Тягар пристрастей людських [Вільям Сомерсет Моем] (fb2) читать онлайн

Вільям Сомерсет Моем Тягар пристрастей людських

1

Займався сірий похмурий день. Важко нависали хмари, а вогке повітря підказувало, що ось-ось випаде сніг. Покоївка зайшла до кімнати, де спала дитина, і розсунула завіси. Її погляд звично ковзнув по будинку навпроти — поштукатуреному, з портиком — і повернувся до дитячого ліжечка.

— Прокидайся, Філіпе, — озвалася жінка.

Вона потягнула ковдру, взяла дитину на руки і понесла вниз сходами. Хлопчик іще не зовсім прокинувся.

— Мати хоче тебе бачити, — пояснила покоївка.

Вона відчинила двері до кімнати поверхом нижче і поклала дитину на ліжко, в якому лежала жінка. Це була його мати. Вона витягнула руки, і дитина зручно вмостилася під боком. Хлопчик не питав, чому його розбудили. Мама поцілувала заплющені синові очі й відчула своїми невеличкими тоненькими руками тепло маленького тіла у білій бавовняній нічній сорочечці. Жінка притиснула дитину міцніше.

— Хочеш спати, любий? — запитала вона.

Материн голос був таким слабеньким, що здавалося, наче він лунає звіддалік. Хлопчик не відповів, лише задоволено всміхнувся. Він почувався надзвичайно щасливим у цьому великому теплому ліжку і м’яких обіймах. Зіщулившись біля матері, він спробував стати ще меншим і сонно поцілував її. За мить малий заплющив очі та незабаром знову заснув. Лікар підійшов до них і зупинився біля ліжка.

— Ох, не забирайте його так швидко, — застогнала жінка.

Лікар серйозно подивився на неї, не промовивши жодного слова у відповідь. Мати знала, що їй не дозволять надовго залишити дитину, тому поцілувала сина ще раз і провела руками по його тілу аж до ніг; вона потримала в долоні праву ступню, відчула п’ять маленьких пальчиків і повільно торкнулася лівої. Схлипнула.

— Що сталося? — запитав лікар. — Ви стомилися.

Жінка похитала головою, не в змозі промовити хоча б слово, і сльози заструменіли по її обличчю. Лікар нахилився до хворої.

— Дозвольте мені забрати його.

Вона була занадто слабкою, щоб опиратися його бажанню, тож підняла дитину вгору. Лікар знову передав хлопчика няньці.

— Краще віднесіть його назад до ліжечка.

— Звичайно, сер.

Вона понесла геть маленького сплячого хлопчика. Його мати зайшлася риданнями, від яких краялося серце.

— Бідолашне дитя, що з ним тепер буде?

Доглядальниця спробувала заспокоїти її, і незабаром жінка виснажилася, а ридання стихли. Лікар підійшов до стола з протилежного боку кімнати, де під рушником лежало тільце мертвонародженої дитини. Чоловік підняв рушник і подивився. Від ліжка його відгороджувала ширма, однак жінка здогадалася, що саме він робить.

— Це був хлопчик чи дівчинка? — прошепотіла вона, звертаючись до медсестри.

— Ще один хлопчик.

Жінка не відповіла. За мить повернулася нянька й підійшла до ліжка.

— Панич Філіп так і не прокинувся, — повідомила вона.

Запала тиша. Потім лікар іще раз перевірив пульс пацієнтки.

— Гадаю, просто зараз я нічим не можу допомогти, — сказав він. — Зайду ще раз після сніданку.

— Я проведу вас, сер, — запропонувала нянька.

Вони мовчки спустилися сходами. У коридорі лікар зупинився.

— Ви відправили по зятя місіс Кері, чи не так?

— Так, сер.

— Знаєте, о котрій годині він приїде?

— Ні, сер, я чекаю на телеграму.

— А як щодо хлопчика? Гадаю, краще відіслати його кудись.

— Міс Воткін обіцяла забрати його, сер.

— Хто вона?

— Його хрещена мати, сер. Як ви гадаєте, сер, місіс Кері одужає?

Лікар похитав головою.

2

Минув тиждень. Філіп сидів на підлозі у вітальні маєтку міс Воткін в Онслоу Ґарденз. Він був єдиною дитиною і звик гратися на самоті. Кімната була захаращена масивними меблями, на кожній канапі лежало по три великих подушки. На кріслах вони теж були. Філіп зібрав їх та за допомогою набору позолочених стільців, які були легкими й безперешкодно рухалися, збудував вигадливу печеру, де можна було ховатися від червоношкірих, що причаїлися за портьєрами. Він притиснув вухо до підлоги і слухав, як стрімко біжить прерією стадо буйволів. Почувши раптом, як відчинилися двері, хлопчик затамував дихання, щоби його не знайшли, але дебела рука відсунула стілець, і подушки попадали на підлогу.

— Неслухняний хлопчисько, міс Воткін точно сваритиметься.

— Ку-ку, Еммо! — озвався малий.

Нянька нахилилася й поцілувала його, а потім узялася збивати подушки і складати їх на свої місця.

— Я їду додому? — поцікавився хлопчик.

— Так, я приїхала, щоби забрати тебе.

— У тебе нова сукня.

Йшов тисяча вісімсот вісімдесят п’ятий рік, і вона носила турнюр^[1]. Сукня Емми була пошита з чорного оксамиту, з вузькими рукавами і похилими плечима, а спідницю прикрашали три широкі оборки. На голові вона мала чорний капор з оксамитовими стрічками. Жінка завагалася. Запитання, яке вона сподівалася почути, не пролунало, і її заготована відповідь не знадобилася.

— Не хочеш запитати, як справи у мами? — врешті-решт поцікавилася вона.

— Ой, я забув. Як мама?

Тепер вона була готова.

— У твоєї мами все добре і вона щаслива.

— Ох, я радий.

— Твоєї мами більше тут немає. Ти вже ніколи її не побачиш.

Філіп не зрозумів, що вона має на увазі.

— Чому не побачу?

— Твоя мама на небесах.

Вона почала плакати, і Філіп, так нічого й не зрозумівши, приєднався до неї. Емма була високою кремезною жінкою зі світлим волоссям і грубими рисами. Вона народилася в Девонширі та, попри свою багаторічну службу в Лондоні, так і не змогла позбутися різкого акценту. Від сліз жінка ще більше розчулилася і притисла малого до серця. Вона розуміла біду цієї дитини, позбавленої єдиної на світі безкорисливої любові. Те, що хлопчика доведеться віддати чужим людям, здавалося жахливим. Утім, уже за мить Емма зібралася.

— Твій дядько Вільям не може дочекатися зустрічі з тобою, — повідомила вона. — Біжи попрощайся з міс Воткін, і ми повернемося додому.

— Я не хочу прощатися, — заперечив хлопчик, інстинктивно намагаючись приховати сльози.

— Гаразд, тоді біжи нагору і забери свій капелюх.

Він так і зробив, а коли спустився, Емма вже чекала на нього в коридорі. У кабінеті за їдальнею Філіп почув голоси. Він зупинився. Хлопчик знав, що міс Воткін та її сестра розмовляють із друзями, і йому — дев’ятирічній дитині — здалося, що ті пожаліють його, якщо він зайде.

— Думаю, я все ж піду й попрощаюся з міс Воткін.

— Гадаю, так буде краще, — погодилася Емма.

— Піди і скажи їм, що я йду, — попросив малий.

Йому хотілося якнайкраще скористатися нагодою. Емма постукала і зайшла до кімнати. Філіп почув, як вона сказала:

— Панич Філіп хоче з вами попрощатися, міс.

Розмова раптово стихла, і Філіп покульгав до кабінету. Генрієтта Воткін була огрядною червонощокою жінкою з фарбованим волоссям. У ті часи фарбоване волосся привертало увагу, тож удома хлопчик чув чимало пліток, коли його хрещена мати змінювала колір зачіски. Вона жила зі старшою сестрою, яка мовчки примирилася зі своїм літнім віком. У сестер гостювали дві незнайомих Філіпу пані, які зацікавлено на нього дивилися.

— Моє бідолашне дитя, — сказала міс Воткін, розкриваючи обійми.

Вона заплакала. Аж тепер Філіп зрозумів, чому його хрещена мати не обідала і вдягнула чорну сукню. Сльози заважали їй розмовляти.

— Я мушу повертатися додому, — нарешті озвався хлопчик.

Він вирвався з обіймів міс Воткін, і вона ще раз його поцілувала. Потім Філіп підійшов до її сестри і попрощався з нею. Одна з незнайомок попросила дозволу поцілувати його, і малий серйозно погодився. Попри сльози, він сповна насолоджувався викликаним переполохом; хлопчик радо залишився би трохи довше, аби всотати це відчуття, але здогадався, що заважає, тому сказав, що на нього чекає Емма.

Він вийшов з кімнати, але покоївка саме спустилася вниз, аби потеревенити у підвалі з подружкою; тож Філіп чекав на неї на під’їзній доріжці, як раптом почув голос Генрієтти Воткін.

— Його мати була моєю найкращою подругою. Я не можу змиритися з думкою, що вона померла.

— Тобі не слід було йти на похорон, Генрієтто, — озвалася сестра. — Я знала, що ти засмутишся.

Утрутилася одна з незнайомок:

— Бідолашний маленький хлопчик, страшно стає від самої думки, що він залишився геть один на цілому світі. Я помітила, що він кульгає.

— Так, він клишоногий. Його мати так сумувала через це.

А тоді повернулася Емма. Вони зупинили двоколісний екіпаж, і нянька пояснила кучеру, куди їхати.

3

Коли вони під’їхали до будинку, де померла місіс Кері, — на похмурій, респектабельній вулиці між Ноттінг-Гілл-Ґейт і Гай-стрит у Кенсінґтоні — Емма відвела Філіпа до вітальні. Там його дядько писав листи-подяки за надіслані вінки. Один із них не встиг прибути до похорону і тепер лежав у картонній коробці на коридорному столику.

— Це панич Філіп, — оголосила Емма.

Містер Кері повільно підвівся і поручкався з хлопчиком. Після секундних роздумів чоловік нахилився і поцілував малого в чоло. Зросту дядько був трохи нижчого за середній, мав схильність до гладшання і зачісував довге волосся на голові так, аби приховати залисини. Риси чисто поголеного обличчя були правильні, й легко було уявити, що в юності чоловік виглядав привабливо. На годинниковому ланцюжку містер Кері носив золотий хрестик.

— Тепер ти житимеш зі мною, Філіпе, — повідомив дядько. — Тобі це подобається?

Два роки тому, перехворівши на вітрянку, Філіп гостював у будинку священика; але пригадати міг лише горище і просторий садок, а не дядька з тіткою.

— Так.

— Ти мусиш ставитися до мене і тітки Луїзи, як до батька з матір’ю.

Губи хлопчика дрібно затремтіли, обличчя почервоніло, але Філіп не відповів.

— Твоя дорога мати залишила тебе під моєю опікою.

Містер Кері не відзначався красномовством. Коли надійшла звістка, що дружина його брата помирає, він одразу ж вирушив до Лондона, але цілу дорогу думав лише про те, яких незручностей завдасть його життю її смерть, якщо доведеться піклуватися про племінника. Дядькові було далеко за п’ятдесят, а його дружина, з якою він побрався тридцять років тому, не могла народити дитину; і думка про присутність маленького хлопчика, котрий міг виявитися неслухняним і грубим, чоловіка не тішила. А братова дружина йому взагалі ніколи не подобалася.

— Завтра я відвезу тебе до Блекстейбла, — продовжив він.

— А Емма поїде з нами?

Дитина поклала свою ручку в няньчину долоню, і жінка стиснула її.

— Боюся, Еммі доведеться від нас піти, — озвався дядько.

— Але я хочу, щоб Емма поїхала зі мною.

Хлопчик заплакав, і нянька теж не змогла стримати сліз. Містер Кері безпомічно дивився на них.

— Гадаю, вам краще на хвилинку залишити мене з паничем Філіпом наодинці.

— Звичайно, сер.

Хоча малий міцно чіплявся за неї, жінка обережно вивільнилася з його обіймів. Містер Кері посадив хлопчика на коліна й обійняв його.

— Тобі не можна плакати, — сказав він. — Ти вже занадто дорослий, аби за тобою доглядала нянька. Нам слід подумати, чи не віддати тебе до школи.

— Я хочу, щоб Емма поїхала зі мною, — наполягала дитина.

— Це чимало коштує, Філіпе. Твій батько залишив не так уже й багато, і я навіть не знаю, що з цього не витратили. Ти мусиш заощаджувати кожне пенні.

Напередодні містер Кері навідався до сімейного адвоката. Батько Філіпа був хірургом, мав хорошу практику, і здавалося, що його робота в шпиталі повинна забезпечити йому пристойне життя. Тож, коли чоловік раптово помер від інфекції крові, всі страшенно здивувалися, дізнавшись, що він не залишив удові майже нічого, крім своєї страховки і комірного від їхнього будинку на Брутон-стрит. Це сталося шість місяців тому, і вже вагітна місіс Кері, залишившись із дитиною на руках, з горя втратила голову і здала будинок, погодившись на першу-ліпшу пропозицію. Свої меблі вона відіслала на склад, і, щоби не мати жодних незручностей до народження дитини, винайняла вмебльований будинок, заплативши, на думку священика, шалену суму. Однак жінка ніколи не вміла обходитися з грошима і не змогла пристосувати свої витрати до нових обставин. Невеличку отриману суму вона викинула на вітер, і тепер, після сплати всіх рахунків, на утримання хлопчика до його повноліття залишилося трохи більше двох тисяч фунтів. Але неможливо було пояснити все це Філіпу, і він продовжував ридати.

— Тобі краще піти до Емми, — вирішив містер Кері, відчуваючи, що нянька може втішити дитину краще за будь-кого іншого.

Не промовивши жодного слова, Філіп зіслизнув із дядькових колін, але чоловік зупинив його.

— Ми мусимо виїхати завтра, бо в суботу я готуватимусь до проповіді; тож ти маєш сказати Еммі, аби вона зібрала всі твої речі вже сьогодні. Можеш узяти всі свої іграшки. І якщо хочеш мати щось, що нагадуватиме тобі про батька і матір, візьми по одній речі на згадку про кожного з них. Усе інше ми продамо.

Хлопчик вислизнув із кімнати. Містер Кері не звик працювати, тож до своєї кореспонденції повернувся неохоче. На краю стола лежав стос рахунків, і це дратувало чоловіка. Один із них здавався йому особливо безглуздим. Одразу після смерті місіс Кері Емма замовила у квітковому магазині ціле море білих квітів для кімнати, де лежала мертва жінка. Вона просто викинула гроші на вітер. Занадто багато на себе взяла. Він звільнив би її, навіть якби мав достатньо грошей.

Однак Філіп пішов до Емми, притиснувся головою до її грудей і заридав так, що здавалося, наче його сердечко розірветься на шматки. А нянька, вважаючи його майже власним сином, — адже почала піклуватися про хлопчика, коли йому був лише місяць, — заспокоювала його тихими словами. Жінка обіцяла, що іноді навідуватиметься до нього, ніколи не забуде його, розповідала про сільську місцевість, куди він поїде, і про свій власний дім у Девонширі — її батько мав дорожню заставу на шляху, що вів до Ексетера, у хліву вони тримали свинок і корову, а корова щойно народила телятко, — аж поки Філіп не забув про сльози і не захопився думкою про завтрашню подорож. Урешті-решт жінка опустила хлопчика на підлогу, адже на неї чекало так багато роботи, і він допоміг їй викласти на ліжко свій одяг. Потім нянька відправила Філіпа зібрати іграшки в дитячій, і вже незабаром він задоволено грався.

Однак кінець кінцем Філіп стомився від самоти і повернувся до спальні, де Емма складала його речі у велику олов’яну скриньку; хлопчик пригадав, що дядько дозволив йому взяти по одній речі на згадку про батька і матір. Він розповів про це Еммі й запитав, що йому вибрати.

— Краще піди до вітальні та подивись, що тобі подобається.

— Там дядько Вільям.

— Не зважай. Тепер ці речі — твоя власність.

Філіп повільно спустився і побачив відчинені двері. Містер Кері вийшов із вітальні. Хлопчик потихеньку обійшов кімнату. Вони жили в цьому будинку так недовго, що його майже нічого тут не цікавило. Це була чужа кімната, і Філіп не знайшов нічого, що припало б йому до душі. Однак він знав, де були материні речі, а де — господаря квартири, і врешті-решт вибрав невеличкий годинник, який, як він колись чув, подобався матері. Узявши його, хлопчик похнюплено повернувся нагору. Біля дверей материної спальні він зупинився і прислухався. Йому ніхто не казав, що туди не можна заходити, однак це чомусь здавалося недобрим; Філіп був трохи наляканим, серце стривожено билося, але водночас щось спонукало його повернути ручку. Хлопчик так і зробив, тихенько, наче не хотів, аби його хтось почув, і повільно штовхнув двері. Перш ніж наважитися увійти, малий трохи постояв на порозі. Зараз він уже не боявся, але все здавалося дивним. Хлопчик зачинив за собою двері. Завіси були запнуті, й у холодному світлі січневого пообіддя у кімнаті панувала темрява. На туалетному столику лежали щітки і люстерко місіс Кері, а на невеличкій таці — шпильки для волосся. На камінній полиці стояли його і батькова фотографії. Він частенько бував у цій кімнаті без мами, але тепер усе здавалося інакшим. Навіть стільці мали дивний вигляд. Ліжко було застелене, наче сьогодні вночі хтось збирався у ньому спати, а на подушці у чохлі лежала нічна сорочка.

Філіп відчинив велику шафу, завішану сукнями, заліз усередину, обхопив руками якомога більше одягу і притиснув його до обличчя. Сукні пахли материними парфумами. Потім хлопчик відчинив шухлядки материного туалетного столика, де лежали всілякі її дрібнички, і взявся їх розглядати: серед постільної білизни ховалися мішечки з лавандою, від яких ширився свіжий приємний запах. Кімната більше не була чужою, і Філіпу здавалося, наче мама просто вийшла на прогулянку. Незабаром вона повернеться і підніметься в дитячу, щоби випити з ним чаю. Хлопчику здалося, що він відчув на вустах мамин поцілунок.

Неправда, що він більше ніколи її не побачить. Неправда, бо це неможливо. Він виліз на ліжко, поклав голову на подушку і лежав там, майже не рухаючись.

4

Прощання з Еммою не обійшлося без сліз, але подорож до Блекстейбла розважила Філіпа, тож туди він приїхав спокійним та радісним. Між Лондоном і Блекстейблом було шістдесят миль^[2]. Віддавши валізи носію, містер Кері вирушив разом із Філіпом додому пішки — дорога зайняла трохи більше п’яти хвилин, і, опинившись біля воріт, хлопчик раптово пригадав їх. Вони були червоними з п’ятьма ґратками і вільно хиталися на петлях, так що на них було зручно (хоча й заборонено) кататися. Крізь сад хлопчик із дядьком дійшли до парадних дверей. Таке траплялося нечасто — коли навідувалися гості, по неділях і з особливих приводів, наприклад, коли вікарій їхав до Лондона чи повертався звідти додому. Зазвичай вдома користувалися боковими дверима, а ще були задні — для садівника, жебраків і волоцюг. Це був досить великий будинок із жовтої цегли з червоним дахом, збудований у церковному стилі десь двадцять п’ять років тому. Вхідні двері нагадували паперть, а вікна у вітальні були готичними.

Місіс Кері знала, яким потягом вони приїдуть, і вже чекала на них у вітальні, прислухаючись, чи не клацнуть, бува, ворота. Коли це нарешті сталося, вона підійшла до дверей.

— Це тітка Луїза, — сказав містер Кері, побачивши дружину. — Біжи поцілуй її.

Філіп незграбно побіг, підтягуючи свою понівечену стопу, а потім зупинився. Місіс Кері була маленькою зіщуленою жіночкою, ровесницею свого чоловіка, і мала вкрите глибокими зморшками обличчя та бляклі сині очі. Сиве волосся було вкладене локонами у модну за часів її юності зачіску. Жінка була вбрана в чорну сукню, прикрашену лише золотим ланцюжком із хрестиком. Тітка поводилася сором’язливо і розмовляла неголосно.

— Ти йшов пішки, Вільяме? — запитала вона мало не докірливо, цілуючи чоловіка.

— Я про це не подумав, — озвався він, глипнувши на племінника.

— Тобі не було боляче йти, Філіпе, правда ж? — перепитала в дитини тітка.

— Ні. Я завжди ходжу.

Ця розмова трохи його здивувала. Тітка Луїза запросила хлопчика всередину, і вони зайшли до передпокою, де на червоних і жовтих кахлях чергувалися грецькі хрести і Божі ягнятка. Нагору звідси вели масивні сходи з полірованої сосни з якимось особливим запахом. Їхня поява тут була щасливим збігом — коли для церкви робили нові лавиці, залишилося достатньо дерева. Бильця прикрашали емблеми чотирьох євангелістів.

— Я подумала, що у подорожі ви змерзнете, і розклала вогонь у грубці, — повідомила місіс Кері.

У передпокої стояла велика чорна грубка, якою користувалися лише за найгіршої погоди і коли хворів вікарій. Коли застуджувалася місіс Кері, грубку не палили — вугілля було дорогим, та й покоївка Мері-Енн не любила розпалювати по всіх усюдах вогонь. Якщо вони хочуть розкладати вогонь у кожній кімнаті, нехай наймають іще одну дівчину. Узимку містер і місіс Кері здебільшого жили у їдальні, тому одну грубку все ж гріли, а влітку перемагала звичка, тож вітальнею користувався лише містер Кері, коли лягав там по обіді подрімати. Однак щосуботи йому запалювали вогонь у кабінеті, аби вікарій міг написати недільну проповідь.

Тітка Луїза відвела Філіпа нагору і показала йому крихітну спальню, з якої відкривався краєвид на дорогу. Простісінько перед вікном росло велетенське дерево; тепер хлопчик його пригадав, адже гілки росли так низько, що на нього можна було вилізти.

— Маленька кімнатка для маленького хлопчика, — пояснила місіс Кері. — Ти ж не боятимешся спати один?

— А-а-а, ні.

Минулого разу Філіп приїжджав до будинку вікарія з нянькою, і місіс Кері ним майже не займалася. Тепер вона дивилася на дитину трохи невпевнено.

— Ти вмієш мити руки чи мені допомогти тобі?

— Я вмію митися самостійно, — впевнено відповів хлопчик.

— Гаразд, я перевірю їх, коли ти спустишся пити чай, — попередила тітка Луїза.

Про дітей жінка нічого не знала. Коли було вирішено, що Філіп житиме у Блекстейблі, вона довго розмірковувала, як із ним поводитися; місіс Кері палко бажала впоратися зі своїми обов’язками. Утім, тепер, коли хлопчик був тут, вона виявила, що побоюється його так само, як він її. Жінка сподівалася, що Філіп не буде неслухняним і грубим, адже її чоловік не любив неслухняних і грубих хлопчиків. Вибачившись, тітка Луїза залишила малого на самоті, але вже за мить повернулася і постукала в двері. Не заходячи всередину, вона запитала, чи зможе Філіп самостійно налити собі воду, а потім спустилася вниз і подзвонила в дзвіночок, наказуючи служниці подавати чай.

На двох стінах просторої їдальні з вдалими пропорціями були вікна, завішані важкими завісами з червоного репсу^[3]; посередині стояв великий стіл, а біля однієї стіни — масивний буфет із червоного дерева з дзеркалом. У кутку стояла фісгармонія, а з обох боків від каміна вишикувалися два крісла з тисненої шкіри, на спинці кожного лежала серветочка. Крісло з підлокітниками називалося «чоловік», а без них — «дружина». Місіс Кері ніколи не сиділа у кріслі: вона казала, що віддає перевагу не надто зручному стільцю; жінка завжди мала багато роботи, а з крісла з ручками їй, можливо, не захотілось би вставати.

Коли Філіп увійшов, містер Кері розпалював вогонь, він показав племіннику дві коцюби. Одна з них була велика, яскрава, відполірована і зовсім новенька — її звали Вікарій; а другу — меншу, котра вже не раз побувала у вогні, — Дячок.

— Чого ми чекаємо? — поцікавився містер Кері.

— Я наказала Мері-Енн зварити тобі яйце. Подумала, що ти зголоднів у дорозі.

Місіс Кері вважала подорожі з Лондона до Блекстейбла надзвичайно виснажливими. Сама вона рідко подорожувала: священик заробляв лише три сотні на рік, тож, якщо її чоловіку хотілося відпочити, грошей на двох не вистачало, і їхав тільки він. Містер Кері був великим прихильником церковних конгресів, і зазвичай йому вдавалося раз на рік з’їздити до Лондона; одного разу він побував у Парижі на виставці, а два чи три рази навіть був у Швейцарії. Мері-Енн принесла яйце, і всі сіли за стіл. Стілець виявився занадто низьким для Філіпа, і якусь мить ані містер Кері, ані його дружина не знали, що робити.

— Я підкладу йому кілька книжок, — запропонувала Мері-Енн.

Служниця взяла з фісгармонії товсту Біблію і молитовник, із якого священик читав молитви, і поклала їх хлопчику на стілець.

— Ох, Вільяме, він не може сидіти на Біблії, — жахнулася місіс Кері. — Ти не міг би принести кілька книжок із кабінету?

Вікарій на секунду замислився.

— Гадаю, один раз не нашкодить, якщо ти, Мері-Енн, покладеш молитовник згори, — вирішив він. — Книгу з молитвами писали такі ж люди, як ми. Вона й не претендує на божественне авторство.

— Про це я не подумала, Вільяме, — погодилася тітка Луїза.

Філіп улаштувався на книжках, і вікарій, прочитавши над їжею молитву, зрізав верхівку яйця.

— Ось, — запропонував він хлопчикові, — можеш з’їсти, якщо хочеш.

Філіп радо з’їв би ціле яйце, але йому не пропонували, тому він узяв те, що давали.

— Як неслися кури, поки мене не було? — поцікавився вікарій.

— Ох, просто жахливо, лише одне чи два яйця на день.

— Тобі сподобався вершечок, Філіпе? — запитав дядько.

— Дуже, дякую.

— У неділю по обіді отримаєш іще один.

Щонеділі містер Кері їв із чаєм варене яйце, аби поновити сили перед вечірньою службою.

5

Поступово Філіп познайомився з людьми, з якими жив, і з уривків їхніх розмов, що подекуди не призначалися для його вух, чимало дізнався про себе і своїх померлих батьків. Його тато був значно молодшим за блекстейблського вікарія. Відмінно закінчивши навчання у шпиталі Святого Луки, він потрапив до штату й одразу почав заробляти непогані гроші, які витрачав з легким серцем. Коли священик задумав відремонтувати церкву і попросив у брата пожертву, то неабияк здивувався, отримавши від нього кілька сотень фунтів. Містер Кері мав заощадливий характер, а необхідність зробила його ще більш економним, тому гроші він прийняв із неоднозначними почуттями: він заздрив братові, що той може дозволити собі пожертвувати так багато, радів за церкву і трохи роздратувався через таку щедрість, котра здавалася майже показною. Згодом Генрі Кері одружився зі своєю пацієнткою, вродливою дівчиною, однак без копійки за душею; вона була сиротою і не мала близьких родичів, але походила з хорошої родини, тому на весіллі було чимало вишуканих друзів. Приїжджаючи до Лондона, священик тримався з невісткою стримано. У її присутності він знічувався і в душі обурювався цією величною вродою. Жінка одягалася розкішніше, ніж належало дружині хірурга, що заробляв на життя важкою працею, а чарівні меблі в будинку і квіти, якими вона його прикрашала навіть узимку, видавали марнотратство, яке вікарій засуджував. Він слухав розповіді невістки про прийоми, на котрих вона побувала, а повернувшись додому, казав дружині, що їм не пасує користуватися братовою гостинністю, не віддаючи нічого навзаєм. У їдальні він бачив виноград, який, мабуть, коштував щонайменше вісім шилінгів^[4] за фунт, а на обід подавали спаржу, хоча на священиковому городі вона мала дозріти лише за два місяці. А зараз усе сталося так, як він передбачав, і вікарій радів, наче пророк, котрий дивився, як вогонь і сірка пожирають місто, де не дослухалися до його застережень і не зійшли зі шляху розпусти. Бідолашний Філіп залишився практично без копійчини, який тепер зиск із ошатних материних друзів? Він чув, як дядько називав батькове марнотратство мало не злочинним і дякував Божому промислу, що забрав до себе його дорогу матусю: вона давала собі раду з грішми гірше, ніж дитина.

Коли Філіп прожив у Блекстейблі тиждень, трапилася одна річ, яка, схоже, неабияк роздратувала його дядька. Одного ранку він знайшов на столі, накритому для сніданку, невеличку посилку, відправлену на лондонську адресу покійної місіс Кері. На конверті було її ім’я. Розірвавши конверт, священик знайшов усередині десяток світлин місіс Кері. На них були зображені лише голова та плечі, а волосся було зачесано гладкіше, ніж звичайно, і низько спускалося на чоло, через що жінка здавалася якоюсь незнайомою; її обличчя було худим і виснаженим, але жодна хвороба не могла приховати красу цих рис. У великих темних очах причаївся смуток, якого Філіп не пам’ятав. Кинувши на фото покійниці перший погляд, містер Кері трохи налякався, але це відчуття одразу змінилося розгубленістю. Світлини здавалися зовсім свіжими, а він і гадки не мав, хто їх замовив.

— Тобі щось про це відомо, Філіпе? — поцікавився чоловік.

— Пам’ятаю, як мама казала, що сфотографувалася, — відповів хлопчик. — Міс Воткін сварила її… А вона сказала: «Я хочу, аби в хлопчика залишилося щось на згадку про мене, коли він виросте».

Погляд містера Кері на мить застиг на племіннику. Голосок у дитини страшенно тремтів. Він пам’ятав слова, але не розумів їхнього змісту.

— Краще тобі взяти одну фотографію і віднести до себе в кімнату, — вирішив дядько. — Решту я заберу.

Священик надіслав одну світлину міс Воткін, і вона написала йому листа, в якому пояснила, як їх зробили.

Одного дня місіс Кері лежала в ліжку, але почувалася трохи краще, ніж зазвичай, і зранку в лікаря, схоже, навіть з’явилася надія на одужання. Емма повела дитину на прогулянку, а служниці були в підвалі, як раптом місіс Кері відчула розпачливу самотність. Її скрутив усеохопний страх, що вона не одужає після пологів, на які чекала вже два тижні. Її сину було дев’ять років. Хіба можна було сподіватися, що він пам’ятатиме її? Вона не могла змиритися з думкою, що дитина виросте і забуде її, не пам’ятатиме геть нічого, а вона ж так любила його: через те що він був слабеньким калічкою і через те що він був її сином. Після весілля вона не фотографувалася, а минуло вже десять років. Жінка хотіла, щоби син знав, який вигляд вона мала перед смертю. Тоді він не зможе її забути, у нього залишаться хоч якісь спогади. Місіс Кері знала: якщо покличе служницю і скаже, що хоче встати, дівчина не дозволить їй і, можливо, відправить когось по лікаря, а сил на сварки чи суперечки у неї не було. Тому вона підвелася з ліжка і почала вдягатися. Місіс Кері так довго лежала на спині, що ноги не слухалися, а підошви кололи так, що боляче було торкатися ними підлоги. Але жінка не здалася. Вона не звикла самостійно зачісуватися і, піднявши руки з гребенем, відчула слабкість. Їй ніколи не вдасться зробити таку зачіску, яку робила покоївка. Волосся вона мала чарівне, тонке, глибокого золотого кольору. Брови в неї були прямі й темні. Вона вдягнула чорну спідницю і корсаж від улюбленої вечірньої сукні — з білого дамаського шовку, що саме набув страшенної популярності. Місіс Кері подивилася на себе у дзеркало. Обличчя було надзвичайно блідим, але шкіра залишалася чистою; рум’яною вона ніколи не була, та від цього лише робилися помітнішими привабливі червоні вуста. Жінці не вдалося стримати ридання — вона не могла не жаліти себе і вже почувалася страшенно стомленою, але вдягнула хутро, яке Генрі подарував їй на минуле Різдво, — вона тоді так пишалася ним і почувалася такою щасливою — і під акомпанемент гупання серця тихенько спустилася сходами. Непомітно вибравшись із будинку, жінка поїхала до фотографа і заплатила йому за дюжину фотографій. Посередині зйомки їй довелося попросити склянку води, і помічник фотографа, побачивши, що жінка хвора, запропонував приїхати наступного разу, але місіс Кері наполягла, що хоче довести справу до кінця. Урешті-решт фотографії зробили, і жінка поїхала назад до невеличкого брудного будиночка в Кенсінґтоні, який ненавиділа всією душею. Як жахливо було помирати в такому домі.

Вхідні двері виявилися відчиненими, і коли місіс Кері під’їхала до будинку, покоївки з Еммою на чолі вибігли їй на допомогу. Побачивши порожню спальню, служниці неабияк перелякалися. Спочатку вони вирішили, що хазяйка, мабуть, пішла до міс Воткін, і відправили туди кухарку. Та повернулася разом із міс Воткін, яка тепер схвильовано чекала у вітальні. Вона швидко збігла сходами і закидала подругу докорами; але місіс Кері не змогла впоратися з напруженням і тепер, коли більше не було потреби міцно триматися на ногах, здалася. Жінка важко впала Еммі на руки, і її понесли нагору. Там вона лежала без тями так довго, що всім це здалося неможливим, а лікар, по якого негайно послали, ніяк не приходив. Наступного дня хворій стало трохи краще, й аж тоді міс Воткін почула якісь пояснення. Філіп грався на підлозі материної спальні, і жінки не звертали на нього уваги. Він не дуже зрозумів, про що вони розмовляли, і сам не знав, чому ці слова запали йому в пам’ять.

— Я хочу, аби в хлопчика залишилося щось на згадку про мене, коли він виросте.

— Не можу зрозуміти, навіщо вона замовила дванадцять, — підсумував містер Кері. — Двох би цілком вистачило.

6

У будинку вікарія дні нічим не відрізнялися один від одного.

Одразу після сніданку Мері-Енн приносила «Таймз». Містер Кері передплачував газету разом із двома сусідами. Він міг читати її з десятої до першої, а потім приходив садівник і забирав її для містера Елліса з Лаймса, де вона залишалася до сьомої, а потім вирушала до міс Брукс із Менор Гауса, котра, хоч і читала новини пізно, могла залишити газету собі. Улітку місіс Кері готувала варення і часто просила у міс Брукс стару газету, щоби накрити банки. Коли вікарій брався за «Таймз», його дружина надягала капор і вирушала на закупи. Філіп ішов з нею за компанію. Блекстейбл був рибальським селищем. Він складався з головної вулиці, де розташовувалися крамниці, банк, будинок лікаря й один-два будинки господарів вугільних барж, та вбогих вуличок навколо гавані, де жили рибалки і бідняки, котрих можна було не брати до уваги, адже всі вони були сектантами. Помітивши когось із їхніх священиків на вулиці, місіс Кері переходила на другий бік, аби не зустрічатися з цими людьми, а якщо часу на це не вистачало, погляд її прикипав до бруківки. На Гай-стрит було аж три молитовних будинки, і з такою ганьбою вікарій ніяк не міг примиритися: йому здавалося, що закон повинен утрутитися і заборонити їх зведення. Купувати щось у Блекстейблі було непростою справою, адже сектантів тут було чимало ще й тому, що парафіяльна церква стояла за дві милі від містечка; а справу можна було мати лише зі своїми прихожанами. Місіс Кері добре знала, що на переконання крамарів здебільшого впливала можливість постачати свій товар до будинку вікарія. До церкви ходили два м’ясники, і вони не розуміли, чому священик не може купувати одночасно в обох, а його простий план робити замовлення півроку в одного і півроку в другого їх теж не задовольняв. Якщо хтось із них не постачав свій товар до будинку вікарія регулярно, одразу ж починав погрожувати, що більше не ходитиме до церкви. Часом священику теж доводилося вдаватися до погроз: не ходити до церкви — гріх, а якщо безбожник грішитиме ще більше і піде до секти, вікарію, безумовно, доведеться назавжди відмовитися від його послуг і забути про його відмінне м’ясо. Часто місіс Кері доводилося заходити в банк, аби передати повідомлення адміністратору Джозаї Ґрейвсу, котрий був регентом, скарбничим і церковним старостою. Це був високий худорлявий чоловік із землистим обличчям і довгим носом. Волосся він мав біле і здавався Філіпу надзвичайно старим. Джозая вів церковні рахунки, замовляв закуски для хору та школярів, і, попри те що в парафіяльній церкві не було оргáна, у Блекстейблі вважали, що хор під його керівництвом — найкращий у графстві Кент. Якщо влаштовували якусь церемонію — приїзд єпископа на конфірмацію чи благочинного священика, який давав проповідь до збору врожаю, — усі необхідні приготування брав на себе містер Ґрейвс. Він, не вагаючись, робив усе можливе, радячись із вікарієм лише для проформи, а вікарія (хоча сам він радо уникав будь-яких проблем) страшенно обурювало те, як церковний староста з усім дає собі раду. Можна було подумати, що він — найважливіша персона в парафіяльній церкві. Містер Кері постійно казав дружині, що Джозая Ґрейвс отримає по пальцях, якщо не одумається, але місіс Кері радила йому змиритися з поведінкою регента — він прагне лише хорошого і не винен, що погано вихований. Священик заспокоювався, вправляючись у християнських чеснотах і практикуючи поблажливість, але мстився старості, називаючи його поза очі Бісмарком.

Якось між чоловіками спалахнула суперечка, і місіс Кері постійно згадувала той буремний час із тривогою. Кандидат від консервативної партії повідомив про свій намір виступити у Блекстейблі, і Джозая Ґрейвс, домовившись із Місіонерською залою, звернувся до містера Кері й запропонував йому сказати кілька слів. Виявилося, що кандидат попросив Джозаю Ґрейвса очолити захід. Ось цього містер Кері вже не стерпів. Він мав непохитні переконання щодо того, на яку повагу заслуговує духівництво, і йому здавалося сміховинним, що староста буде щось там очолювати, коли поруч сидить вікарій. Він нагадав Джозаї, що «проповідник» означає «провідник», і так і є — він провідник для своєї парафії. Ґрейвс на це відповів, що він — перший, хто визнає велич церкви, але тут справа політична, й у свою чергу нагадав, що Спаситель наказував їм віддати кесареве кесарю. Тоді містер Кері заявив, що диявол теж цитує Писання для своїх диявольських цілей, і він як єдиноосібний розпорядник Місіонерської зали заборонить використовувати її для політичних заходів, якщо його не попросять головувати. Джозая Ґрейвс запевнив, що містер Кері може робити, як йому заманеться, а особисто він вважає, що каплиця методистів для такої справи теж згодиться не гірше. Тоді містер Кері попередив: якщо нога Джозаї Ґрейвса ступить до того язичницького капища, йому більше не пасуватиме посада церковного старости у християнській парафії. Після цього Джозая Ґрейвс відмовився від усіх своїх посад і того ж вечора послав до церкви служку по свою рясу і стихар. Його сестра, міс Ґрейвс, що керувала у нього в будинку, відмовилася від посади секретаря у Материнському клубі, який забезпечував убогих вагітних жінок бавовняною тканиною, дитячими пелюшками, вугіллям і п’ятьма шилінгами. Містер Кері оголосив, що тепер він нарешті сам собі господар. Але вже незабаром виявив, що мусить займатися купою справ, про які й гадки не мав; а Джозая Ґрейвс, трохи заспокоївшись, зрозумів, що втратив головний інтерес у житті. Місіс Кері та міс Ґрейвс страшенно засмутилися через цю сварку й після обміну кількома нерегулярними листами зустрілися та вирішили все виправити. Із ранку до ночі одна вела переговори зі своїм чоловіком, а друга — з братом, і, оскільки обох джентльменів переконували зробити те, чого вони в глибині душі хотіли самі, після трьох тижнів неприємностей встановилося перемир’я. Це було в інтересах обох чоловіків, але кожен пояснював своє рішення любов’ю до Спасителя. Зустріч із кандидатом відбулася в Місіонерській залі, головувати на ній попросили лікаря, а містер Кері і Джозая Ґрейвс виступили з промовами.

Упоравшись із банківськими справами, місіс Кері підіймалася нагору, аби трохи побалакати з сестрою Джозаї: вони обговорювали парафіяльні справи, священиків чи новий капор місіс Вілсон (містер Вілсон був найбагатшим чоловіком у Блекстейблі — пліткували, що він заробляє щонайменше п’ять сотень на рік, — і одружився з власною кухаркою), а Філіп тим часом скромно сидів у захаращеній вітальні, якою користувалися лише за особливої нагоди, і спостерігав за невтомною золотою рибкою в акваріумі. Вікна тут відчинялися лише на кілька хвилин уранці, поки кімнату провітрювали, і її задушливий запах хлопчикова фантазія таємничим чином пов’язувала з банком.

Потім місіс Кері згадувала, що їй треба зазирнути до бакалійника, і вони знову вирушали в дорогу. Придбавши все необхідне, жінка з хлопчиком частенько повертали до вузенької вулички з невеликими, здебільшого дерев’яними будиночками, де мешкали рибалки (вони сиділи на кількох ґанках і лагодили свої сіті, а інші сіті сохнули, розвішані на дверях), і йшли аж до маленької бухти, відгородженої з одного боку складами, з якої відкривався краєвид на море. Місіс Кері стояла там кілька хвилин і дивилася на каламутну жовтяву воду (і хтозна, які думки роїлися у неї в голові), поки Філіп шукав пласкі камінці та пускав по воді жабок. Потім вони повільно поверталися назад. Зазирали на пошту дізнатися, котра година, кивали місіс Віґрам, лікаревій дружині, що шила біля вікна, і так помаленьку діставалися додому.

Обід подавали о першій: щопонеділка, щочетверга і щосереди готували яловичину, смажену, рублену або й фарш, а щовівторка, щоп’ятниці й щосуботи — баранину. У неділю вікарієва родина з’їдала одну зі своїх курок. По обіді Філіп робив уроки. Латиною та математикою з ним займався дядько, хоча сам не знав ані того, ані іншого, а французькою та грою на фортепіано — тітка. Французька була для неї темним лісом, а ось на піаніно вона грала так вправно, що акомпанувала своїм старомодним пісенькам, які співала уже тридцять років. Дядько Вільям частенько розповідав племінникові, що коли він був дяком, його дружина знала дванадцять пісень і могла заспівати їх будь-якої миті, варто лише попросити. Вона й досі нерідко співала на чайних церемоніях у них вдома. Кері запрошували небагатьох, тому на прийняттях завжди були регент Джозая Ґрейвс зі своєю сестрою і доктор Віґрем із дружиною. Після чаю міс Ґрейвс грала одну-дві Мендельсонових «Пісень без слів»^[5], а місіс Кері співала «Коли ластівки повернуться додому»^[6] і «Біжи, біжи, мій поні»^[7].

Однак чайні церемонії Кері влаштовували нечасто; приготування позбавляли їх душевної рівноваги, а коли гості йшли, священик із дружиною почувалися виснаженими. Тому вони радо пили чай на самоті, а потім грали в нарди. Місіс Кері влаштовувала так, щоб її чоловік перемагав, адже програвати він не любив. О восьмій подавали холодну вечерю — вона була небагатою, бо Мері-Енн відмовлялася готувати після чаю. Місіс Кері допомагала після вечері прибрати зі стола. Вона рідко їла щось, окрім хліба з маслом, який запивала компотом, але вікарію подавали шматок холодного м’яса. Повечерявши, тітка Луїза дзвонила в дзвоник, скликаючи всіх на вечірню молитву, а потім Філіп ішов спати. Хлопчик протестував проти того, щоби його роздягала Мері-Енн, і незабаром відстояв свої права одягатися і роздягатися самостійно. О дев’ятій годині Мері-Енн приносила яйця і столове срібло. Місіс Кері писала на кожному яйці дату і заносила номер у спеціальну книжку. Потім, повісивши на руку кошик зі столовим сріблом, жінка підіймалася нагору. Містер Кері ще трохи читав одну зі своїх старих книжок, але, як тільки годинник вибивав десяту, гасив лампи і слідом за жінкою йшов на боковеньку.

Коли Філіп приїхав до будинку, спочатку виникли труднощі з рішенням, у який саме день його купати. Набрати достатньо гарячої води завжди було непросто, оскільки кухонний обігрівач не працював, і двоє людей не могли одного й того ж дня прийняти ванну.

Справжня ванна у Блекстейблі була лише у містера Вілсона, і сусіди вважали, що служить вона йому виключно для хизування. Мері-Енн милася на кухні щопонеділка ввечері, тому що любила починати тиждень чистою. Дядько Вільям не міг купатися в суботу, адже попереду на нього чекав важкий день, а після ванни він завжди почувався трохи стомленим, тому мився щоп’ятниці. Через ті ж причини місіс Кері купалася щочетверга. Здавалося, сама природа обрала суботу для Філіпа, але Мері-Енн сказала, що не може підтримувати вогонь цілу суботню ніч — їй і так чимало требаприготувати на неділю, спекти булочки і ще хтозна-що. Вона не збирається купати дитину в суботу ввечері, а самостійно хлопчик, ясна річ, теж би не впорався. Місіс Кері соромилася мити хлопчика, а у містера Кері була служба. Однак вікарій наполягав, що Божий день племінник має зустрічати чистеньким і охайним. Мері-Енн оголосила, що краще звільниться, ніж це терпітиме: пропрацювавши вісімнадцять років, вона не сподівалася, що на неї зіпхнуть іще більше роботи — господарі могли б бути трохи люб’язнішими. А Філіп запевняв, що його не потрібно мити, він чудово впорається сам. Це поклало справі край. Мері-Енн сказала, що впевнена: сам він як слід не помиється; і нехай краще вона зітре собі в суботній вечір пальці, ніж малий буде ходити брудним — не тому, що він іде до Дому Божого, а тому, що вона ненавидить погано помитих хлопчиків.

7

Неділя була сповнена подій. Містер Кері звично казав, що в парафії він єдиний працює сім днів на тиждень, не покладаючи рук.

Удома до роботи бралися на півгодини раніше, ніж в інші дні. Бідолашний проповідник навіть у вихідний не може полежати в ліжку, зауважував дядько, звертаючись до Мері-Енн, коли вона рівно о восьмій стукала йому в двері. У неділю місіс Кері одягалася довше і спускалася до сніданку, трохи захекавшись і на кілька секунд випередивши свого чоловіка. Черевики вікарія грілися перед каміном. Перед тим як гарненько поснідати, молитви читали довше, ніж звичайно. Після сніданку вікарій нарізав тоненькими скибочками хліб для причастя, а Філіпу випадала честь відрізати скоринку. Його відправляли до кабінету по мармурове прес-пап’є, яким дядько тиснув на хліб, доки той не ставав тоненьким і глевким, а потім різав його на маленькі квадратики. Кількість таких шматочків залежала від погоди. Якщо лютувала негода, до церкви навідувалося лише декілька людей, а гарного дня приходило чимало, але до причастя майже нікого не залишалося. Найбільше вірних збиралося в достатньо суху погоду, аби прогулянка до церкви була приємною, але не в таку гарну, щоби поспішати на вулицю.

Місіс Кері виймала із сейфа в коморі таріль для причастя, і вікарій полірував його замшею. О десятій під’їжджала прольотка, і дядько Вільям узував черевики. Місіс Кері затримувалася на кілька хвилин, надягаючи капот, а чоловік у просторому плащі тим часом чекав на неї у передпокої з таким виразом обличчя, як у перших християн, яких ось-ось мали кинути на арену. Його зачудовувало те, що після тридцяти років шлюбу дружина не могла вчасно зібратися в неділю вранці. Нарешті тітка Луїза з’являлася, вбрана у чорний атлас. Вікарій взагалі не любив, коли дружини священнослужителів носили кольоровий одяг, а в неділю вона обов’язково мала вдягати чорний; час від часу, змовившись із міс Ґрейвс, Луїза пришпилювала до капора біле перо або рожеву троянду, та вікарій змушував зняти їх — він казав, що не піде до церкви з розпусницею. Місіс Кері була жінка, тому зітхала, а ще вона була дружина, тому слухалася. Вони вже збиралися сісти в карету, коли вікарій згадав, що ніхто не подав йому яйце. Вони ж знають, що від яйця його голос звучить краще! Дві жінки в хаті, а його благополуччя не обходить жодну з них. Місіс Кері лаяла Мері-Енн, а покоївка огризалася, що не може думати про все одночасно. Вона кинулася за яйцем, а місіс Кері розбила його у келих із хересом. Вікарій проковтнув свій коктейль одним ковтком. Таріль для причастя поклали в карету, і всі нарешті рушили в путь.

Прольотку замовляли у шинку «Червоний лев», і в ній завжди тхнуло старою соломою. Утім, у дорозі обидва вікна залишалися зачиненими, аби вікарій не застудився. На паперті на них уже чекав пономар і забирав таріль для причастя, а поки вікарій ішов до ризниці, місіс Кері з Філіпом вмощувалися на церковних лавицях. Тітка Луїза клала перед собою шестипенсову монетку, яку мала пожертвувати на церкву, а Філіпу для цього давала три пенси. Поступово церква наповнювалася людьми, і починалася служба.

На службі Філіпу ставало нудно, та щойно він починав соватися, місіс Кері клала свою ніжну руку йому на плече і докірливо дивилася на хлопчика. Коли співали останній гімн і містер Ґрейвс обходив усіх із тацею для пожертв, малий збадьорювався.

Потім усі розходилися, місіс Кері йшла до лавиці міс Ґрейвс трохи побалакати, поки вони чекатимуть на чоловіків, а Філіп вирушав до ризниці. Там його дядько, диякон і містер Ґрейвс іще не встигали познімати стихарі. Містер Кері віддавав племіннику залишки хліба для причастя і дозволяв з’їсти його. Раніше він з’їдав його сам, бо вважав, що викидати хліб буде богохульством, але хлопчиків здоровий апетит позбавив його від цього обов’язку. Потім вони рахували гроші. Пожертва складалася з пенсових, трьохпенсових і шестипенсових монеток. Ще на таці для пожертв завжди лежали два самотні шилінги — один, покладений туди вікарієм, а другий — містером Ґрейвсом, а часом там знаходили один флорин^[8]. Містер Ґрейвс розповідав вікарію, хто його туди поклав. Це завжди був хтось немісцевий, і священик розмірковував, хто б це міг бути. Міс Ґрейвс була свідком такого нерозважливого вчинку і розповідала місіс Кері, що незнайомець приїхав із Лондона і мав дружину та дітей. Дорогою додому місіс Кері переповіла цю новину, і вікарій вирішив навідатися до благочинника й попросити його про пожертву до фонду заохочення священнослужителів. Потім дядько Вільям поцікавився, чи слухняним був Філіп, а тітка Луїза зауважила, що місіс Віґрем прийшла в новому пальті, містер Кокс так і не з’явився у церкві, а люди кажуть, що міс Філіпс заручилася. Діставшись додому, всі відчували, що заслуговують на порядний обід.

Поївши, місіс Кері йшла до себе в кімнату відпочивати, а її чоловік лягав трохи подрімати на канапі у вітальні.

О п’ятій усі пили чай, а вікарій з’їдав яєчко, щоби відновити сили перед вечірнею. Місіс Кері ввечері до церкви не їздила, щоби Мері-Енн могла відвідати службу, але вдома читала проповідь і співала гімни. Увечері дядько Вільям ішов на службу пішки, а Філіп шкутильгав поруч. Прогулянка в темряві сільською дорогою дивним чином збуджувала його, а осяяна вогнями церква, поступово наближаючись, здавалася дуже гостинною. Спочатку він побоювався дядька, та потрохи звик до нього і, взявши чоловіка за руку, крокував упевненіше, відчуваючи, що знаходиться під його захистом.

Повернувшись додому, вони вечеряли. На ослінчику навпроти каміна на містера Кері вже чекали його пантофлі, а поруч стояли Філіпові — один звичайний дитячий черевичок, а другий — потворний і дивакуватий. Укладаючись спати, малий був страшенно стомлений і не заперечував, коли Мері-Енн роздягала його. Укривши хлопчика ковдрою, покоївка цілувала його, і незабаром Філіп її полюбив.

8

Філіп був єдиною дитиною в родині й ріс на самоті, тому страждав від неї в будинку священика не більше, ніж удома, коли мама ще була жива. Хлопчик потоваришував із Мері-Енн. Це була круглолиця тридцятип’ятирічна жіночка, донька рибалки, котра працювала в цьому будинку з вісімнадцяти років; тут було її перше робоче місце, і вона не мала наміру його залишати, хоча завжди лякала своїх боязких господарів, що вийде заміж. Її батьки жили в невеличкому будинку на Гарбор-стрит, і Мері-Енн навідувалася до них, коли траплявся вільний вечір. Її оповіді про море збурювали Філіпову уяву, і його юна фантазія наповнювала романтичними вигадками вузькі провулки навколо гавані. Якось увечері він попросив відпустити його в гості до батьків Мері-Енн, але тітка боялася, що там він може чимось заразитися, а дядько сказав, що погане товариство псує гарні манери. Усі ці грубі невиховані рибалки-сектанти йому не подобалися. Але Філіп краще почувався на кухні, ніж у вітальні, тож, щойно випадала нагода, збирав свої іграшки і йшов гратися туди. Тітці було байдуже. Вона не любила гармидеру і знала, що хлопчики вважаються нечепурами, тому радо дозволяла племіннику влаштовувати розгардіяш на кухні. Якщо Філіп пустував, дядько суворішав і нагадував, що його час віддавати до школи. Місіс Кері хлопчик здавався занадто маленьким для цього; її серце заходилося від ніжності до сирітки, але спроби заслужити його прихильність були такими незграбними, що малий, соромлячись, зустрічав ці вияви почуттів із такою похмурістю, що жінка почувалася приниженою. Часом вона чула, як його пронизливий голосочок заходиться на кухні реготом, та варто їй було туди увійти, Філіп раптово замовкав і густо червонів, поки Мері-Енн пояснювала жарт. Місіс Кері не бачила в цьому нічого кумедного і силувано всміхалася.

— Він здається щасливішим із Мері-Енн, ніж із нами, Вільяме, — сказала якось тітка Луїза, повертаючись до свого шиття.

— Одразу видно, як він погано вихований. Слід відточити його манери.

Коли надійшла друга неділя після Філіпового приїзду, трапилася неприємність. Містер Кері, як завжди, ліг перепочити після обіду у вітальні, але не міг заснути від збудження. Містер Ґрейвс різко розкритикував свічники, якими вікарій прикрасив вівтар. Дядько Вільям придбав їх із других рук у Терканбарі та вважав, що вони пристойно виглядають. Але Джозая Ґрейвс сказав, що вони папістські. Такі натяки завжди зачіпали священика за живе. Коли поширився рух Едварда Меннінга^[9], що завершився відокремленням від державної церкви, містер Кері навчався в Оксфорді, тож відчував прихильність до римо-католицтва. Вікарій радо зробив би службу пишнішою, ніж було заведено у парафіяльній церкві Блекстейбла, і в таємних куточках своєї душі мріяв про хресну ходу і запалені свічки. Утім, навіть він вважав ладан неприпустимим. Вікарій ненавидів слово «протестант». Себе він називав католиком і частенько казав, що папісти потребували епітетів, тому стали римо-католиками; але англіканська церква теж католицька у найповнішому, найкращому і найблагороднішому сенсі цього слова. Чоловіка тішила думка, що поголене обличчя додає йому схожості з пастором, а в молодості в його рисах було щось аскетичне, що ще більше підкреслювало це враження. Він часто розповідав, як під час однієї з подорожей до Булоні (куди він заради економії поїхав без дружини) сидів у церкві, а кюре підійшов до нього і попросив прочитати проповідь. Містер Кері дотримувався суворих поглядів щодо безшлюбної обітниці серед священнослужителів, які не мають власної парафії, тому звільняв дияконів, якщо вони одружувалися. Проте, коли під час передвиборчого процесу представники Ліберальної партії написали у нього на паркані великими синіми літерами «Найближчий шлях до Риму», вікарій страшенно розлютився і погрожував подати на блекстейблських лідерів партії до суду. Тепер, лежачи на канапі, він твердо вирішив, що жодні слова Джозаї Ґрейвса не змусять його забрати свічники з вівтаря, і кілька разів збуджено промурмотів собі під ніс: «Бісмарк».

Раптом дядько Вільям почув несподіваний шум. Він витер носовичком обличчя, піднявся з канапи, на якій лежав, і рушив до їдальні. Філіп сидів на столі, обклавшись усіма своїми кубиками. Хлопчик зводив велетенський замок, але через якийсь дефект фундаменту конструкція щойно завалилася.

— Що ти робиш із усіма цими кубиками, Філіпе? Тобі добре відомо, що не можна гратися в неділю.

Якусь мить племінник витріщався на нього наляканими очима і за звичкою густо почервонів.

— Вдома я завжди грався, — озвався нарешті хлопчик.

— А я переконаний, що твоя дорога мама ніколи б не дозволила тобі так грішити.

Філіп не знав, що грішив, але якщо це було правдою, йому не хотілося, аби маму підозрювали в причетності. Він обхопив руками голову і не відповідав.

— Хіба ти не знаєш, що гратися в неділю — великий-великий гріх? Як тобі здається, чому цей день називають днем відпочинку? Сьогодні ввечері ти йдеш до церкви, і як ти дивитимешся Творцеві в очі, якщо по обіді порушив один із Його законів?

Містер Кері наказав малому негайно прибрати кубики і стояв над ним, поки той не закінчив.

— Ти справжній непослух, — укотре повторив дядько. — Подумай, як засмучується на небесах твоя бідолашна матінка.

Філіп відчув, як підступають сльози, але інстинктивно не хотів, аби хтось їх бачив, тому зціпив зуби і стримав ридання. Містер Кері опустився у крісло і взявся гортати сторінки якоїсь книжки. Хлопчик застиг біля вікна. Будинок вікарія стояв віддалік від шосе до Теркенбері, і з їдальні можна було побачити півкруглу смужку газону, а далі аж до небокраю простягалися зелені поля, на яких паслися вівці. Небо було сумним і сірим. Філіп відчув себе страшенно нещасним.

Незабаром прийшла Мері-Енн, аби накрити стіл до чаю, а згори спустилася тітка Луїза.

— Ти добре подрімав, Вільяме? — поцікавилася вона.

— Ні, — відрубав чоловік. — Філіп так галасував, що я очей не зімкнув.

Це було не зовсім так. Заснути йому не давали власні думки, і Філіп, похмуро слухаючи це, подумав, що зашумів лише разочок, і незрозуміло, що заважало дядькові спати до того чи після. Коли місіс Кері запитала, що саме сталося, вікарій переказав усе дружині.

— Він навіть не попросив вибачення, — підсумував дядько.

— Ох, Філіпе, я впевнена, що ти шкодуєш про свій вчинок, — звернулася до племінника тітка, побоюючись, аби дитина не здалася своєму дядькові ще неслухнянішою, ніж була насправді.

Філіп не відповів. Він продовжував жувати свій хліб з маслом і сам не знав, яка сила не дозволяє йому пошкодувати і вибачитися. Хлопчик відчув, як палають вуха та підступають до очей сльози, але так і не озвався жодним словом.

— Від того, що ти набурмосишся, краще не стане, — попередила місіс Кері.

Чай допили в повній тиші. Тітка Луїза весь час потайки кидала на хлопчика погляди, а вікарій навмисне не помічав його. Зауваживши, що дядько піднявся нагору збиратися, Філіп пішов до передпокою і взяв там свої пальто і капелюх, але дядько, спустившись, побачив його і сказав:

— Я не хочу, щоби ти сьогодні йшов до церкви, Філіпе. Не думаю, що в такому настрої слід заходити до Дому Божого.

Філіп знову змовчав. Він відчув, що його страшенно принизили, і хлопчикові щоки залилися рум’янцем. Малий стояв і дивився, як дядько надягає свого капелюха з широкими крисами і просторий плащ. Місіс Кері, як завжди, провела чоловіка до дверей, а потім повернулася до племінника.

— Не засмучуйся, Філіпе, наступної неділі ти будеш слухняним хлопчиком, і ввечері твій дядько візьме тебе з собою до церкви.

Вона зняла з дитини пальто і капелюх та відвела малого до їдальні.

— Ми з тобою разом почитаємо проповідь, Філіпе, і заспіваємо під фісгармонію гімни. Як тобі така пропозиція?

Племінник рішуче похитав головою. Місіс Кері була спантеличена: якщо хлопчик не читатиме з нею вечірню проповідь, що з ним тоді робити?

— А чим ти хочеш зайнятися, поки не повернеться дядько? — безпомічно запитала жінка.

Філіп нарешті озвався:

— Я хочу, щоби мені дали спокій, — сказав він.

— Філіпе, як ти можеш казати такі злостиві слова? Хіба ти не знаєш, що ми з дядьком хочемо для тебе лише добра? Хіба ти мене зовсім не любиш?

— Я тебе ненавиджу. Краще б ти померла.

Місіс Кері хапнула ротом повітря. Хлопчик кинув ці слова так розлючено, що вона навіть трохи злякалася і не знала, що відповісти. Тітка Луїза сіла на чоловіків стілець і, подумавши про те, як страшенно хотіла полюбити цю самотню кульгаву дитину і як палко прагнула, аби хлопчик полюбив її, — зрештою, вона була бездітною жінкою і, хай на це, безсумнівно, була воля Божа, подекуди не могла дивитися на чужих дітей, так краялося від болю серце — відчула, як забриніли на очах сльози і повільно одна по одній потекли по щоках. Філіп зачудовано дивився на жінку. Місіс Кері витягла носовичок і перестала стримувати ридання. Раптом хлопчик зрозумів, що тітка плаче через його слова, і пошкодував про них. Він мовчки підійшов до неї і поцілував, хоча ніколи цього добровільно не робив. І тоді бідолашна пані, така маленька у своїй чорній атласній сукні, така зморщена і жовтолиця, зі своїми кумедними кучериками-пружинками, посадила хлопчика собі на коліна, обхопила його руками і заридала так, наче серце ось-ось розірветься. Однак ці сльози були водночас сльозами щастя, адже жінка відчула, як зникла відчуженість між ними. Тепер вона любила хлопчика по-новому, адже він змусив її страждати.

9

Наступної неділі, коли вікарій готувався подрімати у вітальні, — усе в його житті було сповнене неабиякої церемонності — а місіс Кері збиралася нагору, Філіп запитав:

— Якщо мені не можна гратися, що тоді робити?

— Невже ти не можеш заспокоїтися і хоч трохи посидіти тихенько?

— Я не можу сидіти спокійно аж до самого чаю.

Містер Кері визирнув у вікно, але на вулиці було вогко і холодно, тож він не міг запропонувати Філіпу погуляти в садку.

— Я знаю, що тобі робити, — вивчи напам’ять сьогоднішню молитву.

Дядько взяв із фісгармонії молитовник і, погортавши сторінки, знайшов те, що шукав.

— Молитва коротенька. Якщо розповіси її без помилок, коли я прийду пити чай, дозволю тобі з’їсти вершечок мого яйця.

Містер Кері підтягнув Філіпів стілець, який вони купили спеціально для племінника, до столу і поклав перед хлопчиком книжку.

— Диявол знайде роботу ледащим рукам, — нагадав вікарій.

Дядько підкинув у вогонь кілька вуглин, аби кімнату зігрівало радісне тепло, коли він вийде до чаю, і вирушив до вітальні. Там містер Кері розстебнув комірець, поправив подушки і зручно вклався на канапі. Вирішивши, що у вітальні прохолодно, тітка Луїза принесла йому з передпокою плед, накрила чоловікові ноги і дбайливо обгорнула ступні. Потім засунула завіси, аби світло не різало очі, й, оскільки чоловік уже встиг їх заплющити, навшпиньки вийшла з кімнати. Сьогодні вікарій був у мирі з самим собою, тож через десять хвилин уже спав і тихенько схропував.

Це була шоста неділя після Богоявлення, і молитва починалася словами «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах»^[10]. Філіп прочитав їх, але не міг зрозуміти. Він спробував промовити слова вголос, але чимало з них були незнайомими, а побудова речень — дивною. Він не міг втримати в голові більше ніж два рядки, а увага постійно відволікалася: до стін вікарієвого будинку були підв’язані фруктові дерева, і довга тоненька гілочка весь час билася в шибку; в полях за садком флегматично паслися вівці. Здавалося, наче мізки зав’язалися вузлом. Потім хлопчика охопила паніка, що він не встигне вчасно вивчити слова, і Філіп узявся швиденько нашіптувати їх собі, не намагаючись зрозуміти, а просто завчаючи напам’ять, наче папуга.

Того дня місіс Кері не вдавалося заснути, тож о четвертій годині вона почувалася такою бадьорою, що спустилася вниз. Жінка думала, що почує, як Філіп без жодної помилки прочитає дядькові молитву. Тоді Вільям буде задоволений і зрозуміє, що у племінника добре серце. Але, підійшовши до їдальні, вона раптом почула звук, який змусив її зупинитися. Серце тьохнуло. Тітка Луїза повернулася, тихенько вислизнула з будинку, обійшла навколо нього, наблизилася до вікна їдальні й обережно зазирнула всередину. Філіп сидів на стільці, на який вона його посадила, заховавши обличчя в долоні, і розпачливо ридав. Жінка побачила, як конвульсивно смикаються дитячі плечики, і злякалася. У цій дитині її завжди приголомшувала витримка. Вона ніколи не бачила, щоби племінник плакав, а тепер зрозуміла, що за спокоєм ховався інстинктивний страх відкрити комусь свої почуття — хлопчик плакав, заховавшись від інших.

Навіть не подумавши про те, що чоловікові не сподобається, якщо його раптово розбудять, тітка Луїза увірвалася у вітальню.

— Вільяме, Вільяме, — покликала вона, — хлопчик плаче так, наче в нього ось-ось розірветься серце.

Містер Кері сів і виплутав із пледа ноги.

— Чому він плаче?

— Не знаю… Ох, Вільяме, ми не можемо дозволити хлопчикові бути нещасним. Як гадаєш, ми в цьому винні? Якби в нас були діти, ми б знали, що робити.

Містер Кері розгублено подивився на дружину. Він почувався надзвичайно безпомічним.

— Не може ж він плакати через те, що я дав йому вивчити молитву напам’ять? Там не більше десяти рядків.

— Вільяме, тобі не здається, що я могла б дати йому якусь книжку з малюнками? Хай порозглядає їх. У нас є кілька про Святу Землю. У них не може бути нічого поганого.

— Звичайно, я не проти.

Місіс Кері пішла до кабінету. Колекціонування книжок було чоловіковою пристрастю, і він ніколи не забував зазирнути на годинку чи дві до букіністичної крамнички, коли їздив до Теркенбері; звідти Вільям завжди привозив чотири-п’ять порослих цвіллю книжок. Читати він давно розлюбив, тому ніколи цього не робив, але гортав сторінки, роздивлявся ілюстрації, якщо вони там були, і лагодив палітурки. Вікарій полюбляв дощові дні: можна було залишатися вдома зі спокійним серцем, білим яєчком і слоїком клею та латати юхту^[11] якоїсь потертої книжечки. У нього було чимало книжок про подорожі, прикрашених гравюрами на сталі, і місіс Кері одразу знайшла два томи, в яких ішлося про Палестину. Біля дверей вона навмисно закашлялася, аби племінник мав час заспокоїтися; жінка відчувала, що принизить хлопчика, якщо застане його у сльозах, тому поклацала клямкою. Коли вона увійшла, Філіп схилився над молитовником, прикриваючи очі, щоби тітка не побачила, що він плакав.

— Ти вже вивчив молитву? — поцікавилася вона.

Він трохи помовчав, і місіс Кері зрозуміла, що малий боїться, що тремтячий голос видасть його. Дивно, але це її чомусь спантеличило.

— Я не можу вивчити її напам’ять, — нарешті відповів племінник, зітхаючи.

— Ну, гаразд, не засмучуйся, — заспокоїла вона дитину. — Ти не мусиш її вчити. У мене для тебе є книжки з малюнками. Ходи, сядеш мені на коліна, і подивимося їх разом.

Філіп зіслизнув зі стільця і покульгав до тітки. Погляду він не підводив, аби вона не побачила його очей. Тітка Луїза обійняла малого.

— Дивися, — промовила вона, — це місце, де народився наш Господь Всемогутній.

Жінка показала дитині східне місто з пласкими дахами, куполами та мінаретами. На задньому плані росло кілька пальм, а під ними відпочивали два араби та кілька верблюдів. Філіп провів долонькою по картинці, наче хотів торкнутися будинків і просторого одягу кочівників.

— Прочитай, що там написано, — попросив хлопчик.

Місіс Кері своїм безбарвним голосом прочитала текст на протилежній сторінці. Це була романтична розповідь якогось мандрівника, що у тридцяті роки VIII століття подорожував Сходом. Можливо, текст був занадто пишномовним, але він аж сочився тим захопленням, яке викликав Схід у покоління після Байрона та Шатобріана^[12]. За хвилину чи дві Філіп увірвав її.

— Я хочу подивитися на інший малюнок.

Коли увійшла Мері-Енн, місіс Кері підвелася, щоби допомогти їй розстелити скатертину, а Філіп поспіхом погортав ілюстрації. Тітка Луїза ледве вмовила племінника відкласти книжку, поки вони питимуть чай. Хлопчик забув про свої відчайдушні спроби вивчити молитву напам’ять, забув про сльози. Наступного дня дощило, і він знову попросив книжку. Місіс Кері радо дала її. Розмовляючи про хлопчикове майбутнє, вони з чоловіком сподівалися, що він прийме сан, тож його цікавість до книжки, де було описано місця, освячені присутністю Ісуса, здавалася їй добрим знаком. Схоже, Філіп мав природжену схильність до релігії. Утім, через день чи два хлопчик попросив дати йому ще книжок. Містер Кері взяв його з собою до кабінету, показав полицю, на якій тримав ілюстровані видання, і вибрав книжку про Рим. Філіп жадібно схопив її. Ілюстрації стали його новою розвагою. Роздивившись кожну гравюру, він почав читати попередню і наступну сторінку, щоби дізнатися, про що ж там ідеться, і незабаром іграшки перестали цікавити хлопчика.

Пізніше він навчився сам діставати книжки з полиці, коли поруч нікого не було; і, напевно, через те, що перше враження на нього справило східне місто, найбільше хлопчика зачаровували оповіді про Левант^[13]. Коли він роздивлявся мечеті та розкішні палаци, серце калатало в грудях, але одна ілюстрація з книжки про Константинополь особливо вразила Філіпову уяву. Це була «Зала тисячі колон» — так називалася візантійська водойма, про яку говорили, що вона безкрая; як оповідає легенда, біля входу на необережних завжди чекав човен, але жоден із мандрівників, який наважився поплисти на ньому в темряву, більше ніколи не повернувся назад. А Філіп уявляв, як човен пливе собі між колонами одним каналом, а потім другим і нарешті припливає до якогось дивного маєтку.

Одного дня хлопчикові пощастило і він натрапив на «Тисячу й одну ніч» у перекладі Лейна^[14]. Спочатку його захопили ілюстрації, а потім він почав читати — спочатку магічні історії, а потім усі інші; і ті, що сподобалися найбільше, малий перечитував знову і знову. Більше він ні про що не міг думати. Забув про навколишній світ. За стіл його доводилося кликати двічі, а то й тричі. Несподівано для нього самого у хлопчика з’явилася найкраща на світі звичка — звичка читати: він не здогадувався, що створив для себе схованку від усіх життєвих негараздів; не знав навіть, що вигадав собі нереальний світ, який перетворить справжнє життя на щоденне джерело гірких розчарувань. Незабаром Філіп узявся за інші книжки і рано подорослішав. Побачивши, що малий знайшов собі заняття і вже не турбує їх і не галасує, дядько з тіткою більше не переймалися. У містера Кері книжок було так багато, що він не всі їх знав, а оскільки читав мало, то забував, що саме привозив із дешевої букіністичної крамнички. Часом серед проповідей, наставлянь, мандрівок, життєписів святих і отців церкви та її історії траплялися старомодні романи, які нарешті відкрив для себе Філіп: він обирав книжки за назвою і спочатку прочитав «Ланкаширських відьом»^[15], а потім «Чудового Крічтона»^[16] і безліч інших. Варто йому було відкрити книжку, де два самотніх мандрівники їхали верхи краєчком жахливої ущелини, хлопчик знав, що опинився в безпеці. Настало літо, і садівник, колишній моряк, зробив для Філіпа гамак і почепив його серед гілок плакучої верби. Там хлопчик лежав довгими годинами, заховавшись від усіх, хто міг навідатися до будинку вікарія, і не відриваючись читав. Час минав, настав липень, а потім серпень: щонеділі у церкві збиралася юрба чужинців, а пожертвування подекуди становили два фунти. У цю пору і священик, і місіс Кері нечасто виходили за межі садка — вони не любили незнайомі обличчя і відчували до лондонських гостей відразу. Будинок навпроти на шість тижнів винайняв джентльмен із двома синами; він відправив прислугу запитати, чи не хоче Філіп зайти і погратися з ними, але місіс Кері ввічливо відмовила. Вона боялася, що міські хлопчики зіпсують її племінника. Філіп збирався стати духовною особою, тож слід було оберігати його від нечестивого впливу. Жінці хотілося бачити в хлопчикові Самуїла в дитинстві^[17].

10

Кері вирішили віддати Філіпа до Королівської школи у Теркенбері. Усі діти сусідських священиків теж училися там. Школа мала давній зв’язок із кафедральним собором: її директор був почесним каноніком^[18], а колишній директор — архідияконом. У ній заохочували прагнення хлопчиків отримати священичий сан, а викладали так, аби підготувати добропорядних юнаків прожити життя, славлячи Господа. Школа мала свої підготовчі класи, і Філіпа було вирішено віддати до них. Якось по обіді в четвер, наприкінці вересня, містер Кері повіз племінника до Теркенбері. Цілий день Філіп місця собі не знаходив і трохи побоювався. Про школу він знав небагато — лише те, що прочитав у «Особистому журналі хлопчика»^[19]. А ще він читав «Ерік, або Крок за кроком»^[20].

У потязі до Теркенбері хлопчика нудило від страху, й усю дорогу до міста він просидів блідий і мовчазний. Висока цегляна стіна перед школою робила її схожою на в’язницю. Коли вони подзвонили, у стіні відчинилися невеличкі дверцята, з них з’явився неохайний незграба і потяг Філіпову олов’яну скриньку та коробку з іграшками всередину. Дядька з племінником відвели до вітальні, захаращеної потворними меблями і стільцями, що вишикувалися по колу під стінами з непривітною жорсткістю. Там містер Кері і Філіп чекали на директора.

— Який цей містер Ватсон? — поцікавився хлопчик трохи згодом.

— Сам побачиш.

Знову запала тиша. Містер Кері розмірковував, чому директор досі не прийшов. Незабаром Філіп знову спробував зав’язати розмову:

— Скажи йому, що я клишоногий, — нагадав він.

Перш ніж дядько Вільям встиг відповісти, двері розчахнулися, і до кімнати величаво увійшов містер Ватсон. Філіпу директор здався гігантом. Це був чоловік заввишки понад шість футів^[21], кремезний, із велетенськими долонями і пишною рудою бородою; розмовляв він голосно і жартівливо, але від його надмірної життєрадісності у хлопчика нажахано стислося серце. Директор потиснув руку містеру Кері, а потім узяв маленьку хлопчикову долоньку в свою.

— Гаразд, юний друже, ти радієш, що йдеш до школи? — гримнув він.

Філіп зашарівся і не знайшов слів, аби відповісти.

— Скільки тобі років.

— Дев’ять, — озвався хлопчик.

— Слід казати «сер», — нагадав дядько.

— Бачу, тебе є ще чого повчити, — весело заревів директор і, вирішивши підбадьорити хлопчика, полоскотав його грубими пальцями. Філіп знітився і тривожно скрутився від чоловікових дотиків.

— Поки що я поселив його в невеличкий дортуар… Тобі там сподобається, правда ж? — додав директор, звертаючись до малого. — Там буде всього вісім хлопчиків. Незабаром звикнеш.

Потім двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася місіс Ватсон — смаглява жінка з чорним волоссям, розділеним посередині охайним проділом. Вона мала навдивовижу повні губи, ніс-ґудзичок і великі чорні очі. Розмовляла жінка рідко, а всміхалася ще рідше. Містер Ватсон познайомив свою дружину з містером Кері, а потім дружньо підштовхнув до неї Філіпа.

— Це новенький хлопчик, Гелен. Його звуть Кері.

Не промовивши жодного слова, жінка потисла Філіпові руку і мовчки сиділа, поки директор розпитував вікарія, що Філіп знає і за якими книжками готувався. Галаслива сердечність містера Ватсона трохи збивала блекстейблського священика з пантелику, і за хвилину-другу він підвівся.

— Гадаю, краще буде просто зараз залишити Філіпа з вами.

— Гаразд, — погодився містер Ватсон. — Зі мною він буде в безпеці. Житиме, як у Бога за пазухою. Правда ж, юний друже?

Не дочекавшись від Філіпа відповіді, чоловік вибухнув гучним реготом. Містер Кері поцілував племінника в чоло і пішов геть.

— Ходімо, юний друже, — прокричав містер Ватсон. — Я покажу тобі твій клас.

Він перетнув вітальню гігантськими кроками, і Філіп поспішив слідом. Директор привів хлопчика до довгої кімнати з порожніми стінами і двома столами, що простягнулися на всю її довжину; з обох боків від них стояли дерев’яні лави.

— Поки що тут не надто людно, — зауважив містер Ватсон. — Я покажу тобі ігровий майданчик, а потім піду, і ти зможеш оглянути все сам.

Містер Ватсон ішов попереду. Філіп опинився на великому ігровому майданчику, з трьох боків оточеному високими цегляними стінами. З четвертого боку його обмежували залізні ґратки, за якими виднілася широка галявина, а позаду — якісь будівлі Королівської школи. Майданчиком невтішно тинявся самотній хлопчик, підкидаючи ногою вгору камінці.

— Привіт, Веннінгу, — загорлав містер Ватсон. — Ти коли тут з’явився?

Малий підійшов ближче і привітався за руку.

— Це новенький. Він старший і вищий за тебе, тож не зачіпай його.

Директор дружелюбно глипнув на хлопчиків, налякавши їх до смерті своїм громоподібним голосом, а потім розреготався і залишив дітей наодинці.

— Як тебе звуть?

— Кері.

— Хто твій батько?

— Він помер.

— Ох! А твоя мама миє посуд?

— Моя мама теж померла.

Філіп думав, що ця відповідь змусить хлопчика знітитися, але Веннінг був не з тих, хто так просто відмовляється від своїх жартів.

— Гаразд, а раніше вона мила посуд? — не вгавав він.

— Так, — обурено погодився Філіп.

— То вона була посудомийкою?

Малий розреготався, радіючи успіху власного жарту, а потім помітив Філіпові ступні.

— Що в тебе з ногою?

Філіп інстинктивно спробував уникнути чужого погляду і заховав хвору ступню за здоровою.

— Я клишоногий, — пояснив він.

— Як це сталося?

— Так завжди було.

— Покажи-но.

— Ні.

— Ну й не треба. — З цими словами малий щодуху кóпнув Філіпа по гомілці. Кері такого не чекав і не зміг ухилитися. Він задихнувся від болю, але сильнішим за біль було здивування. Хлопчик не знав, чому Веннінг копнув його, і навіть не подумав поставити йому синець. До того ж хлопчик був менший за нього, а Філіп читав у «Особистому журналі хлопчика», що підло бити молодших. Поки Філіп гладив гомілку, з’явився третій хлопчик, і мучитель пішов до нього. Незабаром Кері помітив, що вони розмовляють про нього, і відчув, як обидва витріщаються на його ступню. Від цього йому зробилося спекотно і незручно.

А потім прийшли інші, одразу дванадцятеро хлопчиків, а потім ще кілька, і всі почали розповідати, що робили на канікулах і як чудово грали в крикет. Потім з’явилося декілька нових хлопчиків, і раптом Філіп виявив, що вже розмовляє з ними. Він соромився і нервував. Так хотілося бути приємним співрозмовником, але не вдавалося вигадати, що б такого сказати. Йому задавали безліч запитань, і Філіп охоче відповідав. Один хлопчик поцікавився, чи вміє він грати в крикет.

— Ні, — відповів він. — Я клишоногий.

Хлопчик подивився вниз і зашарівся. Філіп бачив, що його новий знайомий збагнув, що поставив недоречне запитання, але занадто соромився, аби вибачитися, тому просто ніяково дивився на нього.

11

Наступного ранку Філіп прокинувся від калатання дзвону і зачудовано оглянув свою спальню. А потім чийсь голос заспівав, і хлопчик одразу пригадав, де опинився.

— Вже прокинувся, Співаче?

Спальні в дортуарі відокремлювалися стінками з полірованої сосни, а замість дверей була зелена завіса. У ті часи люди не надто замислювалися про вентиляцію, тож вікна відчиняли лише вранці, коли провітрювали дортуар.

Філіп встав із ліжка й уклякнув, аби прочитати молитви. Ранок був холодний, і хлопчик трохи тремтів, але дядько навчив його, що Бог уважніше слухає ті молитви, які ти промовляєш у нічній сорочці, і не буде чекати, поки ти вдягнешся. Малого це не здивувало — Філіп уже почав розуміти, що створений Богом, якому подобаються поневіряння його прихильників. Помолившись, хлопчик умився. На п’ятдесят вихованців у школі були лише дві ванни, і кожна дитина купалася раз на тиждень. Решту часу доводилося митися у невеличкій чаші на умивальнику, який стояв у кожній спальні разом із ліжком та стільцем. Одягаючись, хлопчики радісно базікали, а Філіп всотував у себе кожнісіньке слово. Задзвенів черговий дзвінок, і всі кинулися вниз.

Діти позаймали свої місця на лавах із обох боків від довгих класних столів, а потім з’явився містер Ватсон у супроводі дружини та прислуги і теж сів. Директор виразно прочитав молитви, благаючи Бога своїм громоподібним голосом так, наче звертався особисто до кожного учня. Філіп напружено слухав його. Потім містер Ватсон прочитав один розділ із Біблії, і прислуга покинула клас. За мить неохайний юнак приніс дві величезні каструлі з чаєм, а потім повернувся знову з тарілками, на яких лежали хліб і масло.

Філіп мав вибагливий смак, і від товстих скибок масла на хлібі його одразу занудило, але побачивши, як інші хлопчики зішкрібають його, скористався їхнім прикладом. Усі привезли з дому в скриньках із іграшками тушковане м’ясо і таку-сяку їжу, а дехто отримував «додаткові» яйця та бекон, на чому непогано наживався містер Ватсон. Коли він запитав у містера Кері, чи повинен Філіп теж отримувати добавку, священик відказав, що, на його думку, хлопчиків не слід розбещувати. Директор охоче погодився — він теж вважав, що для підростаючого покоління немає нічого кращого за хліб із маслом, але деякі батьки наполягали на іншій їжі, надмірно балуючи своїх нащадків.

Філіп помітив, що ці «добавки» додають хлопчикам певного статусу, і вирішив написати тітці Луїзі і попросити, щоби йому теж їх замовили.

Після сніданку діти гуляли на майданчику. Тут поступово збиралися і ті, хто залишався у школі лише вдень, — сини місцевих священнослужителів, розквартированих офіцерів та чоловіків, які займалися в цьому старому містечку промисловими й фінансовими справами. Урешті-решт пролунав дзвінок, і всі потягнулися до школи, де у великій довгій кімнаті під протилежними стінами сиділи молодші вчителі та навчали учнів другого і третього класів. Поруч, в окремій меншій кімнаті, містер Ватсон займався з першокласниками. В офіційних звітах та промовах ці три класи називалися старшим, середнім та молодшим підготовчим курсом, аби їх можна було об’єднати з Королівською школою. Філіп опинився в молодшому. Учитель, червонощокий містер Райс із приємним голосом, весело спілкувався з учнями, тож час минав швидко. Філіп здивувався, коли годинник показав чверть по десятій і дітей відпустили на десятихвилинну перерву.

Усі учні з галасом кинулись на ігровий майданчик. Новачкам наказали стати в центрі, а всі інші вишикувалися вздовж стін, і почали грати в «Свиню посередині». Ті, хто вчився у школі давно, бігали між стінами, а новенькі учні намагалися їх упіймати: коли комусь вдавалося схопити суперника і промовити чарівні слова — «один, два, три, свиню собі бери», — той ставав в’язнем і допомагав ловити інших. Філіп побачив хлопчика, що пробігав повз нього, і спробував упіймати його, але кульгава нога не залишала йому жодних шансів, тому бігуни користувалися нагодою і прослизали прямісінько через його ділянку поля. А потім комусь із дітей прийшла в голову геніальна ідея скопіювати незграбний Філіпів біг. Інші побачили це й розреготалися; усі вони скористалися прикладом свого товариша і почали бігати навколо Кері, гротескно кульгаючи та пронизливо регочучи своїми високими голосами. Захопившись новою розвагою, хлопці мало не падали і розпалилися від сміху. Хтось зробив Філіпу підніжку, і він впав, як завжди, важко та розбив коліно. Коли Кері підвівся, всі засміялися ще гучніше. Якийсь хлопчик штовхнув його в спину, і він мало знову не впав, але, на щастя, чиясь рука підхопила його. Про гру всі геть забули — Філіпова фізична вада розважала їх не гірше. Один учень вигадав дивну хитку ходу, і вона здалася всім особливо кумедною — кілька його друзів навіть попадали на землю і перекочувалися від сміху. Філіп страшенно налякався. Він не міг збагнути, чому всі кепкують із нього. Серце гупало так сильно, що хлопчик ледве дихав і перелякався так, як ніколи в житті. Він тупо завмер, поки інші школярі бігали навколо, кривлялися і реготали; вони криком наказували йому спробувати упіймати їх, але Філіп не ворушився. Просто не хотів, аби діти знову побачили, як він бігає, і щодуху намагався не розплакатися.

Раптом пролунав дзвінок, і всі повернулися до школи. У Філіпа з розбитого коліна текла кров, а сам він був скуйовджений і вкритий пилюкою. Містерові Райсу не одразу вдалося заспокоїти клас.

Діти досі були збуджені новою чудернацькою забавкою, і Кері, помітивши, що двоє чи троє нишком зиркають на його ступні, запхав їх під лавицю.

По обіді всі пішли грати в футбол, але містер Ватсон зупинив Філіпа, коли той ішов з їдальні.

— Підозрюю, Кері, що у футбол ти грати не можеш, — повідомив він. Філіп присоромлено зашарівся.

— Так, сер.

— Гаразд. Краще прогуляйся до поля. Ти ж зможеш туди дійти, чи не так?

Філіп і гадки не мав, про яке поле йдеться, але знову повторив:

— Так, сер.

За хлопчиками наглядав містер Райс; побачивши, що Філіп не перевдягнувся, вчитель запитав, чому він не хоче грати.

— Містер Ватсон сказав, що я не мушу грати, сер, — пояснив Кері.

— Чому?

Навколо юрмилися діти і зацікавлено розглядали його; Філіпа знову накрила хвиля сорому. Він мовчки опустив очі, але інші відповіли замість нього:

— Він клишоногий, сер.

— Ох, зрозуміло.

Містер Райс був зовсім молодим — диплом він отримав лише минулого року, і тому раптово розгубився. Інстинкт підказував попросити вибачення, але зробити це було соромно. Тому вчитель голосно прикрикнув на дітей грубим голосом:

— А тепер, хлопці, ви чого чекаєте? Займайтеся своїми справами.

Дехто вже почав грати, а інші взялися ділитися на групки з двох-трьох людей.

— Краще я піду з тобою, Кері, — сказав учитель. — Ти ж не знаєш дороги, так?

Філіп почув доброту в голосі містера Райса, і ридання застрягли в горлі.

— Я не дуже швидко ходжу, сер.

— Тоді я йтиму повільніше, — всміхнувся вчитель.

Хлопчикові припав до душі цей червонощокий чоловік із пересічною зовнішністю, який знайшов для нього добре слово. Раптом він зрозумів, що вже не почувається таким нещасним.

Але вночі, коли всі вкладалися спати і вже роздягнулися, зі своєї спальні вийшов хлопчик на прізвисько Співак і запхав голову до Філіпової кімнатки.

— Ну ж бо, подивимося на твою ногу, — наказав він.

— Ні, — відрубав Філіп і швиденько застрибнув до ліжка.

— Жодних «ні», — не вгавав Співак. — Ходи-но сюди, Мейсоне.

Хлопчик із сусідньої спальні визирав з-за рогу і, зачувши останні слова, одразу прослизнув усередину. Вони схопили Філіпа і спробували зірвати з нього ковдру та простирадло, але Кері міцно тримав їх.

— Чому ви не дасте мені спокій? — крикнув він.

Співак схопив щітку і почав гамселити нею Філіпа по пальцях, якими той вчепився у ковдру. Хлопчик скрикнув.

— А чому ти не покажеш нам спокійно свою ногу?

— Не хочу.

Філіп розпачливо стиснув кулак і вдарив хлопчика, який мучив його, але був у невиграшному становищі, і суперник схопив його за руку та почав її викручувати.

— Ой, не треба, не треба, — заскиглив Філіп. — Ти зламаєш мені руку.

— Тоді замовкни і покажи ступню.

Філіп схлипнув, а потім зітхнув. Хлопець знову викрутив йому руку. Біль був нестерпним.

— Гаразд. Покажу, — здався Кері.

Він витягнув ногу з-під ковдри. Співак досі не випускав його зап’ястя і зацікавлено розглядав потворну стопу.

— Хіба ж вона не огидна? — озвавсяМейсон.

До спальні зайшов ще один хлопчик і приєднався до глядачів.

— Фу-у-у, — гидливо протягнув він.

— Як на мене, якась підозріла. — Співак скривився. — Вона тверда?

Він торкнувся ноги кінчиком пальця, обережно, наче вона жила власним життям. Раптом на сходах почулися важкі кроки містера Ватсона. Діти знову накинули постіль на Філіпа і, мов кролики, подріботіли до власних спалень. До дортуару зайшов директор. Звівшись навшпиньки, він кинув погляд понад мотузкою із зеленою завісою і перевірив дві чи три спальні. Маленькі хлопчики міцно спали. Чоловік вимкнув світло і вийшов із кімнати.

Співак погукав Філіпа, але той не відповів, учепившись зубами в подушку, щоби приглушити ридання. Хлопчик плакав не через біль, якого йому завдали, не через приниження, яке відчував, коли діти розглядали його ногу, а розлютившись на себе самого, через те, що не зміг протистояти знущанням і добровільно показав ногу.

Саме тоді Філіп збагнув, яке жалюгідне його життя. Його дитячому розуму здавалося, що тепер він вічно страждатиме. Без особливого зв’язку він пригадав той холодний ранок, коли Емма підняла його з ліжечка і поклала поруч із мамою. Відтоді він ніколи не думав про це, але тепер відчув тепло материного тіла та її обійми. Раптом Філіпу здалося, що ціле його життя було сном — і материна смерть, і життя в будинку вікарія, і два нестерпних дні у школі, а завтра вранці він знову прокинеться вдома. Від цієї думки сльози висохли. Філіп був таким нещасним, що це не могло бути правдою, його мати жива, а Емма незабаром прийде і ляже спати. Хлопчик заснув.

Однак наступного ранку малого розбудило калатання дзвона, а першим, на що наштовхнувся погляд, була зелена завіса його спальні.

12

Час минав, і цікавість до Філіпової вади вщухла. До неї звикли, як до рудого волосся одного хлопчика чи надмірної огрядності іншого, але він встиг стати страшенно вразливим. Кері ніколи не бігав, якщо цього можна було уникнути, бо знав, що так його кульгавість більше впадає у вічі, і виробив особливу ходу. Здебільшого хлопчик стояв, заховавши хвору ступню за здорову, аби вона не привертала увагу, і постійно насторожено чекав на чиїсь насмішки. Гратися з іншими дітьми у жваві ігри він не міг, тож здавався чужим у шкільному житті. Філіп міг лише спостерігати за їхніми забавками на подвір’ї й відчував, що між ним та однокласниками виросла стіна. Іноді здавалося, що діти думають, наче він сам винен, що не може грати у футбол, а Кері не міг їм нічого пояснити. Він часто залишався на самоті і, попри свій балакучий характер, скоро став мовчазним і почав замислюватися про те, що відрізняє його від інших школярів.

Найкремезніший у дортуарі хлопчик, на прізвисько Співак, його не любив, тож маленькому, як на свій вік, Філіпу довелося стерпіти чимало знущань. Приблизно посередині семестру в школі розпочалася епідемія гри у «вістря». Двоє гравців грали сталевими перами для ручок на столі або лавиці. Ти мусив підштовхнути нігтем своє перо так, аби його вістря опинилося над кінчиком пера суперника, а він мусив запобігти цьому і встановити своє перо над твоїм; переможець, подихавши на пучку свого великого пальця, сильно притискав до неї обидва пера і, якщо вдавалося втримати їх у повітрі, ставав їхнім власником. Незабаром всі грали тільки в цю гру, а найталановитіші назбирали чимало трофеїв. Однак через деякий час містер Ватсон збагнув, що це різновид азартної гри, заборонив її і забрав у хлопчиків пера. Філіп грав у неї досить вправно і віддавав свій виграш із важким серцем, але пальцям так і кортіло знову взятися до справи, тому за кілька днів дорогою на футбольне поле хлопчик зайшов до крамнички і купив рондо^[22] на ціле пенні. Він носив пера в кишені й насолоджувався їхньою вагою, але незабаром Співак довідався про їхнє існування. Він теж віддав усе вигране, але зберіг одне велетенське непереможне перо на прізвисько Джамбо і не міг впоратися зі спокусою виграти все, що мав Філіп. Кері знав, що не має переваг зі своїми маленькими перами, але мав сміливий характер і любив ризикувати, до того ж розумів, що Співак не дасть йому спокою. Він уже не грав цілий тиждень і сідав за стіл, аж сяючи від збудження. Філіп швиденько програв два маленьких пера, і Співак уже тріумфував, але втретє Джамбо чомусь зіслизнуло, тож Кері вдалося накрити його своїм. Від радості хлопчик аж застогнав, і саме тоді зайшов містер Ватсон.

— Що це ви тут робите? — поцікавився він, переводячи погляд із Філіпа на Співака, але діти мовчали. — Хіба ви не знаєте, що я заборонив цю ідіотську гру?

Серце у Кері закалатало. Він знав, що буде далі, і неабияк налякався, але до страху додалася ще й радість. Його ніколи не сікли різками. Буде, звичайно, боляче, зате потім він матиме чим похвалитися.

— У мій кабінет, негайно.

Директор повернувся, і діти потягнулися за ним. Співак прошепотів Філіпу:

— Зараз отримаємо на горіхи.

Містер Ватсон тицьнув у нього пальцем.

— Нахиляйся, — наказав він.

Блідий, мов смерть, Філіп спостерігав, як хлопчик смикається після кожного удару, а після третього почув, як він скрикнув. Різка злітала в повітря й опускалася ще тричі.

— Достатньо. Підводься.

Співак випростався. Сльози струмками текли по обличчю. Філіп зробив крок уперед. Містер Ватсон коротко глипнув на нього.

— Тебе я не битиму. Ти новенький. І я не можу вдарити каліку. Йдіть собі обидва і наступного разу будьте слухняними.

Коли вони повернулися в клас, там уже чекало кілька хлопчиків, які якимось таємничим чином довідалися, що сталося. Вони одразу напосілися на Співака, жадібно розпитуючи. Його обличчя досі було червоним, а на щоках виднілися сліди від сліз. Хлопчик кивнув головою на Філіпа, який тримався трохи позаду.

— Йому все зійшло з рук, тому що він каліка, — кинув розгнівано.

Філіп мовчки почервонів. Він відчував, що хлопчики дивляться на нього зневажливо.

— Скільки отримав? — запитав один із них Співака.

Але той не відповів. Йому зробили боляче, і він розлютився.

— Більше не проси мене знову грати з тобою у «вістря», — звернувся Співак до Філіпа. — Тобі добре — ти нічим не ризикуєш.

— Я тебе не просив.

— Не просив?

Він рвучко смикнув ногою і поставив Філіпу підніжку. Той завжди неміцно тримався на ногах і важко впав на землю.

— Каліка, — крикнув Співак.

До кінця семестру він жорстоко знущався з Філіпа, і попри те, що хлопчик намагався не потрапляти йому на очі, школа була для цього занадто маленькою. Кері спробував бути зі своїм ворогом дружнім і радісним; він принизився настільки, що навіть купив йому ніж. Співак ніж узяв, але не заспокоївся. Раз чи два Філіп уже не міг із цим миритися і силкувався вдарити чи копнути старшого хлопчика, але Співак був настільки сильнішим, що впоратися з ним не вдавалося, а намучившись, доводилося просити вибачення. Саме це й пригнічувало Філіпа: приниження та вибачення, які з нього вибивали нестерпним болем, були жахливими. А найгірше, що цим нещастям кінця-краю не було видно. Співаку було лише одинадцять, і до тринадцяти він залишався у молодшій школі. Філіп розумів, що два роки доведеться жити поруч із мучителем, від якого нема порятунку. Щасливим хлопчик почувався лише на уроках і коли лягав спати. До нього часто поверталося химерне відчуття, що все його нікчемне життя — просто сон, і завтра вранці він прокинеться у своєму маленькому ліжечку в Лондоні.

13

Минуло два роки, і незабаром Філіпу мало виповнитися дванадцять. Він був другим чи третім серед учнів першого класу, а після Різдва, коли кілька хлопців перейдуть до старшої школи, мав стати старостою. Він уже назбирав непогану колекцію нагород — нікудишніх книжок на поганому папері, але в розкішних обкладинках, прикрашених шкільним гербом. Його статус звільнив від переслідувань, і хлопчик уже не почувався нещасним. Товариші пробачали Кері його успіхи, пам’ятаючи про кульгавість.

— Зрештою, отримати нагороду — для нього раз плюнути, — казали вони, — крім зубріння, він більше нічого не може.

Колишній страх перед містером Ватсоном теж минув. Хлопець звик до його гучного голосу, а коли важка директорова рука лягала йому на плече, Філіп ясно відчував у цьому жесті добрі наміри. Він мав чудову пам’ять, котра для досягнень у навчанні важила значно більше за розумові здібності, і знав, що містер Ватсон сподівається випустити його з підготовчої школи зі стипендією в кишені.

Однак Філіп виріс дуже сором’язливим. Немовля не розуміє, що його тіло належить йому більше за навколишні предмети, і грається пальчиками на ногах, не відчуваючи, що вони належать йому більше за брязкальце, яке лежить поруч; дитина починає розуміти факт існування свого тіла поступово, лише після того, як відчує біль. Аби відчути своє «я», потрібні схожі обставини; але різниця в тому, що всі ми однаково свідомо вважаємо своє тіло окремим повноцінним організмом, але не кожен вважає своє «я» окремою повноцінною особистістю. Відчуття відокремленості від інших здебільшого з’являється у підлітковому віці, але не завжди розвивається настільки, щоб різниця між індивідом та його товаришами стала помітною для самого індивіда. Таким людям, які помічають самих себе не більше, ніж бджоли у вулику, неабияк пощастило в житті, адже вони отримали найкращі шанси на щастя: їхні вчинки підтримує товариство, а їхні задоволення тому й стають задоволеннями, що ними насолоджується кожен. Вони танцюють у Богодухів день^[23] на Гемпстед-Гіт, кричать на футбольному матчі та вітають із вікон клубу в Пелл-Мелл королівський кортеж. Саме через них людину називають соціальною твариною.

Кепкування з його кульгавості допомогли Філіпу зробити крок із несвідомого дитинства до гіркого пізнання себе. Умови, в яких він жив, були такими особливими, що не підкорювалися готовим правилам, які зазвичай непогано працювали, тому Філіпу довелося думати самостійно. Чимало прочитаних книжок посіяли в його свідомості ідеї, які хлопець сам розумів лише частково, і тому вони ще дужче захоплювали його уяву. За завісою хворобливої сором’язливості в ньому зростало ще щось, і Кері невиразно відчував, що стає особистістю. Подекуди ця особистість влаштовувала йому дивні сюрпризи: він робив щось, сам не розуміючи чому, а коли замислювався про це пізніше, нічого не міг збагнути.

Філіп потоваришував із хлопчиком на прізвище Луард, і одного дня, коли вони вдвох гралися у класі, той почав показувати якийсь фокус із Філіповою ебонітовою ручкою з пером.

— Не прикидайся дурником, — сказав Філіп. — Ти тільки зламаєш її.

— Не зламаю.

Але щойно ці слова злетіли з його вуст, ручка розламалася навпіл. Луард налякано подивився на друга.

— Ох, чесне слово, мені страшенно шкода.

По щоках Філіпа побігли сльози, але він не відповів.

— Слухай, у чому річ? — здивувався хлопчик. — Я куплю тобі іншу, точнісінько таку ж.

— Ручка мене не обходить, — пояснив Філіп тремтячим голосом. — Просто мені дала її мама перед смертю.

— Кажу тобі, мені страшенно шкода.

— Пусте. Ти не винен.

Філіп узяв дві половинки ручки і подивився на них. Він почувався надзвичайно жалюгідним і сам не міг пояснити чому, адже чудово знав, що купив цю ручку за один шилінг та два пенси у Блекстейблі, коли приїздив туди минулого разу на канікули. Не міг збагнути, що змусило його вигадати цю жалісливу історію, але почувався таким нещасним, наче вона була правдою. Набожна атмосфера в будинку вікарія і релігійне спрямування школи зробили Філіпову совість надзвичайно чутливою; він підсвідомо вірив, що диявол-спокусник постійно полює на його безсмертну душу, і попри те, що не був правдивішим за інших хлопчиків, збрехавши, завжди страждав від докорів сумління. Думаючи про цей інцидент, він страшенно переймався і вирішив, що слід піти до Луарда і розповісти йому, що все вигадав. Філіп більше за все на світі боявся принизитися, тож два чи три дні тішив себе думкою про болючу радість від приниження на славу Господа, але так нічого і не зробив. Свою совість він заспокоїв, обравши простіший метод, і покаявся лише перед Всевишнім. Однак так і не зміг зрозуміти, чому історія, котру він сам вигадав, так щиро схвилювала його. Сльози, що текли по його замурзаних щоках, були справжніми сльозами. Випадкова асоціація нагадала Кері, як Емма повідомила йому про смерть матері, а він, не спроможний навіть розмовляти від ридань, наполіг на тому, щоби попрощатися з сестрами Воткін, аби вони побачили його смуток і пожаліли його.

14

А потім школу накрила хвиля релігійності. Лайка більше не чулася, а маленькі вибрики молодших хлопчиків сприймали вороже; старші учні, наче єпископи в середні віки, користувалися силою рук, аби направити слабших на доброчесний шлях.

Жадібний до всього нового, Філіп став дуже побожним. Незабаром він почув, що можна вступити до Біблійної ліги, і написав до Лондона листа, цікавлячись подробицями. Йому надіслали анкету, у якій потрібно було вказати своє ім’я, вік та навчальний заклад, а також підписати урочисту обіцянку, що протягом року кожного вечора читатимеш уривок зі Святого Письма, і попросили прислати півкрони. Гроші, пояснили йому, частково потрібні для того, щоби пересвідчитися у серйозності його намірів стати членом Ліги, а частково повинні покрити канцелярські витрати. Філіп одразу ж надіслав документи і гроші, а у відповідь отримав календар (що коштував приблизно пенні), на якому були написані обрані для щоденного читання уривки, й аркуш паперу, з одного боку якого був зображений божественний пастир із ягнятком, а з другого надрукована коротка молитва в червоній рамці, яку належало читати перед тим, як узятися до Святого Письма.

Щовечора хлопчик якомога швидше роздягався, аби йому вистачило часу на своє завдання до того, як загасять лампи. Читав він, як завжди, старанно, не критикуючи історії про жорстокість, шахрайство, невдячність, непорядність і нице лукавство. Вчинки, які нажахали б його, якби відбулися в реальному житті, не викликали осуду в свідомості під час читання, адже до них спонукав сам Господь. Ліга радила чергувати розділ зі Старого Заповіту з розділом з Нового, і якось увечері Філіп натрапив на такі Ісусові слова:

«Коли б мали ви віру, і не мали сумніву, то вчинили б не тільки як із фіґовим деревом, а якби й цій горі ви сказали: Порушся та кинься до моря, то й станеться те! І все, чого ви в молитві попросите з вірою, то одержите»^[24].

Особливого враження на Філіпа вони не справили, але сталося так, що через два чи три дні соборний канонік теж вибрав їх для недільної проповіді. Навіть якби Кері хотів її послухати, йому б це однаково не вдалося — учні Королівської школи сиділи на хорах, а кафедра стояла в кутку поперечного нефа, тож проповідник мало не повертався до дітей спиною. Та й відстань між ними була такою, що на хорах чути було лише людину з гучним голосом і поставленою дикцією, а згідно з давньою традицією, каноніка у Теркенбері вибирали, оцінюючи його успіхи в навчанні, а не якості, які можуть знадобитися під час служби у кафедральному соборі. Однак слова проповіді (можливо, тому, що Філіп нещодавно читав їх) легко долинули до хлопчикових вух, і раптом здалося, ніби вони стосуються особисто його. Кері думав про них цілу службу, а ввечері, влаштувавшись у ліжку, погортав сторінки Євангелія і знайшов той уривок. Попри непохитну віру в надруковане слово, він уже зрозумів, що у Біблії часто написано одне, а мається на увазі щось незбагненно інше. У школі не було нікого, до кого він хотів би звернутися за поясненням, і Філіп вирішив почекати до різдвяних канікул, і ось одного дня йому випала така нагода. Усі повечеряли і прочитали свої молитви. Місіс Кері рахувала яйця, які, як завжди, принесла Мері-Енн, і підписувала на кожному дату. Філіп стояв біля столу й удавано байдуже гортав Біблію.

— Послухай, дядьку Вільяме, ось цей уривок, про що тут насправді йдеться?

Хлопчик тицьнув у слова пальцем, наче натрапив на них випадково.

Містер Кері кинув погляд над скельцями своїх окулярів. Він сидів біля каміна, розгорнувши «Блекстейбл Таймз». Того вечора газета прийшла з друкарні ще вологою, а вікарій у таких випадках завжди сушив її хвилин десять, перш ніж почати читати.

— Що це за уривок? — перепитав він.

— Ну, тут ідеться про те, що, маючи віру, можна зсунути з місця гори.

— Якщо це каже Біблія, то так і є, Філіпе, — лагідно втрутилася місіс Кері, забираючи кошик зі столовим сріблом.

Філіп дивився на дядька, чекаючи на відповідь.

— Вся річ у вірі.

— Ти хочеш сказати, що можна зрушити гору, якщо вірити, що тобі це вдасться?

— Із Божою поміччю, — погодився вікарій.

— А тепер побажай дядькові на добраніч, Філіпе, — нагадала тітка Луїза. — Ти ж не збираєшся зрушити гору сьогодні вночі, чи не так?

Філіп дозволив дядькові поцілувати себе в чоло і рушив нагору за місіс Кері. Він отримав необхідну інформацію. Повітря у маленькій кімнатці було крижаним, і хлопчик тремтів, перевдягаючись у нічну сорочку. Утім, він завжди вірив, що Бог уважніше дослухається до твоїх молитв, якщо ти промовляєш їх, не зважаючи на незручності. Його холодні руки та ноги були даниною Господу Всемогутньому. І сьогодні хлопчик упав на коліна, притис руки до обличчя і палко попросив у Бога, щоби той зцілив його хвору ногу. Це була справжня дрібниця в порівнянні зі зрушеними горами. Філіп знав: якщо він віритиме по-справжньому і буде на те Його ласка, Бог допоможе йому. Наступного ранку, завершуючи молитви тим самим проханням, хлопчик назначив дату для дива:

«О Боже, люблячий та милосердний, якщо буде воля Твоя, будь ласка, зроби так, аби моя нога видужала за ніч до мого повернення до школи».

Філіпу сподобалося, як він гарно сформулював свої вимоги, тож пізніше у їдальні, під час короткої паузи, яку завжди робив після молитви вікарій, він ще раз повторив їх, перш ніж підвестися з колін. Увечері хлопчик знову і знову повторював свої прохання, тремтячи перед сном у нічній сорочці. І він вірив. Уперше нетерпляче чекав на закінчення канікул. Подумки сміявся, уявляючи, як здивується дядько, коли він збіжить униз, перестрибуючи три сходинки за раз; а після сніданку вони з тіткою Луїзою поспіхом вирушать за новими черевиками. У школі всі будуть вражені.

— Агов, Кері, що ти зробив зі своєю ногою?

— А-а-а, тепер із нею все гаразд, — відповість він байдуже, наче це найзвичніша на світі річ.

Він зможе грати в футбол. Філіп уявляв, як бігтиме, бігтиме, швидше за інших хлопчиків, і серце заходилося в грудях. Наприкінці пасхальної чверті влаштовують спортивні змагання, і він зможе бігти та залюбки візьме участь у бігу з перепонами. Як чудово бути таким, як усі, щоби на тебе не витріщалися новачки, котрі ще не знають про твою ваду; а влітку, роздягаючись біля басейну, не потрібно буде вдаватися до неймовірних пересторог, перш ніж сховати ногу в воді.

Філіп молився від щирого серця. Сумніви його не мучили. Він вірив Слову Божому. Ввечері напередодні повернення до школи хлопчик, лягаючи спати, тремтів від збудження. Землю припорошило снігом, і тітка Луїза дозволила собі небачену розкіш — розпалила у своїй спальні камін, але у невеличкій дитячій кімнатці було так холодно, що пальці ціпеніли, і малому довго не вдавалося розстебнути комірець. Зуби стукотіли. Філіпу спало на думку, що сьогодні він мусить зробити щось особливе, щоби привернути увагу Господа, тож хлопчик відігнув килимок перед ліжком і став колінами на голі дошки; потім йому здалося, що м’яка нічна сорочка може розгнівати Бога, тому він зняв її і промовив молитви голий. Він страшенно змерз і, залізши до ліжка, ще довго не міг заснути, а потім нарешті заснув так міцно, що Мері-Енн довелося потрясти його, коли наступного ранку вона принесла гарячу воду. Вона розмовляла з хлопчиком, розсуваючи завіси, але він не відповідав, адже пригадав раптом, що цей ранок був призначений для дива. Його серце сповнилося радістю та вдячністю. Спочатку Філіпу інстинктивно захотілося опустити руку і торкнутися ноги, яка тепер була здоровою, але йому здалося, що зробити так — значить засумніватися в Господній милості. Він знав, що з його ступнею все буде гаразд. Урешті-решт хлопчик наважився і легенько торкнувся лівої ступні пальцями правої ноги. Потім погладив її рукою.

Філіп покульгав униз сходами, коли Мері-Енн заходила в їдальню для вранішньої молитви, а потім сів снідати.

— Ти якийсь мовчазний сьогодні, Філіпе, — зауважила незабаром тітка Луїза.

— Думає про добрячий сніданок, яким завтра його нагодують у школі, — пожартував вікарій.

Коли малий відповів, слова його стосувалися чогось зовсім іншого, і дядько, як завжди, розсердився. Він називав це поганою звичкою ловити ґав.

— А що, як ти попросив Бога про щось, — почав Філіп, — і по-справжньому вірив, що це станеться. Ну, як у тій історії зі зрушеними горами. Ти відчував віру, а нічого не сталося. Що б це могло означати?

— Який ти дивний хлопчик! — вигукнула тітка Луїза. — Ти питав про зрушені гори два чи три тижні назад.

— Це означає, що ти не вірив по-справжньому, — пояснив дядько Вільям.

Філіпа задовольнила ця відповідь. Якщо Бог не зцілив його, значить, насправді він не вірив. Проте хлопчик однаково не розумів, як міг вірити більше. Напевно, він просто не дав Богові достатньо часу. Він просив Його лише дев’ятнадцять днів. За день чи два він знову почне молитися і цього разу протримається аж до Пасхи. Це був день славного воскресіння Його Сина, і щасливий Бог мав перебувати у милосердному настрої. Але цього разу Філіп вжив додаткових заходів, аби його бажання збулося: він загадував його, побачивши новий місяць, коня в яблуках чи як падає зірка; а коли його якось відпустили зі школи до вікарія і на обід подавали курку, він розламав щасливу кісточку з тіткою Луїзою, знову і знову благаючи, щоб його нога стала нормальною. Несвідомо він звертався до богів, древніших за Бога Ізраїлю. Хлопчик закидав Усемогутнього своїми молитвами вдень і вночі, коли йому тільки заманеться, завжди повторюючи одні й ті самі слова, адже здавалося важливим формулювати свої запити однаково. Урешті-решт з’явилося відчуття, що цього разу його віра теж недостатньо щира. Філіп не зміг протистояти сумнівам, що опанували його, і перетворив власний досвід на загальне правило.

— Гадаю, ніхто ніколи не мав достатньо віри, — сказав він.

Це нагадувало йому сіль, про яку колись розповідала нянька: будь-яку пташку можна упіймати, насипавши їй солі на хвіст. Якось раз Філіп прихопив із собою мішечок солі, вирушаючи на прогулянку до Кенсінґтонських садів, але йому жодного разу не вдалося підкрастися до пташки так близько, аби насипати їй на хвіст солі. Перед Пасхою він припинив боротьбу і відчув глибоку образу на дядька, який втягнув його в це. Текст, у якому йшлося про зрушені гори, — чергова вигадка, де розповідалося про одне, а малося на увазі геть інше. Філіп подумав, що дядько просто покепкував із нього.

15

Королівська школа у Теркенбері, до якої Філіп ходив, коли йому було тринадцять, пишалася своїм давнім походженням. Було відомо, що ще до завоювання Англії норманами все почалося з монастирської школи, де базові знання викладали монахи-августинці. Після знищення монастирів навчальний заклад — разом із багатьма іншими — реорганізували чиновники короля Генріха VIII, і школа отримала його ім’я^[25]. З того часу школа дотримувалася свого благопристойного курсу і давала дітям місцевих дрібних шляхтичів та ремісників достатню для забезпечення їхніх потреб освіту. Двоє її випускників стали письменниками: один — поетом, із геніальністю якого міг позмагатися хіба що Шекспір, а другий — прозаїком, чий світогляд неабияк повпливав на Філіпове покоління^[26]. Вийшли з її стін також один чи два успішних адвокати, однак успішні адвокати — звична річ, і стільки ж відзначених нагородами військових. Та протягом трьох століть після відокремлення від монастиря школа здебільшого випускала церковників: єпископів, настоятелів, каноніків та передовсім сільських священиків. У ній навчалися хлопчики, чиї батьки, діди та прадіди теж сиділи за цими партами і всі стали пасторами різних парафій Теркенберійської єпархії. Ці діти приходили до школи, вже вирішивши присвятити своє життя церкві. Утім, навіть тут можна було побачити, що насуваються зміни: дехто зі школярів, повторюючи почуте вдома, казав, що церква вже не та, що раніше. Річ була навіть не в грошах, а в тому, що сан приймали люди зовсім іншого класу; кілька хлопчиків знали священиків, чиї батьки були простими крамарями. Вони казали, що краще поїхати до Колонії (а тоді Колонії ще залишалися останньою надією для тих, хто не міг знайти собі заняття в Англії), ніж прислужувати чолов’язі, який навіть не був джентльменом. У Королівській школі, як і в будинку блекстейблського вікарія, крамарем вважався кожен, кому не пощастило розжитися власною землею (тих, кому пощастило, теж ділили на два класи — шляхетних орендаторів та землевласників) або мати одну з чотирьох професій, гідних джентльмена. Серед учнів, які залишалися в школі тільки вдень (а таких було приблизно сто п’ятдесят), діти місцевої шляхти і розквартированих солдатів зневажали тих, чиї батьки займалися комерцією.

Учителі не визнавали сучасних поглядів на освіту, про які час від часу читали в «Таймз» або в «Ґардіан», і від щирого серця сподівалися, що Королівська школа залишиться вірною своїм стародавнім традиціям. Мертві мови тут учили так старанно, що жоден колишній учень пізніше не міг згадати про Гомера чи Вергілія без нападу нудоти; і попри те, що подекуди один чи два сміливці заводили за обідом в учительській розмову про зростання ролі математики, більшість вважала, що вчитися класичних наук значно благородніше. Ані хімію, ані німецьку тут не викладали, а французькою мовою з учнями займалися лише класні керівники — впоратися з дітьми вони могли краще за будь-якого іноземця, а граматику знали не гірше за французів; ну то й що, що жоден із них не зміг би замовити філіжанку кави в булонському ресторані, якщо офіціант хоча б трохи не розумів англійської? На уроках географії хлопчиків здебільшого змушували малювати карти, і це було улюбленою справою, особливо якщо країна траплялася гориста — вимальовуючи Альпи чи Апенніни, можна було згаяти купу часу. Учителі були випускниками Кембриджу чи Оксфорду, приймали духовний сан і всі залишалися холостяками; якщо випадково комусь спадало на думку одружитися, він мусив прийняти від капітула одну з дрібних парафій, але за багато років жоден учитель не проміняв високе товариство Теркенбері (завдяки кавалерійській дивізії, тут була не лише церковна, а й військова знать) на одноманітне життя сільського парафіяльного священика; до того ж усі вони вже були підстаркуватими чоловіками.

Проте директору обов’язково належало бути одруженим і керувати школою, поки дозволятиме вік. Виходячи на пенсію, він отримував значно вищу суму, ніж та, на яку могли сподіватися інші вчителі, і титул почесного каноніка.

Однак за рік до того, як Філіп пішов до школи, настав час значних змін. Давно було зрозуміло, що доктор Флемінґ, який був директором уже чверть століття, став занадто глухим, аби продовжувати свою роботу задля величі та слави Господньої. Тож, коли десь у передмістях з’явилася вакансія в парафії з окладом шість сотень на рік, капітул запропонував її докторові, недвозначно натякаючи, що йому вже час вийти на пенсію. З таким доходом він легко міг себе забезпечити. Декілька вікаріїв, які сподівалися на підвищення, сказали своїм дружинам, що просто безглуздо віддавати парафію, яка потребує молодого, сильного і енергійного священика, старигану, котрий не розуміється на роботі проповідника і вже облаштував собі гніздечко; однак бурмотіння дрібних церковників промайнуло повз вуха кафедрального капітулу. Щодо прихожан, то сказати їм було нічого, і думки їхньої ніхто не питав. До того ж у селі були методистська церква і баптистський будинок молитви.

Коли доктора Флемінґа спекалися, довелося шукати йому наступника. Вибрати когось із молодших учителів не можна було — це порушило б шкільні традиції. В учительській всі одностайно сподівалися, що наступником стане містер Ватсон, директор початкової школи. Його навряд чи можна було вважати вчителем Королівської школи, всі знали його вже двадцять років і не чекали жодних неприємностей. Але капітул влаштував їм сюрприз і призначив такого собі Перкінса. Спочатку ніхто не знав, хто це, і не поставився до його імені прихильно, але перш ніж потрясіння минуло, виявилося, що цей Перкінс — син іншого Перкінса, торговця тканинами. Доктор Флемінґ оголосив цю новину вчителям якраз перед вечерею, і голос директора не приховував його жаху. Ніхто за столом не промовив жодного слова, поки з кімнати не вийшла вся прислуга. А потім почалося. Імена присутніх не мають жодного значення, але цілі покоління школярів називали їх Занудою, Дьогтем, Дрімайлом, Нахабою та Забіякою.

Усі вони знали Тома Перкінса. І найперше, що вони про нього знали, це що він — не джентльмен. Вони його чудово пам’ятали. Том був невисоким смаглявим хлопчиком зі скуйовдженим чорним волоссям і великими очима. Викапаний циган. До школи він ходив лише вдень і отримав з її фондів найвищу стипендію, тож освіта не коштувала йому жодної копійки. Звичайно, він був генієм. Щороку в Актовий день^[27] Том збирав усі призи. Він був гордістю школи, і тепер учителі з гіркотою згадували, як непокоїлися тоді, що хлопчик спробує отримати стипендію в якійсь більшій загальноосвітній школі й вислизне з їхніх рук. Доктор Флемінґ навіть навідався до крамнички з тканинами, яку тримав батько Тома, — всі вони чудово її пам’ятали: «Перкінс і Купер» на Сент-Кетрінс-стрит — і запевнив, що в школі сподіваються, що Том залишиться з ними, аж доки не вступить до Оксфорду. Школа була найбільшим замовником «Перкінс і Купер», тож містер Перкінс радо заспокоїв директора. Том Перкінс продовжував здобувати перемоги, класичні мови він знав краще від усіх, кого лише міг пригадати доктор Флемінґ, і після випуску школа запропонувала йому найвищу стипендію. У коледжі Святої Маґдалени хлопець отримав ще одну, і з цього почалася його блискуча університетська кар’єра. Шкільний журнал рік за роком повідомляв про всі здобуті Перкінсом відзнаки, а коли він отримав свій диплом із двох дисциплін, доктор Флемінґ власноруч написав коротеньку оду на першій сторінці. Його успіхам так раділи ще й тому, що для «Перкінс і Купер» настали важкі часи: Купер пив як свиня, і напередодні отримання Томом Перкінсом диплома крамничка з тканинами повідомила про банкрутство.

Не відхиляючись від обраного шляху, Том Перкінс прийняв сан і почав займатися тим, до чого так досконало пасував. Він став працювати помічником учителя у Веллінґтоні, а потім у Реґбі.

Але одна річ радіти його успіхам в інших школах, і зовсім інша — працювати під його керівництвом у власній. Дьоготь часто змушував його вчити щось напам’ять, а Нахаба смикав за вуха. Вчителі не могли збагнути, як капітул припустився такої помилки. Ніхто не міг забути, що Том — син збанкрутілого торговця тканинами, а алкоголізм Купера ще підсилював його ганьбу. Було очевидно, що настоятель з ентузіазмом підтримує його кандидатуру, а отже, напевно, запрошуватиме його на вечері; та чи будуть ці вечері в тісному колі такими ж приємними, коли за стіл сяде Перкінс? А як щодо військових? Невже Том міг сподіватися, що офіцери та інші джентльмени вважатимуть його рівнею? Це завдасть школі непоправних збитків. Батьки будуть незадоволені, і не дивно, якщо забиратимуть своїх дітей до інших шкіл. А як принизливо звертатися до нього «містер Перкінс»! Учителі зібралися на знак протесту колективно написати заяви на звільнення, але тривожне передчуття, що їх радо підпишуть, зупинило ці наміри.

«Єдине, що нам залишається, — приготуватися до змін», — зауважив Зануда, який вже двадцять п’ять років із незрівнянною некомпетентністю викладав у п’ятому класі.

Зустріч із Перкінсом їх не заспокоїла. Доктор Флемінґ запросив його приєднатися до них за ланчем. Тепер Том був тридцятидвохрічним чоловіком, високим і худим, але зберіг той здичавілий і розхристаний вигляд, який всі пам’ятали з його шкільних років. Він був убраний у неохайний, погано пошитий і поношений костюм. Волосся у чоловіка, як завжди, залишалося чорним і довгим, але не схоже було, щоб він його колись розчісував; із кожним рухом пасма падали йому на чоло, і він швидко змахував долонею, відкидаючи їх з очей. Том відростив вуса і бороду, яка закривала все обличчя мало не до вилиць. З учителями він розмовляв невимушено, наче не бачив їх якийсь тиждень чи два; чоловік, безсумнівно, радів зустрічі з ними. Він, схоже, не бачив нічого незручного в цій ситуації і не дивувався, що його називають містером Перкінсом.

На прощання один з учителів ввічливо зауважив, що Том ще має чимало часу, щоби встигнути на потяг.

— Я хочу прогулятися і подивитися на крамничку, — весело пояснив той.

Важко було не помітити, як усі спантеличилися. Усіх здивувала його нетактовність, а доктор Флемінґ, наче навмисно, ще й не почув, що сказав Перкінс, і дружина закричала йому у вухо:

— Він хоче прогулятися і подивитися на татову стару крамничку.

Лише Том Перкінс не відчув приниження, яке опанувало всіх присутніх. Він повернувся до місіс Флемінг:

— Ви часом не знаєте, хто тепер її тримає?

Жінка не могла знайти слів, так розлютилася.

— Там досі продають тканини, — сердито відповіла вона. — Господаря звуть Ґров. Ми більше не ведемо з ним справ.

— Цікаво, чи дозволить він мені оглянути будинок?

— Гадаю, не заперечуватиме, якщо ви поясните, хто ви.

Аж до вечері ніхто в учительській так і не торкнувся теми, котра всіх зачіпала. А після неї Зануда поцікавився:

— Ну, що думаєте про нашого нового начальника?

Усі пригадали розмову за обідом. Її навіть важко було назвати розмовою — це був монолог. Перкінс розмовляв без упину. Потік слів, промовлених гучним глибоким голосом, не вщухав. Сміявся Том якось коротко і чудернацько, зблискуючи білими зубами. Слідкувати за його оповіддю було непросто, адже чоловік перестрибував з однієї теми на другу, і зв’язок між ними залишався для інших незрозумілим. Він говорив про педагогіку, і в цьому не було нічого дивного, але потім узявся детально пояснювати сучасні німецькі теорії, про які його співрозмовники ніколи не чули і сприймали їх із недовірою. Містер Перкінс згадував античність, адже бував у Греції, торкнувся й теми археології — якось він провів на розкопках цілу зиму; інші вчителі не розуміли, як це може допомогти комусь вчити хлопчиків так, аби вони успішно впоралися з екзаменами.

Новий директор розводився про політику. Дивно було чути, як він порівнює лорда Беконсфілда з Алківіадом. Коли він згадав містера Ґледстона і Гомрул^[28], серця вчителів втекли у п’яти. То він ліберал! Том говорив про німецьку філософію та французьку художню літературу. Хіба у серйозної людини можуть бути такі різноманітні інтереси?

Дрімайло підсумував загальне враження і виніс суворий вирок. Сам він був учителем старшого третього класу, слабохарактерним чоловічком із завжди напівприкритими повіками. Для свого зросту Дрімайло був занадто худим і рухався якось мляво. Завжди складалося враження, що вчитель смертельно втомлений, і його прізвисько було дуже влучним.

— Він дуже завзятий, — прокоментував Дрімайло.

Ентузіазм був чимось непристойним. Не властивим джентльменам. На думку спадала Армія спасіння з її ревучими трубами і барабанами. Ентузіазм віщував зміни. Від однієї думки, що їхнім старим приємним звичкам загрожує неминуча небезпека, учителів продирав мороз поза шкірою. Майже ніхто не наважувався думати про майбутнє.

— Він ще більше схожий на цигана, ніж раніше, — помовчавши, озвався хтось.

— Цікаво, чи знали настоятель і капітул, коли призначали його, що містер Перкінс радикал? — уїдливо запитав інший.

Однак балачки стихли. Усі були занадто схвильовані.

За тиждень, в Актовий день, крокуючи разом із Занудою до будинку капітулу, гострий на язик Дьоготь звернувся до свого колеги:

— Що не кажи, ми бачили тут чимало урочистих засідань. Цікаво, чи доживемо до наступного?

Настрій Зануди був ще меланхолійнішим, ніж завжди.

— Якщо мені раптом трапиться щось достойне, я не заперечуватиму проти виходу на пенсію.

16

Минув рік, і коли Філіп прийшов до школи, всі вчителі залишалися на своїх місцях. Утім, попри їхній впертий опір, котрий не послаблювався під маскою вдаваної солідарності з ідеями нового начальника, змін тут відбулося чимало. Класні керівники продовжували викладати французьку в молодших класах, але до школи запросили нового вчителя зі званням доктора філології Гейдельберзького університету і свідоцтвом про три роки перебування у французькому lycée, який вчив старшокласників французької і німецької мов, якщо хтось обирав їх замість грецької. Інший вчитель почав викладати математику значно систематичніше, ніж вважалося необхідним раніше. Жоден із них не мав духовного сану. Це була справжня революція, і деякі старі вчителі зустріли нову парочку з недовірою. Лабораторію обладнали всім необхідним, запровадили заняття з військової підготовки; усі казали, що дух школи змінюється. Лише Богові було відомо, які нові проекти виношував містер Перкінс у своїй розхристаній голові. Школа була меншою за державні навчальні заклади, жити тут могло лише двісті учнів. Розширитися було непросто, адже будівля тулилася до собору, а всі інші приміщення, крім того, де жили вчителі, займали церковники; місця для будівництва теж не було. Однак містер Перкінс склав вигадливий план, що дозволяв удвічі збільшити кількість учнів. Директор хотів привабити сюди школярів із Лондона. Йому здавалося, що хлопчикам буде корисно поспілкуватися з однолітками з Кенту, і це загострить розум сільських дітлахів.

— Це суперечить нашим стародавнім традиціям, — запротестував Зануда, коли містер Перкінс пояснив йому свої плани. — Ми завжди намагалися уникнути цієї нечисті — лондонських шибайголів.

— Ох, ну й дурниці! — відгукнувся містер Перкінс.

Ніхто ніколи не казав класному керівнику, що він верзе дурниці, тож учитель взявся вигадувати уїдливу відповідь, де, напевно, можна було пригадати торгівлю нижньою білизною, але директор із властивою йому нетерплячістю хоробро напосівся на Зануду.

— Той будинок на території церкви… Якби ви одружилися, я переконав би капітул надбудувати кілька поверхів, і ми влаштували б там гуртожиток та кабінети, а ваша дружина допомагала б вам там керувати.

Підстаркуватий священик мало не вдавився. Чого раптом йому одружуватися? Йому вже п’ятдесят сім, ніхто не одружується в п’ятдесят сім. У своєму віці він не може починати приглядати за цілим будинком. Якщо вже обирати між одруженням і парафією десь у селі, краще погоджуватися на неї. Зараз йому хотілося лише тиші та спокою.

— Я навіть думати не хочу про одруження, — відрубав він.

Містер Перкінс подивився на вчителя своїми сяючими темними очима, і якщо в них навіть зблиснуло щось веселе, бідолашний Зануда цього не помітив.

— Шкода! А ви не могли б зробити мені послугу й одружитися? Це неабияк допомогло б мені владнати справи з настоятелем і капітулом, коли я запропоную їм перебудувати ваше житло.

Проте найгіршою новинкою, впровадженою містером Перкінсом, була його звичка проводити уроки в чужих класах. Він просив інших вчителів зробити йому послугу, і відмовити було неможливо. Як казав Дьоготь, чи пак містер Тарнер, така поведінка принижувала всіх навколо. Містер Перкінс нікого не попереджував, але після вранішніх молитов сказав одному з учителів:

— Я ось що подумав: ви ж не відмовитеся взяти сьогодні об одинадцятій шостий клас? Просто поміняймося класами, гаразд?

Ніхто не знав, чи було це звичайною справою в інших школах, але у Теркенбері так точно ніколи не робили. Наслідки були несподіваними. Містер Тарнер — перша жертва — вразив клас новиною, що сьогодні латину вестиме директор і, припускаючи, що їм, можливо, захочеться поставити кілька запитань, останні п’ятнадцять хвилин уроку історії присвятив синтаксичному аналізу уривка з Лівія, котрий задавав на сьогодні, аби діти не виглядали повними дурнями. Однак, повернувшись у свій клас і подивившись на листочок, де містер Перкінс залишив свої оцінки, Дьоготь здивувався: двоє його найкращих учнів, схоже, не впоралися із завданнями, а кілька хлопчиків із тих, хто ніколи раніше нічим не відзначався, отримали «відмінно». Коли він запитав у свого найкращого учня, Елдріджа, в чому річ, відповідь була несподіваною.

— Містер Перкінс не давав нам робити синтаксичний аналіз. Він запитав мене, що я знаю про генерала Ґордона^[29].

Містер Тарнер зачудовано витріщився на хлопця. Учні, вочевидь, вважали, що з ними повелися несправедливо, і вчитель не міг не погодитися з їхнім мовчазним невдоволенням. Також він не міг збагнути, що спільного між генералом Ґордоном та Лівієм, і згодом ризикнув провести розслідування.

— Ви жахливо збили Елдріджа з пантелику, запитавши, що він знає про генерала Ґордона, — сказав він директорові, спробувавши захихотіти.

Містер Перкінс засміявся.

— Я побачив, що вони дійшли до аграрних законів Гая Ґракха^[30], і поцікавився, чи відомо їм щось про аграрні проблеми в Ірландії. Утім, про Ірландію вони знали лише те, що Дублін стоїть на річці Ліффі. Тож я запитав, чи чули вони колись про генерала Ґордона.

І тут виявилося дещо жахливе: новий директор був маніакальним прихильником всебічних знань. Він сумнівався у користі визубреного для екзамену і вимагав від учнів загальної ерудиції.

Зануда щомісяця непокоївся ще більше. Він не міг позбутися думки, що містер Перкінс попросить його призначити дату весілля, і ненавидів директорове ставлення до античної літератури. Звичайно, він був гарним ученим і займався її дослідженням у найкращих класичних традиціях: писав трактат про дерева у творчості латинських авторів. Але говорив він про неї так легковажно, наче це була якась дурниця на кшталт більярду, в який він грав у вільний час, але до якого неможливо було ставитися серйозно. А класний керівник середнього третього класу, Нахаба, щодня ставав похмурішим.

Саме до його класу потрапив Філіп, пішовшидо школи. Характер препод. Б. Б. Ґордона погано пасував для педагогічної роботи: чоловіком він був нетерплячим і запальним. А оскільки справу йому доводилося мати лише з маленькими хлопчиками, незабаром Нахаба взагалі втратив самоконтроль. Беручись до роботи, він гнівався, а закінчуючи її — кипів. Ґордон був невисоким огрядним чолов’ягою з дуже коротким світлим волоссям, що вже почало сивішати, і невеличкими колючими вусиками. Його широке обличчя з нечіткими рисами і маленькими очицями від природи було червоним, а під час регулярних нападів гніву темнішало і заливалося багрецем. Нігті в нього були згризені аж до м’яса: поки якийсь хлопчик аналізував речення, вчитель сидів за столом, тремтів від гніву, що пожирав його зсередини, і гриз свої нігті. Про його жорстокість ширилися чутки, можливо, трохи перебільшені, але два роки тому всі у школі напружилися, коли почули, що батько одного з учнів погрожує подати до суду: Нахаба так сильно вдарив хлопчика на прізвище Вальтерс книжкою по голові, що у малого порушився слух і його довелося забрати зі школи. Батько хлопчика жив у Теркенбері, тож у місті було чимало обурених, — про цю історію навіть написали в місцевій газеті, — але оскільки містер Вальтерс був простим пивоваром, симпатії розділилися. Інші хлопчики, попри те що ненавиділи свого класного керівника, з якихось відомих лише їм самим причин опинилися на його боці та (аби помститися за розголошення шкільних справ) як могли псували життя Вальтерсовому молодшому братові, котрий продовжував вчитися з ними. Однак, дивом уникнувши необхідності жити сільським життям, містер Ґордон більше ніколи не бив своїх учнів. Класним керівникам заборонили бити хлопчиків ціпком по руках, і Нахаба більше не міг випускати свою злість, гупаючи ціпком по столу. Тепер він міг лише схопити учня за плечі й потрясти його, але продовжував змушувати непослухів та упертих хлопчисьок стояти з витягнутою вгору рукою від десяти хвилин до півгодини і залишався так само лайливим, як раніше.

Жоден учитель не пасував для роботи з такими сором’язливими, як Філіп, дітьми гірше, ніж Ґордон. Перейшовши до старшої школи, Кері вже забув про деякі свої страхи, з якими вперше з’явився перед містером Ватсоном. Він знав чимало хороших хлопчиків, які ходили з ним до підготовчої школи. Тепер Філіп був дорослішим та інстинктивно розумів, що в людному класі його вада не впадатиме у вічі. Але містер Ґордон із першого дня посіяв жах у його серці: вчитель швидко помічав, хто його боїться і, схоже, через це ставився до таких дітей особливо неприязно. Філіп любив те, чим займався, але тепер почав з острахом чекати на шкільні години. Замість того щоби відповісти неправильно і викликати бурю вчителевих насмішок, він тупо сидів мовчки, а коли надходила його черга встати і проаналізувати речення, хлопчик ставав блідим, як смерть, і його нудило від страху. Найбільше Кері любив, коли уроки вів містер Перкінс. Йому легко було задовольнити пристрасть учителя до загальної ерудиції, адже Філіп читав багато дивних книжок, написаних не для його віку; часто директор, поставивши запитання, обходив класну кімнату й зупинявся біля Філіпа, щоби з усмішкою, котра сповнювала хлопчика захватом, звернутися до нього:

— А тепер, Кері, розкажи-но їм.

Гарні оцінки, які хлопчик отримував на цих уроках, іще більше розпалювали неприязнь містера Ґордона. Якось надійшла Філіпова черга перекладати, а вчитель сидів за столом, зиркаючи на нього, і скажено гриз великий палець. Він був готовий ось-ось вибухнути. Філіп почав тихенько відповідати.

— Не бурмочи! — крикнув учитель.

Хлопчикові здалося, наче щось застрягло у нього в горлі.

— Продовжуй! Продовжуй! Продовжуй!

Нахаба верещав щоразу гучніше. Із Філіпової голови вилетіло все, що він знав, і малий мовчки втупився у книжку. Містер Ґордон почав важко дихати.

— Якщо ти не знаєш, чому не скажеш про це? Знаєш чи ні? Ти чув, як ми аналізували текст минулого разу, чи ні? Чому мовчиш? Відповідай, йолопе, відповідай!

Класний керівник щосили вчепився у ручки крісла, наче намагався втриматися і не накинутися на Кері. Казали, що раніше він хапав учнів за горло і стискав, аж поки ті мало не задихалися. На чолі у Нахаби виступили жили, а обличчя потемнішало і лякало. Він просто збожеволів.

Ще вчора Філіп чудово знав увесь уривок, але сьогодні не міг згадати жодного слова.

— Я не знаю, — зітхнув він.

— Чому ти не знаєш? Тоді ми розберемо кожне слово і незабаром довідаємося, що ти насправді знаєш.

Страшенно блідий, Філіп мовчки стояв і трохи тремтів, схилившись над книжкою. Учителеве дихання стало хрипким.

— Директор каже, що ти розумний. Не знаю, як він зробив такі висновки. Різнобічні знання, — він шалено розреготався. — Не знаю, для чого тебе запхали до цього класу. Йолоп.

Слово йому сподобалося, і він щодуху закричав його:

— Йолоп! Йолоп! Клишоногий йолоп!

Після цього Нахабі трохи полегшало. Він побачив, як Філіп раптово зашарівся, і наказав йому принести «Чорну Книжку». Хлопчик відклав свого «Цезаря» і мовчки вийшов. «Чорна Книжка» була темним фоліантом, куди записували імена учнів і їхні провини, а якщо чиєсь ім’я опинялося там тричі, на непослуха чекали різки. Філіп пішов до директорового будинку і постукав у двері кабінету. Містер Перкінс сидів за столом.

— Можна мені, будь ласка, взяти «Чорну Книжку», сер?

— Ось вона, — відповів директор, киваючи в бік книжки головою. — Зробив щось, чого не слід було робити?

— Я не знаю, сер.

Містер Перкінс кинув на хлопчика швидкий погляд, але, нічого не відповівши, повернувся до своєї роботи. Філіп узяв книжку і вийшов. Через кілька хвилин після кінця заняття він приніс її назад.

— Дай-но мені подивитися, — попросив директор. — Бачу, містер Ґордон записав тебе до «Чорної Книжки» за «неоковирну зухвалість». Це як?

— Не знаю, сер. Містер Ґордон сказав, що я клишоногий йолоп.

Директор знову подивився на Кері. Він замислився, чи не почувся в хлопчиковому голосі сарказм, але малий досі був занадто схвильований. Обличчя залишалося блідим, а в очах причаївся бентежний страх. Містер Перкінс підвівся, поклав книжку і взяв кілька світлин.

— Сьогодні вранці мій друг прислав мені фотографії Афін, — сказав він буденним тоном. — Дивися, ось Акрополь.

Чоловік почав пояснювати Філіпу, що він бачить. Від його слів руїни оживали. Директор показав хлопчикові театр Діоніса і пояснив, як у ньому сиділи люди і що просто перед собою глядачі бачили синє Егейське море, а потім раптом сказав:

— Пригадую, коли я вчився у нього в класі, містер Ґордон називав мене «циганським продавайлом».

І перш ніж заворожений фотографіями Філіп збагнув зміст сказаного, містер Перкінс узявся демонструвати йому краєвиди Саламіна^[31] і пальцем із чорною смужкою під нігтем показувати, де були грецькі, а де перські кораблі.

17

Наступні два роки видалися для Філіпа заспокійливо одноманітними. Його зачіпали не більше, ніж інших хлопчиків такого ж зросту, а фізична вада, заважаючи брати участь в іграх, давала змогу залишатися малопомітним, за що Кері був їй дуже вдячний. Серед інших він не надто відзначався популярністю і був дуже самотнім. У старшому третьому класі кілька семестрів його класним керівником став Дрімайло, чий безрадісний характер і напівприкриті повіки були смертельно нудними. Учитель виконував свої обов’язки, але подумки перебував деінде. Дрімайло був тактовним добряком і недалекою людиною та надмірно вірив у чесність своїх учнів: учитель був переконаний, що діти казатимуть правду, якщо не дозволяти собі навіть думати про те, що вони можуть збрехати. «Просіть, — нагадував він, — і буде вам дано»^[32]. У старшому третьому класі життя було простим. Усі точно знали, які рядки їм доведеться проаналізувати, а зі шпаргалкою, яку передавали з рук у руки, усю потрібну інформацію можна було знайти за дві хвилини; коли Дрімайло озвучував запитання, можна було тримати на колінах розгорнуту латинську граматику, і вчителя не дивувало, що одна й та сама недолуга помилка потрапила в дюжину різних відповідей. В екзамени він не надто вірив, оскільки помітив, що учні не можуть впоратися з ними так добре, як їм це вдавалося на уроках: це засмучувало його, але не надто. Хлопці вчасно переходили до наступного класу, не навчившись нічого, окрім бадьорої нахабності спотворювати правду, котра, напевно, в подальшому житті знадобиться їм більше, ніж уміння швидко читати латинські тексти.

А потім вони потрапили до пазурів Дьогтя. Його справжнім прізвищем було Тарнер; і це був найжиттєрадісніший із усіх старих учителів — пузатий коротун із чорною з просивінню борідкою і смаглявою шкірою. У своїй церковній óдіжі він справді нагадував бочку з дьогтем і, попри те що зазвичай змушував переписати п’ятсот рядків кожного, з чиїх уст злітало прізвисько, на учительських вечірках сам частенько посміювався з нього. Серед усіх вчителів Тарнер був найбільш світським, він частіше за решту обідав за межами школи і спілкувався не лише з церковниками. Учням він здавався кимось на кшталт домашнього улюбленця. На канікулах учитель знімав священицький одяг, а в Швейцарії його бачили у строкатих твідових костюмах. Дьоготь полюбляв смачно попоїсти і випити пляшечку вина, а якось його помітили у кафе «Ройял» із якоюсь пані (котра, ймовірно, була його родичкою), і відтоді цілі покоління школярів пліткували про його оргії з такими переконливими деталями, які чітко вказували на їхню безмежну віру в зіпсованість людської натури.

Містер Тарнер запевняв, що після старшого третього класу він цілий семестр витрачає на те, щоб довести учнів до пуття, і частенько дозволяв собі лукаві натяки, які підказували, що вчитель чудово знає, що відбувається в класі його колеги, але ставиться до цього добродушно. Учнів Тарнер вважав малолітніми злочинцями, які кажуть правду, тільки коли впевнені, що брехня розкриється, мають власне своєрідне поняття про чесність, що не поширюється на вчителів, а найменше неприємностей завдають тоді, коли розуміють, що жодного зиску отримати не вдасться. Дьоготь пишався своїм класом і в п’ятдесят п’ять років прагнув, аби його учні показували на екзаменах найкращий результат, так само палко, як у перший свій робочий день у школі. Як усі огрядні люди, Тарнер часто гнівався, швидко спалахував і так само швидко заспокоювався, і діти скоро збагнули, що під лайкою, якою вчитель постійно діймав їх, ховається добре серце. Дурників він не зносив, але не шкодував часу на хлопчиків, у яких за маскою злочинних умислів помічав прихований інтелект. Дьоготь запрошував дітей на чай, і вони зі справжнім задоволенням приймали його запрошення, попри те що потім присягалися, наче поруч із ним не вдається спробувати ані тістечко, ані мафін. У школі всі думали, що його огрядність спричинена непомірним апетитом, а непомірний апетит — глистами.

Тепер Філіп почувався значно краще, попри те що в школі було мало місця і власні кімнати для занять мали лише старшокласники. Він досі спав у великій залі, де всі обідали, а менші діти робили домашнє завдання в тисняві, яка здавалася Філіпові огидною. Постійне перебування на людях його втомлювало, і страшенно хотілося побути на самоті. Хлопець звик самостійно вирушати на прогулянки в сільську місцевість. Серед зелених полів дзюркотів невеличкий струмочок, по обидва боки від якого росли підстрижені дерева, і Кері сам не знав, чому, прогулюючись його берегами, почувається таким щасливим. Стомившись, він лягав долілиць у траву і спостерігав, як метушаться мальки та пуголовки. Химерне задоволення хлопчик отримував, прогулюючись шкільною територією. Влітку на зеленій луці грали у крикет, але решту часу там було спокійно: подекуди там можна було зустріти хлопчиків, що прогулювалися пліч-о-пліч, або якогось зубрія, котрий повільно човгав із відстороненим поглядом і бурмотів собі під ніс якісь завчені напам’ять слова. На високих ясенях жили зграї круків і наповнювали повітря сумними криками. З одного боку височів собор, і, дивлячись на його величну центральну вежу, Філіп, який ще не розумівся на красі, відчував незбагненний і тривожний захват. Отримавши свою кімнатку для занять (крихітне квадратне приміщення з вікнами, що виходили на халупи, яке він ділив ще з трьома хлопцями), Кері купив фотографію із собором і пришпилив її над столом. Те, що він бачив із вікна кабінету четвертого класу, теж виявилося цікавим. Звідти відкривався краєвид на старі, акуратно доглянуті газони і високі дерева з густими пишними кронами. Від їхнього споглядання в серці відбувалося щось дивне, але Філіп іще не знав, що це біль насолоди, перші промені відчуття прекрасного. Відбулися й інші зміни: голос у Кері ламався, більше не слухався свого власника, і часом із горла виливалися якісь дивні звуки.

Незабаром Філіп почав відвідувати заняття в кабінеті директора, де одразу після чаю хлопчиків готували до конфірмації. Його побожність не витримала перевірку часом, і хлопчик уже давно не читав вечорами Біблії, але тепер під впливом містера Перкінса і якогось нового неспокою в тілі повернулися старі почуття, і Кері гірко картав себе за відступництво. У думках він бачив голодні пекельні вогні. Якби він помер тоді, коли був анітрохи не кращим за язичника, то втратив би геть усе. Філіп беззастережно вірив у вічні муки, вірив значно більше, ніж у вічну радість, і здригався, згадуючи про небезпеку, на яку наражався.

Із того дня, коли Філіп постраждав від особливого приниження, яке ледве зміг пережити, а містер Перкінс привітно з ним поспілкувався, хлопчик почав ставитися до директора з собачою відданістю. Постійно ламав голову, намагаючись вигадати, як зробити чоловікові якусь приємність. Страшенно цінував кожне слово схвалення, що іноді злітало з уст містера Перкінса. А навідуючись на зустрічі в тісному колі в директорському будинку, готовий був повністю капітулювати. Кері не відводив погляду від сяючих очей директора, сидів, ледь відкривши рота і трохи нахиливши вперед голову, аби не проґавити жодного слова. Буденність навколишньої обстановки лише додавала їхнім справам надзвичайної важливості. Часто директор, захопившись дивовижністю того, про що розповідав, відштовхував від себе книжку, притискав руки до серця, наче хотів призупинити його гупання, і заводив бесіду про таїнства їхньої релігії. Часом Філіп не розумів його слів, але він і не хотів розуміти, йому підсвідомо здавалося, що достатньо їх відчувати. Директор зі своїм чорним скуйовдженим волоссям і блідим обличчям нагадував хлопцю ізраїльських пророків, котрі не боялися кидати виклик королям; а коли Кері думав про Спасителя, Він уявлявся йому з такими ж темними очима і запалими щоками.

Містер Перкінс ставився до цієї частини своєї роботи надзвичайно серйозно. Тут навіть не згадувалося про його блискучий гумор, через який інші вчителі вважали директора легковажним. Попри свою зайнятість, чоловік знаходив час і можливість поспілкуватися окремо з кожним із хлопчиків, яких готував до конфірмації, хоча б п’ятнадцять-двадцять хвилин. Йому хотілося, аби діти відчули, що роблять перший серйозний свідомий крок у житті; він намагався зазирнути в глибини їхніх душ і хотів посіяти там зернятко власної пристрасної побожності. Попри Філіпову скромність, директор відчував, що хлопчик спроможний вірити так само палко, як він. У характері Кері він вбачав щось суто релігійне. Одного дня містер Перкінс несподівано відволікся від теми розмови.

— Чи задумувався ти взагалі про те, що робитимеш, коли виростеш? — поцікавився він.

— Мій дядько хоче, щоби я прийняв сан, — повідомив Філіп.

— А ти?

Хлопчик відвів погляд. Йому соромно було зізнатися, що він вважає себе недостойним.

— Я не знаю життя, сповненого щастям більше, ніж наше. Мені хотілося б зробити так, аби ти відчув цей чудовий привілей. Можна кожний свій крок присвячувати Господу, але ми стоїмо ближче до нього. Не хочу тиснути на тебе, але якщо ти вирішиш, — ох, просто зараз — то не зможеш протистояти радості й блаженству, які вже ніколи тебе не покинуть.

Філіп не відповів, але директор прочитав у його очах, що хлопчик зрозумів дещо з того, що він хотів йому пояснити.

— Якщо продовжуватимеш старанно працювати, то незабаром станеш найкращим учнем школи і тоді зможеш не перейматися стипендією, коли закінчиш навчання. У тебе є власні кошти?

— Мій дядько каже, що я отримуватиму сто фунтів на рік, коли мені виповниться двадцять один.

— Так ти багач. Я не мав узагалі нічого.

Директор хвилинку повагався, а потім, машинально виводячи олівцем лінії на промокальному папері, що лежав перед ним, продовжив:

— Боюся, ти не зможеш вибирати з багатьох професій. Зрозуміло, що робота, де потрібні фізичні зусилля, тобі не підходить.

Філіп почервонів наче рак (як завжди, коли хтось згадував про його клишоногість). Містер Перкінс задумливо дивився на нього.

— Цікаво, чи не занадто ти чутливий до свого нещастя? А тобі ніколи не спадало на думку, що слід подякувати за нього Богові?

Філіп швидко перевів погляд на чоловіка і стиснув губи. Він пригадав, як, повіривши в те, що йому казали, місяцями просив Бога зцілити його так, як Він зцілив хворого на проказу і зробив сліпого зрячим.

— Протестуючи проти цього, ти відчуватимеш лише сором. Але якщо подивишся на свою ваду як на хрест, який тобі випало нести, тому що твої плечі достатньо сильні, як на знак благословення Господнього, тоді вона стане джерелом щастя, а не страждань.

Чоловік бачив, що хлопчик ненавидить розмови на цю тему, і відпустив його.

Але Філіп обдумав усе, що сказав йому директор, і врешті-решт його свідомість сповнилася таємничим захватом від церемонії, що чекала на нього. Здавалося, його дух звільнився від пут плоті, і він наче зажив новим життям. Із усією своєю пристрастю Кері прагнув досконалості. Він захотів повністю присвятити своє життя служінню Господу й остаточно вирішив, що прийме сан. Коли настав визначний день, хлопчик від страху і радості ледве опанував себе: він був до глибини душі схвильований приготуваннями, книжками, які прочитав, і передусім словами директора. Лише одна думка мучила його. Філіп знав, що йому доведеться самому пройти крізь вівтар, і він смертельно боявся, що його кульгавість відкриється не лише цілій школі, яка зібралася на службу, а ще й незнайомцям, жителям міста і батькам хлопчиків, які прийдуть подивитися на конфірмацію своїх дітей. Однак, коли час настав, Кері раптом відчув, що легко впорається з приниженням, і прокульгав до вівтаря, такий маленький і нікчемний під просторим склепінням собору, свідомо віддаючи свою ваду в жертву Господові, котрий його полюбив.

18

Однак Філіп не зміг довго жити в розрідженому повітрі гірських вершин. Те, що сталося з хлопчиком, коли його вперше охопили релігійні почуття, повторилося знову. Через те що він так гостро відчував красу віри, через бажання самопожертви, що палало в його серці та сяяло, мов дорогоцінний камінь, його сили не витримали такого честолюбства. Кері втомився від своєї шаленої пристрасті. Його душа раптом сповнилася незбагненною нудьгою. Хлопчик почав забувати про присутність Господа, яка здавалася такою всеохопною, а релігійні обряди, котрі він акуратно виконував, стали звичайною формальністю. Спочатку він звинувачував у цьому відступництві себе, і страх перед пекельним вогнем змушував його вірити з новою силою; але пристрасть згасла, і хлопчиковими думками поступово заволоділи інші інтереси.

У Філіпа було мало друзів. Звичка читати ізолювала його: і це стало такою необхідністю, що, побувши трохи в компанії інших людей, хлопчик почувався стомленим і змученим; він пишався різнобічними знаннями, здобутими на сторінках багатьох книжок, його розум був гострим, і Кері не намагався приховати зневагу до обмеженості своїх товаришів. Вони жалілися, що Філіп поводиться зверхньо й, оскільки він досягнув успіху лише в галузях, які їх не цікавили, уїдливо запитували, чому він гне кирпу. У хлопця з’явилося почуття гумору, і він помітив, що може сказати неприємні речі, зачепивши співрозмовника за живе, тож почав говорити, не замислюючись, як робить комусь боляче, просто тому, що йому це подобалося, а потім ображався, коли жертви відповідали йому відкритою неприязню. Приниження, яких він зазнав, вперше опинившись у школі, змусили його відмежовуватися від інших школярів; Філіп так і не зміг із цим упоратися і залишився сором’язливим та мовчазним. Утім, хоча й хлопець робив усе, аби відштовхнути від себе товаришів, у глибині душі він прагнув популярності, котра декому давалася так легко. Такими везунчиками Кері потай захоплювався і, попри те що вдавався до ще уїдливішого поводження з ними, ніж з іншими, і посміювався з їхнього досвіду, він усе віддав би, аби помінятися з кимось із них місцями. Правду кажучи, він охоче помінявся б місцями навіть із найбільшим телепнем у школі, який не страждав від кульгавості. У Філіпа виникла дивна звичка: він уявляв себе одним із тих хлопчиків, які йому особливо подобалися — неначе переселяв свою душу в інше тіло, розмовляв чужим голосом і сміявся чужим сміхом, вдавав, що робить усе, що робили інші. Мрії його були такими яскравими, що іноді здавалося, наче він перестав бути собою. Таким чином хлопчик насолоджувався короткими митями фантастичного щастя.

На початку різдвяного семестру, після конфірмації, виявилося, що Філіпа перевели до іншої навчальної кімнати. Одного з його сусідів звали Роуз. Кері вчився з ним в одному класі і завжди дивився на нього із заздрісним захватом. Хлопчик не був гарним; він залишався незграбним, хоча його великі руки й широкі кістки підказували, що колись їхній власник стане високим чоловіком; але його очі були чарівними, а коли Роуз сміявся (до речі, сміявся він завжди), його обличчя кумедно морщилося. Він не був ані розумником, ані дурником, але досяг значних успіхів у навчанні та ще більших у спорті. Роуза любили всі вчителі й учні, а він відповідав їм взаємністю.

Перейшовши до нової кімнати, Філіп мимохіть зауважив, що сусіди, які навчалися разом уже три семестри, привітали його холодно. Це стурбувало Кері, змусило його почуватися незваним гостем, але він уже навчився приховувати свої почуття, тож здався іншим хлопчикам ненав’язливим тишкóм. Не здатний протистояти (як і решта учнів) Роузовим чарам, із ним Філіп був ще сором’язливішим і малослівним. Так вийшло, що чи то завдяки несвідомому бажанню Роуза приваблювати людей, чи просто через добре серце, саме він вперше привів Кері до своєї компанії. Одного дня, наче грім серед ясного неба, він поцікавився у Філіпа, чи не проти той прогулятися з ним до футбольного поля. Кері зашарівся.

— Я не можу йти так швидко, як ти, — пояснив він.

— Дурниці. Ходімо.

Перш ніж вони вийшли на вулицю, якийсь хлопчик просунув голову в двері навчальної кімнати й покликав Роуза погуляти.

— Не можу, — відповів той, — я вже пообіцяв Кері.

— Не переймайся через мене, — поспіхом заспокоїв Філіп. — Йди, я не заперечую.

— Дурниці, — повторив Роуз.

Він подивився на Філіпа своїми доброзичливими очима і засміявся. Кері відчув, як дивно затьохкало серце.

Незабаром їхня дружба швидко зміцніла, як часто трапляється у хлопчиків, і діти стали нерозлучними. Інших їхніх товаришів дивувала така несподівана близькість, і Роуза питали, що він знайшов у тому Кері.

— Ой, не знаю, — відповідав він. — Не такий він вже й огидний, чесно.

Досить швидко всі звикли, що ці двоє йдуть до каплички за руки чи, розмовляючи, гуляють шкільною територією; там, де був один із них, можна було знайти другого; і, наче визнавши його право власності, інші хлопчики залишали Кері повідомлення, які хотіли передати Роузові. Спершу Філіп поводився стримано. Він не дозволяв собі сповна віддаватися гордовитій радості, що переповнювала його, але кінець кінцем небажання повірити долі змінилося божевільним щастям. Хлопчик вважав Роуза найкращим із усіх, кого йому доводилося бачити. Книжки втратили свою значущість: хіба міг він перейматися ними, коли можна було зайнятися значно важливішими справами. До них часто приходили випити чаю у навчальній кімнаті чи просто посидіти разом, якщо нічого було робити, Роузові друзі — хлопець полюбляв натовп і можливість поклеїти дурня. Усі вони дізналися, що Філіп досить непоганий хлопчик, і він був щасливий.

В останній навчальний день вони з Роузом домовилися, якими потягами повернуться до міста, аби зустрітися на вокзалі й випити чаю, перш ніж вирушати назад до школи. Філіп поїхав додому з важким серцем. Усі канікули він думав про Роуза і вигадував, що вони робитимуть наступного семестру. У будинку вікарія хлопець нудьгував, і в останній день канікул дядько звичним жартівливим тоном спитав:

— Ну як, радий, що повертаєшся до школи?

Філіп радісно відгукнувся:

— Ще й як.

Аби не розминутися з Роузом, Кері сів на поїзд раніше, ніж зазвичай, і цілу годину чекав товариша на платформі. Коли прибув потяг із Фейвешема, де, як він знав, у Роуза була пересадка, Філіп щодуху побіг уздовж вагонів. Але Роуза не було. Хлопчик запитав у носія, коли приїде наступний поїзд, і дочекався його прибуття, але знову був розчарований. Зголоднівши й змерзнувши, Філіп направці — провулками й нетрями — поплентався до школи. Роуза він знайшов у навчальній кімнаті — задерши ноги на камінну полицю, той, не змовкаючи, базікав із півдесятком хлопчиків, які розсілися, де лише можна було. Друг завзято потиснув Кері руку, але в того витягнулося обличчя: він зрозумів, що Роуз геть забув про їхню зустріч.

— Послухай, ти чому так пізно? — поцікавився хлопець. — Я вже думав, ти ніколи не приїдеш.

— Ти ж був на вокзалі о пів на п’яту, — додав хтось. — Я бачив, як ти приїхав.

Філіп злегка почервонів. Йому не хотілося, аби Роуз знав, що він був таким дурнем і чекав на нього.

— Мені потрібно було зустрітися з однією знайомою, — з легкістю вигадав він. — Я мусив її провести.

Однак, засмутившись, Філіп трохи набундючився. Він мовчки сидів і коротко відповідав на запитання. Вирішив, що, залишившись із Роузом наодинці, про все розпитає. Але, щойно гості розійшлися, той сам підійшов і вмостився на ручці Філіпового крісла.

— Чуєш, я страшенно радий, що в цьому семестрі ми знову будемо в одній навчальній кімнаті. Чудово, еге ж?

Його задоволення здавалося таким щирим, що Філіпове роздратування одразу зникло. Хлопчики взялися обговорювати тисячу речей, що цікавили їх, так палко, наче не прощалися навіть на п’ять хвилин.

19

Спочатку Філіп був такий вдячний за Роузову дружбу, що нічого від нього не вимагав. Він сприймав усе таким, яким воно було, і насолоджувався життям. Та незабаром хлопчик почав заперечувати проти приятелювання свого друга з усіма навколо; йому хотілося, аби їхні стосунки були чимось особливим, і те, що раніше він приймав як дар, тепер Кері вважав своїм законним правом. Він ревнував, спостерігаючи за Роузом і його товаришами, і, розуміючи, що не має для цього жодних підстав, не міг стриматися і не зробити другові уїдливе зауваження. Якщо Роуз проводив годинку в іншій навчальній кімнаті, клеячи дурника, Філіп зустрічав його, похмуро насупившись. Він супився цілісінький день і ще більше страждав від того, що друг чи то не помічав його поганого настрою, чи навмисно на нього не зважав. Частенько Кері, розуміючи, яку дурницю робить, влаштовував сварку, і вони не розмовляли кілька днів. Однак сердитися довго він не міг і, навіть переконаний у своїй правоті, смиренно просив пробачення. Потім на тиждень вони знову ставали найближчими друзями, але кращі часи вже минули. Філіп бачив, що Роуз продовжує гуляти з ним лише тому, що звик чи боїться розгнівати його. У них вже не знаходилося так багато тем для розмови, Роуз часто нудьгував, і Кері відчував, що його кульгавість почала дратувати друга.

Ближче до кінця семестру кілька хлопчиків захворіли на скарлатину, і в школі поговорювали про те, щоби відпустити всіх додому, аби уникнути епідемії; але хворих ізолювали й, оскільки нових випадків захворювання не було, вчителі вирішили, що впоралися зі спалахом. Одним із хворих був Філіп. Пасхальні канікули він провів у лікарні, а на початку літнього семестру його відправили до вікарія подихати свіжим повітрям. Попри запевняння лікарів, що хлопчик більше не заразний, священик зустрів його з підозрою. Він вважав, що лікар вчинив неделікатно, відправивши малого одужувати на березі моря, і пустив племінника в дім лише з тієї причини, що тому більше не було куди податися.

Філіп повернувся до школи наступної чверті. Він уже забув про всі свої суперечки з Роузом і пам’ятав лише те, що вони були найкращими друзями. Він знав, що поводився нерозумно, і вирішив бути розсудливішим. Поки Кері хворів, Роуз надіслав йому кілька записок, кожна з яких закінчувалася словами: «Одужуй швидше і повертайся». Хлопчик сподівався, що друг чекає на його повернення так само нетерпляче, як мріє побачитися він.

Виявилося, що один учень шостого класу помер від скарлатини, відбулися деякі зміни, і вони з Роузом опинилися в різних навчальних кімнатах. Філіп страшенно засмутився. Однак, щойно приїхавши, він увірвався до друга. Роуз сидів за столом, робив уроки з іншим хлопчиком, на прізвище Хантер, і сердито повернувся, коли увійшов Кері.

— Кого там, в біса, принесло? — крикнув він, а потім, побачивши Філіпа, додав: — А, це ти.

Той присоромлено зупинився.

— Я подумав, що слід піти й подивитися, як ти.

— Ми саме робили домашнє завдання.

Хантер утрутився у розмову:

— Коли ти повернувся?

— П’ять хвилин тому.

Хлопці сиділи, дивилися на Філіпа так, наче він їх відволікав і, без сумнівів, чекали, що він скоро піде. Кері почервонів.

— Я піду. Можеш зазирнути, коли закінчите, — сказав він Роузові.

— Гаразд.

Філіп зачинив за собою двері й покульгав до власної навчальної кімнати. Він жахливо образився. Роуз анітрохи не зрадів їхній зустрічі, навпаки — він здавався роздратованим. Можна подумати, наче вони були просто знайомими. Філіп не виходив із кімнати ані на мить, сподіваючись, що Роуз прийде, але той так і не з’явився. Наступного ранку, йдучи на молитву, Кері побачив, як бігли Роуз із Хантером, тримаючись за руки. Інші розповіли йому те, чого він не бачив сам. Він забув, що три місяці — довгий строк у житті школяра, і якщо він провів їх наодинці, то Роуз продовжував жити серед людей. Вільне місце зайняв Хантер. Філіп помітив, що колишній друг уникає його. Але він був не з тих, хто мовчки погоджується з ситуацією, тому, переконавшись, що Роуз залишився в кімнаті сам, пішов до нього.

— Можна увійти? — запитав Кері.

Роуз подивився на нього розгублено й одразу ж розгнівався.

— Так, якщо хочеш.

— Дуже люб’язно з твого боку, — саркастично зауважив Філіп.

— Чого тобі треба?

— Послухай, чому, відколи я повернувся, ти так огидно поводишся?

— Ой, не будь дурником, — відгукнувся Роуз.

— Не доберу, що ти знайшов у Хантері?

— Це моя справа.

Філіп опустив погляд. Він не міг змусити себе сказати те, що було на серці. Боявся принизитися. Роуз підвівся.

— Мені час іти до зали, — повідомив він.

Коли хлопець підійшов до дверей, Кері змусив себе озватися.

— Послухай, Роузе, не будь такою скотинякою.

— Ой, іди до дідька.

Роуз грюкнув за собою дверима і залишив Філіпа на самоті. Той аж тремтів від люті. Він повернувся до своєї навчальної кімнати і знову прокрутив у голові їхню бесіду. Тепер він ненавидів Роуза, хотів зробити йому боляче і придумував купу огидних слів, які можна було йому сказати. Філіп оплакував смерть дружби й уявляв, що інші тільки про це й теревенять. Через свою надмірну чутливість він завжди вбачав у поведінці інших школярів насмішкуватість і зацікавленість, хоча вони взагалі не переймалися його існуванням. Він уявляв, як вони кажуть: «Зрештою, ніхто й не сподівався, що це триватиме довго. Я взагалі дивуюся, як він терпів Кері. Цього нікчему!»

Аби продемонструвати свою байдужість, Філіп близько заприятелював із таким собі Шарпом, якого ненавидів і зневажав. Це був лондонський хлопчина, неотесаний, огрядний, над його губою пробивалися вусики, а над переніссям зросталися кошлаті брови. Шарп мав ніжні руки й занадто вкрадливі для свого віку манери. У його голосі чувся натяк на акцент кокні^[33]. Він був одним із тих ледацюг, які не бажають займатися спортом, і демонстрував неабияку вигадливість, придумуючи причини для того, щоб не відвідувати обов’язкові заняття. Учні та вчителі ставилися до нього неприязно, а Філіп складав йому компанію лише через власну впертість. За кілька семестрів Шарп збирався вирушити на рік до Німеччини. Він ненавидів школу і вважав її приниженням, із яким доведеться миритися, поки не виростеш і тобі не відкриється широкий світ. Шарпа приваблював лише Лондон, і він розповідав чимало байок про те, чим займався там на канікулах. У його голосі — низькому й улесливому — чувся неясний відгомін нічних лондонських вулиць. Філіп слухав його водночас захоплено і гидливо. Його бурхлива уява малювала йому натовпи, що штовхалися навколо задніх дверей театрів, і мерехтіння дешевих ресторанчиків та барів, де напівп’яні чоловіки сиділи на високих ослінчиках і базікали з дівчатами за стійкою; а під вуличними ліхтарями у гонитві за насолодами загадково текла темна юрба. Шарп позичав йому дешеві бульварні романчики, якими Філіп із боязливим зачудуванням зачитувався у своїй спальні.

Якось Роуз спробував помиритися. Він був доброзичливим хлопцем і не любив мати ворогів.

— Чуєш, Кері, чому ти такий дурний? Який тобі сенс ігнорувати мене?

— Не розумію, про що ти, — озвався Філіп.

— Ну, я не знаю, чому ми більше не розмовляємо.

— Ти мені набрид, — буркнув Кері.

— Ну і будь ласка!

Роуз здвигнув плечима й пішов геть. Філіп, як завжди, коли був збентежений, страшенно зблід, серце скажено гупало. Коли Роуз пішов, він раптом відчув себе жахливо нещасним. Хлопчик і сам не знав, чому відповів йому так, адже за дружбу з Роузом готовий був віддати що завгодно. Кері ненавидів себе за те, що посварився з ним, і тепер, зрозумівши, що завдав другові болю, шкодував про це. Але в ту мить він не володів собою. Здавалося, в ньому оселився якийсь демон і змушував казати огидні речі проти Філіпової волі, навіть тоді, коли він хотів потиснути Роузові руку і помиритися з ним по-справжньому. Однак бажання поранити іншого було сильнішим за нього. Кері хотів помститися за біль та приниження, яких зазнав сам. Це була гордість, а може, й нерозсудливість, адже Філіп знав, що Роузові байдуже, а сам він жахливо страждає. Йому спало на думку, що можна підійти до друга і сказати: «Слухай, мені шкода, я був такою скотинякою. Ніяк не міг із собою впоратися. Нумо помиримося».

Але Кері знав, що ніколи цього не зробить. Він боявся, що Роуз знущатиметься з нього, і гнівався на себе самого. Коли незабаром з’явився Шарп, хлопчик скористався першою-ліпшою нагодою посваритися з ним. Філіп мав диявольський талант знаходити в інших болючі місця й казати те, що зачіпало їх, оскільки було правдою. Однак останнє слово було за Шарпом.

— Я щойно чув, як Роуз говорив про тебе з Меллором, — повідомив він. — Меллор сказав: «Чому ти не копнув його? Це б навчило його, як слід поводитися». А Роуз відповів: «Не хотілося. Клятий каліка».

Філіп раптово залився червоною фарбою. Він не зміг відповісти і мало не задихнувся через клубок, що утворився в горлі.

20

Філіп перейшов у шостий клас, але тепер усім серцем ненавидів школу; він втратив усі свої амбіції й більше не переймався тим, вчиться добре чи погано. Зранку він просинався з важким серцем: попереду чекав черговий нудний день. Хлопець стомився від необхідності робити, що йому кажуть; і заборони дратували його не своєю безглуздістю, а тим, що були заборонами. Він мріяв про свободу. Стомився від безкінечних повторень того, що вже знав, і від вбивання в голови через якогось віслюка того, що сам розумів із першого слова.

У містера Перкінса можна було вчитися чи ні — як тобі заманеться. Він був водночас завзятим учителем і роззявою. Кабінет шостого класу розташовувався на території відреставрованого абатства і мав готичне вікно: Філіп намагався перемогти нудьгу, знову і знову малюючи його, а часом із пам’яті виринала велична вежа собору або ворота, що вели до парку. У хлопця був хист до малювання. Замолоду тітка Луїза малювала акварельними фарбами і мала кілька альбомів з ескізами церков, старих мостів і живописних котеджів. Ці картини нерідко демонстрували на прийомах у будинку вікарія. Якось вона подарувала племіннику на Різдво коробку з фарбами, і він узявся копіювати її картини. Хлопчику вдавалося це краще, ніж можна було сподіватися, і незабаром він уже малював власні картини. Місіс Кері підбадьорювала його. Це був гарний спосіб змусити племінника гарно поводитися, та й пізніше його етюди могли стати в пригоді на благодійних ярмарках. Дві чи три Філіпових картини вставили в рами й повісили у нього в спальні.

Та одного дня після ранкових занять, коли хлопчик виходив із класу, його зупинив містер Перкінс.

— Кері, я хочу поговорити з тобою.

Філіп чекав. Директор куйовдив тонкими пальцями бороду і дивився на нього. Здавалося, він розмірковує над тим, що хоче сказати.

— Що з тобою, Кері? — різко кинув він.

Філіп зашарівся і швидко глипнув на чоловіка. Однак тепер він уже знав його і не відповідав, чекаючи на продовження.

— Останнім часом я незадоволений тобою. Ти став ледачим і неуважним. Схоже, навчання тебе більше не цікавить. Ти працюєш недбало і погано.

— Мені страшенно шкода, сер, — озвався хлопчик.

— І це все, що ти можеш сказати на свій захист?

Філіп похмуро опустив очі. Хіба він міг відповісти, що смертельно нудьгує?

— Знаєш, у цьому семестрі ти опустився замість того, щоб вирости. Я не зможу видати тобі табель із відмінними оцінками.

Хлопчик замислився, що сказав би директор, якби знав, як удома поводяться з його табелем. Пошта приносила його до сніданку, містер Кері кидав на табель байдужий погляд і передавав його племіннику.

— Ось твій табель. Краще ти подивись, що там написано, — пропонував він, погладжуючи пальцями обкладинку букіністичного каталогу.

Філіп читав папірець.

— Оцінки добрі? — цікавилася тітка Луїза.

— Я заслуговую на кращі, — усміхався хлопчик і передавав їй табель.

— Я прочитаю його пізніше, коли матиму окуляри, — казала жінка.

Але після сніданку з’являлася Мері-Енн, повідомляла, що прийшов м’ясник, і тітка забувала про табель.

Містер Перкінс вів далі:

— Ти мене засмучуєш. І я не можу зрозуміти, бо знаю, що ти можеш впоратися з усім, якщо захочеш, але, здається, ти більше нічого не хочеш. Я збирався в наступному семестрі призначити тебе старостою, але, гадаю, краще трохи зачекати.

Філіп знову почервонів. Думка про те, що хтось буде кращим за нього, йому не подобалася. Хлопчик стиснув губи.

— І ще дещо. Тобі вже час починати думати про стипендію. Якщо не візьмешся серйозно за роботу, не отримаєш нічого.

Ця лекція роздратувала Філіпа. Він гнівався на директора і на себе самого.

— Не думаю, що вступатиму до Оксфорду, — озвався він.

— Чому ні? Мені здавалося, ти хочеш прийняти сан.

— Я передумав.

— Чому?

Кері не відповів. Містер Перкінс, як завжди, стояв якось дивно, наче постать на якійсь із картин Перуджино^[34], і замислено посмикував пальцями бороду. Він розглядав Філіпа, немов намагався зрозуміти, а потім раптово відпустив його.

Вочевидь, ця розмова не задовольнила містера Перкінса, і за тиждень, коли Філіп увійшов до його кабінету з якимись документами, він продовжив її, але цього разу обрав іншу тактику: розмовляв із хлопцем не як учитель зі школярем, а як людина з людиною. Тепер здавалося, що його не обходять погані Філіпові успіхи та низькі шанси перемогти своїх старанних суперників й отримати необхідну для вступу до Оксфорду стипендію: важливіше було, що хлопчик змінив свої плани на життя після закінчення навчання. Містер Перкінс поставив за мету повернути йому бажання прийняти сан. Директор надзвичайно майстерно грав на почуттях учня, і це було нескладно, адже він сам почувався збентеженим. Філіпове рішення страшенно засмутило його, і чоловік справді вважав, що хлопчик відмовляється від свого шансу на щасливе життя заради бозна-чого. Голос директора звучав надзвичайно переконливо. Кері швидко піддавався чужим емоціям, попри незворушне обличчя, котре частково від природи, а частково завдяки всім рокам, проведеним у школі, рідко видавало почуття свого господаря (хіба що швидко шарілося); і тепер хлопчик був зворушений директоровими словами. Він був вдячний чоловікові за небайдужість, яку той демонстрував, і від щирого серця розкаювався, що засмутив його своєю поведінкою. Йому трохи лестило, що містер Перкінс, який мав піклуватися про цілу школу, переймався ним, але водночас щось усередині — наче якась інша людина поруч — розпачливо повторювало два слова: «Не буду. Не буду. Не буду».

Хлопчик відчув, що ось-ось здасться. Він не міг протистояти слабкості, яка переповнювала його, наче вода, що підіймається в порожній пляшці, коли її тримають над повною мискою. Зціпивши зуби, він знову та знову повторював подумки: «Не буду. Не буду. Не буду».

Урешті-решт містер Перкінс поклав руку Кері на плече.

— Я не хочу впливати на твоє рішення, — сказав він. — Ти мусиш вирішити сам. Молися, аби Господь Всемогутній допоміг і направив тебе на правильний шлях.

Коли Філіп вийшов із директорського будинку, накрапав дощик. Хлопець пройшов під аркою, що вела до церковного двору; там було безлюдно, і мовчали навіть круки на в’язах. Він повільно обійшов подвір’я. Почувався розпаленим, і дощ приємно освіжав обличчя. Кері обдумав усе, що сказав містер Перкінс; зараз, вирвавшись з-під впливу його пристрасної натури, хлопчик радів, що не піддався вмовлянням.

У темряві примарно виднілися велетенські обриси собору: тепер Філіп ненавидів його через набридливість довжелезних служб, які його змушували відвідувати. Хорали були нескінченними, і поки їх співали, доводилося похмуро стояти; слова монотонних церемоній неможливо було розібрати, а тіло скручували судоми від того, що доводилося нерухомо сидіти, коли хотілося поворушитися. Потім Філіп подумав про дві недільні служби у Блекстейблі. Церква була порожньою й холодною і пахла помадою та накрохмаленою білизною. Одну проповідь читав диякон, а другу —його дядько. З роками Філіп краще вивчив свого родича, і прямий безкомпромісний за характером хлопець не міг зрозуміти, як можна щиро проповідувати людям одне, а самому поводитися по-іншому. Ця хитрість обурювала його. Вікарій був безхарактерним егоїстом і бажав лише одного — уникнути неприємностей.

Містер Перкінс розповідав Філіпу про красу життя, присвяченого служінню Господу. Хлопчик знав, яке саме життя ведуть священики в тому закутку Східної Англії, що був його домівкою. От, наприклад, вікарій у Вайтстоуні, парафії неподалік від Блекстейбла: він був холостяком і вирішив у вільний час зайнятися фермерством. У місцевій газеті весь час писали про його позови до суду графства: то проти найманих робітників, яким він не хотів платити, то проти крамарів, яких звинувачував у шахрайстві. Ширилися чутки, наче він доводить до голодної смерті власних корів, і чимало говорили про те, що слід вжити якихось заходів. А ще був вікарій з Ферне, огрядний бородатий чоловік: дружина вимушена була піти від нього через його жорстокість і збентежила всі околиці розповідями про пороки священика. Вікарія з Сарля — невеликого рибальського селища на узбережжі — щовечора бачили у шинку неподалік від дому, і церковні старости навіть зверталися за порадою до містера Кері. Священнослужителі не мали з ким перекинутися словом, окрім дрібних фермерів та рибалок; довгими зимовими вечорами завірюха безрадісно свистіла у гілках голих дерев і навколо не було нічого, крім голого одноманіття зораних полів; вони були приречені на вбогість і на роботу, що не мала жодного сенсу, кожен недолік їхнього характеру безперешкодно ріс, і врешті-решт священики ставали вузьколобими диваками. Усе це було відомо Філіпу, однак його юна безкомпромісність не пробачала цих людей. Від думки про таке життя хлопець здригався і мріяв вирватися в широкий світ.

21

Незабаром містер Перкінс помітив, що його слова не справили враження на Філіпа, і до кінця семестру не звертав на учня уваги. У виписаному ним табелі було чимало уїдливих слів. Коли документ прийшов поштою і тітка Луїза поцікавилася, які там оцінки, хлопець радісно відгукнувся:

— Жахливі.

— Справді? — перепитав вікарій. — Мені слід іще раз на нього подивитися.

— Як гадаєте, чи є сенс залишатися в Теркенбері? Варто подумати, чи не краще мені на деякий час поїхати до Німеччини.

— Що це тобі спало на думку? — здивувалася тітка Луїза.

— Тобі не здається, що це цілком слушна думка?

Шарп уже покинув Королівську школу і написав Філіпові листа з Ганновера. Там він зажив справжнім життям, тож Кері тепер теж невпинно обдумував цю ідею. Він відчував, що не переживе ще один рік заборон.

— Але тоді ти не отримаєш стипендію.

— У мене й так немає жодних шансів. До того ж я не знаю, чи справді хочу вступати до Оксфорду.

— Але як тоді ти отримаєш сан, Філіпе? — розпачливо вигукнула тітка Луїза.

— Я вже давно відмовився від цієї ідеї.

Місіс Кері кинула на нього наляканий погляд, а потім звично впоралася зі своїми емоціями і налила ще горнятко чаю хлопцевому дядьку. Усі змовкли. За мить Філіп побачив, як по тітчиних щоках заструменіли сльози. Серце раптово стислося від думки, що він зробив жінці боляче. У своїй тісній чорній сукні, пошитій сусідською швачкою, із укритим зморшками обличчям, стомленими вицвілими очима й сивим волоссям, досі зачесаним легковажними кучерями за модою її молодості, тітка Луїза була трохи кумедною, та все ж навдивовижу зворушливою людиною. Філіп помітив це вперше.

Згодом, коли вікарій зачинився з дияконом у своєму кабінеті, хлопець обійняв тітку за талію.

— Послухай, мені шкода, що я засмутив тебе, тітко Луїзо, — озвався він. — Але не годиться мені приймати сан, якщо я не відчуваю справжнього покликання, чи не так?

— Я така засмучена, Філіпе, — простогнала жінка. — Я хотіла цього від щирого серця. Сподівалася, що ти станеш дияконом у свого дядька, а коли настане час — зрештою, ми ж не зможемо жити вічно, правда? — ти міг би успадкувати його місце.

Від почутого хлопець здригнувся. Його накрило хвилею паніки. Серце забилося так, наче голуб, потрапивши в пастку, затріпотів крильми. Тітка тихо схлипувала, поклавши голову йому на плече.

— Я мрію, щоб ти вмовила дядька Вільяма дозволити мені піти з Теркенбері. Мене вже нудить від нього.

Однак блекстейблський вікарій не так легко змінював заплановане; давно було вирішено, що Філіп залишатиметься у Королівській школі до вісімнадцяти років, а потім вступить до Оксфорду. Тож дядько й слухати не хотів про те, щоб Філіп негайно покинув школу, адже вони нікого не попередили і за семестр однаково доведеться заплатити.

— Отже, ти повідомиш, що на Різдво я закінчу навчання? — перепитав Філіп наприкінці довгої та болючої розмови.

— Я напишу про це містерові Перкінсу, і ми подивимося, що він скаже.

— Ох, коли мені вже виповниться двадцять один? Жахливо залежати в усьому від когось.

— Філіпе, тобі не слід так розмовляти з дядьком, — м’яко нагадала тітка Луїза.

— Хіба ти не розумієш, що Перкінс захоче, щоб я залишився? За кожного учня він отримує непогану копійчину.

— Чому ти не хочеш вступати до Оксфорду?

— А який сенс, якщо я не збираюся присвячувати своє життя церкві.

— Ти не можеш збиратися присвятити своє життя церкві, бо вже присвятив їй його, — заперечив вікарій.

— Тоді я не збираюся приймати сан, — байдуже озвався хлопець.

— Ким ти хочеш стати, Філіпе? — поцікавилася місіс Кері.

— Не знаю. Я ще не вирішив. Та ким би я не став, корисно буде знати іноземні мови. Значно доречніше буде провести рік у Німеччині, ніж стирчати у цій дірі.

Філіп не сказав, що, на його думку, навчання в Оксфорді буде не надто кращим за продовження шкільного життя. Йому страшенно хотілося стати незалежним. До того ж для шкільних товаришів він завжди залишатиметься собою, а Філіп мріяв утекти від них усіх. Хлопець відчував, що його шкільне життя було цілковитою невдачею, і мріяв почати все спочатку.

Його бажання поїхати до Німеччини випадково збіглося з деякими ідеями, що останнім часом обговорювалися в Блекстейблі. Часом до лікаря навідувалися друзі й приносили новини про навколишній світ, а ті, хто проводив серпень на морському узбережжі, теж мали власні погляди на життя. Вікарій чув, що деякі люди вважають старомодну освіту не надто корисною для сучасного життя, а нові мови набули більшого значення, ніж мали за часів його молодості. Чоловік не знав, що й думати: одного з його братів відправили до Німеччини, коли він не склав якісь іспити, тож у сім’ї вже був прецедент, але оскільки брат помер там від черевного тифу, цей досвід навряд чи можна було вважати безпечним. У результаті численних дискусій вирішили, що Філіп повернеться до школи ще на один триместр, а потім залишить її. Однак, коли він за кілька днів повернувся у Теркенбері, директор захотів з ним побалакати.

— Я отримав листа від твого дядька. Виявляється, ти хочеш поїхати до Німеччини, і вікарій запитує мене, що я думаю з цього приводу.

Філіпа вразили ці слова. Він розгнівався на опікуна за те, що той не дотримав свого слова.

— Мені здавалося, що це вже вирішено, сер, — відповів хлопець.

— Зовсім ні. Я написав, що, на мою думку, забрати тебе геть буде величезною помилкою.

Філіп одразу ж сів і написав дядькові різкого листа, не надто добираючи слів. Він так розлютився, що тієї ночі довго не міг заснути і прокинувся рано-вранці, похмуро розмірковуючи про те, як усі знущаються над ним. Кері нетерпляче чекав на відповідь, і вона прийшла за два чи три дні. Це був стриманий, розпачливий лист від тітки Луїзи, де йшлося про те, що йому не слід було писати дядькові такі речі, адже через них той страшенно засмутився. Філіп повівся недобре і не по-християнськи. Він мав би знати, що тітка з дядьком хочуть для нього лише добра; вони значно старші за нього й ліпше можуть судити, як йому буде краще. Хлопець стиснув кулаки. Він часто чув ці аргументи й однаково не розумів, чому їм слід вірити; дядько з тіткою не знали всіх обставин так, як знав їх він; і чому вважалося очевидним, що старші люди завжди мудріші? Лист закінчувався повідомленням, що містер Кері відкликав свою заяву про закінчення племінником навчання у школі.

Філіп плекав свій гнів аж до наступного вихідного. Вихідні їм давали у вівторок та четвер, оскільки в суботу по обіді школярам слід було відвідувати службу в соборі. Коли всі учні шостого класу розійшлися, Кері залишився в кабінеті.

— Чи можна мені, будь ласка, сьогодні пополудні поїхати до Блекстейбла, сер? — запитав він.

— Ні, — відрубав директор.

— Я хочу поговорити з дядьком про дещо дуже важливе.

— Хіба ти не чув, що я сказав «ні»?

Філіп не відповів і вийшов із кабінету. Його мало не нудило від приниження: принизливого прохання і різкої відмови. Зараз він ненавидів директора. Кері завжди божеволів від деспотизму, а надто якщо причин для тиранії не було. Хлопець занадто розлютився, аби обдумувати свої вчинки; після обіду він пішов знайомими вуличками до станції й саме встиг на потяг до Блекстейбла. Зайшовши до будинку вікарія, він побачив тітку і дядька у їдальні.

— Овва! А ти звідки взявся? — здивувався священик.

Було зрозуміло, що чоловік не надто зрадів появі племінника. Виглядав дядько трохи збентежено.

— Я подумав, що приїду і ми поговоримо про моє закінчення навчання. Я хочу знати, чому, коли я був тут, ти обіцяв мені одне, а за тиждень зробив зовсім інше.

Власна сміливість злегка налякала Філіпа, але він точно вирішив, якими словами користуватиметься, і, незважаючи на скажене гупання серця, змусив себе їх промовити.

— Тобі дозволили поїхати сьогодні додому?

— Ні. Я запитав Перкінса, а він не дозволив. Якщо тобі заманеться написати йому і повідомити, що я був тут, ти втягнеш мене у стару добру сварку.

Місіс Кері продовжувала в’язати тремтячими руками. Вона не звикла до таких сцен, і вони її страшенно непокоїли.

