Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців [Вадим Денисенко] (fb2) читать онлайн

Низка перешкод на шляху створення нерасової демократичної Південної Африки залишається і потребує подолання. Побоювання білих за свої права і місце в Південній Африці — це перешкода, яку ми повинні зрозуміти й усунути. Я заявляв 1964 року, що і я, і АНК проти панування чорних, так само як проти панування білих. Проте ми мусимо визнати, що одних лише наших заяв і декларацій замало, щоб розвіяти побоювання білих південноафриканців. Ми повинні чітко продемонструвати свою доб­розичливість нашим білим землякам та переконати їх своєю поведінкою й аргументами, що Південна Африка без апартеїду стане кращим домом для всіх. Нова Південна Африка повинна ліквідувати расову ненависть і підозри, породжені апартеїдом, та гарантувати всім своїм громадянам мир, безпеку і процвітання. Ми закликаємо тих, хто в минулому через незнання співпрацював з апартеїдом, приєднатися до нашої визвольної боротьби167.

Ще через день, 15 лютого, Мандела в інтерв’ю телебаченню Йоганнесбурга знову констатував страхи білих, що реалізація в Південній Африці демократичного принципу «одна людина — один голос» призведе до панування чорних над білими. «І я відчуваю, що цей страх справжній; він неправильний, але він справжній; і АНК повинен усунути цей страх, — сказав він і запевнив від імені АНК: — Ми більше не думаємо з погляду кольору. Ми думає­мо з погляду південноафриканців і, звичайно, європейців, які становлять важливу частину цього населення. Вони зробили внесок, який неможливо ігнорувати в історії цієї країни»168.

Ці наполегливі запевняння потроху робили свою справу — зменшували взаємну ворожнечу. Згодом настав час і взаємних політичних поступок. Щоб угамувати страхи білих і полегшити поступовий демонтаж апартеїду, Мандела погодився створити перехідний уряд національної єдності. Це було зафіксовано у протоколі про взаєморозуміння, який 26 вересня 1992 року підписали Мандела від імені АНК та де Клерк від імені уряду ПАР169. Манделі і де Клерку присудили Нобелівську премію миру 1993 року «за їхній внесок у мирне повалення режиму апартеїду та формування підвалин нової демократичної Південної Африки»170.

Однак білим ще треба було повірити в щирість Мандели. Цьому неабияк посприяла його автобіографічна книжка «Довгий шлях до свободи», яка вийшла друком на початку 1994-го і стала одним з найзнаменитіших політичних текстів того часу. «Я знав, що від мене очікували гніву, але гніву не було. У в’язниці моя лють проти білих поменшала, а ненависть до системи, навпаки, зросла. Я хотів, щоб Південна Африка побачила, що я любив навіть своїх ворогів, але ненавидів систему, що нацькувала нас одне на одного»171, — розповів Мандела. І тоді, і тепер мало хто завважив: стверджуючи, ніби після десятиліть у тюрмі він ні на кого не тримає зла, Мандела чудово розумів, що для того, щоб здобути і потім утримати владу, йому треба не ображатися, а домовлятися.

26–29 квітня 1994 року в ПАР відбулися перші демократичні вибори, на яких АНК здобув 62,6 % голосів, а очолювана де Клерком Національна партія — 20,4 %172. За підсумками виборів Мандела автоматично отримав посаду президента ПАР, а де Клерк став його заступником; АНК і Національна партія утворили уряд національної єдності.

На посаді президента Мандела проявив себе як майстер символів, що об’єднують націю. В інавгураційній промові 10 травня 1994 року він заявив: «Настав час загоювати рани. Настав момент долати прірви, які нас розділяють». І далі проголосив: «Ми зобов’язуємося будувати суспільство, у якому всі південноафриканці — чорношкірі і білошкірі — зможуть ходити з гордо піднятою головою, без страху в серці, впевнені у своєму невідійманому праві на людську гідність, — райдужна нація в мирі із собою і зі світом»173. Означення «райдужна нація» швидко стало синонімом слова «південноафриканці».

Біографи Мандели пишуть, що він убачав національне примирення своїм головним завданням як президента174. Спостерігши, як іншим постколоніальним африканським економікам зашкодив відхід білих еліт, Мандела старався запевнити біле населення Південної Африки в тому, що воно захищене і представлене в «райдужній нації».

Велику роль у цьому зіграла історія зі «Спрінгбокс» (Spring­boks) — національною збірною командою ПАР з регбі. За часів апартеїду ця улюблена гра білошкірих південноафриканців стала символом расової сегрегації. Тому чорношкірі жителі країни принципово грали не в регбі, а у футбол. І ось 1995 року в ПАР уперше мав пройти чемпіонат світу з регбі. Мандела закликав чорношкірих співвітчизників підтримати раніше ненависних «Спрінгбокс». Перед фінальним матчем зі збірною Нової Зеландії Мандела вийшов на поле, щоб потиснути руки гравцям. На ньому була зелена майка «Спрінгбокс». Стадіон, який того дня на 95 % був білим, від несподіванки завмер у німій тиші, не вірячи своїм очам. І розродився громовим ревом: «Нель-сон! Нель-сон! Нель-сон!». Тим учинком Мандела завоював серця мільйонів білих фанатів регбі.

«Спрінгбокс» виграли матч, і Мандела ще раз вийшов на поле в тій самій майці — вручити чемпіонський кубок капітанові Франсуа Пієнаару. Перемога у світовій першості проти сильної команди Нової Зеландії і завоювання звання чемпіонів світу вилилися у всенародне свято. У підтримці «Спрінгбокс» об’єдналися всі, незалежно від кольору шкіри, бо тієї миті вони відчули себе одним народом. Це стало надзвичайно важливим кроком у примиренні білих і чорних південно­африканців. Відтепер гра, яка була символом роз’єднаності, стала символом єднання175.

Згодом ці драматичні події надихнули британського журналіста Джона Карліна на книжку «Граючи ворога: Нельсон Мандела і гра, яка створила націю»176, за якою американський кінорежисер Клінт Іствуд зняв фільм про Манделу «Нескорений».

Сильним символічним кроком на державному рівні стало також встановлення 16 грудня національного свята День примирення. Уперше його відзначали 1995 року. «Веселка стала символом нашої нації. Ми перетворюємо розмаїття наших мов і культур, яке колись нас розділяло, на джерело сили й багатства», — заявив з цієї нагоди Мандела177.

Незабаром почала діяти Комісія правди і примирення, яка наступні два з половиною роки звітувала співвітчизникам про виявлені нею злочини. Правила були прості: якщо хтось із білих (наприклад, поліцейський або армійський офіцер) або чорних (наприклад, активіст АНК), причетних до злочинів на расовому ґрунті, добровільно здавався, розкривав свій злочин і повністю визнавав свою провину, його не могли засудити й покарати за цей злочин. Ця практика викликала багато нарікань, мовляв, злочинці залишаються на волі. Проте Мандела наполягав, що країні потрібне зцілення, а для цього слід відмовитися від принципу відплати.

Він особисто показував приклад прощення своїх ворогів. Демонстративно відвідав вдову колишнього прем’єра Гендріка Вервурда — головного «архітектора апартеїду», як його називали178. Запросив на обід Персі Ютара — прокурора, який на судовому процесі 1964 року добився для Мандели і його товаришів довічного ув’язнення179. «Я не можу забути, але я можу пробачити», — повторював Мандела і наголошував, що «мужні люди не бояться прощати заради миру».

Мандела став президентом ПАР, коли йому було 75 років. У грудні 1997-го він передав своєму наступникові Табо Мбекі, молодшому на 24 роки, посаду президента АНК. У червні 1999-го АНК під проводом Мбекі здобув перемогу на парламентських виборах, і посада президента ПАР перейшла від Мандели до Мбекі. Мандела після того прожив ще півтора десятка років і шанувався як «батько нації».

Звісно, зроблене Манделою не варто ідеалізувати, але прощення й примирення, яких вдалося досягнути завдяки Манделі, — це його спадок, який дотепер залишається основою демократичної Південної Африки і завдяки якому Манделу шанують у всьому світі.

Допитливим читачам напевне цікаво, чому колишній командувач «Списа нації», визволившись із тюрми, взявся провадити політику прощення і примирення. Знову застережемо вас від помилкових припущень, нібито у в’язниці Мандела пережив якийсь моральний переворот — нічого такого. Мандела відмовився від насильства зовсім не тому, що почав вважати його аморальним і гріховним, а тому, що це був його свідомий стратегічний політичний вибір. І саме завдяки цьому вибору він став найвидатнішим політиком ПАР, а сама ПАР, попри пережиті потрясіння від ліквідації апартеїду, зберегла статус найрозвинутішої економіки Африки.

До сторічного ювілею Нельсона Мандели вийшла мемуарна книжка його онука й вихованця Ндаби Мандели180. Ось кілька фрагментів з неї, які пояснюють, що сталося в голові Мадіби — так у ПАР називають Нельсона Манделу (мадіба — клан, до якого він належав).

«Я знаю, що ні за що не зміг би, провівши майже тридцять років у в’язниці і вийшовши з неї, вибачити тих, хто мене туди засадив. Тоді така позиція здавалася мені надлюдською, і хоча тепер я краще розумію ситуацію, на моє захоплення ним це ніяк не вплинуло», — зізнається Ндаба у спогадах про свого славетного діда. І повторює, наче підкреслюючи значення цієї теми: «Кажу за себе: якби я вийшов із в’язниці після майже тридцяти років ув’язнення, я не зміг би закликати своїх рідних до того, щоб вони викинули зброю в море. У лексиконі звичайних людей немає для цього відповідних слів. Мадіба, думаючи лише про вище добро, вказав нам шлях, але заплатив за це величезну ціну». Після цього піднесеного вступу Ндаба цитує приземлені слова свого діда: «Для мене, — говорив Мадіба, — ненасильство було не моральним принципом, а стратегією».

Пояснюючи цю дідову думку, онук згадує старовинну приказку: «Слухай, куди дме вітер». Усі ці роки в тюрмі, пише Ндаба, Старий слухав. Він спостерігав за тим, що діялося в Уганді, Зімбабве й Нігерії. Там виникали свої рухи за незалежність, і біле населення виганяли з країни. У Конго наказали виїхати всім білим та індійцям, і це призвело до краху економіки, яка потім довго не могла воскреснути. Вигнавши своїх ворогів, люди йшли війною брат на брата, їх вела ненависть на ґрунті страху, релігійних або ідеологічних незгод. Цією ситуацією вміло користалися ті, хто намагався захопити владу над населенням, хто розумів, що людьми легше керувати, коли вони роз’єднані. В обстановці бідності й розпачу народжуються найжахливіші форми авторитарних режимів і приходять до влади диктатори на зразок Іді Аміна в Уганді, або пройдисвіти, які тільки й мріють про президентську посаду, або дрібні чиновники, які все життя терпіли приниження і готові на все, щоб забрати владу у свої руки.

Мадіба твердо вирішив: у Південній Африці цьому не бувати. Він вірив, що наш народ здатний на більше, ніж сіяти хаос і мстити кривдникам. Щоб обдумати детальний план дій, у його розпорядженні було десять тисяч днів. Він розробив стратегію, в основі якої лежав непорушний принцип загального єднання (багато рас — одна країна), але він не просив людей пробачити своїх кривдників, щоб зробити милість останнім; вони повинні були пробачити заради самих себе і своїх дітей. Мадіба підготував чітку програму. Він установив нову парадигму вибачення, яке не могло бути нічим іншим, ніж даром Божим. Тепер я розумію, що цей дар полягав не в якійсь здатності прощати й забувати. Божим даром Мадіби була мудрість, яка дозволила йому зрозуміти, що прощення — це частина стратегії лідерства. Економічний принцип. Ключовий елемент примирення і єдиний шлях, завдяки якому суспільство або сім’я можуть рухатися вперед.

Це справді дуже круто, та це ще не все. Інший неодмінний елемент, продовжує Ндаба, — справедливість (наголосимо: справедливість і щодо чорних, і щодо білих, а це найважче): «Її не можна добитися, постійно озираючись назад; треба дивитися весь час уперед». І Ндаба наводить конкретний приклад справедливості, яку запроваджував Мадіба. Відповідно до закону про перерозподіл землі 1994 року, уряд викупив (не відібрав, а саме викупив!) ділянки у білих власників і повернув їх чорним, які обробляли цю землю протягом століть до панування білих. У 1998 році Мадіба вирушив у провінцію Квазулу-­Наталь на церемонію передання 600 тис. га землі 85 чорношкірим сім’ям. Під час виступу він сказав: «Наша земельна реформа допоможе виправити помилки апартеїду. Її мета — національне примирення і стабільність».

Тим часом президент Зімбабве Роберт Муґабе заявив, що білих землевласників виженуть без жодної компенсації. «Я не збираюся купувати “Ролекс” у злодія, який його вкрав», — пояснив свою позицію Муґабе. Різниця між двома лідерами у тлумаченні справедливості принципова. У Південній Африці чимало чорних вважали, що Мадіба теж мав проявити суворість і вигнати білих. Однак він дотримувався свого вибору на користь терпіння й миру.

Книжка Ндаби дає змогу зануритися в мотиви Мадіби ще глибше і зрозуміти, яким він бачив самого себе. Мадіба бачив себе не духовним лідером і не моральним авторитетом, а хит­рим політиком, який ретельно прораховує свою гру і тому виграє. Це випливає з тих притч, які Мадіба розповідав Ндабі. Серед його улюблених притч було кілька, де головному героєві Зайцеві завжди вдавалося перехитрити більших і сильніших тварин.

«Думай, як цей Заєць, — повчав Мадіба онука. — Він хитрун». Далі зазвичай ішла історія про пригоди Зайця. Наприклад, як одного разу Бик покликав його із собою в далеку дорогу. Бик одним тільки своїм виглядом змушував інших тварин виконувати його забаганки, тож Заєць вирішив з ним не сваритися. Та якось Бик каже: «Коли ти вже зі мною пішов, Зайцю, то понеси-но мій матрац», — і закинув на спину бідного Зайця важкого лантуха. Ішли вони день чи два, Заєць уже стомився нести той лантух, але боявся сказати Бикові — раптом той розсердиться і приб’є його, немов комашку. «Слухай, биче, — каже нарешті Заєць, — ти, либонь, голодний. Іди далі один, а я назбираю тобі фруктів і наздожену. Бик знав, що Заєць не наважиться втекти, тож погодився. А Заєць шмигнув у ліс, набрав яблук, а насправді шукав медове дерево. Знайшовши його, він розгорнув матрац, обмазав його медом, заманив туди бджіл і загорнув.

Дійшли Заєць і Бик до хатини і зупинилися на нічліг. Бик і каже Зайцеві: «Ти спатимеш надворі — це моя хатина». А Заєць йому відповідає: «Гаразд. Я замкну за тобою двері, щоб тебе ніхто не турбував. І не забудь матрац». Здогадайтеся самі, що сталося, коли Бик розгорнув матрац, повний бджіл.

У цю притчу Мадіба не вкладав жодної моралі — тільки урок про стратегію політичної боротьби. «Уся справа в стратегії, — говорив Старий. — Як у боксі. На полі бою Бик перемагає, бо наділений незвичайною силою, але на рингу в Зайця більше шансів, тому що бокс — це наука. Бокс — це мистецтво, побудоване на принципах фізики й геометрії».

Те саме Мадіба міг сказати і про політику: це наука, тому треба знати її закони і, спираючись на них, тверезо прораховувати свою стратегію, щоб мати шанси на перемогу. Розказана ним притча фактично описує взаємини чорних і білих у ПАР доби апартеїду. Бажання Бика (тобто білих) ночувати під дахом та змушувати Зайця (тобто чорних) тягати на спині свій матрац (тобто забезпечувати білих усім необхідним) і спати просто неба — це дуже прозора алегорія расової сегрегації. Бджоли в матраці — це помста, добре прорахована і ретельно виконана.

На цьому притча, як її розповів Мадіба, завершується, але ми знаємо її продовження. Бик покарав Зайця (згадаймо 27 років Мандели у в’язниці), та зрештою мусив просити його відкликати бджіл, і Заєць (в особі звільненого Мандели) погодився — за умови спільного проживання під одним дахом, взаємного прощення і відмови від образ.

Є в історії Нельсона Мандели ще одна загадка: звідки взялася його політична мудрість разом з усіма цими притчами? Не міг же він просто вигадати все це, медитуючи в тюрмі. Мандела походить із клану мадіба народу тембу, у якого давня історія і колись навіть було своє королівство. Так-от, прадід Мандели був королем тембу, а отже, Мандела — принц.

Його онук Ндаба так переказує цю розповідь: «Діти короля від першої дружини — це великий дім. Від другої — дім правої руки, від третьої — дім лівої руки і так далі. Скільки дружин — стільки і домів. Первісток від першої дружини — спадкоємець, але в кожного дому своя місія. Завдання другого дому — підтримувати і робити все, з чим не може впоратися перший дім, виконувати всі його доручення. Третьому дому іноді доводиться ставати між ними, бо коли чоловіки пробують владу на смак, завжди є ризик міжусобиць — так було в усі часи. Ми нащадки четвертого дому, наша роль — замирювати суперечки і бути радниками короля. До цієї ролі мене й готували із самої юності… Для королів існування такого радника означало, що суперечки буде залагоджено зі знанням справи».

Отже, Мандела належав до династії політиків, які з покоління в покоління спеціалізувалися на залагодженні суперечок. Тому у в’язниці він нічого не вигадував — лише осмислив відомі йому професійні секрети замирювачів конфліктів. Якою може бути любов з розрахунку у чиновників

Позитивний приклад Мандели, безумовно, надихає, але не варто автоматично переносити цю оцінку на здатність політиків не ображатися. Це скоріше їхня професійна якість, а не моральна. Тому тепер наведемо приклад, який точно не позитивний і точно не надихає. Герої чи радше антигерої цієї історії — діячі сталінського режиму Микола Єжов і Володимир Константинов. Нас цікавлять останні роки їхніх біографій.

Єжов з 26 вересня 1936 року був народним комісаром внут­рішніх справ СРСР, а з 8 квітня 1938 року — ще й наркомом водного транспорту СРСР. Одночасно він обіймав помітні посади в ЦК ВКП(б) (Центральному комітеті Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків)): з лютого 1935 року був сек­ретарем ЦК ВКП(б) і очолював Комісію партійного контролю при ЦК ВКП(б), а з 12 жовтня 1937 року був ще й кандидатом у члени Політбюро ЦК ВКП(б). Його звільнили з посади наркома внутрішніх справ 24 листопада 1938 року. Партійні посади він утратив після XVIII з’їзду ВКП(б), який проходив 10–21 березня 1939 року: Єжова не обрали делегатом з’їзду і він не ввійшов до складу ЦК, обраного на тому з’їзді. 9 квітня 1939 року його звільнили і з посади наркома водного транспорту, наступного дня заарештували і 4 лютого 1940 року розстріляли за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.

Константинов з жовтня 1937 року був відповідальним сек­ретарем партійної комісії Політуправління РСЧА (Робітничо-­селянської Червоної армії). У липні 1938-го його зарахували в розпорядження Управління з командно-­начальницького складу РСЧА. У листопаді 1938-го перевели в Головне управління військової торгівлі (залишивши у складі РСЧА), де він працював на посаді начальника військторгу Ленінградського військового округу. Заарештований 17 квітня 1939 року, розстріляний 22 січня 1940 року за вироком Військової колегії Верховного суду СРСР.

Про взаємини цих двох діячів розповів у біографії Єжова російський історик, заступник голови товариства «Мемо­ріал» Микита Петров. У заяві в слідчу частину НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) СРСР від 24 квітня 1939 року Єжов зізнавався:

…1938 року було два випадки педерастії між мною і Константиновим. З Константиновим я знайомий з 1918 року по армії. Працював він зі мною до 1921 року. Після 1921 року ми майже не зустрічалися. У 1938 році він на моє запрошення став часто бувати в мене на квартирі і двічі чи тричі був на дачі. Приходив двічі з дружиною, інші відвідини були без дружин. Часто залишався в мене ночувати. Як я сказав вище, тоді ж таки у мене з ним було два випадки педерастії. Зв’язок був взаємноактивний. Слід ще сказати, що в одні з його відвідин моєї квартири разом з дружиною я і з нею мав статеві зносини. Усе це супроводжувалося, як правило, п’янкою181.

Константинов теж описав цей період у своїх свідченнях.

За його словами, з жовтня по грудень 1938 року Єжов часто зазивав його випити у своїй кремлівській квартирі. Одного разу він попросив Константинова прийти з дружиною Катериною і почав їх споювати. Напившись, Константинов заснув на дивані. Коли він прокинувся вночі близько першої чи другої, прислуга сказала йому, що його дружина у спальні з Єжовим; двері у спальню було зачинено. Незабаром вона вийшла із спальні вся розпатлана, і вони пішли додому. Удома вона плакала і сказала йому, що Єжов поводився як свиня. Коли Константинов приліг, Єжов пішов танцювати з нею фокстрот; під час танцю, як вона розповіла, «він примусив її тримати в руці його член». Потанцювавши, вони сіли за стіл, і Єжов «витягнув член» і показав їй. Потім він «напоїв її і зґвалтував, розідравши на ній білизну».

Наступного вечора Єжов знову покликав Константинова випити і до слова сказав йому: «Я з твоєю Катюхою ­все-таки переночував, і вона хоч і старенька, але непогана жінка». Константинов, який боявся Єжова, проковтнув образу. Цього разу Єжов напився гірше ніж зазвичай. Вони слухали грамофон, а після вечері лягли спати. Як розповів Константинов: «Щойно я роздягнувся і ліг у ліжко, дивлюся, Єжов лізе до мене і пропонує зайнятися педерастією. Мене це приголомшило, і я його відштовхнув, він перекотився на своє ліжко. Тільки я заснув, як щось відчув у роті. Розплющивши очі, бачу: Єжов пхає мені в рот член. Я схопився, вилаяв його і з силою відкинув від себе, але він знову поліз до мене з гидкими пропозиціями». Охоронець Єжова підтвердив, що Константинов з дружиною провели ніч у квартирі Єжова і багато пили. Наступного ранку Єжов наказав ад’ютантам показати Константинову Кремль, а потім цілий день тривала п’янка182.

Є також свідчення заарештованого колишнього начальника 1-го відділу головного управління державної безпеки НКВС СРСР Ізраїля Дагіна від 15 листопада 1938 року: «Якось наприкінці жовтня або на початку листопада цього року я затримався в Кремлі у службових справах. Дізнавшись, що Єжов не спить (це було десь о шостій ранку) я зателефонував Єжову. По голосу його мені стало ясно, що Єжов дуже п’яний. Я почав переконувати Єжова лягти спати, але він мені на це відповів, що спати поки що не збирається, і став запрошувати мене до себе. Я зайшов до Єжова. У нього був Константинов. Єжов познайомив нас, після чого Константинов, теж добряче п’яний, став хвалитися своєю давньою дружбою з Єжовим і розповідати епізоди з часів громадянської війни, у якій брав участь він разом із Єжовим»183.

Отже, можна припустити, що Константинов ковтав образи Єжова, навіть коли той використовував їх із дружиною для сексуальних утіх, не лише через страх перед ним. Тим паче Єжов не мав безпосередньої влади над Константиновим, який служив в іншій системі — РСЧА. Константинов терпів свавілля Єжова, бо той був йому потрібен. Він використовував Єжова не меншою мірою, ніж Єжов його, просто в інший спосіб — не для сексу, а для посилення своєї значущості в очах інших. І можна не сумніватися, що Константинов хизувався своєю давньою двадцятирічною дружбою із супервпливовим наркомом внутрішніх справ не лише перед випадковим свідком Дагіним, а й перед численними своїми знайомими, товаришами, начальниками по службі. Ну, а те, що Єжов за це використовував їх із дружиною, схоже, було для Константинова не такою вже й великою ціною.

Чи мріяв Константинов помститися за себе й дружину? Навіть якщо так, йому це не судилося. І про страту свого кривдника він не дізнався, бо його стратили ще раніше. Український приклад самозречення

Нечасто бувають випадки, коли доля цілої країни залежить від того, чи образиться один політик на іншого. З Україною таке трапилося зовсім недавно — у лютому-­квітні 2016 року. Не вдаючись у детальний аналіз тодішньої політичної кризи, нагадаємо собі лише дві її ключові дати. Перша — це 16 лютого, кульмінація кризи. Того дня Верховна Рада ухвалила постанову «Про відхилення звіту Кабінету Міністрів України та визнання діяльності Кабінету Міністрів України незадовільною»184. Фактично це означало розвал тодішньої владної коаліції, ядро якої складали фракції партій «Блок Петра Порошенка» (БПП) і «Народний фронт» (НФ). За постанову проголосували 247 народних депутатів, серед них 120 зі 136 членів фракції БПП; жоден член фракції НФ її не підтримав185.

Друга ключова дата — це 14 квітня, завершення кризи. Того дня Верховна Рада ухвалила постанову «Про Кабінет Міністрів України», якою прийняла відставку прем’єр-міністра Арсенія Яценюка, визнала такою, що втратила чинність, свою постанову від 16 лютого «Про відхилення звіту Кабінету Міністрів України та визнання діяльності Кабінету Міністрів України незадовільною», і призначила на посаду прем’єр-міністра Володимира Гройсмана186. Ініціаторами тієї постанови були голови фракцій БПП і НФ Юрій Луценко та Максим Бурбак187. За постанову проголосували 257 народних депутатів, серед них майже всі члени двох фракцій коаліції (БПП — 131 зі 146, НФ — 75 із 81)188. Отже, заміна прем’єра — це було спільне погоджене рішення двох фракцій.

Не секрет, що після 16 лютого в керівництві НФ активно обговорювали плани «грюкнути дверима», «проявити твердість», «показати характер», тобто, попросту кажучи, образитись. Зрештою емоціям не дали взяти гору.

Передусім це було рішення лідера НФ Арсенія Яценюка. Про свій намір скласти повноваження прем’єра він повідомив у зверненні до народу 10 квітня. «Керівництво урядом — це тягар. Це — інструмент, а не привілей. Не можна допустити одного — дестабілізації виконавчої влади під час війни. Така перспектива неминуча, якщо після відставки не буде негайно обрано новий уряд України. Розв’язання ситуації нарешті стало досяжним. У парламенті відновлюється коаліційна більшість. Нова угода ґрунтується на цілях і засадах програми нашого Кабінету Міністрів. Парламентська фракція Блоку Петра Порошенка висунула на посаду глави уряду Володимира Гройс­мана. Зробивши все для стабільності і спадкоємності курсу, заявляю про рішення передати обов’язки та відповідальність керівника уряду України, — заявив Яценюк і далі звернувся до НФ: — Прошу підтримати моє рішення і разом продовжити спільну справу. “Народний фронт” залишається в коаліції, бо сьогодні це єдиний засіб оборонити державу»189.

14 квітня Яценюк прокоментував парламентську постанову про уряд:

Ми сьогодні започаткували новий стиль політичної культури в країні. Цього ніколи раніше не було — коли є спадковість влади, коли демократія демонструє свою здатність працювати на благо людей і на стабільність в державі. Коли особисті інтереси не вартують нічого порівняно з інтересами держави і нації.

Він привітав парламент, президента і парламентську коаліцію «з тим, що ми знайшли спосіб вирішити політичну кризу»190.

Це рішення мало наслідки як для України, так і для самого Яценюка. Альтернативою був розвал коаліції, що спричинило б дострокові парламентські вибори. Можна лише гадати, чи скористався б цією нагодою Путін, щоб відвоювати ще шмат української території. У кожному разі він мав би підстави сподіватися на істотне послаблення здатності і бажання України чинити опір російській агресії.

Соціологи одностайно прогнозували суттєве зміцнення позицій проросійських сил у новому українському парламенті. Навіть якби вони не отримали там більшість місць, дуже сумнівно, щоб новообрана Верховна Рада була здатна, наприклад, ухвалити закон про закріплення в Конституції стратегічного курсу держави на повноправне членство України в Європейському Союзі і НАТО (Організації Північноатлантичного договору). Нагадаємо, Верховна Рада VIII скликання ухвалила цей закон 7 лютого 2019 року, за нього проголосували 334 народні депутати191.

Отже, Україна від рішення Яценюка зберегти коаліцію й уникнути позачергових парламентських виборів однозначно виграла. До того ж українці отримали приклад того, як політик може поставити інтереси держави вище за власну образу. Проте й для самого Яценюка це рішення було вигідним. Щоправда, на перший погляд це неочевидно. Мовляв, Яценюк і НФ за три роки так і не зуміли відновити рейтинг, 2019-го вони навіть не наважилися взяти участь у президентських і парламентських виборах, тому їхній виграш нульовий. Однак це дитячі підрахунки, а якщо міряти вигоду по-дорослому, за формулою «потужність впливу, помножена на тривалість впливу», то вона безперечна.

НФ пролонгував на три роки коаліцію, а з нею і свій вплив у виконавчій владі загалом та в уряді зокрема. Кабмін, як і раніше, міг ухвалювати лише ті рішення, на які давав згоду НФ. Ба більше, хоча Гройсман, який замінив Яценюка на посаді прем’єра, формально вважався представником БПП, де-факто він був ближчим до Яценюка, ніж до Порошенка. Цьому неабияк посприяли дев’ять місяців, які Гройсман пропрацював у першому уряді Яценюка (з 27 лютого по 27 вересня 2014 року) на посаді віцепрем’єра — міністра регіонального розвитку, будівництва і житлово-­комунального господарства. За той час вони встигли притертися один до одного, порозумітися і пройнятися взаємною повагою. У наступні роки це взаємне позитивне ставлення лише зміцнювалося.

Якби Яценюк, реагуючи на постанову парламенту 16 лютого 2016 року, грюкнув дверима, усі ці можливості було б утрачено. Після позачергових виборів НФ, найпевніше, вже не мав би в парламенті своєї фракції, а отже, не міг би претендувати на участь в уряді. Натомість посаду прем’єра міг отримати Міхеїл Саакашвілі, який тоді найгучніше критикував Яценюка і його уряд.

З 30 травня 2015 року Саакашвілі очолював Одеську облдерж­адміністрацію, а вже з кінця літа почав публічно сваритися з Яценюком. Незабаром сформувалося коло шанувальників Саакашвілі, які хотіли бачити його у кріслі прем’єра і сподівалися ввійти в парламент за списком партії, яку він підтримав би. Ця новостворювана політична сила була суто популістською за своїми гаслами і намагалася заробити рейтинг передусім на антикорупційній тематиці. 6 грудня 2015 року Саакашвілі організував в Одесі антикорупційний форум. У своєму виступі він перерахував втрати українського бюджету від різних корупційних схем і вигукнув питання: «Хто повинен відповідати за все це?». Замість відповіді на екрані на сцені форуму з’явилося зображення Яценюка192.

Згодом подібні форуми Саакашвілі проводив у Києві й інших містах. Фактично це були піар-акції (і водночас організаційні конференції) новостворюваної політичної сили Саакашвілі. У ЗМІ ці форуми, починаючи з першого одеського, називали «антияценюківськими».

Після 16 лютого 2016 року піар-кампанія Саакашвілі проти Яценюка стала ще брутальнішою і вийшла на міжнародний рівень. 11 березня в німецькій газеті Zeit з’явилося інтерв’ю із Саакашвілі під заголовком «Часи Яценюка минули». Журналіст не приховував величезних амбіцій свого співрозмовника:

Він був президентом Грузії, а тепер він найпопулярніший політик в Україні. Чи стане він незабаром прем’єр-міністром? Нинішній прем’єр повинен піти, говорить Саакашвілі… За опитуванням громадськості, Саакашвілі став найулюбленішим політиком України 2015 року. Майже 12 % опитаних голосували б тоді за антикорупційну партію Саакашвілі, попри те, що на той час такої партії ще не існувало.

В інтерв’ю Саакашвілі чітко позначив, на чиє місце він цілить: «Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, утім, від першої ж зустрічі бачив у мені того, хто прийшов його замінити. Йому ніколи не подолати цей страх». Він ще й уколов Яценюка, наголосивши, що «його рейтинги за результатами опитувань упали нижче за один відсоток193.

Яценюк бачив, у якому напрямі розвиваються події. «Для нинішньої кризи немає раціональних підстав. Її ідейна основа — це абсурдна зацикленість на рейтингах і химерна надія на безпідставні політичні прожекти. Найзагрозливіша серед них теза про приреченість нинішньої політичної ситуації і проєкт дострокових парламентських виборів, — заявив він у телеефірі 13 березня. — Найбільше зацікавлені в дострокових виборах в Україні три сили — популісти, олігархи та Кремль»194.

І Яценюк вирішив не підігрувати планам Саакашвілі. 30 березня він розповів на засіданні уряду, що він як прем’єр і фракція НФ «уперше займаємося тим, що збираємо коаліцію для формування нового складу Кабінету Міністрів, призначення нового прем’єр-міністра, затвердження програми. Це щось нове в українській політиці. Але задля стабільності в країні, задля того, щоби в Україну приходили інвестори, щоби Україна далі залишалася у програмі з Міжнародним валютним фондом, наші західні партнери далі нас підтримували і щоб український народ відчував реальні зміни, я готовий іти на будь-які політичні рішення, щоби сформувати коаліцію, сформувати новий склад Кабінету Міністрів, призначити нового прем’єра і дати можливість новому уряду працювати»195.

Про те що його плани поламалися, Саакашвілі дізнався 10 квітня. Того дня він повідомив: «Я зустрічався з президентом України, коли йому принесли заяву про відставку Яценюка. Наша боротьба дала перший результат, але, якщо чесно, підстав для хвилювання у мене достатньо на тлі договорняків і закулісних міжсобойчиків останніх днів»196. Справді, Саакашвілі не отримав від тієї відставки жодної вигоди: не добився ні посади прем’єра, ні дострокових парламентських виборів. Тому й був схвильований та розгублений.

Після того Саакашвілі поступово втратив усе, що мав. За три роки його популярність, якою він пишався, розвіялася, а його прем’єрські амбіції згадували тільки як анекдот. Спостерігаючи це, Яценюк мав підстави зловтішатися. Він не дозволив почуттю образи керувати собою — і помста наздогнала його кривдника.

Хочете дізнатися, що про це думають інші читачі?

Читайте на сайті «Нашого Формату»:

164 https://blog.nationalgeographic.org/2013/12/06/nelson-­mandela-and-the-power-of-forgiveness/

165 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900211_release.htm

166 https://www.theguardian.com/century/1990–1999/Story/0,,112389,00.html

167 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900213_soweto.htm

168 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1990/900215_jts.htm

169 https://web.archive.org/web/20061012064901/http://www.anc.org.za/ancdocs/history/record.html

170 https://web.archive.org/web/20141016094235/http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/peace/laureates/1993/index.html

171 Див.: Мандела Нельсон. Довгий шлях до свободи / Пер. з англ. Василь Старко. — К.: Наш Формат, 2014. — С. 479.

172 http://electionresources.org/za/provinces.php?election=1994

173 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1994/940510_inauguration.htm

174 Див.: Lodge, Tom. Mandela: A Critical Life. — Oxford: Oxford University Press, 2006. — 288 p.; Meredith, Martin. Mandela: A Biography. — New York: PublicAffairs, 2010. — 688 p.; Sampson, Anthony. Mandela: The Authorised Biography. — London: HarperCollins, 2011. — 704 p.

175 https://www.telegraph.co.uk/news/features/3634426/How-­Nelson-­Mandela-won-the-rugby-­World-­Cup.html

176 Див.: Carlin, John. Playing the Enemy: Nelson Mandela and the Game That Made a Nation. — London: Penguin Press, 2008.— 308 р.

177 http://www.mandela.gov.za/mandela_speeches/1995/951216_reconciliation.htm

178 https://www.nytimes.com/1999/03/23/world/beloved-­country-repays-­mandela-in-kind.html

179 https://www.theguardian.com/news/2002/jul/19/guardianobituaries2

180 Див.: Mandela, Ndaba. Going to the Mountain: Life Lessons from My Grandfather, Nelson Mandela. — New York, Boston: Hachette Books, 2018.— 273 р.

181 Див.: Петров Никита, Янсен Марк. «Сталинский питомец» — Николай Ежов. — М: Фонд первого Президента России Б.Н. Ельцина; Российская политическая энциклопедия, 2008. — 464 с.

182 Там само.

183 Там само.

184 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1007–19

185 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_arh_golos?g_id=604908&n_skl=8

186 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1093–19

187 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=58726

188 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_arh_golos?g_id=670208&n_skl=8

189 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3193

190 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3197

191 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=64531

192 https://www.pravda.com.ua/news/2015/12/6/7091573/

193 https://www.zeit.de/politik/ausland/2016–03/michail-­saakaschwili-ukraine-­arsenji-jazenjuk-­kritik

194 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3120

195 https://yatsenyuk.org.ua/ua/news/open/3170

196 https://www.facebook.com/SaakashviliMikheil/posts/1166627926700920

Закон 6 Високий рейтинг політика — головна загроза демократії

Який політик не жадає високих рейтингів? А проте надто високий рейтинг не може бути стійким. Він схожий на піраміду, перекинуту догори дриґом, яка завалиться від ледь чутного поштовху. Надмірні необґрунтовані сподівання, які суспільство покладає на політика сьогодні, уже завтра можуть обернутися таким самим надмірним необґрунтованим розчаруванням — і відповідним антирейтингом (згадаймо, що суспільний договір полягає саме в тому, що його потрібно весь час змінювати).

Ми проаналізуємо цей ефект і покажемо різні варіанти його проявів. Політик може силою підтримувати свій рейтинг, і тоді демократію швидко підмінює тиранія, що, як свідчить негативний приклад одного з героїв африканської визвольної боротьби, може тривати майже сорок років. А якщо політик не наважується конвертувати свій високий рейтинг в особисту диктатуру і водночас не знаходить способу відволікти увагу виборців від марних очікувань, суспільне розчарування легко перетворює батька нації, впевненого у своїй великій місії, на всіма забутого аутсайдера. Це вже наш, український досвід. І на завершення розділу — позитивний контрприклад східноєвропейського політика, котрий був президентом більше як 12 років і народна любов до якого зміцнюється й посилюється навіть після його смерті. Ефект перекинутої піраміди

1989 рік. Усі телеканали світу транслюють мільйонний мітинг у Бухаресті, де натовп безупинно скандує: «Чаушеску! Чаушеску!». Здається, народ любить свого вождя безмежно, а вже за кілька днів на всіх телеекранах світу — кадри страти диктатора і його дружини.

