ж підпільним ім'ям стало прізвище Неумейстер.

Потім американський військовий літак, порушивши повітряні кордони Німецької Демократичної Республіки, доставив його з західнонімецького аеродрому Темпельгоф до Франкфурта. Там Майєр пройшов курс практичного використання передавачів, вивчив різні коди, методи шифровки і дешифровки та познайомився з іншими премудростями шпигунської діяльності.

Склавши «заліки», він знову повернувся на батьківщину. Перші кілька днів «шпигун» нічого не робив, перевіряючи, чи не стежать за ним «колеги» з-за кордону, і лише трохи згодом вирішив звернутися до органів безпеки. Для цього він вдався до примітивного, але не найгіршого способу — зчинив серед вулиці галас, нібито в нього витягли гроші. Його запросили до відділення управління громадської безпеки, і тоді, переконавшись, що навколо немає сторонніх осіб, він розповів про свої берлінські пригоди.

Йому наказали сидіти вдома й чекати. Майєр ждав півроку, а разом з ним і ми. Нарешті він одержав поштову листівку, підписану Сильвестром. Август Майєр розшифрував її нам. «Шеф» наказував йому забрати матеріали з тайника біля дорожнього стовпчика на дев'ятнадцятому кілометрі шосе Прага — Бероун.

Так ми затіяли гру з іноземною розвідкою. Якби я почав знайомити вас з усіма деталями цієї справи, то самих лише папірців і документів назбиралось би стільки, що, як кажуть, і возом не вивезеш.

В той день, коли до мене завітав Карличек, — всього цього, звичайно, ще не було. Але й на той час ми «підтримували зв'язок» із шпигунським центром у Західному Берліні вже більше року і крок за кроком викривали діяльність ворожої розвідки. Це був напружений і дуже небезпечний бій.

У тайнику на 19 кілометрі ми знаходили радіопередавачі різних конструкцій, вмонтовані у невеличкі чорні коробочки, цілі блоки шифрів, ключів для розшифровки тайнопису, коди, інструкції, різні хімічні препарати і гроші — плату за каїнові труди. Ми зуміли досить легко встановити радіозв'язок із станціями розвідувальних центрів. Діяти доводилось не дуже активно, щоб не викликати підозри. Але навіть при обережній роботі ми одержували все більше й більше відомостей про діяльність наших ворогів. Ми довідались про цілий ряд інших шпигунських тайників на території нашої країни, нам стали відомі імена осіб, які начиняють ці тайники секретною інформацією. Проте ми прагнули більшого: повної компрометації західноберлінського розвідувального центру і викриття кубла ворожої розвідки, так званої офіційної агентури в нашій республіці. Очолював її якийсь досвідчений і обережний чоловік, і ми терпляче чекали, доки натрапимо на його слід.

Коло звужувалось, але тут трапився випадок, який, хоча згодом і вирішив долю цієї справи, спершу здався нам не вартим уваги.

Я не припускав навіть думки, щоб Карличек на основі якихось спостережень над власним немовлям міг зробити такі висновки. Підвівшись, я відчинив двері у приймальню. Лейтенанти мого штабу — Лоубал і Трепинський — рвучко підхопились.

— Єнда тут? — запитав я у них. Мій погляд зупинився на Лоубалі, і той відповів:

— Він повернеться через сім хвилин.

Відповідь його, як завжди, була спокійною і точною, і коли б молодший лейтенант Ян Тужима не повернувся через сім хвилин, — настав би кінець світу.

— Я хотів попросити його, щоб він приготував мені каву по-турецьки і слабенький чай для Карличка.

— Гаразд, товаришу капітан.

Лоубал і Трепинський мені подобались, але вони ставились до мене якось насторожено. Очевидно, я не зумів знайти ключика до їхніх сердець, хоч протягом кількох років наполягав, аби цих старанних і сумлінних хлопців перевели до мого відділу.

З Карличком у нас були інші відносини. Я добре знав його характер: вмів підійти до нього. Щоправда, інколи мені ставало моторошно від його бурхливої, невгамовної фантазії.

Це був милий, рухливий молодик з таким відвертим обличчям і запальним характером, що, здавалося, він до самої смерті виглядатиме хлопчиськом. За товстим склом окулярів ховалися щирі фіалкові очі, які він за звичкою часто примружував, чи то захищаючись від різкого світла, чи зосереджуючись над якоюсь думкою. Проте це не допомагало йому позбутись надмірної балакучості, яка нагадувала інколи базікання.

Певний час я мав підозру, що він походить з родини Шерлока Холмса — короля детективів. Він теж з першого погляду на ціпок свого клієнта міг визначити, що дід його з материного боку — моряк із Бермудських островів. Даруйте, шановні читачі, що я торкаюсь таких дрібниць, але це характеризує мого героя; адже й геніальний Шерлок Холмс міг осоромитись в тому випадку, коли ціпок не належав клієнтові, а був щойно куплений ним. Отже, Шерлок Холмс не робив висновків з припущень, які ще не підтверджені фактами. З цього випливає, що він міг бути розумним і нерозумним, помилитися і водночас влучити в ціль. Саме цього іноді бракувало нашому Карличкові.

На жаль, дехто ще й досі вважає, що в період соціалізму разом із пережитками старого — приватниками й мародерами — слід знищити й тип так званого детектива, яким, безперечно, був Карличек. Він працював у групі старшого лейтенанта Скали, але час від часу одержував самостійні завдання. Скала ставився до цього розумно. Колись і він шанобливо схилявся перед іменами Кліфтонів, Фільо Вансеїв, Герцулів Пойретів та інших знаменитих детективів, хоч деякі фантастичні міркування Карличка були йому зовсім не до смаку. Карличек не був книжковим детективом. Такі «слідчі» за хитрою домовленістю з автором, здебільшого, не звертають уваги на всі деталі обставин, щоб потім приголомшити читача глибиною своїх спостережень. Карличек, навпаки, — висловлював свої міркування завжди, коли вважав їх вартими уваги, і тому часто говорив більше, аніж знав сам. І все ж в його висновках можна було знайти щось корисне.

Нарешті Карличек прийшов. Він з'явився на порозі без попередження. Я привітався і запросив гостя за стіл, підсунувши до нього слабко заварений чай, який він полюбляв.

— Мене привела до вас вельми серйозна справа, — почав він, енергійно, розмішуючи ложечкою цукор. — Сьогодні ми, здається, маємо суботу… Так… Минулого вівторка нам довелося познайомитись з незвичайно заокругленою людиною.

— Ви називаєте її «заокругленою»? — . перепитав я.

— Так, товаришу капітан, саме заокругленою. Люди бувають застарілі, зашкарублі, загодовані, а тому можуть бути й заокруглені.

Карличек хотів підкреслити, що людина, про яку піде мова, була слизькою й вельми обережною. Інакше кажучи, обтічною, чимось схожою на коло. Але мені здалося, що він все-таки невдало вибрав слово.

— Цьому чоловікові сорок вісім років, — продовжував він. — Хоч дату його народження можна встановити лише округло. Народився він опівночі, тому піп з дяком довго вагалися — занести його до списку хрещеників тридцять першого березня чи першого квітня. Від цього інколи може залежати й доля новонародженого. Якби, скажімо, йшлося про тридцять перше грудня або перше січня, з цим був би пов'язаний термін навчання в школі і рік служби в армії.

— А як же все-таки записали в метриці? — поцікавився я.

— Першого квітня. Вони розв'язали це питання дуже просто — кинули жереб…

Карличек підвів на мене очі і, спитавши дозволу, поклав собі в чашку ще дві грудочки цукру.

— Це єдине, що можна довідатись про нього напевне.

Я слухав розповідь Карличка з неприхованим інтересом.

— Його звати Бедржих Фієдлер, — додав він. — Зверніть увагу — прізвище пишеться через «іє». Ім'я його сина — Арнольд. Йому нещодавно минуло вісімнадцять.

— Це також «округло»?

— Ні, дата точна: він народився третього травня о пів на одинадцяту ранку під зірками Грінвіча в Англії. Мати хлопця померла в сорок третьому році, довідавшись про загибель Арнольдового батька.

— Цієї самої «заокругленої» особи?

— Атож, — схвально хитнув головою Карличек.

— Повідомлення виявилось помилковим. Воно стосувалося Бедржиха Фідлера, прізвище якого пишеться через «і». Дивуватись не доводиться, бо англійці часто не вміють вірно вимовляти навіть своє власне ім'я. Поправка надійшла пізніше. Ось так Арнольд залишився без матері. Згодом, уже в нашій країні, коли йому сповнилось вісімнадцять, він зник при загадкових обставинах.

— І про це вам розповів його батько?

— Все сталося раптово. Спершу батько не хвилювався за сина. — Арнольд Фієдлер виїхав з дому на мотоциклі тиждень тому, в суботу, серед білого дня. Після нього не залишилось жодного сліду. Нарешті сьогодні вранці патруль знайшов мотоцикл біля дорожнього стовпа на дев'ятнадцятому кілометрі по Бероунському шосе, біля відомого вам тайника. Гадаю, це має пряме відношення до вашої справи. Докази — ось тут, — Карличек постукав пальцем по своєму чолу і взявся з насолодою пити чай.

2

Такий категоричний висновок роздратував мене:

— Було б про що говорити! Залишений біля тайника мотоцикл вісімнадцятирічним телепнем! Ну, й що? Де тут зв'язок з нашою справою? Карличку, я вас не впізнаю! Раніше ви краще орієнтувалися в складних обставинах. Нам відомо трохи більше, ніж вам. І, повірте мені, жоден слід не веде до якогось хлопчиська з мотоциклом. Цей випадок не має нічого спільного з нашою справою. Вам хочеться штучно приплести до неї цей випадковий збіг обставин…

— А хіба несподіванки не пов'язані між собою? — заперечив Карличек значно спокійніше, ніж це вдавалося мені.

— Але ж ви намагаєтесь притулити горбатого до стіни, Карличку! Ви доводите те, чого не може бути. І потім, де факти?

— Вони в мене є, товаришу капітан. Я вже все обміркував, — примружився Карличек. — Погодьтеся хоч би з тим, що, коли б ви побачили той мотоцикл поблизу тайника, ви б теж не залишились спокійним.

Це я міг припустити.

— Тоді розповідайте — що ви зробили з тим мотоциклом і що вам відомо про нього?

— Ще нічого не зроблено і нічого не з'ясовано, — відповів Карличек, — окрім грубої помилки. Адже наші патрулі про тайник нічого не знали. Вони поверталися з Бероуна і, помітивши мотоцикл, зупинились на дев'ятнадцятому кілометрі так близько від стовпчика, що ледве не зачепили його дверцятами, коли вискакували з машини.

— Вони оглянули місце?

— Аякже. Їх було четверо.

— І всі у формі?

Повідомлення Карличка занепокоїло мене.

— Сподіваюсь, тайник вони не викрили?

— Ще тільки цього бракувало! — похмуро промовив Карличек, допиваючи чай. Випадок з мотоциклом непокоїв його, як і мене, але я відчував, що в його голові вже таяться інші думки.

— Вони там довго були? — запитав я.

— Цілу вічність! — відповів він. — Не менше п'ятнадцяти хвилин. Вірите — кожна хвилина їхнього перебування там коштувала мені кількох років життя.

Я розумів Карличка: адже вся цінність тайника на дев'ятнадцятому кілометрі полягала в тому, що ворожа розвідка не знала про те, що він нам відомий.

— В цей час поблизу хто-небудь проходив?

— Здається, ні. А втім, біс його знає. Поруч лише кілька хатинок…

— Це мені відомо, — перебив я.

— … захованих за деревами, — закінчив Карличек. — Найближче з них дерев'яний будиночок, пофарбований у зелений колір. Але звідти, здається, ніхто не звернув уваги ні на машину, ні на мотоцикл. Там, навпаки, нікого не було. Хоч, — повторюю ще раз, — біс його знає. По шосе часто проїжджають автомобілі…

— Це мені теж відомо.

— За нашими підрахунками щосуботи, влітку, в районі дев'ятнадцятого кілометра за хвилину проїздило п'ять-шість автомашин у обох напрямках, — незрушно продовжував Карличек. — І хто зна, які люди сиділи у кожній з них.

— Ви ж не були там присутні, — нетерпляче зауважив я, — тому розповідайте тільки про те, в чому ви переконані. Решту подробиць я з'ясую сам.

Карличек втупився поглядом у дно чашки, потім, побачивши, що вона порожня, відсунув її вбік.

— Я знаю, що патрулі хотіли дещо розпитати у навколишніх мешканців, — спокійно мовив він, — але не встигли. У них в машині була рація, і, як тільки вони повідомили в управління, що знайшли мотоцикл, ми одразу ж наказали їм негайно забиратися звідти геть.

— А мотоцикл?

— Залишився там. Звичайно, якщо його ще ніхто не забрав.

Полишити на кілька днів бездоглядний мотоцикл у районі дев'ятнадцятого кілометра, та ще й після того, як там побувала патрульна машина, — це вже було занадто. Дальший хід операції Z-58 ставився під пряму загрозу. Треба було негайно вирішувати, що робити далі.

Я підвівся.

— Зрозумійте мене, Карличку! Складність я вбачаю лише в тому, що мотоцикл стоїть у зоні дев'ятнадцятого кілометра. Я вважаю, що це просто прикра випадковість, яка не може серйозно вплинути на нашу справу, тому всі спроби робити з цього якісь висновки були б марними. Пригода з Арнольдом Фієдлером має суто кримінальний характер, і треба докласти всіх зусиль, щоб розгадати її якнайшвидше.

— Ми і так робимо все можливе, — сказав Карличек, — але наслідків поки що немає.

— Шкода. Ви займаєтесь цією справою ось уже п'ять днів і раптом приходите сюди, щоб наполохати мене. Запевняю вас, Карличку, що зацікавленість цією пригодою у мене одразу зникне, як тільки стане відомо, що з тайником на дев'ятнадцятому кілометрі нічого не сталося. Після цього я навіть зможу розгніватись на вас.

Карличек мовчки знизав плечима.

— Подзвоніть, — наказав я йому, — нехай до мене пришлють старшого патрульної машини. Перекажіть старшому лейтенантові Скалі, щоб він терміново викликав до мене цього «заокругленого» Фієдлера.

Я відчинив двері до приймальні і покликав Лоубала та Трепинського. Карличек сидів біля столу, затуливши пальцем одне вухо, щоб слова моїх розпоряджень не заважали його телефонній розмові.

— Підніміть на ноги всіх, хто причетний до справи Z-58, — звернувся я до Лоубала. — Треба зважити до найменшої дрібниці все, що може стати на перешкоді нашим задумам. Перевірте всі зв'язки, довідайтесь, чи відповідає західноберлінська станція. Дійте обережно і зробіть все це до того, як настане час передавати повідомлення.

— Слухаюсь! — відповів Лоубал.

— Зачекайте! — я повернувся до Трепинського і наказав. — Зв'яжіться по телефону з уповноваженим квадрата Д-23. Нехай він негайно вишле в район дев'ятнадцятого кілометра сумлінного і нічим не примітного працівника допоміжної охорони в цивільному одязі. Це мусить бути людина, яка вміє все помічати. Хай він там займається якоюсь справою неподалік. Що б не трапилось на шосе — він повинен залишатися осторонь.

В кількох словах я пояснив Трепинському і Лоубалу обставини, які склалися. Лоубал пішов виконувати завдання, а Трепинський залишився. Я мав дати йому додаткові розпорядження.

— Візьмете машину, одягнетесь у цивільний одяг і поїдете в район дев'ятнадцятого кілометра. Машину зупиніть, не доїжджаючи до місця пригоди. Далі йдіть пішки. Ні на кого не звертайте уваги, не кваптесь, поводьтесь спокійно. З працівником допоміжної охорони можете домовитись заздалегідь, будете з ним зустрічатися чи ні. Але, якщо мотоцикл на місці, самі охоронника не шукайте. Прогулюйтесь собі поволі, огляньте мотоцикл, сліди. Можливо, знайдете щось цікаве. На випадок, коли мотоцикла уже там немає, обов'язково викличте охоронника і про все його розпитайте. В разі трапиться щось непередбачене, дійте на власний розсуд.

— Слухаюсь! — сказав Трепинський. Я сів за письмовий стіл.

— Бедржиха Фієдлера треба розшукати, — доповідав мені Карличек про наслідки своїх телефонних розмов. — Після суботнього візиту йому тепер вистачає роботи. Очевидно, зараз він в окружній раді. Старший патрульної машини виїхав на місце якоїсь аварії. Його розшукають за кілька хвилин. У вас немає бажання до його появи поговорити про особу Бедржиха Фієдлера?

— Ви ж мені все вже розповідали про нього.

— Я тільки намагався це зробити, — уточнив Карличек. — А тепер хотів би трохи грунтовніше познайомити вас з його особою. Бедржих Фієдлер людина із значними фізичними вадами, з нікчемною, боягузливою і нещирою душею. Він лише зовні вдає з себе інтелігента. Як ви гадаєте, могла б людина з такими даними бути здатною на цілий ряд героїчних вчинків?

— Не думаю, — буркнув я.

— От і помиляєтесь, — кинув Карличек сумним голосом. — Такі люди можуть бути водночас і боягузами, і героями. Героїзм — це не властивість, а лише вчинок. Страхополох не може ствердити свою особу вчинком, а герой мусить це робити. Зверніть увагу на суть героїзму. Не можна, наприклад, вважати героєм акробата, який виступає на трапеціях під куполом цирку: він професіонал. Так само не герой і п'яничка, що намагається стрибнути під колеса поїзда. Сліпа відвага — не вияв героїзму, а лише свідчення обмеженості фантазії у людини. Героїзм виявляється тоді, коли людину штовхає на цей вчинок нездоланний внутрішній потяг, щирий і безкорисливий. Такий потяг може виникнути в душі кожної людини, ось тому не виключені обставини, за яких і боягуз може стати героєм.

Я лише глибоко зітхнув.

— Гаразд, Карличку, але навіщо ви мені розповідаєте про це? Ви хочете довести, що і цей всебічно дефективний Фієдлер може бути хоробрим, мужнім, здатним на героїчні вчинки. Але я не розумію, яке все це має значення?

— Не лише може, але й мусить, — вів своєї Карличек. — Такий природний закон людської психіки. В житті це часто зустрічається. Згадайте Ромео і Джульєтту, матір, яка кидається в полум'я, рятуючи свою дитину, — і такі випадки не поодинокі.

Я озирнувся на прочинені двері кабінету. У приймальній панувала тиша. Там самотньо сидів Гонзик Тужима, чергуючи біля телефонів. Їх у кімнаті стояло аж чотири, і всі вони якраз мовчали.

— Гаразд, — сказав я Карличкові. — Мене не цікавлять ні почуття Джульєтти, ні порухи вашого серця. У вашій душі також може виникнути певний потяг, але все це не має аж ніякісінького відношення до нашої справи.

Та Карличек був невблаганним.

— Я несу повну відповідальність за свої твердження, товаришу капітан. Мене вразили постаті Ромео і Джульєтти, але я зрозумів їх. Так само я розумію і Бедржиха Фієдлера.

— Але ж зник не він, а його син!

— Вибачайте. Він втратив свого сина не зараз, а вже давно. Це стара історія. Нічого нового тепер не сталося. Бедржих Фієдлер вийшов з сім'ї ремісників. У четвертому класі тодішньої середньої школи він провалився з кількох предметів і вимушений був залишитися на другий рік. Ще учнем Бедржих Фієдлер завжди мав з поведінки найвищу оцінку. Він ні з ким не бився, бо його всі перемагали, ні з ким не сварився. Бедржих усіх боявся. Він був страхополохом ще в школі і залишився ним на все життя. Боягузтво стало головною рисою його характеру. Отже, як бачите, для того, щоб така людина виявила в чомусь героїзм, мав статися якийсь незвичайний внутрішній поштовх.

— Згоден.

— Тоді я продовжу далі. З дитинства Бедржих Фієдлер захоплювався фотографією, тому батько влаштував його вчитися до фотографа. Учень виявився здібним. Наприкінці 1930 року він став уже службовцем магазину фотоприладів фірми Цейса. Завдяки йому магазин здобув широку славу. І ось господар магазину раптом вмирає після тривалої хвороби, залишивши чималу спадщину життєрадісній вдові.

Я на якусь мить зримо побачив перед собою цю незвичайну пару — жваву вдовицю та молодого опецькуватого службовця — і нетерпляче кивнув Карличкові головою. Але той розповів зовсім інше.

— Вдова була дуже багатою, мала красиве тіло й фотогенічне обличчя. І все ж Бедржих Фієдлер не одружився з нею. Він вирішив за краще відмовитись від своєї посади. Він залишився без роботи, маючи лише два фотоапарати, які придбав собі на виплат ще раніше. Становище його було скрутне — в країні тривала економічна криза, житла не мав, батьки вже померли. Спершу він деякий час ночував під мостом. Проте там його заскочила поліція — вони думали, що цей безробітний десь поцупив фотоапарати. Це був перший хоробрий вчинок боягузливого Бедржиха Фієдлера. Він проміняв благоустрій на злидні, однак не продався багатій жінці. Це не було виявом сильної волі, переконань чи якихось упереджень. Він діяв за внутрішнім потягом. У нього не було іншого кохання, іншої жінки.

Він діяв просто так. В цьому й полягає його помилка. Бедржих гадав, що він не піддався спокусі, але це було зовсім не так, хоч зовні все виглядало досить благородно.

— Пробачте, але хто ж захоплювався його вчинком?

— Люди не знали причин, — рішуче відповів Карличек. — Вдова поширювала плітки, ніби Фієдлер збожеволів, але цьому мало хто йняв віри. Він був в уяві земляків героєм роману, видрукуваного на сторінках журналів для жінок. Тому він незабаром став позаштатним фотокореспондентом одного з таких видань і навіть знайшлася пані, яка писала про нього роман з продовженням. Звичайно, цей твір був витвором її фантазії, нас він аніяк не цікавить… Все це створило Бедржиху Фієдлеру рекламу, а головне — він робив непогані фото, які залюбки друкували різні журнали. Він був завжди «при зброї», навчився знаходити сенсації, і згодом його зарахували у штат великого журнального концерну. Довелося його природному боягузтву і скромності зіткнутися з долею кореспондента, і він фотографував усе, що від нього вимагали.

— Карличку, мені здається, що ви тлумачите все це трохи по-своєму.

— Інакше я б не міг зробити відповідних висновків, — заспокоїв мене він. — Я розкриваю вам нутро цієї людини і, як ви потім самі побачите, дуже переконливо. Він їздив за кордон, фотографував там націстські батальйони і все, що бачив. Кілька разів під час цих виявів патріотичних почуттів його хапали за комір, розбивали фотоапарати, але він все одно привозив на батьківщину знімки, які тодішній зрадницький уряд забороняв друкувати в пресі. Про нього говорили, що це найхоробріший репортер, і навіть робили запити в парламенті. Насправді ж його спонукала до цього безмірна пристрасть до фотографії і, зокрема, до сенсаційних знімків.

— Він був членом якої-небудь політичної партії? — поцікавився я.

— Ніколи в жодній партії не перебував, — переконливо мовив Карличек. — Я сказав би, що в його особі поєднувались і народні соціалісти, і соціал-демократи, і народні демократи, і народники, одним словом, усі партії одразу. Окремою категорією для нього були лише націсти… Всім іншим він давав однакову оцінку: «Чех як чех».

Карличек відкашлявся і заявив, що у нього пересохло в горлі. Я попросив Тужиму знову приготувати чай.

— Прошу тільки міцно не заварювати, — нагадав Карличек, хоч це було зайвим: його смаки ми й так добре знали.

— Потім він здійснив ще один хоробрий вчинок. Це було схоже на стрибок у полум'я. У Бедржиха Фієдлера можна знайти багато внутрішніх поштовхів до звершення подібних вчинків. Але, оцінюючи його дії, не слід забувати, що він має необмежені почуття і часом піддається їм, не слухаючись голосу розуму. Тільки цим можна пояснити несталість його вчинків і поглядів.

Карличек примружив очі, неначе шукаючи пояснень вчинкам Фієдлера.

— Одинадцятого березня 1939 року тодішня влада республіки одержала повідомлення від своєї контррозвідки — через представника дрезденського «Абвера» Павла Тюммела — про те, що 15 березня гітлерівська армія перейде кордон Чехословацької республіки. Сьогодні це вже не становить ні для кого секрету.

— Так, — погодився я.

— А Бедржих Фієдлер знав про це ще першого березня.

— Не може бути, Карличку!

— Він сам підтверджує це.

— Напевно, він помиляється.

— Ні, він усе добре пам'ятає. Йому виказав цю таємницю працівник газети Яндера. Зараз його відшукати неможливо — газетяр десь зник у останні дні війни.

— Це для нас дуже важливо!

— Яндера був людиною добре поінформованою. Дехто стверджує, що він співробітничав з фашистами, інші, навпаки, кажуть, що німці кинули його до в'язниці. Я особисто вірю, що він повідомив Бедржиху Фієдлеру про наміри гітлерівців ще першого березня.

— Які ви маєте підстави для цього?

— Найголовніша, що Бедржих Фієдлер, незважаючи на свою фізичну слабкість і боягузтво, вже третього березня втік до Англії. Це був теж досить хоробрий вчинок. Фієдлер зважив на нього, злякавшись, що ім'я його потрапило до чорного списку націстів. Іншої причини бути не може: англійської мови він не знав, з французької ще в школі провалився на іспитах, німецької також ніколи не вчив, та й жодної копійки грошей на життя за кордоном у нього не було.

— Як же він дістався до Англії?

— Йому довелося пробиратись навколишніми шляхами — аж через Грецію. Одному йому ніколи б не вдалося впоратись із цим. Йому допоміг Яндера — непомітний службовець, а насправді — агент міжнародного масштабу.

— Вони були друзями?

— Ні, лише знайомими. Яндера приніс Фієдлерові в лабораторію якісь хімікати, розповів йому про все, не криючись, попередив його про можливу небезпеку. І Фієдлер рискнув.

— Він казав вам про це?

— Так, — хитнув головою Карличек. — Але ми не такі дурні, щоб повірити йому! Я уявляю собі це таким чином: Яндера не міг знати точної дати наступу націстів, але він, як і багато інших, не сумнівався, що це незабаром має статися. День п'ятнадцятого березня тепер пам'ятає кожний чех, і Бедржих Фієдлер міг протягом багатьох років переконувати сам себе в тому, що Яндера назвав йому саме це число. Яндера зумів зіграти на його почуттях і схилити на свій бік. Йому був конче необхідний надійний кур'єр, який би з почуття вдячності доставив і передав куди слід важливу інформацію, очевидно, усну. Якимось чином він допоміг Фієдлеру перейти кордон, і той виконав його доручення. Тепер він, звичайно, про це й чути не хоче. Заперечує, бо справа таки серйозна. А може, він настільки вдячний Яндері, що ніколи не зрадить його жодним словом.

— Гаразд, Карличку, але тоді йому краще було б взагалі не згадувати про Яндеру.

— Він не думав, що ми, ознайомившись із його характером, робитимем такі висновки. Для мене цілком достатньо й того, що Яндера повідомив Фієдлера про напад фашистів і що той навіть не поцікавився, звідки йому це відомо.

Карличек благально поглянув на Гонзика, який саме вносив склянку блідого чаю.

— Неважко уявити собі решту деталей, — продовжував він, кидаючи цукор у склянку. — Потрапивши до Англії, Бедржих Фієдлер насамперед пішов у будинок радіо, а звідти чеські редактори з дозволу членів чехословацького уряду, які також покинули батьківщину, та з дозволу англійських властей послали його до Ноттінгема, де він потім жив у одній словацькій родині. Там була секретарка, самотня жінка. Вона навчала його англійської мови; вони стали близькими друзями — адже Бедржих був самотньою людиною. Незабаром вони одружилися. Це й стало передумовою появи на світ їхнього сина Арнольда.

— Вона була словачкою?

— Стопроцентна англійка, до того ж, ще й молода. Вмерла вона, як я вам уже казав, через помилку: надійшло сумне повідомлення з фронту, і її серце не витримало. Вона й до цього перенесла кілька шоків через повітряні обстріли Герінга. Смерть дружини приголомшила Бедржиха Фієдлера, і він мимоволі відчув у собі нову хвилю героїзму. Спершу йото зарахували до народного ополчення — через свої фізичні вади він виявився непридатним до військової служби.

Та згодом Фієдлер наполіг на тому, щоб його взяли на фронт військовим фотокореспондентом і кінооператором. В цій ролі він виявився вельми корисною людиною, але й тут діяв не свідомо, а керуючись своїми внутрішніми почуттями.

Якщо б ці почуття раптово вирвались назовні, стали реальною силою, — він перетворився б на справжнього чудо-богатиря. Ця заокруглена людина брала участь у наступі й горіла щирим бажанням швидше знищити фашистські орди і повернутися до свого сина. Цієї хвилини він, нарешті, дочекався і, дозволю собі зауважити, що саме тоді вперше зіткнувся із стовпчиком на дев'ятнадцятому кілометрі.

— Як це розуміти?

— Я мав на увазі той час, коли він повертався з дивізії генерала Паттона у звільнену Прагу.

Карличек відпив ковток блідої підсолодженої водиці.

— У Празі він почав виховувати свого сина. Слід визнати, що робив це далеко не гаразд. До останньої хвилини він жертвував собою заради нього. Це знову ж таки було своєрідним героїзмом, який походив з його внутрішніх імпульсів. Таке самопожертвування він називав любов'ю. Ось, погляньте…

Карличек дістав з кишені фотографію розміром з листівку і простяг її мені.

— Це Арнольд Фієдлер. Ну, скажіть, хіба помітно, щоб цього хлопця за вісімнадцять років хоч би один раз покарали різками?

Я мовчки дивився на знімок.

Звичайно, це була не жива людина, а лише її фотографія. Я сподівався, що побачу на обличчі вираз гордовитості, самовпевненості й жорстокості. Та на мене дивилися світлі, прозорі очі юнака з густим хвилястим волоссям над високим чолом. Ніздрі його тонкого носа, здавалося, тремтіли на фотознімку; губи були міцно стулені, енергійне, вольове підборіддя, — це був красень без жодного сліду юнацької наївності. Але в його обличчі було щось бісівське! Коли б сатана захотів послати на землю одного із своїх дияволів, — щоб нашкодити людям, він надав би йому саме такого вигляду. Я знову й знову вдивлявся в цей портрет, намагаючись відшукати в ньому хоч крихту чогось хорошого, але даремно. Арнольд Фієдлер дивився в об'єктив так, наче в цю мить він найбільше ненавидів саме його.

Карличек не промовив жодного слова, аж доки я не повернув йому фото.

— Тепер ми наближаємось до суті справи, — продовжив він свою розповідь. — Коли Бедржих Фієдлер приїхав до Праги після звільнення країни від фашистів, він уже вільно розмовляв англійською мовою. Син його на п'ятдесят процентів був англійцем. Він, звичайно, прийняв наше громадянство, але було б дивним сподіватися, що батько почне відучувати сина від англійської мови. Навпаки, знання цієї мови ніколи не завадить у житті. В Англії у Бедржиха Фієдлера є друзі, він підтримує з ними зв'язки. Під час втечі у 1939 році Бедржиху Фієдлеру довелося зробити декому послугу, і хто зна, чи не переросла та послуга в постійну службу. Зараз Бедржих Фієдлер директор фотоательє з прекрасно обладнаними лабораторіями. Як і раніше, він залишається вірним своїй давній пристрасті — фотографує новобудови і краєвиди для листівок. Цим же займався і його син. Нам з вами добре відомі розвідники, які фотографують військові об'єкти. Не виключено, що і в цьому виявляється один з його «героїчних вчинків». В такому разі стане зрозумілим, чому мотоцикл залишився біля стовпчика — адже водій не знав про те, що нам відоме місцезнаходження тайника.

— Все це добре, Карличку, — вимовив я без будь-якого натхнення. — Але мені здається, що після такої довгої розповіді ви зробили помилкові висновки.

— О ні! — посміхнувся він. — Мені не вистачало лише конкретних підтверджень. З цією метою я й завітав учора ввечері до фотоательє. Передивився там деякі речі і зазирнув також до шафи. Я не дуже знаюся на фотосправі, але мою увагу привернув один пристрій, що нагадує апарат для перегляду мікроплівок.

— Годі, Карличку! Хіба ви раніше бачили коли-небудь такий апарат?

— Бачив. В американському кінофільмі. Товариш Скала мене також запитував, чи не було там піратської мітки, але, коли знайшовся мотоцикл, він перестав глузувати.

Я почув з приймальної чиїсь кроки і озирнувся. Це був Лоубал. Я кивнув йому головою. Можливо, у нього є якесь важливе повідомлення. Карличек також дивився на нього з нетерпінням. Та з обличчя Лоубала важко було довідатись про зміст новини.

— Доповідаю, — почав він спокійним голосом, — поки що не виявлено жодного порушення у проведенні нашої операції. Вчора, у п'ятницю, о вісімнадцятій годині шість хвилин в зоні дев'ятнадцятого кілометра проїздив наш спеціальний патруль в напрямку Бероун—Прага. Мотоцикла він не помітив.

Жодного порушення? Прекрасно! Я полегшено зітхнув. Це підтверджувало мою думку про те, що стався лише звичайний збіг обставин.

— Дякую. Всім залишатися напоготові.

— Варто звернути увагу на те, — втрутився в розмову Карличек, — що Арнольд Фієдлер їхав зовсім не туди, де потім спинився.

— Як накажете вас розуміти?

Карличек солодко посміхнувся, і мені чомусь пригадався його пересолоджений чай.

— Я ще не закінчив своєї розповіді. У Бедржиха Фієдлера є дача за тридцять кілометрів від Праги. Поряд з Бецешовським шосе. Саме туди поїхав минулої суботи його син. Завдяки тому, що недавні дощі розквасили землю, залишилися виразні сліди від мотоцикла. По них видно, що він доїхав до дачі і зупинився там. Але в той же час мотоцикл, з невідомих причин, чомусь знаходиться в іншому місці. Ми й самі дивуємось, товаришу капітан, як це могло статися.

— Не бачу ніякої дивини! Він побував на дачі, потім кудись поїхав і, нарешті, дістався до дев'ятнадцятого кілометра.

— Схоже на це. Але на тій дачі щось трапилось. — Карличек почав крутитися на стільці, неначе це його тішило. — У вівторок місцевим органам поліції повідомили, буцімто на дачу проліз невідомий злодій. Бедржиха Фієдлера, як господаря, негайно викликали туди. Довелося там побувати і нам, бо то наш район.

— Його сина у вівторок вже не було?

— Так, — підтвердив Карличек. — Старий Фієдлер ублагав нас, щоб ми допомогли йому розшукати сина, але ми ніде не могли його знайти. Він дуже хвилювався. Сам він не виїздив на дачу вже майже два роки. Вона була у повному розпорядженні сина. Тому, коли в старого запитали, що ж украдено з будинку, він потрапив у неприємне становище, а потім, нарешті, заявив, що в ньому, навпаки, стало більше речей.

— Що?! Після того, як будинок обікрали?

— Ні. Він просто невдало висловився. Арнольд умеблював будинок по-своєму. Купив, зокрема, домашній бар, м'які шкіряні крісла, велику шафу для одягу тощо. Будинок красивий, просторий, зовсім не схожий на звичайну хату. Тільки тепер шафа стоїть розкрита, на підлозі валяються скалки битих пляшок з-під лікеру, крісла розпороті ножем. Товариш старший лейтенант Скала весь час скрушно хитав головою, коли ми оглядали кімнату. Там залишилося багато цінних речей, які, безперечно, зацікавили б злодія. Виходить, що невідомий відвідав будинок лише для того, щоб усе знищити в ньому.

— Це помста чи звичайнісіньке хуліганство?

Карличек зітхнув, нахилився над столом і сказав:

— Відвідувач щось похапливо шукав. Знайшов чи ні — невідомо, але із зненавистю розтоптав ситечко для чайника.

Я не відповів нічого, лише постукав пальцями по столу. Розтоптане ситечко для чаю, очевидно, дратувало Карличка над усе.

3

Єдине, що я міг закинути своїм працівникам, — це недогляд із тим злощасним мотоциклом, який зупинився на дев'ятнадцятому кілометрі учора ввечері, вночі або сьогодні вранці.

— Вдалося довідатись, що вкрав злодій? — запитав я.

— Ні, я ж уже говорив, — відповів Карличек.

— Але ж це першочергове завдання: Лише розв'язавши його, можна взнати, чи закінчилася спроба злодія успішно, чи він ламав меблі, розлючений невдачею? Не виключено, що там взагалі нікого не було, а скоїлось щось інше.

Карличек нагадав, що є два чи три свідки, які бачили в суботу ввечері світло у вікнах будинку і чули галас та спів на дачі Фієдлера. Схоже на те, що там навіть горіло вогнище. Інший місцевий житель стверджує, що в будинку було людно і недільного вечора. Але він до будинку не наближався і тому вичерпної інформації дати не може. Отже, відповісти на запитання — чи був там Арнольд — ніхто із свідків неспроможний.

Що за компанія збиралася на дачі? Безперечно, Арнольдові друзі. Та про них поки що також нічого невідомо: хлопець не розповідав батькові про своє особисте життя. Щоправда, можна було довідатись про деяких його колишніх друзів, а через них встановити особи теперішніх. Цим збирався зайнятись старший лейтенант Скала.

— Всі колишні друзі Арнольда — хулігани, — охарактеризував їх Карличек. — Останнім часом вони зустрічалися з ним дуже рідко, хоч в цьому ніякої заслуги Арнольдового батька немає. Що ж стосується минулої суботи й неділі, у них повне алібі — вони на дачі не були.

Значить, злодієм, що проліз на дачу, був хтось невідомий або людина, яку знав лише Арнольд Фієдлер. Злочин було вчинено в ніч з неділі на понеділок або в ніч з понеділка на вівторок. А точніше — на протязі однієї доби.

Карличек поклав в основу своїх тверджень антидержавну діяльність Фієдлерів і будував усі свої припущення, виходячи з цього. Отже, для того, щоб погодитись з його висновками або відкинути їх, я мусив серйозно зайнятися цією справою.

— Ви хочете щось додати? — запитав я.

— Ні, це все, — відповів Карличек. — У протоколах мої міркування не зазначені, тому старший лейтенант Скала порадив мені викласти їх вам особисто. Я так і зробив і тепер можу йти за куліси, або точніше — додому обідати. Щось я сьогодні відчуваю шалений апетит.

Мені також кортіло закінчити раніше службові справи, бо я мав запрошення на суботній обід. Але зараз доводилось забувати про запрошення — висновки Карличка вимагали дії.

— Ну що ж, бажаю вам приємного апетиту, — похмуро кинув я йому вслід.

Я розіклав перед собою топографічну карту району дев'ятнадцятого кілометра. Карличек міг би мені точно вказати місце, де стояв мотоцикл, але я забув попросити його про це. Доведеться чекати старшого патрульної машини. Без особливого задоволення я зняв трубку телефону і вибачився перед господарями, які запросили мене на обід. Кілька хвилин сидів на самоті й чекав. Нарешті Гонзик Тужима зазирнув у кабінет і доповів, що прибув лейтенант Зеднарж, старший патрульної машини. Слідом за ним зайшов ставний молодик у формі, із сірими спокійними очима.

— Як тільки ми пересвідчились у тому, що номер мотоцикла саме такий, як нам назвали, ми повідомили про це радіотелефоном в управління, — доповідав він. — За кілька хвилин після цього нам наказали залишити те місце.

Він не знав, чим це було викликано, але, як і слід, ні про що не розпитував. Очевидно, вважав, що в пошуках було допущено якусь помилку.

Я не розкривав перед ним суті справи.

— О котрій годині ви там зупинились?

— О сьомій п'ятнадцять.

— А в якому положенні стояв мотоцикл? Він до цього їхав з Праги в Бероун чи навпаки?

Відповісти на це запитання лейтенант не міг. Він сказав, що вони, звичайно, могли б відшукати якісь сліди, проте їм не дозволили цього робити. Вони лише звернули увагу на те, що мотор і гума на мотоциклі вже встигли охолонути, а на сидінні блищали краплинки роси.

Водій залишив мотоцикл десь між вісімнадцятою годиною вечора і сьомою годиною ранку. Уточнити час нам допоможуть метеорологи — вони скажуть, коли випала роса, а інші фахівці визначать, за скільки годин може повністю охолонути розігрітий мотор мотоцикла. Трепинський, напевно, також звернув увагу на якісь непримітні ознаки. Треба допомогти загону Скали швидше розв'язати цю справу, надто вже дивною виявлялась вона.

Ми з лейтенантом Зеднаржем схилилися над картою.

Бероунське шосе збігало від Праги до дев'ятнадцятого кілометра звивистою стрічкою, обрамленою листяним лісом. Далі дорога йшла прямо, але все ще з деяким ухилом. Стовпчик з позначкою дев'ятнадцятого кілометра знаходився поблизу останньої звивини дороги. Цей звичайний гранітний стовпчик, заввишки в один метр, обмазаний вапном, стояв з лівого боку шосе, якщо їхати з Праги. Неподалік від нього росло високе дерево. Між деревом та стовпчиком і було обладнано тайник, прикритий зверху пласким каменем. Це місце добре проглядалось з усіх боків.

Поблизу є кілька інших доріг. Одна з них — польовий грейдер — звертає від шосе ліворуч десь кроків за п'ятнадцять від дев'ятнадцятого кілометра. Вона перетинає залізницю і тягнеться перпендикулярно до лісу. Прямо з шосе видно переїзд із смугастими шлагбаумами і поруч з ним — червоні будівлі залізничників. Перед нами, ближче до шосе, розкидано кілька маленьких будиночків, які різняться між собою лише своїм потворством. Стоять вони тут ще з допотопних часів, і цим уже все сказано.

Саме на цьому польовому грейдері, поблизу шосе, і стояв мотоцикл, звернувши з головної дороги, аби не заважати рухові транспорту. Він міг опинитись тут, прямуючи і з Бероуна, і з Праги. Переднє колесо було повернене в бік залізниці.

Тепер уявіть собі приблизно рівносторонній трикутник. Одним його кутом є стовпчик дев'ятнадцятого кілометра, другим — мотоцикл і третім — місце пересічення грейдера з шосе. Відстань між кожним кутом дорівнює приблизно п'ятнадцятьом крокам. Ось і все, що нам відомо.

Я подякував лейтенанту Зеднаржеві за інформацію і відпустив його. У приймальній Гонзик Тужима торохтів каструлями й ложками. Його чергування закінчувалось аж увечері. Справа Z-58 вимагала цілодобової вахти: це давало змогу швидко зв'язатися з кожним із нас у будь-який час.

Я міряв кроками кабінет, розмірковуючи над подіями останніх годин, коли Гонзик Тужима і Лоубал доповіли мені про нових відвідувачів.

Прийшов мій давній знайомий старший лейтенант Скала. Він привів із собою Бедржиха Фієдлера.

