Остерігайтеся котів [Жіль Леґардіньє] (fb2) читать онлайн

Жіль Леґардіньє Остерігайтеся котів

1

Вам коли-небудь траплялися люди, які влаштовують свято з приводу розлучення? Мені — так. Природно, коли веселяться наречені. У суботу звук клаксонів супроводжує їхню процесію, що прямує до мерії, а напередодні вулиці звеселяють гурти їхніх друзів, по-чудернацькому одягнених або майже голих, із трубами й барабанами. Так вони демонструють усім ґавам свою радість від того, що молоде холостяцьке життя уривається — іноді на понад тридцять п'ять років… Але менш ніж за рік, коли, згідно зі статистикою, дев’ятнадцять відсотків розлучаються, ніхто не запускає конфетті. Хоча Жером — виняток.

Я пропустила його перші два весілля, але була на третьому. Три весілля і три розлучення у тридцять два роки — це не може залишити байдужим. Прислів'я каже: «У другій аварії корабля не звинувачуй море». Про третій раз життєва мудрість мовчить.

Між нами, я вважаю свято розлучення набагато приємнішим, ніж весільні урочистості. Ані тобі показухи, ані соціальних умовностей — прощавайте незручності, пишна сукня, що перехоплює подих, святкові туфлі на височенних підборах, на яких забитися можна, якщо ненароком спотикнешся, ані збирання пожертв «за здоров’я» у церкві, ані меню зі стравами в химерному соусі, і більше жодного безглуздогс жарту від дядька Жерара, якого навіть не запрошували. Просто люди, з якими вас справді щось пов’язує і яким можна відверто сказати: «Я знову схибив, але сподіваюся на вашу підтримку». Думаю, навіть його перша дружина тут.

Ось чому цього суботнього осіннього вечора я перебуваю в чудовій переповненій квартирі, у колі людей, які веселяться завдяки Жерому. Ще рано, ми посміхаємося одне одному, обмінюємося думками, усі переповідають про свої невдачі в досить сюрреалістичній, але невимушеній атмосфері. Таке враження, що ми на зібранні Клубу анонімних невдах. Аж тут Жером розпочинає церемонію:

— Дякую всім за те, що прийшли. Нема чого святкувати, окрім насолоди від спілкування з вами. Кожен із вас — частина мого життя. Я вважаю за краще відразу повідомити, що подарунки, якими ви щедро наділили — тобто дехто з вас, — не буде повернено. Цього вечора на мені немає гарного костюма, я більше не розраховую на вашу фінансову допомогу для моєї весільної подорожі, у мене навіть дружини вже нема. І через цю нечувану зухвалість, яка мені й не снилася, постає питання: чи не було розлучення з Марі вмотивоване бажанням провести вечір із вами? На тому й станемо. Я згоден бути найгіршим, останнім негідником. Якщо одного чудового дня ви почуватиметеся жалюгідно, шкодуватимете через хиби й негаразди, — щиро сподіваюся, що згадка про мене поліпшить вам настрій.

Усі сміялися й аплодували, а потім якась дівчина почала розповідати, як три тижні тому її звільнили з роботи, оскільки вона розсміялася в обличчя одному чолов'язі, що до неї залицявся. Вона прийняла його за схибленого на тестостероні службовця комерційного відділу, тоді як це був молодий і хвацький виконавчий директор — найзначніший клієнт її шефа… Безробітна, але нестримна від сміху. І всі підхопили її поривання.

Одне-друге зізнання — і вечір розпалювався надзвичайно швидко: люди мали що розповісти. Ніхто не говорив ані про телепередачі, ані про решту безглуздих речей, яких забагато в нашому житті. Нікому не потрібно було пити алкоголь, щоб почуватися добре. Ми всі були однакові: кожен зі своїми недоліками. Коли святкуєш день народження, перемогу чи якусь радісну подію, неможливо створити таку атмосферу. Завжди будуть одна-дві зірки, що красуються на п’єдесталі, а решта — спостерігачі. Дарма ми не святкуємо наші невдачі… Спокійно, без хибної слави, радіючи життю, ідучи пліч-о-пліч. Тим більше, що частіше ми сповнені смутком, ніж гордістю. У всякому разі, тієї ночі, незважаючи на всі розмови без комплексів, я не наважилася заговорити. Занадто страшно, занадто соромно, хоча могла б стільки всього розказати. Якби мені довелося поділитися всіма моїми проколами, то знадобилися б місяці — і то якщо розповідати швидко… Я прийшла на цю вечірку, щоб бути з Жеромом, забутися, провести приємно час, — і не розчарувалася. Проте така обстановка не заважає долі спостерігати за вами. Ніколи не знаєш, коли і як вона вирішить постати перед тобою. Зі мною це сталося того вечора, і її посланець мав дивний вигляд.

Вийшовши подихати на балкон, я опинилася в компанії курців, які димлять осторонь і ховаються, як рецидивісти в бігах. Була ніч, трохи холодно. Я дивилася на квартал згори вниз. Жером мешкає на шостому поверсі, і з його квартири простягається прекрасний краєвид на дахи сусідніх будинків і міський парк. Я обіперлася на алюмінієві перила. Вони були дуже холодні. Зробила глибокий вдих — і, як на лихо, вдихнула зовсім не свіже нічне повітря, а щось незрозуміле, що курив здоровенний чолов’яга, який стояв зоддалік. Я відкашлялася і спробувала вдихнути ще раз. Цього разу успішно. Завжди стій на своєму і ніколи не здавайся. Свіже повітря заповнило мої легені. Спокій. Звідси я чула сміх, який долинав із вітальні та змішувався з дедалі тихішим шумом міста, що засинало. Яка благодать!

Мені пригадалося все, що зі мною сталося останніми місяцями. Я почувалася досить добре, щоб дивитися на речі відсторонено, так, наче йшлося про когось іншого, за ким я могла спостерігати збоку. Зовсім не йшлося про вирішення серйозних проблем. З ними я ніколи не можу дати собі ради. Їх надто багато, і вони надто реальні. Я потребувала цілковито нейтрального, холодного бачення загальної картини, щоб хоч на мить повірити в безпеку й згори позирати на поле битви.

І тут я відчула на собі проникливий погляд. Я повернула голову й помітила молодого чоловіка, одягненого у великий светр у стилі хіпі. Не знаю чому, але його обличчя змусило мене подумати про мордочку білки. Маленькі чорні веселі очі, рухливий ніс і зуби, готові перегризти горіхи. Справжній посланець долі. Він пильно дивився на мене:

— Привіт!

— Добривечір.

— Мене звати Кевін. А тебе?

— Жулі.

— Ти подруга Жерома?

— Як і решта, що зібралися цього вечора.

— Скажи-но мені, Жулі, що такого найбільш божевільного ти вчинила у своєму житті?

Мене спантеличило не так запитання, як відповіді, які відразу спали мені на думку. Я вже готова була розповісти про випадок, коли, збігаючи вниз сходами, одягала светр і ганебно впала, заплутавшись у ньому. Як наслідок: зламана рука, тріщини на двох ребрах і синець на підборідді, який сходив понад місяць. Я також могла розказати, як заходилася лагодити розетку з увімкненим електроприладом і мені знадобилося дві руки, щоб прикрутити підставку, тож у мене виникла геніальна ідея потримати дроти губами. Після цього понад годину в моїх очах мерехтіли жовті вогники.

Та я могла навести йому хоч п’ятдесят таких само безглуздих прикладів, але нічого не сказала. Його питання було для мене наче ляпас. Я не знаю, хто цей Кевін, гадаю, що ані слова йому не сказала, але в голові думка думку побивала. Який мій учинок був найбезглуздішим ужитті? Мені потрібно було добре подумати, тому що випадків було хоч греблю гати. Я могла скласти список в алфавітному чи хронологічному порядку — на вибір. Одна річ була певною: мені потрібно було відповісти. Цього не уникнути. Мозок не залишав мені жодного аварійного виходу. Це було наче сигнал, на який він чекав, щоб притиснути мене цим екзистенційним питанням, якого я уникала так довго…

Тож я сказала собі, що щиро відповім на запитання, по правді. Ось чому я зараз із вами. Я розповім вам про найбожевільніший мій учинок.

2

Просто неймовірно спостерігати за косаткою, яка пливе по воді. Захоплива велич тварини, легкість і точність, з якими вона розрізає хвилі, щоб дістатися до своєї жертви. Але через що нам доводиться пройти, коли нас нещодавно покинули?

Мене звати Жулі Турнель, мені двадцять вісім років, і я в депресії. І це не через косатку, яка пливе до нас, а тому що наразі життя не таке, як із письма. Не слід було погоджуватися їхати на південь. Я знову дозволила себе вмовити. Кароль сказала мені: «Приїжджай до нас, це піде тобі на користь. Ми вже давно не проводили вихідних разом. У нас буде час поговорити. І, крім того, ти зможеш побачити свою хрещеницю. Вона вже так підросла, має чудовий вигляд, їй буде приємно. Приїжджай!»

Справді, Сінді значно виросла, і, гадаю, це лише початок. Нічого дивного: їй тільки дев'ять. Не заперечую — вона мила, але оскільки я пообіцяла говорити вам тільки правду, то мушу визнати, що в перший же ранок ця приємність кудись поділася. Дивно чути таке від себе, тому що я просто обожнюю дітей. Тобто я вважаю, що буду обожнювати моїх, якщо вони колись у мене з’являться. Отже, погідної серпневої суботи ми опинилися в Антібі, в аквапарку, затиснутому між двома автошляхами, з кількома тисячами інших людей, щоб подивитися на запроторених у басейн великих риб, які полюють на маленьких сардин. Уже спекотно, асфальт липкий, а пляшка води коштує, як барель нафти. Піднімаюся на автостоянку, заповнену сімейними авто з дитячими сидіннями, і запитую себе, що я тут роблю. Відповідь знайшлася досить швидко, коли Сінді захотіла солодкої вати. У мене збереглися приємні спогади про солодку вату. Маленькою мені здавалося, що вона лише трішки прилипає до губів. Тату й мамо, я завинила у вас перепросити: солодка вата — це якийсь жах, лихо й паскудство. І не тому, що з'їсти її всю — це випробування для дитини, а тому, що її скрізь повно. Вона липне не лише до губ, але й до носа, одягу, волосся. Найгірше, коли в черзі здоровенний тип штовхнув мене на Сінді і її вата приклеїлася до мого світлого топа. Одна мила дама сказала мені, що це називається «прокляттям Людини-павука», проводячи паралель із клейкою павутиною. І це ми ще не зайшли до парку…

Перед основною виставою з дельфінами ми попрямували до маленьких пізнавальних павільйонів із тваринами й пояснювальними написами. «Тварини — наші друзі», «Ми несемо за них відповідальність», «Земля — в небезпеці». Це правда. Але в такий ось доволі похмурий для мене день, незважаючи на сонце, можу сказати, що я також у небезпеці, однак ніхто не сповістив про це табличкою.

— О, хрещена, подивися — черепаха, її звати Жулі! Як тебе!

— У неї твої очі,— додала весело Кароль. — Утім, здається, їй удалося зберегти свого кавалера, вона…

Не знаю, звідки береться сила, що дозволяє вам сміятися з таких жартів, коли у вас нестримне бажання плакати. Поза сумнівом, саме вона заважає вам дати ляпаса подружці за такий ущипливий жарт. Спекота, Сінді хоче пити, Сінді хоче м’яку іграшку, — а я хочу померти.

Решта вихідних — це довгий спуск до пекла. Вас запросили у справжню сім’ю, з будинком, обсадженим квітами, з припаркованою перед ним автівкою, іграшками, розкиданими по всій вітальні, світлинами на стінах, милими жартами, зрозумілими лише мешканцям цього будинку. І, незважаючи на всю їхню люб'язність, ви почуваєтеся чужою в цьому світі емоцій, звичних для тих, кому випало в ньому жити.

Сінді грає мені уривок якоїсь мелодії на флейті. Я його не впізнаю. Незграбне виконання «До чистого фонтану»? Викривлена й невміла «Ода до радості»? Ні. Мелодія до серіалу про каліфорнійського прищавого хлопчика, чиїми плакатами обклеєні шпалери в її кімнаті. Потім була дегустація підгорілого печива. Якщо одного дня я захворію на рак, то знатиму, звідки вітер віє. Далі ми почали грати в «Загримуй мене». Потрібно було нанести більше туші навколо її носа, тому що вона не пошкодувала помади й нафарбувала мені губи аж до вух.

Та це ще не найгірше. Кароль не збрехала: ми змогли поговорити.

— Це ж просто шанс, що Дідьє покинув тебе. Це не той чоловік, що тобі потрібен. Він завжди поводився б, наче десятирічний, а ти піклувалася би про нього все життя.

Зазначте, що, навіть замінивши «Дідьє» на «Донован» і додавши насамкінець «він хотів лише твоїх грошей», усе скидається на діалог з американського серіалу. Дякую, Кароль. Ти мені справді допомогла.

Я проплакала в поїзді всю дорогу назад. До чого тільки не вдавалася, щоб позбутися сумних думок. На вокзалі, піддавшись слабкості, я придбала журнал, у якому йшлося про засоби й методи лікування дезінтоксикації в зірок. Я ніколи не могла зрозуміти, як можна писати статтю про дітей, які вмирають із голоду, а на сусідній сторінці публікувати фото топ-моделей у розкішних автомобілях, нахвалюючи переваги їхніх «нікчемних ганчірок», які неможливо носити й на які цим нещасним дітям довелося б заробляти шість тисяч років, і це за умови, що вони дожили до часу виходу статті. І як нас після цього можна назвати? Я перегорнула сторінки аж до гороскопу. «Леви: умійте слухати вашого партнера, інакше можливий конфлікт». Якого партнера? Слухати — та я тільки це й робила, і який результат… «Здоров'я: не зловживайте шоколадом». «Робота: вам зроблять пропозицію, від якої ви не зможете відмовитися». Та це ж сенсація! Чесно кажучи, мені дуже цікаво, як зорі дізнаються про зловживання шоколадом. Я не думаю, що Плутон чи Юпітер можуть порадити, що мені їсти, а ті, хто переконують мене в іншому, щонайменше шарлатани. Не зацікавили мене й історії про псевдозірок, які роблять неймовірні заяви на кшталт: «Я готова на все, щоб бути щасливою» або «Я обожнюю, коли мене кохають». Я відклала журнал.

Потім я намагалася зрозуміти, що зобразила Сінді на яскравому малюнку, який подарувала мені просто перед від’їздом. Розчавленого величезною каструлею кота? Кліща під мікроскопом? Та нічого з цього не вийшло. Знову хлинули сльози. Я думала про Дідьє: що він міг би робити цієї миті? Чим він займався на вихідних? Ми розійшлися два тижні тому, але я була переконана, що він уже знайшов когось. Музикант, мотоцикліст і чудовий хлопець — такі ніколи подовгу не залишаються самотніми. Він мене добре провчив. Стає нестерпно, коли про це думаю! Я познайомилася з ним на концерті. Не в «Зеніті», а у святковій залі «Сен-Мартен», у сусідньому містечку. Він співав в одному альтернативному рок-гурті «Музичний шторм». Уже сама назва мала мене насторожити. Я прийшла з двома подружками. У нас були флайєри,^[1] то ми й скористалися нагодою. Звук був надто гучний, у мене очі мало не повипадали. Концерт видався жалюгідним, але Дідьє був там, у світлі прожекторів, посеред своїх істеричних друзів, які уявляли себе рок-зірками. Він співав дуже ламаною англійською, але був таким гарним! Перше, на що я звернула увагу, це його сідниці. Моя подруга Софі завжди говорить, що тільки погані хлопці мають гарні сідниці, а в Дідьє вони були запаморочливі. Після концерту я побачила його очі — і все завирувало. Не знаю як, але він мене спокусив. Чверть від поганого артиста, чверть від зарозумілого підлітка, і половина чогось, що я так і не змогла ідентифікувати. Це було наче удар блискавки. Які дурниці… Завжди слід пам’ятати, що насамперед сподобалося в людині. Я мала обмежитися його сідницями. Ми вийшли разом, відтоді я почала ходити на всі його концерти. За двадцять шість років свого життя я не переступила порогу жодного бару, а тут протягом трьох місяців вивчила всі в околиці. Заради нього я покинула друзів. Він стверджував, що я йому потрібна. Найгірше було, коли він «писав». Ставав злий як собака, утім, з іншими поводився досить пристойно. Він міг годинами сидіти нерухомо перед телевізором, а потім раптово починав нервувати. Вирушав покататися на мотоциклі, бо йому потрібно було купити нові шмотки. Я й раніше чула, що творчі особистості переживають такі моменти. Проте впевнена, що по-справжньому талановиті люди не такі. Ми весь час проводили разом. Він розповідав мені про все на світі, а я дивилася, як він гортає журнали про мотоцикли, милувалася ним, коли ми займалися коханням, якщо в нього виникало таке бажання, спостерігала, коли він шукав натхнення неважливо де: в Інтернеті чи на пачці з-під пластівців «М'єль Попе». Та що там може надихати в складі пластівців? Яка ж я була дурна… Щоб допомогти йому, я кинула навчання та погодилася на першу-ліпшу роботу в банку, у центральному відділенні «Креді Комерсьяль». Удень я бігала по семінарах із мотивації, щоб навчитися краще продавати будь-що вже збанкрутілим клієнтам, а ввечері були концерти й нервові зриви. Я вже не кажу про той випадок, коли, захоплений маніакальним психозом наприкінці другого приспіву, Дідьє стрибнув на «свою» публіку, щоб його пронесли на руках, наче рок-зірку, проте в маленькій концертній залі «Монжую» із два десятки плюгавеньких глядачів розступилися, а він гепнувся на підлогу, як пакет із-під йогурту. Я мусила побачити в цьому знак.

Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»

Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.

3

Мені дуже подобається моя вулиця. Тут вирує справжнє життя. Старі невисокі будівлі; на балконах купа всього: вазони, велосипеди й навіть собаки. Щодо інфраструктури розташування пречудове: тут можна знайти все — від невеличкої книгарні до пральні. Це не велика магістраль, тож сторонні сюди заходять тільки у справах. У західному напрямку є невеликий схил. Коли сідає сонце, то здається, що там, у западині, є порт, горизонт, море, навіть попри те, що найближче узбережжя — за сотні кілометрів. Я виросла за два квартали звідси. Коли батьки після виходу на пенсію переїхали на південний захід країни, мені захотілося лишитися тут, де я знаю всіх і почуваюся як удома. Єдиний раз мені закортіло втекти — коли мене полишив Дідьє. Забагато спогадів, здебільшого болісних. Та добрі швидко взяли гору. Я захоплююся тими, хто їде відкривати світ, хто пакує валізи, щоб рік пожити в Чилі, хто може побратися з австралійцем чи просто готовий купити квиток на літак і вже на місці планувати, що робити далі. Я на це не здатна. Мені потрібне коріння, мій усесвіт, а особливо ті, хто є його частиною. Насправді я швидко прив’язуюся до людей. Для мене життя — це насамперед ті, з ким ми його будуємо. Я обожнюю свою сім’ю, але бачу її двічі на рік, тоді як з друзями зустрічаюся майже щодня. Зазвичай спільні будні важливіші за кровну спорідненість.

Навіть пекарка, мадам Бержеро, є частиною цієї дивної родини. Вона знає мене ще змалечку, завжди привітна до мене, і я помічаю, що іноді навіть вагається, чи не дати мені разом із рештою ще й цукерку. Її крамниця розташована поруч із бакалією Мохамеда, яка так і називається «У Мохамеда». У нього завжди відчинено. Це третій Мохамед, якого я знаю. Думаю, що тільки першого насправді так звали, а інші пристали на таке ім’я, щоб не змінювати вивіску.

Чим далі я крокую вулицею, тим краще почуваюся. Якщо якось я втрачу відчуття часу чи збожеволію, то в мене буде надійний спосіб дізнатися, який сьогодні день. Варто лише подивитися на вітрину власника китайської кухні, мсьє Пінга. Інколи маю сумніви щодо справжності його імені. За п'ять років він не покращив своєї французької, але переконана, що це просто в нього такий дієвий прийом. Щоб дізнатися, який сьогодні день тижня, потрібно лише глянути на його вітрину: у п'ятницю — велика знижка на свіжі креветки. У суботу — на смажені, із сіллю й перцем. У неділю продає креветки у п’яти спеціях. У понеділок — їх же — у кисло-солодкому соусі, зазвичай, більше кислому. У вівторок — із сичуанським перцем, і в середу — у надзвичайно гострому соусі. Тож коли будете в нашій місцині, то ніколи не купуйте креветки після неділі. Щойно я переїхала, я вирішила поласувати ними в середу ввечері. Мій шлунок цього не пробачив. Наступні три дні я змушена була провести в туалеті. Зрештою, навіть перечитала телефонний довідник.

Цього понеділка, коли я повернулася, сонце ще не сіло і було тепло. Я насолоджувалася моментом. Пройшла повз будинок Наталі, у її вікнах уже світилося.

Ближче до квартири в мене з’явилося приємне відчуття розслабленості, наче я взуваю улюблені домашні капці. Після трьох днів у Кароль, я нарешті відчула себе на своєму місці, на своїй землі. Думаю, що навіть цей поганець Дідьє розумів, що йому нічого тут робити. Мохамед саме розкладав абрикоси, артистично розмахуючи руками.

— Добрий вечір, мадемуазель Жулі.

— Добрий вечір, Мохамеде.

Біля будинку все було як завжди. Я набрала код, штовхнула двері й попрямувала до поштових скриньок. Відчинила маленькі дверцята своєї. Два рахунки й реклама. На одному конверті жирними літерами було зазначено, що я можу виграти річний запас корму для мого кота. У мене нема кота, а я ще не дійшла до того, щоб їсти котячий корм. І після цього нас закликають економити папір, щоб уберегти планету. Краще припинили би завалювати нас рекламним непотребом…

Зачиняючи дверцята, я помітила ім’я на сусідній скриньці. Мені було відомо, що подружжя з четвертого поверху виїхало, тому що в них народилася друга дитина, але не знала, що вже заїхав хтось новий. «Мсьє Рікардо Пататра». Оце так ім'я! Варто поцікавитися: може, неподалік зупинився цирк і клоун вирішив мешкати тут… Власне, негарно насміхатися, але все ж таки. Я декілька секунд читала й перечитувала напис із дивакуватою посмішкою на обличчі. Першою за вихідні.

Я піднялася до себе. Зателефонувала Кароль, щоб повідомити, що успішно повернулася і що високий брюнет, який сидів навпроти мене в поїзді, навіть не спробував позалицятися. Тоді завантажила пральну машину. Пішла прийняти душ — і вгадайте що? Я не припиняла думати про це ім'я. Скільки йому може бути років, цьому Рікардо Пататрі? Який він на вигляд? З таким іменем, погодьтеся, ваша уява малює дивовижні картини. Якщо поверхом вище мешкатиме Франсуа Дюбуа, у вас складеться враження, можливо помилкове, що ви все про нього знаєте. Мабуть, тому, що я знала одного Франсуа Дюбуа в початковій школі й востаннє чула про нього від квітникарки, яка ходила втішати його маму, бо того засудили на два роки позбавлення волі умовно з великим штрафом за перевезення робленої оливкової олії. Тож… Але Рікардо Пататра — це зовсім інше. Це звучить велично, гучно, як ім’я аргентинського шукача пригод, який захищає орангутангів, як прізвисько винахідника обсмажування кавових зерен високої якості або як ім'я великого іспанського мага, який добровільно покинув рідні місця, тому що проткнув свою асистентку шпагами, від чого так і не оговтався, адже був таємно закоханий у неї. Це просте ім'я говорить багато про що, але не про звичайного сусіда по багатоквартирному будинку. І раптом, стоячи під душем, я відкрила нову мету в житті: дізнатися, який він на вигляд. Я закрутила воду й схопила рушник. Саме тоді почулися кроки на сходовій кліті. Я поквапилася, щоб подивитися крізь вічко, чи це раптом не він піднімається сходами. Як божевільна зірвалася з місця — і послизнулася та щосили гримнулася на підлогу. Якби я грала в шаради, то сказала б «па-тат-ра», але це скоріше було «ба-да-бум». Я лежала гола перед дверима й відчувала невимовний біль. От дурепа! Я навіть ніколи не бачила цього типа, а він уже штовхнув мене на дурнуватий вчинок. Це була перша дурість. І не остання та не найгірша.

4

Я не знаю, чи існують люди, яким подобається працювати в банку, я — ненавиджу. Для мене банк символізує занепад нашої цивілізації. І клієнти, і персонал почуваються невдоволеними, коли приходять сюди, але в них нема вибору.

Щоранку, приходячи у відділення, ми маємо перевірити банківські автомати і, якщо щось не функціонує, повідомити команду технічного обслуговування. Якщо йдеться лише про те, щоб почистити їх, ми змушені робити це самі. Уявляєте собі? Вони всюди встановлюють банкомати, щоб скоротити персонал, а ми повинні ще про них дбати. Це так, наче ви повинні були б годувати, лікувати й чепурити інопланетних паразитів, які вас потім з'їдять. Цього ранку не було нічого, окрім наліпки з реп-гуртом. Раптом я уявила, що натрапляю на наклейку «Музичного шторму» з повідомленням про їхнє жалюгідне турне. У такому разі мене не слід змушувати до прибирання. Я б одразу все підпалила.

Щоб потрапити в банк до відчинення, потрібно пройти через тамбур. Щоразу, як мене закривають у цій скляній коробці, я блідну від думки, що ця ідіотка Жеральдін помилиться кнопкою та замість того, щоб відчинити внутрішні двері, впустить дозу транквілізатора. Я уявляю себе рибою, що задихається в целофановому пакеті та щосили б’є хвостом. Якою була б моя остання думка? Хотілося б сподіватися, що це буде якась мудра та видатна фраза, але гадаю, що спроможуся на: «Яка ж довбеха ця Жеральдін!» Вона ніколи б не стала заступником, якби довжина її ніг не була обернено пропорційна до довжини її спідниць.

Цього разу я вижила в тамбурі й двері відчинилися.

— Добридень, Жулі. Та ти шкутильгаєш! Що з тобою сталося?

— Я посковзнулася в душі.

— Ти знову вдалася до акробатичних трюків!

Я не відповіла. Бідна Жеральдін. З її фізичними даними вона, мабуть, ніколи не приймає душ так, щоб не вигинатися всім тілом. Вона вихиляється навіть тоді, коли виносить сміття. Думаю, що десь глибоко в душі вона не зла; мабуть, вона мені навіть симпатична. Але коли бачиш, як молода чарівна жінка міняє кавалерів, як рукавички, і до того ж успішна в кар'єрі, то навіть приємно припустити, що вона дурненька.

Я вже зайняла була своє місце за віконечком, коли мсьє Мортань висунув голову з кабінету.

— Мадемуазель Турнель, будь ласка, зайдіть до мене.

Мортань — це директор відділення. Півень посеред курника. Кретин. Інколи в мене складається враження, що він насправді вірить рекламним буклетам, які ми даємо нашим клієнтам. Його костюм нагадує іграшковий набір. Мабуть, у нашому світі щось пішло не так, якщо такі типи можуть управляти іншими.

— Сідайте, Жулі.

Він приземляється у своє крісло, як аеробус із двома поламаними реактивними двигунами. Щулить очі, щоб роздивитися екран. Це ранок вівторка, перший робочий день тижня в банку, і він давитиме на мене нашими «цілями».

— Це ви обслуговуєте рахунок мадам Бензема?

«Звичайно, недоумку, це написано в її досьє».

— Саме так, мсьє.

— Минулого тижня вона була за два кроки від оформлення в нашому відділенні страхового поліса на автомобіль і житло. Вона хотіла також відкрити накопичувальний рахунок для своєї доньки. І раптом — нічого. Ви мали з нею зустріч, чи не так?

— Так мсьє, минулого четверга.

— То чому вона не підписала папери?

— Вона попросила моєї поради…

— Добре, це дуже добре. Ми тут для того, щоб радити.

— Вона була готова підписати необхідні документи, тому що взамін ви надали їй короткостроковий кредит.

— Так. Ми підписали з нею взаємовигідну угоду. Це також частина нашої роботи.

Ні, лишень подивіться на нього: з переможним виглядом, у маленькій краватці та з гелем на волоссі. Жалюгідний кретин. Ані етики, ані здорового глузду. Якби я була чоловіком, то із задоволенням помочилася б на його стіл — тільки для того, щоб у простий і примітивний спосіб показати йому своє зневажливе ставлення. Утім, я не впевнена, що в таких випадках жінки за своєю сутністю елегантніші за чоловіків. Проблема в тому, що вони більш обмежені в можливості випорожнитися будь-де.

— Ви мене почули, мадемуазель Турнель?

— Звичайно, мсьє.

— То поясніть мені.

— Я не хотіла тиснути на неї. Мені здавалося, що я зловживаю її довірою…

— Та де ви знаходитеся? Це не служба допомоги для літніх людей! У цьому світі існує лише одне правило: або ти, або тебе. Тож, коли йдеться про підписання з клієнтом вигідної угоди, якою ми йому допомагаємо, я не розумію, у чому тут зловживання! Ви мусите зрозуміти філософію цієї роботи, інакше — жодного кар’єрного зростання.

Він нагадував пітбуля з докторським ступенем злодія. Потім на його обличчі засяяла така посмішка, наче він сидів на електричному стільці. І пом'якшеним тоном він додав:

— Добре, я не серджуся. У вас і без того доволі жалюгідний вигляд із цією покаліченою ногою. Цього разу я не зверну уваги, але наступного буду змушений вжити заходів.

Я підвелася-й вийшла. Ніколи не забувайте прописної істини: найгірше в цьому світі не випробування, а несправедливість.

Незважаючи на досить неприємний початок дня, я не засмутилась ані на хвилину. У мене була одна думка: цього вечора я вистерігатиму мою жертву біля вічка дверей. І через кілька годин нарешті дізнаюся, що являє собою цей таємничий Рікардо Пататра.

5

Повертаючись додому, я забрала листи з поштової скриньки і, пересвідчившись, що ніхто не спускається сходами, стала навшпиньки, щоб подивитися, чи містила що-небудь скринька мсьє Пататри. Виднілися два чи три конверти, які він не забрав, і це дозволяло припустити, що його ще нема вдома. Отже, у мене були шанси подивитися на нього, коли він проходитиме повз мої двері. Якщо, звісно, він просто їх не забув — у такому разі я топтатимусь даремно.

Сповнена рішучості, я піднялася. Програма мого вечора була насиченою. Багато чого потрібно було зробити. Я взяла одну з цих безкоштовних газет із місцевими оголошеннями про пошук роботи. Після епізоду з Мортанем я замислилася, чи не настав час розвивати свою кар'єру деінде. Переодяглася в зручний домашній одяг і поставила чайник.

У мене був такий простий план, що здавався безпрограшним. Я влаштовуюся за столом, уперше без музики, переглядаю оголошення і, щойно чую кроки на сходах, кваплюся до дверей, перевіривши перед тим, чи нічого не завадить мені на шляху. Насправді я трішки перебільшую, тому що між моєю вітальнею і дверима лише приблизно два сімдесят…

Я саме перечитувала оголошення про продаж товарів на дому — гороскоп, мушу вам сказати, мав більш правдоподібний вигляд, — як раптом почувся шум. З острахом наближаюся до дверей і дивлюся у вічко. Спрацювало реле автоматичного вмикання світла. Я чітко бачу сходову кліть, усе викривлене, округле, як у риб'ячому оці. Чую наближення людини, яка несе щось важке. Ритмічний стук. Намагаюся роздивитися того, хто піднімається. Тільки б це виявився мсьє Пататра! Щось важке, точно пакунки від переїзду. Якщо він старий або симпатичний, то вийду й допоможу. Я мушу це зробити. Весь день він не виходить у мене з голови. Раптом на майданчику, що веде на другий поверх, я помічаю тінь. Неможливо розпізнати, хто це. Вловлюю стомлене зітхання. Бачу руку на потертих перилах, чую мірну ходу. Аж раптом обличчя: мадам Рудан, літня жінка з п’ятого поверху. Зазвичай я щаслива її бачити, але не цього разу. Вона тягне за собою вщент наповнений візок — дивно, як для жінки, що живе сама. Це не вперше я її помічаю з таким вантажем. З огляду на її фігуру, їсть вона небагато. Але навіщо їй стільки харчів?

Я розчарована й до того ж почуваюся незручно. Якщо вийду, щоб допомогти мадам Рудан, їй буде неприємно, що хтось за нею спостерігає, і вона подумає, що я весь час шпигую за пересуваннями сусідів. А якщо не вийду — мене совість замучить, що я дозволила їй тягти такий вантаж. Мадам Рудан — мила жінка, завжди знайде добре слово. Я ніколи не чула, щоб вона про когось говорила щось погане. І ще я відчуваю ніжність до неї, тому що вона самотня, а самотні люди мене розчулюють. Коли мені насправді дуже сумно, то говорю собі, що через сорок років буду, як вона: їстиму, щоб жити, ні на кого не чекаючи. Незважаючи на моє поривання, я не певна, що вийти їй на допомогу буде правильно. І за той час, що я витратила на переконання самої себе, вона б уже десять разів дійшла до своєї квартири. Прикро.

Я знову занурилася в оголошення. Гнітючий настрій. Такий, що аж хочеться поїхати розводити кіз у Піренеї. Із молока робитиму сир, із вовни — пряжу, а з решти — ковбаски й паштет. Це не гірше, ніж пропонувати клієнтам споживчі кредити.

Я доїдала яблуко, коли почувся шум. Повертаюся до мого спостережного пункту. Цього разу кроки були жвавіші. Я не розуміла, хто ще це може бути, окрім молодої дівчини з п’ятого поверху, але мені здавалося, що вона поїхала на канікули. Дивно, але моє серце забилося частіше. З’явилася нова тінь, чоловіча рука. Досить високий силует. Він саме мав вийти з-за повороту, коли погасло світло. Усе потемнішало, і я не побачила, хто це був, але він добряче гримнувся. Пролунав такий шум, ніби з півдюжини поросят пробіглося сходами. Він вилаявся. Слів неможливо було розібрати, але голос звучав переконливо. Я не знала, що маю робити. Мені хотілося відчинити двері, увімкнути світло й зайти так швидко, щоб він мене не помітив, а потім продовжити спостерігати у вічко. Йому, мабуть, було дуже боляче. Він потер уражене місце. Не знаю, яке саме, бо було темно. Сказав іще два грубих слова, потім невпевнено звівся на ноги. Я виколола б очі тій жабі, яка виставила таймер на такий короткий період. Рікардо Пататра тут, відчуваю його присутність, чую його кроки відразу за моїми дверима. Він тисне на вмикач біля мого дзвінка. Знову засвітилося світло, але під цим кутом нічого не видно. Марно я витріщала очі й викручувалася в різні боки, нічого не вдієш. Риб'яче око теж має свої ліміти. Він продовжив своє сходження. Усе втрачено. Усередині велика порожнеча. Невдалий вечір. Зіпсуте життя. Настав кінець світу.

6

Хоч це не легко, але я обіцяла бути з вами чесною. Отже, починаючи з цього вечора, я перетворилася на тварину, яка з хворобливою одержимістю вистежує свою жертву. Ішла на роботу, як зомбі. Навіть не знала, з ким говорю. Відповідала «так» усім. Мої рахунки лишилися неоплаченими… Так тривало весь день.