Звичайно, можна відмахнутися і сказати, що від любові до ненависті один крок або що натовп зігнали і про жодну щирість там не йдеться. Дещиця правди в цьому, звичайно, є, але тільки дещиця. Ситуація набагато глибша хоча б тому, що в Румунії, яка пережила диктатуру Чаушеску, вже за кілька місяців екскомуністи (під іншими прапорами) змогли показати гідні результати на виборах. І в Болгарії, де теж не було жорсткої люстрації, комуністи не «померли», а їхній політичний лідер Тодор Живков дожив до старості і ще побачив реінкарнацію своїх апологетів.

Для нас у цих історіях важливіше інше. Вони свідчать, що високий рівень імітованої чи щирої довіри суспільства до лідера — це завжди загроза для цього самого суспільства. Адже високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, розігруючи перед народом у кращому разі трагікомедії, у гіршому — просто трагедії. Якщо ж рейтинг не підтримувати, він швидко перетворюється на антирейтинг і часто переходить у ненависть. Отак політик, який здобув у першому турі не традиційні 25–35 %, а 60 % і вище, стає заручником свого рейтингу, який увесь час треба тримати на висоті.

Річ у тім, що цей рейтинг — така собі піраміда, яка легко перекидається і стає загрозою для самого політика. Спочатку лідер, який набрав такий високий рейтинг, викликає в людей і в еліт повагу, інколи — любов, дуже часто — страх. З падінням рейтингу зникають повага і любов, а потім, рано чи пізно, навіть у найжахливіших тираніях втрачається страх. На першому етапі падіння свого рейтингу політик стає героєм анекдотів, далі ж воно призводить у кращому разі до тотальної зневаги, у гіршому — до ненависті.

Чому так? Бо люди не люблять розчаровуватися, точніше, вони не люблять визнавати, що помилилися. Визнати свою помилку означає сказати «Я був дурнем». Тому замість визнавати, що винні вони самі, люди шукають винних навколо себе. У політиці винним призначають політика, якому вони безмежно повірили. Тут найкраща аналогія — шлюб, точніше, розлучення. Дуже рідко розлучення відбувається полюбовно і спокійно. Найчастіше пари проходять усі кола пекла, ділячи дітей і майно, сварячись через такі надумані приводи, що їх просто важко уявити. Лише одиниці в чомусь звинувачують себе, а переважно винні всі інші (дружина чи чоловік, теща чи свекруха і т. д.). Те саме відбувається з політиками. Люди весь час звинувачують їх навіть у тих речах, які взагалі цих політиків не стосуються.

Утім у демократії достатньо механізмів, щоб залагодити ці кризи. Таких механізмів принаймні три: дуже обмежені повноваження очільника держави (у конституційних монархіях і парламентських республіках) або обмеження розумним терміном перебування однієї особи на посаді президента (у президентських республіках), налагоджена й чесна система правосуддя, яка не дозволяє будувати корупційні моделі, та порівняно чесні медіа, які не дозволяють собі вигадувати нісенітниці й роздмухувати зазнаки брехливі скандали.

Насправді там, де існує ця тріада — серйозні функціональні та / або часові обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа, — майже ніколи не виникає ситуацій, коли політик чи партія отримують довіру 60 % і вище. А уявити, що так буває двічі поспіль, просто нереально.

Якщо хтось скаже, що в Євросоюзі є приклад довгого монопольного правління однієї політичної сили — Угорщина, де очолюваний Віктором Орбаном блок «Фідес» і християнських демократів тричі поспіль (2010, 2014, 2018 роки) здобував на парламентських виборах більш як дві третини депутатських мандатів, — ми відповімо, що рівень електоральної підтримки цього блоку ­все-таки набагато нижчий за 60 %: 2010 року це було 52,73 %, 2014-го — 44,87 %, 2018-го — 49,27 %. Тобто Орбану не вдалося двічі поспіль набрати навіть 50 % підтримки, а дві третини мандатів — це наслідок особливостей угорської виборчої системи.

А після нескладного політологічного аналізу ми побачимо, що в Угорщині відбулися серйозні зсуви в судовій і особливо в медійній сфері, які й призвели до того, що сам Орбан називає «неліберальною демократією», а його критики — «кінцем демократії»197 та «смертю демократії»198. Ці зсуви і дозволяють блоку Орбана досягати високих результатів. Щоправда, саме тому, що там є величезні «уламки» чесних правоохоронних органів і судів та вільної преси, Угорщина не скочується в диктатуру.

У суспільствах, де немає цієї тріади, ми спостерігаємо або пожиттєвих диктаторів, або вічну зміну «месій», у яких люди весь час розчаровуються. Власне, там ця рейтингова піраміда постійно перекидається, і люди десятиліттями коливаються на синусоїді «розчарування — пошук месії». Або ж навпаки, вони живуть у тоталітарній системі, що без кінця вигадує, як змусити людей ще більше любити свого вождя. Герой, якийнабрид

Класичний приклад тривалої диктатури, що намагалася зберігати народну підтримку, дала Республіка Зімбабве — колишня британська колонія на півдні Африки. Трохи більше як 37 років країною керувала одна людина — Роберт Муґабе, чия тиранія стала предметом численних досліджень199.

Одразу зауважимо, що зімбабвійці не раділи з того, що ними керують диктаторськими методами. І 37-річна історія тиранії Муґабе — це ще й історія спроб народного опору. За цей час у Зімбабве прокотилися три великі хвилі боротьби за демократію і проти режиму Муґабе. Однак повна відсутність згаданої тріади, всіх її складників, призвела до того, що всі три хвилі завершилися поразкою.

Починалося все начебто цілком демократично. Визнанню незалежності Зімбабве передували парламентські вибори, які пройшли в лютому 1980 року за двома квотами: 80 депутатів обиралися за загальною квотою і 20 депутатів — за квотою для білих. За загальною квотою 62,99 % голосів і 57 місць здобув ZANU–PF (Zimbabwe African National Union — Patriotic Front, укр. Зімбабвійський африканський національний союз — Пат­ріотичний фронт) на чолі з Муґабе. Решту 24,11 % голосів і 20 місць отримав ZAPU (Zimbabwe African People’s Union, укр. Союз африканського народу Зімбабве) на чолі зі Джошуа Нкомо200.

Перемогу партії Муґабе забезпечив народ шона, який становив приблизно 70 % населення країни. А партію Нкомо підтримав народ матабеле (інша назва — амандебеле), до якого належало близько 20 % зімбабвійців. За попередні два десятиліття було чимало епізодів і спільної боротьби цих двох партій, і взаємної ворожнечі. До того ж у них були різні зовнішньополітичні орієнтири: ZANU–PF отримував військову допомогу від КНР, а ZAPU — від СРСР. Крім того, ZANU–PF радикальніше порівняно із ZAPU ставився до білої меншини.

18 квітня 1980 року Зімбабве стало незалежною країною, і нею почав керувати уряд на чолі з прем’єр-міністром Муґабе. Хоча ZANU–PF мав можливість створити однопартійний уряд, Муґабе вирішив поділитися владою із ZAPU. Нкомо відмовився від пропозиції обійняти посаду президента, суто церемоніальну, і її посів представник ZANU–PF Канаан Банана. Нкомо ж отримав посаду міністра внутрішніх справ. Посади в уряді дісталися ще трьом представникам ZAPU.

Однак демократія тривала недовго. Маючи підтримку понад 60 %, Муґабе швидко взяв під особистий контроль силові органи й судову систему. Державні ЗМІ перейшли під контроль його партії ZANU–PF. Конституція не містила жодних запобіжників від концентрації влади в руках прем’єра, навпаки, фактично сприяла їй.

Першою жертвою став ZAPU — міноритарний партнер ZANU–PF у владній коаліції. Поступово між двома партіями відновилася ворожнеча. Дійшло до того, що Муґабе звинуватив Нкомо в підготовці державного перевороту. «ZAPU і його лідер Джошуа Нкомо — наче кобра в будинку. Одинокий спосіб ефективно впоратися зі змією — ударити і знищити її голову», — заявив Муґабе 14 лютого 1982 року. І вже 17 лютого він оголосив на пресконференції, що Нкомо і трьох його однопартійців звільнено з уряду201.

Дальші події відомі як Ґукурагунді, що в перекладі з мови шона означає «вітер, який змітає полову перед дощами». Фактично це був державний терор у двох західних провінціях — Північному і Південному Матабелеленді, населення яких підтримувало ZAPU. Під час Ґукурагунді за різними оцінками загинуло від 10 до 20 тисяч людей із народу матабеле. Нкомо якийсь час переховувався в Лондоні. Там 1984 року вийшла його автобіографія, у якій він констатував: «Нічого в моєму житті не підготувало мене до переслідування з боку уряду на чолі з чорними африканцями»202.

У червні–липні 1985 року в Зімбабве відбулися чергові парламентські вибори, знову за двома квотами. Цього разу за загальною квотою ZANU–PF на чолі з Муґабе здобув 77,19 % голосів і 64 з 80 місць, ZAPU на чолі зі Нкомо — 19,31 % голосів і 15 місць. Рівно стільки депутатів обиралося в Матабелеленді203, тобто народ матабеле, попри терор з боку Муґабе, твердо підтримував партію Нкомо.

Почалися нові репресії. Режим Муґабе затримав понад 100 діячів ZAPU, серед них п’ятьох депутатів парламенту і мера Булавайо (найбільше місто Матабелеленду), заборонив ZAPU проводити мітинги і збори, закрив усі його офіси й розпустив усі контрольовані ним окружні ради. Зрештою Муґабе примусив Нкомо капітулювати. Щоб уникнути дальших убивств матабеле і діячів ZAPU, Нкомо 22 грудня 1987 року підписав із Муґабе угоду про єдність, за якою ZAPU влився в ZANU–PF. Отже, перша хвиля спротиву режиму Муґабе завершилася поразкою, яка призвела до зміцнення режиму. Зімбабве фактично стало однопартійною державою.

Одночасно відбулася ще одна трансформація: згідно з поправками, внесеними до Конституції країни, посада президента перетворилася із суто церемоніальної на провідну в системі виконавчої влади. Відтепер президент формував уряд і очолював його, а посада прем’єр-міністра скасовувалася. Звичайно, цю реформу Муґабе здійснив під себе. 30 грудня 1987 року парламент оголосив його президентом, Саймон Музенда, який був заступником Муґабе на посаді прем’єра, обійняв посаду першого віцепрезидента, посада другого віцепрезидента дісталася Нкомо. А поправки до Конституції скасували 20 депутатських місць, відведених для білих.

Отже, у грудні 1987-го в Зімбабве було встановлено не просто однопартійну систему, а ще й одноосібну диктатуру Муґабе. Проти цього виступив несподівано соратник Муґабе, міністр планування трудових ресурсів Едґар Текере. Коли Муґабе впевнено заявив, що Зімбабве краще керувати як однопартійною державою, Текере рішуче не погодився. Він сказав: «Однопартійна держава ніколи не була одним з основоположних принципів ZANU–PF, а досвід Африки показав, що це принесло зло непотизму, корупції й не­ефективності»204. За це Текере вигнали з партії і звільнили з посади міністра.

Текере створив опозиційний ZUM (Zimbabwe Unity Movement, укр. Зімбабвійський рух єдності) і разом з ним узяв участь у президентських і парламентських виборах 23 березня 1990 року. Муґабе отримав 83,05 %, Текере — 16,95 % голосів205. ZANU–PF здобув 80,55 % голосів і 117 зі 120 місць у парламенті, а ZUM — 17,59 % і лише два місця206.

У переможні результати Муґабе і ZANU–PF чималий внесок зробили масові фальсифікації та насильство над активістами ZUM; п’ятьох опозиційних кандидатів убили. Муґабе і його поплічники були впевнені у своїй безкарності. Вони прибрали до рук силові структури і суди. Владний режим контролював усі більш-менш помітні масмедіа, і його слухняно обслуговувала вся бюрократична вертикаль, яка знала, що Муґабе прийшов навіки, адже Конституція не містила жодних обмежень на кількість президентських термінів для однієї особи.

Після тих виборів друга хвиля спротиву режиму Муґабе зійшла нанівець. Текере зник зі сцени; люди не знали навіть, утік він чи його посадили. ZUM майже припинив діяльність. Тож на наступних виборах у ZANU–PF і Муґабе вже не було сильних конкурентів. На виборах до парламенту у квітні 1995-го ZANU–PF здобув 81,38 % голосів і 118 зі 120 мандатів207. На президентських виборах у березні 1996-го Муґабе легко обійшов двох слабких суперників і завоював 92,76 % голосів208. Це було його найвище досягнення за все життя.

Мартін Мередіт, біограф Муґабе, пише:

До середини 1990-х Муґабе перетворився на запального й дратівливого диктатора, нетерпимого до будь-якої опозиції, зневажливого до закону і прав людини, оточеного підлесливими міністрами, байдужого до некомпетентності й корупції навколо нього. Його досвід управління економікою був сумний. Він не виправдав очікувань населення у сферах освіти, охорони здоров’я, земельної реформи, зайнятості. Він відштовхнув усю білу громаду. І ­все-таки Муґабе далі вірив у власну велич. Ізольований і далекий від буденної реальності, не маючи близьких друзів, виявляючи неприховані ознаки параної, він слухав лише внутрішнє коло спільників і колег. Хай там які виникали труднощі, він пояснював їх підступами старих ворогів: Британії, Заходу, старої родезійської еліти — усі вони, на його думку, прагнули знищити його революцію.

Тоді ж таки, у середині 1990-х, почала зароджуватися нова опозиція до режиму Муґабе. На чолі її став Морґан Цванґіраї, від 1987 року — генеральний секретар ZCTU (Zimbabwe Congress of Trade Unions, укр. Зімбабвійський конгрес профспілок). У 1995 році ZCTU на своєму конгресі виступив із заявою проти економічної політики уряду Муґабе. У грудні 1997-го Цванґіраї організував загальнонаціональний страйк, що призвело до протистояння ZCTU і ZANU–PF. Одночасно Цванґіраї зайнявся політичною діяльністю. У 1997 році він заснував і очолив Націо­нальну конституційну асамблею, яка об’єднала профспілкові, громадські, церковні структури і виступила за реформування Конституції, зокрема в напрямі зменшення повноважень президента. У лютому 1999-го ZCTU скликав Національну конвенцію трудівників, яка своєю резолюцією виступила за демократичні зміни, і вже у вересні того року було засновано опозиційну політичну партію MDC (Movement for Democratic Change, укр. Рух за демократичні зміни). Головою MDC обрали Цванґіраї, який тоді ж таки залишив посаду генсека ZCTU.

Перша велика перемога MDC і перша велика поразка Муґабе — провал конституційного референдуму, що його влада організувала в лютому 2000-го. Явка була дуже низькою — щось із 26 %, а серед тих, хто прийшов, більше як половина (54,68 %) висловилася проти нової Конституції, яку хотів Муґабе і проти якої виступив MDC209.

У червні 2000 року відбулися парламентські вибори. ZANU–PF отримав 48,1 % голосів і 62 мандати зі 120, а MDC — 46,72 % і 57 мандатів210. Якби вибори пройшли без фальсифікацій, уже тоді MDC міг би здобути більшість місць у парламенті. У березні 2002 року відбулися президентські вибори. Із п’ятьох кандидатів Муґабе здобув 56,06 %, Цванґіраї — 42,1 % голосів211. З­нову-таки, якби вибори пройшли без фальсифікацій, уже тоді Муґабе, певно, мав би втратити президентську посаду. Та йому вдалося розтягнути цей процес на понад 15 років.

Тут варто трохи розповісти про ціну, яку за це зволікання заплатили зімбабвійці. Наведемо два показники. Як свідчить база даних Світового банку, очікувана тривалість життя при народженні в Зімбабве протягом 1985–2004 років упала від 61,4 до 43,1 року, тобто на 18,3 року, або майже на третину (потім вона знову почала зростати і 2017-го досягла 60,8 року)212. За статистикою МВФ, ВВП на душу населення в Зімбабве у 1998–2008 роках упав від 1029 до 553 доларів, тобто майже вдвічі (потім знову почав зростати і 2017-го сягнув 1516 доларів)213.

Один із чинників цих проблем — ВІЛ/СНІД. За оцінками ВООЗ станом на 2003 рік, його поширеність серед зімбабвійців віком 15–49 років становила 21,7–27,8 %214. Не меншу негативну роль відіграв і уряд Муґабе. Восени 1999 року МВФ і Світовий банк припинили фінансову підтримку відновлення й модернізації економіки Зімбабве, посилаючись на погане керування економікою, поширення корупції й недемократичну практику уряду Зімбабве. У травні 2000-го Велика Британія заморозила всю допомогу на розвиток Зімбабве.

У 2000–2001 роках Муґабе видав укази, які дозволили уряду експропріювати майже всі господарства білих фермерів без компенсації. У відповідь на це конгрес США у грудні 2001 року ухвалив закон, яким заморозив видачу Зімбабве кредитів США і міжнародних фінансових організацій215. Водночас земельна реформа спричинила різке падіння обсягів аграрної продукції: велика кількість захоплених господарств залишилася порожньою; а чимало чорних фермерів, які отримали відібрану в білих землю, не змогли зайнятися виробництвом.

31 березня 2005 року на чергових парламентських виборах ZANU–PF отримав 59,59 % і 78 мандатів зі 120, а MDC — 39,52 % і 41 мандат216. Після цього в Конституцію країни внесли зміни, за якими парламент складається з двох палат — Сенату і Палати зборів. 26 листопада 2005 року вперше відбулися вибори до Сенату: ZANU–PF отримав 73,71 % голосів і 43 місця з 50, MDC — 21,18 % і 7 місць217. Ці вибори спричинили розкол MDC на два крила: більше під керівництвом Цванґіраї і менше — на чолі з Артуром Мутамбарою. Для Муґабе це було підставою сподіватися на занепад MDC.

Проте ці надії поламалися 29 березня 2008 року, коли пройшли нові вибори президента й обох палат парламенту. Хоча чергові парламентські вибори мали відбутися лише 2010 року, Муґабе вирішив провести їх одночасно з президентськими, щоб зекономити кошти. Напевно, він розраховував у будь-який спосіб забезпечити перемогу собі й своїй партії, але йому це не вдалося.

На виборах до Палати зборів ZANU–PF отримав 45,94 % голосів і 99 місць із 210 (тобто менше як половину), MDC Цванґіраї — 42,88 % і 100 місць, MDC Мутамбари — 8,39 % і 10 місць. На виборах до Сенату ZANU–PF отримав 45,79 % голосів і 30 місць із 60 (тобто рівно половину), MDC Цванґіраї — 43,04 % і 24 місця, MDC Мутамбари — 8,59 % і 6 місць. 28 квітня Цванґіраї і Мутамбара на спільній пресконференції оголосили, що відтепер два крила MDC знову працюють разом. «Муґабе повинен визнати, що він не може бути президентом, не контролюючи парламент», — наголосив Цванґіраї218.

Президентські вибори теж стали нещасливими для Муґабе. Щоб підбити їхні підсумки, знадобився понад місяць. Це породило обґрунтовані підозри у фальсифікаціях на користь Муґабе. Нарешті 2 травня Зімбабвійська виборча комісія оголосила, що серед чотирьох кандидатів перші два місця посіли Цванґіраї з результатом 47,87 % і Муґабе — 43,24 % голосів219. Перед тим команда Цванґіраї заявила, що лідер MDC здобув 50,3 % голосів, а отже, обраний президентом країни, тому другого туру не потрібно220.

Другий тур призначили на 27 червня. Цванґіраї хоч і наполягав, що його обрано президентом, але ­все-таки вирішив брати участь у другому турі221. Тим часом наростала хвиля політичного насильства щодо активістів MDC, і 22 червня Цванґіраї оголосив, що виходить із другого туру, назвав його «насильницьким шахрайством» і заявив, що його прихильники ризикують життям, якщо проголосують за нього222. І хоча прізвище Цванґіраї залишилося в бюлетені, Муґабе переміг із рахунком 90,22 % проти 9,78 %223 та вкотре склав присягу на черговий термін на посаді президента.

Та це була піррова перемога. Не будемо оглядати дальші політичні баталії й переговори, перейдімо одразу до їхніх результатів. 15 вересня два суперники підписали угоду про розподіл влади: Муґабе залишався президентом країни і головнокомандувачем збройних сил, але втрачав прямий контроль над виконавчою владою; Цванґіраї мав стати прем’єр-міністром, а Мутамбара — віцепрем’єром; посади в уряді мали поділити між собою MDC і ZANU–PF224. Розподіл посад затягнувся аж до січня, і нарешті 11 лютого 2009 року Цванґіраї склав присягу як прем’єр-міністр225.

Йому вдалося зупинити падіння економіки і відновити зростання. Однак стосунки Муґабе і Цванґіраї, як і взагалі стосунки ZANU–PF і MDC, не стали партнерськими. Ніхто нікому нічого не пробачив. І через чотири роки дві політичні сили знову зійшлися в запеклому поєдинку. Старт йому дав конституційний референдум 16 березня 2013 року, на який винесли проєкт нової Конституції, що його підтримали і ZANU–PF, і MDC. Цей проєкт передбачав певні кроки до демократизації, а водночас скасовував посаду прем’єр-міністра і повертав президентові повноваження очільника виконавчої влади. Отже, після чергових виборів уже не могло бути спільної влади ZANU–PF і MDC. Мав перемогти хтось один. Народ не дуже розбирався в тонкощах нової Конституції, але підтримав її. На референдумі було подано 94,49 % голосів «за» і лише 5, 51 % — «проти»226.

31 липня відбулися вибори. Із п’ятьох кандидатів на посаду президента переміг Муґабе — він здобув 61,88 % голосів, а Цванґіраї — лише 34,37 % голосів227. На виборах до Палати зборів ZANU–PF зібрав 62,39 % голосів і 196 місць із 270 (тобто більше як дві третини), MDC — 34,99 % і 72 місця228. На виборах до Сенату ZANU–PF здобув 62,79 % голосів і 37 місць із 60 (тобто понад половину), MDC — 34,54 % і 23 місця229. Отже, третя хвиля опозиційної боротьби, найдовша і найпотужніша, найбільшим успіхом якої стало прем’єрство Цванґіраї, теж кінець кінцем зазнала поразки. Цванґіраї і MDC переоцінили свої сили й недооцінили можливості режиму Муґабе.

Якщо говорити про тріаду демократичних механізмів, то не було двох її складників — чесних судів і відповідальних медіа. Це й мало вирішальне значення на виборах 31 липня 2013 року. Контроль над судовою системою, над силовими органами й адміністративним ресурсом міцно тримав у своїх руках президент Муґабе. Як і раніше, це забезпечило режиму Муґабе можливості для масштабних фальсифікацій результатів виборів. Так само зберігається домінування Муґабе і ZANU–PF у масмедіа, що унеможливлювало чесну конкуренцію під час передвиборчої кампанії. Поодинокі незалежні медіа, які з’явилися під час прем’єрства Цванґіраї, були неспроможні кардинально змінити ситуацію.

Що стосується третього складника тріади — обмеження влади однієї особи, то у новій Конституції з’явилася норма про те, що президент може обіймати посаду не більше як два терміни поспіль. Проте це обмеження не поширювалося на ті президентські терміни, які Муґабе вже відбув, тобто він мав можливість просидіти у кріслі президента ще двічі по п’ять років. Муґабе тоді вже було 89 років, тож мало хто вірив, що його влада затягнеться ще на десяток років. І це було одним із чинників того, що поразка опозиції не стала розгромною. Втративши посади в уряді, MDC усе-таки зберіг частину впливу в парламенті й на вулиці. Тоді вірилося, що за якийсь час опозиція спроможеться вибороти перемогу.

Зрештою, Муґабе втратив президентську посаду. І сталося це не завдяки перемозі опозиції, а тому, що він і особливо його дружина, яка стала відігравати ключову роль у політиці, набридли власній партії.

Стара гвардія ZANU–PF сподівалася, що спадкоємцем Муґабе стане перший віцепрезидент Еммерсон Мнанґаґва. Однак 6 листопада 2017 року Муґабе звільнив Мнанґаґву, а ввечері 14 листопада відбувся військовий переворот, і Муґабе опинився під домашнім арештом. 19 листопада його звільнили з посади лідера ZANU–PF і призначили Мнанґаґву. Партія також висунула Муґабе ультиматум — наступного дня ж подати у відставку. Муґабе відмовився, тоді було вирішено 21 листопада скликати спільне засідання обох палат парламенту для проведення процедури імпічменту. Після цього Муґабе надіслав до парламенту заяву про відставку з посади президента.

24 листопада Мнанґаґва склав присягу як тимчасовий президент. Він відбув решту терміну повноважень Муґабе. 30 липня 2018 року Мнанґаґва і ZANU–PF під його проводом перемогли на чергових президентських і парламентських виборах, але це вже нова сторінка в історії Зімбабве. А історія Муґабе завершилася 6 вересня 2019 року: він помер у 95 років і залишився в пам’яті людства як диктатор, котрого скинуло власне оточення, бо він не наважився вчасно піти.

У всій цій жахливій історії завдовжки майже чотири десятиліття є кілька важливих моментів, на яких варто наголосити. Ці 37 років — це вічна, безупинна боротьба за надвисокий рейтинг, який цілому народові коштує занадто дорого. Формально Муґабе демонстрував конкурентність виборів, бо без цього він не міг би перші десятиліття свого правління розраховувати на фінансову підтримку Заходу. Проте ціна всіх цих виборів вимірювалася тисячами смертей. Простіше кажучи, Муґабе існував у парадигмі: або тисячі смертей заради високого рейтингу самого Муґабе, або його особисте життя, яке він утратить разом із рейтингом. На щастя, надвисокий рейтинг неможливо тримати довго в суспільствах, де є вільні ЗМІ, чесні суди та обмеженість термінів перебування у владі. Провідник, який не зміг

Зовсім інший повчальний приклад демонструє наша новітня історія. З усіх українських президентів тільки один може похвалитися особисто йому присвяченим Майданом. Ні, мається на увазі не Янукович, який зумів породити аж два Майдани, спрямовані проти нього. Мається на увазі політик, який один став президентом завдяки тому, що на його підтримку повстав Майдан, — Віктор Ющенко.

Про парадокс Ющенка багато писали в особистісному ключі. Мовляв, він і його оточення наробили багато помилок, через що його рейтинг так швидко впав. Та, крім цих помилок, дія­ли ще три чинники. По-перше, об’єктивні закони політики, по-друге, стартові умови, які теж майже не залежали від дійових осіб тієї історії, по-третє, нерозуміння Ющенком і його командою перших двох чинників. А вже до цього додалися й особисті помилки.

26 грудня 2004 року в третьому турі (тобто повторному другому) президентських виборів Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з рахунком 52 % проти 44,2 %. Сам по собі цей розрив не вражає, але геть інша картина вимальовується, якщо розглянути окремо 17 «помаранчевих» регіонів, які виступили переважно за Ющенка, і 10 «біло-блакитних» регіонів, які підтримали переважно Януковича. Ющенко в «помаранчевих» регіонах здобув 81,1 %, Янукович у «біло-блакитних» — 76,4 %.

Як і сказано на початку цього розділу, високий рейтинг любові можна підтримувати тільки штучно, інакше він швидко перетворюється на високий антирейтинг ненависті. Жертвою цього об’єктивного закону політики і став Ющенко. Особливість його ситуації полягала в тому, що він мав високий рейтинг не на всій території України, а тільки в «помаранчевих» регіонах, зате там його рейтинг був захмарним — у середньому понад 80 %. Відповідно й очікування від нього там були завищені.

Ці завищені очікування додатково підсилював чинник Майдану. «Ми ж не просто голосували за Ющенка. Ми боронили на Майдані його і свою перемогу», — так казали багато виборців Ющенка. Справді, сходити проголосувати на виборчу дільницю і потім виходити на Майдан, щоб захистити свій вибір, — це ­все-таки набагато більша витрата зусиль, ніж просто сходити на дільницю. Тому й очікування від Ющенка у тих, хто виходив на Майдан, були суттєво вищими, ніж якби перемога дісталася йому без Майдану.

Мало того, сам Ющенко завищував очікування своїх виборців, беручи на себе місію провідника нації. Він був першим (і довгий час одиноким) серед політиків вищого ешелону, хто вживав словосполучення «моя країна» і «моя нація». У нього це звучало природно і водночас незвично для вух українців. І це викликало не просто довіру до нього як до політика, а віру в нього як у провідника.

Різниця дуже суттєва. Від звичайного політика виборці очікують, що він для них щось зробить або щось їм дасть. Такі очікування виявляються завищеними, коли політик зазнаки не спроможний це зробити чи дати. А від провідника очікують, що він, наче Мойсей, виведе народ із полону і примусить розступитися море, щоб народ пройшов, а переслідувачі потонули. Тобто провідник неодмінно мусить явити народу диво.

Якби перемога дісталася Ющенку без Майдану, можливо, народ убачав би в ньому провідника не аж так серйозно: ну які дива можуть бути в наш час. Проте Майдан стався — і він був дивом. Він наочно заперечив твердження циніків про те, що в наш час дива не буває. І народ, зробивши Ющенка президентом, почав усерйоз очікувати від нього дива.

Важливі також об’єктивні обставини — стартові умови президентства Ющенка. Це конституційна реформа, ухвалена 8 грудня 2004 року в рамках політичного компромісу, який відкрив шлях до третього туру президентських виборів, і наявність широкого кола політичних сил, які зробили внесок у перемогу Ющенка, а тому після його інавгурації претендували на політичні дивіденди.

Конституційна реформа дуже вкоротила президентські повноваження Ющенка, щоправда, не одразу, а з 1 січня 2006 року (майже через рік після інавгурації). Зокрема право формувати уряд переходило від президента до владної парламентської коаліції. Теоретично Ющенко міг би після інавгурації спробувати в той чи той спосіб скасувати зміни до Конституції. Однак практично це унеможливлювали союзники Ющенка, передусім Юлія Тимошенко й Олександр Мороз, які мали власні партії з власними фракціями в парламенті. Для них конституційна реформа гарантувала їхню участь у розподілі керівних посад в уряді, міністерствах і відомствах, місцевих держадміністраціях.

За цих умов, коли народні очікування колосальні, а владні повноваження Ющенка геть обмежені, врятувати його рейтинг від катастрофічного падіння могли тільки якісь екстраординарні заходи. Тим часом у перші місяці після інавгурації Ющенка в його оточенні панували зовсім інші, необґрунтовано оптимістичні настрої. Мовляв, Майдан довів, що народ дуже сильно любить Ющенка, тому немає жодних сумнівів, що Ющенко буде президентом дві каденції, отже, всі в цій країні мусять підкоритися нам, бо повинні розуміти, що ми взяли владу всерйоз і надовго — щонайменше на десять років…

Наслідки цієї самозакоханості проявилися в результатах виборів до Верховної Ради 26 березня 2006 року. Пропрезидентський блок «Наша Україна» посів лише третє місце (після Партії регіонів і Блоку Юлії Тимошенко), отримавши 13,95 % голосів і 81 мандат із 450. Ще більшим психологічним ударом для команди Ющенка стала зрада союзника по коаліції, лідера Соціалістичної партії Олександра Мороза, який заради посади спікера розвалив «помаранчеву» коаліцію і привів свою Соцпартію в коаліцію з ворогами Майдану — «регіоналами» й комуністами. Янукович отримав крісло прем’єра і став впливовішим центром тяжіння, ніж Ющенко. Після цього про десять років президентства Ющенка вже не говорив ніхто.

Вплив Ющенка і його команди дещо зміцнився, коли вони після кількох невдалих спроб ­усе-таки добилися позачергових парламентських виборів. Та найбільшу вигоду від цих виборів, які відбулися 30 вересня 2007 року, здобула головна конкурентка Ющенка на «помаранчевому» електоральному полі Юлія Тимошенко. Блок Юлії Тимошенко наростив свою електоральну підтримку від 22,29 % до 30,72 % і кількість мандатів від 129 до 156. Пропрезидентський блок, хоч і виступив під розширеною назвою «Наша Україна — Народна самооборона», знову став лише третім: 14,16 % голосів і 72 мандати, що на 0,2 % голосів більше, але на 9 мандатів менше, ніж отримала «Наша Україна» 26 березня 2006 року.

Мабуть, усі пам’ятають сумний фінал цієї історії. На президентських виборах 17 січня 2010 року Віктор Ющенко посів лише п’яте місце, отримавши 5,45 % голосів, тобто майже удесятеро менше, ніж у день свого тріумфу 26 грудня 2004-го. Звісно, можна багато говорити про те, як зраджували Ющенка ті, з ким він разом стояв на сцені Майдану. І можна довго перераховувати конкретні помилки самого Ющенка та його оточення. Однак треба говорити й про інше — про фатальне значення для політичної долі Ющенка грубої невідповідності між його надзвичайною роллю провідника нації, на яку його «коронував» Майдан, і його буденними діями, а частіше просто бездіяльністю на посаді президента.

Нагадаємо, як сам Ющенко оцінював свої дії на цій посаді. Наприкінці 2014-го, через десять років після третього туру 2004 року, Ющенко дав велике інтерв’ю «Українській правді», у якому заявив, зокрема:

Я зараз буду нескромним. Я до сьогоднішнього дня глибоко переконаний, що Україні потрібний політичний курс президента Ющенка. В самому широкому значенні цього слова. Я не підписав жодної угоди, за яку мені соромно як президенту. Я не підписував зрадницьку газову угоду, я не здавав Крим, я не здавав Східний Донбас. Я по відношенню до своєї нації був чесним, мені здається, був професійним, і я ні про що не жалкую230.

Око чіпляється за фрази «не здавав Крим», «не здавав Східний Донбас». По-перше, легко не здавати, коли в тебе не відбирають. І нечесно звинувачувати тих, у кого підступний злочинець відібрав брутальною силою, буцімто вони «здали». По-друге, слова «я не здавав» викликають запитання «А що зробив президент Ющенко, щоб зменшити можливості для Путіна захопити Крим і Східний Донбас?». Це запитання тим доречніше, що Ющенко в інтерв’ю чомусь оминув цю тему, хоча багато розповідав про свій політичний курс і свої досягнення на посаді президента.

Тому дещо нагадаємо ми. Захоплення Криму і Донбасу Путін і його спільники готували не один рік. База для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там одразу після Помаранчевої революції. Саме в Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу сепаратистських структур, як політичних, так і парамілітарних. Вони почали активно проявляти себе ще за президентства Ющенка.

Особливо врізалося в пам’ять, як Ющенко «не здавав Крим» під час спроб російської п’ятої колони на півострові завадити багатонаціональним військовим навчанням «Сі Бриз» (Sea Breeze), співорганізаторами яких виступали Україна і США. Перша така спроба завершилася зривом навчань, запланованих на 17 червня 2006 року. Американських військовослужбовців, які прибули в Крим, зустріли акціями протесту радикальних проросійських сил. Урешті-решт вони мусили повертатися, так і не почавши навчання, бо новообрана Верховна Рада не спромоглася вчасно розглянути питання про допуск іноземних військових формувань на територію України для участі в «Сі Бриз».

Кількасот антинатовських блокувальників зірвали заплановані міжнародні навчання і в такий спосіб позбавили Україну обіцяного приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (Membership Action Plan). Тривала робота численних фахівців із МЗС, Міноборони, Кабміну, місії України при НАТО і, звичайно, самого Ющенка зазнала фіаско. У підсумку черговий саміт НАТО, який пройшов у Ризі в листопаді 2006-го, для України став просто безрезультатним231.

Зазначимо, що такі шанси випадають не щороку. І Плану дій щодо членства в НАТО Україна не отримала досі.

У 2007 році навчання «Сі Бриз» відбулися 7–22 липня. Тоді ж таки радикальні проросійські сили Криму біля озера Донузлав, де було розташовано Південну військово-­морську базу ВМС України, започаткували протестний табір «Крим — антиНАТО — Донузлав» і відтоді проводили його щороку.

Під час наступних навчань «Сі Бриз» 14–28 липня 2008 року протестувальникам вдалося зіпсувати розгортання навчань на Донузлаві 24 липня. Опоненти навіть на якийсь час захопили три бронетранспортери української морської піхоти. «Сьогоднішня жалюгідна висадка десанту на західному березі Криму не вдалася, тому що ми їх зустріли там, як у Сталінградському казані, — недоброзичливим настроєм, вимогою покинути цю територію», — хвалився тодішній лідер кримських комуністів Леонід Грач232.

Наступного року чергові навчання «Сі Бриз» узагалі не проводилися. Причина — Верховна Рада не дала дозволу233, а цьому, своєю чергою, неабияк посприяла щорічна антинатовська істерія в Криму. Пізніше, в березні 2017-го, Грач в інтерв’ю російському сайту «Медуза» зробив дуже цікаві зізнання про свої зв’язки з Миколою Патрушевим, який до 12 травня 2008 року був директором Федеральної служби безпеки РФ, а потім пересів у крісло секретаря Ради безпеки РФ. Ось дослівно відповідний фрагмент інтерв’ю:

— До 2014 року Росія брала участь у кримському політичному житті?

— Звичайно. Без Москви ми не виграли б Донузлав. Там ми, по суті, заарештували висадку американсько-­українського десанту і поставили йому умову — піти. Це був 2008 рік. Звичайно, ми не були б такими потужними поодинці.

— І хто вам тоді допоміг?

— Патрушев Микола Платонович. Сьогодні він секретар Ради безпеки, тоді він був директором ФСБ. Це єдина людина в Москві, хто не порожні розмови вів. Я мав доступ до багатьох і маю право давати оцінки. Микола Платонович єдиний, хто реально не тільки глибоко бачив розвиток подій, які призвели до того, до чого призвели, а й реально вніс свій особистий внесок у те, щоб ми могли тут повстати.

— Яким чином?

— Ну, є методи і форми, як-небудь пізніше [їх] назву.

