Зло [Людмила Баграт] (fb2) читать онлайн

Людмила Баграт Зло

Я не хочу вам нав'язуватися.

Я не хочу вас повчати.

Я просто хочу з вами поговорити.

Книга

Частина I

Усе своє життя я бачила лише кольорові сни. Яскраві та барвисті. Навіть мої нічні страхіття завжди були барвистими, виразними, кожна барва кричала: «Я, я! Ось тут я! Злякайся мене!», але найжахливіше траплялося вдень при сонячному світлі.

Я - людина сутінок. Коли сутеніло, я народилась, і в мене таке передчуття, що саме в сутінки я помру. Але вони мені ніколи не сняться. Як я вже казала, я бачу свої сни в кольорі, яскраві уривки пропливають перед моїми очима, повз мої думки, транзитом до серця. Саме зі снів усе й почалося. Хоч ні. Мої сни - це середина і кінець, а почну я від самого початку.

Називайте мене Mapro. Моє справжнє ім'я - Маргарита, але я одразу наказую вам забути його разом з усіма можливими варіаціями типу: Маргаритка, Рита, Ритуся і так далі. Для вас, як і для інших, я - Марго. І це не просто моя примха. Ім'я має владу над життям і смертю.

Мені двадцять один рік. Я живу у великому галасливому місті і я шукаю кохання.

Зрозумію тих, хто подумає, що дівчина, мовляв, дозріла, природа потребує свого, і вже очікує на щось у стилі кінострічок Романа Поланськи, тому що це цілком відповідає моїй теорії, а саме: світ і не помітив, як утратив любов. Ніхто не тільки не знає, як і коли це сталося, ніхто не знає, що це взагалі сталося. Але я знаю. Одного разу я прокинулася і зрозуміла, для чого створена, для чого живу і чого мені бракує. Знайшла слово, навіть двоє слів: «Кохання - любов», проте не знайшла їхнього змісту.

Якось я прийшла до мами. Вона сиділа на своєму улюбленому місці - у тінистому, прохолодному кутку, там, де старе і напрочуд зручне крісло займало майже весь простір. Мама завжди асоціюється у мене з цим сутінковим кутком і старим кріслом. Моя мама… Тепла, спокійна, м'яка, від неї завжди пахло простим милом і, як мені здавалося, дощем. Це один з малюнків, які ілюструють мої згадки про неї з самого дитинства. Ось вона сидить: вся зіткана із сутінок і сонячних променів, втілення абсолютної ніжности і спокою, книжка в руках, темно-зелені, та де там, смарагдово-зелені очі з маленькими золотистими іскорками навколо зіниць повільно розплутують хитромудрі значки нашої кирилиці. Хоч ні, читала вона завжди блискавично, вона всотувала в себе книжки, як суха земля - вологу, але, прочитавши сторінку, не перегортала її, а досить довго розмірковувала над змістом. Помітивши мене, мама підвела очі від книжки.

- Ти вже попоїла?

Я мовчки кивнула. Вона придивилася до мене уважніше.

- Щось негаразд? З роботою?

- Мам, а що таке справжнє кохання?

На її обличчі щось змінилося. Як подих осени, в її очах промайнув вираз такого (суму? туги? відчаю?) почуття, про яке я й не здогадувалась. Вона спробувала всміхнутися:

- Я знала, що рано чи пізно ти про це спитаєш. Про це ти сама мені розповіси, коли знайдеш його чи коли воно знайде тебе. На це запитання можна відповісти тільки тоді, коли це саме кохання спікатиме тобі руки чи принаймні попіл від нього студитиме пальці. Кохання з чиїхось слів - найбезглуздіша в світі річ.

- Гаразд, але розкажи мені про своє кохання, яким воно було для тебе?

- А хто тобі сказав, що воно в мене було?

- Але ж тато…

Вона різко відкинулася на спинку крісла і пильно подивилася на мене:

- Доню, це дуже важко пояснити. У таких ситуаціях, як ця, хочеться сказати, що кохання не існує. Щоб заспокоїти себе і запевнити в тому, що не припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно існує, Марго, треба лише по-справжньому бажати його. І, як у кожній справі, не завадило б трішечки удачі.

- Тобі бракувало останнього?

Вона похитала головою.

- Марго, я поважаю твого батька. Усе своє життя він пам'ятав про тебе, твою сестру та брата. Він працював з ранку до вечора, щоб забезпечити родину. Троє дітей - це тяжкий тягар обов'язків. Я навчалася в торговельному технікумі, коли зустріла його. Він - водій, гарний, веселий. Я ніколи не нудьгувала, коли він був поруч. Він піклувався про мене, як міг, і… робив те, що я хотіла. Розумієш, доню, я вважаю, що чоловік у родині - голова, а жінка - шия. І хто з них має більше влади - досить суперечливе питання. З ним було зручно, тому я вийшла за нього заміж. І не каюсь, бо в мене троє найкращих у світі дітей.

- Так, але ж кохання…

- Я не кохала його і не кохаю. Колись це була симпатія, тепер просто звичка і те, що нас пов'язує, - наші діти.

- І ти ніколи не мріяла закохатися по-справжньому?

- А як це?

Я роздратовано сплеснула руками:

- Та звідки ж я знаю? Я прийшла, щоб почути про це від тебе, а натикаюся на те ж саме запитання. Мамо, а, може, ти чула про нього? У нас в родині? Ну, можливо, бабця, прабабця? Твоя сестра? Родичі по батьківській лінії? Твої подруги? Знайомі? Мамо, ну, будь ласка! Невже ніхто ніколи не розповідав тобі про нього?

Вона відвела погляд. Раптом мені стало так спокійно, так затишно, наче я лежала на самому дні глибокого ставка і дивилася на світ крізь зелене скло води. Я ще не чула відповіді, проте вже змирилася з нею.

- Ні.

У моїй родині ніхто не кохав. Мама не кохала. Не кохали бабця і прабабця, простежити далі мені не вдалося. Мама не змогла розповісти мені, що таке кохання, бо не кохала. її мати не змогла розповісти, що таке кохання, бо теж ніколи не кохала.

Моя бабця була дочкою голови колгоспу. Коли їй виповнилося двадцять років, спалахнула війна, хлопець, з яким вона зустрічалася, пішов на фронт. Весілля не відбулося.

41-го року в селі з'явилися німці. За традицією штаб розташували у великій хаті голови колгоспу. Моя бабця народилася пізно, отже, батько міг би бути її дідом. Немічний батько, молода та гарненька дочка, молоді, здорові, озброєні чоловіки в одностроях. Моїй бабці поталанило. Її зґвалтували двічі, а потім вона стала постійною коханкою вже немолодого майора з Баварії на ім'я Вернер. Це було добре, тому що він мав владу і все похідне від цього: хліб і спокій в хаті. Порівняно з долею інших дівчат, доля моєї бабці була золотою. Вона сама мені так сказала. На що скаржитися?

Війна, як кажуть, справа чоловіча. Чоловіки вирішували все а жінки чомусь почувалися винуватими одні. Чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Від баці відвернулися, вона - шльондра, спить із фрицем, підстилка. Вона щодня почувалася винуватою.

43-го року німці відступили. Прийшли партизани. Після того, як з німцями розібралися, дійшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю зґвалтували партизани. Вона не скаржилася - могли б і повісити. Одні чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Бабця почувалася винуватою.

З цього всього напрошується лише один висновок. Війна - справді чоловіча справа, бо дуже вже в неї чоловіча логіка, така чітка послідовність… ви не помітили?

Наприкінці 45-го повернувся мій дід. Він переміг, а наречена «дочекалася». Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися… ви тільки уявіть собі: повне село неодружених жінок, удовиць, а мій дід узяв збезчещену, затавровану. Впродовж усього спільного життя він живився її почуттям провини і страхом.

Моя бабця ніколи не кохала, але в неї була її провина.

Її мати, моя прабабця, не могла розповісти своїй доні, моїй бабці, що таке кохання, бо ніколи не кохала.

Моя прабабця була дочкою дуже релігійної людини, викладача слова Божого у чоловічій семінарії номер чотири міста Харкова. Про її матір, мою прапрабабцю, я не знаю нічого крім того, що це була тиха, забита жінка, яка робила все можливе для того, щоб її існування на цій землі не привертало нічиєї уваги і минуло ніким не поміченим. Гадаю, тут вона таки досягла певних успіхів.

Доля розпорядилася так, щоб моя прабабця народилася саме в цій родині. Її звали Христею, Христиною, і вона була неймовірно гарною жінкою. Саме жінкою. З розповідей бабці У мене склалося враження, що вона ніколи не була дівчиною, хоч би як абсурдно це звучало. Вона була дитиною, а потім, у якийсь певний момент життя, на тобі! - перетворилася на квітучу і звабливу жінку. Бабця казала, що Христина була сама пристрасть, справжня чаклунка, кожен погляд - полум'я, кожен рух - виклик.

Гадаю, Христина не одразу зрозуміла, якою яскравою була її врода. Допоміг батько. Він розповів їй. А він умів розповідати і, найголовніше, робив це переконливо, за допомогою рук. Саме вони, великі й тяжкі чоловічі руки, такі несхожі на руки інтелігентного вчителя, довели моїй прабабці, що вона прекрасна, а також, що врода - найогидніший з усіх дарів диявола.

Він бив її майже щодня. Це нікого не дивувало, на це ніхто не звертав уваги. Чоловіки б'ють жінок, батьки б'ють дітей.

Христину не обтяжувала її зовнішність, проте вона непокоїла батька, який повільно втрачав розум від постійної «турботи» за свою доньку.

- Христе, чого сьогодні в церкві на тебе так дивився той писарчук з Підвисотки? Ти йому всміхалася? Не треба брехати, я знаю, що так. Підійди, дитино, настав час уроку Божого. Я побоююся, що ти забула обличчя нашого Творця.

Він нагадував їй про нього за допомогою рук чи тонкої тростини, яку завжди носив з собою, бо ж накульгував.

Подумки повертаючись у ті роки, я думаю, що в Христини не було жодних проблем ані з Богом, ані з його обличчям. А ось у батька вони були. Що робити бідному чоловікові, коли доньчина врода непокоїть дужче за всі богословські питання? Куди подіти відчай від того, що вона сильніша, що, хоч як намагайся, а не милуватися нею не можна, бо зваблює, несамохіть зводить з розуму. Його безсилля перед бажанням переходить у страх перед гріхом, відтак - у лють, яку він зганяє на її тілі. Якщо ти не хочеш мене задовольнити, хоч і можеш це, я зламаю тебе. Як дитина - іграшку. Завважте, це знову ж таки дуже логічно. Залізна чоловіча логіка.

Христина не боялася свого батька, як моя бабця свого чоловіка. Вона ненавиділа його. Він міг одного дня забити її до смерти, проте її ненависть було важко вбити. Вона була її єдиною подругою, підтримкою і втіхою. Як бачите, жінки з мого роду були здатні на сильні почуття.

Коли Христині виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за сільського старосту, п'ятдесятирічного удівця, людину глибоко релігійну і такого самого садиста, як батько. Христині не треба було якось змінювати себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловіка. Я навіть сумніваюсь, чи вона їх взагалі відрізняла. Мені здається, батько вже змалечку був для неї чоловіком, як пізніше чоловік - батьком.

Христина померла у двадцять років, народжуючи свою дитину, - мою бабцю. Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не народила, а саме викинула у цей світ плід її союзу з чоловіком-батьком чи батьком-чоловіком. Плід Її ненависти. А що ж ви думали: буває тільки «плід кохання»?

Моя прабабця ніколи не кохала, але вона ненавиділа.

Може, ви помітили, що про Христину я розповіла більше, аніж про бабцю. її історію я виклала детальніше, пов'язуючи факти з почуттями, і це має свою причину.

Моя бабця каже, що я, мов дві краплі води, схожа на Христину. Навіть родимка на правій щоці. У мого прадіда був її портрет. Він валявся на горищі з іншим непотребом. У дитинстві бабця годинами розглядала його, намагаючись уявити, як це - мати таку матір чи, може, як це взагалі - мати матір. По війні портрет згорів разом з хатою, яку підпалила блискавка. Попіл до попелу. Крім бабці, світлину ще бачив мій дід, він теж казав, що схожість разюча. Просто друге народження.

У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.

А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника - яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.

До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше - мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…

Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку - пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.

На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я - хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою - ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.

«Чарівник!» - вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше. Цікаво, що я не пам'ятаю, як тоді виглядав мій батько. Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'яті, це його неймовірно великі, сильні руки. Руки чоловіка, водія і, як він сам про себе казав, трішечки боксера, трішечки різьбяра, трішечки поета, трішечки художника та ще з десяток таких «трішечки». Оті його руки я запам'ятала на все життя.

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте існував ще ВІН. ВІН - це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне - небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре, що могла б повторити навіть серед ночі, якби комусь дістало сили мене розбуркати.

«Ніколи не розмовляти з Незнайомцем, не підходити до Нього, не брати від Нього подарунків, не слухати, що Він каже, одразу тікати додому чи гукати на допомогу, якщо Він спробує наблизитися, і ніколи, нізащо на світі, в жодному разі нікуди з Ним не ходити, навіть якщо Він запропонує покатати тебе великою гарною машиною».

Ці слова я пам'ятала як «Отче наш». Колір, який у дитинстві асоціювався в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець, чорна машина, кожна заперечна частка «не» - велика чорна кімната, кожне «ніколи, нікуди» - довгі чорні коридори, «в жодному разі» - велика чорна зала, а все речення - старовинний чорний замок, де мешкає Чорний Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От тільки полює він не на тварин, а на дітей, передовсім на маленьких гарненьких блакитнооких дівчаток.

У сусідньому з нами домі жила вчителька музики. Вона підробляла репетиторством. Часто, коли я гралася у дворі, з вікон її квартири лунало жорстоке знущання учнів зі старого піаніно. Дивно, я ніколи не чула, щоб вона грала власноруч. Мабуть, піаніно-ветеран вже не могло звучати інакше, аніж болісно зойкати.

У вчительки було дві дочки. Старшу я час від часу бачила У дворі, але їй було десять років, і вона не водилася з такою малечею, як я. А от її сестрича Іринка, біляве чотирирічне створіння, була моєю найкращою подругою, ми завжди бавилися разом, доки одного вечора вона зникла.

Я чекала на неї день, два, три, проте все марно. Її сестри я теж відтоді не бачила. Ніколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє бавилася з Іринкою, я зрозуміла, що щось сталося, бо мама прийшла додому бліда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обіймала і цілувала, наче ми не бачилися багато років. Маленькі діти відчувають набагато більше, ніж ми звикли думати. Вони схожі на провидців чи янголів з церковних ікон, в очах яких - безмежне знання. З роками вони втрачають більшу частину своїх здібностей, гадаю, на щастя.

Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені боляче своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирішила, а через те, що була до смерти перелякана її страхом. Боже мій, страх був повсюди, він наелектризував кімнату, він, наче протяг холодного вітру, йшов від маминих очей, губів, від кожного її судомного поруху. Як дитині не заплакати, коли доросла людина охоплена таким жахом?

Мама почала заспокоювати мене (чи себе? чи нас обох одразу?) і попрохала мене розповісти Речення. Тоді я, налякана її поведінкою, була готова хоч заспівати Речення, тільки б мамі покращало. Я розповіла його бездоганно, мама ще раз поцілувала мене і аж тоді помітила, що досі вдягнута, взута, а сумки лежать на підлозі.

Про Іринку я наважилася спитати наступного вечора, коли всі сиділи за столом і саме збиралися вечеряти. Тато буркнув щось незрозуміле, Дмитро відвернувся і почав зосереджено щукати у холодильнику ковбасу, хоч вона лежала на столі, Тетяна поскаржилася, що їй вечеря не смакує, і вийшла з кухні. Тоді мама сіла коло мене навпочіпки, погладила мене по голові і, уважно дивлячись у мої очі, сказала, що Іринку з сестрою забрав Чорний Незнайомець, бо вони не слухались мами і самі виходили з двору. Мама розуміла, що рано чи пізно я все одно почую правду, проте вона намагалась зробити її не такою страшною.

- Вони померли?

- Так, доню, але їм добре. Тепер їм дуже добре.

По цих словах тато чомусь вийшов з кімнати. Мама все ще заспокійливо мене гладила і розмовляла зі мною так ніжно, наче співала колискову:

- Вони на небі, сонечко. Подивись, яке воно гарне! Вони стали двома яскравими зірочками і вночі дивитимуться на свою маму, на наш двір, на тебе.

- Але чому вони померли? Вони не захотіли жити в Чорному замку разом з Незнайомцем?

Мамині очі потемнішали, з зелених перетворилися на карі.

- Ніхто не може жити з Чорним Незнайомцем, доню.

- А як же тепер їхня мама? Вона залишилася сама-самісінька?

- Про неї подбають її родичі. Вони заберуть її до себе, з ними їй не буде сумно.

Такою мені запам'яталася історія Іринки та її сестри.

Коли мені виповнилося десять років, я почула її, сказати б, у повному тексті:

Була весна. Тільки-но з'явилися перші квіти. Сестри вирішили зробити мамі сюрприз: принести додому проліски. Вони пішли у ліс самі і зникли. Через п'ять днів їх знайшло молоде подружжя, яке виїхало за місто відпочити. Саме того дня, коли мама так злякала мене своєю поведінкою.

Спершу дівчаток жорстоко зґвалтували, потім різали лезом, а потім встромили у низ живота залізну рейку, яких повно валялося на будівництві нового оздоровчого комплексу неподалік цього лісу, встромили так, що гострий залізний кінець вийшов з рота. їхню непритомну матір привезли в лікарню, але вона не змогла пережити жахливої загибелі доньок і збожеволіла. її забрали не родичі, а санітари з міської психіатричної лікарні. Того, хто вбив сестер (за даними медекспертизи це зробив один чоловік), так і не знайшли.

Це справжня історія Іринки та її сестрички. Тепер ви розумієте, що моя мама не могла мені її розповісти. Я й так була дуже налякана незвичайною тишею, яка панувала у нашому дворі не один день, закам'янілими обличчями дорослих та розмовами пошепки. Я їх не чула, але відчувала їхній страх. І, звичайно, був ще й Чорний Незнайомець.

Мама зробила все для того, щоб цей жахливий випадок торкнувся мене якнайменше, і, здавалося б, їй це вдалося. Проте моя підсвідомість виявилася чутливішою, аніж можна було припустити. Вона фіксувала мій страх, увиразнюючи його нічними примарами. Одну пам'ятаю досі:

… Пустеля. Навколо мене, хоч куди глянь, лише пісок, тонни піску. Спека пекельна, та ще дужче мене дратує сонце, яке сліпить очі, ріже їх гострим склом, і кожна піщинка, мов скалка люстерка, допомагає йому. Я ледве волочуся, в голові паморочиться, але якийсь незрозумілий страх жене мене через пустелю. Я піднімаюся на одну з з дюн, що оточують мене. Я бачу те, чого так боялася. Вони женуться за мною. Не один Чорний Незнайомець, а сотні, тисячі, мільйони. Очам боляче дивитися, проте я не можу заплющити їх. Мій страх безкраїй, як і ця пустеля. Вони всюди: однакові на зріст - високі, вбрані у чорне, довгі рукава ховають руки, подоли чернецького вбрання - ноги, їхніх облич я теж не бачу, бо чорні, надто широкополі капелюхи сягають їм до пліч. У них немає облич, лише ці капелюхи, тому сонце не може завдати їм шкоди. Вони йдуть рівними, впорядкованими шеренгами. Лише яскраве сонце, море піску, чорні капелюхи… чорні капелюхи… Раптом я розумію, що їм не потрібні очі, щоб мене знайти, бо вони відчувають мій страх. Цієї самої миті, немовби прочитавши мої думки, усі Чорні Незнайомці повертаються точнісінько в мій бік, усі разом, як за командою, і дивляться на мене чорнотою своїх капелюхів. Тиша. Хоча ні. Хтось кричить…

Це я кричала. У мою спальню прибігла сполохана мама, почала мене втихомирювати і решту ночі провела коло мене на дивані. Я щаслива: якщо мама поруч, жодному Чорному Незнайомцеві мене не дістати. Яким приємним і яким обтяжливим може бути захист! У дитинстві я знала лише один його бік. Приємний.

Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного Незнайомця, принаймні, одного з них. Мені було шість років. Я з іншими дітлахами бавилася на дворі. Захопившись складанням намиста зі смарагдів (скло від зелених пляшок), я не помітила чоловіка, який, певне, спостерігав за моїм заняттям, а тепер, підійшовши ближче, присів навпочіпки і, усміхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише трішечки несподівано, але спека зробила мене сонливою і млявою. На незнайомцеві була темно-синя сорочка (мій улюблений колір вечірнього неба), його очі усміхалися, волосся - кучеряве, як у мене… Дуже… милий. Незнайомець. Він допоміг мені скласти квіточку зі скла, а тоді витягнув з кишені в'язку ключів. Сонце вже дісталося моєї схованки, і ключі блищали, немов золоті. А як вони дзвеніли! А ще він умів на них грати! Я була зачарована.

Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.

Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.

Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.

Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.

- Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! - Він примружився і додав: - Чи може, ти вже?

- Ні, ще ні.

Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:

- Не може бути! Наша принцеса дорослішає.

Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет - це саме те, що мені зараз конче необхідно», - подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.

Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:

- Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?

- Бо вони грають у принцес.

- А ти не хочеш бути принцесою?

- Я не можу. Я - фея казок.

- Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?

- Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?

- Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?

- Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї - ніхто не указчик.

- Навіть дракон?

- Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…

Мама сказала:

- Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда - гурт корів.

- Я запам'ятаю: дракони - у зграї, корови - у череді.

Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.

Мені йшов восьмий рік, і в мене було власне кошеня. Його (а це був саме він) звали Ричард, і він був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сіре, зеленооке кошеня прорвало лінію оборони моєї сестри і навіть мого батька. Ричард був ніжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гідности, він був королем, і не любити його було не можна. Але, головне, хоч який незалежний, він знав, хто його любив найдужче, і нагороджував цю людину найдорожчим подарунком, який він тільки мав, - самим собою. Він був моїм улюбленцем, другом і супутником.

Зазирніть котам у вічі, там - знання і, хоч як дивно, хитрість, бо потрібно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш так багато. Любов - перший і найголовніший подарунок Ричарда. Хитрість - останній і найкорисніший. Так, я дуже хитра. Мій брат Дмитро полюбляв говорити: «Жінки бувають або страшенно розумними, або чарівно дурненькими. Наша Марго - виняток. Вона - напрочуд хитра».

Так, я була дуже здібною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всі говорили, що я дуже схожа на кішку. Як я це сприймала? Не як комплімент і не як образу. Я бачила в цьому просту констатацію факту, до якого давно звикла. Отож я любила Ричарда і захоплювалась ним, проте була ще одна річ, яка пов'язувала нас міцніше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про існування Чорного Незнайомця, розумів мій страх перед ним, цим уособленням усього жорстокого, брутального і агресивного, що я бачила у чоловіках, і вияви якого мене так лякали. Ще більше - він поділяв мій страх, бо того ранку, коли я ще раз зустрілася з Чорним Незнайомцем, він був зі мною.

Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я любила родину, родина любила мене. Коли мені було вісім років, ми всі переїхали до маленького міста, де батько одержав розкішну чотирикімнатну квартиру, майже в центрі. Літні канікули щойно розпочалися, і всі проблеми, пов'язані з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися далекими і неважливими.

Був один із чудових ранків восьмого літа мого життя. Початок на п'яту. Я сиділа на балконі нашої квартири - другий поверх, другі двері ліворуч - і займалася нічим. Того ранку ніщо мало вираз спостереження за деревами, птахами і тишею. Разом зі мною за тишею спостерігав Ричард, п'ятимісячний кіт-підліток з великими перспективами.

Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною і, я сказала б, переляканою. Навіть доволі сильний вітер не наважувався порушити її і гуляв поміж будинків, міцно стиснувши зуби. Можливо, я так і не дізналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величність випадок. Ричард, демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах балкону, підсковзнувся і впав. З котами таке буває. Може, він був не в формі, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано зойкнула і стрімголов кинулася надвір. Уже за кілька хвилин я міцно тримала його на руках, перевіряючи, чи всі кісточки цілі, чи не подряпані лапки, і, мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися додому, коли я почула цей звук. Взагалі, то був добре знайомий мені ритмічний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто міг гойдатись о такій порі? Я була впевнена, що всі ще сплять чи тільки прокидаються. Я не могла побачити гойдалки від нашого під'їзду - її затуляла дитяча гірка.

Оце й була можливість. Можливість відвернутися і піти додому. Вже тоді, я дуже добре пам'ятаю, вже тоді я відчула щось недобре: перелякана тиша, німий вітер, неспокійне тремтіння Ричарда на моїх руках і монотонний скрип гойдалки, немов жалобне голосіння по небіжчику. Цікавість вбила кішку. Я була дуже схожою на кішку і була цікавою.

Не розмірковуючи довго, я пішла на звук і нарешті побачила суперника, який випередив мене того ранку. На гойдалці була дівчина. Не звертаючи уваги на явний опір Ричарда, я ступила ще ближче, коли раптом збагнула, що щось у дівчині було неправильним. Сонце, цей дурнуватий прожектор, висвітило мені кожну деталь, показало всі подробиці, щоб я могла сповна оцінити картину і запам'ятати її на все життя. Що я й зробила.

Дівчина не гойдалася. Точніше, вона все-таки гойдалася, проте не на гойдалці, а на мотузці, яка обвивала їй шию і міцним вузлом трималася на перекладці. Її ноги похитувалися через доволі сильний вітер і вдаряли сидіння гойдалки, бо звисали сантиметрів на десять нижче за нього. Це й було причиною того дивного дзвону, і тепер я знала, по кому він. Я наче закам'яніла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя. Воно було бридким. Я не відчувала до неї жалю. Я зовсім нічого не відчувала.

І тут я помітила ще один об'єкт у полі мого зору: метрів за десять від мене на виході з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала, що він просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з його світу. Я сказала: «Здрастуйте» і побачила, як сіпнулася його голова. Він мовчки постояв ще з хвилину, потім повернувся і пішов. Я міцно пригорнула Ричарда до себе і зробила те саме. Ми спокійно прямували від гойдалки, так, наче залишали залу після закінчення вистави.

Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:

- Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.

Мама здивовано глянула на мене:

- Що? Марго, про що ти?

- Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.

Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди. Мама була надзвичайно вродливою в безодні свого страху. Наступної миті вона заговорила. Швидко і діловито.

- Марго, сідай. Негайно. Як ти почуваєшся? Я хотіла спати.

- Дякую, добре.

- На ось випий…

Мама дала мені склянку. Я механічно почала пити і чула, як вона тим часом розмовляє з батьком, а потім телефонує. Не минуло й півгодини, як у дворі зібралися всі, хто тільки міг, - міліція, невідкладна допомога, сусіди. Я не пішла, я вже все бачила. Мама повернулася з лікарем, він оглянув мене, кілька разів про щось запитав. Я почувалася чудово. Відповідала розумно, проте всіх непокоїло те, що я не плакала. Тому мені зробили укол.

Але я не хотіла плакати, бо вже казала вам, не відчувала жалю чи суму. Я не відчувала нічого, окрім огиди, а від огиди не плачуть. Прийшов слідчий, теж ставив запитання. Я все йому розповіла. Все, проте ні слова про Чорного Незнайомця. Я побоювалася, що тоді уколів побільшає. Кмітлива дівчинка. Міліціонер розмовляв з моїми батьками у вітальні. Всі були такі приголомшені, що й не помітили, як я з'явилася у дверях і почала прислухатися до розмови.

Дівчину звали Оленою. Вона зустрічалася з хлопцем з нашого будинку. Як звали - не пам'ятаю. Він був тихою, спокійною і привітною людиною. Його всі любили, бо він умів ремонтувати майже все і завжди допомагав сусідам. Не пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному підозрювали саме його.

До самого вечора всі ставилися до мене уважно та запобігливо, наче до невиліковно хворої. Я почувалася чудово, жартувала, сміялась і не розуміла, чому всі так дивно за мною спостерігають, чому всі хочуть, щоб я плакала.

Днів зо три я не виходила на вулицю, бо дуже багато спала, а решту часу, позіхаючи, тинялася квартирою. Цікаво, я не бачила снів. Ніяких. Я так багато спала, але не бачила нічого. А, може, сни все-таки були, проте мій мозок забороняв мені запам'ятовувати їх. Цензура просто вирізала усі кадри. Я не плакала, я багато думала. Тим часом хлопця вже схопили. Це справді скоїв він. Вони того вечора добряче погуляли, випили, проте дівчина, навіть у такому стані, не хотіла чогось там робити. Не питайте мене, чого саме, я тоді такого не розуміла. Вони посварилися, і він її повісив. Версія криміналістів дуже проста.

Проте тільки я знаю, що сталося насправді. Правда завжди складніша, тому в неї так важко повірити. Там був Чорний Незнайомець. Він заволодів душею цього хлопця і зробив те, що йому подобалось.

Одного ранку я нарешті вийшла у двір, постояла коло під'їзду, разок з'їхала з гірки, попорпалася в піску і раптом знов почула той монотонний поскрип. Я підвела очі.

На гойдалці був хлопчик. Він гойдався зосереджено, з обличчям людини, яка не бавиться, а виконує тяжкий обов'язок. Перед моїми очима гойдалася дівчина на мотузці, потім хлопчик, а потім знов дівчина. Я подумала, що Олена теж хотіла гойдатися так, як він. Але прийшов Чорний Незнайомець і забрав її. А хто завадить йому прийти ще раз і забрати цього хлопчика? Ту дівчинку у червоному сарафані? Мене? Хто наважиться стати йому на перешкоді, коли його ніхто не бачить, крім мене? Мені стало так сумно, так сумно, що я заплакала. Це був справжній водоспад сліз, я плакала і не могла зупинитися. Мене відвели до мами, яка обняла мене і дала можливість вилити мій смуток. Я плакала за Олену і за її хлопця, за хлопчика, який був тоді на гойдалці, і за всіх інших.

Після того, як я по-справжньому виплакалась, я досить довго хворіла. Цілий місяць погано спала, прокидалася вночі, мене морозило, я тремтіла і плакала через слабкість, яка робила мене такою безпомічною, такою беззахисною. Щоночі поруч зі мною були двоє: мама і Ричард. Мама розповідала, що коли я уві сні починала неспокійно крутитися чи стогнати, Ричард ще тісніше тулився до мене і заспокійливо муркотів. Я одужала, і пам'ять, мій власний анестезіолог, подарувала мені забуття, проте одне залишилось незмінним: я вже ніколи не гойдалася на гойдалках, навіть не підходила до них.

Подорослішавши, я раптом зрозуміла, як сильно ненавиджу школу. Вона була і залишається для мене осередком обмежень, приписів, системних дій і одного великого колективного «Я», яке намагалося стерти індивідуальні риси учнів, так, як стирають з дошки уже непотрібний текст.

Мені було тринадцять. Я повернулася додому після чергового порожнього побачення, де спершу були танці, потім немилосердне знущання з гітари, пісні про кохану дівчину та жорстоку зраду, а закінчилося все веселою грою під народною назвою «пляшечка». Вдома, навіть не роззувшись, я пройшла у кухню, взяла з шафи пляшку вина (у нас вино стоїть на полиці шафи, його не ховають), налила собі келих і почала пити. Проте воно не діяло, сльози покотилися по щоках, за комір светра. Мама мовчки спостерігала за мною, а тоді запитала:

- Доню, щось сталося?

- Мені так боляче…

- Де?

- Я не знаю, у серці, всюди, мене наче побили.

- Не розумію.

- А що тут розуміти? - мій голос зірвався. - Я намагаюся бути такою, як всі. А мені кажуть: «Будь простішою, не відштовхуй від себе людей, не думай, розслабся і пливи за течією». Але я не можу, я не можу більше! Мамо, чому мені так боляче? Вони насолоджуються життям у якийсь дивний спосіб, якого я не можу зрозуміти. Вони наче збираються в великому клубі підлітків, але коли я намагаюся туди пройти, то відчуваю, що навколо нього огорожа з колючого дроту. І щоразу, коли я граю у звичайність, я всім тілом зачіпляюся за цей дріт, проте він крає не тільки моє тіло, а й моє серце, всю мене, а ще… ще в мені щось бунтує, щось опирається цій простоті і безтурботності, яку пропонує клуб. Мені так боляче. Мамо, чому мені не подобається бути з ними?

Мама сіла на табуретку поруч зі мною й уважно подивилася мені у вічі. В її погляді був виклик.

- Боже мій, хіба ж можна отак силувати себе? Півроку втискуватися у шкіру, з якої вже давно виросла чи яка взагалі не на тебе скроєна. Я впевнена, Марго, ти вже знаєш відповідь на своє запитання. Проте щоб мати її, тобі неодмінно треба було катувати себе мало не до смерті? Бідолашна дівчинка, це так ти себе навчаєш? Жорстока, я сказала б, садистська школа. Ти справді хочеш бути такою, як всі?

Я не розмірковувала. Цю відповідь я знала вже давно. Піднявши голову, я зустріла її погляд, виклик до виклику.

- Ні.

Мама всміхнулася:

- О, тепер я впізнаю мою Марго. Оце так погляд! Тоді чому ти силувала себе увесь цей час?

- Вони вимагали, щоб я була такою, як усі.

Мама розпачливо стукнула долонею об стіл.

- Брехня! Дурна, боягузлива брехня від початку і до самісінького кінця. Спробуй ще раз!

Я глибоко вдихнула. Ну, давай, Марго, постарайся хоч цього разу не збрехати.

- Гаразд. Я не була впевнена, чи вистачить мені сил на те, щоб обстояти свою несхожість з іншими. Набагато легше було б…

Мама здивовано звела брови.

- Відколи це нам подобаються легкі рішення?

Я на мить замислилася і повільно, слово до слова, відповіла:

- Мені подобаються правильні рішення, правильні для мене.

- І що ж, для тебе правильно і далі втікати від самої себе?

Вона нахилилася до мене через стіл, взяла мої руки у свої, міцно стиснула.

- Марго, ти вже не підліток. Ти вже доросла і не така, як всі, ти - інша. Може, це й сумно, але Бог щось мав на увазі, коли створював тебе, і, я гадаю, це «щось» - не проста і звичайна доля. В цьому я впевнена. Я відповім на твоє запитання. Тобі боляче тому, що ти посварилася з самою собою, вигнала справжню Mapro і поставила на ЇЇ місце шаблон, що на нього усі очікують. Озирнися, твоє «я» стоїть за тобою, як ображена тінь. На твоєму місці я обійняла б її і попросила вибачення. Вона - найцінніше, що в тебе є.

- Але ж інші…

- До дідька інших!

Такою я мою маму ще ніколи не бачила. Вона взяла звичайну чашку, налила собі вина, долила мені, а зі своєю порцією впоралася двома ковтками. Потім закурила цигарку, випустила дим через ніздрі, задумливо спостерігаючи, як він розчиняється у повітрі, і тихо звернулася до мене:

- Марго, інші бачать те, що ти їм показуєш. Світ довкола тебе - одне велике дзеркало. Покажеш язик - вважатимуть забіякою, насупиш брови - буркотуном. За владу над собою потрібно боротися. А ти без бою пішла до них бранцем. Я не розумію, чому! Ти вже сильна для боротьби за свою особистість, повір мені. Після того шаленого болю, що ти його терпіла, катуючи і силуючи сама себе, випади інших здадуться тобі комариними укусами. Найстрашніший ворог незвичайної людини - вона сама. Всі інші - не гідні тебе супротивники. Ти всіх переможеш. - Вона промовчала. - Звичайно, лише у тому разі, якщо й справді збираєшся за себе битися. Давай ще одне коло!

Я налила. Собі - у келих, їй - у надщерблену чашку без ручки. Ми випили. Мені все ще боліло, проте то був інший біль. Солодкий, божевільний, ніжний. Я люблю тебе, мамо, я тебе обожнюю.

Вона вичікувала. Я подивилася на неї і всміхнулася:

- Мам, але ж справжні жінки не б'ються.

Мама засміялася:

- О, повір мені, Марго, вони б'ються, ще й як! Проте в них є свої, жіночі методи.

Я примружилась:

- А мене навчиш?

- Ні, навіщо? Я все це вклала у твою генетичну пам'ять. У трьох примірниках з печаткою. Але якщо тобі потрібна допомога та підтримка однієї старої та дурної жінки…

- Мамо! - запротестувала я, почервонівши від обурення. Вона безневинно заморгала:

- А що такого?

- Не кажи про себе так! До речі, не пам'ятаю, чи я вже казала сьогодні, як сильно тебе люблю?

Мамазамислилася, наче щось пригадуючи, потім подивилася на свою праву руку, загнула два пальці:

- Угу, двічі, проте три - теж непогане число.

- Я люблю тебе, мамо.

- Я тебе теж. Дуже-дуже.

Тиша. Ми сиділи знесилені, проте щасливі. Принаймні, я. Зненацька мама засміялася. Голосно і тоненько, як мале дівча. Я подивилася на неї, геть спантеличена.

- Доню, Марго, де ти взяла це вино?

- У шафі…

- На нижній полиці?

- Так.

- О, Боже… Розумієш, воно… - Мама зайшлася сміхом. - Це… це… це… Ой, Марго, мені вже погано. Це твій батько купив найдешевшу бурду за копійки для своїх експериментів із шашликами. А я все думаю, що за оцет ми тут п'ємо!

Я теж почала сміятися. Ну просто істерика! Ми реготали, наче скажені, і ніяк не могли зупинитися. Цієї хвилини до кухні зазирнув Дмитро. Він швидко вловив наш настрій, свиснув і зник.

Наступного дня я оголосила війну. Я почала боротися за себе. Я вчилася казати «ні». В моє життя знов повернулося вміння насолоджуватися тим, що я роблю.

Я почала багато читати. Щодня не менше ста сторінок. За один рік приватна бібліотека моєї матері вже не містила жодного слова, з яким би я не була знайомою.

В чотирнадцять років моєю наступною жертвою стала міська бібліотека для дорослих, куди мені вдалося проникнути за допомогою Дмитра.

Відтоді все йшло по колу - якщо мене не було вдома, я - в бібліотеці, якщо не було й там, - у галереї, якщо галерея закрита, - в архіві, якщо в архіві санітарний день, - в залі іноземної літератури. Я спала сім годин на день, решту часу вчилася і відкривала себе…

Проте заважала школа. Десятирічне ув'язнення в цьому закладі навіть зараз примушує мене здригнутися. Я довго розмірковувала над цією проблемою.

Відкритий бунт? Безглуздо. Зламають чи сама розіб'юся до смерти з гранітними стінами моєї в'язниці. Але раптом на думку спало рішення, просте, як усе геніальне. Я завжди добре вчилася, вибачте, інакше не вмію. У шостому класі в мене була лише одна четвірка - з географії. Я вжила заходів, і в сьомому її вже не було. Мій табель прикрашав одноманітний візерунок з п'ятірок, «і оку нема за що зачепитися», як, бувало, говорив мій батько. Я почала відвідувати додаткові факультативні заняття з усіх предметів, крім фізичної культури та співу. У восьмому класі одержала гучний титул найкращої учениці школи і утримувала його до одинадцятого включно. Ви запитаєте, що ж це за свобода, якщо ти постійно працювала? Досить поверховий погляд. Подумайте, я була всім потрібна, бо все могла. Однокласникам і на думку не спадало так чи так ставати мені на перешкоді чи ображати.

Кожен ранок у школі починався з того, що, переступивши поріг класу, я мовчки викладала на свій стіл зошити з домашніми завданнями. Так само мовчки вони зникали, а потім знов поверталися. Я не чекала прохань. Вони були мені не потрібні. Мною захоплювалися, мене поважали і мене боялися. Були й ті, хто ненавидів, проте ненавидів мовчки, і це не заважало.

Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.

Сергія Чемерицького моя свобода непокоїла. Цікавий психологічний вузол: до моєї появи він був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме перед ним учні повзали на колінах, щоб отримати зошит з виконаним завданням, і навіть платили йому за це: задача з геометрії - три грн., вправа з української мови - дві грн., а от твір з української літератури - цілих п'ять. Як бачите, Сергій таки високо цінував свої творчі здібності.

Він намагався конкурувати зі мною і робив це якнайпід-ступніше. Така чоловіча слабкість мене відверто відштовхувала. Йому навіть бракувало сміливости грати зі мною відкрито. Ні, він обрав інший шлях: скарг і доносів. Це трохи допомагало, однак день у день він поступався своїми позиціями. А я вичікувала. Я знала, що той, хто вважає себе бездоганним, одного дня неодмінно припуститься помилки. І цей день настав.

Вечір, присвячений п'ятдесятій річниці існування нашої школи, мали провадити учні. Такий собі подарунок для вчителів. Ведучими призначили «найкращого» та «найкращу», хлопчика та дівчинку, Сергія та Марго. Матеріал ми збирали самостійно: цікаві випадки, слова подяки вчителям, історії з життя школи. Ви розумієте, на що я натякаю: історії, випадки, казочки. Хто в нас тут фея казок? Це був мій шанс.

І я знала, що виграю, бо Сергій самостійно, без підручника під очима, не міг і двох слів докупи зв'язати. Та ще наша класна керівниця зробила своєму улюбленцеві справжню ведмежу послугу. Вона сказала, що це буде невимушений вечір у тісній компанії, щонайдовше - півгодини, тому ведучі можуть обмежитися невеличкими експромтами. «Найкращий експромт - підготовлений», - сказала я собі, рушаючи до бібліотеки. Свою промову я готувала десять днів. Вона складалася з найсмішніших випадків з життя школи, анекдотичних прикладів з її історії, ліричних відступів, влучних зауважень, доречних цитат, трьох віршів мого власного виробництва та іншої нісенітниці.

Інколи життя буває таким несподіваним… Невимушений вечір виявився урочистим святом, тісна компанія - комісією з районного відділу освіти, колективом вчителів у повному складі і батьківською групою підтримки. Тридцятихвилин-ний вечір тривав рівно три години, на яких мого експромту ледве вистачило. Я цитувала класиків, розповідала анекдоти, декламувала вірші і, звичайно, засипала вчителів лестощами, які, як відомо, роззброюють будь-якого супротивника. Водночас я робила дві справи: забезпечувала собі свободу дій серед вчителів та серед учнів. Останнього досягла без особливих зусиль.

Коли Сергій зійшов на сцену і побачив розмах заходу, його експромт закінчився, так і не почавшись. У пам'яті глядачів залишилася його єдина за весь вечір імпровізація - закам'яніла усмішка на блідому обличчі, якою й обмежився його внесок у програму свята. Після цього випадку Сергій мені не заважав. Він ненавидів мене тихо, він взагалі став таким тихим, що я його майже не помічала.

Нарешті я тримала в руках свою свободу, майже тримала, бо існувала ще одна, остання проблема. Того жахливого вечора, під час святкування ювілею нашої школи, я зробила відкриття, яке спочатку мене просто приголомшило. Уявіть собі, я стояла на сцені і наче дивилася на себе збоку. Мій рот усміхався, щось говорив, очі виблискували удаваними веселощами. Я була - сама улесливість, показність і фальшивість. Леді Брехня. Я ніби розчинялася у поглядах і думках присутніх, і кожна нова брехня випікала на мені палаюче тавро: «Ти наша. Ти така, як усі. Шматочок нашого веселого, безглуздого, порожнього свята». Принизливо і боляче. Все. Годі! Просто на сцені я подумки пообіцяла собі, що цей масовий захід буде першим і останнім у моєму житті. Так і сталося.

Відтоді я не брала участі у жодному колективному святі, вечірці чи поході.

Була друга чверть восьмого класу. Всіх учнів залишили після занять, бо класна керівниця розподіляла між нами вірші для декламування на черговому щасливому новорічному святі задоволених підлітків. Я стала у чергу (ненавиджу черги) і терпляче чекала, коли мені вручать клаптик паперу з моїм номером (який жах!) і віршем. Класна керівниця вже передчувала недобре. Протягуючи мені аркуш, вона зустрілася зі мною поглядом і не витримала.

- Марго, якщо ти і цього разу візьмеш вірш, а потім не з'явишся ні на репетицію, ні на свято, я буду змушена вжити жорстких, дуже жорстких заходів. Двійка з поведінки до твоїх бездоганних оцінок - не дуже приємний новорічний подарунок, чи не так?

Якою ж гадюкою ти можеш бути через якісь там вірші! Хоч річ і не в них. Річ у колективі, в однорідній масі, в м'якому тісті для ваших рук! Я усміхнулася. Лагідно, виказуючи розуміння.

- Інно Миколаївно, я саме хотіла обговорити з Вами це питання.

Вона аж затремтіла від обурення.

- Якщо ти почуваєшся хворою, як завжди, коли йдеться про дисципліну і організацію, то я нічого не хочу чути. Колектив вилікує!

Повільно дихаємо, Марго! Раз - два - три. Раз - два - три. Тепер відповідай тихо і спокійно.

- Ні, Інно Миколаївно, я про інше.

Ми залишилися віч-на-віч. Я глибоко вдихнула, машинально схрестила пальці і почала:

- Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.

- Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.

Я знизала плечима.

- У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.

Вона здивовано підняла брови:

- У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.

- Для мене це - не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад - саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день - це ж не проблема. Я дивилася в розкладі - олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови - о другій годині дня. Я встигну.

Інна Миколаївна скочила зі стільця і, схвильована, заходила кабінетом. - Нечувано! Просто нечувано! Це… це шантаж! І вона вже все розрахувала, ніби сподівалася, що я підтримаю таке неподобство.

Марго, вирішальний момент! Пан або пропав!

- Я не сподівалася, я була впевнена, бо знаю, що ви - дуже розумна жінка і піклуєтесь про репутацію та розвиток нашої школи. Якщо я братиму участь у всіх олімпіадах, то гарантую, що у чотирьох з них посяду одне з почесних місць, а в олімпіаді з Вашого фаху - перше. Не вірю, що, читаючи віршики, зроблю більше для нашої школи. А я думаю лише про це. (Обережніше, Марго, бо ще сама повіриш у цю патріотичну маячню).

Якийсь час вона дивилася на мене і розмірковувала.

Це добре. Добре, що розмірковує, значить, вже наполовину згодна. Ми дивилися одна на одну. Вона розуміла мене, я розуміла її. Корисна річ - взаєморозуміння. Вона порушила тишу першою:

- Марго, якщо ти мене підведеш, ти пошкодуєш про цю розмову.

Я похитала головою:

- Я впевнена.

- В чому? В тому, що пожалкуєш чи в тому, що не підведеш?

- І в першому, і в другому.

- Можеш іти. - Вона поправила окуляри, присунула до себе купу зошитів і відкрила перший, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Я ввічливо покашляла:

- А як же моя оцінка з поведінки?

Вона підняла голову:

- А що, з нею щось негаразд? Тебе не задовольняє п'ятірка?

- До побачення, Інно Миколаївно. Щиро дякую.

- Прошу.

Мама вдома лютувала. Вона кричала, що це була угода з дияволом, що я вб'ю себе такою перенапругою, що вона піде до школи скаржитися. Я заспокоювала її. Для мене це було єдиним рішенням. Тяжка праця, перевтома були нічим порівняно з тою нудотою, яку я відчувала, дурнувато посміхаючись і декламуючи віршики на святах дружного колективу.

На трьох олімпіадах я посіла перше місце, на двох - друге і на чотирьох - третє. Для школи це був тріумф. Для мене - факт виконання моєї частини угоди.

Того літнього вечора сутінок майже не було. Сонце ніби згоріло за одну мить. Немов чорна сажа товстим шаром укрила місто. Вона перетворила небо на багнисте болото, яке засмоктало в свої надра всі зірки і навіть ламкий серп півмісяця. На вулицях панувала нічна темрява, хоч був лише початок на дев'яту.

Я затрималася в архіві, де зовсім випадково натрапила на одну дуже цікаву книжку. Коли нарешті від неї відірвалася, в будинку залишився лише нічний сторож. Я швиденько навела порядок на робочому місці і майже вибігла з приміщення, бо, мушу зізнатися, цвинтар уночі - ніщо порівняно з порожніми залами бібліотеки. Нікому не раджу залишатися вночі наодинці з такою кількістю книжок, не дешевих романів, а справжніх книжок, бо кожна з них - запродана дияволу душа. Хто знає, що коїться після дванадцятої у цих населених старими фоліантами приміщеннях? На цвинтарі нікого боятися: там усі вже померли, книжки ж - живуть. Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям. Він - жива книга на полиці, але про нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою: скласти іспит, написати дисертацію, вкрасти ідею, втекти від проблем. З ним ніхто не розмовляє і ніхто не чує, як він кричить з поруділих сторінок. Угода є угода.

Я вже йшла додому, коли зрозуміла, що саме непокоїло мене останні півгодини. Треба було повернути до зали іноземної літератури дві рідкісні книги, які мені по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара. Книжки я мала при собі, проте зала вже не працювала. О, дівоча пам'ять! Я завмерла на місці. Тамара казала, що п'ятниця (а тоді була саме п'ятниця) - останній день, бо в суботу перевіряють наявність книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.

З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.

Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею - голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла:

- Мені Тамару, будь ласка.

Цікаво, я зовсім забула, що не одна тут маю очі. Чоловік не розглядав мене, о ні. Він спостерігав за мною, досліджував мене, як принципово новий вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але мені вони здалися вічністю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очі, і я не знала, на що саме він дивився. Це нервувало, але якось особливо. В мені щось напружилося і почало пульсувати у такт із серцем.

Я спробувала ще раз, уже впевненіше:

- Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?

Він усміхнувся і відкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила. Його очі. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кільцем навколо зіниць. Очі вовка, який вийшов на полювання. Його відповідь була несподіваною, як і низький хрипкий голос:

- А що, вона краща за мене?

Я була збита з пантелику, і якщо до цього тремтів лише голос, то тепер почали тремтіти і руки, і ноги.

- Вибачте, я вас не розумію.

М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я - не книжковий персонаж. Я - жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.

Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:

- А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? - І, помітивши мене:

- Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято - постарішала на рік.

Я переступила через поріг.

- Мої вітання.

- З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. - Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.

- Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.

Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:

- Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.

Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:

- Пан знає Пушкіна?

Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:

- Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:

- Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.

Я запротестувала:

- Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.

Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.

- І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!

Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.

З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені. Тамара розпитувала про Дмитра. Я давно здогадувалась, що він їй небайдужий. Той вечір лише потвердив мої підозри. Вона слухала мою розповідь про його життя та навчання в Києві (Дмитро вчився на художника) так, наче брат був генієм не меншим за Пікассо чи Ван Гога. Проте все приємне колись закінчується. Я пообіцяла організувати їй зустріч з Дмитром (ніби мій брат не знайде на вакаціях цікавішого заняття, аніж відвідування однокласниць), і наступної хвилини вона пішла танцювати з якимось хлопцем.

Не минуло й хвилини після зникнення Тамари, як на моє обличчя впала тінь:

- Такій гарній дівчині не можна залишатися самій. Тут багато небезпечних чоловіків. - Євген сів на диван, дуже близько до мене, і я відчула його запах, терпкий запах великого хижака. Я спробувала не відводити очей під його поглядом, проте це було важко.

- Попередьте мене, коли побачите хоч одного.

- Його можна не помітити, якщо він, наприклад, дуже близько. - Він присунувся до мене ще ближче. Від його запаху паморочилося в голові.

- Скільки тобі років, чарівне створіння?

- Називайте мене Марго. А скільки ви дасте?

Він на мить замислився, зміряв мене допитливим поглядом і швидко відповів:

- Сімнадцять.

Мені було чотирнадцять.

Я подивилася на нього широко розплющеними очима, вдаючи захоплення:

- Яка точність! Ви, мабуть, справжній знавець жінок!

- Скоріше, справжній шанувальник. І мушу зізнатися: я захопився вами. У вас зовнішність королеви. Правду кажуть, що кров вирішує все, Маргарито Миколаївно.

- Булгаков! - Мені сподобалася влучність цитати. - Обожнюю цього письменника. А щодо крови, то в моєму роді не було королев.

- Чому ви такі впевнені? Достоту простежити неможливо, а на бабці чи прабабці рід не закінчується. Такі очі, такий погляд, така постава - ніщо в цьому світі не з'являється саме собою, повірте мені.

Я кивнула. Кому він розповідає! Євген простягнув мені келих.

- За королеву!

І знов мої помилки йшли хороводом: залишилася у незнайомій компанії, погодилась випити вина. Дурненька дівчина! Тоді я ще не знала, що, змішуючи алкогольні напої, можна досягти цікавих результатів.

Євген наполягав, щоб я пила до дна, проте мене вистачило лише на три ковточки.

- Що це за вино? Воно таке міцне!

Він усміхнувся і взяв келих з моїх рук. На експертизу б той келих!

- Червоне солодке. Іспанське. Це Ваше вино, Марго. Впевнений, воно таке ж солодке, як Ваші губи.

- Так. І таке ж солодке, як Ваші компліменти.

Ситуація почала непокоїти мене по-справжньому. Я раз по раз запитувала себе, що я тут роблю, навіщо розмовляю з цим чоловіком, проте відповісти так і не змогла. Думати заважали його очі.

Вони пестили кожен сантиметр мого тіла. Я відчувала це. Погляд здавався дотиком. Мій літній сарафан раптом став вузьким і тиснув у грудях, в голові паморочилося. Я не могла не дивитися на його оголену шию, плечі, живіт. Мене охопило божевільне бажання доторкнутися до його тіла, просто перевірити, чи насправді шкіра така гладенька, як здається. Нахилившись до столу, я судомливо вхопила гроно винограду з тарілки, щоб хоч чимось зайняти свої неслухняні руки. Цієї миті Євген перехопив їх, від його дотику в мені запалав вогонь. Я знала, що він бачив іскри цього полум'я в моїх очах, проте мені було байдуже.

- Дозвольте допомогти вам. Виноград треба їсти просто з грона, тримаючи його ось так. - Він підніс кетяг до моїх губів. Я слухняно відкусила одну ягоду, яка одразу стала мені упоперек горла. Євген запобігливо запропонував ще вина. І знаєте що? Я випила. Мій внутрішній голос майже заходився в істериці, але я його ігнорувала.

- Жінка не повинна бути такою гарною. Це неправильно.

- Чому?

- Ви прекрасні, Марго. Хіба ви цього не знаєте? Ви зводите з розуму. Мені дуже складно себе контролювати.

Я всміхнулася:

- Це добре.

- Що добре?

- Що вам складно. Мені не подобається, коли чоловікам просто.

- А ви - незвичайна дівчина. Цікаво, скільки чоловіків уже заплуталося у ваших косах?

Я знизала плечима:

- Не знаю, ніколи не рахувала. Я просто вичісую їх кожен вечір. Гребінцем.

- Як жорстоко! І все ж таки, скільки?

Ну, давай, Марго, скажи йому правду, скажи, що він - перший.

- А ви як думаєте?

- Думаю, дуже багато.

- Чоловіків, як грошей, ніколи не буває дуже багато, Євгене.

Він засміявся:

- Ваші компліменти теж можуть бути солодкими, Марго. З гірким присмаком. Гірко-солодка жінка. Оце я називаю внутрішнім стилем. Вшануймо королеву! - Він узяв мої руки, підніс до губів і почав цілувати.

На наших руках - все наше тіло. Вмілий поцілунок руки, і жінка втрачає розум від пристрасти. На превеликий жаль, сьогодні це мистецтво занепадає. Чоловіки і не здогадуються, яку перевагу втрачають разом з ним.

Я танула. Його губи на моєму зап'ястку, язик провів вологу стежинку до центру долоні, знайшов мої пальці. Його рот дражнився, то цілуючи, то покусуючи чуттєві кінчики пальців, Євген то пестив, то злегка дряпав мої долоні. Мої руки жили своїм життям. Двоє білих метеликів у залізній кліті його пальців. Я відкинула голову, насолоджуючись незнайомим відчуттям вогню і холоду, влади і покори.

Мені було добре, проте… Щось було не так. Коли Євген спробував притягнути мене до себе, це відчуття стало ще сильнішим. Щось було неправильним, чогось бракувало. Він почав цілувати мою шию, але я пручалася, відштовхувала його руки, намагаючись вирватися з обіймів. Я хотіла сказати Євгенові, щоб він мене негайно відпустив, однак цієї ж миті він закрив мені рота поцілунком.