Наступного вечора я вбігла в будинок і перевірила, чи досі листи в його скриньці. Я навіть удосконалила техніку. Трохи піднявши заслінку над вічком, посвітила всередині ліхтариком, щоб упевнитися, що це не ті самі листи, що й учора. Справжня дивачка! Якби Гічкок знав мене, то зняв би свій найвидатніший фільм. Я не їла, щоб не так часто ходити до туалету. Неймовірно, але навіть хотілося поставити нічний горщик біля дверей. Запевняю, що цього не зробила.

Я зайняла свою позицію о чверть по вісімнадцятій і не покидала її аж до пів на дванадцяту ночі. Життя прикордонника в Кореї. Я пережила муки очікування, радість від увімкнення світла, збудження від наближення кроків на сходах. Від найменшого шуму з’являлася надія, пітніли долоні, підвищувався рівень адреналіну, напружувалися очі. Кожна чиясь раптова поява викликала внутрішню істерію, подібну до тої, що я відчувала на моє шосте Різдво, коли розгортала пакунки, сподіваючись знайти ляльку, яка кричала б: «Юпі!»

Я бачила, як проходять люди. Мсьє Гофман, який постійно насвистує одну й ту саму мелодію; мадам Рудан — знову зі своїм візочком; учитель фізкультури з п’ятого поверху, який уважає себе живим богом, навіть коли йде сам сходами. Я більше не відходила від дверей, від яких у мене на щоці аж рубці відбилися. Я могла би скласти щохвилинний список усіх, хто входить до будинку й виходить із нього. Усе це навчило мене щонайменше одного: закон підлості все ж таки існує. Уявіть собі, що протягом цих довгих годин вичікування мсьє Пататра проходив безліч разів, але кожного разу мені щось перешкоджало його побачити.

Першого разу він пройшов, коли погасло світло. Цього вечора він піднімався з великою коробкою, яка його наполовину затуляла. Я бачила його ноги, черевики й чотири пальці руки. Коли він знову проходив, подзвонила моя мама. Наша розмова тривала шість секунд, але це мене відволікло, а він цим скористався. Справжнє прокляття.

Не буду вас мучити. Нарешті я його побачила, але самі лише думки про це завдають мені болю. Це сталося третього дня. Як і щоранку, я зайшла до пекарні, щоб узяти круасан, перш ніж піти на роботу.

— Добридень, Жулі. Ти сьогодні вже краще ходиш.

— Добридень, мадам Бержеро. Насправді краще.

Не знаю, як їй це вдається. Завжди сповнена енергії, усміхнена, уважна до людей. Це одна з небагатьох жінок, яка була закохана у свого чоловіка. Він випікав хліб, вона цей хліб продавала. Аж ось три роки тому він раптово помер. Інфаркт у п’ятдесят п’ять років. Це єдиний випадок, коли я бачила її в сльозах. Наступного після поховання дня вона відчинила пекарню. У неї не було чого продавати, але вона була на робочому місці. Так тривало цілий тиждень. Клієнти приходили. Вона стояла за прилавком, як зазвичай, але цілком розгублена. Кожен висловлював свої співчуття й не наважувався дивитися на порожню вітрину. Два тижні у кварталі ніхто не їв хліба. Це ще одне, за що я люблю це місце. Мохамед не скористався з нагоди, щоб збільшити свій асортимент. Просто наглядав за нею краєм ока, крізь вітрину. Саме він подав оголошення в газету, і вже за місяць вона найняла Жульєна, нового пекаря. Він молодий, і хліб у нього смачніший, але ніхто йому про це ніколи не скаже.

Цього ранку, як завжди, пахло теплою випічкою. Ванесса, продавчиня, викладала круасани на вітрині. Обожнюю цей смачний, особливий аромат. Під час випікання хліба він стелиться вулицею. Я все віддала б, щоб жити у квартирі поверхом вище й завжди вдихати цей аромат крізь прочинене вікно. Ми обмінялися кількома словами, і мадам Бержеро загорнула мій круасан. Тієї миті, коли я прощалася й хотіла була вийти, вона затримала мене:

— Почекай, я піду з тобою. Мені треба сказати кілька слів Мохамеду — він знову захопив мій тротуар своїми овочами.

— Я можу йому сказати, якщо бажаєте.

— Ні, так я трішки розімнуся і, зрештою, постараюся йому пояснити, що негарно займати територію, яка йому не належить.

— Гадаю, він погодиться з вами, мадам Бержеро.

— То чого ж він розкладає свої овочі коло моєї реклами з морозивом?

Жінка пішла зі мною на вулицю, і я вже очікувала, що вона розпочне одну зі своїх економіко-політичних тирад, які вбиває в голову бідному Мохамеду. Наче дві багатонаціональні компанії сперечаються за ринок на багато мільярдів доларів.

Раптом, цілком змінюючи тему, вона кинула:

— Насправді, він милий, той новенький із твого будинку.

— Хто?

— Мсьє… Патая.

Я думала, що задихнуся.

«Будьте точнішою. Його звати Пататра. Опишіть його детальніше, негайно. Чи нема у вас фото? Ніхто так не чекав на цього чоловіка, як я. Щовечора виглядаю його вдома. Чому я єдина, хто його не бачив? Чорт забирай, невже я остання побачу його обличчя, тоді як достоту перша посміялася над його прізвищем».

Я стрималася:

— Невже? Він гарний?

— Я вважаю, що він наділений шармом. Він виходить після тебе зранку, але ти точно скоро з ним зустрінешся.

Ця фраза мене розізлила. Хіба я така, що задовольнюся цим «скоро»? Я собі поставила ультиматум: цього вечора, неважливо у який спосіб, я його побачу. Якщо буде потрібно, то прикинуся мертвою на сходах і лежатиму доти, поки він повернеться і знайде мене. Я розіб’ю табір на його сходовому майданчику, удаючи сліпу з амнезією, або краще піду подзвоню в його двері, щоб продати календарі за півроку наперед, вигадаю нашвидкуруч історію з пожежними і сміттярами. Не важливо як, але я урочисто заприсяглася, що більше жодного вечора не проведу приклеєною до дверей.

Я навіть не чула, як сперечаються Мохамед і мадам Бержеро. Пішла на роботу, як на поле бою. Цього дня всім казала «ні». Точно за розкладом я впорядкувала свій робочий стіл і повернулася додому зі швидкістю світла. З моїм приходом сталася трагедія.

7

Спочатку огляд поштової скриньки. Я стала навшпиньки. Освітила її нутрощі й побачила три конверти. Він отримує багато листів як на людину, що переїхала кілька днів тому. Помічаю офіційний лист, можливо, з префектури чи міністерства. Що ж це таке? Якщо мені вдасться дізнатися, то це буде моєю помстою. Оскільки всі, окрім мене, його бачили, я перша дізнаюся про його діяльність. Потім, у свою чергу, зможу заявити з невинним виглядом: «Та ну? Хіба ви не знали?»

Намагаюся роздивитися детальніше, але конверт зверху заважає. За допомогою ліхтаря, саме такого завменшки, щоб пролізти в щілину, хочу посунути лист. Проникаю якнайдалі. Лишається ще кілька сантиметрів. Я вже тримаю його кінчиками пальців, роблю ще одне зусилля. Я майже досягла мети — і тут: бада-бум у скриньці Пататра! Знову прокляття на мою голову. Увімкнений ліхтарик упав на його листи. Раптом поштова скринька перетворилася на маленький освітлений іграшковий будиночок. Там ми розмістимо вітальню, тут кухню, а лялька «Юпі» зайде, коли матиме ключ. Мене це вибило з рівноваги! Я знову утнула дурницю. Потрібно забрати цей ліхтарик. Просовую пальці: він не так уже й далеко. Має все вийти: у мене тоненькі пальчики. Я докладаю зусиль. Клята лялька «Юпі» могла б мені допомогти. Почуваюся бідолашною маленькою мавпочкою, яка потрапила в пастку браконьєрів і не хоче випускати з лапок арахіс, схований в кокосовому горісі. Я торкаюся ліхтаря пучкою середнього пальця. Той висковзує. Притримай його, лялько «Юпі», а то я відірву тобі голову! У мене немає вибору, просовую руку далі. Долоня майже вся пролізла, але ліхтарик усе ще недосяжний. Другого шансу не буде, тож я не здамся, навіть якщо мені сильно болітиме. Так і є — я поранила руку, але долоня всередині. Тепер болить зап’ястя, металічний обвідок щілини роздер на ньому шкіру. Раптом: кошмар, жахіття. Я чую потріскування з боку вхідних дверей. Хтось набрав код і готується ввійти. Менеспіймають на гарячому, саме тоді, коли я застрягла в поштовій скриньці сусіда. Тепер я знаю, що відчуває кролик у світлі фар вантажівки, яка наближається. Боже, благаю, нехай це буде один із тих літніх пожильців, що погано бачать! Або зроби мене невидимою! Я так панікувала, що, думаю, сказала це вголос. Ви можете уявити, які безглузді прохання вислуховує Господь? Добре було б, якби його не існувало, — було б на одного свідка менше. Двері відчиняються. Світло засліплює очі, рука в поштовій скриньці — за таких обставин важко роздивитися, хто саме зайшов.

— Що з вами?

Чоловічий голос. Це він, я впізнаю його чотири пальці й черевики. Зараз я знепритомнію та повисну на поштовій скриньці. Мене лихоманить, в очах темніє.

— Та ви в пастці! Чекайте, я вам допоможу.

Боже, зроби так, щоб стався вибух! Щоб хтось гепнувся зі сходів із газовим балоном і відвернув увагу! Тільки не мадам Рудан, вона мила жіночка, хай би то був придуркуватий учитель фізкультури. Доля знову відвертається від мене. Нічого не вибухає. Де янгол-охоронець людей, які застрягли де-небудь? Чого він не втрутиться?

Чоловік наближається, доволі високий на зріст. Бере мене за зап'ясток. У нього тепла й ніжна рука. Друга теж. Він біля мене. І вигукує:

— Та це ж моя скринька!

Чи існує щось середнє між втратою свідомості та смертю? Це те, що зі мною зараз станеться. Вибухне не тільки мій мозок, а все моє тіло. Перша зустріч із цим хлопцем із таким смішним ім’ям — і я схожа на мишу, що знаходиться в пастці. Тепер я розумію королів, лицарів і святих, які в подібних випадках обіцяли побудувати храм, якщо вдасться врятуватися. Проблема в тому, що з моїми заощадженнями я зможу побудувати хіба що собачу будку або вирити велику нору. Але обіцяю, я зроблю це. Зараз мені не вдасться поворухнути рукою, щоб заприсягтися, але прагну цього всією душею. До того ж, відколи він почав операцію звільнення, я нестерпно страждаю. Я за два кроки від зарахування мене до лику блаженних. Свята Жулі, Діва поштової скриньки. Слід визнати: я не впевнена, що одного дня зможу звільнити руку. Ефект гарпуна, якого неможливо вийняти. Решту свого життя проведу з дверцятами від поштової скриньки замість браслета. Ви уявляєте, чого мені коштуватиме одягти вузьку сукню з такою прикрасою на руці?

Він стає позаду мене й обіймає.

— Я вас трохи підійму. Так вам буде легше звільнитися. Але як ви це зробили?

Його руки обвивають мене, торс притискається до моєї спини. Я відчуваю його подих на шиї. Це непристойно, але мені абсолютно начхати на мій зап'ясток, мені добре. Потім піклуватимуся про свою руку, накладу на неї пов'язку, компреси, натуральні креми, але зараз не знаю, що зі мною відбувається. Я літаю.

— Ви не на жарт застрягли. Будь ласка, скажіть щось. Вам дуже боляче?

Я готова годинами залишатися притисненою до нього, у такому положенні.

— Нам не вдасться вас вийняти просто так. Потрібні інструменти.

Він обережно ставить мене на підлогу, рука знову напружується, і таке враження, що зараз відірветься. Біль приводить мене до тями. Ледь чутно я шепочу:

— У сусідньому будинку, тридцять першому, є двір. У глибині, у гаражі, ви знайдете Ксав'є, у нього є інструменти…

— Може, краще викликати рятувальників?

— Ні, ідіть до Ксав'є, він має все необхідне.

— Потерпіть трішки, я зараз повернуся.

Він опустив руки, проводячи по моєму передпліччю. Мені враз стало холодно. Мій незнайомець вибіг із будинку. Він мене торкався, шепотів на вухо, притискав до себе, але я все ще не бачила його обличчя.

8

«Тут спочиває Жулі Турнель, яка померла від сорому годину тому». Ось що буде викарбувано на моєму надгробку, а поряд — маленькі мармурові таблички, встановлені близькими: «Я буду продавати менше круасанів» — від пекарки; «Це навчить тебе не чіпати речі людей, котрих ти не знаєш» — Жеральдін; «Ви зробили поганий вклад вашої руки» — підписана Мортанем, з логотипом банку.

Я не довго була сама, з рукою у поштовій скриньці, але здавалося, минула ціла вічність. Чекаючи, я намагалася постати перед своїм рятівником у якомога вигіднішому для мене світлі. Проте нічого не змогла вигадати. Мсьє Пататра повернувся разом із Ксав’є, який тримав у руках ножиці для різання металу. Удвох вони розрізали дверцята і звільнили мене. Ксав'є розхвилювався, але, оскільки побачив, що моєму життю нічого не загрожує і що я в добрих руках, пішов займатися своїми справами. Мсьє Пататра відвів мене до аптеки, що знаходилася поряд, і власник, мсьє Бланшар, надав мені допомогу. Мій рятівник зберігав цілковиту таємницю, пояснив тільки, що мені затиснуло руку дверима. Повертаючись, він підтримував мене за здорову руку, як стареньку бабусю.

— Та ви ще й шкутильгаєте…

«Це було іншого вечора, я послизнулася, як остання дурепа, коли бігла, щоб побачити тебе, коли ти піднімався сходами».

— Нічого страшного, невдале падіння.

Коли ми зайшли в будинок, я рефлекторно відсахнулася, побачивши поштові скриньки. Тепер я знаю, що відчувають ветерани В'єтнаму, коли бачать бамбукові клітки. Маленькі залізні дверцята лежали на землі, пошматовані, як після вибуху. Він підібрав їх елегантним жестом і сказав:

— Я не залишу вас саму, ходіть до мене.

Я настільки не наважувалася в це повірити, що подумала, може, він це промовляє до дверцят. Чому він звертається до них на «ви»? Вони все ж таки його.

І ось я сиджу за його столом посеред картонних коробок. Стараюся непомітно дивитися на нього. Думаю, мадам Бержеро була занадто суворою, коли казала, що йому притаманний деякий шарм. Він просто чарівний! Карі очі, мужнє підборіддя, чарівна посмішка, темне, не надто коротко підстрижене волосся. І він напевно займається спортом. А який вигляд маю я? Морська свинка, що звела на нього закоханий погляд.

— Мені шкода, — каже він, — кавоварка в якійсь коробці. Можу вам запропонувати лише розчинну.

— Чудово.

Я ненавиджу каву. Не люблю її запаху, і взагалі,— це екологічне лихо. Я не розумію, як цей напій міг стати таким популярним. Якщо довго наполягати, можна змусити людей пристати на все, що завгодно. Але я йому цього не скажу. Замовкну й питиму.

У нього виважені рухи. Тримається спокійно. Діє впевнено, це відчувається навіть у тому, як він ставить чашку. Повертається і прямує до раковини. У нього чудові сідниці. Мене охоплює страх. Не дай Боже, щоб він виявився поганцем…

— Ви граєте на якомусь музичному інструменті?

Він кидає веселий погляд через плече:

— Чому таке запитання? Ви хвилюєтеся за спокій у будинку?

— Ні, просто цікаво.

— Я не граю. А щодо тиші в будинку — будьте спокійні, я доволі стриманий.

У той час коли він кип'ятить воду, я роздивляюся. Його одяг гарно складений. Уперше зустрічаю хлопця, який складає свої речі тоді, коли ні на кого не чекає. Може, він гей? Помічаю штукатурну лопатку. Може, він будівельник? Йому б дуже пасували каска й розстебнута на грудях картата сорочка. На одній із коробок стоїть відкритий ноутбук. У нього не було часу, щоб увімкнути його. Може, він годинами грає в онлайн-ігри?

Він повертається за стіл і сідає навпроти мене. Наливає гарячу воду в мою чашку й підсовує її до мене. Кава смердить.

— Скільки цукру?

«Тридцять вісім ложечок, щоб більше не відчувати блювотного смаку».

— Дві, дякую.

— Як ви почуваєтеся?

— Краще, мені справді шкода через…

— Нічого страшного. Одного дня ви мені розкажете, як опинилися в такому становищі.

— Я хотіла забрати свій ліхтарик…

Він не наполягає. Неквапливо розглядає мене.

— Ви тут давно живете? — питає він.

— Я завжди жила в цьому кварталі, але в цьому будинку майже п’ять років. На третьому поверсі ліворуч.

— Ваш товариш Ксав'є доволі специфічний. У його гаражі я помітив дивну величезну машину. Наче корабель із науково-фантастичних книжок. Він сам створює такі конструкції?

— Змалечку, його завжди цікавили броньовані авто. Ми знайомі ще з дитячого садочка. Він хотів піти в армію, але не пройшов тестування. Дуже переймався. Тоді вбив собі в голову сконструювати одне таке для себе.

— Сам? У гаражі?

— Він там проводить весь вільний час. Насправді дуже добрий хлопець. Ви побачите, що у кварталі живуть чудові люди. Якщо вас щось цікавить: ресторан, прогулянка неважливо де, — то запитайте мене.

— Це люб’язно з вашого боку. Я тільки-но переїхав і ще не знаю міста. Вивчаю все поступово. На цей вечір я купив креветок у гострому соусі в азіата.

«Прощавай Рікардо, я більше тебе не побачу. Я у відчаї».

Ковтаю каву, щоб набратися мужності. Він дивиться на годинник.

— Я тут забираю ваш час, — кажу. — У вас багато роботи.

— Усе гаразд. Ніхто на мене не чекає. Утім, на вас…

— На мене теж ніхто не чекає.

— Якби я знав, то купив би більше в того китайця та запросив би вас.

«Убивця!»

— Ви на сьогодні вже достатньо зробили для мене.

Він проводжає мене. На порозі його квартири ми почуваємося незручно. Якби я була чесною, то порадила б не чіпати креветок. Утім, не наважилася. Сумління мене ще мучить. Краще нехай він захворіє, ніж я знову матиму недолугий вигляд. Це жахливо.

— До речі,— вигукнув він, повертаючись до столу, — візьміть ваш ліхтарик. Він, мабуть, для вас дуже цінний, оскільки ви так ризикували…

У його голосі чути тонку іронію. Я по-дурнуватому сміюся — це я вмію робити. Забрала свій ліхтарик, і ми розійшлися. Він зачинив двері. На його місці я подивилася б одразу у вічко.

Мене охопило дивне відчуття. Можливо, через біль у зап’ясті, а може, через страх, що показала себе не з найкращого боку. Незважаючи на це все, я почуваюся добре. Я трішки збентежена й думаю, що це не через каву.

9

Дивно, але я відразу почала сумувати без нього. Мені хотілося бути поруч. Я могла би йому допомогти розпаковувати коробки. Мене б навіть влаштувало просто спостерігати за ним. Зі мною такого ще не було. Це не захоплення і не збудження. Щось інше. Між нашими квартирами, не враховуючи стелі й декількох стін, має бути близько п’ятнадцяти метрів. Де він спить? Він узагалі спить? Усю ніч я розмірковувала, як відшкодувати збитки, завдані його поштовій скриньці. Спочатку хотіла запропонувати йому спільну зі мною скриньку, але потім передумала. Я вже уявляю вираз обличчя інших пожильців будинку, якщо менше ніж за тиждень після його приїзду вони побачать наші два імені поряд. Прощавай, моя репутаціє. Навіть Жеральдін не така прудка.

Близько другої години ночі в мене виникла геніальна ідея: я попрошу Ксав’є відремонтувати дверцята, а натомість мсьє Пататра може скористатися моєю скринькою, мені ж дістанеться його поламана. Вирішено.

Наступного ранку, прямуючи до банку, я поклала йому записку під двері:

«Шановний Мсьє!

Я ще раз хочу Вам подякувати за люб’язність і допомогу. Сподіваюся, що Ви мені вибачите… бла-бла…» і завершила: «Я Вам дам ключ від моєї поштової скриньки сьогодні ввечері близько 19:00. Якщо Вас не буде вдома, то зайдіть до мене. З дружніми побажаннями, Жулі».

Ця маленька записка забрала в мене більше зусиль, ніж дипломна в університеті. Написати двісті десять сторінок на тему «Надання допомоги країнам, що розвиваються» було набагато простіше, ніж декілька слів для нього. Справжній голлівудський блокбастер. Сто двадцять п’ять чернеток, понад шість мільярдів нейронів на проект, понад дві години, щоб вирішити, як завершити: «До скорої зустрічі» чи «З повагою», «З дружніми побажаннями», «Сердечно» чи «Від щирого серця і душі».

Потім потрібно було згорнути послання й або підкласти просто під двері, або просунути якнайдалі всередину. Яка ж при цьому вірогідність, що господар наступить на лист і не побачить його чи що дверима папірець буде відсунуто в куток і він знайдеться лише під час наступного переїзду? Якщо кожна зустріч між двома людьми створює стільки проблем, то зрозуміло, чому ми не розмножуємося настільки швидко, щоб завадити кішкам узяти контроль над планетою.

Поклавши записку, я попрямувала до пекарні по круасан. Увійшовши, я відчула, що атмосфера була наелектризована, і це не через стареньку даму, яка купувала половину багета. Спочатку я припустила, що це через нову сутичку з Мохамедом.

— Як ваші справи сьогодні, мадам Бержеро?

— Важко сказати, Жулі. Просто день такий.

— Що сталося?

Треба зав’язувати із цими запитаннями. Щоразу знаю, що мені це рогом вилізе, але не можу стриматися. Мама говорить, що я занадто переймаюся іншими.

— Люба моя Жулі, тільки-но я дала відсіч зазіханням Мохамеда на мою територію, як Ванесса повідомляє про своє звільнення.

Двері підсобки відчиняє продавчиня, геть заплакана.

— Круасан для мадмуазель Турнель, будь ласка, — суворо говорить їй власниця.

Ванесса схлипує. Якщо вона ще трохи нахилиться, то сльози закапають на мій круасан. Наче зі споду душі, вона кидає:

— Я вагітна, і Максим не хоче, щоб я працювала.

І все починається знову. Мені потрібно щось сказати, щоб залагодити ситуацію. Я радо заявляю:

— Та це ж чудово!

Нащо я це сказала? Мадам Бержеро мене не так часто сварила. Востаннє, коли мені було вісім років і я забула сказати їй «до побачення», виходячи з крамниці. Цього ранку не слід було її дражнити. Як можна було сказати: «Це чудово!..» Вона скинула руки й зайшлася у звинуваченнях:

— Не в цьому річ! Я витратила два роки, щоб її навчити. Місяцями я виконувала роботу за двох, щоб у неї був час пристосуватися. Нарешті вона чогось досягла і раптом іде від мене! Через три тижні діти йдуть до школи… що мені робити?

Ванесса тремтить і кидає на мене розпачливі погляди. З іншого боку, щось у її погляді виказує полегшення від того, що власниця кричить на когось іншого. Я прийняла на себе весь шквал емоцій і, виходячи, не забула сказати «до побачення».

Коли я прийшла в офіс, то зрозуміла, що доля й надалі грає зі мною. Я відразу помітила, що з Жеральдін щось не так. Кудись подівся її звичний дивакуватий погляд. Я зайняла своє робоче місце, і вона одразу ж наблизилася до мене, удаючи, що шукає щось у шафі з чековими книжками.

— Жулі…

— Щось сталося?

— Не повертайся. Він спостерігає за нами, — прошепотіла вона, непомітно показуючи на камери, прилаштовані в кожному кутку на стелі.

Я вдала, що пишу. І навіть робила це старанно. Мені це навіть сподобалося — я завжди мріяла грати в якомусь детективному фільмі. Я буду агентом ЖТ — Жулі Турнель, або Жагуча Трудівниця, — шпигунка, а в Жеральдін буде місія передавати мені секретні, життєво необхідні документи, щоб урятувати світ. Вона буде агентом ЖД — Жеральдін Дагоен, або Жвава Дурепа, — вона ховатиме мікрофільми, але не в бюстгальтері, тому що вона його ніколи не носить, і не в трусиках, тому що навіть агент-початківець знає, що так можна травмуватися. Точно, я знаю. Вона сховає їх в одній зі своїх жахливих каблучок.

— У тебе засмучений вигляд, Жеральдін…

Вона шмигнула носом. Зараз заплаче. Небезпека, яка нависла над землею, така жахлива? Це друга молода жінка, що плаче цього ранку, тут точно йдеться про змову…

— Ти вагітна? — питаю.

— Звідки ти взяла? Ти ж добре знаєш, що я самотня вже два тижні…

— Це тому ти в такому стані?

— Ні. Учора ввечері Мортань улаштував мені проміжну оціночну співбесіду.

— Уже?

— Він вирішив трішки випередити події. Я була першою. Послухати його, так я нездара. Нічого не роблю як слід. Він мене знищив, змішав із багном. Мені настільки стало зле, що я виблювала.

Хай їм грець, цим камерам, я повертаюся. Жеральдін має пригнічений вигляд. Беру її за руку.

— Ти ж знаєш, який він. Він так не вважає. У нього просто така посада. Не бери близько до серця…

— Я ненавиджу його.

— Усі його ненавидять. Його мама втекла в Індію, щоб більше його не бачити.

— Справді?

— Ні, Жеральдін, я жартую.

— Добре, що в тебе веселий настрій. Він сказав, що сьогодні вранці твоя черга. Диви, он, виходить із кабінету…

10

Нас приймають за дурнів… метод батога і пряника. Щороку мільйони з нас беруть участь у великому цирку — щорічних співбесідах. «Неофіційна зустріч для вільного обміну думками з приводу роботи кожного працівника, щоб оптимізувати діяльність підприємства в цілому шляхом розвитку персоналу». Лишень подумайте! Той, хто проходив через це, знає, яка безодня відділяє цю зворушливу програму від реальності.

Найчастіше один або два нижчі керівники пояснюють вам, чому, «незважаючи на ваші беззаперечні зусилля», ви не отримаєте надбавки до зарплати. Якщо ви наполягаєте, аргументуєте, «неофіційна й невимушена» зустріч перетворюється на допит інквізиції. Вони готові на все, аби виправдати свої рішення. Десятки разів мені доводилося втішати принижених колег. Мерзенно посміхаючись, нехтуючи вашою гідністю, вам дають урок. Урешті, це лише спосіб виправдати той факт, що вам немає сенсу претендувати на шматок пирога, якого ділять інші. Вони думають, що після цього ще можна мати апетит…

Я сиджу навпроти Мортаня, який промовляє до мене свої завчені фрази. Вам відомий той стан, коли сніг засліплює очі? Це явище виникає, коли ви довго дивитеся на відбиті в кристаликах снігу промені сонця, аж поки в очах не потемніє. Тут, у його маленькому кабінеті, де ще зберігся запах блювотиння Жеральдін, у мене настає не сліпота, а глухота від тих нісенітниць, що він верзе. Я надто довго слухала, тож мої вуха більше не функціонують. Мої барабанні перетинки полопалися. Я дивлюся, як він жестикулює, посмішка на його обличчі змінюється несхвальними поглядами. Ворушить пальцями, як кандидат у президенти, якого показують по телевізору. Шкода, у нього волосинка стирчить з носа — і це все, що я бачу. Змащене гелем волосся, гарний одяг, куплений зі знижкою в Інтернеті, імітація дорогого годинника, — а тут увагу відвертає ця одна безглузда волосина.

Утім, я знаю, про що він зараз мені говорить: цей престижний і великий банк такий великодушний, бо дає мені місце роботи, тоді як я, відверто кажучи, за оцінкою «духу компанії» отримала нуль. Я навіть нікого з родини не привела до банку. Я не продала жодного банківського продукту своїм подружкам. Поганий дилер.

Не знаю, скільки часу сиджу перед ним, але це не важливо. У мене нестерпно болить рука. Цей нахаба навіть не поцікавився, що зі мною сталося. Грубіян. Жалюгідна комаха. Цього вечора ти будеш задоволений собою. Зможеш навіть зробити свою нікчемну доповідь перед шефом. Будеш панувати над своїм королівством. Ти зруйнував Жеральдін, а тепер узявся за мене. Нічого страшного. Переживу. А коли мені набридне, мій Рікардо прийде й розчавить твою брудну щурячу голову.

— Ви погоджуєтеся зі мною, Жулі?

«Мені начхати, я нічого не слухала».

Він наполягає:

— Обіцяєте над цим подумати? Це у ваших інтересах…

«Ще подивимося».

Я навіть не відповіла. Підвелася й покинула кабінет. Жеральдін чекала на мене:

— Ну? Як усе минуло? Ти довго була.

— Дуже добре. Він уважає мене геніальною і вирішив додати мені тридцять відсотків до зарплати.

Жеральдін застигла. Вона почервоніла, наче залпом випила чашку гарячого шоколаду, разом із ложкою. Коли ми говоримо, що хтось закипає, то маємо на увазі саме такий стан. У мене не було часу сказати, що я пожартувала. Вона побігла до Мортаня з криком. Думаю, навіть не постукала — тобто не у двері. Вона просто влетіла в кабінет. Звідти долинав несамовитий лемент. Схоже, що вона кинулася до нього просто через стіл, перевернувши все з ніг на голову. Мортань лише вигукнув:

— Та що з вами сталося?

Далі був дзвінкий ляпас — такого удару я раніше не чула. Удар лісоруба, яким можна завалити бика. Потім усе затихло. Жеральдін вийшла, трішки розпатлана, але умиротворена. У банку час зупинився. Цікаво, чи Мортань іще живий? Я не хотіла йти дивитися. Вважала за краще уявити його непритомним, з почервонілою щокою і перекошеною головою, розплющеного в кріслі, схожим на манекен для тестування безпеки дорожнього руху після удару на швидкості сто тридцять кілометрів на годину фурою, заповненою прасками. Уперше наше відділення було сповнене гармонії. Цього дня щось змінилося в банку — і в мені теж.

11

Я люблю ходити до Ксав'є. Уже й не пам’ятаю, коли востаннє в нього була. Його будинок суміжний із моїм, але атмосфера там зовсім інша. У нас — маленькі сходи, скромні квартири, а в нього — консьєржка, велике подвір’я з гаражами, за межами якого видно тополі сусіднього скверу. Ксав'є завжди тут жив, у квартирі його батьків. Коли він запізнювався до школи, то залізав на дахи гаражів, перетинав невеликий громадський сад і потрапляв прямісінько на шкільне подвір’я через отвір у паркані. Ми часто гралися разом. Наскільки я пам’ятаю, він був найміцнішим із нашої компанії. Порядний хлопець, без усяких там історій, такий собі «середнячок» у всьому, мав декілька подружок. Жив собі спокійно, аж до того, як його спіткала невдача з армією. Ми так і не дізналися причини. Він ніколи не розповідав про це. Проте всім відомо, що в нього «золоті руки». Якщо хтось із місцевих стикнувся з якоюсь поломкою або комусь потрібен майстер зі зварювання чи припаювання або експерт з питань металу чи мідних труб — звертаються саме до Ксав’є. У нього чудова робота на підприємстві промислової сантехніки. За чотири місяці він став бригадиром, але йому це було не до вподоби, бо він більше не торкався металу. Тож попросив повернути його на колишнє місце. Уночі він горбатиться на будівництві, а решту часу присвячує своєму дослідному зразку.

Ксав’є — ходячий годинник. Щодня, улітку й узимку, його неодмінно можна зустріти в майстерні, починаючи з пів на шосту. У глибині двору йому пощастило придбати два гаражі. День удень він відчиняє навстіж двері й витягує свого механічного монстра на вулицю. Йому десь удалося дістати стару чортопхайку, де був справним лише двигун. Він усе переробив і перетворив її на такого броньовика, що сам президент Сполучених Штатів позаздрив би. Кожна деталь — це витвір мистецтва. Діти приходять подивитися на таке диво, а сусіди цікавляться, як просуваються справи. Якщо в якоїсь літньої дами виникають проблеми із сантехнікою, вона просто гукає його з вікна. Відтоді як Ксав’єрові батьки розлучилися — йому тоді було вісімнадцять, — він ніколи не брав відпустки.

Сьогодні, як і слід було сподіватися, він знову щось ладнає під своїм металічним монстром. Лише ноги стирчать.

— Ксав'є?

Він вилазить.

— Привіт, Жулі. Як твоє зап’ястя?

— Краще. Дуже мило з твого боку. А твій болід?

— Я йому придумав ім'я: КСАВ-1. Що скажеш?

— Досить непогано. Усе йде за планом?

— Працюю над підвіскою. З моїми модифікаціями КСАВ-1 зможе промчатися ямкуватою дорогою на повній швидкості — і пасажири не відчують трясіння. Жодному конструктору такого ще не вдавалося. Він буде таким же гарним, як «Роле», і міцнішим за танк. Можу прокатати, якщо бажаєш.

— Я на це сподіваюся. А коли вже твій автомобіль буде готовий?

Ксав’є задоволений, що почув від мене назву свого витвору.

— За два місяці. Мені залишилося вже небагато.

— Треба буде це відсвяткувати.

— Твоя правда. Розіб’єш пляшку шампанського на решітці радіатора.

— Залюбки. Але поки цей великий день не настав, я хотіла би подякувати тобі за те, що визволив мене вчора з халепи.

— Усе гаразд. Ти мене стільки разів рятувала.

— Маю до тебе прохання. Як гадаєш: ти зможеш зробити дверцята для поштової скриньки?

— Жодних проблем. Легко. Якщо хочеш, я зроблю цими вихідними.

— Це не нагально. У будь-якому разі на цей час я поступлюся моєю скринькою новому пожильцю.

— Він може залишити її собі. Для тебе я зроблю кращі дверцята.

— Не варто перейматися.

— Тим не менше. Це вперше ти мене просиш щось змайструвати з металу!

Він щасливий від того, що може бути корисним. Я залишилася ще ненадовго. Мені добре поруч із Ксав’є. У цьому є щось заспокійливе: дорослішати поряд із друзями дитинства. Ми тримаємо зв’язок із минулим, підбадьорюємо одне одного. І не важливо, що говоримо чи що робимо, — ми завжди поруч.

Ми розмовляли, він показував мені підвіску, я нічого не второпала, проте мені сподобалися запал у його очах та ентузіазм. Люди красиві тоді, коли роблять те, що їм подобається. Я й не помітила, як минув час, а коли подивилася на годинник, то зрозуміла, що мушу поквапитись додому. За півгодини я вже маю стукати у двері мого чарівного сусіда. Після вчорашньої жалюгідної поведінки треба справити краще враження.

Я зупинилася перед своїм гардеробом і почала міркувати. Думала навіть одягти сукню, яку купила на весілля Манон. Якою бути? Легкою і доступною? Надто просто. Витонченою і неприступною? Бозна-що. Залишалося десять хвилин, а речі валялися по всій квартирі. Зрештою одягла лляні штани й милу блузку з вишивкою, яку майже ніколи не одягаю, тому що її не можна прати в пральній машинці. За дві хвилини до виходу я стояла перед дзеркалом у ванній і поправляла зачіску. Розпустити волосся? Зібрати? Ось коти в такі моменти не вагаються. Вони роблять кошенят по всіх кущах.