— Тобто ви з ним зустрічалися?

— Звичайно. У Москві, [а також] із його представниками на Кубані. Дуже розумні, добрі, порядні генерали, які за матінку Росію стоять.

— А що він вам тоді радив? Грішми допомагав?

— Моя позиція — я вже тоді був народним депутатом Украї­ни — була широко відомою, я не сходив з екранів телевізорів. Я відкрито сповідував проросійські настрої. Мало того, я їх і реалізував. Я вам хочу сказати: якби ось цю опозицію, яку я очолюю до сьогодні, не підтримав Микола Платонович, був би тут американський флот.

— Як він міг на відстані підтримувати? Що він конкретно робив?

— Як-небудь в іншому інтерв’ю розповім як. Міг він. Це людина справи, це людина мізкувата, людина розуміюча і людина державна, в найглибшому сенсі слова.

— А коли це почалося?

— У 2005-му.

— Після «помаранчевої революції»?

— Так. Він зрозумів перший, а решта в ігри грали234.

Крім кримських комуністів, активну участь в антинатовських акціях 2006–2009 років брали прогресивні соціалісти Наталії Вітренко, кримські «регіонали», а також «Русская община Крыма» та місцеві проросійські парамілітарні організації — «Союз казаков Крыма», «Крымский казачий союз», «Казачья община “Патриоты Севастополя”» та ін. Ці й подібні штучно створені організації розцвіли буйним цвітом якраз за президентства Ющенка (не забуваймо, що в Криму жодних козацьких традицій зроду не було). У лютому–березні 2014-го саме вони стали ядром «самооборони», яка допомагала Росії захопити й анексувати півострів.

Так само на Донеччині й Луганщині серед організацій, які 2014 року допомагали російській агресії, чільну роль відігравали структури, які активно діяли ще за президентства Ющенка. Знову ж таки, маються на увазі як політичні організації разом із відверто сепаратистською «Донецькою республікою», заснованою в грудні 2005-го, так і парамілітарні, передусім організації донських козаків. Найбільшу структурну мережу на сході України мали Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира в Новочеркаську Ростовської області РФ), Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (штаб-квартира теж у Новочеркаську) та Козачий союз «Область Війська Донського» (штаб-квартира в Донецьку).

Хоча внаслідок конституційної реформи президентські повноваження Ющенка вельми звузилися, вони й надалі охоплювали сферу національної безпеки та оборони і сферу зовнішньої політики. Тому знешкоджувати всі внутрішні загрози, які підривали нацбезпеку та оборону і намагалися збити країну з її зовнішньополітичного курсу, було прямим обов’язком президента. Ба більше, це було для нього одиноким способом урятувати свій рейтинг від катастрофічного падіння. З огляду на те, що у Ющенка залишилися тільки ці дві сфери, у них він і мав би діяти максимально активно, диктуючи нації, країні, уряду, парламенту і всім політичним силам свій порядок денний.

У реальності ми спостерігали протилежне. Різні грачі, керовані і спрямовані, як вони самі зізнаються, ФСБ РФ і найближчим оточенням Путіна, диктували порядок денний українській владі — МЗС, Міноборони, Кабміну, Верховній Раді та самому Ющенку, на радість Кремлю зухвало коригували зовнішньополітичний курс України, шокуючи своєю вседозволеністю і безкарністю НАТО і США.

Чи було це другорядною проблемою порівняно, наприклад, із проблемами економіки, соціальної політики тощо? Тут важливо, як відповідав сам Ющенко. У цитованому вже великому інтерв’ю він зазначив, що його політичний курс складався з трьох речей: політична стабільність, фінансова стабільність і національне відродження. Ось як він обґрунтував перший складник:

Якщо ви хочете мати економічний великий успіх, великий економічний приріст чи великі стандарти, зарплати, пенсії, перше, що ви повинні зробити, — ви повинні вирішити націо­нальне питання. Якщо ви не вирішили національне питання, якщо у вашій хаті немає спокою, якщо у вашій хаті горять три кути, не говоріть про реформи, я вас прошу, не говоріть про інвестиції, не говоріть узагалі про правильне. Спочатку, будь ласка, беріть відро — не дивіться на його колір — і загасіть пожежу. Дайте політичну стабільність.

Звісно, тут можна спитати: а що, якби Ющенко, дбаючи про Україну і про свій рейтинг, обрав би для себе єдиним пріо­ритетом виявлення і покарання російської п’ятої колони (з реальними вироками і посадками у в’язниці за державну зраду, тероризм, бандитизм, перешкоджання Збройним Силам України, створення незаконних воєнізованих формувань, розпалювання національної ворожнечі тощо)? Хіба це врятувало б його рейтинг і забезпечило б йому другу президентську каденцію?

Відповісти, певно, треба «так». Найпевніше, це врятувало б йому рейтинг лише частково. Та принаймні він залишився б у політиці, зміг би провести свою партію в парламент, а 2014-го нація переконалася б, що він був правий, і знову визнала б його своїм провідником. Проте варто зауважити й інше: у такому разі (тобто якби за президентства Ющенка російську п’яту колону було б викорінено) події 2014-го могли б розгортатися зовсім інакше. Чи принаймні не так жахливо.

Віктор Ющенко унікальний за своєю суттю політик: він не боровся за свій рейтинг узагалі. Він мислив категоріями історії і щиро вважав, що потрапив у майбутні шкільні підручники лише тому, що став Президентом. Що ж, можливо, для нації він зробив менше поганого, ніж Муґабе, який 37 років тримався за владу, але точно достатньо такого, що призвело і до появи протодиктатури Віктора Януковича, і до втрати Криму, і до війни на Донбасі. Великий рейтинг зіграв із Ющенком злий жарт: маючи недієву і слабку вдачу, Ющенко увірував у свою «богообраність». А це, своєю чергою, зіграло жахливу роль у майбутньому цілої країни, де жило на той момент понад 45 млн людей. Президент, який став легендою

А ось для контрасту позитивний контрприклад (напевне, унікальний, але саме тому такий цікавий). На зламі століть один політик був президентом більше як 12 років. Не вдаючись ні до антидемократичних кроків, ні до популістських заходів, він зберіг високу довіру в народі й авторитет у Європі та світі. Це Вацлав Гавел. Президент Чехословаччини з 29 грудня 1989 по 20 липня 1992 року. Президент Чехії з 2 лютого 1993 по 2 лютого 2003 року.

Звичайно, Гавел — велика історична постать, і чимало тих, хто цікавиться політичною історією, знають основні віхи його біографії. Нагадаємо лише кілька ключових особливостей його президентства.

Передусім Гавел був моральним авторитетом і вже потім — політиком. За часів комуністичної диктатури він — драматург, дисидент, правозахисник. Своє кредо сформулював 1984 року в есе «Політика і сумління»:

Я виступаю за «антиполітичну політику», тобто політику, що сприймається не як технологія влади й маніпулювання, не як кібернетична система керування людськими істотами і не як майстерність прагматика, а як один зі шляхів пошуку і досягнення осмисленого життя, захисту такого життя і служіння йому. Виступаю за політику як практичну мораль, як служіння істині, як, по суті, людське і вимірюване людськими мірками піклування про наших ближніх. Так, цей підхід у нашому світі вкрай непрактичний і заледве застосовний до повсякденного життя. Та я не бачу кращої альтернативи235.

З початком Оксамитової революції в листопаді 1989 року Гавел став одним із засновників опозиційного руху «Громадянський форум», який висунув його на посаду президента країни. 29 грудня 1989 року на спільному засіданні обох палат Федеральних зборів Чехословаччини Гавела було одностайно обрано президентом. Із цією перемогою опозиції закінчився період великих демонстрацій і страйків, суспільство повернулося до нормального життя. Перший президентський термін Гавела тривав пів року — до перших вільних виборів. Головною своєю метою в цей період Гавел бачив підготовку вільних виборів і визначення основних принципів демократичного суспільства.

І ось 8–9 червня 1989 року відбулися вибори до Федеральних зборів Чехословаччини, перші вільні вибори після 1946 року. У лідери вийшов «Громадянський форум» — йому дісталися 68 місць зі 150 в Народній палаті та 50 місць зі 150 в Палаті національностей. «Громадськість проти насилля» — словацька союзниця «Громадянського форуму» — здобула 19 місць і 33 місця відповідно. Разом ці дві партії отримали більшість мандатів в обох палатах. А Комуністичній партії Чехословаччини, яка правила понад 40 років, дісталися відповідно 23 і 24 місця (тобто менше за одну шосту в кожній палаті). 5 липня 1990 року новообрані Федеральні збори Чехословаччини на спільному засіданні обох палат обрали Вацлава Гавела президентом Чехословаччини вдруге.

1 січня 1993 року Чехословаччина остаточно розділилася на Чехію і Словаччину. Уже 26 січня 1993-го Палата депутатів, нижня палата парламенту Чехії, обрала Гавела президентом Чехії (верхню палату тоді ще не було створено — перші вибори до Сенату пройшли восени 1996-го). 20 січня 1998 року на спільному засіданні Палати депутатів і Сенату Гавела обрали президентом Чехії вдруге.

На цій посаді Гавел запам’ятався тим, що стояв над міжпартійними чварами і дбав передусім про інтереси Чехії у Європі та світі. Він не втручався в економічну рутину, господарчі питання, перерозподіл власності. Саме тому йому ніколи не закидали (не було підстав) ані дій в інтересах певної партії, ані корупційних учинків. Він і далі був моральним авторитетом і залишився ним, коли спливли два його президентські терміни.

Вацлав Гавел помер 18 грудня 2011 року. Із часом чехи не почали його забувати чи ставитися до нього критичніше, нав­паки, ми на власні очі спостерігаємо той рідкісний випадок, коли людина після смерті перетворюється на легенду. Це не пафос, а просто констатація факту. Зазвичай пам’ять про політика (особливо якщо ми маємо на увазі пам’ять не злу) живе недовго і помирає разом із його сучасниками. З Гавелом усе навпаки.

Парадокс Гавела в тому, що про роки його президентства ніхто в Чехії не згадує як про «старі добрі часи». То була доба великих змін: розвал соціалістичного табору, розпад Чехословаччини як федерації, перехід від планової до ринкової економіки, приватизація державних підприємств, вступ до НАТО і підготовка до вступу в ЄС. Усе це було великим випробуванням для пересічних чехів, і чимала частина їх вважала, що їм довелося заплатити зависоку ціну за свободу, демократію і вільний ринок. І ось оця зла пам’ять про Гавела відмирає разом з її носіями, а народжується легенда про Гавела як найвидатнішого чеха всіх часів.

Чеський соціолог Петр Сак в одній своїй книжці розповів про соціологічне дослідження, проведене 2011 року, тобто ще за життя Гавела. Респондентів питали: «Яка особистість в історії Чехії має для вас найбільше позитивне значення?». Серед багатьохваріантів відповідей визначилася беззаперечна трійка лідерів, кожного з яких назвали десь по 20 % опитаних. Це Вацлав Гавел, король Карл IV, який правив у 1346–1378 роках і збудував у Празі Нове місто та знаменитий Карлів міст, і перший президент Чехословаччини Томаш Масарик (президент у 1918–1935 роках)236. Найцікавіше — це кореляція ставлення до Гавела з віком респондентів. Серед тих, кому 71 рік і більше, найвидатнішим чехом Гавела назвали 15,5 %; 61–70 років — 17,9 %; 46–60 років — 20,5 %, 31–45 років — 24,8 %, 15–30 років — 25,7 %. Отже, Гавел ще за життя почав перетворюватися на легенду, передусім саме для молоді.

У листопаді 2019-го, незадовго до восьмих роковин смерті Гавела і через 30 років після початку Оксамитової революції, чеська агенція STEM/MARK оприлюднила результати опитування, хто за ці 30 років був найкращим президентом237. Беззаперечним лідером став Гавел — йому віддали перше місце 55 % респондентів. Наступного президента Чехії Вацлава Клауса, який обіймав цю посаду із 7 березня 2003 по 7 березня 2013 року, визнали найкращим лише 14 %, а нинішнього президента Мілоша Земана — 21 % (решта не визначилися). Як підкреслила STEM/MARK, кожен четвертий виборець Земана визнав найкращим президентом Гавела.

І знову погляньмо на кореляцію відповідей із віком респондентів. Серед тих, кому 60 років і більше, за Гавела лише 30 % (за Земана — 40 %, за Клауса — 12 %). Серед тих, кому 45–59 років, за Гавела вже 58 % (за Земана — 18 %, за Клауса — 16 %). Серед тих, кому 30–44 років, за Гавела 67 % (за Клауса — 16 %, за Земана — 10 %). А серед тих, кому 18–29 років, за Гавела 74 % (за Клауса — 10 %, за Земана — 8 %).

Прикметно, що респонденти, яким на момент опитування 18–29 років, застали президентство Гавела лише в дитячому віці: він покинув Празький град (президентську резиденцію), коли їм було від 1 до 13 років. Проте саме в цій віковій категорії частка шанувальників Гавела найвища — кожні три особи з чотирьох вважають його найкращим президентом від часів після Оксамитової революції. Так народжується легенда.

Феномен Гавела рідкісний навіть у масштабах цілої Європи. Щоб політик став легендою, потрібен збіг об’єктивних обставин і виняткових особистих якостей. Об’єктивні обставини — це та сама тріада, про яку сказано на початку розділу: серйозні обмеження влади однієї особи, чесні суди і відповідальні медіа. У Чехії всю повноту виконавчої влади сконцентровано в руках уряду і прем’єр-міністра, а президент — лише формальний глава держави. Уряд Чехії формується Палатою депутатів — нижньою палатою чеського парламенту, а президент грає в цьому процесі лише церемоніальну роль. Через скромність президентських повноважень вибори президента аж до 2008 року проводилися в стінах парламенту і лише з 2013-го стали всенародними.

Гавела обирали президентом чотири рази: двічі президентом Чехословаччини і двічі президентом Чехії, але всі чотири рази його обирали члени палат парламенту, а не всі громадяни. Звичайно, це майже позбавляло його можливос­тей перебирати владу на себе. Проте й сам Гавел не проявляв схильності до узурпації влади, не вимагав собі більше повноважень, не починав воювати з парламентом чи урядом за те, хто головніший. Він був відданий ідеям розподілу державної влади, верховенства права, свободи слова. Можна сказати, що саме за цей його щирий демократизм йому й довіряли президентську посаду — і таке рішення депутатів неодмінно здобувало підтримку пересічних громадян.

Крім того, він був Гавел. Усі знали, що він надається для цієї посади більше, ніж будь-хто інший. І він теж це знав і намагався таким і бути. Йому це вдалося. І тепер він легенда.

197 https://www.opendemocracy.net/en/can-europe-make-it/hungary-and-end-of-democracy/

198 https://www.vox.com/policy-and-politics/2018/9/13/17823488/hungary-­democracy-authoritarianism-­trump

199 Див.: Blair, David. Degrees in Violence: Robert Mugabe and the Struggle for Power in Zimbabwe. — London and New York: Continuum, 2002.— 258 р.; Meredith, Martin. Our Votes, Our Guns: Robert Mugabe and the Tragedy of Zimbabwe. — New York: PublicAffairs, 2002.— 256 р.; Holland, Heidi. Dinner with Mugabe: The Untold Story of a Freedom Fighter Who Became a Tyrant. — London: Penguin Books, 2008.— 256 р.; Norman, Andrew. Mugabe: Teacher, Revolutionary, Tyrant. — Stroud: The History Press, 2008. — 192 р.; Alao, Abiodun. Mugabe and the Politics of Security in Zimbabwe. — Montreal and Kingston: McGill-­Queen’s University Press, 2012. — 312 р.

200 https://www.eisa.org.za/wep/zim1980election.htm;

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1980.htm

201 https://web.archive.org/web/20070107095908/http://www.swradioafrica.com/pages/Nkomo_letter.htm

202 Див.: Nkomo, Joshua. Nkomo: The Story of My Life. — London: Methuen, 1984.— 270 р.

203 https://www.eisa.org.za/wep/zim1985election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1985.htm

204 Smith, Ian. Bitter Harvest: Zimbabwe and the Aftermath of its Independence. — London: John Blake Publishing, 2008. — 462 р.

205 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1990p.htm

206 https://www.eisa.org.za/wep/zim1990election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1990.htm

207 https://www.eisa.org.za/wep/zim1995election.htm;

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1995.htm

208 https://www.eisa.org.za/wep/zim1996election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults1996.htm

209 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2000r.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zim2000pottieb.htm

210 https://www.eisa.org.za/wep/zim2000election.htm

https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2000p.htm

211 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2002.htm

212 https://data.worldbank.org/indicator/SP.DYN.LE 00.IN?locations=ZW

213 https://www.imf.org/external/pubs/ft/weo/2019/02/weodata/index.aspx

214 https://www.who.int/hiv/HIVCP_ZWE.pdf

215 https://www.govtrack.us/congress/bills/107/s494/text

216 https://www.eisa.org.za/wep/zimresults2005.htm

217 https://www.eisa.org.za/wep/zim2005senate.htm

218 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/7371823.stm

219 https://www.eisa.org.za/wep/zim2008results5.htm

220 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/7378829.stm

221 https://www.zimbabwesituation.com/old/may11_2008.html

222 https://www.seattletimes.com/nation-­world/zimbabwe-­opposition-leader-­pulling-out-of-election/

223 https://www.eisa.org.za/wep/zim2008results6.htm

224 http://www.nbcnews.com/id/26715920#.XlqtqqgzaUk;

https://web.archive.org/web/20080917232925/http://www.timesonline.co.uk/tol/news/world/africa/article4756995.ece

225 https://web.archive.org/web/20090214132601/http://news.bbc.co.uk/1/hi/world/africa/7882762.stm

226 https://www.eisa.org.za/wep/zim2013referendum.htm

227 https://www.eisa.org.za/wep/zim2013results.htm

228 http://psephos.adam-carr.net/countries/z/zimbabwe/zimbabwe20133.txt

229 http://www.electionguide.org/elections/id/1062/

230 https://www.pravda.com.ua/articles/2014/12/29/7053606/

231 https://web.archive.org/web/20170823162217/http://qha.com.ua/ua/analitika/zriv-navchan-quot-si-briz2006-quot-repetitsiya-quot-gibridnoi-quot-viini-­rosii-proti-­ukraini/4895/

232 https://www.unian.ua/crimea/132491-navchannya-si-briz-u-krimu-­komunisti-vidvoyuvali-tri-btri-foto.html

233 https://www.unian.net/crimea/235673-ucheniya-si-briz-2009-ne-sostoyatsya-­istochnik-v-komandovanii-vms.html

234 https://meduza.io/feature/2017/03/21/esli-by-nas-ne-podderzhal-­patrushev-v-krymu-­stoyal-by-amerikanskiy-flot

235 http://maysterni.com/publication.php?id=142602

236 Див.: Sak Petr, Kolesárová Karolína. Sociologie stáří a seniorů. — Praha: Grada, 2012. — S. 63–64.

237 https://www.novinky.cz/domaci/clanek/nejlepsi-­prezident-zemana-­porazi-havel-i-klaus-40304526

Закон 7 Політики живуть вічно

Звісно, мається на увазі не те, що політики живуть вічно в реальності. Лише те, що у своїй уяві вони живуть вічно, і то не просто так, а вічно саме в ролі політиків. На перший погляд це може здатися перебільшенням, але реальні життєві історії політиків різного калібру, різних країн, різних часів переконують, що це факт. І чому це так — загадка не тільки політологічна, а й психологічна. Власне, саме в ній криється незбагненний секрет, чому політики раптом починають жити в якійсь альтернативній реальності, котра чимраз віддаляється від нашого справжнього світу.

Поговоримо про те, якою ж може бути розгадка цього секрету, на прикладі трьох політиків, які увірували у свою вічність. І завважте, це не винятки, а якраз типові приклади. Чому вийти з ролі політика неймовірно складно

Вінстон Черчилль після низки інфарктів та інсультів, у жалюгідному фізичному стані, продовжував боротися за крісло прем’єра. Леонід Брежнєв, перетворившись, по суті, на руїну, не хотів іти на пенсію і став джерелом для глузливих анекдотів. Тисячі членів парламенту по всьому світу, після того як їх скидали з політичного Олімпу, жили так, наче вони й далі члени парламенту, і навіть за домашнім столом, серед родичів і близьких, виступали, наче з трибуни під час телетрансляції. Вийти з ролі політика дуже складно, і це вдається небагатьом. Чому так?

Спершу зазначимо, що причини, чому люди йдуть у політику, дещо відрізняються від причин, чому ці люди, ставши політиками, там і залишаються. Причин іти в політику є кілька, і вони відомі — це жага влади, бажання зробити щось корисне, гроші і слава (бажання поклоніння).

Опинившись у реальній політиці й починаючи здобувати те, по що вони прийшли, політики потрапляють у кілька серйозних пасток, про які йшлося в попередніх розділах. І перша — це пастка пам’яті. Важливо, що політики ніколи не забувають свої первісні мотиви, як це може комусь здатися. Найчастіше вони забувають іншу важливу річ — причини, чому їх обрали люди. Ми вже говорили про те, що суспільний договір з політиком полягає в постійній зміні цього суспільного договору, а тому, як казав колись один російський політолог, «губернатор лише перші кілька днів пам’ятає, що його призначив президент, а потім вважає, що його призначили, бо він такий розумний і обізнаний» (ці слова приписують Глібу Павловському). Політик найчастіше забуває першопричини свого обрання і далі починає пристосовувати свої цінності й мотиви до системи довкола і мінливостей суспільного договору. Якоїсь миті він уже щиро не розуміє, чому те, що він робить, не оцінюють виборці. Або навпаки, отримавши схвальні відгуки, ще більше впевнюється у своїй незмінній правоті.

Друга пастка — пастка важливості своїх діянь і любові населення до політика за ці діяння. Навіть найцинічніші політики-­злодії і політики-­вбивці потребують виправдання своїх діянь, насамперед для самих себе. Дружина румунського диктатора Єлена Чаушеску, в якої не було дітей, абсолютно щиро вірила, що заборона на аборти — її соціальна місія з допомоги материнству. Ця заборона призвела до тисяч трагедій, коли жінки помирали або ставали інвалідками через нелегальні аборти. А будування соціального житла в Медельїні стало для колумбійського наркобарона Пабло Ескобара його доброчинним діянням, яке він робив суто з любові до людей. Те, що ці люди жили у вічному страху, Ескобар вважав гідною платою за його благодіяння.

Усі ці речі зводяться до формули «Може, він і краде, але робить і багато корисного» або у збоченій формі «Він, звичайно, вбив багато людей, але побудував міцну економіку (сильну державу)». Для нас важливо зрозуміти одну просту річ: політик, вигадавши або запозичивши ці формули, якоїсь миті сам починає в них вірити. І ці формули починають жити окремим життям, виправдовуючи всі можливі злочини і, що не менш важливо, бездіяння. Так, саме бездіяння, адже дев’ять із десятьох політиків — сіра маса, потрібна лише для того, щоб легітимізовувати діяння лідерів. У той момент, коли політик увірував у правильність і часто непогрішність та безкарність своїх діянь, він робить рішучий крок до думки, що все це настільки правильно, аж ніхто навколо не захоче від цього відмовлятися.

Нарешті, на цьому етапі політик потрапляє в третю пастку — пастку часу. На певній кар’єрній вершині людина втрачає відчуття часу, а якщо ця кар’єрна вершина передбачає можливість впливати (вважати, що ти впливаєш) на певні процеси, це призводить до часової дезорієнтації. Людина в якийсь момент починає жити в ілюзії, ніби все це триватиме завжди.

Більшість із нас переживали такі ситуації, наприклад, коли гадали, що наша любов до коханої людини така сильна, аж триватиме вічно, і ми ніколи не сваритимемося, а всі ті, хто повторює про життєві труднощі, — просто лузери. Політик переживає майже те саме, адже насправді, навіть заробляючи славу, гроші чи просто любов виборців, він не вміє робити нічого іншого, крім як займатися політикою. Він цієї миті не бізнесмен, не філантроп-­бізнесмен чи ще хтось — він людина з мандатом, яка може завдяки цьому мандату відчинити майже всі двері у своєму місті, окрузі чи державі. Бізнесмен іде до політика або чиновника, а бізнесмен-­політик говорить на рівних із «політиком-­філантропом» чи «політиком-­революціонером». Тому-то політик завжди відчуває, що він стоїть трохи вище за інших, і тому йому так легко потрапити в пастку вічності. Адже завдяки своєму мандату він може майже все.

Якщо щодня нагадувати собі Соломонове «І це мине», очевидно, ми не захворіємо на «синдром вічного політичного життя». Однак таких людей майже немає, а тому якоюсь мірою «хворобою вічності» заражено всіх політиків (і в певний момент життя ми всі хворіємо на цю хворобу). Головні питання — наскільки глибока форма цієї хвороби і чи є поруч реабілітологи. Кремлівський «старець»

Старше покоління ще пам’ятає анекдоти про Леоніда Ілліча. Виступає Брежнєв на пленумі. «Хто сказав, що я не розумію того, що читаю з папірця? Ха, рисочка, ха, рисочка, ха». Повідомлення ТАРС: «Учора у Великому залі Кремлівського палацу Л. І. Брежнєв прийняв французького посла за німецького і мав з ним тривалу бесіду». На поминках по Суслову виступає черговий оратор: «Наш головний ворог — склероз — вирвав із лав будівників комунізму найкращого сина Батьківщини!» — «Наш головний ворог — недисциплінованість, — бурчить Брежнєв. — Ми вже годину сидимо, а Суслова досі немає».

Справді, Брежнєв запам’ятався саме таким — старим маразматиком, який уперто не хотів іти з керівних посад на пенсію. І мало хто пам’ятає чи знає, що в перші роки свого правління він був на вигляд — а напевно, і всередині — іншою людиною. Річ не лише в тому, що тоді він був молодшим, а його мозок працював краще. У нього тоді ще не було відчуття власної незамінності, радше навпаки, було відчуття своєї посередності, сірості, а отже, й замінності. Він добре знав, як це — замінити, адже й КПРС він очолив завдяки тому, що разом зі спільниками усунув від влади свого попередника Микиту Хрущова.

Нагадаємо, що Хрущов обіймав посаду першого секретаря ЦК КПРС від 7 вересня 1953 року. Крім того, з 27 березня 1958 року він був головою Ради Міністрів СРСР. 14 жовтня 1964 року відбувся пленум ЦК КПРС. Офіційно повідомили, що пленум «задовольнив прохання т. Хрущова М. С. про звільнення його від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР у зв’язку з похилим віком та погіршенням стану здоров’я»238.

Найбільшу вигоду від зміщення Хрущова отримав тріумвірат у складі Брежнєва, Миколи Підгорного й Олексія Косигіна. На той момент Брежнєв і Підгорний були секретарями ЦК КПРС, а Косигін — першим заступником Хрущова на посаді голови Ради Міністрів СРСР. Пленум 14 жовтня обрав Брежнєва першим секретарем ЦК КПРС. Наступного дня Президія Верховної Ради СРСР звільнила Хрущова від обов’язків голови Ради Міністрів СРСР і призначила на цю посаду Косигіна. 9 грудня 1965 року VII сесія Верховної Ради СРСР VI скликання обрала Підгорного головою Президії Верховної Ради СРСР.

Отже, Брежнєв із власної практики знав, що скинути очільника КПРС можна. Знав він і те, що це можна зробити в різні способи. Петро Шелест, який у 1963–1972 роках був першим секретарем ЦК Компартії України, пізніше згадував:

Я розповів Підгорному, що зустрічався в Желєзноводську з В. Ю. Семичастним, колишнім головою КДБ СРСР у період підготовки пленуму ЦК 1964 року. Семичастний мені розповів, що йому Брежнєв пропонував фізично позбутися М. С. Хрущова шляхом улаштування аварії літака, автомобільної катастрофи, отруєння або арешту. Усе це Підгорний підтвердив і сказав, що Семичастний і він усі ці «варіанти» усунення Хрущова відкинули239.

І Брежнєв, очевидно, розумів, що головна посада в КПРС ді­сталася йому випадково, а не за якісь його особливі заслуги чи видатні особисті якості. Микола Єгоричев, перший секретар Московського міського комітету КПРС у 1962–1967 роках, через чверть століття сказав в інтерв’ю, що Брежнєв «ніколи не був лідером: ні до, ні після жовтневого пленуму. Так уже склалося, що, коли звільняли Хрущова, іншої кандидатури, гідної цієї високої посади, просто не виявилося. У вузькому колі друзів я тоді говорив: Брежнєв не потягне»240.

Російський історик Рой Медведєв у біографії Брежнєва теж відзначає первісне хитке становище Брежнєва:

Ще в жовтні 1964 року багато членів президії ЦК і секретаріату ЦК КПРС розглядали висунення Леоніда Ілліча на посаду першого секретаря ЦК КПРС тільки як тимчасове рішення. Вважалося, що на чолі партії має стояти сильніша, енергійніша й авторитетніша людина. Однак між організаторами жовтневого пленуму в цьому плані не було одностайності, і вони всі зійшлися на кандидатурі Брежнєва, людини, як здавалося, згодливої, м’якої і такої, що не рветься до влади. Тому з літа 1965 року дехто з членів президії ЦК почали проводити підготовку до нових змін у вищому ешелоні влади241.

А проте Брежнєв протримався на чолі КПРС понад 18 років — до самої своєї смерті. Уже на XXIII з’їзді КПРС, який проходив 29 березня — 8 квітня 1966 року, Брежнєв постав як керівник, який прийшов назавжди. Про зміцнення його становища свідчило й те, що на тому з’їзді партійній посаді, яку він обіймав, повернули назву часів Сталіна на цій посаді — генеральний секретар ЦК КПРС. У тріумвіраті Брежнєв — Підгорний — Косигін перший здобув собі вирішальну роль, залишивши двом іншим тільки дорадчу. Рой Медведєв констатує, що «до кінця 60-х років Брежнєв уже цілком освоївся біля штурвала влади і поводився так, наче абсолютно впевнений, що він єдиний гідний і безперечний очільник країни й партії. У бесідах із друзями він майже всерйоз називав себе “царем” СРСР — Росії».

Що ж сталося з Брежнєвим? Посада його, звичайно, виняткова, але сам він зовсім не винятковий, а цілком типовий приклад політика, який швидко увірував у свою вічність. І він зробив те, що робили, роблять і робитимуть тисячі політиків різного калібру в різних країнах.

Шлях від первісного відчуття своєї замінності до протилежного відчуття незамінності складається з трьох кроків. Крок перший — пристосувати себе до потреб свого політичного оточення. Крок другий — пристосувати своє політичне оточення до своїх потреб. Крок третій — переконатися у своїй необхідності для свого оточення й ототожнити це з необхідніс­тю для країни. Після цієї третьої стадії політик стає фактично невиліковним. Щоправда, більшість політиків урешті-решт утрачає владу через дію демократичних механізмів чи з інших причин. Брежнєв у цьому сенсі — «експеримент, доведений до логічного кінця». Урок тут полягає не в особистому маразмі генсека — Брежнєв показав, до якого маразму може дійти ціле суспільство, коли один політик править ним вічно.

Щоб не бути голослівними, розповімо бодай коротко про кожен із цих трьох кроків у виконанні Леоніда Ілліча. Є чимало свідчень про те, як у перші роки свого правління Брежнєв пристосував себе до потреб верхівки КПРС. «Члени президії ЦК відчули себе впевненіше, не те що в хрущовські часи. Вони отримали можливість безперешкодно висловлювати свою думку. Брежнєв нікого не обмежував і не переривав. Навіть сам завів такий порядок: усі повинні висловитися з кожного питання. І враховував думку колег», — описує перші дії Брежнєва на найвищій посаді його біограф Леонід Млечин242. Він згадує й вимогу Брежнєва до висвітлення роботи керівництва країни в масмедіа: «Треба показувати колективний розум, не вихваляти одну особу. Досить із нас культів».

Рой Медведєв наголошує, що на початку 1970-х суттєво зросла підтримка Брежнєва з боку секретарів обласних партійних організацій і всього партійного апарату в центрі й на місцях. Партійні керівники всіх рівнів утомилися від нескінченних реорганізацій і перестановок, які проводив Хрущов. Основна частина апарату побоювалася появи на чолі КПРС нових «сильних лідерів». Партійну бюрократію в цьому випадку влаштовував якраз слабкий і порівняно доброзичливий керівник, який виступає під гаслом стабільності, проти різких змін. Малася на увазі передусім стабільність у складі вищих партійно-­державних кадрів і кадрів середньої ланки. По суті, Брежнєв став виразником інтересів і настроїв партійно-­державного апарату, він повернув йому багато втрачених раніше привілеїв, підвищив оклади і майже нічим не обмежував владу місцевих керівників та керівників республік. Один із журналістів, який не раз супроводжував і Хрущова, і Брежнєва під час їхніх поїздок по СРСР, розповідав Рою Медведєву, що Брежнєва і наприкінці 1960-х, і на початку 1970-х зустрічали на різних обласних, республіканських і міжобласних активах набагато сердечніше й привітніше, ніж Хрущова, приїзд якого в будь-який регіон країни сприймався зазвичай як візит суворого ревізора. Візити Брежнєва, навпаки, — своєрідна демонстрація єдності між ним і партійно-­державною бюрократією на місцях, хоча він не мав ні сили, ні енергії, ні навіть ораторських здібностей Хрущова.

Утім майже одночасно з першим кроком, тобто задоволенням потреб верхівки КПРС, Брежнєв вдався і до другого кроку — до змін у цій верхівці згідно зі своїми потребами. Є цікаве свідчення тодішнього другого секретаря ЦК Компартії Грузії Петра Родіонова про свою зустріч із Миколою Ігнатовим, тодішнім головою Президії Верховної Ради РРФСР, одним із найактивніших учасників підготовки скинення Хрущова. Зустріч відбулася десь через рік після жовтневого пленуму 1964 року. «І ось я на Делегатській, де в той час містилися Президія Верховної Ради й уряд РРФСР. Бесіда йшла в кімнаті відпочинку за чашкою чаю. Після обміну кількома незначущими фразами Ігнатов абсолютно несподівано для мене почав буквально ганити Брежнєва. “Дурні ми, — говорив він у нервовому запалі, — привели цього хитрого Лиса Микиту до влади. Ти подивись, як він розставляє кадри! Робить ставку на сірих, але зручних, а тих, хто розумніший і сильніший, тримає на відстані. Ось і чекай від нього чогось путнього”. Кажучи про людей “сильніших” і “розумніших”, мій гостинний господар напевно мав на увазі самого себе»243.

Брежнєв — уродженець міста Кам’янського в нинішній Дніпропетровській області України, у 1939–1941 роках був секретарем і потім у 1947–1950-му — першим секретарем Дніп­ропетровського обкому КП(б)У. Очоливши КПРС, Брежнєв почав поближче до себе підтягувати кадри, які теж пройшли через Дніпропетровськ. Пощастило, зокрема, Андрію Кириленку, який був другим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1943–1947 роках (там він і познайомився з Брежнєвим, першим секретарем Запорізького обкому КП(б)У в 1946–1947-му), далі працював першим секретарем Миколаївського обкому КП(б)У, а в 1950–1955 роках — першим секретарем Дніпропет­ровського обкому КП(б)У, замінивши на цій посаді Брежнєва. За наполяганням останнього 8 квітня 1966 року щойно обра­ний на XXIII партз’їзді ЦК КПРС на своєму пленумі обрав Кириленка своїм секретарем.

Кириленко, як і Брежнєв, 1906 року народження, і вони обидва стали символами режиму геронтократів. У середині 1970-х він вважався однією з найважливіших фігур у партії, але надалі його роль занепала у зв’язку з порушеннями діяльності мозку. У березні 1981-го, коли на XXVI партз’їзді йому доручили зачитати список кандидатів у члени ЦК КПРС, Кириленко не зміг правильно вимовити жодного прізвища. Та навіть у стані старечого маразму за ним зберігали його посаду і відправили на пенсію лише 22 листопада 1982 року, через 12 днів після смерті Брежнєва.

На чотири роки молодшим за Брежнєва був Микола Щолоков, який у 1940–1941 роках працював головою Дніпропетровського міськвиконкому і тоді ж таки познайомився з Брежнєвим. З вересня 1966-го Щолоков — міністр охорони громадського порядку СРСР, з 1968-го — міністр внутрішніх справ СРСР. 17 грудня 1982 року, через місяць після смерті Брежнєва, Щолокова звільнили з посади міністра. Комплексна перевірка діяльності МВС виявила безліч зловживань. 19 лютого 1983 року наклала на себе руки дружина Щолокова. 15 червня 1983 року його вивели зі складу ЦК КПРС, 6 листопада 1984 року позбавили звання генерала армії, 7 грудня виключили з лав КПРС, 12 грудня позбавили всіх державних нагород, крім бойових, і звання Героя Соціалістичної Праці. Наступного дня Щолоков застрелився з мисливської рушниці.

В Україні міцною опорою Брежнєва був Володимир Щербицький, молодший за генсека на 11 років, уродженець Верхньодніпровська в нинішній Дніпропетровській області. Коли Брежнєв очолив КПРС, Щербицький був першим секретарем Дніпропетровського обкому КПУ. З 15 жовтня 1965 по 8 червня 1972 року він очолював Раду Міністрів УРСР; з 25 травня 1972 по 28 вересня 1989 року був першим секретарем ЦК КПУ.

Багато фактів про кадрову політику Брежнєва зібрав завіду­вач відділу Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького Максим Кавун244. Він пише, що Брежнєв ґрунтовно «почистив» Політбюро ЦК КПРС, завдяки чому в його складі почали домінувати прихильники генсека, яких уже тоді називали «дніпропетровською групою». Вони були пов’язані з Брежнєвим через спільну роботу в Дніпропетровську, Молдові чи Казахстані.