4

Скала був досвідченим криміналістом і веселим хлопцем. Цього разу він мав похмурий вигляд — був незадоволений Бедржихом Фієдлером.

— Вибачайте, що ми такпізно, — почав він. — В цьому винен пан Фієдлер. І де це ви бігали? — звернувся Скала до нього. — Вас же попередили, щоб ви сиділи вдома. Невже ми маємо піклуватися про долю вашого сина більше, ніж ви?

Бедржих Фієдлер зніяковіло мовчав.

— … У мене… було багато роботи, — вимовив він нарешті.

Потім окинув поглядом Скалу, мене і всю кімнату. Стеля в кабінеті була занадто високою, щоб підводити на неї очі, і Бедржих Фієдлер вирішив, що найкраще — втупитись у підлогу.

— Сьогодні ж субота…

Це була незвичайна людина. Глянувши на Бедржиха Фієдлера, я був вимушений визнати, що Карличек описав його досить точно, зумівши навіть зазирнути в його «зморщену» душу. Щодо «заокругленості» Карличек дещо перебільшив — він намалював його портрет як карикатурист.

Бедржих Фієдлер був невисокий чоловічок, але пригніченість і страх робили його ще нижчим. Здавалося, він ні за що в світі не наважився б випростатися на весь свій зріст. З першого ж погляду ця затуркана істота з густим, але вже сивим волоссям викликала співчуття.

Я запропонував йому сісти, і, коли він попрямував до стільця, мені кинулась у вічі його хода: рухався м'якими, обережними кроками, немов котився на невидимих коліщатах, а увесь його тулуб, плечі, руки й голова залишалися нерухомими. Немов плив за течією ріки. Потім таким же неприродним рухом підвів на мене свої карі, досить красиві округлені очі. В них світилася полохлива надія на те, що я заступлюся за нього перед Скалою, якого він примусив так довго розшукувати себе. А обличчя у Скали було й справді суворим.

— Я сказав пану Фієдлеру, — кинув він, — що знахідка мотоцикла — це вже успіх, але він залишився байдужим до мого повідомлення.

Звичайно, Скала гнівався не лише на Бедржиха Фієдлера. Адже цей так званий «успіх» не додавав нічого до таємниці зникнення Арнольда, а, навпаки, ще більше заплутував справу.

— Я боюся, щоб з ним не трапилось чогось гіршого, — сказав Бедржих Фієдлер плаксивим голосом.

Скала роздратовано стенув плечима.

— Пане Фієдлер, — спокійно промовив я. — Коли б стався якийсь нещасний випадок, нам би про нього вже було відомо. А потім, які у вас є підстави гадати, що з сином щось трапилось. Може, він просто загуляв з товаришами?

Бедржих Фієдлер трохи помовчав, усвідомлюючи зміст мого запитання, а потім відповів:

— Ось уже кілька років я не маю спокою через нього. Ми про це вже говорили з паном… — він кинув короткий несміливий погляд на Скалу. — Хлопець зовсім відбився від рук. Треба було його краще виховувати, але відсутність матері, самі знаєте… А я любив його, все пробачав. Потім кинувся, та вже було пізно. Вихователь з мене виявився нікудишній. Ніде правди діти.

— Пане Фієдлер, ви не прищеплювали йому помилкових уявлень про життя на Заході? Можливо, навіть мимоволі. Ви ж дома розмовляли з ним по-англійськи. Хлопець, напевно, розпитував у вас про свою матір. Ваше життя досить багате на різні події і, безумовно, цікавило його, а ви, очевидно, розповідали сину про себе…

Бедржих Фієдлер похилив голову.

— Помилкові уявлення? — повторив він. — Навіть гірше… Я аж здивувався, коли якось заговорив з ним про це… Я добре розумію сучасне життя, однак часто згадував і минуле, не усвідомлюючи того, що… — він урвав розповідь, шукаючи потрібне слово, — … що цим я псую Арнольда, підрубую коріння… — Бедржих Фієдлер жалібно поморщився. — Я робив це ненавмисне. У мене таке минуле, що про нього мимоволі згадуєш. Я був у Англії в роки війни, але з цією країною в мене пов'язане все — найбільше щастя і найважче горе… — На обличчі старого з'явився вираз сентиментальності. — Арнольд, наша дитина… щоразу нагадував мені про ті дні. Хіба в цьому є щось дивне?.. Він був для мене уособленням минулого. Його мати залишилася там назавжди… Я говорив йому про неї… Хіба я міг не робити цього? Розповідав йому, що вона була красивою, культурною жінкою, гідною поваги. Описував наше життя з нею і, можливо, справді пробуджував цим якісь почуття або, як ви кажете, «помилкові уявлення», бажання потрапити до Англії і, при нагоді, залишитися там. Ви ж знаєте, що…

Фієдлер говорив весь час тихо, поволі, але зараз у нього неначе підкотився до горла клубок, і він замовк.

— А не здається вам, — втрутився в розмову Скала, — що ви занадто вихваляли перед ним життя на Заході?

— Я не хотів цього…

— Яке б це не було суспільство, але людині, що пізнала там щастя, воно назавжди залишиться любим, — зауважив я. — А. хіба тут, у нашій країні, ви ніколи не відчували повного спокою?

— Ні, не відчував, — признався Бедржих Фієдлер. — Коли б я в Англії не зустрів своєї дружини…

— Ось це і могло бути передумовою тих помилкових уявлень, пане Фієдлер. У нас люди безслідно не зникають. Як ви вважаєте — міг ваш син втекти за кордон?

Він невпевнено знизав плечима.

— Швидше з ним щось сталося на дачі. Це не була звичайна крадіжка, там щось скоїлось, і тільки богу відомо, хто сидів на тому мотоциклі…

Скала знову не втримався.

— Облишимо про це. Все, що трапилось на дачі, ми незабаром з'ясуємо. Давайте краще поговоримо про те, чи не підбурили ви хлопця своїми розповідями на гірші вчинки. Роки, проведені в Англії, ви вважаєте райськими. Ми припускаємо, що хоч не навмисне, але ви виховували свого сина не так, як всі. Не обмежували його в коштах, давали повну волю, робили з хлопця гультяя і марнотрата. Ви купили йому мотоцикл, віддали в повне розпорядження дачу. А його робота у фотоательє була звичайнісіньким обманом. За нього працювали інші, зокрема й ви. Не здається вам, що за таких обставин ваш син почував себе англійським лордом, який має власний палац і пузатого лакея, в ролі якого виступали ви. Я навіть не знаю, чи могли б ви бути іншим по відношенню до нього?

Скала обернувся до мене.

— Арнольд Фієдлер не робив сам карних злочинів, але поводив себе так, що одного разу потрапив у супроводі своїх компаньйонів до міського відділення громадської безпеки. Туди ж викликали і його батька.

— Так, — сумно підтвердив Бедржих Фієдлер.

— Це зробили для того, щоб спробувати переконати Арнольда Фієдлера в тому, що йому вже пора задуматись над життям. Здається, він останнім часом витрачав значно більше грошей, ніж міг заробляти. Пан Фієдлер відчував, що синок котиться по похилій площині, але все одно захищав його і цим ще більше псував справу. Ось тому він тепер так тривожиться за нього.

— У всьому винен я сам, — сказав Фієдлер і згорбився так, що й справді став схожим на круглий м'яч.

— У вас є в Англії друзі? — запитав я.

— Є добрі знайомі.

Я поцікавився, чи не знаходили в кімнаті Арнольда або в фотоательє якихось речей, що могли б хоч частково пояснити причину його зникнення. Скала відповів, що ні. Про апарат для перегляду мікроплівок — якщо він взагалі існував — говорити в присутності Фієдлера я не хотів. Бедржих Фієдлер пояснив, що раніше в його житті все йшло спокійно, і ця звістка про крадіжку на дачі вразила його мов грім з ясного неба.

— Досить, пане Фієдлер, — зупинив я його. — Про ваші родинні відносини ви розповіли нам досить докладно. Але, знайшовши мотоцикл, ми змушені підійти до цієї справи по-іншому. Мусимо діяти.

— По-іншому? — повторив він.

Можливо, Фієдлер збагнув, що я маю на увазі, а може, й ні. Втім, це не мало значення.

— Нам треба ще раз оглянути вашу квартиру і фотоательє, негайно, без зайвих зволікань. Ви не заперечуєте?

— Будь ласка, якщо це треба…

— Так, не гаючи жодної хвилини.

Я подав знак Скалі.

— Пан Фієдлер люб'язно погоджується дати вам свої ключі від квартири і ательє. Домовтесь з лейтенантом у приймальній.

— В ательє працюють, — зауважив Фієдлер, слухняно виймаючи з кишені ключі. — Там чекають оцих негативів, — вказав він на апарат, який висів у нього на шиї. — Нам замовили зробити на сьогодні знімки молодого подружжя.

— Віддайте свій апарат товаришеві старшому лейтенанту. Він передасть його разом із плівкою працівникам ательє. А самі побудете тут: у мене є до вас ще кілька запитань.

Скала вийшов з апаратом і низкою ключів. Його і Лоубала не треба було вчити, як діяти далі. Я лише сказав Скалі, щоб він узяв з собою Карличка. Мої люди добре зналися на апаратурі для перегляду мікроплівок, і він мав показати їм, який саме апарат викликав підозру.

— Я попросив би вас згадати адреси ваших зарубіжних друзів, пане Фієдлер, — продовжив я розмову.

— На жаль, зі мною немає блокнота, — похмуро відповів він. — Більшість імен я міг би вам назвати, а от адреси переплутаю. У мене були хороші знайомі в Ноттінгемі, та й в інших містах… ще з часів війни та днів окупації… Відтоді дехто з них переселився, інші просто не відповідають, кілька чоловік померло. Це треба перевірити. У мене дома на телефонному столику лежить блокнот, в якому всі їхні адреси записано.

— Ваш син мав доступ до цих записів?

— Так, і до моєї особистої кореспонденції теж. Я зберігаю всі листи в шухляді стола.

— А з громадянином Яндерою, який допоміг вам виїхати до Англії у тридцять дев'ятому, ви ще підгримуєте зв'язки?

Фієдлер підвів на мене здивований погляд.

— Він не допомагав мені. Я вже про це говорив. Відтоді я з ним не бачився і навіть нічого не чув про нього.

— Ви згадали його ім'я заради власної безпеки?

— Я… власне кажучи, так, але… Знаєте, у мене в думках такий хаос… Той пан в окулярах розпитував мене про нього, та, повірте мені, я нічого не знаю про Яндеру. Просто розповідав про своє минуле і назвав його прізвище, йшлося про те, що мене заздалегідь повідомили про напад на нашу республіку, і тоді виникло питання, хто саме повідомив…

— Ваша втеча до Англії була вчинком, гідним подиву.

— Я тікав не до Англії, — втомлено мовив Фієдлер, — я тікав абикуди. У мене була одна мета — втекти. Це була важка подорож. Я не раз думав, що помру з голоду, що мене доконає втома і відчай… Як я витримав усе — навіть не знаю. Мене взяли на корабель палубним матросом…

Як правило, люди вдаються до антидержавної діяльності не через свої ідейні переконання, а заради власного зиску. В цьому відношенні Бедржих Фієдлер був незвичайним винятком. Проте я ніяк не міг запідозрити його сина Арнольда в тому, що він почав займатися цією справою з ідейних чи якихось інших внутрішніх переконань. Про це свідчила навіть його фотографія.

— З якого часу у вас ця дача, пане Фієдлер? — запитав я.

— Дача в мене вже давно, — спокійно відповів він. — Ще з сорок п'ятого року. Я купив її майже задарма. Трохи грошей привіз з Англії, решту заробив тут на німецьких фотоапаратах. Американці полювали за ними, немов навіжеиі, а я вмів діставати їх. Ця дача спершу належала єврейському торговцеві, потім у неї переселився якийсь німецький спекулянт. Згодом він утік, і народна влада продала дачу мені, тому що її довоєнний власник загинув разом із своєю родиною в Освєнцімі. Я дбав про те, щоб Арнольд бував частіше на свіжому повітрі. Він у мене хлопець непокірний, дуже часто бешкетував, і жодна вихователька не могла утриматись біля нього…

— Ви завжди виконували його бажання й примхи?

— Так. Ні в чому не відмовляв.

— А він з роками ставав усе гіршим.

— Звичайно. І в цьому я винен сам.

— Ви не обмежували його у фінансовому відношенні?

— Я йшов на все, аби лише він…

— Розумію. Він ніколи не заощадив би грошей на мотоцикл сам?

Бедржихові Фієдлеру було важко говорити про це. З хвилину тривала мовчанка.

— Спочатку у нього був велосипед, потім веломото… Йому ще не минуло вісімнадцяти, і він не міг одержати прав на водіння.

— Тому певний час їздив на своїй «Яві» без прав?

— Їздив, — підтвердив Фієдлер.

— А дачу повністю прибрав до своїх рук та витурив вас звідти?

— Він не терпів моєї присутності там. Хоч це мені не заважало, адже я…

— Ви фінансували всі його витрати?

— Дещо він і сам заробляв у фотоательє, — відповів Фієдлер, не приховуючи свого занепокоєння цим допитом.

— Якщо висловлюватись точніше, пане Фієдлер, йому дещо виплачували. Чи не так?

— Ваша правда, — безпомічно хитнув головою він.

— Як ви гадаєте: синові вистачало цього мізерного заробітку і вашої фінансової допомоги на те життя, яке він вів?

Брови Фієдлера поповзли вгору, а в очах майнув острах. Кутики тремтячих губ заокруглились, і коли він, нарешті, вичавив слово, я визнав правоту Карличкової теорії про героїзм боягузів.

— Ні! — кинув він рішуче. — Йому не могло вистачати цих грошей. Я помічав, що він живе на широку ногу: купив собі дорогий золотий годинник. Одного разу я побачив у нього золоту шпильку з діамантом — нібито подарунок якоїсь жінки. Іншого разу він прийшов додому в дорогому костюмі, згодом приніс шкіряну спецівку мотоцикліста. Коли я запитував, за які гроші все це купується, він лише посміхався. Тому я весь час і боявся, що все це може закінчитись трагічно. Він любив фотосправу і купив собі дорогу камеру, але нею користувався тільки тоді, коли в нього був настрій. Більшість часу вона припадала пилом. Коли знайдете його, пане, — Фієдлер простяг перед собою руки, — то покарайте шибеника. Йому вже вісімнадцять, легенька кара не завадить хлопцеві, а, навпаки, піде на користь, бо в мене вже сил не вистачає… Нехай він зрозуміє, що передчасно одержав від життя більше, ніж заслужив…

Слова Фієдлера, безперечно, були виявом «внутрішнього героїзму» — адже вперше за вісімнадцять років батько виліз з багна сліпої любові і почав мислити й діяти, підкоряючись іншому почуттю.

— У вас на квартирі нічого не зникло після втечі Арнольда? — запитав я, не реагуючи на це.

Він опустив руки, заспокоївся і сумно відповів:

— Я вже говорив: нічого, крім мотоцикла і шкіряного костюма. Ну, звичайно, він мав якісь там дрібниці в кишенях.

— Як ви гадаєте: не міг він податись у далеку подорож?

— Не думаю. Точно не знаю, але не думаю. Інколи він возив на дачу у багажнику багато всіляких речей. Що саме — продукти харчування чи щось інше — не знаю, бо він мені про це ніколи не говорив.

— Ви бачили, як він виїздив з двору минулої суботи?

— Бачив, з вікна ательє. Він вийшов з дому і ніде не затримувався. Було вже близько дев'ятої, я саме збирався вирушити з тим фотоапаратом, який ви бачили…

— Хто ще чув або бачив, як він виїздив?

— Не знаю. Той пан в окулярах уже запитував мене. Мешканці будинку вимагали, щоб він не заводив мотоцикла у дворі. Тому він завжди виводив його на вулицю і там запускав мотор. Арнольда могла бачити хіба що наша працівниця, яка приймає замовлення. Двері її конторки виходять прямо на вулицю. Але вона не звернула на це жодної уваги. Двері засклені лише зверху, і, коли вона сидить за столом, їй не видно вулиці. Арнольд виводить мотоцикл через ворота, а вони далеченько від конторки… Гуркіт мотоцикла вона могла почути, але ж навколо їздить так багато машин…

— Ви можете підтвердити, що ваш син поїхав саме на дачу, а не в якесь інше місце?

— Ні, не можу, хоч він їздив туди щосуботи, з весни і аж до осені.

— Ви можете довести, що він їздив лише на дачу?

Бедржих Фієдлер замислився.

— Я йому вірив…

— Він возив кого-небудь на задньому сидінні?

— Бачити мені не доводилось, а сам він мені не казав. Останнім часом ми жили з ним, наче чужі. Я боявся, що він робить щось таке, з чим мусить критися від мене…

— Коли він повертався після суботніх прогулянок?

— Коли повертався? В неділю. Увечері або вночі. Я не пригадую жодного випадку, щоб він затримався до понеділка… або на кілька днів. Звичайно, він бував на дачі не сам… не кожний має таку волю, як він. Але вони в неділю ввечері роз'їжджалися, а потім, коли треба, він їхав туди знову…

— Схоже на те, пане Фієдлер, ніби ви переконані в тому, що він їздив лише на дачу.

— Ні, — важко зітхнув Фієдлер. — На жаль, не переконаний. Він часто їздив кудись і серед тижня. Куди саме — не знаю. Не думайте, що Арнольд весь час бив байдики. Траплялося, що на тому ж мотоциклі йому доводилось виконувати доручення нашого ательє. Це був меткий і кмітливий хлопець. Проте не любив, щоб ним командували… Інколи працював цілий день, а було й так, що гуляв цілу ніч і повертався додому лише виспатись…

Пізніше я довідався (це було зазначено в протоколі, якого я ще не бачив), що в суботу рано поблизу дачі Фієдлера пройшов невеликий дощ, і на піску біля будинку збереглися сліди мотоцикла. Отже, цілком можливо, що Арнольд Фієдлер був там у суботу. Сліди залишалися й після того, як надворі просохло, аж доки їх не затоптали люди. Однак хоч би приблизно встановити, коли саме Арнольд виїхав з дачі, було неможливо.

— Чи повернувся він до Праги, невідомо, — сказав Фієдлер. — Панове зламали потім замок від гаража, — у мене не було ключів, — і мотоцикла там не виявилось. Нічого особливого вони там не знайшли, хоч і не обмовились про це жодним словом…

Я сів за друкарську машинку і написав, що Бедржих Фієдлер, задовольняючи наше прохання, дозволяє органам безпеки зробити обшук у себе на квартирі і в фотоательє з метою з'ясування причин зникнення його сина Арнольда. Це не зовсім відповідало канонам законодавства, але поступливий батько підписав заяву без будь-яких заперечень. Здавалось, він навіть не знає, в чому полягає різниця між нашим управлінням і міським відділенням громадської безпеки. А коли це так, то переконувати його не було потреби. Не виключено, що випадок з його сином, який зараз вважається карним, виявиться антидержавним злочином.

— Як ви проводите суботні дні, пане Фієдлер? — поцікавився я, покінчивши з паперами.

— Щосуботи зранку ми завжди фотографуємо наречених, — довірливо відповів він. — Потім плівку треба передати для обробки в ательє. Як бачите, цей весь день у нас вщерть завантажений. Я роблю лише коротку перерву на обід. Після цього ми з готовими знімками поспішаємо до замовників, аби ще застати їх за весільними столами. Це вважається так званий поквартирний обхід, і артіль додатково оплачує за нього. Частину фотознімків ми залишаємо у загсі, і, одержуючи посвідчення про шлюб, люди купують їх там. Як складуться обставини сьогодні — не знаю.

— Де ви обідаєте?

— В ресторані. Біля ательє. Там трохи й відпочиваю.

— Ви підете туди сьогодні?

— Сьогодні, мабуть, ні… Я вам буду потрібний?

Я посміхнувся.

— Ви не можете бути непотрібним. Проте поспішайте до свого ресторану. Зараз уже пізно, але, сподіваюсь, для вас там дещо залишилось.

— Мене там знають…

Він був наївним, мов дитина, цей батько, гідний покарання й співчуття.

— От і добре. Ідіть поїжте, а потім трохи зачекайте. Вас знайде там наш працівник. Він скаже, що робити далі. Можливо, у мене виникнуть до вас ще якісь запитання. Ви мене зрозуміли?

— Так, — зніяковіло хитнув він головою. — Я буду чекати.

— Гаразд. У вестибюлі вам доведеться трохи затриматись біля вартового, поки я йому подзвоню. У вас ще немає перепустки, і він, звичайно, вас не випустить.

Бедржих Фієдлер знесилено підвівся, не знаючи, що йому робити — дякувати мені, прощатися чи заперечувати, і вирішив за краще промовчати.

Коли Фієдлер залишив кабінет, я підняв телефонну трубку:

— Негайно виділіть працівника для нагляду за людиною, яка зараз вийде з нашого будинку. Стежте за нею, доки не буде іншого наказу. Якщо ця людина помітить, що за нею стежать, відразу ж повідомте мене. Передавайте інформацію про кожний її крок. Прізвище — Фієдлер, ім'я — Бедржих.

Бедржих Фієдлер, безперечно, знав про свого сина значно більше, ніж розповів.

Стежити за Арнольдом ми не могли, тому встановили нагляд за його батьком. Мене цікавило одно — має випадок з Арнольдом Фієдлером якесь відношення до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі чи ні.

Я чекав відомостей від Трепинського, сподіваючись почути щось важливе й нове. Нестерпно хотілося їсти. Про смажену гуску, яка чекала на мене у знайомих, я вже й не мріяв, — вийшов у приймальню і попросив Гонзика Тужиму, щоб він приніс мені з автомата п'ять бутербродів і пачку сигарет.

Але, побачивши перед собою бутерброди, я не відразу взявся за них. Раптово виникла ідея, яка чимдалі видавалася значнішою. Одначе дозвіл на це треба було просити в полковника. Якщо я звернуся до нього зараз, він порадить перш за все перевірити, що зробили слідчі громадської безпеки. Цим я міг би зайнятись і сам. Скільки часу піде на це?

Доведеться пожертвувати суботнім вечором і недільним днем, бо далі вже зволікати не можна. Отже, в понеділок зранку я йду до полковника.

Тепер можна було поласувати й бутербродами. Щойно я взяв одного з них, як до кабінету ввійшов Трепинський.

— Завдання виконано, — промовив він. — Район дев'ятнадцятого кілометра обстежено, знайдено ключ від мотоцикла.

Трепинський поклав на стіл ключ, обережно загорнутий у аркушик паперу, потім спокійно розгорнув папір і сказав:

— Треба віднести до лабораторії, мені здається, що на ньому залишилися сліди крові.

5

Події набували гостроти. Знайдено ключ, а на ньому сліди крові!

— Це цікаво, — сказав я і, уважно придивившись, помітив червону цяточку в поздовжньому жолобку ключа.

— Він був весь у крові, — вів далі Трепинський, показуючи мені на темні плями на сірому металі, — але хтось його обмив.

— Ви гадаєте, що це кров? — запитав я.

— Так, — відповів він з незрушним виразом обличчя, — за даних обставин краще вважати, що це кров.

Він мав рацію.

— Тоді пошліть ключ в лабораторію. Лист нехай підготує Лоубал, а решту зробить Гонзик.

Про якусь травму мотоцикліста не могло бути й мови. Сліди на ключі давні, адже мотоцикл разом з водієм зник уже майже тиждень тому. Все це наштовхувало Трепинського на думку, що з Арнольдом Фієдлером, безперечно, скоїлось лихо ще тиждень тому. Отже, в район дев'ятнадцятого кілометра на його мотоциклі приїхав хтось інший. Цей невідомий квапливо вийняв ключ і викинув геть.

У приймальні застукотіла друкарська машинка, і Трепинський знову повернувся до кабінету.

— Я не пригнав мотоцикла, — продовжив він свою розповідь, — тому що в баку немає жодної краплини бензину.

— Скінчився, чи хтось вилив?

Трепинський махнув рукою, даючи зрозуміти, що я поспішаю із своїми запитаннями.

— Скінчився. Якби його виливали або переливали в іншу машину, залишилися б сліди. Злодій навіть не думав би їх приховувати. Мені здається, що мотоцикл покинули саме через те, що скінчилося пальне.

— Це випадково сталося на дев'ятнадцятому кілометрі?

— Ця випадковість дуже неприємна.

— Будь-яка випадковість має передумову, — процитував я Карличка.

— Цілком імовірно. Коли б пригода трапилась за півкілометра далі, вона б нас не цікавила.

Думки лейтенанта були логічними.

— Як ви наказували, — розповідав далі Трепинський, — я дійшов до місця події пішки. Трохи затримався, щоб оглянути місце та зв'язатися з допоміжною охороною. Потім викотив мотоцикл на головну магістраль і з'їхав ним по шосе в напрямку Бероуна, туди, де на мене чекала машина. Це було вже далеченько від дев'ятнадцятого кілометра. Мотора, звичайно, не випробував, але мотоцикл непошкоджений. Доки екіпаж машини викликав вантажний автомобіль, я ретельно оглянув його. Нічого незвичайного чи підозрілого не помітив, — але радив би уважно вивчити залишки пилу й болота на покришках та під крилами. Біля мотоцикла залишилась охорона, а я машиною повернувся до Праги.

Із цих скупих даних вже можна було зробити деякі висновки. Хоч на твердому грунті й не збереглося слідів, які б свідчили про напрямок руху мотоцикла, стало ясно, що він їхав з Бероуна до Праги, тобто під гору. Пальне вийшло, і він одразу ж став. Якби мотоцикл рухався у протилежному напрямку, тобто згори, він проїхав би й далі без бензину. Водій навіть не подумав би одразу про порожній бак, гадаючи, що мотор покапризує і знову працюватиме. Отже, припускаємо, що він їхав угору і бензину не стало саме на дев'ятнадцятому кілометрі. Тепер давайте спробуємо проаналізувати цей клятий збіг обставин. Мотоцикл зупиняється біля стовпчика з позначкою дев'ятнадцятого кілометра. Навколо темрява, ніч. Водій звертає з шосе на грейдер. А далі уявити, як розвивалися події, вже неважко. Думки завжди випереджають слова, крім тих випадків, коли говорять не думаючи.

Трепинський вже давно все обміркував, але викладав свої припущення неквапливо. А мені не терпілося швидше почути все.

— Мотоцикліст відразу ж збагнув, що бак — порожній, — продовжував Трепинський. — Ситуація для нього склалася досить неприємна, якусь мить він стояв, не знаючи, що робити далі, і, очевидно, вийнявши ключ, крутив його навколо пальця. Саме тоді, або, може, ховаючи ключ до кишені, він і загубив його в траві.

— Де саме?

— Праворуч від грейдера, якщо йти в напрямку руху мотоцикла.

Отже, з тих питань, які нас цікавлять, ми змогли дати відповідь лише на те, що стосується напрямку руху мотоцикла. Якщо хлопець виїздив на кілька днів кудись далеко — аж на Пльзень в Шумавські лісові нетрі і з якихось причин мандрував не вдень, а вночі, щоб важче було помітити номер мотоцикла, — то на зворотному шляху йому дійсно могло не вистачити пального значно раніше, ніж він розраховував. Шумавія — чарівний край. Але саме там ми межуємо з ФРН, а в прикордонників око пильне. Не може бути, щоб вони не помітили номер мотоцикла, який розшукується. Повідомлення про це вони одержали не пізніше, ніж у середу вранці, і, звичайно, посилили нагляд — контроль за дорогами. Якщо вважати, що на мотоциклі сидів Арнольд Фієдлер, і припустити, що він виїздив в ті краї на. кілька днів, а потім повертався звідти, то можна впевнено сказати, що до тайника на дев'ятнадцятому кілометрі він не мав ніякого відношення. Все це трапилось поза його бажанням. Таким чином, я ще міг плекати надію на випадковий збіг обставин. Але наслідки…

— Будемо вважати, що зникнення Арнольда Фієдлера сталося зовсім не з його вини, — поглиблював далі свою думку Трепинський, — або ж, інакше кажучи, поза насильством над ним. Тоді немає потреби доводити, що останнім місцем, де він перебував і яке відоме нам, є дев'ятнадцятий кілометр. Причиною зникнення хлопця може бути сусідство таємної схованки.

Заперечити подібний висновок міг лише реальний хід подій.

— Легко уявити, як усе це скоїлось, — продовжував Трепинський. — Арнольд стояв на шосе, чекаючи попутного транспорту, аби попросити трохи пального. Надій, правда, було мало: ніч, темрява. В такий час рідко коли спиняються машини. До того ж, його влаштовувала тільки суміш бензину з маслом — чистий бензин не годився. Турбувати когось із навколишніх мешканців не було рації — до світанку залишалося вже небагато. Арнольд Фієдлер перейшов на протилежний бік шосе і присів на кілометровий стовпчик. Тут він зненацька побачив тайник.

Хоча подібний перебіг справи мені не подобався так само, як і Трепинському, але той вів далі:

— На жаль, ми змушені згодитись з можливістю подібного. Поблизу хтось переховувався, з нетерпінням чекаючи, доки Арнольд піде звідси. Коли ж невідомий побачив, що Арнольд викрив тайник, він його вбив, а тіло десь уміло заховав. Мотоцикл залишився — спершу треба було подалі віднести жертву. Це означає, що злоинець був один і не міг відразу впоратися з усім. Можливо, він пізніше повернувся, щоб звести його з пагорба, як це потім зробив я, але помітив, що мотоцикл уже привернув увагу патрулів, і вирішив за краще не наближатися до нього.

Тайником на дев'ятнадцятому кілометрі користувалися нерегулярно, — лише після одержання повідомлення по радіо. Громадянин з підпільним ім'ям Неумейстер клав у схованку здобутий шпигунський матеріал і відразу ж висилав зашифроване повідомлення в західноберлінський центр про те, що тайник заповнено. Запеленгувати передавач і схопити цю «невідому» особу ми не могли, тому що вона весь час змінювала своє місце перебування. Передавач працював лічені секунди. Для підтвердження інформацію передавали в ефір ще тричі протягом двадцяти чотирьох годин і щоразу з іншого місця: спершу з району Праги, потім з якогось віддаленого села, куди виїздив поїздом Неумейстер, ховаючи рацію в чемоданчику. Так, у всякому разі, вважали працівники західноберлінського центру. А насправді все це замість Неумейстера робили ми самі. Звичайно, нам не було потреби блукати з передавачем по країні — самі себе ми не пеленгували.

«Центр» мовчав, аж доки не розшифровував всі чотири передачі Неумейстера, і лише після цього посилав до тайника свого агента. Він переходив кордон одним із шляхів, які ми називаємо «каналами». Був ще й інший спосіб — використання члена екіпажу вантажного пароплава, який перевозив товари по Лабі до Гамбурга. Спочатку його попросили передати листа знайомим. Потім цей матрос за незначну плату кілька разів вибирав матеріали з тайника. Коли ж він було, спробував відмовитись від цих небезпечних завдань, йому між іншим нагадали про те, як «випадково» втопився один матрос у Гамбурзькому порту, котрий, до речі, теж намагався протиставити свої інтереси інтересам розвідки.

Той, хто вибирав з тайника відомості, залишав у ньому гроші для Августа Майєра-Неумейстера, а інколи й деякі накази. Якщо ж виникала необхідність передати щось особливо важливе, про це заздалегідь повідомляли по рації. Отже, в разі потреби ми заманювали агента до тайника і потім мали змогу стежити за ним. Саме таким чином ми «познайомились» і з тим матросом, але не заарештували його — він приносив користь і нам, і ворожій розвідці. Та в ті трагічні хвилини в районі тайника на дев'ятнадцятому кілометрі не мусило бути агента, бо його ніхто туди не викликав і не посилав.

— Однак Арнольд Фієдлер міг стати жертвою іншої, не відомої нам організації, — сказав Трепинський. — Я не хочу робити поспішних висновків і тому не стверджую, що це має якийсь зв'язок із пограбуванням дачі, яке трапилось днів за чотири-п'ять до випадку на дев'ятнадцятому кілометрі. Проте можливо, що це ланка в ланцюзі одного й того ж злочину. Може бути, що й мотоцикл залишили на дев'ятнадцятому кілометрі навмисне, аби поглузувати з нас. Коли це так, то наші дії викрито. Я пропоную: по-перше, обшукати ліс у районі дев'ятнадцятого кілометра. Там може бути щось закопане або приховане в кущах. І, по-друге, посилити охорону Августа Майєра. Західнонімецька розвідка може запідозрити його в зраді і зробити з ним те саме, що з Арнольдом Фієдлером.

— Ну, що ж, займіться цим, — сказав я. — Відберіть людей, яких ви добре знаєте, і нехай вони удають з себе затятих шукачів грибів у навколишніх лісах.

— Слухаюсь! — відповів Трепинський.

Матрос, зв'язковий західноберлінського центру, перебував зараз у Гамбурзі. Якщо всі нитки нашої справи лопнули, то, очевидно, він уже годує риб десь на дні. Але повідомлення про це ми не одержали…

В цю мить задзвонив міський телефон.

— Товаришу капітан, це Карличек. Доповідаю вам з ательє.

— Які новини?

— Хороших принаймні немає, — підкреслив Карличек. — Апарат для перегляду мікроплівки зник. Але я знаю, хто його взяв.

— Знаєте чи лише, здогадуєтесь?

— Вважайте, що знаю, — впевнено заявив Карличек. — Об одинадцятій годині ранку ательє відвідав покійний Арнольд Фієдлер. Він забіг, схопив апарат і тепер — шукай вітра в полі.

6

Трепинський вже пішов, і тому я вимушений був на самоті червоніти за безпідставні розмірковування про вбивство на дев'ятнадцятому кілометрі.

Але, незважаючи на воскресіння головного героя подій, я вирішив, що всі мої розпорядження залишаться в силі, тільки треба встановити ще додатковий нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра, на випадок, якщо Арнольд Фієдлер повернеться за мотоциклом.

Я вирішив, що зараз мені найкраще бути з групою Скали. Кабінетний період роботи закінчився.

Невдовзі наша машина зупинилася біля воріт старовинного будинку, на фронтоні якого сяяв напис «Фотографія». Будинок стояв навпроти людного майдану, повз нього їздило багато трамваїв, поряд було безліч різних крамниць. Окремі з них працювали до пізнього вечора.

Фотографія Бедржиха Фієдлера була зачинена. Вузьке вікно прикривали металеві жалюзі. Праворуч від дверей висіло дві реклами. Я не став розглядати їх і відразу ж попрямував до воріт будинку. Доріжка, вимощена жовтою цеглою, вела у глибину двора. На видноті там стояла дерев'яна будка із чималим замком на дверях.

Це був, безперечно, гараж для Арнольдового мотоцикла. Та мене зараз більше цікавили відчинені двері з правого боку підворіття. Над ними я побачив табличку із стрілкою, спрямованою вниз. На ній було написано: «Ательє». Такий же напис прикрашав і самі двері, так що тут важко було заблудитися. Над входом з верху до низу звисали важкі темно-зелені штори. Відхиливши їх, я побачив перед собою засклені двері. Минув їх і опинився у вузькому коридорі. Ліворуч і праворуч теж двері. Далі він розширявся і переходив у простору залу, залиту тим специфічним молочно-білим світлом, яке властиве лише для фотоательє.

Різко пахло емульсією, проявником. Поряд почулись голоси:

— Значить, немає?

— Поки що ні. Та й взагалі, навряд чи можна буде відшукати сліди.

Я відхилив штору. На стільці сидів Карличек, а перед старшим лейтенантом Скалою стояв чоловік, втомлений і спітнілий. Очевидно, він щойно повернувся після тривалого ходіння розжареними вулицями міста. Не важко було зрозуміти, що він із своєю групою чимало потрудився, розшукуючи Арнольда Фієдлера.

— Візьміть додатково кількох співробітників і продовжуйте пошуки, — наказав йому Скала. — Треба негайно допитати Арнольда Фієдлера.

— Для чого така поспішність? — здивовано повела очима тридцятилітня блондинка. — Адже все уладналось! А ті сім днів він мав право використати, як хотів.

— Ви помиляєтесь, пані Мілнерова, — невдоволено мовив Скала і перевів очі на мене.

Чоловік, якому Скала дав завдання продовжувати пошуки, миттю зник.

Пані Мілнерова (власниця досить романтичного імені Флора) в робочі години сиділа за столом у маленькій конторці, яку називали крамничкою. Там вона приймала замовлення. У неї було красиве, але пісне обличчя з рожевою випещеною шкірою. Вона прагнула підкреслити свою привабливість ще й одягом, проте їй бракувало смаку. Дорога літня сукня з багатьма зборками робила її огряднішою; помаду пані Мілнерова вибирала не з кращих — якогось заклично-бурякового кольору. Посилене піклування про зовнішність переходило в свою протилежність. Пані скидалася на папугу.

— Це пан Бочек, — відрекомендував мені Скала працівників фотографії, — заступник директора, ретушер. Пан Гадраба, — показав він на іншого чоловіка. — Працює лаборантом.

Бочек і Гадраба не знали, як їм реагувати на таку рекомендацію. Бочек навіть не вклонився. Йому було не більше тридцяти п'яти років. У полотняних штанях і голубій сорочці з короткими рукавами він був схожий на спортсмена, і в своїй уяві я ніяк не міг пов'язати його з ретушшю негативів.

Юліус Гадраба був одягнений у білий робочий халат. З-під нього виглядав застебнутий на всі ґудзики френч, а з-під френча — ще кілька теплих сорочок. На вигляд Гадрабі було більше п'ятдесяти років. Природа наділила його красивим, просто класичним профілем, але йому бракувало виразу мужності. Звичайно, в молоді роки це було помітніше, ніж зараз.

— Ще одного працівника цього колективу я, на жаль, відрекомендувати вам не можу, — сказав Скала, кинувши суворий погляд на Флору Мілнерову. — Він страждає хронічною хворобою не виходити на роботу.

Флора Мілнерова посміхнулася. Я удав, що не помітив.

— В такому разі запросимо сюди хоч би його батька, — промовив я. — Якщо ви можете когось послати, — мій автомобіль до ваших послуг.

Скала глянув на Карличка і подав йому знак.

— Поїдете ви!

Карличек рвучко підвівся з крісла і швидко попрямував до виходу, де мало не зіткнувся із співробітником групи, котрий саме заходив до кімнати.

— Ще одна несподіванка! — голосно промовив Карличек, зникаючи за дверима.

Співробітник доповів Скалі:

— В кімнаті для проявлення плівок і на складі все в порядку. Поверховий огляд пакетів з фотоматеріалами нічого не дав.

Юліус Гадраба злякано обхопив голову руками. Скала зрозумів його переляк.

— Не хвилюйтесь, — спокійно зауважив він. — Ця людина добре знається на фотосправі.

— Ми відрізали від фотоплівок і фотопаперів лише тоненькі смужечки, — відповів наш фахівець. — Все зроблено як слід.

— Я вважаю, що ви не мали права цього робити, — тихо зауважив Йозеф Бочек. — Оскаржувати наші дії може тільки ваш директор, — нагадав йому Скала. — Пане Гадраба, розкажіть нам ще раз про вашу зустріч з Арнольдом Фієдлером.

— Ще раз, панове? — здивувався він, притуливши руки до грудей. — Я попередив вас, що хвилювання завдає моєму здоров'ю чималої шкоди.

А що саме так хвилює вас? — здивувався Скала.

Ну, ця ситуація, коли…

— Пане Гадраба, ви ж не іпохондрик…

— Борони боже! — відповів вражено Гадраба, розвівши руками. — Він належав до тієї категорії людей, яким постійно здається, що всі навколо недооцінюють їхньої величі, і вони намагаються підвищити свою гідність театральними жестами.

— Значить, ви завбачили в цьому якийсь непорядок? — не здавався Скала. — Так чи ні?

— Вибачте, панове! Єдине, що мене вразило, — це така надмірна кількість працівників охорони громадського…

— Пане Гадраба! — урвав його Скала. — Замість того, щоб іронізувати, я б краще порадив вам подумати про ті непорядки, які існували на вашому підприємстві! Скажіть, будь ласка, де ви ще бачили, щоб службовець сам собі дозволяв тижневу відпустку, як це трапилось із Арнольдом Фієдлером, і, взагалі, ставився до своїх службових обов'язків так, як він? Ви згодні зі мною? А як дивитесь на це ви, пані Мілнерова?

Флора Мілнерова знизала плечима і нічого не відповіла.

— Байдикувати і почувати себе на висоті — завжди вважалося злочином, — продовжував Скала. — І його батько знає про це!

Щосуботи після дванадцятої Гадраба чекав директора ательє Фієдлера, а інколи, правда, досить рідко, і його сина, щоб обробити плівки, зняті на весіллях. Сьогодні директор щось довго не приходив. У нього клопоти з сином, це всім добре відомо… А за клопотами забудеш і про роботу…

Юліус Гадраба приготував ванночки й розчини. Приміщення було замкнене, але Бедржих Фієдлер мав свої ключі. Гадраба саме перевіряв, як працює полагоджений фотозбільшувач, коли почулися чиїсь обережні кроки. Хтось ходив по ательє, але то був не Бедржих Фієдлер, — Гадраба добре знав його ходу. Крім того, директор не став би нишпорити по всіх закутках у темряві.

Юліус Гадраба вийшов з лабораторії, сподіваючись, що Бочек забув якусь річ і тепер повернувся за нею.

— Хвилиночку! — перебив я. — Скільки у вас ключів від ательє, і хто їх має?

— У мене ключ лише від крамнички, — неохоче озвалася Мілнерова.

Йозеф Бочек мав вигляд спокійний і незалежний, хоч відчувалося, що процедура допиту для нього неприємна. У нього був ключ від дверей знадвору. Такі самі ключі були в Гадраби й директора, а ще один, запасний, висів у крамничці на стіні. Арнольд Фієдлер носив, здається, з собою ключі від ательє, квартири і від замка на дерев'яному гаражі.

— Продовжуйте, — звернувся я до Гадраби.

Гадраба зітхнув.

— Тут, в ательє, нікого не було… але звідти, з конторки, долинав шурхіт. Тоді я гукнув: «Хто там?» З конторки озвалися: «Я».

Гадраба одразу впізнав голос Арнольда. Переляк минув, але його охопило хвилювання. Гадраба розчиняє двері і бачить: в крамничці спущені жалюзі, горить світло, а посередині стоїть справжній Арнольд Фієдлер. Він ще й досі тремтить, коли пригадує цю картину. Органи безпеки ще з вівторка розшукують хлопця, а він з'являється сюди живий-здоровий. У шкіряній куртці і таких же штанях, простоволосий, стоїть собі похмуро біля столу і зав'язує чимось напханий рюкзак. Гадраба не витримав і промовив: «Господи, невже це, ви?» Арнольд спідлоба глянув на нього: «А що тут дивного?» Потім закинув рюкзак за плечі і наблизився до дверей: «Пустіть!»