Рівно о дев'ятнадцятій я стукаю в його двері. Прислухаюся до найменшого шуму. Нічого. Хвилина по дев’ятнадцятій — стукаю знову, уже сильніше. Чекаю. Знову нічого. Його нема. Найгірше, що може бути: він не знайшов записку. Ще гірше: він знайшов, але йому начхати, адже пішов спати з Жеральдін. Чотири хвилини по тому я схожа на свою тінь. Мій план побачити його провалився. Я спускаюся на третій поверх і щойно хочу відчинити двері — хтось мене кличе.

— Мадемуазель Турнель!

Він швидко піднімається сходами. І дістається до моєї сходової кліті.

— Я й не сумнівався, що ви прийдете вчасно. Тому повернувся якомога швидше. Ви не знайшли моєї записки під вашими дверима?

Якби я цієї миті робила кардіограму, на екрані з’явився би великий зиґзаґ.

— Ні, мені шкода. Я тільки-но повернулася.

Він тримає в руці листи. Я зараз зашаріюся. Може, й не варто, але я зашаріюся.

— Дуже люб’язно з вашого боку віддати поштову скриньку, — каже він, — але не варто.

— Я наполягаю.

— То я погоджуюся. Не можна відмовляти красивій дівчині.

Я зараз зашаріюся та закліпаю.

— Знаєте, — додав він, — може, нам обмінятися номерами телефонів? І не потрібно буде листуватися отак.

Я червонію, зараз іще закліпаю очима, бракує тільки, щоб моя рука знову десь застрягла. У мене вихоплюється мій кришталевий сміх, як у дурепи, яка не зрозуміла запитання або не хоче відповідати.

— Справді,— кажу. — Але для початку ви маєте називати мене Жулі.

— Із задоволенням. Мої близькі мають звичку називати мене Рік.

Він простягає мені руку:

— Дуже приємно, Жулі.

Я подаю йому перев’язану руку.

— Дуже рада, Ріку.

Він обережно тисне кінчики моїх пальців. Це чудово. Ми удвох тут, на сходах і, нарешті, зустрілися так, як я цього хотіла. Стоїмо перед моїми дверима. За подібних обставин, теоретично, я мала би запросити його випити чогось, щоб віддати ключ, але по всій моїй квартирі розкиданий одяг. Думаю, що навіть мої трусики висять на раковині. Він у жодному разі не повинен сюди зайти. Якщо спробує, я буду змушена видряпати йому очі великими пальцями. Він чекає. Який жах. Що такого шаленого мені попросити в Бога, щоб виплутатися із цієї ситуації? Сейсмічний поштовх був би ідеальним. Потужністю в три бали, будь ласка. Не дуже сильно, але досить відчутно. Рік візьме мене на руки і винесе з будинку — так у нього не буде жодного шансу побачити мою білизну. Ми будемо допомагати іншим людям, ухиляючись від горщиків із вазонами, які падатимуть із вікон разом із велосипедами й собаками. Було б добре.

Землетрусу не було. І врятував мене зовсім не Рік, а мсьє Поліні, пенсіонер, уповноважений від мешканців будинку, який підіймався з величезним пакетом у руках. Із підозрілим завзяттям я вигукнула:

— Дозвольте вам допомогти! Вам, мабуть, важко нести.

Рік, звичайно, ухопив пакунок, і ми всі піднялися поверхом вище. Мсьє Поліні зайшов у квартиру, а ми якимось чином опинилися перед дверима Ріка. Я виймаю ключ від моєї поштової скриньки:

— Ось… Не забудьте змінити ім’я на скриньці, інакше щодня буду змушена вас турбувати, щоб забрати свої листи.

— Це не становитиме проблеми.

Скажіть чесно, я закліпала очима, так? Я знову сміюся. Яка жартівниця, ця Жулі. Він веде далі:

— Я не запрошую вас випити чогось, тому що маю роботу. Але, може, зустрінемося якось увечері, ви не проти?

«Звичайно, мій Рікусику!»

— Із задоволенням. А над чим ви працюєте? Якщо це не таємниця…

— Інформаційні технології. Відновлюю бази даних, щось таке. А ви?

— У банку. Але перелічую не свої гроші. Я працюю в центральному відділенні «Креді Комерсьяль».

— Справді? Я хотів там відкрити рахунок. Оскільки щойно приїхав, то поки що розглядаю й інші пропозиції. Було б чудово…

Швидко думай, Жулі. Якщо він обере ваш банк, ти його часто бачитимеш, знатимеш про все, що він робить, маючи перед очима його рахунок, і зможеш похвалитися, що привела клієнта. Добре подумай, Жулі: з усіх цих причин одна точно чесна. Решта обурливі.

— Якщо бажаєте, можу надати вам інформацію. Ви зможете зробити вибір.

Він ствердно киває головою й каже:

— Мушу вас покинути. До наступного разу.

Знову ця розлука. Ми недостатньо знайомі, щоб обійнятися. Але достатньо, щоб потиснути руки. Тож прощаємося лише поглядом.

Повернувшись додому, я згадала, що ми так і не обмінялися номерами телефонів. Прокляття! Нічого страшного. Я придумаю спосіб зустрітися з ним завтра.

12

Я ретельно перевірила кожну деталь мого плану: він — ідеальний. Завтра, у суботу, я працюю лише зранку. Повертаючись, піду до Ріка і скажу, що мій комп'ютер зламався. Якщо він справжній чоловік, то допоможе мені. Думаю, варто вивести комп'ютер з ладу, перш ніж насолоджуватимуся моментом, коли він кинеться мені на допомогу. Потрібно все ретельно обдумати. Навіть якщо я на цьому не розуміюся — усе одно не задовольнюся простим знищенням якоїсь програми. Він мусить витратити більше ніж п’ять хвилин, щоб допомогти мені. Великий порятунок має тривати щонайменше годину. Інакше зникне вся романтика ситуації, а це — неприємно. Отже, я вирішила застосувати важку артилерію, навіть якщо витрачу весь вечір. До речі, замість того щоб піти на вечірку до Сандри, я, пославшись на неймовірний головний біль, залишилася вдома обдумувати на самоті, як завдати нищівного удару власній техніці.

У моєму житті було досить комп’ютерів — і жодної нагоди розібрати хоча б один. Зараз у мене їх два. Один — стаціонарний, який я використовую для роботи, другий — ноутбук — для листування. Я не фанат сучасних технологій. Більше того, уважаю, що чим більше люди ними цікавляться, тим більше вони відірвані від життя. Це корисний винахід, але він може призвести до хибних ілюзій, що ви все знаєте, розумієте й маєте безліч друзів. Для мене життя відбувається деінде, але не перед клавіатурою.

Я, звичайно, можу вщент розкритикувати захоплення цими технологіями, але цього разу вони допоможуть мені зустрітися з Ріком. Ідея була простою: заховати ноутбук і ридати через поломку стаціонарного комп’ютера. Ось чому в мене в руках викрутка і я намагаюся зняти задню панель системного блоку.

Я ніколи не бачила нутрощів комп’ютера. Усі ці пластини з незрозумілими мікродеталями… Справжній лабіринт електронів. Усе надзвичайно компактно складено, заповнено маленькими штучками, спаяними одна з одною. Моя невинна жертва ховається серед них. Я вагаюся, оцінюю, вираховую й вибираю маленький видовжений кружечок, затиснений біля мікропроцесора і прикріплений червоними та оранжевими кільцями. Обережно я просовую викрутку під нього та трішечки піднімаю його. Він довго не опирається. Одна з припаяних ніжок відвалюється. Перемога! Тепер так, як це зробила би відома шпигунка ЖТ, я все ретельно закріплю, а потім витру відбитки пальців. І, якщо ще не буде надто пізно, то вибухну демонічним сміхом на всю мою двокімнатну квартиру.

Мені знадобилося понад годину, щоб усе закрити. Я безглуздо переплутала всі гвинти, а один із них просто десь закотився. Поза сумнівом, друг однієї з тих складових, яку я щойно пошкодила, хотів змусити заплатити мене за злочин. Я ледве знайшла його. Потім перейшла до другої фази мого диявольського плану: навести лад у квартирі, щоб Ріку тут сподобалося.

Я не часто приймаю гостей, і зазвичай це друзі, які не дуже схиблені на чистоті. Навіть якщо я все вичистила після від’їзду Дідьє, то генеральне прибирання востаннє робила ще в травні, перед приїздом моїх батьків. Дивно, скільки бруду назбиралося за три місяці. Після прибирання личило б попрацювати над декором. Тут було над чим подумати. Я залишила фотографії з моїх подорожей на стіні, але сховала плюшевого ведмедика. Його звати Туфуфу. Я поцілувала його, перепросила за те, що він проведе суботу в шухляді з білизною. Поскладала весь посуд.

Я ще раз проходжаю по квартирі та намагаюся оцінити все з чоловічої точки зору. Що Рік дізнається про мене, побачивши, як я живу? Я викладаю на видне місце диски з джазовою музикою і ховаю з «Аббою». На місце програми телепередач кладу книжку «Грона гніву». Думаю, що навіть у Білому домі не так заповзято готуються до прийому гостей. Протерла дві медалі з плавання, які виграла в шостому класі. Позабирала всі книжки, у яких ідеться про схуднення, і на видне місце поставила кулінарні рецепти. Мама каже, що чоловіки цінують жінок, які вміють готувати. У ванній — хоча не знаю, що він може там робити, — я прибрала з полички половину всіх засобів. Коли завершила, то поглянула на квартиру й подумала, що хотіла би познайомитися з тою дівчиною, яка тут мешкає. У мене ще не було так чисто і прибрано. Зараз декілька хвилин по другій ночі. Я виснажена і щаслива водночас. У мене таке враження, наче я провела вечір із ним. Уже кілька місяців я ні для кого не робила нічого серйозного. Раптом повертаюся до реальності, і мені стає соромно: те, що я роблю для Ріка цього вечора, — це брехлива мізансцена, щоб привернути його увагу. Я страшна брехуха, але мені байдуже: завтра він буде тут.

13

Ранок минув надзвичайно швидко. Зазвичай у суботу багато роботи, але сьогодні — мабуть, через літню атмосферу і стан моєї душі — усе відбувається легко. Мортаня не було «з особистих причин»; радісна Жеральдін керувала відділенням. Мені вдалося піти на чверть години раніше, і я, окрилена, дісталася додому, щоб здійснити свій підступний задум.

Піднімаючись сходами, я поправила блузку. Глибоко вдихнула, потім постукала до Ріка. Почувся шум, і він майже відразу відчинив.

— Доброго дня, перепрошую, що турбую…

— …Ми забули обмінятися номерами.

— Справді! Але я також хотіла б дізнатися, чи ви можете мені допомогти. Мені дуже незручно завдавати вам клопоту своїм проханням, але в мене зламався комп'ютер, до понеділка мушу підготувати презентацію. Ви б не могли…

— Ви хочете, щоб я подивився? Без проблем. Вас улаштує зараз?

«Жулі, тобі має бути соромно надуживати привітністю цього хлопця. Злочин не веде до добра. На чужому горі щастя не збудуєш. Усе таємне рано чи пізно виходить на поверхню».

— Мені б не хотілося зловживати вашою добротою.

— Не переймайтеся. Я візьму ключі й прийду.

Він зник і одразу ж повернувся, зі зв'язкою в руці. Я поцікавилася:

— Вам не потрібні жодні інструменти?

Я злякалася, що припустилася помилки. Як я можу знати, що йому доведеться щось розбирати? Агент ЖТ, мабуть, викрив себе…

— Перш ніж ремонтувати материнську плату, потрібно подивитися, що ж сталося… Зазвичай, нічого виняткового.

«І не розраховуй на це, мій дорогенький…»

Відчиняю двері й уперше запрошую його до себе. Намагаюся набути якомога природнішого вигляду. Потрібно поводитися безпосередньо. Щоб увійти в роль, я силуюся переконати себе, що такий порядок у моїй оселі є цілком звичним. Але не можу. Ось вона щирість…

— Де звір?

— Праворуч, у кімнаті на столі.

«Благаю тебе, Туфуфу, жодного слова, а то мій план зазнає краху!»

Рік прямує до комп’ютера і більше нічого не помічає. Йому начхати, що я провела чотири години, прибираючи тут усе. Ось вони, хлопці. Я могла б написати «Одружися зі мною» великими літерами на стіні в передпокої та «Зірви з мене одяг» у кімнаті — він би цього навіть не помітив.

Він перевіряє всі розніми. Його жести, як завжди, вправні. Сідає не вагаючись, наче в себе вдома, натискає на кнопку «Пуск». Я наближаюся.

— З чого ви взяли, що він поламався?

— Учора ввечері я працювала над презентацією, і раптом усе зникло. Потім мені не вдалося його ввімкнути.

«І „Оскар“ як найкращій фантазерці вручається Жулі Турнель! Уся зала встає, я дякую публіці й плачу перед мільярдною телеаудиторією, яка дивиться пряму трансляцію».

Рік чекає, чи відреагує «процесор», як він це називає. Він спокійний. Я знову наближаюся. Удаю, що мене цікавить чорний екран, але думаю лише про моє підборіддя, яке ледь не торкається його плеча. Від нього гарно пахне.

— Тут насправді є проблема, — каже він, натискаючи дивну комбінацію кнопок на клавіатурі.

«Добре, що проблему виявлено. Яке щастя! Я більше ніколи не поскаржуся на комп'ютери. Вони чудові, навіть у разі поломки об'єднують людей. І триватиме це годинами. Я така щаслива, що мій комп'ютер вийшов із ладу».

Обличчям я відчуваю тепло його щоки. Він не звернув уваги, що моя голова лежить практично на його плечі. З хлопцями дуже зручно: вони ніколи нічого не помічають.

Він пробує іншу комбінацію клавіш. Наче чотирирічна дитина, яка невправно намагається зіграти Шопена на піаніно, що завелике для неї. Проблема в тому, що йому вдалося зіграти ноту. Комп’ютер увімкнувся. Я рвучко скочила, вражена, що пристрій може функціонувати після мого втручання.

«Та це неможливо! Я сама зіпсувала деталь, і не так давно — учора ввечері! Не можу в це повірити…»

Я обурена, але мовчу. Рік починає натискати на клавіші клавіатури.

— Урешті-решт, усе не так страшно, — каже він. — Думаю, у вас було коротке замикання, і він виключився.

Усе досить добре функціонує. Завершимо за п’ять хвилин.

Злість спустошує мене, усередині все вирує. Підпалю цей комп'ютер. Коли треба, щоб він працював, він ламається, а коли треба, щоб він вийшов із ладу, він працює. Нестерпно! У цьому агрегаті десять тисяч деталей, а я пошкодила одну, від якої нічого не залежить.

Поки я намагаюся стримувати себе. Рік перевіряє купу програм. Він «перезапускає» їх. Здається, він радий за мене. А я нічого не можу сказати. Мушу посміхатися, зітхати з полегшенням, може, навіть скакати на радощах. У мене й часу не було запропонувати йому випити чи помилуватися ним тоді, коли він прийшов мені допомогти. Трішки тепла, парфумів — усе, що мені дісталося.

— Ось, — каже він, підводячись. — Все о’кей.

— Хочете щось випити?

— Ні, мені шкода, маю завершити деяку роботу сьогодні, інакше завтра в мене не буде часу на пробіжку.

— Ви бігаєте?

— Якомога частіше. Це мене заспокоює. Допомагає зібратися з думками, а тепер мені це потрібно.

«Жулі, інколи життя саме підносить тобі сюрпризи, і їх не слід пропускати. Уперед!»

Я чую, як кажу:

— Я також бігаю. Тоді, коли не шкутильгаю!

— Справді? На які дистанції?

— Я точно не знаю, зазвичай пейзажі вирішують за мене. Коли вони перестають мені подобатися, я повертаюся!

«Занадто поетично, дівчинко. Яка ж ти дурепа. Ще скажи, що ти добігла до Швейцарії, а оскільки природа там дивовижна, то вирішила продовжити до Австрії, пробігаючи через північ Італії, тому що там пречудово».

Він засміявся. Який же він красивий! Думаю, що саме через його посмішку насмілююся додати:

— Ви не заперечуєте, якщо я буду бігати з вами?

Навіть тої миті, коли вимовляю ці слова, знаю, що дорого заплачу, але розум більше не має голосу в цій справі. Відтепер ця історія — це байка під назвою «Класний хлопець, недолуге дівчисько й жахливе прокляття». Мораль не змусить на себе чекати…

Він знову посміхнувся. Здається, ідея йому сподобалася. Я просто в захваті.

— Із задоволенням, — відповів він. — Там, де я жив раніше, я також бігав із сусідом. Але ви набагато кращі за нього! Зазвичай я починаю о восьмій ранку. Це слушний час. Вас улаштовує?

— Цілком.

— Я зайду по вас за п’ять восьма?

— Буду готова.

Він іде до виходу. Я знову залишуся сама.

— Успіхів із презентацією.

Тут він вагається. Думаю, хоче мене поцілувати в щоку, але не наважується. Я знаю, що зробив би кіт на його місці. Він відчиняє двері і йде. Знову обертається:

— Тож до завтра?

— До завтра, і дякую, що знову мене врятували.

— Нема за що.

Легенький кивок, і він піднімається до себе. Я зачиняю двері. І думаю, що зараз розплачуся. У мене стільки причин.

14

У мить нещастя виявляється справжня сутність людини. З глибини прірви відкривається істинний стан її душі. Нас оточують тільки два типи особистостей: ті, що нам допомагають, і ті, що наживаються на нашому нещасті. Відкрию моє лукавство відразу: я ніколи в житті не займалася спортом. У ліцеї був учитель, який намагався змусити нас бігати по бігових доріжках навколо стадіону, але врешті відмовився. Ми падали, сміялися, ховалися в живоплоті, щоб зрізати шлях, коли він повертався спиною, — одним словом, нічого спільного з бігом. Відтоді я тільки ходила; утім, одного разу довелося пробігти дистанцію метрів на тридцять, тому що мале нестерпне щеня однієї літньої дами хотіло проковтнути мене. А так мій спортивний лічильник застряг на нульовій позначці. Інша проблема: у мене немає ані одягу, ані взуття для бігу. Саме тому я згадала про людей, які намагаються використати нас, особливо коли вони відчувають, що мають над нами владу.

Серед моїх знайомих лише одна не байдужа до спорту. Це — Ніна. Вона займалася всім: від верхової їзди до гімнастики й навіть танців. Я підозрюю, що вона просто фанатка змагань і медалей. Справжня машина. У неї чорний пояс із тенісу, і вона без зусиль отримала золотий кубок із плавання. Я не бачила її вже давно, і мені видавалося зовсім не коректним прийти без попередження, щоб позичити все спортивне спорядження. Проте це аж ніяк не виправдовує її безтактної вимоги. Вона — клієнтка «Креді Комерсьяль», — дивлячись мені просто в очі, сказала: «Або я не плачу комісії за обслуговування рахунку протягом шести місяців, або ти бігатимеш боса». Добра людина, правда. Якби я була ще й поні, то отримала б удар батогом. Найганебніше те, що я погодилася.

Увечері я випрала все, що вона мені дала, щоб висохло за ніч. Шорти трішки схожі на сценічний костюм групи, диски якої я заховала, утім без блискіток; флуоресцентна футболка, а взуття, поза сумнівом, було розроблене інженерами НАСА для висадки на Плутон.

Япостаралася не дуже наїдатися ввечері, рано лягла спати й наставила будильник на шосту ранку, щоб мати час на розминку. Відкрию ще одну таємницю: якщо жарти могли б убити, то я померла б цього ранку. Щоб розім'яти моє бідне тіло, я намагалася згадати рухи з фізкультури в початковій школі. Зробила розтягування, згинання, махи руками, що ледь не коштувало мені моєї єдиної настінної аплікації. Туфуфу сидів на ліжку й досі гнівався за свою неволю напередодні. Але в його погляді читалося, що він сприймає мене за ненормальну.

За чверть сьома я була на піку своєї форми. З легкістю могла б розвантажити фургон із рибою або на спині пронести мадам Рудан разом із її візочком. О тринадцять по сьомій мене всю трусило через утому від такої короткої ночі та незвичної фізичної активності. О сьомій двадцять вісім я, наче наркоманка, перерила аптечку в пошуках вітамінів. Знайшла дві розчинні у воді таблетки, але забула про воду. О сьомій сорок сім я нагадувала ядерний реактор, готова зірвати того, хто мене налякає. За п’ять восьма почувся легкий стукіт у двері. Пунктуальний, як я. Обожнюю це.

Відчиняю. Тихим голосом він заявляє:

— Добрий день. Готові до марафону?

«Мій бідолашний друже, якби ти знав…»

Швидким поглядом він оцінює мене з голови до ніг.

Я ще не встигла розгадати його вердикт, як він додав:

— Ну, ходімо?

Чудове світло, безлюдна вулиця, наче світ існує лише для нас. Він витягується. На ньому сині шорти й чорна футболка. І досить нормальне взуття. Він пропонує:

— Вас улаштує, якщо ми попрямуємо до парку, що біля старих заводів? Це не так далеко, і мені здалося, що там гарно.

«Не далеко? Гелікоптером, може, але ж не пішки…»

— Чудово.

Він проводить рукою по волоссю й дуже хвацько рушає. Я біжу позаду, як у школі. Відстаю з надією, що він не помітить мій біг, який далеко не такий легкий, як у нього.

— Що з вами сталося? — питає він.

Привітним помахом руки він запрошує мене до себе. І тут трапилося щось неймовірне. Ми біжимо поряд, в одному темпі. Сцена з фільму. Усе ідеально, вони кохають одне одного, таке враження, що летять до свого щастя; тільки там грала би скрипка, а дівчина мала би дублерку.

Мені добре поруч із ним. Таке враження, що ми знайомі вже багато років. Від нього віє спокоєм. Його біг рівномірний, без жодних зусиль. Я спостерігаю за ним краєм ока. Навіть коли біжить, він — елегантний. Мені подобається легке похитування його плечей. Поїдаючи його очима, не помічаю сигналів тривоги, які посилає моє тіло. На краю вулиці серце вистрибує з грудей і я не відчуваю більше ніг.

— Темп зручний для вас? — питає він, зовсім не засапавшись.

Я киваю головою, але брешу. Його привабливий профіль, губи та довгі вії знову мене трішки відволікли, але ближче до середини бульвару я не можу більше ігнорувати фізичний ліміт. Відчуваю, що зараз упаду і вщент розіб’юся, як перестигла грушка. Ми пробігаємо повз сквер, потім школу. Зазвичай мені потрібно десять хвилин, щоб сюди дійти, а нам знадобилося менше двох. Щоб підбадьорити себе, уявляю, що ми втікаємо від небезпеки. Позаду нас — гігантський потік розтопленої лави, що знищує будинки. Або величезний жук хоче нас з'їсти. Місто вже зруйноване, жук замучив Туфуфу. Рік і я — дві останні живі людські особи, тож біжимо чимдуж. Ми — остання надія світу. Коли нам уже нічого не загрожуватиме, ми будемо змушені довго займатися коханням, щоб заселити планету. Дякувати жукові!

Я помічаю церковні дзвони. Уже роками я сюди не приходила. І от нарешті вибралася за свої звичні межі. На автомобілі це не так далеко, але щоб наважитися дійти пішки, потрібна вагома причина. Я проходила тут, коли мама водила мене до школи. Усе змінилося. Крамниця із залізяччям перетворилася на агенцію з нерухомості, хімчистка — на магазин уцінених товарів. Ностальгія заволоділа мною, але спазм привів до тями. Мені потрібно встояти. Я мушу, щоб залишитися з Ріком, щоб і надалі дивитися на нього. Видно, що він любить бігати. У нього навіть піт на чолі не виступив.

Окрім мого жалюгідного фізичного стану, мене бентежить ще й якийсь душевний неспокій. Ми так близько одне від одного, і в мене виникає нестримне бажання. Я маю бути щаслива, але, незважаючи на все, розумію, що перебуваю не на своєму місці. У мене таке враження, що я отримую щось незаконним шляхом, брешучи йому, що я не та, за кого себе видаю. Мені це заважає насолоджуватися. Цього разу закололо в боці. Я глибоко видихаю, але одночасно розумію, що не можу вдихнути достатньо повітря. Ноги підкошуються, і я зараз задихнуся. Обіцяю, що займуся спортом. А зараз веду переговори з кожною частиною свого тіла, щоб вона витримала до кінця. Ногам начхати, вони на межі страйку. Ліва ніби менше роздратована, але протест росте. Легені вдячні мені, що я ніколи не курила, але вони більше не можуть. Трахея пече, вона не відповідає, навіть коли я з нею розмовляю. Спина намагається переконати мене завалитися на землю. А Рік дедалі біжить, вільний і незламний, волосся його розвівається. Із легкою щетиною, він має ще привабливіший вигляд.

За кілька хвилин ми досить далеко відбігли від центру. Прямуємо на північ. Я бачу вулицю, на якій виросла. Вершечок даху нашого колишнього будинку й нашу височенну вишню. Я не поверталася сюди після переїзду батьків. Того дня я заховалася в глибині саду, щоб поплакати. Будинок іще тут, але він більше не наш. Я й досі бережу камінчик, що випав із бордюру алеї. Я тисячу разів проходила повз нього, не звертаючи уваги, а останнього дня підібрала, тому що він єдиний відвалився. Цей незначний предмет став особливим. Моя реліквія, доказ, що мої спогади існували. Ностальгія заходить із лівого флангу, але, на щастя, я сильно вивертаю щиколотку. Біль не має місця для сентиментів. Цього ранку я здійснила дивовижну подорож — як ногами, так і думками.

Я, мабуть, побагровіла. Волосся прилипло до чола, мокрого від поту. Як йому це вдається? Це якийсь кіборг, надскладний робот у людській подобі. Ось мій шанс. Хто знову виграв великий приз? Я. Інопланетяни спустилися й почали завоювання планети з мого будинку. Уся історія мого життя. Я ж говорила, що в нього дивне ім'я. А зараз він виводить мене за межі міста, до космічного корабля, що чекає на нас, замаскований під ярмарковий атракціон. Опинившись усередині, він зніме свій людський костюм і постане справжнім: восьминогом із мітлами замість рук і нафаршированим чорносливом на місці очей.

Готово, мій дух ослаб, я втрачаю свідомість. Кров більше не потрапляє до мозку, вона вся в сідницях. Щоб віднайти силу продовжувати, я ставлю перед собою цілі. На наступному перехресті дозволю скаржитися своїм плечам. Через два пішохідні переходи мої очі можуть плакати. Рік повертається до мене:

— Не хочу бути нав’язливим, але думаю, що ми можемо вже перейти на «ти»…

Де він знаходить повітря, щоб вимовити стільки слів не зупиняючись? Що він тільки-но сказав? Звертатися на «ти»? Та ми можемо навіть говорити «моє коханнячко». Дихай, Жулі!

— Цілком згодна.

Мені забракло повітря, щоб вимовити кінець останнього слова. Він дивиться на мене.

— Ти певна, що все добре? Моя швидкість тобі підходить? Не соромся. Бережи себе, це справжнє випробування для твоєї ноги…

Це вперше він мені каже «ти» і для того, щоб попіклуватися про мене. Восьма двадцять дев’ять, десяте серпня. Усе чудово. Окрім мого серцевого ритму.

Ми минули житловий квартал і наближаємося до парку старого фаянсового заводу. Він дедалі частіше кидає на мене погляди, видається стурбованим. Який же в мене вигляд?..

За високою огорожею видніється парк. І тут Рік заявляє:

— Відпочинемо.

— Не варто.

— Думаю, що варто.

Він зупиняється перед входом.

— Зараз знайдемо лавку, і ти передихнеш.

— Я не хочу затримувати тебе.

Це вперше я кажу йому «ти». Він показує на найближчу лавку.

— Давай присядь. Відпочинь. І якщо ти хочеш, щоб ми повернулися, то жодних проблем. У нас буде інша нагода.

Мені соромно, я не хочу, щоб він зупинявся через мене.

— Продовжуй, тобі це потрібно, — і це я сказала.

— Усе гаразд. Я щасливий бути з тобою.

Він говорить такі речі, дивлячись такими очима, що я розчулююсь. Сумління знову нагадує про себе. Раптом у мене з’являється ідея:

— Я можу почекати тебе тут. Ти закінчиш і повернешся за мною. За той час я відпочину, і ми попрямуємо разом.

Він зміряв мене очима.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю.

Ми доходимо до лавки. Я сідаю, а він присідає навпроти мене. Перевіряє свій годинник.

— Якщо я повернуся через півгодини, тебе влаштує?

— Дуже добре, за цей час я відновлю сили, і ми зможемо добігти аж додому.

Він посміхнувся й підвівся:

— Бувай.

Я намагаюся посміхатися. І махаю рукою, щоб він продовжував. Дивлюся, як він легко і вправно віддаляється. Коли він говорить, то видається таким чарівним, але коли повертається спиною — то це справжній поганий хлопець.

15

Починається погідний літній день. Небо блакитне. Промені сонця гріють шкіру й освітлюють листочки на липі, біля якої я сиджу. Легкий вітерець ворушить ніжно-зелене листя. Синички цвірінькають і перелітають із гілки на гілку. Парк іще безлюдний, за винятком літнього чоловіка, який вигулює свого собаку на краю головної алеї. Що я тут роблю?

Я чекаю на чоловіка, якого ледь знаю, але з яким веду розмови, варті подружньої пари: «Я щасливий бути з тобою», «Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю», «Зможемо добігти аж додому».

Захоплена Ріком, я навіть не подумала про місце, де зараз знаходжуся, і про все, що воно мені нагадує. Цього разу, здається, ностальгія переможе і з декількома своїми поплічниками перетне лінію захисту.

Востаннє я була в цьому парку в шістнадцять років. Погода була не така чудова. Я вчилася в ліцеї «Великі надії». Одна з моїх подруг, Наташа, жила поруч. У неї був старший брат, Давид. Багато з нас уважали його милим. Шостого березня, рано в суботу, він розбився на скутері, який тільки-но подарували батьки. Новина була як грім серед ясного неба. Це вперше ми втрачали когось близького, такого молодого і в такий жахливий спосіб. Це перші похорони, на яких я була присутня. Ніколи цього не забуду. Люди, одягнені в чорне, стоять перед гробом. Сльози, невимовне відчуття безсилля, відкриття нездоланної межі між «до» і «після».

В один день сім’я Наташі була зруйнована. Вони жили, охоплені порожнечею та провиною. Дивлячись на них, я зрозуміла важливу річ: смерть завжди ходить поміж нас і не проминає нагоди забрати того, кого може. Нещастя з Давидом змусило нас подорослішати. Годинами втішаючи Наташу, я вирішила любити людей, поки вони ще тут, і говорити їм, що думаю, поки є змога. Відтоді в мене нестримне відчуття, німий острах, що кожне «до побачення» може виявитися «прощавай».

Раніше я багато часу проводила з Наташею, намагалася розрадити її. Ми майже щовечора приходили в цей парк. Сідали на лавку трішки далі, на бічній алеї. Її видно звідси. Лаврові дерева повиростали. Ми довго розмовляли, часто аж до ночі. Одного разу навіть потрапили під зливу, але залишилися сидіти, промоклі до нитки, заціпенілі від холоду, але щасливі протистояти цьому маленькому випробуванню. Я майже забула про це. Минуло дванадцять років.

Сім’я не захотіла тут залишатися. Усе їм нагадувало про Давида: гімназія, де він грав у гандбол, школа, крамниця, де він зустрічався з друзями і де працював улітку, його кімната, будинок, звуки скутерів. Життя для них стало нестерпним. І вони переїхали.

Ми підтримували зв’язок із Наташею, але з часом зустрічі ставали рідшими. Вона більше ніколи не згадувала про трагедію. Зараз ми лише зрідка обмінюємося повідомленнями. Вона живе в Англії. А я тут, зовсім самотня, захоплена емоцією, на яку вже й не сподівалася, тобто не цього ранку, не в такий сюрреалістичний спосіб. Інколи є речі, які я воліла би забути.

Мої ноги відпочивають, дихання нормалізується. Мені так хочеться пити, що я вже подумувала напитися застояної води з центральної водойми. Рік не виходить мені з голови. Якщо він прийде вчасно, то в мене ще є десять хвилин. Думаю, він буде пунктуальним. Але звідки я це взяла? Я ж його не знаю. Ми познайомилися менше ніж тиждень тому, а він заполонив уже всі мої думки. Це він на мене так впливає чи це я надаю йому такої ваги, оскільки нічого важливого в житті не маю? Варто загадатися над цим питанням. Утім, я відчуваю, що з ним усе інакше. Він змушує мене діяти. Спочатку його ім’я, потім листи, руки, очі і все решта. Насправді, гадаю, це не випадково. У будь-якому разі, ніхто ще не змушував мене відчувати це все.

Коли я побачила його здалеку, то відразу захотіла побігти йому назустріч і обійняти. Мені вдалося стримати себе, бо знаю, що через таку поведінку хлопці вважають нас божевільними. Я почекала на нього. Він зовсім не засапався. Став переді мною, руки в боки, проти сонця. Справжня грецька статуя.

— У тебе кращий вигляд. Мені шкода, що нав'язав тобі такий ритм.

— Ти не винний. Треба було потренуватися, перш ніж напрошуватися бігати з тобою. Сподіваюся, що ти не ображаєшся на мене.

Він скидає брови:

— Жартуєш! Я відчуваю себе таким винним, що якби твоя нога й надалі боліла, я заніс би тебе аж до квартири.

«Вона завдає мені нестерпного болю. Будь ласка, пронеси мене п’ять кілометрів і тримай міцно, щоб не дати цій противній ностальгії стати між нами».

Ми повернулися легким бігом. Фізично це було майже приємно. Я відчула щось нове між ним і мною: хоч би й як це було парадоксально, але півгодинне розставання нас зблизило. Я справді божевільна. І починаю думати, що мої мрії здійснюються.

Ближче до будинку мене охопило відчуття глибокого смутку. Ми розійдемося, і в мене нема жодного плану, щоб якнайшвидше з ним зустрітися. Піднімаємося нагору. Він залишає мене перед дверима.

— До скорої зустрічі! — кинув він із чарівною посмішкою.

«До скорої зустрічі»: який огидний вислів. Для тої, що панікує від найменшої думки втратити близьких людей, ці прості слова — справжній жах. Це означає, що ми не знаємо, коли зустрінемося знову. Усе вирішує випадок. Це нестерпно. Я точно хочу знати, що зустрінуся з тими, хто мені дорогий. Так я можу розраховувати на спокійний сон. Мені потрібна навіть точна година. Ми ніколи не повинні говорити «Скоро побачимося», а уточнити: «Зустріч за тиждень», або «Побачимося за два дні», або ще краще — «Зустрінемося через 18 днів, 16 годин і 23 хвилини». Що ж до Ріка, то я точно знаю, що не хочу чекати вісімнадцять днів.

16

Востаннє, коли я спала вдень, мені було сім і це мама мене змусила. Я гнівалася три дні — мій рекорд. Після цього вона більше не наважилася. Я ненавиджу спати вдень. І заздрю інколи тим, кому вдається це зробити, та для мене це марнування часу. Утім, цієї неділі, по обіді, коли я присіла в крісло, щоб «поміркувати», мене здолав сон. Ця подорож на край міста і спогади приголомшили мене. Дзвінок матері розбудив мене о п’ятій годині.

— Усе гаразд, моя люба?

— Усе добре. Ти не повіриш, я задрімала.

— Ти? Ти добре їси?