— Тобі піде на користь, якщо я напишу йому, — гримнув дядько.

— Якщо хочеш отримати відмінну оцінку за доноси, будь ласка. Після того, що ти вже написав Перкінсу, від тебе можна цього чекати.

Із Філіпового боку було нерозсудливо так казати, адже це дало священикові привід, на який він чекав.

— Я не збираюся сидіти і слухати твої грубощі, — погордливо повідомив він.

Чоловік підвівся і поспіхом пішов із кімнати до свого кабінету. Філіп почув, як зачинилися та замкнулися двері.

— Ох, заради Бога, коли мені вже буде двадцять один. Жахливо, коли тебе отак намертво зв’язують.

Тітка Луїза тихенько заплакала.

— Ох, Філіпе, тобі не слід було так розмовляти з дядьком. Прошу, піди до нього і скажи, що тобі шкода.

— Мені анітрохи не шкода. Він просто користується своїми перевагами. Звичайно, моє перебування в школі — жбурляння грошей на вітер, та хіба його це непокоїть? Це ж не його гроші. Жорстоко було віддавати мене під опіку людям, котрі на цьому анітрохи не розуміються.

— Філіпе.

Почувши звук її голосу, хлопець одразу стишив свою багатослівну злість. Від тітчиного тону краялося серце. Філіп не розумів, які неприємні казав слова.

— Філіпе, як ти можеш бути таким лихим? Тобі чудово відомо, що ми намагаємося робити для тебе лише найкраще і знаємо, що не маємо необхідного досвіду; усе було б зовсім інакше, якби ми мали власних дітей; саме тому ми порадилися з містером Перкінсом. — Її голос зламався. — Я намагалася стати тобі матір’ю. Я любила тебе так, наче ти був моїм власним сином.

Тітка була така маленька і хвороблива, а в її манерах старої діви було щось таке жалісливе, що торкнулося Філіпового серця. Раптом у хлопця в горлі виник велетенський клубок, а на очах забриніли сльози.

— Мені так шкода, — запевнив він. — Я не хотів поводитися по-свинськи.

Хлопець укляк поруч із тіткою, обійняв її і поцілував мокрі зморщені щоки. Жінка гірко ридала, і Філіп раптом відчув жалість до її марно прожитого життя. Ніколи раніше вона не дозволяла собі так виявляти емоції.

— Я знаю, що не була для тебе такою, якою хотіла бути, Філіпе, але не знаю чому. Для мене так само жахливо не мати дітей, як для тебе не мати матері.

Філіп забув про свій гнів і тривоги та думав лише про те, як заспокоїти тітку уривками слів і маленькими незграбними ніжностями. А потім пробив годинник, і хлопцеві довелося поквапитися, аби встигнути на останній потяг, що мав привезти його назад до Теркенбері до вечірньої перевірки. Сидячи в кутку вагона, Кері збагнув, що нічого не досяг. Він гнівався на себе через свою слабкість. Жалюгідно було дозволяти собі відмовитися від власної мети через набундючену поведінку вікарія й тітчині сльози. Однак у результаті невідомої йому розмови між дядьком та тіткою директору написали ще одного листа. Містер Перкінс прочитав його, нетерпляче здвигнувши плечима, і показав Філіпові. Там було написано таке:

«Любий містере Перкінс!

Прошу пробачити, що знову турбую Вас із приводу мого підопічного, але ми з його тіткою непокоїмося за хлопчика. Схоже, він не може дочекатися, коли залишить школу, і Філіпова тітка вважає його нещасним. Нам дуже складно зрозуміти, як правильно вчинити, адже ми не його батьки. Здається, Філіп не вважає свої успіхи в навчанні достатніми і гадає, що витрати на його подальше перебування у школі будуть марними. Я буду Вам надзвичайно вдячний, якщо Ви поговорите з хлопчиком, і, якщо він не змінив своєї думки, напевно, буде краще забрати його зі школи після Різдва, як я й збирався зробити з самого початку.

Щиро Ваш,

Вільям Кері»

Філіп віддав директорові листа. Він пишався своїм тріумфом. Нарешті отримав те, про що мріяв, і був задоволений. Його воля перемогла бажання інших людей.

— Навряд чи мені слід витрачати півгодини на відповідь твоєму дядькові, адже він знову передумає, якщо наступного листа отримає від тебе, — роздратовано сказав директор.

Філіп не відповів; його обличчя залишалося незворушним, ось тільки не вдавалося приховати іскорки в очах. Містер Перкінс помітив це і коротко засміявся.

— Схоже, ти переміг, чи не так? — запитав він.

Тоді Філіп широко всміхнувся. Він не міг приховати своєї радості.

— Ти справді не можеш дочекатися, коли залишиш школу?

— Так, сер.

— Ти тут нещасливий?

Філіп зашарівся. Інстинктивно хлопець ненавидів, коли хтось намагався зазирнути йому в душу.

— Ой, навіть не знаю, сер.

Містер Перкінс повільно посмикав пальцями бороду, замислено роздивляючись учня. А потім сказав, наче звертаючись до себе самого:

— Звичайно, школи вигадали для посередностей. Дірки завжди круглі, і якої б форми не був корок, його обов’язково потрібно кудись запхати. Займатися непересічною дитиною немає часу. — Потім чоловік раптово звернувся до Філіпа: — Послухай, я хочу тобі дещо запропонувати. Кінець триместру вже не за горами. Ще один триместр тут ти не переживеш, але, якщо хочеш податися до Німеччини, то краще їхати туди після Пасхи, а не після Різдва. Навесні там значно приємніше, ніж серед зими. Якщо наприкінці наступного триместру ти все ще хотітимеш піти, я не заперечуватиму. Що скажеш на це?

— Красно дякую, сер.

Філіп так зрадів тому, що заощадив останні три місяці, що навіть не подумав заперечувати проти додаткового триместру. Школа вже не нагадувала в’язницю, адже Кері знав, що ще до Пасхи звільниться з неї назавжди. Усередині в божевільному танці заходилося серце. Увечері в капличці він оглянув хлопчиків, які стояли кожен на своєму місці, залежно від класу, і захихотів від задоволення, що більше ніколи їх не побачить. Через усвідомлення цього він став поводитися з ними майже по-дружньому. Його погляд зупинився на Роузові: той надзвичайно серйозно ставився до своїх обов’язків старости, вважаючи, що повинен гарно впливати на решту учнів у школі; того вечора була його черга читати притчу, і він відмінно впорався з цим. Філіп усміхнувся від думки, що назавжди звільниться від нього і що за півроку вже не матиме жодного значення, що Роуз високий і має рівні ноги; і хіба буде важливим, що він староста й капітан команди з одинадцятьох людей? Хлопець подивився на класних керівників у мантіях. Ґордона серед них не було, він помер два роки тому від апоплексичного удару, але решта стояла на своїх місцях. Хлопчик знав, що це за негідники (винятком був хіба що Тарнер, у якому збереглося щось людське), і здригнувся від згадки, в якому рабстві вони тримали його. Мине шість місяців, і вони теж не відіграватимуть жодної ролі. Їхня похвала нічого не значитиме, а у відповідь на осуд він лише здвигне плечима.

Філіп навчився не демонструвати людям своїх почуттів, до того ж досі страждав від сором’язливості, але тепер часто бував у піднесеному настрої; і попри те, що він досі кульгав і сором’язливо та відсторонено мовчав, серце його, схоже, співало. У голові роїлися різноманітні ідеї, фантазії переслідували одна одну так стрімко, що їх неможливо було упіймати, вони з’являлися і зникали, сповнюючи хлопця піднесенням. Тепер він був щасливим, спроможним працювати і в останні тижні триместру взявся наздоганяти згаяний час. Голова працювала з легкістю, і в роботі свого інтелекту Філіп знаходив справжнє задоволення. На екзаменах наприкінці триместру Кері показав відмінний результат. Містер Перкінс лише раз нагадав про це: розмовляючи з учнем про його есе, після традиційної критики чоловік сказав:

— То ти вирішив на якийсь час припинити клеїти дурня, чи не так?

Директор усміхнувся хлопчикові, блиснувши своїми білосніжними зубами, і Філіп, опустивши очі, витиснув із себе сором’язливу усмішку.

Півдюжини учнів, котрі збиралися поділити між собою в кінці літнього триместру різноманітні нагороди, давно припинили вбачати у Кері серйозного суперника, але тепер почали ставитися до нього насторожено. Він нікому не казав, що на Пасху піде зі школи і не буде для них конкурентом, тож змусив однокласників похвилюватися. Філіп знав, як пишається своєю французькою Роуз, котрий двічі чи тричі проводив канікули у Франції; до того ж староста сподівався отримати відзнаку декана за есе англійською, і Кері неабияк зрадів, спостерігаючи за недовірою Роуза, коли той довідався, наскільки краще розуміється на цих предметах колишній друг. Інший однокласник, Нортон, не міг вступати до Оксфорду, оскільки не отримав жодної зі стипендій, якими забезпечувала випускників школа. Він поцікавився у Філіпа, чи буде подавати на стипендії він.

— А ти маєш якісь заперечення? — запитанням на запитання відповів хлопець.

Його тішила думка, що він тримає у руках чиєсь майбутнє. Було щось романтичне в тому, аби завоювати всі нагороди, а потім віддати їх іншим, адже сам він їх зневажає. Нарешті настав останній день занять, і Філіп зайшов до містера Перкінса попрощатися.

— Ти ж не хочеш сказати, що справді збираєшся піти?

У відповідь на очевидний директорів подив у Філіпа витягнулося обличчя.

— Ви казали, що не заперечуватимете, сер, — нагадав він.

— Я думав, що це була лише забаганка, яку краще задовольнити. Я знав, що ти наполегливий і впертий. Чому, заради Бога, тобі хочеться піти саме тепер? Тобі однаково залишилося вчитися один триместр. Ти з легкістю можеш отримати стипендію Маґдалени, адже половину наших нагород ми віддамо тобі.

Філіп похмуро дивився на директора. Він відчував, що його обдурили. Але Перкінс пообіцяв і мусить стримати своє слово.

— В Оксфорді ти проведеш надзвичайно приємні роки. Немає необхідності одразу вирішувати, куди податися далі. Цікаво, чи розумієш ти, як чудово живеться там тим, хто має клепку в голові.

— Я вже підготував усе для подорожі в Німеччину, сер, — пробурмотів хлопець.

— Що ж це за приготування такі, які неможливо скасувати? — поцікавився містер Перкінс із зачудованою усмішкою. — Мені було б страшенно шкода втратити тебе. У школі старанні та працьовиті бовдури завжди отримують більше за ледачих розумників; утім, якщо розумник працює, він завжди досягає того, чого досягнув за цей триместр ти.

Філіп густо почервонів. Він не звик до компліментів, і ніхто ніколи не називав його розумником. Директор поклав руку хлопцеві на плече.

— Знаєш, втовкмачувати знання у мізки цих тупоголових хлопців — нудна робота, та коли час від часу випадає нагода навчати дитину, що вже зробила крок тобі назустріч і розуміє тебе з півслова, тоді вчителювання стає найзапаморочливішою справою на землі.

Філіп розтанув від цієї доброти; йому ніколи не спадало на думку, що містера Перкінса справді хвилює, піде він чи залишиться. Це розчулило і неабияк полестило. Приємно було б на славу закінчити свої шкільні дні, а потім піти до Оксфорду: на мить перед ним спалахнуло життя, про яке він знав із почутих розповідей хлопців, що приїжджали зіграти у матчі Королівської школи, або зі студентських листів, якими зачитувалися у навчальних кімнатах. Та Філіп одразу присоромився; у своїх власних очах він виглядатиме дурнем, якщо здасться тепер; його дядько хихотітиме від задоволення успіхом директорового шахрайства. Драматична відмова від усіх отриманих нагород, які він зневажає, перетвориться на просте буденне змагання за них. Якби містер Перкінс був трохи наполегливішим (настільки, щоби зберегти самоповагу), Філіп погодився б на будь-які його пропозиції; але жодне з почуттів, що нуртували всередині, не майнуло на директоровому обличчі. Воно залишилося незворушним і похмурим.

— Гадаю, мені все ж краще піти, — озвався хлопець.

Як і більшість чоловіків, котрі влаштовують справи завдяки власній значущості, містер Перкінс робився нетерплячим, якщо це не одразу спрацьовувало. Він мав ще чимало роботи і не міг марнувати час на хлопчиська, який здавався йому божевільно впертим.

— Чудово, я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти справді цього захочеш, і стримаю своє слово. Коли ти їдеш до Німеччини?

Філіпове серце шалено загупало. Він переміг у битві, але не знав, чи не стала ця перемога поразкою.

— На початку травня, сер, — відповів хлопець.

— Гаразд, обов’язково навідуйся до нас, коли повернешся.

Він протягнув руку. Якби директор дав хлопцеві ще один шанс, Філіп передумав би, але, схоже, містер Перкінс вважав справу вирішеною. Кері вийшов із будинку. Його шкільне життя завершилося, і він був вільним; але шаленої радості, якої він очікував, чомусь не було. Він повільно обійшов територію школи, і його охопив глибокий смуток. Тепер хлопець шкодував, що не дав себе обдурити. Йому не хотілося йти, але Кері знав, що ніколи не змусить себе зайти до директора і сказати, що залишається. Він не міг так принизитися. Філіп замислився, чи правильно вчинив. Почувався невдоволеним собою і всіма обставинами. Хлопець похмуро запитував себе: невже завжди після того, як досягнеш бажаного, доводиться про це жалкувати?

22

У Берліні жила давня приятелька Філіпового дядька, така собі міс Вілкінсон. Вона була донькою священика, пастора одного села у Лінкольнширі, і саме йому прислужував востаннє містер Кері. Батькова смерть змусила жінку заробляти собі на життя, і вона працювала гувернанткою в багатьох родинах у Німеччині та Франції. Міс Вілкінсон листувалася з тіткою Луїзою і двічі чи тричі проводила відпустку в будинку блекстейблського вікарія, сплачуючи, як і всі нечасті гості родини Кері, невеличку суму за житло. Коли стало зрозуміло, що краще задовольнити Філіпові бажання, а не протистояти їм, вікарій звернувся у листі до приятельки за порадою. Міс Вілкінсон порекомендувала Гейдельберг як відмінне місце для вивчення німецької мови і будинок професорші фрау Ерлін як найзатишніше житло. Філіп міг жити там за тридцять марок на тиждень, а вчитиме його професор, викладач місцевої вищої школи.

Одного травневого дня Філіп прибув до Гейдельберга. Його речі склали на ручний візок, і хлопець вийшов із вокзалу слідом за носієм. Небо було яскраво-блакитним, дерева на вулиці, якою вони йшли, густо вкрилися листям, а в повітрі було щось нове для Філіпа, і до сором’язливості, яку він відчував, починаючи нове життя серед незнайомців, додавалося надзвичайне збудження. Хлопець трохи засмутився через те, що його ніхто не зустрів, і надзвичайно знітився, коли носій попрощався з ним біля парадних дверей великого білого будинку. Якийсь неохайний хлопчина пустив гостя всередину й відвів до вітальні. Кімната була захаращена меблями із зеленого оксамиту, а посередині височів круглий стіл, на якому у воді стояв щільно загорнутий у гофрований папір, наче кісточка баранячої відбивної, букет квітів. Навколо лежали ретельно розкладені книги в шкіряних обкладинках. Повітря в кімнаті було затхлим.

Назабаром до кімнати увійшла фрау професорша і принесла із собою запахи кухні; це була невисока, гладка жіночка, із надзвичайно туго затягнутим волоссям і червоним обличчям; її маленькі очиці блищали, мов намистини, а поведінка була нестриманою. Вона взяла хлопця за обидві руки й розпитала про міс Вілкінсон, котра двічі проводила з нею кілька тижнів. Розмовляла жінка німецькою та ламаною англійською. Філіпу не вдавалося пояснити їй, що він не знайомий із міс Вілкінсон. Потім з’явилися дві її доньки. Філіпу дівчата здалися вже не надто молодими, хоча їм, напевно, було не більше двадцяти п’яти: старша, Текла, була така ж низенька, як мати, і мала той самий мінливий характер, але приємне обличчя і густе темне волосся; Анна, її молодша сестра, була висока і непоказна, але завдяки своїй милій усмішці більше сподобалася Філіпові. Після кількох хвилин ввічливої розмови фрау професорша відвела хлопця до його кімнати і залишила самого. Це була невеличка башточка, вікна якої виходили на дерева в Anlage^[35]; а ліжко стояло в ніші, тож для того, хто сидів за столом, кімната нічим не нагадувала спальню. Філіп розпакував свої речі й розставив усі книжки. Нарешті він сам керував своїм життям.

О першій годині дзвоник покликав хлопця обідати, і виявилося, що у вітальні вже зібралися всі мешканці будинку фрау професорші. Філіпа познайомили з її чоловіком — високим мужчиною середніх років з великою світловолосою головою, де вже почала з’являтися сивина, і добрими синіми очима. Він звернувся до гостя правильною, дещо застарілою англійською, яку вивчив не з розмов, а з класичної англійської літератури; дивно було слухати, як він використовує в розмові слова, які Філіп зустрічав лише в п’єсах Шекспіра. Фрау Ерлін називала своє помешкання не пансіоном, а «родинним будинком», але потрібно було мати гострий розум метафізика, щоби збагнути, в чому різниця. Коли всі сіли за обідній стіл у темному приміщенні біля вітальні, Філіп, нарахувавши шістнадцятеро людей, страшенно знітився. Фрау професорша сиділа в голові стола й ділила їжу на порції. Допомагав їй, голосно дзенькаючи тарілками, той самий незграба, який відчинив новому гостю двері; попри його квапливість, перші закінчували їсти раніше, ніж останні отримували свій обід. Господиня наполягала, щоб за столом розмовляли лише німецькою, тож Філіп змушений був тримати язика за зубами, навіть якби сором’язливість не завадила йому побути балакучим. Хлопець розглядав людей, серед яких збирався жити. Біля фрау професорші влаштувалися кілька літніх пань, але на них Кері майже не звернув уваги. Ще за столом сиділо двійко молодих дівчат, обидві були білявками, а одна — дуже навіть привабливою; Філіп почув, що до них зверталися «фройляйн Гедвіґо» і «фройляйн Цециліє». На спині у фройляйн Цецилії лежало зібране в косу довге волосся. Дівчата сиділи поруч і базікали, сміючись час від часу; вони частенько поглядали на нового гостя, й одна з них казала щось стишеним голосом, а потім обидві хихотіли, тоді як Філіп знічено червонів, відчуваючи, що панянки насміхаються з нього. Біля них сидів китаєць із жовтим обличчям і широкою усмішкою; він вивчав в університеті західну культуру. Студент розмовляв дуже швидко і з таким жахливим акцентом, що дівчата не завжди розуміли, що він каже, і щоразу заходилися реготом. Китаєць теж добродушно сміявся, майже заплющуючи свої схожі на мигдалини очі. Ще за столом зібралося двоє чи троє американців у чорних пальтах, із сухою жовтою шкірою. Це були студенти-теологи. Філіп розчув у їхній поганій німецькій гугнявий акцент, властивий жителям Нової Англії, й обережно зиркав на хлопців, оскільки його вчили, що американці — неврівноважені та безрозсудні варвари.

Пізніше, коли вони ненадовго посідали у вітальні на жорсткі стільці із зеленого оксамиту, фройляйн Анна поцікавилася у Філіпа, чи не хоче він піти з ними на прогулянку.

Хлопець прийняв запрошення. Їх зібралася ціла компанія: дві доньки фрау професорші, двоє інших дівчат, один із американських студентів та Філіп. Він ішов поруч із Анною та фройляйн Гедвіґою і трохи хвилювався. Раніше йому не доводилося знайомитися з дівчатами. У Блекстейблі жили лише доньки фермерів та місцевих крамарів. Він знав, як їх звуть і як дівчата виглядають, але був сором’язливий і гадав, що вони глузують із його фізичної вади, тому радо погоджувався з вікарієм і тіткою, які через своє високе становище відмежовувалися від фермерів. У лікаря теж було дві доньки, але обидві значно старші за Філіпа — вони повиходили заміж за батькових асистентів, коли Кері ще був дитиною. Хлопці у школі знали кількох дівчат (які були швидше зухвалими, ніж благопристойними) і завдяки нестримній чоловічій фантазії розповідали огидні історії, вихваляючись інтрижками з кожною із них, а Філіп приховав жах, яким його сповнювали ці історії, під маскою зарозумілого презирства. Його уява і прочитані книжки надихали схильністю до байронівських манер; тож Кері розривався між хворобливою сором’язливістю та переконаністю, що слід бути галантним. Зараз він відчував, що мусить поводитися жваво й чарівно, але голова здавалася порожньою і він ніяк не міг придумати, що б такого сказати. Фройляйн Анна, донька професорші, відчувала обов’язок господині будинку і весь час зверталася до нього, але інші говорили мало. Анна частенько глипала на хлопця своїми сяючими очима і бентежила його гучним сміхом. Філіп відчував, що здається їй справжнім диваком. Вони гуляли схилом пагорба, порослим соснами, і хлопець радісно вдихав їхній аромат. День був теплий та безхмарний. Нарешті компанія опинилася на підвищенні, з якого всі побачили, як під сонячними променями простягається долина Рейну. Перед ними розкинулися та переливалися золотими вогнями безкраї землі, віддалік виднілися міста і вигиналася срібляста смужка річки. У тому куточку Кенту, де виріс Філіп, просторі землі — справжня рідкість, море пропонує окові лише безкінечний обрій, тож неосяжна відстань, яку хлопець побачив зараз, сповнила його дивним та невимовним захватом. Здавалося, наче в нього виросли крила. Сам цього не розуміючи, він уперше дізнався, які чисті, нічим не затьмарені, незнайомі почуття викликає краса. Вони втрьох сіли на лавку (всі інші вже пішли), і поки дівчата базікали німецькою, Філіп, не зважаючи на їхню присутність, насолоджувався побаченим.

— Богом присягаюся, я щасливий, — мимохіть пробурмотів він собі під ніс.

23

Час від часу Філіп думав про Королівську школу в Теркенбері та посміювався, пригадуючи, що саме там роблять у цей момент. Часом йому снилося, що він досі там, і, прокидаючись, хлопець відчував неабияке полегшення від того, що опинився у своїй невеличкій кімнатці у башточці. З ліжка він бачив, як висять у синьому небі огрядні купчасті хмари. Філіп насолоджувався своєю свободою. Він міг лягати, коли хотів, і вставати, коли заманеться. Поруч не було нікого, хто наказував би йому щось. Кері вразило, що більше не потрібно брехати.

Вони домовилися, що професор Ерлін вчитиме його латини та німецької, щодня приходитиме француз, який даватиме йому уроки французької, а на роль вчителя математики фрау професорша порадила одного англійця, котрий саме здобував в університеті філологічну освіту. Його звали Вортон. Філіп щоранку ходив до нього на заняття. Чоловік жив у кімнатці на горішньому поверсі занедбаного будинку. Тут було брудно, неприбрано і задушливо тхнуло всім чим завгодно. Зазвичай, коли о десятій приходив Філіп, учитель ще лежав у ліжку і вистрибував із нього, натягаючи масний халат і повстяні капці, а потім, розповідаючи урок, їв свій невибагливий сніданок. Вортон був товстим від надмірного споживання пива, коротуном з густими вусами і довгим нерозчесаним волоссям. Він прожив у Німеччині п’ять років і став справжнім тевтонцем. Про здобуття ступеня в Кембриджі Вортон розповідав презирливо, а коли заводив мову про повернення після закінчення аспірантури в Гейдельберзі до Англії, де на нього чекала педагогічна кар’єра, у голосі чувся справжній жах. Він обожнював життя студентів німецьких університетів, сповнене свободи та радісного панібратства. Вортон був членом Burschenschaft^[36] і обіцяв відвести Філіпа до Kneipe^[37]. Бідний англієць не приховував, що уроки, які він давав Філіпу, забезпечували його м’ясом на обід замість хліба з сиром. Часом після бурхливої ночі він так страждав від головного болю, що не міг навіть випити каву і страшенно мучився, проводячи урок. На такий випадок Вортон завжди приберігав під ліжком кілька пляшечок пива — одна така пляшка і люлька допомагали йому нести свій життєвий тягар.

— Жива вода, — казав учитель, обережно наливаючи собі пиво, аби потім не чекати занадто довго, поки всядеться піна.

Після цього він розповідав Філіпу про університет, про сварки між ворогуючими компаніями, про дуелі та достоїнства того чи іншого професора. На його уроках юнак більше навчався життя, ніж математики. Часом Вортон відкидався на стільці й, посміюючись, казав:

— Послухай, ми сьогодні нічого не зробили. Ти не мусиш платити мені за урок.

— Ох, це не має жодного значення, — заспокоював його Філіп.

Ці заняття були для нього чимось новим і надзвичайно цікавим; хлопець відчував, що отримані знання знадобляться йому більше за тригонометрію, яку він ніколи не розумів. Здавалося, наче йому дозволили зазирнути у віконце до справжнього життя, і він дивився туди, а серце шалено гупало.

— Ні, залиш собі свої брудні гроші, — з погордою відмовлявся Вортон.

— А що ви сьогодні їстимете на обід? — з усмішкою цікавився Філіп, адже знав усе про фінансові справи свого вчителя.

Вортон навіть просив його платити по два шилінги за кожний урок, а не одразу за місяць, бо це значно спрощувало йому життя.

— Ох, забудь про мій обід. Я не вперше пообідаю пляшечкою пива, і це лише прочистить мені мізки.

Він пірнув під ліжко (сірі простирадла на ньому аж просили, щоби їх попрали) і виловив звідти чергову пляшку. Філіп був іще юний і не розумівся на життєвих насолодах, тому відмовився розділити її з ним, і англієць видудлив усе самостійно.

— Скільки ти збираєшся залишатися тут? — запитав Вортон.

І він, і Філіп відчули неабияке полегшення від того, що більше не мусили вдавати, наче займаються математикою.

— Ой, не знаю. Розраховую приблизно на рік. А потім мої хочуть віддати мене до Оксфорду.

Вортон презирливо здвигнув плечима. Для Філіпа стало відкриттям, що існують люди, котрі не обожествляють цю колиску науки.

— Для чого тобі туди йти? Там ти будеш просто славнозвісним школярем. Чому б не вступити тут до університету? В одному році мало хорошого. Залишайся тут на п’ять років. Знаєш, у житті є дві приємні речі — свобода думки і свобода дії. У Франції люди мають свободу дії: можна робити все, що заманеться, і це нікого не обходить, але думати слід так, як усі інші. У Німеччині ти мусиш поводитися так, як усі інші, але думати можеш що завгодно. Обидві свободи — чудові штуки. Особисто я віддаю перевагу свободі думки. Однак в Англії немає ані того, ані іншого: на тебе завжди тисне тягар умовностей. Ти не можеш думати так, як тобі хочеться, і не можеш робити те, що тобі хочеться. Уся причина в демократії. Гадаю, в Америці все ще гірше.

Він обережно відкинувся на стільці — одна його ніжка розхиталася, і було б шкода, якби раптове падіння на підлогу перервало таку пишномовність.

— Я мушу повертатися до Англії цього року, але якщо вдасться нашкрябати трохи грошенят, аби забезпечити потреби душі й тіла, я залишуся тут іще на дванадцять місяців. Але потім доведеться повернутися і покинути все це, — чоловік обвів рукою брудну мансарду з неприбраним ліжком, розкиданий на підлозі одяг, вишикувані під стіною порожні пляшки, стоси розтріпаних книжок без обкладинок у кожному кутку, — заради якогось провінційного університетика, де спробую отримати посаду завідувача кафедри філології. Мені доведеться грати в теніс і приймати запрошення випити чаю. — Він увірвав свій монолог на півслові й зацікавлено подивився на Філіпа, охайно вбраного, з чистим комірцем і гарно зачесаним волоссям. — О Господи! Мені доведеться митися.

Філіп зашарівся, відчувши нестримний докір своїй елегантності; останнім часом він почав ставитися до своєї зовнішності уважніше і привіз із Англії справжню колекцію краваток.

Літо переможною ходою ввійшло до міста.

Дні були чарівними. Нахабна синява неба лоскотала нерви. Дерева в «Anlage» буяли нестримною кричущою зеленню, а білі будинки блищали під сонцем до болю в очах. Часом, повертаючись від Вортона, Філіп сідав на лавицю в затінку «Anlage», насолоджувався прохолодою і спостерігав за візерунками сонячних променів, що падали крізь листя на землю. Його душа танцювала від полегшення так само радісно, як ці промені. Він насолоджувався цими ледачими хвилинами, поцупленими у занять. Часом Філіп блукав вуличками старого міста. Він побожно дивився на студентів-корпорантів^[38] з глибокими ранами на червоних щоках, котрі хизувалися у своїх кольорових кашкетах. У пообідні години Кері гуляв серед пагорбів із дівчатами з будинку фрау професорші, і часом вони виходили до річки та пили чай у тінистому садку біля шинку. Увечері молодь кружляла у «Stadtgarten»^[39], слухаючи, як грає оркестр.

Незабаром Філіп вивчив різноманітні інтереси мешканців будинку. Фройляйн Текла, старша донька професора, була заручена з англійцем, який провів у будинку дванадцять місяців, вивчаючи німецьку; весілля було призначене на кінець року. Але молодик писав, що його батько, крамар, який торгував каучуком у Слоу, не схвалює цього шлюбу, і фройляйн Текла часто проливала сльози. Часом гості бачили, як вони разом із матір’ю, насупившись і стиснувши губи, перечитували листи впертого нареченого. Текла малювала акварельними фарбами, і час від часу вони з Філіпом вирушали писати невеличкі пейзажі, запросивши з собою для компанії ще котрусь із дівчат. У чарівної фройляйн Гедвіґи теж були любовні негаразди. Вона була донькою берлінського крамаря, і в неї закохався хоробрий гусар (з додатком «фон», якщо ваша ласка). Його батьки були проти шлюбу з дівчиною такого походження, тож Гедвіґу відправили в Гейдельберг забувати коханого. Вона ніколи-ніколи не змогла б цього зробити і продовжувала листуватися з хлопцем, а той не полишав спроб переконати свого розгніваного батька змінити рішення. Вона розповідала все це Філіпу, щедро помережуючи свою оповідь зітханнями та червоніючи, і показувала хлопцеві світлину бадьорого лейтенанта. Фройляйн Гедвіґа подобалася йому більше за інших дівчат у будинку фрау професорші й на прогулянках він завжди намагався йти поруч із нею, а потім нещадно червонів, коли інші кепкували з того, як неприховано Кері віддає їй перевагу. Уперше в житті він відкрив свої почуття саме їй, але, на жаль, сталося це випадково. А було все так: якщо ввечері вони не йшли на прогулянку, дівчата співали коротенькі пісеньки у зелено-оксамитовій вітальні, а завжди корисна всім фройляйн Анна старанно акомпанувала. Улюбленою піснею фройляйн Гедвіґи була «Ich liebe dich» («Я кохаю тебе»). Одного вечора, після того як дівчина заспівала її, Філіп стояв із нею на балконі й дивився на зірки. Йому спало на думку зауважити дещо з приводу пісні, і хлопець почав:

— Ich liebe dich… — тут йому не вистачило німецьких слів, і Філіп затнувся. Пауза була надзвичайно короткою, та перш ніж він встиг продовжити, озвалася фройляйн Гедвіґа:

— Ach, Herr Carey, Sie müssen mir nicht “du” sagen — Ах, пане Кері, Вам не слід звертатися до мене на «ти».

Філіп відчув, як спітнів від голови до п’ят, адже ніколи не дозволив би собі сказати щось настільки фамільярне, і не міг придумати жодного слова у відповідь. Було б негалантно казати, що йшлося не про його почуття, а лише про назву пісні.

— Entschuldigen Sie, — озвався він. — Вибачте.

— Нічого страшного, — прошепотіла фройляйн Гедвіґа.

Вона чарівно усміхнулася, спокійно взяла Філіпа за руку, потиснула її, а потім повернулася до вітальні.

Наступного дня Кері почувався таким збентеженим, що не міг розмовляти з дівчиною, і через свою сором’язливість робив усе можливе, аби її уникнути. Коли Філіпа покликали на звичну прогулянку, хлопець відмовився, пославшись на термінову роботу. Однак фройляйн Гедвіґа знайшла можливість поговорити з ним наодинці.

— Чому ви так поводитеся? — люб’язно запитала вона. — Знаєте, я не гніваюся на вас за сказане вчора. Що ви можете вдіяти, якщо кохаєте мене? Утім, попри те що насправді я не заручена з Германом, покохати когось іншого не можу і вважаю себе його нареченою.

Філіп знову зашарівся, але зміг удати із себе закоханого, що страждає через відмову:

— Сподіваюся, ви будете дуже щасливою, — відповів він.

24

Професор Ерлін щодня займався з Філіпом. Він склав перелік книжок, які хлопець мав прочитати, перш ніж узятися за останнє випробування — «Фауста», а тим часом досить кмітливо почав розбирати з ним німецький переклад однієї з Шекспірівських п’єс, яку Кері вчив у школі. У ті часи слава Ґете в Німеччині саме досягла своєї кульмінації. Попри те що письменник застережливо ставився до виявів патріотизму, його визнали найкращим поетом нації, а після війни сімдесятого року^[40] вважали одним із найважливіших символів національної єдності. Схоже, ентузіастам у нестримності Walpurgisnacht^[41] вчувався гуркіт артилерії під Ґравелоттом^[42]. Однією з ознак справжнього генія було те, що різні люди знаходили в його творчості різне натхнення; професор Ерлін, який ненавидів пруссів, ставився до Ґете із завзятим захватом через те, що його по-олімпійськи заспокійливі твори пропонували розумному читачу прихисток від стрімкої атаки сучасного покоління. Нещодавно з’явився один драматург, чиєім’я потім часто можна було почути в Гейдельберзі, і минулої зими у театрі ставили його п’єсу, яку прихильники зустріли оваціями, а порядні люди — свистом. За довгим столом фрау професорші Філіп чув чимало дискусій з приводу вистави, і в цих суперечках професор Ерлін втрачав свою звичну стриманість: він гупав по столу кулаком і заглушав усі заперечення ревом свого гучного низького голосу. Ця п’єса була позбавлена змісту, і замість змісту сповнена непристойностей. Він змусив себе додивитися виставу до кінця, але навіть не знав, чого відчув більше — нудьги чи огиди. Якщо вистави стали такими, то саме час поліції втрутитися і зачинити театри. Професор Ерлін не був пуританином і міг разом з іншими посміятися над жартівливою легковажністю фарсу в «Пале-Рояль», але в тій п’єсі не було нічого, крім бруду. Чоловік красномовно затиснув носа і свиснув крізь зуби. Через такі речі розпадаються сім’ї, зникає мораль і занепадає Німеччина.

— Aber, Adolf^[43], — зверталася до нього фрау професорша. — Охолонь.

Він махнув у її бік кулаком. Професор був найлагіднішим створінням на світі й жодного разу не наважився зробити щось, не порадившись із дружиною.

— Ні, Гелено, кажу тобі, — горлав він, — я краще побачу мертві тіла наших доньок під своїми ногами, ніж дізнаюся, що вони слухають мотлох цього безсоромця!

Ішлося про п’єсу «Нора, або Хатка ляльки» Генріка Ібсена^[44].

Професор Ерлін порівнював його з Ріхардом Ваґнером, але про композитора згадував не з гнівом, а з доброзичливим сміхом. Він був шарлатаном, але успішним шарлатаном, і в цьому завжди можна було знайти щось кумедне.

— Verrückter Kerl! Божевільний! — вигукував професор.

Він бачив «Лоенґріна»^[45], і це ще можна було стерпіти. Нудно, але нічого більше. А от «Зіґфрід»!^[46] Згадуючи про нього, професор Ерлін закривав обличчя долонею і вибухав реготом. Жодної мелодії від початку до самого кінця. Він міг уявити, як Ріхард Ваґнер сидить у ложі й надриває живіт, сміючись над тими, хто серйозно сприймає його твори. Це було найвизначніше шахрайство дев’ятнадцятого століття. Професор підніс до рота пивний келих, задер голову й пив, поки не побачив денце, а потім витер тильним боком долоні рота і сказав:

— Кажу вам, молоді люди, дев’ятнадцяте століття ще не встигне закінчитися, а про Ваґнера вже ніхто й не згадуватиме. Ваґнер! Та я готовий віддати всі його твори за одну оперу Доніцетті!^[47]

25

Найдивнішим з усіх Філіпових учителів був викладач французької — мосьє Дюкро, мешканець Женеви. Це був високий літній пан із землистим обличчям, впалими щоками і довгим сивим волоссям. Він вбирався у поношений чорний піджак із протертими ліктями і потріпані штани. Сорочка мосьє Дюкро завжди була страшенно брудна, і Філіп ніколи не бачив його в чистому комірці. Учитель був небагатослівним, викладав добросовісно, хоча й без ентузіазму, з’являвся, коли годинник вибивав потрібну годину, і йшов хвилина в хвилину. За уроки він брав дуже мало. Мосьє Дюкро був мовчазний, тож усе, що Філіп знав про нього, він почув від інших. Виявляється, учитель боровся проти Папи разом із Ґарібальді, але з відразою покинув Італію, дізнавшись, що всі його намагання повернути свободу — під якою він розумів створення республіки — завершилися появою нового ярма замість старого. Потім за невідомо які політичні злочини його вислали з Женеви. Філіп зацікавлено розглядав мосьє Дюкро, адже той анітрохи не нагадував революціонера, яким його уявляв собі хлопець: чоловік розмовляв тихо і надзвичайно ввічливо; ніколи не сідав, поки його не просили, а в тих рідкісних випадках, коли зустрічав Кері на вулиці, вишуканим жестом знімав капелюха. Дюкро ніколи не сміявся, навіть ніколи не усміхався. Досконаліша, ніж у Філіпа, уява, можливо, змалювала б юнака, котрий подавав великі надії й увійшов у доросле життя в 1848-му, коли королі, згадуючи про свого французького брата^[48], відчували, як неприємно зводить шию; і, напевно, пристрасне прагнення свободи, котре промайнуло Європою, звільняючи її від абсолютизму й тиранії, що знову воскресли у роки реакції після революції 1789-го^[49], наповнило його серце гарячим вогнем. Легко можна було уявити його, пристрасного поборника теорій про рівноправ’я та права людини, котрий сперечався, сварився, боровся на паризьких барикадах; він тікав від австрійських кавалеристів у Мілані, потрапив до в’язниці в одному місці й був висланий з іншого, не втрачав надії і щоразу підводився, зачувши слово, що здавалося магічним, — «свобода». Урешті-решт зламаний хворобами та голодом, старий, без жодних засобів до існування, крім уроків, які давав бідним студентам, мосьє Дюкро опинився в цьому невеличкому охайному місті, під п’ятою найбільшої в Європі особистої тиранії. Можливо, за його небагатослівністю ховалося розчарування людством, яке відмовилося від величних мрій його молодості й тепер борсалося з повільною невимушеністю; а може, тридцять років революцій навчили його, що люди не варті свободи, і він думав, що згаяв життя, марно переслідуючи нікому не потрібні цілі. Однак, можливо, чоловік просто стомився і байдуже чекав, коли смерть звільнить його.

Одного дня Філіп із властивою його віку прямотою запитав учителя, чи правда, що він воював разом із Ґарібальді. Здавалося, літній чоловік не вважав це запитання важливим. Він відповів, як завжди, тихим голосом:

— Oui, monsieur^[50].

— Кажуть, ви були комунаром?

— Справді? Чому б нам не продовжити наше заняття?

Учитель розгорнув книжку, і присоромлений Філіп почав перекладати підготований вдома уривок.

Одного дня мосьє Дюкро, схоже, страждав від сильного болю. Він ледве спромігся витягти своє тіло всіма сходами до Філіпової кімнати, а піднявшись, важко сів і спробував віддихатися; його бліде обличчя витягнулося, а на чолі блищали намистини поту.

— Боюся, ви нездужаєте, — зауважив Філіп.

— Не переймайтеся.

Але хлопець бачив, що вчитель страждає, і наприкінці уроку поцікавився, чи не відкласти їм заняття, поки йому не стане краще.

— Ні, — заперечив літній чоловік іще тихіше. — Я хотів би продовжувати, поки зможу.

Філіп хворобливо нервував, коли мова заходила про гроші, й одразу почервонів.

— Але для вас нічого не зміниться, — заспокоїв він. — Я так само платитиму за уроки. Якщо не заперечуєте, я хотів би одразу розрахуватися за тиждень наперед.

Мосьє Дюкро брав вісімнадцять пенсів за годину. Філіп витяг із кишені десять марок і сором’язливо поклав їх на стіл. Він не міг змусити себе протягнути гроші старигану, наче той був жебраком.

— У такому разі, гадаю, я не приходитиму, поки не одужаю. — Він узяв монету і, як завжди, церемонно вклонившись, пішов.

— Bonjour, monsieur^[51].

Філіп злегка засмутився. Він гадав, що повівся щедро, і сподівався, що мосьє Дюкро приголомшить його своєю вдячністю. Його трохи здивувало те, що вчитель прийняв подарунок так, неначе це був борг. Він був іще такий молодий і не розумів, що відчуття обов’язку менше хвилює тих, хто отримує, ніж тих, хто дає. Минуло п’ять чи шість днів, і мосьє Дюкро з’явився знову. Він шкандибав іще гірше, ніж завжди, і був дуже слабким, але, схоже, найгірше вже минулося. Чоловік не став балакучішим і залишався загадковим, нетовариським і брудним. До кінця уроку він не згадував про свою хворобу, а потім, уже збираючись піти, зупинився біля відчинених дверей. Учитель повагався, наче йому було важко вимовляти слова:

— Якби ви не дали мені грошей, я б помер від голоду. Більше я не мав на що жити.

Він низько та урочисто вклонився і вийшов із кімнати.

Хлопець відчув, як у горлі зібрався невеличкий клубок. Йому здалося, що він відчув безнадійну гіркоту, з якою боровся за життя старий, і наскільки важким воно було в ті часи, які Філіпу уявлялися надзвичайно приємними.

26

Філіп провів у Гейдельберзі три місяці, аж якось уранці фрау професорша повідомила йому, що у її будинку зупиниться англієць, на прізвище Гейворд, і того ж дня за вечерею хлопець побачив нове обличчя. Родина Ерлінів уже кілька днів перебувала у піднесеному настрої. Спершу, в результаті бозна-яких інтриг, принизливих благань і прихованих погроз батьки молодого англійця, з яким була заручена фройляйн Текла, запросили навідати їх у Англії. Тож, озброївшись альбомом з акварельними малюнками (аби продемонструвати свою досконалість) і стосом листів (аби довести серйозність його намірів), дівчина вирушила в дорогу. А вже за тиждень фройляйн Гедвіґа, сяючи усмішкою, повідомила, що її коханий лейтенант приїде до Гейдельберга з батьком та матір’ю. Виснажені синовою наполегливістю і глибоко вражені розміром посагу, який пропонував за фройляйн Гедвіґу її батько, лейтенантові батьки погодилися заїхати до Гейдельберга і познайомитися з молодою панянкою. Зустріч виявилася успішною, і фройляйн Гедвіґа змогла похизуватися у Stadgarten своїм коханим перед усіма мешканцями материного будинку. Мовчазні літні пані, що сиділи ближче до початку стола, поруч із фрау професоршею, були схвильовані, а коли фройляйн Гедвіґа оголосила, що повертається додому, де відбудуться офіційні заручини, її мати, не задумуючись про ціну, сказала, що подасть до столу Maibowle^[52]. Професор Ерлін пишався своїм умінням готувати цей легкий алкогольний напій, і після вечері на столі у вітальні урочисто з’явилася величезна чаша з білим вином і газованою водою, в якій плавали запашні трави та суниця. Фройляйн Анна дражнила Філіпа, що його дама серця поїде від них, і хлопцеві було дуже незручно й навіть трохи сумно. Фройляйн Гедвіґа заспівала кілька пісень, фройляйн Анна зіграла весільний марш, а професор заспівав «Die Wacht am Rhein»^[53]. Серед усіх цих веселощів Філіп мало уваги звертав на нового гостя. За вечерею вони сиділи один навпроти одного, але Кері весь час балакав із фройляйн Гедвіґою, а незнайомець не володів німецькою та їв мовчки. Побачивши на гостеві блакитну краватку, Філіп одразу відчув до нього антипатію. Англієць був двадцятишестирічним молодиком із надзвичайно білою шкірою й довгим хвилястим волоссям, яке часто пригладжував недбалим жестом. Він мав великі сині очі, але їхній колір був якимось бляклим, і вони вже виглядали стомленими. Обличчя було чисто поголене, а рот, попри занадто тонкі вуста, вирізнявся непоганою формою. Фройляйн Анна цікавилася фізіогномікою і звернула Філіпову увагу на вишукані обриси чоловікової голови і слабеньку нижню щелепу. Вона зауважила, що англієць має голову мислителя, але щелепі не вистачає виразності. Фройляйн Анні, з її високими вилицями і великим недоладним носом, судилося залишитися старою дівою, тож вона надавала великого значення характеру. Поки вони обговорювали нового гостя, він стояв трохи осторонь від інших і спостерігав за галасливою вечіркою з доброзичливим, але трохи гордовитим виразом обличчя. Англієць був високий, стрункий, а в його поведінці була обдумана грація. Вікс, один із американських студентів, помітив його самотність, підійшов і звернувся до гостя. Ця парочка своїм контрастом справляла дивне враження: надзвичайно елегантний американець у чорному піджаку і світло-сірих штанах, худий, наче висушений, і вже помазаний на службу в церкві; й англієць у своєму розтягнутому твідовому костюмі, цибатий і з повільними жестами.

Поговорити з новим гостем Філіпу вдалося аж наступного дня. Перед обідом вони вдвох опинилися на балконі вітальні. Гейворд звернувся до хлопця:

— Ви англієць, чи не так?

— Так.

— А їжа тут завжди така кепська, як учора ввечері?

— Вона завжди приблизно однакова.

— Жахливо, правда?

— Жахливо.

Філіп не помічав, що з їжею щось не так, навпаки — він з’їдав великі порції з неабияким апетитом, але не хотів видатися невибагливим і назвати хорошим обідом той, який комусь іншому видався жахливим.

Візит фройляйн Текли до Англії змусив її сестру значно більше хазяйнувати вдома, і тепер вона не мала часу для довгих прогулянок. Фройляйн Цецилія з довгою білявою косою і кирпатим личком останнім часом відверто уникала Філіпового товариства. Фройляйн Гедвіґа поїхала геть, а Вікс, американець, котрий зазвичай приєднувався до їхніх прогулянок, вирушив у мандри Південною Німеччиною, тож Філіп часто залишався на самоті. Гейворд шукав нагоди познайомитися з ним, але Кері мав неприємну рису: через свою сором’язливість, а можливо, через якусь атавістичну спадковість, отриману від печерних людей, він завжди ставився до нових знайомих із антипатією, яка не минала, поки він не звикав до людини. Через це спілкувався хлопець мало. До Гейвордових спроб потоваришувати він ставився дуже стримано, а коли той одного дня запросив його на прогулянку, погодився лише тому, що не вигадав пристойної відмовки. Він розгнівався на себе за те, що звично не стримався і зашарівся, та, як завжди, перепросив:

— Боюся, я не зможу швидко йти.

— Боже правий, я й не збираюся бігти. Залюбки прогуляюся повільною ходою. Пам’ятаєте той розділ з «Маріуса»^[54], де Патер каже, що шпацирування — найкращий стимул для бесіди?

Філіп був гарним слухачем, і йому часто спадало на думку щось розумне, але ставалося це зазвичай занадто пізно; однак Гейворд був балакучим — хтось досвідченіший за Кері сказав би, що англійцеві подобається слухати себе самого. На Філіпа його зверхність справляла неабияке враження. Він не міг не захоплюватися і не ставитися мало не побожно до людини, котра зневажала так багато речей, які йому здавалися майже священними. Гейворд глузував із фетиша спорту, презирливо називаючи «мисливцями за кубками» всіх, хто ним займався, а Філіп не розумів, що юнак просто плекає замість нього фетиш культури.

Вони піднялися до замку й сіли на терасі, звідки відкривався вид на місто. Гейдельберг затишно і дружньо вмостився в долині вздовж берегів привітного Неккару. Блакитне марево з димарів, що висіло над містом, високі дахи і шпилі церков надавали місту середньовічного вигляду. Була в ньому якась невибагливість, що гріла серце. Гейворд розповідав про «Випробування Річарда Феверела»^[55] та «Пані Боварі»^[56], про Верлена^[57], Данте^[58] та Метью Арнольда^[59]. У ті дні з Фіцджеральдовими перекладами Омара Хайяма були знайомі лише обрані, й англієць зачитував їх Філіпові вголос. Він взагалі любив читати поезію, свою власну чи інших авторів, і робив це монотонно, неначе наспівував. Коли вони повернулися додому, Філіпова недовіра до Гейворда переросла в завзяте захоплення.

Юнаки взяли собі за звичку прогулюватися щодня по обіді, й незабаром Філіп дізнався дещо про Гейвордове життя. Він був сином сільського судді й нещодавно успадкував після батькової смерті три сотні на рік. Його досягнення у школі Чертерхауз були такими визначними, що коли він вступав до Кембриджу, ректор Триніті-Голл^[60] особисто зустрів його і висловив радість із приводу його вступу до їхнього коледжу. Гейворд готувався до видатної кар’єри. Він спілкувався в найінтелектуальніших колах; завзято читав Браунінґа^[61] і крутив своїм гарненьким носиком, коли чув про Теннісона; знав усі подробиці стосунків між Шеллі та Гаррієт^[62], трохи цікавився історією мистецтва (на стінах його кімнати висіли репродукції картин Дж. Ф. Воттса^[63], Берна-Джонса^[64] та Боттічеллі^[65]) і досить успішно писав сповнені песимізму вірші. Його друзі шепотілися, що Гейворд наділений справжніми талантами, а він радо слухав, коли йому пророкували майбутні високі посади. З часом юнак став справжнім експертом у галузі живопису та літератури. Неабияке враження на нього справила «Апологія» Ньюмена^[66] — пишнота римо-католицької церкви відповідала його естетичним смакам, і прийняти цю релігію заважав лише страх перед гнівом батька (простого грубого чоловіка з обмеженими поглядами, котрий читав Маколея^[67]). Коли Гейворд отримав диплом без відзнаки, його друзі були вражені, але він лише здвигнув плечима і делікатно натякнув, що не дозволив екзаменаторам ошукати себе. Поруч із ним здавалося, що бути першим — дещо вульгарно. Юнак із витримкою та гумором описував одного з екзаменаторів: чолов’яга в жахливому комірці ставив питання з логіки, було смертельно нудно, і раптом Гейворд побачив, що екзаменатор взутий у черевики з гумками з обох боків. Це було так неоковирно та смішно, що студентові довелося відволіктися і подумати про готичну красу каплички у Королівському коледжі. Утім, у Кембриджі він провів немало безтурботних днів: давав найкращі вечері, а розмови, які вели у нього в помешканні, часто бували незабутніми. Хлопець процитував Філіпу витончену епіграму: «Мені казали, Геракліте, мені казали, наче ти помер»^[68].

А тепер, укотре розповідаючи кумедну історію про екзаменатора і його черевики, Гейворд засміявся:

— Звичайно, з мого боку це було божевілля, — підсумував він, — але яке прекрасне божевілля.

Філіп аж застиг, подумавши, як це було надзвичайно.

А потім Гейворд вирушив до Лондона готуватися до адвокатури. Він винайняв у «Клементс-Інн» чарівний номер, де стіни були прикрашені панелями, і спробував обставити його так, аби помешкання нагадувало колишні кімнати в коледжі. Він мимоволі подумував про політичну кар’єру, називав себе віґом і вступив до клубу ліберального, але пристойного спрямування. Юнак збирався стати адвокатом (щоправда, спеціалізуватися мав на канцелярських справах, адже вони були найменш брутальними), а потім отримати місце в парламенті від якогось приємного округу, щойно його впливові друзі виконають свої обіцянки; тим часом він навідувався до опери і зрідка знайомився з чарівними людьми, які захоплювалися тими ж речами, що й він. Гейворд обідав у клубі, девізом якого було: «Цілісність, Добро і Краса». Він зав’язав платонічну дружбу з пані, на кілька років старшою за нього, котра жила на Кенсінґтон-сквер, і мало не щовечора пив у неї вдома чай при свічках і вів розмови про Джорджа Мередіта і Волтера Патера^[69]. Було добре відомо, що будь-який дурень може скласти іспит в Адвокатській раді, тож він не поспішав братися до навчання. А коли провалився на екзамені, сприйняв це як особисту образу. У цей самий час пані з Кенсінґтон-сквер повідомила йому, що її чоловік повертається з Індії додому у відпустку, а оскільки він достойний з усіх поглядів джентльмен, але з банальним мисленням, то не зрозуміє частих візитів Гейворда. Юнак виявив, що життя — потворна річ, його душа повстала проти цинічних екзаменаторів, і він вирішив відмовитися від того, що саме пливло до рук. До того ж Гейворд уже встиг наробити чимало боргів: джентльмену складно жити в Лондоні на три сотні на рік, а його серце мріяло про Венецію та Флоренцію, які так чарівно описав Джон Раскін^[70]. Гейворд відчував, що не створений для тривіальної адвокатської метушні, і виявив, що недостатньо повісити на двері табличку зі своїм ім’ям, аби привабити клієнтуру; а сучасній політиці, схоже, бракувало шляхетності. Він здавався собі поетом, тому відмовився від помешкання у «Клементс-Інн» і подався до Італії. Одну зиму Гейворд провів у Флоренції, ще одну — в Римі, а його друге літо життя за кордоном минало в Німеччині, де можна було навчитися читати Ґете в оригіналі.

Та був у Гейворда один надзвичайно цінний талант. Він мав справжню літературну жилку і за допомогою чудового красномовства заражав інших своєю пристрастю. Він міг закохатися в якогось письменника, побачити у ньому все найкраще і з розумінням розповідати про це. Філіп прочитав багато, але читав усе, що потрапляло під руку, без винятку, тож тепер йому пощастило зустріти когось, хто міг скерувати його смаки в потрібному напрямку. Кері брав книжки у невеличкій міській бібліотеці й почав читати усі ті чудові твори, про які розповідав його товариш. Він не завжди отримував від них задоволення, але завжди наполегливо читав. Йому хотілося вдосконалюватися. Філіп здавався собі самому малоосвіченим простаком. Наприкінці серпня, коли з Південної Німеччини повернувся Вікс, Кері вже остаточно знаходився під Гейвордовим впливом. А Гейворду Вікс не сподобався. Він критикував чорний піджак і світло-сірі штани американця та презирливо знизував плечима, згадуючи його погляди уродженця Нової Англії. Філіп самовдоволено слухав, як лаяли юнака, який намагався бути з ним люб’язним, але коли Вікс зі свого боку несхвально відгукувався про Гейворда, Філіп втрачав над собою контроль.

— Ваш новий друг схожий на поета, — сказав Вікс, скрутивши в тонку посмішку свої спотворені турботами та зажурені вуста.

— Він і є поет.

— Це він вам сказав? В Америці ми б називали його яскравим прикладом нероби.

— Ну, ми ж не в Америці, — холодно озвався Філіп.

— Скільки йому років? Двадцять п’ять? А він лише й знає, що зупинятися в пансіонах і писати віршики.

— Ви його не знаєте, — палко заступився за товариша Кері.

— О, ще й як знаю: таких, як він, я зустрічав сто сорок сім разів.

У Віксових очах блищали іскорки сміху, але Філіп не зрозумів американського гумору, стиснув губи і набурмосився. Вікс здавався хлопцеві чоловіком середніх років, утім, насправді йому було трохи за тридцять. Американець був високий, худорлявий і сутулився, як учений над книжками. Голову він мав велику і потворну, обличчя землистого кольору й рідке волосся; а його тонкі вуста, вузький довгий ніс і чоло, що помітно виступало вперед, надавали чоловікові дивного вигляду. Вікс поводився холодно й виважено, наче в ньому взагалі не текла кров, ставився до всього без пристрасті, але мав якусь легковажну жилку, котра бентежила серйозно налаштованих людей, із якими його змушували спілкуватися інстинкти. Чоловік вивчав теологію у Гейдельберзькому університеті, але інші американські студенти-теологи ставилися до нього підозріливо. Він був надзвичайно неправовірним, і це лякало їх, а його примхливий гумор викликав осуд.

— Де ви могли зустрічати таких, як він, сто сорок сім разів? — серйозно поцікавився Філіп.

— Я зустрічав його в Латинському кварталі в Парижі й у пансіонах Берліна та Мюнхена. Він живе у невеличких готелях у Перуджі та Ассізі. Десятки таких, як він, стоять у Флоренції перед картинами Боттічеллі й сидять на лавах Сікстинської капели в Римі. В Італії він п’є трохи забагато вина, а в Німеччині випиває занадто багато пива. Він завжди захоплюється правильними речами, — якими б вони не були, — і збирається ось-ось написати видатний твір. Ви тільки подумайте, сто сорок сім видатних творів спочивають у душах ста сорока семи видатних людей, але трагедія в тому, що жодного із цих ста сорока семи творів ніколи так і не буде написано. Утім, світ від цього не перевернувся.

Вікс розмовляв серйозно, однак наприкінці цієї довгої тиради в його сірих очах промайнув сміх, і Філіп почервонів, коли збагнув, що американець кепкує з нього.

— Ну й дурниці ви верзете, — розлючено кинув він.

27

Вікс винаймав дві невеличкі затильні кімнатки в будинку фрау Ерлін, і одна з них слугувала вітальнею та була достатньо зручною, щоби приймати гостей. Після вечері американець частенько запрошував Філіпа і Гейворда до себе, напевно, керуючись пустотливим гумором, який доводив до розпачу його друзів у Кембриджі (штат Массачусетс). Чоловік приймав гостей із вишуканою люб’язністю і наполягав, аби вони сідали у два найзручніших крісла в кімнаті. Попри те що сам Вікс не пив, він ввічливо (і, як здавалося Кері, іронічно) ставив біля Гейворда кілька пляшок пива і наполегливо запалював сірник щоразу, коли у його опонента в розпалі суперечки гасла люлька. На самому початку їхнього знайомства Гейворд, студент відомого університету, ставився до Вікса, усього-на-всього випускника Гарварду, по-батьківськи, а якщо розмова випадково торкалася грецьких трагедій, у яких англієць вважав себе експертом, він давав зрозуміти, що це не тема для обміну думками і ділитися інформацією — його виключне право. Вікс чемно слухав, злегка всміхаючись, поки Гейворд не закінчить лекцію, а потім поставив кілька підступних запитань, котрі спершу здалися тому невинними, і він ввічливо відповів, не помітивши, в яку пастку потрапив. Вікс люб’язно заперечив, потім навів факти, процитувавши якогось маловідомого латинського коментатора, а тоді послався на німецького експерта, і стало зрозуміло, що він — учений. Безтурботно усміхаючись і перепрошуючи, американець зруйнував усю вибудувану Гейвордом теорію і з вишуканою ввічливістю продемонстрував її псевдонауковість. Він глузував з англійця з м’якою іронією. Філіп не міг не погодитися, що Гейворд справляв враження справжнього дурня, а той не міг втримати язика за зубами: помиляючись, але не втрачаючи самовпевненості, юнак намагався сперечатися — робив безглузді заяви, а Вікс дружелюбно його виправляв; знаходив помилкові причини, а Вікс доводив їхню сміховинність. Урешті-решт американець зізнався, що викладав у Гарварді грецьку літературу. Гейворд презирливо розреготався.

— Я мав би здогадатися. Звісно ж, ви читали греків як шкільний учитель, — сказав він, — а я читаю їх як поет.

— І вам здається, що грецька література стає поетичнішою, якщо не розуміти її змісту? А я гадав, що неправильний переклад покращує лише релігійні тексти.

Урешті-решт, допивши пиво, розпалений та розхристаний Гейворд покинув кімнату американця і сказав Філіпові, роздратовано махнувши рукою:

— Звичайно, цей чоловік справжній педант. У нього немає істинного почуття прекрасного. Точність прикрашає клерків. Наша мета — відчути дух грецьких авторів. А Вікс нагадує того, хто йде на концерт Рубінштейна^[71], щоби пожалітися, що той сфальшивив. Сфальшивив! Хіба це має значення, якщо він грає божественно?

Його слова справили враження на Філіпа, котрий і гадки не мав, скільки некомпетентних людей заспокоюють себе цими фальшивими нотами.

Гейворд не міг встояти перед можливістю повернути собі втрачені під час минулої суперечки позиції, тож Вікс легко залучав його до нових дискусій. Попри те що юнакові важко було не помічати, які мізерні його знання у порівнянні з американцевими, його англійська непоступливість чи ображена гордість (утім, можливо, це одне й те саме) не дозволяли припинити суперечку. Варто було Гейворду бовкнути щось нелогічне, Вікс одразу кількома словами доводив помилковість його тверджень, на мить замовкав, насолоджуючись тріумфом, а потім змінював тему, наче християнське милосердя змушувало його пожаліти розчавленого суперника.

Часом Філіп намагався вставити свої п’ять копійок, аби допомогти товаришу, але Вікс лагідно уривав його, втім, доброзичливо, зовсім не так, як відповідав Гейворду, тож навіть хворобливо чутливий Кері не почувався ображеним. Гейворд, раз по раз почуваючись дурнем, часто втрачав над собою контроль, і лише ввічлива усмішка американця не давала суперечці перетворитися на сварку. Одного разу, виходячи з Віксової кімнати, молодик розлючено пробурмотів:

— Клятий янкі!

Це все вирішувало. Хіба ж не досконала відповідь на аргумент, який здавався незаперечним?

Попри те що у невеличкій Віксовій кімнаті дискусії починалися з будь-яких тем, кінець кінцем усе завершувалося обговоренням релігії: студент-теолог цікавився цими питаннями з професійної точки зору, а Гейворд радів будь-якій темі, де не потрібно було знати конкретні факти — коли мірилом слугують почуття, можна начхати на логіку, а якщо з логікою ви не дружите, виходить дуже вдало. Юнакові складно було пояснити Філіпу свої релігійні погляди, не виливаючи на товариша цілий потік слів, однак було зрозуміло (і це збігалося з Філіповими уявленнями про природний стан справ), що його виховали в класичних релігійних традиціях. Щоправда, Гейворд досі симпатизував римо-католицтву, хоча від наміру змінити конфесію вже відмовився. Він міг чимало сказати, вихваляючи католицьку церкву, і весь час порівнював її пишні церемонії з простими англіканськими службами. Юнак дав Філіпу «Апологію» Ньюмена, і той прочитав її до останньої сторінки, хоча книжка й здалася йому неймовірно нудною.

— Читайте її заради стилю, а не заради змісту, — наставляв його Гейворд.

Він захоплено розпинався про музику ораторіанців^[72] і висловлював чудові припущення з приводу зв’язку між пахощами ладану та побожністю. Вікс слухав усе це із застиглою посмішкою.

— Гадаєте, те, що Джон Генрі Ньюмен гарно писав англійською, а кардинал Меннінґ^[73] мав колоритну зовнішність, доводить правоту католицької церкви?

Гейворд натякнув, що пережив чимало душевних мук. Цілий рік він блукав у темряві. Він розчесав пальцями своє хвилясте світле волосся і повідомив, що не погодився б знову пережити такі душевні муки навіть за п’ятсот фунтів. На щастя, врешті-решт він знайшов спокій.

— І у що саме ви вірите? — поцікавився Філіп, котрого ніколи не задовольняли його туманні твердження.

— Я вірю у Цілісність, Добро і Красу. — Англієць вклав у ці слова всю душу, а розслаблені довгі руки та ноги і гордо посаджена голова надали йому надзвичайно привабливого вигляду.

— Ви б саме так описали свою релігію під час перепису населення? — м’яко поцікавився Вікс.

— Ненавиджу точні визначення: вони такі потворні, такі очевидні. Якщо ваша ласка, я сказав би, що дотримуюся релігії герцога Веллінгтона^[74] і містера Ґладстона^[75].

— Але це і є англіканська церква, — здивувався Філіп.

— Ох, мудрий юначе, — заперечив Гейворд із усмішкою, яка змусила Кері почервоніти: хлопцеві здалося, наче він повівся вульгарно, висловивши витончену думку інших такими простими словами, — я належу до англіканської церкви. Однак я люблю золото й шовк, у які вдягаються римські священики, і целібат, і сповідальню, і чистилище; у темряві італійського собору, таємничого і сповненого ароматами ладану, я щиро вірю у диво, створене месою. У Венеції я бачив одну жінку-рибалку, вона босоніж увійшла до храму, поклала кошик із рибою біля себе, впала на коліна і молилася Мадонні; і я відчув, що її віра справжня — і молився, і вірив разом із нею. Утім, так само я вірю в Афродіту й Аполлона і величного бога Пана.

У нього був чарівний голос, і він підбирав слова, майже ритмічно наспівуючи їх. Гейворд радо продовжив би далі, але Вікс відкоркував другу пляшку пива.

— Дозвольте налити вам трохи.

Англієць звернувся до Філіпа з тією легкою зверхністю, яка так вражала молодь:

— Тепер ви задоволені? — поцікавився він.

Дещо збентежений Філіп запевнив, що так і є.

— А я засмучений, що ви не додали ще й трохи буддизму, — втрутився Вікс. — Зізнаюся, я сам іноді відчуваю симпатію до Магомета, шкода, що ви забули про нього.

Гейворд розреготався, адже був того вечора в гарному настрої, а власні слова ще звучали в його вухах приємною луною. Юнак осушив свій келих.

— Я не чекав, що ви зрозумієте мене, — відповів він. — Ваш холоднокровний американський розум схильний усе критикувати. Емерсон^[76] і всіляке таке. Та що таке критика? Критика — це здебільшого руйнівна стихія; руйнувати може кожен, але не кожен може будувати. Ви педант, мій любий друже. Важливо створювати: я — творець, я — поет.

Вікс кинув на нього погляд, який здавався похмурим, та все ж супроводжувався сліпучою усмішкою.

— Гадаю, якщо ви не заперечуєте проти таких слів, що ви трохи сп’яніли.

— Хіба так трохи, що про це навіть не слід згадувати, — весело погодився англієць. — Цього недостатньо, щоби вам вдалося перемогти мене в суперечці. Але не зупиняймося: я відкрив вам свою душу, тепер ваша черга розповісти нам про свою віру.

Вікс нахилив голову набік і став схожим на горобчика на жердинці.

— Уже багато років я намагаюся збагнути це. Гадаю, я уніат.

— Але вони сектанти, — здивувався Філіп.

Він не зрозумів, чому обидва його співрозмовники розреготалися — Гейворд громоподібно, а Вікс кумедно фиркаючи.

— А в Англії сектанти не можуть бути джентльменами, чи не так? — поцікавився Вікс.

— Ну, якщо вас цікавить моя думка, так і є, — дещо різкувато кинув Кері.

Він ненавидів, коли з нього сміялися, а чоловіки засміялися знову.

— Чи не розповісте мені, хто такий джентльмен? — попросив американець.

— Ох, навіть не знаю. Це й так усім відомо.

— А ви — джентльмен?

Філіп ніколи в цьому не сумнівався, але знав, що не личить самому так себе називати.

— Якщо хтось каже вам, наче він джентльмен, можете закладатися, що це не так, — кинув він у відповідь.

— А я джентльмен?

Схильність до правди заважала Кері відповісти на це запитання, але він був ввічливим від природи.

— Ох, це зовсім інша річ, — озвався він. — Ви ж американець, чи не так?

— Отже, ми виявили, що джентльменами можуть бути лише англійці? — серйозно поцікавився Вікс.

Кері йому не заперечив.

— А можете назвати мені ще якісь відмінні риси джентльменів? — не вгавав американець.

Філіп почервонів, але почав гніватися і не думав про те, що виставляє себе на посміховисько.

— Чимало. — Він пригадав, як дядько казав, що для того, щоб стати джентльменом, потрібно три покоління. Це була його улюблена приказка разом із «горбатого могила виправить». — Перш за все це син джентльмена, який закінчив приватну школу, а потім Оксфорд чи Кембридж.

— Гадаю, Единбурзький університет не рахується? — втрутився Вікс.

— А ще він розмовляє англійською як джентльмен, носить відповідний одяг і завжди знає, чи джентльмен його співрозмовник.

Що більше Філіп говорив, то менш переконливими здавалися йому власні слова, але так воно й було: він буквально так і вважав, і так само вважали всі, кого йому довелося знати.

— Тепер мені зрозуміло, що я не джентльмен, — підсумував Вікс. — У такому разі не розумію, чому вас так здивувало те, що я сектант.

— Я не дуже розумію, хто такі уніати, — зізнався Філіп.

Вікс знову дивним чином нахилив голову набік: здавалося він ось-ось зацвірінькає.

— Уніат чесно не вірить майже в усе, у що вірять інші, зате надзвичайно палко вірить сам не знає в що.

— Не розумію, навіщо ви з мене кепкуєте, — сказав Філіп. — Я справді хотів дізнатися.

— Мій любий друже, я не кепкую з вас. Знадобилися роки терплячої праці і завзятих досліджень, що добряче попсували мені нерви, перш ніж я дійшов до цього визначення.

Коли Філіп із Гейвордом підвелися, Вікс простягнув Кері невеличку книжку в паперовій обкладинці.

— Гадаю, тепер ви вже досить добре розумієте французьку. Мені цікаво, чи зачарує вас ця книжка.

Філіп подякував і, взявши подарунок, подивився на обкладинку. Це було «Життя Ісуса», написане Ренаном^[77].

28

Ані Гейворд, ані Вікс не здогадувалися, що пізніше Філіп активно прокручував у голові розмови, за якими минав вільний вечір. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що на релігійні теми теж можна вести дискусії. Для нього релігією була англіканська церква, і недотримання її догматів було ознакою слабкої волі, котра обов’язково підлягала покаранню — у цьому світі або в іншому. Щодо покарання невіруючих хлопець, щоправда, трохи сумнівався. Можливо, милосердний суддя, кинувши у пекельне полум’я язичників — магометан, буддистів та решту, — пожаліє сектантів і римо-католиків (утім, якого приниження завдасть їм усвідомлення своїх помилок!), а ще, напевно, Всевишній змилостивиться над тими, хто не мав можливості дізнатися істину, — це було досить розсудливо, попри те що завдяки активним діям Місіонерської церкви таких залишилося небагато. Однак на тих, хто мав нагоду і не скористався нею (а до цієї категорії, вочевидь, належали римо-католики і сектанти), вже чекало жорстоке покарання. Єретики, безсумнівно, опинилися в ризикованому становищі. Можливо, Філіпа вчили не так багатослівно, але його переконали, що єдину надію на вічне блаженство мають лише члени англіканської церкви.

Кері неодноразово чув, що невіруючі — ниці й грішні безбожники. Однак Вікс, чиї вірування навряд чи збігалися з Філіповими, був справжнім християнським праведником. Хлопець нечасто бачив добре ставлення до себе і був приємно вражений бажанням американця допомогти йому: якось він застудився і три дні пролежав у ліжку, а Вікс доглядав за ним, наче мати. У його поведінці не було нічого порочного і ницого, навпаки — лише щирість та любляча доброта. Вочевидь, можна було не вірити і залишатися добропорядним.

Філіпу пояснювали, що люди, які належали до інших релігій, робили це виключно через упертість або егоїзм: у глибині душі вони знали, що помиляються, але свідомо намагалися ввести в оману інших. Вивчаючи німецьку, хлопець щонеділі вранці відвідував лютеранські служби, але після появи Гейворда він почав ходити з новим товаришем на меси. Кері помітив, що у протестантській церкві було майже порожньо і прихожани неуважно слухали священиків, тимчасом як у єзуїтів завжди було людно, і здавалося, що віряни моляться від щирого серця. Не схоже було, що вони прикидалися. Це здивувало хлопця, адже він знав, що лютеранська церква була за своєю вірою ближчою до англіканської релігії та істини, ніж римо-католицька. Більшість чоловіків — здебільшого прихожанами були чоловіки — народилися в Південній Німеччині, і Філіп не міг позбутися думки, що якби сам народився в Південній Німеччині, теж став би католиком. Він узагалі міг народитися в католицькій країні, а не в Англії, та й в Англії були родини протестантів, баптистів чи методистів, а не лише ті, кому пощастило мати державну релігію. Філіпу аж подих перехопило від думки про небезпеку, якої йому вдалося уникнути. Він потоваришував із невисоким китайцем, котрий двічі на день сидів поруч із ним за столом. Звали його Санґ. Він завжди всміхався, був привітний та ввічливий. Дивно було думати, що Санґу судилося горіти в пеклі лише через те, що він китаєць. Утім, якщо можна було врятуватися, незалежно від своїх релігійних поглядів, у чому тоді була перевага англіканської церкви?

Заплутавшись так, як іще ніколи раніше, Філіп звернувся до Вікса. Довелося бути обережним, адже він так гостро сприймав кепкування, а уїдлива іронія, з якою Вікс ставився до англіканської церкви, взагалі бентежила. Американець заплутав Кері ще більше. Він пояснив йому, що південні німці, яких він бачив у єзуїтських церквах, були так само глибоко переконані в істинності римо-католицтва, як він в істинності англіканської церкви, а це змусило його погодитися з думкою, що магометани і буддисти теж щиро вірили в свої релігії. Схоже, переконаність, що ти правий, іще нічого не доводить: усі були переконані, що праві. Вікс не збирався похитнути віру хлопця, але щиро цікавився релігією і вважав її захопливою темою для бесід. Кажучи, що не вірить ні в що з того, у що вірять інші люди, американець вдало описав свої погляди. Якось Філіп поставив йому запитання, котре почув від свого дядька, коли в будинку вікарія мова зайшла про одну помірно раціоналістичну книжку, яку тоді жваво обговорювали в газетах:

— Але чому ви маєте рацію, якщо всі ці люди на кшталт Святого Ансельма і Святого Августина помилялися?

— Ви маєте на увазі, що всі вони були мудрими і вченими людьми, а щодо моєї мудрості та освіченості серйозно сумніваєтеся? — поцікавився Вікс.

— Так, — невпевнено погодився Філіп, оскільки його запитання звучало нахабно.

— Святий Августин вірив, що Земля пласка, а Сонце обертається навколо неї.

— Не розумію, що це доводить.

— Це доводить, що ми віримо в те, у що вірить наше покоління. Ваші святі жили в релігійні часи, коли практично неможливо було не вірити в те, що сьогодні здається просто неймовірним.

— Тоді звідки ви знаєте, що сьогодні нам відома істина?

— Я цього не знаю.

Філіп якусь мить обмірковував почуте, а потім озвався:

— Не розумію, чому те, у що ми беззаперечно віримо зараз, не може бути так само хибним, як те, у що люди вірили колись.

— Я теж.

— Тоді як можна взагалі у щось вірити?

— Не знаю.

Філіп запитав у Вікса, що він думає з приводу Гейвордової релігії.

— Люди завжди створювали богів за власним образом і подобою, — відповів американець. — Він вірить у мальовничість.

Кері трохи помовчав, а потім сказав:

— Не розумію, чому взагалі слід вірити в Бога.

Щойно промовивши ці слова, він відчув, що більше не вірить. Йому перехопило подих, наче від стрибка в холодну воду. Кері витріщився на Вікса. Раптом йому стало страшно. Філіп якомога швидше попрощався з американцем. Йому захотілося побути наодинці. Це було найстрашніше з усього, що йому довелося пережити. Філіп намагався продумати все як слід; це страшенно збудило хлопця, адже на карту було поставлено усе його життя (йому здавалося, що таке рішення неминуче докорінно змінить його плин), а помилка може призвести до вічного прокляття; та що більше він думав, то більше сумнівався. Протягом кількох наступних тижнів Кері жадібно ковтав книжки, які додавали сили його скептицизму, але лише підтверджували те, що він інстинктивно відчув сам. Філіп позбувся своєї дитячої віри досить просто, наче більше не потрібного пальта. Спершу життя без віри здавалося йому дивним та самотнім, хай він навіть раніше не помічав, що релігія завжди підтримувала його. Він почувався, як людина, що завжди спиралася на ціпок, а потім її раптово змусили ходити без допомоги. Філіпові насправді здавалося, що дні стали холоднішими, а ночі самотнішими. Однак піднесення додавало йому сил, життя скидалося на захопливішу пригоду, а незабаром і ціпок, який він викинув геть, і пальто, зняте з плечей, виявилися нестерпним тягарем, від якого йому вдалося позбутися. Релігійні обряди, дотримуватися яких його змушували стільки років, залишилися для хлопця невід’ємною частиною релігій. Він згадав усі молитви і послання, які йому довелося вивчити напам’ять, довгі служби в соборі, під час яких хотілося сісти і кожен м’яз свербів від бажання поворушитися; пригадав нічні прогулянки заболоченими шляхами до парафіяльної церквив Блекстейблі і холод, що панував у стінах цієї бляклої будівлі; Філіп сидів там із холодними мов лід ногами і заціпенілими неслухняними пальцями, а все навколо нудотливо пахло помадою. Ох, як же він нудьгував! Його серце радісно підскочило, коли хлопець зрозумів, що тепер звільнився від усього цього.

Кері дивувався тому, з якою легкістю відмовився від віри, і, не підозрюючи, що зробив це завдяки непомітному впливу свого характеру, пояснював усе, чого він досяг, власним розумом. Він страшенно пишався собою. Із властивим юності браком розуміння Філіп зневажав Вікса та Гейворда за те, що вони чіпляються за якесь незрозуміле відчуття, яке називають Богом, і не в змозі зробити останній крок, котрий тепер йому здавався таким очевидним. Одного дня хлопець самостійно піднявся на пагорб, з якого відкривався краєвид, що незрозуміло чому сповнював його шаленим захватом. Уже надійшла осінь, але дні часто бували безхмарними, і тоді здавалося, наче небо блищить іще сліпучішим сяйвом, немов природа постійно намагалася віддати всю свою яскравість останнім теплим днинам. Філіп дивився вниз на пласку долину, що мерехтіла в сонячних променях: віддалік виднілися дахи Мангайма, а ще далі з імли виступав Вормс. То тут, то там іще яскравіше зблискував Рейн. Його безкраї простори сяяли розкішним золотом. У Філіпа мало серце не вистрибувало з грудей, і, стоячи там, він пригадав, як диявол стояв поруч із Ісусом на високій горі й показував йому Царство Земне. Сп’янілому від усієї цієї краси хлопцеві здавалося, наче перед ним розкинувся цілий світ, і страшенно хотілося зробити крок униз і насолодитися ним. Він звільнився від принизливих страхів і від упереджень. Він міг іти цим шляхом, забувши про нестерпний жах перед пекельним полум’ям. Раптом Філіп збагнув, що позбувся також і тягаря відповідальності, що надавав значущості кожному його вчинку. Тепер він міг вільніше дихати, і повітря було легшим. За все зроблене він відповідав лише перед собою самим. Свобода! Нарешті він сам собі господар. Філіп несвідомо, за звичкою, подякував Богові за те, що більше у нього не вірив.

Сп’янівши від гордості за свою кмітливість та безстрашність, Філіп вирішив розпочати нове життя. Однак втрата релігії змінила його поведінку менше, ніж він сподівався. Попри те що юнак відкинув християнські догмати, йому ніколи не спадало на думку критикувати християнську мораль: він погоджувався з християнськими чеснотами і, правду кажучи, вирішив, що слід дотримуватися їх, не чекаючи на покарання чи нагороду. У будинку фрау професорші було небагато нагод для героїзму, але Кері став іще правдивішим, ніж був, і змушував себе бути уважнішим до нудних літніх жінок, що час від часу заводили з ним бесіду. Тепер він старанно уникав міцних слівець і навіть звичної для англійської мови лайки, якою раніше радо користувався, вдаючи з себе дорослого чоловіка.

Вирішивши це питання так, як йому подобалося, Філіп збирався більше про нього не думати, проте легше було сказати, ніж зробити: часом він страждав, шкодуючи про минуле, а іноді мучився від поганих передчуттів. Кері був таким юним і мав так мало друзів, що безсмертя не приваблювало його, тож хлопець міг без проблем відмовитися від віри у нього. Лише одна думка робила його нещасним: Філіп звинувачував себе в нерозважливості, намагався поглузувати з себе за таку сентиментальність, але сльози по-справжньому бриніли в нього на очах, коли він думав, що вже ніколи не побачить свою чарівну матір, чиєї любові з кожним роком після її смерті потребував щоразу більше. Часом здавалося, що в ньому прокидаються численні богобоязні та побожні предки і підсвідомо нашіптують щось; тоді хлопця накривала хвиля панічного страху: а що як усе це правда, і десь угорі, у синіх небесах, сидить ревнивий Господь, котрий катуватиме у вічному вогні всіх безбожників? У такі хвилини розсудливість не могла допомогти, Філіп яскраво уявляв собі весь жах фізичних мук, що не матимуть кінця, вкривався холодним потом і мало не непритомнів від страху. Кінець кінцем хлопець розпачливо сказав сам собі: «Зрештою, це не моя вина. Я не змушував себе вірити. Якщо Бог справді існує та покарає мене за те, що я щиро в Нього не вірив, тут я нічим не можу зарадити».

29

Надійшла зима. Вікс подався до Берліна, де відвідував лекції Паульсена^[78], а Гейворд розмірковував, чи не поїхати на південь. Місцеві театри відчинили двері. Філіп із Гейвордом навідувалися до них двічі або тричі на тиждень із похвальним наміром поліпшити свою німецьку; і Кері виявив, що такий метод удосконалення мови значно цікавіший, ніж відвідування релігійних служб. Вони опинилися в самому епіцентрі відродження драми. У зимовому репертуарі театру було кілька п’єс Ібсена, а «Честь» Зудермана^[79] поставили вперше, і на її прем’єру тихе університетське містечко відреагувало надзвичайно бурхливо: хтось гучно захоплювався нею, а хтось жорстоко критикував. Інші драматурги теж писали в сучасній манері, й Філіп подивився кілька п’єс, де йому відкривали людську ницість. Раніше він ніколи не бував у театрі (до зали для прийнять у Блекстейблі часом навідувалися якісь убогі мандрівні актори, але вікарій — з одного боку через свій сан, а з другого — тому, що боявся вульгарності, — ніколи не ходив на їхні виступи), а тепер у ньому прокинулася справжня пристрасть до театрального мистецтва. Заходячи до маленького, занедбаного, погано освітленого театру, він відчував хвилювання. Незабаром Кері вивчив особливості маленької трупи і, дізнавшись, хто яку роль виконуватиме, міг одразу здогадатися про характер персонажів драми, але це йому не заважало. П’єси здавалися йому справжнім життям. Дивним життям, темним, сповненим страждань, у якому жінки та чоловіки демонстрували нещадним поглядам усе зло, що причаїлося в їхніх душах. За гарною зовнішністю ховався розбещений розум; праведники приховували свої таємні пороки за доброчинністю; ті, хто здавався мужнім, тріпотіли від слабкості; чесні виявлялися продажними, а цнотливі — розпусними. Здавалося, наче ти потрапив до кімнати, де минулої ночі відбувалася оргія: вікна вранці ще не відчиняли, і в повітрі тхнуло кислим пивом, старим димом і гасом для світильників. Це було не смішно; щонайбільше можна було поглузувати з дурня чи лицеміра: персонажі розмовляли брутальними словами, які, здавалося, викидали з їхніх сердець сором і страждання.

Огидна глибина цих вистав захоплювала Філіпа. Здавалося, наче він дивиться на світ під новим кутом, і йому страшенно хотілося пізнати цей новий світ. Коли п’єса закінчувалася, він разом із Гейвордом ішов до теплого, яскраво освітленого шинку, де вони з’їдали по сандвічу й запивали їх кухлем пива. Навколо розмовляли та сміялися групки студентів, а за деякими столами сиділи цілі родини — батько, мати, кілька синів та доньок; траплялося, що дівчата казали гостре слівце, і тоді батько відкидався на стільці та від душі реготав. Атмосфера була надзвичайно дружною та невимушеною, все навколо дихало домашнім затишком, але Філіп нічого цього не помічав. У голові він прокручував щойно побачену п’єсу.

— Ви теж відчуваєте, що це — справжнє життя, еге ж? — запитав він збуджено. — Знаєте, я не можу навіть подумати про те, аби залишитися тут надовго. Хочеться повернутися до Лондона, де можна буде почати жити по-справжньому. Час отримувати досвід. Я вже так стомився готуватися до життя і хочу нарешті жити.

Часом Гейворд дозволяв Філіпу повертатися додому самому. На прискіпливі запитання хлопця він ніколи не відповідав конкретно, а лише радісно і дурнувато посміювався та натякав на любовні справи; він цитував кілька рядків із Росетті^[80], а якось показав товаришеві сонет, де згадувалися пристрасть і багрянець, песимізм і пафос, і стосувалося все це якоїсь молодої панянки на ім’я Труда. Гейворд прикрашав свої ниці вульгарні походеньки блиском поезії і вважав себе рівнею Периклові чи Фідію, адже називав об’єкт свого захоплення «hetaira»^[81], а не прозаїчнішим і доречнішим англійським словом. Одного дня Філіпова цікавість привела його до вузької вулички неподалік від старого моста, де, згідно з Гейвордовими словами, жила фройляйн Труда; але з дверей будинків там визирали жінки з вульгарними обличчями та розмальованими щоками і зазивали його до себе. Філіпа охопив страх, і він налякано втік від їхніх грубих рук, що готові були в нього вчепитися. Він від душі прагнув здобути досвід і сам собі здавався жалюгідним, адже у своєму віці ще не знав того, що, як навчали книжки, було найважливішим у житті. Проте Кері мав неприємний дар бачити речі такими, якими вони були, а запропонована йому реальність жахливо відрізнялася від ідеальних мрій.

Філіп іще не знав, яку безкраю, посушливу та стрімку пустелю доводиться подолати мандрівникам за життя, перш ніж їм вдасться примиритися з реальністю. Це лише ілюзія, що молодь завжди щаслива, ілюзія тих, чия юність уже минула; але молодим відомо, що вони нещасні, адже сповнені ідеалів, які їм нав’язували, і щоразу, зустрічаючись із реальністю, отримують болючі синці та рани. Молодим здається, що вони — жертви якоїсь змови: книжки, які вони читають, неодмінно вибрані дорослими і все ідеалізують, а розмови з дорослими, котрі дивляться в минуле крізь рожеву імлу забудькуватості, готують до якогось нереального життя. Їм доводиться самостійно дізнаватися, що все прочитане і почуте — брехня, брехня, брехня; і кожне таке відкриття стає черговим цвяхом у розіп’ятому на хресті життя тілі. Найдивніше те, що кожен, хто пережив гірке розчарування, несвідомо піддається потужнішій за себе силі й сам додає щось до втрати ілюзій. Для Філіпа компанія Гейворда була найгіршою з усіх можливих. Цей молодик не бачив нічого на власні очі, а лише дізнавався про життя з літератури і був небезпечним, але сам повірив у свою щирість. Він чесно вважав свою хтивість романтичними почуттями, нерішучість — артистичним темпераментом, а лінощі — філософським спокоєм. Його свідомість, вульгарно намагаючись здаватися витонченою, сприймала все з перебільшенням, наче контури життя розпливалися в золотому мареві сентиментальності. Гейворд брехав, сам цього не помічаючи, а коли інші вказували йому на це, запевняв, що брехня прекрасна. Отаким він був ідеалістом.

30

Філіп втратив спокій і задоволення від життя. Гейвордові поетичні алюзії хвилювали його уяву, і душа прагнула романтики. Принаймні так він себе запевняв.

Так сталося, що в будинку фрау Ерлін трапилася подія, яка ще підсилила зацікавленість хлопця протилежною статтю. Кілька разів, мандруючи серед пагорбів, Філіп зустрічав фройляйн Цецилію, яка гуляла там на самоті. Вітаючись, він кланявся їй, а за кілька десятків метрів зустрічав китайця. Спочатку хлопець не надавав цьому значення, але якось, повертаючись додому, коли вже споночіло, він минув двох людей, які йшли, притиснувшись одне до одного. Зачувши Філіпові кроки, постаті поспіхом розійшлися, і хлопець (попри те що погано бачив у темряві) був майже переконаний, що це Цецилія і гер Санґ. Їхній швидкий рух підказував, що перед цим пара йшла, тримаючись за руки. Філіпа це зачудувало і здивувало. Він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію особливої уваги. Вона була непоказною дівчиною з квадратним обличчям і невиразними рисами. Їй було не більше шістнадцяти, і вона досі заплітала своє довге світле волосся в косу. Того вечора за столом Філіп із цікавістю подивився на неї, і хоча останнім часом фройляйн Цецилія була небагатослівною, вона звернулася до нього:

— Де ви сьогодні гуляли, гер Кері? — поцікавилася дівчина.

— Ох, я піднімався вгору до Кьоніґсштуля.

— А я нікуди не виходила, — повідомила Цецилія. — У мене боліла голова.

Китаєць, що сидів поруч із нею, повернув голову.

— Шкода, — втрутився він. — Сподіваюся, зараз вам уже краще.

Фройляйн Цецилія, вочевидь, хвилювалася, але знову звернулася до Філіпа:

— Ви сьогодні багатьох людей зустріли?

Філіп нічого не міг вдіяти і почервонів, кажучи відверту неправду.

— Ні, здається, я не зустрів жодної живої душі.

Він помітив, що в очах його співрозмовниці промайнуло полегшення.

Утім, незабаром не залишилося жодних сумнівів, що між цими двома щось відбувається, а інші мешканці будинку фрау професорші бачили, як вони ховаються у темних місцях. Літні пані, що сиділи в голові стола, почали обговорювати, який ось-ось вибухне скандал. Фрау професорша сердилася і нервувала. Вона доклала чималих зусиль, аби нічого не бачити. Наближалася зима, і заселити будинок було не так просто, як улітку. Гер Санґ був вигідним клієнтом: він винаймав дві кімнатки на першому поверсі й, сідаючи з усіма за стіл, щоразу випивав пляшку мозельського вина. Фрау професорша брала з нього по три марки за пляшку й отримувала непоганий прибуток. Більше ніхто з її гостей не пив вина, а деякі не пили навіть пива. Також їй не хотілося втрачати фройляйн Цецилію, чиї батьки від’їхали в справах до Південної Америки і дуже добре платили фрау Ерлін за материнську турботу; жінка розуміла, що варто їй написати дядькові дівчини, який жив у Берліні, він одразу примчить і забере її звідси. Тому фрау професорша обмежилася тим, що кидала на парочку суворі погляди за обіднім столом і, не наважуючись грубо поводитися з китайцем, компенсувала це, неввічливо розмовляючи з Цецилією. Однак три літніх пані не вгавали. Дві з них були вдовами, а одна (голландка) — чоловікоподібною старою дівою; за пансіон вони платили копійки, а неприємностей завдавали чимало, але жили тут постійно, тому доводилося з ними миритися. Усі троє пішли до фрау професорші й наголосили, що треба щось робити: це була розпуста, і пансіон міг втратити свою репутацію. Господиня спробувала опиратися, гніватися, плакати, але три літніх пані перемогли, і, відчувши раптом напад шляхетного обурення, господиня запевнила, що покладе цьому край.

Після обіду жінка відвела Цецилію до себе в спальню і почала серйозну розмову, але дівчина поводилася навдивовижу нахабно; вона збиралася поводитися так, як їй заманеться, і якщо вона вирішила гуляти з китайцем, то незрозуміло, кого, крім неї, це стосується. Фрау професорша погрожувала, що напише дядькові.

— Тоді Onkel Heinrich^[82] підселить мене на зиму до якоїсь родини в Берліні, мені так навіть буде краще. А гер Санґ теж переїде до Берліна.

Фрау професорша залилася слізьми. Цівки струменіли по її шорстких пухких червоних щоках, а Цецилія лише сміялася у відповідь.

— Виходить, у вас взимку стоятимуть порожніми три кімнати, — кинула вона.

Тоді фрау професорша спробувала інший план. Вона звернулася до найкращих рис фройляйн Цецилії: була доброю, чуйною, терплячою і поводилася з дівчиною не як із дитиною, а як із дорослою жінкою. Сказала, що все не було б так жахливо, якби він не був китайцем із жовтою шкірою, пласким носом і цими маленькими поросячими очицями! Оце так страхіття. Навіть подумати гидко.

— Bitte, bitte^[83], — увірвала її Цецилія, різко втягнувши повітря. — Я не збираюся слухати усіляку гидоту про нього.

— Але це ж несерйозно? — задихнулася фрау Ерлін.

— Я кохаю його. Я кохаю його. Я кохаю його.

— Gott im Himmel^[84].

Фрау професорша витріщилася на дівчину з переляканим здивуванням; вона думала, що це лише дитяча забавка, невинне захоплення, але пристрасть у голосі Цецилії видала її справжні почуття. Дівчина кинула на господиню палаючий погляд, а потім вийшла з кімнати, здвигнувши плечима.

Фрау Ерлін нікому не розповіла подробиці цієї бесіди, але за кілька днів розсадила гостей за столом по-іншому. Вона запитала у гера Санґа, чи не проти він сісти з її боку стола, і китаєць одразу погодився з властивою йому незмінною ввічливістю. Цецилія поставилася до змін байдуже. Однак, дізнавшись, що про їхні стосунки відомо всім у будинку, парочка взагалі забула про сором. Тепер вони не приховували своїх прогулянок і щодня відкрито вирушали на пагорби. Було очевидно, що їм байдуже, що про них кажуть інші. Нарешті навіть професор Ерлін втратив свою незворушність і наполіг, аби дружина побалакала з китайцем. Тепер вона відвела убік його і почала присоромлювати: він псує дівчині репутацію і шкодить її будинку, невже він не бачить, як погано і ницо поводиться? Але китаєць лише усміхався і заперечував усе: він не знає, про що вона говорить, він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію жодної уваги, він ніколи з нею не гуляв; усе це до останнього слова — неправда.

— Ох, гер Санґ, як ви можете так казати? Вас стільки разів бачили разом.

— Ні, ви помиляєтесь. Це не так.

Він дивився на жінку, не перестаючи всміхатися, демонструючи свої невеличкі рівні та білі зуби. Гер Санґ був абсолютно спокійний. Він усе заперечував. Заперечував із ввічливою нахабністю. Урешті-решт фрау професорша втратила контроль над собою і сказала, що дівчина зізналася, що кохає його. Це не справило на китайця жодного враження. Чоловік лише продовжував усміхатися і повторювати:

— Дурниці! Дурниці! Усе це неправда.

Фрау Ерлін так і не змогла нічого від нього домогтися. А потім погіршилася погода: засніжило і вдарив мороз, а за ними настали відлига і довга низка безрадісних днів, у які навіть прогулянки були не надто приємними. Одного вечора, щойно Філіп завершив урок німецької з гером професором і ще на хвилинку затримався у вітальні, розмовляючи з фрау Ерлін, до кімнати рвучко увійшла Анна.

— Мамо, де Цецилія? — поцікавилася вона.

— Гадаю, у себе в кімнаті.

— Там не горить світло.

Фрау професорша скрикнула і з недовірою подивилася на доньку. Їй спало на думку те саме, що й Анні.

— Подзвони Емілю, — сказала жінка хрипко.

Це був той недоумок, що прислужував за столом і виконував майже всю домашню роботу. Еміль увійшов до кімнати.

— Емілю, спустися до гера Санґа й увійди, не стукаючи. Якщо там хтось є, скажеш, що хотів подивитися грубку.

На флегматичному обличчі Еміля не промайнуло жодного подиву.

Він повільно пішов униз сходами. Фрау професорша з донькою залишили двері відчиненими і прислухалися. Незабаром вони почули, як повертається Еміль, і покликали його.

— Там хтось був? — запитала фрау професорша.

— Так, там був гер Санґ.

— Сам?

Натяк на масну усмішку викривив хлопцеві уста.

— Ні, у нього була фройляйн Цецилія.

— Ох, яка ганьба! — скрикнула вона.

Тепер усмішка стала ширшою.

— Фройляйн Цецилія гостює у нього щовечора. Вона проводить там кілька годин.

Фрау професорша заломила руки.

— Ох, як огидно. Чому ти не казав мені?

— Це не мої справи, — відповів служник, повільно знизавши плечима.

— Я гадала, що добре тобі плачу. Йди геть. Іди.

Він незграбно потягнувся до дверей.

— Мамо, вони повинні з’їхати, — вирішила Анна.

— А хто платитиме комірне? І не забувай про податки. Добре тобі казати, що вони мусять виїхати. Якщо вони виїдуть, я не зможу сплачувати рахунки. — Жінка повернулася до Філіпа, сльози текли по її обличчю. — Ах, гер Кері, ви ж нікому не розповісте про те, що почули? Якщо фройляйн Фьорстер, — це була голландська стара діва — якщо фройляйн Фьорстер дізнається, вона одразу поїде звідси. А якщо вони всі поїдуть, нам доведеться зачинити будинок. Я не матиму коштів на його утримання.

— Звісно ж, я нічого не розповім.

— Якщо вона залишиться тут, я з нею не розмовлятиму, — попередила Анна.

Того вечора фройляйн Цецилія, трохи рум’яніша, ніж зазвичай, і з упертим виразом обличчя з’явилася за столом вчасно; а от гер Санґ довгенько не з’являвся, і Філіп уже на хвилинку подумав, що він збирається уникнути осуду. Але китаєць нарешті прийшов, широко усміхаючись і підморгуючи своїми маленькими очицями, та вибачився за спізнення. Він, як завжди, наполіг на тому, аби налити келих мозельського фрау професорші й запропонував скляночку фройляйн Фьорстер. У кімнаті було страшенно спекотно, адже грубку палили цілісінький день, а вікна відчиняли рідко. Еміль шпортався, обходячи кімнату, але якимось чином спромігся обслужити всіх швидко і в правильному порядку. Три літніх пані сиділи мовчки, усім своїм виглядом випромінюючи несхвалення; фрау професорша ще не заспокоїлася після ридань, її чоловік був мовчазний і пригнічений. Розмова не клеїлася. Товариство, з яким Філіп так часто проводив час, сьогодні здалося йому просто жахливим: у світлі двох ламп, що звисали зі стелі, знайомі обличчя виглядали зовсім інакше, і хлопець відчув якийсь незрозумілий неспокій. Він зустрівся поглядом із Цецилією і подумав, що дівчина дивиться на нього з ненавистю і викликом. У кімнаті було задушливо. Здавалося, що тваринна пристрасть цієї пари турбує кожного присутнього; повітря повнилося східною розбещеністю, тонким ароматом ритуальних паличок і таємницею прихованих гріхів, дихалося важко. Філіп відчув, як пульсують на скронях жилки. Він не міг зрозуміти почуття, яке охопило його, — надзвичайно привабливе, та водночас гидотне й жахливе.

Так тривало кілька днів. Повітря загусло від неприродної пристрасті, яку помічали всі навколо, і нерви маленького товариства, схоже, були на межі. Лише гера Санґа нічого не обходило; він залишався так само усміхненим, привітним і ввічливим, як завжди: важко було сказати, що означала його поведінка — тріумф розвиненішої цивілізації чи Схід таким чином демонстрував своє презирство розчавленому Заходу. Цецилія поводилася погордливо й цинічно. Урешті-решт терпець увірвався навіть у пані професорші. Її чоловік із брутальною прямотою пояснив можливі наслідки інтрижки, виставленої на загальний огляд, і жінку накрила хвиля паніки: вона збагнула, що скандал, який нікому не вдасться приховати, зіпсує для цілого Гейдельберга її добре ім’я і пристойну репутацію її пансіону. Напевно, раніше фрау професоршу засліплювали власні інтереси, і такий розвиток подій не спадав їй на думку; а тепер вона мало не втратила розум від усеохопного жаху, і родичам ледве вдалося завадити їй тієї ж миті вижбурнути дівчину на вулицю. Анна попіклувалася про те, аби дядечкові в Берліні написали обережного листа з пропозицією забрати дівчину до себе.

Утім, звикнувши до думки, що доведеться попрощатися з двома своїми гостями, фрау професорша не встояла перед спокусою дати волю своєму поганому настрою, який так довго стримувала. Тепер вона могла казати Цецилії все, що заманеться.

— Я написала листа твоєму дядечкові, Цециліє, аби він забрав тебе геть. Залишати тебе у своєму будинку я більше не можу.

Жінчині маленькі круглі очі засяяли, коли вона побачила, як зблідло обличчя дівчини.

— Ти — соромітниця. Соромітниця, — не вгавала вона і додала ще кілька лайливих слів.

— Що ви написали дядечкові Генріху, фрау професоршо? — запитала дівчина, одразу забувши про свою нахабну незалежність.

Наступного дня, вирішивши принизити її привселюдно, фрау Ерлін оголосила за вечерею:

— Цециліє, я отримала листа від твого дядька. Тобі слід сьогодні спакувати свої речі й завтра вранці сісти на потяг. Він зустріне тебе на центральному Bahnhof^[85].

— Чудово, фрау професоршо.

Гер Санґ усміхнувся жінці, дивлячись їй прямісінько в очі, та, не зважаючи на протести, налив їй келих вина. Фрау професорша з’їла вечерю з неабияким апетитом. Але даремно вона так рано святкувала перемогу. Збираючись спати, жінка покликала служника.

— Емілю, якщо скринька фройляйн Цецилії вже готова, тобі краще віднести її вниз сьогодні. Перед сніданком прийде носій і забере її.

Служник вийшов, але за мить повернувся.

— Фройляйн Цецилії немає в кімнаті, а її сумка зникла.

Фрау професорша з вереском кинулася туди: на підлозі стояла перев’язана і зачинена скриня, але сумки не було, а разом із нею зникло і пальто. Туалетний столик спорожнів. Важко дихаючи, фрау Ерлін побігла вниз до кімнат китайця. Так швидко вона не рухалася вже добрих двадцять років, і Еміль кричав їй навздогін: «Обережніше, не впадіть!» Господиня не завдала собі клопоту постукати й увірвалася всередину. У кімнаті було порожньо. Багаж зник, а відчинені двері в садок підказували, як утекли закохані. У конверті на столі лежали гроші за місяць і невеличка сума на додаткові витрати. Відчувши несподівану слабкість, фрау професорша зі стогоном опустилася на канапу. Жодних сумнівів. Ці двоє втекли разом. Еміль нерухомо завмер.

31

Гейворд цілий місяць казав, що завтра збирається від’їжджати на південь, але відкладав поїздку з тижня на тиждень: то йому не хотілося завдавати собі клопоту пакуванням речей, а то лякала нудьга під час подорожі; урешті-решт, перед самим Різдвом приготування до свята вижили його з дому. Він не міг навіть думати про те, як радітимуть і розважатимуться тевтонці. Від однієї думки про їхні гучні сезонні веселощі у Гейворда мороз ішов поза шкірою, і, намагаючись уникнути цього, юнак вирушив у путь на самісінький Святвечір.

Філіп не шкодував, що товариш поїхав: він був послідовним і дратувався, коли хтось сам не знав, чого хоче. Попри те що Гейворд мав на нього неабиякий вплив, Кері не міг пробачити йому нерішучості (котру той видавав за чарівну чуттєвість) й ображався на легеньку посмішку, з якою юнак дивився на його прямолінійність. Вони листувалися. Гейворд писав чудові листи і, знаючи про свій дар, не шкодував на них сил. Його темперамент давав змогу тонко сприймати побачену красу, і юнаку вдавалося передати в листах із Рима тонкий аромат Італії. Столиця античних римлян здавалася йому дещо вульгарною, період занепаду імперії був трохи визначнішим; але найбільшу симпатію викликав папський Рим, і в точно вибраних Гейвордом словах можна було відчути красу епохи рококо. Він писав про старовинну церковну музику, про Албанські пагорби, млосний запах ладану і чарівність нічних вуличок, коли після дощу мокра бруківка таємниче блищить у променях вуличних ліхтарів. Можливо, він переписував свої листи і надсилав їх кільком друзям. Юнак не знав, як схвилювали Філіпа його слова; життя хлопця зробилося надзвичайно одноманітним. Навесні Гейворд почав співати Італії дифірамби і запрошувати до себе Філіпа. У Гейдельберзі він марнував час. Німці невиховані, а життя там буденне: хіба можна пізнати свою душу в таких офіційних краєвидах? У Тоскані весна розкидала навколо квіти, а Філіпу було дев’ятнадцять; чому б йому не приїхати? Вони могли б мандрувати гірськими містечками Умбрії. Їхні назви западали Кері глибоко в серце. Фройляйн Цецилія зі своїм коханцем теж вирушили до Італії. Думаючи про них, Філіп чомусь відчував незрозумілий неспокій. Він кляв долю за те, що не мав грошей на подорожі: він знав, що дядько не дасть йому більше ніж п’ятнадцять фунтів на місяць, як вони й домовлялися. Навіть цю незначну суму він витрачав не надто розумно. Майже все віддавав за пансіон і уроки, а товариство Гейворда коштувало чимало. Той часто пропонував піти на екскурсію, навідатися до театру чи випити пляшечку вина, коли Філіп уже витратив усі гроші за місяць, а юнацька легковажність не дозволяла йому зізнатися, що він не може дозволити собі такі розкоші.

На щастя, Гейвордові листи приходили нечасто, і в перервах між ними Філіп працьовито повертався до життя. Він вступив до університету й відвідував декілька лекційних курсів. Тієї зими Куно Фішер^[86] знаходився у зеніті слави і читав геніальні лекції з творчості Шопенгауера^[87]. Це стало Філіповим вступом до філософії. Хлопець мав практичний розум, і абстракції спантеличували його; але раптом виявилося, що у метафізичних обговореннях є щось захопливе; від них перехоплювало подих, наче ти спостерігав за виступом танцюриста на линві, який демонструє небезпечні трюки над прірвою, — це надзвичайно збуджувало. Філософський песимізм захопив його молоду свідомість, і Філіп повірив, що світ, у який він збирався увійти, — місце, сповнене безжальної скорботи і темряви. Однак бажання увійти в нього нікуди не зникло; і коли місіс Кері, наче секретар опікуна, написала йому, що час повертатися до Англії, Філіп поставився до цього з ентузіазмом. Йому слід було негайно вирішити, що він збирається робити далі. Якщо він поїде з Гейдельберга наприкінці липня, у серпні вони зможуть обговорити його справи — це буде вдалий час, аби організувати все необхідне.

Дату від’їзду вже було призначено, і місіс Кері написала йому знову. Вона нагадала племінникові про міс Вілкінсон, завдяки чиїй доброті він потрапив до будинку фрау Ерлін у Гейдельберзі, і повідомила, що жінка збирається кілька тижнів погостювати у них у Блекстейблі. У такий-то день вона відпливатиме з Флашинга, і якщо він вирушить у той самий час, то допоможе їй, і вони приїдуть до Блекстейбла разом. Філіпова сором’язливість одразу ж змусила його написати, що він зможе виїхати лише за день чи два після міс Вілкінсон. Він уявляв собі, як шукає її, як незручно буде підійти і запитати, вона це чи ні (а помилково звернувшись до іншої жінки, можна було легко почути образи в свій бік), а як важко було вирішити, що робити у потязі — розмовляти з нею чи не зважати і читати книжку.

Урешті-решт, Філіп поїхав із Гейдельберга. Останні три місяці він думав лише про майбутнє, тож не сумував, покидаючи місто. Хлопець так і не зрозумів, що був там щасливим. Фройляйн Анна подарувала йому примірник «Der Trompeter von Säckingen»^[88], а він віддячив їй томом Вільяма Морріса^[89]. Вони обидва були мудрими людьми, тож ніколи так і не прочитали подарованих одне одному книжок.

32

Побачивши дядька і тітку, Філіп здивувався. Раніше він ніколи не помічав, що вони вже в поважному віці. Вікарій зустрів племінника зі звичною, але не ворожою байдужістю. Чоловік трохи погладшав, трохи полисів і трохи посивів. Філіп побачив, який він жалюгідний зі своїм невиразним і самозакоханим обличчям. Тітка Луїза обняла хлопця зі сльозами радості на щоках. Філіп розчулився і знітився, він і не підозрював, як сильно ця жінка любить його.

— Ох, Філіпе, час без тебе тягнувся так повільно, — плакала вона, погладжуючи племінникові руки і зазираючи йому в обличчя радісними очима.

— Ти так виріс. Тепер ти справжній чоловік.

Над верхньою губою у Філіпа з’явилися тоненькі вусики. Він придбав бритву і весь час із надзвичайною обачністю голив своє гладеньке підборіддя.

— Без тебе нам було так самотньо, — вела далі тітка Луїза, а потім сором’язливо додала тихеньким уривчастим голосом: — Ти радий повернутися додому, чи не так?

— Ще й як.

Вона була такою худенькою, що здавалася майже прозорою; руки, якими жінка обняла хлопця за шию, були тендітними, як кісточки курчати, а обличчя — ох! — вкрилося зморшками. Сиві кучері, які вона досі зачісувала за модою своєї юності, мали якийсь дивний і жалюгідний вигляд, а маленьке висохле тіло нагадувало осінній листочок — можна було відчути, як його ось-ось віднесе перший-ліпший різкий вітер. Філіп зрозумів, що дядько з тіткою вже прожили своє життя: це було двійко маленьких мовчазних людей, вони належали до минулого покоління й терпляче й тупо чекали на смерть; а він сам, бадьорий і юний, прагнув нових вражень та пригод і жахався, дивлячись на цей занепад. Ці двоє нічого не зробили, і після їхньої смерті здаватиметься, що їх узагалі ніколи не було. Філіп відчув щире співчуття до тітки Луїзи і раптом зрозумів, що любить її за те, що вона любить його.

Потім до кімнати увійшла міс Вілкінсон, котра спочатку трималася осторонь, аби Кері змогли привітатися з племінником.

— Це — міс Вілкінсон, Філіпе, — представила її місіс Кері.

— Блудний син повернувся, — сказала жінка, простягаючи руку. — Я принесла блудному синові троянду для петельки.

Із веселою усмішкою вона пришпилила до Філіпового пальта троянду, яку щойно зірвала в садку. Він почервонів і відчув себе дурником. Він знав, що міс Вілкінсон була донькою останнього священика, якому прислужував дядько Вільям, а доньок священиків він за своє життя побачив немало. Вони носили погано пошитий одяг і грубе взуття. Зазвичай доньки священиків убиралися лише в чорне, адже дитячі роки Філіп провів не в Східній Англії, а в Блекстейблі, де жінки з релігійних родин не полюбляли нічого кольорового; волосся вони зачісували абияк і різко пахнули накрохмаленою білизною. Жіноча грація вважалася серед них чимось непристойним, і всі вони мали однаковий вигляд, незалежно від віку. Їхня релігійність була агресивною, наче тісний зв’язок із церквою дозволяв поводитися з рештою людства дещо авторитарно.

Міс Вілкінсон була геть іншою. Вона одягла білу муслінову сукню з візерунком із невеличких веселих букетиків квітів, ажурні панчохи і гостроносі черевики на високих підборах. Оскільки Філіп був недосвідченим у таких справах, йому здавалося, що жінка вишукано вбрана, — він не помічав, що сукня дешева й надміру претензійна. Волосся міс Вілкінсон було зібране у вигадливу зачіску, а один акуратний кучерик лежав на чолі — чорний, як воронове крило, блискучий і міцний, здавалося, ніщо не зможе його розкуйовдити. Жінка мала великі чорні очі й трохи загнутий донизу носик; у профіль вона нагадувала хижого птаха, але в анфас її обличчя було привабливим. Міс Вілкінсон часто всміхалася, проте мусила зважати на свій великий рот і намагалася приховати крупні жовті зуби. Але найбільше Філіпа збило з пантелику те, що вона була щедро напудрена; хлопець дотримувався досить строгих поглядів щодо жіночої поведінки і гадав, що справжні леді ніколи не пудряться; однак міс Вілкінсон, безсумнівно, була леді, адже походила з родини священика, а священнослужителі завжди джентльмени.

Кері вирішив, що жінка йому абсолютно не подобається. Вона розмовляла з ледь помітним французьким акцентом, а хлопець не розумів, звідки той узявся, якщо його власниця народилася і виховувалася у самісінькому серці Англії. Її усмішка видавалася Філіпу вимушеною, а кокетливі манери дратували. Два чи три дні він поводився тихо й вороже, але міс Вілкінсон цього, схоже, не помічала. Вона залишалася страшенно привітною і зверталася майже виключно до нього. Йому навіть лестило, що жінка весь час цікавиться його розсудливою думкою. Вона вміла розсмішити, а Філіп не міг встояти перед людьми, які його веселили: сам він мав дар час від часу сказати щось дуже влучне і радів, знайшовши вдячного слухача. Ані вікарій, ані місіс Кері не мали почуття гумору й ніколи не сміялися над сказаним. Філіп потроху звикав до міс Вілкінсон, його сором’язливість минала, і жінка навіть почала подобатися хлопцеві; тепер її акцент здавався колоритним, а на вечірці в садку у лікаря вона була вбрана краще за всіх інших. Міс Вілкінсон одягла блакитну фулярдову сукню з великими білими горошинами, і Філіп розумів, чому вона стала такою сенсацією.

— Я впевнений, що у декого склалася про вас хибна думка, — сказав він жінці зі сміхом.

— Ціле життя мріяла, аби мене вважали розпусною дівкою, — озвалася міс Вілкінсон.

Одного дня, коли жінка була у своїй кімнаті, хлопець поцікавився у тітки Луїзи, скільки років їхній гості.

— Ох, любий, тобі ніколи не слід запитувати у леді про її вік. Утім, вона однаково занадто стара, аби ти міг із нею побратися.

Вікарій розтягнув губи у повільній млявій усмішці.

— Вона вже не дівчинка, Луїзо, — зауважив він. — Коли ми жили в Лінкольнширі, вона була вже майже дорослою, а відтоді минуло двадцять років. Тоді вона мала довгу косу.

— Їй могло бути не більше десяти, — устряг Філіп.

— Ні, їй було більше, — заперечила тітка Луїза.

— Гадаю, десь біля двадцяти, — погодився з дружиною вікарій.

— Та ні, Вільяме, максимум шістнадцять-сімнадцять.

— Тоді їй вже добряче за тридцять, — підсумував хлопець.

У ту саму мить міс Вілкінсон збігла донизу сходами, наспівуючи пісеньку Бенжамена Ґоддара^[90]. Вони з Філіпом запланували прогулянку, тож жінка вже надягла капелюшок і простягнула руку, аби він застібнув їй рукавичку. Він незграбно зробив це, почуваючись незручно й водночас галантно. Тепер вони вже вели невимушені бесіди і, шпацируючи, обговорювали всі можливі теми. Міс Вілкінсон розповідала Філіпу про Берлін, а він їй — про рік свого життя у Гейдельберзі. Під час розмови подробиці, котрі раніше здавалися неважливими, набували нового значення: він описував мешканців будинку фрау Ерлін, а розмови між Гейвордом та Віксом, котрі раніше вважав такими значущими, трохи спотворював, і вони ставали абсурдними. Сміх міс Вілкінсон лестив йому.

— Я вас трохи боюся, — зізналася вона якось. — Ви такий саркастичний.

Потім жінка грайливо поцікавилася, чи не було у нього в Гейдельберзі роману. Не подумавши, хлопець чесно зізнався, що не було, але міс Вілкінсон відмовилася йому вірити.

— Який ви таємничий, — відповіла вона. — Хіба ж можна не крутити романи у вашому віці?

Філіп зашарівся і розсміявся.

— Ви забагато хочете знати, — озвався він.

— Ага, я так і знала, — переможно вигукнула вона. — Тільки подивіться, як ви почервоніли.

Філіпові було приємно, що міс Вілкінсон вважає його досвідченим чоловіком, і він перевів розмову на іншу тему, аби жінка подумала, що він приховує чимало любовних походеньок. Кері сердився на себе, що насправді це не так. У нього навіть жодного разу не було для них нагоди.

Міс Вілкінсон була незадоволена своєю долею. Вона обурювалася тим, що вимушена була заробляти собі на життя, і розповіла йому довгу історію про якогось материного дядька, котрий збирався залишити їй спадщину, а потім побрався зі своєю кухаркою і змінив заповіт. Жінка натякала на розкоші в батьківському будинку й порівнювала маєток у Лінкольнширі, де мала коней та карету, зі злиденними заробітками свого сучасного життя. Філіпа трохи здивувало те, що пізніше, почувши про це від нього, тітка Луїза сказала, що коли вони познайомилися з Вілкінсонами, ті мали лише поні й візок, куди запрягали собак. Місіс Кері теж щось чула про заможного дядька, та оскільки той одружився і став батьком задовго до народження Емілі, навряд чи вона могла серйозно розраховувати на спадщину. Про Берлін, де вона жила тепер, міс Вілкінсон могла сказати небагато хорошого. Вона жалілася на вульгарність німецького життя, порівнюючи його з розкішним блиском Парижа, де прожила багато років. Скільки саме, жінка не сказала. Там вона працювала гувернанткою в родині відомого портретиста, котрий одружився із заможною єврейкою, і в їхньому будинку можна було зустріти чимало видатних людей. Міс Вілкінсон засипала Філіпа їхніми іменами. До них часто навідувалися актори Comedie Francaise^[91], і Коклен^[92], сидячи поруч із нею за обідом, казав, що ніколи не зустрічав іноземця, котрий би так досконало розмовляв французькою. Ще у них бував Альфонс Доде^[93], котрий подарував їй примірник «Сафо»; він обіцяв підписати його для неї, але вона забула йому нагадати. Утім, міс Вілкінсон однаково обожнювала книжку і могла дати її почитати Філіпові. А ще до них навідувався Мопассан^[94]. Міс Вілкінсон залилася дзвінким сміхом і багатозначно подивилася на хлопця. Який чоловік і який письменник! Гейворд оповідав про Мопассана, тож Філіп знав дещо про його репутацію.

— Він упадав за вами? — поцікавився хлопець.

Слова якось кумедно застрягали у нього в горлі, та він однаково промовив їх. Тепер міс Вілкінсон йому щиро подобалася, і розмови з нею були цікавими, але Філіп не міг уявити, аби за нею хтось упадав.

— Оце так запитання! — вигукнула вона. — Бідолашний Ґі закохувався у кожну зустрічну жінку і не міг покинути цю звичку.

Міс Вілкінсон зітхнула, наче з ніжністю згадувала про минуле.

— Це був чарівний чоловік, — пробурмотіла вона.

Якби Філіп був трохи досвідченіший, він зрозумів би з цих слів, як відбулася зустріч: відомого письменника запросили на обід en famille^[95]; статечно заходить гувернантка з двома високими ученицями; усіх знайомлять:

— Notre miss Anglaise^[96].

— Mademoiselle.

А за обідом miss Anglaise сидить мовчки, поки відомий письменник спілкується з господарем та господинею.

Але у Філіпа її слова розбурхали значно романтичніші фантазії.

— Розкажіть мені про нього, — схвильовано попросив він.

— Нічого не можу розповісти, — зізналася жінка чесно, але таким тоном, наче жаліючись, що їй не вистачить трьох томів, аби описати всі сенсаційні факти. — Вам не слід бути таким допитливим.

Міс Вілкінсон почала розповідати про Париж. Вона була закохана в його бульвари та Булонський ліс. Там кожна вулиця дихала витонченістю, а дерева на Єлисейських полях були бездоганніші, ніж будь-де на світі. Вони сіли на камінь при дорозі, і жінка кидала презирливі погляди на кремезні в’язи, що росли навпроти них. А які там театри: геніальні п’єси і незрівнянна гра. Вона нерідко супроводжувала мадам Фойо, матір своїх вихованок, коли та їздила приміряти сукні.

— Ох, як жалюгідно бути бідною, — вигукнула міс Вілкінсон. — Навколо стільки чарівних речей (лише в Парижі люди знають, як слід одягатися), а ти не можеш собі їх дозволити. Бідолашна мадам Фойо, у неї була жахлива фігура. Часом швачка шепотіла мені: «Ах, мадемуазель, якби ж у неї була ваша фігура».

Філіп помітив, що жінка має пишні форми і пишається ними.

— В Англії чоловіки справжні дурні. Вони думають лише про обличчя. А от французи, нація коханців, розуміють, що фігура значно важливіша.

Філіп ніколи раніше не думав про такі речі, але тепер помітив, що щиколотки у міс Вілкінсон товсті й незграбні. Хлопець швидко відвів погляд.

— Вам слід поїхати до Франції. Чому б не пожити рік у Парижі? Ви б вивчили французьку, і вона б deniaser^[97] вас.

— Що це таке? — перепитав Філіп.

Жінка хитро засміялася.

— Вам доведеться пошукати в словнику. Англійці не знають, як поводитися з жінкою. Вони такі сором’язливі. Сором’язливий чоловік виглядає смішно. Вони не знають, як упадати за кимось. Вони навіть не можуть сказати жінці, що вона чарівна, так, аби не виглядати при цьому дурнями.

Філіп відчув себе недолугим. Вочевидь, міс Вілкінсон очікувала, що він поводитиметься геть інакше; і він радо сказав би їй галантні та дотепні слова, але ніщо не спадало на думку. А коли нарешті необхідні слова знайшлися, хлопець занадто злякався виставити себе дурником і так нічого й не сказав.

— Ох, я люблю Париж, — зітхнула жінка. — Але довелося переїхати до Берліна. Я залишалася у Фойо, покидівчата не повиходили заміж, а потім не могла знайти нову роботу, аж раптом підвернулося місце в Берліні. У родичів мадам Фойо. І я погодилася. У Парижі в мене була невеличка квартирка на cinqueme^[98] на рю Бреда: той район не можна назвати респектабельним. Ви ж знаєте про рю Бреда — ces dames^[99], розумієте?

Філіп кивнув, не здогадуючись, що вона має на увазі, але підозрюючи, що може здатися жінці справжнім неуком, і палко бажаючи уникнути цього.

— Але мене це не займало. Je suis libre, n’est-ce-pas?^[100] — Вона страшенно полюбляла розмовляти французькою, і це їй справді добре вдавалося. — Якось зі мною там трапилася така цікава пригода.

Жінка на хвилинку змовкла, і Філіп наполіг, аби вона продовжувала.

— Ви ж не розповідаєте мені про свої любовні пригоди в Гейдельберзі, — пожалілася вона.

— Вони були не такими захопливими, — заперечив він.

— Навіть не знаю, що сказала б місіс Кері, якби дізналася, про що ми тут з вами балакаємо.

— Ви ж не думаєте, що я розповім їй.

— Пообіцяйте, що мовчатимете.

Коли хлопець заприсягся, міс Вілкінсон розповіла йому, як один студент-художник, що жив над нею… Тут жінка урвала себе.

— Чому б вам не повчитися на художника? Ви так гарно малюєте.

— Недостатньо добре, щоби бути художником.

— Нехай інші вирішують. Je m’y connais^[101], і я вірю, що з вас вийде видатний митець.

— Можете собі уявити обличчя дядька Вільяма, коли я раптом скажу йому, що збираюся поїхати в Париж учитися на художника.

— Ви сам собі господар, хіба не так?

— Ви заговорюєте мені зуби. Будь ласка, розповідайте далі свою історію.

Міс Вілкінсон засміялася і продовжила оповідь. Вона кілька разів зустрічала студента-художника на сходах, але не звертала на нього особливої уваги, хоча й помітила, що хлопець має гарні очі й дуже ввічливо поводиться. А одного дня вона знайшла під своїми дверима листа від нього. Художник зізнавався, що вже кілька місяців обожнює її і навмисне чекає на сходах. Ох, це був чарівний лист! Звісно ж, вона не відповіла, але він полестив би будь-якій жінці. А наступного дня прийшов інший лист! Він був надзвичайним, пристрасним і зворушливим.

Зустрівши хлопця на сходах наступного разу, вона не знала, куди відвести погляд. А листи продовжували надходити щодня, і в них студент благав про побачення з нею. Він писав, що прийде ввечері, vers neuf heures^[102], а міс Вілкінсон не знала, що робити. Звичайно, це було неможливо, хай дзвонить у двері скільки заманеться, вона їх не відчинить; але коли вона знервовано чекала, чи не закалатає дзвінок, сусід раптом опинився простісінько перед нею. Зайшовши, міс Вілкінсон забула зачинити за собою двері.

— С’etait une fatalite^[103].

— А що сталося потім? — поцікавився Філіп.

— Це кінець історії, — відповіла жінка, заливаючись сміхом.

Кері трохи помовчав. Серце швидко гупало, і здавалося, наче в ньому наштовхуються одне на одне якісь незнайомі почуття. Хлопець бачив темну сходову клітку й випадкові зустрічі, захоплювався сміливістю листів — ох, він ніколи б на таке не наважився — і раптом тихо, майже таємниче з’являється студент. Філіпу це здавалося надзвичайно романтичним.

— Який він був?

— Ох, він був вродливий. Charmant garçon^[104].

— Ви досі спілкуєтеся з ним? — запитуючи це, Кері відчув легке роздратування.

— Він огидно повівся зі мною. Усі чоловіки однакові. У жодного з вас немає серця.

— Мені про це нічого невідомо, — дещо зніяковіло пробурмотів Філіп.

— Ходімо вже додому, — запропонувала міс Вілкінсон.

33

Філіп не міг викинути з голови історію міс Вілкінсон. Попри те що жінка змовкла на півслові, було очевидно, що саме вона мала на увазі, і хлопця це трохи шокувало. Таке могла дозволити собі заміжня жінка (він прочитав чимало французьких романів і знав, що у Франції весь час таке трапляється), але міс Вілкінсон була англійкою, до того ж незаміжньою, а її батько був священиком. Кері вразила думка, що студент-художник, можливо, був не першим і не останнім із її коханців, і йому аж подих перехопило: він ніколи не дивився на міс Вілкінсон із такої перспективи; здавалося просто неможливим, що хтось за нею упадатиме. Через свою наївність він не сумнівався у її словах так само, як не сумнівався в прочитаному в книжках, і гнівався, що такі дивовижні речі ніколи не траплялися з ним. Було навіть принизливо, що він не матиме про що розповісти, якщо міс Вілкінсон випитуватиме про його пригоди в Гейдельберзі. Щоправда, Філіп мав непогану уяву, але сумнівався, що зможе переконати жінку, що з головою поринув у гріх; хлопець читав, ніби в жінок чудова інтуїція, тож вона могла легко помітити, що він прибріхує. Від думки, що міс Вілкінсон тишком сміятиметься з нього, Кері зашарівся, як мак.

Міс Вілкінсон грала на піаніно і співала дещо стомленим голосом, але її пісні, написані Массне^[105], Бенджаміном Ґоддаром та Авґустою Голмс^[106], Філіп чув уперше, тож вони вдвох провели чимало годин за інструментом. Одного дня жінка поцікавилася, чи є у нього голос, і наполегливо попросила спробувати заспівати щось. Повідомивши, що у Філіпа приємний баритон, міс Вілкінсон запропонувала давати йому уроки. Спочатку, як завжди, знітившись, він відмовився, але жінка не здавалася й щоранку в зручний час після сніданку годину займалася з ним. Міс Вілкінсон мала природний хист до вчителювання, і було зрозуміло, що гувернантка з неї вийшла досконала. Жінка мала свої методи й була наполегливою. Попри те що французький акцент став частиною її натури і вже нікуди не зникав, уся її солодкоголосість випаровувалася, щойно починався урок. Тут не було часу на дурниці. Голос міс Вілкінсон ставав дещо владним, вона інстинктивно забороняла неуважність і виправляла недбалість. Жінка знала, чого прагнула, і змушувала Філіпа співати гами та вправи.

Коли урок закінчувався, міс Вілкінсон без жодних зусиль починала звабливо всміхатися, її голос знову був м’яким і заворожуючим, однак Філіп не міг так легко перестати бути учнем, як вона вчителькою. Тепер образ жінки суперечив враженню, яке склалося у нього від її історій. Він придивлявся до неї уважніше. Увечері міс Вілкінсон подобалася Філіпу більше, ніж зранку. Вранці на обличчі виднілися зморшки, а шкіра на шиї вже трохи обвисла. Йому хотілося, аби жінка якось це приховувала, але спекотна погода змушувала носити блузки з глибоким вирізом. Міс Вілкінсон страшенно полюбляла білий одяг, однак уранці він їй не пасував. Увечері жінка часто мала дуже привабливий вигляд, вона одягала ошатну, мало не вечірню сукню і гранатове намисто на шию; мереживо на грудях та ліктях додавало приємної м’якості, а запах її парфумів хвилював своєю екзотичністю (у Блекстейблі всі користувалися тільки одеколоном, до того ж лише в неділю або страждаючи від головного болю). У такі миті жінка виглядала по-справжньому молодою.

Філіпа страшенно цікавив її вік. Він додавав до двадцяти сімнадцять, але так і не зміг отримати задовільний результат. Хлопець неодноразово перепитував у тітки Луїзи, чому вона думає, що їхній гості тридцять сім: на вигляд їй не більше тридцяти. До того ж усім відомо, що іноземки старішають швидше за англійок; а міс Вілкінсон так довго жила за кордоном, що могла вважатися іноземкою. Особисто він схилявся до думки, що їй максимум двадцять шість.

— Їй значно більше, — не погоджувалася тітка Луїза.

Філіп не вірив у точність тверджень своїх родичів. Точно подружжя пам’ятало тільки те, що дівчина ще носила косу, коли вони востаннє бачили її у Лінкольнширі. Гаразд, тоді їй могло бути дванадцять, адже минуло стільки часу, а пам’ять у вікарія була не дуже. Вони казали, що спливло двадцять років, але люди полюбляють усе заокруглювати, тож, вірогідно, минуло лише вісімнадцять років, а може, навіть сімнадцять. Сімнадцять плюс дванадцять разом дають лише двадцять дев’ять, а це, чорт забирай, ще не старість, правда ж? Клеопатрі було сорок вісім, коли Антоній заради неї відмовився від цілого світу.

Літо було чудове. По черзі минали спекотні безхмарні дні; близькість моря пом’якшувала тепло і приємно бадьорила повітря, тож серпневе сонце не стомлювало, а збуджувало почуття. У садку був ставок із фонтаном, де росло латаття і ніжилися на сонечку золоті рибки. Філіп і міс Вілкінсон узяли собі за звичку приходити туди з килимками й подушками, щоб полежати після обіду на галявині в затінку високого трояндового живоплоту. Усі пообідні години вони розмовляли й читали. Там вони палили цигарки, яких вікарій не дозволяв у своєму будинку; чоловік вважав паління огидною звичкою і весь час повторював, що ганебно бути рабом своїх звичок. Про те, що сам потрапив у рабство до пообіднього чаю, священик чомусь забував.

Одного дня міс Вілкінсон дала Філіпові «La Vie de Boheme»^[107]. Книжку жінка знайшла випадково, нишпорячи на полицях вікарієвого кабінету. Містер Кері купив її у букініста разом із чимось, що зацікавило дружину, і забув про книжку на десять років.

Філіп почав читати захопливий, погано написаний і абсурдний шедевр Мюрже й одразу відчув його чари. Його душа танцювала від радості, дізнаючись про доброзичливий голод, колоритне жебрацтво, таке романтичне кохання бідняків, такі зворушливі переходи від піднесеного стилю до вульгарного. Рудольф і Мімі, Мюзета і Шонар! Вони тинялися сірими вуличками Латинського кварталу в ексцентричних костюмах часів Луї-Філіпа^[108], знаходили притулок то на тому горищі, то на іншому, плакали і сміялися, такі відчайдушні, такі безрозсудні. Хто міг перед ними встояти? Лише потім, повернувшись до книжки з ретельнішим аналізом, ви зрозумієте, які грубі у них розваги і які вульгарні душі, та відчуєте, що ця нікчемна юрба не варта нічого ані як художники, ані як люди. Філіп був у захваті.

— Хіба вам не хочеться поїхати в Париж замість Лондона? — поцікавилася міс Вілкінсон, усміхаючись у відповідь на його захоплену розповідь.

— Навіть якби я захотів, тепер вже занадто пізно, — відповів він.

Протягом двох останніх тижнів із моменту його повернення додому вони з дядьком вели чимало розмов про майбутнє. Філіп остаточно відмовився вступати до Оксфорду, і тепер, коли можна було забути про стипендію, навіть містер Кері дійшов висновку, що він не може собі цього дозволити. У спадок хлопець отримав усього дві тисячі фунтів, і попри те, що їх поклали у банк під п’ять відсотків річних, прожити на самі лише відсотки було неможливо. Сума вже трохи зменшилася. Було б смішно витрачати по дві сотні на рік (студент не міг прожити там на меншу суму) протягом трьох років у Оксфорді й так і не здобути освіти, котра допоможе заробити собі на життя. Кері мріяв вирушити прямісінько до Лондона. Місіс Кері вважала, що лише чотири заняття гідні джентльмена — армія, флот, суд і церква. Сюди вона ще додавала медицину, бо нею займався чоловіків брат, але ніколи не забувала, що за часів її молодості ніхто не вважав лікаря джентльменом. Про перші дві професії можна було забути, а ставати священиком Філіп категорично відмовився. Залишався лише суд. Місцевий лікар підказав, що тепер чимало джентльменів займаються інженерною справою, але місіс Кері ця ідея відразу не сподобалася.

— Мені не хотілося б, аби Філіп займався торгівлею, — казала вона.

— Ні, він мусить здобути професію, — підтримував дружину вікарій.

— Чому б йому не стати лікарем, як батько?

— Я ненавидітиму цю роботу, — відрубав Філіп.

Місіс Кері це не засмутило. Адвокатська діяльність теж відпадала, адже до Оксфорду хлопець не збирався, а в його родині вважалося, що для успішної роботи з клієнтурою потрібне наукове звання. Урешті-решт вирішили віддати його на навчання до юриста. Дядько з тіткою написали листа родинному правнику, Альбертові Ніксону, котрий разом із вікарієм був співрозпорядником майна покійного Генрі Кері, і поцікавилися, чи не візьме він до себе Філіпа. За кілька днів надійшла відповідь, що в адвоката немає вакансії, і йому взагалі не подобається вся їхня схема: юристів і так занадто багато, тож без грошей і зв’язків майже неможливо отримати посаду, вищу за секретаря-управителя. Однак чоловік порадив Філіпу стати аудитором. Ані вікарій, ані його дружина і гадки не мали, що це за професія, та й Філіп ніколи не чув, аби хтось працював аудитором, але потім адвокат надіслав ще одного листа, в якому пояснював, що зростання обсягів сучасного бізнесу та збільшення кількості компаній спричинили появу бухгалтерських фірм, які перевіряли документи і наводили лад у фінансових справах своїх клієнтів, якого так бракувало старомодним методам. Кілька років тому бухгалтери отримали королівський статус, і з того дня професія щороку ставала респектабельнішою, прибутковішою і важливішою. Так сталося, що у бухгалтерській фірмі, яка вже тридцять років вела справи Альберта Ніксона, звільнилося місце для учня, і вони готові за триста-чотириста фунтів узяти Філіпа. Половину цієї суми йому повернуть як заробітну платню за п’ять років навчання. Перспектива була не надто блискучою, але Філіп розумів, що мусить щось вирішити, а думка про життя в Лондоні переважила усі незначні сумніви. Блекстейблський вікарій написав містеру Ніксонові листа, аби дізнатися, чи ця професія гідна джентльмена. Адвокат відповів, що відколи з’явилася корпорація бухгалтерів, цією справою займаються люди, що вчилися у приватних школах і навіть університетах. До того ж, якщо Філіпу не сподобається робота і за рік він вирішить піти, Герберт Картер (так звали бухгалтера) поверне йому половину суми за навчання. Так і вирішили та домовилися, що Філіп вийде на роботу п’ятнадцятого вересня.

— У мене попереду цілий місяць, — повідомив Філіп.

— А потім ви отримаєте свободу, а я свої кайдани, — озвалася міс Вілкінсон.

Її відпустка тривала півтора місяця, і жінка збиралася поїхати з Блекстейбла за день чи два до Філіпового від’їзду.

— Цікаво, чи зустрінемося ми ще колись, — сказала вона.

— Не бачу причин, які б нам заважали.

— Ох, не будьте надто практичним. Я ще ніколи не зустрічала такої неемоційної людини.

Філіп почервонів. Він боявся, що міс Вілкінсон вважатиме його молокососом: зрештою, вона була молодою жінкою, іноді досить привабливою, а йому незабаром мало виповнитися двадцять, смішно було розмовляти лише про мистецтво й літературу. Йому слід було упадати за нею. Вони чимало говорили про кохання. Про студента-художника з рю Бреда і про відомого портретиста, у чиїй родині вона так довго жила в Парижі: він попросив міс Вілкінсон позувати для картини, а потім почав так брутально чіплятися до неї, що їй довелося вигадувати різноманітні відмовки, аби він більше її не малював. Було зрозуміло, що жінка звикла до такої уваги з боку чоловіків. Зараз вона виглядала надзвичайно чарівно у крислатому брилі: день був спекотний — найспекотніший за ціле літо, і над верхньою губою міс Вілкінсон з’явилися намистини поту. Філіп пригадав фройляйн Цецилію та гера Сванґа. Абсолютно непримітна Цецилія ніколи не подобалася йому, але тепер історія, що залишилася в минулому, здавалася дуже романтичною. Йому теж випала нагода закрутити роман. Міс Вілкінсон була майже француженкою, і це додавало майбутній пригоді особливої пікантності. Думаючи про це вночі у ліжку або сидячи на самоті над книжкою, Філіп аж застигав, але варто було йому побачити міс Вілкінсон, ідея вже не здавалася такою привабливою.

Хай там що, а після всього, що жінка йому розповіла, вона не здивується, якщо він до неї залицятиметься. Філіпу здавалося, що міс Вілкінсон вважає його диваком, адже він не виявляв почуттів: можливо, це були лише його фантазії, але останніми днями він кілька разів помічав у її погляді презирство.

— Даю пенні, аби дізнатися, про що ви думаєте, — сказала міс Вілкінсон, дивлячись на юнака з усмішкою.

— Я вам не скажу, — озвався він.

Філіп замислився: чи не поцілувати йому її просто тут і зараз. Його цікавило, чи сподівається вона на це, але він не розумів, як можна взяти і поцілувати когось без попередження. Міс Вілкінсон просто подумає, що він збожеволів, або дасть йому ляпаса, а може, навіть пожаліється дядькові. Цікаво, як гер Сванґ почав залицятися до Цецилії. Жахливо буде, якщо міс Вілкінсон пожаліється вікарію: він знав свого дядька — той одразу розповість лікарю та Джозаї Ґрейвсу, і він виглядатиме справжнім дурнем. Тітка Луїза продовжувала запевняти, що гості тридцять сім років; від думки, що він виставить себе на посміховисько, Філіп аж здригався; ще казатимуть, що вона могла бути його матір’ю.

— Даю два пенси, аби дізнатися, про що ви думаєте. — Міс Вілікінсон знову всміхнулася.

— Я думав про вас, — хоробро ляпнув він.

Це його принаймні ні до чого не зобов’язує.

— І що саме ви думали?

— Ох, тепер ви забагато хочете знати.

— Неслухняний хлопчисько! — вигукнула міс Вілкінсон.

Ось тобі маєш! Варто йому зібратися з духом, як вона каже щось, що одразу нагадує: міс Вілкінсон — гувернантка. Коли він не міг заспівати вправи так, як їй хотілося, жінка теж називала його неслухняним хлопчиськом. Але цього разу він навіть набурмосився.

— Мені не хочеться, щоб ви поводилися зі мною як з дитиною.

— Ви гніваєтеся?

— Ще й як.

— Я не навмисно.

Жінка простягнула руку, і Філіп торкнувся її. Останнім часом, коли вони потискали руки, бажаючи одне одному на добраніч, юнакові здавалося, що міс Вілкінсон якось особливо легенько стискає його долоню, але цього разу можна було не сумніватися.

Філіп не знав, що слід казати далі. Ось нарешті його шанс на пригоду, і він буде дурнем, якщо не скористається ним; але все здавалося якимось буденним, а йому хотілося чогось романтичного. Він не раз читав про кохання в книжках, але сам не відчував того виру емоцій, який описують автори романів; його не збивали з ніг хвилі пристрасті, а міс Вілкінсон не була досконалою. Він часто малював в уяві великі фіолетові очі та алебастрову шкіру якоїсь гарненької дівчинки і думав про те, як занурить обличчя у густе хвилясте каштанове волосся. А уявити, як він занурюється обличчям у волосся міс Вілкінсон, не вдавалося, бо воно завжди здавалося йому якимось липкуватим. Однак чудово було б закрутити роман; Філіп уже заздалегідь передчував ту законну гордість, яку подарує йому ця перемога. Він пообіцяв собі звабити жінку. Вирішив, що неодмінно поцілує її, тільки не зараз, а ввечері; у темряві буде легше, а після поцілунку не забариться все інше. Він цілуватиме її щовечора. І Філіп заприсягся собі, що так і зробить.

Він склав план. Після вечері запропонував гості прогулятися в садку. Міс Вілкінсон погодилася, і вони неквапливо шпацирували під ручку. Філіп страшенно нервував. Він не знав чому, але розмова не звертала в потрібному йому напрямку; він вирішив обійняти жінку за талію, але хіба можна ні сіло ні впало таке зробити, коли вона говорить про регату наступного тижня. Хлопець спритно привів свою супутницю до найтемніших куточків саду, але там хоробрість покинула його. Вони сіли на лавицю, і щойно він переконав себе, що це вдала нагода, як міс Вілкінсон повідомила, що тут, напевно, водяться щипавки, і наполягла на тому, аби піти звідси. Вони ще раз обійшли садок, і Кері пообіцяв собі, що набереться сміливості, перш ніж вони знову дістануться до тієї лавиці, але, минаючи будинок, вони побачили біля дверей місіс Кері.

— Чому б вам, молоді люди, не зайти досередини? Я впевнена, що холодне нічне повітря не піде вам на користь.

— Напевно, нам справді краще повернутися, — погодився Філіп. — Не хочу, аби ви застудилися.

Сказавши ці слова, він із полегшенням зітхнув. Більше він цієї ночі не робитиме жодних спроб. Однак пізніше, залишившись наодинці у своїй кімнаті, хлопець розлютився на себе. Він був справжнім дурнем. Міс Вілкінсон, безсумнівно, чекала, що він її поцілує, інакше не пішла б у садок. Вона завжди каже, що лише французи вміють поводитися з жінками. Філіп читав французькі романи. Якби він був французом, то стиснув би жінку в обіймах і пристрасно зізнався б, що обожнює її, а потім притиснувся губами до її nuque^[109]. Кері не знав, чому французи завжди цілують жінок у nuque. Особисто він не знаходив нічого привабливого в потилиці. Звісно, французам значно легше робити такі речі; їм навіть мова допомагає. Філіпові ніколи не вдавалося відкинути думку, що пристрасні слова англійською звучать якось недоладно. Тепер він уже шкодував, що взявся підкорити чесноти міс Вілкінсон; перші два тижні були такими веселими, а тепер його все пригнічує; однак хлопець вирішив не здаватися, він не поважатиме себе, якщо відступиться. Тому Філіп вирішив, що завтра ввечері неодмінно поцілує міс Вілкінсон.

Наступного дня, прокинувшись, Кері побачив, що на вулиці дощить, й одразу ж подумав, що сьогодні ввечері погуляти в садку не вдасться. За сніданком він перебував у піднесеному настрої. Міс Вілкінсон передала через Мері-Енн, що у неї болить голова, і вона залишиться в ліжку. Лише ввечері жінка з блідим обличчям і в гарненькому тюрбані спустилася випити чаю, але до вечері цілком одужала і за столом була дуже привітною. Після молитви гостя повідомила, що одразу ляже спати і поцілувала місіс Кері, а потім повернулася до Філіпа.

— Господи милосердний, — скрикнула вона. — Я мало не поцілувала і вас теж.

— Чому б вам це не зробити? — поцікавився той.

Жінка засміялася і простягнула руку. Цього разу вона помітно стиснула його долоню.

Наступного дня на небі не було жодної хмаринки, а в садку панувала приємна свіжість після дощу. Філіп вирушив на пляж поплавати, а повернувшись, з’їв прекрасний обід. Увечері мали навідатися гості, аби пограти в теніс, і міс Вілкінсон вдягнула свою найкращу сукню. Вона точно знала, як саме носити своє вбрання, і Філіп не міг не помітити, якою елегантною здавалася жінка поруч із дияконовою дружиною і заміжньою донькою лікаря. Вона пришпилила до корсажа дві троянди й сиділа неподалік газону на садовому кріслі, ховаючись під червоною парасолькою; її обличчя в променях сонця було дуже симпатичним. Філіп любив теніс. Він добре подавав і через свою кульгавість тримався біля самої сітки, але попри клишоногість був швидким і рідко пропускав м’яч. Хлопець виграв усі сети й радів. Подали чай, і розпашілий та засапаний Філіп розлігся на землі біля ніг міс Вілкінсон.

— Вам пасує спортивний костюм, — зауважила вона. — Сьогодні у вас чудовий вигляд.

Юнак зашарівся від задоволення.

— Я можу щиро відповісти компліментом на комплімент. Ви виглядаєте просто чарівно.

Жінка всміхнулася і кинула на нього довгий погляд своїх темних очей.

Після вечері Філіп наполіг на прогулянці.

— Хіба ви сьогодні недостатньо рухалися?

— Сьогодні ввечері в садку буде прекрасно. Небо вкрилося зорями.

Він був у піднесеному настрої.

— Знаєте, місіс Кері сварила мене через вас, — повідомила міс Вілкінсон, коли вони минали городчик. — Вона каже, що мені не слід з вами фліртувати.

— А ви зі мною фліртували? Я не помітив.

— Вона просто пожартувала.

— З вашого боку було дуже образливо не поцілувати мене вчора ввечері.

— Якби ви тільки бачили, як глипнув на мене ваш дядько, коли я це сказала!

— То вам завадило тільки це?

— Я віддаю перевагу поцілункам без свідків.

— Зараз свідків немає.

Філіп поклав руку жінці на талію і поцілував її вуста. Вона лише тихенько засміялася і не спробувала відсахнутися. Все вийшло досить природно. Філіп страшенно собою пишався. Він дав собі слово, що зробить це, і дотримав його. Поцілунки були найпростішою на світі справою. Шкода, що він не робив цього раніше. Він знову поцілував міс Вілкінсон.

— Ох, вам не слід цього робити, — сказала вона.

— Чому?

— Тому що мені подобається, — засміялася жінка.

34

Наступного дня, після обіду, вони взяли свої килимки, подушки і книжки до фонтану, але не читали їх. Міс Вілкінсон влаштувалася зручніше й відкрила червону парасолю від сонця. Філіп більше не соромився, але спочатку жінка не дозволяла йому себе поцілувати.

— Я вчора погано поводилася, — сказала вона. — Я навіть спати не могла через почуття провини.

— Дурниці! — вигукнув він. — Я впевнений, що ви спали як мертва.

— Як гадаєте, що сказав би ваш дядько, якби дізнався?

— Він ніяк не зможе дізнатися.

Філіп нахилився до жінки, і його серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Чому ви хочете мене поцілувати?

Він знав, що слід відповісти: «Тому що кохаю вас», але не міг змусити себе промовити ці слова.

— А як ви гадаєте? — запитав натомість.

Очі міс Вілкінсон усміхалися, коли вона подивилася на нього і торкнулася його обличчя кінчиками пальців.

— Яка гладенька у вас шкіра, — пробурмотіла жінка.

— Навпаки, давно вже час поголитися, — заперечив він.

Дивно, як важко було вести романтичні бесіди. Філіп виявив, що тиша допомагає краще, ніж слова. Можна було почути те, чого не висловити вголос. Міс Вілкінсон зітхнула.

— Я вам хоч трішечки подобаюся?

— Ще й як.

Коли він знову спробував її поцілувати, жінка не заперечувала. Філіп зобразив значно більшу пристрасть, ніж відчував насправді, і, як йому здалося, непогано впорався з цією роллю.

— Я починаю побоюватися вас, — зізналася міс Вілкінсон.

— Ви підете на прогулянку після вечері, правда? — благально запитав він.

— Ні, якщо не пообіцяєте поводитися як слід.

— Пообіцяю все, що завгодно.

Філіпа охопило полум’я, яке він частково розпалював сам, і за вечерею хлопець був надміру веселим. Міс Вілкінсон кидала на нього знервовані погляди.

— Вам не слід дивитися на мене такими сяючими очима, — сказала вона йому згодом. — Що подумає ваша тітка Луїза?

— Мені байдуже, що вона собі думає.

Міс Вілкінсон тихенько засміялася від задоволення. Щойно вони доїли вечерю, Філіп звернувся до неї:

— Я збираюся випалити цигарку, чи не складете мені компанію?

— Дай міс Вілкінсон спокій, — утрутилася місіс Кері. — Тобі слід пам’ятати, що вона вже не така молода, як ти.

— Ох, я радо вийду на свіже повітря, місіс Кері, — дещо уїдливо відповіла гостя.

— Після обіду слід погуляти, а після вечері — лягти подрімати, — нагадав вікарій.

— Ваша тітка — чудова жінка, але часом вона діє мені на нерви, — сказала міс Вілкінсон, щойно вони зачинили за собою розсувні двері.

Філіп викинув підпалену цигарку й обійняв жінку. Вона спробувала відштовхнути його.

— Філіпе, ви обіцяли гарно поводитися.

— Ви ж не чекали, що я дотримаю таку обіцянку?

— Не так близько до будинку, Філіпе, — застерегла жінка. — Уявіть, якщо раптом хтось вийде з нього.

Він відвів її до городчика, куди навряд чи хтось міг зазирнути, і цього разу міс Вілкінсон не думала про щипавок. Юнак пристрасно поцілував її.

Його дивувало те, що жінка не подобалася йому вранці та не надто подобалася в обідні години, але ввечері зводила з розуму одним дотиком руки. Кері навіть не уявляв, що зможе казати слова, які шепотів їй; вдень він точно не наважився б на таке, а зараз зачудовано й задоволено прислухався до сказаного.

— Як чудово ви залицяєтеся, — зауважила міс Вілкінсон.

Він сам теж так гадав.

— Ох, якби я тільки міг сказати всі слова, що палають у серці! — гаряче прошепотів хлопець.

Усе було неймовірно. Це була найзахопливіша гра, в яку йому доводилося грати, і найкраще в ній було те, що він майже відчував усе, про що казав. Філіп лише трошки перебільшував. Його страшенно цікавив і збуджував ефект, який справляли на міс Вілкінсон промовлені слова. Жінці, вочевидь, довелося докласти зусиль, коли вона нарешті нагадала, що час повертатися.

— Ох, не йдіть так рано, — скрикнув він.

— Я мушу йти, — пробурмотіла жінка. — Мені страшно.

Раптом інтуїція підказала Філіпові, як варто вчинити.

— Я не можу повернутися просто зараз. Посиджу трохи тут і подумаю. У мене палає обличчя. Нічне повітря трохи освіжить його. На добраніч.

Він простягнув руку з серйозним виразом обличчя, і міс Вілкінсон мовчки потисла її. Йому почулося здавлене ридання. Ох, як надзвичайно! Коли, тривалий час понудьгувавши наодинці в садку, хлопець повернувся додому, міс Вілкінсон уже лягла спати.

Після цієї ночі все між ними змінилося. Наступні два дні Філіп поводився, як спраглий коханець. Юнакові страшенно лестило, що міс Вілкінсон закохалася в нього: вона зізналася йому в цьому і англійською, і французькою. Жінка засипала Філіпа компліментами. Ніхто раніше не казав йому, що в нього чарівні очі й чуттєві вуста. Кері ніколи не переймався власною зовнішністю, але тепер, щойно випадала нагода, задоволено розглядав себе в дзеркалі. Як приємно було відчувати пристрасть, яка охоплювала душу міс Вілкінсон, коли він цілував її. А цілувалися вони чимало: легше було займатися цим, ніж промовляти слова, яких, як підказувала Філіпові інтуїція, жінка чекала від нього. Зізнаючись, що обожнює її, хлопець досі почувався дурнем. Йому хотілося мати когось, перед ким можна було трохи похизуватися і радо поділитися незначними подробицями своєї перемоги. Часом сказане міс Вілкінсон збивало його з пантелику. Він мріяв, аби поруч опинився Гейворд, пояснив йому, що вона має на увазі, і порадив, що краще робити далі. Кері не міг вирішити, чи слід пришвидшити розвиток подій, чи дозволити їм природно розвиватися. У них залишилося всього три тижні.

— Думка про це нестерпна, — жалілася міс Вілкінсон. — У мене серце крається. А потім ми, можливо, більше ніколи не зустрінемося.

— Якщо ви хоч трохи любите мене, то не будете зі мною такою жорстокою, — шепотів юнак.

— Чому ви не можете отримувати задоволення, і нехай все буде, як буде? Чоловіки завжди однакові. Їх неможливо задовольнити.

А коли він спробував натиснути на неї, вона сказала:

— Хіба ви не бачите, це неможливо. Тут нам нічого не вдасться.

Філіп пропонував різноманітні схеми, але жінка не погоджувалася на жодну з них.

— Я не наважуся так ризикувати. Буде жахливо, якщо ваша тітка довідається.

За кілька днів у нього з’явилася чудова ідея.

— Послухайте, якщо у неділю ввечері у вас болітиме голова і ви запропонуєте залишитися вдома і придивитися за будинком, тітка Луїза піде до церкви.

Зазвичай місіс Кері залишалася вдома, аби службу могла послухати Мері-Енн, але вона зраділа б можливості відвідати вечірню.

Філіп не вважав за потрібне повідомляти родичам про зміни у своїх християнських поглядах, які сталися з ним у Німеччині; неможливо було уявити, що дядько з тіткою зрозуміють його, простіше було спокійно продовжувати ходити до церкви. Утім, він відвідував тільки ранкові служби, вважаючи свою відмову йти до храму ввечері елегантною поступкою суспільній упередженості та гідним проявом вільнодумства.

Коли він запропонував свій план, міс Вілкінсон спершу не озивалася, а потім похитала головою.

— Ні, не буду, — відмовилася вона.

Але в неділю за чаєм жінка здивувала Філіпа.

— Гадаю, сьогодні ввечері я не піду до церкви, — раптом повідомила вона. — У мене страшенно болить голова.

Місіс Кері неабияк розхвилювалася і наполегливо давала гості якісь «краплі», до яких звикла сама. Міс Вілкінсон подякувала їй і одразу після чаю оголосила, що піде до себе та ляже.

— Ви впевнені, що нічого не хочете? — стурбовано перепитала тітка Луїза.

— Цілком упевнена, дякую.

— Ну, якщо так, то я, напевно, піду до церкви. Мені нечасто випадає нагода послухати вечірню.

— О, так, обов’язково підіть.

— Я залишуся тут, — утрутився Філіп. — Якщо міс Вілкінсон щось знадобиться, вона в будь-який момент зможе погукати мене.

— Тоді залиш краще двері до вітальні відчиненими, Філіпе. Так ти почуєш, якщо міс Вілкінсон дзвонитиме.

— Обов’язково, — запевнив він.

Тож о шостій годині вечора Філіп залишився в будинку наодинці з міс Вілкінсон. Від страху його трохи нудило, і він уже шкодував, що вигадав цей план, але тепер було занадто пізно й не можна було проґавити нагоду, якою він сам себе забезпечив. Що подумає про нього міс Вілкінсон, якщо він не наважиться?! Хлопець вийшов у коридор і прислухався. Абсолютна тиша. Він замислився, чи не болить голова у міс Вілкінсон по-справжньому. Напевно, вона вже й забула про його план. Серце шалено закалатало. Філіп піднявся сходами, скрадаючись, намагаючись не шуміти і зупиняючись, щойно вони заскриплять. Він застиг перед дверима міс Вілкінсон і прислухався, а потім поклав долоню на круглу дверну ручку. Почекав. Йому здавалося, що він налаштовувався хвилин зо п’ять, до того ж рука тремтіла. Він залюбки втік би, якби не боявся, що мучитиметься докорами сумління. Здавалося, наче він піднявся на найвищий трамплін у басейні; знизу той виглядав дитячим, але якщо піднятися на нього і подивитися на воду, серце тікає в п’яти. Єдине, що змушує стрибнути — це сором, не хочеться смиренно спускатися сходами, якими щойно піднявся нагору. Філіп зібрав у кулак усю свою волю. Обережно повернув ручку і зайшов усередину. Йому здавалося, що він тремтить, як осінній листок.

Міс Вілкінсон стояла біля туалетного столика спиною до дверей і рвучко повернулася, коли почула, що їх відчинили.

— Ох, це ви. Що ви хотіли?

Вона зняла спідницю і блузку й стояла в самій лише нижній спідниці. Та була коротенька і спускалася лише до верхнього краю черевиків; її горішня частина була чорна, пошита з якоїсь блискучої тканини з червоною оборкою знизу. Біла ситцева камізелька залишала руки відкритими. Жінка виглядала смішно. Коли він подивився на міс Вілкінсон, його серце втекло у п’яти; ніколи раніше вона не здавалася такою непривабливою, але тепер уже було занадто пізно. Він зачинив за собою двері й повернув ключ.

35

Наступного дня Філіп рано прокинувся. Спав він неспокійно, але, потягнувшись і подивившись на сонячні промені, що лилися крізь жалюзі й малювали на підлозі візерунки, хлопець задоволено зітхнув. Він пишався собою. На думку спала міс Вілкінсон. Вона просила називати її Емілі, але Філіп не міг, хоча й сам не знав чому; подумки він завжди називав її міс Вілкінсон. Оскільки жінка сварила хлопця, коли той так до неї звертався, він припинив звертатися взагалі. У дитинстві Філіп часто чув про одну із сестер тітки Луїзи, вдову морського офіцера, яку називали тіткою Емілі. Через це називати міс Вілкінсон на ім’я було незручно, а нічого кращого він не вигадав. Жінка від самого початку була для нього міс Вілкінсон, і це ім’я нерозривно пов’язувалося зі справленим нею враженням. Філіп легенько насупився: тепер уява чомусь малювала її в найгіршому вигляді. Хлопець не міг забути, як не повірив своїм очам, коли жінка повернулася і він побачив її у камізельці та короткій нижній спідниці. Він пригадав її трохи загрубілу шкіру і довгі глибокі зморшки на шиї. Тріумф виявився нетривалим. Він узявся знову підраховувати її вік, і тепер не розумів, як їй могло бути менше сорока років. Це робило їхній роман абсурдним. Міс Вілкінсон була непоказною і старою. Уява швидко підсунула спогад про неї — зморщена жінка, виснажена, з крикливим макіяжем, у занадто легковажних сукнях, які не пасували її вікові. Філіп здригнувся і раптом відчув, що не хоче знову бачити міс Вілкінсон; сама думка про поцілунки з нею була нестерпною. Він сам собі став огидним. Невже це кохання?

Одягався Філіп якомога повільніше, аби відкласти мить, коли доведеться побачитися з жінкою, а коли він нарешті спустився до їдальні, на серці у нього був камінь. Усі вже прочитали молитви і взялися за сніданок.

— Сонько, — весело вигукнула гостя.

Він подивився на неї і ледь чутно зітхнув із полегшенням. Жінка сиділа спиною до вікна. Сьогодні вона мала по-справжньому привабливий вигляд. Філіп замислився, чому так погано думав про неї. Задоволення собою знову повернулося до юнака.

Зміни в її поведінці заскочили Кері зненацька. Одразу після сніданку міс Вілкінсон тремтячим голосом зізналася йому в коханні, а коли трохи пізніше вони пішли до вітальні на урок співів, жінка підняла до нього обличчя посередині гами і сказала:

— Embrasse-moi^[110].

Коли Філіп нахилився, вона обхопила його руками за шию. Стояти так було дещо незручно — він мало не задихнувся.

— Ah, je t’aime. Je t’aime. Je t’aime^[111], — вигукнула міс Вілкінсон зі своїм екстравагантним акцентом.

Філіп волів, аби вона розмовляла англійською.

— Послухайте, не знаю, чи пам’ятаєте ви, що повз вікно будь-якої миті може пройти садівник.

— Ah, je m’en fiche du jardinier. Je m’en refiche, et je m’en contrefiche^[112].

Він подумав, що все це дуже нагадує французькі романи, і незрозуміло чому роздратувався.

Урешті-решт він сказав:

— Гаразд, я, мабуть, пробіжуся до пляжу і занурюся в воду.

— Ох, ви ж не збираєтеся покидати мене саме сьогодні вранці — цей ранок такий особливий.

Філіп не зовсім зрозумів, чому не слід було так робити, але це не мало значення.

— Ви хочете, щоб я залишився? — усміхнувся він.

— Ох, любий! Та ні, йдіть. Ідіть. Я буду думати, як ви змагаєтеся з морськими хвилями, як занурюєте своє тіло в широкі води океану.

Він узяв капелюх і подався на пляж.

«Але й дурниці базікають жінки!» — подумав мовчки.

Однак Філіп був задоволений і щасливий, йому лестило все, що відбувалося. Вочевидь, міс Вілкінсон геть втратила від нього голову. Філіп кульгав уздовж головної вулиці Блекстейбла і трохи зверхньо дивився на перехожих. Він кивав багатьом знайомим і, повідомляючи усмішкою, що впізнав їх, думав собі: «Якби ж вони тільки знали!» Йому страшенно хотілося, щоби хтось довідався. Філіп подумав, що напише листа Гейвордові й подумки вже почав складати його. Він напише про садок і троянди, про тендітну французьку гувернантку, котра своїм ароматом і примхами нагадує екзотичну квітку. Він скаже, що міс Вілкінсон француженка, зрештою, вона так довго жила у Франції, що майже стала нею, та й, знаєте, було б непорядно видавати всі подробиці. Він розповість Гейворду, як уперше побачив її у чарівній мусліновій сукні і як вона простягнула йому квітку. Він вигадав прекрасну ідилію: сонце і море додали пристрасті та магії, зірки — поезії, а будинок вікарія став вишуканими декораціями. У Філіпових вигадках відчувався вплив Мередіта: героїня не нагадувала Люсі Феверал чи Клару Мідлтон^[113], але була невимовно прекрасною. Філіпове серце загупало в грудях. Власні фантазії так сподобалися йому, що, вилізши на берег, мокрий і тремтячий хлопець повернувся до купальної кабінки і знову поринув у думки. Він уявляв собі ту, котрою захопився: наймиліший на світі маленький носик, великі карі очі — він опише її Гейвордові — копиця м’якого каштанового волосся, у яке так приємно занурюватися обличчям, шкіра, схожа на осяяну сонячними променями слонову кістку, і червоні, як троянди, щічки. Скільки їй років? Напевно, вісімнадцять, а звуть її Мюзетта. Її сміх нагадує дзюркотіння джерельця, а голос, такий м’який і глибокий, — найсолодша музика, яку доводилося чути Філіпу.

— Про що це ви так замислилися?

Філіп різко зупинився. Він повільно підійшов до будинку.

— Я махала вам мало не півкілометра. Оце ви літаєте в небесах.

Навпроти нього стояла міс Вілкінсон і посміювалася над тим, як здивувала його.

— Я вирішила прогулятися і зустріти вас.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, — озвався юнак.

— Я вас налякала?

— Трохи, — зізнався він.

Він таки надіслав Гейвордові того листа, написавши йому вісім сторінок.

Два тижні їхнього перебування у Блекстейблі минули швидко і попри те, що, вийшовши після вечері на прогулянку в садок, міс Вілкінсон щоразу зауважувала, що минув ще один день, піднесений настрій Кері від цього не псувався. Якось увечері вона натякнула, що непогано було б залишити роботу в Берліні й податися до Лондона. Там вони змогли б регулярно бачитися. Філіп погодився, що це було б чудово, але поставився до ідеї без ентузіазму; він сподівався, що життя у Лондоні буде неймовірним і не хотів обтяжувати себе нічим. Хлопець занадто відверто повідомив про свої подальші плани, і міс Вілкінсон здогадалася, що він не може дочекатися, коли вона нарешті поїде.

— Ви б не казали цього, якби кохали мене, — скрикнула вона.

Збитий із пантелику хлопець не відповів.

— Якою дурепою я була, — пробурмотіла жінка.

Філіп здивовано помітив, що вона плаче. Серце у нього було чуйне, і він ненавидів, коли хтось страждав.

— Ох, мені страшенно шкода. Що я зробив? Не плачте.

— Ох, Філіпе, не залишайте мене. Ви й не знаєте, як багато для мене важите. Моє життя було таким невдалим, а ви зробили мене щасливою.

Він мовчки поцілував її. У її голосі прозвучало справжнє страждання, і хлопець злякався. Йому ніколи раніше не спадало на думку, що всі її слова були правдою.

— Мені надзвичайно шкода. Ви ж знаєте, як я страшенно вас люблю. Я б дуже хотів, аби ви переїхали до Лондона.

— Ви знаєте, що я не зможу. Місце майже неможливо знайти, до того ж я ненавиджу англійське життя.

Зворушений смутком міс Вілкінсон і не підозрюючи, що вона прикидається, Філіп продовжував стискати її в обіймах. Йому лестили її сльози, і він цілував жінку зі справжньою пристрастю.

Але за кілька днів міс Вілкінсон влаштувала йому справжню сцену. У будинку вікарія пограти в теніс зібралися гості. Серед них було двоє дівчат — доньки відставного майора з Індії, котрий нещодавно оселився у Блекстейблі. Обидві були гарненькі, одна Філіпового віку, а друга на рік чи два молодша. Дівчата звикли до товариства юнаків (вони розповідали історії з життя гарнізонів у Індії, а в ті часи всі захоплювалися оповіданнями Редьярда Кіплінга) і почали весело кепкувати з хлопця. Це було щось новеньке, безтурботне і радісне, йому сподобалося — зазвичай молоді панянки у Блекстейблі поводилися з племінником священика надзвичайно серйозно. Якийсь бісик усередині змусив його шалено фліртувати з обома дівчатами, а оскільки він був єдиним кавалером, сестри радо відповідали йому взаємністю.

Виявилося, що дівчата добре грають у теніс, і Філіп, стомившись від перекидання м’ячем із міс Вілкінсон (вона почала грати лише в Блекстейблі), запропонував їй після чаю зіграти з дияконом проти його дружини, а потім він зіграє з новими гостями. Хлопець підсів до старшої міс О’Коннор і тихенько сказав:

— Спочатку позбавимося від недотеп, а потім зіграємо веселеньку партію.

Вочевидь, міс Вілкінсон почула його — вонакинула ракетку і, пояснивши свою поведінку головним болем, пішла геть. Усім було зрозуміло, що вона образилася. Філіпа дратувало те, що вона винесла все на публіку. Партія почалася без неї, але незабаром місіс Кері покликала племінника.

— Філіпе, ти образив почуття Емілі. Вона пішла до себе в кімнату і плаче.

— Через що?

— Ой, щось там із партією недотеп. Піди до неї і скажи, що не хотів її образити, будь хорошим хлопчиком.

— Гаразд.

Він постукав у двері міс Вілкінсон і увійшов, не дочекавшись відповіді. Жінка лежала долілиць на ліжку й ридала. Хлопець торкнувся до її плеча.

— Послухайте, яка, в біса, різниця.

— Дайте мені спокій. Я більше ніколи з вами не розмовлятиму.

— Що я такого зробив? Мені страшенно шкода, що я образив ваші почуття. Я не навмисно. Чуєте, вставайте.

— Ох, я така нещасна. Як ви можете бути таким жорстоким зі мною? Ви ж знаєте, що я ненавиджу цю дурнувату гру і граю лише для того, щоби скласти вам компанію.

Вона підвелася й пішла до туалетного столика, але, кинувши в дзеркало швидкий погляд, опустилася на стілець, скрутила носовичок у кульку і витерла нею очі.

— Я віддала вам найцінніше, що може дати чоловікові жінка, — ох, якою дурепою я була! — а ви такий невдячний. У вас, мабуть, немає серця. Як ви можете бути таким жорстоким і так мучити мене, фліртуючи з цими вульгарними дівицями? У нас залишився лише тиждень. Хіба ви не можете дати мені хоча б таку дрібницю?

Філіп похмуро стояв перед міс Вілкінсон і думав, що вона поводиться по-дитячому. Він сердився, що вона хизується своїм поганим характером перед незнайомцями.

— Ви чудово знаєте, що мене не цікавлять ці О’Коннор. Що це вам таке зайшло в голову?

Міс Вілкінсон відклала свій носовичок. Сльози залишили сліди на напудреному обличчі, а волосся розкуйовдилося. Тепер біла сукня вже не пасувала їй. Жінка подивилася на Філіпа голодними палаючими очима.

— Це тому, що вам двадцять, і їм теж, — прохрипіла вона. — А я стара.

Філіп почервонів і відвів погляд. Страждання в її голосі дивним чином стурбувало його. Він щиро жалкував про те, що мав щось спільне з цією жінкою.

— Я не хотів зробити вас нещасною, — незграбно вибачився він. — Вам краще спуститися і побути з друзями. Вони дивуватимуться, що з вами сталося.

— Гаразд.

Філіп з полегшенням вийшов із кімнати.

За сваркою не забарилося примирення, але останні кілька днів ці стосунки обтяжували юнака. Йому хотілося говорити виключно про майбутнє, а розмови про майбутнє неодмінно змушували міс Вілкінсон проливати сльози. Спочатку її рюмсання розчулювало його, він почувався свинею і запевняв у пристрасті, що ніколи не згасне; але тепер це дратувало: одна річ, якби вона була молоденькою дівчинкою, але нерозумно весь час плакати дорослій жінці. Міс Вілкінсон невтомно нагадувала йому, що він ніколи не зможе віддячити їй за те, що вона йому віддала. Якщо вона так наполягала, Філіп радо визнавав це, але не розумів, чому з них двох більшу вдячність повинен відчувати саме він. Міс Вілкінсон хотіла, аби її залицяльник демонстрував свою вдячність найнеприємнішим для нього чином: він неабияк звик до самотності й часто відчував потребу побути на самоті, але жінка вважала його безсердечним, якщо він хоч мить не був у неї на побігеньках. Міс О’Коннор запросила їх обох на чай, і Філіпу хотілося піти, однак міс Вілкінсон нагадала, що в них залишилося лише п’ять днів і вона ні з ким не хоче його ділити. Це лестило, але й набридало. Жінка розповідала хлопцеві про вишукану делікатність французів, які перебували у таких самих стосунках зі своїми дамами серця, як він з нею. Вона захоплювалася їхньою галантністю, їхньою готовністю до самопожертви, їхньою досконалою тактовністю. Схоже, вимоги у міс Вілкінсон були неабиякі.

Філіп слухав перелік усіх якостей, які повинен мати досконалий коханець, і не міг не радіти, що жінка живе у Берліні.

— Ви писатимете мені, правда ж? Пишіть мені щодня. Я хочу знати все про ваші справи. Вам нічого не слід від мене приховувати.

— Я буду страшенно зайнятий, — відповідав Кері. — Писатиму, щойно випаде нагода.

Вона пристрасно обхопила його руками за шию. Часом Філіп знічувався від таких проявів почуттів. Йому хотілося, щоб дама поводилася стриманіше, і шокувало, що міс Вілкінсон так демонстративно бере ініціативу в свої руки: це якось не в’язалося з його уявленнями про скромність жіночого характеру.

Нарешті настав день від’їзду міс Вілкінсон. До сніданку вона спустилася бліда і пригнічена, у практичній сукні в чорно-білу клітинку. У цьому вбранні вона виглядала, як справжня кваліфікована гувернантка. Філіп теж був мовчазний, бо не знав, що доречного можна сказати за таких обставин, а ще він страшенно боявся, що скаже щось легковажне, і міс Вілкінсон вибухне та влаштує сцену прямо в його дядька на очах. Вони вже попрощалися минулого вечора в садку, і хлопець із полегшенням подумав, що більше не матиме нагоди залишитися з коханкою наодинці. Після сніданку він зостався у їдальні, на той випадок, якщо міс Вілкінсон вирішить поцілувати його на сходах. Йому не хотілося, аби Мері-Енн, котра тепер була гострою на язик літньою жінкою, заскочила їх у недвозначній позі. Мері-Енн не любила міс Вілкінсон і називала її облізлою кішкою. Тітка Луїза не дуже добре почувалася і не могла піти з усіма на станцію, але вікарій і Філіп провели гостю. Коли поїзд уже відходив, вона нахилилася й поцілувала містера Кері.

— Вас я теж повинна поцілувати, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився Філіп, заливаючись рум’янцем.

Він піднявся на сходинку, і міс Вілкінсон швидко його поцілувала. Поїзд рушив, а жінка забилася в куток свого купе і невтішно заридала. Повертаючись до будинку вікарія, Філіп відчував неабияке полегшення.

— Ну як? Вдало провели гостю? — поцікавилася місіс Кері, коли вони зайшли до будинку.

— Так, але, схоже, на очах у неї були сльози. Вона наполягла на тому, щоби поцілувати нас із Філіпом.

— Ой, гаразд, у її віці це вже безпечно. — Місіс Кері показала на буфет. — Тобі лист, Філіпе. Його принесли з вечірньою поштою.

Лист був від Гейворда і зміст його був таким:

«Мій любий хлопчику!

Одразу пишу відповідь на твого листа. Я наважився прочитати його моєму близькому другові, чарівній жінці, чию підтримку та симпатію я дуже ціную, жінці, наділеній справжнім смаком у мистецтві та літературі; і ми обоє погодилися, що твій лист просто неперевершений. Ти написав його від щирого серця, сам не помічаючи своєї чарівної наївності в кожному рядку. Ти закохався і пишеш, як поет. Ох, любий хлопчику, це справжнє кохання: я відчуваю полум’я твоєї юної пристрасті, і від щирості емоцій твоя проза сповнилася музикою. Який ти, мабуть, щасливий! Мені хотілося б стати невидимим свідком у тому зачарованому садку, де ви гуляли серед квітів, тримаючись за руки, наче Дафніс та Хлоя^[114]. Я бачу тебе, мій Дафнісе, ніжного, захопленого, пристрасного, твої очі сяють від юного кохання; ти стискаєш у своїх обіймах Хлою, таку юну, податливу й свіжу, вона присягалася, що ніколи не віддасться — віддалася. Троянди, фіалки та жимолость. Ох, мій любий друже, я заздрю тобі. Як приємно думати, що твоє чисте кохання — чистісінька поезія. Цінуй ці миті, адже безсмертні боги подарували тобі Найвеличніший Дар, і, помираючи, ти згадуватимеш ці солодкі й смутні часи. Ти більше ніколи не переживеш такого безтурботного блаженства. Перше кохання найкраще; вона красуня, а ти молодий, і цілий світ належить тільки вам двом. Я відчув, як пришвидшується мій пульс, коли прочитав твої чарівні простодушні слова, як ти занурюєшся обличчям у її довге волосся. Я переконаний, її коси мають той вишуканий каштановий відтінок, що злегка відливає золотом. Мені хотілося б, аби ви вдвох сиділи вкупочці під пишним деревом і разом читали «Ромео і Джульєтту», а потім ти впав би на коліна і, виконуючи мою забаганку, поцілував землю, на якій її ніжка залишила слід. Скажи їй, що це данина поета її блискучій юності і твоєму коханню до неї.

Навіки твій,

Дж. Етерідж Гейворд»

«Бісові нісенітниці», — сказав Філіп, дочитавши листа.

Дивно, але міс Вілкінсон теж пропонувала почитати разом «Ромео і Джульєтту», але Філіп рішуче відмовився. Ховаючи листа до кишені, він на мить відчув гіркоту, адже реальність анітрохи не схожа на вигаданий нами ідеал.

36

За кілька днів Філіп вирушив до Лондона. Помічник вікарія порадив йому помешкання у Барнесі, яке хлопець листом домовився винаймати за чотирнадцять шилінгів на тиждень. До свого нового дому Кері дістався увечері, і господиня, маленька кумедна старушенція з худорлявим тілом і помережаним глибокими зморшками обличчям, приготувала йому чай. Майже все місце у вітальні займали сервант і стіл; біля однієї стіни тулилася канапа, накрита килимком із кінського волосу, а біля каміна стояло таке ж крісло: на спинці лежала біла серветочка, а на сидінні зі зламаними пружинами — жорстка подушка.

Випивши чаю та розпакувавши і розставивши свої книжки, Філіп сів і спробував почитати, однак був у пригніченому настрої. Тиша на вулицях чомусь непокоїла, і він почувався страшенно самотнім.

Наступного дня він прокинувся рано. Вдягнув фрак і капелюх, який носив ще в школі; той уже був добряче потертий, тож він вирішив дорогою до бюро зазирнути до універсальної крамниці й придбати інший. Так і зробивши, він виявив, що залишилося безліч вільного часу, тому пішов прогулятися вздовж Стренду^[115]. Бюро «Містера Герберта Картера і Ко» розташовувалося на невеличкій вуличці у Ченсері-Лейн^[116], і дорогу довелося запитати кілька разів. Філіп помітив, що люди витріщаються на нього, і навіть зняв капелюх та перевірив, чи не забув часом на ньому етикетку з ціною. Знайшовши потрібні двері, постукав, але ніхто не відповів, і, подивившись на годинник, він виявив, що не було ще навіть половини на десяту. Мабуть, він прийшов зарано. Кері пішов далі, а повернувшись за десять хвилин, побачив посильного — довгоносий юнак із прищавим обличчям і шотландським акцентом відчиняв двері. Філіп запитав, чи може побачити містера Герберта Картера, і дізнався, що той ще не прийшов.

— Коли він буде тут?

— Між десятою та половиною на одинадцяту.

— Я краще почекаю, — вирішив Філіп.

— А чого ви чекаєте? — поцікавився посильний.

Філіп нервував, але спробував жартівливо приховати цей факт.

— Ну, я збираюся тут працювати, якщо ви не заперечуватимете.

— Ох, то це ви новий учень-канцелярист? Заходьте краще всередину. Містер Ґудворсі з’явиться за кілька хвилин.

Зайшовши, Кері помітив, як посильний — він був приблизно Філіпового віку і називав себе молодшим секретарем — витріщився на його ногу. Юнак зашарівся і, сівши, заховав її за здоровою. Він оглянув кімнату. Вона була темною і страшенно брудною. Світло лилося крізь слухове віконце. У приміщенні вишикувалися три ряди столів, а за ними стояли високі ослінчики. Над каміном висіла закопчена гравюра з боксерським поєдинком. Незабаром прийшов службовець, а потім ще один; вони кинули погляди на Філіпа і тишком поцікавилися в посильного (Кері розчув, що його прізвище Макдуґал), хто він такий. Раптом пролунав свисток, і Макдуґал підскочив.

— Містер Ґудворсі прийшов. Це наш керівник. Повідомити йому, що ви тут?

— Повідомте, будь ласка, — попросив Філіп.

Посильний вийшов і за мить повернувся.

— Проходьте сюди, будь ласка.

Філіп пішов слідом за ним коридором й опинився у невеличкій майже порожній кімнатці, де спиною до каміна стояв невисокий худий чоловічок. Він був похилого віку, а велика голова, що наче звисала з його тільця, надавала йому чудернацького вигляду. Чоловік мав широке й пласке обличчя, банькуваті бляклі очі та рідке волосся пісочного кольору; він носив якісь нерівномірні бакенбарди — там, де волосся зазвичай росте найгустіше, у нього його взагалі не було. Шкіра у містера Ґудворсі була набрякла та жовта. Він простягнув Філіпу руку і, всміхнувшись, продемонстрував гнилі зуби. Розмовляв чоловік зверхньо і водночас невпевнено, наче намагався додати собі поважності, якої сам не відчував. Він висловив сподівання, що панові Кері робота сподобається; вона досить рутинна, але стає цікавою, якщо звикнути; до того ж дає змогу заробити непогані гроші, а це головне, чи не так? Містер Ґудворсі розреготався зі своєю дивною сумішшю зверхності й сором’язливості.

— Містер Картер скоро прийде, — повідомив він. — Часом він трохи затримується в понеділок зранку. Я покличу вас, коли він з’явиться. Тим часом мушу дати вам якусь роботу. Ви розумієтеся на бухгалтерії та веденні рахунків?

— Боюся, що ні, — відповів Філіп.

— Я й не сподівався на це. Підозрюю, у школі не вчать нічого, що допомагає вести справи. — На мить чоловік замислився. — Здається, я знаю, чим ви можете зайнятися.

Він пішов до сусідньої кімнати і за мить повернувся з величезною картонною коробкою. Усередині безладно лежала купа листів, і чоловік попросив Філіпа посортувати їх у алфавітному порядку, згідно з прізвищами кореспондентів.

— Я проведу вас до кімнати, де зазвичай сидять учні. Там уже працює чудовий хлопець. Його прізвище Ватсон, він син Ватсона з «Ватсон, Крейґ і Томпсон», знаєте, вони пивовари. Він залишатиметься з нами цілий рік і навчатиметься бізнесу.

Містер Ґудворсі провів Філіпа через брудне бюро, де вже працювало шість чи вісім службовців, до вузької затильної кімнатки, відділеної скляною перегородкою. Там, розвалившись у кріслі й читаючи журнал «Спортсмен», сидів Ватсон. Це був елегантно вдягнений високий, огрядний молодик. Коли увійшов містер Ґудворсі, той підвів на нього погляд. Свою незалежність він підкреслював, звертаючись до керівника просто «Ґудворсі». Чоловікові не подобалося таке панібратство, і він підкреслено ввічливо називав юнака «містер Ватсон», але той не помічав докорів, натомість вважав таке звертання даниною благородному джентльмену.

— Бачу, вони викреслили Ріґолетто, — пожалівся молодик Філіпу, щойно вони залишилися вдвох.

— Правда? — перепитав той, анітрохи не розуміючись на перегонах.

Він із захватом оглянув розкішне Ватсонове вбрання. Здавалося, той народився у своєму фраку, а посередині велетенської краватки у нього вигадливо стирчала коштовна шпилька. На камінній полиці лежав його циліндр — ошатний, формою схожий на дзвін і блискучий. Філіп відчув себе голодранцем. Ватсон завів розмову про полювання і стрілянину: до дідька прикро гаяти час у цьому бісовому офісі, тепер він зможе полювати лише в суботу, а в нього стільки запрошень в усі куточки країни, але, звісно ж, довелося всім відмовити. Чорт забирай, як не пощастило, але він не збирається довго з цим миритися; він застряг у цій дідьковій дірі тільки на рік, а потім займатиметься бізнесом, їздитиме на полювання чотири дні на тиждень та перестріляє все, що тільки можна.

— А ви тут застрягли на п’ять років, еге ж? — поцікавився він, обводячи рукою крихітну кімнатку.

— Схоже, що так, — погодився Філіп.

— Закладаюся, ми будемо бачитися. Знаєте, Картер веде наші рахунки.

Велич молодого джентльмена розчавила Кері. У Блекстейблському товаристві на пивоварів завжди дивилися зверхньо, а вікарій посміювався з «пиварів», тож хлопця здивувало, що Ватсон виявився такою важливою і розкішною персоною. Він навчався у Вінчестері та Оксфорді, про що частенько згадував під час розмови. Дізнавшись про Філіпову освіту, молодик почав поводитися ще зверхніше.

— Зрозуміло, що якщо комусь не пощастило потрапити до приватної школи, то навчальні заклади на кшталт вашого — найкращий варіант, чи не так?

Філіп запитав про інших працівників бюро.

— Ох, вони мене не надто цікавлять, розумієте? — зізнався Ватсон. — Картер — непоганий чолов’яга. Ми частенько запрошуємо його на обід. А всі решта — жахливі пройдисвіти.

Незабаром Ватсон зайнявся якоюсь своєю роботою, а Філіп узявся розбирати листи. Потім прийшов містер Ґудворсі й повідомив, що містер Картер уже тут. Він відвів Філіпа до просторого кабінету поруч зі своїм власним. Усередині стояв великий стіл та кілька глибоких крісел; підлогу вкривав турецький килим, а стіни були прикрашені гравюрами зі спортивними сюжетами. Містер Картер сидів за столом і підвівся, аби потиснути Філіпові руку. Він був убраний у довгий сюртук. Чоловік нагадував військового: вуса навощені, сиве волосся акуратно підстрижене, він тримався навитяжку, розмовляв уривчасто, жив у Енфілді, був прихильником спортивних змагань і переймався добробутом держави. Містер Картер був офіцером Гертфордширської добровольчої кавалерії і головою Асоціації консерваторів. Коли йому розповідали, що якийсь місцевий магнат сказав, наче містер Картер не схожий на містянина, він відчував, що не даремно живе на світі. Із Філіпом чоловік вів приємний діалог. Містер Ґудворсі попіклується про нього. Ватсон — чудовий хлопець, справжній джентльмен, вправний спортсмен. А Філіп їздить на полювання? Шкода, це справжній спорт для джентльменів. Зараз йому нечасто випадає вибратися на полювання, тепер цим займається його син. Син у нього в Кембриджі, він відправив його на навчання до Реґбі, до відмінної школи, де вчаться хлопчики з гарних родин; за кілька років син стажуватиметься у них, він сподобається Філіпу — стовідсотковий спортсмен. Містер Картер висловив сподівання, що Філіпу йтиметься добре і робота припаде йому до душі; хлопцеві не слід пропускати його лекції, там він ретельно розглядає тенденції професії, адже їм потрібні справжні джентльмени. Гаразд, йому пощастило, що тут є містер Ґудворсі. Якщо він захоче щось дізнатися, містер Ґудворсі йому розповість. А який у нього почерк? Ага, добре, містер Ґудворсі цим займеться.

Філіп був приголомшений усією цією світськістю: у Східній Англії всі знали, хто джентльмен, а хто ні. А от самі джентльмени ніколи про це не заводили бесід.

37

Спочатку новизна роботи цікавила Філіпа. Містер Картер диктував йому листи і давав переписувати чорновики рахунків.

Містер Картер віддавав перевагу джентльменському стилю ведення справ у бюро; він не хотів мати нічого спільного з друкарськими машинками й упереджено ставився до стенографії: посильний знав стенографію, але його послугами користувався лише містер Ґудворсі. Час від часу Філіп вирушав із кимось із досвідчених службовців перевіряти рахунки якоїсь фірми і дізнався, до кого з клієнтів слід ставитися з повагою, а хто сів зі своїми справами в калюжу. Частенько йому давали аркуші з довгими стовпчиками цифр, які потрібно було додати. Він відвідував лекції, готуючись до першого екзамену. Містер Ґудворсі не втомлювався повторювати, що спершу робота здаватиметься нудною, але незабаром він звикне. Філіп виходив із бюро о шостій і перетинав річку в напрямку Ватерлоо. Вдома на нього вже чекала вечеря, а вільний час хлопець проводив із книжкою. Щосуботи він відвідував Національну галерею. Гейворд порадив йому путівник із вибраних статей Раскіна, і, гортаючи його, Кері невтомно ходив із однієї зали до другої, уважно читав думку критика про кожну картину і старанно намагався побачити в ній те саме. Неділі тягнулися довго. Філіп не знав нікого в Лондоні й проводив їх на самоті. Якось містер Ніксон, їхній родинний правник, запросив його в неділю до Гемпстеда, і Філіп провів радісний день у компанії галасливих незнайомців; він багато їв, пив і гуляв лукою, а повертаючись додому, отримав запрошення приходити, коли йому заманеться, але хворобливо боявся видатися нав’язливим, тому чекав офіційніших пропозицій. Не дивно, що він їх так і не отримав: маючи стільки друзів, Ніксони не думали про мовчазного самотнього хлопця, котрий не надто міг претендувати на їхню гостинність. Тож у неділю Кері просинався пізно і гуляв берегом. У Барнсі річка була каламутною, брудною і мілководною; їй не вистачало вишуканого шарму Темзи вище шлюзів і романтичного скупчення кораблів під Лондонським мостом. По обіді хлопець прогулювався пустирищами; там теж було сіро і брудно — незрозуміло, в селі ти чи в місті; усе заросло хирлявим дроком, а навколо лежало сміття, сліди цивілізації. Щосуботи ввечері Кері ходив до театру і радо стояв годину чи більше біля входу на гальорку. Повертатися до Барнса між закриттям музею та вечерею у чайній «A.B.C.» не було змісту, і Філіп не знав, що робити з вільним часом. Він тинявся уздовж Бонд-стрит або Барлінґтон-Аркад, а стомившись, сідав у парку чи в публічній бібліотеці на Сент-Мартін-Лейн, якщо на вулиці дощило. Хлопець дивився на перехожих і заздрив їм, бо вони мали друзів, а іноді його заздрість перетворювалася на ненависть, адже вони були щасливими, а він — нещасним. Він ніколи навіть уявити не міг, що можна бути таким самотнім у велетенському місті. Іноді в черзі на гальорку хтось заговорював із ним, але Філіп був сільським хлопцем і підозріливо ставився до незнайомців, тому своїми відповідями не давав жодних шансів на продовження знайомства. Коли вистава закінчувалася, Філіп був вимушений тримати усі свої враження про неї при собі й поспіхом перетинав міст до Ватерлоо. Повертаючись до холодної кімнати, де заощадливо не запалювали камін, хлопець відчував, як стискається серце. Тут було страшенно безрадісно. Поступово йому остогидли і кімната, і довгі самотні вечори в ній. Іноді Філіп почувався таким самотнім, що не міг читати, і тоді у гіркому розпачі годинами сидів і дивився на вогонь.