Гадраба відступив убік, а потім пішов слідом за ним. «Арнольде! — гукає він навздогін. — Вас скрізь розшукують! Де ви були?» — «Що вам до цього?» — кидає той у відповідь. «Батько побивається…» — «Я також. Тільки, прошу нас, не наступайте мені на п'яти, а то стукну копитом. Привіт!»

І Гадраба замовк.

7

— Що ж ви робили потім? — запитав я після хвилинного мовчання.

Гадраба підвів руки догори, наче хотів висловити протест, та, глянувши на мене, мабуть, передумав.

— Я? — перепитав він. — Зупинився! У нього, напевно, був напоготові мотоцикл, але як він від'їздив, я не чув. На щастя, я через хвилину все зважив і…

— Що зважили?

— Пробачте, але ж тут усе зрозуміло. Хіба ви не думали, що з хлопцем щось скоїлось? — з іронією запитав він. — Я ж відносно цього спокійний. Це не вперше, коли він на кілька днів зникає…

Гадраба обвів поглядом усіх присутніх, шукаючи підтвердження сказаному.

— Пана Фієдлера це ніколи не хвилювало, у всякому разі, я цього не помічав… Зараз — інша річ: його приголомшив випадок на дачі. Проте я б хотів звернути вашу увагу ось на що… Арнольд міг побувати вдома, адже у них здебільшого нікого немає, тільки зранку інколи заходить служниця…

— Даруйте мені, панове, — втрутилася в розмову Флора Мілнерова, — я не можу більше мовчати. Арнольд живий, отже, він з'явиться ще не раз. В тому, що він був непривітним з паном Гадрабою, немає нічого дивного.

— Авжеж, — підтвердив Гадраба. — Такий уже в нього характер. Пан Фієдлер мав важке передчуття…

— При. чому ж тут передчуття, коли нічого не сталося? — втрутився Йозеф Бочек.

— Я, далебі, й сам не знаю, — здався Гадраба. — Однак у мене є своя думка… Через кілька хвилин я вийшов з будинку, але Арнольда на вулиці не було.

— У служниці є власні ключі від квартири? — поцікавився я.

Скала підтвердив, що так. Її вже допитували. Я запитав Гадрабу, чи знає він, що було в рюкзаку Арнольда, та він тільки похитав головою.

— Я не заглядав у рюкзак і навіть гадки такої не мав. Нікого з наших співробітників я ні в чому не підозрюю. — Він кинув докірливий погляд на Бочка й Мілнерову. — Рюкзак у Арнольда великий, і напхано в нього було по саму зав'язку.

— Звичайнісінький рюкзак, — знову втрутилася в розмову Мілнерова, — я часто бачила його в Арнольда.

— Пані Мілнерова, у нас ще будуть до вас окремі запитання, і саме через ваші надто гарячі коментарі. Отже, поки вас не запитують, прошу помовчати, — сказав я.

Це, звичайно, стосувалось і решти, тому вони всі троє замовкли. Я підвівся й попросив Скалу показати мені те місце, звідки зник апарат, що привернув увагу Карличка. Скала повів мене через маленькі двері досусіднього «залу», досить просторого, але трохи вужчого, ніж головний павільйон. Для прийому відвідувачів служила невеличка комірчина, відмежована від нього дерев'яною перегородкою. Під стелею горіла потужна лампа. Тут було кілька шаф різного призначення, розставлених уздовж стін. Комірчину прикрашали полиці, розділені на маленькі гнізда, з висувними шухлядами. З них Флора Мілнерова вибирала готові картки і видавала їх замовникам. Вона байдуже ставилась і до мистецтва фотографії, і до самих замовників; це можна було прочитати на її обличчі. Можливо, я помилявся, але в мене склалося саме таке враження.

Я щільно зачинив двері, тому можна було вважати, що ми залишилися наодинці.

— Я ледве стримуюсь, — тихо промовив Скала. — Юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима раптом зник, наче привид. Просто соромно слухати! Вся ця трійка хитро морочить нас.

— Особливо Мілнерова, — погодився я. — У неї є сім'я?

— Розлучена.

— Я так і думав.

— Напевно, Бедржих Фієдлер і не знає, що діється в його ательє, — висловився я. — Як ви вважаєте, можливе таке, що Арнольд сидить зараз спокійнісінько у Мілнерової, поклавши ноги на стіл?

— Хто зна. Все може бути. — Скала почухав потилицю. — Вона веде всю бухгалтерію в ательє, а значить, виплачує Арнольдові зарплату і премії.

— Спитайте дозволу і завітайте якось ненароком до неї в гості.

Скала замислився.

— Знаєте що? Я делікатно відвідаю усіх трьох. Адже вони єдині Арнольдові знайомі, про яких ми хоч що-небудь знаємо. Найвірогідніше, на мою думку, це якась інтрига Арнольда з Флорою Мілнеровою…

Ми пройшли в конторку. В ній також горіла лампочка. На столі стояв телефон.

— Розібратися в цьому випадку важливіше, ніж подивитись на порожнє місце, де раніше стояв апарат, — сказав Скала. — Вам довелося трохи почекати, доки я привів до вас Фієдлера, чи не так?

— Авжеж, довелося!

— Я вже подумав, що нам просто не щастить. Побував у чотирьох місцях, а він, ніби навмисне, зникав звідти перед самим моїм приходом. Тепер я дотримуюсь іншої думки. За сьогоднішній день він зробив зовсім мало знімків. З тридцяти шести кадрів плівки відзнято лише двадцять. Якщо старий не залишив решту касет у себе в кишені, значить, скаже, що десь загубив. Це могло статися, коли він бігав по місту, аби якнайдовше залишатися на самоті. А синочкові потрібен був час, щоб завітати в ательє, взяти там необхідні речі і спокійно зникнути знову. Тепер може скластися дуже кумедна ситуація. Пришвендяє у відділення цей юнак і повідомить, що в нього хтось украв мотоцикл.

— І це можливо, — погодився я.

Скала вів далі:

— Я сподівався, що в такий пізній час в ательє вже нікого не буде. Адже робота закінчилась. Думав побувати і на квартирі Фієдлера: Арнольда немає, а у старого ж ви ключі забрали і, напевно, його хоч трохи затримаєте. Я залишив там для обшуку двох наших лейтенантів. Ну, а потім ви з'явилися сюди самі. І тут нам стало відомо, що…

В фотоательє вони застали Гадрабу, який все ще чекав на свого директора. Після того, як Арнольд зник, Гадраба вискочив на вулицю і побіг, шукаючи його, аж до сусіднього ресторану. На щастя, Бедржиха Фієдлера там ще не було. Тоді Гадраба повернувся в ательє і вирішив, що повідомляти про це телефоном не варто: скоро має прийти сам директор, а можливо, Бедржих Фієдлер уже бачився з сином. Тому він сидів і чекав. Поінформувати мене про те, що до ательє заходив Арнольд, можна було й пізніше. Скала з перших же хвилин мобілізував людей на пошуки молодого Фієдлера, а потім послав за Бочком і Мілнеровою. Саме тому Арнольд і міг зараз спокійно сидіти на квартирі у Мілнерової.

Нарешті Скала нахилився до дверцят нижньої секції шафи біля перегородки, що відокремлювала конторку.

— Вам не здається, що ми вже надто довго чекаємо пана директора? — похмуро запитав він. — Адже ресторан за рогом.

Мені теж не хотілось оглядати шафу. Коли б при цьому були присутні Карличек і Бедржих Фієдлер — тоді інша справа. Ми прийшли сюди із Скалою лише для того, щоб спокійно обмінятися думками. Я не знав, де знаходиться ресторан. Але якщо справді за рогом, то Карличек мав уже давно повернутися. Ми послали ще одного працівника, щоб він довідався, куди зник Карличек.

Виявляється, коли Карличек зайшов у ресторан, він побачив, що Бедржиха Фієдлера там немає. У невеличкому залі сидів лише кельнер у білій куртці і поволі вистукував на старенькій друкарській машинці вечірнє меню.

— Ви знаєте пана Фієдлера? — запитав його Карличек.

— Знаю.

— Він був у вас?

— Був.

— І вже пішов?

— Кудись вискочив, — здивовано відповів кельнер.

Карличек почав випитувати у нього подробиці. Той розповів, що десь з півгодини тому Фієдлер раптом підхопився з місця, неначе його вдарило електричним струмом, і вискочив на вулицю. Він сидів он там, біля вікна. Кельнер його добре бачив з-за прилавка. А в куточку під вішалкою сидів ще якийсь відвідувач — його кельнер не знає, очевидно, він раніше сюди ніколи не заходив. Зовсім незнайома людина. Коли Фієдлер вискочив з ресторану, той пан кинувся слідом за ним. Обидва вони вже розрахувалися, тому кельнер не зупиняв їх.

Побачивши, що тут він більше ні про що не довідається. Карличек подався до телефону. Там він зіткнувся із другим відвідувачем ресторану. Він був захеканий і зморений.

Спостерігач звернув увагу на номер машини, якою Карличек приїхав до ресторану, і відразу ж зрозумів, що це працівник органів безпеки. Значить, його функції на цьому закінчуються, бо ж Карличек, напевно, приїхав забрати Фієдлера. Вони швидко домовились про все, але самого Фієдлера не було. Він кудись зник.

Співробітник, що стежив за Фієдлером, розповів деякі подробиці Карличкові. Директор ательє мовчки сидів у ресторані, уважно дивлячись у вікно. Із свого місця в кутку спостерігач не міг бачити, що діялось на вулиці. Коли Фієдлер раптово вискочив надвір, він теж рушив за ним. На сходах біля ресторану Фієдлер на мить спинився, підвівся навшпиньки і глянув на перехрестя вулиці. Його не цікавило, що відбувається в нього за спиною. Він швидко задріботів своїми обережними кроками, трохи погойдуючись, а на розі вулиці перейшов на якийсь мишачий клус. Очевидно, він намагався наздогнати когось, хто вже був від нього на значній відстані.

Наш працівник переслідував Фієдлера, не маючи дозволу затримувати його. Він відповідав лише за те, щоб не загубити сліду старого.

Чи могло бути, що попереду ішов юнак у шкіряному одязі з рюкзаком за плечима?

Можливо. Хоч він особисто його не бачив. Він нічого не знав ні про пана Фієдлера, ні про його сина. Проте, звичайно, звернув би увагу на Арнольда, якби Бедржих Фієдлер наздогнав його. Але він нікого не наздогнав. На перехресті старий зупинився і, задихаючись, покликав:

— Арнольде!..

Наш спостерігач прекрасно впорався із своїм завданням. Він одразу ж збагнув, що Бедржих Фієдлер біг, очевидно, за Арнольдом, який, мабуть, встиг вскочити на ходу в трамвай, або старий десь просто прогледів його. За ріг вулиці саме звертав трамвай двадцять другого маршруту.

Чи бачив він, щоб хтось на ходу сідав у вагон?

Бачив.

Кілька чоловік запізнилося і тому сідали на ходу. Але юнака в шкіряному одязі поміж ними не було. Спостерігач почав дивитися на трамвай після того, як Фієдлер вигукнув: «Арнольде!»

Старий, понурившись, стояв серед тротуару, заважаючи пішоходам. Пройшло ще кілька трамваїв — десятка, одинадцятка і знову двадцять другий. Трохи згодом біля бровки тротуару загальмувало вільне таксі. Фієдлер підійшов до нього.

Виникла небезпека, що він вирветься з-під нагляду. Спостерігачеві було наказано стежити за старим, доки його не відкличуть або Фієдлера не візьме під контроль інший працівник. Він потрапив у досить скрутне становище, але діяв на диво рішуче. Залишивши Бедржиха Фієдлера в машині, побіг до найближчої телефонної будки і повідомив, щоб негайно зупинили таксі, яке рухається за маршрутом двадцять другого трамвая. Таким чином, він завдання виконав і тепер доповів про наслідки своїх спостережень.

Спершу вони з Карличком подзвонили в канцелярію управління і довідались, чи вдалося розшукати те таксі.

Машину зупинили на Страссмайєровому майдані, забрали з неї Фієдлера і тепер не знали, що з ним робити.

— До речі, двадцять другий трамвай там не ходить, — повідомив Карличку співробітник, коли той повісив трубку. — Але це не має значення. Якщо вам потрібен Бедржих Фієдлер, їдьте за ним. Моя місія закінчилась.

— Вона закінчиться лише після того, як ви особисто передасте його мені в руки, — сказав Карличек. — Тому швидше сідайте зі мною в машину і поїхали.

На Страссмайєровому майдані Бедржих Фієдлер вів невимушену розмову з екіпажем блакитної машини управління громадської безпеки. Коли йому закинули, що він покинув ресторан, Фієдлер відповів:

— Я знаю, що мусив там чекати. Це ж у моїх інтересах. Але, побачивши Арнольда, я вже не міг всидіти на місці. Він скочив у одинадцятий трамвай.

Незабаром приїхали Карличек і наш спостерігач та повідомили старому, що він помиляється. Це був не одинадцятий, а двадцять другий трамвай. Фієдлер схопився руками за голову. Він був схвильований і весь тремтів.

— Я б на вашому місці вже заспокоївся, — порадив йому Карличек. — Ваші передчуття виявилися марними — хлопець знайшовся. Він нікуди й не зникав, просто десь вештається собі. Сьогодні він побував і в ательє, але, звичайно, не працював.

— Арнольд був…

— … в ательє. Запхав у рюкзак якісь речі і рушив далі.

— Куди, боже мій! Куди?

— Туди, де ви його зустріли…

— Ви нам не казали, що він був з рюкзаком, — зауважив старший патрульної машини, звертаючись до Фієдлера.

— Який рюкзак? Він просто йшов вулицею у полотняних штанях і легенькій куртці. Він зовсім недавно купив собі цей костюм…

— Хіба він був не в шкірянці?

— Ні. Ви маєте на увазі костюм мотоцикліста?

— Так.

— Ні, ні! На ньому були полотняні…

— Про це ви вже казали, — урвав його Карличек і швиденько підштовхнув зніяковілого Фієдлера в автомобіль.

8

Значить, Арнольд Фієдлер десь переодягнувся і залишив свій рюкзак. На квартирі Фієдлера, куди ми подзвонили, не знайшли ні шкіряного костюма, ні рюкзака. Не було там, звичайно, й полотняних штанів з курткою. Можливо, що, вийшовши з ательє, Арнольд дістався додому раніше, ніж потрапив туди загін Скали, устиг за цей час переодягнутися, шкіряний костюм забрав з собою і сховав його десь в іншому місці.

Все це було для нас повною несподіванкою.

Невже Арнольд Фієдлер навмисно обдурив нас? Не залишив шкіряного костюма вдома лише для того, щоб ми думали, ніби він ходить у ньому? В такому разі, це дуже обачлива людина. З батьком зустрічатися він не хотів і дуже легко втік від нього. Але тоді навіщо йому було йти повз ресторан?.. Звідки відомо, що апарат для перегляду мікроплівок поцупив саме Арнольд, а не хтось інший?.. Якщо цю справу не вдасться розплутати до понеділка, тоді доведеться вдатися до плану, який я склав раніше. Але для здійснення його необхідно спершу порадитись із членами штабу і одержати дозвіл від полковника.

— Ви, часом, не звернули уваги, — запитав я Бедржиха Фієдлера після того, як Карличек привіз його в ательє, — чи був сьогодні вранці літній одяг вашого сина?

— Не знаю, — відповів Бедржих Фієдлер тремтячим голосом. — Але у вівторок, коли мене викликали на дачу, ще був… Мені наказали принести з собою ключі… їх було два… Один запасний… Потім Арнольд забрав собі обидва. Тому я у вівторок і шукав їх у шафі, в кишенях… і в його новій куртці… але не знайшов. Я й до цього часу не розумію, навіщо були потрібні ті ключі, коли хтось і без них зламав замок?

— Для темних справ! — Скала поплескав його по спині. — Ви над цим голову не ламайте і, взагалі, можете заспокоїтись. У вас тепер немає причин хвилюватись за життя сина.

— Це так, але я все одно не можу заспокоїтись, — сказав Фієдлер, насупивши брови. — Щось насторожує мене! В мене таке передчуття, неначе має трапитись щось жахливе…

Якщо Арнольд ішов повз ресторан до трамвайної зупинки, то маршрут його проходив через три пункти: фотоательє, місце, де він переодягнувся, і ресторан.

— Як же це сталося, що ви не змогли наздогнати свого сина? — знову запитав я Бедржиха Фієдлера. — Адже він ішов, а ви бігли!

— Мені здається, що, побачивши мене у вікні ресторану, він також побіг, — відповів старий. — Коли біжить юнак — це не впадає в око, кілька кроків — і шукай вітра в полі…

— Ви гадаєте, що він вас помітив?

— Так. Він ще раз глянув на мене, вже вскакуючи у вагон одинадцятки… Я був переконаний, що це одинадцятка, і навіть не придивлявся до цифри…

— Це не має значення, — кинув Карличек. — Він одразу за рогом зіскочив з трамвая, а ви помчали аж на Страссмайєровий майдан. Тому ваш син і загубився. У вас там немає ніяких родичів?

— Де? — здивувався Фієдлер.

— На Страссмайєровому майдані.

— Ні… немає.

— Ось бачите, — докірливо мовив Карличек. — А що ж ви там збиралися робити, що так поспішали туди?

— Я не збирався там нічого робити…

— Виглядати свого сина?

— Його ж там не було!

— Через те він і не поїхав туди.

Бедржих Фієдлер перевів переляканий погляд на мене.

— Пане Фієдлер, — сказав я, — ви можете бути певні: рано чи пізно ми все одно розшукаємо вашого сина, якщо він сам не з'явиться до нас. Скажу вам відверто, справа набуває небажаних наслідків. Якщо ваш син займається таємними справами, за це відповідатиме не лише він, а й ті, хто про це знав. Не буде зроблено винятку й для батька.

Бедржих Фієдлер знову надривно промимрив:

— Я ж увесь час благаю, щоб ви розшукали його…

— Ще б пак! Але в нас є підозра, пане Фієдлер, — розтлумачив я йому натяк Карличка, — що ви через свою батьківську любов не допомагаєте, а заважаєте нам. Я не вірю, що ви кинулись би слідом за ним, якби не злякалися, що його помітив крізь ресторанне вікно ще хтось інший.

Бедржих Фієдлер зблід.

— Ви гадаєте, що я навмисно морочу вас?..

— Не будьте наївним, пане Фієдлер. Тайник, у якому ховається ваш син і звідки сьогодні він уже двічі виходив, здається вам надійним і неприступним. Але ви глибоко помиляєтесь.

Карличек і Скала навіть не поворухнулись, обличчя двох інших наших працівників теж були незрушними. Зате Флора Мілнерова аж почервоніла від хвилювання; Бочек почав занепокоєно чухати свою напівлису потилицю, а Гадраба, притуливши руку до грудей, ворушив губами, наче мовчки повторював якусь молитву.

Бедржих Фієдлер пополотнів.

— Ви помиляєтесь… — прошепотів він. — Боже, скільки я вже натерпівся через цього хлопця! Це неправда… неправда! Ось вона, розплата за мої помилки! Я…

— Заждіть, — перебив я. — Скажіть нам правду: що накоїв ваш син?

— Знайдіть його! — вигукнув Бедржих Фієдлер хриплим голосом. — І тоді ми довідаємось про це! І ви, і я! Нехай це буде найтяжчий злочин, я всю провину беру на себе! У всьому винен я, бо так виховав його!

І він почав бити себе кулаком у груди.

Гадрабу, Бочка і Мілнерову це зворушило. Карличек залишався спокійним. Я також не реагував на спалах почуттів старого, хоч мав нагоду зайвий раз пересвідчитись у вірогідності теорії про героїзм страхополохів.

— Ну, годі, — промовив я, коли він, нарешті, опустив руки, і, запросивши всіх присутніх до зали, підвів їх до шафи, в якій раніше стояв апарат для перегляду мікроплівки. Чи був він там, Гадраба і Бочек не могли нічого сказати. Вони вже цілий рік не заглядали до шафи, до того ж, нижня секція вважалася особистим відділом Фієдлера. Мілнерову фотосправа взагалі ніколи не цікавила, але всі троє погоджувались з тим, що Бедржих Фієдлер був закоханий у свою роботу. Гадраба і Бочек заявили, що вважають його своїм вчителем і що саме завдяки директору їхнє фотоательє стало одним з кращих у місті.

Єдиним ледарем у цьому працьовитому колективі був син директора — Арнольд.

Ми стовпились біля старенької шафи. Скала постукав у нижні дверцята і сказав:

— Звідси у вас щось зникло, пане Фієдлер?

Після надмірного активного вияву почуттів Бедржих Фієдлер мав вигляд хворої людини і ні на що не реагував. Замість цього тихим голосом відповів Бочек:

— Ми вже вам говорили, що там зберігається різний мотлох.

Скала відчинив шафу.

— Що тут було? Чуєте? Пане Фієдлер!

Фієдлер отямився. Всю його хворобливість немов рукою зняло.

— Тут? Тут у мене був, здається… — Він зазирнув глибше. — Так. Тут у мене стояв старий мікроплівочний проектор. Але в ньому бракувало конденсора…

— Яке його призначення?

— Призначення? Він служить для збільшення мікроплівки. Проектор мусить бути десь тут. А чому він вас цікавить?

— Тому, що його сьогодні забрав звідси ваш син.

Фієдлер перевів переляканий, — мов у дитини, погляд із Скали на мене. Здається, він хотів щось вимовити, але проковтнув фразу на півслові і здивовано прошепотів:

— Навіщо він йому здався? Ми цим апаратом ніколи не користувались… Це застаріла американська модель ще часів війни. Плівку заряджали в корпус ручного годинника… Але тепер це вже занадто великий розмір, — тоді ж ще не було дрібнозернистої плівки…

— А ви добре обізнані з подібними речами, — зауважив я.

— Я завжди намагався стежити за новинками фотосправи, — нервово відповів Бедржих Фієдлер. — А з мікроплівкою мені навіть довелося познайомитися ближче. Цей апарат мені подарував один знайомий, який зберігав його протягом всієї війни. Я…

Він замовк і мало не до половини заліз у шафу. Там було кілька широких полиць, на яких хаотично нагромаджувались різні фотоприлади. Шукаючи проектор, Фієдлер пересував їх, і звідти долинали такі звуки, неначе тягали важкі меблі. Через деякий час він випростався і безпомічно подивився на мене.

— Немає, — промовив стомлено. — Значить, він і справді забрав… Проектор можна лише продати. В наш час цей прилад не становить ніякого інтересу. Він є в кожному науковому або дослідному закладі…

Фієдлер нахилився знову, — хотів щось переставити в шафі, але необережним рухом звалив на підлогу якусь чорну коробочку.

— Нічого, — сказав він, поспішно закриваючи її. — Це старенька камера дев'ять на дванадцять, звичайний анастігмат. Я раз на рік роблю по діагоналі знімок жердинки завжди за однакових умов. У мене вже є дев'ять таких фотографій. Коли б я вам їх показав, ви побачили б, як ця жердинка змінює свій вигляд. Старе скло, тече, так, тече, і від цього псується оптика. Якщо дослідити процес зміни зображення, це матиме величезне значення для виготовлення оптичних приладів… Тому камера мусить цілий рік зберігатися в одному й тому ж місці…

Він узяв до рук фотокамеру, натиснув на кнопку, перевірив оптику і затвор і знову поставив на полицю.

— Я водночас, з вашого дозволу, наводжу й порядок, — посміхнувся він.

— Будь ласка, — відповів йому Скала, — тільки не забувайте, що у вас зник проектор…

Обличчя Бедржиха Фієдлера знову спохмурніло.

— Не знаю, що й казати, — тихо вимовив він. — Апарат стояв ось на цій полиці.

— Коли ви бачили його в останній раз?

— Хтозна-коли!.. Не можу пригадати. Я б сам і не звернув уваги на те, що його немає. Сюди рідко коли доводиться зазирати, — стільки роботи, що для іграшок не залишається часу…

Я попросив нашого фахівця переглянути, що зберігається у шафі. Виявилося, що це й справді склад старих приладів, якими вже давно не користуються. Можна було повірити, що й апарат, котрий зацікавив Арнольда, також непотрібний мотлох.

Однак Арнольдові цей апарат для чогось знадобився. Чи, може, він забрав його навмисно, щоб ліквідувати зайву підозру? Нарешті ще не було доведено, що це зробив саме він, а не хтось інший. Таким чином, викрадення проектора для мікроплівки скидалось на навмисний запобіжний захід. Отже, завдяки Карличковій спостережливості у нас виникла досить серйозна підозра.

У шафі зберігалися прилади, за якими можна було б простежити увесь складний шлях розвитку фотосправи. Нашу увагу привернула коробочка, схожа на табакерку.

— Шпигунський фотоапарат застарілого зразка, — пояснив нам фахівець.

— Так, — підтвердив Бедржих Фієдлер. — У мене була ще й японська шпигунська камера. Вона мала вигляд квітки і робила знімки крізь дірочку ґудзика. На жаль, я загубив її над Рейном, біля міста Коліна. Ми конфіскували її під час арешту японців після нападу на Пірл-Харбор. Фотокамери вмонтовують ще і в жіночі пудрениці. Там дзеркальце використовується як візир…

— Ви дуже обізнана людина, — знову похвалив я його.

Бедржих Фієдлер виглядав зовсім безпорадно. Як тільки розмова відхилялась від експонатів цього маленького фотомузею, його обличчя враз ставало таким приреченим, немов Арнольд стрибнув не в трамвай, а в безодню.

— Можете зачинити шафу, — наказав я. Затримуватись тут далі не було рації. Я подав знак, що можна роз'їжджатися. Ми повідомили Бедржиха Фієдлера, що з приводу мотоцикла його син може звернутися до нас, а також сказали, що його заява про розшуки Арнольда тепер втратила зміст, хоч ми все одно повинні знайти хлопця й допитати, а тому Бедржих Фієдлер зобов'язаний негайно інформувати нас про все, пов'язане з його сином. Ключі йому повернуть лише після того, як він пересвідчиться, що після нашого обшуку в фотоательє і в нього на квартирі все залишилось на місці.

Він не заперечував.

В управлінні я провів коротеньку нараду. Після розмови із Скалою в залі фотоательє треба було дати деякі додаткові розпорядження. Ми все ще не втрачали надії, що найближчим часом знайдемо Арнольда. Тепер його треба шукати в районі, де він сьогодні з'являвся. Я приблизно визначив зону. Скала висловив припущення, що хлопець міг оселитися також в одній із зачинених владою приватних крамничок. Квартири Гадраби, Бочка і Флори Мілнерової були за межами цієї зони, але їх також варто, взяти під нагляд. Необхідно розпитати у мешканців будинків, чи не з'являвся там юнак з прикметами Арнольда та стежити за квартирою Фієдлера, фотоательє і сусідніми вулицями. Я наказав ще раз уважно допитати колишніх товаришів Арнольда, можливо, хто-небудь з них знає або здогадується, з ким він зараз дружить.

— Я поїду огляну дачу, а товариші нехай негайно приступають до виконання доручень, — звернувся я до Скали. — Коли я повернуся, вже, напевне, будуть якісь новини. Дозвольте мені взяти з собою Карличка.

— Будь ласка, — погодився Скала, — але ви запізнитесь на вечерю. До дачі добрих тридцять кілометрів. — І, звертаючись до Карличка, додав: — А як буде реагувати на це ваша бабуся?

— Як завжди, — спокійно відповів той.

Потім надійшло повідомлення з лабораторії. Сліди на ключі виявилися людською кров'ю, але вони були вже давні й до подій останнього тижня не могли мати ніякого відношення.

— Ми візьмемо на дачі зразки грунту, щоб потім зіставити його з землею на протекторі мотоциклетних коліс, — сказав я і попросив знайти якийсь посуд.

Лоубал і Трепинський одержали від мене окреме завдання. Вони повинні були докладно розпитати про все мешканців будиночків в районі дев'ятнадцятого кілометра, правдиво розповівши їм про загублений кимось мотоцикл. Звичайно, про існування тайника вони не мусили говорити.

Я сподівався, що їм удасться зібрати хоч якісь відомості про мотоцикліста. Головну ж надію я покладав тепер на свій план; він, правда, ще не був схвалений штабом, але збір інформації в районі дев'ятнадцятого кілометра тільки сприяв би його виконанню.

— Потім треба терміново й уважно вивчити листування Фієдлера із його англійськими друзями, — додав я. — Викличте негайно спеціалістів.

Отже, роботи вистачало всім.

— Зберіть також усі відомості про людину на прізвище Яндера. Можливо, про нього є дані в картотеці втікачів. Це теж найтерміновіше завдання.

Нарешті справи було владнано, і ми з Карличком спустилися до машини.

Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, відпочивали аж до самої дачі.

Карличек непокоївся, що в надвечірніх сутінках ми нічого не побачимо. Я заспокоїв його. Там є дві газові лампи по триста свічок, а при такому, освітленні, кажуть, видно краще, ніж удень. Отже, поза нашою увагою не залишиться нічого суттєвого. Крім того, у нас є ще два потужних електроліхтарі.

— Як ви гадаєте, що могло цікавити на дачі того невідомого злодія? — запитав я Карличка.

— Щось зовсім невеличке і плоске, — відповів він. — У протоколі є припущення, що це були папірці, бо злодій здирав навіть наклеєні картини. Але я не робив би з цього таких висновків. Просто він шукав якусь плоску річ. Це міг бути і клаптик матерії, і фотоплівка, і металевий жетон, і що завгодно…

Шлях стелився під колеса нескінченною стрічкою. Коли ми були вже неподалік від дачі, Карличек попросив зменшити швидкість. Теплий сонячний день поволі згасав. Ми звернули праворуч, на вузеньку спадисту дорогу. Вона трохи покружляла між деревами і спокійно вляглася поряд із шосе. Воно було зовсім поруч, відмежоване від нас густим лісом. Потім ми почали від нього віддалятися і незабаром потрапили у відлюдні місця. З-над обрію сіро-блакитною смугою підводились ліси, оберігаючи надвечірню тишу.

Наїжджена дорога стала такою вузькою, що машина ледве вміщалася на ній. Із-за високих зелених ялин виглядав гребінь даху якоїсь будівлі — то й була дача Фієдлера.

Дорога обминала дачу і губилася в лісі, що дугою огинав двір. Там, за лісом, було ще кілька дач, але не таких гарних, як ця.

Ми ще не доїхали до будинку, як Карличек попередив:

— Там хтось є!

Я придивився і побачив самотню постать; водій, очевидно, також звернув на неї увагу.

Від дороги дачу відділяли садові кущі. Крізь них ми ще здаля побачили декоративну березову лавочку. На ній обличчям до будинку сиділа постать у білому, помітно вирізняючись на темному тлі.

— Це якась жінка, — висловився Карличек, відкриваючи дверцята машини.

На лавочці міг відпочивати будь-хто, адже підхід до будинку охороняли лише кущі.

Ми рушили до дачі, і густе зелене віття на кілька хвилин заступило лавочку. Коли ж ми знову побачили її — вона була порожня.

— Проґавили! — вигукнув Карличек.

І ми вистрибнули з машини. Ця людина в білому могла сховатися лише в будинку або за ним. За даних обставин варто було б запитати у неї, як вона опинилася тут. Двері будинку запломбовані. Досить було глянути на них, щоб переконатися, що пломби на місці. Водій залишився біля машини, а ми з Карличком кинулись на пошуки. За будинком нам довелося бігти уздовж щільного живоплоту, що оточував невеличкий садочок. В ньому росло багато квітів, кущів аґрусу й смородини і кілька плодових дерев. Біля зачиненої садової хвіртки, що вела до лісу, ми з Карличком зустрілись, так нікого й не знайшовши. В садочку також нікого не було, але позаду, на фоні сірого лісу, метеликом майоріла біла постать. Не було жодного сумніву, що нам пощастить значно більше, ніж Бедржиху Фієдлеру під час переслідування свого сина. Та незважаючи на це, Карличек голосно крикнув:

— Зупиніться! Не бійтесь!

— Стій, бо стрілятиму!

Останню фразу вигукнув я. Важко було зрозуміти, що більше вплинуло на постать у білому — моя погроза чи слова Карличка. Проте, коли я глянув на дівчину ближче, вона мала такий вигляд, що я одразу відкинув свої припущення.

Зовні їй можна було дати не більше шістнадцяти років. Вона дивилася на нас байдужими сірими очима, в яких проступала рішучість.

— Куди це ви так поспішали? — суворо запитав у неї Карличек.

Дівчина високо піднесла голову і зухвало промовила:

— А це вас не обходить.

Мене така відповідь не здивувала.

— Ходім назад, — стримано сказав я.

— З якої речі?

— А ось з якої, — підвищив голос Карличек і ткнув їй під ніс своє посвідчення.

Вона затиснула губи і пішла. На околиці лісу, біля купи сміття, порожніх консервних бляшанок і розбитих пляшок знову зупинилася і зухвало кинула, що вона йде на автобусну зупинку і ніхто не має права заборонити їй.

— Ми вам нічого не забороняємо, — спокійно зауважив я. — Не ображайтесь, але ми змушені на кілька хвилин затримати вас. Покажіть, будь ласка, свій паспорт.

У неї була невеличка біла сумочка. Вона розкрила її і, притуливши до грудей, почала знехотя порпатися в ній, доки, нарешті, не знайшла паспорт.

Сутінки вже опускалися на землю. Ми пішли на дачу. На галявині біля березової лавочки ще видно було, але я присвітив кишеньковим ліхтариком.

Віра Клімова, вік — шістнадцять років і дев'ять місяців, незаміжня, проживає в Празі, працює продавцем універмагу, освіта — восьмирічка і курси продавців. Мати — Марія Клімова, вік — сорок років, проживає там же, працює директором пральні. Батько вмер три роки тому. Більше родичів не має.

Я передав паспорт Карличкові, щоб він записав його номер.

— Що ви тут робили? — звернувся я до неї.

Вона зрозуміла, що з нею не збираються жартувати, але ще вагалася. Нарешті проговорила:

— Це ви запломбували двері будинку?

— Так, — відповів я, чекаючи, що буде далі.

— А навіщо?

— Хіба ви не чули, що там побував злодій?

— Справді?

— Ви, знаєте, кому належить ця дача?

— Ще б пак! — посміхнулася вона. Я обережно взяв її за лікоть:

— Скажіть, будь ласка, а що ви продаєте в універмазі?

— Предмети туалету.

— І поводитесь з відвідувачами так само непривітливо, як з нами?

— Ви не відвідувачі, — відрізала вона.

— Але ми також люди і вимагаємо, щоб ви відповідали на наші запитання докладно й чемно.

Вона промовчала. Я трохи почекав і знову запитав:

— Ви знайомі з Арнольдом Фієдлером?

— Знайома, — відповіла вона з удаваною байдужістю.

— І добре знайомі? — втрутився Карличек, освітивши ліхтариком обличчя дівчини. Видно було, як вона зніяковіла від цього запитання.

— У вас з ним інтимні зв'язки? — перепитав він.

— Це моя особиста справа, — буркнула Клімова. Та ми зрозуміли її відповідь по-своєму.

Я провів її до лавочки.

Перед нашими очима громадилась дача Фієдлера. Обіч неї росли гордовиті стрункі ялини. Вечір стояв теплий і тихий.

— Коли ви востаннє бачили Арнольда Фієдлера? — запитав я суворим голосом, даючи зрозуміти, що мені не до жартів. Це на неї вплинуло, і вона відповіла вже спокійніше:

— Увечері минулої неділі.

— Де?

— Біля нашого дому.

— При яких обставинах?

— Що? — спершу не зрозуміла вона. — Він привіз мене на мотоциклі.

— Звідки?

— Звідси.

— Ви провели з ним тут цілий вихідний день?

Вона ствердно кивнула.

— А коли ви приїхали сюди?

— З Арнольдом?

— Я запитую вас: коли? І прошу відповідати на поставлене запитання. Вас же, напевно, також цікавить його доля. Так чи ні?

— Я не знаю, що тут діється.

— Ми вас поінформуємо, якщо ви казатимете правду.

Клімова випросталась на лавочці.

— Ми були тут ще з суботи, — нарешті відповіла вона. — Приїхали на мотоциклі в першій половині дня. А о десятій вечора в неділю я була вже вдома.

— Арнольд Фієдлер від вашого будинку поїхав далі?

— Так, як тільки я відімкнула квартиру.

— І куди він поїхав?

— Додому, звичайно.

— Ви в цьому впевнені?

— Боже ти мій! Я нічого не знаю, і не чіпляйтесь ви до мене! Я не бігала слідом за ним. Можливо, десь зупинився випити пива.

Після того, що нам стало відомо від Клімової, вже не варто було брати звідси зразки грунту. Увесь посуд Карличек віз сюди надаремне. Стоячи за спиною лавочки, він запитав:

— Хіба ви в суботу зранку не ходите на роботу?

Вона ображено кинула йому через плече:

— Хай це вас не хвилює. Коли надворі погана погода, я працюю, а інколи можу перенести свій вихідний.

— Арнольду Фієдлеру дозволяють на роботі ще й не таке, — сказав Карличек, не звертаючи уваги на її тон. — Він може не з'являтися на роботу, коли йому заманеться, — мабуть, пристосовується до ваших вихідних.

— Я вже вам сто раз казала, — повторила Віра Клімова, — це наша особиста справа.

Я вирішив підійти до неї з іншого боку.

— Послухайте, дівчинко. Ми повинні знати, які у вас відносини з Арнольдом. Це дуже важливо. Арнольд Фієдлер ось уже протягом тижня уникає свого батька, не з'являється на роботу і, як бачите, не прагне навіть зустрітися з вами. І, взагалі, про нього ніхто нічого не чув. Батько дуже хвилюється. Ви знайомі з його батьком?

— Ні, — нервово відповіла вона. — Він мене взагалі не цікавить.

— Скажіть, Арнольд після останньої вашої зустрічі не давав ніякої звістки про себе? Письмово або по телефону? Чи, може, ви самі щось про нього чули?

— Ні.

— Навіть сьогодні? Його аж двічі бачили, але йому пощастило втекти. Так ви навіть не здогадуєтесь, де б він міг бути?

— Я б тоді не чекала на нього тут, — промовила вона після короткої паузи.

— Ви давно з ним знайомі?

З минулої весни. Ми познайомились на танцях.

Ну, а коли по щирості: ви його кохаєте?

— Люди! — з награною бадьорістю вигукнула вона. — Що це за питання! Поруч стоїть пограбований будинок, а ви примушуєте мене сповідатися — кохаю я когось чи ні! Залиште мене в спокої! Я добре знаю, про що можуть розпитувати детективи, а про що ні.

— Тоді зупинимось на танцях, — сказав я. — Що ж, він одразу покликав вас до себе на дачу?

— Це все ваші безпідставні вигадки, — ущипливо кинула вона.

— Як часто ви зустрічаєтесь? На це запитання ви мусите відповісти.

— Якщо мушу, то відповім. Це не становить таємниці. Він заходить до мене кілька разів на тиждень, а потім ми йдемо куди-небудь. У четвер ми всі зустрічаємось у кафе. Там домовляємось про поїздку на дачу. Буває, що в четвер і не зустрічаємося. У Арно не завжди буває вільний час. Боже мій, що вам ще від мене треба?

— Хто ці «всі», що зустрічаються в кафе?

— Хлопці й дівчата. Вони їздили до нього на дачу ще до того, як я познайомилася з ним.

— Отже, вони Арнольдові друзі?

— Звичайно.

— Ви потім перелічите нам їхні імена.

— Я можу й зараз, — погодилась вона. — Протягом цього тижня Арнольд не з'являвся. Навіть хлопці нічого не знали про свого ватажка.

— Ви не запитували про нього в фотоательє? — поцікавився я.

— Ні. Нам заборонено заходити до нього на роботу або додому. А мені. — то й поготів.

— Що ж він — соромиться вас, чи що?

— Мене нема чого соромитись, — невдоволено одказала Віра.

— Ну, а тих, інших?

— Їх так само. Йому соромно перед нами за свого батька.

— І довго ви тут на нього чекали?

— Я ждала, що він заїде за мною.

А сюди прийшли тільки сьогодні?

Так. Думала, що він, напевно, тут.

— З іншою? — озвався Карличек.

— Що ви базікаєте? — образилась вона. — Нещасний! Ви не знаєте його! Якби знайшов собі іншу — відразу сказав би мені про це. Не чіпайте його! Він уладнає свої справи і неодмінно одружиться зі мною. Так що мені нема чого боятись.

— Чому це вам нема чого боятись?

— Тому, що він мусить одружитися зі мною, — вперто повторила вона і витягла з сумочки сигарету.

Настала пауза. Я дістав запальничку. У світлі мерехтливого вогника було виразно видно обличчя дівчини, червоне від гніву і сповнене рішучості, неначе вона поклялась, що ні за що в світі не викаже своєї таємниці.

— Послухайте, — спокійно додав Карличек. — У Арнольда Фієдлера є чудовий фотоапарат.

— Я про це знаю! Ну то й що?

— Мабуть, і не варто запитувати про це, — почав замріяно Карличек. — Де ви зустрінете хлопця, який ніколи не фотографував би своєї дівчини?!

До речі, Карличек був саме таким хлопцем, але про це він зараз промовчав.

— Арнольд фотографував мене, — відповіла Віра. — У мене вдома ціла шухляда його знімків. Але яке це має відношення до всього? Навіщо взагалі задавати такі питання?

Карличек почухав потилицю:

— А знаєте, ви здивували мене своїм повідомленням про шухляду, — щиросердно признався він. — Бо ні вдома, ні на роботі в нього немає жодної вашої фотографії. Та й на дачі ми не бачили таких знімків: Дивно, чи не так? Тому ми б і не впізнали вас, якби не зустрілися тут.

— Ну, тепер ви знаєте про мене все. — Віра Клімова кинула на землю недопалену сигарету. — Це неправда, що на дачі не було жодної моєї фотографії. Там висів великий портрет. Зараз Арнольд забрав його звідти, йому не подобалась рамка, і він вирішив замінити її, але, певно, ще не встиг.

— Замінити таку рамку нелегко, — виявив свою обізнаність Карличек. — А коли він забрав цей портрет?

— Ось уже два тижні.

— Гаразд, — Карличек глянув у бік будинку. — Якщо ви уважно ознайомитесь он з тією кімнатою, то легко помітите, що там наполегливо шукали якусь річ. Причому Арнольд не хотів, щоб цю річ знайшли, надійно заховав її. Або, правду кажучи, — зовсім забрав її звідси. Це був ваш портрет. Тому пильно оберігайте свою шухляду з фотографіями.

Такий висновок виявився для мене несподіваним, хоч я знав, що на дачі не було знайдено жодної фотографії. Віра Клімова занепокоєно глянула на нас.

— Цього я ніяк не можу второпати, — тільки й сказала вона.

— Це ж саме стосується і ключів від дачі, — продовжував Карличек. — Їх було два, і Арнольду не було потреби носити обидва з собою. Запасні ключі мають висіти вдома на цвяшкові. Якщо ж їх там немає, значить, вони знаходяться в людини, котрій господар довіряє. І ця особа — ви!