— Звичайно, мамо, не хвилюйся. А у вас як?

— Стівенсони поїхали сьогодні зранку, передавали тобі вітання. Твій батько гуляє в саду. Як і щоліта, він заявляє, що будуватиме басейн. Каже, що так ти приїжджатимеш частіше… і що це знадобиться онукам.

«Пішла важка артилерія: це вже тисяча сімсот дев’яносто восьмий натяк на потомство, на яке мої батьки чекають із нетерпінням. Такими темпами батько встигне вирити басейн чайною ложечкою, та навіть якщо кішки прудкіші в цій справі, вони все одно не люблять води…»

Ми поговорили п’ять хвилин. Незважаючи на те, що ми не повідомляємо одна одній нічого особливого, цей недільний дзвінок є своєрідною традицією. Розмова була досить дивною, тому що в мене виникло бажання розповісти мамі про Ріка, та все ж я подумала, що ще зарано. Наступного тижня буде саме час.

Цього вечора я не сумуватиму й не перейматимусь, чим він займається, тому що вечеряю у Софі. Саме в неї відбувається вечеря місяця з усіма подружками. Нас буде менше, ніж зазвичай, тому що багато хто поїхав у відпустку, але це не так уже й погано. Наші мандрівниці розкажуть про свої пригоди у вересні та обов’язково влаштують перегляд фотографій. Вагаюся, чи розповідати про Ріка.

Софі живе за дві вулиці від мене, у новому будинку з вікнами на площу Республіки, у самому центрі міста. Цього вечора моя черга приносити десерт, і це буде морозиво. Я дуже люблю Софі. Ми знайомі вже понад сім років. І навіть навчалися в одному виші. Ми відразу порозумілися. Думаю, саме почуття гумору нас зблизило. Загалом ті ж самі дивакуваті життєві історії чи помилки змушували нас сміятися. Щодо хлопців Софі набагато авантюрніша, але ми ніколи про них не говоримо, хіба якщо котрась із нас страждає. Нам завжди є чим зайнятися… Ми менше спілкувалися, коли я жила з Дідьє: вона дорікала йому, що я покинула навчання. У Софі був талант помічати огріхи інших, але не свої власні. Її подруга, Жад, така сама. Ми бачимося лише на цих вечірках, проте я знаю, що в тої завжди проблеми з хлопцями. Якщо вона з кимось — це драма, а якщо сама — катастрофа. Вона шукає чарівного принца, але зрештою завжди розчаровується.

— Привіт, красуне!

Мені відчинила не Софі. Це Флоранс. Я її не люблю. Для неї всі недолугі, і це помітно. Її фрази завжди починаються однаково — з «Я», і вона ніколи не пропустить нагоди сказати: «І не дивно, що тобі нічого не вдається, якщо ти так поводишся».

— Привіт, Флоранс.

— Ти придбала морозиво в магазині? Треба було купувати в «МаксіМаг» — заплатила б на десять відсотків менше.

«Треба було вкрасти, то взагалі було б безкоштовно».

Я даю їй пакунок.

— Постав у морозилку, будь ласка.

Софі виходить зі своєї кімнати й приєднується до нас у вітальні.

— Я тільки-но втішала Жад, — шепоче мені.— Вона в розпачі.

Чому Софі така весела?

— Із Жаном-Крістофом скінчено?

— Та, вони вже два тижні як розійшлися. А цього звати Флоріан, він носить номер сто шістдесят три на футболці.

Відчуваю, що вона зараз вибухне від сміху. Я відводжу її вбік, у її маленьку кухню.

— Як ти можеш сміятися з її нещастя?

— Вона знову говорила про суїцид…

Софі важко тримати себе в руках, божевільний сміх на підході. Найменша згадка спроби суїциду Жад викликає і в мене такий самий нервовий напад. Погано насміхатися, але все ж таки.

— Покінчити життя самогубством… як минулого разу?

— Так, але вона точно подвоїть дозу!

Софі більше не в змозі контролювати сльози, які набираються в її очах, тоді як усмішка рветься на волю.

Раптом вона гучно вибухає сміхом. Слід сказати, що коли востаннє Жад намагалася вкоротити собі віку, то проковтнула десять капсул пивних дріжджів, через що протягом двох годин у неї були гази. Ось що називається самогубством… Найгірше те, що вона викликала рятувальну медичну службу. На щастя, приїхала жінка, інакше вона негайно закохалася б у свого рятівника. Така вона, Жад. Звісно, вона не померла, але ще з місяць у неї були блискуче волосся та міцні нігті.

Софі порається біля раковини, удаючи заклопотаність, щоб утамувати несамовитий сміх. Я схиляюся до неї:

— Ти уявляєш, якщо вона захоче повіситися на туалетному папері…

Ми обидві регочемо біля мийки. До нас доноситься ниття Жад.

— А як у тебе справи? — запитує Софі, витираючи очі.

— У банку все тріщить, мені насправді набридло.

— Поновися в інституті, ти була такою здібною.

— Можливо, але не зараз…

Софі помічає щось у моєму погляді. Я повертаю голову, червона, як півонія.

— Жулі…

Втрутилася Флоранс. Це вперше я щаслива її бачити.

— Тож, мої любі, що п’ємо?

«Якщо вона ще хоч раз назве мене „моя люба“ або „моя красуне“, я скажу, що думаю про її зачіску і блузку, через яку здох би хамелеон».

Ми повертаємося до вітальні. Щойно прийшла Соня. Вона вся як на голках, тому що знайшла чоловіка своєї мрії та квапиться нам про нього розповісти.

Його звати Жан-Мішель. Він милий, має гарну роботу, хоче п’ятьох дітей, як і вона. Один недолік: він дивакуватий, тому що уявляє себе ніндзя. А так усе чудово.

— Як це він уявляє себе ніндзя? — запитує Флоранс.

— Він колекціонує книжки, шаблі, усе, що може знайти. Він навіть виготовив собі мізугумо — взуття, яке тримає на воді завдяки прикріпленим надувним камерам, щоб вистежувати ворога. У квартирі він походжає в традиційному костюмі з маскою і постійно щось викрикує. Усюди почіпляв мішені та кидає сюрікени без попередження…

— Що?

— Сюрікени, металеві зірки із загостреними, як бритва, краями…

— А це не небезпечно?

— Він каже, що покращить техніку. Зараз і справді не поціляє… Уже розтрощив дерев'яний вішак і пошматував шпалери у вітальні. І ще випатрав ляльку.

— Серйозно? — дивується Софі.

— Так. Потрібно бути обережною, коли він це робить. А так усе класно. Окрім минулого тижня. Він був не в гуморі, адже для відзначення переходу на вищий духовний рівень захотів набити собі татуювання з великим символом ніндзя на спині, а майстер сказав, що зображення не буде видно.

Я наважуюся запитати: «Чому?»

— Тому що він чорний.

Справді потрібно припинити із цими запитаннями. Софі вибігла в кухню. Я залишаюся сама із Сонею, уявляючи її дивакуватого Жана-Мішеля, чорного ніндзю, і намагаючись тримати себе в руках.

Щоб змінити тему, я цікавлюся, що нового в Сари, яка одержима пожежниками. Вона теж особлива: їй потрібні лише борці з полум’ям. Вона вже пройшлася всіма казармами в регіоні й навіть розширила зону полювання. Тепер проводить вільний час в інших містах, а то й за межами Європи, щоб знайти чоловіка своїх фантазій. Уже в ліцеї вона влаштовувала фальшиві пожежні тривоги, щоб подивитися на велику червону вантажівку, наповнену чоловіками в уніформі, готовими взяти її на руки або зробити їй штучне дихання з рота в рот. Кажу вам, траплялися випадки… Літом Сару видно не часто, тому що вона носиться країною, щоб максимально відвідати всі заходи пожежників. А на Різдво, коли розносять календарі, у неї просто ноги відмовляють. Її неможливо зупинити. Вона може несподівано заявитися до вас, аби не пропустити дзвінок пожежних у ваші двері. Сара дізнається про їхній маршрут, робить заощадження. Саме так: робить заощадження, тому що останнього грудня вона придбала п’ятдесят три календарі…

Жад, із перекошеним обличчям, виходить із кімнати й сідає поряд зі мною. Я її обіймаю:

— Софі мені все розповіла. Тримайся. Ти маєш бути сильною.

Розгублений вдячний погляд, вона в сльозах обіймає мене. У той же час ця невдячна Софі в засідці на кухні корчиться й удає, як вона ковтає капсули. У мене виривається легкий нервовий сміх, і Жад думає, що я плачу разом із нею. Вечір буде чудовим… Я вже наперед уявляю. Можливо, ви пригадуєте, про що я вам казала: ми думаємо, що все знаємо, і тут якась незначна деталь усе змінює. Цього вечора зі мною знову таке сталося, і це більше ніж просто деталь.

Ми пили аперитив, мускатне біле вино «Бом-де-Веніз», свіже й солодке, я смакувала ним і дивилася у вікно. Перед моїми очима лежало перехрестя двох доріг. Я затримала погляд на химерних тінях, які відбивалися на асфальті. Раптом силует бігуна привернув мою увагу. Рік. Спочатку я подумала, що це галюцинації і що моя одержимість ним грає зі мною, але ні, то був він! Його шорти, його манера бігу. Жодного сумніву.

Він рухається широким бульваром, як сьогодні вранці. Йому було замало? І чому він із наплічником? Що там усередині? Куди він прямує?

Цієї миті мій глузд кричить, щоб я заспокоїлася, але мій інстинкт перекрикує, що відбувається щось підозріле.

— Жулі, ти мене почула?

Це була Флоранс. Я не могла відірвати очей від постаті Ріка. Софі поклала руку на плече:

— Усе гаразд?

— Я не знаю.

— Як це ти не знаєш? У тебе такий вигляд, наче ти побачила примару! Це не…

«Ні, якщо б це був Дідьє, я просто відчинила би вікно й викинула на нього Флоранс».

Софі дивиться на вулицю. Вона бачить десятки перехожих, але не помічає маленької цятки, що віддаляється.

17

Невже це трапляється з усіма? Щоразу, коли я закохуюся, то завжди починаю з тої самої стадії, коли все про нього хочу знати. Це як булімія. Що він читає? Про що думає? Що робить? Двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень. Це виснажує, але безупинно бентежить. Аж голова йде обертом, але ще залишається трішки здорового глузду, щоб зрозуміти, що такого зі мною ще не було. З Ріком усе на грані. Я усвідомлюю, що моя техніка запам'ятовування здійснила чудо в його квартирі. Агент ЖТ перевершила себе. Я можу описати все, що побачила, до найдрібніших деталей. Якби в його помешканні відбувався чемпіонат світу «Знайди десять відмінностей», то я б виграла. Також можу зізнатися, що цього ранку я подумки його практично сфотографувала, спостерігаючи, як він бігає. Можу детально описати його руки, те, як він ставить ноги під час бігу, його підборіддя, як він тримає голову, мружить очі проти сонця, його посмішку, як по-особливому зводить ліву брову, коли говорить серйозно. Від мене нічого не приховаєш. Бажання все знати, наблизитися впритул ніколи не було таким сильним.

Звичайно, є зворотний бік медалі. Коли ми на цьому етапі, то починаємо складати власне враження про людей, додумуємо навіть неможливе. Це додає нам упевненості, ще більше прив'язує. Біда ось у чому: за найменшого відхилення дійсності від того, що ми собі науявляли, складається враження, що на нас вилили відро холодної води. З’являється нестерпне, принизливе відчуття непотрібності. Знову ця зрада. Справжнє горе полягає в переконанні, що нас уникають і хочуть покинути. Через якийсь жест, нікчемну фразу псується настрій, серце крається.

Цього вечора в Софії я майже не розмовляла впродовж усієї вечері. Для мене це незвично. До речі, дівчата припинили розповідати про свої пригоди, щоб попіклуватися про мене. Я цього не просила, тому що, незважаючи на їхню милу увагу, вони нічого не могли змінити. Навіть в оточенні уважних подруг я почувалася самотньою. Нестерпно самотньою.

Я повернулася, як зомбі, не могла заснути. Годинами просиділа в темряві, мене непокоїло, чому він подався знову бігати. Або був роздратований, або тут криється якась таємниця. Та я не довіряю таємницям і не заспокоюся, доки її не розгадаю.

Якщо поміркувати, то цей хлопець надто ідеальний, щоб бути справжнім. Ввічливий, вихований, красивий, складає свої речі, навіть коли ні на кого не чекає. Це мало б мене насторожити! Це як ангорські кішки, які не залишають по собі шерсті, а таких просто не існує. Під чарівною зовнішністю точно ховається злочинець у бігах. Холоднокровно, методично він спокушає мене, щоб викрасти всі мої заощадження. Йому доведеться розчаруватися. Тим гірше для нього. Потім він мене заріже, як кролика, і складе, як одну зі своїх сорочок, перш ніж закопати в парку фаянсового заводу.

Усю ніч і весь день це питання не припиняло мене непокоїти. Це безумство. Ми, дівчата, коли думаємо про когось, то вже думаємо постійно. Щосекунди він проникає в кожен закуток нашої свідомості. Ви щосили намагаєтеся думати про щось інше, але найдрібніша деталь перевертає все догори дриґом. Нав'язлива одержимість. Я вручаю буклет із сімейного страхування клієнту й думаю про ту сім'ю, яку зможу побудувати одного дня з ним. Мию чайник — він такого ж кольору, як його очі. Гортаю книжку з рецептами «Особливі кіші й пироги» — так, я це роблю, — і тут у слові «кіш» є літера «к», як в імені Рік. Складки на шторі, а я бачу, як із нього спадає сорочка. Усе довкола наштовхує на думку про нього. Я наче одурманена, але не хочу прокидатися. Намагаюся чимось відволіктися. Надсилаю кілька листів, але користуюся нагодою, щоб знайти щось про нього. Результат мене вразив: геть нічого. Жодного сліду. Немає давніх друзів, шкільних змагань, навчання в невідомому ліцеї чи диплома з інформатики. Наче Ріка не існувало. Точніше, наче він існує лише в реальному житті. Я знову уявляю його, чую, як він говорить, наче передивляюся матеріали судової справи. Потім у моїй голові відбувається справжнє судове засідання. Інколи я одягаю адвокатську мантію, і кожен доказ свідчить про його невинність, або я на місці прокурора і в усьому звинувачую його. Та хай би яким був вирок, я хочу бути охоронцем у його в’язниці.

Щоб відволіктися, я телефоную подружкам, але навіщо… Я примусила себе вийти на вулицю й насолодитися сонцем, але пройшлася лише кварталом, не помічаючи нічого. Мене мучило єдине питання: чому він подався бігати? Урешті я повернулася, щоб відчути себе ближчою до нього. Ви, мабуть, уважаєте мене божевільною. Але коли я наблизилася до своєї квартири, то мені закортіло піднятися до нього, щоб бути поруч, практично на його території. Я могла б залишитися тут, просидіти на останній сходинці або заснути, скрутившись калачиком на килимку, як вірний пес. Раптом почувся шум, і я зі швидкістю світла збігла вниз. Я могла вбитися, але й мови не могло бути, щоб він мене тут побачив. Потім повернулася, як лев у клітку, до своєї квартири. Рік заполонив усі мої думки, питання про нього не давали мені спокою. Це був справжній кошмар.

Тож я надумала: доки не вирішу цю проблему, не може бути й мови братися за щось інше. Пункт за пунктом я проаналізувала моє нікчемне існування й наважилася знищити все, що мені його ускладнювало. Оскільки основне було не під силу, то я виправлю решту. До речі, я ніколи не приймала стільки важливих рішень, як цього вечора.

18

У вівторок зранку, прийшовши в банк, я вже почувалася втомленою. Мабуть, через мій жалюгідний стан, Жеральдін виглядала привабливішою, ніж зазвичай. Коли вона відчинила двері і я побачила її за віконечком, то не можу сказати, що вона була красивою — про це всі знають, — але в ній з'явилося більше благородства, ніж раніше.

— Добрий день, Жулі! Та ти святкувала всі вихідні.

«Вона це сказала тому, що я шкутильгаю, чи тому, що в мене мішки під очима?»

— Не зовсім, Жеральдін. А ти у формі?

— У чудовій формі.

Я ніколи не бачила, щоб вона реагувала з таким ентузіазмом. Очевидно, час від часу вліпити ляпаса якомусь бовдуру йде на користь.

Я пішла покласти речі на місце. Моя перша зустріч лише за півгодини, тож я вирішила скористатися моментом, щоб поговорити з Жеральдін. Вона саме розкладала чекові книжки в сейфі. На кожну потрібно було почепити мітку. Жеральдін намагається це зробити скріпками, але вони замалі, тож щоразу вискакують їй в обличчя, як пружини. Я запитую:

— Можна тебе відволікти на хвилинку?

— Звичайно. Я намагаюся побороти цю напасть. Нас цього не навчили на стажуванні. Що ти робиш, щоб вони трималися?

— Я беру скріпки із цієї коробки, вони більші.

Обличчя Жеральдін засяяло. Ну ось, тепер я знаю, який вираз обличчя був у Христофора Колумба, коли він відкрив Америку. Але в Жеральдін він іще вимовніший, тому що в її очах сяяла вдячність. У неї затремтіло підборіддя. Вона от-от заплаче. Я відразу припустила, що, може, помилково буде довіритися їй. Особливо коли на кону моє майбутнє. Я якомога природніше відступила.

Вона прислухалася до моєї поради зі скріпками, і тепер кожен прикріплений листочок чудово тримається на чековій книжці. Вона розглядає, зачарована, зворушена, що їй нічого не вискакує в очі. Повертається до мене:

— Ти хотіла щось мені сказати. Я тобі потрібна?

У її погляді є щось щире й доброзичливе. Мене завжди розчулював такий вияв люб’язності. Сумніви відразу щезають.

— Я хотіла повідомити тобі дещо й попросити поради.

— Розповідай.

Цієї миті Мортань висунув голову зі свого кабінету. Зазвичай він би сухо зауважив, що особистим розмовам не місце в банку, а якщо наша розмова має професійний характер, ми можемо скористатися внутрішнім телефоном, тому що це справляє враження на клієнтів. Він нам це неодноразово казав. Але, на подив, цього ранку обійшовся дурнуватою посмішкою і лише видав:

— Перепрошую, мадемуазель Дагоен. Якщо у вас буде хвилинка, зайдіть до мене. Це з приводу справи мадам Больдіано.

Потім побачив мене й додав:

— Добрий день, мадемуазель Турнель. Маєте чудовий вигляд. Вихідні минули вдало?

Якби Жеральдін знала, хто такий Альфред Нобель, то розгледіла б у мене той самий вираз обличчя, що й у нього, коли вибухнула його перша динамітна шашка. Я остовпіла. А Жеральдін відповіла йому, наче нічого не сталося:

— Я прийду, щойно ми завершимо. Але зараз я зайнята.

— Дякую, Жеральдін.

Я приголомшена. Маленька шавка заповзла в конуру. Вона повертається до мене й веде далі:

— Що ти хочеш мені повідомити? Ти вагітна?

Навіть не дочекавшись відповіді, вона почала підстрибувати з радості. Потім додала:

— Я знаю батька? Ти хочеш мене запитати, чи тобі потрібно зберегти маля? Ти знаєш, Жулі, дитина — це чудо…

Ну ось, двигун завівся. Вона складає руки, дивиться на небо — у нашому випадку на неонові лампи — і говорить мені про любов, щастя… От Жеральдін, науявляла все сама. Я беру її за руку:

— Жеральдін, я хочу звільнитися.

Вона застигає.

— Ти покинеш банк?

— У мене є така ідея.

— Ти зустріла когось багатого й тобі більше не потрібно працювати?

— Не зовсім. Але я так більше не можу. Ця робота гнітить мене. Утім, не так робота, як безсовісність, із якою ми це все маємо робити. Я почуваюся незручно перед клієнтами, не можу погодитися з усталеними нормами. Мені все набридло. У мене немає бажання миритися з цією роботою аж до гіпотетичної пенсії, не в моєму віці. Я хочу знайти заняття, яке мені більше до душі.

Жеральдін застигав в роздумах, а потім раптово обіймає мене. Вона щиро та міцно притискає мене до себе. Її велика безформна підвіска врізається мені в груди. Я не наважуюся поворухнутися. Ну і нехай, слід від її чудернацької прикраси залишиться до кінця моїх днів. Нарешті вона відпускає мене й дивиться просто в очі:

— Знаєш, Жулі, з усіх колег, які в мене були, лише з тобою я хотіла би подружитися. Ти для мене не проста знайома, а подруга. Ти хороша дівчина. Мені буде сумно без тебе. Але добре зваж, не руйнуй свою кар’єру просто так.

— Яку кар’єру? Якщо я залишуся, то зруйную своє життя. Тож я хотіла тебе запитати: ти знаєш, коли я можу піти? Може, зменшити термін обов’язкового відпрацювання після повідомлення про звільнення за рахунок моєї щорічної відпустки…

Жеральдін удає, що розмірковує. Вона завжди так поводиться.

— Не панікуй. Я дізнаюся. І швидко тобі повідомлю.

Моя перша зустріч відбулася вчасно. Я розкажу вам надійний спосіб, як дізнатися, коли прийде клієнт. Якщо йому потрібно щось запитати, то приходить вчасно. Якщо це важливий для нього проект, то може з’явитися завчасно. Проте якщо він приходить на ваше запрошення для того, щоб ви запропонували йому розмістити свої заощадження, то очікуйте на запізнення, якщо не анулювання візиту. Цей хотів кредит, щоб придбати колекційний автомобіль, і справа не могла почекати. Я дивлюся його досьє: одружений, двоє дітей, вигідна посада, яка, утім, не дозволяє йому мати таку розкіш, як колекційне авто. Вивчаю його банківські виписки й розумію, що він витрачає більше на своє захоплення, ніж на комфорт для своєї сім'ї. Чи повинна я дозволити йому влізти в борги з єдиною метою — задовольнити підліткову забаганку, яка ледь жевріє? Знаю, що це не сподобається керівництву, але я чесно виконую свою роботу й намагаюся переконати його, що він не готовий до такого роду проектів…

Життя дивна штука. Тепер, коли я прийняла рішення піти, я дивлюся на банк іншими очима. Ще трішки, і почну ностальгувати. Фаб’єн, яка ковтає каву за кавою, плакат із приємною дівчиною, котра намагається переконати вас у тому, що вона просто не тямиться від радості, бо в неї тут відкритий рахунок. Мортань і його недолугі промови, Мелані та її вазон, із яким вона розмовляє. Навіть з ними не хочеться розлучатися. Як так зробити, щоб ніколи й нікого не втрачати? Ситуація з Мортанем нагадує стокгольмський синдром: зрештою ми прив’язуємося і до тюремного наглядача. Що ж до Мелані та її папороті, яка постійно в’яне, то не візьму до тями. Настільки дивно звільнятися самій, хоча глибоко всередині відчуваю, що не помиляюся. Десь є моє майбутнє. Десь є життя. Десь є Рік.

19

Одна з найбільших чеснот Ксав’є — це вміння завжди тримати своє слово. І цей раз не став винятком із правил. Пообіцяв, що зробить гарні дверцята для поштової скриньки, і не збрехав. Можна сказати, що він навіть перестарався…

Я наближалася до будинку, голова була переповнена питаннями про Ріка і про зміну професії. Тільки-но я переступила поріг, в очі відразу впали нові дверцята. Ксав'є перевершив себе. Можливо, що навіть за зразок він узяв якусь деталь зі свого броньованого лімузина. Хоча ні, знаю: для моєї поштової скриньки він зробив точну копію дверей від сейфу капітана Немо з «Наутілуса». Я підходжу, напівзачарована, напівналякана. Красивий мідний обвідок, масивні заклепки, товстий метал, приємна патина. Усе чудово підібране, відполіроване. Думаю, що цей витвір мистецтва важить зо дві тонни і спровокує обвал усього щита зі скриньками. Поряд з іншими залізними дверцятами мої нагадують ті, що ведуть до камери Залізної Маски.

Треба подякувати Ксав'є, тому що він створив витвір мистецтва. Нікому не вдасться вкрасти мої рекламні буклети. Банківські гроші були б у більшій безпеці за такими дверима. Але я б хотіла чогось простішого і стриманішого.

Це зроблено для тебе, Жулі. Ці дверцята — твій хрест. Якби ти не зіпсувала Рікової скриньки, нічого б цього не було. Тому на тебе чекає наступне покарання: усі сусіди, дивлячись на цю металеву потвору, вважатимуть, що ти збожеволіла і щонайбільше за чотири роки, дочасно постарішавши й ослабнувши, ти не матимеш навіть сил її відчинити…

З поштової скриньки стирчить записка. Я якомога обережніше витягаю її, аж руки затремтіли. «Якщо хочеш побачити свої листи, то зайди забери ключ, я в майстерні. Ксав’є».

Перед дверима будинку якась сім’я розвантажує автомобіль. Вони щойно повернулися з відпустки, а діти вже знову граються на подвір’ї. Я злегка скрикую, ухиляючись від їхнього м'яча правосуддя, що змушує їх реготати.

Здоровенний автомобіль Ксав’є стоїть на вулиці перед гаражем, а навколо нього викладено інструменти. Металевий корпус вилискує, він, мабуть, сильно розігрівся на сонці, яке сьогодні безжально припікає. Про себе я повторюю те, що скажу йому. «Це найкращі дверцята, які я коли-небудь бачила!» Це занадто. Потрібно придумати щось інше. Я помічаю черевики Ксав'є, які стирчать із-під його авто. Сюрприз: поруч інша пара ніг, і гадаю, що це навіть смішно. Я чекаю. Упізнаю старі теніски Ксав’є, а чиї ж дві інші ноги? Хвилинку: може, він нарешті знайшов собі подружку, яка теж небайдужа до машин? Але волохаті ноги суперечать припущенню, хіба що вона не робить епіляції, бо весь час займається своєю вантажівкою. Прокляття, здається я перетворююся на Жеральдін, вигадую сценарії. Вона точно передала мені свій вірус, коли обійняла.

Під машиною продовжують сміятися. Голоси якісь приглушені. Точно чоловічі. Говорять на жаргоні автомеханіків:

— Зафіксуй лонжерон, поки я пропхаю вісь.

— Добре, постав шпонку.

Якщо я мовчатиму, то простою годину, спостерігаючи, як рухаються ноги, тож наважуюся заявити про себе.

— Ксан'є?

Страшний шум від удару. Думаю хтось забився головою.

— Жулі? Це ти? Не йди, я зараз.

Ксав'є вилазить із-під машини. У нього радісний вигляд. Це точно не він ударився. Інше тіло ледь рухається і стогне. Ксав’є струшує металічну стружку з одягу та весело запитує:

— Ти прийшла за ключем від скриньки?

Я не можу відірвати очей від інших ніг, власник яких теж починає вилазити. Ксав’є додає:

— То як тобі дверцята?

Його помічник нарешті з’являється. Це Рік. Я шепочу:

— Чудові…

— Що ти кажеш?

— Кажу, що дверцята чудові. Міцні, широкі, добре складені, ніколи нічого подібного не бачила.

Ксав'є потирає руки.

— Я заслужив маленький поцілунок, — каже він, наставляючи мені щоку.

Я цілую. Рік зводиться, потираючи голову. Ксав’є вибухає сміхом.

— Коли він почув твій голос, то підскочив, як на пружинах! Ти справила на нього враження!

Двоє сміються, як діти в дитсадку. Дивно якось. Потрібно, щоб хтось мені якось пояснив, чому хлопці так швидко знаходять спільну мову. Дивлячись на них, можна сказати, що дружать із дитинства, разом пройшли три війни, по черзі рятуючи один одного. І ці двоє не є окремим випадком. Залиште двох хлопців в одній кімнаті, на одному будівництві, зрештою, неважливо де, і через три хвилини вони звертаються на «ти», через п'ять — сміються, мовляв, вони все розуміють, а через годину їхні матері приймуть їх за братів. Як це можливо і чому це не так між нами, дівчатами?

Вони стоять тут, переді мною. Ксав'є навіть постукує Ріка по плечу, наносить йому мазутом бойовий макіяж на чолі. Якби я так добре не знала Ксав'є, то подумала б, що він п’яний, але ні. Не знаю, що гірше: те, що він так поводиться тверезий чи щоб був п’яницею. Намагаюся прояснити ситуацію:

— Ви тепер працюєте разом?

— Рік хотів мене дещо запитати, а я довго не міг приладнати одну деталь до корпусу. Тож він запропонував мені допомогти.

«Рік хотів у тебе щось запитати? Ксав’є, в ім’я нашої дружби, благаю, скажи, що саме. Інформацію буде додано до досьє, обережно з ним, цей тип, можливо, серійний убивця».

Ксав’є прямує до свого верстата й повертається з двома ключами, зв’язаними дротом.

— Ось, тримай, — каже він.

Я беру ключі та знову його цілую:

— Щиро дякую. Я хотіла би розплатитися за твій час і матеріали…

— Не може бути й мови. Це подарунок.

— Дякую, що зробив так швидко. До того ж вони міцні.

— Жулі, слово тобі даю, що ніхто не зможе їх зірвати. Утім, постарайся більше не застрягати рукою, бо цього разу, щоб тебе звільнити, потрібно буде більше інструментів, ніж минулого…

Тепер вони почали реготати наді мною. Так по-змовницьки, по-дружньому — хочеться комусь заїхати по фізіономії. Кому? Другу дитинства чи хлопцю, через якого я божеволію? Постривайте, мої любі…

20

Я нічого не роблю наполовину, навіть тоді, коли намагаюся змінити щось у своєму житті. Працівниця хімчистки, тої, що поряд із банком, розповіла мені про групу дівчат, які тричі на тиждень зустрічаються в громадському парку, щоб побігати. Завжди різні дівчата, але один і той самий маршрут. Її сестра, яка тривалий час ходила на зібрання, каже, що атмосфера приємна. Зізнаюся, що припускала можливість потренуватися з подібними до мене, перш ніж знову з’явитися перед Ріком. У мене немає ані найменшого бажання постати знову в поганому світлі, особливо тепер, коли знаю, що потім він кепкуватиме з мене разом із Ксав’є, його новим найкращим другом.Я не з тих, хто здається за першої нагоди. Може, цього разу я його здивую?

Інше важливе рішення: мені потрібно почати куховарити. Я взяла всі книжки, які мені подарувала мама, і хочу спробувати щось приготувати. Варто придбати новіші видання, бо не думаю, що мені знадобляться рагу з білого м’яса під трюфельним соусом чи тушковане м’ясо з квасолею посеред серпня. Хотілося б запросити всіх, кого люблю, але будьмо чесними: першочергове завдання — гідно прийняти Ріка. Я вже склала список моїх піддослідних кроликів. Спочатку запрошу найменш вибагливих, а потім, поступово, наважуся на тих, хто жодної деталі не пропускає, або тих, у кого слабкий шлунок. Може, це не дуже мило з мого боку, але кішки теж приносять спійманих мишей чи обезголовлених горобців, щоб продемонструвати свої почуття. Їм також потрібно тренуватися.

Зараз ми підходимо до найважливішого етапу програми змін у моєму житті. Він розіграється за кілька хвилин, а в мене не всі карти на руках. До виходу перевіряю свій вигляд перед дзеркалом. Чорні джинси, легка курточка. Серйозна, але не надто. У мене скрутило живіт. Потрібно визнати, що я граю не за правилами. Можливо, вам ця ідея здасться дивною, проте мушу зізнатися, що я довго розмірковувала.

Піднімаюся вулицею і відчиняю двері в пекарню. Три клієнти. За чверть години до зачинення, майже нічого не залишилося. Ванесса вітається зі мною, загортає дві тарталетки з аличею для невисокого чоловіка.

Я чекаю на свою чергу. Напруга зростає. Переді мною молода дама бурчить, бо вже не залишилося м’якого хліба без скоринки. Маленький хлопчик, якого вона тримає за руку, щосили тягне її до вітрини із цукерками. Скільки дітей захоплено мріяли біля цієї коробки, наповненої солодощами, чіпляючись пальцями за старий дерев’яний прилавок?

Підійшла моя черга.

— Що для вас?

— Можна мадам Бержеро?

У Ванесси здивований вигляд. Інстинктивно вона кладе руку на живіт, передчуваючи щось неладне. Одна дама поспіхом заходить до крамниці. Підходжу до продавчині:

— Я хочу взяти півбагета, але, за можливості, хотіла б поговорити з мадам Бержеро.

Ванесса заспокоїлася. Вона повертає голову в бік підсобки і пронизливим голосом кричить:

— Мадам Бержеро! Тут до вас…

Я відходжу вбік. Мій артеріальний тиск зашкалює. Зараз полопаються всі судини. Спітніли долоні. Якби мені хтось сказав, що моя доля вирішуватиметься тут, я б не повірила. Однак…

З’являється власниця. У неї не дуже гарний настрій. Вона поважно вийшла з-за дверей і запитально подивилася на Ванессу. Та підборіддям показала на мене.

— А! Добрий вечір, Жулі. Вибач, я зовсім розгублена цього вечора. Та це не зовсім звичний для тебе час. Приїжджають тато з мамою і ти хочеш замовити торт?

Я вдаю присоромлену:

— Ні, я хотіла б із вами поговорити…

— Ну, я слухаю тебе.

Видно, що її зацікавив мій прихід.

— Це особисте…

Вона розуміє, що мені незручно.

— Що сталося, дівчинко моя? Ходи зі мною. Там нам буде спокійніше.

Вона запрошує мене в підсобку. За двадцять п'ять років я там жодного разу не була. Дитиною не раз уявляла це таємне місце, звідки долинали дивні голоси та звуки. Насправді це проста маленька кухня, заповнена мотлохом, кошиками, полицями, зі столом, покритим картатою клейонкою. Стіни обвішані календарями, а на буфеті поскладані запаси паперових коробок для тістечок. Є ще інші прочинені двері, які ведуть до самої пекарні.

— Ну, Жулі, розповідай, що сталося?

— Ванесса ще хоче вас залишити?

— Вона йде за два тижні, і це мені добряче ускладнює життя. А чому ти запитуєш?

— Ви хочете найняти нову продавчиню?

— Щойно зможу знайти, але посеред серпня буде важкувато…

— А ви б не погодилися дати мені такий шанс?

— Тобто?

— А що, як я працюватиму у вас продавчинею?

Мадам Бержеро дивиться на мене великими очима.

— Тебе вигнали з «Креді Комерсьяль»?

— Ні. Я сама вирішила піти.

Вона підсовує стілець і сідає. Уперше в житті я бачу, коли вона не стоїть.

— Знаєш, Жулі, я тебе дуже люблю й тому буду відвертою. Я тебе знаю змалечку, знаю, що ти розумна дівчина. Ти навчалася. Продавчиня в пекарні — це професія без майбутнього. Якби ти була наполовину старшою чи хоча б мала дітей, я б погодилася, але тут не зовсім упевнена…

— Я запевняю вас, що думала над цим. Не гарантую, що залишуся на десять років, але й не покину вас у скрутний момент без попередження. Можливо, один-два роки. І повірте: я не вагітна.

Вона посміхається. Я її надто добре знаю, щоб зрозуміти, що її зацікавила моя пропозиція.

— Насправді, твоє прохання здивувало мене. Обіцяю подумати. Утім, мені було б приємно працювати поруч із такою дівчиною, як ти.

— То, прошу, скажіть мені «так».