Він жив у Лондоні вже три місяці і, якщо не рахувати тієї неділі у Гемпстеді, не розмовляв ні з ким, крім своїх співробітників. Якось увечері Ватсон запросив його повечеряти у ресторані, і вони разом пішли до м’юзик-холу, але Філіп соромився і почувався там незручно. Ватсон весь час базікав про те, що його не цікавило, але Кері захоплювався ним, попри те що вважав міщанином. Філіпа гнівало те, що юнак не цінує його знань, і, звикнувши сприймати себе таким, яким його бачили інші люди, хлопець почав зневажати свої навички, які раніше так цінував. Він уперше відчув, як принизливо бути бідним. Дядько Вільям надсилав Кері чотирнадцять фунтів щомісяця, а йому ж потрібно було одягатися. Вечірній костюм коштував п’ять гіней. Він не наважився зізнатися Ватсону, що придбав його на Стренді, адже той казав, що в Лондоні є лише один пристойний кравець.

— Підозрюю, що ви не танцюєте, — зауважив якось Ватсон, кидаючи погляд на Філіпову понівечену ногу.

— Ні, — відповів той.

— Шкода. Мене просили привести на бал танцюристів. Я міг би представити вас кільком милим панянкам.

Раз чи два Філіпові не хотілося повертатися до Барнса, і він залишався у місті та гуляв вулицями Вест-Енда, поки не знаходив будинок, де влаштовували прийом. Він стояв у юрбі людей у лахмітті позаду швейцара, дивився, як під’їжджають гості, та слухав музику, що лилася з вікон. Часом на балкон, попри холодну погоду, виходили подихати свіжим повітрям парочки; Філіп уявляв, що вони закохані, відвертався і з важким серцем кульгав у інший бік вулиці. Йому ніколи не вдасться опинитися на місці тих чоловіків. Здавалося, жодна жінка ніколи не зможе подивитися на Філіпа, не відчувши огиду до його фізичної вади.

Ця думка нагадала юнакові про міс Вілкінсон. У спогадах не було нічого приємного. Прощаючись, вони домовилися, що вона писатиме йому до запитання на адресу поштового відділення у Чарінґ-кросс, поки Філіп не повідомить їй власну. Зайшовши на пошту, він отримав одразу три листи від неї. Міс Вілкінсон писала французькою фіолетовим чорнилом на блакитному папері. Філіп здивувався, чому вона ламає комедію і не пише англійською, а її пристрасні зізнання залишали його байдужим, адже занадто нагадували французькі романи. Вона прискіпувалася, що Кері їй не пише, і він відповів, що був зайнятий. Як розпочати листа, він не знав; не міг змусити себе написати «моя найдорожча» чи «кохана» і ненавидів звертатися до жінки «Емілі», тому врешті-решт написав «люба». Саме по собі це слово виглядало дивно і якось дурнувато, але Філіп його залишив. Це був його перший любовний лист, і хлопця хвилювала його недосконалість; він відчував, що має писати всілякі пристрасні слова про те, як думає про неї щодня, як мріє цілувати її прекрасні руки і як тремтить від однієї згадки про її червоні вуста. Однак йому заважала якась несподівана стриманість, і замість слів кохання Філіп писав про своє нове помешкання і бюро. Відповідь надійшла з наступною поштою, розгнівана, засмучена, повна звинувачень: як він міг бути таким холодним? Невже він не знає, що його листи для неї важливі, як повітря? Вона віддала йому все, що може дати жінка, і як він їй віддячив? Може, вона йому вже набридла? Філіп не відповідав кілька днів, і міс Вілкінсон засипала його своїми листами. Вона не може змиритися з його грубістю; вона чекала на пошту, а листа від нього так і не принесли; вона щоночі засинала в сльозах; вона виглядала такою розбитою, що всі це помічали. Якщо він не кохає її, чому не зізнається? Жінка додавала, що жити без нього не може, і єдине, що їй залишиться — вкоротити собі віку. Вона називала його бездушним, самозакоханим і невдячним. Усе було написано французькою; Філіп знав, що міс Вілкінсон уникає англійської, аби похизуватися, але однаково дивувався. Він не хотів завдавати їй болю. Незабаром міс Вілкінсон написала, що більше не може миритися з розлукою і влаштує собі на Різдво поїздку до Лондона. Філіп відповів, що тільки про це і мріє, але вже домовився провести свята у свого друга за містом і не має жодної можливості відмовитися. Міс Вілкінсон написала, що не хоче нав’язуватися йому, тим паче, що він, вочевидь, не бажає її бачити; вона образилася до глибини душі й не сподівалася, що він відповість такою жорстокістю на всю її доброту. Лист був зворушливим, і Кері здалося, що він побачив на папері сліди сліз, тож хлопець одразу написав імпульсивну відповідь, у якій запевняв, що почувається страшенно винним, і благав приїхати; але відчув неабияке полегшення, коли жінка повідомила, що не зможе нікуди поїхати на вихідні. Незабаром, отримуючи від неї листи, Філіп не на жарт лякався і не поспішав відкривати, адже знав, що прочитає там розгнівані звинувачення і жалюгідні скарги, від яких відчує себе справжньою свинею і однаково не розумітиме, в чому його вина. Він відкладав відповідь на наступний день, а тоді приходив черговий лист, де розповідалося, яка міс Вілкінсон хвора, самотня і знедолена.

— Господи, навіщо я з нею зв’язався! — зачудовувався Філіп.

Він захоплювався Ватсоном, який легко виходив із таких ситуацій. Юнак закрутив роман з актрисою із мандрівної трупи, і його розповіді на цю тему сповнювали Філіпове серце заздрісним захватом. Утім, згодом почуття молодого Ватсона змінилися, і одного дня він описав Кері їхній розрив.

— Я вирішив, що не варто з нею церемонитися, і прямо сказав: із мене досить, — вихвалявся він.

— І вона не влаштувала жахливу сцену? — поцікавився Філіп.

— Самі знаєте, без цього не обійшлося, але я одразу попередив, що такі штучки на мене не діють.

— Вона плакала?

— Почала, але я не зношу жінок, котрі ллють сльози, тому сказав, що їй краще забиратися.

З роками Філіпове почуття гумору робилося в’їдливішим.

— І як, забралася? — поцікавився він, усміхаючись.

— Ну, що їй ще залишалося, еге ж?

Тим часом надійшли різдвяні канікули. Місіс Кері хворіла цілий листопад, і лікар порадив їм із вікарієм поїхати на Різдво на кілька тижнів до Корнуелла, де вона змогла б відновити сили. У результаті Філіпу нікуди було податися, і він провів Різдво у себе в кімнаті.

Під впливом Гейворда він переконав себе, що свята о цій порі року вульгарні й варварські, тож вирішив ніяк не відзначати Різдво, утім, коли воно настало, навколишні веселощі справили на нього якесь дивне враження. Його господиня з чоловіком зустрічали свята у заміжньої доньки, і Філіп, не бажаючи завдавати їм турбот, попередив, що їстиме в місті. Опівдні він поїхав до Лондона і з’їв наодинці у «Ґетті» шматочок індички з різдвяним пудингом, а потім пішов на пообідню службу до Вестмінстерського абатства, оскільки однаково не мав чим зайнятися. На вулицях було майже порожньо, а нечисленні перехожі заклопотано поспішали — вони не гуляли, а йшли до чітко поставленої мети, до того ж майже ніхто з них не був сам. Усі ці люди здавалися Філіпові щасливими, а сам він почувався таким самотнім, яким не був ще ніколи в житті. Спочатку він збирався якось збавити час на міських вулицях, а потім повечеряти в ресторані, але не міг дивитися на радісних людей, котрі розмовляли, сміялися й веселилися, тому повернув у бік Ватерлоо, купив на Ватерлоо-Бридж-роуд шматок шинки і пиріжків з м’ясом та рушив назад до Барнса. Він поїв у своїй невеличкій кімнатці та провів цілий вечір із книжкою. Журба його була майже непереборною.

Повернувшись до бюро, він із болем слухав Ватсонові розповіді про коротенькі канікули. У них вдома гостювали якісь милі дівчата, і після обіду меблі з вітальні прибрали, щоби влаштувати там танці.

— Я танцював до третьої ночі й не знаю, як опинився у ліжку. Бачить Бог, я добряче набрався.

Кінець кінцем Філіп із розпачем у голосі запитав.

— Як люди у Лондоні знайомляться з кимось?

Ватсон здивовано і трохи зверхньо витріщився на нього.

— Ох, навіть не знаю, ти просто маєш знайомих. Якщо ходиш на танці, знайомих у тебе хоч греблю гати.

Філіп ненавидів Ватсона, та однаково віддав би що завгодно, аби опинитися на його місці. Старі почуття зі шкільних часів повернулися, і юнак намагався натягнути на себе чужу шкіру, уявляючи, як жив би, якби був Ватсоном.

38

Роботи наприкінці року було чимало. Філіп навідувався в різні місця зі службовцем на прізвище Томпсон і цілими днями монотонно вигукував суми, з якими звірявся його колега; а іноді йому доручали додавати цифри на довжелезних аркушах. У нього ніколи не було хисту до математики, тому справа просувалася повільно. Томпсона дратували його помилки. Колега був високим худорлявим чоловіком років сорока, з нездоровим кольором обличчя, чорним волоссям і кошлатими вусами; щоки в нього були запалі, а з обох боків від носа прорізалися глибокі зморшки. До Філіпа він відчував неприязнь через те, що той був учнем, міг викласти за навчання три сотні гіней і утримувати себе п’ять років — таким нескладно вибудувати кар’єру. А сам Томпсон, незважаючи на свою вправність і досвід, не міг навіть піднятися вище службовця із заробітком тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Чоловіком він був сварливим, пригніченим великою родиною й обуреним удаваною Філіповою зверхністю. Він знущався над ним через те, що той був освіченішим, кепкував із його вимови, не міг пробачити йому акценту кокні та, розмовляючи, навмисно перебільшено перекривлював його. Спочатку чоловікова поведінка була просто непривітною та огидною, але, збагнувши, що Філіп не має хисту до бухгалтерської справи, Томпсон почав із задоволенням над ним знущатися; його атаки були грубими і дурнуватими, але зачіпали хлопця за живе, і той, захищаючись, поводився зверхньо, хоча зовсім не почувався кращим.

— Приймали зранку ванну? — цікавився Томпсон, коли Філіп запізнювався на роботу (його пунктуальності не вистачило надовго).

— Так, а ви хіба ні?

— Ні. Я ж не джентльмен, а простий службовець, і купаюся щосуботи ввечері.

— Напевно, тому в понеділок ви ще сварливіший, ніж завжди.

— Чи не могли б ви великодушно поєднати кілька чисел за допомогою простого додавання? Боюся навіть запитувати про таке у джентльмена, котрий знає грецьку й латину.

— Ваші спроби іронізувати не надто вдалі.

Однак Філіп не міг не помічати, що інші службовці (неотеси з мізерними зарплатами) були кориснішими за нього. Через нього навіть містеру Ґудворсі кілька разів бракувало терпіння.

— Вам уже дійсно час розумітися на справі краще, — казав він. — А поки що ви відстаєте навіть від посильного.

Філіп похмуро слухав. Йому не подобалося, коли його присоромлювали, і він почувався приниженим, коли якось, переписуючи копії рахунків, зробив усе так, що містерові Ґудворсі довелося віддати це завдання іншому службовцю. Спочатку робота цікавила своєю новизною і з нею можна було миритися, але тепер вона ставала нестерпною, а довідавшись, що не має до таких справ хисту, Філіп зненавидів її. Частенько замість того, аби займатися дорученою йому роботою, хлопець гаяв час, малюючи невеличкі картинки на службових аркушах для нотаток. Він зобразив Ватсона в усіх можливих позах, і той був уражений його талантом. Ватсону спало на думку взяти малюнки додому, і наступного дня він передав колезі похвали від своєї родини.

— Цікаво, чому ви не стали художником? — запитав юнак. — Щоправда, грошей цим не заробиш.

Так вийшло, що за кілька днів містер Картер обідав у Ватсонів, і йому продемонстрували намальоване. Наступного ранку чоловік викликав до себе Кері. Філіп бачив начальника нечасто і дивився на нього мало не побожно.

— Послухайте, юначе, мене не цікавить, чим ви займаєтеся у робочі години, але я бачив ваші малюнки на службових бланках, а містер Ґудворсі жаліється мені, що ви працюєте недбало. Ви ніколи не станете гарним бухгалтером, якщо спатимете на роботі. Це хороша професія, і нею займаються достойні люди, але для цієї професії, вам слід… — Він замислився, як вдало закінчити речення, але так нічого і не придумавши, повторив банальне «не спати на роботі».

Можливо, Філіп міг звикнути, але було домовлено, що за рік він зможе покинути навчання, якщо робота не припаде йому до душі, та отримати назад половину платні. Він відчував, що здатний на щось більше, ніж додавати рахунки, і почувався приниженим від власної неспроможності впоратися з такими дрібницями. Вульгарні Томпсонові сцени діяли йому на нерви. У березні закінчився навчальний рік Ватсона, і Кері з жалем попрощався з хлопцем, попри те що той його не цікавив. Їх пов’язувало однаково неприязне ставлення інших службовців до тих, хто походив із трошечки вищого класу. Коли Філіп думав про те, що йому доведеться провести життя в товаристві цих зануд, у нього краялося серце. Він сподівався, що у Лондоні на нього чекає чимало дивовижних речей, але місто не дало йому нічого. Тепер Кері ненавидів його. Він нікого не знав і гадки не мав, як можна з кимось познайомитися. Він стомився від постійної самотності. З’явилося відчуття, що далі так жити неможливо. Уночі він лежав у ліжку і думав, як чудово було б ніколи більше не бачити те захаращене бюро і всіх його працівників, а ще покинути це сіре житло.

Навесні на нього чекало велике розчарування. Гейворд повідомляв про наміри приїхати на три місяці до Лондона, і Філіп страшенно хотів знову його побачити. Останнім часом він так багато читав і думав, що мозок аж кипів від ідей, які хотілося обговорити, але хлопець не знав нікого, кому б цікаві були такі абстрактні речі. Він збуджено чекав, що нарешті зможе досхочу наговоритися, і неабияк засмутився, коли Гейворд написав, що цьогоріч весна в Італії прекрасніша, ніж завжди, і він не може змусити себе поїхати геть. Він запитував, чому б Філіпу не навідатися до нього. Який сенс марнувати дні своєї молодості в бюро, коли навколо чекає такий чарівний світ? У листі було написано так:

«Дивуюся, як вам вдається з цим миритися? Тепер, згадуючи про Фліт-стрит та “Лінкольнз-Інн”, я здригаюся від огиди. Лише дві речі на світі роблять життя вартісним — кохання та мистецтво. Не можу уявити, як ви сидите в бюро, схилившись над гросбухом. А ви носите циліндр, парасольку і невеличку чорну валізу? Мені здається, що життя слід вважати пригодою, людині слід горіти яскравим, як дорогоцінне каміння, полум’ям і не ховатися від небезпек. Чому ви не поїдете до Парижа вивчати мистецтво?! Я завжди вважав, що у вас є талант».

Його порада збігалася з тим, що Філіп давненько вже обдумував мимохіть. Спочатку така перспектива його лякала, але він не міг забути про неї і після довгих розмірковувань дійшов висновку, що це єдина можливість вибратися зі свого жалюгідного становища. Усі навколо вважали, що у нього є талант; у Гейдельберзі знайомі захоплювалися його акварельними картинами, міс Вілкінсон не втомлювалася повторювати, що вони чудові; навіть на незнайомців на кшталт Ватсона його етюди справляли враження. А на Філіпа неабияке враження справила книжка «La Vie de Boheme». Він привіз її з собою до Лондона, і в найсумніші миті йому достатньо було прочитати кілька сторінок, аби перенестися на ті чарівні горища, де Родольфе та його друзі танцювали, кохали і співали. Філіп почав мріяти про Париж так само, як колись мріяв про Лондон. Картини були його пристрастю, то хіба він не зможе малювати не гірше за інших? У листі до міс Вілкінсон хлопець поцікавився, скільки йому знадобиться грошей, щоб жити в Парижі. Жінка відповіла, що йому цілком вистачить вісімдесяти фунтів, і поставилася до його проекту із захватом. Вона писала, що він вартий більшого, ніж гаяння часу в бюро. «Хто захоче бути службовцем, якщо може бути художником?» — театрально питала вона і переконувала Філіпа повірити в себе, адже це найважливіше. Однак за характером Філіп був обережний. Гейвордові добре було говорити про ризики — він мав триста фунтів на рік у золотих цінних паперах, а весь капітал Кері обмежувався вісімнадцятьма сотнями. Хлопець вагався.

Але якось одного дня містер Ґудворсі раптом поцікавився, чи не хоче він поїхати до Парижа. Фірма вела бухгалтерію одного готелю на вулиці Фобур-Сент-Оноре^[117], котрим володіла англійська компанія, і двічі на рік містер Ґудворсі їздив туди з одним зі службовців. Однак цього разу його звичний напарник захворів, а всім іншим не дозволяла поїхати термінова робота. Містер Ґудворсі подумав про Філіпа — без нього легше було обійтися, та й стажування давало йому право на таку роботу, яка була однією з найбільших переваг професії.

— Вам доведеться працювати цілий день, — попередив містер Ґудворсі, — але ввечері ми зможемо займатися власними справами, а Париж є Париж. — Він багатозначно вишкірився. — У готелі нас дуже добре приймають і годують, тож нам це нічого не коштуватиме. Найбільше я люблю поїздки в Париж за чужий рахунок.

Коли вони приїхали в Кале і Філіп побачив натовп носіїв, що активно жестикулювали, його серце затріпотіло.

— І все це насправді, — сказав він собі подумки.

У поїзді Філіп не міг відвести очей від країни за вікном; він захоплювався піщаними дюнами, їхні кольори здавалися хлопцеві найпрекраснішими на світі; а канали і довгі вервечки тополь просто зачарували його. Коли вони вийшли з «Gare du Nord»^[118] і заторохтіли бруківкою у старому скрипучому кебі, Філіпові здалося, наче він дихає якимось іншим повітрям, таким п’янким, що хотілося кричати на повен голос. Біля дверей готелю їх зустрів адміністратор, приємний огрядний чоловік, котрий пристойно розмовляв англійською. Містер Ґудворсі був його давнім приятелем, тож їх зустріли гостинно, а дружина француза влаштувала обід у власному номері. Філіпові здалося, що він ніколи не їв нічого смачнішого за цей beefsteak aux pommes^[119] і не пив такого нектару, як vin ordinaire^[120], поставлене перед ним на стіл.

Містерові Ґудворсі, поважному сім’янинові з ідеальними принципами, столиця Франції здавалася радісним гріховним раєм. Наступного ранку він запитав у господаря, де краще подивитися на «солоденьке». Він неабияк насолоджувався поїздками до Парижа і казав, що вони не дають заіржавіти. Увечері, покінчивши з роботою та вечерею, чоловік водив Філіпа до «Мулен Руж» чи «Фолі Бержер». Насолоджуючись непристойностями, він блискав очицями, а його обличчя розтягала лукава хтива посмішка. Містер Ґудворсі навідувався до всіх барлогів, спеціально призначених для іноземців, а повернувшись, розпинався, що на націю, яка дозволяє собі таке, не чекає нічого доброго. Коли в якомусь ревю на сцені з’являлася майже оголена жінка, він підштовхував Філіпа ліктем і вказував йому на найпоказніших куртизанок, що прогулювалися залою. Чоловік показував хлопцеві непристойний Париж, але той дивився на все крізь полуду ілюзій на очах. Рано-вранці Філіп вибігав із готелю на Єлисейські поля і зупинявся біля площі де ла Конкорд. Був червень, і Париж сріблясто мерехтів у тонкому повітрі. Серце Філіпа сповнилося любов’ю до людей, і він думав, що нарешті віднайшов місце, де царює романтика.

У Парижі вони провели тиждень, а в неділю повернулися додому. Увійшовши пізно вночі до свого захаращеного помешкання в Барнсі, Філіп одразу вирішив: він покине стажування і вивчатиме в Парижі мистецтво, але дочекається кінця року, щоби ніхто не зміг назвати його нерозсудливим. У два останні тижні серпня Кері збирався у відпустку і, від’їжджаючи, хотів попередити Герберта Картера, що не має наміру повертатися. Юнак змушував себе щодня ходити в бюро, але не міг навіть вдавати, що робота його цікавить. Усі його думки займало майбутнє. Минула середина липня, роботи було чимало, а Філіп узагалі уникав її, запевняючи, що відвідує лекції, готуючись до першого екзамену. Увесь вільний час він проводив у Національній галереї і за читанням книжок про Париж і живопис. Він із головою поринув у путівник Раскіна. Прочитав біографії художників, написані Вазарі^[121]. Йому сподобалася історія про Корреджо^[122], і він уявляв, як стоїть перед якимось шедевром і вигукує: «Anch’io son’ pittore»^[123]. Кері більше не сумнівався — у ньому є задатки видатного художника.

— Зрештою, варто хоча б спробувати, — казав він собі. — Найважливіше в житті — не боятися ризикувати.

Нарешті надійшла середина серпня. Містер Картер поїхав на місяць до Шотландії, і в бюро керував старший службовець. Містер Ґудворсі після поїздки до Франції, схоже, прихильно ставився до Філіпа, і тепер, коли свобода була такою близькою, Кері міг миритися з цим кумедним чоловічком.

— Завтра ви їдете у відпустку, Кері? — поцікавився Ґудворсі ввечері.

Цілий день Філіп нагадував собі, що востаннє сидить у ненависному бюро.

— Так, рік мого навчання підійшов до кінця.

— Боюся, справи ваші йдуть так собі. Містер Картер дуже вами незадоволений.

— Але не так, як я незадоволений містером Картером, — радісно відгукнувся Філіп.

— Не думаю, що вам пасують такі розмови, Кері.

— Я не повернуся назад. Ми домовлялися, що за рік я зможу покинути навчання, якщо бухгалтерія мені не сподобається, і містер Картер поверне мені половину сплаченої суми.

— Вам неслід поспішати з такими рішеннями.

— Десять місяців я ненавидів усе: ненавидів роботу, ненавидів бюро, ненавидів Лондон. Краще замітати вулиці, ніж залишитися тут іще хоча б на день.

— Гаразд, мушу зізнатися, що бухгалтерія — не зовсім ваша справа.

— На все добре, — сказав Філіп, простягаючи руку. — Хочу подякувати за ваше добре ставлення до мене. Вибачте, якщо завдав вам неприємностей. Я майже одразу зрозумів, що це не моє.

— Ну, що ж, якщо ви так вирішили, тоді прощавайте. Не знаю, чим ви плануєте займатися, але якщо будете неподалік, обов’язково заходьте до нас.

Філіп тихенько засміявся:

— Боюся видатися нахабним, але щиро сподіваюся, що більше ніколи не побачу жодного з вас.

39

Блекстейблський вікарій і чути нічого не хотів про схему, яку виклав йому Філіп. Він свято вірив, що все розпочате слід доводити до кінця. Як і всі слабаки, він наполегливо вимагав від інших не змінювати своєї думки.

— Ти добровільно вирішив бути бухгалтером, — казав він.

— Я вхопився за цю можливість, бо це був єдиний шанс потрапити до міста. Я ненавиджу Лондон, ненавиджу цю роботу, і ніщо не змусить мене повернутися назад.

Містер і місіс Кері були щиро здивовані Філіповою ідеєю стати художником. Йому не слід забувати, казали вони, що батьки належали до пристойного товариства, а живопис — це не серйозна професія, а якась аморальна непристойність для богеми. Та ще й у Парижі!

— Поки я можу вирішувати щось із цього приводу, я не дозволю тобі жити в Парижі, — відрубав священик. — Це гніздо беззаконня. Розпусні жінки і вавилонська блудниця хизуються там своєю гріховністю; Содом і Гоморра були поряднішими за Париж. Тебе виховували джентльменом і християнином. Дозволивши тобі піддаватися таким спокусам, я не виправдаю довіри твоїх покійних батька та матері.

— Ну, я вже знаю, що не християнин, а тепер починаю сумніватися, що джентльмен, — бовкнув Філіп.

Сварка набирала обертів. Отримати свій невеличкий спадок Філіп міг лише за рік, а містер Кері обіцяв давати йому гроші на витрати лише за умови, що він продовжуватиме працювати в бюро. Філіп розумів, що, оскільки бухгалтерія йому не подобається, слід залишити її, поки ще можна забрати половину суми, внесеної за навчання. Вікарій і слухати не хотів. Філіп, втративши терпіння, казав образливі й жорстокі слова.

— Ви не маєте права викидати на вітер мої гроші, — сказав він нарешті. — Зрештою, вони належать мені, чи не так? Я не дитина, і ви не можете заборонити мені поїхати до Парижа, якщо я вже так вирішив. І не зможете змусити повернутися до Лондона.

— Усе, що я можу зробити, — це не дати тобі грошей, якщо ти не поводитимешся так, як я вважатиму за доцільне.

— А мені байдуже. Я вирішив їхати в Париж. Візьму і продам весь свій одяг, книжки і батькові прикраси.

Тітка Луїза сиділа поруч мовчазна й нещасна; вона бачила, що Філіп себе не контролює, і будь яке її слово розгнівало б його ще більше. Урешті-решт вікарій повідомив, що більше не збирається слухати ці дурниці, і велично покинув кімнату. Наступні три дні вони з Філіпом не розмовляли. Він написав Гейворду, попросив розповісти детальніше про життя в Парижі та вирішив їхати туди, щойно отримає відповідь. Місіс Кері невпинно думала про те, що сталося; вона відчувала, що Філіп ненавидить її за компанію з чоловіком, і ця думка завдавала їй болю. Вона любила племінника від щирого серця. Кінець кінцем жінка не витримала і заговорила з хлопцем й уважно слухала, поки він виливав свої скарги на Лондон, який його розчарував, і розпинався про свої амбітні плани на майбутнє.

— Можливо, у мене нічого не вийде, але варто хоча б спробувати. Я не можу виявитися більшим нездарою, ніж був у тому бісовому офісі. До того ж я відчуваю, що можу малювати. Знаю, що у мене є талант.

Тітка Луїза не була така впевнена, як її чоловік, що вони правильно роблять, забороняючи племіннику займатися тим, до чого він мав схильність. Вона читала про видатних художників, чиї батьки заперечували проти їхнього бажання вчитися, а потім життя показало, що це було безглуздям. Чому, зрештою, художник не може жити таким праведним життям на славу Господу, як аудитор?

— Я так боюся цієї твоєї поїздки в Париж, Філіпе, — сказала жінка жалісливо. — Якби ти вчився в Лондоні, все було б не так страшно.

— Якщо я хочу займатися живописом, до цього слід ставитися розсудливо, і лише в Парижі можна навчитися по-справжньому.

На прохання племінника місіс Кері написала листа сімейному правнику, повідомивши, що Філіп розчарувався у своїй лондонській роботі, і поцікавилася, як він поставиться до змін. Містер Ніксон відповів так:

«Шановна місіс Кері!

Я бачився з містером Гербертом Картером і, на жаль, мушу вам повідомити, що справи у Філіпа йшли не так добре, як нам хотілося. Якщо він рішуче налаштований проти цієї роботи, можливо, краще буде скористатися нагодою й закінчити стажування. Я, звичайно, страшенно засмучений, але, як ви самі знаєте, можна дати людині води, але не можна змусити її напитися.

Щиро ваш,

Альберт Ніксон»

Листа показали вікарію, але той від цього зробився ще впертішим. Він не заперечував, аби племінник обрав собі іншу професію, навіть запропонував йому продовжити династію і стати лікарем, але ніщо не могло змусити його дати хлопцеві грошей на життя в Парижі.

— Це просто виправдання самозакоханого сластолюбства, — сказав він.

— Цікаво чути, що ти звинувачуєш інших у самозакоханості, — уїдливо огризнувся Філіп.

Тим часом від Гейворда прийшов лист, у якому він повідомляв назву готелю, де можна було винайняти кімнату за тридцять франків на місяць, і давав Філіпові рекомендацію для massière^[124] в одній зі шкіл. Філіп прочитав листа місіс Кері і сказав, що збирається поїхати першого вересня.

— Але ти не маєш грошей, — жахнулася вона.

— По обіді я поїду до Теркенбері й продам прикраси.

Від батька він успадкував золотий годинник із ланцюжком, дві чи три каблучки, кілька запонок і два затискачі для краватки. Один із них був оздоблений перлинами і міг забезпечити свого господаря пристойною сумою.

— Справжня вартість прикраси та її ціна — різні речі, — попередила тітка Луїза.

Філіп усміхнувся, адже це була одна з улюблених дядькових приказок.

— Я знаю, але отримаю за все разом щонайменше сто фунтів, це прогодує мене до того дня, коли мені виповниться двадцять один.

Місіс Кері не відповіла, але піднялася нагору, вдягла свій маленький чорний капор і пішла до банку. За годину вона повернулася, підійшла до Філіпа, котрий читав у вітальні, і простягнула йому конверт.

— Що це? — запитав він.

— Маленький подаруночок для тебе, — відповіла тітка, сором’язливо всміхаючись.

Філіп відкрив його і знайшов там одинадцять п’ятифунтових купюр і невеличкий паперовий мішечок із соверенами.

— Я не могла змиритися з думкою, що ти продаси батькові прикраси. Це мої гроші, які лежали в банку. Тут майже сто фунтів.

Філіп зашарівся і сам здивувався, коли відчув сльози у себе на очах.

— Ох, дорогенька, я не можу їх взяти, — заперечив він. — Страшенно мило з твого боку, але я не можу дозволити собі взяти їх.

Коли місіс Кері виходила заміж, вона мала триста фунтів і заощадливо витрачала ці гроші на непередбачувані витрати, термінову благочинність та подарунки на Різдво і дні народження Філіпу й своєму чоловікові. З роками її капітал, на жаль, зменшувався, але залишався приводом для вікарієвих жартів. Він називав свою дружину багачкою і постійно нагадував про «заначку».

— Ох, прошу, Філіпе, візьми їх. Мені так шкода, що я не заощаджувала і залишилося так мало. Але я буду страшенно щаслива, якщо ти їх візьмеш.

— Але вони тобі ще знадобляться, — не здавався хлопець.

— Ні, не думаю. Я збирала їх на той випадок, якщо твій дядько помре раніше за мене. Мені здавалося, що трохи грошей не завадять, якщо вони терміново знадобляться, але не думаю, що довго протягну.

— Ох, дорогенька моя, не кажи так. Ну, звісно ж, ти житимеш вічно. Хіба я зможу існувати без тебе?

— Ой, мені не шкода помирати. — Її голос затремтів, і жінка на мить відвела погляд, але, витерши сльози, хоробро всміхнулася. — Спочатку я молилася Господові, щоб Він не забирав мене першою, бо не хотіла, аби твій дядько залишався на самоті і страждав. Але тепер я знаю, що для нього це буде не так страшно, як здається мені. Він хоче жити значно довше за мене; я не була тією дружиною, якої він хотів, і, наважуся припустити, якщо зі мною щось станеться, він одружиться знову. Філіпе, ти ж не вважаєш мене егоїсткою, правда? Але я не витримаю, якщо його не стане.

Філіп поцілував її худеньку поморщену щоку. Він не розумів, чому так дивно соромиться цього приголомшливого прояву любові. Як вона могла так кохати байдужого чоловіка, такого егоїстичного, котрий дозволяв собі абсолютно все? Він здогадувався, що тітка знає, як байдуже до неї ставиться чоловік, знає все про його егоїзм, та однаково смиренно любить його.

— Ти візьмеш гроші, Філіпе? — запитала вона, ніжно погладжуючи його руку. — Я знаю, що ти можеш без них обійтися, але мені буде так приємно. Я завжди хотіла зробити щось для тебе. Розумієш, я ніколи не мала своїх дітей і люблю тебе, як власного сина. Коли ти був маленьким хлопчиком, я мало не мріяла (я знаю, що це нечестиво), щоб ти захворів і можна було піклуватися про тебе вдень і вночі. Але ти захворів лише один раз, та й тоді залишився в школі. Мені так хочеться допомогти тобі. Це єдина нагода, яка мені хоч колись випадала. І, можливо, одного дня, ставши видатним художником, ти не забудеш мене, бо пам’ятатимеш, що це я допомогла тобі зробити перший крок.

— Дуже люб’язно з твого боку, — сказав Філіп. — Я страшенно вдячний.

У втомлених тітчиних очах промайнула усмішка, сповнена незатьмареного щастя.

— Ох, як мені приємно.

40

За кілька днів місіс Кері пішла на станцію проводжати Філіпа. Вона стояла біля дверей вагона, намагаючись стримати сльози. Філіп був безтурботний і нетерплячий. Йому хотілося швидше поїхати.

— Поцілуй мене ще раз, — попросила тітка Луїза.

Він висунувся з вікна і поцілував жінку. Потяг рушив, а вона залишилася стояти на дерев’яному пероні невеличкої станції і махати хусточкою, поки він не зник за обрієм. На серці в неї лежав важкий камінь, і кілька сотень ярдів до будинку вікарія здавалися довжелезним шляхом. Природно, що Філіпові не терпілося поїхати: він був хлопцем, і майбутнє вабило його; але їй — їй довелося зціпити зуби, щоб не розридатися. Подумки вона помолилася Богові, щоби він захистив її хлопчика від усіляких спокус і дав йому щастя та добру долю.

Але Філіп і думати забув про тітку, щойно сів у вагон. Усі його думки були зайняті майбутнім. Він написав листа місіс Оттер — massière, для якої Гейворд дав йому рекомендації, і тепер у його кишені лежало запрошення на чай наступного дня. Приїхавши до Парижа, Філіп завантажив свій багаж у кеб і повільно потягнувся галасливими вуличками через міст і вздовж вузьких провулків Латинського кварталу. Він винайняв кімнату в «Готелі дес Ду Еколь» на зашарпаній вулиці неподалік від бульвару Монпарнас, звідки йому було близько до школи «Амітрано», де хлопець збирався навчатися. Швейцар відніс його багаж на п’ятий поверх і показав Філіпові крихітну кімнатку, задушливу, із зачиненими вікнами. Більшу частину її займало масивне дерев’яне ліжко з балдахіном із червоного репсу; на вікнах були штори з такої ж запорошеної тканини; комод водночас виконував роль столика під умивальником, і ще там була велетенська шафа в стилі, який зазвичай пов’язують з ім’ям доброго короля Луї-Філіппа. Старі шпалери давно втратили свої кольори — тепер вони були темно-сірими, і на них можна було роздивитися гірлянди коричневого листя. Філіпу кімнатка здалася оригінальною та чарівною.

Було вже пізно, але занадто схвильований Кері не міг заснути, тому вийшов на вулицю і рушив бульваром туди, де горіли вогні. Цей шлях привів його на станцію; площа перед нею була освітлена дуговими лампами і наповнена шумом жовтих трамваїв, що поспішали навсібіч; від радості Філіп засміявся. Навколо було кілька кафе, і, відчувши спрагу та палке бажання краще роздивитися натовп, хлопець сів за невеличкий вуличний столик у кафе «Версаль». Ніч видалася теплою, і всі інші столики навколо були зайняті. Філіп зацікавлено розглядав людей: ось невеличка родина, а онде кілька чоловіків у капелюхах вигадливої форми і з бородами гучно перемовляються та жестикулюють; поруч із ним сиділо двійко схожих на художників чоловіків із дамами, котрі, як здогадався Філіп, не були їхніми законними дружинами; а позаду голосно сперечалися про мистецтво американці. Юнак був схвильований до глибини душі. Він сидів там допізна, стомлений, але занадто щасливий, щоб поворушитися, а коли нарешті вклався у ліжко, спати не хотілося, і він ще довго прислухався до різноманітного паризького галасу.

Наступного дня приблизно о п’ятій годині він вирушив у напрямку Бельфорського лева^[125] і на новій вулиці, що йшла вбік від бульвару Распе, знайшов помешкання місіс Оттер. Це була непримітна тридцятирічна провінціалка, котра намагалася вдавати з себе світську пані. Вона познайомила Кері зі своєю матір’ю. Філіп спочатку дізнався, що вона навчалася в Парижі три роки, а потім, що вона не живе зі своїм чоловіком. У невеличкій вітальні місіс Оттер висіло кілька портретів її роботи, і недосвідченому оку хлопця вони здалися надзвичайно майстерними.

— Цікаво, чи зможу я колись малювати так вправно? — зауважив він.

— Ох, гадаю, так і буде, — самовдоволено озвалася жінка. — Але, звичайно, ніщо не вдається одразу.

Місіс Оттер була дуже люб’язною. Вона дала Філіпові адресу крамнички, де можна було придбати папку для картин, папір для малювання і вугілля.

— Завтра близько дев’ятої я йду до «Амітрано», якщо ви теж прийдете, я попіклуюся, аби ви отримали гарне місце та всіляке таке.

Жінка поцікавилася, чим Філіп планує займатися, і він, не бажаючи зізнаватися, що мало розуміється на таких речах, сказав:

— Ну, спочатку я хочу навчитися малювати.

— Як приємно це чути. Люди завжди занадто поспішають. Я не бралася за олійні фарби, поки не провчилася тут два роки, й ось — подивіться на результат.

Вона кинула погляд на портрет матері — поганеньку картину, що висіла над каміном.

— На вашому місці я б ставилася обережно до знайомств із новими людьми. Не спілкувалася б із усілякими іноземцями. Я сама дуже ретельно обираю коло знайомих.

Філіп подякував за пораду, однак вона здалася йому дивною. Йому не надто хотілося ретельно обирати знайомих.

— Ми живемо тут так, наче й не виїжджали з Англії, — додала мати місіс Оттер, котра досі майже не озивалася. — Ми навіть перевезли сюди всі наші меблі.

Філіп оглянув кімнату. Вона була захаращена масивними меблями, а на вікнах висіли білі мереживні фіранки, схожі на ті, якими влітку тітка Луїза прикрашала будинок вікарія. Піаніно і камінна полиця були вкриті шовком із фабрики «Ліберті». Місіс Оттер помітила його допитливий погляд.

— Увечері, коли ми зачиняємо віконниці, справді здається, наче опиняємося в Англії.

— І їмо ми тут так само, як удома, — повідомила її мати. — М’ясо на сніданок і обід посеред дня.

Вийшовши з будинку місіс Оттер, Філіп пішов купувати все необхідне для малювання; а наступного ранку, коли вибило дев’яту, з’явився біля школи, з усіх сил намагаючись виглядати впевнено. Місіс Оттер уже була там і зустріла його з дружньою усмішкою. Філіп схвильовано чекав, як поставляться інші до появи nouveau^[126], адже він немало читав про грубі жарти учнів деяких студій над новачками. Утім, місіс Оттер заспокоїла його.

— Ох, тут нічого такого не буває, — сказала вона. — Розумієте, приблизно половина наших учнів — панянки, і вони задають тут правила поведінки.

Студія була просторою та порожньою; на сірих стінах висіли роботи, які отримали нагороди. На стільці сиділа натурниця у недбало накинутому халаті, а навколо стояла дюжина чоловіків та жінок. Дехто перемовлявся, а інші домальовували етюд. У натурниці була перша перерва.

— Вам краще не братися одразу за складні завдання, — порадила місіс Оттер. — Поставте мольберт ось тут. Ось побачите, з цієї точки її найпростіше малювати.

Філіп послухався її поради, і жінка познайомила його з молодою панянкою, що сиділа поруч.

— Містер Кері — міс Прайс. Містер Кері ніколи раніше не навчався живопису, ви ж не проти спочатку трішки допомогти йому, правда ж? — Потім вона повернулася до натурниці: — La Pose^[127].

Жінка відклала газету «La Petite Republique»^[128], яку читала, і, похмуро скинувши халат, піднялася на підвищення. Там вона застигла, випрямивши обидві ноги і зчепивши руки за головою.

— Дурнувата поза, — зауважила міс Прайс. — Не розумію, навіщо її вибрали.

Коли Філіп увійшов, присутні в студії допитливо подивилися на нього, а натурниця кинула на хлопця байдужий погляд, але тепер на Кері ніхто не зважав. Він сидів над аркушем чудового паперу і знічено витріщався на натурницю, не знаючи з чого почати. Філіп ніколи раніше не бачив оголену жінку. Вона була немолодою і мала висхлі груди, тонке безбарвне волосся, що неохайно звисало на чоло, і вкрите великим ластовинням обличчя. Він подивився на малюнок міс Прайс. Дівчина працювала над ним усього два дні, і видно було, що в неї виникли проблеми: папір зіпсувався від постійного стирання, а постать, як здалося Філіпу, якось дивно вигнулася.

«Можна сподіватися, що на таке я теж спроможуся», — заспокоїв себе Філіп.

Він почав малювати голову, вирішивши, що потім повільно спуститься нижче, але незрозуміло чому виявилося, що малювати з натури значно складніше, ніж з уяви. Філіп заплутався і кинув погляд на міс Прайс. Вона працювала, напружено насупивши брови, з шаленою серйозністю і тривогою в погляді. У студії було спекотно, і на чолі у дівчини виступили крапельки поту. Міс Прайс було двадцять шість років, і вона мала розкішну копицю золотистого волосся; воно було прекрасне, але недбало зачесане — дівчина забрала його з чола і як-небудь затягнула вузлом на потилиці. Обличчя її було широке, з приплюснутими рисами і маленькими очками; шкіра мала якийсь нездоровий колір, а на щоках не було рум’янцю. Дівчина взагалі виглядала неохайною, і на думку спадало, що вона спить, не роздягаючись. Міс Прайс була серйозною і мовчазною. Коли прийшов час наступної перерви, вона зробила крок назад і подивилася на свою роботу.

— Не знаю, навіщо я так переймаюся, — сказала вона. — Але хочу, щоб усе було правильно. — Дівчина повернулася до Філіпа: — Як у вас справи?

— Не дуже, — зізнався він із жалюгідною усмішкою.

Вона подивилася на намальоване ним.

— Так у вас нічого не вийде. Потрібно все виміряти і розкреслити папір.

Дівчина швидко показала йому, як узятися до справи. Філіпа вразила її серйозність, але відштовхувала непривабливість. Він був вдячний за поради, які міс Прайс дала йому, і знову повернувся до роботи. Тим часом приходили інші люди (здебільшого чоловіки, адже жінки завжди приходять вчасно) і, зважаючи на те, що навчання лише почалося, у студії було досить людно. Незабаром до них приєднався молодик з рідким чорним волоссям, довжелезним носом і витягнутим обличчям, у якому було щось кінське. Він сів біля Філіпа і кивнув міс Прайс.

— Сьогодні ви пізно, — зауважила вона. — Щойно встали?

— Такий прекрасний день, що мені аж закортіло полежати в ліжку й подумати про те, як чудово на вулиці.

Філіп усміхнувся, але міс Прайс вислухала це зауваження із серйозним обличчям.

— Схоже, це страшенно цікава справа, але я б подумала про те, щоб підвестися і насолоджуватися життям.

— Життєвий шлях гумориста тернистий, — похмуро відповів молодик.

Здавалося, він не надто переймався роботою. Юнак подивився на своє полотно: він малював фарбами і вчора вже накидав портрет натурниці, яка їм позувала. Потім повернувся до Філіпа.

— Ви щойно приїхали з Англії?

— Так.

— А як ви знайшли «Амітрано»?

— Це єдина школа, про яку я знав.

— Сподіваюся, ви не прийшли сюди з думкою, що навчитеся тут хоч чогось корисного?

— Це найкраща школа в Парижі, — втрутилася міс Прайс. — Лише тут до мистецтва ставляться серйозно.

— Невже до мистецтва слід ставитися серйозно? — здивувався юнак і, оскільки міс Прайс лише презирливо здвигнула плечима, продовжив: — Річ у тому, що всі школи погані. Природно, що вони всі академічні. А ця корисніша за інші тільки тому, що тут викладають некомпетентні люди. Адже якщо ви нічого не можете навчитися…

— Тоді навіщо сюди ходити? — увірвав його Філіп.

— «Я бачу кращий шлях, але не йду ним»^[129]. Наша освічена міс Прайс скаже вам, як це звучить латиною.

— Мені хотілося б, аби ви не вплутували мене в свої розмови, містере Клаттон, — відрубала дівчина.

— Єдиний спосіб навчитися малювати, — продовжував юнак незворушно, — винайняти майстерню, знайти натурницю і самому пробивати собі шлях.

— Звучить досить просто, — зауважив Філіп.

— Але знадобляться гроші, — відгукнувся Клаттон.

Він почав малювати, а Філіп поглядав на нього краєм ока. Молодик був високий і страшенно худий; його великі кістки мовби стирчали з тіла, а лікті були такими гострими, що здавалося, наче вони ось-ось розітнуть рукави поношеного піджака. Штани в нього були потерті знизу, а на кожному черевику виднілася незграбна латка. Міс Прайс підвелася і підійшла до Філіпового мольберта.

— Якщо містер Клаттон кілька секунд потримає язика за зубами, я вам трохи допоможу, — сказала вона.

— Міс Прайс недолюблює мене через мій гумор, — пояснив юнак, — замислено роздивляючись своє полотно. — А через мою геніальність ненавидить мене.

Він промовив ці слова надзвичайно урочисто, а його велетенський неоковирний ніс зробив їх іще кумеднішими. Філіп розреготався, а міс Прайс почервоніла від злості.

— Ви — єдиний, хто підозрює, що ви геній.

— А ще я — єдиний, чия думка має для мене значення.

Міс Прайс почала критикувати намальоване Філіпом. Вона жваво базікала про анатомію, побудову, плани і лінії, а також іще багато про що, чого Філіп не зрозумів. Дівчина давно відвідувала студію і знала, які вимоги висувають до учнів майстри. Однак, розуміючи, що саме не так у Філіпових роботах, вона не могла пояснити йому, як це виправити.

— Страшенно люб’язно з вашого боку так панькатися зі мною, — сказав Філіп.

— Ох, пусте, — відповіла дівчина, знічено шаріючись. — Коли я прийшла сюди вперше, люди допомагали мені, і я теж допомагатиму кожному.

— Міс Прайс хоче підкреслити, що ділиться з вами своїми знаннями не через вашу чарівність, а через почуття обов’язку, — пояснив Клаттон.

Дівчина кинула на нього розлючений погляд і повернулася до своєї картини. Годинник вибив дванадцяту, і модель, зойкнувши з полегшенням, зійшла з підвищення.

Міс Прайс зібрала свої речі.

— Дехто з нас ходить обідати до Ґрав’є, — повідомила вона Філіпу. — Особисто я завжди їм вдома.

— Якщо хочете, я відведу вас до Ґрав’є, — запропонував Клаттон.

Філіп подякував йому і зібрався йти. Дорогою до виходу місіс Оттер поцікавилася, як у нього справи.

— Фанні Прайс допомогла вам? — запитала вона. — Я посадила вас там, бо знала, що вона допоможе, якщо захоче. Дуже неприємна дівчина з кепським характером; вона абсолютно не вміє малювати, але знає всі прийоми і може допомогти новачку, якщо захоче докласти для цього зусиль.

Коли вони вийшли на вулицю, Клаттон сказав:

— Ви справили враження на Фанні Прайс. Стережіться!

Філіп розреготався. Він не зустрічав людини, на яку йому ще менше хотілося б справити враження. Юнаки підійшли до маленького дешевого ресторанчика, де обідало кілька студентів, і Клаттон опустився за стіл, де вже сиділо троє чи четверо чоловіків.

За один франк ти отримував тут яйце, тарілку з м’ясом, сир і невеличку пляшечку вина. За каву доводилося платити окремо. Вони сиділи за столиками на тротуарі, і повз них раз по раз проїжджали жовті трамваї, невтомно калатаючи своїми дзвониками.

— До речі, як вас звуть? — поцікавився Клаттон, коли вони сіли.

— Кері.

— Дозвольте мені відрекомендувати вам мого давнього і вірного друга, якого звуть Кері, — серйозно озвався Клаттон. — Містер Фланаґан, містер Лоусон.

Усі посміялися, і повели розмову далі. Вони базікали одночасно й обговорювали тисячу різних речей. Ніхто не звертав уваги на співрозмовників. Розповідали про місця, де побували влітку, про студії, про різноманітні школи; згадували незнайомі Філіпу імена: Моне, Мане, Ренуар, Піссарро, Деґа^[130]. Філіп увесь перетворився на слух, і, хоча почувався тут дещо чужим, серце його заходилося від захвату. Час спливав непомітно. Клаттон підвівся і сказав Кері:

— Гадаю, ввечері мене можна буде знайти тут, якщо вам захочеться прийти. Ви скоро дізнаєтеся, що це найвдаліше і найдешевше місце у Латинському кварталі, де можна заробити катар шлунка.

41

Філіп прогулявся бульваром Монпарнас. Це був зовсім не той Париж, який він бачив навесні, коли приїжджав робити облік у готелі «Сент-Джордж», — про цей період свого життя він згадував здригаючись, — а якесь провінційне, як йому здавалося, місто. Було в ньому щось легковажне, а сонячний простір наповнював свідомість мріями. Стрункість дерев, сліпуча білизнá будинків, широкі погляди, і Філіп уже почувався тут, як удома. Він тинявся вуличками і розглядав людей: навіть у найпересічніших — робітниках у широких штанах, підперезаних червоними поясами, та невисоких солдатах у вкритих пилюкою, але вишуканих мундирах — Філіп бачив прояви елегантності. Незабаром він дійшов до авеню дель Обсерватор, і від побаченого величного, та все ж витонченого краєвиду у хлопця вирвалося задоволене зітхання. Він зайшов до Люксембурзьких садів: діти гралися, няньки з довгими стрічками повільно прогулювалися парочками, заклопотані чоловіки поспішали кудись, затиснувши під пахвою портфелі, молодь була якось дивно вбрана. Пейзаж був офіційним і витонченим, природа упорядкованою та приведеною до ладу, але з такою вишуканістю, що невпорядкована та не приведена до ладу природа здавалася варварством. Філіп був зачарований. Його збуджувала думка, що він стоїть на місці, про яке так багато читав; тут для нього була свята земля, і юнак відчув таке ж благоговіння і задоволення, як старий викладач, що вперше побачив усміхнену долину Спарти.

Прогулюючись, він наштовхнувся на міс Прайс, яка самотньо сиділа на лавиці. Спочатку він завагався — не хотілося нікого бачити, до того ж її непривабливість так не пасувала до щастя, яке панувало навколо; але Філіп здогадався, що дівчина дуже болюче сприймає обрáзи, і, оскільки вона його помітила, вирішив ввічливо підійти й поговорити з нею.

— Що ви тут робите? — поцікавилася міс Прайс, коли він наблизився.

— Насолоджуюся. А ви хіба ні?

— Ох, я приходжу сюди щодня з четвертої до п’ятої. Не думаю, що працювати цілий день без відпочинку корисно.

— Можна мені перепочити тут хвилинку? — запитав Філіп.

— Якщо бажаєте.

— Звучить не надто люб’язно, — засміявся Кері.

— А я не з тих, хто розсипається в компліментах.

Філіп злегка збентежився і мовчки запалив цигарку.

— Клаттон казав щось про мої роботи? — раптом запитала дівчина.

— Ні, здається, нічого не казав, — озвався Кері.

— Знаєте, він поганий художник. Вважає себе генієм, але це не так. По-перше, він занадто ледачий. А геній завжди готовий терпіти біль. Єдине, що необхідно, — невтомно працювати. Якщо хтось вирішив чогось досягнути, йому ніщо не завадить.

Дівчина говорила з пристрасною наполегливістю, котра не залишала слухача байдужим. Міс Прайс була вбрана у матроський капелюшок із чорної соломки, не надто чисту білу блузку і коричневу спідницю. Руки без рукавичок слід було добряче помити. Дівчина була аж надто непривабливою, і Філіп пошкодував, що завів із нею розмову. Він навіть не міг зрозуміти, чого вона хоче — аби він залишився чи пішов геть.

— Я допоможу вам усім, чим зможу, — сказала дівчина раптом без жодного зв’язку з попередніми словами. — Я знаю, як вам важко.

— Щиро дякую, — відповів Філіп, а за мить додав: — Хочете піти зі мною кудись і випити чаю?

Дівчина кинула на нього швидкий погляд і зашарілася. Коли вона червоніла, її бліда шкіра вкривалася дивними плямами, наче зіпсована полуниця з вершками.

— Ні, дякую. Чому б мені мало хотітися чаю? Я щойно пообідала.

— Я просто хотів збавити час, — пояснив Філіп.

— Якщо час для вас так повільно тягнеться, не слід перейматися мною, гаразд? Я не проти побути на самоті.

У цей момент повз них пройшло двійко чоловіків у коричневих широченних штанах і беретах із вельветину^[131]. Вони були молоді, але обидва мали бороди.

— Гадаю, це студенти-художники, — зауважив Філіп. — Вони наче зійшли зі сторінок «Vie de Boheme».

— Це американці, — кинула міс Прайс презирливо. — Французи вже тридцять років не носять такого, але американці з Далекого Заходу куплять таке вбрання і біжать до фотографа вже наступного дня після приїзду. Ось і все, що поєднує їх із мистецтвом. Утім, їм байдуже, бо у них є гроші.

Філіпу сподобалася смілива мальовничість убрання американців; йому здавалося, що це свідчить про романтичний настрій. Міс Прайс поцікавилася, котра година.

— Мені час повертатися в студію, — сказала вона. — А ви прийдете на заняття з малювання ескізів?

Філіп нічого не знав про ці заняття, і вона пояснила йому, що кожного вечора з п’ятої до шостої в студії сидить натурник, і кожен охочий може прийти й малювати його, заплативши п’ятдесят сантимів. Натурник щодня інший, і це дуже корисна практика.

— Гадаю, ви ще не достатньо вправний для таких занять. Доведеться ще трошки почекати.

— Мені ніщо не заважає спробувати. Однаково інших справ у мене немає.

Вони підвелися і попрямували до студії. Із поведінки міс Прайс неможливо було зрозуміти, чи бажає вона йти разом із Філіпом, чи хоче залишитися сама. Він залишився лише тому, що знітився і не знав, як попрощатися з нею; але дівчина не розмовляла з ним, а на запитання відповідала надзвичайно нелюб’язно.

Біля дверей студії стояв чоловік із величезним тарелем, куди кожний клав свої півфранка. Усередині було значно більше людей, ніж уранці, але англійців та американців стало менше; та й жінок тепер було не так багато. Філіпу здалося, що тут зібралася публіка, яка більше відповідала його уявленню про студентів-художників. Було дуже спекотно, і незабаром у повітрі почало тхнути. Сьогодні позував стариган із пишною сивою бородою, і Філіп намагався втілити на практиці ті кілька дрібниць, яких навчився вранці; але робота не клеїлася, і хлопець зрозумів, що малює значно гірше, ніж йому здавалося. Він заздрісно дивився на малюнки своїх сусідів і думав, що ніколи не зможе так вправно володіти вуглиною. Година минула швидко. Не бажаючи нав’язуватися міс Прайс, Філіп сів подалі, але після заняття, коли він ішов повз неї до виходу, дівчина коротко поцікавилася, як справи.

— Не дуже, — посміхнувся Кері.

— Якби ви принизилися до того, щоб прийти й сісти біля мене, я б дала вам кілька порад. Здається, ви занадто гнете кирпу.

— Ні, не гну. Я боявся, що здамся вам набридливим.

— Якщо здаватиметеся, я вам на це чітко вкажу.

Філіп збагнув, що попри свою чудну поведінку, дівчина готова йому допомогти.

— Гаразд, завтра я вас переслідуватиму.

— Я не заперечую, — відповіла дівчина.

Філіп вийшов на вулицю й замислився, де можна повечеряти. Йому хотілося скуштувати щось характерне для Франції. Absinthe! Звісно ж, те, що треба. Філіп повільно пішов у бік залізничної станції, сів за столик на вулиці, замовив абсент і задоволено випив його, хоча від напою нудило. На смак абсент видався хлопцеві огидним, але ефект від нього був чарівний: Філіп кожною клітиною тіла відчував себе студентом-художником, а оскільки пив на голодний шлунок, зовсім скоро настрій у нього зробився піднесений. Кері розглядав натовп і відчував, що всі люди брати. Він був щасливий. Коли він дістався до «Ґрав’є», столик, за яким сидів Клаттон, був зайнятий, але, помітивши, що Філіп кульгає повз них, новий знайомий покликав його. Усі сіли тісніше і звільнили для Кері місце. Вечеря була невибагливою: порція супу, тарілка з м’ясом, фрукти, сир і півпляшки вина; але Філіп не зважав на їжу. Він пильнував за людьми за столиком. Серед них знову сидів Фланаґан: це був невисокий кирпатий американець із веселим обличчям і завжди розтягнутим в усмішку ротом. Він був убраний у норфолкську куртку з яскравим візерунком, блакитний шарф навколо шиї і твідовий кашкет химерної форми. У Латинському кварталі саме царював імпресіонізм, але стару школу він переміг зовсім нещодавно, і тут досі Каролюса-Дюрана^[132], Бугеро^[133] та інших протиставили Мане, Моне і Деґа. Захоплення ними досі було свідченням вишуканого смаку. Вістлер мав неабиякий вплив на англійців та своїх земляків, а вибагливі поціновувачі колекціонували японські гравюри. До старих майстрів висувалися нові вимоги. Захоплення, яким століттями був осяяний Рафаель, серед молодих розумак тепер було лише приводом для кепкувань. Вони радо віддали б усі його роботи за написаний Веласкесом портрет Філіпа IV, що висів у національній галереї. Кері помітив, що дискусія з приводу мистецтва пожвавилася. Лоусон, якого він зустрічав за обідом, сидів тепер навпроти. Це був худий юнак із вкритим ластовинням обличчям і рудим волоссям. Очі у нього були неймовірно зелені. Коли Філіп сів за стіл, хлопець поглянув ними на нього і раптом зауважив:

— Рафаель був непоганим художником, коли малював картини за інших. Він чудово малював замість Перуджино^[134] чи Пінтуріккіо^[135], але у своїй власній творчості, — хлопець зневажливо знизав плечима, — він усього-на-всього Рафаель.

Лоусон висловлював свою думку так агресивно, що Філіп аж відсахнувся, але відповідати йому не довелося — у розмову нетерпляче втрутився Фланаґан.

— Ох, до дідька мистецтво! — вигукнув він. — Давайте краще добряче наберемося.

— Ви добряче набралися вчора ввечері, Фланаґане, — нагадав йому Лоусон.

— У порівнянні з тим, як я збираюся нализатися сьогодні, вчора я був тверезим, як немовля, — відповів той. — Безглуздо приїхати в Париж і думати виключно про мистецтво. — Він розмовляв із грубим західним акцентом. — Божечко, як добре жити. — Фланаґан зіщулився, а потім гупнув кулаком по столу. — До дідька мистецтво, я сказав.

— Ви не просто це сказали, а й повторюєте з набридливою наполегливістю, — суворо увірвав його Клаттон.

За столом сидів іще один американець. Він був убраний, як ті красені, яких Філіп бачив по обіді в Люксембурзьких садах. Обличчя хлопець мав привабливе, тонке й аскетичне, з темними очима, а свої химерні шати носив із нахабним виглядом пірата. Грива чорного волосся весь час падала йому на очі, тож американець постійно закидав голову назад театральним жестом, аби прибрати з чола довге пасмо. Він завів розмову про «Олімпію»^[136] Мане, яку саме виставляли в Люксембурзькому музеї.

— Я простояв сьогодні перед нею цілу годину і кажу вам: не така вона й гарна.

Лоусон відклав виделку та ніж. У його зелених очах спалахнуло полум’я; він задихався від люті, але видно було, що хлопець намагається не втрачати спокою.

— Цікаво вислухати думку неосвіченого дикуна, — кинув він. — Чи не розкажете нам, чому ця картина не така вже й гарна?

Перш ніж американцеві вдалося відповісти, в розмову гарячкувато втрутився ще хтось:

— Ви хочете сказати, що можете дивитися на всю цю плоть і називати її негарною?

— Я цього не казав. Праве персо, як на мене, чудово намальоване.

— До дідька праве персо! — заволав Лоусон. — Уся картина — живописне диво.

Він почав детально описувати красу картини, але за цим столиком у «Ґрав’є» кожен розпинався лише для власного повчання. Ніхто не слухав Лоусона, і його одразу розлючено увірвав американець:

— Ви ж не хочете сказати, що голова написана добре?

Лоусон зблід від гніву і почав захищати голову; але Клаттон, який раніше сидів мовчки, демонструючи добродушну зневагу, не дав йому договорити.

— Віддайте йому голову. Нам голова ні до чого. На цій картині вона не має жодного значення.

— Гаразд, віддаю вам голову! — крикнув Лоусон. — Вдавіться нею, дідько вас забирай.

— А як щодо чорної лінії? — вигукнув американець, переможно відкидаючи пасмо волосся, яке мало не впало йому в суп. — У природі предмети не обведені чорним.

— О Господи, покарай небесним вогнем цього богохульника, — зітхнув Лоусон. — До чого тут природа? Ніхто з нас не знає, що належить природі, а що ні! Люди століттями зображували коня, який перестрибує паркан, із витягнутими ногами, і Бог свідок, сер, він їх таки витягав. Ми завжди бачили тінь чорною, поки Моне не відкрив, що вона кольорова, і Бог свідок, сер, вона була чорною. Якщо ми вирішимо обводити предмети чорними лініями, чорні лінії неодмінно з’являться; якщо ми малюватимемо червону траву і синіх корів, бачитимемо їх червоними та синіми, Бог свідок, вони такими й будуть.

— До дідька мистецтво, — пробурмотів Фланаґан. — Я хочу добряче набратися.

Лоусон не зважав на те, що його увірвали.

— А тепер послухайте: коли «Олімпію» виставляли у Салоні, Золя^[137] (попри знущання міщан, свист pompiers^[138], академіків та громадськість), так ось, Золя сказав: «Я нетерпляче чекаю того дня, коли картина Мане висітиме в Луврі навпроти “Одаліски” Енгра^[139], і від цього сусідства виграватиме не “Одаліска”». Вона висітиме там. Я щодня бачу, як наближається цей день. Мине десять років, — і «Олімпія» висітиме в Луврі^[140].

— Ніколи! — крикнув американець, цього разу розпачливо намагаючись відкинути все волосся з очей обома руками. — Через десять років про цю картину ніхто не згадає. Мода на неї тимчасова. Жодна картина не житиме довго, якщо позбавлена того, до чого вашій «Олімпії» як пішки до неба.

— І що ж це таке?

— Видатне мистецтво не може існувати без морального єства.

— О Господи! — розлючено загорлав Лоусон. — Я знав, що річ у цьому. Йому не вистачає моралі! — Хлопець стиснув руки і благально простягнув їх до неба. — О Христофоре Колумбе, Христофоре Колумбе, що ти накоїв, коли відкрив Америку!

— Раскін пише…

Та перш ніж йому вдалося додати хоча б слово, Клаттон владно постукав руків’ям ножа по столу.

— Джентльмени, — закликав він суворо, і його велетенський ніс аж зморщився від напруження, — тут прозвучало ім’я, яке я вже не сподівався почути у пристойному товаристві. Свобода слова — це чудово, але слід дотримуватися якихось загальноприйнятих норм. Можете говорити про Буґеро, якщо вам так хочеться: у цьому імені є щось радісно гидке, від чого хочеться розреготатися; тож не будемо сквернити наші непорочні вуста іменами Дж. Раскіна, Дж. Ф. Ваттса чи І. Б. Джонса.

— А хто такий цей Раскін? — поцікавився Фланаґан.

— Видатний вікторіанець. Експерт з англійського стилю.

— Стиль Раскіна — ганчірки з багряними латками, — додав Лоусон. — Дідько забирай цих видатних вікторіанців. Коли я розгортаю газету і бачу, що видатний вікторіанець віддав Богові душу, я дякую Господові, що їх залишилося на одного менше. Єдиний їхній талант — довголіття, а жоден художник не повинен жити після сорока: у цьому віці він уже написав свої найкращі твори, а потім починає повторюватися. Хіба вам не здається, що Кітсу, Шеллі, Боннінґтону і Байрону неабияк пощастило померти молодими? Яким генієм нам здавався би Свінбарн, якби він загинув того дня, коли вийшов перший том «Поем та балад»!

Ця думка всім сподобалася, адже нікому за столом не було більше двадцяти чотирьох, і всі взялися завзято її обговорювати. Нарешті зійшлися на чомусь одному. Кожен був вигадливішим за інших. Хтось запропонував розвести вогнище з робіт сорока академіків і кидати до нього видатних вікторіанців у день їхнього сорокаліття. Пропозицію зустріли із захватом. Карлайл^[141] та Раскін, Теннісон^[142], Браунінґ, Дж. Ф. Ваттс. І. Б. Джонс, Діккенс^[143], Теккерей^[144] — усі опинилися в багатті; потім до них приєдналися містер Ґладстон, Джон Брайт^[145] і Кобден^[146]. Трохи посперечалися щодо Джорджа Мередіта, але з Метью Арнольдом і Емерсоном попрощалися із задоволенням. Нарешті настала черга Волтера Патера.

— Тільки не Волтер Патер, — пробурмотів Філіп.

Лоусон кілька секунд витріщався на нього своїми зеленими очима, а потім кивнув.

— Маєте рацію, Волтер Патер — єдине виправдання «Мони Лізи». Ви знайомі з Кроншоу? Він особисто знав Патера.

— Хто такий Кроншоу? — не зрозумів Кері.

— Кроншоу — поет. Він мешкає тут. Ходімо до Ліли.

До кафе «La Closerie des Lilas»^[147] вони частенько зазирали після вечері, а між дев’ятою вечора та другою ночі тут завжди можна було знайти Кроншоу. Однак Фланаґан вже стомився від інтелектуальних бесід і, почувши Лоусонову пропозицію, повернувся до Філіпа.

— Та ну їх, ходімо до дівчат, — сказав він. — Підемо до «Gaîté-Montparnasse»^[148] і там добряче наберемося.

— Я краще піду подивитися на Кроншоу і залишуся тверезим, — засміявся у відповідь Філіп.

42

У компанії відбулися збурення. Фланаґан і ще двоє чи троє студентів рушили до м’юзик-холу, а Філіп із Клаттоном і Лоусоном повільно потягнулися до «Closerie des Lilas».

— Вам обов’язково потрібно навідатися до «Gaîté-Montparnasse», — порадив Лоусон. — Одне з найчарівніших місць у Парижі. Колись я обов’язково напишу його.

Під впливом Гейворда Філіп ставився до м’юзик-холів презирливо, але потрапив у Париж саме тоді, коли тут відкрили їхні художні можливості. Незвичне освітлення, плями вицвілочервоного і тьмяно-золотого кольорів, густі тіні та обриси декорацій народили нову ідею, тож у половині студій Латинського кварталу висіли ескізи, зроблені в невеличкихмісцевих вар’єте. Скориставшись прикладом художників, літератори теж раптом знайшли в таких закладах художню цінність: червононосих клоунів обожнювали за їхнє розуміння людських характерів; огрядні співачки, котрі верещали зі сцени, ніким не помічені протягом двадцяти років, раптом продемонстрували винятковий гумор; дехто знаходив естетичне задоволення у виступах дресированих песиків, а інші витрачали мало не весь свій словниковий запас, розхвалюючи виступи фокусників і акробатів-велосипедистів. Під впливом нової тенденції мистецтво почало цікавитися і публікою. Наслідуючи Гейворда, Філіп зневажав людські збіговиська; він перейняв манери відлюдника, який відсторонюється у своїй самотності й з огидою спостерігає за блюзнірством простолюдинів; але Клаттон і Лоусон з ентузіазмом теревенили про народні маси. Вони описували бурхливий натовп, що вирував на різноманітних паризьких ярмарках, море облич, наполовину осяяне ацетиленовими ліхтарями, наполовину заховане в темряві, гупання барабанів, завивання свищиків, гудіння голосів. Те, що змальовували хлопці, дивувало Філіпа своєю новизною. Американці розповіли Кері про Кроншоу.

— Ви колись читали його твори?

— Ні, — зізнався Філіп.

— Їх друкували у «Жовтій книзі»^[149].

Студенти ставилися до Кроншоу так, як художники часто ставляться до письменників: із презирством, адже він був аматором; поблажливо, адже він займався мистецтвом, і благоговійно, адже він користувався недоступними для них самих художніми засобами.

— Він — надзвичайна особистість. Але спочатку ви можете дещо розчаруватися: Кроншоу перебуває у найкращій формі, тільки коли нап’ється.

— А найприкріше те, — додав Клаттон, — що йому потрібно до дідька багато часу, щоб набратися.

Коли молоді люди підійшли до кафе, Лоусон сказав Філіпу, що їм доведеться зайти всередину. Осіннє повітря було теплим, але Кроншоу панічно боявся протягів і сидів усередині навіть у найспекотніші дні.

— Він знає всіх, кого варто знати, — пояснив Лоусон. — Він познайомився з Патером і Оскаром Вайлдом^[150], а ще знає Малларме^[151] і всіх інших.

Об’єкт їхніх пошуків сидів у найнепримітнішому кутку кафе, загорнувшись у шубу й піднявши комірець. Капелюх він низько натягнув на чоло, рятуючись від холодного повітря. Це був високий чоловік, кремезний, але не огрядний, з круглим обличчям, тоненькими вусиками і тупуватим поглядом. Його голова здавалася замаленькою для такого великого тіла, неначе хтось неспритно поклав на яйце горошинку. Кроншоу саме грав із якимось французом у доміно і привітав нових гостей тихою усмішкою. Чоловік не прохопився жодним словом, але посунув на столі стосик тарілочок, які підказували, скільки келихів він уже перехилив, наче звільняючи для хлопців місце. Коли їх відрекомендували один одному, чоловік кивнув Філіпові й повернувся до гри. Кері погано знав французьку, але навіть він помітив, що Кроншоу, який жив у Парижі вже кілька років, розмовляє нею жахливо.

Нарешті письменник відкинувся на стільці з переможною усмішкою.

— Je vous ai battu^[152], — сказав він із жахливим акцентом. — Garçon!^[153]

Покликавши офіціанта, чоловік повернувся до Філіпа.

— Щойно з Англії? Дивитеся крикет?

Несподіване запитання трохи збентежило Філіпа.

— Кроншоу знає показники всіх першокласних гравців у крикет за останні двадцять років, — усміхаючись пояснив Лоусон.

Француз пішов до іншого столика, де сиділи його друзі, а Кроншоу, розтягуючи слова (це теж була одна з його особливостей) почав порівнювати переваги Кента і Ланкашира. Він розповів про останній міжнародний матч, який бачив, й описав хід гри від одних ворітець до наступних.

— Це єдине, чого мені бракує в Парижі, — повідомив він, допивши принесений офіціантом bock^[154]. — Тут не побачиш крикетного матчу.

Філіп розчарувався, а Лоусон, котрого охопило природне бажання похизуватися однією зі світських персон Латинського кварталу, почав втрачати терпіння. Того вечора Кроншоу ніяк не міг розворушитися, хоча стосик тарілочок біля нього підказував, що чоловік чесно намагався напитися. Клаттон зачудовано спостерігав за цією сценою. Йому здавалося, що детальні знання письменника про крикет — просто показна примха: чоловік полюбляв мучити людей, теревенячи з ними на теми, які вочевидь не цікавили співрозмовників. Клаттон спробував поставити запитання:

— Як давно ви бачилися з Маларме?

Кроншоу повільно перевів на нього погляд, наче обдумуючи почуте, і, перш ніж відповісти, постукав по мармуровому столу однією з тарілочок.

— Принесіть мою пляшку віскі, — вигукнув він і знову повернувся до Філіпа. — Я не можу дозволити собі платити п’ятдесят сантимів за кожен ковток.

Офіціант приніс пляшку, і Кроншоу підняв її до світла.

— Із неї хтось пив. Офіціанте, хто пригощався моїм віскі?

— Mais personne, monsieur Cronshaw^[155].

— Минулого вечора я зробив на ній позначку, ось подивіться.

— Мосьє зробили позначку, але продовжували пити після цього. Виходить, що мосьє марнує час, роблячи позначки.

Офіціант був веселим хлопцем і близько знав Кроншоу. Той зиркнув на нього.

— Якщо ви заприсягнетеся як шляхетний джентльмен, що ніхто не пив мого віскі, я повірю вашим запевнянням.

Це зауваження, дослівно перекладене незграбною французькою, прозвучало дуже смішно, і леді за comptoir^[156] не втрималася від сміху.

— Il est impayable^[157], — пробурмотіла вона.

Кроншоу почув ці слова, кинув на жінку боязкий погляд — вона була огрядною матроною середніх років — й урочисто послав їй повітряний поцілунок. Пані здвигнула плечима.

— Не варто боятися, мадам, — повільно процідив письменник. — Я вже вийшов із того віку, коли вдячно віддаються сорокап’ятирічним.

Він налив собі трохи віскі, розбавив водою і повільно випив. Потім витер рота тильним боком долоні.

— Він прекрасно оповідав.

Лоусон і Клаттон збагнули, що відповідь Кроншоу стосувалася запитання про Малларме. Чоловік часто відвідував приятеля у вівторок, коли поет збирав у себе літераторів і художників та красномовно висловлювався на будь-яку запропоновану тему. Вочевидь, Кроншоу нещодавно знову там побував.

— Він оповідав прекрасно, але казав дурниці. Розпинався про мистецтво так, наче це найважливіша в світі річ.

— Якщо це не так, для чого ми тут?

— Для чого ви тут, мені невідомо. Це мене взагалі не стосується. Але мистецтво — це розкіш. Людство хвилюють дві речі — інстинкт самозбереження та продовження роду. І лише задовольнивши їх, вони дозволяють собі розважатися за допомогою створеного прозаїками, художниками та поетами.

Кроншоу на мить зупинився, щоби зробити ковток. Ось уже двадцять років він не міг вирішити: він любить алкоголь за те, що той розв’язує йому язик, чи розмову за те, що вона викликає спрагу.

Потім чоловік продовжив:

— Учора я написав вірш.

Не чекаючи, щоб його хтось попросив, Кроншоу почав повільно читати написане, відбиваючи ритм витягнутим вказівним пальцем. Можливо, це був гарний вірш, але тієї миті до кафе увійшла юна панянка. Вона мала червоні вуста, а яскравим рум’янцем на щоках, вочевидь, завдячувала не поганому смаку природи; брови та вії у неї були підведені чорним, а обидві повіки розмальовані блакитними тінями, що завершувалися трикутником мало не на переніссі. Виглядало все це химерно, але чарівно. Темне волосся панянка зачесала за вуха — відомою така зачіска стала завдяки мадмуаезель Клео де Мерод^[158]. Філіп прикипів до неї поглядом, а Кроншоу, завершивши цитувати свій вірш, поблажливо всміхнувся йому.

— Ви не слухали, — зауважив чоловік.

— О, звісно ж, слухав.

— Я не звинувачую вас, адже ви щойно наочно продемонстрували моє нещодавнє твердження. Хіба варте чогось мистецтво в порівнянні з коханням? Я поважаю і схвалюю вашу байдужість до високої поезії, якщо ваша увага зайнята розпусними чарами цього юного створіння.

Дівчина минула столик, за яким вони сиділи, і Кроншоу вхопив її за руку:

— Залишся і посидь зі мною, любе дитя, та дозволь нам розіграти божественну комедію кохання.

— Fichez-moi la paix^[159], — кинула вона, відштовхнувши письменника, і продовжила свою прогулянку.

— Мистецтво, — продовжив Кроншоу, махнувши рукою, — це лише притулок, вигаданий для простаків, котрим не бракує наїдків та жінок, у якому вони ховаються від остогидлого життя.

Письменник знову наповнив свій келих і продовжив балачки. Розмова лилася одноманітно. Слова він вибирав надзвичайно ретельно. Кроншоу приголомшливим чином сплітав мудрість із дурницями: щойно він похмуро кепкував над своїми слухачами, а вже наступної миті завиграшки давав їм розсудливу пораду. Чоловік оповідав про мистецтво, літературу та життя і був по черзі побожним, грішним, веселим і плаксивим. Добряче набравшись, Кроншоу почав цитувати вірші: власні та Мільтона^[160], власні та Шеллі, власні та Кіта Марло^[161].

Урешті-решт Лоусон виснажився й підвівся, збираючись піти додому.

— Я мушу йти, — повідомив Філіп.

Наймовчазніший із них — Клаттон — продовжував сидіти і слухати балачки письменника з сардонічною посмішкою на вустах. Лоусон провів Філіпа до готелю і побажав йому солодких снів. Але, опинившись у ліжку, Кері не міг заснути. Нові ідеї, котрими легковажно перекидалися біля нього, вирували у мізках. Ніколи раніше хлопець не почувався так впевнено.

— Я знаю, що стану видатним художником, — казав він собі. — Я відчуваю в собі сили.

А від наступної думки він налякано застиг і не наважився навіть озвучити її: «Святий Боже, здається, у мене справжній дар».

Правду кажучи, він був напідпитку, хай навіть випив лише один келих пива. І сп’яніння це було значно небезпечніше, ніж алкогольний дурман.

43

Щовівторка та щоп’ятниці викладачі проводили ранки в «Амітрано», критикуючи зроблене студентами. У Франції художники, які не пишуть портрети і не мають заможного покровителя-американця, заробляють небагато; тож чимало відомих людей радо проводили раз на тиждень кілька годин у котрійсь із численних студій, де навчали живопису, отримуючи трохи додаткових купюр. Щовівторка до «Амітрано» навідувався Мішель Роллен. Це був літній чоловік із сивою бородою та квітучим обличчям, автор багатьох декоративних розписів у будівлях державних установ, які стали об’єктом насмішок для його учнів: чоловік був послідовником Енґра, несприйнятливий до прогресу в мистецтві, і дратувався від згадки про всіх цих tas de farceurs^[162], яких звали Мане, Деґа, Моне чи Сіслей^[163]. Однак Роллен залишався прекрасним учителем, ввічливим, таким, що умів підбадьорити, був готовий допомогти. А ось із Фоне, котрий приходив до студії щоп’ятниці, важко було знайти спільну мову. Цей невисокий поморщений чоловічок, неохайний, із зіпсованими зубами, скуйовдженою сивою бородою і божевільними очима, розмовляв тоненьким уїдливим голосочком. Колись він продав у Люксембурзький музей кілька картин, й у двадцять п’ять років Фоне пророкували успішну кар’єру, однак своїм талантом він завдячував молодості, а не якимось особистим якостям, і наступні двадцять років тільки копіював пейзаж, завдяки якому в юності здобув успіх. Коли йому закидали одноманітність, чоловік відповідав:

— Коро^[164] ціле життя малював одне й те саме. Чому тоді не можна мені?

Фоне заздрив чужому успіху й відчував особливу особисту неприязнь до імпресіоністів, оскільки вважав, що його власна кар’єра постраждала від божевільної моди серед sale bête^[165] публіки на їхні картини. Доброзичливе презирство Мішеля Роллена, котрий називав цих художників «худобниками», Фоне супроводжував лайкою, де найпристойнішими словами були «crapule»^[166] чи «canaille»^[167]. Він отримував задоволення, оббріхуючи їхнє особисте життя і сардонічно втішався (і богохульно насолоджувався непристойними подробицями), цікавлячись законністю їхньої появи на світ та чистотою шлюбів: аби підкреслити свою лихослівну зневагу, чоловік користувався східними художніми образами і східними перебільшеннями. Фоне не намагався приховати свого презирства до молоді, яку навчав. Студенти боялися і ненавиділи його. Його грубий сарказм частенько доводив жінок до сліз, які лише підігрівали його глузування. Утім, чоловік залишався у студії, попри нарікання тих, хто найбільше страждав від його кепкувань, адже, безсумнівно, був одним із найкращих майстрів у Парижі. Часом колишній натурник, який тепер керував школою, намагався втихомирити його, але після зустрічі з безжальною нахабністю художника його вмовляння змінювалися жалюгідними вибаченнями.

Філіп спочатку познайомився з Фоне. Учитель уже був у студії, коли Кері прийшов. Він ходив від мольберта до мольберта разом із massière, міс Оттер, яка пояснювала його зауваження тим, хто не знав французької. Фанні Прайс, сусідка Філіпа, гарячково працювала. Її обличчя пожовтіло від нервування, і дівчина весь час витирала об блузку змоклі від тривоги руки. Раптом міс Прайс рвучко повернулася до Філіпа з наляканим виразом обличчя, який намагалася приховати, насупившись.

— Як гадаєте, непогано? — запитала вона, киваючи на свою картину.

Філіп підвівся й подивився на мольберт. Він здивувався: здавалося, наче дівчина взагалі не може нічого прикинути на око; малюнку безнадійно бракувало пропорцій.

— Мені хотілося б мати хоча б половину вашої вправності, — озвався він.

— Поки що на таке не варто навіть сподіватися, ви ж тільки починаєте. Було б трохи нахабно чекати, що ви малюватимете так само добре, як я. Я тут навчаюся вже два роки.

Фанні Прайс збила Філіпа з пантелику. Її зарозумілість була колосальною. Він уже зрозумів, що у студії її недолюблюють, та й не дивно: схоже, дівчина щосили намагалася ображати людей.

— Я пожалілася місіс Оттер на Фоне, — сказала вона. — Протягом останніх двох тижнів він навіть не дивився на мою роботу. А на місіс Оттер витрачає півгодини тільки тому, що вона massière. Зрештою, я плачý стільки ж, скільки всі інші, і гадаю, що мої гроші анітрохи не гірші. Не розумію, чому я не заслуговую на таку ж увагу, як решта.

Вона знову вхопила вуглину, але вже за мить, застогнавши, відклала її.

— Більше не можу. Страшенно хвилююся.

Вона кинула погляд на Фоне, котрий уже наближався у їхній бік разом із місіс Оттер. Лагідна, непримітна і задоволена собою жінка аж випромінювала впевненість. Фоне опустився біля мольберта неохайної англійки на ім’я Рут Челіс. У неї були гарні чорні очі, млосні, але пристрасні, тонке аскетичне, однак чуттєве обличчя і шкіра кольору пожовклої слонової кістки, про яку (завдяки впливу Барн-Джонса) мріяли всі юні панянки у Челсі. Здавалося, Фоне перебував у гарному гуморі: він був небагатослівним, але, узявши вуглину, кількома короткими рухами показав міс Челіс її помилки. Коли викладач підвівся, дівчина аж сяяла від задоволення. Художник підійшов до Клаттона; тепер Філіп теж занервував, попри те що місіс Оттер обіцяла йому допомогти. Фоне на мить застиг біля роботи Клаттона, мовчки покусуючи великий палець, а потім, не замислюючись, виплюнув на полотно невеличкий шматочок відгризеної шкірки.

— Гарна лінія, — сказав він нарешті, показуючи великим пальцем, що саме йому сподобалося. — Ви потрохи вчитеся малювати.

Клаттон не відповів, але кинув на майстра свій звичний погляд, сповнений уїдливої байдужості до думки навколишнього світу.

— Я схиляюся до думки, що у вас є якась дрібка таланту.

Місіс Оттер Клаттон не подобався, і вона стиснула губи. У його роботах вона не бачила нічого видатного. Фоне сів і заглибився у технічні деталі. Місіс Оттер втомилася стояти. Клаттон не промовив жодного слова, але весь час кивав, а Фоне радів, що хлопець розуміє, про що мова і причини його зауважень: студенти здебільшого слухали майстра, але, вочевидь, нічого не розуміли. Потім художник підвівся й підійшов до Філіпа.

— Він приїхав лише два дні тому, — похапцем пояснила місіс Оттер. — Новачок. Раніше він ніколи не вчився малювати.

— Ça se voit^[168], — озвався майстер. — Видно.

Художник пішов далі, а місіс Оттер пошепки підказала йому:

— Це та панянка, про яку я вам казала.

Фоне подивився на дівчину так, наче вона була якоюсь огидною твариною, й озвався ще скрипучішим голосом:

— Здається, ви гадаєте, що я недостатньо уважний до вас. Ви пожалілися на мене massière. Гаразд, покажіть мені роботу, яку бажаєте, аби я оцінив.

Фанні Прайс залилася рум’янцем. Кров під її нездоровою шкірою мала якийсь дивний багряний відтінок. Не прохопившись жодним словом, дівчина показала на картину, над якою працювала цілий тиждень. Фоне сів біля неї.

— Ну, що ви хочете від мене почути? Хочете, щоби я похвалив її? Не можу. Хочете, аби я сказав, що вона майстерно виконана? Не можу. Хочете, аби я сказав, що в ній є щось особливе? Ні, немає. Хочете, аби я показав вам, що тут не так? Усе не так. Хочете, аби я порадив вам, що з нею зробити? Порвіть її. Тепер ви задоволені?

Міс Прайс страшенно зблідла. Вона розлютилася, адже чоловік сказав усе це в присутності місіс Оттер. Дівчина не могла зв’язати двох слів, попри те що давно жила у Франції й непогано розуміла мову.

— Він не має права так зі мною поводитися. Мої гроші нічим не гірші за гроші решти. Я плачý йому за те, щоб навчитися. Та хіба це навчання?

— Що вона каже? Що вона каже? — перепитав Фоне.

— Je vous paye pour màpprendre^[169].

У його очах спалахнув гнів, чоловік помахав кулаком і вигукнув:

— Mais, nom de Dieu^[170], я не можу вас навчити. Легше було б навчити верблюда. — Він повернувся до місіс Оттер. — Запитайте її, навіщо вона це робить: заради розваги чи збирається заробляти гроші?

— Я збираюся заробляти на життя своїм мистецтвом, — відповіла міс Прайс.

— Тоді мій обов’язок повідомити вам, що ви марнуєте час. Річ не в тім, що у вас немає таланту, талант у наші дні на дорозі не валяється, але у вас немає навіть натяку на схильності до малювання. Як давно ви тут навчаєтеся? П’ятирічна дитина після двох уроків малювала би краще за вас. Я маю для вас одну-єдину пораду: облиште ці безнадійні спроби. Ви ймовірніше заробите на життя як bonne àtout faire^[171], ніж своїми картинами. Подивіться-но.

Він схопив вуглину, і та зламалася, коли чоловік притиснув її до паперу. Фоне вилаявся і намалював уламком кілька впевнених товстих ліній. Він малював швидко й одночасно розмовляв, випльовуючи отруйні слова.

— Подивіться-но, тут руки різної довжини. А це коліно просто сміховинне. Кажу вам, п’ятирічна дитина. Бачите, вона ж не стоїть на ногах. А ця стопа!

Кожне слово супроводжувалося рухом розлюченого олівця, і за мить картина, над якою Фанні Прайс працювала стільки часу, перетворилася на невпізнавану мішанину ліній та мазків.

Нарешті чоловік кинув вуглину і підвівся.

— Послухайтеся моєї поради, мадмуазель, спробуйте стати швачкою. — Фоне глипнув на годинник. — Уже дванадцята. A la semaine prochainr, messieurs^[172].

Міс Прайс повільно зібрала свої речі. Філіп чекав за спинами інших, хотів сказати дівчині що-небудь заспокійливе, але не вигадав нічого особливого.

— Послухайте, мені страшенно шкода. Що за потвора цей чоловік!

Міс Прайс шалено накинулася на хлопця:

— Заради цього ви чекали? Якщо я потребуватиму вашого співчуття, я вам повідомлю! Будь ласка, заберіться геть!

Вона пройшла повз нього і вийшла зі студії, а Філіп, знизавши плечима, покульгав на обід до «Ґрав’є».

— Він правильно вчинив, — зауважив Лоусон, коли Кері розповів йому, що сталося. — Злостива хвойда.

Лоусон дуже боляче сприймав критику й ніколи не ходив до студії, якщо там мав бути Фоне, намагаючись уникнути її.

— Мене не цікавить думка інших людей із приводу моїх робіт, — пояснював він. — Я сам знаю, хороші вони чи погані.

— Ви маєте на увазі, що вас не цікавить погана думка інших людей щодо ваших робіт, — сухо дорікнув йому Клаттон.

По обіді Кері вирішив піти до Люксембурзьких садів подивитися на картини і, гуляючи там, помітив Фанні Прайс на звичному місці. Він ображався, що дівчина так різко відреагувала на його доброзичливу спробу сказати щось приємне, тому вдав, наче не помічає її. Але міс Прайс одразу підвелася й підійшла до нього.

— Не хочете мене помічати? — поцікавилася вона.

— Ні, звичайно, ні. Я подумав, що ви, напевно, не захочете розмовляти.

— Куди ви йдете?

— Я хотів подивитися на Мане, про якого так багато чув.

— Хочете, аби я пішла з вами? Я добре знаю Люксембурзький музей. Можу показати вам кілька гарних картин.

Філіп зрозумів, що дівчина не в змозі попросити вибачення, і тому пропонує компенсацію.

— Страшенно люб’язно з вашого боку. Звісно ж, я не відмовлюся.

— Ви не мусите погоджуватися, якщо хочете піти сам, — підозріло запевнила дівчина.

— Не хочу.

Вони рушили в напрямку галереї. Там нещодавно виставили колекцію Кайботта^[173], і Філіпові вперше вдалося на власні очі побачити імпресіоністів. Раніше він міг розглядати їх лише у крамничці Дюрана-Руеля на рю Лафітт (продавець, на відміну від своїх англійських колег, котрі поводилися з художниками зверхньо, завжди охоче демонстрував найзлиденнішому студентові все, що той хотів побачити) або у його власному маєтку, куди легко можна було отримати запрошення й навідатися у вівторок і де висіли всесвітньо відомі картини. Міс Прайс одразу повела Філіпа до «Олімпії» Мане. Філіп мовчки зачудовано дивився на полотно.

— Вам подобається? — поцікавилася міс Прайс.

— Не знаю, — безпомічно озвався він.

— Можете мені повірити, це — найкраща картина в галереї після Вістлерового портрета матері^[174].

Вона дала йому трохи часу, щоб насолодитися шедевром, а потім відвела до картини, на якій було зображено залізничну станцію.

— Дивіться, це Моне, — пояснила вона. — «Gare St Lazare»^[175].

— Але рейки не паралельні, — здивувався Філіп.

— То й що? — з погордою перепитала дівчина.

Філіп почувався присоромлено. Фанні Прайс всотала красномовну балаканину студій, тож їй нескладно було вразити хлопця своєю ерудицією. Вона продовжувала, не заглиблюючись, але з розумінням оповідати йому про картину й пояснювати, що художник хотів показати і на що слід звернути увагу. Розмовляючи, дівчина жестикулювала в повітрі великим пальцем, і Філіп, для котрого все почуте було новим, слухав трохи збентежено, але зі справжньою цікавістю. До сьогоднішнього дня він обожнював Ваттса і Барн-Джонса. Чарівні кольори одного і привабливі малюнки другого цілком задовольняли його естетичні почуття. Їхній ледь помітний ідеалізм та натяк на філософські ідеї у назвах, які художники давали своїм творам, чудово збігалися з його уявленням про завдання мистецтва, яке з’явилося після ретельного вивчення Раскіна. А тут було щось геть інакше: у картинах не було морального підтексту, тож споглядання цих робіт не могло нікому допомогти жити чистішим і величнішим життям. Кері був збентежений.

Нарешті він промовив:

— Знаєте, я смертельно втомився. Думаю, сьогодні я більше не в змозі нічого сприймати як слід. Ходімо посидимо на лавиці.

— Мистецтвом краще не перенасичуватися, — погодилася міс Прайс.

Вийшовши на вулицю, Кері щиро подякував дівчині за турботу.

— Ох, не варто, — дещо незграбно відповіла вона. — Я роблю це, тому що мені подобається. Якщо хочете, можемо завтра навідатися до Лувру, а потім я відведу вас до Дюран-Руеля.

— Ви справді страшенно люб’язні зі мною.

— Ви ж не думаєте, як решта, що я якась потвора.

— Не думаю, — усміхнувся він.

— Вони вважають, що випроторять мене зі студії, але їм не вдасться: я залишатимуся там стільки, скільки вважатиму за потрібне. Усе, що відбулося сьогодні вранці, — справа рук Люсі Оттер, я точно знаю. Вона завжди ненавиділа мене. Думала, що після цього я заберуся геть. Припускаю, вона мріє, щоб я забралася. Боїться, що я забагато про неї знаю.

Дівчина розповіла Філіпові довгу плутану історію, з якої виходило, що маленька, поважна, нудна місіс Оттер крутила непристойні інтрижки. Потім міс Прайс узялася перемивати кістки Рут Челіс, дівчині, яку вранці похвалив Фоне.

— Вона злигувалася з кожним хлопцем у студії. Нічим не краща за вуличну шльондру. До того ж бруднюща. Вона не милася цілий місяць, мені це точно відомо.

Філіпові було незручно це слухати. Раніше він уже чув численні плітки про міс Челіс, що ширилися навкруги, але смішно було думати, що місіс Оттер, яка жила з матір’ю, якось заплямувала свою непохитну репутацію. Дівчина, що йшла поруч із ним і купалася в злостивій брехні, неабияк лякала Кері.

— Мені байдуже, що про мене кажуть. Я однаково продовжуватиму. Знаю, що в мені є талант. Я відчуваю себе художницею і радше вкорочу собі віку, ніж покину навчання. Ох, я не перша, з кого глузували в школі, а потім виявилося, що серед них це був єдиний геній. Мене цікавить лише мистецтво, і я мрію присвятити йому своє життя. Усе залежить тут від наполегливості та проторювання шляху.

У кожного, хто не поділяв її власної оцінки своєї творчості, Фанні Прайс знаходила ганебні мотиви. Вона ненавиділа Клаттона й переконувала Філіпа, що його товариш насправді не має таланту; усе це лише показна поверховість; він не зміг би знайти композицію фігури, навіть якби від цього залежало його життя. А Лоусон!

— Маленька тварюка з рудим волоссям і ластовинням. Він так боїться Фоне, що не дає йому побачити свої роботи. Зрештою, я не така боягузка, правда? Начхати, що мені скаже Фоне, я знаю, що вже стала справжньою художницею.

Вони дісталися до вулиці, на якій жила дівчина, і, зітхнувши з полегшенням, Філіп попрощався.

44

Однак наступної неділі, коли міс Прайс запропонувала піти разом до Лувру, Філіп погодився. Дівчина показала йому «Мону Лізу». Побачене трохи розчарувало хлопця, але він так часто читав коштовні слова, якими Волтер Патер вдихнув у найвідомішу на світі картину нову красу, що вивчив їх напам’ять і тепер процитував міс Прайс.

— Усе це писанина, — озвалася дівчина дещо зверхньо. — Вам слід про це забути.

Вона показала йому роботи Рембрандта і розповіла багато з того, що біля них зазвичай кажуть. Зупинившись навпроти «Апостолів у Еммаусі»^[176], міс Прайс сказала:

— У той день, коли ви відчуєте красу цієї картини, ви почнете розумітися на мистецтві.

Дівчина відвела Філіпа до «Одаліски» і «Джерела»^[177] Енґра. Фанні Прайс була безапеляційним гідом: вона не дозволяла Кері затримуватися там, де йому хотілося, і вимагала захоплюватися всім, чим захоплювалася вона сама. Міс Прайс так серйозно ставилася до власних занять мистецтвом, що коли Філіп минав у Довгій галереї вікно, яке виходило на Тюїльрі^[178], де було радісно, сонячно й вишукано, як на картинах Рафаеля, і вигукнув: «Подивіться, як прекрасно! Постіймо тут хоча б хвилинку», дівчина байдуже відповіла: «Так, нічогенько, але ми прийшли сюди дивитися на картини».

Безтурботний і життєрадісний осінній настрій тішив Філіпа, і, вийшовши ополудні до велетенського внутрішнього дворика Лувру, він відчув, що хоче вигукнути, як Фланаґан: «До дідька ваше мистецтво!»

— Послухайте, чому б нам не зазирнути до якогось ресторанчика на Буль-Міші^[179] і не перехопити чогось разом? — запропонував він.

Міс Прайс підозріливо глипнула на нього.

— Удома на мене чекає обід, — нагадала вона.

— Байдуже. З’їсте його завтра. Дозвольте мені пригостити вас.

— Не розумію, навіщо це вам.

— Мені буде приємно, — пояснив він із усмішкою.

Вони перетнули річку і знайшли ресторан на розі бульвару Сент-Мішель.

— Ходімо всередину.

— Ні, сюди я не хочу, він виглядає надто дорогим.

Вона впевнено рушила далі, тож Філіпу довелося піти слідом. За кілька кроків вони опинилися біля меншого ресторанчика, де за столиками під тентом на тротуарі вже обідало з десяток людей; на вікні великі білі літери повідомляли: «Dejeuner 1.25, vin compris»^[180].

— Нічого дешевшого ми не знайдемо, а виглядає це місце непогано.

Вони сіли за вільний столик і чекали на першу страву в меню — омлет. Філіп радісно роздивлявся перехожих. Він щиро любив цих людей і попри втому почувався щасливим.

— Погляньте-но на того чоловіка в блузі. Хіба він не чарівний!

Кері кинув погляд на міс Прайс і здивовано побачив, що та дивиться на тарілку, не зважаючи на те, що відбувається навколо, а по її щоках повзуть дві великі сльози.

— Заради Бога, що сталося? — вигукнув він.

— Якщо ви скажете мені хоч слово, я одразу встану і піду геть, — попередила міс Прайс.

Філіп страшенно розгубився, але, на щастя, принесли омлет. Філіп розділив його навпіл і почав їсти. Він щосили старався завести нейтральну розмову, і, здавалося, міс Прайс зі свого боку намагається погоджуватися з ним, але обід виявився не надто приємним. Кері був гидливий, і те, як міс Прайс їла, позбавило його апетиту. Вона жадібно плямкала, наче тварина в звіринці, а доїдаючи якусь страву, витирала скибочкою хліба тарілку, аж поки та не блищала білістю, неначе боялася залишити хоч краплю підливи. Вони замовили камамбер, і Філіп з огидою дивився, як вона з’їла цілу порцію разом із шкіркою. Дівчина накинулася на їжу так, неначе помирала від голоду.

Поведінку міс Прайс неможливо було передбачити: дружньо прощаючись із нею одного дня, Філіп не був певний, що завтра вона не набурмоситься і не поводитиметься вороже. Однак він чимало від неї навчився: попри те що дівчина сама не вміла малювати, вона знала всі тонкощі навчального процесу, і її постійні поради допомогли йому робити крок уперед. Допомога місіс Оттер теж була корисною, а іноді його роботу критикувала міс Челіс; хлопець багато навчився завдяки красномовній балакучості Лоусона і брав приклад із Клаттона. Але Фанні Прайс ненавиділа, коли Філіп дослухався до чужих порад, а якщо він просив у неї допомоги після того, як розмовляв із кимось іншим, дівчина грубо відмовляла йому. Товариші Кері — Лоусон, Клаттон, Фланаґан — кепкували з нього через дівчину.

— Бережіться, друже, — казали вони, — вона закохана у вас.

— Ой, оце так дурниці, — сміявся хлопець.

Думка про те, що міс Прайс може закохатися в когось, здавалася безглуздою. Від згадки про її непривабливу зовнішність, сплутане гніздо на голові, брудні руки та коричневу сукню, вкриту плямами і з потертим пругом, яку дівчина ніколи не знімала, у Філіпа мороз ішов поза шкірою. Він підозрював, що у неї скрутно з грошима (у них усіх було скрутно з грошима), але могла б принаймні помитися; а спідницю, безсумнівно, можна було зробити охайнішою, взявшись за голку з ниткою.

Філіп почав розділяти свої враження про людей, із якими доводилося спілкуватися. Він уже не був таким наївним, як у Гейдельберзі (здавалося, з того часу минула ціла вічність); тепер його цікавість до людей була обдуманою: йому хотілося оцінювати і критикувати їх. Кері виявив, що після трьох місяців щоденного спілкування знає Клаттона не краще, ніж у перший день знайомства. У студії всі вважали хлопця здібним; чекали, що колись він створить щось визначне, і Філіп погоджувався з цим; але що саме робитиме Клаттон, не знали ні він, ні хтось інший. Перш ніж потрапити до «Амітрано», хлопець вже навчався в кількох студіях — у Жуліана в школі витончених мистецтв і в Макферсона, — а тут залишався довше тому, що відчував більшу свободу. На відміну від інших студентів-художників, Клаттон не любив показувати свої роботи, не просив і не давав порад. Пліткували, що в невеличкій квартирці на рю Кампань-Прем’єр, котра слугувала йому одночасно спальнею і майстернею, висять прекрасні картини, які зробили б його відомим, якщо б він тільки погодився виставити їх. Клаттон не мав грошей на натурників і малював натюрморти, а Лоусон постійно теревенив про таріль з яблуками, який, на його думку, був справжнім шедевром. Юнак був вибагливим і, прагнучи досягти чогось, чого поки й сам не розумів сповна, він ніколи не був задоволений своїми роботами: можливо, йому подекуди подобалася якась деталь — передпліччя чи нога й стопа людини, склянка чи горнятко на натюрморті; тоді Клаттон вирізав їх і зберігав, а полотно знищував. Тому, коли люди напрошувалися подивитися на його роботи, він чесно відповідав, що не має жодної картини, яку можна показати. У Бретані Клаттон познайомився з художником, про якого ніхто з них ніколи не чув, — цей дивакуватий біржовий брокер почав писати картини в літньому віці — і потрапив під його вплив. Забувши про імпресіоністів, він у муках шукав свою власну манеру не лише у живописі, а й у світогляді. Філіп відчував, що у Клаттоні було щось дивовижно оригінальне.

У «Ґрав’є», де вони обідали, а ввечері у «Версалі» чи «Closerie des Lilas» Клаттон залишався мовчазним. Він сидів, не кажучи ні слова, тільки іронічна посмішка блукала його виснаженим обличчям, й озивався лише тоді, коли випадала нагода кинути якийсь дотеп.

Йому подобалося глузувати, і юнак найбільше радів, коли поруч був хтось, із ким можна було повправлятися в дотепності. Клаттон нечасто розмовляв про щось, окрім живопису, та й про нього вів бесіди лише з кількома людьми, яких вважав достойними співрозмовниками. Філіп замислювався, чи було в ньому щось справжнє: його відчуженість, змучений вигляд та уїдливий гумор мали б натякати на видатну особистість, що прикривається ними, але, можливо, за ефектною маскою ховалася порожнеча.

А ось із Лоусоном Філіп зблизився дуже швидко. Той мав різноманітні інтереси й був цікавим співрозмовником. Він читав більше за інших студентів і полюбляв купувати книжки, попри свої низькі доходи. Книжками охоче ділився, тож Філіп познайомився з Флобером і Бальзаком, з Верленом, Ередіа^[181] та Вільє де л’Іль-Адамом^[182]. Друзі разом ходили дивитися вистави, а іноді потрапляли й на задні ряди «Opera Comique»^[183]. Неподалік від них був розташований театр «Одеон», і Філіп швидко захопився Лоусоновою пристрастю до трагедій Луї XIV та пишномовністю александрійського вірша^[184]. На рю Тетбу працювала концертна зала «Rouge», де за сімдесят п’ять сантимів можна було послухати чудову музику, а на додачу трохи випити: стільці там були незручні, натовп щільний, а повітря густе від махоркового тютюну й майже непридатне для дихання, але у своїй юній завзятості хлопці цього не помічали. Часом вони навідувалися до «Бал Бюльє»^[185], і тоді Фланаґан приєднувався до них. Їх смішили його збудливість і невичерпний ентузіазм. Юнак відмінно танцював: не встигали вони провести там десять хвилин, як він вже кружляв із якоюсь маленькою продавчинею, з якою щойно познайомився.

Їм усім страшенно хотілося мати коханку. Коханка — невід’ємний атрибут студентів-художників у Парижі. Тих, хто мав коханку, більше поважали товариші. Нею можна було вихвалятися. Проблема була лише в тому, що хлопцям ледве вистачало грошей на власні потреби, і хоча вони запевняли, що француженки такі практичні й жити вдвох дешевше, ніж самому, знайти дівчину, яка розділяла б ці погляди, було непросто. Залишалося лише заздрити іншим і розпускати язики з приводу панянок, яких утримували більш шановані за них художники. Просто неймовірно, як складно знайти в Парижі коханку! Часом Лоусон знайомився з якоюсь юною штучкою і призначав їй побачення, а потім цілу добу не знаходив собі місця та пишномовно описував красуню кожному зустрічному, але жодна з них так і не приходила в призначений час. Хлопець повертався до «Ґрав’є» дуже пізно, в поганому настрої і жалівся:

— Дідько забирай, цю теж не впіймав! Не розумію, чому я їм не подобаюся. Гадаю, через те, що погано розмовляю французькою, або через моє руде волосся. Оце так невдача! Цілий рік прожити в Парижі й не підчепити жодної кралі.

— Ти обираєш не ті методи, — казав Фланаґан.

Він мав довгий і вражаючий перелік перемог, якими міг похвалитися, і попри те, що друзі вірили не всім його байкам, факти підказували, що хлопець не завжди вигадував. Утім, він не шукав тривалих стосунків. У Парижі він збирався залишатися лише два роки. Фланаґан умовив рідних дозволити йому поїхати повчитися живопису замість того, аби вступати до коледжу; але за два роки мусив повернутися до Сіетла й отримати свою частку в батьковому бізнесі. Тому юнак вирішив за цей час добряче розважитися і в коханні шукав різноманіття, а не тривалих романів.

— Не збагну, як ти їх підчіпляєш? — гнівався Лоусон.

— У цьому немає нічого складного, синку, — поважно пояснював Фланаґан. — Варто лише взятися до справи. Значно складніше позбутися їх. Отут знадобиться справжня тактовність.

Філіп був занадто зайнятий роботою, книжками, які читав, п’єсами, які дивився, та розмовами, які слухав, аби перейматися мріями про жіноче товариство. Він вважав, що матиме для цього цілу купу часу, коли вільніше розмовлятиме французькою.

Відтоді, коли Кері востаннє бачив міс Вілкінсон, минуло більше року, а у свої перші тижні в Парижі він був занадто зайнятий, аби відповісти на лист, який надійшов перед його від’їздом із Блекстейбла. Коли надійшов наступний, Філіп відклав його, здогадуючись, що знайде там чимало звинувачень, і збирався прочитати пізніше, але забув і натрапив на нього аж через місяць, нишпорячи в комоді в пошуках шкарпеток без дірок. Він недовірливо витріщився на заклеєний конверт. Кері боявся, що змусив міс Вілкінсон неабияк страждати, і почувався бездушним, але тепер її страждання, ймовірно, минулися або принаймні не так давалися взнаки. Філіпові спало на думку, що жінки занадто відверті у своїх висловлюваннях, а їхні слова мають інший зміст, ніж у чоловічих вустах. Він твердо вирішив, що ніяка сила на світі не змусить його знову побачитися з цією жінкою. Тим паче, не відповідав так довго, що тепер вже не було сенсу писати. Її листа він так і не прочитав.

— Сподіватимусь, вона більше не писатиме, — сказав він собі. — Вона неодмінно зрозуміє, що все скінчено. Зрештою, вона могла б бути його матір’ю і мала б подумати краще.

Кілька годин Кері почувався дещо незручно. Його поведінка, безсумнівно, була правильною, але він не міг позбутися якогось невдоволення через усю цю історію. Однак міс Вілкінсон більше не написала і, попри його сміховинні страхи, не навідалося зненацька до Парижа, аби осоромити його перед друзями. Незабаром Філіп геть-чисто про неї забув.

Тим часом він остаточно зрікся своїх колишніх богів. Зачудування, з яким він спершу дивився на картини імпресіоністів, переросло в захоплення, і скоро Кері так само палко, як решта студентів, розхвалював достоїнства Мане, Моне й Деґа. Він купив фотографію «Одаліски» Енґра і репродукцію «Олімпії» та пришпилив їх поруч над умивальником, щоб, голячись, насолоджуватися красою обох картин. Тепер він твердо знав, що до Моне ніхто не малював порядних пейзажів, і відчув справжній захват перед «Христосом та учнями в Еммаусі» Рембрандта чи «Дамою, котру вкусила за ніс блоха» Веласкеса. Насправді картина називалася інакше, але таке прізвисько їй дали у «Ґрав’є», аби підкреслити красу картини, попри відразливу химерність зображеної жінки. Разом із Раскіном, Барн-Джонсом і Ваттсом Філіп забув про свій котелок і охайну синю краватку в білий горошок, у якій приїхав до Парижа; тепер він розгулював у м’якому крислатому капелюсі, зав’язував на шиї чорний бант і вбирався у плащ романтичного крою. Хлопець самотньо прогулювався бульваром Монпарнас, наче знав його ціле своє життя, і зі шляхетною доброчесністю, забувши про огиду, вчився пити абсент. Він відростив довге волосся, і лише непривітна й байдужа до одвічних прагнень молоді природа завадила йому відпустити бороду.

45

Незабаром Філіп збагнув, що духом, який надихав його друзів, був Кроншоу. У нього Лоусон запозичував свої парадокси, і навіть палкий прихильник оригінальності Клаттон розмовляв, несвідомо наслідуючи старшого чоловіка. За столом вони обмінювалися його думками, а свої оцінки формували, ґрунтуючись на його судженнях. Хлопці поважали його, підсвідомо ховаючи своє ставлення за кепкуваннями з його примх та оплакуванні його гріхів.

— Звісно ж, старому бідолашному Кроншоу ніколи нічого не вдасться, — казали вони. — Він безнадійний.

Вони пишалися тим, що більше ніхто не в змозі як слід оцінити його геніальність; і попри те, що з юнацькою зверхністю до людей середнього віку по черзі опікувалися ним, не забували пишатися і гнути кирпу, якщо письменник вирішував поводитися особливо чарівно, залишившись наодинці з кимось із них. Кроншоу ніколи не навідувався до «Ґрав’є». Останні чотири роки він жив у жахливих злиднях у крихітній квартирці на шостому поверсі одного з найбільш занепалих будинків на набережній Видатних Августинців із якоюсь жінкою, котру пощастило побачити якось тільки Лоусону. Він красномовно описував бруд, неохайність і сміття у їхньому помешканні.

— А смердить там так, що голова мало не лускає.

— Не за столом, Лоусоне, — запротестував хтось інший.

Однак юнак не міг відмовитися від задоволення у мальовничих деталях описати запахи, що наповнили його ніздрі. Бадьоро насолоджуючись власним умінням оповідати реалістично, він описав жінку, яка відчинила йому двері. Це була невисока огрядна брюнетка, досить молода, із зачіскою, яка, здавалося, ось-ось розпадеться. Вона була вбрана у розхристану блузку без корсета. Своїми рум’яними щоками, великим чуттєвим ротом і сяючими хтивими очима жінка нагадала Лоусонові «Bohemienne» Франса Галса^[186], яку він бачив у Луврі. Її нестримна вульгарність зачаровувала, та однаково лякала.

На підлозі гралася миршава замурзана дитина. Усі навколо знали, що ця хвойда зраджує Кроншоу з найгіршими обідранцями Латинського кварталу, і для наївних юнаків, котрі всотували його мудрість за столиком у кафе, залишалося загадкою, як людина з таким гострим розумом іпристрастю до прекрасного могла знатися з такою потворою. Утім, чоловік, здавалося, насолоджувався її грубістю і часто повторював якісь фрази, від яких тхнуло стічною канавою. Кроншоу іронічно називав її «la fille de mon concierge»^[187]. Він був страшенно бідний. Невеличкі гроші чоловік заробляв написанням для якихось англійських газет оглядів художніх виставок і перекладами.

Раніше він працював паризьким кореспондентом в англійській газеті, але його звільнили за пияцтво. Однак Кроншоу продовжував зрідка виконувати для них якісь завдання: писати про аукціон в отелі «Дрюо» чи огляди м’юзик-холів. Паризьке життя захопило його з головою, і письменник ніколи б не проміняв його на жодне інше, попри бідність, негаразди та прикрості. Він жив у Парижі цілий рік, нікуди не виїжджаючи, навіть улітку, коли в місті не залишалося жодного знайомого, і почувався комфортно лише поблизу бульвару Сен-Мішель. Цікаво, що він так і не навчився вільно розмовляти французькою й у своєму поношеному костюмі з «La Belle Jardinière»^[188] продовжував виглядати, як типовий англієць.

Сто п’ятдесят років тому, коли вміння вести бесіду відчиняло двері до гарного товариства, а пияцтво цьому не заважало, він мав би успіх.

— Мені слід було народитися у вісімнадцятому столітті, — казав він собі. — Мені потрібен меценат. Я писав би вірші на замовлення і присвячував би їх шляхетним особам. Мрію писати римовані куплети про пуделя якоїсь графині. Моя душа прагне крутити роман із придворними дамами й вести розмови з єпископами.

Кроншоу цитував романтичні слова «Ролли»:^[189]

«Je suis venu trop tard dans un monde trop vieux»^[190].

Чоловік любив нові обличчя, і йому припав до душі Філіп, котрому, схоже, вдавалося складне завдання: говорити достатньо, аби це можна було назвати бесідою, проте не надто багато, щоб не заважати монологам Кроншоу. Чоловік підкорив серце Кері. Юнак не розумів, що у його словах немає нічого нового. У розмовах особистість Кроншоу мала дивну владу над людьми. Його приємний, низький гучний голос і манера розмовляти не залишали молодь байдужою. Усе сказане ним заохочувало думати, і частенько Філіп із Лоусоном, шпацируючи між своїми готелями, обговорювали якусь тему, на яку їх випадково наштовхнули слова Кроншоу. Кері з юнацьким максималізмом завжди прагнув бачити результат, і його засмучувало, що чоловікові вірші здебільшого не відповідали сподіванням. Їх ніколи не видавали окремою книжкою, але більшість написаного публікували в періодичних виданнях; після довгих умовлянь Кроншоу якось приніс стос аркушів із віршами, вирваних із «Жовтої книжки», «Суботнього огляду» та інших журналів. Філіпа спантеличило те, що більшість творів нагадували то Генлі^[191], то Свінберна^[192]. Лише виразне декламування Кроншоу робило їх його власними. Хлопець поділився своїм розчаруванням із Лоусоном, а той легковажно повторив їх ще комусь, тож наступного разу, коли Філіп увійшов до «Closerie des Lilas», поет повернувся до нього з цинічною посмішкою:

— Я чув, вам не надто подобаються мої вірші.

Філіп знітився.

— Мені про це нічого не відомо, — озвався він. — Я отримую чимало задоволення, читаючи їх.

— Не намагайтеся жаліти мої почуття, — заспокоїв Кроншоу, змахуючи масною рукою. — Я не вважаю свою поезію якоюсь надзвичайно важливою. Життям потрібно жити, а не писати про нього. Моя мета — отримати багатогранний досвід, який воно дає, витискати з кожної миті всі можливі емоції. Я вважаю свою творчість вишуканим доповненням, яке не поглинає людину, а робить її існування приємнішим. А щодо спадщини — хай їй грець, тій спадщині.

Філіп усміхнувся, адже кожному було зрозуміло: цей митець за ціле життя не створив нічого, крім нездалої писанини. Кроншоу задумливо подивився на нього і наповнив свій келих, а потім послав офіціанта принести йому цигарок.

— Вам смішно, адже ви знаєте, що я жебрак і живу на горищі зі звичайнісінькою повією, котра зраджує мене з перукарями та garçons de café^[193]; я перекладаю нікчемні книжки для англійського читача й пишу статті про жалюгідні картини, котрі не заслуговують навіть на те, аби їх сварити. Але, благаю, скажіть мені, у чому сенс життя?

— Послухайте, це досить складне запитання. Може, ви відповісте на нього самостійно?

— Ні, адже відповідь варта чогось лише для того, хто сам осягнув її. Як гадаєте, для чого ви з’явилися в цьому світі?

Філіп ніколи не ставив собі цього запитання і на мить замислився.

— Ох, я не знаю: гадаю всі ми тут, щоб виконувати свої обов’язки, якомога краще скористатися власними здібностями і намагатися не ображати інших людей.

— Коротше кажучи, ставитися до інших так, як хочеш, аби вони ставилися до тебе?

— Мені так здається.

— Християнська мораль.

— Анітрохи, — вибухнув Філіп. — Це не має нічого спільного з християнською мораллю. Це просто загальна мораль.

— Але загальної моралі не існує.

— Тоді припустімо, що під дією алкоголю ви забудете свій гаманець, коли підете звідси, а я заберу його. Як вам здається, що змусить мене повернути його вам? Невже страх перед поліцією?

— Страх перед муками в пеклі за гріхи свої і надія на Царство Небесне в нагороду за життя праведника.

— Але я в це не вірю.

— Може, й так. Кант теж не вірив, коли вигадав категоричний імператив. Ви відкинули віру, але зберегли етику, котра ґрунтується на цій вірі. Як не крути, ви досі залишаєтеся християнином, і, якщо є Бог на Небесах, ви, безсумнівно, отримаєте свою нагороду. Всемогутній навряд чи такий дурник, яким зображує його церква. Поки ви дотримуєтеся Його заповідей, Йому байдуже, вірите ви в нього чи ні.

— Але якщо я забуду свій гаманець, ви неодмінно його повернете, — не здавався Філіп.

— Але не через загальну мораль, а тому, що боюся поліції.

— Ставлю тисячу проти одного, що поліція ніколи не довідається.

— Мої предки так довго жили у цивілізованій державі, що страх перед поліцією вгризся мені в кістки. Донька мого concierge ні хвилини не вагалася б. Ви скажете, це через її зв’язок зі злочинним світом. Але це не так, вона просто позбавлена вульгарних упереджень.

— А як тоді бути з честю, добротою, порядністю та всім іншим? — поцікавився Філіп.

— Ви колись грішили?

— Не знаю. Гадаю, що грішив.

— Це за вас сказав піп-сектант. Ось я ніколи не грішив.

Кроншоу виглядав надзвичайно кумедно у своїй поношеній шубі з піднятим комірцем, у низько натягнутому капелюсі, з товстим червоним обличчям, на якому блищали маленькі очиці, але Філіп був занадто серйозний, аби сміятися.

— Ви ніколи не робили нічого такого, про що потім шкодували?

— Як я можу шкодувати, якщо мої вчинки неминучі? — відповів запитанням на запитання Кроншоу.

— Та це ж фаталізм!

— Ілюзія, що людина вільна, так глибоко вкорінилася, що я готовий прийняти її. І вчиняючи щось, я вдаю, наче на це була моя воля. Однак після вчиненого я розумію, що це спричинили всі одвічні сили Всесвіту, і жодна моя дія не могла цьому запобігти. Це було неминуче. Зробивши щось добре, я не можу вважати це своєю заслугою, а вчинивши лихе, не мушу слухати звинувачення.

— У мене мізки киплять, — зізнався Філіп.

— Випийте трохи віскі, — запропонував Кроншоу, передаючи пляшку. — Нічого краще за нього не допомагає прочистити голову. Вам слід знати, що після пива свідомість затуманюється.

Філіп похитав головою, і Кроншоу продовжив далі:

— Ви непоганий хлопчина, але не хочете пити. Тверезість шкодить розмовам. Але коли мова заходить про добрі та погані справи… — Філіп збагнув, що чоловік не забув, про що йшлося, — я говорю з огляду на умови. Не вкладаю у слова зміст. Відмовляюся вибудовувати ієрархію людських вчинків, вважаючи одні поважними, а інші кепськими. Я не бачу змісту у словах «грішний» та «порядний». Я не хвалю і не звинувачую: я приймаю. Я — міра всіх речей. Я — центр світу.

— Але на світі є ще кілька людей, — заперечив Філіп.

— Мова йде лише про мене. Про існування інших я знаю лише тому, що вони обмежують мої вчинки. Навколо кожного з них теж обертається планета, і кожна людина вважає себе центром Всесвіту. Мої права на них поширюються до межі, що залежить від моєї могутності. Те, на що я здатен, — єдина межа того, що мені дозволено. Ми живемо в суспільстві, керуючись стадним інстинктом, і суспільство тримається купи завдяки двом силам — силі зброї (це поліціянт) і силі суспільної думки (це сусідка під під’їздом). На одній шальці у вас суспільство, а на другій особистість: обидва організми керуються інстинктом самозбереження. Сила проти іншої сили. Я стою відокремлено, але мушу миритися з суспільством; і роблю це охоче, адже за податки, які я сплачую, воно захищає слабкого мене від тиранії сильнішого за мене; утім, я вимушено визнаю його закони: мені невідомі закони, лише могутність. Заплативши поліціянтові, котрий мене захищає, і відслуживши в армії (якщо я живу в країні, де військова служба обов’язкова), яка боронить мій дім і мою країну від завойовників, я розрахувався з суспільством: відтепер я можу протистояти його могутності своєю лукавістю. Держава вигадує закони, аби захистити себе, а якщо я порушу їх, — ув’язнить або вб’є мене: вона має достатньо сили, аби це зробити, і тому так вчиняє. Якщо я порушу закон, доведеться миритися з помстою держави, але я не відчую вдячності за покарання і не вважатиму, що накоїв лихого. За допомогою слави, багатства і гарного ставлення товаришів суспільство спокушає мене служити йому, але мені начхати на їхнє ставлення, я зневажаю славу й мені чудово ведеться без багатства.

— Але якщо всі так думатимуть, світ розпадеться на шматки.

— А хіба вам не здається, що на кожен людський вчинок нас штовхають виключно егоїстичні причини?

— Здається.

— Але це неможливо. Подорослішавши, ви збагнете, що світ стає стерпним за однієї умови: коли розумієш, що людський егоїзм неминучий. Від інших ми вимагаємо альтруїзму, але це безглузда вимога: вони повинні пожертвувати своїми бажаннями на догоду вашим. Для чого їм це? Примирившись із думкою, що кожна людина вважає себе пупом Землі, ви вимагатимете меншого від своїх друзів. Вони не засмучуватимуть вас, та й ви почнете ставитися до них значно милосердніше. Кожен із нас шукає в житті одного — насолод.

— Ні, ні ні! — вигукнув Філіп.

Кроншоу вишкірився.

— Ви здибилися, як налякане лоша, через промовлене мною слово, якому християнство приписує компрометуюче значення. Ви, віряни, маєте ієрархію цінностей, де насолода опинилася на нижньому щаблі, а про зобов’язання, милосердя і щирість ви згадуєте, завмираючи від самовдоволення. Ви вважаєте насолоду виключно чуттєвою: нещасні раби, що вигадали християнську мораль, зневажали задоволення, адже так мало про нього знали. Ви, Філіпе, не налякалися б так, якби я назвав насолоду щастям: промовлене вголос, це слово вражає менше, і думка повертається зі свинарника Епікура до Його саду. Однак я говоритиму про насолоду, адже бачу, як люди прагнуть її, і не бачу, аби вони прагнули щастя. На практиці вся ваша доброчесність — просто спроби отримати насолоду. Людина здійснює якийсь вчинок, тому що їй від нього добре, а якщо добре буде ще комусь, це вважатиметься доброчесним: той, хто полюбляє давати милостиню, — займається благочинністю, той, хто радо допомагає іншим, — милосердний; якщо комусь подобається працювати заради суспільства, він патріот; але ви даєте жебраку два пенси для свого власного задоволення, а я для власного задоволення п’ю віскі з содовою. Я не такий лицемір, як ви, тому і не вихваляюся для власного задоволення і не вимагаю, щоб люди захоплювалися мною.

— Та хіба ви ніколи не бачили людей, які роблять те, чого їм не хочеться, замість того, аби займатися протилежним.

— Ні. Дурнувато сформульоване запитання. Ви хотіли сказати, що є люди, котрі віддають перевагу негайному болю, а не негайному задоволенню. Це заперечення таке ж дурнувате, як і сформульоване вами запитання. Очевидно, що люди погоджуються на негайний біль замість негайного задоволення, однак лише тому, що сподіваються на більше задоволення в майбутньому. Частенько майбутня насолода — це лише ілюзія, але помилка в розрахунках не заперечує загального правила. Вас це бентежить, адже ви не можете відмовитися від думки, що насолода виключно чуттєва; але послухайте, дитино, людина помирає за свою державу тільки тому, що їй це подобається, і так само хтось їсть квашену капусту тому, що йому подобається. Це закон природи. Якби ми обирали не насолоду, а біль, людство б незабаром вимерло.

— Але якщо все це правда, — вигукнув хлопець, — який тоді сенс? Якщо забути про обов’язок, добро і красу, навіщо нам народжуватися на світ?

— А відповідь на це запитання нам підкаже величний Схід, — усміхнувся Кроншоу.

Він вказав на двох людей, котрі тієї миті відчинили двері кафе й зайшли всередину, принісши із собою холодний порив вітру. Це були левантійці, волоцюги, що продавали дешеві килими, і кожен із них ніс у руці якийсь згорток. Був недільний вечір, тож у кафе було людно. Продавці ходили між столиками, і в тяжкому, переповненому людськими запахами і сірому від тютюнового диму повітрі від них віяло якоюсь загадкою. Чоловіки були вбрані в поношене європейське вбрання й потерті шуби, але кожен мав на голові феску. Їхні обличчя посіріли від холоду. Один із продавців був чоловіком середніх років із чорною бородою, а другому, одноокому юнакові з обличчям, поцяткованим глибокими шрамами від віспи, було не більше вісімнадцяти. Вони пройшли повз Філіпа і Кроншоу.

— Аллах величний, і Магомет пророк його, — поважно промовив письменник.

Старший чоловік наблизився до них із раболіпною усмішкою, наче дворовий пес, який вже звик, що його лупцюють. Скоса глипнувши на двері, він швидким рухом нишком показав їм порнографічну картинку.

— Невже це ти, Маср-ед-Діне, александрійський крамар, чиї товари твої привезені з Багдада? О, любий дядечку, а твій одноокий юний друг, невже я впізнаю у ньому одного з трьох царів, про яких Шехерезада оповідала своєму володарю?

Усмішка крамаря стала ще чарівнішою, попри те що він не зрозумів жодного слова, і чоловік, наче фокусник, витягнув звідкись скриньку з сандалового дерева.

— Ні, покажи нам безцінні тканини східних майстрів, — продекламував Кроншоу, — щоб мені написати мораль і прикрасити легенду.

Левантієць розгорнув червоно-жовту вульгарну, жахливу, гротескну скатертину.

— Тридцять п’ять франків, — повідомив він.

— О, мій любий дядечку, руки самаркандських ткачів не знали цієї тканини, а фарби для неї не змішували в баках Бухари.

— Двадцять п’ять франків, — принижено всміхнувся крамар.

— Її виготовили в казковій країні, а може, навіть у Бірмінґемі, місці, де я народився.

— П’ятнадцять франків, — просив бородатий чоловік.

— Йди собі своєю дорогою, друже, — кинув йому Кроншоу. — Нехай дикі віслюки спорожняться на могилу твоєї бабці по матері.

Незворушно, але вже без усмішки, чоловік перейшов зі своїм крамом до наступного столика. Письменник повернувся до Філіпа.

— Вам доводилося колись бувати в музеї Клюні?^[194] Там можна побачити перські килими найвишуканіших відтінків, а чарівне хитросплетіння візерунків тішить і дивує око. У цих візерунках прихована вся загадковість і чуттєва краса Сходу, троянди халіфа та винний келих Омара^[195]; спершу ви побачите лише це. Ідіть та подивіться на ці перські килими, й одного дня вам відкриється відповідь.

— Ви розмовляєте загадками, — пожалівся Філіп.

— Я просто п’яний, — пояснив Кроншоу.

46

Філіп виявив, що життя в Парижі зовсім не таке дешеве, як його переконували, і до лютого витратив мало не всі свої заощадження. Гордість не дозволяла йому звернутися до опікуна, до того ж він не хотів, аби тітка Луїза довідалася, що йому скрутно, адже був переконаний, що вона спробує надіслати йому трохи своїх грошей, а він добре знав, що залишилося в неї небагато. За три місяці він стане повнолітнім і володітиме невеличким капіталом. А тим часом Філіп намагався протриматися, продавши кілька дрібничок, які успадкував від батька.

Саме у ці дні Лоусон запропонував Кері винайняти разом маленьку студію, що недавно звільнилася, на одній із вуличок, які вели до бульвару Распай. Коштувало приміщення дуже дешево, а ще там була кімната, де можна було обладнати спальню. До того ж Філіп щоранку йшов до школи, а Лоусон міг безперешкодно користуватися студією. Спробувавши кілька студій, юнак дійшов висновку, що найкраще йому працюється на самоті, і запропонував найняти натурника на кілька сеансів на тиждень. Спочатку Філіп вагався, остерігаючись високої ціни, але друзі підрахували витрати, і виявилося (вони так хотіли мати власну студію, що порахували все дуже прагматично), що винаймати її лише трохи дорожче, ніж кімнату в готелі. Хоча комірне і плата concierge за прибирання коштували більше, можна було заощадити на petit déjeuner^[196], готуючи його самостійно. Минулого чи позаминулого року Філіп відмовився б жити з кимось у кімнаті, оскільки соромився своєї деформованої ноги, але тепер уже не ставився до цього так хворобливо. У Парижі кульгавість не здавалася чимось суттєвим, і попри те, що сам Філіп не забував про неї ні на мить, він більше не думав, що інші люди не можуть відвести від неї очей.

Молоді люди переїхали, купили два ліжка, умивальник та кілька стільців і вперше відчули збудження від володіння чимось. Вони так перехвилювалися, що опинившись у ліжках у квартирі, яку могли тепер назвати своєю домівкою, не могли заснути і теревенили до третьої ранку. Наступного дня, коли вони розпалили камін, зварили каву і випили її у піжамах, друзям стало так весело, що Філіп ледве встиг на заняття в «Амітрано» об одинадцятій. Він був у чудовому настрої і кивнув Фанні Прайс.

— Як вам ведеться? — радісно поцікавився він.

— А вам що до того? — огризнулася дівчина.

Філіп не втримався і розреготався.

— Не перегризіть мені горлянку. Я просто намагався бути ввічливим.

— Мені ваша ввічливість ні до чого.

— Гадаєте, доцільно зі мною теж посваритися? — спокійно запитав Філіп. — Ви вже й так майже ні з ким не розмовляєте.

— Це моя справа, хіба ні?

— Аякже.

Він узявся до роботи, час від часу замислюючись, чому Фанні Прайс поводиться так вороже, і дійшов висновку, що вона йому абсолютно не подобається. Як і решті людей. Усі навколо намагалися не зачіпати її, остерігаючись гострого язика: і в очі, і позаочі дівчина казала огидні речі. Однак Філіп почувався таким щасливим, що йому не хотілося, аби на нього ображалася навіть міс Прайс. Він скористався методом, який раніше частенько допомагав упоратися з її поганим настроєм.

— Послухайте, чи не могли б ви підійти й подивитися на мій малюнок. У мене там жахлива плутанина.

— Дякую, але я можу витратити свій час на щось цікавіше.

Філіп здивовано витріщився на дівчину, адже єдине, що вона охоче робила, — давала поради. Фанні Прайс продовжувала далі, низьким, грубим від люті голосом:

— Тепер, коли Лоусон пішов зі студії, ви вирішили, що можна миритися зі мною. Ґречно дякую. Ідіть пошукайте собі іншого помічника. Я не підбираю чужі недоїдки.

Лоусон мав вроджений інстинкт педагога. Варто йому було щось дізнатися, одразу страшенно хотілося поділитися цим із кимось; а оскільки він навчав інших із задоволенням, уроки давали результат. Філіп, не надто замислюючись, узяв собі за звичку сідати біля товариша; йому ніколи не спадало на думку, що Фанні Прайс божеволіє від ревнощів і щоразу більше лютиться, спостерігаючи, як його навчає хтось інший.

— Коли ви тут нікого не знали, то радо зі мною мирилися, — кинула вона з гіркотою, — а щойно завели собі інших друзів, викинули мене, наче стару рукавичку. — Дівчина вдоволено повторила банальну метафору: — Наче стару рукавичку. Гаразд, мені байдуже, але я не збираюся дозволяти обдурити себе ще раз.

У її словах була дещиця правди, і вони розізлили Філіпа достатньо, аби він бовкнув перше, що спало на думку:

— Хай йому грець, я попросив у вас поради лише тому, що бачив, як вам це подобається.

Дівчина задихнулася і несподівано кинула на нього погляд, повний страждання. Потім по її щоках збігли дві сльози. Фанні Прайс виглядала жалюгідно і смішно. Філіп і гадки не мав, що мала б означати ця зміна в її поведінці, і повернувся до роботи. Він почувався незручно й мучився від докорів сумління, але не збирався підійти й вибачитися, оскільки боявся, що дівчина скористається нагодою й накинеться на нього зі своїми грубощами. Два чи три тижні вони не розмовляли, і, переживши дискомфорт від того, що вона його не помічає, Філіп навіть відчув полегшення, що звільнився з лещат такої непростої дружби. Він навіть трохи знітився, що дозволяв їй розмовляти з собою тоном господаря. Міс Прайс була надзвичайною жінкою. Вона щодня з’являлася у студії о восьмій ранку й була готова братися до роботи, щойно натурниця займе своє місце. Працювала вона, не відволікаючись, ні з ким не розмовляючи і годинами змагаючись із тими труднощами, які не могла побороти. Так продовжувалося, поки годинник не вибивав дванадцяту. Її праця була безнадійною. Міс Прайс не змогла наблизитися навіть до того середнього рівня, якого здебільшого досягає молодь після кількох місяців навчання. Щодня вона вдягала одну й ту саму бридку коричневу сукню із вчорашнім засохлим брудом на прузі та старими дірками, які Філіп помітив, побачивши її вперше.

Проте одного дня Фанні підійшла до Філіпа і, шаріючись, запитала, чи не могли б вони поговорити після занять.

— Звичайно, скільки захочете, — усміхнувся їй Філіп. — Я чекатиму на вас о дванадцятій.

Коли ранкові заняття завершилися, він підійшов до дівчини.

— Чи не проти ви трохи прогулятися зі мною, — запитала вона, знічено відводячи погляд.

— Авжеж, прогуляюся.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Пам’ятаєте, що ви мені тоді сказали? — раптом поцікавилася дівчина.

— Ой, послухайте, не варто починати сварку, — попросив Філіп. — Воно справді того не варте.

Фанні Прайс рвучко й судомно ковтнула повітря.

— Я не хочу сваритися з вами. Ви — єдиний мій друг у Парижі. Мені здавалося, що я вам подобаюся. Відчувала, що між нами щось є. Мене приваблювала… ну, ви знаєте… ваша клишоногість.

Філіп почервонів та інстинктивно спробував менше кульгати. Йому не подобалося, коли хтось згадував про його ваду, але він розумів, що мала на увазі Фанні. Вона була непривабливою, навіть огидною, і завдяки його неповноцінності між ними виникла така-сяка симпатія. Хлопець розгнівався, але змусив себе промовчати.

— Ви сказали, що просили моєї поради лише для того, щоби зробити мені приємність. Вам не здається, що в мене нічого не виходить, коли я малюю?

— Я бачив лише ваші малюнки на заняттях. Страшенно важко оцінити талант, подивившись тільки на них.

— Я подумала, можливо, ви не відмовитеся піти й подивитися на інші мої роботи. Я ніколи нікого не просила про це. Мені буде приємно, якщо ви погодитеся.

— Страшенно люб’язно з вашого боку. Я залюбки подивлюся на них.

— Я живу неподалік, — сказала дівчина так, наче вибачалася. — Вам знадобиться менше ніж десять хвилин.

— О, не переймайтеся, все гаразд, — заспокоїв Кері.

Вони пішли бульваром, повернули на одну бічну вуличку, а потім на другу — ще вбогішу, з дешевими крамничками на перших поверхах, й аж тоді зупинилися і взялися поверх за поверхом видряпуватися нагору сходами. Фанні відчинила двері, і вони увійшли до крихітного горища з маленьким віконцем під скошеним дахом. Тут було тісно, а в повітрі пахло пилюкою. Попри страшний холод, вогонь не горів, і не схоже було, що його тут колись розпалюють. Ліжко було неприбране. Меблів у кімнаті було небагато — стілець, комод, який водночас виконував функцію туалетного столика, та дешевий мольберт. Це помешкання виглядало вбогим за будь-яких умов, а сміття та неохайність його господині лише посилювали враження. На камінній полиці серед розкиданих фарб та пензликів стояло горнятко, брудна тарілка і чайник.

— Якщо ви станете ось там, я поставлю їх на стілець, і вам буде їх краще видно.

Дівчина показала Філіпу двадцять невеличких полотен, приблизно вісімнадцять на дванадцять дюймів. Вона по черзі ставила їх на стілець і вдивлялася в обличчя гостя; подивившись на кожну, хлопець кивав.

— Вони вам подобаються, чи не так? — нетерпляче запитала міс Прайс за кілька хвилин.

— Я хочу спочатку подивитися на кожну, — пояснив Філіп, — а потім скажу.

Охоплений панікою, Кері збирався з духом. Він не знав, що сказати. Річ була не в погано намальованих картинах чи фарбах, які наносила рука аматора, позбавленого відчуття кольору; там не було навіть спроби оцінити пропорції, а побудова перспективи видавалася сміховинною. Вони нагадували малюнки п’ятирічної дитини, однак дитяча безпосередність допомагає так-сяк зобразити побачене, а на цих полотнах були тільки вигадки посередньої свідомості, напхом напханої спогадами про посередні картини. Філіп пригадав, що дівчина захоплено розповідала про Моне та імпресіоністів, але її твори наслідували найгірші традиції Королівської академії.

— Ось, — сказала вона нарешті, — ось і все.

Кері казав правду не частіше за інших, але йому було надзвичайно складно озвучити таку відверту навмисну брехню, тож, відповідаючи, хлопець страшенно шарівся:

— Гадаю, більшість картин просто неперевершені.

На нездорових щоках міс Прайс з’явився слабкий рум’янець, і вона легенько всміхнулася.

— Ви ж знаєте, не обов’язково так казати, якщо вам це не здається. Я хочу дізнатися правду.

— Але я справді так думаю.

— І навіть не хочете нічого покритикувати? Тут мусить бути картина, яка подобається вам менше за інші.

Філіп безпомічно роззирнувся. Він побачив пейзаж — типову аматорську картинку: старий міст, будиночок на палях, порослий берег.

— Звичайно, не вдаватиму, що розуміюся на всьому, — пробурмотів хлопець, — але я не впевнений щодо цих пропорцій.

Дівчина залилася густо-червоною фарбою і поспіхом повернула картину до стіни.

— Не знаю, чому вам захотілося полити брудом саме її. Це найкраща з усіх моїх робіт. І я переконана, що з пропорціями там усе гаразд. Ніхто не може навчитися оцінювати пропорції, ти їх або розумієш, або ні.

— Гадаю, більшість картин просто неперевершені, — повторив Філіп.

Міс Прайс самовдоволено зиркнула на нього.

— Схоже, мені немає чого соромитись.

Філіп кинув погляд на годинник.

— Послухайте, вже досить пізно. Хочете, я пригощу вас легким обідом?

— Мій обід чекає на мене тут.

Кері не помітив жодного сліду чогось їстівного, але подумав, що, мабуть, коли він піде, обід принесе concierge. Він поспіхом забрався геть. Від затхлого повітря в кімнаті у нього розболілася голова.

47

У березні всі навкруги переймалися тим, що прийшов час надсилати картини до Салону. У Клаттона традиційно не було нічого готового, і він знущався з двох портретів, які надіслав Лоусон: було помітно, що це учнівські роботи, просто дві голови натурників, але у них відчувалася якась сила. Клаттон прагнув досконалості й нетерпляче ставився до спроб, у яких помітна була невпевненість. Здвигнувши плечима, він повідомив Лоусону, що демонструвати картини, які ніколи не мали б вийти за стіни студії, — звичайнісіньке нахабство; і не змінив своєї зневажливої думки, коли обидва портрети прийняли. Фланаґан теж спробував ризикнути, але його картини відхилили. Місіс Оттер надіслала бездоганний «Portrait de ma Mère»^[197], старанно намальований, але не першокласний, і його повісили на видному місці.

Гейворд, якого Філіп не бачив, відколи покинув Гейдельберг, дуже вдало приїхав до Парижа на кілька днів саме тоді, коли друзі влаштовували у студії вечірку з нагоди того, що в Салоні вивісили Лоусонові картини. Кері не міг дочекатися, коли знову побачиться з другом, але зустрівшись із ним нарешті, трохи засмутився. Гейворд дещо змінився: його пишне волосся порідішало, хлопець, як часто буває з блондинами, швидко вицвів, у нього з’явилися зморшки, очі втратили свій синій колір, а обличчя зробилося якимось розмитим. Проте свідомість Гейворда, схоже, анітрохи не змінилася, і його освіченість, яка так вразила вісімнадцятирічного Філіпа, двадцятиоднорічному здавалася дещо кумедною. Сам Кері неабияк подорослішав і тепер презирливо ставився до своїх колишніх поглядів на мистецтво, життя та листи; тож його дратували люди, котрі продовжували їх дотримуватися. Філіп навіть не помічав, що хоче похизуватися перед другом, але повівши його по галереях, виклав усі революційні ідеї, якими захопився нещодавно. Хлопець привів Гейворда до «Олімпії» Мане і театрально повідомив:

— За одну цю картину я віддав би усіх старих майстрів, окрім Веласкеса, Рембрандта і Вермеєра^[198].

— Хто такий Вермеєр? — поцікавився Гейворд.

— Ох, мій любий друже, хіба ви не знаєте Вермеєра? Ви відстали від життя! Вам слід не витрачати більше жодної хвилини й негайно познайомитися з його творчістю. Це єдиний зі старих майстрів, хто писав так, як це роблять сучасні художники.

Філіп витяг друга з Люксембурзького музею і поспіхом кинувся з ним до Лувру.

— Але хіба там немає інших картин? — поцікавився Гейворд із властивою всім туристам допитливістю.

— Нічого вартого уваги. Прийдете потім із путівником Бедекера^[199] і подивитеся самі.

Коли вони дісталися до Лувру, Філіп повів друга вздовж Довгої Галереї.

— Мені хотілося б подивитися на «Джоконду», — повідомив Гейворд.

— Ох, мій любий друже, це ж просто літературщина, — озвався Філіп.

Нарешті в невеличкій залі Кері зупинився біля «Мереживниці» Вермеєра Делфтського.

— Це найкраща картина в Луврі. Точнісінько, як Мане.

Філіп супроводжував своє просторікування про красу картини виразним жестом витягнутого великого пальця. Жаргоном студій він користувався з надмірною ефектністю.

— Не знаю, чи бачу я в ній щось таке надзвичайне, — зізнався Гейворд.

— Звичайно, це картина для художників, — погодився Філіп. — Можу повірити, що профан не бачить у ній нічого такого.

— Хто? — перепитав Гейворд.

— Профан.

Як більшість людей, що плекають свою цікавість до мистецтва, Гейворд страшенно хотів завжди мати рацію. Він був догматиком із тими, хто не наважувався наполягати на власній думці, і безхребетним із самовпевненими. Філіпова переконаність його вразила, і хлопець погодився з думкою, що тільки художник може оцінювати картини, хоча казати так було справжнім нахабством.

За кілька днів Філіп із Лоусоном влаштували свою вечірку. Кроншоу зробив для хлопців виняток і погодився скуштувати їхню їжу; а приготувати її запропонувала міс Челіс. Художницю не цікавили особи жіночої статі, тому від пропозиції запросити інших дівчат їй на допомогу вона відмовилася. Клаттон, Фланаґан, Поттер і ще двоє студентів облаштовували вечірку. Меблів не вистачало, тому столом слугував постамент для натурників, а гості могли сидіти на валізах, якщо заманеться, або просто на підлозі. На вечерю подавали pot-au-feu^[200], приготований міс Челіс, та баранячу ногу, засмажену в ресторанчику неподалік, коли її принесли, вона була ще гаряча й божественно пахла (до м’яса міс Челіс зварила картоплю, і студія наповнилася запахом смаженої моркви; смажена морква була коронною стравою місіс Челіс). На десерт пригощали poires flambées^[201], грушами в палаючому бренді, які добровільно запропонував приготувати Лоусон. Останнім у меню був велетенський fromage de Brie^[202], що стояв біля вікна і додав своїх пахощів до всіх тих, які вже наповнили студію. Кроншоу сидів, підігнувши ноги, наче турецький паша, на почесному місці на валізі Ґледстоуна і доброзичливо всміхався молоді навкруги. Попри те що в невеличкій студії розпалили грубку й було страшенно спекотно, письменник за звичкою не знімав свою шубу з піднятим коміром і котелок. Він задоволено глипав на чотири пузатих fiaschi^[203] «К’янті», що рядочком вишикувалися перед ним по обидва боки від пляшки віскі. Чоловік запевняв, що вони нагадують йому юну черкешенку, котру охороняють чотири огрядних євнухи. Не бажаючи завдавати клопоту іншим, Гейворд убрався у твідовий костюм та краватку, яку носять студенти «Трініті-Голла». Він виглядав, як типовий англієць, аж смішно було. Решта гостей поводилися з ним надзвичайно виховано, і за супом розмовляли лише про погоду та політику. Поки всі чекали на баранячу ногу, запала тиша і міс Челіс підпалила цигарку.

— Рапунцель, Рапунцель, розплети свої коси, — сказала вона раптом.

Потім дівчина елегантним рухом розв’язала стрічку, і пасма волосся розсипалися на плечі. Вона змахнула головою.

— Із розпущеним волоссям мені завжди зручніше.

Здавалося, наче міс Челіс зі своїми великими карими очима, тонким аскетичним обличчям, блідою шкірою та високим лобом зійшла з картини Барна-Джонса. Вона мала чарівні видовжені руки, а в її пальці глибоко в’їлися плями від нікотину. Дівчина вдягалася у вільне фіолетово-рожеве та зелене вбрання. Своєю зовнішністю вона нагадувала про романтику Гай-стрит у Кенсінґтоні. Дівчина до безглуздя захоплювалася естетикою, але залишалася досконалим створінням, доброю та з легким характером, а вся її претензійність була поверховою. У двері постукали, і всі відгукнулися радісними вигуками. Міс Челіс підвелася й відчинила. Вона взяла баранячу ногу і тримала її високо над собою, наче несла на тарелі голову Іоана Хрестителя; не випускаючи з рота цигарку, дівчина просувалася вперед урочистими плавними кроками.

— Слава тобі, донько Іродіади^[204], — вигукнув Кроншоу.

М’ясо з’їли зі смаком, приємно було спостерігати, з яким здоровим апетитом взялася за нього блідолиця панянка. З обох боків від дівчини сиділи Клаттон і Поттер, та кожному було відомо, що жоден із них не міг назвати її надмірно сором’язливою. Люди здебільшого набридали міс Челіс за шість тижнів, але вона добре знала, як поводитися потім із джентльменами, котрі віддали їй свої серця. Коли кохання минало, вона відмовлялася поводитися з кавалерами недоброзичливо, і ставилася до кожного по-дружньому, хай навіть близькості вже не було. Дівчина весь час кидала на Лоусона меланхолійні погляди. На його poires flambees чекав гучний успіх, частково завдяки бренді, а частково тому, що міс Челіс наполягала, що їх слід їсти з сиром.

— Я навіть не знаю, у них досконалий смак чи мене ось-ось знудить, — оголосила вона, досхочу наївшись.

Незабаром подали каву та коньяк. Поспішаючи, аби запобігти небажаним наслідкам обіду, усі зручно вмостилися і запалили цигарки. Рут Челіс не могла робити нічого, не прибравши аристократичної пози, тому вишукано прилаштувалася біля Кроншоу й поклала свою досконалу голівку йому на плече. Непевним поглядом вона вдивлялася у темні обриси майбутнього й час від часу кидала на Лоусона довгі медитативні погляди та глибоко зітхала.

Потім настало літо, і молодь охопила жага мандрів. Блакитне небо кликало ближче до моря, а приємний вітерець, граючись листям платанів на бульварі, вабив за місто. Геть усі запланували поїхати з Парижа; вони обговорювали, полотна якого розміру зручно буде прихопити з собою; скуповували панно для етюдів; сперечалися про переваги різноманітних місць у Бретані. Фланаґан та Поттер вирушали до Конкарно; місіс Оттер із матір’ю, інстинктивно схиляючись до банальщини, поїхали до Понт-Авена; Філіп із Лоусоном вирішили помандрувати лісом Фонтенбло, а міс Челіс знала чудовий готель поблизу Морé, де можна було багато чого намалювати. Місцина ця була розташована неподалік від Парижа, а хлопці раділи можливості заощадити на квитках на потяг. До того ж там буде Рут Челіс, а Лоусон захопився ідеєю намалювати її портрет під відкритим небом. У Салоні вже тоді виставляли чимало портретів людей у садках під променями сонця, з примруженими очима й зеленими відблисками на обличчі від осяяного сонцем листя. Хлопці кликали Клаттона з собою, але йому хотілося провести літо наодинці. Він щойно познайомився з творчістю Сезана і прагнув побувати в Провансі; мріяв про важкі небеса, з яких, наче краплі поту, сочилася розпечена синява, про широкі білі запилюжені дороги, про бліді дахи, з яких сонце випалило кольори, і про сірі від спеки оливкові дерева.

Напередодні їхнього від’їзду, після ранкових занять, Філіп, складаючи свої речі, звернувся до Фанні Прайс.

— Завтра я від’їжджаю, — радісно повідомив він.

— Куди? — рвучко перепитала вона. — Ви ж не їдете назавжди? — Її обличчя витягнулося.

— Мене не буде до кінця літа. А ви нікуди не їдете?

— Ні, я залишаюся в Парижі. Думала, ви теж плануєте залишитися. Я сподівалася, що… — Дівчина змовкла і здвигнула плечима.

— Але тут буде страшна спека, хіба ні? Погано, що ви залишаєтесь.

— Наче вас дуже обходить, що для мене погано. Куди ви їдете?

— До Морé.

— Челіс теж збиралася туди. Ви їдете разом?

— Ми їдемо з Лоусоном. Вона теж туди збиралася, але я навіть не знаю, чи ми справді їдемо разом.

Міс Прайс низько загарчала, а її широке обличчя залилося темно-червоним рум’янцем.

— Яка гидота! А я вважала вас пристойним хлопцем. Мало не єдиним пристойним серед усіх. Вона була з Клаттоном, і Поттером, і Фланаґаном, і навіть зі стариганом Фоне, — саме тому він так із нею панькається — а тепер ваша черга, ваша і Лоусона. Мене зараз знудить.

— Ох, що за дурниці! Вона порядна дівчина. Ми поводимося з нею так, наче вона свій хлопець.

— Ой, не розмовляйте зі мною, не розмовляйте зі мною.

— А втім, яка вам різниця? — здивувався Філіп. — Вас анітрохи не стосується, де я проводжу літо.

— Я так сподівалася на це, — задихнулася Фанні, бурмочучи собі під ніс. — Я не думала, що у вас достатньо грошей на подорожі. А тут нікого не буде, і ми могли б малювати разом або ходити на різні виставки. — Раптом вона знову згадала про Рут Челіс: — Брудна свиня! — вигукнула дівчина. — Вона навіть не варта згадки про себе.

Філіп дивився на неї, і серце у нього щеміло. Він був не з тих юнаків, котрі вважають, наче в них закохуються всі дівчата; занадто добре пам’ятав про свою ваду й почувався з жінками незграбним та неповоротким. Однак він не знав, про що ще міг свідчити такий вибух почуттів. Перед ним стояла неохайна, заляпана Фанні Прайс у брудній коричневій сукні, її незачесані патли закривали обличчя, а по щоках від злості струменіли сльози. Виглядала вона огидно. Філіп глипнув на двері, інстинктивно сподіваючись, що хтось зайде до кімнати й покладе край цій жахливій сцені.

— Мені страшенно шкода, — озвався він.

— Ви точнісінько такий, як усі інші. Берете все, що тільки можна, і навіть не подякуєте. Я навчила вас усього, що ви вмієте. Більше ніхто не хотів витрачати на вас свій час. Хіба ви цікавите Фоне? Послухайте, що я вам скажу: ви можете вчитися тут тисячу років, і все одно з вас нічого не вийде. У вас немає таланту. Жодної краплі оригінальності. Це не лише моя думка — всі так кажуть. Ви помрете, так і не ставши художником!

— Це вас теж не стосується, правда? — шаріючись, відповів Кері.

— Ох, ви думаєте, що річ лише в моєму настрої. Запитайте Клаттона, запитайте Лоусона, запитайте Челіс. Ви не станете, не станете, не станете художником. У вас немає до цього хисту.

Філіп здвигнув плечима й вийшов. Фанні Прайс продовжувала кричати йому в спину:

— Не станете, не станете, не станете!

У ті дні Море було старомодним містечком, що тулилося до лісу Фонтенбло. На єдиній вулиці стояв готель «Ecu d’Or»^[205] і всім своїм древнім виглядом нагадував про Ancien Regime^[206]. Його вікна виходили на зміїсту річечку Лоінґ, а з невеличкої тераси в кімнаті міс Челіс відкривався чарівний краєвид — старий міст і укріплення воріт. Друзі сиділи там після вечері, пили каву, палили та вели розмови про мистецтво. Неподалік у річку впадав вузький канал, обабіч якого росли тополі, і, завершивши щоденну роботу, молодь часто прогулювалася його берегами. Цілісінькими днями вони малювали. Дослухаючись до смаків свого покоління, молоді художники страшенно боялися мальовничості й поверталися спинами до звичної краси містечка. Вони шукали для своїх картин нових сюжетів, позбавлених ненависної солодкавості. Сіслей та Моне малювали канали з тополями, і мóлоді теж хотілося спробувати зобразити такий типовий для Франції пейзаж, але вони остерігалися його формальної краси і навмисне її уникали. Міс Челіс малювала з майстерністю, яка захоплювала Лоусона, попри його глузування з жіночих картинок, і взялася за пейзаж, на якому намагалася побороти буденність, зобразивши дерева без верхівок. А самому Лоусонові прийшла в голову геніальна ідея — намалювати на тлі велетенську синю рекламу «Chocolat Menier»^[207] і підкреслити цим свою зневагу до несмаку на коробках із шоколадними цукерками.

Філіп почав малювати олійними фарбами. Уперше спробувавши цю благодатну техніку, він відчув неабиякий захват. Щоранку він брав свою невеличку скриньку з фарбами, сідав біля Лоусона і працював над своїм етюдом; від задоволення він навіть не помічав, що просто копіює роботу товариша. Філіп настільки потрапив під Лоусонів вплив, що дивився на світ його очима. Лоусон малював приглушеними фарбами, і їм обом смарагдова трава здавалася темним оксамитом, а кришталева синява неба перетворювалася у їхніх руках на тривожний ультрамарин. Липень день у день тішив гарною погодою, було спекотно; розпечене повітря зачаровувало Філіпове серце, сповнюючи його млявістю; хлопець часто не міг працювати, в голові штовхалися тисячі думок. Ранки Кері нерідко проводив біля каналу в затінку тополь, він читав кілька рядків, а потім півгодини дрімав. Іноді він винаймав розхитаний велосипед і їхав вкритим пилюкою шляхом, що вів до лісу, а там лежав на галявині. Романтичні думки переповнювали його уяву. Здавалося, між високими деревами блукають зі своїми кавалерами веселі та безтурботні панянки з картин Ватто, шепочуть одне одному легковажні чарівні дурнички, але відчувають, як тисне якийсь незрозумілий страх.

У готелі не було нікого, крім них та огрядної французької жіночки середніх років, із фігурою, як у героїв Рабле, ігучним непристойним сміхом. Щодня вона сиділа на березі річки, терпеливо чекаючи рибу, яку так і не вдалося впіймати, і часом Філіп спускався до неї і заводив розмову. Виявилося, що жінка займалася тією ж професією, що й славетна місіс Воррен^[208], але назбиравши грошенят, тепер зажила спокійним буржуазним життям. Вона розповіла хлопцеві чимало розпусних історій.

— Вам треба їхати до Севільї, — казала вона ламаною англійською. — Найгарніші жінки на світі. — Француженка вишкірилася й похитала головою. Її потрійне підборіддя і велетенський живіт затремтіли від нечутного сміху.

Спека була така, що вночі неможливо було спати. Здавалося, наче тепло матеріалізувалося і застигло під деревами. Друзям не хотілося прощатися із зоряною ніччю, тож усі троє годинами мовчки сиділи на терасі кімнати Рут Челіс, занадто стомлені для розмов, але сповна насолоджуючись спокоєм. Слухали, як дзюркотить річка. Годинник на церкві вибивав першу, потім другу, а іноді й третю, перш ніж їм вдавалося дотягнутися до ліжка. Якось несподівано Філіп збагнув, що Рут Челіс і Лоусон коханці. Він здогадався, помітивши, як дівчина дивиться на молодого художника, та його поведінку власника; а коли Філіп сидів поруч із ними, він відчував навколо якісь потоки, наче повітря набрякло чимось дивним. Це відкриття збентежило хлопця. Він вважав міс Челіс близьким другом і полюбляв розмовляти з нею, але йому ніколи не спадало на думку, зблизитися з дівчиною. Якось у неділю вони зібрали кошик для пікніка і вирушили до лісу. Знайшовши галявинку, котра здавалася достатньо лісистою, міс Челіс повідомила, що серед такої ідилії неодмінно потрібно зняти черевики й шкарпетки. Це було б чарівно, якби її ступні не виявилися такими велетенськими, а на середніх пальцях не росли чималі мозолі. Через це її поведінка видалася Філіпові дещо кумедною. Однак тепер він дивився на дівчину іншими очима; у її великих очах і оливковій шкірі була якась м’яка жіночність; і Філіп здався собі дурником, адже раніше не звертав уваги на привабливість Рут. Йому здалося, наче дівчина злегка зневажає його, адже він не одразу помітив її принади, а Лоусон не приховував своєї переваги. Філіп заздрив другові та ревнував, але не до коханки, а до кохання. Йому хотілося опинитися на місці Лоусона і відчути те, що відчуває він своїм серцем. Кері непокоївся, він боявся, що не зустріне свого кохання. Йому хотілося захлинутися пристрастю, хотілося, щоб її могутня течія збила з ніг і понесла, закрутивши, невідомо куди.

Тепер міс Челіс і Лоусон здавалися йому якимись іншими, і від їхньої постійної присутності юнак втратив спокій. Філіп був незадоволений собою. Життя не давало йому бажаного, і виникало тривожне відчуття, що він марнує час.

Огрядна француженка швидко здогадалася, які стосунки пов’язують парочку, і повідомила про це Філіпу з грубою прямотою.

— А ви? — поцікавилася вона з посмішкою людини, котра наживалася на хтивості своїх ближніх. — Ви маєте petite amie?^[209]

— Ні, — зізнався Філіп, червоніючи.

— А чому ні? C`est de votre age^[210].

Юнак здвигнув плечима. У руках він тримав том Верленових віршів і з ним вирушив у мандри. Філіп спробував почитати, але заважала невтамована пристрасть. Він думав про випадкові зв’язки, до яких його схиляв Фланаґан, таємні відвідини будинків у cul-de-sac^[211], де у плюшевих вітальнях продавали свої принади розмальовані жінки. Філіп здригнувся. Кинувся на землю, потягнувся, розправляючи кінцівки, наче молода тварина, яка щойно прокинулася, і відчув, що дзюркотлива вода і тополі, що легенько тремтіли від свіжого вітерцю, нестерпно прекрасні. Він закохався в кохання. Хлопець уявляв, як гарячі вуста торкаються його власних, як м’які долоньки обіймають його за шию. Він бачив себе в обіймах Рут Челіс, думав про її темні очі й дивовижно приємну на дотик шкіру; яким дурнем він був, коли дозволив вислизнути з рук такій надзвичайній пригоді. Хіба він не міг спромогтися на те, що зробив Лоусон? Утім, ці думки навідувалися до Філіпа лише тоді, коли він не бачив Рут — коли не міг заснути вночі або ліниво дрімав на березі каналу; побачивши дівчину, він почувався геть інакше — йому не хотілося обіймати її і складно було уявити собі поцілунок. Дивина та й годі. На відстані від Рут Філіп думав про її красу, згадував чарівні очі та вершково-бліде обличчя, а опинившись поруч, помічав лише занадто маленькі груди і трохи попсовані зуби; він не міг відігнати думку про її мозолі. Хлопець не розумів сам себе. Невже він завжди кохатиме лише на відстані, а вада зору, через яку все огидне видається ще гіршим, завадить йому насолоджуватися?

Коли погода змінилася, повідомляючи, що довге літо остаточно закінчилося і всім доведеться повертатися в Париж, Філіп анітрохи не засмутився.

48

Коли Філіп повернувся до «Амітрано», виявилося, що Фанні Прайс там більше не навчається. Вона вже віддала ключ від своєї шафки. Кері поцікавився у місіс Оттер, чи відомо їй, що сталося з дівчиною, і та, здвигнувши плечима, відповіла, що вона, мабуть, повернулася до Англії. Хлопець відчув полегшення. Він вже досхочу наївся її вічно поганого настрою. До того ж Фанні наполегливо давала йому поради, ображалася, якщо він не дослухався до них, і не хотіла зрозуміти, що він уже не почувається таким бовдуром, як на самому початку. Незабаром Філіп остаточно про неї забув. Тепер він малював олійними фарбами й почувався завзято. Хлопець сподівався, що йому вдасться створити щось дійсно вартісне й надіслати наступного року до Салону. Лоусон писав портрет міс Челіс. Дівчина чудово виходила на картинах, і всі юнаки, жертви її чарів, обов’язково малювали її. Від природи Рут була ледачою і полюбляла театральні пози, завдяки чому стала досконалою натурницею; до того ж вона достатньо добре розумілася на техніці живопису і могла дати корисну пораду. Своєю власною роботою дівчина охоче поступалася, адже в мистецтві здебільшого любила життя, яке ведуть митці. Їй подобалися теплі студії, де можна було палити, не рахуючи цигарок, і розповідати низьким приємним голосом про любов до мистецтва і мистецтво любові. Різниці між цими двома поняттями Рут не розуміла.

Лоусон малював із надзвичайним працелюбством: він цілими днями стояв біля мольберта, поки не падав із ніг, а потім здирав намальоване. Нікому, крім Рут Челіс, не вистачило б на нього терпіння. Урешті-решт молодий художник безнадійно заплутався.

— Єдиний вихід — узяти нове полотно і почати спочатку, — сказав він. — Тепер я точно знаю, чого хочу, і справа посуватиметься швидко.

Філіп був присутній при цій розмові, і міс Челіс звернулася до нього:

— Чому б вам теж мене не намалювати? Ви могли б навчитися багатьох речей, спостерігаючи за роботою містера Лоусона.

Міс Челіс була делікатною панянкою і до всіх своїх коханців зверталася на прізвище.

— Залюбки, якщо Лоусон не заперечуватиме.

— Мені начхати, — озвався його друг.

Уперше в житті Філіп брався за портрет і починав його із тривогою та гордістю. Він сів поруч із Лоусоном і малював те саме, що й товариш. Йому допомагали і приклад, і поради, які охоче давала парочка. Кінець кінцем Лоусон завершив роботу і попросив Клаттона оцінити її. Той тільки нещодавно повернувся до Парижа. Після Провансу він вирушив до Іспанії, мріючи подивитися в Мадриді на Веласкеса, а потім поїхав до Толедо. Там Клаттон провів три місяці і повернувся до своїх друзів із новим іменем на вустах: хлопець розповідав дивовижні речі про художника на ім’я Ель Греко^[212], але виявилося, що познайомитися з його творчістю можна лише в Толедо.

— О, так, я чув про нього, — повідомив Лоусон, — це старий майстер, який вирізнявся тим, що малював так само погано, як сучасні художники.

Клаттон був мовчазніший, ніж завжди, і не відповів, але кинув на Лоусона насмішкуватий погляд.

— Ви покажете нам картини, які привезли з Іспанії? — попросив Філіп.

— Я нічого не писав у Іспанії. Був занадто зайнятий.

— То чим ви там займалися?

— Я розмірковував. Схоже, імпресіоністи мене більше не цікавлять; мені здається, за кілька років вони видаватимуться порожніми й поверховими. Я хочу забути все, що вивчив, і почати спочатку. Повернувшись сюди, я знищив усе намальоване раніше. Тепер у моїй студії немає нічого, крім мольберта, фарб і кількох чистих полотен.

— І що ви збираєтеся робити далі?

— Поки не знаю. Я ще не зрозумів, чого точно хочу.

Клаттон розмовляв повільно і якось дивно, наче прислухався до чогось ледь чутного. Здавалося, у ньому прокинулася якась загадкова сила, якої хлопець сам не розумів, і щодуху намагалася знайти вихід. Він вражав своєю могутністю. Лоусон боявся його критики, хоча сам напросився на неї, і намагався уникнути можливого сорому, вдаючи, що ставиться до Клаттонової думки зверхньо. Юнак якийсь час мовчки дивився на портрет, а потім кинув погляд на Філіпову картину, що стояла на мольберті.

— А це що? — запитав він.

— Ох, я теж накидав портрет.

— Наполеглива мавпа, — пробурмотів Клаттон.

Він знову відвернувся до Лоусонового полотна. Філіп почервонів, але не прохопився жодним словом.

— Ну, то що ви про неї думаєте? — не витримав нарешті Лоусон.

— Чудово пропрацьоване обличчя, — озвався товариш. — Як на мене, намальовано дуже добре.

— Гадаєте, з пропорціями все гаразд?

— Цілком.

Лоусон радісно всміхнувся й обтрусився, мов вимоклий пес.

— Послухайте, мені страшенно приємно, що картина вам подобається.

— Не подобається. Не думаю, що вона чогось варта.

Лоусонове обличчя витягнулося, і він зачудовано витріщився на друга, не розуміючи, що той має на увазі. Клаттон не мав ораторського хисту й насилу витискав із себе слова. Те, що він хотів сказати, звучало заплутано, недорікувато й багатослівно, але Філіп зрозумів основну думку цієї беззмістовної балаканини. Клаттон ніколи не читав книжок і вперше почув ці слова від Кроншоу; спершу вони не справили на нього враження, але запали в пам’ять і пізніше раптово нагадали про себе та видалися справжнім відкриттям: гарний художник повинен одночасно малювати два об’єкти — людину та її душевні наміри. Імпресіоністів цікавили інші проблеми: вони неперевершено зображували людину, але наміри її душі хвилювали їх не більше, ніж англійських портретистів вісімнадцятого століття.

— Однак, намагаючись передати це, ви стаєте занадто буквальним, — увірвав його Лоусон. — Якби я міг написати людину так, як це робить Мане! І нехай усі її душевні наміри летять під три чорти.

— Було б чудово, якби ви могли перемогти Мане на його власному полі, але вам до нього далеко. Не можна шукати натхнення в позавчорашньому дні; його вже висмоктали сповна. Слід повернутися в минуле. Побачивши роботи Ель Греко, я зрозумів, що портрет може дати значно більше, ніж ми гадали.

— Але це лише поверне нас до Раскіна! — загорлав Лоусон.

— Ні… Розумієте, Раскін переймався мораллю, а мені на неї начхати: дидактика нічого не варта, етика і таке інше, суть лише в пристрасті та емоціях. Найвидатніші портретисти — Рембрандт і Ель Греко — малювали одночасно людину і її душевні наміри; а другорядні художники обмежуються тільки людиною. Конвалія буде прекрасною, навіть утративши свій аромат, але завдяки йому її краса досконаліша. Ця картина, — Клаттон вказав на роботу Лоусона, — ну, намальовано все правильно, й обличчя добре пропрацьоване, але це так буденно; її слід було намалювати і пропрацювати обличчя так, аби глядач здогадався: ця дівчина — вошива хвойда. Точність — це чудово, однак Ель Греко намалював людей заввишки вісім фунтів, адже хотів передати щось таке, що не вдавалося зобразити інакше.

— До дідька вашого Ель Греко! — кинув Лоусон. — Який зміст пережовувати його картини, якщо ми не можемо їх побачити?

Клаттон здвигнув плечима, мовчки підпалив цигарку і вийшов. Філіп і Лоусон перезирнулися.

— У його словах є якась правда, — погодився Філіп.

Лоусон похмуро тупився у свою картину.

— А як, чорт забирай, передати душевні наміри, якщо не малювати те, що ти бачиш?

Приблизно у цей самий час у Філіпа з’явився новий друг. Щопонеділка зранку у школі збиралися натурники, й одного з них запрошували позувати цього тижня. Якось раз натурником вибрали юнака, котрий, вочевидь, не займався цим професійно. Те, як він поводився, привернуло Філіпову увагу: вийшовши на підвищення, він міцно сперся на обидві ноги, розправив плечі, зчепив руки й різко виставив уперед голову. Ця поза підкреслювала гарну фігуру: на тілі юнака не було жодної краплі жиру, а м’язи випиналися так, наче були вилиті зі сталі. Натурник мав коротко підстрижену голову правильної форми, недовгу борідку, великі темні очі й густі брови. Він не змінював пози протягом кількох годин, і не схоже було, що стомився. На його обличчі злилися сором’язливість і рішучість. Його палка енергія розбурхала Філіпову романтичну уяву, і після сеансу, побачивши юнака в одязі, Кері подумав, що він наче вбраний у лахміття король. Натурник був небагатослівний, але за кілька днів місіс Оттер пояснила, що він іспанець і ніколи раніше не позував.

— Підозрюю, що йому довелося голодувати, — припустив Філіп.

— Ви помітили його костюм? Досить акуратний і пристойний, хіба ні?

Так склалося, що Поттер, один із тих американців, що навчалися в «Амітрано», збирався на кілька місяців до Італії й запропонував Філіпові свою студію. Той зрадів, бо Лоусонові зверхні поради йому вже трохи набридли і хотілося побути на самоті. Наприкінці тижня Кері підійшов до натурника і, вдаючи, що не встиг завершити малюнок, поцікавився, чи не погодиться той попрацювати один день у нього в студії.

— Я не натурник, — озвався іспанець. — Наступного тижня у мене є інші справи.

— Ходімо пообідаємо разом і домовимося, — запропонував Філіп і, побачивши, що співрозмовник вагається, додав: — Обід зі мною навряд чи вам нашкодить.

Здвигнувши плечима, натурник погодився, і хлопці вирушили до crèmerie^[213]. Іспанець жваво розмовляв ламаною і не завжди зрозумілою французькою, але Філіпові вдалося потоваришувати з ним. Виявилося, що той був письменником. Він приїхав до Парижа, щоб писати романи, і перебивався усіма можливими для того, хто не має ні копійки в кишені, методами: давав уроки, брався за всі переклади, які міг знайти (здебільшого це були ділові папери), і нарешті вимушений був позувати, щоб отримати гроші за своє гарне тіло. Платили непогано, і зароблених минулого тижня грошей йому мало вистачити на два наступних; іспанець розповів здивованому Філіпу, що може з легкістю прожити на два франки на день, але соромиться демонструвати своє тіло за гроші. Він вважав позування приниженням, із яким можна змиритися лише, якщо тобі загрожує голодна смерть. Філіп пояснив, що шукає натурника, аби написати голову, а не тіло; йому хотілося намалювати портрет, який наступного року можна буде надіслати до Салону.

— Але чому вам заманулося малювати саме мене? — здивувався іспанець.

Філіп відповів, що його зацікавила голова юнака і, схоже, у нього може вийти непоганий портрет.

— Я не маю на це часу. Мені шкода кожної поцупленої у письменництва хвилини.

— Але ви потрібні мені тільки після обіду. Зранку я займаюся в шкільній студії. Зрештою, краще позувати для мене, ніж перекладати юридичні документи.

У Латинському кварталі ще живі були легенди про часи, коли студенти з різних країн жили в тісному сусідстві, але ці дні давно минули, і тепер різні нації відмежовувалися майже так само, як у якомусь східному місті. Співвітчизники у «Жюльєна» та «Beaux-Arts»^[214] зневажали французьких студентів, котрі зналися з іноземцями; англієць майже не мав нагоди ближче познайомитися з тими, для кого рідним було місто, де він зараз жив. Правду кажучи, чимало студентів після п’ятирічного навчання знали французьку на рівні спілкування в крамниці та жили таким англійським життям, наче не залишали Південного Кенсінґтону.

Філіп зі своєю пристрастю до романтики радів можливості познайомитися з іспанцем і доклав усіх зусиль, аби подолати його супротив.

— Знаєте, як я вчиню, — сказав нарешті той, — я позуватиму вам, але не через гроші, а для власного задоволення.

Філіп протестував, але його новий знайомий не здавався, і кінець кінцем вони вирішили, що іспанець прийде о першій годині наступного понеділка. Він дав Філіпові картку, на якій було надруковане його ім’я: Міґель Ахурія.

Міґель позував регулярно і, попри те що відмовлявся брати платню, весь час позичав у Філіпа по п’ятдесят франків. Кері міг дешевше найняти справжнього натурника, але такий сценарій створював для іспанця приємну ілюзію, що він не заробляє на життя принизливою працею. Національність хлопця робила його в очах Філіпа утіленням романтики, і той постійно розпитував у натурника про Севілью, Ґранаду, Веласкеса та Кальдерона. Однак розмови про велич його батьківщини були нестерпними для Міґеля. Хлопець був солідарний із багатьма своїми співвітчизниками і вважав Францію єдиною країною, де міг жити інтелігент, а Париж — центром всесвіту.

— Іспанія померла! — кричав він. — Там немає письменників, немає мистецтва, нічого немає!

Із нестримним красномовством свого народу юнак потихеньку відкрив Філіпові душу. Він писав роман і сподівався, що той зробить його відомим. Під впливом Золя хлопець вирішив, що дія відбуватиметься в Парижі. Він детально переказав Філіпові сюжет, і той видався йому примітивним і дурнуватим. Його наївна еротика («cèst la vie, mon cher, cèst la vie!»^[215] — кричав автор) лише підкреслювала банальність фабули. Міґель писав його два роки, перемагаючи труднощі, відмовляючись від усіх задоволень життя, котре привабило його в Париж; заради мистецтва він мало не помирав із голоду, пообіцявши собі, що йому ніщо не завадить досягнути мети. Його зусилля були насправді героїчними.

— А чому б вам не писати про Іспанію? — вигукнув Філіп. — Це було б значно цікавіше. Ви знаєте місцеве життя.

— Але Париж — єдине місто, варте, аби про нього писали. Париж — ось життя.

Одного дня він приніс уривок роману і, перекладаючи речення за реченням такою поганою французькою, що Філіп майже нічого не розумів, прочитав кілька абзаців. Це було просто жалюгідно. Збитий із пантелику Філіп дивився на картину, яку малював: за високим чолом ховався пересічний розум, а очі, в яких іскрилася пристрасть, не бачили нічого, крім буденної банальщини. Кері був незадоволений портретом і наприкінці сеансу майже завжди стирав намальоване. Намагатися зобразити душевні пориви — гарна мета, але хтозна, як це зробити, коли люди здаються згустком протиріч. Філіпові подобався іспанець, і його засмучувала думка, що напружена боротьба цього хлопця даремна; він мав усе, що потрібно видатному письменнику, крім таланту. Філіп дивився на власну роботу. Як дізнатися, чи є в ній щось вартісне, а чи він просто марнує час? Зрозуміло було, що для досягнень замало самої лише волі, а впевненість у собі нічого не варта. Філіп подумав про Фанні Прайс; вона ні на мить не сумнівалася у своєму хисті й мала надзвичайну силу волі.

— Якби я подумав, що з мене нічого не вийде, я б радше припинив малювати, — сказав Філіп. — Не бачу жодного сенсу в тому, щоби бути посереднім художником.

Якось вранці, коли він виходив із дому, concierge гукнула йому, що на нього чекає лист. Кері отримував листи лише від тітки Луїзи та зрідка від Гейворда, а почерк на конверті був незнайомий. Ішлося там про таке:

«Прошу, прийдіть одразу, як отримаєте цього листа. Я більше не могла терпіти. Будь ласка, приходьте самі. Думка про те, що хтось, крім вас, торкатиметься мене, нестерпна. Я хочу, щоб усі мої речі перейшли вам.

Ф. Прайс

Я нічого не їла три дні».

Філіпа раптом мало не знудило від жаху. Він поспіхом кинувся до будинку, де жила дівчина. Хлопець здивувався, що вона взагалі була в Парижі. Він не бачив її кілька місяців і гадав, що Фанні вже давно повернулася до Англії. Зайшовши до під’їзду, він запитав у concierge, чи вдома дівчина.

— Так, я вже два дні не бачив, щоб вона виходила.

Філіп злетів нагору сходами і загрюкав у двері. Ніхто не відповідав. Він погукав дівчину на ім’я. Двері були замкнені, і, зазирнувши в замкову щілину, Філіп побачив, що ключ стирчить у замку.

— О Господи, сподіваюся, вона не накоїла нічого жахливого! — крикнув він уголос.

Кері побіг униз і сказав портьє, що дівчина, без жодних сумнівів, у кімнаті. Він отримав від неї листа і боявся, що сталося щось жахливе. Пропонував вибити двері. Похмурий портьє, котрий майже не слухав його, налякався; він не хотів відповідати за зламані двері; їм слід викликати commissaire de police^[216]. Вони разом пішли до bureau^[217], а потім викликали слюсаря. Філіп дізнався, що міс Прайс не заплатила комірне за останні три місяці; на Новий рік вона не подарувала портьє подарунок, хоча так було заведено. Четверо чоловіків піднялися сходами і знову погрюкали в двері. Ніхто не відповів. Слюсар узявся за роботу, і нарешті всі увійшли до кімнати. Філіп скрикнув й інстинктивно прикрив очі долонями. Нещасна дівчина з мотузкою навколо шиї висіла на гаку, вкрученому кимось із попередніх мешканців, щоб повісити балдахін. Своє власне вузеньке ліжко вона відсунула і стала на стілець, який потім відштовхнула вбік. Тепер він перевернутий лежав на підлозі. Чоловіки перерізали мотузку. Тіло вже давно захололо.

49

Історія, яка поступово відкрилася Філіпу, була жахлива. Студентки «Амітрано» ображалися, що Фанні Прайс ніколи не ходила на їхні веселі посиденьки у ресторані, але причина виявилася найпростішою: дівчині заважала страшна бідність. Кері пригадав, як вони вперше пообідали разом, коли він тільки-но приїхав до Парижа, та її звірячий апетит, який здався таким огидним: тепер він розумів, що вона так накинулася на їжу, бо помирала з голоду. Concierge розповів, чим харчувалася Фанні. Щодня їй залишали пляшку молока, до якого вона купувала окраєць хліба: половину молока та хліба дівчина з’їдала ополудні, приходячи зі школи, а другу залишала собі на вечерю. І так щодня. Філіп із болем думав, що їй довелося пережити. Вона ніколи нікому не казала, що вбогіша за решту студентів, але, вочевидь, витратила всі гроші й більше не могла відвідувати студію. У її невеличкій кімнатці майже не було меблів і, крім потертої коричневої сукні, яку вона завжди носила, не виявилося жодного одягу. Філіп шукав серед її речей адресу якихось друзів, яким можна було написати, але знайшов лише клаптик паперу, на якому безліч разів було написано його ім’я. Цей папірець вразив хлопця. Виявляється, вона справді кохала його. Філіп подумав про виснажене тіло в коричневій сукні, що звисало з цвяха у стелі, і здригнувся. Якщо він був їй небайдужий, чому Фанні не дозволила йому допомогти? Він залюбки зробив би все, що міг. Хлопець страждав від докорів сумління, адже відмовлявся помічати, що дівчина якось особливо ставиться до нього, а тепер слова в її листі звучали жахливо зворушливо: «Думка про те, що хтось, крім вас, торкатиметься мене, нестерпна».

Кінець кінцем Філіп знайшов листа, підписаного «Твій люблячий брат Альберт». Він надійшов кілька тижнів тому з якогось місця поблизу Сарбітона, і в ньому брат відмовлявся позичити Фанні п’ять фунтів. У нього дружина та сім’я, про яку необхідно піклуватися, він не має права легковажно позичати гроші та радить сестрі повернутися до Лондона і спробувати якось влаштуватися. Філіп надіслав Альбертові Прайсу телеграму й незабаром отримав відповідь:

«Глибоко засмучений. Незручно покинути справи. Необхідно бути? Прайс».

Філіп надіслав стисле підтвердження, і наступного дня у його студії з’явився незнайомець.

— Мене звуть Прайс, — повідомив він, коли Філіп відчинив двері.

Це був пересічний чоловік у чорному капелюсі-котелку з чорною стрічкою; виглядав він так само незграбно, як Фанні; мав вуса, що стирчали наче стерня, і розмовляв на кокні. Філіп запросив його всередину і, поки хлопець розповідав подробиці трагедії та звітував про зроблене, чоловік нишком розглядав студію.

— Я ж не мушу її бачити, правда? — запитав Альберт Прайс. — Нерви в мене не надто міцні, і я засмучуюся через кожну дрібницю.

Чоловік розговорився. Він мав крамничку з гумовими виробами, дружину та трьох дітей. Фанні працювала гувернанткою, і він ніяк не міг збагнути, чому їй раптом заманулося їхати в Париж.

— Ми з місіс Прайс казали їй, що Париж — невдале місце для дівчини. І мистецтвом грошей не заробиш, так було завжди.

Було ясно як божий день, що вони з сестрою не надто приятелювали, і містер Прайс вважав її самогубство останньою неприємністю, яку вона йому влаштувала. Йому не подобалася думка, що вкоротити собі віку дівчину змусила бідність — це могло зганьбити родину. Він схилявся до версії, що в сестри була якась поважніша причина.

— Може, вона злигалася з яким-с чоловіком, чи нє? Ви ж знаєте, про що я, Париж і всяке таке. Може, вона зробила це, щоб не зганьбитися?

Філіп відчув, як червоніє, і подумки вилаяв свою слабкість. Гострі очиці містера Прайса, схоже, підозрювали, що він щось недоговорює.

— Я переконаний, що ваша сестра була абсолютною праведницею, — уїдливо озвався він. — Вона наклала на себе руки через голод.

— Ну, не файно так робить зі своєю сім’єю, містер Кері. Могла просто написать мені. Я б не дав своїй сестрі голодувать.

Філіп дізнався його адресу, прочитавши листа, в якому він відмовлявся позичити Фанні грошей, але тільки здвигнув плечима: не було сенсу звинувачувати Прайса. Він ненавидів цього невисокого чоловічка і мріяв швидше попрощатися з ним. Альберт Прайс теж хотів вирішити всі справи якомога скоріше і повернутися до Лондона. Вони пішли до крихітної кімнатки, де жила бідолашна Фанні. Її брат оглянув картини та меблі.

— Не прикидатимуси, наче петраю в мистецтві, — сказав він. — Надіюся, за картини заплатять пару копійок, чи нє?

— Ні, — відрубав Філіп.

— Меблі не коштують і десяти шилінгів.

Альберт Прайс не розмовляв французькою, і владнати всі справи довелося Філіпу. Йому здавалося, що ніколи не вдасться поховати це бідолашне тіло під землею: документи слід було зібрати в одному місці, а підписати в іншому; необхідно було обійти цілу низку чиновників. Три дні Філіп займався похороном із ранку аж до ночі. Урешті-решт вони з Альбертом Прайсом провели катафалк на цвинтар Монпарнасу.

— Я хочу, шоб усьо було по-людськи, — запевняв Альберт Прайс, — але викидати гроші псу під хвіст не буду.

Холодний сірий ранок зробив коротеньку церемонію просто жахливою. На похорон прийшло з півдюжини людей, які навчалися разом із Фанні в студії: місіс Оттер, через те, що вона була massière і це був її обов’язок, Рут Челіс через своє добре серце, Лоусон, Клаттон та Фланаґан. За життя вона нікому не подобалася. Філіп роззирнувся, оглянув цвинтар, де притискалися один до одного пам’ятники (якісь із них — дешеві й невигадливі, інші — кричущий потворний несмак) і здригнувся. Тут панувала жахлива вбогість. Коли вони вийшли з кладовища, Альберт Прайс запросив Філіпа пообідати з ним. Чоловік уже добряче остогид Кері, до того ж Філіп втомився: його мучило безсоння, перед очима постійно з’являлася Фанні Прайс, що звисала зі цвяха у стелі в розірваній коричневій сукні; але вигадати відмовку йому не вдалося.

— Поведіть мене кудись, де нас нагодують від пуза. Усе це погано впливає на мої нерви.

— Найкраще місце в цьому районі, мабуть, «Лавеню», — озвався Філіп.

Альберт Прайс, зітхнувши з полегшенням, вмостився на оксамитовому сидінні. Він замовив чималий обід і пляшку вина.

— Ну, я радий, шо всьо скінчилоси, — озвався він.

Він засипав Філіпа хитрими запитаннями, і хлопець зрозумів, що чоловіка неабияк цікавить, як живуть у Парижі художники. Їхнє життя здавалося йому гідним жалю, однак Альберт страшенно хотів дізнатися подробиці оргій, які малювала йому уява. Лукаво підморгуючи і весь час хихочучи, він наполягав, що все добре розуміє і нехай Філіп нічого не приховує. Він багато чого побачив за своє життя і багато чого знає. Містер Прайс поцікавився, чи бував хлопець у тих місцях на Монмартрі, про які шириться слава від «Темпль-бару» аж до Королівської біржі. Йому хотілося б зазирнути до «Мулен Руж». Обід був те, що треба, а вино неперевершене. Їжа потихеньку перетравлювалася і налаштовувала Альберта на нові пригоди.

— Візьмемо троха бренді, — запропонував він, коли принесли каву, — і чорт із тими грішми.

Чоловік потер руки.

— Знаєте, я вже подумую, може, переночувати тут і повернутиси додому завтра. Шо скажете, гульнемо разом?

— Хай вам грець, ви думаєте, що сьогодні ввечері я водитиму вас Монмартром? — перепитав Філіп.

— Ну, може, це не зовсім пристойно.

Він так серйозно це сказав, що Філіп посміхнувся.

— До того ж такі прогулянки можуть погано вплинути на ваші нерви, — похмуро кинув хлопець.

Альберт Прайс дійшов висновку, що краще повернутися до Лондона потягом, що виходить о четвертій, і незабаром попрощався з Філіпом.

— Ну шо, бувайте, друзяко, — сказав він. — Знаєте шо? Я попробую ше разочок повернутиси до Парижа і знайду вас. От тоді ми загуляємо по-справжньому.

Того дня Філіп був занадто знервований, щоби працювати, тому заскочив до автобуса й поїхав на другий бік річки подивитися, чи не виставили у Дюран-Руеля нові картини. Потім він пройшовся бульваром. Було холодно й вітряно. Люди поспішали, щільніше загортаючись у пальта, притискалися одне до одного, намагаючись зігрітися, а обличчя у них були змерзлі й стурбовані. Під землею на цвинтарі Монпарнас серед білих могильних каменів, напевно, панував крижаний холод. Філіп відчув себе самотнім у цьому світі і страшенно захотів додому. Йому потрібна була компанія. Кроншоу о такій годині працював, а Клаттон ніколи не запрошував гостей; Лоусон малював черговий портрет Рут Челіс і гості йому були ні до чого. Кері вирішив навідатися до Фланаґана. Виявилося, що той саме малював, але зрадів можливості перепочити й потеревенити. У нього в студії було затишно й тепло, адже американець був багатшим за своїх товаришів. Він узявся робити чай, а Філіп розглядав два портрети, які хлопець збирався надіслати до Салону.

