Венера посміхається (збірка) [Олег Федорович Чорногуз] (fb2) читать постранично

Олег Чорногуз

ВЕНЕРА ПОСМІХАЄТЬСЯ

Усмішки та гуморески

Послуга

До нас у гості несподівано завітали Салюченки.

– Ми до вас на хвилиночку, – почала Леоніда Полікарпівна, – у нас радість – Андрієві Семеновичу дали нову квартиру. Тож ми порадилися й, довго не вагаючись, вирішили взяти свою чергову відпустку та провести її в Гагрі, але... нам немає на кого залишити своїх кімнат. Я знаю, їх ніхто не вкраде, – продовжувала вона. – Ми живемо в такий час, коли людина людині друг, товариш і брат, але, знаєте, у мене свекруха – пережиток минулого, і у неї часто проскакує оте дореволюційне – «людям на слово не можна вірити». Ми з цим, звичайно, з Андрюшею не згодні, інакше б не прийшли просити вас побути цей період на нашій квартирі. Там усе до ваших послуг: ванна, газ, мусоропровід, туалетна, вода. Щоб нам спокійно відпочивалося, зробіть послугу...

Після деяких вагань ми дали згоду. Щоб не користуватися речами Салюченків, взяли з собою все необхідне:

а) кімнатні шльопанці (дві пари);

6) халат і піжаму;

в) каструлі (три);

г) продукти.

Першого ж вечора, готуючи страву, ми виявили, що немає сірників і на кранах газопроводу накидних ключів. Дружина побігла в крамницю по сірники, я – додому прихопити плоскогубці. Коли вечеря була готова, помітили, що ложки і тарілки зачинені в буфеті. Довелося знову бігти додому. Дружина принесла каструлі з картопляним пюре і томатним соусом, я – сковорідку зі смаженою яєчнею і чайник з кавою.

Повернувшись, вирішив приготувати ванну. Під час запалювання горілки мені обсмалило ліву брову, вії на лівому оці та все волосся на лівій руці. Дружина порадила:

– Треба запалювати папером і руку засувати далі.

Я так і зробив. Тапер обсмалило праву брову, вії на правому оці, волосся на правій руці і половину чуприни. Вирішив більше не запалювати.

Лягаючи спати, побачили, що немає в ліжку ні одного простирадла, а на подушці – наволочки. Застелили жінчин халат, подушку обгорнули моєю піжамою. Несподівано пролунав телефонний дзвінок. Я зіскочив з ліжка:

– Алло! Це санепідемстанція?

– Ні. Це квартира Салюченків.

– А хто це?

– Квартира Салюченків.

– А Андрія Семеновича можна?..

– Він у відпустці.

– А це хто?

Я кинув трубку. Вранці не встиг обібрати дружину від пір'я і поголити свою наполовину обгорілу голову, як телефон задеренчав

знову.

– Алло! Це похоронне бюро?

Голос мені здався знайомим.

– Ні. Це квартира Салюченків.

– А Андрія Семеновича можна?

– Він у відпустці, в Гагрі...

– А це хто?

Я бренькнув трубкою. Увечері цей же голос запитував, чи це канцелярія православної церкви, і теж попросив до телефону Андрія Семеновича. Ранком, коли запитали, чи це не витверезник, я відправився в контору зв'язку з проханням засікти телефонного хулігана.

Мені порадили, коли ще раз цей голос подзвонить, набрати цифру «0». Я так і зробив. Нас повідомили: «Вам щоденно дзвонить Федір Семенович Салюченко за дорученням брата. Він контролює, чи в квартирі ви, чи злодії. Дзвонитиме й надалі».

– Це ідіотизм, – вигукнув я. – Так продовжуватись далі не може. Невже для цих контрольних розмов він не міг підібрати інших, більш порядних установ?

В цю ж мить пролунав дзвінок.

– Алло! Це будинок для божевільних?

– Так. Так і ще раз так, – розсердився я. – І пішли ви під три чорти зі своїми дзвінками.

У трубці почулося:

– Желік, у кабінеті тата божевільний. Це не татів голос...

Перед 21-ю годиною хтось мене благав вийти під старий міст на місце нашої першої зустрічі. Рівно о 21-й подзвонив Салюченко.

– Це психлікарня?

– Пішли ви під три чорти!

– Пробачте. Не туди попав, – вибачився ввічливо він і подзвонив удруге:

– Це психлікарня?

– Я вже вам сказав – пішли ви під три чорти, поки я не матюкаюсь.

– Пробачте. Не той номер набрав.

Він подзвонив утретє.

Я перерізав дроти. В ту ж мить пролунав електродзвоник.

– Нарешті! – крикнув я і побіг відчиняти двері дружині. На порозі стояла гола-голісінька й у милі сусідка, прикривши античне місце замість фігового листочка руками, і сором'язливо просила допомогти їй відчинити двері, що раптово зачинилися від протягу. Я подав їй жінчин халат, взяв ключі, та... ввійшла дружина...

Я живу без дружини. Вона назвала мене боягузом і заявила, коли б я чесно в усьому признався, вона б мені пробачила, а так нізащо.

Після обіду другою поштою я одержав листа від Салючанків. Вони мені ввічливо нагадували відремонтувати телефон, про який я, «очевидно, забув», заплатити за користування електросвітлом, газом, ванною та полагодити радіоприймач (перегоріла лампа) і пилосос, якого я не бачив в очі. Крім листа, в конверті, лежало три квитанції:

на оплату за користування електроенергією, газом та водою.

… 13 липня ми зійшлися з дружиною.