21

Спокій цьогорічного серпня не для мене. У мене все вирує. Думаю, що мадам Бержеро погодиться. Вона запропонувала мені попрацювати в неділю. До речі, Ванесса ображається. Незважаючи на те, що сама вирішила піти, вона поводиться так, ніби я краду в неї місце.

Я дуже погано сплю. Прокидаюся посеред ночі, в голові безліч питань про нову посаду. Я прекрасно розумію, що це серйозна робота і що таке рішення мене зобов'язує, але сприймаю все, як відпустку. Думаю, що не буду розповідати цього моїм батькам одразу. Проте розповіла Софі, у якої була така ж реакція, яка, поза сумнівом, буде й у них:

— Ти геть з'їхала з глузду! Пекарка! Справді, Жулі, того вечора ти була дивна, але це вже занадто. Тринадцята зарплата, відпустка, страховка — ти про це подумала? Ти працюватимеш на Різдво і щоразу, коли інші відпочиватимуть. І попрощайся з інтелектуальним розвитком!

— Твоя правда. Проте ти не уявляєш, наскільки добре я почуваюся, коли думаю, що приноситиму людям користь. Мені більше не потрібно продавати їм дурнуваті послуги, я пропонуватиму те, що вони люблять їсти.

Софі була вражена моїм дзвінком, але це ще не все, що я мала їй розповісти. Намагаюся обережно підійти до іншої проблеми:

— Що ти робиш завтра о восьмій ранку?

— Чому ти питаєш?

— Тому що хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Куди? Жоден магазин не відчиняється так рано.

— У тебе нема ніяких справ?

— Є, Жулі, це суботній ранок, я розраховую поспати. Але що ти там для нас вигадала?

— Я хочу знову зайнятися бігом і подумала, що ти можеш піти зі мною.

У слухавці запала тиша, потім подруга видає:

— Ти починаєш бігати, коли літо майже добігає кінця? І о восьмій годині ранку? До таких дурощів вдаються навесні й не на світанку!

— Сонце сходить дванадцять по шостій, я перевірила. І я знайшла гурт дівчат, які регулярно це роблять, але мені не хочеться йти туди самій. До того ж це піде тобі на користь…

— Отже, підсумок: ти телефонуєш мені, щоб повідомити, що працюватимеш у пекарні і що я гладка!

— Це зовсім не так. Скоріше, змінюється моє життя, і я хочу, щоб моя найкраща подруга була поруч зі мною.

«Жулі Турнель, ти королева паскуд. Цей аргумент — це чиста маніпуляція, навіть удар нижче пояса».

Не даючи їй часу на роздуми, я додаю:

— До того ж, Софі, пропоную, щоб наші наступні дівчачі посиденьки відбулися в мене.

Знову тиша. Я почула шум, напевно, у Софі щелепа відвалилася.

— Софі?

— Що відбувається, Жулі? Ти знаєш, що все можеш мені розповісти.

— З приводу?

— Твого життя. Що за розгардіяш? Зазвичай, коли нам зле, ми змінюємо штори чи йдемо до перукарні. Але не перевертаємо все з ніг на голову.

— Я не перевертаю своє життя догори дриґом. Я покинула роботу, яка мені набридла, хочу почати бігати — сподіваюся, із тобою — і запрошую всіх на вечерю. Все.

— Тут точно замішаний чоловік.

— Якби був якийсь хлопець, то не банду самотніх пришелепуватих дівчат я запрошувала б на вечерю.

— Я тобі не Жад. Я тебе знаю і готова закластися, що за цим стоїть хлопець. Останній раз був Дідьє, і ти місяцями тягала мене по всіх цих жалюгідних концертах. А тепер хто? Ти запала на марафонця і хочеш наздогнати його?

Ось чому я люблю Софі. Як сказав би Ксав'є, у неї є щось під капотом. Не маючи більше нічого в арсеналі, я відповіла:

— Прийди бігати завтра зранку, і я все тобі розповім!

— Щось…

— Дякую, мені надзвичайно приємно. За чверть восьма, біля вхідних дверей. Будь вчасно.

— Але…

— Мушу тебе покинути, я теж тебе обожнюю. До завтра!

Я поклала слухавку.

22

Сорок чотири по сьомій. Я спускаюся сходами, тисну на кнопку, що відмикає вхідні двері будинку. Обережно їх штовхаю і притискаюся до стіни, як у фільмах про війну. Софі точно вистерігає мене і вже готова накинутися з кулаками. Засліплена вранішнім світлом, я просовую голову, щоб оглянути периметр. Її голос змушує мене підстрибнути:

— У твоїх інтересах розповісти все, а то ти будеш бігти, щоб утекти від мене.

Ми обіймаємося.

— Дякую, що прийшла. Мені трішки незручно перед тобою…

— Не обманюй. Ти не відчуваєш ані найменших докорів сумління. І якщо ти вже мене втягнула у свій підступний план, то розповідай.

— Та, знаєш, нема про що розповідати.

Вона дивиться на мене. Якби я її не знала, то злякалася б. Навіть знаючи її, я боюся. Треба поговорити й розповісти навіть те, чого не знаю. Ми крокуємо вулицею в бік міського парку. Погода така сама, як тоді, коли ми бігали з Ріком. Що я можу розповісти Софі? Я й сама не знаю, на якому я етапі…

— Я його вже бачила?

— Ні.

— Звідки він?

— Я не знаю.

— У нього є сім’я, друзі, хтось, кого ми знаємо?

— Не думаю.

Софі хапає мене за руку.

— Жулі, у що ти граєш?

— Запевняю тебе, я майже нічого про нього не знаю. Він переїхав до мого будинку, на четвертий поверх. Його ім'я привернуло мою увагу.

— Як його звати?

— Рікардо Пататра.

Софі стримує сміх.

— Слухай, припини з нього сміятися, а то я більше нічого не розповім.

— Вибач, але погодься, що ім’я рідкісне.

Я злегка посміхаюся. Софі помічає, і ми сміємося разом. Я поступаюся:

— Може, саме через те, що воно було безглуздим, я й зацікавилася.

На розі вулиці ми зустрічаємо мадам Рудан з її візком, як завжди наповненим.

— Добрий день, мадам.

— Добрий день, Жулі. А ти ранкова пташка.

— Та от вирішили трішки зайнятися спортом.

— Це добре, ви молоді, насолоджуйтеся.

Вона віддаляється, видно, що не очікувала когось зустріти. Що вона ховає у своєму візку? Може, у неї хтось таємно живе?

— Ти її знаєш? — питає мене Софі.

— Вона мешкає в моєму будинку. Дуже мила, але не здогадуюся навіть, чим вона постійно наповнює свою сумку.

— Не намагайся змінити тему розмови. Розповідай про свого Ромео. Ви зустрічаєтеся?

— Жартуєш! Ми тільки приглядаємося одне до одного, тобто я приглядаюся, а він, мабуть, уважає мене просто милою дівчиною.

— Це не дуже добре, може, не варто розраховувати на нього.

— Легше сказати, ніж зробити. Ну, якщо ти вважаєш, що в мене є вибір! Я нічого не контролюю. Він не йде в мене з голови.

Здалеку стали помітні дерева міського парку. Біля входу зібралася невелика група дівчат, дехто вже розігрівається. Дівчата різні за віком, високі, низькі, худі, трішки гладкіші. Нас вітає жінка років сорока, з підтягнутим спортивним тілом:

— Привіт, дівчата! Оскільки це ваш перший раз, то ласкаво просимо. Ви побачите, що з нами все просто. Без членських внесків, без питань і без змагань. Ми не прагнемо підготувати чемпіонів світу! У кожного свій ритм. Стартуємо разом, а далі всі — вільні.

Півдюжини бігунок вітаються з нами. Ми відповідаємо.

Я добре знаю міський парк, але ніколи й подумати не могла, що він служить місцем зустрічі для подібних зібрань. Після школи тут гуляють матусі з дітьми. Пізніше збирається молодь, зустрічаються закохані. В обід сюди приходять відпочити та з’їсти сандвіч офісні працівники. Дивно, що така різношерста публіка знаходиться поруч, але ніколи не перетинається.

Група починає. Софі і я слідом. З перших кроків розуміємо, що в кожного своя техніка. У невисокої на зріст молодої дівчини, яка має спортивний вигляд, не все виходить, а та, у якої округлі форми, залишає нас усіх позаду. Софі біжить і дивиться на своє взуття.

— Що ти робиш? Підведи голову, а то вріжешся в стовп.

Вона, не відриваючи погляду від своїх ніг, відповідає:

— Уже десять років я не бачила, щоб вони так швидко рухалися. Це чарівно.

— Ти ще мені подякуєш за таку пропозицію…

— І не мрій. Я ще не дізналася найцікавішого…

Я можу розповісти, що Рік обіймав мене, що в нього найніжніші у світі руки, що його очі такі ж дивовижні, як і сідниці. Це все правда, і, може, така відповідь утамувала б її цікавість, але зрадила б чистоту моїх почуттів, та я цього не хочу.

— Ви часто бачитеся?

— Я шукаю найменшої нагоди. Використовую всі можливості. Потрапила в цілу низку безглуздих ситуацій, щоб побачити його.

— Тебе послухати, то ти тижнями його виглядаєш.

— У мене самої враження, що я вже місяцями за ним бігаю.

— Ти спробувала поговорити з ним, відкритися?

— Ти божевільна! Він сприйме мене за збоченку, яка стрибає на все, що рухається.

Група дівчат починає від нас віддалятися. Навіть не усвідомлюючи цього, ми із Софі послаблюємо темп. І це ще легко сказано. Ми ледь змогли б випередити молюска під час відпливу. Думаю, заняття в клубі не для нас.

— Якщо ти нічого про нього не знаєш, то що тебе так у ньому приваблює?

— Нічого, вірніше, усе. Його жести, вихованість, спокій, який він випромінює…

Я замріяно починаю все це уявляти. Софі насвистує:

— Та ти на нього запала. Я ніколи не чула, щоб ти про когось зі своїх хлопців так говорила, з таким зачудуванням.

— «Мої хлопці», як ти можеш… Перед цим був тільки Дідьє, і цей нахаба зіпсував мені навчання, ми з тобою не могли бачитися, і мені доводилося слухати його нікчемні пісні. Він жодного разу не захотів подивитися той фільм, що подобається мені. З ним я була, як з іншої планети. Це був паразит. З Ріком усе інакше, він не намагається пристати до когось. Він вирішує і робить. Я ніколи не зустрічала такого чоловіка.

Ми зупинилися. Дівчата вже далеко. Софі дивиться на мене з легкою посмішкою:

— То це через нього ти захотіла бігати?

— Так. Допоможи мені, я хочу здивувати його.

— Не гай часу, відразу вчися літати, тому що, навіть не будучи спеціалістом, можу сказати, що ти не створена для бігу на довгі дистанції.

Я зітхаю і знизую плечима.

— Знаю.

Ми ледь пробігли чотириста метрів, а вже облилися потом. У мене болять ноги, а Софі перекосило, тому що вона перенапружилася. Ми зараз знову розсміємося.

— А в тебе з Патрісом? Уже кілька тижнів ти нічого мені не розповідаєш.

Софі дивиться на сонце й заплющує очі. І на одному диханні відповідає:

— Він відпочиває разом із дружиною, і, думаю, варто припинити вірити його обіцянкам. Зрештою, наша пара — це всього лише фікція. Для мене він — надія, тоді як я для нього — ще одна коханка.

Не знаю, чи це крапелька поту, чи сльоза затаїлася в кутику її ока. Я запитую:

— Що ти робитимеш?

Софі дивиться на мене.

— Намагатимуся стати вільною.

Вона зітхає та веде далі:

— Хороша спроба відволікти мене, але зараз не моя черга розповідати. Моя історія завершується, тоді як твоя розпочинається. Знаєш, Жулі, у мене було більше чоловіків, ніж у тебе. І я довірю тобі таємницю, яку ніколи нікому не розповідала і яку мені самій важко прийняти. Усі ці кохання, історії нічого мене не навчили. Вони лише позбавили мене ілюзій і наївності, з якою ми всі поринаємо в наші перші стосунки. Я дуже тебе люблю. Коли ми познайомилися, я навіть вважала тебе дивакуватою з твоїми принципами, тоді як сама не пропускала жодної нагоди. Єдиний хлопець, з яким я тебе бачила, — це Дідьє, і я досі не розумію, як така розумна дівчина, як ти, могла зустрічатися з таким кретином. Але ти щиросердно вірила йому. Може, у цьому таємниця щастя. Сьогодні ти розповідаєш про цього Ріка, як я ніколи не змогла б говорити про жодного з моїх чоловіків. Існує багато незрозумілих речей, але одне я точно знаю. Справжнє диво — це не життя. Воно вирує повсюди. Справжнє диво, Жулі,— це кохання.

23

Неділя настала надто швидко. Я більше не бачила Ріка і була настільки ж сумна, як і сердита. Сердита через те, що він знову пішов бігати зі ще більшим наплічником, і мені цікаво, що ж він таке робить. Але незважаючи на всі сумніви, мені його не бракує. Проте я не хочу більше вплутуватися в чортові махінації, щоб отримати те, що доля чи він сам від мене ховає. Боюся, щоб не спрацював знову закон підлості.

Мадам Бержеро призначила мені зустріч о пів на сьому в пекарні. Вона сказала постукати в ті двері, що з боку сусіднього будинку. На тротуарі, залитому променями вранішнього сонця, Мохамед уже розставляв ящики з овочами.

— Добридень, Жулі, що вас змусило так рано встати?

— Добридень, Мохамеде. Я працюватиму в пекарні. Цього ранку в мене щось на кшталт випробування.

Він завжди такий стриманий, а цього разу насуплює брови:

— Що вам побажати? Успіху?

— Сподіваюся, що мені все вдасться.

— Ну, то ж успіху! І не лякайтеся Франсуази. Насправді вона привітна.

Франсуаза? Мохамед називає мадам Бержеро на ім'я? Я навіть не знала, що воно в неї є. Дивно, вони весь час сваряться, як керівники двох конкурентних підприємств, а він її називає на ім'я…

Мені вже слід іти, і я не можу продовжити розмову. Я щаслива, що змогла обмінятися кількома словами з Мохамедом, мене це підбадьорило. Стукаючи в затильні двері, відчуваю, наче тисячі метеликів ворушаться в мене в животі. Мадам Бержеро відчиняє мені.

— Чудово, ти пунктуальна. Заходь і добре витри ноги, я представлю тебе всім, але дуже швидко.

П'ятеро чоловіків працюють і гучно розмовляють, намагаючись перекричати шум вентилятора від великої печі. Запах свіжого хліба шириться по всіх закутках, змішується з ароматом круасанів, булочок, шоколаду й навіть полуниць. Лише дихаючи цими пахощами, я набрала зо три кілограми.

Мадам Бержеро пояснює:

— Це пекарня. Жюльєн головний. Тут випікається весь хліб і здоба. Ніколи не стій у проході. Якщо чогось бракує в магазині, проси Жюльєна й більше нікого.

Я ледь устигаю привітатися, як вона веде мене вглиб, до іншого приміщення:

— Тут робоча зона, це не те саме, що пекарня. Дені з двома помічниками виготовляє всі кондитерські вироби. Тут головний Дені.

Я навіть не знала, що існує відмінність. Пекарня і робоча зона. Я намагаюся запам'ятати нову інформацію, якою вона мене, в прямому сенсі цього слова, атакує. Таке враження, що мені дванадцять років і це екскурсія з учителем.

— Ходімо до крамниці, продовжимо там. Тобі пощастило: сьогодні в нас небагато клієнтів, але зазвичай у неділю зранку ніде яблуку впасти.

Ми проходимо повз широку тістомісилку, яка видає дивні звуки. Один із працівників перевіряє температуру тіста. Він дивиться на мене. Пахне дріжджами й борошном.

Перетинаючи маленьку кухню, мадам Бержеро питає:

— У тебе є халат?

Я заперечливо хитаю головою.

— Я й не сумнівалася, даю тобі той, що я носила, коли була молодшою. Ти худіша, ніж я була, але на цей ранок зійде. До того ж мені приємно, що саме ти його носитимеш.

Навіть не було часу, щоб подякувати, вона знову зайшла в крамницю.

— Потрібно буде зв'язати волосся, так буде охайніше. Щойно прийде Ванесса, допоможеш усе розставити по місцях. Перевага в тому, що ти вже знаєш асортимент. Потрібно все робити швидко, ми відчиняємося о сьомій. Сьогодні зранку ти лише подаєш, я займуся касою. Я довіряю тобі, але знаю: навіть якщо робота здається легкою по той бік прилавка, то для початківця все відбувається так швидко, що він може заплутатися в підрахунках і решті.

Вона дивиться на мене:

— Усе зрозуміло?

— Думаю, що так.

Насправді зовсім ні. Боюся зробити дурницю, звернутися не до того, не зрозуміти, що хочуть клієнти. Караул!

Прийшла Ванесса. Зрозуміло, що їй і на думку не спадає мені допомагати. Вона навіть на мене не дивиться, говорить, як старша, і не дозволяє нічого робити.

«Тримай тацю рівно, а то все впаде». «Швидше! Зі швидкістю черепахи ти нічого не встигнеш, коли вишикується черга аж до тротуару». «Коли не можуть відрізнити хліб із шести злаків від суцільнозернового, то розплющують ширше очі!»

Їй важко прийняти те, що я працюватиму на її місці, тому вона змушує мене за це «платити». У пекарні нервуються, круасани підгоріли. Жюльєн сердитий, і ніхто не наважується з ним заговорити. Гострим як бритва лезом він гнівно проводить смуги на перших багетах, перш ніж відправити їх до печі.

У глибині помічаю Дені, який кружляє довкола своїх тістечок із кондитерським шприцом, заповненим кремом. Ви й уявити не можете, скільки потрібно всього зробити і як швидко, щоб люди спокійно могли посмакувати свій бутерброд або скуштувати заварне тістечко.

— Що ти робиш? — свариться Ванесса. — Це тобі не вистава. Час відчиняти крамницю.

Я на своєму місці, за прилавком із продукцією, готова зустрітися з ордою. Ванесса відмикає двері. Навіть якщо там тільки одна людина, я уявляю сотні інших покупців, що ховаються попід стінами, по обидва боки магазину, і, щойно відчиняться двері, вони ввірвуться, як варвари, змітаючи все на своєму шляху. Вони атакуватимуть зі всіх флангів, хапаючи профітролі й розкидаючи еклери… Двері відчиняються, я затамовую подих. Нікого, окрім літнього чоловіка, низького на зріст, який, дрібочучи ногами, підходить до прилавка.

— Доброго дня всім, — каже на вході.— А, новенька!

Мадам Бержеро займає своє місце за прилавком:

— Доброго дня, мсьє Симеон. Як ви почуваєтеся такої сонячної днини?

— Добре, добре.

— Підете провідати сьогодні вашу дружину?

— Мушу. Вона любить ваші лимонні пироги більше, ніж мене, але це моя Симон…

Мадам Бержеро нахиляється до мене:

— Для мсьє Симеона дві лимонні тарталетки й білий багет. Тарталетки запакуй у коробку.

Я швидко знаходжу здобу, і врешті все виходить. Навіть удається скласти картонну коробку, але зі стрічкою виникають проблеми. Ванесса зневажливо дивиться на мене. По інший бік вітрини я вже уявляю натовп варварів, які піднімають таблички з оцінками, як на змаганнях із фігурного катання. Жулі, Франція, два з десяти, один із десяти, один із десяти. Невдача зі стрічкою забирає в мене місце на подіумі. Мадам Бержеро віддає вже решту, і мсьє Симеон чекає. Коли я вручаю йому пакунок, він намагається бути люб’язним, але нервове тремтіння його руки наче підтверджує, що зазвичай усе відбувається швидше.

Він виходить. Це був мій перший клієнт. Я відчуваю себе нікчемою. Віднедавна зі мною часто таке трапляється.

24

Коли мені випадає нагода подивитися на годинник, я страшенно розчаровуюся. Лише пів на одинадцяту, а в мене враження, що я, засапавшись, пакую хліб і тістечка вже тиждень. Ванесса напружена. Мадам Бержеро тримається по-королівськи за своїм прилавком, надзвичайно уважна до клієнтів. З її ідеально пофарбованим, зібраним у хвіст волоссям, приємною зовнішністю та манерами, вона схожа на знамениту співачку, яка готова зустрітися зі своїми прихильниками після сольного концерту.

Жульєн надзвичайно привітний, і, схоже, мені навіть удається розрізняти різні види хліба. Проте з тістечками все складніше. І це почалося не сьогодні. Пригадую, ще вдома, коли батько оголошував десерт, мені завжди потрібно було скуштувати, щоб знати, про що йдеться. Тут я не можу.

Не знаю, скільки багетів, круасанів, птіфурів чи кондитерських виробів пройшло через мої руки. У мене розпухли пальці. Тут усе незнайоме. У цьому окремому світі свіжий хліб — це щойно вийнятий із печі. Голова йде обертом від нескінченного натовпу клієнтів і працівників, які виносять нову випічку. Я так утомилася, що почала сумніватися, чи стане в мене сил, щоб працювати тут, але відчуття були дуже приємні. Не порівняти з атмосферою в банку. Клієнти інші. Хоча це не зовсім так. Клієнти ті самі, просто стан душі в них інший. У банку практично всі присутні почуваються некомфортно: заклад робить усе, щоб їх туди загнати. Вони мовчазні, поспішають, стримані, говорять про гроші. Сюди ж люди приходять усміхненими, елегантно або по-домашньому одягненими, з дітьми і з бажанням поласувати чимось смачненьким. Ми ніколи над цим не замислюємося, але всі їдять хліб: багаті і бідні, люди усіх конфесій і будь-якого походження. Тож за один ранок я побачила половину кварталу. Цікаво. Квіткарка привітніша, ніж коли вона стоїть за прилавком. Доти я ніколи не бачила ні працівника гаража в білій сорочці, ні аптекаря в яскравій футболці. О пів на дванадцяту завітав навіть Ксав’є:

— О… що ти тут робиш?

— Намагаюся перекваліфікуватися. Що тобі?

— Один багет, чотири листкових тістечка та одну булку, будь ласка. Дивно тебе про це просити…

Він дивиться на мене, наче бачить уперше в житті.

— Тобі надзвичайно гарно із зібраним волоссям…

— З вас одинадцять п’ятдесят, — каже мадам Бержеро.

Уже чверть години вона спостерігає за Мохамедом через вікно. Він спорудив гору з порожніх ящиків, яка на десять сантиметрів заступає вітрину з тістечками. Зараз буде війна. Я вже чую протиповітряні сирени й бачу надзвичайне засідання ООН. Закладаюся: щойно в неї з'явиться нагода, вона виголосить йому одну зі своїх промов про економічний протекціонізм і управління комерційним простором. Дивно, адже незважаючи на людяність, тільки-но справа стосується магазину, вона перетворюється на міністра промислової політики, який захищає свої права перед Європейською Комісією. Завжди використовує сучасну економічну термінологію. Звідки вона це все бере? На кухні я бачила лише модні журнали…

Дивно, але цього ранку я відчула на собі погляди багатьох людей. Я усвідомлюю, що, працюючи тут, дізнаюся дещо про їхнє приватне життя. Вони розповідають незначні таємниці, новини. Кожен щось приховує. Тут можна довідатися про все на світі. Такого в банку не почуєш. До того ж клієнти мене оцінюють, косяться, коли діляться з мадам Бержеро, думають, чи я варта того, щоб вибирати їм тістечка, щоб торкатися їхнього хліба. Це не може залишити байдужим.

Чверть по дванадцятій. Я падаю з ніг. Ванесса наче у формі, а мадам Бержеро свіжа, як троянда. У голові все шкереберть, я перепаковую маленькі заварні тістечка «Саламбо», які переплутала із «Сент-оноре» — тістечками з кремом… Я вже не розрізняю, де кава, а де шоколад. Нездара. Ванесса здається дедалі більше роздратованою. Власниця вдає, що нічого не помічає. Але скоро перша година — і буде край моїм мукам.

Раптом у кінці черги я помічаю Ріка. Набираюся духу. Мені потрібно сконцентруватися, щоб відрізнити круглий сільський хліб і м'яку булку. Перед ним іще чотири клієнти. Думаю, він мене ще не помітив. Я схиляюся, запаковую тістечка і йду запитати, чи є ще багети. Двоє клієнтів. Він у шортах і синій футболці. На обличчі легка щетина. Я не бачила його два дні, шість годин і двадцять три хвилини. Не знаю, чи ви вірите в прикмети, але я — так, особливо, коли вони мене влаштовують.

Ідучи до ліцею, я раділа, коли сусідський собака грався в садку: якщо зранку буде контрольна робота, я отримаю гарну оцінку. А якщо він дозволить себе погладити крізь паркан, у мене буде більше ніж п’ятнадцять із двадцяти. Його звали Кляфуті, і він був моїм щасливим талісманом дорогою в школу. Дурниці. Тут не знаю, кого мені треба погладити на удачу. Можна спробувати Ванессу, але я вже бачу, що, коли доторкнуся до її голови зі словами: «Гарний песик», — вона мене поб'є… Я повільно запаковувала яблучний пиріг, щоб Ванесса обслужила жінку, яка стоїть перед Ріком. Якщо все вдасться, то я займуся ним, і це означатиме, що ми кохатимемо одне одного все життя. Ванесса йде за замовленням. Я зволікаю, зав'язуючи вузол на коробці. Як дитина в дитсадку, яка зав'язує шнурки. Я навіть так само затягую петельку. Ванесса повертається й займається жінкою. Вийшло. Підводжу погляд — і тут Рік упізнає мене. Я навіть можу сказати, що мені вдалося його здивувати. Він остовпів, як Альфред Нобель зі своїм динамітом.

— Добрий день, Ріку.

Він щось пробурмотів собі під ніс. Я б ніколи в таке не повірила.

— Ти казала, що працюєш у центральному відділенні «Креді Комерсьяль»…

— Я тут лише сьогодні зранку, щоб спробувати, чи підходжу на роль продавця.

У нього розгублений вираз обличчя. Тоді він веде далі:

— Це в тебе слід просити те, що я хочу придбати?

«Так, Ріку, проси в мене все, що забажаєш».

— Я тут для тебе, тобто для цього.

— Тоді півхлібини та дві піци, що залишилися.

«Більше не хочеш китайської кухні?»

Запаковуючи, я запитую так, наче нічого не сталося:

— Ти бігав сьогодні зранку?

— Ні, я вчора пізно ліг спати, мав дещо зробити.

«З ким? Не з якоюсь дівчиною, сподіваюся. І дві піци — це для двох осіб на один раз чи для тебе одного на два?»

Він дивиться на мене. І раптом каже:

— Ти не проти, щоб ми повечеряли якось разом?

Я зараз зомлію. Страшна втома, різні види хліба, маленькі забаганки клієнтів, злісний погляд Ванесси, ця божевільна мадам Крустатоф, яка вагається дві години, перш ніж вибрати шматок пирога, — і раптом заходить один і запрошує мене на вечерю. Я злегка спираюся на вітрину й намагаюся відповісти йому так, наче його слова не справили на мене жодного враження:

— Залюбки, але запрошую я. Приготую щось просте. Добре?

— Згода. Скажімо, у п’ятницю ввечері?

Я вдаю, що замислилась, нехай думає, що я страшно зайнята.

— Мабуть, мені підійде.

— Чудово.

Утома випарувалася. Ноги більше не болять. Я знову вмію рахувати до трьох. Тарталетки з вишнею мене вже не лякають. Ніщо не може стати мені на заваді. Я щаслива.

25

Час спливає, як вода. Я ще не встигла відійти від ранку в пекарні, як потрібно було повертатися в банк. Мене цікавить єдине питання: що я тут роблю? Моя бабуся мала рацію, коли казала: «Щодня життя нам дає маленькі уроки». Вона була джерелом афоризмів. Для будь-якої ситуації в неї завжди були напоготові прислів'я чи фраза, сповнена повчального змісту, що може спантеличити. Я не дуже добре знала дідуся — він помер, коли мені було вісім років, — але пригадую, як одного разу він ледь не накинувся на бабусю. Він зазнав аварії на своєму новому автомобілі, розбив його вщент, а вона вилила на дідуся цілу діжку своєї життєвої мудрості: «Усі залишилися живі», «Одну втратив — десять знайдеш» і «Та це менша біда, ніж коли нема чого їсти на весіллі» — мовляв, афганське прислів’я… Вона обдарувала його своїми висловами й навіть не відірвала погляду від моркви, яку чистила. Дідусь тоді разів із десять змінився на виду. Тож, незважаючи на її характер, мені було б цікаво знати її думку про ситуацію в банку.

Жеральдін у кабінеті Мортаня, звідти долинають сміх, веселощі і, здається, навіть звук поцілунків. Знаю, що любов зла, але все ж. Можна знайти елегантніший спосіб зізнатися в почуттях, ніж дати комусь ляпаса, особливо коли атакує жінка. Розмірковуючи над цим, я розумію, що котам також до вподоби цей метод. Тут є де буяти уяві. У п’ятницю, коли прийде Рік, я впаду на нього з шафи, а тоді вперіщу бейсбольною битою. Віддухопелю, зламаю руку, вирву жмут волосся і роздряпаю його красиву фізіономію до крові. Після цього ми будемо обожнювати одне одного. Життя таке просте, коли нарешті збагнеш, як усе влаштовано…

Це дурниця, але мені бракує запаху хліба. Уже два дні, епізод за епізодом, я знову проживаю цей ранок, вітаюся з клієнтами, бачу мадам Бержеро. Зваживши всі «за» і «проти», вважаю, що працювати з нею не так уже й погано.

Дзвонить мій телефон. Піднімаю слухавку. Це Мортань. Я ледь-ледь відхиляюся й бачу, як він розмовляє зі мною за кілька метрів, із сусіднього кабінету. Я краще чую його голос наживо, ніж по телефону. Прогрес — це чудово.

— Жулі, ви можете зайти до мене? Будь ласка.

Неймовірно, дивовижно, справжнє чудо! Відколи я тут працюю, уперше він попросив ввічливо, люб'язно й без помилок. Моя темна сторона підказує мені відповісти, що я зараз подивлюся в записник, чи нема в мене зустрічі, але втручається совість.

— Уже йду, мсьє.

Що він хоче мені сказати?

— Прошу, сідайте, Жулі.

Я сідаю. На ньому навіть не було краватки цього ранку. Чи його пограбували, чи це Жеральдін, наче кішка, зірвала її з нього?

— Жеральдін повідомила мені, що ви хочете звільнитися.

«Зрадниця! Клянуся, коли вона проходитиме тамбуром на вході, я впущу паралізуючий газ. Як вона могла! Я ж попросила зберігати таємницю…»

— Не буду приховувати, це неприємна новина для мене. Ви гідний працівник…

«Жалюгідний тарган, ти наважуєшся робити цей лицемірний комплімент після того, як принизив мене на співбесіді менше ніж місяць тому!»

— …Але я поважаю ваш вибір. Ми про це багато говорили з Жеральдін…

«Прошу вас, мені знадобиться апарат штучного дихання, тому що вже не стає повітря. Я цілком серйозно».

— …Вона переконала мене зменшити термін обов’язкового відпрацювання після повідомлення про звільнення за рахунок вашої щорічної відпустки. Ми не будемо вас затримувати на ці кілька днів! Можете бути певні: я напишу позитивну характеристику у відділ кадрів. Матиму підтвердження сьогодні ввечері, але навіть зараз можу вас запевнити: якщо це вас улаштує, можете звільнитися на початку наступного тижня.

«Викличте також реанімаційну бригаду, тому що я в шоковому стані. Я хочу обійняти Мортаня, а також Жеральдін і папороть Мелані».

— Ви не задоволені?

«Задоволена — це не те слово. Але це ще не все. Мортаню, негіднику, живий доказе того, що навіть найнікчемніший молюск може робити добро завдяки коханню жінки і дзвінкому ляпасу по фізіономії! Ти мені повертаєш віру в чоловіків. Землю врятовано! Ми — найкращий вид живих істот на цій планеті, навіть ти, Мортаню. Коти ніколи не виграють. Я люблю тебе».

— Звичайно, я щаслива, але поки що не до кінця усвідомила. У будь-якому разі, щиро вам дякую…

Перечитайте останню фразу. Ось доказ, що в цьому житті все можливо. Не робіть квапливих висновків. Ніколи не кажіть «ніколи». Кохайте одне одного, але остерігайтеся котів. Я теж перетворююся на джерело афоризмів, це сімейна традиція.

26

Моє життя нагадує небо цієї серпневої п’ятниці: таке ж безхмарне. За годину прийде Рік. Квартиру прибрано, стіл накрито. Я зібрала волосся в шпильку, яку подарувала мені Софі: це принесе мені успіх. Довго дивилася на себе в дзеркало, посміхаючись, розмовляючи, оцінюючи, наче бачу все вперше. А потім задерла норовливо голову й вибухнула сміхом, кидаючи змовницький погляд на шторку душу. Яка звабниця ця Жулі!

Я вибрала маленьку легку сукню, щось середнє між Мерилін і жерцем інків — навіть не знаю, чи ви можете собі таке уявити. Вона кремового кольору, ніжної шовкової текстури. Єдина проблема в тому, що бретельки тоненькі й від кожного руху рукою стає помітним бюстгальтер. Я вагаюся, намагаюся приховати, а потім, сповнена рішучості, уперше в житті наважуюся не одягати ліфчика. Цю вечерю ніщо не повинно зіпсувати.

Стіл накрито: репетиція триває вже два дні. Від передучора надвечір я накриваю стіл на дві особи, нарізаю хліб у корзинку з лози, запалюю свічки — щоразу нові. Потім складаю серветки та смакую свої морські гребінці в білому соусі з цибулі-порей. У мене може бути розлад шлунку, але я не хочу ризикувати й зіпсувати нашу першу вечерю. Тож тренуюся з останніх сил. Я помітила, що продавець у рибній крамниці здивувався, коли я взяла п'ять кілограмів очищених молюсків на двох. Але мені потрібна була практика, особливо коли цього нема кому скуштувати. До Ріка ніхто не зможе оцінити моїх кулінарних талантів.

Мушу вам розповісти про ще один свій недолік: я боюся морських гребінців. Коли я була малою, бачила, як їх готує моя мама. Вони ворушилися в раковині… У мене залишилися страшні спогади. Мені аж кошмари снилися. Продавець у рибній крамниці почистив їх від панцера, але коли я їх готувала, то — аж сором бере — боялася, що один із них вилізе й укусить мене.

За два вечора мені все вдалося. Молюски були ніжними на смак і зовсім не рухалися, а цибуля-порей у кремовому соусі мала приємний аромат. Але що таке два вечори без третього? У мене все вийде!

Що ж до антуражу, то я навіть змінила заставку на екрані комп'ютера. Прибрала пальму і пляж із білим піском і поставила лісовий пейзаж. Я про все подбала. Якщо він запитає, чому я вибрала цю світлину, то відповім, що люблю бігати на природі. Нікчемна брехуха. Я все передбачила. Утім, для цього вечора вирішила змиритися з присутністю Туфуфу. Звісно, не до того, щоб аж усадовити його за стіл — він розсівся на ліжку і, до речі, мав задоволений вигляд. Думаю, йому подобається моя сукня.

За двадцять чотири хвилини прийде Рік. Я купила кілька пляшок спиртного для аперитиву й половину понадливала — нехай думає, що я приймаю й інших гостей окрім нього. Я нахилилася над раковиною, щоб понюхати, чи не пахне алкоголем, інакше моя репутація знову постраждає.