— Так. Ключ у мене! — Ці слова Віра Клімова вимовила з неприхованою гордістю.

— Тоді віддайте його нам! — наказав Карличек. Це їй не сподобалось.

— І не подумаю!

— Дурниці! По-перше, він не ваш, і ми конфіскуємо його. А по-друге, ви вже не зможете ним відімкнути будинок.

Все ще вагаючись, дівчина віддала ключ. Карличек швидко оглянув його, присвічуючи ліхтариком, і поклав собі в кишеню.

— А тепер ходімо в будинок! Батько Арнольда вже заходив туди, але так і не зміг відповісти, зникло що-не-будь звідти чи ні. Вам, напевно, буде легше це встановити.

Віра Клімова несподівано підвелася.

— Я вам допоможу! Ми ж з Арнольдом тут житимем. Будинок великий, для нас цілком вистачить. Все майно Арнольд застрахував? Так що жодна крадіжка для нас не страшна. Цей мотлох ми давно вже збиралися продати.

Карличек глянув на мене і запитав у Віри:

А в кого страховий поліс?

У Арнольда.

— Він нічого не повідомляв агентству страхового товариства.

— Не може бути. Це ви просто не знаєте! Ми дачу також застрахуємо, коли батько перепише її на Арнольда, а він це зробить, як тільки Арнольд захоче. Ми просто не поспішали, поки…

Карличек не втримався і ляснув долонею по коліну,

— Неймовірно! В будинку, крім замка на дверях, нічого не пошкоджено, а від всієї мебелі залишились тільки уламки. Слухайте, вам не здається, що все це занадто хитро продумано?

— Що ви маєте на увазі? — дивувалась дівчина. — Які уламки? Звідки вони взялися?

— Це ж саме цікавить і нас.

Я також підвівся, і ми разом попрямували до будинку.

До дверей вело чотири сходинки. Замкові скоби вже були полагоджені, їх тимчасово з'єднував маленький ланцюжок.

— Злодій зайшов спершу в сарайчик, — пояснював Карличек. — У той, що ліворуч, за садком. Там він узяв півтораметровий сталевий ломик, засунув його поміж скобами, наліг на важіль, і замок злетів.

— От негідник! — обурилась Віра Клімова.

— Такої ж самої думки про нього й ми, — погодився з нею Карличек.

— Значить, я вгадую ваші думки, — не розгубилася вона.

— Побачимо, як ви будете вгадувати серйозні речі, — відповів їй Карличек.

Він зірвав пломбу і відімкнув замок. Потім штовхнув двері, і ми зайшли. При світлі ліхтариків оглянули прихожу. Ліворуч, за дверима, видно було умивальник. На підлозі лежало кілька малюнків, зірваних із стін. Всі меблі були зсунуті. Серед кімнати валялися стільці, а дверцята великої чорної шафи для одягу були широко розкриті, немовби для того, щоб підтвердити її порожність.

Віра Клімова йшла слідом за мною. Та раптом вона протиснулась наперед, зачепивши мене ліктем.

— Ви бачите? Тут був Арно!

Дівчина вигукнула це так, наче ми могли й справді побачити когось, хто щойно знаходився тут. Тому на якусь мить нам здалося, що Арнольд Фієдлер з'явився втретє за сьогоднішній день.

9

Я передав ініціативу до рук Карличка, і, звичайно, він перш за все запитав Віру, чому вона вважає, що тут був Арнольд.

— А ви що, не бачите цієї шафи? — вона показала рукою на велику чорну шафу від одягу. — Її ж хтось завіз сюди! І хто це міг зробити, крім Арнольда?

— Ця шафа була тут ще у вівторок! — промовив Карличек, уважно оглядаючи її.

— А в неділю не було! — сказала Віра. — Значить, залишається понеділок?

— Тільки.

— Ви про неї щось знали?

— Так. Ще з п'ятниці.

— Тоді давайте оглянемо її, — зробив висновок Карличек і загадково примружився.

Я спрямував промінь ліхтарика всередину шафи. Вона була зовсім нова, простора, зроблена з урахуванням всіх сучасних потреб. Нею ще піхто не користувався. З обох боків були висувні англійські шухляди. Хтось до полонини їх повитягав, одна зовсім випала, але він не потурбувався поставити її на місце.

Хромовані ключики стирчали в замках. Знизу шафа мала довгу шухляду, в якій бракувало ключика. Я спробував, було, її витягти, але вона виявилась замкненою.

— Це відділення для брудної білизни, — пояснила Віра Клімова, стежачи за моїми діями.

— Але вам не завадило б мати ключик від цього відділення, — зауважив Карличек, — бо інакше ви не зможете вийняти звідси навіть брудної носової хустинки.

— Ключик був! — впевнено промовила дівчина. — Значить, він у Арнольда. Я ще ніколи не чула, щоб слідчі так розмовляли.

— А скільки разів ви вже зустрічалися з ними? — чемно поцікавився Карличек.

Віра Клімова повернулася до мене, даючи зрозуміти, що вона його ігнорує.

— Я змушена стримуватись, розмовляючи з вашим колегою, — промовила вона.

— Скільки ж обновок ви встигли придбати для нової квартири? — не звертаючи уваги на її тон, запитав Карличек.

Віра прикусила нижню губу, але, мені здається, вона з більшою насолодою вкусила б Карличка.

— Це наша перша спільна покупка. Ми вибирали шафу разом.

— Вона гарна, — похвалив Карличек. — Ми спершу подумали навіть, що злодій забрав з неї ваш одяг, але потім збагнули, що в ній нічого не було. А тепер погляньте на нижню шухляду. Коли злодій зайшов до кімнати, в руках у нього була сокира. Варто йому було раз вдарити сокирою по шухляді, і замок би не витримав. Проте він цього не зробив… До речі, де ви купили цю шафу?

Дівчина спершу відповіла, що в рибній крамниці, але після того, як Карличек нагадав, що він не збирається в нею жартувати, назвала адресу празької меблевої фірми.

— А коли ви купили її?

Вона відповіла, що в той же день, як Колумб купував вітрила для свого парусника.

Тоді в розмову змушений був втрутитися я, і лише після цього Клімова сказала, що вчора минув тиждень.

Карличек ставив запитання далі:

— Тобто, в ту п'ятницю, про яку вже йшла мова?

Вона спідлоба глянула на нього і підтвердила:

— Так!

— А що сталося в понеділок? Я чекаю від вас вичерпної розповіді. В противному разі нам доведеться розмовляти в іншому місці.

— Краще поговоримо тут, — кинула вона. — На понеділок було домовлено, що шафу привезуть сюди. Ми хотіли зробити це одразу, але виявилось, що магазин на таку відстань меблів не розвозить. Нам порадили звернутися до агентства добрих послуг та Арно сказав, що привезе її в понеділок на таксі.

— Чому аж у понеділок?

— Боже мій, яке це має значення?

— Виходить, має, — пояснив Карличек. — Агентство добрих послуг бере за перевезення меблів у кілька разів дешевше, але не дає відразу машини — її треба трохи почекати. Хто поспішає, той наймає таксі. А що зробив ваш Арнольд? Він не поспішав, проте заплатив дорожче!

— В цьому немає нічого дивного, — посміхнулася Клімова. — Ми купили шафу в п'ятницю ввечері, а в понеділок вранці Арно мав одержати гроші.

— Де саме?

— Хіба я знаю? Можливо, давали зарплату у нього на роботі.

— Ні, дівчинко, не давали. Він мав якесь інше джерело. Коли він забрав шафу?

— Тільки в середу. Я все чекала, що він до мене завітає.

Звичайно, Арнольд Фієдлер не міг сам впоратись з цією шафою. Тому не важко було знайти вантажників, які допомагали йому. Мене дуже цікавила замкнена нижня шухляда, але нею я мав намір зайнятися пізніше.

— Давайте запалимо лампи, — звернувся я до Карличка.

— Гаразд, — погодився він. — Думаю, поки що вистачить і однієї.

Він запалив лампу, і яскраве світло заповнило простору кімнату, схожу на зал. Купа різноманітного мотлоху валялась посередині приміщення, скрізь було порозкидано уламки меблів, клапті паперу.

— Боже мій! — злякано вигукнула Віра Клімова. — Що тут наробили!

Я також не сподівався побачити подібну картину. Карличек, переступаючи через сміття і похрустуючи склом, дістався до середини кімнати. Нахилився і підняв з підлоги склянку з вибитим дном.

— Хто це так старанно витирав її ганчіркою? Ви? — повернувся він до Віри.

— Мабуть, я. Зараз не пригадую.

— Це звичайна двохсотп'ятдесятиграмова склянка для води. Я не помиляюсь?

— Ні.

— Нею, поза всяким сумнівом, користувався злодій, а потім кинув на підлогу. Але відбитків пальців на склянці немає. Як ви гадаєте, чому?

— Він був у рукавичках?

— Не знаю, я при цьому не був.

Віра Клімова мовчки знизала плечима. Карличек уважно стежив за нею.

— Складається враження, — промовив нарешті він, — що цей землетрус Арнольд Фієдлер викликав на свою голову сам.

Віра здригнулася.

— Як це розуміти?

— А дуже просто. Він сховав тут якусь річ, а хтось інший розшукував її. Коли я щось від когось ховаю, то, мабуть, знаю, кого ця річ цікавить. Тому Арнольд теж мусить знати злодія. Отже, його могли знати й ви.

Віра Клімова широко розплющила очі. В них були здивованість і переляк.

— Ви що, з глузду з'їхали! Тут нічого немає й не було.

— А де ж воно?

— Ви запитуєте в мене? Знайдіть злодія, і він вам розповість.

— Ми його все одно знайдемо, — посміхнувся Карличек, — навіть якщо нам у цьому не допоможете ні ви, ні Арнольд Фієдлер.

Клімова бачила наслідки дій злодія. Він перетрусив і знищив усе, що тільки можна було знищити. Незнайомець уважно роздивлявся речі, а потім руйнував їх. Біля входу стояв красивий камін. Сокирою побито коштовну кахлю, позолочена решітка валялася на підлозі, колосники виламано і навіть інкрустований карниз поколото на дрібні скалки. Фотографії злодій повиймав з рамок або порубав. Це були краєвиди, мальовничі куточки міст і сіл, і серед них жодного портрета. Дерев'яні сходинки, що ведуть на горище, порубані сокирою. Навіть не вірилось, щоб усе це могла зробити одна людина… Потовчені грамофонні пластинки, розбитий патефон, роздертий на дві половини акордеон, випотрошений батарейний радіоприймач, четверо м'яких крісел розпанахані ножем… Схоже на те, що тут і справді щось настирливо шукали, знаючи, що воно сховане вміло й надійно.

Віра зблідла.

— Божевільний! Це міг зробити лише божевільний! Довідайтесь, може, хто втік з лікарні?

На кухні картина була ще гіршою. Битий посуд і розламана мебля не давали навіть можливості зайти всередину. Злодій відірвав балон газової плити, повикидав консерви, висипав продукти, перекинув кошик з яйцями…

Здавалося, що будинком пройшов смерч. Сліди його були і в просторій спальні, і в кількох інших кімнатах. Матраци, подушки, дзеркала, книги, аптечка — все цікавило злодія.

Ми вийшли в садок, зупинившися спершу на вузенькій терасі. Газони були в кількох місцях пошкоджені, кущ аґрусу зламаний. Загін Скали помітив тут кілька слідів, нашвидкуруч присипаних землею.

Біля водозбірної колонки з довгою ручкою валялась перекинута бочка для дощової води.

Крізь двері у фундаменті будинку ми спустились у склеп. Злодій побував і тут, — шукав щось у старій скрині з різним непотребом, розпанахав два паперові мішки з цементом. Серед склепу валялось перекинуте відро.

Важко було навіть уявити собі, щоб ніде не залишилося відбитків ніг злодія. І все ж жодного сліду не було.

— Він потурбувався про це, — сказав Карличек. — А можливо, так сталося просто випадково. Незнайомий поливав землю в садку, щоб побачити, де вода краще фільтрується. Так завжди шукають місце, куди щось недавно закопали. Цей чолов'яга поливав також і долівку в склепі, тож не дивно, що слідів не залишилось.

Оглянувши сарайчик, де також господарював непроханий гість, ми знову повернулися в будинок. Карличек ішов першим, я останнім. Біленькі туфельки і розкішна біла сукня Віри Клімової втратили свою свіжість. Але вона не звертала на це уваги. Дівчина була похмурою й пригніченою. Потім я довідався, що Віра мала намір сходити на танці, але, побачивши на вулиці автобус, сіла й поїхала на дачу.

У великій кімнаті ми присунули стіл до канапи і зручно вмостилися на ній. Карличек дістав з кишені блокнот і олівець.

— Тепер познайомте нас з усіма вашими друзями, — промовив він, звертаючись до Віри. — Ви самі все побачили і, гадаю, розумієте, що справа серйозна. Отже, не пропускайте жодної дрібниці, яка може допомогти нам натрапити на слід злодія або цілої зграї.

Трохи подумавши, Віра заговорила.

Карличек уважно занотовував до блокнота все, що вона розповідала. Віра назвала імена дев'яти осіб, які минулої неділі були на дачі. Адреси багатьох були їй не відомими. Та це Карличка не хвилювало — їх можна було взнати в інших членів компанії. Я ж не вірив у те, що ці хлопці спроможні дати якусь інформацію, бо Віра Клімова заявила, що ніхто з них нічого про Арнольда не знав.

Алоїс Бедрна, п'ятнадцятирічний хлопець, який вчиться на муляра. Він все вміє і виконує на дачі господарські роботи. Хлопці звуть його «двірником».

Антонін Далта, на прізвисько Тонда Пекло, вчиться в інтернаті.

Віктор Розточний, або ж Віта, зубний технік, сирота.

Станя Гарах, студент.

Карел Вісман, електромонтер.

Даша Гродська, родом з Морави, шукає в Празі роботи, пов'язаної з мистецтвом. Поки що зустрічається з Вісманом.

Мілош Заржецький, колишній слухач Академії мистецтв.

Анюша Новакова, вчиться на курсах медичних сестер.

Іржі Кримпера, робітник.

— На сьогодні досить! — промовив Карличек, ховаючи блокнот до кишені. — Проте це зовсім не означає, що ми з вами вже все з'ясували.

— Йдіть до машини і почекайте нас там, — звернувся я до дівчини.

Карличек провів її до дверей, а коли повернувся, знайшов мене біля шафи.

— Все залежить від того, — сказав я Карличкові, — чи знав злодій, що ця шафа нова.

Карличек мовчки розвів руками.

— Ви вважаєте, що гість шукав фотографію цієї дівчини?

— Ні, — відповів Карличек. — Але схоже на це. Коли ми скажемо старшому лейтенантові про свої припущення, він буде здивований.

— І слушно запитає нас, чому невідомий не обстежив нижню шухляду. А коли й обстежив, то для чого йому було гаяти час на замикання і де, зрештою, подівся ключ?

— Це можна пояснити тільки тим, — сказав Карличек, — що злодій навіть не припускав можливості використання шафи під схованку, він спершу й уваги не звернув на неї, а почав пошуки в інших місцях, і лише потім, ніде не знайшовши фотографії чи чогось іншого, зазирнув у шафу і несподівано виявив те, що його цікавило, ось у цій шухляді. — Карличек показав на підлогу. — Немає нічого дивного в тому, що злодій не поставив її на місце і що його більше не цікавило нижнє відділення — те, що він розшукував, було вже в руках.

Припущення, висловлене Карличком, мало під собою грунт. Тієї ж думки були і інші члени загону Скали, які звернули увагу на замкнену шухляду ще у вівторок. Проте ця загадка залишалась поки що без відповіді.

— Ви відчиняли цю шухляду? — запитав я.

— Звичайно. Це легко робиться будь-якою відмичкою. І так само легко ми замкнули її знову — вона порожня.

— Коли б не ця шухляда, — сказав Карличек, — можна було б припустити, що ту таємничу річ сховала Клімова. Адже Арнольд знищив Вірин портрет лише для того, щоб грабіжник не здогадався, у кого може переховуватись ця річ. Віра розповідає, що її коханому не сподобалася рамка. Чому він ще й досі не замінив її? Ми не будемо шукати невідомого серед хлопців з Арнольдової компанії — всі вони знають Клімову. А грабіжник її не знає, значить, це якась зовсім стороння особа.

Подібна особа вже зустрічалася нам в районі дев'ятнадцятого кілометра. І хоч поки що ми бачили лише її розпливчастий силует, вона існує. До такого висновку прийшли ми після довгих роздумів.

— Сьогодні, — вів далі Карличек, — Арнольд Фієдлер міг би повісити тут портрет Віри навіть на повний зріст. Тепер дівчина нікого не цікавить. Правда, цілком можливо, що вона не має ніякого відношення до справи, а ми самі вигадали всі ці взаємозв'язки. Але, що б там не було, він приховував щось від неї, і тому вона становить для нас значний інтерес. Ми мусимо взнати в неї правду. Не думаю, що завдання буде легким. Кохання жінки — річ особлива. Тим більше, що йдеться, очевидно, про важливу таємницю, і Клімова не хоче виказувати коханого. Вона ладна піти за нього у вогонь і воду. Я здогадуюсь чому. Спершу вона боялася, що з ним щось трапилось, а тепер потерпає, що нещастя скоїлось з кимось іншим і в цьому винен Арнольд. Саме тому хвилюється й старий Фієдлер. Як бачите, ні Бедржих Фієдлер, ні Віра Клімова не є нашими спільниками.

Я нічого не відповів.

Ми вже збиралися виходити, коли в коридор вскочила Клімова, а слідом за нею наш шофер.

— Пробачте, товаришу капітан, — розгублено почав шофер, — але вона не послухалась мене і вискочила з машини.

— Що трапилось? Ви злякалися?

Віра Клімова ступила крок уперед і втомлено промовила:

— Будьте обережними при зустрічі з Арнольдом. У нього пістолет.

10

Я запитав, коли вона про це довідалась.

— Давно, — відповіла вона.

— Ви досить несподівано згадали, — сказав Карличек і ввічливо додав: — А зараз час додому, будемо пломбувати двері.

Водій відступив крок, але Віра не рухалась. Тому мені довелося взяти її за лікоть і вивести надвір.

— Чому ж ви одразу не сказали нам про це?

Вона глибоко зітхнула.

— Про це знають всі наші. Хтось із них все одно сказав би, а ви б тоді подумали, що я сказала неправду.

— А ви цього не хотіли б?

— Звичайно. — Вона опустила очі. — Тим більше, що зброя потрапила до Арнольда випадково.

Карличек ставив пломбу на дверях будинку.

— І Арнольд користувався нею? — втрутився він.

— Ні. Цього ще не вистачало!

— Готово! — оголосив Карличек, і промінь його ліхтарика весело пробіг по верхів'ях ялин.

Я більше ні про що не розпитував дівчину. Ми попрямували до машини. Карличек сів поруч з водієм, а ми з Вірою — ззаду. Автомобіль розвернувся і, спрямувавши яскраве світло фар далеко вперед, рушив до міста.

— Спробуйте пояснити, — звернувся я до Віри Клімової, — як потрапив пістолет до Арнольда?

— Будь ласка, — погодилась вона. — Я думала, що вам просто нецікаво слухати… Один час до нас на дачу приїздив хлопчина на прізвище Ферулік.

— Йозеф Ферулік? — озвався Карличек.

— Так, Йозеф.

— Дивно.

— Ви його знаєте?

— Розповідайте…

— Він зараз у в'язниці.

Карличек мовчав. Мені ще раз випала нагода переконатись у його винятковій пам'яті й поінформованості. Отож Віра Клімова мусила говорити тільки правду, аби не потрапити в. скрутне становище. Вона нахилилася до Карличка.

— Вам відомо, що на суді він навіть не згадав імені Арнольда? Не сказав і про те, що приїздив до нас. Але спершу ми й не уявляли, що це за птах! Лиш потім, з газет, довідались, що він ніде не працював, займався темними справами, і його заарештували.

Віра Клімова обіперлася на спинку сидіння і важко зітхнула.

— Якось він прийшов до нас і почав вимагати, щоб Арнольд дозволив йому жити на дачі. Арно вигнав його. Ферулік почав опиратись, але сила була не на його боці. Тоді він несподівано вихопив пістолет і вистрелив у Арнольда, але не влучив. Ми злякалися, і сам Ферулік також. Проте він попередив, що стрілятиме в кожного, хто підійде до нього. Та Арнольда важко злякати. Він кинувся на Феруліка, відняв у нього пістолет і так ударив по голові, що ми потім цілу годину одливали його.

— І з того часу пістолет залишився у Арнольда? — запитав я.

— Так, він не повернув його Ферулікові і суворо попередив, що, коли той не відчепиться, ми повідомимо поліцію. Хлопці відтягли Феруліка лісом до шосе, і Арнольд наказав, щоб ми про цей випадок мовчали…

— Ферулік не пробував помститися?

— Ми й самі цього боялися, але потім, коли прочитали и газеті…

— А тепер доводиться боятися іншого, — сказав Карличек. — Ви ж знаєте, що всіх ваших друзів і вас слід віддати до суду за збереження зброї?

Віра Клімова нічого не відповіла, а Карличек знову тупився поглядом у вікно, і решту шляху ми проїхали мовчки.

Ось і місто. Ми звернули на вулицю, де мешкала Віра Клімова, і зупинилися біля будинку № 1200. Карличек нагадав їй на прощання:

— Завтра сидіть удома. Може, ми потребуватимемо нашої допомоги.

Ми поїхали далі.

До кабінету зайшли разом із Карличком. В канцелярії самотньо сидів черговий офіцер. Він сказав мені, що всі нові повідомлення лежать на моєму столі.

Розшуки Арнольда не дали наслідків.

Мешканці будинків у районі дев'ятнадцятого кілометра нічого нового не повідомили.

Про минуле Яндери відомо аж надто мало. По місцю його колишньої служби встановлено, що звуть його Ярослав. Біографія цього типа кудись зникла.

Вивчили англійську кореспонденцію Бедржиха Фієдлера, проте теж нічого підозрілого не виявили.

Поведінка західноберлінського радіоцентру не викликає підозри.

Посилена охорона Августа Майєра-Неумейстера не виявляє чогось, спрямованого проти нього.

Скала повідомляє про відвідини співробітників ательє. Візит на квартиру Йозефа Бочка пройшов без будь-яких пригод. З боку Гадраби були протести, а з Флорою Мілнеровою трапилась цікава річ…

— Нарешті хоч що-небудь! — зрадів я.

Флора Мілнерова готувалася йти в гості. Біля будинку на неї чекало таксі. Зодягнена вона була в розкішну вечірню сукню, прикрашену коштовною золотою брошкою з діамантом. Скала запитав, чи ця брошка подарунок Арнольда? Флора Мілнерова категорично заперечила. Тоді він викликав Бедржиха Фієдлера. Той підтвердив, що брошка схожа на ту, яку він бачив у свого сина. Але жінка наполягала на тому, що ця річ дісталася їй в спадщину від батьків. Слідів перебування Арнольда Фієдлера у неї не виявлено, так само, як і в Гадраби та Бочка.

— Все це зайвий раз підтверджує про її зв'язки з Арнольдом, — задоволено промовив Карличек. — Тепер я розумію, чому він заборонив Вірі Клімовій з'являтися до нього на роботу ще до того, як забрав з дачі її портрет. Арнольд підтримує з Флорою Мілнеровою інтимні зв'язки, керуючись суто комерційними розрахунками. Тепер я в цьому не сумніваюсь. Наступна ревізія неодмінно викриє бухгалтерські махінації Мілнерової, бо складається враження, ніби все фотоательє працює на Арнольда Фієдлера. Директора теж не погладять по голові. Отже, катастрофа неминуча.

— Послухайте, Карличку, — сказав я. — Щодо інтимних зв'язків між Арнольдом і Мілнеровою ми можемо висловлювати тільки припущення. Ви вважаєте, що джерело прибутків Арнольда — Флора?

— Поряд з іншими, — переконливо відповів він. — Йому відраховували певну частину грошей з прибутків підприємства. Це доведе ревізія. Колись фотоательє були дуже прибутковими організаціями. В даному разі скидається на те, що державні гроші розподіляють між усіма співробітниками за артільним методом. Арнольд теж має свою частку. Решту він заробляє шпигунськими фотознімками.

На Карличка найшло натхнення, і він розвивав свої сміливі гіпотези все далі й далі.

— Будемо вважати інтимний зв'язок між Арнольдом і Мілнеровою за істину, що не потребує доказів. Брошка — лише деталь. Я можу повторити навіть у присутності мого начальника — старшого лейтенанта Скали, що Мілнерова вважає Арнольда Фієдлера своєю власністю. Інакше він не таїв би від неї своїх зустрічей з дівчиною, яка, до речі, була б йому гарною парою. Мілнерова — жінка, яка керується у своїх вчинках примітивною логікою «бабиного літа». При таких стосунках з Арнольдом вона, безперечно, має деяке уявлення і про його життя. Це означає, що ми маємо справу ще з однією людиною, яка шалено захищатиме Арнольда. Я пропоную зробити так, щоб Мілнерова довідалась про існування Віри Клімової та про її зв'язки з Арнольдом. Ревнощі можуть розв'язати їй язик. Водночас і Віра Клімова стане іншою, — вів далі Карличек. — Вона матиме змогу пересвідчитись, що її почуття до Арнольда і його почуття до неї — зовсім не однакові. Не думаю, щоб після цього вона продовжувала зберігати в таємниці те, що стосується Арнольда. Проведення операції я беру на себе.

— Ну, що ж, Карличку, — відповів я. — Французи понад сто років стверджують, що все зло походить від жінок. Остерігайтесь потрапити між них у ту мить, коли вони вчепляться одна одній у коси. Жінкам може спасти на думку, що ви головний носій зла, і тоді вам буде не з медом. І нігті в них обох, якщо не помиляюся, нагадують пазури диких кішок. Як працівник органів громадської безпеки ви маєте право викликати їх обох до себе, але не станьте організатором жіночої бійки! Не підбурюйте і не розбороняйте їх. Зв'яжіться із старшим лейтенантом Скалою, — додав я, вказуючи на телефон. — Зайдіть до нього і розкажіть про все. Для проведення очної ставки обох жінок треба мати його дозвіл. Тільки не розповідайте про свої наміри так художньо, як мені, бо він вам взагалі заборонить проводити цю зустріч… Зачекайте! Ми ще сьогодні зможемо допитати юнаків і дівчат з компанії Арнольда Фієдлера. Звичайно, не слід забувати й про Феруліка. Доведеться добряче попрацювати. Підключимо до нашої справи ще кількох працівників. Необхідно якнайшвидше взнати, чи має все це якесь відношення до мого відділу, чи ні? Проведемо допити і будемо приймати рішення, що робити далі. А зараз наказую вам зв'язатись із Скалою і негайно йти відпочивати. Те ж саме зроблю і я. Бо коли справа виявиться серйозною, то нам з вами буде не до лиця клювати носами.

Як ми й сподівалися, Скала був ще на роботі. Карличек попросив його зачекати кілька хвилин, і ми поїхали до управління громадської безпеки.

— Краще за всіх розповів би нам про ці пригоди сам Арнольд Фієдлер, — сказав мені на прощання Карличек. — Якщо він до ранку знайдеться, я дозволю собі розбудити вас.

— Буду вам дуже вдячний, Карличку!

Тепер, нарешті, я міг подумати трохи й про себе.

— Підкиньте мене куди-небудь у нічний ресторан, — попросив я водія.

— Я навіть не знаю, як краще виконати ваше прохання, — завагався він.

— Везіть туди, де ще працюють і де можна що-небудь поїсти.

— Слухаюсь! — відповів шофер і натиснув на газ. Він заїхав у якийсь вузенький завулок і зупинився біля малесенького ресторанчика.

— Тут найкраще готують біфштекс, — сказав він.

Водій мав рацію. Я повечеряв з апетитом і негайно пішов спати.

Карличек, як мені стало відомо, не послухав наказу і замість відпочинку взяв участь у нічних пошуках. Цю операцію здійснювали криміналісти разом з працівниками мого відділу. Почали з Двірника — Алоїса Бедрни, адресу якого Віра Клімова знала. Привезений з в'язниці Йозеф Ферулік тремтячим голосом розповідав про випадок із пістолетом, виправдовуючись, що Арнольд напав на нього, а він лише захищався. Свідчення всіх юнаків і дівчат співпадали з розповіддю Віри Клімової. Віра не помилилась, коли сказала, що хтось із них все одно «вибовкає» нам таємницю про пістолет. Так воно й сталося. Першим розповів правду Алоїс Бедрна. Те ж саме зробили й інші члени компанії. Складалося враження, що Арнольд міцно тримав їх у руках. Проте ніякими недозволеними, а тим більше антидержавними справами на дачі ніхто не займався.

Про пістолет розповіли всі. Ферулік уточнив, що це був німецький парабелум. На запитання, як він потрапив до нього, Ферулік спершу почав щось вигадувати про свого двоюрідного брата, який бився на барикадах, але потім признався, що вкрав його в когось на квартирі.

Цієї ж ночі допитали працівників меблевої крамниці. Вони підтвердили, що позаминулої п'ятниці Арнольд Фієдлер разом із дівчиною сплатив задаток за одіжну шафу. У понеділок, о восьмій ранку, він подзвонив по телефону і сказав, що шафу візьме його знайомий, який і заплатить решту грошей. Дійсно, вранці якийсь чоловік повантажив шафу, оплатив чек і поїхав. Проте то не було таксі.

Отже, спроба знайти машину не вдалася.

Цікавило нас і те, звідки Арнольд Фієдлер дзвонив у меблеву крамницю? Можливо, з дому, завітавши туди, коли батько вже пішов на роботу.

Якщо він не з'явився по шафу сам, значить, був зайнятий чимось іншим. Можливо, одержував гроші, які йому мали десь сплатити в понеділок. Пізніше мотоциклом поїхав на дачу.

Де він міг дістати гроші?

Може, в тайнику на дев'ятнадцятому кілометрі? Це припущення здавалось сумнівним, але ж ми точного обліку грошам не вели. Не виключено, що Арнольд Фієдлер під'їхав до тайника в ніч з суботи на неділю. На той час схованка була порожньою, і жодної копійки він там не знайшов. Треба було шукати гроші десь в іншому місці. З батьком він не зустрічався і, отже, нічого не вимагав від нього. Хіба що покладав усю надію на Мілнерову? Та вона про це, звичайно, не розкаже.

У неділю вранці Карличек прийшов до мого кабінету раніш від мене. Досить було глянути на нього, як ставало зрозумілим, що ніч була напруженою і безсонною. Хтось із співробітників змилувався над ним і заварив йому чай, ще блідіший від нього самого.

Він докладно доповів мені про всі події минулої ночі. Потім я переглянув письмові інформації. Нічого особливого в них не було.

— У всьому винні батьки, — промовив Карличек. — І навіть у цій справі, над якою ми зараз ламаємо голову.

І мені довелося вислухати лекцію з педагогіки, хоч як я цього не хотів.

Алоїс Бедрна — гарний хлопець, і в нього хороші батьки. Він з любов'ю господарює на дачі, але нізащо не розповість, з ким він там зустрічається, як його напувають, а потім садовлять йому на коліна п'яних дівчат. Хто в цьому винен? Батьки, які надмірно довіряють синові.

А ось, скажімо, у Карела Вісмана — без п'яти хвилин моториста — батьки розлучились. Його це пригнічує. Батько й мати однаково дорогі для нього, але вони своєю поведінкою змусили його дивитися на життя легковажно.

Справжнє ім'я Даші Гродської — Адела Юхлова. Вона нічого не робить, вештається вулицями Праги. Батьки, бачте, вважають її геніальною, обраною. Тож чи личить їй працювати, уподоблюватись черні?

Іржі Кримпера — робітник заводу, його батьки влаштовують дома такі сцени, що він тікає світ за очі.

Те ж саме можна сказати і про решту членів Арнольдової компанії.

Карличек пішов влаштовувати зустріч Віри Клімової з Флорою Мілнеровою, а я, подумавши якусь мить, зняв телефонну трубку, набрав зашифрований номер і, почувши відповідь, сказав:

— Прошу з'єднати мене з товаришем полковником.

11

Полковник прийняв мене у себе вдома. Цей літній, завжди похмурий чоловік з вугластою головою і високим відкритим чолом цього недільного дня ще раз засвідчив свою залізну волю, щоправда, трохи незвичним способом.

Я не міг уявити собі нашого полковника без великої смердючої люльки. Коли він запалював її, всидіти поруч міг не кожен. Та виявлялось, що дома він нею не користується. Я його дуже поважав і тому навіть не міг подумати, що в цьому вирішальну роль відіграла воля його дружини, а не його власна.

Полковникові не треба було двічі говорити про одне й те ж. Після стислої доповіді я коротенько виклав йому свій план.

— Для того, щоб запобігти будь-якій випадковості, я пропоную зробити так: Август Майєр має передати в західноберлінський радіоцентр тривожне повідомлення. Нам було б вигідно об'єднатися зараз з ними проти спільного ворога, яким може бути і Арнольд Фієдлер, і хтось інший, що діє цілком самостійно або спільно з Фієдлером. Текст такого повідомлення я вже склав.

— Прочитайте, — попросив полковник. Я дістав з кишені блокнот.

«За тайником на дев'ятнадцятому кілометрі органи безпеки встановили нагляд. Є підозра, що його викрив молодик на ім'я Арнольд Фієдлер. Вибирати місця для радіопередачі стає все важче. ГР-2 швидко пеленгують патрульні машини. Якщо не вжити рішучих заходів, можливий провал».

ГР-2 — позивні Августа Майєра-Неумейстера, якими замість нього користувалися ми.

Полковник з хвилину щось поміркував і потім сказав:

— Цим ви хочете перевірити, чи не викрита наша акція Z-58?

— Так, — відповів я. — Проте, очевидно, її ще не викрито, бо нічого підозрілого не помічено. Хоч стверджувати категорично я не можу. Якщо нас викрито, радіоцентр не відповість Майєру, удавши, що його ніколи не існувало. Коли ж через сорок вісім годин відповідь надійде, значить, справі Z-58 нічого не загрожує.

Полковник помовчав, щось розмірковуючи, і знову запитав:

— Тоді ви заспокоїтесь?

— Не зовсім. Ця тривога матиме важливе значення. Ми зможемо одержати деякі додаткові відомості. Мені здається, що має трапитись те, на що ми так давно чекали.

Він схвильовано кивнув.

— Що ж, виконуйте. Фієдлери не працюють на ту ж розвідку, що й Август Майєр. Вони можуть мати справу лише з англійцями.

З даних про Фієдлерів випливало, що вони можуть бути агентами лише англійської розвідки. Август Майєр — він же ГР-2 — був завербований американською розвідкою через західноберлінський центр.

— Шпигунські центри, безперечно, ведуть між собою боротьбу, — продовжував полковник. — Ви можете скористатися з цього. Зробіть так, щоб одні шпигуни допомогли вам викрити інших. А вони нехай вважають, що обдурюють нас. Якщо ж пощастить скомпрометувати одночасно Фієдлерів і англійський шпигунський центр, то ми вб'ємо двох зайців. Як ви гадаєте?

Полковник похмуро посміхнувся, що траплялося з ним дуже рідко, потім важко відкашлявся і додав:

— Признаюсь вам, я вже давно не розважався. Якщо вам вдасться зробити все так, як ми говорили, буде багато сміху…

Він підвівся, подав мені на прощання руку і сказав:

— А з тим вашим Карличком я хотів би познайомитись особисто!

— В будь-який час, — відповів я.

— Ще трохи зачекаємо.

— Він і сам буде радий познайомитись з вами.

Я вийшов від полковника з наміром негайно зробити все можливе. ГР-2 міг вислати повідомлення ще сьогодні. У Західному Берліні настроювались на хвилю ГР-2 тричі на добу. Після цього кореспондент мусив три дні мовчати, аж поки його не потурбують. Якщо ж за цей час нічого не траплялося, він мав послати в ефір умовне повідомлення.

Сьогодні був третій день мовчання ГР-2.

Я підготував інформацію для наступної передачі і відправив її для шифрування. Копію спеціальним кур'єром переслав полковникові, зазначивши, що ця інформація вперше пролунає в ефірі о 16.42. Полковник мусив знати все. Не виключено, що в останню хвилину відбудуться якісь зміни.

Отож залишалося сидіти й чекати. Я розмірковував, чим ще зайнятися. На квартирі у Фієдлера я не був, з жінкою, яка в них прибирає, не розмовляв. Але ж із нею зустрічалися люди з загону Скали, а на квартирі Фієдлера побували мої працівники. І все ж вони могли що-небудь прогледіти. Я не вважаю себе розумнішим за Скалу, проте, побувавши після нього на дачі, я дещо…

Відверто кажучи, випала вільна хвилина, і мені кортіло зробити щось корисне.

Серед нових повідомлень нічого цікавого не було. Надійшли стенограми допиту Арнольдових друзів. Вони були записані з магнітофонної плівки. Я взявся за них, але й тут не знаходив нічого цікавого.

Я встиг прослухати стенограму до половини, коли зайшов Карличек. Зовнішній вигляд його підтверджував, що вдома він ще й досі не був.

— Пробачте, але я знову до вас, — проговорив він. Я окинув його уважним поглядом і сказав:

— Ви вже аж позеленіли. Сорочка брудна, вся в куряві. Як вам не соромно ходити в такому вигляді! Негайно в постіль! Це зайвий і нікому не потрібний ентузіазм.

Карличек примружив очі під окулярами. Важкі повіки. ледве розплющились, проте він намагався триматися бадьоро.

— От закінчу ще одну справу і тоді піду спати. Я відчуваю на собі таку відповідальність за неї, що краще не…

— Яку там ще справу?

— Я згадав про неї лише хвилину тому. Ми з вами трохи недогледіли.

— Що саме? — насторожився я.

— Треба дещо запитати у тієї жінки, яка прибирає у квартирі Фієдлерів.

Я й сам думав про це. Але Карличек випередив мене і навіть знав, що саме слід запитати.

— У нас виникає деяке розходження, — поскаржився він. — Я маю на увазі шкіряний одяг Арнольда. Старий Фієдлер твердив, що він ще у вівторок бачив полотняний костюм сина та шукав у ньому ключі від дачі. Чи був удома цей одяг пізніше, він не знає, проте побачив у ньому Арнольда на вулиці в суботу післяобід. Хатня робітниця не приходить до них ні в суботу, ні в неділю. Якщо Бедржих Фієдлер не знає, чи був полотняний костюм удома в середу, четвер чи п'ятницю, то про це мусить знати вона. Жінка, яка доглядає за їхньою квартирою, ставиться до своїх обов'язків дуже сумлінно. Тому вона обов'язково звернула б увагу, слід випрасувати Арнольдові штани чи ні…

— Ви могли зробити це відразу, — відповів я.

У Карличка, видно, стомились ноги, і тому він з неприхованим задоволенням опустився на стілець.

— Знаєте що? — звернувся я до нього. — Залиште хатню робітницю мені, а самі краще йдіть відпочиньте. Вам пощастило влаштувати зустріч Клімової з Мілнеровою?

— Так.

— І які наслідки?

Карличек зітхнув.

— Як ми й сподівалися, підтвердилась зрадливість Арнольда, але більше, на жаль, не вдалося нічого довідатись. Приревнувати коханого — не означає сприяти його знищенню. Навпаки, від ревнощів починають кохати ще дужче, а ненависть спрямовується на спокусника. В даному випадку Клімова вважає спокусницею Мілнерову, а Мілнерова — Клімову. Я попередив Клімову, що у нас є дані про інтимний зв'язок між Арнольдом і Мілнеровою. Віра мені нічого не відповіла, а почала гарячково збиратися, аби якомога скоріше потрапити до фотоательє. Я попросив її, щоб вона стримувала себе, мовляв, мені добре зрозумілі її почуття, але йдеться про дещо значно важливіше. Здається, мені вдалося її переконати. В конторці ательє я відрекомендував Клімову як Арнольдову наречену. Сказав, що вони купують все необхідне для дачі, де мають намір жити після одруження, і зауважив, що звідти кудись зник її фотопортрет, негатив якого має бути десь в ательє. Отож я попросив Мілнерову передивитися оригінали: можливо, вона знайде його…

— А далі? — не стримався я.

— Далі мені нічого було робити. Мілнерова змінилася на обличчі і зміряла Клімову таким поглядом, що я навіть не можу описати. Бедржих Фієдлер так був зляканий лайкою жінок, що покинув у студії відвідувачку, а сам, човгаючи ногами, прибіг у конторку. Юліуса Гадраби в ательє, на щастя, не було. Йозеф Бочек залишався цілком спокійним. Він тримав у руках якусь дошку і чекав лиш моменту, щоб застосувати її для заспокоєння жінок. Мілнерова стояла з одного боку прилавка, Клімова — з протилежного. Флора Мілнерова востаннє вигукнула якусь образу і знепритомніла. Силач Бочек відкинув геть дошку і підхопив жінку на руки. А Віра Клімова почала благати бога, щоб він послав її суперниці інфаркт.

Я тільки хитав головою. Хіба можна було в чомусь звинувачувати Карличка! Він поводився як слід.

Як це часто з ним трапляється, йому не вдалося довести справу до кінця, зате пощастило в іншому.

— Одна з відвідувачок була в захопленні від цього гвалту, — вів далі Карличек. — Вона повторювала: «Як це романтично! Святе кохання!» — й таке інше. Вона призналася, що дуже любить сентиментальні пригоди, і без угаву торохтіла, що, якби не було кохання, земна куля знелюдніла б. Клімова дивилася на неї вовком, а Мілнерова не реагувала ніяк — їй було все байдуже. Відвідувачка не ображалася. Вона запропонувала дівчині відвезти її додому на своєму автомобілі. Клімовій це сподобалось. Вони вийшли з конторки, я слідом за ними. На вулиці стояв автомобіль. Раніше його не було — ця дама приїхала в ательє вже після мене. Я, звичайно, розраховував, що буду супроводжувати Клімову додому і дорогою дещо з неї витягну. Тепер мені залишалося лише спостерігати, як вона сідає в чужу машину. Про бесіду з Мілнеровою не могло бути й мови, а Клімова удавала, що навіть не бачить мене. Елегантна дама, посміхаючись, сіла за кермо. Я ніяк не міг збагнути, чому вона вплуталась в цю історію. Знову пригадав її цинічні висловлювання про кохання, і щось тут мені здалося підозрілим. Я вирішив про всяк випадок запам'ятати номер її машини.

— Це нам може знадобитися, — зауважив я.

— Звичайно, — погодився Карличек. — До речі, я вже встановив, що машина належить секретареві британського посольства Елізабет Уїнфред Госсарт.

— Гм, — через силу видавив я з себе.