І все. Все. Це був кінець. Бажання зникло, залишився лише опір і панівна думка: «Геть! Геть звідси! Куди завгодно, аби подалі від нього». Ніжний дотик перейшов ту межу, за якою був приємним, став обтяжливим, болісним, насильним. Я прокинулася. Внутрішній вогонь перетворився на попіл, паніка - на байдужість і огиду. Раптом я наче відокремилася від свого тіла, з яким цей чоловік робив щось незрозуміле, щось, що мені зовсім не подобалося. Фізичний контакт не мав жодного емоційного забарвлення. Я відчувала його як низку наукових понять: вага, тиск, тертя.

Його руки пірнули під мій сарафан. Я дуже добре пам'ятаю ту ситуацію: жодної пристрасти, жодного хвилювання, жодного збудження. З почуттів - біль. Я знов дозволяю робити з собою те, що мені зовсім не подобається. Гнів. На моє відверте небажання не звертають уваги. Огида. Марго, припини це! Зроби щось, будь ласка! Доки ще не пізно!

Я холоднокровно розмірковувала:

«Є тіло, яке належить мені.

Є чоловік, який хоче це тіло.

Я хочу тіла цього чоловіка? - Ні.

До побачення, Євгене».

І - я вкусила його за язик. Той уже вважав себе повноправним володарем у моєму роті і був непоганою мішенню. Думаю, йому було боляче. Євген здивовано скрикнув від несподіваного болю і випустив мене. Я скористалася щасливою нагодою, підхопилася з місця і, розштовхуючи пари, які танцювали, побігла в коридор. «Побігла» - не зовсім влучне слово. Скоріше, пошвендяла, тому що мене хитало з боку в бік, ноги не слухалися, в голові паморочилося. Подумки дякуючи Богові за те, що я все ж таки йду, а не повзу, дісталася ванної кімнати. Євген намагався мене зупинити, щось говорив, проте я нічого не чула. Вирвавшись з його обіймів, я заповзла до ванни і швидко замкнула двері.

В голові пульсувала холодна лють, думки гули, як дроти високої напруги. Що я наробила? Напилася серед якоїсь потолочі, дозволила казна-кому себе торкатись (і ще й як торкатись!), повністю втратила контроль над ситуацією! Отаких дуреп, як я, найчастіше ґвалтують на п'яних вечірках. Я здригнулася. Що ж, мені ще поталанило, могло б бути й гірше. Проте я розуміла, що це ще не кінець. Доки я в чужій квартирі, доки я ледве керувала своїм тілом через те чортове вино, існувала можливість, що поцілунками не обмежиться. Залишивши самозвинувачення на потім, я всю свою увагу звернула на проблему номер один: мені конче треба було протверезіти.

Євген калатав у двері, і я розуміла, що довго вони не витримають.

Мене трясло, зуби цокотіли, перед очима танцювали жовті зірочки, але я знала: якщо я знепритомнію, про мене подбає Великий сірий вовк, справжній шанувальник жінок. Я відкрутила обидва крани. Нічого. Води не було. Ані холодної, ані гарячої. Я завмерла. Ідіотко, як ти могла про це забути? Розумієте, в нашому місті воду подають за графіком: з сьомої по дев'яту ранку, з шостої по восьму вечора. Було занадто пізно. Відчуваючи повну безпорадність, я повернулася до ванної і побачила відповідь на свої молитви. Мене охопила хвиля невимовного полегшення і тріумфу. Всі почуття загострилися, тіло дзвеніло, я відчувала збудження, якого не досягти жодними пестощами.

Переді мною була звичайна стара вищерблена ванна жовтуватого кольору, по вінця наповнена водою. Запас на час перерви у водопостачанні. В нашому місті всі так робили. Не вагаючись, я підійшла до ванни, ухопилася обома руками за стійку для рушників, у голові встигла промайнути божевільна думка: «Вшануймо королеву!», і наступної миті я занурила голову у воду.

Того дня я мало не втопилася. Вода була крижаною. Від несподіванки руки зісковзнули зі стійки, і кілька жахливих хвилин я відчайдушно борсалася у воді. Який жалюгідний кінець! П'яною втопитися у ванні. Але мені вдалося вибратися. Я кашляла і випльовувала воду.

Двері здригалися від поштовхів, чулися голоси Тамари та Євгена. Вибачте, друзі, я ще не готова з вами зустрітися. Відкинувши на спину мокре волосся, я просто у сарафані лягла у ванну.

Додому я прийшла об одинадцятій годині. Мама з Дмитром знервовано курили на кухні. Вони засипали мене запитаннями, але, роздивившись мій одяг, замовкли. Якомога спокійніше я пояснила, що дорогою від Тамари потрапила під дощ, а парасольку забула вдома. Дмитро не витримав і ніби між іншим зауважив, що в Україні нині - засуха, а мій, сказати б, персональний дощ був, мабуть, на замовлення лікеро-горілчаного заводу і, судячи з запаху, міцністю градусів сорок. Я безпорадно дивилася на нього і не знала, що відповісти. Мама швидко оцінила ситуацію. Вона виштовхала Дмитра в його кімнату, а мені мовчки принесла рушник і сухий одяг. Уже й не пам'ятаю, як дісталася ліжка. Наступного ранку я прокинулася хворою.

Дні минали. Я розмірковувала, навчалася, грала у красиві, але порожні ігри з чоловіками: погляди, компліменти, натяки, обережні пестощі… Проте ніколи не дозволяла їм переходити межу, за якою починався біль.

У шістнадцять років я закінчила школу з золотою медаллю і одержала гучний титул «найкращої учениці міста», який не мав для мене жодного значення.

Того ж року я залишила наше маленьке місто і вступила до Харківського національного університету, де вивчала іноземні мови. П'ять років напівголодного існування, наполегливої праці, безсонних ночей над підручниками, тимчасових підробітків за жалюгідну платню, злетів і падінь - і я закінчила свою Alma mater з червоним дипломом, в якому стояло дивне слово «перекладач».

Така в мене професія, і я її люблю. Люблю по-справжньому, бо інакше не можу. Вона - супутниця всього мого життя. Якби я обрала її не з любові, то довго б не витримала.

Мій фах, як усі інші, має свої недоліки. Деякі труднощі я створюю собі сама, порушуючи правила, інші знаходять мене. Працюю переважно з чоловіками. Делегації, окремі представники, бізнесмени, професори, фахівці з різних напрямків - це на дев'яносто відсотків чоловіки. Я перекладаю впродовж дня, а ввечері починаються урочисті прийоми, бенкети, фуршети, відвідування театрів, концертних залів, казино - і всюди потрібен перекладач. А якщо він, перекладач, це насправді вона, яскрава та приваблива молода дівчина, то дехто після другого келиха може трішечки скоротити дистанцію. Добре, якщо трішки, - ми всі розуміємо жарти, у чоловічій компанії таке розуміння просто необхідне, а якщо ні? Тоді опиняєшся в ситуації, в якій не до жартів. Ви здогадуєтеся, про що я?

Так от, я відмовляла. Завжди відмовляла. За це мене називали старомодною, божевільною, середньовічною, дурною, пихатою, фригідною і просто дивною. Я згоджувалася з кожним припущенням. Головне, щоб мене не примушували робити те, чого не могла зробити. Називайте це, як завгодно: секс за гроші, елітна проституція, заробітки тілом - мені байдуже. Для мене все це має одне, єдине значення - насильство.

Тому я завжди говорила «ні». Я перетворилася на ходячий лінгвістичний посібник, бо знала всі форми заперечення, всі засоби його вираження, всі модальні відтінки. Я навчилася відмовляти усмішкою, компліментами та лестощами. Часом це допомагало, часом ні, і тоді я втрачала роботу. Поразка, проте, не кінець світу.

Я пам'ятаю мою телефонну розмову з Дмитром після однієї з таких невдач. Я була у розпачі: грошей нема, за гуртожиток платити нічим, з їжі - пісна перлова каша. Голодна і агресивна, я накинулася на Дмитра, бо він був представником чоловічої половини людства, яку я того дня люто ненавиділа.

- Дмитре, чому ви такі? Невже так складно хоч інколи сприймати жінку як колегу по роботі, а не по ліжку? Що вас змінює: гроші, влада? А, може, ви просто такі: прикидаєтеся уважними, чулими, а насправді вам на нас наплювати?

- І тобі доброго ранку, сестричко. Або в тебе неприємності на роботі, або я не твій брат.

- Нема в мене неприємностей, бо й роботи немає! - Роздратовано пирхнула я у слухавку.

- Заспокойся, Марго, будь ласка. В мене вже слухавка плавиться. Дихай повільно, порахуй до десяти, а потім починай розповідати, але дотримуючись конкретних подій, не так голосно і не так швидко, без нецензурної лексики і філософських міркувань. Що сталося?

Я спробувала скористатися його порадою:

- Гаразд. Десять. Директору одного підприємства був потрібен перекладач німецької мови. - Пауза. - Строком на п'ять днів. - Пауза. - Для роботи з групою німців. Фахівців з машинобудування. - Пауза. - Гонорар непоганий. Я пройшла співбесіду. - Пауза. Спокійніше, Марго, спокійніше! - Все було бездоганно. Всі були задоволені. А от під час останнього обговорення в кабінеті директора все пішло шкереберть! - Мене знов понесло на хвилях обурення. - Виявилося… шановний пан мав на увазі, що контракт має на увазі, що я повинна мати на увазі…

- Марго-о-о-о! - Дмитро був сама стриманість. Теж мені, скеля! - Дихаємо повільно, разом зі мною: раз, два, три, раз, два, три. Що він тобі сказав?

Я почала знервовано колупати нігтем крейду на стіні:

- Що контракт передбачає відвідування сауни і весь спектр нічних розваг. Я намагалася розмовляти з ним як з розумною, інтелігентною людиною, намагалася пояснити, проте цей старий, товстий, огидний, лисий слимак, ця карикатура на чоловіка, це опудало з товстим гаманцем… Він назвав мене ідіоткою! Розумієш, я майже тримала цей контракт у руках, а тепер, тепер…

- Марго, крихітко, навіщо так нервуватися? Це ж трапляється з тобою вже не вперше.

- Для мене щоразу, як уперше. Нічого не можу з собою вдіяти. Мені так була потрібна ця робота. Я ж фахівець, Дмитре. Я вмію працювати. Чому я маю заробляти своїм тілом, якщо в мене є розум? Щось зламалося в цьому світі… Чому чоловіки дозволяють собі такі речі? Яке вони мають право?

Дмитро голосно зітхнув.

- По-перше, принцесо, не роби з цього трагедії у стилі «пробзділось щось у Датському князівстві» [Лесь Подерв'янський, «Гамлєт».]. Цей, як ти сама його назвала, слимак, того не вартий. Наплюй і розітри своєю гарненькою ніжкою. А по-друге, не хочу тебе розчаровувати, проте мушу нагадати, що ми живемо в добу патріархату. Влада, сила, гроші - на боці чоловіків.

- А що на моєму боці?

- Краса, розум, ніжність.

- М-да… Небагато.

- Ну, це ще як подивитися. А по-третє, моя маленька дівчинко, чоловіки бувають різними. Не треба узагальнювати. Серед них зустрічаються доволі симпатичні типи. Візьмімо, наприклад, твого братика. Він учора закінчив одну халтуру і сьогодні ж перекаже своїй голодній сестричці тридцятку. Це небагато, я знаю, проте у мене певні проблеми з валютним рахунком. Купиш собі ковбаси. Ти коли її востаннє бачила?

- Бачу щодня, а от їла вже давненько.

- От і домовилися. Завтра одержиш гроші, влаштуєш собі маленьке свято. Чи я не чудовий?

- Чудовий.

- Бачиш, а я ж чоловік.

- Ти мій брат.

- Проте існують схожі на мене і ще кращі, якщо це взагалі можливо.

- Ти впевнений?

- На всі сто.

- І я зустріну хоч одного такого?

- Неодмінно.

- І це буде любов?

- Марго, ти знов за своє? Досі шукаєш? - Мені здалося, чи я справді почула в його голосі роздратування?

- Шукаю…

- От уперте дівча! Дозволь мені відкрити тобі одну таємницю: ця земля - не дуже приємне місце, але іншого в нас нема й не буде. Всі жінки, які тут живуть, хочуть кохати, а чоловіки хочуть кохатись чи просто хочуть. Ти відчуваєш відмінність?

Треба було змовчати, проте я не змогла:

- Так, і дуже велику.

Раптом слухавка майже вибухнула люттю:

- А от і не треба її відчувати! Чуєш, Марго, не треба!!! Заради твоєї ж вигоди! Всі заплющили очі - і ти заплющ. Всі замкнули серця на замок - і ти так само. Ми всі помремо якогось дня, то щодня ж вмирай, не катуй себе, не витрачай час на пошуки примари!

- А якщо це не примара?

- Моя чернице! Створила собі бога, назвала його коханням, добровільно замкнулася в монастирі і молишся йому, чекаючи благодаті?

Я остовпіла. Його слова влучили мені у самісіньке серце. Ніхто не знав, що я вже третій рік ходила до церкви і ставила свічки: одну за здравіє рідних, другу - за мою любов. Я молилися, я сподівалася, я вірила.

- Твого бога не існує!!! - Дмитро майже кричав. - Про нього забули, його храми зруйнували, він нікому не потрібен, ніхто не пам'ятає його лику! Ти чуєш? Ніхто в цілому світі!!!

- …

- Марго! Алло! Алло! Марго, ти мене чуєш?

Раптом телефон здався живою істотою. В кабінці замало місця. Я замкнула себе в тісній клітці з хижаком, який атакує, намагаючись завдати болю. Мені було важко дихати, я хотіла вийти.

- Так, дуже уважно слухаю. Ти… гарно говориш.

- Пробач мені, крихітко. Я… я не знаю, що на мене найшло. Я не хотів тебе ображати. Чесно-пречесно.

Я повільно виштовхувала з себе слова:

- Я знаю. Я тебе люблю. Чесно-пречесно. Треба закінчувати розмову. Вона й так коштуватиме тобі купу грошей. Телефонуватимеш додому, перекажи, що в мене все дуже добре.

- Гаразд. - Його голос тремтів. Це злякало дужче, ніж його несподіваний гнів. Мене охопило нестерпне бажання викинути слухавку з кабіни, якнайдальше від себе. Підступна гадюко, з мене досить твоєї отрути. Проте я опанувала себе і ще дужче притиснула її до вуха.

- Марго, ти ще тут?

- Так, Дмитре.

- Марго, знай, все, що я наговорив тобі про кохання - неправда.

Боже, ну чому мені має бути так боляче!

- Ні, чому ж… Гадаю, ти мав рацію.

- В жодному разі! Послухай мене, Марго. - Він заговорив швидко, гарячково, немов боявся, що хтось його зупинить. - Мені дуже важко це говорити, але я мушу. Я був розлючений на тебе не через те, що ти казала дурниці, а через заздрість. Так. Я заздрю тобі до нестями. Заздрю твоїй вірі і, хоч як це банально, твоїй надії і любові. Заздрю, бо сам на таке не здатний, бо поруч з тобою відчуваю себе калікою. Заздрю, бо впевнений, що ти знайдеш те, що шукаєш. А ще… Я боюся за тебе, сестричко. Наляканий до смерти. Я не знаю, що таке справжнє кохання, проте шосте відчуття підказує мені, що Це дуже небезпечна річ. Бережи себе!… - Він кинув слухавку.

Здавалося, його страх перекинувся й на мене, бо я тремтіла, наче в лихоманці. Проте за хвилину він зник, і залишилися божевільна втома і сум. А ще божевільна ніжність до Дмитра і безмежна вдячність за те, що він мене любить, що він у мене є. Мій блазень, мій кат, моя фортеця.

Дні минали, як завжди. Я шукала постійну роботу, а в нашій країні знайти її, не маючи зв'язків, майже неможливо. Кому треба безпородне кошеня? Я жила на мізерну підтримку батьків, які віддавали мені останнє. На хліб вистачало, більшого я й не вимагала. Якось зводила кінці з кінцями, звичайно, допомагали тимчасові підробітки: кілька сторінок письмового перекладу там, кілька днів усного тут. Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.

Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.

- Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.

- Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.

До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.

Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного - свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.

Вітя дозволив собі стислий вступ.

- Марго, це мій друг Андрій.

- Дуже приємно. - Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.

- Навзаєм.

- Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти - найкраща.

- Дякую.

На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням. Вони - своєрідна компенсація за те, що більшість часу ти змушена вислуховувати претензії та зауваження.

Далі говорив Андрій. Йому було не більше тридцяти. Зовні - спокійний, повільний, стриманий. Внутрішньо - сама велика несподіванка.

- Я ексклюзивний представник великої німецької компанії «Nodd» в Україні. В Будинку науки і техніки завтра розпочнеться третя міжнародна наукова виставка. Триватиме чотири дні. Зі мною працює фахівець з Німеччини. З ним ви познайомитеся завтра. Вимоги до вас: синхронний переклад, швидкість, гарна вимова і, звичайно, чарівна усмішка. - Він розвів руками. - Рекламний бізнес. На презентаціях завжди так. Думаю, ви розумієте.

- Безумовно. Переклад технічний?

- Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.

- Впевнена, їх буде небагато.

Він глянув здивовано:

- А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.

- Я теж.

Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:

- Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?

- А як же без них!

- Моя участь необхідна?

- А як же без вас!

- Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.

Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:

- А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.

Я підвелася:

- Тоді - до зустрічі.

Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.

Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.

Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він - Казанова.

… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.

Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.

Наступного ранку Станіслав Олександрович з'явився один, презентацій не слухав, одразу пройшов до Андрія і щось довго з ним обговорював. Вони стояли осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, і не могла позбутися неприємного відчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очікувала великих проблем, однак Станіслав Олександрович був на диво обережним і обмежився лише вишуканими компліментами та своїм неофіційним поцілунком. Андрій також не мав до мене жодних претензій, розмовляв привітно і знову ж таки, дуже обережно. Я здавалася собі коштовною вазою з китайської порцеляни.

Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.

Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами набрудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».

Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…

Я перекладала на автопілоті, байдужа до розкоші довкола, бо тоді найпрекраснішою річчю в світі було моє ліжко. Таке затишне, таке недосяжне… Тим часом німець з Андрієм так захопилися дегустацією міцних напоїв, що перекладати було майже нічого. Вино досить дивно на них подіяло, бо за півгодини їм раптово і дуже терміново було треба… ну просто було треба. Вони вибачились і зникли.

Я заплющила очі, відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись хвилинною перервою. До дванадцятої залишалося рівно три години, якихось нещасних сто вісімдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тоді, опівночі, настане мій час, і я вільна, як птах, теж полечу додому, скину Ці незручні черевики на високих підборах, розпущу волосся і знов стану Попелюшкою. А все інше хай котиться під три чорти, хай цей божественний куточок стає гарбузом, відвідувачі - насінням, яке розпирає його боки, мій шеф заразом з клієнтом - двома пацюками. І хай вони далі виконують свої ролі в цій божевільній казочці. Мені байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю, що принца тут немає.

До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.

Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.

- Нудьгуєте?

- Я на роботі.

- Вже ні.

- Ще так.

Він хмикнув:

- Ваших колег немає. Яка робота?

Я знизала плечима, вдаючи байдужість:

- Вони скоро повернуться.

- Мені б вашу впевненість…

Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала:

- Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.

Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:

- Дивлячись на вас, цього не скажеш.

Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! - Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:

- Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?

Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:

- Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. - І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:

- Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж - ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я - ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?

Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.

- Марго-о-о-о, - тихо покликав Станіслав Олександрович. - Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?

Я відкашлялася.

- Вони мені не друзі.

Він відкинувся на спинку крісла.

- І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!

Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.

- Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?

Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…

Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.

- Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання - привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.

Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.

Яка бурхлива життєва енергія!

Станіслав Олександрович закашлявся.

- Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.

- Тоді не лякайте мене.

- Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. - Він знов засміявся.

Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.

- Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.

Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:

- Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.

- Браво, браво! - Він почав плескати в долоні, наче в театрі. - «Нагадай агресору про те, що ти - жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка - перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!

Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він - до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так - сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…

- Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!

Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася. Станіслав Олександрович звільняв мої довгі кучері обережно і лагідно. Так робила мама у дитинстві. От тільки мама не пестила його так жадібно, не цілувала і не занурювала в нього обличчя.

- Яка розкіш! Ти - прекрасна, дитинко. Андрій сказав, що тобі всього двадцять один. Це правда?

- Так.

- Така молода… Я вдвічі старший. Але твоя правда: жінок я не ґвалтую. Мені подобається їх ламати. Подобається відчувати, як вони помалу скоряються моїй волі і самі йдуть мені до рук. І ти прийдеш, бо в мене є гроші, багато грошей. А ти створена для розкоші. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всі твої примхи.

- Більше я ні на що не заслуговую?

- На що ще? Більше нічого не залишилось. Гроші - це все, моя дитинко, все. Влада, яку вони дарують, - для чоловіків, прекрасні речі - для не менш прекрасних жінок.

- А почуття?

Він згідливо кивнув головою:

- Їх теж купують. - Раптом на його обличчі з'явився здивований вираз. Він кинув на мене швидкий погляд. - Чи ти… Оце так так! - Станіслав Олександрович зареготав. Знов по-справжньому і від душі. Налив собі, випив, витер сльози з очей і, все ще час від часу усміхаючись, звернувся до мене, як старий досвідчений батько до своєї дитини:

- Ти дуже схожа на мою дочку. І вона юна, і теж вірить, що в світі ще існують справжні почуття. Почуття, яких не купити за гроші, які дарують як нагороду за те, що ти просто ходиш цією землею, за те, що ти колись народився і колись умреш. Вона така ніжна, така солодка…Завжди була моєю улюбленицею. Я пестив її у дитинстві, вона любила мої руки.

Раптом він посерйознішав, різко нахилився до мене, стиснув моє обличчя між долонями і притягнув до себе. Його очі опинилися в сантиметрі від моїх. Він заговорив, і я відчула, як рухаються його губи, рухаються майже на моїх губах, створюючи звуки, складаючи їх у слова та передаючи мені. З вуст у вуста.

- В неї так само бездонні очі. Два збурені океани. Сумні і пристрасні. Очі, які вірять у кохання. Такі очі треба виривати, бо вони дарують надію, яка ніколи не справдиться. Чуєш? Ніколи! Вона любила мене. Любила! Любила мої пестощі, мої поцілунки, любила залазити до мене в ліжко рано вранці і читати мої газети, любила одягати мої речі і сидіти в мене на колінах. Чому вона відмовляється від мене тепер? Що я зробив чи чого не зробив? Я віддав їй все! Що їй ще потрібно? Що?

Він накинувся на мене, якось по-звірячому рикаючи, почав цілувати жадібно, грубо, кусаючи губи. Ми сповзли з крісла і впали на підлогу. Я пручалася, проте це йому подобалося і тільки додавало сил. Нарешті мені вдалося звільнити одну руку. Вона впала не на ковдру, а на щось тверде.

У певних ситуаціях думки не поспішають за подіями, вони неповороткі та повільні. Якусь мить я вивчала незнайомий предмет пальцями, доки зрозуміла, що то був мій черевик. Доволі важкий, з тонким залізним обцасом, який прозвали «шпилькою». Я стиснула його в руці, замахнулася і раптом захолола від страшної думки: «А що, як уб'ю?». Станіслав Олександрович наче прочитав мої думки. Він перехопив мою руку, видер черевик і відштовхнув мене від себе. Боже мій, я була така вдячна йому за це! Як я злякалася того, що могла зробити, того, про що й думати не мала права.

Ми сиділи на підлозі і важко дихали. Станіслав Олександрович підвівся і, про всяк випадок, забрав другий черевик, який лежав біля мого крісла. Підійшов до столу, налив собі, випив. Так, уже друга пляшка. Хто це тут рахує? Марго, як неґречно! Мій внутрішній голос докірливо поцокав язиком. - Заткнися! Для мене це важливо!

Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.

- В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?

Я відвела погляд.

- Боялася вбити.

- А хотілося?

Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.

- Хотілося.

- За що? - Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне - не зупиняйся!

- За те, що я занадто полюбляю жінок?

- Не знаю. - Я знизала плечима. - Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?

- Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти - хоч куди глянь - саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. - Його язик починав плутатися. - Важка… ди… - Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…

Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз - напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом. То була мова його хвороби. Саме так вона розмовляла зі світом. Повірте мені, я - лінгвіст, я знаю.

Я тихенько сиділа на підлозі і чекала, коли минеться напад. На якусь мить мені стало його жаль, але, коли він заспокоївся, я побачила його обличчя і пошкодувала за марно витраченим співчуттям. Кожен з нас своїми вчинками будує собі персональне пекло. Може, його кара - довічні веселощі?

Він кілька разів - по багато - ковтнув із пляшки і спробував сфокусувати на мені погляд, що йому майже вдалося.

- Ти… що ж… повірила про дочку? Дурненька… У чоловіків такий., трюк., фокус… щоб викликати співчуття. Досягти… ну, ти розумієш, про що я.

- Не зовсім.

- Ти справді дивна. Таких ще не зустрічав. - Йому було важко вимовляти слова. - Проте… довго не… протримаєшся. Хтось… зламає. Може, я. Може, інший. Проте… теж із грішми. Нічого не буває без… грошей. Ні любові, ні щастя… Злидні… все вбивають. Хоч і гроші… не гарантують… Моя дочка… це ангело… гм… подібне створіння… Вона наркоманка. Шльондра. За ширку… з ким хочеш… І зі мною… через гроші… вже не пам'ятаю, скільки разів… їй на все начхати… Та й мені теж… А тебе… зламають… нема тут… для тебе… нічого нема… нічогісінько.

Пляшка випорснула з його рук. Він якось по-дівочому закихкотів, обм'як, повільно сповз на підлогу, скрутився калачиком і затих. Його останні слова пролунали, як повідомлення з того світу.

Раптом мене охопила така лють, якої я ще ніколи не відчувала. Я тремтіла, руки стиснулися в кулаки, невідь звідки з'явилася дивовижна сила, нестримне бажання бити, рвати, руйнувати. Я підлетіла до нього і почала штовхати, намагаючись розбуркати. Повністю втративши над собою контроль, я дряпала його нігтями, вчепившись у волосся, трясла його голову, раз по раз викрикуючи: «Тут для мене нічого нема? Нічогісінько? А де є? Де ж є? Відповідай! Де?» Проте Станіслав Олександрович був наче мертвий.

За кілька хвилин я зрозуміла марність своїх спроб. У роті пересохло. Я машинально вхопила зі столу першу-ліпшу пляшку і почала жадібно пити. Червоне шампанське. Моє улюблене. Я роздивилася етикетку. Ого! Яка марка! І майже повна пляшка! Не вагаючись, я засунула її в сумочку. Шийка виглядає, ну й що з того? Невеличкий сувенір від містера Усмішка-2000.

Я підійшла до дверей, проте вони були замкнуті, глянула на годинник - десять на першу. Контракт відпрацьовано. Хто мене випустить? Я ретельно обдивилася двері. Ліворуч, на рівні очей, помітила маленьку кнопку електричного дзвінка. Он як це тут робиться! Я натиснула. Двічі. Почекала. Поправила зачіску, жакет, спідницю. Двері безшумно відчинилися. На порозі стояв той само офіціант. Зацікавлений погляд, ввічлива усмішка. Я теж усміхнулася.

- Ми із Станіславом Олександровичем вже… гм, начебто закінчили. - Усмішка офіціанта поширшала. - Він там, - я махнула рукою у напрямку стола. - За кріслом. Можна сказати, відпочиває. Ви не покажете мені, де вихід?

- Неодмінно. Ви… не бажаєте взутися? На дворі прохолодно.

Я ковзнула поглядом. Авжеж! Босоніж. Мої черевики залишилися коло Станіслава Олександровича. Я знайшла їх, взулася, знов повернулася до офіціанта. Він повів мене довгими темними коридорами, повз зачинені двері інших кабінетів. До мене долинали крики і сміх: вечірки були у розпалі, «боги» бенкетували. Коли ми опинилися надворі, офіціант повернувся до мене:

- Викликати таксі?

- Ні, дякую. Я краще прогуляюся.

Він зрозумів по-своєму:

- Щасливого полювання! - І зник.

От нахаба! Ким він себе вважає? Теж мені, жінкознавець!

Гнів, який я намагалася контролювати, знов почав тіпати мною. Я йшла нічною вулицею, міцно стиснувши зуби. Машини зупинялися, хтось свистів, щось кричав, проте я не звертала уваги. В мені вирувала лють. Вона шматувала мене, серце кололо, в скронях пульсував глухий біль. Ламати, ламати, тебе зламають. Який провидець! Заздрить моїй надії, непокоїться через мою несхожість. Якщо незвичайна, - підлікуємо, відріжемо зайве, пришиємо нове, проте втиснемо у шаблон! Ага, зараз! Хай тільки спробують!

Не стримавшись, я щосили вгилила ногою бачок для сміття. Він покотився, перелякано брязкочучи, залишаючи на асфальті свої нутрощі. Я згадала про пляшку, витягла її і надпила чималенько. Так краще.

Йдучи вздовж паркану, який оточував старий цирк, я рвучко зривала з нього оголошення. Одне за одним. І на кожне - по слову: «Я - буду - кохати. Я - знайду - кохання. Мене - не - зупинять». Паркан закінчився, проте шампанське - ще ні.

Безлюдна вулиця. Ніч. Самітня дівчина п'є шампанське. Я відсалютувала місяцю, який тієї ночі був повним. За нас, мій коханий! За нас, мій супутнику! Втіха очей після яскравого світла безжалісної золотої зірки. Ти все бачиш, все знаєш. Якби ти міг розмовляти, ти розповів би мені, якою прекрасною буде моя любов.

Палкою і ніжною водночас. Неповторною, незабутньою, незвичайною. Вона ж буде? Ну ж бо, хоч натякни! Подай хоч знак якийсь: хмарою чи сяйвом. Вона ж буде? Буде - я впевнена. Я не зможу жити без неї. Я її шукатиму. Ти чуєш? Я не зупинюся! Я не скорюся! Ніколи!!!

Дзвін розбитого скла. Хто це зробив? Я озирнулася: жодної душі. Це я зробила? Боже мій, я щосили шпурнула пляшку на стіну сусіднього будинку. Добре, що не в вікно. Я стояла і дивилася, як шампанське повільно стікає по білому цементу. Велика червона пляма. Наче хтось на смерть розбився об цю стіну, залишивши на ній дивний кривавий візерунок. Не відчуваючи сліз, я уважно роздивлялася тонкі червоні струмочки. Кров чи сльози? Чи все разом? Я підняла голову і, дивлячись у бліде обличчя місяця, прошепотіла: «Це і є твоя відповідь? Чуєш, місяцю? Це вона? Це - «так» чи «ні»?

Який дивний спокій у душі. Зникло все: збудження, несамовитий гнів. Я знала відповідь, знала, що робити. Знявши черевики, побігла додому. Я летіла птахом, бо ж боялася втратити хоч хвилину. До гуртожитку я дісталася опів на другу. Звичайно ж, двері замкнуті. Довелося лізти через балкон першого поверху - у такій процедурі я вже мала певний досвід.

Нарешті моя кімната - маленька комірчина потрібна кожній людині, щоб ховатися від інших. Фортеця, захист. Від ворожости довколишніх, коли від надмірної доброзичливосте. Швиденько в душ, скинути одяг прямо на підлогу, дозволити воді змити з тебе кожен чужий дотик, кожен небажаний поцілунок. Назад до кімнати.

Я стояла перед дзеркалом оголена. Яка я дивна! Моя фігура не відповідає жодним вимогам сучасної моди.

Я роздивлялася своє обличчя: великі очі, незрозуміло, чи то сині, чи то блакитні, чи то сірі, чи то зелені, кольору океану, як, бувало, казав Дмитро, прямий ніс, блідо-рожеві губи - все не завелике і не замале. Таке, як треба.

Я - створіння природи. Її дочка, її шедевр, її витвір. Бездоганний результат її творчої діяльности. Майже бездоганний. Я відступила, щоб бачити себе з голови до ніг. Шедевр! Безперечно, шедевр, проте… з маленькою тріщинкою десь глибоко у душі. Завширшки вона - якийсь відсоток мікрончика, але веде у безодню. Безодню мого кохання, моєї туги і пристрасти.

У голові паморочилося. Я відчинила вікно. Нічне повітря огорнуло мене повільною хвилею прохолоди, якої я не відчула, - все тіло палало, наче мій внутрішній вогонь намагався знайти шлях на волю. Бліде око місяця незрушно дивилося на мене. Я спробувала йому всміхнутися, але це було так… гірко.

Я молилася Богові. Чотири роки. Проте він не зміг нічим допомогти. Мабуть, заклад, де він працює, переповнений важливішими за моє проханнями. Я не хочу йому заважати. Він не подарує мені кохання. Цей світ взагалі нікому нічого не дарує. Треба все брати силоміць.

Сьогодні ти розмовляв зі мною, місяцю. Намагався налякати, а я ж не боюся. Кожна жінка - чаклунка. Така вже наша кров. Не змогла знайти кохання вірою, знайду чарами. Ти допоможеш мені, знаю. Подивись, що в мене є. Це все для тебе.

Місяць світився так яскраво, що було боляче очам. Його сяйво огорнуло мене холодним полум'ям, заблищало на обличчі, руках, грудях, спустилося нижче. Я озирнулася. Моє ліжко вигравало в блідих променях, вабило. Я лягла на спину і заплющила очі.

Чари - це проста угода. Ти хочеш мене, місяцю? Я згодна на все. На все. Лише дай мені кохання.

Його світло вкривало моє тіло поцілунками, пестило кожен вигін, жадібно обіймало. Він був володарем, я віддавала себе у жертву.

Різкий, вимогливий поштовх у міцно зведені одна до одної ноги. Кров пульсувала в одному ритмі з моїм тремтінням. Я розплющила очі, але не побачила нічого, крім безмежної білої пустелі. Світло. Лише світло. Місяць охопив небо, землю, зникло все. Він став новим світом. Terra nova. Я йшла цією землею. Мандрувала у пошуках кохання, бігла, летіла, пливла. Я відчувала, що воно десь поруч, треба тільки простягнути руку… Ще один нетерплячий поштовх.

Я знаю, знаю, чого ти хочеш. Твоє жадання не можна не зрозуміти. Я відкриваю себе. Відкриваю кожен куточок свого тіла - хай він стане морем твого сяйва, кожну кровоносну судину - хай вона перетвориться на річку твоїх променів. Я чекаю. Моє чекання - це запрошення. Я - відчинене вікно. Це - угода, місяцю, це справжня угода. Я заплачу, скільки хочеш. Мені байдуже. Все одно без любови моє життя - дрібна монета. Бери мене, місяцю! Бери мою беззахисність, пий мою пристрасть, роби зі мною, що забажаєш, лише…

Веди мою любов! Веди її до мене! Я віддаю себе. Я кличу.

Я вигнула спину різким рухом і розвела ноги, відкриваючись. Мене охопив нестерпний біль. Я палала, як зірка, і падала, падала, падала…

Частина II

Ранок. Дякувати Богові, я прокинулась! Який страшний сон. Було так боляче. Насниться ж… А що я робила? Щось пила? Голова - як чистий листок паперу. Ані думок, ані спогадів.

Я відчула м'який дотик чогось пухнастого. Алі зазирав мені в очі і заспокійливо муркотів. Моє славне кошеня. Такий хоч кого заспокоїть. Проте спати більше неможна. Треба їхати в університет. У мене ж сьогодні зустріч з деканом, може, якось допоможе з роботою? Шукаю вже третій місяць, і все дарма. Щодня одне й те само: «Вибачте, вакантних місць немає. Вибачте, працівники такого профілю нам не потрібні. Добре, що хоч «вибачте», а то могли б відверто сказати: «Та йди ти під три чорти зі своїми мовами!» Що ж робити? - Шукати, шукати! Ану, геть з ліжка!

Я опустила ноги на килимок - теплий, чорний, пухнастий, як мій Алі. Чорний, сірий і рожевий - кольори моєї кімнати. Вони заспокоюють. На стінах - дивні картини вугіллям. Дивні, а мені подобаються. Вони теж заспокоюють. Дають надію своїми назвами: «Побачення», «Зустріч», «Двоє»… Наче щось обіцяють. Я звично подумала, що, може, сьогодні це «щось» справдиться. Може. До мене у цій квартирі мешкав божевільний художник. Малював просто на стінах. Проте як гарно малював - граційно, душею, пристрастю. Він раптово зник, не заплативши господині за місяць, через що вона досі скаржиться дільничному міліціонеру. Інколи мені здається, що цей хлопець просто пішов через одну зі своїх картин до іншого світу і тепер живе там, час від часу спостерігаючи за мною зі стіни. Я винайняла квартиру, бо вона мені одразу сподобалася, Алі також. Коти вміють відрізняти хороші місця від поганих. Це було хорошим - затишне, привітне, якесь живе. Платня не зависока. Дешево і сердито - п'ятий поверх, ліфт не працює, гарячої води нема. Але я й не до такого звикала.

На макіяж вистачило двадцяти хвилин - багаторічне тренування. Я одягнулася, приготувала собі каву, нагодувала Алі і побігла до трамвайної зупинки. Отак і живеш день у день. Розум шукає роботу, серце шукає кохання, а надії не вистачає ані на перше, ані на друге.

Ранок був сонячним. На вулиці - саме пекло. Я уявила, на що перетвориться місто вдень - велика пательня. Я вже відчувала себе грудочкою масла. Така спека, це сонце… Неможливо.

В університеті все, як завжди: бурхлива діяльність, чужі обличчя, голоси, думки. Щоб зійти сходами, треба обрати правильний потік людей, пробити собі до нього шлях і лише потім покірливо промарширувати до потрібного тобі поверху. Неприємна процедура.

На кафедрі теж нічого не змінилося: всі поспішають, усім ніколи, наше гасло: допоможи собі сам. Я підійшла до секретаря, щоб перевірити графік прийому відвідувачів, але виявилось, що декана нема, і коли він буде, - невідомо. Ну що ж… Чекати? Почекаємо.

П'ятнадцять хвилин, тридцять, сорокп'ять… Япростояла годину і зрозуміла, що далі так не можна: сонце безжально палило шкіру, коси - тоненькі гарячі дротики, одежа прилипла до тіла. В голові гуде. Ще трішечки - і я зомлію. Цікаво, хоч хтось озирнеться, коли я впаду на підлогу, чи мене залишать лежати посеред коридору? Останнє найправдоподібніше, тому я вирішила на перевіряти реакцію тих, що поруч. Мені були потрібні сутінки і прохолода.

Я пройшлася коридором, проте всі аудиторії були зайняті. Залишилася лише одна. Я відчинила двері і полегшено зітхнула: вікон нема, сонця нема, спеки нема. Кафедральна бібліотека. Тиша, прохолода. Поодинокі лампи створювали загадкову атмосферу. В кімнаті панували сутінки. Я узяла з полиці першу-ліпшу книжку, впала в крісло, заплющила очі і почала нею обмахуватися.

Як добре! Ні запаху спітнілих тіл, ні гамору сотень голосів, ні яскравих фарб. Зачинені двері відокремлювали мене навіть від настирливого гулу чужих думок, який наелектризував повітря в коридорі.

Я саме збиралася задрімати, коли почула, що до кімнати хтось зайшов. Мабуть, бібліотекар. Зараз прожене геть.

Але це був не бібліотекар. Високий, кремезний чоловік розгублено озирався навкруги, наче заблукав, що, до речі, досить часто траплялося з людьми в нашому університеті. Чорна сорочка, чорні штани. Я подивилася на свій одяг і всміхнулася - чорна блуза, чорна спідниця. Звичайний збіг.

Він помітив мене, спершу завагався, потім якось дивно кивнув сам собі і впевнено попрямував до мого крісла:

- Послухайте, я вже другу годину бігаю по цьому божевільному закладу, і все марно. Хоч те, що мені треба з'ясувати, - справа п'яти хвилин. Та всі люди у цьому університеті або не хочуть нічого слухати, або сахаються мене, як потвори. Я знаю, що не красень. - Він підійшов до мене ближче. - То давайте, здригайтеся від огиди, шоковано тремтіть, а я почекаю, доки ви заспокоїтеся і зможете відповісти на моє запитання.

Ого! Нічого собі промова! Спершу я майже не прислухалася до його слів - так мене вразив вираз розчарування і болю на його обличчі і, чого вже приховувати? - саме обличчя. Обличчя живої, справді живої людини, зовсім не схоже на теперішні: частково - колажі з журналів моди, частково - м'яка, аморфна маса. Цього чоловіка природа вирубувала з граніту берегових скель, вирубувала наспіх, грубою сокирою, але з такою жагою, так несамовито, що тепер кожна його риса, кожен відрух дихали первісною магнетичною силою. Такі обличчя створюють на віки.

Проте зараз чоловік був у розпачі. З його слів я зрозуміла лише те, що до цієї кімнати він дістався у стані, подібному до мого, - майже непритомний від метушні, що тут панувала.

- …тому не треба себе стримувати навіть задля елементарної ввічливости. Я вже звик.

Боже мій, він досі говорить!

- Вибачте, не розумію, про що ви.

- А-а-а, то вам допомогти? Згоден, освітлення тут справді не дуже. - Він нахилився (яка гнучкість для таких розмірів!), ухопив настільну лампу і підніс її собі майже до самого обличчя. - Я про це, люба моя, про це. Так краще?

Мені перехопило подих. Він… Та він… Він бездоганний. Така гармонія у кожній рисі, така завершеність! Великі, якоїсь дивовижної форми очі (щось східне?), ніс з помітною горбинкою, що надавало йому схожости з орлиним дзьобом, тонкі ніздрі, широке перенісся. Брови виказують погорду і наполегливість, губи обіцяють ніжність, підборіддя застерігає, що його власник - емоційна і пристрасна людина, губ…

Марго, прокинься! Уже впродовж десяти хвилин відбувається щось важливе, а ти занурилася у фізіогномію. Як він з тобою розмовляє? Що він собі дозволяє? І ти йому все подаруєш?! Тобі що, байдуже?

Ні. Мені не байдуже, проте що він має на увазі? Я ніяк не можу второпати, про що він… А! Ось про що! Тепер ясно.

В нього був шрам. Досить великий. Він ішов від правого ока, зміївся через усю щоку і тонким білим павутинням обвивав шию, зникаючи під сорочкою.

- Ой, ну ж бо! Заради чого такі зусилля? Чи ми такі жалісні? Мені не потрібно вашого співчуття, мені необхідна інформація.

Ну, все! Годі! Зараз він побачить, що розлюченими можуть бути не тільки чоловіки! Я відклала книжку і почала рішуче наступати:

- Та як ви зі мною розмовляєте? Що ви собі дозволяєте? Така інтелігентна на вигляд людина і, здається, вже досить доросла, і така неспроможність контролювати власні емоції! Та яке мені діло до вашого шраму, чи що у вас там! Чого ви з ним носитеся, як дитина з лялькою! Звичайний собі рубець.'Біла смужка і нічого більше. Якщо мене щось і злякало, то це - ваша негречність! Оце справді викликає огиду і, повірте мені, жодного співчуття! - Затремтівши від обурення, я швидко підвелася і попрямувала до дверей.

І буває ж така оманлива зовнішність! Якийсь божевільний! Геть звідси, доки він не почав шпурлятися в мене книжками!

- Зачекайте, будь ласка, зачекайте! Вибачте мені!

Я обернулася. Він стояв біля мого крісла. Великий, але зовсім не страшний, просто дуже втомлений чоловік.

- Поверніться, будь ласка! Мені дуже прикро. Я не хотів вас образити, повірте. Зустрів першу приємну людину в цьому звіринці і так брутально на неї накричав. Я… Я навіть не знаю, що на мене найшло. Мабуть, це через спеку і сонце. Як я ненавиджу цю нікчемну золоту зірку!

- Що??? - Я завмерла. Розслабся, Марго! Звичайний збіг.

Він усміхнувся:

- Так. Я справді ненавиджу сонце. Розумію всю його користь, проте все одно нічого не можу з собою вдіяти. Це дивно?

- Тільки не для мене. Я теж тут… ховалася.

Він роззирнувся:

- Так. Тут гарно. Мені подобаються бібліотеки.

- Мені теж.

Він усміхнувся, і мені стало так гірко і водночас солодко від ніжности, не доброзичливости, не ввічливости, а саменіжности, яку випромінювала його усмішка. Я не витримала і підійшла до нього.

- Ви казали, що у вас є якесь питання. Я спробую допомогти, якщо це в моїх силах.

- Дякую. Ви більше на мене не ображаєтеся?

- Ні.

- Чесне піонерське?

Я засміялася:

- Чесне піонерське.

- От і добре. Розумієте, мені потрібен перекладач чи просто людина, яка знає німецьку мову. Я отримав з Австрії листа і, розумієте, мені терміново треба дізнатися, коли він прибуває. А лист уже добряче почумакував Україною завдяки «високій якості» нашої пошти. В мене таке передчуття, що його треба очікувати з дня на день.

- Кого його?

- Кур'єра. Розумієте, я замовив партію рідкісних книг з архітектури. Замовляв через одну дуже відому в книжковому світі австрійську фірму. Переговори велися англійською, її я розумію, але через якусь помилку останній лист отримав німецькою. В ньому - дата прибуття кур'єра з моїми книжками. Я сподівався знайти в університеті на кафедрі іноземних мов людину, яка переклала б мені цього листа. Я добре заплачу. Розумію, що це не ваші проблеми…

- Та облиште! Потрібну людину ви вже знайшли. Давайте сюди ваш лист! Швидше! Може, кур'єр саме прибуває до міста, а ми з вами гайнуємо час на балачки.

Він якось дивно глянув на мене, відкрив теку, простягнув мені великий, темно-синій конверт. Я вийняла лист, розгорнула. Руки тремтіли. Чого це я так хвилююся? Пробігла очима привітання, формальну подяку за замовлення, сподівання на подальшу співпрацю… Ось воно! Двадцять восьме червня!

- Яке сьогодні число?

- Двадцять сьоме червня.

- Ура!!! - Я помахала листом у повітрі. - Встигли! Наш кур'єр прибуває (який це «наш»?) завтра, о третій годині, літаком з Відня, рейс дванадцятий, його звати Макс Гердер, і він розмовляє англійською. - Я записала все це на листку паперу і повернула йому разом з листом.

Він потиснув мені руку:

- Дякую, дуже вам дякую.

- Та нема за що. - Чого це ти так радієш, Марго?

- Там більше нічого суттєвого?

- Привітання, формальності, поздоровлення з правильним вибором, реклама… Перекладати?

- Ні. Не треба. Давайте сядемо!

Тільки тепер я помітила, що ми стояли посеред бібліотеки. Добре, що, крім студента, який щось читав у дальньому кутку, - ані душі. Я повернулася до свого крісла, він сів поруч. Кілька хвилин, не ніяковіючи, ми мовчки дивилися один на одного. Мені було приємно на нього дивитися. Здається, йому теж. Ще один збіг? Його очі були глибокого чорного кольору і дуже-дуже теплими. Всміхнувшись, він подав мені руку і просто сказав:

- Ян. - Яке незвичайне ім'я! Я теж подала руку. Його потиск був таким обережним, наче він боявся зламати мені пальці.

- Марго.

- Яке незвичайне ім'я! - Ще один збіг.

- Марго, ви не уявляєте, як ви мені допомогли. Скільки з мене?

- Та нічогісінько. Я переклала одне речення. Така дрібниця! До речі, інколи дуже приємно допомогти.

- Ви жартуєте?

- Ні.

- Дивна ви дівчина, Марго. Ви тут навчаєтеся?

- Закінчила тиждень тому. Зараз шукаю роботу.

- Ви - перекладач?

Я кивнула.

- Які мови?

- Німецька, англійська, іспанська. А чим ви займаєтеся?

- Ви так швидко спитали… Не хочете чути компліментів з приводу вашої обізнаности в мовах?

Я не стримала усмішки:

- Ні. - Він теж усміхнувся. Ну просто телепатичний контакт!

- А з приводу вашої вроди можна?

- Законом не заборонено…

Він подивився мені у вічі. Довгий погляд, проте без жадібної пристрасти. Його очі - лагідна ніч. Голос… Низький, спокійний, задумливий.

- Компліменти так важко відрізнити від лестощів. Проте ми спробуємо. Гаразд? - Він нахилився до мене. - Зазирніть мені у вічі. Що ви бачите, Марго?

- Своє відображення.

- Гаразд. Тепер слухайте мене і не відводьте погляд. Допоки ви бачите себе в моїх очах - я говорю правду. Якщо Ваше відображення зникне - мої слова - тільки лестощі. Домовилися?

- Так.

Ян нахилився до мене ще ближче, так, що його дихання торкнулося мого обличчя:

- Коли я залетів до цієї кімнати, в мені вирувала лють. Я нічого не розумів, я був у розпачі. А потім я побачив вас. Як ви сиділи у цьому кріслі, оточені м'якими сутінками, вкутані в бліде світло лампи… І тоді одна-єдина думка розбила стіни мого гніву.

- Яка думка? - прошепотіла я.

- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

- Що? - Я не дихала.

Він спокійно повторив:

- Я подивився на вас і подумав, що, мабуть, так виглядає любов.

У скронях вирувала кров. Так голосно, що я майже не почула свого наступного запитання:

- А ви бачили любов?

- Ні. Проте нічого подібного до вас я теж ніколи не бачив. Тому я й подумав, що вона - це ви. Хто в моїх очах, Марго?

- Я. - Я раптом захрипла.

- Це добре. - Він обережно торкнувся моєї руки. - Я хочу з вами зустрітися. Не треба думати нічого поганого. Я хочу повечеряти з вами, вибачитись за свою поведінку, подякувати за допомогу.

Божевілля! Я гарячково шукала причину ввічливої відмови.

- Але…

- Марго, я просто хочу мати можливість бодай ще раз подивитися на вас. - Ян не зводив з мене уважного погляду.

Боже мій, що я роблю?

- Гаразд.

- Ви згодні?

Ні! Ні, Марго! Нізащо!

- Так. - Я завагалася, хотіла ще щось додати, проте ще раз рішуче сказала: «Так».

- Коли?

- Може, завтра ввечері? Тоді ви зможете розповісти мені про замовлені книжки, бо я заінтригована.

- Тільки книжками?

Я знов усміхнулася. Вкотре вже. Що він зі мною робить? Як це йому вдається?

- Вас влаштовує, скажімо, о шостій?

- Так. - Здається, мені подобалося говорити йому це слово.

- Куди мені по вас заїхати?

Я дала йому свою адресу. Божевільна! Ідіотка! Що ти накоїла! А якщо він якийсь… Ні, він не такий. Не вірю. Ян закрив записничку і всміхнувся:

- Я вірю вам, Марго, але ніяк не можу повірити в таку удачу. Я й не сподівався, що ви погодитеся. Ми справді зустрінемося?

Я нахилилася до нього:

- Зазирніть мені у вічі, Яне. Кого бачите?

Знов його дивний погляд. В ньому якесь запитання чи, може, здогад? Незвичайна людина, дуже незвичайна.

До бібліотеки ввалилася галаслива юрба. Ян підвівся.

- Не смію довше вас затримувати. Ви й так витратили на мене багато часу. До завтра.

- До зустрічі.

Я дивилася, як він йшов до дверей. На порозі Ян озирнувся. І знов ці очі. Здається, я ними зачарована.

- До речі, Марго, книжка, яку ви зараз читаєте, моя улюблена. - Він уміхнувся і обережно зачинив за собою двері.

Знов нічого не розумію. Яка книжка? Я подивилася на стіл. А таки книжка. Булгаков. «Майстер і Маргарита». Книжка, яку я навмання вхопила з полиці, щоб створити видимість роботи для бібліотекаря. Цікаво…

Звичайний збіг?

Така біла стеля. Чому стелі завжди білі? Мені не подобається цей колір. Щоранку прокидаєшся, наче в лікарні. Повертаєшся у божевільню цього світу. Ласкаво просимо! Якою була поїздка? Не такою жахливою, як прибуття. Чому стелі не фарбують у рожевий?

До речі, прибуття справді жахливе. Все тіло нестерпно болить, кожна кістка співає свою власну жалібну пісню, голова взагалі відмовляється працювати. Я сіла у ліжку. Погляд сковзнув по зап'ястках. Синці! Я ж казала, що будуть синці! Чорт! Ви тільки подивіться: блакитно-червоні плями на руках. Та їх тепер ніякими браслетами не закриєш, хіба що перев'язати бинтом і ходити потерпілою від бандитського нападу. Ой, людоньки, мені зламали зап'ястки! Огидно, огидно, огидно. А потім ще це шампанське. Що я робила дорогою додому? Сподіваюся, не співала. А якби й співала, то що?

Гуртожиток повільно прокидався. Великий мурашник. Я подивилася на годинник. Дев'ята. На сьогодні планувалося щось важливе. Я напружено розмірковувала. Чергові відвідини університету перенесемо на вівторок, візити до знайомих відкладаються. Зателефонувати додому? Краще завтра. На роботу теж не треба. А, ось воно що! Робота. Я ж учора закінчила контракт, гроші у сумочці, а це означає, що сьогодні - день покупок. Серйозна справа!

Я підвелася і, не звертаючи увагу на стогін змученого тіла, пошвендяла до ванної. На збори у мене, як завжди, пішла година. Десять хвилин у ванній, двадцять - на макіяж. Двадцять на те, щоб одягнутися, і останні десять, щоб покласти в сумочку необхідне. Комусь може здатися, що день покупок - це безкінечна втіха. Якоюсь мірою з цим можна згодитися.

Уявіть собі. Ви повільно мандруєте з однієї фірмової крамниці до іншої, замріяно розглядаєте приватні колекції відомих кутюр'є, та невдовзі зустрічаєте її - річ, у яку закохуєтеся з першого погляду. Впевненим рухом витягаєте тугий гаманець, зверхньо всміхаєтесь продавцеві, який подає вам загорнутий у блискучий папір пакунок, а потім процедура повторюється знов і знов. Якщо отак дивитися, день покупок - справді ідеальна нагода віддатися примхам смаку, попестити себе і не думати ні про що, окрім подарунків. Рідкісних, чудових подарунків собі найкращій. А от чи можете ви уявити, на що перетвориться день покупок, якщо ключового елемента - тугого гаманця - немає? Я розповім.

Подумки чи на папері ви складаєте список необхідних речей. І не до примх, якщо треба безліч дрібниць для господарства, дещо з одежі, дещо з косметики та бодай щось їстівне. Розділ «що купити?» заповнений максимально. У розділі «за що купити?» стоїть мінімум. Щоб звести один до одного, треба бути чарівником.

І знаєте, що я помітила? У цій країні майже всі люди чарівники. Бо у фірмових крамницях можна побачити двох-трьох відвідувачів, а от наші базари ледве вміщують натовпи покупців, які гасають ними, як скажені, у пошуках знижок, давлять один одного, штовхаються, сваряться, одне слово, чаклують.

Зайве й казати, що базари я ненавиджу, проте, на превеликий жаль, за своїми фінансами належу саме до категорії «чарівників».

Вранці, коли я одягалася, все непокоїла одна думка: чому вікно в моїй кімнаті було повністю відчинене? Уночі прохолодно, а я вікно - навстіж, штори зірвала і гола - в ліжко! Чокнутися можна!

Базарна штовханина на якийсь час вибила ці думки з моєї голови. На порядку денному гостро стояло питання про виживання. Мене несло, крутило, я ледве встигала повертати в необхідному мені напрямку. Мені були потрібні ряди з жіночою білизною, але людський потік штовхав до яток з рибою. Подумки вилаявшись, я вирвалася і потрапила до іншої течії, яка донесла мене до торговки квашеною капустою. Повернувшись до неї спиною, я рішуче пішла геть, була змушена оминути чергу по яйця, потім зробила досить велике коло, перелізла через якусь тумбу і опинилася біля яток із запчастинами для авто. Оминаючи купи заліза і чоловіків, які розглядали їх не менш захоплено, ніж мої ноги, я сумно розмірковувала, а чи було в моєму житті хоч одне відвідування базару, під час якого я б не заблукала? Було! Мені тільки-но виповнилося шість років, і я трималася за матусину спідницю. Ще відтоді я й базар - речі несумісні.

Розумієте, я боюся людського натовпу - цієї маси з некерованих рухів, захриплих голосів, безсоромних поглядів, занадто голосних думок. Боюся, що коли туди потраплю, то мене одразу затягне, наче у грузьке бездонне болото, змішає з іншими, розчинить і перетворить на безликий атом. Боюся, що піду й не вернуся, заблукаю у лабіринті рядів і переходів, де саме повітря насичене запахом грошей. Неприємні вони - базари. Є в них щось варварське, первісне, відштовхуюче… Принаймні для мене.