Я все підготувала, але не подумала, про що ми будемо говорити. У мене два мільярди запитань до нього.

Сподіваюся сьогодні дізнатися відповідь хоча б на частину з них, оскільки мене ще долають сумніви стосовно того, що він може приховувати. Інстинкт підказує мені, що цьому хлопцеві можна довіряти, але я впевнена, що він не все розповідає. Я не знаю, де він працює. Здається, у нього свій бізнес, але не розумію, як місцеві жителі можуть довіряти йому, коли він тільки-но приїхав. Якось увечері ми перетнулися, коли він повертався з пошти з великим пакунком. Здається, йому було незручно, що ми зустрілися. Сказав, що це обладнання для комп'ютера, але мені вдалося прочитати назву компанії на етикетці відправника, і, подивившись в Інтернеті, я дізналася, що це виробник обладнання для важких робіт, у тому числі станків для обробляння металу. Невже він розпилює ці комп'ютери, як у фільмі жахів?

Лишилося десять хвилин. Дзвонить телефон. Я відповідаю, а в голові майнула думка: тільки б Рік не скасував нашу зустріч.

— Алло?

— Добрий день, люба, це мама. Я тебе не відволікаю?

— Звісно, що ні. Як у вас справи?

— Твій батько трішки втомлений, але це точно через Жанто. Вони поїхали сьогодні зранку і, мушу сказати, ми полегшено зітхнули. Старість їх не виправила. Жоселін невпинно плете нісенітниці про своїх онуків, а Раймон дивується, наскільки відстав у розвитку світ годинникової індустрії, відколи він вийшов на пенсію. Але я не тому телефоную.

— Щось сталося?

— Уяви, в обід мені подзвонила мадам Дуглін і сказала, що ти працюєш продавчинею в пекарні, тій, що поряд із твоїм будинком. Нісенітниця, чи не так?

«Як мені викрутитися із цієї халепи? Я впевнена, що маму підкупили морські гребінці. Вони саме намагаються вилізти з коробки і скоїти напад. Рік знайде моє скривавлене тіло і прочинене вікно. Це буде початком руйнування світу».

— Жулі, ти тут?

— Так, мамо. Я справді була в крамниці, щоб допомогти. Ванесса, продавчиня, вагітна й не справляється. Мадам Бержеро попросила мене.

— Як їй не соромно!

— Я сама запропонувала, утім, я все розповім тобі в неділю, бо маю вже йти.

— Ти йдеш на зібрання божевільних?

— Вони не божевільні, мамо.

— Звичайно, що так, я сама була такою в їхньому віці. Бережи себе, моя люба. Ти подзвониш мені в неділю?

— Так. Цілую. Не забудь обійняти за мене тата!

Чотири хвилини до зустрічі. Я поправляю зачіску.

Одягаю сукню. Не можу встояти на місці. Що я скажу батькам про нову роботу? Як мені протриматися весь вечір із Ріком, якщо мені досить кількох хвилин, щоб виставити себе писаною дурепою? А якщо заговорить Тофуфу? А може, заплатити морським гребінцям, щоб вони самі позастрибували в сковорідку?

Дзвінок у двері. Я відчиняю. Він тут. Ідеально випрасувані джинси, біла сорочка злегка розстебнута. Він щось тримає за спиною.

— Добрий вечір.

— Заходь. Я справді щаслива, що ти прийшов.

«Молода вертихвістка. Не викривай своїх почуттів так швидко».

— Це я щасливий прийти.

— Усе буде скромно, нашвидкуруч. Я імпровізувала з того, що могла. Зараз у мене небагато часу.

Він заходить і простягає мені чудовий букет квітів. Я схвильована, дякую йому. Думаю, що могла би скористатися нагодою й поцілувати його, але було вже запізно, та й це могло здатися неприродним. Букет різнобарвний і справді гарний. Він міг символізувати все що завгодно. Сині фрезії — сталість, червоні троянди — пристрасть, зелені гілочки — надія і вірність, ромашки — ніжне кохання, а жовті квіти — прихована небезпека. Якщо все скласти у фразу, то він мене кохає, і вже давно, але намагається протистояти спокусі. Хоча там можна розгледіти й те, що він пристрасно мене кохатиме, а потім утече через те саме вікно, що й молюски… Краще вважати, що це просто гарний букет. Я дістаю вазу й наповнюю її водою.

— Як твоя нога, вже краще?

— Наче більше не болить, та я не певна, що вже готова бігати. Я спробувала з подругою: вийшло непереконливо. А ти досі бігаєш?

— Зараз менше.

«Брехун. Ти диви! У мене бригада з морських гребінців, що тільки й чекають наказу, щоб завдати удару».

— Ти справді хочеш покинути роботу в банку, щоб працювати в крамниці?

— Деякий час. Не думаю, що мені притаманна банківська психологія. У будь-якому разі в мене нема бажання працювати там аж до старості.

— Щоб усе так круто поміняти в житті, потрібна сміливість. Це вражає.

Я ставлю вазу з квітами на стіл і запрошую Ріка сісти.

— Ще раз дякую за квіти.

Він кидає оком на кімнату:

— Більше нема проблем із комп'ютером? Бачу, він працює.

— Завдяки тобі, так. Що ти хочеш випити? У мене невеликий вибір. Анісовий лікер, віскі, портвейн — він відмінний. Є також холодне мускатне вино, пиво і має бути ще трішки горілки, в яку можна долити апельсинового соку, якщо бажаєш.

— Якщо можна, просто апельсинового соку.

«Аррр! Що я робитиму з усім цим пійлом? Раковина випила вже достатньо, але якщо я додам ще й це, вона буде п'янюча».

— Апельсиновий сік, без проблем. Наллю й собі.

— Не соромся, пий те, що бажаєш.

«Давай. Вважай мене за алкоголіка з першої нашої зустрічі…»

— Дуже мило з твого боку, але ні. Алкоголь — це для гостей.

Наливаю йому й веду далі:

— А ти задоволений своєю роботою?

— Не скаржуся. У серпні завжди спокійніше, тому що багато хто не працює, з іншого боку, конкуренти теж на канікулах, тож є змога підзаробити.

«Вдало виплутався, хлопче. Звучить правдоподібно, але я спостерігаю за тобою, і кожна, навіть найменша зміна виразу твого обличчя скаже мені, чи правду ти говориш. Тільки не дивися на мене своїми красивими темними очима, а то я втрачу розум!»

Я продовжую цікавитися:

— Чому ти переїхав? У тебе тут родина?

— Не зовсім. Я люблю переїжджати, просто захотілося чогось спокійного, спробувати щось нове.

«Гарний актор. Мсьє так легко нездається. Але, повір мені, ти не покинеш цієї квартири, поки не відповіси на ті запитання, які не дають мені спокою: звідки таке смішне прізвище? Що ти носиш у наплічнику? Ти мене кохаєш?»

Вечір починається добре. Ми розмовляємо. Усе відбувається так, як я собі й уявляла, за винятком того, що Рік не дуже розповідає про себе. Гребінці просто ідеальні, як і його обличчя. Він розслабився, я теж. Ділимося враженнями про фільми, про кухню, про подорожі. Наш сміх звучить дедалі природніше. У нього нічого не змінюється, тоді як у мене вихоплюється дивний писк, як у гієни, якій затисло лапу на ескалаторі. Бачу, що він розглядає мене. І змушую себе не дивитися на нього так часто, як хочу. Він вимочує соус на тарілці, а я от-от закохаюся.

Хочеться, щоб цей вечір тривав вічно, щоб Рік знову розповів про вітер, який дув йому просто в обличчя, коли він займався вітрильним спортом, щоб сказав, чого чекає від свого майбутнього. Його мовчазність і вагання свідчать про те, що він не має звички розповідати. Утім, зі мною він говорить. Посміхається мені, навіть тоді, коли — і я це бачу — подумки він далеко від тих слів, що промовляє. У мене таки складається враження, що він щось приховує. Якщо одного дня він мені все розповість, то наші долі будуть зв'язані навічно. Я хотіла б, щоб цей вечір був лише початком і щоб ми ніколи не розлучалися. Я завжди хочу відчувати те, що й зараз: бажання віддати все тому, хто мене покохає.

Але ж прокляття й доля вирішили знову зіпсувати моє щастя. Раптом пролунав вибух, і ми вдвох упали на підлогу.

27

Я знаю, що б сказала моя бабуся. У неї було з чого вибирати. Очищаючи моркву, вона могла б заявити: «Злочин користі не дасть» або «На чужому добрі не наживешся» і навіть «Горгона може праведного перетворити на камінь, але його душа літатиме, як метелик».

Хай би там як, але коли щось вибухнуло в моїй квартирі, то тарілка відлетіла до стіни, а я гепнулася зі стільця. Рік одразу нахилився, уникаючи небезпеки, і кинувся мені на допомогу. Нарешті я його викрила: це таємний агент, найкращий у своїй країні, який втікає від важкого минулого й намагається розпочати нове життя.

Вибух пролунав у моїй кімнаті. Рвонув комп'ютер. Скрізь дим, полум'я і задушливий запах горілої пластмаси.

Рік швидко схопив ганчірку й намочив її.

— Відчини вікна. Не треба цим дихати.

Він поспішає до пекельної машини, вириває кабель живлення, відсуває мої речі та накриває пристрій мокрою ганчіркою. Я тремчу як лист. Наближаюся, обережно так, щоб залишитися позаду нього.

— Недовго він пропрацював, — жартує Рік, щоб розрядити атмосферу.

Він схиляється над комп'ютером. Панель відлетіла. Краї почорніли, наче хтось вистрілив.із вогнепальної зброї.

— Чорт, цього разу мені не вдасться відремонтувати його. Ти зберігаєш інформацію на зовнішньому диску?

— Так, час від часу.

— Твоя презентація залишилася там?

— Копія в мене в банку…

«Навіть при смерті вона бреше».

— Не думаю, що з таким пошкодженням нам удасться врятувати вінчестер. Востаннє я таке бачив ще під час навчання. Один дивак розважався, складаючи блок живлення, і все вибухнуло. Як-от зараз.

Він помічає, що я тремчу. Бере мене за руки.

— Жулі, все гаразд. Усе скінчилося. Він ще раз не вибухне. Але тобі потрібно подихати чистим повітрям на кухні, тому що тут можна отруїтися. Я не хочу закінчити вечір у відділенні «швидкої допомоги».

Я слухаюся. І запитую так, наче я тут ні до чого:

— А що твій товариш зробив із живленням?

— Він пошкодив маленьку деталь, нікчемний резистор. У цих машинах розміри елементів не мають значення в порівнянні з їхньою важливістю. Цей випадок надовго вкарбувався в нашу пам'ять.

«Ти теж, Жулі, опанувала одну річ. Ти винайшла бомбу вповільненої дії, яка вибухає, коли їй зручно».

Рік ще раз оглядає машину.

— У тебе є ліхтарик?

Він одразу посміхається та додає:

— Звичайно, є, і він для тебе дуже цінний…

Я хотіла крізь землю провалитися. Мій ідеальний вечір перетворюється на розслідування після замаху на вбивство. Відправте мене в карцер. Якщо я дам йому ліхтарика, через якого мені затисло руку в поштовій скриньці, він побачить деталь, яку я пошкодила, щоб заманити його до себе. Ви уявляєте жах і безглуздя такої ситуації?

Я вдала, що нічого не чую і продовжую вдихати свіже повітря на кухні, як собака, що виставив голову крізь прочинені дверцята автомобіля, сп'янілий від вітру, з обвислим язиком. Рік не наполягає, він просто цікавиться:

— Ти вимикала комп'ютер на ніч?

— Не завжди.

— Тож тобі надзвичайно пощастило, адже за такого вибуху серед ночі в тебе міг статися серцевий напад, та ще й могла загорітися ковдра.

«Подивіться-но, мені пощастило… Наше перше побачення перетворюється на поле битви. Якщо це не щасливий випадок, то…»

Він додає:

— Тепер ми завжди будемо згадувати, що під час нашої першої вечері був грандіозний спалах! Але з цим запахом і димом, мені здається, важко продовжувати…

— Ми ж не розійдемося просто так!

Зрадницький крик душі. Знаю, що не мала цього робити, але все сталося само по собі. Його два останні гребінці, мабуть, уже вистигли, мій приклеївся до стіни, а під ним — розбита тарілка. Приємна дружня атмосфера розвіялася, і мою квартиру заповнив запах паленого. Я на межі депресії.

Він виходить із кімнати:

— Якщо бажаєш, ми можемо віднести твою смачну вечерю до мене.

Вдячність переповнює мене. Навіть якщо це вправний шпигун-утікач, я ніколи від нього не відмовлюся. Я готова підтвердити, що провела з ним ніч, аби забезпечити йому алібі. Я й справді готова провести з ним ніч, щоб усе було реалістичніше.

Ми складаємо все на тацю і прямуємо до його помешкання. Він позабирав зі столу зайве, і ми розсміялися. Немов двоє підлітків, що потай улаштували пікнік.

— Вибач, — каже він, — у мене немає гарної скатертини і мої склянки геть не годні, та принаймні ми зможемо завершити вечерю й не вчадіти.

Сідаємо, і — о диво! Ми знову розмовляємо так, наче комп’ютер не вибухав. На хвильку мені здалося, що ми продовжуємо наш спокійний вечір, і навіть підводжуся, щоб піти до холодильника, але опиняюся перед дверима до його туалету.

Рік не стримується від сміху. Цього разу в ньому немає нічого штучного. Він щирий, гучний, веселий. Такий, як мені подобається.

— Облиш, — каже він, — я принесу твій торт.

Я сідаю і спостерігаю за ним. Він викладає кремово-полуничний торт на велику пласку тарілку. Це моя перша заробітна плата в пекарні. Мадам Бержеро подарувала мені його з подякою за мою недільну працю. Простягаючи мені коробку, вона сказала, що з мене, поза сумнівом, вийде гарна продавчиня і той час, який мені знадобиться на пошуки самої себе, їй буде приємно провести зі мною. Це не простий торт, це — мій шанс, плід моєї праці, і я розділю його з Ріком.

— А в школі ти був старанним учнем чи розбишакою?

— Маленьким серйозним хлопчиком. Любив добре посміятися, але ніколи не був блазнем. Удома все було не так просто…

Він замовкає. Підводиться з-за столу, видно, що йому незручно, наче він забагато сказав. Ніби він проговорився і це його гнітить. Коли я потрапляла в ніякове становище, він завжди поводився чемно. Тож мушу йому віддячити. Я веду далі:

— А мене залишили на другий рік у передостанньому класі.

— Через який предмет?

«Через хлопців».

— Математика, але здебільшого через поведінку.

— Ти розбишака?

— Саме так, мсьє!

Посміхаючись, він розставляє тарілки для десерту. Раптом завмирає. На цей раз він не сказав нічого такого, через що мав би перейматися. Нашорошується.

— Ти нічого не чуєш?

— Що я маю почути?

Він повертається й біжить у ванну. За ним затріснулися двері.

Чую, як він буркоче. До мене долинають звуки, які неможливо розпізнати. Він лається. Жодного сумніву: це саме він завалився на сходах, коли вимкнулося світло.

— Жулі!

Я підбігаю. І не наважуюся відчинити двері. Цікавлюся:

— Ти хочеш, щоб я зайшла?

— Так, будь ласка.

Цього разу чую шум. Штовхаю двері й бачу Ріка у ванній, на нього потоком ллється вода з закріпленого на стіні водонагрівача. Він безрезультатно намагається затиснути щось. Злиться:

— Я так і знав, що потрібно було перевірити сантехніку, але думав, що вона ще трохи витримає…

Вода цюркоче звідусіль, аж із ванни виливається. Я наближаюся, незважаючи на залиту підлогу. І стурбовано кажу:

— Не обпечися.

— Це кран із холодною водою. Ти можеш перекрити воду в кухні під раковиною? Будь ласка…

— Зараз.

Я відчиняю шафу під раковиною й шукаю. Відсуваю все, що заважає. Бачу досить великі інструменти. Помічаю кран, простягаю руку, намагаюся перекрити, але мені не вдається. Напевно його заклинило, бо надто старий. Тисну щосили, але він не рухається. Роздратована, повертаюся до ванної. Вода дедалі тече, Рік весь мокрий.

— Мені не вдається, бракує сили.

Рік іще намагається спинити воду, яка все заливає. Він оцінює:

— Якщо я відпущу, то зірве кріплення і ми все затопимо. Паскудство, ці старі квартири…

— Я можу підмінити тебе.

Він кидає на мене оком. Води дедалі більшає. Я наполягаю:

— Я менша за тебе, але думаю, що зможу. Іншого виходу нема…

Він покірно погоджується. Я знімаю взуття й прямую до нього. Крізь струмені води, які заливають йому обличчя, він викрикує:

— Вибач, що змушую тебе це робити. Залазь у ванну. Потрібно, щоб ти зайняла моє місце й міцно затиснула кріплення. Іржа, мабуть, сточила металеву стінку резервуару, і її може зірвати разом із трубою.

Я киваю, що зрозуміла. Переступаю через край ванни. Крижана вода вкриває мої ноги. Напір набагато сильніший, ніж здається. Я прослизаю між руками Ріка й притуляюся до його грудей. Щось подібне мені вже доводилося переживати, але без холодного душу. Ноги у воді, мокре обличчя — навіть моя водостійка туш не витримає цього. Рік кладе мої руки на кріплення. Я відчуваю його поряд. Мені важко зосередитися на завданні. Нас заливає водою. Він кричить мені на вухо:

— Схопи руками навколо труби й тисни щосили. Я зараз приберу свої, і ти відчуєш напір води. Ти готова?

Знову киваю головою. Його підборіддя біля моєї щоки, вода тече на нас зверху. Як ми дійшли до цього? Я дивно почуваюся. Хочу повернутися, забути про воду й поцілувати його. Рікові руки обіймають мене під потоком води. Вона дзюркоче й заливає нас. У мене все пливе перед очима. Він каже:

— Обережно, я зараз відійду. Не хвилюйся, це ненадовго.

Він повільно забирає руки, його тіло також віддаляється. Я заплющую очі. Він вилазить із ванни й покидає кімнату. Я сама під крижаним душем. Напевно, метал заіржавів, тому що під руками відчуваю, як потріскує кран гарячої води. Вода більше не тече. І тут усвідомлюю, що моя сукня геть мокра та практично прозора — і це саме тоді, коли я вперше в житті не одягла бюстгальтер.

Двері у ванну кімнату відчиняються. Зайшов Рік, теж весь мокрий, сорочка прилипла до тіла. Він із біса гарно виглядає. Сподіваюся, я на нього справила таке саме враження… Як дурепа, я стою у ванні, не знаючи, що маю робити, окрім того, що витріщатися.

— Ти, мабуть, змерзла, — каже він і квапливо дістає рушник із шафи.

Він допомагає мені вилізти з ванни, розгортає рушник і кладе його мені на плечі. Ніжно торкається моєї спини. Він знову навпроти мене, обличчям стікає вода. Обожнюю, коли в нього розтріпане мокре волосся. Він говорить, а в мене слова застрягли в горлі.

— Дякую тобі. Цього вечора нам обом пощастило. Якби нас не було тут, коли зірвало кран, то наслідки були би плачевними: вода залила б сусідів поверхом нижче…

Першого нашого вечора ми пережили і вибух, і потоп. Якщо це знаки, то навіть не здогадуюсь, що вони можуть означати. Продовжую стояти мовчки. Думаю, що перебуваю в шоковому стані. І це не через холодну воду, зіпсутий вечір, мокру сукню чи соски, які виступають із-під неї, а через Ріка.

Він бере рушник і починає витирати обличчя. Йому весело:

— Таке враження, що хтось вирішив нам ускладнити життя цього вечора. Але ж ми не дозволимо йому це зробити. Потрібно ще з'їсти торт. Хочеш піти до себе перевдягнутися?

Навіть мови не може бути, щоб залишити його на п’ять хвилин. Думаю, що він помітив це в моїх очах.

— Можу запропонувати тобі свій одяг.

Я погано себе контролюю, думаю, що киваю. Він веде мене до кімнати. Дістає шорти й теплу сорочку.

— Ти перевдягайся, а я піду повибираю трішки воду. Думаю, ми вже заплатили данину нещасному випадку й решта вечора мине спокійно…

Він виходить і причиняє двері. Я все ще мовчу. Знімаю сукню і стою зовсім гола посеред його кімнати.

Ми щось неправильно зробили. Уявляю Жеральдін на своєму місці. І котів. Перша точно не проґавила б нагоди, а другі повтікали б через воду. Його сорочка надзвичайно зручна. Але ж тут навіть дзеркала нема, щоб подивитися, як я виглядаю в його одязі. Тільки б туш не потекла… Я повертаюся до вітальні. Він, з голим торсом, ще у ванній, вимочує воду рушниками.

— Цього разу доведеться поміняти водонагрівач. А доти не варто вмикати воду… Гадаєш, я можу звернутися по допомогу до Ксав’є?

«Ти можеш також більше не вмикати воду й приходити митися до мене. Можеш навіть жити в мене, якщо хочеш».

— Я певна, що він погодиться тобі допомогти. До того ж, здається, ви добре порозумілися.

Він підводиться. Наближається до мене. Я збентежена. Але він усього лише каже:

— Думаю, мені теж варто змінити одяг…

Ми знову за столом, їмо мою першу заробітну плату, не наважуючись подивитися одне на одного. Як слід поводитися за такої ситуації? Я не можу викинути з голови образ його мокрого торсу. Якщо те, що розповідають про хлопців, правда, то його мають бентежити спогади про мої груди, які прозирають крізь мокру сукню.

— Дуже смачний торт, — каже він, нарешті подивившись на мене.

Я посміхаюся йому так, як ніколи ні до кого не посміхалася.

28

Ми попрощалися близько першої години ночі. Про все говорили, окрім як про нього. У мить прощання не вагаючись поцілували одне одного в щоки. Я ледь стрималася, щоб не обійняти його однією рукою за шию. Він був бездоганний. Усе було бездоганним. Вибух, потоп, його погляди, його шкіра. Я навшпиньках спустилася, одягнена в його речі та з мокрою сукнею в поліетиленовому пакеті.

Дивно було повертатися до своєї квартири, у якій усе ще смерділо і де його не було. Я лягла в його одязі, але не могла заснути. Намагалася придумати, як не віддавати йому речей. Можу організувати пограбування й сказати, що в мене їх викрали. Або сказати, що після прання вивісила їх сушитися за вікном, але сороки все пошматували. Я втратила розум. Може, просто залягти на дно й чекати, поки він надішле рекомендований лист із повідомленням про вручення з вимогою все повернути?

Я, мабуть, заснула за годину до того, як пролунав будильник. Тож зрозуміло, що ефективність моєї роботи в банку була відносною. Ранок минув наче в невагомості, у думках вирували спогади про Ріка: то він агент спеціального призначення під час вибуху комп'ютера, то він стоїть переді мною в мокрій сорочці. Одним словом, завжди він.

Дивно, що сьогодні, незважаючи на мій водночас жалюгідний і замріяний вигляд, Жеральдін не запитала мене, як я провела вечір. Хоча цього разу було би про що розповісти.

Повертаючись із банку, я зайшла в пекарню. Мадам Бержеро відвела мене вбік.

— У тебе стомлений вигляд, Жулі.

— Вчора ввечері прорвало кран у будинку.

— Знаєш, я добре все зважила, тож, якщо ти можеш розпочати у вівторок двадцять другого числа, було б добре.

— За тиждень?

— Сподіваюся, що я не заскочила тебе зненацька.

— Ні, усе гаразд. Не хвилюйтеся.

«Мені лише потрібно перед цим трішки виспатися…»

Отже, я закінчую в банку в п’ятницю і розпочинаю в пекарні у вівторок. На цей раз вибору немає: потрібно розповісти батькам.

Ви, поза сумнівом, вважатимете мене безвідповідальною, але коли я вийшла з крамниці, то думала зовсім не про зміну місця роботи. Потрібно було зметикувати, як частіше бачитися з Ріком. Це просто нестерпно, наскільки мені його бракує. Зараз повернуся і, навіть не пообідавши, одягну його речі та трішки посплю.

Я майже біля дверей, коли чую, хтось мене кличе:

— Жулі, це ти?

Голос долинає з верхнього поверху. Я перегинаюся через поручні й витягую шию.

— Хто там?

— Це мадам Рудан. Чи не могла б ти піднятися, будь ласка?

З багетом у руці, я долаю два поверхи. Проходжу повз двері Ріка. Він там?

Мадам Рудан чекає на мене на сходовому майданчику. У неї доволі стомлений вигляд.

— Я щойно була в тебе. Дурепа, забула, що ти працюєш у суботу. Тож мусила почекати.

— Треба було залишити записку чи зателефонувати…

— Мені довелося б знову спускатися, а в моєму віці я себе бережу. Що ж до телефону, у мене його вже нема… У тебе є хвилька?

— Звичайно.

Вона жестом кличе мене за собою. Цими днями я відвідала як ніколи багато квартир у цьому будинку. У її помешканні я наче подорожую в часі. Усе старе, потемніле. Фарба вицвіла, потріскалася. Тепер невідомо, якою вона була спочатку. Дерев'яний стіл, єдиний стілець. Над білою емальованою раковиною — єдина тарілка з надщербленими краями. Старий холодильник, ще із заокругленими краями, ричить, як дизельний двигун. На ньому — порожня ваза. Я знала, що мадам Рудан — найстаріша мешканка будинку, але я й подумати не могла, що настільки.

Вона підтягнула до себе старий поламаний табурет, а мені запропонувала стілець. Я відмовилася:

— Давайте поміняємося, якщо ви не проти.

Вона без умовлянь погоджується. Здається, у неї болить спина. Нічого дивного, зважаючи на переповнений візочок, який вона повсякчас тягає.

— Можливо, ти цього не знаєш, Жулі, але я тебе знаю вже давно. Замолоду я ходила прасувати речі до сусідів твоїх батьків. І чула, як ти смієшся в саду з твоїми друзями…

— Ви ніколи мені цього не розповідали.

— Я мало говорю. Але я була щаслива, коли ти сюди переїхала.

Дивно, але вона заздрісно дивиться на мій багет.

— Тобі, мабуть, цікаво, чому я тебе покликала.

— Справді.

— Я довіряю тобі, і якщо ти погодишся, то хотіла попросити тебе про послугу. Мушу поїхати на кілька днів.

— Подорож?

— Не зовсім. Мені потрібно в лікарню.

Я насуплюю брови.

— Щось серйозне?

— У червні я пройшла обстеження, здала аналізи, і результати не зовсім добрі. Лікар попросив зробити ще раз, і все підтвердилося. Минулого тижня я знову ходила в лікарню на біопсію, а вчора мені повідомили, що необхідна госпіталізація хоча б на місяць.

Вона це спокійно говорить, без особливих емоцій.

— Як бачиш, я не заможна, і якби органи соціального забезпечення не взяли все на себе, то померла б.

— Чим я можу вам допомогти?

Вона показує на двері своєї кімнати.

— Я б хотіла, щоб ти попіклувалася про єдину важливу для мене річ…

«Вона попросить годувати сім'ю переселенців, якій вона таємно надає притулок. Це схоже на неї, у мадам Рудан велике серце».

— …Якщо я повернуся, то потребуватиму її, щоб жити далі.

Вона підводиться, опираючись на стіл, і маленькими кроками йде до своєї кімнати. Старе ліжко з кованими прикрасами, як робили колись, протерта до дірок перина, маленький нічний столик, на ньому стара світлина, а поруч старовинна лампа, нашвидкуруч полагоджена шафа й запилена картина, що зображає сцену жнив.

Вона наближається до вікна, відчиняє й насилу починає перелазити через підвіконня. Я злякано скрикую:

— Не стрибайте!

Вона тихо посміхається:

— Не хвилюйся, Жулі. Поглянь.

Вона показує мені на вулицю, я витріщаю очі. Просто під її вікном знаходиться маленький город, влаштований на пласкому даху сусіднього будинку. Помідори, салат, горох, інші овочі й декілька кущиків полуниці ростуть у її таємному саду.

— Я все зробила потай. Приношу у візочку землю й вирощую овочі. Ніхто про це не знає. Ті, із сусіднього будинку, можливо, колись помітять, але коли то буде…

Їй приємно бачити моє здивування. Справді, потрібні заповзяття та неабияка відвага, щоб облаштувати це дивне місце.

— Ти мене дуже виручиш, якщо за моєї відсутності приходитимеш поливати грядки. Я так старалася, щоб опорядити все це. І мені буде боляче, якщо мої овочі загинуть. Можеш брати їх собі, буде шкода, якщо пропадуть.

Я вражена й ошелешена.

— Чому ви нічого не казали раніше? Я б вам допомагала.

— У кожного своє життя. Я не люблю завдавати клопоту.

— Коли вам потрібно бути в лікарні?

— У понеділок вранці. Я покладу ключі у твою поштову скриньку.

— Куди вас госпіталізують?

— В лікарню Луї-Пастер.

— Я вас провідаю.

— Не марнуй свого часу. Ходімо краще подивишся, де я тримаю поливальницю й городнє приладдя.

29

У мене склалося враження, що за останні три тижні я пережила й відчула більше, ніж за все своє життя. Я надто спустошена. Забагато емоцій — і таких різних… Я залишила багет Мадам Рудан і спустилася до себе. Одягла Рікову сорочку й намагалася зібратися з думками. Ще відчутний запах паленого. Я ретельно запакувала свій зруйнований комп'ютер у сміттєвий мішок, думаючи, що з ним робити. Потім запалила ароматичні свічки. Проте аромат жасмину, перемішаний із запахом згорілих електричних складових, не дуже приємний…

На столі у вітальні й на кухні досі розкидані залишки нашої перерваної вечері. Прибираю майже все. Утім, не хочу відразу мити його тарілку та склянку. Так я ще відчуватиму його присутність. Хтось мені казав, якщо випити з чийогось келиха, то можна дізнатися всі його думки. Я дуже хочу спробувати. І нарешті дізнатися, що він про мене думає і що робить з усіма цими дивними інструментами, зібраними під раковиною. Цей хлопець справді дивакуватий.

Хтось стукає у двері. Мабуть, мадам Рудан забула мені щось сказати. Я відчиняю. Це не мадам Рудан. Це чоловік, у чию сорочку я вдягнена і який ніколи не повинен бачити мене в такому вигляді, як-от зараз.

— Привіт.

— Добрий день, Ріку.

Він дивиться на свою сорочку:

— Вона тобі пасує. Ще раз дякую за вчорашній вечір. Це було казна-що, але мені сподобалося.

— Мені теж.

— Запах паленого ще не вивітрився?

— Я запакувала комп’ютер у поліетиленовий пакет, думаю викинути його.

— Якщо хочеш, я можу спробувати врятувати дані з твого жорсткого диска.

— Якщо вважаєш, що це можливо, то була би вдячна, але, мабуть, у тебе є щось інше до роботи. Там не було нічого важливого.

— Я заберу й подивлюся, коли буде вільна хвилинка.

— Дуже ґречно з твого боку.

Він дістає з кишені якийсь папірець:

— Тримай, я записав мій номер мобільного. Він не завжди ввімкнений, але раптом буде потреба.

Я квапливо беру дорогоцінний аркушик і йду до стола, щоб записати свій номер. Коли повернулася, то аж підстрибнула. Він пішов за мною. На моєму розібраному ліжку, під його шортами сховався Туфуфу.

— І що ти робитимеш тепер без комп’ютера?

— Візьму свій старий ноутбук, який використовую для пошти. Крім того, ти ж знаєш, що продавчині в пекарні не потрібно робити ні звітів, ні презентацій.

— Це точно.

— Ти підеш бігати завтра зранку?

— Постараюся, але мені потрібно дещо підготувати.

«Дещо. Йому завжди потрібно щось зробити, щось подивитися, щось підготувати. Краще тобі було б когось поцілувати, приголубити, покохати. Знаєш, я цього варта».

Він бере аркуш із моїм номером телефону й прямує до дверей. Дорогою натрапляє на пакет із комп’ютером.

— Я скажу тобі, щойно зможу подивитися. Думаю, шансів у нього не багато, але завжди варто спробувати.

Легким, вправним жестом бере пакунок. Тепер якийсь час я мріятиму про його руки.

Ми цілуємо одне одного в щоку, і він іде. Я не відразу усвідомлюю, що його більше нема. Через такий неочікуваний візит важко повірити, що він, власне, приходив. Потрібно поспати, бо ще утну якусь дурницю. Гіршу, ніж зазвичай.

30

У банку атмосфера змінюється.

Тепер, як звільнюся, можливо, не побачу його розквіту.

Жеральдін стала спокійнішою. Вона робить з Мортанем усе, що заманеться, і результат вражає. Менше нарікань, менше тиску. Мелані дедалі більше спілкується з нами, ніж зі своїм вазоном. Тепер папороть починає страждати.

Мій останній тиждень. Дивно якось. Усі люб'язні зі мною. Чому треба дочекатися, поки людина звільнятиметься, щоб зблизитися з нею? Тому що нам її бракуватиме? Тому що більше немає сенсу прикидатися? Риторичні питання.

Щойно я сіла за стіл, як задзвонив телефон. Це Софі.

— Що ти робиш? До тебе важко додзвонитися.

— Привіт, Софі. Знаєш, я не можу довго з тобою розмовляти, я на роботі.

— Ти кепкуєш? Таке враження, що ти завалена банківською роботою, особливо в серпні й за чотири дні до звільнення. То як там справи з Ріком?

«Ми ледь не злетіли в повітря, прийняли разом душ, я була в його одязі, він з’їв усю мою зарплату, якась божевільня!»

— Загалом нормально, він гарний хлопець.

— Прибережи ці фрази для мами. Я хочу справжню версію. Що ви робили, він до тебе залицявся? Ви зустрічаєтеся?

Я боюся розповідати. А що як хтось у банку мене почує? Я прикриваю слухавку рукою:

— Тут складно говорити…

— Добре, розумію, тобі тільки потрібно сказати «так» чи «ні». Ви спали разом?

— Ні.

— Він гей?

«Це було б трагедією всього мого життя і я б стала послушницею».

— Не думаю.

— Він був милим із тобою?

— Так.

— З тобою справді цікаво розмовляти. Безсумнівно, ти моя найкраща подруга! А твої батьки, ти їм нарешті розповіла про зміну професії?

— Одна літня сусідка вже їм мене здала.

— Як вони відреагували?

— Краще, ніж я думала. Вони були настільки здивовані, що все пройшло як по маслу. Крім того, гадаю, вони зайняті здоров'ям мого батька.

— Щось серйозне?

— У нього два огляди на наступному тижні.

— А твоя нова робота?

— Добра новина: я починаю на півставки, поки Ванесса, інша продавчиня, не піде. І будь певна: я зароблятиму так само, як тут.

— Рада за тебе. У цій лавині гарних новин у мене є ще одна. Наступні дівчачі посиденьки будуть у Мод. Нас буде надто багато для твоєї маленької квартири, а оскільки у неї найбільша, то вона погодилася. Не кажи мені, що ти розчарована, тепер, після першої вечері з Ріком, тобі більше не потрібні піддослідні кролики… Ти відповідаєш за напої.

— Добре.

— І не сподівайся, що втечеш від подробиць. Роками ми сміємося над чужими історіями, тож ти не викрутишся. Побачимося, цілую!

31

У середу ввечері я пішла до Ксав’є. Мені захотілося привітатися з ним, але, якщо бути чесною, я сподівалася зустріти Ріка.