— Страшенно нахабно з мого боку надсилати туди щось, — зізнався Фланаґан, — але мені байдуже, візьму й відправлю. Ви вважаєте їх непотребом?

— Не такий непотріб, як я гадав, — озвався Філіп.

Правду кажучи, портрети були написані неочікувано майстерно. Автор вправно поборов усі труднощі, а мазки були покладені з несподіваною та навіть привабливою сміливістю. Фланаґан, не знаючи нічого про прийоми й техніку, писав так легко, наче людина, що ціле життя займалася мистецтвом.

— Якби картини заборонялося роздивлятися довше тридцяти секунд, ви стали б видатним художником, — пожартував Філіп.

Серед молоді не заведено було розбещувати одне одного надмірними лестощами.

— У нас в Америці ніхто не має часу дивитися на картину довше, ніж тридцять секунд, — засміявся хлопець.

Попри те що Фланаґан був найлегковажнішою людиною на землі, його серце залишалося несподівано чуйним, і це надзвичайно тішило. Варто було комусь захворіти, він перетворювався на сестру милосердя. Його веселий настрій допомагав краще за будь-які ліки. Як багато його співвітчизників, американець був позбавлений англійського страху перед сентиментальністю, що змушує приховувати емоції, і, не вважаючи демонстрацію почуттів смішною, дозволяв собі виявляти щире співчуття до друзів, які вскочили в халепу. Він одразу помітив, як пригнітило Філіпа те, що йому довелося пережити, і з непідробною добротою завзято взявся розважати друга. Він знав, що англійців завжди смішать американізми, і навмисно зловживав ними, без упину базікаючи щось фантастичне, піднесене та веселе. Трохи пізніше вони пішли повечеряти, а потім рушили до «Gaite Montparnasse», улюбленого розважального закладу Фланаґана. Коли вечір добігав кінця, його гумор розквітнув пишним цвітом. Хлопець чимало випив, але більше сп’янів від власної жвавості, ніж від алкоголю. Він запропонував піти до «Бал Бюльє», і Філіп, почуваючись занадто стомленим, щоб лягати спати, залюбки погодився. Вони сіли за столик на платформі збоку, це було підвищення, з якого можна було спостерігати за танцями, і випили по кухлю пива. Незабаром Фланаґан побачив друзів і з шаленим вереском перескочив через загорожу туди, де вони танцювали. Філіп розглядав людей. «Бюльє» був не надто модним закладом, однак у четвер увечері тут було людно. Прийшло чимало студентів різних факультетів, але здебільшого сюди навідувалися службовці чи розпорядники крамниць, убрані в свій повсякденний одяг, готові твідові костюми чи погано пошиті фраки. Місця для капелюхів не було, тому доводилося танцювати, не знімаючи їх із голови. Деякі жінки скидалися на служниць чи розмальованих повій, але більшість їх були продавчинями, вбраними в дешевий одяг із претензією на моду, з того берега річки. Хвойди намагалися наслідувати актрис м’юзик-холів чи танцюристок у кабаре — їхні очі були щедро підведені чорним, а щоки зухвало червоніли. Залу освітлювали великі, низько підвішені білі ліхтарі, які підкреслювали тіні на обличчях; від них усі риси здавалися різкішими, а кольори кричущими. Жалюгідне видовище. Філіп перегнувся через бильця, витріщаючись на танцюристів і вже не прислухаючись до музики. Гості танцювали завзято, повільно кружляли залою, майже не розмовляючи та зосередившись на рухах. У приміщенні було спекотно, й обличчя блищали від поту. Філіпу здалося, що всі ці люди забули про маски, які завжди носили, відкинули всі умовності й тепер виглядали такими, якими були насправді. У цю мить забуття вони дивним чином нагадували тварин: хтось лисиць, хтось вовків, а в декого були видовжені й недолугі овечі морди. Шкіра у них була сірою від нездорового способу життя та поганого харчування. Їхні риси загострилися від ницих бажань, а маленькі брехливі оченята неспокійно бігали. У їхній зовнішності не було нічого шляхетного, і відчувалося, що для кожного з присутніх життя — це низка жалюгідних турбот і ницих думок. У повітрі задушливо пахло людською плоттю. Однак танцювали тут пристрасно, наче ними зсередини керувала якась невідома сила, і Філіпу здалося, що людьми рухає виключно жага задоволень. Вони розпачливо шукали, як утекти від жахливого світу. Мрії про насолоду, які Кроншоу вважав єдиною рушійною силою людських вчинків, сліпо штовхали вперед, але гарячкуваті бажання позбавляли своїх господарів останньої краплі задоволення. Потужний вітер відносив безпомічних людей невідомо куди й невідомо чому. Здавалося, наче над ними нависає лиха доля, і всі танцюють так, мовби під ногами ось-ось розкриє пащеку темрява. Тиша була важка й тривожна. Вочевидь, життя налякало цих людей так, що відібрало у них дар мови, і крики, що рвалися з серця, застрягли у горлі. Погляди у них були змучені й похмурі, та попри звірячу хтивість, що спотворювала їх, попри посередність облич і жорстокість, попри тупість, що була найгіршою з усього, — страждання, яке застигло у поглядах, надавало натовпу страшного й жалюгідного вигляду. Філіп ненавидів їх, проте його серце краялося, переповнюючись співчуттям.

Він забрав із гардеробу пальто й вийшов у холодну гіркоту ночі.

50

Філіп не міг викинути з голови думки про трагічну подію. Найбільше його турбувало те, що зусилля Фанні були марними. Ніхто на світі не міг би працювати впертіше й щиріше за неї; дівчина всім серцем вірила у свої сили, але, вочевидь, у самій лише самовпевненості небагато сенсу; вона була властива всім Філіповим друзям, включно з Міґелем Ахурією, однак хлопця приголомшував контраст між героїчним завзяттям іспанця та банальністю його творів. Нещасливі шкільні роки Кері породили схильність до самоаналізу; цей гріх, підступний, як наркоманія, настільки заволодів хлопцем, що той вивчав свої почуття з особливою уїдливістю. Він не міг не помічати, що мистецтво впливає на нього не так, як на інших. Лоусон від гарної картини миттєво завмирав. Його сприйняття було інстинктивним. Навіть Фланаґан відчував дещо, до чого Філіп приходив за допомогою роздумів. Його власне сприйняття було інтелектуальним. Кері не міг позбутися думки, що, маючи артистичний темперамент (ця фраза йому не подобалася, але вигадати щось краще не вдавалося), він зміг би сприймати красу емоційно й безпосередньо, як вдавалося це його друзям. Юнак почав замислюватися, чи володіє ще чимось, крім поверхової спритності рук, яка дозволяла вправно копіювати побачене. А вона ж нічого не варта. Філіп навчився зневажати технічну вправність. Важливо було відчувати світ як художник. Лоусон писав у певному стилі, тому що цього вимагав його характер, але за спробами наслідування та студентською сприйнятливістю до чужого впливу зблискувала індивідуальність. Філіп дивився на власний портрет Рут Челіс і тепер, коли минуло три місяці, розумів, що це лише холопська копія роботи Лоусона. Він почувався порожнім. Писав розумом, хоча чудово знав, що варті чогось тільки картини, написані серцем.

Грошей у нього було мало, менше шістнадцяти сотень фунтів, тож необхідно було навчитися строго обмежувати свої витрати. На заробіток не слід було розраховувати найближчі десять років. Історія мистецтва знає чимало художників, котрі взагалі нічого не заробляли. Філіп мусив приректи себе на вбоге існування; і це матиме сенс, якщо він намалює безсмертні твори; але хлопець страшенно боявся, що так і залишиться посередністю. Чи варто для цього жертвувати своєю молодістю, життєвими радощами і різноманітними можливостями? Він добре знав, як живуть у Парижі художники-іноземці, і розумів, що їхнє існування обмежене та провінційне. Йому було чудово відомо, що дехто гнався за невловимою славою двадцять років, а потім тонув у пияцтві та вбогості. Самогубство Фанні збурило спогади, і Філіп почув чимало похмурих історій про те, як люди рятувалися від розпачу. Він пригадав, як майстер, знущаючись, давав поради бідолашній Фанні: для неї було б краще послухатися і відмовитися від своїх безнадійних спроб.

Філіп завершив портрет Міґеля Ахурії і вирішив надіслати його до Салону. Фланаґан подавав дві картини, а Філіп вважав, що малює не гірше за нього. Він так ретельно працював над портретом, що не міг не вірити в його принади. Щоправда, дивлячись на свою роботу, Філіп відчував, що щось не так, і не міг зрозуміти, що саме. Однак, відвівши погляд, він збадьорювався і почувався задоволеним. Кері надіслав картину до Салону й отримав відмову. Він не надто засмутився, адже всіляко переконував себе, що картину навряд чи візьмуть. Утім, за кілька днів до Лоусона і Кері увірвався Фланаґан і повідомив, що одну з його картин прийняли. Філіп привітав друга із закам’янілим обличчям, а той так радів своєму успіху, що не помітив іронічної нотки, яка, попри всі намагання приховати її, все ж прозвучала у голосі Кері. Однак кмітливіший Лоусон вловив її і зачудовано подивився на товариша. Із його картиною теж усе було гаразд, він знав про це вже кілька днів, і Філіпова поведінка неприємно вразила. Але ще більше його здивувало несподіване запитання Кері, котре той поставив, щойно пішов американець.

— Ви б послали все під три чорти на моєму місці?

— Що це ви таке кажете?

— Я розмірковую, чи варто бути посереднім художником. Розумієте, в інших професіях, якщо ви лікар чи комерсант, ваша посередність нікому не помітна. Ви заробляєте і продовжуєте жити. Та чи варто малювати слабенькі картини?

Лоусонові подобався Філіп, і, зрозумівши, що друга засмутила відмова прийняти картину, той узявся заспокоювати його. Усім відомо, що Салон відмовлявся від картин, які потім ставали відомими; це ж була перша Філіпова спроба, і слід було сподіватися на такий результат; нічого дивного, що Фланаґану пощастило, його картина ефектна і поверхова: це саме те, що подобається ледачим суддям. Філіп втрачав терпіння: його принижувало, що Лоусон вважає, наче він може серйозно засмутитися через такі дурниці, і не розуміє, що він пригнічений через глибоку зневіру в своїх силах.

Клаттон останнім часом відмежувався від компанії, яка обідала у «Ґрав’є», і жив надзвичайно усамітнено. Фланаґан казав, що він закохався в якусь дівчину, але аскетична зовнішність хлопця якось не пасувала до пристрасті, і Філіп думав, що той, вірогідніше, відокремився від друзів, аби краще обдумати нові ідеї. Утім, одного вечора, коли інші пішли з ресторану на виставу, а Філіп залишився за столиком сам, з’явився Клаттон і замовив вечерю. Молодики розговорилися, і, помітивши, що товариш сьогодні доброзичливіший і менш уїдливий, ніж завжди, Філіп вирішив скористатися його гарним настроєм.

— Послухайте, мені хотілося б, аби ви подивилися на мою картину, — сказав він. — Хочу знати, що ви про неї думаєте.

— Ні, не буду.

— Чому ні? — перепитав Кері, червоніючи.

Вони часто зверталися з таким проханням один до одного, і нікому й на думку не спадало, що можна відмовитися. Клаттон здвигнув плечима.

— Люди просять покритикувати щось, а самі лише чекають, щоб їх похвалили. До того ж який сенс у критиці? Яка різниця — гарна ваша картина чи погана.

— Для мене різниця відчутна.

— Ні. Картини малюють лише тому, що не можуть не малювати. Це така ж функція організму, як будь-яка інша, ось лише властива вона не кожному. Ми малюємо для себе, інакше довелося б укоротити собі віку. Тільки задумайтеся, ви витрачаєте бозна-скільки часу, намагаючись зобразити щось на полотні, пишете потом і кров’ю власної душі, а який результат? Десять проти одного, що Салон відхилить картину; а якщо вони погодяться її взяти, люди кидатимуть на неї десятисекундний погляд і йтимуть далі. Якщо вам пощастить, якийсь неграмотний бовдур придбає її, повісить на стіну й помічатиме не більше, ніж свій обідній стіл. Критика і художник не мають нічого спільного. Критика оцінює об’єктивно, але об’єктивність художнику не потрібна.

Клатон прикрив очі долонями, наче намагаючись краще зосередитися на тому, що збирався сказати.

— Художник отримує особливе враження від побаченого і мусить передати його; незрозуміло чому, вдається це лише за допомогою ліній та кольорів. Так само й музикант: він читає кілька рядків, і в голові виникає комбінація звуків; йому невідомо, чому саме ці слова надихнули його на саме ці ноти,він просто чує їх. І я назву вам ще одну причину, чому критика не має жодного значення: видатний художник змушує людей бачити світ своїми очима; але інший художник наступного покоління бачить світ інакше, і тоді глядачі оцінюють не його самого, а порівнюючи його з попередником. Так, барбізонці^[218] вчили наших батьків дивитися на дерева певним чином, а коли з’явився Моне і намалював їх інакше, люди сказали: «Але дерева не такі». Їм ніколи не спадало на думку, що дерева точнісінько такі, якими їх хоче бачити художник. Ми малюємо зсередини назовні — якщо нам вдасться вплинути на бачення світу, нас називають видатними художниками, якщо ні — на нас не зважають; але ми залишаємося такими ж. Ми не додаємо нічому ані величі, ані нікчемності. Нам байдуже, що станеться з картиною потім — малюючи її, ми вже отримали все можливе.

Запала тиша, Клаттон із неабияким апетитом накинувся на їжу, котру поставили перед ним. Філіп палив дешеву цигарку й уважно розглядав друга. Грубо висічена голова, наче камінь не піддавався різцю скульптора, скуйовджена копиця темного волосся, великий ніс, масивна нижня щелепа — все це свідчило про неабияку силу юнака, та все ж Кері чомусь здавалося, що за цією маскою ховається дивна слабкість. Відмова Клаттона показувати свої роботи, можливо, була продиктована виключно марнославством: хлопець не зносив чужої критики і не хотів ризикувати, отримавши відмову Салону; йому хотілося зажити слави справжнього майстра, а не порівняння з іншими художниками, після якого могла понизитися його самооцінка. За вісімнадцять місяців їхнього з Кері знайомства Клаттон став жорстокішим і сумнішим; його дратував легкий успіх тих, хто змагався зі своїми товаришами, попри те, що сам хлопець робити це відкрито не наважувався. На Лоусона йому не вистачало терпіння, і вони вже не дружили так близько, як було тоді, коли Філіп із ними познайомився.

— Із Лоусоном все гаразд, — казав Клаттон зверхньо, — він повернеться до Англії, стане модним портретистом, зароблятиме десять тисяч на рік і буде академіком ще до сорока років. Портрети ручної роботи для шляхти і дрібних дворян!

Філіп теж зазирав у майбутнє і бачив Клаттона, старшого на двадцять років, сумного, самотнього, здичавілого й нікому не відомого, він досі мешкає в Парижі, застрягши в цьому житті, керує своїм злим язиком маленьким cénacle^[219], веде війну із самим собою та світом через свою жагу досконалості, якої не вдається досягнути; малює мало і, напевно, врешті-решт спивається. Останнім часом Філіпа захопила думка, що єдине дане нам життя слід прожити успішно, однак під успіхом розумів не багатство чи славу; він сам точно не знав, що вкладає у це поняття, можливо, отримання різноманітного досвіду або якнайкраще втілення своїх можливостей. Йому здавалося очевидним, що життя, якого, схоже, прагнув Клаттон, приречене на занепад. Єдиним його виправданням можуть стати безсмертні шедеври. Кері пригадав хитромудру метафору Кроншоу про життя, схоже на перський килим (Філіп частенько про неї думав), але письменник зі своїм гумором фавна відмовився пояснювати її зміст: він повторював, що кожен має знайти його самостійно, інакше той втрачає цінність. Саме на цьому бажанні досягти в житті успіху росла Філіпова невпевненість, чи справді він хоче продовжити мистецьку кар’єру. Але Клаттон раптом знову заговорив:

— Пам’ятаєте, я розповідав про чолов’ягу, з яким познайомився в Бретані? Нещодавно зустрів його тут. Він збирається на Таїті^[220]. Увесь світ його більше не обходить. Раніше він був Brasseur d’affairs, здається, англійською це називається біржовий брокер; у нього була дружина і родина, він непогано заробляв. І пожертвував усім, аби стати художником. Просто покинув усе, оселився в Бретані й почав малювати. Грошей він не мав і мало не помер від голоду.

— А що сталося з його дружиною та дітьми? — поцікавився Філіп.

— Ох, їх він теж покинув. Залишив самостійно помирати від голоду.

— Звучить, як дуже ниций вчинок.

— Ох, мій любий друже, якщо ви хочете бути джентльменом, вам доведеться забути про те, щоби стати митцем. У цих двох немає нічого спільного. Часом доводиться чути про чоловіків, які малюють халтуру, щоб утримувати літню матір, — що ж, це доводить, що вони гарні сини, але не виправдовує написаного ними мотлоху. Такі люди — звичайні баришники. Натомість митець віддав би матір до богадільні. Я знаю одного письменника, який розповідав мені, що його дружина померла під час пологів. Він кохав її і мало не збожеволів від горя. Однак, сидячи біля її ліжка і спостерігаючи, як вона помирає, він запам’ятовував, як саме виглядає дружина і що відчуває він сам. Не надто по-джентльменськи, еге ж?

— То ваш друг гарний художник?

— Ні, поки що ні. Він малює, як Пісарро. Ще не знайшов себе, але він добре відчуває колір і розуміється на декорації. Та річ не в цьому. Головне — почуватися художником, а йому це властиво. Він повівся, як справжній мерзотник із дружиною та дітьми, він завжди поводиться, як справжній мерзотник; те, як він ставиться до людей, які йому допомогли, — а часом лише добре серце друзів рятувало його від голодної смерті — просто огидно. Але так сталося, що він — геніальний художник.

Філіп замислився про чоловіка, котрий готовий був пожертвувати усім — затишком, домом, грошима, коханням, честю, обов’язком — заради можливості передати на полотні свої враження від світу. Це був видатний крок, але йому самому не вистачило б сміливості.

Подумавши про Кроншоу, Філіп згадав, що не бачив його цілий тиждень, і, попрощавшись із Клаттоном, почвалав до кафе, де завжди можна було знайти письменника. Протягом перших кількох місяців, проведених у Парижі, Філіп вважав кожне чоловікове слово одкровенням, однак незабаром практично налаштованому хлопцю набридли теорії, які ніколи не втілювалися в життя. Тоненька збірка віршів Кроншоу не здавалася Кері гідним результатом убогого існування. Філіп ніяк не міг позбутися інстинктів середнього класу, з якого походив; а злидні й літературна поденщина, якою займався чоловік, щоби прогодувати душу й тіло, монотонне існування між брудним горищем і столиком у кафе не викликали поваги. Кроншоу був достатньо кмітливим і здогадувався, що юнак його зневажає, тож іронічно глузував із його міщанських поглядів, наче й жартома, але часом досить уїдливо.

— Ви — бізнесмен, — казав він Філіпу, — вам хочеться інвестувати життя в цінні папери, які даватимуть три відсотки річних. А я марнотратник і розтринькую свій капітал. Я витрачу останнє пенні з останнім ударом серця.

Ця метафора роздратувала Філіпа, адже дозволяла його співрозмовнику прибрати романтичної пози й кидала тінь на його власний світогляд, який інстинктивно здавався хлопцеві правильнішим, хоча він і не міг пояснити цього словами.

Утім, цього вечора Філіп вагався і хотів поговорити про себе. На щастя, вже було досить пізно, і стосик тарілочок на столі біля Кроншоу, які позначали випите, підказував, що письменник готовий незалежно розглянути будь-яке питання.

— Цікаво, що ви можете мені порадити, — несподівано озвався Філіп.

— Ви однаково не дослухаєтеся до моїх порад, чи не так?

Юнак нетерпляче здвигнув плечима.

— Здається, з мене ніколи не вийде доброго художника. А бути посередністю немає сенсу. Я розмірковую, чи не покинути все.

— То що вам заважає?

Кері на мить завагався.

— Здається, я люблю це життя.

Безтурботне кругле чоловікове обличчя раптом спотворилося. Кутики рота несподівано стиснулися, тьмяні очі глибоко запали в орбітах; чоловік враз зробився якимсь згорбленим та старим.

— Таке життя? — вигукнув він, оглядаючи кафе, в якому вони сиділи. Голос його злегка затремтів. — Якщо можете вирватися з нього, робіть це негайно.

Філіп здивовано витріщився на співрозмовника, але, як завжди, знітився від прояву емоцій і відвів погляд. Він знав, що став свідком трагедії загубленого життя. Запала тиша. Філіп знав, що Кроншоу пригадує власне життя і, напевно, у пам’яті постають яскраві сподівання юності та розчарування, від яких поблякли кольори; одноманіття злидарських насолод і безпросвітне майбутнє. Погляд Філіпа застиг на стосику тарілочок, і він знав, що Кроншоу теж не зводить із нього очей.

51

Минуло два місяці. Філіп продовжував розмірковувати з цього приводу, і йому здавалося, що справжні художники, письменники, музиканти мають всередині якусь силу, що змушує їх цілковито зануритися у творчість і неминуче підпорядкувати життя мистецтву. Піддаючись її впливу, митці навіть не помічають, що ними керує звичайний інстинкт, а непрожите життя витікає крізь пальці. Однак Філіп відчував, що життя слід прожити, а не зобразити його, і юнакові хотілося отримати від нього якомога більше вражень і вполювати усі запропоновані ним емоції. Нарешті він наважився на рішучий крок і, жадібно сподіваючись на результат, вирішив одразу взятися до справи. На щастя, наступного дня до студії мав завітати Фоне, і Кері вирішив відверто запитати майстра, чи слід йому продовжувати займатися живописом. Кері ніколи не забував безжальної поради, котру художник дав Фанні Прайс. Але він мав рацію. Філіпу так і не вдалося позбутися думок про дівчину. Без неї студія здавалася незнайомою, і час від часу жест котроїсь із жінок, що працювали там, або чиясь інтонація змушували Кері раптово здригнутися, нагадавши йому про Фанні: тепер, коли дівчини не стало, її присутність відчувалася тут гостріше, ніж за життя. Міс Прайс часто снилася Філіпу, і він просинався від власного крику. Жахливо було думати про всі страждання, які їй довелося стерпіти.

Філіп знав, що у дні занять Фоне обідає у невеличкому ресторанчику на рю д’Одеса, і, похапцем проковтнувши свій обід, помчав туди, аби дочекатися чоловіка біля входу. Вештаючись туди-сюди людною вулицею, він нарешті помітив, як мосьє Фоне похнюплено наближається до нього. Кері страшенно нервував, та все ж змусив себе підійти.

— Pardon, monsieur^[221], я хотів би поговорити з вами кілька хвилин.

Учитель кинув на нього швидкий погляд, упізнав, але, вітаючись, не усміхнувся.

— Говоріть, — наказав він.

— Я займаюся у вас уже близько двох років і хотів попросити чесної відповіді. Як ви гадаєте, чи варто мені продовжувати займатися живописом?

Філіпів голос злегка тремтів. Фоне продовжував іти, не підводячи погляду. Юнак дивився на його обличчя, але не помічав на ньому й тіні якихось емоцій.

— Не розумію.

— Я дуже бідний. Якщо у мене немає таланту, краще швидше знайти собі іншу справу.

— А самі ви не знаєте, чи маєте талант?

— Усі мої друзі переконані, що мають хист, але я знаю, що дехто з них помиляється.

Засмучені вуста художника викривилися у ледь помітній посмішці, і він запитав:

— Ви живете десь поблизу?

Філіп пояснив, де його студія. Фоне розвернувся.

— Ходімо туди. Покажете мені свої роботи.

— Зараз? — здивовано вигукнув юнак.

— Чому ні?

Кері не знайшов, що відповісти. Він мовчки йшов поруч із майстром і кепсько почувався. Йому ніколи не спадало на думку, що Фоне захоче просто тут і зараз подивитися на його роботи; хлопець гадав, що зможе якось підготуватися, запитає вчителя, чи той не заперечуватиме проти якоїсь майбутньої дати, а може, навіть дозволить принести картини до своєї майстерні. Кері тремтів від напруження. У глибині душі йому хотілося, щоб Фоне поглянув на його роботи, і на його устах з’явилася довгоочікувана усмішка, щоб учитель потиснув йому руку і сказав: «Pas mal^[222]. Продовжуйте, друже мій. У вас талант, рідкісний талант». Філіпове серце тануло від цієї думки. Оце так полегшення, оце так радість! Тоді б йому вистачило сміливості; хіба лякають когось труднощі, злидні та негаразди, якщо попереду майорить досяжна мета? Він так важко працював, буде жорстоко, якщо все його працелюбство виявиться марним. Аж раптом, здригнувшись, Філіп пригадав, як ці самі слова казала йому Фанні Прайс. Вони наблизилися до будинку, і хлопця накрило хвилею паніки. Якби йому вдалося наважитися, він одразу попросив би Фоне піти геть. Йому не хотілося знати правду. Вони увійшли всередину, і concierge передала Філіпові листа. Він глипнув на конверт і впізнав почерк дядька Вільяма. Фоне йшов сходами за ним слідом. Кері не міг вигадати, що сказати, а вчитель мовчав, і тиша діяла на нерви. Усередині викладач сів, а Філіп, не кажучи жодного слова, поставив перед ним картину, яку відмовилися прийняти в Салон. Фоне кивнув, але продовжував мовчати, і тоді Кері показав йому два портрети Рут Челіс, кілька пейзажів, які він намалював у Море, і численні етюди.

— Ось і все, — сказав він нарешті, нервово засміявшись.

Мосьє Фоне скрутив собі цигарку і підпалив її.

— Капітал у вас невеликий? — нарешті поцікавився він.

— Дуже невеликий, — погодився юнак, і відчув, як похололо в грудях. — На нього не проживеш.

— Немає нічого принизливішого за постійні думки про те, як прожити. Я ненавиджу людей, котрі зневажають гроші. Вони або лицеміри, або дурні. Гроші — це шосте почуття, без якого не вдається сповна насолоджуватися п’ятьма іншими. Без пристойного заробітку втрачається половина можливостей, котрі дає нам життя. Однак слід залишатися обачним і не витрачати ані на шилінг більше від заробленого. Ви ще почуєте, як люди кажуть, що бідність — це найкраща пора для митця. Вони просто ніколи не відчували, як її метал вгризається в плоть. Вони не знають, якими слабкими від неї стають. Вона змушує постійно принижуватися, відрізає крила, зжирає душу, наче рак. Ми говоримо не про багатство, а про гроші, які допоможуть не втратити гідність, безперешкодно працювати, залишатися щедрими, чесними та незалежними. Я щиро співчуваю митцю, — байдуже, письменникові чи художнику, — життя якого цілком залежить від його мистецтва.

Філіп спокійно склав картини, які показував учителю.

— Схоже, ви не вірите, що в мене є шанси на успіх.

Мосьє Фоне ледь помітно здвигнув плечима.

— У вас є певна спритність рук. Ніщо не заважає важкій праці та наполегливості зробити з вас акуратного та досить майстерного художника. Є сотні гірших за вас художників і сотні нічим не кращих. У ваших роботах я не помітив таланту, лише працьовитість і тямущість. Ви назавжди залишитеся посередністю.

Філіп змусив себе відповісти впевненим тоном:

— Я щиро вдячний, що ви завдали собі стільки клопоту. На більше я навіть не міг сподіватися.

Мосьє Фоне підвівся і вже збирався йти, але передумав, зупинився і поклав руку Філіпу на плече.

— Але якщо вам потрібна моя порада, я б сказав так: міцно хапайте свою удачу і спробуйте щастя в якійсь іншій галузі. Це звучить дуже жорстоко, але послухайте мене: я віддав би все на світі, якби хтось дав мені таку пораду, коли я був у вашому віці, а я до неї дослухався.

Філіп здивовано глипнув на нього. Художник вимушено всміхнувся, але погляд його очей залишався похмурим та засмученим.

— Боляче дізнатися про свою посередність, коли вже занадто пізно. Характер від такого не покращується.

Промовивши останні слова, чоловік тихенько засміявся і швидко вийшов із кімнати.

Філіп машинально узяв дядьків лист. Його стурбував почерк містера Кері, адже зазвичай писала тітка Луїза. Останні три місяці вона хворіла, і племінник збирався навідатися до Англії, але жінка непокоїлася, що це завадить його навчанню, і відмовилася. Вона не хотіла завдавати зайвого клопоту і писала, що почекає до серпня й тоді, сподівається, Філіп зможе погостювати у них два чи три тижні. Якщо їй стане гірше, вона обов’язково дасть йому знати, бо не зможе померти, не побачившись востаннє з племінником. Якщо листа написав дядько, тітка, мабуть, була такою слабкою, що не могла більше тримати ручку. Філіп відкрив конверт. У листі було написано:

«Любий мій Філіпе!

З жалем повідомляю тобі, що твоя люба тітка покинула наш світ сьогодні рано-вранці. Вона померла несподівано, але не страждала. Її стан погіршився так швидко, що ми не встигли нікого по тебе відправити. Луїза була готова до смерті й перейшла до іншого світу з цілковитою упевненістю, що на неї чекає благословенне воскресіння, і смиренністю перед божественною волею Господа нашого Ісуса Христа. Твоїй тітці хотілося б, аби ти приїхав на похорон, і я вірю, що ти одразу так і зробиш. На моїх плечах тепер, звісно ж, опинився тягар турбот, і я страшенно засмучений. Вірю, що ти допоможеш мені в усьому.

Твій люблячий дядько,

Вільям Кері»

52

Наступного дня Філіп приїхав до Блекстейбла. Із дня материної смерті він не втрачав нікого з близьких родичів, тітчина смерть шокувала хлопця і наповнила його душу дивним страхом — він уперше задумався про власну смертність. Філіп навіть уявити не міг, як тепер житиме дядько Вільям — без вірної подруги, що сорок років любила його та піклувалася про нього. Він очікував побачити вікарія, розбитого горем, і боявся цієї зустрічі — знав, що жодне його слово не зможе втішити чоловіка, однак вигадав десяток доречних співчуттів.

Хлопець увійшов до будинку крізь бічні двері й попрямував до їдальні. Дядько Вільям читав газету.

— Твій потяг запізнився, — зауважив він, підіймаючи голову.

Філіп готувався до вияву почуттів, і таке ділове вітання приголомшило його. Пригнічений, але спокійний дядько простягнув йому газету.

— У «Блекстейбл Таймз» про неї написали чудову замітку, — сказав він.

Філіп машинально перечитав її.

— Хочеш піднятися нагору і подивитися на неї?

Хлопець кивнув і вони вдвох піднялися сходами. Оточена квітами тітка Луїза лежала посередині великого ліжка.

— Хочеш прочитати коротеньку молитву? — поцікавився вікарій.

Він уклякнув, а Філіп, зрозумівши, що дядько чекає того ж від нього, узяв із чоловіка приклад. Його непокоїла одна-єдина думка: яке марно прожите життя! За мить містер Кері кашлянув і підвівся. Він показав племінникові вінок біля ніг покійної.

— Це від нашого судді, — повідомив він низьким голосом, наче в церкві, але відчувалося, що священику так комфортно. — Гадаю, чай уже готовий.

Вони спустилися до їдальні. Через запнуті завіси кімната виглядала скорботно. Вікарій сів з того боку стола, де завжди сиділа його дружина, і взявся урочисто наливати чай. Філіпу здавалося, що ніхто з них не зможе проковтнути ані крихти, але побачивши дядьків вовчий апетит, він і сам охоче взявся до їжі. Вони трохи помовчали. Хлопець зобразив на обличчі доречну похмурість і відкусив шматок чудового пирога.

— Відтоді, коли я був помічником священика, чимало змінилося, — урешті-решт сказав дядько Вільям. — За часів моєї молодості плакальницям завжди видавали пару чорних рукавичок і шматок чорного шовку на капелюшок. Бідолашна Луїза шила з цього шовку сукні. Вона завжди казала, що з дванадцяти похоронів виходить одна сукня.

Потім дядько розповів, хто надіслав вінки; їх було вже двадцять чотири; коли померла місіс Роулінґсон, дружина вікарія з Ферне, вінків було тридцять два; утім, можливо, чимало надійде завтра; похорон розпочнеться в будинку вікарія об одинадцятій, вони легко переплюнуть місіс Роулінґсон. Луїзі вона ніколи не подобалася.

— Я сам її відспіваю. Пообіцяв Луїзі, що ніколи не дозволю поховати її комусь іншому.

Коли дядько взяв другий шматок пирога, Філіп засудливо глипнув на нього. За таких обставин це було справжньою ненажерливістю.

— Мері-Енн, безсумнівно, пече найкращі пироги. Боюся, більше нікому вони так не вдадуться.

— Вона що, йде від тебе? — зачудовано вигукнув Філіп.

Мері-Енн працювала у будинку вікарія, скільки він себе пам’ятав. Вона ніколи не забувала про Філіпів день народження і завжди надсилала йому подарунки — дрібнички, але зворушливі. Він по-справжньому прив’язався до неї.

— Так, — озвався містер Кері. — Мені здається непристойним тримати в будинку незаміжню жінку.

— Заради Бога, їй, мабуть, за сорок.

— Так, думаю, що не менше. Останнім часом від неї самий клопіт, схоже, вона забагато на себе бере. Мені здалося, що це гарна можливість розрахуватися з нею.

— Так, навряд чи скоро знову випаде така нагода, — погодився Філіп.

Він витягнув цигарку, але дядько не дозволив її підпалити.

— Не пали до похорону, — м’яко сказав він.

— Гаразд, — відповів племінник.

— Було б украй неввічливо палити в будинку, поки твоя бідолашна тітка Луїза лежить нагорі.

Джозайя Ґрейвс, церковний староста і керівник банку, після похорону завітав на обід до вікарія. Віконниці розчахнули, і Філіп мимохіть відчув дивне полегшення. Присутність у будинку покійниці пригнічувала його: за життя бідолашна жінка була втіленням добра та лагідності, а тепер, лежачи нагорі, така холодна й заклякла, вона наче випромінювала якусь злісну атмосферу. Ця думка жахала Філіпа.

На кілька хвилин він залишився в їдальні наодинці зі старостою.

— Сподіваюся, тобі вдасться залишитися на деякий час із дядьком, — сказав чоловік. — Не думаю, що зараз йому варто залишатися самому.

— Я нічого не планував, — відповів Філіп. — Якщо він захоче, я залюбки залишуся.

За обідом староста, бажаючи розважити невтішного вдівця, розповів про нещодавню пожежу, яка частково зруйнувала каплицю методистів.

— Я чув, що вона не була застрахована, — усміхаючись, повідомив Джозая.

— Це нічого не змінить, — заперечив вікарій. — Вони знайдуть потрібні для реставрації кошти. Сектанти завжди радо прощаються з грошима.

— Я бачив, що Голден надіслав вінок.

Голден був нонконформістським священиком. Пам’ятаючи про розіп’ятого заради них обох Христа, містер Кері кивав йому на вулиці, але ніколи й словом не перекинувся.

— Мені це здається нахабством, — погодився він. — Ми отримали сорок один вінок. Ваш був прекрасним. Нам із Філіпом він страшенно сподобався.

— Не варто дякувати, — скромно зрадів банкір.

Він задоволено зауважив, що його вінок був більшим за інші. І виглядав просто чудово. Потім чоловіки взялися обговорювати тих, хто прийшов на похорон. Крамниці спеціально зачинили, і церковний староста витягнув із кишені надруковане оголошення: «Заклад відчиниться о першій годині, після похорону місіс Кері».

— Це була моя ідея, — нагадав він.

— Мені здається дуже люб’язним із їхнього боку рішення зачинитися, — озвався вікарій. — Бідолашна Луїза оцінила б це.

Філіп їв свій обід. Мері-Енн шанувала цей день, як неділю, і приготувала смажену курку та аґрусовий пиріг.

— Чи правильно я здогадуюся, що ви ще нічого не вирішили з пам’ятником? — кинув церковний староста.

— Вирішив. Думаю, це буде простий кам’яний хрест. Луїза завжди була проти зайвих пишнот.

— Гадаю, нічого кращого за хрест неможливо придумати. А як вам такий напис: «У Царстві Христовому, де значно краще»?

Вікарій стиснув губи. Цей Бісмарк так і хоче все вирішувати самостійно. Пропозиція священику не сподобалася, здавалося, наче ця фраза кидає на нього тінь.

— Не думаю, що напишу так. Мені більше до вподоби: «Бог дав, Бог узяв».

— Справді? Мені вона завжди здавалася дещо байдужою.

Вікарій відповів трохи в’їдливо, а містер Ґрейвс озвався, як здалося вдівцю, занадто самовпевнено для таких обставин. Вочевидь, справи зайшли далеко, якщо він не може самостійно вибрати напис для могили дружини. Запало мовчання, а потім розмова торкнулася справ парафії. Філіп вийшов у садок і запалив люльку. Він сів на лавицю і несподівано істерично розреготався.

Минуло декілька днів, і дядько висловив сподівання, що Філіп проведе наступні тижні в Блекстейблі.

— Так, мене це влаштовує, — погодився Філіп.

— Гадаю, не станеться нічого страшного, якщо ти повернешся до Парижа у вересні.

Філіп не відповів. Він багато думав про слова Фоне, але так нічого і не вирішив, тому не хотів заводити мову про майбутнє. Якщо він припинить займатися мистецтвом через те, що не може досягнути в ньому досконалості, це буде виглядати благородно, але, на жаль, тільки для нього: всі інші вважатимуть, що хлопець примирився з невдачею, а йому не хотілося визнавати поразку. Кері був упертим, і підозри, що в нього немає до чогось хисту, лише змушували його долати перешкоди і попри все рухатися точнісінько в тому напрямку. Він не міг змиритися з думкою, що друзі кепкуватимуть з нього. Це могло б завадити йому здійснити рішучий крок і покинути навчання, але в новій обстановці вся ситуація виглядала по-новому. Перетнувши Ла-Манш, Філіп (як і багато інших людей) виявив, що речі, які здавалися вагомими, тепер виглядають особливо незначними. Життя, котре там видавалося таким чудовим, що серце мало не зупинялося, тепер виглядало безглуздим; Філіп з огидою згадував про кафе, про ресторани з абияк приготованою їжею, про їхнє вбоге животіння. Його більше не хвилювало, що думають про нього друзі: софістика Кроншоу, шляхетність місіс Оттер, претензійність Рут Челіс, вічні сварки Лоусона і Клаттона — все це йому остогидло. Кері написав Лоусонові й попросив надіслати всі його пожитки. Їх привезли за тиждень. Розпаковуючи картини, хлопець помітив, що розглядає їх без жодної емоції. Цей факт його зацікавив. Дядько страшенно хотів побачити племінникові роботи. Попри те що раніше чоловік рішуче забороняв Філіпу їхати в Париж, тепер він ставився до цього терпляче. Вікарія цікавило студентське життя, і він невтомно розпитував про нього Філіпа. Правду кажучи, містер Кері навіть пишався, що племінник — художник, і завжди вихвалявся ним перед іншими. Він захоплено розглядав намальовані з натури етюди, котрі показував йому хлопець. Якось Філіп поклав перед дядьком портрет Міґеля Ахурії.

— Чому ти намалював його? — поцікавився містер Кері.

— О, мені потрібна була модель, і його обличчя здалося цікавим.

— Якщо в тебе немає інших справ, чому б тобі не намалювати мене?

— Тобі буде нудно позувати.

— Навпаки, думаю, що мені сподобається.

— Подивимося, що можна зробити.

Дядькове марнославство забавляло Філіпа. Зрозуміло було, що чоловік мало не вмирає від бажання отримати власний портрет. Він не міг проґавити нагоду отримати щось задурно. Два чи три дні він сипав туманними натяками, звинувачував Філіпа в ледарюванні, цікавився, коли той візьметься до роботи, а потім почав розповідати всім знайомим, що Філіп збирається його намалювати. Нарешті пішов дощ, і після сніданку дядько запитав.

— Ну, як ти ставишся до того, щоб почати малювати мене просто сьогодні вранці?

Філіп відклав книжку, яку читав, і відкинувся на стільці.

— Я покинув заняття живописом, — оголосив він.

— Чого раптом? — недовірливо перепитав дядько.

— Не бачу сенсу в тому, щоб бути посереднім художником, і дійшов висновку, що досягнути чогось більшого мені не вдасться.

— Ти мене дивуєш. До поїздки в Париж ти вважав себе генієм.

— Я помилявся, — зізнався Філіп.

— На мою думку, якщо берешся до якоїсь професії, потрібно мати гонор і ціле життя займатися нею. Мені здається, тобі просто не вистачає наполегливості.

Філіпа трохи роздратувало, що дядько не розуміє, скільки героїзму в його рішенні.

— «За двома зайцями поженешся, жодного не впіймаєш», — процитував дядько. Філіп понад усе ненавидів саме це прислів’я, воно здавалося йому абсолютно безглуздим. Вікарій частенько повторював його, сперечаючись із хлопцем щодо його рішення покинути займатися бухгалтерською справою. Ось і зараз опікун згадав про ту ситуацію.

— Знаєш, ти вже не хлопчик, і мусиш попіклуватися про те, щоби влаштуватися. Спочатку ти наполягав, що хочеш бути аудитором, потім тобі це набридло і ти вирішив стати художником. А тепер, маєш тобі, ти знову передумав. Все це свідчить про… — Чоловік на мить замовк, замислившись, на яку саме ваду в характері це вказує, і Філіп закінчив речення замість нього:

— Нерішучість, некомпетентність, брак передбачливості й невизначеність.

Вікарій кинув на племінника швидкий погляд, щоб переконатися, що хлопець не глузує з нього. Філіпове обличчя залишалося серйозним, але іскорки в очах зрадили його. Йому справді слід бути серйознішим. Дядько відчув, що не завадило б відшмагати його різками.

— Тепер мене не стосуються твої фінансові справи. Ти сам собі господар; але гадаю, тобі слід пам’ятати, що гроші колись закінчаться, а з твоєю вадою знайти роботу буде нелегко.

Філіп уже знав, що, розгнівавшись на нього, усі починають нагадувати про його клишоногість. І через те, що майже ніхто не міг втриматися від цієї спокуси, Філіп зневажав усе людство, але навчився приховувати, що ця згадка його зачіпає. Тепер він уже навіть міг побороти свою звичку шарітися, від якої так страждав у дитинстві.

— Як ти щойно зауважив, — відповів він, — мої фінансові справи тебе не стосуються, і я сам собі господар.

— Тоді ти повинен визнати, що я мав рацію, коли заперечував проти твоєї ідеї вивчати мистецтво.

— Я так не думаю. Скажу лише, що на своїх помилках ми вчимося швидше, ніж на правильних вчинках за чиєюсь порадою. Я вже взявся за розум і тепер не заперечую проти того, щоб кудись влаштуватися.

— Наприклад?

Філіп не був готовий до такого запитання, адже ніколи не ставив його собі. Подумки він перебрав десятки покликань.

— Найкраще, що ти можеш зробити, — взяти приклад із батька і стати лікарем.

— Як не дивно, саме це я і збирався зробити.

Серед інших професій він справді згадував медицину, передовсім тому, що вона, схоже, давала особисту свободу, а досвід офісної роботи змусив Філіпа заріктися повертатися ще колись до бюро. Однак вікарію він відповів майже несвідомо, просто бовкнув, не подумавши. Утім, йому сподобалося це випадкове рішення, і хлопець запевнив себе, що восени почне вчитися в колишньому батьковому шпиталі.

— То два роки в Парижі слід вважати просто змарнованим часом?

— Не знаю. Ці два роки були радісними, і я навчився дечого важливого.

— Чого?

Філіп на мить замислився, і його відповідь не була позбавлена спроби подражнити дядька.

— Я навчився дивитися на руки так, як ніколи раніше не дивився. Не просто бачити будинки й дерева, а зауважувати їх на тлі неба. А ще я вивчив, що тіні не чорні, а кольорові.

— Гадаю, ти вважаєш себе розумником? А мені твоя легковажність здається дурнуватою.

53

Містер Кері повернувся до кабінету, прихопивши з собою газету. Філіп пересів на дядькове крісло (це було єдине зручне місце у кімнаті) і визирнув у вікно, за яким періщив дощ. Навіть за такої погоди зелені поля, що простягнулися до небокраю, дихали спокоєм. У краєвиді, якого він, схоже, раніше навіть не помічав, була якась душевна чарівність. Два роки, прожиті у Франції, відкрили хлопцеві очі на красу його рідних земель.

Подумавши про дядькове зауваження, Філіп усміхнувся. Йому пощастило народитися з безтурботним характером. Він почав розуміти, скільки втратив через ранню смерть батька та матері. Переживши таке нещастя, почав дивитися на речі інакше, ніж ті, хто його оточував. Батьківська любов — єдине безкорисливе почуття на світі. Чужі люди виховували його, як могли, але хлопчик нечасто бачив терпляче і витримане ставлення до себе. Філіп пишався своїм самоконтролем, який прищепили йому глузування однокласників. А потім вони ж називали його цинічним і бездушним. Він навчився не втрачати спокою і за будь-яких обставин опановувати себе, не виказуючи почуттів. Люди вважали Філіпа неемоційним, але він знав, що керують ним саме емоції: випадкова люб’язність так зворушувала хлопця, що часом він боявся озватися через тремтіння голосу. Він пам’ятав нещасливі шкільні роки, пережиті приниження, насмішки однокласників, через які почав до смерті боятися виставити себе на посміховисько; пам’ятав, яким самотнім почувався, зустрівшись віч-на-віч зі світом, пам’ятав, як втратив ілюзії та розчарувався, коли життя виявилося геть не таким, як малювала його багата фантазія. Та попри все це, Філіп умів подивитися на себе збоку й радісно всміхнутися.

«Їй-богу, якби не моя легковажність, я б повісився», — весело подумав він.

Думки його знову повернулися до відповіді на дядькове запитання: чого він навчився в Парижі. Насправді він навчився значно більшого, ніж сказав. У пам’яті міцно застрягла одна фраза Кроншоу — хай вона не вирізнялася новизною, але змушувала мізки попрацювати.

— Мій любий друже, — сказав письменник, — загальної моралі не існує.

Відмовившись від християнської віри, Філіп відчув, як із його пліч упав важкий тягар; він звільнився від відповідальності за кожен свій вчинок, адже тепер його діяння вже не були такими важливими для порятунку безсмертної душі, й відчув п’янку свободу. Однак тепер він зрозумів, що це була лише ілюзія. Відкинувши віру, в якій виховувався, він зберіг її невід’ємну складову — мораль. Через це Філіп вирішив обдумувати все самостійно. Він заприсягся не дозволяти собі керуватися упередженнями. Він забуде про доброчесність та гріх, про добро і зло, він сам вигадає закони і напише правила життя. Узагалі невідомо, чи потрібні комусь якісь правила. Філіп вирішив перевірити це самостійно. Зрозуміло, що чимало речей здавалися йому важливими тільки через те, що його так виховали змалечку. Юнак прочитав чимало книжок, але вони йому не допомогли, адже всі ґрунтувалися на християнській моралі; і навіть ті автори, які наголошували, що не вірять у Бога, не могли заспокоїтися, поки не вибудують власну етичну систему, що відповідатиме усьому сказаному в Нагірній проповіді^[223]. Хіба варто читати велетенський талмуд, щоб дізнатися, що слід поводитися так, як усі інші. Філіп хотів самостійно довідатися, як йому слід поводитися, і думав, що зможе вберегтися від впливу думки оточення. Тим часом він збирався продовжувати жити самостійно і, не виробивши поки правил поведінки, дав собі корисну пораду: «Роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом».

Філіп думав, що найцінніший його здобуток у Парижі — цілковита свобода духу, і нарешті почувався абсолютно вільним. Безсистемно проковтуючи книжки, хлопець прочитав чимало філософських праць і тепер задоволено чекав на кілька місяців відпочинку. Він зачитувався всім, що потрапляло під руку. За кожну нову систему поглядів брався зі збудженим захватом, сподіваючись, що вона стане інструкцією, згідно з якою можна буде розробити собі норми поведінки. Філіп уявляв себе мандрівником у невідомих землях; що далі він просувався, то більше захоплювався, і читав емоційно, як інші читають художню літературу, а серце його радісно заходилося, коли шляхетні слова підтверджували те, про що він невиразно здогадувався. Практичний Філіпів розум із зусиллями продирався крізь джунглі абстракцій, але хлопцеві подобалося слідкувати за вигадливим ходом думки, яка спритно балансувала на межі незбагненного, навіть якщо йому не вдавалося сповна зрозуміти міркування автора. Часом здавалося, що видатні філософи не мають відповідей на його запитання, а подекуди в творах інших Кері впізнавав споріднену душу. Він нагадував собі дослідника Центральної Африки, який несподівано вийшов на широку рівнину з високими деревами, поміж якими простягалися луки, і уявив, що потрапив до англійського парку. Йому подобалася гнучка розсудливість Томаса Гоббса^[224], а Спіноза^[225] сповнював серце захватом — Філіпу ніколи раніше не зустрічався такий шляхетний, недосяжний і простий інтелект; він нагадав йому статую «L`Age d`Airain»^[226] Родена, котрою хлопець пристрасно захоплювався. А ще він познайомився з Юмом^[227]: чарівний скептицизм цього філософа торкнувся споріднених струн у його душі; юнака захоплював зрозумілий стиль, котрий, здавалося, завдяки своїм простим словам, музичності та зваженості може пояснити найскладніші речі. Філіп читав його, наче роман, усміхаючись від задоволення. Однак у жодній праці юнак не міг знайти того, що шукав. Він прочитав десь, що кожна людина народжується послідовником Платона, Аристотеля, стоїком або епікуріанцем; а історія Джорджа Генрі Льюїса^[228] (крім того, що називала будь-яку філософію маячнею) підтверджувала: переконання кожного з філософів нерозривно пов’язані з їхнім характером. Знаючи людину, можна досить точно вгадати, яку філософську роботу вона написала. Схоже, люди чинять так чи інакше не тому, що так думають, а думають так чи інакше тому, що такими народилися. А істина тут взагалі ні до чого. Істини не існує. Кожна людина — сама собі філософ, а вигадливі системи поглядів, розроблені видатними мудрецями минулого, згодяться лише письменникам.

Отже, слід було вивчити себе, і тоді філософська система виникала сама по собі. Філіпу здавалося необхідним знайти відповіді на три важливих питання: зв’язок людини зі світом, у якому вона живе, зв’язок людини з тими, поруч із ким вона живе, і нарешті зв’язок людини з самою собою. Він навіть склав детальний план занять.

Перевага життя за кордоном у тому, що ти стикаєшся з манерами та звичками людей, серед яких живеш, незалежно оцінюєш їх і бачиш, що вони не такі вже необхідні, як здається тим, хто до них звик. Неможливо не помітити, що вірування, які стали для тебе очевидними, іноземцям видаються абсурдними. Рік життя в Німеччині та тривале перебування в Парижі підготували Філіпа до філософії скептицизму, яку він із полегшенням засвоїв. Він збагнув, що немає нічого цілковито хорошого чи поганого: здебільшого люди пристосовують усе, як їм потрібно. Юнак прочитав «Походження видів»^[229]. Схоже, там він знайшов пояснення багатьох речей, які його непокоїли. Тепер Філіп здавався собі дослідником, який, розраховуючи побачити певні дива природи, перепливає широку ріку і бачить все, на що сподівався: ось розкинулися плодючі землі, а там далі видніються гори. Коли видатне відкриття вже зробили, світ дивується, чому не одразу прийняв його, але навіть на тих, хто одразу повірив у його істинність, це не матиме значного впливу. Перші читачі «Походження видів» розумом визнавали цю працю, але їхніх емоцій, які керують поведінкою, книжка не зачіпала. Філіп народився через покоління після виходу цієї видатної книги; те, що лякало її сучасників, з плином часу здебільшого стало звичним, і він зміг читати Дарвіна з легким серцем. Потужна боротьба за виживання справила на нього враження, а етичні норми, що з’явилися внаслідок неї, збігалися з його власними поглядами. Кері казав собі, що правда на боці сильного. З одного боку наступало суспільство зі своїми законами дорослішання та самозахисту, а з другого — індивід. Вчинки на користь суспільства вважаються праведними, а всі інші — грішними. Ось і все, що ховається в поняттях добра та зла. Гріх — це упередження, якого вільній людині варто позбутися. Суспільство бореться з індивідом трьома видами зброї — законом, громадською думкою й совістю: закон та громадську думку можна перехитрити (лише хитрістю слабкий може побороти сильного, адже недарма народна мудрість радить: не спіймавши, не кажи «злодій»), а ось совість — зрадник у твоєму власному таборі. Вона б’ється на боці суспільства у кожному серці та змушує свого господаря кидатися жертвою на ворожий вівтар, адже знає, що суспільство та індивіда ніколи не вдасться примирити. Воно використовує людину для своїх потреб; розчавлює її, якщо вона намагається повстати, і нагороджує медалями, почестями та пенсією, якщо служить вірою та правдою. А вона, сильна лише завдяки своїй незалежності, пробиває собі шлях у державі, платить за переваги грошима чи вчинками, але не відчуває вдячності; людині не потрібні нагороди і хочеться лише одного — аби їй дали спокій. Індивід — це незалежний мандрівник, який для зручності купив квитки в агенції Кука^[230], але до приватних екскурсій ставиться з доброзичливою насмішкуватістю. Вільна людина не може вчинити погано. Вона робить все, що заманеться… якщо може. І єдине мірило її моралі — її власна могутність. Така особистість визнає закони суспільства і порушує їх, не почуваючись грішником, але, заслуживши покарання, приймає його без злості. Суспільство завжди сильніше.

Однак Філіпові здалося, якщо для людини не існує ні добра, ні зла, то й совість втрачає свою силу. Із радісним вигуком він схопив цього злодюжку й викинув його зі свого серця, але ні на крок не наблизився до розуміння сенсу життя. Для чого існує світ і для чого з’являємося у ньому ми — ці питання залишалися так само незбагненними. Неодмінно мусить бути якась причина. Філіп подумав про метафору Кроншоу, у якій життя порівнювалося з перським килимом. Письменник казав, що це і є відповідь на загадку, і таємниче стверджував, що кожен повинен знайти її сам.

— Цікаво, що це, в біса, таке, — посміхнувся Кері.

І ось в останній вересневий день Філіп із шістнадцятьма сотнями фунтів і понівеченою ногою, палко прагнучи втілити свої нові теорії в життя, вдруге вирушив до Лондона, де мав утретє розпочати з життя спочатку.

54

Екзаменів, які Філіп склав, вступаючи на аудитора, було достатньо для зарахування до медичного інституту. Він вибрав шпиталь Святого Луки, адже там минули батькові студентські роки, і ще за день до завершення літньої сесії приїхав до Лондона побачитися з секретарем. Від чоловіка він отримав перелік кімнат, які можна було винайняти, й оселився у брудному будинку, єдиною перевагою якого було те, що до шпиталю можна було дійти за дві хвилини.

— Вам слід домовитися, яку частину тіла ви будете анатомувати, — підказав секретар. — Краще почати з ноги, схоже, вважається, що так легше.

Філіп дізнався, що перша лекція з анатомії розпочнеться об одинадцятій, і десь за півгодини до початку, трохи нервуючи, покульгав до медичного інституту. Одразу за дверима висіло чимало пришпилених оголошень: розклад лекцій, таблиця результатів футбольних матчів і таке інше; Кері, намагаючись виглядати безтурботно, узявся їх роздивлятися. Молоді чоловіки і хлопці, базікаючи, уривалися всередину, шукали на полиці листи і спускалися сходами до підвалу, де була студентська читальна зала. Філіп побачив кількох хлопців, що, знічено відводячи погляд, тупцяли на місці, і зрозумів, що це такі ж новачки, як і він. Прочитавши всі оголошення, він помітив скляні двері, за якими виявився музей. На ознайомлення з експонатами залишалося ще двадцять хвилин. Тут було виставлено колекцію патологічних зразків. Незабаром до Кері підійшов юнак років вісімнадцяти.

— Послухайте, випершокурсник?

— Так, — озвався Філіп.

— Не знаєте, де лекційна аудиторія? Об одинадцятій початок.

— Ходімо пошукаємо її.

Вони вийшли з музею до довгого темного коридору зі стінами, пофарбованими у два відтінки червоного, а там їм підказали, куди йти, інші юнаки. Хлопці увійшли до дверей із табличкою «Анатомічний театр». Виявилося, що там уже було людно. Сидіння розташовувалися ярусами, і щойно Філіп увійшов, з’явився помічник, поставив склянку води на стіл унизу, а потім приніс людський таз і дві стегнові кістки — ліву та праву. Ще кілька хлопців увійшли та зайняли свої місця, й об одинадцятій в аудиторії майже не залишилося вільних столів. Загалом зібралося близько шістдесяти студентів. Здебільшого вони були значно молодші за Філіпа — вісімнадцятирічні безвусі хлопчаки, але було й кілька старших чоловіків: Кері помітив високого мужчину з пишними рудими вусами, котрому могло бути тридцять; інший невисокий молодик із чорним волоссям був молодшим лише на кілька років; а ще прийшов чоловік в окулярах та з сивою бородою.

До аудиторії увійшов лектор, містер Кемерон, привабливий чоловік із правильними рисами обличчя і білим як сніг волоссям. Він зачитав уголос довгий перелік прізвищ, а потім виголосив коротеньку промову. Викладач розмовляв приємним голосом і ретельно підбирав слова — здавалося, йому подобається наводити з ними лад. Він порадив кілька книжок, які можна було купити, і порекомендував придбати скелет. Кемерон говорив про анатомію із запалом: це найважливіший предмет для вивчення хірургії, до того ж отримані знання допомагають краще зрозуміти живопис. Філіп нашорошив вуха. Пізніше він дізнався, що містер Кемерон читав курс також і для студентів Королівської академії. Він багато років прожив у Японії, викладав у Токійському університеті й хизувався своїм художнім смаком.

— Вам доведеться вивчити чимало нудного, — завершив він зі зверхньою посмішкою, — і ви забудете це, щойно складете випускні іспити, але в анатомії краще вивчити і забути, ніж не вчити зовсім.

Він узяв зі столу кістки тазу і почав описувати їх. Пояснював Кемерон чітко та зрозуміло.

Після лекції юнак, який заговорив із Філіпом у паталогоанатомічному музеї і тепер сидів поруч, запропонував піти до кімнати для розтинів. Вони ще трохи поблукали коридорами, і помічник підказав їм, куди йти. Увійшовши до кімнати, Філіп відразу зрозумів, звідки взявся їдкий запах, який він відчув ще за дверима, і розпалив люльку. Помічник коротко засміявся.

— Скоро звикнете до смороду. Я його вже не помічаю.

Він запитав Філіпове прізвище і зазирнув до довгого переліку, що висів на дошці.

— У вас нога номер чотири.

Філіп побачив, що в дужках після його прізвища стоїть іще одне.

— Що це значить? — поцікавився він.

— У нас зараз тіл не вистачає. Довелося призначати двох на кожну частину тіла.

Кімната для розтинів була просторим приміщенням, пофарбованим, як і коридор, у два кольори — густо-помаранчевим згори і темно-теракотовим у нижній частині. Уздовж довшої стіни через рівні проміжки стояли залізні столи із заглибленнями, як у тарілок для м’яса; на кожному з них лежало тіло, здебільшого чоловіче. Від формаліну, в якому їх зберігали, тіла потемнішали, і шкіра нагадувала дублену шкуру. Усі мерці були страшенно худими. Помічник відвів Філіпа до одного зі столів, де вже стояв якийсь юнак.

— Ваше прізвище Кері? — поцікавився він.

— Так.

— Ох, тоді це наша спільна нога. Нам пощастило, що це чоловік.

— Чому? — не зрозумів Філіп.

— Усі віддають перевагу чоловікам, — пояснив помічник, — жіноче тіло швидко заростає жиром.

Філіп подивився на мерця. Руки і ноги були такими худими, що висіли батогами, а ребра туго напинали шкіру. Це був чоловік сорока п’яти років із негустою сивою бородою і вкритим поодинокими безбарвними волосинами черепом; очі були заплющені, а нижня щелепа запала. Кері не міг навіть уявити, що колись це створіння було живою людиною, і ряди мерців здалися йому страшними та огидними.

— Я планував почати о другій, — повідомив Філіпів напарник по розтину.

— Гаразд. О другій я буду тут.

Напередодні Кері придбав валізу з необхідними інструментами, і тепер йому відвели під неї шафку. Він кинув погляд на хлопця, разом із яким прийшов до кімнати для розтинів, і побачив, що той блідий як смерть.

— Мало не знудило? — поцікавився Філіп.

— Я ніколи раніше не бачив мертвих.

Коридором вони дійшли до вхідних дверей. Філіп пригадав Фанні Прайс. Вона була першим мерцем, якого йому довелося бачити, і він пам’ятав, яке це справило на нього враження. Мертвих і живих розділяє прірва; здається, наче вони належать до різних видів, і неможливо уявити, що не так давно мерці розмовляли, рухалися, їли та сміялися. У мертвих тілах є щось жахливе, і здається, наче вони мають лихий вплив на живих.

— Як ви ставитеся до ідеї щось з’їсти? — запитав у Філіпа новий знайомий.

Вони спустилися в підвал, де у темній кімнаті була облаштована їдальня. Тут студенти отримували таку ж їжу, як у будь-якій хлібній крамничці. Поки вони обідали (Філіп замовив ячмінну булочку з маслом і горнятко шоколаду), Кері дізнався, що його нового товариша звуть Дансфорт. У цього цибатого хлопця, що так і випромінював здоров’я, були веселі сині очі й темне кучеряве волосся, а рухався і розмовляв він повільно. Дансфорт щойно приїхав із Кліфтона.

— Ви записалися на загальну медицину? — запитав він у Філіпа.

— Так, я хочу якомога швидше здобути освіту.

— Я теж записався, але потім доведеться вступати до Королівського хірургічного інституту. Хочу бути хірургом.

Більшість студентів обмежувалися загальним курсом у Коледжі хірургії та Коледжі терапевтичної справи, але найамбітніші та найпрацелюбніші продовжували своє довге навчання, щоб отримати науковий ступінь у Лондонському університеті. Незадовго до того, як Філіп вступив до шпиталю Святого Луки, правила змінили, і тепер навчання тривало п’ять років, а не чотири, як було до осені 1892-го. Данфорт уже вибудував собі плани і пояснив Філіпу, як зазвичай усе відбувається. Після «Вступу до загальної медицини» потрібно було скласти біологію, анатомію та хімію; але зробити це можна було по черзі, і більшість студентів складали екзамен із біології після трьох місяців навчання.

Цю науку нещодавно додали до списку предметів, на яких повинні розумітися майбутні лікарі, і вимоги до знань були невисокими.

Коли Філіп повернувся до кімнати для розтинів — він забув купити нарукавники, які тут надягали, щоб не забруднити сорочку, і запізнився на п’ять хвилин, — багато студентів уже взялися до роботи. Його партнер почав працювати рівно о другій і тепер ретельно відділяв шкірні нерви. Другою ногою займалися ще двоє студентів, а ще кілька людей взялося за руки.

— Ви ж не проти, що я вже почав?

— Усе гаразд, можете продовжувати, — заспокоїв напарника Філіп.

Він узяв підручник, відкрив схему анатомічного розтину ноги й подивився, що вони мали знайти.

— А ви справжній мастак у цій справі, — зауважив він.

— Ох, я вже чимало різав, знаєте, всіляких тварин на підготовчих курсах.

За анатомічним столом велися жваві розмови — про завдання, перспективи футбольного сезону, демонстрантів та лекції. Поруч із рештою Філіп почувався справжнім стариганом. Хлопці були ще звичайними школярами. Утім, вік визначається радше знаннями, ніж роками, а Ньюсон, його активний юний напарник, чудово розумівся на справі. Йому, мабуть, хотілося похизуватися, тож він детально пояснював Філіпу все, що робив, а той забув про всю свою приховану мудрість і смиренно слухав. Потім Кері сам узяв скальпель і пінцет та взявся до роботи під наглядом інших.

— Прекрасно, що він такий худий, — радів Ньюсон, витираючи руки. — Бідолашний, напевно, нічого не їв цілий місяць.

— Цікаво, від чого він помер, — пробурмотів Філіп.

— Ой, навіть не знаю, нічого нового, швидше за все, від голоду. Гадаю… будь ласка, обережно, не переріжте артерію.

— Легко сказати «не переріжте артерію», — зауважив один із чоловіків, що працював із другою ногою. — У старого дурня артерії не на місці.

— Артерії завжди не на місці, — повідомив Ньюсон. — Ви практично ніколи не побачите норми. Саме тому її і називають нормальною.

— Не жартуйте так, — попросив Філіп, — інакше я поріжуся.

— Якщо поріжетеся, — озвався Ньюсон-всезнайко, — одразу продезинфікуйте рану. Про це не слід забувати. Минулого року був один хлопець, він уколовся, не звернув на це увагу, і закінчилося все зараженням крові.

— Він одужав?

— О ні, помер за тиждень. Я ходив у морг подивитися на нього.

Коли настав час пити чай, у Філіпа боліла спина; а пообідав він так легко, що вже добряче зголоднів. Руки тхнули тим дивним запахом, який він вперше відчув уранці в коридорі. Здавалося, що й мафін має такий самий присмак.

— Ох, ви до цього призвичаїтеся, — заспокоїв Ньюсон. — Будете навіть сумувати за смородом старої доброї розтинальні.

— Я не дам цьому зіпсувати мені апетит, — вирішив Філіп і заїв мафін скибочкою пирога.

55

Філіпові уявлення про життя студентів-медиків, як і у широкої публіки, ґрунтувалися на картинах, змальованих Чарльзом Діккенсом у середині дев’ятнадцятого століття. Однак хлопець досить швидко збагнув, що Боб Соєр^[231], якщо він колись існував, не мав нічого спільного з сучасними студентами-медиками.

Професія лікаря приваблює різноманітних людей, звісно ж, серед них є ледачі та легковажні. Вони уявляють собі легке життя, марнують два роки, а потім (коли гроші закінчуються, а розлючені батьки відмовляються допомогти) кидають навчання в шпиталі. Інші не можуть упоратися з екзаменами: один провал за другим шкодить їхнім нервам, і з переляку вони забувають усе, що вивчили, щойно ввійдуть до будинку екзаменаційної комісії. Рік за роком вони залишаються на тому ж курсі та стають мішенню для доброзичливої зверхності молодших хлопців: комусь вдається витягнути екзамен на фармацевта; інші залишаються асистентами без дипломів і на цій ненадійній посаді цілком залежать від своїх роботодавців; на них чекає зубожіння, пияцтво, і лише Богові відомо, який кінець. Утім, здебільшого студенти-медики — це працьовиті молоді люди, які походять із середнього класу і мають достатньо коштів, аби жити пристойним життям, до якого звикли. Чимало хлопців — сини лікарів і вже володіють якимись професійними навичками; їхня кар’єра визначена наперед: отримавши диплом, вони планують залишитися при шпиталі, а потім (можливо, після роботи корабельним лікарем на Далекому Сході) повернуться до своїх батьків і проведуть життя, практикуючи десь у селі. Кілька студентів наділені блискучим хистом: вони щороку отримуватимуть усі можливі призи та стипендії, отримуватимуть пропозиції від різних лікарень, обіймуть посаду, відкриють консультацію на Гарлі-стрит і зароблять статки, ім’я і титули як спеціалісти з якихось питань.

Медицина — єдина професія, яку можна здобути в будь-якому віці, сподіваючись, що заробиш собі на життя. Серед Філіпових однокурсників було кілька зрілих людей: один раніше служив на флоті, і пліткували, що його звідти звільнили за пиятику; інший був тридцятилітнім чоловіком із червоним обличчям, грубими манерами і гучним голосом. Третій мав дружину та двох дітей і втратив гроші на банкрутстві свого повіреного; він виглядав насуплено, наче світ йому остогид, працював мовчки, і помітно було, що запам’ятовувати щось у його віці вже непросто. Думав він повільно, і боляче було дивитися, як чоловік щосили намагається бути старанним.

У своєму крихітному помешканні Філіп почувався, як вдома. Він розставив книжки і розвісив на стінах свої картини та етюди. Над ним, на поверсі з вітальнею, мешкав п’ятикурсник Ґріффітс, але Кері його майже не бачив — частково через сусідові чергування в шпиталі, а частково через навчання в Оксфорді. Університетські студенти зазвичай трималися одне одного: як властиво молоді, вони знали десятки методів продемонструвати своїм не таким успішним колегам власну значущість, а інших студентів нудило від їхньої олімпійської величі. Ґріффітс був високим юнаком із копицею рудого волосся, синіми очима, блідою шкірою і надзвичайно червоними вустами; він належав до тих людей, кому пощастило подобатися всім навкруги завдяки своїй жвавості та незмінно гарному настрою. Він трохи бренькав на піаніно й завзято співав комічні пісеньки: щовечора, самотньо читаючи в кімнаті, Філіп чув згори крики та вибухи реготу Ґріффітсових друзів. Він згадував приємні вечори в Парижі, коли Лоусон і він, Фланаґан і Клаттон збиралися у студії й теревенили про мистецтво і мораль, сьогоднішні романи і завтрашню славу. У Філіпа щеміло серце. Виявилося, що зробити героїчний жест було значно простіше, ніж миритися з його наслідками. Найгіршим було те, що заняття здавалися Кері нецікавими. Він відвик відповідати на запитання викладача і на лекціях ловив ґав. Анатомія була одноманітною — потрібно було вчити напам’ять незліченну кількість фактів; розтини були нудними — Філіп не розумів, навіщо так ретельно копирсатися в лабораторії у нервах та артеріях, якщо без проблем можна було знайти їх на схемі в підручнику або точно побачити, де вони є, на експонатах у музеї.

Час від часу Філіп знайомився з людьми, але близьких друзів не мав, бо не міг знайти цікавої теми для розмови з ними. Намагаючись цікавитися їхніми справами, відчував, що студентам його тон здається батьківським. Кері був не з тих людей, хто може розпинатися про власні інтереси, попри те що співрозмовник нудьгує. Один чоловік, почувши, що Філіп вивчав у Парижі мистецтво, і пишаючись своїм смаком, спробував поговорити з ним на цю тему, але Філіп вороже ставився до поглядів, які не збігалися з його власними, і, швидко помітивши банальність чоловікових ідей, обмежувався короткими відповідями. Йому хотілося стати популярним серед інших, але він не міг змусити себе не переоцінювати інших. Філіп боявся видатися нав’язливим і розмовляв мало, а свою сором’язливість досі ховав під маскою відстороненості. Він знову переживав шкільні негаразди, але тепер незалежне життя студентів-медиків дало змогу йому більше часу проводити на самоті.

З Дансфордом, рум’яним огрядним хлопцем, із яким вони познайомилися на початку занять, без проблем вдалося подружитися. Він прив’язався до Кері просто тому, що той був його першим знайомим у шпиталі Святого Луки. У Лондоні він не мав інших друзів, тож вони взяли собі за звичку навідуватися суботніми вечорами на гальорку м’юзик-холу чи театру. Дансфорд був недалеким, але доброзичливим і ніколи не ображався; він завжди виголошував очевидні речі, а коли Філіп сміявся з нього, просто усміхався у відповідь. Хоча Кері й постійно глузував із товариша, той подобався йому своєю щирістю і спокійним характером: Дансфорд мав ту привабливість, якої йому самому так не вистачало.

Частенько вони ходили випити чаю в кафе на Парламент-стрит, оскільки Дансфорду сподобалася тамтешня офіціантка. Філіпові вона не здавалася привабливою — висока, худорлява, з вузькими стегнами і маленькими грудьми.

— У Парижі на неї ніхто б навіть не подивився, — зверхньо повідомив він.

— У неї гарненьке личко, — заперечив Дансфорд.

— Хіба річ у личку?

Риси обличчя у неї були дрібні й звичайні, очі сині, а чоло широке та низьке; вікторіанські художники — лорд Лейтон^[232], Альма Тадема^[233] та сотні інших — переконали своїх сучасників, що це еталон грецької краси. Волосся дівчина, схоже, мала густе — вигадливо викладені пасма спускалися на чоло, і вона називала цю зачіску «чубчик королеви Олександри»^[234]. Схоже, офіціантка страждала від анемії — тонкі губи були блідими, мало не прозора шкіра відливала зеленим, а рум’янець ніколи не торкався щік. Зате зуби в неї були чудові. Дівчина докладала чимало зусиль, аби не зіпсувати роботою руки, тож кисті залишалися маленькими, вузькими й білими. Свої обов’язки офіціантка виконувала зі знудженим виразом обличчя.

Дансфорд страшенно соромився в присутності жінок, тому ніяк не міг заговорити з нею і невідступно просив Філіпа допомогти.

— Мені потрібно, щоб ти просто завів розмову, — пояснював він, — а далі я впораюся самостійно.

Філіп, бажаючи допомогти другові, кілька разів звернувся до дівчини, але вона здебільшого відповідала коротко, бо добре знала, хто вони такі. Юнаки, як здогадалася офіціантка, були студентами. Який із них зиск? Дансфорд помітив, як дівчина приділяє увагу чоловікові з солом’яним волоссям і щетинистими вусиками, схожому на німця; варто йому було з’явитися в кафе, як охочим зробити замовлення доводилося кликати її кілька разів. До незнайомих клієнтів офіціантка ставилася з крижаною байдужістю, а розмовляючи з друзями, не зважала на тих, хто поспішав. Із жінками, які заходили, бажаючи випити чогось, вона поводилася з точно розрахованою нахабністю — клієнтки дратувалися, але не мали причин пожалітися керівнику. Одного дня Дансфорд повідомив, що дівчину звуть Мілдред — він чув, як до неї звернулася інша офіціантка.

— Ну й огидне ім’я, — зауважив Філіп.

— Чому? — перепитав Дансфорд. — Мені подобається.

— Таке претензійне.

Так сталося, що німця якось не було в кафе, і Філіп, усміхнувшись, зауважив:

— Ваш друг сьогодні не прийшов.

— Не знаю, про що ви, — холодно озвалася дівчина.

— Я маю на увазі того шляхетного чоловіка із солом’яними вусами. Невже він покинув вас заради іншої?

— Декому краще було б пантрувати власні справи, — кинула офіціантка.

Вона відійшла від їхнього столика й, оскільки інших відвідувачів не було, на кілька хвилин сіла і взялася розглядати вечірню газету, залишену кимось із попередніх клієнтів.

— Нерозумно було сердити її, — пожалівся Дансфорд.

— Та мені начхати, що коїться у неї всередині, — озвався Філіп.

Однак ситуація його зачепила. Його непокоїло, що дівчина образилася, хоча він просто намагався бути з нею люб’язним. Попросивши рахунок, він знову спробував продовжити розмову.

— Ви більше з нами не розмовляєте? — із усмішкою поцікавився він.

— Я тут для того, щоби приймати замовлення й обслуговувати відвідувачів. Мені немає про що з ними розмовляти і не потрібні їхні розмови.

Вона поклала перед хлопцями аркуш паперу, на якому написала, скільки вони мають заплатити, і повернулася до стола, де раніше сиділа. Розлючений Філіп залився рум’янцем.

— Це був удар нижче пояса, — зауважив Дансфорд, коли хлопці вийшли на вулицю.

— Невихована хвойда, — кинув Філіп. — Я більше туди й носа не поткну.

Його впливу на Дансфорда вистачило, щоб відтепер пити чай деінде, і незабаром друг уже фліртував із іншою дівчиною. Однак Філіп не забув, як офіціантка образила його. Якби дівчина поводилася з ним ввічливо, Кері не звертав би на неї уваги, але вона відверто зневажала його, і це зачіпало його гордість. Філіп не міг упоратися з бажанням помститися їй. Через це огидне почуття він сердився сам на себе й три чи чотири дні випробовував силу волі, не зазираючи до кафе, але це не допомогло впоратися з бажанням, і він вирішив, що краще буде побачитися з дівчиною знову. Тоді він одразу припинить думати про неї. Соромлячись своєї слабкості, Кері по обіді скасував зустріч із Дансфордом і подався прямісінько до кафе, в яке заприсягся більше ніколи не потикатися. Увійшовши, він одразу помітив офіціантку й сів за один із її столиків. Кері сподівався, що дівчина поцікавиться, куди він зник на цілий тиждень, але вона мовчки прийняла замовлення, хоча раніше хлопець нерідко чув, як вона казала іншим відвідувачам:

— Давненько вас не було.

Тепер вона вдавала, що ніколи його раніше не бачила. Філіп вирішив перевірити, чи справді дівчина забула його, і коли вона принесла чай, запитав:

— Ви сьогодні не бачили мого друга?

— Ні, він не приходив уже кілька днів.

Він збирався скористатися цим зауваженням і зав’язати розмову, але чомусь розхвилювався і не міг вигадати, що сказати. Дівчина не дала йому часу на роздуми й одразу пішла геть. Шансів сказати ще щось не було, тож Філіп попросив рахунок.

— Огидна погода, чи не так? — зауважив він.

Жахливо, що він не вигадав нічого кращого за таку банальщину. Філіп сам не розумів, чому так розхвилювався у присутності офіціантки.

— Мені однаково яка погода, все одно стирчатиму тут цілий день.

Тон у неї був зарозумілий, і це ще більше роздратувало його. Він мало не бовкнув у відповідь щось уїдливе, але змусив себе промовчати.

«От якби вона сказала справжню грубість, — скаженів усередині він, — я б пожалівся, і її б звідси викинули. Так їй, дідько забирай, і треба».

56

Він не міг викинути її з голови. Розгнівано посміювався над власною дурістю: просто смішно перейматися через слова якоїсь дрібної хворобливої офіціантки, однак вони його чомусь принизили. Про це приниження не знав ніхто, крім Дансфорда, та й той незабаром забув, але Філіп відчував, що не заспокоїться, поки не зітре це зі своєї пам’яті, і вигадував, як цього краще домогтися. Кері вирішив ходити до кафе кожного дня; вочевидь, він справив на Мілдред погане враження, але тепер придумає, як це виправити, — він більше не скаже нічого, що могло б зачепити навіть найприскіпливішу людину. Філіп так і зробив, але це не дало жодного результату. Коли він заходив і бажав доброго вечора, дівчина відповідала тими ж словами, але якось раз він не сказав нічого, аби подивитися, що вона робитиме, і Мілдред теж промовчала. Подумки Філіп вилаяв її словом, яким часто називають жінок, але нечасто користуються в пристойному товаристві, а потім із незворушним обличчям замовив чай. Вирішивши не озиватися більше жодним словом, він вийшов із кафе не попрощавшись. Він пообіцяв собі, що більше ніколи там не з’явиться, але наступного дня, коли прийшов час пити чай, не міг заспокоїтися. Філіп спробував зайняти думки чимось іншим, але впоратися з ними не вдавалося. Кінець кінцем він розпачливо вигукнув:

— Зрештою, не бачу причин, чому б не піти, якщо мені хочеться.

Внутрішня боротьба тривала довго, і до кафе він увійшов о сьомій.

— Я вже думала, ви не прийдете, — зізналася дівчина, коли він сів за столик.

Філіпове серце загупало в грудях, і він відчув, як шаріється.

— Я був зайнятий. Не міг прийти раніше.

— Дайте вгадаю — різали людей?

— Я ж не якийсь шкуродер.

— Ви студент, чи не так?

— Так.

Схоже, це задовольнило її цікавість. Мілдред пішла геть і, оскільки о пізній годині інших відвідувачів не було, заглибилася в бульварний роман. Це було ще до появи видань за шість пенні. У ті часи без проблем можна було купити макулатуру, написану вбогими літературними неграми^[235] для малограмотних читачів. Філіп почувався піднесено — вона сама до нього озвалася, вже не за горами той день, коли настане його черга і він скаже їй все, що про неї думає. Як приємно буде сповна продемонструвати своє зверхнє ставлення. Він подивився на офіціантку. Її личко в профіль справді було чарівним; навіть дивно, як часто англійські дівчата з простих сімей виглядають так, що тобі відбирає мову, однак обличчя Мілдред було холодніше за камінь, а зелений відтінок напівпрозорої шкіри був хворобливим. Усі офіціантки були вбрані однаково — у прості чорні сукні з білими фартушками, нарукавники і невеличкі наколки^[236]. Філіп знайшов у кишені половинку аркуша, накидав на папері, як вона читає, схилившись над книжкою (читаючи, Мілдред ворушила губами), і пішов із кафе, залишивши його на столі. Це була гарна ідея: наступного дня, коли Кері зайшов до кафе, дівчина йому всміхнулася:

— Я й не знала, що ви вмієте малювати, — сказала вона.

— Я два роки вивчав живопис у Парижі.

— Я показала малюнок, який ви залишили тут учора ввечері, нашій завідувачці, їй аж подих перехопило. Це я там намальована?

— Ви.

Коли Мілдред пішла за чаєм, до Філіпа підійшла інша дівчина.

— Я бачила картинку, на якій ви намалювали міс Роджерс. Дуже схоже, — похвалила вона.

Так Кері вперше почув прізвище Мілдред і звернувся до дівчини, попросивши рахунок.

— Бачу, ви знаєте, як мене звуть, — мовила вона підійшовши.

— Ваша подруга сказала мені, коли говорила про малюнок.

— Вона хоче, щоб ви її теж намалювали. Не робіть цього. Зробите раз, і доведеться робити постійно, всі хотітимуть, аби ви їх намалювали. — Потім вона без паузи додала з якоюсь дивною непослідовністю: — А де ваш молодший друг, із яким ви ходили сюди? Він що, кудись поїхав?

— Дивно, що ви його запам’ятали, — озвався Філіп.

— Він привабливий юнак.

Кері відчув, як усередині заворушилося якесь химерне почуття, назви якого він не знав. Дансфорд мав гарні кучері, рум’яне обличчя й чарівну усмішку. Філіп позаздрив його принадам.

— Ох, мій друг закохався, — пояснив він, уривчасто засміявшись.

Кульгаючи додому, Кері подумки повторював кожне слово розмови. Тепер дівчина поводилася з ним досить привітно. Якщо випаде нагода, він запропонує їй намалювати кращий портрет; він був упевнений, що Мілдред не відмовиться. У неї було цікаве обличчя, з гарненьким профілем, і навіть зеленуватий відтінок дивним чином надихав юнака. Він замислився, який це колір, і на думку одразу спав гороховий суп, однак Філіп розгнівано відігнав цю ідею і уявив бутон чайної троянди. Якщо розкрити його до того, як він розквітне, відтінок буде точнісінько таким. Кері більше не відчував до дівчини неприязні.

— А вона нічогенька, — пробурмотів він собі під ніс.

Нерозумно було ображатися на неї; безсумнівно, він сам винен; вона не хотіла поводитися грубо — варто вже звикнути, що спершу він справляє на людей неприємне враження. Філіпу лестив успіх його малюнка; тепер, дізнавшись про його невеличкий талант, Мілдред дивилася на нього зацікавленіше. Наступного дня Кері не міг знайти собі місця. Він хотів навіть пообідати в кафе, але там неодмінно було багато людей, і дівчині не вдалося б із ним поговорити. Філіп уже давно припинив пити чай із Дансфордом і рівно о пів на п’яту, десять раз подивившись на годинник, зайшов у кафе.

Мілдред сиділа до нього спиною. Вона розмовляла з німцем, якого Філіп раніше бачив тут щодня, поки два тижні тому той не зник і до сьогодні не показувався. Дівчина засміялася у відповідь на якусь його фразу. Кері подумав, що сміх у неї вульгарний, і його аж пересмикнуло. Він покликав Мілдред, але вона не звернула уваги. Тоді він погукав її ще раз, а потім, розлютившись (він був не надто терплячим), гупнув ціпком по столу. Офіціантка з похмурим виглядом підійшла до нього.

— Як справи? — поцікавився він.

— Схоже, ви неабияк поспішаєте.

Вона дивилася на нього з уже добре знайомим нахабним виглядом.

— Послухайте, що це з вами? — перепитав Філіп.

— Якщо ви люб’язно озвучите своє замовлення, я вам його принесу. А стояти тут і теревенити цілу ніч у мене немає часу.

— Чай і підсмажену булочку, — коротко кинув він.

Вона його розлютила. Коли Мілдред принесла чай, Філіп старанно читав газету «Стар», яку прихопив із собою.

— Якщо ви одразу дасте мені рахунок, я вас більше не турбуватиму, — озвався він крижаним тоном.

Дівчина написала суму, поклала листочок на стіл і повернулася до німця. Незабаром вона вже захоплено щебетала з ним. Це був чоловік середнього зросту, з круглою, характерною для німців головою й обличчям землистого кольору, на якому їжачилися пишні вуса. Він був убраний у фрак, сірі штани і носив на масивному золотому ланцюжку годинник. Філіпу здалося, що інші офіціантки кидають погляди то на нього, то на цю парочку і багатозначно перезираються. Він був переконаний, що з нього сміються, і кров усередині кипіла. Тепер він щиро ненавидів Мілдред. Філіп знав, що найкраще було б припинити сюди ходити, але не міг змиритися з думкою, що його пошили в дурні, і вигадав план, як продемонструвати дівчині свою зневагу. Наступного дня він сів за інший столик і замовив чай в іншої офіціантки. Приятель Мілдред знову був тут як тут, і вона з ним базікала, не звертаючи на Філіпа уваги. Однак Кері вибрав вдалу мить і, виходячи, пішов дівчині назустріч і подивився на неї так, наче вперше бачив. Він повторював це декілька днів, сподіваючись, що врешті-решт дівчина скористається нагодою й озветься до нього. Він чекав, що вона запитає, чому він більше не сідає за її столики, і навіть підготував образливу відповідь. Філіп знав, що смішно цим перейматися, але нічого не міг із собою вдіяти. Вона знову його перемогла. Німець раптово зник, але Філіп продовжував сідати за інші столики, а Мілдред не звертала на нього уваги. Юнак несподівано зрозумів, що всі його хитрощі залишають її байдужою; він міг продовжувати хоч до Судного дня без жодного результату.

— Я ще не закінчив, — заприсягся він собі.

Наступного дня Кері повернувся на старе місце і, коли дівчина підійшла, привітався так, наче не ігнорував її цілий тиждень. Обличчя його залишалося спокійним, але впоратися з шаленим серцебиттям не вдавалося. Публіка саме захопилася оперетами, і він не сумнівався, що Мілдред радо захоче щось подивитися.

— Послухайте, — сказав він раптово, — я хотів поцікавитися, чи не погодитеся ви якось повечеряти зі мною і подивитися «Нью-йоркську красуню». Я візьму квитки в партер.

Останню фразу він додав, щоб зацікавити дівчину. Філіп добре знав, що дівчата зазвичай сидять у театрі на гальорці, і навіть якщо їх запрошують чоловіки, вони рідко купують щось дорожче за місця на балконі. Бліде обличчя Мілдред залишалося незворушним.

— Я не проти, — сказала вона.

— Коли хочете піти?

— У четвер я звільняюся раніше.

Вони домовилися про зустріч. Мілдред жила у Герн-Гілл із тіткою. Вистава починалася о восьмій, тож о сьомій треба було повечеряти. Дівчина запропонувала Філіпу зустріти її в залі очікування другого класу на вокзалі Вікторії. Задоволення вона не виказувала і прийняла запрошення так, наче робила йому послугу. Філіп відчув невиразне роздратування.

57

За півгодини до призначеного Мілдред часу Філіп прибув на вокзал Вікторії і сів у залі очікування другого класу. Він чекав, а вона не йшла. Юнак захвилювався, вийшов на вокзал і став дивитися, як приїжджають приміські поїзди; година, на яку вони домовилися, вже минула, а дівчини досі не було. Філіп утратив терпіння. Він пішов до іншої зали очікування й оглянув тих, хто там сидів. Раптом його серце підскочило.

— Ось ви де. Я вже думав, що ви ніколи не прийдете.

— Маєш тобі! І це після того, як ви змусили мене стирчати тут цілу вічність. Я вже майже зібралася повернутися додому.

— Але ви казали чекати на вас у залі очікування другого класу.

— Нічого такого я не казала. Навряд чи я сиділа б у другому класі, якщо можу сидіти у першому, чи не так?

Філіп не відповів, хоча й був упевнений, що не помилився, і вони сіли до кебу.

— Де повечеряємо? — поцікавилася Мілдред.

— Як щодо ресторану «Адельфі»? Вас це влаштує?

— Мені байдуже, де їсти.

Розмовляла вона невдоволено. Дівчину розсердило те, що довелося чекати, і на Філіпові спроби зав’язати розмову вона відповідала тільки «так» чи «ні». Мілдред була вбрана у довгий плащ із якоїсь грубої темної тканини, а на голові зав’язала мереживну шаль. Коли вони увійшли до ресторану й сіли за столик, вона задоволено роззирнулася. Свічки в червоних абажурах на столах, золоті прикраси та дзеркала наповнювали залу розкішною атмосферою.

— Я ніколи тут раніше не бувала.

Дівчина всміхнулася Філіпу. Вона зняла плащ, і він побачив блідо-блакитну сукню з квадратним вирізом. Волосся у Мілдред було зачесане ще старанніше, ніж завжди. Він замовив шампанське, і коли його принесли, в дівочих очах зблиснули іскри.

— Вирішили розгулятися? — запитала вона.

— Тому що замовив шипучку? — навмисне відповів Кері, наче ніколи не пив нічого іншого.

— Ну й здивували ви мене, коли покликали в театр.

Розмова не в’язалася — вочевидь, дівчина не мала тем для розмови з ним, а Філіп нервував, що не може її розважити. Мілдред байдуже слухала його зауваження, розглядала інших відвідувачів і навіть не вдавала, що він її цікавить. Раз чи два він спробував пожартувати, але дівчина поставилася до його слів серйозно. Вона трохи пожвавішала лише тоді, коли Кері завів розмову про інших дівчат; Мілдред ненавиділа завідувачку й довго розпиналася про її лиходійство.

— Терпіти її не можу і те, як вона кирпу гне. Часом у мене аж язик свербить викласти їй усе; вона ж навіть не підозрює, що я про неї знаю.

— І що ж це таке? — поцікавився Філіп.

— Ну, я випадково дізналася, що на вихідні вона весь час катається з одним чоловіком до Істбурна. В однієї з наших дівчат є заміжня сестра, котра їздить туди зі своїм чоловіком; вона її там і побачила. Вони зупинялися в одному пансіоні, і наша носила обручку, хоча мені добре відомо, що вона незаміжня.

Філіп наповнив келих Мілдред, сподіваючись, що дівчина стане привітнішою; йому страшенно хотілося, щоб ця маленька прогулянка минула успішно. Він помітив, що дівчина тримає ніж так, наче це ручка, а піднімаючи келих, відставляє мізинець убік. Кері спробував поговорити на різні теми, але від Мілдред важко було чогось добитися, і він роздратовано згадував, як вона без упину базікала з німцем. Повечерявши, вони вирушили на виставу в театр. Філіп був надзвичайно культурним юнаком і до оперет ставився зневажливо. Жарти здавалися йому вульгарними, а мелодії пересічними; схоже, французам цей жанр вдавався краще. Натомість Мілдред щиро насолоджувалася, вона реготала до кольок, кидала на Філіпа погляди, коли якийсь жарт здавався їй особливо вдалим і захоплено аплодувала.

— Я дивлюся її сьомий раз, — зізналася вона після першої дії, — і не проти подивитися ще сім.

Її страшенно цікавили жінки, що сиділи в партері. Вона показувала Філіпові тих, хто намалювався і вдягнув перуку.

— Ці люди з Вест-Енда просто жахливі, — оголосила дівчина. — У голові не вкладається, як вони можуть таке робити. — Мілдред торкнулася рукою свого волосся. — А у мене все своє, до останньої волосини.

Їй ніхто не сподобався, і про кого не заходила б мова, дівчина завжди казала щось огидне. Це непокоїло Філіпа. Він підозрював, що завтра в кафе вона розповість дівчатам, що ходила з ним на побачення і мало не померла від нудьги. Мілдред була йому не до душі, однак, невідому чому, йому хотілося бути поруч із нею. Дорогою додому Кері озвався:

— Сподіваюся, вам сподобалося.

— Ще й як.

— Не відмовитеся піти зі мною якось іще кудись?

— Я не проти.

Добитися інших слів від Мілдред не вдавалося, і від її байдужості Філіп втрачав глузд.

— Звучить так, наче вам байдуже, підете ви чи ні.

— Ой, якщо ви мене не покличете, покличе хтось інший. Охочих піти зі мною в театр вистачає.

Філіп мовчав. Вони прийшли на вокзал, і він підійшов до кас.

— У мене сезонний проїзний, — заспокоїла дівчина.

— Я хотів провести вас додому, якщо не заперечуєте. Уже досить пізно.

— Ой, я не проти, якщо вам так хочеться.

Кері узяв квитки до першого класу — для неї в один бік, а для себе зі зворотним.

— Ну, ви хоча б не скупий, що там не кажи, — похвалила Мілдред, коли він відчиняв двері купе.

Філіп не знав, зрадів чи засмутився, коли до них приєдналися інші пасажири, і розмову довелося припинити. Вони вийшли у Герн-Гілл, і він провів дівчину до рогу вулиці, на якій вона жила.

— Тут я з вами попрощаюся, — сказала Мілдред, простягаючи руку. — Не варто проводжати мене до дверей. Я добре знаю сусідів і не хочу, аби вони пліткували.

Вона побажала йому на добраніч і швидко пішла геть. Філіп бачив у темряві білу шаль. Він думав, що Мілдред обернеться, але вона цього не зробила. Побачивши, до якого будинку вона зайшла, він трохи почекав і підійшов, аби подивитися на нього ближче. Це був звичайний охайний будиночок із жовтої цегли, точнісінько такий самий, як усі інші будиночки на цій вулиці. Кері трохи постояв там, аж поки у вікні на другому поверсі не згасло світло, а потім повільно почовгав на станцію. Вечір минув невдало, і юнак почувався роздратованим, стривоженим і нещасним.

Лежачи в ліжку, він продовжував бачити в кутку вагона Мілдред із білою мереживною шаллю на голові. Філіп не знав, як переживе години до тієї миті, коли побачить її знову. У напівсні він бачив тендітні риси дівочого обличчя із зеленуватою шкірою. Із нею він не був щасливим, але без неї був нещасним. Філіпові хотілося сидіти поруч із Мілдред, дивитися на неї, торкатися її, йому хотілося… майнула думка, але він не наважився додумати її до кінця і раптом остаточно прокинувся… він хотів цілувати тонкі бліді вуста. Нарешті правда відкрилася йому. Він закохався у Мілдред. Це було неймовірно.

Раніше Філіп часто думав про те, як закохається, і перед очима завжди з’являлася одна й та сама картина. Він бачив, як заходить до бальної зали, погляд падає на групку чоловіків та жінок, і одна з них повертається до нього. Вона зустрічається з ним поглядом, і Філіп розуміє, що подих перехопило не лише йому, а їй теж. Він завмирає. Вона висока, темноволоса і прекрасна, з очима чорними, мов ніч; убрана в біле, а в чорних косах сяють діаманти; вони прикипіли одне до одного поглядами й забули про всіх навкруги. Він іде прямісінько до неї, а вона робить крок йому назустріч. Обоє відчувають, що зараз не час для офіційних знайомств. Філіп озивається до неї:

— Я шукав вас ціле життя, — каже він.

— Ви нарешті прийшли, — бурмоче дівчина.

— Потанцюєте зі мною?

Вона ховається у його обіймах, і вони танцюють (Філіп завжди уявляв, що не кульгає). Танцює дівчина божественно.

— Я ніколи не танцювала ні з ким таким вправним, як ви, — каже вона, розриває свою бальну карту, і вони продовжують танцювати разом цілий вечір.

— Я такий вдячний долі, що дочекався вас, — каже дівчині Філіп. — Вірив, що врешті-решт ми обов’язково зустрінемося.

Люди в бальній залі витріщаються на них, але їм байдуже. Вони не хочуть приховувати свою пристрасть. Потім закохані виходять у садок. Філіп накриває дівочі плечі легким плащем і допомагає їй сісти в кеб, що вже чекає на них. Вони встигають на опівнічний потяг до Парижа і летять крізь мовчазну зоряну ніч у невідоме майбуття.

Філіп подумав про свої старі фантазії, і закоханість у Мілдред Роджерс здалася йому неможливою. У неї було неоковирне ім’я. Він не вважав її гарненькою, ненавидів її худу статуру (Філіп лише сьогодні помітив, як випирають з-під вечірньої сукні ребра); він по черзі пригадав її риси — вуста йому не подобалися, а нездоровий колір обличчя викликав якусь невиразну огиду. Вона була вульгарною дівкою. Її мова, груба й небагатослівна, свідчила про обмежений розум. Філіп згадав, як Мілдред по-мавпячому хихотіла над жартами в опереті й те, як вона старанно відстовбурчувала мізинець, підносячи келих до рота; її манери, так само як розмови, були сповнені огидної манірності. Він подумав про її зверхність (часом так і хотілося нам’яти дівчині вуха), і раптом, невідомо чому — можливо, від думки про те, аби вдарити її, чи від згадки про її крихітні гарненькі вушка — Філіпа накрило хвилею емоцій. Він жадав її. Уявляв, як тримає у своїх обіймах її худеньке делікатне тіло, як цілує її бліді вуста; йому хотілося торкнутися пальцями її зеленуватих щік. Він хотів її.

Колись Філіп вважав кохання блаженством, яке охоплює тебе, і здається, що навколо запанувала весна; він шукав безмежного щастя, але це не було щастям. Його душа страждала від жаги, бажання було болючим, а мука такою гіркою, як ніколи раніше. Він спробував згадати, коли це почалося, але не зміг. Знав лише, що після перших кількох відвідин, щоразу заходячи в кафе, відчував, як стискається серце, а якщо Мілдред зверталася до Кері, у нього перехоплювало подих. Варто їй було піти геть, він почувався розчавленим, але щойно вона поверталася, із нею приходив розпач.

Філіп витягнувся на ліжку, мов пес, і замислився, як збирається жити, якщо біль у душі ніколи не вщухне.

58

Наступного дня Філіп прокинувся рано й одразу ж подумав про Мілдред. Йому спало на думку, що можна зустріти дівчину на вокзалі Вікторії і провести до кафе. Він поспіхом поголився, вдягнувся нашвидкуруч і сів на автобус до залізничної станції. Вийшовши на вокзалі за двадцять восьма, він узявся розглядати потяги. О цій ранній порі з них висипалися і розтікалися платформою натовпи службовців та продавців: усі поспішали, деякі йшли парами, час від часу з’являлася зграйка дівчат, але здебільшого люди крокували самотою. У променях ранкового світла вони були блідими, майже всі потворними та відстороненими; молодь ішла легко, наче крокувати цементною платформою було приємно, а старше покоління, стривожено насупившись, рухалося механічно.

Нарешті Філіп помітив Мілдред і радісно кинувся їй назустріч.

— Доброго ранку, — привітався він. — Я вирішив прийти і дізнатися, як ви маєтеся після вчорашнього вечора.

Дівчина була вбрана у старе коричневе пальто і матроський капелюшок. Із виразу її обличчя ставало зрозуміло, що вона не надто рада бачити Філіпа.

— Ох, зі мною все гаразд, але я не можу гаяти багато часу.

— Ви не заперечуєте, якщо я прогуляюся з вами уздовж Вікторія-стрит?

— Я вже запізнююся й мушу йти хутчіш, — озвалася офіціантка, кидаючи погляд на Філіпову хвору ногу.

Він залився багрянцем.

— Перепрошую. Не затримуватиму вас.

— Як собі хочете.

Мілдред пішла далі, а Філіп, похнюпившись, повернувся додому снідати. Він ненавидів її. Знав, що перейматися нею може тільки дурень; ця жінка була з тих, кому він був абсолютно байдужий, і, мабуть, дивилася на його ваду з огидою. Кері вирішив, що сьогодні по обіді не питиме чай у кафе, але все ж пішов туди і ненавидів себе за це. Коли він увійшов, Мілдред кивнула йому й усміхнулася.

— Здається, сьогодні вранці я була з вами дещо грубою, — сказала вона. — Розумієте, я не чекала, що ви з’явитеся, і це стало справжньою несподіванкою.

— Ой, нічого страшного.

Філіп відчув, як раптом із його плечей впав велетенський тягар, і був страшенно вдячний дівчині за кожне привітне слово.

— Чому б вам не посидіти зі мною? — запропонував він. — Однаково вас поки що ніхто не кличе.

— Я не проти.

Кері подивився на дівчину, але не міг придумати, що сказати їй; він ретельно напружував мізки, намагаючись вигадати фразу, яка допоможе затримати Мілдред якомога довше, хотів пояснити, яка важлива вона для нього, але тепер, закохавшись по-справжньому, забув, як упадатиза жінками.

— Де ваш друг зі світлими вусами? Я його давненько не бачив.

— Ах, він повернувся до Бірмінґема. У нього там бізнес. А до Лондона він частенько приїздить у справах.

— Він у вас закоханий?

— Краще запитайте про це у нього, — засміялася офіціантка. — Хоча я не знаю, чи стосується вас його закоханість.

У Філіпа мало не зірвалася з язика в’їдлива відповідь, але він уже навчився стримуватися.

— Цікаво, чому ви так зі мною розмовляєте. — Ось і все, що дозволив собі сказати.

Мілдред кинула на нього байдужий погляд.

— Здається, я вас не надто хвилюю, — додав він.

— А чому мали б?

— Та ні, у вас немає жодної причини цікавитися мною.

Філіп потягнувся за газетою.

— Ну й вибуховий ви, — сказала дівчина, помітивши цей рух. — Вас дуже легко образити.

Він усміхнувся і благально подивився на Мілдред.

— Зробите мені одну послугу?

— Дивлячись яку.

— Дозвольте мені провести вас увечері на вокзал.

— Я не проти.

Випивши чаю, Філіп повернувся до свого помешкання, але о восьмій, коли кафе зачинилося, вже чекав перед дверима.

— Ви справжній дивак, — сказала Мілдред, виходячи на вулицю. — Я вас не розумію.

— Не думав, що це так складно, — ображено озвався він.

— Хтось із дівчат бачив, що ви на мене чекаєте?

— Не знаю, і мені це байдуже.

— Знаєте, вони всі з вас кепкують. Кажуть, що ви втратили через мене голову.

— Наче вас це цікавить, — пробурмотів Кері.

— Ось ви знову сваритеся.

На станції Філіп купив квиток і сказав дівчині, що відвезе її додому.

— Схоже, ви не знаєте, як збавити час, — зауважила вона.

— Гадаю, я можу гаяти його так, як мені заманеться.

Здавалося, наче вони весь час балансують на межі сварки. Правду кажучи, Філіп ненавидів себе через те, що закохався у цю дівчину. Вона, вочевидь, весь час намагалася принизити його, і з кожною новою образою всередині у нього закипала злість. Утім, того вечора Мілдред була привітною та балакучою: вона розповіла хлопцю, що її батьки померли, і натякнула, що працює для власного задоволення, а не для того, щоб заробити собі на життя.

— Моїй тітці не подобається, що я найнялася на роботу. Вдома я й так маю все найкраще. Не хочу, аби ви думали, що я мушу працювати.

Філіп знав, що вона збрехала. Вдавати з себе когось дівчину змушували міщанські погляди її класу, адже праця заради заробітку вважалася ганебною для жінки.

— У моєї родини чудові зв’язки, — повідомила Мілдред.

Філіп легенько усміхнувся, і дівчина це помітила.

— Чому ви смієтеся? — рвучко запитала вона. — Ви, може, не вірите, що це правда?

— Звичайно, вірю, — запевнив він.

Вона підозріло подивилася на нього, але одразу ж не змогла втриматися від спокуси вразити Кері розкошами, серед яких виросла.

— Мій батько завжди тримав догкарт^[237], і в нас було троє служників — кухар, покоївка та двірник. Ми вирощували чарівні троянди. Вони були такі прекрасні, що люди зупинялися біля воріт і питали, чий це будинок. Звичайно, з мого боку не надто гарно, що я знаюся з усіма цими дівчатами в кафе, я до такого товариства не звикла і часом замислююся, чи не звільнитися мені через це. Не думайте, наче я не хочу працювати; це лише через людей, із якими мені доводиться спілкуватися.

У потязі вони сиділи одне навпроти одного, і Філіп, співчутливо слухаючи її, був на сьомому небі від щастя. Його зачаровувала і трохи розчулювала її naïvete^[238]. На щоках у Мілдред навіть заграв ледь помітний рум’янець. Філіп подумав про те, як приємно було б поцілувати краєчок її підборіддя.

— Я одразу помітила, що ви справжній джентльмен в усьому, щойно ви зайшли до кафе. Чим займався ваш батько?

— Він був лікарем.

— Професіоналів одразу видно. Є в них щось особливе. Не знаю, що саме, але одразу це помічаю.

Від вокзалу вони пішли разом.

— Послухайте, мені хотілося б подивитися з вами ще якусь виставу, — озвався Філіп.

— Я не проти, — погодилася дівчина.

— Ви могли б хоч раз сказати «залюбки».

— Навіщо?

— Байдуже. Нумо домовимося про день. Вечір суботи вас влаштує?

— Так, нехай буде.

Вони домовилися про все інше й опинилися на розі вулиці, де жила дівчина. Вона простягнула руку, і Філіп потиснув її.

— Знаєте, мені хочеться називати вас Мілдред.

— Можете називати, якщо хочете, мені байдуже.

— А ви називатимете мене Філіп, гаразд?

— Називатиму, якщо не забуду. Звичніше звертатися до вас «містер Кері».

Він легенько притягнув Мілдред до себе, але вона відхилилася.

— Що це ви робите?

— Хіба ви не поцілуєте мене на прощання? — прошепотів Філіп.

— Безсоромець! — кинула дівчина.

Вона висмикнула руку й поспіхом кинулася до будинку.

Філіп купив квитки на суботній вечір. Сьогодні Мілдред звільнялася не раніше, ніж зазвичай, і не мала часу піти додому перевдягнутися, але вирішила принести вранці сукню з собою і швиденько причепуритися в кафе. Якщо у завідувачки буде гарний настрій, вона відпустить її о сьомій. Кері погодився прийти о чверть на восьму й чекати дівчину на вулиці. Він ледве діждався, коли настане цей день, адже сподівався, що на зворотному шляху в кебі Мілдред дозволить себе поцілувати. У кареті чоловікові зручно обійняти дівчину за талію (у цьому перевага кебів перед сучасними таксі), а така приємність була варта більше, ніж витрати на вечірні розваги.

Однак, прийшовши в суботу в кафе, щоб попити чаю й підтвердити їхні домовленості, Філіп зустрів у дверях чоловіка зі світлими вусами. Як хлопець уже знав, його звали Міллер. Це був натуралізований німець, який жив у Англії багато років і писав своє прізвище на англійський лад. Філіп чув, як той розмовляє англійською — легко і жваво, але із зовсім іншими інтонаціями. Він бачив, що німець фліртує з Мілдред, і страшенно ревнував, але заспокоював себе її холодним темпераментом, котрий зазвичай його бентежив; зважаючи на її несхильність до пристрасті, у суперника було не більше шансів, ніж у самого Кері. Однак тепер у Філіпа стиснулося серце: а що як несподівана поява Міллера якось завадить побаченню, на яке він так чекав? Він увійшов, страждаючи від поганих передчуттів. Мілдред одразу підійшла, записала замовлений чай і незабаром принесла його.

— Мені страшенно шкода, — сказала вона з виразом непідробного смутку на обличчі, — але сьогодні ввечері я не зможу з вами нікуди піти.

— Чому? — поцікавився Філіп.

— Не дивіться на мене таким колючим поглядом, — засміялася дівчина. — Я тут не винна. Моя тітка вчора захворіла, а сьогодні у її служниці вихідний, тож мені доведеться посидіти з хворою. Не можна ж залишати її саму, правда?

— Нічого страшного. Я краще проведу вас додому.

— Але ви ж купили квитки. Шкода буде змарнувати їх.

Філіп витяг квитки з кишені й демонстративно порвав.

— Навіщо ви це робите?

— Ви ж не думаєте, що я піду сам дивитися якусь недолугу музичну комедійку, чи не так? Я купив квитки лише заради вас.

— Якщо ви збираєтеся мене провести, то це неможливо.

— Ви вже домовилися з кимось іншим.

— Не знаю, про що мова. Ви — егоїст, як і всі інші. Думаєте лише про себе. Я не винна, що моя тітка нездужає.

Мілдред швидко виписала йому рахунок і пішла геть. Філіп знав про жінок надто мало, інакше йому було б відомо, що слід вірити їхній найнеоковирнішій брехні. Він вирішив прослідкувати ввечері біля кафе і напевно дізнатися, чи вийде Мілдред разом із німцем. У нього була прикра звичка все дізнаватися напевно. О сьомій Філіп влаштувався на протилежному хіднику. Він виглядав Міллера, але не побачив його. За десять хвилин із кафе вийшла Мілдред, убрана в плащ і шаль, у яких ходила з ним до шафтесберійського театру. Очевидно, додому вона не збиралася. Дівчина побачила Кері, перш ніж йому вдалося зникнути, злегка здригнулася і вирушила прямісінько до нього.

— Що ви тут робите? — поцікавилася вона.

— Дихаю свіжим повітрям, — відрубав юнак.

— Ви шпигуєте за мною, маленький брудний негіднику. А я вважала вас джентльменом.

— Гадаєте, джентльмен міг вами зацікавитися? — пробурмотів він.

Бісеня всередині наказувало Філіпу зіпсувати все ще більше. Хотілося зробити їй так само боляче, як вона зробила йому.

— Гадаю, я маю право передумати, якщо мені так заманеться. Я не обіцяла ходити з вами на побачення. Кажу вам, я йду додому, і не треба мене переслідувати і шпигувати за мною.

— Ви сьогодні бачили Міллера?

— Це не ваша справа. Але заради справедливості скажу, що не бачила, це знову лише ваші вигадки.

— Я бачив його по обіді. Ми зіштовхнулися в дверях.

— Ну то й що? Якщо мені захочеться, я можу піти з ним на побачення, чи не так? Не думаю, що ви можете заперечувати.

— Він змушує вас чекати.

— Ну, краще я почекаю на нього, ніж знатиму, що ви чекаєте на мене. Зарубайте це собі на носі. А тепер краще йдіть додому і надалі не пхайте носа в чужі справи.

Злість раптом змінилася розпачем, і коли Філіп озвався, голос його тремтів.

— Послухайте, Мілдред, не поводьтеся зі мною по-свинськи. Ви знаєте, що страшенно подобаєтеся мені. Гадаю, я кохаю вас до глибини душі. Невже ви не передумаєте? Я так довго чекав цього вечора. Бачите, він не прийшов і насправді анітрохи про вас не думає. Ходімо, повечеряємо разом? Я куплю інші квитки і підемо, куди ви захочете.

— Кажу вам, я нікуди не піду. Ваші балачки не допоможуть. Я вже вирішила, а вирішивши щось, я своєї думки не змінюю.

Якусь мить Філіп дивився на дівчину. Серце краялося від смутку. Люди, поспішаючи, проштовхувалися повз них хідником, проїжджали галасливі кеби та омнібуси. Він бачив, як блукає погляд Мілдред. Вона боялася проґавити в натовпі свого Міллера.

— Я так більше не можу, — простогнав Філіп. — Це занадто принизливо. Якщо я зараз піду, то вже не повернуся ніколи. Якщо сьогодні ввечері ви не підете зі мною, то ми більше ніколи не побачимося.

— Схоже, вам здається, що це мене налякає. А я скажу ось що: щасливої дороги.

— Тоді прощавайте.

Він кивнув і повільно покульгав геть, усім серцем сподіваючись, що Мілдред покличе його назад. Біля наступного ліхтаря Філіп зупинився й озирнувся. Він думав, що вона знаком покличе його, — і тоді він радо все забуде, погодиться на будь-яке приниження, — але Мілдред відвернулася і, схоже, одразу викинула його з голови. Кері зрозумів, що дівчина радо його позбулася.

59

Цілий вечір Філіп почувався розчавленим. Він попередив хазяйку, що його не буде вдома, і вона не приготувала вечерю, тож довелося піти до ресторану «Ґатті». Потім він повернувся додому, але Ґріффітс поверхом вище влаштував вечірку, і галасливі веселощі лише посилювали страждання юнака. Кері пішов до м’юзик-холу, але в суботу ввечері квитки залишилися лише на стоячі місця: понудьгувавши там півгодинки, він відчув, як стомилися ноги, і пішов додому. Там Філіп спробував почитати, однак не міг зосередитися, а йому вже слід було добряче попрацювати — до екзамену з біології залишилося трохи більше ніж два тижні. Попри те що предмет не був складним, хлопець нехтував лекціями й тепер відчував, що нічого не знає. Утім, екзамен був усним, і Філіп не сумнівався, що за два тижні запам’ятає достатньо, аби якось упоратися. Він вірив у силу свого інтелекту, тому відклав книжку і ретельно взявся обдумувати те, що не давало йому спокою ні на мить.

Він гірко картався через свою поведінку сьогодні ввечері. Навіщо він поставив Мілдред перед вибором повечеряти з ним сьогодні або більше ніколи не бачитися? Звичайно, вона йому відмовила. Варто було подумати про її гордість. Натомість він спалив за собою всі мости. Йому було б легше від думки, що дівчина теж страждає, але він занадто добре її знав: їй на нього було просто начхати. Якби він не був таким дурнем, то вдав би, що повірив у її вигадки; слід було зібратися з силами і приховати своє невдоволення, гартувати власний характер самоконтролем. Філіп не знав, чому кохає Мілдред. Кері читав, що любов сліпа, але ж він бачив дівчину точнісінько такою, якою вона була. Вона не могла похизуватись ані вмінням зацікавити когось, ані розумом, усі її думки були пересічними, від її вульгарних хитрощів Філіпа аж вернуло, їй не вистачало лагідності та м’якості. Як сказала сама офіціантка, вона «влаштовувалася». Найбільше Мілдред тішила нагода надурити якогось простака; а приємніше за все було комусь напаскудити. Кері розреготався, пригадавши, як манірно вона поводилася за вечерею; лайливих слів дівчина не зносила, і тому полюбляла користуватися евфемізмами (наскільки це дозволяв її бідний словниковий запас). Вона ніколи не казала «штани», а називала їх «нижньою частиною костюма»; вважала непристойним висякати ніс, тому робила це нишком. Мілдред була страшенно анемічною і страждала від розладу травлення, тому була кволою. Філіп із огидою дивився на її пласкі груди і вузькі стегна, ненавидів її вульгарну зачіску. Він зневажав і проклинав себе за те, що покохав її.

Утім, він залишався абсолютно безпомічним. Почувався точнісінько так само, як у школі, потрапивши до рук якомусь старшому хлопцеві. Малим він відбивався від сильнішого, поки його власна сила не зникала і він раптом не відчував, що став цілком безпомічним — Кері пам’ятав ту дивну млявість, що наче паралізувала кінцівки і не давала можливості поворушитися. Він заклякав, наче мрець. А тепер знову відчув таку саму слабкість. Філіп кохав цю жінку так, як ще ніколи раніше. Він не зважав на недоліки її зовнішності й характеру, здавалося навіть, що їх він теж покохав, принаймні вони йому не заважали. Хлопець наче більше не володів собою, він відчував, що його захопила якась сила і штовхає його проти власної волі, всупереч власним інтересам. Філіп ненавидів ці кайдани, адже так любив свободу. Він глузував із себе, згадуючи, як часто мріяв про всеохопну пристрасть, і проклинав себе за те, що піддався їй. Намагався згадати, із чого все почалося; нічого б не сталося, якби він не зайшов до кафе з Дансфордом. Він сам був у всьому винен. Якби не його дурнувате марнославство, він би ніколи не звернув увагу на цю невиховану шльондру.

Хай там як, але те, що сталося сьогодні ввечері, поклало цьому край. Якщо у нього залишилася ще хоч крапля сорому, назад він не повернеться. Філіпові відчайдушно хотілося позбутися принизливого і ненависного кохання, що заволоділо ним. Слід було заборонити собі думати про неї. Мине трохи часу — і біль стихне. Філіп подумки повернувся в минуле. Невже Емілі Вілкінсон і Фанні Прайс так само страждали через нього, як він страждає тепер? Хлопець відчув, як усередині заворушилося сумління.

«Я навіть не знав, на що це схоже», — пробурмотів він собі під ніс.

Спав Кері дуже погано. Наступного дня була неділя, і він займався біологією. Сидів перед розгорнутою книжкою, промовляв уголос слова, щоб зосередитися, але не міг запам’ятати жодного терміна. Його думки щомиті поверталися до Мілдред, і він дослівно повторював їхню сварку. Доводилося змушувати себе повернутися до підручника. Потім Філіп вирушив на прогулянку. Вулички на південь від Темзи і в будні були досить брудні, але енергія перехожих, що поспішали навсібіч, додавала їм убогої жвавості; але в неділю крамнички були зачинені, дорогою не гуркотіли візки, навколо панувала тиша і пригніченість, і все навкруги виглядало невимовно похмуро. Він боявся, що цей день ніколи не закінчиться, але так стомився, що спав міцно, а в понеділок прокинувся, налаштований зажити новим життям. Наближалося Різдво, і чимало студентів поїхали на зимові канікули посередині зимової сесії за місто, але Філіп відмовився від дядькового запрошення завітати до Блекстейбла. Своє рішення він пояснив тим, що наближалися іспити, але насправді не хотів розлучатися з Лондоном і Мілдред. Він так занедбав навчання, що тепер мусив за два тижні вивчити все, на що програмою передбачалося три місяці. Кері серйозно взявся до роботи. Не думати про Мілдред щодня ставало дедалі простіше, і він вітав себе з тим, що має такий міцний характер. Страждання більше не були такими гіркими, але ще спричиняли біль, схожий на той, який може відчувати людина, що впала з коня і нічого не зламала, але вкрилася синцями і продовжує тремтіти. Виявилося, що Філіп уже може з цікавістю обдумувати свій стан, у якому перебував кілька останніх тижнів. Вивчення власних почуттів захоплювало і навіть трохи розважало. Більш за все його вразило те, як мало за таких умов важить думка; уся його філософська система, яку він розробив і якою так пишався, анітрохи не допомогла. І це збивало з пантелику.

Однак, коли часом на вулиці Філіп бачив дівчину, схожу на Мілдред, його серце мало не зупинялося. Він не міг нічого з собою вдіяти і нетерпляче та стривожено кидався навздогін, і щоразу переконувався, що це незнайомка. Однокурсники повернулися з канікул, і вони з Дансфордом зайшли випити чаю до іншого кафе мережі «А.В.С.». В оточенні добре знайомої форми офіціанток Філіп почувався таким жалюгідним, що не міг розтулити рота. Несподівано йому спало на думку, що Мілдред могли перевести працювати у будь-яке кафе мережі, і він випадково наштовхнеться на неї тут. Від цієї думки Кері накрила хвиля паніки, і він злякався, що товариш помітить його стан. Він не міг вигадати, що сказати, і вдавав, що слухає Дансфордові балачки, від котрих мало не втрачав глузд. Доводилося тримати себе в руках, аби не закричати, щоб той, заради Бога, заткав свою пельку.

А потім настав день екзамену. Дочекавшись своєї черги, Філіп упевнено підійшов до стола екзаменаторів. Він відповів на три чи чотири запитання, а потім йому почали показувати різноманітні зразки. Кері так рідко бував на лекціях, що одразу сів у калюжу, щойно у нього запитали про те, чого не було в підручнику. Він щосили намагався приховати нестачу знань, екзаменатор не наполягав, і незабаром його десять хвилин підійшли до кінця. Філіп був переконаний, що склав іспит, та наступного дня, прийшовши подивитися на списки, які вивісили на дверях, і не знайшовши свого номера серед тих, хто з екзаменом впорався, неабияк здивувався. Не повіривши своїм очам, він тричі перечитав список. Разом із ним довідатися результати прийшов Дансфорд.

— Послухайте, страшенно шкода, що ви не склали, — поспівчував він.

Дансворд щойно дізнався номер Кері, й, озирнувшись, Філіп зрозумів із його променистої усмішки, що в нього самого все гаразд.

— Ой, усе це дурниці, — запевнив він. — Я щиро радію, що ви впоралися, а мені доведеться спробувати ще раз у липні.

Він навмисне вдав, що йому байдуже, і на зворотному шляху вздовж Ембенкменту^[239] старанно розмовляв на інші теми. Дансфорд доброзичливо хотів поговорити про причини Філіпової невдачі, але той уперто не піддавався. Кері був страшенно пригнічений, а те, що Дансфорд, якого він завжди вважав непоганим, але тупуватим хлопцем, склав іспит, робило його халепу ще нестерпнішою. Він завжди пишався своїм розумом, а зараз розпачливо запитував себе, чи не переоцінив власні можливості. За три місяці зимового семестру студенти, які розпочали навчання у жовтні, вже поділилися на групи, і було зрозуміло, хто з них геній, хто розумний чи працелюбний, а хто просто «телепень». Філіп збагнув, що його невдача не здивувала нікого, крім нього самого. Був саме час пити чай, і він знав, що в університетській їдальні збереться чимало людей: ті, хто впорався з екзаменом, тріумфуватимуть; ті, кому він не до душі, радітимуть із його провалу, а невдахи співчуватимуть йому і чекатимуть на взаємне співчуття. Інстинкт підказував, що краще не наближатися до шпиталю принаймні тиждень, доки всі не забудуть про цю історію, але саме через своє небажання Філіп вирішив туди піти: йому хотілося змусити себе страждати. На якийсь час він забув свій життєвий девіз: роби все, що хочеться, але пам’ятай про поліціянта за рогом; а якщо не забув, тоді, мабуть, від природи мав дивну схильність похмуро насолоджуватися, катуючи самого себе.

Однак пізніше, впоравшись із муками, які сам собі присудив, Філіп вийшов із галасливої кімнати, де всі палили, на нічну вулицю, і раптом відчув жахливу самотність. Він сам собі здавався смішним і ні на що не здатним. Страшенно хотілося, аби хтось пожалів його, а бажання побачити Мілдред було нестерпним. Він із гіркотою подумав, що від неї навряд чи дочекається співчуття; але хотілося побачити її, хай навіть вона не озветься до нього жодним словом; зрештою, вона була офіціанткою й мусила прийняти у нього замовлення. Вона була єдиною на світі небайдужою йому людиною. Який сенс приховувати це від себе самого? Звичайно, повернутися до кафе так, ніби нічого не сталося, буде принизливо, але в нього однаково залишилося небагато поваги до себе. Не бажаючи зізнаватися собі в цьому, Філіп щодня сподівався, що дівчина напише йому; вона знала, що він отримає листа, якщо вона відправить його на адресу шпиталю, але не писала: хіба не зрозуміло, їй байдуже чи побачить вона його ще колись. Але Філіп однаково продовжував повторювати собі: «Я мушу її побачити. Я мушу її побачити».

Бажання було таким сильним, що юнак не міг гаяти час на дорогу і застрибнув у кеб, хоча зазвичай шкодував грошей, якщо можна було дійти пішки. Кілька хвилин він постояв перед кафе. Раптом йому спало на думку, що Мілдред, напевно, тут більше не працює, і він нажахано кинувся усередину. Там він одразу побачив її. Філіп сів за столик, і дівчина підійшла до нього.

— Горнятко чаю і мафін, будь ласка, — замовив він.

Слова відмовлялися злітати з вуст. На мить Філіпові здалося, що він ось-ось розплачеться.

— Я вже думала, що ви померли, — озвалася дівчина.

Вона усміхалася. Усміхалася! Схоже, Мілдред геть забула про сцену, яку Філіп прокручував у себе в голові сотні разів.

— Я думав, що ви напишете, якщо захочете мене побачити, — зізнався він.

— У мене немає часу, щоб забивати голову думками про листи до вас.

Здається, вона не вміла казати нічого приємного. Філіп проклинав долю, яка поєднала його з цією жінкою. Мілдред пішла по чай.

— Хочете, я трохи посиджу з вами? — запропонувала вона, повернувшись.

— Так.

— То де ви увесь цей час пропадали?

— Я був у Лондоні.

— Я думала, що ви поїхали кудись на канікули. Чому ж ви не приходили сюди?

Філіп дивився на неї виснаженим, але пристрасним поглядом.

— Ви забули, що я пообіцяв більше ніколи з вами не бачитися?

— А чому тоді ви тут?

Схоже, Мілдред страшенно кортіло змусити Філіпа випити келих приниження до дна. Але він досить добре знав її, щоб зрозуміти — вона базікає навмання; дівчина ображала його мимохіть, і ніколи не намагалася зробити це навмисно. Він їй не відповів.

— Негарно було отак шпигувати за мною. Я завжди вважала вас джентльменом у всьому.

— Не поводьтеся зі мною так жорстоко, Мілдред. Я цього не переживу.

— Ви такий смішний. Ніяк вас не розгадаю.

— Усе дуже просто. Я, цілковитий дурень, покохав вас усім серцем та душею, хоча знаю, що вам на мене начхати.

— Якби ви були джентльменом, то наступного дня прийшли б і перепросили.

Мілдред була безжальною. Він подивився на її шию й уявив, як встромляє у неї свій ніж для мафіна. Анатомію він знав достатньо добре і міг легко розітнути сонну артерію. І водночас йому хотілося вкрити її тонке бліде обличчя поцілунками.

— Якби я міг пояснити вам, як сильно кохаю вас.

— Ви й досі не перепросили.

Філіп зблід як смерть. Мілдред була переконана, що в цій ситуації немає її вини. Тепер вона хотіла подивитися, як він принижуватиметься. А Кері був страшенно гордий. На мить йому захотілося сказати дівчині, хай забирається до дідька, але він не наважився. Пристрасть зробила його жалюгідним. Він був готовий на все, що завгодно, аби тільки бачити її.

— Мені шкода, Мілдред. Вибачте, будь ласка. — Філіп із жахливими зусиллями витиснув із себе ці слова.

— Ну, тепер, коли ви це сказали, я не приховуватиму, що дарма не пішла з вами того вечора. Я вважала Міллера джентльменом, але тепер знаю, що помилялася. І одразу ж відправила його займатися своїми справами.

Філіп мало не задихнувся.

— Мілдред, ви не проти прогулятися зі мною сьогодні? Ходімо повечеряємо десь.

— Ой, я не можу. Тітка чекає на мене вдома.

— Я надішлю їй телеграму. Ви скажете, що затрималися в кафе, і вона нічого не дізнається. Ох, ходімо, заради Бога. Я так давно вас не бачив і хочу з вами поговорити.

Дівчина подивилася на свій одяг.

— Не переймайтеся цим. Підемо кудись, де байдуже, як ви одягнена. А потім підемо до м’юзик-холу. Прошу, скажіть «так». Я буду такий щасливий.

Дівчина трохи повагалася, а Філіп дивився на неї благальним жалісливим поглядом.

— Гаразд, я не проти. Я вже не пам’ятаю, коли востаннє ходила кудись.

Філіп ледве втримався, аби не схопити дівочу руку й не вкрити її поцілунками.

60

Вони повечеряли в Сохо. Філіп аж тремтів з радощів. Це не був один із тих людних дешевих ресторанів, де їдять і заможні, і бідняки, сподіваючись, що це богемне місце, чи знаючи, що тут буде недорого. Кері випадково довідався, що цим скромним закладом володіли приємний пан із Руана та його дружина. Філіпа привабила прикрашена на французький лад вітрина, де на тарелі лежав сирий стейк, а з обох боків від нього стояли менші тарілочки з сирими овочами. У ресторані працював один убогий французький офіціант, який намагався вивчити англійську в будинку, де розмовляли виключно французькою; а завсідниками тут були кілька розпусних панянок, двійко ménage^[240], що мали тут власні серветки, і декілька диваків, які поспіхом з’їдали скромний обід.

Мілдред і Філіпу вдалося зайняти окремий столик. Хлопець відправив офіціанта до сусіднього шинку по пляшку бургундського, і вони замовили potage aux herbes^[241], біфштекс aux pommes^[242] та omelette au kirsch^[243]. І в навколишньому оздобленні, і в замовленій їжі було щось романтичне. Мілдред спершу недовірливо роззиралася — «я не довіряю цим іноземним їдальням, ніколи не знаєш, що вони там намішали», — але зрештою вона теж не встояла.

— Мені подобається це місце, Філіпе, — зізналася дівчина. — Тут як вдома — можна, не соромлячись, класти лікті на стіл, еге ж?

Усередину увійшов високий чоловік із гривою сивого волосся і скуйовдженою рідкою борідкою. Він був убраний у потертий плащ і старезний капелюх. Новий гість кивнув Філіпові, з яким уже тут зустрічався.

— Він схожий на анархіста, — вирішила Мілдред.

— Він і є одним із найнебезпечніших анархістів у Європі. Він побував у кожній в’язниці на континенті та вбив більше людей, ніж будь-який поважний бандит. Він завжди носить у кишені бомбу, і це, звичайно, не сприяє спілкуванню: варто з ним не погодитися, і він багатозначно кладе бомбу на стіл.

Дівчина налякано і здивовано подивилася на чоловіка, а потім підозріливо глипнула на Кері. Вона помітила сміх у його очах і злегка насупилася.

— Ви мене дурите.

Філіп радісно розреготався. Він почувався щасливим, але Мілдред не подобалося, коли з неї глузували.

— Не бачу нічого смішного в брехні.

— Не гнівайтеся.

Він узяв зі столу її руку і легенько потиснув.

— Ви така чарівна, я готовий цілувати землю, якої торкалася ваша ніжка.

Він п’янів від її зеленуватої шкіри, а в тонких блідих вустах ховалася якась надзвичайна принадність. Через анемію дівчині було складно дихати, і рот її завжди залишався трохи відкритим. Філіпу здавалося, що це додає її обличчю привабливості.

— Я ж вам хоч трішки подобаюся, правда? — поцікавився хлопець.

— Ну, якби не подобалися, гадаю, я б тут не сиділа, правда? Ви справжній джентльмен, цього не заперечиш.

Вони повечеряли і пили каву. Філіп забув про ощадливість і викурив сигару за три пенні.

— Ви навіть не уявляєте, яке задоволення я отримую, сидячи тут і дивлячись на вас. Я сумував за вами. Страшенно хотів вас побачити.

Мілдред усміхнулася й навіть трішки зашарілася. Сьогодні вона не страждала від шлункового болю, який зазвичай з’являвся одразу після їди. Дівчина поводилася з Філіпом лагідніше, ніж раніше, і незнайома ніжність у її погляді наповнювала його серце радістю. Інстинктивно хлопець відчував, що потрапити до її рук буде справжнім божевіллям; він міг урятуватися, лише не виказуючи свого особливого ставлення і приховавши неприборкану пристрасть, що вирувала у грудях; Мілдред лише скористається його слабкістю. Але він уже втратив пильність і розповів про всі муки, які пережив у розлуці з нею, про те, як боровся з собою, як намагався перемогти своє кохання, як повірив, що йому це вдалося, і як виявив, що воно таке ж палке, як раніше. Тепер він зрозумів, що насправді ніколи не хотів його позбутися. Він так кохає її, що готовий до будь-яких страждань. Філіп відкрив Мілдред своє серце і гордо продемонстрував усі свої слабкості.

Він залюбки залишився б сидіти в цьому затишному, хай навіть убогому ресторанчику, але знав, що Мілдред полюбляє розважатися. Вона була невтомною і де б не опинилася, незабаром хотіла податися ще кудись. Філіп не наважувався змушувати її нудьгувати.

— Послухайте, як вам ідея піти до м’юзик-холу? — поцікавився він.

Йому спало на думку, що дівчина запропонує залишитися тут, якщо хоч щось до нього відчуває.

— Я саме думала, що нам вже час іти, якщо ми кудись збираємося, — повідомила вона.

— Тоді ходімо.

Філіп нетерпляче чекав кінця вистави. Він склав собі точний план дій і, опинившись у кебі, начебто випадково простягнув руку й обійняв Мілдред за талію. Але одразу ж смикнувся і скрикнув. Він уколовся, а дівчина засміялася.

— Ось що буває, коли пхають руки куди не слід, — сказала вона. — Я завжди знаю, коли чоловіки намагаються обійняти мене за талію. Біль видає їх із головою.

— Я буду обачнішим.

Філіп знову обійняв дівчину, і вона не заперечувала.

— Як затишно, — блаженно зітхнув він.

— Хай буде, якщо ви задоволені, — озвалася Мілдред.

Вони заїхали до парку з Сент-Джеймс-стрит, і Філіп швидко поцілував дівчину. Дивно, але він чомусь її боявся, тож довелося зібратися з духом. Мілдред без жодного слова підставила йому свої вуста. Не схоже було, щоб поцілунок подарував їй задоволення, але й не викликав заперечень.

— Якби ви тільки знали, як довго я цього чекав, — пробурмотів хлопець.

Він спробував поцілувати Мілдред іще раз, але вона відвернулася.

— Одного вистачить, — сказала дівчина.

Сподіваючись поцілувати її знову, Філіп доїхав до Герн-Гілла і наприкінці шляху все ж запитав:

— Ви не поцілуєте мене ще раз?

Мілдред байдуже глипнула на нього, а потім роззирнулася на дорогу, де не було ні душі.

— Я не проти.

Він стиснув її в обіймах і пристрасно поцілував, але вона одразу ж випручалася.

— Не зіпсуйте мені капелюшок, дурнику. Ви такий незграбний, — пожалілася Мілдред.

61

Відтоді вони бачилися щодня. Філіп почав обідати в кафе, але Мілдред заборонила йому, попередивши, що це дасть дівчатам привід для зайвих розмов, тож довелося задовольнитися чаєм; але він усе одно щодня чекав на неї, щоби провести до вокзалу; а кілька разів на тиждень вони вечеряли разом. Кері приносив дівчині невеличкі подарунки: золотий браслет, рукавички, носові хустинки та інші дрібнички. Він витрачав більше, ніж міг собі дозволити, але нічого не допомагало: Мілдред виказувала прихильність, лише отримавши щось від нього. Вона всьому знала ціну, і її вдячність була пропорційною вартості подарунка. Філіп на це не зважав. Він так радів, коли вона першою цілувала його, що не замислювався, яким чином за це заплатив. Дізнавшись, що неділі, проведені вдома, видаються дівчині нудними, Кері почав їздити до Герн-Гіллу, зустрічати її дорогою і супроводжувати до церкви.

— Люблю час від часу сходити до церкви, — зізнавалася Мілдред. — Це виглядає чудово, правда?

Потім дівчина поверталася на обід додому, Філіп поспіхом ковтав невибагливу їжу в місцевому готелі, а ввечері вони вирушали на прогулянку до брокуельського парку. Спільних тем для розмов у них було мало, тож Кері, лякаючись, що дівчина нудьгує (вона завжди нудьгувала), ламав собі мізки, вигадуючи, про що поговорити. Він розумів, що ці прогулянки не тішать нікого з них, але не міг розлучитися з дівчиною і робив усе, щоби продовжити їх, аж поки Мілдред це не набридало і вона не починала сердитися. Філіп знав, що вона байдужа до нього, і намагався розбурхати почуття, попри те що всередині щось підказувало: Мілдред не спроможна кохати, вона для цього занадто холодна. Він не міг її звинувачувати, але мимохіть залишався вимогливим. Тепер, коли вони трохи зблизилися, Кері стало складніше контролювати себе; він часто дратувався і не стримував образливих слів. Вони нерідко сварилися, і Мілдред із ним не розмовляла; але Філіп завжди плазував перед нею і принижувався. Він страшенно гнівався, що не має хоча б краплі гідності, і втрачав глузд від шалених ревнощів, якщо Мілдред розмовляла в кафе з іншим чоловіком. Він навмисне ображав її, йшов геть, а вдома на нього чекала безсонна ніч — хлопець крутився у ліжку, розриваючись між гнівом і каяттям. Наступного дня він ішов до кафе і благав пробачити його.

— Не гнівайтеся на мене, — просив він. — Я так сильно кохаю вас, що нічого не можу з собою вдіяти.

— Колись ви дограєтеся, — попереджала дівчина.

Філіпові страшенно хотілося навідатися до Мілдред додому, адже така близькість забезпечила б йому перевагу перед випадковими знайомими з роботи, але вона його не запрошувала.

— Моїй тітці це не сподобається, — пояснювала дівчина.

Філіп підозрював, що все це відмовки, аби лише уникнути його знайомства з тіткою. Мілдред розповідала, що її родичка — вдова фахівця (так вона називала поважних людей), але сама чудово розуміла: добру жінку навряд чи можна назвати поважною пані. Кері гадав, що насправді тітка — вдова дрібного крамаря. Він добре знав, що Мілдред справжня вискочка, але не міг придумати, як пояснити їй, що йому байдуже до походження її тітки.

Їхня найгірша сварка сталася якось за вечерею, коли дівчина повідомила, що якийсь чоловік запросив її на виставу. Філіп зблід, його обличчя немов закам’яніло.

— Але ви не підете? — запитав він.

— Чому б мені не піти? Він дуже приємний пан із вишуканими манерами.

— Я відведу вас, куди вам заманеться.

— Але це геть інше. Я не можу завжди бачитися тільки з вами. До того ж він запропонував мені самій обрати день, тож я виберу один із вечорів, коли не зустрічатимусь із вами. Ви не відчуєте ніякої різниці.

— Якби ви мали хоч якесь уявлення про порядність і не були такою невдячною, то навіть не подумали б про те, щоб піти.

— Не знаю, про яку вдячність ідеться. Якщо ви натякаєте на свої подарунки, то можете забрати їх собі. Мені вони ні до чого. — У її голосі з’явилися вже знайомі буркотливі нотки. — Бачитися завжди тільки з вами не надто весело. Це ваше вічне «ви мене любите? Ви мене любите?». Мене вже аж нудить.

(Філіп чудово знав, що лише божевільний питатиме про таке, але нічого не міг із собою вдіяти.

— Ох, ви мені подобаєтеся, — відповідала вона.

— Та й усе? Я вас кохаю всім серцем.

— Ну, я не з тих, хто про це розпинається.

— Якби ви тільки знали, яким щасливим може зробити мене одне-єдине ваше слово!

— Що ж, я завжди кажу людям: сприймайте мене такою, якою я є; а якщо вам щось не подобається, — доведеться змиритися.

А подекуди вона бувала ще відвертішою і на його запитання відповідала:

— Ой, ну скільки можна?

Тоді Філіп супився і мовчав. Він ненавидів її за це.)

Але зараз він не зміг змовчати:

— А, гаразд, якщо вас так нудить, для чого ви зі мною взагалі зустрічаєтеся?

— Не думайте, наче я цього дуже прагну. Ви мене самі примушуєте.

Це боляче зачепило його гордість, і хлопець, розлютившись, кинув:

— Вважаєте, що я можу годувати вас обідами і водити на вистави, лише коли поруч немає нікого кращого. А щойно з’явиться хтось інший, я можу забиратися під три чорти. Дякую, а мене нудить від необхідності вас розважати.

— Я нікому не дозволю так зі мною розмовляти. Ось дивіться: не потрібен мені ваш гидкий обід.

Мілдред підвелася, вдягнула жакет і рвучко вийшла з ресторану. Філіп продовжував сидіти. Він переконував себе, що не поворухнеться, але за десять хвилин застрибнув у кеб і кинувся навздогін. Він здогадувався, що дівчина сяде на автобус до вокзалу Вікторії, тож вони приїдуть туди приблизно одночасно. Помітивши Мілдред на пероні, він намагався залишатися непоміченим, і поїхав тим самим поїздом до Герн-Гіллу. Йому не хотілося розмовляти, поки дівчина не опиниться на дорозі, що веде додому: тоді вона не зможе уникнути цієї розмови.

Щойно вона звернула вбік від яскраво освітленої галасливої вулиці зі щільним рухом, Філіп наздогнав її.

— Мілдред, — гукнув він.

Дівчина продовжувала йти, не озираючись на нього і не відповідаючи. Він ще раз погукав її, і тоді Мілдред зупинилася і повернулася до нього.

— Чого вам треба? Думаєте, я не бачила, як ви тинялися вокзалом? Чому ви не дасте мені спокій?

— Мені страшенно шкода. Ви мені пробачите?

— Ні. Мене нудить від вашої поведінки і ревнощів. Ви мене не цікавите, ніколи не цікавили і ніколи не цікавитимете. Я не хочу більше мати з вами нічого спільного.

Вона поспіхом пішла далі, і Філіпу довелося пришвидшити крок, аби не відставати.

— Я вас ніколи не цікавив, — сказав він. — Легко бути веселим і приємним із тим, хто тобі байдужий. І все стає дуже складно, коли кохаєш так сильно, як я. Пожалійте мене. Я ж не проти того, що ви мене не кохаєте. Зрештою, що ви можете вдіяти. Я лише хочу, щоб ви дозволили мені кохати вас.

Дівчина йшла далі, відмовляючись розмовляти, і Філіп із жахом побачив, що до її дому залишилося кілька сотень ярдів^[244]. Він узявся белькотіти щось про своє кохання і каяття.

— Якщо ви пробачите мені, обіцяю — надалі я ніколи не жалітимуся. Ви зможете бачитися зі мною, коли вам заманеться. І зможете зустрічатися з ким захочете. Я буду щасливий, якщо ви підете зі мною на побачення, коли не матимете інших справ.

Мілдред знову зупинилася. Вони стояли на розі, де зазвичай прощалися.

— А тепер можете забиратися. Ще не вистачало, щоб ви попхалися аж до дверей.

— Я не піду, поки ви не скажете, що пробачили мені.

— Мені це все остогиділо.

Філіп на мить завагався, інстинктивно відчувши, що може сказати щось, що її розчулить. Він розпачливо шукав потрібні слова.

— Це так жорстоко, мені весь час доводиться стільки всього терпіти. Ви не знаєте, як це — бути калікою. Звичайно, я вам не подобаюся. На інше я й не міг сподіватися.

— Філіпе, я такого не казала, — швидко заперечила дівчина. У її голосі раптом пролунала жалість. — Ви знаєте, що це неправда.

Тепер він вжився у роль і продовжував глухим низьким голосом:

— Ох, я весь час це відчував.

Мілдред взяла хлопця за руку, подивилася на нього, і на її очах забриніли сльози.

— Присягаюся, для мене це не мало жодного значення. Минуло кілька днів після нашого знайомства, і я цього більше не помічала.

Філіп продовжував трагічно і похмуро мовчати. Йому хотілося, аби у дівчини склалося враження, наче його переповнюють емоції.

— Філіпе, ви ж знаєте, що страшенно мені подобаєтеся. Просто часом ви такий настирливий. Нам слід швидше помиритися.

Дівчина нахилилася ближче, і Кері, з полегшенням зітхнувши, поцілував її.

— Тепер ви знову щасливий? — поцікавилася вона.

— Божевільно щасливий.

Мілдред побажала йому на добраніч і побігла дорогою, що вела додому. Наступного дня він подарував їй маленький годинничок із брошкою, який можна було пришпилювати до сукні. Дівчина вже давно про нього мріяла.

Однак минуло кілька днів, і, подаючи чай, Мілдред поцікавилася:

— Пам’ятаєте, що ви пообіцяли мені того вечора? Ви дотримаєте свого слова?

— Так.

Філіп уже розумів, що вона зараз скаже, і був готовий до того, що почув.

— Річ у тім, що сьогодні я зустрічаюся з тим паном, про якого вам казала.

— Гаразд. Сподіваюся, ви гарненько розважитеся.

— Ви ж не проти, правда?

Тепер він чудово володів собою.

— Мені це не подобається, — усміхнувся він, — але не хочу бути нестерпно прикрим.

Дівчина з хвилюванням чекала сьогоднішнього побачення і радо про нього базікала. Філіп не розумів, чи вона навмисно робить йому боляче, чи просто така бездушна. Він уже звик пояснювати її жорстокість нестачею клепки. Мілдред бракувало розуму, аби збагнути, що вона робить йому боляче.

— Він узяв квитки до Тіволі, — продовжувала дівчина. — Запропонував мені вибрати, і я вирішила, що хочу піти туди. А вечеряти ми підемо в кафе «Ройял». Він каже, що це найдорожче місце у Лондоні.

«Він джентльмен в усьому», — подумав Філіп, але стиснув зуби, аби не прохопитися жодним словом.

Він пішов до Тіволі й побачив там Мілдред із її супутником, юнаком із гладеньким обличчям, прилизаним волоссям і франтуватим виглядом комівояжера. Парочка сиділа у другому ряду партеру. Дівчина надягнула великий чорний капелюх зі страусовим пір’ям, який їй неабияк личив. Свого кавалера вони слухала з добре знайомою Кері спокійною усмішкою; Мілдред ніколи не виявляла бурхливих почуттів, і змусити її сміятися міг лише непристойний жарт, але Філіп бачив, що їй цікаво й анітрохи не нудно. Він із гіркотою подумав, що показний блиск її супутника чудово їй пасує. Через свій млявий характер Мілдред обожнювала галасливих людей. Філіп полюбляв дискутувати, але не мав хисту до світських бесід. Він захоплювався безпосередньою жартівливістю, в якій його друзі (скажімо, Лоусон) були справжніми фахівцями, а його власне почуття неповноцінності робило хлопця сором’язливим і незграбним. Те, що його цікавило, змушувало Мілдред нудьгувати. Вона вважала, що чоловіки повинні розмовляти про футбол і перегони, а він на цьому не розумівся. Не знав Філіп і загальновідомих жартів, які завжди викликають регіт.

Він завжди побожно ставився до друкованого слова і тепер, аби стати цікавішим для Мілдред, почав уважно читати «Спортінґ таймс».

62

Філіп свідомо віддався на поталу пристрасті, яка його підточувала. Він знав, що людина передовсім мінлива, тож рано чи пізно все скінчиться. І цього дня він чекав із нетерпінням. Кохання нагадувало паразита в серці, це огидне створіння висмоктувало з хлопця всі соки та поглинало свідомість Філіпа так, що його більше нічого не цікавило. Раніше він захоплювався гармонією Сент-Джеймського парку і частенько любив посидіти там на лавиці, розглядаючи на тлі неба гілки дерев, схожі на японські гравюри; чарівна Темза зі своїми баржами іпристанями здавалася йому нерозгаданою загадкою; мінливе небо над Лондоном сповнювало душу Філіпа приємними фантазіями. Але тепер усе це його не цікавило. Без Мілдред він нудьгував і не знаходив собі місця. Часом йому здавалося, що смуток можна заспокоїти живописом, але юнак тинявся Національною галереєю, як пересічний турист, і жодна картина не змушувала серце завмерти від емоцій. Кері замислювався, чи зможе колись знову цікавитися тим, що раніше так любив. Читання завжди було його пристрастю, але тепер книжки не мали для нього ніякого значення, і Філіп просиджував вільні години у кімнаті для паління в інститутському клубі, гортаючи незліченні журнали. Це кохання було мукою, і Кері страшенно обурювався своєю неволею, він був ув’язненим, що мріє про свободу.

Подекуди Філіп прокидався вранці і не відчував нічого особливого; він сподівався, що звільнився і більше не кохає, душа тріпотіла; але трохи згодом повністю прокидався, і його серце стискалося від болю, підказуючи, що він іще не зцілився. Філіп мріяв про Мілдред, як божевільний, і водночас зневажав її. Тепер він розумів, що на світі немає гіршої муки, ніж кохати і нехтувати одночасно.

Аналізуючи за звичкою свої почуття і весь час розмірковуючи над ситуацією, Філіп вирішив, що зможе зцілитися, лише зробивши Мілдред своєю коханкою. Він страждав від тілесної жаги і, задовольнивши її, враз розірвав би свої нестерпні кайдани, але розумів, що дівчину це анітрохи не цікавить. Коли він пристрасно цілував її, вона відсахувалася з інстинктивною огидою. Мілдред не була чуттєвою. Іноді Філіп намагався змусити її ревнувати, розповідаючи про свої пригоди в Парижі, але вони її не цікавили; кілька разів він сідав у кафе за столики інших дівчат і фліртував із офіціантками, які його обслуговували, але Мілдред залишалася абсолютно незворушною. І Кері знав, що вона не прикидається.

— Ви не проти, що сьогодні я не сидів за вашим столиком? — запитав він якось, проводжаючи її на вокзал. — Здається, вони всі були зайняті.

Насправді все було інакше, але Мілдред не заперечила. Навіть якщо його дрібні зради залишали її байдужою, Філіп був би вдячний, якби дівчина вдала, що розгнівалася. Докір був би бальзамом для його душі.

— Мені здається нерозумним сидіти щодня за одним і тим самим столиком. Часом треба звертати увагу і на решту дівчат.

Однак що довше Філіп про це думав, то більше переконувався, що зможе звільнитися, якщо дівчина віддасться йому. Кері був, як той лицар зі старих оповідок, котрого спотворили чари, і тепер він шукав зілля, яке допоможе повернутися до своєї справжньої та порядної зовнішності. Сподіватися він міг лише на одне — Мілдред мріяла побувати в Парижі. Як більшість англійців, вона вважала його столицею веселощів та моди: дівчина чула про магазин «Лувр», де наймодніші речі можна було придбати вдвічі дешевше, ніж у Лондоні. Одна її подруга провела в Парижі медовий місяць і стирчала в тому «Луврі» цілісінький день; і вони з чоловіком, можете собі таке уявити, поки були в Парижі, не лягали раніше шостої ранку — ходили в «Мулен Руж» і ще бозна-куди. Філіпа не турбувало те, що дівчина може не встояти перед його бажаннями лише тому, що платитиме вимушену ціну за втілення своєї мрії. Його не хвилювало, як саме він задовольнить свою пристрасть. У Філіпа навіть з’явилася божевільна мелодраматична ідея напоїти Мілдред. Він змушував її пити алкоголь, сподіваючись, що дівчина трохи пожвавішає, але їй не подобався смак вина; вона полюбляла, коли Кері замовляв шампанське, бо це розкішно виглядало; утім, вона ніколи не випивала більше половини келиха. Їй подобалося залишати повну по вінця склянку на столі.

— Так офіціанти бачитимуть, із ким мають справу, — пояснювала вона.

Філіп вирішив скористатися нагодою, коли Мілдред була привітнішою, ніж зазвичай. У березні на нього чекав іспит із анатомії, а за тиждень, на Пасху, дівчина мала три вихідні.

— Послухайте, чому б нам не поїхати до Парижа? — запропонував він. — Ми могли б чудово розважитися.

— Що ви таке вигадали. Це коштуватиме купу грошей.

Філіп про це вже думав. Поїздка коштуватиме щонайменше двадцять п’ять фунтів. Для нього це була значна сума, але він був готовий витратити її до останнього пенні.

— Яке це має значення? Люба, скажіть, що поїдете.

— Ще чого. Не можу уявити, щоб я поїхала кудись із чоловіком, з яким ми не одружені. Вам не варто на це навіть натякати.

— Яке це має значення?

Він узявся розхвалювати пишноти рю де ла Пе^[245] і розкішний несмак «Фолі-Бержер»^[246], описувати крамниці «Лувр» і «Бон Марше», розповідати про кабаре ду Неан, Абатство і різноманітні місцини, що приваблюють іноземних туристів. Кері красномовно розхвалював ті обличчя Парижа, які сам ненавидів, і переконував поїхати з ним.

— Знаєте, ви кажете, що кохаєте мене, але якби справді кохали, то хотіли б побратися. А ви ще жодного разу не робили мені пропозицію.

— Вам чудово відомо, що у мене немає на це грошей. Зрештою, я лише на першому курсі й наступні шість років не зароблятиму жодного пенні.

— Ох, я вас не звинувачую. Тим паче, що все одно не вийшла б за вас, навіть якби ви приповзли до мене на колінах.

Філіп неодноразово думав про шлюб, але сама лише думка про цей крок жахала його. У Парижі він дійшов висновку, що шлюб — недолугий міщанський інститут. А ще він знав, що постійний зв’язок із кимось знищить його. Хлопець керувався інстинктами середнього класу, і перспектива побратися з офіціанткою була для нього чимось жахливим. Дружина-простолюдинка завадить йому відкрити пристойну практику. До того ж грошей йому ледве вистачить, щоб утримувати до кінця навчання себе самого; він не в змозі піклуватися ще й про дружину, навіть якщо вони домовляться не мати дітей. Він згадав Кроншоу, котрий прив’язався до шльондри, і здригнувся від огиди. Філіп міг передбачити, якою стане Мілдред зі своєю манірністю і недалеким розумом: побратися з нею просто неможливо. Однак це рішення він приймав розумом, а серце підказувало йому, що необхідно будь-що заволодіти дівчиною; і якщо не вдасться досягнути цього без шлюбу, він одружиться з нею, а далі буде видно. Його не бентежило, що все може скінчитися справжньою катастрофою. Якщо Філіпа захоплювала якась ідея, він уже не міг думати ні про що інше, до того ж володів справжнім талантом переконувати себе у правильності того, чого йому хотілося. Хлопець помітив, що відкинув усі розумні аргументи, які утримували його від шлюбу. Щодня він відчував до Мілдред палкішу пристрасть; і його незадоволені почуття перетворювалися на злість і дратівливість.

«Богом присягаюся, якщо я з нею одружуся, їй доведеться заплатити за всі страждання, що я пережив», — обіцяв він собі.

Зрештою Філіп більше не міг миритися з цими муками. Повечерявши якось у невеличкому ресторанчику в Сохо, де вони вже стали завсідниками, він поцікавився у Мілдред:

— Послухайте, ви тоді серйозно сказали, що не погодитеся, якщо я запропоную вам вийти за мене?

— Так, а що?

— Річ у тім, що я не можу жити без вас. Я хочу, щоб ви завжди були поруч. Я намагався забути вас, але нічого не вдалося. І ніколи не вдасться. Я хочу, щоб ви стали моєю дружиною.

Дівчина прочитала чимало бульварних романів і чудово знала, як приймати таку пропозицію:

— Я, безсумнівно, дуже вдячна вам, Філіпе. Ваша пропозиція лестить мені.

— Ох, не верзіть дурниць. Ви ж поберетеся зі мною, правда?

— Гадаєте, ми будемо щасливі?

— Ні. Та хіба це має якесь значення.

Ці слова вирвалися у хлопця проти його волі й здивували Мілдред.

— Ну, ви й смішний хлопчина. Тоді чому ви хочете зі мною побратися? Раніше ви казали, що не маєте на це грошей.

— Здається у мене залишилося десь чотирнадцять сотень фунтів. Жити вдвох не дорожче, ніж самому. Нам вистачить цих грошей, поки я не закінчу навчання в шпиталі й не отримаю десь місце асистента.

— Отже, наступні шість років ви не зможете заробляти. І нам доведеться жити на чотири фунти на тиждень, так?

— Ні, не більше, ніж на три. Я мушу платити за навчання.

— А скільки ви зароблятимете, ставши асистентом?

— Три фунти на тиждень.

— Ви хочете сказати, що мусите стільки вчитися і витратити всі свої заощадження, щоб потім заробляти якихось три фунти на тиждень? Не розумію, чим це для мене буде краще, ніж те, що я маю зараз.

Філіп трохи помовчав.

— Тобто ви хочете сказати, що не підете за мене? — хрипко озвався він. — А моє палке кохання нічого для вас не варте?

— У таких справах слід у першу чергу думати про себе, чи не так? Я не проти шлюбу, але не хочу виходити заміж, якщо потім мені буде житися не краще, ніж зараз. Не бачу в цьому жодного сенсу.

— Якби ви мене любили, то не думали б про таке.

— Може, й ні.

Хлопець мовчав. Він випив келих вина, щоб проковтнути клубок, що стояв у горлі.

— Подивіться на ту дівчину, що виходить, — озвалася Мілдред. — Вона купила це хутро в «Бон Марше» у Брікстоні. Я бачила його у вітрині.

Філіп похмуро посміхнувся.

— Чому ви смієтеся? — поцікавилася дівчина. — Це правда. Я ще тоді сказала тітці, що не купила б нічого з вітрини, аби кожен знав, скільки я заплатила.

— Я вас не розумію. Ви свідомо змушуєте мене страждати, а потім верзете дурниці, які не стосуються теми нашої розмови.

— Не грубіяньте мені, — сказала дівчина ображено. — Я не могла не помітити це хутро, бо ще сказала тоді тітці…

— Дідько забирай, мені начхати, що ви сказали тітці, — нетерпляче перебив її Філіп.

— Філіпе, мені б не хотілося, щоб ви лаялися поруч зі мною. Ви ж знаєте, як мені це не подобається.

Кері легенько всміхнувся, але очі його залишалися божевільними. Він трохи помовчав, похмуро дивлячись на дівчину, яку ненавидів, зневажав і кохав одночасно.

— Якби я мав хоч краплю здорового глузду, то більше ніколи б не бачився з вами, — нарешті промовив він. — Ви навіть уявити не можете, як щиро я ненавиджу себе за те, що кохаю вас.

— Не надто гарно з вашого боку казати мені таке, — зауважила Мілдред, насупившись.

— Ще б пак, — засміявся він. — Ходімо до «Павільйону»^[247].

— Ви такий кумедний, завжди смієтеся, коли ніхто цього не чекає. Якщо я змушую вас так страждати, навіщо вам запрошувати мене до «Павільйону»? Я не проти піти додому.

— Просто через те, що з вами я страждаю менше, ніж без вас.

— Мені хотілося б знати, що ви думаєте про мене насправді.

Філіп голосно розреготався.

— Люба, якби ви знали, ви б більше ніколи зі мною не розмовляли.

63

Наприкінці березня Філіп не склав екзамен з анатомії. Вони з Дансфордом разом готувалися, вивчаючи скелет, куплений Кері, і ставлячи одне одному запитання; обидва вивчили напам’ять усі з’єднання, потовщення й западини в людських кістках; але в екзаменаційній кімнаті Філіпа накрила хвиля паніки, і від страху помилитися хлопцеві не вдавалося озвучувати правильні відповіді. Він знав, що не склав іспит, тож наступного дня навіть не завдав собі клопоту піти в корпус і подивитися, чи не висить на дверях його номер. Другий провал на іспиті остаточно зарахував його до рядів бовдурів і ледацюг курсу.

Філіпа це не надто турбувало. На думці в нього були інші речі. Він переконував себе, що Мілдред, як і будь-яка інша людина, повинна мати якісь почуття; штука була в тому, щоб розбурхати їх; він мав свою теорію стосовно жінок, які від природи були розпусними, і вірив, що для кожної з них настає мить, коли їхній опір ламається. Залишалося лише чекати на вдалу нагоду, тримати себе в руках, присипляти пильність невеличкими подарунками, скористатися фізичною втомою, від якої серце стає беззахиснішим, перетворитися на прихисток від дрібних негараздів на роботі. Філіп розповідав Мілдред про стосунки зі своїми друзями в Парижі та про прекрасних панянок, яких вони обожнювали. Життя, яке він описував, було сповнене привабливих безтурботних веселощів, у ньому не було навіть натяку на брутальність. Додаючи до власних спогадів пригоди Мімі й Родольфа, Мюзетти та решти героїв, Філіп лив у вуха Мілдред історію про вбогість, прикрашену піснями і сміхом, про кохання поза законом, якому додавали романтики краса і юність. Він ніколи відкрито не критикував її упередження, але намагався побороти їх, натякаючи на їхню провінційність. Кері більше не дозволяв собі перейматися неуважністю дівчини чи дратуватися через її байдужість. Йому здавалося, що з ним вона нудьгує. Філіп намагався поводитися люб’язно та розважати її; він більше ніколи не дозволяв собі гніватися, ніколи не просив її ні про що, не жалівся і не звинувачував. Коли Мілдред домовлялася з ним про побачення і не приходила, наступного дня Філіп зустрічав її з усмішкою; якщо вона перепрошувала, запевняв, що це не має жодного значення. Він ніколи не показував їй, як йому боляче. Розумів, що його всеохопна пристрасть її стомлює, і старанно приховував усі почуття, котрі могли хоч трохи її непокоїти. Філіп поводився, як справжній герой.

Попри те що Мілдред ніколи й словом не обмовилася про ці зміни, — можливо, вона їх навіть і не помітила — вони однаково вплинули й на неї: дівчина почала більше довіряти Філіпові; вона розповідала йому про свої дрібні образи, а ображалася дівчина завжди: на завідувачку кафе, на подруг-офіціанток чи на тітку. Тепер вона була балакучішою, і хоча її теревені завжди були про одне й те саме, Філіп не стомлювався їх слухати.

— Ви мені подобаєтеся, коли не набридаєте своїми упаданнями, — зізналася Мілдред якось.

— Ви мені лестите, — засміявся він у відповідь.

Дівчина не здогадувалася, як стиснулося у нього від її слів серце і яких зусиль довелося докласти, аби відповісти так легковажно.

— Ой, я не проти, якщо вам хочеться цілуватися. Мені не боляче, а вам приємно.

Час від часу Мілдред сама просила Філіпа піти кудись повечеряти, і від цих її пропозицій його серце сповнювалося захвату.

— Ні з ким іншим я б собі такого не дозволила, — додавала вона, наче перепрошуючи. — Але знаю, що з вами можна.

— Ви не могли сказати нічого приємнішого, — посміхався юнак.

Якось наприкінці квітня дівчина попросила Кері піти з нею кудись поїсти.

— Гаразд, — погодився він. — А куди вам хочеться піти потім?

— Ох, ми не мусимо нікуди йти. Просто посидимо й побалакаємо. Ви ж не проти, правда?

— Зовсім ні.

Філіп подумав, що, мабуть, почав їй подобатися. Ще три місяці тому Мілдред мало не помирала від нудьги від самої лише думки про вечір, проведений за розмовами. День був чудесний, і весна ще покращувала хлопцеві настрій. Тепер він насолоджувався кожною дрібницею.

— Послухайте, як чудово буде, коли настане літо, — озвався він, коли вони сиділи на другому поверсі автобуса, що йшов до Сохо (Мілдред сама запропонувала не витрачати гроші на кеб). — Ми зможемо щонеділі ходити на річку. Будемо брати з собою обід у кошику.

Мілдред ледь помітно всміхнулася, і Кері, набравшись сміливості, взяв її за руку. Дівчина не висмикнула її.

— Я справді думаю, що почав вам трохи подобатися, — усміхнувся Філіп.

— Ви справжній дурник, самі чудово знаєте, що подобаєтеся мені, інакше б я не була зараз тут, чи не так?

Вони вже давно були завсідниками ресторанчика в Сохо, і patronne^[248] посміхнулася молодій парі, коли вони увійшли. Офіціант поводився улесливо.

— Дозвольте сьогодні мені замовити вечерю, — запропонувала Мілдред.

Філіп, подумавши, що сьогодні вона ще чарівніша, ніж завжди, передав їй меню, і дівчина замовила свої улюблені страви. Вибір був небагатий, і вони вже неодноразово їли все, що пропонував ресторан. Філіп радів. Він дивився дівчині в очі й милувався досконалістю її блідих щічок. Повечерявши, Мілдред, як не дивно, взяла цигарку. Палила вона дуже рідко.

— Не люблю дивитися, як леді палить, — часто нагадувала вона.

На мить дівчина завагалася, а потім запитала:

— Ви здивувалися, коли я сьогодні запросила вас повечеряти?

— Для мене це справжнє задоволення.

— Я мушу сказати вам дещо, Філіпе.

Кері рвучко подивився на неї, серце втекло у п’яти, але він добре навчився тримати себе в руках.

— Ну, що ж, стріляйте, — запропонував хлопець, усміхаючись.

— Ви ж не робитимете дурниць, правда? Річ у тім, що я виходжу заміж.

— Справді? — перепитав Філіп.

Він більше нічого не міг придумати. Кері часто розмірковував над цією можливістю і уявляв собі, що зробить і скаже. Він смертельно страждав, уявляючи собі розпач, який мучитиме його, думки про самогубство, як він, розгнівавшись, втратить глузд; але, напевно, занадто яскраво уявляв собі емоції, які переживе, і тепер почувався просто виснаженим, наче людина після серйозної хвороби, коли життєвих сил залишається так мало, що все стає їй байдужим і хочеться одного: аби їй дали спокій.

— Розумієте, я не молодшаю, — продовжувала дівчина. — Мені двадцять чотири, і вже час облаштуватися.

Філіп мовчав. Він подивився на patronne, що сиділа за барною стійкою, а потім його погляд застиг на червоній пір’їні на капелюшку однієї з відвідувачок. Мілдред роздратувалася.

— Ви могли б мене привітати, — сказала вона.

— Міг би чи не міг? Я навіть не можу повірити, що це правда. Хоча так часто це собі уявляв. Кумедно, що я так радів, коли ви запросили мене повечеряти разом. Із ким ви збираєтеся побратися?

— З Міллером, — відповіла дівчина, трохи зашарівшись.

— З Міллером? — здивовано вигукнув Філіп. — Але ж ви не бачили його кілька місяців.

— Минулого тижня він якось зайшов пообідати і зробив мені пропозицію. Він заробляє непогані гроші. Зараз отримує сім фунтів на тиждень і має чудові перспективи.

Філіп знову помовчав. Він згадав, що Міллер завжди подобався дівчині; той розважав її, і вона несвідомо захоплювалася шармом, якого додавало чоловікові його іноземне походження.

— Гадаю, це було неминуче, — врешті озвався він. — Ви зобов’язані були погодитися на найкращу пропозицію. Коли збираєтеся одружитися?

— Наступної суботи. Я вже повідомила на роботі.

Філіп раптом відчув гострий біль.

— Так швидко?

— Ми збираємося тільки розписатися. Емілю так більше подобається.

Кері відчув страшенну втому. Йому хотілося швидше попрощатися з дівчиною й одразу ж лягти у ліжко. Він попросив рахунок.

— Я посаджу вас у кеб до вокзалу Вікторії. Припускаю, що поїзда не доведеться довго чекати.

— А ви зі мною не поїдете?

— Чесно кажучи, мені не хотілося б, якщо ви не заперечуєте.

— Як вам завгодно, — відповіла Мілдред зверхньо. — Гадаю, ми побачимося завтра, коли ви прийдете пити чай?

— Ні, думаю, нам краще просто зараз поставити крапку. Не бачу сенсу продовжувати мої страждання. За кеб я заплатив.

Філіп кивнув дівчині, розтягнув губи у силуваній посмішці, а потім застрибнув в автобус і поїхав додому. Перш ніж лягти спати, він випалив люльку, але вже починав куняти. Щойно голова торкнулася подушки, юнак провалився в сон.

64

Однак близько третьої ранку Філіп прокинувся й більше не міг заснути. Думками його заволоділа Мілдред. Він намагався забути про неї, але не міг нічого з собою вдіяти. Юнак повторював собі знову і знову, аж поки не запаморочилося в голові: вона неодмінно мала вийти заміж; дівчатам, яким доводиться заробляти, живеться нелегко; не можна звинувачувати Мілдред за те, що вона знайшла людину, яка дасть їй затишний дім, і прийняла її пропозицію. Кері розумів, що з її точки зору побратися з ним було справжнім божевіллям: лише кохання допомагає миритися з такою вбогістю, а вона його не кохала. І в цьому не було її провини; це був факт, який слід було прийняти, як будь-який інший. Філіп намагався вмовити себе. Він казав собі, що в глибині його серця живе ображена гордість, а кохання народилося з незадоволеного марнославства, яке й стало причиною всіх його страждань. Кері зневажав себе так само, як і дівчину. Потім він узявся вигадувати плани на майбутнє, щоразу одні й ті самі плани, які переривалися спогадами про те, як він цілував її м’які білі щічки, і про звук її голосу зі співучою вимовою. На нього чекало чимало роботи, адже влітку Філіп мав скласти хімію і два іспити, які провалив раніше. Він відмежувався від друзів у шпиталі, але тепер прагнув їхньої компанії. Завдяки щасливому збігу позавчора йому написав Гейворд, повідомив про свій короткочасний візит до Лондона і запросив на вечерю, однак Філіп боявся, що це завадить його зустрічі з Мілдред, тож відмовився. Гейворд залишався в Англії на цілу весну, і хлопець вирішив, що напише йому.

Коли вибило восьму годину, Кері зрадів, що нарешті можна встати. Він був блідий і стомлений. Але прийнявши ванну, одягнувшись і поснідавши, він знову відчув себе частиною великого світу, і терпіти біль стало трохи легше. Сьогодні йому не хотілося йти на лекції, натомість він навідався до крамниці військового флоту, щоби придбати для Мілдред весільний подарунок. Після довгих вагань обрав дорожній несесер. Подарунок коштував двадцять фунтів — значно більше, ніж він міг собі дозволити, але був кричущим і вульгарним; Філіп був переконаний: Мілдред точно знатиме його ціну, і відчував гірку меланхолію, обираючи для дівчини те, що їй сподобається і водночас продемонструє його зневагу.

Кері напружено чекав на день весілля; він передбачав, що переживе нелюдські муки, тож зрадів, коли в суботу вранці отримав від Гейворда листа, в якому друг повідомляв, що приїжджає сьогодні і заскочить за ним, аби він допоміг йому знайти квартиру. Намагаючись відволіктися, Філіп подивився у розклад, знайшов потяг, яким ймовірніше за все мав приїхати Гейворд, і пішов зустрічати його на вокзал. Зустріч давніх друзів була сповнена завзяття. Вони залишили багаж на станції і радісно вирушили в путь. Гейворд передбачувано запропонував перш за все на годинку зазирнути до Національної галереї; він уже давненько не бачив картин і стверджував, що один погляд на них налаштує його на життя. Філіп місяцями не мав із ким побалакати про мистецтво й книжки. Після їхньої зустрічі в Парижі Гейворд захопився сучасною французькою поезією, а у Франції стільки поетів, що він міг розповісти другові про кількох нових геніїв. Вони блукали галереєю, показуючи один одному улюблені картини і захоплено теревенили, перестрибуючи від теми до теми. Сяяло сонце, і повітря тішило теплом.

— Ходімо посидимо в парку, — запропонував Гейворд. — Квартиру пошукаємо після обіду.

У парку буяла весна. У такий день, як цей, хотілося радіти тому, що живеш. На тлі блакитного неба, помережаного маленькими білими хмаринками, вишукано зеленіло молоде листя. Позаду дзеркальної поверхні води сірим велетнем височів будинок кінної гвардії. Упорядкована елегантність пейзажу дихала вишуканістю картин вісімнадцятого століття. Краєвид нагадував не про Ватто, чиї картини сповнені такої ідилії, що нагадують лісисті долини зі снів, а прозаїчнішого Жана-Баптиста Патера^[249]. На серці у Філіпа зробилося легко. Він збагнув те, про що раніше тільки читав: мистецтво (а він дивився на природу оком художника) здатне зцілювати душі.

Друзі зайшли до італійського ресторанчика і замовили до обіду flaschetto^[250] «К’янті». Захопившись бесідою, вони не змовкали за обідом. Нагадували один одному про спільних знайомих у Гейдельберзі, розмовляли про Філіпових друзів у Парижі, про книжки, картини, мораль, життя, і раптом Філіп почув, як вибило третю. Він пригадав, що вона вже вийшла заміж, у серці щось закололо, і кілька хвилин він не чув жодного слова зі сказаного Гейвордом. А потім Кері наповнив свій келих «К’янті». Він не звик до алкоголю і швидко захмелів, проте тепер звільнився від турбот. Його кмітливий мозок стільки місяців лінувався, що тепер сп’янів від розмов. Філіп був вдячний, що може поговорити з кимось, кого цікавить те саме, що його.

— Послухайте, не варто марнувати такий чудовий день у пошуках квартири. Переночуєте сьогодні у мене, а житло пошукаєте завтра або в понеділок.

— Гаразд. Чим займатимемося? — поцікавився Гейворд.

— За пенні можна сісти на пароплав і поплисти до Ґринвіча.

Ця ідея припала Гейвордові до душі, молодики застрибнули в екіпаж, що відвіз їх до Вестмінстерського моста, а там вони встигли на корабель, який саме збирався відпливати. Незабаром Філіп, усміхнувшись, зізнався:

— Пригадую, коли я вперше приїхав до Парижа, Клаттон (здається, це був він) завів довжелезну дискусію про те, що світ наповнюють красою поети й художники. Вони створюють красу. По суті, між дзвіницею Джотто^[251] і комином фабрики немає жодної різниці. Але прекрасні речі звеличуються почуттями наступних поколінь. Саме тому все старовинне гарніше за сучасне. «Ода грецькій вазі»^[252] прекрасніша зараз, ніж у момент написання, адже закохані читали її ціле століття і заспокоювали її рядками серце.

Філіп дозволив Гейвордові самому здогадуватися, який із пейзажів, котрі вони минали, підказав йому ці слова; так приємно було знати, що твої слова справляють враження на співрозмовника.

Юнака глибоко вразило те, що він вирвався з круговерті життя, яким так довго жив. Ніжна імла над Лондоном розмальовувала сіре каміння будівель м’якими пастельними кольорами, а обриси верфей і складів нагадували про сувору витонченість японських гравюр. Вони пливли за течією, і розкішний канал — символ видатної імперії — ширшав і повнився човнами; Філіп подумав про поетів і художників, які зробили світ таким прекрасним, і його серце переповнилося вдячністю. Вони припливли до Лондонського порту, і хто зміг би описати його велич? Уява розпалювалася, і хто тільки не з’являвся у широкій течії: доктор Джонсон^[253], поруч із Босвеллом^[254], старий Пепіс^[255] підіймається на борт військового корабля — справжній карнавал англійської історії, з її романтикою і непересічними пригодами. Філіп повернувся до Гейворда з сяючим поглядом.

— Любий Чарльзе Діккенсе, — пробурмотів він, посміюючись над своїми емоціями.

— Хіба ви не шкодуєте, що покинули малювати? — запитав його друг.

— Ні.

— Схоже, вам подобається лікарська справа.

— Ні, я її ненавиджу, але мені більше нічого не залишилося. Перші два роки доводиться жахливо зубрити, а я, на жаль, не маю схильності до наук.

— Ну, знову змінити професію вам не вдасться.

— Ох, ні. Я не збираюся її полишати. Сподіваюся, мені стане цікавіше, коли почнуться чергування в лікарні. Я переконаний, що більше за все на світі мене цікавлять люди. І наскільки мені відомо, це єдина професія, яка дарує свободу. Ти носиш знання в голові, тож зі скринькою інструментів та кількома пігулками можеш влаштуватися де завгодно.

— То ви не плануєте відкривати практику?

— Принаймні не найближчим часом, — озвався Філіп. — Закінчивши практику в шпиталі, я спробую потрапити на корабель, хочу побачити Схід — Малайський архіпелаг, Сіам, Китай і всіляке таке, — а потім візьмуся за все, що підвернеться. Завжди щось трапляється — епідемія холери в Індії чи ще щось схоже. Я хочу мандрувати з одного місця до іншого. Хочу побачити світ. А бідняк може зробити це, тільки ставши лікарем.

Вони підпливли до Ґринвіча. Над рікою велично підносився шляхетний будинок Ініго Джонса^[256].

— Дивіться-но, мабуть, у цьому місці Бідний Джек^[257] пірнав у багнюку за монетками, — припустив Філіп.

Вони погуляли в парку. Там гралися діти в лахмітті й було шумно від їхніх криків; куди не кинь оком, на сонечку грілися старі моряки. Усе тут залишалося таким, як сто років тому.

— Шкода, що ви змарнували два роки в Парижі, — поспівчував Гейворд.

— Змарнував? Подивіться, як бігають діти, подивіться на візерунки сонячних променів, що падають крізь гілки на землю, подивіться на небо… знаєте, я ніколи б не побачив такого неба, якби не побував у Парижі.

Гейвордові здалося, що Філіп проковтнув ридання, і він зачудовано подивився на друга.

— Що з вами?

— Нічого. Вибачте мене за кляті емоції, але останні півроку я помирав від нестачі краси.

— Раніше ви були таким практичним. Дуже цікаво почути від вас такі слова.

— Дідько забирай, я не збирався бути цікавим, — засміявся Філіп. — Ходімо пити міцний чай.

65

Візит Гейворда неабияк допоміг Філіпові. Думками він усе рідше повертався до Мілдред і озирався на минуле з огидою. Юнак не розумів, як міг опуститися до такого ганебного кохання, а про дівчину згадував із лютою ненавистю, адже вона завдала йому стільки приниження. Тепер уява Кері перебільшувала всі недоліки її характеру та поведінки, і він здригався від самої лише думки про стосунки з офіціанткою.

«Це лише підтверджує мою кляту слабкість», — казав собі хлопець. Уся ця пригода нагадувала жахливу непристойну витівку на вечірці, коли єдине, що залишається, — швидше про неї забути. У цьому йому допомагав страх пережитої ганьби. Філіп нагадував змію, що скинула шкіру й гидливо розглядає свою стару оболонку. Він радів нагоді знову стати самим собою; розумів, скільки втратив можливостей насолоджуватися світом, поринувши в безодню божевілля, яке називали коханням. Із нього досить; якщо це кохання, то він волів більше ніколи не закохуватися. Філіп розповів Гейворду дещо з того, що йому довелося пережити.

— Здається, Софокл^[258], — пригадав він, — молився про час, коли звільниться від дикого звіра пристрасті, що розриває струни його серця.

Здавалося, наче Кері справді знову народився. Він вдихав весняне повітря так, як не робив цього ніколи раніше, і по-дитячому радів усьому, що відбувалося на світі. Період свого шаленства хлопець називав «піврічною каторгою».

Минуло кілька днів відтоді, як Гейворд улаштувався в Лондоні, і Філіп отримав надіслану із Блекстейбла листівку із запрошенням відвідати приватну виставку в одній із картинних галерей. Він запросив із собою Гейворда і, гортаючи каталог, помітив Лоусонову картину.

— Гадаю, це він надіслав листівку, — припустив Філіп. — Ходімо пошукаємо його, він напевно стирчить біля картини.

Портрет Рут Челіс у профіль висів у кутку, а Лоусон справді ошивався неподалік. Серед ошатного натовпу, що зібрався на відкриття виставки, юнак у своєму м’якому крислатому капелюсі та просторому одязі пастельних кольорів виглядав трохи розгублено. Він бурхливо привітався з Філіпом і, як завжди, багатослівно пояснив, що переїхав до Лондона, що Рут Челіс — хвойда, що Париж залишився в минулому, що йому замовили портрет, а їм неодмінно слід повечеряти разом і досхочу потеревенити. Філіп нагадав товаришеві, що він уже знайомий із Гейвордом, і захоплено помітив, яке враження справили на юнака його елегантний одяг і вишукані манери. Тут, на виставці, усе це пасувало йому більше, ніж у крихітній зашарпаній студії, яку Філіп ділив із Лоусоном.

За вечерею Лоусон продовжував сипати новинами. Фланаґан повернувся до Америки. Клаттон зник. Він дійшов висновку, що неможливо нічого створити, поки живеш серед митців і мистецтва: єдиний вихід — втекти подалі. Аби полегшити собі завдання, Клаттон посварився з усіма паризькими друзями. Він відкрив у собі хист казати всім правду, і це допомогло друзям примиритися з новиною, що Клаттон пориває з цим містом і вирушає до Жерони, невеличкого містечка на півночі Іспанії, яке привабило його, коли він їхав потягом до Барселони. Там тепер і оселився відлюдник.

— Цікаво, чи вдасться йому колись щось створити? — замислився Філіп.

Його приваблював людський аспект завзятих Клаттонових спроб висловити щось так глибоко заховане, що від цього він зробився похмурим і дратівливим. Кері невиразно відчував, що в ньому коїться щось подібне, але стосується це не мистецтва, а життя, яке його спантеличує. Життя було його способом висловити свої почуття, але що з ним робити, залишалося незрозумілим. Філіпові однаково не вдалося проаналізувати до кінця цю довжелезну думку, оскільки Лоусон почав відверто розповідати про свій роман із Рут Челіс. Вона покинула його заради молодого студента, який щойно приїхав із Англії і поводився просто скандально. Лоусон щиро вірив, що хтось мусить утрутитися і врятувати юнака. Вона його знищить. Філіп збагнув, що найбільше товариш засмучувався через те, що Рут пішла від нього, коли робота над портретом була у розпалі.

— Жінки не розуміються на мистецтві по-справжньому, — просторікував Лоусон. — Вони тільки вдають, наче щось у цьому тямлять, — і філософськи закінчив думку: — Хай там що, я намалював із неї п’ять портретів, і хтозна, чи вдався би шостий.

Філіп заздрив легкості, з якою художник ставився до своїх романів. Він провів вісімнадцять чудових місяців і отримав безкоштовно досконалу натурницю, а коли прийшов час розлучитися, не надто страждав від болю.

— А як там Кроншоу? — поцікавився Філіп.

— Ой, його можна вже списати з рахунків, — вигукнув Лоусон із жорстокою юнацькою легковажністю. — Він помре за півроку. Підхопив минулої зими запалення легень і сім тижнів лежав у англійському шпиталі. Коли Кроншоу звідти вийшов, лікарі сказали, що його єдина надія — кинути пити.

— Бідолашний халамидник, — усміхнувся непитущий Філіп.

— Він навіть протримався якийсь час. Продовжував ходити до Ліли, але пив там гаряче молоко avec de la fleur dòranger^[259], і зробився достобіса нудним.

— Закладаюся, ви від нього цього не приховували.

— Ой, він сам це чудово знав і незабаром знову взявся до віскі. Каже, що занадто старий, щоб починати життя спочатку. Він краще проживе півроку щасливо, а потім помре, ніж нудьгуватиме п’ять років. До того ж мені здається, що останнім часом він страшенно злидарює. Розумієте, захворівши, він не заробив жодного пенні, а його хвойда псувала йому життя.

— Пригадую, як обожнював його, щойно ми познайомилися, — озвався Філіп. — Я вважав його надзвичайним. Як огидно, що вульгарна праведність середнього класу перемагає.

— Він, безсумнівно, був мерзотником. Йому так чи інакше судилося померти під парканом, — заперечив Лоусон.

Кері образило те, що його друг не жалів чоловіка. Звичайно, кожна причина має свій наслідок, але неминучість, із якою одне випливає з іншого — найбільша життєва трагедія.

— Ох, я геть забув, — вигукнув Лоусон, — щойно ви поїхали, він надіслав вам подарунок. Я думав, що ви повернетеся, і не завдав собі клопоту пересилати його, до того ж він цього, схоже, не вартий, але приїде до Лондона з моїми речами, тож можете зазирнути якось до моєї студії і забрати його, якщо хочете.

— Але ви так і не сказали, що це.

— Ох, якийсь пошарпаний килимок. Не думаю, що він чогось вартий. Якось я запитав Кроншоу, якого дідька він надіслав цю брудну ганчірку. Він відповів, що побачив її в крамничці на рю де Реннес і купив за п’ятнадцять франків. Виявилося, що це перський килим. Він казав, що ви питали у нього про сенс життя, і це відповідь на ваше запитання. Утім, він був п’яний.

Філіп засміявся.

— О, так, я знаю, про що мова. Килим я заберу. Це його улюблена загадка. Кроншоу казав, що я мушу знайти відповідь на неї самостійно, інакше вона не матиме сенсу.

66

Філіп працював легко й завзято. Справ у нього було чимало: у липні на нього чекали три частини Першого загального іспиту (на двох із них він уже провалився раніше); але життя дарувало хлопцеві насолоду. У нього з’явився новий друг. Лоусон, шукаючи натурницю, познайомився з дівчиною, що грала невеликі ролі в одному з театрів, і якось у неділю запросив її на вечірку в тісному колі, де збирався попросити її позувати. Актриса привела з собою подругу, а Філіпа запросили четвертим, доручивши її розважати. Кері легко впорався із завданням, адже та виявилася любителькою побазікати, з приємним характером і гострим язичком. Нова приятелька запросила Філіпа в гості; вона жила на Вінсент-сквер, і о п’ятій завжди поверталася додому до вечірнього чаю. Місіс Несбіт була звичайною мініатюрною жінкою, приблизно двадцяти п’яти років, з приємним, хоча й не гарним обличчям, надзвичайно блискучими очима, високими вилицями і великим ротом. Контрасти кольорів на її обличчі нагадували портрети котрогось із сучасних французьких художників: дуже біла шкіра, дуже червоний рум’янець, густі брови і чорне, як вороняче крило, волосся. Разом усе це справляло дивне враження, трохи неприродне, але загалом приємне. Вона розлучилася з чоловіком і заробляла на життя собі та дитині, пишучи копійчані бульварні романчики. Кілька видавництв спеціалізувалися на такій писанині, тож роботи жінка мала скільки завгодно. Платили погано, всього п’ятнадцять фунтів за оповідання на тридцять тисяч слів, але вона не жалілася.

— Зрештою, читачеві це коштує всього два пенси, — казала місіс Несбіт, — а він любить перечитувати одне й те саме кілька разів. Я просто змінюю імена, от і весь секрет. Коли мені набридає, я згадую про ціну пральні, комірного та дитячого одягу і знову беруся до справи.

Додатково вона працювала у кількох театрах, де шукали статисток, і це давало їй від шістнадцяти шилінгів до гінеї на тиждень. За день жінка так стомлювалася, що спала як мертва. Вона брала від своєї непростої долі все, що можна було, а в’їдливе почуття гумору допомагало посміятися навіть у скрутних обставинах. Часом усе йшло не так, у кишенях не залишалося жодного пенні, небагаті пожитки опинялися у ломбарді на Воксголл-Бридж-роуд, а місіс Несбіт їла самий лише хліб з маслом, поки справи не налагоджувалися. Гарного настрою жінка ніколи не втрачала.

Філіпа цікавило її безпомічне життя, а фантастичні розповіді про відчайдушні зусилля змушували його реготати. Він поцікавився, чому б їй не спробувати свої сили у справжній літературі, але жінка знала, що не має хисту, а жахлива писанина, яку вона рахувала тисячами слів, не лише пристойно оплачувалася, а й була єдиним, що їй вдавалося. Місіс Несбіт не могла сподіватися, що в майбутньому щось зміниться. Родичів у неї, схоже, не було, а всі друзі були такими ж бідняками.

— Я не думаю про майбутнє, — зізналася жінка. — Поки у мене є гроші на комірне за три тижні та кілька фунтів на продукти, я цим не переймаюся. Чи варто жити, переймаючись майбутнім днем так само, як сьогоднішнім? Коли справи йдуть кепсько, завжди випадає якась нагода.

Незабаром Філіп узяв собі за звичку щодня приходити до неї на чай і, не бажаючи обтяжувати жінку, завжди приносив із собою пиріг, фунт масла або трохи чаю. Вони почали звертатися одне до одного на ім’я. Жіноче співчуття було для хлопця чимось новим, тож він насолоджувався тим, що хтось охоче слухав про всі його турботи. Години минали швидко. Кері не приховував, що захоплюється жінкою, яка стала чудовим другом. Кері весь час порівнював Нору з Мілдред і бачив разючу різницю між обмеженою тупістю дівчини, котра не бажала цікавитися нічим новим, і швидкою кмітливістю та жвавим розумом жінки. Від однієї думки про те, що він міг пов’язати своє життя з такою людиною, як Мілдред, у Філіпа стискалося серце. Одного вечора він розповів Норі історію свого кохання. В усій цій ситуації похвалитися юнак не мав чим, і слухати чиїсь щирі співчуття було надзвичайно приємно.

— Гадаю, все це вже залишилося позаду, — сказала жінка, коли Кері завершив свою оповідь.

Вона мала кумедну звичку нахиляти голову набік, як абердинські цуцики. Зараз Нора сиділа на стільці з прямою спинкою і шила (у неї ніколи не було часу бити байдики), а Філіп зручно влаштувався біля її ніг.