Поринувши у невеселі думки, я й не помітила, як вийшла до прилавків з білизною. Дивно… Треба буде запам'ятати і перевірити. Якось іншим разом. А, може, я відкрила новий закон? Не думай про те, що шукаєш, і тоді воно саме тебе неодмінно знайде. Мабуть, у такий спосіб краще працює підсвідомий комп'ютер, закладений у кожну людину.

Мої роздуми перервав різкий виск базарної торговки за найближчим до мене прилавком. Висока, міцна, з кінською щелепою і рожевими кудлами жінка трясла темно-червоним шовковим бюстгальтером перед очима не менш почервонілого від сорому чоловіка і несамовито волала:

- Який-такий вульгарний??? Я тобі покажу «нестетичний - нетитичний»! Та я такі бюстгальтери ще дівчинкою носила! То що, я була вульгарною? Та я в такому бюстгальтері під чоловіка (царство йому небесне!) лягала! То що, я була «нетитичною»? З титьками у мене досі в нормі, не віриш - покажу! Якщо нема грошей на таку розкіш чи, може, жінці нічого туди покласти, то це - друге діло, а товару не паскудь! Не паскудь мені товару!

Я швиденько побігла до інших яток, проте її голос ще довгоназдоганяв мене. От попався чолов'яга! Живим не випустить! Така примусить скупити усі ліфчики, трусики і навіть панчохи з підв'язками!

Я роздивлялася крам, продавці роздивлялися мене. Інколи чула їхні безсоромні зауваження і щоразу червоніла, як вперше. Як я ненавиджу базари, але ж на фірмові крамниці ще не заробила. Поки що…

Ліфчики з шовку, ліфчики з оксамиту, ліфчики з чого хочеш і всіх кольорів, однак такого, як я хотіла, - з чорного мережива, з таким візерунком, як, бувало, мороз вимальовував на вікнах, - не було. Треба шукати далі. Такі, як у всіх, не для мене.

Я мандрувала торговельними рядами годину, дві. В голові вже паморочилося і виникало підступне бажання послати все під три чорти і поїхати додому без нового ліфчика, але живою. Цієї миті я побачила його - дуже схожий на мою мрію, от тільки темно-синій. Я розгублено перебирала пальцями тонке мереживо, розмірковуючи над ідеєю темно-синьої білизни, і машинально слухала розмову двох продавців: «…кажу, що двадцять восьме червня - вже пізно. І начхати мені на те, хто він такий! Ждатиму тільки до двадцять сьомого. Якщо сьогодні не привезе товар, то я…»

Так, темно-синя білизна - це дуже еротично. Мабуть, куплю. І візерунок - просто шик. А от двадцять сьоме - це ще зарано, бо кур'єр приїде двадцять восьмого червн… Боже!!! Я захолола. У вухах задзвеніло. В горлі пересохло. Я ступила вперед, прямо в натовп, не озираючись. Сяйво, біле сяйво. Ще один крок. Бліді промені на моєму тілі. Хтось штовхнув мене. Біль, біль… хтось щось крикнув. Угода. Біла пустеля. Кур'єр. Який кур'єр?

Різкий поштовх у спину. Боляче. Ще сильніший - у ноги. Я падала. Чиїсь руки підхопили мене. Навколо стояв гомін: «Ідіотка! Божевільна! А чи повилазило?» Я підвела очі. Мене підтримував якийсь хлопець. Обережно так. За плечі. Щось говорив. Я всміхнулася, вибачилася і відійшла до порожнього прилавка. Притулилася до прохолодного заліза. Що я наробила? Що ж я наробила? Божевільний танок під місячним сяйвом чи щось гірше?

Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнулася. Знов цей хлопець.

- Вам погано?

- Ні. Дякую, що допомогли. Мені добре, дуже добре, просто… я трішечки втратила орієнтацію. Вибачте, якщо я вас вдарила.

- О, ні. Це ви мені вибачте. Я вас ударив. Мені так прикро, так прикро…

- Та що ви! Усе гаразд! Він похитав головою:

- Не хочу вас засмучувати, проте, здається, я порвав вам колготки. В мене валіза з гострими краями.

Я ковзнула поглядом. А таки добряча дірка. Вже не врятуєш.

- Та нічого, нічого. Я… куплю собі інші.

- Про це й мови не може бути! Я завинив, я й куплю. Який розмір?

- Третій, але повірте, я саме збиралася купити собі нові. Навіщо вам витрачати гроші та ще й…

- Коричневі чи чорні?

- Що? - 3 несподіванки я зовсім розгубилася.

- Коричневі чи чорні?

- Чорні взагалі-то…

- Я залишаю вам свою валізу. - Він рішуче поставив її до моїх ніг. - Якщо ви підете, її вкрадуть, а там - цінні речі. Тому, будь ласка, відпочиньте тут, у затінку. Я миттю.

Він розчинився у натовпі. Приємний хлопець.

Сяйво. Моє ліжко в місячному сяйві. Це сон, чи я дійсно чаклувала? А що потім? Біль? Біль - це не головне. Головне - згадати, що було далі. Що за кур'єр? Двадцять восьме червня? Звідки це прийшло? Думай, Марго, думай!

- Ось, нате!

Він, усміхнений, знову стояв переді мною. Худорлявий, років двадцяти двох. Світлий чуб, сірі очі, привітна усмішка. Я взяла пакунок.

- Дякую.

- Нема за що. До речі, я вже знаю розмір Ваших колготок, то, може, дозволите дізнатися і Ваше ім'я? Ні, справді, ми ж уже не чужі один одному.

Я всміхнулася і подала руку:

- Марго.

- Сергій.

Він потиснув мені руку міцно, як бойовому товаришу, але потім не випустив зі своєї, а, навпаки, ще міцніше стиснув і підніс до обличчя. Я подумала, що він збирався її поцілувати і здивувалася, бо хлопець був явно замолодим для таких манер. Та й базар - не зовсім підходяще місце. Однак я помилялася. Він підвів очі - великі, здивовані, уважно подивився на мене, потім знов глянув на мою руку, вхопив другу, одкотив на ній рукав. Нарешті до мене дійшло! Синці! От чорт!

- Господи, який жах. Та ви ж поранені. Хто це вас так? Вас образили? Вас били?

Оце так ситуація!

- Ні, Сергію, ви неправильно зрозуміли, це…

Він мене, здається, не слухав:

- Та тут місця живого не знайти! Мабуть, дуже боляче. Ви зверталися до міліції? До лікаря? Я можу якось допомогти? У вас неприємності?

Я нетерпляче висмикнула свої руки і сховала їх за спиною:

- Ні, Сергію, ні. В мене все гаразд. Це… це зовсім випадково. Я… - Боже, що б його таке збрехати? - Я… була необережною. Я… я… я… вдарилася! Так, упала і вдарилася! От і синці. Не хвилюйтеся за мене, будь ласка. Дякую за допомогу.

Він уважно дивився мені у вічі і мовчав. Я зрозуміла, що він зрозумів, що я брешу. І, думаю, він зрозумів, що й я зрозуміла, що він зрозумів. Ситуація, у якій кожен знає, про що йдеться, проте вдає, що й гадки не має.

Я почервоніла, мов рак в окропі.

- Сергію, ви - чудовий хлопець, з вами дуже приємно розмовляти, але я мушу йти.

- Зачекайте, Марго, ще одну хвилинку!

- Так?

- Будь ласка, запишіть мою адресу і номер телефону, я вас дуже прошу. Якщо вам буде потрібна допомога, звертайтеся, будь ласка. Я знаю, дівчині інколи потрібна допомога. Чоловіча. Такі ситуації у житті. Ну, ви самі знаєте. - Він виразно глянув на мої зап'ястки.

Такий милий… Я поставила сумочку на прилавок, вийняла блокнот і олівець. Простягнула йому. Він почав записувати. Руки тремтіли. Хвилюється. Може, я йому справді сподобалася? Чи синці його так вразили? Але дуже, дуже приємний хлопець.

- Ось! - Він повернув мені блокнот. - Тут моя адреса, номер телефону, робочий телефон і телефон друга. Це про всяк випадок, якщо не відповідатимуть перші два. Почерк зрозумілий? Моє прізвище - Яновський. Сергій Яновський. Друзі часто називають мене «Яном». Це через прізвище. Скорочено. Ви теж можете називати мене Яном. Я…

Проте я вже не слухала. Світу не існувало. Мій розум пірнув в океан спогадів. Серце билося несамовито, проте його ритм вибивав одне-єдине слово: Я-н, Я-н, Я-н. Теплі очі. Чорні, як ніч. Його очі, його голос, його усмішка. Один короткий подих, один-єдиний дотик губ, і народжується слово: Ян. Дві літери. Дві чудових літери. Ян. Безмежна ніжність. Ян. Солодкий біль. Ян. Ян. Ян. Хто ти? Де ти зараз? Звідки ти до мене приходив?

Я пробурмотіла Сергію щось незрозуміле і, не звертаючи уваги на його запитання й оклики, побігла геть. Я стрілою вилетіла з базару і швидко подалася додому.

Я згадала все - кожну деталь, кожну дрібницю. Все, що робив і говорив він. Все, що робила і говорила я. Кожен вираз його обличчя, кожен рух його тіла. Боже мій, боже мій, що я наробила? Кого я начаклувала собі холодної місячної ночі? Як може сон бути таким близьким до реальности? Збігаються дата, місце, люди і речі. Що це? Чари? Сон? Мара? Цього я не знала, проте одне знала точно - я помру, якщо це не повториться. Я не зможу без цього жити.

До гуртожитку я дісталася за годину - досягнення, яке іншим разом мене б здивувало, бо, зазвичай, я витрачала на цей шлях удвічі більше часу. Але яке це тоді мало значення? В ту мить значення втратило все, крім мого сну. Такого живого, такого реального.

Швендяючи кімнатою, я перекладала речі з одного місця на інше: почала готувати суп, поклала продукти на стіл, подивилася, поклала назад у шафу, взяла книжку, погортала сторінки, відклала, сіла на стілець, посиділа, подумала, перебралася на ліжко, полежала, подумала, підвелася, ще походила кімнатою, потім залізла з ногами на підвіконня і сиділа там, замріяно розглядаючи дерева, небо, перехожих.

Сутеніло. Я глянула на годинник. Матінко рідна! Пів на дев'яту! Оце так посиділа! Стільки справ, а я тут байдикую! Я підвелася, вимила посуд, підмела підлогу, витерла пил, зварила кави, підготувала деякі речі для прання, проте все це над силу, з таким напруженням, наче я вагони розвантажувала. Кожен м'яз скиглив, думки розбігалися, повіки стулювалися самі собою. Така слабкість, майже стареча немічність… Кава не вдалася, чашка розбилася, пральний порошок розсипався, миска перекинулася, і мокрі колготки згустком нутрощів вивалилися на підлогу. Я кинула їх назад у миску і знесилено впала на стілець.

До речі, мені ж сьогодні купили колготки! Я обвела кімнату поглядом у пошуках сумочки. її не було. Дивно. Недобре передчуття залоскотало десь на сантиметр нижче шлунку. В дитинстві мама казала мені, що саме там живуть передчуття - хороші й погані. Майже весь час вони сплять, однак, коли щось стається, прокидаються і різкими поштовхами дають про себе знати. Моє вже прокинулося. Я ретельно оглянула всю кімнату, зазирнула в кожну щілину, на кожну полицю, під стіл, під ліжко, навіть у каструлі. Немає!…

Після півгодинних пошуків я збагнула, що у кімнаті сумочки не було. Я похолола: там же всі мої гроші! Як я могла її загубити? Відповідь прийшла швидко: я залишила її на прилавку коло Сергія, коли він записував свою адресу. Там не тільки гроші, там ще документи, блокнот з адресами, телефонами, візитівками, моє улюблене люстерко ручної роботи - подарунок Дмитра на мій шістнадцятий день народження. Втрата такої цінної для мене речі була останньою краплею. Треба бути справжньою ідіоткою, щоб сподіватися на повернення сумочки незнайомою людиною.

Відчуття цілковитої безнадійности мого становища, власної безпорадности і безсилля вдарили мене, наче хвиля прибою. Я впала у ліжко, обхопила коліна руками і якийсь час лежала так, роздивляючись стелю. Потім мені стало зимно, я вкуталася ковдрою і швидко заснула, заколисана своїм смутком.

Здавалося б, така собі звичайнаріч - люстерко, а яку красу з нього можна зробити! Я уважно роздивлялася кружальце скла в моїх руках - стилізоване зображення повного місяця зі срібною облямівкою у вигляді великої кішки, що граційно розкинулася уздовж верхнього краю: довгі і сильні передні лапи майже торкаються гнучкого хвоста, оповиваючи дзеркало з боків, голова - у профіль, примружене око - маленький сапфір.

Недешева річ. І єдина в світі. її виготовив талановитий майстер на прохання Дмитра і за його ж ескізом. Ще ніхтоне дарував мені такої розкоші. Тоді я мало не задушила Дмитра в обіймах. Мій брат знав, як догодити

Я ще раз перевірила блідо-рожеву помаду на губах. Порядок. Очі? Бездоганно. Я поклала люстерко у сумочку і підійшла до великого дзеркала. Цікаво, а чи подобається Яну колір нічного неба? Це - моя найкраща сукня. Елегантна і романтична водночас. А що робити з волоссям? Вишукана зачіска чи просто мій природній водоспад? Я подивилася на годинник - майже шоста. Тоді запитання відпадає саме собою - часу на зачіску не залишилось. Щоки палали, руки тремтіли, я вхопила Алі з дивана, де він, позіхаючи, спостерігав за моєю метушнею, і притулила до себе:

- Алі, скажи, я гарна? Ну, будь ласочка, ти ж розумієшся на жінках! А якщо йому не сподобаюся? Може, я для нього - занадто товста чи занадто худа? Зависока чи занизька? - Алі чхнув. - Так, ти маєш рацію. Я верзу нісенітниці. Це все… хвилювання. Просто він такий… незвичайний! А ще в нього… Ти куди?

Алі стрілою побіг у коридор і почав нявкати. У двері постукали. Доволі гучно. Тричі. Моє серце мало не зупинилося. Та заспокойся ж ти!

Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих - видих, і відчинила двері. На площадці стояв… ніхто. Точніше, він там не стояв. А ще точніше, там ніхто не стояв, там нікого не було, жодної душі. Спершу я нічого не відчула - ані розчарування, ані збентежености. Мабуть, серцю не вдаються такі швидкі переходи від однієї емоції до іншої. Але хвилювання теж зникло. Хоч щось.

Я відступила назад, щоб зачинити двері, коли побачила її. На килимку, перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не розмірковуючи, я присіла навпочіпки, щоб підняти з підлоги таку красу, проте не встигла її торкнутися, бо мою руку перехопила інша. Сильна, чоловіча.

Я підвела очі. Навпроти мене, так само навпочіпки, сидів Ян. Дві чорних безодні його очей. Він мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зі скла. Ми підвелися разом, і тепер я побачила, що він тримав у другій руці, яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкішний букет білих троянд. Януставив чорну троянду до інших, ліворуч від центра букета. «Як серце», - подумала я. Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:

- Здрастуй.

Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:

- Здрастуй… те.

Ян теж перейшов на шепіт:

- Не треба «те».

Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.

- Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.

- Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? - Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:

- Тому, що ти тут - не сам.

Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?

Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними - тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?

Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, - про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.

Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.

- Марго, обережніше з червоною! Вона - самі шпичаки.

- Чому? - Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:

- Тому, що вона - королева.

Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.

- А інші?

Він зневажливо махнув рукою:

- О, інші цілком безпечні - жодного шпичака, жодної несподіванки.

- Це тому, що вони - лише свита?

- Вгадала. - Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.

- Яне, навчи мене мові квітів!

- Не можу.

- Чому?

- Ти вже нею розмовляєш.

- Як це?

- У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.

- Бо вона - прекрасна.

- Ні. Ти - прекрасна.

Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.

На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:

- Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!

Ян усміхнувся:

- Ти ревнуєш? - Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.

І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки бвідчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!

- Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.

Ян усміхнувся:

- Я теж.

- Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!

- Це було нескладно. - Він примружив очі. - Ми маємо багато спільного.

- Наприклад? - Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.

- Як і він, я втрачаю від тебе розум.

Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?

Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.

Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.

- Чому ти став саме архітектором?

- Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.

- Там було страшно?

- Де?

- На війні. Ти ж був там, так?

- Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.

- Яке щастя, що я не бачила війни.

Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.

- Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.

Я відмахнулася:

- Та це я просто поранилася, коли…

- Ні, ні, ні! - Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. - Не треба! Ти не питала мене, де я був. Я розповів тобі сам. Я не питаю тебе. Розкажеш, коли захочеш, але правду.

- Гаразд. - Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло - ні крем, ні пудра.

- Вони - огидні, так?

Здивований погляд.

- Хто?

- Мої руки. - Я зітхнула. - В синіх плямах та ще й…

- Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!

Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.

- Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони - двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго - людина, Марго - жінка, Марго - дитина, Марго - сестра, Марго - співрозмовник, Марго - перекладач, Марго - коханка, Марго - чаклунка, Марго - кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.

Моя рука гладила його щоку - білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Япіднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.

- Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

- Марго!

- Так. - Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

- Чому ти мене не боїшся, крихітко? - Що?

- Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

- А я мушу?

- Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я - страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

- Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

- Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

- А, може, я - з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! - Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

- Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

- А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

- Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти - потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти - потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я - потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти - не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?

Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все - і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:

- Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?

Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:

- Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. - Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…

Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:

- Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як мігБог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити - від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.

Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!

Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням - за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.

Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. - Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. - Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! - Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:

- Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! - Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. - Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вжепройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!

Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.

Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.

Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.

У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!

- Хто там?

- Марго, це Сергій.

Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.

- Ви мене пам'ятаєте?

- Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.

- Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! - Він простягнув мені пропажу.

Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля - вгорі, підлога - внизу, стіни - пообіч. Я мало не застрибала на радощах:

- Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же - гроші і досить цінні речі.

Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. - Ви так погано про мене думали?

- Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку - і я повірю в любов до ближнього.

Він якось сумно глянув на мене:

- А ви втратили цю віру? Коли?

Я зніяковіла.

- Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?

- Краще чай.

- Зараз приготую. Індійський влаштує?

- Цілком. Вибачте, що затримую… - Який він милий!

- Ну що ви, Сергію, це - найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.

Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова. Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.

- Я миттю.

Він гукнув мене коло дверей:

- Марго, ви плакали?

Я застигла:

- Чому ви так вирішили?

- На ваших щоках - доріжки сліз.

Ну просто-таки дитяча безпосередність!

- Так, я плакала уві сні. Часом буває…

- Це через сумочку чи…? - Він знов подивився на мої зап'ястки.

Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?

- Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я - не з ранішніх пташок.

Виходячи, почула закінчення фрази:

- Якби ж я міг.

Може, здалося?

Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я - каву.

А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро - смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій - світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.

- Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?

Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?

- Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.

- Хто знає? Може, ви маєте рацію.

О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.

- Чим ви займаєтеся, Сергію?

- Я - скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.

- О, тоді ви - мій колега.

Він подивився здивовано.

- Ви теж займаєтеся музикою?

Я розсміялася:

- Ні. Я мала на увазі - пошуки роботи.

- А, ось ви про що… А хто ви за фахом?

- Перекладач.

Він пожвавішав:

- Які мови?

Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.

- Німецька, англійська, іспанська.

Він присвиснув:

- То я розмовляю з такою розумною жінкою…

- А ви це тільки зараз помітили?

- Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.

- Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.

Раптом він заметушився:

- Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова - не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…

Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…

Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність - моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.

Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.

- Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?

- Як вам зручніше. О котрій годині?

- Та хоч з самого ранку.

- Тоді о десятій.

- Гаразд.

Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво - на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. - Замовкни, занудо!

Сергій зупинився перед порогом:

- Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?

- Тільки приємні.

- Тоді готуйтеся. До зустрічі!

Я зачинила двері.

Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».

Проте я вже обрала. Яне, невже ти - лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.

Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.

Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.

Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!

Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.

- Алло!

- Здрастуй. - Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.

- Яне?

- Так.

- Що сталося? Куди ти щез?

- Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.

Збентеження, образа, знервованість, гнів - і мені забракло сил приховувати свої почуття:

- Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це - занадто складна для тебе процедура?

- Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти… - Його голос став сумним і тихим. - Ти більше не хочеш мене бачити?

Мені перехопило подих:

- Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.

Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом. Ти не спала! Тебе тут не було, дурепо! Ти була у реальному світі. Розмовляла з Сергієм, переймалася своїми справами. Ян телефонні дроти обривав, а ти спокійнісінько жила своїм життям. Там. У дійсності. Мільярди світів від нього, якщо він взагалі існує, твій загадковий Ян. - Не треба. Ну будь ласочка, не треба! Потім, усе потім. Я з усім розберуся. Тільки не зараз. Я ж чую його голос. Чую його ніжність. Він живий. Живий, бодай тому, що я вірю в нього, всім серцем вірю. - Розуму вірять, а не серцю. Серцем керують почуття, воно не може бути об'єктивним. Прокинься, ідіотко! Це сон, твій Ян - привид. Його нема, не було й не буде! - Заткнися! Геть з моїх думок! Геть звідси! Негайно!!!

- … мало не збожеволів, хвилюючись. Ні, ти щось приховуєш, Марго. Як можна спати так довго? Ти все одно почула б телефон. В тебе щось сталося? Щось негаразд, так?

- Який ти милий, Яне! Я так скучила за тобою. Алі теж. Він зараз у мене на колінах, малий зрадник. Розкажи хоч, що ти забув у тій Москві?

- От так ти й забиваєш людям баки. Ніжно і впевнено. Гаразд, вважай, що я не помітив зміни теми. Що я роблю в Москві? Ну, в нас тут невеличкий такий собі конгрес.

- У кого це «в нас»?

- У нас, в архітекторів. Ти зустрічаєшся з архітектором, дівчинко. Забула?

- Дякую, що нагадав.

- Нема за що. Я у складі української групи. Тут і виставки, і лекції, і укладення контрактів…

- Знаю, знаю. А ще бенкети, прийоми, гарненькі дівчатка. Ти вже багатьох піймав на гачок?

- Піймав на що?

- Ну, «закадрив, зажарив, зачепив, зняв»? В значенні: «зачарував, полонив, захопив, підкорив»?

- Боже мій, де ти цього нахапалася?

- Чого?

- Ну там «жарити, кадрити»…

- Ти зустрічаєшся з перекладачем, хлопчику, забув?

Ян розсміявся. Гарно він сміється. Щиро, від душі, насолоджуючись жартом.

- Я захоплений тобою, Марго, навіть твоїми шпичками.

- Не годуй мене компліментами, Яне. Повертаємося до дівчаток. Мене просто цікавить твоє приватне життя.

Він зітхнув:

- І далися тобі дівчатка! Та нема їх тут. Переважно чоловіки. Якщо і є кілька жінок, то яке це має значення? Я не бачу їх. Просто не помічаю. Ти - моє приватне життя. Тільки ти одна. І знаєш, що? Без тебе вся Москва здається мені одним великим чоловічим монастирем. Алло, ти слухаєш?

- Дуже уважно. Говори.

- Ти повернула мені натхнення, дівчинко. Я розробив кілька дуже цікавих проектів з дизайну приміщень. Всі у захваті. Вгадай, як я їх назвав?

- Кого?

- Серію ескізів, звичайно.

- Жодної ідеї.

- Я назвав її Марго.

- А про дизайн чого йдеться?

- Внутрішня архітектура спальних кімнат.

- От з чим я в тебе асоціююсь? В принципі, могло б бути й гірше. Є ще, наприклад, сантехніка.

- Марго, облиш свої жарти! Ну чого ти сьогодні така розлючена? Я тебе образив?

- Я не розлючена, я налякана. Чекаю на тебе, а ти зник. Потім дізнаюся, що ти за сотні кілометрів від мене. В Харкові - гроза. Гримить так, що аж стеля здригається. Всі ці блискавки, холод, непроглядна темрява за вікном… А я сама… сам… Яне, коли ти повернешся?

- Скоро, рідна моя. Дуже скоро. Ти зараз у ліжку?

- Так.

- Вікна зачинені?

- Так.

- Вимкни світло. Час лягати спати.

- Не можу, Яне! Буде ж зовсім темно! Я не вимикатиму світло! Я… я… я і спати не хочу!

- Треба, крихітко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не бійся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач - і стрілою назад у ліжко. Тільки не клади слухавки. Зробила?

- З- з-зробила.

- Тепер вмостися зручніше, а я тебе колисатиму.

- Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобі купу грошей. Ми вже й так довго розмовляємо.

- Не потерпай, зіронько, я забезпечений чоловік. Можу собі дозволити. Не думай про гроші. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що залишив тебе у Харкові. Марго, доле моя, це більше ніколи не повториться. Ти мені віриш?

Тиша і лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я відчуваю його запах.

- Я бачу себе в твоїх очах, Яне. - Мовчанка. - А як ти мене колисатимеш?

- Казкою. Як усіх дітей, слухай!

«В одному темному-темному лісі жив собі старий вовк. Не злий, в принципі, звір. Корів із сільської череди не чіпав. Годувався переважно зайцями. Проте люди все одно його люто ненавиділи. Боялися, бо на вигляд він був справжньою потворою: великі гострі зуби, червоні очі, дірка замість носа. Огидна морда!

Одного разу селяни зібралися і вирішили вбити вовка, потвору, саме існування якої в їхньому лісі було образою краси і величности цього світу. Вони взяли міцні палиці, ножі, вила, ліхтарі, розійшлися в лісі довгим ланцюгом і почали заганяти здобич.

Наш вовк рятувався, як міг. Йому вдалося розірвати ланцюг переслідувачів, проте людей було забагато, а він вже був немолодим звіром. Поранений і втомлений, він вибіг до лісового озера, яке оточували високі неприступні скелі, кинувся на гостре каміння і почав дертися вгору, ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслідування: потвора була приреченою, навіщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечні скелі? Але вовкулаці якимось дивом вдалося дістатися до верхівки найвищої скелі, де він і впав знесилений, сходячи кров'ю і потом.

Ніхто не знав, що на тій високій скелі жила прекрасна зірка. Вона огорнула напівмертвого звіра своїм цілющим сяйвом, загоїла його рани і своїм теплом повернула життя у замучене тіло. Зірка навіть показала йому безпечний шлях додому, проте вовкулака залишився. Він не міг повернутися, бо закохався».

- Яне!

- Ш-ш-ш… Не перебивай!

«Він закохався у зірку до нестями, став слухняним і ніжним, як звичайний собака. Він не знав, навіщо зірка зцілила його, може, жаліючи, амо'через те, що вона була дивовижною і не могла не дарувати життя. Та його й не цікавили причини. Він просто кохав її, бо не кохати її було не можна, і радів, що вона не відштовхує його любові. Він залишився на скелі, щоб розповідати зірці казки, оберігати її, коли вона спить, і милуватися нею, милуватися, доки бачать його очі, доки б'ється його серце».

Я лежала, міцно притиснувши слухавку до вуха, і боялася пропустити бодай слово. Ян знав, що я не сплю, тому й далі говорив, а я слухала. Він називав мене найніжнішими, найпрекраснішими словами. А таких слів знав багато, і кожне з них нагадувало мені, скільки доброти і світла залишилося ще на цій землі. Його голос умиротворював, гладив, м'яко штовхав мене в обійми сну. Таким був Ян.

Ви подумаєте, що це божевілля. Проте це не так. Я все розуміла і, повірте, не хворіла. Чи можна вважати хворою людину, яка любить свою хворобу, жити без неї не може, мріє, щоб та охопила її повністю і більше ніколи не відпускала? Коли Ян був поруч, я знала, що це сон. Коли Яна не було - реальність. Принаймні, спочатку все виглядало саме так. Мене не дивувало, що сни були такими реальними, що в них я пам'ятала кожну деталь мого справжнього існування, що я взагалі пам'ятала, що це сон. Такі незвичайні речі мене зовсім не турбували. Не забувайте, щойя була непростою.

Тиждень без Яна був одним з найдовших в моєму житті. Щодня я займалася своїми справами, розв'язувала свої проблеми чи принаймні намагалася їх розв'язати і думала про Яна. Щоночі божевільна метушня тривала: я бігала у пошуках роботи, телефонувала в кадрові центри, продивлялася об'яви у газетах і знов-таки думала про Яна.

Ви спитаєте: як я могла шукати щось чи телефонувати кудись уночі? Все дуже просто: я жила далі в своїх снах, точніше, в тому світі, куди вони мене переносили. У світі, який відрізнявся від нашого одною-єдиною людиною - архітектором Яном Володимировичем Соколи.

Насправді існувало все, що я бачила у снах: кафе і ресторани, навчальні заклади і підприємства, вулиці і магазини. Збігалося все - літера до літери, колір до кольору. Існували люди, з якими я зустрічалася і розмовляла, такі самі, як у моїх снах: обличчя до обличчя, прізвище до прізвища, ім'я до ім'я. Ці світи були б братами-близнюками, якби не Ян. Ви розумієте? Його не було на цій землі, як я про себе називала нашу реальність. Я могла приходити до нього лише вночі, через браму снів. В нашому світі його не існувало.

Я перевіряла. Енциклопедії і довідники: архітектор Соколи Я.В. науці невідомий, телефонні й адресні книги: такий у нас не мешкає, метричні архіви: такий у нас не народжувався, такий в нас не вмирав. Не мешкає, не народжувався, не вмирав, не існує. Чотири гострих цвяхи у віко моєї труни.

Людина або є, або її немає. Середнього не дано. Можна спробувати обдурити саму себе, а можна дійти одного-єдиного висновку…

Я майже змирилася з думкою, що Ян - витвір моєї уяви, та й це нічого не змінювало, бо, хоч як крути, а він залишався моїм витвором, і відмовлятися від нього я не збиралася. Та згодом почало коїтися щось таке, що я… Гаразд, усе по порядку.

Весь тиждень я чекала на Яна. Він телефонував щодня, вибачте, щоночі (чи кожного сну?), але його голос тільки роздмухував вогнище мого суму за ним, за його присутністю. Я намагалася тримати себе в руках, але результати пошуків Яна в нашому світі приголомшили мене і повільно штовхали в обійми депресії.

Четверговим вечором я поверталася до гуртожитку після чергового і вже останнього відвідування Центрального архіву, службовець якого, доведений до розпачу моїми розпитуваннями, несамовито проревів мені в самісіньке обличчя, розмахуючи копією довідки з бази даних:

- Нема, нема в Харкові ніякого Соколи Я.В.!!! Й не було! Ви чуєте! Є десятки інших Соколи, але архітектора Яна Володимировича не існує і не існувало!!! Я перевірив все, що можна було. Аж до революції. Чи, може, ви мені запропонуєте пошукати серед даних перепису населення дореволюційного Харкова??! Божевільна! Геть звідси, і щоб я тебе тут більше ніколи не бачив!

Я сумно блукала безлюдними вулицями. Сутеніло. Є десятки інших? Навіщо мені інші? Мені потрібен Ян. Один на два світи.

Краєм ока помітила якийсь рух біля стіни одного з будинків. Не зовсім впевнено наблизилася до темного предмета (жужмо чорної тканини? грудка землі? клубок вовни?), який знов поворухнувся, цього разу помітніше, і швидко покотився до моїх ніг. Від несподіванки я зойкнула, відскочила, і тої ж миті збагнула, що своїм останній припущенням майже влучила в ціль. Уважніше придивившись до істоти, яка самовіддано терлася пухнастим боком об мої черевики, я відчула слабкий поштовх у грудях.

Дежа вю? Недуга смутку. Чомусь воно нагадує мені повернення на батьківщину після багаторічної відсутности: все чуже, все змінилося, погляду ніде відпочити, ніде зупинитися, але раптом серед лісу незнайомих будівель випливає старенька, вірна серцю альтанка.

Присівши навпочіпки, я простягнула руку і прошепотіла:

- Алі? Алі, друже, це ти? Невже ти?

Кошеня, а цією загадковою істотою виявилося саме кошеня, привітно мурчало і терлося лобом об мою руку. Я притулила його до себе, підвелася і підійшла до найближчого ліхтаря.

Є люди, для яких всі коти - однакові. Я не з таких. Кожне з цих маленьких і хитрих створінь має свої індивідуальні риси, треба тільки вміти знаходити їх, читати і, звичайно, розуміти. Обличчя теж мають свою мову, повірте мені.

У мене на руках сидів Алі. Сумнівів бути не могло. Двох цілковито однакових котів не буває, втім, як і людей. Його лукава мордочка: блакитно-сірі очі, правильний трикутник чорного носа, чорні вуха, праве верхнє ікло зламане - завелика кісточка на третьому місяці його молодого життя. Його бездоганно чорне хутро, чорні подушечки на всіх лапках, крім передньої, - вона рожева, як шкіра немовляти. Це був Алі. Розумієте, мій Алі.

Крім розміру, дотику, запаху, кольору, існує ще й внутрішній образ, той, що складається з виразу очей, манери триматися, повертати чи нахиляти голову, вигинати спину, потягуватися, чхати і ще з безлічі інших дрібниць, саме через які скопіювати когось іншого - неможливо. Щось завжди викаже фальшивку.

Алі з моїх снів. Розумний чорний кіт, про якого я вже давно мріяла. Не тямлячи себе від щастя, я пестила його м'яку шубку, тулила до грудей, знов підносила до очей, роздивлялася і ніяк не могла повірити, що таке взагалі можливо.

Як ти знайшов мене, Алі? І де ти був досі? Чистенький і ситий. Одразу помітно, що жив непогано. Хто був твоїм хазяїном? Чому ти від нього втік? Я розумію, що весь цей час тобі снилося те саме, що й мені, бо тільки так ти міг потрапити до моїх снів. Тільки так можна пояснити те, що ти мене не боїшся, відгукуєшся на своє ім'я, знаєш мій запах, що ти взагалі мене знайшов.

Малий бешкетнику! Як ти не побоявся шукати мене темними вулицями! З тобою могло казна-що скоїтися! Але я тобі вдячна за таку хоробрість. Розумієш, я вже почала вірити, що й тебе в цьому світі не існує. Як Яна. Як мого Яна. Уявляєш, його тут немає. Він - не такий, як ми. Він живе тільки Там. Потойбіч моїх снів. А в цьому світі ми з тобою самі-самісінькі.

Розмовляючи так з Алі, я дісталася гуртожитку і решту вечора спостерігала за тим, як мій пухнастий товариш знайомиться з новим оточенням.

Вночі я була у великій книгарні. Ходила поміж шафами з книжками, роздивлялася обкладинки, гортала сторінки. Потім я побачила її - книжку, яку вже давно хотіла прочитати. Вишукана річ - Умберто Еко «Ім'я Рози». Оформлення - гідне її слави. Жоден з моїх друзів не наважувався переказати мені зміст цього роману. На всі прохання вони в один голос казали: «Ні, це треба читати. Він - Майстер». Я подивилася на ціну. Тридцятка. Ну це вже занадто! Вульгарно, як і всі перебільшення. Двадцять гривень - вишукана ціна для такої вишуканої речі.

Проте за книжки не торгуються. їх не купують, їх обирають. Тому давай, що просять. Кожна спроба обговорити вартість книги - виклик без цінности її змісту, варварське порушення магічного ритуалу.

Я обрала її. Взяла у руки, погладила сторінки, довго роздивлялася таємничий візерунок літер. Залишила гроші і вийшла з крамниці. Гроші - це вдячність, а не розрахунок.

Весь день читала. Читала і не могла зупинитися. Я забула про все на світі. Забула про своє власне існування.

Забула про книжку. Був лише світ, який я повертала до життя, гортаючи сторінки роману. Казковий світ, створений моєю вірою в історію, яку розповідав автор книги. Сім годин життя. Сімсот сторінок. Закрила книгу, серце зупинилося, пульс зник, дихання нема. Чому не існує нескінченних історій?

Дванадцята година. Дзвінок телефону. Я вхопила слухавку.

- Ян?

Сердитий жіночий голос:

- Це 27-14-52?

- Так.

- Вам термінова телеграма з Москви, готові прийняти?

- Так.

- Приїжджаю суботу. Шоста вечора. Поїзд 201. Вагон 4.

Встигли записати?

- Так, дякую. Це все?

- Н-н-ні. - Голос телефоністки раптом пом'якшав, вона завагалася, мов збентежена наступним реченням, потім, намагаючись повернути голосу офіційність, почала читати швидко, проте спотикалась на кожному слові. Дивно, але зробила повідомлення теплішим і щирішим.

- Мрію про зустріч. Г-м. Втратив… тебе…розум. Здатен… бігти… поруч з потягом. Не бійся… темряви… тебе охороняю. Моя… зіронько. Бережу… слова… для побачення. Кохаю. Кохаю. Кохаю. Ян.

Я теж зніяковіла і пробурмотіла щось незрозуміле, сподіваючись, що це сприйметься за «дякую, все зрозуміло». Телеграфістка якось дивно мовчала. Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її тужливий, такий несподівано м'який і відвертий жіночий голос:

- І пощастило ж тобі, дівчинко, - тієї ж миті короткі гудки.

Так. Мені пощастило. Надзвичайно пощастило. На кожне «кохаю» Яна я могла б відповісти «Щаслива, щаслива, щаслива». І наплювати мені, що це просто сон. Вже заради таких снів варто жити. Про них варто мріяти. Я не боюся збожеволіти. Я не божевільна. Божевільний той світ, у якому людина щасливіша уві сні, аніж у житті.

Я прокинулася, щасливо усміхаючися. П'ятниця. Так. Ян завтра приїде. Ян. Ян приїде завтра. Приїде завтра Ян. Наспівуючи це речення, як новий шлягер, я почала чепуритися і одягатися. Алі повністю освоївся у незнайомому оточенні і спав на подушці. Коли я виходила з кімнати, він ліниво кліпнув повіками.

- Ш-ш-ш, Алі. Спи! Залишайся Там. Там краще. Більше місця все ж таки дві кімнати і взагалі… - я замислилася на хвильку - і взагалі.

Мені треба було дещо перевірити. Я їхала до книгарні. Мені потрібна була книжка. Вишукана книжка. Ви здогадуєтесь, яка. Я знала, де була уві сні. Головна вулиця. Третій будинок. Книгарня «Світ преси». Але на мене чигала несподіванка: крамниця закрита, на дверях оголошення: «У зв'язку з Міжнародним днем книги наші товари ви можете придбати на книжковому ярмарку за адресою…» Ну що ж, ярмарок то й ярмарок!

День був нестерпний: сонце, повний штиль, спека тридцять п'ять градусів у затінку. Проте в мене була мета, і зупинятися я не збиралася. Ярмарок розгорнув свої намети на центральній площі міста. Зачаровано роздивляючись яскраві обгортки, я мандрувала рядами, погляд зауважував назви і прізвища письменників, руки автоматично тягнулися до тяжких фоліантів «Це хочу! І це! І ось це!» Але я опиралася спокусі. Всього не купиш. Треба вибирати. А я добре знала, що шукала.

Третій ряд, темно-синій намет, білий напис «Світ преси». Торгує худорлява дівчина-продавець.

- Здрастуйте, у вас є Умберто Еко «Ім'я Рози»?

- Так. Рідкісна книжка. Тільки вчора підвезли. У вас добрий смак.

- Дякую, - я простягнула гроші.

Вона здивовано підвела очі.

- Звідки ви знаєте, скільки вона коштує? Я не встигла розклеїти цінники.

Я всміхнулася:

- Вгадала.

Я нетерпляче чекала, доки вона шукала фірмовий пакет, щоб укласти в нього книгу, і розхвалювала гладенький фінський папір. Дивно. Мені завжди здавалося, що в книжках людей цікавить не папір, а те, що на ньому написано. Такі дрібниці, скажете ви.

Нарешті книжка в моїх руках. Я відійшла до порожніх прилавків, сперлася об дерев'яний (добре, що не залізний - спека он яка!) стіл і почала гортати сторінки. Двісті двадцять п'ята, триста сімдесят шоста, чотириста п'ятдесят дев'ята, шістсот сімдесят восьма… Недобрі передчуття перейшли у підозри, підозри у подив, подив у відчай. Та що ж це таке! Я знаю, знаю, я все це знаю!!! Невже кілька годин тому я справді прочитала цю книжку? Але ж… Неможливо! Я легенько розтирала собі скроні. Може, хтось мені розповів? - Виключено. Я пам'ятала б. Якщо я так добре знаю зміст, як я могла забути оповідача? Ні, я ніколи не тримала цієї книги в руках. Залишається одне. Я її справді прочитала. Там, у своїх снах. - Облиш, Марго! Давай подивимося правді у вічі. Це не просто сни. Те місце, куди ти потрапляєш вночі, - щось набагато важливіше, складніше і серйозніше, ніж звичайне нічне видіння. І небезпечніше, Марго! Небезпечніше!!!

Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.

Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання - досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.

Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».

- Але як здійснилося? - А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання - п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина - примхи замовника, друга - виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.

До біса все це! Головне, - у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?

Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі - мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.

Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих - хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти - прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?

Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.

За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це - не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками - від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.

На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.

Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.

О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.

Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест - рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.

Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.

Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!

Ну що казати? Я побігла.

Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.

Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян - справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни - шлях до нього? Що, як це - правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.

Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник - восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.

Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це - суто жіноча риса чи привілей.

Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.

Ми поснідали разом. Я - каву, він - чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!

Сергій підвів очі:

- Ви так близько і так далеко, Марго.

- Так, далеченько.

- Можна дізнатися, де саме?

Я всміхнулася:

- У Шотландії, обожнюю цю країну. Загадкова, сутінкова, дивна.

- Як ви, Марго.

- Гарний комплімент, Сергію, а ви казали, що не вмієте їх говорити.

Він зосереджено обмірковував щось:

- А як щодо Вікторіанської Англії?

- Звучить непогано.

- Тоді - домовилися. Я викликаю машину. - Він витягнув з кишені мобільний телефон і вийшов у коридор.

Забезпечений хлопчик. Проте, здається, гроші і слава ще не встигли його зіпсувати. - Не встигли?? Що ти про нього знаєш, Марго? Ні, ви тільки подивіться, які ми швидкі на висновки! Ну просто психолог-початківець! Кандидат у знавці людських душ!

Я поправила зачіску і ретельно обдивилася свій рожевий сарафан. А чи не занадто він легковажний? Якби ж знати, куди ми їдемо!

Сергій повернувся, манірно вклонився і голосом англійського дворецького промовив:

- Міледі, карета чекає!

Я присіла в не менш манірному реверансі, і ми водночас розсміялися.

На вулиці на нас і справді чекала карета. Ще й яка! Темно-червоний ніссан. Водій, міцно збудований чоловік років тридцяти, стояв поруч. Він відчинив дверцята і, професійно всміхнувшись, привітався:

- Здрастуйте, Сергію! - І для мене:

- Добрий день!

Я завагалася:

- Сергію, я думала, ми поїдемо таксі.

- Ні, ні, ні! Тільки не лякайтеся, Марго! Запевняю вас, для цього немає жодної підстави. Це - Ігор. Він уже десять років працює на мою родину.

Ігор кивнув і обережно уточнив:

- Дев'ять років і сім місяців.

- От бачите, - незрозуміло з чим погодився Сергій. - Я просто подумав, що так буде зручніше. Ігор чудово знає місцевість і прекрасний водій.

Сергій взяв мою руку і зазирнув у вічі:

- Марго, хіба я схожий на погану людину?

Я зітхнула:

- Ні, проте я, мабуть, схожа на хвору з параноїдальним синдромом у прогресуючій стадії.

- Ну що ви, Марго! Я розумію Вашу обережність.

З думкою: «Хай живе пригода!» я рішуче сіла у машину.

Ми вже довгенько їхали околицями Харкова. Час іти у розвідку.

- Сергію, ви така забезпечена людина. Хто ваші батьки? Його погляд посуворішав, і я відчула, як хлопець замикається:

- Потім, Марго! Офіційна частина пізніше.

Як інтригуюче! Я промовчала. Сергій взяв ініціативу в свої руки:

- Ми майже приїхали. Ця місцевість колись називалася Тиха Земля, проте ми з друзями охрестили її Англією Вікторіанських часів. Рельєф, краєвиди, сама атмосфера нагадують старовинну Англію.

Машина зупинилася. Ми вийшли. Ландшафт справді казковий. Природа часів творення світу. Сергій мовчки спостерігав за моєю реакцією. Я була у захваті і не приховувала його:

- Сергію, ми можемо тут погуляти? Ви покажете мені все, правда? Кожен куточок? Тут є квіти? А річка чи ставок? Я хочу у той ліс, бачите, там, на обрії? Ми підемо туди?

Сергій мовчки кивав, засунувши руки у кишені завеликих для нього штанів, і вряди-годи кидав погляд на водія, наче хотів сказати: «Ви тільки подивіться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш».

- Тут є все, Марго. І ліс, і річка, і ставок, і квіти. Все, що забажаєте.

Я роздивлялася величезний мурашник в траві. Добра земля, чиста, якщо мурахи обрали її своєю домівкою. Сидячи навпочіпки, я глянула вгору на Сергія, який стояв поруч. Знизу він здавався високим, як вежа.

- Так, Сергію. Здається, тут є все, крім людей. Де вони?

- Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Інакше б ця земля не була такою гарною, чи не так?

Я згодилася.

Ми довго гуляли лісом. Я назвала його Букінгемським. Купалися в річці, лежали під сонцем. Я назбирала квітів і сплела з них вінок, у якому, за словами Сергія, була схожа на лісову мавку.

Коли ми повернулися до машини, Ігор вже розпалив багаття і смажив шашлики. На невеличкій галяві - біла скатертина, заставлена різноманітною їжею. Оце так сервіс!

- Сергію, а ви вмієте відпочивати!

- Так. Це в нас родинне.

Сутеніло. Я необережно здригнулася, і Сергій одразу вкутав мене піджаком. Боже мій, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. І нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина лише ускладнює ситуацію. Що тепер робити? Як відмовитися від подальших зустрічей? Сергій вдавав, що підкладає дрова у багаття, а сам потайки спостерігав за мною. Я зустрілася з ним поглядом і подумала, що зараз, коли в його очах грають відблиски полум'я, є в ньому щось схоже… Але на кого?

- Мені добре з вами, Марго. З тобою. Надзвичайно добре.

Ну от, дурепо, ти сама заварила цю кашу. Краще помовч. Що я й зробила.

- Мені вже давно ні з ким не було так затишно.

- А як же Ваші друзі?

- У мене їх небагато. І не хочу тебе лякати, але ти мені не друг.

- Тоді облишмо цю тему. Друзів, значить, у тебе небагато. В принципі, їх завжди бракує. А батько, мати, сестри, брати?

- Я єдина дитина в родині. Батько завжди заклопотаний справами. Мама померла, коли… Одне слово, давно.

- Вибач.

- За що? - Він знизав плечима. - Ти нічого не зробила.

- Інколи людям треба вибачати саме те, що вони нічого не зробили.

- Дивна ти дівчина, Марго. Ти ж знаєш, хто я такий. По очах бачу, що знаєш. Ну, там «перша скрипка» і все таке…

- Тебе це обтяжує?

- Ні. Мене це лякає. Я боюся слави. З нею я самітній. З друзями теж. З батьком так само. З тобою - ні.

- Але ж ти любиш свою професію, так? Чи досягнув би такого, не будучи в неї закоханий?

- Я кохаю не свою професію, а свою скрипку. Однак крім неї існують інші речі. Прекрасні. Наприклад, ти.

Я зацьковано озирнулася. Ну от! Я ж тебе попереджувала!

- Сергію, вже пізно, відвези мене додому.

- Розумію, Марго. І не хочу на тебе тиснути. На тебе не можна тиснути. Ти… інша. Але, благаю, дай собі час. Не поспішай з рішеннями. Не опирайся течії. Дозволь їй нести тебе, може, місце, куди вона тебе принесе, не таке вже й погане?

Яка виразна метафора! А він казав, що мова - не його стихія. Може, героїня якогось класичного твору і не вагалася б з відповіддю. Вигадала б щось на зразок: «Сергію, пробач, але я вже знайшла свій острів». Проте життя інколи складніше за класичні твори.

- Я подумаю, Сергію.

- Дякую.

- Ні. Це я тобі дякую. День був… - Я завагалася на хвилинку. - «Полотно, зіткане із мрій».

- Шекспір?

Я не змогла не усміхнутися:

- Ні. Я. А ти вмієш говорити компліменти, Сергію, вмієш.

Ми повернулися до міста о восьмій. Сергій запропонував заїхати до нього на чашечку кави. Я знала, що ця банальна фраза не приховувала нічого, окрім звичайної гостинности. Весь день мене атакували безпідставні підозри, може, настав час елементарної довіри. Сергій вже збирався щось сказати, з блиску його очей я зрозуміла, що саме, і випередила його:

- Так, так. ви мали рацію. Важко вірити людям. Дуже важко. А кави я хочу. Мені щось зимно.

Він вийшов з машини і подав мені руку:

- Тоді - ласкаво запрошуємо!

Розкішна квартира і, хоч як дивно, зі смаком. Зазвичай, гроші вбивають в людях добрий смак. Проте це був не той випадок.

Каву пили у вітальні. Сергій розповідав про своє навчання в музичній школі, про свої гастролі і концерти. Я зачаровано слухала і думала, які ми все-таки різні.

Раптом у двері подзвонили. Сергій здивовано звів брови, вибачився і пішов відчиняти. Я почула хрипкий чоловічий баритон:

- Привіт.

- Привіт.

- Чого дзвониш?

- Уяви собі, забув ключі. Добре, що ти повернувся раніше. Як провів день? Сподіваюся, не сам?

- Ш-ш-ш. В мене гості.

Двері відчинилися, і до вітальні зайшов високий чоловік в діловому костюмі, на ходу послабляючи вузол краватки. Він побачив мене, завмер, здивовано присвиснув, і, повернувшись до Сергія, сказав:

- Оце так несподіванка!

Мені перехопило подих. Тільки не червоніти, тільки не червоніти! Так от, кого ти нагадав тоді, коло вогнища, Сергію! На мить, на якийсь відсоток миті ти був такий схожий на нього.

Сергій зніяковів:

- Ви що, знайомі?

Час втрутитися.

- Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.

Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»

Він поплескав Сергія по плечу:

- Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона - бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!

Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:

- Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. - Він криво всміхнувся і додав:

- Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.

Найвідоміший юрист похитав головою:

- Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…

- I проблема батьків і дітей, - підхопила я.

Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.

Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:

- Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.

Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:

- Я помітив.

Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:

- Ви давно знайомі з моїм сином? - Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.

- Не дуже. - Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:

- Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?

Сергій стурбовано глянув на мене:

- Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.

Його батько підняв руку заперечним жестом:

- Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.

О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!

Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:

- Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.

Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!

- Я все розумію. У молодих свої таємниці. Мені було дуже приємно з вами познайомитися, Марго. Я пишаюся Сергієм. На нього звернула увагу дивовижна дівчина.

Я вивільнилася з його обіймів. Яке полегшення і… розчарування? Ностальгія за втраченим? Не знаю.

- Мені теж дуже приємно. До зустрічі, Костянтине Володим…

- Для вас просто Костянтин. Домовилися?

- Гаразд.

Я вже виходила з кімнати, як він мене гукнув:

- Марго!

Не обертайся! Вдай, що не почула! Не дивись на нього!

Повільний поворот голови. Він сидів у кріслі, де ще хвилину до цього сиділа я. Лікті на колінах, одна рука охопила іншу, стиснуту в кулак, підборіддя відпочивало на цьому вузлі міцно сплетених пальців, нижньої частини обличчя майже не видно, самі лише очі. Задумливий погляд, наче його власник щось прораховує.

- Відвідуючи сина, не забувай про батька, дівчинко!

Нічні вулиці. Темні прямокутники будинків з жовтими вогниками вікон. Раніше світло вікон вночі завжди наводило на мене смуток: там на когось чекають, вікно ж моєї кімнати - мертве око. Ніхто не чекає на мене біля лампи, ніхто не скаже: «Здрастуй!», коли я прийду. Так було раніше. Тиждень тому. Але не тепер. Тепер у мене є Ян.

Сергій щохвилини поправляв на мені свій піджак, вкутав щільніше, то піднімав, то опускав комір. Я відчувала, що йому кортить щось сказати, проте він вагався. Допомогти хлопцеві?

- Твій батько - дуже цікава людина, Сергію. - Він гірко всміхнувся:

- Та невже? Не знав його з цього боку. Для мене він… складний.

- Був би простим, не був би цікавим.

- Так. Мабуть, ти маєш рацію. Але сьогодні він був якимось… дивним.

- Може, втомився? - Стара зручна брехня.

- Може.

Мій гуртожиток. Я повернулася до Сергія:

- Спасибі тобі, Сергію. Спасибі за чудовий день. Давно так не відпочивала.

Він узяв мою руку, погладив, потерся об неї щокою. Дитина, яка він ще дитина… Зупини це, Марго! Зупини, доки не пізно!

- Сергію, мені треба йти.

- Коли я тебе знов побачу?

- Я зателефоную. Неодмінно. Розумієш, я не знаю, коли звільнюся. Це залежить від того, яких успіхів я досягну в пошуках роботи і взагалі…

- «І взагалі, Сергію, я більше не хочу з тобою зустрічатися». Так?

- Ну, якщо ти хочеш це почути…

Він вхопив мої руки, стиснув:

- Ні. Не хочу. Я… боюся це почути.

Я зітхнула:

- Тоді облишмо це. Я повертаю тобі твій піджак. Ось! Дякую. Ти повертаєш мені мої руки. Залюбки подарувала б, проте вони мені ще знадобляться. На добраніч!

- Марго! Можна тебе поцілувати?

Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі - лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.

- На добраніч, Сергію! - Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.

Поцілунок Яна - розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи - це мої губи, його рот - мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.

Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.

- Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.

Нарешті Ян помітив незнайомця:

- Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:

- Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!

Ян від душі розсміявся.

- Дякую тобі.

- Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. - Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:

- Здрастуй, зіронько, я повернувся.

Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна - терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих - і прошепотіла:

- Я скучила.

Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…

- Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.

- Ну той що? Хай заздрять!

- Яне!

- Гаразд, гаразд. - Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.

Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…

На платформі ми простояли з годину - це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин - це o'key, проте півгодини цілувалися у машині - знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалисяу ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли - ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о niвна восьму.

І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.

- Що сталося, Марго? Щось негаразд?

- Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? - Ян заперечливо похитав головою. - Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… - Я знервовано розсміялася. - Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!

Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч - його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч - те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:

- Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?

Я опустила очі:

- Себе. Тебе. Нас обох.

Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.

- Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.

Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері іпропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.

П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни - статуї, стіни - картини, стіни - шафи, стіни - вікна, стіни - дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні - величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!

- Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. - І, не втримавшись, додала:

- В тебе чудова квартира.

Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.

- Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!

- Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. - Я ковтнула слину. Ян розвів руками:

- Ну, як хочеш. Моя справа - запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…

- Яне! - В моєму голосі з'явився метал.

- Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума - відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.

Я підійшла до полиці з касетами:

- Та-а-ак… Мультики є?

- Хто?

- Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація - це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…

- Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?

- Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони - смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.

Ян закусив губу:

- Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?

- Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків,а ще б такий смішний кролик… Яне!!! - В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться - на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.

- Яне, я ображуся!

- Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! - Він зайшовся сміхом.

У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.

Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях - дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.

З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…

Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…

Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.

Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:

- Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?

Я озирнулася. Справді, що я роблю? Ян стояв у дверях, в якихось двох метрах від мене. Мокре тіло, білий рушник, скуйовджене волосся, босоніж. Ліфт приїхав. Я відвела погляд, відкашлялася:

- Яне, я почекаю надворі, коло машини. Поквапся, будь ласка.

Він хотів щось сказати, проте я була вже в кабіні. Двері повільно зачинилися. Надворі я сіла на лавку і спробувала зосередитися. Що я наробила! Що тепер буде! Що скаже Ян? Відповідь на останнє запитання прийшла блискавично, я б сказала,прилетіла, у вигляді збентеженого Яна. Він був у костюмі, проте краватка не зав'язана і волосся ще мокре. В руках - моя сумочка.

- Ти забула її на дивані.

Я мовчки кивнула і взяла сумочку з його рук. Ян присів і знизу дивився мені в обличчя:

- Марго…

- Так. - Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.

- Подивись на мене, будь ласка.

- Я не можу.

- Чому?

- Мені соромно.