Брежнєв розставив своїх людей і на інші важливі посади. Скажімо, до Юрія Андропова, який виявляв ознаки самостійності на чолі КДБ, у листопаді 1967 року Брежнєв приставив першим заступником Семена Цвігуна, з котрим заприятелював у Молдові; а в серпні 1970-го — свого давнього приятеля по Дніпропетровську ще з довоєнних часів Георгія Циньова (їхні дружини були рідні сестри). Заступником Косигіна на чолі Ради Міністрів СРСР у жовтні 1965 року став Микола Тихонов, який починав свою кар’єру в Дніпропетровську і був знайомий із Брежнєвим з кінця 1930-х. У вересні 1976-го Тихонов став першим заступником Косигіна, а в жовтні 1980-го, незадовго до смерті останнього, зайняв його місце.

Кавун пише:

За перші три роки перебування на вершині влади Брежнєв створив кістяк своєї владної команди. До початку 1970-х Леонід Ілліч цілком закріпив владу «дніпропетровського клану», на чолі якого стояв він сам. Політика Брежнєва з протягування на владні пости «своїх», тобто дніпропетровців, виявилася такою ефективною, що навіть після андроповських чисток кістяк центрального держапарату влади становили дніпропетровці. Михайло Горбачов уже наприкінці 1980-х, безпосередньо перед розпадом Радянського Союзу, ініціював спеціальне розслідування, яке встановило, що 53 % керівників вищої ланки української влади були вихідцями з Дніпропетровська. Це дані тільки по Україні. У масштабах Союзу, звичайно, картина була іншою, але всі або майже всі чільні посади обіймали соратники генсека по Дніпропетровську, Молдові або Казахстану.

Отже, Брежнєв максимально задовольнив потреби верхівки КПРС і водночас заповнив цю верхівку своїми людьми. Після цих двох кроків цілком логічним став його третій крок — увірувати у свою вічність. А як тут не увірувати, коли ти впевнений, що ціла країна тримається на тобі.

У 1990 році спогадами поділився Віктор Голиков, який понад чверть століття працював помічником Брежнєва. «Я наших керівників не хочу захищати. У багатьох була втрата почуття реальності. Більше як шість років на царському місці сидіти не можна. Розкладається мораль лідера, нюх зникає, око замилюється. І навколо все пліснявіє», — розмірковував Голиков, певно, маючи на увазі передусім Брежнєва245.

Цинік у відповідь на всі наші розповіді про невмирущість політиків заперечить, мовляв, світ, на щастя, влаштовано так, що політики хворіють і вмирають, як усі люди. Однак проблема в тому, що хвороби можуть і посилювати неадекватне світосприйняття політиків. І знову Брежнєв — яскравий приклад. Не будемо глузувати, як важко давалися йому промови. Усі, хто бачив і чув публічні виступи Леоніда Ілліча, розуміли або принаймні здогадувалися, що у нього великі проблеми із зубами (насправді зі вставною щелепою). До його психічного стану це не мало стосунку, а що впливало — так це наркотична залежність генсека від сильних снодійних, яка дедалі посилювалася.

Про перший зрив нервової системи Брежнєва на цьому ґрунті розповів у спогадах академік Євгеній Чазов246, у 1967–1986 роках начальник 4-го Головного управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР, простіше кажучи, головний кремлівський лікар. Сталося це ще на початку правління Брежнєва, у серпні 1968 року, під час напружених переговорів у Москві між керівництвом СРСР і представниками Чехословаччини в період придушення Празької весни.

Як згадує Чазов, його і невропатолога Романа Ткачова привезли в будівлю ЦК КПРС на Старій площі:

Брежнєв лежав у кімнаті відпочинку, був загальмований і не­адекватний. Його особистий лікар М. Г. Родіонов розповів, що під час переговорів у Брежнєва порушилася дикція, він раптом ослаб, аж мусив прилягти на стіл. […] Сам Брежнєв щось бурмотів, ніби уві сні, намагався встати. Розумний Роман Олександрович Ткачов, старий досвідчений лікар, сказав: «Якби не ця обстановка напружених переговорів, то я сказав би, що це збочена реакція втомленої людини зі слабкою нервовою системою на вживання снодійного». Родіонов підхопив: «Так, це у нього буває, коли виникають неприємності або не вирішуються проблеми. Він не може спати, починає злитися, а потім ковтає одну-дві таблетки снодійного, заспокоюється, засинає. Прокидається як нічого не бувало і навіть не згадує, що було. Сьогодні, мабуть, так перенервував, що випив не одну-дві таблетки, а більше. От і виникла реакція, яка перелякала все Політбюро».

Косигін розповів лікарям, що він сидів поруч із Брежнєвим і «бачив, як той поступово втрачав нитку розмови: “Язик у нього почав заплітатися, — казав Косигін, — і раптом рука, на яку він спирав голову, почала падати”». Лікарі запевнили Косигіна, що це просто перевтома. А Брежнєв проспав три години і повернувся до переговорів. «Це був для нас перший сигнал слабкості нервової системи Брежнєва і збоченої у зв’язку з цим реакції на снодійне», — резюмував Чазов.

Голиков, своєю чергою, згадував, що Брежнєв останні десять років життя пив на ніч по чотири-п’ять снодійних пігулок нембуталу. «Він став уже наркоманом, — констатував помічник генсека. — Брежнєв — людина не дурна, але хвороба перетворила його на інваліда, почувався він жахливо. Особливо останні сім-вісім років, коли оглух, погано говорив».

Схожу оцінку дає Чазов. За його словами, генсек «з активної, товариської, певною мірою чарівної людини, політика, який швидко орієнтується в ситуації й ухвалює відповідні рішення, за десять років перетворився на немічного, “склерозованого” старого».

«Що я чітко вивів зі складних політичних колізій, які відбулися у мене на очах, так це те, що заради користі країни й народу керівник не повинен залишатися на своїй посаді більше як десять років. Піди Брежнєв з посади лідера 1976 року, він залишив би після себе добру пам’ять, — припускає Чазов. — Проте доля зіграла злий жарт із країною і партією. Вона залишила ще майже на сім років хворого лідера, котрий утрачав не тільки нитки управління країною, а й критичну оцінку ситуації в країні і світі, а найголовніше — критичне ставлення до себе, чим поквапилися скористатися підлабузники, кар’єристи, хабарники, та й просто нероби, які думали тільки про свої особисті гаразди».

Замість піти на пенсію Брежнєв спровадив туди Підгорного (старший за Брежнєва менше як на чотири роки) і перебрав собі посаду голови Президії Верховної Ради СРСР. Сталося це 16 червня 1977 року. Відтоді Брежнєв офіційно стояв на чолі не лише партії, а й держави. Стояв, будучи вже зовсім психічно неадекватним.

Наостанок ще одна цитата із Чазова:

Нам, лікарям, щороку ставало дедалі важче підтримувати у Брежнєві навіть видимість активного й розумного керівника. Його центральна нервова система настільки змінилася, що навіть звичайні заспокійливі засоби стали для нього дуже сильними препаратами. Усі наші намагання обмежити їх уживання не мали успіху завдяки масі «доброзичливців», готових виконати будь-які прохання генерального секретаря. Були серед них і Черненко, і Тихонов, і багато інших із його оточення. І це при тому, що на наше прохання Андропов попередив їх усіх про можливу небезпеку застосування будь-яких таких засобів Брежнєвим.

Отже, первинна, найглибша проблема — те, що політик починає вірити у свою вічність, а вже похідні явища — це його дії і дії його оточення на підтримку цієї віри. Хтось доходить до використання психотропних речовин, комусь вистачає самонавіювання. Головне, що виникає система, яка сама себе підтримує і зациклюється на собі, втрачаючи здатність адекватно реагувати на зовнішні подразники. Це притаманно різним політичним командам — великим і малим, національного і місцевого рівня, не лише в тоталітарних, а й у більш-менш демократичних країнах, якщо команду багато років поспіль очолює незмінний лідер і в нього немає серйозних конкурентів усередині команди. Президент Шредінґера

На початку XXI століття одним із найекстравагантніших політиків у світі був президент Венесуели Уґо Чавес. Заснована ним політико-­ідеологічна доктрина чавізму попервах начебто мала успіх, але поступово дискредитувала себе і під час правління його наступника Ніколаса Мадуро зазнала цілковитого фіас­ко. Та не менш цікаве й інше — як Чавес намагався обдурити хворобу і смерть, а натомість обдурив себе і свій народ.

Уперше Уґо Чавес виграв президентські вибори 6 грудня 1998 року. Поруч десятьох конкурентів він набрав 56,2 % голосів, а такі результати, як ви пам’ятаєте, можуть бути надзвичайно небезпечними для демократії. Венесуела це підтвердила одразу ж. Після інавгурації 2 лютого 1999 року Чавес провів два референдуми. Перший, 25 квітня, дозволив йому скликати Конституційну асамблею (92,36 % голосів «за»). Другий, 15 грудня, схвалив нову Конституцію (71,78 % голосів «за»), яка суттєво розширила президентські повноваження і знищила велику частину системи стримувань і противаг. Як наслідок, після цього чавісти більше як 15 років контролювали всі гілки влади — президентську, виконавчу, законодавчу й судову.

Нова Конституція вимагала нових виборів. Вони відбулися 30 липня 2000 року. У боротьбі з двома конкурентами Чавес набрав 59,76 % голосів. Наступну велику перемогу він здобув на референдумі 15 серпня 2004 року, скликаному за наполягання опозиційних партій, які звинуватили Чавеса в диктаторських амбіціях і всіляких негараздах. Проти дострокової відставки Чавеса було подано 59,25 % голосів.

Чергові вибори відбулися 3 грудня 2006 року. Маючи цього разу аж 13 конкурентів, Чавес набрав 62,84 % голосів. Серію його перемог перервав референдум 2 грудня 2007 року, який мав затвердити поправки до 63 статей Конституції і, зокрема, ще розширити президентські повноваження. Поправки було розбито на два блоки; проти першого блоку проголосували 50,71 %, проти другого — 51,06 %. Чавес узяв реванш на референдумі 15 лютого 2009 року, який затвердив поправки до п’яти статей Конституції (54,87 % голосів «за»). Цими поправками скасовано обмеження на переобрання президента, губернаторів, мерів, депутатів — раніше на ці посади можна було обиратися не більше ніж двічі.

Уже з цього очевидно, що Чавес планував правити вічно. А він, слід уточнити, був на той час іще зовсім не старим: 70 років йому мало виповнитися лише 28 липня 2024 року. І він не збирався нікому поступатися владою.

Наступні чергові вибори очікувалися в грудні 2012-го, але на початку травня 2011-го у Чавеса проявились ознаки серйозної хвороби. Несподіване запалення лівого коліна примусило Чавеса більше як два тижні провести в ліжку і навіть користуватися милицями. 8 червня Чавес прибув на Кубу, де його помістили в Центр медичних хірургічних досліджень у Гавані. 10 червня його прооперували у зв’язку з виявленим внутрішньотазовим абсцесом. Під час операції, яка супроводжувалася рясною кровотечею, хірурги виявили злоякісну пухлину «розміром з бейсбольний м’яч». Пухлину видалили під час повторної операції 20 червня. А 30 червня Чавес виступив із телезверненням до співвітчизників, у якому розповів про перенесені ним операції. Відновлювальний період зайняв понад три тижні. Увесь цей час Чавес перебував у гаванській клініці.

У липні він повернувся на батьківщину. Здавалося б, Чавес має зосередитися на лікуванні й відпочинку, а очолювана ним Єдина соціалістична партія Венесуели (ЄСПВ) повинна якнайшвидше знайти собі нового лідера. Однак Чавес увірував, що він вилікується від онкології. У цьому переконували його й себе його партійні соратники. Кілька разів хвороба поверталася, і Чавесу доводилося знову лягати під ніж у гаванській клініці (венесуельським лікарям він не довіряв, побоюючись заколоту). Проте Чавес і ЄСПВ раз у раз уперто переконували співгромадян і всю планету, що він зцілюється і незабаром повністю одужає. Паралельно президент і його партія ретельно готувалися до чергових виборів. Їхню дату наблизили на кілька місяців, призначивши на 7 жовтня 2012 року. У змаганні з п’ятьма конкурентами Чавес набрав 55,07 % голосів.

Незабаром Чавес почав відчувати сильні болі. З 15 листопада він перестав з’являтися на публіці. 28 листопада стало відомо, що він знову на Кубі, де проходить сеанси фізіотерапії «в барокамері для зміцнення здоров’я». Насправді лікарі вкотре виявили у нього рецидив пухлини. 7 грудня Чавес повернувся до Каракаса, столиці Венесуели, і наступного дня оголосив про необхідність ще однієї операції. У телевізійному зверненні він визнав серйозність хвороби і заявив, що якщо його стан здоров’я ускладниться, очільником Венесуели треба обрати Мадуро. Чавес наголошував, що не здався. «З благодаттю Божою ми вийдемо переможними», — сказавши це, він підніс розп’яття і поцілував його. Його прихильники по всій країні вийшли на площі молитися за його зцілення. Дехто витирав сльози, інші тримали його фотографії і дружно скандували «Чавес не йде!»247.

Це була остання поява Чавеса перед співгромадянами. Наступного дня він знову вирушив на Кубу, і про дальші події достеменно нічого не відомо. Мадуро підтвердив, що 11 грудня Чавес переніс шестигодинну операцію. За неофіційними даними, операція пройшла з ускладненнями; поширилися чутки, що після неї Чавес впав у кому, у нього сталася смерть головного мозку, і він перебуває у вегетативному стані.

18 лютого 2013 року Чавес начебто повернувся до Венесуели, завершивши курс лікування на Кубі. Проте повернення відбулося в обстановці суворої секретності, громадянам їхнього президента не показали. 2 березня уряд Венесуели повідомив, що Чавес проходить курс хіміотерапії у військовому шпиталі в Каракасі. 5 березня офіційно повідомлено, що стан Чавеса погіршився: у нього загострилися проблеми з дихальною системою, викликані гострою респіраторною інфекцією на тлі проведеної хіміотерапії. Увечері того дня влада оголосила про смерть Чавеса.

Офіційну версію не раз ставили під сумнів. У січні 2015 року начальник служби безпеки Чавеса Лімсі Салазар після втечі з Венесуели виступив у США зі свідченнями про те, що насправді Чавес помер 30 грудня 2012 року248. У липні 2018-го Луїза Ортеґа Діас, генеральна прокурорка Венесуели з грудня 2007-го по серпень 2017-го, заявила, що Чавес помер 28 грудня 2012 року, а оголошення про його смерть відклали з політичних причин249.

У науковий фольклор давно ввійшов нещасний кіт Шредінґера, який одночасно живий і мертвий. Та це лише уявний експеримент, а Чавес — реальний президент 30-мільйонної країни, який у стані «чи то живий, чи то мертвий» перебував майже три місяці (з 9 грудня, коли він вирушив на Кубу для, ймовірно, фатальної операції, по 5 березня, коли його офіційно визнали мертвим). Точна дата та обставини його смерті досі є предметом суперечок.

Така ситуація виникла не лише тому, що сам Чавес увірував у свою вічність і поводився наче безсмертний. Йому підігрували і, зрештою, загралися в цю гру його партійні соратники, яким знадобилося чимало часу, щоб залишити вигаданий світ, де Чавес вічно живий, і повернутися до реальності, де життя триває без Чавеса.

Така поведінка політичних команд не виняткова. Вона типова, особливо для партій вождистського типу, які тримаються передусім на популярності свого лідера. І найбільший такий відрив від реальності буває там, де в безсмертя вождя увірували не тільки його партійні соратники, а й широкі маси прихильників, які його обожнюють. Наскільки це небезпечно? Про це якраз і свідчить сумний досвід Венесуели з її економічною катастрофою. Володар «Межигір’я»

В Україні неперевершений зразок далекоглядного політика, який увірував у свою невмирущість одразу, переїхавши до Києва, дав Віктор Янукович. Зазвичай його історію розглядають під кутом зору боротьби за владу, але для нього самого це відійшло на другий план ще наприкінці 2002 року, і відтоді на першому плані було влаштуватися у вічності.

Боротьбу за владу Янукович затято вів у Донецьку. Нагадаємо, що він п’ять з половиною років очолював Донецьку облдерж­адміністрацію — з 14 травня 1997 по 21 листопада 2002 року. А щоб протриматися в цьому кріслі так довго, доводилося балансувати між інтересами президента Леоніда Кучми в Києві та впливових місцевих олігархів на Донеччині. Янукович із цим завданням впорався на відмінно. І крісло очільника ОДА він покинув не тому, що ним були незадоволені, навпаки, тому що і Кучма, і донецькі олігархи були ним задоволені й вирішили віддати йому посаду прем’єр-міністра України.

Претендентів на прем’єра було чимало, і за кожним із серйозних претендентів стояли авторитетні олігархи та потужні політичні сили. Адже вага цієї посади вимірювалася не лише повноваженнями голови уряду, а й перспективами стати наступником Кучми на посаді президента України. Не будемо докладно описувати, як і завдяки чому Янукович виграв той кастинг. То була виснажлива боротьба, і кожному претендентові треба було проявити і силу, і влучність, і хитрість, і кмітливість у змаганні не лише за довіру Кучми, а й за підтримку з боку бізнесу та партійних структур. Януковичу це вдалося, хоча для донецьких олігархів, як і для Партії регіонів, він не був безальтернативним варіантом.

Та ось 21 листопада 2002 року Верховна Рада ухвалила постанову про надання згоди на призначення Януковича прем’єр-міністром України. За це рішення проголосували 234 народні депутати250, тобто лише трохи більше за мінімально потрібні 226. Здавалося б, це свідчило про хиткість політичного становища Януковича, але для самого Януковича його майбутнє вже було визначено — вічна влада.

До президентських виборів тоді залишалося майже два роки, і ніхто не знав, який дальший сценарій вибере Кучма. Не відкидали навіть його третій термін(що така можливість ретельно пророблялася, свідчить рішення Конституційного суду від 25 грудня 2003 року, яке дозволило Кучмі балотуватися на наступних президентських виборах251). Партія регіонів ще навіть не встигла поставити Януковича своїм лідером (це сталося через п’ять місяців на V з’їзді ПР 19 квітня 2003 року), а він уже почав поводитися так, наче достеменно знає про своє близьке президентство, до того ж не на один чи два терміни, а вічне.

Облаштовуватися у вічності майбутній президент почав зі створення собі маєтку під Києвом. І не абиде, а в «Межигір’ї», розташованому на березі Київського моря в селі Нові Пет­рівці Вишгородського району Київської області. З 1935 року «Межигір’я» перебувало на балансі ЦК КПУ, мешкати там було привілеєм першого секретаря ЦК Компартії України. Господарями «Межигір’я» в різні часи були Павло Постишев, Станіслав Косіор, Микита Хрущов, Володимир Щербицький, а під час німецької окупації там була резиденція рейхскомісара України Еріха Коха.

У 1990 році «Межигір’я» перейшло Раді Міністрів УРСР, яка створила там заміську резиденцію для прийому іноземних делегацій. Після проголошення незалежності України «Межигір’я» стало державною резиденцією, яку використовували для закордонних високих гостей і «протокольних заходів відпочинку».

Янукович одразу почав клопотатися про те, на що не наважився жоден із його попередників, — стати довічним господарем «Межигір’я». Як йому це вдалося, у 2009–2010 роках розповіла «Українська правда» в серії журналістських розслідувань Сергія Лещенка252. Найцікавіше в цій історії — само­впевненість, із якою діяв Янукович в умовах, коли йому було ще дуже далеко до президентства.

Після призначення Януковича прем’єром, з огляду на те, що в нього не було житла у столиці, йому на території «Межигір’я» виділили будинок № 20 загальною площею 325 м2 (житлова площа — 169 м2), який перебував на балансі держ­підприємства «Будинок відпочинку “Пуща-­Водиця”». Однак Янукович не хотів бути просто гостем і вирішив закріпитися назавжди.

Не минуло й трьох місяців його прем’єрства, як він поміняв статус «Межигір’я» з державної резиденції на урядову дачу. Уже 1 квітня 2003 року було укладено договір, за яким благодійний фонд «Відродження України», зареєстрований у Донецьку, взяв у згаданого держпідприємства в оренду будинок № 20 і три гектари прилеглої землі. У договорі було зафіксовано орендну плату в розмірі 107 тис. грн на рік.

Благодійний фонд «Відродження України» заснували люди з найближчого оточення Януковича фактично з метою створювати йому комфортні умови існування. У договорі було записано, що орендоване майно орендар використовуватиме «для здійснення заходів зі сприяння реалізації загальнодержавних і міжнародних програм, спрямованих на покращення соціально-­економічного становища». Термін договору оренди встановили по 31 січня 2051 року. На той час Януковичу перевалило б за 100 років.

Та апетити Януковича не обмежувались одним будинком — він планував привласнити все «Межигір’я». Його намірам завадила Помаранчева революція. Нова влада вирішила позбавити Януковича подарунка, що його він сам собі зробив. У березні 2005-го заступник генпрокурора звернувся до Господарського суду м. Києва в інтересах уряду і Фонду держмайна. 10 травня позов про визнання недійсним договору оренди будинку № 20 задовольнили, а 20 травня рішення набрало законної сили.

4 серпня 2006 року Янукович удруге отримав посаду прем’єра, і невдовзі йому вдалося відіграти ситуацію на свою користь. 23 листопада Вищий господарський суд скасував рішення, яким розривався договір оренди. Справу передали на повторний розгляд у Господарський суд м. Києва. А далі Янукович підіграв сам собі: 5 березня 2007 року уряд звернувся до суду із за­явою про відмову від позовних вимог. Заяву підписала діячка ПР Олена Лукаш, тоді перша заступниця міністра Кабінету Міністрів. «Як випливає з матеріалів судової справи, зазначений договір оренди не порушує прав й інтересів Кабінету Міністрів», — аргументувала вона в заяві.

Проте Януковичу цього було замало. Він хотів отримати все «Межигір’я» — 137 гектарів. 13 червня 2007 року Кабмін розпорядженням № 405 передав комплекс споруд «Урочище Межигір’я» в Нових Петрівцях у сферу управління Мінприроди253. Це міністерство очолював близький товариш Януковича Василь Джарти. Незабаром, 11 липня, Кабмін розпорядженням № 521 передав «Межигір’я» в статутний капітал НАК «Надра України»254 (її правління очолював ставленик Джарти Едуард Ставицький). Позаяк цю компанію повністю контролював Янукович через Джарти, вона виконувала функцію лише транзитного власника «Межигір’я» — з тим, щоб надалі вивести об’єкт із державної власності. Виокремлення «Межигір’я» було схвалено 13 вересня на засіданні правління НАК «Надра України», хоча на той час компанія ще не отримала цей об’єкт за актом прийому-­передачі.

21 вересня було нарешті складено акт прийому-­передачі між Мінекології і «Надрами України». 25 вересня виконком сільради Нових Петрівців вирішив оформити «Надрам України» право власності на будинки й нерухоме майно «Межигір’я», свідоцтво ­тут-таки видали на руки. Того самого дня «Надра України» отримали звіт про «незалежну оцінку» вартості майна. І того ж таки 25 вересня «Надра України» вивели «Межигір’я» з державної власності, уклавши договір обміну з маловідомим ТОВ «Медінвесттрейд», яке натомість передало «Надрам» два будинки по Парковій дорозі в Києві.

30 вересня відбулися дострокові парламентські вибори, підсумки яких показали, що Янукович утратить посаду прем’єра, тож він вирішив додатково підстрахуватися. Компанія «Медінвесттрейд» навмисно подала в суд і програла його 22 жовтня. Так само вона програла апеляцію. Завдяки цьому на руках в організаторів схеми опинився судовий вердикт, який набрав законної сили і фіксував правомірність виведення «Межигір’я» з державної власності.

Тим часом 19 листопада 2007 року компанія «Медінвесттрейд» перепродала «Межигір’я» компанії «Танталіт», яку теж пов’язують з угрупованням Януковича. Остання незабаром оформила оренду на 49 років ділянки площею 129,28 га. У жовтні 2009-го Держкомзем у відповідь на запит Мін’юсту повідомив, що земельні ділянки в урочищі «Межигір’я» орендують троє землекористувачів: 127,51 га — ТОВ «Танталіт», 7,6 га — благодійний фонд «Відродження України», 1,77 га — громадянин Янукович В. Ф.

Земельну діляночку менше як 2 га Янукович отримав в оренду від компанії «Танталіт». А от нерухомість на тій діляночці дісталася йому завдяки політичному обміну, про який розповіла газета «Дело» наприкінці лютого 2008 року255. За інформацією газети, 9 липня 2007 року Ющенко по телефону привітав тодішнього прем’єра з днем народження, а через кілька годин підписав секретне розпорядження № 148. «Урядова дача на території комплексу відпочинку “Пуща-­Водиця” надається в користування главі Кабміну Віктору Януковичу», — начебто сказано в документі, який так і не з’явився ні на сайті президента, ні в інших відкритих джерелах (розпорядження № 148/2007-рп досі немає в базі даних «Законодавство України» на сайті Верховної Ради).

Єдине офіційне підтвердження того, що розпорядження існує, газета дістала від Державного управління справами, яке повідомило, що розпорядження надало в користування тодішньому прем’єру «дачний будинок на території комплексу відпочинку “Пуща-­Водиця”, який потребує ремонту». У Державному управлінні справами уточнили, що комплекс відпочинку «Пуща-­Водиця» охоплює базу відпочинку «Пуща-­Водиця» та резиденцію «Межигір’я», де й проживав Янукович. Газета «Дело» припустила, що за дачу в «Межигір’ї» Янукович заплатив Ющенкові згодою на дострокові вибори.

Хоча такий політичний обмін — дача замість влади — здається дивовижним, насправді з позицій Януковича це була вигідна оборудка. Адже він був упевнений, що владу собі поверне, але, крім влади, йому було потрібне відчуття вічності, і його могло дати тільки «Межигір’я». Так чи так, але факт той, що до кінця свого другого прем’єрства Янукович устиг стати господарем усього «Межигір’я». І цього вже не можна було відіграти назад.

18 грудня 2007 року Юлія Тимошенко вдруге відібрала у Януковича посаду прем’єра. І вже 24 грудня Кабмін розпорядженням № 1230 скасував свої розпорядження №№ 405 і 521, якими «Межигір’я» передавалося спочатку до сфери управління Мінприроди, а потім до статутного капіталу НАК «Надра України»256. Проте жодних суттєвих наслідків це не мало. У березні 2008-го генпрокурор Олександр Медведько написав Тимошенко, що дії посадовців НАК «Надра України» з обміну «Межигір’я» були законними й оскаржити їх неможливо. У липні 2008-го Господарський суд м. Києва відмовив Мін’юсту задовольнити позов про повернення «Межигір’я» у власність держави257. Наступного року Тимошенко знову спробувала відібрати у Януковича «Межигір’я», але так само безрезультатно.

Попервах Янукович не зізнавався, що він господар усього «Межигір’я». У лютому 2008-го в інтерв’ю BBC він розповів, плутаючись у датах:

На території цього об’єкта є невеличка ділянка землі, близько півтора гектара. На ній знаходиться будинок площею близько 250 м2, не більше. У цьому будинку я живу з 2006 року, з того часу, як президент Ющенко підписав відповідний указ. Коли будинок було виділено мені указом, я разом із Державним управлінням справами відремонтував його, щоб там можна було жити. Я вкладав туди свої гроші. Після того як 2007 року «Межигір’я» було приватизовано структурою… я не пам’ятаю її назви, я з цією компанією уклав угоду про оренду.

Також Янукович повідомив, що сплачує щомісяця 11 тис. грн орендної плати258. Насправді ж головною спорудою в «Межигір’ї» був так званий «клубний будинок», який ще називають «Хонка» — від назви фінської фірми Honka, світового лідера в будівництві з екологічно чистої деревини. Янукович збудував «Хонку» на ділянці, яка належала фонду «Відродження України». І саме до цього об’єкта було прикуто увагу лідера ПР, коли всі думали, ніби він переймається політичною боротьбою. Протягом 2009-го і першого півріччя 2010 року для облаштування будинку було завезено матеріалів на суму 76 млн грн259. На тлі масштабного будівництва два тури президентських виборів (17 січня і 7 лютого 2010 року) здавались Януковичу ледь не буденними подіями.

Хтось скаже, що це перебільшення. Та це дуже щиро підтвердив сам Янукович під час свого першого (після обрання президентом) офіційного візиту до європейської держави — виступаючи перед німецькою громадськістю в Берліні 30 серпня 2010 року. Процитуємо репортаж Сергія Лещенка:

У якийсь момент Янукович вирішив похвалити німців за їхню педантичність. І як приклад розповів, що в особистому житті віддає перевагу «німецькій якості».

— Це не великий секрет ні для кого… Я побудував один будинок такий, клубний… Його будувала Honka — фінська компанія…

Заява про те, що Янукович спорудив ще якийсь будинок, одразу привернула увагу «Української правди». Чи йдеться часом не про величезний чотириповерховий об’єкт у «Межигір’ї», зроблений з дерев’яного бруса?

Виявилося, що справді про нього! Янукович, виступаючи перед німцями, втратив зв’язок із реальністю. Він прямо заперечив свої власні слова, що не володіє на території колишньої урядової резиденції нічим, крім свого маєтку. Виявляється, він там зводить ще й «клубний будинок».

— Але у нас, у всіх членів клубу, з’явилося бажання, щоб він добре виглядав і зовні, і внутрішньо, — продовжив він викривати сам себе.

Навіщо сотням представників німецької громадськості було знати про житлові проблеми Януковича — загадка. Але йому кортіло розповісти їм усю правду.

— У чому була проблема? Древесина — той брус, з якого збирався будинок, — вона весь час «працює». То сідає, то піднімається. І як можна закріпити різного плану… Як українською мовою слово «отдєлка»? — запнувся Янукович і озирнувся за допомогою до присутніх членів делегації, які проковтнули язика.

— Хто мені скаже, як буде «отдєлка»? — перевів Президент України погляд з одного міністра на іншого.

— Оздоблення! — почулося із зали.

— Оздоблення? — перепитав Янукович.

Але такий переклад йому не сподобався.

— Ні, я скажу «отдєлка», бо це зрозуміліше. «Оздоблення» не дуже зрозуміло. Навіть для мене.

Німці, які слухали синхронний переклад виступу в навушниках, мало зрозуміли логіку всього цього.

А Янукович тим часом продовжував розповідь про свій «клубний будинок» у Межигір’ї.

— Ми зробили такий тендер, невеличкий, і на тендері перемогли німці. І як цей дім не сідав, не піднімався, ця «обналічка» трималася красиво, нічого не руйнувалося…

Яку «обналічку» мав на увазі Янукович, теж залишилося загадкою. Можливо, мова йшла про «обліцовку»…

— І я мав розмову з німецькими робітниками. Це робоча інтелігенція. Я дивився на їхні руки. Я бачив, як вони з розумом підходять до вирішення всіх цих питань… — переповідав президент свої переживання260.

Як бачимо з репортажу Лещенка, на тій пресконференції Янукович повністю розкрився. Він дозволив собі це, бо розслабився, а розслабився, бо вже був президентом, тож ніщо надалі не заважало йому перебувати у власній реальності. Його реальністю була вічність у «Межигір’ї», де він весь час облаштовує свою «Хонку», стрибає по пеньках і піклується про страусів.

І можна точно сказати, коли Янукович зламався: увечері 21 лютого 2014 року, коли він особисто контролював процес завантаження й вивезення майна з «Межигір’я». Після того було марно чекати від нього якихось спроб продовжити політичну боротьбу. Він нікого не повів за собою — та, певно, і не міг повести — ні в Харкові, ні в Донецьку. Разом із «Межигір’ям» він утратив вічність, його реальність розбилася.

Резюмуючи, слід відзначити типовість поведінки Яну­ко­вича-­політика. Ставши прем’єром, він увірував, що прийшов назавжди. Ще сильніше він увірував у це, ставши прем’єром удруге. І ця його віра стала просто безмежною, коли він нарешті здобув посаду президента. Для нього час ніби зупинився. Відчувши себе безсмертним, він став поводитися так, ніби ніколи не помре.

У нас є тисячі дрібних Вікторів Федоровичів, які мислять і живуть у цій самій парадигмі. Це базова проблема: політик вищого й середнього ешелону найчастіше вважає, що хороше життя триватиме вічно, бо він знає прокурора, міліціонера, суддю чи есбеушника. Те саме думає силовик, бо він знає голову адміністрації, мера або впливового політика. Тому це не та хвороба, якої легко позбутися, але суспільству треба старатися швидше виявляти й ізолювати від впливових посад особливо тяжкі клінічні випадки.

Бажаєте подискутувати з авторами?

Залишайте відгук на Goodreads:

238 Див.: Правда.— 1964.— 16 октября.

239 Див.: Шелест Петро. «Справжній суд історії ще попереду». Спогади. Щоденники. Документи. Матеріали / За ред. Юрія Шаповала. — К.: Генеза, 2004. — С. 417.

240 Див.: Огонек.— 1989.— № 6.

241 Див.: Медведев Рой. Личность и эпоха. Политический портрет Л. И. Брежнева. — М.: Новости, 1991. — 336 с.

242 Див.: Млечин Леонид. Брежнев. — М.: Молодая гвардия, 2008. — 624 с.

243 Див.: Семанов Сергей. Дорогой Леонид Ильич. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2006. — 368 с.

244 https://web.archive.org/web/20070927082155/http://www.realnest.com.ua/information/articles/448

245 http://web.archive.org/web/20070927004159/http://www.zavtra.ru/cgi//veil//data/zavtra/02/471/81.html

246 Див.: Чазов Евгений. Здоровье и власть. Воспоминания «кремлевского врача». — М.: Новости, 1992. — 224 с.

247 https://www.usatoday.com/story/news/world/2012/12/08/venezuela-­chavez-cancer/1756293/

248 https://www.infobae.com/­2015/01/29/1623711-el-jefe-seguridad-­chavez-declaro-que-el-caudillo-­murio-dos-meses-­antes-la-fecha-­oficial/

249 https://www.elnacional.com/venezuela/politica/luisa-­ortega-diaz-revelo-que-diosdado-­cabello-llamo-­morir-chavez_243720/

250 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/1551.html

251 http://www.ccu.gov.ua/docs/489

252 https://www.pravda.com.ua/articles/2009/08/21/4150448/

https://www.pravda.com.ua/articles/2009/11/5/4293541/

https://www.pravda.com.ua/articles/2009/12/29/4576702/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/02/5/4716724/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/17/4941683/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/04/19/4946080/

https://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/3/5102989/

253 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/405–2007-%D 1 %80

254 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/521–2007-%D 1 %80

255 https://korrespondent.net/ukraine/politics/389202-smi-yushchenko-­sekretnym-ukazom-­podaril-yanukovichu-­dachu

256 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1230–2007-%D 1 %80

257 https://korrespondent.net/Default.aspx?page_id=2&lang=ru&roi=5&id=536343&tu=sud-vernul-­yanukovichu-dachu-v-mezhigore

258 https://www.bbc.com/ukrainian/indepth/story/2008/02/080221_yanuk_bbc_oh.shtml

259 https://www.pravda.com.ua/articles/2010/10/27/5519970/

260 https://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/31/5346144/

Закон 8 Сепаратизм перемагає, коли є одночасно шість чинників

У світі весь час триває безліч локальних чи екстериторіальних конфліктів, які залежно від політичних уподобань або кон’юнктури можна назвати сепаратистськими конфліктами, громадянською війною або визвольною війною. Найчастіше різні сторони конфлікту і їхні союзники різними термінами означають усі ці криваві історії, і тому майже завжди є сторона, яка вважає це сепаратизмом. Ми не збираємося вдаватися в моральні аспекти цієї проблематики — поговоримо лише про реальні умови виникнення сепаратизму та можливості перемоги тієї сторони, яка вирішила відділитися.

Існує всього шість універсальних чинників виникнення сепаратизму. Наявність усіх шістьох робить процес відділення територій майже незворотним, і навпаки, якщо бракує двох і більше чинників, шанси на відділення наближаються до нуля. Які це чинники?

Насамперед створення міфу про окремішність територій, їхню унікальність та інакшість. Він зводиться до простого принципу: ви нас не зрозумієте, бо ми інші. По-друге, слабкий центр, який лише номінально контролює ці території. По-третє, сильні, майже безальтернативні регіональні еліти, які підтримують міф про окремішність своїх територій. По-четверте, високий рівень патерналізму з нав’язуванням міфу, що ці території житимуть набагато краще, якщо центр не забиратиме так багато ресурсів в інші регіони або на державний рівень. Найчастіше це зводиться до фрази «ми годуємо центр». По-п’яте, це заснування парамілітарних організацій, що охоплюють не менше як 1 % населення. Ці організації і стають головними виконавцями «політичного замовлення» на сепаратизм. Є ще один чинник, без якого здебільшого неможливо закріпити ситуацію, — вплив третьої сторони, яка може стати гарантом «миру» і припинення бойових дій.

Усі сепаратистські рухи дуже схожі один на одного. Їх відрізняє тільки одна річ — рівень цинізму лідерів і їхня готовність до більшого чи меншого кровопролиття. Та це річ занадто індивідуальна, в усьому ж іншому механізми, задіяні для розпаду певних країн і територій, ідентичні.

Під цим кутом зору ми розглянемо два конфлікти, вибравши їх як типові серед численних прикладів сепаратистських потуг у новітній історії. Обидва конфлікти дуже довгі й дуже запеклі. Один з них завершився успіхом сепаратистів, тобто відокремленням їхньої території, у другому прикладі, навпаки, відокремлення не відбулося. Після цих повчальних історико-­географічних екскурсів погляньмо під тим самим кутом зору на регіональний сепаратизм в Україні. Як Еритрея виграла від краху СРСР

23–25 квітня 1993 року в Еритреї пройшов референдум, 99,83 % учасників якого проголосували за незалежність Еритреї від Ефіопії261. 24 травня Еритрея офіційно стала незалежною державою, відтоді еритрейці щороку 24 травня святкують День незалежності. А вже 28 травня Еритрея стала членом ООН. Успіх еритрейського сепаратизму очевидний, проаналізуймо ж, яку роль зіграли в ньому названі чинники.