— Я навіть не можу передати словами, який радий, що все скінчилося, — зітхнув він.

— Бідолашний, вам, мабуть, довелося пережити скрутні часи, — пробурмотіла Нора і співчутливо поклала руку йому на плече.

Філіп узяв її долоньку і поцілував, але жінка рвучко висмикнула руку.

— Чому ви це зробили? — запитала вона, шаріючись.

— А ви заперечуєте?

Якусь мить жінка дивилася на Кері сяючими очима і всміхалася.

— Ні, — нарешті озвалася вона.

Він підвівся на коліна і подивився Норі в очі. Вона не відводила погляду, а її пишні вуста вигнулися в усмішці.

— Ну? — запитала жінка.

— Знаєте, ви молодець. Я такий вдячний за вашу люб’язність. Ви мені страшенно подобаєтеся.

— Не будьте ідіотом, — озвалася Нора.

Філіп узяв жінку за лікті і притягнув до себе. Вона не опиралася і нахилилася трохи вперед, а Філіп поцілував її червоні вуста.

— Чому ви це зробили? — запитала вона знову.

— Тому що це приємно.

Нора не відповіла, але її погляд засяяв ніжністю, і вона м’яко торкнулася рукою Філіпового волосся.

— Знаєте, з вашого боку страшенно необачно так поводитися. Ми були такими гарними друзями. Було б весело, якби все так і залишалося.

— Якщо ви справді розраховуєте на мої кращі риси, — зауважив Філіп, — вам не слід продовжувати гладити мою щоку.

Жінка захихотіла, але не забрала руку.

— Я жахливо поводжуся, правда? — поцікавилася вона.

Філіп здивувався і трохи зачудувався, а подивившись жінці в очі, він побачив, як вони наповнюються сльозами ніжності, і їхній погляд його причарував. Серце раптом застрибало, і він сам мало не заплакав.

— Норо, невже ви мене кохаєте? — недовірливо запитав він.

— Ви розумний хлопець, а ставите такі дурнуваті запитання.

— Ох, люба моя, мені ніколи не спадало на думку, що це може статися.

Він стиснув її в обіймах і взявся цілувати, а Нора, сміючись, червоніючи і плачучи водночас, радо піддавалася хлопцевим рукам.

Раптом Філіп відпустив Нору, сів навпочіпки і здивовано подивився на неї.

— Ну я й спантеличений! — признався він.

— Чому?

— Ви мене так здивували.

— Це була приємна несподіванка?

— Надзвичайно! — щиро вигукнув він. — Я пишаюся і щасливий, і такий вдячний.

Він схопив її руки і вкрив їх поцілунками. Це було народження Філіпового щастя, яке здавалося таким довготривалим і надійним. Вони стали коханцями, але залишилися друзями. У Нориному коханні відчувався материнський інстинкт; їй потрібен був хтось, кого можна пестити, сварити, за ким можна доглядати. За характером вона була сімейною людиною і раділа можливості попіклуватися про його здоров’я та білизну. Кульгавість, через яку юнак так переймався, викликала у неї жалість, що інстинктивно виявлялася у ніжності. Нора була молодою, міцною і здоровою, а дарувати своє кохання здавалося їй природною потребою. Настрій у Нори завжди був гарний, а в душі панувало свято. Філіп подобався їй тому, що сміявся разом із нею над усіма життєвими обставинами, які видавалися Норі смішними, апередовсім тому, що він був собою.

Коли жінка зізналася в цьому, він радісно відповів:

— Дурниці. Я подобаюся вам тому, що здебільшого мовчу й ніколи й словом не прохоплюся.

Він анітрохи не кохав її. Нора йому страшенно подобалася, він радів можливості бути з нею, його розважали й цікавили їхні розмови. Вона повернула йому віру в себе і зцілила всі рани у його душі. Юнакові страшенно лестило, що жінка його любить. Він захоплювався її хоробрістю, її оптимізмом, її зухвалим протистоянням долі; Нора мала власну невеличку філософію — невибагливу та практичну.

— Знаєте, я не вірю в церкви, священиків і всіляке таке, — зізнавалася вона, — але я вірю в Бога і не вірю, що він дуже гнівається на тебе, якщо ти не похнюплюєшся і скільки можеш допомагаєш слабшим. Я вважаю, що люди здебільшого хороші, а поганих мені шкода.

— А як щодо життя після смерті? — поцікавився Філіп.

— Ой, ну, я точно не знаю, самі розумієте, — усміхалася Нора, — але сподіваюся на краще. Там принаймні не доведеться платити комірне і писати бульварні романи.

Нора володіла суто жіночим умінням витончено лестити. Філіпове рішення поїхати з Парижа, коли він збагнув, що не стане видатним художником, здавалося їй справжнім героїзмом; сам Кері так і не зрозумів, був це героїзм чи просто брак цілеспрямованості, але її завзяте захоплення його зачаровувало. Нора ризикнула завести з Філіпом розмову про те, чого завжди уникали всі його друзі.

— Дуже нерозумно з вашого боку перейматися клишоногістю, — сказала вона. Жінка помітила, що Кері залився темно-червоною фарбою, але вела далі: — Знаєте, люди думають про неї значно менше, ніж вам здається. Уперше побачивши вас, вони її помічають, а потім викидають це з голови.

Філіп не відповів.

— Ви ж не сердитеся на мене, правда?

— Ні.

Вона обійняла його за шию.

— Знаєте, я кажу це тільки тому, що люблю вас. І не хочу, щоб це заважало вам насолоджуватися щастям.

— Гадаю, мені можна казати все, що вам заманеться, — заспокоїв Філіп, усміхаючись. — Мені хотілося б зробити щось, щоб продемонструвати вам мою вдячність.

Нора взялася за юнака з усіх боків. Вона не дозволяла йому буркотіти і сміялася, коли Філіп втрачав над собою контроль. З нею він став значно привітнішим.

— Ви можете змусити мене зробити все, чого забажаєте, — якось зауважив він.

— А ви проти?

— Ні. Я хочу робити те, чого ви бажаєте.

Філіпові вистачало глузду збагнути, як йому пощастило. Йому здавалося, що Нора дала йому все, що може дати дружина, але дозволила зберегти свободу; вона була найчарівнішою з усіх його друзів і співчувала йому так, як не вдавалося жодному чоловікові. Фізична близькість у їхній дружбі була найміцнішою ланкою, але не більше. Вона доповнювала стосунки, але не ставала найголовнішою. А Філіп, втамувавши свою жагу, поводився врівноваженіше, і поруч із ним стало легше жити. Тепер він почувався господарем своєї долі. Іноді він згадував про ту зиму, коли потрапив у полон огидної пристрасті, і тоді серце сповнювалося ненавистю до Мілдред і відразою до себе самого.

Наближалися іспити, і Нора цікавилася ними не менше, ніж Філіп. Йому лестило її зворушливе завзяття. Жінка змусила хлопця пообіцяти, що він одразу прийде до неї і повідомить їй результат. Цього разу він без проблем склав усі три іспити, і коли прийшов розповісти про це, Нора раптом розридалася.

— Ох, я така рада, я так хвилювалася.

— Маленька нерозумна дівчинка, — засміявся Кері, але його самого душили сльози.

Будь-якій людині було б приємно, що нею так переймаються.

— А що ви збираєтеся робити далі?

— Тепер із чистим сумлінням можна влаштувати канікули. До початку зимового семестру в жовтні я абсолютно вільний.

— Гадаю, ви поїдете до вашого дядька в Блекстейбл?

— Ви помиляєтеся. Я збираюся залишитися в Лондоні й розважати вас.

— Мені б радше хотілося, щоб ви поїхали.

— Чому? Я вам набрид?

Жінка засміялася і поклала руки йому на плечі.

— Тому що ви добряче попрацювали і здаєтеся змученим та виснаженим. Вам знадобиться трохи свіжого повітря і спокою. Будь ласка, навідайте дядька.

Філіп трохи помовчав, дивлячись на жінку люблячими очима.

— Знаєте, я б не повірив цим словам, якби їх сказав хтось інший. Ви думаєте лише про мій комфорт. Цікаво, що ви в мені знайшли.

— Дасте мені гарну рекомендацію, коли прийде чергове нагадування про комірне за місяць? — весело розреготалася Нора.

— Я напишу, що ви уважна, добра, ненабридлива, ніколи не сумуєте, не створюєте додаткових проблем, і вам легко догодити.

— Дурниці, — заперечила жінка, — але скажу вам таку річ: я одна з небагатьох знайомих мені людей, що вчаться на своїх помилках.

67

Філіп нетерпляче чекав свого повернення до Лондона. Він пробув у Блекстейблі два місяці, і від Нори часто приходили довгі листи, написані великими жирними літерами. У них вона з гумором описувала свої повсякденні справи: домашні турботи господині свого помешкання, над якими можна було добряче посміятися; кумедні випадки на прослуховуваннях (вона працювала статисткою в успішній виставі, що саме йшла у лондонських театрах) і химерні пригоди з видавцями своїх романчиків. Філіп багато читав, плавав, грав у теніс і виходив у море на вітрильному човні. На початку жовтня він повернувся до столиці і взявся за підготовку до другої частини загального іспиту. Йому страшенно хотілося скласти його, адже на цьому закінчувалася найнудніша частина програми і студенти переходили на практику, де мали справу з живими чоловіками та жінками, а не лише з підручниками. З Норою Філіп бачився щодня.

Лоусон провів літо в Пулі й звідти привіз цілий оберемок етюдів, на яких були зображені гавань та пляж. Він отримав кілька замовлень на портрети, тож збирався пожити в Лондоні, поки його не виживе звідти погане освітлення. Гейворд теж залишався у місті; він збирався вирушити взимку за кордон, але тижні минали, а молодик так і не міг вирішити, куди податися. За останні роки він погладшав — із дня їхнього з Філіпом знайомства у Гейдельберзі вже минуло п’ять років — і передчасно облисів. Гейворд страшенно цим переймався і відростив довге волосся, щоб прикривати потворну лисину на маківці. Єдина втіха була в тому, що тепер його чоло виглядало шляхетно. Блакитні очі вже втратили свій колір, повіки звисали, а вуста, втративши юнацьку соковитість, зробилися блідими й тонкими. Гейворд досі непевно просторікував про те, що робитиме в майбутньому, але вже не так переконано — він сам розумів, що друзі в нього більше не вірять, і, випивши кілька келихів віскі, впадав у меланхолію.

— Я невдаха, — бурмотів він. — Я не годжуся для грубої боротьби за місце під сонцем. Єдине, на що я спроможний, — відійти і дозволити натовпу простолюдинів затоптати одне одного в гонитві за всілякими гараздами.

Його слова створювали враження, що невдача значно благородніша і витонченіша за успіх. Гейворд натякав, що його відчуженість спровокована огидою до всього пересічного і примітивного. Найкрасномовніше він оповідав про Платона.

— Я гадав, що захоплення Платоном вже минулося, — якось нетерпляче сказав йому Філіп.

— Справді? — здивувався його друг, здійнявши брови.

Обговорювати цю тему він не збирався. Нещодавно Гейворд виявив, що іноді зверхнє мовчання дає неабиякий результат.

— Не бачу сенсу в тому, щоб перечитувати весь час одну й ту саму книжку, — пояснив Філіп. — Це просто виснажлива форма байдикування.

— Та невже вам здається, наче ваш інтелект такий видатний, що може одразу зрозуміти наймудрішого письменника?

— Я не хочу його розуміти, я не критик. Я цікавлюся його творчістю не заради нього, а заради себе.

— Тоді навіщо ви взагалі читаєте?

— Частково заради задоволення, тому що це вже стало звичкою, і, не читаючи, я почуваюся так само некомфортно, як без цигарки, а частково, щоб пізнати себе. Зазвичай я лише пробігаю рядки очима, але часом мені зустрічається якийсь уривок чи навіть одна-єдина фраза, котра має значення саме для мене, і тоді вона стає частиною мене; так я отримую від книжки все необхідне і не знайду там більше нічого, навіть якщо перечитаю її десяток разів. Розумієте, людина здається мені пуп’янком: більшість із того, що ми читаємо, ніяк на нас не впливає, але іноді кожному зустрічаються особливо важливі речі, які допомагають розкритися пелюсткам; ось так вони і розкриваються по черзі, аж поки пуп’янок не розквітне.

Філіпа не задовольнила власна метафора, проте він не знав, як пояснити те, що відчував, але ще не сповна розумів.

— Ви хочете щось робити, хочете кимось стати, — здвигнувши плечима, озвався Гейворд. — Ну й вульгарщина.

Філіп уже добре знав свого приятеля. Гейворд був слабкодухим і таким марнославним, що доводилося весь час слідкувати за собою, аби не образити його почуття. Лінощі та ідеалізм так переплелися в його свідомості, що розділити їх він уже не міг. Якось він познайомився з одним журналістом у Лоусоновій студії, і того зачарували його бесіди. За тиждень Гейвордові надіслав листа редактор газети і запропонував написати критичну статтю. Гейворд страждав від невизначеності сорок вісім годин. Він так давно розпинався, що збирається зайнятися чимось подібним, що тепер не міг просто взяти й відмовитися, але від думки про те, що доведеться щось робити, його охоплювала паніка. Урешті-решт він відхилив пропозицію і полегшено зітхнув.

— Це заважало б моїй роботі, — пояснив він Філіпу.

— Якій ще роботі? — грубо поцікавився той.

— Моєму внутрішньому життю, — відповів Гейворд.

Потім він почав розхвалювати професора Амієля^[260] з Женеви, чия геніальність обіцяла неабиякі досягнення, яким так ніколи і не судилося втілитися в життя. Лише після смерті іншим відкрилася причина й одночасно виправдання його невдач: неймовірний щоденник, який знайшли серед документів професора. Гейворд загадково посміхався.

Однак він досі не втратив хисту із задоволенням розповідати про книжки; смак у нього був вишуканий, вибірковість витончена, до того ж він завжди цікавився чужими думками, і це робило його відмінним співрозмовником. Насправді вони не мали для нього жодного значення і ніяк на нього не впливали, але хлопець поводився з ним так, наче з порцеляновими дрібничками на аукціоні — із задоволенням милувався їхньою формою і блиском, припускав, скільки вони можуть коштувати, а потім клав на місце і назавжди забував.

Але саме Гейворду судилося здійснити найважливіше відкриття. Якось увечері, ретельно підготувавшись, він повів Філіпа та Лоусона до шинку на Бік-стрит, примітного не лише своєю історією (тут ще жили спогади про відомих діячів вісімнадцятого століття, що збурювали романтичні фантазії), а й найкращим у Лондоні нюхальним тютюном і передовсім своїм пуншем. Гейворд провів їх до довгої просторої зали, що ще пам’ятала колишні розкоші і на стінах якої висіли портрети оголених жінок: усе це були монументальні алегорії учнів Гейдена^[261], але дим, гас і лондонські тумани насичували їхні кольори і надавали картинам схожості з роботами старих майстрів. Темні панелі, тьмяна позолота масивного карниза, столи з червоного дерева створювали в кімнаті особливий затишок, а шкіряні сидіння вздовж стін були м’якими й зручними. На столі навпроти дверей хизувалася голова барана, у якій тримали славнозвісний тютюн. Друзі замовили пунш і почали його пити. Це був гарячий ромовий пунш. Від спроб описати його досконалість ручка починає тремтіти: це завдання непідвладне тверезому словнику і скупим епітетам цієї оповіді; в уяві одразу виринають пишномовні терміни та коштовні екзотичні фрази. Він зігрівав кров і проясняв голову; він сповнював душу блаженством, налаштовував розум на кмітливість і захоплення кмітливістю співрозмовників; він був незбагненним, як музика, і точним, як математика. Лише одну його якість можна було з чимось порівняти: він зігрівав, як любляче серце, але його смак, його аромат і відчуття, які він дарував, неможливо передати словами. Можливо, Чарльз Лем^[262] зі своєю безмежною тактовністю, спробувавши, зміг би змалювати чарівні картини життя своїх сучасників; лорд Байрон, узявшись за неможливе, зміг би впоратися, присвятивши цьому напою станси в «Дон Жуані»; Оскар Вайлд зміг би створити тривожну красу, розсипавши візантійською парчею дорогоцінне каміння Ісфагана^[263]. Підшукуючи епітети, думка мандрувала від застіль Елагабала^[264] до витончених мелодій Дебюссі^[265] та миготіла духмяним ароматом цвілі у скринях, де зберігався старий одяг, комірці, панчохи, камзоли забутого покоління, пахощами конвалій і пряністю сиру чедер.

Гейворд натрапив на цей шинок із дорогоцінним напоєм, зустрівши на вулиці чоловіка на прізвище Макалістер, свого приятеля з Кембриджа, — біржевого брокера і філософа. Він навідувався сюди щотижня, а Філіп, Лоусон і Гейворд теж незабаром взяли собі за звичку зустрічатися тут щовівторка ввечері; мінлива мода зараз була до цього місця менш прихильною, та це лише тішило любителів потеревенити. Макалістер був огрядним чолов’ягою, ширшим, ніж довшим, із великим м’ясистим обличчям і тихим голосом. Він був послідовником Канта і висновки про все робив із погляду чистого розуму, охоче розвиваючи свої доктрини. Філіп слухав його з непідробною цікавістю. Він давно вже дійшов висновку, що ніщо не зачаровує його більше, ніж метафізика, але не був упевнений у її користі в повсякденному житті. Його власна невеличка охайна система поглядів, сформована в результаті роздумів у Блекстейблі, не надто допомогла під час закоханості в Мілдред. Кері сумнівався, що розум може суттєво допомогти в життєвих справах. Здавалося, наче життя існує якось відокремлено. Він чітко пам’ятав, як безжально охопили його почуття і як він не міг їм протистояти, наче його прив’язали до землі мотузкою. У книжках Філіп читав багато мудрого, але судити міг, лише керуючись власним досвідом (і не знав, чи відрізняється цим від інших людей). Тоді він не зважував усі «плюси» та «мінуси», не думав про переваги, які отримає від своїх учинків, чи шкоду від бездіяння; усе його існування піддалося невідворотності. Він діяв не якоюсь своєю частиною, а всім єством. Пристрасть, яка охопила його, схоже, не мала нічого спільного з розумом: розум лише вигадував, як досягнути того, чого так прагнула душа.

Макалістер нагадав йому про категоричний імператив:

— Дійте так, аби кожен ваш учинок був гідний стати загальним правилом поведінки людства.

— Як на мене, це повне безглуздя, — заперечив Філіп.

— Оце ви нахаба, казати таке про тезу Іммануїла Канта, — присоромив його Макалістер.

— Чому? Сліпе повторення чиїхось слів руйнівне: на світі достобіса можливостей для наслідування. Кант робив якісь висновки не тому, що вони істинні, а тому, що він Кант.

— Гаразд, чому тоді ви заперечуєте проти категоричного імперативу?

(Вони сперечалися так гаряче, наче мова йшла про долі імперій.)

— Він стверджує, що можна вибирати свій життєвий шлях за допомогою зусиль чи власної волі. А ще він стверджує, що розум — найнадійніший поводир. Але чим його накази кращі за підказки пристрасті? Вони різні. Ось і все.

— Схоже, ви справжній раб своїх пристрастей.

— Я залишаюся рабом, тому що нічого не можу вдіяти, а не навмисно, — засміявся Філіп.

Розмовляючи, він думав про гаряче божевілля, що штовхало його до Мілдред. Пригадував, як повставав проти нього і як відчував, що воно зникає.

«Дякувати Богу, тепер я від цього всього звільнився», — подумав юнак.

Утім, навіть тепер він не був упевнений у щирості цих слів. Опинившись у полоні пристрасті, він почувався надзвичайно рішучим, а його розум працював із небаченою силою. Він жив повнішим життям, насолоджуючись власним існуванням, а це дещо позбавляло його сьогодення барв. Бурхливе, приголомшливе відчуття життя було нагородою за всі страждання, яких він зазнав.

Необережні Філіпові слова втягнули його в суперечку про свободу волі, і Макалістер завдяки своїй чудовій пам’яті викладав на стіл один аргумент за одним. Він насолоджувався діалектикою і змушував Філіпа суперечити власним словам; він заганяв хлопця в кут, із якого можна було вибратися лише завдяки нищівним поступкам; він вражав його логікою і добивав авторитетами.

Нарешті Філіп сказав:

— Гаразд, мені нічого не відомо про інших людей. Я кажу лише про себе. Ілюзія безперешкодного волевиявлення так глибоко вгризлася в мою свідомість, що я не можу від неї позбутися, але знаю, що це лише ілюзія. Утім, ця ілюзія залишається одним із найвагоміших мотивів моїх учинків. Перш ніж щось зробити, я відчуваю, що маю вибір, і це впливає на мої подальші дії; але потім, коли справу зроблено, я розумію, що від початку існування світу вона була неминучою.

— І який ви з цього робите висновок? — поцікавився Гейворд.

— Ну, здебільшого, що шкодувати немає сенсу. Є каяття, та нема вороття, адже всі сили всесвіту втілювали це в життя.

68

Прокинувшись одного ранку, Філіп відчув, як запаморочилося в голові, і знову ліг у ліжко, несподівано зрозумівши, що захворів. Усі кінцівки боліли, а тіло тремтіло від лихоманки. Коли господиня принесла йому сніданок, Філіп погукав її крізь відчинені двері, повідомив, що нездужає і попросив горнятко чаю та скибочку хліба. За кілька хвилин у двері постукали, й увійшов Ґріффітс. Вони вже понад рік жили в одному будинку, але їхнє спілкування обмежувалося кивками один одному в коридорі.

— Знаєте, я почув, що ви кепсько почуваєтеся, — пояснив Ґріффітс, — і вирішив зайти подивитися, як вам тут ведеться.

Філіп сам не розумів, чому зашарівся, і запевнив, що все це дрібниці. За кілька годин із ним знову все буде гаразд.

— Гаразд, дозвольте мені поміряти вам температуру, — наполягав сусід.

— Це не обов’язково, — дратуючись, заперечив Кері.

— Ну ж бо.

Філіп запхав термометр до рота. Ґріффітс, весело теревенячи, трохи посидів біля нього на ліжку, а потім дістав термометр і подивився на нього.

— Ого, лише подивіться на це, друже, вам краще лежати, а я приведу старого Дікона, нехай вас огляне.

— Дурниці, — озвався Філіп. — Не варто так перейматися. Мені не хочеться вас турбувати.

— А ви не турбуєте. У вас температура, тож краще залишатися в ліжку. Так ви й зробите, еге ж?

Його поведінка була сповнена якогось шарму, хитросплетіння серйозності й люб’язності, і це робило юнака безмежно привабливим.

— Ви чудово знаєте, як доглядати за хворим, — пробурмотів Філіп, із усмішкою заплющуючи очі.

Ґріффітс збив Філіпові подушку, спритно розправив простирадла і підгорнув ковдру. Потім він вийшов до Філіпової вітальні в пошуках сифона з водою, та не знайшовши його, приніс зі своєї кімнати, а тоді запнув завіси.

— Зараз спробуйте поспати, а я приведу старигана, щойно він закінчить обхід.

Кері здалося, наче спливли години, перш ніж хтось з’явився. Голова розколювалася, кінцівки гули, і хлопець боявся розплакатися. Нарешті у двері постукали, й увійшов здоровий, міцний і радісний Ґріффітс.

— Ось доктор Дікон, — повідомив він.

Лікар підійшов ближче. Це був спокійний літній чоловік, Філіп бачив його у шпиталі. Кілька запитань, швидкий огляд — і діагноз готовий.

— Що скажете ви? — поцікавився чоловік у Ґріффітса.

— Грип.

— Абсолютно точно.

Доктор Дікон окинув оком убогу зйомну кімнатку.

— Чи не хочете ви лягти до шпиталю? Вас покладуть до окремої палати і доглядатимуть краще, ніж тут.

— Я радше залишуся тут, — озвався Філіп.

Йому не хотілося нових клопотів, до того ж він завжди соромився у нових умовах. Йому не подобалася думка, що в похмурій чистоті шпиталю про нього піклуватимуться медсестри.

— Я можу доглянути за ним, сер, — одразу запропонував Ґріффітс.

— Ох, прекрасно.

Він виписав рецепт, пояснив, як пити ліки, і пішов.

— Тепер вам доведеться мене слухати, — зрадів сусід. — Я ваша медсестра вдень і вночі.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але мені нічого не знадобиться, — запевнив Кері.

Ґріффітс поклав велику прохолодну й суху долоню, дотик якої здавався дуже приємним, йому на чоло.

— Я швиденько збігаю до нашої аптеки, візьму ліки й одразу повернуся.

Незабаром він приніс пігулки й дав їх Філіпові, а потім пішов нагору по свої книжки.

— Ви не заперечуєте, якщо я сьогодні позаймаюся у вітальні, правда ж? — поцікавився він, спустившись до Кері. — Двері я залишу відчиненими, тож гукайте, якщо щось знадобиться.

Трохи пізніше Філіп прокинувся від важкої дрімоти й почув у вітальні голоси. До Ґріффітса навідався хтось із друзів.

— Послухай, сьогодні тобі краще до мене не приходити, — почув Філіп голос свого сусіда.

За кілька хвилин до кімнати увійшов іще хтось і здивувався, побачивши там Ґріффітса. Філіп почув, як той пояснює:

— Я доглядаю за другокурсником, який винаймає ці кімнати. Бідолашного скрутив грип. Віст сьогодні ввечері скасовується, старий.

Урешті-решт Ґріффітс залишався сам, і Філіп покликав його.

— Послухайте, ви ж не скасуєте сьогоднішню вечірку, чи не так? — запитав він.

— Скасую, але не через вас. Я мушу підготуватися до іспиту з хірургії.

— Не відкладайте її. Зі мною все буде гаразд. Не слід перейматися через мене.

— Гаразд.

Філіпові погіршало. Вночі він почав марити, але під ранок прокинувся від неспокійного сну. Він побачив, як Ґріффітс підвівся з крісла, укляк біля каміна і підкладав туди одну за одною вуглини. Сусід був убраний у халат і піжаму.

— Що ви тут робите? — запитав Філіп.

— Я вас розбудив? Намагався, не галасуючи, розпалити вогонь.

— Чому ви не спите? Котра година?

— Близько п’ятої. Подумав, що сьогодні вночі краще посиджу біля вас. І приніс крісло, бо подумав, якщо постелю матрац, одразу ж міцно засну й не чутиму, якщо вам щось знадобиться.

— Не варто так про мене піклуватися, — застогнав Філіп. — А раптом ви теж захворієте?

— Тоді вам доведеться доглядати за мною, старий, — розреготався Ґріффітс.

Уранці сусід відсунув штори. Після нічного чергування він був блідим і стомленим, але в чудовому настрої.

— Тепер я збираюся вас помити, — радісно повідомив він хворому.

— Я сам можу помитися, — соромлячись, заперечив Філіп.

— Дурниці. Якби ви лежали в палаті, вас мила би медична сестра, я можу впоратися не гірше за неї.

Кері почувався занадто стомленим і виснаженим, щоби сперечатися, тому дозволив Ґріффітсу помити собі обличчя, руки, ноги, груди і спину. Його сусід піклувався про хворого з чарівною ніжністю, не припиняючи підбадьорливо теревенити; потім він точно, як у шпиталі, змінив простирадло, збив подушку і поправив ковдру.

— Сестра Артур напевно впала би, побачивши мене зараз. Уранці Дікон прийде вас оглянути.

— Навіть не уявляю, чому ви такий люб’язний зі мною, — озвався Філіп.

— Це для мене гарна практика. Як чудово мати власного пацієнта.

Ґріффітс нагодував хворого сніданком, а потім пішов одягнутися і чогось перехопити. Перед десятою годиною він повернувся з гронами винограду і пучечком квітів.

— Ви страшенно добрий, — сказав Філіп.

У ліжку він пролежав п’ять днів.

Нора і Ґріффітс чергували біля нього по черзі. Попри те що юнак був Філіповим однолітком, він розмовляв із ним кумедним батьківським тоном. Гріффітс був приємним хлопцем, турботливим і підбадьорливим; але найкращою його якістю було життєлюбство, яким він мовби лікував усіх навколо себе. Кері не звик до турботи, яку інші люди отримують від матерів і сестер, тож його глибоко зворушила жіноча ніжність цього кремезного молодика.

Поступово він одужував, а Ґріффітс ліниво сидів у нього в кімнаті й розважав сусіда веселими оповідками про свої любовні походеньки. Він був охочим до дівчат і міг крутити романи одночасно з трьома, а то й чотирма; і слухати про хитрощі, до яких йому доводилося вдаватися, аби не вскочити в халепу, можна було безкінечно. У нього був справжній хист перетворювати все, що з ним відбувалося, на романтичні пригоди. Він застряг у боргах і заклав усе, чим володів, але завжди залишався доброзичливим, щедрим і марнотратним. За характером Ґріффітс був шукачем пригод. Він полюбляв людей сумнівних професій та з непевними намірами, а кількість його знайомих серед покидьків — завсідників лондонських барів була просто вражаючою. Повії вважали його своїм другом, розповідали про свої життєві негаразди, складнощі та успіхи; шахраї, знаючи про відсутність грошей, пригощали хлопця обідами і позичали йому п’ятифунтові банкноти. Ґріффітс неодноразово провалювався на іспитах, але зберігав життєрадісність, а до батькових настанов ставився з такою чарівною доброзичливістю, що тато, практикуючий лікар у Лідсі, просто не міг довго гніватися на свого сина.

— У науках я справжній бовдур, — радісно зізнавався юнак, — просто не можу працювати.

Життя було занадто радісним. Утім, було зрозуміло, що перерісши принади молодості, Ґріффітс нарешті отримає диплом і практикуватиме з неабияким успіхом. Він лікуватиме людей самими лише своїми чарівними манерами.

Філіп обожнював його так само, як у школі обожнював високих, струнких і веселих хлопчиків. Коли він одужав, вони вже були справжніми друзями: найбільше Кері тішило те, що сусід, схоже, насолоджувався, сидячи в його невеличкій вітальні, марнуючи Філіпів час своїми балачками та випалюючи незліченну кількість цигарок. Часом Кері запрошував його до шинку на Реґент-стрит. Гейвордові юнак здавався недоумкуватим, але Лоусон помітив його шарм і страшенно хотів намалювати портрет: Ґріффітс був мальовничим створінням із синіми очима, білою шкірою і хвилястим волоссям. У компанії нерідко обговорювали теми, на яких він не розумівся, і тоді хлопець мовчки сидів із доброзичливою усмішкою на привабливому обличчі, небезпідставно відчуваючи, що сама його присутність уже прикрашає їхнє товариство. Дізнавшись, що Макалістер — біржовий брокер, він спрагло почав просити у нього поради, а той із похмурою посмішкою розповідав, які статки міг би заробити, якби купив у певну мить певні акції. У Філіпа від цих розмов текла слинка — він витрачав більше, ніж розраховував, і був не проти заробити трохи грошенят тим простим методом, який радив Макалістер.

— Наступного разу, дізнавшись про якусь по-справжньому гарну нагоду, я обов’язково повідомлю вам, — сказав брокер. — Часом вони випадають. Завдання в тому, щоб дочекатися цього часу.

Філіп не міг відігнати думку про те, як добре було б заробити п’ятдесят фунтів і купити Норі хутро, яке так знадобиться їй взимку. Він розглядав вітрини крамничок на Реґент-стрит і вибирав речі, які міг би придбати на ці гроші. Нора заслуговувала на будь-які коштовності. Завдяки їй його життя сповнилося щастям.

69

Одного дня, повернувшись до свого помешкання зі шпиталю, щоб помитися і причепуритися, перш ніж звично вирушити до Нори на чай, Філіп збирався відчинити двері ключем, але їх розчахнула господиня квартири.

— На вас чекає якась пані, — повідомила вона.

— На мене? — перепитав Філіп.

Він здивувався. Це могла бути тільки Нора, але що змусило її прийти сюди, Філіп не знав.

— Я б не мала запрошувати її всередину, але вона приходила тричі й виглядала такою засмученою, не заставши вас, що я дозволила їй зайти і почекати.

Філіп відмахнувся від пояснень хазяйки й кинувся до кімнати. Серце мало не вискочило з грудей. Там на нього чекала Мілдред. Вона сиділа, але, побачивши його, одразу ж рвучко підвелася, втім, не зробила йому назустріч жодного кроку й не промовила жодного слова. А Кері від подиву теж не знав, що сказати.

— Якого біса ви тут робите? — запитав він нарешті.

Мілдред не відповіла і розридалася. Вона не затулила обличчя руками, і вони продовжували звисати вздовж тіла. Дівчина нагадувала покоївку в пошуках роботи, а на її обличчі застиг страшенно принижений вигляд. Філіп сам не розумів, які почуття охопили його. Несподівано йому захотілося розвернутися й вибігти з кімнати.

— Навіть не думав, що знову побачу вас, — урешті-решт повідомив він.

— Краще б я померла, — простогнала Мілдред.

Філіп залишив дівчину стояти там, де вона була. Зараз він думав лише про те, як заспокоїтися. Коліна в нього тремтіли. Хлопець подивився на Мілдред і розпачливо застогнав.

— Що сталося? — запитав він.

— Він покинув мене… Еміль.

Філіпове серце закалатало, і тоді він зрозумів, що досі кохає її так само пристрасно, як завжди. Йому так і не вдалося зцілитися від цього кохання. Тепер Мілдред стояла перед ним із шанобливим і поступливим виглядом. Йому захотілося обійняти її та вкрити поцілунками сльози на дівочому обличчі. Ох, якою довгою була розлука. Як йому взагалі вдалося її пережити?

— Вам краще сісти. Дозвольте я принесу вам щось випити.

Він підсунув стілець до каміна, і Мілдред опустилася на нього. Філіп змішав віскі з содовою, і дівчина, схлипуючи, випила. Потім подивилася на юнака великими очима, сповненими смутку. Під ними залягли чорні тіні. Із часу останньої їхньої зустрічі Мілдред ще більше схудла і зблідла.

— Дарма я не вийшла за вас, коли ви мені пропонували, — сказала вона.

Філіп і сам не знав, чому від цього зауваження кров прилила до серця. Він не міг триматися від неї подалі, хоча й намагався, тому підійшов і поклав руку дівчині на плече.

— Мені страшенно шкода, що ви вскочили в халепу.

Мілдред поклала голову йому на груди й істерично заридала. Капелюшок заважав їй, тож дівчина його зняла. Кері навіть і не здогадувався, що вона може так плакати. Він цілував її знов і знов, і, здавалося, це трохи заспокоює дівчину.

— Ви завжди були таким люб’язним зі мною, Філіпе, — сказала вона. — Саме тому я подумала, що можна піти до вас.

— Розкажіть мені, що сталося.

— Ох, я не можу, не можу, — скрикнула дівчина, відсахнувшись від нього.

Філіп укляк поруч із нею і притиснувся своєю щокою до її обличчя.

— Хіба ви не знаєте, що мені можна розповісти геть усе? Я ніколи вас ні в чому не звинувачуватиму.

Потрохи Мілдред розповіла йому всю історію, але час від часу вона знову заходилася в риданнях, і тоді зрозуміти щось було складно.

— Минулого понеділка він поїхав до Бірмінгема й обіцяв повернутися в четвер, але так і не повернувся. Коли Еміль не приїхав у п’ятницю, я написала йому листа, цікавлячись, що сталося, та він не відповів. У наступному листі я написала, якщо він не повідомить мені, коли повернеться, я поїду до Бірмінгема, але того ж дня отримала повідомлення від його повіреного, у якому йшлося про те, що я не маю на Еміля жодних прав і він попросить офіційного захисту, якщо я переслідуватиму його.

— Та це ж просто смішно! — вигукнув Філіп. — Як можна так поводитися зі своєю дружиною? Ви що, посварилися?

— О, так, у неділю ми посварилися, і він сказав, що я йому остогидла, але він уже так казав раніше, а потім завжди повертався. Я не думала, що він говорить серйозно. Еміль налякався, коли я повідомила йому, що чекаю дитину. Я приховувала це від нього, скільки могла, але тоді вже довелося сказати. Він кричав, що я сама винна і що слід було краще про все подбати. Якби ви тільки чули, що він мені казав! Але я вже давно знала, що він не джентльмен. Він покинув мене, не залишивши жодного пенні. Ще й комірне не заплатив, а в мене не було грошей, і хазяйка будинку грубо зі мною розмовляла, наче я якась злодійка.

— Мені здавалося, ви збиралися винайняти окрему квартиру.

— Саме так він казав, але ми винайняли вмебльовані кімнати у Гайбері. Отакий він був скупердяй. Казав, що я розтринькую гроші, але не давав мені жодного пенні.

Мілдред мала надзвичайний дар плутати святе з грішним. Філіп почувався збентеженим. Щось у всій цій історії було не так.

— Ніхто не може бути таким негідником.

— Ви його не знаєте. Тепер я до нього не повернуся, навіть якщо він приповзе до мене на колінах. Це ж якою треба було бути дурепою, щоб звернути на нього увагу. Він навіть не заробляв стільки, скільки вихвалявся. Наплів мені сім мішків гречаної вовни!

На кілька хвилин Філіп замислився. Його так глибоко зворушили її негаразди, що він навіть не міг подумати про власний зиск.

— Якщо хочете, я поїду до Бірмінгема. Знайду його і спробую все владнати.

— Ох, із цього нічого не вийде. Він ніколи не повернеться, я його знаю.

— Але він мусить вас забезпечувати. Просто так йому не відкрутитися. Я на цьому погано розуміюся, вам краще порадитися з адвокатом.

— Хіба ж я можу? У мене немає грошей.

— Я за все заплачу. Напишу записку моєму адвокатові, тому спортсменові, що був повіреним мого батька. Хочете, я просто зараз піду з вами до нього? Він, мабуть, іще не пішов із бюро.

— Ні, дайте мені листа до нього. Я піду сама.

Тепер Мілдред уже трохи заспокоїлася. Філіп сів і написав листа. Потім він пригадав, що у дівчини немає грошей. На щастя, вчора він саме отримав у банку готівку, тож міг дати їй п’ять фунтів.

— Ви такий добрий зі мною, Філіпе, — сказала дівчина.

— Я щасливий, що можу вам чимось допомогти.

— Ви досі мене кохаєте?

— Так само, як раніше.

Мілдред підставила вуста, і Кері поцілував її. У її рухах була слухняність, якої він раніше не помічав. Хіба це не варте всіх його страждань?

Потім дівчина пішла, і Філіп аж тоді помітив, що минуло дві години. Він почувався надзвичайно щасливим і не слідкував за плином часу.

— Бідолашка, бідолашка, — пробурмотів він собі під ніс. Його серце переповнилося коханням, якого він ніколи раніше не відчував.

Про Нору Кері не згадував аж до восьмої години, коли принесли телеграму. Навіть не розгорнувши її, Філіп здогадався, що її надіслала його подруга.

«Щось сталося? Нора».

Хлопець і гадки не мав, що зробити чи відповісти. Він міг зустріти подругу після вистави, в якій вона виконувала роль статистки, і провести додому, як часом робив, але того вечора все його єство збунтувалося проти зустрічі з Норою. Філіп вирішив написати їй, але не міг змусити себе, як завжди, розпочати листа словами «найдорожча Норо», тому врешті-решт зупинився на телеграмі.

«Вибач. Не можу вирватися. Філіп»

Він уявляв жінку й навіть відчував легку огиду від спогадів про її потворне личко з високими вилицями і крикливими кольорами. А від згадки про її шорстку шкіру в нього аж морозом сипнуло по спині. Кері знав, що після телеграми йому доведеться зробити інші кроки, але відкладав їх, як тільки міг.

Наступного дня він надіслав чергову телеграму:

«Шкодую, що не зможу прийти. Напишу».

Мілдред обіцяла прийти того дня о четвертій, і Філіп не сказав, що в цей час йому незручно. Зрештою, найголовніше, що вона прийде. Він нетерпляче чекав на неї, визирав дівчину у вікно і сам відчинив їй вхідні двері.

— Ну як? Бачилися з Ніксоном?

— Так, — відповіла Мілдред. — Він сказав, що у цій справі немає нічого доброго. Нічого не вдієш. Мені доведеться усміхнутися і змиритися.

— Та це неможливо! — вигукнув Кері.

Дівчина втомлено сіла.

— Він пояснив чому? — не вгавав Філіп.

Мілдред простягнула йому пожмаканого листа.

— Це ваш лист, Філіпе. Я нікуди з ним не ходила. Вчора я не могла вам сказати, просто не могла. Ми з Емілем ніколи не одружувалися. Він не міг цього зробити. У нього вже була дружина і трійко дітей.

Філіп відчув напад болючих ревнощів. Страждання були майже нестерпними.

— Саме тому я не можу повернутися до тітки. Крім вас, мені нікуди йти.

— Що змусило вас піти до нього? — поцікавився Філіп, щодуху намагаючись, аби його глухий голос звучав упевнено.

— Не знаю. Спочатку я не знала, що він одружений, а коли Еміль зізнався мені, я одразу виклала все, що про нього думаю. Після цього ми не бачилися кілька місяців, а коли він повернувся до кафе і попросив покликати мене, на мене наче щось найшло. Я відчувала, що не в змозі противитися, і мушу залишитися з ним.

— Ви його кохали?

— Не знаю. Я не могла втриматися від сміху, коли він жартував. І було в ньому щось таке… він казав, що я ніколи не шкодуватиму, обіцяв щотижня давати мені сім фунтів… він казав, що заробляє п’ятнадцять, але це була брехня, він і близько не заробляв таких грошей. До того ж мені остогидло кожного ранку йти на роботу в кафе, а з тіткою ми не дуже ладили. Вона вважала мене служницею, а не родичкою, казала, що мені слід прибирати у власній кімнаті, а якщо я цього не робитиму, то ніхто не зробить. Ох, як я тепер шкодую. Але коли він прийшов до кафе і попросив покликати мене, я відчувала, що не в змозі противитися.

Філіп відійшов від дівчини. Він опустився за стіл і заховав обличчя в долоні. Юнак почувався страшенно приниженим.

— Ви не гніваєтеся на мене, Філіпе? — жалісливо запитала Мілдред.

— Ні, — відповів Кері, уникаючи її погляду, — але мені жахливо боляче.

— Чому?

— Розумієте, я так безтямно кохав вас. Я робив усе можливе, аби вам сподобатися, і думав, що ви не можете нікого покохати. Так страшно дізнатися, що ви свідомо пожертвували всім заради того недоумка. Цікаво, що ви в ньому знайшли.

— Мені страшенно шкода, Філіпе. Я потім сама гірко пошкодувала, присягаюся.

Кері подумав про Еміля Міллера, про його бліде нездорове обличчя, неспокійні блакитні очиці та вульгарну франтуватість; чоловік завжди носив яскраво-червоні в’язані камізельки. Філіп зітхнув. Мілдред підвелася, підійшла до нього й обійняла за шию.

— Я ніколи не забуду, що ви пропонували мені побратися, Філіпе.

Він узяв її долоньку в руку і подивився на дівчину. Вона нахилилася і поцілувала його.

— Філіпе, якщо я досі вам небайдужа, тепер я згідна на все. Я знаю, що ви справжній джентльмен.

Серце Кері завмерло. Від її слів йому запаморочилося в голові.

— Страшенно люб’язно з вашого боку, але я не можу.

— Ви мене більше не кохаєте?

— Навпаки, я кохаю вас усім серцем.

— Тоді чому нам не насолоджуватися життям, якщо випала така нагода. Розумієте, тепер уже однаково.

Філіп висмикнувся з її обіймів.

— Ви не розумієте. Побачивши вас уперше, я хворобливо закохався, а тепер… цей чоловік. На жаль, у мене чудова уява, і мене нудить від одної думки про вас із ним.

— Ви такий кумедний, — озвалася Мілдред.

Він знову взяв її за руку і всміхнувся.

— Не думайте, наче я невдячний. Я ніколи не зміг би віддячити вам за таку нагоду, але, зрозумійте, це сильніше за мене.

— Ви гарний друг, Філіпе.

Вони продовжили розмовляти, і незабаром повернулася дружня невимушеність, як у старі добрі часи. Насувалася ніч. Філіп запропонував повечеряти разом і зазирнути до м’юзик-холу. Йому довелося трохи повмовляти Мілдред: вона вважала за необхідне поводитися відповідно до ситуації, а за таких прикрих обставин нікому не пасує розважатися. Нарешті Кері попросив її піти з ним, просто щоб зробити йому приємність. Мілдред така можливість видалася актом самопожертви, і вона одразу погодилася. Тепер дівчина стала більш чуйною, і Філіпу це подобалося. Вона попросила його відвести її до ресторанчика в Сохо, де вони так часто бували раніше; і Кері був невимовно вдячний, адже такий вибір підказував, що Мілдред пов’язують із цим місцем приємні спогади. За вечерею дівчина повеселішала. Бургундське вино з шинку на розі зігріло їй серце, і вона забула про свій скорботний вигляд. Філіп вирішив, що це гарна нагода завести мову про майбутнє.

— Я підозрюю, що ви не купаєтеся в золоті, чи не так? — припустив він, вибравши мить.

— У мене є тільки ті гроші, що ви мені вчора дали, та ще й довелося віддати три фунти хазяйці квартири.

— Ну, що ж, тоді я дам вам іще десять про всяк випадок. Я збираюся зустрітися зі своїм повіреним і вмовити його написати Міллеру. Можна змусити його трохи заплатити, я впевнений. Якщо нам вдасться витягнути з нього хоча б сто фунтів, вам цього вистачить до народження дитини.

— Я не візьму в нього жодного пенні. Краще померти від голоду.

— Але це огидно, що він залишив вас без копійки за душею.

— У мене теж є гордість.

Філіпу все це видавалося дещо незручним. Він мусив суворо заощаджувати, якщо хотів, аби йому вистачило грошей до того дня, коли він отримає диплом; а щоби протриматися ще рік, поки він працюватиме домашнім лікарем у своєму чи якомусь іншому шпиталі, знадобиться ще більше. Однак Мілдред так багато розповідала йому про Міллерову скупість, що йому не хотілося сперечатися через гроші, аби вона і його не звинуватила в недостатній щедрості.

— Я не візьму в нього жодного пенні. Краще проситиму милостиню. Я вже давно знайшла б собі роботу, але боюся, що це може нашкодити в моєму стані. Хіба ж не варто перейматися своїм здоров’ям?

— Тепер ви можете більше не турбуватися, — заспокоїв Філіп. — Я забезпечу вас усім необхідним, аж поки ви не зможете повернутися на роботу.

— Я знала, що на вас можна покластися. І попереджала Еміля, хай не думає, наче мені немає куди податися. Казала йому, що ви джентльмен у всьому.

Поступово Філіп дізнався, як саме вони розлучилися. Виявилося, що німцева дружина дізналася, що він крутить роман під час своїх регулярних візитів до Лондона, і пішла до його начальника. Вона погрожувала розлучитися, і на фірмі пообіцяли звільнити Міллера, якщо жінка це зробить. Еміль страшенно любив дітей і не міг примиритися з думкою, що доведеться з ними попрощатися. Поставши перед вибором — дружина чи коханка, чоловік вибрав дружину. Він завжди наполягав, що вони з Мілдред не матимуть дітей, аби не ускладнювати ситуацію, тож, коли вона більше не могла приховувати вагітність і зізналася йому, Еміль запанікував і, скориставшись першою-ліпшою сваркою, покинув коханку без додаткових пояснень.

— Коли очікуються пологи? — запитав Філіп.

— На початку березня.

— За три місяці.

Їм необхідно було вирішити, як бути далі. Мілдред оголосила, що не залишиться в помешканні, яке вони з Міллером винаймали в Гайбері, і Філіп подумав, що буде зручніше, якщо вона оселиться десь поблизу. Він пообіцяв пошукати щось завтра. Дівчина підказала, що хотіла б жити в районі Воксголл-Бридж-роуд.

— І потім теж буде близько, — підсумувала вона.

— Ви про що?

— Ну, я зможу залишатися в квартирі приблизно два місяці, а потім мені доведеться лягти до лікарні. Я знаю одне дуже поважне місце, де приймають тільки пристойних людей і беруть за тиждень лише чотири гінеї без жодних доплат. За лікаря, звичайно, треба платити окремо, але це й усе. Моя подруга там лежала, а господиня цієї лікарні —справжня леді. Я збираюся сказати, що мій чоловік офіцер і служить в Індії, а я приїхала народжувати в Лондон, тому що так буде краще для мого здоров’я.

Філіпу ці її балачки здавалися неоковирними. Тонкі риси і бліде обличчя надавали дівчині холодного й незайманого вигляду. Коли Кері уявляв, які несподівані пристрасті вирують у неї всередині, серце чомусь стискалося і кров гупала у скронях.

70

Повернувшись додому, Філіп очікував знайти там листа від Нори, але не виявив і наступного ранку теж не отримав від неї звісточки. Її мовчання дратувало і водночас непокоїло. Щоденні зустрічі (якщо Кері був у місті) ввійшли у звичку з червня минулого року, тож подрузі неодмінно здалося дивним, що протягом двох днів він не навідувався і ніяк не пояснив свою відсутність. Філіп замислився, чи не побачила Нора випадково їх із Мілдред. Він не міг змиритися з думкою, що образив жінку чи змусив її страждати, і вирішив навідатися до неї по обіді. Кері подумки вже звинувачував Нору за їхню близькість, а думка про те, щоби продовжувати ці стосунки, сповнювала його огидою.

Філіп знайшов для Мілдред дві кімнати на другому поверсі будинку на Воксголл-Бридж-роуд. Там не бувало тихо, але він знав, що дівчина полюбляє гуркіт транспорту під вікнами.

«Не люблю вулиці, де всі наче вимерли і за день не зустрінеш жодної живої душі, — казала вона. — Нехай все навколо вирує».

Потім Кері примусив себе піти на Вінсент-сквер. Коли він подзвонив у двері, йому було зле від страху. Від думки, що він погано поводиться з Норою, на душі було тривожно; він боявся жіночих докорів і знав про жінчин вибуховий характер, до того ж ненавидів скандали. Можливо, краще одразу відверто зізнатися, що Мілдред повернулася до нього і його кохання до дівчини залишилося так само палким, як і раніше; йому страшенно шкода, але він більше нічого не може їй запропонувати. Потім він подумав, як гірко буде Норі, адже вона кохає його; раніше йому це лестило, і він був безмежно вдячний, але тепер це здавалося чимось жахливим. Однак жінка не заслуговувала, аби Філіп робив їй боляче. Кері замислився, як подруга зустріне його тепер, і, підіймаючись сходами, подумки перебрав усі можливі варіанти розвитку подій. Він постукав у двері. Відчував, що страшенно зблід і не знав, як приховати свою нервовість.

Нора щось працелюбно писала, але щойно Філіп увійшов, підвелася.

— Я впізнала ваші кроки, — вигукнула вона. — Де ви ховалися, неслухняний хлопчисько?

Жінка весело підбігла до Кері й обійняла його за шию. Вона раділа зустрічі. Філіп поцілував її і, намагаючись виграти трохи часу, повідомив, що смертельно хоче чаю. Нора перемішала вугілля, щоб чайник швидше закипів.

— Я був страшенно зайнятий, — невпевнено витиснув із себе хлопець.

Нора почала базікати зі своєю звичною безтурботністю, розповідаючи, що отримала замовлення на черговий бульварний романчик від фірми, для якої раніше не писала. За роботу їй пообіцяли п’ятнадцять гіней.

— Це просто манна небесна, — сказала Нора. — Знаєте, що ми зробимо з цими грошима? Влаштуємо собі невеличку відпустку. Чому б нам не провести день в Оксфорді? Страшенно хочу побачити університет.

Філіп дивився на жінку, шукаючи в її погляді найменшу тінь докорів, але Норині очі залишалися такими ж відвертими й веселими, як завжди: вона щиро раділа їхній зустрічі. Серце у нього стиснулося. Він не міг сказати їй жорстоку правду. Подруга приготувала йому тост і нарізала маленькими шматочками, наче він був дитиною.

— Ну як, тварючка наїлася? — поцікавилася Нора.

Філіп, усміхнувшись, кивнув, і жінка підпалила йому цигарку. Потім вона підійшла і сіла йому на коліна (їй завжди подобалося так робити). Нора була надзвичайно легенькою. Вона відкинулася в його обіймах і задоволено зітхнула.

— Скажіть мені щось приємне, — пробурмотіла жінка.

— Наприклад?

— Можете спробувати вдати, наче я вам подобаюся.

— Мені не потрібно нічого вдавати.

Йому не вистачило сміливості сказати їй правду. Принаймні сьогодні він не засмучуватиме її і, можливо, зможе написати все в листі. Так буде простіше. Філіп не міг примиритися з думкою, що дивитиметься, як Нора плаче. Вона змусила його поцілувати себе, але в ту мить він думав про Мілдред, про її бліді тонкі вуста. Спогади про Мілдред завжди були поруч із ним, наче щось безтілесне, але реальніше за тінь, і її образ весь час відволікав його увагу.

— Сьогодні ви якийсь мовчазний, — зауважила Нора.

Вони весь час жартували про її балакучість, і Філіп відповів:

— Ви ніколи не даєте мені відкрити рота, і я розучився розмовляти.

— Але ви не слухаєте мене, а це невиховано.

Юнак злегка зашарівся, замислившись, чи не здогадалася вона про його таємницю, і схвильовано відвів погляд. Сьогодні її невеличка вага дратувала, Філіпові не подобалося, коли жінка до нього торкалася.

— У мене затерпла нога, — пожалівся він.

— Пробачте, будь ласочка, — скрикнула Нора, зістрибуючи. — Якщо я не позбавлюся звички сідати джентльменам на коліна, доведеться худнути.

Кері старанно потупотів ногою і трохи повештався туди-сюди. Потім зупинився біля каміна, щоб жінка не змогла знову сісти йому на коліна. Поки Нора щось щебетала, Філіп думав, що вона варта вдесятеро більше за Мілдред; з нею було цікавіше і веселіше розмовляти; вона була розумніша і мала значно приємніший характер. Нора була гарною, сміливою і чесною жіночкою, а Мілдред, подумав Філіп із гіркотою, не заслуговує жодного з цих слів. Якщо в нього є хоч крапля здорового глузду, він залишиться з Норою, і вона зробить його значно щасливішим, ніж Мілдред: зрештою, вона кохає його, а Мілдред просто вдячна за допомогу. Однак, як не крути, головне — кохати самому, а не бути коханим; а його душа тягнулася до Мілдред. Він радше проведе десять хвилин із нею, ніж ціле пообіддя з Норою; а один поцілунок її крижаних уст вартий більше, ніж усі Норині любощі.

«Я нічого не можу з собою вдіяти, — подумав юнак. — Мілдред оселилася в моєму серці».

Його не обходили її бездушність, грішність і вульгарність, примітивність і жадібність, він кохав її. Краще страждати з нею, ніж бути щасливим із кимось іншим.

Коли він підвівся, збираючись піти, Нора звично запитала:

— Ну, побачимося завтра, чи не так?

— Так, — відгукнувся Філіп.

Він знав, що не зможе прийти, адже допомагатиме Мілдред із переїздом, але не міг набратися сміливості й зізнатися. Кері вирішив, що надішле телеграму. Уранці Мілдред оглянула кімнати й залишилася задоволеною, а по обіді Філіп поїхав із нею до Гайбері. Вона мала скриню з одягом, ще одну скриню з усілякими дрібничками — подушечками, абажурами, рамками для світлин (дівчині здавалося, що вони створюють затишок); крім цього, мала кілька коробок, але увесь багаж помістився на даху карети. Коли екіпаж минав Вікторія-стрит, Кері відкинувся на сидінні, аби Нора, бува, його не побачила. Йому не вдалося надіслати телеграму, а забігти на пошту у Воксголл-Бридж-роуд він теж не міг — жінка здивувалася б, що він робив неподалік від її помешкання; а якщо він уже був там, то не мав причин не забігти до неї на сусідню площу. Філіп подумав, що краще завітає до неї на півгодинки, але ця необхідність його дратувала: він гнівався на Нору через те, що мусив вдаватися до вульгарних і принизливих хитрощів, й одночасно радів нагоді побути з Мілдред. Його тішила можливість допомогти їй розпаковувати речі, а облаштовування квартири, яку він знайшов і за яку платив, дарувало чудове відчуття володіння чимось. Філіп не дозволяв дівчині втомлюватися. Йому було приємно допомагати їй, а Мілдред не збиралася робити те, що можуть для неї зробити інші. Він дістав і розвісив сукні. Оскільки дівчина більше не планувала нікуди виходити, він дав її пантофлі й зняв із її ніг черевики. Прислужувати їй було для нього справжньою насолодою.

— Ви мене розпещуєте, — сказала Мілдред, ніжно погладивши Філіпа по голові, коли він, уклякнувши, розстібав їй черевики.

Кері узяв її за руки і поцілував їх.

— Яке щастя, що ви тут.

Він розклав подушечки і рамки зі світлинами. Мілдред мала кілька зелених керамічних горщиків.

— Я принесу для них квітів, — запропонував він і гордо оглянув результати своєї роботи.

— Якщо я вже сьогодні нікуди більше не йду, то можна перевдягнутися в домашню сукню, — вирішила дівчина. — Допоможіть мені розстебнути цю, гаразд?

Мілдред повернулася до Філіпа спиною так безтурботно, наче він був жінкою. Вона не сприймала його як чоловіка. Проте серце юнака зраділо близькості, на яку натякало це прохання. Він розстебнув гачки незграбними пальцями.

— Уперше побачивши вас у кафе, я не міг навіть уявити, що колись допомагатиму вам із цим. — Філіп вимушено засміявся.

— Хтось мусить їх розстебнути, — кинула Мілдред.

Вона вийшла до спальні й прослизнула назад у блакитній сукні, прикрашеній цілим оберемком дешевого мережива. Потім Кері посадив дівчину на диван і приготував їй чай.

— Боюся, я не можу залишитися і випити з вами чаю, — засмучено повідомив він. — На мене чекає одна неприємна справа. Але за півгодини я повернуся.

Філіп сам не знав, що відповість, якщо Мілдред розпитуватиме, що це за справа така, але їй було байдуже. Винаймаючи кімнату, Кері замовив вечерю на двох і сподівався спокійно провести вечір. Він так поспішав, що сів на трамвай, який їхав уздовж Воксголл-Бридж-роуд. Приїхавши, Філіп вирішив одразу викласти Норі, що залишиться в неї лише на кілька хвилин.

— Послухайте, я лише заскочив подивитися, як у вас справи, — сказав він, увійшовши до кімнати. — Я страшенно зайнятий.

Норине обличчя витягнулося.

— Чому, що сталося?

Філіп розлютився, що вона змушує його брехати, і зауважив, що шаріється, оповідаючи про лабораторну роботу в шпиталі, на яку мусив піти. Він переконав себе, наче Нора дивиться на нього з недовірою, і це розгнівало його ще дужче.

— Ну, гаразд, нічого страшного, — сказала вона. — Завтра ви належатимете тільки мені.

Філіп, нічого не зрозумівши, витріщився на жінку. Завтра була неділя, і він сподівався провести цілий день із Мілдред. Сам собі він пояснював цю думку звичайною ввічливістю: не можна було залишати дівчину саму в чужому будинку.

— Мені страшенно шкода, але завтра я зайнятий.

Він знав, що зараз розпочнеться сцена, якої він щосили намагався уникнути. Рум’янець на Нориних щоках зробився ще яскравішим.

— Але я запросила на обід Гордонів (це був актор, який вирушив на гастролі до провінції та повертався до столиці лише на один день, і його дружина). Я казала вам про це минулого тижня.

— Мені страшенно шкода, я забув. — Філіп завагався. — Боюся, мені не вдасться прийти. Ви можете запросити когось іншого?

— А чим ви завтра займатиметеся?

— Мені не подобається, що ви влаштовуєте допит.

— То ви не хочете мені сказати?

— Я залюбки скажу, але мене дратує те, що треба звітувати про кожен свій крок.

Нора раптом змінила тактику. Вона із зусиллям зберегла над собою контроль, підійшла до Філіпа і взяла його за руки.

— Не засмучуйте мене завтра, Філіпе. Я так довго чекала на можливість провести з вами цей день. Гордони хочуть вас бачити, і ми чудово розважимося.

— Я радо прийшов би, якби міг.

— Я не надто багато вимагаю, правда ж? Нечасто набридаю своїми проханнями. То чи не могли б ви скасувати свою неприємну справу, лише цього разу?

— Мені страшенно шкода, але не думаю, що можна щось змінити, — похмуро відповів Філіп.

— Скажіть мені, що це за справа, — попросила жінка лагідно.

Йому вистачило часу, щоб вигадати дещо.

— Двоє Ґріффітсових сестер приїжджають на вихідні, і ми мусимо показати їм місто.

— Оце й усе? — радісно перепитала Нора. — Ґріффітс із легкістю знайде когось іншого.

Філіп пошкодував, що не вигадав чогось терміновішого. Яка незграбна брехня.

— Ні, мені страшенно шкода, я не можу… Я пообіцяв і збираюся дотриматися обіцянки.

— Але мені ви теж пообіцяли. Безсумнівно, ця обіцянка важливіша.

— Мені не хотілося б, щоб ви продовжували наполягати, — попередив він.

Нора не витримала:

— Ви не прийдете, тому що не хочете. Не знаю, чим ви займалися останнім часом, але вас немов підмінили.

Філіп кинув погляд на годинник.

— Боюся, мені вже час, — кинув він.

— Ви завтра не прийдете?

— Ні.

— Тоді можете взагалі більше не приходити, — крикнула Нора; терпець їй нарешті увірвався.

— Як хочете, — відрубав Кері.

— Більше вас не затримуватиму, — іронічно додала жінка.

Філіп здвигнув плечима і вийшов. Усе могло бути значно гірше, і від цієї думки на серці полегшало. Сліз вдалося уникнути. Дорогою Кері подумки привітав себе, що так легко розірвав ці стосунки. Він пішов на Вікторія-стрит і купив для Мілдред квіти.

Невеличка вечеря минула з гучним успіхом. Філіп приніс слоїчок ікри (він знав, що Мілдред її обожнює), а господиня — відбивні з овочами і солодощі. Він замовив бургундське — улюблене вино Мілдред. У кімнаті із запнутими завісами, яскравим полум’ям в каміні й одним із привезених абажурів на лампі було затишно.

— Тут справді зовсім, як удома, — усміхнувся Філіп.

— Могло бути гірше, правда? — озвалася дівчина.

Повечерявши, Кері поставив два крісла навпроти каміна, і вони з Мілдред зручно там влаштувалися. Юнак задоволено запалив люльку. Він почувався щасливим і щедрим.

— Чим хочете зайнятися завтра? — поцікавився Філіп.

— О, я збираюся до Тулз-Гілл. Пам’ятаєте нашу завідувачку з кафе? Так от, вона вийшла заміж і запросила мене на день у гості. Звичайно, вона думає, що я теж маю чоловіка.

Філіпове серце стиснулося.

— Але я відмовився від запрошення на вечерю, щоби провести неділю з вами.

Він подумав, якщо Мілдред кохає його, то запропонує в такому разі залишитися. Він добре знав, що Нора не вагалася б жодної миті.

— Ну й дурницю ви вчинили. Я пообіцяла ще понад три тижні тому.

— Але хіба ви можете поїхати сама?

— Ох, я скажу, що Еміль поїхав у справах. Її чоловік продає рукавички, розкішний пан.

Філіп мовчав, на душі зробилося похмуро. Мілдред глипнула на нього краєм ока.

— Ви ж не позбавите мене цього маленького задоволення, Філіпе? Розумієте, потім я довго нікуди не зможу піти, до того ж я пообіцяла.

Він узяв її за руку й усміхнувся.

— Ні, люба, я хочу, щоб ви гарненько розважилися. Усе, чого я хочу, щоб ви почувалися щасливою.

На дивані долілиць лежала розгорнута тоненька книжечка в синій паперовій обкладинці, і Філіп мимохіть підняв її. Це був романчик за два пенні Кортні Пейджета. Один із Нориних псевдонімів.

— Я обожнюю його книжки, — повідомила Мілдред. — Усі перечитала. Вони такі вишукані.

Філіп пригадав, як Нора якось сказала про себе: «Я маю неабиякий попит серед посудомийок. Вони вважають мене такою шляхетною».

71

У відповідь на відверті зізнання Ґріффітса Філіп розповів йому деталі своїх власних заплутаних стосунків. У неділю, після сніданку, хлопці посідали біля каміна в халатах, запалили люльки, і тоді Кері змалював учорашню сцену. Ґріффітс привітав друга, що тому так легко вдалося виплутатися із непростої ситуації.

— Закрутити з жінкою роман — найпростіша на світі річ, — зауважив він повчально, — але позбутися її потім збіса складно.

Філіпу хотілося поплескати себе по плечу за ту вправність, із якою він вирішив справу. Він подумав про Мілдред, яка розважалася у Тулз-Гілл, і по-справжньому зрадів, що вона щаслива. Відпустивши її, він пожертвував собою, адже заплатив за розваги дівчини власним розчаруванням, і тепер серце йому зігрівала думка про цей благородний вчинок.

Але в понеділок уранці Філіп знайшов на столі листа від Нори. Вона писала йому:

«Мій найдорожчий!

Перепрошую, що розгнівалася в суботу. Пробачте мене і приходьте, як завжди, на чай. Кохаю вас.

Ваша Нора»

Серце Філіпа втекло у п’яти, він і гадки не мав, що робити, тому прихопив записку до Ґріффітса і показав йому.

— Краще не відповідайте на неї, — порадив той.

— Ох, я не можу! — вигукнув Філіп. — Я збожеволію, уявляючи, як вона чекає й чекає на мене. Ви не знаєте, як жахливо чекати, поки у двері постукає листоноша. А я знаю, і не можу нікого змусити так страждати.

— Мій любий друже, коли розривають такі стосунки, хтось завжди страждає. Стисніть зуби — і вперед. Принаймні все швидко закінчиться.

Філіп відчував, що Нора не заслуговує страждати через нього. Хіба Ґріффітсу відомо, скільки вона здатна пережити? Він пригадав свій власний біль, коли Мілдред повідомила, що виходить заміж. Нікому не побажаєш того, що він тоді пережив.

— Якщо ви так боїтеся завдати їй болю, поверніться до неї, — запропонував Ґріффітс.

— Я не можу.

Він підскочив і нервово забігав кімнатою. Кері сердився на Нору через те, що вона не давала йому спокою. Невже вона не розуміє, що у нього не залишилося до неї почуттів. А кажуть, що жінки одразу помічають такі речі.

— Ви можете мені допомогти, — звернувся хлопець до друга.

— Мій любий друже, не робіть із цього такої історії. Усе минається, самі знаєте. Можливо, вона не так безтямно кохає вас, як ви собі думаєте. Ми завжди схильні переоцінювати пристрасть, яку відчувають до нас інші.

Ґріффітс змовк і зачудовано подивився на Кері.

— Послухайте, у вас є єдиний вихід. Напишіть їй, що все скінчено. І зробіть це так, аби не залишалося жодних сумнівів. Їй буде боляче, але не так неприємно, як у разі, якщо ви продовжите ходити околяса.

Філіп сів і написав такого листа:

«Люба Норо!

Мені шкода, що я змушую вас страждати, але, гадаю, краще нам залишити все так, як було вирішено в суботу. Не бачу сенсу в продовженні стосунків, які більше не дарують нам радості. Ви запропонували мені піти, і я пішов і не збираюся повертатися. Прощавайте.

Філіп Кері»

Він показав листа Ґріффітсу й поцікавився його враженням. Той прочитав його і кинув на друга насмішкуватий погляд, але не сказав, що у нього на думці.

— Гадаю, цього вистачить, — промовив коротко.

Філіп пішов і надіслав листа, а потім провів неспокійний ранок, у найменших деталях уявляючи, як Нора почуватиметься, отримавши його. Він картався від думки, що жінка плакатиме, але водночас відчував полегшення. Уявні страждання значно легше витримати, ніж справжні, до того ж тепер він був вільний і міг усім серцем кохати Мілдред. Від думки, що вони побачаться вже сьогодні по обіді, коли закінчиться його зміна в шпиталі, серце заходилося в танці.

Після занять Філіп, як завжди, повернувся додому, щоби трохи причепуритися, але не встиг устромити ключ у двері, як почув позаду себе голос:

— Можна мені увійти, я чекаю на вас півгодини.

Це була Нора. Кері відчув, як шаріється. Жінка розмовляла весело, в її голосі не було й натяку на докори, і ніщо не підказувало, що їхні стосунки закінчилися. Філіп подумав, що потрапив у глухий кут, його аж нудило від страху, але юнак доклав усіх зусиль, аби всміхнутися.

— Так, проходьте, — запросив він.

Коли Кері відчинив двері, Нора зайшла за ним до вітальні. Він нервував і, намагаючись упоратися з собою, запропонував подрузі цигарку, а іншу запалив для себе. Жінка подивилася на нього сяючими очима.

— Навіщо ви написали мені такого гидкого листа, неслухняний хлопчисько? Якби я йому повірила, мені було б страшенно прикро.

— Але я написав там правду, — похмуро пояснив Філіп.

— Не будьте дурником. Минулого разу я втратила контроль над собою, але написала і перепросила. Вам цього недостатньо, тож я прийшла і перепрошу знову. Зрештою, ви самі собі господар, і я не маю на вас жодних прав. Мені не хочеться ні до чого вас змушувати.

Жінка підвелася зі стільця, на якому сиділа, і рвучко кинулася до нього, простягнувши руки.

— Забудьмо все лихе, Філіпе. Я шкодую, що образила вас.

Кері не міг заборонити Норі взяти себе за руку, але не підводив на неї очей.

— Боюся, вже занадто пізно, — сказав він.

Жінка сіла на підлогу біля Філіпа й обійняла його коліна.

— Філіпе, не будьте дурником. Я теж маю вибуховий характер і можу зрозуміти, що образила вас, але не варто так довго комизитися. Який сенс нам обом страждати? Нам було так весело разом. — Нора повільно торкнулася пальцями його руки. — Я кохаю вас, Філіпе.

Він підвівся, висмикнув руку і пішов до протилежного боку кімнати.

— Мені страшенно шкода, але я нічим не можу зарадити. Мої почуття минули.

— Ви хочете сказати, що більше не любите мене?

— Боюся, що так.

— То ви просто шукали нагоди порвати зі мною, і вибрали цю?

Філіп не відповів. Нора так довго дивилася на нього, що здавалося, наче минула ціла вічність. Жінка сиділа на підлозі там, де він її залишив, обіпершись на крісло. Вона тихо заплакала, не намагаючись закрити обличчя, і великі сльози, наздоганяючи одна одну, побігли по щоках. Нора не схлипувала. Дивитися на неї було боляче, тому Філіп відвернувся.

— Мені страшенно шкода ображати вас. Але я не винен, що більше вас не кохаю.

Жінка не відповіла. Вона просто сиділа, наче новина ошелешила її, а сльози струменіли по обличчю. Було б значно легше, якби вона звинувачувала його. Філіп знав, що її характер дасться взнаки, і приготувався до цього. У глибині душі він сподівався, що вибухне справжня сварка, і жорстокі слова, які вони скажуть одне одному, хоч трохи виправдають його поведінку. Час минав. Нарешті, налякавшись Нориного мовчання, Кері пішов до спальні, повернувся зі склянкою води й нахилився до жінки.

— Хочете трохи попити? Тоді вам полегшає.

Нора слухняно притиснула склянку до рота і зробила кілька ковтків. Потім ледь чутно попросила хустинку й витерла очі.

— Звичайно, я завжди знала, що ви не кохаєте мене так, як я вас, — простогнала вона.

— Боюся, що це одвічна проблема, — озвався Філіп. — Завжди в парі хтось кохає, а хтось дозволяє обожнювати себе.

Він подумав про Мілдред, і гострий біль розітнув серце. Нора довго не відповідала.

— Я була такою нещасною, а моє життя перетворилося на справжню муку, — сказала вона нарешті.

Жінка розмовляла не з Філіпом, а з собою самою. Кері ніколи раніше не чув, аби вона жалілася на життя зі своїм чоловіком чи бідність. Він завжди захоплювався хоробрістю, яку вона демонструвала навколишньому світові.

— А потім з’явилися ви й були до мене таким добрим. Я обожнювала ваш розум, і це справжній дарунок небес — знайти людину, в яку можна вірити. Я кохала вас і не думала, що все колись скінчиться. А я ні в чому не винна.

На обличчі знову з’явилися сльози, але тепер Нора краще володіла собою і прикрила обличчя Філіповою хустинкою. Вона намагалася контролювати себе.

— Дайте мені ще водички, — попросила жінка і витерла очі.

— Шкода, що я виглядаю справжньою дурепою. Я просто не була готова.

— Мені страшенно шкода, Норо. Я хочу, аби ви знали, що я страшенно вдячний вам за все.

Філіп не розумів, що вона в ньому знайшла.

— Ох, завжди одне й те саме, — зітхнула жінка. — Якщо хочеш, аби чоловік гарно до тебе ставився, потрібно по-свинськи поводитися з ним; а якщо поводитися з ним як слід, він змусить тебе страждати.

Нора підвелася з підлоги і сказала, що мусить іти. Подивилася на Філіпа довгим спокійним поглядом, а тоді зітхнула.

— Усе так заплутано. Що відбувається?

Філіп раптом наважився:

— Гадаю, краще розповісти вам правду; не хочу, аби ви погано про мене думали: зараз ви зрозумієте, що я нічого не можу вдіяти. Мілдред повернулася.

На обличчі в Нори знову заграв рум’янець.

— Чому ви мені одразу не сказали? Я, безсумнівно, заслуговую знати правду.

— Мені не вистачало сміливості.

Жінка подивилася в дзеркало і поправила капелюшок.

— Викличете мені кеб? Схоже, я зараз не в змозі йти пішки.

Філіп пішов до дверей і зупинив екіпаж, що саме проїжджав; але коли Нора вийшла за ним, його налякало її бліде обличчя. Рухи жінки були такими важкими, наче їй раптово додалося років. Вона виглядала такою хворою, що хлопець не наважився відпустити її саму.

— Я поїду з вами, якщо не заперечуєте.

Нора нічого не відповіла, тож він сів у кеб. Вони мовчки проїхали міст і вбогі вулички, на яких галасливо гралися діти. Діставшись додому, жінка не одразу вийшла. Здавалося, їй не вистачало сил, аби змусити ноги рухатися.

— Сподіваюся, ви пробачите мені, Норо, — озвався Філіп.

Жінка подивилася на нього, і на її очах знову заблищали сльози, але вона змусила себе всміхнутися.

— Бідолашний, ви так турбуєтеся про мене. Не варто непокоїтися. Я вас не звинувачую. Зі мною все буде гаразд.

Швидким легким рухом вона погладила Філіпове обличчя, щоб показати йому, що не сердиться; її дотик був ледь відчутним, а потім Нора вистрибнула з екіпажу й забігла до будинку.

Філіп заплатив кучерові й подався пішки до помешкання Мілдред. На серці чомусь було неспокійно. Філіп почав звинувачувати себе. Але чому? Він не знав, як іще міг вчинити. Минаючи крамничку з фруктами, згадав, що Мілдред полюбляє виноград. Він так радів можливості продемонструвати свою любов, задовольняючи будь-яку її примху.

72

Наступні три місяці Філіп щодня приходив до Мілдред. Він приносив із собою підручники і, попивши чаю, працював, поки дівчина лежала на канапі, читаючи романи. Іноді він підводив погляд і кілька хвилин дивився на неї, і тоді на його обличчі розцвітала щаслива усмішка. Мілдред відчувала, що Філіп розглядає її.

— Не гайте час, витріщаючись на мене, дурнику. Продовжуйте працювати, — казала вона.

— Ви справжнісінький тиран, — озивався він весело.

Коли хазяйка квартири приходила, щоб накрити на стіл для вечері, хлопець відкладав книжки і радісно з нею базікав. Це була проста жіночка середніх років із чудовим почуттям гумору і гострим язичком. Мілдред швидко з нею потоваришувала і розповіла детальну, хоча й неймовірну історію про обставини, через які опинилася в такій халепі. Доброзичлива жінка розчулилася і щосили намагалася полегшити долю дівчини. Через свою порядність Мілдред наполягла, щоб Філіп назвався її братом. Вечеряли вони разом, і юнак радів, коли вдавалося замовити щось, що задовольняло примхливий апетит дівчини. Він зачаровано дивився, як вона сидить навпроти нього, і час від часу, не в змозі більше стримувати радість, брав долоню коханої в руку і потискав її. Після вечері Мілдред умощувалася в кріслі біля каміна, а Філіп сідав на підлогу поруч із нею, притискався до її колін і палив люльку. Часто вони не перекидалися жодним словом, і подеколи Кері помічав, що дівчина задрімала. Він не наважувався поворухнутися, щоб не розбудити її, і тихенько сидів, ліниво дивлячись на вогонь і насолоджуючись своїм щастям.

— Добре поспали? — усміхався він, коли Мілдред прокидалася.

— Я не спала, — відповідала вона, — просто заплющила очі.

Дівчина жодного разу не зізналася, що заснула. Характер вона мала флегматичний, тож вагітність їй анітрохи не заважала, однак Мілдред неабияк переймалася своїм здоров’ям і дослухалася до порад кожного охочого ними поділитися. За гарної погоди дівчина вранці виходила «пошпацирувати» і залишалася певний час на свіжому повітрі. У теплі дні вона могла трохи посидіти в Сент-Джеймському парку, але решту часу з радістю проводила на канапі, ковтаючи один за одним романи або теревенячи з хазяйкою. Цікавість Мілдред до пліток ніколи не згасала, і вона з численними подробицями розповідала Філіпу історії господині, мешканців поверху, де розташовувалася вітальня, чи сусідів із найближчих будинків. Час від часу дівчина панікувала і ділилася з Кері своїми страхами про болючі пологи і можливу смерть. Вона детально переказувала йому, як народжувала хазяйка і жінка, що мешкала на поверсі з вітальнею (Мілдред не була з нею знайома. «Я краще побуду сама, — щоразу нагадувала дівчина, — ніж спілкуватимуся з першим-ліпшим»), відчуваючи водночас страх і дивне задоволення; але здебільшого чекала на пологи незворушно.

— Зрештою, я не перша, у кого буде дитина, чи не так? І лікар каже, що не буде жодних проблем. Бачите, будова тіла у мене така, як треба.

Місіс Оуен, господиня пологового будинку, куди Мілдред збиралася лягти, коли прийде час, порадила лікаря, і дівчина бачилася з ним щотижня. За свою роботу він хотів п’ятнадцять гіней.

— Звичайно, можна було знайти щось дешевше, але місіс Оуен так наполегливо рекомендувала його, до того ж я подумала, що скупий платить двічі.

— Якщо ви почуваєтеся зручно й задоволено, витрати мене анітрохи не хвилюють, — заспокоював Філіп.

До всього, що Кері для неї робив, Мілдред ставилася так, наче це була найприродніша на світі річ; та й він теж полюбляв витрачати на неї гроші: кожна п’ятифунтова банкнота, яку Кері давав дівчині, сповнювала його гордістю і щастям, а оскільки заощаджувати вона не вміла, така нагода випадала часто.

— Не розумію, куди зникають гроші, — зізнавалася Мілдред, — просто вислизають із рук, наче пісок крізь пальці.

— Не переймайтеся, — заспокоював Філіп. — Я радий допомогти вам усім, чим зможу.

Добре шити Мілдред не вміла, тому речей для дитини не готувала і сказала Філіпові, що дешевше буде купити готові. Кері нещодавно продав частину заставних листів, у які були вкладені його гроші, і тепер із п’ятьма сотнями на рахунку та в пошуку вигідніших інвестицій почувався справжнім багатієм. Вони часто розмовляли про майбутнє. Філіп наполягав, що Мілдред слід залишити дитину собі, але вона відмовлялася: слід було заробляти на життя, а це легше зробити, коли не доводиться піклуватися про дитину. Дівчина планувала повернутися до якогось із кафе в мережі, на яку вона раніше працювала, а дитину віддати на виховання якійсь порядній селянці.

— Можна знайти когось, хто добре доглядатиме за нею за шість із половиною шилінгів на тиждень. І мені, і дитині так буде краще.

Філіпові це здавалося безсердечним, але варто йому було спробувати переконати Мілдред, вона вдала, наче думає, що він шкодує грошей.

— Можете не турбуватися, — кинула вона. — Вас я не проситиму за це платити.

— Ви чудово знаєте, що мене не турбує, скільки це коштуватиме.

У глибині душі Мілдред сподівалася, що дитинка народиться мертвою. Вона про це майже не говорила, але Філіп здогадався, що в неї на думці. Спочатку його це приголомшило, але потім, обдумавши все, він дійшов висновку, що так буде краще для всіх.

— Добре вам говорити-балакати, — сварливо зауважила Мілдред, — але дівчині страшенно складно заробити собі на життя, а дитина все ще гірше ускладнює.

— На щастя, ви завжди можете розраховувати на мене, — усміхнувся Філіп, узявши дівчину за руку.

— Ви такий добрий до мене, Філіпе.

— Ой, ну й дурниці!

— Не думайте, що я не віддячу вам за все, що ви для мене зробили.

— Заради Бога, не потрібно віддячувати. Я зробив би для вас усе можливе; я роблю це, бо кохаю вас. Ви мені нічого не винні. І мені від вас нічого не потрібно, якщо ви мене не кохаєте.

Кері лякало, що дівчина вважає своє тіло товаром, яким можна безтурботно розплачуватися за всі його послуги.

— Але я так хочу віддячити вам, Філіпе. Ви були до мене таким добрим.

— Гаразд, я можу трохи почекати. Коли ви одужаєте, влаштуємо собі невеличкий медовий місяць.

— Ви справжній непослух, — озвалася Мілдред, усміхаючись.

Дівчина чекала на пологи на початку березня, а потім, щойно почуватиметься краще, збиралася вирушити на два тижні до моря: Філіп зможе тим часом безперешкодно підготуватися до екзаменів, а потім на пасхальні канікули вони збиралися разом поїхати до Парижа. Кері безупинно розповідав, що вони там робитимуть. Навесні Париж неперевершений. Вони оселяться у невеличкому готелі в Латинському кварталі, який Філіп знав, і їстимуть у всіх маленьких чарівних ресторанчиках, вони подивляться виставу й ходитимуть до м’юзик-холів. Мілдред сподобаються його друзі. Він розповідав їй про Кроншоу, а тепер вона побачить його на власні очі; а ще там буде Лоусон (він саме повернувся до Парижа на кілька місяців), і вони завітають до «Бал Бюльє»; можна піти на екскурсію; поїхати до Версаля, Шартра чи Фонтенбло^[266].

— Це коштуватиме купу грошей, — зауважила дівчина.

— Ой, до біса гроші. Ви тільки подумайте, як я цього чекаю. Невже ви не розумієте, як багато це для мене важить? Я нікого, крім вас, не кохав. І ніколи не покохаю.

У відповідь на його завзяті зізнання Мілдред кидала на юнака веселі погляди. Йому здавалося, що в очах дівчини з’явилася раніше не бачена ніжність, і серце сповнювалося вдячністю. Тепер Мілдред була значно лагіднішою, ніж раніше. Більше не було тієї зверхності, яка так його дратувала. Дівчина так звикла до нього, що вже не мусила нічого вдавати. Вона більше не зачісувала волосся з колишньою вигадливістю, а просто зав’язувала його вузлом; на чоло більше не спускалися густі пасма, і така безтурботна зачіска дуже пасувала дівчині. Обличчя в Мілдред було таким худеньким, що очі здавалися надзвичайно великими, а темні кола під ними і бліді щоки лише підкреслювали їхню синяву. Дівчина виглядала безпомічною і страшенно зворушливою. Філіпу здавалося, що вона нагадує Мадонну. Йому так хотілося, аби їхні стосунки ніколи не змінювалися. Він ще ніколи в житті не почувався щасливішим.

Додому Філіп ішов десь о десятій: Мілдред полюбляла рано лягати, а він мусив ще хоча б дві години попрацювати, аби надолужити згаяний вечір. Перш ніж піти, він зазвичай розчісував Мілдред волосся. Бажаючи дівчині доброї ночі, Філіп вигадав цілий ритуал: спочатку він цілував їй долоні (пальчики стали такими худенькими, але нігті залишалися гарними, недарма вона витрачала на догляд за ними стільки часу), потім заплющені очі — спочатку праве, а тоді ліве — і нарешті вуста. Дорогою додому його серце переповнювало кохання. Філіп відчував, як бубнявіє всередині бажання пожертвувати собою заради коханої, і чекав вдалої нагоди.

Незабаром Мілдред слід було переселятися до пологового будинку, де вона мала народжувати. Філіп міг навідуватися до неї лише у вечірні години. Дівчина вдосконалила свою історію і назвалася дружиною військового, якому довелося повернутися в Індію до свого полку, а Кері представила хазяйці закладу, як чоловіка своєї сестри.

— Мені слід пильнувати, що я кажу, — пояснила Філіпові Мілдред. — Тут є інша пані, чий чоловік працює в Індії державним службовцем.

— Я б на вашому місці не переймався, — заспокоїв її Кері. — Не сумніваюся, що ваші чоловіки вирушили до Індії на одному кораблі.

— На якому кораблі? — наївно перепитала дівчина.

— На «Летючому голландці».

Мілдред благополучно народила дівчинку, і коли Філіпу дозволили їх побачити, дитина лежала поруч із матір’ю. Жінка була дуже слабкою, але відчувала полегшення, що все залишилося позаду. Вона показала Кері немовля й сама з цікавістю роздивлялася його.

— Це маля так кумедно виглядає, правда? Не можу повірити, що це моя дитина.

Дівчинка була червоною, зморшкуватою і химерною. Дивлячись на неї, Філіп усміхнувся. Він не знав, що сказати, і соромився, адже медсестра, яка була тут господинею, стояла поруч, і з її поглядів юнак здогадався, що вона не повірила заплутаній історії Мілдред і вважала батьком його.

— Як ви збираєтеся її назвати? — поцікавився він.

— Не можу вирішити: назвати її Мадлен чи Сесилія.

Медсестра залишила їх наодинці на кілька хвилин, і Філіп, нахилившись, поцілував Мілдред в уста.

— Я такий радий, що все закінчилося щасливо, люба.

Дівчина обійняла його шию тонкими ручками.

— За вами, любий Філе, я була як за стіною.

— Тепер я нарешті відчуваю, що ви моя. Я так довго чекав цього, дорогенька.

Вони почули, що за дверима з’явилася медсестра, і Філіп поспіхом підвівся. Жінка увійшла всередину. На її вустах грала легенька посмішка.

73

За три тижні Філіп проводжав Мілдред і її дитину до Брайтона. Дівчина швидко одужала і тепер виглядала чарівніше, ніж йому доводилося колись її бачити. Вона збиралася до пансіонату, де зупинялася на кілька тижнів з Емілем Міллером, і написала господарям, що її чоловік поїхав у справах до Німеччини, а вона поживе у них із дитиною. Мілдред подобалося вигадувати різноманітні історії, а до деталей вона мала справжній хист. У Брайтоні дівчина збиралася знайти жінку, яка захоче попіклуватися про дитину. Кері лякала безсердечність, з якою вона намагалася позбутися дівчинки, аргументуючи свої наміри тим, що краще віддати бідолашне маля, перш ніж воно до неї звикне. Філіп сподівався, що після кількох тижнів, проведених із дитиною, у Мілдред прокинеться материнський інстинкт, який допоможе йому переконати її залишити доньку, але нічого такого не сталося. Дівчина була доброю до дитини, робила все необхідне; немовля розважало її, і вона радо про нього базікала, але в глибині душі залишалася байдужою. Мілдред не вважала доньку частиною себе і вигадувала, буцім дівчинка вже схожа на батька. Вона постійно непокоїлася, що робитиме, коли донька подорослішає, і карталася, що була такою дурепою і народила її.

— Якби я знала тоді все, що знаю тепер.

Дівчина кепкувала з Філіпа через те, що він переймався долею дитини.

— Ви так непокоїтеся, наче вона ваша, — казала Мілдред. — Хотіла б я бачити, як Еміль через неї ночей не спить.

У голові у юнака юрмилися почуті історії про життя дітей, яких віддали на виховання, і про нелюдів, що знущалися над малюками, яких жорстокі егоїстичні батьки покинули напризволяще.

— Не будьте таким дурником, — заспокоювала Мілдред. — Таке трапляється, якщо за догляд за дитиною платити наперед. Але якщо розраховуватися щотижня, в їхніх інтересах буде ставитися до малої порядно.

Філіп наполягав, що Мілдред слід віддати доньку людям, у яких немає власних дітей і які пообіцяють більше нікого не брати.

— Не торгуйтеся, — повчав він. — Я краще платитиму півгінеї на тиждень і не ризикуватиму, що дитина помре від голоду чи побоїв.

— Ви такий кумедний хлопчина, Філіпе, — засміялася Мілдред.

Його надзвичайно розчулювала дитяча безпомічність. Дівчинка була маленькою і завжди невдоволеною істоткою. Її народження чекали нетерпляче і присоромлено. Вона нікому не була потрібна і залежала від нього, чужого дядька, який забезпечував її дахом над головою, їжею й одягом для голої плоті.

Коли потяг рушив, Філіп поцілував Мілдред. Дівчинку він теж хотів поцілувати, але боявся, що кохана сміятиметься з нього.

— Ви ж писатимете мені, люба, чи не так? Ох, я з таким нетерпінням чекатиму на ваше повернення.

— Дивіться не вскочте в халепу на іспиті.

Кері старанно готувався до екзамену, а тепер, коли залишилося десять днів, доклав останніх зусиль. Йому страшенно хотілося впоратися з іспитом — по-перше, щоб заощадити собі час і кошти, адже протягом останніх чотирьох місяців гроші текли з рук із небаченою швидкістю; а по-друге, через те, що після екзамену більше нічого не доведеться зубрити: студенти бралися до загальної медицини, акушерства і хірургії, і це було значно цікавіше за анатомію й фізіологію, якими доводилося займатися раніше. Філіп із цікавістю чекав на решту навчальних предметів. До того ж йому не хотілося зізнаватися Мілдред, що він провалився: іспит був складний, і більшість студентів не могли впоратися з ним із першого разу, але Кері знав, що дівчина погано про нього думатиме, а демонструвати свої принизливі думки вона вміла чудово.

Мілдред надіслала листівку, в якій повідомляла, що без пригод дісталася до пансіонату, а Філіп щодня уривав півгодинки, щоб написати їй довгого листа. Він завжди соромився висловлювати вголос свої почуття, але виявив, що на папері може бути відвертим і писати слова, які не наважився б сказати вголос. Користуючись цим відкриттям, юнак виливав у листах усю душу. Раніше йому ніколи не вдавалося розповісти коханій, що почуття до неї переповнюють його серце і залишають слід на кожному його вчинку чи думці. Він писав їй про майбутнє, про щастя, яке на нього чекає, і про свою вдячність за це. Філіп запитував себе (раніше він теж часто запитував себе, але ніколи не вкладав ці думки в слова), які її риси сповнюють його таким бурхливим захватом. Він і сам цього не знав, лише розумів, що світ без неї стає холодним і сірим, що від думки про неї серце набрякає в грудях і стає важко дихати (так, ніби воно притискається до легень); серце так гупає, що радість від її присутності мало не сповнюється болем, коліна тремтять, і він відчуває таку слабкість, наче давно не їв і помирає від голоду. Філіп нетерпляче чекав на відповідь. Він не сподівався, що Мілдред писатиме часто, адже знав, що листи даються дівчині тяжко, і зрадів навіть коротенькій незграбній записочці, що надійшла у відповідь на його чотири листи. Мілдред писала про пансіонат, де винаймала кімнату, про погоду та дитину; повідомляла, що виходить на прогулянки з однією пані, з якою там познайомилася, і що ця пані прив’язалася до дитини; у суботу ввечері вона збирається навідатися на виставу, а в Брайтоні стає людно. Цей лист розчулив Філіпа своїм діловим тоном. Від незграбного стилю і штампів йому хотілося розреготатися, обійняти кохану і розцілувати її.

На екзамен Кері пішов із задоволеною впевненістю. Письмова частина далася йому легко. Він знав, що добре впорався, і попри те, що друга частина іспиту була viva voce^[267] і змусила його добряче понервувати, він непогано відповів на всі запитання. Дізнавшись результати, Філіп надіслав Мілдред переможну телеграму.

Повернувшись до свого помешкання, він побачив там листа від коханої, де вона писала, що було б непогано ще на тиждень залишитися в Брайтоні. Вона знайшла жінку, яка залюбки доглядатиме за дитиною за сім шилінгів на тиждень, але вона хоче більше про неї довідатися, та й кілька зайвих днів на морі їй, безумовно, не зашкодять. Їй страшенно не хочеться писати Філіпові про гроші, та чи не міг би він надіслати їй зі зворотною поштою кілька фунтів; їй довелося купити новий капелюшок, адже вона не може гуляти зі своєю знайомою пані завжди в одному й тому самому капелюшку, до того ж та пані справжня модниця. На мить Філіп неабияк засмутився. Задоволення від успіху на іспиті кудись зникло.

«Якщо б Мілдред кохала мене хоча б на четвертину від того, як я кохаю її, вона не змогла б там залишатися жодного дня».

Філіп швидко відігнав від себе цю думку; це звичайнісінький егоїзм; звісно ж, її здоров’я важливіше за все на світі. Однак тепер він не знав, чим зайнятися; він міг би на тиждень приєднатися до неї у Брайтоні, і тоді вони б проводили разом цілі дні. Від цієї думки серце підскочило. Як чудово буде з’явитися перед Мілдред, наче грім серед ясногонеба, і повідомити, що винайняв кімнату в тому ж пансіонаті. Філіп подивився у розклад потягів, але завагався. Він не був упевнений, що дівчина зрадіє, побачивши його; у Брайтоні в неї з’явилися друзі; він мовчазний, а вона любить гучні веселощі. Кері розумів, що Мілдред цікавіше з іншими людьми, ніж із ним. Якщо йому хоча б на мить здасться, що він заважає коханій, ця думка буде нестерпною. Філіпові не хотілося так ризикувати. Він навіть не наважився написати і поцікавитися, чи не приїхати йому на тиждень, аби вони могли бачитися кожного дня, тим паче у місті його ніщо не тримає. Мілдред чудово сама про це знала, тож якщо б хотіла його б бачити, могла вже запропонувати. Філіп не хотів ризикувати і потім страждати, якщо попросить дозволу приїхати, а дівчина вигадає якусь відмовку, щоб зупинити його.

Наступного дня Кері написав Мілдред листа, надіслав п’ять фунтів, а наприкінці листа додав, що залюбки приїде на вихідні, якщо вона буде люб’язною і захоче його бачити; однак у жодному разі не варто змінювати свої плани. Він нетерпляче чекав відповіді. Мілдред написала, що організувала б усе, якби знала раніше, але вже пообіцяла піти до м’юзик-холу; до того ж у пансіонаті почнуть пліткувати, якщо він там зупиниться. Чому б йому не приїхати в неділю вранці й не провести з нею день? Вони можуть пообідати в «Метрополі», а потім вона познайомить його зі справжньою леді, котра збирається взяти дитину.

Настала неділя. Філіп благословив цей день за чудову погоду. Неподалік від Брайтона крізь вікно до купе полилося сонячне проміння. Мілдред чекала його на пероні.

— Як чудово, що ви прийшли мене зустріти! — вигукнув Філіп, вхопивши дівчину за руки.

— Ви ж чекали, що я прийду, чи не так?

— Я сподівався, що ви прийдете. Послухайте, у вас чудовий вигляд.

— Так, час, проведений тут, пішов мені на користь, але гадаю, розумно буде залишатися тут якомога довше. А в пансіонаті зібралася вишукана публіка. Мені вкрай необхідно було розважитися, я ж нікого не бачила стільки місяців. Часом ледь не помирала від нудьги.

У своєму новому капелюшку з чорної соломки, прикрашеному безліччю недорогих квітів, дівчина виглядала дуже елегантно; навколо її шиї розвівалося довжелезне боа з підробного лебединого пуху. Мілдред залишалася худорлявою і, крокуючи, трішки горбилася (втім, вона завжди так робила), однак очі вже не здавалися такими велетенськими, а шкіра, попри одвічну блідість, уже не була землистого кольору. Вони прогулялися до моря. Філіп, пригадавши, що не гуляв із нею кілька місяців, раптом засоромився своєї кульгавості й заціпеніло крокував, намагаючись приховати її.

— Ви хоч трохи раді мене бачити? — поцікавився він; серце шалено смикалося від кохання.

— Звичайно, рада. Можете не запитувати.

— Між іншим, Ґріффітс передавав вам палкі привіти.

— От нахаба!

Філіп багато розказував дівчині про Ґріффітса. Він розповідав про те, як його друг полюбляє упадати за дівчатами, і частенько розважав її оповідками про його походеньки, якими сам Ґріффітс ділився з ним, як дорогоцінною таємницею. Мілдред слухала, іноді вдаючи огиду, але зазвичай їй було цікаво, тож Філіп із захватом перебільшено вихваляв красу і шарм свого друга.

— Упевнений, що він сподобається вам так само, як мені. Він такий веселий і справжній добряк.

Кері розповів Мілдред, як Ґріффітс доглядав за ним під час хвороби, хоча вони навіть не були знайомі, й анітрохи не применшував сусідової самопожертви.

— Він не може не подобатися, — запевняв Філіп.

— Не люблю красунчиків, — відрубала дівчина.

— Він хоче з вами познайомитися. Я стільки йому про вас розповідав.

— І що ви казали? — поцікавилася Мілдред.

Філіп міг поділитися своїми почуттями до Мілдред лише з Ґріффітсом, тому потрохи розповів йому всю історію їхніх стосунків. Він описував дівчину другові мало не п’ятдесят разів, закохано розпинаючись про кожну її рисочку, тож Ґріффітс точно знав, які тоненькі в неї ручки, яке бліденьке личко, і сміявся, коли Філіп звеличував красу її тонких блідих вуст.

— Дякувати Богу, я так безтямно не закохуюся, — казав він. — Хіба варто заради цього жити?

Філіп мовчки усміхався. Ґріффітсові не було знайоме задоволення від шаленого кохання, що перетворюється на м’ясо, вино, повітря і все необхідне людині для існування. Сусід Кері знав, що він доглядав за дівчиною, поки вона була вагітна, а тепер вони разом кудись поїхали.

— Ну, мушу зауважити, що ви заслуговуєте на таку-сяку винагороду, — сказав він. — Це вам чимало коштувало. Пощастило, що ви можете собі таке дозволити.

— Не можу, — заперечив Кері. — Та мені однаково!

Обідати було ще зарано, тож Філіп із Мілдред сіли в альтанці на набережній, насолоджуючись сонцем і роздивляючись перехожих. Повз них минали брайтонські посильні, які прогулювалися в компанії одного-двох друзів, розмахуючи палицями, і брайтонські продавчині, що пробігали насмішкуватими зграйками. Одразу було видно, хто приїхав із Лондона на день: свіже повітря додавало кольорів їхнім стомленим рисам. Навкруги було чимало євреїв — вгодованих жінок, затягнутих в атласні сукні й обвішаних діамантами, і невисоких гладких чоловіків, які жваво жестикулювали. Розкішно вбрані джентльмени середнього віку приїздили сюди на тиждень, зупинялися у великих готелях і старанно шпацирували після занадто поживного сніданку, нагулюючи апетит для занадто поживного обіду: вони ділилися новинами з друзями і розмовляли про «Доктора Брайтона» чи, як вони ще його називали, «Лондон на морі». Час від часу на набережній можна було побачити когось із відомих акторів, які навмисне не зважали на цікавість до своєї персони: часом вони вбиралися в шкіряні черевики, пальто з каракулевим коміром і несли в руках палицю зі срібним набалдашником; а іноді мали такий вигляд, наче щойно повернулися з полювання, — розгулювали у бриджах, куртках із якісного твіду і тканих капелюхах на потилиці. Над синім морем сяяло сонце, і синє море було охайним і гладеньким.

Після обіду вирушили до Гоува, знайомитися з жінкою, котра збиралася доглядати за дитиною. Вона жила в невеличкому, але чистому й охайному будинку на затильній вуличці. Звали її місіс Гардінґ. Це була огрядна літня жінка з сивим волоссям і м’ясистим червоним лицем. У своєму чепці вона нагадувала матір великої родини і здалася Філіпові доброю.

— Вам не здається, що догляд за немовлям — жахлива морока? — поцікавився він.

Жінка пояснила, що її чоловік був церковним служкою, значно старшим за неї, і не міг знайти постійної роботи, адже вікарії хочуть, аби їм прислужував хтось молодий. Він заробляв кілька фунтів, підміняючи тих, хто захворів чи пішов у відпустку, а благодійна організація платила їм невелику пенсію; однак жінка почувалася самотньою, догляд за дитиною додасть їй роботи, а декілька шилінгів на тиждень допоможуть втриматися на плаву. Місіс Гардінґ пообіцяла, що добре годуватиме дівчинку.

— Справжня леді, правда ж? — поцікавилася Мілдред, коли вони вийшли.

Потім вони попрямували до «Метрополю» випити чаю. Дівчині подобалися натовп і оркестр. Кері стомився від розмов і не відводив погляду від обличчя коханої, поки дівчина жадібно розглядала вбрання присутніх дам. Мілдред мала особливий хист відгадувати, що скільки коштує, і час від часу нахилялася до хлопця, пошепки повідомляючи результат своїх припущень.

— Бачите он той султан?^[268] Він коштує сім гіней до останнього пенні.

Або:

— Подивіться на того горностая, Філіпе. Це кролик, а ніякий не горностай. — Дівчина переможно засміялася. — Я його за кілометр упізнаю.

Філіп щасливо усміхався. Йому приємно було бачити кохану задоволеною, а її невибагливі бесіди розважали і розчулювали його. Оркестр грав сентиментальну музику.

Після вечері вони прогулялися до станції, і Кері взяв дівчину за руку. Він розповідав їй, що вже підготував для їхньої подорожі до Франції. Наступного тижня їй потрібно було повернутися до Лондона, але Мілдред одразу повідомила, що не може поїхати звідси раніше наступної суботи. Він уже винайняв їм кімнату в паризькому готелі й нетерпляче чекав, коли можна буде придбати квитки.

— Ви не проти, якщо ми поїдемо другим класом, правда? Нам не слід розкидатися грішми, краще не відмовляти собі в Парижі.

Він уже сотні разів розповідав їй про Латинський квартал. Вони гулятимуть його приємними старими вуличками і ледачо сидітимуть у чарівних Люксембурзьких садах. Якщо погода буде гарна і в Парижі їм набридне, можна поїхати до Фонтенбло. На деревах саме пробиватимуться листочки. Весняна зелень лісів — найпрекрасніше, що йому доводилося бачити, наче пісня, наче щемкий біль у грудях від кохання. Мілдред слухала мовчки. Філіп повернувся до неї і спробував пильно подивитися в очі.

— Ви ж хочете їхати, чи не так?

— Безумовно, хочу, — усміхнулася дівчина.

— Ви навіть уявити собі не можете, як я чекаю на цю подорож. Не знаю, як переживу кілька наступних днів. Я так боюся, що щось завадить вам поїхати. Часом я втрачаю глузд від того, що не можу передати вам, як палко кохаю. І ось нарешті… нарешті…

Кері змовк. Вони дісталися до станції, але дорогою згаяли стільки часу, що Філіп майже не мав часу на прощання. Він швидко поцілував Мілдред і щодуху побіг до турнікета. Дівчина стояла там, де він її залишив. Біжучи, Кері виглядав просто неоковирно.

74

Наступної суботи Мілдред повернулася, і того вечора Філіп від неї не відходив. Він узяв квитки на виставу, а за вечерею вони пили шампанське. Дівчина вперше після довгої перерви розважалася в Лондоні, тож простодушно раділа всьому. Коли вони їхали з театру до помешкання, яке Філіп винайняв їй у Пімліко, Мілдред пригорнулася до нього.

— Тепер я справді вірю, що ви раді мене бачити, — пожартував він.

Дівчина не відповіла, але легенько стиснула його руку. Вона так рідко виявляла прихильність, що Кері зачудувався.

— Я запросив Ґріффітса повечеряти з нами завтра, — сказав він.

— Ох, я рада, що ви це зробили. Хочу з ним познайомитися.

У неділю ввечері не відбувалося нічого, куди можна було б її запросити, і Філіп переймався, що набридне Мілдред за цілий день. Ґріффітс був веселуном і міг прикрасити їхній вечір; до того ж Філіп любив цих двох і хотів, аби вони познайомилися і сподобалися одне одному. На прощання він сказав дівчині:

— Залишилося тільки шість днів.

Вони домовилися повечеряти в неділю у галереї «Романо»: годували там чудово і виглядало все так, наче коштує значно дорожче, ніж було насправді. Філіп із Мілдред приїхали першими і мусили трохи почекати на Ґріффітса.

— Дідько непунктуальний, — гнівався Кері. — Мабуть, зізнається в коханні котрійсь зі своїх численних пасій.

Утім, незабаром той з’явився. Симпатичний, високий і стрункий, із гарно посадженою головою, котра додавала йому переможного і привабливого вигляду, а його кучеряве волосся, великі дружні сині очі та червоні вуста були просто чарівними. Філіп помітив, що Мілдред схвально подивилася на його друга, і відчув якесь незбагненне задоволення. Ґріффітс із усмішкою привітався.

— Я так багато про вас чув, — сказав він Мілдред, беручи її за руку.

— Та все ж менше, ніж я про вас, — відгукнулася вона.

— І значно приємніші речі, — додав Філіп.

— Невже він зводив на мене наклеп? — Ґріффітс розреготався, і Філіп помітив, що Мілдред звернула увагу на його рівні білі зуби і милу усмішку.

— Ви, мабуть, почуваєтеся давніми друзями, — припустив він, — так багато я розповідав про вас.

Ґріффітс був у пречудовому настрої: він нарешті склав останні іспити, отримав диплом, а разом із ним місце домашнього хірурга в шпиталі в північній частині Лондона. Казав, що виходить на роботу на початку травня, а тим часом збирається навідатися додому на канікули; це був його останній тиждень у місті, тож він збирався добряче розважитися. Він почав базікати кумедні дурниці, які Філіп обожнював, адже сам на таке був нездатний. У Ґріффітсових словах не було нічого особливого, але його життєрадісність додавала їм чогось особливого. Він випромінював життєву силу й наділяв нею всіх знайомих; вона була майже такою ж відчутною, як тепло живого тіла. Мілдред була жвавішою, ніж Філіпові доводилося її бачити, і він радів, що їхня невеличка вечірка виявилася успішною. Дівчина веселилася від душі й сміялася щоразу гучніше, забувши про шляхетну стриманість, що стала її другим характером.

Незабаром Ґріффітс сказав:

— Послухайте, мені страшенно незручно називати вас місіс Міллер. Філіп завжди каже тільки «Мілдред».

— Сподіваюся, вона не видряпає вам очі, якщо ви теж її так називатимете, — засміявся Кері.

— Тоді нехай теж називає мене Гаррі.

Філіп мовчки слухав їхні теревені й думав, як чудово бачити щасливих людей. Час від часу Ґріффітс доброзичливо кепкував із нього через те, що він завжди залишається таким серйозним.

— Схоже, він вас по-справжньому любить, Філіпе, — усміхнулася Мілдред.

— Він непоганий стариган, — погодився Ґріффітс і, схопивши друга за руку, радісно потиснув її.

Здавалося, наче симпатія до Філіпа додає Ґріффітсу чарів. Усі вони були непитущі, і вино одразу вдарило їм у голови. Ґріффітс зробився ще балакучішим і так розійшовся, що Кері зі сміхом благав його помовчати. Той мав ораторський хист, і пригоди в його вустах ставали ще романтичнішими й веселішими. Сам він неодмінно відігравав у них галантну кумедну роль. Очі Мілдред сяяли від захвату, і вона просила юнака не зупинятися, а той розповідав одну історію за другою. Коли в ресторані почали вимикати світло, дівчина неабияк здивувалася.

— Господи, вечір так швидко минув. Я думала, зараз щонайбільше пів на десяту.

Вони підвелися, збираючись іти, і, прощаючись, вона додала:

— Я завтра планую завітати до Філіпа на чай. Якщо матимете нагоду, приходьте теж.

— Гаразд, — усміхнувся він.

На зворотному шляху до Пімліко Мілдред теревенила тільки про Ґріффітса. Його гарна зовнішність, елегантно пошитий одяг, голос і веселий характер вразили її.

— Я справді радий, що він вам сподобався, — зізнався Кері. — А пам’ятаєте, як ви гнули кирпу, коли я хотів вас познайомити.

— Гадаю, це так мило з його боку, що він гарно ставиться до вас, Філіпе. Вам пощастило, що у вас є такий чудовий друг.

Вона підставила Філіпові личко для поцілунку. Таке траплялося нечасто.

— Я насолоджувалася сьогоднішнім вечором, Філіпе. Красно дякую.

— Не кажіть дурниць, — засміявся той, так розчулившись її вдячністю, що на очах його забриніли сльози.

Мілдред відчинила двері до своєї квартири і, перш ніж увійти, повернулася до Філіпа:

— Перекажіть Гаррі, що я шалено закохалася в нього.

— Гаразд, — засміявся Кері. — На добраніч.

Наступного дня, коли вони сіли пити чай, завітав Ґріффітс. Він ліниво опустився в крісло. У тому, як повільно рухалися його довгі кінцівки, було щось незрозуміло чуттєве. Філіп сидів мовчки, поки друзі теревенили, але почувався щасливим. Він так безмежно любив цих двох, що здавалося природним, якщо вони теж любитимуть одне одного. Те, що Ґріффітс повністю заволодів увагою дівчини, його не бентежило: ввечері він усе одно залишиться з нею наодинці; часом Кері поводився, наче люблячий чоловік, настільки упевнений у почуттях своєї дружини, що з цікавістю спостерігає, як вона невинно фліртує з іншим. Утім, о пів на восьму Філіп глипнув на годинник і повідомив:

— Вже час піти повечеряти, Мілдред.

На мить запала тиша, і відчувалося, що Ґріффітс замислився.

— Ну, мені вже час, — нарешті озвався він. — Не знав, що вже так пізно.

— Ви зайняті сьогодні ввечері? — поцікавилася дівчина.

— Ні.

Знову запала тиша. Філіпа це вже почало дратувати.

— Піду вмиюся, — звернувся він до Мілдред і додав: — Ви не хочете помити руки?

Дівчина не відповіла.

— Чому б вам не повечеряти з нами, — звернулася вона до Ґріффітса.

Той подивився на друга і зустрів його похмурий погляд.

— Я вечеряв із вами вчора, — розсміявся він. — Не хочу заважати.

— О, ви анітрохи не заважатимете, — наполягала дівчина. — Переконайте його піти з нами, Філіпе. Він нам не заважатиме, чи не так?

— Хай іде, якщо йому так хочеться.

— Тоді гаразд, — одразу ж погодився Гаррі. — Я тільки збігаю нагору та причепурюся.

Щойно він вийшов із кімнати, Філіп розлючено повернувся до Мілдред:

— Якого біса ви покликали його вечеряти з нами?

— Я нічого не могла з собою вдіяти. Було б якось дивно, якби я змовчала, коли він сказав, що не має на сьогодні планів.

— Ох, ну й дурниці! А якого дідька вам знадобилося знати, які в нього на сьогодні плани?

Мілдред злегка стисла бліді губи.

— Часом мені хочеться трохи розважитися. Я стомлююся від того, що весь час проводжу вдвох із вами.

Вони почули, як Ґріффітс важко спускається вниз сходами, і Філіп пішов до спальні, щоб умитися. Повечеряли вони в італійському ресторанчику неподалік від дому. Кері був сварливий і мовчазний, але швидко збагнув, що програє в порівнянні з Ґріффітсом, і спробував приховати невдоволення. Він добряче приклався до вина, бажаючи заглушити біль, що гриз його серце, і намагався підтримувати розмову. Мілдред, наче розкаявшись за свої слова, робила все можливе, щоб йому було приємно. Вона була люб’язна і приязна. За кілька хвилин Філіп пошкодував, що був дурнем і піддався ревнощам. Після вечері, коли вони сіли в екіпаж, щоб поїхати до м’юзик-холу, дівчина влаштувалася між двома юнаками і сама взяла його за руку. Гнів одразу кудись зник, але раптом Філіпу незрозуміло чому спало на думку, що Ґріффітс тримає Мілдред за другу руку. Юнака розітнув шалений біль, справжній фізичний біль, і разом зі страхом на думку спало те, про що він мав замислитися значно раніше: а чи не закохалися вони, бува, одне в одного? Полуда підозри, злості й недовіри заважала йому побачити, що відбувається на сцені, але Кері змушував себе приховувати, що щось не так, і продовжував розмовляти і сміятися. Потім він сповнився дивним бажанням помучити себе, тож підвівся й оголосив, що піде чогось випити. Мілдред і Ґріффітс досі навіть на мить не залишалися на самоті. Він хотів дати їм можливість побути вдвох.

— Я теж піду, — озвався Гаррі. — Просто помираю від спраги.

— Ой, ну що за дурниці, ви залишитеся й побалакаєте з Мілдред.

Філіп і сам не був певен, чому так сказав. Він залишав їх наодинці, наче намагався роз’ятрити свій нестерпний біль. Але пішов не в бар, а на балкончик, звідки міг непомітно спостерігати за парочкою внизу. Вони забули про сцену і, всміхаючись, зазирнули одне одному в очі. Ґріффітс залишався, як завжди, радісно балакучим, а Мілдред уважно слухала кожне його слово. У Філіпа жахливо розболілася голова, і він нерухомо застиг на балконі. Юнак розумів, що, повернувшись, заважатиме. Без нього вони насолоджувалися товариством одне одного, а він страждав, страждав. Час минав, і тепер Філіпові було надзвичайно соромно повертатися на своє місце. Він знав, що про нього там ніхто не згадав, і гірко подумав, що заплатив за вечерю і квитки до м’юзик-холу. Оце так вони його обдурили! Від сорому зробилося спекотно. Філіп бачив, які вони щасливі без нього. Інстинкт підказував йому залишити їх і поїхати додому, але його пальто і капелюх залишилися там, і доведеться нескінченно пояснювати, що до чого. Кері повернувся назад. Він помітив, як в очах у Мілдред промайнула тінь розчарування, коли вона побачила його, і серце Філіпа стиснулося.

— Де ви, в біса, вешталися? — привітно усміхаючись, поцікавився Ґріффітс.

— Зустрів кількох знайомих. Ми розговорилися, і мені не вдавалося піти. Я гадав, що вдвох ви тут не пропадете.

— Я чудово провів час, — запевнив Гаррі. — Не знаю, як щодо Мілдред.

У відповідь дівчина задоволено захихотіла. Цей звук був таким вульгарним, що Філіпа аж пересмикнуло від жаху. Він запропонував піти.

— Ходімо, — погодився Ґріффітс, — ми удвох відвеземо вас додому.

Філіп запідозрив, що це Мілдред підказала йому ці слова, щоб не залишатися вдвох із ним. У кебі він не взяв дівчину за руку, а вона й не пропонувала, і він знав, що її долоня весь час лежить у Ґріффітсовій. На думку спадало лише те, що це жахливо непристойно. Дорогою він подумки запитував себе, чи запланували вони вже щось таємно від нього, і кляв себе за те, що залишив їх наодинці, — щиро кажучи, він добровільно допоміг їм усе влаштувати.

— Не відпускаймо екіпаж, — попросив Кері, коли вони дісталися до будинку, де винаймала кімнати Мілдред. — Я занадто стомився, щоб іти пішки.

На зворотному шляху Ґріффітс весело теревенив і, схоже, не зважав, що Філіп здебільшого гмикав у відповідь. Кері відчував, що його друг мусив здогадатися: щось не так. Нарешті його мовчання зробилося занадто важким, щоб із ним можна було боротися, і Ґріффітс, раптово занервувавши, змовк. Філіпу хотілося озватися, але він так соромився, що не міг із собою впоратися, а час минав і нагоду легко було втратити. Найкраще було одразу дізнатися правду. Тож він змусив себе заговорити.

— Ви закохалися в Мілдред? — несподівано запитав він.

— Я? — Ґріффітс засміявся. — Тому ви так дивно поводилися цілий вечір? Звісно ж, ні, мій любий старигане.

Він спробував узяти Філіпа під руку, але той відсахнувся. Кері знав, що Ґріффітс бреше, і не міг змусити себе натиснути на сусіда, аби той запевнив, що не тримав дівчину за руку. Раптом він відчув себе страшенно слабким і розчавленим.

— Для вас це нічого не означає, Гаррі, — сказав він. — У вас так багато жінок… не забирайте її в мене. У ній ціле моє життя. Я так багато вистраждав.

Голос зламався, і юнак не зміг стримати ридання, що рвалося з грудей. Йому було страшенно соромно.

— Мій любий старигане, ви ж знаєте, що я не робитиму нічого, що може вас образити. Я занадто сильно вас люблю. Просто клеїв дурня. Якби я знав, що ви так усе сприймаєте, був би обачнішим.

— Це правда? — перепитав Філіп.

— Ця дівчина мене анітрохи не цікавить. Слово честі.

Філіп заспокоєно зітхнув. Кеб зупинився біля їхніх дверей.

75

Наступного дня Філіп був у гарному гуморі. Йому страшенно не хотілося занадто набридати Мілдред своїм товариством, тому він улаштував усе так, аби не бачитися з нею аж до вечері. Коли він за нею зайшов, дівчина вже була зібрана, і він подражнив її за таку незвичну пунктуальність. Мілдред одягнула нову сукню, яку він їй купив, і здавалася Філіпові надзвичайно елегантною.

— Я мушу відправити її назад, щоб перешити, — повідомила дівчина. — Спідниця погано сидить.

— Не забудьте поквапити швачку, якщо хочете взяти сукню з собою в Париж.

— До того часу вона буде готова.

— Залишилося лише три дні. Поїдемо об одинадцятій, добре?

— Як хочете.

Майже цілий місяць вона належатиме йому одному. Філіп жадібно уп’явся в дівчину голодним закоханим поглядом. Він зберіг уміння посміятися над своєю пристрастю.

— Цікаво, що я у вас знайшов? — усміхнувся він.

— Які чарівні слова, — озвалася Мілдред.

Вона була такою худою, що можна було перерахувати ребра. Груди мала пласкі, як у хлопчика; вузькі бліді вуста були просто потворними, а шкіра зеленкуватою.

— Коли поїдемо звідси, я годуватиму вас пігулками із залізом, — засміявся Кері. — Назад я збираюся привезти товсту рум’яну жінку.

— Я не хочу бути товстою, — заперечила дівчина.

Про Ґріффітса вона не згадувала, і за вечерею Філіп, відчуваючи впевненість і владу над нею, уїдливо зауважив:

— Схоже, ви непогано пофліртували з Ґріффітсом минулого вечора?

— Я казала вам, що закохалася в нього, — розреготалася дівчина.

— Приємно знати, що він вас не кохає.

— Звідки ви знаєте?

— Я розпитав його.

Мілдред трохи повагалася, дивлячись на Філіпа, і в очах її з’явилася цікавість.

— Хочете прочитати листа, якого я дістала від нього сьогодні вранці?

Дівчина простягнула йому конверт, і Кері впізнав упевнений чіткий почерк Ґріффітса. Там було вісім сторінок. Лист був гарно написаний, чесний і чарівний; це був лист чоловіка, який звик зізнаватися в коханні жінкам. Він писав Мілдред, що пристрасно кохає її, що закохався з першого погляду; він не хотів цього робити, бо знав, як любить її Філіп, але нічого не може з собою вдіяти. Філіпа він страшенно цінує і соромиться своєї поведінки, але він не винен, почуття накрило його з головою. Гаррі робив Мілдред майстерні компліменти. Наприкінці листа Гріффітс дякував, що вона погодилася пообідати з ним наступного дня, і писав, що мало не помирає від бажання побачити її. Філіп помітив, що лист був датований учорашнім днем; Ґріффітс, напевно, написав його, попрощавшись із ним, і не полінувався вийти відправити, коли сам Філіп думав, що сусід уже спить.

Поки Філіп читав, серце боляче смикалося в грудях, але він удав, що не здивувався. Спокійно повернув листа Мілдред і всміхнувся:

— Вам сподобався обід?

— Ще б пак, — гаряче запевнила дівчина.

Кері відчув, як затремтіли руки, і заховав їх під стіл.

— Вам не слід сприймати Ґріффітса надто серйозно. Він легковажний, як метелик, самі знаєте.

Мілдред забрала листа і поглянула на Філіпа.

— Я теж нічого не можу з собою вдіяти, — пояснила вона, додаючи голосу байдужості. — Навіть не знаю, що на мене найшло.

— А я опинився в трохи незручному становищі, чи не так? — запитав Філіп.

Дівчина швидко глипнула на нього.

— Мушу зауважити, що ви сприйняли це досить спокійно.

— А чого ви чекали? Що я рватиму на собі волосся жменями?

— Я знала, що ви розгніваєтеся.

— Найсмішніше те, що я анітрохи не гніваюся. Мені слід було передбачити, що це станеться. Познайомити вас було дурнуватою ідеєю. Я чудово знав, що Гаррі в усьому кращий за мене: він веселіший, він дуже привабливий, він цікавіший і може розмовляти з вами про те, що вас цікавить.

— Не знаю, на що ви натякаєте. Може, я не надто розумна, і тут нічого не вдієш, але я зовсім не така дурепа, як ви думаєте, запевняю вас. А ви, мій юний друже, занадто гнете кирпу переді мною.

— Хочете посваритися? — м’яко поцікавився Кері.

— Ні, але не розумію, хто дав вам право поводитися зі мною, мов із якимось непотребом.

— Перепрошую, я не хотів вас образити. Я просто збирався спокійно все обговорити. Ми ж не хочемо заплутувати все ще більше, якщо цього можна уникнути. Я помітив, що Гаррі вам сподобався, і це здалося мені абсолютно природним. Єдине, що мене зачіпає, це те, що він навмисно намагається вас привабити. Він знає, як палко я вас кохаю. І з його боку було досить підступно писати цього листа за п’ять хвилин після того, як він запевняв мене, що ви його анітрохи не цікавите.

— Ви помиляєтеся, якщо гадаєте, що зможете змінити мої почуття до нього, оповідаючи різну гидоту.

Філіп трохи помовчав. Він не знав, якими скористатися словами, щоб змусити Мілдред подивитися на ситуацію з його погляду. Йому хотілося говорити холоднокровно й виважено, але вир почуттів усередині заважав думкам прояснитися.

— Не варто жертвувати всім заради короткочасного (і вам самій це відомо) захоплення. Зрештою, Гаррі не закохується довше, ніж на десять днів, а ви за темпераментом радше холодна, і такі речі зовсім не для вас.

— Це ви так думаєте.

Удавшись до сварливого тону, дівчина лише ускладнила йому завдання.

— Якщо ви закохалися в нього, тут справді нічого не вдієш. Я докладу всіх зусиль, аби примиритися з цим. Нам із вами непогано велося, і я завжди поводився ґречно, хіба не так? Я завжди знав, що ви не кохаєте мене, але я подобаюся вам, і, побачивши Париж, ви забудете про Ґріффітса. Якщо вирішите викинути його з голови, помітите, що це не так уже й складно. До того ж я теж на щось заслуговую.

Мілдред не відповіла, і вони продовжили вечеряти. Коли тиша стала нестерпною, Філіп завів розмову на нейтральні теми. Він вдавав, наче не помічає, що дівчина його не слухає. Відповідала вона неуважно й не озвучувала власної думки. Урешті-решт дівчина перервала його на півслові.

— Філіпе, боюся, що в суботу я не зможу поїхати. Лікар каже, що мені не слід.

Він знав, що це неправда, але відповів:

— А коли ви зможете поїхати?

Мілдред кинула погляд на Кері, і, побачивши його бліде застигле обличчя, нервово відвела очі. Тієї миті вона трохи злякалася його.

— Краще сказати одразу і покінчити з цим. Я взагалі не можу з вами поїхати.

— Я так і подумав, що ви до цього ведете. Але вже занадто пізно змінювати рішення. Я вже придбав квитки й усіляке таке.

— Ви казали, що не змушуватимете мене їхати, якщо я не хочу. А я не хочу.

— Я передумав. Я не дозволю знову себе обдурити. Ви мусите поїхати.

— Філіпе, ви мені дуже подобаєтеся як друг. Але я не можу й подумати про щось більше. Як чоловік ви мені не подобаєтеся. Я не можу, Філіпе.

— Ще тиждень тому ви й самі були не проти.

— Тоді все було інакше.

— Тоді ви ще не познайомилися з Ґріффітсом?

— Ви самі казали, що нічого не вдієш, якщо я закохалася.

Мілдред насупилася й не відводила погляду від тарілки. Філіп зблід від люті. Йому хотілося стиснути кулак і вдарити дівчину в обличчя, він уже навіть фантазував, як вона виглядатиме з синцем під оком.

За сусіднім столиком вечеряли двоє юнаків, років вісімнадцяти, і вони час від часу поглядали на Мілдред. Кері замислився, чи заздрять вони, що він вечеряє з гарненькою дівчиною, можливо, їм кортіло опинитися на його місці. Тишу порушила Мілдред:

— Який сенс у тому, щоб їхати кудись удвох. Я весь час думатиму про нього. Вам буде не надто весело.

— Це мої справи, — кинув Філіп.

Дівчина спантеличено обміркувала його відповідь і зашарілася.

— Але це просто по-свинськи.

— Що саме?

— Я думала, що ви джентльмен у всьому.

— Ви помилялися.

Філіпа розсмішила власна відповідь, і він розреготався.

— Заради Бога, не смійтеся, — вигукнула Мілдред. — Мені страшенно шкода, Філіпе, але я не можу з вами поїхати. Я знаю, що погано ставилася до вас, але серцю не накажеш.

— Ви вже забули, що я зробив для вас усе, коли ви вскочили в халепу? Давав грошей, щоб утримувати вас, поки не народиться дитина, платив за лікаря і за кожну дрібницю. Я заплатив за вашу подорож до Брайтона, плачу за утримання вашої доньки, плачу за ваш одяг і за кожну нитку, яка зараз на вас.

— Якби ви були джентльменом, то не тицяли б мені в лице своїми добрими справами.

— Ох, заради всього святого, замовкніть. Гадаєте, мене хвилює, джентльмен я чи ні? Якби я був джентльменом, то не гаяв би час із такою вульгарною шльондрою. Мені начхати, подобаюся я вам чи ні. Мені набридло, що ви постійно робите з мене дурня. Ви неодмінно поїдете зі мною в Париж, інакше начувайтеся!

Від злості щоки дівчини залилися рум’янцем, а коли вона озвалася, у її голосі з’явилася та простуватість, яку зазвичай дівчина ховала за шляхетною вимовою.

— Ви мені ніколи не подобалися, з першого дня. Самі мені нав’язувалися. Ненавиджу, коли ви мене цілуєте. Я краще подохну з голоду, ніж дозволю вам до себе доторкнутися.

Філіп намагався проковтнути свою вечерю, але горло відмовлялося працювати. Він перекинув склянку й запалив цигарку. Усе тіло тремтіло. Він мовчав. Чекав, поки Мілдред поворухнеться, але вона мовчки застигла і роздивлялася білу скатертину. Якби вони були наодинці, він схопив би її в обійми й поцілував; Філіп уявляв, як відкидається назад її довга біла шия і як він притискається губами до її вуст. Мовчки вони просиділи цілу годину, і Філіп нарешті помітив, що офіціант зацікавлено на них витріщається. Він попросив рахунок.

— Підемо? — поцікавився буденним тоном.

Мілдред не відповіла, але зібрала свою сумочку і рукавички, а потім одягнула пальто.

— Коли ви плануєте знову побачитися з Ґріффітсом?

— Завтра, — байдуже відповіла вона.

— Буде краще, якщо ви обговорите з ним усе.

Дівчина механічно відкрила сумочку, побачила аркуш паперу і витягнула його.

— Це рахунок за сукню, — повагавшись, сказала вона.

— То й що?

— Я обіцяла заплатити за неї до завтра.

— І заплатили?

— Хочете сказати, що не платитимете, попри те, що дозволили мені купити її?

— Саме так.

— Тоді я попрошу Гаррі, — кинула вона, зашарівшись.

— Він залюбки допоможе вам. Гаррі винен мені сім фунтів, а минулого тижня опинився в такій скруті, що заставив свій мікроскоп.

— Навіть не сподівайтеся, що налякаєте мене цим. Я сама можу заробити собі на життя.

— Нічого кращого й вигадати неможливо. Я не дам вам більше ні копійки.

Мілдред подумала про комірне, яке потрібно заплатити в суботу, і про гроші на утримання дитини, але нічого не відповіла. Вони вийшли з ресторану, і на вулиці Філіп поцікавився:

— Зупинити для вас кеб? Я збираюся трохи прогулятися.

— У мене немає грошей. Сьогодні довелося за дещо заплатити.

— Прогулянка вам не зашкодить. Якщо захочете завтра мене побачити, о звичній годині я питиму вдома чай.

Філіп трохи підняв капелюха і почовгав геть. За мить він озирнувся і побачив, що дівчина безпомічно стоїть там, де він її залишив, і дивиться на транспорт, що минає повз неї. Кері повернувся назад і зі сміхом запхав їй у долоню монетку.

— Ось вам два шилінги, щоб дістатися додому.

Перш ніж Мілдред відповіла, Філіп поспіхом пішов геть.

76

Наступного дня, по обіді, Філіп сидів у себе в кімнаті й розмірковував, чи з’явиться Мілдред. Спав він погано, а ранок провів у клубі медичного інституту, читаючи одну за одною газети. Були канікули, і знайомих у Лондоні майже не залишилося, але хлопець знайшов кілька людей, із якими поговорив і пограв у шахи, марнуючи нудні години. Після обіду він почувався втомленим, і голова так розболілася, що довелося повернутися додому й лягти. Філіп спробував почитати роман. Ґріффітса він не бачив. Коли Кері повернувся напередодні, сусіда не було; він чув, як той прийшов пізніше, але не зайшов, за звичкою, подивитися, чи не спить його друг; рано-вранці Ґріффітс знову кудись пішов. Він, безсумнівно, уникав Філіпа. Несподівано хтось легенько постукав у двері. Хлопець підскочив на рівні й відчинив. На порозі нерухомо стояла Мілдред.

— Заходьте, — запросив Філіп.

Він зачинив за дівчиною двері. Вона сіла, але, вагаючись, не починала розмову.

— Дякую, що дали мені вчора два шилінги, — озвалася нарешті.

— Ох, не варто дякувати.

На її обличчі з’явилася ледь помітна усмішка. Своїм виглядом вона нагадувала Філіпові налякане улесливе цуценя, якого побили за неслухняність, а тепер воно хоче помиритися з господарем.

— Я обідала з Гаррі, — повідомила вона.

— Справді?

— Якщо ви досі хочете, щоб я поїхала з вами в суботу, Філіпе, я поїду.

Серце переможно й радісно затанцювало в грудях, але лише на мить. На зміну тріумфу прийшли сумніви.

— Через гроші? — поцікавився він.

— Частково, — просто відповіла Мілдред. — Гаррі нічим не може допомогти. Він не платив тут за житло вже п’ять тижнів, винен сім фунтів вам, і швець вимагає від нього гроші. Він заклав би щось, якби міг, але все вже й так у ломбарді. Мені довелося добряче попрацювати, щоб умовити швачку почекати грошей за мою сукню, в суботу треба платити за житло, а я не можу знайти роботу за п’ять хвилин. Завжди доводиться трохи почекати, поки з’являться вакансії.

Усе це дівчина промовила буденним сварливим тоном, наче перераховувала несправедливості долі, без яких не існує природного порядку речей. Філіп не відповів. Він і сам чудово знав те, що вона сказала.

— Ви сказали «частково», — озвався він нарешті.

— Ну, Гаррі каже, що ви були кам’яною стіною для нас обох. Ви були йому справжнім другом, як він запевняє, а для мене робили те, чого, напевно, не зробив би жоден інший чоловік. Ми повинні поводитися чесно, каже Гаррі. А ще він казав те саме, що й ви: у нього мінливий характер, на відміну від вашого; мені не слід бути такою дурепою і міняти вас на нього. Він надовго не затримається, а ви залишитеся, так він сам сказав.

— А ви самі хочете зі мною поїхати? — запитав Кері.

— Я не проти.

Він подивився на неї, і кутики його вуст із гірким розчаруванням поповзли вниз. Насправді він переміг і збирався поводитися як переможець. Філіп іронічно посміювався з власного приниження. Мілдред кинула на нього швидкий погляд, але змовчала.

— Я всім серцем чекав на цю подорож із вами і сподівався, що нарешті, після всіх страждань, стану щасливим… — Він змовк на півслові. І тоді Мілдред несподівано без попередження розридалася. Вона сиділа на тому ж стільці, де сиділа і плакала Нора, і так само відвертала обличчя до спинки, на якій посередині, там, де спочивала голова, залишилося заглиблення.

«Не щастить мені з жінками», — подумав Філіп.

Худорляве тіло Мілдред здригалося від ридань. Кері ніколи не бачив, аби жінка так розпачливо плакала. Дивитися на неї було боляче, і серце краялося від жалю. Сам не розуміючи, що він робить, хлопець підвівся, підійшов до коханої й обійняв її; дівчина не заперечувала, страждаючи, вона радо приймала його спроби заспокоїти біль. Філіп прошепотів їй на вушко кілька втішливих слів. Навіть не розуміючи, що каже, нахилився і кілька разів поцілував її.

— Невже ви така жахливо нещасна? — запитав він нарешті.

— Я б воліла померти, — застогнала вона. — Я б воліла померти під час пологів.

Капелюшок заважав їй, тож Філіп зняв його. Він влаштував зручніше на спинці стільця голову дівчини, повернувся до стола і сів, не відводячи від Мілдред погляду.

— Кохання — жахлива річ, чи не так? — сказав він. — Дивно, що кожен хоче закохатися.

Незабаром жорстокі ридання стихли, Мілдред знесилено сиділа на стільці, відкинувши голову та звісивши руки. Неоковирна поза нагадувала один із тих манекенів, з яких художники малюють ескізи.

— Я навіть не знав, що ви так палко його кохаєте, — зауважив Філіп.

Він розумів Ґріффітсову закоханість, адже уявив себе на його місці й дивився його очима, торкався його руками, він міг опинитися в Ґріффітсовому тілі, щоб цілувати її його вустами й дивитися на неї його веселими синіми очима. Але почуття Мілдред дивували його. Філіп ніколи не вважав її схильною до пристрасті, а це була пристрасть: важко було помилитися. У його серці щось відбувалося, юнакові по-справжньому здалося, наче там щось вийшло з ладу, і він відчув незвичну слабкість.

— Я не хочу змушувати вас страждати. Ви не мусите зі мною їхати, якщо не хочете. Гроші я вам усе одно даватиму.

Мілдред похитала головою.

— Ні, я сказала, що поїду, і поїду.

— Який у цьому сенс, якщо ви помираєте від кохання до нього.

— Так, влучно сказано. Я помираю від кохання. Ми обоє чудово знаємо, що це довго не триватиме, та однаково…

Мілдред змовкла й заплющила очі, наче ось-ось могла зомліти. У Філіпа виникла дивна ідея і він бовкнув, навіть добре не подумавши:

— Чому б вам не поїхати з ним?

— Хіба ж я можу? Ви знаєте, що в нас немає грошей.

— Я дам вам гроші.

— Ви?

Мілдред випросталася на стільці й подивилася на нього. Її очі засяяли, а на щоках заграв рум’янець.

— Напевно, буде краще, якщо все це якнайшвидше минеться і ви повернетеся до мене.

Запропонувавши такий вихід, Філіп мало не помер від муки, але ці тортури додавали якогось дивного витонченого відчуття. Мілдред витріщилася на нього, широко розплющивши очі.

— Ох, хіба ж ми можемо… за ваші гроші? Гаррі ніколи на таке не погодиться.

— Ще й як погодиться, якщо ви переконаєте його.

Заперечення Мілдред зробили Філіпа наполегливішим, хоча насправді йому щиро хотілося, щоб вона рішуче відмовилася.

— Я дам вам п’ять фунтів, і ви зможете поїхати з суботи до понеділка. Ніщо вам не заважатиме. У понеділок він повертається додому і залишатиметься там до свого першого робочого дня у північному Лондоні.

— Ох, Філіпе, невже ви не жартуєте? — скрикнула Мілдред, плеснувши в долоні. — Якби ви просто могли дозволити нам ось так поїхати… я б так вас потім любила і зробила б для вас що завгодно. Кажу вам точно, якщо ви це зробите, мої почуття до Гаррі швидко минуться. Ви справді дасте нам гроші?

— Так, — погодився Філіп.

Після цього Мілдред одразу змінилася. Вона почала сміятися, і Кері бачив, що дівчина нетямиться від щастя. Вона підвелася й уклякла біля нього, взявши його за руки.

— Ми за вами як за стіною, Філіпе. Ви найкращий із усіх, кого я знаю. Не сердитиметеся на мене потім?

Він, усміхаючись, похитав головою, але серце краялося від болю.

— Можна мені просто зараз піти й розповісти все Гаррі? А можна я скажу йому, що ви не заперечуєте? Він не погодиться, поки ви не заприсягнетеся, що це вас не засмучує. Ох, ви навіть не уявляєте, як я його кохаю! А потім я зроблю все, чого ви захочете. У понеділок я поїду з вами в Париж чи куди завгодно.

Мілдред підвелася і вдягнула капелюшок.

— Куди ви йдете?

— Піду запитаю, чи поїде він зі мною.

— Просто зараз?

— Ви хочете, щоб я залишилася? Я залишуся, якщо вам так хочеться.

Дівчина сіла, але Філіп здушено засміявся.

— Ні, байдуже, краще підіть одразу. Річ ось у чому: зараз я не зможу дивитися на Ґріффітса — мені буде нестерпно боляче. Скажіть, що я добре до нього ставлюся, але хай тримається від мене подалі.

— Гаразд. — Мілдред підскочила і надягнула рукавички. — Я повідомлю вам, що він сказав.

— Пропоную повечеряти сьогодні разом.

— Чудово.

Вона нахилила своє обличчя для поцілунку і, коли Кері припав до її вуст, обхопила його руками за шию.

— Дорогенький мій, Філіпе.

За кілька годин дівчина надіслала йому записку, де повідомляла, що через головний біль не зможе з ним повечеряти. Філіп здогадувався, що так і буде, знав, що вона вечеряє з Ґріффітсом. Він жахливо ревнував, але раптова пристрасть, яка охопила цих двох, здавалася якоюсь потойбічною, наче божественна благодать, і він не міг нічого з цим вдіяти. Їхнє кохання видавалося природним. Кері розумів, які переваги має Ґріффітс, і не приховував, що, опинившись на місці Мілдред, вчинив би так само. Найбільше його образила зрада Гаррі, адже вони були такими близькими друзями, і той знав, як палко він кохає Мілдред; міг би пожаліти його.

До п’ятниці він більше не бачився з Мілдред і мало не вмирав від бажання зустрітися; але коли дівчина прийшла, і Філіп зрозумів, що всі її думки зайняті Ґріффітсом, а для нього там не залишилося місця, раптово зненавидів її. Тепер він збагнув, чому вони з Гаррі покохали одне одного. Ґріффітс був дурнем, ох, справжнім дурнем. Він завжди це знав, але не зважав: Ґріффітс — пустоголовий дурень, а під його привабливістю ховається тільки самозакоханість; аби потішити себе, він був готовий пожертвувати ким завгодно. А яке безглузде життя він вів: тинявся барами, пиячив у м’юзик-холах, пурхав, наче метелик, відоднієї коханки до другої! Він ніколи не читав книжок, його цікавили лише легковажні вульгарності, а в голові не з’являлося жодної вартої уваги думки: найвищою оцінкою для чоловіків і жінок у нього було «розкішно». Розкішно! Не дивно, що він сподобався Мілдред. Яке їхало, таке й здибало.

Філіп розмовляв із Мілдред про те, що не цікавило жодного з них. Він знав, що дівчині хочеться побазікати про Ґріффітса, але не давав їй можливості. Про відмову повечеряти з ним позавчора, яка насправді була звичайною відмовкою, Кері не згадував. Він поводився буденно, намагаючись справити враження, що його почуття несподівано минулися; він вправлявся у мистецтві робити невеличкі зауваження, які, безсумнівно, боляче ображали дівчину, але залишалися такими невиразними і витончено жорстокими, що обуритися їй не вдавалося. Урешті-решт Мілдред підвелася.

— Гадаю, мені вже час, — повідомила вона.

— Підозрюю, у вас чимало справ, — озвався Філіп.

Мілдред простягнула руку, хлопець потиснув її, попрощався і відчинив гості двері. Він знав, про що їй хочеться поговорити, і не сумнівався, що його холодна іронічна поведінка змушує її остерігатися. Нерідко через свою сором’язливість Філіп ставав просто крижаним і несвідомо лякав людей, а зрозумівши це, навчився навмисно прибирати такого вигляду.

— Ви ж не забули про свою обіцянку? — нарешті поцікавилася Мілдред, коли Кері відчинив їй двері.

— Яку це?

— Щодо грошей.

— Скільки ви хочете?

Він промовив це крижаним тоном, від якого слова здалися ще образливішими. Дівчина зашарілася. Філіп знав, що в цю мить вона ненавидить його, і здивувався самовладанню, яке не дозволило їй накинутися на нього.

— Завтра я мушу заплатити за сукню й комірне. Оце й усе. Гаррі не поїде, тож гроші на поїздку нам не потрібні.

Філіпове серце болюче загупало в грудях, і він випустив клямку. Двері захряснулися.

— Чому ні?

— Він сказав, що ми не можемо розважатися за ваші гроші.

Філіпом заволодів диявол, диявол самокатування, який давно причаївся всередині. Попри те що йому смертельно не хотілося, аби Ґріффітс їхав кудись із його коханою, він не міг нічого з собою вдіяти і почав переконувати його через неї:

— Не бачу нічого, що заважало б вам, якщо я сам цього хочу, — зауважив він.

— Я йому так і сказала.

— Я б навіть сказав, що якби йому справді цього хотілося, він не вагався б жодної миті.

— Ох, річ не в цьому. Він неабияк хоче поїхати. І поїхав би, якби мав гроші.

— Якщо він такий уразливий, я можу дати гроші вам.

— Я казала Гаррі, що він може позичити, якщо йому вже так хочеться, а потім ми все віддамо.

— Це, мабуть, щось новеньке для вас: плазувати перед чоловіком на колінах, аби він провів із вами вихідні.

— Атож, хіба ні? — сказала Мілдред і, анітрохи не соромлячись, захихотіла.

Від її сміху у Філіпа мороз пішов поза шкірою.

— І що ж ви тоді збираєтеся робити? — поцікавився він.

— Нічого. Завтра він їде додому. Мусить поїхати.

На Кері чекав порятунок. Коли Ґріффітс йому більше не заважатиме, Мілдред повернеться назад. У Лондоні вона нікого не знала, їй доведеться спілкуватися з ним, а коли вони залишаться вдвох, він попіклується про те, щоб вона швидше забула своє захоплення. Якби він змовчав, усе було б гаразд. Але ним заволоділо лиходійське бажання зламати їхній супротив; хотілося знати, наскільки підступно ця парочка може з ним поводитися; якщо він продовжить їх спокушати, вони незабаром погодяться, і від думки про їхнє безчестя Філіп сповнювався лиховісною радістю. Кожне сказане слово різало його на шматки, але ці муки дарували жахливе задоволення.

— Схоже, нагодою можна скористатися зараз або ніколи.

— Саме так я йому й сказала, — погодилася Мілдред.

У її голосі почулася пристрасна нотка, яка боляче зачепила хлопця. Він нервово гриз нігті.

— А куди ви збиралися поїхати?

— Ах, до Оксфорда. Знаєте, він там учився. Обіцяв показати мені коледж.

Філіп пригадав, як запропонував якось поїхати на день до Оксфорда, але Мілдред чітко дала зрозуміти, що сама думка про огляд пам’яток наганяє на неї нудьгу.

— Та й із погодою вам пощастило. Зараз там мусить бути просто казково.

— Я зробила все можливе, щоб переконати його.

— Чому б вам не спробувати ще раз?

— Може, мені слід сказати, що ви хочете, щоб ми поїхали?

— Я б не вдавався аж до таких крайнощів.

Дівчина змовкла на кілька хвилин, не відводячи від нього очей. Філіп змушував себе дивитися на неї з дружнім виразом обличчя. Він ненавидів її, зневажав і водночас кохав усім серцем.

— Знаєте, що я зроблю? Я піду і спробую вмовити його. Якщо Гаррі погодиться, завтра я прийду за грошима. Коли ви будете вдома?

— Після обіду повернуся сюди й чекатиму.

— Гаразд.

— Гроші за сукню й комірне я дам вам зараз.

Філіп підійшов до стола й дістав усі гроші, що мав. Сукня коштувала шість гіней, а ще ж потрібно було заплатити за комірне, їжу й утримання дитини за тиждень. Він дав Мілдред вісім фунтів і десять пенсів.

— Красно дякую, — озвалася вона.

І пішла.

77

Пообідавши у підвалі медичного інституту, Філіп повернувся до свого житла. Був суботній день, і хазяйка прибирала на сходах.

— Містер Ґріффітс у себе? — запитав він.

— Ні, сер. Уранці він поїхав, одразу після того, як ви вийшли.

— Він повернеться?

— Не думаю, сер. Речі він забрав із собою.

Філіп здивувався, що б це могло означати. Він узяв книжку і почав читати. Це була «Мандрівка до Мекки» Бертона^[269], яку він щойно взяв у Вестмінстерській публічній бібліотеці. Кері прочитав сторінку, але нічого не зрозумів, оскільки думками був десь далеко і весь час прислухався, чи не подзвонять у двері. Він не наважувався сподіватися, що Ґріффітс одразу поїхав додому до Камберленда, залишивши Мілдред тут. Незабаром вона забіжить за грошима. Зціпивши зуби, Філіп продовжував читати, відчайдушно намагаючись зосередитися, від цих спроб прочитані речення вкарбовувалися в мозку, але спотворювалися його стражданням. Тепер Філіп від усього серця шкодував, що зробив їм ту жахливу й непристойну пропозицію взяти гроші, але справу вже зроблено, і задкувати йому не хотілося (річ була навіть не в Мілдред). Якась похмура впертість змушувала Кері не відступати від задуманого. Він помітив, що три прочитані сторінки не справили на нього жодного враження, тож повернувся і почав спочатку, аж раптом зауважив, що надруковані слова сплітаються з його думками і жахають, наче заклинання в нічному жахітті. Єдине, що йому залишалося, — піти кудись і не повертатися до опівночі: тоді вони не зможуть поїхати. Філіп уявляв, як вони навідуються щогодини, цікавлячись, чи не з’явився він, і його гріла думка про їхнє розчарування. Він механічно повторив подумки цей план, але хіба ж він міг так вчинити? Нехай приходять і забирають гроші, тоді він принаймні знатиме, як низько може впасти людина. Читати не вдавалося. Слова пливли перед очима. Кері відкинувся на стільці, заплющив очі й, застигнувши від горя, чекав на Мілдред.

Увійшла господиня.

— До вас місіс Міллер, сер.

— Проведіть її сюди.

Філіп зібрав усю свою волю, щоб зустріти дівчину, не видавши своїх почуттів. Йому кортіло впасти на коліна, схопити її за руки й благати залишитися, але Кері знав, що це її не зворушить, вона неодмінно розкаже Ґріффітсу, що він казав і як поводився. Йому стало соромно.

— Ну, як щодо невеличкої подорожі? — весело поцікавився він.

— Ми їдемо. Гаррі чекає на вулиці. Я сказала, що ви не хочете його бачити, тож він вирішив триматися осторонь. Але просив запитати, чи можна забігти на хвилинку, щоб попрощатися.

— Ні, я з ним не бачитимусь, — кинув Філіп.

Мілдред, безсумнівно, не обходило, бачитимуться вони з Ґріффітсом чи ні. Тепер, коли дівчина була тут, Кері хотілося, щоб вона швидше забиралася геть.

— Послухайте, ось ваша п’ятірка. А тепер ідіть.

Дівчина взяла гроші, подякувала і пішла до дверей.

— Коли ви повернетеся? — запитався Кері.

— Ох, у понеділок. Гаррі потрібно їхати додому.

Філіп знав, що слова, які він збирався сказати, принизять його, але потяг і ревнощі перемогли:

— Тоді й побачимося знову, чи не так?

Йому не вдалося приховати благання в своєму голосі.

— Звичайно. Щойно приїду, дам вам знати.

Вони потиснули одне одному руки. Крізь штори він побачив, як Мілдред застрибнула в екіпаж, що чекав під дверима, і той рушив. Філіп кинувся на ліжко й закрив обличчя руками. На очах забриніли сльози, і він розгнівався сам на себе: стиснув кулаки й увесь зіщулився, щоб не заплакати, але не зміг, і затремтів від болючих невтішних ридань.

Урешті-решт, виснажений і присоромлений, Філіп підвівся і вмив обличчя. Він змішав собі міцне віскі з содовою. Від випитого трохи полегшало. На очі йому потрапили квитки до Парижа, що лежали на камінній полиці, і юнак, розлютившись, кинув їх у вогонь. Він знав, що міг повернути їх і отримати гроші, але відчув полегшення, коли вони зникли в полум’ї. Потім Філіп вирушив на пошуки компанії. У клубі було порожньо. Кері відчував, що збожеволіє, якщо не поговорить із кимось, але Лоусон був за кордоном. Він пішов до Гейворда, однак двері відчинила покоївка і повідомила, що той поїхав на вихідні до Брайтона. Пішовши до галереї, Філіп виявив, що вона щойно зачинилася. Він не знав, чим зайнятися, і почувався розгубленим. На думці були лише Мілдред і Гаррі на шляху до Оксфорда: ось вони щасливі сидять одне навпроти одного в потязі. Кері повернувся додому, але помешкання сповнило його жахом — адже він стільки вистраждав у цих кімнатах. Спробував ще почитати Бартонову книжку, та, читаючи, подумки постійно нагадував собі, яким був дурнем. Саме він запропонував їм поїхати кудись, він тиснув на них, і взагалі слід було краще подумати, перш ніж знайомити Мілдред із Гаррі: його власна нестерпна жага розбурхувала бажання в інших. Вони вже, мабуть, дісталися до Оксфорда. Зупиняться в якомусь із пансіонатів на Джон-стрит; сам Філіп ніколи там не бував, але Ґріффітс так часто розповідав про місто, що Кері точно знав, куди вони підуть. А вечерятимуть вони в «Кларендоні»; Ґріффітс мав звичку вечеряти там під час своїх походеньок. Філіп замовив щось поїсти в ресторанчику неподалік від Чарінґ-кросс. Вирішив піти подивитися виставу і пробився на гальорку театру, де показували щось із Оскара Вайльда. Він розмірковував, чи підуть сьогодні ввечері до театру Мілдред і Ґріффітс: треба ж чимось зайняти вечір, а вони обоє такі недоумкуваті, що навряд чи зможуть зацікавити одне одного бесідами. Від думки про їхню недолугість, завдяки якій вони так пасували одне одному, Філіп відчув якесь злостиве задоволення. Виставу він дивився неуважно, намагався розважитися, а в антрактах пив віскі. До алкоголю він не звик і швидко захмелів, але полегшення це йому не принесло. Коли вистава закінчилася, він ще трохи випив. Лягати спати не було сенсу, заснути однаково не вдасться, а перед очима виникатимуть огидні сцени, намальовані нестримною уявою. Філіп намагався не думати про тих двох. Він знав, що забагато випив. Тепер його розривало на шматки від бажання зробити щось гидке: хотілося кинутися в стічну канаву; все його єство прагнуло чогось тваринного, хотілося по-рабському плазувати.

Філіп ішов угору вздовж Пікаділлі, підтягуючи хвору ногу, п’яний як чіп, а серце стискалося від люті й жалю до самого себе. Його зупинила розмальована повія і взяла за руку, але він брутально вилаявся і грубо відштовхнув її. Пройшов ще кілька кроків і зупинився. Ця теж згодиться. Пошкодував, що так негарно повівся з дівчиною і наздогнав її.

— Послухайте… — почав він.

— Йди до дідька, — кинула повія.

Філіп розреготався.

— Я просто хотів поцікавитися, чи не зробите ви мені таку честь і не повечеряєте сьогодні зі мною.

Дівчина зачудовано подивилася на нього й трохи повагалася. Вона бачила, що молодик напідпитку.

— Я не проти.

Філіпа розвеселило те, що вона відповіла тими ж словами, які йому так часто доводилося чути з уст коханої. Він повів дівчину до ресторану, куди вони з Мілдред частенько навідувалися. Коли вони йшли поруч, Кері помітив, що повія глипає на його ногу.

— Я клишоногий, — повідомив він. — Маєте щось проти?

— Ну й дивак, — розреготалася дівчина.

Коли Філіп повернувся додому, у нього боліла кожна кісточка, а в голові гупало так, що хотілося кричати. Намагаючись заспокоїтися, він випив ще віскі з содовою, влігся в ліжко і проспав без сновидінь аж до полудня.

78

Нарешті настав понеділок, і Філіп сподівався, що його тривалі тортури закінчилися. Вивчивши розклад потягів, він дізнався, що Ґріффітс міг найпізніше виїхати з Оксфорда додому за кілька хвилин по першій годині цієї ночі, і вирішив, що Мілдред сіла на потяг, який повіз її до Лондона, трохи пізніше. Йому хотілося зустріти її на вокзалі, однак на думку спало, що дівчині, можливо, потрібно сьогодні побути одній; вона, напевно, напише йому ввечері записку, що вже повернулася. А якщо ні, то він навідається до неї завтра вранці: душа його нарешті заспокоїлася. Філіп палко ненавидів Ґріффітса, а до Мілдред, попри все пережите, відчував лише жагу, від якої краялося серце. Тепер Кері радів, що в суботу, коли він втратив глузд від горя і вирушив на пошуки того, хто міг би його втішити, Гейворда не виявилося в Лондоні. Він би не втримався і все розповів йому, а друга засмутила б така слабкість. Гейворд зневажав би його й, напевно, почувався приголомшеним чи обурювався готовністю Філіпа зробити Мілдред своєю коханкою після того, як вона віддалася іншому чоловікові. Та хіба Кері цікавило його приголомшення чи огида? Він був готовий на будь-який компроміс, на найганебніші приниження, аби лише задовольнити свої бажання.

Увечері Філіп мимохіть опинився біля будинку, де жила Мілдред, і подивився на її вікно. Світла не було. Запитати, чи дівчина повернулася, він не наважився. Вірив її обіцянкам. Але вранці поштар не приніс листа, тож ополудні Кері забіг до неї і дізнався від служниці, що пані ще не поверталася. Цього Філіп не міг зрозуміти. Він знав, що Ґріффітс мусив поїхати додому ще вчора, адже був шафером на весіллі, а Мілдред не мала грошей. Він обдумав усе, що могло статися. Увечері знову пішов до дівчини і залишив записку з пропозицією повечеряти разом сьогодні ввечері. Його повідомлення було спокійним, наче протягом минулих двох тижнів нічого не сталося. Філіп указав час і місце, де вони мали зустрітися, і, марно сподіваючись, пішов на побачення і чекав цілу годину, але Мілдред не з’явилася. У середу вранці Кері стало соромно знову питати про дівчину самому, тому він надіслав із листом хлопчика і наказав йому принести назад відповідь, але за годину його посланець повернувся з Філіповим листом, який ніхто не відкривав, і повідомив, що пані не повернулася до столиці. Юнак утратив контроль над собою. Ця брехня стала останньою краплею. Він повторював собі, що зневажає Мілдред, і, звинувачуючи в своїх нещастях Ґріффітса, ненавидів його так щиро, що готовий був убити: Філіп тинявся туди-сюди, уявляючи, як чудово було б зустріти свого сусіда посеред ночі, встромити йому ножа в сонну артерію і залишити помирати на вулиці, наче пса. Від горя й люті хлопець геть утратив глузд. Віскі йому не подобалося, але він пив, щоб стишити біль, й у вівторок та середу засинав, добряче набравшись.

У четвер Філіп прокинувся дуже пізно і, позеленівши, з каламутним поглядом, потягнувся до вітальні перевірити, чи не принесли пошту. Коли він упізнав почерк Ґріффітса, серце пронизало дивне відчуття.

«Любий мій старигане!

Я навіть не знаю, що вам написати, та все ж відчуваю, що мушу. Сподіваюся, ви не смертельно на мене образилися. Я знаю, що не слід було їхати з Міллі, утім нічого не міг із собою вдіяти. Вона просто приголомшила мене, і я готовий на будь-що, аби вона була зі мною. Коли Мілдред сказала, що ви запропонували нам гроші на поїздку, я просто не зміг устояти. А тепер, коли все позаду, мені страшенно соромно і я жалкую, що був таким ідіотом. Сподіваюся, що ви напишете мені, що не гніваєтеся, і дозволите приїхати до вас у гості. Я страшенно образився, коли Міллі сказала, що ви не хочете мене бачити. Напишіть мені хоч рядок, будьте порядним хлопцем, і скажіть, що пробачили мені. Це заспокоїть моє сумління. Я думав, що ви не проти, адже самі запропонували нам гроші. Але знаю, що мені не слід було їх брати. Я поїхав додому в понеділок, а Міллі захотіла залишитися на кілька днів у Оксфорді. Вона повернеться до Лондона в середу, тож ви побачитеся ще до того, як отримаєте мого листа. Сподіваюся, все налагодиться й буде гаразд. Не забудьте написати, що пробачили мені. Будь ласка, не відкладайте.

Назавжди ваш,

Гаррі»

Філіп розлючено розірвав листа. Він не збирався на нього відповідати. Тепер Кері ще більше зневажав Ґріффітса за його вибачення, а чужі муки сумління він не збирався терпіти: якщо захотіти, можна вчинити підступно, але шкодувати про це потім просто огидно. Лист здався йому боягузливим і лицемірним. Від його сентиментальності Філіпові було гидко.

«Було б значно простіше, якби можна було вчинити по-свинськи, — пробурмотів він собі під ніс, — а потім перепросити, і все знову ставало би гаразд».

Філіп щиро сподівався, що одного дня зможе «віддячити» Ґріффітсу.

Та головне — він тепер знав, що Мілдред у місті. Похапцем одягнувся, не витрачав часу на гоління, випив горнятко чаю і поїхав каретою до її помешкання. Здавалося, що кеб ледве повзе. Йому до болю хотілося побачити кохану, і підсвідомо він молився Богові, в якого не вірив, зробити так, щоб вона зустріла його доброзичливо. Він хотів про все забути. Коли юнак подзвонив у двері, серце мало не вискочило з грудей. Пристрасне бажання знову відчути дівчину в своїх обіймах стерло всі згадки про минулі страждання.

— Місіс Міллер у себе? — поцікавився він весело.

— Вона поїхала, — відповіла служниця.

Філіп витріщився на дівчину.

— Приїхала десь годину тому і забрала свої речі.

Якусь мить він не знав, що сказати.

— Ви передали їй мого листа? Вона сказала, куди поїде?

Аж тут він зрозумів, що Мілдред знову його обдурила. Вона не збиралася повертатися до нього. Філіп спробував зберегти гідність.

— Ох, гаразд, припускаю, що скоро отримаю від неї звісточку. Вона, мабуть, відправила листа на помилкову адресу.

Кері розвернувся і, втративши будь-яку надію, пішов до свого помешкання. Він міг передбачити, що Мілдред так зробить; вона ніколи нічого до нього не відчувала і дурила його з першого дня, не виказуючи ні жалю, ні доброти, ні співчуття. Єдиний вихід — змиритися з невідворотним. Філіпові було так боляче, що здавалося, краще померти, ніж отак страждати. Йому спало на думку, що краще буде з усім покінчити; можна стрибнути в річку чи лягти під потяг. Але варто було з’явитися в голові цим думкам, Філіп одразу обурився. Розсудливість підказувала, що він переживе ці лихі часи, і якщо докладе зусиль, забуде Мілдред, а вбивати себе заради цієї вульгарної хвойди було б просто смішно. Життя у нього одне, і викидати його псу під хвіст безглуздо. Філіп відчував, що ця пристрасть ніколи не минеться, але зрештою знав, що час лікує.

У Лондоні він не залишиться. Тут усе нагадувало йому про нещасливі дні. Він відправив дядькові телеграму, в якій повідомляв, що повертається до Блекстейбла, поспіхом зібрав речі й заскочив у перший потяг. Йому хотілося швидше втекти від брудних кімнат, де він стільки страждав. Хотілося дихати свіжим повітрям. Філіп відчував, що трохи збожеволів.

Відколи Філіп подорослішав, у будинку вікарія йому завжди пропонували найкращу гостьову кімнату. Це було кутове приміщення, одне вікно якого затуляло старе дерево, зате з другого можна було побачити садок і поле вікарія, за якими розкинулися луки. Філіп пам’ятав, які шпалери тут висіли, коли він був дитиною. Одну стіну прикрашали акварелі ранньої вікторіанської епохи, намальовані священиковим другом дитинства. У цих картинах була якась вицвіла чарівність. Навколо туалетного столика висіли щільно накрохмалені муслінові завіси. Одяг можна було скласти у високий комод. У будинку вікарія життя не змінилося. Усі меблі стояли на старих місцях; дядько Вільям їв те саме, що завжди, казав ті самі слова, щодня прогулювався тими самими місцями; він трохи погладшав, став трохи мовчазнішим і ще більш туполобим. Він звик жити без дружини й майже не сумував за нею. Продовжував сваритися з Джозайєю Ґрейвсом. Філіп навідався до старости. Джозайя трохи схуднув, трохи зблід і став ще суворішим; він був таким же тираном і досі ненавидів свічки на вівтарі. Крамнички в місті залишалися старомодними й мальовничими, і, стоячи перед однією з них, де продавалося все необхідне для моряків (чоботи, брезент, рибальське приладдя), Філіп пригадав, як вабили його в дитинстві море й магія досі незнаних пригод.

Але впоратися з собою юнак не міг: щоразу, коли в двері двічі стукав листоноша, його серце заходилося від думки, що це може бути лист від Мілдред, який переслала йому з Лондона господиня; хоча в глибині душі він сам у це не вірив. Тепер, розмірковуючи про все спокійніше, Кері збагнув, що спроби змусити Мілдред покохати його були безнадійними. Він не знав, що за флюїди літають від чоловіка до жінки, від жінки до чоловіка і перетворюють їх на рабів: зазвичай це називають сексуальним інстинктом, однак, якщо це просто інстинкт, Філіп не розумів, чому виникає такий шалений потяг до цієї людини, а не до іншої. Протистояти цьому неможливо: розум не може з цим змагатися; дружба, вдячність, цікавість втрачають поруч із ним свою силу. Він не приваблював Мілдред як чоловік, тому його дії не справляли на неї жодного враження. Ця думка обурила Філіпа: виходило, що людина — звичайна тварина; і раптом здалося, що в наших серцях чимало темних закутків. Через те що Мілдред була до нього байдужою, Філіп вважав її безтілесною; її анемічна зовнішність, тонкі губи, вузькі стегна, пласкі груди й мляві манери свідчили на користь його припущень; та все ж виявилося, що дівчина здатна на несподівану пристрасть, заради якої готова була пожертвувати всім. Він ніколи не розумів її пригоди з Емілем Міллером: цей зв’язок не пасував до її характеру, і вона сама ніколи не могла його пояснити, але тепер, побачивши її з Ґріффітсом, Кері зрозумів, що те саме відбулося й тоді: через некерований потяг вона втратила голову. Він намагався збагнути, що саме у цих двох чоловіках так приваблювало її. Вони обидва полюбляли вульгарно пожартувати, і це тішило її простувате почуття гумору й вульгарну вдачу; але, напевно, найбільше її підкорювала показна сексуальність, яка була характерною рисою обох. Мілдред завжди ставилася до життя з вишуканою делікатністю; тілесні функції вона вважала чимось непристойним; для найбуденніших речей мала евфемізми і завжди обирала вигадливі слова, бо вони пасували краще, ніж звичайні: а брутальність цих чоловіків шмагонула батогом її худенькі білі плечі, і Мілдред здригнулася від солодкого болю.

Дещо Філіп вирішив остаточно. Він не повернеться назад до помешкання, де стільки страждав. Кері написав хазяйці квартири і попередив її. Йому захотілося мати свої власні речі. Він вирішив винайняти кімнату без меблів: так буде приємніше й дешевше; та й час було заощаджувати, адже за останні півтора року він витратив майже сімсот фунтів. Тепер на першому місці буде економія. Часом його охоплювала паніка: чому він був таким дурнем і витратив на Мілдред стільки грошей. Однак Філіп знав, що вчинив би так само, якби все почалося спочатку. Кері смішило, що друзі, зважаючи на його обличчя, що не видавало надто яскравих емоцій, та повільні рухи, вважали його людиною з сильною волею, рішучою й холоднокровною. Друзям він здавався виваженим, і вони захоплювалися його розсудливістю, але Філіп знав: безтурботний вираз обличчя був несвідомо обраною маскою, котра захищала його, як яскраві кольори захищають метелика. Його вражала власна слабкодухість. Він сам собі видавався листочком, яким, наче вітер, гралася кожна найслабша емоція; а пристрасті Філіп узагалі не міг протистояти. Він не володів собою. А в людей складалася протилежна думка лише тому, що більшість речей, які розчулювали інших, його залишали байдужим.

Він з іронією згадував філософію, яку сам для себе вигадав. У життєвих негараздах вона не надто йому допомогла, і Філіп замислився, чи взагалі допомагають людям роздуми в критичні миті життя? Здавалося радше, наче ним заволоділа якась сила, чужа й водночас захована в ньому самому; і вона керувала ним, наче потужні пекельні вітри, які завиграшки віднесли геть Паоло й Франческу. Людина планує, що робитиме, але коли приходить час діяти, опиняється в лещатах інстинктів, почуттів та ще бозна-чого. Вона перетворюється на машину, якою керують дві сили — оточення й характер; а розсудливість — лише спостерігач, який слідкує за всім, але не має змоги втрутитись, наче ті божества Епікура, що спостерігають за людськими вчинками зі своїх емпіреїв, але не можуть бодай на крихту змінити того, що відбувається.

79

За кілька днів до початку семестру Філіп вирушив до Лондона, щоб знайти собі житло. Спочатку пошукав квартиру на вуличках поблизу Вестмінстер-Бридж-роуд, але відчув огиду до їхньої вбогості, і врешті-решт винайняв помешкання у Кеннінґтоні, де було спокійно й старомодно. Цей район трохи нагадував Лондон із протилежного боку Темзи, яким його знав Теккерей; а на Кеннінґтон-роуд, якою колись проїжджало просторе ландо, везучи родину Ньюкомів^[270] до Західного Лондона, на платанах розпускалися листочки. На вулиці, котра сподобалася Філіпові, стояли двоповерхові будиночки і майже в кожному вікні було оголошення про оренду кімнат. Він постукав у двері будинку, де здавали кімнати без меблів, і сувора мовчазна жінка показала йому чотири крихітних приміщення, в одному з яких була кухонна стінка й умивальник. Коштувало все дев’ять шилінгів на тиждень. Стільки кімнат було Філіпові ні до чого, але коштувало це небагато, а йому кортіло чимшвидше десь оселитися. Він поцікавився у господині, чи може вона прибирати і готувати йому сніданок, але вона повідомила, що й так має вдосталь роботи. Його це навіть утішило, адже жінка натякала, що її цікавить тільки комірне. Вона порадила Кері звернутися в продуктову крамничку за рогом, яка водночас слугувала поштовим відділенням, можливо, там вдасться знайти жінку, яка «обслуговуватиме» його.

За своє життя Філіп назбирав трохи меблів: крісло, придбане в Парижі, стіл, кілька картин і невеличкий перський килимок — подарунок Кроншоу. Дядько запропонував йому забрати розкладне ліжко, яке йому самому тепер було ні до чого, адже в серпні він більше не здавав кімнати, а витративши ще десять фунтів, хлопець придбав собі все необхідне. У кімнаті, де мала бути вітальня, Кері за десять шилінгів наклеїв шпалери пшеничного кольору і повісив на стіни один із етюдів Лоусона з Quai des Grands Augustins^[271] та фотокопії «Одаліски» Енґра й «Олімпії» Мане, якими він весь час милувався в Парижі, поки голився. На згадку про те, що колись він сам займався живописом, Кері почепив на стінку виконаний вуглиною портрет молодого іспанця Міґеля Астурії. Це була його найкраща робота: оголений натурник стояв, зчепивши руки і міцно впершись ногами в землю, а на його обличчі застиг вираз вражаючої рішучості. Тепер, коли минуло стільки часу, Філіп ясно бачив недоліки малюнка, але картина викликала стільки асоціацій, що він пробачив їй будь-які вади. Він розмірковував, що сталося з Міґелем Астурією. Найстрашніше, коли люди, позбавлені хисту, хочуть займатися мистецтвом. Можливо, виснажений голодом, холодом і хворобами, хлопець помер у якомусь шпиталі чи, піддавшись розпачу, вкоротив собі життя, стрибнувши у води каламутної Сени; але, зважаючи на мінливість мешканців Півдня, найімовірніше, він добровільно відмовився від боротьби й тепер працює службовцем у якомусь мадридському бюро, витрачаючи свою палку красномовність на політику чи бій биків.

Філіп запросив Лоусона і Гейворда подивитися на його нове помешкання, і вони прийшли: один із пляшкою віскі, а другий із pâté de foie gras^[272]. Кері задоволено слухав, як вони захоплюються його гарним смаком. Він залюбки запросив би ще й шотландця-брокера, але мав лише три стільці, тож мусив обмежити кількість гостей. Лоусон знав, що Філіп був близьким із Норою Несбіт, і розповів, що бачив її кілька днів тому.

— Вона запитувала про вас.

Філіп почервонів, почувши її ім’я (йому так і не вдалося побороти звичку шарітися, знітившись), і Лоусон зачудовано подивився на нього. Тепер він здебільшого жив у Лондоні і, підлаштовуючись під тих, хто його оточує, коротко постриг волосся та носив акуратний саржевий костюм і котелок.

— Я зрозумів, що між вами все скінчено, — сказав він.

— Я не бачив її кілька місяців.

— Вона чудово виглядала. Була вбрана в елегантний капелюшок із білим страусовим пір’ям. Мабуть, справи йдуть непогано.

Філіп змінив тему розмови, але Нора не йшла йому з голови, і через деякий час, коли всі вже говорили про щось інше, він раптом поцікавився:

— Як вам здалося, Нора гнівається на мене?

— Анітрохи. Вона дуже гарно про вас відгукувалася.

— Схиляюся до думки, що слід її навідати.

— Спробуйте, вона ж вас не з’їсть.

Філіп часто думав про Нору. Коли Мілдред покинула його, думки одразу повернулися до колишньої подруги; юнак із гіркотою збагнув, що вона ніколи б так не вчинила. Йому кортіло побачитися з жінкою; можна було розраховувати на її співчуття, але Кері було соромно, адже вона завжди так гарно до нього ставилася, а він повівся з нею просто жахливо.

«Шкода, що мені не вистачило клепки, щоб залишитися з нею», — подумав він, коли Лоусон і Гейворд пішли, а він востаннє перед сном палив люльку.

Філіп пригадав приємні години, які вони проводили разом у затишній вітальні на Вінсент-сквер, відвідини галерей та вистав і чарівні вечори довірливих бесід. Він пам’ятав, як Нора переймалася його добробутом і як вона цікавилася всім, що стосувалося його. Жінка любила його ніжно й вірно; це почуття було чимось більшим за тілесний потяг, було в ньому щось від материнської любові. Філіп завжди розумів, що її кохання дорогоцінне, і він має дякувати за нього богам. Тепер він вирішив віддати своє життя на милість Нори. Вона, безсумнівно, жахливо страждала, але він відчував: її серцю вистачить доброти, щоб пробачити йому. Вона не здатна на капості. Може, варто їй написати? Ні. Він несподівано увірветься в її життя, впаде до її ніг (Філіп знав, що коли настане час, він засоромиться і не зробить нічого драматичного, але йому подобалося уявляти все саме так) і скаже, що, погодившись прийняти його, Нора завжди зможе на нього розраховувати. Він зцілився від своєї ненависної хвороби, знає, що слід цінувати, і тепер йому можна довіряти. Його уява полинула в майбутнє. Філіп бачив, як у неділю вони вдвох веслуватимуть у човнику на річці; вони поїдуть до Ґринвіча (він ніколи не забуде ту приємну подорож із Гейвордом і красу Лондонського порту; цей спогад був для нього справжньою дорогоцінністю); а теплими літніми днями вони разом сидітимуть у парку й розмовлятимуть. Філіп усміхнувся, пригадавши веселу балаканину Нори, що лилася, наче дзюркотливий потічок серед камінців, — захоплива, безтурботна і сповнена власної гідності. Усе, що він вистраждав, минеться, мов поганий сон.

Однак наступного дня о тій порі, коли подавали чай (він був переконаний, що застане Нору вдома), коли Філіп постукав у двері, хоробрість раптом покинула його. Хіба зможе вона йому пробачити? Справжнє свинство втручатися в її життя. Двері відчинила покоївка (новенька, коли він навідувався сюди щодня, її ще тут не було), і Філіп поцікавився, чи вдома місіс Несбіт.

— Запитайте пані, чи зможе вона прийняти містера Кері, — попросив він. — Я почекаю тут.

Покоївка побігла сходами нагору, і вже за мить повернулася, клацаючи підборами.

— Заходьте, сер. Другий поверх, перші двері.

— Я знаю, — повідомив Філіп, злегка усміхнувшись.

Коли він підіймався сходами, серце заходилося в грудях. Філіп постукав у двері.

— Заходьте, — запросив знайомий радісний голос.

Здавалося, він запрошував його до нового життя, сповненого миру й щастя. Коли Кері увійшов, Нора підійшла до нього і привіталася. Вона потиснула йому руку, наче вони бачилися вчора. Якийсь чоловік підвівся зі стільця.

— Містер Кері — містер Кінґсфорд.

Філіп страшенно засмутився, що застав жінку не саму, сів і взявся роздивлятися незнайомця. Він ніколи не чув від Нори його імені, але, схоже було, що той, розкинувшись на стільці, почувається як удома. На вигляд йому було близько сорока, гладенько поголений, з довгим світлим волоссям, охайно прилизаним донизу, червонястою шкірою й вицвілими стомленими очима, які можна побачити у вже немолодих блондинів. Він мав великий ніс, великий рот, чималі вилиці, кремезне тіло й широкі плечі; його зріст був вищим за середній.

— А я вже думала, що з вами сталося, — як завжди жваво, озвалася Нора. — Нещодавно я зустріла містера Лоусона — він вам казав? — і повідомила йому, що вам давно вже час мене навідати.

Філіп не помічав у її поведінці навіть тіні смутку й захоплювався легкістю, з якою жінка поставилася до зустрічі, яка його змушувала почуватися страшенно незручно. Нора налила йому чаю і збиралася покласти цукор, але хлопець зупинив її.

— От я дурепа! — вигукнула жінка. — Геть забула.

Він у це не повірив. Вона не могла забути, що він п’є чай без цукру. Ця невеличка пригода підказала йому, що Норина безтурботність була показною.

Розмова, яку перервав своєю появою Філіп, поновилася, і незабаром юнак відчув себе зайвим. Кінґсфорд не звертав на нього уваги. Розмовляв він вправно й красномовно, не забував про гумор, але залишався дещо педантичним: виявилося, що він журналіст і може розповісти щось цікавеньке про що завгодно. Утім, Кері дратувало, що його витіснили з розмови. Він вирішив залишатися, доки гість не піде. Він замислився, чи упадає журналіст за Норою. Раніше вони частенько говорили про чоловіків, які намагалися фліртувати з нею, і разом із них кепкували. Філіп намагався перевести бесіду на тему, яка була близька лише їм із Норою, але журналіст щоразу втручався і скеровував розмову так, що Кері доводилося мовчати. Він трошки розгнівався на Нору: хіба вона не бачить, що його виставляють на посміховисько? Напевно, вона вирішила провчити його таким чином. Від цієї думки до Кері повернувся гарний настрій. Та ось годинник нарешті вибив шосту, і Кінґсфорд підвівся.

— Мушу йти, — повідомив він.

Нора потиснула йому руку і провела до сходів. Вона зачинила за собою двері й залишалася там кілька хвилин. Філіп замислився, про що вони можуть розмовляти.

— Хто такий цей містер Кінґсфорд? — весело поцікавився він, коли Нора повернулася.

— Ох, він редактор одного з журналів Гармсворта. Останнім часом він чимало мене друкував.

— Я вже думав, він ніколи не піде.

— Я рада, що ви залишилися. Хотіла з вами поговорити. — Нора скрутилася в просторому кріслі, залізши на нього з ногами (маленький зріст дозволяв їй це), і підпалила цигарку. Побачивши знайому позу, яка завжди його смішила, Філіп усміхнувся.

— Ви схожі на кішку.

Нора зблиснула своїми гарними темними очима.

— Мені справді час позбавитися цієї звички. Безглуздо в моєму віці поводитися, як дитина, але мені так зручно сидіти, підібгавши ноги.

— Надзвичайно приємно знову опинитися в цій кімнаті, — зауважив щасливий Філіп. — Ви навіть не уявляєте, як я за цим сумував.

— Чому ж, заради всього святого, ви не приходили раніше? — весело поцікавилася жінка.

— Боявся, — шаріючись, озвався Філіп.

Нора відповіла йому сповненою доброти усмішкою. Її вуста чарівно витяглися.

— Не варто було.

Кері на мить завагався. Серце гупало, мов скажене.

— Пам’ятаєте нашу останню зустріч? Я жахливо з вами повівся… мені страшенно соромно.

Нора спокійно подивилася на нього, але нічого не відповіла. Філіп втрачав голову; здавалося, він щойно зрозумів обурливість свого візиту. Жінка не допомагала йому, тому не залишалося нічого, як бовкнути:

— Ви колись зможете мені пробачити?

А потім, не змовкаючи, він розповів про те, що Мілдред його покинула, і про страждання, через які мало не вкоротив собі віку. Розповів про все, що сталося: про народження дитини, знайомство Мілдред із Ґріффітсом, про своє божевілля, свою довірливість і величезну брехню. Він зізнався, що часто згадував її доброту й кохання й гірко шкодував, що відмовився від них. Лише з нею він був щасливий і знає, що вона — справжня коштовність. Голос у Кері захрип від емоцій. Подекуди він так соромився сказаного, що прикипав поглядом до землі. Його обличчя спотворювалося від болю, однак зізнання дарувало полегшення. Урешті-решт він змовк. Виснажившись, відкинувся на стільці і чекав на відповідь. Він нічого не приховав і в нападі самовикриття намагався зобразити себе ще нікчемнішим, ніж був насправді. Філіпа здивувало Норине мовчання, і він наважився підвести погляд. Жінка не дивилася на нього. Вона зблідла і, схоже, поринула в думки.

— Ви нічого не хочете мені сказати?

Вона здригнулася й почервоніла.

— Боюся, ви пережили жахливі часи, — сказала. — Мені страшенно шкода.

Здавалося, Нора хотіла ще щось додати, але зупинилася, і Філіп іще трохи почекав. Нарешті жінка змусила себе продовжити:

— Я заручена з містером Кінґсфордом.

— Чому ви одразу не сказали? — вигукнув Філіп. — Навіщо дозволили мені принижуватися?

— Вибачте, я не могла вас зупинити… Я познайомилася з ним невдовзі після того, як ви… — схоже, вона шукала слова, які не зроблять йому боляче, — повідомили мені, що ваша подруга повернулася. Якийсь час я страждала, а він був надзвичайно люб’язним зі мною. Він знав, що хтось зробив мені боляче, але, звісно ж, не знав, що це були ви. Навіть не знаю, що я без нього робила б. Я раптом відчула, що більше не можу працювати, працювати, працювати. Я так стомилася і почувалася хворою. Розповіла йому про мого чоловіка. Він запропонував дати мені грошей на оформлення розлучення, якщо потім я одразу вийду за нього заміж. У нього дуже хороша робота, і я не муситиму нічого робити, якщо сама не захочу. Він так кохав мене і так хотів про мене піклуватися. Мене це страшенно розчулило. І тепер я теж дуже-дуже його кохаю.

— То ви вже розлучилися? — поцікавився Філіп.

— Я отримала decree nisi^[273]. У липні вона набуде чинності, і тоді ми одразу поберемося.

Філіп трохи помовчав.

— Даремно я виставив себе на посміховисько, — пробурмотів він нарешті.

Він думав про своє довге принизливе зізнання. Нора зацікавлено дивилася на нього.

— Ви мене ніколи по-справжньому не кохали, — сказала вона.

— Не дуже приємно кохати когось.

Однак Філіп завжди вмів швидко опанувати себе, тож підвівся, простягнув Норі руку і сказав:

— Сподіваюся, ви будете дуже щасливою. Зрештою, це найкраще, що з вами могло трапитися.

Жінка подивилася на нього трохи засмучено і довго тримала його руку в своїй.

— Ви ж прийдете ще зі мною побачитися, правда? — запитала вона.

— Ні, — відповів Філіп, похитавши головою. — Я занадто сильно заздритиму вашому щастю.

Він повільно вийшов із будинку. Зрештою, Нора не помилилася, коли сказала, що він ніколи її не кохав. Він почувався засмученим, навіть роздратованим, однак гідність постраждала більше за серце. Філіп добре знав себе. Незабаром він збагнув, що боги непогано розіграли його, і невесело засміявся. Уміння посміятися над власною абсурдністю не надто може когось заспокоїти.

80

Протягом наступних трьох місяців Філіп вивчав нові для себе предмети. Велетенський натовп, що з’явився на порозі медичного інституту майже два роки тому, помітно порідшав: дехто пішов зі шпиталю, виявивши, що складати іспити значно важче, ніж здавалося; когось забрали додому батьки, які не передбачили, що життя в Лондоні таке дороге, а дехто подався шукати щастя в новому покликанні. Один знайомий юнак вигадав хитромудрий спосіб трохи заробити: він купував на розпродажах речі й закладав їх у ломбарді, а потім виявив, що закладати куплене в кредит — іще прибутковіша справа. У шпиталі здійнялася буча, коли хтось помітив його ім’я в кримінальній хроніці. Засмучений батько забрав його на поруки, розгляд справи відклали, а юнак вирушив за море нести «Тягар Білої Людини»^[274]. Увагою іншого хлопця, котрий раніше ніколи не бував у місті, заволоділи розкоші м’юзик-холів і барів; він крутився серед завсідників кінних перегонів, жучків^[275] і тренерів і врешті-решт став помічником букмекера. Філіп якось зустрів його в барі неподалік від Пікаділлі-Сіркус; той був убраний у звужене на талії пальто і коричневий капелюх із широкими пласкими крисами. Третій хлопець мав хист до співів та наслідування, він успішно виступав на задимлених вечірках у медичному інституті, пародіюючи відомих коміків, а потім покинув шпиталь заради хору в опереті. Ще один (Філіп зацікавився ним, адже його грубі манери і звичка розмовляти самими лише вигуками не свідчили про емоційну глибину) відчув, що задихається серед лондонських будинків. Тісне місто виснажило його, а душа, якої він раніше й не помічав, заборсалася, наче горобчик у кулаці, — він хапав ротом повітря і не міг вгамувати серце: хлопець сумував за неохопними небесами й безлюдними просторами, серед яких виріс, тож одного дня між лекціями просто пішов геть, не сказавши нікому жодного слова. Потім друзі дізналися, що він покинув медицину і працює на фермі.

Філіп тепер відвідував лекції з терапії та хірургії. Кілька разів на тиждень він практикувався зранку, роблячи перев’язки амбулаторним хворим, радів, що може заробити трохи грошей, і вчився, як слухати хворих і користуватися стетоскопом. Він навчався готувати ліки. У липні на Кері чекав іспит із Materia Medica^[276], і він розважався, граючись різноманітними медикаментами, створюючи суміші, формуючи пігулки і готуючи мазі. Юнак жадібно хапався за все, що хоч якось могло стати в пригоді людству.

Якось він звіддалік побачив Ґріффітса, але обійшов його, аби не завдавати собі болю, ігноруючи колишнього сусіда. Спілкуючись із його друзями (а дехто з них став тепер його другом), Філіп почувався дещо невпевнено: він помітив, що їм відомо про їхню сварку, і підозрював, що всі знають про її причини. Молодик напрізвище Ремсден, дуже високий, із маленькою головою і млявий на вигляд, був одним із найпалкіших Ґріффітсових прихильників і наслідував його, вибираючи краватки або черевики, розмовляючи й розмахуючи руками. Він розповів Філіпові, що Ґріффітс страшенно образився через те, що не отримав відповіді на свого листа. Він хотів помиритися.

— Це він попросив вас переказати це мені? — поцікавився Кері.

— Ох, ні, я сам вирішив розповісти вам, — пояснив Ремсден. — Йому страшенно соромно за свої вчинки, і він каже, що ви поводилися з ним по-справжньому благородно. Я точно знаю, що він мріє все владнати. Ґріффітс не приходить до шпиталю, адже боїться, що зустріне вас, а ви вдасте, наче не знаєте його.

— Так і буде.

— Повірте, це змушує його неабияк страждати.

— Я докладу зусиль і переживу те, що завдав йому трохи неприємностей, — кинув Філіп.

— Він готовий на все, щоби знову бути вашим другом.

— Просто якась істерика в дитячому садку! Що йому від мене треба? Я надзвичайно непримітна особистість, і Ґріффітс чудово впорається без мого товариства. Він мене більше не цікавить.

Ремсден подумав, що Кері бездушний і холодний. Трохи помовчавши, він розгублено розглядав його.

— Гаррі кляне Бога, що зустрів ту жінку.

— Справді? — поцікавився Філіп.

Йому подобалася байдужість у власному голосі. Ніхто б не здогадався, як скажено гупало серце. Він нетерпляче чекав, коли Ремсден піде.

— Сподіваюся, вас це більше не хвилює?

— Мене? — перепитав Кері. — Анітрохи.