Кілька хвилин ми мовчали.

- Навіщо ти це зробила? - Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.

- Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?

- Та я гніваюся, а гніваний - я страшний!

Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:

- Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. - Він помовчав. - Сказати правду, я добряче роздратований.

- Чому? Через те, що я підглядала?

В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.

- Ні. Це мені навіть сподобалося.

- Через що ж тоді?

- Через те, що тобі вдалося втекти!

Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.

- Яне?

- Гм?

- Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?

Ми сиділи за маленьким столиком, вкритим темно-червоною скатертиною з золотими драконами по краю. Крісла теж були золотими. Над нами висів світильник у вигляді блідого місячного кола. їжа була холодною і гарячою водночас, ніжною і гострою, м'якою і хрусткою. Дивною, але напрочуд смачною. Ян розповідав мені про В'єтнам.

- Розумієш, стільки років кривавої, спустошливої війни, а ці люди все одно не втратили внутрішньої рівноваги. Доля прибиває їх до землі, а вони підводяться і спокійно йдуть далі, несучи у серцях вічність. Я багато подорожував, і, відверто кажучи, буддійські країни вразили мене найдужче. Кожна яскрава річ, яку ти бачиш у цьому приміщенні, зіронько, не має нічого спільного зі справжнім В'єтнамом. Все це - лише наші уявлення про ту країну. В'єтнамці показують нам те, що ми хочемо і можемо побачити. Цей народ не торгує своєю культурою. Він ховає її за вдаваною простотою, яскравою облудою і гучними вивісками: «Червоний дракон», «Чорний дракон», «Золотий дракон». І це не скнарість, це просто гідність. Гідність та розуміння того, що все прекрасне треба захищати. Як, наприклад, тебе, кошеня.

- Мене? Навіщо мене захищати? Від кого?

Ян дістав цигарку, закурив. Глибоко затягнувся, повільно випустив дим. Як гарно він курить і як… багато. Він подивився на мене поверх своєї руки. Чорні очі м'яко виблискували крізь тютюновий туман. Зачарував, приворожив, заплутав у тенетах своєї ніжности. Що ти зробив зі мною, Яне? Це запитання я, мабуть, промовила вголос, бо Ян на нього відповів. Чи знов наш телепатичний контакт?

- Я кохаю тебе, крихітко, кохаю і захищаю. Від світу, від себе, від тебе самої.

- Хіба світ - злий?

- Дитяче запитання. Справжнє, як і всі запитання дитини. На них не існує відповідей, бо справжнє запитання потребує справжніх відповідей, а справжніх відповідей не буває. З віком діти втрачають здатність по-справжньому запитувати і дорослими запитують лише тоді, коли знають відповідь заздалегідь. Сумно.

Я мовчки кивнула.

- Проте, як на мене, то світ - не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…

- Через заздрість?

- Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.

- Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…

Він засміявся:

- Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я - мадяр. Ти боїшся циганів?

- Ні.

- Ну й правильної Чого нас боятися?

- Ти - циган?

- Мої батьки. Але факти - річ уперта. З генетикою не повоюєш. - Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. - Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня - і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!

Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно гладити. Ян застиг. Я кинула на нього погляд з-під лоба і повільно облизала губи:

- Ти кого лякаєш, ромале? В моїй родині теж є циганська кров. - Мої пальці уже під тканиною його брюк пестили шкіру і, певне, добряче дражнили. - Ну що, позмагаємося в чарах?

Ян окинув приміщення задумливим поглядом:

- Шкода ресторанчика, гарненький був заклад…

- Чому «був»? Ми ще не починали.

- Тоді, мабуть, і не треба. Я здаюся. - Він підняв руки вгору. - Полонених берете?

- А що ти вмієш робити, хлопчику? - Моя нога піднялася ще вище.

- Ой, зупинись, Марго! Зупинись, доки я ще контролюю ситуацію.

Ян не жартував. Я відкликала ногу назад, взулася, поправила волосся і підвелася.

- Яне, я миттю.

У туалеті я відкрутила кран, холодною водою змочила потилицю, шию, руки, сперлася на раковину і з головою поринула у роздуми. Я хочу залишитись з Яном. Хоч би ким він був: видінням чи сном. До біса все! Не знаю, скільки в мене є часу, як довго я ще спатиму в тому світі, проте цей світ належить мені і Яну. Нам обом.

Повернувшись до зали, я побачила, що Ян розраховувався з гостинним хазяїном закладу. Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.

Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:

- Яне, куди ми їдемо?

Він здивовано глянув на мене.

- Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?

- Я хочу до тебе.

- Що??

Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.

- Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.

Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу - темно-червоні троянди і одна біла - королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру - ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:

- Ти розумієш, що робиш, Марго?

Я зустрілася з ним поглядом.

- Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.

Він взяв мене за руку і повів до дверей.

- Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.

Він одчинив двері, і мені перехопило подих.

Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал - маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ - величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:

- Яне, яка краса!

Він усміхнувся:

- Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.

Ян почав наближатися, я - відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив:

- Марго, якщо ти передумала, то я даю тобі останній шанс. Йди прямо зараз, бо ще хвилина - і я тебе звідси не відпущу, благай, не благай. Розумієш, будь-який терпець колись уривається. Я не залізний.

Я відвернулася і швидко підійшла до вікна. Стояла і мовчала, роздивляючись нічне місто, а потім невпевнено почала:

- Я нікуди не піду. Я хочу залишитись, Яне. Проте я… нервуюся. Я, я, я… до смерти налякана. - Краєм ока у найближчому дзеркалі я побачила, що він повернувся до мене і напружено слухає. Добре, що він мене чує. - Розумієш, Яне, в твоїх очах - сама пристрасть, а мені потрібна ніжність. Вся ніжність, яка в тебе тільки є. Принаймні, зараз. - Я повернулася до нього. - Ти здатен віддати мені всю свою ніжність? Всю до останньої краплі? Я… я ще ніколи не була з чоловіком, Яне. Я хочу, щоб ти був першим.

Якщо по-справжньому захотіти, можна примусити всесвіт обертатися навколо себе. Мене оточували зірки, які кружляли за моїми законами. Я була центром, осердям, суттю. Я - суть, Ян - єсмь. Я розчинялася у ньому, у божевільному болю, що він мені завдавав, проте щось у мені розуміло, що то був правильний біль, необхідний. Біль народження. Я народжувала на світ своє кохання. Кров'ю, потом, криком і насолодою. Нестерпною насолодою - сестрою болю.

Я була закоркованою пляшкою, пляшкою прекрасного вина з витонченим смаком. Ян відкорковував мене, відкривав мене наново, як Америку. Він дарував мене світові. Ян увійшов у моє тіло, я увійшла в його. Ми стали одним. Секс - марні спроби поділитися собою з іншою людиною. Хвилина задоволення - і довічна фрустрація. Кохання - абсолютне злиття, насолода єднанням і сплетінням у єдиному бездоганному витворі. В нашому світі ми народжували нову зірку. Супер-

нову.

Фізичний біль - ніщо порівняно з тим смутком, який охопив мене тої самої миті, коли Ян мене залишив. Я тонула у ньому, я плакала смутком і кожна сльоза - хвилина моєї самотности. Ян цілував мої сльози, гладив моє обличчя, ще міцніше стискав мене у своїх обіймах.

- Ш-ш-ш. Не плач, зіронько! Не плач, будь ласка. Пробач, що завдав тобі такого болю, пробач мені, маленька.

Я схлипувала і ніяк не могла зупинитися. Все тіло тремтіло. Сльоза за сльозою безшумно падали Яну на груди.

- Я, я… не через це. Яне, чому ти мене залишив? Чому ти це зробив? Це було так… так боляче. Я не хочу, - Голос зірвався. Мій смуток перетворився на справжню зливу. - Яне, я не хочу, щоб ти мене кидав!!!

Він пригорнув мене до себе.

- Я ніколи тебе не залишу. Ніколи в житті. Проте зараз… Я мусив. Я зробив це для тебе, для нас, для того, щоб ти не…

Я перебила його:

- Я знаю. Для того, щоб я не завагітніла. І все одно, я хочу, щоб ти завжди був у мені. Завжди. Найглибше, як моє серце, моя душа, моя… дитина! Господи, я божеволію! Яне, не слухай мене, я верзу якусь нісенітницю.

- Ні, ти кажеш дивовижні речі, гарніших я не чув. - Він тримав мене у своїх обіймах, цілував у скроні, гладив волосся. Колисав. Мій великий кіт-баюн.

Мої повіки важчали. Я засинала.

- Яне?

- Так.

- Я завжди хотіла дізнатися, як це, коли тебе на світанку будять поцілунком. Що відчуваєш, як прокидаєшся… Зробиш?

- Зроблю.

- Обіцяєш?

- Чесне піонерське.

Чи можна бачити сни в снах? Знаєте, як дзеркальний коридор. Дзеркало в дзеркалі. Сон у сні. Не знаю, може, мені щось і снилося у моїх снах, проте потім я нічого не пам'ятала. Намагалася згадати і не могла.

Ранок. Я прокидалася з відчуттям, що мені вже не треба дихати. За мене дихав Ян. Його губи на моїх губах. Я живилася повітрям, яке він вдихав у мої легені. Одне дихання на двох. Нам вистачало. М'який лоскіт його рота проти м'яких обіймів сну. Ян переміг. Я розплющила очі. Його обличчя над моїм. Зосереджено, наче займаючись важливою справою, Ян обводив пальцем контури моїх губ.

- Як смакувало?

Я облизалася:

- М-м-м. Вершкове морозиво, персикі… гіркий мигдаль. Ми довго спали?

Він подивився на годинник:

- Дві години і сімнадцять хвилин.

Я здивувалася.

- Звідки така точність? Ти що, не спав?

Ян відвів погляд:

- Та ні, я задрімав, але…

Я повернула його обличчя до свого:

- Правду, Яне, правду!

Він усміхнувся:

- Поцілуєш - скажу.

- Скажеш - поцілую.

- Гаразд. Я боявся проґавити світанок. Виконував замовлення.

Я хотіла щось сказати, проте Ян відкинувся на подушки і промовив, не зводячи очей з моїх губ:

- Твоя черга. Угода є угода.

Чим загасити поцілунок Яна? - Ще одним поцілунком. Зачароване коло. Я відірвалася від нього.

- Візьми мене, Яне!

Він похитав головою.

- Ні, крихітко, не можна. Не зараз. Буде дуже боляче.

Я почала гладити його плечі, груди, спустилася нижче…

- А я хочу, хочу, хочу зараз!

Ян вхопив мої руки, стиснув їх у долонях, роззброюючи мене.

- Ні, Марго, не наполягай. Я цього не зроблю.

Я розчаровано зітхнула.

- Гаразд, тоді цілуватися!

Я лежала в його обіймах, вмираючи від ніжности. Ян поволі засинав. Це добре, бо в мене було таке передчуття, що незабаром я прокинуся. Міцніше притиснувшись до нього, я на повні груди вдихнула запах його тіла, щоб пізніше згадати кожен нюанс, кожен відтінок. Ян замріяно гладив моє волосся.

- Я кохаю тебе, зіронько.

- Ш-ш-ш, спи, Яне, спи.

- Ти тільки не забувай, що я тебе кохаю.

Підкорюючись імпульсу, я несподівано для самої себе

запитала його:

- Яне, а що таке кохання?

Він заплющив очі.

- Кохання - це ти.

- Ні.

- Так.

- Гаразд, але яке воно?

Ян мовчав. Мабуть, заснув. І раптом тиха відповідь:

- Кохання - це повна довіра. Це відсутність страху і… - Він пригорнув мене до себе, занурив обличчя у мої коси. - Іще це завжди боляче.

Тиша. Ян спав. Я обережно вивільнилася з його обіймів, поправила ковдру, погладила його чорний чуб. Поспішай, Марго! Час рушати!

Я швиденько одягнулася. Черевик зачепився за щось на підлозі. Я глянула. Букет червоних троянд. Я поворушила їх,знайшла білу, підійшла до ліжка і обережно поклала її на подушку поруч з Яном. Спи, Яне! Спи з королевою!

Предмети втрачали чіткі обриси. Ставали прозорими, як я сама. Кімната віддалялася, я падала, я прокидалася.

Пів на другу. Нічого собі подрімала! Майже тринадцять годин. Як Спляча Красуня. Я замислилася. Безкінечний сон. Добровільна кома. Вічність з Яном. Припини! Негайно припини! Навіть і думати про таке не смій, ідіотко! І геть мені з ліжка!

Я сіла. Дивне відчуття вологи. Я глянула на простирадло. Кров. Велика червона пляма. Не може бути! Я задерла нічну сорочку - кров. Вся білизна в крові. Налякана до смерти, я різко зіскочила з ліжка і тієї ж миті перегнулася навпіл. Світ поплив од нестерпного болю. Низ живота несамовито волав, нутрощі нили. Зціпивши зуби, я повільно сповзла по стіні на підлогу. Спробувала розслабити м'язи, перенесла центр ваги, спираючись на руки. Підлога приємно холодила. Біль повільно відпускав. Тепер з середини мене різав не гострий, а тупий ніж. Так краще, якщо це взагалі можна назвати покращенням.

Я гарячково розмірковувала. Такого зі мною ще ніколи не було. Біль у перший день місячних - приємна прелюдія до агонії, у якій я перебувала зараз. І до того ж які місячні, Марго? Твої законні закінчилися тиждень тому. Що ж це таке? - Ще один доказ існування Яна, от що це. Ян… Я всміхнулася сама собі. Як йому зараз? Що стосується фізичного стану - краще, аніж мені, але про що він думає, прокинувшись у порожньому ліжку? Розлючений? Розгублений? Ображений? Пробач, Яне, мені потрібен час. Я маю все обміркувати, якось зібрати окремі шматочки мозаїки в одне ціле, хоч трохи розібратися в тому, що сталося, залагодити справи. Ага, лиш залагодити. Насамперед викинути Сергія зі свого життя. Викинути? Викидають лише сміття, а Сергій - чудовий, милий хлопець. - Саме тому йому не місце коло мене. Хороші хлопці - не пара поганим дівчатам. А я погана і зла, інакше не водила б його за ніс, а одразу пояснила, що до чого. Проте я все жалію… - Кого жалієш? - Кого, кого… Себе, найкращу, найголовнішу. Гаразд. Сьогодні зателефоную Сергію і все поясню.

Я почала вставати. Це вдалося з третього разу. Похитуючись, я дошкандибала до підвіконня, розгорнула пакунок з ліками: аналгін, спазмалгін, максиган… Може, є щось міцніше? Ось він! Баралгін! Це допоможе. Не може не допомогти. Я взяла одну таблетку, завагалася, додала ще дві. Повільно пересуваючи ноги, щоб різким рухом не спричинити нового вибуху болю, доповзла до шафи. Десь тут має бути трофейна пляшка вина. Червоний Рислінг. Подарунок німця з останньої халтурки. Я намацала пляшку. Дякувати Богові, вже відкоркована. Наливаючи вино в склянку, я всміхалася через переляканий мамин голос, який дзвенів у моїй голові: «Марго, тобі що, жити обридло? Закортіло на той світ? (На який світ, мамо? В мене їх вже два.) Ліки зі спиртним - пряма дорога. Доне, не каліч себе, будь ласка!»

«Мамо! Я один-єдиний раз. Дуже вже болить. Один раз - це не страшно», - вголос промовила я і ковтнула ліки, запиваючи їх вином. Тьху, яка гидота! Лягла у ліжко і заплющила очі. Навіть не знаю, хто допоміг більше: ліки (зі спиртним, доне, Боже мій, зі спиртним!) чи Алі, який весь цей час лежав на моєму животі і заспокійливо муркотів. Іноді коти - найкращі ліки. Через півгодини біль майже вщух. Принаймні я знов могла вільно пересуватися.

Того ж вечора зателефонувала Сергію. Я не готувала промови, сподіваючись, що все станеться саме собою. І воно таки сталося. Тільки не зовсім так, як я гадала. Точніше, зовсім не так.

Один гудок, два, три, чотири. Ну от, нікого нема вдома! Яке полегшення! Можна з чистосумлінною душею повертатися додому: я намагалася виправити ситуацію, проте мені не дозволили. Вибачте, я зробила все, що могла.

Раптом хтось, зняв слухавку:

- Я вас слухаю.

Від несподіванки я затнулася:

- Доб… Добрий вечір. Я можу поговорити з Сергієм?

- Маргарито, це ви?

Ну як не впізнати цього голосу!

- Так. Проте для вас - Марго.

- Гаразд, Марго. Це батько Сергія.

- Здрастуйте, Костянтине Володимировичу.

- Для вас - просто Костянтин.

А він уміє гратися словами! А що ти хочеш, Марго? Адвокат!

- Гаразд, Костянтине. Сергій вдома?

- Ні, він на репетиції.

- Шкода. - Брешеш, Марго! Коли люди про щось жалкують, вони так полегшено не зітхають.

- Знаєте, Марго, а я якраз збирався їхати до вас у гуртожиток.

Я остовпіла:

- До мене??? Навіщо?

- Сергій розповів мені про ваші труднощі в пошуках роботи. От я й подумав, чому б не допомогти такій прекрасній дівчині? Просто так. З дружніх почуттів.

О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.

- Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!

- Ну що ви, Марго! Задля вас - не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?

Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу - мурашки по спині. - А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!

- Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? - Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.

- Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? - Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? - А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок - автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?

- Звучить непогано.

- Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. - Він продиктував мені його дані. - Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?

- Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.

- Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?

Я завагалася:

- Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?

- Ну що ви! Така жінка - приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…

Я відкашлялася:

- Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз - спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. - Я поклала слухавку.

Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? - Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це - справді твій шанс.

Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. - Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.

Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:

«Милий Яне!

Мені треба поїхати на кілька днів. Вибач, що не змогла попередити заздалегідь. Не телефонуй - я сама прийду. Як ти хотів. Пам'ятаєш? Ти казав, що кохання - це повна довіра. Довірся мені, Яне!

Марго».

Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна - не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці - старому кварталі. Година пішки.

Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? - Телефонує, ідіотко, що ж іще?

Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі - щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»

Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! - Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.

Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.

Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!

Його тихий і такий ніжний голос:

- Марго!

Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.

- Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. - Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок - і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері.Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.

Ти мій, Яне! Я буду за тебе боротися. За таку людину варто боротися. Я завжди вважала себе слабкою. Всі казали, що в мене сили - яку дитини. Настав час це перевірити.

Я прийшла додому. Алі в квартирі не було. Мабуть, не спить малий бешкетник. Зловила себе на думці, що вже майже звикла до такого стану речей. Мама казала, що людина може звикнути до всього, а от повністю позбавитися хоч однієї, найпростішої звички - не в її силах.

Зручно вмостившись у ліжку з блокнотом і олівцем у руках, я на чистому листку паперу великими літерами написала єдине слово «Ян» і замислилася.

Вчора в ліжку Ян сказав мені одну дуже важливу річ. Він народився у Львові. Не в Харкові, а Львові. Там-таки в одному з дитячих будинків і виріс, там-таки закінчив університет. Отже, треба шукати у Львові. «Архітектор Соколи Я.В. науці невідомий», - сказали мені. А, може, у нашому світі Ян хтось інший за фахом? Мої сни в усіх деталях збігалися з реальністю. Дати, імена, прізвища - кожна дрібниця. Чи можливо, щоб факт з мого сну у реальному світі набув трохи іншого звучання? Може, Там Ян - скульптор чи інженер?

На папері під словом «Ян» я написала:

1) запити в усі дитячі будинки міста Львова;

2) запити в усі вищі навчальні заклади з технічними напрямками;

3) запити в метричний архів;

Та-а-ак… Це ще один день в бібліотеці над довідниками. Якщо не більше. Гаразд, стосовно Яна, здається, все.

На іншому листку паперу я написала слово «сон» і замислилася, точніше, впала у стан, подібний до трансу. Мені здалося, що це тривало з хвилину, проте, отямившись, я подивилася на годинник і присвиснула. Двадцять п'ять хвилин! Ого! Так довго розмірковувати, а в голові - жодної думки. Я кинула погляд на блокнот і завмерла. Я помилялася. Думки були. Акуратно записані на папері моїм власним почерком. Шість речень. Коротких і ясних.

Я є і Тут, і Там.

Всі люди є і Тут, і Там.

Всі речі є і Тут, і Там.

Ян є лише Тут.

Річ, яка є лише Тут.

Доказ, доказ, доказ.

Правильно. Геніально просто. Якщо мої сни не просто сни, а інший світ, інший вимір, інша реальність - байдуже що, то мені потрібна річ, яку я зможу пронести у цей світ і залишити у єдиної людини, яка існує лише Тут. У Яна. Це й буде доказ. Якщо ж мої сни - звичайнісінькі сни і нічого більше, то річ нікуди не дінеться. Це означатиме, що Ян - витвір моєї фантазії, а за мною божевільня плаче. Ризиковано, та я не боялася. Дивно, така цілковита відсутність страху…

Я прокинулася з щасливою думкою - зробити Яну подарунок. Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ - золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?

Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.

- Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. - Алі муркотів і мружив очі. - Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання - це завжди боляче»).

Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.

Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:

- Намальовано майже професійно.

Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово - «Ян». Простий смисл - вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:

- Це в нас родинне.

- Батько малює?

- Брат.

- Яка школа?

- Київська.

- Під яким ім'ям працює?

Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців - знижки? Проте майстер терпляче ждав.

- Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.

Світ - одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:

- А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?

Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!

- Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія - вугілля. Він ще здивує світ.

- Дякую.

- Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди - сірість і невиразність.

Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:

- О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота - сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться - вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. - Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

Я мало не танцювала з радости:

- Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами - не дуже.

Він кивнув:

- Знайома ситуація. Були б гроші - не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?

- Не боюся.

- Ти диви яка! - Він потиснув мені руку. - За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.

- Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!

- Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.

Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»

Справді, хто ти такий, Яне?

Вісім годин у читальній залі. Комусь я здавалася фанатично закоханою у місто Львів людиною, бо за перші півгодини на моєму столі зібралося все, що містило хоч якусь інформацію про це старовинне місто. Кожна друкована літера. Вісім годин праці - двадцять чотири запити. Двадцять чотири білих конверти, кожен з яких - посланець моєї надії. Після цього я просто сиділа, роздивляючись ілюстрації і уявляючи, як Ян мандрував цими вузькими вуличками, милувався дивної архітектури будинками, що тиснулися один до одного, наче сполохані діти, і мріяв. Мріяв про мене.

Погляд на годинник і - край моїм роздумам. Третя година! У мене ж співбесіда! Я забігла додому. Двадцять хвилин перед дзеркалом: хоч що кажіть про перевагу професіоналізму над зовнішністю, проте в багатьох випадках саме вона вирішує все. Я поправила зачіску і кинула на себе останній погляд. Відкрию вам маленьку таємницю - для співбесід нема нічого кращого за старий добрий чорний колір. Чорний колір вигідно підкреслює фігуру, виокремлює її зі строкатого оточення, привертає увагу не до тіла, а самої людини, тому чорний колір - ідеальне обрамлення для яскравої особистості.

В офісі я була за чотири хвилини до четвертої, дихала повільно, ввічливо всміхалася секретарю і намагалася з самого початку рахуватися з можливістю невдачі. Буддійська філософія - готуйся до поганого, а хороше сприймай як приємну несподіванку. Чи, може, я помиляюся? Треба буде спитати в Яна.

Все сталося за якихось тридцять хвилин. Олег Михайлович Данаїс був людиною настрою. То невблаганний, то поблажливий, він за п'ять хвилин міг пройти всі ступені, що розділяють повну ейфорію від глибокої депресії. Складна людина, проте слабка. Це одразу помітно. А що ви хочете? Шістдесят один рік - доволі поважний вік для такого серйозного бізнесу.

Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.

Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:

- Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він - результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він - просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного - якісно виконувати мої доручення.

Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? - То, може, так і спитаєш, Марго?

- То ви мене берете?

- Так. Коли ви зможете почати?

- Будь-коли.

Він погортав сторінки настільного календаря:

- Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?

- Так.

- Тоді домовилися, Марго. Але дивіться - ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам - один великий сюрприз.

Так. Це він правильно підмітив.

- Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!

Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.

Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб - в животі бурчало.

- Марго!

Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.

- Марго!

Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!

- Марго! Та що ж це таке! - Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася - срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина - і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»

- Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.

- Я помітив. Гукаю вас - не обертаєтеся. Біжу - не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!

Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.

- Як співбесіда?

- Дякую. Здається, добре. Через тиждень - на роботу.

- Вітаю. - Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:

- Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.

- Вибачте… Мені дуже прикро, але…

Метал у голосі:

- І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?

Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, - закидайте мене камінням, - я не змогла.

- «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?

Він кивнув:

- Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?

Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони - все збігалося і водночас було іншим. Тоді - азіатська казка. Зараз - яскрава сухозлітка.

Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це - досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?

- Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз - велике спасибі за допомогу.

Він загасив пальцями ароматичну свічечку:

- Ви поспішаєте?

- Відверто кажучи, я дуже стомилася.

- Дякую за відвертість.

- Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно - б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім - на тобі! - все влаштовується саме собою.

Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.

Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.

- Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?

Він усміхнувся:

- Як я міг? Ви незабутні, Марго.

Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя - одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.

- Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.

- Що саме?

- Вони теж незабутні.

Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все - його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:

- Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…

Тільки не червоніти, Марго!

- Вибачте, мені час…

- Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.

Той самий гостинний хазяїн закладу - куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:

- У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?

У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді - перший клас. Я всміхнулася:

- Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.

Він уклонився мені:

- Красно дякую.

Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:

- Ну то що, додому?

- Так, якщо ваша ласка.

- Додому до мене чи до вас?

Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».

- Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.

- Ого-го! - Він розсміявся. - Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

- Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

- Ми друзі.

Він іронічно скривився:

- У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

- Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

- Навіть так?

- Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

- Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

- Знаєте, Костянтине, зло - зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

- А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

- Кохання.

- Що?

- Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.

Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.

- Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його - кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.

Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.

- А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:

- Переважно - швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.

- Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?

Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:

- Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.

Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.

- Костянтине, я піду.

- Ні.

- Що?

- Я сказав, ні. Ти залишишся. - Він притягнув мене до себе.

Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…

…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.

Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.

Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:

- Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?

Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:

- Іди. Іди від мене, доки відпускаю.

Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!

- Так… Я йду. - Пауза. - Ще один поцілунок і - зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.

На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назаді торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.

Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.

Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:

- Моя дівчинко, моя ніжна дів… - Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи гіркоту його губів.

Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.

Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером - ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.

Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!

- Алло?

- Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?

- Так.

- Можна дізнатися про умови оренди?

- Ви самі чи з родиною?

- Сама.

Жінка втомлено зітхнула:

- Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.

- Я можу оглянути квартиру?

- Так, звичайно!

- А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?

- Гаразд.

- До зустрічі. - Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:

- Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?

- О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!

Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?

Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!

- Алло, ви ще тут?

- Так. Я ще Тут.

- Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?

- Так. До зустрічі.

Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.

- Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви - хазяйка?

- Так. Звати мене Марія Дмитрівна.

- Дуже приємно. Марго.

- Ходімо! - Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»

П'ятий поверх. Моя квартира. Моя - Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:

- Ви не лякайтеся - там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.

Я сплеснула руками, удаючи здивування:

- Збоченцем? Що ж він наробив?

- Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!

- Та нічого, нічого.

- Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.

Ми зайшли у квартиру. Моя затишна фортеця - улюблені картини, знайомі обличчя на стінах. Не тямлячи себе з радості, я ходила з кімнати у кімнату, впізнавала кожну дрібницю: старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.

Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:

- Таке лихо, таке лихо!

Я мовчала.

- Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!

Я повернулася до неї:

- І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.

Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!

- Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?

- Та ні. Просто здогадалася. - Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:

- Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.

Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом - трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.

- Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!

- Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.

Вона гірко всміхнулася:

- Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!

- Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.

Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:

- Поясню. Ви згодилися - сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.

Хазяйка якось по-дитячому перепитала:

- Кіт?

- Так, кіт. Така свійська тварина. Маленька, пухнаста, з хвостом і чотирма лапками.

Вона замахала руками:

- Та знаю я, знаю. Але ж він подряпає мої меблі…

- Не подряпає, бо нічим. Я подбала.

Марія Дмитрівна відсахнулася від мене, наче я сказала, що відтяла котові лапки.

- Як це подбала? Як це нічим?

- Та заспокойтеся, я пилкою. Це абсолютно безболісно. - Ха-ха-ха! Ніби Алі мені дозволив! Ще чого! Таке порушення котячих прав та свобод! Меблі він і так не чіпає. Він - інтелігентний кіт, а не якийсь там дикун. Проте треба ж якось заспокоїти людину.

Вона морщила лоба, ніби вагалася, та я знала, що все вже вирішено.

- Гаразд. Я згодна. Вже раз обпеклася, проте вам я чомусь вірю. Не знаю, таке дивне відчуття, ніби ми знайомі. Чи, може, десь бачила вас?

Так! Ще одна! В неї таке дивне відчуття… Знали б ви правду, тітуню!

- Все може бути. Світ такий затісний… Коли можу в'їхати?

- Та хоч зараз!

- Ловлю вас на слові.

Переїзд зайняв увесь день. Пізно ввечері, майже непритомна від постійної біганини, я прийшла в гуртожиток по останню порцію свого манаття. Взагалі не порцію, і не манаття. Я повернулася по Алі.

Був початок на одинадцяту. В будинку панувала тиша, але це не означало, що гуртожиток засинав. Ні, він тільки-но почав прокидатися.

Темні сходи. Це все через забиті дошками вікна. Мій поверх. Великий чорний силует. Чоловік. Я зупинилася. На останній сходинці вгорі, притулившись до стіни і витягнувши ноги так, що вони загородили прохід, сидів Костянтин. Сидів, курив, чекав. Помітивши мене, підвівся, кинув цигарку на підлогу, розтер підошвою і всміхнувся:

- Привіт, дівчинко! Як справи?

Моя втома одразу перейшла в роздратування:

- Костянтине, що ти тут робиш? Я тебе не запрошувала.

- Я, здається, щось запитав. Відповідати грубощами - не по-жіночому. Це може ускладнити наші подальші стосунки.

- Які ще «подальші стосунки»? Про що ти?

Він почав заводитися:

- Все ще про те саме! Як справи, Марго?

Я підкреслено ввічливо відповіла:

- Дякую. Добре.

- Авжеж! Я б сказав, краще за всіх. Синочок весь день чекає коло телефону, батько окупує гуртожиток, а наша маленька дівчинка насолоджується роллю пупа землі, так?

- Боже мій, як мені вас усіх жаль!

Костянтин стиснув зуби. Здалося, я почула їхній скрегіт:

- Не треба бути зі мною брутальною, дівчинко. Це небезпечно. Не забувай, хто я.

- А хто ти? Якщо маєш на увазі свою допомогу, то я вже начебто подякувала!

Він засміявся:

- Отой поцілунок був подякою?

Я не втрималася:

- Який поцілунок? Перший чи другий?

- Звичайно ж, перший. Бо другий був не твоїм, якщо я правильно пам'ятаю. Ти просто попрохала мене про нього, так? Чи, може, скажеш, що ні?

- Припини, Костянтине, я не хочу про це розмовляти. - Я хотіла пройти до своєї кімнати, проте він стояв на дорозі. - Пропусти мене!

- А ти попроси! - Він ухопив мене за руку і спробував притягнути до себе. Я вирвалася і підбігла до дверей.

- Не торкайся мене, чуєш? І не підходь до мене! Я… я… я кричатиму!

- Боже мій, яка трагедія! А, може, стогнатимеш, як тоді, в машині? Біжи, Марго, біжи! Все життя не побігаєш! Я знаю - ти переїжджаєш. Я тебе знайду, дівчинко, обіцяю.

Я залетіла до кімнати, швидко замкнулася і притиснулася до дверей спиною. Алі шугнув під ноги, переляканий моєю раптовою появою. Я взяла його на руки і почала заспокоювати, прислухаючись, як завмирають, віддаляючись, кроки Костянтина.

Тієї ночі я не спала: до самого ранку пересувала меблі, витирала пил, мила, шкрябала, вичищала. Повісила гардини, поставила квіти на підвіконня, книжки на полиці, поклала одяг у шафу. Об одинадцятій ранку квартиру було не впізнати. Решту дня я витратила на дрібні зміни в інтер'єрі і прання білизни. Останньою жертвою гігієни став Алі. Я викупала його новим шампунем, на що він дуже образився і втік від мене на найвищу шафу, де й вилизував сліди моєї діяльності зі свого хутра з мордочкою а ля «життя репнуло та ще й на мене гепнуло».

Як домовлялися, о шостій я прийшла по браслет. На жаль, старого майстра не було. Його заступник, невиразноликий і нудьгуватий юнак передав мені коштовність. Вона була бездоганною. Саме те, про що я мріяла. Я хотіла сказати про це старому, подякувати ще раз за його роботу:

- Як мені побачити майстра, який виконував моє замовлення?

Хлопець похитав головою:

- Ніяк не можна. Він захворів.

- Тяжко?

- Так, мікроінсульт.

- Шкода. Він так мені допоміг. Був таким добрим…

- І талановитим, - тихо додав хлопець.

Засмучена, я залишила майстерню.

Сьома година. Я лежала в ліжку і дивилася на стелю. Завеликий браслет, виблискуючи, бовтався на моєму зап'ястку. Здається, все перевірено. Я тремтіла від хвилювання. Господи, допоможи мені! Доле, мій янголе-охоронцю, хоч хтось! Хтось, хто мене зараз чує. Допоможіть мені здійснити замислене. Якщо я прокинуся наступного ранку з браслетом на руці, - я божевільна, хвора, недоумкувата. Я не хочу божеволіти, не хочу, не хочу!!!

Серце калатало, наче скажене. Від хвилювання мені ніяк не вдавалося заснути. Я підвелася, відчинила шафу, знайшла димедрол. Ковтнула одну таблетку. Брешу. Три. Знов лягла. Алі скочив на ліжко, пухнастий, як хмарка, вмостився поруч і замуркотів. Уже пробачив мені вранішню ванну. Я почала гладити його між вушок. Легкі рухи рукою. Туди-сюди, туди-сю…

Я стояла перед дверима Яна і прислухалася. Тихо. Так. Він дуже тихий. Проте він там, у квартирі, я це відчувала. Ненавиджу дзвонити. Простий натиск кнопки, а за дверима зчиняється такий галас, наче спрацювала сигналізація. Я постукала. Тричі. З досить довгими паузами. Легкі кроки. Двері відчинилися - на порозі стояв Ян. Такий незвичний - потерті джинси, рукава незрозумілого кольору сорочки високо закосані, руки - в білій глині, на обличчі - піт.

Я підійшла до нього, пальцем провела доріжку по спітнілій щоці і прошепотіла:

- Здрастуй, Яне! Я повернулася. - Він мовчки пропустив мене в квартиру.

Боже мій, на що перетворилася вітальня! Килим відсунутий, підлога вкрита газетами, скрізь біла глина, а посеред цього хаосу - майже закінчена скульптура. Дівчина сидить на скелі, замріяно дивиться кудись у далечінь, вітер відкидає назад її довгі кучеряві коси, грається спідницею. Морські хвилі щосили вдаряються об скелю, немов намагаються її зруйнувати, проте марно. Я обійшла скульптуру, придивилася. Ян мовчки спостерігав за мною, спершись на підвіконня. Не помітити, що я схожа на дівчину, було складно. Отож це я. Тільки я не просто сиджу на скелі. Я до неї прикута. Великими, тяжкими кайданами, які міцно охоплюють майстерно виліплені зап'ястки. Я прикута і я всміхаюся. Здається, мені це подобається.

Я подивилася на Яна:

- Не знала, що ти вмієш таке ліпити. Вона гарна.

- Вона гидка, смішна, вульгарна! Нічого спільного з оригіналом! Зовсім нічого, хоч як я намагався! - Він підійшов до скульптури і накрив її тканиною. - Жалюгідна копія, проте це все, що в мене є.

Я підійшла до нього:

- Ні, Яне! В тебе є я.

Він ухопив мене за плечі:

- Ти? У мене є ти? Ти приходиш і йдеш, коли тобі заманеться. Що я для тебе? Чергова примха?

- Не кажи так, Яне! Це неправда. І ти це знаєш. Ти мені потрібний. Треба було… мені… Я… Я мусила зникнути на кілька днів. Це було важливо. Ти… ти сам знаєш, що таке термінове відрядження!

- Так, я знаю. А чи знаєш ти, як це, прокидатися у порожньому ліжку, тримаючи в обіймах не її, а спогад про її тіло, запах її шкіри? Троянда на подушці - який красивий жест! Холодна естетика, що завдає болю. Бути з жінкою - це не просто приємний необтяжливий секс, поцілунок у щічку - і розбіглися. Як ти не розумієш? Бути з жінкою - це спати з нею, засинати і прокидатися - чуєш? - прокидатися разом з нею, коло неї, на ній, під нею, в ній, чорт забирай!

Я оторопіла. На очах з'явилися сльози.

- Не кричи на мене, Яне. Не смій на мене кричати. Ніколи. - Він мовчав. - Ти розповів мені, що це таке бути з жінкою. Дякую. Тепер я розповім тобі, що це таке, бути з чоловіком. Слухай!

Живе собі дівчинка, живе і поволі перетворюється на жінку. Вона подовгу роздивляється своє тіло у дзеркалі, захоплюється своєю вродою, яка належить їй. Тільки їй одній. Проте по-справжньому жінкою вона стає лише тоді, коли захоче, всіма силами своєї душі, а не тільки тіла, забажає поділитися своєю вродою з чоловіком. Не переспати, не порозважатися, не продати, а подарувати, саме подарувати. Всю себе. До останнього. Дефлорація не робить дівчину жінкою, хоч би що казали знавці цієї справи. Жінкою стають день у день, поволі, починаючи з дитинства. Зрозумій же мене! Принаймні хоч спробуй зрозуміти! Не бути з чоловіком, щоб стати жінкою, а стати жінкою, щоб бути з чоловіком. Для жінки все завжди набагато складніше. І от ми підійшли до головного. Бути з чоловіком - це не просто шукати задоволення, розчепірюючи ноги перед першим ліпшим. Дивись на мене! Я хочу бачити себе в твоїх зіницях! Бути з чоловіком - це впустити його у свій світ, своє тіло, свій розум, у свою кров. Впустити туди, де, крім нього, чоловіка, може бути лише твій з ним спільний витвір - дитина. Бути з чоловіком - це завжди віддавати і віддаватися, бачити щастя в тому, що він бере тебе, що ви єднаєтеся, а потім кричати від болю, коли він залишає тебе,бо це втрата, це… це… це, як викидень! - Ян не зводив з мене очей. - Ти чуєш мене? Ти чуєш чи тобі наплювати на всі ці «жіночі примхи», на сльози, нюні та інші, мовляв, дрібниці? Так? Кажи мені, так? - Ян обійняв мене, проте я пручалася в його руках сполоханим птахом. Я гамселила його в груди, обличчя, плечі і спину, але він просто замкнув навколо мене залізне кільце своїх рук і спокійно зносив кожен удар. - Я мусила деякий час побути на самоті! Розумієш, му-си-ла! Ти не знаєш, що це таке - дарувати себе, ти не знаєш, як це - коли тебе відкривають світові, коли ти стаєш іще вразливішою і беззахиснішою, аніж була, якщо це взагалі можливо! Ти закритий, все своє життя зачинений, тобі не збагнути, як це! Ти - наче ті скелі, які нічого не відчувають! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу!

- Я кохаю тебе.

Далі, знесилена, я не могла пручатися.

- Відпусти мене, Яне.

- Ні. Я не можу. Ти впадеш. Ти слабенька. Я хочу допомогти тобі.

- Падати інколи корисно. Відчуваєш землю.

- Я ніколи не дам тобі впасти. - Він підхопив мене на руки і поніс у ліжко. - Я ніколи тебе не зрозумію. Ніколи. Чоловік не може зрозуміти жінку. Він може казати, що розуміє, проте це - брехня. Чоловік може лише кохати і захищати. Це - все, що йому даровано Богом. А ще, дуже рідко, вінможе відчувати жінку, яку кохає. По-справжньому кохає. Я не розумію тебе, Марго, але я відчуваю, що помилився, дорікаючи тобі. Тобі був потрібен час. Мені - ти. Пробач, зіронько. Я вже ніколи не кричатиму на тебе. Я був розлюченим, бо чоловіків завжди охоплює лють, коли вони перелякані. Лють - чоловіча відповідь на страх. Я боявся тебе втратити, дівчинко. До смерти боявся.

Його ніжність… Ніжність, якій не можна опиратися. Ніжність, яку не можна не бажати. Біла глина на моєму обличчі, шиї, грудях, животі. Ян ліпить мене. Ян створює новий шедевр.

Ми гуляли парком. Я збирала квіти, Ян пояснював мені, що вони розповідають нам своєю мовою. Я простягнула йому кульбабку.

- Якщо жовта кульбаба символізує пихатість, біла - самий пух, легковажність.

Ромашка.

- Ромашка - це допитливість і зацікавленість. Даруючи ромашки, ніби говориш: «Я хочу пізнати тебе краще».

Я полоскотала його підборіддя волошкою.

- Припини, Марго! Будеш чіплятися, все закінчиться он у тих темних кущах. Бачиш? Он там, коло сосон. - Він пальцем показав де. - А волошка дуже доречно. Вона - символ необачности, точнісінько, як ти.

Вдалині щось червоніло. Я побігла туди і повернулася з квіткою маку в руках.

- Яне, дивись, що я знайшла! Мак! Такий гарний!

- Це твоя квітка, Марго. Мак означає пристрасть, спокусу, солодку отруту, оману. Він узяв квітку з моїх рук, обірвав зайве листя, зробив стеблину коротшою і обережно встромив їївмоїкоси. - Даруючи мак, людина висловлює одне-єдине бажання. - Він погладив мене по щоці.

- Яке?

- «Я тебе хочу». - Пауза. Ян торкнувся моїх губів. - Я хочу тебе, дівчинко. - Він озирнувся. - Та-а-ак… До машини далеченько. Слухай, а ті кущі і справді нічого собі. Ходімо! - Він ухопив мене за руку.

- Ні, Яне! Не піду! Я не хочу там, облиш!

Він засміявся:

- Я жартую. Ходімо розважатися.

- Куди, в кущі?

- Ні, кицю. Я хочу гойдатися! Хто сказав, що гойдалки тільки для дітей? Ми теж можемо! Дивись! Он та велика з червоними сидіннями мені подобається. - Ян потягнув мене до гойдалки.

О, ні! Він таки хотів гойдатися. Ні, ні, не можна. Старий дитячий страх виринув на поверхню - ледь чутно, підступно. Лише вигляд гойдалки примусив мене здригнутися. Погане місце, погане! Небезпечна іграшка! Атракціон Чорного Незнайомця. Я похолола, почала тремтіти і пручатися. Ян зупинився:

- Ну чого ти, Марго? Це зовсім не соромно. На них можна… - Його обличчя виказувало стурбованість. - Зіронько, що з тобою? Що сталося? Ти так зблідла. Тобі недобре? - Я знесилено сіла просто на траву. Ян сів поруч, взяв мої руки у свої, почав зігрівати своїм диханням.

- Яне, я… я не можу. Просто не можу гойдатися. Ненавиджу гойдалки з дитинства. Розумієш, цей стогін, я маю на увазі, цей скрип. А ще сонячне світло. І її ноги ритмічно вдаряються об сидіння. Навіщо він примусив її так гойдатися? Навіщо?

Я розповіла йому все. Випадок з мого дитинства, який міг би бути жахливою казкою, якби не був реальністю. Ян уважно слухав. Я збивалася, плутала факти з почуттями, спотикалася майже на кожному слові. Ян не втручався. Він дав мені змогу висловити свій страх, перетворити жахливі спогади, що, наче крижинки застрягли глибоко в серці, на літери, літери скласти в слова, а слова виплюнути, як зайву слину. Я закінчила розповідати, та ми ще довго сиділи і мовчали. Ян був серйозним і сумним. Я першою порушила тишу:

- Вибач, Яне. Я не хотіла зіпсувати такий гарний день.

- Це не ти його зіпсувала. Його зіпсував той покидьок, що вбив дівчину. Гадаю, що він украв у тебе ще не один такий чудовий день.

- Та нічого. Це в минулому.

Ян нахилився до мене. Наші погляди зустрілися.

- Ні, не думаю, що в минулому. Коли ти востаннє гойдалася, Марго? Десять років тому, дванадцять?

- Не знаю. Не пам'ятаю. Та й не хочу я гойдатися! Облиш, Яне! Мені й так добре.

- Ні. Тобі погано. Тобі дуже погано, просто ти ховаєшся за байдужістю. Вдаєш, що все забула, проте це не так. Ти відтоді ніколи не торкалася гойдалки, так? З того самого дня? Навіть і близько не підходила, так? Дивись мені в очі, Марго! Я хочу знати правду!

- Так, Яне, так. Відпусти, мені боляче.

Я намагалася сховати від нього свої очі, та він все одно знаходив їх.

- Я роблю тобі боляче, Марго? Тобі боляче через мої обійми?

Я розлютилася, а ще я була перелякана, а ще мені було соромно, а ще… багато інших «а ще». Я майже кричала.

- Ні! Річ не в тобі! Це він, він робить мені боляче! Його постать на кожному дитячому майданчику, в кожному темному кутку. Ця його безокість, ця яскрава чорнота кольору сонячного ядра… Я більше не могла гратися. Я мала була дорослішати. Така юна і така стара. Стара, як гріх. Стільки років! Чому він явився саме мені? Чому він зробив це зі мною? Чому це мало статися саме… саме ЗІ МНОЮ!!!

Раптом Ян підхопив мене наруки. Я не встигла отямитися, як стояла на гойдалці. Мене трясло, дихання було важким, у відчаї я стиснула голову руками, закриваючи вуха, щоб не почути, Господи, тільки б не почути цього…

- Марго! - Ян обережно опустив мої руки і обійняв мене. - Марго, вона не скрипить.

Тільки тепер я помітила, що ми вже гойдалися. Ні, ми літали. Разом з небом і хмарами, землею і деревами. Гойдалка не стогнала, вона лише час від часу тихенько дзвеніла, немов співала з радости. Я так боялася впасти, проте Ян мене тримав. Залізо його рук - ніжніше за оксамит. Падіння вниз, блискавичний зліт, знов падіння…

У мене наморочилося в голові, дихання перехопило. Ян відчув, що зі мною коїлося. І ось - його губи на моїх губах. Він дихав за нас двох, даруючи мені свою силу.

Мій будинок. Машина зупинилася. Цілу дорогу додому, виснажені тяжким випробуванням, ми не сказали один одному жодного слова. Тепер Ян повернувся до мене:

- Ти впевнена, що хочеш залишитися сама? Зараз?

Ні, Яне. Я не хочу. Проте час прокидатися, я відчуваю це.

- Треба, Яне. Мені треба йти. Я мушу. Вір мені. Почекай трохи. Це довго не триватиме. Я владнаю свої справи, і ми завжди будемо поруч.

Він гірко всміхнувся:

- Завжди?

- Вічність, Яне. - Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. - Я хочу тобі щось подарувати. - Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! - Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. - Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.

- Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне, - пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!

Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.

Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла - підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.

Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість - підняла ліву руку. Сім, вісім - піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять - розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку - немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу - браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».

Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це - ціна зустрічі з Яном.

Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» - думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день - дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки - я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна - просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна - реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.

Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? - Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому - у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки - ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? - Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.

Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото - вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.

Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе - пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? - Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!

Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.

- А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? - Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. - Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?

Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? - Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність - це моє життя, а моє життя - це моє кохання, а кохання - цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?

Різкий дзвінок у двері - і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву його електричне серце! Всі ці гвинтики і дротики. Досить! Хай тепер всі, кому я потрібна, стукають. Руки не відпадуть!

Накинувши на нічну сорочку халат, я швидко підбігла до дверей. Дзвінок несамовито волав. Я затулила вуха долонями, і, не тямлячи себе, щосили закалатала у двері:

- Припиніть! Припиніть це! Заберіть руки від кнопки, я вже тут, ТУТ!!!

Диявольська сирена замовкла. Тиша. Нарешті. Я полегшено зітхнула.

- Хто там? (ТАМ? Де ТАМ?)

Чоловічий голос. Знайомий. Створений для промов.

- Привіт, дівчинко. Це я. Відчиняй двері.

Яне? - Який Яне? Марго, отямся! Ти ж не ТУТ, ти - ТАМ. Чи навпаки? - Ні, це не Ян. Яке розчарування… - Цікаво, це його гіркий присмак ти відчуваєш зараз на своїх губах? - Глузуєш з мене? Ну-ну, не втрачай стилю. Ти мені дуже «допомагаєш».

Я притиснулася лобом до дверей.

- Костянтине, йди геть. Я не хочу тебе бачити.

В його голосі була усмішка.

- Ніби комусь важливо, чого ти хочеш. Відчиняй, я сказав!

- А я сказала: йди геть! Котись під три чорти! Ти чуєш? - Я затремтіла від гніву. (А, може, від страху?)

Костянтин знов щосили натиснув на кнопку дзвінка. Різкий звук електричним струмом пронизав тіло. Я міцно стиснула голову руками і почала озиратися в пошуках чогось тяжкого. Розбити, вщент розбити цю ієрихонську трубу! На очі попалися дверцята електролічильника. Теж варіант. Я відчинила їх і вимкнула струм, наче вирвала занадто балакучий язик. Тієї ж миті Костянтин почав бити у двері ногами. Щосили. А вона в нього була. Він сам був силою.

Двері здригалися від гучних ударів. Костянтин сміявся:

- Марго, о Боже! (Ба-бах!) Марго, відчини! (Бух!) Будь ласка, відчини! (Бах!)

Я ж (ба-бах!) виб'ю двері (гух!), потім (бах!) доведеться (бух!) знов (ба-бах!) їх (гух!) вставляти!

- Костянтине, припини! Я… я викличу міліцію!

Проте він і не думав зупинятися.

- Викликай, дівчинко! (Ба-бах!) Гарні хлопці (бух!) приїдуть (бах!) хвилин через тридцять (гу-гух!), якраз (бабах!) допоможуть (бах!) двері вставити! - Серія ударів.

Я відчинила двері. Костянтин мав вигляд чоловіка, який ще мить тому займався тяжкою, проте приємною працею. Він спокійно поправив сорочку, зняв піджак з дверей сусідньої квартири, одягнув, перевірив, чи добре сидить, і тільки потім підняв з підлоги букет вульгарних яскраво-червоних троянд. Я не стала чекати на його подальші дії, я повернулася і мовчки пішла до вітальні. Світла не було. Ти ж сама його вимкнула, пам'ятаєш?

У квартиру повільними хвилями запливали сутінки. Костянтин наздогнав мене на півдорозі, різким рухом розвернув, і не встигла я отямитися, як уже була міцно прикута до стіни кайданами його рук. Так ми й стояли: міцно притиснуті один до одного, мої руки розведені, як на розп'яття, ноги, навпаки, зведені одна до одної і захоплені у полон лабетами його ніг. Я не могла й ворухнутися, хіба що відвернути голову вбік, що й зробила. Костянтин насолоджувався своєю владою, натиском, своєю вагою на моєму тілі. Від майже абсолютної повноти нашого контакту я відчувала фізичний біль, він - насолоду. Його ніздрі невпинно працювали, вдихаючи мій запах. Волосся, шия, плечі, груди. Дихання Костянтина було спекотним і гірким, очі палали, наче його лихоманило.

- Знаєш, як цілують янгола? Ні? - Він спробував зазирнути мені у вічі, проте я міцно замружилася. - Досить складна справа, проте яка насолода! Яка божевільна насолода! Спочатку його треба зловити, полонити, щоб він не втік від тебе, злетівши в небо. Потім припинити всі його спроби звільнитися, притиснути його своєю вагою і розіп'яти. Так, саме розіп'яти, міцно тримаючи його крила. А тоді… О, тоді починається найголовніше - самий поцілунок.

Я замотала головою, востаннє намагаючись уникнути його уст. Я ждала агресивности, звірячої грубости, болісної пристрасти, тому мене просто приголомшила раптова ніжність, з якою його губи торкалися моєї шиї. Я не хотіла його ніжности. Вона була підступною, вона затягувала мене у свої тенета, а я не хотіла втрачати волі. Чому зараз він не поводився зі мною так само брутально, як на початку? З агресивністю можна боротися, проте як опиратися ніжності? Нащо, навіщо він такий ніжний?

Костянтин відірвався від моїх губів, звільнив мої руки.

- Синців не буде, обіцяю. Я вмію поводитися з жіночою шкірою.

- Вірю. - Я потерла зап'ястки. - Як ти мене знайшов?

Він знизав плечима:

- Байдуже! У мене - свої методи. А знаєш, ти мені снилася.

Я здригнулася. Заспокойся! Звичайний комплімент з джентельменского набору.

- Щоночі снилася. Яскравіше за сни підлітка під час нічних полюцій.

Я болісно скривилася:

- Будь ласка, звільни мене від подробиць твого нічного життя!

- А що тут такого? Це цілком природно. - Він відступив від мене на крок, зміряв прискіпливим поглядом. - А ти схудла. Що, нічого не їси? Збирайся, поїдемо у ресторан, я тебе нагодую.

Я відмахнулася. - Не треба. Я не хочу.

- Як це «не хочу»? Людині треба їсти, Марго.

Я зневажливо всміхнулася.

- Костю, це ж у тебе батьківське, так? Вся ця турбота, всі ці накази… Ти асоціюєш мене зі своєю дитиною. Звідки ж тоді бажання? Невже інцест - найулюбленіша з твоїх сексуальних фантазій? Бруднувато…

Він розсміявся:

- Не ускладнюй, дівчинко. Твоя психологія занадто тонка для мене. Стосовно «брудного сексу» таку фантазію можна задовольнити в кожному домі розпусти: хлопчики, дівчатка і, взагалі, що завгодно.

- Бачу, ти - фахівець.

Він ухопив мою руку, поцілував чи вкусив - я не розібрала:

- Та й ти не схожа не початківця. Незважаючи на твою юність. Твої очі…

- Знаю. Вони старі, як гріх. - Я не стрималася і позіхнула. - Костю! Залиш мене, їдь додому, знайди собі нормальну, спокійну жінку, яка слухатиметься тебе і виконуватиме кожне твоє бажання. Буде тобі вірною собачкою та…

Він перебив мене:

- Одягайся, Марго.

- Костянтине…

- Одягайся, або я тобі зараз допоможу!

- Я не хочу!

Він мовчки вхопив мене за руку, потягнув у спальню, відчинив дверцята шафи, передивився сукні, вибрав червону, ту, в якій мене вперше побачив, і кинув її на ліжко. Потім повернувся до мене і почав зривати з мене халат. Я пручалася, мляво, наче вві сні.

- Припини, Костю! Припини, я сама.

Костянтин глянув на годинник:

- В тебе три хвилини, дівчинко, - і залишив мене саму.

Я позіхала і не могла зупинитися. В голові дзвенів

ображений дитячий голосок: «Ну чого він мене мучить? Я нічого не хочу. Хочу спати, хай він йде геть!» Очі заплющилися самі собою. Здавалося, Ян зовсім поруч. Треба лише прихилитися до чогось, знайти точку опори, розслабитися і прокинутися, прокинутися від цього жахливого сну про цього жахливого чоловіка. Розплющити очі у ліжку коло Яна.

Коли Костянтин повернувся, я сиділа у самій лише нижній білизні, притулившись лобом до шафи і солодко та часто позіхаючи. В руках - зіжмакана сукня, яку я саме намагалася підкласти під щоку замість подушки, щоб було м'якше. Він сплеснув руками:

- Та що ж це таке!

Тієї ж миті мене грубо стягнули зі стільця. Я провела його сумним поглядом. Прощавай, затишний мій! Ти був непоганим притулком. Правда, трішечки твердува-а-а-а-тим. Я знов позіхала. Костянтин сів на ліжко, рішуче затягнув мене до себе на коліна і, чортибатькаючись, почав натягувати на мене сукню.

- Марго, що з тобою коїться? Ти що, п'яна?

Я почала вмощуватися на його грудях, щоб знов заснути. Це мені майже вдалося, але Костянтин вхопив мене за плечі і почав трусити, як стовбур дерева. Яка брутальність! Я зарюмсала і над силу розплющила очі.

- Костю, ну чого ти до мене причепився? Я хочу спати. Ти чуєш? Просто спати. Роби зі мною, що завгодно. Мені байдуже, тільки дай мені поспати. Ну, будь ла-а-а-а-а-сочка. - Я вкотре позіхнула. Щелепу можна вивихнути.