— Зверніть увагу ще ось на що. Чому ця леді не користується автомобілем з дипломатичним номером? Чому ходить фотографуватися саме до Фієдлера? Невже слава про його ательє долинула аж до неї? Щось мені не віриться. Вчора ми трохи притиснули Фієдлерів. А вони відчули небезпеку ще раніше і поспішили знищити апарат для перегляду мікроплівки. Тому немає нічого дивного, що пані Госсарт «ненароком» завітала до ательє. Випадковість у даному разі виключена, у всякому разі, я в неї не вірю. Апарат для перегляду мікроплівок може спокійнісінько стояти і в пані Госсарт. Ця красуня мусила бути сьогодні в ательє, так само як і я. Якщо Фієдлери займаються шпигунською діяльністю, то, виходячи з «героїчних» вчинків старого, вони працюють лише на англійську розвідку.

Карличек втомлено позіхнув. Я слухав його і дивувався: адже нещодавно те ж саме сказав полковник.

— І ця елегантна Елізабет прийшла сфотографуватися! — додав Карличек після деякої паузи. — Мене вона, звичайно, не сподівалася там зустріти. А коли вже так сталося, то мусила б сидіти собі тихенько перед об'єктивом, доки я не заберусь звідти. Та її, очевидно, зацікавили Арнольдові коханки, головним чином Клімова. До цього часу ні пані Госсарт, ні Бедржих Фієдлер не знали про їхнє існування. Ця леді ризикнула втрутитися в той спектакль, бо знала, що з нею нічого не трапиться — вона особа екстериторіальна. Що їй шепотів Бедржих Фієдлер, сховавши голову під чорну запону, про це ми довідаємось тільки тоді, коли притиснемо старого до стіни.

— Вона довезла Клімову додому?

— Так, за той короткий час, що вони були разом, дипломатка могла наговорити їй сім мішків. Мені ж довелося скористатися послугами власного транспорту — добіг на своїх двох до трамвайної зупинки, приїхав до Клімової і там лише переконався, що вона жива й здорова. Ну, а звідти — прямо до вас.

— Я накажу вас відвезти додому, — сказав я. Але Карличек над чимось замислився і, здається, не розчув моїх слів.

— У неї в родині досить дивні стосунки, — глибокодумно мовив він. — Як і скрізь, у всьому винні батьки. Мати Клімової теж проклинає своїх батьків. Вони були такі розумні, що зіпсували життя своїй дитині: видали її заміж за такого деспота, що вона з ним не жила, а мучилась. Клімова змогла вільно зітхнути тільки після його смерті. Почала заводити легенькі романчики, любила бучно погуляти і за веселими вечірками забарилась з перебудовою власного життя. А роки минали. Вона ще й тепер хотіла б згадати молодість, та в кишенях порожньо. Тим-то й дає повну волю своїй дочці — нехай хоч Віра бере від життя все, що може. Дочка в неї непогана, але занадто розбещена: мовби хоче відгуляти й за себе, й за маму. Вона була б значно гіршою, коли б не потрапила під вплив Арнольда Фієдлера. Та, на мою думку, її щастя з ним досить хистке.

Карличек говорив про це, втупившись поглядом у підлогу. Нарешті підвів очі на мене:

— За Арнольда вона не хвилюється, ось тільки не знає, що буде далі. У нього хтось узяв ключі від дачі, а він би їх сам не віддав…

Заглибившись у свої думки, я не слухав Карличка. Мене вивели з роздумів лише його слова про ключі.

— Що ви сказали, Карличку?

— Не виключено, що так воно й справді було, — продовжував він. — Наші працівники ще у вівторок запідозрили, що замок у дверях не був замкнений, коли злодій вибивав його сокирою. Прямокутне заглиблення в одвірку, куди заскакує замок, залишилося непошкодженим. Це означає, що незнайомий спершу відімкнув двері справжніми ключами, а потім уже імітував крадіжку із зломом. Закінчивши всі свої справи, він вийшов з будинку, знову замкнув двері і почав діяти ломом і сокирою. Висячий замок злодій скрутив як слід. А от вибивши внутрішній, раптом помітив, що забув його замкнути. Тоді він встромив ключ і зробив ним два оберти. Таке враження склалося в мене ще у вівторок. Але треба було перевірити, чи діє ключ у вибитому замку. Тобто треба було дістати справжній ключ. І я взяв його у Віри Клімової.

— І він відмикає замок?

— Дуже легко, — відповів Карличек.

Відкриття Карличка могло мати для нас важливе значення. Цілком можливо, що злодій лише імітував крадіжку із зломом — хотів зробити вигляд, що в нього не було ключів, але припустився прикрої помилки. Як би старанно не готувався злочин, уникнути помилок неможливо, тому що всіх дрібниць наперед не передбачиш. Ці помилки можуть багато про що розповісти, тому при розслідуванні справ на них і звертають особливу увагу. В даному випадку помилка відразу ж впала в око. Проте чи була це помилка злодія? Підтверджень ми не мали і тому могли прийняти цю версію лише умовно. А що, коли вважати припущення Карличка реальним?

— Якби хтось узяв у Арнольда Фієдлера ключі, — вів далі Карличек, — він би спокійно відімкнув дачу і не псував би замка — хіба що намагався б замести сліди свого знайомства з Арнольдом і його компанією. Але заждіть! — Карличек напружився, щоб не позіхнути. — Все сталося десь між неділею і вівторком. У понеділок Арнольд привіз шафу. Не може бути, щоб він приїхав туди з таким одоробалом сам. На дачі все було в порядку, в противному разі хлопець зчинив би гвалт. Він заніс шафу до кімнати, замкнув будинок, сів у грузовик і поїхав. Ключі, звичайно, були у нього в кишені. Я не думаю, що Арнольд приїхав на дачу мотоциклом і на нього хтось напав. По-перше, ми ніде не знайшли слідів боротьби, а по-друге, цей юнак вмів постояти за себе, до того ж, у нього був пістолет. Коли ми відшукаємо ту вантажну машину, нам буде легше встановити істину, а зараз це лише здогадки. І все ж в одному випадку злодій міг зробити саме так, як ми припускаємо: відкрити будинок ключами, а потім інсценізувати крадіжку із зломом.

— В якому саме, Карличку?

— Якщо цим злодієм був сам Арнольд Фієдлер.

— Ваша правда.

— Ви припускаєте таке?

— А чому б і ні?

Карличек розчаровано зітхнув:

— Тоді ми маємо елементарний обман держстраху. Віра Клімова заявила, що вони збираються обставити кімнату новою меблею, а стару Арнольд застрахував. Що ж, вони могли вдатися й до таких хитрощів. Грошей у Арнольда ставало все менше. Тому, приїхавши на дачу, хлопець потрощив усе. Шафа для одягу була новою, отже, він її не чіпав. Для того, щоб одержати гроші від держстраху, не досить вчинити шарварок в квартирі — треба зробити щось серйозніше. І він удав, ніби злодій настирливо розшукував у будинку якусь річ. Тепер залишалося подати страховий поліс і одержати відшкодування. Проте Арнольд і досі цього не зробив.

— Завтра ми ще раз подзвонимо в держстрах, — сказав Карличек і, нарешті, все-таки позіхнув. — Якщо мебля була застрахована, а в агентство ніхто не пред'явив поліса, то з Арнольдом щось трапилось. Мені дуже підозрілою видається поведінка Бедржиха Фієдлера, особливо його поїздка на Страссмайєровий майдан. Старий міг дуже легко залізти в кишеню до свого сина, а потім, щоб відвести підозру, заходився рубати все навколо сокирою. Скористатися ключами Віри Клімової він не міг, бо до сьогоднішнього дня навіть не бачив її. Очевидно, Бедржих Фієдлер разом із своїм сином заплутався в якійсь темній справі і тепер змушений мовчати. Він набрехав нам, що бачив його у вікно ресторану, і набрехав навмисне. А для підтвердження цієї версії виставив свідком Гадрабу, який начебто зустрів Арнольда в ательє. Хлопця там учора не було. Гадраба у змові зі своїм начальником, і вони удвох обдурюють нас. Арнольд не дзвонив по телефону в меблевий магазин. Це зробив за нього хтось інший. Цей же «хтось інший» послав туди гроші за шафу й водія з машиною. Все зроблено завбачливо. Арнольда в магазині не було, і хто саме поїхав з шафою на дачу — невідомо.

— Отже, ви прилучаєте до цієї справи і Гадрабу? — запитав я.

— Без жодного сумніву, — відповів Карличек. — Арнольд зараз або за кордоном, або мертвий, або хтось силоміць тримає його взаперті. Якщо він утік за кордон, то залишив тут ключі від дачі і якусь річ, небезпечну для Бедржиха Фієдлера. Тим-то старий так наполегливо її й шукає. Можливо, син навмисне чимось напаскудив своєму татоньку — вони ж жили мов кіт із собакою. Або залишив якісь компрометуючі документи, і тепер старому їх треба будь-що знайти. Далі. Якщо Арнольд узаперті — тут не обійшлося без пані Госсарт. Тоді стає зрозумілою її загадкова посмішка. Може бути й таке, що дипломатка стала його третьою коханкою і тримає Арнольда в себе як з політичних, так і з інтимних міркувань. На жаль, ми не маємо доступу в посольство. Коли цей юнак і справді сидить там —добровільно чи насильно — про це знає його батько, і, можливо, навіть це зроблено за його порадою. Менш вірогідно, що старий десь заховав його сам у якомусь підземеллі і тепер, виглядаючи у вікно, бачить оті галюцинації. Нарешті, третє припущення — Арнольд мертвий. Сам батько вбити його не міг. Він може лише знати, хто і коли це зробив, але є якісь причини, що примушують його мовчати. Якщо ми маємо справу із шпигунством, то в них убивство — звичайне виконання наказу. В такому разі Бедржих Фієдлер мусить покривати вбивцю, а на сина тільки зводити наклепи. До речі, щось схоже на це зараз і відбувається. З цього випливає, що нам необхідно уважно прочесати ліс і всю територію навколо дачі. Бажано також не припиняти розшуків в районі дев'ятнадцятого кілометра.

Я підвівся і поклав руку Карличкові на плече:

— Ви не чули, що після того, як Арнольд з'явився в місті, я дав розпорядження припинити пошуки в лісі?

— Не вірте в те, що він з'являвся в місті. Я не пригадую випадків, коли б мертві ходили вулицями та стрибали в трамваї.

— Ваша правда. Таких випадків ще не було. А щодо з'ясування можливості його зв'язків із розвідкою або втечі за кордон, ми вже вжили відповідних заходів. Ідіть, друже, відпочиньте! Я просто не можу дивитися на вас!

— Зараз іду. — Карличек глибоко зітхнув і підвівся. — Хочу лиш ще раз звернути вашу увагу на те, що між Бедржихом Фієдлером і Гадрабою можуть існувати дружні відносини. Інакше б вони так злагоджено не брехали. Ви не цікавились минулим Гадраби? Він часом не змінив свого прізвища? Не був, наприклад, Яндерою?

Для такого рішучого висновку у нього, очевидно, були якісь підстави.

— Ми це перевіримо, — заспокоїв його я. — Я займуся сам цією справою, а ви йдіть собі спати. Сліди Яндери десь загубилися. Ми спробуємо підійти до нього з іншого боку — простежимо минуле Гадраби. Вас це задовольняє? Тоді можете більше ні про що не думати.

Я виштовхав його з кабінету. Та перш ніж устиг зачинити двері, він обернувся до мене і закінчив:

— Мені здається, що апарат для перегляду мікроплівки теж може бути у Гадраби.

Після цього, нарешті, пішов додому.

12

У Карличка язик мусив би боліти не менш, ніж ноги. Він наговорив стільки, що в мене у вухах ще й досі лунав його голос. Заплутані, суперечливі здогадки, висловлені ним, занепокоїли мене. Я дав завдання своїм підлеглим перевірити декотрі з них, і почалися складні, хоча, можливо, й марні пошуки.

Кілька тижнів я був до того заклопотаний, що навіть не пам'ятаю, чи вистачало у мене часу що-небудь перекусити. Я ледве встигав стежити за діями співробітників, а про те, щоб глибше вникнути в роботу кожного, годі було й думати.

З'ясувати минуле Гадраби я доручив людям, які збирали відомості про родичів і знайомих Яндери. Це було досить нелегкою справою. Вони почали займатися нею ще з вівторка, однак поки що нічого не знайшли. Отже, підозра щодо Гадраби не підтверджувалась. Не було підстав не вірити йому, що Арнольд заходив до ательє.

Квартиру Фієдлерів прибирала пані Олсецька. Вона жила на Панкрацу.^[4] Я вирішив поговорити з нею і, на щастя, застав її вдома. Ця літня, але ще струнка жінка з добрим обличчям, напевно, чистоту в квартирі ставила понад усе. Обвівши поглядом кімнату, я зробив висновок, що в сім'ї є немовлятко і хтось захоплюється малюванням. Виявилося, що зять господині — художник, а її дочка нещодавно народила дівчинку.

Чоловік пані Олсецької був муляром. Про це свідчив одяг, який він залишив для прання, і маленька люлька з коротким вибіленим чубуком. Такі люльки бувають лише у мулярів.

Молоде подружжя разом із дитиною пішло на прогулянку, пана Олсецького також не було вдома — він десь на Збраславі споруджував дачу для дітей. Цього я, звичайно, знати не міг.

Мій візит не здивував Олсецьку: на минулому тижні до неї вже приходив слідчий. Між нами точилася спокійна, дружня розмова. Я потім переконався, що з пані Олсецькою інакше й не можна: вона-бо не вміє сердитись і бурчати. В родині всі працювали, непогано заробляли і жили між собою в повній злагоді.

Я сидів за столом. Поруч стояла миска з духмяними домашніми пиріжками. Я ввічливо відмовився від частування, але мені так і хотілося з'їсти бодай один. Подумайте лишень: хіба часто доводиться холостякові ласувати домашніми пиріжками!

Олсецька назвала Арнольда невдалою квіткою, але особливо його не засуджувала. Фієдлерів вона знала більше двох років. Арнольд саме виходив тоді з дитячого віку. Отже, йому необхідна була міцна батьківська рука, яка вивела б його на життєву стежку.

— Жаль, що він не мій син. Я швидко б вибила всі дурощі з його голови. А батько не зумів стати для нього авторитетом — тільки знівечив його.

Я запитав пані Олсецьку про новий одяг Арнольда.

— Нові штани і куртка? — здивувалася Олсецька. — А якого фасону?

Я описав їй вбрання, яке бачив на синові Бедржих Фієдлер. Вона довго мовчала, а потім категорично відповіла:

— Ні, такого одягу я не пам'ятаю. Якщо хочете, я перелічу вам усі його речі, навіть краватки.

— Дякую, мені цього не треба.

— Нового літнього костюма він не купував. У цьому я переконана. У нього є ще з минулого року чудові коричневі штани і світла куртка. Навіть якби в цього хлопця й завелась зайва копійка, він витратив би її на щось інше. Коли ви їх бачили на ньому?

— Тут справа ось у чому, пані Олсецька, — почав я, приховуючи від неї правду. — Нам треба, щоб хтось підтвердив, що ці речі належали йому.

— Я цього підтвердити не можу, — рішуче відказала вона. — Швидше навпаки. Ви десь знайшли ці речі на березі і вважаєте, що він утопився?

— Ні, — посміхнувся я. — Це лиш моє припущення.

Тепер я остаточно переконався в тому, що Бедржих Фієдлер усе вигадав. У нас і раніше була така підозра. Адже він не міг не помітити, як вулицею пройшов юнак у шкіряному одязі, але навмисно замінив його одяг. Назвати щось із речей, які висять дома, означало — забрехатися. І він вирішив нас обдурити. Хай, мовляв, думають, що він учора зранку купив собі нове вбрання. Зайшов, наприклад, у магазин, там за ширмою переодягнувся, зняв шкіряний костюм, загорнув його в папір і… залишив. На перший погляд вигадка може здатися правдоподібною. Але Бедржих Фієдлер не довів свою брехню до кінця — він сказав, ніби бачив свого сина в цьому вбранні ще у вівторок.

— Пан Фієдлер запевняє нас, що зустрів на вулиці свого сина саме в цьому одязі, — пояснив я. Приховувати це від Олсецької не було потреби. Цілком можливо, що Фієдлер скаже їй те саме. — Але він, напевно, помилився. Мабуть, побачив когось схожого на сина: Тим більше, що цей юнак не звернув на нього жодної уваги. Я прошу вас нічого не говорити йому про це. У нього зараз стільки клопоту, що просто не варто тривожити його.

— Клопіт нічого не змінить. Треба було як слід виховувати дитину. Недаремно кажуть: бережи честь змолоду. А тепер хто зна, чим усе це скінчиться.

— Ви в понеділок заходили до них? — поцікавився я.

— Атож, заходила.

— Скажіть, а ви не помітили в квартирі нічого незвичайного?

— Ні. Хіба тільки те, що вже не було вдома молодого пана. З ним це трапляється дуже рідко. У понеділок він здебільшого ніжиться в ліжку аж до обіду.

— Отже, ви гадаєте, що в ніч з неділі на понеділок він вдома не ночував?

— Цього я не знаю. Ліжко було розстелене. Вони ж самі ніколи не прибирають.

— О котрій годині ви прийшли до них?

— Десь о пів на одинадцяту. Від нас це далеченько. Ще з вулиці я побачила відчинені вікна.

— З цього ви зробили висновок, що там вже нікого немає?

— Ні.

— І я так думаю. Влітку приємно спати з розчиненими вікнами.

Олсецька розсміялась, наче я пожартував.

— Спробували б ви там поспати! І на хвилину очей би не заплющили! Хіба ви не знаєте, що будинок стоїть на перехресті? Тут тобі і трамваї, і машини, і мотоцикли — все, що завгодно. До того ж, перед самісінькими вікнами зупинка. Навіть уночі важко заснути. А в понеділок, пригадую, ремонтували трамвайну колію, і робітники галасували на всю вулицю. Їхня квартира на першому поверсі, то ж ви, очевидно, розумієте, як там весело жити. Звичайно, можна звикнути до всього. Коли пан Фієдлер повернувся з війни, він спершу не знаходив собі місця в тому пеклі. Молодий пан, правда, швидше звик. Отож там не сплять з відчиненими вікнами. До того ж, з вулиці летить стільки пилу і диму, що доводиться зачиняти обидві рами. Я б нізащо не згодилася там жити.

— Чому ж тоді були відчинені вікна? Вас це не здивувало?

— Здивувало?! О, я надто добре знаю звички холостяків! Просто на плиту збігло молоко. Пан Фієдлер пішов приймати ванну і забув про нього. Молоко виливалось потроху, вогонь у конфорці не згасав, і вся квартира наповнилася таким чадом, що нічим було дихати. Тому пан Фієдлер і розчинив вікна. Понад годину я чистила плиту.

Бедржих Фієдлер відчинив вікно десь о сьомій годині ранку. Значить, Арнольда вдома вже не було.

Я попрощався з пані Олсецькою і пішов провідати Бедржиха Фієдлера. Він мав бути дома, його попередили, щоб він далеко не заходив.

Дорогою я подзвонив з телефону-автомата в управління. Виявилось, що мене запитував Лоубал. Він повідомив: Бедржих Фієдлер повернувся додому досить невеселим. Мабуть, після спектаклю Карличка з коханками Арнольда.

Я сів у трамвай і глянув на годинник. Шістнадцять сорок дві. ГР-2 почав передачу…

Шістнадцять п'ятдесят. «Зараз полковник слухає звіт про передачу», — подумав я.

Нарешті трамвай привіз мене на околицю Праги, до старого будинку, який стояв літерою Т на перехресті трьох вулиць. Будинок той був під наглядом, але спостерігач не знав мене, і тому він не виказав себе.

На перехресті було й справді гомінко. Я подзвонив. Двері відчинив сам господар і мовчки глянув на мене скляними очима. Він був без піджака.

— Дозвольте, пане Фієдлер? — спокійно запитав я.

Він не відповів, повернувся спиною й безшумними кроками попрямував до кімнати. Я зачинив двері і рушив слідом за ним. У передпокої було кілька дверей — двоє менших проти входу, більші — праворуч і ще двоє — ліворуч. Ті, що праворуч, були прочинені. Вони вели до непривітної темної кухні з вимощеною великими плитками підлогою. Із стелі звисала лампа в скляному абажурі. З кутка виглядала кахельна груба, якою вже давно не користувалися.

Бедржих Фієдлер вмостився на канапі, втупившись поглядом у вікно.

— Що нового, пане Фієдлер? — спробував я розпочати розмову. Але Фієдлер навіть не глянув у мій бік. Так само мовчки він, мабуть, сидів і перед моїм приходом. Ще вчора говіркий і жвавий, ще на щось надіявся, а сьогодні став до всього байдужий.

— Ви не хочете зі мною розмовляти?

— Нема про що, — відповів він, не змінюючи пози.

— Яке враження справили на вас коханки сина?

— Ніякого.

— Може, ви покажете мені свою квартиру?

— Робіть, що хочете. Мені однаково. Я втратив сина… — Він говорив поволі, ледве вимовляючи слова. — На роботі в мене теж було безладдя, я це добре розумію. Який з мене начальник! Знімуть — і добре зроблять. Адже мене ніхто ніколи не слухав і не розумів, крім моєї покійної дружини. Навіщо мені жити? Краще вже накласти на себе руки.

Я присів до нього на канапу.

— Зачекайте з такими висновками, пане Фієдлер. Спершу ми розшукаємо вашого сина.

— Не хочу я його бачити! Він напаскудив, немов погане цуценя, і тепер боїться поткнутися на очі навіть батькові.

Така категоричність в його словах мене дещо здивувала.

— Чим же він так провинився?

Фієдлер спробував посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою, і це надало його обличчю ще більшого розпачу. Можливо, це й було тією «рішучістю», що на неї розраховував Карличек.

— Я вже вам натякав, — почав він крижаним голосом. — Його спосіб життя і заробітки… все це нечисто. Я попереджував його. Потім захищав, як міг, і приховував те, що знаю. Адже ж він — моя дитина. Але більше я мовчати не можу. Годі! Інтриги з Мілнеровою… Ненаситна самиця! Вони обоє зраджували мене, глузували з моєї сивини. Я стерпів би все, тільки не це. Зараз мені важко розібратися у своїх почуттях, але я буду близький до істини, коли скажу, що ненавиджу його. Він став для мене зовсім чужий і не гідний того, щоб я замовчував його вину. Ось, подивіться… — він засунув руку в кишеню, — … цього ви не могли знайти серед його речей.

На долоні в нього лежала хромова запальничка, трохи більша розміром, ніж звичайна.

— Знаєте, що це? Найсучасніший шпигунський фотоапарат з мікроплівкою. Чудова річ, чи не так?

Я взяв запальничку в руки, відсунув задню стінку і зазирнув усередину. Камера виявилася порожньою.

— О, ви добре обізнані з апаратом, — сказав Фієдлер.

— Це не перший екземпляр, який мені доводиться конфісковувати, — відповів я. — Як він потрапив до вас?

— Конфісковувати… — повторив за мною Фієдлер і схвально кивнув головою. — Звичайно, я показав вам його не для того, щоб знову забрати. Цю іграшку мені також довелось конфіскувати. У Арнольда. Я викрав її в нього.

— З нового літнього костюма?

— Ні. Якось він повернувся додому серед ночі напідпитку, витяг з кишені речі і поклав їх на стіл. Я зайшов до нього в кімнату і зауважив, що далі так бути не може, і навіть пообіцяв звільнити його з роботи. Але у відповідь він лише розкотисто зареготав і так штовхонув мене, що я ледве втримався на ногах. А сам пішов у ванну. Я наблизився до столу і там серед інших речей побачив це.

— А плівка в апараті була?

— Ні, не було.

— Пригадайте краще, пане Фієдлер!

— Плівки не було… Я не міг навіть поворухнутись і переляку і стояв так, аж поки він не повернувся. Почувши кроки, я миттю сховав запальничку до себе в кишеню. Арнольд не сказав мені жодного слова. Він вимив голову під душем і, не роздягаючись, ліг спати.

— У вашій родині це стало вже звичкою, — зауважив я, — як тільки хтось піде приймати ванну, неодмінно щось залишає без догляду. Один — шпигунський фотоапарат на столі, інший — молоко на плиті.

Бедржих Фієдлер удав, що не розуміє мого натяку.

— Прошу, продовжуйте, — вибачився я. — Ви ж ще не скінчили?

— Звичайно… Наступного дня він почав шукати запальничку. Я навмисно затримався вдома. Коли ж я поцікавивсь, що сталося, відповів, що це не моє діло, — просто загубив одну річ. Це мене насторожило. Я довго роздумував, як бути. І вирішив поки що помовчати. Нарешті він гримнув дверима і пішов геть, його не було аж до ночі. Мабуть, думав, що десь загубив цей мініатюрний апарат, і їздив на мотоциклі шукати його. З п'яних очей він просто забув, що приніс його додому. Можливо, перед цим ходив кудись проявляти плівку і сподівався, що разом із нею залишив апарат.

— В якому ж настрої він повернувся?

— В досить похмурому.

— Ну, а як ви поводили себе?

— Я… я хотів примусити його покінчити з цим. Не міг же я виказати на рідного сина. Та в мене й не було інших доказів, крім цієї запальнички. Боже мій, якби він мені хоч трохи довіряв! Зрозумійте мене, це звичайне батьківське почуття…

— Нехай так, але це вас аж ніяк не виправдовує.

— Я згоден з вами.

Він, як і раніше, дивився у відчинене вікно..

— А тепер батьківського почуття немає. І це для мене найстрашніше. Хто завгодно, тільки б не Мілнерова!.. — Він трохи помовчав і вже спокійнішим голосом продовжував свою розповідь — Ще два з половиною роки тому Мілнерова була моєю коханкою. Я порвав з нею заради сина. Виявляється, вона була нашою спільною коханкою! Від однієї думки про це мені хочеться покінчити з собою.

— Як саме ви намагалися примусити його порвати з минулим? — запитав я трохи згодом.

— Я склав план і почав здійснювати його. Через кілька днів я сказав Арнольдові, що про нього нібито питали двоє якихось незнайомих панів. Він же, замість того, щоб признатися мені в усьому і покаятись, утік. Ще й досі десь ховається. Можливо, навіть утік за кордон. Я так зрадів, побачивши його з вікна ресторану, а він кинувся навтіки. Мені хотілося зупинити його, розповісти, що боятися нема чого — камера в мене, за ним ніхто не приходив…

— Ви хотіли вибачитись перед ним і повернути фотоапарат?

— Хто зна, що я зробив би, — сумно відповів Бедржих Фієдлер.

Я підвівся.

— Покажіть мені стіл, на який він поклав запальничку.

Я добре розумів Бедржиха Фієдлера. Незважаючи на те, що в нього був колись роман із вродливою вдовою власника фотокрамниці, він ніколи не переставав кохати свою померлу дружину. Отже, його почуття до Флори Мілнерової були зовсім іншими, хоч, звичайно, він не залишався до неї байдужим. Вчинки Бедржиха Фієдлера (будемо вважати їх благородними) виходили з його внутрішніх почуттів. Але він міг, зрештою, вважати за благородство й брехню.

Кімната Арнольда обставлена дуже просто: стіл з двома стільцями, біля стіни — металеве ліжко з пуховою ковдрою, дбайливо прибране руками пані Олсецької, шафа для одягу і комод. Вікно зачинене, але вуличний гамір пробивається й крізь подвійні рами. На полірованому столі товсте скло і на ньому підставка для авторучки. Жодної вазочки, серветки. Біля ліжка, на нічному столику, — електрична лампа.

Зате сусідня кімната, Бедржиха Фієдлера, забита абичим. Правда, не дивлячись на дводенну відсутність пані Олсецької, там ще зберігався якийсь порядок. Але це пояснювалося лише тим, що з учорашнього ранку Бедржих Фієдлер просто не мав часу і бажання нічим займатися.

Я звернув увагу на порозкидані по тахті подушки й зім'яту ковдру. Вони неначе свідчили про те, що цю ніч господар спав неспокійно. На письмовому столі біля вікна купа журналів, переважно спеціальних, і кілька книг. Поруч друкарська машинка. Тут Бедржих Фієдлер, напевно, працює вечорами при світлі настільної лампи. А у глибокому вольтерівському кріслі під торшером він, мабуть, любить читати і роздумувати над життєвими проблемами. Трохи далі — столик для квітів. На ньому під склом фотографії дружини й Арнольда. Біля самих дверей — тумбочка з телефоном. На стіні велика масляна картина з краєвидом. Під нею — великий секретер, поруч — вузька шафа для одягу. На полицях секретера — численні фотоальбоми і безладно розставлені книги. Зверху — глобус, годинник і якісь фотоприлади. Вікно завішене прозорою фіранкою.

У кімнаті стільки речей, що погляд стрибає уздовж стін, не знаючи, на чому спинитися. Батько й син жили поруч, а які різні в них інтереси й смаки.

— Дозвольте мені від вас подзвонити, — звернувся я до Фієдлера.

— Будь ласка, — байдуже відповів він.

Я набрав номер канцелярії управління.

— Негайно пришліть двох чоловіків з відділення Ц, — попросив я. — Нехай захоплять усе необхідне.

Фієдлер сів у глибоке крісло, біля торшера. Мої слова його зовсім не вразили. Вираз обличчя був спокійний.

— Якщо ви мали на увазі мою англійську кореспонденцію, — втомлено промовив він, — то приносити її не варто. Вона не потрібна…

— Ми попросимо вас лише дещо пригадати і правдиво розповісти нам, — пояснив я.

Він нічого не відповів. Сперся ліктем на бильце крісла, схилив голову на долоню і заплющив очі. Старий відпочивав, не звертаючи уваги на мою присутність.

— Сьогодні я занадто схвильований для такої серйозної розмови, — сказав він так тихо, що я ледве розібрав його слова.

Я стояв біля дверей, чекаючи співробітників. Від гуркоту надворі у вікні час від часу бриніло скло.

Нарешті задзеленчав дзвінок. Фієдлер не реагував на нього. Я відчинив двері і впустив двох працівників свого відділення.

Фієдлер навіть не поворухнувся. Він добре знав, що на нього чекає.

Один з працівників подав мені бланк ордеру на арешт. Я написав на ньому прізвище Фієдлера і поставив свій підпис. Чоловік узяв у мене папірець, уважно перечитав його і підійшов до господаря квартири.

— Пане Фієдлер! — вигукнув він. — Вам доведеться піти з нами. Одягайтесь.

Фієдлер продовжував сидіти в тій же позі. Тоді до крісла підійшов я і, поплескуючи його по плечу, сказав:

— Нам слід зробити це з двох причин: по-перше, вас треба допитати; крім того, на волі ви можете здійснити який-небудь необачний вчинок. Збирайтесь.

Від різкого руху рука, що нею він підпирав голову, вивільнилась, голова впала на груди і обважніле тіло сповзло на підлогу.

Бедржих Фієдлер був мертвий.

13

Почалася нерівна боротьба зі смертю. Не гаючи часу, ми винесли тіло Фієдлера в автомобіль. Я негайно подзвонив у лікарню. Пригадавши слова Фієдлера про недоцільність дальшого життя, я зрозумів, що він отруївся. Очевидно, саме в ту мить, коли подзвонили наші співробітники.

Всі спроби повернути Бедржиха Фієдлера до життя виявилися марними. Його серце зупинилося назавжди.

— Причина смерті буде відома лише після розтину, — втішав мене лікар, мій давній знайомий, з яким ми не раз зустрічалися в подібних випадках.

Карличек не з'являвся. Мабуть, досі відпочивав, і ми вирішили його не турбувати. Скала передбачав, що Карличек вважатиме самогубство Фієдлера останнім виявом його «героїзму».

— Я це знаю наперед, — сказав він. — Тому нехай шановний онук Фауста відпочиває собі на здоров'я.

Що й казати, ми таки мали справу з одним із «героїчних» вчинків Бедржиха Фієдлера. Але що його спонукало до цього? Підступна зрада Флори Мілнерової? Я пам'ятав, з яким презирством засуджував Фієдлер цю особу, але чомусь думав про те, що своїм самогубством він намагався уникнути відповідальності, коли його брехню було остаточно розкрито. Невже він робив усе заради сина і для того, щоб допомогти йому, пожертвував власним життям? Виходить, що цей люблячий батько захищав його, скільки міг, а потім, побачивши, що наробив багато помилок, вирішив забрати таємницю сина на той світ. Він добре розумів, що після першого ж допиту викриються всі його вигадки і доведеться казати правду.

… Я послав групу на чолі зі Скалою на квартиру Фієдлера, аби вони встановили, які там є хімікати, а сам пішов до себе.

Увечері я одержав термінове повідомлення. Сорок п'ять хвилин тому Віра Клімова вийшла з дому і взяла на вулиці таксі. Щойно вона зібралася сісти в машину, як наш працівник підійшов до неї і чемно запитав, куди вона має намір їхати, а також пояснив, що, доки не знайдуть Арнольда, ми вимушені стежити за кожним її кроком. Отже, коли вона і не дасть на це згоди, він все одно їхатиме слідом за нею на іншій машині.

Віра Клімова дошкульно запитала, на що саме вона повинна «дати згоду». Співробітник відповів, що хотів би її супроводжувати. Дівчина доброзичливо дозволила. Вона намагалася вдати з себе поважну даму, сказала, що цілком покладається на свого супутника, адже він, напевно, має й відповідне посвідчення. Потім посадила його в автомобіль поруч з собою, зауваживши, що він може супроводжувати її, аж доки це буде в його силах.

Шофер повіз цю дивну пару до резиденції британського посла. Там Віра Клімова вийшла з машини, сказавши своєму супутникові, що її запросили в посольство на чай. Розрахувавшися з водієм, вона зникла в дверях будинку, а нашому працівникові довелось залишитися на вулиці.

Я наказав, щоб він чекав Віру Клімову біля посольства. На допомогу йому послали ще одного працівника.

Чому це Елізабет У. Госсарт так раптово почала симпатизувати Вірі Клімовій? Я ні на мить не сумнівався, що саме вона запросила дівчину до себе. Пані Госсарт домовилась з нею про це, коли підвозила Клімову додому. Мені відразу ж пригадалось припущення Карличка, що Арнольд Фієдлер може переховуватись у англійському посольстві.

Я вирішив відвідати родину Клімових.

Згасав теплий недільний день. Сонце сідало за обрій, привітно посміхаючись людям. Я бачив групи городян з букетиками квітів, на вулицях пурхали, наче метелики, яскраво зодягнені малюки. Мирне і спокійне життя моїх земляків далося у важкій класовій боротьбі, і тепер його слід надійно захищати. На серці було тривожно — не давала спокою трагедія старого Фієдлера. Вдався він до такої розв'язки сам, чи його хтось примусив це зробити?

Можливо, старий безнадійно заплутався в тенетах шпигунства заради чужих йому інтересів і не зміг своєчасно збагнути, що той, хто намагався заподіяти шкоду суспільству, насамперед завдає її собі…

Самогубством він виказав себе. Ми не знали ще, в чому саме його вина, але, безперечно, він зробив це, щоб ми не викрили його до кінця. Але навіщо в такому разі старий розповів мені історію з запальничкою? Він міг би забрати цю таємницю в могилу, а тепер у нас залишився реальний доказ антидержавної діяльності його сина. Він міг, зрештою, не виймати з кишені цієї фотокамери і взяти всю вину на себе…

Цікаво, а що буде з Гадрабою? Його свідчення на перший погляд здаються правдивими. Але ж ще нічого невідомо про його минуле. Можливо, там виявляться такі деталі, що позбутися їх не допоможе навіть те, що вчинив Фієдлер.

Думаючи про все це, я підійшов до будинку, де жила Віра Клімова з матір'ю. Карличек вже розповідав мені про їх дивні відносини, а тепер я мав нагоду пересвідчитись у цьому сам.

Мені відчинила мати Клімової, безтурботна, байдужа до всього жінка. Вона іронічно посміхнулася, ховаючи за спину якесь шитво. Провівши мене до кімнати, стара закрила швейну машинку і, знявши окуляри, дала зрозуміти, що готова вислухати мене.

— Не знаю, чому вас так цікавить внутрішнє життя нашої сім'ї, — сказала вона, намагаючись бути спокійною. — Але можу з певністю сказати, що не збираюся поступатися своїми принципами.

— Ваше перевиховання не входить в мої наміри, — холодно відповів я.

— Тоді ви трохи розумніший від того, який приходив нещодавно. Він весь час повчав мене, як треба виховувати дітей у сім'ї. Повірте, що мені було просто смішно слухати його лекцію.

— Людина бажала вам лише добра, — спробував я захистити Карличка.

— В чому? Поясніть, будь ласка.

Вона здивовано глянула на мене. У неї були красиві кучеряві коси, рухливі очі.

— Не знаю, чи розповідає вам ваша донька про все, чим вона займається, — почав я.

Різким помахом руки вона зупинила мене.

— Не турбуйтесь. Між нами досить довір'я вже хоч би в тому, що вона ніколи не чула від мене нудних повчань.

— І жодної поради?

— Що я можу їй порадити! Сама я знаю лише, що таке праця і домашнє рабство. Вчити цьому свою дитину я не збираюся.

— Ваша дочка закохалася в юнака, якому не можна довіряти. Ви знаєте його?

Вона кивнула.

— Він часто приїздить до неї на мотоциклі.

— А потім везе її в таку компанію, де ваша дочка нічому хорошому не навчиться. Серед них був навіть злочинець.

— Ви не відкриваєте мені нічого нового.

— І вас це не лякає?

— Я ніколи не вчила її чомусь поганому. За все моє життя не було жодного випадку, щоб я не приходила ночувати додому. Але в неї своя голова на плечах. Вона вже доросла. Я тільки знаю, що моя дочка не пропаде, навіть якщо мене не стане. І мої поради їй не потрібні. А з тим хлопцем вона вже доволі натерпілась. Та яке ж кохання буває без цього? Про що б тоді писали в романах?

— Ви, мабуть, знаєте, що юнак десь зник?

— Так.

Я поцікавився, як Віра поводилась після повернення з ательє. Клімова щиро і просто розповіла мені про все.

— Вона весь час щось насвистувала, а це погана ознака. Коли в неї зіпсований настрій, вона завжди свистить, щоб навколишні думали, що в неї все добре. Я, правда, не дуже полюбляю свист у хаті, але в таких випадках мовчу. Віра швидко замовкає, потім підходить до мене і розповідає про своє горе.

— Що ж вона говорила вам сьогодні? Мовляв, тепер все в порядку?

— Сьогодні мовчала. Пішла в кімнату, щось там робила… Потім хтось подзвонив. Я побігла відчиняти, та вона випередила мене. Приходив отой ваш недотепа в окулярах. Віра навіть не запросила його до кімнати. Він тільки поцікавився, як вона дісталась додому. Відповівши, що все гаразд, Віра зачинила двері перед самим його носом. Вже під час обіду вона сказала мені, що якась молодиця обкрутила її хлопця і що вона неодмінно поквитається з нею.

— І тоді ви подумали, що в неї все владналося?

— На жаль, ні… З горя Віра навіть втратила апетит. Після обіду вона знову сховалася в кімнату. Потім до нас подзвонила сусідка з першого поверху. У неї є телефон. Хтось просив покликати Віру. Віра, мов оглашенна, вибігла з кімнати, а за хвилину повернулась і почала швидко одягатись.

— Хто ж їй подзвонив?

— Не знаю. Я лише запитала, чи ждати її до вечері, але вона порадила не турбуватися про неї.

Я запитав прізвище сусідки, яка має телефон, і спустився на перший поверх.

На моє запитання господарка квартири з телефоном приязно відповіла:

— Мені дзвонять дуже рідко, тому я добре пам'ятаю, коли це трапилось. Віру попросив ввічливий чоловічий голос. Той, хто дзвонив, не назвав свого імені. Він сказав лише, що має до Віри дуже важливу справу.

— А раніше їй коли-небудь також дзвонили по вашому телефону?

Господарка пригадала, що в цьому році Віру викликали двічі.

— І голос був схожий?

— Вибачте, цього я не знаю. Мені важко пригадати.

— Ви не чули, про що Віра Клімова говорила по телефону?

Пані відповіла, що вона ніколи не підслуховує чужих розмов. Вона лише бачила, що дочка Клімової з нетерпінням схопила трубку. Телефон стоїть у передпокої, і перед тим, як приязна господиня встигла причинити двері, вона почула Вірин схвильований вигук:

— Це ти, Арнольде?

Пані не впевнена, що добре запам'ятала ім'я. Можливо, Віра сказала «Адольфе». У всякому разі, щось подібне.

Потім у передпокої запанувала тиша. Дівчина майже не говорила, тільки слухала. Наприкінці розмови вона когось запевнила:

— Прийду обов'язково!

За якусь мить Віра подякувала їй і мерщій побігла додому.

Я також подякував ласкавій пані за інформацію і швидко відкланявся. На зупинці таксі я сів у машину.

В управлінні мені доповіли, що Віра Клімова з посольства ще не виходила. Я наказав посилити нагляд. Тепер будинок був оточений з усіх боків, немов фортеця перед штурмом.

Я подзвонив на квартиру Фієдлера. Скала ще був там. Ми обмінялися інформаціями. Моє повідомлення його здивувало.

— Таке дівчисько, а вже ходить на побачення в посольство! Я зустрічався колись з дівчатами де-небудь біля крамниці. А вони бач куди забралися!.. У нас тут нічого нового. Через кілька хвилин кінчаємо.

Потім я набрав зашифрований номер, і мене з'єднали з полковником.

— Продовжувати розслідування, — наказав він голосом, від якого аж затремтіла мембрана. — Пані Госсарт — досвідчена шпигунка. Вона працювала в кількох країнах. Щоправда, вже не раз провалювалась, але схопити її на гарячому ніколи не вдавалося. Вона досить здібна поліглотка, знає шість мов. Розвідницький центр навмисне включив її до дипломатичного складу. Тепер головне не випускати її з рук.

Карличек ще спав. «От буде здивований, коли прокинеться!»— подумав я. Але все сталося навпаки…

Діставшись, нарешті, додому, я спробував заснути. Задрімав десь біля одинадцятої. На той час Віра Клімова з посольства ще не вийшла, і в мене весь час запитували, що робити далі.

— Чекати, — відповідав я. — Мабуть, їй там дуже весело.

Було вже запівніч, коли мене розбудив телефонний дзвінок. Глибокий сон мов рукою зняло. Наш брат уже звик до цього. «Ага! Нарешті Вірочку…»

Та я помилився. Дзвонив наш головний лікар.

— Алло! Ви вже прокинулись? Ми щойно закінчили розтин трупа.

— Заради цього варто було розбудити мене, — відповів я. — Що ж виявилось?

— Нічого особливого. Звичайна angina pectoris. Грудна жаба. Він, мабуть, спав, коли це з ним сталося.

— Що? Звичайна смерть?

— Звичайна, якщо вам більше до вподоби це слово.

Голос у трубці замовк, і я кинув її на важіль. Простягся на ліжку. Значить, Бедржих Фієдлер не кінчав життя самогубством? Це все змінювало.