Потрохи він дізнався всю історію стосунків Мілдред і Ґріффітса. Він слухав її з незворушною посмішкою, яка легко обдурила простакуватого хлопця, що розповів усе. Вихідні в Оксфорді ще більше розпалили її несподівану пристрасть, і коли Ґріффітс поїхав додому, неждане почуття змусило дівчину залишитися на кілька днів там, де вона була такою щасливою. Вона відчувала, що ніяка сила не змусить її повернутися до Філіпа. Він був їй огидний. Ґріффітса спантеличило полум’я, яке він сам розпалив: два дні з Мілдред за містом здалися йому нудними, і він не хотів перетворювати цікаву пригоду на виснажливі стосунки. Дівчина змусила його пообіцяти писати їй, тож Ґріффітс, як чесний і порядний хлопець із ввічливим характером і прагненням задовольнити всіх навколо, повернувшись додому, написав їй довжелезного чарівного листа. Мілдред відповіла виром пристрасті, описаної незграбними, неграмотними і вульгарними словами, адже не мала хисту висловлювати свої почуття. Цей лист роздратував юнака, а коли наступного дня надійшов ще один, а потім третій, він подумав, що її кохання вже не лестить, а радше бентежить. Ґріффітс не відповідав, і Мілдред закидала його телеграмами, цікавлячись, чи не захворів він, бува, і чи отримав її листи. Дівчина стверджувала, що його мовчання її жахливо непокоїть. Ґріффітс вимушений був відповісти, але намагався написати якомога буденнішим і мало не образливим тоном: він просив не надсилати йому більше телеграм, адже йому складно пояснити їх матері, досить старомодній жінці, котра нервово здригалася від кожної телеграми. Зі зворотною поштою прийшов лист, у якому Мілдред повідомляла, що мусить побачити його і готова закласти дещо (вона мала срібний несесер, Філіпів весільний подарунок, за який можна було отримати десь вісім фунтів), щоби приїхати до невеличкого торгового містечка за чотири милі від села, в якому практикував батько Ґріффітса. Це налякало молодика, і він одразу скористався телеграфом, щоб переконати її не робити цього. Він пообіцяв Мілдред негайно повідомити їй, коли повернеться до Лондона, а опинившись там, виявив, що дівчина вже запитувала про нього в шпиталі, куди він мав улаштуватися. Ґріффітсові це не сподобалося, і, зустрівшись із дівчиною, він попросив її не приходити туди за жодних обставин. Тепер, після тритижневої розлуки, він виявив, що йому нудно з Мілдред, сам дивувався, навіщо злигався з нею, і вирішив якомога швидше розірвати ці стосунки. Він ненавидів сварки і не хотів робити людям боляче, але водночас був досить зайнятим і вирішив не дозволяти Мілдред набридати йому. Зустрічаючись із дівчиною, він залишався радісним, цікавим, уважним, вигадував відмовки, пояснюючи, чому так довго не бачився з нею, але робив усе можливе, щоб уникнути цих побачень. Якщо Мілдред наполягала на зустрічі, він в останню мить надсилав їй телеграму з вибаченнями, а його квартирна хазяйка (перші три місяці на новій роботі він винаймав кімнати) отримала вказівку повідомляти, що його немає вдома, коли б дівчина не прийшла. Вона чекала на нього на вулиці, тож, знаючи, що Мілдред кілька годин стирчала під шпиталем, Ґріффітс готував для неї кілька приємних дружніх слів, а потім тікав, пояснюючи це невідкладними справами. Він став справжнім мастаком вислизати з дверей шпиталю непоміченим. Якось, повертаючись додому опівночі, помітив біля загорожі жіночу постать і, здогадавшись, хто це, вирушив просити на ніч притулку в Ремсдена. Наступного дня хазяйка квартири сказала йому, що Мілдред кілька годин сиділа у них на сходах і плакала, тож кінець кінцем їй довелося сказати дівчині, що вона викличе поліцію, якщо та не піде геть.

— Послухайте, хлопче, — сказав Філіпові Ремсден, — ви ще легко відбулися. Гаррі каже, що якби хоч на мить міг уявити, якою вона буде набридливою, краще б його вхопив грець, ніж зв’язуватися з нею.

Філіп уявив, як Мілдред кілька довжелезних нічних годин сиділа на сходах. Він бачив її обличчя й порожні очі, що дивилися на господиню, коли та проганяла її геть.

— Цікаво, що вона зараз робить.

— Ох, дякувати Богу, вона знайшла якусь роботу. Тепер вона принаймні зайнята цілий день.

І насамкінець за кілька днів до завершення літнього семестру Філіп почув про них, що, мовляв, навіть Ґріффітсова ввічливість не витримала постійних переслідувань. Він сказав Мілдред, що його нудить від докучань і що краще їй триматися від нього подалі.

— Це був єдиний вихід, — сказав Ремсден. — Вона зайшла занадто далеко.

— То між ними все скінчено? — поцікавився Філіп.

— Ой, він не бачив її вже днів десять. Знаєте, Гаррі чудово вміє поривати з людьми. Цього разу він витягнув міцний горішок, але однаково зміг його розгризти.

Більше Філіп нічого не чув про Мілдред. Вона розчинилася в безмежному морі безликих мешканців Лондона.

81

На початку зимового семестру Філіп почав працювати в амбулаторії. Там було троє помічників терапевта, кожен із яких лікував хворих двічі на тиждень, і Кері записався на практику до доктора Тайрелла. Студенти його любили і змагалися за право допомагати йому. Доктор Тайрелл був високим худорлявим чоловіком тридцяти п’яти років, із маленькою головою, коротким рудим волоссям, виразними синіми очима і яскраво-багряним обличчям. Розмовляв він грамотно, приємним голосом, полюбляв жарти і не надто переймався тим, що відбувалося навколо. Тайрелл був успішним чоловіком, мав велику практику-консультацію і сподівався отримати лицарський титул. Завдяки спілкуванню зі студентами і бідняками він звик розмовляти поблажливим тоном, а завдяки постійному контакту з хворими набув бадьорої зверхності здорової людини, яка серед лікарів-консультантів стає професійною звичкою. Пацієнти почувалися хлопчаками, котрих сварить шкільний учитель: їхні хвороби були якоюсь сміховинною неслухняністю, яка радше смішила, ніж дратувала.

Студентам слід було щодня навідуватися до амбулаторії, читати історії хвороб і всотувати всю можливу інформацію, але в ті дні, коли Філіп працював помічником, його обов’язки були конкретнішими. Тоді амбулаторія у шпиталі Святого Луки займала три суміжних приміщення й мала велику темну приймальню з масивними кам’яними колонами і довгими лавицями. Отримавши опівдні «талони», пацієнти чекали тут своєї черги; вони сиділи довгими рядами, тримаючи в руках слоїки і пляшечки; дехто був убраний у лахміття і брудний, а дехто виглядав досить пристойно; сидячи у сутінках, чоловіки і жінки різного віку та діти справляли дивне й моторошне враження. Вони нагадували похмурі малюнки Дом’є^[277]. Усі кімнати були пофарбовані однаково — у кораловий колір — і прикрашені високими панелями з червоного дерева. Усередині пахло засобом для дезінфекції, а після обіду до нього додавався різкий сморід людського тіла. Перша кімната була найбільша, посередині стояв стіл і офісний стілець для терапевта, а обабіч них вишикувалися два менших і нижчих столики: за одним сидів лікар зі шпиталю, а за другим — помічник, який записував перебіг дня у книгу. Це був величезний гросбух, у який занотовували ім’я, вік, стать і професію пацієнтів, а також діагноз хвороби, яка їм дошкуляла.

О пів на другу приходив лікар, що працював у шпиталі, дзвонив у дзвоник і наказував швейцару привести пацієнтів, які вже приходили раніше. Таких зазвичай виявлялося чимало, і слід було оглянути якомога більше, перш ніж о другій прийде доктор Тайрелл. Лікар, із яким познайомився Філіп, був невисокий рухливий чоловічок, твердо переконаний у власній важливості: до помічників він ставився зверхньо і відверто обурювався панібратським ставленням старших студентів, які були його однолітками і не виказували поваги, якої, як йому здавалося, вимагала його чинна посада. Він займався історіями хвороби, а студенти допомагали йому. Пацієнти текли невпинною рікою. Спочатку кликали чоловіків. Здебільшого вони страждали від хронічних бронхітів, «огидного кашлю, що аж скручує». Один чоловік підходив до лікаря, другий — до помічника, і віддавали свої талони: якщо справи йшли добре, на талонах писали «Повт. 14», і вони зі своїми склоїками й пляшечками йшли до аптеки, де отримували ліки ще на два тижні. Дехто із завсідників намагався затриматися, щоб його оглянув сам консультант, але таке траплялося рідко; зазвичай для огляду залишали лише трьох чи чотирьох хворих, чий стан викликав занепокоєння.

Доктор Тайрелл у жвавому настрої рвучко заходив до кабінету. Він трохи нагадував клоуна, котрий вистрибує на арену цирку з вигуком: «А ось і ми!» Здавалося, увесь його вигляд каже: «Який сенс у цих хворобах? Я вас швиденько вилікую». Лікар сідав, запитував, чи чекають на нього старі пацієнти, швидко оглядав їх, примруживши очі, а обговорюючи симптоми, не забував пожартувати (над його жартами від душі реготали всі помічники, а лікар зі шпиталю теж сміявся, але засудливо зиркав на практикантів, наче вважаючи, що їм веселитися не годиться), зауважував, що погода сьогодні чудова чи спекотна, а потім дзвонив швейцарові і просив привести нових пацієнтів.

Вони заходили по черзі й підходили до стола, де сидів доктор Тайрелл. Це були літні чоловіки, молоді чоловіки й чоловіки середніх років, здебільшого робітники: вантажники з доків, візники, трудяги із заводів, шинкарі; однак деякі були охайніше вбрані і, вочевидь, займали вищу посаду — начальника, продавця, службовця чи когось такого. На таких людей доктор Тайрелл дивився з підозрою. Часом вони вбиралися в потертий одяг, намагаючись видати себе за бідняків; але лікар мав натреноване око і запобігав тому, що вважав шахрайством; іноді він відмовлявся оглянути тих, хто, на його думку, міг добре заплатити за медичну допомогу. Найчастіше обдурити його намагалися жінки, але вони діяли значно незграбніше. Могли вдягнути пальто і спідницю, що вже перетворилися на лахміття, але забували зняти з пальців каблучки.

— Якщо ви можете дозволити собі носити прикраси, то можете дозволити й лікаря. Цей шпиталь — благочинна організація, — казав доктор Тайрелл.

Він віддавав назад талон і кликав наступного.

— Але я маю талон.

— Мене ваш талон анітрохи не цікавить, йдіть собі. Ви не маєте права приходити й красти час, необхідний справжнім біднякам.

Пацієнтка, розгнівано насупившись, похмуро йшла геть.

— Вона неодмінно напише листа в газету про неподобства у лондонських шпиталях, — усміхаючись, припускав доктор Тайрелл, брав наступний папірець і проникливо дивився на хворого.

Здебільшого пацієнти вважали, що шпиталь — державна установа, яку вони утримують своїми податками, і приймали медичну допомогу як належне. Гадали, що терапевту, котрий витрачає на них свій час, платять мільйони.

Доктор Тайрелл давав кожному зі студентів оглянути одного хворого. Помічник відводив пацієнта до однієї з внутрішніх кімнат (вони були меншими, і в кожній стояла кушетка, накрита чорним покривалом із кінського волосу); там він ставив різноманітні запитання, слухав легені та серце, пальпував печінку, записував усе в лікарняний бланк, подумки ставив діагноз, а потім чекав, поки прийде доктор Тайрелл. Закінчивши оглядати чоловіків, той заходив у супроводі натовпу студентів, а помічник читав йому те, що дізнався. Терапевт ставив кілька запитань, а потім сам оглядав хворого. Якщо можна було почути щось цікаве, він дозволяв студентам скористатися стетоскопами: часто можна було побачити хворого з двома-трьома пристроями на грудях і ще кількома на спині, а інші майбутні лікарі нетерпляче чекали своєї черги. Хворий стояв серед них трохи розгублено, але йому завжди подобалося опинитися в центрі уваги; він знічено слухав, як доктор Тайрелл розпинається про його випадок. Кілька студентів ще раз слухали його, щоб розпізнати описані лікарем шуми чи хрипи, а потім хворому дозволяли одягнутися.

Оглянувши різноманітних хворих, терапевт повертався до великого кабінету і знову сідав за стіл. Він запитував у студента, котрий опинявся поруч із ним, що б той виписав останньому пацієнтові. Студент називав кілька ліків.

— Справді? — перепитував доктор Тайрелл. — Що ж, це принаймні щось новеньке. Не думаю, що ми поспішатимемо.

Після цих слів студенти завжди сміялися, а терапевт, радіючи власному непересічному гумору, виписував зовсім не те, що пропонував студент. Якщо їм траплялися два абсолютно однакових випадки і студент пропонував другому хворому такі ж ліки, як першому, лікар вправлявся у неабиякій вигадливості й виписував щось інше. Іноді, знаючи, що аптекарі працюють не покладаючи рук і віддають перевагу готовим лікам чи добре відомим у лікарні мікстурам, які пройшли перевірку часом, чоловік розважався, виписуючи вигадливі рецепти.

— Задамо аптекареві задачу. Якщо ми завжди виписуватимемо mist: alb:^[278], він втратить навички.

Студенти реготали, а лікар, задоволений своїми жартами, обводив їх поглядом. Потім він знову брався за дзвіночок, і коли швейцар зазирав у двері, казав:

— Будь ласка, старих пацієнток.

Поки швейцар заводив їх до кімнати, доктор Тайрелл відкидався на стільці й базікав із другим лікарем. Заходили пацієнтки — вервечка анемічних пишноволосих дівчат, які погано перетравлювали несмачну й непоживну їжу та мали бліді вуста; товсті й худі тітоньки, що передчасно постарішали від частих пологів, з хронічним кашлем; жінки, що страждали від тієї, іншої чи ще якоїсь хвороби. Доктор Тайрелл і його терапевт швидко оглядали їх. Час минав, і повітря в тісній кімнаті важчало. Терапевт дивився на годинник.

— Скільки сьогодні нових пацієнток? — цікавився він.

— Здається, чимало, — відповідав лікар.

— Тоді нам краще покликати їх усередину. Ви продовжуйте оглядати старих.

Заходили нові пацієнтки. Якщо чоловіки найбільше страждали через алкоголізм, то жінки — через погане харчування. Приблизно о шостій годині лікарі закінчували роботу. Філіп, виснажений від того, що годинами стояв, дихав затхлим повітрям й уважно слідкував за оглядами, йшов разом із іншими практикантами випити чаю в медичному інституті.

Виявилося, що робота надзвичайно цікава. Він бачив саму суть людей, а це найбільше цікавить митця. Філіп здригався від хвилювання, коли уявляв себе скульптором, а хворих — глиною у власних руках. Зачудовано здвигаючи плечима, він згадував своє життя в Парижі, сповнене думок про кольори, відтінки, пропорції і ще бозна-що, з метою створити щось гарне: безпосередній контакт із чоловіками і жінками дарував відчуття раніше невідомої йому влади. Кері ніколи не втомлювався дивитися на їхні обличчя та слухати їхні слова; вони заходили кожен по-особливому: один — незграбно човгаючи, інший — пританцьовуючи, хтось тяжко волочив ноги, а дехто сором’язливо тупцював. Часто, подивившись на них, можна було здогадатися, чим вони займаються. Доводилося вчитися ставити запитання так, щоб їх розуміли; дізнаватися, про що майже всі брешуть і як усе ж довідатися правду. Можна було побачити, як по-різному люди сприймають одну й ту ж новину. Одні сміються й жартують, почувши небезпечний діагноз, а інші впадають у глухий відчай. Виявилося, що цих людей Філіп соромиться менше, ніж усіх, із ким спілкувався раніше. Він відчував до них… ні, не співчуття, бо співчуття супроводжується зверхністю, але з ними він почувався, наче вдома. Кері дізнався, що вміє заспокоїти хворого, і коли йому доручали зайнятися кимось, щоби зрозуміти, в чому річ, здавалося, наче пацієнти самі довірливо віддаються в його руки.

«Можливо, — казав він собі подумки, усміхаючись, — можливо, мені судилося бути лікарем. Просто пощастило, що я натрапив на ту єдину справу, для якої годжуся».

Філіпові здавалося, наче з усіх помічників лише він розуміє весь драматизм цих пообідніх годин. Для інших чоловіки й жінки були просто «випадками» — добре, якщо складними, і нудними, якщо симптоми виявлялися занадто очевидними; вони слухали шуми в серці, дивувалися велетенським розмірам печінки, а несподівані хрипи в легенях ставали приводом для розмов. Але Філіп цим не обмежувався. Йому було цікаво просто розглядати людей, вивчати форму їхніх голів та рук, вираз очей і довжину носів. У цій кімнаті він бачив людей, захоплених зненацька, несподіванка зривала з них звичну маску й оголювала душу. Часом доводилося ставати свідком природного стоїцизму, який завжди неабияк розчулював. Якось Філіп бачив, як грубий неосвічений чоловік сприйняв звістку про невиліковну хворобу: Кері сам добре володів собою, але здивувався, з яким природженим блиском пацієнт не видавав своїх почуттів незнайомцям. Та чи збереже він хоробрість, залишившись віч-на-віч із хворобою, чи піддасться розпачу? Часом траплялися справжні трагедії. Якось молода жінка привела на огляд свою сестру — вісімнадцятирічну дівчину з ніжними рисами, великими синіми очима, світлим волоссям, що відливало золотом, коли його на мить торкалися промені осіннього сонця, і шкірою неймовірної краси. Студенти усміхалися й прикипали до неї поглядами. У цих брудних кімнатах нечасто випадало побачити гарну дівчину. Старша сестра розповіла родинну історію: від туберкульозу померли їхні батько й мати, брат і сестра, і залишилися лише вони вдвох. Останнім часом дівчина кашляла й почала втрачати вагу. Вона зняла блузку й оголила молочно-білу шкіру. Доктор Тайрелл мовчки і, як завжди, швидко оглянув пацієнтку, а потім запропонував кільком помічникам вислухати стетоскопом те місце, на яке він вказував пальцем; після цього дівчині дозволили одягнутися. Сестра стояла трохи далі й звернулася до лікаря стишеним голосом, щоб дівчина не почула.

— У неї ж його немає, докторе, правда?

— Боюся, що тут не може бути жодних сумнівів.

— Вона остання, хто в мене залишився. Якщо вона помре, у мене не буде нікого на цілому світі.

Жінка заплакала, а лікар похмуро дивився на неї й думав, що вона теж виглядає хворобливо і не доживе до старості. Дівчина повернулася, побачила сестрині сльози й одразу зрозуміла, в чому річ. Її миле личко зблідло, а по щоках побігли сльози. Обидві жінки кілька хвилин мовчки плакали, а потім старша сестра, забувши про байдужий натовп, що спостерігав за ними, підійшла до молодшої, обійняла її та лагідно погойдала, наче та була дитиною.

Коли вони пішли, один зі студентів запитав:

— Як гадаєте, сер, скільки вона протягне?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима.

— Її брат і сестра померли за три місяці після появи перших симптомів. Із нею буде так само. Якби вони мали гроші, можна було б щось зробити. Але їм не порадиш поїхати до Сент-Моріца. Тут уже нічим не допоможеш.

Якось до них прийшов сильний чоловік у самому розквіті, він скаржився на постійні болі, а місцевий лікар, схоже, нічим не міг допомогти; йому теж винесли смертельний діагноз. Однак на чоловіка не чекала неминуча смерть, яка лякає, але з нею можна змиритися, адже в таких випадках людина безсила; його смерть була невідворотною через те, що чоловік став маленьким коліщатком у велетенській і складній суспільній машині й так само, як коліщатко, був безсилий змінити обставини.

Його єдиним шансом на порятунок був абсолютний спокій, але терапевт не просив неможливого.

— Вам слід знайти значно простішу роботу.

— У моїй професії не буває простої роботи.

— Ну що ж, якщо ви продовжуватимете так далі, то власноруч уб’єте себе. Ви дуже хворий.

— Ви хочете сказати, що я помру?

— Мені не хочеться цього казати, але вам не можна займатися важкою роботою.

— Якщо я не працюватиму, хто піклуватиметься про дружину й дітлахів?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима. Він уже неодноразово зустрічався з цією дилемою. Однак час неможливо зупинити, а інші пацієнти чекали своєї черги.

— Гаразд, я випишу вам ліки, приходьте за тиждень і розповісте, як ви почуваєтеся.

Чоловік узяв безглуздий рецепт і пішов геть. Лікар міг казати все, що йому заманеться. Він не почувався так погано, щоб припинити працювати. Робота в нього хороша, і нею не слід розкидатися.

— Даю йому рік, — підсумував доктор Тайрелл.

Часом траплялися кумедні випадки. Простолюдини частенько випромінювали гумор, нерідко у приймальні з’являлася якась літня пані, схожа на персонажа Чарльза Діккенса, і розважала всіх своєю балакучою дивакуватістю. Якось до них прийшла жінка, що працювала в балеті відомого м’юзик-холу. Виглядала вона на п’ятдесят, але сказала, що їй двадцять вісім. Танцівниця була безсоромно розмальована, нахабно зиркала на студентів великими чорними очима і відверто звабливо усміхалася. Жінка виявилася страшенно самовпевненою і розмовляла з доктором Тайреллом (якого це неабияк розважало) таким панібратським тоном, наче він був її сп’янілим залицяльником. Вона страждала від хронічного бронхіту і стверджувала, що він заважає їй виконувати службові обов’язки.

— Я й гадки не маю, звідкіля він узявся, чес-слово. Я в житті ні разу не хворіла. Ану подивіться на мене й самі побачите.

Вона закочувала очі до неба, махала до юнаків намальованими віями й зблискувала жовтими зубами. Розмовляла жінка на кокні, але з такою вдаваною шляхетністю, що після кожного слова хотілося сміятися.

— Це називають зимовою застудою, — серйозно озвався доктор Тайрелл. — Чимало старших жінок її підхопили.

— Ну, а я ніколи не хворіла! Хіба ж можна казати таке леді. Ніхто ніколи не називав мене старшою жінкою.

Танцівниця витріщила очі й нахилила голову набік, дивлячись на лікаря з невимовною лукавістю.

— Це головний недолік нашої професії, — озвався лікар. — Доводиться забути про галантність.

Жінка взяла рецепт і востаннє звабливо усміхнулася.

— Ви ж прийдете подивитися, як я танцюю, дорогенький, еге ж?

— Безумовно прийду.

Він подзвонив у дзвоник, викликаючи наступного пацієнта.

Утім, загальне враження від того, що тут відбувалося, не нагадувало ні трагедію, ні комедію. Його взагалі складно було описати, таким заплутаним і різноманітним воно виявилося: сміх і сльози, щастя і горе; життя тут було часом нудним, а іноді цікавим чи байдужим. Усе залежало від твого власного погляду: траплялися неспокійні миті, хвилини пристрасті й похмурості, бувало сумно і весело, а іноді буденно; життя в лікарні було простим і складним водночас, радість обіймалася з журбою; тут можна було побачити любов матері до своїх дітей і кохання між чоловіком та жінкою. Хіть на свинцевих ногах тягнулася цими кабінетами, падаючи карою на винних і безгрішних, безпомічних дружин і згорьованих дітей. Пияцтво брало в полон чоловіків і жінок, змушуючи платити неминучу ціну; у лікарні вперше дізнавалися про зародження нового життя, сповнюючи душі бідолашних дівчат страхом і соромом. Тут не було добре чи погано, тут були лише факти. І життя.

82

Наприкінці року, коли Філіпова тримісячна практика на посаді помічника в амбулаторії добігала кінця, він отримав від Лоусона листа з Парижа.

«Любий Філіпе!

Кроншоу зараз у Лондоні та залюбки зустрінеться з вами. Він мешкає в Сохо, Гайд-стрит, 43. Не знаю, де саме це місце, але сподіваюся, що ви знайдете. Будьте розумником і придивіться трохи за ним. Кроншоу дуже засмучений. Він сам розповість вам про свої справи. Здебільшого все як завжди. Схоже, з часів, коли ви були тут, нічого не змінилося. Каттон повернувся, але зробився абсолютно нестерпним. Із усіма пересварився. Наскільки я розумію, у нього немає жодної копійчини за душею; він оселився у невеличкій студії десь за Ботанічним садом, але не дозволяє нікому подивитися на свої роботи. Сам він не виходить у люди, тож важко сказати, чим Каттон займається. Можливо, він геній, утім, так само ймовірно, що божевільний. До речі, нещодавно я бачив Фланаґана. Він показував місіс Фланаґан Латинський квартал. Мистецтво він покинув і займається батьковим бізнесом. Здається, живе він як у Бога за пазухою. Місіс Фланаґан дуже гарненька, і я намагаюся отримати замовлення на її портрет. Яку ціну ви назвали б на моєму місці? Не хочу налякати їх, але з іншого боку, не хочу бути ідіотом і просити 150 фунтів, якщо вони готові дати 300.

Назавжди ваш,

Фредерік Лоусон»

Філіп написав Кроншоу й отримав відповідь на клаптику дешевого паперу. Вбогий конверт був значно брудніший, ніж міг стати, побувавши у поштовому відділенні.

«Любий Кері!

Звичайно, я чудово вас пам’ятаю. Мені здається, наче я теж допоміг вам врятуватися з драговини смутку^[279], в якій сам безнадійно застряг. Я залюбки з вами зустрінуся. Я чужий у цьому чужому місті, а міщани штовхають мене. Як приємно буде поговорити про Париж. Я не запрошую вас навідати мене, оскільки моє помешкання не настільки розкішне, аби я міг прийняти там видатного діяча професії мосьє Пургона^[280]. Однак ви щовечора між сьомою і восьмою можете знайти мене за скромною вечерею у ресторані “Au Bon Plaisir” на Діан-стрит.

Щиро ваш,

Дж. Кроншоу»

Того ж дня Філіп вирушив до ресторану. Це була найдешевша забігайлівка у крихітній кімнатці, де Кроншоу видавався єдиним відвідувачем. Він сидів у кутку, заховавшись від протягів, у тій самій потертій шубі, без якої Кері не бачив його жодного разу, і в старому котелку на голові.

— Я їм тут, щоб побути на самоті, — пояснив Кроншоу. — Справи у них ідуть погано; єдині відвідувачі — кілька повій і двійко безробітних офіціантів. Незабаром вони збанкрутують, а їжа тут просто жахлива. Але їхнє банкрутство мені на руку.

Перед чоловіком стояла склянка з абсентом. Вони не бачилися майже три роки, і Філіпа приголомшили зміни в зовнішності чоловіка. Від природи він був радше огрядним, а тепер якось висох і пожовтів: шкіра на шиї зморщилась і відвисла; одяг висів, наче належав комусь іншому; а комірець, на три чи чотири розміри більший, своїм виглядом лише додавав господареві неохайності. Руки постійно тремтіли. Філіп пригадав листа, написаного хаотичними безформеними літерами. Вочевидь, Кроншоу був страшенно хворий.

— Тепер я їм небагато, — повідомив чоловік. — Щоранку мене жахливо нудить. На вечерю я з’їдаю трохи супу, а потім замовляю кавалочок сиру.

Філіпів погляд мимохіть упав на абсент, а Кроншоу, помітивши це, прибрав насмішкуватого вигляду, наче засуджував усі заклики здорового глузду.

— Ви вже поставили діагноз і вважаєте, що мені не слід пити абсент.

— У вас, вочевидь, цироз печінки, — припустив Філіп.

— Вочевидь.

Чоловік кинув на Філіпа погляд, який раніше змушував юнака почуватися жахливо обмеженим. Здавалося, цей погляд наскрізь бачить усі його примітивні думки. Гаразд, ви погодилися з очевидним, то хіба є сенс із цього приводу ще щось казати? Філіп завів розмову про інше.

— Коли ви збираєтеся повернутися до Парижа?

— Я не збираюся повертатися до Парижа. Я збираюся померти.

Природність, із якою Кроншоу це оголосив, нажахала Філіпа. Він вигадав чимало відповідей, але всі слова здавалися марними. Кері розумів, що Кроншоу помирає.

— То ви збираєтеся оселитися в Лондоні? — незграбно перепитав він.

— А який мені зиск із Лондона? Я тут наче риба без води. Тиняюся людними вулицями, всі мене штовхають, і здається, наче потрапив до міста мертвих. Я відчував, що не зможу померти в Парижі. Хотів піти з життя серед земляків. Не знаю, що це за прихований інстинкт урешті-решт повернув мене додому.

Філіп знав про жінку, з якою жив Кроншоу, та двох замурзаних дітлахів, але чоловік ніколи не заводив про них бесіду, тож Кері не хотілося торкатися цієї теми. Утім, було цікаво, що з ними сталося.

— Не знаю, чому ви весь час говорите про смерть, — сказав він.

— Кілька років тому, взимку, я хворів на запалення легень, і лікарі казали, що лише диво допомогло мені одужати. Виявилося, що я страшенно чутливий до цього захворювання. Наступного разу воно мене вб’є.

— Ох, що за нісенітниці! Усе геть не так погано. Варто лише трохи поберегтися. Чому б вам не кинути пити?

— Тому що я не хочу. Людина може робити все, що завгодно, якщо готова відповідати за свої вчинки. Ви так жваво пропонуєте мені кинути пити, а це єдине, що в мене залишилося. Як гадаєте, на що перетвориться моє життя без пляшки? Чи розумієте ви, яке щастя я знаходжу в своєму абсенті? Я жадаю його; а випиваючи, всотую кожну краплю й відчуваю, як душа ширяє в невимовному щасті. Вам гидко. Ви пуританин і від щирого серця зневажаєте чуттєві насолоди. Чуттєві насолоди найжорстокіші та найвишуканіші. Я людина з даром відчувати все гостро й насолоджувався від душі. А тепер настав час розплати, і я готовий платити.

Якусь мить Філіп незворушно дивився на свого співрозмовника.

— Вам не страшно?

Кроншоу відповів не одразу. Схоже, він розмірковував над своїми словами.

— Іноді, коли я залишаюся на самоті. — Чоловік глипнув на Кері. — Гадаєте, це моя спокута? Помиляєтеся. Я не боюся свого страху. Християнська істина, що людина завжди повинна пам’ятати про смерть, безглузда. Смерть не має жодного значення. Страх смерті не повинен впливати на вчинки мудреця. Я знаю, що помру в боротьбі за наступний ковток повітря, і знаю, що повинен цього неабияк боятися. Я знаю, що не втримаюся й пошкодую про життя, котре повело мене таким шляхом; але я відмовляюся шкодувати. Доки я, слабкий, старий, бідний і смертельно хворий, сам господар своєї душі, мені немає про що шкодувати.

— Пам’ятаєте перський килим, який ви подарували мені? — поцікавився Філіп.

Кроншоу розплився у своїй старій повільній усмішці з далекого минулого.

— Я сказав вам, що в ньому ховається відповідь, коли ви запитали про сенс життя. Ну, то як, дізналися відповідь?

— Ні, — усміхнувся Кері. — Скажете мені?

— Ні, ні, я не можу цього зробити. Відповідь не матиме сенсу, якщо ви не знайдете її самостійно.

83

Кроншоу взявся публікувати свої вірші. Друзі роками наполягали, що час це зробити, але лінощі заважали чоловікові зробити необхідні кроки. На всі спроби переконати його письменник відповідав, що любов до поезії в Англії померла. Ви видаєте книжку, на яку витратили кілька років роздумів і праці; про неї побіжно згадують двома-трьома рядками, описуючи ще кілька подібних видань, двадцять чи тридцять примірників продаються, а решта накладу йде на переробку. Кроншоу давно вже не прагнув слави. Це була така ж ілюзія, як багато іншого. Але один із його друзів сам узявся до справи. Це був Леонард Апджон, літератор, якого Філіп кілька разів зустрічав у компанії Кроншоу в різних кафе Латинського кварталу. В Англії його вважали шанованим критиком і знаним експертом із сучасної французької літератури. Чоловік багато років прожив у Франції, і, спілкуючись із людьми, котрі створювали «Меркюр де Франс» (найзахопливіший журнал тих часів), та висловлюючи англійською їхню точку зору, Апджон здобув славу справжнього оригінала. Філіп читав кілька його статей. Той виробив свій стиль, досить точно наслідуючи Томаса Брауна: писав вигадливими реченнями, ретельно підбираючи чудові застарілі слова, що додавало його писанині індивідуальності. Леонард Апджон переконав Кроншоу віддати йому всі свої вірші й виявив, що їх вистачить на пристойний том. Він пообіцяв скористатися своїм впливом на видавців. Кроншоу потребував грошей. Захворівши, він уже не міг постійно писати, і заробленого ледве вистачало на пійло. Отримавши від Апджона листа, де той писав, що дехто з видавців захопився віршами, але не наважується їх друкувати, Кроншоу зацікавився пропозицією. Він детально описав критикові свою вбогість і просив його докласти усіх можливих зусиль. Тепер, готуючись померти, він захотів залишити по собі опубліковану книжку і в глибині душі вірив, що написав видатні твори. Кроншоу сподівався, що спалахне над світом новою зіркою. Усе життя він беріг ці скарби, і думка про те, щоб тепер, коли вони йому більше не знадобляться, з погордою на прощання подарувати їх людству, видавалася благородною.

На його рішення повернутися до Англії найбільше вплинуло повідомлення від Леонарда Апджона, що якийсь видавець вирішив надрукувати його вірші. Завдяки дивовижній переконливості критик навіть умовив його заплатити десять фунтів авансом.

— Зауважте, авансом, — наголосив Філіпові Кроншоу. — Мільтон отримав десять фунтів загалом.

Апджон пообіцяв написати від свого імені статтю про поезію Кроншоу і попросити всіх своїх друзів схвально про неї відгукнутися. Письменник удавав, що йому байдуже, однак помітно було, як тішить його думка про галас, якого він наробить.

Одного дня Філіп домовився пообідати з Кроншоу в злиденній їдальні, де той уперто харчувався, але чоловік не прийшов. Кері дізнався, що його не бачили тут вже три дні. Він замовив щось поїсти, а потім вирушив за адресою, яку Кроншоу вказав у своєму першому листі. Знайти Гайд-стрит виявилося непросто. Це була вузенька вуличка з пошарпаними будинками, що тулилися один до одного; чимало вікон було розбито, а потім абияк заклеєно смужками французьких газет; двері не фарбували роками. На перших поверхах розташовувалися вбогі крамнички, пральні, швейні майстерні та магазинчики канцтоварів. На дорозі гралися вбрані в лахміття діти, а стара шарманка скреготіла сороміцьку пісеньку. Філіп постукав у двері будинку, де мешкав Кроншоу (на першому поверсі продавали дешеві солодощі), і йому відчинила літня француженка в брудному фартусі. Він поцікавився, чи вдома Кроншоу.

— Ах, так, нагорі, у затильній кімнаті, живе якийсь англієць. Не знаю, чи вдома він. Якщо хочете його побачити, піднімайтеся нагору й подивіться.

Сходи освітлювала одна-єдина гасова лампа. Тхнуло в будинку жахливо. Коли Філіп підіймався, з кімнати на першому поверсі вийшла жінка й підозріливо витріщилася на нього, але не промовила жодного слова. На сходовій клітці горішнього поверху було троє дверей. Філіп постукав в одні, почекав і постукав ще раз; потім посмикав клямку, але двері були замкнуті. Тоді він загрюкав у інші двері, не отримав відповіді й теж посмикав клямку. Двері відчинилися. У кімнаті було темно.

— Хто там?

Він упізнав голос Кроншоу.

— Кері. Можна увійти?

Відповіді не було. Філіп увійшов досередини. Вікно було зачинене, і від смороду паморочилося в голові. Вуличний ліхтар так-сяк освітлював приміщення, і Кері побачив, що в невеличкій кімнаті уздовж стоять два ліжка; ще тут були умивальник і один стілець, але місця, щоб увійти, майже не залишалося. Кроншоу лежав у ліжку, що стояло ближче до вікна. Він не поворухнувся, але здушено засміявся.

— Чому ви не запалите свічку? — поцікавився потім.

Філіп чиркнув сірником і помітив на підлозі біля ліжка свічку. Він запалив її і поставив на умивальник. Кроншоу нерухомо лежав на спині; у нічній сорочці він виглядав незвично, а його лисина справляла бентежне враження. Обличчя в чоловіка було землистого кольору й нагадувало посмертну маску.

— Послухайте, друже, ви виглядаєте зовсім хворим. Є тут хтось, аби попіклуватися про вас?

— Джордж, перш ніж піти на роботу, приносить мені вранці пляшку молока.

— Хто такий Джордж?

— Я називаю його Джордж, тому що насправді його звуть Адольф. Ми разом знімаємо ці розкішні апартаменти.

Філіп помітив, що сусіднє ліжко не застелили після сну. Від голови на подушці залишився чорний слід.

— Ви хочете сказати, що живете тут іще з кимось? — вигукнув він.

— Чому ні? У Сохо квартири коштують дорого. Джордж працює офіціантом. Він іде геть о восьмій ранку й не повертається аж до закриття, тож анітрохи не заважає мені. Ми обидва страждаємо від безсоння, і він скрашує нічні години, розповідаючи мені історії власного життя. Він швейцарець, а офіціанти мені завжди подобалися. Вони дивляться на життя з цікавої перспективи.

— Давно ви не встаєте з ліжка?

— Три дні.

— Хочете сказати, що останні три дні ви харчуєтеся самим молоком? Заради Бога, чому ви не написали мені? Я не можу змиритися з думкою, що ви цілими днями лежали тут, а за вами не доглянула жодна жива душа.

Кроншоу тихенько засміявся.

— Подивіться-но на себе. Еге ж, любий хлопче, схоже, ви дійсно засмутилися. Ви порядний юнак.

Філіп зашарівся. Він і не здогадувався, що на його обличчі віддзеркалилося все відчуте, коли побачив цю жахливу кімнату й огидні умови, в яких жив бідолашний поет.

Кроншоу, спостерігаючи за Філіпом, продовжував лагідно всміхатися.

— Я цілком щасливий. Дивіться, ось гранки моєї книги. Пам’ятаєте, я не чутливий до незручностей, від яких страждають інші люди. Хіба мають якесь значення умови, в яких живеш, якщо мрії перетворюють тебе на володаря часу і простору?

Гранки лежали на ліжку, і, витягнувшись у темряві, письменник міг дістати до них руками. Він показав їх Філіпові, і в його очах зблиснула іскра. Гортаючи їх, чоловік радів чіткому шрифту і прочитав уголос одну строфу.

— Непогано виглядає, чи не так?

У Філіпа з’явилася ідея. Доведеться витратити трохи грошей, а зараз він не міг собі дозволити збільшувати витрати, але, з іншого боку, від думки про економію у нього краялося серце.

— Послухайте, я не можу дозволити вам залишатися тут. У мене є додаткова кімната, зараз вона порожня, але я легко знайду когось, хто позичить мені ліжко. Чи не хочете ви трохи пожити у мене? Тоді вам не доведеться платити тут комірне.

— Ох, мій любий хлопчику, ви наполягатимете, щоб я не зачиняв вікна.

— Якщо хочете, можете запечатати всі вікна в квартирі.

— Завтра зі мною все буде гаразд. Я міг встати вже сьогодні, але полінувався.

— Тоді ви з легкістю переїдете. А якщо погано почуватиметеся, завжди зможете лягти в ліжко, і я догляну за вами.

— Якщо вам так хочеться, я переїду, — погодився Кроншоу зі своєю млявою, але приємною усмішкою.

— Було б чудово.

Вони домовилися, що Філіп забере чоловіка до себе наступного дня. Для цього довелося викроїти зранку годинку, щоб усе облаштувати. Кроншоу чекав на нього, сидячи на ліжку, вбраний у шубу й капелюх, а біля його ніг стояла невеличка потерта валіза, в яку він уже зібрав одяг та книжки: здавалося, наче письменник влаштувався у залі очікування на вокзалі. Побачивши його, Філіп розреготався. До Кенсінґтона вони поїхали в кареті, ретельно зачинивши всі вікна, а вдома хлопець влаштував гостя у власній кімнаті. Рано-вранці він купив собі старе ліжко, дешевий комод і дзеркало. Кроншоу одразу взявся правити гранки. Йому було значно краще.

Філіп виявив, що з письменником легко жити поруч, якщо не зважати на його дратівливість, яка була одним із симптомів хвороби. О дев’ятій ранку в Кері починалися лекції, і друзі не бачилися аж до вечора. Кілька разів він умовив Кроншоу розділити його невибагливу вечерю, але письменник був занадто непосидючий і зазвичай залюбки йшов вечеряти до якогось із найдешевших ресторанчиків Сохо. Філіп просив чоловіка навідатися до доктора Тайрелла, але той уперто відмовлявся; він знав, що лікар порадить йому кинути пити, а саме цього вирішив не робити. Щоранку Кроншоу почувався жахливо, однак опівдні абсент повертав його до життя, а повернувшись додому опівночі, чоловік розпинався з тією красномовністю, яка так захопила Філіпа, коли вони вперше зустрілися. Роботу з гранками він закінчив, і збірка мала з’явитися на світ разом із іншими творами ранньою весною, коли читачі трохи отямляться після лавини різдвяних книжок.

84

Ближче до Нового року Філіп почав робити перев’язки амбулаторним пацієнтам. Робота нагадувала попередню, але вирізнялася тією різкою спрямованістю, якою хірургія відрізняється від інших галузей медицини; пацієнти здебільшого страждали від двох хвороб, про які байдужа публіка не наважується говорити через свою манірність. Помічника хірурга, у якого працював Філіп, звали Джейкобс. Це був огрядний коротун із надмірно веселим характером, лисиною і гучним голосом; розмовляв він на кокні, а студенти позаочі називали його «огидним пройдисвітом»; але за хист до хірургії та педагогіки закривали на це очі. Джейкобс теж був неабияким гумористом і весь час кепкував зі студентів та пацієнтів. Найбільше за все йому подобалося виставляти дурнями практикантів. Зважаючи на їхню неосвіченість, знервованість та неможливість відповісти йому, як рівному, вдавалося це досить просто. У пообідні години він дозволяв собі випатякати все, що думає про кожного, і розважався значно більше, ніж студенти, котрим доводилося слухати його з усмішкою. Якось до них потрапив клишоногий хлопчик. Батьки хотіли знати, чи можна чимось допомогти дитині. Містер Джейкобс повернувся до Філіпа.

— Цим випадком краще зайнятися вам, Кері. Ви просто повинні бути справжнім мастаком у цій справі.

Філіп зашарівся здебільшого через те, що хірургові, вочевидь, хотілося пожартувати, і затюкані практиканти улесливо загиготіли. Правду кажучи, ця хвороба справді цікавила Кері, і він завзято вивчав її з першого свого дня у шпиталі. У бібліотеці перечитав усі книжки, де йшлося про різноманітні деформації стопи. Філіп попросив хлопця зняти черевик і панчоху. Це був чотирнадцятирічний підліток із кирпатим носом, синіми очима і веснянкуватим обличчям. Батько пояснив, що вони хочуть зробити все можливе, адже клишоногість заважатимехлопцю заробити собі на життя. Філіп допитливо подивився на пацієнта. Це був веселий хлопчик, анітрохи не сором’язливий, натомість балакучий і язикатий, через що отримував від батька на горіхи. Нога його неабияк цікавила.

— Розумієте, річ тільки в тому, як вона виглядає, — пояснив хлопчина. — Мені вона не завдає клопотів.

— Помовч, Ерні, — наказав батько. — Від тебе забагато галасу.

Філіп оглянув ногу й повільно торкнувся до безформної ступні. Він не розумів, чому хлопець не відчуває того приниження, від якого він сам так страждав, і дивувався, чому не може ставитися до своєї вади з філософською байдужістю. Незабаром до них приєднався містер Джейкобс. Хлопчик сидів на канапі, з обох боків від нього стояли хірург і Філіп, а біля них півколом юрмилися студенти. Джейкобс, як завжди блискуче, зробив коротенький дискурс у теорію клишоногості: він розповів про її різновиди і форми, що залежать від різноманітних анатомічних умов.

— Гадаю, у вас еквіноварусна деформація стопи? — раптом сказав хірург, повертаючись до Філіпа.

— Так.

Філіп відчув, як прикипіли до нього погляди решти студентів, і подумки вилаяв себе за те, що знову зашарівся. Долоні спітніли. Мова хірурга завдяки рокам практики і набутим чудовим знанням стала плавною. Він сповна захоплювався власною професією.

Але Філіп не слухав Джейкобса і лише молився, щоб усе якнайшвидше закінчилося. Раптом юнак зрозумів, що хірург звертається до нього.

— Не заперечуватиме, якщо я попрошу вас на хвилинку зняти шкарпетку, Кері?

Філіпове тіло здригнулося. Хотілося послати хірурга до дідька, але на таку сцену йому не вистачало хоробрості. Він боявся грубих глузувань, тож змусив себе вдати байдужість.

— Анітрохи.

Кері сів і розшнурував черевик. Пальці тремтіли, і здавалося, що він ніколи не впорається з вузлом. Філіп пригадав, як діти у школі змушували його показувати ногу і яких страждань це завдало його душі.

— Бачте, він тримає ніжки в чистоті й порядку, — проскреготів на кокні Джейкобс.

Присутні студенти захихотіли. Філіп зауважив, що хлопчик-пацієнт зацікавлено витріщився на його ступню. Джейкобс узяв її в руки і сказав:

— Так, саме так я і думав. Бачу, вам робили операцію. Гадаю, ще в дитинстві?

Він знову поринув у багатослівні пояснення. Студенти нахилилися ближче і роздивлялися ногу. Коли Джейкобс дозволив, кілька майбутніх лікарів детально її оглянули.

— Повідомите, коли закінчите, — попросив Філіп із іронічною посмішкою.

Йому хотілося вбити їх усіх. Він уявляв, як приємно було б устромити їм у шию зубило (чому саме цей інструмент спав на думку, Філіп і сам не знав). Справжні потвори! Він пошкодував, що не вірить у пекло і не може заспокоїти себе думкою про муки, які на них там чекають. Увагою містера Джейкобса заволоділи методи лікування. Він звертався частково до студентів, а частково до хлопчикового батька. Філіп надягнув шкарпетку і зав’язав черевик. Нарешті хірург завершив свій виступ. Але, схоже, йому на думку спало ще щось, і він повернувся до Філіпа.

— Знаєте, мені здається, що вам варто зробити ще одну операцію. Звичайно, я не можу обіцяти вам нормальну стопу, але дещо зможу зробити. Подумайте про це, а коли захочете перепочити, якраз і полежите трохи в лікарні.

Філіп часто запитував себе, чи не можна щось вдіяти, але розмовляти на цю тему було так огидно, що він не наважувався проконсультуватися у когось із хірургів у шпиталі. Із прочитаних книжок він дізнався, що йому могли допомогти в дитинстві (хоча тоді лікувати викривлення ступні вміли не так майстерно, як тепер), а зараз сподіватися на значне покращення не варто. Однак, якщо операція допоможе йому носити звичніший черевик і менше кульгати, її варто зробити. Філіп пригадав, як пристрасно молився, чекаючи дива від всемогутнього, котре пообіцяв йому дядько, і сумно усміхнувся.

«Ну й простаком я тоді був», — подумав він.

Наприкінці лютого стало зрозуміло, що здоров’я Кроншоу значно погіршилося. Він більше не міг устати з ліжка. Лежав, наполягаючи, щоб Філіп ніколи не відчиняв вікна, і відмовлявся від лікаря. Їв чоловік небагато, але вимагав віскі та цигарок. Філіп знав, що вони йому шкодять, але аргументи Кроншоу були беззаперечні:

— Безумовно, вони мене вбивають. Мені байдуже. Ви попереджали мене, робили все необхідне: а я не зважав на ваші попередження. Дайте мені щось випити, хай вам грець.

Кілька разів на тиждень забігав Леонард Апджон. Щось у його зовнішності нагадувало зів’ялий листок, й описати це іншими словами не вдавалося. Він був хирлявим тридцятип’ятирічним чоловіком із довгим вицвілим волоссям і блідим обличчям; здавалося, наче він ніколи не бачив сонця. Апджон носив капелюх, наче у баптистського священика. За батьківську манеру поведінки Філіп його не любив і нудьгував від чоловікових просторікувань. Леонард Апджон полюбляв слухати сам себе, і, як властиво всім гарним ораторам, інтереси слухачів його не цікавили. Критик ніколи не розумів, що повідомляє людям давно відомі істини. Зважуючи слова, він нагадав Філіпові, що йому варто думати про Родена^[281], Альберта Самена^[282] та Сезара Франка^[283]. Прибиральниця навідувалася щотижня лише на годину, тож Кроншоу чимало часу проводив наодинці, оскільки Філіп мусив цілий день залишатися в госпіталі. Апджон зауважив, що комусь слід доглядати за хворим, але своєї допомоги не запропонував.

— Жахливо думати, що такий видатний поет покинутий напризволяще. А раптом він помре, а поруч не буде жодної живої душі?

— Цілком імовірно, — погодився Філіп.

— Як ви можете бути таким бездушним!

— Чому б вам не приходити щодня і не працювати тут? Тоді, якщо йому щось знадобиться, ви будете неподалік, — уїдливо запропонував Кері.

— Я? Мій любий друже, я можу працювати лише в звичному оточенні, до того ж мені весь час доводиться кудись бігти.

Апджон трохи гнівався, що Філіп забрав Кроншоу до себе.

— Шкода, що ви не залишили його в Сохо, — казав критик, змахуючи довгими тонкими руками. — На тому занепалому горищі було щось романтичне. Я змовчав би, якби ви перевезли його до Воппінґа чи Шоредіча, але цей благопристойний Кеннінґтон! Поетам, які помирають, тут не місце!

Кроншоу часто перебував у такому поганому гуморі, що Філіп ледве стримувався, нагадуючи собі весь час: дратівливість — один із симптомів чоловікової хвороби. Часом Апджон з’являвся раніше за Кері, і тоді Кроншоу гірко жалівся йому, а критик співчутливо слухав.

— Річ у тім, що Кері не розуміється на прекрасному, — посміхався він. — Він мислить, як міщанин.

Апджон ставився до хлопця з сарказмом, і Філіпові довелося, спілкуючись із ним, неабияк повправлятися в самоконтролі. Але одного вечора він не стримався. У шпиталі був важкий день, і Кері втомився. Коли він готував собі на кухні горнятко чаю, зайшов Апджон і повідомив, що Кроншоу жаліється, бо хлопець змушує його показатися лікареві.

— Невже ви не розумієте, що вам випала рідкісна, вишукана перевага? Вам слід робити все можливе, щоб виправдати його величну довіру.

— Я не можу собі дозволити таку рідкісну, вишукану перевагу, — кинув Філіп.

Коли йшлося про гроші, Леонард Апджон прибирав дещо зверхнього вигляду. Ця тема ображала його чутливу особистість.

— У поведінці Кроншоу є благородство. А ви непокоїте його своєю набридливістю. Слід зважати на витончені почуття інших, хай навіть вони вам не знайомі.

Філіпове обличчя потемніло.

— Зайдімо до Кроншоу, — крижаним тоном запропонував він.

Поет лежав горілиць, читав книжку і палив люльку. Повітря було затхле, і попри Філіпові зусилля, у кімнаті панував занепад, який завжди супроводжував Кроншоу, де б той не був. Коли чоловіки зайшли, письменник зняв окуляри. Філіп ось-ось міг вибухнути від люті.

— Апджон каже, наче ви жалієтеся йому через те, що я змушую вас викликати лікаря, — почав він. — Я хочу, аби прийшов лікар, інакше ви одного дня помрете, а я не зможу отримати свідоцтво про смерть, адже ніхто вас не оглядав. Почнеться розслідування і мене звинуватять у тому, що я не викликав лікаря.

— Я про це не подумав. Гадав, що ви хочете викликати його заради мене, а не заради себе. Хай лікар огляне мене, коли вам заманеться.

Філіп не відповів, лише ледь помітно здвигнув плечима. Подивившись на нього, Кроншоу тихенько засміявся.

— Не дивіться на мене так розгнівано, любий. Я чудово знаю, що ви намагаєтеся зробити для мене все можливе. Нехай лікар мене огляне, раптом він допоможе, і це принаймні заспокоїть вас. — Чоловік перевів погляд на Апджона. — Ви клятий дурень, Леонарде. Навіщо ви непокоїте хлопця? У нього й так через мене безліч справ. А ви для мене не зробите нічого, хіба напишете про мене гарненьку статтю після моєї смерті. Чи я вас не знаю.

Наступного дня Філіп пішов до доктора Тайрелла. Йому здавалося, що чоловіка зацікавить ця історія, і щойно у лікаря з’явився вільний час, той вирушив із Кері до Кеннінґтона. Але там він лише підтвердив Філіпові слова. Безнадійний випадок.

— Якщо хочете, я заберу його до шпиталю, — запропонував доктор Тайрелл. — Йому дадуть окрему невеличку палату.

— Ніщо не змусить його туди поїхати.

— Знаєте, він може померти будь-якої миті або знову підхопити запалення легень.

Філіп кивнув. Доктор Тайрелл дав йому кілька порад і пообіцяв навідатися знову, якщо буде потрібно. Він залишив свою адресу. Повернувшись назад, Філіп виявив, що Кроншоу спокійнісінько читає. Він не завдав собі клопоту поцікавитися, що сказав лікар.

— Тепер ви задоволені, любий хлопче? — поцікавився письменник.

— Гадаю, ніщо не змусить вас прислухатися до Тайреллових порад.

— Ніщо, — усміхнувся Кроншоу.

85

Минуло близько двох тижнів, і Філіп, повернувшись якось увечері додому після роботи в шпиталі, постукав у двері кімнати Кроншоу. Відповіді не було, тож він зайшов досередини. Чоловік лежав на боці, підібгавши ноги, і Філіп кинувся до ліжка. Він не знав, чи спить письменник, чи страждає від чергового нападу роздратування, але здивовано побачив, що у хворого відкритий рот. Кері доторкнувся до його плеча і вражено скрикнув. Потім запхав руку під сорочку Кроншоу, щоб послухати серце; він не знав, що робити; чув колись, що так помирають, і почувався безпомічним, але схопив дзеркальце і притулив чоловікові до рота. Залишатися наодинці з Кроншоу було страшно. Капелюха і пальто він досі не зняв, тому побіг сходами на вулицю, зупинив кеб і наказав мчати на Гарлі-стрит. Доктор Тайрелл був на робочому місці.

— Послухайте, чи не погодитеся ви одразу поїхати зі мною? Здається, Кроншоу помер.

— Якщо це правда, мій приїзд не надто допоможе, еге ж?

— Я буду страшенно вдячний, якщо ви поїдете. Кеб чекає біля дверей. Нам знадобиться лише півгодини.

Тайрелл надягнув капелюх. У кареті він поставив Філіпові кілька запитань.

— Зранку, коли я йшов на роботу, він виглядав не гірше, ніж зазвичай, — пояснив той. — А зараз, увійшовши, я був приголомшений. Подумайте тільки, він помер, а поруч нікого не було… Як гадаєте, він знав, що помирає?

Кері пригадав слова Кроншоу і замислився, чи охопив чоловіка перед смертю невимовний жах. Він уявив себе у такій ситуації: знати, що це невідворотно, а поруч немає нікого, жодної живої душі, яка підтримала б підбадьорливим словом, коли хворий божеволіє від страху.

— Ви неабияк засмутилися, — зауважив доктор Тайрелл і подивився на Кері своїми яскравими синіми очима. Погляд його був сповнений співчуття. Побачивши Кроншоу, лікар сказав:

— Він, мабуть, помер кілька годин тому. Припускаю, це сталося уві сні. Таке частенько буває.

Тіло здавалося якимось висхлим і непристойним. У ньому не залишилося нічого людського. Доктор Тайрелл кинув на нього холоднокровний погляд і автоматично витягнув годинник.

— Ну, що ж, мені час. Я надішлю свідоцтво про смерть. Сподіваюся, ви знаєте, як повідомити його родичам.

— Гадаю, у нього нікого немає, — озвався Філіп.

— А як щодо похорону?

— Ох, я про це подбаю.

Доктор Тайрелл швидко глипнув на нього і замислився, чи не запропонувати йому кілька фунтів. Про стан Філіпових фінансових справ він нічого не знав: а раптом той легко може дозволити собі такі витрати й образиться через його пропозицію.

— Гаразд, повідомте мені, якщо я можу чимось допомогти, — нагадав доктор.

Вони вийшли й попрощалися біля дверей. Філіп вирушив на пошту, аби надіслати телеграму Леонардові Апджону, а потім зазирнув до похоронного бюро, яке минав щодня дорогою на роботу. Кері часто звертав увагу на три слова, вишитих срібною ниткою на чорній тканині, що прикрашала вітрину зі зразками двох трун: «Економія, Швидкість, Порядність». Вони завжди його веселили. Господар похоронного бюро був невисоким гладким євреєм у чорному костюмі з довгими та масними чорними кучерями й великим діамантом на м’ясистому пальці. Він зустрів Філіпа, дивуючи своєю поведінкою, — сумішшю природної крикливості та професійної стриманості. Чоловік одразу помітив безпомічність молодика й пообіцяв негайно прислати жінку, яка подбає про всі необхідні обряди. Він пропонував влаштувати розкішний похорон, і Кері соромився, що чоловік вважатиме його відмову звичайною скупістю. Торгуватися щодо похорону було гидко, тож Філіп погодився на всі витрати, які не надто міг собі дозволити.

— Я чудово розумію, сер, — казав єврей, — що ви не хочете нічого показного (я й сам не прихильник хизувань), але бажаєте гідно поховати джентльмена. Довірте цю справу мені, я влаштую все якомога дешевше і не забуду про пристойність і вишуканість. Хіба ж я можу запропонувати вам щось більше?

Філіп повернувся на вечерю додому, і, поки він їв, прийшла жінка, що мала подбати про тіло. Незабаром принесли телеграму від Апджона:

«Безтямно приголомшений і засмучений. Шкода не зможу сьогодні прийти. Вечеряю в гостях. Рано-вранці у вас. Найглибші співчуття. Апджон»

Минуло ще кілька хвилин, і жінка постукала у двері вітальні.

— Я вже закінчила, сер. Хочете подивитися на нього і перевірити, чи все гаразд?

Філіп пішов за нею назирці. Кроншоу лежав горілиць із заплющеними очима й благочестиво згорнутими на грудях руками.

— Годиться покласти кілька квіточок, сер.

— Я принесу їх завтра.

Жінка задоволено подивилася на тіло. Вона впоралася зі своєю роботою і тепер розсукала рукави, зняла фартух і надягла капор. Філіп поцікавився, скільки він їй винен.

— Розумієте, сер, дехто дає мені два з половиною шилінги, а хтось — п’ять.

Філіпові соромно було давати їй менше, ніж п’ять шилінгів. Жінка стримано подякувала, адже він зазнав такого горя, і пішла. Кері повернувся до вітальні, прибрав за собою недоїдки і взявся читати «Хірургію» Волшема^[284]. Справа просувалася повільно. Філіп надзвичайно нервував. Коли на сходах почувся якийсь звук, він підскочив — серце шалено загупало. Його лякала думка про сусідню кімнату, де раніше був чоловік, а тепер немає нічого. Тиша здавалася живою, наче в ній ворушилося щось загадкове; у кімнаті було тісно від близької присутності потойбічної, жахної смерті. Філіп відчув страх, який був колись його найближчим другом. Він спробував змусити себе почитати, але раптом розпачливо відкинув підручник. Його непокоїла цілковита марність щойно скінченого життя. Байдуже, живий Кроншоу чи помер. Нічого не змінилося б, навіть якби він ніколи не жив. Філіп подумав про молодого письменника; довелося докласти зусиль, аби уявити його струнким, із легкою ходою і копицею волосся на голові, веселим і повним сподівань. Філіпове життєве правило робити все, що хочеться, але пам’ятати про поліціянта за рогом не надто допомогло в цій ситуації: саме через те, що Кроншоу його дотримувався, письменникове існування виявилося таким нікчемним. Схоже, не слід довіряти інстинктам. Філіп зачудувався і запитував себе: чи є якийсь інший життєвий закон, якщо цей виявився марним, і чому люди поводяться так, а не інакше? Вони керуються своїми емоціями, які можуть бути добрими чи поганими; здавалося, лише випадок вирішує, ведуть вони до перемоги чи поразки. Життя видавалося незбагненною плутаниною. Невідома сила жене людей із місця на місце, і вони вже не бачать мети, а поспішають заради самого процесу.

Наступного ранку прийшов Леонард Апджон із невеличким лавровим вінком. Йому сподобалася думка про коронацію мертвого поета, і чоловік, не зважаючи на засудливе Філіпове мовчання, намагався приладнати вінок на лису голову, але виходило щось неоковирне. Він нагадував криса капелюха, натягнені на голову другосортного коміка з м’юзик-холу.

— Я краще покладу його на серце, — запропонував Апджон.

— Ви поклали його на живіт, — зауважив Філіп.

Апджон криво посміхнувся.

— Лише поет знає, де в іншого поета серце, — виголосив він.

Вони повернулися до вітальні, і Кері відзвітував про підготовку до похорону.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте грошей. Мені б хотілося, щоб за катафалком їхала вервечка порожніх карет, а на головах у коней хиталися високі плюмажі. І нехай буде якомога більше плакальників із довгими стрічками на капелюхах. Мені подобається уявляти всі ці порожні карети.

— Вочевидь, платити за похорон доведеться мені, а у мене зараз немає зайвих грошей, тож я намагаюся організувати все якомога скромніше.

— Мій любий друже, чому б вам тоді не влаштувати йому жебрацький похорон? У цьому було б щось поетичне. Ви точно маєте міщанський інстинкт.

Кері трохи зашарівся, але не відповів, і наступного дня вони з Апджоном їхали за катафалком у винайнятій Філіпом кареті. Лоусон не зміг прийти, але надіслав вінок, а Кері купив ще кілька, щоби труна не здавалася голою.

На зворотному шляху кучер нещадно підганяв коней. Філіп страшенно змучився і незабаром заснув. Розбудив його голос Апджона.

— Нам пощастило, що вірші ще не опублікували. Гадаю, варто трохи притримати їх; я напишу передмову. Дорогою на кладовище я вже почав обдумувати її. Вірю, що мені вдасться щось по-справжньому гарне. Хай там що, спочатку я напишу статтю у «Сетердей».

Філіп не відповів, і запанувала тиша. Нарешті Апджон озвався:

— Хоча мудріше буде не публікувати статтю одразу. Я збираюся написати у якийсь із щомісячних журналів, а потім видати її як передмову.

Філіп почав слідкувати за щомісячною пресою і за кілька тижнів прочитав статтю. Вона стала невеличкою сенсацією, й уривки з неї надрукували в кількох газетах. Це була чудова стаття, вона не могла похизуватися біографічністю, адже ніхто точно не знав про молоді роки Кроншоу, але була витонченою, ніжною та красномовною. Леонард Апджон у звичному вибагливому стилі чарівно зобразив життя Кроншоу у Латинському кварталі, де чоловік вів бесіди і писав вірші. Кроншоу перетворився на мальовничу особистість, англійського Верлена. Пишномовні речення Леонарда Апджона додавали печальній смерті поета в убогій кімнатці у Сохо якоїсь піднесеної гідності й зворушливої величі. Із чарівною скромністю, що натякала на великодушність автора статті, оповідалося про його спроби відвести поета до порослого жимолостю будиночка серед розквітлих садів. А ще там ішлося про брак співчуття у бездушних людей, котрі (хоча й з добрими намірами) натомість перевезли поета до вульгарної заможності Кенсінґтона! Леонард Апджон розповідав про Кенсінґтон зі стриманим гумором, якого вимагала вірність лексиці сера Томаса Брауна. Автор із тонкою іронією писав про останні тижні життя Кроншоу, про те, як він терпляче змирився з незграбним студентом, котрий, бажаючи допомогти, сам призначив себе сестрою милосердя, і про жалюгідну обстановку, до якої потрапив богоподібний волоцюга, безнадійно застрягнувши серед міщан. «Краса із попелу» — цитував пророка Ісайю Апджон. Поет-вигнанець помер, потрапивши у пастку вульгарних розкошів — справжній тріумф іронії. Леонардові Апджону це нагадало про Ісуса Христа поміж фарисеями, а ця аналогія дозволила написати ще один вигадливий абзац. Потім автор розповів, як його друг — його гарні манери не дозволяли назвати ім’я цього друга, на людину з такою вишуканою фантазією можна було лише натякнути — поклав на серце мертвому поетові лавровий вінок; чарівні руки мерця неначе з чутливою жагою спочивали на Аполлоновому листі, що приголомшував ароматом мистецтва, а кольором своїм затьмарював привезений смаглявими моряками з різнобічного, таємничого Китаю нефрит. Задля захопливого контрасту стаття закінчувалася описом пересічного, прозаїчного, міщанського похорону чоловіка, якого слід було поховати або як принца, або як жебрака. Це був коронний удар, остаточна перемога міщанства над мистецтвом, красою та нематеріальними цінностями.

Леонард Апджон ніколи не писав краще. Його стаття була дивом, сповненим шарму, вишуканості та співчуття. Він цитував у ній найкращі вірші Кроншоу, тож коли книжка нарешті вийшла друком, сенсу в цьому вже було небагато; однак автор статі неабияк покращив своє становище. Раніше він видавався читачеві дещо відчуженим, однак ця стаття була сповнена теплої людяності, яка нікого не залишила байдужим.

86

Навесні Філіп закінчив робити перев’язки в амбулаторії і став працювати зі стаціонарними хворими. На цій посаді він пробув півроку. Щоранку він обходив палати, спочатку чоловічі, потім жіночі разом із терапевтом, який працював у лікарні; Кері робив записи до історії хвороби, займався тестами, а вдень допомагав медсестрам. Двічі на тиждень черговий терапевт приводив із собою невеличку групу студентів, оглядав хворих і роздавав указівки. Ця робота, на відміну від попередньої в амбулаторії, була позбавлена постійних змін і тісного контакту з життям, однак Кері тут багато чого навчився. Він добре ладнав із пацієнтами і йому лестило, що люди не приховують свого задоволення від спілкування з ним. Кері не надто співчував стражданням хворих, однак пацієнти йому подобалися; а завдяки тому, що він не прибирав пихатого вигляду, подобався усім більше за інших службовців. Філіп був приємний у спілкуванні, умів підбадьорити і ставився до кожного дружньо. Як і всі, хто якось пов’язаний зі шпиталем, Кері швидко зрозумів, що з чоловіками легше знайти спільну мову, ніж із жінками. Пацієнтки траплялися сварливі та завжди перебували в поганому гуморі. Жінки жалілися на постійно зайнятих медсестер, які, на їхню думку, не виказували належної поваги; а поводилися пацієнтки настирливо, невдячно і грубо.

Незабаром Філіпові пощастило, і він знайшов собі друга. Якось уранці лікарняний терапевт дозволив йому оглянути нового пацієнта; сівши біля його ліжка, Філіп узявся записувати подробиці до «картки». Із неї він дізнався, що хворий працює журналістом; це був сорокавосьмирічний чоловік із незвичним для місцевих пацієнтів ім’ям — Торп Ательні. Чоловік страждав від різкого нападу жовтяниці, але симптоми були нечіткими, і, вирішивши за ним поспостерігати, лікар поклав хворого до шпиталю. На численні Філіпові запитання, які той старанно ставив, пацієнт відповідав приємним голосом, й одразу ставало зрозуміло, що перед вами освічена людина. Важко було сказати щось про зріст чоловіка, адже він лежав у ліжку, але невелика голова і маленькі руки підказували, що він нижчий за інших. Філіп мав звичку розглядати руки різних людей, і руки Ательні зачудували його: вони були мініатюрними, з довгими загостреними пальцями і гарними рожевими нігтями; шкіра була м’якенькою і до хвороби вражала своєю білістю. Пацієнт склав руки на ковдрі, одну з них він трохи витягнув, стиснувши середній та підмізинний пальці, і, розмовляючи з Філіпом, задоволено розглядав власні кисті. Приховуючи посмішку, Кері подивився на чоловікове обличчя. Попри хворобу, воно залишалося привабливим: чоловік мав сині очі, шляхетно окреслений ніс, гачкуватий, дещо агресивний, але не грубий, та загострену сиву борідку. Чоловік трохи полисів, однак видно було, що мав гарні м’які кучері, які не стриг коротко.

— Бачу, що ви журналіст, — зауважив Філіп. — Для яких газет пишете?

— Для всіх. Вам не вдасться знайти газету без моєї статті.

Біля ліжка лежала якась газета, і чоловік, узявши її, показав оголошення. Назву добре відомої Філіпові фірми надрукували великими літерами: Лінн і Седлі, Реджент-стрит, Лондон, а нижче меншим, але досить поважним шрифтом додали наче догму: «Прокрастинація — крадіжка часу». Ще нижче ставили запитання, що дивувало своєю розсудливістю: «Чому б не замовити сьогодні?» Великі літери, наче крики совісті в душі вбивці, повторювали: «Чому?» А потім жирним шрифтом: «Тисячі пар рукавичок від найкращих світових виробників за вражаючими цінами. Тисячі пар панчіх від найповажніших фірм на світі із сенсаційними знижками». І знову вигулькувало запитання, нагадуючи кинуту рукавичку зі списку: «Чому б не замовити сьогодні?»

— Я представник «Лінна і Седлі» у пресі. — Чоловік легенько змахнув своєю тендітною рукою. — Ось до чого опустився…

Філіп продовжував ставити звичні запитання, деякі через усталений порядок, а інші хитромудро вигадані, щоби змусити хворого повідомити про себе речі, які він, можливо, хотів приховати.

— Ви коли-небудь жили за кордоном? — поцікавився Кері.

— Я одинадцять років провів в Іспанії.

— І чим ви там займалися?

— Працював секретарем англійської водопостачальної компанії в Толедо.

Філіп пригадав, що Клаттон кілька місяців жив у Толедо, і відповідь журналіста змусила хлопця подивитися на нього з цікавістю; утім, йому здавалося непристойним виказувати свою допитливість: між пацієнтом у шпиталі та лікарями повинна існувати дистанція. Закінчивши огляд, Кері пішов до інших ліжок.

Хвороба Торпа Ательні не була серйозною, і попри жовту шкіру, незабаром чоловік почувався значно краще: у лікарняному ліжку він залишався тільки тому, що терапевт вважав за необхідне поспостерігати за ним, поки результати аналізів не повернуться до норми. Одного дня, увійшовши до палати, Філіп помітив, що Ательні читає книжку з олівцем у руках. Коли він підійшов до ліжка, хворий відклав її.

— Дозвольте подивитися, що ви читаєте, — попросив Кері, бо ніколи не минав книжку, не погортавши її.

Він узяв до рук збірку іспанської поезії — це були поеми Святого Івана від Хреста^[285]; коли він розгорнув її, з книжки випав аркуш паперу. Філіп підняв його і помітив, що на ньому теж написані вірші.

— Хочете сказати, що прикрашаєте своє дозвілля написанням поезії? Найнедоречніше заняття для хворого в лікарні.

— Я намагався перекласти дещо. Ви знаєте іспанську?

— Ні.

— Ну, але про Святого Івана від Хреста вам чудово відомо, чи не так?

— Чесно кажучи, ні.

— Він був іспанським містиком. Один із найкращих поетів на всі часи. Гадаю, його варто перекласти англійською.

— Можна подивитися на ваш переклад?

— Це лише перші нариси, — попередив Ательні, але похапцем віддав Філіпові листок: йому страшенно кортіло, щоби хтось прочитав.

Слова були написані олівцем, гарним, але дивним почерком, схожим на готичне письмо.

— Скільки часу ви витрачаєте, щоб так писати? Це надзвичайно.

— Не розумію, чому б не писати гарним почерком.

Філіп прочитав першу строфу:

Кері допитливо подивився на Торпа Ательні. Він сам не розумів, чи соромиться цього чоловіка, чи тягнеться до нього. Йому здалося, що хворий тримається з ним дещо зверхньо, і він зашарівся, збагнувши, що може здатися Ательні смішним.

— Яке у вас незвичне прізвище, — озвався він, щоб не мовчати.

— Це старовинне йоркширське прізвище. Колись голові нашого роду не вистачало дня, щоб верхи об’їхати свої угіддя, але могутність залишилася в минулому. Мої пращури витратили все на розпусних жінок і розгнузданих коней.

Ательні був короткозорим і, розмовляючи, пильно вдивлявся в обличчя своєму візаві. Він узяв до рук збірку віршів.

— Вам слід навчитися читати іспанською, — сказав він. — Це шляхетна мова. Не така медоточива, як італійська: італійська — мова тенорів і шарманщиків, однак у ній є велич. Вона не дзюркотить, як струмок у садку, а бурхливо вирує, наче могутня ріка під час повені.

Ця пишномовність насмішила Філіпа, але він мав схильність до риторики, тож із задоволенням слухав Ательні, котрий красномовно і із завзяттям оповідав про насолоду від читання «Дон Кіхота» в оригіналі та романтичну, прозору, пристрасну музику чарівника Кальдерона^[286].

— Я мушу продовжувати обхід, — незабаром зізнався юнак.

— Ох, перепрошую, я геть забув. Я скажу своїй дружині, щоб вона принесла фотографію Толедо, і покажу її вам. Як матимете нагоду, заходьте — побалакаємо. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно.

Протягом кількох наступних днів Філіп знаходив вільну хвилинку, щойно випадала нагода. Їхня дружба з журналістом міцнішала. Торп Ательні був гарним оратором. Він не казав нічого геніального, але розмовляв із таким натхненням та палкою жвавістю, що запалював уяву слухачів. Філіп, котрий так часто жив у світі фантазій, відчував, що його уява наповнюється новими образами. Манери у його нового знайомого були чудові. Він знав про життя та книжки значно більше за Кері та був значно старшим, а головною його перевагою залишалася незмінна готовність до розмов. Ательні розумів, що знаходиться у благочинному шпиталі та мусить слухатися суворих правил, але ставився до цього з легкістю та гумором. Якось Філіп поцікавився, як він опинився у цій лікарні.

— Ох, мої принципи радять користуватися всіма перевагами, запропонованими суспільством. Я отримую зиск із усіх надбань моєї епохи. Захворівши, я без зайвого сорому лягаю до шпиталю, а своїх дітей відправив до школи-інтернату.

— Справді? — здивувався Філіп.

— Там вони отримують чудову освіту, значно кращу за ту, яку я отримав у Вінчестері. А як інакше я зміг би вивчити всіх своїх дітей? У мене їх дев’ятеро. Вам неодмінно слід приїхати і подивитися на них, коли я одужаю. Обіцяєте?

— Залюбки, — погодився Філіп.

87

Минуло десять днів, і Торпа Ательні, котрий тепер почувався досить добре, виписали зі шпиталю. Він дав Філіпові свою адресу, і той пообіцяв пообідати з ним о першій годині наступної неділі. Ательні повідомив, що живе в будинку, збудованому Ініґо Джонсом; він оспівував стару дубову балюстраду так само палко, як усе інше. Спустившись відчинити гостеві двері, чоловік одразу змусив його оцінити елегантну різьбу на одвірку. Це був занепалий будиночок, котрий давно вже слід було побілити, утім він зберіг гідність своєї епохи. Будівля стояла на вузенькій вуличці між Ченсері-Лейн та Гольборном; колись цей район вважали вишуканим, а тепер він майже нічим не відрізнявся від нетрів. Будинок збиралися знести, і на його місці мали з’явитися симпатичні офісні будівлі, а тим часом комірне було невеликим, тож Ательні винаймав два горішніх поверхи за ціну, яка його влаштовувала. Раніше Філіп бачив чоловіка лише у лікарняному ліжку, тож здивувався його невисокому зросту: Ательні був п’ять футів та п’ять дюймів заввишки. Убраний чоловік був химерно: у сині полотняні штани (у Франції такі носять робітники) і старезний коричневий оксамитовий піджак; він був підперезаний яскраво-червоним кушаком, а під низьким комірцем замість краватки зав’язав пишний бант, як той, що їх малює французький комік на сторінках журналу «Панч». Чоловік енергійно привітався з гостем. Він одразу почав розповідати щось про свій будинок і, крокуючи ним, любовно торкався рукою билець.

— Лише подивіться, торкніться, м’якенькі, наче шовк. Яка дивовижна грація! А вже за п’ять років його знесуть і перетворять на дрова.

Ательні наполіг на тому, щоб Філіп зайшов до однієї кімнати на другому поверсі, де чоловік без піджака, гладка жінка та трійко дітей їли недільний обід.

— Я привів цього джентльмена, щоб показати йому вашу стелю. Ви колись бачили щось таке надзвичайне? Як ся маєте, місіс Годжсон? Це містер Кері, він лікував мене, коли я лежав у шпиталі.

— Заходьте, сер, — запросив чоловік. — Ми завжди раді друзям містера Ательні. Містер Ательні показує цю стелю всім своїм друзям. Байдуже, що ми робимо — лежимо в ліжку чи миємося, він однаково приходить.

Філіп зрозумів, що сусіди вважають Ательні диваком, та попри це люблять його. А поки він просторікував про красу стелі сімнадцятого століття, слухали, роззявивши роти.

— Справжній злочин зносити таку красу, еге ж, Годжсоне? Ви впливова людина в місті, чому б вам не написати про свій протест у газети?

Чоловік без піджака коротко засміявся і сказав Філіпові:

— Містер Ательні просто жартує. Кажуть, ці будинки такі антисанітарні, що в них небезпечно жити.

— До біса санітарію, дайте мені мистецтво! — вигукнув Ательні. — У мене дев’ятеро дітей, і погана каналізація вкрита цвіллю. Ні, ні, я не збираюся ризикувати. Не потрібні мені всі ці ваші новинки! Якщо я зберуся переїжджати звідси, перш ніж на щось погоджуватися, переконаюся, що каналізація там така ж погана.

У двері постукали, й увійшла маленька світленька дівчинка.

— Татку, мама каже, щоб ти припиняв розмови і йшов вечеряти.

— Це моя третя донька, — пояснив Ательні, драматично тицяючи у неї пальцем. — Її звуть Марія дель Пілар, але вона охоче відкликається на «Джейн». Джейн, тобі треба видути ніс.

— Таточку, у мене немає хустинки.

— Ось, маєш, дитинко, — відповів чоловік, витягаючи видатне велетенське простирадло. — Як ти гадаєш, для чого Всевишній дав тобі пальці?

Вони піднялися нагору, і Філіпа відвели до кімнати, де стіни були прикрашені панелями з темного дуба. Посередині стояв вузький тиковий стіл на перехрещених ногах, які підтримувалися двома металевими поперечинами. В Іспанії такі столи називають mesa de hiraje. Схоже, вони збиралися обідати тут, адже стіл був накритий на двох, а біля нього стояли два глибоких шкіряних крісла з широкими та плоскими дубовими підлокітниками. Вони були строгими, елегантними та незручними. У кімнаті більше не було меблів, окрім bargueno, вигадливо прикрашеного позолоченим металом на еклектичній підставці з дещо грубою, але вишуканою різьбою. У шафці хизувалося кілька майолік^[287], добряче побитих, але щедро розмальованих тарелів. На стінах висіли роботи старих майстрів іспанської школи у чарівних, але подертих рамах: попри похмурість сюжетів, шкоду, завдану часом і поганим доглядом, та другосортне виконання, картини дихали пристрастю. У кімнаті не було нічого цінного, але складалося приємне загальне враження. Тут було щось розкішне та водночас аскетичне. Філіп відчував у повітрі дух старої Іспанії.

Коли Ательні демонстрував гостю, як виглядає bargueno всередині, з усіма своїми прекрасними візерунками та потаємними шухлядками, до кімнати увійшла висока дівчинка з двома блискучими каштановими косами.

— Мати каже, що вечеря готова і чекає. Я принесу її, щойно ви сядете за стіл.

— Ходи потиснеш руку містерові Кері, Саллі. — Чоловік повернувся до Філіпа. — Хіба вона не височенна? Це моя найстарша донька. Скільки тобі років, Саллі?

— У червні виповниться п’ятнадцять, батьку.

— Я охрестив її Марія дель Соль, адже вона моя перша дитина, і я присвятив її величному сонцю Кастилії, але її мати називає її Саллі, а брат — Мармиза.

Дівчина сором’язливо усміхнулася (зуби в неї були рівні та білі) і зашарілася. Вона мала гарну поставу, хоча й була зависока, як на свій вік, приємні сірі очі, високе чоло і рум’яні щічки.

— Піди скажи матері, хай прийде потиснути руку містерові Кері, перш ніж він сяде.

— Мати сказала, що прийде після вечері. Вона ще не вмилася.

— Тоді ми самі до неї підемо. Наш гість не може їсти йоркширкський пудинг, поки не потисне руку, яка його приготувала.

Філіп рушив за господарем до маленької захаращеної кухні. Там було галасливо, але щойно увійшов незнайомець, усі змовкли. Посередині стояв великий стіл, а навколо нетерпляче юрмилися, чекаючи вечері, діти Ательні. Біля пічки стояла жінка і виймала одну за одною печені картоплини.

— Це містер Кері, Бетті, — відрекомендував гостя Ательні.

— Що за примха приводити його сюди? Що він про нас подумає?

Бетті була вбрана в брудний фартух, рукави бавовняної сукні були закасані вище ліктів, а у волоссі стирчали папільйотки. Місіс Ательні була кремезною жінкою, на добрих три дюйми вищою за свого чоловіка, світловолосою, з синіми очима і добрим обличчям; колись вона була красунею, але пережиті роки і народження дітей зробили її огрядною й гладкою; сині очі вицвіли, шкіра загрубла й почервоніла, волосся втратило свій колір. Жінка випросталася, витерла руку об фартух і простягнула її.

— Ласкаво просимо, сер, — повільно вимовила вона, і її акцент видався Філіпові навдивовижу знайомим. — Ательні казав, що у шпиталі ви були до нього дуже добрим.

— Тепер час познайомити вас із нашим поголів’ям, — озвався Ательні. — Це Торп, — чоловік вказав на хлопчика з круглими щічками і кучерявим волоссям, — мій старший син, нащадок усіх титулів, статків та боргів родини. Це Етельстан, Гарольд, Едвард, — перерахував господар, вказуючи пальцем на трьох менших хлопчиків, рум’яних, здорових та усміхнених, хоча всі вони знічено опустили погляди на тарілки, коли Кері, усміхаючись, подивився на них. — Тепер по порядку дівчатка: Марія дель Соль…

— Мармиза, — пояснив один із молодших хлопчиків.

— Твоє почуття гумору недорозвинене, синку. Марія де лас Мерседес, Марія дель Пілар, Марія де ла Концепціон, Марія дель Розаріо.

— Я називаю їх Саллі, Моллі, Конні, Розі та Джейн, — додала місіс Ательні. — А тепер, Ательні, йди собі до своєї кімнати, обід принесуть туди. Потім я трохи вмию дітей і дозволю їм зазирнути до вас.

— Люба, якби я обирав ім’я тобі, назвав би тебе Марія Мильна Піна. Ти завжди знущаєшся над цими бідолахами зі своїм милом.

— Йдіть уперед, містере Кері, інакше я ніколи не змушу його сісти і з’їсти вечерю.

Ательні та Кері влаштувалися у велетенських монастирських кріслах, і Саллі принесла їм дві тарілки з ростбіфом, йоркширський пудинг, печену картоплю і капусту. Ательні дістав з кишені шестипенсовик і відправив дівчинку за глечиком пива.

— Сподіваюся, ви не накривали тут стіл через мене, — озвався Філіп. — Я б залюбки пообідав разом із дітьми.

— О, ні, я завжди їм на самоті. Мені подобається ця старовинна звичка. Не думаю, що жінкам слід сидіти за столом із чоловіками. Це заважає розмові, до того ж, переконаний, це шкодить їм самим. Потім у них у голові з’являються ідеї, а ідеї ніколи не дають жінкам спокою.

І гість, і хазяїн їли з неабияким апетитом.

— Ви колись куштували такий йоркширський пудинг? Ніхто не вміє готувати його так, як моя дружина. Ось у чому перевага шлюбу з простолюдинкою. Ви ж помітили, що вона не леді.

Це було незручне запитання, і Філіп не знав, як на нього відповісти.

— Я про це не замислювався, — пробелькотів він.

Ательні розреготався. Сміх у нього був дивовижно радісний.

— Ні, ніяка вона не леді навіть близько. Її батько був фермером, а вона ніколи не переймалася тим, що не знає літературної мови. Ми мали дванадцятеро дітей, дев’ятеро з них вижили. Я казав цій жінці, що час зупинитися, але вона вперта, та й уже звикла до цього. Думаю, вона не зупиниться, поки не народить двадцять душ.

У ту мить повернулася Саллі з глечиком пива, налила склянку Філіпові, а потім обійшла стіл, щоб налити трохи батькові. Ательні обійняв її за талію.

— Ви колись бачили таку гарненьку міцну дівчинку? Їй лише п’ятнадцять, а виглядає на двадцять. Подивіться на її щічки. За ціле життя жодного дня не хворіла. Той, хто з нею побереться, буде справжнім щасливчиком, чи не так, Саллі?

Саллі вже звикла до батькових виявів почуттів і слухала його з легкою повільною посмішкою, не надто соромлячись, але її стриманість була дуже привабливою.

— Батьку, зараз обід вистигне, — сказала вона, випручавшись із його обіймів. — Покличете, коли захочете пудинг, гаразд?

Саллі залишила чоловіків наодинці, й Ательні, піднісши до рота олов’яний кухоль, зробив великий ковток.

— Присягаюся, на світі немає нічого кращого за англійське пиво, — сказав він. — Подякуймо Богові за прості насолоди — ростбіф, рисовий пудинг, гарний апетит і пиво. Колись я був одружений з леді. Господи! Ніколи не одружуйтеся з леді, мій хлопчику.

Філіп засміявся. Ця сцена його розважала: маленький чоловічок у химерному одязі, кімната з панелями на стінах та іспанськими меблями, англійська їжа — в усьому цьому була якась вишукана невідповідність.

— Ви смієтеся, мій хлопчику, і не можете уявити собі шлюб із гіршою за вас дівчиною. Ви хочете, щоб дружина була вам інтелектуальною рівнею. Ваша голова напхом напхана ідеями про дружбу в подружжі. Брехня і дурниці, мій хлопчику! Чоловік не хоче говорити з дружиною про політику, гадаєте, мене обходять погляди Бетті на диференційні рівняння? Чоловік хоче дружину, котра готуватиме йому вечерю і виховуватиме дітей. Я був одружений із різними жінками і знаю це з власного досвіду. Давайте попросимо пудинг.

Він ляснув у долоні, й незабаром до кімнати увійшла Саллі. Коли дівчинка забирала тарілки, Філіп спробував підвестися, щоб допомогти їй, але Ательні зупинив його.

— Залиште цю справу їй, мій хлопчику. Вона не хоче, щоб їй заважали, чи не так, Саллі? І вона не вважатиме нечемністю, якщо ви сидітимете, поки вона стоїть і чекає. Їй начхати на все це лицарство, еге ж, Саллі?

— Так, батьку, — скромно озвалася дівчина.

— Ти розумієш, про що я кажу, Саллі?

— Ні, батьку, але я знаю, що мамі не подобається, коли ти лаєшся.

Ательні божевільно розреготався. Саллі принесла тарілки з рисовим пудингом, соковитим, жирним і запашним. Ательні з апетитом накинувся на нього.

— Один із законів цього будинку каже, що недільний обід у нас незмінний. Це наш ритуал. Ростбіф і рисовий пудинг п’ятдесят неділь на рік. У Великодню неділю ягнятина з зеленим горошком, а на Михайлів день смажена гуска з яблучним соусом. Так ми бережемо народні традиції. Коли Саллі вийде заміж, вона забуде безліч премудростей, яких я її навчив, але ніколи не забуде, що слід щонеділі їсти ростбіф і рисовий пудинг, аби бути щасливим і в гарному гуморі.

— Покличете, коли захочете сиру, — байдуже кинула Саллі.

— Знаєте легенду про зимородка? — поцікавився Ательні; Філіп уже звик, що чоловік увесь часперестрибує з однієї теми до іншої. — Коли самець летить над морем і стомлюється, самичка підхоплює його знизу і несе на своїх міцних крилах. Саме цього чекає чоловік від дружини — щоб вона була самичкою зимородка. Із першою дружиною я прожив три роки. Вона була справжньою леді, мала п’ятнадцять сотень фунтів на рік, і ми частенько влаштовували вечірки в нашому маленькому будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні. Вона була чарівною жінкою; усі так казали — адвокати та їхні дружини, що приходили до нас на вечерю, вчені, біржові брокери і багатообіцяючі молоді політики; ох, яка це була чарівна жінка! Вона хотіла, щоб я ходив до церкви у фраку й шовковому капелюсі, водила мене на концерти класичної музики і полюбляла пообідні суботні проповіді. Щоранку вона снідала о пів на дев’яту, а якщо я запізнювався, мені сніданок подавали холодним. Вона читала правильні книжки, захоплювалася правильними картинами і обожнювали правильну музику. Господи, як мені було нудно з цією жінкою! Вона досі така ж чарівна, живе в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні, де на стінах листи Морріса^[288] і Вістлерові^[289] гравюри, та влаштовує ті самі прекрасні вечірки, на яких подають телятину з соусом і морозиво з кафе «Гюнтер»^[290], що й двадцять років тому.

Філіп не запитав, як розпався цей невдалий шлюб, але Ательні сам розповів:

— Ми з Бетті неодружені, розумієте; моя дружина ніколи не розлучилася б зі мною. Усі мої діти незаконні, кожен із них, та хіба їм від цього гірше? Бетті була служницею у будиночку з червоної цегли в Кенсінґтоні. Чотири чи п’ять років тому я не мав ані шеляга і семеро дітей, тож пішов до своєї дружини і попросив допомоги. Вона сказала, що платитиме мені, якщо я покину Бетті та поїду за кордон. Можете уявити, щоб я покинув Бетті! Натомість нам довелося трохи поголодати. Моя дружина каже, що я завжди любив нетрі. Так, я деградував; опустився перед усім світом, заробляю три фунти на рік, працюючи рекламним агентом текстильної фабрики, але щодня дякую Богові, що не живу в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні.

Саллі принесла чеддер, і Ательні продовжив свої багатослівні просторікування.

— Найбільша на світі помилка думати, що без грошей неможливо виростити дітей. Гроші потрібні, щоб виховати їх джентльменами та леді, але я не хочу, щоб мої діти були леді та джентльменами. Мине ще рік, і Саллі сама зароблятиме собі на життя. Піде вчитися до кравчині, правда ж, Саллі? А хлопці служитимуть своїй країні. Я хочу, щоб вони всі пішли на флот; там життя веселе і здорове, смачна їжа, гарна платня і пенсія до кінця життя.

Філіп запалив люльку. Ательні палив самокрутки з гаванського тютюну. Саллі вийшла з кімнати. Юнак був стриманим і соромився того, що йому так відкривають душу. Ательні зі своїм громоподібним голосом у миршавому тілі, зі своєю пихою, зовнішністю іноземця і рвучкими жестами був дивовижним створінням. Він неабияк нагадував Філіпові Кроншоу. Мав таку ж незалежну думку, таку ж схильність до богемного життя, але значно жвавіший темперамент і не такий витончений розум, тому не цікавився абстрактними матеріями, які робили розмови із Кроншоу такими захопливими. Ательні страшенно пишався родиною, з якої походив; він показав Філіпові світлини маєтку єлизаветинської епохи і сказав йому:

— Родина Ательні жила тут сімсот років, мій хлопчику. Ах, якби ви лише бачили каміни і стелі!

У стінній панелі була шафка, з якої Торп дістав аркуш зі своїм генеалогічним деревом, і продемонстрував його Філіпові з дитячим задоволенням. Родина була і справді поважна.

— Бачите, як змінювалися наші родинні імена — Торп, Етельстан, Гарольд, Едвард; я дав своїм синам родинні імена. А дівчаткам, як бачите, я теж дав іспанські імена.

У Філіпа з’явилося дивне відчуття, що вся ця історія, можливо, була хитромудрою вигадкою, розказаною без жодної ницої причини, а просто через бажання справити враження, здивувати, зачудувати. Ательні казав, що навчався у Вінчестері, однак хлопцеві, що тонко відчував різницю у поведінці, не вірилося, що його новий знайомий закінчив одну з найкращих приватних шкіл. Коли чоловік наголошував, які видатні шлюби укладали його предки, Філіп замислився, чи Ательні часом не син якогось крамаря з Вінчестера, аукціонера чи торговця вугіллям. Можливо, схоже прізвище було його єдиним зв’язком зі стародавнім родом, чиє генеалогічне дерево демонстрував чоловік.

88

У двері постукали, і досередини забігла зграйка дітей. Тепер вони були чисті й охайні; їхні личка блищали від мила, а волосся було зализане донизу: під наглядом Саллі діти вирушали до недільної школи. Ательні, як завжди, перебільшено театрально пожартував із ними, але видно було, що чоловік любить усіх своїх синів і доньок. Він так зворушливо пишався їхнім міцним здоров’ям і гарним виглядом. Філіп відчував, що діти трохи соромляться його, і коли батько відіслав їх, усі висипали з кімнати, не приховуючи полегшення. За кілька хвилин навідалася місіс Ательні. Вона витягла з волосся папільйотки і тепер мала вигадливу зачіску. Жінка вбрала просту чорну сукню та капелюшок із дешевими квітами і намагалася втиснути свої червоні й грубі від роботи руки в чорні лайкові рукавички.

— Я збираюся до церкви, Ательні, — повідомила вона. — Вам нічого більше не потрібно, правда?

— Нам не вистачає лише твоїх молитов, моя люба Бетті.

— Вони тобі не допоможуть, ти вже занадто нагрішив, — усміхнулася жінка, а потім повернулася до Філіпа й мелодійно протягнула: — Ніяк не вдається змусити його піти до церкви. Він нічим не кращий за жодного атеїста.

— Хіба вона не схожа на Рубенсову другу дружину? — вигукнув Ательні. — Хіба вона не виглядала б розкішно в костюмі сімнадцятого століття? Ось із якими жінками варто одружуватися, мій хлопчику. Ви лише подивіться на неї.

— Здається, ти кому завгодно задуриш голову, — спокійно відповіла дружина.

Їй нарешті вдалося застебнути рукавички, але перед тим, як піти, жінка повернулася до Кері з люб’язною й трохи сором’язливою усмішкою.

— Ви залишитеся випити чаю, чи не так? Ательні любить із кимось побазікати і нечасто зустрічає когось достатньо розумного.

— Звичайно, він залишиться випити чаю, — погодився чоловік. Місіс Ательні вийшла з кімнати. — Мені хочеться, щоб діти ходили до недільної школи, і подобається, що Бетті відвідує церкву. Я вважаю, жінкам слід вірити в Бога. Сам я не вірю, але люблю, коли вірять жінки і діти.

Філіпа, який ставився до правди дуже строго, така легковажна поведінка трохи здивувала.

— То чому ви дозволяєте, аби дітей вчили того, у що самі не вірите?

— Якщо їх навчать прекрасному, мене не обходить, чи правда це. Не можна вимагати, щоб щось задовольняло одночасно і вашу розсудливість, і почуття прекрасного. Я хотів, аби Бетті прийняла католицтво — мені б сподобалось, якби її хрестили у вінку з паперових квітів, — але вона безнадійна протестантка. До того ж релігія залежить від темпераменту; якщо у вас є релігійна жилка, ви повірите у що завгодно, а якщо такої жилки немає, можна насаджувати вам будь-яку віру, і ви все одно її зречетеся. Напевно, релігія — найкраща школа моралі. Вона схожа на ті пігулки, які ви, джентльмени, використовуєте в медицині, коли у розчин додають іншу речовину: сам розчин не має жодного сенсу, але допомагає засвоїти необхідні ліки. Ви виховуєте в собі мораль, тому що цього вимагає релігія; а потім релігійність минає, а мораль залишається. Людина швидше стане порядною, навчившись доброти завдяки любові до Бога, ніж уважне читання Герберта Спенсера.

Це суперечило всім Філіповим ідеям. Він досі вважав християнство ганебним тягарем, якого слід позбутися за будь-яку ціну: у його підсвідомості воно асоціювалося з нудними службами в теркенберійському соборі та довгими годинами нудьги в холодній церкві у Блекстейблі; мораль, про яку говорив Ательні, була для нього лише частиною релігії, за яку чіпляється наш розум, відкинувши віру, хоча лише вона наповнювала мораль змістом. Утім, поки він розмірковував над відповіддю, Ательні, котрого більше цікавив власний монолог, аніж дискусія, узявся просторікувати про католицтво. Римо-католики здавалися йому невід’ємною частиною Іспанії, а Іспанію він цінував неабияк, адже зміг втекти до неї від буденності, що так пригнічувала його шлюбне існування. Жваво жестикулюючи, Ательні описував виразним тоном, від якого кожне промовлене слово вражало до глибини душі, іспанські собори, просторі й темні всередині, масивне золото вівтарів, розкішні ковані прикраси з потьмянілою позолотою, повітря, насичене пахощами ладану, і тишу. Філіп майже бачив на власні очі каноніків у коротких батистових стихарях, хлопчиків-хористів у червоних шатах, що йдуть із ризниці на хори; майже чув на власні вуха монотонний спів вечірньої служби. Назви, які згадував Ательні, — Авіла, Тарраґона, Сараґосса, Сеговія, Кордова — грали трубами в його душі. Здавалося, він бачить величні сірі гранітні брили старих іспанських міст серед жовто-коричневого, дикого, розбурханого вітрами пейзажа.

— Я завжди думав, що чудово було б поїхати до Севільї, — буденним тоном повідомив Кері, коли Ательні на мить змовк, драматично задерши вгору руку.

— Севілья! — вигукнув чоловік. — Ні, ні, не їдьте туди. Севілья: це слово викликає в нашій уяві дівчат, що танцюють з кастаньєтами і співають у садах Ґвадалквівіра, бої биків, квіт апельсинових дерев, мантильї — mantones de Manila. Така Іспанія в оперетах і на Монмартрі. Її легкодоступні чари можуть надовго захопити лише поверховий розум. Теофіл Ґотьє^[291] взяв у Севільї все, що вона могла запропонувати. А ми, його нащадки, здатні лише на почуття, які повторюють пережиті ним. Він доторкнувся великими масними руками до того, що впадає у вічі, а в Севільї більше нічого немає; і тепер вона заляпана і вкрита відбитками його пальців. Мурільйо^[292] — ось хто її художник.

Ательні підвівся з крісла, підійшов до іспанської шафки, опустив дверцята з масивними, вкритими позолотою петлями і розкішним замком, за якими виявилися ряди шухлядок. Чоловік витяг звідти стосик світлин.

— Ви знаєте Ель Ґреко? — поцікавився він.

— Ох, я пам’ятаю, як один чоловік у Парижі неабияк ним захоплювався.

— Ель Ґреко був художником Толедо. Бетті не могла знайти фотографії, які я хотів вам показати. Це картини, на яких Ель Ґреко зобразив своє улюблене місто, і вони правдивіші за будь-яку фотографію. Ходіть сюди і сядьте до столу.

Філіп підтягнув ближче свій стілець, і Ательні поклав перед ним світлину. Юнак довго із цікавістю розглядав її мовчки. Він протягнув руку до інших фотографій, і чоловік віддав їх йому. Ніколи раніше Кері не доводилося бачити роботи цього загадкового майстра, і на перший погляд умовність малюнків здивувала його: постаті були занадто довгими, голови занадто маленькими, пози неприродними. У них не було реалізму, втім, навіть фотографії передавали відчуття якоїсь бентежної правдивості. Ательні жадібно описував їх красномовними фразами, але Філіп невиразно чув, що той говорить. Він був приголомшений. Ці картини дивним чином зачепили його. Здавалося, вони пропонують йому якийсь підтекст, але хлопець не розумів, що саме. Це були портрети чоловіків із великими меланхолійними очима, котрі наче намагалися сказати невідомо що; там були високі ченці в рясах францисканського чи домініканського ордену зі збентеженими обличчями і жестами, зміст яких не вдавалося осягнути; там було «Успіння Богородиці» і «Розп’яття», на якому художникові дивом вдалося передати відчуття, що плоть мертвого Христового тіла не людська, а божественна; а ще «Вознесіння», на якому видно було, що Спаситель прямує вгору до небес та однаково стоїть у повітрі так само міцно, як на твердій землі; піднесені руки апостолів, маяння їхніх одеж, їхні несамовиті жести передавали відчуття торжества і святої радості. Тлом майже на всіх картинах було нічне небо, темна ніч душі, де незнайомі пекельні вітри шмагають нестримні хмари у променях тривожного місяця.

— Я безліч разів бачив те небо над Толедо, — озвався Ательні. — Мені спало на думку, що Ель Ґреко вперше дістався до міста вночі, і це справило на нього таке запаморочливе враження, що він уже ніколи не міг його позбутися.

Філіп пригадав, який вплив справив на Клаттона цей дивний майстер, чиї роботи він зараз побачив уперше. Він подумав, що Клаттон був найцікавішим зі всіх його знайомих у Парижі. Через саркастичну манеру поведінки і неприязну холодність його важко було зрозуміти, але тепер, озираючись назад, Кері вирішив, що в ньому була якась трагічна сила, котра марно намагалася виявитися в живописі. Юнак мав незвичний характер, він схилявся до містики на противагу епосі, котра не визнавала містицизм; він не міг змиритися з життям через те, що йому не вдавалося висловити приховані пориви свого серця. Його інтелект був створений не для того, щоб служити духові. Не дивно, що Клаттон відчув глибоку симпатію до грека, який вигадав нову техніку для передачі прагнень своєї душі. Філіп знову оглянув серію портретів іспанських джентльменів зі скуйовдженими і загостреними борідками, їхні бліді обличчя полум’яніли серед строгих чорних одеж та на чорному тлі. Ель Греко був портретистом душ; ці джентльмени, висхлі й спустошені не від виснаження, а через обмеження, із понівеченим розумом, здавалося, не помічали краси навколишнього світу; їхні погляди прикипали до власних сердець та сліпли від сяйва небаченого. Жоден художник не зобразив із більшою безжалісністю, що наш світ — тимчасовий притулок. Душі намальованих чоловіків ділилися своєю дивною тугою через очі: їхні відчуття дивовижно загострилися, та не для сприйняття звуків, ароматів і кольорів, а для відчуттів майже невагомої душі. Іспанський шляхтич із серцем монаха крокує світом, і його очі бачать те, що бачать святі у своїх келіях, та він не дивується. Його вуста не створені для усмішки.

Філіп, так і не промовивши жодного слова, повернувся до фотографії Толедо, яка найбільше з усіх картин захопила його. Він не міг відвести від неї погляду. Юнака пройняло дивне відчуття, що він стоїть на порозі відкриття якоїсь нової життєвої істини. Від передчуття пригоди мороз пішов поза шкірою. На мить він згадав про кохання, від якого помирав: у порівнянні зі збудженням, яке тепер охопило його серце, любов здавалася чимось буденним. На видовженій картині, на яку він дивився, на горбочку скупчилися будинки; в одному кутку хлопчик тримав велику карту міста, у другому виднілася символічна фігура — ріка Таг, а в небесах була зображена Діва Марія в оточенні янголів. Ці краєвиди суперечили Філіповим смакам, адже він був завсідником у колах, де цінувалася точність реалізму; однак хлопець знову здивовано відчув, що ця картина ближча до реальності, ніж досягнення всіх майстрів, кого він шанобливо намагався наслідувати. Кері почув слова Ательні про точність зображення: коли містяни приходили подивитися на картину, вони впізнавали на ній свої будинки. Художник малював точнісінько те, що бачив, але дивився він очима душі. У блідо-сірому місті було щось неземне. Це було місто душі, осяяне химерним світлом, що не належало ні дню, ні ночі. Воно стояло на зеленому пагорбі (але такої зелені не знайдеш на землі), оточене масивними стінами і бастіонами, непідвладними ані машинам, ані двигунам, створеним людськими руками; зруйнувати їх можна було лише молитвами і постом, покаянними зітханнями й умертвінням плоті. Це була твердиня Господня. Жоден каменяр не знав каменів, із яких її звели; їхній вигляд наганяв страх, і глядач запитував себе, що за люди живуть за ними. Можна було крокувати вулицями цього міста і не здивуватися, виявивши, що вони безлюдні, та все ж не порожні — ви відчували чиюсь незриму присутність, про це кричали всі ваші внутрішні відчуття. Це було таємниче місто, в якому уява налякано тремтіла, наче подорожній, увійшовши зі світла в темряву; ним тинялися оголені душі, котрим відкрилося незнане, і химерно переповнювалися пережитою зустріччю зі знайомим до останньої краплі, та все ж невимовним абсолютом. Нікого не дивувало, що в цьому синьому небі, реальність якого впізнавало не око, а душа, вкритому розхристаними хмарками, принесеними сюди чужими вітрами, схожими на крики й зітхання загублених душ, являлася в червоних шатах і синій мантії Діва Марія в оточенні крилатих янголів. Філіп відчував, що мешканців міста це видіння не здивує, вони благочестиво подякують і підуть далі своєю дорогою.

Ательні оповідав про іспанських письменників-містиків, про Терезу Авільську^[293], святого Івана від Хреста, фрая Луїса де Леона^[294]; у кожному з них жила та жага незримого, котру Філіп помітив у картинах Ель Ґреко: здавалося, вони могли торкатися до безтілесного й бачити невидиме. Це були іспанці своєї епохи, осяяні могутніми подвигами величної нації: їхні мрії були сповнені думок про Америку і про зелені острови Карибського моря; у їхніх жилах текла сила, всотана зі столітніх битв із маврами; вони були володарями світу й пишалися цим, і відчували в собі неохопні простори, жовтогарячі пустелі, вкриті шапками снігу гори Кастильї, сонячне сяйво, синє небо і квітучі рівнини Андалузії. Життя було сповнене пристрасті та різноманіття; воно пропонувало багато, і через це вони тривожно прагнули більшого; залишалися людьми і ніколи не вдовольнялися, перетворювали свою неспокійну жвавість на пристрасну гонитву за чимось невловимим. Ательні не приховував радості, нарешті йому вдалося знайти когось, кому можна було прочитати переклади, якими він уже давненько займався в хвилини дозвілля; своїм глибоким вібрато він читав духовні гімни фрая Луїса де Леона про Душу та її коханого Христа, що починалися словами en una nocha oscura^[295] і noche serena^[296]. Чоловік переклав їх просто, але вміло, йому вдалося знайти слова, які перш за все передавали грубо обтесану велич оригіналу. Картини Ель Ґреко пояснювали їх, а вони пояснювали його картини.

Філіп виплекав у собі дещо зневажливе ставлення до ідеалізму. Він завжди з пристрастю ставився до життя, а ідеалізм, який траплявся на шляху, видавався здебільшого боягузливою втечею від світу. Ідеаліст, нездатний змиритися зі штовханиною в людському натовпі, заглиблюється в себе; йому не вистачає сил на боротьбу, тому він називає битву вульгарним заняттям; він марнославний і заспокоює себе тим, що зневажає друзів, котрі оцінюють його не так високо. Типовим ідеалістом для Філіпа був Гейворд — білявий, млявий, зараз уже занадто гладкий і майже лисий чоловік досі хизувався залишками свого колишнього гарного вигляду і запевнянь, що у невизначеному майбутньому займатиметься чимось вишуканим; завершувалися ці балачки віскі та походеньками з вульгарними вуличними шльондрами. Повстаючи проти всього, що уособлював Гейворд, Філіп вимагав життя, яким воно було — нещадним, грішним, спотвореним, і не ображався на нього; юнак виголошував, що хоче бачити людину оголеною, без прикрас, а зіштовхуючись із ницістю, жорстокістю, самозакоханістю чи хтивістю, лише потирав руки: ось так виглядає справжнє життя. У Парижі він вивчив, що не існує ані краси, ані потворності, є тільки істина: пошуки краси — звичайна сентиментальність. Хіба не він намалював рекламу шоколаду «Меньє» на тлі пейзажу, щоб врятуватися від тиранії привабливості?

Утім, зараз він, схоже, розгадав щось нове. Він уже давно, вагаючись, рухався в цьому напрямку, але тільки тепер усвідомив це і відчув себе на межі якогось відкриття. Він невиразно здогадувався, що є щось краще за реалізм, який він так обожнював; це, безсумнівно, не був знекровлений ідеалізм, який через свою слабкість віддалявся від життя. Тут була якась сила, зрілість, життя сприймалося з усією його вбогістю, потворністю і красою, злиденністю і героїзмом; це досі був реалізм, але реалізм на якихось нових висотах, який трансформував життя, осяявши його яскравішим світлом. Філіпові здавалося, що він чіткіше бачить речі, дивлячись на них суворим поглядом померлих кастильських шляхтичів; а жести святих, які спершу видалися дикими й спотвореними, набули таємного змісту. Однак він не знав, у чому цей зміст. Він нагадував послання, яке неодмінно потрібно отримати, але написане невідомою мовою, і його не вдається зрозуміти. Філіп завжди шукав сенс життя і, схоже, ось він перед ним, проте нерозбірливий і нечіткий. Юнака це неабияк збентежило. Те, що здавалося йому істиною, змигнуло, наче спалах блискавки серед гір темної горобиної ночі. Кері, напевно, зрозумів, що людині не слід полишати своє життя напризволяще, довіряючи випадку, адже її воля могутня; він, напевно, зрозумів, що самоконтроль може бути так само пристрасним і рішучим, як приборкання пристрастей; він, напевно, зрозумів, що внутрішнє життя не менш різноманітне, барвисте й багате на враження, ніж життя того, хто завойовує королівства й відкриває незвідані землі.

89

Розмову Філіпа з Ательні перервав гуркіт на сходах. Чоловік відчинив двері дітям, що повернулися з недільної школи, і вони увійшли з реготом та криками. Батько весело поцікавився, чого їх сьогодні навчили. За мить з’явилася Саллі й передала інструкції від матері: поки вона приготує чай, Ательні мусить придивитися за дітьми; і він узявся розповідати їм казки Ганса Андерсена. Дітлахи не були сором’язливими і незабаром дійшли думки, що Філіп не такий уже й страшний. Джейн підійшла, трохи постояла біля нього, а потім вилізла йому на коліна. Уперше в своєму самотньому житті Кері опинився в родинному колі; він дивився на світлих діточок, які поринули в казку, і в очах його сяяла усмішка. Життя його нового друга, що спершу здавалося дивакуватим, схоже, насправді було сповнене краси, яку дарує досконала природність. Саллі знову увійшла до кімнати.

— А тепер, діти, чай готовий, — сказала вона.

Джейн зіслизнула з Філіпових колін, і діти вервечкою потягнулися на кухню. Саллі взялася накривати довгий іспанський стіл скатертиною.

— Мати запитує, чи прийти їй попити з вами чаю? — переказала дівчина. — А я можу напоїти чаєм малих.

— Скажи матері, що ми пишатимемося й радітимемо, якщо вона прикрасить нашу компанію, — відказав батько.

Філіпові спало на думку, що цей чоловік не може й слова сказати без свого ораторського красномовства.

— Тоді я поставлю горнятко для неї, — вирішила Саллі.

За мить вона повернулася з окрайцем хліба, кавалком масла і бляшанкою полуничного варення. Поки дівчинка накривала на стіл, батько глузував із неї. Він казав, що їй вже час бігати на побачення, й оповідав Філіпові, що донька занадто гонорова і не хоче мати нічого спільного з кавалерами, які шикуються в два ряди біля дверей недільної школи, сподіваючись на честь провести її додому.

— Ну й вигадник ти, батьку, — відповіла Саллі зі своєю доброю повільною усмішкою.

— Дивлячись на неї, ніколи не здогадаєшся, що учень кравця пішов до війська через те, що наша дівчинка з ним не привіталася, а один інженер-електрик — чуєте, інженер-електрик — п’є оковиту, бо Саллі не поділилася з ним своїм молитовником у церкві. Я здригаюся від самої лише думки про те, що станеться, коли вона зробить дорослу зачіску.

— Мати сама принесе чай, — увірвала його донька.

— Саллі ніколи не звертає на мене увагу, — засміявся Ательні, дивлячись на неї з гордістю та любов’ю. — Вона займається своїми справами, попри війни, революції та катаклізми. Вона стане чудовою дружиною якомусь порядному хлопцеві.

Місіс Ательні принесла чай. Вона сіла й узялася різати хліб і масло. Філіпа зачудувало те, як жінка піклується про Ательні, наче він дитина. Вона різала хліб невеликими скибочками, щоб йому було зручно їсти, і мастила його маслом і варенням. Тепер вона була без капелюха й у своїй трохи тіснуватій недільній сукні нагадувала хлопцеві одну з фермерових дружин, до котрих він у дитинстві ходив із дядьком у гості. Аж тоді Філіп зрозумів, чому звук її голосу видавався йому таким знайомим. Жінка розмовляла так само, як люди в околицях Блекстейбла.

— У якій частині країни ви народилися? — поцікавився він.

— Я з Кента. Народилася у Ферне.

— Я так і думав. Мій дядько вікарій у Блекстейблі.

— Оце цікаво, — озвалася жінка. — Щойно в церкві я думала, чи не родич ви містеру Кері. Я бачила його чимало разів. А моя кузина вийшла заміж за містера Баркера з ферми Рокслі, неподалік від Блекстейбла. Дівчинкою я часто там бувала. Хіба це не цікаво?

Вона подивилася на гостя, і в її вицвілих очах засяяв новий вогник цікавості. Жінка запитала, чи бував Філіп колись у Ферне. Це було мальовниче село за десять миль від Блекстейбла; фернський вікарій частенько їздив до Блекстейбла на свято збору врожаю. Жінка згадувала імена навколишніх фермерів. Їй приємно було знову побалакати про місце, де минула її юність, і вона із задоволенням згадувала події та людей, що детально запали їй у пам’ять, як це часто буває з людьми її класу. На Філіпа це теж подіяло дивним чином. Здавалося, наче до кімнати, прикрашеної панелями, в самісінькому центрі Лондона, увірвалося дихання заміської природи. Філіп майже бачив перед собою плодовиті кентські поля зі статечними в’язами; його ніздрі затріпотіли від пахощів повітря, сповненого сіллю Північного моря, що додавала йому прохолоди і свіжості.

Філіп засидівся в Ательні до десятої години. О восьмій діти зайшли до кімнати, щоб побажати усім на добраніч, і з усією природністю підставили Філіпові щічки для поцілунків. Серце у нього вистрибувало з грудей. А ось Саллі лише простягнула йому руку.

— Саллі ніколи не цілується з джентльменами на першому побаченні, — пожартував її батько.

— Тоді вам доведеться запросити мене ще раз, — підіграв йому Філіп.

— Не зважайте на батькові слова, — зауважила Саллі, усміхнувшись.

— Ця юна жінка знає собі ціну, — додав її батько.

Поки місіс Ательні вкладала дітей спати, вони повечеряли хлібом із сиром та пивом; а коли Філіп зайшов на кухню побажати жінці на добраніч (вона відпочивала там, читаючи «Віклі Диспетч»), господиня сердечно запросила його навідуватися ще.

— Поки Ательні має роботу, щонеділі на нас чекає гарна вечеря, — сказала вона. — А якщо ви зайдете побазікати з ним, це буде справжньою благочинністю.

Наступної суботи Філіп отримав від Ательні листівку, в якій той запрошував його завтра на вечерю. Переймаючись, що їм доводиться заощаджувати значно більше, ніж містер Ательні хотів це визнати, Філіп відповів, що зможе прийти лише на чай. Він купив великий сливовий пиріг, щоб господарі не витрачали грошей ще й на нього. Виявилося, що вся родина рада його бачити, а завдяки пирогу дітлахи полюбили Філіпа ще більше. Він наполіг, що вся родина мусить випити чаю разом на кухні, і за столом було галасливо та весело.

Незабаром Філіп узяв собі за звичку навідуватися до Ательні щонеділі. Завдяки своїй простоті та природності він подобався дітям, до того ж вони відчували з його боку взаємну симпатію. Щойно зачувши дзвінок, хтось із малих висував голову у вікно, щоб переконатися, що це Філіп, а потім усі галасливо неслися донизу сходами, кидаючись йому в обійми. За столом діти змагалися за право сидіти поруч із ним, і вже незабаром почали називати його «дядько Філіп».

Ательні був дуже балакучим, і потихеньку Кері дізнався про все його життя. Чоловік хапався за різноманітні справи і, як здавалося, усе, за що він брався, закінчувалося кепсько. Він працював на чайній плантації на Цейлоні, комівояжером із продажу італійських вин в Америці; найдовше Ательні пропрацював секретарем у водопостачальній компанії Толедо; а ще він працював журналістом і деякий час займав посаду судово-поліцейського репортера у вечірній газеті; йому довелося побувати заступником редактора в мідлендській газеті та редактором у ріверській. На кожній посаді чоловік нахапався потішних анекдотів і задоволено розповідав, радіючи своєму вмінню розважати компанію. Читав він чимало, захоплюючись здебільшого незвичними книжками і з дитячим задоволенням виливаючи на слухачів несистематизовані знання. Три чи чотири роки тому принизлива вбогість змусила Ательні стати рекламним агентом однієї фабрики одягу в пресі. Попри те що робота здавалася чоловікові не гідною його можливостей (які він цінував украй високо), непохитність дружини і потреби сім’ї змусили його залишитися на цій посаді надовго.

90

Вийшовши від Ательні, Філіп повертався уздовж Ченсері-лейн та Стренду, а потім сідав на автобус у кінці Парламент-стрит. Однієї неділі, коли їхня дружба тривала вже шість тижнів, він пішов звичним маршрутом, але виявив, що автобус до Кенсінґтона вже повний. Надворі був червень, проте цілий день дощило, і ніч видалася вогкою і холодною. Кері дійшов до Піккаділі-Сьоркус, сподіваючись сісти в автобус там, — зупинка була біля фонтана, а в автобусі рідко можна було зустріти більше двох-трьох людей. Транспорт ходив тут щоп’ятнадцять хвилин, тож довелося трошки почекати. Філіп ліниво розглядав натовп. Шинки саме зачинялися, і на вулицях було людно. Він обмірковував ідеї, на які Ательні чарівним чином завжди вдавалося наштовхнути співрозмовника.

Раптом Філіпове серце завмерло. Він побачив Мілдред. Юнак не згадував про неї вже кілька тижнів поспіль. Дівчина переходила дорогу на розі Шафтесбері-авеню й зупинилася, щоби пропустити кілька кебів. Вона уважно слідкувала за транспортом і не помічала більш нічого. Мілдред була вбрана в чорний солом’яний капелюшок, прикрашений цілим оберемком пір’я, і чорну шовкову сукню; серед жінок саме панувала мода на шати зі шлейфом; кеби проїхали, дівчина перейшла дорогу і, замітаючи шлейфом вулицю, рушила вздовж Піккаділі. Серце у Філіпа гупало, мов божевільне, коли він кинувся назирці. Він не збирався розмовляти з Мілдред, але здивувався, куди вона йде о такій годині. Йому хотілося подивитися дівчині в очі. Вона йшла повільно, повернула на Ейр-стрит, а потім вийшла на Реджент-стрит і знову рушила в напрямку Піккаділі-Сьоркус. Філіп збентежився. Він не розумів, що Мілдред робить. Можливо, вона на когось чекає, і йому страшенно захотілося дізнатися, на кого саме. Дівчина обігнала невисокого чоловіка в капелюсі-котелку, котрий повільно шпацирував у тому ж напрямку, що й вона, і подивилася на нього краєм ока. Потім вона пройшла ще кілька кроків та, опинившись біля «Свон і Едґардс», зупинилася і завмерла обличчям до дороги. Коли коротун наблизився до неї, Мілдред усміхнулася. Чоловік на мить витріщився на неї, а потім відвернувся і поспіхом рушив геть. Аж тоді Філіп усе зрозумів.

Жах приголомшив його. На мить юнак відчув таку слабкість, що ледве втримався на ногах; потім він рвучко підійшов до дівчини і торкнувся її руки.

— Мілдред.

Страшенно налякавшись, дівчина обернулася. Кері здалося, що вона почервоніла, але в темряві він погано бачив. Кілька секунд вони мовчки стояли й дивилися одне на одного. Нарешті Мілдред озвалася:

— Не сподівалася побачити вас.

Філіп не знав, що відповісти; він був страшенно вражений; слова в голові бігали наввипередки і здавалися жахливо мелодраматичними.

— Це огидно, — видихнув він майже нечутно.

Мілдред не відповіла; вона відвернулася і дивилася на хідник під ногами. Кері відчув, як страждання спотворюють його лице.

— Ми можемо кудись зайти й поговорити?

— Я не хочу говорити, — похмуро кинула дівчина. — Дайте мені спокій, гаразд?

Філіпові спало на думку, що її вкрай потрібні гроші, тож він не може дозволити собі піти геть о такій порі.

— Якщо ви в скруті, у мене є кілька соверенів, — бовкнув він.

— Не розумію, про що це ви. Я просто прогулювалася, повертаючись додому. Збиралася зустрітися з однією дівчиною з роботи.

— Заради Бога, хоч зараз не брешіть, — попросив Філіп.

Він помітив, що дівчина плаче, і знову перепитав:

— Ми можемо піти кудись поговорити? Можна мені піти до вас?

— Ні, не можна, — схлипнула дівчина. — Мені не дозволяють приводити джентльменів. Якщо хочете, можемо зустрітися завтра.

Філіп був переконаний, що завтра Мілдред не прийде, і не збирався її відпускати.

— Ні. Ви мусите відвести мене кудись просто зараз.

— Ну, я знаю одну кімнату, але там беруть шість шилінгів.

— Байдуже. Де вона?

Дівчина назвала адресу, і Філіп зупинив кеб. Вони доїхали до зашарпаної вулички позаду Британського музею, неподалік від Ґрейс-Інн-роуд, і Мілдред зупинила екіпаж на розі.

— Вони не люблять, коли під’їжджають аж до дверей, — пояснила вона.

Відколи вони сіли у кеб, це були перші промовлені нею слова. Вони пройшли кілька ярдів, і Мілдред тричі різко постукала в двері. Філіп помітив у фрамузі^[297] табличку з оголошенням, у якому пропонувалося винайняти квартиру. Двері рвучко розчахнулися, і висока літня жінка пустила їх усередину. Вона глипнула на Філіпа і пошепки сказала щось Мілдред. Дівчина відвела Кері коридором до затильної кімнати. Усередині було досить темно. Мілдред попросила сірник і запалила гасову лампу; скла не було, і полум’я різко розгорілося. Філіп побачив невеличку брудну спальню, захаращену розмальованими під сосну меблями; мереживні фіранки були вкриті плямами, а камінна решітка ховалася за великим паперовим віялом. Мілдред опустилася на стілець біля каміна, а Кері сів на краєчок ліжка. Він почувався присоромлено. Помітив, що обличчя Мілдред щедро розмальоване рум’янами, а брови підведені чорним, але дівчина однаково мала змарнілий і хворий вигляд, і рум’янець лише підкреслював зеленкувату блідість шкіри. Мілдред мовчки витріщалася на паперове віяло. Філіп не міг вигадати, що сказати, — у горлі стояв клубок, наче він збирався розридатися.

— Господи, як це огидно, — прохрипів Кері.

— Не розумію, чому ви взагалі пхаєте у це носа. Мені здавалося, що ви радше мали б зрадіти.

Філіп не відповів, і за мить Мілдред почала схлипувати.

— Ви ж не думаєте, що я займаюся цим заради задоволення. Правда?

— Ох, люба моя, — вигукнув він. — Мені так шкода. Мені страшенно шкода.

— Який мені з цього зиск?

Філіп знову не знаходив слів. Він розпачливо боявся бовкнути щось, що здасться дівчині звинуваченням чи глузуванням.

— Де дитина? — нарешті поцікавився він.

— Я забрала її до Лондона. Не мала грошей, щоби платити за її утримання в Брайтоні, тож довелося забрати. Я винайняла кімнату на Гайбері-вей. Сказала, що працюю в театрі. Щодня витрачаю купу часу на дорогу до Вест-Енда, але нечасто вдається знайти когось, хто здасть квартиру самотній жінці.

— Чому вас не взяли знову на роботу в кафе?

— Я ніде не могла знайти роботу. Стерла ноги у пошуках. Якось раз мені пощастило, але я захворіла й не виходила на роботу цілий тиждень, а коли повернулася, там сказали, що я їм більше не потрібна. Їх теж не можна звинувачувати, еге ж? У таких місцях потрібні здорові дівчата.

— У вас і зараз не надто добрий вигляд, — зауважив Філіп.

— Я нездужала й не мала б виходити сьогодні, але нічого не могла вдіяти, мені потрібні гроші. Я написала Емілю, що не маю жодної копійки, а він навіть не відповів мені.

— Ви могли написати мені.

— Після всього, що сталося, я не хотіла. Не хотіла, щоб ви знали, що я у скруті. Нічого дивного, якби ви сказали, що я цього заслуговую.

— Ви не дуже добре мене знаєте, чи не так?

Раптом він згадав, що вистраждав через неї, і від спогадів про цей біль йому зробилося млосно. Утім, це були просто спогади. Дивлячись на дівчину, Філіп розумів, що більше не кохає її. Він страшенно співчував їй, але радів власній свободі. Похмуро розглядаючи Мілдред, Кері не розумів, чому так п’янів від пристрасті до неї.

— Ви справжній джентльмен у всьому, — узялася за старе Мілдред. — Єдиний з усіх, кого я зустрічала. — На мить дівчина змовкла, а потім зашарілася. — Страшенно не хочеться просити вас, Філіпе, та чи не могли б ви позичити мені трохи грошей?

— На щастя, я маю дещо з собою, але, боюся, тільки два фунти.

Він віддав їй монети.

— Я відплачу вам, Філіпе.

— Ох, усе гаразд, — усміхнувся він. — Не переймайтеся.

Він не сказав нічого з того, що хотів сказати. Вони розмовляли так, наче все це було абсолютно природним. Схоже, тепер дівчина мусила повернутися до свого жахливого життя, а Філіп не міг нічого з цим вдіяти. Мілдред підвелася, щоб узяти гроші, і вони обоє постояли.

— Я затримую вас? — поцікавилася дівчина. — Гадаю, вам хочеться додому.

— Ні, я не поспішаю, — заспокоїв її Філіп.

— Я рада, що випала нагода трохи посидіти.

Від цих слів і їхнього підтексту у Філіпа мало не розірвалося серце; страшенно боляче було дивитися, як утомлено Мілдред знову опустилася на стілець. Запала така довга тиша, що Філіп знічено запалив цигарку.

— Як чудово, що ви не сварили мене, Філіпе. Я думала, що ви казатимете невідомо що.

Він бачив, що Мілдред знову розридалася. Пригадалося, як вона прийшла до нього і плакала, коли Еміль покинув її. Спогади про її страждання і його власне приниження лише змушували хлопця ще гостріше співчувати їй.

— Якби я тільки могла вирватися, — стогнала дівчина. — Я ненавиджу таке життя. Я для нього не годжуся, я не з таких дівчат. Я б зробила все що завгодно, аби тільки вирватися, навіть пішла б прислужувати, якби могла. Ох, краще б я померла.

Від жалю до себе самої дівчина розридалася ще гірше. Вона істерично схлипувала, і її худеньке тіло здригалося.

— Ох, ви не розумієте, як це. Ніхто не розуміє, доки не спробує.

Філіп не міг дивитися на її страждання. Жахливе становище Мілдред було для нього справжньою мукою.

— Бідолашна дитинко, — прошепотів він. — Бідолашна дитинко.

Кері страшенно розчулився. Несподівано йому дещо спало на думку і сповнило його щастям найвищого ґатунку.

— Послухайте, якщо хочете вирватися звідси, у мене є ідея. Просто зараз мені досить сутужно і доводиться на всьому заощаджувати; але я винаймаю у Кенсінґтоні невеличку квартиру і маю додаткову кімнату. Якщо хочете, можете оселитися там із дитиною. Я плачу одній жінці три шилінги і шість пенсів на тиждень за прибирання і готування їжі. Ви теж можете це робити, а ваше харчування коштуватиме не набагато більше тієї суми, яку я їй плачу. Удвох можна прогодуватися не дорожче, ніж одному, до того ж, гадаю, дитина їсть небагато.

Мілдред припинила плакати і подивилася на нього.

— Хочете сказати, що готові прийняти мене назад після всього, що сталося?

Філіп зашарівся, трохи соромлячись своїх слів.

— Не хочу, щоб ви мене неправильно зрозуміли. Я пропоную вам лише кімнату, яка мені нічого не коштує, і їжу. Від вас я не чекаю нічого, окрім тієї самої роботи, яку раніше для мене виконувала інша жінка. Крім цього, мені від вас узагалі нічого не потрібно. Сподіваюся, ваших умінь на кухні для цього вистачить.

Дівчина підскочила на ноги і мало не кинулася обійматися.

— Ви такий добрий до мене, Філіпе.

— Ні, будь ласка, залишайтеся там, де стоїте, — поспіхом кинув він і випростав руку, наче збирався її відштовхнути.

Філіп сам не розумів чому, але думка про її дотики була йому неприємна.

— Я не хочу бути для вас кимось більшим за друга.

— Ви такий добрий до мене, — повторила дівчина. — Такий добрий до мене.

— Тобто ви погоджуєтеся?

— Ох, так, я робитиму все що завгодно, аби лише вирватися звідси. Ви ніколи не пошкодуєте про свій вчинок, Філіпе, ніколи. Коли мені можна переїхати, Філіпе?

— Краще зробімо це завтра.

Мілдред несподівано знову розридалася.

— Чому, заради Бога, ви знову плачете? — усміхнувся Кері.

— Я така вдячна вам. Навіть не знаю, як зможу вам колись віддячити.

— Ох, усе гаразд. А зараз вам краще повертатися додому.

Він записав адресу і сказав Мілдред, що чекатиме на неї о пів на шосту. Було вже пізно, тож йому довелося йти додому пішки, але дорога не здавалася довгою, адже Філіп сп’янів від щастя і летів, мов на крилах.

91

Наступного ранку Філіп прокинувся раніше, щоб підготувати кімнату для Мілдред. Він повідомив жінці, яка доглядала за ним, що її послуги більше не знадобляться. Мілдред приїхала близько шостої, і Філіп, побачивши її з вікна, спустився, щоб відчинити двері й допомогти занести багаж: тепер він складався лише з трьох згортків, обв’язаних коричневим папером, адже дівчині довелося продати все, крім найнеобхіднішого. Вона була вбрана в ту саму чорну сукню, що й напередодні: рум’ян на щоках не було, але довкола очей залишилися чорні плями, які підказували, що вранці дівчина вмивалася поспіхом. Через кола під очима Мілдред здавалася зовсім хворою. Дівчина вийшла з екіпажу з дитиною на руках і виглядом своїм викликала жалість. Схоже, вона соромилася, і їм не вдавалося сказати одне одному нічого, крім найбанальніших фраз.

— То ви дісталися сюди без пригод?

— Я ніколи раніше не жила в цій частині Лондона.

Філіп показав гості ту саму кімнату, в якій помер Кроншоу. Він розумів, що це безглуздо, але після смерті друга не захотів до неї вертатися і спав на розкладачці у маленькій кімнатці, куди переїхав, щоб чоловікові було зручніше. Дитина тихенько спала.

— Гадаю, ви її не впізнаєте, — сказала Мілдред.

— Я не бачив дівчинку відтоді, як ми залишили її в Брайтоні.

— Куди мені її покласти? Вона така важка, що я не можу її довго тримати.

— Боюся, у мене ніколи не було колиски, — зізнався Філіп і нервово засміявся.

— Ох, вона спатиме зі мною. Ми завжди спимо разом.

Мілдред поклала дитину на крісло й оглянула кімнату. Більшість речей були знайомі їй зі старої квартири, і вона впізнала їх. Новим був лише портрет Філіпа над камінною полицею, який Лоусон намалював наприкінці минулого літа. Мілдред критично оглянула його.

— Чимось він мені подобається, а чимось ні. Гадаю, насправді ви привабливіший, ніж на портреті.

— Мої справи поліпшуються, — засміявся Філіп. — Ви ніколи раніше не казали, що я привабливий.

— Я не з тих, хто переймається чоловічою зовнішністю. Красунчики мені не подобаються. Як на мене, вони занадто самозакохані.

Мілдред роззирнулася, інстинктивно шукаючи дзеркало, але в кімнаті його не було. Тоді дівчина підняла руку і пригладила свій пишний чубчик.

— Що скажуть ваші сусіди про те, що я тут житиму? — раптом запитала вона.

— Ох, тут живе лише одне подружжя. Чоловіка немає вдома цілими днями, а жінку я бачу лише в суботу, коли вона приходить за комірним. Вони справжні самітники. Відколи я тут живу, ми з ними навіть двома словами не перекинулися.

Мілдред пішла до спальні, щоброзібрати й розкласти речі. Філіп спробував почитати, але був занадто збуджений, тож відкинувся у кріслі, запалив цигарку і з усмішкою спостерігав, як спить дитина. Він почувався цілком щасливим. Тепер Кері точно знав, що більше не кохає Мілдред. Його здивувало, що старі почуття геть зникли, і він навіть зауважив легеньку фізичну відразу до дівчини і подумав, що від її доторку шкіра вкриється мурашками. Філіп не розумів сам себе. Незабаром Мілдред постукала у двері й знову увійшла до кімнати.

— Послухайте, ви не мусите стукати, — нагадав Кері. — Ви вже влаштували собі екскурсію маєтком?

— Це найменша кухня, яку мені доводилося бачити.

— Для наших розкішних трапез вона достатньо велика, ось побачите, — добродушно відгукнувся Філіп.

— Я бачу, що вдома немає продуктів. Мені слід піти і купити щось.

— Так, але дозвольте нагадати, що ми мусимо заощаджувати.

— Що приготувати на вечерю?

— Приготуйте, що, на вашу думку, вам вдається, — розреготався Філіп.

Він дав Мілдред трохи грошей, і вона пішла. За півгодини повернулася і розклала покупки на столі. Підіймаючись сходами, вона задихалася.

— Чуєте, у вас анемія, — зауважив Філіп. — Доведеться годувати вас пігулками з високим вмістом заліза.

— Я не одразу знайшла крамниці. Купила печінку. Вона смачна, правда? А багато її не з’їси, тож виходить дешевше, ніж м’ясо у різника.

У кухні була газова пічка, і, поставивши печінку на вогонь, Мілдред повернулася до кімнати, щоб накрити на стіл.

— Чому ви накриваєте лише на одного? — поцікавився Філіп. — Ви що, не збираєтеся їсти?

Дівчина зашарілася.

— Я подумала, що ви, можливо, не хотітимете їсти зі мною за одним столом.

— А це ще чому?

— Ну, я просто служниця, чи не так?

— Не будьте дурепою. Як можна казати такі дурниці?

Філіп усміхнувся, але її скромність зачепила щось у його серці. Бідолашка! Він пригадав, якою була Мілдред, коли вони познайомилися. На мить він завагався.

— Не думайте, наче це якась милість із мого боку, — сказав нарешті. — Це просто ділова угода, я даю вам житло й харчі в обмін на роботу. Ви мені нічого не винні. І в цьому немає для вас нічого принизливого.

Дівчина не озвалася, але по її обличчю заструменіли сльози. У шпиталі Філіп дізнався, що жінки її класу вважають працю служниць принизливою. Мимохіть юнак відчув роздратування, але одразу ж присоромив себе: адже очевидно, що Мілдред утомлена і хвора. Він підвівся і допоміг їй поставити посуд для ще однієї людини. Дитина вже прокинулася, і дівчина приготувала їй суміш «Меллінз фуд». Печінка і бекон були готові, тож Філіп і Мілдред сіли за стіл. Заощаджуючи, Кері відмовився від будь-яких напоїв, окрім води, але мав удома півпляшки віскі й вирішив, що алкоголь піде дівчині на користь. Він робив усе можливе, аби вечеря минула весело, однак Мілдред була пригнічена й виснажена. Коли вони повечеряли, дівчина підвелася, щоб покласти дитину до ліжка.

— Здається, вам краще лягти сьогодні раніше, — запропонував Філіп. — Ви здаєтеся абсолютно виснаженою.

— Напевно, так і зроблю, але спершу помию посуд.

Філіп запалив люльку і взявся читати. Приємно було чути, як у сусідній кімнаті хтось ходить. Часом самотність пригнічувала його. Мілдред прийшла і прибрала зі столу, а потім із кухні долинув дзенькіт посуду, який вона мила. Філіп усміхнувся від думки, що це так характерно для неї — поратися по господарству в чорній шовковій сукні. Однак він мав чимало роботи і пішов із підручником до стола. Кері читав «Медицину» Ослера, якій студенти нещодавно почали віддавати перевагу перед книжкою Тейлора, що багато років була найвідомішим посібником. Незабаром увійшла Мілдред, розкасуючи рукави. Філіп кинув на неї погляд, але не поворухнувся; усе це було незвично, і він трохи нервував. Він злякався, що Мілдред могла нафантазувати собі, наче він збирається до неї чіплятися, і не знав, як делікатно запевнити її, що це не так.

— Між іншим, о дев’ятій у мене заняття, тож я хотів би поснідати о чверть на дев’яту. Ви зможете впоратися?

— О, так. Коли я працювала на Парламент-стрит, щоранку встигала на автобус, що йде від Герн-Гілл о восьмій годині дванадцять хвилин.

— Сподіваюся, кімната видасться вам зручною. Гарненько виспавшись, завтра ви прокинетеся іншою людиною.

— А ви, напевно, навчаєтеся допізна?

— Зазвичай я читаю десь до одинадцятої чи пів на дванадцяту.

— Тоді на добраніч.

— На добраніч.

Між ними стояв стіл. Філіп не спробував потиснути дівчині руку. Вона тихенько зачинила двері. Було чути, як вона ходить кімнатою, а за кілька хвилин Мілдред лягла, і ліжко заскрипіло під її вагою.

92

Наступного дня був вівторок. Філіп, як завжди, нашвидкуруч поснідав і побіг на лекцію, що починалася о дев’ятій. Із Мілдред він устиг перекинутися лише кількома словами. Повернувшись увечері, знайшов свою гостю біля вікна, де вона штопала його шкарпетки.

— Виявляється, ви роботяща дівчина, — усміхнувся він. — Чим ви тут займалися цілий день?

— Ох, я прибрала як слід квартиру, а потім трохи погуляла з дитиною.

Мілдред була вбрана у стару чорну сукню, яка колись була її формою у кафе; у цьому поношеному вбранні дівчина мала кращий вигляд, ніж у шовкових шатах напередодні. Дівчинка сиділа на підлозі. Вона подивилася на Філіпа великими таємничими очима й розреготалася, коли той опустився поруч із нею і почав гратися пальчиками її босих ніжок. Надвечірнє сонце зазирнуло до кімнати і залило її м’яким світлом.

— Як радісно повертатися додому, коли там хтось є. Жінка і дитина чудово прикрашають кімнату.

Філіп забіг до лікарняної аптеки і взяв пляшечку пігулок із залізом. Удома він віддав їх Мілдред і наказав приймати кожного разу після їди. До цих ліків дівчина вже звикла, вона час від часу приймала їх із шістнадцяти років.

— Я впевнений, Лоусонові сподобалася б ваша зеленкувата шкіра, — зауважив Філіп. — Він казав, що її так і хочеться намалювати, але тепер я страшенно практичний і не заспокоюся, поки ви не будете як годувальниця — кров із молоком.

— Мені вже краще.

Після скромної вечері Філіп наповнив кисет тютюном і надягнув капелюх. Щовівторка він зазвичай ходив до шинку на Бік-стрит і тепер радів, що після приїзду Мілдред цей день не забарився: йому хотілося, щоб усе в їхніх стосунках було зрозуміло.

— Ви кудись ідете? — поцікавилася дівчина.

— Так, щовівторка я влаштовую собі вихідний. Побачимося завтра. На добраніч.

До шинку Філіп завжди йшов із задоволенням. Зазвичай там можна було зустріти Макалістера, брокера-філософа, готового залюбки посперечатися про все на світі. Приїхавши до Лондона, Гейворд теж регулярно забігав сюди, і попри їхню з Макалістером взаємну неприязнь, вони не відмовлялися від звички зустрічатися раз на тиждень. Брокер вважав Гейворда нікчемою і кепкував із його сентиментальності: він розпитував того про його письменницьку діяльність і зі зневажливою посмішкою слухав невпевнені просторікування про майбутні шедеври. Суперечки були запеклими, але тут подавали чудовий пунш, і наприкінці вечора обидва чоловіки (його палкі прихильники) приходили до компромісу і ставали ліпшими друзями. Того вечора Філіп зустрів там їх обох та ще й Лоусона — молодий художник познайомився з багатьма людьми в Лондоні, його часто запрошували на прийоми, і тепер він бував тут значно рідше. Усі були в гарному гуморі, бо Макалістер підкинув їм вигідну пропозицію на біржі, і Гейворд із Лоусоном заробили по п’ятдесят фунтів кожен. Для Лоусона це була чимала сума, адже він полюбляв розтринькувати гроші, а заробляв небагато: молодик уже опинився на тій стадії кар’єри портретиста, коли його почали помічати критики і чимало аристократичних леді хотіли, щоб він безкоштовно намалював їхній портрет (це була взаємна реклама, а видатні пані відчували себе покровительками мистецтва); однак знайти поважного міщанина, готового викласти за портрет дружини стосик грошенят, удавалося рідко. Лоусон аж сяяв від задоволення.

— Це найприємніший спосіб заробляти гроші з усіх відомих мені! — кричав він. — Я не виклав із власної кишені навіть шестипенсовика.

— Ви чимало втратили, не прийшовши сюди минулого вівторка, юначе, — звернувся до Філіпа Макалістер.

— Господи, чому ж ви не написали мені? — здивувався Кері. — Ви навіть уявити не можете, як мені зараз знадобилася б сотня фунтів.

— Ох, я не мав на це часу. Тут необхідно опинитися в потрібний час у потрібному місці. Я почув про цю нагоду минулого вівторка і запитав у джентльменів, чи не хочуть вони ризикнути. У середу зранку я купив їм тисячу акцій, по обіді вони пішли вгору, і я одразу продав їх. Джентльмени заробили по п’ятдесят фунтів, а я — кілька сотень.

Філіпа аж скрутило від заздрощів. Нещодавно він продав останні цінні папери зі свого невеличкого спадку, і тепер у нього залишилося лише шість сотень фунтів. Від однієї думки про майбутнє його проймала паніка. До отримання диплома він мусив якось проіснувати ще два роки, а потім збирався влаштуватися на практику до шпиталю, де не зароблятиме нічого щонайменше три роки. Навіть за найжорстокішої економії після цього у нього залишиться щонайбільше сотня фунтів. Якщо він захворіє або не зможе знайти роботу, це не надто допоможе. Вдала ставка на біржі могла все змінити.

— Гаразд, не переймайтеся, — заспокоїв його Макалістер. — Незабаром, безумовно, підвернеться щось цікавеньке. За кілька днів на біржі знову очікується південно-африканський бум, і я подивлюся, що можна для вас зробити.

Макалістер працював на Каффірському ринку й частенько розповідав історії про те, як кілька років тому, під час попереднього буму, люди зненацька заробляли цілі статки.

— Дивіться, не забудьте про мене наступного разу.

За бесідами вони просиділи аж до опівночі; Філіп жив далі, ніж інші, тому пішов першим. Він мусив устигнути на останній трамвай, інакше довелося б іти пішки й опинитися вдома майже під ранок. Філіпові пощастило, однак додому він однаково дістався аж о пів на першу. Піднявшись нагору, побачив, що Мілдред досі сидить у кріслі, і здивувався.

— Чому, заради всього святого, ви ще не лягали? — вигукнув він.

— Не хотілося спати.

— Все одно слід було лягти. Хоча б трохи відпочити.

Дівчина не поворухнулася. Кері помітив, що після вечері вона перевдягнулася у чорну шовкову сукню.

— Я вирішила, що краще дочекаюся вас. Раптом вам щось знадобиться.

Мілдред подивилася на Філіпа, і на її блідих устах промайнула усмішка. Він не був упевнений, чи правильно її зрозумів. Він трохи знітився, однак відповів радісно, наче нічого не сталося.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але й неслухняно. Швидше біжіть до ліжка, інакше не зможете встати зранку.

— Мені не хочеться лягати.

— Дурниці, — холодно кинув Кері.

Мілдред, трохи набундючившись, підвелася й пішла до своєї кімнати. Філіп почув, як вона голосно грюкнула дверима, й усміхнувся.

Наступні кілька днів минули без пригод. Мілдред звикала до нової обстановки. Коли Філіп вибігав із дому після сніданку, дівчина цілісінький ранок могла займатися хатніми справами. Їхня їжа була невибагливою, але, виходячи на невеликі закупи, Мілдред полюбляла нікуди не поспішати; вона не завдавала собі клопоту готувати обід, а варила какао та їла хліб із маслом. Потім дівчина клала дитину у візочок і йшла гуляти, а повернувшись, била байдики аж до вечора. Мілдред була втомлена, тож їй подобалося, що справ удома небагато. Філіп доручив дівчині заплатити комірне, і вона потоваришувала з відлюдкуватою господинею квартири; тож за тиждень могла розповісти йому про сусідів більше, ніж він дізнався за рік.

— Вона дуже приємна жінка, — переконувала Мілдред. — Справжня леді. Я сказала їй, що ми одружені.

— Гадаєте, це було необхідно?

— Ну, я мусила їй щось сказати. Було б кумедно, якби я жила тут, а ми були неодружені. Навіть не знаю, що вона б подумала про мене.

— Не думаю, що вона хоч на мить вам повірила.

— Закладаюся, повірила. Я сказала, що ми одружені вже два роки, — не могла інакше, самі розумієте, через дитину, — але ваші родичі й чути нічого не хотіли, поки ви студент (вона сказала «спудей»), тож нам доводилося тримати це в таємниці. Але тепер вони змирилися, і ми всі разом поїдемо до них улітку.

— Ви справжня майстриня вигадувати всілякі небилиці, — зауважив Філіп.

Його трохи роздратувало, що Мілдред досі любить прибрехати. Минулі два роки нічого її не навчили. Утім, він лише здвигнув плечима. «Якщо вже бути чесним, — подумав, — вона мала небагато шансів чогось навчитися».

Вечір був чудовий, теплий і безхмарний, і здавалося, наче всі мешканці Південного Лондона вийшли на вулиці. У повітрі було щось тривожне; зміни погоди часом змушують кокні поспішати під відкрите небо. Поприбиравши зі столу, Мілдред підійшла і зупинилася біля вікна. З вулиці долинав галас — люди гукали одне одного, гуркотів транспорт, десь віддалік грала шарманка.

— Припускаю, що сьогодні вам потрібно працювати? — тоскно запитала дівчина.

— Було б непогано, але не думаю, що обов’язково. Чому ви питаєте? Хочете, аби я щось зробив?

— Мені б хотілося трошки прогулятися. Може, покатаємося на двоповерховому трамваї?

— Якщо хочете.

— Тоді я швиденько надягну капелюшок, — зраділа Мілдред.

Того вечора майже неможливо було всидіти вдома. Дитина спала, тож її спокійно можна було залишити саму. Мілдред казала, що завжди залишала дівчинку саму вдома, коли виходила вночі на вулицю, маленька ніколи не прокидалася. Повернувшись у капелюшку, дівчина була в чудовому гуморі. Вона скористалася нагодою і трішки нарум’янила щічки. Філіп подумав, що вона розрум’янилася від задоволення; її дитяча радість розчулила його, і він навіть картався, що так суворо з нею поводився. Вийшовши на вулицю, дівчина засміялася. Перший зустрічний трамвай їхав до Вестмінстер-Бридж, і вони сіли на нього. Філіп запалив люльку, і вони взялися розглядати людні вулиці. Крамниці були відчинені та яскраво освітлені, і люди купували на завтра все необхідне. Коли трамвай проїжджав м’юзик-хол «Кентрбері», Мілдред вигукнула:

— Ох, Філіпе, ходімо туди. Я вже кілька місяців не була у м’юзик-холі.

— Ми не можемо дозволити собі квитки до партеру, ви ж знаєте.

— Ох, байдуже, я радітиму навіть гальорці.

Вони вийшли з трамвая і повернулися на сто ярдів назад до дверей м’юзик-холу. За шість пенсів кожен із них отримав чудове місце — досить високо, та все ж не на гальорці, а погода видалася такою приємною, що глядачів прийшло небагато. Очі Мілдред блищали. Дівчина щиро раділа. Її простодушність розчулювала Філіпа. Мілдред залишалася для нього загадкою. Дещо у ній йому досі подобалось, Кері вважав, що в ній є чимало хорошого; дівчина не винна, що її погано виховали, і життя було таким складним; він звинувачував її, але вона не була винна. Це його власна провина — не слід було вимагати від Мілдред чеснот, яких вона не мала. За інших обставин вона могла стати чарівною дівчиною. Вона геть не пристосована до життєвих баталій. Філіп подивився на дівочий профіль із ледь відкритими вустами і легким рум’янцем і подумав, що Мілдред здається навдивовижу цнотливою. Кері відчув приголомшливе співчуття до дівчини і щиро пробачив усі страждання, які вона йому заподіяла. Незабаром у Філіпа від диму запекли очі, однак, коли він запропонував піти, дівчина повернулася до нього з благальним виглядом і попросила залишитися до кінця. Він усміхнувся і погодився. Тоді Мілдред узяла його за руку і не відпускала аж до завершення вистави. Коли вони в натовпі людей випливли на вулицю, дівчині не хотілося повертатися додому, тож вони з Філіпом прогулялися до Вестмінстер-Бридж-роуд, розглядаючи перехожих.

— Я вже кілька місяців так не розважалась, — зізналася дівчина.

Філіпове серце переповнилося почуттями, і він подякував долі, що послухався раптового імпульсу і запросив до себе Мілдред та її дитину. Як приємно було бачити її щасливу вдячність. Нарешті дівчина стомилася, і вони застрибнули в трамвай, щоб повернутися додому; було вже пізно, коли Філіп із Мілдред вийшли з трамвая і повернули на свою вулицю, навколо не було жодної живої душі. Дівчина взяла Кері під руку.

— Зовсім як у старі часи, Філе, — сказала вона.

Раніше вона ніколи не називала його Філом, це була Ґріффітсова звичка, і навіть тепер це боляче вкололо юнака. Він пригадав, як йому тоді хотілося померти; біль був таким нестерпним, що він серйозно замислювався про самогубство. Здавалося, наче все це відбулося цілу вічність тому. Кері усміхнувся, пригадавши себе колишнього. Тепер він відчував до Мілдред лише жаль. Вони підійшли до будинку і, увійшовши до вітальні, Філіп запалив гасову лампу.

— Із дитиною все гаразд? — запитав він.

— Піду подивлюся.

Повернувшись до кімнати, вона сказала, що дівчинка навіть не повернулася на інший бік, відколи вони пішли. Неймовірна дитина. Філіп простягнув дівчині руку.

— Гаразд, на добраніч.

— Ви вже хочете лягати спати?

— Майже перша. Останнім часом я не звик так пізно лягати, — відказав він.

Мілдред узяла його за руку і, не відпускаючи її, зазирнула юнакові в очі з легкою усмішкою.

— Філе, тієї ночі у цій кімнаті, коли ви запропонували мені переїхати сюди, я мала на увазі зовсім не те, про що ви говорили… ну, тобто, коли казали, що я тут тільки для того, щоб готувати і займатися господарством.

— Справді? — перепитав хлопець, висмикуючи руку. — Я саме це мав на увазі.

— Не будьте дурнем, — розреготалася Мілдред.

Кері похитав головою.

— Я був абсолютно серйозним. І не запропонував би вам переїхати за жодних інших умов.

— Чому?

— Відчуваю, що не зміг би. Не можу пояснити, але це зіпсувало б усе.

— Що ж, чудово, як собі хочете. Я не з тих, хто повзатиме за вами на колінах.

Мілдред вийшла, грюкнувши за собою дверима.

93

Наступного ранку Мілдред була похмурою і неговіркою. Вона не виходила з кімнати, поки не настав час готувати обід. Куховарила дівчина поганенько і здебільшого могла приготувати лише відбивні або стейки; до того ж не знала, як заощадливо скористатися відходами, тож Філіпові доводилося витрачати більше, ніж він очікував. Накривши на стіл, Мілдред сіла навпроти нього, але не їла, а коли він поцікавився, в чому річ, пояснила, що болить голова і їсти не хочеться. Кері радів, що може провести вечір деінде, — всі в родині Ательні дружньо й радісно чекали на нього; як приємно й незвично було відчувати, що кожен у цьому будинку із задоволенням очікує його візиту. Коли він повернувся, Мілдред уже лягла, а наступного ранку залишалася мовчазною. За вечерею вона сиділа з набундюченим виглядом і трохи супила брови. Філіпа це дещо дратувало, але він нагадував собі, що повинен залишатися чуйним; він просто зобов’язаний бути толерантним.

— Ви дуже мовчазна, — зауважив він із приязною усмішкою.

— Мені платять за готування їжі і прибирання, я не знала, що розмов від мене теж чекають.

Така відповідь здалася йому неґречною, але якщо вони вже збиралися жити разом, доведеться докласти зусиль, щоб налагодити стосунки.

— Припускаю, що ви образилися на мене через той вечір, — озвався Кері.

Це була незручна тема, однак виходило, що її слід обговорити.

— Не розумію, що ви маєте на увазі, — кинула дівчина.

— Будь ласка, не гнівайтесь на мене. Я б ніколи не запропонував вам переїхати сюди, якби не хотів, аби наші стосунки залишалися суто дружніми. Я запропонував цей вихід, подумавши, що вам потрібен дах над головою і можливість знайти роботу.

— Ох, не думайте, наче мене це зачіпає.

— Я й не думаю, — поспіхом запевнив Кері. — Не думайте, що я невдячний. Я розумію, що тієї ночі ви хотіли попіклуватися про мене. Але справа в моїх почуттях, і я нічого не можу вдіяти. Це зробило б усе потворним і огидним.

— Який ви кумедний, — озвалася Мілдред, допитливо дивлячись на нього. — Щось я вас не можу зрозуміти.

Дівчина більше не гнівалася на Філіпа, але зачудувалася: їй не вдавалося збагнути, що він собі думає. Вона розуміла ситуацію і навіть невиразно відчувала, що він поводиться шляхетно і це варте захоплення; але водночас їй хотілося посміятися з нього, і, можливо, Мілдред навіть трохи зневажала Філіпа. «Якийсь він підозрілий», — подумала вона.

Життя тривало. Філіп цілий день проводив у шпиталі, а ввечері працював удома або навідувався до Ательні чи шинку на Бік-стрит. Якось терапевт, у якого він працював помічником, запросив його на урочистий обід, а кілька разів Кері бував на вечірках у інститутських друзів. Мілдред змирилася з одноманітністю життя. Якщо їй не подобалося залишатися ввечері на самоті, вона ніколи про це не згадувала. Час від часу Філіп запрошував її до м’юзик-холу. Він дотримав свою обіцянку: єдине, що їх пов’язувало, — господарка, якою Мілдред займалася в обмін на житло й харчі. Дівчина вирішила, що влітку шукати роботу немає сенсу, і Філіп дозволив їй залишитися у нього до осені. Тоді, як їй здавалося, знайти роботу буде легше.

— Як на мене, навіть знайшовши роботу, ви можете залишатися тут, якщо так буде зручно. Кімната однаково вільна, а жінка, яка тут прибирала раніше, може приходити і приглянути за дитиною.

Він страшенно прив’язався до доньки Мілдред. За природою Філіп був лагідним, але нагода продемонструвати це випадала нечасто. Мілдред не можна було назвати недоброю до дитини. Вона чудово про неї піклувалася, а коли дівчинка застудилася, уважно доглядала за нею; проте дитина швидко набридала Мілдред, і тоді вона нерідко покрикувала на доньку. Дівчина любила малу, але не мала материнського інстинкту, який міг змусити її забути про власні інтереси. Вона завжди була стриманою зовні, і всі прояви почуттів здавалися їй смішними. Коли Філіп грався з дитиною на колінах і цілував її, Мілдред кепкувала з нього.

— Ви любите її більше, ніж рідний батько, — казала вона. — Із цією дитиною ви стаєте справжнім дурником.

Філіп ненавидів, коли з нього глузували, й одразу зашарівся. Це дурниця — так прив’язуватися до чужої дитини, і він трохи соромився почуттів, які переповнювали його серце. Однак дівчинка відчувала його любов і притискалася до нього щічкою чи згорталася на колінах калачиком.

— Вам добре, — казала Мілдред, — ви не знаєте всіх неприємностей. А чи сподобалося б вам, якби посеред ночі довелося вставати, бо її величності розхотілося спати?

Філіп пригадував своє дитинство, яке вважав давно забутим. Він грався з босими дитячими пальчиками:

— Найбільшому — хліб місити, а тобі — воду носити.

Повертаючись увечері додому, Філіп заходив до кімнати й одразу шукав поглядом дівчинку, котра повзала по підлозі. Кері було надзвичайно приємно чути, як, зрадівши йому, лепече дитина. Мілдред навчила доньку казати йому «татко», і коли та вперше вимовила це сама, мало не луснула від сміху.

— Цікаво, дитина вам так подобається, тому що це моя донька? — поцікавилася якось Мілдред. — Чи ви так само ставитеся до будь-чиїх дітей?

— Я не знаю нікого іншого з малюком, тож важко сказати, — озвався Філіп.

Наприкінці другого семестру практики зі стаціонарними пацієнтами Філіпові пощастило. Липень був у самому розпалі. Якось у вівторок увечері Філіп пішов до шинку на Бік-стрит і зустрів там самого лише Макалістера. Вони сіли поруч і побазікали про друзів, яких сьогодні не було з ними, аж раптом Макалістер сказав:

— Ох, між іншим, сьогодні я почув непогану річ про акції Нью-Клянфонтайна — це золотовидобувна шахта у Родезії. Якщо хочете ризикнути, можете зробити на них ставку.

Філіп нетерпляче чекав на таку нагоду, але тепер, коли вона випала, завагався. Він розпачливо боявся втратити гроші й узагалі був не надто азартним.

— Я б залюбки, але не знаю, чи наважуся ризикнути. Скільки я втрачу, якщо справи підуть погано?

— Не варто мені було розпочинати цю бесіду. Просто здавалося, що ви нетерпляче чекали на це, — холодно кинув Макалістер.

Філіп відчув, що чоловік вважає його справжнім віслюком.

— Я нетерпляче чекаю нагоди заробити трохи грошенят, — засміявся він.

— Неможливо щось заробити, якщо боїшся ризикувати грошима.

Макалістер змінив тему розмови, а Філіп, відповідаючи йому, не міг позбутися думки, що чоловік глузуватиме з нього наступного разу, якщо його спекуляція вдасться. Брокер був гострим на язик.

— Я вирішив, що спробую ризикнути, якщо ви не проти, — схвильовано повідомив хлопець.

— Гаразд. Я куплю вам двісті п’ятдесят акцій і, щойно побачу, що вони виросли на півкрони, одразу їх продам.

Філіп швиденько прикинув, скільки це дасть йому грошей, і в нього мало слина не потекла: тридцять фунтів були б справжнім подарунком долі, а вона, як здавалося Кері, вже й так йому дещо завинила. Зустрівшись із Мілдред наступного ранку за сніданком, він розповів їй, що зробив. Дівчині це здалося дурнуватим вчинком.

— Я ніколи не чула, щоб хтось розбагатів на біржі, — сказала вона. — Саме так казав Еміль. «Навіть не сподівайтеся заробити гроші на біржі», — ось що він казав.

Дорогою додому Філіп купив вечірню газету й одразу взявся до фінансового розділу. На цих справах він геть не розумівся і спочатку не міг знайти акції, про які говорив Макалістер. Потім він побачив, що ціни на них виросли. Серце Кері підскочило, і йому стало млосно від думки, що Макалістер забув або з якихось причин не встиг їх придбати. Чоловік обіцяв одразу надіслати телеграму. Філіп не міг дочекатися трамвая, щоб поїхати додому, і заскочив у кеб, хоча не міг собі дозволити такі розкоші.

— Мені приносили телеграму? — вигукнув він, увірвавшись додому.

— Ні, — озвалася Мілдред.

Обличчя Філіпа видовжилося, і він розчаровано опустився на стілець.

— То виходить, він усе ж таки нічого для мене не купив. Хай йому грець, — розлючено додав Філіп. — Чому мені так не щастить? А я вже цілісінький день вигадував, що зроблю з цими грошима.

— І що б ви з ними зробили? — поцікавилася дівчина.

— Який сенс про це тепер думати? Ох, мені вкрай потрібні ці гроші.

Мілдред захихотіла і простягнула йому телеграму.

— Я просто пожартувала. Я вже її відкрила.

Філіп вирвав аркуш із рук дівчини. Макалістер купив йому двісті п’ятдесят акцій і продав їх на півкрони дорожче, як і пропонував.

Наступного дня мав прийти грошовий переказ. Спершу Філіп розлютився на Мілдред за її жорстокий жарт, але думки його були зайняті радісною звісткою.

— Це все змінює для мене, — вигукнув він. — Якщо хочете, я куплю вам нову сукню.

— Вона мені вже давно потрібна, — погодилася дівчина.

— Послухайте, що я зроблю. Наприкінці липня я ляжу на операцію.

— Чому, вас щось непокоїть? — перервала його Мілдред.

Їй спало на думку, що причиною його загадкової поведінки була якась невідома хвороба. Філіп почервонів, адже ненавидів обговорювати свою ваду.

— Ні, але лікарі вважають, що можуть зробити щось із моєю стопою. Раніше я не міг витрачати час на операцію, але тепер це вже не так важливо. Перев’язки в шпиталі я почну робити не наступного місяця, а у жовтні. У лікарні я лежатиму декілька тижнів, а потім ми можемо поїхати з вами до моря й залишитися там до кінця літа. Нам усім це піде на користь — мені, вам і дитині.

— Ох, поїдемо до Брайтона, Філіпе. Я люблю Брайтон, там усюди такі пристойні люди.

Філіп уже уявляв собі невеличке рибальське селище десь у Корнуоллі, але після слів Мілдред зрозумів, що вона помре там від нудьги.

— Якщо ми поїдемо до моря, мені байдуже, куди саме.

Невідомо чому йому раптом нестримно закортіло на море. Філіпові захотілося поплавати, і він із задоволенням подумав, як плюскатиметься у солоній воді. Він добре плавав і ніщо не бадьорило його так, як бурхливе море.

— Кажу вам, буде весело, — вигукнув він.

— Це буде схоже на медовий місяць, чи не так? — запитала Мілдред. — Скільки мені можна витратити на нову сукню, Філе?

94

Зробити операцію Філіп попросив містера Якобса, асистуючого хірурга, у якого він проходив перев’язувальну практику. Чоловік радо погодився, адже тоді саме цікавився запущеними викривленнями стопи і збирав матеріал для статті. Він попередив Філіпа, що не зможе зробити його ногу такою ж, як друга, але її стан значно поліпшиться: він завжди кульгатиме, однак зможе взувати менш потворний черевик, ніж той, до якого вже звик. Філіп пригадав, як молився Богові, здатному зсунути з місця гори для того, хто вірить, і сумно всміхнувся.

— Я не чекаю дива, — заспокоїв він.

— Я гадаю, ви достатньо мудрий, аби дозволити мені спробувати зробити те, що я можу. Ось побачите, клишоногість заважатиме вашій лікарській практиці. Пересічна людина має чимало примх, їй не подобається, якщо з лікарем щось не гаразд.

Філіп потрапив до «маленької палати» на сходовій клітці, відокремленої від інших палат, яку приберігали для особливих випадків. Він залишався там цілий місяць, адже хірург не дозволяв йому виписатися, поки він не зміг ходити. Операцію Кері переніс добре і приємно проводив час. Його часто навідували Лоусон і Ательні, якось раз завітала місіс Ательні з двома дітьми, знайомі студенти час від часу забігали потеревенити, а Мілдред заходила двічі на тиждень. Усі були дуже люб’язні, а Філіп завжди дивувався, коли про нього піклувалися, розчулювався і відчував вдячність. Він із полегшенням насолоджувався турботою; він міг не перейматися майбутнім і не думати, наскільки вистачить грошей та чи впорається він із випускним іспитом; а читати можна було скільки завгодно. Останнім часом через Мілдред читати йому вдавалося нечасто: щойно він збирався зосередити увагу, дівчина робила якесь безглузде зауваження і не заспокоювалася, поки не почує відповідь; варто йому було зручно вмоститися з книжкою, вона знаходила якусь хатню роботу і приносила йому то пляшку, яку не вдавалося відкоркувати, то молоток, аби забити цвях.

До Брайтона вони вирішили поїхати в серпні. Філіп хотів винайняти кімнату, але Мілдред заперечила, що тоді їй доведеться займатися господарством, а відпочити вона зможе лише за умови, що вони оселяться в пансіонаті.

— Вдома мені щодня доводиться готувати; мене від цього аж нудить, я хочу якихось змін.

Філіп погодився, а Мілдред випадково знала про один пансіонат у Кемптауні, де з кожного братимуть двадцять, щонайбільше двадцять п’ять шилінгів на тиждень. Вони домовилися, що вона напише туди і замовить кімнати, але, повернувшись додому, Філіп виявив, що Мілдред цього не зробила, і розгнівався.

— Не думаю, що ви мали так багато справ, — кинув він.

— Ну, я не в змозі пам’ятати все на світі. Хіба ж я винна, що забула?

Філіпові так кортіло швидше поїхати до моря, що він не хотів гаяти час на листування з господинею пансіонату.

— Ми залишимо багаж на вокзалі, підемо туди й подивимося, чи є в них вільні кімнати. Якщо є, просто відправимо за нашими речами носія.

— Як вам завгодно, — манірно озвалася Мілдред.

Дівчина ненавиділа, коли її в чомусь звинувачували. Ображено усамітнившись у зверхньому мовчанні, вона байдуже спостерігала, як Філіп готується до від’їзду. Від серпневого сонця в маленькій квартирі було спекотно й задушливо, а вулиця наганяла до кімнат смердюче тепло. Лежачи в маленькій палаті зі стінами, пофарбованими червоною клейовою фарбою, він сумував за свіжим повітрям і мріяв, як море бризкатиме водою на груди. Філіпові здавалося, що ще одна ніч у Лондоні закінчиться для нього божевіллям.

Побачивши на брайтонських вулицях натовпи відпочивальників, Мілдред знову перебувала в гарному гуморі, і дорогою до Кемптауна настрій у них обох був чудовий. Філіп погладив дитячу щічку.

— За кілька днів вони матимуть зовсім інший колір, — пообіцяв він, усміхаючись.

Вони приїхали до пансіонату й відпустили екіпаж. Двері відчинила неохайна покоївка і на Філіпове запитання про вільні кімнати пообіцяла перевірити. Потім вона привела господиню. Огрядна й ділова жінка середніх років спустилася сходами, уважно оглянула гостей професійним поглядом і поцікавилася, яке житло вони шукають.

— Дві окремих кімнати, і, якщо можна, ми хотіли б попросити дитяче ліжечко для однієї з них.

— Боюся, у мене немає двох окремих кімнат. У мене є одна велика кімната для двох, куди я можу поставити ліжечко для дитини.

— Не думаю, що нас це влаштує, — відповів Філіп.

— Наступного тижня я зможу дати вам ще одну кімнату. Просто зараз у Брайтоні багато гостей, і доводиться брати те, що дають.

— Якщо це всього на кілька днів, Філіпе, гадаю, ми змогли б якось потерпіти, — втрутилася Мілдред.

— Мені здається, нам буде зручніше у двох кімнатах. Чи могли б ви порадити нам якийсь інший пансіонат?

— Можу, але не думаю, що в них є більше вільних кімнат, ніж у мене.

— Якщо ваша ласка, дайте нам їхню адресу.

Огрядна жінка порадила пансіонат на сусідній вулиці, і вони пішли туди пішки. Філіп уже досить добре ходив, хоча залишався слабким і мусив спиратися на ціпок. Мілдред несла дитину. Вони трохи пройшли мовчки, аж раптом Філіп помітив, що дівчина плаче. Це роздратувало його, і він вдавав, наче нічого не помічає, але Мілдред вимагала уваги.

— Ви не дасте мені носовичок? Дитина заважає мені дістати мій власний, — сказала вона, схлипуючи й відвертаючи обличчя.

Філіп простягнув їй хустинку, але й словом не прохопився. Дівчина витерла очі й, не дочекавшись від нього відповіді, повела далі:

— Таке враження, що я заразлива.

— Будь ласка, не влаштовуйте сцену посеред вулиці, — попросив Філіп.

— Те, що ви так наполягаєте на двох кімнатах, виглядатиме дивно. Що там про нас подумають?

— Можу уявити, що, якби вони знали всі наші обставини, ми б здалися їм справжніми святенниками, — озвався він.

Дівчина скоса подивилася на нього.

— Ви ж не зізнаєтеся, що ми неодружені? — похапцем запитала вона.

— Ні.

— Тоді чому ви не хочете жити зі мною так, наче ми одружені?

— Дорогенька, я не можу пояснити. Не хочу вас принижувати, але просто не можу. Визнаю, це може видаватися дурним і безглуздим, але обставини сильніші за мене. Я так палко кохав вас, що тепер… — Він змовк на півслові. — Зрештою, важко пояснювати такі речі.

— Сильно ж ви мене любили, оце так-так! — вигукнула Мілдред.

Пансіонатом, до якого вони прямували, володіла метушлива стара діва з колючим поглядом і гострим язиком. Вона запропонувала їм одну кімнату на двох за двадцять п’ять шилінгів за кожного на тиждень плюс п’ять шилінгів за дитину, або дві окремих кімнати, але це коштуватиме на цілий фунт на тиждень дорожче.

— Мені доводиться брати більше, — виправдовуючись, пояснила господиня, — адже в крайньому разі можу поставити в одну кімнату додаткове ліжко.

— Гадаю, ми від цього не збідніємо. Як гадаєте, Мілдред?

— Ох, я не проти. Мене влаштує будь-що, — відповіла дівчина.

У відповідь на її похмуру реакцію Кері розреготався. Господиня пансіонату домовилася, щоб їхній багаж забрали, а Мілдред із Філіпом сіли перепочити. У нього трохи боліла нога, і він радо поклав її на стілець.

— Сподіваюся, ви не заперечуєте, що я сиджу в одній кімнаті з вами, — агресивно кинула Мілдред.

— Не починайте сварку, — спокійно озвався Філіп.

— Я не знала, що ви такий заможний і можете дозволити собі викидати зайвий фунт щотижня.

— Не гнівайтеся не мене. Запевняю, тільки так нам вдасться жити разом.

— Підозрюю, що ви мене просто зневажаєте, ось і все.

— Звісно ж, це не так. Чому б я мав вас зневажати?

— Усе це якось неприродно.

— Справді. Але ж ви не кохаєте мене, чи не так?

— Я? За кого ви мене маєте?

— Ви ж не надто пристрасна жінка.

— Це дуже принизливо, — похмуро озвалася Мілдред.

— Ох, на вашому місці я б так не нервував.

У пансіонаті було близько десятка людей. Їжу подавали у вузькій темній кімнаті. У голові довгого стола сиділа господиня і роздавала порції. Годували тут погано. Стара діва називала це «французькою кухнею», намагаючись приховати огидний смак страв погано приготованими соусами: камбалу тут видавали за палтуса, а новозеландську баранину за ягнятину. Кухня була маленькою і незручною, страви завжди подавали ледве теплими. Публіка тут була недалека й набундючена: літні пані з доньками — старими дівами, кумедні підстаркуваті холостяки, що завжди кудись дріботіли, бліді чиновники середнього віку з дружинами, які полюбляли хвалитися одруженими доньками і синами, що гарно влаштувалися у котрійсь із колоній. За столом обговорювали останній роман міс Кореллі^[298]; комусь лорд Лейтон^[299] подобався більше, ніж містер Альма-Тадема, а комусь навпаки. Незабаром Мілдред розповіла жінкам романтичну історію їхнього з Філіпом шлюбу. Він помітив, що всі ним цікавляться, адже його батьки з провінції начебто були заможними людьми, але не давали йому жодної копійки через те, що він одружився, коли ще був спудеєм. А батько Мілдред, власник великого маєтку десь на шляху до Девоншира, теж не допомагає доньці через її шлюб із Філіпом. Саме тому їм доводиться жити в пансіонаті й вони не можуть найняти няньку для дитини; а дві кімнати вони винайняли тому, що обоє звикли до комфорту і не любили тисняви. Інші гості теж якось пояснювали свою присутність тут: один самотній джентльмен завжди їздив у відпустку до «Метрополю», але полюбляв веселу компанію, яку не знайдеш у всіх цих дорогих готелях; а літня пані з донькою середніх років саме ремонтувала свій чарівний будиночок у Лондоні й весь час казала: «Ґвенні, дорогенька, цього року ми мусимо заощадити на відпустці», тож вони приїхали сюди, хоча зазвичай, безумовно, такого не робили. Мілдред усі відвідувачі здалися справжньою елітою, а звичайних неграмотних людей вона просто ненавиділа. Їй подобалося, коли джентльмен був джентльменом в усьому.

«Коли це леді й джентльмени, — казала вона, — мені подобається, щоб вони були справжніми леді й джентльменами».

Ця фраза здавалася Філіпові загадковою, але почувши, як дівчина кілька разів повторила її різним людям, а вони щиро погодилися, дійшов висновку, що вона залишається таємницею тільки для нього. Вони з Мілдред уперше залишилися вдвох. У Лондоні Кері не бачив дівчину цілий день, а після роботи вони розважалися розмовами про хатні справи, дитину та сусідів, аж поки він не брався за книжки. У Брайтоні ж вони цілий день проводили вдвох. Після сніданку йшли до моря, і ранок минав за купанням і повільними прогулянками; а вечори вони, поклавши дитину спати, непогано проводили на набережній, де можна було послухати музику й пороздивлятися невпинний потік людей (Філіп розважався, уявляючи, ким можуть бути перехожі, і вигадуючи про них невеличкі історії; він навчився відповідати на зауваження Мілдред, не слухаючи її, тож думками міг залишатися де завгодно); але по обіді час тягнувся довго і нудно. Вони сиділи на пляжі. Мілдред нагадувала, що від «доктора Брайтона» треба взяти якомога більше, а Філіп не міг читати, бо дівчина весь час базікала про все на світі. Якщо він не звертав уваги, вона починала жалітися.

— Ох, відкладіть цю дурнувату книжку. Шкідливо весь час читати. Забиваєте собі голову всілякими дурницями, ось що ви робите, Філіпе.

— Ой, ви верзете нісенітниці! — гнівався він.

— До того ж це неввічливо.

Виявилося, що вести з дівчиною бесіди непросто. Вона не могла зосередитися навіть на власних словах: якщо поруч пробігала собака чи проходив хтось у яскравій куртці, Мілдред відволікалася і забувала, про що говорила. Імена вона пам’ятала погано і дратувалася, коли не могла якесь пригадати, уривала історію на півслові й напружувала мізки. Часом дівчині доводилося здатися, але потім вона раптово згадувала й переривала Філіпа на півслові, коли він вже говорив про щось інше.

— Коллінз, ось як його звуть. Я знала, що колись таки згадаю. Коллінз — прізвище, яке я не могла пригадати.

Це діяло Філіпові на нерви, адже вона його не слухала, а варто йому було замовчати, починала звинувачувати в похмурості. Її мозок навіть на п’ять хвилин не міг замислитися про щось абстрактне, а коли Філіп сідав на улюбленого коника і брався узагальнювати, дівчина швидко давала зрозуміти, що нудьгує. Мілдред часто бачила сни й чудово їх пам’ятала, тож щодня детально переказувала.

Одного ранку Філіп отримав довгого листа від Торпа Ательні. Той, як завжди театрально, проводив відпустку, але в цьому було чимало характерної для чоловіка розсудливості. Уже десять років він робив одне й те саме — відвозив усю свою родину на хмільники до Кента, неподалік від дому місіс Ательні, і три тижні вони збирали врожай. Це давало змогу всім побути на свіжому повітрі, на радість місіс Ательні заробити грошенят і поновити контакт із матінкою-землею. На цьому особливо наполягав сам Ательні. Це тимчасове життя у полях додавало їм нових сил; наче під час якоїсь чарівної церемонії поновлювалася юність, тілесна сила і душевний спокій. Філіп неодноразово чув, як чоловік фантастично, риторично і пишномовно про це оповідав. Тепер він запрошував його зазирнути до них на день; у нього з’явилися серйозні думки щодо Шекспіра та музичних склянок, і він хотів цим поділитися, а діти весь час вимагають побачитися з дядьком Філіпом. Кері ще раз перечитав листа, коли по обіді сидів із Мілдред на пляжі. Він подумав про місіс Ательні, радісну матір багатьох дітей, з її люб’язною гостинністю та добрим гумором; про Саллі, занадто серйозну як на її вік, із її кумедною материнською поведінкою і любов’ю покерувати, про її довгі світлі коси і високе чоло, а потім про зграю веселих, галасливих, здорових і гарних дітлахів. Серце прагнуло до них. Він не пригадував, аби раніше помічав у всіх цих людях одну спільну рису — доброту. Раніше Філіп не розумів цього, але, вочевидь, саме їхня доброта і привабила його. Теоретично він у неї не вірив: якщо мораль існувала лише для зручності, добро і зло не мали жодного значення. Він не любив суперечити логіці, але в цій родині жила проста й природна доброта, яка здавалася йому чарівною. Замислившись, Кері повільно розірвав листа на маленькі клаптики; він не знав, як поїхати без Мілдред, а їхати з нею не хотілося.

Було страшенно спекотно, на небі ані хмаринки, тож довелося тікати у затінок. Дитина зосереджено гралася на пляжі камінцями, час від часу вона підповзала до Філіпа, давала йому потримати камінець, а потім забирала й обережно клала на місце. Дівчинка гралася в якусь відому їй одній таємничу і складну гру. Мілдред задрімала. Вона лежала, відкинувши голову назад, трохи відкривши рота й витягнувши ноги, а черевики негарно стирчали з-під нижньої спідниці. Філіп мимохіть кинув на неї погляд, а потімузявся розглядати уважніше. Він пригадав, як пристрасно кохав Мілдред, і здивувався, чому зараз абсолютно нічого не відчуває. Думка про таку зміну наповнила серце тупим болем. Здавалося, наче всі страждання були звичайним сміттям. Від одного доторку дівочої руки Філіп відчув екстаз; він мріяв зануритися в її душу, аби розділити з коханою кожну її думку та кожне почуття; він шалено страждав, коли між ними западала тиша, і якесь зауваження Мілдред демонструвало, наскільки далекі одна від одної їхні думки. Кері бунтував проти незламної стіни, що наче виростає між двома людьми. Йому здавалося справжньою трагедію, що таке божевільне кохання до дівчини змінилося повною байдужістю. Часом він ненавидів її. Мілдред нічого не могла навчитися, і життєвий досвід нічого їй не давав. Вона залишалася такою ж невихованою, як і раніше. Філіпа обурювало, як вона нахабно поводилася зі служниками, які важко працювали у пансіонаті.

Кері узявся обдумувати власні плани на майбутнє. Наприкінці четвертого року навчання він зможе здати іспит з акушерства, а ще за рік отримати диплом. Потім, можливо, вдасться організувати поїздку до Іспанії. Філіпові хотілося подивитися на картини, які він бачив лише на фотографіях; у глибині душі він відчував, що Ель Греко до певної миті зберігає для нього якусь особливу таємницю, і мріяв, що в Толедо розгадає її. Розкошувати він не збирався, і на п’ять сотень фунтів міг прожити в Іспанії півроку: якщо Макалістер підкине йому ще якусь вигідну справу, це можна буде легко влаштувати. Думка про гарні старі міста й жовтогарячі рівнини Кастилії зігрівала серце. Він переконував себе, що життя може дати йому значно більше, ніж дає зараз, і вірив, що в Іспанії заживе по-справжньому: можливо, в одному зі старих міст вдасться відкрити практику; там постійно чи тимчасово живе чимало іноземців, тож можна буде заробити собі на життя. Але це ще буде нескоро; спочатку треба попрактикуватися в шпиталі, здобути досвід і тоді отримати наступне місце буде легше. Філіп мріяв обійняти посаду лікаря на одному з великих торговельних кораблів, достатньо повільних для охочих щось побачити, під час зупинок у портах. Йому хотілося поїхати на Схід; уява збагачувалася краєвидами Банґкока, Шанхая та портових міст Японії, малюючи пальмові дерева, гарячі блакитні небеса, темношкірих людей, пагоди й азіатські пахощі, від яких уже тріпотіли ніздрі. Серце гупало від пристрасного бажання побачити красу незнайомого світу.

Мілдред прокинулася.

— Здається, я задрімала, — повідомила вона. — А ти, неслухняне дівчисько, що накоїло? Ця сукенка ще вчора була чистою, а тепер подивіться на неї, Філіпе.

95

Повернувшись до Лондона, Філіп почав робити перев’язки у хірургічних палатах. Хірургія цікавила його не так, як терапія — експериментальна наука, що завжди залишала широкий простір для уяви. Робота була складнішою, ніж у помічника терапевта. Із дев’ятої до десятої Філіп слухав лекції; а потім слід було перев’язувати рани, виймати шви, накладати нові бинти. Він трохи пишався своїм умінням робити перев’язки і радо слухав, як медсестри хвалять його. У певні дні тижня оперували хворих, і Кері стояв посередині демонстраційної зали у білому халаті, готовий простягнути хірургові необхідний інструмент чи витерти кров, аби той міг бачити, що робить. Якщо відбувалася рідкісна операція, хірургійний театр заповнювався вщент, але зазвичай приходило не більше півдесятка студентів, і це додавало якоїсь затишності, що так подобалася Філіпові. Здавалося, в ті часи цілий світ втратив глузд від апендицитів, і через це на операційний стіл лягало чимало пацієнтів; хірург, у якого проходив практику Кері, по-дружньому змагався зі своїм колегою, хто швидше видалить апендикс, зробивши найменший розріз.

Незабаром Філіпа перевели на чергування у швидкій допомозі. Практиканти, що займалися перев’язками, працювали по черзі; зміна тривала три дні, протягом яких студент жив у шпиталі і харчувався у спільній їдальні. Кімнатка для практикантів розташовувалася на першому поверсі біля палати невідкладної допомоги; там стояла розкладачка, яку вдень ховали у шафу. Черговий повинен був залишатися на варті цілодобово і займатися усіма невідкладними випадками. Доводилося весь час залишатися на ногах; а вночі рідко випадало кілька годин, щоб над головою не калатав дзвіночок, від якого студенти інстинктивно підскакували з ліжка. Суботня ніч була, звичайно, найгарячішою порою, а на закриття шинків припадала найбуремніша година. Поліція приносила п’яних, як чіп, чоловіків, яким потрібно було промити шлунок; жінки (теж не надто тверезі) приходили з розбитою головою чи закривавленим носом — подарунком від чоловіків: дехто присягався, що судитиметься, а інші, соромлячись, наполягали, що все сталося випадково. Якщо студент міг упоратися з перев’язкою сам, то брався за роботу, але якщо рана була серйозною, відправляв за лікарняним хірургом. Робити це доводилося обережно, адже хірургу не надто подобалося через якісь дурниці тягнутися униз сходами п’ять поверхів. Пацієнти траплялися різні: хтось із порізаним пальцем, а хтось із перерізаним горлом. Приходили хлопці зі спотвореними якимись механізмами руками, приносили чоловіків, що потрапили під кеб, і дітей, які, граючись, зламали кінцівку; час від часу поліція приносила самогубців-невдах: Філіп бачив мертвотно-блідого чоловіка з божевільними очима і велетенською раною від вуха до вуха: він кілька тижнів лежав у палаті під наглядом констебля — мовчазний, розгніваний, що продовжує жити, похмурий; він не приховував, що здійснить наступну спробу вкоротити собі віку, щойно його відпустять. Палати були переповнені, тож коли поліція привозила самогубців, лікарняний хірург опинявся перед непростим вибором: якщо відіслати нещасного до поліцейського відділку, а він там помре, в газетах напишуть неприємні речі; а часом відрізнити, помирає пацієнт чи залив баньки, було непросто. Філіп не лягав спати, поки не почувався виснаженим, — однаково кожну годину доводилося вставати; він сидів у палаті невідкладної допомоги і в перервах між пацієнтами балакав із нічною сестрою. Чоловікоподібна жінка з сивим волоссям працювала на цій посаді вже двадцять років. Робота їй подобалося — жінка сама собі була хазяйкою, і їй не набридали інші медсестри. Рухалася вона повільно, але була готова на все й ніколи не підводила у складній ситуації. Недосвідченим і часто нервовим практикантам жінка здавалася надійною, мов скеля. Вона бачила тисячі студентів, і вони не справляли на неї враження: нічна сестра до всіх зверталася «містере Браун», а якщо хтось виправляв її, називаючи своє справжнє ім’я, просто кивала і продовжувала називати його «містером Брауном». Філіп із цікавістю слухав її розмови в порожній кімнатці, де яскраво горіла гасова лампа і стояли лише дві кушетки, набиті кінським волосом. Жінка давно вже не вважала пацієнтів людськими істотами; вони були для неї «запоями», «зламаними руками» і «перерізаними горлами». До гріхів, нещасть і жорстокості цього світу нічна сестра ставилася філософськи; людські вчинки не здавалися їй вартими похвали чи докорів. Вона просто погоджувалася з їхнім існуванням. Гумор у жінки був досить похмурий.

— Пригадую одного самогубця, — казала вона Філіпові, — який кинувся в Темзу. Його виловили і привезли сюди, а через десять днів він захворів на черевний тиф через те, що наковтався річкової води.

— Він помер?

— Так, звичайно. Я досі не вирішила, можна це вважати самогубством чи ні… Ці самогубці кумедні люди. Пам’ятаю одного безробітного, у якого померла дружина. Він заклав під заставу свій одяг і купив револьвер, але поспішив і лише прострілив собі око, а потім одужав. А тоді, ви тільки послухайте, без ока і з розідраним обличчям вирішив, що, зрештою, цей світ не таке вже погане місце, і зажив щасливим життям. Я завжди помічала: люди чинять самогубство не через кохання, як усім здається, це лише вигадки романістів; вони вкорочують собі віку через нестачу грошей. Цікаво, чому це так?

— Напевно, гроші важливіші за кохання, — припустив Філіп.

Хай там що, саме гроші займали тоді його думки. Він переконався, що в легковажній приказці, яку сам часто повторював, наче жити вдвох не дорожче, ніж одному, правди було мало; витрати починали його турбувати. Мілдред не надто добре вміла хазяйнувати, і вони витрачали стільки, що могли б за ці гроші харчуватися в ресторанах; дитині потрібен був одяг, а Мілдред знадобилися черевики, парасоля та інші дрібниці, без яких вона не могла жити. Повернувшись із Брайтона, вона повідомила про намір шукати роботу, однак нічого для цього не зробила, а потім захворіла і пролежала два тижні. Одужавши, вона відвідала кілька місць із оголошень, але з цього нічого не вийшло: вона або запізнювалася, і вакансію займав хтось інший, або робота здавалася їй непосильною. Якось їй запропонували місце, але платили там лише чотирнадцять шилінгів на тиждень, а дівчина вважала, що варта більшого.

— Не можна дозволяти сідати собі на голову, — пояснювала вона. — Люди не поважають тих, хто погоджується працювати за копійки.

— Мені чотирнадцять шилінгів не здаються поганою пропозицією, — сухо відповів Філіп.

Він не міг відігнати думку про те, як допомогли б їм у господарстві ці гроші, а Мілдред почала натякати, що не може знайти роботу, бо не має пристойної сукні для співбесід із керівниками. Він купив їй сукню, і дівчина відвідала ще кілька місць, але Кері дійшов висновку, що все це несерйозно. Вона не хотіла працювати. Єдиний спосіб заробити грошей, який він знав, — це зіграти на біржі, тож Філіп нетерпляче чекав нагоди повторити свій успішний літній експеримент, але почалася війна з Трансваалем^[300], і з акціями південноафриканських компаній нічого не відбувалося. Макалістер казав, що за місяць Редверс Буллер^[301] увійде до Преторії^[302], і тоді буде справжній бум. Залишалося лише терпляче чекати. Вони хотіли, щоб британські війська трохи зруйнували майно ворогів, тоді буде сенс купувати дешеві акції. Філіп почав ретельно вивчати в улюблених газетах інформацію з лондонських фінансових кіл. Увесь час він був стурбований і роздратований. Кілька разів різко розмовляв із Мілдред, а оскільки вона не мала ні витримки, ні такту й відповідала грубощами, усе завершувалося сваркою. Потім Філіп завжди перепрошував за свої слова, але дівчина не вміла пробачати і супилася кілька днів. Усе в ній діяло Кері на нерви — те, як вона їла і з якою неохайністю розкидала у вітальні свій одяг. Філіпа цікавила війна, тож він щоранку і щовечора вивчав газети, але Мілдред не цікавили ніякі події. Вона познайомилася з кількома сусідами на вулиці, й одна жінка спитала, чи не хоче дівчина, щоб до них зазирнув вікарій. Мілдред носила обручку і називала себе «місіс Кері». На стінах квартири висіли кілька малюнків, зроблених Філіпом у Парижі, — оголені постаті двох жінок і Міґеля Ахурії з міцно стиснутими кулаками і широко розставленими ногами. Він зберіг ці роботи, бо вважав їх найкращими, до того ж вони нагадували йому про щасливі дні. Мілдред давно вже кидала на них неприязні погляди.