Перший чинник — створення міфу про окремішність території. Та спершу уточнимо, чому ми вживаємо термін «міф». Населення більшості держав світу різною мірою неоднорідне за релігійною й етнічною ознаками. Те саме можна сказати і про населення певної адміністративно-­територіальної одиниці — регіону, провінції, області тощо — у складі держави. Тому для відокремлення певної території від держави потрібен міф про окремішність цієї території — саме території, а не конфесії чи етносу. Що ж стосується об’єктивних фактів про релігійні й етнічні відмінності населення, то їх при створенні міфу використовують вибірково. Тобто у фундамент міфу закладають факти, які цьому міфу відповідають, а ті, що йому суперечать, відкидають. При цьому в міфі, крім об’єктивних фактів, які взагалі-то не обов’язкові, завжди є потужний суто міфічний складник.

Усе це чудово видно на прикладі Еритреї. Передусім погляньмо на конфесійний склад. За останніми даними, в Еритреї 62,9 % християн (57,7 % православних і 4,6 % католиків) і 36,6 % мусульман262, а в Ефіопії — 62,8 % християн (43,1 % православних і 19 % протестантів) і 34,6 % мусульман263. В обох країнах хрис­тияни й мусульмани розселені нерівномірно. Еритрея складається із шести регіонів, у двох із яких домінують християни, а в чотирьох — мусульмани264. Ефіопія складається з 11 регіонів, у п’яти з яких домінують християни, в чотирьох — мусульмани, ще у двох регіонах їх приблизно порівну265. Якби розмежування велося за релігійною ознакою, то ми побачили б на території сучасних Ефіопії й Еритреї кілька зовсім інших держав.

Не менш строката картина етнічного складу тамтешнього населення. Найчисельніші етноси Еритреї — тиграї (55 %) і тигре (30 %)266. Їхні мови, відповідно тигринья і тигре, дуже близькі і становлять північну гілку ефіосемітських мов. Тигринья в Ерит­реї офіційна і найпоширеніша, тому використовується там для міжетнічного спілкування. І вона ж офіційна регіональна мова сусіднього ефіопського регіону Тиграй, де тиграї — основний етнос (97 %). До речі, в цьому ефіопському регіоні живе більше тиграїв, ніж в Еритреї, але загалом тиграї — це лише 6,1 % населення Ефіопії, а найбільші ефіопські етноси — оромо (34,4 %), амхарці (27 %) і сомалійці (6,2 %)267. Амхарська мова, офіційна в Ефіопії, належить до південної гілки ефіосемітських мов, отже, доволі близька до тигриньї і тигре. А от мови оромо й сомалійська належать до кушитської мовної сім’ї, дуже далекої від ефіосемітських мов. Тобто якби поділ вівся за етнічною ознакою, то на території сучасних Ефіопії й Еритреї ми знову побачили б інші держави з іншими лініями кордонів.

Проте цього не сталося. Хоча еритрейський сепаратизм, звичайно, використовував релігійні й мовні відмінності ерит­рейців від ефіопів, базувався він головно на спогадах про те, що довгий час Еритрея жила окремим життям. Свої теперішні кордони Еритрея отримала за підсумками Першої (1887–1889) і Другої італо-­ефіопських воєн (1895–1896). Уже 1890 року італійці офіційно заснували колонію Еритрею. У 1936-му її було інтегровано до складу Італійської Східної Африки як Еритрейське губернаторство. У 1941-му італійці втратили свої колонії у Східній Африці — їх захопили британці. Еритрея потрапила під британську воєнну адміністрацію, яка зрештою організувала приєднання Еритреї до Ефіопії 1952 року.

Загалом на території сучасних Ефіопії й Еритреї держави народжувалися, співіснували, воювали між собою з давніх-­давен. Кордони, встановлені наприкінці XIX століття, були не більше як історичною випадковістю. А проте шість десятиліть існування Еритреї як єдиної країни (хай і під управлінням італійців, а потім британців) дозволили створити потужний і популярний серед еритрейців міф про окремішність території Еритреї. Він став для них об’єднавчою ідеєю і виявився першою передумовою успіху еритрейського сепаратизму.

Другий чинник — слабкий центр. Еритрейцям довелося чекати такої нагоди понад три десятиліття. Ще в липні 1960-го у столиці Єгипту Каїрі група еритрейських інтелектуалів і студентів заснувала Фронт визволення Еритреї (ФВЕ). У 1961-му було сформовано збройне крило ФВЕ, яке почало партизанську війну на заході Еритреї. У відповідь на це 1962 року імператор Ефіопії Хайле Селассіє позбавив Еритрею прав автономії і перетворив її на звичайну провінцію. ФВЕ не добився помітних успіхів, до того ж 1970 року від нього відколовся Народний фронт визволення Еритреї (НФВЕ). Дві організації двічі вели громадянські війни між собою: у 1972–1974 і 1980–1981 роках, остан­ня із цих воєн завершилась остаточною поразкою ФВЕ.

Тим часом 1974 року владу в Ефіопії захопила військова хунта. Цим переворотом скористалися сепаратистські рухи в різних провінціях. У 1975–1977 роках ФВЕ і НФВЕ здобули контроль над великою частиною Еритреї. Активізував бойові дії Фронт визволення Оромо, створений 1973 року. З лютого 1975-го почав діяти Народний фронт визволення Тиграю. На сході Ефіопії, у провінції Огаден із переважно сомалійським населенням, у січні 1977-го розпочав бойові дії Фронт визволення Західного Сомалі.

У лютому 1977-го військову хунту в Ефіопії очолив сумнозвісний Менґісту Хайле Маріам, один з найкривавіших диктаторів XX століття. Він проголосив курс на побудову соціалізму, тому користувався економічною і військовою допомогою СРСР. Про обсяги радянської військової допомоги диктатору Ефіопії можна судити з даних, які зібрав сучасний російський дослідник Олександр Розін. 4–8 травня 1977 року Менґісту побував у Москві з офіційним візитом, під час якого було підписано Декларацію про основи дружніх взаємин і співпраці між СРСР та Ефіопією, а також укладено договір про постачання зброї на суму 400 млн доларів. В обмін на військову допомогу ефіопський лідер обіцяв віддати СРСР порт Массауа під військово-­морську базу. СРСР одразу почав постачати в Ефіопію військову техніку: в травні було перекинуто 20–40 танків «Т-34», стільки само бронемашин і артилерійських систем, а в червні ще 80 танків «Т-54»268.

Незабаром в ефіопську столицю Аддис-­Абебу прибули військові радники і фахівці, відряджені сюди на підставі розпорядження Ради Міністрів СРСР № 1823 від 13 серпня 1977 року. Головним військовим радником було призначено заступника командувача повітрянодесантних військ генерала-­лейтенанта Петра Чаплигіна. Наприкінці літа 1977-го держдепартамент США повідомляв, що в Ефіопії перебуває 100 радянських військово­службовців. Поступово чисельність радянських військових радників і фахівців в ефіопських збройних силах зростала і, за оцінками західних дослідників, досягла 2–3 тис. осіб.

У липні 1977-го в провінцію Огаден вдерлися війська Сомалі. Наприкінці жовтня Менґісту знову вилетів до Москви. Там його зустріли як найкращого союзника, пообіцявши не лише великі військові поставки на суму 385 млн доларів, а й сприяння в тому, щоб схилити Фіделя Кастро до згоди надіслати в Ефіопію кубинських добровольців. Після цього протягом трьох місяців з пів сотні радянських суден, пройшовши Суецьким каналом, доправили в Ефіопію численні збройні вантажі, зокрема винищувачі, танки, артилерійські системи, реактивні системи залпового вогню, зенітно-­ракетні комплекси, боєприпаси — загалом десь 60 тис. тонн — для поставки на фронт в Огаден. Одночасно радянські військово-­повітряні сили задіяли не менше як 225 літаків, щоб доправити в Ефіопію установки залпового вогню, танки, бронемашини, артилерію, боєприпаси й інші запаси. Усього за ці кілька місяців морським і повітряним шляхом в Ефіопію, за західними даними, було поставлено 80 літаків і вертольотів, 600 танків, 300 зенітно-­ракетних комплексів. Восени 1977-го в Аддис-­Абебу прибула радянська військова делегація на чолі з першим заступником головнокомандувача сухопутних військ, генералом армії Василем Петровим.

У грудні почалася масштабна передислокація кубинських військовослужбовців з Куби, Анголи й Конго. Для протидії сомалійському наступу було спрямовано танкові, артилерійські й авіаційні підрозділи. На завершальному етапі бойових дій разом з ефіопською армією в них брали участь кубинські мотострілкові частини. Усього в Ефіопію було доправлено авіатранс­портом шість кадрових бригад загальною кількістю 18 тис. осіб під командуванням дивізійного генерала Арнальдо Очоа.

На боці Ефіопії бився також контингент «добровольців» із Південного Ємену чисельністю 2 тис. осіб. Озброєння і спорядження для ефіопської армії постачали Східна Німеччина, Чехословаччина, Північна Корея, В’єтнам.

На початку 1978-го в Москві пройшла зустріч, у якій узяли участь Брежнєв і Косигін від СРСР, Рауль Кастро й командувач кубинського експедиційного корпусу в Ефіопії генерал Очоа та прем’єр Південного Ємену Алі Насір Мухаммед. Було сформовано об’єднаний генеральний штаб, який формально очолив Менґісту, а фактично командування об’єднаним угрупованням очолював кубинський генерал Очоа.

Тоді ж таки в січні 1978-го за допомогою кубинських і радянських фахівців завершили підготовку п’ять піхотних дивізій, кілька окремих танкових і механізованих бригад, артилерійських дивізіонів. Завдяки їм боєздатність ефіопської армії помітно зросла, посилилися й ефіопські військово-­повітряні сили. Уся ця допомога дозволила Ефіопії переламати хід війни. У січні почався ефіопсько-­кубинський наступ, і вже 15 березня 1978 року останні сомалійські війська залишили Огаден. Паралельно з кінця 1977-го ефіопські війська відвой­овували території в еритрейських повстанців. Цьому, без сумніву, суттєво сприяло те, що завдяки допомозі СРСР і його сателітів ефіопська армія стала потужнішою і в озброєнні, і в бойовій підготовці.

Проте Менґісту так і не здобув контроль над усією Еритреєю. Чимала смуга території на заході Еритреї залишилася під контролем НФВЕ. Менґісту просив про військову допомогу для придушення еритрейських повстанців, але в Москві й Гавані йому відмовили. У травні 1978-го радянська військова делегація на чолі з генералом Петровим повернулася в Москву. Так само Куба в наступні роки поступово скорочувала свій військовий контингент. Хоча СРСР продовжував регулярно надавати Ефіопії економічну і військову допомогу, бо це зобов’язання було закріплено в радянсько-­ефіопському договорі про дружбу і співпрацю, який Брежнєв і Менґісту підписали в Москві 20 листопада 1978 року. Отож Аддис-­Абеба ще якийсь час залишалася сильним центром.

Та невдовзі режим почав слабшати. Спроби колективізації призвели до деградації сільського господарства. До цього додалися засухи, і результатом став великий голод 1983–1985 років. Демонтаж режиму Менґісту почався саме в Еритреї. Восени 1987-го НФВЕ розгорнув новий наступ на урядові сили, а в березні 1988-го захопив добре укріплене місто Афабет, де розташовувалася найбільша військова база ефіопської армії, центр воєнної розвідки, великий склад зброї і боєприпасів. У травні 1988-го на базі Народного фронту визволення Тиграю було засновано Революційно-­демократичний фронт ефіопських народів, який домовився з НФВЕ про дві головні речі: Менґісту треба усунути від влади в Ефіопії, а Еритрея повинна стати незалежною.

Раніше Менґісту міг сподіватися, що його режим урятує Москва. Тепер же Кремлю було не до Ефіопії: почав сипатися Варшавський блок, та й сам СРСР тріщав по швах. Наприкінці 1980-х Москва припинила економічну допомогу Аддис-­Абебі, а згодом і військову. У генерал-­лейтенанта КДБ СРСР Вадима Кирпиченка, який відвідав Ефіопію для переговорів і зустрічався з Менґісту 1 листопада 1990 року, ефіопський диктатор розпачливо питав: «Що відбувається в СРСР? Чи є майбутнє в радянсько-­ефіопських відносин? На вашу економічну допомогу ми вже не розраховуємо, але просимо зберегти хоча б військову. Без вашої військової допомоги ми не зможемо успішно вести переговорний процес зі збройною опозицією, і наше становище в найближчі місяці стане катастрофічним»269.

Менґісту не помилився у своїх передчуттях. 21 травня 1991 року він утік у Зімбабве, 24 травня загони НФВЕ увійшли в Асмеру — столицю Еритреї, а 28 травня загони ефіопської опозиції ввійшли в Аддис-­Абебу. В Ефіопії почав правити коаліційний перехідний уряд, який домовився з НФВЕ, що незалежність Еритреї проголосять 24 травня 1993 року, а перед тим проведуть референдум.

Отак еритрейські сепаратисти сповна скористалися слабкіс­тю центру. До того ж слабкістю не лише Аддис-­Абеби, а й Москви, яка тоді доживала останні місяці перед геополітичним крахом (1 липня 1991 року розвалився Варшавський блок, а в серпні — і СРСР).

Що ж до третього чинника — сильних і безальтернативних регіональних еліт — не забуваймо передусім, що населення Еритреї дуже неоднорідне в релігійному й етнічному сенсі. Це пояснює, чому в еритрейському визвольному русі довгий час конкурували різні організації. До вже згаданих двох громадянських воєн між ФВЕ і НФВЕ та поразки ФВЕ додамо, що в березні 1987-го відбувся об’єднавчий конгрес, на якому до НФВЕ приєднався один з уламків ФВЕ270. Відтак єдиною провідною силою в Еритреї на вирішальному етапі війни за незалежність був НФВЕ. Це, без сумніву, сприяло перемозі еритрейського сепаратизму.

Після великого голоду 1983–1985 років, який був найстрашнішою бідою і забрав найбільше життів саме на теренах Еритреї і Тиграю, популярність місцевих діячів режиму Менґісту впала майже до нуля. А ефіопська опозиція в особі Революційно-­демократичного фронту ефіопських народів навіть не плекала надій утримати Еритрею в складі Ефіопії і тому не намагалася створити на теренах Еритреї якісь структури, паралельні чи альтернативні НФВЕ. Тож НФВЕ в Еритреї був (і залишається, з 1994 року називаючись Народним фронтом за демократію і справедливість) поза конкуренцією.

Четвертий чинник — економічне обґрунтування сепаратизму — теж зіграв велику роль. Еритрея лежить на узбережжі Червоного моря між Суданом і Джибуті та відділяє від моря Ефіопію, в якої виходу до моря немає. Тому еритрейці сподівались отримувати чималий дохід від свого вигідного географічного розташування, зокрема, що основний вантажопотік з Ефіопії та в Ефіопію йтиме саме через еритрейські порти. Перші сім років фактичної незалежності Еритреї ці сподівання більш-менш виправдовувалися, але потім їх перекреслила ефіопсько-­еритрейська війна 1998–2000 років.

Нарешті п’ятий чинник — створення парамілітарних організацій — очевидний. Головною військовою базою НФВЕ була Орота. У травні 1990-го, за рік до перемоги еритрейських повстанців, там побував журналіст Associated Press Рейд Міллер271, який розповів: «За 80 миль на північ від Афабета лежить Орота, головний табір-база повстанців. Він простягається глибокою вузькою долиною, перерізаною каньйонами й оточеною міцними вершинами, такими високими, аж сонце потрапляє в долину лише на кілька годин на день. Для ворожих літаків залітати в цей лабіринт дуже небезпечно. Орота — це база постачання і військової підготовки, місце ув’язнення для тисяч військовополонених, цивільний і армійський госпіталь, школи для дітей солдатів, виробничі заводи й майстерні для ремонту вантажних автомобілів, танків та інших військових машин». Чисельність армії НФВЕ Міллер оцінив у 30–60 тис. осіб.

На південний схід від Ороти лежить місто Накфа, яке повстанці захопили 1977 року після шестимісячної облоги. У наступні роки ефіопська армія здійснила вісім спроб відбити Накфу, але марно. Під час цих атак майже все місто було зруйновано. НФВЕ збудував там підземне місто, де були житлові будинки, офіси, лікарні, типографії, заводи, радіостанція й коледж. Коли після здобуття незалежності постало питання, як назвати еритрейську валюту, їй дали назву «накфа» — на честь міста, яке стало символом боротьби еритрейців за свободу.

Отже, п’ять необхідних внутрішніх чинників збіглися докупи саме наприкінці 1980-х. І вони спрацювали: уже 24 травня 1991 року Еритрея стала незалежною де-факто, а рівно через два роки — і де-юре. Ці зміни відбулись одночасно зі зміною шостого чинника — зовнішнього, який тут завжди був. Довгий час це був СРСР, який допомагав режиму Менґісту і заважав розділенню Ефіопії, активно стримуючи ефіопську опозицію й еритрейський сепаратизм. Пікантність ситуації полягала в тому, що і режим Менґісту, і найпотужніші опозиційні сили, і сепаратистський НФВЕ — усі вони публічно сповідували марксизм-­ленінізм. І те, що СРСР відверто й однозначно став на бік Менґісту, вводило опозицію й еритрейських сепаратистів у, скажімо так, шизофренічний стан свідомості. Однак на початку 1990-х, напередодні розпаду Варшавського договору і розвалу СРСР, Москва кинула своїх союзників в Ефіопії напризволяще.

Тоді з’явився інший зовнішній чинник — США. Безпосереднім модератором вирішальних подій у травні 1991-го виступив тодішній помічник держсекретаря США з питань Африки Герман Коен. Зокрема він був причетний до пошуків безпечного притулку для Менґісту. Пізніше, наприкінці 1999-го, посольство США в Зімбабве визнало, що Коен брав участь у переговорах, у результаті яких Менґісту 21 травня залишив Аддис-­Абебу і втік у Хараре — столицю Зімбабве272.

27 травня Коен організував у Лондоні переговори, на які приїхали тимчасовий прем’єр Ефіопії Тесфає Дінка та лідери Революційно-­демократичного фронту ефіопських народів, Фронту визволення Оромо і НФВЕ. Саме Коен, щоб запобігти неконтрольованому знищенню й розграбуванню Аддис-­Абеби, рекомендував силам опозиції негайно зайняти ефіопську столицю, що вони й зробили вночі проти 28 травня. Дінка на знак протесту вийшов із переговорів, і вже без нього Коен і лідери трьох повстанських фронтів домовилися про дальші дії. Зокрема погодилися, що еритрейці вільні визначати своє майбутнє, включаючи незалежність, якщо захочуть273.

Завдяки гарантіям США усі сторони дотрималися цих домовленостей. НФВЕ не пришвидшував події, а нова ефіопська влада, зі свого боку, не намагалася чинити перешкоди. І через два роки Еритрея офіційно здобула визнану всім світом незалежність. Чому ІРА не дочекалася перемоги

23 грудня 1920 року Парламент Сполученого Королівства Великої Британії й Ірландії ухвалив акт, коротка назва якого Акт про уряд Ірландії, а довга — Акт, який забезпечує краще управління Ірландією274. Цей акт виокремив з Ірландії шість північно-­східних графств і сформував з них Північну Ірландію.

6 грудня 1922 року Ірландія стала вільною державою, але без Північної Ірландії, яка залишилася складовою частиною Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії. Цей статус-кво зберігається досі. Усі намагання вирвати Північну Ірландію з-під влади британської корони успіху не мали. У чому причини? Проаналізуймо, чи було в тій ситуації бодай п’ять чинників.

По-перше, про окремішність території Північної Ірландії від території Великої Британії можна точно стверджувати, що це не штучно створений міф, а доконаний географічний факт. Північну Ірландію і Велику Британію розділяє Північна протока завширшки понад 20 км, яку дуже важко не помітити. Штучним був, навпаки, кордон, який розчленував острів Ірландія на дві частини. І саме ця географічна єдність Ірландії завжди правила за головний аргумент на користь політичної єдності території острова.

Інакша ситуація з другим чинником — слабкість центру. Про Лондон, звісно, не скажеш, що він контролює Північну Ірландію лише номінально, але й перебільшувати силу британського уряду не варто. Сполучене Королівство — ­все-таки демократична держава, і це створює додаткові можливості для сепаратистських потуг. Нехай сепаратистам і бракує сили скинути владу центру, але вони можуть вплинути на суспільну думку, щоб та змусила центральну владу піти на поступки.

Саме так сталося в 1997–1998 роках. Британців утомила 30-річна війна, яка точилася на теренах Північної Ірландії між підпільними осередками Ірландської республіканської армії (ІРА) і британською владою. Цю війну британці називали коротко — Смута (The Troubles), і цей термін не потребував уточнень про географію і час. Усім і так було зрозуміло, про що йдеться, адже за 30 років Смута стала для британців найбільшою проблемою.

Одночасно наростали відцентрові настрої в Шотландії й Уельсі, що породжувало додаткову напругу в британському суспільстві. Цими проблемами вирішили скористатися лейбористи, які висунули гасло «нового лейборизму» (New Labour) і прагнули максимально розширити свою соціальну базу. Перед парламентськими виборами 1 травня 1997 року вони виступили з маніфестом275, у якому запропонували, зокрема, деволюцію як спосіб зміцнення держави. Термін «деволюція» (devolution) у британців означає передачу повноважень від Парламенту Сполученого Королівства парламентам Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії. У маніфесті лейбористи пообіцяли не пізніше осені 1997 року провести в Шотландії й Уельсі референдуми про деволюцію та заявили про готовність до нового політичного врегулювання в Північній Ірландії.

Здобувши на виборах переконливу перемогу, лейбористи одразу взялися виконувати обіцяне. Уже 31 липня новообраний Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про референдуми в Шотландії й Уельсі276. 11 вересня пройшов референдум у Шотландії, майже три чверті його учасників (74,29 %) висловилися за створення Парламенту Шотландії. 18 вересня пройшов референдум в Уельсі, понад половина його учасників (50,3 %) висловилися за створення Національної Асамблеї Уельсу.

Паралельно тривав переговорний процес щодо політичного врегулювання в Північній Ірландії. Переговори просувалися повільно, але завершилися конкретним результатом. 10 квітня 1998 року в північноірландській столиці Белфасті було укладено Белфастську мирну угоду, яку ще називають Страсно­п’ятничною, бо то було в Страсну п’ятницю277. Цей документ складається з двох — міждержавний договір між Сполученим Королівством і Республікою Ірландія, підписаний лідерами двох урядів, та вагоміший договір між урядами двох держав і вісьмома політичними партіями й угрупованнями, які діяли в Північній Ірландії.

22 травня 1998 року відбулися референдуми, які затвердили Страсноп’ятничну угоду. Її підтримали 94,39 % учасників референдуму в Республіці Ірландія та 71,12 % — у Північній Ірландії. 19 листопада 1998 року Парламент Сполученого Королівства ухвалив Акт про Північну Ірландію278, який заснував Асамблею Північної Ірландії. Отже, британська влада, попри всю свою силу, таки мусила піти на суттєві поступки. Тому не можна сказати, що сильний центр — це саме те, об що обламалися намагання вирвати Північну Ірландіюз-під влади британської Корони.

Переходимо до третього чинника — сильні й безальтернативні регіональні еліти, які виступають за відокремлення. Замість цього в Північній Ірландії спостерігався розкол регіональних еліт на два табори — проірландський і пробританський, які не просто конкурували, а ворогували і навіть воювали один з одним. Головні проірландські партії (їх називають націоналістичними) — «Шинн Фейн» (у пер. з ірл. «Ми самі по собі»), історично пов’язана з ІРА, та Соціал-­демократична і лейбористська партія, яка стоїть на поміркованіших позиціях. Найбільші пробританські партії (їх називають юніоністськими) — Демократична юніоністська партія, історично пов’язана з парамілітарними організаціями юніоністів, які протистояли ІРА, та Юніоністська партія Ольстера.

Про співвідношення сил між цими двома таборами можна судити з кількості місць, що їх вони здобули на виборах до Асамблеї Північної Ірландії. Перші вибори 25 червня 1998 року дали юніоністам 58 місць зі 108, націоналістам — 42 місця, іншим партіям — вісім місць. Під час наступних виборчих кампаній юніоністи знову випереджали націоналістів: 2003-го з рахунком 60 проти 42, 2007-го — 55 проти 44, 2011-го — 56 проти 43, 2016-го — 56 проти 40. На дострокових виборах 2 березня 2017 року кількість місць зменшилася зі 108 до 90. Юніоністи отримали 40, націоналісти — 39, решта партій — 11.

Переходячи до четвертого чинника — економічного обґрунтування, — знову мусимо констатувати відсутність у націо­налістів явної переваги над юніоністами. Справді, Північна Ірландія аж ніяк не може заявляти, нібито вона годує Велику Британію. За останніми даними Євростату (2018 рік)279, ВВП на душу населення становить у середньому по Сполученому Королівству 36 500 євро, а в Північній Ірландії — лише 28 500 євро (у Шотландії — 33 200 євро, в Уельсі — 26 300 євро). У Республіці Ірландія цей показник сягає 66 700 євро, що в 1,83 раза вище, ніж у Сполученому Королівстві. (Ця перевага порівняно нова: до 2000 року Ірландія відставала від Сполученого Королівства за рівнем ВВП на душу населення, але з 2001-го почала випереджати.) Та це зовсім не гарантує, що в разі возз’єднання двох частин Ірландії в одній державі соціально-­економічна ситуація в Північній Ірландії автоматично покращиться.

Що ж до п’ятого чинника — парамілітарних організацій, то ІРА була найпотужнішою в роки Смути, але після укладення Белфастської угоди її роль зменшилася. Нині діє щонайменше три підпільні організації, створені на основі уламків старої ІРА: Неперервна ІРА, Реальна ІРА і Нова ІРА. За сумарною активністю вони не можуть зрівнятися з ІРА часів Смути, яка примусила могутню британську владу піти на серйозні поступки.

Нарешті зовнішній чинник. Довгий час діяльність ІРА так чи так підтримував Радянський Союз, а тренувальні бази ІРА містилися в соціалістичній Угорщині. Варто зазначити, що мирний процес припав якраз на час, коли Угорщина фактично вийшла із соціалістичного блоку і відбувся розвал СРСР.

Отже, ірландські націоналісти в Північній Ірландії не змогли забезпечити щонайменше одного чинника для перемоги — єдності регіональних еліт. Бракувало їм і економічного обґрунтування своєї боротьби, додаймо сюди ще й фактичну нівеляцію зовнішнього чинника. У таких умовах вони майже не мали шансів досягти максимального результату, тобто відокремлення Північної Ірландії від Великої Британії і повернення до складу Ірландії. З іншого боку, їхню боротьбу не назвеш безрезультатною. Вони змусили британську владу вдатися не лише до політичного врегулювання в Північній Ірландії, а й до політики деволюції в масштабах усього Сполученого Королівства. Як наслідок, виникли легальні механізми і підвищилася ймовірність дезінтеграції Сполученого Королівства.

Цими механізмами вже спробували скористатися шотландські націоналісти. Вони добилися проведення референдуму про незалежність Шотландії 18 вересня 2014 року. Щоправда, ствердна відповідь здобула тільки 44,7 %, тобто менше як половину голосів.

Можна провести багато паралелей між ситуаціями в Північній Ірландії і Країні Басків — автономній спільноті в Іспанії. Зокрема методи діяльності ІРА використовувала організація ЕТА (Euskadi Ta Askatasuna, у пер. з баскської «Країна Басків і Свобода»), заснована 1959 року, ще за часів диктатора Франко. ЕТА оголосила про саморозпуск 2 травня 2018 року280, так і не досягши своєї мети — проголошення незалежності басків, але, так само як ІРА, добилася певних результатів.

Одним з найважливіших здобутків ЕТА стала Конституція Іспанії 1978 року, яка запровадила поділ держави на автономні спільноти і надала їм широкі права. Конституція не визначила, якими мають бути ці спільноти, навпаки, встановила низку процедур їх утворення з іспанських провінцій. Протягом 1979–1983 років постало 17 автономних спільнот, і перші серед них — Країна Басків і Каталонія, де референдуми пройшли 25 жовтня 1979 року. За утворення цих спільнот проголосували 90,27 % і 88,15 % учасників відповідних референдумів.

Як і в Північній Ірландії, у Країні Басків регіональні еліти розкололися на два табори. Один табір виступає за незалежність басків, другий — за єдність Іспанії. З цих та інших причин баскський парламент так і не наважився ні проголосити державний суверенітет Країни Басків, ні організувати референдум із цього питання. Утім автономні спільноти не мають — бо не вибороли — легального механізму виходу зі складу Іспанії. І хоча в Каталонії місцева влада кілька разів пробувала здобути незалежність шляхом проведення референдуму, всі ці спроби, разом з останньою — референдумом 1 жовтня 2017 року, не дали бажаного результату.

Ці поразки закономірні, адже ні в Країні Басків, ні в Каталонії так і не зійшлися докупи щонайменше п’ять чинників. Так само як не зійшлися вони в Північній Ірландії і в Шотландії. Як створювався сепаратизм в Україні

Погляньмо тепер під цим кутом зору на регіональний сепаратизм в Україні станом на початок 2014 року, тобто до російської експансії на українські території. Передусім нас цікавить, чи були на той момент наявні п’ять чинників.

Перший чинник — міф про окремішність території, її унікальність та інакшість. Очевидно, такий міф було створено у Криму і на Донбасі. У створенні такого міфу серйозно просунулась Одеса. А от у Харкові чи Запоріжжі не було навіть спроби створити окремий міф.

Другий чинник — слабкий центр. Очевидно, що центр в Україні був найслабшим саме наприкінці президентства Януковича та під час революційної зміни влади. Це стало слушною нагодою одночасно для регіонального сепаратизму і для російської експансії.

Третій чинник — сильні, майже безальтернативні регіональні еліти, які підтримують міф про окремішність своїх територій. Про його наявність можна більш-менш упевнено говорити знову ж таки тільки на Донбасі й у Криму.

Четвертий чинник — високий рівень патерналізму, з нав’язуванням міфу, що після відокремлення ці території житимуть набагато краще. Це чітко спостерігалося на Донбасі, де справді було поширено переконання «ми годуємо центр». У Криму тиражувався міф про те, що «під Україною» жити гірше, бо Київ заважає півострову реалізовувати свій туристичний, рекреаційний, оздоровчий потенціал. Крім того, там був ще сильніший міф — про миттєве підвищення рівня життя в разі повернення до складу РФ.

П’ятий чинник — створення парамілітарних організацій, що так само спостерігалося лише у Криму і на Донбасі. Насправді «русская весна» готувалася не один рік, і база для інспірування масових сепаратистських рухів почала формуватися там ще за президентства Віктора Ющенка, точніше, одразу після Помаранчевої революції 2004 року. У Криму і на Донбасі, на відміну від інших південних і східних регіонів, було створено розгалужену мережу локальних парамілітарних сепаратистських структур, автономних одна від одної і здатних сумарно мобілізувати на збройну боротьбу принаймні 1 % місцевого населення. Коли Кремль (нарешті ми підійшли до шостого чинника) дав «політичне замовлення» на регіональний сепаратизм в Україні, виконати його підрядилися саме ці організації.

Отже, всі шість чинників зійшлися докупи лише у Криму і на Донбасі, і там вони спрацювали, тобто завдяки цим шістьом чинникам там виникли потужні сепаратистські рухи. Важливо усвідомлювати, що сепаратизм у Криму і на Донбасі з’явився не після перемоги Євромайдану і не як відповідь на неї. Він почав проявлятися ще під час владарювання Януковича і виник не на порожньому місці, а мав сформовану організаційну базу, яку залишалося тільки наповнити грішми і зброєю. Це й зробив Кремль.

Тепер розгляньмо детальніше, як це було здійснено і чому це вдалося у Криму, на Донеччині й Луганщині, але не вийшло в інших східних і південних областях.

На момент початку Євромайдану дві потужні сили спроможні були інспірувати життєздатні сепаратистські повстання на сході і півдні України. Перша сила — це Партія регіонів разом з контрольованими нею місцевими радами. Друга сила — це Росія разом з усіма її військовими, економічними, фінансовими ресурсами, які вона мала в Україні. Та щоб підбурити сепаратистські повстання, потрібні структури-­виконавці. Тобто ті, хто організовано вийдуть на акції протесту, збиратимуть навколо себе натовпи, почнуть захоплювати адміністративні будівлі, блокувати і роззброювати підрозділи державних силових органів. Для більшого успіху потрібно заздалегідь забезпечити такі виконавчі структури зброєю і грішми.

Ситуація з наявністю таких структур скрізь була дуже різною. Серед усіх східних і південних регіонів різко виділялися Донецька й Луганська області на сході та Автономна Республіка Крим (АРК) і місто Севастополь на півдні. Для цього були географічні передумови — протяжнí смуги суцільного заселення з невеликою відстанню між населеними пунктами. У двох найсхідніших областях майже суцільна смуга міст простягнулася від Сєвєродонецько-­Лисичанської агломерації на заході Луганщини до Маріуполя на узбережжі Азовського моря. На Кримському півострові так само всуціль заселено весь Південний берег від Севастополя на заході до Керчі на сході.

Важливість цих географічних передумов не слід недооцінювати. Невелика відстань між населеними пунктами забезпечує можливість швидко перекидати сили з одного міста в інше. Щодо цього сепаратистська пожежа дуже нагадує звичайну пожежу. Не менш важливо й те, що йдеться саме про смугу міст, адміністративно незалежних одне від одного, а не про єдиний мегаполіс, керований з одного центру. У кожному місті може спалахнути власне сепаратистське повстання з власним центром управління, і погасити пожежу в одному місті зовсім не означає, що автоматично припиниться пожежа по сусідству.

Геть інакша географія, наприклад, Харківщини. Ця область виразно моноцентрична — складається з одного компактного мегаполіса і просторої території навколо нього без великих міст. Відповідно все політичне й громадське життя області теж моноцентричне. Це вповні стосується і потенційного сепаратистського життя області. Така розвинена й різнопрофільна структура, як «Оплот» Євгена Жиліна, мала шанси взяти під контроль Харків або принаймні його центральну частину з адміністративними будівлями, особливо якби це санкціонувала тодішня обласна і міська влада. До того ж Харків ще з радянських часів відомий як «міліцейське місто», а місцева міліція явно була на боці Жиліна, а не євромайданівців. Та щоб узяти під контроль усю область, поставити блокпости по всій протяжності адміністративного кордону на заході (із Сумщиною і Полтавщиною) та південному заході (з Дніпропетровською областю) — для цього бракувало б людських ресурсів не тільки одного «Оплоту», а й усієї міліції Харківщини.

Це пояснює, чому і під час Помаранчевої революції, і під час Революції гідності тодішні керівники Харківщини не наважилися на реальні сепаратистські кроки, хоча й декларували дуже радикальні плани. У схожій ситуації, зумовленій географічними чинниками, опинилися й тодішні керівники Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Тільки у них було ще менше підстав сподіватися на військову допомогу Кремля: ­усе-таки вдертися на Харківщину куди простіше, ніж висаджувати морський десант у південні області України.

Описана ситуація стала стримувальним чинником і для Росії. Звичайно, Кремлю притаманно нехтувати міжнародним правом, але він хотів би мати якісь наочні приводи для експансії. Таким приводом могли б стати сепаратистські по­встання, якби вони охопили цілу область, а її адміністративна межа перетворилася б на лінію фронту. Проте втілити такий сценарій на Харківщині було майже неймовірно.

Найреальнішим такий сценарій був у Севастополі. Кремль провокував і підтримував там сепаратистські настрої всі роки української незалежності. Діяла багатошарова мережа відверто проросійських і антиукраїнських організацій, а просити Кремль про вторгнення було зайвим — російські кораблі й військо вже перебували там, залишалося тільки озброїти «народну самооборону». Тому відтяти це місто від України було для Кремля програмою-­мінімумом.

Уже 24 лютого на в’їздах до Севастополя було встановлено сім блокпостів (їх демонтували лише 22 березня). У гіршому для себе разі Кремль очікував, що доведеться зупиняти українське військо на цій межі, яка відділяє територію міськради Севастополя від АРК. Та справи пішли гірше для України і краще для Кремля. За кілька днів удалося запалити сепаратистське вогнище в Сімферополі об’єднаними зусиллями місцевих мереж парамілітарних організацій (зокрема «Боевого братства», банди «Сейлем» і різноманітних «казаков») та допомоги, яка прибула із Севастополя. Були напоготові політичні структури на зразок партії «Русское единство» Сергія Аксьонова, які хоч і вважалися маргінальними, але їм можна було номінально передати владу, відібрану в «донецької» частини кримського осередку ПР.

Пригадаймо окремі важливі подробиці тих подій. 27 лютого будівлю Верховної Ради АРК захопили проросійські бойовики з автоматичною зброєю і гранатометами й підняли над будинком прапор Росії, а Аксьонова незаконно проголосили новим прем’єр-міністром АРК281. Перед тим Аксьонов став відомим у Криму передусім як бандит «Гоблін» — очільник найбільшого на півострові організованого злочинного угруповання (ОЗУ) «Сейлем», а вже потім він почав створювати собі імідж політика і партійного лідера282. А банда «Сейлем» стала основою так званого «народного ополчення», відомого також як «самооборона» Криму.

Створити полк «народного ополчення» було вирішено на нараді партії «Русское единство» 21 лютого, коли Янукович ще був у Києві й залишався президентом України. Уже 23 лютого біля будівлі Верховної Ради АРК оголосили про створення полку «народного ополчення», полк розбили на роти, призначили командирів рот, і почався запис добровольців283. За свідченням заступника командира полку «народного ополчення» Сергія Куликова, всього було створено 17 так званих рот, у які записалося понад 3500 осіб284. Це парамілітарне формування було створено в порушення законодавства України, підпорядковувалося воно безпосередньо Аксьонову.

24 лютого в інтерв’ю російській газеті «Известия» Аксьонов повідомив: «Ми створюємо батальйони швидкого реагування і готові зустріти майданівців. Якщо від Ради йтимуть відверто русофобські ініціативи, наш опір може вилитися в такі вуличні протести, що Майдан спокійним місцем здасться»285. Через три місяці в інтерв’ю радіо «Эхо Москвы» він розповів про кількість своїх бойовиків: «Під час перехідного періоду всього по Криму у нас було понад 7000»286. Це велика кількість, особливо якщо врахувати, що йдеться про добре озброєну і давно згуртовану банду. Утім кримський парламент захоплювала не вона, а інші бойовики, а вона забезпечила їм прикриття.