Щойно я зайшла на подвір’я його будинку, мене засліпило яскраве світло. Я була змушена затулити очі руками. Ксав'є конструює не автомобіль, а механізм зі смертельним промінням! А я й не підозрювала. Він у змові з інопланетянами, що з Рікової галактики, ось чому вони так добре порозумілися. То це тому хлопці настільки близькі між собою: вони всі з іншої галактики! Відступаючи вбік, я ухиляюся від сліпучого світла, яке виявилося всього-на-всього відбитком сонячного променя на новесенькому броньованому передньому склі.

Над автомобілем Ксав’є, наче в невагомості, висить велика металічна вигнута плита, закріплена на стрілі автокрану. Ксав’є встановлює її на місце дуже сконцентровано, з точністю годинникаря. Він настільки зосереджений, що не помічає мене. Піт стікає його чолом. Він повертає величезну деталь праворуч, підсуває злегка вглиб, опускає ближче до двигуна, перевіряє правильність розташування та нарешті фіксує. Зітхає, підводиться й помічає мене:

— Жулі! Ти мене налякала.

— Добрий день, Ксав'є. Що ти робиш?

Він витирає обличчя футболкою й цілує мене в щоку.

— Я отримав першу деталь кузова. Матово-чорну. Ніхто ще її не бачив, окрім тебе. Що ти про це скажеш?

— Чудово. Весь КСАВ-1 матиме такий панцир?

Він гордо, як дитина, киває головою.

— Корпус має бути готовим за три тижні. Завтра почну випробовувати двигун. Скористаюся з того, що ще не всі повернулися, щоб не завдавати клопоту.

Його автомобіль буде величезним і, звичайно, вражаючим, але все ж я постараюся дізнатися про те, що мене цікавить:

— Ти не бачив Ріка?

— Сьогодні ні. Думаю, він зайнятий.

«Зайнятий, знову зайнятий!»

— Він розповідав тобі про його водонагрівач?

— Так, ми домовилися на наступні вихідні. Він абсолютно не придатний.

«Хто? Рік чи резервуар?»

Виворотом рукава Ксав'є витирає пилюку на новісінькому капоті. І невимушено додає:

— Рік розповідав не лише про водонагрівач…

«Що? Що він ще сказав? Ти знаєш, на яку таємну службу він працює? Зізнайся, а то я візьму ключ від дверцят для поштової скриньки й подряпаю прекрасний капот, а потім злісно розсміюся тобі в обличчя».

— Та невже? І що ж він розповідав?

— Цікавлячись опором металів, він розпитував також і про тебе.

— Справді?

— Він запитав мене, скільки ми знайомі, яка ти насправді, хотів поговорити про наших спільних друзів і навіть про твоїх хлопців…

«Ксав'є, якщо ти йому щось розповів, то запевняю, що підпалю твою колимагу».

— Не хвилюйся, я йому нічого не сказав, але думаю, що він зацікавився тобою, якщо ти розумієш, про що я… Тобто не знаю, що ти там думаєш, але він видається порядним.

«Не тільки. Але занадто довго пояснювати».

— Дякую, Ксав’є. Дякую, що нічого не розповів.

Він випростовується й дивиться мені у вічі.

— Без проблем. Знаєш, Жулі, дивно це говорити, але ти мені як сестра. Наші дороги вже давно перетнулися, думаю, ми цінуємо одне одного, але зрештою між нами ніколи нічого не буде. Ми лише друзі.

Як чоловік, що пестить метал, наче жіноче волосся, може видати такі фрази, що навіть романтичному авторові XIX століття було б не під силу? Я вражена.

Так, наче він не сказав нічого надзвичайного, Ксав'є продовжив:

— Цей Рік дивний.

— Чому ти так кажеш?

— Він цікавиться дивними речами.

«Припини ходити колами, Ксав. Ти все одно розкажеш. Я ще маю в руці цей чарівний ключ…»

— Якими, наприклад?

— Минулого разу він засипав мене запитаннями про метал, як його гнути й різати. Не думаю, що це може знадобитися в його професії.

— Це, мабуть, щодо твого автомобіля.

— Зовсім ні. Я розповідав йому про восьмициліндровий різак і спаювання. А він звів розмову до теми, яка цікавила його. Зізнаюся, мене це здивувало.

— Чому?

— Таке враження, що він хоче витягти когось із в'язниці, бо своїми запитаннями він хотів щось вивідати.

32

Думаєте, фраза Ксав'є справила враження на мене? Та не те слово! Справжній землетрус! Перша в'язниця — за шістдесят кілометрів звідси, і це жіноча виправна колонія. Привіт, депресіє. Лише прочитавши ім'я на наліпці його поштової скриньки першого ж вечора, я вже його майже викрила. Рікардо Пататра звучить, як ім’я шпигуна-утікача, який готує план для втечі ув'язненої коханої. Заради неї він ризикуватиме всім. Ніколи не пробачить собі, що її схопили під час операції в Новосибірську. Він пообіцяв витягти її звідти. Потім вони вдвох сховаються у величезній садибі, у райському куточку посеред розкішного бразильського лісу. У дивовижному будинку, придбаному завдяки кредиту на житло для агентів ЦРУ, вони віддадуться пристрасті, голими. Мій Рік із цією товстою бабою. Я страшенно розчарована. Якщо спіймаю її, то поперебиваю коліна капотом Ксав'є. Мені хочеться кричати, коли уявляю її в обіймах Ріка. Я застрягла у своєму пропащому житті, продаючи банківські кредити, які навіть не приносять прибутку, в очікуванні можливості працювати в пекарні, а між тим бігатиму на вечірки божевільних одиначок. Я розбита. І плачу, відколи Ксав'є мені все це розповів. Заливаюся сльозами.

Я прийшла до лікарні і, перш ніж іти до приймальні, утерла очі:

— Палата мадам Рудан, будь ласка.

Молода жінка набирає щось на клавіатурі та звіряється з екраном. Вона мила — мабуть, життя привітне з нею, — однак у неї сумний вигляд. Напевно, її кавалер також утік зі шпигункою. Якщо добре подумати, то з чоловіками у нас у всіх відбувається щось подібне.

— Онкологічне відділення, четвертий поверх, палата 602.

— Дякую.

Двері ліфта зачинилися так швидко, що затисли коробку з шоколадними тістечками, які я прихопила із собою.

Я проходжу довгим коридором. Востаннє мені довелося тут побувати, коли товариш зламав ногу. У коридорі було багато людей, але у відділенні хворих на рак зустрічаю лише медсестер і лікарів у білих халатах. Підходжу до дверей. Злегка стукаю.

— Увійдіть!

Це не голос мадам Рудан.

Входжу до палати. Два ліжка. На одному дуже прямо сидить стара жінка, одягнена в нічну сорочку в жовту квіточку, бездоганно причесана, як директорка пансіону шляхетних дівиць. Вона поглянула на мене темними очима, незадоволена, що їй завадили дивитися телегру, де кандидати мають відповісти на дурнуваті запитання під наперед записані оплески.

— Доброго дня, — кажу, невпевнено посміхаючись.

Стара жінка суворо кивнула у відповідь. Поміркувавши, я припустила, що вона, мабуть, була охоронцем у в’язниці, де замкнено Рікову бабу.

На ліжку біля вікна — мадам Рудан, вона мене навіть не помітила, захоплена телевізором. Дивиться на нього зачудованими очима, як маленька дитина перед різдвяною вітриною. Чи таке можливо, щоб вона ніколи не бачила телевізора? Я наближаюся:

— Мадам Рудан…

Вона звертає на мене свій здивований погляд:

— Жулі? Що ти тут робиш? Ти не захворіла часом?

— Ні, усе гаразд. Я зайшла провідати вас.

Здається, що їй стало незручно:

— Не варто було. Дуже люб'язно з твого боку. Але я вже звикла бути сама.

— Я дозволила собі принести вам тістечко.

— Дуже мило з твого боку.

— Вам усе можна їсти?

— Зараз так, але, наскільки я зрозуміла, це ненадовго.

Я ставлю пакунок на нічний столик. Ревнивий погляд сусідки.

— Коробка трішки пошкодилася, тому що я не звернула уваги на двері ліфта…

Мадам Рудан дивиться на мене недовірливо. Думаю, вона не звикла, щоб із нею розмовляли. Зазвичай, якщо зустріне когось кілька разів на тиждень, то привітається, заговорить про погоду чи старечі болячки, нічого більше. А тут не тільки медсестри заходять по десять разів на день, а ще й я розповідаю про двері ліфта…

— Сідай, — каже вона. — Тут багато стільців.

— Як ви почуваєтеся?

— Не гірше, ніж удома.

— Вам сказали, коли ви зможете вийти?

Вона потирає руки:

— Вони нічого не кажуть.

За денного світла мадам Рудан виглядає ще більш блідою, а її волосся — рідшим. Її обличчя не таке напружене, як тоді, коли ми зустрічалися на сходах. Вона нахиляється до мене, щоб інша не почула:

— З моїм садом усе гаразд?

— Я вчора поливала, і все добре. Думаю, що помідори достигнуть наступного тижня. Я вам їх принесу.

Така перспектива, здається, втішила її. Я запитую:

— Вам щось потрібно: журнал, телефон чи що завгодно?

Вона відмовляється, хитає головою.

— Я тут маю все, що треба. Це як готель. Потрібно захворіти, щоб отримати кімнату. І тут у мене є телевізор…

Вона стримано показує пальцем на екран. Захоплення знову з’являється в неї на обличчі. Вона шепоче:

— Усі ці люди, їхні історії — це божевілля якесь. Життя інших у цьому маленькому театрі. Не знаю, чи багато людей його дивляться…

— Багато, мадам Рудан, багато.

Вона нічого не сказала про свою хворобу. А я не насмілилася запитати. Намагалася поговорити з нею, але вона вже давно ні з ким не розмовляла, тому її відповіді були короткими. Виходячи, пообіцяла прийти знову. У неї був задоволений вигляд. Перш ніж покинути поверх, я зайшла до кабінету медсестер.

— Ви можете надати мені інформацію про результати обстеження мадам Рудан із палати 602?

— Ви її родичка?

«І знову на сцену вийшла фантазерка…»

— Племінниця.

Жінка дивиться в картку.

— У графі «Повідомити в невідкладному випадку» ніхто не зазначений. Я запишу ваші координати.

— Добре.

Я даю їй мій номер телефону.

— Що з нею?

— Ми знатимемо більше після обстеження наступного тижня. Коли знову прийдете, домовтеся про зустріч із лікарем Жоліо, він вам усе пояснить.

— Зрозуміло.

— І принесіть більше речей, а то ваша тітка взяла їх небагато. Їй потрібні нічні сорочки і щось, щоб вийти погуляти в сад…

— Я цим займуся.

33

Можливо, це не властиво для мого віку, але я трепетно ставлюся до того, що роблю востаннє. Це, безсумнівно, пояснюється моїм страхом втратити людей, про що я вам уже розповідала. Сьогодні останній день моєї роботи в банку. Моя остання зустріч, мій останній план фінансування, мій останній збій сервера. Дивно відчувати ностальгію щодо роботи й фаху, які мені не дуже подобалися. Таке враження, що завершується період мого життя, який мене не влаштовував. Перш ніж розпочати новий етап, я позбуваюся образу банківського працівника, який пов'язував мене з Дідьє.

Я не хочу прощатися з усіма, але обідню перерву проведу із Жеральдін. Мортань хотів напроситися, але Жеральдін йому не дозволила.

Це також дивно. Я згадую, коли вперше побачила Жеральдін. Вона прийшла з іншого відділення. Власне, я її почула, а не побачила. Вона заявила в кабінеті попередньої директорки:

— Коли я їжджу на велосипеді, то завжди нахиляю голову праворуч, тому що прочитала, що найчастіше під час аварій травмується лівий бік черепа. Тож я хочу збільшити шанси вижити, якщо впаду!

До зустрічі з нею в мене вже склалося певне враження… І ось, ми сидимо обидві за столом, на осонні, на терасі кав’ярні «Велика липа». Єдине, що мені заважає,— це темні окуляри Жеральдін. Тим, що її голова нагадує велику муху, я не переймаюся, але я не бачу її очей. Ненавиджу говорити з тим, хто ховає свій погляд.

Жеральдін має гарний вигляд. Уміє себе подати. Інстинктивно вона завжди виставляє себе якнайкраще. Папараці можуть з’явитися будь-якої миті — їй це нічим не загрожує. Це її сутність. Збоку я виглядаю, як бридке мале каченя. У мене нема ні її манер, ані розкішного кольє, ані глибокого вирізу на сукні, що привертає чоловічі погляди. Вражає навіть її спосіб дивитися в меню. Наче королева, яка зараз виголосить промову своїм вірним підданим.

— Мені,— каже вона, — салат із помідорів і моцарели. І два десерти…

— Мені те саме, але плачу я. Це не обговорюється.

Вона подає знак офіціанту, який несеться як вітер.

Думаю, що мене він і не помітив. Можливо, навіть запитає, чи мадам не бажає мисочку з водою для своєї домашньої тваринки.

— Мені тебе бракуватиме, Жулі.

— Мені також, але ми можемо зустрічатися.

— Дуже на це сподіваюся. Мене шокувало те, що ти хочеш покинути банк, щоб піти працювати в пекарню. До речі, я розмірковувала над своїм життям…

«Боже, що я накоїла!»

— …Потрібна сміливість, щоб наважитися все перевернути догори дриґом, як ти це зробила. Тож я вирішила взяти тебе за взірець. Запишуся на внутрішній банківський конкурс. Хочу злетіти так високо, наскільки можливо. Знаю, що це буде нелегко, тому що мені далеко не все вдається, але я працюватиму й використаю свій шанс.

— Чудова новина.

— Ти мене надихнула, Жулі.

— Тим краще. А як Мортань?

— Рафаель? Це кохання. Треба було лише навчитися розуміти його.

«Треба було його добре пришколити».

— Між вами все серйозно?

— Поки що надто рано щось казати. Він мріє про п’ятьох дітей і вже показав мені фотографії будинку, який сподівається купити для нас, але не хочу забігати наперед. Утім, відверто кажучи, незважаючи на все, думаю, що залишуся з ним.

— Жеральдін, я можу тебе про щось попросити?

— Усе, що завгодно.

— Ти можеш зняти окуляри? Мені незручно.

— Чому б ні? Я знала одного кастрованого йоркширського тер'єра, який реагував так само. Щойно він бачив когось у темних окулярах, то гарчав, як навіжений, і кусався. Ти ж не будеш гарчати, Жулі?

«Ні, але я, мабуть, тебе таки покусаю, щоб продемонструвати офіціантові, який несе наші тарілки, що розраховувала на паштет… Поза сумнівом, що саме через мою собачу натуру я не знаходжу спільної мови з котами».

— Я просто хочу дивитися тобі в очі.

— Ти вважаєш, що вони гарні? — простодушно цікавиться вона і вмощується, як кінозірка.

Офіціант ставить дві тарілки. Жеральдін оцінює страви з властивим їй поглядом. Що відбувається в її голові? Наука просунулася б уперед, знайшовши відповідь. Вона примружує одне око. Гадаю, зараз видасть незабутній коментар, абсолютну істину:

— У мене завжди одна проблема із салатом із помідорів і моцарели.

— Яка саме?

— Цікаво, чому вони не роблять його з білих помідорів і червоної моцарели. Це б усе поміняло, надало би жвавішого вигляду, чи не так?

— Смачного, Жеральдін.

Не знаю щодо вас, але спочатку в моєму житті було лише два типи людей: ті, кого я обожнювала, і ті, кого ненавиділа. Мої найкращі друзі й найлютіші вороги. Ті, заради кого я ладна на все, і ті, хто хай би повиздихали. Далі я подорослішала. Між чорним і білим почала помічати ще й сіре. Зустріла тих, хто стали не те щоб друзями, але до кого все ж таки відчуваю приязнь, натомість рідні люди часто готові були встромити ножа в спину. Не думаю, що цим відкриттям я зрадила своїм принципам. Просто це інший спосіб дивитися на життя. Завдяки цій філософії я щиро радію знайомству із Жеральдін Дагоен. Світ був би набагато сумнішим і втратив би в красі без таких людей, як вона.

34

Мій повний робочий день у пекарні. Офіційно я — продавчиня. Тато з мамою зателефонували мені вчора ввечері, щоб побажати успіхів. Софі теж. Усі цікавилися, коли я знову розпочну навчання в університеті… Думала, що натраплю десь на Ріка, але не бачила його на вихідних. Я навіть не знаю, чи він замінив свій водонагрівач. П'ятдесят разів перевірила, чи не розрядився мій телефон або чи не поставила я його на вібродзвінок, але — ні дзвінків, ні повідомлень. Мабуть, йому потрібно було «щось» зробити.

Коли я стала до роботи, Дені, кондитер, прийшов привітати мене в команді. Шаріючись, він пробурмотів мені фразу, якої я не зрозуміла, але звучала вона мило. Жюльєн також мене добре прийняв. Один із його працівників привітально помахав рукою. Його звати Ніколи, він справляє приємне враження. Ванесса теж наче звикла до думки, що я стала частиною колективу. Можливо, її охопила ностальгія за місцем, яке вона так хотіла покинути? Я добре знайома із цим феноменом.

Викладаючи профітролі на посрібленій таці, мадам Бержеро одразу мене запевнила:

— Відсьогодні роботи в нас побільшає. Люди повертаються з відпусток.

По відчиненні клієнтів було небагато. Я подумала, що, можливо, вона помилилася і всі ще відпочивають.

Та помилялася я. Від дев'ятої години не було часу й присісти. Ми дедалі швидше і швидшеобслуговували людей, та черга знову вишиковувалася аж до вулиці. Я ще ніколи не бачила стільки клієнтів, які щойно від сну. Більшість із них були добряче засмаглими. Деякі підлітки приходили зі старанно завченим списком. Інколи люди затримувалися, щоб розповісти в кількох словах про свою відпустку. Мадам Бержеро їм відповідала однаковими фразами, але змінювала слова, щоб кожен покупець у черзі отримав свою порцію уваги. Уявіть, яку пам'ять потрібно мати: «Дивлячись на вашу засмаглу шкіру, можу припустити, що погода була гарною», «Я ніколи там не була, але певна, це чудовий край», «Одного разу я по телевізору бачила репортаж, було дуже гарно, вам пощастило», «Там добре готують, але не так добре, як у нас!»… Тридцять років у цій справі. Та в неї десятки таких фраз напохваті. Тільки цього ранку я їх усі почула щонайменше по десять разів. Коли всі нарешті поприїжджають і отримають свій комплімент від мадам Бержеро, вона знову заховає їх до наступного року, як різдвяні прикраси. Більшість клієнтів провели відпустки у Франції, дехто — за кордоном, вони ще й досі одягаються в речі, куплені під час мандрів, щоб ще трішки насолодитися приємними відчуттями. Ті, хто прагнув справити незабутнє враження, голосно розповідали про казковий відпочинок на райських островах на іншому краю світу.

Ближче до обіду в крамницю зайшла маленька дівчинка. Вона мене просто зачарувала. Я наче побачила себе двадцять років тому. Скромна, в акуратній сукні. Вона ввічливо привіталася зі всіма й попросила багет. Коли мадам Бержеро віддала їй решту, вона порахувала монети й одразу поквапилася до вітрини із цукерками. Мені добре знайоме це відчуття: мить, коли все можливо. І хоча грошей стане лише на одну цукерку — вибір такий великий! Це дивовижний момент. Уперше спостерігаю за ним з іншого боку вітрини. Тепер розумію, чому щоразу в мадам Бержеро такий зворушений вигляд. Дівчинка вибрала цукерку у формі маленької пляшечки коли. Я й досі пам'ятаю цей смак. Спочатку вам пощипує язик, ви відчуваєте дрібні кристалики цукру. Потім проявляється смак содової, цукерка стає дедалі м’якішою, а насолода дедалі більшою. Я б дуже хотіла обслужити маленьку дівчинку, але нею зайнялася Ванесса. Та вона, мабуть, знову прийде.

Я ще не наважуюся говорити з клієнтами. Обслуговую їх, відповідаю, посміхаюся, але сама не починаю розмови. Щоразу кожен із тих, хто постає переді мною, викликає певні почуття. Думаю: оцей міг би стати моїм найкращим другом, а цей — найзапеклішим ворогом. Але ж ми з вами знаємо, що це неправда.

Один клієнт просто змусив Ванессу підстрибнути: старенький чоловік, невисокий на зріст, лисуватий, у старомодній сорочці, коротких штанах і в'єтнамках.

— Цим займайся сама, — кинула вона до мене, удаючи, що зайнята меренгами. — Я його терпіти не можу. Він настільки капосний, що мене мало не нудить.

Чолов’яга і справді мав не бездоганний вигляд, але ж не варто так різко реагувати… Він п'ятий у черзі. Жінка, що розплачується, зізнається, що їздила побачити сім’ю в Іспанії. Вона це говорить без жодної прихованої думки. І тут цей тип голосно коментує:

— То треба було там залишатися, нас тут і так уже багато.

Запала незручна тиша.

Наступна відвідувачка скаржиться на брак новин від дочки, яка поїхала в подорож. І чолов’яга знов не губить можливості, щоб кинути слівце:

— Хвилювання часто здатне перебільшувати істинну сутність речей…

Пригнічена тиша. Настала його черга. Ванесса йде в підсобку, тримаючись за живіт.

— Та це ж новенька! — починає він.

Втручається мадам Бержеро:

— Доброго дня, мсьє Калан. Маєте чудовий вигляд.

— Скажіть їй, що мені потрібно, а то я втомився повторювати. Не хочу постраждати від некомпетентності новенької. Їй потрібно вчитися. А де Ванесса? Я б хотів привітатися з нею…

— Ми їй переловімо, — відповідає власниця. — Жулі вас обслужить.

Потім повертається до мене:

— Половину багета, добре пропеченого, хліб із родзинками, не надто липкий, і меренгу з кремом для мсьє Калана.

Я виконую. Він підозріло спостерігає за моїми жестами.

— Ні, не той хліб із родзинками, — заперечує він. — Я хочу той, що позаду.

Я підкоряюся й кидаю оком на вулицю, коли раптом крізь вітрину помічаю Ріка, який пробігає повз. Бермуди, футболка. Він вибрався бігати. Я стурбована. Незважаючи на його швидкість, я точно запримітила наплічник.

— Щодо тістечка, то ви сказали меренга з кремом, так?

Дріб’язковий чолов’яга зводить очі до неба й голосно зітхає:

— Це поганий початок! Навіть не здатна запам'ятати три товари. Подумайте про зміну професії!

Втрутилася мадам Бержеро:

— Це її перший день, мсьє Калан, ви ще побачите, вона вам сподобається.

Зі зневажливим виглядом він мені кидає:

— Живи, щоб учитися, і ти навчишся жити.

Він забирає свої покупки, решту й виходить із крамниці. Неймовірно, але тої миті, коли він переступив поріг, напруження послабилося. Наче ми всі, утому числі й клієнти, відчули однакове полегшення. Ванесса повернулася.

До обідньої перерви в нас більше не було подібних випадків. Ванесса показала мені, як замикати двері й опускати жалюзі на вітрині.

Я би з радістю провела час, вистежуючи, коли повернеться Рік, але мадам Бержеро запросила всіх на обід. Оскільки цей день перший для мене й один з останніх для Ванесси, вона організувала застілля для всієї команди.

У залі для випікання працівники відставили мішки з борошном і візки, щоб звільнити місце. За довгим столом нас зібралося дев’ятеро. Мадам Бержеро на чолі, вона також подає страви. Жюльєн — праворуч від неї, а решта працівників посідали як хотіли. Ніколи, працівник-пекар, умостився навпроти мене й не зводив із мене очей. Ванесса розповідає:

— Жулі обслуговувала Калана й мало не провалилася!

— Який же набридливий стариган! — вигукує власниця, розливаючи вино чоловікам.

Ніколи нахиляється до мене:

— Він і справді тупутний, цей старий…

«Тупутний?»

Дені, головний кондитер, бачить мою розгубленість. Нахиляється й пояснює:

— Тобі знадобиться час, щоб навчитися говорити а-ля Ніколя. Він поєднує слова, щоб винайти інше. Тупутний — це тупий і каламутний. Правильно, Ніколя?

— Саме так, мсьє Дені.

Дені шепоче мені крадькома:

— Тільки в пекарню беруть на роботу таких дивних хлопців. Для тортів потрібні справжні професіонали.

— Я тебе почув, — обурюється Жюльєн. — Дай моїм хлопцям спокій. Мої не бавляться, намазуючи своїх подружок кондитерським кремом…

Ніколя знову нахиляється до мене:

— Це й справді «дивошливо»…

Він, напевно, хоче сказати «дивовижно» і «зворушливо». Якщо це не… О Боже!

Під час обіду я багато чого дізналася про нову професію. Я більше ніколи не подивлюся на тістечко, як колись.

35

Дивно, я щойно дебютувала в новій професії, а вона вже врятувала мене від однієї з головних небезпек, що загрожує моєму життю: одержимості Ріком.

Зрештою, через працю в поті чола, зустрічі з новими людьми, навчання мені вдається не думати про нього хвилини поспіль. А по обіді сталося… Людей було небагато. На вулиці, на тротуарі, я помітила Мохамеда, який саме отримав товар. Він квапився прибрати коробки, тому що постачальник виставив значну їх частину перед пекарнею. Тож якщо мадам Бержеро помітить, то знову вийде, і не для того, щоб привітатися.

Зайшла жінка із сином років десяти. Вона бере птіфури. Хоче провідати свою стареньку хрещену, а дитину на той час відправити на заняття з математики для підготування до початку нового навчального року. Хлоп'я геть не радісне, зважаючи на численних товаришів, які катаються на велосипедах чи грають у футбол. Деякі старші хлопці й дівчата, тримаючись за руки, приходять по морозиво. Земля нагрілася від сонця, машин небагато. У повітрі витає властива лише літу безжурність. І ось заходить Рік. Він просто світиться.

— Добрий день!

«Де ти був? Я чекала на тебе три дні! У тебе знову були якісь таємні справи?»

— Добрий день.

— Я дуже хотів зайти побачити тебе у твій перший робочий день. Сподіваюся, що ти знайдеш тут те, що шукаєш.

«Якщо ти в полі мого зору, то я знаю, що шукаю».

— Дякую. Це справді мило з твого боку.

Коли він ось так на мене дивиться, то відчуваю, що зараз розтану, як морозиво в цих підлітків, які цілуються на тротуарі навпроти.

— Що ще не продалося від ранку?

— Прошу?

— Що твої клієнти в тебе не просили?

— Чому таке запитання?

— Щоб ти продала весь сьогоднішній товар і тобі це принесло успіх.

Ванесса, у якої завжди вухо напоготові, виходить із підсобки й шепоче:

— Желе зі смаком кави. Ніхто їх ніколи не купує. Утім, вони, мабуть, не дуже свіжі.

Я дивлюся на Ріка:

— Ми не продали лише желе зі смаком кави…

— То я візьму одне.

— …тому що вони…

Підходить мадам Бержеро. Рік голосно заявляє:

— Ти мене переконала, беру два.

Ванесса дивиться на Ріка, наче він геть з’їхав з глузду. Я намагаюся не сміятися, але це доволі складно.

Рік дає гроші мадам Бержеро, а тоді повертається до мене:

— Тобі подобається музика?

Який стосунок це має до желе? Що він із ним робитиме? Сподіваюся, не запропонує мені його скуштувати.

Хоча, якщо він мене запросить, то я з'їм два несвіжі тістечка зі смаком кави.

— Чи я люблю музику? Що за питання! Я обожнюю музику.

— Ти погодишся піти зі мною на концерт наступної неділі?

Я знаю, що не годиться стрибати від радості в магазині, але мені важко себе контролювати. Він мене запрошує!

— Залюбки!

— Зайди до мене якось увечері, і ми домовимося, добре?

«Якось увечері? Я закінчую через три години і двадцять чотири хвилини, буду в тебе через три години і двадцять шість хвилин».

Він уточнює:

— Скажімо, завтра ввечері, якщо тебе влаштовує, відсвяткуємо встановлення нового водонагрівача.

— Добре, до завтра.

Він виходить. Мадам Бержеро насуплює брови:

— Це не твій новий сусід?

— Він.

— Він на тебе так дивиться…

Ванесса закочує очі. А власниця мене питає:

— Як ти переконала його купити желе? Ніколи не роби цього. Ніхто їх не бере. Цей Дені затявся та й далі їх робить, незважаючи на мої вмовляння. А через твого друга він почуватиметься зобов'язаним продовжити…

36

З усіх наших дівчачих посиденьок я особливо люблю ті, що наприкінці літа. Після відпустки кожна з нас розповідає неймовірні історії, і ми такі щасливі знову зустрітися.

Дзвоню у двері квартири Мод, у руках дві великі сумки з пляшками. Мені відчиняє Соня. Судячи з гамору, що долинає зсередини, усі вже зібралися. Веселяться.

— Привіт, Жулі! Ти принесла напої? Класно, свято починається! Треба було попросити тебе захопити ще й десерт!

Новини швидко ширяться. Соня забирає в мене сумку й кличе на кухню. Жад вітається і йде за нами, тримаючи в руках фотографію. Соня пояснює:

— Я саме показувала, який має вигляд Жан-Мішель.

Вона забирає фото в Жад і пхає його просто мені під ніс. Темношкірий здоровань, міцної статури, у чорному кімоно, у позі Брюса Лі, з диким поглядом. Він справді в це вірить. Жад іще раз дивиться, розчарована, що не має кого показати.

Заходить Софі й обіймає мене:

— Привіт. То як перший тиждень?

— Я страшенно втомлена. Важко фізично. Утім, я побачила половину міста. Що ж до пліток, то я в епіцентрі подій.

Соня й Жад і далі дискутують, більше не звертаючи на нас уваги. Софі забирає мене:

— Із Патрісом скінчено. Я прогнала його. Мені набридло. Не говори нікому, ще зарано. Знаєш тільки ти.

— Не надто важко?

— Жахливо, але я почуваюся легше. Весь цей згаяний час… А ти з Ріком?

— Завтра ми йдемо на концерт молодих талантів у соборі Сен-Жюльєн.

— Ви прогресуєте, це вже добре. Але там ви не зможете поворкотіти…

Заходить Лена й радісно скрикує, побачивши мене:

— Жулі! Класно! Ти мусиш висловити свою думку.

Лена — досить особлива. Естетка, вона витрачає половину своєї заробітної плати на різноманітні креми, сироватки, фарби для волосся й ось уже два роки захоплюється пластичними операціями. Вона вирішила стати просто богинею і йде на все, що пропонує індустрія краси. Щоб ви могли уявити собі персонажа: її нік в Інтернеті — «Принцеса мрії». Про це варто сказати відразу. Судячи з того, що ми про неї знаємо, її стратегія не надто функціональна. Досі ще ніхто не прийшов викрасти красуню. Тож вона не зупиняється. Саме в неї виникла ідея позувати в образі фей для календаря на користь малозабезпечених перукарок. Усі відмовилися, окрім Жад, яка вже уявляла себе з маленькими крилами й блискучою паличкою. Саме Лена переконала муніципалітет організувати конкурс краси… Ми вже бачили її рудою, вороново-чорною, платиновою блондинкою, і таке враження, що на ній знову щось змінилося, але ще не знаю, що саме. Сьогодні вона одягла сукню з розкішним декольте. О Боже, здається, я тільки тепер зрозуміла…

— Ти бачила? Вони гарні, правда? Я зробила їх у дуже популярній клініці.

Вона ворушить грудьми, як танцівниця живота, яку вдарив електричний струм. Софі починає сміятися, я цього не люблю. Намагаюся бути люб'язною:

— Вони приголомшливі, справді.

Раптом Лєна задирає свій топ, який і так нічого не приховував, і виставляє свої величезні груди мені перед очі:

— Доторкнися, вони приємні на дотик.

Я не можу. Це неможливо. Софі підбадьорює:

— Давай, Жулі, торкнися їх. Ти побачиш — це неймовірно. Ми всі це робили!

Лєна бере мою руку, кладе собі на груди і стискає мої пальці так, щоб я їх помасажувала.

— Ніхто з чоловіків не скаже, що вони несправжні. Якщо тобі знадобиться адреса клініки, зателефонуй мені.

— Дякую, Лєно.

Мене ледь не знудило. Хто ж буде настільки дурним, щоб подумати, що це страхіття натуральне?

Прямуючи до вітальні, помічаю гарний стіл зі щонайменше п'ятнадцятьма стільцями. Я шепочу Софі:

— Нас іще не було так багато.

— Це буде пеклом для сусідів і раєм для нас. Сподіваюся, що жодна з дівчат не змінила статі за літо, інакше тобі знову доведеться мацати.

— Ти просто нестерпна!

Першою мене обіймає Маеліс. Другі обійми, треті… Хтось дзвонить у двері. Приходять інші. Атмосфера привітна. Бачу, як Лєна кидається в бік Коралі та демонструє їй свій новий інструмент зваби. У всіх кутках, розбившись на групи, розмовляють дівчата, діляться, звіряють таємниці. Я чую, що одна втратила декілька кілограмів і пояснює іншій, що робити, бо та набрала три. Дрібниці і важливі речі, змовницькі бесіди. Інес, закочуючи в кінці кожної фрази очі, розповідає, як провела свою «надзвичайну» відпустку. Розалі отримала підвищення й наступного місяця переїжджає в інше місто. Лоранс, яка тільки-но розлучилася, провела канікули з дітьми й радіє цьому. Я дивлюся на них усіх, таких жвавих, щасливих, які діляться чимось прекраснішим, ніж просто словами. Цього вечора зникли страх, самотність, марні сподівання. Сьогодні ми щасливі. Спостерігаючи за ними, почуваюся трішки чужою. Лише із Софі мене пов’язує справжня дружба. Не варто думати, що я вважаю себе кращою. Усі дають раду своїм життєвим труднощам набагато краще за мене, а життя в них інколи набагато складніше. Просто, мабуть, зі мною щось не так. Думаю, що в нас усіх рано чи пізно з’являється таке відчуття. Дивлячись на них, я бачу, що життя триває, змінюються долі, і мене це бентежить.

— Ти вирішила побути на самоті?

Софі підійшла до мене.

— Ні, я просто насолоджуюся моментом.

— Ти насолоджуєшся моментом? Це щось нове.

Флоранс і Камій наливають аперитив — пунш, який Камій приготувала з ромом, привезеним з Антильських островів, де вона піддалася палкій пристрасті з тренером із вітрильного спорту.

Коли ми підняли келихи, Сара взяла слово:

— Мені потрібно щось вам повідомити! Але спочатку маю розповісти вам одну історію.

Усі ззирнулися. Вона веде далі:

— Цього літа я вирішила не бігати по балах пожежників у пошуках принца.

Оплески.

— Настав час узятися за щось інше.

Жад коментує:

— А я вважаю пожежних дуже сексуальними.

— Заткни рота! — кричить Софі, змінюючи голос.

Посеред сміху Сара продовжує:

— Власне, цього літа я поїхала до Австралії за новими відчуттями. Там дуже гарно, скрізь серфери. Вони не такі вже й погані, ці серфери… Я знайшла маленький недорогий готель недалеко від пляжу. Другої ночі на кухні сталася пожежа. Вогонь розповсюджувався швидко. Моя кімната знаходилася на сьомому поверсі. Тривога, евакуація. Мушу вам сказати, що, бігаючи між заблокованим ліфтом і вікнами, які неможливо відчинити через кондиціонер, я не на жарт перелякалася. Я схопила сумку, затулила рот рушником і кинулася спускатися пожежною драбиною. Зі мною були ще італійки і японка, яка залізла на свого хлопця. Не знаю, як мені це вдалося, але серед диму й паніки я загубилася.