Я знову присунув до себе телефон. Що з Вірою Клімовою?

Все по-старому. Посольство охороняється надійно, звідти навіть муха не вилетить.

Доведеться почекати. Я заплющив очі, намагаючись заснути. Люди нашої професії можуть примусити себе спати навіть тоді, коли заснути зовсім неможливо.

О другій годині тридцять п'ять хвилин мене знову розбудили. Гримів дзвінок у коридорі. То був Трепинський з повідомленням, яке телефоном не передається.

Цього разу в Берліні, мабуть, стривожились, бо відгукнулися на перші ж сигнали ГР-2. Це мене трохи заспокоїло.

— Ось текст, — сказав Трепинський, подаючи папірець.

«Негайно знищіть тайник дев'ятнадцять — за вами стежить підозріла особа Фієдлер. Висилаємо людину за номером ГК 12/37. Зв'язок запасним каналом. Сховайте передавач. Для перевірки повторюємо…»

Прекрасно! Нашу акцію не викрито. Для західноберлінського центру функція Арнольда Фієдлера загадкова так само, як і для нас. Дев'ятнадцятий кілометр нас тепер не цікавить.

Звичайно, агент, якого вони пришлють, перш за все зв'яжеться з Майєром. Для цього він скористається запасним каналом. Ну, що ж. Ми мусимо з честю зустріти нового гостя.

14

В понеділок зранку почалися пошуки грузовика, яким перевозили на дачу шафу для одягу. Спершу вирішили обмежитись перевіркою машин з району великої Праги. Поки що ми знали лише тоннаж автомобіля, маршрут поїздки і мали приблизне уявлення про зовнішність водія. Звичайно, цих прикмет було недостатньо.

Інша група працівників ще з ночі збирала дані про минуле Юліуса Гадраби. На ранок його curriculum vitae^[5] був майже готовий. Не вистачало лише кількох штрихів з того періоду життя, який нас найбільше цікавив. Детальнішу біографію Гадраби обіцяли дати трохи пізніше. Доведеться почекати. Від цього він все одно не стане кращий. Так і залишиться вайлуватим байбаком, який заради власного спокою побоявся навіть одружитися. Яндера був моторніший. Той устиг вже й розлучитися. Щоправда, ім'я його колишньої дружини встановити не вдалося.

Нагляд за районом дев'ятнадцятого кілометра можна було припинити, але я тільки зменшив там кількість постів.

Так само не варто було продовжувати посилені розшуки Арнольда. Я наказав залишити під контролем лише громадські установи та центральні вулиці. Можливо, все ж таки з'явиться якийсь юнак, схожий на Арнольда Фієдлера.

Англійське посольство ще перебувало в облозі, а Віра Клімова й досі сиділа там. Мати пішла на роботу. Про дочку вона нічого не знала, але це її не хвилювало. Вона була впевнена, що Віра перебуває десь із тим своїм хлопцем.

В фотоательє панувала розгубленість. Про раптову смерть начальника тут уже знали. Керівництво підприємством взяв до своїх рук Йозеф Бочек. Працювати йому було нелегко — він мав тепер лише одного підлеглого Юліуса Гадрабу, який тільки й умів, що хапатися руками за голову та скаржитись на своє здоров'я.

Флора Мілнерова на роботу не вийшла. Не було її і вдома. Юліус Гадраба висловлював побоювання, що ця жінка може собі щось заподіяти, і звинувачував у зайвій жорстокості детектива в цивільному, який влаштував учора оту неприємну виставу.

Я пояснював собі все це так:

«З Мілнеровою нічого не трапиться. Не така вона. Гадраба теж не помре; його здоров'я вистачить ще на багато років, а скаржитись на свої хвороби він буде доти, доки йому будуть вірити. Говорить неправду тому, що брехав старий Фієдлер, а той зумів забезпечити собі алібі діагнозом своєї смерті. Якщо вірити всьому, що офіційно підтверджується, то ми не розкриємо жодного злочину».

Мене викликав до себе полковник.

— Я хотів би особисто познайомитись з вашим Карличком, — сказав він своїм густим басом. — Я цілком погоджуюсь з його припущенням, що в квартирі Фієдлера може бути отрута, симптоми якої нагадують angina pectoris.

— Карличек на цьому настоює, — підтвердив я.

— Слушна думка. Передайте йому від мене привіт. Але якщо це виявиться просто базіканням, я йому не заздрю.

Він розпалив люльку і продовжив розмову:

— А які ваші наміри щодо агента ГК? Гадаю, ви ж не випустите на зустріч з ним Майєра? Це означало б повний провал.

— Я зустрінусь з ним особисто.

— Хочете видати себе за Майєра? Ви що, жартуєте? У них же є фото. Цей «гість» гляне на вас і відразу про все здогадається. Ви мене розчаровуєте, капітане.

Мусило зійтися троє: Август Майєр-Неумейстер, агент ГК 12/37 і посередник запасного зв'язку — професор Гвідо Коларж. Досі у Майєра не було потреби вдаватися до запасного зв'язку — цей канал залишався на крайній випадок. Але після того, як Майєр передав тривожне повідомлення, радіоцентр наказав йому підтримувати зв'язок через запасний канал. Пригода з Арнольдом Фієдлером не викрила нашої акції, але нас це вже не влаштовувало. Необхідно було якось звести цих трьох осіб і, таким чином, почати розплутувати шпигунський клубок.

Функції Августа Майєра виконували ми самі. ГК 12/37 мав зустрітися з ним у професора Коларжа, щоб одержати широку інформацію, його пришлють сюди із завданням прибрати підозрілу особу на прізвище Фієдлер. Отже, агент допоможе нам вистежити Фієдлера. Найкращим помічником йому (а значить, і нам) буде професор Гвідо Коларж, в минулому відомий економіст, колишній викладач торговельного інституту.

Під час окупації професор поводився обережно, намагався залишатися в затінку. Після війни став взагалі до всього байдужий. У тисяча дев'ятсот сорок восьмому році пішов на пенсію і переїхав жити на дачу. Але ще й досі Коларж брав участь у наукових диспутах про світову торгівлю, його часто запрошували на прийоми в іноземні посольства й консульства.

Коли Август Майєр-Неумейстер почав активно співробітничати з американською розвідкою в Берліні, йому про всяк випадок назвали ім'я й адресу професора, суворо попередивши, щоб він собі нічого не записував, а лише запам'ятав.

Коларж був лише посередником у запасному зв'язку, самого ж керівника розвідки Майєр не знав. Та й удаватись до послуг Коларжа дозволялося лише в крайньому разі.

Ми добре знали подвійну гру цього стрункого, сивоголового вченого. Він любить витончені парфуми і тримається з гідністю, знаючи собі ціну. Для нас професор був лише ланкою у шпигунському ланцюгу. Поки що ми не хотіли його арештовувати. Подібними діями ми налякали б або насторожили великого хижака. Стежити за професором в іноземних посольствах ми, на жаль, не могли: шлях туди для нас був закритий.

Зараз видалась слушна нагода ближче познайомитись з цим дипломатом-шпигуном. Професора Коларжа вже, безперечно, повідомили про те, що до нього звернеться людина з посвідченням на ім'я Майєра і що він повинен чекати агента за номером ГК 12/37. У Майєра є також посвідчення на ім'я Неумейстера. Професор це знає, і, якщо людина пред'явить йому два посвідчення, він повністю їй повірить. Коли саме пришлють за ГК, наперед невідомо. Отже, професор чекатиме не якусь конкретну людину, на ту, якій відомий пароль…

— З середи на четвер ніч має бути темною, — сказав я полковникові. — Метеорологи передбачають зміну погоди.

— Мабуть, вони мають рацію, — погодився він. — Мені нагадує про себе нога. Але на прогноз особливо не покладайтесь.

— Тоді я віддаватиму перевагу вашій рані.

— Це надійніше, тим більше, що вона особливо дає про себе знати перед дощем.

— Дощ — це непогано. Я б на їхньому місці скористався повітряною кулею.

— Нас уже важко нею здивувати — чорна куля, чорний комбінезон, чорні рукавички… Приземлятися він буде якнайближче до вілли Коларжа. Місцевість там сприятлива. Орієнтиром служитиме освітлене місто. В таких умовах повітряна куля — значно надійніший спосіб, ніж перехід кордону по землі.

— Ми оточимо всю навколишню місцевість, і цей гість не мине наших рук.

— Цілком імовірно, а що далі?

— Далі дуже просто. Довідуюсь про все в гостя і приходжу до Коларжа замість нього. Шпигуни — люди хоробрі, але коли бачать, що гру програно, стають досить відвертими і розповідають про все, що їм відомо.

Полковник помовчав, зважуючи мої слова.

— Все врахувати — справа не легка.

— Впевнений, що з будь-якої ситуації є вихід.

— Гаразд. Роль гостя зіграєте ви. А як бути з Майєром?

— Нам доведеться відмовитись від його послуг. Він своє зробив. Тепер їхній Майєр мусить бути ініціатором багатьох справ, а наш для цього не підходить. Його необхідно замінити кимось іншим.

— Ви знову забуваєте про зовнішню схожість? Адже в резидента, безперечно, є його фото.

— Схожість необов'язкова. Резидент не зустрічатиметься з ним особисто. Йому розповість про нього Гвідо Коларж. А для цього досить якоїсь однієї деталі — щодо Майєра у них немає жодного сумніву.

— Яка ж це деталь?

— Окуляри, товаришу полковник. Август Майєр носить окуляри. Карличек — також.

— Он воно як! — пробасив полковник. — Ви маєте на увазі Карличка? Це третій випадок за останні роки, коли ви вдаєтесь до його послуг. Невже він справді чарівник, без якого не можна обійтися? Адже пані Госсарт його знає!

— Я це врахував. До того ж, вона з ним більше не зустрінеться, її спілкування з Майєром відбуватиметься через професора Коларжа, а той особисто не знайомий ні з Карличком, ні з Августом Майєром. Я хочу примусити Госсарт встановити через Коларжа зв'язок з американським резидентом і, таким чином, розшифрувати його. Він уже про все проінформований центром і, звичайно, підтвердить, що Майєр у небезпеці. Отже, вони візьмуть Майєра під подвійну опіку. Справжньому Майєру довіряти цю роль не можна. Тому треба підшукати надійного дублера.

— Так ви пропонуєте Карличка?

— Так. Тільки його. Він володіє феноменальною здатністю перевтілення.

— А що, коли американський резидент покаже Коларжу фото Майєра?

— Не думаю, — заперечив я. — А коли в них навіть і йтиме мова про особу Майєра, то Коларж зможе зауважити лише те, що Майєр, з яким він зустрівся, худорлявіший, ніж на фото. Зрештою, Карличек може трохи змінити свою зовнішність — збільшити кількість сивини, зробити іншу зачіску. Можна замінити й окуляри. Справжній Август Майєр носить окуляри в товстій роговій оправі… Все це мене зовсім не тривожить. Досить Гвідо Коларжу сказати, що до нього прийшов чоловік в окулярах, з двома посвідченнями, і це вгамує будь-які підозри. Тим більше, що на нього вже чекають.

Полковник нічого не відповів. Він вибив люльку над попільничкою, підвівся, потиснув мені руку і відразу ж дістав коробку з тютюном.

— На щастя, гість ще не прибув, і ми маємо час підготуватися до зустрічі з ним, — сказав він. — Я зв'яжуся з прикордонною службою і попрошу їх посилити охорону місць можливих порушень. За годину вони вживуть заходів. Якщо у вас все йтиме добре, не інформуйте мене про дрібниці. А Карличек хай продумає наперед кожен свій крок. У вас до мене все?

— Так.

— Тоді хай вам щастить.

Я кулею вилетів з його кабінету.

— Негайно пришліть до мене Карличка! — наказав я, проходячи повз канцелярію.

— А він уже чекає на вас, товаришукапітан, — відповіли мені.

Я щиро зрадів. Привітавшись, звернувся до нього:

— Карличку, є серйозна справа. Вислухайте мене уважно і все зважте. Завдання дуже відповідальне, і ви, звичайно, можете від нього відмовитись.

Я розкрив йому свій задум. Нашу розмову порушували телефонні дзвінки, раз у раз відчинялися двері, і до мене заходили люди з невідкладними справами.

Карличек довго мовчав, уважно схилившись над картою, що на ній я накреслив зону оточення вілли Гвідо Коларжа. Потім підвівся і сказав, що в нього є для мене важливе повідомлення.

— Про це потім, — зупинив я його. — Спершу послухайте…

— Не можу, — заперечив він. — Віра Клімова з посольства ще не виходила…

— Тим краще, все залишається по-старому, — нетерпляче відповів я. — Це мене зараз не цікавить! Її таємницю ми все одно скоро розкриємо.

— Але є ще одна таємниця, — продовжував Карличек. — Зникла Флора Мілнерова.

— Як «зникла»?

— Ми боялись, щоб вона від нещасного кохання не вчинила так само, як Бедржих Фієдлер. Тому ми без дозволу відвідали її квартиру.

— І Мілнерової, звичайно, там не було?

— Так, не було.

— Кого ж це охопив такий передчасний страх за її життя? Гадрабу?

— Ні, мене, — признався Карличек.

— За неї можна не хвилюватися. Флора Мілнерова не з тих, що кінчають з собою від нещасного кохання.

— Я згоден з вами.

— Тоді що вас так непокоїло?

— Наші побоювання виявилися небезпідставними, — сказав Карличек. — В її квартирі хтось зробив обшук і встиг дещо знищити. Почерк не схожий на того, хто побував на дачі Фієдлера. Замок на дверях цілий. Безперечно, невідомий мав ключі. Він відімкнув замок, а потім, погосподарювавши, знову замкнув його.

Слова Карличка відволікли мене від наступної операції.

— Це значить, що він, нічого не знайшовши на дачі Фієдлера, прийшов до Мілнерової, — підсумував я.

— Ми зламали двері до квартири Мілнерової, але виявляється, нас знову випередив якийсь невідомий, якщо це, звичайно, не сам Арнольд. Хтось вміє добре користуватися чужими ключами. Ця людина шукає якусь річ, заховану Арнольдом, і припускає, що вона може бути у однієї з його коханок.

— Ви маєте рацію, Карличку. Але ми поговоримо про це іншим разом. Зараз покличте, будь ласка, старшого лейтенанта Скалу, — мені ще треба поговорити з ним. Боюсь, що він не згодиться відпустити вас.

— Навпаки, він буде радий на якийсь час збутися мене, — посміхнувся Карличек.

Він хотів ще щось сказати, але я дав йому зрозуміти, що для цього немає часу.

Скала прийшов, коли ми майже повністю обміркували наступну операцію. Я чекав, що він буде здивований, довідавшись про те, яку відповідальну місію доручили його співробітнику. Але Скала мав вигляд людини, що потрапила в скрутне становище. Нарешті він сказав:

— Ваша правда. Карличек не криміналіст, а ілюзіоніст. Це ж він, — Скала хитнув головою у бік Карличка, — привів до нас слюсаря і заявив: «Коли щось трапилось з однією коханкою Арнольда, то де гарантія, що з другою не станеться чогось подібного». Хто б міг подумати, що в її квартирі роблять обшук, користуючись її ж ключами?!

— Я теж про це не думав, — вперто захищався Карличек.

— Мова йде про один і той же випадок. Власник ключів кудись безвісти зникає, потім хтось відвідує його квартиру і перетворює її на склад утильсировини. Коли б ми кілька днів нічого не знали про Мілнерову, то, звичайно, кинулись би її розшукувати. А цей пророк, немов знаючи наперед, що буде сидіти собі на дачі та грати роль Майєра, спішить відвідати Мілнерову. Як ви гадаєте, де зараз Мілнерова?

Карличек мовчки мружить очі.

— Бачите, який він! Знає, а не скаже! В англійському посольстві, у пані Госсарт! Так чи ні? Якщо там Арнольд і Віра Клімова, то з ними й Мілнерова.

— Усі троє без ключів? — запитав Карличек.

— Авжеж, усі троє. Ця думка не дає спокою і вам, чи не так? Слюсарня пані Госсарт! Правда, звучить? Чи не хочете ви сказати, що хтось має намір залізти також у квартиру Клімових? Адже мати Віри з ранку до вечора на роботі.

— Їй-богу, товаришу старший лейтенант, інколи ваші думки бувають близькими до істини! — здивувався Карличек.

Скала навіть почервонів від обурення.

— Ви що, глузуєте з мене? Ну, це вже занадто! Може, ви хочете порадити нам скоріше бігти до пральні, де працює Клімова, щоб потім разом із нею піти на квартиру?

Погляд Карличка потеплішав.

— Я сподіваюсь, що ви зробите це і без моєї поради.

— Уявіть собі, що вже зробили!

— І правильно, — відповів Карличек. — Бо можуть бути всілякі несподіванки.

За хвилину Скалу покликали до телефону в іншу кімнату. Його повідомили, що в квартирі Клімової хтось уже побував. Злодій устиг оглянути кожен закуток, порозкидати одяг, білизну і посуд, нещадно все порвати й порозбивати. Потім невідомий зник, замкнувши за собою двері. Замок не зіпсовано.

Не гаючи часу, Скала попрощався з нами і побіг.

— Сто чортів! — долинуло вже з-за дверей. — Невже його ніхто не помітив?!

Я розгублено подивився йому вслід. Потім звернувся до Карличка:

— Вам це ні про що не говорить?

— Ні, — хитнув він головою. — Я саме входжу в свою наступну роль.

— Тоді давайте почнемо готуватися, — погодився я. — Тільки… ви не пригадуєте ту замкнену шухляду в новій Арнольдовій шафі для одягу?

— Щось не пригадую, — збрехав він, не моргнувши оком.

Я суворо подивився на нього.

— Не ображайтесь, Карличку, але інколи справа вимагає, щоб над нею поламали трохи голову. Ми з вами були впевнені, що злодій, який відвідав дачу Арнольда, знайшов у шафі те, що шукав. І тому йому не було потреби відмикати нижню шухляду. Тепер виявляється, що ми помилилися. Чи не так? Він там нічого не знайшов, бо продовжує шукати в інших місцях. Тоді чому ж він не зазирнув у нижню шухляду?

Карличек мовчки знизав плечима.

— Мабуть, тому, — відповів я замість нього, — що в шафі нічого не шукали. Її відчиняли з іншою метою.

15

О четвертій годині дня, після докладного інструктажу, Карличек залишив мій кабінет і пішов готуватися до наступної операції. Завтра вранці він мав одержати двоє посвідчень із своїми фотографіями — на ім'я Майєра і Неумейстера, і після цього вирушити до професора Коларжа. Там, на віллі професора, ми мусили зустрітися завтра, позавтрьому або через кілька днів — залежно від того, як складуться обставини. Звичайно, коли не трапиться чогось непередбаченого. На цей час Карличку заборонялося підтримувати з нами прямий зв'язок.

О пів на п'яту я одержав повідомлення про те, що з приміщення англійського посольства вийшла жінка. Це була Флора Мілнерова. За нею стежили. Вона спробувала зупинити таксі, але машина була зайнята, і їй довелося сісти в трамвай.

Біля будинку, де вона мешкає, до неї підійшло двоє наших працівників у цивільному. Вона роздратовано запитала, що їм від неї потрібно.

— Хочемо вас попередити, щоб ви не лякалися…

— А я вас і так не боюся, — грубо відповіла вона.

Тоді оперативники пояснили, що в її квартирі хтось побував і вчинив там справжній шарварок. Вона кинула на них презирливий погляд, переконана в тому, що це справа їхніх рук. На запитання, чи не давала вона кому-небудь своїх ключів, Мілнерова категорично відповіла, що ні. Правда, у неї є ще одні ключі, які лежать у передпокої, в кошику за дзеркалом. Жодним іншим шляхом потрапити до квартири неможливо.

— Це у вас колись було в передпокої дзеркало, — натякнули їй наші працівники. — Тепер його там немає. Воно впало й розбилося.

— Зараз побачимо! — розлючено вигукнула вона.

У квартирі Флора Мілнерова почала обурено репетувати: хто їм дозволив ламати замок і заходити до неї в кімнату!

— Замість того, щоб лаяти невідомого злодія, вона накинулась на нас, — доповідав мені по телефону Скала. — Ми запросили її до себе у відділення і склали протокол. Виглядає вона добре. Ніяких слідів утоми. Не хочете побачитися з нею?

Мілнерова сиділа в кабінеті слідчого міського відділення комітету громадської безпеки. Коли ми зі Скалою зайшли до кімнати, вона спідлоба глянула в мій бік.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся я до неї, — що ви робили в посольстві?

— Це моя особиста справа.

— А як ви туди потрапили?

— Я тут не для того, щоб звітувати перед вами.

— Тоді скажіть, якщо це не секрет, коли ви вийшли з дому?

— Сьогодні опівдні. Про це ви повинні знати.

Скала підвів на мене очі. Я ствердно хитнув головою, і тоді в розмову втрутився він.

— Ви вийшли з дому ще вчора і потрапили до посольства не пізніше, як о пів на шосту вечора.

Мілнерова на якусь мить розгубилася, а потім сказала:

— Ну й що тут такого? Мене вивело з рівноваги те, що ця дипломатка підтримує всіляку погань, і я вирішила їй про все розповісти сама. Ось тому й пішла до неї.

— А як ви довідались про те, хто вона і де її можна знайти?

— Вона відвідувачка нашого ательє, а ми записуємо адреси замовників.

— У нас є підстави вірити вам, пані Мілнерова, що про її візит у ваше ательє не було попередньої домовленості.

В дійсності все виглядало зовсім не так. Коли в ательє приїхала пані Госсарт, там уже був Карличек. Вона зайшла до Фієдлера. Мілнерова не приймала від неї жодного замовлення, бо та навіть не фотографувалася. Просто Мілнерова не хотіла признатися нам, що її викликали в посольство якимось іншим шляхом.

— Через те дівчисько я навіть не встигла оформити замовлення, — розчулено додала Мілнерова. — А потім зовсім забула про це. Ось!..

Вона витягла з ридикюля візитну карточку.

— Її залишила нам пані Госсарт.

Я взяв у руки маленький папірець. На ньому було тонким шрифтом надруковано: «Elisabeth W. Gossart. Embassy of the United Kingdom».^[6]

— Можете залишити собі на згадку, — сказав я, повертаючи їй візитну карточку пані Госсарт. — А тепер розкажіть нам, чи не бачили ви в посольстві Віри Клімової?

— А що, і вона там була?

— Поки що запитуємо ми. От і відповідайте.

— Нікого я там не зустрічала. Яке мені до неї діло? Пані Госсарт прийняла мене дуже тепло. Ми з нею навіть подружилися.

— В цьому немає нічого дивного, — зауважив я. — Адже ви провели разом з нею цілу добу. А як ви ставитесь до того, що саме в той час, коли ви встановлювали з пані Госсарт дружні відносини, до вас у квартиру забрався якийсь невідомий, користуючись вашими ж ключами?

Мілнерова витріщила на мене здивовані очі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Те, що ви легко піддались її чарам.

— Це правда. Але ви не враховуєте мого стану. Начальник вчора звільнив мене з роботи, хоч не мав на це жодного права. Проте навіщо я вам розповідаю? Ви ж однаково не зрозумієте. Хіба у вас є хоч трохи людяності?

— Ваш начальник раптово помер.

— Я знаю.

— Ще одне запитання до вас, пані Мілнерова. Ви бачили вчора або сьогодні Арнольда Фієдлера?

— Ні, — відповіла вона не задумуючись.

— А не приходило вам в голову, що, поки ви розважалися з пані Госсарт, десь поруч Арнольд розважався з Вірою Клімовою?

— Я була в кімнаті у пані Госсарт. Давати вам ще якісь відомості відмовляюсь, — я не розвідниця.

— Запевняю вас, пані Мілнерова, — сказав я, — що ви маєте набагато гірше уявлення про кімнату пані Госсарт, аніж вона про вашу. Дякую вам. Можете йти.

Вона підскочила, наче на пружині.

— А я вже думала, що ви триматимете мене тут вічно.

З гордо піднесеною головою попрямувала до дверей.

Хода в неї була легка, майже дівоча.

— Келих іскристого вина, — сказав їй услід Скала. — Треба буде поцікавитись, чи впорається вона сама з прибиранням квартири, чи допоможе Гадраба.

— Той відвідувач не залишив після себе ніяких слідів? — поцікавився я.

— На жаль, ні. Видно, досвідчений тип.

— Треба довідатись про Клімову. Я хочу зустрітися з пані Госсарт за інших обставин, тому поки що не можу показуватись їй на очі. Добре було б, якби ви вранці відвідали її. Я дам вам працівника, який володіє англійською мовою.

Скала погодився.

— Спробуйте перед нею вдати з себе простачка, — порадив я. — Все, що казатиме ця жінка, буде суцільною вигадкою. Але коли її брехню розуміти навпаки, то про дещо можна й здогадатись. Тому ловіть кожне її слово.

Тепер я міг повністю займатися своєю справою. У вівторок вранці я перевірив фальшиві посвідчення на ім'я Майєра і передав їх Карличкові. Він сказав, що негайно вирушає. Справжній Майєр за нашим розпорядженням перебував під тимчасовим домашнім арештом.

Скала з перекладачем пішли до пані Госсарт. Вона відразу ж прийняла їх і запросила до свого кабінету. Кабінет містився у причілковому крилі палацу. Біля вікна, на підвищенні, стояв письмовий стіл з червоного дерева. До нього вели дві високі сходинки. Привітно посміхаючись, пані Госсарт спустилася назустріч гостям і посадила їх у м'які шкіряні крісла.

Запитання про Віру Клімову її здивувало. Вона відповіла, що дівчина була в неї не більше двох годин. Потім Клімову супроводили аж до виходу служник і швейцар. Пані Госсарт схопилась за телефонну трубку, щоб покликати їх сюди, але Скала ввічливо зауважив, що свідків кликати не треба: це означало б недовір'я до пані Госсарт, а він не хоче ображати її.

— Вона вийшла через парадний хід?

— Звичайно, — відповіла чарівна пані Госсарт. — Ми ніколи не випускаємо відвідувачів іншим ходом, навіть коли це особисті гості когось із працівників посольства.

Скала, не виходячи за межі повноважень офіційної особи, запитав у пані Госсарт, коли і як вона запросила до себе Клімову. Та відповіла, що думка про це виникла в неї ще в машині, коли підвозила дівчину додому, тільки пані Госсарт не знала, коли у неї буде для цього вільний час. Виявилося, що гостю можна прийняти того ж вечора, і вона попросила подзвонити Клімовій. Це зробив швейцар — у неділю він завжди заступає телефоністку.

— Пробачте, а як у вас опинилася пані Мілнерова? — знову запитала Скала.

— Вона вас також цікавить? — здивувалася пані Госсарт. — Мілнерова прийшла до мене сама. Це особа не дуже симпатична.

— І все ж таки вона затрималась у вас значно довше, аніж Віра Клімова, — дивувався тепер уже Скала.

Пані Госсарт чарівно посміхнулася.

— Склалася дуже кумедна ситуація, — з захопленням почала розповідати вона. — Приходить Мілнерова, а в мене сидить Клімова. Звести їх докупи я не наважилась — виник би страшенний скандал.

Скала добре знав, що Мілнерова ніяк не могла прийти пізніше од Клімової. Швидше все було навпаки. Але він нічим не висловив свого недовір'я.

— Тоді я попросила Мілнерову трохи зачекати в літньому павільйоні і подбала про те, щоб її там почастували, а сама повернулася до Віри Клімової, — продовжувала красномовно брехати пані Госсарт. — Потім провела Клімову і прийшла до неї. Мілнерова вже була напідпитку. Вона багато говорила, їла хліб з паштетом, цукерки, але найбільше пила. Мабуть, з горя. Жінка не схотіла нікуди йти, і я вимушена була залишити її переночувати в себе.

Скала і його колега слухали пані Госсарт, вдаючи з себе простачків, які вірять кожному її слову. Отже, розмова була взаємно нещирою. Скала вже хотів розкланятись, коли до кімнати зайшов бездоганно зодягнений чоловік років тридцяти п'яти. У нього в руці була тека з якимись папірцями. Побачивши відвідувачів, він зупинився і сказав по-англійськи:

— I am sorry. I did not notice.

Пані Госсарт швидко переклала зміст його слів: «Вибачте, я не помітив».

Довелось відрекомендуватися, і тут Скалі, нарешті, знадобився перекладач. Ім'я джентльмена було Браун, він працював секретарем. Пані Госсарт з усмішкою розповіла йому про мету нашого візиту. Браун уважно вислухав її, його обличчя посерйознішало.

— Своїми жартами ви тільки заважаєте справі, леді.

— Пробачте, — спробувала виправдатися пані Госсарт, — але я ні в чому не винна.

— Мені здається, що ви допустилися помилки. Пан радник посольства також звернув увагу на ваших відвідувачок. Я боюсь, що він напише про це доповідну записку, — сказав Браун.

Він поклав теку на письмовий стіл і, вклонившися, вийшов.

— Ми теж підемо, — підвівся Скала. — Дякуємо за інформацію. До речі, ми шукаємо Арнольда Фієдлера. Він часом не приходив до вас?

— Про нього я тільки чула, — відповіла пані Госсарт. Вона була ніби чимось засмучена.

— Ось так, — підсумував Скала. — Вона злякалась, що посол покарає її за світські розваги. Але пані досить хитра, щоб виявляти свої почуття в присутності небажаних гостей. Виходить, що пан Браун прийшов лише для того, щоб задурити нам голови. Мені здається, що вони обоє глузували з нас.

— Бачите, ваш візит до посольства виявився корисним, — промовив я.

Скала висловив ще одне припущення:

— Пані Госсарт знайшла негідників, яким доручила зробити обшук на дачі, а також у квартирах Клімової та Мілнерової. Хто ці мерзотники? Передусім, лакей і швейцар, бо вони готові підтвердити, що Клімова перебувала в посольстві лише дві години, а потім вийшла на вулицю. Це міг зробити також і Браун.

У мене виникло ще одне запитання: чому ніхто не намагається проникнути до фотоательє і на квартиру Фієдлерів?

Скала зробив з цього висновок, що разом з пані Госсарт і її зграєю проти Арнольда діяв старий Фієдлер. А коли до них додати ще й Юліуса Гадрабу, то виходить чималий загін. Фотоательє і Арнольдову кімнату вони могли обшукати в будь-який час. Так вони, мабуть, і зробили.

— А що з Арнольдовою страховкою? — запитав я.

— Нічого. Поліс досі зберігається. Правда, той, на кого його виписано, поки що не вимагає грошей.

— А як справи з тією машиною, що перевозила шафу?

— На жаль, про неї нічого невідомо.

Скала ще сидів у мене, коли до кабінету зайшов Гонзик Тужима і подав мені лист.

— Це вам, товаришу капітан, — сказав він.

На блакитному конверті було зазначено моє прізвище. Скала нахилився і впевнено заявив:

— Це почерк Карличка! Так надряпати може тільки він!

Я розкрив конверт, витяг з нього папірця і прочитав: «Перед тим, як іти на завдання, я ще раз подумав, яку отруту міг вжити Фієдлер у себе на квартирі… Порадимось трохи пізніше. Повідомте про це шановного старшого лейтенанта Скалу. Ваш Карличек».

16

— Цей Карличек знову щось вигадав, — невдоволено буркнув Скала. — Він так і не вірить висновкам, які зробили судові експерти. Цілий загін лікарів визнав, що Бедржих Фієдлер помер від грудної жаби, а Карличек, бачте, намагається довести, що він отруївся…

Я пішов довідатись, що нового знайшли в біографії Гадраби, але думки мої кружляли навколо Карличкового листа.

В фотоательє провадили ревізію. Ревізорам щось там не подобалось у веденні бухгалтерського обліку, та коли викликали Флору Мілнерову, вона не з'явилась.

В другій половині дня Мілнерова одержала в ощадкасі на пред'явника десять тисяч крон. Вона ходила по крамницях, зупинялась біля вітрин — мабуть, збиралася щось купити для розгромленої квартири. Наші працівники швидко встановили, що внесок на ці акредитиви було зроблено півроку тому людиною з вигаданим прізвищем.

— Все зрозуміло, — сказав Скала. — Це тонко продумана система оплати за шпигунські послуги. Талони виписано на різні суми, отже, не треба ні підписувати чеки, ні відраховувати банкноти. Що й казати, пані Госсарт щиро відшкодувала Мілнеровій розбите дзеркало. Можна собі уявити, яку коштовну річ вони розшукують. Невже пані Госсарт так само розрахується й з Клімовою?

Мати Віри Клімової була вже не на жарт занепокоєна відсутністю дочки. Ми вирішили не говорити їй правди. Вона б негайно побігла до посольства, а це було б тільки на руку пані Госсарт.

Віра Клімова могла добровільно залишитись у пані Госсарт, зустрівши там Арнольда.

Ми навіть не припускали думки, що її тримали там силоміць.

В середу ранком Скала повідомив мені додаткові факти з біографії Гадраби. Напередодні мюнхенських подій^[7] Юліус Гадраба лікувався в Словаччині. В той час він був службовцем відділу фоторепортажу тодішнього міністерства народної оборони. У зв'язку з загостренням міжнародного становища Гадраба залишив курорт і повернувся до Праги. За станом здоров'я йому продовжили відпустку, і він поїхав на село. В Празі ще й досі живе його стара тітка. За нею доглядає жінка, яка особисто не знає Гадраби. У тітки зберігаються листи й вітальні листівки, що їх колись надсилав племінник.

— Ми їх позичили на деякий час, — сказав Скала. — Нас зацікавили поштові штемпелі. З них видно, що незабаром після 15 березня^[8] Гадраба перестав писати своїй тітці. В роки війни він щось раз чи два приїздив до неї, але стара вже не пам'ятає, коли це було.

Яндера в той час працював в газетному видавництві. Як бачите, в їхньому житті є дещо спільне. Гадраба, звичайно, мав відомості про колишнє міністерство народної оборони. Можливо, цим він і зробив послугу глінківцям,^[9] а вони віддячили йому тим же. Виготовити фальшиві документи на ім'я Яндери не становило труднощів. Але поки що все це тільки наші здогадки…

Недарма полковника тривожила поранена нога. Надвечір по небу поповзли низькі чорні хмари. Ніч обіцяла бути темною. Кращої нагоди для переходу кордону годі було й чекати.

Полковник доручив мені нагляд за зоною річки Бероунки, а сам очолив охорону аж до Чесько-Моравської височини.

Чорні повітряні кулі хоч і були нам знайомі, але залишалися ще новинкою. Ворог почав застосовувати їх зовсім недавно. Розгадати їх секрет «допоміг» нам один із непрошених гостей, який обрав саме такий вид повітряного сполучення.

Уподобавши зручну місцевість, порушник випускає з оболонки повітряної кулі певну кількість газу і, користуючись нею, немов парашутом, приземлюється. Звільнена від вантажу, куля швидко піднімається в повітря і зникає.

Тоді порушник дістає з чорного силонового мішка запасний одяг, лопату, портфель, знімає з себе маскувальне вбрання, ховає його в мішок і закопує.

В портфелі лежать гроші, посвідчення, ліхтарик та інші речі. Порушник бере з собою паспорт, певну суму грошей, кладе у спеціальну кобуру під пахвою пістолет. Решту речей залишає в портфелі і ховає його. Той гість, якого ми затримали раніше, мав із собою портативну рацію.

Спалювання тіла Бедржиха Фієдлера в крематорії було призначено на середу опівдні. Єдиний вінок купили від себе Йозеф Бочек і Юліус Гадраба. Більше ніхто не висловив свого співчуття з приводу смерті старого.

Під урну з прахом Бедржиха Фієдлера поки що не відвели місця, і її залишили в крематорії.

Лоубал і Трепинський встановили пости біля вілли Коларжа ще у вівторок вранці. Наступного дня там з'явився якийсь чоловік. Він спокійнісінько походжав біля будинку, гучно насвистуючи веселу мелодію. Здоровенний собака Коларжа загавкав на нього. Чоловік зупинився і почав дратувати вівчарку крізь садові грати. З будинку вийшла жінка і сказала незнайомцю, щоб він не чіпав собаки, але той заходився їй щось доводити, поки в нього не шпурнули зеленою сливою. Тільки після цього він пішов собі геть. Кидок сливою був повідомленням від Карличка про те, що з ним усе гаразд.

Я виїхав з Праги в середу останнім поїздом. Коли виходив з вагона, до мене непомітно наблизився наш співробітник і подав знак, що ніяких новин немає.

Мені треба було пройти вздовж залізничної колії трохи назад, а потім вийти на умовне місце. Це було колишнє русло ріки, заросле густим чагарником. Тут я мусив сидіти, можливо, навіть цілу ніч. Якщо порушника не впіймають, мене вранці відшукає Лоубал або Трепинський, і ми вирішимо, що робити далі.

Я заздалегідь вивчив район по карті і тому добре орієнтувався на місцевості. Залізничну колію перетинала вузька шосейна дорога. На ній час від часу спалахували фари автомобілів. На переїзді знаходився наш пост, який непомітно для пасажирів оглядав кожну машину.

Поки я дочвалав до місця, надворі вже стемніло. З перших же хвилин я ще раз переконався, що передбачити все наперед — абсолютно неможливо. Зате комарі зустріли мене дуже радо. Обличчя й шию пекло вогнем. Я ризикнув запалити сигарету, але й це не допомогло. Спробував одійти вбік, та комарі не відставали від мене ні на крок. Так я мучився більше двох годин. Виручив дощ.

… «Барометр» полковника не підвів. Але, позбувшись комарів, я відчув, що по моєму тілу біжать холодні дощові краплі. Плаща не було. Довелось терпіти.

Там, де стояли вілли, заблимали поодинокі вогники. У променях світла видно було тоненькі павутинки дощу.

Трохи згодом замерехтів самотній вогник за річкою. Спалахнули ліхтарі на пероні вокзалу. А десь далеко над Прагою зажевріло загравою небо. Лише праворуч, там, де простяглися ліси, непроглядною стіною стояла темрява.

Дощ дедалі посилювався. Вогники у вікнах почали згасати. Навколо панувала нічна тиша, яку порушував тільки дощ. Я б ніколи не повірив, що він може так шуміти. Важкі краплини шурхотіли у листі чагарника, дзвінкими молоточками били по калюжах, немов батогами цьвохкали по стовбурах дерев…. Незабаром на мені не було жодного сухого рубця. А дощ і не думав переставати.

Десь поблизу пролунав умовний сигнал. Я озвався. Хтось продирався навпростець через кущі!

— Стій! Хто йде? — напівголосно запитав я.

— Зв'язковий номер шість! — пролунало у відповідь. — Пост на горі помітив кілька світлових сигналів поблизу висоти 118. Їх роблять звичайним кишеньковим ліхтариком. Командир наказав посилити охорону біля моста. Іншого шляху через річку немає. Чекаємо ваших розпоряджень.

— Поки що все в порядку. Треба тільки не забувати про інші райони. Світло ліхтарика ще нічого не означає. Негайно обстежте дорогу.

Годинник показував тридцять п'ять хвилин на другу.

Я напружено чекав. Якщо це «гість», то в таку темряву він може спокійнісінько приземлитися біля самої вілли. Вони проходять добру школу підготовки, вміють орієнтуватися на місцевості і спрямовувати повітряну кулю за маршрутом. До того ж, їх запускають з таким розрахунком, щоб вітер виніс кулю прямо на об'єкт. Сьогоднішня ніч — сприятлива для повітряних порушників.

Я прислухався. Проте, крім шуму дощу, нічого не почув. Коли-не-коли його одноманітний шелест порушував закличний гудок паровоза.

Минула друга година ночі. Дощ не вщухав. Ранок в таку погоду завжди затримується.

Ось уже й пів на третю. Я стою, як і перше, серед чагарника, нічого не чую й не бачу. Що робити, коли наші плани зірвуться?..

О другій годині сорок п'ять хвилин я побачив блимаючий вогник. Хтось поспішав прямо до мене. Я зробив кілька кроків уперед, але все одно не зміг розгледіти постаті.

Вона подала умовний сигнал. У відповідь я підніс до губів свисток. На цей короткий сигнал, схожий на крик нічного птаха, ніхто, звичайно, не зверне уваги. До будинків він не долетить.

Через кілька хвилин зв'язковий був поряд. Світло погасло. Він поспішав, засапався, і тому голос його тремтів.

— Товаришу капітан, завдання виконано. «Гостя» затримано. Речі, знайдені в нього під час обшуку, засвідчують його особу.

Я відчув себе так, ніби з моїх плечей зняли важкий тягар.

Зв’язковий трохи помовчав і тихо додав:

— Під час затримання важко поранено лейтенанта Лоубала.

17

Ми поспішали. По високій мокрій траві вибралися, нарешті, на вузеньку стежку. Вона в'юнилась уздовж залізничного полотна, потім вивела нас на розгрузлу ґрунтову дорогу.

Десь попереду сердито форкав автомобільний мотор, у променях фар видно було, як під нещадними ударами дощу піниться в калюжах вода. Машина пересувалася поволі, немов заощаджуючи енергію.

— Везуть лейтенанта Лоубала, — промовив зв'язковий.

Водій помітив нас і двічі просигналив, даючи зрозуміти, що зупинятися не буде. Я махнув рукою, щоб поспішав — залишалося ще кільканадцять метрів до залізничного переїзду, а далі починалося асфальтоване шосе.

Ми навмання стрибали через широкі калюжі, але робили це просто за звичкою — наші ноги давно промокли.

Я не знав, за яких обставин було поранено Лоубала, але зв'язкового ні про що не розпитував.

Розмовляти зараз — під дощем, серед калюж і багна — не хотілося. До того ж, я йшов туди, де на мене чекали, щоб про все доповісти найдокладніше.

Мене зустрів Трепинський і повторив те, що я вже чув від зв'язкового.

— Як це трапилось? — запитав я.

— Лоубал вискочив йому назустріч і крикнув: «Руки вгору!» — але сам спіткнувся, і той падлюка вдарив його ножем у бік.

— Рана небезпечна?

— Рана в бік завжди небезпечна, — схвильовано відповів Трепинський. — Ми перенесли його в хатину поромника. Там зробили перев'язку. Потім я викликав машину. Лоубал був непритомний.

— Машина ще повернеться?

— Так.

— Значить, ми одержимо точну інформацію про стан його здоров'я. Де ви тримаєте «гостя»?

— Я наказав одвести його подалі від будинку, щоб поромник не второпав, у чому річ.

Минувши місток, ми почали видиратися по слизькому схилу до хатини поромника.

Пости залишалися на місцях. Нас супроводжував лише зв'язковий, який провів мене до Трепинського.

Ось із темряви проступила висока скеля. Поруч з-під каміння било джерело.

З приступки під скелею нам просигналили ліхтарем.

Нас зустріло четверо. П'ятий сидів поруч на землі. Руки в нього були зв'язані.

— Ану встань! — наказав шпигуну один з наших працівників.