25 серпня 2014 року було опубліковано журналістське розслідування «Хто ж віддав Крим Путіну?», автор якого Сергій Марченко розповів подробиці тих подій. За його інформацією, кримський парламент захоплювала Загальноросійська громадська організація ветеранів «Боевое братство», заснована 26 грудня 1997 року. Очолював її генерал-­полковник Борис Громов, який у 2000–2012 роках був губернатором Московської області. Члени «Боевого братства» — ветерани локальних війн і збройних конфліктів, тобто професійні досвідчені вбивці з великим стажем287.

Марченко уточнив:

«Боевое братство» скромно вважає себе загальноросійською організацією, але насправді у них є представництва в Криму, Молдові, Казахстані й Південній Осетії. Сáме кримське відділення «Боевого братства» здійснило військове захоплення Верховної Ради Криму і підготувало плацдарм для вторгнення в Крим мирних і доброзичливих «зелених чоловічків». Під час захоплення Верховної Ради Криму підрозділи «Боевого братства» прикривало найбільше кримське ОЗУ «Сейлем» під безпосереднім керівництвом Сергія Аксьонова. На знак подяки за це 27 лютого 2014 року бійці Громова за допомогою автоматів Калашникова змусили членів Верховної Ради Криму призначити Аксьонова головою Ради Міністрів Криму. Своєю чергою, в подяку за такий царський жест 18 березня 2014 року Аксьонов віддав Крим (разом із собою) в добрі руки Путіна, який у подяку за це призначив Аксьонова начальником путінського Криму.

Щойно посипалася владна піраміда «донецьких» у Криму, як сепаратистська пожежа миттю поширилася із Севастополя на весь Південний берег — завдяки ­тим-таки мережам проросійських парамілітарних організацій, зокрема місцевим «казакам» і прибулим їм на допомогу з Росії. Для російських окупантів багато важила допомога цих організацій у встановленні контролю над меріями кримських міст і блокуванні військових частин Збройних Сил України. Кримські «казаки» мали зв’язки з багатьма міськими головами й депутатами, а ще чудово знали місцевість навколо українських військових частин.

Щоправда, поширити сепаратистську пожежу на Степовий Крим було важко, але це, власне, і не знадобилося. Достатньо було перекрити блокпостами Кримський перешийок, а для цього вистачало загонів «самооборони» із Сімферополя й Південного берега. Буквально за лічені дні все було зроблено, включно з блокуванням українських військових частин. Після цього російські війська, перекинуті морем до Севастополя, могли вже спокійно, не криючись, окупувати весь Крим.

Здійснити все це без заздалегідь підготовлених мереж сепаратистських організацій — політичних, громадських, пропагандистських і парамілітарних — було б набагато важче, якщо взагалі можливо. Не слід розцінювати як велику їхню ваду те, що вони не становили єдиної сили, не мали єдиного центру управління і часто-­густо конкурували (або й ворогували) одна з одною. Насправді наявність багатьох центрів замість одного підвищувала їхню живучість.

Звичайно, після успішного завершення анексії Криму всі ці численні маргінальні організації і їхні лідери тільки заважали Кремлю, і він почав їх позбуватися. Одних використали для провокування «русской весны» на українському Донбасі, решту просто поставили в рамки, які давно встановлено в Росії для всіх проявів громадської ініціативи, і вони швидко померли в переносному або й прямому сенсі.

Дещо інший варіант цього сценарію було реалізовано на Донбасі. Певні чинники полегшували справу. Передусім наявність протяжного і вельми дірявого сухопутного кордону, який не становив серйозної перешкоди ні для парамілітарних формувань, ні для регулярних військ РФ. Крім того, козачий рух на Донбасі мав під собою справжній, а не фіктивний, як у Криму, історичний ґрунт. Це дозволяло використовувати для інспірування сепаратистських настроїв на Донбасі одразу дві традиції, загалом чужі одна одній: давнішу традицію Області Війська Донського і порівняно молодшу традицію Донецько-­Криворізької республіки. Перша годилася для множення різноманітних товариств донських козаків, друга — для поширення ідеї політичного сепаратизму.

Серед численних організацій донських козаків найбільші структури на сході України мали три об’єднання. Серед них Військове козаче товариство «Всевелике Військо Донське» (ВКТ «ВВД»). Його було засновано 19 листопада 1994 року в Новочеркаську Ростовської області РФ, а незабаром воно означило себе як реєстрове козацтво288, тобто перетворилося на державне парамілітарне угруповання РФ. 31 жовтня 2009 року у великій залі Луганської міськради відбувся організаційний Великий круг громадських організацій донських козаків Луганської області, де й було засновано Луганський округ донських козаків у складі ВКТ «ВВД». Отаманом округу обрали Леоніда Рубана — отамана Луганського товариства донських козаків імені Матвія Платова289.

Ця структура виправдала сподівання свого російського начальства в тому сенсі, що зрадила Україну. Рубан від січня 2014 року чергував зі своїми козаками біля будівлі Луганської ОДА. 12 лютого (за десять днів до втечі Януковича з України) він оприлюднив звернення ради отаманів Луганського округу донських козаків до президента РФ Путіна «з проханням не віддати нас на розтерзання західним іродам, а в разі дальшого поглиблення політичної кризи, спроб увести на територію Украї­ни війська НАТО, надати військову підтримку народу України»290. У травні Рубан доклався до проведення «референдуму» і зриву виборів президента України на Луганщині. Він визнав «ЛНР» і перереєстрував у ній Луганський округ донських козаків.

Конкурент ВКТ «ВВД» — Міжнародний союз громадських об’єднань «Всевелике Військо Донське» (МСГО «ВВД»), заснований 3 грудня 1994 року, теж зі штаб-квартирою в Новочеркаську291. З моменту створення його очолював отаман Микола Козіцин, який народився в Дзержинську (нині Торецьк) Донецької області України292. МСГО «ВВД», на відміну від ВКТ «ВВД», об’єднував нереєстрових козаків. Він спромігся створити на сході України цілу мережу своїх структур, які взяли активну участь в організації сепаратистських акцій і повстань навесні 2014-го.

Отаман Козіцин не лише підбурював до цього місцевих козаків, а й узяв у свої руки керівництво їхніми сепаратистськими виступами. Для цього він створив на Донеччині й Луганщині свою «Козачу національну гвардію» («КНГ»). Особ­ливістю загонів «КНГ» (як сформованих із місцевих козаків, так і перекинутих з території РФ) було те, що вони не бажали підкорятися органам «влади» маріонеткових «ДНР» і «ЛНР», бо разом із Козіциним вважали, що територія цих «республік» має стати частиною території РФ. А поки цього не сталося, козаки Козіцина встановлювали в захоплених ними містах свою владу і свої порядки.

Характеризуючи ці порядки, «Радіо Свобода» зазначило, що на совісті козаків Козіцина викрадення людей (зокрема працівників ОБСЄ), грабунки, вимагання, публічні екзекуції батогами, «народні суди» з обіцянками розстрілів, масовий вивіз вугілля на російську територію, грубі розгони стихійних бунтів293. Урешті-решт самоуправство Козіцина зайшло в протиріччя з тактикою Кремля. Після 2 листопада, коли в «ДНР» і «ЛНР» пройшли «вибори» так званих «народних рад» і «голів республік», почалося роззброєння і розформування загонів «КНГ» силами «народної міліції», а фактично російських окупаційних військ. Російські козаки, завербовані Козіциним, здебільшого поверталися в Росію, а місцевим пропонувалося влитися до лав «народної міліції».

Незалежно від ВКТ «ВВД» і МСГО «ВВД» діяв Козачий союз «Область Війська Донського» (КС «ОВД»). Його було зареєст­ровано 9 вересня 2009 року як Донецьку обласну громадську організацію на підставі результатів установчих зборів, проведених 23 липня того ж таки року. Як стверджував союз, після «державного перевороту» в лютому 2014-го він спершу займався «забезпеченням правопорядку і пошуками компромісних шляхів виходу з конфлікту», а потім дійшов висновку про «відсутність можливості встановити діалог з прихильниками київської хунти», «встав на захист рідного краю і його жителів від фашистських карателів» і взяв «активну участь у народно-­визвольній боротьбі Новоросії»294.

Очолив КС «ОВД» отаман Юрій Сафоненко — уродженець Донецька, кримінальний авторитет. У лютому 2014-го він разом зі своїми козаками їздив до Києва для участі в Антимайдані, потім влився в «ополчення ДНР»295. Особисто розстрілював і давав указівки розстрілювати беззбройних громадян України, брав участь зі своїм підрозділом у захопленні пункту перетину кордону «Успенка», в боях під Іловайськом та інших296.

Традицію Донецько-­Криворізької республіки розвивала організація «Донецька республіка», заснована в грудні 2005 року297. Вона розгорнула активну антиукраїнську діяльність — не лише виступала за федералізацію України і повалення тодішньої влади, а й відкрито закликала до відокремлення східних областей. «Донецьку республіку» підтримував «Міжнародний євразійський рух» Олександра Дугіна і його молодіжна структура — «Євразійська спілка молоді» (ЄСМ), заснована 26 лютого 2005 року для протидії новій хвилі «оксамитових» революцій на пострадянському просторі, які, вважає ЄСМ, ведуть до встановлення проамериканських режимів. За словами членів ЄСМ, що їх 9 квітня 2005 року опублікувала газета Washington Post, ЄСМ мала стати «щитом на шляху помаранчевого бульдозера»298. 15–22 листопада 2006 року, перед другою річницею Помаранчевої революції, активісти організацій «Донецька республіка» і ЄСМ проводили мітинги в Донецьку та збирали підписи за референдум щодо створення незалежної держави «Донецька республіка»299. СБУ чомусь не перешкодила цій акції, попри її тривалість і відверто сепа­ратистський характер, і не притягнула її організаторів до кримінальної відповідальності.

«Донецька республіка» проголосила себе правонаступницею Донецько-­Криворізької республіки. «9 лютого 2006 року ми відновили Донецько-­Криворізьку республіку, адже її було нелегітимно, майже на багнетах німецьких загарбників захоплено, потім її захопила Україна», — заявив один із лідерів організації Олександр Цуркан300. Прапор організації «Донецька республіка» спеціально було задумано у вигляді державного прапора. Це триколор з горизонтально розташованими чорною, синьою і червоною смугами та з написом «Донецкая республика» і гербом РФ — двоглавим орлом. Згодом цей триколор став прапором «ДНР».

На початку 2007-го представники «Донецької республіки» провели низку акцій у різних містах Східної України, пропагуючи ідеї сепаратизму і федералізації країни. А 11 квітня 2007 року прапори «Донецької республіки» з’явилися на майдані Незалежності в Києві на мітингу прихильників Януковича301.

Зрештою 6 листопада 2007 року Донецький окружний адміністративний суд постановив примусово розпустити Донецьку обласну громадську організацію «Донецька республіка». Організацію розпустили «за порушення законодавства про об’єднання громадян і проведення діяльності, спрямованої на порушення територіальної цілісності держави». 24 січня 2008 року це рішення затвердив Апеляційний суд Донецької області302. Проте організація продовжила існувати підпільно і навіть проводила публічні акції.

У липні 2014-го в інтернеті з’явилась інформація про те, що російські інструктори готували бойовиків для захоплення Донбасу ще 2009 року. Доказом став фотоальбом, опублікований 12 серпня 2009 року в соціальній мережі «ВКонтакте» на сторінці спільноти «Донецька республіка». Сама група «Донецька республіка» зареєструвалася в соцмережі 2008-го. В альбомі під назвою «Збори керівного складу» виставлено фотографії терористів-­початківців із вогнепальною зброєю та в одязі із символікою й прапорами «Донецької республіки». На фотографіях задокументовано невеликий військовий табір сепаратистів, де вони вчилися стріляти з вогнепальної зброї і кидати «коктейлі Молотова». У пабліку сепаратистів можна знайти інформацію про те, що тренування бойовиків тривали і 2010-го, попри те що тоді на президентських виборах переміг Янукович303.

21 січня 2010 року Апеляційний суд Донецької області передав кримінальну справу, порушену проти трьох лідерів забороненої громадської організації «Донецька республіка», на додаткове розслідування304. За президентства Януковича це «додаткове розслідування» не дало результатів, а заборонена «Донецька республіка» і далі проявляла активність. Донецькі сепаратисти брали активну участь у заходах ЄСМ, відвідали прокремлівський форум «Селігер-2013» у Росії, де отримали гроші на свою діяльність. Фотографії було викладено у блозі одного з учасників форуму305.

Отже, про свої цілі сепаратисти відкрито заявляли задовго до Євромайдану. Відтак зрозуміло, що причиною сепаратизму на Донбасі став не Євромайдан, як про це говорить офіційна російська пропаганда, а тривала підривна робота за фінансової підтримки РФ, яка велася протягом дев’яти років до Євромайдану. На початку 2014 року, в розпал Євромайдану, представники «Донецької республіки» долучилися до зародження Антимайдану в Донецьку. Лідери цієї організації (крім Цуркана, який помер 2010-го) стали активними діячами «ДНР».

Серед чинників, які ускладнювали ситуацію для Росії, треба назвати те, що Донбас — рідна, базова територія Партії регіонів. Крим для ПР був територією чужою, яку вона «загарбала», і коли туди прийшов набагато потужніший загарбник (уже без лапок), тобто Росія, ПР звідти тихенько забралася. Та анексувати аналогічно Донбас, не дійшовши попередньо згоди з ПР і її основними спонсорами, Кремль не міг. Крім того, Донбас не становив для Росії самостійної цінності. Кремль сподівався, ґрунтуючись на хибних етнолінгвістичних розрахунках, що від України відколються одразу вісім областей (Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Одеська) або й більше. От це мало самостійну цінність, до того ж автоматично вирішувало проблеми енерго- й водопостачання Криму та відрізало Україну від моря.

А сам по собі Донбас цікавив Кремль як гачок, на якому можна тримати Україну. Отут інтереси Кремля збіглися з інтересами «донецьких», які теж хотіли тримати Україну на якомусь гачку. Тому перша стадія сепаратистських повстань на Донбасі пройшла з обопільної згоди Кремля і «донецьких». Для підбурювання цих повстань використовувалися всі наявні на Донбасі сепаратистські структури.

Друга стадія, як і в Криму, полягала в інституалізації нової системи влади на сепаратистських територіях. Вона почалася восени 2014 року і теж пройшла з обопільної згоди Кремля й «донецьких». Одночасно приборкувалися і витіснялися будь-які структури, що їх не контролювали або Кремль, або «донецькі».

Третя стадія, яка триває з 2017 року, ознаменувалася «націоналізацією» активів українських компаній на окупованій території Донбасу. Тут уже навряд чи може йтися про обопільну згоду.

Звичайно, такий розвиток подій можна назвати результатом недалекоглядності «донецьких». Однак першопричину слід шукати глибше. Вона в тому, що ще в часи президентства Віктора Ющенка держава не продемонструвала рішучість суворо карати за сепаратистські заклики і тим паче за сепаратистські дії та рішення. Коли серед відомих політиків без кари залишились явні сепаратисти, як-от Євген Кушнарьов, це стало сигналом для суспільства, що сепаратизм — це нормальна, природна річ, хіба що трохи екстравагантна. І саме це уможливило розквіт козачих товариств, підпорядкованих російським центрам, тривалу пропаганду «донецьких республік», появу Жиліних і їхніх «Оплотів», а згодом — уже й реалізацію сепаратистських сценаріїв.

261 http://africanelections.tripod.com/er.html

262 http://www.globalreligiousfutures.org/countries/eritrea

263 http://www.globalreligiousfutures.org/countries/ethiopia

264 https://faculty.georgetown.edu/bh297/HsuEritrea.pdf

265 https://web.archive.org/web/20120604045256/http://www.csa.gov.et/pdf/Cen2007_firstdraft.pdf

266 https://www.cia.gov/library/publications/the-world-­factbook/geos/er.html

267 https://www.cia.gov/library/publications/the-world-­factbook/geos/et.html

268 http://alerozin.narod.ru/OgadenWar.htm

269 Див.: Кирпиченко Вадим. Разведка: лица и личности. — М.: Гея, 1998. — С. 203.

270 https://web.archive.org/web/20000930060820/http://www.roape.org/cgi-bin/roape/show/3815.html

271 https://www.latimes.com/archives/la-xpm-1990–05–27-mn-135-story.html

272 http://news.bbc.co.uk/2/hi/africa/575405.stm

273 http://countrystudies.us/ethiopia/141.htm

274 http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1920/67/pdfs/ukpga_19200067_en.pdf

275 http://www.labour-­party.org.uk/manifestos/1997/1997-labour-­manifesto.shtml

276 https://www.legislation.gov.uk/ukpga/1997/61/enacted

277 https://peacemaker.un.org/uk-ireland-good-friday98

278 http://www.legislation.gov.uk/ukpga/1998/47/contents

279 https://ec.europa.eu/eurostat/documents/2995521/10474907/1–05032020-AP-EN.pdf/81807e19-e4c8–2e53-c98a-933f5bf30f58

280 https://www.diariovasco.com/politica/ETA-anuncia-­disolucion-20180502151406-nt.html?ref=https:%2F%2Fru.wikipedia.org%2F

281 https://edition.cnn.com/­2014/02/27/world/europe/ukraine-­politics/

https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/1/7016748/

https://www.interfax.ru/world/361702

https://www.pravda.com.ua/news/2014/03/1/7016766/

282 https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2014/03/15/7018918/

283 https://www.youtube.com/watch?v=Do6oRjUqrN 8

284 https://helsinki.org.ua/wp-content/uploads/2017/03/Web_26_02_Cremea_Analit_Zvit.pdf

285 https://iz.ru/news/566501

286 https://echo.msk.ru/programs/beseda/1326022-echo/

287 https://uainfo.org/blognews/380669-kto-zhe-otdal-krym-putinu.html

288 http://novocherkassk-­gorod.ru/history/town-history/cossack-­revival-history/

289 http://alchevskpravoslavniy.ru/news/aktualnye-temy/kazachij-­listok-1-luganskij-­okrug-donskix-­kazakov.html

290 https://ipress.ua/ru/news/kazaky_luganskogo_okruga_prosyat_putyna_o_voennoy_pomoshchy_ukrayne_46005.html

http://paralel-­media.com.ua/p62337.html

291 http://vvd2003.narod.ru/svidet.htm

292 http://vvd2003.narod.ru/ataman2010.htm

293 https://www.radiosvoboda.org/­a/­26708384.html

294 http://ruskline.ru/opp/2015/5/11/kto_est_kto_v_donskom_kazachestve/

295 https://yadocent.livejournal.com/784552.html

296 https://myrotvorets.center/criminal/safonenko-­yurij-viktorovich/

297 http://newsland.com/user/writer20/content/donetskaia-­respublika-vsio-o-narodnom-­dvizhenii-donbassa/746550

298 http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/articles/A38431–2005Apr8.html?noredirect=on

299 http://rossia3.ru/Regions/don_agt

300 http://bratyaslaviane.narod.ru/­2006/4/i4–06–5-r.html

301 http://podrobnosti.ua/414210-na-majdane-­pojavilis-flagi-­donetskoj-respubliki.html

https://regnum.ru/news/811315.html

https://ura-inform.com/ru/photo/2007/04/12/majdan_don/7

302 https://www.unian.ua/human-­rights/91689-sud-zaboroniv-­diyalnist-gromadskoji-­organizatsiji-donetska-­respublika.html

303 http://www.kasparov.ru/material.php?id=53D 607F597C 40§ion_id=43452FA6D 4743&subject_id=183

304 https://censor.net.ua/news/110569/delo_quotdonetskoyi_respublikiquot_otpravleno_na_dorassledovanie

305 https://dn.depo.ua/ukr/donetsk/istoriya-­rozvitku-separatizmu-v-donetskiy-­oblasti-28102015090000

Закон 9 Корупція починається там, де політики перестають тримати слово

Коли говорять про політику, то неодмінно говорять і про корупцію. Ми теж не оминемо цю тему і порівняємо три приклади антикорупційної боротьби: операцію «Чисті руки» в Італії, недавній досвід Румунії та наш український досвід.

Та спершу погляньмо на антикорупційну тему згори. Італійська, румунська, українська антикорупційні кампанії схожі в тому, що були вони дуже гучними (принаймні в масштабах своєї країни), але при цьому не дали бажаного результату — викорінення корупції. Звісно, не можна сказати, що вони зовсім безплідні, адже вони дали інший результат — більш-менш суттєві зміни в політичних елітах. Проте буде великим перебільшенням стверджувати, ніби нові партії й політики, які прийшли на зміну старим, помітно чесніші й менш корумповані. Максимум — це те, що нові корупціонери порівняно зі старими поводяться обережніше, зокрема ретельніше обставляють свої оборудки юридично.

Причина в тому, що провідники й пропагандисти цих кампаній будували їх на хибному припущенні, буцімто для подолання корупції потрібно замінити старих політиків на нових і встановити для них якісь нові закони з антикорупційними запобіжниками. Насправді, щоб побороти корупцію, треба діяти в іншому напрямі, не протилежному, але, так би мовити, перпендикулярному: треба, щоб політики домовилися про антикорупційні правила гри і тримали своє слово. Проте цього не зробили ні в Італії, ні в Румунії, ні в Україні. Про законність і понятійність

Заведено вважати, що причина корупції — це погане законодавство і нечесні політики. Плюс високий рівень толерантності суспільства до корупційних дій усіх рівнів, починаючи від найнижчого і закінчуючи елітною корупцією. Про це написано тисячі томів наукових і бюрократичних праць, завдяки цьому тратяться сотні мільйонів доларів на антикорупційні організації по всьому світу. А результат найчастіше наближається до нуля. Чому так? Кожна країна знаходить свої неоригінальні відповіді на ці запитання, які вкотре зводяться до поганих законів, поганих політиків і поганого народу, який не бореться з корупцією.

Усе це нагадує історію з правами людини в Радянському Союзі. Свого часу сталінська Конституція 1936 року містила найширші права людей у світі, та це не завадило Сталіну вже за кілька місяців після ухвалення Основного закону СРСР почати кривавий терор 1937 року.

Хоч як парадоксально це звучить, питання корупції мінімально залежить від законодавства. Точніше, законодавство має переважно допоміжний, а не визначальний характер. Наприклад, у В’єтнамі наприкінці 2000-х задумали створити нові антикорупційні органи, щоб посилити боротьбу з корупцією. Запросили японських фахівців, які провели аналіз і пояснили в’єтнамським колегам, що цього робити не варто, бо у їхніх наявних органів більш ніж достатньо компетенції, — просто треба інакше працювати. А Україна, де одночасно працює 12 антикорупційних органів і немає ні найменшого прогресу в боротьбі з корупцією, взагалі може цілому світу продемонструвати приголомшливий приклад, як згубно ставити юридичний аспект боротьби з корупцією на найвищий щабель.

Насправді боротьба з корупцією (не боротьба за владу під гаслами боротьби з корупцією, а саме боротьба з корупцією) починається не із законів. І навіть не з появи яскравого лідера, як це нам нав’язували в антикорупційному міфі про Міхеїла Саакашвілі та прориви Грузії у викоріненні корупції (там подолано лише найнижчий, побутовий рівень корупції, так само поліція перестала брати хабарі тільки на найнижчому, побутовому рівні).

Боротьба з корупцією починається, коли владні еліти досягають консенсусу про правила гри і невідворотність кари для кожного учасника цієї домовленості (звідси знамените правило про «посадити трьох друзів»). В умовах адекватної оплати праці й гарантій безпеки і прокурори, і судді можуть займати чітку антикорупційну позицію. Та все починається не із зарплат, а саме з пакту еліт, або, простіше кажучи, з дотримання свого слова.

Є чотири види антикорупційного стану в будь-якій державі.

1. Країни, у яких беззаперечно домінує закон. Навіть вони свого часу починали з пакту еліт, і найкращий тому приклад — Рузвельт, який оголосив війну монополіям.

2. Країни, у яких домінує закон, але він не працює без певних понятійних домовленостей. Понятійні домовленості тут допомагають тримати певні політичні баланси і дозволяють закривати очі на окремі неочевидні й нескандальні речі (Китай, Угорщина).

3. Країни, у яких домінують домовленості й понятійність, але при цьому зберігається відчутна й сильна оболонка законності. Найкращий приклад такої країни — Російська Федерація.

4. Країни, у яких немає ні понятійності, ні законності. Точніше, це вибіркова і точкова понятійність та законність. На жаль, це Україна.

Перейти з одного стану в інший, хай як це видається фантастичним, доволі легко. Якщо еліти міняють правила гри, ситуація може кардинально помінятися за два виборчі цикли, адже гроші люблять усі: і ліві, і праві, і націоналісти, і комуністи. А при правильній риториці люди готові голосувати і за акторів, і за проституток, і за корупціонерів.

Є ще один аспект боротьби з корупцією — створення антикорупційних інституцій, які дозволяють одночасно змінити всю владну еліту, щоб установити домінування лояльних до тієї чи тієї держави політиків. Це такі собі тихі перевороти, які робляться не шляхом революцій, — їх влаштовують самі владні еліти, загнані в пастки фінансових домовленостей із донорами. Найкращий приклад — Румунія, де за кілька років з верхівки Олімпу знесло понад три тисячі політиків завдяки одній-­єдиній статті Кримінального кодексу — «конфлікт інтересів». Однак і тут ми виходимо не так на юридичний аспект, як на консолідоване самогубство еліт, які не прорахували наслідків однієї лише кримінальної статті. В Україні НАБУ не змогло зробити нічого такого, бо парламент заблокував саме цю статтю Кримінального кодексу. Тобто тут, як бачимо, українські еліти об’єдналися, щоб зберегти статус-кво. Як «Чисті руки» віддали владу Берлусконі

Як перший приклад гучної антикорупційної кампанії розгляньмо операцію «Чисті руки», що проводилася в Італії в 1992–1993 роках. Це справді найгучніша антикорупційна операція в Європі за всю її історію, але й корупція в Італії наймасштабніша в Європі. Не тільки була, а й досі є.

«Чисті руки» — так назвали кампанію журналісти. Це не була заздалегідь спланована операція. Почалася вона 17 лютого 1992 року, коли міланський прокурор Антоніо Ді П’єтро попросив і отримав від слідчого судді ордер на арешт директора муніципального будинку для людей похилого віку. Директора звали Маріо К’єза, його заарештували під час отримання хабаря при розподілі підрядів. Сталося це незадовго до парламентських виборів 5 квітня, а позаяк К’єза був діячем Італійської соціалістичної партії (ІСП), його арешт мав політичний резонанс.

Однопартійці поспішили дистанціюватися від заарештованого, затаврувавши його ганьбою, а багаторічний лідер соціалістів Беттіно Краксі назвав його дрібним шахраєм. Тоді К’єза став свідчити проти своїх колишніх колег. Почалося розслідування стосовно діячів ІСП, яке не встигло вплинути на результати виборів 5 квітня, але потім переросло в широко­масштабну антикорупційну кампанію в усій італійській політичній системі.

Одразу після виборів за звинуваченням у корупції було заарештовано багатьох бізнесменів і політиків із різних партій. Експоненціальному розширенню розслідувань сприяв синдром К’єзи: політичні лідери, впевнені у своїй безпеці, відмовлялися підтримувати й рятувати заарештованих дрібних політиків, останні ж почувалися зрадженими і давали свідчення проти своїхполітичних керівників, які, своєю чергою, теж починали співпрацювати зі слідством і «здавали» найвище партійне керівництво.

Цей процес самознищення охопив передусім дві найвпливовіші партії, які з початку 1980-х були ядром владної коаліції і чиї представники почергово обіймали посаду прем’єр-­міністра: «Християнська демократія» та ІСП. Уже восени 1992 року на місцевих виборах християнські демократи й соціалісти втратили близько половини голосів. Зрештою цей процес спричинив падіння Першої республіки — так в Італії називають свою політичну систему 1948–1994 років.

Хвиля народного невдоволення традиційними партіями призвела до референдуму 18 квітня 1993 року. Явка була дуже високою — майже 77 %. Серед питань було скасування про­порційної виборчої системи на виборах до Сенату, яка діяла з 1948 року, і запровадження натомість мажоритарної системи. Цю пропозицію підтримали 82,74 % тих, хто прийшов на референдум306.

Наступним кроком стало ухвалення 4 серпня 1993 року нових виборчих законів, які кардинально змінили виборчу систему і для Сенату307, і для нижньої палати італійського парламенту — Палати депутатів308. Замість чисто пропорційної системи для обох палат було запроваджено змішану систему: на 75 % мажоритарну, на 25 % пропорційну. Невдовзі президент Оскар Луїджі Скальфаро ухвалив розпустити обидві палати і провести позачергові вибори 27–28 березня 1994 року. Від цих виборів в Італії ведеться відлік історії Другої республіки.

Отже, маємо справді унікальний випадок: антикорупційна кампанія, тригером якої став пересічний хабар дрібному провінційному чиновнику, спричинила зміну політичного ладу в цілій країні. Тим важливіше оцінити реальні зміни, які відбулися внаслідок цієї «антикорупційної революції».

Нова виборча система виявилася недовговічною, у XXI столітті її кілька разів змінювали. Нині діє закон, який набрав чинності 3 листопада 2017 року і за яким у кожній палаті 37 % членів обираються за мажоритарною системою, 61 % — за пропорційною, а решту 2 % теж за пропорційною системою обирають італійці, які живуть за кордоном309. Отже, мажоритарна система, всупереч початковим сподіванням, не стала цілющими ліками. Ба більше, італійці, експериментуючи з виборчими системами, пересвідчилися, що жодна з них не рятує від корупції.

Утім перехід від Першої до Другої республіки для італійців означав не так зміну виборчої системи, як радикальне оновлення політикуму. Справді, разом із Першою республікою померли дві партії, які звикли ділити владу в країні: «Християнська демократія» та ІСП. 16 січня 1994 року «Християнська демократія» на 51-му році життя постановила саморозпуститися. ІСП ухвалила таке саме рішення 12 листопада 1994 року на 103-му році життя, після того як на березневих виборах зазнала ганебної поразки (набрала лише 2,19 % на виборах у Палату депутатів і 0,31 % на виборах у Сенат).

Якби то була справжня антикорупційна революція, то владу в країні, певно, здобули б антикорупціонери. Та вийшло інакше — антикорупціонерам дістався лише маленький шматочок влади. Наприклад, головний герой операції «Чисті руки» Антоніо Ді П’єтро 1996 року був міністром громадських робіт, у 1997–2001 роках — сенатором, у 1999–2006-му — депутатом Європарламенту, у 2006–2008-му — міністром інфраструктури, у 2006–2013-му — членом Палати депутатів. Ще він намагався стати політичним лідером — у 1998-му заснував і очолив партію «Італія цінностей». Її найбільша популярність припала на виборчі кампанії 2006–2009 років. На виборах 2006-го «Італія цінностей» здобула 16 із 630 місць у Палаті депутатів і 4 з 315 місць у Сенаті; на виборах 2008-го — 28 у Палаті депутатів і 14 у Сенаті. Тобто навіть у свої найкращі часи вона мала менше як 5 % місць в обох палатах. На виборах до Європарламенту 2009 року партія отримала 7 із 73 італійських мандатів, і це була її остання порівняно успішна кампанія. На всіх наступних виборах до італійського і до Європарламенту вона не здобула нічого. Антоніо Ді П’єтро й «Італія цінностей» офіційно розлучилися 2014 року. Так безславно закотилась антикорупційна зірка.

А хто ж виграв від «антикорупційної революції»? Передусім Сільвіо Берлусконі, один з найбагатших людей Італії, страховий магнат, власник банків, медіа­імперії і контрольного пакета акцій холдингу Fininvest, який об’єднує півтори сотні компаній майже в усіх сферах життя італійців. У 1986–2016 роках Берлусконі належав також футбольний клуб «Мілан». Побачивши занепад християнських демократів і соціалістів унаслідок операції «Чисті руки», він 18 січня 1994 року заснував партію «Вперед, Італіє!», взявши для неї назву з футбольної кричалки. І вже за два місяці партія здобула перемогу на парламентських виборах, які поклали початок Другій республіці.

Сам Берлусконі за підсумками тих виборів отримав посаду прем’єр-міністра і став першим в історії мультимільярдером, який очолив уряд європейської держави. Загалом він був прем’єром найдовше з-поміж усіх прем’єрів післявоєнної Італії: у 1994–1995-му, 2001–2006-му, 2008–2011 роках. Ну, а про те, який він «не корупціонер», ходять легенди не лише в Італії, а по всій Європі.

Нарешті погляньмо на результати операції «Чисті руки» безпосередньо у справі боротьби з корупцією. Безперечно, завдяки операції було викрито величезну кількість корупціонерів. Саме на цьому зазвичай акцентують в українських медіа, коли йдеться про італійський досвід. Цифри справді вражають. Під час слідства наклали на себе руки десять політиків. За два роки було заарештовано 1456 бізнесменів, державних чиновників і політичних діячів, залучено до слідства 3026 підприємців, чиновників і політиків, зокрема 251 член парламенту і четверо колишніх прем’єр-міністрів. Під суд за організацію нелегального фінансування партій потрапили керівники найбільших італійських компаній — Eni й Fiat. У тому, що давав хабарі політикам, зізнався президент корпорації Olivetti310. За десять років розслідування набралося 5000 підслідних, із них 645 осіб постали перед судом. А проте викорінити корупцію в Італії не вдалося досі311.

У жовтні 2012-го, більш як через 20 років після початку операції «Чисті руки», уряд Італії випустив 400-сторінковий аналіз впливу корупції на економіку. Тодішній прем’єр Маріо Монті визначив боротьбу з корупцією одним із пріоритетних завдань свого уряду нарівні з боротьбою з ухилянням від сплати податків. «Корупційні процеси підривають довіру до ринку, відлякують інвесторів і шкодять конкурентоспроможності», — підкреслив він. За урядовими підрахунками, через корупцію великі й середні підприємства в Італії втрачають 25 % економічного зростання, а малі — до 40 %. Прямі збитки від корупції оцінено в 60 млрд євро на рік. До цієї суми, сказано у звіті, треба додати непряму шкоду від корупції, яка полягає в адміністративній тяганині, поганому функціонуванні державних систем, неадекватності або й непотрібності громадських робіт, послуг, поставок. Через це перевищення витрат, особливо в масштабних державних проєктах, може сягати 40 %, — наголошують автори аналізу. У звіті визнається, що 64 % опитаних «вважають урядові методи боротьби з корупцією неефективними»312.

Невдовзі після того звіту Монті подав у відставку з посади прем’єра. Причина — конфлікт із партією Берлусконі. Тож свій намір придушити корупцію Монті так і не реалізував.

У грудні 2016-го цікаве дослідження динаміки політичної корупції оприлюднив соціолог Рокко Скарроне з Туринського університету. Він з колегами проаналізував базу рішень Касаційного суду і виявив, що там є справи про 1235 випадків політичної корупції за 1980–2015 роки. Із них 400 (тобто 32,4 %) — за 1980–1994-й, 317 (25,7 %) — за 1995–2004-й, 518 (41,9 %) — за 2005–2015 роки. Автори дослідження дійшли висновку, що після операції «Чисті руки» корупція спершу дещо притихла, але потім розцвіла ще більше313. У публікації зазначено, що зростання і водночас трансформація корупції можуть бути пов’язані з ослабленням політичних партій, адже зникнення традиційних політичних утворень після операції «Чисті руки» зробило партії слабшими і відкритішими для зовнішніх впливів. «Ці зміни в поєднанні з процесом політичної децентралізації протягом останніх десятиліть, схоже, сприяють передусім зростанню політичної корупції в суворому розумінні, з посиленням концентрації на Півдні, де слабкість партій ще помітніша», — стверджують автори дослідження314.

Якщо хочемо отримати урок із цих італійських поневірянь, то він полягає насамперед у тому, що треба чітко розрізняти два види діяльності — викриття конкретних корупціонерів і боротьба з корупцією як станом політичного життя країни. З першого, як бачимо, зовсім не випливає друге. Навіть гірше, викриття конкретних корупціонерів може лише розчистити дорогу до влади ще одіознішим корупціонерам, у розпорядженні яких ще більші фінансові й медіаресурси.

Звісно, це не означає, що викривати корупціонерів не треба. Викривати їх треба, і цим повинні займатися професіонали. Однак ці професіонали не повинні прагнути підмінити собою політикум як такий (тобто політиків і політичні партії) — у них це не вийде, зате набагато краще це вийде в олігархів і медіамагнатів.

А для подолання корупції як стану політичного життя потрібно, щоб про це домовилися наявні політичні еліти. Італія, на жаль, ще навіть не наблизилася до такого пакту еліт. Тому операція «Чисті руки» — це, безперечно, повчальний епізод для всіх і, мабуть, гарний приклад для викривачів-­професіоналів, але точно не рецепт подолання корупції. Принаймні в самій Італії він не спрацював. Як Румунія подарувала ЄС головного прокурора

Наприкінці 2020 року має розпочати роботу Європейська прокуратура зі штаб-квартирою в Люксембурзі. Це прокуратура Європейського Союзу, вона розслідуватиме злочини проти бюджету ЄС, як-от шахрайство, корупцію або серйозні транс­кордонні шахрайства з ПДВ. Очолюватиме її Європейський головний прокурор315. На цій посаді працюватиме громадянка Румунії Лаура Кодруца Кевеші, про призначення якої домовилися 24 вересня 2019 року переговорники Європарламенту і Європейської ради316. 14 жовтня Кевеші затвердила на цій посаді Європейська рада317, а 16 жовтня 2019 року — конференція президентів Європарламенту (членами цього органу є президент Європарламенту і голови всіх політичних груп Європарламенту)318.

Це кадрове рішення можна назвати політичним, але насправді воно іміджеве, тобто покликане продемонструвати, яку велику увагу керівні органи ЄС приділяють боротьбі з корупцією. Це, своєю чергою, свідчить про те, яку гучну славу в ЄС здобула Кевеші. Наразі вона, мабуть, найвідоміший у Європі борець із корупцією. Тому, говорячи про міфи, які панують в антикорупційній політології, не можна оминути румунський приклад.