— Я хочу, щоб ви зняли ці малюнки, Філіпе, — сказала вона нарешті. — Учора по обіді приходила місіс Формен із тринадцятого номера, і я не знала куди дивитися. Вона так витріщалася на них.

— А що з ними не так?

— Вони непристойні. Кажу вам, це гидко — розвішувати на стінах голих людей. Для дитини це теж погано. Вона вже починає помічати різні речі.

— Як ви можете бути такою вульгарною?

— Вульгарною? Я називаю це благопристойністю. Я ніколи нічого не казала, та невже ви думаєте, наче мені приємно цілий день дивитися на голих людей?

— Мілдред, невже у вас немає почуття гумору? — крижаним тоном поцікавився хлопець.

— Не розумію, до чого тут почуття гумору. Я однаково вже вирішила і можу зняти їх сама. Якщо хочете знати мою думку, мені вони здаються огидними.

— Ваша думка про них мене не цікавить, і я забороняю вам торкатися до них.

Посварившись із Філіпом, Мілдред карала його за допомогою дитини. Дівчинка любила його так само, як він її, і залюбки зранку заповзала до нього в кімнату (тепер їй пішов другий рік, і вона непогано ходила), де Кері брав її до себе в ліжко. Коли Мілдред заборонила це робити, бідолашна дитина гірко заплакала. На Філіпові вмовляння дівчина відповідала:

— Не хочу, щоб вона звикала до вас.

А якщо він продовжував наполягати, додавала:

— Вас не стосується, як я виховую мою дитину. Якщо вас послухати, здається, наче ви її батько. Я її мати, і саме мені слід вирішувати, що для неї добре, чи не так?

Дурість Мілдред дратувала Кері, але тепер він ставився до неї з такою байдужістю, що дівчині не часто вдавалося розлютити його. Філіп звик, що вона десь поруч. Настало Різдво, і хлопець отримав кілька вихідних. Він купив декілька гілок гостролиста і прикрасив квартиру, а в різдвяний день подарував Мілдред і дитині невеличкі подарунки. Готувати індичку на двох не було сенсу, тому дівчина засмажила курча і зварила куплений у сусідній крамничці традиційний пудинг. Вони самі собі поставили на стіл пляшку вина. Пообідавши, Філіп влаштувався у кріслі біля каміна й запалив люльку; він не звик до вина, тож трохи сп’янів і забув на кілька хвилин усі свої фінансові турботи, які тепер увесь час займали його думки. Він почувався затишно і щасливо. Незабаром до кімнати увійшла Мілдред і сказала, що дитина хоче поцілувати його та побажати на добраніч; усміхнувшись, він пішов до їхньої спальні. Потім наказав дитині спати, загасив гасову лампу і, залишивши двері відчиненими на випадок, якщо вона плакатиме, повернувся до вітальні.

— Де ви хочете сісти? — запитав Філіп у Мілдред.

— Сідайте у крісло. Я посиджу на підлозі.

Кері опустився у крісло, а дівчина влаштувалася навпроти каміна і притулилася до його колін. Філіп мимохіть згадав, як вони так само сиділи в її квартирі на Воксголл-Бридж-роуд, однак тепер ролі змінилися: раніше він сидів на підлозі й опускав голову їй на коліна. Як пристрасно він її тоді кохав! Тепер повернулася давно вже забута ніжність до дівчини, а на шиї він досі відчував м’які дитячі рученята.

— Вам зручно? — поцікавився він.

Мілдред подивилася на нього, злегка усміхнулася й кивнула. Зберігаючи мовчання, вони мрійливо дивилися на вогонь. Урешті-решт дівчина повернулася до Філіпа і кинула на нього допитливий погляд.

— Знаєте, відколи я тут, ви жодного разу мене не поцілували, — раптом пригадала вона.

— А вам цього хочеться? — усміхнувся Філіп.

— Напевно, ви вже не кохаєте мене так, як колись?

— Я дуже до вас прив’язаний.

— І ще більше до дитини.

Філіп не відповів, і дівчина притиснулася щокою до його руки.

— Ви більше не гніваєтеся на мене? — за кілька секунд запитала вона, не підводячи погляду.

— Чому, заради всіх святих, я маю на вас гніватися?

— Я ніколи не кохала вас так, як зараз. Я навчилася кохати вас, лише пройшовши крізь вогонь. — У Філіпа мороз пішов поза шкірою, коли він почув, як дівчина повторює вичитану в улюблених бульварних романчиках фразу. Потім він замислився, чи вкладає вона якийсь зміст у ці слова. Можливо, Мілдред не вміє висловити свої щирі почуття й тому цитує пишномовні слова з «Фемілі-Геральд»^[303].

— Дивно жити разом так, як це робимо ми.

Філіп досить довго не відповідав, і знову запала тиша; але нарешті він озвався, наче не було жодної паузи:

— Вам не варто на мене гніватися. Тут нічого не вдієш. Я пам’ятаю, як вважав вас через ті чи інші вчинки злою й жорстокою; але це було нерозумно з мого боку. Ви не кохали мене, і просто смішно звинувачувати вас через це. Мені здавалося, наче я зможу змусити вас покохати мене, але тепер я розумію, що це неможливо. Не знаю, що саме змушує нас покохати когось, та що б це не було, лише воно має значення; а якщо цього немає, його не замінить ані доброта, ані шляхетність чи ще щось таке.

— Я схильна думати, що якщо ви колись кохали мене, то кохаєте й досі.

— Я теж схильний так думати. Пам’ятаю, як вірив, що це кохання триватиме вічно. Відчував, що краще помру, ніж житиму без вас; я мріяв про час, коли ви втратите красу, вкриєтеся зморшками і не будете подобатися нікому, — тоді ви станете тільки моєю.

Мілдред не відповіла, але незабаром підвелася і сказала, що йде спати. Потім дівчина сором’язливо усміхнулася.

— Сьогодні Різдво, Філіпе, невже ви не поцілуєте мене на ніч?

Хлопець засміявся, ледь помітно зашарівся і поцілував Мілдред. Потім вона зникла у спальні, а він узявся за книжку.

96

За кілька тижнів не забарилася криза. Філіпова поведінка довела Мілдред до кульмінації незрозумілого роздратування. У дівчини всередині вирувало безліч різних емоцій, і настрій легко змінювався. Мілдред здебільшого залишалася наодинці й обмірковувала своє становище. Висловити свої почуття словами дівчині не вдавалося, адже вона сама не розуміла їх до кінця, але дещо застрягало в голові й перетворювалося на нав’язливу думку. Філіпа вона ніколи не розуміла, і він не надто їй подобався, але приємно, коли такий чоловік був поруч, адже він здавався Мілдред справжнім джентльменом. Те, що його батько був лікарем, а дядько священнослужителем, справило на дівчину враження. Вона трохи зневажала Кері через те, що він дозволяв їй крутити собі голову, і водночас за його присутності ніколи не почувалася спокійно — розслабитися не вдавалося, бо Мілдред здогадувалася, що юнак засуджує її манери.

У перші дні свого життя в маленькій квартирці дівчина була виснажена та присоромлена. Вона раділа, що їй дали спокій. Як приємно було не думати про комірне, їй не доводилося виходити на вулицю за будь-якої погоди, а нездужаючи, можна було спокійно полежати в ліжку. Мілдред ненавиділа своє колишнє життя. Як жахливо вдавати улесливість та люб’язність; навіть тепер Мілдред плакала, жаліючи себе, коли згадувала про грубість чоловіків та їхню брутальну мову. Утім, ці спогади навідувалися до неї нечасто. Дівчина була вдячна Філіпові за порятунок, а від згадки про те, яким чесним він був і як кохав її, коли вона жахливо з ним поводилася, Мілдред навіть відчувала щось схоже на каяття. Віддячити йому було нескладно. Для неї це взагалі була дрібниця. Дівчина здивувалася, коли Філіп проігнорував її натяки, але просто здвигнула плечима: хай собі гне кирпу скільки йому хочеться, їй байдуже; мине трохи часу, і він сам помиратиме від бажання, а тоді буде її черга відмовлятися; якщо він думає, що для неї це велика втрата, то дуже помиляється. Мілдред не сумнівалася, що має над Філіпом владу. Він був справжнім диваком, але вона знала його як облупленого. Як часто він сварився і присягався, що більше ніколи з нею не бачитиметься, а потім приповзав на колінах і благав пробачити. Приємно було згадувати, як він плазував перед нею. Кері готовий був цілувати землю, якої торкалася її нога. Мілдред бачила, як він ридав. Вона чудово знала, як із ним поводитися: не звертати на нього уваги, вдавати, наче не помічаєш перепадів настрою, без жалю залишати самого, — і тоді, жодних сумнівів, зовсім скоро він знову підлабузнюватиметься. Дівчина частенько радісно посміювалася, згадуючи, як змішувала його з болотом. Її розгульне життя скінчилося. Тепер вона знала чоловіків і не хотіла мати з ними нічого спільного. Мілдред готова була зупинитися на Філіпі. Що там не кажи, а він був джентльменом в усьому, а на це не так просто начхати, еге ж? Хай там що, можна не поспішати, а робити перший крок вона не збиралася. Мілдред подобалося, як Філіп прив’язався до дитини, і водночас це смішило її: як кумедно надавати такого значення чужій дитині. Жодних сумнівів, він справжній дивак.

Утім, дещо дивувало Мілдред. Вона звикла до Філіпової запопадливості: раніше він залюбки зробив би для неї що завгодно; варто їй було сказати щось грубе, і він упадав у відчай, а від доброго слова приходив у захват. Тепер він був геть іншим, і Мілдред казала собі, що останній рік змінив його не на краще. Їй ніколи не спадало на думку, що почуття юнака до неї могли змінитися, тож дівчині здавалося, наче він лише вдає, що не звертає увагу на її поганий настрій. Коли Філіпові хотілося почитати, він просив її помовчати, а Мілдред не знала — гніватися чи ображатися. Зачудувавшись, вона не робила нічого. Потім під час якоїсь розмови Кері нагадав, що їхні стосунки неодмінно повинні залишитися платонічними; а дівчина, згадавши про випадок зі свого нещодавнього минулого, вирішила, що він боїться її вагітності. Вона щосили намагалася його заспокоїти, але це нічого не змінило. Мілдред була з тих жінок, які не можуть зрозуміти: не всі чоловіки так переймаються стосунками між статями, як вони самі; її спілкування з чоловіками обмежувалося сексом, тому дівчина не знала, що у протилежної статі бувають інші інтереси. Їй спало на думку, що Філіп закохався в когось іншого, і вона взялася випитувати його, підозрюючи медичних сестер у шпиталі чи жінок, із котрими він зустрічався в місті. Однак вигадливі запитання дозволили Мілдред дізнатися, що в родині Ательні немає нікого небезпечного, і переконали, що Філіп, як більшість студентів-медиків, не зважає на стать медичних сестер, із якими працює пліч-о-пліч. У його свідомості вони асоціювалися з легким запахом йодоформу^[304]. Філіп не отримував жодних листів, а серед його речей не було фотографій дівчат. Якщо він у когось закохався, то вправно приховував це; на всі запитання Мілдред Кері відповідав чесно і, вочевидь, не здогадуючись про її справжню мету.

«Не думаю, що він закохався у когось іншого», — вирішила вона нарешті.

Це трохи розрадило дівчину, адже тоді Філіп, безумовно, досі кохає її, але його поведінка залишалася чудернацькою. Якщо він збирався так із нею поводитися, навіщо тоді запропонував жити в цій квартирі? Це якось неприродно. Такі жінки, як Мілдред, не замислювалися про співчуття, шляхетність чи доброту. Єдиний висновок, який вона зробила: Філіп — справжній дивак. Потім дівчина вбила собі в голову, що він поводиться так, намагаючись бути лицарем; її уява живилася перебільшеннями з дешевих романчиків, і Мілдред знаходила для поведінки Кері романтичні пояснення. У її фантазіях безладно скупчилися історії про трагічні непорозуміння, очищення вогнем, первісно чисті душі та смерть на морозі в різдвяну ніч. Дівчина остаточно вирішила покласти край цьому безглуздю в Брайтоні: вони залишаться вдвох, усі навкруги вважатимуть їх подружжям, на них чекають прогулянки на причалі й оркестр. Але, виявивши, що ніщо не змусить Філіпа оселитися з нею в одній кімнаті, коли він заговорив до неї тоном, якого вона ніколи раніше не чула, Мілдред раптом зрозуміла, що не потрібна йому. Ця новина приголомшила дівчину. Вона пригадала все, що Кері казав у минулому, і як він безнадійно її кохав. Мілдред почувалася приниженою і гнівалася, однак їй допомагала природна зухвалість. Нехай Філіп не вигадує, наче вона кохає його, бо це не так. Часом вона ненавиділа його і мріяла принизити, але почувалася якоюсь безпомічною: тепер Мілдред не знала, з якого боку до нього підступитися. Потрохи він почав її дратувати. Кілька разів Мілдред поплакала. Кілька разів поводилася з ним особливо люб’язно, але варто їй було взяти його під руку, прогулюючись ввечері набережною, Філіп одразу знаходив якийсь привід вивільнитися, наче її дотик був йому неприємний. Вона його не розуміла. Єдиний вплив на нього Мілдред мала завдяки дитині, котру той, схоже, любив щодня більше: якщо вона давала доньці стусана чи ляпанця, Кері скаженів від гніву; знайома ніжна усмішка розквітала на його обличчі тільки тоді, коли він бачив Мілдред із дитиною на руках. Дівчина помітила це, коли їх фотографували на пляжі, і потім частенько брала дитину на руки ради цього.

Коли вони повернулися до столиці, Мілдред узялася за пошуки роботи й запевняла, що це буде нескладно. Вона більше не хотіла залежати від Філіпа і радісно уявляла, як повідомить йому, що переїжджає і забирає з собою дитину. Однак, коли така можливість стала ближчою, дівчині не вистачило сміливості. Вона відвикла від довгого робочого дня і не хотіла опинитися на побігеньках у завідувачки, а почуття власної гідності ремствувало від думки, що знову доведеться вдягати форму. Мілдред переконала сусідів, що вони з Філіпом добре забезпечені; це буде справжнім приниженням, якщо люди довідаються, що вона вимушена піти на роботу. Природжена млявість теж давалася взнаки. Вона не збиралася йти від Філіпа і не розуміла, навіщо це робити, поки він готовий утримувати її. Грошей вистачало лише на необхідне, однак тепер вона мала їжу й дах над головою, а його справи скоро могли покращитись. Філіпів дядько був старим і міг не сьогодні-завтра померти, залишивши племінникові невеличкий спадок; а якщо навіть нічого не зміниться, це однаково краще, ніж надриватися з ранку до вечора за кілька шилінгів на тиждень. Мілдред майже не докладала зусиль; продовжувала читати оголошення в щоденних газетах, але тільки для того, щоб продемонструвати: вона хоче працювати, якщо трапиться щось вартісне. Часом її охоплювала паніка: вона лякалася, що Кері колись набридне її утримувати. Вона більше не мала над ним влади й вигадала, наче він дозволяє їм залишатися в квартирі лише через свою прихильність до дитини. Ця думка не йшла з голови, і дівчина розлючено присягнулася собі, що колись змусить його за все заплатити. Мілдред не вдавалося примиритися з тим, що Філіп її більше не кохає. Вона змусить його закохатися знову. Ображене самолюбство не заспокоювалося, і Мілдред дивним чином іноді тягнуло до Філіпа. Його прохолодне ставлення дратувало. Мілдред без упину думала про нього. Їй здавалося, що Кері жахливо з нею поводиться, і дівчина не розуміла, чим заслужила таке ставлення до себе. Вона повторювала собі, що жити так протиприродно. Потім Мілдред спало на думку, що якби все було інакше й вона завагітніла, вони б неодмінно побралися. Філіп був дивакуватим, але залишався джентльменом в усьому. Цього ніхто не міг заперечити. Кінець кінцем ця думка перетворилася на нав’язливу ідею, і дівчина вирішила будь-що змінити їхні стосунки. Тепер Філіп навіть не цілував її, хоч Мілдред цього хотілося: вона ще пам’ятала, як пристрасно він притискався до неї вустами. Думки про це якось незвично хвилювали дівчину. Вона тепер часто прикипала поглядом до його рота.

Якось на початку лютого Філіп розповів Мілдред, що обідатиме з Лоусоном — художник влаштовував у майстерні вечірку з приводу дня народження, — і повернеться пізно. Лоусон купив у шинку на Бік-стрит кілька пляшок їхнього улюбленого пуншу, і всі сподівалися весело провести час. Дівчина поцікавилася, чи будуть там жінки, і Філіп відповів, що панянок не буде: художник запросив лише чоловіків, і вони збиралися просто посидіти, покурити й потеревенити. Дівчині це здалося не надто веселим; якби вона була художником, запросила б десяток натурниць. Мілдред лягла, але заснути не вдавалося, і раптом їй дещо спало на думку. Вона підвелася і зачинила дверцята на сходовій клітці, щоб Філіп не зміг увійти. Він повернувся о першій, і на сходах почулася його лайка з приводу зачинених дверцят. Мілдред устала й відчинила йому.

— Заради всіх святих, навіщо ви зачинилися? Перепрошую, що довелося витягнути вас із ліжка.

— Я навмисно залишила дверцята відчиненими. Навіть не знаю, як вони зачинилися.

— Біжіть назад до ліжка, інакше застудитеся.

Філіп зайшов до вітальні й запалив гас. Дівчина рушила назирці й підійшла до каміна.

— Хочу трохи погріти ноги. Вони просто крижані.

Він сів і взявся знімати черевики. На щоках у нього грав рум’янець, а очі блищали. Мілдред вирішила, що він добряче випив.

— Весело провели час? — поцікавилася вона, усміхнувшись.

— Так, просто прекрасний вечір.

Філіп був цілком тверезий, але досі збуджений розмовами і сміхом. Такі вечори нагадували йому старі часи в Парижі. Він був у чудовому гуморі. Витягнув із кишені люльку і наповнив її тютюном.

— Ви не збираєтеся лягати? — запитала дівчина.

— Поки ні, спати зовсім не хочеться. Лоусон у чудовій формі. Поки я там був, він торохкотів, як навіжений.

— І про що ви говорили?

— Бог знає! Про все на світі. Якби ви бачили, як ми всі дерли горлянки й ніхто нікого не слухав.

Потішений цими спогадами, Філіп розреготався, і Мілдред теж засміялася. Вона не сумнівалася, що він випив більше, ніж слід було. Саме на це вона й розраховувала. Мілдред добре знала чоловіків.

— Можна мені сісти? — спитала вона.

Перш ніж Філіпові вдалося відповісти, дівчина вмостилася у нього на колінах.

— Якщо ви не збираєтеся лягати, краще підіть і вдягніть халат.

— Ох, мені добре й так. — Дівчина обійняла його за шию і притиснулась обличчям до щоки. — Чому ви такий прикрий зі мною, Філе?

Він спробував підвестися, але дівчина не дозволила.

— Я справді люблю вас, Філіпе, — сказала вона.

— Не верзіть дурниць.

— Це не дурниці, а правда. Я жити без вас не можу. Я хочу вас.

Філіп випручався з її обіймів.

— Будь ласка, вставайте. Ви виставляєтеся на посміховисько і робите з мене дурня.

— Я люблю вас, Філіпе. Я хочу спокутувати за всі образи, яких вам завдала. Я більше так не можу, це суперечить людській природі.

Він вислизнув із крісла, залишивши її сидіти там.

— Мені страшенно прикро, але вже пізно.

Мілдред зайшлася риданнями, від яких краялося серце.

— Чому? Як ви можете бути таким жорстоким?

— Думаю, через те, що я занадто палко вас кохав. Моя пристрасть вичерпалася. Думка про будь-яку близькість лякає мене. Я не можу дивитися не вас, не згадуючи Еміля і Ґріффітса. Тут нічим не зарадиш. Гадаю, це просто нервове.

Мілдред схопила Філіпа за руку і вкрила її поцілунками.

— Не робіть цього! — крикнув він.

Дівчина відкинулася в кріслі.

— Я так більше не можу. Якщо ви мене не кохаєте, я краще піду геть.

— Не будьте дурепою. Ви не маєте куди йти. Можете залишатися тут скільки вам заманеться, але зрозумійте нарешті: ми просто друзі й нічого більше.

Тоді Мілдред раптом припинила вдавати пристрасть і тихенько вкрадливо засміялася. Непомітно наблизившись до Філіпа, вона обійняла його й улесливо зашепотіла на вухо:

— Не будьте таким дурним. Думаю, ви просто нервуєте. Ви ще не знаєте, якою я можу бути милою.

Мілдред притулилася до Філіпа і потерлася своєю щокою об його. Її посмішка здавалася Філіпові бридким хтивим вищиром, а багатозначний блиск очей сповнював жахом. Він інстинктивно відсахнувся.

— Не треба, — кинув.

Утім, Мілдред його не відпускала. Її губи шукали його вуста. Філіп схопив дівчину за руки, із зусиллям відірвав їх від себе і відштовхнув її.

— Ви огидна, — сказав він.

— Я?

Аби втримати рівновагу, Мілдред ухопилася однією рукою за камінну полицю. Якусь мить вона дивилася на Кері, і раптом на її щоках з’явилися дві червоні плями. Вона верескливо й роздратовано розреготалася.

— Це я огидна?

Мілдред змовкла і рвучко ковтнула повітря. А потім вибухнула шаленим потоком лайки. Вона дерла пельку, обзиваючи Філіпа всіма словами, які могла вигадати. Ці брудні прокльони спантеличили Кері, адже дівчина завжди так прагнула здаватися вишуканою, так дивувалася непристойностям, — він і гадки не мав, що вона знає всі ці слова, які тепер вилітали з її рота. Мілдред підійшла до нього і впритул наблизила своє спотворене гнівом обличчя. Вона верещала і бризкала слиною.

— Я ніколи не кохала вас, жодної миті. Я завжди мала вас за дурня й помирала з вами від нудьги, нудьгувала так, що аж щелепи зводило, я ненавиділа вас, і якби не гроші, ніколи б не дозволила торкнутися до себе пальцем, а від ваших поцілунків мене нудило. Як ми з Ґріффітсом із вас сміялися! Сміялися, що ви такий бовдур. Бовдур! Бовдур!

Потім вона знову вибухнула потоком гидкої лайки. Звинувачувала Філіпа в усіх можливих пороках; називала його скупердяєм, ідіотом, марнославним егоїстом; злостиво ґлузувала з усього важливого для нього. Нарешті повернулася, щоб піти. Продовжуючи горлати непристойності, вигукуючи брудні образливі слова, вона схопилася за клямку дверей і розчахнула їх. А тоді повернулася й кинула Філіпові образу, яка (як вона чудово знала) насправді його зачіпала. Дівчина вклала у це слово всю злість і отруту, на які спромоглася. Її слово вдарило навідліг:

— Каліка!

97

Наступного ранку Філіп, здригнувшись, прокинувся й відчув, що проспав. Годинник показував дев’яту. Він вистрибнув із ліжка й побіг на кухню по гарячу воду, щоб поголитися. Мілдред не було видно, а вчорашній посуд в умивальнику так і залишався непомитим. Кері постукав у двері.

— Мілдред, прокидайтесь. Я страшенно запізнююся.

Дівчина не відповіла навіть після гучнішого гупання, і Філіп вирішив, що вона ображається на нього. Утім, він занадто поспішав, аби непокоїтися про це. Він закип’ятив трохи води і застрибнув у ванну, яку завжди наливали з вечора, щоб устигнути нагріти. Філіп розраховував, що Мілдред приготує сніданок, поки він одягатиметься, і залишить його на столі у вітальні. Вона вже кілька разів робила так раніше, коли була в поганому гуморі. Однак зараз не чути було, щоб дівчина рухалася квартирою, і Кері зрозумів: якщо він хоче поснідати, доведеться зайнятися цим самостійно. Його дратувало, що Мілдред викидає коники саме того ранку, коли він проспав. Філіп одягнувся, а дівчина так і не з’явилася, хоча чути було, як вона ходить у себе в кімнаті. Вочевидь, Мілдред уже вставала. Кері приготував собі чай і відрізав кілька скибок хліба з маслом, які проковтнув, узуваючи черевики; потім збіг сходами вниз і кинувся вуличкою до дороги, де можна було сісти в трамвай. Поглядом він шукав ятки з газетами, щоб дізнатися з оголошень воєнні новини, але думки поверталися до сварки напередодні: тепер, коли він заспокоївся і поспав, вона видавалася сміховинною; Філіп здогадувався, що виставився на посміховисько, але не міг упоратися з власними почуттями, і вони перемогли його. Він гнівався на Мілдред за те, що опинився в такому становищі, і знову з подивом пригадав її брудну лайку, коли дівчина вибухнула від люті. Пригадавши останню репліку, він залився рум’янцем, але одразу ж презирливо здвигнув плечима. Філіп давно знав, що, сердячись на нього, люди ніколи не забувають вказати зайвий раз на його ваду. Помічав, як дехто в лікарні копіює його ходу, щоправда не відкрито, як у шкільні роки, а за спиною, впевнений, що він не бачить. Тепер він знав, що в цьому немає злих намірів, просто від природи всі ми — тварини, схильні до наслідування, до того ж цим так легко насмішити інших. Філіп чудово все розумів, але не міг із цим примиритися.

Він залюбки занурився в роботу. Палата, до якої Філіп увійшов, здалася йому симпатичною і дружньою. Медична сестра привіталася, кинувши на нього швидкий діловий погляд.

— Сьогодні ви запізнилися, містере Кері.

— Я вчора загуляв.

— Це видно.

— Дякую.

Посміюючись, він підійшов до свого першого пацієнта — хлопчика з туберкульозними виразкам — і зняв із дитини пов’язку. Хлопчик зрадів, побачивши Кері, а той піддражнював його, накладаючи на рану чистий бинт. Пацієнти любили Філіпа, адже він завжди добре до всіх ставився і мав ніжні руки, що не завдавали болю: деякі інші практиканти часом бували грубими і діяли бездумно. Пообідав Філіп із друзями в студентському клубі; їжа була скромною — булочка з маслом і горнятко какао, а розмовляли всі про війну. Кілька студентів поїхали на фронт, але адміністрація була вибагливою і відмовляла всім, хто не пройшов практику в шпиталі. Дехто вважав, що війна затягнеться, і згодом вони залюбки братимуть усіх, хто отримав лікарський диплом. Однак здебільшого люди були переконані, що за місяць війна закінчиться. Тепер, коли Робертс^[305] там, усе владнається. Макалістер дотримувався такої ж думки і казав Кері, що їм слід бути напоготові й купити акції перед самим підписанням миру. На біржі здійметься справжня буча, і їм усім вдасться заробити трохи грошенят. Філіп доручив брокеру купити йому акції, щойно випаде вдала нагода. Тридцять фунтів, які він заробив улітку, лише роздражнили його апетити, і тепер йому хотілося заробити кілька сотень.

Упоравшись із роботою, Кері повернувся трамваєм до Кенсінґтона. Цікаво було, як Мілдред поводитиметься ввечері. Неприємно було думати, що дівчина, напевно, набундючиться і не відповідатиме на запитання. Як на цю пору року, вечір був надзвичайно теплим, і навіть на сірих вулицях Південного Лондона відчувалася передвесняна мрійливість; після довгих зимових місяців природа тривожилася, все прокидалося зі сну, а від землі чувся шурхіт — провісник наближення весни і продовження одвічних подій. Філіп залюбки поїхав би далі, повертатися додому не хотілося, краще подихати свіжим повітрям, але раптом йому так закортіло побачити дитину, що аж у серці закололо; він усміхнувся, уявивши, як крихітка з радісним лопотінням пошкандибає йому назустріч. Підійшовши до будинку й автоматично глипнувши на вікна, Кері не побачив світла і здивувався. Піднявшись нагору, він постукав, але ніхто не відповів. Мілдред залишала ключ під килимком, якщо кудись ішла, і Філіп знайшов його там. Він увійшов до помешкання і запалив у вітальні сірник. Щось змінилося, але Філіп не одразу збагнув, що саме; він запалив гасову лампу, і світло залило кімнату. Озирнувшись, аж задихнувся від несподіванки. Хтось розгромив квартиру. Усе навколо було навмисно понівечено. Мало не лускаючи від люті, Кері кинувся до кімнати Мілдред. Там було темно і порожньо. Запаливши світло, він побачив, що Мілдред забрала всі свої та дитячі речі (біля дверей він зауважив, що на звичному місці на сходовій клітці немає візочка, але подумав, що дівчина пішла погуляти з донькою). Усі речі на умивальнику були розбиті, сидіння обох стільців хрест-навхрест розрізані ножем, подушку розпороли, на простирадлах і покривалі зяяли велетенські дірки, а дзеркало, схоже, розбили молотком. Збентежений Філіп зайшов до своєї кімнати, де теж панував безлад. Умивальник і глечик розбиті, дзеркало перетворилося на друзки, а постіль на клаптики. Мілдред розрізала подушку так, що змогла пропхати всередину руку й розкидати по кімнаті пір’я. Ковдра була простромлена ножем. На туалетному столику стояли фотографії Філіпової матері з поламаними рамками і розбитим склом. Філіп зайшов на крихітну кухню. Мілдред розбила все, що можна було розбити, — склянки, вазочки для пудингу, тарілочки і тарелі.

Філіпові перехопило подих. Мілдред не залишила навіть листа, свою лють вона висловила цією руйнацією, і він міг уявити, як дівчина взялася до справи з незворушним обличчям. Він повернувся до вітальні й роззирнувся. Філіп був настільки приголомшений, що вже не сердився. Допитливо оглянув кухонний ніж і вугільний молоток, які дівчина залишила на столі. Потім помітив у каміні поламаний ніж для м’яса. Мілдред знадобилося чимало часу, щоб таке влаштувати. Філіпів портрет, намальований Лоусоном, а тепер порізаний хрест-навхрест, вирячився страшними ранами. Його власні картини були розірвані на клаптики, а фоторепродукції «Олімпії» Мане, «Одаліски» Енґра і портрета Філіпа IV знищені важкими ударами вугільного молотка. У скатертині, завісах і сидіннях стільців з’явилися дірки. Схоже, шкода була непоправною. На стіні над столиком, за яким Філіп навчався, висів маленький перський килимок, подарований Кроншоу. Мілдред завжди його ненавиділа. «Якщо це килим, його місце на підлозі, — казала вона. — Але це просто стара смердюча ганчірка та й годі».

Дівчина лютилася, коли Філіп пояснював їй, що в килимку ховається відповідь на величезну загадку. Їй здавалося, що він із неї глузує. Вона тричі розпорола килимок ножем (для цього знадобилася неабияка сила), і тепер він перетворився на лахміття. У Філіпа було кілька біло-синіх тарілочок, вони не становили ніякої цінності й були у різний час куплені за копійки, але подобалися йому через пов’язані з ними спогади. Тепер їхні друзки вкривали підлогу. Корінці книжок були розрізані ножем, а з незшитих французьких видань Мілдред не полінувалася видерти сторінки. Шматочки прикрас із камінної полиці лежали в каміні. Усе, що можна було розбити молотком або розрізати ножем, Мілдред понівечила.

Усі Філіпові пожитки не коштували навіть тридцяти фунтів, але це здебільшого були його старі друзі, а Кері залишався домосідом і прив’язувався до кожної дрібнички просто через те, що вона належала йому; він пишався своїм маленьким помешканням і за невеликі гроші зробив його затишним та особливим місцем. У розпачі Філіп сів на стілець. Він запитував себе, як Мілдред могла бути такою жорстокою. Напад страху змусив його підскочити й кинутися в коридор, де стояла шафа з одягом. Відчинивши дверцята, він зітхнув із полегшенням. Вочевидь, дівчина забула про шафу, і його одяг залишився неушкодженим.

Кері повернувся до вітальні й, оглянувши розруху, замислився, що робити далі. Одразу взятися за прибирання йому не вистачало сил, до того ж удома не було їжі, а він зголоднів, тому вийшов, щоб купити собі щось на вечерю. Дорогою він трохи заспокоївся. Від думки про дитину знову закололо серце. Цікаво, чи сумуватиме вона за ним? Мабуть, перший тиждень сумуватиме, а потім забуде. Філіп радів, що звільнився від Мілдред.

«Сподіваюся, що на те буде Божа воля, і я її ніколи більше не побачу», — сказав він уголос.

Тепер йому залишалося лише відмовитися від цієї квартири, і Кері вирішив завтра вранці написати заяву. Він не міг дозволити собі приводити до ладу цю катастрофу, до того ж грошей залишалося так мало, що час було шукати щось дешевше. Він залюбки кудись переїде. Ціна за квартиру вже давно його непокоїла, а тепер усе всередині нагадуватиме про Мілдред. Філіп був нетерплячий і не міг заспокоїтися, поки не втілить у життя складений подумки план, тож наступного дня знайшов продавця уживаних меблів, і той запропонував три фунти за всі пошкоджені та вцілілі пожитки. Минуло два дні, і Кері переїхав до будинку навпроти шпиталю, де жив на початку навчання в інституті. Господиня була дуже порядною жінкою. Кері оселився у спальні на горішньому поверсі, що коштувала шість шилінгів на тиждень. Це була крихітна вбога кімнатка, вікна якої виходили на подвір’я, але тепер Філіп мав лише одяг і коробку з книжками, тож радів, що вдалося влаштуватися так дешево.

98

А потім сталося так, що на долю Філіпа Кері, котра важила щось тільки для нього самого, повпливали події в країні. Вершилася історія й відбувалися такі важливі процеси, що думка, наче це торкнетьсянепримітного студента-медика, видавалася сміховинною. Битва за битвою — Маґерсфонтейн, Коленсо, Спайон-Коп програвалися на ігрових полях Ітона: це принизило націю і завдало нокаутуючого удару по престижу аристократів та шляхтичів, хоча раніше ніхто не наважувався сперечатися, чи мають вони природний дар керувати країною. Старий режим упав: у ці дні справді вершилася історія. Потім гігант зібрав усі свої сили і, просуваючись навмання, нарешті дістався до чогось подібного на перемогу. Кроньє^[306] здався під Паардебергом, з Ледісміта^[307] зняли осаду, і на початку березня лорд Робертс увійшов до Блумфонтейна^[308].

За кілька днів після того, як ці новини дісталися Лондона, у шинку на Бік-стрит з’явився Макалістер і радісно повідомив, що справи на біржі здаються бадьорішими. Підписання миру на носі, за кілька тижнів Робертс увійде до Преторії, тож акції почали зростати. Незабаром на біржу чекає справжній бум.

— Саме час братися до гри, — казав чоловік Філіпові. — Немає сенсу чекати, поки публіка візьметься до справи. Зараз або ніколи.

Макалістер володів інсайдерською інформацією. Керівник однієї шахти в Південній Африці надіслав голові фірми телеграму, що підприємство не постраждало. Робота розпочнеться, щойно це стане можливим. Це була не якась спекуляція, а інвестиція. Щоб пояснити Філіпові, якою чудовою вважав цю нагоду головуючий, брокер розповів, що чоловік купив по п’ять сотень акцій своїм сестрам, а він ніколи не вплутував родичок у справи, яким довіряв менше, ніж Англійському банку.

— Я теж довіряю цій справі, як самому собі, — запевняв чоловік.

Акції коштували від двох цілих однієї восьмої фунта до двох фунтів із чвертю. Макалістер порадив Філіпові не бути жадібним і задовольнитися зростанням у десять шилінгів. Собі він купив три сотні акцій і радив хлопцеві вчинити так само. Притримавши їх, Макалістер почне продаж у потрібну мить. Філіп довіряв чоловікові почасти через те, що той був шотландцем і славився природженою обережністю, а почасти тому, що раніше він не помилявся. Тож радо погодився на пропозицію.

— Припускаю, що нам вдасться продати акції до найближчої виплати, — казав Макалістер, — а якщо ні, я влаштую так, аби ваші гроші перенесли на наступний раз.

Така система видалася Кері відмінною. Потрібно почекати, поки не отримаєш прибуток, навіть не торкаючись грошей у власній кишені. Філіп почав із цікавістю вивчати сторінку з біржевими індексами в газеті. Наступного дня ціни на акції трохи зросли, і Макалістер повідомив у листі, що довелося заплатити за кожну два з чвертю фунти. Він запевняв, що ринок працює стабільно. Однак за кілька днів ціни знизилися. Новини з Південної Африки були вже не такими втішними, і Філіп стривожено помітив, що ціна впала до двох фунтів. Утім, Макалістер не втрачав оптимізму: бури не могли довго протриматися, і він готовий був закласти рідну матір, що Робертс увійде до Йоганнесбурґа ще до середини квітня. У день виплати виявилося, що Філіп утратив сорок фунтів. Він неабияк засмутився, але вирішив, що не слід здаватися: втрати були занадто значні, щоб зупинятися. Кілька наступних тижнів нічого не відбувалося — бури не хотіли розуміти, що програли, і залишається тільки здатися переможцям: правду кажучи, вони успішно закінчили кілька невеликих битв, і Філіпові акції впали ще на півкрони. Стало зрозуміло, що війна ще не закінчилась. Усі кинулися продавати активи. Зустрівшись із Кері наступного разу, Макалістер був налаштований песимістично:

— Здається, найкращий вихід — попрощатися з утраченим. Я вже виплатив на різницях стільки, скільки хотів.

Філіпа нудило від страху. Уночі він не міг заснути, вранці ковтав сніданок, обмежуючись хлібом із маслом та чаєм, і поспішав до читальної зали в студентському клубі, щоб погортати газети. Іноді новини були поганими, а часом їх не було зовсім, але якщо курс мінявся, то тільки на гірше. Кері не знав, що робити. Якщо продати акції зараз — він утратить триста п’ятдесят фунтів і матиме лише вісімдесят. Він щиро шкодував, що вплутався у гру на біржі, але тепер не можна було здаватися: щодня може статися щось вирішальне, і акції підуть угору. Філіп уже не сподівався заробити і лише хотів повернути втрачені гроші. Це був його єдиний шанс закінчити навчання в шпиталі. Літня сесія починалася в травні, і він збирався скласти до її завершення екзамен із акушерської справи. Тоді йому залишиться вчитися один-єдиний рік. Філіп ретельно все підрахував і дійшов висновку, що, заплативши за навчання, зможе впоратися, маючи сто п’ятдесят фунтів, але на менше він погодитися не міг.

На початку квітня Кері завітав до шинку на Бік-стрит, прагнучи зустрітися з Макалістером. Обговорення ситуації з брокером трохи заспокоювало Філіпа: власні проблеми здавалися не такими суттєвими, коли він розумів, що чимало людей теж утратили гроші. Однак, опинившись у шинку, Кері зустрів там лише Гейворда і, щойно він сів, той оголосив:

— У неділю я відпливаю до Південної Африки.

— Невже? — вигукнув Філіп.

Гейворд був останньою людиною, від кого Кері міг чекати такого вчинку. На війну їхало чимало людей зі шпиталю, адже уряд радо брав усіх, хто мав медичну освіту. А студенти, котрі пішли на фронт рядовими, писали додому, що потрапили на роботу до шпиталю, щойно повідомили, що вчилися на лікарів. Країну накрила хвиля патріотичного завзяття, і в армію йшли добровольці з усіх прошарків суспільства.

— Як хто ви їдете? — поцікавився Філіп.

— О, у складі Дорсетських йоменів^[309]. Буду там рядовим.

Кері знав Гейворда вісім років. Юнацька прив’язаність, що почалася з Філіпового завзятого захоплення чоловіком, який розповідав йому про мистецтво й літературу, давно минулася, але замість неї залишилася звичка: коли Гейворд бував у Лондоні, вони бачилися кілька разів на тиждень. Він досі говорив про книжки, на яких чудово розумівся. Філіп втратив свою терплячість, і Гейвордові балачки частенько дратували його. Кері більше не вірив так беззастережно, що все на світі, крім мистецтва, — марнота. Гейвордове зверхнє ставлення до дій та успіху обурювало його. Розмішуючи пунш, Кері згадував початок їхньої дружби і своє палке переконання, що на приятеля чекає велике майбутнє; він уже давно позбувся цієї ілюзії та знав: окрім балачок, Гейворд ні на що не здатен. Тепер, коли йому було тридцять п’ять, прожити на триста фунтів на рік стало важче, ніж у юності. Гейворд продовжував шити одяг у хорошого кравця, але тепер носив його значно довше, ніж вважав припустимим раніше. Він став занадто гладким, і навіть вигадлива зачіска не могла приховати лисини. Блакитні очі вицвіли та втратили блиск. Нескладно було здогадатися, що Гейворд забагато пиячить.

— Що, заради всіх святих, змусило вас вирішити їхати до Африки? — запитав Філіп.

— Ой, навіть не знаю. Гадаю, це мій обов’язок.

Філіп не відповів. Почувався він якось дурнувато. Він розумів, що Гейвордом керує душевна тривога, яку він не в змозі був пояснити. Якась незрозуміла сила всередині змушувала його піти й воювати за свою країну. Це здавалося дивним, адже Гейворд вважав патріотизм звичайними забобонами і, вихваляючись власним космополітизмом, називав Англію місцем висилки. Натовпи співвітчизників ображали його витончену натуру. Філіп замислився, що саме змушує людей чинити всупереч своєму світогляду. Гейвордові пасувало б залишитися осторонь та з посмішкою спостерігати, як варвари знищать одне одного. Здавалося, люди — просто маріонетки в руках невідомої сили, яка смикає їх туди-сюди; іноді вони користуються розумом, щоб виправдати свої вчинки, але якщо це неможливо, діють наперекір здоровому глузду.

— Люди — надзвичайно дивні створіння, — зауважив Філіп. — Я не сподівався, що ви підете рядовим на фронт.

Гейворд злегка знітився і всміхнувся, але не озивався.

— Учора я пройшов медогляд, — сказав він нарешті. — Варто було стерпіти цю gêne^[310], щоб дізнатися, що я цілком здоровий.

Філіп помітив, що його товариш досі вживає показні французькі слова там, де чудово пасували англійські. Саме тієї миті до шинку зайшов Макалістер.

— Я хотів вас бачити, Кері, — повідомив він. — Мої співробітники більше не хочуть притримувати ці акції. На ринку відбувається казна-що. Вони вимагають, аби ви розрахувалися.

Філіпове серце втекло у п’яти. Він знав, що це неможливо. Розрахуватися означало змиритися з втратами, але гордість змусила його відповісти спокійно.

— Не думаю, що зараз варто їх забирати. Краще продайте їх.

— Добре вам казати «продайте», а я не знаю, чи вдасться. На ринку застій, покупців немає.

— Але зараз їхня вартість одна ціла одна восьма фунта.

— Ах, так, але це нічого не означає. Стільки ви за них не отримаєте.

Філіп трохи помовчав, намагаючись оволодіти собою.

— Ви маєте не увазі, що вони взагалі нічого не коштують?

— Ох, я цього не кажу. Звісно ж, вони щось коштують, але зрозумійте, зараз їх ніхто не купує.

— Тоді продайте їх за стільки, скільки вдасться.

Макалістер пильно подивився на Філіпа, замислившись, чи не занадто сильний для нього цей удар.

— Мені страшенно шкода, старий, але ми всі в одному човні. Ніхто не думав, що війна так затягнеться. Я вас у це втягнув, але сам теж загруз.

— Байдуже, — озвався Філіп. — Хто не ризикує, той не п’є шампанського.

Він повернувся до столика, з-за якого підвівся, щоб побалакати з Макалістером. Кері був ошелешений, раптом страшенно розболілася голова, але йому не хотілося, щоб його вважали слабкодухим. Він просидів ще годину, збуджено регочучи з кожного сказаного слова. Урешті-решт він підвівся.

— Ви мужньо сприйняли новину, — сказав Макалістер, потискаючи йому руку. — Гадаю, нікому не захочеться втратити від трьох до чотирьох сотень фунтів.

Повернувшись до своєї тісної вбогої кімнатки, Філіп кинувся на ліжко і піддався розпачу. Він продовжував гірко шкодувати, що був таким дурнем; продовжував повторювати собі, що шкодувати безглуздо, адже все, що сталося, було неминучим лише тому, що сталося, але він ніяк не міг із собою впоратися і почувався жахливо нещасним. Заснути не вдавалося. Філіп пригадував, як протягом кількох останніх років викидав гроші на вітер. Голова мало не лускала від болю.

Наступного вечора листом надійшла виписка з рахунку. Філіп зазирнув до своєї банківської книги. Виявилося, що після сплати всіх боргів у нього залишиться сім фунтів. Сім фунтів! Ще пощастило, що грошей узагалі вистачить, аби розрахуватися. Було б жахливо зізнаватися Макалістеру, що в нього немає грошей. Протягом літньої сесії Кері робив перев’язки у відділені окуліста й купив в іншого студента офтальмоскоп^[311]. Він ще не розрахувався за нього, але сміливості сказати студентові, що відмовляється від покупки, йому не вистачало. А ще потрібно було купити кілька підручників. На життя залишалося п’ять фунтів. Їх вистачило на шість тижнів, а потім Філіп написав дядькові листа, який здався йому досить офіційним, і повідомив, що через війну втратив багато грошей і без допомоги не зможе закінчити навчання. Він попросив вікарія позичити йому сто п’ятдесят фунтів і надсилати їх частинами протягом наступних вісімнадцяти місяців, обіцяючи віддати їх із відсотками, щойно почне заробляти. Щонайпізніше за півтора року він отримає диплом, а разом із ним місце асистента та три фунти щотижня. Дядько відповів, що нічим не може зарадити. Нечесно було б змушувати його продавати цінні папери, коли справи на біржі кепські, а свій невеликий статок він мусив зберегти для себе самого на випадок хвороби. Лист завершувався невеличкою проповіддю. Він завжди попереджав Філіпа, а той ніколи не звертав на його слова уваги; чесно кажучи, ця ситуація його не здивувала, він завжди знав, чим завершаться Філіпове марнотратство і брак урівноваженості. Від цих слів Філіпа проймало вогнем і холодом. Йому ніколи не спадало на думку, що дядько зможе відмовити, і зразу він вибухнув від люті, але потім чітко усвідомив: якщо дядько не допоможе, йому не вдасться продовжити навчання. Через панічний страх Філіп забув про гордість і знову написав блекстейблському вікарію, наполегливіше пояснюючи йому ситуацію. Однак, напевно, йому не вдалося як слід змалювати своє становище, і дядько не зрозумів, у якому розпачі племінник. Він повідомив, що не змінить свого рішення; Філіпові вже двадцять п’ять і він справді зобов’язаний заробляти собі на життя. Після його смерті племінник отримає невеличкий спадок, але зараз він не дасть йому жодного пенні. У листі Філіп помітив задоволення того, хто багато років засуджував чужу поведінку, і нарешті виявилося, що він мав рацію.

99

Філіп почав віддавати під заставу свій одяг. Він зменшив витрати, харчуючись лише раз на день, окрім сніданку, тому їв хліб із маслом і какао, щоби протриматися до наступного ранку. Увечері так хотілося їсти, що доводилося лягати о дев’ятій годині. Філіп розмірковував, чи не позичити грошей у Лоусона, але страх почути відмову не дозволяв йому зважитися на цей крок. Урешті-решт він таки попросив позичити йому п’ять фунтів. Лоусон із задоволенням дав їх, але сказав:

— Ви ж віддасте мені їх за тиждень чи не так? Я мушу розрахуватися за рами, а саме зараз грошей катастрофічно не вистачає.

Філіп знав, що не зможе їх повернути, і так страждав від думки про те, ким його після цього вважатиме Лоусон, що за кілька днів відніс гроші назад, навіть не торкнувшись до них. Художник саме збирався пообідати і запросив Кері з собою. Філіп так зрадів справжній їжі, що ледве міг її проковтнути. У неділю на нього безумовно чекав гарний обід в Ательні. Він боявся розповісти друзям, що сталося: вони завжди вважали його непогано забезпеченим, і він боявся, що, дізнавшись про його банкрутство, Ательні ставитимуться до нього гірше.

Попри свою звичну бідність, Філіпові ніколи й на думку не спадало, що він не матиме що їсти; з людьми його рівня таке ніколи не траплялося, тож він соромився, наче підчепив якусь ганебну хворобу. Ця ситуація була для нього абсолютно новою. Він розгубився і не знав, що робити, але продовжував ходити до шпиталю. Слабенька надія на щасливий випадок не зникала; Філіп не міг повірити, що все це відбувається з ним насправді; він часто пригадував, як протягом першої чверті в школі думав, що все це сон, і зараз він прокинеться вдома. Однак незабаром Кері збагнув, що за тиждень залишиться без копійки. Слід було невідкладно кудись влаштуватися. Якби він мав диплом, то зміг би вирушити до Південної Африки, навіть попри свою клишоногість, — медиків там не вистачало. Якби не скалічена нога, можна було б приєднатися до одного з угруповань імперських йоменів, яких постійно відправляли на війну. Він пішов до секретаря медичного інституту й поцікавився, чи не може той влаштувати його репетитором до якогось студента-двієчника, але секретар не дав йому навіть надії на отримання такого місця. Філіп читав оголошення в медичних газетах і надіслав поштою документи на посаду недипломованого помічника власникові аптеки на Фуллгем-роуд. Коли Філіп прийшов на співбесіду, лікар одразу звернув увагу на його хвору ногу, а почувши, що молодик навчається на четвертому курсі в шпиталі, сказав, що в нього недостатньо досвіду. Кері зрозумів, що це просто відмовка: лікар не збирався наймати помічника, якщо той не буде достатньо активним. Довелося подумати про інші види заробітку. Кері володів французькою та німецькою і розраховував отримати місце офісного службовця; від цієї думки серце тікало в п’яти, але він стискав зуби — іншого виходу не було. Філіп соромився відповідати на оголошення, які запрошували кандидатів на співбесіду, і писав туди, куди можна було надіслати документи листом, однак не мав ані досвіду, ані рекомендацій. Він усвідомлював, що не розуміється на діловому мовленні ані французькою, ані німецькою, не знає необхідних для ведення справ термінів і не вміє стенографувати чи друкувати на машинці. Йому не вдавалося позбутися думки про марність пошуків роботи. Він вирішив написати повіреному, який вів батькові справи, але не міг наважитися, адже продав усі цінні папери, в які були вкладені гроші, попри чоловікові застереження. Від дядька Філіп знав, що містер Ніксон засуджує всі його вчинки. За рік Філіпового навчання на аудитора чоловік упевнився, що той — справжній нездара й ледацюга.

— Краще померти від голоду, — бурмотів собі під ніс Кері.

Кілька разів йому спадало на думку вкоротити собі віку. У лікарняній аптеці легко можна було знайти якусь отруту; Філіпові приємно було думати, що в найгіршому разі він матиме під рукою засіб для швидкого й безболісного кінця; але замислюватися про самогубство серйозно не було причин. Коли Мілдред покинула його заради Ґріффітса, він так страждав, що готовий був померти, аби лише позбутися болю. Зараз Філіп почувався інакше. Він пригадував, як нічна сестра казала, що люди частіше добровільно прощаються з життям через брак грошей, ніж через брак любові, і хихотів від думки, що не став винятком із цього правила. Йому кортіло розповісти комусь про свої негаразди, але він не наважувався зізнатися іншим і страждав від нападів сорому. Комірне Філіп не платив уже три тижні, а господині казав, що отримає гроші наприкінці місяця; жінка нічого не відповіла, але стисла губи і прибрала похмурого вигляду. Коли місяць добігав кінця і жінка перепитала, чи не може він хоча б частково розрахуватися, Кері мало не зомлів від сорому, однак відповів, що напише дядькові і неодмінно віддасть їй чек наступної суботи.

— Ну, сподіваюся, так і буде, містере Кері, адже я теж мушу платити за оренду і не можу дозволити собі залізти в борги. — У жінчиному тоні не було злості, лише страхітлива рішучість. Вона хвилинку повагалася і додала: — Якщо ви не розрахуєтеся наступної суботи, мені доведеться поскаржитися секретарю шпиталю.

— О, так, усе буде гаразд.

Жінка подивилася на нього, кинула погляд на голі стіни й озвалася буденним тоном, наче не було нічого природнішого:

— У мене внизу є смачний гарячий окіст; якщо хочете, приходьте на кухню, я вас пригощу.

Філіп відчув, як почервонів до кінчиків вух, і проковтнув ридання.

— Красно дякую, місіс Гіґґінс, але я не голодний.

— Чудово, сер.

Коли жінка вийшла з кімнати, Філіп кинувся на ліжко і стиснув кулаки, намагаючись не розридатися.

100

Субота. Він обіцяв хазяйці заплатити сьогодні комірне. Цілий тиждень Філіп сподівався, що йому щось підвернеться. Роботу Кері так і не знайшов. Раніше він ніколи не опинявся в такому безвихідному становищі й так розгубився, що не знав, як вчинити. У глибині душі йому здавалося, наче вся ця історія — просто невдалий жарт. У нього залишилося лише кілька мідяків, тож довелося продати увесь можливий одяг. Удома він мав кілька книжок і всілякі дрібниці, за які можна було отримати шилінг чи два, але господиня квартири стежила за його пересуваннями, і Філіп боявся, що жінка затримає його, якщо він винесе з кімнати ще щось. Єдиний вихід — сказати, що він не може оплатити рахунок, але на це бракувало сміливості. Липень був уповні. Ніч тішила гарною погодою і теплом. Кері вирішив залишитися на вулиці. Не поспішаючи, прогулявся уздовж набережної біля спокійної та тихої ріки, а стомившись, сів на лавицю і задрімав. Він не знав, як довго спав, але прокинувся від страху: йому наснилося, наче його смикає поліціянт і наказує йти геть. Утім, коли Філіп розплющив очі, навколо не було жодної живої душі. Сам не розуміючи чому, він іще трохи потинявся, а дійшовши до Чісвіка, знову заснув. Однак лавиця виявилася твердою, і він незабаром прокинувся. Ніч здавалася довжелезною. Філіпа хапали дрижаки. Раптом він усвідомив, як жалюгідно почувається, і не міг придумати, що, заради всіх святих, робити: соромно було спати на набережній (це чомусь здавалося найпринизливішим), і Філіп відчув, як запалали в темряві щоки. Він пригадував розповіді про бездомних — серед них були офіцери, священнослужителі й випускники університетів. Кері замислився, чи стане одним із них і стоятиме в черзі за тарілкою супу від якоїсь благочинної організації. Краще вкоротити собі віку. Так не може тривати далі. Якби Лоусон знав, у якій він опинився халепі, обов’язково допоміг би йому; відмовлятися від допомоги через гонор було справжнім ідіотизмом. Філіп замислився, чому він такий невдаха. Він завжди робив те, що видавалося йому найкращим, і нічого ніколи не вдавалося. Він завжди допомагав людям, якщо міг, і не вважав себе самозакоханішим за інших. Яка жахлива несправедливість, що він опинився у такій скруті.

Та який зиск із цих думок? Він пішов далі. Зазоріло: мовчазна ріка була прекрасною, а в світанку причаїлося щось таємниче; днина обіцяла бути погожою, а на блідому ранковому небі не було жодної хмаринки. Філіп почувався страшенно стомленим і помирав від голоду, але не міг спокійно сидіти через постійний страх зустрітися з поліціянтом. Цього Філіп боявся смертельно. Він почувався брудним і мріяв про можливість помитися. Урешті-решт юнак опинився на Гемптон-корт. Він відчував, що заплаче, якщо негайно щось не з’їсть. Знайшовши нарешті дешеву їдальню, Філіп зайшов усередину: від пахощів гарячої їжі йому зробилося млосно. Він планував з’їсти щось поживне, чого вистачило б на цілий день, але шлунок протестував від самого лише погляду на їжу. Тому він замовив горнятко чаю і хліб із маслом. Він пригадав, що сьогодні неділя, тож можна навідатися до Ательні, і помріяв про ростбіф і йоркширський пудинг, які вони їстимуть; однак почувався смертельно втомленим, аби зустрітися зі щасливою й галасливою родиною. Філіп був похмурий і нещасний і не хотів нікого бачити. Він вирішив піти у парк біля палацу й полежати на траві. Усі кістки боліли. Можливо, йому вдасться знайти колонку, щоб умитися й попити; Філіп помирав від спраги, утім, більше не був голодним, тож із задоволенням думав про квіти, галявини й величні пишні дерева. Він розумів, що слід краще обдумати свої плани на майбутнє. Лежачи на траві в затінку, Філіп запалив люльку. Намагаючись заощадити, він уже давно дозволяв собі палити лише двічі на день і тепер радів, що мішечок із тютюном був повний. Він не знав, що роблять люди, коли в них немає грошей. Незабаром Кері заснув і прокинувся майже опівдні. Він вирішив, що слід вирушати в місто, аби рано-вранці відповісти на всі оголошення, де пропонували роботу. Філіп згадав про дядька, котрий обіцяв заповісти йому свій невеличкий статок. Він і гадки не мав, скільки в дядька є грошей, та в будь-якому разі не більше ніж кілька сотень фунтів. Цікаво, чи можна якось заробити грошей, заклавши майбутній спадок? Для цього знадобиться згода старого, а він її ніколи не дасть.

«Єдине, що мені залишається, — якось перебитися до його смерті».

Філіп прикинув, скільки вікарію років. Добряче за сімдесят. Він страждав на хронічний бронхіт, але безліч стариганів на це хворіють і живуть вічно. Тим часом щось підвернеться. Він не міг позбутися думки, що його випадок особливий; люди в його становищі не помирають від голоду. Філіп не впадав у відчай лише тому, що досі не міг повірити в реальність усього, що з ним відбувається. Він вирішив позичити у Лоусона півсоверена. Цілий день Філіп провів у парку, а коли голод ставав нестерпним, палив люльку — він не збирався нічого їсти, аж поки не збереться повертатися до Лондона — шлях був далекий, тож не завадить підкріпитися. Щойно звечоріло і стало прохолодніше, він рушив у путь, а стомившись, спав на лавицях. Ніхто його не чіпав. На вокзалі Вікторія Філіп помився, поголився й освіжився, а потім замовив хліб із маслом. Снідаючи, прочитав оголошення в ранковій газеті. Одне з них впало йому в око: у відділ домашнього текстилю однієї добре відомої крамниці запрошували продавця. Серце дивно стиснулося — упереджені погляди середнього класу не дозволяли Філіпові працювати в крамниці, однак він лише здвигнув плечима, зрештою, яке це мало значення? Він вирішив спробувати отримати це місце. З’явилося химерне відчуття, наче погоджуючись на всі приниження та навіть рухаючись їм назустріч, можна змінити Божу волю. Коли присоромлений Філіп з’явився в крамниці о дев’ятій годині, виявилося, що там уже стоїть довжелезна черга. Тут були люди різного віку — від шістнадцятирічних хлопців до сорокарічних чоловіків; дехто розмовляв стишеними голосами, але здебільшого люди мовчали. Приєднавшись до черги, Філіп помітив кілька ворожих поглядів і почув, як хтось сказав:

— Єдине, чого я хочу, — швидше отримати відмову, щоб устигнути на співбесіду в інше місце.

Чоловік, що стояв поруч із Філіпом, глипнув на нього й озвався:

— Маєте досвід такої роботи?

— Ні, — зазнався Філіп.

Його співрозмовник на мить змовк, а потім зауважив:

— Без запрошення після обіду з вами не розмовлятимуть навіть у найменшій крамничці.

Філіп розглядав службовців. Дехто розкладав рулони ситцю та кретону^[312], а інші (як повідомив сусід у черзі) готували до відправлення в провінцію замовлення, отримані поштою. Приблизно о чверть по дев’ятій з’явився завідувач. Філіп почув, як хтось у черзі сказав, що це містер Ґіббонс. Це був огрядний коротун середніх років із чорною бородою і масним темним волоссям. На розумному обличчі бігали жваві очиці. Завідувач був убраний у шовковий капелюх і сюртук, вилогу якого прикрашала біла герань із листочками. Чоловік зайшов до кабінету, залишивши двері відчиненими; це була дуже маленька кімнатка з американською конторкою в кутку, книжковими полицями і стінною шафкою. Люди в коридорі спостерігали, як він механічно відчепив квітку з одягу і поставив її в наповнену водою чорнильницю. Правила на роботі забороняли носити квіти на одязі.

(Службовці, котрі хотіли залишитися з начальником у гарних стосунках, цілий день висловлювали захоплення його квіткою.

— Я ніколи не бачив гарнішої квітки, — запевняв хтось із них. — Ви самі її виростили?

— Так, це я, — відповідав завідувач, і його розумні очі сяяли від гордості.)

Завідувач зняв капелюх, перевдягнув сюртук, переглянув листи, а потім подивився на людей, які на нього чекали. Він ледь помітно змахнув одним пальцем, і перший чоловік із черги ввійшов до кабінету. Люди заходили до завідувача по черзі й відповідали на його запитання. Чоловік коротко цікавився необхідним, не відводячи погляду від обличчя кандидата.

— Вік? Досвід? Чому звільнилися з роботи?

Відповіді він слухав незворушно. Коли прийшла Філіпова черга, йому здалося, наче завідувач зацікавлено витріщився на нього, адже Кері прийшов у чистому й пристойно пошитому одязі. На вигляд він трохи відрізнявся від решти.

— Досвід?

— Боюся, у мене немає досвіду цієї роботи, — зізнався він.

— Погано.

Філіп вийшов із кабінету. Випробування виявилося не таким болючим, як він очікував, тож хлопець навіть не надто засмутився. Не варто було і сподіватися, що роботу вдасться отримати з першої спроби. Газету він зберіг і, вийшовши, ще раз перечитав оголошення: у крамниці в Голборні теж шукали продавця. Кері пішов туди, але виявилося, що на це місце вже когось найняли. Якщо він хотів хоч щось сьогодні з’їсти, слід було зазирнути до Лоусона в студію, перш ніж той піде обідати, тому хлопець рушив уздовж Бромптон-роуд до Єоманс-роуд.

— Послухайте, до кінця місяця я без копійки, — сказав він Лоусонові, щойно випала нагода. — Ви не позичите мені півфунта?

Просити грошей виявилося страшенно складно. Філіп пригадав, як колеги в шпиталі з легкістю (наче це вони робили послугу) позичали у нього невеличкі суми, які навіть не збиралися повертати.

— Жодних проблем, — озвався Лоусон.

Однак, понишпоривши у кишенях, художник знайшов лише вісім шилінгів.

У Філіпа стиснулося серце.

— Ну, гаразд, позичте тоді п’ять, ви не проти? — байдуже кинув він.

— Ось, тримайте.

Філіп пішов до громадської лазні у Вестмінстері й витратив шість пенсів, аби помитися. Потім замовив щось поїсти. Він не знав, чим зайнятися по обіді. До шпиталю повертатися не хотілося — там одразу почнуть розпитувати, до того ж роботи зараз там усе одно не було; у кількох відділеннях, де Філіп працював, дивуватимуться, куди він зник. Хай собі думають, що їм заманеться, байдуже: він не перший студент, що покинув навчання без попередження. Філіп пішов до безкоштовної бібліотеки й погортав газети, поки йому не набридло, а тоді взявся за «Нові арабські ночі» Стівенсона^[313], але виявив, що не може читати — слова не мали жодного змісту, і він продовжував розмірковувати про свою безвихідь. Думки весь час поверталися до одного й того ж, і від такої зацикленості розболілася голова. Урешті-решт, помираючи від бажання подихати свіжим повітрям, він рушив до Ґрін-парку і ліг на травичку. Він із жалем думав про свою фізичну ваду, що не дозволила йому піти на війну. Потім Філіп заснув, і йому наснилося, наче з ногою раптом усе стало гаразд, і він вирушив до Південної Африки у складі угруповання йоменів. Картинки, які він бачив в ілюстрованих виданнях, розбурхали фантазію: ось він у формі захисного кольору сидить із іншими чоловіками у вельді навколо багаття. Коли Кері прокинувся, було ще зовсім світло, і незабаром він почув, як Біґ-Бен вибив сьому. Попереду дванадцять годин, а податися немає куди. Нескінченна ніч жахала. Небо вкрилося хмарами, і він злякався зливи; доведеться знайти якийсь пансіонат, де можна винайняти ліжко. Раніше йому траплялися оголошення на будинках у Ламбеті: «Хороші ліжка за шість пенсів», але Філіп ніколи там не бував і боявся гидкого смороду та паразитів. Кінець кінцем він вирішив якомога довше залишатися на вулиці. Філіп сидів у парку до закриття, а потім потинявся довкола. Навалилася втома. Спало на думку, що нещасний випадок був би подарунком долі — тоді його заберуть до шпиталю, і він зможе лежати там кілька тижнів. Опівночі голод зробився нестерпним, тож Філіп пішов до ятки на Ґайд-Парк-корнер, з’їв там кілька картоплин і випив філіжанку кави. Потім ще трохи погуляв. Турботи заважали заснути, до того ж він страшенно боявся, що його забере поліція. Філіп помітив, що тепер по-новому дивиться на констеблів. Це була його третя ніч під відкритим небом. Час від часу він сідав перепочити на лавиці на Піккаділі, а на світанку потягнувся на набережну. Філіп прислухався, як Біґ-Бен вибиває кожну чверть години, і прикидав, коли вже прокинеться місто. Уранці він витратив кілька мідяків, щоб умитися і причепуритися, придбав газету з оголошеннями і знову вирушив на пошуки роботи.

Так продовжувалося кілька днів. Філіп їв мало й почувався слабким та хворим; йому ледве вистачало сил на пошуки роботи, знайти яку, схоже, було вкрай складно. Кері звик до тривалого очікування в затильних кімнатах крамниць, сподівань, що його візьмуть, та до грубих відмов. Читаючи оголошення, він обійшов усі райони Лондона і впізнавав чоловіків, чиї пошуки роботи завершувалися так само безплідно, як і його. Дехто намагався з ним познайомитися, але він був занадто стомлений і нещасний, щоб відповідати на їхні люб’язності. До Лоусона він більше не ходив, адже заборгував йому п’ять шилінгів. У напівпритомній свідомості плуталися думки, і Філіпа більше не обходило, що з ним станеться. Він часто плакав. Спочатку Кері гнівався на себе й соромився сліз, але потім відчув, що вони дарують полегшення і якимось чином втамовують голод. У передранкові години він жахливо страждав від холоду. Якось уночі Філіп прослизнув до своєї кімнати, щоб узяти свіжу білизну; він потрапив усередину близько третьої, упевнившись, що всі сплять, і пішов геть о п’ятій. Йому вдалося трошки полежати на ліжку — воно виявилося чарівно м’яким, усі кістки боліли, тож витягнутися на постелі було так приємно, що навіть не хотілося спати. Звикнувши до постійного голоду, він менше страждав від нього, але відчував слабкість. Думка про самогубство переслідувала його, проте Філіп щодуху протистояв їй; він не хотів обдумувати цю можливість, бо відчував, що врешті-решт не витримає і піддасться спокусі. Він запевняв себе, що безглуздо вкорочувати собі віку, адже незабаром повинно щось статися. Філіпові не вдавалося позбутися думки, що його ситуація занадто абсурдна, щоби ставитися до неї серйозно. Вона нагадувала йому хворобу, від якої страждає, та врешті-решт неодмінно одужуєш. Щоночі він присягався собі, що нічого не змусить його знову залишитися на вулиці й що вранці він напише дядькові або містерові Ніксону, їхньому повіреному, або Лоусону; однак, коли займався світанок, не міг змусити себе принизитися і зізнатися, що він — справжній невдаха. Філіп не знав, як поставиться до цього Лоусон. У їхній парі художника завжди вважали несерйозним, а Кері пишався своєю розсудливістю. Йому доведеться розповісти всю історію свого божевілля. Філіпа турбувала думка, що Лоусон допоможе, а потім розірве з ним стосунки. Дядько і повірений неодмінно чимось допоможуть, але Філіп боявся їхніх докорів. Не хотілося, щоби хтось докоряв йому, тож він стискав зуби і повторював собі: те, що сталося, було неминуче просто тому, що сталося. Шкодувати безглуздо.

Дні тягнулися нескінченно довго, а позичені Лоусоном п’ять шилінгів швидко закінчилися. Філіп мріяв про неділю, коли можна буде навідатися до Ательні. Він сам не знав, що заважало йому зробити це раніше, крім нездоланного бажання впоратися самому. Однак Ательні сам неодноразово опинявся у безнадійній скруті, тож був єдиним, хто міг йому допомогти. Можливо, після обіду Філіп змусить себе розповісти чоловікові, що вскочив у халепу. Подумки він продовжував повторювати заготовані слова. Він страшенно боявся, що Ательні відмахнеться від нього легковажною фразою — це була така жахлива думка, що Філіп намагався якомога довше уникати цього випробування. Він більше не вірив власним друзям.

Суботня ніч була холодною й вологою. Філіп жахливо страждав. Востаннє він їв у суботу опівдні, тож ледве дотягнувся до будинку Ательні. У неділю вранці він витратив останні два пенси, щоб помитися й почистити одяг у вбиральні на вокзалі Чарінґ-кросс.

101

Коли Філіп подзвонив, у вікні з’явилася чиясь голова, а за мить на сходах почулося галасливе тупотіння — це діти бігли відчинити йому двері. Він підставив їм для поцілунків своє бліде, стурбоване та виснажене обличчя. Їхня бурхлива радість так розчулила Кері, що йому довелося перепросити і затриматися на хвилинку на сходах, аби прийти до тями. Він був на межі істерики, і будь-яка дрібниця могла довести до сліз. Діти розпитували, чому він не прийшов минулої неділі, і Філіп відповів, що хворів. Тоді всім захотілося дізнатися, що саме з ним сталося, і він, щоб розвеселити дітлахів, повідомив про загадкову хворобу, чия двозначна варварська назва, що була мішаниною грецької мови та латини (в медичній номенклатурі таких чимало), змусила малих заверещати від задоволення. Вони потягнули хлопця до вітальні і змусили повторити слово, щоб просвітити батька. Ательні підвівся і потиснув Філіпові руку. Він витріщився на нього, і попри те, що Торп завжди витріщався своїми круглими виряченими очима, зараз юнакові незрозуміло чому зробилося незручно.

— Минулої неділі ми за вами сумували.

Філіп ніколи не вмів незворушно брехати, тож, закінчивши пояснювати, чому не прийшов минулого тижня, залився рум’янцем. Потім до кімнати увійшла міс Ательні й теж привіталася з ним за руку.

— Сподіваюся, вам уже краще, містере Кері, — сказала жінка.

Він і гадки не мав, як вона дізналася, що він нездужав, — двері на кухню були зачинені, а діти не відходили від нього ні на мить.

— Обід буде готовий хвилин через десять, — додала жінка, повільно розтягуючи слова. — Хочете тим часом з’їсти склянку ґоґоль-моґоля?

Від щирого співчуття на її обличчі Філіпові зробилося незручно. Він вимушено засміявся і запевнив, що анітрохи не голодний. До кімнати увійшла Саллі й узялася накривати на стіл, а Кері почав піддражнювати її. У родині жартували, що Саллі буде такою ж тлустою, як тітка місіс Ательні на ім’я Елізабет; діти її ніколи не бачили, але вважали огидною товстункою.

— Послухайте, що це з вами сталося після нашої останньої зустрічі, Саллі? — почав Філіп.

— Здається, нічого.

— А мені здається, що ви погладшали.

— Упевнена, про вас цього не скажеш, — огризнулася дівчина. — Ви справжній скелет.

Філіп почервонів.

— Оце так і tu quoque^[314], Саллі, — вигукнув її батько. — Ми покараємо тебе, зрізавши одну золоту волосину. Джейн, принеси ножиці.

— Ну, татку, він справді худющий, — наполягала дівчина. — Самі кістки та шкіра.

— Річ не в цьому, дитинко. Філіп може спокійно худнути, скільки йому заманеться, а ось твої розміри вже виходять за межі пристойного.

Сказавши це, Ательні гордовито обійняв дочку за талію і кинув на неї сповнений обожнювання погляд.

— Дозволь я продовжу накривати на стіл, батьку. Навіть якщо я повна, дехто не має нічого проти.

— Зухвале дівчисько! — крикнув Ательні, театрально змахнувши рукою. — Вона натякає, що Джозеф, син Леві, котрий продає діаманти в Гольборні, зробив її пропозицію.

— І ви погодилися, Саллі? — поцікавився Філіп.

— Ви що, не знаєте батька? Він наплів сім мішків гречаної вовни.

— Ну, якщо він не зробив тобі пропозицію, — не вгавав Ательні, — присягаюся святим Георгом і старою доброю Англією, я схоплю його за носа і дізнаюся, які в нього наміри.

— Сідай за стіл, батьку, обід готовий. А ви, діти, ходіть мити руки і не хитруйте, я все одно перевірю, перш ніж ви сядете за стіл, зрозуміло?

Філіпові здавалося, що він помирає від голоду, але, взявшись за вечерю, помітив, що шлунок відмовляється приймати їжу, тож лише трохи покопирсався в тарілці. Стомлений мозок не помічав, що Ательні всупереч звичці розмовляє мало. Опинившись у затишному будинку, Філіп відчув полегшення, але мимохіть час від часу глипав у вікно. Погода була мінливою. Погожі дні минули, надворі було зимно, здійнявся кусючий вітер, а в шибку знову і знову билися краплі дощу. Філіп замислився, куди може подітися сьогодні вночі. Ательні лягали рано, тож залишатися тут він міг лише до десятої. Від думки про те, що доведеться вийти в холодну темряву, серце тікало в п’яти. Серед друзів вона здавалася ще жахливішою, ніж тоді, коли Філіп опинявся з нею сам на сам. Він умовляв себе, що безліч людей сьогодні проведуть ніч надворі. Кері намагався відволіктися бесідою, але дощ вдарив у вікно, увірвав хлопця на півслові та змусив здригнутися.

— Погода, як у березні, — зауважив Ательні. — У такий день краще не перетинати Ла-Манш.

Незабаром вони впоралися з вечерею, і Саллі увійшла, щоби прибрати зі столу.

— Хочете смердючку за два пені? — поцікавився Торп, простягаючи хлопцеві сигару.

Філіп погодився і задоволено вдихнув дим. Сигара надзвичайно заспокоїла його. Коли Саллі закінчила прибирати, батько наказав їй зачинити двері.

— Тепер нам ніхто не заважатиме, — сказав чоловік, повертаючись до гостя. — Я домовився з Бетті, що вона не пускатиме сюди дітей, поки я їх не покличу.

Філіп витріщився на Ательні, але перш ніж йому вдалося перепитати, що той має на увазі, чоловік звичним рухом поправив на носі окуляри і продовжив:

— Минулої неділі я написав вам, аби дізнатися, чи все гаразд. Ви не відповідали, тож у середу я навідався до вас.

Філіп відвернувся і не відповідав. Серце шалено загупало. Ательні змовк, і тиша раптом здалася юнакові нестерпною. Він не міг вигадати жодного слова у відповідь.

— Господиня квартири повідомила, що востаннє бачила вас у суботу ввечері, і сказала, що ви заборгували їй комірне за минулий місяць. Де ви ночували цього тижня?

Від необхідності відповідати Філіпа мало не знудило. Він втупився поглядом у вікно.

— Ніде.

— Я намагався вас знайти.

— Навіщо? — не зрозумів Кері.

— У нас із Бетті теж траплялася скрута, до того ж ми мали маленьких дітей. Чому ви не прийшли до нас?

— Я не міг.

Філіп боявся, що заплаче. Він відчув страшенну слабкість, заплющив очі та насупився, намагаючись контролювати себе. Несподівано він розгнівався на Ательні, що той не дає йому спокою, однак почувався геть зламаним, тому поступово, не розплющуючи очей, повільно, щоб не тремтів голос, розповів про свої поневіряння протягом кількох минулих тижнів. Кожне слово переконувало його, що він поводився, наче дурень, і промовляти їх було щоразу важче. Філіп не сумнівався, що Ательні вважатиме його справжнім ідіотом.

— Від сьогодні ви житимете у нас, аж поки не знайдете собі щось, — сказав Ательні, коли Кері нарешті висповідався.

Філіп зашарівся, сам не розуміючи чому.

— Ох, це страшенно люб’язно з вашого боку, але не думаю, що погоджуся.

— Чому?

Кері не відповів. Він відмовився інстинктивно — через страх видатися нав’язливим, до того ж від природи соромився, коли йому робили послуги. Йому було чудово відомо, що Ательні ледве зводять кінці з кінцями, і така велика родина не має ані місця, ані грошей, аби приймати когось чужого.

— Звісно ж, ви мусите залишитись тут, — наполягав Ательні. — Торп ляже з кимось із братів, а ви влаштуєтеся на його ліжку. Не турбуйтеся, ми навіть не помітимо того, що ви з’їсте.

Філіп боявся щось казати, і чоловік, підійшовши до дверей, гукнув дружину.

— Бетті, — сказав він, коли жінка увійшла, — містер Кері трохи поживе з нами.

— Ох, чудово, — зраділа його дружина. — Піду приготую йому ліжко.

Вона озвалася таким щирим, дружнім тоном, наче це було очевидно, і Філіп неабияк розчулився. Він ніколи не сподівався, що люди добре ставитимуться до нього, тож така поведінка завжди дивувала і зворушувала його. Зараз Кері не зміг стриматися, — і дві великі сльози збігли по його щоках. Ательні обговорювали, як усе влаштувати, і вдали, наче не помітили його слабкості. Коли місіс Ательні вийшла, Філіп відкинувся на стільці та, визирнувши у вікно, тихенько засміявся:

— Не надто підходяща погода, щоб ночувати на вулиці, чи не так?

102

Ательні сказав Філіпові, що з легкістю влаштує його на велике мануфактурне підприємство, де працював сам. Кілька службовців пішли на війну, а «Лінн і Седлі» з патріотичним завзяттям пообіцяли зберегти для них їхні робочі місця. Роботу героїв керівництво переклало на плечі тих, хто залишився, а платню фірма не підняла, тож водночас продемонструвала свою громадянську позицію і непогано заощадила. Утім, війна тривала, торгівля пожвавилася, а незабаром наближався сезон відпусток (більшість працівників збиралисяна двотижневий відпочинок), тож адміністрації доведеться найняти кілька нових службовців. Попередній досвід змусив Філіпа сумніватися, що йому вдасться отримати місце хоча б тут, однак Ательні запевнив, що він — важлива персона на фірмі, і керівник ніколи йому не відмовляє. Філіпове навчання в Парижі додасть йому переваг; варто лише трошки почекати, і він отримуватиме гарну платню за розробку костюмів і малювання плакатів. Кері намалював рекламу літнього розпродажу, й Ательні забрав її з собою. За два дні він приніс плакат назад і повідомив, що керівник був у захваті і щиро шкодував, що просто зараз у потрібному відділі немає вільних місць. Філіп поцікавився, чи немає для нього якоїсь іншої роботи.

— Боюся, що ні.

— Ви впевнені?

— Ну, правду кажучи, завтра дають оголошення про пошук адміністратора, — зізнався чоловік, із сумнівом розглядаючи Філіпа крізь окуляри.

— Як гадаєте, є якісь шанси отримати це місце?

Ательні дещо знітився; він сам змусив Кері сподіватися на якусь вищу посаду, а з іншого боку, був занадто бідним, щоб утримувати його вічно.

— Можна погодитися на цю роботу, поки чекатимете чогось кращого. Той, хто вже працює на підприємстві, завжди має кращі шанси.

— Ви ж знаєте, я не гордий, — усміхнувся Філіп.

— Якщо ви вже вирішили, то завтра вранці слід бути на місць у чверть на восьму.

Попри війну знайти роботу, вочевидь, було непросто: коли Філіп прийшов до крамниці, там уже стояла черга. Він упізнав декількох чоловіків, яких уже зустрічав, шукаючи роботу, а одного з них бачив якось, коли той серед білого дня лежав у парку. Тоді він одразу зрозумів, що чоловік, як і він сам, не має даху над головою і ночує на вулиці. Люди тут були різні — молоді і старі, високі і низькі, але кожен намагався причепуритися для інтерв’ю з керівником: волосся у всіх було охайно зачесане, а руки — чисто помиті. Вони чекали в коридорі, який (як Філіп дізнався пізніше) вів до їдальні та майстерень, кожні кілька метрів піднімаючись на п’ять-шість сходинок угору. Попри те що в крамниці було електричне світло, тут голосно шипіли гасові лампи, захищені металевими сітками. Філіп прийшов вчасно, але до кабінету його покликали близько десятої. Кімната була трикутна, наче відрізаний кавалок сиру; на стінах висіли портрети жінок у корсетах і два зразки рекламних плакатів: на одному був чоловік у піжамі в широку біло-зелену смужку, а на другому — корабель, що на всіх парах мчав лазуровим морем. На його вітрилах було написано: «Великий розпродаж білизни». Найдовша стіна кабінету мала вітрину, яку саме прикрашали, і під час співбесіди один зі службовців вештався туди-сюди. Керівник читав якогось листа. Це був рум’яний чоловік із солом’яним волоссям і такого ж кольору пишними вусами; на ланцюжку його годинника висіла жменя футбольних медалей. Він сидів без піджака за великим столом, на якому стояв телефон і лежали сьогоднішні оголошення (робота Ательні) та наклеєні на картки вирізки з газет. Чоловік глипнув на Філіпа, але не звернувся до нього, натомість продиктував листа друкарці, яка сиділа в кутку за маленьким столиком. Потім керівник запитав у Кері його прізвище та вік і поцікавився попереднім досвідом. Він розмовляв різким голосом із металевими нотками і вимовою кокні, який, схоже, не завжди слухався свого господаря. Філіп помітив, що великі верхні зуби в чоловіка виступають уперед; здавалося, наче вони ненадійно тримаються в роті і, якщо смикнути, одразу випадуть.

— Гадаю, містер Ательні розмовляв із вами про мене, — озвався Філіп.

— О, це ви той юнак, який намалював рекламу?

— Так, сер.

— Вона нам не підходить, абсолютно не підходить.

Чоловік зміряв Філіпа поглядом із ніг до голови. Схоже, він помітив, що юнак чимось відрізняється від попередніх кандидатів.

— Знаєте, вам доведеться придбати сюртук. Гадаю, у вас його немає. Ви справляєте пристойне враження. Підозрюю, що ви вже зрозуміли, що на мистецтві не розбагатієш.

Філіп не розумів, збирається він його найняти чи ні. Слова чоловік випльовував якось неприязно.

— Де ваша родина?

— Мої батьки померли, коли я був дитиною.

— Я люблю давати молоді шанс. Я допоміг багатьом, і дехто вже завідує цілими відділами. Усі вони вдячні мені, навіть не сумнівайтеся. Пам’ятають, як я їм допоміг. Єдиний спосіб навчитися вести справи — почати з першого щабля кар’єрних сходів; якщо вдасться зачепитися, важко навіть уявити, куди вони тебе приведуть. Якщо ви нам підійдете, колись можете опинитися на моєму місці. Пам’ятайте про це, юначе.

— Я прагну докласти всіх зусиль, сер, — відповів Філіп.

Він знав, що варто якомога частіше додавати «сер», але це слово здавалося йому неприродним, і він боявся перестаратися. Керівник полюбляв балакати: це додавало йому радісної впевненості у своїй власній важливості, тож про своє рішення він повідомив Філіпові, виливши спочатку на того ціле море слів.

— Ну, гадаю, ви нам підійдете, — урочисто виголосив він нарешті. — Принаймні я готовий випробувати вас.

— Красно дякую, сер.

— Можете негайно братися до роботи. Я платитиму вам шість шилінгів на тиждень плюс житло і харчування. Розумієте, ви матимете все необхідне і шість шилінгів кишенькових грошей — робіть із ними все, що заманеться. Виплачуємо раз на місяць. Виходьте на роботу в понеділок. Сподіваюся, у вас не буде причин жалітися.

— Ні, сер.

— Знаєте, де Гаррінґтон-стрит? Неподалік від Шафтесбері-авеню. Там ваш гуртожиток. Якщо хочете, можете заночувати там у неділю — вирішуйте самі. Чи можете надіслати туди свої речі в понеділок. — Керівник кивнув. — Гарного вам дня.

103

Місіс Ательні позичила Філіпові гроші, щоб він зміг заплатити господині квартири й забрати свої речі. За п’ять шилінгів і заставну квитанцію юнакові вдалося роздобути у лихваря сюртук, який йому чудово пасував. Решту свого одягу він викупив. Коробку зі своїми речами Філіп надіслав із Картером Паттерсоном на Гаррінґтон-стрит і в понеділок зранку пішов із Ательні до крамниці. Чоловік відрекомендував його завідувачеві відділу готового одягу і пішов собі геть. Завідувач виявився приємним метушливим коротуном років тридцяти на прізвище Семпсон. Потиснувши Кері руку, завідувач вирішив похизуватися своїми досягненнями, якими страшенно пишався, і запитав у Кері, чи розмовляє той французькою. Почувши ствердну відповідь, чоловік здивувався.

— Знаєте ще якісь мови?

— Я розмовляю німецькою.

— Ох! Я сам іноді їжджу до Парижа. Parlez-vous francais?^[315] Доводилося бувати у «Максима»?^[316]

Філіпові призначили робоче місце на сходовій клітці біля відділу готового одягу, де він мусив стояти і скеровувати людей до різних секцій. Схоже, їх було чимало, адже містер Семпсон так і торохкотів їхні назви. Раптом чоловік помітив, що Філіп кульгає.

— Що у вас із ногою? — поцікавився він.

— Я від народження клишоногий, — пояснив Філіп. — Однак це не заважає мені ходити чи ще щось таке.

Завідувач із сумнівом зиркнув на його ногу, і хлопець здогадався, що чоловік не розуміє, навіщо керівник узагалі найняв каліку. Сам він знав, що той просто нічого не помітив.

— Я не очікую, що ви все правильно запам’ятаєте у перший день. Якщо у чомусь сумніваєтеся, краще перепитайте у дівчат.

Містер Семпсон пішов геть, а Філіп намагався пригадати, як знайти різні відділи, і знервовано озирався, шукаючи клієнтів, яким потрібна була довідка. О першій годині він пішов на обід. Їдальня розташовувалася на горішньому поверсі величезної крамниці; це була велика, довга і добре освітлена кімната, але вікна у ній завжди залишалися зачиненими, щоб захиститися від пилу, а з кухні огидно тхнуло. На вкритих скатертинами столах на однаковій відстані одна від одної стояли великі пляшки з водою, а посередині — сільнички та слоїки з оцтом. Службовці галасливо штовхалися і сідали на зігріті тими, хто обідав о пів на першу, лавиці.

— Сьогодні пікулів немає, — зауважив чоловік, що сидів поруч із Філіпом.

Це був високий юнак із гачкуватим носом і нездоровим обличчям; голову він мав довгу і такої дивної форми, що здавалося, наче хтось схопив його за череп і смикав туди-сюди, а на чолі та шиї пишним цвітом розквітли червоні запалені прищі. Його прізвище було Гарріс. Незабаром Філіп довідався, що іноді на стіл подавали глибокі тарілки з пікулями, які мали неабиякий попит. Ножів та виделок на столі не було, але за мить з’явився огрядний хлопець у білій куртці з приборами в руках і з брязкотом кинув їх на стіл. Кожен узяв собі потрібне; ножі й виделки були теплими й масними після миття у брудній воді. Інші хлопчики в білих куртках принесли тарілки з м’ясом, що плавало у підливі; вони спритно, наче ілюзіоністи, кидали тарілки на стіл, і підлива вихлюпувалася на скатертину. Потім хлопці принесли великі тарелі з капустою і картоплею; від самого їхнього вигляду Філіпа мало не знудило. Він помітив, що всі щедро поливають їжу оцтом. Галас був жахливий. Усі базікали, реготали, перегукувалися, брязкотіли ножами та виделками й огидно плямкали. Філіп радо повернувся до свого відділу. Він вже частково запам’ятав, де що продають, і коли клієнти запитували, куди їм іти, не так часто звертався по допомогу.

«Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам».

Якщо роботи було небагато, двоє-троє дівчат перекидалися з Кері кількома словами, і він відчував, що його оцінюють. О п’ятій їх знову відправили нагору пити чай. Філіп радів, що можна трохи посидіти. До чаю давали щедро намащені маслом товсті скибки хліба; чимало співробітників приносили з собою слоїки з варенням, які віддавали на зберігання, підписавши своїм прізвищем.

О пів на сьому, коли робочий день завершився, Філіп почувався виснаженим. Гарріс, юнак, що сидів поруч із ним за столом, запропонував Кері відвести його на Гаррінґтон-стрит і показати гуртожиток. Він повідомив, що у його кімнаті є вільне ліжко, і, оскільки інші кімнати вже зайняті, припустив, що Філіпа підселять до них. У будівлі гуртожитку раніше працював швець; тепер його майстерню перетворили на спальню, але всередині було дуже темно — вікна на три чверті забили дошками, тож вони не відчинялися, відтак єдиним джерелом свіжого повітря було невеличке слухове віконечко в дальньому кінці кімнати. У повітрі тхнуло цвіллю, і Філіп зрадів, що йому не доведеться тут ночувати. Гарріс відвів його до вітальні на другому поверсі; там стояло старе піаніно зі схожими на попсовані зуби клавішами; на столі, у сигарній коробці без кришки, ховався набір доміно, а поруч лежали старі номери «Стренд-Мегезін» і «Ґрефік». В інших кімнатах були спальні. Та, в яку поселили Філіпа, розташовувалася на горішньому поверсі. У ній було шість ліжок, і біля кожного стояла скриня або ящик. Спальня була вмебльована одним-єдиним комодом із чотирма великими шухлядами і двома маленькими; Філіпу, як новачку, відвели маленьку. Шухляди замикалися на ключ, але всі вони були однаковими, тож сенсу в цьому було небагато. Гарріс порадив колезі зберігати все цінне у власній скрині. На камінній полиці стояло дзеркало. Гарріс показав Філіпові ванну — досить простору кімнату, де рядочком вишикувалися вісім тазиків, у яких милися всі мешканці будинку. У сусідній кімнатці стояли дві вицвілих від часу ванни; дерев’яні панелі були вкриті мильними плямами, а темні кола на різній висоті показували, скільки сюди наливали води.

Повернувшись до спальні, Гарріс і Філіп застали там високого чоловіка, що саме перевдягався, і шістнадцятирічного хлопчину, котрий розчісував волосся і щосили свистів. За кілька хвилин, не прохопившись жодним словом, високий чоловік вийшов із кімнати. Гарріс підморгнув хлопчикові, а той, не припиняючи свистіти, підморгнув у відповідь. Колега розповів Філіпові, що високого чоловіка звуть Прайор, раніше він служив у армії, а тепер працює у відділі шовкових виробів; він був справжнім відлюдником і щовечора ходив на побачення зі своєю дівчиною, отак, як сьогодні, ні з ким не попрощавшись. Гарріс теж кудись пішов, і в кімнаті залишився тільки хлопчик, котрий допитливо витріщався, як Філіп розпаковує речі. Його звали Белл, і він навчався у галантерейному відділі, не отримуючи жодної копійки. Особливо хлопчика зацікавило Філіпове вечірнє вбрання. Він розповів Кері про всіх мешканців кімнати, а йому самому влаштував справжній допит. Белл був життєрадісним підлітком і під час розмови наспівував напівзламаним голосом куплети з почутих у м’юзик-холі пісеньок. Розклавши свої пожитки, Філіп вийшов прогулятися і порозглядати перехожих; час від часу він зупинявся біля дверей ресторану й дивився, як заходять усередину відвідувачі. Зголоднівши, Кері купив собі булочку з ізюмом і з’їв її, повільно просуваючись уперед. Староста, який о чверть на дванадцяту вимикав у гуртожитку гасові лампи, дав Філіпові універсальний ключ, але Кері боявся, що двері зачинять і він залишиться на вулиці, тож повернувся заздалегідь. Він уже знав про систему штрафів: повернувся після одинадцятої — платиш один шилінг, після чверті на дванадцяту — півкрони; а ще про це повідомляли на роботу, і за три запізнення могли звільнити.

Коли Філіп повернувся до спальні, там були всі, крім солдата, а двоє вже навіть уляглися до ліжка. Кері зустріли вигуками:

— Ох, Кларенсе! Бешкетний хлопчисько!

Філіп побачив, що Белл одягнув подушку в його вечірній костюм. Хлопчик був у захваті від своєї витівки.

— Кларенсе, ти мусиш піти в цьому костюмі на вечірку.

— Слід бути обережнішим. Він легко підчепить головну красуню в «Ліннс і Седлі».

Філіп уже чув про вечірки: гроші за них вираховували з платні, і це викликало обурення співробітників. Коштували вони лише два шилінги на місяць, до того ж ця сума включала медичне страхування і користування бібліотекою, де можна було взяти потертий роман; але кожному доводилося платити ще чотири шилінги за прання, і Філіп порахував, що мусить попрощатися з чвертю своєї щотижневої платні.

Чоловіки в гуртожитку здебільшого вечеряли товстими скибками жирної шинки, покладеними в розрізаний навпіл окраєць хліба. Такі сандвічі, звична вечеря службовців, продавалися за два пенси у невеличкій крамничці за кілька будинків від гуртожитку. До кімнати заплив солдат; мовчки похапцем зняв із себе одяг і пірнув до ліжка. У десять хвилин по одинадцятій гасові лампи яскраво спалахнули та за п’ять хвилин згасли. Солдат заснув, а всі інші в піжамах та нічних сорочках зібралися біля вікна і, вигукуючи всілякі непристойності, кидали недоїдками в жінок, що йшли вулицею. У шестиповерховому будинку навпроти була єврейська швейна майстерня, де працювали до одинадцятої; кімнати у ній яскраво освітлювалися, а на вікнах не було завіс. Коли робота закінчувалася, донька експлуататора (у родині були батько, мати, двійко хлопчаків і двадцятирічна дівчина) обходила будинок, вимикаючи світло, й іноді дозволяла позалицятися до себе котромусь із кравців. Філіпові колеги непогано розважалися, спостерігаючи за хитрощами кравців, що так пізно не йшли додому, і навіть робили ставки, кому з них сьогодні пощастить. Опівночі з «Гаррінґтонського герба» на розі вулиці випроваджували відвідувачів, і незабаром усі в кімнаті лягали в ліжка. Белл спав найближче до дверей і діставався до свого місця, перестрибуючи з ліжка на ліжко, але, навіть опинившись під ковдрою, не припиняв теревенити. Нарешті стихло все, тільки солдат продовжував рівномірно хропіти, і Філіп теж заснув.

О сьомій ранку його розбудило гучне калатання дзвона, а вже за чверть години всі одягнулися і в шкарпетках побігли сходами вниз, щоб забрати свої черевики. Зашнуровували їх уже дорогою до Оксфорд-стрит, де в крамниці на співробітників чекав сніданок. Якщо ти запізнювався хоча б на хвилину, не отримував нічого, а зайшовши до крамниці, виходити, щоб купити собі щось поїсти, заборонялося. Іноді, зрозумівши, що встигнути не вдасться, службовці забігали до сусіднього магазинчика і купували собі кілька булочок, але це коштувало грошей, тож здебільшого люди вирішували дочекатися обіду. Філіп з’їв хліб із маслом, випив філіжанку кави й о пів на дев’яту знову розпочав свій робочий день.

«Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам».

Незабаром на запитання відвідувачів Кері почав відповідати майже автоматично. Робота була одноманітною і швидко виснажувала. За кілька днів у Філіпа так боліли ступні, що він ледве міг стояти; від м’якого килима вони горіли, а ввечері боляче було знімати шкарпетки. Інші хлопці, що стояли в коридорах, теж жалілися і казали, що від поту шкарпетки й черевики просто гниють. Усі в кімнаті страждали однаково і полегшували біль, вистромлюючи вночі ноги з-під ковдри. Спочатку Філіп узагалі не міг ходити після роботи, тож вимушений був провести чимало вечорів у вітальні на Гаррінґтон-стрит, зануривши ноги у відро з холодною водою. Частенько компанію йому складав Белл — хлопчина з галантерейного відділу. Він залишався вдома і впорядковував свою колекцію марок. Наклеюючи їх за допомогою маленьких шматочків гербового паперу в альбом, хлопчик монотонно насвистував.

104

Вечірки влаштовували у понеділок раз на два тижні. Одна з них припала на початок Філіпового другого робочого тижня у «Ліннс і Седлі». Він домовився піти туди з однією з продавчинь зі свого відділу.

— Завжди треба йти їм назустріч, — сказала вона. — Саме так я і роблю.

Звали цю сорокап’ятирічну жінку з погано пофарбованим волоссям місіс Годжес; її землисте обличчя було вщент укрите сіточкою тоненьких червоних судин, а білки блакитних очей були жовтявими. Філіп їй подобався, і не минуло навіть тижня, як жінка почала звертатися до нього на ім’я.

— Нам обом відомо, як боляче падати, — казала вона.

Жінка повідомила Філіпові, що її справжнє прізвище не Годжес, але частенько згадувала «мого чоловіка, містера Годжеса»: він був адвокатом і поводився з нею просто жахливо, тож вона покинула його і вирішила залишатися незалежною. Однак вона пам’ятала часи, дорогенький (жінка всіх називала «дорогенькими»), коли мала власну карету і влаштовувала вдома пізні обіди. Місіс Годжес мала звичку колупатися в зубах шпилькою від велетенської срібної брошки у вигляді перехрещених батога та мисливського хлиста з двома шпорами посередині. Філіп важко звикав до нового оточення, і дівчата називали його чваньком. Одна звернулася до нього «Філе», а він не відповів, адже й гадки не мав, що дівчина говорить із ним. Тоді продавчиня тріпонула волоссям, назвала його самовдоволеним бовдуром і почала навмисне підкреслено звертатися до нього «містер Кері». Її звали міс Джевелл, і вона збиралася вийти заміж за лікаря. Інші дівчата ніколи не бачили нареченого міс Джевелл, але вважали його справжнім джентльменом, адже він дарував їй такі гарненькі подарунки.

— Ніколи не зважайте на те, що вони кажуть, дорогенький, — заспокоювала місіс Годжес. — Мені теж довелося через це пройти. Бідолашки, нічого іншого не вміють. Запевняю, ви їм сподобаєтеся, якщо стоятимете на своєму так, як це зробила я.

Вечірки влаштовували у ресторані в підвалі. Столи відсували до стін, щоби звільнити місце для танців, а для гри у віст розставляли кілька менших столиків.

— Головуючим завжди слід приходити трохи раніше, — пояснила місіс Годжес.

Вона познайомила Філіпа з міс Беннетт, першою красунею в «Ліннс і Седлі». Жінка очолювала відділ нижніх спідниць і, коли з’явився Філіп, розмовляла з завідувачем відділу чоловічого трикотажу. Міс Беннет була огрядною жінкою із щедро напудреним широким червоним обличчям, знатних розмірів бюстом і вигадливо зачесаним солом’яним волоссям. Убрана вона була занадто ошатно, але не без смаку, у чорну сукню з високим комірцем; для гри в карти міс Беннетт надягала чорні лайкові рукавички. Її шию прикрашало кілька важких золотих ланцюжків, на зап’ястях дзвеніли браслети з круглими підвісками з фотографіями (на одній була зображена королева Олександра); у руках жінка тримала чорну атласну чашечку і постійно жувала «Сен-сен»^[317].

— Приємно познайомитися, містере Кері, — сказала вона. — Це ваша перша вечірка, чи не так? Здається, ви трошки соромитеся, але, запевняю, хвилюватися немає причин.

Міс Беннетт відчайдушно намагалася влаштувати так, аби всі гості почувалися на вечірці як удома. Вона плескала співрозмовників по плечу і весь час реготала.

— Ну хіба ж я не бешкетниця? — вигукнула жінка, повертаючись до Філіпа. — Навіть не знаю, що ви про мене подумаєте, але нічого не можу з собою вдіяти.

На вечірку здебільшого приходили молоді співробітники — юнаки, котрі ще не знайшли собі дам серця, і дівчата, що не мали залицяльників.

Кілька хлопців убралися в костюми та білі вечірні краватки, а з кишеньок у них стирчали червоні шовкові хусточки. Вони збиралися виступати і прибирали зайнятого і зануреного в думки вигляду; дехто поводився впевнено, а інші нервували і кидали на глядачів стурбовані погляди. Незабаром за піаніно сіла дівчина з розкішною копицею волосся і голосно пробіглася пальцями по клавішах. Коли глядачі затихли, вона озирнулася й оголосила свій номер:

— «На трійці»^[318].

Пролунали оплески, а дівчина тим часом спритно причепила до зап’ясть дзвіночки. Потім вона ледь помітно усміхнулася й одразу вичавила з інструмента енергійну мелодію. Коли п’єса закінчилася, оплески вибухнули ще гучніше, і на біс дівчина виконала твір, що нагадував звуки моря. Ніжні трелі звучали, наче шепіт хвиль, а громоподібні акорди із затиснутою педаллю відтворювали шторм. Після цього один джентльмен виконав пісню «Побажай мені на все добре»^[319], а на біс «Заспівай мені колискову»^[320]. Глядачі однаково тепло висловлювали свій захват. Усім виконавцям плескали, аж поки вони не виходили на біс, і кожному аплодували однаково, аби ніхто нікому не заздрив. Міс Беннетт підпливла до Філіпа.

— Переконана, що ви граєте або співаєте, містере Кері, — грайливо почала вона. — У вас на обличчі написано.

— Боюся, що ні.

— Невже ви навіть не декламуєте поезію?

— У мене немає коника.

Завідувач відділу чоловічого трикотажу був відомим читцем віршів, і всі підлеглі почали гучно викликати чоловіка на сцену. Завідувач не змусив їх себе переконувати і прочитав довгий трагічний вірш, закочуючи очі, притискаючи руку до грудей і всіляко вдаючи, наче жахливо страждає. Мораль наприкінці твору повідомляла, що ліричний герой мучиться через те, що з’їв на вечерю огірок, і всі зустріли її гучним затяжним реготом (утім, дещо награним, адже вже неодноразово чули цей вірш). Міс Беннетт тим часом не співала, не грала і не декламувала поезію.

— Та ні, вона має власні забавки, — повідомила місіс Годжес.

— Ой, тільки не треба мене дражнити. Справа в тому, що я знаю хіромантію і володію даром передбачення.

— Ах, міс Беннетт, поворожіть мені, — закричали дівчата з її відділу, старанно намагаючись догодити завідувачці.

— Я не люблю ворожити, чесне слово. Мені доводилося казати людям жахливі речі, і всі вони збулися; як тут не бути марновірним?

— Ох, міс Беннетт, один-єдиний разочок.

Навколо завідувачки зібрався невеличкий натовп, і провидиця почала таємниче розповідати під радісні вигуки, хихотіння, недовірливі та вдоволені зойки, коли на щоках розквітав рум’янець, про світловолосих та чорнявих чоловіків, гроші в листах та подорожі, аж поки на її розмальованому обличчі не з’явилися важкі намистини поту.

— Подивіться на мене, — озвалася жінка, — я вся мокра.

О дев’ятій подавали вечерю. Безкоштовно пригощали тістечками, кексами, сандвічами, кавою та чаєм, але за мінеральну воду потрібно було платити. Галантність частенько змушувала юнаків пропонувати дівчатам імбирне пиво, однак ті благопристойно відмовлялися. Міс Беннетт була справжньою прихильницею цього напою і за вечір випивала дві, а часом навіть три пляшечки, однак наполягала, що заплатить сама і завдяки цьому подобалася чоловікам.

— Вона ще та дивачка, — казали вони, — але непогана жіночка, майте на увазі, не те що деякі.

Після вечері грали у віст. Навкруги було галасливо і весело, люди мандрували від одного столика до другого. Міс Беннетт розпалювалась щоразу більше.

— Подивіться на мене, — казала вона, — я вся мокра.

Трохи згодом один із тих, хто найбільше любив похизуватися, нагадав, що, якщо вони хочуть потанцювати, починати слід просто зараз. Дівчина-акомпаніаторка сіла за піаніно і впевнено натиснула ногою на педаль. Вона зіграла задумливий вальс, відбиваючи ритм басами, поки її права рука, мов п’яна, гасала по інших октавах. Час від часу дівчина заради різноманіття міняла руки місцями і грала мелодію на басах.

— Вона чудово грає, чи не так? — озвалася до Філіпа місіс Годжес. — Зауважте, дівчинка не брала жодного уроку і грає все на слух.

Більше за все на світі міс Беннетт полюбляла танці і поезію. Танцювала вона непогано, але надзвичайно повільно і виглядала при цьому так, наче думками була десь дуже далеко. Під час танцю жінка продовжувала невтомно базікати про паркет, задуху і вечерю. Вона казала, що у Портман-Румз^[321] найкращий у Лондоні танцювальний паркет, і завжди із задоволенням навідувалася туди. Публіка у цьому закладі була рафінована, а міс Беннетт ненавиділа танцювати з усілякими незнайомцями — навіщо напрошуватися на казна-що. Майже всі гості на вечірці гарно рухалися і насолоджувалися власними танцями. Обличчями стікали цівки поту, а накрохмалені комірці юнаків геть розмокли.

Філіп спостерігав за веселощами, і його охопив такий сум, якого він уже давно не пригадував. Юнак почувався нестерпно самотнім. Піти додому він не міг, аби не видатися зверхнім, тож теревенив із дівчатами і сміявся, але глибоко в душі почувався нещасним. Міс Беннетт поцікавилася, чи є у нього дівчина.

— Ні, — усміхнувся Кері.

— Ох, чудово, тут є з кого вибирати. Гарненькі та пристойні дівчата, принаймні деякі. Навіть не сумніваюся, що незабаром ви знайдете собі пару.

Жінка кинула на Кері грайливий погляд.

— Завжди треба йти їм назустріч, — утрутилася місіс Годжес. — Так я йому й кажу.

Вечірка завершилася близько одинадцятої. Філіпові довго не вдавалося заснути. Ступні боліли, і він (так само, як інші співмешканці) висунув їх з-під ковдри. Кері щосили намагався не думати про те, як він тепер живе. Поруч тихенько похропував солдат.

105

Заробітну платню отримували раз на місяць у секретаря. У цей день службовці, випивши чаю, групками приєднувалися до вишикуваної в коридорі за дверима галереї черги. До бюро заходили по одному. За столом, на якому стояли дерев’яні посудини з грошима, сидів секретар; він запитував прізвище службовця, кинувши на нього підозріливий погляд, звірявся з книжкою, оголошував суму й, узявши гроші з посудини, відраховував потрібну суму йому в руку.

— Дякую, — казав він. — Наступний.

— Дякую, — казали всі у відповідь.

Потім службовець підходив до столу другого секретаря і, перш ніж вийти з кімнати, платив йому чотири шилінги за прання, два шилінги клубних внесків і всі накладені на нього штрафи. Із рештою грошей працівники поверталися до свого відділу й чекали на завершення робочого дня. Більшість мешканців Філіпового гуртожитку мали борги перед жінкою, що продавала сандвічі, якими вони зазвичай вечеряли. Це була кумедна старушенція, надзвичайно товста, з круглим червоним обличчям і охайно прилизаним з обох боків від чола волоссям, як на ранніх портретах королеви Вікторії. Вона завжди носила маленький чорний капор і білий фартушок; рукави жінка закасувала до ліктів: вона різала сандвічі великими брудними і засмальцьованими руками, а корсаж, фартух і спідниця завжди були вкриті масними плямами. Звали її місіс Флетчер, але всі зверталися до жінки «Матінко»; службовці з крамниці їй щиро подобалися, вона називала їх своїми «хлопчиками» і ніколи не відмовлялася дати в борг наприкінці місяця. Всі знали, що Матінка Флетчер позичала кілька шилінгів тому, хто опинявся в скруті. Це була добра жінка. Їдучи у відпустку чи повертаючись назад, «хлопчики» цілували її в пухку червону щоку; тих, кого звільнили і не брали на іншу роботу, вона частенько підгодовувала, щоб вони не померли від голоду. Її велике серце подобалося «хлопчикам», і вони відповідали жінці щирою взаємністю. Усі полюбляли розповідати історію про одного чоловіка, який розбагатів у Бредфорді і володів п’ятьма крамницями: повернувшись за п’ятнадцять років, він навідався до Матінки Флетчер і подарував їй золотий годинник.

На руки Філіп отримав вісімнадцять шилінгів. Це були перші зароблені ним у житті гроші, але він не пишався собою, як можна було сподіватися, а тільки відчув сум’яття. Мізерна сума лише підкреслювала всю безнадійність його становища. Кері відніс п’ятнадцять шилінгів місіс Ательні, щоб віддати їй частину свого боргу, але вона взяла лише півсоверена^[322].

— Ви розумієте, що такими темпами мені знадобиться вісім місяців, аби розрахуватися з вами?

— Поки Ательні працює, я можу дозволити собі почекати, та й хтозна, можливо, вам підвищать платню.

Ательні продовжував запевняти, що поговорить про Філіпа із завідувачем (це смішно, не користуватися уміннями хлопця), але нічого не робив, і незабаром Кері зрозумів, що рекламний агент не видається завідувачу такою важливою персоною, як самому собі. Часом Філіп зустрічав Ательні у крамниці. Тут його красномовство стихало; Торп пригнічено бігав між відділами в охайному, але поношеному повсякденному одязі — скромний невисокий чоловік, що намагається уникнути зайвої уваги.

— Варто мені подумати, як я марную час, — казав він удома, — й одразу хочеться звільнитися. Такій людині, як я, там ніде розвернутися. Я там в’яну і помираю від голоду.

Місіс Ательні спокійно шила, не звертаючи уваги на чоловікові нарікання і лише легенько стискаючи губи.

— Зараз дуже складно знайти роботу, а ти маєш стабільний і безпечний дохід. Сподіваюся, ти їх задовольнятимеш і залишишся там надовго.

Ніхто не сумнівався, що так і буде. Цікаво було спостерігати, яку владу над цим геніальним мінливим чоловіком мала неосвічена жіночка, навіть не пов’язана з ним офіційним шлюбом. Тепер, коли Філіпове становище змінилося, місіс Ательні була до нього доброю, як мати; його розчулювали турботи жінки про те, щоб він добре харчувався. Те, що хлопець щонеділі міг навідуватися до цієї дружньої родини, прикрашало його життя (Філіп потроху звикав до свого нового становища, і найбільше його непокоїла жахлива одноманітність). Як приємно було сидіти у царських іспанських кріслах і балакати з Ательні про все на світі. Попри увесь розпач свого становища, від Ательні Філіп завжди повертався на Гемінґтон-стрит у піднесеному настрої. Спочатку Кері боявся забути вивчене і продовжував читати підручники з медицини, але потім зрозумів, що це безглуздо: після виснажливого робочого дня він не міг зосередитися на прочитаному; до того ж він не знав, коли зможе повернутися до навчання в шпиталі, тож усі заняття були марними. Йому постійно снилося чергування в палатах. Прокидатися було боляче. Присутність інших людей у спальні невимовно дратувала; Кері звик до самотності й жахливо страждав від необхідності завжди бути поруч із кимось і ніколи наодинці з собою. Уранці найважче було боротися з розпачем. Він уявляв, як навіки застрягає у цьому житті: «Перший поворот праворуч і другий ліворуч, мадам»; а ще слід радіти, якщо його не звільнять: незабаром додому поверталися ті, хто пішов на війну, і фірма обіцяла взяти їх назад, отже, когось звільнять; доведеться пнутися зі шкіри, щоб зберегти цю огидну роботу.

Філіпова свобода залежала від однієї події — дядькової смерті. Після неї він отримає кілька сотень фунтів і зможе закінчити навчання в шпиталі. Кері почав щиро мріяти про стариганову смерть і підраховувати, скільки той ще може протягнути, адже йому вже добряче за сімдесят. Філіп не знав, скільки дядькові років, але припускав: щонайменше сімдесят п’ять; до того ж він страждав на хронічний бронхіт і взимку завжди сильно кашляв. Він знов і знов перечитував у підручниках із медицини розділ про бронхіт у літніх людей, хоча давно вже вивчив його напам’ять. Сувора зима могла вбити старого. Філіп мріяв про холод і дощ. Ця думка не виходила йому з голови й перетворилася на ідею-фікс. Спека теж погано впливала на дядька Вільяма, а в серпні три тижні стояла задушлива погода. Філіп уявляв собі, як, можливо, одного дня надійде телеграма з повідомленням про смерть вікарія, і в душі вже відчував неабияке полегшення. Стоячи на сходах і вказуючи покупцям потрібний їм відділ, він розважався думками про те, як витратить гроші. Скільки їх було, він не знав, напевно, щонайбільше п’ять сотень фунтів, але цього йому вистачить. Тоді він зможе одразу попрощатися з крамницею; навіть не писатиме заяву про звільнення, а просто збере свої речі в коробку і піде геть, не сказавши нікому жодного слова; а потім він повернеться до шпиталю. Це найголовніше. Цікаво, чи багато він уже забув. За півроку все пригадає, а потім якнайшвидше складе три іспити — спочатку з акушерства, а потім з терапії та хірургії. Часом його скручувало від страху: а раптом дядько, попри свої обіцянки, залишить усі гроші церкві або парафії. Від цієї думки Філіпові робилося млосно. Невже дядько може бути таким жорстоким? Однак, якщо так станеться, Філіп точно знав, що робитиме: так не може тривати вічно; життя було стерпним лише завдяки планам на майбутнє. Якщо не залишиться надії, страх теж зникне. Єдиний хоробрий вчинок за таких умов — самогубство; Філіп детально обдумав, які ліки вб’ють його без болю і де їх можна знайти. Думка про те, що навіть у найнестерпнішій ситуації він однаково знатиме вихід, бадьорила юнака.

«Другий поворот ліворуч, мадам, і вниз сходами. Перший поворот ліворуч, а потім прямо. Містере Філіпе, відведіть покупця, будь ласка».

Раз на місяць Філіп «чергував». Доводилося йти до свого відділу о сьомій ранку й наглядати за прибиральниками. Коли вони закінчували, він знімав чохли з вітрин та манекенів. Увечері, коли службовці йшли додому, він знову накривав вітрини та манекенів чохлами, а потім ще раз «організовував» прибиральників. Це була брудна й нецікава робота. Читати, писати чи палити не дозволялося, слід було тинятися туди-сюди, і час тягнувся нестерпно. Коли чергування закінчувалося, о пів на десяту, хлопця годували вечерею, і це була єдина втіха. Після чаю о п’ятій годині Філіпів апетит не вщухав, тож він нетерпляче чекав на хліб, сир і густе какао, запропоновані фірмою.

Одного дня, коли Філіп пропрацював у «Ліннс і Седлі» десь три місяці, завідувач, містер Семпсон, увірвався до відділу, закипаючи від люті. Зранку керівник випадково звернув увагу на вітрину, викликав завідувача і зробив йому в’їдливі зауваження щодо підбору кольорів. Вимушений мовчки слухати зверхній сарказм начальника, містер Семпсон відігрався на службовцях і взявся шпетити нещасного хлопця, обов’язком якого було оформлення вітрин.

— Якщо хочеш зробити щось добре, зроби це сам, — лютував містер Семпсон. — Я завжди це казав і надалі казатиму. На вас не можна розраховувати. А ще вважаєте себе розумниками, чи не так? Розумники!

Він кидав підлеглим це слово так, наче воно було найжахливішою на світі образою.

— Невже ви не знаєте, що колір електрик вбиває на вітрині всі інші відтінки синього?

Чоловік люто роззирнувся, і погляд його впав на Філіпа.

— Наступної п’ятниці ви прикрашатимете вітрину, Кері. Подивимося, що у вас вийде.

Продовжуючи розгнівано бурмотіти щось, чоловік повернувся до свого кабінету. Філіпове серце стиснулося. У п’ятницю зранку він узявся за вітрину, мало не непритомніючи від сорому. Обличчя палало вогнем. Як жахливо хизуватися перед очима перехожих; Філіп намагався переконати себе, що такі думки — справжня дурниця, але однаково повертався спиною до вулиці. Шанси, що якийсь студент зі шпиталю йтиме вздовж Оксфорд-стрит о такій годині, були незначними, а більше у Лондоні Кері майже нікого не знав, однак, працюючи, він відчував у горлі великий клубок і уявляв, як, обернувшись, зустрінеться поглядом із кимось знайомим. Він якомога швидше покінчив із роботою. Помітивши, що всі червоні відтінки пасують один до одного, і виставивши сукні подалі одну від одної, Філіп досягнув чудового результату. Завідувач вийшов на вулицю, щоб оцінити його роботу, і не приховував задоволення.

— Я знав, що не помилюся, віддавши цю вітрину вам. Річ у тім, що ми з вами джентльмени (не заперечуєте, якщо я не казатиму цього у відділі, але так і є), а це про щось говорить. Можете не казати мені, що не говорить, бо я точно знаю, що говорить.

Оформлення вітрин стало постійним Філіповим завданням, однак він так і не звик до публічності й ненавидів п’ятничні ранки, коли доводилося братися за роботу. Від жаху він прокидався о п’ятій годині, й від болю в серці заснути більше не вдавалося. Дівчата з відділу швидко помітили його сором’язливість і ще швидше зауважили, що він хитрує, стоячи спиною до вулиці. Вони кепкували з Філіпа і називали його чваньком.

— Напевно, ви боїтеся, що повз вітрину йтиме ваша тітонька і викреслить вас із заповіту.

Загалом стосунки з дівчатами у Кері були непоганими. Вони вважали його трохи дивакуватим, але клишоногість дозволяла юнакові відрізнятися від інших, а незабаром співробітниці виявили, що Філіп справжній добряк. Він ніколи не відмовлявся допомогти, завжди поводився ввічливо і виважено.

— Одразу видно, що він справжній джентльмен, — казали дівчата.

— Якийсь він занадто стриманий, чи не так? — додала одна панянка, на чиє пристрасне захоплення театром Філіп ніяк не відреагував.

Здебільшого дівчата мали кавалерів, а ті, хто не мав, запевняли, що мають, аби ніхто не подумав, наче бракує охочих до них позалицятися. Кілька співробітниць не приховували, що готові пофліртувати з Філіпом, але він спостерігав за їхніми витівками з сумним подивом. Поки що залицяння його не цікавили; до того ж він майже завжди був утомлений і голодний.

106

Філіп уникав тих місць, куди навідувався у кращі часи. Невеличкі збіговиська в шинку на Бік-стрит закінчилися: Макалістер, підвівши своїх друзів, більше туди не приходив, а Гейворд подався до Африки. Залишився тільки Лоусон, але Філіп відчував, що тепер у них із художником немає нічого спільного, і не хотів його бачити. Однак якось, у неділю по обіді, переодягнувшись, Кері рушив уздовж Реджент-стрит (він прямував до бібліотеки на Сент-Мартін-стрит, збираючись провести там вільний вечір), аж раптом зіштовхнувся з Лоусоном. Спершу він хотів мовчки піти далі, але старий знайомий не дав йому такої нагоди.

— Де ви, дідько забирай, увесь цей час були?

— Я? — перепитав Філіп.

— Я писав вам і запрошував на вечірку до студії, але ви не відповіли.

— Я не отримав вашого листа.

— Так, я знаю. Ходив до шпиталю, щоб побачитись із вами, і знайшов свій лист на полиці. Ви що, покинули інститут?

На мить Філіп завагався. Казати правду йому було соромно, але це відчуття розлютило його, і юнак змусив себе зізнатися, хоча однаково зашарівся.

— Так. Я втратив той невеличкий капітал, який мав, і не міг собі дозволити продовжувати навчання.

— Послухайте, мені страшенно шкода. І чим ви займаєтесь?

— Працюю адміністратором у крамниці.

Слова застрягли у Філіпа в горлі, але він вирішив, що не приховуватиме правди. Не зводячи очей із Лоусона, Кері побачив, як той знітився, і його вуста скривилися у жорстокій посмішці:

— Якщо зазирнете в «Ліннс і Седлі» і навідаєтеся у відділ жіночих суконь, зможете побачити, як я розгулюю там у сюртуку і невимушено підказую жінкам, які хочуть купити нижні спідниці чи панчохи, куди їм іти: «Перший поворот праворуч, мадам, а потім другий ліворуч».

Лоусон, помітивши, що Філіп перетворює це на жарт, силувано засміявся. Йому не вдавалося добрати слів. Змальована товаришем сцена нажахала його, але хлопець боявся виявляти співчуття.

— Ваше життя неабияк змінилося, — зауважив він.

Слова здалися йому самому абсурдними, і Лоусон одразу ж про них пошкодував. Філіп залився багряним рум’янцем.

— Трохи, — погодився він. — До речі, я винен вам п’ять шилінгів.

Кері запхав руку до кишені і витяг звідти кілька срібних монет.

— Ох, це такі дрібниці. Я вже про них і забув.

— Ну ж бо. Беріть.

Лоусон мовчки взяв гроші. Молоді люди стояли посередині хідника, і перехожі штовхали їх. У Філіпових очах сяяла іронія, а художник не знав, що товаришеве серце крається від розпачу, і почувався страшенно незручно. Йому жахливо хотілося зробити щось, але він не знав, що саме.

— Послухайте, ходімо до студії і побалакаємо.

— Ні, — кинув Філіп.

— Чому ні?

— Нам немає про що балакати.

Кері побачив у Лоусоновому погляді біль, але нічого не міг вдіяти; йому було шкода товариша, та слід було подумати про себе. Думка про те, що доведеться обговорювати з кимось своє становище, була нестерпною, і примиритися із ситуацією вдавалося лише, забувши про неї. Філіп боявся, що, відкривши другові душу, видасться слабаком. До того ж тепер він відчував непереборну огиду до місць, де йому доводилося страждати: Філіп чудово пам’ятав, як принижувався в тій студії та, мало не помираючи від голоду, сподівався, що Лоусон пригостить його, чи востаннє позичив там п’ять шилінгів. Він ненавидів Лоусона через те, що поруч із ним пригадував дні свого найгіршого падіння.

— Тоді, ось що: приходьте якось до мене на вечерю. Коли самі захочете.

Філіпа розчулила люб’язність художника. Він замислився, скільки різноманітних людей були з ним люб’язними.

— Страшенно мило з вашого боку, старий, але я не прийду. — Кері простягнув Лоусонові руку: — На все добре.

Лоусона збентежила така несподівана поведінка, однак він потиснув хлопцеві руку, і Кері поспіхом покульгав геть. На душі було важко, і Філіп, як завжди, почав картатися за свої вчинки: він сам не розумів, який божевільний гонор змусив його відмовитися від запропонованої дружби. Раптом він почув, що за ним хтось біжить, і його одразу погукав Лоусонів голос. Філіп зупинився, але несподівано знову зробився ворожим, і повернувся до Лоусона з холодним кам’яним обличчям.

— Що сталося?

— Гадаю, ви чули про Гейворда, чи не так?

— Я знаю, що він поїхав до Кейптауна.

— І, знаєте, помер одразу після висадки.

На мить Філіпові відняло мову. Він не міг повірити власним вухам.

— Як? — запитавнарешті.

— Ох, від черевного тифу. Не пощастило. Еге ж? Я так і думав, що ви, можливо, ще не знаєте. Коли я про це почув, мені аж подих перехопило.

Лоусон швидко кивнув і пішов геть. Філіп відчув, як захололо серце. Він ще ніколи не втрачав друга-ровесника, а смерть набагато старшого за них Кроншоу здавалася чимось природним. Новина надзвичайно його приголомшила і нагадала про власну смертність. Як і чимало інших людей, Філіп чудово знав, що всі ми колись помремо, але не відчував, що це мусить статися з ним. Саме тому Гейвордова смерть глибоко вразила юнака, хай навіть він уже давно ставився до колишнього товариша прохолодно. Він пригадав їхні довірливі бесіди і задихнувся від болю, що їм більше ніколи не доведеться потеревенити. Згадалася перша зустріч і всі приємно проведені в Гейвордовій компанії місяці в Гейдельберзі. Від думки про змарновані роки серце втекло у п’яти. Філіп автоматично йшов, не розбираючи шляху, і раптом роздратовано помітив, що тиняється уздовж Шафтесбері-авеню замість того, щоб повернути до Геймаркта. Повертатися назад не хотілося, та й новина відбила бажання читати — Філіп мріяв залишитися наодинці й подумати, тож вирішив піти до Британского музею^[323]. Тепер самотність була його єдиною розкішшю. Почавши працювати у «Ліннс і Седлі», він частенько навідувався туди і сидів перед фігурами з Парфенона, не думаючи ні про що конкретно, а просто дозволяючи божествам заспокоїти свою стурбовану душу. Однак сьогодні боги не знайшли для нього слів, і за кілька хвилин Кері нетерпляче вийшов із зали. Тут було забагато людей — провінціалів із тупуватими обличчями та іноземців, занурених у путівники; їхні огидні пики забруднювали вічні шедеври, їхня невгамовність порушувала невмирущий божественний спокій. Філіп пішов до іншої зали, де не було майже нікого, і стомлено сів на лавицю. Нерви були на межі. Йому не вдавалося викинути людей із голови. Іноді у «Ліннс і Седлі» вони справляли на нього таке ж враження, і він нажахано дивився, як марширують повз нього цілі шеренги людей; його лякала їхня бридкість і ницість, написана на чолі; їхні лиця спотворювалися від дріб’язкових бажань, і відчувалося, що на красі вони анітрохи не розуміються. Погляди у покупців були скрадливі, а підборіддя безвільні. Вони не здавалися грішними, просто ницими і вульгарними створіннями з примітивними жартами. Часом Філіп помічав, що роздивляється людей, шукаючи схожості з тваринами (він намагався цього не робити, адже така гра швидко перетворювалася на звичку), і всі вони скидалися на овець, коней, лисиць чи козлів. Дивлячись на людей, Кері сповнювався огидою.

Утім, місцева атмосфера незабаром поглинула юнака. Він заспокоївся і взявся неуважно розглядати виставлені в залі надгробні плити. Тут були роботи афінських каменярів, датовані четвертим-п’ятим століттям до Різдва Христового, — прості витвори, особливі не завдяки таланту автора, а завдяки вишуканому духу античності; з часом кольори мармуру достигли і набули медового відтінку, тож біля них глядач несвідомо згадував гіметських бджіл^[324], а їхні обриси зробилися м’якшими. Деякі пам’ятники зображували оголену постать, що сидить на лавиці, інші — прощання померлого з тими, хто його любив, а на декотрих мерці чіплялися за руки тих, хто залишався позаду. На всіх було вибите трагічне слово: «Прощавай» і більше нічого. Ця простота неймовірно розчулювала. Друзі прощалися з друзями, сини — з матерями, а стриманість додавала болю жестам живих. Усе це сталося так давно, одне за одним над цим горем минали століття; за дві тисячі років плакальники перетворилися на таких самих мерців, як ті, кого вони оплакували. Однак скорбота досі жила у камені й наповнювала Філіпове серце таким співчуттям, що він прошепотів: «Бідолашні, бідолашні».

Саме тоді йому спало на думку, що всі ці іноземці зі своїми путівниками, усі простолюдини, що тиняються крамницею, зі своїми примітивними бажаннями і вульгарними турботами, теж смертні і мусять померти. Вони теж кохали й мусили прощатися з коханими, сини — з матерями, дружини — з чоловіками; і це, напевно, було ще трагічніше, адже життя у них було потворним і відразливим, вони не знали нічого, що робить цей світ гарнішим. Один пам’ятник був справді прекрасним — латунний барельєф, на якому двійко юнаків трималися за руки; стриманість ліній і простота підказували, що художник щиро розчулився. Це був вишуканий пам’ятник дружбі, котра поступається своєю цінністю лише одному почуттю; Філіп дивився на нього, а на очах бриніли сльози. Він згадував Гейворда і те, як божевільно захопився ним, щойно познайомившись, думав про втрату ілюзій, а потім і байдужість, аж до тієї миті, коли їх більше не пов’язувало нічого, крім звички і старих спогадів. Один із найдивніших на світі феноменів: ти протягом місяців бачишся з людиною щодня і від цієї близькості не можеш уявити без неї свого життя; а потім настає час розлуки, і життя йде собі, як раніше, і в порівнянні усе, що видавалося важливим, виявляється непотрібним. Час минає, а ти навіть не сумуєш за другом. Філіп згадував початок їхньої дружби в Гайдельберзі, коли Гейворд міг досягнути видатних успіхів і завзято дивився в майбутнє, а потім, раз по раз нічого не досягнувши, сам прирікав себе на невдачу. А тепер він помер. Та його смерть виявилася такою ж безплідною, як і життя. Гейворд помер безславно від дурнуватої хвороби, знову зазнавши невдачі, навіть наприкінці життя нічого не досягнувши. Здавалося, наче він ніколи й не жив.

Філіп розпачливо запитував себе, навіщо тоді взагалі жити. Усе здавалося безглуздим. Історія з Кроншоу повторювалася. Те, що він колись існував, не мало жодного значення; поет помер і його забули; залишки тиражу його збірки продають букіністи; може видатися, наче чоловік народився з однією метою: дозволити настирливому перодряпу написати статтю в журнал. У душі Філіп волав: «Який у цьому сенс?!»

Результат абсолютно не відповідав зусиллям. За бурхливі фантазії юності доводиться платити гіркотою від втрати ілюзій. Біль, хвороби і нещастя невпинно тягнули шальки донизу. Що все це означає? Кері подумав про власне життя, про благородні надії на самому його початку, про обмеження, поставлені власним тілом, про нестачу друзів та брак тепла в юності. Схоже, він завжди чинив так, як вважав за найкраще, а в результаті виявився справжнім невдахою! Хтось не мав перед ним переваг і став успішним, а хтось перевершував його в усьому, однак не досягнув нічого. Схоже, все вирішує випадок. Дощ шмагав однаково правого і винного, не цікавлячись чому і для чого.

Подумавши про Кроншоу, Кері пригадав перський килим, який чоловік подарував йому, запевняючи, що там ховається відповідь на запитання про сенс життя. І несподівано істина відкрилася Філіпові. Він усміхнувся: тепер, коли все було зрозуміло, слова Кроншоу здавалися однією із загадок, над якими ти ламаєш голову, аж поки тобі не підкажуть, а потім не вдається збагнути, як можна не відповісти на неї. Відповідь була очевидна. Життя не має сенсу. На Землі — супутнику зірки, що мчить у космосі, життя виникло під впливом певних умов, які були частиною історичного розвитку планети; точнісінько так само, як з’явилося, за певних умов людство зникне. Людина не важливіша за інші форми життя і з’явилася як реакція на природне середовище, а не як вершина усього сущого. Філіп пригадав історію про східного правителя, котрий захотів дізнатися всю історію людства. Один мудрець приніс йому п’ятсот томів, але зайнятий державними справами король наказав йому скоротити написане. За двадцять років мудрець повернувся з п’ятдесятьма томами, але правитель уже був занадто старий, щоб читати стільки товстих книжок, тож наказав йому ще раз скоротити їх. Минуло ще двадцять років, і старий та сивий мудрець приніс правителеві одну-єдину книжку, де були зібрані знання, яких шукав правитель, проте цар помирав і не мав часу навіть на один том. І тоді мудрець переказав йому історію людства одним реченням: людина народжується, людина страждає і людина помирає. У житі немає сенсу, а людське існування безглузде. Нікого не турбує, народилася людина чи ні, живе вона чи померла. Життя незначуще, а смерть не має наслідків, зловтішався Філіп так само, як зловтішався дитиною, скинувши з пліч тягар віри в Бога. Тоді йому здавалося, наче він позбувся останнього вантажу відповідальності, і вперше він почувався по-справжньому вільним. Його непомітність раптом стала його силою, і Філіп відчув, що може позмагатися з жорстокою долею, яка постійно його переслідувала: якщо життя безглузде, світ втрачає свою жорстокість. Жодна людська дія чи бездіяльність не мають значення. Провали більше не були важливими, а успіх дорівнював нулю. Філіп був найбездумнішим створінням у людському вихорі, що на коротесеньку мить захопив поверхню планети; і водночас він був усемогутнім, адже розтлумачив хаос і осягнув таємницю небуття. У запаленій Філіповій уяві думки зіштовхувалися одна з одною, і юнак глибоко дихав від радісного задоволення. Хотілося співати і стрибати. Давно вже він не почувався таким щасливим.

«О, життя, — вигукнув Кері подумки, — де твоє, життя, жало?»^[325]

Та сама бурхлива фантазія, що з математичною точністю продемонструвала Філіпові безглуздість буття, народила нову ідею, і йому здалося, наче він зрозумів, чому Кроншоу подарував йому перський килим. Так само, як ткач створює свій вигадливий візерунок не задля кінцевого результату, а заради естетичного задоволення, так і людина може прожити своє життя; особливо, якщо хтось змусить її повірити, що наші вчинки від нас не залежать, нехай ставиться до свого життя, як до візерунка. Ніхто не мусить його плести. Займатися цим можна лише для власного задоволення. З усього різноманіття подій свого життя, своїх учинків, своїх почуттів, своїх думок людина може створити орнамент, звичайний, вигадливий, складний чи прекрасний; і нехай віра в те, що візерунок вибирає вона сама, — просто ілюзія, де реальність сплітається з місячного сяйва, байдуже: якщо комусь так здається, то для нього так воно і є. Вирішивши, що ні в чому немає сенсу та значення, на безкрайньому полотні життя (ріки, в яку не впадає жодне джерело і яка не має гирла в жодному морі) людина може отримувати задоволення, обираючи різноманітні пасма і сплітаючи їх у візерунок. Існує один візерунок — найпростіший, досконалий і чарівний: людина народжується, росте, одружується, народжує дітей, важкою працею заробляє собі на хліб. Але трапляються вигадливіші й дивовижніші орнаменти, в яких бракує щастя чи не вистачає прагнення успіху, однак є якась своя бентежна краса. Деякі життя (і серед них життя Гейворда) уривав сліпий байдужий випадок, хоча візерунок іще не був досконалим. Можна розрадити себе думкою, що це не має жодного значення. А життя інших (наприклад, Кроншоу) складається в незрозумілий орнамент. На нього слід дивитися під новим кутом, а для оцінки сенсу такого життя необхідно змінити старі стандарти. Філіп вирішив, що, відмовившись від гонитви за щастям, позбувся останньої своєї ілюзії. Життя здавалося жахливим, поки він міряв його щастям, але варто було йому знайти нову мірку, як у нього немов додалося сил. Ані біль, ані щастя не мали жодного змісту. Разом із іншими дрібними деталями вони впліталися у вигадливий життєвий візерунок. Здалося, наче на мить Філіп піднявся над випадковостями свого існування і відчув, що ні біль, ні щастя вже не зможуть впливати на нього так, як раніше. Що б тепер із ним не трапилося — ця подія буде новим пасмом у складному візерунку життя, а коли наближатиметься кінець, Філіп радітиме його цілісності. Життя Кері буде витвором мистецтва й не втратить своєї краси через те, що про його існування здогадується лише він сам. А після його смерті цей шедевр назавжди зникне.

Філіп почувався щасливим.

107

Завідувач, містер Семпсон, відчув до Філіпа симпатію. Він був дуже ефектним чоловіком, і дівчата з його відділу запевняли, що не здивуються, якщо він побереться з котроюсь із заможних відвідувачок. Містер Семпсон жив за містом і частенько дивував співробітників, перевдягаючись на роботі у вечірнє вбрання. Іноді чергові, прибираючи наступного ранку, бачили, як він повертається в тому ж костюмі, і з серйозним виразом обличчя підморгували одне одному, поки завідувач переодягався у сюртук. У такі дні, вислизаючи з бюро, щоб поспіхом поснідати, містер Семпсон і сам підморгував Філіпу, підіймаючись нагору сходами і потираючи руки.

— Оце так ніч! Оце так ніч! — казав він. — Чесне слово!

Завідувач запевнив Філіпа, що крім нього, у крамниці більше немає джентльменів, і вони вдвох — єдині тут, хто розуміється на житті. Сказавши це, чоловік чомусь раптом змінився, почав називати юнака «містере Кері», а не «старий друже», прибрав поважного вигляду, гідного посади завідувача, і нагадав Філіпові, що він у крамниці простий службовець.

«Ліннс і Седлі» щотижня отримували з Парижа модні журнали і пристосовували надруковані там моделі до потреб англійського споживача. Їхні клієнти були особливими. Здебільшого це були панянки з невеликих промислових містечок, занадто елегантні, щоб шити собі сукні вдома, і недостатньо добре знайомі з Лондоном, аби знайти собі гарну й недорогу кравчиню. Окрім них, хай там як це непристойно, послугами крамниці користувалося чимало актрис м’юзик-холів. Цих клієнток містер Семпсон знайшов особисто і неабияк цим пишався. Спочатку вони купували у «Ліннс і Седлі» сценічні костюми, а потім він переконав багатьох дівчат замовляти тут для себе увесь інший одяг.

— Не гірше, ніж у Пакен^[326], і вдвічі дешевше, — запевняв він.

Він спілкувався з клієнтками переконливим приятельським тоном, який їм так подобався, і потім вони казали одна одній:

— Який сенс викидати гроші на вітер, якщо у «Ліннс і Седлі» можна купити піджак і спідницю, які ніхто не відрізнить від паризьких?

Містер Семпсон надзвичайно пишався своєю дружбою із зірками, чиї костюми він шив. Пообідавши у неділю о другій годині з міс Вікторію Вірґо в її чарівному будинку в Тулз-Гілл, назавтра він розважав увесь відділ найменшими деталями: «Вона була вбрана у ту світло-блакитну сукню, що ми їй пошили (закладаюся, вона нікому не каже, що сукня від нас); я мусив визнати, що якби не намалював цю модель власними руками, ніколи б не здогадався, що вона не від Пакен». Жіночий одяг ніколи не цікавив Філіпа, але поступово, посміюючись над собою, юнак відчув професійний інтерес. Він розумівся на кольорах краще за всіх співробітників у відділі, а з часів свого навчання в Парижі пам’ятав дещо про контури. Містер Семпсон був неосвіченим, однак розумів свою некомпетентність і майстерно умів поєднувати поради інших людей, тому повсякчас радився зі службовцями свого відділу і вигадував нові моделі. Чоловік швидко зрозумів ціну Філіпової критики. Однак, він залишався страшенно заздрісливим і ніколи не зізнався би, що користується чиєюсь порадою. Змінюючи ескіз згідно з Філіповими підказками, Семпсон завжди казав:

— Ну що ж, кінець кінцем ми повернулися до мого власного задуму.

Одного дня, коли Філіп працював у крамниці близько п’яти місяців, до них завітала відома комедійна актриса, міс Еліс Антонія, і попросила покликати містера Семпсона. Це була огрядна жінка з солом’яним волоссям, щедро розмальованим обличчям, металом у голосі і легковажними манерами комедіантки, що звикла до панібратських стосунків із хлопцями з гальорки провінційних м’юзик-холів. Вона готувала нову пісню і хотіла, щоб містер Семпсон пошив для неї костюм.

— Мені потрібне щось вражаюче, — пояснила вона. — Розумієте, я вже не хочу нічого старого. Мені потрібен костюм, якого більше ніхто не матиме.

Містер Семпсон упевнено і приязно запевнив, що вони знайдуть для неї саме те, чого вона хоче, і показав ескізи.

— Я розумію, що тут немає нічого потрібного, але хочу показати речі, які б я вам порадив.

— О ні, це зовсім не те, що потрібно, — сказала актриса і кинула на чоловіка нетерплячий погляд. — Мені потрібно щось таке, від чого у всіх щелепа відвисне.

— Так, я чудово розумію, міс Антонія, — заспокоїв її завідувач з улесливою посмішкою, але погляд його залишався тупим і порожнім.

— Здається, кінець кінцем мені доведеться з’їздити в Париж.

— Ох, гадаю, ми задовольнимо ваше бажання, міс Антонія. У нас ви можете знайти все, що є в Парижі.

Коли актриса нарешті вимелася з відділу, злегка стурбований містер Семпсон повідомив про замовлення місіс Годжес.

— Вона справжня дивачка, хіба можуть тут бути якісь сумніви? — сказала місіс Годжес.

— Еліс, де ти?^[327] — дратівливо проспівав завідувач, вважаючи, що кинув грудку в її город.

Його ідеї костюмів для м’юзик-холу завжди обмежувалися коротенькими спідничками, оберемками мережива і блискіток на сукнях, але міс Антонія чітко висловилася щодо такого вбрання:

— О Господи! — сказала вона таким тоном, який мав підкреслити її хронічну антипатію до всього банального, навіть якби Еліс не додала, що її нудить від блискіток. Містер Семпсон «народив» кілька ідей, але місіс Годжес відверто повідомила, що не вірить, що це спрацює. Саме вона запитала у Філіпа:

— Ви ж умієте малювати, Філе? Чому б вам не спробувати і не подивитися, раптом щось вийде?

Кері придбав коробку дешевих акварельних фарб і ввечері, поки Белл (його галасливий шістнадцятирічний сусід) насвистував одні й ті самі три ноти, пораючись зі своїми марками, намалював кілька ескізів. Він пригадав кілька суконь, які бачив у Парижі, і переробив одну з них, досягнувши особливого ефекту поєднанням яскравих незвичних кольорів. Результат його потішив і наступного ранку він показав малюнок місіс Годжес. Жінка дещо здивувалася, але одразу віднесла його завідувачу.

— Це незвично, — сказав він, — важко заперечити.

Чоловік був збентежений, але натренованим оком одразу побачив, що сукня пасуватиме відмінно. Щоби врятувати свою репутацію, він порадив зробити декілька змін, але місіс Годжес розсудливо порадила йому показати місіс Антонії ескіз у такому вигляді.

— Тут або пан, або пропав, — сказала жінка. — Хтозна, може, їй сподобається.

— Швидше пропав, ніж пан, — вирішив містер Семпсон, розглядаючи decolletage^[328]. — Хлопець уміє малювати, чи не так? Дивно, що він весь час це приховував.

Коли повідомили, що прибула міс Антонія, завідувач поклав ескіз на стіл так, аби жінка побачила його, щойно зайшовши до його кабінету. Так і вийшло.

— Що це? — вигукнула вона. — Чому я не можу його купити?

— Це саме та модель, яку ми притримали для вас, — буденним тоном відгукнувся містер Семпсон. — Вам подобається?

— Ви ще питаєте? — відрубала Еліс. — Налийте мені півпінти і крапніть туди трохи джину.

— От бачите, тепер ви не мусите їхати в Париж. Варто вам лише сказати, чого саме вам хочеться, аж ось воно!

До роботи взялися одразу, і, побачивши готовий костюм, Філіп відчув неабияке задоволення. Усі заслуги приписали завідувачу і місіс Годжес, але йому було байдуже, і, завітавши разом із ними до Тіволі^[329], щоб подивитися, як міс Антонія дебютуватиме в костюмі, Кері перебував у піднесеному настрої. Відповідаючи на запитання місіс Годжес, він нарешті розповів, де навчився малювати, — раніше він ретельно намагався нічого не згадувати про те, чим займався раніше, аби люди в гуртожитку не подумали, наче він гне кирпу, — а жінка одразу переповіла все містерові Семпсону. Завідувач і словом не прохопився з цього приводу, але почав ставитися до Кері трохи інакше і врешті-решт доручив йому намалювати моделі для двох клієнток із провінції. Ескізи мали успіх, і незабаром чоловік почав розповідати відвідувачкам про «кмітливого юнака, що вивчав мистецтво у Парижі, самі розумієте», котрий на нього працював. Зовсім скоро Філіп опинився за ширмою, де, вбравшись у нарукавники, з ранку до ночі малював ескізи. Часом він мав стільки роботи, що обідав о третій із тими, хто запізнився. Це йому подобалося, адже людей було небагато, і всі були такі стомлені, що здебільшого мовчали; годували теж краще — тим, що залишилося після обіду завідувачів. Філіпів зліт від службовця до дизайнера костюмів справив на відділ неабияке враження. Юнак розумів, що тепер йому заздрили. Гарріс, працівник із черепом дивної форми і перший знайомий Філіпа у крамниці, прив’язався до Кері, однак не міг приховати образи.

— Декому завжди щастить, — казав він. — Одного дня ви станете завідувачем, і нам усім доведеться казати вам «сер».

Він порадив Філіпові вимагати підвищення платні: попри значно складнішу роботу, Кері досі отримував шість шилінгів на тиждень. Однак розмова про підвищення платні була делікатною справою. З тими, хто звертався з цього приводу, завідувач розмовляв саркастичним тоном.

— Гадаєте, ви варті більшого, чи не так? То як вам здається, скільки саме ви варті, га?

У працівника серце тікало у п’яти, і він відповідав, що пропонує підняти тижневу платню на один чи два шилінги.

— Ну, що ж, дуже добре, що ви гадаєте, що ваша праця стільки варта. Можете отримати ці гроші, — казав він і, трохи помовчавши, додавав крижаним тоном, — а разом із ними і заяву на звільнення.

Давати заднього не було сенсу. Керівник вважав, що незадоволені службовці не працюють як слід, і, якщо такий не заслуговує на підвищення, краще одразу його звільнити. У результаті ніхто не просив про підвищення, якщо не збирався звільнятися. Філіп вагався. Він не надто довіряв своїм сусідам по кімнаті, які переконували, що завідувач без нього не впорається. Це були порядні хлопці, але вони мали примітивне почуття гумору: ідея переконати Філіпа просити підвищення платні й у результаті отримати звільнення могла видатися їм кумедною. Юнак не міг забути, яких принижень довелося зазнати в пошуках роботи, і не хотів знову опинитися в такій ситуації. Він чудово розумів, як складно отримати місце дизайнера: сотні людей уміли малювати не гірше за нього. Утім, гроші були вкрай необхідні; одяг перетворився на лахміття, а на тих килимах черевики і шкарпетки просто згнили. Кері вже майже переконав себе наважитися на цей ризикований крок, але якось уранці, спускаючись після сніданку в підвал і минаючи кабінет керівника, побачив чергу охочих найнятися на роботу за оголошенням. Їх було близько сотні, і кожному новачку давали ті самі шість шилінгів на тиждень, що й Філіпові. Кері помітив, як люди кидають на нього заздрісні погляди, адже він мав роботу, і здригнувся. Він не наважився ризикувати своїм місцем.

108

Минула зима. Філіп час від часу навідувався до шпиталю, прослизаючи всередину о пізній годині, коли шанси зустріти когось знайомого були невеликими, аби перевірити, чи не надійшло йому листів. На Великдень він отримав звістку від дядька і здивувався, адже за ціле життя блекстейблський вікарій написав йому щонайбільше півдюжини листів, і всі вони стосувалися якихось справ.

«Любий Філіпе!

Якщо ти збираєшся незабаром узяти відпустку і приїхати сюди, я буду радий тебе бачити. Узимку я довго хворів на бронхіт, і доктор Віґрем уже не сподівався, що я одужаю. Організм у мене міцний, і, дякуючи Богу, я незбагненним чином вилікувався.

З любов’ю,

Вільям Кері»

Лист розлютив Філіпа. Як собі гадає дядько: з чого він живе? Вікарій навіть не завдав собі клопоту поцікавитися. Він міг померти від голоду — старигана це не цікавило. Однак дорогою Філіпові дещо спало на думку: він зупинився під ліхтарем і ще раз перечитав листа. Дядьків почерк утратив характерну офіційну чіткість, літери були більшими, а рядки нерівними: напевно, хвороба підірвала дядькове здоров’я більше, ніж він хотів зізнатися, і в цій офіційній записці чоловік намагався сказати, що сумує за єдиною близькою йому людиною на світі. Філіп відповів, що може навідатися до Блекстейбла на два тижні у липні. Запрошення було дуже доречним, адже він не знав, чим зайняти свою коротку відпустку. У вересні Ательні їхали збирати хміль, але тоді його не могли відпустити з роботи, адже саме готували осінню колекцію. Правила в «Ліннс і Седлі» були такі: кожен, незалежно від свого бажання, мусив узяти двотижневу відпустку; якщо працівник не мав куди податися, можна було залишитися у своїй кімнаті в гуртожитку, але харчуватися на роботі він не мав права. Чимало співробітників не мали друзів поблизу від Лондона, і відпустка перетворювалася для них на скрутні часи, коли вони вимушені були витрачати свою невеличку платню на харчі й не знали, чим займатися цілий день, не маючи зайвих грошей. Філіп не виїжджав за межі Лондона вже два роки, відколи їздив із Мілдред до Брайтона. Він скучив за свіжим повітрям і мовчазним морем. Він так палко мріяв про це цілий травень і червень, що коли нарешті настав час від’їжджати, почувався байдужим.

Доповідаючи завідувачу в останній вечір про кілька завдань, із якими не встиг упоратися, Кері раптом почув від містера Семпсона несподіване запитання:

— Яку платню ви отримуєте?

— Шість шилінгів.

— Гадаю, цього недостатньо. Коли повернетеся, я потурбуюся, щоб ви отримували дванадцять.

— Красно дякую, — усміхнувся Філіп. — Мені страшенно потрібен новий одяг.

— Якщо ви не відволікатиметеся від роботи і не упадатимете за дівчатами, як дехто, я попіклуюся про вас, Кері. Пам’ятайте, ви мусите ще чимало вивчити, але я бачу перспективу; зізнаюся, я бачу перспективу і подбаю про те, щоб ви отримували фунт на тиждень, щойно ви цього заслуговуватимете.

Кері замислився, скільки йому доведеться чекати. Два роки?

Філіпа приголомшило те, як сильно змінився дядько. Коли вони востаннє бачилися, вікарій був струнким кремезним чоловіком із круглим та чуттєвим чисто поголеним обличчям. А тепер його стан страшенно погіршився: шкіра пожовкла, під очима з’явилися велетенські мішки, дядько згорбився і постарішав. Захворівши, він відростив бороду й рухався дуже повільно.

— Сьогодні я не в найкращому стані, — повідомив він, коли після Філіпового приїзду вони сиділи вдвох у їдальні. — Спека на мене погано впливає.

Розпитуючи про парафіяльні справи, Філіп дивився на дядька і розмірковував, скільки той ще протягне. Спекотне літо доб’є його. Він помітив, як тремтять у вікарія руки. Для Філіпа це мало неабияке значення.

Якщо дядько помре влітку, він зможе повернутися до шпиталю на початку зимового семестру; від самої лише думки про те, що повертатися до «Ліннс і Седлі» не доведеться, серце радісно застрибало в грудях. Під час обіду вікарій згорблено сидів у кріслі, а покоївка, що працювала у нього після смерті дружини, поцікавилася:

— Чи може містер Філіп нарізати м’ясо, сер?

Стариган не хотів визнавати свою слабкість і збирався взятися за це власноруч, але радо ухопився за пропозицію.

— У тебе чудовий апетит, — зауважив Філіп.

— О, так, цим я завжди міг похвалитися. Але після нашої останньої зустрічі я схуднув і радію цьому, мені не слід бути таким товстим. Доктор Віґрем вважає, що це мені тільки на користь.

Після вечері покоївка принесла вікарію ліки.

— Покажіть паничеві Філіпу рецепт, — попросив її священик. — Він теж лікар. Я хочу, щоб він подивився, чи все гаразд із цими ліками. Я казав доктору Віґрему, що тепер, коли ти вчишся на лікаря, йому слід робити мені знижку. Мені доводиться платити йому жахливі суми. Протягом двох місяців він приходив щодня і брав п’ять шилінгів за візит. Ціла купа грошей, чи не так? Тепер він приходить двічі на тиждень. Я збираюся сказати йому, що можна більше не приходити. Якщо мені заманеться, я сам його покличу.

Поки Філіп читав рецепт, дядько пожирав його поглядом. Йому виписали наркотики — двоє різних ліків, але одні, як пояснив вікарій, слід було приймати лише під час нестерпних нападів невриту.

— Я дуже обережний, — заспокоїв чоловік. — Не хочу звикати до опіуму.

Про племінникові справи він не згадував. Філіп вирішив, що дядько розпинається про свої витрати, аби йому не спало на думку просити грошей. Він стільки витратив на лікаря і ще більше на ліки в аптекаря; поки він хворів, доводилося щодня розпалювати камін у спальні, а тепер у неділю йому доводиться замовляти карету до церкви вранці і ввечері. Розгнівавшись, Філіп збирався сказати дядькові, що той може не турбуватися — він не позичатиме в нього грошей, але прикусив язика. Здавалося, у старого залишилося дві речі — любов до смачної їжі й жадібність до грошей. Ось така відразлива старість.

По обіді прийшов доктор Віґрем, і після огляду Філіп провів його до хвіртки.

— Як ви оцінюєте його стан? — поцікавився він.

Доктор Віґрем більше схилявся не нашкодити, ніж допомогти; і якщо вдавалося, ніколи не озвучував конкретних думок. Його практика в Блекстейблі тривала вже тридцять п’ять років. Доктор Віґрем мав репутацію надійної людини, а чимало пацієнтів вважали, що надійний лікар кращий за розумного. У Блекстейблі працював також новий лікар (чоловік оселився тут років із десять тому, але досі вважали, наче він зазіхнув на чужу практику); пліткували, що він розумний, але серед забезпечених людей пацієнтів у нього майже не було, адже ніхто про нього нічого не знав.

— Ох, стан у нього не гірший, ніж можна було сподіватися, — відповів на Філіпове запитання доктор Віґрем.

— У нього щось серйозне?

— Ну, Філіпе, ваш дядько вже не юнак, — озвався лікар зі слабенькою обережною посмішкою, яка підказувала, що блекстейблський вікарій, однак, не такий вже старий.

— Здається, його непокоїть серце.

— Я незадоволений його серцем, — наважився зізнатися лікар. — Гадаю, йому слід бути обережним, дуже обережним.

У Філіпа аж язик свербів запитати, скільки ще залишилося дядькові, але він боявся, що лікар обуриться. Правила пристойності вимагали говорити про такі речі натяками, однак ставлячи натомість інше запитання, він раптом збагнув, що лікар, напевно, звик до родичів, які нетерпляче чекають на смерть хворого. Доктор Віґрем наскрізь бачив їхнє співчуття. Посміюючись із власного лицемірства, Філіп опустив погляд.

— Сподіваюся, зараз немає жодної небезпеки?

Такі запитання лікар ненавидів. Скажеш, що пацієнт не проживе навіть місяця, і родичі готуватимуться до втрати. А якщо хворий житиме довше? Щоразу, відвідуючи лікаря, родина обурюватиметься, що він даремно змусив їх страждати. З іншого боку, якщо сказати, що пацієнт проживе ще рік, а він уріже дуба наступного тижня, родичі скажуть, що ти нікчемний лікар, і жалкуватимуть, що недостатньо піклувалися про небіжчика, не підозрюючи, що кінець такий близький. Доктор Віґрем потер руки, наче мив їх.

— Не думаю, що існує якась серйозна небезпека, поки… йому не погіршає, — нарешті ризикнув він. — Утім, з іншого боку, нам не слід забувати, що він уже не юнак, а людський механізм теж зношується. Якщо він переживе спеку, не бачу жодних причин не дожити до зими; а якщо й зима йому не надто нашкодить, тоді, ну… не думаю, що з ним узагалі щось може статися.

Філіп повернувся до їдальні, де сидів дядько. У своїй скуфійці і в’язаній шалі на плечах виглядав він просто неоковирно. Вікарій прикипів поглядом до дверей, а коли племінник увійшов, увіп’явся очима в його обличчя. Філіп бачив, як нетерпляче дядько чекав на його повернення.

— Ну, що він про мене сказав?

Філіп раптом зрозумів, що старий боїться померти. Йому одразу зробилося соромно, і юнак мимоволі відвів погляд. Людська слабкість завжди його бентежила.

— Сказав, що на його думку, тобі значно краще, — збрехав він.

У дядькових очах промайнуло полегшення.

— У мене відмінне здоров’я, — похвалився він і одразу підозріливо додав: — Що він ще казав?

Філіп посміхнувся:

— Казав, що не бачить причин, щоб ти не дожив до ста років, якщо як слід про себе піклуватимешся.

— Не знаю, чи слід на це сподіватися, але не думаю, що щось завадить мені дожити до вісімдесяти. Моя мати прожила вісімдесят чотири роки.

Біля крісла містера Кері стояв невеличкий столик, на якому лежала Біблія і товстий молитовник, який дядько вже багато років звично читав своїм домочадцям. Зараз чоловік простягнув тремтячу руку і взяв свою Біблію.

— Старі патріархи жили до глибокої старості, чи не так? — запитав він, якось дивно засміявшись, і Філіп почув у його голосі боязке благання.

Стариган чіплявся за життя, попри беззастережну віру в усе, чого його навчила релігія. Він не сумнівався у безсмерті душі, вважав, що поводився досить пристойно (у міру сил), аби потрапити в рай. Скількох небіжчиків розрадив він перед смертю за свою довгу кар’єру! Можливо, вікарій, як лікар, не може допомогти собі власними рецептами. Філіпа приголомшувало й обурювало те, як жадібно дядько чіплявся за земне життя. Цікаво, який безіменний жах причаївся у старого в душі? Філіп хотів зазирнути туди і побачити на власні очі жахливе сум’яття перед невідомим, яке, як йому здавалося, там оселилося.

Два тижні минули швидко, і Філіп повернувся до Лондона. Задушливий серпень він провів за ширмою у відділі костюмів, надягнувши нарукавники і засівши за малюнки. Службовці по черзі брали відпустку. Увечері Філіп зазвичай ішов до Гайд-парку послухати оркестр. Він звик до роботи і тепер менше стомлювався, а мозок, одужуючи після довгого застою, шукав собі нових занять. Тепер усі Філіпові мрії були пов’язані з дядьковою смертю. Йому весь час снився один сон: рано-вранці йому приносять телеграму, де повідомляється про несподівану вікарієву смерть, — і ось свобода у нього в руках. Прокинувшись, Філіп розумів, що це був звичайний сон, і його охоплювала похмура лють. Тепер, коли мрія могла здійснитися будь-якої миті, юнак будував вигадливі плани на майбутнє. Подумки він швиденько проживав рік до отримання диплома, а потім детально уявляв подорож до Іспанії, якої чекав усім серцем. Він брав у безкоштовній бібліотеці книжки про цю країну й зачитувався ними, а з фотографій точно знав, як виглядає кожне місто. Кері мріяв, як прогулюватиметься в Кордові мостом над Ґуадальківір^[330]; подумки шпацирував звивистими вуличками Толедо і сидів у церквах, намагаючись розгадати таємницю Ель Ґреко, якою захопив його незбагненний художник. Ательні перейнявся його настроями, і щонеділі по обіді чоловіки розробляли вигадливі маршрути, аби Філіп не проґавив нічого важливого. Намагаючись ошукати свою нетерплячість, він узявся вчити мову і щовечора просиджував цілу годину в безлюдній вітальні на Гаррінґтон-стрит, виконуючи вправи з іспанської і розгадуючи чудові фрази з «Дон Кіхота» з англійським перекладом у руках. Раз на тиждень Ательні давав йому урок, і Філіп вивчав кілька фраз, які могли знадобитися йому під час подорожі. Місіс Ательні кепкувала з них:

— Де ви, а де іспанська! — казала вона. — Чому б вам не зайнятися чимось корисним?

Саллі вже була зовсім дорослою і збиралася на Різдво зробити високу зачіску. Часом вона стояла поруч і уважно слухала, як її батько і Філіп перекидаються фразами з мови, якої дівчина не розуміла. Батька вона вважала найкращою людиною з усіх, хто колись жив на землі, а свою думку про Кері висловлювала лише батьковими словами.

— Батько неабияк поважає вашого дядька Філіпа, — казала вона братам і сестрам.

Торп, найстарший у родині син, був уже достатньо дорослим, аби розпочати навчання на лайнері «Аретуса», й Ательні тішив усю родину, чудово описуючи, яким гарним буде хлопець, коли повернеться додому в морській формі. Саллі збиралася навчатися у кравчині, щойно їй виповниться сімнадцять. Ательні зі звичним пишномовством оповідав про пташенят із міцними крилами, що вилетіли з батьківського гнізда, і зі сльозами на очах обіцяв, що гніздо чекатиме на них, якщо вони захочуть повернутися. Тут на них завжди чекатиме обід і постіль, а батьківське серце залишатиметься відкритим до всіх турбот його дітей.

— Ну, ти й балакучий, Ательні, — казала його дружина. — Не думаю, що на них чекають якісь негаразди, якщо вони поводитимуться розсудливо. Людина завжди матиме роботу, якщо поводитиметься чесно і не боятиметься працювати, ось що я думаю. Скажу вам, я анітрохи не засмучуся, коли нарешті побачу, що всі вони самі заробляють собі на життя.

Народження дітей, важка праця і постійні турботи місіс Ательні почали даватися взнаки: часом увечері у неї так боліла спина, що жінці доводилося сідати, щоби трохи перепочити. Найбільшим щастям для неї була можливість найняти служницю для чорної роботи і не вставати раніше сьомої. Ательні махав у відповідь своєю ніжною білою рукою.

— Ох, моя люба Бетті, ми з тобою заслуговуємо, щоб держава попіклувалася про нас. Ми виховали дев’ятьох здорових дітей: хлопці служитимуть королю, а дівчата готуватимуть, шитимуть і теж народжуватимуть здорових дітей. — Чоловік повернувся до Саллі й, щоб не ображати її таким контрастом, бундючно продекламував: «В його ярмі і ті, що стали й ждуть»^[331].

Останнім часом до інших теорій, у які Ательні пристрасно вірив, додався соціалізм, і тепер чоловік виголосив:

— У соціалістичній державі, Бетті, нам із тобою платили би пристойну пенсію.

— Ой, чути не хочу про твоїх соціалістів. Терпіти їх не можу, — вигукнула дружина. — Ще одна зграя ледачих жебраків наживеться на робочому люді. Мій девіз: дайте мені спокій; не хочу, щоби хтось втручався у мої справи. Я впораюся з найгіршою роботою, а тих, кому не пощастило, хай вхоплять чорти.

— Ти називаєш найгіршою роботою життя? — перепитав Ательні. — Дурниці! У нас бували зльоти і падіння, кожен із нас боровся, ми завжди були бідними, але життя того було варте, їй-богу, варте сотню разів, кажу я, дивлячись на наших дітей.

— Ну, ти й балакучий, Ательні, — сказала дружина, дивлячись на нього не злостиво, але зі зневажливим спокоєм. — Тобі від дітей дісталося лише приємне. Я їх виношувала і виховувала. Я не кажу, що не люблю їх, якщо вони вже народилися, але якби я могла почати все спочатку, не виходила б заміж. Якби я була незаміжня, могла б уже мати невелику крамничку і чотири чи п’ять сотень фунтів на рахунку, а ще служницю для чорної роботи. О, знову прожити своє життя я б не погодилася в жодному разі!

Філіп подумав про незліченні мільйони людей, для яких життя — це лише праця, що їй не видно ні кінця, ні краю; воно не прекрасне і не потворне, а просто таке ж неминуче, як зміна пір року. Від думки про марність життя юнака опановувала лють. Він не міг примиритися з ідеєю, що життя не має сенсу, однак усе побачене, усе обдумане лише зміцнювало це переконання. Однак ця лють була якоюсь радісною. Якщо життя не має сенсу, виходить, що не таке воно й страшне, і, зустрічаючись із ним сам на сам, Філіп відчував якусь раніше невідому силу.

109

Осінь змінилася зимою. Філіп залишив свою адресу місіс Фостер, дядьковій покоївці, щоб вона могла з ним зв’язатися, проте продовжував щотижня заходити до шпиталю і перевіряти, чи немає там йому листів. Якось увечері він знайшов там конверт, надписаний почерком, який сподівався більше ніколи не побачити. Дивне відчуття. Філіпові не одразу вдалося змусити себе взяти його. Разом із листом повернулися ненависні спогади. Однак урешті-решт, гніваючись на себе, він розірвав конверт.

«Вільям-стрит, 7

Фіцрой-сквер

Любий Філе!

Чи можемо ми якомога швидше зустрітися на кілька хвилин? Я вскочила у жахливу халепу і не знаю, що робити. Йдеться не про гроші.

Щиро ваша,

Мілдред»

Філіп розірвав листа на клаптики і, вийшовши на вулицю, викинув їх у темряву.

«Хай їй грець», — пробурмотів він.

Від думки про те, щоб знову побачитися з Мілдред, серце сповнювалося огидою. Його не обходило, що там у неї за халепа, вона однаково на це заслуговує. Філіп згадував про дівчину з ненавистю, яку лише підсилювало колишнє кохання. Від цих спогадів Кері мало не знудило, і, переходячи міст через Темзу, він інстинктивно відсахнувся, наче хотів викинути Мілдред із голови. Вдома він ліг до ліжка, але не міг заснути, розмірковував, що з нею сталося, і не міг нічого вдіяти зі страхом, що дівчина голодна і хвора; вона не написала б йому, якби не була в розпачі. Філіп гнівався на себе за власну слабкість, але знав, що не заспокоїться, поки не побачить Мілдред. Уранці він підписав листівку і надіслав її дорогою до крамниці. У ній Філіп якомога стриманіше повідомляв, що йому прикро через її неприємності і він прийде за вказаною адресою о сьомій вечора.

Пошарпаний пансіонат стояв на вбогій вуличці; віднайшовши його і мало не зомлівши від думки про зустріч із Мілдред, Філіп поцікавився, чи вона вдома (у нього раптом промайнула дурнувата надія, що вона кудись поїхала). Схоже було, що тут люди надовго не затримуються. На штемпель на конверті він не звернув уваги і не знав, скільки часу лист пролежав на його полиці. Жінка, що відкрила двері, не відповіла на його розпитування, але мовчки провела коридором і постукала в одну із затильних дверей.

— Місіс Міллер, до вас якийсь джентльмен, — крикнула вона.

Двері трошки відчинилися, і з щілини підозріливо визирнула Мілдред.

— Ох, це ви, — сказала вона. — Заходьте.

Філіп увійшов, і дівчина зачинила двері. Усередині була крихітна спальня, така ж неохайна, як всі помешкання Мілдред: по підлозі були розкидані брудні черевики; на комоді лежав капелюшок, а поруч штучні кучері, на столі валялася блузка. Філіп пошукав, куди можна покласти капелюх. Гачки на дверях були зайняті спідницями, і хлопець помітив, що пруг у всіх забризканий брудом.

— Сідайте, якщо не проти, — запропонувала дівчина. Потім якось знічено засміялася. — Гадаю, ви здивувалися, отримавши від мене звісточку.

— Ви жахливо захрипли, — зауважив Філіп. — Болить горло?

— Так, уже давненько.

Філіп не відповів. Він чекав на пояснення, чому їй раптом заманулося його бачити. Одного погляду на кімнату вистачило, щоб зрозуміти: Мілдред повернулася до життя, з якого він її витягнув. Цікаво, що сталося з дитиною? На камінній полиці стояла фотографія дівчинки, але ніщо в кімнаті не підказувало, що тут колись бувала дитина. Мілдред жмакала в руках хустинку. Скрутила її в кульку і перекидала з однієї руки в другу. Кері бачив, що дівчина страшенно нервує. Вона стояла біля каміна, тож він міг роздивитися її, не зустрічаючись із нею поглядом. Після їхньої останньої зустрічі Мілдред страшенно схудла; суха жовта шкіра туго напиналася на вилицях. Волосся дівчина пофарбувала в солом’яний колір, і це додавало їй років та вульгарності.

— Чесно кажучи, я відчулаполегшення, отримавши вашу відповідь, — нарешті зізналася вона. — Думала, може, ви вже не працюєте в шпиталі.

Філіп мовчав.

— Думаю, ви вже отримали диплом, чи не так?

— Ні.

— Чому?

— Я більше не працюю в шпиталі. Мені довелося покинути навчання вісімнадцять місяців тому.

— У вас мінливий характер. Не схоже, що ви можете довго займатися чимось одним.

Філіп ще трохи помовчав, а потім холодно відповів:

— Я втратив ті невеликі гроші, які мав, у невдалій спекуляції, тож не міг продовжувати вивчати медицину. Довелося заробляти собі на життя, як міг.

— То чим ви тепер займаєтеся?

— Працюю в крамниці.

— Ох!

Дівчина кинула на Кері швидкий погляд і одразу відвела очі. Філіпові здалося, що вона зашарілася. Мілдред нервово потерла долоні хустинкою.

— Ви ж іще не зовсім забули, як лікувати, правда? — Слова вона вимовляла якось дивно.

— Не зовсім.

— Саме тому я хотіла вас бачити. — Голос перетворився на захриплий шепіт. — Я не знаю, що зі мною коїться.

— Чому ви не підете до шпиталю?

— Мені не хочеться цього робити: всі студенти витріщатимуться на мене. До того ж я боюся, що мене покладуть до лікарні.

— На що ви жалієтеся? — сухо поцікавився Філіп, скориставшись стереотипною фразою, до якої звик в амбулаторії.

— Ну, у мене з’явилося якесь висипання, і я не можу його позбутися.

Філіп відчув, як у серці заворушився страх, а на чолі виступив піт.

— Дозвольте мені подивитися горло.

Він підвів дівчину до вікна і, як міг, оглянув її. Раптом їхні погляди зустрілися. У її очах застиг панічний жах. На Мілдред страшно було дивитися. Вона була перелякана; дівчині хотілося, аби Філіп заспокоїв її, і вона благально дивилася на нього, не наважуючись просити втішливих слів, але щодуху бажаючи їх почути. Однак Філіп не міг їй допомогти.

— Боюся, ви й справді дуже хворі, — зізнався він.

— Як гадаєте, що це?

Коли він відповів, дівчина смертельно зблідла, навіть губи прибрали якогось жовтого відтінку, і невтішно розплакалася — спочатку мовчки, а потім задихаючись від ридань.

— Мені страшенно шкода, — озвався нарешті Філіп, — але я мусив сказати правду.

— Краще одразу вкоротити собі віку й покінчити з цим.

На погрози Кері не звертав уваги.

— У вас є якісь гроші?

— Шість чи сім фунтів.

— Вам слід припинити жити таким життям, розумієте? Подумайте, може, зможете влаштуватися на роботу? Боюся, я не зможу вам суттєво допомогти, бо сам заробляю лише дванадцять шилінгів на тиждень.

— І де це я тепер можу працювати? — роздратовано вигукнула дівчина.

— Дідько забирай, ви МУСИТЕ спробувати щось знайти.

Філіп дуже серйозно пояснив Мілдред про небезпеку, в якій опинилася вона сама і яку становить для інших, а дівчина похмуро слухала його. Він спробував утішити її. Урешті-решт Мілдред, набундючившись, пообіцяла робити все, що він порадив. Він виписав їй рецепт на ліки, які пообіцяв замовити у найближчій аптеці, і нагадав, що їх обов’язково потрібно приймати з надзвичайною регулярністю. Зібравшись іти, Філіп простягнув дівчині руку.

— Не засмучуйтеся, горло скоро не болітиме.

Однак щойно він спробував піти, обличчя Мілдред скривилося, і вона схопила його за пальто.

— Ох, не залишайте мене, — хрипко вигукнула вона. — Я так боюся, не залишайте мене саму. Філе, будь ласка. Я більше не маю нікого, до кого можна звернутися, ви завжди були моїм єдиним другом.

Філіп відчув, який жах оселився в її серці, він навдивовижу нагадував жах у дядьковому погляді, коли той боявся, що помре. Хлопець відвів погляд. Ця жінка двічі вривалася в його життя і змушувала його страждати; вона не мала на нього жодних прав; однак чомусь він відчув у серці дивний щем: саме це відчуття позбавило його спокою, коли він отримав листа, і не вщухало, поки він не прийшов на її заклик.

«Схоже, я ніколи не зцілюся від цього», — сказав він собі подумки.

Кері дивувало відчуття фізичної огиди, яке з’являлося поруч із Мілдред.

— Чого ви від мене хочете? — поцікавився він.

— Сходімо повечеряємо разом. Я заплачý.

Філіп завагався. Він відчував, що Мілдред знову заповзає до його життя, попри всі сподівання, що цього ніколи не станеться. Дівчина дивилася на нього із млосним страхом.

— Ох, я знаю, що жахливо поводилася з вами, але не залишайте мене тепер на самоті. Ось ваша відплата. Якщо ви залишите мене саму, я не знаю, що з собою зроблю.

— Добре, не заперечуватиму, — озвався Кері, — але пошукаємо недороге місце. Зараз я не можу викидати гроші на вітер.

Мілдред сіла і взула черевики, потім змінила спідницю і надягла капелюшок; вони вийшли з будинку і не зупинялися, аж поки не знайшли ресторан поблизу Тоттенгем-Корт-Роуд. Філіп уже відвик їсти о такій порі, а в дівчини так боліло горло, що вона не могла ковтати. Замовили холодну шинку, і Кері випив келих пива. Вони сиділи одне навпроти одного, як часто бувало раніше, і він розмірковував, чи пам’ятає вона про це. Тем для розмови не було, якби Філіп не змушував себе теревенити, довелося б сидіти мовчки. У яскравому ресторанному світлі, серед вульгарних дзеркал, що відбивалися одне в одному нескінченним лабіринтом, Мілдред здавалася старою і змученою. Філіпові страшенно хотілося дізнатися про дитину, але він не наважувався розпитувати. Урешті-решт дівчина сказала сама:

— Знаєте, дівчинка померла влітку.

— Ох! — лише й зміг вигукнути Кері.

— Могли б сказати, що вам шкода.

— Мені не шкода її, — заперечив він. — Я радію за неї.

Мілдред зиркнула на нього і, зрозумівши, про що мова, відвела погляд.

— Колись вона вам неабияк подобалася, еге ж? Мені завжди здавалося кумедним, що ви можете так любити дитину іншого чоловіка.

Повечерявши, вони зайшли до аптекаря за ліками. Філіп зробив замовлення і, повернувшись до пошарпаної кімнати, змусив дівчину прийняти потрібну дозу. Потім вони посиділи разом, поки Філіпові не прийшов час повертатися на Геррінґтон-стрит. Він мало не помер від нудьги.

Кері навідувався до хворої щодня. Вона приймала виписані ліки і прислухалася до порад, тож незабаром результат був таким очевидним, що Мілдред щиро повірила у талант Філіпа. Одужуючи, дівчина ставала жвавішою і значно балакучішою.

— Щойно я знайду роботу, все зі мною буде гаразд, — запевняла вона. — Я вивчила урок і скористаюся ним. Більше жодних загулів для вашої покірної слуги.

Щоразу, зустрівшись із дівчиною, Філіп запитував, чи знайшла вона роботу. Мілдред заспокоювала, що варто їй захотіти, одразу щось знайдеться; вона мала кілька варіантів, але краще було ще тиждень-другий відпочити. Важко було щось заперечити, але коли два тижні минули, він став наполегливішим. Мілдред сміялася з нього (тепер вона була значно веселішою) і називала старим буркотуном. Вона розповідала довгі історії про завідувачок, до яких ходила на співбесіду (Мілдред вирішила знайти роботу в якійсь забігайлівці), детально переказуючи їхні запитання і власні відповіді. Поки що нічого конкретного не запропонували, але дівчина була переконана, що влаштується кудись на початку наступного тижня: поспішати не було сенсу, а хапатися за місце, яке їй не підходить, було б помилкою.

— Ви верзете дурниці, — нетерпляче кидав Філіп. — Краще погоджуйтеся на те, що можете знайти. Я вам допомогти не можу, а ваші гроші скоро закінчаться.

— Ну, гаразд. Поки що я маю трохи грошей і готова ризикнути.

Кері уважно подивився на неї. Уперше він прийшов сюди три тижні тому, і Мілдред навіть не мала семи фунтів. Його охопили підозри. Він пригадав деякі її слова і раптом усе збагнув. Він замислився, чи намагалася вона взагалі знайти роботу. Імовірно, Мілдред увесь час брехала йому. Було б дуже дивно, якщо вона досі не витратила всі свої гроші.

— Скільки ви платите тут за кімнату?

— Ох, тут така приємна господиня, на відміну від багатьох інших; вона готова почекати, і я заплачý, коли мені буде зручно.

Кері мовчав. Його підозри були такими жахливими, що на мить він завагався. Запитувати у Мілдред не мало сенсу — вона однаково все заперечуватиме; якщо він хоче дізнатися правду, доведеться зробити це самостійно. Зазвичай він повертався додому щовечора о восьмій, тож коли годинник вибив восьму годину, Кері підвівся, але не повернувся на Гаррінґтон-стрит, а влаштувався за рогом Фіцрой-сквер, аби бачити кожного, хто йтиме вздовж Вільям-стрит. Йому здавалося, що він чекає цілу вічність, і він уже збирався піти, вирішивши, що підозри були марними, аж раптом двері сьомого будинку розчахнулися, і з них вийшла Мілдред. Філіп повернувся до темної місцини і спостерігав, як дівчина рушила в його напрямку. Вона надягла капелюшок з оберемком пір’я, котрий він бачив у неї в кімнаті, та вдягнула знайому сукню — занадто показну для вулиці й недоречну о цій порі року. Кері повільно рушив за дівчиною назирці й дійшов аж до Тоттенгем-Корт-Роуд, де вона сповільнила кроки. На розі Оксфорд-стрит Мілдред зупинилася, озирнулася і перейшла дорогу до м’юзик-холу. Філіп наздогнав її і притримав за руку. Він помітив, що дівчина нарум’янила щоки і нафарбувала губи.

— Мілдред, куди ви йдете? — поцікавився він.

Дівчина здригнулася, почувши його голос, і почервоніла, як завжди, коли хтось викривав її брехню; потім у її очах промайнув такий знайомий спалах люті. Мілдред інстинктивно шукала образливих слів, щоб захиститися від звинувачень, але так і не промовила те, що вже було в неї на кінчику язика.

— Ох, я просто збиралася подивитися виставу. Мені так нудно щовечора сидіти самій.

Кері навіть не вдавав, що повірив їй.

— Заради Бога, не робіть цього! Я п’ятдесят разів пояснював, як це небезпечно. Ви мусите негайно припинити займатися такими речами.

— Ох, стуліть пельку, — грубо вигукнула дівчина. — А як порадите мені жити?

Схопивши Мілдред за руку і не замислюючись, що робить, Філіп потягнув її геть.

— Заради Бога, ходімо звідси. Дозвольте я відведу вас додому. Ви не розумієте, що робите. Це злочин.

— Мені начхати. Нехай користуються нагодою. Чоловіки не надто добре зі мною поводилися, тож я ними не перейматимусь.

Мілдред відштовхнула Філіпа і, підійшовши до каси, поклала у віконечко гроші. Філіп мав у кишені лише три пенси і не міг піти за нею, тож повернувся і повільно пошкутильгав уздовж Оксфорд-стрит.

«Я тут нічим не допоможу», — сказав він собі.

Так усе й скінчилося. Мілдред він більше ніколи не бачив.

110

Того року Різдво випало на четвер, і крамниця зачинялася на чотири дні; Філіп написав дядькові листа і запитав, чи зручно буде, якщо він приїде і проведе свята в Блекстейблі. Відповідь надійшла від місіс Фостер. Жінка писала, що вікарій почувається недостатньо добре, щоб відповісти власноруч, але хоче бачити племінника і радітиме, якщо той приїде. Вона зустріла Філіпа біля дверей і, потиснувши йому руку, сказала:

— Ви побачите, що він змінився від останньої вашої зустрічі, сер, але вдайте, наче нічого не помітили, гаразд? Вікарій так за себе переймається.

Філіп кивнув, і жінка відвела його до їдальні.

— Приїхав містер Філіп, сер.

Вікарій Блекстейбла помирав. Важко було помилитися, подивившись на його запалі щоки і зіщулене тіло. Чоловік згорнувся калачиком у кріслі, якось дивно відкинувши голову назад і загорнувши плечі у шаль. Ходити він міг лише з ціпками, а руки тремтіли так, що ледве вдавалося самостійно поїсти.

«Довго він не протягне», — подумав Філіп, подивившись на дядька.

— Який я маю вигляд, на твою думку? — запитав вікарій. — Дуже змінився після нашої останньої зустрічі?

— Здається, ти виглядаєш здоровішим, ніж минулого літа.

— Уся причина була у спеці. Я завжди нездужаю від спеки.

Кілька останніх місяців життя містера Кері складалося з тижнів у спальні і тижнів, які він провів у кімнатах на нижньому поверсі. Під рукою у чоловіка стояв дзвіночок, і, розповідаючи Філіпові про себе, вікарій покалатав ним, щоб покликати місіс Фостер, котра сиділа в сусідній кімнаті, чекаючи на його нові забаганки. Старий поцікавився у неї, якого числа і місяця вперше вийшов зі своєї спальні.

— Сьомого листопада, сер.

Містер Кері перевів погляд на племінника, щоб подивитися, як той відреагує.

— Але я все одно маю гарний апетит, чи не так, місіс Фостер?

— Так, сер, апетит у вас чудовий.

— Проте я однаково не гладшаю.

Тепер вікарія не цікавило нічого, крім власного здоров’я. За одне заняття він узявся нестримно — жити, просто жити, попри одноманітність життя і постійний біль, що не дозволяв заснути без дії морфію.

— Просто жахливо, скільки грошей я витратив на лікаря. — Чоловік знову закалатав дзвіночком. — Місіс Фостер, покажіть паничеві Філіпу рахунок від аптекаря.

Покоївка терпляче взяла папірчик із камінної полиці і передала його хлопцеві.

— Це лише за один місяць. Я тут розмірковував: ти ж сам лікуєш, може, знаєш, де можна отримати ліки дешевше? Я вже збирався замовляти їх на складі, але тоді доведеться платити за доставку.

Попри те що дядька, вочевидь, не цікавили Філіпові справи (адже він навіть не запитав про них), схоже, йому приємно було бачити племінника поруч. Він поцікавився, скільки той залишатиметься тут, і, почувши, що Філіп мусить поїхати у вівторок зранку, зажадав, аби він залишився трохи довше. Вікарій детально розповів племінникові про всі симптоми своєї хвороби і переказав лікареві слова. На мить перервавшись, чоловік схопився за дзвіночок, і, коли увійшла місіс Фостер, сказав:

— Ох, я просто хотів переконатися, що ви не пішли, тому й подзвонив.

Коли покоївка вийшла, вікарій пояснив Філіпові, що тривожиться, якщо жінки немає поруч: вона точно знає, що робити, якщо раптом щось станеться. Юнак помітив, яка місіс Фостер стомлена і як у неї злипаються очі, і зауважив, що дядько, мабуть, змушує жінку забагато працювати.

— Ох, нісенітниця, — заперечив вікарій, — вона здорова, як кінь.

Коли місіс Фостер знову повернулася до кімнати з ліками, чоловік звернувся до неї:

— Панич Філіп каже, що ви забагато працюєте, місіс Фостер. Але ж вам подобається доглядати за мною, чи не так?

— Ох, нічого страшного, сер. Я залюбки роблю все, що можу.

Незабаром ліки подіяли, і містер Кері заснув. Філіп вийшов на кухню і запитав у місіс Фостер, чи не час їй відпочити. Він бачив, що останні кілька місяців жінці велося нелегко.

— Ну, сер, що я можу вдіяти? — відповіла вона. — Бідолашний старий джентльмен так залежить від мене, і попри те, що часом він буває набридливим, його просто неможливо не любити. Правда ж? Я працюю тут уже стільки років, що навіть не знаю, що робитиму, коли його не стане.

Філіп бачив, що жінка справді любить старого. Вона мила його, одягала, годувала і щоночі вставала до нього по п’ять разів — місіс Фостер спала у сусідній кімнаті, а вікарій, прокинувшись, одразу хапався за дзвіночок і калатав, поки вона не приходила. Він міг померти будь-якої миті, а міг прожити ще кілька місяців. Дивно було, що жінка з такою терплячою ніжністю доглядає за чужою людиною, і сумно, що на цілому світі про нього піклувалася лише вона одна.

Філіпові здавалося, що релігія, яку дядько проповідував ціле життя, тепер стала для нього просто формальністю: він часто читав Біблію, а щонеділі приходив помічник вікарія і причащав його, але було зрозуміло, що містер Кері зі страхом чекає смерті. Він вірив, що вона відкриє йому ворота до вічного життя, але зовсім туди не поспішав. Страждаючи від постійного болю, прикутий до крісла, втративши надію вийти колись на свіже повітря, залежачи, наче дитина, від жінки, якій сам платив, вікарій однаково чіплявся за знайоме життя.

У Філіпа в голові з’явилося запитання, яке він не міг озвучити, адже знав, що дядько відповість загальноприйнятими словами: йому хотілося збагнути, чи тепер, наприкінці життя, коли машина ось-ось мала зупинитися від болю, священик досі вірить у безсмертя; можливо, в глибині душі, не наважуючись сформуватися в такі необхідні слова, зріла думка, що немає ані Бога, ані життя після смерті.

Увечері третього дня Різдва Філіп сидів у їдальні з дядьком. Щоб потрапити на роботу завтра о дев’ятій, він мусив дуже рано виїхати, і вже збирався побажати дядькові на добраніч. Вікарій задрімав, і Філіп, лежачи на канапі біля вікна, опустив книжку на коліна й ліниво роздивлявся кімнату. Він міркував, скільки вдасться вторгувати за меблі. Раніше Філіп обійшов будинок і оглянув знайомі з дитинства речі: там було кілька порцелянових дрібничок, котрі можна було продати за пристойну ціну, і він замислився, чи не забрати їх із собою до Лондона. А ось меблі були у вікторіанському стилі — з червоного дерева, міцні й потворні; на аукціоні за них дадуть копійки. У дядька було три чи чотири тисячі книжок, але всім відомо, як погано їх купують; навряд чи бібліотека коштуватиме більше, ніж сто фунтів. Філіп не знав, скільки грошей залишить йому дядько і вкотре підраховував мінімальну суму, з якою зможе закінчити навчання, отримати диплом і прожити, поки працюватиме на такій бажаній посаді помічника у шпиталі. Він дивився на старигана, який заснув неспокійним сном: у цьому вкритому зморшками обличчі не залишилося нічого людського — воно перетворилося на морду якоїсь дивної тварини. Філіпові спало на думку, як легко можна закінчити це безглузде життя. Він думав про це щовечора, коли місіс Фостер готувала для вікарія ліки, які дозволяли йому спокійно поспати. У неї було дві пляшечки: одна з ліками, які чоловік приймав постійно, а друга з опіатами для втамування нестерпного болю. З неї покоївка наливала трохи рідини і залишала на ніч біля ліжка хворого. О третій чи четвертій ранку вікарій зазвичай випивав ліки. Нескладно було б подвоїти йому дозу; тоді старий помре вночі і ніхто нічого не запідозрить, адже доктор Віґрем і так очікував його смерті з дня на день. Смерть була би безболісною. Подумавши про гроші, яких так відчайдушно потребував, Філіп стиснув руки. Кілька місяців життя у стражданнях однаково нічого не змінять для старигана, а ось для нього вони означали чимало: терпець у нього вривався, а від думки про те, що завтра доведеться повертатися на роботу, проймали дрижаки. Нав’язливу думку про дядькову смерть відігнати не вдавалося, як він не намагався, а серце скажено гупало в грудях. Це було б так просто, вкрай просто. Він нічого не відчував до старигана, ніколи не любив його; вікарій ціле життя переймався тільки собою, не зважав на дружину, яка обожнювала його, і залишався байдужим до хлопчика, котрим мав опікуватися; містер Кері не був жорстоким, просто туполобим бездушним чоловіком, підточеним браком чуйності. Це було б так просто, вкрай просто. Але Філіп не наважився. Він боявся докорів сумління; який зиск із грошей, якщо він потім шкодуватиме все своє життя. Попри постійні нагадування собі, що шкодувати — марна справа, деякі спогади час від часу поверталися до нього і не давали спокою. Філіпові хотілося, щоб його совість залишалася незаплямованою.

Дядько розплющив очі. Філіп зрадів, адже тепер старий трохи більше нагадував людину. Юнак щиро злякався того, що спало йому на думку: невже він щойно планував убивство? Цікаво, чи бувають в інших такі думки, а може, це лише він такий божевільний грішник? Філіп підозрював, що якби випала нагода, він однаково не зробив би цього, але нав’язлива думка поверталася знову й знову: ти не наважуєшся тільки через страх. Раптом дядько заговорив:

— Ти ж не чекаєш моєї смерті, Філіпе. — Юнак відчув, як серце підстрибнуло в грудях.