Я спрямував на бандита промінь ліхтарика. Він був невисокий на зріст, широкоплечий, мускулястий. На правій скроні темнів великий синець — робота Трепинського. Короткий каштановий чуб мокрою мичкою спадав на чоло. Йому було років тридцять п'ять.

Трепинський подав мені чорний портфель. Я вийняв звідти ніж, загорнутий у носову хустку. Дванадцятисантиметрова «фінка» була заплямована кров'ю нашого товариша.

У портфелі була вогнепальна зброя та інші речі, але мене передусім цікавили паспорти. Я розкрив їх. Трепинський тримав портфель дашком, щоб оберегти документи від дощу. В паспортах було зазначено троє чеських прізвищ. Це означало, що «гість» був за національністю чех або добре володів нашою мовою.

— Він щось розповідав про себе? — запитав я.

— Ні. Та й отямився він після удару лейтенанта лише недавно.

Я наблизився до порушника.

— Яким же з цих трьох прізвищ вас величати?

— Мені байдуже, — відрізав він.

На шпигуна падало світло трьох кишенькових ліхтариків. Він нетвердо стояв на ногах, мабуть, і досі боліла голова.

— Слухайте, — сказав я. — Нам ніколи панькатися з вами. Ви зареєстровані під номером ГК 12/37. Вас послали сюди прибрати Арнольда Фієдлера, який став для декого небезпечним, тому що виявив тайник на дев'ятнадцятому кілометрі. Тайник вирішено ліквідувати, і вам доручили перевірити, чи виконане це розпорядження. У професора Гвідо Коларжа ви маєте зустрітися з Августом Майєром. Цей агент потрапив у скрутне становище і чекає на вашу допомогу.

В погляді шпигуна промайнув жах.

— Так чи ні? — суворо запитав я.

Замість відповіді він схилив голову на плече, аби витерти краплі дощу, що котилися на обличчя.

— Ми можемо навіть сказати, звідки нам це відомо, — продовжував я. — Адже ви не думаєте повертатися назад?

— Гади! — захриплим голосом вигукнув він.

— Професору Коларжу ви мали сказати свій пароль.

Він облизав губи і повторив:

— Гади! Послали мене в пастку, то нехай до неї потрапляють і інші. Пароль для Коларжа такий: «Вам привіт від Аделі». Якщо ви це не скажете, він вас застрелить. А тепер дозвольте сісти, я себе погано почуваю.

Над скелею ледве помітно посвітлішало небо. Проте дощ не вщухав. Поки не розвиднілось, треба було відвезти «гостя» в місто, і я віддав наказ збиратися в дорогу.

— Зараз вирушаємо, — сказав Трепинський. Його голос знову пролунав впевнено, як завжди.

— Машина візьме диверсанта і тих, що його супроводжують, а водій хай передасть в управління ці паспорти, там підклеять до них мої фотографії. Я буду ждати на старому місці. Знімайте пости.

— Слухаюсь, — мовив Трепинський.

В цей час на шляху з'явилася машина. Водій, помітивши нас, ще здалеку посигналив. Машина зупинилася, шофер прочинив дверцята і відразу ж повідомив:

— Рана не смертельна. Погано те, що дорогою лейтенант втратив багато крові. Лікарі збираються робити переливання.

Я полегшено зітхнув і подякував водієві за добру звістку.

Машина поїхала, і я знову залишився на самоті. Навколо панувала передсвітанкова тиша. Хмари на небі посвітлішали. Слава богу! Незабаром вигляне сонце і хоч трохи просушить мій одяг. Я провів рукою по френчу, мокрому до останньої нитки, почухав лоба, нещадно покусаного комарами.

Туман вже майже розтанув, і тільки на лузі ще стояла густа молочно-біла запона.

Я квапливо рушив до умовленого місця. Хотілося їсти. В кишені залишився шматочок шоколаду. Не зупиняючись, я вкинув його в рот.

Ось і вузенька галявина, заросла мокрою травою. Прямо за нею криївка, де мені доведеться провести ще з годину.

Я вже збирався пірнути в зелені кущі, що обрамляли з усіх боків мою «ставку», коли раптом побачив, як вони заворушилися. Не знаю чому, але в мене промайнула думка про лева. Тим часом з кущів виткнулось обличчя в окулярах, і я мимоволі жахнувся: лев в окулярах?! Такого ще світ не бачив.

А лев спокійно глянув на мене і, промовивши: «Це я!» — помахом руки підкликав до себе.

— Що ви тут робите, чоловіче? — гнівно запитав я.

— Тс-с… — Карличек приклав палець до губів. — Чекаю. На вас. Як добре, що ми не розминулися.

Він був геть забрьоханий. Мабуть, сидів тут уже давно.

— Чому ви не там, куди вас послали?

Карличек весело примружився:

— Не можу зловживати гостинністю господарів, — відповів він. — До того ж, у мене є своя родина. Цього «гостя» можна чекати цілу вічність, хто зна, де його носить нечиста сила! Але що нам до нього? Поставте пости ближче до вілли, і він нікуди од вас не дінеться. Справу зроблено — старий пес повідомив мені пароль.

— Пароль відомий і мені, — роздратовано зауважив я. — «Гостя» схоплено. Зараз він подорожує до Праги.

— І він вам назвав пароль?

— Одразу, як тільки переконався, що нам все відомо.

— Тоді вітаю вас.

Карличек був трохи розчарований.

— Вам це не до вподоби? Як бачите, цього разу обійшлося й без вашої допомоги. У вас і так доволі заслуг. Тепер я починаю розуміти, йому на вас скаржиться старший лейтенант. Ви все робите по-своєму. Ось і тепер прийшли сюди, а чим це може загрожувати справі, не подумали.

Карличек розгублено мовчав.

— Я гадав, що це важливо, і хотів тільки…

— Я вам ще раз кажу: пароль мені відомий. «Вам привіт від Аделі». Чи не так?

— Що? — Карличек підскочив, немов ужалений. — Цей бандюга назвав ім'я Аделі? Спробуйте лише вимовити ці слова, як вас миттю за горло схопить вовкодав!

— Чого це він має мене хапати?

— Тому що вас обдурили: справжній пароль — «Вам привіт від Густава».

18

Сумніву щодо вірогідності пароля у мене не було. «Гість» міг мене обдурити, але Коларж навряд чи обдурював би «Майєра». Карличек попередив професора, що має зустрітися в нього з агентом ГК 12/37. Отже, Карличек у ролі Августа Майєра і професор Гвідо Коларж чекали агента. Хто саме прибуде, вони не знали. Для них головне — пароль. Вони ждали «гостя» з нетерпінням, бо Августу Майєру-Неумейстеру загрожувала небезпека, а разом з ним потрапляв у скрутне становище і Гвідо Коларж.

— Коли хижак у небезпеці, стережись кожного його руху, — сказав Карличек і чхнув. Він був у демісезонному пальті і, очевидно, добре промерз.

Так, правда була на його боці. Потрапивши в пастку, ворог не складав зброї. Спершу він заніс ніж на Лоубала, а потім спровокував мене на необдуманий крок. Досить було Карличкові формально поставитись до справи, як вся операція була б зведена нанівець.

— Дощ лив наче з відра, — почав Карличек, — і я весь час думав про вас. Ви завжди носите сигарети в фабричній упаковці, а при такій погоді все промокає наскрізь. Прошу моїх, — він дістав срібний портсигар і простягнув мені. — Пан професор від цього не збідніє.

Запашна сигарета видалась мені якимось дивом. Після першої ж затяжки голод і холод беззастережно здали свої позиції.

— Спасибі, Карличку. Ви майстер робити послуги. Але як поставиться Коларж до того, що ви зникли разом із його портсигаром?

Карличек байдуже махнув рукою.

— Наші з ним стосунки побудовані так, що все залежить від мене. Я заявив, що не можу сидіти без діла. «Ми з вами різники, які гострять ніж на порося, що блукає десь поблизу і не мине наших рук», — суворо пояснив я професору. «Порося — це Фієдлер. Я мушу дати «гостеві» вичерпну інформацію про нього. Але хто зна, коли прибуде гість. Зрештою, він трохи зачекає мене. А я не можу сидіти без діла й нічого не знати про Фієдлера. Зараз саме гарна для мене ніч. На попутній машині я дістанусь до Праги. А там недалеко його дача. Обернуся швидко, ви за мене не турбуйтесь, я вмію бути обережним. Ось тільки дайте про всякий випадок кілька сигарет — може, доведеться когось пригостити. В дорозі всяке трапляється». Як бачите, йому навіть не сниться, що я сиджу десь у кущах під дощем і палю його сигарети.

Розповідь Карличка заспокоїла мене.

— А коли ви збираєтесь повернутися до нього?

— Зараз, — відповів він. — Там справжній рай. Коларж довіряє мені повністю і на частування щедрий. Хоч взагалі цей дідок дуже обережний. Не впускає нікого до себе в дім. Приходить, скажімо, сусід попросити оприскувач для саду. Він визирає у хвіртку і каже: «Вибачте, щось у ньому зіпсувалося, не можу вам дати». Раз на місяць до них навідується дільничний лікар — цікавиться здоров'ям сторічної тещі професора. Так він і його ніколи не запросить до кімнати.

— Приходьте, коли вам зручніше, — додає він. — Зустрінемо вас як слід. Тільки стережіться пса! Жахлива звірюка!

Карличек махнув мені рукою і зник у кущах.

Десь за півгодини на галявині з'явився наш співробітник у такому чистому цивільному костюмі, що мене аж завидки взяли. Він коротко доповів, що все йде за планом. Деяку тривогу викликає лише стан здоров'я Лоубала.

Я розкрив фальшиві паспорти. На них красувалися мої фотографії.

Не чекаючи розпорядження, співробітник попрощався і пішов.

Дорогою до селища мені, на щастя, ніхто не зустрівся. Між будинками я ще здалеку помітив якусь бабусю і вирішив обминути її. Довелось звернути на стежку, що в'юнилась поміж садами.

Вілла професора Коларжа стояла на околиці селища, ближче до залізниці. Кроків за двадцять від воріт починався пустир. Я натиснув на кнопку дзвінка. В ту ж мить з якоїсь схованки вискочив здоровенний вовкодав. Очі його налилися кров'ю, здоровенна паща з гострими іклами наблизилась до огорожі. Він не гавкав, а лише загрозливо гарчав, спершися лапами на грати.

Двері на веранді відчинились, і на порозі з'явився сухорлявий високий дідок у смугастому халаті. Зовсім біле, але ще густе й хвилясте волосся на гордо піднесеній голові, підстрижена борідка й правильні риси рум'яного обличчя надавали його зовнішності благородного вигляду. Він якусь мить постояв на ґанку, потім почав сходити вниз.

Його рухи були награними, і я чомусь подумав, що він, очевидно, лише вдає з себе спокійного, а насправді страшенно хвилюється. Про це свідчив і незвичайний рум'янець на обличчі. Старий гримнув на собаку. Помилитися я не міг — це був професор Гвідо Коларж.

Він поволі наближався до воріт.

— Що ви хотіли? — звернувся він до мене голосом, яким розмовляють лише з поважними особами.

Я, на мить завагався, котрий із двох паролів правильний?

— Вам привіт від Густава, — похмуро кинув я.

Не висловлюючи емоцій, старий мовчки хитнув головою, витяг з кишені халата ключ і відімкнув хвіртку. Поблизу нікого не було. Коли хвіртка прочинилась, я націлив на нього пістолет.

— Сподіваюсь, ви не забули про свого пса, — вдаючи зляканого, зауважив я.

— Вам його нічого боятися, — заспокоїв мене поважний професор.

Але я не випускав з рук пістолета.

— Прошу!

Гвідо Коларж замкнув хвіртку й привітно глянув на мене.

— Ідіть уперед! — наказав я.

Він ще раз гримнув на собаку. Вовкодав прищулив вуха, якусь мить постояв і швидко побіг за ріг будинку.

Ми піднялися на простору веранду. В кутку стояв стіл, біля нього лава. Зразу ж ліворуч був вхід до передпокою.

Я переступив поріг слідом за професором, тримаючи в одній руці пістолет, а в другій — портфель, і потрапив до темної кімнати. В ній було одне велике вікно, яке знадвору затіняла крислата крона дерева. Кімната умебльована старомодно. Посередині круглий обідній стіл. За ним безтурботно сидів Карличек у коротенькій домашній піжамі. Вона, хоч і з чужого плеча, дуже пасувала йому. Карличек саме снідав. У лівій руці він тримав чималий шмат пирога, у правій — чашку чаю.

Карличкова безтурботність відразу ж заспокоїла мене: значить, усе йде як слід. Я заховав зброю.

— Вам привіт від Густава, — сказав професор.

— Mein Gott!^[10] — голосно вигукнув Карличек. — А ви казали, що це пошта…

Він підвівся і простягнув мені руку. Я зверхньо глянув на нього. У цій професорській піжамі він був схожий на персонаж з лялькового театру.

— Ми вже сьогодні вас не чекали, — заговорив він знову. — Як ви дісталися? Мерзенна погода, правда? Чорт забирай! У вас на обличчі якийсь висип. Це не зовсім добре — вас можна впізнати у будь-якому натовпі.

Лайка надавала Карличкові ще більшої схожості з Августом Майєром.

Я не відповів йому, мовчки підійшов до крісла, що стояло біля вікна, і, не чекаючи запрошення, сів. Портфель поклав на підлогу.

— Пред'явіть свою посвідку! — похмуро сказав я.

— Тільки в обмін на вашу, — відповів Карличек, виймаючи з задньої кишені штанів фальшивий документ. — Я вас також не знаю, меіn Herr!^[11]

Ми розіграли перед професором інтермедію з паспортами, і Карличек знову взявся за свій пиріг.

— Висип на вашому обличчі зовсім недоречний, — сказав він і вилаявся.

Я кинув на нього злий погляд.

— Годі вам! Це сліди отих триклятих комарів. Мені довелося віддати чимало своєї крові цим ненажерам.

— Ist etwa anderes^[12] — знову промовив Карличек німецькою мовою. — У професора знайдуться якісь ліки від цього.

— Крем, — коротко кинув Коларж і відразу ж вийшов з кімнати.

Карличек мовчки показав очима на пиріг, запрошуючи мене скуштувати професорських харчів, і в ту ж мить голосно чхнув. Смішно скривившися, витяг з кишені хусточку. На ній виразно червоніли ініціали «Г. К.»

— Коли хочете їсти, сідайте ближче, — сказав Карличек. — Якщо бажаєте, професор може зробити яєчню з салом або шинкою. Вінзобов'язаний про вас піклуватися. На це йому уповноважений видає гроші. Я, на жаль, з ним особисто не знайомий. Такі пішаки, як я, резидента не цікавлять.

— Плював я на нього, — пробубнів я і наблизився до столу. Взяв з блюда пиріг і з насолодою відкусив шмат.

Гвідо Коларж повернувся до кімнати з тюбиком крему. Карличек вихопив його і почав уважно розглядати.

— Мені пригадується, — ніби між іншим, зауважив він, — що мої друзі в Берліні віддають перевагу чорній каві. Як ви на це дивитесь, меіn Herr?

— Дружина ще спить, — відповів професор, — але я спробую приготувати її сам…

І він знову залишив нас удвох.

— Also!^[13] — вигукнув Карличек. — Пані варить каву значно краще, ніж усі тутешні жінки. Дозвольте?

Він видавив з тюбика брунатну мазь і заходився розтирати моє обличчя. Коли процедура закінчилася, я знову взявся за пиріг, а Карличек вибіг з кімнати. За мить він повернувся, тримаючи в руках велике дзеркало, що висіло в передпокої, і поставив його на стіл. На мене глянуло чиєсь неголене, крапчасте обличчя.

— Заберіть дзеркало геть! — роздратовано вигукнув я.

— Ви повинні привести себе в такий вигляд, щоб не гидко було дивитися на вас, — промовив він, слухняно виходячи з кімнати. — Прийміть ванну, а професор позичить вам чистий одяг.

— Плював я на все!

— Але це необхідно. В такому вигляді не можна з'являтися на люди. Через кілька хвилин прокинуться жінки й почнуть варити обід. Дружина професора випере й випрасує вам сорочку. Її мати також не сидить без діла. Вона начистить картоплі…

— Плював я на картоплю!

Ледве я вимовив ці слова, як задзеленчав дзвінок і почулося гарчання собаки. Карличек рвучко підхопився, вибив у мене з рук пиріг і схвильовано прошепотів:

— Виймай пістолета! Живими вони нас не візьмуть!

Я хотів, було, порадити йому не доводити комедію до гротеску, але вирішив мовчати.

— Прибережіть свої нерви, вони вам ще згодяться, — промовив я. — Це, мабуть, пошта.

До кімнати увійшов професор, тримаючи на таці три чашки чорної кави — дві для нас і одну для себе. Він поставив на стіл попільничку, пачку сигарет і запальничку. Господар підтвердив, що дзвонив листоноша, який приніс ранкові газети.

Кожним своїм рухом професор намагався догодити нам, особливо Карличкові, бо той не звертав на нього жодної уваги. Його красива голова вже не задиралася гордовито догори, а покірливо схилялася вниз. Він був схожий на мовчазний привид. Рум'янець на обличчі зник, і воно стало дуже блідим.

Гвідо Коларж підсів до нас, припалив мені й собі сигарети і, розмішуючи ложечкою каву, почав виголошувати щось подібне до вітальної промови.

— Панове, в моєму будинку ви можете спокійно обговорити і розв'язати всі ваші питання. Проте мені б не хотілося, щоб пан Майєр довго затримувався тут. Зрозумійте мене вірно, панове. Я не беру активної участі в роботі організації. Можу лише передати повідомлення, кому слід, або переказати вам якусь директиву. З вашою ж справою, пане, — звернувся він до мене, — я нічого спільного не маю і навіть не чув про неї. Для вас десь, напевно, підготували іншу квартиру, як це буває з усіма експертами з-за кордону. Добре було б, якби ви взяли до себе на деякий час і пана Майєра.

— Не ставте нам жодних умов, — незалежним тоном сказав я.

— Я посилаюсь на специфіку своєї праці, — спокійно відповів професор. — Я не маю права на риск. Ці межі я встановив раз і назавжди і ніколи їх не порушу.

— А ви б не могли, нарешті, помовчати, професор? — озвався Карличек, не забувши при цьому вилаятись. — Чого ви так злякалися, чорт забирай! Ми нічого від вас не вимагаємо, Herrgott!^[14]

— Але ж ідеться про вбивство! — не здавався професор. — Я ще ніколи не брав участі в обговоренні таких справ.

— До речі, вас ніхто й не запрошував на обговорення! — визвірився Карличек. — Ваші поради нам не потрібні. Сидіть мовчки і слухайте.

Він спокійно налив у склянку холодного чаю, але завареного міцніше, ніж це робить Гонзик Тужима.

— І дуже прошу, не дратуйте мене, — звернувся він знову до професора, — бо ви ще не знаєте мого характеру…

— Мені довелося чимало попріти, перш ніж я розплутав цей клубок, — почав свою розповідь Карличек. — Я розповім вам про це трохи згодом детальніше, а зараз хочу лише сказати…

— Мені на все наплювати! — урвав я його. — Скажіть, де я можу знайти цього Фієдлера, і треба швидше приступати до справи.

— Який ви спритний, mein Herr! Він зараз перебуває в такому місці, де ви нічого з ним не вдієте. Не треба лізти поперед батька в пекло! Ваш одяг ще не просохнув, а фізіономія нагадує футбольний м'яч. Слухайте мене уважно. Фієдлерів двоє. Бедржих — це батько, Арнольд — син.

— Котрий же з них нам потрібен?

— Батько, Бедржих Фієдлер.

«Гість» цього, звичайно, знати не міг, тому, почувши таке, я змушений був мовчки хитнути головою.

— Бедржих Фієдлер працював на англійську розвідку, тобто на наших конкурентів, — вів далі Карличек. — До такого висновку я прийшов, вивчивши його минуле. Арнольд довідався про це — а він був хлопець досить розбещений — забрав у батька деякі документи і почав його шантажувати. Ці документи викривають так звану «шпигунську діяльність» Бедржиха Фієдлера і секретаря англійського посольства пані Госсарт, яку, між іншим, наш пан професор повинен знати. Отже, як бачите, хлопець заробляв на власному батькові.

— Тоді ви помилилися, — зауважив я. — Судячи з вашої розповіді, треба плюнути на батька і зайнятися сином.

— Вам уже не доведеться займатися ні батьком, ні сином, — самовдоволено посміхнувся Карличек.

— Чому?

— Тому що обоє вони на тому світі.

Я знову запалив сигарету. Мене непокоїло, що Карличек так може забрехатися. Професор уважно стежив за розмовою.

— Не розумію — хтось уже це зробив без мене? — збентежено запитав я.

— Так. Сталося це через зовсім несподіваний збіг обставин.

— Я не вірю ні в які випадковості.

— А я вірю! — нахабно брехав Карличек. — Я схиляюся перед несподіванками, як перед богом. На це ви вже плюнути не зможете! Уявіть собі, що одного разу — в п'ятницю, Арнольд Фієдлер купив собі шафу для одягу і почав вимагати в батька грошей, хоч у того їх не було. Тоді старий зрозумів, що далі так продовжуватись не може. Він, мов той дурень, фотографує на мікроплівку військові та державні об'єкти, а син забирає все до копійки. Батько Арнольда не був скнарою, але в нього просто увірвався терпець. Син повідомив, що, в такому разі, доведеться вивести шановного тата на чисту воду. Старий благав Арнольда, переконував, що час би вже йому самому заробляти собі гроші, годі, мовляв, сидіти на батьковій шиї. Але сину набридло слухати його повчання, і він погрозив написати анонімку. Синок добре знав, що батько його любить і не дозволить залишитись без грошей. Не дивуйтесь, meine Herren,^[15] у кожної людини свій характер.

— Вибачте, пане Майєр, — спокійно втрутився професор Коларж, — звідки вам усе це відомо?

— Потерпіть трохи.

Карличек дивився на нас крізь окуляри сміливо й самовпевнено.

— У Арнольда Фієдлера були матеріали, які могли скомпрометувати пані Госсарт. Можливо, цей клятий хлопець намагався дотягнутися й до неї. Проте настала фатальна пауза. Зв'язок із центром порушився. В голові Бедржиха Фієдлера все перемішалося. Уявіть собі, який жах, коли вас шантажує власний син! Не дивно, що він вирішив покласти всьому край. Він знав, що син — пропаща людина, і вирішив прибрати його.

— Дивно, — промовив Гвідо Коларж. — Мені здається, він швидше погодився б на самогубство.

— Зовсім ні, Herrgott! — вигукнув Карличек. — Я вже дві години тлумачу вам, а ви ніяк не можете збагнути! Для боягуза самогубство — не героїзм. Це просто втеча від усього. Хіба ви не знаєте, що мертвим однаково: будуть у них стріляти чи ні? Якби старий погодився добровільно розрахуватися з життям, чого варте було б його батьківське піклування про долю дитини? Арнольд падав усе нижче й нижче. Щоб якось зупинити це падіння, старий Фієдлер відважився на героїчний вчинок…

Професор перевів погляд на мене.

— Яке це має відношення до вашого завдання?

— Пригадайте мотоцикл і криївку на дев'ятнадцятому кілометрі, — не вгамовувався Карличек. — Може, хоч це допоможе вам второпати. Невже ви не розумієте змісту Арнольдового ремесла? Шантаж можна застосовувати не лише до агентів англійської розвідки…

— Він шантажував і вас?

— Нарешті ви почали розуміти суть справи, — полегшено зітхнув він.

— Що?! — гримнув я. Почувши, що хтось наважився шантажувати «нашу» розвідку, я не міг не висловити свого обурення. Карличек витримав мій суворий погляд.

— Заспокойтесь, — сказав він. — Але це дало мені можливість стежити за кожним його кроком. Я познайомився з батьком. Горе настільки пригнітило старого, що мені легко було знайти з ним спільну мову. Нам обом заважав отой безчесний хлопчисько. Тепер ви розумієте? Бедржих Фієдлер бігав по кімнаті і квилив: «Я погоджуюсь, я вимушений погодитись, бо це не людина, це якийсь гаспид! Краще б він і на світ не з'являвся, аніж так мучити мене…»

Цілком можливо, що все це й справді відбувалося так, як розповідав Карличек. Його версія грунтувалася на реальних фактах, виходила з характеру Бедржиха Фієдлера і теорії «героїзму» боягузів.

— Значить, ви не домовлялись з Фієдлером про те, що шантажиста слід знищити? — поцікавився професор.

— Ні, — холодно відповів Карличек. — Але я бачив його наскрізь. Я завчасно зустрівся з ним і, таким чином, випередив поліцію. Коли Арнольд Фієдлер зник, я заспокоївся. Він не прийшов до мене по гроші…

Це сталося у понеділок увечері. Зранку того ж дня Арнольд перевозив з крамниці нову шафу… Старий викладав мені все так заплутано. Я поплескав його по спині і сказав: «Розумію вас, пане Фієдлер, вам не хочеться вдаватися в подробиці. Herrgott! Тепер ми матимемо спокій. Більше ви мене не побачите».

Потім він повернувся в бік професора і додав:

— Арнольд десь дуже вдало заховав документи. Якби їх хто знайшов, це завдало б шкоди англійській розвідці і нам. Вас, звичайно, це також не обминуло б.

Професор занепокоєно засовався на стільці.

— Слухайте уважно, — продовжував Карличек. — Інколи досить звернути увагу на таку, здавалось би, дрібницю, як каструля з молоком, і можна зробити справжнє відкриття. В неділю Бедржих Фієдлер зайшов до кімнати свого сина й закрив заслінку печі газового опалення, якою влітку ніхто не користується, та відкрутив кран. Головний кран, що знаходився в передпокої поруч з лічильником, був тоді закритий. Увечері Арнольд повернувся додому. Розмовляли вони про щось чи ні, це не має значення. Арнольд ліг спати. Вікно було зачинене, тому що на вулиці перед самим будинком міняли трамвайну колію. Старий Фієдлер відкрив у передпокої кран і вийшов на прогулянку, а молодий тим часом отруївся газом.

Карличек зробив паузу. Я мовчав. Професор також.

— Зранку Бедржих Фієдлер розчинив вікна й двері і провітрив кімнату. Щоб у квартирі не чути було запаху газу, він поставив на плиту літр молока, і воно насмерділо там на славу!

Під час останнього візиту я підійшов до газового лічильника і сказав господареві: «Пане Фієдлер, погляньте сюди. Якби ви сьогодні вночі не витратили газу більше, ніж завжди, на лічильнику були б інші цифри. Я розумію, що квартиру треба опалювати, але ж на вулиці літо».

Він спершу розгубився, а потім відповів, що це мені просто здалося.

«Будьте обережні, — натякнув я, — якщо ваш син не з'явиться вранці, можуть виникнути небажані ускладнення». Більше я з ним ні про що не розмовляв… Ну, meine Herren, а як ви гадаєте, куди могли заховати труп Арнольда?..

Карличек обвів нас поглядом переможця і сам відповів:

— Я думаю, у нову шафу. Вона стала для нього домовиною. Потім її кудись відвезли і тишком-нишком поховали Арнольда.

— Хто? — запитав професор. — Виходить, там було кілька осіб?

— Так, кілька, бо зробити все сам старий Фієдлер не міг.

— Добре, — втрутився я, — але на біса йому здався цей спектакль, коли він знав, що й сам помре?

— Важко повірити в цю гіпотезу, — сказав професор, хоч своїх міркувань не висловив.

— Усе тут дуже просто! — не здавався Карличек. — Ви б ніколи в житті не здогадались, куди Арнольд заховав документи!

— А ви здогадались?!

— Так! Досить лише простягти руку — і вони будуть у мене.

Я жалкував, що Карличкового зухвальства не чує наш полковник. Як би мені хотілося, щоб він був зараз тут!

— Що ж ви пропонуєте? — розгублено запитав професор..

— Вам треба зустрітися з нашим шефом, а також з пані Госсарт і розповісти їм все, що почули. Думаю, вони не заперечуватимуть проти зустрічі з нами. Хай приходять, і я продам документи.

— Ви що — збираєтесь зайняти місце Арнольда Фієдлера? — запитав я, презирливо посміхнувшись.

— Так, але на вищому рівні, — спокійно відповів Карличек. — Вас це може не хвилювати, меіn Herr. Іноді людина може успішно користуватися й чужими методами. Ви, як мої спільники, одержите гроші, не докладаючи до того жодних зусиль.

— Кажете, що в документах криється загроза й для мене, — спитав раптом професор. — А для вас?.. Хіба ви наважились би передати їх органам безпеки, якщо б їх відмовились купити ті, кого ви збираєтесь шантажувати? Адже у вас немає жодного шансу залишитись осторонь, як у Арнольда.

Карличек сьорбнув холодного чаю.

— Mein Herr, — зухвало відповів він професору. — Ви не вмієте мислити. Незважаючи на те, що ці документи небезпечніші для них, ніж для мене, особисто я не буду вступати з ними в стосунки. Це зробить ось цей джентльмен. — Карличек показав на мене. — Сядьте, mein Herr! — звернувся він до мене. — Ви теж матимете певний зиск. Наскільки мені відомо, на вас не поширюється влада тутешніх шефів, а перехід кордону вам забезпечено заздалегідь, чи не так?

— Так, — підтвердив я.

— От і чудово! — Карличек задоволено потер руки. — Вам, професоре, теж хочеться на цьому заробити. Що б ви сказали, коли б я запропонував вам двадцять процентів?..

Так професор Коларж став нашим помічником. Тепер його можна було запитати й про головне.

— Прекрасно! — вигукнув Карличек. — А як звати цього типа, проти якого ми так щиро об'єдналися?

— О, це навіть може підвищити ціну документів, якщо ви заявите йому, що його ім'я вам відоме, — не вагаючись, відповів професор. — Це радник посольства пан Фредерік Дінгель.

19

Мабуть, не варто переповідати все. Незрозумілою залишалася тепер тільки роль Гадраби, який був також причетний до справи Фієдлера і набрехав нам, нібито Арнольд заходив у суботу до ательє.

Коларж пристав до нас, по-перше, тому, що він тим самим позбавлявся небезпеки, а по-друге, мав з цього ще й зиск.

Що сталося з Вірою Клімовою? Я знову пригадую розповідь Скали про його зустріч з пані Госсарт. Вона запевняла, що не випускає гостей на чорний хід. Цим вона підказала, що ми раніш помилялись. Очевидно, як тільки Клімова увійшла в посольство, Госсарт ласкаво взяла її під руку і сказала: «Ходімте, моя люба! Якщо хочете зустрітися з коханим, треба поспішати». І відразу ж випровадила її. Машина з Вірою встигла від'їхати до того, як наші працівники оточили будинок.

— Ви подумайте, як краще зв'язатися з ними, — пробубонів я професору. — Зійтися ми можемо потім у вас. Я перебуду тут до вечора, а коли стемніє, піду до себе на квартиру. Можу взяти з собою й Майєра, якщо вам так зручніше. Добре було б, якби ви переговорили з ними ще сьогодні.

— Ваша правда, mein Herr, — підтримав мене Карличек. — Зустріч треба призначити на завтра чи післязавтра. Але не забувайте про пильність. Ви гарантуєте мені безпеку у своїй квартирі? — звернувся він до мене.

— Звичайно, — відповів я.

— Тоді я піду з вами. Професоре, ви встигнете до вечора домовитись з тими панами? Ми зачекаємо у вас, бо вдень виходити на вулицю небезпечно. Де можна відпочити цьому джентльмену?

Обличчя професора знову вкрилося рум'янцем.

— Ви не будете заперечувати, якщо я запропоную вам спільну кімнату?

— Біс з ним! Давайте! — Карличек махнув рукою. Гвідо Коларж підвівся і неквапливо повів нас на другий поверх. Перед дверима однієї з кімнат він зупинився. Це була простора чиста спальня з двома старомодними дерев'яними ліжками.

— Тут зовсім непогано, — сказав Карличек. — Можу вам запропонувати, mein Herr, ось це ліжко, бо те вже зайняте мною. — Він відкинув ковдру. — Alles in Ordnung.^[16] Професоре, дайте щось надіти колезі.

— До ваших послуг увесь комод, — ласкаво відповів Коларж. — Але спочатку прийміть ванну.

Коли я повернувся до спальні, одягнений у довгу нічну сорочку, Карличек вже лежав у ліжку. Ми грали свої ролі й на самоті, бо іноді й стіни мають вуха.

— Спати можете спокійно, mein Herr, — сказав Карличек, — якщо хтось прийде, собака дасть знати. Всередині будинку нам ніщо не загрожує. Я обстежив тут усе з низу до верху.

Вікно спальні виходило в густий сад. За ним червоніло кілька дахів сусідніх дач, а вдалині звабливо синів ліс. Ще далі виблискувало плесо річки.

Я замкнув кімнату зсередини на ключ.

— На добраніч, mein Herr, — лагідно обізвався до мене Карличек.

— Gute Nacht,^[17] Майєре, — відповів я.

Думати ні про що не хотілося. Побачимо, з чим повернеться професор.

Я сховав портфель під подушку і з насолодою простягнувся на м'якому ліжку.

* * *

Коли прокинувся, було вже далеко за південь.

— Чи не досить спати, Майєре? — звернувся я до Карлнчка.

— І я так думаю, — бадьорим голосом відповів той.

Ми привели себе в порядок. Потім спустилися на перший поверх і зайшли до кухні. Там поралась кругловида молодиця, яка, побачивши нас, дуже зніяковіла. На низенькій табуретці біля плити сиділа професорська теща.

— Пані господарко, — звернувся Карличек. — Ми вмираємо з голоду.

Вона витерла руки фартухом, як це роблять усі жінки, і відповіла, що їжа вже охолоджується. Їй, напевно, було відомо, хто ми такі, але про наші справи вона не обмовилась жодним словом.

Обід був чудовий. Нам подали смачний кроповий суп, натуральні котлети із свинини з картоплею, зелений салат, дві пляшки пива, миску ягід, каву і чай.

О п'ятій вечора повернувся професор. Він був у доброму настрої.

— В суботу пообіді, — повідомив він. — Десь о четвертій годині дня.

— Приїдуть обоє? — поцікавився Карличек.

— Так.

— У вас є ще час, панове, — сказав професор. — Поїзд відходить о двадцять другій п'ятнадцять.

На землю спускалася ніч. Шлях до залізничної станції вже трохи просох. Але промінь ліхтарика ще де-не-де натрапляв на калюжі.

Ми крокували мовчки. Здалеку видно було дерев'яний вокзал, освітлений кількома ліхтарями. Поїзда чекало чоловік десять. Ми сіли на бильце огорожі, що обрамляла довгий відкритий перон. Так само мовчки піднялися потім у вагон і доїхали до Праги. Біля вокзалу взяли таксі. Я назвав водієві свою домашню адресу і, озирнувшись, побачив, що метрів за двадцять позаду рухається машина, яка має стати на перешкоді можливому переслідувачу.

Карличек мовчав. Лиш після того, як за нами зачинилися двері моєї квартири, він знову став самим собою.

— Товаришу капітан, вітаю вас! Ви були неперевершені! Такого бандита рідко можна зустріти! Були такі хвилини, що я й сам боявся, як би ви мене не уколошкали.

— Ви лестите мені, — відповів я, кидаючи в крісло портфель «гостя». — Ви розіграли з себе такого шахрая, що куди вже мені братись до вас!

— Дякую за визнання, — вклонився Карличек. — Є у вас якісь критичні зауваження щодо моєї поведінки?

— Єдине — не треба так часто лаятись.

Ми проаналізували події дня. Як справи у Скали з вивченням минулого Гадраби?

— З цим Гадрабою просто біда, — роздратовано сказав Карличек. — Боюсь, що він здогадується про наші дії. Але до цієї справи він не має жодного відношення. Тримати в себе Клімову він не може — в його маленькій квартирі це просто неможливо. Мотоцикла в себе він також не переховував. Ми можемо легко встановити, де він був у першу половину дня в понеділок, коли перевозили шафу. Якщо Гадраба, як завжди, працював зранку в ательє, — а Бочек і Мілнерова повинні це пам'ятати, — то його алібі сумнівів не викликає.

Звичайно, все це було так, але ж Гадраба збрехав нам про те, що Арнольд заходив до ательє.

Нерозв'язаним залишалося й питання з Вірою Клімовою. Що все ж таки сталося з нею?

Обов'язково треба було навідати Лоубала. Як він себе почуває?

Цікавили також наслідки першого допиту агента ГК 12/37. Не можна було залишатися байдужим і до розшуків автомобіля, який відвозив Арнольдову шафу. Машин могло бути дві. Одна привезла порожню шафу до будинку Фієдлерів, а інша повезла її на дачу вже з тілом Арнольда.

Вимагала дослідження версія про вбивство Арнольда, а значить, слід шукати місце, де його закопано. Треба ще раз уважно обстежити всю дачу. Десь повинні ж залишитися непомітні сліди.

— Візьміть туди «двірника» Бедрну, — порадив Карличек. — Він знає на дачі кожний закуток.

Не завадило б ще раз оглянути газовий лічильник на квартирі Фієдлерів, а також серйозніше допитати Флору Мілнерову.

Питання про місцезнаходження документів, які викривають резидентів двох ворожих розвідок, було найважливішим. Але чи існують такі документи взагалі?

— Карличку, — сказав я, щоб заспокоїтись, — давайте спершу довідаємось про стан здоров'я Лоубала.

Він набрав номер телефону канцелярії.

— Стан пораненого задовільний, — відповіли мені.

— Які-небудь термінові повідомлення є?

— Ні, немає. Товариш полковник запитував, чи все у вас гаразд.

— Доповісте, що все йде як слід.

— Старший лейтенант Скала просив, щоб ви, коли зможете, подзвонили йому.

— Добре. А як поводиться затриманий?

— Досить спокійно. Його зізнання записано на магнітофонну плівку.

— Віддайте переписати. Копію одішліть полковникові.

— Слухаюсь. Особу агента встановлено по картотеці втікачів за кордон.

Я натиснув на важіль і телефону і подзвонив додому старшому лейтенантові Скалі. Карличек підійшов до мене і притулив вухо до трубки, щоб також почути голос свого начальника.

— Це ви? — запитав Скала дзвінким голосом. — От і чудово! Як справи? Добре? Де там мій дезертир? З ним усе гаразд?

— Цілком. Просить передати вам свій привіт.

— Ну, що ж, дякую.

Скала доповів мені, що нагляд за посольством триває. Віра Клімова звідти не виходила й досі.

Інші повідомлення були маловтішними — вантажну автомашину, що відвозила шафу, розшукати не вдалося.

Що стосується Гадраби, то співставлення його біографії з досить скупими відомостями про Яндеру майже нічого не дало.

— У мене є ще один хід, — каже Скала. — Хлопці відшукали мені старого, який запевняє, що впізнав би Яндеру навіть тепер. Завтра зранку я поговорю з ним.

Карличек одійшов від телефону і провів долонею по чолу.

— Все це зайва робота, — зітхає він. — Повірте мені, Юліус Гадраба ніколи не був Яндерою, та й, зрештою, яке це має значення. Про те, що Арнольд заходив до ательє, говорив не Яндера, а Юліус Гадраба. Яке нам діло до Яндери!

Я не випускаю з руки телефонної трубки. Мій співрозмовник на протилежному кінці мовчить. Потім я чую його голос:

— Дуже вас прошу, хай підійде до телефону той тип, якому першому спало на думку, що прізвище Гадраби вигадане.

Я простягнув Карличкові трубку, але той одразу втік.

— Скажіть, що мене вже немає! — вигукнув він, зачиняючи за собою двері.

20

Наступного дня, у п'ятницю, я вийшов з дому рано-вранці. Черговий по канцелярії Гонзик Тужима зварив мені чорну каву. Я ждав Трепинського, готуючи розпорядження про те, як краще здійснити суботню акцію на віллі професора Коларжа. Вночі надійшло повідомлення, що матрос — кур'єр західноберлінського шпигунського центру, припливе увечері по Лабі до Мелніка. Яке в нього завдання, ми не знали.

— Не думаю, щоб він з'явився біля тайника, — сказав я. — Якщо ж усе-таки з'явиться, треба його негайно заарештувати, і обов'язково в зоні дев'ятнадцятого кілометра. Це підтвердить, що тривога Майєра не була безпідставною.

З полковником я поки що не зв'язувався. Необхідну інформацію він одержить з копії протоколу допиту «гостя». Цей агент, виявляється, прибув не повітряною кулею. Він вистрибнув з літака на кордоні в той час, коли ми одержали радіограму чекати на нього. Цим у Західному Берліні намагалися спантеличити органи безпеки на випадок, якби вони перехопили повідомлення ГР-2. «Гість» стрибав з великої висоти. Ніч була темна. Повітряні потоки занесли його аж до центральної Чехії. Приземлившись, він вирушив до мети. Йому спершу треба було з'ясувати обстановку, перевірити, чи не викрили Майєра, чи все спокійно на віллі професора. Він переховувався в лісах, але дощ, що розпочався в середу, примусив шпигуна покинути свою схованку і допоміг нам схопити його. Інакше ми могли б чекати на нього ще кілька днів, і хто зна, чи не переплутав би він усі наші плани.

В картотеці втікачів за кордон «гість» значився як колишній артист Оскар Кос.

Я ще раз запитав про здоров'я Лоубала. Мені повідомили, що він пробуде в лікарні не менше місяця.

Потім з'явився Карличек. Вигляд у нього був досить похмурий.

— Сідайте, Карличку, — сказав я. — Зараз ми вас почастуємо чаєм. А за хвилину прийде й старший лейтенант Скала.

Почувши про Скалу, Карличек рвучко підхопився.

— Я й забув, що мені треба зайти до Гадраби. У мене є одна ідея…

— Знову щось самостійне, Карличку?

— Ні. Мені доручили дещо з'ясувати в ательє…

— Тоді біжіть. — Я від щирого серця бажав, щоб він там зустрівся із Скалою. Досить вже йому ховатись од начальника.

Нарешті з'явився Скала.

— Нічого не вийшло, — повідомив він. — Старий не впізнав Гадрабу. Яндера був на цілу голову вищий за нього.

— Карличек каже, що Гадрабу можна викликати на допит, — сказав я. — Для цього не обов'язково, щоб він був Яндерою. Досить того, що він набрехав нам про відвідини ательє Арнольдом.

Скала похмуро глянув на мене.

— Ви краще не захищайте того правнука Фауста, — промовив він. — Якби я був Гадрабою, то все одно наполягав би на тому, що зустрічався з Арнольдом в ательє. Фієдлер нам набрехав, але це не означає, що й Гадраба говорить неправду.

Скала ще не знав про нові обставини, які вдалося з'ясувати Карличкові, тому я перебив його:

— Я згоден з вами, але зараз нам треба розшукати могилу Арнольда, якого з божою допомогою закопали ще за шість днів до його «візиту» в ательє.

Скала здивовано слухав.

— Це, поза всяким сумнівом, крок уперед, — нарешті промовив він, — але треба ж було хоч трохи пожаліти тих, хто разом зі мною займався такою копіткою роботою.

