Міські історії [Анатолій Андрійович Дімаров] (fb2) читать постранично

Анатолій Дімаров Міські історії

Квартира

Жодного новонародженого не чекали з таким нетерпінням, як оцього дев’ятиповерхового будинку.

Ще тільки закладався фундамент і копалися траншеї під комунікаційні мережі; ще лише починали зводити стіни й класти перекриття перших поверхів; ще цибатий кран, зіп’явшись на ноги, примірявся до першого вантажу — так обережно, наче то не цеглини були, а діти, що їх він мав рознести по майбутніх квартирах, ще гори піску, цементу, цегли, арматури і труб захаращували велике подвір’я, а могутні тягачі-панелевози ревіли натужно, вибехкуючи колії, в яких недовго й шию звернути; ще майбутні вікна й двері темніли порожніми отворами і звідти раз по раз вилітало будівельне сміття; ще навіть не думали про комісію по прийому об’єкта, яка, заплющивши очі на всі недоробки й упущення, підпише відповідний акт, — будинок лише народжувався: в колотнечі, в сварках, у біганині, у щоденних летючках, у муках, які породіллям і не снились, а майбутні мешканці вже щоденно навідувалися до нього, і чим вище підіймалися поверхи, тим все більше й більше приходило на будівельний майданчик людей. Вони пролазили крізь щілини паркану, стрибали через глибокі траншеї, дерлися через гори цегли й дощок, проникали в білі од вапна коридори, штурмували хідники, що трималися поки що на чесному слові, добиралися до другого, третього, шостого поверхів, плутаючись під ногами будівельників, оцих бетонярів, мулярів, столярів, сантехніків, електриків, заважаючи їм працювати, та як їх не лаяли, як не проганяли, як не обсипали будівельним сміттям, а то й вапном заляпували, вони лізли й лізли, наче мурахи, і якщо якась особливо настирлива пара врешті щезала, на її місці появлялися дві нові, ще настирливіші.

І їх можна було якщо не вибачити, то хоча б зрозуміти: будинок був кооперативний, і кошти на нього внесли всі оці люди.

Потім, коли будівельна гарячка врешті вляглася, коли були вимиті вікна й підметені хідники та підлоги, а подвір’я, підрівнявши бульдозерами, наспіх покрили асфальтом; коли розібрали тепер уже нікому не потрібний паркан і будинок наче ступив на щойно забруковану вулицю, на широкий, молоденькими деревцями поділений навпіл бульвар, що його вже обживали машини, коли повноважна комісія обійшла усі поверхи і спітнілий виконроб усоте поклявся усунути помічені та з належною увагою до акта занесені недоробки, хоч на нього чекав уже інший об’єкт, де всі оці обіцянки розвіються димом; коли нарешті були виписані ордери та вручені ключі од квартир, люди, які тиждень тому замалим не по-пластунському проникали в будинок, тепер кинулись штурмувати його вже на законній підставі. І той веселий штурм тривав кілька діб: з раннього ранку до пізньої ночі.

Всі види транспорту, що їх тільки можна було уявити (окрім літаків та пароплавів), підкочували безперервно до чотирьох під’їздів, вивергаючи з роздутих утроб домашнє начиння, а мурашиний потік снував безперервно, заносячи меблі в порожні поки що квартири. І вже перший, найнетерплячіший, проклинаючи залізобетон, заходився довбати шлямбуром стіну, щоб повісити килим: той дятлиний перестук ще довго лунатиме в оцьому дев’ятиповерховому вуликові як серед білого дня, так і опівночі, доводячи до мікроінфарктів прихильників тиші. Вікна враз оживуть, забіліють фіранками, зарябіють гардинами, засяють вечірніми вогнями, а по ще незатоптаному подвір’ї початкуюча мати покотить свою першу дитину, і перші бабулі вийдуть обживати свіжопофарбовані лавки, розставлені обіч під’їздів.

І рано чи пізно появиться перший небіжчик.

Його проводжатиме весь будинок, з усіх квартир, поверхів, під’їздів, і коли одлунає тужлива мелодія і сумний кортеж рушить повільно в бік кладовища, хтось обов’язково скаже:

— От і наш дім пустив перший корінь. Стояти йому тепер та стояти...

Той перший небіжчик пережив чотири війни і три революції. Роки відшуміли над ним зимовими хугами, і він уже нічого не чекав од майбутнього: дожовував рештки життя збайдужілим ротом. Все перепробувано, все пережито, всі людські пристрасті давно вже звідані, а то й забуті, минуле — як сон, в якому згубилося колись найдорожче, тож йому байдужі були розмови довкола квартир, суперечки й чвари, що кипіли на зборах, він, здається, й не розумів, де він зараз і для чого його сюди регулярно привозять. Сидів, застиглий, відчужений, вощані вуха його, зарослі посивілим мохом, були наставлені в далеке минуле, і навіть голоси онука та сина, які його й привозили (на таксі, трамваєм він по дорозі розсипався б, і вже дехто помітив, що з таксистом розплачуються копійка в копієчку: чи то такі скупі, чи грошей обмаль) і заводили так урочисто, наче не людину тримали під руки — ікону... навіть їхні голоси не пробивались до його свідомості.

Всі вже знали, що старий брав активну участь у двох революціях і слухав, кого тільки можна було почути. І син, і онук ходили старим, як тузом