Він задумливо подивився на мене:

- Цікава пропозиція, проте… не в моєму стилі Не люблю, коли жінці байдуже. Прокидайся, кошеня, прокидайся! Не змушуй мене плескати тебе по щоках.

Це подіяло. Я одразу перестала позіхати:

- Тільки посмій! Я теж.умію давати ляпасів.

Костянтин розсміявся:

- О, це вже краще! Ану, давай, розповідай, чому це ти така сонна о восьмій вечора. Ти дивно виглядаєш.

- Нічого дивного. Я просто втомилася.

- От воно як! Пані розвантажували вагони з вугіллям?

- Ха-ха-ха. Дуже дотепно. Існує багато інших видів роботи, від якої можна втомитися.

- Не знаю, не знаю. - Він уважно подивився на мене, наче йому щось спало на думку. Задерши рукава моєї сукні, Костянтин почав уважно роздивлятися внутрішню поверхню моїх рук, насамперед ліктеву зону. Я випручалася з його обіймів і підвелася:

- Припини! Я не наркоманка! Невже я схожа на тих ідіоток, які руйнують своє життя цією гидотою?

А ти не схожа, Марго? Хто ж тоді ще годину тому досить серйозно грався з цією небезпечною думкою? Він знизав плечима:

- Не знаю, проте з тобою щось коїться. Щось дуже погане. Я не витримала:

- Ти зі мною коїшся, ти!!! Ти не даєш мені спати, ти вдерся до моєї квартири, до мого життя! Геть звідси! Я не хочу тебе бачити. Ніколи, чуєш, ні-ко-ли!

Костянтин подивився на мене:

- Ні. Я нікуди не піду. Без тебе. І тебе не пущу. - Спокійно, впевнено, категорично.

Я втомлено опустилася на ліжко поруч з ним.

- Скажи мені, Костю, що тобі треба?

- Ти.

- То давай! Вперед! Бери мене, я не пручатимуся. Тільки пообіцяй, що потім даси мені спокій.

Він не слухав мене. Це тебе й досі дивує? Більшість чоловіків вважають, що слухати жінку - гайнувати час. Нікому не потрібна розкіш. Тому він тебе не «не слухає», він тебе просто не чує.

Якийсь час Костянтин сидів повністю занурений у свої думки, потім підвівся і повернувся до мене:

- Ходімо, дівчинко. Швиденько. Здається, я знаю, що тобі зараз на користь.

Ми мчали нічним шосе. Я глянула на спідометр: сто шістдесят кілометрів на годину. Костянтин керував машиною бездоганно. Якщо ви помітили, він взагалі полюбляв керувати.

Мене завжди вабила і водночас лякала швидкість. Чимось вона нагадує політ: ти відштовхуєш від себе землю і небо, звичайний ландшафт, і повітря, втікаєш від минулого, теперішнього і майбутнього, втікаєш від самого часу, спостерігаєш, як хвилини і роки, наче мошки, розбиваються об вітрове скло. Тобі навіть здається, що ти втікаєш від долі. А потім настає мить, якої ти лякаєшся, бо починаєш розуміти, що все це - омана, що насправді ти втікаєш від самого себе, відштовхуєш себе, женеш себе геть. Тиснеш на гальма, зупиняєшся і бачиш, що нікудишній з тебе втікач, бо все залишилося на своїх місцях - і небо, і земля, і час, і доля, і ти сам.

Костянтин повернувся до мене:

- Подобається?

Я кивнула.

- Це тільки початок. Справжня розвага - попереду. Ти тільки подивись, який простір!

Перед нами розпросторилося величезне поле, вкрите білими бетонними плитами. Хоч куди кинь оком - рівна поверхня, розкреслена на правильні прямокутники. Жодного дерева, жодного куща, тільки на самому обрії темнів невеличкий гай.

- Що це, Костянтине?

Він повернувся до мене. Його очі палали.

- Старий аеродром. Ним уже давно ніхто не користується. Років п'ятнадцять тому ми з друзями організовували тут справжні перегони. Колись я досить серйозно захоплювався автоспортом. Ти думаєш, що любиш швидкість, Марго, проте це не так. Швидкість любить тебе. Зверни увагу на цю порожнечу! - Він показав рукою на поле перед нами. - Наче чистий аркуш паперу. Хочеш, ми напишемо на ньому наші імена?

- Так.

- Тоді тримайся!

Сто шістдесят, сто вісімдесят, двісті, двісті двадцять… Вкрите зірками небо. Воно знов оберталося навколо мене. Я відкинулася на спинку сидіння, заплющила очі. Дивна річ ця інерція! Схожа на пристрасть. Кудись тягне, кличе, на щось штовхає. Чи, може, пристрасть теж підкорюється законам фізики?

Різкий поворот. Мене кудись тягнуло. Що це, інерція? Мене штовхало до Костянтина. Що це, пристрасть? Ще один різкий поворот. М'який поштовх. Моє коліно немов вросло в його ногу. Інерція? Я поклала руку на його стегно. Пристрасть? Ми розрізали ніч на шматки, наче святковий пиріг. Всім вистачить. Вам із квіточкою чи той, де більше шоколаду?

Машина кружляла, раптово повертала, виписувала вісімки, підстрибувала, танцювала. Я не знала, що зі мною коїлося. Однією рукою я розстібнула пасок безпеки, другою пестила шию Костянтина, напружені м'язи, натягнуті жили, здавалося, я гладжу великого залізного звіра, який мчить мене через пустелю. Костянтин встиг промовити: «Що ти робиш, бож…», як я нахилилася до його обличчя і смакувала слово «божевільна» просто з його губів. Ви думаєте, він пручався? Нічого подібного! Він відповідав мені так, наче цілував жінку востаннє у своєму житті. Це могло б бути правдою, бо ми все ще летіли на скаженій швидкості. Я роздерла йому сорочку на грудях і припала губами до золотистої шкіри. Він прийняв одну руку з керма, і ось вона вже під моєю сукнею.

Я застогнала. Машина теж. її кинуло вбік, наче вона разом з нами потрапила у тенета пристрасти (інерції?). Колеса завищали. Мені здалося, я побачила іскри. Костянтин вилаявся. Нас понесло вбік. Неподалік виднілися темні силуети дерев. Ми були на краю. Він відштовхнув мене, крикнув: «Пристебнися!» і почав викручувати кермо. Машина не слухалася. Може, приревнувала до мене? Жінки інколи вбивають через ревнощі. Я заплющила очі. Світ здригався. Костянтин боровся зі своєю механічною подругою (коханкою?) за владу. Цікаво, чия візьме?

Переміг чоловік. Ми зупинилися. Від невеличкого березового гаюнас віддаляли якихось два метри. Руки Костянтина тремтіли. Він вийшов з машини, відчинив дверцята з мого боку і витягнув мене. Я подумала, що зараз він мене вб'є за те, що я мало не вбила нас. Проте я помилялася. Не люттю палали його очі. Він кинув мене на капот машини і почав цілувати. Я не пручалася. Мене охопило якесь дивне відчуття нереальности всього, що відбувалося. В голові пульсувала думка: це сон. Це просто сон. Ян - твоя дійсність. А все це - хворобливий витвір твоєї уяви. Видиво, яке не має жодного значення. Не опирайся йому. Це безглуздо. Заплющ очі, зосередься і прокинься. Прокинься поруч з Яном, у його обіймах.

І я прокинулася. Відкинула голову назад, розплющила очі і закричала від жахливого болю, який вирвав мене з моїх снів і повернув у реальність. Реальністю виявилася не Янова любов, а божевільна пристрасть зовсім іншого чоловіка. Саме цей чоловік зараз володів моїм тілом, саме він закривав мені рот рукою, забороняючи крик, саме він завдавав мені болю, якого я не хотіла. Це був неправильний біль. Порожній, непотрібний. Він не народжував, він руйнував. Я не могла, не хотіла, не бажала терпіти цей біль. Зубами я щосили рвала солону долоню, яка була перепоною на шляху мого відчаю. Костянтин навалився всім тілом. Він не тільки не хотів мене чути, він наче хотів розчавити мене своєю вагою. Часто цей світ руйнує красу. Раптом він здригнувся, притиснув мене ще дужче, вкрив обличчя вологими поцілунками, заволодів моїм ротом, на кілька хвилин вкрав у мене повітря і, нарешті, відпустив. Я повільно сповзла з капоту, виплюнула на землю його слину. Костянтин стояв, спершись руками на машину і важко дихав.

Я не розуміла. Нічого не розуміла. Я була настільки збита з пантелику, що, якби хтось запитав мене, який зараз рік, я навряд чи відповіла б. Та що там! Я й століття не вгадала б. Щось тепле потекло по моїх ногах. Я опустила очі. Господи! Та що ж це таке?! Знову кров. Знову біль. Що зі мною коїться? Де я? Хто я?

Вся сукня у плямах. Червоне на червоному. Низ живота палав. Треба щось підкласти. Чимось витерти кров. Я спробувала намацати трусики. їх не було. Подивилася коло себе. Ну де їх тепер шукати? Я повернулася до Костянтина.

- Костю! Костю! Костянтине, подивись на мене!

Він якось здивовано озирнувся, наче не розумів, як він тут опинився, і нарешті помітив мене. Боже, Марго, зараз він спитає, як тебе звати і що ти тут робиш. - То й що? Непогане запитання. Я сама не знаю, що я ТУТ роблю.

- Костянтине, мені потрібні серветки. Дай мені сер-вет-ки! - Останнє слово я вимовила чітко і по складах. Хвилинна мовчанка. Цілковите нерозуміння в його очах.

- Які серветки? Навіщо?

Я скривилася від огиди. До кого, люба? До самої себе?

- Костю, мені треба витерти кров.

Він глянув на мою сукню, потім на свою сорочку. Штани він застібнув, проте сорочку не заправив, і зараз з її білого шовку на мене дивилася невелика, але досить помітна червона пляма. Поранився, любий?

- Яку кров?

Я зірвалася. Вибачте, я - не залізна.

- «Яка кров, які серветки…» Тебе що, заціпило? Мені треба витерти кров! У себе. Там. Розумієш чи ні? Дай мені серветки! Негайно!!!

Він підійшов до машини, зупинився коло дверцят, знов повернувся до мене:

- В мене немає серветок.

- Тоді носовичка!

Він попорпався у кишенях:

- Здається, забув. Стривай, Марго, звідки кров? Що відбувається? В тебе почалися місячні?

Я чомусь захрипла. Довелося перейти на голосний шепіт:

- Думай, що тобі завгодно. Мені потрібна хоч якась тканина! Шматок полотна, ганчірка, лахміття! Дай мені хоч щось, я тебе благаю! Чого ти дивишся, як баран на нові ворота? Ну зроби що-небудь!

Здається, він отямився. Зняв з себе сорочку, простягнув мені.

- Mapro, ти що… Ти що, незаймана?

Я видерла сорочку з його рук.

- Вже ні. Облиш це.

Я повернулася і, похитуючись, попленталася до найближчих кущів. Костянтин ішов за мною.

- Це неможливо. Я й гадки не мав. Мені й на думку не спадало, що ти можеш бути…

Я різко зупинилася і озирнулася.

- Чого тоді про це розмовляти, якщо це неможливо? Іди, Костю! Я хочу, щоб ти пішов. Мені треба дещо зробити. Не дивись на мене, наче побитий собака! Ніхто мене не ґвалтував. Не треба мене жаліти! Я знала, що робила. А тепер залиш мене! Йди!

Він дещо невпевнено відійшов. Зупинився.

- Костянтине, геть!!!

Він зник. Я почала витирати кров. Марно, тільки порозмазувала. Притиснувши сорочку поміж ніг, я прихилилася до стовбура берези і обхопила його руками, бо світ навкруги помітно похитувався. Що я наробила? Що накоїла? Що зі мною сталося? Я божеволію? Хто такий Ян, хто такий Костянтин? Хто я? Де я? ТУТ чи ТАМ? Все змішалося, все сплуталося. Боже мій, я заблукала, як я заблукала…

Стурбований голос Костянтина:

- Марго, з тобою все гаразд?

Я відкинула сорочку геть. Кров зупинилася. її було небагато, але мені вистачило, щоб замаститися з голови до ніг. Так, Марго, ти брудна. Я вийшла з кущів. Костянтин стояв коло машини. Мені здається, чи він справді переляканий? - Так, люба, ти не помиляєшся. Ніщо не лякає чоловіків так часто, як жінки. І навпаки, і навпаки. Це через нерозуміння.

Я підійшла до машини і знесилено впала на сидіння:

- Все добре. Відвези мене додому, Костю.

Він сів поруч. Кілька хвилин їхали мовчки. Ні, ми повзли. Що таке значить сімдесят кілометрів на годину після двохсот? Костянтин курив. Його руки помітно тремтіли. Я заплющила очі. Що я наробила? Ян ніколи мені не простить. Я ніколи собі не прощу. Я думала, що належу до Янової реальності, що моє життя ТУТ - тільки сон. А що зараз сон? ТУТ чи ТАМ? Стеля чи підлога? Чорне чи червоне? Я не знала. Я заплуталася, збилася, ні, до крови розбилася об цей світ. Костянтин майже не зводив з мене очей.

- Костю, стеж за рухом, будь ласка. На сьогодні з нас годі аварій.

На якийсь час він зосередився на дорозі, потім заговорив:

- Як ти могла? Як ти наважилася мене не попередити? Що це, Марго? Це я тобі такий байдужий чи ти сама?

- Я не знаю. Я нічого не знаю. Вибач, якщо чимось завинила перед тобою. Хоч не розумію, чим. - Я замислилася і раптом вибухнула:

- А-а-а! Ось чим! Ти, мабуть, про сорочку. Так, справді шкода. Гарний був шовк. Ніжний на дотик. Я відшкодую тобі втрату. - Я почала сміятися і не могла зупинитися.

Костянтин простягнув до мене руку, я відсахнулася, перелякана, що він дасть мені ляпас, але він просто погладив мене по щоці. Напад сміху пройшов.

- Костю, відвези мене додому. Зі мною все гаразд.

Він похитав головою:

- Ні. Переночуєш у мене.

- Ні, ні. Я не хочу. Відвези мене додому. Я хочу додому! - Я мало не заплакала від власної безпорадности.

Він ніжно торкнувся мого волосся.

- Забудь про це. Яка ж ти ще дитина. Дітей не можна залишати самих. Ти не даси собі ради. Я потурбуюся про тебе.

Його квартира. Востаннє я була тут з Сергієм. Боже мій, Сергій! Я повернулася до Костянтина:

- Де Сергій?

- Заспокойся. Він - на гастролях. У Львові.

Львів… Місто Яна. Не смій навіть думати про Яна! Не зараз, не ТУТ!

Я зайшла у ванну кімнату, відкрутила крани і почала спостерігати, як вода швидко бігла вниз і зникала у стічному отворі. Костянтин підійшов до мене:

- Тобі допомогти?

Я здригнулася і швидко відхилилася від нього:

- Ні, не треба. Я сама.

Він помітив мій рух і гірко всміхнувся:

- Не бійся. Гірше, ніж є, не буде. Ось. - Він поклав на раковину одну зі своїх сорочок. - Одягнеш це. - І вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Я змила кров, дала воді розслабити м'язи, почистила зуби щіткою Костянтина. Так краще. Замочила сукню у холодній воді. Кажуть, що кров полюбляє холод. Одягнула сорочку. Велика, чорна, шовкова, вона сягала мені до колін. Я подивилася на себе в дзеркало: скуйовджене волосся, бліде обличчя - самі лише очі. Зітхнувши, я відчинила двері і покликала Костю. Він наче з-під землі виріс, мабуть, чекав у коридорі.

- Костю, мені треба пральний порошок.

Він подивився на сукню у раковині.

- Я подбаю про це.

Боже мій, який сором!

- Ні. Я сама за собою прибираю. Вибач, але така вже в мене звичка.

Костянтин підійшов і взяв мене за плечі:

- Не будь егоїсткою, дівчинко. Ми зробили це вдвох. Це досі стосується нас обох. Ходімо!

Він повів мене у вітальню. В каміні грало полум'я. Я сіла на килим і почала грітися. Костянтин опустився на підлогу поруч зі мною. В його руках була велика чашка. Він простягнув її мені:

- Ось, випий. Це втамує біль.

- Що це?

- Приворотне зілля.

- Що?

Він усміхнувся:

- Родинна таємниця. Міцний чай, цукор, бренді та кілька бабусиних заклять. Пий!

Я трохи надпила. Здається, нічого.

- Твоя бабка знала толк в закляттях. Дуже смачно.

Він погладив мене по голові.

- Пий, дівчинко, пий. Тобі покращає.

Я випила все. Костянтин забрав чашку і пригорнув мене до себе.

- Що ж ти накоїла, Марго? Що ти з собою зробила? Що я з тобою зробив? Навіщо, маленька моя? Навіщо ти так, крихітко?

Я притислася до нього. - Я не знаю, Костю, нічого не знаю.

- Все буде добре. Все буде гаразд. Я тобі допоможу.

Він цілував моє волосся, легенько гладив тіло. Навіть не гладив, а ледь помітно торкався його то тут, то там. Я була п'ятирічною дівчинкою в темному лісі. Спантеличена, перелякана. Я хотіла ніжности. Чиєї, спитаєте ви. Інколи ніжність не треба ідентифікувати. Я заплющила очі і не бачила нікого - ні Яна, ні Костянтина. Лише світло, м'яке, сутінкове. Костянтин поклав мене на килим. Я почала пручатися.

- Ні. Не треба! Я не хочу. Костю, не зараз!

Раптом його очі опинилися прямо навпроти моїх:

- Ш-ш-ш. За кого ти мене маєш, дівчинко? Я не буду в тебе входити. Я хочу, щоб тобі було добре, дуже добре.

Він цілував мої ноги. Цілував так, що, здавалося, полум'я з каміна перекинулося на мої стегна і запалало ще яскравіше. Його губи були всюди. Такі ніжні, такі цілющі, що через якусь мить я сама впустила їх туди, де біль знайшов собі притулок. Мені було добре, дуже добре, і хоча насолода, яка швидкою хвилею прокотилася моїм тілом, була гіркою, останній поцілунок Костянтина був солодким. Я зрозуміла, що то був мій смак.

Очі не хотіли розплющуватися. Костянтин узяв мене на руки і поніс у ліжко.

- Спи, дівчинко. Я дав тобі снодійне. Відпочивай, і хай твої сни будуть солодкими, як ти сама.

- Алло, Яне, це ти?

- Звичайно, я. А ти очікувала на когось іншого, зіронько?

- Ні, Яне. Крім тебе мені ніхто не потрібен.

- Ого-го! Хлопці, ви чули? Всі чули, що ВОНА сказала? Я їй потрібний! Я!

- Припини, Яне. Я не жартую.

Ян помовчав.

- Пробач, я не хотів тебе образити. Просто я засмучений. Якщо ти телефонуєш, то це означає тільки одне: сьогодні ти не прийдеш. Вгадав?

- Так, Яне. Я дуже втомилася.

- Щось сталося?

Ну, вперед, Марго? Розкажи йому, ЩО сталося. Все, від початку до кінця, не забудь подробиць!

- Ні, Яне. Все гаразд. Це через роботу. Післязавтра перший день, і я чомусь хвилююся, наче перед іспитом.

- Ми могли б похвилюватися разом, здається, в нас непогано виходить. - Хрипота його голосу приємно дражнила.

Я всміхнулася:

- Ні, Яне. Точніше, так. Виходить добре, та зараз мені краще побути на самоті.

- Як знаєш. - Він відкашлявся. - А цей, як його, Данаїс, він - нічого?

- Та начебто нічого, хоч я бачила його якихось півгодини. Важко сказати щось певне.

Ян хмикнув, незадоволений моєю відповіддю:

- Те, про що я запитую, можна помітити одразу, ти ж у нас - досвідчений психоаналітик.

- Не розумію…

Він перебив мене:

- Боже мій, Марго, та все ти чудово розумієш! Я про те, а чи не почне твій майбутній шеф бігати кругом тебе, як гірський цап у період шлюбних танців: «Ах, Марго, яка на вас сьогодні чудова сукня! Ах, які ніжки! Ви - мій янгол, моя весняна квіточка! Ось що, люба моя, після робочого дня, зайдіть до мого кабінету. На каву… Я хочу з вами дещо… об-го-во-ри-ти», га? Чи ще щось таке…

Я не могла не розсміятися:

- Ох, Яне, бачу, в тебе багатий досвід. Треба мені зустрітися з однією з твоїх колишніх секретарок. Гадаю, вона розповість мені дуже багато цікавого про твої смаки щодо… кави.

Ян намагався бути серйозним і суворим:

- «Ха-ха-ха» та «хі-хі-хі»! Не бачу нічого смішного! Ти мені зуби не забалакуй. Що там з Данаїсом? Я не жартую.

Здається, він таки непокоїться. Який ти теплий, Яне!

- Гаразд, відкрию тобі одну таємницю. Я впевнена, що Данаїс для мене зовсім безпечний.

- Ян нетерпляче перепинив мене:

- Марго, шістдесят один рік ще ні про що не говорить. Чоловіки і не в такому віці гасають, наче молодики. Не забувай, після СНІДу людство випустило зі скрині Пандори ще одне лихо світового масштабу під назвою «віагра».

- Так, я розумію, проте я намагаюся тобі пояснити, що в мене, ну, стосовно нього, ну, ти здогадався?

- Поки що ні. Говори!

- Що в мене нема жодного шансу, як і в кожної жінки.

- Стривай, стривай! Я зовсім заплутався у твоїх натяках. Чому це в тебе немає жодного шансу?

- Бо я не хлопчик, і мені не дев'ять років. Яне, Яне! В твоєму-то віці! Міг би і сам здогадатися!

- Оце так так! Ти впевнена?

- На всі 100%.

- І як ти здогадалася?

- Жіноча інтуїція.

- Цього замало.

- Не треба недооцінювати жіночу інтуїцію. І взагалі, якщо жінка здається тобі дурненькою, краще придивись до неї. Може, вона просто хоче, щоб ти так думав.

- Ого-го! Ну й напад! По-перше, жіноча інтуїція такий само міт, як і чоловіча логіка, по-друге, я не казав, що ти дурненька. Я просто мав на увазі, що має бути ще щось. Якийсь нюанс, що підштовхнув тебе до цього висновку.

- Здаюся, Шерлоку! Був нюанс. Такий собі нюансик. Розумієш, у нього в приймальні сидить нелялечка-секретарка, а секретар. І ще який! Пупсик! Років сімнадцять, не більше. Обличчя кругленьке, оченята-ґудзики, щічки рожеві, як двійко яблучок. Такий весь ладненький, кругленький, а які сіднички! Ти б бачив! А як він дивиться на Данаїса!

- Годі, годі, вірю! Тьху, яка гидота! І ти збираєшся там працювати?

- Аякже, Яне! Це місце моєї мрії. Просто ідеальне: жодних проблем інтимного характеру ні з колегами по роботі, ні з керівництвом. Жодної небезпеки. Хіба що тебе відіб'ють, якщо ти заїдеш по мене на роботу і потрапиш їм на очі. На їхні гарненькі, блакитні оченята.

- Смійся, смійся… Люди інколи міняють свою орієнтацію по кілька разів. Задля такої красуні, як ти, і я був би голубим, не вагався б.

- Ти справді вважаєш мене красунею?

В його голосі звучало неприховане здивування:

- Ти сумніваєшся?

- Взагалі-то ні, проте ніколи не завадить впевнитися ще раз.

- Та хоч і щодня. Слухай. Ти - найпрекрасніша жінка в світі.

Я засміялася від задоволення.

- Добре. До речі, на початку розмови ти щось там казав про мої ніжки.

Ян удавав збентеження:

- Ніжки? А, справді, ніжки. Важко зосередитися, вжє й не пам'ятаю, коли бачив їх востаннє.

Мій голос задзвенів від обурення:

- Що? Ну ти й нахаба!

Правильно, Марго! І далі грайся у пустопорожні розмови двох закоханих. Може, відмиєшся словами чи сховаєшся за ними? Вдавай із себе далі безтурботну. - Зникни! Ніколи не втручайся у мої розмови з Яном!

- Алло, Марго! Ти ще тут?

- Так, Яне. Я ще ТУТ.

- Здається, я потрохи пригадую. Важкувато, бо давненько це було…

- Яне!

- Гаразд, гаразд! Твої ніжки. - Його голос перейшов на м'який скрадливий шепіт. - Твої п'яти на моїх сідницях, пальці поволі ковзають по шкірі: туди-сюди, туди-сюди. Твої бездоганної форми литки схрещуються на моїй спині, я пещу твої круглі колінця, знаходжу стегна, вкриті ледве помітним пушком, м'якуш твоїх сідниць, мої пальці піднімаються вище, туди, де шкіра тонка і ніжна, наче…

- Годі, Яне! - Явся тремтіла. - Що ти наробив? Я тепер цілу ніч не засну! Що тепер - під холодний душ? Навіщо ти так?

Він відверто з мене сміявся:

- Треба ж тебе якось карати за твої раптові зникнення. Якщо душ не допоможе, - ти знаєш мій номер телефону. Добраніч, зіронько.

- Яне! - Та він уже поклав слухавку.

Він… та він… він… Він єдиний. Один-єдиний на весь світ. Ні, на два світи.

Я розплющила очі від яскравого сонячного світла. Яне? Ліжко було порожнім. Я сіла, потерла скроні, пригладила неслухняне волосся. Ну то як? Як прокидатися у порожньому ліжку? Приємно? Чого ж тоді так безпорадно озираєшся, наче когось шукаєш? Може, троянду на сусідній подушці? Ну чого ти завелася з самого ранку? Замовкни! До речі, Костянтин не схожий на троянду. Він скоріше… кактус! Так, кактус! Я підвелася, підійшла до дзеркала, подивилася на своє відображення. Його сорочка. Озирнулася. Його ліжко. Його запах. Я вся огорнута його запахом. Затаврована. Я подивилася на стілець. На ньому висіла моя сукня. Випрана. Я взяла її в руки. Теж просочена його запахом. А де я? Мною тут і не пахне. Який каламбур! Я заплющила очі. Тут все чуже. Я заблукала.

На кухні щось грюкнуло. Хтось тихо вилаявся. Я вийшла зі спальні, пройшла коридором, зайшла у кухню. Костянтин стояв до мене спиною, у самих штанях, і щось смажив на сковорідці. Який же він великий. Ян теж не маленький, проте він гнучкий, швидкий, а Костянтин масивний, тяжкий. Ян… Серце стиснулося відчуттям провини.

Костянтин потягнувся по сіль, краєм ока помітив мене, швидко повернувся.

- А ти вмієш лякати! Тиха, як кішка. Доброго ранку.

Кожне слово каменем падало додолу. Я не хотіла розмовляти. Не хотіла його бачити. Я не хотіла навіть дихати його повітрям. Кожній людині потрібна її приватна зона. Науковці стверджують, що в середньому це - п'ятдесят, сімдесят сантиметрів простору навколо людини. Моя приватна зона того ранку займала площу щонайменше три квадратних метри. Мені було зимно, проте не через самітність, а через надлишок присутности. Присутности Костянтина.

- Доброго ранку.

Він ступив до мене, я відступила від нього. Костянтин зазирнув мені у вічі, на мить замислився і знову повернувся до плити.

- Сніданок майже готовий. Іди у ліжко. Я все принесу.

Я вийшла з кімнати, знайшла у коридорі свою сумочку, зайшла у ванну, дала собі такий-сякий лад, наклала макіяж, повернулася у спальню, одягнула сукню, застелила ліжко.

- Здається, я сказав «іди у ліжко, а не застели ліжко».

Костянтин стояв на порозі з тацею в руках.

- Мені байдуже, що ти сказав. Я не твій підлеглий. Мені треба додому.

Він усміхнувся:

- Пані не в гуморі? Не з тої ноги встали? Ми можемо все залагодити. Лягай у ліжко, я допоможу тобі встати так, як треба.

- А ти знаєш «як треба»? Звичайно, ти все знаєш! Краще за всіх. Костянтине, дякую за сніданок, але мені треба додому.

- І це все? «Дякую», «мені треба»? Може, хоч раз запитаєш, що мені треба? Ну, хоч жартома! Давай, спробуй, це нескладно: «Що тобі треба, Костянтине?»

- Навіщо про це питати? Хоч би що це було, я не зможу цього зробити. Мені потрібно додому.

- Чого ти, мов та катеринка: «додому, додому»? Не можеш поснідати зі мною, подивитися телевізор, порозмовляти, відпочити? Це так складно?

Я мовчала.

- Гаразд. Не хочеш відпочивати, перейдемо до справ. Снідати ти відмовляєшся, тоді поїдемо прямо зараз.

Я здивовано глянула на нього.

- Куди поїдемо?

- До мого знайомого. Він лікар. Жіночий. Вчора я не контролював себе, пустився берега. Тому з тобою треба щось робити. Та й таблетки на майбутнє не завадили б.

Я мало не знепритомніла від раптового вибуху люті, обурення, огиди, роздратування.

- Яке «майбутнє»? Костянтине, ти мене взагалі сприймаєш чи ти чуєш, бачиш, відчуваєш і розумієш тільки самого себе? Ну яке в нас «майбутнє»? В нас і теперішнього нема! Нас нічого не поєднує! Чуєш, нічого. Ми чужі. Ми незнайомці! Боїшся, що я завагітнію? Розумію, я теж боюся. Проте я - не дитина. Я - доросла жінка і сама про себе подбаю. Не треба возити мене по друзях, наче зламаний телевізор у майстерню. Як ти міг подумати про таке! Боже мій, невже тобі подобається мене принижувати?

Він навіть не дивився на мене. Поставив тацю на стілець, прихилився спиною до стіни і саме грався з якоюсь ганчіркою. Я придивилася. Чорне мереживо?

- Що це?

Костянтин підвів очі. Прокинувся.

- А це… Якраз збирався повернути. Знайшов учора коло машини. Це твоє.

Він простягнув мені… мої трусики. Нічого не тямлячи, я взяла їх, і раптом мене охопило відчуття такої безнадійности, порожнечі, власної слабкости і безпорадности. Я опустилася на ліжко. Як усе брудно. Брудно й банально. Не вульгарно, бо вульгарність передбачає певний трагізм, а моя ситуація - заяложений сюжет. Костянтин сів поруч зі мною. Його голос був спокійним і втомленим:

- Ми не чужі, Марго. Я - більше, аніж коханець. Я твій перший чоловік. Я знаю, як це важливо для жінок. Будуть інші, проте перший - завжди один. Я залишуся в тобі навіки. Не треба опиратися. Ти вже нічого не вдієш. Навіщо себе ятрити? Ти безсила і безпорадна. Ти моя жінка, моя дівчинка і моя дитина. Я піклуватимуся про тебе.

Він погладив мене по щоці. Подумки я гарячково шукала вихід. Його не було. Волога на моїй щоці. Сльози? Ще чого! Я ніколи не плакатиму в присутності Костянтина. Щоб показати свої сльози, треба повністю себе відкрити, довіритися людині, яка бачить їх на твоєму обличчі. Я не вірила Костянтину і вже тоді знала, що ніколи не повірю.

Я витерла щоку, подивилася на пальці. Кров. Це вже перетворилося на звичку. Коли я з Костянтином, я завжди в крові. Він зрозумів, чим я занепокоєна.

- Це моя. Подряпина знов сочить.

Я взяла його руку, повернула долонею догори. Майже коло зап'ястку червоніла подряпина у формі півмісяця. Глибока. З неї ледве-ледве сльозила кров. Сльозила? Може, саме так і плачуть чоловіки?

- Звідки в тебе це?

Він примружив очі:

- Та так. Одне кошеня подряпало.

Я? Це я??? Та я ж і мухи не скривджу! Боже мій, що зі мною коїться, на що я перетворююсь? Я рішуче глянула на нього.

- Ні. Це неможливо.

Він знизав плечима:

- Гаразд, думай, що заманеться. Я сам себе вкусив. Через надлишок почуттів.

- Ти продезінфікував рану?

- Нащо? Звичайна подряпина.

Я підвелася і обвела поглядом кімнату.

- Де в тебе аптечка?

Він мовчки дивився на мене.

- Костянтине, я до тебе звертаюся!

- У ванній на полиці.

- Ходімо.

- Куди?

- У ванну.

Дивно, та він підкорився. Я промила рану холодною водою, залила її перекисом водню, наклала пов'язку. Під час цієї неприємної процедури Костянтин мовчки спостерігав за мною. Хоч би засичав крізь зуби від болю! Ніби зовсім не боляче! Теж мені, людина-скеля. Вільною рукою він торкнувся мого волосся.

- Нащо ти це робиш? Я ж тобі байдужий.

Я зав'язала міцний вузол, почала ворушити ліки в аптечці у пошуках ножиць, знайшла пакунок лез. Теж годиться.

- Не обманюй себе, Костянтине. Я зробила б це для першої-ліпшої пораненої людини. Ми, жінки, всі такі. Коли бачимо кров, то відразу кидаємося, щоб її зупинити. Жалість - наша найнебезпечніша хвороба, бо вона примушує нас робити величезні дурниці.

- Тобі мене жаль?

- Не знаю. Я дивлюся на цю рану і, мені здається, відчуваю біль у твоїй руці. Чи чоловіки не відчувають болю?

- Ця подряпина просто ниє. По-справжньому мені боляче через те, що ти не хочеш зі мною залишитися. Що ти не хочеш мене.

- Не вигадуй! Це звичайний синдром враженого чоловічого самолюбства. Боже мій, чергова киця сказала мені «ні». Вона мені відмовила! Мені! Як вона могла!

Я підвелася, вийшла в коридор, взула черевики. Костянтин сам простягнув мені сумочку, відчинив двері і раптом запитав:

- Ти справді вважаєш себе черговою?

Я зазирнула йому у вічі, шукаючи там себе чи принаймні хоч щось. Зелене скло. Коштовне каміння. Він запитав іще раз:

- Ти справді вважаєш себе черговою, Марго?

- Гірше, Костю. Набагато гірше. - Я вийшла і зачинила за собою двері.

Було боляче і неприємно, а ще дуже жарко і волого. На медичному жаргоні дію внутрівенної ін'єкції хлористого кальцію називають «парниковим ефектом». Після уколу враження таке, наче ти потрапила у екваторіальну Африку за кілька хвилин до початку сезонних дощів. Дихати нічим, шкіра палає, кров поволі закипає, здається, ще мить і ти луснеш, немов переспілий плід, та раптом починається дощ - справжня злива, яка приголомшує тебе своєю міццю. Кожна пора перетворюється на водостік, струмочки поту прокладають собі дорогу по всьому тілу, білизна - хоч викручуй, на очах виступають сльози від нестерпної внутрішньої спеки і сорому. Ще нестерпнішого сорому, бо ти відчуваєш, що випускаєш із себе не тільки піт і сльози, а й сечу. Піт і сльози - це просто неприємно, сеча ж - найтривіальніше з усіх виділень - чомусь стала найінтимнішим. Піт і сльози людина щодня демонструє всім, хто поруч, не роблячи з цього трагедії. Для сечі ж вона понабудовувала окремі кімнати, майже молільні з вівтарями, де наодинці віддається таємничому ритуалу. Виділена в присутности інших сеча викликає відчуття провини і огиди до самого себе - підсвідомі супутники твого дитинства, звідтоді, коли ти ще не могла керувати своїм сечовим міхуром. Лариса спостерігала за мною з професійною витримкою, час від часу простягаючи чергову серветку. Дія ліків слабшала. Я зітхнула полегшено і почала озиратися в пошуках води. Спрага була просто неймовірною. Лариса мовчки поставила переді мною склянку з водою. Я подякувала і випила. Хотілось іще.

- Спрага - теж нормальна реакція?

Вона кивнула:

- Організм відновлює баланс. Тобі краще?

- Дякую. Набагато.

Проте мені було зле, дуже зле. Мені просто не могло бути добре, доки я перебувала тут, поруч з Ларисою, точніше, поруч з тим, що від неї залишилося, в її квартирі, в цьому вщент зруйнованому повітряному замку.

Я зателефонувала Ларисі одразу після розмови з Костянтином, її голос здався мені якимось дивним. Може, через те, що вона завжди була охочою до балачок, а цього разу на моє прохання про зустріч коротко відповіла «так» і назвала свою адресу. Я купила коробку шоколадних цукерок, одноразовий шприц, пакунок хлористого кальцію - ліки, за допомогою яких я збиралася позбутися небажаного подарунка Костянтина. Сказати б, плоть від його плоті. Яка іронія! Здавалося б, єднання передбачає абсолютне прийняття, а ти вичищаєш себе від кожного сліду цього чоловіка, змиваєш його зі своєї шкіри, вбиваєш його у своєму тілі, викидаєш його зі своїх думок, і, нарешті, заспокоївшись, зачиняєш себе, як стерильний медичний бокс. Так понівечити найпрекрасніший з усіх ритуалів! Він був калікою з самого початку. Єднатися треба в любові, а я не люблю Костянтина. - Чого ж впустила його в себе? - То не я його впустила. - А хто ж тоді? - Моє бажання. Моя пристрасть.

Я їхала до Лариси по ін'єкцію і пораду. Ми не бачилися два роки. Я запам'ятала її веселою блондинкою з палкими чорними очима - найкраща подруга моєї сестри, найкраща медсестра у відділенні. Невгамовна Лара-авантюра, про яку всі говорили, що вона не проґавить свій шанс у житті.

На що я сподівалася, коли стукала у її двері? На будь-що, окрім того, що побачила. Двері мені відчинила зовсім незнайома жінка. Кілька хвилин я просто дивилася на неї, нічого не розуміючи. Літня жінка, за п'ятдесят, невеличка на зріст, проте дуже-дуже повна, немов загорнута у складки нездорового жовтавого жиру. Волосся на голові немає - лише куценький ріденький пушок, як у немовляти, запухле бліде обличчя, підборіддя нема - голова просто переростає у шию, впоперек якої - великий червоний рубець, наче другий рот. Я не знала, що й думати. Мати? Щось не схожа. Бабуся, свекруха? Не можна сказати напевно. Єдине, що не підлягало жодним сумнівам - ця людина була тяжко хвора, вона вмирала.

- Здрастуй, Марго, проходь.

Це Лариса. Боже мій. Лариса. Двадцятивосьмирічна тендітна дівчина. Завжди весела і повна енергії. її голос. Від неї залишився тільки голос. Його наче ув'язнили у цьому напівживому тілі. Вона провела мене в кухню. Квартира була майже порожньою: ні меблів, ні килимів, ні квітів, ні книжок. Матрац на підлозі і старі залатані ковдри на вікнах. На кухні - плита, раковина, стіл і два дерев'яні ящики замість стільців. Ми сіли. Через стіл, шкутильгаючи, побіг великий чорний тарган. Лариса спокійно змахнула його на підлогу. З'явився ще один. І його Лариса копнула нігтем. Я поволі божеволіла від такої обстановки. Я озирнулася. Тут не місце живим. Це не квартира, це - склеп. Розумієте, вона була порожньою і водночас заповненою: в кожному кутку, в кожній ніші, посеред кімнати, на підлозі і під стелею можна було побачити смерть. Вона заповнила собою весь простір. Щодо цього Ларисина домівка була повною чашею. Я здригнулася. Що спитати? Як справи? Безглуздо. Невже не помітно, що краще за всіх? Як ти себе почуваєш? А це вже просто жорстоко. Примушувати людину у такому стані говорити: «Дякую. Непогано». Думки розбігалися. Ми мовчали. Я звела погляд. Лариса дивилася на мене. Лариса у вигляді двох іскорок в очах зовсім незнайомої мені людини, за потворним тілом якої стояла Смерть. Я хотіла крикнути:

- Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! - Замість цього просто сказала:

- Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.

Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.

Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину - вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.

- Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.

Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.

- Дякую.

- Нема за що.

Ну от… Стосовно моїх потреб - все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. - Навіщо? - Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. - Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. - Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? - А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. - Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. - Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.

Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.

Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.

Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки - нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.

Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.

- Ларисо, я хотіла б…

- Не треба. - Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло - символ байдужости.

- Може, тобі щось…

- В мене все є.

Я не витримала:

- Але як це?

- А так, як є…

- Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…

Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.

- Мені не можна.

- Вибач.

- Нічого.

У дверях я спробувала ще раз:

- Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…

- Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?

Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.

- Єдине, що ти можеш зробити…

- Так?

- Не кажи нічого Тетяні.

- Гаразд. Ще раз дякую.

Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми - люди, ми звикли все обговорювати - і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?

Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся - ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.

- Здрастуйте.

- Добрий день.

Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.

- Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?

її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.

- Так, а що сталося?

- Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?

- Прошу, проходьте…

Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.

- Сідайте.

Вона взяла чайник.

- Чаю чи кави?

- Ні, дякую.

- Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.

Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.

- Тоді кави, будь ласка.

- От і добре. - Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.

- Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.

Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою - пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.

Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!

Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.

- І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:

- Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, - накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.

- На що ж вона живе?

Жінка знизала плечима.

- Виплачують їй щось від лікарні, допомагають з ліками. Якісь там знижки.

- І все? Але ж існують спеціальні лікарні, клініки, фахівці, нові досягнення і…

Вона махнула рукою. Такий відчай у жесті.

- Нові досягнення, кажеш? Яка ж ти ще маленька, наївна дівчинка! На все це теба грошей. Дуже великих грошей. А в неї нічого не залишилося. Сама бачила - квартира порожня.

- Стривайте! Завжди можна щось зробити. Виступити по телебаченню, надрукувати звернення до громадськості в газетах…

- Виступали, друкували, зверталися. їздили до Києва, Москви.

- І що?

- Ти бачила, що. Вона вмирає.

Я замислилася. Маячня якась. Людина ще не вмерла, проте її вже викреслили з документів, пам'яти, життя.

- Послухайте, ми ж не звірі. Це в них, здається, хворих або проганяють, або з'їдають. Гаразд, я зрозуміла, вона вмирає. Та хіба ж не можна якось скрасити її останні дні? Я не вірю, що їй не потрібні друзі, затишок, увага.

Жінка сумно похитала головою.

- Надивилася ж ти мелодрам, дівчинко. Не треба робити зі смерти вечірку. Це дуже особисто. Цим не діляться з іншими. Розумію, ти хочеш допомогти. Ти добра людина, але ж у тебе немає нічого, що їй треба.

Я підвелася, вже збиралася йти, проте на мить завагалася:

- Ну а їсти їй щось треба?

Жінка всміхнулася.

- Небагато. Я піклуюся про це. Живемо з чоловіком самі. Скільки нам треба?

Я вийняла блокнот, вирвала листок, написала на ньому свої телефон, ім'я, простягнула їй.

- Ось. Зателефонуйте мені, будь ласка, якщо… коли… вона…

- Гаразд. - Жінка провела мене до дверей. - Іди собі, дівчинко. Спасибі, що намагалася допомогти. Не думай про лихо. Про нього думати - все одно, що загукувати. Прощавай.

- До побачення.

Перший день на роботі - завжди виклик. Ранок почався з приголомшливої новини: працюватиму я не де-небудь, а в міжнародному відділі, і не ким-небудь, а його начальником, своїм же секретарем і своїми ж підлеглими, бо, як ви вже, напевне, здогадалися, у цьому відділі я була єдиним працівником.

Десята ранку. Я сиділа у новому кріслі, за новим робочим столом і зацікавлено розглядала величезну купу листів, яка лежала переді мною. Якщо покласти лист на лист, вийде справжня Останкінська вежа. Данаїсу був потрібен звіт іноземної кореспонденції. Не пізніше, ніж завтра вранці. Пупсик, як подумки називала його секретаря Альошу, ввів мене в курс справ, докладно розповів про мої обов'язки, зміряв поглядом купу листів, потім мене, побажав мені успіхів, хмикнув і залишив кабінет. Судячи з виразу його обличчя, він був невисокої думки щодо моїх шансів втриматися на цьому місці. Я теж хмикнула: звіт буде у Данаїса сьогодні ввечері.

У перші дні на роботі завжди так. Треба кричати, щоб тебе почули, махати руками, щоб помітили, працювати за десятьох, щоб оцінили. Руки трохи тремтіли, проте думки були чіткими і швидкими - звичайна передстартова лихоманка. Я ввімкнула комп'ютер, поклала руки на клавіатуру, подивилася на сірий, наче чистий листок паперу, монітор - символ запрошення, набагато виразніший за наше «ласкаво просимо». Глибоко вдихнувши, я схрестила ноги і почала заносити дані у комп'ютер.

Який колір має мова? Синій, - скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, наприклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж запитаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська мова? А хінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще ЇЇ відчуваєш всім своїм єством.

Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона - кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, лимонною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори каменя - ось він ударився об інший різко, коротко і чітко - «ді», відскочив і полетів у плавній дузі - «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.

І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакит-ний колір свіжовипраного полотна, на дотик - як невеличка хмарка, гладенька і пухнаста водночас, та невловима - як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська - з гіркуватим присмаком, на дотик - золотий пісок. Іспанська - кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на дотик - пелюстки польового маку.

Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко всередині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різноманітну у виявах і унікальну за суттю. Вона - одна-єдина, проте ім'я їй - легіон.

Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.

Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами - Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі - будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання - набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснулакілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.

У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни. Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.

- До Олега Михайловича можна?

Він розуміючи хмикнув:

- Якісь проблеми?

- Та начебто ні. Я принесла звіт.

Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:

- Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!

Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…

- Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.

- Що??! - Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. - Що ти маєш на увазі?

Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:

- Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних

чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст - півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, - 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…

За відвідувачами йшов Олег Михайлович:

- О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?

Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.

- Ні, я зі звітом, - я показала на теку.

- Ого, яка швидкість! - Він звернувся до гостей:

- Познайомтеся! Це - Марго, наш новий перекладач. - Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.

Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».

Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:

- Марго, це… добре. Дуже добре. - Він постукав пальцем по звіту. - Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження - треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.

Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:

- Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.

Я знизала плечима:

- Скоріше закохані.

Данаїс розсміявся:

- А оце по-жіночому - я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.

Він кинув ще один погляд на звіт:

- Як у вас з італійською?

- Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.

Він відмахнувся від моїх слів:

- Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас - міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку - фінансування, з Вашого - гарантія якости. Все зрозуміло?

Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша - люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:

- Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже - платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом - стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.

Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку - над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!

- Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.

Він задумливо глянув на мене:

- Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.

- Я теж.

Він підвівся:

- І навіщо вам стільки грошей, Марго?

Я стомлено всміхнулася:

- Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?

Він уважно придивився до мене:

- Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…

- Ні.

- Швидка реакція!

Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:

- Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?

Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?

- Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?

Він на мить завагався:

- Ну, просто. Щоб з'ясувати. Чи, сказати б, поставити всі крапки над «і». Розумієте, ми з Костянтином - давні друзі. Він чудова людина, прекрасний фахівець і, взагалі, яскрава особистість.

Наші погляди зустрілися, і я поволі сказала:

- Я рада, що він вам так подобається.

Данаїс провів мене до дверей. Я повернулася у свій кабінет, сіла за стіл і замислилася. «Яскрава особистість…» Така реклама! Невже безкоштовно? Чого б це?

Гієни наступали. Сотні, та ні, тисячі! Важко уявити, як один звичайний лев може впоратися з такою величезною зграєю. Куди ж поділися друзі, коли вони так необхідні? Раптом на екрані з'явився ховрашок Тімон, найкращий другСімбо. Дуже доречно! Я взяла зі столу цукерку, розгорнула і швидко кинула до рота. Події набирали обертів - ховрашок наважився на відчайдушний вчинок. Тремтячи від страху, Тімон чіпляє на вухо яскраво-червону троянду і, судомно усміхаючись, починає танок живота, щоб відволікти гієн від свого друга. Я раптом подумала, що, мабуть, у мене в скрутних ситуаціях на обличчі теж з'являється така дурнувата посмішка, проте я, не в змозі поглянути на себе збоку, наївно вірю, що «все контролюється». Я розсміялася.

Ян висунув голову з сусідньої кімнати:

- Та що ж там такого смішного? Кихкочеш майже щохвилини!

- Ага! Заздрощі заїдають! Ходи сюди, посміємося разом, я не захланна.

Ян вийшов зі спальні у самих лише штанях. Я швидко повернулася до телевізора, намагаючись ігнорувати раптове прискорення пульсу. Він сів поруч.

- Та-а-ак, що в нас тут? «Цар-лев»?

- Угу, - я намагалася не дивитися на нього. - Знаєш, Яне, я вже разів зо три бачила цей мультфільм і все одно не можу не хвилюватися. А що, як Тімона поранять?

Ян відкинувся на спинку дивана:

- Марго, це нелогічно. Один і той само мультфільм не може змінюватися від сеансу до сеансу. Якщо за сценарієм гієни не повинні з'їсти це кошеня, то вони його не з'їдять. Елементарно, зіронько!

Я повернулася і уважно подивилася Яну в очі:

- По-перше, Яне, не треба розмовляти зі мною, як з дитиною. Я все розумію, але мені подобається цей мультфільм, тому я не можу не хвилюватися знов і знов, коли його дивлюся. Такою я вже народилася. До речі, це науково обгрунтоване явище - «катарсис», емоційне очищення через сильні емоції, в моєму випадку - через вболівання за долю улюбленого персонажа. По-друге, це - не кошеня, а ховрашок, його звуть Тімон, і я вважаю його чарівним. Він - той само Гандж, що робить цей мультфільм бездоганним. Ну що, тепер логічно, ти, старий софісте?

Погляд Яна був таким серйозним і таким… добрим. Я не витримала і торкнулася пальцями його скронь:

- Знаєш, Яне, твої очі світяться добром.

Він перехопив мою руку і поцілував:

- Ні, зіронько, коханням.

- А хіба є якась різниця? Кохання - це ж добро, так?

- Так, крихітко. - Його очі потемнішали. - Кохання - це добро. Проте кожне добре будь-якої миті може повернутися до тебе другим боком.

- Другим?

- Так. Злим. Не думай про це, сонечко. В нашому коханні немає другого боку. В ньому лише добро. - Він пригорнув мене до себе, щоб не дивитися в мої очі. - Ти тільки поглянь, що виробляє твій Тімон!

Бажання дивитися телевізор зникло. Поклавши голову Янові на коліна, я байдужо спостерігала за хороводом яскравих малюнків. Який же ти непослідовний, Яне! Спершу вчиш мене бути логічною, а потім кажеш, що в нашого кохання немає другого боку. Однобоке кохання… І де ж тут логіка? Кожну річ у цьому світі можна розглядати зверху і знизу, спереду і ззаду, справа і зліва. Так уже узвичаїлося. Невже настане час, коли наше кохання обернеться на зло? Не може бути. Не вірю.

Ян погладив моє волосся.

- Яка ж ти дивна, Марго. Все ніяк не збагну, як у тобі поєднуються стрічки Фелліні і мультфільми, органна музика і тяжкий рок, Ніцше і Булгаков, Пікассо і Валеджи. І кожному своєму захопленню ти віддаєшся сповна. В тебе - або кохаю, або ненавиджу. Середини не існує. Ти так логічно розмірковуєш і так нелогічно чиниш. Кожна мить з тобою - несподіванка. Яка ти насправді, Марго? Маленька наївна дівчинка чи доросла досвідчена жінка?

Він узяв мене за підборіддя, нахилився - обличчя до обличчя - і зазирнув мені в самісіньку душу, шукаючи там відповідь на своє запитання.

- Ой, не дивись на мене так, Яне!

- Скажи мені, Марго, я хочу знати.

- Я - Марго, - поволі вимовила я, наче розповідаючи вчителю складний вірш. - Доросла жінка і маленька дівчинка. Досвідчена і наївна. І речі, які мені подобаються, не можна назвати несумісними. Якщо уважно придивитися, вони зовсім однакові. Невже ти не бачиш, Яне? Всі ці речі прекрасні. Встрічках Фелліні - краса життя, у книжках Ніцше - краса божевілля, у Булгакова - краса любові, у Баха - краса гармонії, а в мультфільмах - краса дитинства. Ну подивись на них. Подивись на них, Яне! Хіба вони некрасиві? - Ян повернув голову до екрана телевізора. - Можна навіть абстрагуватися від безпосередньої краси малюнків. Примруж очі, так, щоб бачити лише барвисті плями. Подивись на їхній колір, на те, як плавно вони рухаються, як повільно змінюються. Вони розмовляють з тобою, невже ти не чуєш? Вони дарують тобі хвилини повної безтурботности, такої, яку ти знав лише в дитинстві. Вони добрі, Яне. Прекрасні в своїй доброті. В цьому світі багато красивих речей, Яне. Треба лише вміти їх знаходити.

Ян різко підвівся, підійшов до вікна і почав вдивлятися в темряву. Кілька хвилин в кімнаті було так тихо, що мені здалося, я чую биття Янового серця - різке і застережливе, а потім він проговорив, не обертаючись до мене:

- Так ось що ти шукаєш, Марго! Красу… Ну що ж, не гайнуй часу і просто зазирни у дзеркало.

- Ні, Яне. Я шукаю красу, а найвища краса - це добро. Я шукаю добро, а найвище добро - це любов. Я шукаю любов… - Я запнулася і тихо повторила. - Я шукаю любов. Це - все, у що я вірю.

Раптом Ян розлютився:

- Господи, і хто навчив таку маленьку дівчинку таких небезпечних речей?! Хто вклав у це дитяче серце таку божевільну релігію??! - Він повернувся до мене і вимовив майже по складах:

- Не можна жити заради любови, Марго.

- Що???

Його голос став різким і холодним:

- Ти чула. Не можна так. Любов - жорстока і примхлива богиня. Що тиробитимеш, якщо вона відвернеться від тебе? Як ти житимеш без любови, Марго? Що з тобою стане?

- Не думай про це, Яне! - Я підійшла до нього, обняла закам'янілі від болю плечі, щосили притиснулася обличчям до спини. - Не треба про це думати. Я знаю, що колись буду змушена платити за свою необачність. За все треба платити. «Щоб відновити баланс», - як сказала нещодавно одна моя подруга. Але це - дрібниці. Головне - наше кохання. Скількикоштує наше кохання, Яне? Як ми платитимемо за наше щастя? - Я нервово розсміялася. Ян хотів щось сказати, проте я поклала палець на його губи. - Яне хочу чути відповідь. Не хочу зазирати вперед і обертатися назад. Все одно не побачу там нічого кращого, ніж оця мить з тобою. Минуле і майбутнє - дві однакові ілюзії для слабких - по-різному слабких людей. Брехливі та вбогі. Лише теперішнє є бездоганним часом. Треба просто знайти в собі сили визнати це. Бо це - все, що ми справді маємо. Твої руки на моїх плечах - це єдине ТУТ і ЗАРАЗ, якого я потребую. Більше мені нічого не треба. Ходи сюди, Яне!

Я потягла його до дзеркала в коридорі:

- Я знаю, ти не любиш дивитися у дзеркало, проте зроби це для мене. Подивись на нас, Яне. На себе і на мене. Подивись дуже уважно. Невже ти не бачиш, що ми з тобою дві краплини води? Ми - однакові, Яне. Ти - справжній шедевр з маленькою тріщинкою. - Я провела пальцем по його щоці. - І я така сама. В мене теж є ця тріщина. Не на обличчі, а десь глибоко в мені. Ця тріщина - моя любов. Якщо вона мене зруйнує, - така моя доля. Але я не боюся, Яне. Анітрішечки. Ти тільки тримай мене. Не дай мені впасти. Світ інколи так… гойдається.

Ян обійняв мене.

- Я тримаю тебе, зіронько. Оберігаю. Я тебе кохаю.

Хто з богів торгує забуттям? Продайте мені, будь ласка, три чи чотири століття в обіймах Янаї Ні, краще п'ять. У борг. Я розплачуся, неодмінно розплачусь! Зробіть із нас пам'ятник коханню. Прекрасну мармурову статую, щоб прославляти його за життя, чи сплетіть нас у гранітних обіймах на його хресті, якщо воно вже померло. Продайте мені ну хоч одне століття! Якихось нещасних сто років! Що це для вас? Один-єдиний подих. Для нас - хвилина спільного дихання, хвилина спокою, хвилина вічности.

Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:

- Марго, що з тобою? Тобі недобре?

Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.

- Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.

Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.

- Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…

- Припини, Яне! Негайно! - Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. - Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?

Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:

- Холодильник у мене порожній. - Розмірковував уголос. - А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…

- Що ти сказав??! - Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.

Ян закрив голову руками:

- Все, все, все!!! Ти - сильна! Ти - най-силь-ні-ша!!!

Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.

- Повторюй за мною: «Марго, ти - напрочуд енергійна жінка» - Усмішка стала ще ширшою. - Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!

Він відкашлявся і старанно промовив:

- Марго, ти - напрочуд енергійна жінка.

- Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».

Ян голосно засміявся.

- Яне!

- Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!! - Він знову зайшовся сміхом.

- Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.

Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян - на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:

- Марго, ми майже спізнилися.

- Спізнилися? Куди?

Він зітхнув:

- Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум. - Виникла багатозначна павза.

Я вмостилася трохи зручніше:

- Я слухаю, Яне. Дуже уважно.

- У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені - втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.

- Який прийом?

- Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!

Я потерлася носом об його щоку:

- Королю архітекторів, кому ж іще?

- Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в «Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші - великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик - звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.

- А що таке «нам»?

- Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.

Я вигнулася під вагою його тіла:

- То, може, спершу злізеш із мене?

Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:

- Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!

- Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!

Він заперечливо похитав головою.

- Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.

Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:

- Ти - найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами - лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!

- Шантажист!

- Закоханий шантажист, - виправив мене Ян.

Я наважилася на останній аргумент:

- Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!

Він скочив з колін:

- А це - друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.

Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.

Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.

Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:

- Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом - це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.

Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:

- Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це - авторська робота. Єдина з елітної колекції.

З елітної колекції? Це - ВОНА. Я впевнена.

- Покажіть, будь ласка.

Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна. Він сидів у кріслі, якихось п'ять кроків від мене і терпляче чекав. Цигарка в руці, задумливий погляд ледь примружених очей, розслаблена поза. Змирився з затримкою. Напевне, знає, що підганяти жінку, яка саме вибирає сукню, - безнадійна справа, бо в цей час вона прислухається тільки до свого внутрішнього голосу.

Двері відчинилися. На порозі з'явилася дівчина з довгим целофановим пакунком у руках, почала розгортати.

- Якщо я не помиляюся, саме ваш розмір.

- Сподіваюся.

Вона була бездоганною. Чорний оксамит пристрасно облягав груди, талію, стегна, м'який поділ ніжно лоскотав коліна. На чорному тлі виблискував срібний візерунок, немов кристали інею на віконному склі. Він оповивав стегна, піднімався по талії, легким подихом торкався рук, а на грудях, ліворуч, там, де серце, розквітав сталевою трояндою, яка пускала тендітний пагінець по моїх плечах і навколо шиї. Не сукня, а витвір мистецтва. Саме та, про яку я мріяла. Казка, її голос був ніжним і улесливим. «Ти прекрасна», - говорила вона мені.

- Ти прекрасна, - сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. - Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»

- Тобі подобається? - Я повернулася до нього. Янові очі палали захопленням:

- Ніколи не бачив нічого подібного. Це, - як відкриття Америки.

- Яне, я побоююся, що ціна буде для тебе ще більшим відкриттям.

- Ш-ш-ш-ш… - Він притулив палець до моїх губів. - Забудь про гроші. Більше ніколи не згадуй про них. Чуєш? Ніколи!

- Гаразд.

Ми летіли нічними вулицями. Яна було просто не впізнати. Здавалося, на цей вечір він дав відпустку своїй стриманости і мовчазности. Слова так і лилися з нього. Нестримний потік.Він розповідав про своїх друзів і ворогів, яких я побачу на бенкеті. Хоч я чудово розуміла, що насправді його хвилювало не те, що я їх побачу, а те, що вони побачать мене. Поруч з Яном, у його обіймах. Як його жінку, його власність і перемогу. І знаєте що? Мені це подобалося! Під три чорти всі високоінтелектуальні розмови про жіночу емансипацію! Незалежність закінчується там, де починається кохання. В ньому просто нема місця для вільного партнерства. Це як ув'язнення за власним бажанням. Не озираючись, не прораховуючи можливих варіантів, не розмірковуючи. Добровільно, божевільно.

На виїзді з міста Ян зупинив машину. Я озирнулася - темні силуети багатоповерхових будинків, будівельний майданчик з типу «вічних», невеличкий нічний базар. Ян відчинив дверцята.

- Ти куди?

Він загадково всміхнувся, вийшов з машини, промовив:

- Я миттю. - І швидко пішов до базарчика.

Вечір був задушливим. У повітрі відчувалася якась напруга. Мабуть, перед грозою. Я відчинила дверцята і відкинулася на спинку сидіння. Боже, як же мені добре! Хоч би хто це зробив, дякую тобі, щиро тобі дякую. Я просто щаслива. Цілком щаслива, хай хоч як банально це звучить. Цікаво, як довго я ще спатиму? Дві години, три? І що таке година мого сну? І як їх лічити? Поцілунками? Хвилинами спільного дихання? Биттям Янового серця?

- Насолоджуємося мандрівкою?

Я підскочила з несподіванки. Поряд з машиною стояв старий бомж. Нестерпний запах бруду і хвороби, темне лахміття ледве прикривало його тіло, замість носа - хрест з почорнілого пластиру, сиві скуйовджені патли довгими пасмами спадали на втоплені у зморшках очі. Риси обличчя напівстерті, проте було в них щось… Я придивилася. Циган? Схоже, що так.

- Небезпечно заходити так далеко від дому, дівчинко! - Різкий, тихий голос, наче скрип старої заіржавілої корби на криниці (чи гойдалки?).

Мене охопив жах. Я спробувала зачинити дверцята, проте він вчепився в них обома руками і рвонув на себе.

- Не треба, не лякайся! Подай старому грошик! Один грошик - голод кишки їсть. - Його рука повільно заповзла в салон машини. Я відсахнулася і почала шукати свою сумочку. Її не було. Чорт! Я залишила її вдома. Янів гаманець? Він забрав його з собою. Руками, що вже тремтіли, я відкрила бардачок - лише карти автошляхів, зазирнула під крісла - нічого. Я повернулася до старого, зустрілася з ним поглядом і завмерла. Він не бачив мене. Ні, він був зрячим, але ж не бачив мене, не бачив перед собою людину, живу істоту, зрештою! В його очах були тільки гроші. Задля них він міг би мене вбити і не помітити скоєного, бо я для нього не існувала. Таке повне ігнорування страшніше за найлютішу ненависть, воно ніколи не шукає причин - вони йому непотрібні.

Я спробувала поговорити з ним:

- Вибачте, в мене нічого немає. Я забула свій гаманець.

Він гидко закихкотів:

- Де? ТУТ чи ТАМ? ТУТ чи ТАМ?

Я пополотніла:

- Що? Що ви сказали?

Старий затрясся. Збоку здавалося, ніби він танцював:

- Все знаю, все бачу! Гралася з місяцем, дівчинко?Не в того просила. Поганий бог, жадібний. Вночі дає, вдень забирає. Хочеш вічної ночі? Дай грошика! Все розкажу! Кату ли все знають! Все, все! Подай старому, допоможи немічному!

Я не вірила своїм вухам. Ка… хто? Як він себе назвав? Хто він такий? Звідки дізнався? Запитання сипалися одне поперед одного.

- Хто ви?

В голосі старого залунала погроза:

- Подай грошика, тоді все розкажу.

Я спробувала ще раз:

- Та зрозумійте ви, нема в мене…

- Давай гроші, маленька шльондро, бо пожалкуєш!!

Він простягнув руки вперед (старе, покручене гілля) і почав насуватися на мене. Його очі палали жадобою. Я хотіла закричати, проте навіть у такий ситуації крик здавався чимось забороненим, недосяжним. Давався взнаки 21 рік спокійного мовлення. Вже й не пам'ятаю, коли востаннє пристойно кричала. По-справжньому. Мабуть, при народженні. Починаючи з дитинства, нас відучують кричати. Все, на що мене вистачило, - легке підвищення голосу:

- Заберіть від мене руки! Ви чуєте? Негайно!! Не смійте мене торкатися! - Я спробувала переповзти на Янове сидіння, проте старий встиг вхопити мене за литку. Здригнувшись, я зойкнула і щосили вдарила його ногою. Гострий каблук влучив прямісінько в живіт. Він охнув і почав сповзати на асфальт. Я відчинила дверцята з Янового боку і вискочила з машини.

- Ідіть геть! Забирайтеся звідси під три чорти! Наволоч!

Ого! Здається, це краще. Майже повноцінний крик.

Старий важко підвівся, сперся на капот машини і почав

підповзати до мене.

- Ах ти стерво! Гуляща дівка! - Він зайшовся кашлем. - Вдарила! Вдарила старого-немічного. Грошика пожаліла. Відхаркнеться тобі кров'ю мій біль. Катули все можуть! Від нас не сховаєшся! Наші прокляття і не таких знаходили.

Я мовчки відступала від нього, крок за кроком, не в змозі відвести погляд від страшних очей.

- Що, думала, тобі все з рук зійде, мандрівнице? Пом'янеш мене, ой пом'янеш! Очі засліпнуть, руки відсохнуть, серце закам'яніє, ноги не слухатимуться, благатимеш смерти…

- Що їй твої прокльони, старий, коли вона живе в домі Ктарха? - Коло машини стояв Ян. Він, мабуть, забув про квіти в руці, бо повільно опускав букет нижче й нижче, доки пелюстки темно-червоних троянд не занурилися у калюжу біля його ніг. Та він цього не помітив. Не тямлячи себе від полегшення, я підбігла до нього і спробувала пояснити, що сталося.

Ян майже одразу перепинив мене, віддав квіти і, підштовхнувши до машини, тихо сказав:

- Сідай і зачини дверцята. - Він ані на мить не зводив очей зі старого.

- Яне, я…

- В машину, Марго!

Друга несподіванка за вечір. Таким я його ще ніколи не бачила. То був не Ян, а хтось інший. Порожній погляд, жорстка смуга рота, кожен м'яз напружений, він весь зібрався, наче перед стрибком, якось дивно нахилив голову і уважно вдивлявся в темряву позаду старого. Я простежила за його поглядом. Уколі світла від фар з'явилося двоє чоловіків. Один здоровань, другий дрібніший. Теж бомж. Мабуть, друзі старого. Боже мій, троє на одного! Я почала обшукувати салон тремтячими руками. Де Янів телефон? Чому, до біса, я сьогодні нічого не можу знайти?! Телефона не було. Мабуть, в кишені піджака, а піджак на Янові. Варіант з міліцією відпадає.

- Ти - Ктарх? - Голос старого. Я підвела очі і подивилася на Яна. Він кивнув. Я остовпіла. Ктарх? Катули? Що тут відбувається? Старий циган зробив якийсь жест рукою, і його друзі зникли так само безшумно, як і з'явилися. Ян провів їх очима, підійшов ближче до старого і раптом сказав низьким тихим голосом:

- Me Ксайї Ктарх.

Вони стояли один навпроти одного за якийсь метр від машини. Я виразно бачила їхні обличчя у профіль і жадібно ловила кожне слово. Що це за мова? Уперше чую. Я напружено розмірковувала: «ме» - це, мабуть, «я». Ксайї Ктарх… Великий Ктарх? Поважна людина? Важлива персона?

Я перевела погляд на старого. Він тремтів, наче в лихоманці, не зводячи очей з Янового шраму. Лівою рукою він креслив його обриси у повітрі.

- Ксайї, Ксайї Ктарх! - В його голосі звучали повага і захоплення. Ян мовчав. Вираз обличчя, міцно стиснуті в кулаки руки, вся його постать випромінювали безмежну владу. Я подивилася на старого. Цієї митті він майже прокричав:

- Нгайя Біназ!

Працюй, Марго, працюй! Треба дізнатися, про що вони говорять. Так, що в нас є? Поза старого - голова майже увійшла в плечі, підборіддя опущене, погляд з-під лоба. Знак покори і страху.

Йдеться про щось величне? Небезпечне? Якесь божество? Раптом бомж підняв руку і старим скорченим пальцем показав на небо. Я висунула голову з вікна машини і подивилася вгору. Небо. Звичайне нічне небо. Темне. Зіркове. Зіркове? Так! Зірка! «Нгайя» - це «зірка»! Біназ, беназ, венас… Що ж це може бути? Венс, венес, веніс… Венус! Боже мій, «Венус» - Венера! Вони говорять про Венеру. Господи, яка мова! Яка надзвичайна мова!

ГолосЯна:

- Іне Ктарх Аарон ее Нгайя. - Я знов подивилася на Яна. Владний, величний, рішучий. Нгайя - це «зірка». «Іне» - схоже на прислівник, проте який? І взагалі чи існують в цій мові прислівники? Аарон, аарон… Це слово майже злилося з «Ктарх». Може, «Ктарх Аарон» - це… Ну, як він там казав на початку? «Дім Ктарха»? А, може, «зірка в домі Ктарха»? Маячня якась. Гра в астрологію.

- Аде Катул! - Знов Ян. Різкий заперечний рух головою. Ну, це вже просто! Щось там таке з часткою «не». Проїхали там з чимось Катули. «Не Катули»? А куди ж тоді «де»? Раптом мене наче осяяло. Елементарно! «Не в Катулів»! «Зірка в домі Ктарха, не в Катулів»! Струмочки поту побігли по спині. Я вся тремтіла від напруження, проте вперто прислухалася до їхньої розмови, намагаючись скоріше відчути, аніж зрозуміти її зміст.

Ян нахилився до обличчя старого, і, не зводячи з нього очей, повільно провів рукою над його сивими патлами, немов погладив. Старий заскиглив. Тонкий високий звук. Не треба й перекладати. Чистий страх високої концентрації. Без домішок. Цієї миті Ян промовив одне-єдине слово:

- Кетара.

Цього було достатньо. Старий циган відсахнувся від нього і, пробуркотівши щось незрозуміле, побіг геть. Непогана швидкість для його віку. Що ж його так злякало? Кетара… Тут я пас. Жодної думки. Рух Яна мені нічого не сказав. А одне-єдине слово… Воно може означати все, що завгодно. Від короткого «до побачення» до магічної абракадабри на п'ять сторінок перекладу. Та й звідки мені знати, чи правильно я зрозуміла попередні речення? Ну й ситуація! З глузду з'їхати можна!

Ян обперся на капот, закурив. Я вийшла з машини і підійшла до нього. Запитань було настільки багато, що вони, здається, досягли своєї критичної маси і вибухнули, залишивши після себе вакуум, бо сформулювати я не могла жодного. Примостившись поруч з Яном, я почекала, доки він докурить цигарку:

- Яне…

Він повільно повернув голову у мій бік:

- Не треба, Марго! Будь ласка, не зараз. З часом я тобі все розповім, обіцяю. Тільки не зараз. - Він зазирнув мені в очі. - Гаразд?

- Так, Яне.

Мій Ян. Такий, як і раніше. Дякувати Богові. Я присунулася до нього, і він обійняв мене так міцно, що було боляче. Раптом я зрозуміла, як він злякався. Кого? Старого? Його друзів? Не схожє.

Себе самого, Марго! Він злякався самого себе, і ти це прекрасно знаєш. Не обманюй себе, це правда. Одну-єдину мить ти бачила Яна-таким, яким його бачать інші. Великий чоловік з потворним шрамом на обличчі. Сильний і некерований. Страшна і темна людина. Проява. - Замовкни! Як ти можеш?! - Як я можу казати правду? А що для тебе звичніше брехати? - Ні! Це неправда! Ян не такий. Та мить нічого не означає. Просто тепер я знаю, яким Ян здається іншим людям. І що з того? Це - їхні проблеми, не мої!! - Ти гадаєш? - Геть, я сказала!

- З тобою все гаразд, зіронько? - Ян погладив мене по щоці.

- Так. Здається.

- Хочеш додому?

Я замислилася. Що нам робити вдома? Дивитися один на одного? Враховуючи те, що Ян наклав вето на будь-які запитання.

- А ми дуже спізнилися?

Ян глянув на годинник:

- На десять хвилин.

- Десять??! Скільки ж тривала ця вистава?

Він знизав плечима:

- Хвилин п'ятнадцять.

- А я думала, не менш ніж дві години… - Я зістрибнула з капота на землю. - їдьмо, Яне! Здається, бенкет, саме те, що нам зараз потрібно.

Нічний клуб закритого типу «Elitu» був за два кілометри від міста. Я кілька разів бачила його з вікна автобуса, коли їздила провідати батьків. Старовинна кам'яна вежа на невеличкому пагорбі серед парку. Готичні вікна, оповиті диким виноградом балкони, величезна залізна брама з товстими ланцюгами. Справжня середньовічна фортеця. Іграшка для верхівки суспільства. Elitu для еліти.

Перед очима пропливали десятки облич, руку безперервно то потискали, то цілували. Дякувати Богові, що руку, а не коліно. Я всміхалася, кивала головою, вдавала, що уважнослухаю компліменти, проте подумки під усіма можливими кутами роздивлялася слово «кетара». Яка прекрасна мова! Я досі тремтіла від захоплення. Дуже незвична. Дивного чорного кольору. Кольору абсолютної темряви, а на поверхні блищить, як нафта. На дотик така… Така… Я подивилася на невеличку канапку у своїй руці. Точно! На дотик вона подібна до зернятка червоного кав'яру - здається, ти міцно тримаєш її між пальців, а спробуй натиснути - і вже вислизнула з твоєї руки. Вона смакувала старовинним червоним вином, а пахла ладаном, пергаментом, воском і… Яном. Так, ця мова пахла Яном. Чи, може, Ян пахнув цією мовою. Кетара, кетара, ке-та-ра…

Господи, Марго, про що ти думаєш? У тебе є старий огидний циган, який забагато знає, Ян, який розмовляє якоюсь тарабарщиною і відгукується на ім'я «Ктарх», а ти витрачаєш час на безглузді міркування лінгвістичного характеру! Може, напишеш десятитомну теоретичну працю та назвеш її, ну, наприклад, «Смак мови»? Яка дивовижна гра слів! Яка витончена поезія!

- … Я сказав би, у внутрішній будові чинні не Декортові закони, а радше Ейнштайн. А ти як думаєш, Марго? Марго! Марго-о-о-о?

Я потерла скроні кінчиками пальців, відганяючи прискіпливі думки і повернулася до Яна:

- Г-м… Так.

Ян здивовано звів брови:

- Що «Так»?

- Ну-у-у… - Я відкашлялася. - Яз тобою згодна!

- В чому? Марго, ти мене зовсім не слухаєш.

Я почервоніла:

- Вибач, Яне, я замислилася. Ти вже владнав свої справи?

- Так, зіронько, тепер можна розважатися і бешкетувати до схочу. Ще шампанського?

Я кивнула. Ян подав мені келих.

- Вип'ємо за сенсацію! Ми створили її сьогодні.

- Ми???

Ян всміхнувся:

- Так. Подивися на всіх оцих - стан глибокого шоку. Красуня і страховисько. Класичний сюжет.

- Яне, припини! Ти ж знаєш, на мене це не справляє жодного враження!

- Гаразд-гаразд, проте це правда. Впевнений, вони досі не можуть повірити у почуте - потвора-архітектор і його прекрасна наречена.

- Наречена??! - Від здивування я навіть рот забула закрити. Ян взяв мене за підборіддя і м'яко повернув нижню щелепу на її звичайне місце.

- Не забувай про етикет, кохана! До речі, я не розумію твого здивування. На початку вечора я попрохав дозволу представляти тебе як мою наречену. Ти сказала: «Так, так, Яне!»

Мені знов довелося змагатися з нижньою щелепою.

- А-а-а-а… Справді…

Я уважно придивилася до виразу його обличчя. Жартує? Проте Ян був цілком серйозним.

- Крихітко, не руйнуй мою мрію. Хай це буде дивовижним сном літньої ночі. Будь ласка!

Я сумно всміхнулася. Так воно й є, Яне! Дивовижний сон. Проте це був мій сон. Моя ніч. І мій Ян. Я підняла келих і промовила так голосно, щоб почули всі, хто прислухався, - мені нічого було соромитися:

- Яне хочу пити за всіх. Не хочу пити за сенсацію. Я п'ю за тебе, Яне! Я пишаюся тобою. Я від тебе у захваті.

- Я кохаю тебе.

Ми випили, і я з насолодою розбила келих вщент. Хай цей тост буде для нього останнім! Красива смерть.

Потім ми танцювали. Ян виймав з моєї зачіски шпильку за шпилькою, доки волосся розсипалося і вкрило плечі.

- Яне, що ти робиш?

- Готую тебе.

- До чого?

- До ще одного сюрпризу. Останнього і найкращого. Ходімо!

Він потягнув мене до виходу. Ми зійшли на третій поверх, а звідти старими залізними сходами майже на самий верх будинку. На маленькій кам'яній площадці було надзвичайно тихо - жодної душі. Ян витяг з кишені ключі, одімкнув якісь двері і заштовхнув мене у кімнату. Я озирнулася. Невеличке порожнє приміщення. Чотири стіни, стеля, підлога і високе дивної форми вікно. Схоже на квітку. Ян відчинив його,визирнув на вулицю, уважно подивився на небо, а потім повернувся до мене:

- Роздягайся.

- Що??? - Здивована, я відступила назад. - Яне, ти що, збожеволів? Я не можу тут! Я… яне буду! Я йду!!!

Я рішуче підійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли він мене гукнув:

- Зіронько! Ключі в мене. - Для доказу він покрутив в'язку на пальці, ключі дзенькнули. - Гарна сукня, проте ніяк не збагну, як її розстібати. Краще - ти сама. Буде шкода, якщо я порву.

Я нерішуче переступила з ноги на ногу:

- Яне! Ну будь ласочка! - Він повільно похитав головою. - Яне, а що… що, як хтось зайде?

У відповідь він ще раз виразно подзвонив ключами. Так, справді, хто ж зайде? Двері зачинені. Ян сперся на підвіконня.

- Роздягайся, зіронько! Тобі сподобається, я гарантую.

Г-м… Непогано сказано. Мені вже подобалося. І ще як!

- Яне, скажи мені щось тією мовою. - Його чорні очі заблищали. Як нафта… - Не треба нічого пояснювати. Я нічого від тебе не вимагатиму. Я просту хочу ще раз почути цю мову. Вона бездоганна.

Ян простягнув до мене руки:

- Нгайяна.

- «Зіронька», подумки переклала я. Його руки. Найзвабливіше з усіх запрошень.

- Меа бету. - «Йди до мене».

Сукня впала на підлогу. Я заплющила очі і підступила ближче.

- Меа бету, нгайяна. Є туа лелійя. - «Йди до мене, зіронько. Я кохаю тебе».

Магічна мова. їй неможна було опиратися. Вона полонила мене. її запах, смак, звук, дотик… Ян посадив мене на підвіконня.

- А ксантору віє. - «Не дивися вниз».

- Ксантару біназ. - «Дивись на Венеру».

Спираючись лише на його руки, я відхилилася назад, закинула голову і знайшла очима велику яскраву зірку. Венера. О цій порі року? Диво та й годі!

Слова лилися водоспадом, а я танула, танула і дивилася, як на нічному небі танцювала Венера. Богиня кохання танцювала для мене.

Я прихилилася гарячим лобом до віконної рами.

- Яне, як ти думаєш, мене не почули?

Він всміхнувся і витер піт з мого лоба:

- Впевнений, що ні. Не забувай, там грає оркестр. Поганенький, як на мій смак, проте голосний. А це саме те, що нам потрібно, правда? - Я сховала обличчя на його грудях.

Ніч обійняла стару фортецю. Ян допоміг мені одягнутися. Я стерла сліди помади з його обличчя, він зробив те ж саме з моїм. Я ніяк не могла заспокоїтися. Рухи були повільними, як у воді, в тілі панувала солодка втома. Притиснувшись до Яна, я прошепотіла:

- Яне, відвези мене додому. На сьогодні з мене досить сюрпризів.

- Гаразд. - Він відчинив двері, я ще раз поправила сукню, зачіску, зустрілася з його захопленим поглядом і не втрималася:

- Що то було, Яне?

- Що?

- Ти знаєш, про що я. Це ж було не просто так?

- Ні. Це ніколи не буває просто так. Не в нас. Не з тобою.

- Так дивно. Схоже на якийсь ритуал.

- Вгадала.

- Справді? - Я вийшла на площадку. Ян возився з ключами.

- Так. Старовинний ритуал вінчання.

Мене мала б здивувати така відповідь. Проте тієї миті я просто не зрозуміла, що почула. Я розуміла тільки те, що бачила. На площадці, біля протилежної стіни, стояв Костянтин. Яновський-старший власною персоною. І не просто стояв, а саме цілував розкішну пишногруду блондинку. Як він там це називав? «Поцілунок янгола»?

Наступної миті Ян грюкнув дверима, Костянтин повернувся і помітив мене. Ми мовчки дивилися один на одного. «Найкращий сюрприз завжди останній». Я рвучко відвернулася і побігла сходами.

Пів на десяту! Який жах!!! Спізнюватися на роботу вже на другий день - таке могла вигадати тільки ти, Марго! Гарне враження складається у керівництва, нічого не скажеш! Боже ж мій!!! Я підвелася, сіла на ліжку, перелякано вдивляючись в циферблат годинника. Так, у мене є тридцять хвилин!

Я стрімголов вискочила з ліжка і одразу наступила Алі на хвіст. Той форкнув і цапнув мене за ногу. М-да, день почався непогано… Дострибавши на одній нозі до ванної, я швиденько обробила подряпину, почистила зуби, учвал побігла до вітальні, вхопила телефон, повернулася у спальню, однією рукою набрала номер радіо-таксі, іншою почала натягати на себе спідницю.

- Радіо-таксі 058 слухає.

- Здрастуйте! - заплутавшись убретельках ліфчика, я голосно чортибатькнулась.

- Що-о-о??! - образився оператор.

- Вибачте, це я не вам. Мені треба таксі. Якнайшвидше. Вулиця Данилевського, 2. Це дуже, дуже терміново! Будь ласка, пришліть, що у вас є. Я згодна навіть на «Запорожець», тільки швидше.

- П'ять хвилин вас влаштує?

- Краще три!

Оператор засміявся:

- А вам часом не пожежну треба? Я можу викликати!

- Та хоч невідкладну допомогу! Тільки швидше! - Я кинула слухавку. Теж мені, дотепник. У людини, може, життя дає тріщину, а він жартує!

Я пірнула у блузку. Алі лежав на дивані і демонстративно не дивився в мій бік. Ну от, образився! Я згребла косметику зі столу у сумочку, підбігла до нього і поцілувала у ніс.

- Не хнюпся, малий! Банка шпротів за мною.

У двері постукали. Я глянула на годинник. Так швидко? А звідки вони знають номер моєї квартири? Я визирнула з вікна - таксі не було. Алі здивовано глянув на мене, я відповіла йому не менш здивованим поглядом і побігла відчиняти.

На порозі стояв хлопець років двадцяти у яскраво-жовтому однострої. В руках - величезний букет яскраво-червоних троянд, на обличчі - фірмова усмішка від вуха до вуха, яка чомусь нагадала мені рекламу зубних протезів. Він урочисто почав:

- Здрастуйте! Мені доручено переда…

- Давайте сюди! - Я майже видерла в нього букет. - Де розписуватися?

Він зовсім розгубився від такого прийому і незграбно простягнув мені блокнот.

- Ось тут.

Я розписалася.

- А ще тут, тут і тут.

Я поставила ще три підписи.

- Все?

Хлопець зніяковіло всміхнувся:

- Ні.

- Що??!

- Ну-у-у, насправді в мене є ще… для вас… у машині… - Він відкашлявся, спробував ще раз перейти на офіційний тон. - Мені доручено…

Я знов його перервала:

- Мені ніколи! Скільки ще?

Раптом він почав заїкатися:

- Чо-чо-чо-чотири…

Ну от, довела хлопця до нервового зриву.

- Ну несіть уже! Тільки скоріше!

- Що, всі разом?

Я не витримала:

- А що, поодинці??! Послухайте, друже, в мене сьогодні не ранок, а катастрофа. Я спізнююся і просто не маю часу на реверанси. Або ви несете їх сюди, або залиште собі. Мені байдуже!

Він аж почервонів від обурення:

- Ні, так не можна! Наша фірма…

- Швидше!

Він побіг сходами вниз і за хвилину повернувся з чотирма букетами троянд, тримаючи їх, як оберемки хмизу.

- Куди? - Дякувати Богові, він став лаконічним.

- Як на мене, то хоч на підлогу!

Він кинув на мене докірливий погляд:

- Чим же квіти винні?

Моя черга червоніти.

- Так. Ви маєте рацію. Покладіть у ванну, будь ласка, там вода.

Хлопець побіг до ванної і по дорозі наступив Алі на хвіст. Той лише знесилено пискнув. Вибач, малий, сьогодні не твій день. На вулиці загула машина. Моє таксі! Я майже виштовхала посильного з квартири. Сходами ми спускалися разом. Він ледве встигав за мною.

- Послухайте! Те, від кого ці квіти, аж ніяк не впливає на їхню красу. Вони ж не знають, що за людина їх купила. Вони навіть не знають, що їх взагалі купили! Вони наче заручники у нашому світі. Все, що вони можуть, - це цвісти.

Так. І повільно вмирати. Ми вийшли надвір. Я повернулася до хлопця:

- Ви казали правду. Квіти - це прекрасно. Дякую вам. Вибачте мою неввічливість. - Я швидко потиснула йому руку і побігла до таксі.

Накладати макіяж в авто - делікатна справа. Та ще коли це авто рухається зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину і майже щохвилини різко повертає або гальмує.

Так, очі майже готові. Я стерла пальцем надлишок тіней і перейшла до губів.

Квіти - заручники в нашому світі… А хлопець - романтик! І чому вони - заручники? Через красу і беззахисність? А як тоді з вродливою і беззахисною жінкою? - Облиш, Марго! Беззахисність, безпомічність і слабкість - приємні речі, яких ти просто не можеш собі дозволити. Принаймні якщо не хочеш, щоб тебе зрізали і залишили повільно вмирати у кришталевій вазі на столі. Я здригнулася.

Авто зупинилося. Я швиденько розрахувалася з водієм і побігла в офіс. Дякувати Богові, мого спізнення на три хвилини ніхто не помітив. Я зайшла у кабінет, ввімкнула комп'ютер і почала працювати. До обіду мені вдалося перекласти сім листів. Непогано, враховуючи те, як мені важко було зосередитися на роботі і не думати про події минулої ночі.

Під час обідньої перерви, прислухаючись до монотонного гулу принтера, я саме намагалася вирішити одвічну проблему: «їсти чи не їсти?», коли задзвонив телефон. Я зняла слухавку:

- Фірма «Континент». Міжнародний відділ.

- Здрастуйте! Я можу поговорити з Марго? - Чоловічий голос. Здається, молодий.

- Я вас слухаю.

- Марго, це ти? Пробач, не впізнав твій голос по телефону. Це Сергій. Ти мене ще пам'ятаєш? Сергій Яновський.

- Звичайно ж, Сергію. В мене добра пам'ять. Професійна. Соромно визнавати, але я злякалася. Неприємний

емоційний коктейль: страх, провина, збентеження, жаль, роздратування.

- Марго, нам треба поговорити. Це дуже важливо.

Давай, Марго! Як гіркі ліки - одним ковтком.

- Авжеж, Сергію! Ти можеш просто зараз? В мене якраз обідня перерва.

- Зможу. Я чекаю на тебе у кав'ярні на першому поверсі. Через п'ять хвилин. Гаразд?

- Так. - Я поклала слухавку, вимкнула комп'ютер і залишила кабінет.

День буде важким.

Чашка кави приємно зігрівала руки. Єдиний приємний момент у цій ситуації. Сергій курив, нервово струшуючи попіл на скатертину. Я обережно підсунула попільничку ближче до нього, проте він не помітив.

- Сергію, вибач, що я не зателефонувала, як обіцяла. Просто ти поїхав на гастролі, і я не знала, коли ти…

Він різким рухом повернувся до мене:

- Облиш, Марго! Не в цьому річ! Нам треба поговорити про тебе.

- Про мене?

- Так, Марго. Я… я знаю, що в тебе з моїм батьком.

Я не втрималася від зневажливої посмішки:

- Та ви подивіться на цього розумника! Я не знаю, що в мене з його батьком, а він знає! То, може, сам мені й поясниш?

Він нахилився до мене, взяв мої долоні у свої, міцно стиснув:

- Не треба, Марго. Я ж тобі не ворог. Менш за все хочу з тобою сваритися. Ти просто заплуталася. Ти сама не розумієш, що блукаєш у темряві за два кроки від провалля. Мій батько не дав тобі жодного шансу. Як на мене, то він ще й на додаток зав'язав тобі очі.

- Про що ти, Сергію… - Я спробувала відсунутися від нього, проте він ще міцніше стиснув мої руки:

- Ні! Послухай! Послухай мене, будь ласка! Ти не знаєш його так, як я. Ніхто не знає його так добре, як я. - Він нахилився до мого обличчя і почав гарячково шепотіти. - Мій батько - страшна людина, Марго. Він вбиває людей. Не власними руками, та що з того? Він віддає накази, він грається людськими життями. Все своє дитинство я спостерігав, як він викладає свій шлях чужими долями. І кров'ю. Він брудний, Марго! Інша людина вже давно втопилася б у такій багнюці, проте не мій батько. Він наче народжений з неї. І головне - йому це подобається, Марго! Чуєш? Він просто насолоджується всім цим жахом. - Сергій говорив швидко. Часто зупиняючись, проте без довгих пауз, наче побоювався, що я його зупиню. Дарма. Я закам'яніла. Жах, який я бачила в очах Сергія, до вінця наповнив моє серце, і я раптом відчула, яке ж воно в мене велике. Величезне. Справжня безодня. Я ніколи не вважала Костянтина янголом, проте те, що цієї миті казав мені його власний син, здавалося неймовірним, неможливим, а ще… це було як вирок, вирок мені за мій злочин. Нібито: «Ось, подивись! Це все, на що ти заслуговуєш. Ще одна барвиста примара».

Я дивилася на Сергія і водночас крізь нього. Він поторгав мене за плечі:

- Та прокинься ж! Зрозумій, це - не моя вигадка і не страшний сон! Мій батько існує і він хоче тебе! А він завжди домагається того, що хоче. Бо він - страховисько. Сильне і некероване.

Я щосили відштовхнула Сергія від себе і відсунулася на самий край столу, якнайдалі.

- Як можна… Боже мій, Сергію, як можна говорити таке про свого батька!

Він гірко всміхнувся:

- Мені можна. Я це заробив. Божевільні дев'ятнадцять років я заробляв це право - говорити про нього так, як він на це заслуговує. Моє щастя, що мені вдалося від нього втекти. Моїй матері пощастило менше. Ні, скоріше, не мені вдалося втекти, а він сам мене відпустив. Таке гірке розчарування! Син не пішов у батька. Не залізо, не людина-скеля, а якийсь худорлявий недоробок, слабак, скигля зі смичком.

Кожне його слово вибухало в моїй голові яскраво-червоним полум'ям. І сяяло, сяяло, сяяло. Таким нестерпним болем. А, може, це був його біль?

Я торкнулася його руки:

- Сергію…

- Зажди, Марго! Йдеться не про мене - про тебе. Ти не для нього, чуєш? Не для нього. Він тебе скалічить. Він із тих, хто калічить красу. Він небезпечний. Залиш його, Марго! Будь ласка, я дуже тебе прошу. Заради самої себе.

Моя черга всміхатися:

- Гадаєш, я не намагалася? Сергію, після того, що ти мені розповів, ти все ще віриш, що він так просто відпускає?

Він знов ухопив мої руки:

- Про це я й хотів поговорити. Я допоможу тобі. Я все владнаю. Я захищатиму тебе!

Я розсміялася. Голосно, на все кафе. Дехто з відвідувачів повернувся в наш бік.

- Як, Сергію? Кулаками? Чи, може, звернемося в міліцію? Ні, мабуть, кожен мент - друг твого батька. Треба брати вище - Організація захисту прав людини, Женевський суд, напишемо президенту!

Сергій відкинувся на спинку стільця:

- Не смішно, Марго! З таким не жартують. - Він запалив ще одну цигарку. Руки помітно тремтіли. - Розумієш, Марго, з деякими людьми треба розмовляти лише за допомогою кулаків. Іншої мови вони не розуміють.

Сумна в нас виходить мелодрама. До смішного сумна.

- Яка ж ти ще дитина, Сергію! Ти що, справді збираєшся битися за мене зі своїм рідним батьком? Пробач, але це безглуздо. І, до речі, відверто кажучи, я на тебе в такій бійці не поставила б. Навіть враховуючи вік твого батька.

Сергій сумно й серйозно подивився на мене:

- Я знаю, що він сильніший. Проте в мене є друзі. Багато друзів. Окрема квартира. Переїжджай до мене, Марго! Я охоронятиму тебе вдень і вночі. Я не чіпатиму тебе. Я просто хочу допомогти. Будь ласка.

А він все-таки перейняв дещо від свого батька. Божевільну ніжність без кінця і краю. Я могла б узяти ЇЇ. Дозволити цим чуттєвим рукам створити навколо мене загорожу, впустити в себе повний теплоти і щирости погляд, пити, пити прямо з його губів м'яке світло, випити цю дитину до самого дна і… стати такою, як Костянтин. Зруйнувати красу. - Пожалій його, Марго. Це твоя доля. Він тут ні до чого. Заради нього самого жени його геть. Йому тут не місце.

- Ні, Сергію. Я доросла жінка і сама розв'язуватиму свої особисті проблеми. Не буде ніяких бійок і рицарських турнірів. Ми не в середньовіччі. Дякую тобі за спробу допомогти. Мені приємно… Але мені не потрібна допомога. Все, що мені треба, - це час. Час, щоб розібратися в самій собі і збагнути, чого я прагну і що для мене краще. Це моя справа. Моя… і твого батька.

Він скинувся, немов од ляпаса, і подивився поглядом такого глибокого нерозуміння і болю, що мені стало лячно. Тої ж миті я вже щиро пошкодувала про свою відвертість, вже була готова розповісти Сергієві все, звичним жестом перетворити свої проблеми на його, та Сергій уже сміявся. Реготав до сліз.

- Йолоп! Який же я йолоп! Прийшов рятувати «дівчинку»! Від чого? Від кого? В них, виявляється, «все добре»! Вони, як кажуть, «знайшли один одного»! - Він витер очі рукою і спробував заспокоїтися. Витягнув ще одну цигарку, запалив, глибоко затягнувся і задумливо подивився на мене:

- Ну то що, дівчинко? Тобі потрібні його гроші, так? Вирішила трішечки підробити? Моє співчуття - з усіх можливих шляхів ти обрала найнебезпечніший. О, мій батько, звичайно, дасть тобі грошей! Він просто закидає тебе грішми. Купатимешся. Дивись тільки, не втопись.

Я мовчала. Сергій у розпачі кинув цигарку на стіл і різко підвівся. Він уже хотів іти, але раптом нахилився до мене через стіл і тихо проказав:

- Бруд до бруду. Запам'ятай це, Марго! В цьому світі не буває випадковостей. Ви створені один для одного. Ти - така сама, як він. - І вийшов.

Я підняла його недопалок, затягнулася і деякий час просто сиділа без жодної думки в голові. Я розглядала скатертину. Вона була брудною.

Той день я працювала механічно. Склала звіт, розібрала папери, залагодила кілька дрібних справ. Увечері, коли всі розійшлися, я залишилася в темному кабінеті і якийсь час мандрувала інтернетом.

Зпівгодини я стояла «у черзі» до каталогу Центрального міського книгосховища і вже почала втрачати надію, що з цього щось вийде, коли раптом мене все таки впустили. Додайте до цього ще годину безрезультатних пошуків - сервер вантажився довго і зі скрипом, бо ввечері між сьомою і десятою завжди час пік, - і ви зможете уявити собі мій тріумф, коли я все-таки знайшла її.

- «Яремчук Яніслав, «Мадярські міти та легенди», 4-томна праця українською мовою. Інститут культурології та народознавства», - вголос прочитав Костянтин за моєю спиною. - І це через цю маячню ти змушуєш мене так довго чекати? Дві години, Марго! Я мало не помер від нудьги в машині!

Я записала дані про книжку до свого блокнота і вимкнула комп'ютер:

- Ну то й їхав би собі! - Я почала підводитися, але Костянтин поклав руки на мої плечі і різким рухом примусив мене знов сісти в крісло.

- Костянтине!

- Ш-ш-ш-ш-ш-ш… Розслабся! - Його пальці гладили мою потилицю, масажували плечі. Професійно масажували. Хвиля збудження побігла спиною, залоскотала стегна. Моє роздратування додавало їй гостроти. Костянтин нахилився і прошепотів мені у самісіньке вухо:

- Знаєш, дівчинко, вчора уночі я бачив дивний сон. Взагалі-то сни не мають для мене жодного значення, проте цей був таким реальним… Я бачив тебе.

Я закам'яніла. Не може бути! Костянтин поторгав мене за плечі:

- Гей! Чого так напружилася? Ти що, злякалася? Я ще не сказав нічого страшного. - Масаж тривав. - Так от. Сниться мені, наче я на якомусь бенкеті в «Elite». Знаєш, шинок-фортеця в приміському районі?

Я кивнула.

- Гаразд. Стою я там з однією… гм… знайомою і раптом бачу тебе. І так цікаво, уві сні я тебе начебто не знаю. Я відкриваю тебе знов, захоплююсь тобою, ніби вперше, і хочу тебе. До нестями хочу твоєї краси, недоторканности, ягіночности. Але дивна річ - ти там не сама. Ти… з іншим чоловіком! - Його руки завмерли на моїй шиї. Пальці оповили її не міцним, проте все таки кільцем. - І в тебе був такий вираз обличчя… - Кільце стиснулося на сантиметр. - Я б сказав, закоханий.

Я відштовхнула його руки і підвелася:

- Годі, Костянтине! Мене не цікавлять твої безглузді сни! Він притиснув мене до столу:

- Не такі вже вони й безглузді. Проте мене цікавить інше. Ти з кимось зустрічаєшся, Марго? Маю на увазі, крім мене?

Я спробувала звільнитися, проте марно:

- Облиш, Костянтине! Я ні з ким не зустрічаюся і насамперед не зустрічаюся з тобою!

Він ще міцніше притиснувся до мене, так, що я майже лягла на стіл:

- Яка відважна спроба! І яка відчайдушна! Ти - смілива дівчинка, Марго. Я тобою пишаюся. І хоч що кажи, я зустрічаюся з тобою. Це головне. І це по-справжньому. І це надовго.

Він зарився обличчям у моє волосся, почав пестити шию, дійшов до вуха:

- Яка ж ти відьма, Марго! Ну чому, чому ти опираєшся? - Він застогнав, вдихаючи мій запах. - Я ж відчуваю вогонь, що палає у твоєму серці. Я бачу це полум'я у твоїх очах. Ти не мені опираєшся, ти собі опираєшся. Даремно. Горіти тобі на цьому вогнищі до кінця життя. Така твоя доля. Не відштовхуй мене! Я хочу зійти з тобою разом на це багаття, я не залишу тебе саму. Якщо вже й розвіятися попелом, то разом з тобою, чуєш? Тільки разом.

Я не витримала і погладила його стегна:

- Пусти мене, Костянтине! Я втомилася.

Він сумно подивився на мене:

- Ні, ти злякалася. Але це нічого. Ти звикнеш. Я допоможу тобі. - Він погладив моє волосся. - Я буду ніжним, обіцяю. Поїхали додому!

Ми спускалися сходами. З вікон віяло нічною прохолодою, я здригнулася, і наступної миті Костянтин уже вкутав мене своїм піджаком. Знайомий жест.

- Костю, сьогодні я розмовляла з Сергієм, - ми вийшли надвір.

- І що?

- І ми посварилися. - Він відчинив переді мною дверцята машини.

- Це добре.

- Для кого? - Я сіла. Він обійшов машину, сів за кермо, завів мотор.

- Для тебе і для нього. Може, нарешті, зрозуміє, що ти не на його зуби.

Я не витримала. Лють, що повільно жевріла в мені ще від розмови з Сергієм, вирвалася на волю:

- Боже мій, яка самовпевненість! В тебе криза віку, ти знаєш? Бачив би свій вираз обличчя, коли це говорив! «Ти не на його зуби». Ну справжній Дон Жуан. Аякже! Двадцяти-однорічний синок пролетів, а я - сорок сім років, голова сива, вдвічі старший за неї, - скрутив, завалив дівчинку! Та ще й перший! Ого-го! - Машину помітно трусонуло. - Костю! Костянтине, не їдь так швидко! - Різкий поворот, він процідив крізь зуби:

- Не вказуй мені, як їхати. Не забувай, хто за кермом. - Я глянула на спідометр. За сто. Нічні вулиці чорним мереживом пролітали повз вікна.

- Костю, ми в місті, а не на аеродромі! - Я вчепилася йому в плече, але він скинув мою руку. - Тут є люди, ти не можеш… - ще один різкий поворот - і раптом сильний поштовх. Чийсь тонкий, високий крик, машина здригнулася двічі.

Ми щось переїхали. Не щось, а когось, Марго. Істотна різниця. Крик не вщухав. Довгий, болісний плач. Костянтин насипав чортів і натиснув на гальма. Машина зупинилася. Я обернулася. Позаду, майже на межі між світлом фар та нічною темрявою лежав пес. Великий, здається, гончак. Він намагався встати, але не міг. Все ясно, хребет зламаний.

Давай називати речі своїми іменами, Марго! Ми зламали йому хребет. Його жалібний крик був схожий на людський. Він проникав у самісіньке серце, а звідти відлунював на всі тили. Я зустрілася з його поглядом - ні страху, ні звинувачення, ні ненависти, лише безмежний біль і нерозуміння. А й справді, за що? Від суперечок сильних завжди страждають слабкі. Я повернулася до Костянтина.

- Боже, Костю, що ж ми наробили? Ми ж його вбили!

- Ще ні. Що, не чуєш, як скиглить? - Він увімкнув магнітолу на повну міць, щоб музикою заглушити виття пса. Салон машини вибухнув звуком.

Я роззирнулася: ні душі. Тільки ми і пес. В колі світла, оточені темрявою. Як на сцені. Одна відмінність - ми не грали.

- Костю, що ж тепер робити? - Він докурив цигарку, викинув її у вікно і поставив ногу на газ:

- Що, що? Здавати назад.

Це вже було занадто. Я вчепилася в кермо і почала його викручувати на себе.

- Ні, Костю! Не треба! Будь ласка! Він ще живий. Ми ще можемо його врятувати. Ми відвеземо його у лікарню. Йому допоможуть.

Костянтин відштовхнув мене.

- Ти що, збожеволіла? Ми розтрощили йому хребет і задні лапи. Хто рятуватиме якогось собаку? Та й нащо? Навіщо жити калікою? Ти це пропонуєш? Це здається тобі не таким жорстоким? Спустись на землю, янголе. Ти чуєш, як він скиглить, чуєш? - Він вимкнув звук, і мої вуха знов пронизав болісний крик. Я затулила їх руками.

- Не треба, Костю! Не треба! - Музика повернулася. Здається, Queen. «Хто хоче жити вічно». Недоречно. Сюди б Реквієм. Костянтин почав трусити мене за плечі.

- Здається, тобі потрібен невеличкий урок. За собою треба прибирати, дівчинко. Ми тут трішечки насмітили, час навести чистоту.

Я відбивалася від його рук.

- Ти не розумієш, ти зовсім нічого не розумієш! Це не сміття, це жива істота! Не нам вирішувати його долю.

- Ми вже її вирішили, Марго. В твоєму удаваному милосерді - найвища жорстокість. Ти тільки уяви собі, як йому боляче. Кожна хвилина нашої глибоко філософської розмови здається йому годиною, бо він агонує. Хіба ти не хочеш це припинити? Може, навпаки, ти хочеш, щоб йому боліло якнайдовше? Розтягнути цей біль на транспортування До лікарні, пошуки лікаря, нікому не потрібну операцію і кілька жалюгідних років скаліченого життя? Ти цього хочеш? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

- Ні, я хочу йому допомогти!

- Ах, допомогти! Тоді сиди й не заважай! - Він натиснув на педаль газу і здав назад. Поштовх. Біль, скільки болю у одному короткому крикові. Такі звуки не зникають безслідно. Вони блукають темними коридорами твоєї пам'яти. Як безпритульна луна. Я затулила вуха долонями і міцно заплющила очі.

- Марго!

Підібгавши ноги, я ще дужче стиснула скроні, у відчаї замотала головою.

- Марго! Ну будь ласка, дівчинко! Не лякай мене! - Костянтин спробував розв'язати міцний вузол, на який перетворилося моє тіло. Я пручалася з останніх сил. Я не можу. Не можу більше! Я не хочу чути цього крику. Не слухатиму його! Не слухатиму! Не слу… Не… му!!!

- Все, все! Подивись на мене, будь ласка. Все закінчилося. Нічого й не було. Це я, старий дурень, все вигадав. Пробач мені. Я не хотів тебе налякати. Ну, Марго, розплющ очі! Не бійся, сонечко!

Я дозволила йому опустити мої руки і повільно розкле-пила повіки. А й справді, машина стояла коло мого будинку. Крім Костянтинового голосу було чути тільки тиху музику магнітоли. Костянтин відчинив дверцята з мого боку і тепер сидів переді мною навпочіпки, зосереджено заглядаючи в моє обличчя.

- Тобі краще, крихітко?

Мабуть, так божеволіють. Я заплющила очі і знов почула той крик, той зойк, той писк…

- Так. Мені краще. Мені просто чудово. Я завжди чудово почуваюся після того, як розчавлю на дорозі безпритульного пса.

Він спробував пригорнути мене до себе:

- Ну, годі, Марго! Не край себе. Ти нічим не завинила. Це я все… Ти тут ні до чого. Забудь. Нічого не було.

Я відштовхнула його і вийшла з авто:

- Єдиний, кого я мрію забути, Костянтине, це - ти. Забути про тебе, наче тебе й не було - який недосяжний рай! - Я розсміялася.

Костянтин торкнувся моєї щоки:

- Ну що ти таке кажеш, дівчинко!

Мені стало ще смішніше:

- Так! А знаєш, чому я не можу про тебе забути? Знаєш, чому, Костянтине? - Він стурбовано подивися на мене і хотів щось сказати, проте я йому не дала. - Ні! Стривай! Тобі це сподобається. Це дуже цікаво! Я вперше у житті намагаюся бути щирою. Є одна людина, яка мені дуже-дуже тебе нагадує. І я так часто спілкуюся з цією людиною, що просто не в змозі забути тебе. Ви такі схожі!! - Я майже зайшлася реготом. - Знаєш, хто ця людина, Костянтине? Це - я! Я!!! Ми з тобою, як дві краплі води. Чи багнюки. І мені сподобалося вбивати собак уночі і слухати, як вони вищать! Єдине, про що шкодую, - треба було все-таки зупинитися і подивитися, як він вмиратиме. Мабуть, цікаве видовище! - Мій голос майже зірвався. - Я впевнена, що мене це завело б. І тоді ми кохалися б з тобою просто посеред дороги у першій ліпшій калюжі. Бо… Бо ми бридкі й брудні. І такі схожі! Господи, такі схожі!! - Я обхопила голову руками і сіла на капот машини.

- Йди-но сюди. - Костянтин обережно притулив мене до себе. - Ти втомилася. Ти знесилена. Ти слабка. Проте хоч що кажи про себе, я завжди, чуєш, завжди буду поруч з тобою. - Він узяв мене на руки і поніс додому.

«Він завжди буде поруч зі мною». Так. Здається, це - єдине, у чому я могла бути впевненою.

Наступного ранку я розплющила очі рівно о п'ятій. Костянтин міцно спав. Мені б такі нерви! І таке сумління… Однак щойно я спробувала звільнитися з його обіймів, як він прокинувся і швидко спитав:

- Ти куди? - Уважний погляд. Наче й не спав. Мій Аргусе.

- У ванну, пусти. - Я підвелася.

- Марго, ще й півні не співали, - він спробував затягнути мене назад у ліжко.

- Облиш! - я випручалася і пішла до ванної.

Бібліотека працює із сьомої. Якщо я зберуся за годину і піду пішки, чекати не доведеться. Заодно й прогуляюся. Я почистила зуби, роздягнулася і стала під душ. Вода була ласкавою, як… він.

Хто «він», Марго? Хто з них? І де він? Тут, Там? З ким ти була сьогодні вночі? Де ти була? Що ти робила? Що ти відчувала? Що казала? Кого ти кохала? Без кого ти не можеш? Де ти живеш? А чи живеш ти взагалі? Що з тобою коїться? Господи, та ти контролюєш бодай ЩОСЬ із цієї ситуації??!

Я зціпила зуби, щосили притислася лобом до холодного кахлю і закрутила гарячу воду, перетворюючи душ на крижаний водоспад.

До реальности (?) мене повернув Алі, який відчайдушно нявкав і дряпав двері у ванну. Мабуть, зголоднів. Я ж обіцяла йому вчора банку шпротів. Швиденько вкутавшися рушником, я вийшла з ванної, підхопила Алі на руки і понесла на кухню годувати.

- Я можу сподіватися, що після того, як нажереться цей пухнастий непотріб, черга дійде до мене?

Ви тільки послухайте! Його Величність озвалися!

Я зайшла до спальні. Костянтин лежав у ліжку цілком голий і, демонстративно відкинувши ковдру, курив свій улюблений «Davidoff». Я мовчки переводила погляд то на цигарку в його руці, то на беззаперечний доказ його вранішньої ерекції. Є чоловіки, які закінчуються вранці. Або просто закінчуються, коли закінчуєш. Костянтин був саме таким.

Я відвернулася і підійшла до шафи.

- По-перше, Костю, в моїй спальні, а тим паче в моєму ліжку не курять. А по-друге, якщо це не надто велике перенапруження для тебе, зроби мені послугу, вдягни труси.

У дзеркалі шафи я побачила, як він усміхнувся, повільно розчавив цигарку у попільничці і зміряв мене уважним поглядом:

- А що, це тебе збуджує?

Я зосереджено перебирала сукні:

- Твоя цигарка?

- Ні, моє бажання.

Нарешті я зупинилася на чорних штанях і сірому светрі, витягнула їх з шафи і повернулася до нього.

- Мене це дратує. І перше, і друге. - Наші погляди зустрілися. Він відверто сміявся. Та-ак. Мою спальню окуповано. Що ж, перевдягатися доведеться у вітальні.

Я вже закінчила збирати сумочку, коли пан Яновський нарешті спромоглися одягнутися і вийти «в світ».

- Де мій сніданок?

Я задумливо подивилася на люстерко у своїй руці. Цікаво, якщо жбурнути, не обертаючись, влучу? Я повагалася, повагалася і не жбурнула.

- У магазині, Костю.

Він хмикнув і почалапав до ванної:

- Ти знов не поснідаєш зі мною?

- Ні. Мені треба в бібліотеку.

- Вчорашня книжка?

- Так.

Костянтин відчинив двері до ванної, завмер на порозі, озирнувся:

- Якщо та книжка про чаклунство, ти не знайдеш у ній нічого нового, повір мені.

Я засміялася і почала взуватися.

- Марго-о-о!

- Що ще?

- Ходи сюди, крихітко!

Який батьківський тон! Здається, він знайшов привід для чергової сварки. Я зайшла до ванної. Костянтин стояв, спершись на раковину, і розглядав кахлі під ногами. Запитання пролунало тихо і, я сказала б, не лагідно:

- Що мої квіти роблять у твоїй ванній?

Хай тобі грець! Забула. Ну все, сюжет класичної трагедії!

- Це не твої квіти. Ти сам мені їх подарував. Тепер вони - мої.

- Логічно. І все-таки, що вони роблять у ванній?

- Відпочивають від тебе! - Я повернулася і хотіла вийти, проте він ухопив мене за руку. - Костю, припини! В мене не знайшлося ваз для таких величезних букетів! Ну, чому ти змушуєш мене постійно виправдовуватися?! Це - мої квіти. Що хочу, те й роблю! І це моя квартира, не забувай! Я поклала їх у ванну, бо тільки туди вони вміщаються!!! - Я вирвалась і вийшла в коридор. Він - за мною.

- Ну чому ж тільки в ванну? Контейнер для сміття теж немаленький!

- Я розгляну цю пропозицію. - Вхопивши сумочку, я підійшла до вхідних дверей. - Зачиниш, як будеш виходити. Замок автоматичний.

- Ти не даси мені ключів?

- І не мрій!