У Кевеші яскрава біографія. Вона почала працювати в румунській прокуратурі у вересні 1995-го, швидко підіймалася кар’єрними сходинками і вже у жовтні 2006-го, у 33-річному віці, отримала посаду генерального прокурора. Цей пост вона обіймала рівно шість років, тобто два повні трирічні терміни (крім неї, таке не вдавалося нікому в посткомуністичній Румунії). З жовтня 2012-го була міністром-­радником, високим представником Міністерства юстиції у зв’язках з Європейською комісією. 16 травня 2013 року призначена на посаду шеф-­прокурора Національного антикорупційного директорату (НАД)319. Цю структуру було створено ще 2002-го, але найвищу активність вона демонструвала якраз під керівництвом Кевеші. Серед політиків, які стали об’єктом уваги НАД, найбільшу частку становили представники Соціал-­демократичної партії (СДП). Майже весь той час, коли Кевеші була шеф-прокурором НАД, на чолі урядів стояли соціал-­демократи, і саме СДП добилася відставки Кевеші.

Зворотний бік успіху НАД описав журналіст-­міжнародник Олексій Коваль у статті, яка вийшла в «Дзеркалі тижня» у вересні 2017-го. Румунська система антикорупційних органів, зазначив він, «на думку ряду спостерігачів, має яскраво виражений політичний складник, а також домоглася ефективної роботи за рахунок того, що часто виходить за рамки законів і легальної практики. Зокрема різку критику викликає спів­праця Національного антикорупційного директорату з румунською службою безпеки SRI, яку вже прозвали реінкарнацією секурітате — секретної служби диктатора Ніколає Чаушеску. У низці випадків НАД дає вказівки SRI щодо певних осіб, на яких хоче отримати компромат. В інших випадках SRI передавала борцям із корупцією свою оперативну інформацію, якщо тим бракувало доказів».

«Румунські парламентарі з’ясували, — розповів Коваль, — що SRI на замовлення НАД прослухала й записала 20 тисяч приватних та офіційних телефонних розмов чиновників. Частину з них потім зливали в пресу для того, щоб швидше дати хід тій чи тій гучній антикорупційній справі. Усе це навряд чи відповідає усталеним у Європі правилам і практикам. Також правозахисники звертають увагу на те, що фігуранти антикорупційних справ піддаються тривалим термінам попереднього ув’язнення — до 180 днів на час проведення розслідування».

А проте, зазначає оглядач,

дані статистики про роботу понад 120 антикорупційних слідчих НАД досить скромні: з 10 тисяч заявлених антикорупційних розслідувань тільки 1200 доведено до суду станом на 2015 рік. Це свідчить про те, що директорат у більшості випадків маніпулює антикорупційними обвинуваченнями. Але ж кожне таке обвинувачення часто призводить до того, що людина вже опиняється в центрі скандалу і змушена доводити свою невинуватість, не будучи засудженою320.

У лютому 2018-го на відставці Кевеші наполягав міністр юстиції Тудорел Тоадер, який звинуватив головну антикорупціонерку в порушенні Конституції. Попри тиск із боку уряду президент Клаус Йоганніс, який представляє Націонал-­ліберальну партію і є ідеологічним антагоністом СДП, відмовився відкликати Кевеші з посади. Тоді Тоадер звернувся до Конституційного суду. У травні конституційні судді зобов’язали президента звільнити шеф-прокурора НАД, і 9 липня 2018 року президент виконав це рішення321. Звільнення Кевеші викликало протести в Румунії й осуд у ЄС, а сама вона звернулася до Європейського суду з прав людини. 5 травня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення на її користь322.

У червні 2018 року, тобто незадовго до відставки Кевеші, експерт Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів Євген Крапивін разом з іншими фахівцями з України відвідав Бухарест і ознайомився там, серед іншого, зі специфікою роботи НАД. Нагадавши, що НАД наводять як дуже успішний досвід, експерт поділився власними враженнями:

Зсередини я сказав би, що ситуація набагато складніша. […] НАД за керівництва Кевеші був справді результативним — десятки й сотні вироків проти топкорупціонерів, тисячі проваджень. Проте румунські експерти звинувачують її, що на лаву підсудних сідають здебільшого представники опозиційних до президента сил. […] І тут не можна однозначно сказати, чи так виходить тому, що попередній, нині опозиційний режим більш корумпований, чи це політичне переслідування.

Кевеші також звинувачують у тісній і не завжди прозорій співпраці зі спецслужбами, зокрема у використанні матеріалів негласної діяльності, отриманих поза процедурою. НАД критикують також за слабкі доказові бази. Були випадки, коли такі заходили в суд, і він все-таки виносив обвинувальний вирок. І це підриває довіру до НАД з боку професіоналів.

Зрештою, на адресу Кевеші лунають звинувачення в порушенні ст. 6, 8 («Право на справедливий суд» і «Право на повагу до приватного і сімейного життя». — Авт.) Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод. […] Не кажу, що саме так і є, але експерти дають різні оцінки323.

У цій історії слід відзначити ще дві важливі обставини. Перша — той факт, що Кевеші — землячка президента Румунії Йоганніса. Обоє вони з Трансильванії, обоє закінчили університет імені Бабеша–­Бойяї в місті Клуж-­Напока. Щоправда, там вони не перетиналися: Йоганніс закінчив фізичний факультет 1983 року, а Кевеші — юридичний факультет 1995-го. Однак потім у них було багато можливостей зійтися в місті Сібіу. Йоганніс був мером цього міста від червня 2000-го й аж до грудня 2014-го, коли обійняв посаду президента країни. І саме в Сібіу зробила стрімку прокурорську кар’єру Кевеші. Від вересня 1995-го до грудня 2006-го вона пройшла шлях від прокурора прокуратури при Сібіуському суді до головного прокурора Сібіуського територіального бюро дирекції з розслідування організованої злочинності й тероризму — і після того переїхала в Бухарест працювати генпрокурором.

Друга важлива обставина полягає в тому, що Кевеші на чолі НАД користувалася величезною політичною підтримкою США і ЄС як головних фінансових донорів Румунії. Нагадаємо, що Румунія стала членом НАТО 29 березня 2004-го, членом ЄС — 1 січня 2007 року. Вашингтон і Брюссель весь час виказували невдоволення низькими темпами румунських реформ. Причини цього вони вбачали (хоча й не висловлювали офіційно) в засиллі старих комуністичних кадрів, які після повалення режиму Чаушеску перефарбувалися в соціал-­демократів. Справді, Іон Ілієску, нинішній почесний голова СДП, був президентом Румунії з травня 1990-го по листопад 1996-го і потім з грудня 2000-го по грудень 2004-го — загалом більше як 10 років. Представники СДП обіймали посаду прем’єра з листопада 1992-го по грудень 1996-го, з грудня 2000-го по грудень 2004-го, з травня 2012-го по листопад 2015-го і з січня 2017-го по лис­топад 2019-го — загалом понад 14 років. І фактично США і ЄС використали Кевеші як зброю проти СДП.

Наскільки ефективною виявилася ця зброя, можна судити з падіння електорального врожаю соціал-­демократів 2019 року порівняно з 2014–2016 роками. У травні 2014-го на виборах до Європарламенту СДП здобула 37,6 % голосів і отримала половину з 32 румунських мандатів. На президентських виборах у листопаді 2014-го кандидат від соціал-­демократів Віктор Понта лідирував у першому турі, набравши 40,44 % (але в другому турі програв висуванцю від націонал-­лібералів Йоганнісу з рахунком 45,57 % проти 54,43 %). У грудні 2016-го СДП здобула 45,48 % голосів на виборах до Палати депутатів і 45,68 % на виборах до Сенату та отримала майже половину мандатів у кожній палаті.

Однак у травні 2019-го на виборах до Європарламенту СДП здобула лише 22,5 % голосів і отримала тільки 9 із 32 румунських мандатів, а лідером стала Націонал-­ліберальна партія — 27 % голосів і 10 мандатів. На президентських виборах у листопаді 2019-го кандидатка від соціал-­демократів Віоріка Денчіле програла висуванцю від націонал-­лібералів чинному президенту Йоганнісу з рахунком 22,26 % проти 37,82 % у першому турі і 33,91 % проти 66,09 % у другому турі.

Звісно, на падіння популярності соціал-­демократів вплинули різні чинники, але Кевеші була чи не найголовнішим серед них. Як зброя проти СДП вона мала потрійний ефект.

По-перше, чималу частину діячів СДП на різних рівнях — національному, регіональному, місцевому — було просто вибито з політики. І для цього не довелося саджати їх усіх у в’язницю — досить було вироків за статтею «конфлікт інтересів» з умовними термінами і забороною займатися політичною діяльністю протягом певного часу.

По-друге, усю діяльність СДП загалом дискредитували постійні систематичні звинувачення в корупції. А гострий публічний конфлікт між СДП і Кевеші зробив цю дискредитацію ще драматичнішою.

По-третє, на цьому тлі виграшно виступали націонал-­ліберали. Йоганніс увесь час захищав Кевеші, а та, своєю чергою, ніколи його не чіпала. І це спонукало електорат перетікати від дискредитованих соціал-­демократів до «білих і пухнастих» націонал-­лібералів.

Якщо називати речі своїми іменами, то боротьба з корупцією була лише прикриттям для операції, спрямованої на усунення СДП з політичної сцени. Це не означає, що румунські соціал-­демократи — янголи, але США і ЄС (офіційно вони це, звичайно, заперечують) прагнули зменшити вплив цієї партії не так через її корупційність, як через те, що вона менш слухняна порівняно з тими ж таки націонал-­лібералами. Можна довго сперечатися про плюси й мінуси такого брутального й цинічного підходу. Для нас важливіше, що цей підхід, випробуваний на Румунії, було використано — з певною модифікацією — щодо України. Як Україна стала взірцем безрезультатної антикорупції

Особливість сучасної України — найширший у світі спектр спеціалізованих антикорупційних органів. Чимало з них постали або різко наростили свою присутність в інформаційному просторі саме після Революції гідності. Тому спочатку зробимо стислий огляд цього антикорупційного «багатства».

1. У законодавчій владі це профільний комітет Верховної Ради. Окремий Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією було створено 4 грудня 2007 року — на початку роботи парламенту VI скликання324. У парламенті VII скликання цей комітет з 25 грудня 2012 року очолював Віктор Чумак325, обраний в одномандатному окрузі № 214 у Києві як висуванець від партії Віталія Кличка «УДАР». У парламенті VIII скликання комітет перейменували на Комітет з питань запобігання і протидії корупції326; з 4 грудня 2014-го його очолював Єгор Соболєв327, обраний за списком партії «Самопоміч». 7 грудня 2017 року постановою парламенту його було відкликано з посади «у зв’язку з незадовільною роботою на цій посаді»328. У парламенті IX скликання комітет ще раз перейменували на Комітет з питань антикорупційної політики329; з 29 серпня 2019 року його очолює Анастасія Красносільська330 (віднедавна Радіна), обрана за списком партії «Слуга народу».

2. У президентській владі це Національна рада з питань антикорупційної політики, створена як консультативно-­дорадчий орган при главі держави указом Петра Порошенка від 14 жовтня 2014 року331 замість Національного антикорупційного комітету, створеного Януковичем 26 лютого 2010 року332. Склад цієї Нацради Порошенко затвердив 26 вересня 2015 року і призначив її головою народного депутата від БПП Мустафу Джемілєва333. Володимир Зеленський, ставши президентом, уже 25 червня 2019 року затвердив новий склад Нацради на чолі з Русланом Рябошапкою, який тоді був заступником керівника Офісу президента334. Після того Рябошапка встиг побувати на посаді генпрокурора і втратити її, але тільки 1 червня 2020 року Зеленський затвердив новий склад Нац­ради, призначивши її головою себе, а заступником — керівника свого офісу Андрія Єрмака.

3. У структурі Служби безпеки України діє Головне управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Центрального управління СБУ. Начальник цього Головного управління за посадою є першим заступником голови СБУ. Після Революції гідності цю посаду обіймали генерал-­лейтенант податкової міліції Владислав Бухарєв (1 березня — 7 липня 2014 року), генерал-­майор, згодом генерал-­лейтенант Юрій Артюхов (7 липня 2014 — 19 червня 2015 року), генерал-­майор Віктор Трепак (19 липня 2015 — 14 квітня 2016 року), генерал-­майор, згодом генерал-­лейтенант, генерал-­полковник Павло Демчина (16 липня 2016 — 18 травня 2019 року). Після інавгурації Зеленського цю посаду обіймав лейтенант Іван Баканов (22 травня — 29 серпня 2019 року), генерал-­лейтенант, згодом генерал-­полковник Владислав Бухарєв (11 вересня — 8 листопада 2019 року), полковник Дмитро Нескоромний (8 листопада 2019 — 13 березня 2020 року), підполковник Василь Малюк (з 13 березня 2020 року). Отже, за перший рік президентства Зеленського керівництво Головного управління оновлювалося чотири рази — як за п’ять післяреволюційних років. Навряд чи це свідчить, що останній рік боротьба СБУ з корупцією була вп’ятеро ефективнішою.

4. Статус державного правоохоронного органу має Національне антикорупційне бюро України (НАБУ). Його сформовано згідно із законом про НАБУ335, ухваленим 14 жовтня 2014 року, який набрав чинності 25 січня 2015 року. Укази про утворення НАБУ336 та призначення (за результатами конкурсу) директором НАБУ Артема Ситника337 підписав Петро Порошенко 16 квітня 2015 року. У законі про НАБУ записано: «щороку проводиться незалежна оцінка (аудит) ефективності діяльнос­ті Національного бюро, його операційної та інституційної незалежності», — однак за перші п’ять років роботи НАБУ такий аудит не проводився жодного разу. Тим часом Ситник за ці роки став героєм численних скандалів.

У листопаді 2017 року стало відомо, що він під час спілкування з журналістами розкрив деталі низки проваджень НАБУ, після чого ГПУ порушила кримінальне провадження проти Ситника за трьома статтями: перевищення службових повноважень, розголошення державної таємниці та розголошення таємниці слідства журналістам338. У 2018-му САП зареєструвала кримінальне провадження за фактом декларування Ситником неправдивої інформації і доручила розслідування органам поліції339.

У 2019-му щодо Ситника проводили розслідування, йому інкримінували те, що він за чужий кошт відпочивав у мисливському господарстві на Рівненщині, на що було витрачено не менше як 500 тис. грн340. Крапку в цій справі поставив Рівненський апеляційний суд. 13 грудня 2019 року Ситника визнали винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172-5 «Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків» Кодексу про адміністративні правопорушення, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тобто в сумі 680 тис. грн) і конфіскації подарунків. У зв’язку з цим Ситника внесли до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення341.

У лютому 2020-го журналісти виявили, що Ситник не задекларував 1 млн російських руб­лів, отриманих від продажу нерухомості в окупованому Росією Криму — ділянки в садовому товаристві «Міраж» у Нахімовському районі Севастополя, яку його дружина оформила на себе й продала342.

5. В органах прокуратури це Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП). Її було створено у структурі Генеральної прокуратури України (ГПУ) на правах самостійного структурного підрозділу наказом тодішнього генпрокурора Віктора Шокіна 22 вересня 2015 року343. Після проведеного конкурсу Шокін 30 листопада 2015 року призначив своїм заступником — керівником САП Назара Холодницького344. Далі 12 квітня 2016 року було затверджено положення про САП ГПУ345. 5 березня 2020 року наказом тодішнього генпрокурора Руслана Рябошапки було затверджено нове положення про САП Офісу генерального прокурора346.

Діяльність САП, безумовно, корисна, принаймні в тій мірі, у якій вона обмежує можливості керівництва НАБУ здійснювати свавільні й корупційні вчинки. Холодницький, зокрема, не раз вступав у конфлікти із Ситником, публічні й непублічні, а в одному з інтерв’ю прямо повідомив громадянам України: «Ситник бреше»347. На жаль, САП далеко не завжди має змогу стримувати Ситника від незаконних дій.

6. У судовій владі це Вищий антикорупційний суд (ВАКС). Його створення було передбачено законом «Про судоустрій і статус суддів»348, ухваленим 2 червня 2016 року, який набрав чинності 30 вересня 2016 року. Формування ВАКС відбувалося відповідно до закону про ВАКС349, ухваленого 7 червня 2018 року, який набрав чинності через тиждень. А 21 червня 2018 року було ухвалено і через тиждень набрав чинності закон про утворення ВАКС350. 11 квітня 2019 року президент Петро Порошенко за результатами конкурсу підписав два укази про призначення перших 38 суддів ВАКС — 27 суддів першої інстанції351 та 11 суддів Апеляційної палати352. 7 травня 2019 року судді ВАКС обрали головою ВАКС Олену Танасевич, колишню суддю Печенізького райсуду Харківської області353. 5 вересня 2019 року вона оголосила про початок роботи суду354. Створення цього суду викликало чимало критики, зокрема правозахисники вказують, що наявність у ньому лише двох інстанцій порушує право на касаційне оскарження судового рішення.

7. Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом є Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК). Його створення було передбачено законом «Про запобігання корупції»355, ухваленим 14 жовтня 2014 року, який набрав чинності 26 квітня 2015 року. Перших трьох із п’яти членів НАЗК уряд призначив (за підсумками конкурсу) 11 грудня 2015 року. Прем’єр Арсеній Яценюк наголосив тоді, що це рішення, крім усього, — «передумова того, щоби 15 грудня був позитивний звіт Європейської комісії щодо надання Україні безвізового режиму»356. 16 березня 2016 року кількість членів НАЗК зросла до чотирьох357, а 15 серпня 2016 року в Україні офіційно запрацювала система електронного декларування358. Від 17 січня 2018 року НАЗК працювало в повному складі, тобто мало п’ять членів.

Після інавгурації Володимира Зеленського його команда вирішила взяти НАЗК під контроль. 2 жовтня 2019 року було ухвалено закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення ефективності інституційного механізму запобігання корупції»359, який замінив колегіальний принцип керівництва НАЗК на одноосібний. Закон набрав чинності 18 жовтня, і з того дня повноваження членів НАЗК було достроково припинено. 15 січня 2020 року за результатами конкурсу уряд Олексія Гончарука призначив головою НАЗК Олександра Новікова360, який раніше працював прокурором у ГПУ.

8. Ще один центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. Його скорочена назва, згідно з офіційним сайтом, АРМА (Агентство з розшуку та менеджменту активів)361. Закон про це Нацагентство362, ухвалений 10 листопада, набрав чинності 11 грудня 2015 року. АРМА було створено постановою уряду від 24 лютого 2016 року363. Заснування АРМА, як і НАЗК, було одним із головних критеріїв виконання Україною плану дій з лібералізації візового режиму з ЄС. 7 грудня 2016 року за результатами конкурсу уряд призначив головою АРМА Антона Янчука терміном на п’ять років364. Після інавгурації Зеленського його команда вирішила змінити й керівництво АРМА. 15 листопада 2019 року уряд Олексія Гончарука відсторонив Янчука від виконання повноважень за посадою365, а 27 грудня звільнив з посади366. Уже більше як пів року АРМА залишається без повноцінного керівника і при цьому проводить конкурси на управління активами. Непрозорість цих конкурсів викликає підозри про наявність у них корупційного складника367.

9. Крім того, в окремих центральних органах виконавчої влади діють більш-менш потужні підрозділи з питань запобігання й виявлення корупції. Зокрема в Міністерстві внутрішніх справ 17 березня 2015 року було створено Управління з питань люстрації та призначено його начальником Анатолія Фодчука, який доти працював начальником відділу інформації МВС368. Згодом цей підрозділ трансформували в Управління запобігання корупції й проведення люстрації, очолює його й досі Фодчук.

10. У Міністерстві юстиції донедавна діяло Управління з питань запобігання й виявлення корупції, яке складалося з двох відділів — з питань запобігання корупції та з питань виявлення корупції. Згодом управління перетворили на відділ, тобто статус його понизився, а начальником його й далі залишається Олександр Дем’яненко, який керує цим підрозділом з 2018 року.

11. У Державній фіскальній службі, яка наразі перебуває в процесі розділення на Державну податкову службу і Державну митну службу, було створено відділ запобігання й виявлення корупції. У відновленій Державній податковій службі створено Управління з питань запобігання і виявлення корупції.

12. Відновлена Держмитслужба оголосила, що в ній створено відділ у сфері запобігання, виявлення та протидії корупції і що 3 січня 2020 року з ініціативи цього відділу в Держмитслужбі створено комісію з оцінки корупційних ризиків369. З огляду на численні корупційні скандали на митниці демонстрація бурхливої антикорупційної діяльності у відомстві цілком зрозуміла.

Тепер спробуймо зробити висновки з цього «багатства». Суть навіть не в кількості цих органів, а в тому, заради чого все це. Фактично всі роки, починаючи з 2014-го, ми живемо в парадигмі пріоритетності боротьби з корупцією. От немає у нас більшої проблеми, ніж корупція, подолаємо її — і купатимемося в достатку. Частково, але тільки частково, появу цієї парадигми можна пояснити, провівши аналогію з Румунією. Справді, дуже схоже, що наші західні друзі вирішили оновити наш політикум за румунським взірцем. Для цього політики умовно діляться на старих і нових, і старих постійно й систематично звинувачують у корупції, доки їх не буде цілковито дискредитовано. Після того їх заміняють слухняні нові.

Однак це пояснення, повторимо, лише часткове. Наприклад, воно відповідає на запитання, чому нам так завзято й уперто ліпили Кевеші з того ж таки Ситника. А також на запитання, чому кілька українських партій (як-от «Самопоміч», «Громадянська позиція», «ДемАльянс», «Рух нових сил») поводилися наче учасники кастингу в західних посольствах на роль націонал-­лібералів румунського зразка. Проте це пояснення не відповідає на запитання, навіщо нам стільки антикорупційних органів. Особливо якщо врахувати, що на додаток створено ще й ДБР — Державне бюро розслідувань, поле діяльності та сфера інтересів якого майже ті самі, що в НАБУ. До речі, румунський НАД поєднує функції наших НАБУ і САП. І без спеціалізованого антикорупційного суду там теж якось обійшлися.

Отже, якщо хотілося створити важіль, щоб витіснити з політичного життя старих політиків і розчистити місце для нових, для цього було достатньо створити одне-єдине відомство і підшукати туди не Ситника, а когось, здатного завести публіку, як Кевеші.

То для чого ж нам наплодили антикорупційних органів? Відповідь: не просто для того, щоб змінити наш політикум, а передусім для того, щоб змінити нас самих. Щоб нашою парадигмою стала пріоритетність боротьби з корупцією. Саме для цього боротьба з корупцією ведеться у нас через найширший, який тільки можна було вигадати, спектр спеціалізованих антикорупційних органів і підрозділів усередині інших органів. Плюс різноманітні громадські центри протидії корупції, творчі об’єднання журналістських розслідувань тощо. Антикорупційна діяльність стає сенсом буття. І при цьому вона майже не дає результатів, за окремими винятками, які не роблять погоди. Це фейкова, імітаційна діяльність, справжнє завдання якої — не досягнути проголошеної мети, тобто подолати корупцію, а лише відволікти увагу від того, що було б для нації важливішою і гідною метою. Відволікти увагу від перемоги над ворогом.

Не будемо тицяти пальцем у різних західних політиків. Прикладів більш ніж досить, щоб узагальнити: колективний Захід 2014-го побоявся, що Україна надто активно даватиме відсіч Росії і втягне його, Захід, у цю війну. Тож він вирішив перемкнути нашу увагу на інше. І ось нам уже не треба перемоги над агресором і окупантом, а треба негайної перемоги над корупцією. Заходу дуже зручно: не треба ніяковіти за власне боягузтво, за свої відмови в допомозі Україні хоча б озброєнням, за використаний у ролі туалетного паперу Будапештський меморандум.

Мішенню антикорупційних ударів насправді була не корупція, а пріоритетність перемоги над ворогом. Саме тому «антикорупціонери» били по коаліції БПП і НФ, бо якраз ці партії ставили відсіч ворогу на перше місце. До речі, політики саме цих партій були найближчими до того, щоб домовитися про антикорупційні правила гри і тримати своє слово. Однак «антикорупціонерів» це не влаштовувало — надто вони хотіли самі стати владою.

Якби західні посольства старалися не підмінити одну ціль іншою, а поєднати обидві цілі, це було б неважко зробити. Розділити всі гранти на дві однакові за розміром купи. Перша купа грантів — на загони територіальної оборони, на військову підготовку школярів і студентів, на ведення інформаційної війни (зокрема на протидію російським фейкам про гігантську українську корупцію, ненажерливу українську владу тощо). І друга купа грантів — на боротьбу з корупцією. Видавати ці гранти винятково тим, хто рік відвоював на фронті, а також удовам і матерям загиблих воїнів. Щоб на боротьбі з корупцією не могли заробляти собі політичний капітал ті, хто «відкосив» від армії.

Ми знаємо, що було зроблено зовсім не так. І в результаті ми лише віддалилися від обох цілей — і від перемоги над агресором, і від перемоги над корупцією.

306 https://elezionistorico.interno.gov.it/index.php?tpel=F&dtel=18/04/1993&tpa=I&tpe=A&lev0=0&levsut0=0&es0=S&ms=S

307 https://www.normattiva.it/uri-res/N 2Ls?urn: nir: stato: legge:1993–08–04;276!vig=

308 https://www.normattiva.it/uri-res/N 2Ls?urn: nir: stato: legge:1993–08–04;277!vig=

309 https://www.gazzettaufficiale.it/atto/serie_generale/caricaDettaglioAtto/originario?atto.dataPubblicazioneGazzetta=2017–11–11&atto.codiceRedazionale=17G00175&elenco30giorni=false

310 https://focus.ua/world/332977

311 https://www.eurointegration.com.ua/rus/articles/2020/03/27/7107867/

312 https://www.repubblica.it/politica/2012/10/16/news/rapporto_corruzione-44608960/

313 https://www.ilfattoquotidiano.it/2016/12/16/corruzione-lo-studio-­sempre-piu-in-comuni-e-regioni-dopo-mani-pulite-64-parlamentari-­coinvolti-in-indagini/3264123/

314 https://www.economysicilia.it/la-corruzione-­cresciuta-cambiato-­pelle-tangentopoli/

315 https://ec.europa.eu/info/law/cross-­border-cases/judicial-­cooperation/networks-and-bodies-­supporting-judicial-­cooperation/european-­public-prosecutors-­office_en

316 https://www.europarl.europa.eu/news/en/press-room/20190923IPR61749/kovesi-to-become-eu-chief-­prosecutor

317 https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-­releases/2019/10/14/eu-public-­prosecutor-s-office-eppo-laura-­codruta-kovesi-to-become-the-first-­european-chief-­prosecutor/

318 https://www.europarl.europa.eu/news/en/headlines/eu-affairs/20191010STO64047/romania-s-kovesi-to-become-the-eu-s-first-­chief-prosecutor

https://www.europarl.europa.eu/news/en/press-room/20191016IPR 64417/laura-­kovesi-confirmed-as-european-­chief-prosecutor

319 https://web.archive.org/web/20170616155237/http://www.pna.ro/cv_kovesi.xhtml

320 https://dt.ua/international/ne-kiyem-to-paliceyu-252864_.html

321 https://www.dw.com/uk/президент-­румунії-звільнив-­головну-антикорупціонерку-­країни/a-44584858

322 https://www.radiosvoboda.org/a/news-espl-keveshi-­rumunia/30594591.html

323 https://www.radiosvoboda.org/a/29353345.html

324 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4-VI

325 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/11–18

326 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/22–19

327 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/23–19

328 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2235–19#n5

329 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/19-IX

330 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/20–20

331 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/808/2014

332 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/275/2010

333 https://www.radiosvoboda.org/a/news/27272311.html

334 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/453/2019#n5

335 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1698–18

336 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/217/2015

337 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/218/2015

338 https://www.pravda.com.ua/articles/2017/11/17/7162439/

339 https://ukranews.com/ua/news/597395-sap-zavela-­spravu-na-sytnyka-i-doruchyla-­rozsliduvannya-policii

340 https://www.rbc.ua/ukr/news/delo-sytnika-­otpravili-sud-1562944263.html

341 https://www.rbc.ua/ukr/news/glavu-nabu-sytnika-­vnesli-reestr-­korruptsionerov-1576756222.html

342 https://www.rbc.ua/ukr/news/zhurnalisty-­nashli-deklaratsii-­direktora-1582637815.html

343 https://protocol.ua/ua/viktor_shokin_pidpisav_nakaz_pro_utvorennya_spetsializovanoi_antikoruptsiynoi_prokuraturi/

344 https://archive.is/iUibj

345 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0149900–16

346 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0125905–20

347 https://censor.net.ua/ua/resonance/3116345/sytnyk_breshe_vpevnenyyi_scho_kerivnytstvo_nabu_umysno_zlyvalo_spravu_tse_ne_bula_spetsoperatsiya_tse

348 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402–19

349 https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/2447–19

350 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2470–19

351 https://www.president.gov.ua/documents/1282019–26474

352 https://www.president.gov.ua/documents/1292019–26478

353 https://www.radiosvoboda.org/a/news-sud-golova/29926437.html

354 https://www.pravda.com.ua/news/2019/09/5/7225382/

355 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700–18

356 https://archive.is/Ifl7b#selection-1407.0–1415.169

357 http://archive.is/scGzN

358 https://www.pravda.com.ua/news/2016/08/15/7117727/

359 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/140–20

360 https://www.kmu.gov.ua/npas/pro-priznachennya-­novikova-o-f-golovoyu-­nacionalnogo-agentstva-z-pitan-­zapobigannya-t150120

361 http://www.arma.gov.ua/

362 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/772–19

363 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/104–2016-%D 0 %BF

364 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/924–2016-%D 1 %80

365 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1137–2019-%D 1 %80

366 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1374–2019-%D 1 %80

367 https://censor.net.ua/blogs/3198573/koruptsya_v_aktivah_kogo_obslugovu_arma_susplstvo_chi_olgarhv

368 https://ukranews.com/ua/news/324677-u-mvs-z-yavylosya-­upravlinnya-z-lyustracii

369 http://www.customs.gov.ua/?p=815

Закон 10 Популізм породжує примітивізм, а примітивізм — агресію або бажання здатися

Одне з найпоширеніших політичних явищ на нашій планеті — популізм. На перший погляд може здаватися, що це щось дуже близьке до демократії, адже і популізм, і демократія ґрунтуються на врахуванні думки народу, але насправді це зовсім різні речі.

Різниця між ними навіть глибша, ніж між традиційними парами протилежностей, як-от ліві і праві в політиці або добро і зло в етиці. Це радше антагонізм між старою рептильною і новою людською частинами нашого мозку. Рептильний мозок не здатен розбиратися в політичних течіях і не має уявлення про дилему добра і зла. Зате він вміє в разі раптової загрози миттєво вибрати спосіб дій — зачаїтися, бити або тікати. Тому якщо дуже хочеться вкласти популізм і демократію в схему протилежностей, то можна сказати, що вони співвідносяться, як рух назад (до рептилії) і вперед (до людини), як регрес і прогрес, як спрощення й ускладнення структури.

Далі пропонуємо вам детальний аналіз цих глибинних відмінностей популізму. Наведемо три приклади — французький, китайський та український, кожен з яких по-своєму характерний і повчальний. «Стій, бий, біжи»

17 листопада 2011 року. На трибуну Верховної Ради України виходить позафракційний депутат Олег Ляшко, кладе перед собою жменю землі й починає її їсти, супроводжуючи це прокляттями на депутатів більшості, які хочуть ухвалити закон про продаж землі. Він, зокрема, заявляє:

Як треба, і з’їмо українську землю, але нікому не віддамо. Маємо отаку славетну землю, яку їсти можна, на хліб намазувати і їсти, замість чорної ікри і масла. От куди можна нашу землю. А ви її задаром пропонуєте віддати для того, щоб ваші олігархи збагатилися370.

Пізніше Ляшко прославився тим, що у своєму виборчому окрузі, переважно сільському, на всі зустрічі приходив босоніж (хоча на той час звичка «економити взуття» уже років тридцять як повністю відійшла в минуле) і з вилами в руках, як селянин-­повстанець столітньої давнини. Ніхто з його виборців і не знав, що до села він під’їздив на кількох джипах, там знімав свої дорогі черевики, закочував штани і йшов на зустрічі. Ще й нібито скаржився своїм охоронцям, що боїться застудитися.

Олег Ляшко того періоду — класичний популіст, котрий так і не змігпрорватися на вершину Олімпу і якийсь час був міцним середнячком української політики. Та через сім з половиною років після того, як він поїдав землю на трибуні українського парламенту, до влади прийшов інший популіст — Володимир Зеленський. І проблема в тому, що він прийшов уже не тільки і не стільки як популіст, а як популіст-­примітивіст.

Кожна епоха, відколи існує людство, породжує свої типи популізму. Про це написано багато хороших і ще більше, вибачте за тавтологію, популістських досліджень. У кожній епосі є свої підвиди популізму. Якщо ж ми говоримо про «теперішній час», чи не найкраще дослідження популізму — книжка Яна-­Вернера Мюллера «Що таке популізм?»371. Ось лише кілька цитат із цієї книжки, які пояснять, як мислить популіст, як він сприймає суспільство і як суспільство сприймає його:

Популіст не сприймає плюралізм, бо вважає, що він і є народ, до того ж вважає так у моральному аспекті. У його логіці існують жахливі контреліти і хороший народ, що його тільки він і представляє. Популісти і є народ, а проти них виступає не-народ.

Популістів відрізняє те, що вони роблять свою колонізацію держави відкрито, стверджуючи, що мають моральне право виступати від імені справжнього народу.

Популісти завжди дорікають масмедіа за те, що ті — медіатори… Популісти вважають, що ЗМІ просто викривлюють політичну реальність.

Усі невдачі популістів, які прийшли до влади, завжди можна звалити на еліти з їхніми закулісними інтригами, і не лише на місцеві, а й на іноземні (звідси зв’язок між популістами і теоріями змови). Багато хто з переможців-­популістів продовжує поводитись як жертва.

Головна відмінність демократії від популізму в тому, що демократія дає більшості можливість наділити владними повноваженнями представників, які будуть (або не будуть) відповідати очікуванням і побажанням громадян; по­пулізм же стверджує, що жодні дії популістського уряду не можуть оскаржуватися, бо за ними стоїть «воля народу».

Популісти, прийшовши до влади, завжди стараються загнати людей у ситуацію, коли теорія змови стає основою світоустрою. Уся ідеологія популістських режимів — це нескінченна низка ситуацій, які пояснюються лише через теорії змови. І в результаті ці теорії змови стають реальністю.

Чому ми віримо в теорію змови? Річ у тім, що люди не вірять у випадковості або майже ніколи не вірять. Це одна з тих речей, які залишилися в нашому мозку від рептилії. Стара частина нашого мозку, яку ми отримали від «динозаврів», фокусується на трьох принципах — «Стій, бий, біжи». Це три наші головні реакції в момент, коли ми усвідомлюємо якусь загрозу. Мозок розвивався, й у нас виникла так звана історична пам’ять, яка допомагає визначити, чи треба чогось боятися, а головне — яку з цих трьох тактик застосовувати. Ця історична пам’ять допомагає нам класифікувати виклики. Наприклад, якщо ми бачимо звіра, то треба причаїтися або, навпаки, лізти на дерево тощо.

І ця сама історична пам’ять змушує нас шукати абсолютно в усьому причиново-­наслідковий зв’язок. Не може бути випадкової ситуації, бо некласифікована випадковість — це загроза смерті. Тому людство тисячоліттями виховувало в собі «ненависть» до непояснених випадковостей.

Теорія змови — продовження цієї самої «ненависті». На жаль, людина завжди старається все спростити і пов’язати між собою кілька фактів, які складуть умовну картину світу. З певного моменту ця картина світу починає жити своїм життям. А якщо навколо вас влада за допомогою найрізноманітніших інструментів моделює цю уявну картину світу, то ви рано чи пізно потрапите в цю пастку.

Чи можна з цим боротися? Безумовно, можна. І перший крок до цієї боротьби полягає в розумінні одного з ключових моментів теорії конфліктів: правильних відповідей на одне запитання може бути більше, ніж одна. Якщо ви зможете подолати спротив «запаморочливої давнини мозку», півтора десятка років навчання в школі й університеті, де вас учили, що правильна відповідь одна, — ви починаєте «одужувати». Щоправда, тут вас підстерігає нова халепа, головне — не збожеволіти від запаморочливої кількості «правильних відповідей».

Популісти завжди стараються нав’язати дуже спрощену картину світу, в якій найскладніші процеси зводяться до дуже примітивних і однозначних відповідей. Будь-які елітарні роздуми з різними поглядами і різними варіантами відповідей на складні запитання редукуються до простих тез, які, що найважливіше, зводяться до рівня релігійних догм (найзнаменитіша, безумовно, — це «Бог є любов»). Щойно людина (суспільство) потрапляє в пастку простоти, особливо коли це відбувається за мовчазної згоди інтелектуальних еліт, суспільство переходить на стадію «примітивізму». А примітивізм, своєю чергою, не передбачає складних реакцій. Він знову зводиться до нашого «печерного» «стій, бий, біжи». У перекладі сучасною мовою — або до агресії, або до бажання здатися. Чому Франція здалася Гітлеру і Петену

У шеститомних мемуарах Вінстона Черчилля про Другу світову війну першу половину другого тому займає опис падіння Франції372. Для розуміння мотивів французької капітуляції особ­ливо цікава розповідь Черчилля про його четвертий приліт до Франції 11 червня 1940 року.