— Без вас нам все одно не обійтися, — виправдовувався я. — Ось і зараз потрібна ваша допомога. Давайте обміркуємо склад пошукової групи.

Він погодився. Звичайно, з нами поїде й Карличек. Трепинський одержав завдання укомплектувати загін для завтрашньої операції.

— Чималу увагу треба звертати на дрібниці, — бурмотів Скала. — Часом якась незначна деталь може розповісти багато про що.

В цей час до кабінету зазирнув Гонзик Тужима і повідомив, що в приймальній просять підійти до телефону старшого лейтенанта Скалу. Скала підвівся і голосно перепитав:

— Що трапилось?

Ми урвали розмову, чекаючи, поки він повернеться до гурту.

За мить він відчинив двері і сказав:

— Треба негайно збиратися. У Юліуса Гадраби сердечний приступ. Швидка допомога відвезла його в лікарню. Перед смертю він хоче зробити якесь важливе повідомлення.

За якусь мить я був готовий до виїзду.

— Його помістили в окрему кімнату?

— Невже він не додумається до цього! — блиснув очима Скала.

— Хто «він»?

— Карличек! — образився Скала. — Це ж при ньому Гадраба знепритомнів! Карличек і наказав відвезти його до лікарні… Без вашого Карличка, видно, вода ніде не освятиться!

21

Автомобіль мчав щодуху. Скала ніяк не міг заспокоїтись.

— От ще мені біда! І знову винен отой правнук Фауста! Хіба ж за ним уженешся! Слава богу, що ще нічого не трапилось з Йозефом Бочеком.

Карличек чекав нас біля лікарні. Він вліз на переднє сидіння, причинив дверцята і, відсапуючись, сказав:

— Поїхали! Все вже готове!

— Зараз побачимо! — загрозливо промовив Скала.

Ми в'їхали на територію парку, де знаходилась лікарня. Карличек спрямував машину до розташованого в глибині самотнього корпусу. Не встигли ми зупинитись, як він вистрибнув і побіг по сходинках. Біля дверей нас зустріло двоє. В одного висіла довга шкіряна сумка через плече.

Трохи далі прогулювався молодий лікар з сигаретою в зубах. Наблизившись, він сказав:

— Знову знепритомнів. Доведеться кілька хвилин зачекати.

— Хворий може померти? — запитав Скала. Лікар мовчки знизав плечима.

— Бачите, Карличку! — докірливо кинув Скала. Той засмучено кивнув.

— Товаришу старший лейтенант! Гадрабу все одно довелось би розпитувати про все. Просто він був схвильований подіями на роботі… А якби це сталося під час допиту в управлінні безпеки! Що б тоді…

— Навіщо ж вам було лізти до нього із своїми запитаннями?

— Хто знав… Я тільки поцікавився, чому він сказав нам неправду.

— А він — що?

— З ним і стався приступ.

— Він хоч що-небудь сказав?

— Лише глибоко зітхнув.

Скала стиснув зуби і злісно зауважив:

— Що й казати, ви вправний слідчий!

— Йому вже ввели камфору і дали випити ліки. Він мусить жити.

— Це буде більшим щастям для вас, аніж для нього.

Лікар зазирнув у палату і дав знак, що можна ввійти. Сам він кудись одійшов.

В кімнаті стояло четверо ліжок. Троє порожніх, а четверте — з Юліусом Гадрабою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, блідий, у розстебнутій на грудях сорочці. Відчувши, що в палаті людно, хворий розкрив очі. Вони були якісь безбарвні, водяні.

— Вам трохи краще? — запитав Скала.

Наш працівник завів магнітофон і наблизив мікрофон до вуст Гадраби.

— Мені вже кінець, — відповів Юліус Гадраба, насилу вимовляючи слова.

Потім тихо додав:

— Я не раз говорив, що в мене слабке здоров'я, але ж цьому ніхто…

Він і справді погано виглядав.

— Що ви хотіли нам розповісти? — лагідно запитав Скала.

— Правду… як людина, котра вже не житиме… Я зробив усе заради Бедржиха. Це була хороша, але нещасна людина.

— Що ж ви зробили?

— Допоміг його синові… за кордон.

— Яким чином?

Гадраба не відповів, утупившись нерухомим поглядом в стелю.

— Лікаря! — наказав я.

Карличек розчинив двері і вибіг з палати, я вийшов слідом за ним. З глибини коридора безшумними кроками швидко наближався молодий лікар. У руці він тримав шприц.

— Третій приступ, — сказав він, ледве глянувши на непритомного Гадрабу. — Почекайте кілька хвилин, біля дверей.

Коли всі вийшли з палати, Скала прошепотів:

— Він помирає. А перед смертю люди не брешуть. Отож годі шукати труп того, хто зараз прогулюється десь у Західній Німеччині.

Зробивши Гадрабі укол, лікар вийшов з палати.

— За хвильку можете зайти.

— Що з ним? — запитав я.

— Важка форма сугестивної іпохондрії. Ми його залишимо на дослідження, але вже й так ясно, що йому треба пройти курс психіатричного лікування. Психіка людини дуже впливає на її фізичний стан. Інколи непохитна воля допомагає організмові перебороти, здавалось би, безнадійне захворювання. А цей пацієнт, навпаки, — накликає хворобу сам на себе. Я це відразу помітив. Той, хто постійно переконує себе, ніби в нього щось болить, може й справді захворіти.

— Він упевнений, що скоро помре? — сказав Скала.

— Цілком можливо.

— Тоді поки що не кажіть йому про це. Нам треба ще хвилин п'ятнадцять. Потім ми перевеземо його в камеру попереднього ув'язнення.

Лікар заперечливо хитнув головою:

— Ні, так швидко ми його вам не віддамо.

Через хвилину Гадраба розплющив очі і здивовано промовив:

— Я ще живий?

— Поки що так, — підтвердив Скала. — Отже, не вважайте нас архангелами.

Гадраба продовжив свою розповідь. В розпачі Бедржих Фієдлер признався йому, що Арнольд причетний до антидержавної діяльності. За ним стежать, і він вимушений втекти за кордон, до англійських друзів батька. Поки що хлопцеві доводиться переховуватись. І Бедржих Фієдлер попросив Гадрабу, щоб той допоміг йому свідченням про те, буцімто Арнольд заходив до ательє. Це, мовляв, зверне органи безпеки на інший шлях, і тоді Арнольда не знайдуть…

— Коли він вас просив?

— У п'ятницю…

— А де був Арнольд?

— Не знаю і не хочу про нього чути. Я робив це не заради Арнольда. Мені жаль було його батька… Бедржих казав, що він не переживе ув'язнення єдиної дитини.

По щоках Гадраби покотилися дві сльозинки. Але його голос залишався спокійним.

— Все одно він помер. А я піду за ним…

Карличек тихо вийшов у коридор. Він прошепотів лікареві:

— Плаче.

— Це нічого, — відповів той. — Але час уже дати йому спокій. Зараз у нього криза, — пояснив лікар. — Ми ще подивимось: можливо, клінічне лікування й не потрібне. Головне, щоб він заспокоївся. Звичайно, добре було б, якби ви не поспішали з наступним допитом.

Біля входу він попрощався з нами.

— Гм, — мугикнув Скала. — Схоже на те, що Бедржих Фієдлер обдурив і Гадрабу…

Я подивився на годинник.

— О другій вирушаємо на дачу, — нагадав я. — Визнання Гадраби викликають необхідність ще раз все там уважно оглянути.

В управлінні на мене чекало ще багато незавершених справ. Тут зібралися й учасники завтрашньої операції. Кожному з них треба було поставити конкретне завдання.

— У кого є люстерко? — звернувся я до присутніх. На жаль, мене оточували лише чоловіки, і люстерка ні в кого не знайшлось. Я хотів подивитися, який вигляд має моє обличчя після нічної обробки комарами.

— Тільки б не захворіли на малярію, товаришу капітан, — сказав Трепинський.

— Коли б вам довелося посидіти там цілу ніч, ви б так не жартували, — відповів я.

— Враховуючи ваш досвід, я б узяв з собою густу вуаль, — не змовчав він.

Всім стало весело, і мені довелося нагадати, що ми зібралися сюди не для балачок.

Кожний дістав завдання, і загін розійшовся. Залишились тільки фотографи, експерти і наш лікар. (Він чомусь завжди буває не в настрої). Я вже згадував минулого разу, що ми зустрічаємось з ним лише біля мерців. Тому, побачивши його, я одразу взяв під сумнів «передсмертне» свідчення Юліуса Гадраби. Хоча, звичайно, все могло бути.

Нічого ми не знали й про документи, вигадані Карличком. Що й казати — вся наша «струнка» гіпотеза трималася на піску.

Для поїздки на дачу було споряджено три автомашини. Скала заздалегідь виїхав за п'ятнадцятирічним «двірником» Алоїсом Бедрною і привіз його до мене. Хлопець був низенький на зріст, з маленьким гострим обличчям і переляканими оченятами.

— Ти ж добре знаєш Арнольдову дачу і навколишню місцевість? — запитав я.

— Знаю, — погодився він.

— Ти дружив з Арнольдом?

Алоїс Бедрна опустив погляд на носки своїх розтоптаних черевиків і відповів:

— Мені подобається дача. Я теж хотів би мати таку… Може, коли-небудь і збудую, після того як закінчу навчання. Погано тільки, що там завжди надмірно пиячать і галасують.

Я сказав йому, що з Арнольдом трапилось нещастя. Вбивця закопав десь тіло Арнольда, а на дачі вчинив погром, щоб імітувати пограбування.

Алоїс Бедрна слухав мене, розкривши рота.

— Боже мій! — вигукнув він. — А хто ж це був?

— Хтось із тих, кого ти знаєш, — відповів я.

О другій годині дня ми виїхали. Алоїса Бедрну я посадив біля себе. Звістка про трагічну загибель друга схвилювала його, він принишк і більше ні про що мене не розпитував.

Машина зупинилась. Ми вийшли з кабіни і зняли пломбу з дверей будинку. Алоїс Бедрна все ще мовчав.

— Прогуляйся по території дачі, — сказав я йому. — Ходи і уважно роздивляйся. З тобою піде хтось із наших працівників. Коли тобі впаде в око якась дрібниця, повідом про це свого супутника.

Алоїс Бедрна вказав тремтячою рукою на чорну шафу.

— Шафа хай тебе не цікавить. Вона до цієї справи не стосується.

Я подав знак Карличкові, щоб той супроводжував хлопця.

Алоїс недовірливо подивився на мовчазних чоловіків, які розходились у всі боки. Вони пересувалися обережно, уважно оглядаючи все навколо. Ми з Скалою залишилися біля хвіртки.

Видно було, як наші працівники колупають землю, розгортають траву. В кімнатах вивчали сліди на підлозі, стінах і речах.

Стояв чудовий літній день. З лісу долинав приємний запах живиці.

Ось вийшов Карличек і помахом руки покликав нас. Не чекаючи, поки ми підійдемо, він знову зник за дверима.

Зразу ж за ними, на викладеній кам'яними плитками терасі, стояв блідий, мов з хреста знятий, Алоїс Бедрна.

— Він каже, що поміж плитами росла трава, — мовив Карличек, намагаючись бути спокійним. — Значить, їх нещодавно піднімали, а потім знов поставили на місце.

— Це не я їх виймав, — перелякався Алоїс Бедрна.

— Йди, брате, посидь у машині, — заспокоїв я його….

За годину вістря рискаля торкнулося тіла мерця в шкіряному спортивному костюмі.

22

— Це схоже на античну трагедію, — висловився Карличек, коли ми повернулися до Праги. — Уявіть собі тихий літній вечір. Смеркає. На березовій лавочці, наче білий привид, самотньо сидить дівчина. А поруч, під кам'яними плитами тераси, лежить її коханий. Як ви думаєте, що б з нею сталося, коли б вона в ту мить знала правду?

— Напевно, збожеволіла б, — спокійно каже Скала. — Але навіщо вам смакувати такі жахи?

— Вони красномовно свідчать про те, до чого може привести байдуже ставлення до виховання.

Ми з Скалою були глибоко вражені долею Арнольда, яка підтвердила гіпотезу Карличка.

— Карличку, — тепло звернувся я до нього, — ви вже чимало попрацювали і зробили для нас багато корисного. Роль Августа Майєра у вашому виконанні — шедевр акторської майстерності. Проте з'являтися перед пані Госсарт вам не можна — вона вас одразу впізнає. Тому закінчувати цей спектакль доведеться без вас. А ви тим часом займіться вихованням свого нащадка, аж поки нам буде потрібна ваша допомога у розшуках вантажної автомашини і Віри Клімової.

Карличек мовчки переводить погляд то на мене, то на Скалу, і потім, наче щось згадавши, каже:

— Але ж тих документів у нас так і немає.

— Нічого, обійдемося й без них.

Тепер у мене чимало матеріалів проти «офіційних» шпигунів. Папери ледве влазять у конверт, який я збираюся «продати» двом господарям. Та найбільше злякається кожен з них, почувши з моїх вуст своє ім'я.

Пані Госсарт, звичайно, з нетерпінням чекатиме, поки я розправлюся з її колегою. Потім нервово схопить конверт № 2, кине на стіл гроші і тільки згодом, розірвавши конверт, виявить у ньому… чисті папірці. Та буде вже пізно: вона викриє себе.

Вілла Коларжа була єдиним місцем, де резидент ворожої розвідки міг розповісти про все. В іншому місці він став би верзти нісенітниці і ні в чому б не зізнався.

Вранці я знову в себе в кабінеті. Трепинський і члени його невеликого загону ще раз обмірковували всі деталі наступної операції.

Все, здається, як передбачалось, зостається лише переодягнутись та сісти в поїзд.

Рівно о дев'ятій двері мого кабінету прочинилися, і до мене зайшов Карличек.

— Що там у вас? — запитав я.

— Прийшов допомогти вам, — відповів Карличек замість привітання і, наблизившись до столу, дістав з кишені коробочку з-під духів. Потім посміхнувся і сказав:

— В ній документи, які розшукує пані Госсарт.

Я завмер від несподіванки.

— Роздивляйтесь, — запропонував Карличек. — Можливо, вам це видасться дивним, але, повірте, ніяких чар не було. Просто щасливий випадок. Такої думки дотримується навіть старший лейтенант.

Я взяв коробочку і мовчки розкрив її. Зверху лежало сантиметрів двадцять мікроплівки. Внизу — квадратний фотознімок, розміром шість на шість. На зворотному боці до нього було приклеєно негатив. Фото було зроблено в кафе. За столиком сидів сутулий Бедржих Фієдлер, а проти нього — елегантна молода жінка з чарівною посмішкою.

— Пані Госсарт, — підказав мені Карличек.

Дипломатка тримала в руці якусь річ, схожу на запальничку, але біля Бедржиха Фієдлера курива не було.

Я перевів очі на Карличка.

— Знайшли в Арнольда?

Він заперечно хитнув головою.

— В кишенях у Арнольда були всілякі дрібниці, а також пістолет Феруліка. Звичайно, шкіряний костюм він одягав не сам. Бідолаху обрядили в нього перед тим, як покласти в шафу.

— Тоді де це ви взяли?

— Спершу уважно роздивіться все, що там є.

Я дістав з коробочки ще одне фото такого ж розміру. Це була репродукція з тексту, надрукованого німецькою мовою:

«Для виконання операції необхідні анкетні дані Б. Фієдлера. Заповніть анкету. Повідомте гатунок матеріалу і номер камери. Перешліть дипломатичним каналом через ЕУГ. Шифр одержите від нас».

Дати не було.

На самому дні коробочки лежав аркуш паперу. Я розгорнув його. Зверху твердим почерком стояв напис: «Нотатки Бедржиха Фієдлера».

Нижче проступали якісь помітки, зроблені олівцем. Папір був зім'ятий, літери стерлися, і тому я зміг прочитати лише кілька фраз. Очевидно, записи розшифровували зміст кадрів на мікроплівці.

«Об'єкт М.

Заборона зупинки автомоб.

На північ 100 м.

Вид на аеродр. 50 кроків».

— Карличку! Кажіть швидше, звідки це у вас?

— Може, я спершу вип'ю склянку чаю?

— Прошу.

Він сів за стіл.

— Мені просто повезло, — почав з усмішкою Карличек. — Працівникам універмагу вже набридло панькатися з Вірою Клімовою. Тому, коли вона знову не вийшла на роботу, її звільнили. Відчинили її шафку для одягу, вийняли звідти всі речі і передали матері. А та, побачивши цю коробочку, згадала, що в неї на квартирі хтось робив обшук, і прибігла до нас.

Я важко опустився на стілець. Треба було «засвоїти» розповідь Карличка.

До шафи Віри Клімової в універмазі Госсарт, звичайно, доступу не мала. Ця аристократична особа, очевидно, й не здогадувалась про існування подібних шаф. Отже, документів дипломатка не знайшла і тому неодмінно прийде на віллу Коларжа. Але мені тепер слід діяти інакше. Доведеться починати не з американського резидента, а з неї. Довідавшись про скарби, які потрапили до моїх рук, «шеф», безумовно, стане піддатливішим. Шпигунську діяльність пані Госсарт повністю викрито.

Їй разом із своїм партнером доведетьсязабиратися з нашої країни. Нарешті наш полковник дочекався радісної хвилини.

— Для остаточного завершення операції, — сказав я Карличкові, — мені залишається тільки «вбити» вас.

— А потім знайти Віру Клімову, — нагадав він.

23

Рівно о третій годині я натиснув кнопку дзвінка на воротях вілли професора Коларжа. Розлючений вовкодав знову вихопився з-за рогу.

— Собаку прив'яжіть! — наказав я професорові.

Обличчя Гвідо Коларжа було сьогодні урочистим. Його довгу постать облягав темний, старанно напрасований костюм.

Гладенько зачесаний, з гострою білою борідкою, він видався мені ще поважнішим, ніж минулого разу. У мене також був ліпший вигляд.

Професор мовчки відвів собаку і посадив його на ланцюг.

Ми увійшли в будинок.

В напівтемній кімнаті я невимушено опустився в крісло. Професор залишився стояти.

— Майєр прийде пізніш? — запитав він.

— Думаю, що він не прийде взагалі, — промимрив я.

— Що-небудь трапилось?

— Нічого особливого. Я просто прибрав його. Матеріали тепер у мене.

— Ті, що були в нього?

— Звичайно. Заспокойтесь, Майєр більше вам не заважатиме. Він свою роль відіграв.

Професор мовчки сів на стілець. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

Здалеку долетів приглушений гудок паровоза… Ми сиділи мовчки, — так було краще і для мене, і для шановного професора. Минуло три чверті години. Потім знадвору долинув веселий жіночий сміх. Наближались найвідповідальніші хвилини…

Лунко задзеленчав дзвоник, і водночас люто загавкав собака.

Професор підвівся.

У мене було самопочуття людини, що потрапила до печери, яку ось-ось має відвідати її господар — печерний ведмідь. Я, звичайно, не бачив, як на значній відстані од вілли зупинився автомобіль із празьким номером. За кермом сидів молодий джентльмен. Через задні дверцята вийшла зваблива жінка, посміхнувшись своєму супутнику — опасистому лисому чоловічку з круглими рум'яними щоками.

Джентльмен, що був за водія, замкнув дверцята автомобіля, і всі вони разом, не поспішаючи, попростували поміж віллами.

Ось уже й будинок Коларжа… Я сидів у кріслі, простягнувши ноги і схиливши голову трохи набік. Такою, на мій погляд, мала бути поза людини, яка впевнена у своєму виграші. Козирі й справді були в мене на руках.

Професор ішов першим. Біля дверей він ввічливо поступився, пропускаючи поперед себе опасистого панка. За ним до кімнати увійшла молода красуня і лише потім джентльмен з байдужим виразом обличчя. У лисого був густий голос. Він повернувся до Коларжа і запитав німецькою мовою:

— Ну, то де ж ця людина?

Від нього так і віяло удаваною добропорядністю. Красуня Госсарт посміхалася, але що крилося за цією посмішкою — важко було збагнути. Вона нагадувала манекен у модному вбранні.

Професор театральним жестом показав на мене.

— Значить, це ви, друже? — запитав лисий.

— Кого ви маєте на увазі?

Насупившись, я сидів, не змінюючи пози.

— Я чув, що…

Легким помахом руки я урвав його й ліниво підвівся. Лисий здивовано поглянув на професора, а я ступив крок до молодої жінки і ввічливо звернувся до неї:

— Ви — пані Госсарт?

— А хто ви? — відповіла вона посміхаючись.

— Я прийшов сюди для того, щоб позбавити вас зайвого клопоту. Тому раджу вам поводитись скромніше.

Надворі востаннє проскімлив пес, очевидно зрозумівши, що з цепу його не спустять. Ми розмовляли німецькою мовою.

— Панове, так не буде діла, — сказав я. — Прошу, сідайте. Ви ось тут, а ви — он там. Покладіть руки на стіл, і почнемо спокійно розв'язувати питання, які нас цікавлять. Професоре, станьте до буфета. Хто з вас при собі має зброю? Ні? То й добре. Все одно, якби довелося стріляти, ваші шанси були б нікчемні. Мене вчили робити це краще за вас.

— Не будьте таким серйозним, — розсудливо промовив власник лисини. — Навіщо це? Адже ми прийшли сюди як друзі. Невже ми схожі на гангстерів?

— Ні. Але хто ви такий?

— Це не стосується справи. Гадаю, для вас досить рекомендації професора, nicht wahr?^[18]

— Не смішіть мене, пане. При чому тут професор? Я маю справу з вами, а не з ним… А ви хто такий? — кинув я холодний погляд на прилизаного джентльмена.

— Я супроводжую пані Госсарт, — спокійно відповів він. — Сподіваюсь, цього досить?

— Отже, це пані Госсарт?..

— Коли ваша ласка, то так.

Пані Госсарт нетерпляче хитнула головою:

— Я — Госсарт, пане. Давайте перейдемо ближче до справи.

— Цей джентльмен боявся знизити на вас ціну, — сказав я, багатозначно примруживши одне око.

Вона зміряла мене презирливим поглядом.

— Na, gut^[19] — кинув я, прицмокнувши язиком. — Познайомте мене зі своїм охоронцем.

— Давид Браун, — вклонився манірний пан.

Я відразу ж згадав, що це той самий тип, який застерігав пані Госсарт у присутності Скали, аби вона не дратувала своїми витівками посла. Скала не помилився, висловивши припущення, що він ходить в упряжці пані Госсарт. Його поява тут яскраво підтверджувала гіпотезу Карличка.

Отже, двоє цих очолювали групу негідників з посольської прислуги, які за грошову винагороду таємно закопали тіло Арнольда, нишпорили в чужих квартирах, переховували мотоцикл тощо.

Тепер вже можна дізнатися й про ту особу, що приїздила мотоциклом до дев'ятнадцятого кілометра. Можливо, це був сам пан Браун…

Ці четверо й гадки не мали, про що я думав у ту мить. Вони насторожено чекали дальшого розвитку подій. Цього не міг приховати навіть лисий оптиміст.

Професор, стриманий, як ніколи, сказав:

— Переговори з паном Майєром проходили спокійніше. На жаль, йому довелося раптово вмерти.

— Це ж саме хотілося сказати й мені, — підтвердив я. — Гадаю, що й без нього ми знайдемо спільну мову.

— Schelmisch!^[20] — улесливо зареготав лисий товстун.

Та я не звернув на нього уваги. Мовчки опустив руку в кишеню і витяг звідти знайому вже коробочку.

— Ось те, що ви так настирливо розшукували, пані Госсарт. Ви, мабуть, і без мене знаєте, що ці документи були б бажаною знахідкою для тутешніх органів безпеки.

Я вийняв фотознімок. Пані Госсарт кинула на нього швидкий погляд.

— Сума залишається такою ж, як було домовлено раніше?

— Звичайно.

— Тоді покладіть усе на стіл.

— З радістю. Собі я не залишу нічого, не хвилюйтесь.

Вона манірно посміхнулася.

— Я знаю, що вам потрібно, пане.

Лисий оптиміст хотів засунути руку в бічну кишеню піджака.

— Руки на місце! — застережливо нагадав я. Він підкорився.

— Ці люди від ГК, — сказав він спокійним голосом, — мають занадто суворий характер. У мене в кишені чекова книжка. Я згоден виписати вам чек на відповідну суму. Якщо хочете, навіть чек на інкасу за кордоном. Для вас це буде зручніше. Бачите, я довіряю вам більше, ніж ви мені… Документи я потім перегляну, а зараз дозвольте…

— Підпишіть чек, — суворо кинув я.

— Ці чеки вже підписані, — відповів він.

— Ким?

— Закордонним виконавцем.

Лисий до всього ще виявився пройдисвітом.

— Ви з ким збираєтесь жартувати! — погрозливо підвівся я.

В його глибоко посаджених очицях блиснув крижаний вогник, і разом з тим вони допомогли мені збагнути його підступні наміри. Ця людина погоджувалась платити, а потім негайно віддала б таємне розпорядження знищити мене.

Винагородою для вбивці були б гроші або чеки, знайдені при мені.

За мить його обличчя знову стало привітним. Я дістав з кишені конверт і поклав його на стіл.

— Продаю ці папери, — сказав я. — В них інформація про вашу розвідку. Не тільки про Майєра, а й про інших. Тут же позначено схованки: «Дев'ятнадцятий кілометр», «Четверо дерев», «Зелена кишеня», «Яр» біля Слоупа…

— О'кей! Я ж вам уже сказав, що купую їх.

— Дайте закінчити! — гримнув я на нього. — За збереження в таємниці імені резидента заплатите окремо… Ви — Фредерік Дінгель, чи пан радник посольства прислав вас сюди замість себе?

Вираз доброзичливості одразу зник з його обличчя. Воно стало злим і потворним.

— Досить про це! — гаркнув лисий таким суворим голосом, що я навіть не повірив. — Скільки ви хочете?

— П'ятдесят відсотків.

— Згоден.

Він, очевидно, мав при собі якесь фальшиве посвідчення, але в мене не було жодного сумніву, що саме він і є тим резидентом, якого ми так довго шукали. — Я підвівся і виразно промовив:

— Тоді домовились.

В цю ж мить за вікном пролунав свисток, а знадвору почулися кроки і слова команди. Я вихопив пістолет.

— Це за мною! Все через Майєра!..

Лівою рукою я похапцем почав засовувати папери в кишені.

— Ідіот! — розлючено вигукнула пані Госсарт. — Давайте папери сюди! Вас же будуть обшукувати!

Саме цього я й домагався, але вдавав із себе людину, яка втратила розум.

— Jes, jes,^[21] — белькотів Дінгель. — Віддайте нам…

Професор обважніло схилився на буфет.

— Куди подівся ваш славнозвісний вовкодав? — накинувся я на нього.

Браун одразу втратив усю свою манірність. Всі були схвильовані й розгублені.

— Сховайте пістолет! — промовив Коларж. Його обличчя вкрилося буряковими плямами.

Я обвів поглядом кімнату, вишукуючи, куди б можна сховатися. Але вже було пізно. Кроки швидко наближалися. Почувся жіночий крик і чоловічі голоси в передпокої.

— Сидіть спокійно! — наказала пані Госсарт лисому оптимістові, котрий зробив було спробу підвестися.

Я все ще тримав пістолет у руці для захисту від цієї компанії. Але тепер боятися вже було нічого. Я кинув зброю на підлогу, а професор спритно відсунув її ногою під буфет. Хоч він і був науковим працівником, але добре розумів, що в такій ситуації значно краще не мати при собі зброї.

До кімнати вскочило п'ятеро наших хлопців на чолі з Трепинським.

— Руки вгору!

Я охоче підняв руки і відступив трохи назад. Професор незграбно тримав долоні на рівні вух. Дінгель намагався вдати з себе здивованого, а чемний Браун — ображеного. Пані Госсарт лишалася незрушною.

— Ви що — не чуєте? — гримнув Трепинський і шарпонув Брауна за комір.

Незнайомці жартувати не збиралися, і присутні це зрозуміли. Пані Госсарт поволі підвела руки й почала посміхатись.

Дінгель, піднявши над головою свої волохаті ручища, спробував протестувати.

— Панове… це просто непорозуміння. В цій країні якісь дивні порядки. Що це за поводження? Ми, Gott sei dank,^[22] не підлягаємо вашому законодавству…

— Was?! — гаркнув на нього Трепинський так, що товстун перелякався.

Пані Госсарт спокійно переклала слова Дінгеля на чеську мову, додавши щось і від себе про нечемне поводження.

— Пані! — відповів їй Трепинський. — Все пояснюється тим, що серед вас є злочинець. — Він кивнув головою у мій бік. В цей час двоє працівників зосереджено вивертали мої кишені. — Той, хто зв'язується з подібними типами, завжди ризикує потрапити в неприємне становище. А ви ж тут розважаєтесь вже цілу годину.

Біля столу зібрались всі оперативники, які прийшли з Трепинським. Знову з'явилася славнозвісна коробочка і конверт, що його хотів придбати пан Дінгель.

— Прошу пред'явити документи, панове! — крижаним голосом сказав Трепинський. — Можете руки опустити.

З допомогою ще одного працівника він переписав номери паспортів. Потім почав уважно роздивлятися папери, що їх я використав як приманку для дипломатів. Не маючи сили приховати свій переляк, Фредерік Дінгель стежив за кожним його рухом, обтираючи хусточкою спітнілу лисину. Браун також мав жалюгідний вигляд. Пані Госсарт сіла в крісло, кинувши на мене погляд, сповнений зненависті.

— Дякую. Можете йти.

— Ці речі також належать нам. — Пані Госсарт показала на стіл.

— Невже? — здивувався Трепинський. — А чим ви можете це довести?

— Цей негідник, — показала вона на мене, — викрав їх у нас.

— Можливо. Але я не можу їх повернути вам, бо знайшов папери у нього. Окрім того, вони засвідчують антидержавну діяльність чехословацьких громадян. Ми мусимо їх конфіскувати і зробити відповідні висновки.

— Ви давали притулок цій людині і ще одному типові, який називався Августом Майєром? — звернувся Трепинський до професора.

Коларж почервонів, але не промовив жодного слова.

— … тому вас доведеться заарештувати.

Трепинський махнув рукою, і двоє озброєних працівників вивели професора з кімнати. Коларж не опирався.

Троє дипломатів мовчки підвелися. Вони ще не знали, що за вікном стояв магнітофон, який записав на плівку всю нашу розмову.

— Прошу!.. — сказав Трепинський, показуючи рукою на двері.

Лише після цього двоє моїх «охоронців» відпустили мені руки. Я попросив одного з них дістати з-під буфета мій пістолет.

— Товаришу капітан, — доповів Трепинський, радісно посміхаючись. — Ваш наказ виконано. Але там, надворі, в собачій буді, сидить «мрець», який має вам щось розповісти…

В собачій буді й справді сидів Карличек. Я відвів його подалі й запитав:

— У вас, напевно, є для мене якесь важливе повідомлення?

— Так, — хитнув він головою.

Я з підозрою глянув на нього.

— Для нас зараз найважливіше — довідатись про долю Віри Клімової. Можливо, ви знаєте, де вона?

— Так, — запевнив він.

— Де?.

— Тут, — відповів Карличек, показуючи пальцем у бік вілли.

Я вважаю, що нітрохи не зменшу заслуг Карличка і не перебільшу власної ролі, коли скажу, що й мені подібне спадало на думку. Якщо Гвідо Коларж так просто запросив до себе пані Госсарт, значить, він служив їй. Отже, вона могла скористатися його віллою, аби сховати Віру Клімову.

Арнольд Фієдлер доручив Вірі сховати коробочку від духів. «Забудь про неї і нікому — анічичирк». Ці слова коханого запали в душу дівчини, і вона навмисне потаїла від нас свій скарб. Віра не знала, що лежить у коробочці. Та коли Арнольд загадково зник, вирішила зазирнути в неї і відразу ж збагнула, про що йдеться. Одержати відповідь на запитання, хто така Госсарт, їй допоміг інцидент в фотоательє.

Дівчина вирішила діяти. В неділю ввечері вона приїхала в посольство і після взаємних привітань з пані Госсарт, сказала їй:

— А тепер поговоримо про головне. Мені все відомо. Ви боїтесь Арнольда, і недарма. Ті папірці можуть завдати вам багато неприємностей. Розкажіть мені всю правду — і ми розійдемось по-хорошому. Що ви зробили з Арнольдом?

Пані Госсарт заходилася її в чомусь переконувати, але дівчина раптом відчула, як вона кудись провалюється і нічого не бачить і не чує. Очевидно, Віру чимось почастували…

Давид Браун їздив на американському автомобілі марки «каділлак». Це була довжелезна машина останньої моделі. В ній і опинилася Віра Клімова, «запакована» в просторий багажник, куди міг би вміститися ще один автомобіль.

Зранку, в понеділок, «каділлак» виїхав з посольства і зупинився на Вацлавському майдані перед готелем «Ялта».

За ним стежили. З машини вийшов водій — пан Браун і зник у готелі. Там він провів цілий день, розмовляючи з якимись іноземцями. Увечері Браун разом із ними сів в інший автомобіль, а «каділлак» залишився на майдані.

Об одинадцятій вечора до машини підійшов одягнений в уніформу шофер і відвів її до будинку посольства. Де був у цей час пан Браун — невідомо. Через двадцять хвилин шофер виніс з посольства два маленькі чемодани, поклав їх у «каділлак» і поїхав. Слідом за ним рушила й машина з нашими працівниками. Але за містом «каділлак» розвинув таку швидкість, що наздогнати його було неможливо.

Куди він звернув, встановити не вдалося, хоч його втратили з поля зору лише на кілька хвилин. В ефір негайно послали наказ про розшук американського «каділлака», і невдовзі його затримали. Швидку їзду шофер пояснив так: він мав наказ дістатися на вокзал у Враньєнах, випередивши поїзд, щоб передати пасажирові чемодан, який той випадково залишив у посольстві.

Згодом ми довідались, що саме за ті кілька хвилин, коли «каділлак» зник із очей, непритомну Віру Клімову переклали в кузов грузовика, — того самого, що перевозив шафу Арнольда Фієдлера. За кермом сидів Давид Браун. Він спокійнісінько приставив «вантаж» на віллу Коларжа. Професор, удвох із дружиною, переніс знесилену дівчину до кімнати своєї тещі. Старої того дня вдома не було — її передбачливо відправили в лікарню.

Віру Клімову наказано було мордувати, аж поки вона не віддасть документи. Але в цей час на віллу прибув Карличек у ролі Августа Майєра, а слідом за ним і «агент ГК 12/37». Допит Клімової довелося відкласти. Давид Браун, котрого професор відрекомендував як лікаря, вирішив із обережності поки що на віллі не з'являтися.

Віра почувала себе дуже погано. Поки їздили за лікарем, вона нерухомо лежала перед нами, виснажена, жовта як віск. За ці дні дівчина дуже схудла і помітно подорослішала.

Гвідо Коларж нічого не заперечував. Він повністю викрив Брауна, який залишив йому препарати, щоб тримати Віру в стані непритомності.

На пані Госсарт, Брауна й Дінгеля наше законодавство не поширювалось. У неділю опівдні міністерство закордонних справ офіційно попередило їх, що протягом двадцяти чотирьох годин вони мусять залишити межі Чехословацької республіки як особи, котрі використовували своє службове становище для антидержавної діяльності.

Але на цьому справа не закінчилась. Нас чекала ще одна несподіванка.

В неділю пообіді я запропонував Карличкові:

— Ходімо провідаємо Лоубала.

— З радістю, — погодився Карличек.

— А потім зайдемо до полковника. Він хоче познайомитися з вами.

Біля ліжка Лоубала зібрався майже весь наш відділ. Прийшли із своїми дружинами Трепинський, Скала, а також старший син Лоубала. Поранений почував себе добре, з його обличчя не сходила щаслива посмішка.

Потім ми завітали до полковника. Тільки-но господар запросив нас сісти, як задзвонив телефон.

— Це з управління. Розшукують вас, — сказав він, звертаючись до мене.

Черговий доповів, що дзвонила пані Госсарт і хотіла особисто поговорити з начальником загону, який був на віллі Коларжа. Їй відповіли, що зараз мене в управлінні немає, але якщо вона бажає, їй пізніше повідомлять, чи зможуть задовольнити її прохання. Пані Госсарт дала номер свого телефону і ще раз повторила, що йдеться про дуже важливу справу.

Полковник наказав мені негайно їй подзвонити і зняв трубку паралельного телефону, щоб послухати нашу розмову.

— Я хотіла б з вами поговорити, — мовила пані Госсарт. — Дозвольте приїхати до вас?

— Це було б для мене великою честю, — почав я з іронією. — На жаль, ми не зможемо вас зустріти так привітно, як професора Коларжа і деяких інших ваших спільників чехословацького громадянства.

Полковник задоволено чмихнув. У трубці запанувала хвилинна пауза, а потім пані Госсарт сказала, що вона зрозуміла мій натяк.

— І все ж я згоден зустрітися з вами, — додав я. — Коли не заперечуєте, я сам під'їду до посольства, поки вас ще можна там застати.

— Гаразд, — погодилась вона. — Приїздіть.

Е. У. Госсарт прийняла мене в своєму кабінеті. Скрізь валялися чемодани й одяг, метушилася прислуга. Красуня здивовано глянула на мене, але за мить її обличчя було вже спокійне.

— Так це ви? — холодно запитала вона. — Я так і думала. Сідайте, прошу вас. У мене мало часу.

— Це мене дуже тішить, — відповів я.

Вона подала знак, щоб прислуга вийшла, і наказала:

— Хай ніхто не заходить без мого дозволу!

Я сидів мовчки, чекаючи початку розмови.

— Йдеться про Давида Брауна, — нарешті мовила вона. — Йому нема чого летіти до Англії. У нього фальшиві документи.

— Хто ж він тоді?

— У вас таких людей називають втікачами, — відповіла пані Госсарт. — Справжнє його ім'я Павел Чермак, але в нього було ще багато інших імен. Скажу вам відверто: я була задоволена його роботою.

— Це ви озброїли його документами на ім'я Брауна? — запитав я.

Вона знизала плечима.

— Є ще багато запитань, на які я не зможу вам відповісти.

Він був для неї не лише співробітником, а й коханцем, і вона так безжалісно кидала його в біді.

— Гаразд, — сказав я. — Коли мені вдалося правильно вас зрозуміти, Павел Чермак відповідатиме за всі ті злочини, які б вам не хотілося мати на своїй совісті. Наприклад, вбивство Арнольда Фієдлера, знущання з Віри Клімової…

— Це правда, — підтвердила Е. У. Госсарт. — Він, безперечно, визнає себе винним.

— Вам це буде тільки на руку. Хтозна, як реагував би пан посол, коли б Браун звалив усю провину на вас.

У відповідь вона чарівно посміхнулася.

— Не вважайте мене такою необачливою. Весь тягар злочину лежить на Брауні. Він робив це заради мене, намагаючись зберегти мою прихильність до нього. Якщо хочете, я навіть пожертвувала ним. Я вимушена піти на це, щоб не завдати собі більшої шкоди. Пан посол про наші справи нічого не знав. Він дуже засмучений тим, що сталося. За його розпорядженням пан Чермак-Браун залишить приміщення посольства. Необхідні висновки з цього робіть самі. Можете скористатися моїм телефоном.

Я зважив на пораду пані Госсарт. Таким чином, Павел Чермак, він же Давид Браун, виявився особою, котра підлягає нашому законодавству.

— Вона була моєю коханкою і затягла мене в свої тенета, — без жодного докору заявив він. — Я добре знав, чим це може закінчитися. Але розвідники — люди без серця, вони не мають права прислуховуватись до почуттів. Що й казати, зараз моє становище жалюгідне, проте й вона після такого провалу почуватиме себе не набагато краще.

Він розповів, що Бедржих Фієдлер сам вирішив вбити свого сина, і вже після того звернувся по допомогу до пані Госсарт. Вона доручила цю справу Брауну.

— Мене викликали о першій годині ночі, — вів далі Чермак-Браун. — Арнольд умирав на очах батька. Для перевезення трупа ми використали вантажну машину посольства, змінивши номер. Ну, і, звичайно, переодяглися.

Ось і вся моя розповідь.

Юліус Гадраба одужав. Психіатри зробили все можливе, щоб вилікувати його від іпохондрії, але це їм не вдалося. Ми поставилися до нього дуже чуйно, і Гадраба відбувся легким переляком.

Флорі Мілнеровій довелося відповідати перед судом за всі свої витівки. До того ж, ще виявилось, що вона розтринькала державні гроші…

Віра Клімова понад два місяці лежала прикутою до ліжка.

Під час хвороби вона довго думала над своїм попереднім життям.

Минуло понад дев'ять місяців, перш ніж Віра змогла приступити до роботи. Спершу вона була замкненою, до всього ставилася з недовір'ям, але згодом молодість взяла своє, минуле забулося, і дівчина знову почала дивитися на життя відкритими очима.

Ну, а Карличек… Він, як і раніше, працює в органах державної безпеки і продовжує виховувати свого сина, хоч поки що помітних досягнень у цьому не має. Хлопець дедалі стає пустотливішим.

ЗМІСТ

ЗОЛОТА ЧЕТВІРКА. Преклад Геннадія Коновалова

ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ КІЛОМЕТР. Преклад Юрія Чикирисова

1

Тужка — по-чеському олівець.

(обратно)

2

Гестапівська катівня в Празі, де стратили Ю. Фучіка.

(обратно)

3

Чеські націоналісти.

(обратно)

4

Район Праги.

(обратно)

5

Життєпис (лат.).

(обратно)

6

Елізабет У. Госсарт. Посольство Об'єднаного Королівства (англ.)

(обратно)

7

Мається на увазі зрадницька Мюнхенська угода 1938 р., яка зумовила загарбання гітлерівською Німеччиною Чехословаччини і прискорила розв'язання імперіалістами другої світової війни. (Прим. перекладача).

(обратно)

8

15 березня 1939 р. Чехословаччина була окупована гітлерівськими військами. (Прим. перекладача).

(обратно)

9

Глінківці — прихильники Андрія Глінки — ватажка словацьких фашистів у роки другої світової війни.

(обратно)

10

Боже мій! (Нім.).

(обратно)

11

Пане! (Нім.)

(обратно)

12

Це інша справа. (Нім.).

(обратно)

13

Ну от! (Нім.).

(обратно)

14

Німецька лайка.

(обратно)

15

Панове (Нім.).

(обратно)

16

Все в порядку. (Нім.).

(обратно)

17

На добраніч. (Нім.).

(обратно)

18

Чи не так (Нім.).

(обратно)

19

Гаразд! (Нім.).

(обратно)

20

От шельма! (Нім.).

(обратно)

21

Авжеж, авжеж! (Англ.).

(обратно)

22

Слава богу. (Нім.).

(обратно)

Оглавление

Едуард Фіккер

ЗОЛОТА ЧЕТВІРКА

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ КІЛОМЕТР

ЗМІСТ

*** Примечания ***