«І ходили землею мадярів циганські племена. Багато племен. Торгували кіньми, підробляли на ярмарках, ворожили, час від часу, бувало, на розбій ішли. Але було серед них одне таємниче, темне плем'я. Мало хто його бачив. Якщо й бачив, то здалеку: дивні кострища у вигляді вогняних кіл у найглухіших ущелинах, незрозумілі споруди на верхівках неприступних скель, чорні силуети в молоці непроглядного туману. Ще дід мого діда свідчив, що ті люди й не цигани, а зовсім іншого походження. Чужого звичайним людям. Рідного землі мадярській, бо народжувалися вони начебто з граніту найгостріших скель і темряви найчорнішої ночі. Стародавнє, прадавнє плем'я. Перевесник сивої землі. Чутки ходили, що кожний з цього племені - чаклун і силою своєю може піднімати величезні кам'яні брили і закидати їх на високі гори».

Так. Чи споруджувати з них високі будинки. Я перегорнула сторінку. Тут нічого такого. Тут теж. І тут. Раптом на очі потрапило слово «ктарх».

Руки вже тремтять. Я перегорнула сторінку назад. Тут нічого. Ще одну. Ось воно.

«Мадярська легенда розповідає про стародавнє плем'я, яке начебто мандрувало їхньою землею, видаючи себе за звичайних циган. Звалися вони ктархами і були могутніми чаклунами. Ніхто не знав, звідки вони прийшли. Здавалося, вони існували вічно, як каміння в землі, вода в озерах, зірки на небі, були добрими, мудрими і величними, недарма люди шепотіли, що «ктарх» означає «князь». Так і називали їх - князями. Селяни ж боялися і люто ненавиділи їх, бо вклонялося те плем'я нечистій Богині - зірці кохання Венері. Зірці блуду і розпусти, як казали прості люди, проте князів не чіпали. Боялися, а ще бачили, що повільно вмирає сивий народ. Вироджується, щезає з землі, а з ним - його велична мудрість і магія. Настав час і залишилася від таємничого племені купка одинаків. Справжні князі не відмовилися від своєї погорди, сховалися в найтемніших лісах і забрали своє знання з собою, яке, як відомо, лише сум. Та були серед них і виродки, плоди повільного занепаду племені впродовж багатьох століть. Вони злякалися своєї долі і, намагаючись утекти від смерти, приєдналися до бродячих банд, змішуючись з місцевим населенням. Свіжа кров не зупинила їхнього занепаду, вона лише подарувала їм трохи часу. Одне чи два століття, впродовж яких вони грабували і вбивали людей, крали дітей і жінок, зурочували, проклинали силою свого повільного розкладу і сіяли зло. Вони перетворили свою віру на жорстокий кривавий культ. їхня Венера була Вавилонською блудницею, а її кохання - брудом і попелом. Вони вже не були князями, проте й не стали іншими. Мертві душі, які вбивали від огиди до самих себе. Вбивали, бо, крім себе, нікого не бачили. Вони називали себе катулами. Ніхто не знав, що означало це слово. Та й навіщо? Люди назвали їх - «падлом».

Кінець. Я закрила книжку. Майже десята. Треба поспішати, бо ще спізнюся.

Знаєте, в Америці є таке свято - День подяки, а вигадала для себе інше свято - День вибачення.

Вийшовши з бібліотеки, я зрозуміла, що забула свій читацький квиток. Довелося повертатися, знову здавати сумочку в гардероб і вибачатися перед бібліотекарем, який обмежився кількахвилинною лекцією про неуважність сучасної молоді. Хороша людина, і, головне, - все розуміє. В гардеробі я зовсім випадково взяла не свою сумочку. Добре, що одразу помітила. Довелося знову вибачатися. На вулиці мало не збила з ніг якогось літнього чоловіка. Вибачилася. В метро мій жетончик не спрацював. Вибачилася перед черговими. На ескалаторі я, замислившись, незумисне штовхнула дівчину років тринадцяти, яка на моє швидке «вибачте» так само швидко відповіла відбірним матом високої лінгвістичної цінности. На роботі я розбила вазу з квітами, чашку з кавою і свій годинник…

Кожна розбита річ - купка жалібних «вибачте». У випадку з годинником я вибачалася перед самою собою. Проте рекордну кількість вибачень того дня отримав від мене пупсик. На початку робочого дня я випадково придавила йому руку дверима, потім так само випадково наступила на ногу (високим і гострим підбором, повірте, це боляче), а під час перерви геть випадково відірвала ґудзик з рукава його бездоганного піджака. Знаєте, він дуже розлютився. Може, через те, що кава з тої чашки, яку я розбила наприкінці робочого дня, потрапила йому на штани? Я вибачилась перед ним разів двадцять, проте це його чомусь не ощасливило.

Додому я поверталася в глибокому нокауті. Хоч, якщо розмірковувати логічно, цього дня ближні постраждали від мене більше, ніж я від них. Витягнувши ключі з кишені, я звично спробувала одімкнути двері і здивовано помітила, що мій ключ не підходить до замка. Нічого не розуміючи, я спробувала ще раз. Що за чортівня? Він навіть не входив у замкову щілину. Я нахилилася і уважно придивилася до замка. Може, щось зламалося? Ні, здається, все гаразд. І з першим замком, і з другим. Що? З яким другим? У мене був лише один.

Почуваючись повною ідіоткою, я розігнулася і постукала у свої власні двері. Навіть не знаю, на що я очікувала. Що сама собі їх відчиню? Чи, може, це зробить Алі, який перелякано нявкав по той бік дверей?

Двері відчинив Костянтин. Не встигла я й слова сказати, як він затягнув мене у квартиру і поцілував так палко, що не відповісти було неможливо. Розумієте, я не залізна. І поруч з Костянтином це відчувалося гостро, як ніколи.

- Крихітко, як же я за тобою скучив! Ти й не уявляєш, яким божевільним був день.

- Ну чому ж? Уявляю. З усіма подробицями. Костянтин провів пальцем по моєму обличчі.

- Марго-о-о-о… Яка ж ти в мене гарна. Моя маленька дівчинка, моя доросла жінка.

- Костю, я не змогла одімкнути двері. Що з замком?

- Ах, це! - Він махнув рукою. - Я замінив замок. Твій нікуди не годився. Мій знайомий урізав найкращі - один механічний, другий з електронною карткою. Ось! - Він простягнув мені комплект ключів.

Цікаво, ще один лежить в його кишені? - Не запитуй дурного, Марго!

Я пройшла до вітальні. Боже мій, який розгардіяш! Нічого не розумію. Нові меблі, згорнуті килими, запакований телевізор, п'ять величезних ваз з декоративного скла… Я повернулася до Костянтина:

- Що тут таке?

Він задоволено всміхнувся:

- Сюрприз! Я вирішив не розставляти меблі. Завтра переїдеш до нової квартири, там і влаштуєшся, як слід. Ця халупа не для тебе. Спершу я хотів запропонувати тобі переїхати до мене, але ж подумав, що дівчинка ти самостійна, таке собі кошеня, що гуляє саме собою, та ще ж…

Не дослухавши, я повернулася і мовчки вийшла.

- Марго!

На щастя, Костянтин у запалі забув замкнути двері, я вийшла на сходи.

- Марго! Повернися! Що сталося? Я почала спускатися сходами вниз.

- Марго, чорт тебе забирай, що ти робиш??!

Він наздогнав мене на третьому поверсі і різким рухом розвернув до себе.

- Що з тобою? Що, до біса, на тебе найшло? Куди ти йдеш?

- Якнайдалі від тебе. - Мій голос був спокійним і таким утомленим, наче говорила вісімдесятирічна стара. - Я сама, а пам'ять мене не зраджує, впустила тебе в свою квартиру, Костю. Але тобі цього було замало. Тобі треба було вдертися до неї загарбником, виривати замки, врізати нові, пересувати меблі, вносити і виносити речі. Тобі начхати, що це - моя квартира, бо, на мою думку, тобі наплювати на мене. Ти все вирішуєш сам. Ти мене не бачиш, не чуєш, не сприймаєш. І зараз ти мене не слухаєш. А якщо й слухаєш, все одно не розумієш. - Я зітхнула. - Костю, я краще піду.

Він ухопив мене за плечі:

- Стривай, Марго! Куди, ну куди ти підеш?

Я байдуже відмахнулася від нього:

- Шукати нову квартиру. Ця вже не моя. Колись була моєю, тепер ні. Ти зробив з неї казна-що, а тепер ще бажаєш замінити її на іншу квартиру, яка тобі більше до смаку. Тобі, Костю, не мені. Пусти мене, будь ласка.

- Проте… Я ж хотів допомогти. Я хотів купити тобі найкращу квартиру в усьому місті!

- Костю, подивись мені в очі! Ти мене бачиш? Гаразд. Тепер спробуй зрозуміти. Ця, саме ця квартира була для мене найкращою в усьому місті.

Він зневажливо скривився:

- Це не квартира, а кротяча нора!

- Як і кожна квартира. Подивись на будь-який будинок. Що він таке? Невеличкий горбик, де багато кротячих нір. То була моя кротяча нора, і вона мені подобалася. Тихий район, затишний двір, великі вікна, чудовий краєвид…

Костянтин вперто не розумів. Це безнадійно. Він нічогісінько не розуміє.

- Ти заслуговуєш на розкіш.

- Що таке розкіш у твоєму розумінні, Костю? Престижний район, будинок за всіма стандартами, модний дизайн? А мені начхати на стандарти, моду і престиж. Для мене розкіш - це зовнішня краса, внутрішній стиль і цілковита їхня гармонія. Костю, годі говорити! Це безглуздо.

Я втомлено сіла просто на сходи. Костянтин сів поруч. Ми сиділи мовчки і спостерігали через брудне скло, як місто засновують сутінки.

- Як з тобою складно, дівчинко! Я хочу тримати тебе у руках, знати, що ти моя, ти поруч, ти зі мною. А ти, як вода, - просочуєшся крізь пальці. Інколи мені здається, для тебе не існує нічого, крім власної свободи.

- Костянтине, глянь, які сьогодні сутінки! Яка краса! Я обожнюю сутінки. Вони - моя стихія. Ними можна вкутатися, немов теплою шаллю. Вони такі ніжні, Костю, такі м'які. В сутінках межа між реальністю і сном стає тоненькою, як прозора плівка. Здається, можна простягнути руку і торкнутися своєї мрії.

Костянтин обережно пригорнув мене до своїх грудей. Так обережно, немов боявся, що один різкий рух - і я розчинюся в повітрі.

- Пробач, що викинув твої меблі, дівчинко. Я не хотів тебе образити. Сподіваюся, що нові тобі сподобаються. Я замовив твою улюблену гаму - чорний, сірий і рожевий. Якщо ні - поміняємо на інші.

Я мовчала.

- Пішли додому, крихітко. Жінкам не можна сидіти на холодному.

Ми підвелися. Я бачила, що йому важко вимовляти слово «пробач». Це трохи втішало. Значить, залізним чоловікам теж іноді буває важко.

- Мені дуже прикро, що я не порадився з тобою. Я не звик радитися з жінками та ще з такими маленькими дівчатками, як ти. Я те зробив. Прости мені.

Я здивовано глянула на нього. Що це - трюк професійного адвоката чи справжня щирість? Ми піднімалися сходами.

- Проте замок просто необхідно було замінити надійнішим.

Я зітхнула:

- Раніше в цьому не було жодної потреби. В мене нічого красти.

- Тепер є.

Боже мій, як я втомилася!

- Костянтине, я хочу їсти.

Він одразу пожвавішав - аякже, з'явилася робота для справжніх чоловіків - годувати зголоднілих дівчаток.

- Це не проблема. Зараз же поїдемо у ресторан. От тільки покажу тобі ще один сюрприз.

Я починала ненавидіти сюрпризи.

- Ще один чудовий сюрприз? Дай-но спробую вгадати… Ти викинув Алі з вікна?

Він усміхнувся.

- Ні. Хоч він на це заслуговує. Я купив тобі сукню. Прекрасну сукню для моєї прекрасної дівчинки.

Я божеволію. Я повільно божеволію. Крок за кроком.

Ми підійшли до дверей моєї (?) квартири.

- Чорний оксамит зі срібним візерунком, так?

Костянтин завмер на порозі, озирнувся і здивовано

подивився на мене.

- Звідки ти знаєш? Ти що, бачила, як я її купував? Ні, неможливо. Проте, як ти…

Я позіхнула і втомлено махнула рукою:

- Дрібниці. Просто здогадалася. Я ж відьма.

За півгодини ми їхали в «Elite».

В задумі я совала біфштекс по тарілці. Розрізала його на шматочки - це кораблі. Кров із напівсирого м'яса - море. Поділивши кораблі на дві флотилії, я згрупувала їх одну навпроти одної. Адміралом однієї призначила Костянтина, Другою керувала сама.

Ну що ж, спробуємо розібратися в ситуації. Я не люблю Цього чоловіка. Швидкий рух виделкою - один із моїх кораблів перемістився на сантиметр вперед. Ні, що я кажу? Не на сантиметр, а… Як вони там називаються? Ага! На одну морську милю. Наступ почався. Він лякає мене - ще один мій корабель напнув вітрила. Він руйнує мене - перший корабель перемістився ще на одну морську милю, і таким чином подолав майже половину відстані до супротивника. Так, мої три ходи зроблено.

Подивимося, як нам відповість Костянтин. Виделка завмерла над шматочком м'яса, перепрошую, кораблем. Він мною захоплюється - на милю вперед. Я його ваблю - той само фрегат… ні, фрегати в мене, Костянтин грає потужнішими фішками, щось важче, скажімо, крейсер, той само крейсер здолав ще одну милю. Я йому потрібна - він щосили врізається в мій фрегат, бере його на абордаж і тягне до моєї флотилії. Він мене не відпустить - до моїх кораблів одна-єдина миля, я наказую відступати, та вже пізно. Крейсер ішов упевнено, розрізаючи гострим носом червону поверхню води (крови). І… і… я його хочу - виделка зашкребла по тарілці. Я його хочу! Крейсер досяг лівого флангу моєї флотилії. Я його хочу!!! Мої кораблі у паніці. Я хочу його!!! Мій флот розбито. Я хочу його!!! Крейсер легко ковзнув краєм миски і шматочком м'яса впав на білу скатертину, де навколо нього відразу розпливлася темно-червона пляма крови.

- Марго! - Костянтин швидко накрив пляму серветкою. Наче труп простирадлом. - Що ти робиш?

- Граю.

Він здивовано глянув на мене і відкинувся на спинку крісла.

- Граєш? У що?

- У морський бій.

Костянтин усміхнувся, лагідно і вибачливо:

- Хіба мама не вчила тебе, що з їжею не бавляться?

Я засміялася.

- Я знаю цю цитату!

- Що?

- Це слова папуги з мультфільму «Цар-лев». Не бачив?

Він хмикнув:

- Я не дивлюся мультфільмів.

- Ах, ну звичайно ж! Такий дорослий дядько і мультфільми. Несерйозно.

- Марго, дівчинко, і тобі ж не п'ять років.

- О-у! А що, вікове обмеження поширюється вже і на мультфільми?? «Після п'яти років заборонено»? Дякую, що попередив. Тепер знатиму, що майже щодня порушую закон.

Костянтин підняв руки жестом - «Здаюся!»

- Тихо, тихо! Заспокойся! Ти неправильно мене зрозуміла. Я не це мав на увазі. Я просто хотів сказати, що…

- Що не такий ти вже старий?

Він примружив очі.

- Марго, ти мене провокуєш? Намагаєшся розлютити? Навіщо?

Я вмочила палець у кров зі своєї тарілки і піднесла його до губів Костянтина.

- А мені подобається гратися з вогнем. Тебе це непокоїть?

- Ні. Мене це збуджує. - Він злизав кров з кінчика мого пальця. Поцілував його, полоскотав зубами, знов поцілував.

- Що ти зі мною робиш, Марго?

Я мовчки дивилася на нього.

- Може, потанцюємо?

Ні. Цей паркет знає мене і Яна. Хай так і залишається.

- Вибач, Костю. Щось не хочеться.

Він спохмурнів.

- Соромишся танцювати зі мною на людях?

Я кинула на нього швидкий погляд:

- Не кажи дурниць! Мені начхати на людей і байдуже, що вони скажуть чи подумають. Ти сам знаєш. - Я обвела приміщення поглядом нудьги. - І взагалі, тут нудно. Я хочу бешкетувати!

Якийсь час я вивчала відвідувачів за сусідніми столиками, доки знайшла підходящу жертву.

- Костю! - Я прихилилася до нього ближче. - Бачиш хлопця за сусіднім столиком? В яскраво-червоній сорочці, схожий на іспанця.

Костянтин кивнув:

- Так, я вже давно за ним спостерігаю. Цей нахаба весь вечір роздягає тебе очима.

Я присунулася до Костянтина і прошепотіла йому над вухом:

- Це неввічливо?

Він завагався:

- В принципі, так.

Я розстебнула верхній ґудзик на його сорочці.

- Тебе це дратує?

В очах Костянтина заграли небезпечні вогники:

- Не уявляєш, як. - Здається, він здогадався, що я збиралася робити.

Я провела пальцем по його шиї, дійшла до губів. Хлопець за сусіднім столиком мало не впав зі стільця, спостерігаючи за нами.

- Покараємо його?

Костянтин усміхнувся:

- Як?

Я потягнулася до його губ:

- Я саме над цим працюю.

Відірвавшись від Костянтина, я глянула на сусідній столик. Хлопець зник. Не витримав, бідолаха! Вибач, хлопче, це був просто жарт. Костянтин швиденько розрахувався з офіціантом і потягнув мене до виходу.

- Костю, ми кудись запізнюємося? Чому ти так поспішаєш?

Він зупинився і повернувся до мене. Його очі палали. Так, Костянтин теж не розуміє жартів. Він поцілував мене, почав знімати бретельки з моїх плечей.

- Костю, припини! Не тут же!

Я вирвалася і поправила сукню. Він знов ухопив мене і притиснув до себе.

- Марго, яхочу тебе. Просто зараз. Тут є непоганий готель. Чудові номери, готичний стиль, королівські ліжка…

Так. І королівські підвіконня теж.

- Ні, Костю. Я не можу тут. Мені тут не подобається, їдьмо додому. Будь ласка.

Не подобається? Брехня! І доволі непрофесійна. Ти не можеш? Ти не хочеш, бо тобі здається, що це неправильно. Тобі здається, що так ти зрадиш Яна? Дурненька! Не місце зраджують, а людину. Яке значення, де ти спиш з Костянтином? Головне, що ти спиш із ним, одержуєш свій ковток насолоди, а потім мучишся від похмілля і мрієш про Яна. Невже тебе не турбує ця ситуація? Не жени мене, Марго! Послухай, хоч раз у житті послухай мене! Інколи я кажу корисні речі.

- Марго, кицю, ти де? - Костянтин зазирав мені у вічі. - Що?

- Ти так замріялася, от я й питаю, де ти. Десь далеко-далеко від мене. - Його голос був сумним.

- Костю, вибач, я втомилася. Відвези мене додому.

- Гаразд. Піду подивлюся, чого вони так довго не підганяють машину. Почекай на мене тут. Тільки нікуди не відходь. Я миттю.

Він зник. Я залишилась стояти на сходах, спершись на масивні гранітні перила. Ніч була прохолодною і такою зоряною. Із зали долинала приємна музика. Ніжна і сумна.

Ну, давай, говори, що хотіла. В нас є трохи часу. - Гаразд, Марго. Ти заплуталася. Ти заблукала і потрапила в дуже небезпечну ситуацію. Ти навіть не розумієш, наскільки це все серйозно. - Ближче до справи, будь ласка. - Так, так. Ти починаєш втрачати відчуття реальности. Світ з Яном поступово замінює тобі справжній світ. У стосунках з Костянтином ти просто пливеш за течією, сприймаючи їх як щось тимчасове. Дивний і незрозумілий сон. Ти повністю зосередилася на Янові, увірувавши в його існування.

Сходинка по сходинці я спустилася вниз, вийшла на охайну стежинку, яка вела до мініатюрного саду. Ліворуч паралельно стежині зміївся напівзруйнований кам'яний мур, оповитий диким виноградом. Праворуч росли великі кущі білих троянд. Заглиблена у бесіду зі своїм внутрішнім голосом, я підійшла до одного з них і почала у темряві обережно пестити квітку. Вона сяяла. Вона була схожа на зірку Нгайя.

Гаразд, я заплуталася. Проте чому ти вирішила, що Янів світ - нереальний? Це не просто сон. Я вірю, що Ян існує. І до того ж у мене є докази. Багато доказів. Його браслет, моє люстерко, сережки і ланцюжок, які я забула на полиці в його ванній, і ще кілька дрібничок, які мені вдалося залишити в Тому світі. Це доводить, що він існує. А ще мої зустрічі з незнайомими людьми, які потім впізнавали мене тут. А відвідини ресторанів, крамничок, інших місць, де я досі ніколи не бувала? Все збігається, все. Я не могла це вигадати. Ні. Занадто складно. Чи, навпаки, занадто просто. Чи, може, ти натякаєш, що в мене дар передбачення?

Я нахилилася і понюхала квітку. Зимовий запах, витончена краса. Крижані пелюстки і полум'я в центрі бутона.

Ні, Марго. Йдеться не про передбачення. Облишмо на мить містичну абракадабру і поміркуємо логічно. Принаймні, спробуємо. Можливо, твоє Там все-таки існує. - Ага! - Припустимо, що це - якийсь інший світ. - Ага! - Що «Ага»? Це все одно нічого не доводить. - Чому? - Тому що ти народилася не Там, а Тут. Тут - це твій світ, Марго. Наукою давно доведено, що водночас можна знаходитися лише в одному місці. Ти ж намагаєшся розірватися на два світи. Це неможливо. І небезпечно. Твоя реальність - це Костянтин. - Ні! Мені потрібен Ян. Я його ще й шукатиму в цьому світі. Я знайду його. А… а… а якщо й не знайду, то відшукаю дорогу в його світ. Не на одну ніч, а назавжди. І до біса твою науку і все, що вона довела! - Ти заплуталася, Марго. Тобі потрібна дружня допомога, підтримка, порада. - Заткнися, все! Я не хочу більше з тобою розмовляти. Ти - боягузка і скигля.

- Тебе збуджують тільки старі чи в нормальних чоловіків теж є шанс?

Я озирнулася. На стежці стояв хлопець у яскраво-червоній сорочці. От так! «Іспанець» з-за сусіднього столика! Він що, стежив за мною?

- Мені не потрібні нормальні чоловіки. Я шукаю надзвичайних.

- Вважай, що вже знайшла! - Щось в його голосі змусило мене здригнутися.

Я подивилася навкруги. Ані душі. Страх злегка торкнувся моєї спини, провів пальцем вздовж хребта, губами припав до шиї. Вікна «Elite» м'яко світилися в тридцяти метрах від мене. Треба ж було так замислитися! Хлопець ступив до мене, я відступила.

- Послухайте, якщо вам подобається лякати жінок, то пошукайте для своїх жартів когось іншого!

Я повернулася і швидким кроком пішла геть. Він наздогнав мене майже на виході з саду, вхопив і повалив на землю.

- Я бачу, тобі подобається дратувати чоловіків?

Його очі вже були навпроти моїх, і я побачила в них сльози. Збоку дивлячись, могло б здатися, що він уже заздалегідь плакав від розуміння того, що збирався мені заподіяти. Щось на зразок чуттєвого зв'язку між катом і його жертвою. Проте це було не так. Він плакав од люті. Нестримної люті до мене. Люті, яка примушувала його завдати мені болю, розчавити, змішати з землею, на якій я лежала.

Про такі ситуації написано безліч книг. Рекомендації і поради фахівців, психологічні трюки, силові прийоми і сотні тестів на тему: «Чи не потенційна ти жертва?» Безглузді, нікому не потрібні книжки. Відкрию вам маленьку таємницю: від усіх них одна-єдина користь. Якби бодай одна з них була у мене під рукою в тій ситуації, я, не вагаючись, врізала б нею тій сволоті поміж очі, і сподіваюся, з користю для себе. Оце і все, на що годяться такі книжки.

Спочатку я й не пручалася. Ніби сторонній спостерігач, дивилася, як він заголює мене і рве білизну. Моє тіло вимкнулося. Відмовилося працювати. Не знаю, як інші жінки поводяться в таких ситуаціях. Мабуть, все це суто індивідуально. Я розуміла, що треба пручатися, проте моє тіло не підкорялося наказам. Може, через те, що в ту мить ним намагався керувати хтось інший? Клин клином вибивають. Був потрібен ще один шок, щоб зламати блокування, утворене попереднім. Мої руки гарячково обмацували землю, аж ось одна торкнулася чогось колючого. Вкритого шпичаками. Стовбур білих троянд із куща, біля якого ми лежали. Я вхопила його, щосили стиснула руку.

Як добре. Просто надзвичайно добре. Добре, що боляче, бо я знову відчувала своє тіло. Він саме намагався розсунути мої ноги, коли я стиснула стовбур рукою і майже водночас міцно стулила коліна, щосили придавивши його руку. Це його здивувало. Сліди від моїх нігтів на обличчі здивували його ще більше. Він почав заламувати мені руки і необачно звільнив рот від своєї долоні. Я ще міцніше звела ноги, відкинула голову назад і, падаючи в нічне небо, протяжно прокричала одне-єдине слово:

- Я-а-а-ан-е-е-е-е-е-е!!!

Здалося, що мене почула вся земля. Здалося, що я оглухла від свого власного крику.

Наступної миті хлопець якось дивно скотився з мене. Ні, не він сам скотився, його скотили. Тепер він лежав на землі, так само, як ще мить тому я, а верхи на ньому сидів Костянтин і зосереджено працював. Він не бив його, ні. Бійка передбачає розпач, крики, спонтанність рухів. Костянтин мовчки працював: спокійно, послідовно, механічно. Лівою рукою він тримав хлопця за комір, а правою до міліметра вивіреними рухами бив його в обличчя, яке помалу перетворювалося на темну пляму.

Я спостерігала за мордобоєм, лежачи спиною до куща троянд. Шпичаки кололи, та я цього не відчувала. По якомусь часі Костянтин залишив хлопця, який уже й не пручався, а просто скрутився, намагаючись захистити живіт, і підвівся. Він прискіпливо огледів свій піджак, струсив з нього уявний пил. Мені здалося, у такий спосіб він намагався заспокоїтися. Потім повернувся до мене, важко дихаючи. Широко розплющивши очі, Костянтин придивився до мого обличчя, ковзнув поглядом по сукні і ногах і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:

- Що він з тобою зробив?

- Нічого. Зі мною усе гаразд. (Марго, це не відповідь, а текст телеграми.)

Костянтин кивнув. Спокійно, діловито.

- Гаразд. - І знову повернувся до хлопця, який саме доволі невдало намагався підвестися. Костянтин почав працювати ногами. Зосереджено, монотонно: голова, ребра, хребет, нирки. Перейшов на інший бік. Низ живота, живіт, груди, обличчя. Повернувся назад, і все спочатку. Голова, ребра, хребет…

Хлопець не рухався, його тіло здригалося від ударів Костянтина. В голові промайнула божевільна думка: «Він хотів керувати моїм тілом, а вийшло, що його тілом керує Костянтин. Він сильніший, йому й керувати».

Я почала підводитися. Різкий біль у лівій руці. Я подивилася на неї. Кров… Боляче, Марго? Це звичайна подряпина. А тепер уяви, що відчуває той хлопець. Черевики Костянтина - не шпичаки троянди. Припини, якщо не пізно!

Я вхопила Костянтина за руку:

- Костю! Костю, зупинися! Припини, будь ласка! Костю, я благаю тебе, не треба! Годі! Не треба більше! Ти вб'єш його! Ти чуєш мене? Ти його вб'єш!

Він озирнувся, уважно обдивився мене з ніг до голови і серйозно сказав:

- Він на це заслуговує. - І знов повернувся до справи. Я кинулася йому на груди, обняла за плечі:

- Ні, Костю! Ні. Так не можна! Ми не можемо вирішувати, хто на що заслуговує. Залиш його. Годі вже. Годі!!!

Костянтин вхопив мене за руки, стиснув їх так, що я скрикнула від болю.

- Годі, кажеш? Та таку погань треба вбивати. Чуєш? Вбивати, винищувати, викидати, як сміття, як бруд, бо такі не заслуговують на життя. А що, якби мене не було поруч? Що, якби він тебе зґвалтував? Тоді ти благала б, щоб я його вбив. Тоді ти сама б мені ніж подала. - Він ще міцніше стиснув мої руки і прокричав в саме обличчя:

- А що, якби він тебе вбив? Що тоді? І ти ще жалієш цю наволоч??? - Він відштовхнув мене. Я витерла краплини його слини з обличчя. Подивилася на свою руку. Чорт! Я ж забула, що вона в крові. Тепер, мабуть, розмазала по щоках.

- Костю, я його не жалію. - Я говорила спокійно і повільно, наче збираючись з думками. - І не знаю, що було б, якби, аби та якщо б. Я тільки знаю, що ти мені допоміг, і я тобі дуже вдячна. А ще я знаю, що ти мало не вбив цього хлопця. - Мій голос мимоволі гучнішав. - А ще я знаю, що ми не можемо кинути його тут, бо він помре. Він помре, Костю, бо в нього щонайменше струс мозку, зламані ребра, відбиті нирки і внутрішня кровотеча!!! Ти чуєш мене? - Тепер слиною бризкала я. - А ще я знаю, що ти перетворив його обличчя на шматок м'яса! А ще - ти вибив йому зуби і розтрощив кістки! А ще я знаю, що ти мав би спинитися, бо навіть якщо він - нелюд, навіть якщо він і не заслуговує на життя, ми залишаємося людьми! Ти розумієш це, Костю? Ми - люди. Ми не такі, як він. Ми не маємо жодного права вбивати інших людей, навіть якщо вони - погань, бо тоді ми теж перетворимося на погань! Боже мій, Костю! Що ж ми наробили!

Я відвернулася від нього і ступила до стежки, коло якої жужмом скривавленого лахміття лежав хлопець. Костянтин вхопив мене за руку і повернув до себе:

- Марго, що ти, до біса, робиш???

- Збираюся подивитися, чи він ще живий.

Я спробувала вирватися, проте він ще міцніше стиснув мою руку лещатами пальців.

- Ні. Не смій до нього підходити. І не думай. - Другою рукою він витягнув з кишені телефон і викликав невідкладну допомогу. - Все, Марго. Це все, що я можу для тебе зробити.

- Для мене?

- Так. Для нього я цього ніколи не зробив би. Ходімо звідси.

Їхали мовчки. Я дивилася на зоряне небо, намагаючись знайти там Венеру, проте в мене нічого не виходило. Перед очима одна за одною з'являлися картини, як фотографії в альбомі: зосереджене обличчя Костянтина, його кулак розбиває хлопцю рот, розчавлює око, ламає ніс, кров ллється на червону сорочку. Червоне на червоному. Чому на його обличчі не було жодних емоцій? Ані люті, ані ненависти, ані огиди. Я згадала слова Сергія. «Мій батько небезпечний. Він вбиває людей».

Раптом Костянтин зупинив машину. Я озирнулася: до Харкова ще далеченько. Ми стояли на великому пагорбі, з якого все місто було видно, як на долоні: розсип різноколірних ліхтариків у темряві ночі. Дзеркальний відбиток зоряного неба. Костянтин вийшов з машини, трохи одійшов, зупинився, закурив. Чекав на мене. Про це свідчили напружені м'язи спини, опущені плечі. Голова трохи нахилена убік. Він наче прислухався. Я чула, як він гукав мене подумки, тому вийшла з машини, підійшла до нього, і ми разом роздивлялися нічне місто.

- Знаєш, Марго, бувають обставини, за яких виникає безліч запитань, проте насправді все можна звести до одного-єдиного. Справжнє запитання завжди одне. Якого біса тебе потягло у той сад?

Я зібрала усі думки, переглянула їх, мов каталог товарів, зупинилася на тій, що обійдеться дешевше.

- Я замислилася. Там було так затишно. Хотіла помилуватися квітами. Розслабилася. Я й гадки немала, що це небезпечно.

Костянтин замислено вдивлявся в темряву перед собою, тому здавалося, що все, що він говорить, адресувалося не мені, а нічному місту, деревам, небу.

- Жінки не мають права розслаблятися у безлюдному парку вночі. Жінки не мають права вважати парки уночі затишними. Жінки не мають права гуляти вночі насамоті і думати, що це безпечно.

- Але ж, Костю, я знала, що ти поруч, от і не боялася. Якби була сама, я ніколи цього не зробила б. І до ресторану вночі сама не пішла б, враховуючи, що він аж за містом.

Костянтин рвучко повернувся до мене:

- Марго, ну яке це має значення? За містом, у місті… Не можна бути такою необачною. Ти - жінка. Ти повинна пам'ятати, що цей світ - небезпечне місце. Щохвилини якийсь покидьок може завдати тобі шкоди. А ти… Ти наче не по землі ходиш. Завжди замріяна, завжди замислена. Здається, ти поруч, а подивишся тобі у вічі - тебе тут нема. Прокинься, Марго! Цей світ жорстоко карає за неуважність.

- Костю, заспокойся! Тебе послухати, то на мене на кожному розі чекає маніяк з ножакою. Я контролюю ситуацію. В межах можливого. В мене нема звички ходити самій вночі, відвідувати підозрілі заклади і зазирати до темних завулків. Я дбаю про себе, Костю. Те, що сьогодні сталося, - випадок, а не закономірність. Від цього ніхто не застрахований. Ти все життя уникатимеш моря, бо не вмієш плавати, і одного дня втопишся в звичайній калюжі.

Костянтин роздратовано відкинув цигарку. Вона полетіла, наче упала зірка.

- Отаких дуреп, як ти, найчастіше і ґвалтують. Зрозумій, Марго, ти вродлива. Хочеш цього чи ні. Вродлива і слабка. Ти, як маяк, для кожного чоловіка. Тобі потрібен захист. Ти не можеш гуляти сама собою. Ти не кішка.

- Гаразд, гаразд! Що ти пропонуєш? Мені не довіряєш, що ж тоді? Купиш мені пістолет? Вріжеш у мої двері ще чотири замки? Прикуєш мене до себе? Не випускатимеш мене з квартири?

Він подивився на мене. Дивний погляд. Співчуття і сама впевненість.

- Тобі потрібен захист. - Він подивився вбік. - Я приставлю до тебе охорону.

Я сама собі не вірила.

- Що???

- Ти чула. Я найму для тебе охоронця. Мене аж занудило від раптового нападу люті.

- Ти не посмієш! Хто ти, до біса, такий? Ти не мій батько, не чоловік! Ти взагалі ніхто! Я просто сплю з тобою!

Костянтин похитав головою:

- Тема вичерпана, Марго. Тебе охоронятимуть. Я знаю, як високо ти цінуєш власну свободу, проте це необхідно. Тільки так я буду впевнений, що з тобою нічого не скоїться.

Сльози застували мені очі.

- Ні, Костю. - Голос зірвався на шепіт. - Ти цього не зробиш. Не посмієш.

Він спокійно подивився на мене:

- Б'ємося об заклад?

Я накинулася на нього, почала щосили гамселити в груди - марно. Відчуття таке, ніби всім тілом б'єшся об залізний сейф.

- Чого тобі від мене треба? Дай мені спокій! Я не хочу тебе бачити! Я не хочу тебе, ти чуєш? Я тебе не хочу! Що ти зі мною робиш? Чого ти вдерся в моє життя? Ти завдаєш мені стільки болю! Тільки біль! Ти руйнуєш мене, Костю! Чому, чому???

Наші погляди зустрілися. Я завмерла. В його очах була я. Не два смарагди, не коштовне скло. Старовинне венеційське дзеркало, в якому я бачила своє відображення. Костянтин повільно став на одне коліно, на друге. Безсило опустив руки і подивився на мене з таким відчаєм, що мені стало лячно.

- Вибач, Марго. Я захворів. Я захворів на тебе. Я не можу від тебе відмовитися. Ти мені потрібна. Все своє життя я повільно йду на дно, і тобі цього не змінити. Проте ти робиш моє падіння таким солодким, дівчинко. Я ніколи тебе не відпущу. Пробач мені, якщо зможеш, але… я кохаю тебе. Закоханий до нестями.

- Яне, ти знаєш, що я народилася під Венерою?

- Так, зіронько, інакше бути й не могло.

Я дивилася на наше віддзеркалення на стелі, Ян дивився на мене.

- Марго, скинь простирадло.

- Навіщо?

- Я хочу побачити тебе. Всю. Роздивитися і запам'ятати.

- Ти знаєш моє тіло, Яне.

- Очима не так добре, як пальцями. Скинь простирадло, будь ласка.

- Гаразд, я скидаю простирадло і запитую. Доки відповідаєш - дивишся. Нема відповіді - простирадло повертається на своє місце. Згода?

Ян замислився, потім подивився на мене, примруживши очі.

- Граємо?

Я трохи підняла простирадло:

- Я чекаю, Яне.

Не зводячи з мене очей, Ян намацав на підлозі пачку цигарок, витягнув одну, закурив.

- На всі питання рано чи пізно доводиться відповідати, зіронько. - Він наче розмірковував вголос. - А це - непогана форма допиту. Згоден.

Простирадло безгучно ковзнуло на підлогу. Я відкинула кучері з лоба, з насолодою потягнулася і повернулася до Яна.

- Що таке «кетара»?

Його очі блукали моїм тілом.

- Чоловік, якого кохає Богиня.

- Венера? Богиня Кохання?

- Так.

- Чому ж це слово так злякало старого цигана?

Ян злегка вигнув брову. Лукава усмішка:

- Божевільний мадяр. Наслухався безглуздих казочок.

- Це не та відповідь, яка мені потрібна. - Я потяглася по простирадло. Ян зупинив мене.

- Гаразд! «Кетара» - це обраний. Вшанований справжнім коханням, подарунком Богині. На знак любови Богиня спотворює обличчя свого обранця, демонструючи цим зневагу до зовнішньої краси, яка лише тлін, і до суто плотської любови. За її задумом, страховисько або вмирає, не витримавши жорстокої правди, а саме, що в цьому світі бажають лише красивої оболонки, або пізнає найвищу любов і стає «кетара» - людиною, з якою говорить Богиня. За легендою, така людина володіє надприродними силами, бо несе в своєму серцістародавню таємничу магію, сильнішу за смерть і життя. Своє кохання.

Я спробувала знайти його очі, проте Ян схилився над моїм волоссям, роздивляючись довгі кучері у блідому місячному сяйві, порівнюючи їхній колір з чорнотою трикутника, який єднає мої ноги.

- Але ж ти - не почвара, Яне.

Він усміхнувся.

- Ти просто цього не розумієш, зіронько. Дивись! - він узяв мій локон, накрутив собі на палець, зав'язав вузлом. - Ти заплуталася в мені. Ти зачарована.

- Це погано?

Він знизав плечима:

- Це не добре і не погано. Це просто є. Я шукав тебе від самісінького народження, Марго. Гадаю, я не помер тоді, на уламках дзеркала, бо знав, що зустріну тебе в цьому світі.

Я заплющила очі. В якому світі, Яне? В якому?

- Все своє життя я купував жінок за гроші, Марго. Прекрасних і потворних, шукаючи серед них ту, в очах якої побачу себе.

- І жоднажінка не дарувала тобі свого тіла просто так?

- Яка різниця, як віддається тіло: за гроші чи за бажанням? Жодна жінка ніколи не дарувала мені себе, всю себе, до останнього, як ти. А щодо тіла, то була одна, їй подобалося, коли її ґвалтує страховисько.

Я відвернулася від нього:

- Припини, Яне! Я не хочу цього чути.

Він пригорнув мене до себе:

- У нас угода. Ти запитуєш - я відповідаю. І дивлюся.

Я спробувала його поцілувати, проте він мені не дозволив:

- Ш-ш-ш… Я ще не додивився до кінця.

- Гаразд, тоді я ще не допитала. Якою мовою ти тоді розмовляв?

- Тхета. Мертва мова. Нею багато століть тому провадилося служіння Венері. Прекрасний і небезпечний ритуал.

- Злий?

- Ні. Величний і… темний. Знаєш, такого дивного кольору прозорої темряви.

- Як сутінки?

- Точно. Як сутінки.

- Звідки ти все це знаєш? Мову, легенди? Ти ж виховувався в дитбудинку.

- Так. Але до мене приходив один з Останніх. Сказати б, друг родини. Щоп'ятниці впродовж дванадцяти років. Забирав мене на весь день до себе, в невеличку хибарку на околицях Львова. Розповідав і вчив. Щомісяця шостого числа водив на якісь таємничі збори. Проте мені там ніколи не подобалося - купка божевільних бомжів, які удають із себе хіромантів. Старий народ помер, а з ним і його знання. Нічого не залишилося.

- А Богиня, Яне? Вона теж померла?

- Не знаю, зіронько. Часом мені здається, що їй обридло мандрувати небом і вона спустилася на землю. Все. Кінець допиту. Іди до мене!

- Стривай, Яне. Будь ласка, ще одне запитання. Одне-єдине.

- Слухаю.

- Ти… один із Них? Твій батько був ктархом, так?

Ян голосно розсміявся:

- Що? Цей виродок? Та він і поруч з Князями не стояв! Ні. Мій батько з Катулів. Ктархом була моя мати. - Він накрив мене своїм тілом.

Вранці мене розбудив телефон. Я спробувала звільнитися з обіймів Костянтина, проте він тримав мене так міцно, наче малюк улюблену іграшку. Чому «наче», Марго? Ти і є його улюблена іграшка. - Ой, будь ласка, не починай з самого ранку! Телефон настирливо вимагав уваги. Я потрусила Костянтина за плече:

- Костю, випусти мене! Ко-о-о-стю! Можеш не прокидатися, просто забери руки, будь ласка!

Він пробурмотів щось незрозуміле, різким рухом сів у ліжку, нахилився до нічного столика і, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв слухавку:

- Алло! А-а-а, Олексій! Здрастуй, здрастуй… Щось ти раненько сьогодні. Так, вона тут. - Він простягнув слухавку. - Це тебе.

- Не може бути! - Якби погляди вбивали, він би був уже мертвий. - Здрастуй, Альошо. Щось сталося?

Костянтин відкинувся на подушки і уважно слухав.

- Привіт, Марго! У нас проблема. Вчора дзвонив Данаїс. З Бонна. Йому якось вдалося вибити контракт зі «Сталкером». Вирвав його з-під носа у наших вельмишановних клієнтів. Уяви собі пику першого віце-директора «Тріади», коли він дізнається, що «Континенту» пощастило…

Я перебила його:

- Потім уявлю. В чому проблема?

- Данаїс летить сюди з двома представниками «Сталкера». Невеличкий дружній візит. На один день. А персональний секретар-референт Данаїса вийшов з ладу. Якась нова форма грипу. «В'єтнамка», «іспанка», чорт її знає. Коротше, перекладати доведеться тобі.

- Коли вони прибувають?

- О дев'ятій. - Я вхопила руку Костянтина, намацала годинник, повернула до себе. Сьома година.

- Вибач, Марго. Я телефонував тобі вчора до третьої ночі, щоб попередити, проте тебе не було вдома.

О, так. Мене не було. Я розважалася за повною програмою.

- Нічого страшного, Альошо.

- О дев'ятій в аеропорту. Зможеш?

- Звичайно.

- Я чекатиму на тебе біля входу. До зустрічі.

- До зустрічі. - Я поклала слухавку і повернулася до Костянтина:

- Слухавку в цьому домі беру я. Це ясно?

- Угу. - Він усміхнувся, взяв зі столу пачку цигарок, підвівся. - Брати слухавку не можна, палити у ліжку не можна, ходити голим не можна. Це не квартира, а концтабір, дівчинко.

- Неправда, Костю. На вікнах немає ґрат, двері одімкнуті, і тебе ніхто не тримає силоміць.

Я пішла у ванну, причепурилася, зодягнулася, приготувала сніданок. Костянтин їв швидко, проте не жадібно. Тваринна грація великого хижака.

- Я й гадки не мав, що ти вмієш так смачно готувати, Марго. Тобі подобається куховарити?

Я подивилася на нього над чашкою з кавою:

- Якщо є для кого.

Він усміхнувся і ніжно погладив мене по щоці. Спільні сніданки - небезпечна річ. Зранку ти сонна і беззахисна, повністю відкрита довкіллю. Ти сідаєш за стіл з іншою людиною, і ви їсте від одного хліба, п'єте з одного глека, єднаєтеся через їжу. Стародавній ритуал. Давніший за причастя.

- Ти нічого не їси, крихітко.

- Не хочеться зранку.

Костянтин нахилився і поцілував мене:

- Нічна людина?

Я поцілувала його у відповідь.

- Скоріше, сутінкова. Котра година?

- Пів на дев'яту.

Я підвелася:

- Мені треба йти.

Він здивовано глянув на мене:

- Так рано??

- Данаїс з делегацією приїжджає о дев'ятій. Треба зустріти.

- Коли ти повернешся?

- Не знаю.

Костянтин підійшов до вікна і проказав, не обертаючись до мене: - З Ігорем, моїм водієм, ти вже знайома. Він чекає на вулиці. Від сьогодні - твій водій.

А це ми ще побачимо. Я мовчки вийшла з квартири.

Біля під'їзду у червоному ніссані сидів Ігор. Він привітався. Я кивнула і пройшла мимо. Водій не здивувався, мабуть, Костянтин підготував його до моїх вибриків.

Я йшла тротуаром, він повільно їхав за мною вулицею. Так ми дісталися до метро. Ігор залишив машину на стоянці і пішов за мною, відстаючи кроків на десять. У мені поволі закипала лють. Теж мені, гра у детективів. Як там, в Еда Макбейна? «Він став моєю другою тінню»?

Ну що ж, грати, так грати!

У метро я не купувала ні жетона, ні абонементного проїзного, а, лагідно всміхнувшись черговому, спокійно пішла до входу. Він наздогнав мене на півдорозі і вхопив за плече:

- Гей! Куди це ти без жетона?

Я закліпала віями, вдаючи здивування:

- Якого жетона?

Міліціонер розвів руками:

- Ну ви тільки подивіться на неї! Ти що, вчора на світ народилася? Забула, що за вхід у метро платити треба?

Я подарувала йому найніжнішу з моїх усмішок:

- Так. Вибачте.

Він аж почервонів від обурення:

- Не «Вибачте», а штраф! Двадцять гривень!

За спиною міліціонера виросла постать Ігоря.

- Що сталося?

Я підбігла до нього:

- Ігоре, ти дуже доречно! Уяви собі: я порушила закон і мене штрафують! Ти не позичиш мені двадцять гривень?

- Звичайно. - Він витягнув гаманець.

Я представила Ігоря:

- Мій охоронець, водій і час від часу найманий вбивця. Я саме хотіла вас попрохати, щоб ви подивилися, чи нема його в розшуку. - Не чекаючи на відповідь міліціонера, я швиденько розвернулася і стрілою побігла до електричок.

Проїхавши одну станцію, я вийшла на поверхню, взяла таксі і дісталася аеропорту за п'ять хвилин до дев'ятої. Альоша чекав на мене у новенькому «Рено». Цікаво, Данаїс подарував чи інший лагідний дядечко?

- Привіт! Я не спізнилася?

- Ні, літак саме прибуває.

- До речі, тебе тут запитували.

- Хто?

Він вийшов з машини.

- Он той чоловік у сірій сорочці. Бачиш? Біля третьої колони ліворуч. - Я подивилася у тому напрямку. Біля входу до аеропорту стояв Ігор. Наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Нікудишній з тебе детектив, Марго.

День пройшов чудово. Німці були ідеальними клієнтами з найсміливіших перекладацьких мрій. В міру вимогливі, в міру балакучі, панове Георг та Конрад здалися мені живим уособленням міри. їхній однодобовий дружній візит пройшов під гаслом: «Відкриймо світ наново!»

Першим сюрпризом для них став той факт, що в Україні чомусь немає Сибіру. Це їх засмутило. Потім їх приголомшила новина, що українці розмовляють не польською, а українською мовою. А моє зауваження, що Харків - це не столиця України, викликало справжній шок. У такому разі вечір мудріший.

Ситуацію врятували в ресторані за допомогою української кухні, кримських вин та пари чорнобрових моделей в екзотичних для іноземців національних строях. Щоправда, мені вони теж здалися досить сміливою версією українського народного вбрання.

Візит був коротким і безболісним. Посадивши гостей на літак, я попрохала Данаїса відвезти мене додому. Цілу дорогу за нами їхав червоний ніссан. До квартири я влетіла розлюченою фурією. Костянтина не було. На його щастя.

Зітхнувши, я знесилено опустилася на ліжко, витягла перед собою руки і уважно придивилася. Тремтять! Господи, Марго! Та в тебе ж нерви ні к чорту! Можна викидати. Так. Треба прийняти ванну. Гарячу ванну з ароматичною сіллю. Щось таке, щоб розслаблитися. Наприклад, жасмин. Потім помаса-жувати п'яти, змастити лосьйоном тіло, накласти зволожуючу маску на обличчя, бальзам - на волосся, стрибнути з плиткою чорного гіркого шоколаду в ліжко і забути про всі проблеми, занурюючись у теплі води сну. Туди, де Ян.

У двері постукали. Я подивилася на годинник. За північ. Тільки не Костянтин! Я не хочу. Я не можу більше пручатися! В мене нема сил. Я відчинила двері. На порозі стояв Ігор.

- Що сталося? Ви знаєте, котра година? - Я й не намагалася приховати свого роздратування.

- Вибачте, Марго. Проте з аеропорту я мав відвезти вас до Костянтина Володимировича.

- Це ваші проблеми. - Я хотіла зачинити двері, але Ігор устиг вставити в щілину свій черевик.

- Так. І я хотів би розв'язати їх без зайвого галасу. Збирайтеся, Марго.

- Ви що, збожеволіли? Дозвольте мені зачинити двері, будь ласка.

- Не можу, Марго. Та й навіщо? В мене є ключі.

- Що??? - Остовпівши, я відпустила двері і відступила на крок назад.

Він сумно похитав головою:

- Так. Не лякайтеся, Марго. Як Вашому охоронцеві мені необхідно мати ключі від Вашої квартири на випадок, якщо щось станеться. Звичайна процедура.

Я вхопилася руками за голову, наче хотіла перевірити, чи вона ще на місці. Маячня якась. Неймовірно. Ігор помітив моє збентеження.

- Вибачте, Марго. Я нічого не маю проти вас, але в мене є чіткі вказівки доправити вас до Костянтина Володимировича.

- Доправити мене? Ігоре, ви лишень послухайте, що кажете. Я ж не лист і не поштовий переказ. Ви нікуди не можете доправити мене без моєї згоди. Так?

- Ні. Я можу. Мені справді дуже прикро, проте я на роботі і в мене є наказ. Костянтин Володимирович…

- Та що ви завели: «Костянтин Володимирович, Костянтин Володимирович!» А самі ви подумати не можете?

Він відкашлявся і відвів погляд:

- Я на роботі.

Я розпачливо сплеснула руками:

- Боже мій, та що ж ви за людина, Ігоре! А якщо я не погоджуся їхати, що тоді? Ви зв'яжете мене і понесете у машину?

Ігор знизав плечима:

- Є багато способів, проте, сподіваюся, до цього не дійде.

- О-о-о-о, Боже!!! - застогнала я, вилетіла на сходи і щосили грюкнула дверима, зачиняючи їх. Ігор ввічливо кашлянув:

- Ви забули взутися, Марго.

- До біса їх! Разом з вами.

У квартирі панувала темрява. Я зайшла до кухні. Нікого. Вітальня. Теж порожня. Спальня… Костянтин сидів на підвіконні і курив, задумливо роздивляючись темряву за вікном. Він почув, як я зайшла, проте не повернувся.

- Ти не хотіла до мене їхати? - Тихий голос, майже шепіт. Я завмерла на порозі спальні.

- Так.

Він помовчав.

- Чому?

- Якби я хотіла тебе побачити, я зателефонувала б чи приїхала сама. А ти наймаєш людину, щоб він за мною стежив, наче я - шпигун чи злочинець. Наказуєш йому привезти мене до себе. Проти моєї волі. Чуєш, Костянтине? Проти моєї волі.

Він легко скочив з підвіконня, повернувся до мене і спокійно сказав:

- Я мусив. Сама ти ніколи не приїхала б, так?

- Костянтине, ніхто і ніколи в житті не принижував мене так, як ти.

Він підійшов до мене. Сумні, серйозні очі. Темні кола під ними. Здається, він схуд.

- Нікого і ніколи в житті я не кохав так, як тебе.

Я відвернулася від нього.

- Ти не кохаєш мене, Костю. Ти все це вигадав.

- Я кохаю тебе.

- Я для тебе - просто лялька.

- Я не можу без тебе жити.

- Я потрібна тобі як ще один експонат для твоєї колекції.

- Я божеволію, коли тебе немає поруч.

Я затулила вуха руками і прошепотіла у відчаї:

- Так не можна, не можна, не можна! Припини, Костю! Ти робиш мені боляче!!!

Раптом він вхопив мене і кинув на ліжко:

- Що ти знаєш про біль, дівчинко? Ти думаєш, що боляче, коли ти не кохаєш? Ні. Боляче, по-справжньому боляче, коли не кохають тебе!

Боже мій, який же він страшний! Страховисько. Не зводячи з нього погляду, я повільно сповзла з ліжка. Він підлетів до мене, затягнув на постіль і підім'яв під себе. Я закричала:

- Припини! Не треба, Костю! Я не хочу!

Проте він не чув мене. Не чув, бо не слухав, не бачив, бо не дивився.

- Ти хочеш мене, Марго. Ти мене хочеш. Скажи, що ти мене кохаєш!

Я пручалася, проте він вхопив мої руки і притиснув їх до ліжка пообіч моєї голови.

- Не треба, Костю! Припини! Я не хочу! - Мене охопила паніка.

Він говорив майже по складах:

- Скажи, що ти мене кохаєш!

- Ні!!! Я не кохаю тебе, і ти це знаєш!!! Знаєш, чорти б тебе взяли!! Я не кохаю тебе!!! Не кохаю!!!

Він уп'явся в мої губи. Раптовий біль і солоний присмак в роті. Здається, тріснула моя губа. Боже мій, ми звірі! Ми просто звірі. Господи, допоможи мені, допоможи! Костянтин відірвався від мене. На його губах була кров.

- Скажи, що ти моя. Скажи, Марго! Не опирайся мені. - Він почав зривати з мене одежу. - Скажи (спідниця), що ти (блуза) мене (білизна) кохаєш!

- Не треба, Костю! Костю, ну подивись на мене, будь ласка! Отямся, що ти робиш?

Я не могла навіть поворухнутися під вагою його тіла. Він звів мої руки, стиснув зап'ястки однією рукою, а другою почав розстібувати штани.

- Костю, припини! - Різкий поштовх. Я заплющила очі.

Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх). Скажи (поштовх), що ти (поштовх) мене (поштовх) кохаєш (поштовх).

Отче (поштовх) наш (поштовх), іже (поштовх) єси (поштовх) на небесах (поштовх), да (поштовх) святиться (поштовх) ім'я (поштовх) твоє (поштовх), да прибуде (поштовх) царствіє (поштовх) твоє (поштовх) на (поштовх) всі (поштовх) віки (поштовх) хліб (поштовх) наш (поштовх) насущний (поштовх)…

Знаєте, тут є дуже тонка іронія. На слові «насущний» я кінчила. У повній паніці, охоплена жахом, я спостерігала за тілом, якому було начхати на кохання з високої гори. Начхати на те, що я опиралася, наплювати на те, що я не хотіла. Здається, йому на все начхати. Йому був потрібний лише його оргазм, і воно його отримало. Темний, гіркий, отруєний. Що з того, що моє серце мало не розривалося від болю? До чого тут воно? Оргазм - не його парафія. Отака жорстока правда. Чи, може, то була Господня допомога?

Я закричала. Так голосно і з таким відчаєм, що Костянтин злякався. Я бачила це в його очах. Він злякався. А я - ні. Мені здавалося, що я вмираю, проте це було б занадто красиво, занадто театрально. Я просто кінчила. Коли Костянтин з мене зліз, я повернулася до нього спиною і в позі ембріона завмерла на ліжку. Ні, я закам'яніла. Я лежала мовчки, не рухаючись, без жодної думки і пильно дивилася… в нікуди. Костянтин щось говорив, а я його не слухала. Він намагався обійняти мене, а я мовчки скидала з себе його руки. Він благав, щоб я йому відповіла, проте я мовчала.

Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.