— Боже збав, звичайно, ні.

— Гарний хлопчик. Мені б не сподобалося, якби ти чекав. Коли я відійду, ти отримаєш трохи грошенят, але тобі не слід чекати моєї смерті. Інакше гроші не матимуть користі.

Він розмовляв тихо, але в голосі його була якась гарячковість. Від його слів у Філіпа боляче закололо серце. Він замислився, що за дивний здогад підказав старому, які бентежні думки оселилися у нього в голові.

— Сподіваюся, ти проживеш ще років із двадцять, — збрехав.

— Ох, ну на це я не сподіваюся, але якщо уважатиму на себе, то не бачу жодних причин не протягнути ще три чи чотири.

На мить він змовк, і Філіп не знаходив, що відповісти. А потім, наче обдумавши все, чоловік продовжив:

— Кожна людина має право жити стільки, скільки зможе.

Філіпові захотілося відволікти дядька.

— До речі, ти, здається, давненько вже нічого не чув про міс Вілкінсон?

— Дещо чув, вона цього року надіслала листа. Знаєш, вона вийшла заміж.

— Справді?

— Так, за вдівця. Здається, вони добре забезпечені.

111

Наступного дня Філіп знову почав працювати, але за кілька тижнів, попри сподівання, не звільнився з роботи. Тижні перетворилися на місяці. Минула зима, і дерева в парках вкрилися спочатку бруньками, а потім листочками. Філіпа охопила жахлива млявість. Час минав, хай навіть повільно, однак він відчував, що юність теж минає, незабаром вона закінчиться, а він так нічого й не досягнув. Тепер він був переконаний, що незабаром покине цю роботу, і вона видавалася ще безглуздішою. Кері навчився майстерно розробляти дизайн одягу і, попри брак творчої жилки, міг швидко пристосувати французьку моду до англійського ринку. Подекуди йому подобалися власні малюнки, але кравці завжди все псували. Юнака смішило те, що він із хворобливою чутливістю страждає, коли люди не можуть як слід втілити в життя його задуми. Діяти доводилося обережно. Щойно він пропонував щось оригінальне, містер Семпсон одразу відкидав цю ідею: їхнім клієнтам не потрібне нічого outre^[332], вони мали справу з поважними людьми, а знайшовши таку клієнтуру, не слід дозволяти собі діяти на власний розсуд. Кілька разів він був із Філіпом різким: ідеї того не збігалися з його власними, і чоловікові здавалося, наче юнак гне кирпу.

— Ви, мій любий юний друже, уважайте, що робите, інакше одного дня опинитеся на вулиці.

Філіпові так і хотілося з’їздити йому по пиці, але він стримувався. Зрештою, це не може тривати довго, і незабаром він розпрощається з усім цим людом назавжди. Іноді він із жартівливим розпачем вигукував, що його дядько, напевно, залізний. Оце так здоров’я! Хвороби, від яких він страждав, вбили би будь-яку порядну людину ще рік тому. Коли нарешті надійшла звістка, що вікарій помирає, Філіп був зайнятий іншими думками, і новина заскочила його зненацька. Був липень, і за два тижні на нього чекала відпустка. Від місіс Форестер надійшов лист, у якому жінка писала, що, на думку лікаря, містерові Кері залишилося жити кілька днів; якщо Філіп хоче з ним ще раз побачитися, йому слід приїхати негайно. Кері пішов до завідувача і повідомив йому, що звільняється. Містер Семпсон був порядним чоловіком і, дізнавшись усі подробиці, не завдав жодних клопотів. Філіп попрощався з усіма співробітниками свого відділу; чутки про його звільнення ширилися й були дещо перебільшеними, тому люди шепотілися, що він отримав великий спадок. Місіс Годжес потиснула йому руку зі сльозами на очах.

— Боюся, тепер ми не часто бачитимемося, — припустила вона.

— Я радію, що звільняюся з «Ліннс і Седлі», — зізнався юнак.

Дивно, але йому шкода було прощатися з людьми, яких він раніше начебто ненавидів, та й будинок на Геррінґтон-стрит він покинув без особливої радості. Він так довго передчував емоції, які охоплять його в цю мить, що тепер не відчув нічого: все було таким байдужим, наче Кері від’їжджав усього на кілька днів.

— Ну й огидний у мене характер, — сказав Філіп сам собі. — Я так палко на щось чекаю, а коли отримую це, завжди почуваюся розчарованим.

До Блекстейбла Кері дістався трохи пополудні. Місіс Фостер зустріла його біля дверей, і з виразу її обличчя він здогадався, що дядько ще не помер.

— Сьогодні йому трішечки краще, — повідомила жінка. — У нього такий міцний організм.

Жінка відвела Філіпа до спальні, де горілиць лежав містер Кері. Він слабко посміхнувся племінникові, і в посмішці майнуло лукавство, адже йому знову вдалося обдурити ворога.

— Вчора я думав, що мені кінець, — виснажено сказав чоловік. — Та й всі інші вже зі мною попрощалися, чи не так, місіс Фостер?

— У вас такий міцний організм, складно це заперечити.

— Є ще порох у порохівницях.

Місіс Фостер нагадала, що лікар не дозволяв вікарієві багато розмовляти, адже це його втомлює. Жінка поводилася з ним, наче з дитиною, — водночас лагідно і владно; та й стариган якось по-дитячому радів, що йому вдалося ошукати їхні сподівання. Вікарій одразу зрозумів, що Філіпа спеціально викликали, і його неабияк потішило, що племінник приїхав даремно. От якби йому вдалося уникнути чергового серцевого нападу, за кілька тижнів він би одужав; до того ж у нього вже бували напади раніше, і він завжди боявся, що помре, проте так і не помер. Усі розпиналися про його здоров’я, але ніхто з них не знав, яким міцним воно було насправді.

— Ти залишишся на кілька днів? — поцікавився вікарій у Філіпа, вдаючи, наче повірив, що хлопець приїхав на канікули.

— Я так і хотів, — радісно відповів племінник.

— Подихати морським повітрям завжди корисно.

Незабаром навідався доктор Віґрем і, оглянувши священика, захотів побалакати з Філіпом, прибравши відповідного до ситуації тону.

— Боюся, Філіпе, що цього разу це кінець, — зізнався він. — Це буде чимала втрата для нас усіх. Я знав його тридцять п’ять років.

— Зараз він досить непогано виглядає, — заперечив юнак.

— Я підтримую його життя ліками, але це довго не триватиме. Останні два дні були жахливими. Я дюжину разів думав, що він помер.

Лікар трохи помовчав, але біля воріт несподівано запитав у Філіпа:

— Місіс Форест щось вам казала?

— Ви про що?

— Люди тут дуже марновірні: вона вбила собі в голову, що вікарія щось мучить, і він не може померти, поки не позбудеться цього тягаря, а висповідатися йому не вистачає сміливості.

Філіп не відповів, і лікар продовжив:

— Звісно ж, усе це дурниці. Він прожив чудове життя, завжди виконував свої обов’язки і був гарним парафіяльним священиком. Я переконаний, що нам усім його не вистачатиме; він не може себе ні в чому звинувачувати. Сумніваюся, що наступний вікарій пасуватиме нам хоча б наполовину так добре, як він.

Наступні кілька днів стан містера Кері не змінювався. Чудовий апетит покинув його, і чоловік їв мало. Доктор Віґрем, не вагаючись, приглушував наркотиками невротичні болі, від яких страждав чоловік, і це разом із постійно тремтячими кінцівками виснажувало його. Свідомість вікарія залишалася кришталево чистою. Філіп і місіс Фостер по черзі доглядали за чоловіком. Жінка так стомилася впродовж довгих місяців, коли задовольняла священикові забаганки, що Філіпу вдалося вмовити її відпочивати вночі, поки він сидітиме з дядьком. Довгі нічні години він проводив у кріслі й, намагаючись не заснути глибоко, гортав у світлі прикритих абажуром свічок «Тисячу й одну ніч». Цю книжку він востаннє читав ще хлопчиком, і тепер вона повертала йому шматочок дитинства. Іноді він просто сидів і слухав нічну тишу. Коли ефект від снодійного минався, містер Кері втрачав спокій, а Філіпові було чим зайнятися.

Урешті-решт, якось рано-вранці, коли пташки голосно цвірінькали на гілках дерев, Філіп почув, що його хтось кличе. Він підійшов до ліжка. Містер Кері лежав горілиць, втупившись у стелю, і навіть не перевів погляд на племінника. Філіп побачив, що чоловік спітнів, і витер рушником його чоло.

— Це ти, Філіпе? — запитав старий.

Того налякало, що дядьків голос несподівано змінився. Він був глибоким і хрипким. Так говорить той, хто заціпенів від жаху.

— Так, ти чогось хочеш?

Запала тиша, а незрячі очі залишалися прикутими до стелі. Раптом обличчя пересмикнула судома.

— Гадаю, я ось-ось помру, — озвався вікарій.

— Ох, ну що за дурниці! — вигукнув Філіп. — Ти житимеш іще багато років.

З очей старого покотилися дві сльозини. Філіпа це страшенно розчулило. Його дядько ніколи не виказував якихось емоцій, коли це стосувалося життєвих справ; і тепер було жахливо боляче дивитися, як чоловік страждає від невимовного страху.

— Відправ когось за містером Сіммондсом, — попросив вікарій. — Я хочу причаститися.

Містер Сіммондс був його помічником.

— Просто зараз? — перепитав Філіп.

— Якомога швидше, інакше буде запізно.

Філіп пішов розбудити місіс Фостер, але було вже значно пізніше, ніж він гадав, і жінка не спала. Він попросив її відправити садівника з повідомленням до церкви, а сам повернувся до дядькової кімнати.

— Ти відправив за містером Сіммондсом?

— Так.

Тиша. Філіп сів біля ліжка й час від часу витирав із чола хворого піт.

— Дозволь я потримаю тебе за руку, Філіпе, — нарешті озвався старий.

Філіп простягнув руку, і дядько вчепився у неї, шукаючи спокою у свої останні хвилини, так, наче це було саме життя. Можливо, за всі свої роки він ніколи нікого не любив, але зараз інстинктивно вхопився за людську істоту. Його долоня була мокрою й холодною. Вона вчепилася у Філіпову руку із немічною, розпачливою енергією. Старий боровся зі страхом смерті. А Філіп розмірковував про те, що кожен мусить це пережити. Як це потворно, а люди вірять у Бога, який дозволяє своїм створінням страждати від таких жорстоких мук! Філіп ніколи не любив свого дядька, а останні два роки щодня мріяв про його смерть, однак зараз не міг упоратися зі співчуттям, що сповнило його душу. Яку ціну доводиться платити людині, щоб відрізнятися від тварини!

Вони продовжували мовчати, лише раз містер Кері ледь чутно запитав:

— Він ще не прийшов?

Нарешті тихо зайшла покоївка і повідомила, що прибув містер Сіммондс. Із собою чоловік мав валізу, де лежали стихар і мантія. Місіс Форест принесла таріль для причастя. Помічник священика мовчки потиснув Філіпові руку і з професійною серйозністю підійшов до ліжка хворого. Філіп і покоївка вийшли з кімнати.

Він обійшов свіжий і вкритий ранішньою росою садок. Пташки весело цвірінькали. Угорі синіло небо, але просотане сіллю повітря було прохолодним і запашним. Пишно буяли троянди. Зелень дерев і галявин сяяла смарагдами. Філіп крокував уперед і думав про таїнство, що відбувалося у спальні. Від думки про нього виникало якесь дивне відчуття. Незабаром його наздогнала місіс Фостер і повідомила, що дядько хоче його бачити. Помічник вікарія складав свої речі назад до чорної валізи. Хворий трохи повернув голову і зустрів племінника усмішкою. Зміни приголомшили Філіпа, вони були надзвичайними: у дядькових очах більше не було страху, обличчя розгладилося — чоловік здавався щасливим і спокійним.

— Тепер я готовий, — сказав він, і голос звучав зовсім інакше. — Коли Господь вирішить покликати мене, я залюбки віддам свою душу в його руки.

Філіп не відповів. Він бачив, що дядько говорить щиро. Це було якесь диво. Чоловік причастився кров’ю та плоттю Спасителя, і це дало йому стільки сили, що він більше не боявся неминучого переходу до темряви. Вікарій знав, що помре, і примирився з цим. Він сказав ще одну-єдину фразу:

— Тепер я возз’єднаюся з моєю любою дружиною.

Ці слова приголомшили Філіпа. Він пам’ятав, із якою бездушною самозакоханістю вікарій ставився до тітки Луїзи, яким глухим залишався до її шанобливої відданої любові. Глибоко зворушений помічник вікарія рушив до дверей, а місіс Фостер, схлипуючи, пішла його провести. Містер Кері, виснажений докладеними зусиллями, задрімав, а Філіп сидів біля ліжка і чекав, коли все скінчиться. Ранок старішав, і дихання хворого зробилося уривчастим. Прийшов лікар і сказав, що смерть уже близько. Вікарій був непритомний і слабкими пальцями дряпав простирадло, стривожено борсався і скрикував. Доктор Віґрем зробив йому підшкірну ін’єкцію.

— Я вже нічим не здатен йому допомогти, він може щомиті померти.

Лікар подивився на годинник, а потім на пацієнта. Філіп зауважив, що вже перша година. Доктор Віґрем думав про обід.

— Немає сенсу чекати, — озвався Філіп.

— Я нічим не можу допомогти, — погодився лікар.

Коли він пішов, місіс Фостер попросила Філіпа піти до теслі, який робив труни, і запитати, чи може прийти жінка, котра обмиває тіло.

— Вам потрібно подихати свіжим повітрям, — додала вона. — Це піде вам на користь.

Трунар жив за півмилі від будинку вікарія. Коли Філіп переказав йому прохання, чоловік поцікавився:

— А коли бідолашний старий помер?

Хлопець завагався. Йому раптом здалося жорстоким приводити жінку, яка омиває тіло, коли дядько ще живий, і Філіп замислився, чому місіс Фостер відправила його сюди. Усі тут подумають, що він хоче якомога швидше спекатися старого. Кері здалося, що трунар якось дивно на нього дивиться. Чоловік повторив запитання, і це роздратувало Філіпа. Хіба це його справа!

— Коли вікарій відійшов?

Спершу Філіп мало не бовкнув, що дядько щойно помер, але якщо старий протягне ще кілька годин, його слова здадуться неоковирними. Тож, затинаючись і червоніючи, він сказав:

— Ох… та він ще… не зовсім помер.

Трунар зніяковіло витріщився на нього, і юнак поспіхом пояснив:

— Місіс Фостер там одна, і її хочеться, щоб поруч була ще якась жінка. Ви ж розумієте, чи не так? А може, він уже й помер.

Тесля кивнув.

— Ах, так, розумію. Я негайно відправлю до вас когось.

Повернувшись до будинку вікарія, Філіп піднявся у дядькову спальню. Місіс Фостер підвелася зі стільця біля ліжка.

— Відколи ви пішли, нічого не змінилося.

Покоївка спустилася вниз поїсти чогось, а Філіп допитливо спостерігав за тим, як дядько помирає. У непритомній істоті, що слабко борсалася, вже не було нічого людського. Іноді з відкритого рота вилітало якесь бурмотіння. На безхмарному небі гаряче сяяло сонце, але в затінку дерев у садку було приємно та прохолодно. Яка чудова днина. У шибку вікна билася синя муха. Раптом пролунало гучне хрипіння, Філіп здригнувся, жахливо налякавшись: чоловікове тіло пересмикнулося в судомах, і він помер. Машина зупинилася. Синя муха голосно дзижчала і билася в шибку вікна.

112

Джозайя Ґрейвс, як завжди, вправно організував пристойний, але недорогий похорон; а коли все скінчилося, повернувся разом із Філіпом до будинку вікарія. Дядьків заповіт був у нього, і чоловік прочитав його Філіпові за горнятком уранішнього чаю, зберігаючи належний вираз обличчя. Містер Кері написав заповіт на половинці аркуша і повідомив, що залишає все своє майно племінникові. Це стосувалося меблів, вісімдесяти фунтів у банку, двадцять акцій у компанії «А.В.С», кілька акцій броварні Олсопа, м’юзик-холу в Оксфорді та якогось лондонського ресторану. Усі вони були придбані за порадою самого містера Ґрейвса, і тепер він задоволено пояснив Філіпові:

— Бачиш, люди мусять їсти, вони завжди питимуть і розважатимуться. Якщо вкладати гроші в те, що публіка вважає необхідним, ти нічим не ризикуєш.

Його слова підкреслювали тонку межу між брутальними інтересами простолюдинів (про які він шкодував, але приймав їх) і вишуканими смаками обраних. Усі цінні папери разом давали десь п’ятсот фунтів, і до цього слід було додати гроші на рахунку і те, що можна було заробити на меблях. Для Філіпа це був справжній статок. Це не зробило його щасливим, але він нарешті відчув безмежне полегшення.

Обговоривши питання аукціону, який слід було провести якомога швидше, містер Ґрейвс пішов, а Філіп узявся розбиратися з паперами покійного. Преподобний Вільям Кері пишався тим, що ніколи нічого не знищував, і залишив по собі цілі стоси листів п’ятдесятирічної давнини і пачки охайно зшитих рахунків. Вікарій зберігав не лише листи, що надходили йому, а й ті, котрі написав сам. Був серед них пакунок пожовклих листів, які він написав батькові в сорокових роках, коли, закінчивши Оксфорд, поїхав на довгі канікули до Німеччини. Філіп знічев’я погортав їх. Це був інший Вільям Кері, геть не той Вільям Кері, якого він знав, однак у тому юнакові вже були певні риси, й уважний спостерігач міг здогадатися, яким чоловіком він стане. Листи були написані в офіційному і навіть трохи манірному стилі. Вільям докладав усіх зусиль, аби оглянути визначні місця, і завзято описував замки на Рейні. Шаффхаузенський водоспад змусив його «виголосити шанобливі подяки всемогутньому Творцю Всесвіту, чиї шедеври сповнені такої небаченої краси». Юний Кері не міг відігнати думку, що всі, хто побачив «це творіння рук благословенного Господа, мусять унаслідок споглядання вести чисте й безгрішне життя». Серед старих рахунків Філіп знайшов мініатюрний портрет Вільяма Кері, написаний незабаром після прийняття ним сану. Він зображував молодого парафіяльного священика з довгим волоссям, що природними кучерями спадало на чоло, великими замріяними темними очима і блідим обличчям самітника. Філіп пригадав, як дядько з хихотінням оповідав, скільки пар пантофлів вишили йому захоплені парафіянки.

Решту пообідніх годин і цілий вечір Філіп розбирав незліченну кореспонденцію. Він кидав погляд на адресу та підпис, а потім розривав лист і викидав його в кошик для білизни, що стояв поруч. Раптом він натрапив на послання, підписане Геленою. Почерк він не впізнав, він був витонченим, кутастим і старомодним. Лист починався так: «Мій любий Вільяме», а закінчувався словами «ваша любляча сестра». Раптом Філіп збагнув, що лист був написаний його матір’ю. Раніше він ніколи не бачив листів від неї, тому почерк видався незнайомим. Ішлося в листі про нього:

«Мій любий Вільяме!

Стівен написав вам, щоб подякувати за привітання з приводу народження нашого сина і за люб’язні побажання мені. Дякувати Господу, ми обоє почуваємося добре, і я глибоко вдячна за Його щедре милосердя до мене. Тепер, коли я вже в змозі тримати ручку, мені хочеться особисто розповісти вам і дорогій Луїзі, як щиро я вдячна за вашу доброту, з якою ви поставилися до мене з першого дня нашого шлюбу і ставитеся дотепер. Я хочу попросити вас про велику послугу. Ми зі Стівеном хочемо, щоб ви були хрещеним батьком хлопчика, і сподіваємося, що ви погодитесь. Я знаю, що прошу багато, адже впевнена, що ви поставитеся до своїх обов’язків із усією серйозністю, але особливо прагну, щоб ви погодилися через те, що ви не лише його дядько, а й священик. Я дуже переймаюся благополуччям хлопчика та вдень і вночі молю Бога, аби він виріс хорошим і чесним християнином. Я вірю, що, маючи вас за наставника, мій син воюватиме за Христову віру й до останнього свого дня залишатиметься богобоязним, шанобливим і набожним.

Ваша любляча сестра,

Гелен»

Філіп відклав листа і, нахилившись уперед, заховав обличчя в долонях. Написане глибоко зворушило і водночас здивувало. Його приголомшив релігійний тон, що не видавався ані слізливим, ані сентиментальним. Про свою матір, яка померла двадцять років тому, він не знав нічого, крім того, що вона була красунею, тож така наївність і набожність здивувала його.

Філіп ніколи не замислювався про цю рису її характеру. Він ще раз перечитав те, що мати написала про нього, чого сподівалася від нього і що думала. Виявилося, що він виріс зовсім інакшим. Кері подивився на себе материними очима і подумав, що, можливо, те, що вона померла, на краще. Раптовий імпульс змусив юнака розірвати лист; його ніжність і невигадливість здавалися якимись надзвичайно особистими. У Філіпа склалося враження, наче, прочитавши листа, він зробив щось непристойне, оголив ніжну материну душу. Він узявся розбирати нудне дядькове листування далі.

За кілька днів Філіп повернувся до Лондона і вперше за два роки увійшов до шпиталю Святого Луки вдень. Він пішов до секретаря медичного інституту, котрий неабияк здивувався, побачивши його, і взявся розпитувати, чим він займався. Досвід допоміг Кері почуватися впевненіше і по-іншому дивитися на різні речі: раніше він міг знітитися від таких запитань, а тепер відповів із прохолодою і навмисно туманно, аби уникнути подальшого допиту. Філіп повідомив, що особисті справи змусили його перервати навчання, але зараз він прагне якомога швидше отримати диплом. Перший іспит, який він міг скласти, стосувався акушерської справи і жіночих хвороб, тож Кері записався на практику до палат, де лежали пацієнтки; зараз саме були канікули, й отримати місце помічника в акушерському відділені вдалося легко. Філіп домовився, що працюватиме там упродовж останнього тижня серпня і двох тижнів на початку вересня. Після співбесіди він обійшов медичний інститут: тут було досить порожньо, адже іспити після літньої сесії вже завершилися. Кері прогулявся терасою вздовж річки. Його серце повнилося радістю. Філіп думав, що тепер зможе розпочати нове життя і залишити позаду всі помилки, примхи і страждання з минулого. Течія річки підказувала, що все минає, як минало завжди, і нічого не має значення; перед Філіпом відкривалося майбутнє, сповнене різноманітних перспектив.

Філіп повернувся до Блекстейбла і взявся влаштовувати справи з дядьковим маєтком. Аукціон призначили на середину серпня, коли люди з’їдуться сюди у відпустку і можна буде продати все за кращу ціну. Він склав каталог книжок і надіслав його кільком букіністам у Теркенбері, Мейдстоуні та Ешфорді.

Одного дня Філіпові спало на думку поїхати до Теркенбері й навідатися до своєї старої школи. Юнак не був там із того дня, коли покинув її з полегшенням і відчуттям, що тепер він сам собі господар. Дивно було блукати вузькими вуличками Теркенбері, які він так давно знав. Кері дивився на ті самі крамнички, що досі продавали ті самі речі — букіністи з підручниками, релігійною літературою і сучасними любовними романами в одному вікні та фотографіями собору чи краєвидів міста в другому; магазин з іграшками, де можна було знайти бейсбольні бити, снасті для риболовлі, тенісні ракетки чи футбольні м’ячі; кравець, у якого за часів Філіпового дитинства одягалися всі жінки; торговець рибою, до якого, приїхавши до Теркенбері, обов’язково зазирав дядько. Філіп потинявся вбогою вуличкою, де за високим парканом стояла червона цегляна будівля підготовчої школи. Трохи далі були ворота до Королівської школи, і Філіп постояв на квадратному майданчику, оточеному різноманітними шкільними будівлями. Була лише четверта година, і хлопчики поспіхом висипали зі школи. Кері побачив незнайомих класних керівників у мантіях і кашкетах із широкими туліями. Він не був тут цілих десять років, і чимало всього змінилося. Потім Кері помітив директора школи — той повільно повертався зі школи до власного будинку, розмовляючи з високим хлопчиком, котрий, як припустив Філіп, навчався у шостому класі. Директор майже не змінився — залишався так само високим, блідим і захопленим, яким Філіп пам’ятав його; очі були такими ж божевільними, але тепер чорна борода була помережана сивимипасмами, а на землистому обличчі з’явилися глибокі зморшки. Кері тягнуло підійти і побалакати з ним, але він боявся, що директор його вже забув, і не хотів пояснювати, хто він такий.

Хлопчики базікали і не поспішали додому; незабаром на вулицю вийшли ті, хто встиг перевдягнутися, і почали грати в м’яча, а решта поділилися на невеличкі групки і потягнулися крізь ворота. Філіп знав, що вони прямують до бейсбольного майданчика, а дехто йде на двір, щоб покидати м’яч біля сіток. Він стояв серед них — справжній незнайомець; кілька школярів кинули байдужі погляди, утім, відвідувачів приваблювали сюди норманські сходи, тож вони не були тут рідкістю і не привертали особливої уваги. Кері жадібно розглядав школярів і з меланхолією думав про прірву, що розділяє їх; він із гіркотою згадав, скільки всього хотів зробити і як мало реалізував. Здавалося, що всі ці роки, які назавжди промайнули, він просто викинув псу під хвіст. Свіжі і бадьорі хлопчики робили те саме, що й він колись. Здавалося, відколи він пішов зі школи, не минуло жодного дня, однак там, де він колись знав усіх хоча б на імена, тепер Філіп не впізнавав нікого. За кілька років сьогоднішні школярі опиняться на його місці і стоятимуть тут, такі ж чужі, як він, але ця думка чомусь не розраджувала, а ще яскравіше нагадувала про марність людського існування. Кожне покоління рухалося тим самим банальним шляхом. Філіп замислився, що сталося з його шкільними товаришами: їм уже було близько тридцяти, хтось із них помер, а інші одружилися та народили дітей; вони стали військовими, священиками, лікарями, юристами, статечними чоловіками, чиї юні роки залишилися позаду. Цікаво, чи змарнував хтось життя так само, як він? Філіп подумав про хлопчика, яким так захоплювався колись; кумедно, але він не міг пригадати його імені; чудово пам’ятав, як той виглядав, адже це був його найкращий друг, а ось ім’я чомусь не залишилося в пам’яті. Кері насмішкувато пригадав, як страшенно ревнував свого друга до інших, і роздратувався, що не може пригадати його ім’я. Страшенно захотілося знову стати хлопчиком, схожим на тих, що тиняються майданчиком, розпочати життя спочатку і, уникнувши помилок, досягнути чогось більшого. Філіп відчув нестерпну самотність. Він мало не пошкодував, що незгоди, від яких страждав протягом останніх двох років, минулися, адже відчайдушна боротьба за виживання втамувала біль людського існування. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб»^[333] — це було не прокляття для людства, а зілля, що примирило його з існуванням.

Утім, Філіп розлютився на себе, пригадавши свої ідеї про візерунок життя: страждання, яких він зазнав, були просто частиною вигадливого та чарівного орнаменту; він переконував себе, що повинен радісно приймати все — похмурість і збудження, задоволення і біль, адже це лише збагачує візерунок. Кері свідомо шукав у всьому красу; він пригадав, як у дитинстві побачив зі шкільного подвір’я готичний собор і закохався в нього. Тепер він підійшов подивитися на цю велетенську сіру брилу під хмарним небом; її центральна вежа здіймалася вгору, наче людські гімни, що славлять Господа. Однак біля сіток кидали м’яч моторні, сильні й жваві хлопці, і Філіпа відволікав їхній галас та сміх. Лемент юності привертав увагу душі, а прекрасне творіння перед собою Філіп бачив лише очима.

113

Філіп узявся до своїх обов’язків у «районі» в останній тиждень серпня. Робота була складна — у середньому доводилося навідуватися до трьох породіль щодня. У шпиталі пацієнтка заздалегідь отримувала «картку», а коли був час народжувати, посильним відправляла її черговому; потім посильний (найчастіше це була маленька дівчинка) біг через дорогу, до будинку, де оселився Філіп. Уночі черговий приходив із власним універсальним ключем і будив Кері самостійно. Дивно було прокидатися в повній темряві й поспішати кудись безлюдними вуличками Саус-сайду. Уночі картку зазвичай приносили чоловіки. Якщо в родині вже було кілька дітей, чоловік здебільшого приносив картку з байдужою впевненістю, а молодята страшенно нервували і частенько намагалися вгамувати свою тривогу оковитою. Подекуди Філіпові доводилося йти милю чи навіть більше, і дорогою він обговорював із посильним умови роботи й ціни на життя. Кері багато дізнався про різноманітні ремесла з цього берега річки. Зустрічаючись із Філіпом, люди одразу починали довіряти йому, тож у довгі години, коли доводилося чекати в задушливих кімнатах, половину простору в яких займали великі ліжка з породіллями, він теревенив із їхніми матерями чи повитухами, так наче завжди був своїм. Скрута, в якій Філіп прожив останні два роки, навчила його кількох речей із життя найбідніших верств населення; людям подобалося, що він це знає, і вражало те, що він не піддається на їхні маленькі хитрощі. Кері був добрим, мав ніжні руки, а терпець йому ніколи не вривався. Людям подобалося те, що лікар не гне кирпу і може випити з ними чаю, а якщо за вікнами зоріло і пологів досі доводилося чекати, вони пропонували йому скибочку хліба зі смальцем; Філіп нічим не гребував і охоче з’їдав усе, що давали. Деякі будинки, до яких Кері навідувався, тулилися один до одного у брудних дворах на засмічених вулицях, де не вистачало ані світла, ані повітря, і були просто жалюгідними; а інші, попри занедбаність, погризені шашелем підлоги і діряві дахи, несподівано зберігали величну атмосферу: тут можна було побачити дерев’яні балюстради з витонченою різьбою і дерев’яні панелі на стінах. У таких місцях жило багато людей — родина в кожній кімнаті. Удень надворі гралися діти і ніколи не стихав їхній галас. У старих стінах роїлися паразити, а тхнуло так, що Філіпові робилося млосно, і доводилося запалювати люльку. Мешканці цих будинків не мали грошей навіть на їжу. Діти тут були небажаними — батько зустрічав новонародженого грубо й непривітно, а мати — із розпачем: ще один голодний рот, а їжі не вистачало на тих, хто вже був. Філіп часто здогадувався про бажання, щоб дитина народилася мертвою або померла невдовзі. В однієї жінки він прийняв двійню (гарний привід для дотепів), та щойно їй це повідомили, від страждань вона зайшлася у довгому пронизливому витті. Її мати нічого не приховувала:

— Не знаю, як вони збираються їх прогодувати.

— Може, Господь знайде можливість забрати їх до себе, — озвалася повитуха.

Філіп подивився на батька, котрий розглядав двох крихітних дітлахів, що лежали поруч: його обличчя спотворила така жорстока похмурість, що Кері аж налякався. Він відчув, як ціла родина об’єдналася в жахливій ненависті до бідолашних крихіток, що з’явилися на світ небажаними, і здогадався: якщо не попередити їх якомога суворіше, може трапитися щось лихе. «Нещасні випадки» траплялися часто; матері «присипали» своїх дітей, а неправильне годування, ймовірно, не завжди було наслідком звичайної неуважності.

— Я приходитиму щодня, — сказав Кері. — Попереджаю, якщо з ними щось станеться, розпочнеться слідство.

Батько не відповів, а тільки похмуро зиркнув на Філіпа. У його душі вже дозрівало вбивство.

Найскладніше було втримати матір у ліжку десять днів — на такому мінімальному терміні наполягала лікарня. Доглядати за родиною не вдавалося; ніхто не хоче безкоштовно попіклуватися про дітей, а чоловік, повернувшись додому стомленим і голодним, жаліється, що чай не заварений як слід. Філіп чув, що бідняки допомагають одне одному, проте чимало жінок жалілися, що не можуть знайти нікого, хто безкоштовно поприбирає чи нагодує дітей обідом, а грошей вони не мають. Прислухаючись до жіночих розмов і випадкових зауважень, з яких можна було дізнатися чимало такого, про що не говорили вголос, Філіп зрозумів, як мало спільного у бідняків і тих, хто належить до вищих класів. Люди не заздрили тим, кому велося краще, бо це було геть інше життя; у порівнянні з їхнім власним ідеалом, існування середнього класу здавалося офіційним і заціпенілим; до того ж міщан дещо зневажали за вразливість і небажання працювати власними руками. Гонорові люди хотіли одного — щоб їм не заважали жити; а більшість цікавилася заможними сусідами лише тоді, коли з них був якийсь зиск. Вони знали, що сказати, щоб отримати подарунки від благодійних організацій, і приймали матеріальну допомогу, наче щось, що належало їм по праву, завдяки дурості багатших і власній хитрості. До помічника вікарія бідняки ставилися з презирливою байдужістю, але районного інспектора ненавиділи з чорною люттю. Ця пані приходила і відчиняла вікна, не запитавши дозволу і не перепросивши: «А у мене бронхіт, я могла застудитися й померти»; вона пхала свого носа в усі кутки і, навіть якщо не казала, що тут брудно, це було написано в неї на обличчі: «Добре їм говорити, коли навколо купа батраків, а я би подивилася на неї, як би вона впоралася, якби мала чотирьох шмаркачів і мусила готувати, штопати одяг і мити малих нечупар».

Філіп дізнався, що найбільша трагедія для цих людей не розлучення чи смерть (це було природно, та й горе завжди можна виплакати сльозами), а втрати роботи. Якось він бачив, як один чоловік прийшов додому через три дні після народження дитини і сказав, що його звільнили; він був будівельником, а о цій порі року робота просувалася повільно. Він повідомив цю новину дружині і сів пити чай.

— Ох, Джиме, — сказала жінка.

Чоловік флегматично жував якусь мішанину, що тушкувалася в пательні, чекаючи, поки він піде, і витріщався на тарілку; жінка кілька разів кинула на нього наляканий погляд, а потім безмовно залилася слізьми. Будівельник був незграбним коротуном із грубим завітреним лицем, довгим білим шрамом на чолі і великими шорсткими долонями. Урешті-решт він відштовхнув свою тарілку, наче примушував себе їсти, і втупився поглядом у вікно. Це була затильна кімнатка на горищі, тож побачити з неї не вдавалося нічого, крім хмар. Здавалося, тиша набрякла від розпачу. Філіп відчував, що казати тут нічого і залишається тільки піти. Утомлено поплентавшись геть (цієї ночі він майже не лягав), Кері гнівався на цей жорстокий світ. Він добре знав, що таке відчуття безнадійності під час пошуків роботи і розпач, гірший за голод. Кері радів, що не вірить у Бога, інакше стан речей у цьому світі був би геть нестерпним; змиритися з існуванням можна лише тоді, коли розумієш усю його безглуздість.

Філіпові здавалося, що люди, котрі витрачають свій час, допомагаючи бідним, помиляються, адже вони намагаються уникнути речей, котрі тривожать їх самих, забуваючи про те, що інші вже звикли до них і нітрохи не переймаються. Біднякам не потрібні великі провітрені кімнати: через малопоживну їжу і погану циркуляцію крові вони постійно мерзнуть, тож просторі кімнати здаються їм холодними, а вугілля доводиться заощаджувати; їх не турбує необхідність спати в одній кімнаті з іншими людьми, навпаки так їм подобається значно більше; ці люди ніколи не залишаються наодинці від народження до самої смерті, самотність засмучує їх, а скупченість, у якій вони живуть, — тішить; навіть постійний галас навколо їхні вуха просто фільтрують. Біднякам не потрібно щодня приймати ванну: Філіп частенько чув, як вони обурюються необхідністю митися, коли їх кладуть до шпиталю — це водночас ображає їх і завдає незручностей. Здебільшого людям хочеться, щоб їм просто дали спокій. Якщо у чоловіка є постійна робота, життя минає легко і має свої приємності: вдосталь часу на плітки, непогано було б випити після робочого дня кухоль пива, на вулицях завжди можна на щось повитріщатися; для тих, хто хоче почитати, є «Рейнольдз» чи «Ньюс оф зе Волд» — «тоді ти навіть не помічаєш, як швидко біжить час; так уже повелося: можна любити читати, поки ти незаміжня, а потім все змінюється і часу не залишається навіть на газету».

Зазвичай лікар мав тричі навідати пацієнтку після пологів; якось у неділю після обіду Філіп вирушив до однієї породіллі. Це був перший день, коли жінка встала з ліжка.

— Більше я не могла лежати, чесне слово не могла. Я взагалі не ледача, тож у мене аж руки свербіли зробити хоч щось за цілий день. Тому я й сказала Гербу: «Краще я зараз встану і приготую тобі обід».

Герб сидів за столом, затиснувши в долонях ніж та виделку. Це був молодий чоловік із відкритим обличчям і синіми очима. Він пристойно заробляв, тож парі жилося досить непогано. Вони побралися кілька місяців тому і обоє раділи рожевому немовляті, що лежало в колисці в ногах їхнього ліжка. У кімнаті апетитно пахнуло біфштексом, і Філіпів погляд ковзнув до плити.

— Я саме збиралася за хвилинку забирати його з вогню, — сказала жінка.

— Не зупиняйтеся, — озвався Філіп. — Я лише огляну вашого сина та спадкоємця і забираюся геть.

Чоловік і дружина розреготалися, помітивши лікарів вираз обличчя. Герб підвівся і приєднався до Філіпа біля люльки. Батько з гордістю дивився на дитину.

— Схоже, з ним усе гаразд, чи не так? — поцікавився Кері.

Він узяв свій капелюх, а Гербова дружина саме почала подавати на стіл біфштекс і викладати на тарілки зелений горошок.

— На вас чекає смачний обід, — посміхнувся Філіп.

— Чоловік обідає дома лише в неділю, і мені подобається готувати йому щось смачненьке. Тоді він більше сумуватиме за домом на роботі.

— Гадаю, ви не принизитеся до того, щоб сісти з нами за стіл і повечеряти? — кинув Герб.

— Ох, Гербе, — вражено відгукнулася дружина.

— Якщо ви запропонуєте, я залюбки залишуся, — відповів Кері з приязною усмішкою.

— Оце я називаю дружбою! Я знав, Поллі, що він не образиться. Неси-но на стіл чисту тарілку, моя дівчинко.

Поллі заметушилася і подумала, що Герб справжній дивак, ніколи не знаєш, що ще прийде йому в голову. Однак вона дістала чисту тарілку, нашвидкуруч витерла її фартухом, а потім витягнула з шухляди, де поміж одягом лежали найкращі столові прибори, нові ніж і виделку. На столі стояв глечик зі стаутом^[334], і Герб налив гостю склянку. Він хотів віддати йому левову частку їжі, але Філіп наполіг, аби м’ясо поділили порівну. Вони сиділи в сонячній кімнаті з двома вікнами, що починалися від самісінької підлоги. Раніше тут була вітальня якщо не фешенебельного, то принаймні поважного будинку. Років з п’ятдесят тому тут, напевно, жив заможний крамар або відставний офіцер. До весілля Герб грав у футбол, і на стінах висіли фотографії різноманітних команд у самовпевнених позах та з охайно прилизаними чубами, а посередині, гордо тримаючи кубок, сидів капітан. У кімнаті можна було помітити й інші ознаки процвітання: фотографії родичів Герба та Поллі у парадному вбранні; на каміні стояла мініатюрна скеля, вигадливо обрамлена мушлями, а обабіч неї височіли горнятка з написом готичними літерами «Подарунок із Саусенда», та намальованими пірсом і набережною. Герберт мав крутий характер, він виступав проти профспілок і з огидою розповідав про спроби затягнути його туди. Профспілка йому ні до чого: із пошуком роботи він ніколи не мав проблем, а в того, хто має голову на плечах і готовий братися за будь-яку роботу, шанси завжди непогані. Поллі була боязкою. На його місці вона приєдналася б до профспілки; під час останнього страйку вона весь час боялася, що Герберт вийде з дому, а назад його привезуть на швидкій. Жінка повернулася до Філіпа.

— Він такий упертий, і нічого з цим не вдієш.

— А я кажу, що у нас вільна країна, і не хочу, щоб мені диктували, що робити.

— А який зиск із твоїх слів про вільну країну? — поцікавилася Поллі. — Це не зупинить нікого від того, щоб розтрощити тобі голову, щойно випаде така нагода.

Повечерявши, Філіп передав свій кисет Гербові, і вони запалили люльки. Потім Кері піднявся, пояснив, що вдома на нього може чекати «виклик», і потиснув господарям руки. Вони відверто раділи тому, що він не відмовився з ними пообідати, та й Філіп не приховував, що йому все сподобалося.

— Гаразд, на все добре, сер, — сказав Герб. — Сподіваюся, що коли моя пані зганьбиться наступного разу, до нас теж приходитиме такий чудовий лікар.

— Ну тебе до біса, Гербе, — запротестувала Поллі. — Звідки ти знаєш, що буде «наступний раз»?

114

Три тижні, що Філіп працював на цій посаді, майже минули. Кері відвідав шістдесятьох двох пацієнток і почувався втомленим. Повернувшись додому в останню ніч близько десятої години, він щиро сподівався, що сьогодні його більше не викличуть. За десять днів він жодного разу не спав цілу ніч. Пацієнтка, від якої він повернувся, справила на нього жахливе враження. По Філіпа прийшов високий кремезний чоловік напідпитку і відвів його до кімнати у смердючому подвір’ї, бруднішої за все, що Кері колись доводилося бачити. Приміщення на крихітному горищі майже цілком займало дерев’яне ліжко з масними червоними завісами замість балдахіна, а стеля була такою низькою, що Філіп міг торкнутися до неї рукою. Узявши одну-єдину свічку, що була в кімнаті, Філіп обійшов її, підсмажуючи блощиць, які виповзали з усіх щілин. Жінка була неохайною істотою середніх років, що давно страждала від викиднів. Кері до цього вже звик: її чоловік служив у Індії; закони, нав’язані цій країні вдаваною манірністю англійського суспільства, призвели до поширення найжахливішої з усіх хвороб, від якої страждали невинні люди. Позіхаючи, Філіп роздягнувся, прийняв ванну, а потім витряс над водою свій одяг, спостерігаючи, як із нього, звиваючись, посипалися комахи. Він уже збирався лягти до ліжка, як у двері раптом постукали, і лікарняний черговий передав йому картку.

— Хай йому грець, — озвався Філіп, — вас я сьогодні не сподівався побачити. Хто її приніс?

— Гадаю, чоловік пацієнтки, сер. Переказати йому, хай зачекає?

Філіп подивився на адресу, упізнав указану там вулицю і сказав черговому, що знайде дорогу самостійно. Одягнувся і через п’ять хвилин з чорним портфелем в руці вийшов на вулицю. До нього підійшов чоловік, роздивитися якого в темряві не вдавалося, і сказав, що пацієнтка — його дружина.

— Я вирішив, що краще почекаю сер, — пояснив він. — Район у нас не дуже, а злодії ж не знають, хто ви такий.

Філіп розреготався:

— Дай вам Бог здоров’я, всі вони чудово знайомі з лікарем. Я бував у значно гірших за Вейвер-стрит місцях.

Це була щира правда. Чорний портфель був пропуском до таких злидарських вуличок і смердючих дворів, куди навіть поліціянти боялися зазирати самотою. Кілька разів групки чоловіків допитливо розглядали Філіпа, коли він ішов повз них; хлопець чув, як вони шепочуться, а потім хтось казав:

— Це лікар зі шпиталю.

Кілька злодіїв, зустрівшись із ним, навіть казали: «Доброго вечора, сер».

— Нам слід пришвидшити крок, якщо ви не проти, — порадив чоловік, що зараз ішов поруч із ним. — Мені казали, що часу не так багато.

— Тоді чому ви не прийшли раніше? — поцікавився Філіп, поспішаючи.

Проходячи повз ліхтар, Кері глипнув на свого супутника:

— Ви виглядаєте зовсім юним, — здивувався він.

— Мені вже майже вісімнадцять, сер.

Це був білявий невисокий, але огрядний молодик без жодної волосинки на обличчі, він більше скидався на хлопчика.

— Вам не слід було так рано одружуватися, — зауважив Філіп.

— Нам довелося.

— Скільки ви заробляєте?

— Шістнадцять, сер.

Шістнадцяти шилінгів на тиждень не вистачало, щоб утримувати дружину й дитину. Кімната, де жила ця пара, підказувала, що вони страшенно бідні. Вона була досить великою, але здавалася ще більшою, адже всередині майже не було меблів: ані килима на підлозі, ані картин на стінах, хоча люди майже завжди прикрашали свої кімнати фотографіями чи різдвяними випусками ілюстрованих журналів у дешевих рамках. Хвора лежала на дешевому залізному ліжку. Побачивши, яка вона юна, Філіп налякався.

— Господи, та їй не більше шістнадцяти років, — звернувся він до жінки, котра прийшла, щоб «допомогти їй розродитися».

У картці дівчина написала, що їй вісімнадцять, але у цьому віці вони завжди додають собі кілька років. Вона була гарненька — тут це справжня рідкість, адже погана їжа, брудне повітря і важка робота шкодять зовнішності. Однак ця дівчина мала витончені риси, великі блакитні очі і копицю темного волосся, вигадливо зачесаного, як у дівчат, що продають на вулиці з яток різноманітний крам. І вона, і її чоловік страшенно нервували.

— Ви краще почекайте зовні, а я вас покличу, якщо знадобиться, — запропонував йому Філіп.

Тепер, роздивившись хлопця трохи краще, Філіп знову здивувався — на вигляд він був ще зовсім хлопчиком, здавалося, йому слід гратися на вулиці з товаришами, а не з тривогою чекати народження дитини. Години минали, і малюк народився ближче до другої. Здавалося, що все гаразд; чоловіка покликали всередину, і Філіп розчулився, побачивши, як той незграбно і сором’язливо поцілував дружину. Кері спакував свої речі, та, перш ніж піти, вирішив іще раз перевірити пульс.

— Ого! — вигукнув він і швидко подивився на хвору: щось пішло не так. В екстренних випадках слід було викликати СА — старшого акушера; це був дипломований лікар, що відповідав за увесь «район». Філіп нашкрябав записку, дав її чоловікові і наказав йому бігти до лікарні: часу краще не гаяти, бо дружина в небезпеці. Той побіг, а Філіп залишився напружено чекати: він бачив, що жінка стікає кров’ю, робив усе необхідне і боявся, що вона помре, не дочекавшись старшого лікаря. Він палко сподівався, що СА не викликали до когось іншого. Хвилини здавалися безкінечними. Нарешті прийшов лікар і, оглядаючи пацієнтку, тихо почав розпитувати Філіпа. З виразу його обличчя Кері зрозумів, що справа дуже серйозна. Звали лікаря Чендлер. Це був високий небагатослівний чоловік із довгим носом і худим обличчям, яке занадто рано вкрилося зморшками. Чоловік похитав головою.

— Це було безнадійно з самого початку. Де її чоловік?

— Я сказав йому почекати на сходах, — озвався Філіп.

— Краще приведіть його сюди.

Кері відчинив двері й покликав хлопця. Той сидів у темряві на першій сходинці вгорі. Увійшовши, він підійшов до ліжка.

— Що сталося? — запитав він.

— Внутрішня кровотеча. Її неможливо зупинити. — СА трохи повагався і, приготувавшись повідомити гіркі новини, промовив різким голосом: — Вона помирає.

Хлопець не озивався. Він завмер і дивився на свою бліду непритомну дружину на ліжку. Утрутилася повитуха:

— Джентльмени зробили все можливе, Гаррі, — сказала вона. — Я так і знала, що цим закінчиться.

— Замовкніть, — кинув Чендлер.

На вікнах не було завіс, і ніч за вікном поступово почала світлішати — сонце ще не зійшло, але вже зазоріло. Чендлер боровся за життя молодої жінки всіма можливими методами, але життя вислизало з її тіла, і незабаром вона померла. Хлопчик, який був її чоловіком, стояв у ногах дешевого залізного ліжка, поклавши руки на бильця; він мовчав, але так зблід, що Чендлер кидав на нього занепокоєні погляди. Лікар боявся, що Гаррі зомліє: у нього посірішали губи. Повитуха голосно схлипувала, але хлопець не звертав на неї уваги. Поглядом він прикипів до дружини, а очі виказували зніяковілість. Він нагадував цуценя, покаране за незрозумілу йому провину. Коли Чендлер і Кері зібрали свої інструменти, лікар повернувся до Гаррі.

— Вам краще трохи полежати. Я бачу, що ви ледве тримаєтеся на ногах.

— Мені немає, де полежати, сер, — озвався хлопець, і від смиренності в його голосі краялося серце.

— Невже ніхто в будинку не дозволить вам трохи полежати?

— Ні, сер.

— Вони переїхали сюди минулого тижня, — пояснила повитуха. — Ще нікого не знають.

Чендлер незграбно повагався, а потім підійшов до хлопця і сказав:

— Мені шкода, що так сталося.

Він простягнув руку, і хлопець за звичкою глипнув на свою, щоб перевірити, чи достатньо чиста вона для рукостискання.

— Дякую вам, сер.

Філіп теж потиснув йому руку. Лікар наказав повитусі прийти зранку за свідоцтвом про смерть. Потім Чендлер і Кері вийшли з будинку і довго йшли мовчки.

— Спочатку такі випадки засмучують, правда? — нарешті озвався Чендлер.

— Трохи, — погодився Філіп.

— Якщо хочете, я скажу черговому, щоб до ранку вас більше не турбували.

— О восьмій моє чергування однаково закінчується.

— Скільки хворих у вас було?

— Шістдесят три.

— Це добре. Вам видадуть свідоцтво про практику.

Вони підійшли до шпиталю, і СА пішов подивитися, чи на нього, бува, ніхто не чекає. Філіп рушив далі. Напередодні цілий день було страшенно спекотно, і навіть зараз, рано-вранці, повітря здавалося густим. На вулиці було тихо. Філіпові не хотілося лягати спати. Його робота закінчилася, і поспішати не хотілося. Він трохи прогулявся, насолоджуючись свіжістю й тишею; потім вирішив піти подивитися з мосту, як над річкою займається новий день. Поліціянт на розі побажав йому доброго ранку. Він упізнав Філіпів портфель.

— Сьогодні ви пізно, лікарю, — сказав чоловік.

Філіп кивнув і пішов далі. Потім обіперся на парапет і дивився в ранкове небо. О такій годині мегаполіс скидався на місто мерців. На небі не було жодної хмаринки, але зорі, відчувши, що близиться ранок, втратили свою яскравість; над річкою висів легкий серпанок, а поважні будинки на північному березі нагадували палаци чарівного острова. Посеред течії на якорях застигли баржі. Усе сяяло якимось позаземним фіолетовим світлом, від якого душа сповнювалася дивним побожним страхом і тривогою. Утім, незабаром усе зробилося блідо-сірим і холодним. А потім зійшло сонце: золотий промінь простромив небо, і воно заграло всіма кольорами. У Філіпа перед очима лежала на ліжку виснажена і бліда мертва дівчинка, а хлопчик у ногах ліжка нагадував пораненого звіра. Порожня вбога кімнатка лише посилювала біль. Як жорстоко, що дурнувата випадковість увірвала життя, щойно воно розпочалося. Однак, сказавши це подумки, Філіп одразу згадав, яка доля чекала на дівчинку: народження дітей, похмура боротьба з бідністю, тяжка праця і вбогість перетворять юність на середні роки. Кері бачив, як миле личко схудне і зблідне, волосся порідшає, важка праця знищить гарненькі ручки, перетворить їх на пазурі старого звіра; а потім і чоловікові найкращі роки опиняться позаду; роботу знайти буде складно, доведеться погоджуватися на мізерні заробітки. Попереду невідворотна принизлива бідність. Якою б енергійною, заощадливою, працьовитою не була жінка, їй це не допоможе — наприкінці життя на неї чекає богадільня чи існування завдяки милосердю дітей. Невже хтось пошкодує про її смерть, якщо життя пропонувало їй так мало?

Жаль — безглузда справа. Філіп знав, що таким людям не потрібне його співчуття. Вони себе не жаліють. Вони приймають свою долю. Так заведено в природі. Інакше (не приведи Господи!), інакше вся ця юрба перепливе річку і опиниться на тому березі, де в безпеці статечно хизуються поважні будинки; вона грабуватиме, паплюжитиме і спалюватиме їх! Над містом прокидався ніжний і слабенький новий день, у повітрі тремтів серпанок і купав усе навколо в м’якому світлі. Темза була сріблястою, рожевою, зеленою; сріблястою, як перламутр, і зеленою, як серцевина чайної троянди. Верфи та склади Саррей-сайду скупчилися з безладною красою. Пейзаж був таким вишуканим, що Філіпове серце шалено загупало в грудях. Краса цього світу приголомшила його. Поруч із нею все здавалося неважливим.

115

Кілька тижнів до початку зимового семестру Філіп провів у відділенні для амбулаторних хворих, а у жовтні повернувся до звичної роботи. Після довгої відсутності в шпиталі він виявив, що навколо нього з’явилося чимало нових людей; чоловіки різного віку не надто знаходили одне з одним спільну мову, а більшість однолітків Кері вже отримали дипломи: дехто поїхав геть, знайшовши місце помічника чи лікаря в сільських лікарнях та ізоляторах, а когось узяли на роботу до шпиталю Святого Луки. Філіпів розум відпочивав два роки, і це освіжило його, додало впевненості й наснаги з новою енергією взятися до роботи.

Родині Ательні подобалося, що Філіпове життя змінилося. Продавши дядьків спадок, він відклав кілька дрібничок і зробив усім подарунки. Саллі отримала золотий ланцюжок, що раніше належав тітці. Дівчина була вже зовсім дорослою. Вона навчалася у кравчині й щоранку о восьмій ішла на роботу до крамнички на Реджент-стрит. Вона мала відверті сині очі, високе чоло і розкішне блискуче волосся; фігура в Саллі була пишна, з широкими стегнами і повними грудьми, а батько, котрий полюбляв обговорювати доньчину зовнішність, регулярно застерігав її не гладшати. Саллі приваблювала чоловіків своїм тваринним здоров’ям і жіночністю. Залицяльників у дівчини було чимало, але жоден не справив на неї враження; здавалося, наче вона вважає всі ці упадання дурницею, тож не дивно, що юнаки не знали, з якого боку до неї підступитися. Саллі виглядала старшою за свій вік: вона так звикла допомагати матері з щоденною роботою і доглядом за молодшими дітьми, що незабаром почала керувати всіма. Місіс Ательні частенько зауважувала, що донька занадто полюбляє робити все на власний лад. Розмовляла Саллі небагато, але з роками у неї розвинулося неабияке почуття гумору — часом дівчина робила влучне зауваження, яке підказувало: за незворушною зовнішністю кипить уміння покепкувати зі своїх друзів. Філіп розумів, що йому так і не вдалося потоваришувати з дівчиною так близько, як із рештою її родини. Її байдужість повсякчас бентежила юнака. У Саллі було щось загадкове.

Коли Кері подарував дівчині ланцюжок, Ательні своїм гучним голосом почав вимагати, щоб донька поцілувала Філіпа, але вона зашарілася і відсахнулася.

— Ні, і не збираюся, — кинула дівчина.

— Невдячне дівчисько, — обурився батько. — Чому це не збираєшся?

— Не люблю цілуватися з чоловіками, — пояснила донька.

Помітивши, як вона засоромилася, потішений Філіп привернув увагу Ательні до чогось іншого. Зробити це завжди було нескладно. Однак місіс Ательні, вочевидь, поверталася до цієї теми пізніше, адже наступного разу, коли Кері прийшов у гості, дівчина знайшла нагоду залишитися на кілька хвилин із ним на самоті та поцікавилася:

— Сподіваюся, минулого тижня я не здалася вам сварливою відьмою, коли відмовилася вас поцілувати?

— Анітрохи, — засміявся він.

— Я зробила так не через невдячність. — Саллі почервоніла, готуючись до наперед заготованої ввічливої фрази: — Я завжди цінуватиму цей ланцюжок, і з вашого боку дуже люб’язно подарувати мені його.

Філіпові розмови з Саллі завжди давалися непросто. Дівчина вправно робила все, за що бралася, але, здається, не відчувала потреби розмовляти з кимось, хоча й не була відлюдькуватою. Якось у неділю, коли містер та місіс Ательні пішли кудись разом, а Філіп, якого вже вважали членом родини, сидів і читав у вітальні, до кімнати ввійшла Саллі та сіла з шиттям біля вікна. Одяг для дівчаток шили вдома, тож старша сестра не могла дозволити собі байдикувати навіть у неділю. Кері подумав, що дівчина хоче потеревенити, і відклав книжку.

— Читайте, — запропонувала Саллі. — Я просто подумала, що вам буде самотньо, і тому прийшла посидіти з вами.

— Ви наймовчазніша з усіх, кого я знаю, — зауважив Філіп.

— У цьому домі достатньо любителів побазікати, — озвалася дівчина.

Іронії в її голосі не було — Саллі просто констатувала факт. Однак Філіпові це підказало, що її батько, на жаль, більше не був героєм дитячих фантазій; у свідомості дівчини його цікаві балачки поєдналися з марнотратством, через яке родина частенько опинялася в скруті; донька порівнювала батькову риторику з материною практичною розсудливістю; батькова жвавість розважала, але подекуди починала трохи дратувати. Філіп дивився, як дівчина схилилася над роботою: вона була здоровою, міцною, з нормальною статурою. Мабуть, у крамниці, серед інших дівчат із пласкими грудьми й анемічними обличчями, Саллі виглядала дивно. Мілдред теж страждала від анемії.

Незабаром стало відомо, що у Саллі з’явився кавалер. Зрідка вона гуляла з подружками з крамниці і якось познайомилася з одним юнаком, добре забезпеченим інженером-електриком, який для багатьох був бажаною партією. Одного дня Саллі сказала матері, що він запропонував їй побратися.

— І що ти відповіла? — поцікавилася місіс Ательні.

— Ох, я сказала, що не надто прагну виходити за когось заміж просто зараз. — Дівчина звично змовкла, замислившись. — Він так засмутився, що я запросила його в неділю до нас на чай.

Про таку подію Ательні міг тільки мріяти. Цілісінький ранок він управлявся, як гратиме роль суворого батька й повчатиме юнака, а діти від реготу мало не понадривали животи. Хлопець мав ось-ось з’явитися, аж раптом чоловік витягнув єгипетську феску і вперто зібрався її надягти.

— Візьмися за розум, Ательні, — сказала його дружина, вбрана у найкращу сукню — з чорного оксамиту, яка щороку ставала вужчою (адже її господиня щороку ставала огряднішою). — Ти позбавиш дівчинку всіх шансів.

Вона спробувала стягнути феску, але невисокий чоловічок вправно вислизнув із її обіймів.

— Руки геть, жінко! Ніщо не змусить мене зняти її. Хлопчина мусить одразу побачити, що збирається стати членом незвичайної родини.

— Мамо, дай йому спокій, — звичним байдужим тоном озвалася Саллі. — Якщо містер Дональдсон поставиться до цього не так, як слід, нехай забирається геть.

Філіп подумав, що на юнака чекає суворе випробування: Ательні у коричневій оксамитовій куртці, з пишним чорним бантом на шиї та червоній фесці був страхітливим видовищем для інженера-електрика, який нічого не підозрював. Коли хлопець нарешті прийшов, містер Ательні привітався з ним із палкою ввічливістю іспанського шляхтича, а місіс Ательні — природно й по-домашньому. Усі посідали на монастирські стільці з високими спинками за старий столик для прасування, і місіс Ательні налила чай з блискучого чайника, котрий додав цьому святові нотку чогось англійського і навіть сільського. Жінка власноруч спекла невелике печиво і поставила на стіл слоїк домашнього варення. У цьому старому будинку часів короля Якова чай подавали так само, як на фермі, і Філіпові це здавалося надзвичайно оригінальним і чарівним. Із якоїсь невідомої причини Ательні вбив собі в голову, що слід розповісти гостю історію Візантійської імперії (нещодавно він прочитав останні томи «Занепаду і падіння»^[335]), тож, драматично витягнувши вказівний палець, узявся виливати в ошелешені вуха доньчиного кавалера ганебні історії про походеньки Феодори^[336] та Ірини^[337]. Чоловік розпинався і, багатослівно хизуючись, звертався до гостя, а мовчазний і присоромлений юнак лише кивав час від часу, щоби продемонструвати свій інтелектуальний захват. Місіс Ательні не звертала на Торпову балаканину жодної уваги і весь час переривала чоловіка, пропонуючи хлопцеві ще чаю або вмовляючи його з’їсти печиво з джемом. Філіп спостерігав за Саллі: вона сиділа, опустивши погляд, спокійна, мовчазна й уважна; а її довгі вії кидали на щоки чарівну тінь. Важко було сказати: смішить дівчину ця сцена чи вона хвилюється про бідолашного юнака. Вираз її обличчя залишався незбагненним. Проте в дечому можна було не сумніватися: інженер-електрик був золотоволосим, чисто поголеним і привабливим; він мав приємні правильні риси, чесне обличчя, високий зріст і гарну статуру. Кері не міг відігнати думку, що хлопець стане чудовою парою для Саллі, і раптом відчув заздрість до щастя, яке на них чекало.

Незабаром гість повідомив, що йому вже час. Саллі мовчки підвелася і провела хлопця до дверей. Коли дівчина повернулася, батько вибухнув від захвату:

— Ну, Саллі, цей твій юнак нам видався дуже приємним. Ми готові прийняти його у нашій родині. Влаштуємо заручини, а я напишу весільну пісню.

Саллі взялася прибирати чайне начиння. Батькові вона не відповідала, але раптом кинула на Філіпа швидкий погляд.

— А що ви про нього думаєте, містере Філіпе?

Дівчина завжди відмовлялася називати Кері «дядько Філ» (як це робили всі інші діти) чи просто «Філіп».

— Гадаю, ви будете страшенно чарівною парою.

Дівчина знову глипнула на нього і, ледь помітно зашарівшись, повернулась до свого заняття.

— Мені він здався дуже милим і ввічливим юнаком, — додала місіс Ательні, — думаю, з таким хлопцем будь-яка дівчина буде щасливою.

Кілька хвилин Саллі мовчала, і Філіп допитливо подивився на неї: можливо, дівчина розмірковувала над материними словами або замислилася про щось своє.

— Чому ти не відповідаєш, коли до тебе звертаються, Саллі, — трохи роздратовано поцікавилася мати.

— Мені він здався дурником.

— То ти не збираєшся за нього заміж?

— Ні, не збираюся.

— Не розумію, чого ще ти хочеш, — кинула місіс Ательні, і тепер чітко було чути, що терпець їй увірвався. — Він дуже гідний юнак і може забезпечити тобі гарне життя. Ми й без тебе маємо кого годувати. Якщо тобі випала така нагода — гріх нею не скористатися. Припускаю, ти навіть зможеш найняти служницю для чорної роботи.

Філіп ніколи раніше не чув, щоб місіс Ательні так відверто говорила про їхню скруту. Він розумів, як важливо жінці влаштувати кожного зі своїх дітей.

— Можете не вмовляти мене, мамо, — спокійно відповіла Саллі. — Я не збираюся виходити за нього.

— Мені здається, що ти жорстоке, безсердечне самозакохане дівчисько.

— Якщо хочете, щоб я заробляла собі на життя, мамо, я завжди можу піти комусь прислужувати.

— Не верзи дурниць, ти чудово знаєш, що батько ніколи тобі цього не дозволить.

Філіп зустрівся з дівчиною поглядами, і побачив, як у її очах зблиснули веселі іскорки. Він замислився, що в цій розмові її так потішило. Саллі була дуже дивною дівчиною.

116

Протягом останнього року в шпиталі Святого Луки Філіпові довелося чимало попрацювати. Він був задоволений життям. Виявилося, що жити, не пускаючи нікого у серце, дуже зручно, до того ж завжди вистачає грошей на власні потреби. Він чув, як люди презирливо розмовляють про гроші, й дивувався, невже ці знавці хоч раз пробували обійтися без них. Кері знав, що брак грошей робить людину жалюгідною, жадібною, скупою; він спотворює характер і змушує дивитися на світ очима черні; коли доводиться цінувати кожну копійку, гроші набувають непомірної важливості — зрозуміти їхню справжню цінність допомагають лише статки. Тепер Філіп жив усамітненим життям, не бачився ні з ким, окрім родини Ательні, але не почувався самотнім; він розважався, вигадуючи плани на майбутнє, і часом думав про минуле. Час від часу спогади поверталися до старих друзів, однак Філіп не намагався з ними зустрітися. Він залюбки дізнався би, що сталося з Норою Несбіт (тепер її звали Нора «Якось-інакше», але Філіп не міг згадати прізвища чоловіка, за якого вона вийшла заміж); він радів, що був із нею знайомий: Нора була прекрасною жінкою з хороброю душею. Якось увечері, десь о пів на дванадцяту, Кері бачив Лоусона; той ішов уздовж Пікаділлі у вечірньому костюмі, — можна було здогадатися, що він повертається з театру. Філіп піддався несподіваному імпульсу і рвучко звернув до прилеглої вулички. Вони не бачилися два роки, і Кері відчував, що відновити забуту дружбу не вдасться. Їм із Лоусоном більше нічого було сказати один одному. Мистецтво Філіпа більше не цікавило; схоже, тепер він міг насолоджуватися красою ще відчайдушніше, ніж у часи, коли був хлопчиком, але мистецтво більше не видавалося йому важливим. Кері був зайнятий тим, що намагався побачити в різноманітті життєвого хаосу якусь впорядкованість, і в порівнянні з матеріями, з якими він тепер працював, слова і фарби здавалися чимось пересічним. Лоусон служив своєму покликанню. Філіпова дружба з ним була лише візерунком в орнаменті, над яким Кері працював: ігнорувати той факт, що художник його більше не цікавить, було б звичайною сентиментальністю.

Іноді Філіп думав про Мілдред. Він умисно уникав вулиць, де міг із нею зіштовхнутися; однак подекуди якесь почуття (можливо, цікавість, а може, щось глибше, у чому він не хотів собі зізнаватися) змушувало його прогулюватися вздовж Пікаділлі та Реджент-стрит о тій годині, коли дівчина могла там з’явитися. Кері сам не розумів, хоче він її зустріти чи боїться цього. Якось він побачив ззаду жінку, котра була схожа на Мілдред, і на мить подумав, що це вона; його охопило дивне відчуття: різкий біль у серці, страх і запаморочливе сум’яття. Поспіхом кинувшись навздогін і зрозумівши, що помилився, він водночас засмутився і видихнув із полегшенням.

На початку серпня Філіп склав хірургію — свій останній екзамен — й отримав диплом. Із того дня, коли він уперше увійшов до шпиталю Святого Луки, минуло сім років. Незабаром йому мало виповнитися тридцять. Кері спустився сходами Королівського коледжу хірургів, тримаючи в руці сувій, що дозволяв йому практикувати, і серце задоволено гупало в грудях.

«Тепер моє життя розпочнеться по-справжньому», — думав він.

Наступного дня Кері пішов до бюро секретаря, щоб подати свою кандидатуру на одну із посад у шпиталі. Секретарем був приємний невисокий чоловік із чорною борідкою, який завжди щиро подобався Філіпові. Він привітав Кері з успішним завершенням навчання і сказав:

— Можливо, ви погодитеся на тимчасову роботу на південному узбережжі? Помічник потрібен на місяць, він отримуватиме три гінеї на тиждень із проживанням та харчуванням.

— Я не проти, — озвався Філіп.

— Це у Фернлі, що в Дорсетширі. У доктора Сауса. Їхати доведеться негайно, його помічник захворів на свинку. Здається, це дуже приємна місцина.

Щось у тоні секретаря насторожило Філіпа. Надто він був невпевнений.

— У чому тут підступ? — поцікавився він.

Секретар на мить завагався, а потім заспокійливо засміявся:

— Ну, правду кажучи, здається, він кумедний сварливий стариган. Агентства, що наймають працівників, більше не хочуть нікого туди відправляти. Доктор Саус каже все, що думає, а людям це не подобається.

— Але ви гадаєте, що його влаштує випускник? Зрештою, у мене немає досвіду.

— Він мав би радіти, що отримає вас у помічники, — дипломатично озвався секретар.

Філіп трохи поміркував. На наступні кілька тижнів у нього не було планів, і він зрадів можливості трохи заробити. Можна буде відкласти гроші на відпустку в Іспанії, яку він пообіцяв собі після закінчення практики в шпиталі Святого Луки чи якомусь іншому, якщо тут йому нічого не запропонують.

— Гаразд, я поїду.

— Однак вам доведеться вирушити в дорогу сьогодні ж по обіді. Це вас влаштує? Я негайно надішлю телеграму.

Філіп залюбки зробив би собі кілька вихідних, утім, він бачився із Ательні напередодні ввечері (бо відразу пішов до друзів, аби повідомити їм гарну новину), і насправді він не мав жодних причин, які заважали бйому поїхати негайно. Багажу в нього майже не було. Того ж вечора, за кілька хвилин до сьомої, він вийшов на вокзалі у Фернлі та взяв кеб до будинку доктора Сауса. Це був широкий низький поштукатурений дім, порослий диким виноградом. Кері відвели до консультаційного кабінету, де за столом сидів і щось писав літній чоловік. Коли покоївка впустила Філіпа, чоловік озирнувся. Він не підвівся і не прохопився жодним словом — просто дивився на гостя. Філіпа це приголомшило.

— Я думав, що ви на мене чекаєте, — сказав він. — Секретар зі шпиталю Святого Луки сьогодні вранці надіслав вам телеграму.

— Я на півгодини відклав вечерю. Хочете помитися?

— Хочу, — погодився Філіп.

Доктор Саус здивував його своїми чудернацькими манерами. Тепер він підвівся, і Кері побачив, що лікар був середнього зросту та худорлявий; його сиве волосся було коротко підстрижене, а великий рот так щільно стиснутий, що здавалося, наче вуст у нього немає зовсім; обличчя у доктора Сауса було чистенько поголене, але він носив коротенькі бачки, що робили важку щелепу ще квадратнішою. Лікар був убраний у коричневий твідовий костюм і білу краватку. Одяг висів на ньому так, наче його пошили для когось значно огряднішого. Усім своїм виглядом доктор Саус нагадував порядного фермера середини дев’ятнадцятого століття. Він відчинив двері.

— Тут їдальня, — пояснив він, вказуючи на двері навпроти. — Коли підніметеся на сходову клітку, першими праворуч будуть двері до вашої спальні. Як будете готові, спускайтеся сюди.

За вечерею Кері помітив, що доктор Саус розглядає його, але розмовляє мало і, вочевидь, не хоче слухати балачки свого асистента.

— Коли ви отримали диплом? — раптом запитав чоловік.

— Учора.

— Навчалися в університеті?

— Ні.

— Минулого року мій помічник відправив мені одного з цих університетських. Я наказав йому більше цього не робити. Мені не потрібні тут кляті паничі.

Знову запала тиша. Вечеря була геть невибаглива, але дуже смачна. Філіп зберігав зовнішній спокій, але всередині все аж кипіло від хвилювання. Йому страшенно лестило, що його взяли на посаду тимчасового помічника; він одразу відчув себе нарешті дорослим і розривався від безглуздого бажання ні з того ні з сього розреготатися. Що довше він думав про професійну гідність, то сильніше йому хотілося захихотіти.

Однак плин його думок несподівано перервав доктор Саус:

— Скільки вам років?

— Незабаром тридцять.

— І як так сталося, що ви щойно отримали диплом?

— Я не йшов учитися на лікаря до двадцяти трьох років, а потім мені довелося перервати навчання на два роки.

— Чому?

— Через бідність.

Доктор Саус якось дивно на нього глипнув і знову занурився в мовчання. Повечерявши, він підвівся з-за столу.

— Ви знаєте, що тут за практика?

— Ні, — зізнався Філіп.

— Здебільшого рибалки та їхні родини. У мене тут шпиталь профспілки моряків. Раніше тут був лише я, але відколи місто намагаються перетворити на модний курорт, на стрімчаку оселився інший лікар. Заможні люди ходять до нього, а мені залишаються лише ті, хто взагалі не може заплатити за лікаря.

Філіп зрозумів, що суперник був болючим місцем доктора Сауса.

— Ви ж розумієте, що в мене немає досвіду, — нагадав він.

— Жоден із вас нічого не знає.

Не додавши більше жодного слова, він вийшов із кімнати і залишив Філіпа наодинці. Прийшовши прибрати зі стола, покоївка повідомила йому, що доктор Саус увечері приймає пацієнтів між шостою та сьомою годинами, тож на сьогодні робота вже закінчилася. Кері приніс зі своєї кімнати книжку, запалив люльку і влаштувався читати. Це було так приємно, адже протягом кількох останніх місяців він не читав нічого, крім медичних підручників. О десятій до кімнати зайшов доктор Саус і подивився на нього. Філіп ненавидів, коли доводилося сидіти, опустивши ноги, тож притягнув собі для них додатковий стілець.

— Схоже, ви вмієте зручно влаштуватися, — зауважив доктор Саус так похмуро, що це стурбувало би Філіпа, якби він не був у такому гарному гуморі.

У відповідь в очах Кері зблиснула усмішка:

— Ви ж не заперечуєте?

Доктор Саус знову витріщився на нього, але нічого не відповів.

— Що ви читаєте?

— «Перегріна Пікля». Смоллетта^[338].

— Я випадково знаю, що «Перегріна Пікля» написав Смоллетт.

— Перепрошую. Зазвичай медики не надто цікавляться літературою, хіба ні?

Філіп поклав книгу на стіл, і доктор Саус узяв її погортати. Раніше цей томик належав блекстейблівському вікарію. Це була тоненька книжечка в потертій сап’яновій палітурці. На обкладинці була мідна табличка з гравіюванням, а сторінки від старості вкрилися пліснявкою і плямами. Коли лікар узяв книжку до рук, Філіп мимохіть нахилилася вперед, а у його погляді промайнула усмішка. Однак повз лікаря ніщо не проходило непоміченим.

— Кепкуєте з мене? — крижаним тоном поцікавився він.

— Я бачу, що ви любите книжки. Це завжди видно з того, як люди з ними поводяться.

Доктор Саус одразу ж поклав роман на місце.

— Сніданок о восьмій тридцять, — кинув він і вийшов із кімнати.

«Ну й кумедний стариган»! — подумав Філіп.

Незабаром він довідався, чому помічник лікаря не міг знайти із доктором Саусом спільну мову. Перш за все, той категорично відмовлявся від усіх досягнень медицини, здобутих за останні тридцять років: він не збирався витрачати час на модні ліки, які спершу вважалися чудодійним зіллям, а потім виходили з ужитку; лікар мав набір мікстур, до яких звик іще у шпиталі Святого Луки, коли був студентом, і користувався ними ціле життя, вважаючи їх анітрохи не гіршими за всі модні новинки, що з’явилися відтоді. Кері здивувало, наскільки недовірливо доктор Саус ставився до асептики: він користувався нею під тиском загальноприйнятої думки, але ставився до відомих Філіпові профілактичних заходів у шпиталі так легковажно, наче дорослий, що грається в солдатиків із дітьми.

— Я бачив, як з’явилися антисептики й змели все на своєму шляху, а потім бачив, як асептики зайняли їхнє місце. Дурня!

Молодики, що приїжджали до нього відразу після практики в шпиталі, з повітря всотали зневагу до лікаря широкого профілю; однак у палатах їм траплялися лише складні випадки. Вони знали, як вилікувати незрозумілу хворобу наднирників, але робилися безпомічними, коли хворий приходив із нежиттю. Їхні знання були суто теоретичні, а самовпевненість неохопною. Доктор Саус спостерігав за ними, стиснувши губи; демонструючи молодим лікарям масштаби їхньої некомпетентності та безпідставність зарозумілості, чоловік відчував якесь мстиве задоволення. Пацієнти тут були вбогі — здебільшого рибалки, — і лікар сам готував медикаменти для них. Доктор Саус запитував у свого помічника, як той збирається зводити кінці з кінцями, якщо виписуватиме рибалці, в якого болить живіт, суміш із півдесятка дорогих речовин. А ще чоловік жалівся, що молоді лікарі тепер неосвічені: вони читають лише «Спортінґ таймс» і «Брітіш медікал джорнал», не вміють розбірливо писати і роблять купу помилок. Два чи три дні старий уважно спостерігав за Філіпом, приготувавшись накинутися на нього з уїдливою іронією, щойно той дасть йому привід; а Кері, здогадавшись про це, робив свою справу, тихенько посміюючись. Зміна діяльності припала йому до душі. Відчуття незалежності та відповідальності подобалися. До кабінету лікаря приходили різноманітні люди. Філіп радів, відчуваючи, що всі вони йому довіряють; цікаво було слідкувати за процесом зцілення, адже у шпиталі спостерігати за ним можна було лише на відстані. Обходячи хворих, він потрапляв до хатинок із низьким дахом, де всюди лежали рибальські снасті, паруси і згадки про заморські подорожі — лакована скринька з Японії, остроги й весла з Меланезії^[339] чи кинджали зі стамбульського базару; у маленьких захаращених кімнатках пахло романтикою, а солоне морське повітря сповнювало їх гіркою свіжістю. Він полюбляв теревенити з моряками, а вони, відчувши, що до них не ставляться зверхньо, довго згадували про далекі подорожі своєї юності.

Кілька разів Кері помилився з діагнозом (раніше він ніколи не бачив кір, тож побачивши висипання, вирішив, що це якась невідома шкірна хвороба), а раз чи два їхні з доктором Саусом погляди на лікування розбіглися. Коли це сталося вперше, лікар накинувся на нього з безжальною іронією, але Філіп вислухав усе з гумором; Кері сам був гострий на язик, тож відповів на звинувачення так, що докторові Саусу довелося стулити рота і зачудовано витріщитися на нього. Обличчя Кері залишалося серйозним, але в очах миготіли іскорки сміху. Старий не міг позбутися думки, що Філіп глузує з нього. Він уже звик, що помічники його не люблять і бояться, а це було щось новеньке. Він уже майже втратив над собою контроль і мало не наказав Філіпові пакувати валізи й сідати на наступний потяг, як робив це з іншими помічниками, але відчув із тривогою, що тоді цей молодик сміятиметься з нього відкрито. І раптом йому самому зробилося смішно. Рот мимохіть витягнувся в усмішці, і довелося відвернутися. Незабаром чоловік збагнув, що Філіп весь час бере його на кпини. Спершу це відкриття приголомшило, а потім розвеселило.

— До дідька цього нахабу, — хихотів доктор Саус собі під ніс. — До дідька!

117

Філіп написав Ательні і повідомив, що знайшов тимчасове місце у Дорсетширі, і незабаром отримав від нього відповідь. Листа було написано у звичному формальному тоні, помережаному помпезними епітетами, наче перську діадему коштовним камінням, і виконано прекрасним почерком (гордістю свого господаря), який нагадував готичні літери і так само важко піддавався розшифровці. Ательні пропонував Філіпові приєднатися до нього та його родини на хмільнику в Кенті, куди вони вирушали щороку, і для більшої переконливості додавав безліч гарних і незрозумілих слів про Філіпову душу і звивисті вусики хмелю. Кері негайно відповів і пообіцяв приїхати до них, щойно звільниться. Він відчував особливу прихильність до острова Танет, попри те що народився не тут. Від думки про можливість провести два тижні так близько до землі і в умовах, що завдяки синяві неба стають такими ж ідеальними, як оливкові гаї Аркадії, він загорівся ентузіазмом.

Чотири тижні практики у Фернлі промайнули швидко. Нове містечко височіло на стрімчаку, вілли з червоної цегли вишикувалися навколо майданчиків для гольфу, а великий готель нещодавно розчахнув свої двері для відвідувачів, що приїхали сюди влітку; однак Філіп нечасто зазирав сюди. У гавані внизу розкинулася чарівна плутанина маленьких кам’яних будиночків, зведених у минулому столітті, а вузенькі вулички круто дряпалися вгору, створюючи атмосферу старовини і збурюючи уяву. Біля крайки води виструнчилися чепурні будиночки з охайними крихітними садочками перед вікнами; тут жили колишні капітани торгівельних суден, що вже вийшли на пенсію, та матері чи вдови чоловіків, які заробляли собі на життя у морі; усе навколо дихало оригінальністю і спокоєм. До маленької гавані заходили кораблі з невеликою вантажопідйомністю з Іспанії та Леванту, але час від часу вітри романтики заносили сюди самотній вітрильник. Філіп згадував невеличку брудну гавань у Блекстейблі з кораблями-вугільниками, і думав, що саме там у нього народилося бажання (котре тепер переросло у пристрасть) побачити східні країни і залиті сонячним сяйвом острови в тропічних морях. А тут ти почувався ближчим до нескореного просторого океану, ніж на узбережжі Північного моря, яке завжди здавалося затиснутим у рамки; тут ти міг дивитися на гладеньку широчінь і дихати на повні груди. Саме тут західний вітер, любий м’який солоний вітер Англії, сповнював серце піднесенням, і водночас воно тануло від ніжності.

Одного вечора (саме йшов останній тиждень перебування Філіпа на посаді помічника доктора Сауса), коли літній лікар і Філіп виписували рецепти, до дверей хірургії підбігла дитина. Це була маленька дівчинка в лахмітті, з брудним обличчям і босими ніжками. Філіп відчинив двері.

— Будь ласка, сер, ви можете негайно піти до місіс Флетчер із Айві-лейн?

— Що сталося з місіс Флетчер? — гукнув доктор Саус своїм скрипучим голосом.

Дитина не звернула на нього жодної уваги і знову звернулася до Філіпа:

— Будь ласка, сер, із її маленьким хлопчиком стався нещасний випадок, чи не могли б ви негайно прийти?

— Перекажи місіс Флетчер, що я йду, — крикнув доктор Саус.

Маленька дівчинка на кілька секунд завагалася і стояла, дивлячись на Філіпа та запхавши брудний палець до брудного ротика.

— У чому річ, дитинко? — поцікавився Філіп, усміхнувшись.

— Будь ласка, сер, місіс Флетчер питала, чи прийде новий лікар? — З амбулаторії почувся якийсь звук, і доктор Саус вийшов до коридору.

— То мною місіс Флетчер незадоволена? — прогарчав він. — Я лікував місіс Флетчер із того дня, коли вона народилася. То хіба я недостатньо вправний, щоб вилікувати її брудного шмаркача?

Якусь мить здавалося, що дівчинка ось-ось заплаче, а потім, гарненько все обдумавши, вона навмисно показала докторові Саусу язика і, поки він остовпіло стояв, щодуху кинулася геть. Філіп бачив, що це дошкулило літньому джентльменові.

— Ви маєте змучений вигляд, а шлях до Айві-лейн неблизький, — зауважив Філіп, намагаючись підкинути лікареві причину не йти туди самому.

Доктор Саус коротко буркнув:

— Той, хто звик ходити на двох ногах, дістанеться туди значно швидше, дідько забирай, ніж той, у кого є лише півтори.

Філіп почервонів і кілька секунд стояв мовчки.

— То ви хочете, щоб я пішов туди чи підете самі? — запитав він нарешті холодно.

— Який сенс у тому, що я піду. Вони хочуть бачити вас.

Філіп узяв свій капелюх і пішов до пацієнта. Коли він повернувся, було близько восьмої вечора. Доктор Саус стояв у їдальні, повернувшись спиною до каміна.

— Вас довго не було, — сказав він.

— Перепрошую. Чому ви не сідали вечеряти?

— Тому що вирішив почекати. Увесь цей час ви були у місіс Флетчер?

— Ні, боюся, що не весь. На зворотному шляху я зупинився, щоб помилуватися заходом сонця, і забув про час.

Доктор Саус не відповів, а слуга приніс смажені шпроти. Філіп узявся за них із відмінним апетитом. Раптом доктор Саус приголомшив його запитанням:

— Чому ви дивилися на захід сонця?

Філіп відповів із набитим ротом:

— Тому що почувався щасливим.

Доктор Саус якось дивно на нього подивився, і на його старому втомленому обличчі з’явилася подоба усмішки. Вони мовчки доїли вечерю, однак після того, як покоївка принесла їм портвейн і вийшла з кімнати, чоловік відкинувся на стільці та увіп’явся поглядом у молодика.

— Схоже, вас трохи вкололо, коли я згадав про вашу хвору ногу, мій юний друже? — поцікавився він.

— Люди завжди ображають мене, навмисно чи мимохіть, коли гніваються.

— Гадаю, вони знають, що це ваше болюче місце.

Філіп повернувся до чоловіка і впевнено подивився йому увічі:

— Ви неабияк задоволені цим відкриттям?

Лікар не відповів, але придушено фиркнув; утім, у його веселощах була якась гіркота. Вони трохи посиділи, дивлячись один на одного, потім доктор Саус неабияк здивував Філіпа.

— Чому б вам не залишитися тут, тоді я зможу позбутися цього клятого дурня з його свинкою.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але я сподіваюся, що восени отримаю місце в шпиталі. У майбутньому це допоможе мені знайти іншу роботу.

— Я пропоную вам партнерство, — дратівливо буркнув доктор Саус.

— Чому? — здивовано запитав Кері.

— Схоже, там внизу вас люблять.

— Не думаю, що це якось пов’язано з вашим схваленням, — сухо кинув Філіп.

— Ви гадаєте, наче після сорока років практики мене обходить, чи цінують пацієнти мого помічника більше за мене? Ні, мій друже. Між мною та моїми пацієнтами немає жодних сантиментів. Я не чекаю вдячності від них, я чекаю, що вони заплатять мені мій гонорар. Ну, що ви на це скажете?

Філіп не відповів не тому, що обдумував його пропозицію, а через те, що був приголомшений. Безумовно, ніхто не пропонує партнерство лікарю, який щойно отримав диплом; і він із подивом зрозумів (хоча нічого не змусило б його промовити це вголос), що подобається доктору Саусу. Кері уявив, як здивується секретар у шпиталі Святого Луки, коли він йому розповість.

— Практика дає приблизно сім сотень прибутку на рік. Ми можемо домовитися просто зараз, скільки коштуватиме ваша частка, і ви поступово виплачуватимете мені її. А коли я помру, ви успадкуєте справу. Здається, це краще, ніж тинятися шпиталями два чи три роки, а потім працювати, поки не вдасться влаштувати власну справу.

Філіп знав, що люди його професії здебільшого вхопилися б за такий шанс; лікарів було занадто багато, і Кері чудово знав, що половина з них радо погодилися б навіть на таку скромну платню.

— Мені страшенно шкода, але я не можу, — озвався він. — Прийняти пропозицію означає забути про все, чого я прагнув роками. Як не крути, часи були скрутні, але переді мною завжди майоріла надія отримати диплом і вирушити в мандри; і тепер, коли я прокидаюсь уранці, в мене аж усе тіло свербить — байдуже куди податися, головне, щоб це були місця, де я не бував раніше.

Тепер мета здавалася дуже близькою. Усередині наступного року Філіп завершить свою практику в шпиталі Святого Луки, а потім поїде до Іспанії; він може дозволити собі провести там кілька місяців, роз’їжджаючи країною, що асоціювалася з романтикою, а потім застрибнути на корабель і податися на схід. Перед ним простягалося життя, і можна було не лічити годин. Філіп міг мандрувати, скільки йому заманеться, у незвичних місцях, серед чужих людей, що живуть незнайомим життям. Він не знав, чого шукає і що на нього чекає у подорожах, але відчував, що дізнається багато нового про життя й отримає кілька підказок до загадки, яку він намагався розгадати і щоразу заплутувався ще більше. Навіть якщо він нічого не знайде, то втамує неспокій, що пожирає душу. Однак доктор Саус повівся із ним надзвичайно люб’язно, і було неввічливо відмовляти чоловікові без поважної причини. Саме тому Філіп, як завжди, сором’язливо і, намагаючись звучати якомога офіційніше, взявся пояснювати, чому для нього так важливо здійснити давно виплекані плани.

Доктор Саус слухав мовчки, але у його старому проникливому погляді з’явилася якась ніжність. Чоловік не наполягав, аби Кері прийняв його пропозицію, і це зробило його ще доброзичливішим в очах хлопця. Милосердя часто буває справжнім тираном. Схоже, лікаря переконали Філіпові причини. Облишивши цю тему, доктор Саус завів розмову про власну юність; він служив у Королівському флоті і так прив’язався до моря, що, звільнившись, вирішив оселитися у Фернлі. Він розповів Кері про своє минуле в Тихому океані та пригоди в Китаї. Доктор Саус брав участь в експедиції проти мисливців за головами на Борнео і пам’ятав Самоа з часів його незалежності. Він потроху відкривався Філіпові. Доктор Саус був удівцем, його дружина померла тридцять років тому, а донька побралася з фермером із Родезії; батько з чоловіком посварилися, тож вона десять років не навідувалася до Англії. Він жив так, наче ніколи не мав ані дітей, ані дружини і був страшенно самотнім. Його похмурість була звичайнісінькою маскою, за якою чоловік ховав гірке розчарування. Філіпові було страшенно сумно дивитися, як лікар чекає своєї смерті, чекає без нетерпіння, навпаки — неохоче, він ненавидить старість і не може змиритися з обмеженнями, які накладає на нього вік, однак відчуває, що смерть — єдиний порятунок від гіркоти життя. Їхні з Філіпом шляхи перетнулися, у старому прокинулася природна прихильність, котру, здавалося, вбила розлука з донькою (у сварці вона стала на бік свого чоловіка, а онуків доктор Саус ніколи не бачив), і привернула його до молодого помічника. Спершу чоловік сердився і переконував себе, що це ознака старечої слабкості, але в Кері було щось, що його приваблювало. Незабаром доктор Саус почав помічати за собою, що усміхається без жодної на те причини. Кері йому не набридав. Раз чи два Філіп клав руку йому на плече: ближчої ласки старий не відчував, відколи його донька багато років тому поїхала з Англії. Коли Філіпові настав час від’їжджати, лікар схотів провести його до станції і раптом відчув себе страшенно засмученим.

— Я чудово провів тут час, — сказав Філіп. — Ви були зі мною страшенно люб’язні.

— Гадаю, ви радієте, що час їхати.

— Тут я насолоджувався кожним днем.

— Але ви хочете піти в широкий світ? Ах, ви ще молодий. — Чоловік трохи повагався. — Я хочу, щоб ви пам’ятали: якщо передумаєте, моя пропозиція досі чинна.

— Це страшенно люб’язно з вашого боку.

Через вікно вагона Філіп потиснув лікареві руку, і потяг помчав його геть від станції. Філіп подумав про два тижні, які збирався провести на хмільнику: думка про зустріч із друзями зігрівала його, і він тішився погожій днині. А доктор Саус повільно почовгав до свого порожнього будинку. Він почувався дуже старим і самотнім.

118

До Ферне Філіп прибув пізно ввечері. Це було рідне село місіс Ательні, вона з дитинства звикла збирати на полях хміль і щороку приїжджала сюди з чоловіком та дітьми. Її родина, як і більшість мешканців Кенту, регулярно наймалася на збір урожаю, радіючи можливості заробити трохи грошей, але найбільше цінувався щорічний виїзд на роботу, якого, наче найкращого свята, починали чекати вже за кілька місяців. Робота була неважка, займалися нею переважно на свіжому повітрі, тож для дітей ця подорож перетворювалася на один приємний нескінченний пікнік; юнаки зустрічалися тут із дівчатами: довгими вечорами, після завершення роботи, вони прогулювалися стежками і закохувалися, тож після збору хмелю починався сезон весіль. Потім вони від’їжджали, напакувавши візки постільною білизною, кухонним начинням і пательнями, стільцями й столами, а Ферне безлюднів до початку наступного збору хмелю. Місцеве населення було дуже вимогливим і ображалося на навалу «іноземців», як вони називали всіх, хто приїздив із Лондона; чужинці гнули кирпу і побоювалися місцевих; до того ж вони поводилися грубо, і поважні селяни не хотіли з ними знатися. Раніше збирачі хмелю спали в коморах, але років з десять тому на краю луки з’явився рядок хатинок, і Ательні, як і багато інших, щороку винаймали одну і ту саму.

Ательні винайняв для Філіпа кімнату в готелі і позичив там візок, у якому зустрів його на станції. Нове помешкання Кері розташовувалося за чверть милі від хмільника. Чоловіки залишили там багаж і пішки рушили до луки, де стояли хатинки. Це були звичайні довгі низенькі халупки, розділені на кімнатки, завбільшки дванадцять квадратних футів. Навпроти кожної будівлі горіло розкладене з паличок багаття, а навколо купчилася родина, нетерпляче чекаючи, поки звариться суп. Обличчя дітей Ательні вже потемнішали від сонця і морського повітря. Місіс Ательні в солом’яному брилі здавалася геть іншою жінкою. Відчувалося, що в місті дні для неї не відрізнялися один від одного; вона народилася і виросла в селі, і важко було не помітити, що лише за містом жінка почувається вдома. Вона смажила бекон і водночас поглядала на молодших дітей, але знайшла час на дружнє рукостискання і радісну усмішку для Філіпа. А сам Ательні сповнився завзяттям, насолоджуючись сільським життям.

— Ми у своїх містах помираємо від нестачі сонця і світла. Це не життя, а довгострокове ув’язнення. Продаймо все, що ми маємо, Бетті, й купімо ферму в селі.

— Не можу уявити тебе в селі, — відповіла дружина, доброзичливо кепкуючи. — Щойно тут задощить узимку, ти плакатимеш за Лондоном. — Вона повернулася до Філіпа. — Ательні завжди подобається приїжджати до села, і я це люблю! Але він не відрізнить брукви від кормового буряка.

— Татко був сьогодні ледачим, — зауважила Джейн зі звичною відвертістю, — він не назбирав жодного кошика.

— Це я лише тренувався, дитинко, а завтра назбираю більше кошиків, ніж ви всі разом.

— Ходіть вечеряти, діти, — покликала місіс Ательні. — Де Саллі?

— Я тут, мамо.

Дівчина вийшла з невеличкої хатинки, і язики полум’я з багаття підстрибнули, відкинувши на її обличчя різкі тіні. Останнім часом Філіп бачив Саллі лише в охайних сукнях, які вона почала вбирати, відколи працювала помічницею кравчині, а квітчаста простора сукенка, в яку дівчина була вбрана зараз і в якій було зручно працювати, здалася йому надзвичайно чарівною; засукані рукави відкривали міцні округлі руки. На голові у Саллі теж був солом’яний бриль.

— Ви схожі на доярку із казки, — пожартував Філіп, потискаючи дівчині руку.

— Моя донька — перша красуня на хмільниках, — похвалився Ательні. — Присягаюся, якщо син поміщика тебе побачить, одразу прийде свататися, ти й оком не змигнеш.

— У поміщика немає сина, батьку, — нагадала Саллі.

Дівчина озирнулася, шукаючи, куди б сісти, і Філіп посунувся, звільняючи їй місце поруч себе. У темряві полум’я освітлювало її обличчя, і дівчина виглядала неперевершено. Вона нагадувала якусь сільську богиню, і на думку одразу ж спадали ті юні міцні дівчата, яких оспівував у своїх «Вишуканих числах» Геррік^[340].

Вечеря була невибагливою — хліб, масло, хрусткий бекон, чай для дітей і пиво для їхніх батьків та Філіпа. Ательні зголодніло накинувся на їжу і голосно хвалив кожен шматок. Він глузував із Лукулла^[341] і сипав лайки на голову Брілья-Саварена^[342].

— Єдине, що про тебе можна сказати, Ательні, — зауважила його дружина, — це те, що ти насолоджуєшся їжею. Жодних сумнівів.

— Їжею, приготованою твоїми руками, моя люба Бетті, — озвався чоловік, красномовно витягуючи вказівний палець.

Філіп почувався надзвичайно затишно. Він задоволено спостерігав за танцями вогню, за людьми, що влаштувалися навколо, дивився, якими кольорами міниться вночі полум’я, на смужку кремезних в’язів, що виструнчилися на краю луки, і на зоряне небо вгорі. Діти базікали і сміялися, а містер Ательні, котрий сам залишався дитиною, змушував їх заходитися від реготу своїми витівками і вигадками.

— Там унизу про Ательні напрочуд багато думають, — повідомила місіс Ательні. — Місіс Бриджс сказала мені: «Навіть не знаю, що ми робитимемо тепер без містера Ательні, він більше схожий на школяра, ніж на голову родини».

Саллі сиділа мовчки, але так уважно стежила за Філіповими забаганками, що причарувала хлопця. Приємно було сидіти поруч із дівчиною і кидати час від часу погляди на її здорове, обпалене сонцем обличчя. Їхні погляди раптом зустрілися, і Саллі спокійно усміхнулася. Коли всі повечеряли, Джейн та її меншого братика відправили до струмка в улоговині луки принести цеберко води, щоб усі могли помитися.

— Діти, покажіть дядькові Філіпу, де ми спимо, а потім буде час готуватися лягати.

Маленькі рученята схопили Філіпа й потягли до хатинки. Він увійшов досередини й чиркнув сірником. Усередині не було меблів; крім олов’яної скриньки, куди складали одяг, та трьох ліжок, що стояли під стінами, не було взагалі нічого. Ательні зайшов услід за ним і гордо вказав на свої пожитки:

— Ось на чому ми спимо! — вигукнув він. — Нічого схожого на всі ваші пружинні матраци й лебедячий пух. Я ніколи не спав так солодко, як тут. А вам доведеться спати на справжньому ліжку. Любий друже, мені щиро шкода вас.

Ліжка були зроблені з товстого шару пагонів хмелю, накритого соломою, а зверху ковдрою. Напрацювавшись цілий день на свіжому повітрі й занурившись у пахощі хмелю, щасливі робітники спали як мертві. О дев’ятій на луці все стихало, і всі, крім кількох чоловіків, що засиджувалися у шинку, поки він не зачинявся о десятій, вирушали на боковеньку. Торп пішов із Філіпом до готелю, але, перш ніж вони вийшли, місіс Ательні нагадала хлопцеві:

— Ми снідаємо десь за чверть шоста, але, гадаю, ви не захочете вставати так рано. Розумієте, о шостій ми мусимо взятися до роботи.

— Звичайно, він теж мусить встати рано, — вигукнув Ательні, — і працювати як усі. Він збирається заробити собі на харчі. Хто не працює, той не їсть, друзяко.

— Перед сніданком діти ходять плавати і можуть покликати вас на зворотному шляху. Вони минають «Веселого матроса».

— Якщо вони мене розбудять, я піду поплавати з ними, — запропонував Філіп.

Джейн, Гарольд і Едвард заверещали, зрадівши такій перспективі, і наступного ранку, увірвавшись до кімнати, висмикнули Кері з глибокого сну. Хлопчики застрибнули до нього на ліжко, і довелося проганяти їх капцями. Філіп одягнув штани і піджак та спустився вниз. Надворі щойно зазоріло і ранкове повітря пощипувало холодом, але небо було безхмарним, а сонце розкидало жовтогарячі промені. Посеред дороги стояла Саллі, однією рукою тримаючи Конні, а другою — рушник і купальний костюм. Філіп аж тепер помітив, що її бриль був лавандового відтінку, а засмагле рум’яне обличчя під ним нагадувало яблучко. Дівчина зустріла Філіпа своєю милою повільною усмішкою, і він, зауваживши раптом, які в неї маленькі, рівні й білі зуби, здивувався, чому вони не привертали його увагу ніколи раніше.

— Я збиралася залишити вас спати, — сказала дівчина, — але вони кинулися нагору і розбудили вас. Я казала, що насправді ви не хочете йти з нами.

— О, я навпаки хочу.

Вони пішли дорогою, а потім скоротили шлях через болота. Так до моря було трохи менше милі. Вода здавалася сірою й холодною, і Філіп здригнувся від одного погляду на неї, але всі інші позривали одяг і з галасом кинулися у хвилі. Саллі робила все трохи повільніше і не заходила в море, поки решта дітей плюскалися навколо Філіпа. Тільки плаваючи, він міг похизуватися. У воді він почувався наче риба, і незабаром вдавав із себе дельфіна, потопельника, огрядну пані, котра боїться намочити волосся, а всі решта наслідували його. Саллі довелося побути суворою, щоб припинити бурхливі водні веселощі та витягнути всіх із води.

— Ви анітрохи не кращі за них, — статечно й по-материнськи пожалілася вона Філіпові, і це водночас розсмішило й розчулило його. — Без вас вони значно слухняніші.

Вони рушили назад. Саллі несла свій бриль у руці, а блискуче волосся спадало їй на плече. Коли вони дісталися до хатинок, місіс Ательні вже пішла до хмільника. Сам Ательні, вбравшись у найстаріші з усіх, що комусь доводилось одягати, штани, щільно застібнуту куртку, під якою не було сорочки, і м’який крислатий капелюх, смажив над багаттям оселедця. Чоловік насолоджувався собою і виглядав як справжнісінький розбійник. Щойно побачивши зграйку дітей, він почав вигукувати над запашним оселедцем слова з хору відьом у «Макбеті».

— Краще вам не засиджуватися за сніданком, інакше мати розлютиться, — попередив він, коли всі підійшли.

За кілька хвилин Гарольд і Джейн із намащеними маслом скибочками хліба у руках неквапно рушили лукою до поля з хмелем. Вони пішли останніми. Хмільник був одним із символів Філіпового дитинства, а будиночки, де в печах сушився хміль, здавалися йому типовими рисами кентського ландшафту. Хлопець ішов услід за Саллі між довгими рядками хмелю і не почувався тут чужим, навпаки — здавалося, що він повернувся додому. Зараз сонце яскраво сяяло, і все навколо відкидало різкі тіні. Розкішна зелень листя тішила око. Жовтий хміль наповнював Філіпове серце відчуттям краси та пристрасті, які сицилійські поети черпали в багряних виноградних гронах. Минаючи повз його пагони, Кері відчував, як паморочиться в голові від такого багатства і розкошів. Від кентського ґрунту ширився солодкий аромат, а поривчастий вересневий бриз щільнішав від приємних пахощів стиглого хмелю. Етельстан інстинктивно сп’янів від веселощів і затягнув на всю горлянку пісню. Почувши надламаний голос п’ятнадцятирічного підлітка, Саллі обернулася.

— Етельстане, змовкни, інакше накличеш грозу.

За мить вони почули приглушені голоси, а ще за кілька хвилин вийшли до збирачів хмелю. Усі важко працювали, але, збираючи хміль, не забували базікати і сміятися. Сиділи на стільцях, на ослінчиках, на коробках, поклавши поруч мішки, а дехто стояв поряд зі своїми мішками й одразу кидав до них зірваний хміль. На полі було чимало дітей і безліч немовлят, дехто лежав у імпровізованих колисках, а когось поклали на килимок на м’якій сухій коричневій землі. Дітлахи здебільшого не збирали хміль, а гралися. Жінки заклопотано працювали, вони з дитинства звикли збирати хміль і поралися вдвічі швидше за «іноземців» із Лондона. Вони вихвалялися, скільки бушелів можуть назбирати за день, і жалілися, що тепер уже не заробиш таких грошей, як раніше: колись шилінг давали за п’ять бушелів, а тепер ціна впала до одного шилінга за вісім чи навіть дев’ять бушелів. Колись за сезон вдавалося заробити стільки, щоб прогодувати себе решту року, а тепер про це можна було навіть не мріяти; хіба що забезпечити собі вихідні, оце й усе. Місіс Гілл казала, що на зароблені гроші купила піанолу, але вона була дуже заощадливою; нікому б не хотілося бути таким скупим. Люди здебільшого думали, що це все порожні балачки, а якщо відкриється правда, виявиться, що жінка додала трохи грошенят із ощадбанку.

Збирачі хмелю гуртувалися по десятеро людей, не рахуючи дітей, і Ательні гучно вихвалявся, що одного дня його загін складатиметься з самих лише членів сім’ї. У кожної групи збирачів був кошовий, котрий складав у мішки пагони хмелю (мішки тут були велетенські, у дерев’яних рамах, кожен мав сім футів заввишки, і стояли вони, вишикувавшись між грядками хмелю); саме про цю посаду Ательні мріяв, коли його родина розростеться достатньо, щоб зібрати цілий загін. Тим часом він працював, радше щоб підбадьорити інших, ніж напружуватися самому. Він неквапно підійшов до місіс Ательні, котра вже спорожнила до мішка один кошик, хоча працювала лише півтори години, і, затиснувши в кутику рота цигарку, взявся збирати хміль. Він запевняв, що сьогодні тільки матері вдасться зібрати більше за нього (жодних сумнівів, зібрати більше за матір не вдавалося нікому); ця думка нагадала йому про випробування, які влаштувала для надміру допитливої Психеї Афродіта^[343], і він почав розповідати дітям про її кохання до ніким не баченого нареченого. Розповідав Ательні чудово. Філіп слухав його з усмішкою на вустах і думав, що стара легенда чудово пасує до цього пейзажу. Цієї миті небо над ними було надзвичайно синім, і йому спало на думку, що навіть у Греції воно не може бути прекраснішим. Світловолосі дітлахи з рум’яними щічками, міцні, здорові й бадьорі, витончені обриси хмелю, смарагдове листя, що кличе за собою, наче спів труби, чари зелених алей, що збігаються в точку за небокраєм, збирачі хмелю в брилях — можливо, в усьому цьому грецької атмосфери було більше, ніж можна знайти у підручниках професорів чи музеях. Філіп був вдячний за красу англійської природи. Він думав про широкі звивисті шляхи і живоплоти, про зелені луки, порослі в’язами, про вишукані лінії пагорбів, укритих молодими гайками, про болотисті рівнини і сентиментальність Північного моря. Кері неабияк радів, що здатен осягнути принадність краєвидів. Однак незабаром Ательні почав підводитися і сказав, що піде запитати, як ведеться матері Роберта Кемпса. Він знав кожного в хмільнику і до всіх звертався на ім’я; пам’ятав їхні родинні історії і все, що ставалося з селянами від самого народження. Із простодушним марнославством чоловік вдавав перед ним із себе вишуканого джентльмена, і в його панібратстві відчувалася якась зверхність. Філіп вирішив не йти з Ательні.

— Я хочу заробити собі на вечерю, — пояснив він.

— Гарна думка, мій хлопчику, — озвався Ательні, змахнувши рукою, і потягнувся геть: — Хто не працює, той не їсть.

119

Філіп не мав власного кошика і сидів разом із Саллі. Джейн здавалося неприпустимим, що він допомагає не їй, а старшій сестрі, і Кері пообіцяв позбирати хміль для неї, щойно Саллі наповнить свій кошик, а дівчина була майже такою ж вправною, як мати.

— У вас від шиття не болять руки? — поцікавився Кері.

— О, ні. Шиття полюбляє ніжні руки. Із тієї ж причини жінки краще за чоловіків збирають урожай. Якщо руки жорсткі, а пальці не гнуться, то зібрати щось швидко точно не вдасться.

Він полюбляв спостерігати за її спритними руками, а тепер дівчина теж дивилася на нього якось так по-материнськи, що це водночас дратувало і зачаровувало. Спочатку він працював незграбно, і вона посміювалася з нього. Коли Саллі нахилилася, щоб показати Філіпу, як краще збирати хміль одразу з цілого рядка рослин, їхні руки зустрілися. Кері здивувався, помітивши, що дівчина зашарілася. Він не міг переконати себе, що вона — жінка, адже пам’ятав її підлітком і досі вважав дитиною, хоча численні залицяльники Саллі свідчили, що вона вже не дитина. Попри те що вони були тут лише кілька днів, один із кузенів дівчини поводився з нею так люб’язно, що Саллі довелося вислухати від інших чимало кепкувань. Його звали Пітер Ґенн, це був син сестри місіс Ательні, котра вийшла заміж за фермера, що жив неподалік від Ферне. Усі навколо знали, чому хлопець щодня обов’язково минає хмільник.

О восьмій годині ріжок запросив на сніданок, і всі з’їли його з неабияким апетитом, попри те що місіс Ательні стверджувала, що вони його не заслужили. Потім усі повернулися до роботи і працювали до полудня, коли ріжок покликав на обід. У перервах з’являвся зважувач і ходив від мішка до мішка, записуючи спочатку в свою книжку, а потім у документи збирачів хмелю, скільки бушелів було зібрано. Коли мішок наповнювався, хміль із нього відміряли кошиками в один бушель кожен, а далі пересипали врожай до велетенської сумки, яку називали торбою. Потім зважувач разом із носієм потягнули торбу і завантажили її у свій фургон. Повернувся містер Ательні з байками про те, скільки врожаю зібрали міс Хіс чи містер Джонс, і благаючи свою родину побити їхній рекорд; він завжди хотів бути найкращим, і часом його ентузіазм не вщухав годинами. Але чоловік любив ті заняття, котрі давали нагоду продемонструвати красу своїх рук, якими він страшенно пишався, і витрачав чимало часу на манікюр. Він розповідав Філіпові, витягуючи свої конусоподібні пальці, що іспанські вельможі завжди спали в промаслених рукавичках, аби захистити білість своєї шкіри. «Рука, що стиснула горло Європи, — драматично зауважував він, — була вишуканою і своєю формою нагадувала жіночу». Після цих слів він дивився на свої власні кисті, що обережно збирали хміль, і самовдоволено зітхав. Втомившись від цього заняття, містер Ательні скручував собі цигарку і читав Філіпові лекцію з мистецтва та літератури. Спека по обіді була безжальною. Робота просувалася не так активно, і балачки стихали. Невтомна ранкова балаканина виснажувалася до уривчастих зауважень. У Саллі над верхньою губою виступали крихітні крапельки поту; працюючи, вона трохи розтуляла вуста. Дівчина нагадувала трояндовий бутон, що перетворився на справжню квітку.

Кінець зміни залежав від печі для сушіння хмелю. Часом вона наповнювалася рано, і зібраний до третьої чи четвертої години хміль міг сушитися цілу ніч. Тоді робота припинялася. Зазвичай останнє зважування відбувалося о п’ятій. Коли мішки зважували, люди збиралися групками, забирали свої інструменти і, знову жваво теревенячи після завершення роботи, неквапливо виходили з саду. Жінки поверталися до хатинок, де на них чекало прибирання і готування вечері, а чоловіки здебільшого прямували до шинку. Після робочого дня келих пива ставав справжнім задоволенням.

Мішок родини Ательні зважували останнім. Коли нарешті прийшов зважувач, місіс Ательні з полегшенням зітхнула і потягнулася: вона кілька годин просиділа в одній позі, і тіло затерпло.

— А тепер ходімо до «Веселого матроса», — запропонував Ательні. — Щоденних ритуалів слід неодмінно дотримуватися, і немає нічого святішого за них.

— Ательні, прихопи з собою глечик, — попросила дружина, — і принеси до вечері півтори пінти.

Вона відрахувала йому мідяк за мідяком необхідну суму. Біля шинквасу вже було досить людно. Підлога під розставленими по колу лавицями була посипана піском, а на стінах висіли фотографії боксерів вікторіанської епохи. Шинкар знав імена всіх своїх відвідувачів і, перехилившись через шинквас, усміхався двом юнакам, які кидали кільця на палицю, що стирчала з підлоги: щоразу, коли кільце не потрапляло в ціль, решта компанії радісно гомоніла. Для нових гостей швидко звільнили місце. Філіп опинився між старим робітником у вельветових штанах, перев’язаних під колінами, та сімнадцятирічним юнаком із блискучим обличчям та ретельно приклеєним на червоне чоло локоном. Ательні наполягав, що хоче спробувати свій хист до кидання кілець. Він підкріпився половиною пінти пива і виграв змагання. Випивши за здоров’я тих, хто програв, Ательні зауважив:

— Я швидше переможу тут, ніж на Дербі, мій хлопчику.

У своєму капелюсі з широкими крисами та загостреною бородою чоловік виглядав чужаком серед цих селян; очевидно було, що вони вважають його диваком; однак його настрій був таким гарним, а ентузіазм таким запальним, що неможливо було його не полюбити.

Люди жваво базікали. Селяни здебільшого розмовляли з тягучим повільним акцентом мешканців острова Танет і гучно реготали з витівок місцевих жартівників. Яка приємна компанія! Лише бездушна людина не прикипіла б серцем до цих чолов’яг. Філіпів погляд майнув до віконець, за якими досі було сонячно та ясно; на них висіли коротенькі білі фіраночки, зав’язані червоними стрічками так само, як на вікнах котеджу, а на підвіконнях стояли горщики з геранню. Коли прийшов час, усі ледацюги один за одним піднялися та повернулися на луку, де готувалася вечеря.

— Підозрюю, що вам уже хочеться лягти, — озвався до Філіпа містер Ательні. — Ви не звикли вставати о п’ятій та працювати цілий день на свіжому повітрі.

— Ви підете з нами поплавати, дядьку Філе? — закричали хлопчики.

— Авжеж.

Кері почувався стомленим і щасливим. Після вечері, обіпершись на стільці без спинки об стіну хатинки, Філіп запалив люльку і вдивлявся у темряву. Саллі була зайнята. Вона заходила в хатинку і поверталася надвір, а він мимохіть спостерігав за її методичними діями. Його увагу привернула хода дівчини: вона була не надто граціозною, проте легкою і впевненою; нога рухалася вперед від стегна, а стопи, схоже, свідомо торкалися землі. Ательні пішов попліткувати з кимось із сусідів, і раптом Філіп почув, як його дружина промовила вголос, ні до кого не звертаючись:

— Ось тобі маєш, у нас закінчився чай, і я хотіла відправити Ательні забігти до місіс Блек та купити трохи. — Жінка змовкла, апотім додала вже голосніше: — Саллі, біжи до місіс Блек та принеси мені півфунта чаю, добре? Наш уже майже закінчився.

— Гаразд, мамо.

Місіс Блек мала котедж за півмилі від них уздовж дороги і влаштувала там поштове відділення й універсальну крамничку. Саллі вийшла з хатинки, розкасуючи рукави.

— Хочете, я піду з вами? — запропонував Філіп.

— Не завдавайте собі клопоту, я не боюся йти сама.

— Я й не думав, що ви боїтеся; але скоро лягатиму спати і збирався трохи розім’яти ноги.

Саллі не відповіла, і вони пішли разом. Дорога була білою й тихою. Тишу літньої ночі не порушував жодний звук. Вони теж майже не розмовляли.

— Навіть зараз іще досить спекотно, чи не так? — озвався Філіп.

— Мені ця пора року здається дивовижною.

У їхньому мовчанні не було нічого незручного. Навпаки, здавалося приємним іти кудись поруч і не потребувати жодних слів. Раптом на сходах біля живої загорожі вони почули бурмотіння голосів і побачили в темряві силуети двох людей. Вони сиділи, притиснувшись одне до одного, й не поворушилися, коли Філіп і Саллі пройшли повз них.

— Цікаво, хто це був? — сказала Саллі.

— Схоже, вони по-справжньому щасливі. Правда?

— Підозрюю, що вони теж вважають нас коханцями.

У котеджі перед ними світилися вікна, і за хвилину вони увійшли до невеличкої крамнички. На мить їх засліпило яскраве світло.

— Ви сьогодні пізно, — зауважила місіс Блек. — Я вже збиралася зачинятися. — Вона глипнула на годинник. — Майже дев’ята.

Саллі попросила півфунта чаю (місіс Ательні ніколи не могла змусити себе купити більше ніж півфунта чогось), і вони рушили в зворотному напрямку. Час від часу в темряві коротко й різко скрикувала якась тварина, але здавалося, наче вона лише хоче підкреслити тишу.

— Здається, якщо завмерти, можна почути море, — сказала Саллі.

Вони нашорошили вуха, й уява одразу намалювала ледь чутний звук, із яким невеликі хвилі набігають на гальку. Коли вони вдруге минали східці, закохані досі були там, але цього разу вони не розмовляли, а обіймалися — чоловікові вуста притискалися до дівочих.

— Схоже, вони дуже зайняті, — пожартувала Саллі.

Вони повернули за ріг, і теплий вітер на мить торкнувся їхніх облич. Від землі ширилася свіжість. Ця тремтяча ніч була якоюсь дивною, і здавалося, наче щось невідоме причаїлося і чекає: тиша раптом набрякла змістом. Філіп відчув у серці щось дивне: щось переповнювало його, і воно ледь не топилося (банальні фрази надзвичайно точно описували цей дивний стан); він почувався щасливим, схвильованим і нетерплячим. Раптом згадалися рядки, в яких Джессіка та Лоренцо^[344] бурмотіли одне одному мелодійні слова, шукаючи межу одне одного; у химерних образах, що зачудували Філіпа, їхня пристрасть здавалася чистою та яскравою. Він не знав, що було такого в повітрі, що всі його почуття наїжачилися; він відчував, що перетворився на суцільну душу, готову насолоджуватися пахощами, звуками і смаками землі. Ніколи раніше Кері не відчував такої вишуканої готовності сприймати красу. Він боявся, що Саллі промовить слово і зруйнує чари, і водночас мріяв почути її голос, але дівчина мовчала. Глибокий багатий дівочий голос всотав у себе голос сільської ночі.

Вони дійшли до поля, через яке Саллі мала повернутися до хатинки. Філіп пішов уперед, щоб відчинити для неї ворота.

— Ну, що ж, гадаю, тут я з вами попрощаюся.

— Дякую, що пройшли стільки зі мною.

Саллі простягнула хлопцеві руку і, торкнувшись її, він сказав:

— Якщо ваша ласка, поцілуйте мене, як цілуєте родичів, бажаючи їм на добраніч.

— Я не проти, — озвалася дівчина.

Філіп просто пожартував. Він хотів поцілувати її лише тому, що почувався щасливим, дівчина поруч гарно виглядала, а ніч була такою прекрасною.

— Отже, на добраніч, — сказав він, тихенько засміявшись, і притягнув дівчину до себе.

Вона підставила йому теплі, повні м’які вуста. Кері трохи нахилився до їхнього пуп’янку, а потім, сам не розуміючи чому, стиснув дівчину в обіймах. Саллі мовчки піддалася. Її тіло було міцним і сильним. Філіп відчував, як б’ється навпроти його грудей її серце. А потім він утратив голову. Почуття наповнили його, наче невпинні потоки води, і він потягнув дівчину в темну місцину під живоплотом.

120

Філіп спав мов убитий і прокинувся від того, що Гарольд полоскотав його обличчя пір’їнкою. Розплющивши очі, Кері застогнав від задоволення. Він сп’янів від сну.

— Вставайте, ледащо, — погукала Джені. — Саллі сказала, що не чекатиме на вас, якщо ви не поквапитеся.

Раптом він згадав усе, що сталося. Серце втекло у п’яти, і, вже вилізши наполовину з ліжка, Кері завмер і гірко-гірко пошкодував про скоєне. Що вона скаже йому сьогодні вранці? Філіп боявся зустрічі з дівчиною і запитував себе, як міг бути таким дурнем. Але діти не дали йому часу на роздуми. Едвар узяв його купальний костюм та рушник, Етельстан стягнув із хлопця ковдру, а вже за три хвилини всі з гуркотом рушили в путь. Саллі усміхнулася Філіпу так само мило й невинно, як завжди.

— Як довго ви вдягалися, — сказала вона. — Я вже думала, ніколи не прийдете.

У її поведінці нічого не змінилося. Кері чекав на якусь зміну, ледь помітну або різку; уявляв, що вона соромитиметься того, як поводилася з ним, чи гніватиметься, або, може, триматиметься фамільярніше; та нічого такого не сталося. Саллі була точнісінько такою ж, як раніше. Вони всі разом ішли до моря, теревенячи та сміючись; Саллі була мовчазною (але такою вона була завжди), стриманою (але він ніколи не бачив її іншою) і лагідною. Дівчина не шукала приводу заговорити з Філіпом, але й не уникала його. Кері був вражений. Він чекав, що події вчорашньої ночі викличуть у ній якісь зміни, але здавалося, наче нічого не сталося, немов усе було просто сном. Філіп ішов поруч із Саллі, тримав однією рукою за руку маленьку дівчинку, а другою — хлопчика, якомога безтурботніше базікав, але подумки шукав пояснення. Розмірковував, чи вважає Саллі, що про їхню близькість слід забути. Можливо, вона, так само як він, просто піддалася емоціям і, зважаючи на те, що все сталося випадково, через особливі обставини, вирішила викинути це з голови? Дівчина поставилася до ситуації з такою потужною розсудливістю та зрілою мудрістю, які не пасували ані її вікові, ані характерові, однак Філіп збагнув, що нічого не знає про Саллі. У ній завжди була якась загадка.

Вони пограли у воді у довгої лози, і веселощі були такими ж нестримними, як і вчора. Саллі ставилася до всіх по-материнськи, не відводила уважного погляду і кричала, що вони запливли занадто далеко. Поки всі стрибали, дівчина спокійно плавала туди-сюди, час від часу перевертаючись на спину. Незабаром вона повернулася на берег, витерлася і більш-менш наказовим тоном кликала всіх до себе, аж поки у воді не залишився тільки Філіп. Він скористався нагодою і завзято зробив непоганий заплив. Оскільки це був уже другий ранок, він звик до холодної води, і його звеселяла її солона свіжість. Вода дозволяла йому вільно розпоряджатися своїми кінцівками, і він долав відстань широкими впевненими рухами. Однак Саллі, загорнувшись у рушник, уже підійшла до води.

— Ви негайно вилізете з води, Філіпе, — гукнула дівчина, наче він був маленьким хлопчиком, за яким вона доглядала. А коли Кері, посміюючись із її владного тону, рушив до дівчини, вона дорікнула йому:

— Дуже необачно з вашого боку так довго залишатися в воді. Он губи зовсім сині, і подивіться-но на свої зуби — вони ж стукотять.

— Гаразд, уже виходжу.

Раніше вона ніколи так із ним не розмовляла. Можна подумати, те, що сталося, дало їй якісь права на нього, і тепер Саллі вважає Кері дитиною, про яку треба піклуватися. За кілька хвилин вони вдягнулися й рушили назад. Раптом дівчина помітила Філіпові руки.

— Погляньте-но, вони геть сині.

— Ой, усе гаразд. Просто погана циркуляція крові. За хвилинку вона повернеться куди слід.

— Давайте їх сюди.

Саллі взяла його долоні в свої і по черзі потерла їх, аж поки не повернувся колір. Кері зворушено й зачудовано спостерігав за її діями. У присутності дітей він нічого не міг їй сказати, а поглядами вони не зустрічалися, утім Філіп був упевнений: вони не уникали цього навмисно, просто так склалося. Протягом дня нічого в поведінці дівчини не підказало йому, що вона думає з приводу того, що між ними сталося. Можливо, Саллі була трохи балакучішою, ніж зазвичай. Коли вони всі сиділи на хмелевому полі, дівчина розповіла матері, яким неслухняним був Філіп і як він не виходив із води, аж поки не посинів від холоду. Неймовірно, однак здавалося, наче вчорашні події розбурхали в дівчині бажання захищати його. Саллі хотіла опікуватися Філіпом так само, як своїми братами та сестрами.

Залишитися наодинці їм не вдавалося аж до самого вечора. Саллі готувала вечерю, а Філіп сидів біля вогнища на траві. Місіс Ательні пішла в село на закупи, а діти розсипалися навсібіч, займаючись кожен чимось своїм. Філіп не наважувався завести розмову. Він страшенно нервував. Дівчина з незворушною спритністю займалася своєю роботою і спокійно сприймала тишу, котра так бентежила Філіпа. Він не знав із чого почати. Зазвичай Саллі була небагатослівною, якщо не збиралася сказати щось конкретне чи якщо до неї не зверталися. Урешті-решт Кері не витримав.

— Саллі, ви не гніваєтеся на мене? — раптом ляпнув він.

Дівчина повільно підвела погляд і подивилася на нього без жодних емоцій.

— Я? Ні. А в мене є на це причини?

Приголомшений Філіп нічого не відповів. Дівчина зняла з каструлі кришку, помішала страву і знову поклала кришку на місце. У повітрі розлився апетитний аромат. Саллі знову глипнула на Філіпа, її вуста ледь відкрилися у спокійній посмішці — дівчина усміхалася очима, а не обличчям.

— Ви завжди мені подобалися, — зізналася вона.

Філіпове серце підскочило в грудях, і він відчув, як кров прилила до щік. Він витиснув із себе слабенький смішок.

— Я цього не знав.

— Тому що ви дурник.

— Не розумію, чому подобаюся вам.

— Я теж. — Вона підкинула трохи хмизу у вогонь. — Я знала, що ви сподобаєтеся мені, ще того дня, коли ви приїхали, проспали цілий день і нічого не їли. Пам’ятаєте? А ми з мамою приготували вам ліжко Торпа.

Кері знову зашарівся, адже й гадки не мав, що дівчині відомо про цей випадок. Сам він згадував про нього з жахом і соромом.

— Саме тому я не хотіла мати справи з іншими. Пам’ятаєте того молодика, який так подобався мамі? Я запросила його на чай, бо він був страшенно набридливий, але наперед знала, що відмовлю йому.

Філіп так здивувався, що навіть не знайшов, що сказати. У серці заворушилося якесь дивне відчуття, і Кері не знав, що це, як не щастя. Дівчина знову помішала страву в каструлі.

— Хотілося б, аби діти поквапилися й прийшли. Я й гадки не маю, куди вони подалися. Вечеря скоро буде готова.

— Може, я піду подивлюся, чи не вдасться їх знайти, — запропонував Філіп.

Яке полегшення говорити про звичні речі.

— Що ж, було б непогано. Мушу зізнатися… А ось і мама йде.

Після цих слів дівчина піднялася і рішуче подивилася на нього.

— А можна мені сьогодні ввечері, коли я повкладаю дітей спати, піти з вами на прогулянку?

— Так.

— Тоді чекайте на мене біля сходів у паркані, а я прийду, щойно звільнюся.

Філіп чекав, сидячи на східцях під зоряним небом, а по обидва боки від нього височів живопліт із уже достиглою чорницею. Від землі підіймалися духмяні пахощі, а повітря було м’яким і нерухомим. Серце налякано билося. Філіп не міг зрозуміти нічого з того, що з ним відбулося. Пристрасть асоціювалася у нього з криками, слізьми та гарячкою, а у Саллі не було нічого схожого. Однак Кері не здатен був збагнути, що, крім пристрасті, змогло змусити її віддатися йому. Він не здивувався б, якби Саллі закохалася у свого кузена. Пітер Ґенн був високий, худорлявий, стрункий, із обпаленим сонцем обличчям і легкою розмашистою ходою. Філіпа дивувало, що саме Саллі знайшла у ньому. Він не знав, чи відчуває до Саллі те, що вважав справжнім коханням. То й що? Філіп був переконаний у її чистоті. Його охопила слабенька підозра, що на дівчину вплинуло багато чого; вона піддалася, хай навіть несвідомо, сп’янівши від повітря, хмелю, ночі та здорового потягу справжньої жінки, від ніжності, що лилася через край та прив’язаності, в якій було щось материнське і щось сестринське. Саллі віддала йому все, що мала, бо її серце сповнилося любов’ю.

Керрі почув на доріжці кроки, і з темряви з’явилася постать.

— Саллі, — пробурмотів він.

Дівчина зупинилася і підійшла до східців; повітря сповнилося солодкими й чистими сільськими пахощами. Здавалося, вона принесла з собою аромат свіжоскошеного сіна, запах стиглого хмелю і свіжість молодої трави. Її м’які повні вуста притиснулися до його власних, а приємне на дотик сильне тіло було таким міцним у його обіймах.

— Молоко і мед, — сказав Філіп. — Ви як молоко і мед.

Він змусив дівчину заплющити очі і по черзі поцілував її повіки. Міцна м’язиста рука Саллі була оголена до ліктя. Філіп торкнувся до неї долонею і подивувався її красі; вона сяяла в темряві; шкіра Саллі була вражаюче світлою та прозорою, мов на полотнах Рубенса, і з одного боку вкривалася коротеньким золотавим волоссям. Це була рука саксонської богині, і ніхто зі смертних не мав такої вишуканої невибагливої природності. Філіп подумав про двір заміського будиночка і чарівні квіти, що буяють у серцях усіх людей, про рожеву алтею і червону та білу троянди, які називають Йорками та Ланкастерами, про дамаську чорнушку, турецьку гвоздику, жимолость, сокирки та камнеломку тіньову.

— Як ви можете любити мене? — запитав він. — Я непримітний, пересічний, потворний каліка.

Дівчина взяла його обличчя обома долонями і поцілувала в губи.

— Ви просто дурник, ось ви хто, — відповіла вона.

121

Коли хміль зібрали, Філіп дізнався, що отримав місце помічника лікаря в шпиталі Святого Луки, і в супроводі родини Ательні повернувся до Лондона. Тім він винайняв у Вестмінстері скромне помешкання і на початку жовтня вийшов на роботу. Вона виявилася цікавою й різноманітною, Кері щодня вивчав щось нове, почувався важливою людиною та часто бачився з Саллі. Життя здавалося надзвичайно приємним. У дні, коли не потрібно було навідуватися до пацієнтів додому, Філіп звільнявся близько шостої та йшов до крамниці, де працювала Саллі, щоб зустріти дівчину з роботи. Навпроти, біля службового виходу, або трохи далі, на розі, юрмилося кілька молодиків, а дівчата, виходячи парами чи невеличкими групками, впізнавали Кері, хихотіли та підштовхували одна одну ліктями. Саллі у простій чорній сукні анітрохи не нагадувала ту сільську дівчину, що пліч-о-пліч із ним збирала хміль. Із крамниці вона виходила швидко, але, помітивши Філіпа, сповільнювала крок і безтурботно усміхалася. Разом вони минали галасливі вулиці, і Філіп розповідав дівчині про роботу в шпиталі, а вона йому — чим займалася сьогодні в крамниці. Незабаром Кері запам’ятав імена її співробітниць. Виявилося, що Саллі має стримане, але уїдливе почуття гумору. Вона обговорювала дівчат та чоловіків, що минали повз них, і його зачудовувала її несподівана жартівлива влучність. Дівчина розмовляла особливим, надзвичайно серйозним тоном, наче в її словах узагалі не було нічого смішного, але її спостережливі зауваження змушували Філіпа радісно реготати. Саллі кидала на нього швидкі погляди, і її усміхнені очі підказували, що дівчина чудово знає про свою дотепність. Зустрічаючись, вони потискали руки і прощалися так само офіційно. Якось Кері запросив дівчину до себе на чай, але вона відмовилася:

— Ні, я цього не робитиму. Це виглядатиме підозріло.

Вони ніколи й словом не прохопилися про кохання. Здавалося, дівчина не хоче нічого більшого за його компанію на таких прогулянках, однак Філіп був упевнений, що вона радіє їхнім зустрічам. Саллі залишалася для нього такою ж загадкою, як на початку їхнього знайомства. Її поведінку Кері так і не зрозумів, але, знайомлячись із дівчиною ближче, відчував щоразу більшу симпатію до неї — вона багато знала, була стриманою і володіла якоюсь чарівною чесністю: відчувалося, що на неї можна покластися за будь-яких обставин.

— Ви страшенно хороша, — сказав якось Філіп ні сіло ні впало.

— Гадаю, я точно така ж, як усі інші, — відгукнулася Саллі.

Він знав, що не кохає її. Але він насолоджувався компанією Саллі, вона дивним чином заспокоювала його; Філіп відчував до дев’ятнадцятирічної продавчині палку прихильність і ще дещо, що йому самому видавалося сміховинним, — повагу. А ще Кері захоплювався її чудовим здоров’ям. Саллі була величним звіром без жодної вади, її фізична бездоганність сповнювала його побожним захватом. Поруч із Саллі Філіп почувався не вартим її.

А потім, коли минуло три тижні з дня їхнього повернення до Лондона, на прогулянці він помітив, що дівчина мовчазна. Її безтурботний вираз обличчя псувала ледь помітна зморшка між бровами, наче дівчина ось-ось насупиться.

— Що сталося, Саллі? — запитав Філіп.

Вона відповіла, дивлячись не на нього, а прямо перед собою:

— Не знаю. — На дівоче обличчя лягла тінь.

Він одразу збагнув, що вона мала на увазі. Серце раптово загупало, і Філіп відчув, як кров відлила від обличчя.

— Ви про що? Невже ви боїтеся, що… — Він застиг і не міг зробити жодного кроку. Йому ніколи не спадало на думку, що щось таке може статися. А потім Кері побачив, як затремтіли дівочі вуста і як вона намагається не розплакатися.

— Точно не впевнена. Може, все буде гаразд.

Вони мовчки дійшли до рогу Ченсері-лейн, де завжди прощалися. Саллі простягнула руку і всміхнулася.

— Не турбуйтеся через це. Сподіватимемося на краще.

Філіп пішов геть, а думки штовхалися у нього в голові. Яким дурнем він був! Це перше, що спало йому на думку, — ницим, жалюгідним дурнем; і Філіп повторював це собі в нападі гніву дюжину разів. Як він міг у таке вплутатися? І водночас, попри те що думки в голові переслідували одна одну, раптом здалося, наче вони застигли на місці, безнадійно заплутавшись, мов шматочки головоломки в нічному кошмарі. Філіп запитав себе, що збирається робити. Майбутнє так виразно виднілося перед ним, усього, чого він прагнув, можна було торкнутися рукою, а тепер його немислима дурість звела нову перешкоду. Кері ніколи не вмів протистояти тому, що вважав вадою у своєму рішучому прагненні жити добре впорядкованим життям, — своїй пристрасті до майбутнього. Тож, щойно влаштувавшись на роботу до шпиталю, він узявся до організації майбутніх подорожей. Раніше він намагався не складати занадто детальних планів — це лише засмучувало; але тепер, коли мета була такою близькою, Філіп не бачив нічого поганого в палкому бажанні, якому неможливо було протистояти. Перш за все Філіп збирався податися до Іспанії. Він любив цю країну всім серцем. І досі її атмосфера, романтика, кольори, історія та велич надихали Філіпа. Він відчував, що Іспанія має для нього особливу інформацію, яку не вдасться знайти в жодній книжці. Він знав її старі міста так, наче з дитинства блукав їхніми кривими вуличками. Кордова, Севілья, Толедо, Леон, Тарраґона, Бурґос. Видатні іспанські художники були йому до душі, і пульс Кері пришвидшувався від самої лише думки, як він опиниться віч-на-віч із цими полотнами, важливішими для його замордованого тривожного серця за будь-які інші. Він читав видатних поетів, більш значущих для людства, ніж усі, народжені в інших країнах, і здавалося, наче вони п’ють натхнення не з тих джерел, що цілий світ, а прямісінько зі спекотних духмяних рівнин і позбавлених рослинності гір своєї землі. Мине кілька коротких місяців, і він почує навколо найкраще пристосовану для величі душі та пристрасті мову. Вишуканий смак Філіпа обережно підказував, що Андалузія буде занадто ніжною та чуттєвою, навіть трохи занадто вульгарною, щоб задовольнити його запал. Тому фантазія радо зупинялася на спустошених вітрами землях Кастилії та грубих пишнотах Араґону й Леону. Кері й гадки не мав, що отримає від цих нових знайомств, але відчував, що вони дадуть йому силу та цілеспрямованість, які допоможуть потім сміливіше зустріти і збагнути різноманітні дива ще віддаленіших і незбагненніших місць. Утім, це був лише початок. Кері контактував із численними компаніями, що наймали на свої кораблі хірургів; він точно знав їхні маршрути, а від чоловіків, які там працювали, дізнавався про переваги й недоліки кожного рейсу. Філіп відкинув «Орієнт» та «P&O»: у них складно було отримати місце і до того ж кількість пасажирів залишала медику небагато свободи. Але були ще й інші компанії, які відправляли у тривалі експедиції на Схід вантажні кораблі; вони зупинялися в різних портах на стоянку від одного дня до двох тижнів, тож часу залишалося чимало і вдавалося здійснити подорож у глиб материка. Платили там погано, а їжу щонайбільше можна було назвати пристойною, тому охочих обійняти цю посаду було небагато, і випускник із лондонським дипломом безумовно отримав би її, подавши туди свої документи. Оскільки, крім найманих робітників чи тих, хто подорожував від одного віддаленого порту до другого, пасажирів на борту не було, життя на кораблі видавалося мирним і приємним. Філіп знав напам’ять перелік місць, куди причалювали рейси, і кожна назва викликала видіння тропічного сонця, магічних кольорів та розкішного, таємничого, насиченого життя. Життя! Ось чого він хотів. Нарешті він зустрінеться віч-на-віч із Життям. А може, в Токіо чи Шанхаї вдасться пересісти на інший рейс та майнути на острови в південній частині Тихого океану. Лікар потрібен усюди. Напевно, існувала можливість перетнути знизу вгору Бірму, і невже він не зможе навідатися до густих джунглів Суматри чи Борнео? Філіп досі залишався молодим і час не був йому на заваді. В Англії він не мав жодних зв’язків, жодних друзів: можна було роками їздити світом уздовж і впоперек, вивчаючи красу, дива й різноманіття життя.

І ось тобі — маєш. Кері навіть не сподівався на те, що Саллі помилилася; він був навдивовижу впевнений, що все це правда. Важко було сумніватися, адже кожен бачив: Природа створила цю дівчину для того, щоб вона стала матір’ю якоїсь дитини. Філіп знав, що йому слід робити. Він не міг дозволити цій прикрій випадковості змусити його хоча б на волосину відхилитися від обраного шляху. Кері подумав про Ґріффітса, він легко міг уявити, з якою байдужістю сприйняв би таку новину цей юнак; уся ситуація здалася б йому жахливою неприємністю, і він, як справжній мудрець, накивав би п’ятами, дозволивши дівчині самій докласти всіх зусиль для вирішення своєї проблеми. Філіп переконував себе, що це сталося тому, що було неминуче. Не можна було звинувачувати його більше за Саллі, ця дівчина знала, в якому світі живе, і свідомо ризикнула. Було б божевіллям дозволити цій випадковості зіпсувати все його життя. Кері був одним із небагатьох людей, хто кмітливо збагнув швидкоплинність життя і знав, як важливо сповна ним насолоджуватися. Саллі він допоможе, чим зможе; навіть ризикне забезпечити дівчину солідною сумою грошей. Рішучий чоловік ніколи не дозволить, аби його збили зі шляху до мети.

Філіп казав собі всі це, але знав, що не зможе. Просто не зможе. Він добре себе знав.

— Який я, в біса, слабкодухий, — розпачливо пробурмотів він.

Вона вірила йому і була до нього доброю. Кері просто не міг зробити те, що (попри всі його обставини) здавалося жахливим. Він знав, що не матиме спокою в мандрах, якщо його завжди супроводжуватиме думка про злидарювання Саллі. А ще ж були її батько та мати: вони завжди добре до нього ставилися, і не можна було відповідати їм невдячністю. Єдиний вихід — якомога швидше побратися з Саллі. Він напише докторові Саусу, повідомить, що незабаром збирається одружитися і погодиться на його пропозицію, якщо вона досі чинна. Лікарська практика для бідняків залишалася для Кері єдиною можливістю; там ніхто не зважатиме на його фізичну ваду і не кепкуватиме з відсутності манер у його дружини. Дивно було думати про Саллі як про дружину. Від цієї думки Філіпа сповнювало химерне лагідне почуття, а від роздумів про дитину, яка була його нащадком, хлопця накрило цілою хвилею емоцій. Він майже не сумнівався, що доктор Саус захоче найняти його, і уявляв собі, яке життя вони з Саллі вестимуть у рибальському селищі. Вони матимуть невеличкий будиночок із видом на море, і Філіп дивитиметься, як могутні кораблі пливуть до земель, які йому ніколи не вдасться побачити. Кроншоу колись казав йому, що життєві реалії не мають жодного значення для того, хто завдяки своїй уяві успадкував царства близнюків: час і простір. Він мав рацію! Любов і юність уже не відмінить^[345].

Весільним подарунком дружині стануть усі його високі сподівання. Самопожертвування! Краса цієї ідеї окрилила Філіпа, і цілий вечір він думав тільки про неї. Від збудження навіть не міг читати. Здавалося, наче щось витягло його на вулицю, і Кері тинявся туди-сюди вздовж Бьордкейдж-волк, а серце заходилося від радості. Він ледве міг упоратися з нетерплячістю. Йому кортіло побачити, як ощасливить Саллі його пропозиція, і, якби не було так пізно, він просто зараз пішов би до неї. Філіпова фантазія малювала довгі вечори, які вони із Саллі проводитимуть у затишній вітальні; завіси вони не запинатимуть, аби бачити у вікні море; він читатиме свої книжки, а дружина схилятиметься над своєю роботою, і її чарівне личко, осяяне лампою з абажуром, здаватиметься ще прекраснішим. Вони говоритимуть про свою дитину, яка потроху дорослішатиме, і коли Саллі зустрічатиметься з чоловіком поглядом, у її очах сяятиме любов. Рибалки та їхні дружини, котрих лікуватиме Філіп, надзвичайно прив’яжуться до них, а родина Кері зі свого боку перейматиметься радощами та негараздами їхніх простих життів. Однак зараз думки його поверталися до сина, який буде його та її дитиною. Він уже відчував до нього палку любов. Філіп думав про те, як гладитиме долонями його маленькі досконалі ручки та ніжки, він знав, що дитина буде чарівною і втілить усі його мрії про багате і насичене різноманітними подіями життя. Згадуючи свої довгі поневіряння в минулому, Кері з радістю дивився в майбутнє. Він прийняв свою ваду, котра так ускладнила йому життя; Філіп знав, що вона загартувала його характер, але тепер зрозумів, що завдяки їй виплекав ту схильність до самоаналізу, яка подарувала йому стільки задоволення. Без неї він ніколи б не розвинув свого тонкого розуміння краси, своєї пристрасті до мистецтва та літератури, своєї цікавості до різних життєвих сцен. Кепкування та презирство, якими його так часто нагороджували, спрямували хлопцеву свідомість усередину себе самого і посіяли ті квіти, які (як відчував Філіп) ніколи не втратять свого аромату. Згодом Кері зрозумів, що «нормальність» була найрідкіснішою на світі річчю. Кожен мав свою ваду, фізичну чи розумову: Кері подумав про всіх людей, яких знав (світ був справжньою божевільнею, і все в ньому було шкереберть), і побачив перед собою довгу процесію людей із понівеченими тілами та покрученими мізками; дехто хворів тілесно, мав слабке серце чи легені, а інші страждали від душевних болячок, млявої волі чи любові до спиртного. Цієї миті Філіп праведно співчував кожному з них. Усі вони були безпомічними знаряддями в руках сліпої долі. Він готовий був пробачити Ґріффітса за його віроломство і Мілдред за біль, якого вона йому завдала. Вони нічого не могли з собою вдіяти. Єдиним розсудливим рішенням було прийняти людське добро і примиритися з їхніми недоліками. У пам’яті промайнула згадка про слова розіп’ятого Господа: «Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони»^[346].

122

Він домовився зустрітися з Саллі в суботу в Національній галереї. Вона мала прийти, щойно закінчивши роботу в магазині, та пообіцяла пообідати з ним. Він не бачив дівчину вже два дні, і радість не полишала Кері ані на хвилину, — адже за цей час він жодного разу не спробував із нею зустрітися. Філіп повторював про себе слова, які мав сказати їй, із тими ж інтонаціями, із якими збирався звернутися. А зараз Філіп не міг упоратися з нетерплячкою. Він написав лікарю Саусу і тепер ніс у кишені отриману вранці телеграму-відповідь: «Потішили похмурого дурня. Коли приїдете?» Філіп ішов уздовж Парламент-стрит. День був чарівний, і промені яскравого морозного сонця танцювали на вулицях. Навколо було людно. Віддалік висів тонкий серпанок туману і вишукано пом’якшував благородні обриси будинків. Філіп перетнув Трафальґарську площу, і серце раптом засмикалося в грудях: він побачив жінку, яка здалася йому схожою на Мілдред. Вона мала таку ж поставу і, крокуючи, характерно підтягувала ногу. Не подумавши, але відчуваючи, як калатає серце, Філіп кинувся навздогін, а тоді жінка обернулася, і виявилося, що він її вперше бачить. Незнайомка була значно старшою і мала жовту зморшкувату шкіру. Філіп пригальмував. Він відчув неабияке полегшення, але до полегшення додалося розчарування, і його пройняло страхом за себе самого: невже він ніколи не позбавиться цієї пристрасті?

Усупереч усьому в глибині душі Філіп здогадувався: та дивна розпачлива жага, яку він відчував до підступної жінки, завжди животітиме всередині. Це кохання завдало йому стільки страждань, що він знав: йому вже ніколи, ніколи від нього не вилікуватися. Лише смерть втамує врешті-решт його бажання.

Однак Філіп вирвав занозу із серця. Він подумав про Саллі, про її добрі сині очі, і його вуста несвідомо розтягнулися в усмішці. Кері піднявся сходами Національної галереї і сів у першій залі, щоб одразу помітити, коли вона прийде. Картини навколо завжди заспокоювали його. Він не придивлявся до них, але дозволяв величі їхніх кольорів та красі їхніх ліній зцілювати свою душу. Саллі заволоділа його уявою. Як буде приємно забрати її з Лондона, де дівчина здавалася недоречною, як волошка в крамниці серед орхідей та азалій. У полях Кента, де ріс хміль, він зрозумів, що вона не пасує до міста, і був певен, що під лагідними небесами Дорсета дівчина розквітне рідкісною красою. Саллі увійшла, і Філіп підвівся їй назустріч. Дівчина була вбрана у чорну сукню з білими манжетами на зап’ястях і батистовим комірцем. Вони потиснули руки.

— Давно чекаєте?

— Ні, хвилин десять. Ви голодна?

— Не дуже.

— Посидьмо тут хвилинку, добре?

— Як хочете.

Вони тихенько посиділи пліч-о-пліч, не перекинувшись жодним словом.

— Ну, як у вас справи? — озвався хлопець нарешті з ледь помітною усмішкою.

— Ох, усе гаразд. То була хибна тривога.

— Справді?

— Хіба ви не радієте?

Філіпа переповнило надзвичайне почуття. Він був упевнений, що підозри Саллі небезпідставні, йому навіть на думку не спадало, що могла статися помилка. Усі його плани раптом зруйнувалися, і так старанно продумане життя перетворилося на сон, якому не судилося справдитися. Він знову був вільним. Вільним! Майбутнє простягнулося перед Філіпом безлюдною пустелею. Він не мусив відмовлятися від своїх планів; життя знову належало йому, Філіп міг робити, що заманеться. Однак він не відчував радості, лише сум’яття. На серці зробилося тривожно. Здавалося, наче він роками плавав безкраїми водами, наражаючись на небезпеку та злидні, й дістався нарешті до чудової гавані, але щойно зібрався увійти до неї, здійнявся несприятливий вітер і поніс його до відкритого моря. І ці просторі океанські пустелі завдавали болю, адже він уже дозволив своїй уяві помандрувати м’якими луками й лісистим затінком цієї землі. Він не міг знову протистояти самотності й потрясінням. Саллі подивилася на Філіпа своїми ясними очима.

— Хіба ви не радієте? — перепитала вона. — Я думала, ви збожеволієте від щастя.

Філіп змучено зустрівся з дівчиною поглядом.

— Я точно не знаю, — пробурмотів.

— Ви кумедний. Інші чоловіки здебільшого зраділи б.

Він збагнув, що обдурив сам себе: не самопожертва змусила його задуматися про шлюб, а бажання мати дружину і кохати. Тож тепер, коли все це вислизало з рук, Філіпа накрило хвилею розпачу. Він хотів цього більше за все на світі. Хіба цікавила його Іспанія та її міста, — Кордова Толедо, Леон — хіба захоплювали його пагоди Бірми і лагуни Полінезії?

На часі була Америка. Філіпу здавалося, що ціле життя він керувався ідеалами інших людей, прищепленими йому сказаними чи написаними словами, але ніколи не прислухався до бажань власного серця. Його шлях завжди залежав від того, що він, на власну думку, мусив робити, а не від того, що щиро прагнув робити. Тепер Філіп нетерпляче відмахнувся від усього цього. Він жив тільки майбутнім, а сьогоднішній день завжди, завжди вислизав із рук. Які у нього ідеали? Філіп подумав про своє бажання втілити в життя заплутані та прекрасні наміри, такі ж, як у мільярдів інших людей, безглузді вчинки. Та чи не розумів він, що найпростіша модель життя, коли людина народжується, працює, одружується, залишає по собі дітей і помирає, — була найдосконалішою. Можливо, капітуляція перед щастям була поразкою, але така поразка варта тисячі перемог.

Філіп швидко глянув на Саллі, замислився, про що вона думає, і знову відвів погляд.

— Я збирався попрости вас вийти за мене, — зізнався він.

— Я думала, що ви, напевно, так і зробите, але мені не слід стояти у вас на шляху.

— Ви б не стояли.

— А як щодо ваших подорожей? Іспанія та всіляке таке?

— Звідки вам відомо, що я хотів подорожувати?

— Як я могла про це не знати? Чула, як ви з татом обговорювали їх до посиніння.

— Мені начхати на них. — Філіп помовчав, а потім низько прошепотів хрипким голосом: — Я не хочу залишати вас. Не можу вас залишити.

Дівчина не відповіла. Він не знав, про що вона думає.

— Я хочу дізнатися, чи вийдете ви за мене, Саллі.

Дівчина не поворухнулася, і на її обличчі не промайнуло жодних емоцій, але вона озвалася, не дивлячись на Кері:

— Якщо захочете.

— А вам цього не хочеться?

— Ох, звісно ж, я б хотіла мати власний будинок, і мені вже час десь облаштуватися.

Філіп злегка усміхнувся. Він уже непогано знав Саллі, тож її поведінка його не здивувала.

— Але хіба ви не хочете вийти за МЕНЕ?

— У мене немає інших кандидатів.

— Тоді вирішено.

— От здивуються мама з татом, еге ж?

— Я надзвичайно щасливий!

— Я хочу їсти.

— Люба моя!

Філіп усміхнувся, взяв дівчину за руку і потиснув її. Вони підвелися, вийшли з галереї та постояли трохи біля парапету, дивлячись на Трафальґарську площу. Туди-сюди поспішали кеби та омнібуси, натовпи людей квапливо рухалися навсібіч, над площею сяяло сонце.

Інформація видавця

УДК 821.111

М87

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням:

Maugham W. S. Of Human Bondage : A Novel / William Somerset Maugham. — London : Vintage Classics, 2000. — 704 p.

Публікується з дозволу A P Watt at United Agents LLP та The Van Lear Agency LLC

Переклад з англійської Єлени Даскал

Дизайн обкладинки Марії Кристопчук

Моем В.-С.

М87 Тягар пристрастей людських : роман / Вільям Сомерсет Моем; пер. з англ. Є. Даскал. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 752 с.

ISBN 978-617-12-5299-8 (PDF)

ISBN 978-617-12-5301-8 (FB2)

ISBN 978-0-099-28496-3 (англ.)

УДК 821.111

© The Royal Literary Fund

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2018

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником версії 1.1

с.9: Вона жила зі старшою сестрою, яка мовчки [примиралися] => примирилася зі своїм літнім віком.

с.117: Він був шарлатаном, але успішним шарлатаном, і в цьому завжди можна було знайти щось [кумедене] => кумедне.

с.120: Він [ледеве] => ледве спромігся витягти своє тіло всіма сходами до Філіпової кімнати, а піднявшись, важко сів і спробував віддихатися

с.120: Але хлопець бачив, що вчитель [стражадає] => страждає, і наприкінці уроку поцікавився, чи не відкласти їм заняття, поки йому не стане краще.

с.126: [Хопець] => Хлопець процитував Філіпу витончену епіграму: «Мені казали, Геракліте, мені казали, наче ти помер» <…>

с.130: <…> помиляючись, але не втрачаючи [смовпевненості] => самовпевненості, юнак намагався сперечатися — робив безглузді заяви, а Вікс дружелюбно його виправляв <…>

с.141: Лише одна думка робила його нещасним: Філіп [звинувачув] => звинувачував себе в нерозважливості, намагався поглузувати з себе за таку сентиментальність <…>

с.211: Філіп відкрив його і знайшов там одинадцять п’ятифунтових купюр і невеличкий паперовий мішечок із [суверенами] => соверенами.

с.307: У вас талант, рідкісний [таланат] => талант.

с.374: Послухайте, ви тоді серйозно сказали, що не погодитеся, [якшо] => якщо я запропоную вам вийти за мене?

с.386: Думками він усе рідше [повертавася] => повертався до Мілдред і озирався на минуле з огидою.

с.401: Він був послідовником Канта і висновки про все [робиві з] => робив із погляду чистого розуму <…>

с.418: Кері подумки вже [звинувачув] => звинувачував Нору за їхню близькість, а думка про те, щоби продовжувати ці стосунки, сповнювала його огидою.

с.420: Потім зупинився біля каміна, щоб жінка не змогла знову сісти [йому коліна] => йому на коліна.

с.420: Поки Нора щось щебетала, Філіп думав, що вона варта вдесятеро [більша] => більше за Мілдред <…>

с.490: <…> завдяки постійному контакту з хворими набув бадьорої зверхності здорової людини, яка серед лікарів-консультантів стає [професійою] => професійною звичкою.

с.518: Філіпове життєве правило робите все, що хочеться, але пам’ятати про поліціянта за [рогом не] => рогом, не надто допомогло в цій ситуації <…>

с.539: Не дивно, що Клаттон відчув глибоку симпатію до грека, який вигадав нову техніку для передачі прагнень [своє] => своєї душі.

с.600: Підписання миру на носі, за кілька тижнів Робертс увійде до [Петорії] => Преторії, тож акції почали зростати.

с.644: Філіп автоматично йшов, не розбираючи шляху, і раптом роздратовано помітив, що тиняється уздовж Шафтесбері-авеню [заміть] => замість того, щоб повернути до Геймаркта.

с.674: <…> можливо, в глибині душі, не наважуючись сформуватися в такі необхідні слова, зріла думка, [шо] => що немає ані Бога, ані життя після смерті.

с.679: Сумніваюся, що [наступним] => наступний вікарій пасуватиме нам хоча б наполовину так добре, як він.

с.747: Філіп перетнув [Трафальґардську] => Трафальґарську площу, і серце раптом засмикалося в грудях: він побачив жінку, яка здалася йому схожою на Мілдред.

с.750: Вони підвелися, вийшли з галереї та постояли трохи біля парапету, дивлячись на [Трафальґардську] => Трафальґарську площу.

Примітки

1

Модна в кінці XIX ст. частина жіночого туалету у вигляді подушечки, яка підкладалася під сукню нижче талії для надання фігурі пишності. (Тут і далі прим. перекл.)

(обратно)

2

Британська та американська міра довжини. Одна миля дорівнює 1609,344 м.

(обратно)

3

Цупка вовняна, бавовняна або шовкова тканина у дрібний рубчик.

(обратно)

4

Англійська монета і грошова одиниця Великої Британії до переходу на десяткову грошову. Дорівнювала 12 пенсам або 1/20 фунта стерлінгів.

(обратно)

5

Фортепіанні п’єси Фелікса Мендельсона, зібрані у вісім зошитів по шість п’єс у кожній.

(обратно)

6

Пісня Франца Абта, німецького композитора і хорового диригента, автора понад трьох тисяч творів. Часто її помилково вважають народною.

(обратно)

7

Німецька народна дитяча пісенька.

(обратно)

8

Колишня англійська монета у два шилінги.

(обратно)

9

Англіканський кардинал, згодом прийняв католицтво.

(обратно)

10

Еф. 1:3. (Тут і далі переклад Біблії І. Огієнка.)

(обратно)

11

Сорт шкіри, одержуваний особливою обробкою шкур великої рогатої худоби, коней, свиней.

(обратно)

12

Франсуа-Рене де Шатобріан — франкомовний бретонський письменник, політик і дипломат, один із засновників романтизму у франкомовній літературі. Був одним із найактивніших політиків Франції та міністром іноземних справ Франції у період реставрації Бурбонів.

(обратно)

13

Загальна назва країн, розташованих у східній частині Середземномор’я.

(обратно)

14

Британський орієнталіст, мандрівник та перекладач. Відомий завдяки перекладу «Тисячі й однієї ночі», який виконав згідно з вікторіанською мораллю.

(обратно)

15

Роман Вільяма Гаррісона Ейнсворта.

(обратно)

16

Комедійна п’єса Джеймса Баррі. Насправді вона була написана у 1902 році, вже після описаних тут подій. Можливо, йдеться про роман В. Г. Ейнсворта «Крічтон».

(обратно)

17

Самуїл — пророк і останній суддя Ізраїлю. Самуїла в дитинстві зобразив на своїй картині англійський портретист Джошуа Рейнольдс.

(обратно)

18

Найвищий титул священика в єпархії у католицькій, англіканській церквах, найчастіше член єпископської капітули. Почесні каноніки мають лише титул без будь-яких обов’язків і право носити відзнаки — пелерину і нарукавники.

(обратно)

19

Щомісячний журнал, де публікували цікаві історії та практичні поради щодо позашкільних занять. Виходив із 1879 до 1967 року.

(обратно)

20

Роман англіканського богослова Ф. В. Фаррара.

(обратно)

21

Приблизно 180 см.

(обратно)

22

Перо з широким тупим кінцем для однойменного письма.

(обратно)

23

Давнє християнське свято начесть третьої Особи Трійці. Цього дня заборонена будь-яка робота.

(обратно)

24

Мт. 21:21, 22.

(обратно)

25

Алюзія на Королівську школу у Кентербері.

(обратно)

26

Швидше за все, йдеться про Крістофера Марлоу — англійського поета і драматурга, родоначальника англійської ренесансної трагедії, та Волтера Патера — англійського есеїста й мистецтвознавця, головного ідеолога естетизму.

(обратно)

27

Урочистий день у духовних школах.

(обратно)

28

Термін, що використовується на позначення автономії Ірландії, встановлення якої домагався від британської влади ірландський національний рух 1870–1918 років.

(обратно)

29

Один із найвідоміших англійських генералів ХІХ століття.

(обратно)

30

Політичний діяч часів Римської республіки, лідер демократів-популярів. Мав видатні здібності красномовця.

(обратно)

31

Давньогрецьке портове місто у західній частині північного берега острова Кіпр. Місто згадується в записах на табличках царя Ассирії Асархаддона в 673/2 році до нашої ери як одне з десяти міст-держав античного Кіпру.

(обратно)

32

Мт. 7:7.

(обратно)

33

Зневажливо-глузливе прізвисько уродженця Лондона із середніх і нижчих верств населення. Також так називають один із найвідоміших типів лондонського просторіччя.

(обратно)

34

Художник доби Відродження в Італії. Малював вівтарні картини, церковні фрески, портрети. Відомий представник умбрійської школи живопису.

(обратно)

35

Скверику (нім.).

(обратно)

36

Студентського товариства (нім.).

(обратно)

37

Шинку (нім.).

(обратно)

38

Члени студентських товариств у Німеччині.

(обратно)

39

Міському саду (нім.).

(обратно)

40

Французько-прусська війна 1870–1871 рр.

(обратно)

41

«Вальпурґієва ніч» (нім.).

(обратно)

42

Битва біля Сен-Пріва-Ґравелотта — одна з найважливіших у французько-прусській війні.

(обратно)

43

Але, Адольфе (нім.).

(обратно)

44

П’єса на три дії норвезького драматурга Генріка Ібсена, прем’єра якої відбулася в Данському королівському театрі в Копенгагені 21 грудня 1879 року. Після постановки п’єса викликала багато дебатів, оскільки в ній гостро критикуються шлюбні норми ХІХ ст. У 2001 році твір Ібсена занесено до реєстру програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу».

(обратно)

45

Романтична опера Ріхарда Ваґнера на три дії з лібрето композитора. Перша постановка відбулася у Ваймарі 28 серпня 1850 року під диригуванням Ференца Ліста.

(обратно)

46

Третя опера Ваґнера з серії «Перстень Нібелунгів». Тривалість твору — близько чотирьох годин.

(обратно)

47

Гаетано Доніцетті — італійський композитор, автор сімдесяти п’яти опер.

(обратно)

48

У 1848 році під час революції король Луї-Філіп вимушено зрікся престолу.

(обратно)

49

Велика французька революція (1789–1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Під час неї республіканський устрій змінив абсолютну монархію у Франції і спричинив радикальні зміни у французькому суспільстві.

(обратно)

50

Так, мосьє (фр.).

(обратно)

51

Гарного дня, мосьє (фр.).

(обратно)

52

Алкогольний напій із білого вина з фруктами.

(обратно)

53

«Варта на Рейні» — німецька патріотична пісня часів французько-прусської війни, знову стала популярною під час Першої світової.

(обратно)

54

П’єса французького драматурга Марселя Паньоля.

(обратно)

55

Роман Джорджа Мередіта, англійського письменника вікторіанської епохи.

(обратно)

56

Роман Гюстава Флобера.

(обратно)

57

Французький письменник, поет-символіст.

(обратно)

58

Видатний італійський поет доби Відродження, письменник і політик.

(обратно)

59

Англійський поет і культуролог, один із найавторитетніших літературознавців та есеїстів вікторіанської епохи. Був одним із очільників руху за оновлення англіканської церкви.

(обратно)

60

Триніті-коледж — один із 31 коледжів Кембриджського університету.

(обратно)

61

Англійський поет і драматург XVIII століття.

(обратно)

62

Персі Біші Шеллі — англійський поет епохи романтизму. Гаррієт Шеллі (Гров) — кузина та перша дружина Персі Шеллі.

(обратно)

63

Джордж Фредерік Воттс — англійський художник-символіст і скульптор вікторіанської доби.

(обратно)

64

Едвард Колі Берн-Джонс — англійський художник.

(обратно)

65

Сандро Боттічеллі — італійський живописець флорентійської школи.

(обратно)

66

Джон Генрі Ньюмен — англійський кардинал, центральна фігура релігійного життя Великої Британії вікторіанського періоду. «Apologia Pro Vita Sua» — його автобіографія.

(обратно)

67

Томас Бабінґтон Маколей — британський державний діяч, історик, поет і прозаїк вікторіанської епохи.

(обратно)

68

Епіграма на Геракліта — грецького філософа.

(обратно)

69

Англійський есеїст і культуролог, головний ідеолог естетизму.

(обратно)

70

Англійський письменник, теоретик мистецтва, літературний критик і поет.

(обратно)

71

Антон Григорович Рубінштейн — російський композитор і піаніст.

(обратно)

72

Католицька конгрегація, що виникла у 1558 році в Римі з ініціативи св. Філіпо Нері. Серед її учасників були духовні особи, які не складали чернечих обітниць.

(обратно)

73

Англійський кардинал. З 1833 року був англіканським священиком, а у 1851 році прийняв католицтво.

(обратно)

74

Герцог Веллінгтон — спадковий титул у Великій Британії. Першим носієм титулу був Артур Веллслі, перший герцог Веллінгтон (1769–1852), відомий військовий і політичний діяч ірландського походження.

(обратно)

75

Вільям Еварт Ґладстон — британський державний діяч і письменник.

(обратно)

76

Ральф Волдо Емерсон (1803–1882) — американський письменник, філософ.

(обратно)

77

Жозеф Ернест Ренан — французький експерт зі стародавніх мов і цивілізацій Близького Сходу, письменник і філософ.

(обратно)

78

Фрідріх Паульсен — німецький письменник, педагог і філософ-ідеаліст, послідовник неокантіанства.

(обратно)

79

Герман Зудерман — німецький белетрист і драматург.

(обратно)

80

Данте Габріель Росетті — англійський поет, художник, перекладач.

(обратно)

81

Гетера — освічена незаміжня жінка у Стародавній Греції, яка вела вільний незалежний спосіб життя.

(обратно)

82

Дядько Генріх (нім.).

(обратно)

83

Прошу, прошу (нім.).

(обратно)

84

Господь на Небесах (нім.).

(обратно)

85

Вокзалі (нім.).

(обратно)

86

Відомий німецький історик філософії, доктор філософії.

(обратно)

87

Німецький філософ.

(обратно)

88

«Трубач із Зекінґена» — поема Йозефа Віктора фон Шеффеля.

(обратно)

89

Англійський художник, письменник, теоретик мистецтва, засновник руху «Мистецтво і ремесло», соціаліст.

(обратно)

90

Бенжамен Луї Поль Ґоддар — французький скрипаль і композитор епохи романтизму.

(обратно)

91

Комеді Франсез, відомий також як Театр-Франсе, або Французький Театр — єдиний у Франції репертуарний театр, трупа якого фінансується урядом. Розміщений у центрі Парижа, в 1-му адміністративному окрузі міста, у палаці Пале-Рояль. Має статус національного.

(обратно)

92

Бенуа-Констан Коклен — французький актор.

(обратно)

93

Французький романіст і драматург.

(обратно)

94

Ґі де Мопассан — французький письменник, вважався натуралістом і декадентом.

(обратно)

95

У сімейному колі (фр.).

(обратно)

96

Наша міс англійка (фр.).

(обратно)

97

Розвинула (фр.).

(обратно)

98

Шостому поверсі (фр.).

(обратно)

99

Ці дами (фр.).

(обратно)

100

Я вільна, правда ж? (фр.).

(обратно)

101

Я знаю (фр.).

(обратно)

102

Близько дев’ятої години (фр.).

(обратно)

103

Це справжня доля (фр.).

(обратно)

104

Чарівний хлопчик (фр.).

(обратно)

105

Жуль Массне — французький композитор.

(обратно)

106

Французька композиторка ірландського походження.

(обратно)

107

«Життя богеми» — твір Анрі Мюрже, французького прозаїка і поета.

(обратно)

108

Останній монарх із королівським титулом на французькому престолі.

(обратно)

109

Потилиці (фр.).

(обратно)

110

Обійми мене (фр.).

(обратно)

111

Ах, я кохаю тебе. Кохаю тебе. Кохаю тебе (фр.).

(обратно)

112

Ох, мене не цікавить садівник. Я не зважаю на нього, і він мене не цікавить (фр.).

(обратно)

113

Героїні романів Мередіта.

(обратно)

114

«Дафніс і Хлоя» — пасторальний роман давньогрецького письменника Лонга.

(обратно)

115

Центральна вулиця Лондона, поєднує райони Вестмінстер і Сіті.

(обратно)

116

Вулиця в лондонському Сіті.

(обратно)

117

Вулиця Фобур-Сент-Оноре знаходиться у VIII окрузі Парижа, відома насамперед тим, що на ній розташовуються державні установи, антикварні магазини, художні галереї. Тут розташовані Єлисейський палац, резиденція президента Франції, міністерство внутрішніх справ і багато модних магазинів найвищого рівня.

(обратно)

118

Північного вокзалу (фр.).

(обратно)

119

Біфштекс із картоплею (фр.).

(обратно)

120

Звичайне вино (фр.) — недороге столове вино.

(обратно)

121

Джорджо Вазарі — італійський архітектор, художник, теоретик та історик мистецтва.

(обратно)

122

Антоніо да Корреджо — італійський художник періоду Високого Відродження.

(обратно)

123

Я теж художник! (італ.). За легендою, захоплений картиною Рафаеля, Корреджо вигукнув ці слова.

(обратно)

124

Скарбничої (фр.).

(обратно)

125

Бельфорський лев — монументальна кам’яна скульптура, символ французького міста Бельфор.

(обратно)

126

Новачка (фр.).

(обратно)

127

Поза (фр.).

(обратно)

128

«Маленька Республіка» (фр.).

(обратно)

129

«Video meliora, proboque, deteriora sequor» — цитата з «Метаморфоз» Овідія.

(обратно)

130

Клод Моне, Едуард Мане, П’єр-Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Едґар Деґа — французькі художники-імпресіоністи.

(обратно)

131

Бавовняна тканина з довгим ворсом.

(обратно)

132

Шарль Еміль Огюст Каролюс-Дюран — французький художник і викладач.

(обратно)

133

Адольф Вільям Бугеро — французький живописець, представник академізму.

(обратно)

134

П’єтро Перуджино — художник доби Відродження в Італії.

(обратно)

135

Чезаре Пінтуріккіо — італійський живописець, представник умбрійської школи кватроченто.

(обратно)

136

Картина (1863 р.) французького художника Едуара Мане з оголеною жіночою натурою.

(обратно)

137

Еміль Золя — французький романіст, критик та політичний активіст.

(обратно)

138

Помпезних художників (фр.).

(обратно)

139

Жан-Огюст-Домінік Енгр — французький художник, живописець, представник класицизму.

(обратно)

140

«Олімпія» справді деякий час виставлялася в Луврі.

(обратно)

141

Томас Карлайл — шотландський письменник, есеїст та історик.

(обратно)

142

Альфред Теннісон — англійський поет-романтик.

(обратно)

143

Чарльз Діккенс — англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи, відомий політичний агітатор.

(обратно)

144

Вільям Мейкпіс Теккерей — англійський письменник-сатирик.

(обратно)

145

Англійський політик.

(обратно)

146

Річард Кобден — англійський політичний діяч, лідер фритредерів.

(обратно)

147

Хутірець Ліли (фр.).

(обратно)

148

«Веселий Монпарнас».

(обратно)

149

«Жовта книга» — англійський щоквартальний літературний журнал.

(обратно)

150

Оскар Фінґал О’Флагерті Вілс Вайлд — видатний ірландський англомовний поет, драматург, письменник, есеїст.

(обратно)

151

Стефан Малларме — французький поет, один із найвидатніших представників французького символізму.

(обратно)

152

Я вас побив (фр.).

(обратно)

153

Офіціанте! (фр.).

(обратно)

154

Пивний келих (фр.).

(обратно)

155

Ніхто, мосьє Кроншоу (фр.).

(обратно)

156

Барна стійка (фр.).

(обратно)

157

Він прекумедний (фр.).

(обратно)

158

Клео де Мерод — французька танцівниця, зірка часів Прекрасної епохи.

(обратно)

159

Дайте мені спокій! (фр.).

(обратно)

160

Джон Мільтон — англійський поет, прозаїк та політичний діяч, відомий насамперед епічною поемою «Втрачений рай».

(обратно)

161

Крістофер Марло — англійський поет, драматург, вважається родоначальником англійської ренесансної трагедії, батько білого вірша, традиційного для цього жанру.

(обратно)

162

Купка клоунів (фр.).

(обратно)

163

Альфред Сіслей — відомий французький художник-пейзажист, один із засновників імпресіонізму.

(обратно)

164

Жан Батист Каміль Коро — один із засновників французького реалістичного пейзажу XIX століття.

(обратно)

165

Дурниця (фр.).

(обратно)

166

Покидьок (фр.).

(обратно)

167

Негідник (фр.).

(обратно)

168

Це видно (фр.).

(обратно)

169

Я плачý за навчання (фр.).

(обратно)

170

Але, чорт забирай (фр.).

(обратно)

171

Покоївка (фр.).

(обратно)

172

Побачимося наступного тижня, панове (фр.).

(обратно)

173

Ґюстав Кайботт — французький колекціонер, представник імпресіонізму.

(обратно)

174

«Аранжування в сірому і чорному. Мати художника» — найбільш відома з робіт Джеймса Вістлера. Картина нині перебуває в музеї д’Орсе в Парижі.

(обратно)

175

«Вокзал Сен-Лазар» — картина Клода Моне.

(обратно)

176

Картина Хенрікуса Антоніуса ван Меєгерена, нідерландського живописця, портретиста, одного з найвідоміших фальсифікаторів XX століття, що прославився підробкою картин Вермеєра Делфтського та Пітера де Гоха.

(обратно)

177

Картина французького художника Жана Огюста Домініка Енґра.

(обратно)

178

Колишній королівський палац у Парижі.

(обратно)

179

Бульвар Сент-Мішель (народна назва Буль-Міш) — один із бульварів у центрі Парижа.

(обратно)

180

Обід із вином за 1.25 (фр.).

(обратно)

181

Жозе-Маріа де Ередіа — французький поет кубинського походження.

(обратно)

182

Філіпп де Вільє де л’Іль-Адам — французький дворянин, великий магістр Мальтійського ордену.

(обратно)

183

Оперний театр у Парижі, заснований 1715 р., у якому спочатку ставили спектаклі в жанрі комічної опери.

(обратно)

184

Александрійський вірш — римований 12-складник із цезурою посередині, із наголосами на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим.

(обратно)

185

Відома бальна зала Парижа, збудована в середині ХІХ ст.

(обратно)

186

Франс Галс — один із найвидатніших голландських живописців так званого Золотого століття голландського мистецтва.

(обратно)

187

Дочка мого консьєржа (фр.).

(обратно)

188

«Прекрасна садівниця» (фр.).

(обратно)

189

«Ролла» — поема Альфреда де Мюссе, французького поета, драматурга і прозаїка, представника пізнього романтизму.

(обратно)

190

Я прийшов занадто пізно, в світ занадто старий (фр.).

(обратно)

191

Вільям Ернст Генлі — англійський поет, критик і видавець.

(обратно)

192

Алджернон Чарльз Свінберн — англійський поет.

(обратно)

193

Офіціантами з кафе (фр.).

(обратно)

194

Музей Клюні — музей історії й культури Середньовіччя, заснований у Парижі в 1832 році.

(обратно)

195

Омар Хайям — перський поет, математик, філософ, астроном, писав рубаї, відомий своїм оспівуванням вина й жінок.

(обратно)

196

Сніданок (фр.).

(обратно)

197

Портрет моєї матері (фр.).

(обратно)

198

Ян (Йоганнес) Вермеєр, Вермеєр Делфтський — нідерландський художник, майстер побутового живопису і жанрового портрета.

(обратно)

199

Карл Бедекер — німецький видавець, автор перших путівників.

(обратно)

200

Рагу з яловичини (фр.).

(обратно)

201

Грушове полум’я (фр.).

(обратно)

202

Сир брі (фр.).

(обратно)

203

Пляшки (корсик.).

(обратно)

204

Іродіада — дочка юдейського принца Арістобула та його дружини Береніки, також внучка Ірода Великого та його другої дружини Маріамни. Її дочка Саломія спонукала Ірода Антипу відрубати голову Іоанну Хрестителю.

(обратно)

205

Золотий екю (фр.).

(обратно)

206

Старий порядок (також Старий режим; Дореволюційна Франція; фр. Ancien Régime, Ансьєн Режим) — політичний і соціально-економічний режим, що існував у Франції приблизно з кінця XVI — початку XVII ст. до Великої французької революції.

(обратно)

207

Шоколадна фабрика, що належала родині Меньє.

(обратно)

208

«Професія місіс Воррен» — п’єса Бернарда Шоу, опублікована в 1893–1894 рр., головною дійовою особою в якій є власниця публічних будинків.

(обратно)

209

Приятелька (фр.).

(обратно)

210

У вашому віці (фр.).

(обратно)

211

Тупиках (фр.).

(обратно)

212

Художник доби іспанського Ренесансу.

(обратно)

213

Молочника (фр.).

(обратно)

214

Образотворче мистецтво (фр.).

(обратно)

215

Це життя, любий, це життя (фр.).

(обратно)

216

Очільника поліції (фр.).

(обратно)

217

Офісу (фр.).

(обратно)

218

Ідеться про так звану барбізонську школу живопису, яку представляла група французьких художників-пейзажистів, що працювали в селі Барбізон у лісі Фонтенбло в 1830–1860 роках.

(обратно)

219

Гуртком (фр.).

(обратно)

220

Йдеться про Поля Гогена — французького художника-імпресіоніста, чиї картини вважаються одними з найдорожчих у світі.

(обратно)

221

Перепрошую, мосье (фр.).

(обратно)

222

Непогано (фр.).

(обратно)

223

Нагірна проповідь — серія повчань Ісуса Христа, які записані в 5, 6 і 7 главах Євангелія від Матвія і містять основні елементи його морального вчення.

(обратно)

224

Томас Гоббс — англійський філософ.

(обратно)

225

Бенедикт Спіноза — голландський філософ, науковець, один із найвідоміших пантеїстів.

(обратно)

226

«Бронзова ера» — перша статуя в людський повний зріст, створена Огюстом Роденом у 1875–1876 рр.

(обратно)

227

Девід Юм — шотландський філософ-емпірист, історик та економіст, діяч епохи Просвітництва, в першу чергу відомий своїми працями у галузі епістемології.

(обратно)

228

Джордж Генрі Льюїс — англійський філософ, літературний і театральний критик, представник вікторіанської епохи, прибічник дарвінізму, позитивізму і релігійного скептицизму.

(обратно)

229

«Походження видів шляхом природного добору, або збереження обраних рас у боротьбі за життя» — праця англійського природознавця Чарльза Дарвіна, що є одним із найзнаменитіших творів в історії науки й основоположним у сфері еволюційного вчення.

(обратно)

230

Томас Кук — британський підприємець. Прославився тим, що винайшов організований туризм і в 1841 році відкрив перше в історії туристичне агентство.

(обратно)

231

Другорядний персонаж «Посмертних записок Піквікського клубу», роману Чарльза Діккенса.

(обратно)

232

Фредерік Лейтон, 1-й барон Лейтон — представник салонного мистецтва в Англії, президент Королівської академії мистецтв, маляр і скульптор.

(обратно)

233

Лоуренс Альма-Тадема — британський художник нідерландського походження, який писав картини переважно на історичні сюжети.

(обратно)

234

Олександра Данська (1844–1925) — данська принцеса, королева Великої Британії та Ірландії, а також імператриця Індії.

(обратно)

235

Так називають людину, що пише замість когось іншого, переважно відомого письменника. Подейкують, що послугами літературних негрів користувався О. Дюма-батько.

(обратно)

236

Прикраса з тканини або мережива, яку наколюють на жіночу зачіску.

(обратно)

237

Високий двохколісний екіпаж із місцем для собак під сидінням.

(обратно)

238

Наївність (фр.).

(обратно)

239

Насип, набережна (англ.). Набережна Вікторії — частина набережної Темзи, автомобільна дорога й пішохідна доріжка вздовж північного берега Темзи в Лондоні.

(обратно)

240

Тут: домогосподині (фр.).

(обратно)

241

Трав’яний суп (фр.).

(обратно)

242

З картоплею (фр.).

(обратно)

243

Омлет із вишнею (фр.).

(обратно)

244

Ярд — британська та американська міра довжини. 1 ярд = 91,44 см.

(обратно)

245

Вулиця в центрі Парижа.

(обратно)

246

Фолі-Бержер» — знамените вар’єте та кабаре в Парижі.

(обратно)

247

Павільйон — у XIX столітті м’юзик-хол у Лондоні. Зараз у споруді розташовується торговий центр і комплекс розваг.

(обратно)

248

Тут: господиня (фр.).

(обратно)

249

Французький художник епохи рококо.

(обратно)

250

Пляшечку (італ.).

(обратно)

251

Дзвіниця комплексу Флорентійського собору названа на честь італійського живописця Джотто ді Бондоне.

(обратно)

252

Вірш англійського поета Джона Кіттса.

(обратно)

253

Йдеться про англійського письменника Семюела Джонсона.

(обратно)

254

Джеймс Босвелл — шотландський письменник і мемуарист.

(обратно)

255

Семюел Піпс, рідше — Пепіс — англійський чиновник морського відомства, автор знаменитого щоденника про повсякденне життя лондонців періоду Стюартівської реставрації.

(обратно)

256

Ініго Джонс — англійський королівський архітектор, який працював і як театральний художник.

(обратно)

257

Титульний персонаж роману Фредеріка Маррієта.

(обратно)

258

Софокл — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох найвизначніших трагічних поетів класичної Греції.

(обратно)

259

З ароматом апельсину (фр.).

(обратно)

260

Анрі-Фредерік Амієль (1821–1881) — швейцарський письменник, поет, мислитель-есеїст.

(обратно)

261

Сір Френсис Сеймур Гейден (1818–1910) — англійський художник, графік, лікар і меценат.

(обратно)

262

Чарльз Лем — англійський поет, публіцист і літературний критик епохи романтизму.

(обратно)

263

Ісфаган — місто в Персії (сучасному Ірані).

(обратно)

264

Елагабал — римський імператор з династії Северів.

(обратно)

265

Клод Ашіль Дебюссі — французький композитор, піаніст, диригент, музичний критик.

(обратно)

266

Палац Фонтенбло — резиденція королів Франції, віддалена від Парижа приблизно на 55 кілометрів.

(обратно)

267

Усно (лат.).

(обратно)

268

Оздоба з пучка пір’я або кінського волосу на головних уборах.

(обратно)

269

Сер Річард Френсіс Бертон (1821–1890) — британський дослідник, географ, перекладач, письменник, солдат, сходознавець, картограф, шпигун, мовознавець, поет, фехтувальник і дипломат. Відомий своїми подорожами і дослідженнями в Азії, Африці та Америці.

(обратно)

270

«Родина Ньюкомів» — роман Вільяма Теккерея.

(обратно)

271

Набережна Великих Августинців (фр.) — набережна в Парижі.

(обратно)

272

Паштетом із фуа-гра (фр.).

(обратно)

273

Постанову про розірвання шлюбу (лат.).

(обратно)

274

Вірш англійського поета Редьярда Кіплінга.

(обратно)

275

Людина, що за винагороду повідомляє важливі дані на перегонах.

(обратно)

276

Тут: фармакології (лат.).

(обратно)

277

Оноре Викторен Дом’є — французький художник-графік, живописець і скульптор.

(обратно)

278

Мікстуру зі сульфату та карбонату магнію.

(обратно)

279

Назва розділу твору християнського класика Джона Баньяна «Подорож пілігрима в Небесну країну». Українською мовою твір перекладено місією «Живе слово».

(обратно)

280

Персонаж комедії Ж.-Б. Мольєра «Удаваний хворий», домашній лікар головного героя Аргана.

(обратно)

281

Французький скульптор, один із засновників сучасної скульптурної школи.

(обратно)

282

Французький поет-символіст.

(обратно)

283

Французький композитор та органіст бельгійського походження.

(обратно)

284

Вільям Волшем — автор підручника «Теорія та практика хірургії».

(обратно)

285

Католицький святий, письменник і поет-містик. Реформатор ордену кармелітів.

(обратно)

286

Іспанський драматург і поет, священик.

(обратно)

287

Випалена глина, укрита поливою та малюнками.

(обратно)

288

Говернер Морріс — англійський державний діяч.

(обратно)

289

Англо-американський художник 2-ї половини ХІХ століття. Малював портрети, пейзажі, працював графіком, творив офорти і літографії.

(обратно)

290

Кафе у Лондоні, що славилося своїм морозивом та сорбетом.

(обратно)

291

Французький поет, прозаїк, літературний критик, лібретист і художник, значна постать у французькій літературі середини XIX століття.

(обратно)

292

Іспанський художник доби бароко, співзасновник севільської академії малярства. Малював релігійні картини, іноді портрети. Зробив декілька жанрових композицій на межі бодегону і побутового жанру, які вважають найкращими в творчому надбанні художника.

(обратно)

293

Католицька свята, відома іспанська монахиня-кармелітка, письменниця-містичка, реформатор кармелітського ордену, засновник орденської гілки «босоногих кармеліток». Проголошена Католицькою Церквою Вчителем Церкви.

(обратно)

294

Іспанський поет-містик, автор релігійних текстів, перекладач.

(обратно)

295

Темної ночі (ісп.).

(обратно)

296

Спокійна ніч (ісп.).

(обратно)

297

Верхня частина віконної рами або дверей, яка відчиняється.

(обратно)

298

Англійська письменниця, одна з авторів легенди про прокляття фараонів.

(обратно)

299

Фредерік Лейтон — англійський художник і скульптор, представник салонного мистецтва, президент Королівської академії мистецтв.

(обратно)

300

Незалежна бурська держава, пізніше завойована Великою Британією.

(обратно)

301

Британський генерал, головнокомандувач військ під час першого періоду Другої англо-бурської війни.

(обратно)

302

Столиця Південно-Африканської Республіки.

(обратно)

303

Щотижнева газета, у якій друкувалися різноманітні історії.

(обратно)

304

У медицині йодоформ застосовують як антисептик.

(обратно)

305

Британський фельдмаршал, один із найуспішніших військових діячів вікторіанської епохи.

(обратно)

306

Генерал збройних сил Південно-Африканської Республіки під час англо-бурських воєн.

(обратно)

307

Містечко в Південно-Африканській Республіці.

(обратно)

308

Місто в Південній Африці, столиця провінції Вільна держава. Місто є судовим центром країни — тут розташовані Верховний та Апеляційний суди ПАР.

(обратно)

309

За часів англійської Громадянської війни йомени стали соціальною базою парламентської армії. Століття, що послідувало за революцією, і подальший розвиток капіталістичних відносин, призвели до майже повного зникнення йоменів з історичної арени. Проте сам термін зберігся в назві іррегулярних військових частин добровольців.

(обратно)

310

Неприємність (фр.).

(обратно)

311

Оптичний прилад, за допомогою якого досліджується очне дно.

(обратно)

312

Цупка бавовняна тканина з фарбованої пряжі або з набивним малюнком; використовується для оббивання меблів та стін.

(обратно)

313

Британський письменник шотландського походження. Здобув світову славу завдяки роману «Острів скарбів», який є класичним зразком пригодницької літератури.

(обратно)

314

І ти (лат.) — алюзія на відому фразу Юлія Цезаря «І ти, Брут».

(обратно)

315

Ви розмовляєте французькою? (фр.).

(обратно)

316

«Maxim’s» — один із найвідоміших ресторанів Парижа.

(обратно)

317

Лакричні цукерки для свіжого дихання.

(обратно)

318

П’єса з фортепіанного циклу П. І. Чайковського «Пори року».

(обратно)

319

Романс на музику італійського композитора та придворного музиканта Франческо Паоло Тості.

(обратно)

320

Пісня на слова відомого у 1870-ті поета-пісняра Семюела Н. Мітчелла.

(обратно)

321

Готель у Лондоні.

(обратно)

322

Монета номіналом у десять шилінгів.

(обратно)

323

Головний музей Великої Британії в Лондоні, один з найбільших музеїв у світі.

(обратно)

324

Відомі своїм медом бджоли з гори Гімет в Аттиці.

(обратно)

325

Алюзія на цитату з Послання до коринтян 15:55 «Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?».

(обратно)

326

Жанна Пакен — французька художниця-модельєр, одна з перших видатних жінок-кутюр’є.

(обратно)

327

Популярна у салонах пісня вікторіанської епохи.

(обратно)

328

Декольте (фр.).

(обратно)

329

Місто і муніципалітет в Італії, у регіоні Лаціо.

(обратно)

330

Річка, що протікає в Севільї (Іспанія).

(обратно)

331

Рядок із сонета Джона Мільтона «Про свою сліпоту». Переклад Д. Павличка.

(обратно)

332

Екстравагантне (фр.).

(обратно)

333

Бут. 3:19.

(обратно)

334

Сорт міцного темного пива.

(обратно)

335

«Історія занепаду і падіння Римської імперії» — робота англійського історика Едварда Гіббона.

(обратно)

336

Візантійська імператриця, дружина імператора Юстиніана I.

(обратно)

337

Ірина Афінська — імператриця Візантії з 797 до 802 рік.

(обратно)

338

Тобіас Смоллетт — шотландський романіст, поет і перекладач.

(обратно)

339

Сукупність островів у Тихому океані.

(обратно)

340

Роберт Геррік — англійський поет.

(обратно)

341

Луцій Ліциній Лукулл — давньоримський аристократ, полководець і політичний діяч.

(обратно)

342

Французький філософ і кулінар. Автор трактату «Фізіологія смаку».

(обратно)

343

Афродіта наказала Еросові розпалити в Психеї хтивість до найогиднішого чоловіка. Проте Ерос сам запалав до неї чистим і шляхетним коханням. Ерос щоночі відвідував дівчину, але застеріг її, щоб вона не намагалася довідатись, хто він такий, і не намагалася побачити його при світлі. Детальніше в «Золотому віслюкові» Апулея.

(обратно)

344

Персонажі «Венеціанського купця» Шекспіра.

(обратно)

345

Цитата з вірша Дж. Кітса «Ода грецькій вазі». Переклад В. Марача.

(обратно)

346

Лк., 23:34.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

77

78

79

80

81

82

83

84

85

86

87

88

89

90

91

92

93

94

95

96

97

98

99

100

101

102

103

104

105

106

107

108

109

110

111

112

113

114

115

116

117

118

119

120

121

122

Інформація видавця

*** Примечания ***