Щоб не загубитися у місті [Патрік Модіано] (fb2) читать постранично

Патрік Модіано Щоб не загубитися у місті

«Я не можу розповісти вам

про реальні події,

я можу лише окреслити

їхню тінь»

Стендаль

~

Майже нічого. Наче вас щось укусило, ледь відчутно. Принаймні ви так собі спочатку думаєте. Телефон задзвонив у квартирі Жана Дарагана перед четвертою пополудні, у кімнаті, яку він називав «кабінетом». Він саме задрімав на дивані, в кутку, куди не діставало сонце. Дзвінки телефону, від яких він давно відвик, лунали й лунали. Кому він раптом знадобився? Чи на тому кінці дроту просто забули повісити слухавку. Нарешті він підвівся і рушив у бік вікон, крізь які пекло сонце.

—  Я хотів би говорити з паном Жаном Дараганом.

Млявий і погрозливий голос. Таким було перше враження.

—  Пане Дараган? Ви мене чуєте?

Дараган хотів був кинути трубку. Але чи варто? Телефон знову дзвонитиме, безперестану. Хіба що взяти й перетяти дріт...

—  Я слухаю.

—  Це з приводу вашої телефонної книжки, пане.

Він загубив її місяць тому в потязі, коли їхав на Лазурний берег. Так, це могло статися тільки в тому потязі. Алфавітна книжка, схоже, випала з кишені, коли він діставав квиток для контролю.

—  Я знайшов телефонну книжку з вашим прізвищем.

На сірій обкладинці було надруковано: ЯКЩО ВИ ЗНАЙДЕТЕ ЦЕЙ ЗАПИСНИК, ПРОХАННЯ ПОВЕРНУТИ ЙОГО_______. І Дараган, якогось дня, знічев’я вписав туди своє прізвище, адресу й телефон.

—  Я можу принести її вам додому. Коли вам буде зручно.

Так, справді, млявий і погрозливий голос. І навіть, подумав Дараган, дещо схожий на тон шантажиста.

—  Зустріньмося ліпше десь у місті.

Він насилу подолав запаморочення. Але ці слова, яким він хотів додати байдужості, раптом здалися йому майже беззвучними.

—  Як хочете, пане.

Він замовк.

—  Шкода. Я саме недалеко від вас. Хотів би віддати вам особисто.

Дарагану подумалося, що цей чоловік уже прийшов до будинку і стоїть, ніби чатуючи на нього. Треба якомога швидше спекатися його.

—  Давайте завтра, по обіді, —  нарешті сказав він.

—  Як хочете. Але тоді біля моєї роботи. У районі вокзалу Сен-Лазар.

Він ледве не кинув слухавки, але стримався.

—  Ви знаєте вулицю Аркад? —  запитав чоловік. —  Ми могли б зустрітися в кафе, на вулиці Аркад, номер 42.

Дараган занотував адресу. Він вдихнув повітря і сказав:

—  Дуже добре, пане. Вулиця Аркад, номер 42, завтра, о п’ятій пополудні.

Він поклав слухавку, не чекаючи відповіді. Він одразу ж пошкодував, що говорив так неприязно, але в усьому була винна спека, яка тяжіла над Парижем, —  незвична як для вересня спека. Вона поглиблювала самотність. Йому доводилося безвилазно сидіти в цій кімнаті, аж поки не ховалося сонце. І потім, телефон не дзвонив уже кілька місяців. І мобільний, на столі, він уже не міг пригадати, коли востаннє брав його в руки. Він майже не вмів ним користуватися й часто натискав не ті кнопки.

Якби не цей дзвінок, він назавжди забув би про втрачений записник. Він намагався пригадати занотовані в ньому прізвища. Минулого тижня він навіть хотів їх відновити й почав писати список на чистому аркуші. Та за кілька хвилин усе порвав. Ніхто з цих людей не важив у його житті, бо тих, хто важив, не треба було заносити до записника. Він знав їх напам’ять. А в блокноті були тільки знайомі, так би мовити, з «професійного кола», декілька, на перший погляд, корисних адрес, разом не більше трьох десятків. Та й серед них багато вже пора викреслити, бо вони вийшли з обігу. Єдине, що його непокоїло, коли нотатник загубився, це записані там прізвище й адреса. Звичайно, він міг би не йти на зустріч, і нехай би той чоловік даремно чекав на нього на вулиці Аркад, 42. Але тоді лишилася б якась недовершеність, неначе загроза. Йому часто марилося, у розпалі полудня, на самоті, ніби зараз задзвонить телефон і лагідний голос призначить йому зустріч. Йому пригадалася назву роману, який колись читав: «Час зустрічей»^[1]. Може, цей час для нього ще не минув. Але цей голос, щойно почутий, не викликав довіри. Водночас млявий і погрозливий голос. Саме так.

*

Він сказав водієві таксі зупинитися біля церкви Мадлени. Спека трохи спала, й можна було пройтися вулицею, там, де затінок. Він рушив вулицею Аркад, безлюдною і тихою, залитою сонцем.

Він не був тут цілу вічність. Він згадав, що його мати десь неподалік грала в театрі, а батько мав бюро в кінці вулиці, ліворуч, у будинку №73 на бульварі Османна. Він здивувався, що пригадав номер —  73. Але ця минувшина з часом стала надпрозорою... мов серпанок, який тане на сонці.

Кав’ярня була на розі вулиці Аркад і бульвару Османна. Порожня зала, довгий прилавок з полицями, наче в їдальні самообслуговування чи швидкого харчування, які колись називалися «Вімпі». Дараган