Під час попереднього візиту 31 травня Черчилль обговорив із французьким керівництвом можливі спільні воєнні операції, зокрема проти Італії. «Я висловив англійську позицію, що якщо Італія вступить у війну, нам треба буде негайно вдарити по ній якнайдієвіше. Я запропонував, щоб ми завдали удару повітряним бомбардуванням північно-­західного індустріального трикутника між містами Мілан, Турин і Генуя», — пояснив Черчилль. Прем’єр-міністр Франції Поль Рейно погодився, що союзники повинні вдарити одразу. Головнокомандувач французьких військово-­морських сил адмірал Франсуа Дарлан зізнався, що у нього напоготові план бомбардування флотом і авіацією нафтових запасів Італії, які зберігаються головно вздовж узбережжя між кордоном і Неаполем. На тому засіданні було домовлено, що союзники повинні почати наступальні операції проти вибраних об’єктів в Італії якомога раніше і що французькі та англійські військово-­морські й авіаційні штаби повинні узгодити свої плани.

Після того за повної згоди французького керівництва на французькі аеродроми поблизу Марселя прибули англійські важкі бомбардувальники для нальотів на Турин і Мілан. Тепер усе було готово для удару. І ось 10 червня Італія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини, оголосивши війну Великій Британії і Франції. Італійці одразу ж атакували французькі війська на Альпійському фронті.

Тим часом німці розвивали свій наступ, і французький уряд почав евакуйовуватися з Парижа. 11 червня Черчилль прибув на переговори з французами вже не в Париж, а в Бріар біля Орлеана. Нарада розпочалася о сьомій вечора, а о десятій усі зібралися за обіднім столом. Щойно сіли за стіл, як командувач англійської авіації у Франції маршал авіації Артур Барратт повідомив телефоном: «Місцева влада заперечує проти вильоту англійських бомбардувальників на тій підставі, що наліт на Італію лише потягне за собою репресії проти Південної Франції, репресії, яким англійці не спроможні чинити опір і яким вони не можуть запобігти». Черчилль згадує:

Після недовгих переговорів Рейно погодився надіслати відповідним французьким військам наказ не затримувати бомбардувальники. Однак пізніше тієї ночі маршал авіації Барратт повідомив, що французи, які живуть біля аеродромів, заставили їх усілякими возами й вантажівками, і бомбардувальники не змогли злетіти, щоб виконати завдання.

Ще раз: Італія оголосила війну Франції й атакувала французькі війська, але пересічні французи за підтримки місцевої влади блокували на французьких аеродромах англійські бомбардувальники, щоб ті не вилетіли бомбардувати італійські нафтові запаси й інші об’єкти в Італії. Блокують англійців-­союзників, боячись помсти з боку ворогів-­італійців.

Якщо так чинили пересічні французи і місцева влада на півдні Франції, то хіба можна назвати зрадником французького маршала Філіпа Петена, який тоді обіймав посаду віцепрем’єра й активно схиляв прем’єра Рейно підписати сепаратне перемир’я з Німеччиною? Ні, Петен був не зрадником, він був популістом — робив те, чого хотіли народні маси і місцеві еліти.

Черчилль згадував, як на початку переговорів у Франції 11 червня закликáв французький уряд захищати Париж. «Я наголошував, яку величезну здатність вимотувати сили армії агресора має оборона великого міста будинок за будинком», — так Черчилль намагався надихнути французьких лідерів на боротьбу. Проте Петен йому відповів, що перетворення Парижа на руїни не змінить кінцевого результату. І це знову були слова не зрадника, а популіста. Бо так само думали парижани: вони дивилися на своє місто — найбільший у світі музей просто неба — і воліли капітуляцію, а не затяту оборону столиці.

Точніше, Петен був зрадником рівно настільки, наскільки був зрадником сам народ. Хіба народ може бути зрадником? Так, він може зрадити сам себе. Для цього достатньо, щоб панічна реакція рептильного мозку перед лицем сильнішого ворога позбавила здатності до опору і примусила здатися. Петен лише втілив у державні рішення цю народну реакцію, породжену глибинним тваринним страхом.

Після розмов із Петеном Черчилль дійшов висновку: «Маршал Петен уже вирішив, що мир необхідний. Він вважав, що німці систематично руйнують Францію і що його обов’язок — врятувати решту країни». Таку саму капітулянтську позицію займав тодішній головнокомандувач французької армії генерал Максим Вейґан. Коли Черчилль сказав йому, що французька армія, продовжуючи боротися, де тільки це можливо, зуміла б зупинити або вимотати сотню німецьких дивізій, Вейґан відповів: «Якби це й було так, у них однаково залишилася б іще одна сотня дивізій, щоб вдертися і завоювати вас».

Чи справді у французів була якась реальна альтернатива капітуляції? Так, і її пропонували союзники-­британці. 13 червня, напередодні того як французи без бою здали німцям Париж, Черчилль уп’яте прилетів до Франції. Зміст його переговорів у місті Турі, куди переїхав французький уряд, зафіксувала офіційна англійська стенограма, яку Черчилль цитує у своїх мемуарах.

Ось що запропонував французам британський прем’єр:

Англійці хотіли б сподіватися, що Франція продовжуватиме боротися на південь від Парижа і до самого моря, а якщо знадобиться, то і в Північній Африці. Треба будь-що-будь виграти час. Період очікування не безмежний. Зобов’язання з боку Сполучених Штатів вельми скоротило б його. Настільки ясно, що інший курс означає знищення Франції. Гітлер не дотримуватиметься жодних зобов’язань. Якщо, з іншого боку, Франція продовжуватиме боротьбу за допомогою чудового флоту своєї великої імперії, а її армія продовжуватиме партизанські воєнні дії в гігантському масштабі, якщо Німеччині не вдасться знищити Англію, — а Німеччина повинна зробити це або загинути, — якщо могутність Німеччини в повітрі буде потім знищено, то вся ненависна будівля нацистської імперії завалиться. За умови отримання негайної допомоги від Америки, а можливо, й оголошення війни, перемога не така й далека. У кожному разі Англія за будь-яких обставин боротиметься. Вона не відмовилася і не відмовиться від своєї рішучості: жодних умов, жодної капітуляції. У неї дві можливості — перемога або смерть.

Того самого дня президент США Франклін Рузвельт у своєму посланні Рейно підтвердив обіцянку якнайшвидшої матеріальної підтримки: «Уряд США робить усе, що тільки може, щоб надати союзним урядам матеріали, яких вони так терміново потребують. Ми подвоюємо зусилля, стараючись зробити ще більше… Важливо пам’ятати, що французький і англійський флоти так само панують в Атлантиці й на інших океанах; слід також пам’ятати, що для утримання всіх армій потрібні важливі матеріали із зовнішнього світу».

14 червня в Англію прилетів генерал Шарль де Ґолль. «Він наполегливо доводив мені, що потрібен якийсь драматичний крок, щоб забезпечити Рейно необхідну йому підтримку, щоб спонукати уряд продовжувати війну; де Ґолль висловив думку, що цій меті послужило б проголошення нерозривного союзу французького й англійського народів», — згадував Черчилль. Представники двох сторін підготували проєкт декларації про англо-­французький союз, який 16 червня затвердив воєнний кабінет Черчилля, про що де Ґолль негайно сповістив Рейно по телефону.

Однак у Бордо, куди перебазувався з Тура французький уряд, цю декларацію, за даними Черчилля, не затвердили (її навіть не поставили на голосування), хоча Рейно сприйняв її з великим ентузіазмом. Вейґaн без особливих зусиль переконав Петена, що Англія напередодні поразки. Високопоставлені французькі військові діячі — можливо, і сам Вейґан — заявляли: «За три тижні Англії скрутять шию, як курчаті». Укладати союз із Великою Британією, за словами Петена, було б рівнозначно «злиттю з трупом».

Як бачимо, позиція французьких капітулянтів, як-от маршал Петен і генерал Вейґан, базувалася на абсолютно хибних оцінках, адже Німеччина не здолала Велику Британію ні за три тижні, ні за довший час. Причина цієї абсолютної помилки полягала лише в одному — в тому, що французькі капітулянти оцінювали ситуацію рептильним мозком. На їхню думку, британці теж мусили б здатися, побачивши, що ворог сильніший за них. Проте в Черчилля домінував людський мозок, і саме тому Черчилль не був популістом. Він не прислухався до того глибинного тваринного страху, який народжувався в рептильному мозку британців, навпаки, звертався до їхнього людського мозку і надихав, переконував його, насичував упевненістю в майбутній перемозі, не дурячи, наче дитину, а звертаючись як до дорослого, визнаючи, що перемога потребуватиме «крові, поту і сліз» та «довгих місяців боротьби і страждань».

Тепер можна чіткіше зрозуміти мотиви зради народом самого себе. Для такої зради треба, щоб рептильний мозок нації переповнився страхом (увійшов у панічний стан) і водночас узяв гору (почав домінувати) над людським мозком. Після того нація стає геть іншою. Як у химерній пригоді доктора Джекіла і містера Гайда.

Трохи нагадаємо, що сталося далі з французькою нацією. Ні, не про те, що чинили німецькі окупанти, а про те, що вона сама зробила із собою, коли в ній запанував рептильний мозок. Увечері 16 червня, побачивши, що його пропозиція продовжувати боротьбу не має підтримки в уряді, Рейно подав у відставку. Посаду прем’єра обійняв Петен, якому тоді виповнилося 84 роки. Уже 17 червня уряд Петена попросив у німців перемир’я і, навіть не повідомивши про це британцям, наказав усім французьким військам припинити бойові дії. 22 червня Петен підписав перемир’я з Німеччиною, тобто фактично капітуляцію.

А далі Франція капітулювала ще раз — перед Петеном. 10 липня в місті Віші зібралися Національні збори Франції (утворені об’єднаним засіданням Палати депутатів і Сенату), які проголосили маршала Петена «очільником Французької держави» і наділили його необмеженими диктаторськими повноваженнями. На засіданні були присутні 414 із 544 депутатів та 235 із 302 сенаторів; за це рішення проголосували 357 депутатів (65,6 % від загальної кількості) і 212 сенаторів (70,2 %)373. Французька демократія вчинила самогубство. Так завершилася 70-річна епоха Третьої республіки.

24 жовтня Петен особисто зустрівся з Гітлером і запевнив його в повній підтримці. 30 жовтня в радіозверненні до нації Петен закликав французів співпрацювати (фр. collaborer) з німцями. Відтоді колаборантами називають тих, хто спів­працює з окупантами. Вішістський уряд контролював десь половину території Франції. У листопаді 1942-го німецькі війська окупували і цю територію, після чого вішістський уряд ще існував, але влада його стала суто номінальною. Утім за понад два роки повновладного правління Петен цілком устиг себе проявити.

Ідеологічно режим Віші орієнтувався на традиційно-­кон­сер­вативні цінності, втіленням яких вважався Петен. Офіційна версія подій стверджувала, що з поваленням Третьої республіки у Франції відбулася «Національна революція». Девіз Французької республіки «Свобода. Рівність. Братерство» замінили на «Праця. Сім’я. Вітчизна». Гімном замість «Марсель­єзи» стала пісня на честь Петена «Маршале, ми тут!».

Виступаючи по радіо, Петен завжди малював часи Третьої республіки в чорних кольорах, як епоху «декадансу», коли французький народ начебто зазнав морального виродження й занепаду. Тому, стверджував Петен, французам потрібен авторитарний уряд, який відновлюватиме національну єдність і традиційну мораль.

Хоча ця історія вже давня, вона дає важливий урок на майбутнє. Капітуляція перед зовнішнім ворогом і диктатура над своїм народом — це і є справжня формула популізму. І навпаки, для перемоги над ворогом, як і для встановлення справжньої демократії, тобто для свободи країни і для свободи всередині країни, потрібен антипопулізм. Як китайські горобці стали символом людського примітивізму

У 1958 році лідер Комуністичної партії Китаю (КПК) Мао Цзедун оголосив кампанію боротьби з чотирма шкідниками: щурами, які поширюють чуму; комарами, які поширюють малярію; мухами, які поширюють різні інфекційні хвороби; і горобцями, які скльовують зерно374. Кампанія тривала до 1962 року. За окремими підрахунками, було знищено 1 млрд горобців, 1,5 млрд щурів, 100 млн кілограмів мух та 11 млн кілограмів комарів375. Чотирьох шкідників Мао обрав невипадково: у китайській мові слово «чотири» співзвучне слову «смерть», тому це число асоціюється з нещастями. (Після смерті Мао, нагадаємо, викрили «банду чотирьох», яку звинуватили в бажанні захопити владу; число «чотири» знадобилося тоді з тих самих мотивів.) Неважко побачити, що горобці в цьому списку були «четвертими зайвими»: вони не поширювали інфекції, а лише трохи під’їдали врожай зерна. Проте кампанія саме проти горобців була особливо затятою.

Горобець не може протриматися в повітрі більше за певний проміжок часу — щось із 15 хвилин. Китайці мали кричати, бити в каструлі, тазики, барабани, розмахувати палицями й ганчірками, щоб налякати горобців і не давати їм сісти спочити376. Втомлені птахи падали на землю без духу, чого, власне, й добивались ентузіасти дійства. Вони охоче виставляли фотографії з горами мертвих горобців заввишки в кілька метрів. Нищили також гнізда горобців, розбивали яйця, вбивали пташенят. Крім цієї тактики, китайці практикували і простий відстріл птахів у небі377. Ці масові напади виснажили популяцію горобців і призвели до майже повного їх вимирання.

У 1960 році китайські лідери змінили свою думку, дізнавшись від орнітологів, що горобці не менше, ніж зерно, полюбляють комах. Винищення горобців порушило екологічну рівновагу: комахи за відсутності природних хижаків розмножувалися в геометричній прогресії і нищили посіви. Мао припинив кампанію проти горобців і замінив їх у четвірці шкідників на блощиць. Та було вже запізно. У регіонах, де встигли винищити горобців, сарана поїла всі посіви. Це стало однією з причин великого китайського голоду. За деякими оцінками, протягом 1958–1962 років від голоду померло майже 45 млн китайців378. Зрештою уряд КНР мусив імпортувати горобців із СРСР і Канади для відновлення популяції.

Війну з горобцями часто згадують як історичний анекдот. Насправді вона не випадкова, а цілком характерна для тодішнього Китаю, до того ж одразу у двох аспектах. Передусім не забуваймо, що кампанія боротьби із чотирма шкідниками — це не якийсь окремий чудернацький захід. Вона була одним з елементів «Великого стрибка» — грандіозної політичної й економічної кампанії, яка тривала у ­тих-таки 1958–1962 роках.

«Великий стрибок» був абсолютно популістською задумкою форсувати розвиток економіки, спираючись на загальний ентузіазм населення. Щоб стимулювати народне завзяття, висунули гасло «Три роки напруженої праці — десять тисяч років щастя». Пообіцявши китайцям, що за короткий термін можна зробити «Великий стрибок», тобто наздогнати й обігнати чільні економіки світу, керівництво КПК проголосило низку економічних і соціальних перетворень — гігантських за масштабами (що не дивно в умовах КНР), максимально простих за методами виконання і напрочуд примітивних за своїм змістом.

Одним із таких примітивних заходів і стала війна з горобцями: горобці скльовують урожай, то ми їх винищимо. У сільському господарстві було чимало схожих рішень. Бракує посівних площ — повирубуємо ліси. Окремі місцевості потерпають від посушливого клімату — спрямуємо туди ріки. Посіви поїдаються комахами — заллємо поля пестицидами. Низький урожай — скористаємося порадами видатного радянського академіка Лисенка і його послідовників, оратимемо глибше і збільшимо щільність посівів утричі, а потім ще вдвічі. Мао вважав, що «глибокою оранкою» і «загущеними посівами» можна швидко добитися суттєвого підвищення врожайності. Насправді занадто глибока оранка руйнувала родючий шар ґрунту, а через надто щільні посадки рису урожай починав гнити на корені379.

Одночасно Мао хотів перетворити переважно аграрний Китай на промислового гіганта. Для цього було реалізовано цілий ланцюжок примітивних рішень. Прагнемо стати індуст­ріальним лідером — у багато разів збільшимо виплавку сталі. Для цього бракує домен — побудуємо їх скрізь, у містах і селах. Малі комуни не здатні впоратися з домнами — об’єднаємо села у великі комуни по 20 тисяч жителів. Селяни відволікаються на присадибні ділянки — відберемо їх у селян.

За перші ж роки «Великого стрибка» країна дострибалася до колосальних проблем. Експерименти в сільському господарстві, зокрема війна з горобцями, призвели до великого китайського голоду, а експерименти в металургії — до занепаду промисловості. Величезною безплідною розтратою матеріальних і людських ресурсів виявилося повсюдне будівництво малих домен із сирої глини. Уже восени 1958-го по всьому Китаю діяло понад 700 тис. кустарних доменних печей, 90 % із них — у сільській місцевості. Кустарні печі будувалися і в міських кварталах — у дворах інститутів, шкіл, лікарень, театрів тощо380.

Наступного року стало ясно, що якісну сталь можна виплавляти лише у великих печах із використанням коксівного вугілля. Однак проєкт тривав, населення організовувало на місцях видобуток вугілля і намагалося модернізувати печі. Результатом був низькоякісний чавун, який для перетворення на сталь вимагав додаткової обробки і сам по собі не надавався до широкомасштабного використання. Він годився хіба для виготовлення плугів і мотик на потреби комун.

«Битва за сталь» дезорганізувала всю економіку країни. На подвоєння випуску сталі мобілізували кілька десятків мільйонів осіб. Було відкрито безліч дрібних кар’єрів, де видобували руду й вугілля. У сільських районах для «битви за сталь» всюди створили спеціальні бригади: одні займалися виплавкою металу, інші — його транспортуванням. Мільйони селян-­чоловіків було відірвано від сільськогосподарських робіт, у полі працювали переважно жінки. Чоловіки за десятки кілометрів переносили в кошиках, перевозили в тачках і на велосипедах руду, вугілля, чавун і варили метал.

Гігантські затрати праці пропали даремно. Країна зазнала величезних матеріальних збитків. З того обсягу виплавленого металу, про який ішлося в офіційних зведеннях, третину становив непотріб, непридатний навіть для переробки, ще третина з’явилася в результаті приписок. В умовах кустарної виплавки на виробництво тонни металу йшло робочої сили і палива вдесятеро більше, ніж при сучасній промисловій виплавці. У результаті стало бракувати сировини і палива для сучасної металургії. Брак вугілля на електростанціях викликав перебої в постачанні електроенергії на фабрики й заводи, які інколи мусили навіть припиняти роботу. Напружене становище склалося на транспорті: основні вантажопотоки загальмувалися, бо транспорт обслуговував «битву за сталь»381.

Повертаючись до горобців, доводиться констатувати, що війна з ними характерна для тодішнього Китаю як одне з багатьох примітивних рішень у рамках кампанії «Великого стрибка». Характерна вона ще в одному аспекті — як канал для спрямування суспільної агресії. Адже примітивізм, якщо його не стримує страх, неодмінно породжує агресію. Кампанія боротьби із чотирма шкідниками якраз дала вихід агресії, викликаній «Великим стрибком».

У 1966 році Мао Цзедуну знову знадобився канал для спрямування суспільної агресії. І він замінив чотирьох шкідників на інші чотири зла, на чотири пережитки: стара ідеологія, стара культура, старі звички і старі звичаї. Як боротьба із чотирма шкідниками була складником «Великого стрибка», так боротьба із чотирма пережитками стала важливим складником «Великої пролетарської культурної революції». Постанову про цю революцію ухвалив ЦК КПК 8 серпня 1966 року. У першому ж її пункті обґрунтовувалася боротьба із чотирма пережитками:

Хоча буржуазію вже скинуто, вона, однак, намагається за допомогою експлуататорської старої ідеології, старої культури, старих звичок і старих звичаїв розкласти маси, завоювати серця людей, посилено прагне до своєї мети — здійснити реставрацію. На противагу буржуазії пролетаріат на будь-який її виклик у сфері ідеології повинен відповідати нищівним ударом і за допомогою пролетарської нової ідеології, нової культури, нових звичок і нових звичаїв змінювати духовне обличчя всього суспільства. Нині ми ставимо собі за мету розбити дощенту тих можновладців, які йдуть капіталістичним шляхом, розкритикувати реакційних буржуазних «авторитетів» у науці, розкритикувати ідеологію буржуазії і всіх інших експлуататорських класів, перетворити освіту, перетворити літературу й мистецтво, перетворити всі сфери надбудови, які не відповідають економічній базі соціалізму, щоб сприяти зміцненню й розвиткові соціалістичного ладу382.

Цю боротьбу Мао поклав на загони хунвейбінів («червоних охоронців»), набрані зі студентської молоді та школярів. Учнівська молодь тоді найбільше годилася для виконання функції штурмових частин Мао. Школярів і студентів багато років обробляли в дусі фанатичної вірності «великому керманичу», бездумного служіння його культу.

Спочатку вістря удару було спрямоване на партійну і безпартійну інтелігенцію. Почалося моральне знущання і фізичне побиття викладачів вищих навчальних закладів, шкільних учителів, науковців (особливо в галузі суспільних наук), відомих діячів літератури й мистецтва. Їх шельмували, піддавали репресіям, принижували, виводили на «суд мас» у блазнівських ковпаках, били — нібито за ревізіонізм. Постраждали всі, хто критикував становище в країні або просто недостатньо вихваляв «вождя». Та швидко хунвейбіни почали громити і партійні комітети, органи влади, профспілкові й комсомольські структури. Знищувалося все, що було на заваді встановленню особистої диктатури Мао. У 1978 році, вже після смерті Мао, на робочій конференції ЦК КПК прозвучали такі підсумки «культурної революції»: 20 млн людей загинули, 100 млн людей зазнали переслідувань383.

Наука, техніка, технологія в КНР у часи «Великого стрибка» і «культурної революції» залишалися на зовсім примітивному рівні. І перш ніж почався помітний поступ, китайському суспільству довелося витратити чимало років, щоб залікувати рани, завдані популістськими соціальними експериментами Мао. Як в Україні перемогло гасло «просто перестати стріляти»

Дивовижний, ба приголомшливий приклад перемоги популізму дали президентські вибори в Україні навесні 2019 року. Їх навіть можна назвати революцією, адже Володимир Зеленський, «продаючи» себе як «народного кандидата, який ніколи не був у політиці», набрав у другому турі 21 квітня майже втричі більше голосів, ніж досвідчений політик, тодішній президент Петро Порошенко (73,22 % проти 24,45 %). До того ж Зеленський переміг Порошенка і в столиці, і в усіх областях, крім Львівської384. Тобто перемога популізму була тотальною і чи не вперше знівелювала міжрегіональні розбіжності.

Ця перемога стала тотальною і в змістовному плані — Зеленський переграв Порошенка за всіма напрямами передвиборчої кампанії. Зокрема за напрямом соціальної політики Зеленський «купив» виборців гаслом про «кінець епохи бідності», за напрямом боротьби з корупцією — обіцянкою «Весна прийде — саджати будемо», за напрямом державного управління — словами про потребу України в «нових обличчях» і «нових ідеях» тощо.

Не будемо розбиратися, що сталося із цими обіцянками після виборів, коли Зеленський отримав президентську булаву, — поточні політичні події не є предметом нашої уваги. Нас цікавить кампанія перед президентськими виборами 2019 року сама по собі, як уже перегорнута сторінка історії. І в цій кампанії ми зосередимося лише на одному її напрямі — на проблемі російської збройної агресії на сході України. Це був найскладніший напрям для Зеленського.

Саме відсіч російській агресії поставив на перше місце у своїй кампанії Петро Порошенко. На це чітко вказувало його гасло «Армія. Мова. Віра». Себе Порошенко протиставляв не Зеленському, а Путіну, навіть на агітаційних білбордах. І Порошенко наголошував, що саме цей напрям для нього головний, бо сфера безпосередньої відповідальності президента і верховного головнокомандувача — це якраз оборона, безпека і зовнішня політика. А проте Зеленський у передвиборчій кампанії переграв Порошенка навіть за цим напрямом, і це стало вирішальним моментом на тих виборах. Інакше Зеленський не зміг би не тільки перемогти Порошенка, а хоча б зрівнятися з ним у західних, центральних областях і у столиці, де виборці завжди дуже чутливо ставляться до ступеня патріотичності кандидатів.

Показово, що навіть у Збройних Силах України, попри всю увагу до них з боку Порошенка, Зеленський зміг майже зрівнятися з ним за рівнем підтримки. Про це свідчать підсумки голосування на дільницях на території військових частин у Луганській і Донецькій областях. Порошенко виграв на 46 із 79 спеціальних виборчих дільниць для військовослужбовців на Донеччині й Луганщині, отримавши 48,7 % голосів. А Зеленський переміг на 33 дільницях і здобув 46,2 % голосів385.

Звісно, щоб забезпечити собі високу підтримку в усіх регіо­нах і в усіх соціальних верствах, Зеленський не міг будувати кампанію на антитезах до кампанії Порошенка. Політтехнологія Зеленського була цинічною, але саме тому ефективною. Вона використовувала так звані двошарові гасла. Верхній шар — це те, що публічно проголошує кандидат. Це дуже просте і водночас дуже популістське рішення проблеми, яка досі вважалася надзвичайно складною. Нижній шар — це те, що просуває піар-команда кандидата через медіа, соцмережі, чутки. Це пояснення (­знов-таки, дуже просте і дуже популістське), чому це рішення проблеми не хоче реалізувати конкурент.

Наприклад, Зеленський обіцяє «кінець епохи бідності», а від його піар-команди ­тут-таки через усі канали комунікації йде меседж про те, що Порошенко буцімто «не може й не хоче покінчити з бідністю, бо він весь час краде у держави». Зеленський обіцяє, що «весна прийде — саджати будемо», а його піарники негайно поширюють пояснення, мовляв, Порошенко «ніколи не саджатиме корупціонерів, бо він сам корупціонер, і саджати потрібно передусім його самого». Зеленський обіцяє «нові обличчя», а від його піарників одразу йде меседж, що й сам Порошенко «дуже старе обличчя у владі, і жодні нові обличчя йому не потрібні». І так далі. Як бачимо, нижній шар виконував подвійне завдання. З одного боку, він обґрунтовував верхній шар, тобто робив переконливим те, що говорив кандидат, а з другого боку, дискредитував конкурента.

Для проблеми російської збройної агресії на сході України піарники Зеленського знайшли дуже просте і дуже популістське рішення — «просто перестати стріляти». Та це тільки верхній шар, те, що озвучував сам Зеленський. Ці слова не дали б бажаного ефекту, якби не супроводжувалися нижнім шаром — дуже простим і дуже популістським поясненням, яке вкидали через усі можливі канали комунікації, — буцімто Порошенко «не може й не хоче перестати стріляти, бо він наживається на війні».

Цю двошаровість було закладено вже в передвиборчій програмі Зеленського386. Дуже показово, що починається вона з думки про необхідність припинити стріляти. «Я розповім вам про Україну своєї мрії. Україну, де стріляють лише салюти на весіллях і днях народження» — це перші два речення з програми Зеленського. Тобто це те, що мало запасти в голову кожного, хто відкриє програму. І Зеленський наголошував, що цього жаданого результату можна досягти дуже швидко: «Це — Україна реальної і здійсненної мрії. Україна найближчого майбутнього».

Якщо виборець хотів знайти подробиці про те, як Зеленський планує закінчити війну, то програма містила такий простий рецепт, який узагалі не вимагав від українців жодних зусиль:

Ми повинні вибороти мир для України. Перед гарантами за Будапештським меморандумом і партнерами з ЄС ми ставитимемо питання підтримки України в прагненні завершити війну, повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки. Здача національних інтересів і територій не може бути предметом жодних перемовин.

І все, більше жодних деталей мирного плану Зеленський не наводив, натомість у наступному абзаці малював українську армію в умовах миру:

Професійна армія має стати школою лідерства і свободи. Армія повинна бути престижною службою, де отримані навички і знання будуть успішно застосовані і в реальному секторі економіки. Бюджет на армію має перестати бути «годівницею» для «кабінетних генералів», а повинен забезпечити гідні умови служби і розвиток солдата.

Отже, дійшовши до цього місця програми, виборець мав усвідомити: вже в «найближчому майбутньому» війна в Україні закінчиться (будуть стріляти «лише салюти на весіллях і днях народження»), Зеленський, на відміну від Порошенка, зуміє «вибороти мир для України», «повернути тимчасово окуповані території і змусити агресора відшкодувати завдані збитки», а бюджет на армію перестане бути «годівницею», якою він був за президентства Порошенка.

В емоційному плані найсильніший ефект мала та проста думка, що п’ять років війни були, виявляється, даремними, бо вони потрібні були Порошенкові для збагачення, а тепер прийде Зеленський і нарешті настане мир. Це був величезний стимул голосувати за Зеленського й одночасно ненавидіти Порошенка. Цікаво, що й сам Зеленський у це вірив. Інакше неможливо зрозуміти його публічні виступи під час передвиборчої кампанії, у яких він висловлювався на тему війни і миру.

Наприклад, візьмімо його перше велике інтерв’ю після заяви про намір узяти участь у президентських перегонах. Воно вийшло на «Українській правді» 21 січня 2019 року. Зеленського питають: «Як припинити війну на Сході?». І він відповідає: «Перш за все я хочу, щоб перестали стріляти. Ось ці домовленості, я думаю, не дуже складні. Мені здається, що можна домовитися. Перше — перестати вбивати. Це важливо — зберегти наших людей». Через кілька фраз він знову повертається до цієї думки (видно, що вона виникла невипадково і міцно в ньому сидить): «У нас є варіант — зупинити стрілянину. Домовитися про це можна? Можна. Тому що ніхто не хоче, щоб люди гинули. Думаю, про це домовимося. А потім піднімемо нашу країну»387.

Зеленський справді був переконаний, що «ніхто не хоче, щоб люди гинули»: ні Путін не хоче, ні його маріонетки в Донецьку й Луганську. Звідси і його впевненість: «Думаю, про це домовимося». Отож можна зробити висновок, він був переконаний і в тому, що вина за те, що досі не домовилися про «перестати стріляти», лежить тільки на Порошенкові.

21 березня вийшло інтерв’ю Зеленського з представниками світових ЗМІ388. «Уся соціологія показує, що найголовніше, тривожне питання: “Ми більше не хочемо війни”. І ми цю війну не починали. Та якщо у нас є хоч якась можливість цю війну закінчити, ми повинні зробити все для того, щоб припинили вмирати наші люди. Насамперед треба припинити вогонь. Просто припинити стріляти», — сказав Зеленський389. Тут прикметна не лише фраза про необхідність «просто припинити стріляти», а й фраза «Ми більше не хочемо війни». Із цих слів Зеленського світові медіа могли зрозуміти, що раніше, тобто за президентства Порошенка, ми війни хотіли.

Ще більше вразила відповідь Зеленського пізно ввечері 31 березня, коли після завершення голосування в першому турі він у своєму штабі обговорював із журналістами щойно оприлюднені дані екзитполів, які засвідчили його беззаперечне лідерство в перегонах. «Громадське» запитало його, що він скаже Путіну, якщо переможе на виборах і зустрінеться з ним. «Якщо я зустрінусь із паном Путіним, я йому скажу: нарешті ви повернули наші території, скільки готові ще компенсувати грошей за те, що відібрали наші території і допомагали людям, які брали участь в ескалації Криму та Донбасу, допомагали їм на всьому цьому страшному, жорстокому, огидному шляху?» — відповів Зеленський390.

За багато років виступів у «Студії “Квартал-95”» Зеленський досяг величезних успіхів у вмінні запам’ятовувати заздалегідь заготовлені влучні відповіді й потім видавати їх за експромт. Невідомо, чи репетирував він це перед спілкуванням із журналістами у ніч після першого туру, але можна не сумніватися, що за кілька місяців передвиборчої кампанії він «наївся» різної інформації від свого оточення, запам’ятав якісь найпростіші факти й устиг сформувати в голові певне уявлення про те, чого можна чекати від Путіна. І ось, відповідаючи на запитання «Громадського», він розповів, яка картинка склалася в його голові: щойно він стане президентом, Путін одразу поверне йому відібрані території (цікаво, він чекав повернення тільки Донбасу чи й Криму теж), і лише після того відбудеться їхня очна зустріч. А раніше Путін не повертав території, мабуть, лише тому, що їх відмовлявся приймати Порошенко, якому, за логікою Зеленського, була вигідна ця війна.

Якщо у самого Зеленського було настільки спотворене уявлення про реальний стан речей, хіба варто дивуватися тому, що творилося в головах його виборців. Серед тих, хто голосував за Зеленського в другому турі, можна виділити чотири основні категорії за їхнім ставленням до проблеми війни і миру.

Перша категорія — відверто проросійська. Для цих виборців обіцянка майбутнього президента «просто перестати стріляти» звучала наче виконання заповітного бажання.

Друга категорія — байдужі, яких не хвилюють ні російські, ні українські інтереси, лише власні. Цих виборців перспектива «просто перестати стріляти» приваблює тим, що держава вже не витрачатиме шалені кошти на війну, економіка піде вгору (до того ж можна буде спокійно торгувати з Росією), а відтак і добробут населення зростатиме. Вибори засвідчили, що ця категорія найбільша.

Третя категорія — ті, хто особисто боявся продовження війни. Це чоловіки віком від 18 до 40 років, які боялися мобілізації в разі загострення на фронті, і їхні родичі (батьки, сестри, дружини та ін.). Ці виборці можуть бути щирими українськими патріотами, але страх змусив їх забути про патріотизм. Для них, як і для перших двох категорій, не має значення, якою ціною обійдеться Україні «просто перестати стріляти», нехай навіть Україна назавжди втратить окуповані території — головне, що настане мир.

Четверта категорія — ті, хто повірив, що війна триває, бо вона вигідна Порошенкові. Ці виборці дали переконати себе в тому, що Зеленський швидко покінчить з війною на вигідних для України умовах. І цих виборців теж було чимало: саме завдяки їм Зеленський отримав високий відсоток голосів у західних і центральних регіонах та серед військовослужбовців.

Зрештою, самé гасло «просто перестати стріляти» змінило українців. Його безперервно пропагували кілька місяців, і воно суттєво вплинуло на суспільну психіку. Вплинуло в бік посилення популістських очікувань і водночас зміцнення примітивізму мислення. Це та проблема, яку президент Зеленський успадкував від самого себе як кандидата на президентську посаду. У багатьох українців з’явилось або й почало домінувати бажання скористатися простими рішеннями.

Показовим було опитування на замовлення каналу «112 Украї­на», оприлюднене напередодні інавгурації Зеленського. Там ставили просте запитання: «Чи підтримуєте ви прямі переговори в чотирикутнику Україна — РФ — ДНР — ЛНР?». І дві третини опитаних українців сказали, що вони за прямі переговори391. Вони не замислювалися над тим, чи потрібна нам амністія бойовиків, чи хочемо ми мати автономні республіки з власними судами й поліцією, чи хочемо ми, щоб нинішні путінські маріо­нетки в ОРДЛО отримали місця в українському парламенті. Виявилося, що українці дуже люблять прості і швидкі рішення, які потім можуть мати катастрофічні наслідки.

Ці зрушення в суспільній психіці в бік популізму і примітивізму відбулися не лише в напрямі війни й миру, а й в інших напрямах, які активно експлуатували під час передвиборчої кампанії. Людям пропонували такі прості рішення, що в нормальних умовах було б важко повірити, ніби люди на це «купляться». Однак ці примітивні пропозиції подавали під соусом, начебто Порошенко уникав цих рішень, бо «вони були йому невигідні», — і все, цього соусу-«обґрунтування» виявлялося достатньо, щоб люди захоплено їли цю страву і просили добавки.

Резюмуючи, можна назвати президентські вибори в Україні навесні 2019 року унікальним експериментом. Та цю унікальність не варто перебільшувати. Нині в усьому світі, зокрема в усій Європі, типове посилення популізму, який, своєю чергою, породжує примітивізм. Політики, пропонуючи і пропагуючи прості рішення, спричиняють масові очікування простих рішень усіх проблем. І якщо говорити про конкуренцію цивілізацій, то напевно виграє та, яка не дасть себе спростити. Для цього треба не тільки опиратися надмірному спрощенню, а й цінувати складність у природі, житті, суспільстві. Інакше навіщо нам людський мозок — вистачило б і рептильного.

Маєте що сказати про цю книжку?

href="https://bit.ly/3bm9l92" rel="nofollow noopener noreferrer">Залишайте відгук на сайті «Нашого Формату»:

370 https://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/1195.html

371 Див.: Müller, Jan-­Werner. What is populism? — Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2016.— 136 р.

372 Див.: Churchill, Winston. The Second World War.— 9th ed. — London: Cassell & Co. Ltd., 1970. — Vol. II. Their Finest Hour.

373 https://mjp.univ-perp.fr/france/80.htm

374 https://www.discovermagazine.com/health/paved-with-good-intentions-mao-tse-tungs-four-pests-­disaster#.WP7DeJMrJE 4

375 Див.: Lampton, David M. Public health and politics in China’s past two decades // Health Services Reports. — 1972. — Vol. 87 (10). — P. 895–904.

376 https://chineseposters.net/themes/four-pests.php

377 https://web.archive.org/web/20120822081443/http://io9.com/5927112/chinas-­worst-self+inflicted-­disaster-the-campaign-to-wipe-out-the-common-­sparrow

378 https://www.independent.co.uk/arts-entertainment/books/news/maos-great-leap-forward-­killed-45-million-in-four-years-2081630.html

379 Див.: Непомнин Олег. История Китая: XX век. — М.: Ин-тут вос­токоведения РАН, Крафт+, 2011. — С. 516, 520.

380 Див.: Там само. — С. 521–523.

381 Див.: Там само. — С. 522–525.

382 http://library.maoism.ru/kpk8aug.htm

383 https://www.scmp.com/news/china/article/1017272/remembering-dark-days-chinas-­cultural-revolution

384 https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/wp313pt001f01=720.html

385 https://www.pravda.com.ua/news/2019/04/22/7213246/

386 https://www.cvk.gov.ua/pls/vp2019/wp005pt021f01=233pt001f01=­720.html

387 https://www.pravda.com.ua/articles/2019/01/21/7204341/

388 https://www.facebook.com/watch/?v=818818895142385

389 https://censor.net.ua/n3117954

390 https://hromadske.ua/posts/zelenskij-­rozpoviv-sho-skazhe-­putinu-koli-zustrinetsya-iz-nim

391 https://www.dsnews.ua/politics/shestoy-­prezident-silnaya-ruka-ili-revolyutsiya-i-razval-­strany-20052019083700