Знак зодіака [Андрей Всеволодович Дмитрук] (pdf) читать постранично, страница - 3

вмирають.
Хіба треба ще якихось доказів?
Я схопив планшетку і на зворотному боці карти почав
малювати блакитну стрічку. В голові снували думки: чому так
блищать
квіти?
Може,
відбивають
теплове
проміння,
захищаючись від його згубного впливу?
Поки я закінчив малюнок, опинився в блакитних заростях.
— Яка інтенсивність росту! Чим він стимулюється? Мабуть,
на Венері головний продукт живлення у цих рослин — кисень, а
його там небагато. Тут рослини опинилися в сприятливіших
умовах.
Чи то від утоми, чи від сонця застукало в скронях, потемніло
в очах… Я задихався…
Колись давно мені вже так було. Я згадав: у дитинстві.
Бабуся рано заслонила піч — і я вчадів. Тоді теж отак стукало в
скронях, і бабуся поклала мені у вуха холодну журавлину.
Так, так… Рослини дихають киснем і виділяють…
Страшний здогад приголомшив мене. Запаморочення, нудота
і, нарешті, непритомність — це ж симптоми отруєння вуглекислим
газом! Мерщій, мерщій звідси!
Я почав повзти по схилах яру, а за мною котились блакитні
хвилі.
Отже, вони виділяють вуглекислий газ. Може, саме тому його
так багато на Ве-нері?

Ноги й руки обважніли, я знепритомнів. Останнє, що я чув,
був тріск коробочок, які лопались.
***
Шум у вухах… Так тріщать коробочки. Ні, це чийсь голос…
Розплющую очі. Незнайома кімната. Жінка з білою пов’язкою
на голові.
— Ну як, кращеє — питає вона.
Я попросив пити. В роті — неприємний присмак, язик
великий, неповороткий.
Як же я опинився в лікарні? І раптом згадую: ранок, сонце,
блакитні рослини…
— Швидше! — кричу. — Я мушу бачити наших!
— Тихо, тихо! — заспокоює сестра. — Вам не можна
хвилюватись.
— Як хворий? — чую голос і догадуюсь: лікар.
— І досі марить, — відповідає сестра. — Кричить про якусь
небезпеку, про кисневий голод.
Лікар сідає біля мене на ліжку, прохолодною рукою мацає
пульс.
— Де це ви так учаділи, голубе?
“Значить, усе правда! — думаю я. — Блакитні рослини
виділяють в атмосферу вуглекислий газ”.
В палату, ніяково товплячись, увійшли хлопці з нашої групи.
Попереду — керівник практики Яків Кузьмич.
Розмовляють зі мною тихо, як з тяжкохворим. Я розказую про
випадок у яру. Бачу — слухають з недовір’ям.
— Там ніяких рослин нема, — трохи злякано дивиться на
мене Люба.
— Нема?! — розгублено шепочу. — Як це нема! Де ж вони
поділись? — уже майже кричу я. — Принесіть мені планшетку і не
думайте, що я божевільний.
Сестра приносить мої речі. Друзі з цікавістю розглядають
малюнок блакитної стрічки, а Яків Кузьмич розкриває папку. Там
лежить напівпрозора смужечка з блакитними прожилками.

— Що це? — схвильовано питає Яків Кузьмич.
— От бачите! Це вона, та сама рослина. Тільки я не
пам’ятаю, коли я встиг її зірвати.
Всі схиляються над папкою. Всім хочеться ближче розглянути
дивного прихідця з космосу. Хтось необережно доторкнувся до
тендітного
стебельця,
і
раптом…
блакитна
смужечка
розсипалась.
— Що ви накоїли? — крикнув Яків Кузьмич.
— Нічого, — спокійно відказую, — там, у яру, їх багато.
— В тому й справа, мій любий, що ми були в яру і слідів
рослин не знайшли. Мабуть, їх змив дощ, який пройшов тієї ночі.
Тільки й знайшли оце, — Яків Кузьмич показав мені знайомий
шматок небесного каменя.
***
Це сталося кілька років тому. Нині я вже закінчив університет
і працюю, але таємниця раптового прояву життя, який я бачив,
непокоїть мене й досі. Часто мені не вірять. Кажуть, не може
такого бути. Але я бачив, бачив на власні очі. Нехай маловіри
кепкують, твердять, що в мене немає підстав таке казати, але ж я
знаю, що може бути, що було це. І я доведу. Неодмінно доведу!

В. Владко
ЧУДОДІЙНИЙ ПОЛЯРИЗАТОР
Все це було неймовірно!
Почалося воно з того, що я — в котрий уже раз! — намагався
розробити рецепт нової пластмаси, яка була б зовсім прозора,
але в той же час поляризувала світлові промені Таке завдання я
одержав від керівника нашого інституту-і працював у лабораторії
вдень і вночі, провадячи досліди. Але рецепт не давався.
Майже у відчаї я зробив ще одну спробу. Поклавши в тигель
потрібні хімічні речовини, я поставив його на вогонь газового
пальника. І трапилося несподіване. Поки тигель розігрівався, я
взяв чашку з залишками розчину і хотів вилити геть. Та раптом
рука здригнулась, і я хлюпнув кілька краплин того розчину в
тигель. Просто не знаю, як це сталося, може з утоми, чи що.
Суміш у тиглі враз спалахнула. Від несподіванки я аж
випустив чашку з рук, і вона розбилася на підлозі. А коли я
зазирнув у тигель, там лишився тільки невеличкий округлий
шматочок прозорої плівки. Розгублений, я взяв її пінцетом,
роздивляючись з усіх боків. Крізь неї я помітив надворі кудлатого
собаку. Він немов не звертав на мене уваги, але, відчувши мій
погляд, скерований на нього крізь плівку, раптом підвівся,
закрутив хвостом і підбіг до мене, хоч я його й не кликав. Що
таке?..
Знадвору на підвіконня сів