Дракон із шоколадним серцем [Стефані Берджис] (fb2) читать постранично

Стефані Берджис Дракон із шоколадним серцем

Розділ перший

Не стану стверджувати, що бодай колись замислювалася над тим, як воно — бути людиною. Але от мій дідо Гранат завжди казав: «Краще не балакати з їжею», а кожному дракону відомо, що люди — то найнебезпечніший різновид харчу.

Певна річ, мені, молодій драконці, досі не випадало бачити геть нічого людського: хіба що їхні самоцвіти й книжки. Самоцвіти викликали в мене захват, а от книжки просто дратували! Це ж скільки чорнила змарновано! Хоч як я мружилася, розібрати виходило хіба що перші кілька абзаців цієї кострубатої писанини. Остання спроба так мене засмутила, що я перетворила на попіл аж три книженції, люто дмухнувши на них полум’ям.

— У тебе що, геть немає високих почуттів? — обурився мій брат, угледівши, що я накоїла.

Яспис^[1] мріяв стати філософом, тому намагався завше зберігати спокій, але, коли він глянув на купку попелу, що сходила димом, хвіст його загрозливо смикнувся і на дно печери ринула злива золотих монет.

— Просто подумай, — звернувся він до мене. — Кожну із цих книжок написало створіння, мозок якого завбільшки з половину твоєї передньої лапи. І втім, схоже, навіть у них терпіння більше, ніж у тебе!

— Та невже?

Мені подобалося під’юджувати велемудрого Ясписа, змушуючи його втрачати самовладання… і зараз, коли моїм крихітним паперовим ворогам настав гаплик, я не проти була розважитися. Отже, сповнена радісного передчуття, я розправила луску та сказала:

— Ну, як на мене, у того, хто згоден гаяти час на мурашину базгранину, і в самого мозок ніби в того мурахи.

— Ар-р-р-рг!

Брат роздратовано заревів, що мене неабияк потішило, кинувся був уперед — і приземлився точнісінько туди, де ще за мить до того сиділа я. Якби ж то я не була аж така завбачлива, він просто втопив би мене в сипкій купі діамантів і смарагдів і моя лусочка, досі м’якенька, могла б сильно пошкодитися. Але натомість у розсипище втрапив сам Яспис, а я весело застрибнула йому на спину, від чого він тицьнувся писком у самоцвіти.

— Діти! — Наша матінка звела голову, яка досі спочивала на її передніх лапах, і стражденно зітхнула — від цього в повітря по всій печері здійнялися ще й золоті монети. — Дехто, між іншим, намагається заснути після тривалого важкого полювання!

— Я б залюбки допомогла полювати! — вигукнула я, зістрибуючи з Ясписа. — Якби ж то ви дозволили мені полетіти з вами…

— Твої лусочки ще не зміцніли навіть для того, щоб витримати вовчі ікла. — Величезна материна голова знову вляглася на мерехтливі блакитно-золоті лапи. — Що й казати про кулю чи про магічне закляття, — додала мама зморено. — Може, десь років за тридцять, коли ти подорослішаєш і будеш готова літати…

— Але я не можу чекати ще тридцять років! — заревіла я. Голос мій лунко розійшовся печерою, і десь у глибині довжелезних тунелів нашої господи дідусь та обидві мої тітоньки обурено забуркотіли спросонку. Втім, я не зважала на них. — Я не можу довіку сидіти в цій печері, носа не потикаючи назовні, нікуди не ходити, нічого не робити…

— От Яспис свої безтурботні роки використовував для того, щоб навчитися філософії. — Мамин голос уже не здавався втомленим, він став зимним і твердим, наче діамант. Її шия здіймалася наді мною дедалі вище, величезні золоті очі звузилися, перетворившись на дві небезпечні щілинки, і прикипіли до мене, норовливої доньки. — Інші дракони теж знайшли, чим себе розрадити: узялися за літературу, історію чи математику. Скажи-но мені, Авантюрине, ти вже спромоглася відшукати щось, що зацікавить саме тебе?

Я стиснула зуби й заскребла пазурами передньої правої лапи під купою золота, на якій сиділа.

— Уроки — це так нудно! Я хочу подорожувати і…

— А зроби-но мені таку ласку, поясни, як ти збираєшся спілкуватися з тими створіннями, що їх зустрінеш під час своїх подорожей? — солодкаво поцікавилася матінка. — Чи, може, ти вже краще опанувала мови, ніж я була вважала?

Яспис тихенько форкнув у мене за спиною. Я миттю розвернулася й дмухнула на брата димом. Той просто розвіявся в нього перед писком, а братові очі потішено заблищали.

— Я вже вмію розмовляти шістьма мовами, — пробурмотіла я, розвертаючись до матінки. Але звести голову й зустрітися з нею очима не наважувалася.

— Коли твоїй сестрі було стільки само років, скільки тобі тепер, — мовила матінка, — вона вже говорила й писала двадцятьма мовами.

— Ем-м-м…

Форкнути димом ще й у маму я не наважувалася. Але я б залюбки пирхнула ним у Цитрину, якби вона й досі тулилася отут, із нами, а не жила собі ген далеко у своєму бездоганному, дивовижному, унікальному величезному палаці. Цитрина складала епічну поезію, яка сповнювала серця інших драконів неймовірною шанобою, і кожен, хто опинявся поряд із нею, уже незабаром