То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.

Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан -дія, спитаєте ви? Поясню.

Шотландія - країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала. І Ян це розумів. Він найняв для мене невеличкий дім на березі океану, неподалік містечка Аірд Уід, що на Гебридських островах. Ми об'їздили всю Шотландію. Майже кожне місто і кожний острів. Ми відвідували стародавні замки, напівзруйновані фортеці, мандрували безмежними пустищами. Я могла годинами сидіти на теплому граніті берегових скель, спостерігаючи за океаном. Він був живим і ніжним. Він кохав мене. Підставляючи обличчя солономувітру, я дихала разом з океаном, прислухалася до пісні його хвиль, співала разом з ними. А ще був Ян. Ян, який перетворив цей океан на океан кохання. Ян, у якому я повільно розчинялася.

- Ти тонеш, Марго! Невже ти не розумієш, що тонеш? Що ти з собою робиш? Навіщо?

Я повільно повернула голову. Костянтин сидів навпочіпки поруч з моїм кріслом, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Я опустила очі і подивилася на циферблат його годинника. Двадцять друге серпня. Тридцятий день моєї відпустки з Яном.

Увесь місяць я спала по п'ятнадцять, сімнадцять годин на день. Зазвичай Костянтин будив мене зранку, перед тим, як іти на роботу, одягав, розчісував, годував. Потім він йшов, а я сідала коло вікна і знов засинала. Ввечері Костянтин повертався, знов мене будив, щось розповідав, проте й тоді мені вдавалося спати з розплющеними очима. Світи почали зливатися, перетинка між ними зникала, я постійно відчувала присутність Яна. Тепер він був поруч і вдень, і вночі. Костянтин знав, що я його не слухаю, проте й далі розмовляв зі мною щовечора, сподіваючись на якісь зміни. Хоч розмовою це важко було назвати. Радше монолог, сплетений з благань і погроз, інколи він скидався на блискучу адвокатську промову: то захист, то звинувачення, часом сповідь. Я мовчала. Я не могла відпустити йому гріхи. Я не священик.

Пізно ввечері, коли всі його докази вичерпувалися, Костянтин роздягав мене і клав у ліжко поруч з собою. Я не пручалася. Я лежала в його обіймах купою холодного каміння. Час від часу він пробував мене поцілувати. Єдиною відповіддю були мої мертві губи. Він знов обіймав мене, і так ми засинали. Це повторювалося щовечора.

Того дня щось змінилося. Костянтин не пішов на роботу. Він замовив піцу з сусіднього італійського ресторанчика, нагодував мене, посадив у крісло. Я саме збиралася трохи «покуняти» з Алі на колінах, коли він сів коло мене навпочіпки і сказав, що я тону. Я здивувалася. Що за нісенітниця! Я не тонула. Мені було добре. Надзвичайно добре. Я хотіла до Яна. Він обіцяв показати мені родину вивірок, що оселилася у нас на горищі, проте Костянтин заважав.

- Не спи, дівчинко. Не треба. Ти щойно встала.

Костянтин погладив мої коси, провів пальцем по щоці і підборіддю. Я дивилася на нього і крізь нього. Мені здавалося, що я чую шум морського прибою, але то був просто дощ.

- Не хочеш розмовляти зі мною - не розмовляй. Тільки не спи. Я боюся за тебе, дівчинко. Ти багато говориш уві сні. Когось гукаєш.

Що він може знати? Я мимоволі затремтіла.

- Ні, ні! Все добре. Заспокойся. - Він пригорнув мене до себе. - Я знаю, що не мене. Проте це не має ніякого значення. Я хвилююся за тебе. Я думав, що твоя хвороба з часом минеться. Я помилявся. Кожен день відносить тебе все далі і далі від мене. - Він узяв мої руки у свої і почав розтирати, намагаючись зігріти. Марно.

- Знаєш, крихітко, сьогодні вночі ти співала. Так гарно. Якоюсь дивною мовою. Ніколи не чув нічого подібного. Ти щиро співаєш.

Я схилила голову. Співала? Ми з Яном гуляли лісом і слухали спів вітру в верхівках столітніх дерев. Я тільки підспівувала.

- Марго, так далі не можна. Тобі потрібна допомога. Я домовився з одним лі… з однією хорошою людиною. Він хоче просто подивитися на тебе. Він не заподіє тобі зла. Він - друг і хоче допомогти.

Костянтин обережно взяв Алі з моїх рук.

- Давай покладемо Алі на диван. Хай відпочиває. А ми знімемо цю сорочку і вдягнемо тебе гарно, як лялечку. А потім трохи погуляємо, подихаємо свіжим повітрям і відвідаємо нашого друга. Пішли, кошеня. Все буде гаразд.

Марго, він розмовляє з тобою, як з дитиною! - Мені байдуже. - Він вважає тебе божевільною! - Я ж сказала, мені байдуже.

Кабінет психотерапевта вражав розкішними меблями в стилі бароко: рожеве, шоколадне, золоте. Сам психотерапевт нічим не вражав: блідий, худорлявий, за п'ятдесят. Я сиділа на кушетці навпроти нього. Костянтин чекав у приймальні. Лікар мовчав.

Два роки тому я співпрацювала з однією психоаналітичною асоціацією, відтак техніка психотерапевтичного сеансу не була для мене загадкою. Звичайно ж, я не знала всіх деталей, але досить добре уявляла, що таке терапевтичне лікування. До першого інтерв'ю з пацієнтом завжди ставляться найуважніше. Хворий зручно лежить на кушетці, лікар сидить поруч. Мені дозволили сидіти. Мабуть, психотерапевт побоювався, що, лежачи, я просто засну.

Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного - мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.

Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? - А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. - Що ти маєш на увазі? Ян - моя хвороба? - Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. - Ти збожеволіла! - Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. - І не подумаю! Ян - мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба - це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він - злий. Він руйнує мене. - Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло - це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. - Що??? - Ти чула. - Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!

Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.

- Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

- Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.

Я істерично розреготалася:

- Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.

Він сумно подивився на мене.

- Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… - Лікар затнувся.

Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він - не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.

- Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.

Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.

- Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.

Я не змогла не посміхнутися:

- То, може, самі йому про це скажете?

- Яказав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.

Я підвелася.

- Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

- З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

- Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

- Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

- Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

- Дивна? - машинально підказала я.

- Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… - Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним - мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? - Послухайте мене, дівчинко! - Раптом його голос став різким і рішучим. - Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! - Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

- А якщо піду? - Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

- Не знаю, - промовив він, не обертаючись. - їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, - вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

- Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

- Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

- Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

- Яке? «Невиліковна»?

- Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла - це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?

- Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?

- Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?

Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:

- Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.

Я розгубилася:

- Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?

- Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.

- І океан, - прошепотіла я.

«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.

- Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».

- Марго! - Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. - Що з тобою?

- Нічого. Просто замислилася.

- Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?

- Ні. Це… це мені розповів один друг.

Він всміхнувся:

- «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.

- Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.

- Невже? А ким він став?

Я здивовано глянула на нього:

- Костянтине, про що ти?

Його обличчя спохмурніло:

- Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.

- Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.

- Ні.

- Що означає «ні»?

Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:

- Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.

Я усміхнулася:

- Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.

Костянтин різко повернувся до мене:

- Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!

Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.

- Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. - Здається, він зацікавився:

- Наприклад?

- Я ще над цим не працювала. Ти хочеш, щоб я почала? Ти справді цього хочеш?

Він звів очі:

- Ні. - Дістав з кишені пачку цигарок. - Ні. - Закурив. - Ні, Марго. Я цього не хочу. Боже мій, ти тільки прислухайся до нашої розмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.

Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!

- А хіба це не так?

Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна. Попіл з цигарки висипався на сидіння.

- Марго, я ж вибачався. Я стільки разів перепрошував тебе! Невже ти мені ніколи цього не забудеш?

- Мама казала, що на світі немає нічого страшнішого за чоловічу лють і жіночу пам'ять. І ті, й ті нічого не можуть з цим удіяти. Може, вона мала рацію?

Він подивився на мене з болем в очах. Це був біль нерозуміння.

- Про що ти, Марго?

- Про те саме, Костю. Сподіваюся, ти не думаєш, що я знов почну з тобою спати, як і раніше?

Він відкинувся на спинку сидіння:

- Сподіваюся, ти не сподіваєшся, що я не сподіваюся?

Повернувшись до нього, я вхопила його за плечі і притягнула до себе так, що наші обличчя майже торкалися:

- Послухай мене, Костю! Хоч раз в житті прислухайся до того, що я тобі скажу. - Я зробила паузу, аби впевнитися, що він мене таки слухає. Здається, що так. Хоча з Костянтином нічого не можна знати напевно. - Нам потрібен компроміс, - майже по складах промовила я. - Нам потрібен компроміс, інакше ми просто розіб'ємося один об одного. На смерть. Я не жартую. Дай мені час, Костю. Це - єдиний вихід. Дай мені час побути на самоті, а потім вези мене, куди тобі заманеться. Хоч на Марс.

Не зводячи з мене очей, він промовив:

- В тебе є день.

Я відштовхнула його від себе і вийшла з машини.

В під'їзді я одімкнула поштову скриньку, зазирнула. Ого-го! Скільки листів! Дякувати Богові, Костянтин не здогадався перевірити мою кореспонденцію. Серце закалатало від божевільної надії. Швидко зійшовши сходами, я відчинила двері, переступила поріг і почала переглядати лист за листом просто в коридорі. Відмова за відмовою. Двадцять два «не відомо, не маємо інформації, не жив, не народжувався, не вмирав». І два повідомлення, що дитячі будинки, на адресу яких я писала, вже давно розформовано. Я сіла на стілець. На доробку плану часу просто не залишилося. Треба діяти зараз.

В залізничних касах квитки продаються цілодобово. Проте, як завжди, або не туди, куди треба, або не тоді, коли треба. Квиток до Львова вдалося взяти лише на ранок наступного дня. Добре, що не наступного тижня.

На вокзалі я зайшла в поштове відділення, щоб зателефонувати батькам.

- Алло, мамо, це ти?

- Марго, доцю, ну куди ти зникла? Ти не уявляєш, як ми хвилювалися! Не писала, не дзвонила, жодної вісточки цілий місяць! Нащо ти нас так лякаєш?

Я заплющила очі і притулилася гарячим лобом до темно-синього скла телефонної кабіни.

- Ма-а-а. Ма-а-амо. Мату-у-усенько. Рідна моя, як я за тобою скучила! За твоїм голосом, за твоїми очима, лагідними руками. Як я скучила за цим словом: до-ця. Яке воно ніжне, правда ж, ма?

В її голосі з'явилася тривога:

- Марго, що сталося?

- Нічого, мамо. - Я засміялася. - Точніше, багато чого, проте тільки хороше, дуже хороше.

- То, може, розповіси мені про ці прекрасні речі?

- Згодом, мамо. Спочатку розкажи мені, як ви? Не хворієте? Як тато, Тетяна, Дмитро? Як ти, моя маленька мамо? Тебе не кривдять?

- Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. - Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. - В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату - така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.

Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.

- … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?

- Неодмінно, мамо.

- Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.

Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:

- Як я тебе люблю, мамо.

- Що?

Я спробувала говорити голосніше:

- Я сказала, що дуже тебе люблю.

- Марго, ти що, плачеш?

Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:

- Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу - цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру - затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня - чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше - у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! - Я знов засміялася. - Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все - наче прекрасний сон.

Мамин голос був тихим і задумливим:

- Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.

- Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

- Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

- Так, мамо. Він такий. Він - моя суть.

- Коли ви приїдете?

- За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

- Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

- Я теж. - Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.

Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз - чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї - намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я - не людина, я - привид.

! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!

- Сергій?

Він відчинив дверцята:

- Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… - Усмішка щезла з його і обличчя. - Марго, що з тобою?

Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:

- Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?

- Ні. Ти прекрасна, як завжди. - Останнє речення він майже вичавив з себе.

Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.

- Дякую, Сергію. Як в тебе справи?

- Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.

Я всміхнулася:

- Яка приємна новина. Вітаю!

- Поки що нема з чим. А ти як, Марго?

- Добре, Сергію.

Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.

- Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.

- Не треба, Сергію. - Я погладила його плече. - Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.

Сергій не витримав:

- Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. - Його трясло. - Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…

У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.

- Все буде добре, Сергію. - Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. - Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.

Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:

- Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? - Я спробувала всміхнутися, проте марно. - Я піду. До побачення.

Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?

Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.

День був як день. Я дала собі лад, прибрала в квартирі, зібрала валізу для поїздки, приготувала обід. І вечір був як вечір. Я подивилася непоганий фільм по телевізору, а потім сиділа у кріслі і розмовляла з Алі. Все було, як завжди, доки у двері не постукали.

І тут я вже не збрешу, сказавши, що саме цієї миті я страшенно злякалася. Все, що сталося пізніше, і приблизно не злякало мене так, як цей звичайний стук у двері. Мені здалося, що саме це відчували люди під час війни, коли у їхні двері стукав листоноша з похоронкою у руці.

Три удари. Раз - і страх обійняв серце. Два - він міцно стиснув його у своїх обіймах. Три - підняв у повітря, як молодий молоду.

Я відчинила двері, не питаючи, як завжди: «Хто?» Так стукати міг лише випадок, який сповіщав про те, що він стався.

На порозі стояв Костянтин. Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що він скоїв щось жахливе. Зрозуміла не з його очей, а з того, як він ховав їх.

- Чого ти стукаєш? Загубив ключі?

- Ні. Я… я забув про них. - Уникаючи мого погляду, він пройшов повз мене до вітальні, сів у крісло і почав розглядати свої руки. Від останнього мене морозом обкидало. Раптом світло лампи стало таким яскравим, немов під плафоном запалало нове сонце. Я хотіла її вимкнути, але Костянтин зупинив мене:

- Не треба.

Нічого не розуміючи, я підійшла до нього, сіла навпочіпки, намагаючись зазирнути йому у вічі.

- Костю, що сталося?

Він підняв голову. Його обличчя нічого не висловлювало - кам'яна маска. Голос теж був нейтральним. Таким голосом диктор телебачення читає новини.

- Я розмовляв сьогодні з Сергієм. Ми посварилися. Через тебе. Я знаю, що ти його кохаєш.

Однією рукою я обережно намацала під собою підлогу, сіла.

- Що ти говориш, Костю? Я не кохаю Сергія. Як тобі таке на думку спало?

Він відкинувся на спинку крісла і зміряв мене крижаним поглядом-оцінкою. Так адвокат дивиться на свого клієнта, намагаючись з'ясувати, бреше той чи каже правду. Для Костянтина я була брехухою.

- Як мені спало на думку? А тут і думати не треба! Я знаю. Ти кохала його весь цей час, щохвилини, щомиті, надаючи мені докази, які перетворили мої підозри на цілковиту впевненість. Пам'ятаєш, нашу першу ніч? Не на аеродромі, де красивого було мало, ні, а трохи пізніше, в моїй квартирі, біля каміна. Знаєш, чиє ім'я ти прошепотіла мені на вухо? Ян! «Я-я-яне!» - сказала, ні, простогнала ти! Розумієш, це важко переплутати з моїм ім'ям. Костянтин і Ян - є якась різниця? Гей, лінгвісте?! А пізніше, коли тебе намагався зґвалтувати той покидьок, якого ти потім так жаліла? Кого ти кликала? Мене? Та де там! «Яне!!!» - кричала ти так, що я подумав, він почує тебе навіть у Львові. Звичайно ж, Костянтин - поганий, він злий, він не врятував мене, ні! Він мало не вбив того хлопця, звірюка! Що далі? Далі ще цікавіше! Кожної спільної ночі, весь цей жахливий місяць ти мовчала, не казала мені жодного слова, повільно зводячи мене з розуму, проте що робилося вночі! Матінко рідна! Які вистави ти влаштовувала! «Ах, Яне, те… Ах, Яне, це… Ох, Яне, який ти…» Яне, Яне, Яне!!! Жодного разу ти не покликала мене! Жодного! Я тебе обіймав щоночі, але тебе немов не було зі мною. Ти була десь далеко, не в моїх, а в його, його обіймах! Я божеволів. День у день, ніч у ніч.

Я захитала головою. Так сильно, що волосся річкою розлилося плечима:

- Стривай, Костянтине! Стривай, будь ласка! - Він здивовано глянув на мене, ніби щойно згадав, що я теж тут, і теж умію розмовляти. - Костю, я розумію все, що ти кажеш. Все так. Ти маєш рацію, проте я ніяк не можу зрозуміти, до чого тут Сергій?

Костянтин скочив з крісла і заходив кругом мене. Коло за колом.

- Ах, ти не знаєш? - майже лагідно проговорив він. Потім спитав сам себе:

- Допоможемо дівчинці? Вона, виявляється, не знає! - І лише тоді звернувся до мене:

- Тільки не кажи мені, що весь цей час тобі було невідоме прізвисько мого сина! Ян. Похідне від «Яновський». Всі друзі кличуть його Яном. Я сам його інколи так називаю.

Я заплющила очі. Не може бути. Неможливо. Нереально. Неймовірно. Неприпустимо. Чому якийсь жалюгідний збіг має право вершити людські долі? Що він таке? Звичайна випадковість, яку можна прорахувати до мільйонної частки. Він ніщо! Математична формула. Купка знаків.

- Подивись на мене, Марго! Я хочу побачити твої очі! - Костянтин ходив кругом мене, розглядаючи мене, як якусь дивовижу.

І тоді я подивилася. Я подивилася на нього так, що він одразу зупинився. Сидячи на підлозі, я не зводила з нього очей, всіма силами моєї душі, бажаючи, щоб він закам'янів від мого погляду.

Я всміхнулася:

- Що, здивований? Ти помилився. Фатально помилився. Так. Я кохаю. Зізнаюся. Проте Сергій тут абсолютно ні до чого. Я кохаю зовсім іншого чоловіка, якого справді зовуть Яном. Це його справжнє ім'я, а не прізвисько. Його просто так звуть - Ян. І все.

Костянтин відступив на крок, пильно вдивляючись в моє обличчя. Я встала і підбігла до нього:

- Ну, дивися на мене, Костянтине! Ти ж у нас фахівець, ти знаєш, коли людина бреше. Зазирни мені в самісіньку душу і скажи, що я говорю неправду. Давай! Скажи: «Ти брешеш, Марго!» Ну, спробуй!

Декілька хвилин ми стояли, міцно притиснувшись один до одного. Тіло до тіла, погляд до погляду, наче герої німого кіно, охоплені наглою пристрастю. Нас же пройняв жах. Костянтин відштовхнув мене від себе і відвернувся. Я знов підійшла до нього.

- Не відштовхуй мене, Костю! Скажи, що ти зробив з Сергієм? - Він знов відвернувся, проте я забігла з іншого боку, вхопила його за плечі і запитала майже по складам:

- Що\ ти\ з ним\ зробив\, Кос\тю?

Він зустрів мій погляд:

- Який же я бовдур! Я думав, що ти його кохаєш. Ця думка була нестерпною. Сьогодні я стежив за тобою. Я бачив вас на вокзалі. Я бачив, як ти його обіймала. Я бачив, як він тебе обіймав. Я бачив усе. Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки. Як він смів тебе торкатися??? Ти - моя. Ти належиш тільки мені! - Він боляче стиснув мої руки. - Хто той чоловік, Марго? Хто, до біса, такий цей Ян?

Я відштовхнула його від себе:

- Як ти можеш, Костю? Як ти тільки можеш розмовляти про це зараз?! Боже мій, ти взагалі людина чи ні? Я питаю, що ти зробив зі своїм сином, а тебе непокоїть, з ким я тебе зраджую? Ти хоч розумієш, що зараз відбувається? Бодай на мить забудь про те, що в тебе в штанях, забудь про цю твою вісь усесвіту і відповідай на моє запитання! Що ти зробив з Сергієм? - Він спробував притягнути мене до себе, і я дала йому ляпаса. Першого ляпаса в моєму житті. Він замахнувся, і я вдарила його ще раз. На біс. Костянтин опустив руку, відвернувся від мене і підійшов до вікна:

- У нас була розмова. Чоловіча. - Він говорив, не обертаючись. - Виникли деякі проблеми. Ми розв'язали їх. По-чоловічому.

Тепер я відвернулася від нього. Так ми й стояли. Спина до спини, а між нами - ціла кімната. Нарешті я наважилася на запитання, яке вже довго кружляло в моїй голові, відлякуючи всі інші думки:

- Ти… вбив…його? - Слова трьома свинцевими кулями впали на підлогу і покотилися до Костянтина.

- Ні. З ним все гаразд. Він у лікарні. Про нього подбають. Авжеж! Кому він розповідає? Коли з людиною все гаразд, її відвозять до лікарні, де про неї дбають?

- В якій?

- Друга невідкладна. Марго! Не ходи туди! Не треба, Марго! Тебе все одно не пустять! Вже запізно! Марго!

Проте я вже бігла сходами. До лікарні я дісталася за двадцять хвилин. Пішки. Точніше, бігом. Я бігла всю дорогу, повністю забувши про існування таких речей, як трамвай, тролейбус, метро чи таксі.

У приймальні панував хаос. Людей завозили і вивозили. Лікарі і медичні сестри метушилися бджолами з вулика. Я глянула на годинник - пів на десяту, підійшла до столика, за яким сиділа дівчина у білому халаті, років п'ятнадцяти на вигляд, і ретельно заповнювала якійсь бланк. Чому я підійшла саме до неї? У тому приміщенні вона була єдиною людиною, яка спокійно сиділа, а не рухалася зі швидкістю тридцяти кілометрів на годину.

- Вибачте, ви не підкажете, як я можу дізнатися про стан одного хворого?

Вона підняла голову і перелякано роззирнулася, доки помітила мене:

- Ви що, не бачите? У нас надзвичайна подія. Автопригода. Розбився автобус… багато людей… Всі зайняті, приходьте завтра. - Медсестра знов схилилася над паперами. Я зважилася на ще одну відчайдушну спробу:

- І в мене надзвичайна подія. Йдеться про дуже близьку мені людину. Це дуже важливо. Зрозумійте, не в кількості ж річ. Може, він саме зараз вмирає, а ми тут сперечаємося! Будь ласка, допоможіть мені! Я не зможу чекати до ранку. Я збожеволію. Мені б тільки дізнатися, як він.

Вона роздратовано глянула на мене:

- І бувають же такі нахаби! Прізвище? - Від несподіванки я затнулася і мало не назвала своє.

- Гм… Я… Яновський! Сергій Яновський.

- Коли поступив?

- Сьогодні. Гадаю, увечері.

Медсестра переклала якісь папери з місця на місце і, як я здогадалася, вже збиралася мені відмовити, коли її погляд упав на формуляр, з яким вона саме працювала.

- Так ось його картка! - Здивовано промовила вона і пробігла очима запис лікаря. - Пара синців, зламане ребро, незначний струс мозку, - прочитала вона вголос. - Оклигає твій коханий, вичухається. Не хвилюйтеся! - заспокоїла вона мене. - Трохи з руками у нас поваляється, проте зберемо! Наші лікарі і не таких рятували! Ми не з тих, хто раз, два і - ріжуть…

Я дивилася на неї і ніяк не могла управитися з м'язами обличчя, які вперто розтягували рот в ідіотську усмішку.

- Вибачте, - сказала я, всміхаючись. - Яке різати? Що ви таке кажете?

Медсестра у розпачі тицьнула мені картку прямо під ніс:

- Що я кажу? Те, що тут написано! Не я писала, а лікар. У хлопця множинні переломи кистей рук. Я сама його приймала! Милий такий. Молодий зовсім. З ним ще його батько був. Шикарний мужчина. З хлопцем усе гаразд, точніше, я хочу сказати, що все б нічого, якби не руки. Зовсім розтрощені. Вщент. Його батько ще казав, що то нещасний випадок - працювали на дачі, а стіна чи стеля (вже не пам'ятаю) впала прямо на хлопця. Здається, йому ще й не дуже дісталося, я хочу сказати, враховуючи ситуацію. От тільки ручки у бідолашного…

Я все ще тримала медичну картку у своїх руках. Здається, я знаю, що за стіна впала на Сергія. Його рідний батько. І винна в цьому я. Літери почали танцювати перед очима, слова розтягувалися і стягувались, немов пружини. В голові пульсувало: він наступав йому на пальці. Він топтав його руки, ніби вони були рінню чи сміттям під його ногами. Він трощив йому кістки своїми черевиками. Я згадала слова Костянтина: «Його руки на твоїй спині. Я ненавидів його руки».

Піднявши очі від картки, я встигла промовити:

- Ви не розумієте! Він же скрипаль. Перший скрипаль в Україні. - Наступної миті мене поглинула темрява.

Бог ошукав людину, подарувавши їй пам'ять. У мене бездоганна пам'ять. Я пам'ятаю все. До найменших подробиць. А інколи так хочеться забути. Інколи хочеться стати вільною від Бога і його подарунків. Божевільною. Але не вдається, і життя триває.

Я отямилася на кушетці у великій білій кімнаті. Було дуже холодно і нестерпно тхнуло нашатирем. Джерелом огидного запаху була ватка під моїм носом. Я застогнала, і ватку забрали. В полі зору з'явилося обличчя Костянтина.

- Тобі вже краще, дівчинко?

Я сіла на кушетці. В голові паморочилося.

- Так. Іди до свого сина. Йому зараз набагато гірше, аніж усім нам. - Я спробувала підвестися, але раптом кімната стрибнула вгору, потім завалилася убік. Махнувши руками, я почала падати, проте Костянтин підхопив мене і притиснув до себе.

- Не вказуй мені, що робити, дівчинко. Я був у нього. Йому краще.

- Яка ж ти сволота, Костянтине! - Я спробувала відштовхнути його від себе. - Ти ж знаєш, що йому не може бути «краще»! Ніяк не може. Відпусти мене! Я піду в міліцію, я розповім усе: і про дачу, якої немає, і про те, хто був тією стіною, що розтрощила Сергію руки.

Він ще міцніше притиснув мене до себе:

- Нікуди ти не підеш. А якщо й підеш, тобі ніхто не повірить. Тебе там не було. Ти не свідок. З міліцією я вже все владнав. Сергій потвердив мої свідчення. Нема заяви - нема справи. Ти безсила, дівчинко.

Я відчайдушно спробувала відштовхнути Костянтина і щосили наступила гострим підбором на його ногу. Від несподіванки він заточився, не втримав рівновагу - і наступної миті ми покотилися по підлозі. Я намагалася вкусити його, а він закрив мені рота рукою, тоді я вигнулася і… вдарила його коліном у пах. Підло, я знаю, але ця гра вже давно перестала бути чесною. Костянтин теж вчинив підло.

Від його ляпаса я отямилася тільки на задньому сидінні машини. Мені вдалося сісти, тримаючись рукою за крісло водія. Машина їхала нічними вулицями. Щока палала. Я замислено потирала її. Мене ніколи в житті не били. І я ніколи не била. Не знаю, який факт дужче приголомшував. А, може, той, що все було так легко? Вдарити людину і отримати удар у відповідь виявилося дрібницею. Добряча доза адреналіну, і вся наша цивілізованість - яскраво розмальований паркан навколо зоопарку. Нічого більше.

Костянтин спостерігав за мною у дзеркальце. Побачивши, що я потираю щоку, він ніби мимохіть, завважив:

- Мені теж боляче.

Я не вагалася з відповіддю:

- Дуже на це сподіваюся!

Він не відреагував на мою ущипливість:

- Як почуваєшся?

- Дякую. Чудово. Набагато краще, ніж після першої непритомности. Гадаю, з часом це почне подобатися.

- Пробач мені, дівчинко. Я не мав жодного права тебе бити. В жодній ситуації. Мені дуже прикро.

Я заплющила очі. Боже, про що ми розмовляємо? Про що ми тут, до біса, балакаємо??? Ми можемо бодай на хвилину не думати тільки про себе? Згадати, що існують інші люди? Приємні люди. Милі хлопці. Сергій…

- До чого тут я, Костянтине? Яке я зараз маю значення? Ти знаєш, що ти зробив зі своїм сином, Костю? Зі своїм рідним сином?

Костянтин якийсь час мовчав, напружено вдивлявся в потік машин перед собою. Згодом сказав:

- Сергій одужає.

Я похитала головою:

- Ні, Костю. Не одужає. Сьогодні ти його вбив. Невже ти не розумієш? Його життя - це музика. Він ніколи не обіймав мене, крім того разу. Одного-єдиного разу та й то як друг. І він не кохав мене. Єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, - це його скрипка. Тільки її він обіймав, тільки її жадав, для неї були створені його руки.

- Його вилікують. - Жодної емоції в голосі.

- Ні. Ти можеш мені не вірити, Костю, але я скажу тобі чисту правду. Сергія вже не врятувати. Його руки ніколи не будуть такими, як колись. Що ти йому готуєш? На що ти прирікаєш його своїм удаваним милосердям? Кожна хвилина нашої глибоко інтелектуальної розмови здається йому годиною, роком, бо він в агонії, Костю. Чуєш? Йому дуже боляче. Ти хочеш, щоб йому було боляче? Ти справді хочеш розтягнути цей біль якнайдовше? Нескінченні операції, нескінченні страждання і кілька років скаліченого життя? О - це твоє милосердя? Яке ж пекло ти готуєш йому своїм співчуттям!

Машина різко зупинилася. Я боляче вдарилася об переднє сидіння, проте не звернула уваги, говорила далі:

- Одне-єдине запитання, Костю. Чому? Заради всього святого, чому ти не вбив його одразу?

В машині запанувала тиша. Костянтин сидів, напружено дивлячись у темряву за вікном. Я вже й не сподівалася на відповідь, коли почула його тихий голос.

- Твоя мати мала рацію, Марго. Нема нічого страшнішого за чоловічу лють. Це я довів сьогодні. І нема нічого страшнішого за жіночу пам'ять. Це ти довела щойно. Молодець, дівчинко! Здібна учениця. А щодо твого запитання… Навіть така потвора, як я, бачить відміну між власним сином і собакою.

- Чому ж ти обійшовся людяніше з останнім?

- А це вже інше запитання, крихітко. Коло собаки нескладно удавати з себе героя, а коло рідного сина героєм потрібно бути. Я не герой, дівчинко. Я звичайний чоловік. І я кохаю тебе. Зараз навіть дужче, аніж будь-коли.

Мене занудило. Так сильно, що я нічим не змогла собі зарадити. Затуливши долонею рота, я стрілою вилетіла з машини до найближчих кущів.

Мене нудило довго, мо' з півгодини. І щоразу, коли я, радіючи, думала, що все вже минулося, судома знов корчила моє тіло. Весь цей час Костянтин тримав мене за талію, терпляче чекаючи, доки мені полегшає. Він не давав мені впасти. А потім зняв свою сорочку, щоб витерти моє обличчя. В нього, як завжди, не було серветок.

Решту дороги ми мовчали. Лише на сходах, перед дверима моєї квартири, Костянтин спитав:

- Тебе нудило від мене, Марго?

Хоч один раз у житті ти можеш не брехати? Можеш подивитися людині в обличчя і сказати правду?

Я повернулася до Костянтина і зустрілася з його поглядом:

- Від нас обох.

Тієї ночі я не могла заснути. Не знаю, кого я замучила більше: себе чи ліжко. Я лежала на купі зім'ятих простирадл і, ні про що не думаючи, спостерігала за грою місячного світла на стелі.

Тієї ночі до мене прийшов Костянтин. Він стояв у дверях спальні і зачаровано спостерігав за мною.

- Що тобі?

Він зайшов у кімнату, зупинився біля ліжка і повільно став перед ним навколішки. Наче перед вівтарем.

- Не жени мене, дівчинко. Будь ласка, не сьогодні. Ти мені потрібна. Без тебе я задихаюся.

«Мого дихання не вистачить на двох», - встигла подумати я, а потім наші погляди зустрілися: порожнеча до порожнечі, бруд до бруду. Я скинула з себе простирадло і повільно, так само, як Костянтин ставав навколішки, розвела ноги.

«Знов бажання?» - спитаєте ви. Ні. Набагато складніше і серйозніше - ми стали спільниками. Ми знищили красу. Ми єдналися у нашому злі, яке, на диво, найміцніший у світі цемент. Це вам не вода спільного добра - взимку замерзає, влітку випаровується. Спільно скоєне зло єднає навіки. Такий зв'язок вже нікому не розірвати. Перед ним безсила навіть доля.

Ми вбивали одне одного ніжністю. Легкі дотики залишали синці, обережні поцілунки - подряпини. Біль обертався на насолоду, бо дарував забуття на мить. Увесь цей час я безупинно розповідала Костянтину про Яна. Від поцілунку до поцілунку, від скрику до скрику. Я розповіла йому все. Майже все - початок і середину. Кінця я ще не знала. Коли я закінчила, закінчилася і моя розповідь. На мої останні слова: «Завтра я їду до Львова, до цього чоловіка», - Костянтин лише мовчки кивнув, потім притиснув мене до себе і майже одразу заснув.

Я пролежала всю ніч, не стуливши повік, уважно роздивляючись обличчя чоловіка, який мене обіймав. У голові кружляло речення з мого дитинства: «Ніхто не може жити в замку Чорного Незнайомця». Що ж я накоїла? Я закохала його в себе. Я стала такою, як він.

Рано вранці Костянтин сам відвіз мене на вокзал. Він був тихим і замисленим, та це мене не лякало: найгірше, що можна, він уже зробив. Несподіванок я не ждала. Мене охопила така байдужість, що якби мій потяг раптом вибухнув, я спокійно взяла б свою валізу і пішла до Львова уздовж колії. Я вже не хвилювалася. Нічого не боялася, ні в чому не сумнівалася. Я знала, а справжнє знання людину байдужить.

Ми стояли на платформі. Ранок був яскравим, сонячним і холодним. Пронизливий вітер заповзав під одежу. Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.

Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.

- Хочеш, я замовлю для тебе все купе?

- Не треба, Костю. Мені не заважають люди.

Він усміхнувся:

- Так. Усі, крім мене. - Я промовчала на знак згоди. - Коли ти повернешся?

- Гадаю, завтра вранці. - Потяг дзеленькнув буферами. - Все, Костю. Мені треба йти.

Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:

- Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти - єдине, що я кохаю на цій землі.

Я кивнула:

- Так, Костю. Розумію…

Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль. Місто перетворюється на фата моргана, прозору примару, яка під вашим поглядом починає набувати знайомих обрисів: темна маса будинків, затремтівши від сили вашого смутку, розпливається на асфальті величезною калюжею, щоб за мить вирости знов містом вашої мрії - дивної суміші з рідних місць і казкових ландшафтів. Обличчя людей змінюються, пам'ять накладає на них маски з рисами ваших рідних, друзів, коханих. Сутінки дають бал. Львів, як палка куртизанка, на кілька хвилин дарує себе кожному перехожому, щоб з настанням ночі знов повернутися до звичного життя витонченої аристократки.

Я зупинилася перед старим напівзруйнованим будинком в кінці провулка. Хоч не впевнена, чи можна назвати будинком одну-єдину стіну в п'ять поверхів заввишки, яка дивилася на мене порожнечею вікон. Я озирнулася: останній номер по цей бік вулиці - чотири. Отже, переді мною - будинок номер шість, провулок Каменярів. Дім Яна. Місце, де він народився і мало не загинув.

Обережно оминаючи величезні купи сміття, я наблизилася до стіни, провела пальцем по на диво твердих цеглинах, притулилася до них лобом і замислилася. Що ж тепер, Яне? Я сподівалася, що знайду тебе тут. Чи принаймні зустріну людей, які знали твоїх батьків або ж бачили, як тебе везли до лікарні тієї ночі. Марно. Кого тепер шукати? Від твого дому залишилася одна-єдина скалічена сторінка. На ній нічого не написано. Я не знаю, куди мені йти тепер.

Раптом я почула якийсь дивний шурхіт за стіною. Не вагаючись, я залізла на найближче підвіконня й зістрибнула по той бік стіни. Сказати б, у будинок. В кількох метрах від мене, біля залишків кам'яних сходів, виблискувало якесь скло. Я підійшла ближче. То було не скло, а дзеркало. Вщент розбите. Звичайнісіньке дзеркало, Марго. Того, на скалках якого мало не загинув Ян, давно немає. Тридцять п'ять років - мить для цього будинку, проте не для того дзеркала. Воно не покаже тобі шлях до Яна.

- Я знав, що ти прийдеш. - Тихий голос за моєю спиною, наче скрип заіржавілої корби на криниці чи гойдалці. Я одразу його впізнала - біля мене стояв старий циган.

- Не шукай його Тут. Його Тут немає.

Я відступила від нього на кілька кроків:

- Звідки ви знаєте?

Він важко опустився на кам'яний виступ, потер очі рукою і прошепотів, наче сам до себе:

- Нічого не бачу. Зараз. Майже повністю осліп. А колись бачив. Багато цікавих речей. - Старий повернувся і простягнув руки у тому напрямку, де стояла я. - Тепер тільки відчуваю. Руками. Жадаєш відповіді, дівчинко? Гаразд. Його Тут нема, бо я сам бачив, як він умер.

Я відступила ще далі і вперлася спиною у єдину в цьому неправильному місці стіну:

- Що ви говорите? Ян не помер. Його врятували, його відвезли до ліка…

Старий голосно зареготав:

- Де його врятували? Може, в якомусь іншому світі? На іншій землі? Тут твого Яна ніхто не рятував. Ніхто не відвозив його до лікарні. Тут його вбили. Це - зовсім інший сон, дівчинко. Не з таким щасливим кінцем, як той, що сниться тобі щоночі. - Його голос посуворішав. - Послухайся поради старого - припини пошуки. Ця справа не для маленьких дівчаток. Відмовся, доки не пізно.

Пересиливши огиду, я підійшла до цигана, впала перед ним навколішки, поклала руки на його плечі і спробувала зазирнути в його майже срібного кольору очі:

- Вже пізно. Я не можу повернути назад. Я навіть не можу озирнутися, бо закам'янію, як дружина Лота. Від того, що я залишила позад себе у цьому світі, не можна не закам'яніти, повірте мені.

Він уважно вдивлявся у моє обличчя, мов уперше мене бачив.

- Колись ти боялася мене, дівчинко. Я кивнула:

- Так. Дуже боялася. Мені здавалося, що ви хочете забрати в мене Яна чи мене в Яна. Тоді мені було що втрачати. А зараз… Послухайте! Я віддам вам усі свої гроші. Все, що маю. Тільки скажіть, як знайти Яна.

Старий похитав головою:

- Ти дивись, яка смілива боягузка. Мені не потрібні твої гроші. В мене вже є пляшка. - Він поплескав себе по кишені. - Це все, що мені треба. А щодо Яна… ти тут не знайдеш. Нема його Тут. Він умер. Його вбив батько. Спочатку допоміг йому народитися, а потім - умерти. Своїми власними руками. Батьківськими. І не було ніякої лікарні. Ніхто його не рятував. Він загинув. Розумієш? За-ги-нув! От і вся відповідь.

Мої руки безсило впали з його плечей.

- Але…чому??? Ви - мудра людина, багато бачили, поясніть мені, дурній, чому батько вбив свого рідного сина?

Старий циган беззубо усміхнувся:

- Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Батько був з виродків. Син народився з Останніх. Батько це одразу зрозумів. Він знав про легенду. Знав про Старий народ і його Велику віру. Він убив сина через те, що побачив у його очах. Те, що було втраченим для таких, як він. Те, що було недосяжним. Те, що він ніколи не матиме. Забута магія. - Він перейшов на шепіт. - Кохання.

От і все. Я повільно підвелася:

- Дякую. Ви мені дуже допомогли. Велике спасибі за відповідь.

Старий махнув рукою:

- Нема за що. То було несправжнє запитання, бо відповідь на нього ти принесла з собою. Ти знала її від самого початку.

Він витягнув пляшку і почав жадібно пити. Горілка полилася його підборіддям, шиї, темною плямою розплив-лася на брудній сорочці. Відвернувшись від старого, я повільно пішла до виходу з цього дивного будинку. Дорогою підібрала уламок розбитого дзеркала. Просто так. На згадку.

Потяг мчав у повній темряві. «Він загинув. От і вся відповідь». Колеса раз по раз вистукували одне й те саме речення: «От\ і\ вся\ від\ по\ відь. От\ і\ вся\ від\ по\ відь». Так, старий. Я зрозуміла тебе. І себе також. Все справді дуже просто.

Я розслабилася, заплющила очі і почала прислухатися до механічної колискової потяга.

Ян завжди був там, де Спокуса.

Спокуса… Так ми охрестили найвищу скелю на узбережжі. Дев'яностодвометрова красуня у формі сльози. Горда і небезпечна, вона височіла над іншими скелями, як королева, бо порівняно з нею вони мали вигляд звичайних кам'яних уламків. Жодних несподіванок. Просто почет.

Спокусою було підійти до її краю і зазирнути в обличчя безодні. Спокусою було стрибнути з неї в океан, що шаленіє пристрастю. Спокусою було… спокусити Яна на її вершині, лягти поруч з ним на теплу кам'яну площадку і примусити скелю здригатися не від поштовхів океанських хвиль.

Я не вмію опиратися спокусі. Я ж казала, що я слабка.

Очі Яна навпроти моїх. Я цілую його очі.

- Я все знаю, Марго.

Його руки пестять моє волосся. Яцілую його руки.

- Я знаю, що для тебе я - тільки сон.

Губи Яна торкаються моїх пліч. Я цілую його губи.

- Я знаю, що ти живеш в іншому світі.

Щетина на його щоках дряпає шию. Я цілую його обличчя.

- Я знаю, що в тому світі тебе кохає інший.

Волосся Яна лоскоче мої груди. Я цілую його волосся.

- Я знаю, що в тому світі мене не існує.

Його живіт вдаряється об мій. Я цілую його живіт.

- Я знаю, що я не зможу без тебе жити.

Ноги Яна сплітаються з моїми. Я цілую його ноги.

- Я знаю, що я тебе кохаю.

Його стегна притискаються до моїх. Я цілую його стегна.

- Я знаю, що ти мене кохаєш.

Серце Яна б'ється коло мого. Я цілую його серце.

- Я знаю, що ми завжди будемо разом.

Його крик зливається з моїм. Я цілую його крик.

- Я знаю, що ти до мене повернешся.

Його тіло тане у моїх обіймах. Моє тіло тане у його обіймах.

Я всміхаюся йому. Прозора, мов океанська вода. Легка, мов океанська піна.

- Я знаю, що ми триватимемо вічність, Яне. - Я ступаю в безодню.

Потяг здригнувся від різкого поштовху і зупинився. Приїхали. Харків. Я розплющила очі, витерла солону океанську воду, яка чомусь зволожила обличчя, і визирнула у вікно. Костянтин стояв на платформі. Незнайомець. Чорний Незнайомець. Мій Чорний Незнайомець. Страшно? Ні. Анітрішечки. Взагалі, жодної емоції. Я спокійна. Я байдужа. Я знаю.

Костянтин допоміг мені зійти на платформу, але не опустив на землю, а вхопив на руки, притиснув до грудей і закружляв у божевільному вальсі. Його очі сяяли щастям. І Це була не радість зустрічі зі мною, а радість перемоги. Так, Костянтин був звитяжцем. Принаймні він так думав.

Чи я хотіла, щоб він так думав? Хіба це не одне й те саме?

Дорогою додому я заговорила першою. Так треба було. Я знала, що робила.

- Я йду від тебе, Костю. - Швидкість одразу підскочила до ста десяти кілометрів на годину. Добре. Молодець, Костянтине. Допоможи мені. Хоч раз на віку зроби те, що я хочу.

Він відповів, не обертаючись:

- Сергій помер.

Я не звернула жодної уваги на його слова:

- Я йду від тебе до Яна. - Стрілка спідометра підскочила до ста п'ятдесяти кілометрів на годину. Дуже добре.

- Він вийшов з вікна палати.

- Ми не можемо бути разом, бо я тебе не кохаю. - Сто вісімдесят кілометрів на годину. Давай, Костю! Зроби це, будь ласка!

- Шостий поверх. Забився до смерти.

- Я ніколи тебе не кохала, просто хотіла. - Двісті кілометрів на годину. Машина перетворилася на зірку, що падала з неба.

- Ніхто не знає, як йому вдалося відчинити вікно

скаліченими руками.

- І ти мене не спиниш, Костю. Ти теж став калікою. - Двісті двадцять кілометрів на годину.

Костянтин ударив кулаком по керму і різко повернувся до мене. Молодець, Костю! Так тримати! Не дивись на дорогу! Його очі палали люттю. Чи то було кохання? У деяких чоловіків це важко розрізнити.

- Добре, Марго! Йди від мене! Просто зараз! Моє кохання - це швидкість. Хочеш його позбутися, виходь з машини! Тільки так ти зможеш мене залишити. Дверцята не зачинені.

Я подивилася на нього. Бовдуре! Хіба ти не бачиш, як мені важко?

Ні, він не бачив благання в моїх очах. Ну що ж, це також варіант. Я відвернулася від Костянтина, розстебнула пасок безпеки, відчинила дверцята і нахилилася вперед. Він чортибатькнувся і щосили натиснув на гальма. Дідько б тебе взяв, Костянтине!!! Мене відкинуло назад, на сидіння. Машина різко здригнулася, на якусь мить знялася у повітря, потім важко гепнула об землю, проїхала волоком іще кілька метрів і зупинилася. Костянтин вхопив мене за плечі і прокричав майже в саме обличчя:

- Ти що, збожеволіла? Ти ж могла випасти і забитися на смерть! Марго, дівчинко моя, ну навіщо? Навіщо ти це зробила?

Я відштовхнула його від себе:

- Ти ж сам мені запропонував. Це єдиний вихід.

Він знов притягнув мене до себе і почав гладити. Руки його тремтіли:

- Пробач! Пробач мені, будь ласка! Я не тямив, що казав!

- Ні. - Я вирвалася з його обіймів. - Ти все тямив. Ти хотів, щоб я забилася до смерти. Хотів, щоб я вмерла. Так само, як і Сергій. Бо ти - зло, Костянтине. Ти вбиваєш все, що кохаєш! Визнай, ти хотів, щоб я загинула!

Він відвернувся від мене, трохи помовчав, а потім тихо сказав:

- Ні. Я хотів, щоб ми загинули разом.

- Брешеш!!! - Я вже кричала несамовито. - Брешеш, Костю! Якби ти цього хотів, то вже давно зробив би. Ти не хочеш цього! Не хочеш і мені не дозволяєш! Це несправедливо, бо я хотіла цього, я хотіла вийти! Я хотіла припинити, назавжди припинити всю цю маячню! Хтось має покласти цьому край! Хтось має визнати свою поразку! Якщо вже ти такий непереможний, хай це буду я! Я - слабка, мені нічого соромитися поразки! Я хочу піти. Будь-як. Чому, ну заради Бога, Костянтине, чому ти мені не дозволив??!

Він погладив моє обличчя:

- Що ти верзеш, Марго? Боже, дівчинко, хіба б я зміг??? Я ж кохаю тебе.

Я відмахнулася від його останніх слів:

- Ти так само слабкий, як я. Ми справді схожі. - Я зачинила дверцята, і Костянтин, наляканий моєю поведінкою, поставив їх на автоматику, застебнув на мені пасок, замкнув вікно з мого боку. Я, усміхаючись, спостерігала за його рухами. Страх поволі перетворювався на розчарування. - Костю, чому ж не палають твої очі? Ти ж у нас переможець, так? Ти ж хочеш мені дещо розповісти.

Він кинув на мене здивований погляд. Майже переляканий.

- Ну, Костянтине! Я читаю це у твоїх очах! Розкривай свої козирі. У тебе їх повні кишені!

Він завів мотор і пробурмотів:

- Потім. Вдома.

Решту дороги ми повзли зі швидкістю п'ятдесят кілометрів на годину.

У квартирі я одразу кинулася до Алі, бо знала, що це розлютить Костянтина. Він ненавидів котів. Найдужче - Алі. Заздрість. Найдавніше з усіх почуттів. Не роздягаючись, Костянтин пройшов за мною у вітальню, мовчки видер Алі з моїх рук, шпурнув у другу кімнату, зачинив двері і прихилився до них спиною:

- За цією тварюкою ти скучила дужче, аніж за мною!

Я спокійно парирувала його випад:

- Звичайно, бо люблю його.

Безнадійно. Він цього не зробить.

Він сплеснув руками:

- Ах, ну авжеж! Ти любиш його! Так само, як Яна. Цей дивний витвір твоєї хворої уяви! Його не існує, Марго. Його немає. Він - твоя хвороба. Ти збожеволіла, дівчинко. Мої віншування!

Я мовчки спостерігала, як він вибіг у коридор і за хвилину повернувся з паперовим пакетом у руках. Його вміст він висипав на коліна: моє люстерко, сережки, ланцюжок, шпилька, ручка, телефонна картка, пудрениця.

До Костянтина знов повернулася його впевненість:

- Ось! Ось вони - всі твої докази! Все, що змусило тебе повірити в існування того чоловіка. Він - сон, Марго. Смішно подумати, весь час я ревнував тебе до привида! Твоє кохання - просто сон, дівчинко! А я реальний. Я існую. Я з плоті і крови. І кохаю тебе.

Я не зводила очей з речей на моїх колінах. «Докази»! Ось ти і припустився цієї помилки, Костянтине! Шах і мат! Мені не потрібні докази. Вже давно не потрібні. Вони для тих, хто вагається. Я ж упевнена. В мене є моя віра. Я вірю в себе, значить, я існую. Я вірю в Яна, значить, він існує. Я вірю в наше кохання. Навіщо мені докази? Вони були потрібні лише на початку, коли я ще не вірила. Тепер - ні.

Таж і з ними ти працював необережно. Треба бути послідовнішим, Костю! Де ж твій славетний професіоналізм? Головного доказу бракує. Золотого браслета, який постійно носить на своїй руці Ян. Де він, Костю? В тебе його немає. Решта - дрібниці. Всі ці речі лише лежали поруч з Яном. Хоч і цікаво, як ти їх дістав?

- Тобі потрібна допомога, дівчинко. Я це збагнув одразу, почувши твою розповідь. Після твого від'їзду я ретельно обшукав квартиру. Ти влаштувала непогану схованку. Визнаю, довелося попітніти. Кахель у ванній кімнаті. Та плитка, на якій намальована крапка Янь. Ти ховала всі ці речі туди. Мандрувала уві сні і ховала їх.

- Проте яка різниця? Ти захворіла, дівчинко. Тобі потрібен лікар. Я про все подбаю. У тебе будуть найкращі. - Він підійшов до мене і взяв мої руки в свої. - Ти одужаєш! Я все для цього зроблю. Тебе неодмінно вилікують.

Я вирвалася і підійшла до вікна:

- Що я чую! Ти хочеш лікувати мене від кохання? Теж саме пропонував психоаналітик, до якого ми їздили. Проте він хотів лікувати тебе. - Я гірко засміялася. Непогана з нас парочка, що й казати! Я не хвора, Костянтине. Я просто кохаю одного чоловіка. І цей чоловік - не ти. Ти не хочеш із цим згодитися, бо боїшся повірити, подумати, навіть припустити, що між тобою і сном я вибрала останнє, що привид виявився кращим за тебе. Проте це так. Ян кращий за тебе. Хай він буде витвором моєї хворобливої уяви, проте він кращий за весь цей світ! Він не ґвалтує мене. Він не перетворює мене на потвору. Він не б'є і не принижує. Не вбиває власних дітей! Не руйнує мене своїм коханням!

- Замовкни! - Костянтин підступив ближче до мене, та я вже сама підбігла до нього:

- А ще Ян ніжний. Він сильний, але не злий. Він бачить мене, сприймає мене, відчуває мене, тримає мене, дихає за мене. Він кохає мене!!!

- Заткнися! - Його голос зірвався.

Будь ласка, Костю! Зроби це для мене!

- У нього такі лагідні руки…

- Припини, Марго!

- Такі добрі очі…

- Зупинися, доки не пізно!

- Такі теплі губи…

- Марго!!! - Костянтин заричав і вхопив мене за плечі. Сповнена очікування, я потягнулася до нього, проте він швиргонув мене на ліжко і вхопився за голову. - Боже мій, Марго, що ти зі мною робиш? Навіщо??? Я ж кохаю тебе, дівчинко, хіба ти не розумієш? - Він одвернувся від мене і стрілою вилетів з квартири.

Я чула, як він замикав двері. Мабуть, боявся, що втечу. А я справді втечу від тебе, Костю.

Ох, Костянтине, Костянтине! Я так сподівалася, що ти мені допоможеш! З незрозумілого тіста виліплені ці чоловіки! Вбити власного сина через звичайнісінький збіг - будь ласка, а викинути коханку з машини чи вдарити чимось важким по голові - ні. Тут одразу: «Дівчинко, я тебе кохаю», і - навтьоки. Я встала з ліжка і попленталася до ванної кімнати. В цьому світі жінці просто не дають можливости побути слабкою. А інколи так хочеться кітчу. Я відкрутила кран гарячої води і почала готувати собі ванну. Алі терся об мої ноги і перелякано нявкав. Не бійся, малий! Все буде добре. Я знаю, що роблю. Хоч і дуже кортіло, щоб за мене зробив Костянтин. Але він не зміг. Гра у чоловічу брутальність і жіночу беззахисність виявилася йому не під силу. Все, все доводиться робити самій! Дивно, кохання робить жінок сильнішими, але ж так послаблює чоловіків. Я знайшла в аптечці леза для гоління. Іди звідси, Алі! Це не дуже красиво виглядатиме. Смерті завжди бракувало естетики. Ліпше йди у вітальню, лягай і спробуй заснути. Зустрінемося Там. Чи Тут?

Дивно… Мав би бути день, а чомусь сутеніє. Які важкі руки! Ніби залізні. Цікавий колір у води. Темно-рожевий? Ні, скоріше яскраво-червоний. Чому так багато крови? Ми з тобою порізалися об цей світ, Яне! Ти і я. Проте я не вмираю. Це - кров народження. Люди, зазвичай, з'являються на світ скривавленими. Я народжуюся. Народжуюся в світі Яна. Його коханням, його жінкою, його дитиною. Сутінки загусали. Ніжні. Які вони ніжні. Як губи Яна. Я відчуваю твою присутність, Яне. Ти поруч. Я йду до тебе. У твою вічність.

Кохання - це абсолютна довіра. Я вірю тобі, Яне. Ти існуєш.

Кохання - це повна відсутність страху. Я не боюся. Ти тримаєш мене.

Кохання - це завжди боляче. Я кохаю тебе, Яне. І мені боляче.

Яне, Боже мій, життя моє, доле моя, якби ти тільки знав, як мені боляче!

Марго заплющила очі і відкинула голову. Сутінки огорнули її.

Післямова

Костянтин зупинив машину на пагорбі і вийшов. Місто лежало перед ним правильними квадратами шахової дошки. Хто він на ній? Мабуть, пішак. А от його дівчинка - королева. Справжня королева. Така кого хоч з розуму зведе. Та-ак… З розуму. Зараз вона у великій біді, проте він їй допоможе. Марго - сильна. Вона одужає. Вона зрозуміє, що її химерне кохання - замасковане зло. Він глянув на долоню, на прикрасу, що виблискувала в промінні призахідного сонця. Золотий браслет. Просто, але зі смаком. Знак безконечности. Ім'я «Ян» у центрі. Він не зміг його повернути їй. Не зміг, хоч би що там. Дивна дівчинка… їй потрібна вічність з цим чоловіком. Цим привидом. Що ж… Може, й матиме. Після одного життя з ним. З ним. З Костянтином Володимировичем Яновським. Бо він її кохає, бо вона йому потрібна, бо ніякий Ян не потурбується про неї так, як він.

Костянтин розмахнувся і щосили шпурнув браслет якнайдалі від себе. У високу траву. А ще б краще, в багнюку. Там його місце. Бруд до бруду.

Раптом його охопило дивне відчуття втрати. Він здригнувся. Щось зимно. Треба повертатися до Марго. Напевне, вона вже заспокоїлася. А якщо ні, то він її заспокоїть. Він знає, як. Дівчинка відгукується на ніжність. Просто не може їй опиратися. Він буде ніжним з нею. В них все буде гаразд.

Він вірить у неї. Вона одужає.

Він не боїться за неї. Насправді, вона дуже сильна, тільки не знає цього.

І йому так боляче. Вперше у житті він відчуває такий божевільний біль.

Костянтин сів у машину і востаннє поглянув на місто. А дівчинка мала рацію. Є щось у цих сутінках. Щось таке незвичайне у них таки є.

Notes

Оглавление

Частина I

Частина II

Післямова

*** Примечания ***