— Розповідай швидше, ми зараз помремо зі спраги!

Сара сміється, але емоції наростають.

— Добре, я швидко. У мене починається напад астми, і я вже не знаю, де знаходжуся, — на третьому чи другому поверсі. Ледь притомна. І раптом відчиняються запасні двері, наче хтось їх вирвав. У дверях з’являється силует велетня в касці й вогнетривкому костюмі, із сокирою в руках. Мені стає зле. Він підхоплює мене на руки й виносить назовні.

Більше ніхто не сміється, усі уважно слухають Сару.

— Тут, у світлі прожекторів, посеред метушні, він звертається до мене, прибираючи волосся з мого обличчя. Навіть у великих рукавицях, він був дуже ніжний… Дівчата, це найкрасивіший пожежник, якого я коли-небудь бачила.

Вона копирсається в сумці й дістає світлину хлопця в уніформі, поряд із яким вона позує. Він вищий від неї на цілу голову. Окрім його широких плечей, перше, на що звертаєш увагу, — це його сині запаморочливі очі й неймовірна посмішка.

— Його звати Стів, ми страшенно закохані. Він хоче переїхати жити до Європи й прибуває за тиждень. Дівчата, ми одружуємося двадцять п’ятого вересня, і я вас усіх запрошую!

Сара ридає від радості. Маеліс і Камій кидаються їй на шию. У квартирі залунали оплески, шквал емоцій і нестримне тупотіння ногами. Сусіди вже, мабуть, викликають поліцію.

А Жад просто сказала:

— Ти диви! Та ти могла загинути в цій пожежі.

Думаю, що, навіть одружившись із Ріком, я ніколи не перестану ходити на наші вечірки.

37

Якби хтось побачив мене з Ріком отак, поруч, цієї погідної недільної пообідньої днини, то міг би прийняти нас за пару. Подружжя, яке давно разом, тому що більше не тримаємося за руки. Але це тільки незнайомі можуть так подумати. Ну й нехай. Я надзвичайно рада, тому що це наша перша прогулянка.

Сподіваюся нічого не зіпсувати. Учорашні дівчачі посиденьки завершилися о другій годині ночі, а потім ще й робота в крамниці, тому я ледь стою на ногах.

Я щаслива піти з Ріком на концерт. Фраза буде ще кращою, якщо забрати словосполучення «піти на концерт». Мій кавалер одягнув елегантну сіру сорочку й бездоганно випрасувані бавовняні штани. Таємний агент мусить уміти прасувати. Що ж до мене, то я старанно вибрала сукню такої ж сіро-синьої гами. Люди подумають, що ми живемо разом, тому що в нас однаковий стиль одягу.

Легкий подих вітру пестить мені обличчя — приємні відчуття. Мені хочеться взяти його за руку, але це точно буде недоречним. Урешті, ми двоє сусідів, двоє друзів, із яких один до безтями закоханий в іншого й мучиться питанням, куди щоразу ходить інший. Учора я нічого не розповіла дівчатам, але Софі й так ледь не вибовкала всього. Мені ледве вдалося запобігти лиху, погрожуючи розповісти про її розрив.

Я би цього не зробила, але потрібно ж було її втихомирити.

Наблизившись до входу в собор, ми опинилися посеред численного натовпу. Величезні плакати сповіщали про подію: «П’ятий музичний фестиваль під патронатом піаніста-віртуоза Аманди Бернштейн». Захід доволі популярний, але я ніколи не була на ньому. Утім, завдяки Дідьє я нічого не слухала, окрім його жалюгідних пісень.

Мені цікаво почути, що можуть видати молоді таланти з округи. Спонсорами заходу є мерія, регіон і славнозвісні майстерні Шарля Дебрея — засновника відомої марки шкіряних виробів, чия мануфактура забезпечує місту деяку популярність.

Святково одягнена публіка поспішає до собору Сен-Жюльєн, переповненого, як у знаменні дні. Минаючи вхідну арку, я примружую очі та тримаюся Ріка. Мрію про майбутнє весілля Сари й думаю про нас. А я хочу вийти заміж?

У нефі трішки прохолодно. Рік веде мене до перших рядів.

— Тут має залишитися два місця для нас…

У центрі олтаря, перед престолом, стоїть чорне фортепіано. Сонячне світло заливає весь простір, міниться барвами у вітражах і відбиває їхні мотиви на могутніх кам’яних колонах, що підтримують склепіння. Шум кроків і голосів підсилює відчуття важливості майбутньої церемонії. Помічаю кількох клієнтів із банку, кількох із пекарні. Тут навіть мсьє Пінг, власник китайської крамниці.

Помалу люди всідаються. З’являється мер і піднімається на сцену. Запала тиша.

— Добрий день усім і дякую, що вас так багато прийшло на цьогорічний фестиваль. Сьогодні фіналісти відбіркових турів, які відбувалися протягом року, продемонструють вам свою майстерність. За підсумками їхніх виступів ми оголосимо головного переможця. Дехто з вас прийшов подивитися на молодих талантів із нашого міста, інші хочуть насолодитися виступом неперевершено! Аманди Бернштейн, яка зробила нам честь своїм візитом, але ми всі тут через любов до музики, мистецтва, бла-бла-бла…

Рік уважно слухає. А я крадькома дивлюся на його профіль, на руки, які він статечно поклав на коліна.

— …Не буду змушувати вас чекати й передаю слово нашому щедрому меценату — мадам Албан Дебрей.

Публіка аплодує. Мадам Дебрей — єдина онука й спадкоємиця засновника відомої марки, обличчя компанії, як це прийнято казати. Сумки й валізи, розроблені її знаменитими батьком і дідусем, популярні в усьому світі та коштують шалених грошей. Високоякісна шкіра, винятково оригінальна форма, а особливо — маркетинг серед зірок і коронованих осіб здатні переконати тисячі жінок, що їм бракує елегантності без сумки «Шарль Дебрей» у руці. Мадам упевнено прямує на сцену. На ній довга червона сукня й діамантова прикраса, яку неможливо не помітити. Вона має гарний вигляд, уміє триматися й ніколи не втрачає нагоди виставити напоказ останню модель сумки, яка теж забезпечить їй статки і славу…

— Ласкаво просимо всіх! — починає вона.

Мадам говорить про творчість, таланти, емоції, усі думають, що йдеться про музику, але вона не може відмовитися від задоволення розповісти про свої ательє.

Добре, що вона підтримує такі заходи, але цікаво: це для того щоб дати шанс молодим талантам чи для задоволення свого еґо?

Рік теж уважно її слухає. Я б сказала навіть, уважніше, ніж мера. Він не зводить із неї очей, не рухається, обличчя звернене до сцени, руки стиснуті в кулак.

Вона завершує промову, бажаючи успіху кандидатам, і пропонує для початку уривок у виконанні Аманди Бернштейн.

Зал аплодує. Не звертаючи уваги на людей, входить маленька жінка в сукні, що скоріше скидається на подвійні віконні фіранки. Вона граційно рухається багатовіковою кам’яною підлогою та під вигуки захопленої публіки прямує до фортепіано. Не відволікаючись на овації, сідає за інструмент. Тієї миті, коли вона зводить руки й кладе їх на клавіші, шум затихає. Злинають перші ноти. Дебюссі. Не варто бути знавцем, щоб захоплено насолоджуватися цим творінням. Це властиво будь-якому виду мистецтва. Воно нас зачаровує. Пальці піаністки бігають клавішами, народжують мелодію, яка розливається в просторі нефу. Нас сотні, але ніщо не заважає магії, яка нами опанувала. Дивні створіння — люди. Подумати лишень, який талант, яке вміння необхідно було мати, щоб ця композиція зазвучала зараз на цьому інструменті, у цьому місці у виконанні маленької жіночки… Це просто запаморочливо. Два століття зусиль і пристрасті, щоб нарешті всі присутні, кожен зосереджений на своїх відчуттях, зачаровано об'єдналися у вирі емоцій. Музика мене чарує.

Рік слухає, але здається незадоволеним. Неможливо запитати його, доторкнутися до нього. Аж до останньої Амандиної ноти публіка заворожено слухала. Думаю, що я одна з перших почала аплодувати. Я так рвучко звелася з місця, що на мить спіймала себе на думці, чи не зробила це завчасно. Наче якась безкультурна, наважуюся завадити виступу своєю бурхливою реакцією. Абсолютний кошмар на одну мікросекунду. Дякую, Боже: не лише я підвелася і твір уже добіг кінця. Маленька жіночка, але велика артистка зникає, навіть не подивившись на публіку. Ми їй пробачаємо. Вона ж подарувала нам таке неймовірне задоволення.

Потім настала черга молодих фіналістів. Не так просто виступати після такого початку. Чотири піаністи й одна флейтистка. Зізнаюся, що надаю перевагу фортепіано. Флейтистка розпочинає фестиваль. Вівальді, аранжування для флейти. Високі ноти, здається, зараз пройдуть крізь кам’яні стіни, настільки вони тонкі. Незважаючи на мої побоювання, мені сподобалося.

Перший піаніст сідає за інструмент, йому лише чотирнадцять років. Він вибрав джазову композицію і видається справді здібним. Присутні зачаровані. Другий, трішки старший, неперевершено виконує твір Шопена. Третя, маленька дівчинка Роман, дуже гарно грає, незважаючи на декілька неточних нот. Виступи йдуть один за одним, але не повторюються. Коли останній, четвертий, піаніст займає своє місце, то я не вірю своїм очам. Це одна з дочок власника китайської крамниці. Її звати Лола. Вона єдина привіталася з публікою. Уже далеко по обіді, і втомлена публіка мріє про вручення призів. Проте коли Лола розпочинає грати, глядачі завмирають. Рахманінов, якого неможливо грати дитині її віку. Уривок розкішний, і вона виконує його божественно. Моделює, проживає його, перевершує сама себе. Її маленькі пальчики літають над клавішами. Бездоганний момент витонченості. Вона не здається ні надто серйозною, як попередні два хлопці, ні напруженою, як дівчинка з флейтою. У неї щасливий вигляд. Вона може грати вдома чи перед сотнею тисяч глядачів — і буде такою самою. Нам безмежно поталанило бути сьогодні свідками цього чарівного дійства.

Коли вона завершила грати останні акорди, то зірвала більше аплодисментів, ніж Аманда Бернштейн. Публіка оживилася завдяки цій маленькій сором'язливій дівчинці, яка, подякувавши, поспішила пригорнутися до своїх батьків.

Мер повертається під вигуки «браво», яким, здається, ніколи не буде краю. Запрошує мадам Дебрей приєднатися. У нього в руках конверт з ім'ям переможця:

— Настав час винагородити того чи ту, хто заслуговує на підтримку. Погодьтеся, усі гідні, але переможець лише один. Журі довго радилося й нарешті обрало майбутню зірку нашого міста.

У глибині душі я переконана, що виграла Лола. Інші теж непогані, але вона, поза сумнівом, була на голову вища.

Мер дає конверт радісній мадам Дебрей. Вона розкриває й витягує звідти цупкий папірець. Її широка посмішка сяє:

— Я надзвичайно щаслива повідомити ім’я переможниці: мадемуазель Роман Дебрей!

Зал здивований. Мер починає аплодувати, але публіка його не підтримує. Переможниця вийшла на сцену, і лише після цього залунали оплески. Навіть Лола, її брат, сестра й батьки аплодують. Я приголомшена. То я добре почула? Роман Дебрей? Родичка? Якщо сталося те, про що я думаю, то це нечувано. Радість, яку нам подарували юні артисти, зіпсута через те, що тільки-но сталося. Для Лоли — це не випробування, це несправедливість.

Дорогою додому мене переповнює злість. Рік намагається мене заспокоїти, але оскільки він почав виправдовувати їх, то, мушу зізнатися, я розізлилася й на нього.

— Як так? Ти хочеш сказати, що Роман завжди виступала краще, ніж сьогодні? Ти уявляєш, що кажеш? Ти чув маленьку Лолу?

Я вражена, збунтована, люта, що такий талант, який подарував людям справжні емоції, не здобув визнання. Чому? Тому що Роман — дочка знаної особи, а Лола — невідомого власника крамниці китайської кухні, який усіх нас, хоча б раз, отруїв поганою їжею? Неприпустимо.

Коли я пригадую той момент, гадаю, Рік не знав, що має робити за такої ситуації. Це вперше він мене бачив такою. Але, відверто кажучи, тоді, повертаючись додому, мені було на це начхати. Я б справді хотіла, щоб він теж поділяв мої емоції, особливо тому, що був свідком такої несправедливості.

Мені знадобилися години, щоб віднайти душевну рівновагу. Я все розповіла мамі по телефону, а потім ще татові й Софі. Пізно ввечері я усвідомила, що, вчинивши несправедливість, організатори конкурсу не лише засмутили маленьку надзвичайно талановиту дівчинку, але й підштовхнули мене до вчинку, наслідки якого можуть завадити нашим стосункам із Ріком. Мені стало страшно.

38

Я вже знаю, що проведу свій вихідний день в очікуванні на звістку від Ріка. Хвилина за хвилиною. Мені зле. Я уявила найгірше, зважаючи на мій учорашній стан і те, хто я для нього. Може, він і знати мене більше не хоче? Можливо, під час наступної нашої зустрічі він і не дивитиметься в мій бік? У мене звело живіт і перехопило дихання. Що мені робити? Зателефонувати? Вибачитися? Однак я все ще переконана в несправедливості того, що відбулося вчора. Стільки запитань… Чому він запросив мене на концерт?

Сьогодні вранці потрібно полити грядку мадам Рудан. Прямуючи до неї, я проходжу повз двері Ріка і сповільнюю темп. Так близько й водночас так далеко. Жодного шуму. Мені важко знайти сили підніматися далі. Так сумно…

У квартирі мадам Рудан лише трішки тихіше, ніж коли вона вдома. Я наповнюю поливальницю та проходжу кімнатою. Декілька пташок зриваються, коли я відчиняю вікно. Перелізаю через підвіконня. Старанно поливаю рядок за рядком. Ходжу безперестанку, як робот. Весь дах укритий землею, яку вона, мабуть, носила сюди місяцями. Скільки перевантажених візочків мусила вона перевезти, щоб облаштувати цю ділянку? Я проходжу повз кущі полуниці, щоб полити помідори. Раптом обертаюся й розумію, що стою на самісінькому краю. Ще крок — і впаду з третього поверху на сусіднє подвір’я. Темніє в очах, голова йде обертом. Повертаюся до вікна й трішки відпочиваю. Дивлюся на телефон. Як завжди — нічого. Де ти, Ріку?

Страх втратити його допомагає зрозуміти, наскільки він важливий для мене. Якщо я викину його з голови, то пропаду. Цей хлопець нічого в мене не просив і навіть не натякав, що в нас може бути спільне майбутнє. Я, як та дурепа, прив’язалася до нього сама. Як божевільна, під впливом того, що він пробуджує в мені, я, як сказала би Софі, «пустила все своє життя на вітер».

Чи принесе мені робота в пекарні щастя, якщо Рік зникне з мого життя? Не знаю. Хто мені дає наснагу бігати, прибирати, удосконалюватися? А це я знаю. Раптом мене сковує страх, що я будую замки з піску, що все зникне від легкого подиху вітру. Мені більше не до снаги пробувати щось нове, ризикувати. Я хочу, щоб усе стало, як раніше. До його появи. Мрію піти в банк, робити те, що мені накажуть, потім спокійно сховати свої речі в шухляду наприкінці ще одного нікчемного дня. Ніколи не сподіватися, щоб не розчаровуватися.

Я зриваю два помідори й кілька полуниць. Віднесу їх мадам Рудан. Її горе набагато серйозніше, ніж моє. Але все ж припускаю, що її хвороба народилася з такого самого болю, що я зараз відчуваю. Щасливі люди хворіють рідше.

По обіді в мене зустріч із лікарем Жоліо. Він доволі коренастий, але вигляд у нього змарнілий. Якщо його перевдягти й помістити на лікарняне ліжко, він зійшов би за одного зі своїх пацієнтів на останній стадії.

— Сідайте, мадам, — звертається він до мене, займаючи місце за столом.

«Мадам»? Відсутність Ріка так погано на мене впливає?

— Мадам Рудан ваша тітка, чи не так?

— Саме так, лікарю.

— Буду з вами відвертим: результати аналізів не дуже гарні. Метастази поширюються, вражена печінка. У її віці лікування може завдати такої самої шкоди, як і самі ракові клітини.

Я приголомшена. Лікар звик говорити такі речі, але для тих, хто сидить перед ним, це завжди вперше. Він веде далі:

— Ми ще не розповідали вашій тітці про всю серйозність ситуації. Але, якщо бажаєте, можемо повідомити. Або зробіть це самі. Вибирати вам. Я пропоную не бити на сполох і зробити все якнайкраще.

— На вашу думку, скільки їй ще залишилося?

— У мене немає відповіді. Лікування може затримати розвиток хвороби. А стан — стабілізуватися. А може й різко погіршитися. За кілька днів ми зробимо інші аналізи та зможемо спрогнозувати тенденцію.

— У найгіршому разі, скільки їй лишилося?

Відверте запитання, але я хочу знати.

— Мені шкода, але я не маю відповіді.

— Вона мучиться?

— З огляду на її розповіді й на наш досвід — так. Але біль — це також відносне поняття в кожному окремому випадку.

— Що ви можете зробити, щоб допомогти їй?

— Незважаючи на доволі делікатну зовнішність, ваша тітка надзвичайно стійка. Якщо я можу дозволити собі пораду, то не змінюйте своєї поведінки щодо неї.

— Вона розпитувала вас про свій стан?

— Медсестри думають, що вона не знає про серйозність своєї хвороби. Гадаю, не варто її зайвий раз хвилювати.

— Дякую, лікарю. Піду провідати її.

— Дуже добре. Ох, я й забув: ми перевели її в індивідуальну палату. Їй там буде краще.

Її нове відділення ще спокійніше за попереднє. Перш ніж зайти до неї, я передала медсестрам її одяг і речі особистої гігієни, які придбала. Я також поклопоталася, щоб вона могла дивитися телевізор. Стукаю у двері, лунає її тихий голос. Я просовую голову:

— Добридень, мадам Рудан.

— Жулі! Ще навіть тижня не минуло?

— Ні, але помідори вже достигли… і я хотіла скористатися з вихідного дня.

Вона із зусиллям підводиться. Я розкриваю коробочку перед її очима.

— Є й полуниці! — вигукує вона.

Вона, мружачись, вдихає легкий аромат.

— Скоро будуть й інші. Ваш сад просто чудовий.

— Я щаслива, що ти ним опікуєшся.

Сідаю на стілець навпроти неї.

— То вони вас помістили до спокійнішої кімнати.

— Так, але мені дуже подобалася та, інша. Сусідка була не дуже, але там я могла дивитися телевізор.

— Не хвилюйтеся, щонайпізніше завтра зранку вам його тут установлять.

— Справді?

— Даю слово.

— І нічого не потрібно платити?

— Ні, мадам Рудан. Не переймайтеся.

Я змінюю тему:

— Як ви почуваєтеся?

— Я не дуже голодна, але слід зізнатися, що я тут майже нічого не роблю. А в тебе що нового? Розкажи.

Я розповіла їй про пекарню, роботу, клієнтів. І навіть про Ріка. Мені стало легше. Так, наче я поговорила з бабусею. Розповідаючи, я уявила наші стосунки такими, як я їх відчуваю. Мадам Рудан була щаслива почути мої історії. Її обличчя засяяло. Я провела в неї понад годину. Потім вона втомилася. Тож я залишила її, пообіцявши прийти знову, найпізніше в понеділок. Прощаючись, вона захотіла поцілувати мене в щоку. Я від щирого серця погодилася. Мені це піде на користь. У моєму теперішньому стані маленький прояв ніжності допоможе пережити наступні чверть години.

39

Я не сподівалася, що відсьогодні працюватиму самостійно. Ванесса більше не вийде на роботу. Їй лікар заборонив. Здається, мадам Бержеро не надто засмучена. Я піднімаю жалюзі, відчиняю двері. Мохамед вітається зі мною з тротуару. Я виходжу на вулицю, щоб сказати йому кілька слів:

— То все добре? — запитує він. — Тебе найняли?

— Я щаслива. Можу навіть допомогти вам налагодити стосунки з мадам Бержеро.

— Не переймайся цим. Звірюся тобі в одній маленькій таємниці: я інколи навмисне виставляю ящики з овочами, щоб вона вийшла. А то б ми зовсім не спілкувалися. Це чудова жінка, але єдиний спосіб змусити її говорити — це або купити в неї хліб, або роздратувати…

Дивлюся на Мохамеда круглими очима. Він хитро посміхається й каже:

— А тепер іди на робоче місце, уже один клієнт пройшов у тебе за спиною.

У кожного свій час. Спочатку заходять ті, хто відчиняє крамниці ще на світанку, потім квапляться ті, хто йде на роботу, а далі настає черга матусь, чиї діти ще не ходять до школи. Єдине, чого мені бракує від попередньої роботи, — це зайти зранку за круасаном. У мене тут їх ціла купа, але вже нема бажання їх з’їсти.

Скориставшись моментом, коли крамниця ще порожня, мадам Бержеро підійшла до мене.

— Кого ти там так виглядаєш? Переживаєш, що клієнтів не буде?

«Ні, я хвилююся, що Рік більше не прийде. Сподіваюся, що хоча б побачу його, коли він проходитиме повз. Я лише цього й чекаю. Це нічого не змінить, тому що я не зможу побігти за ним, але точно знатиму, що він не переїхав».

Власниця продовжує:

— Не переживай, у тебе все вийде.

Я знаю, що вона говорить про роботу, та для мене це звучить як заохочення щодо Ріка. Вона додає:

— Тепер, коли Ванесси більше нема, нам слід буде зорганізуватися. Халат можеш залишити собі. І якщо ти вважаєш, що можеш відпускати клієнтів, то я не проти, але будь обережною, це не так просто. Пам’ятай, що ця крамниця годує вісьмох людей.

«Дивно казати, що пекарня — це годувальниця…»

Вона вагається, перш ніж додати:

— На мій погляд, навіть якщо нам двом буде важко, я щаслива, що Ванесси більше нема з нами. Вона тебе не дуже добре прийняла і з хлопцями почала поводитися зверхньо.

Руки в боки, вона роздивляється, як я виглядаю в її халаті:

— Якби колись хтось мені сказав, що ти будеш тут працювати, я б не повірила. Я тебе знаю ще змалечку. Ти пригадуєш той випадок, коли я на тебе нагримала?

«Ще б пак, мені ще й досі лячно. Чому, ви думаєте, я вітаюся з усіма, коли куди-небудь заходжу?»

— Так, пригадую.

— Скільки тобі було років?

Заходить клієнтка. Я не відразу її впізнаю. Це продавчиня з книгарні. Чарівна жінка. Мадам Бержеро обходить прилавок, щоб поцілувати її в щоку.

— Ну, Наталі, як відпустка?

— Я зробила так, як ти мені порадила, але Тео у свої п'ятнадцять справді перебрав міру. Йому завжди вдавалося вислизнути з мого поля зору. За два дні навіть завів собі подружку, уявляєш?

Дивовижно, наскільки люди змінюються, коли ми зустрічаємо їх поза їхніми звичними справами. Для мене продавчиня з книгарні — вихована, скромна жінка, яка не буде нав’язувати вам свої поради, хіба що її попросити. Вона так само захопливо розповідала про класичних авторів, як і про кулінарні книжки. Хто б міг подумати, що за цією безтурботністю ховається вразлива й нещасна жінка…

— Я вже й не знаю, що мені робити, — сумно зізнається вона. — Якщо я з ним заговорюю, він мене відштовхує, та коли йому щось треба — я мушу негайно йому допомогти.

— З підлітками п’ятнадцяти років завжди важко. Йому потрібен час. Він бореться за своє місце. Тео — милий хлопець. Він заспокоїться.

— Якби тільки в домі був батько…

Її звати мадам Боман, і вона одною з перших справила на мене незабутнє враження. Я була в п'ятому класі й прийшла до її крамниці купити «Британнік» Расіна, що ми тоді вивчали. Мені цього зовсім не хотілося. Але вона, побачивши моє незадоволене обличчя, узяла книжку й зачитала кілька рядків. Посеред купи книжок вона грала, як трагедійна актриса. Це було настільки весело й таємниче. Кількома цитатами їй удалося пробудити в мені бажання прочитати весь текст. Вона, мабуть, цього й не пригадає. Думаю, сьогодні теж не впізнала мене.

Вона йде від нас із трьома багетами, пісочним печивом і міні-піцами, які Тео, поза сумнівом, проковтне, перш ніж іти влаштовувати своє життя. Коли мадам Боман перейшла на інший бік вулиці, власниця сказала мені те, чого я ніколи не забуду:

— Знаєш, Жулі, коли я дивлюся на матерів, які так страждають через своїх дітей, то думаю: може, це вже й не так зле, що Бог мені їх не послав?

Я знаю, що вона так не думає. Уся її поведінка свідчить про інше. Потрібно завжди вірити, навіть якщо чекає розчарування. Потрібно все відчути, навіть якщо це завдасть болю, віддати все, навіть якщо врешті залишишся з порожніми руками. Усе, що варто пережити, наражає вас на небезпеку. Якби цієї миті з'явився Рік, я б сприйняла це як знак і мій настрій покращився б. Але, незважаючи на звернений на вулицю погляд, в очі впадають самі незнайомці.

Раптом Мохамед підморгує мені й виставляє свій рекламний щит зі знижками, злегка заступаючи нашу вітрину. Я йому посміхаюся. Мадам Бержеро виходить із підсобки. Спрацьовують датчики ворожого зазіхання на її територію, і вона миттєво реагує.

— Та подивіться ж на нього! Таке враження, що він це робить навмисне. Зараз він у мене дістане на горіхи.

Вона вилітає як стріла. Я їх бачу, але не чую. Ще одна війна між Мохамедом і Франсуазою. Спочатку мене це засмучувало, а зараз видається таким милим. Невже вона жертва маленьких хитрощів свого сусіда?

У мадам Бержеро є звичка, яка мені дуже подобається: вона часто порівнює людей із тістечками чи солодкими булками. Такий-то схожий на заварне тістечко, а така-то — на грінку. Жюльєн люб’язний, як булочка, а Ванесса була пиріжком. До Франсуази це також можна застосувати, а дивлячись на її сварки з Мохамедом, я краще розумію, хто вона: м’якуш під скоринкою.

40

Минали години, а за ними дні. Лише уявіть собі мій стан. Я навіть не можу більше одягти Рікову сорочку, у мене таке враження, що вона мене не приймає. Він не прийшов за хлібом, навіть жодного разу не з'явився перед крамницею. Я переконана, що він мене уникає. Де його носить? Мабуть, проповзає тротуаром, щоб я його не побачила? Чи йде по інший бік вулиці й обходить квартал, щоб не бачити мене? А якщо він повісився на новому водонагрівачі, тому що в наш останній вечір я поводилася нестерпно і його охопив відчай? Якою б не була відповідь, у всьому винна я.

Завтра неділя, ми вже тиждень не бачилися. Вирішила відправити йому смс-повідомлення. Я не звикла цього робити, і чим менше слів, тим важче для мене, особливо, коли їх читатиме Рік. Добре все обміркувавши — аж дві хвилини, — я пишу: «Сподіваюся, що в тебе все гаразд. Також сподіваюся тебе знову побачити. Цілую. Жулі». Софі знову візьме мене на кпини, тому що я пишу з розділовими знаками, але, чесно, ви уявляєте, щоб я написала щось на кшталт: «Ти де? Дуже сумую подзвони Люблю;] Жюжю»? Казна-що.

Мені знадобилося ще раз набрати повідомлення, адже руки тремтіли настільки, що я натиснула на кнопку «Видалити». Скажіть, що це був не знак! Відтоді чекаю. У мене телефон налаштований на вібродзвінок.

Щойно сідниці завібрують, матиму надію, що це Рік. Кому таке можна розповісти?

А зараз уся занурилася в роботу. Я перетворилася на королеву тарталеток та експерта з неприсмажених багетів. Щоранку, близько чверті по одинадцятій, приходить мій екзаменатор — мсьє Калан. Ніколя має рацію: він тупутний. Він навіть «мерзосний»: мерзенний і капосний. До того ж, думаю, він приймає душ лише раз на тиждень, у п'ятницю ввечері, це видно з його одягу, тому щосьогодні він обрав хоча й бридку сорочку, але чисту, і волосся здавалося не таким масним. Ванесси більше нема, жертвою стала я. Думаю, він приходить пізніше, щоб потрапити в чергу. Так він може послухати інших і вставити свій бридкий коментар.

У середу одній відвідувачці, яка й справді не знала, яке тістечко вибрати, він видав: «Той, хто знає інших, — далекоглядний, хто знає самого себе — просвітлений».

Але перевершив він себе вчора. Позаду нього стояла вагітна жінка; усі, звісно, пропустили її. Вона доходить до нього, а він її зупиняє:

— Перепрошую, але я прийшов перед вами. Витримка — товаришка мудрості.

«Одного дня моя рука перетвориться на товаришку твоєї щурячої голови», — кажу собі. Цей тип справді нестерпний.

По обіді я дізналася новину, яка підняла мені настрій. На жаль, це не стосується Ріка. Але точно допоможе не втратити віру в людяність земних істот. Ми дізналися від однієї клієнтки, що молодий комерсант із великими зубами, що живе в будинку Ксав’є, Кевін Голя, вирушив добровольцем на три тижні в Африку, допомагати копати криниці. Дивно для такого претензійного хлопця, але потрібно в усьому шукати позитивне. Всяке буває.

Від Ріка жодних новин. Від Ксав'є також. З моїм щастям ви побачите, що вони змовилися проти мене.

Увечері я замикаю двері на ключ і опускаю жалюзі, не чекаючи, а раптом останньої хвилини прийде самі знаєте хто. Заглянула в цех для випічки і в кондитерську, щоб попрощатися з усіма. Я не хотіла довго затримуватися, тому що пообіцяла собі зробити те, на що й без того довго чекала.

Я піднялася вулицею до крамниці власника китайської кухні. Глибоко вдихнула і ввійшла.

— Добрий вечір. Давно вас не було! — вигукнув мсьє Пінг зі своїм неповторним азійським акцентом.

— Яку вас справи?

— Добре, а у вас? Я дізнався, що ви працюєте в пекарні. Це гарне місце. Таке гарне, як ви, усі хлопці до вас позбігаються й продажі зростуть!

«Вистачило б і одного, щоб усе налагодилося…»

— Дякую, дуже ґречно з вашого боку.

— Що вам? Вам із собою?

— Я візьму весняні роли й равіолі з креветками.

— Чудовий вибір.

— Мсьє Пінг, я була в соборі минулої неділі й хочу зізнатися, що мене вразив талант вашої дочки. Лола надзвичайна. Мені шкода, що їй не дістався приз, на який вона заслуговувала.

Він застиг. Повільно підвів обличчя. Його звична посмішка зникла. Дивиться навкруги, нахиляється й каже:

— Ви перша, хто мені це каже. Ви й не уявляєте…

Фраза зависає в повітрі. У нього зник акцент. Він просить мене піти за ним. Ми проходимо крізь шторку з бісеру. На сходах, що ведуть на вищий поверх, він кличе:

— Лоло, ходи сюди, будь ласка.

Повертається до мене:

— Ви зможете повторити моїй дочці те, що ви тільки-но сказали мені? Вона вже тиждень плаче. Як можна заохотити дитину продовжувати займатися чимось, якщо у світі панує така несправедливість? Мер пообіцяв їй…

Чути кроки на сходах. З’являється дитина. Вона так природно виглядає. Коли в неї під руками нема клавіш, то її жодним чином не відрізниш від інших маленьких дівчаток. Чути ще кроки. Приходить жінка. Мсьє Пінг подає їй руку:

— Познайомтеся. Моя дружина Елен. Люба, ця молода жінка — наша клієнтка, але вона прийшла…

Він замовкає та показує на Лолу. Я присідаю, щоб бути нарівні з нею:

— Привіт, Лоло, мене звати Жулі і я часто приходжу до твого батька, тому що в нього завжди є щось смачненьке. Але цього вечора я прийшла сказати тобі, що минулої неділі твій виступ у соборі був найкращим із тих, що я коли-небудь чула. Для мене й для всіх присутніх переможницею була ти. Не потрібно відмовлятися, не потрібно втрачати надію. Дорослі часто припускаються помилок або чинять негідно, але це не має тебе зупиняти. Ти любиш музику й ділишся цією любов'ю. Я надзвичайно пишаюся, що знаю тебе, і з нетерпінням хотіла б тебе знову почути.

Вона дивиться на мене так зосереджено, як може тільки дитина. Потім наближається й дуже міцно обіймає своїми тонкими ручками. На спині я відчуваю її маленькі, але такі сильні пальчики.

Коли вона мене відпускає, її мама киває мені головою. Вона схвильована. Пошепки промовляє: «Дякую».

Мсьє Пінг простягає мені руку.

— Ви й не уявляєте, що ви нам тільки-но подарували. Якщо коли-небудь я вам знадоблюся…

— Усе добре. Я не зробила нічого надзвичайного. А ваша дочка — зробила.

Справді дивно слухати його без акценту. Ми повертаємося до крамниці.

— Мсьє Пінг, можна поставити вам особисте запитання?

— Прошу вас.

— Чому ви говорите з акцентом?

Він стримано посміхнувся.

— Люди очікують побачити вас таким, як вони собі уявляють. У кварталі я китаєць. Це моя роль. Ви уявляєте китайця без акценту? Людям не цікаво знати, що я народився на півночі, вони сміються, що мій син вивчає класичний театр, а моя дочка має талант до гри на фортепіано. Вони хочуть залишити нас у маленькій клітці, куди самі й помістили.

— Моя бабуся відповіла б, що немає в’язниці, з якої неможливо втекти.

«Рік теж міг би так сказати…»

Коли я вийшла з крамниці, небо було вкрите темними хмарами. Здалеку долинав грім. Перша гроза в кінці сезону. Переходячи вулицю, я навіть відчула наелектризованість у повітрі. Загриміло ще ближче. Мене пробрав холод. З моїм щастям мене вдарить блискавка. А може, це вібрує мій телефон. Посеред вулиці, наче божевільна, я виймаю його з кишені. Це Рік, і це не повідомлення — він до мене дзвонить.

Думаю про Лолу, про нестерпні людські пріоритети, про Мохамеда, про равіолі, які забула, про всі знаки, які посилає нам доля. Мені страшно, що скаже Рік, після цих довгих дзвінків, та нічого не завадить мені відповісти.

41

Чому вони мають таку владу над нами? Яким таким дивом їм до снаги перевести нас із одного стану в інший за кілька мілісекунд?

— Дякую за повідомлення. Я не дуже люблю писати, тож хотів почекати, коли ти завершиш роботу, щоб поговорити з тобою. Я не заважаю?

«А як на твою думку? Я не сплю вже шість днів, проводжу їх, вистерігаючи тебе, стежу за твоїми дверима. Ти що, нічого не второпав?»

— Ні, усе добре. У тебе гарно минув тиждень?

— Тиждень? А й справді, уже субота. Я не помітив, як сплив час.

«А я лічила кожну хвилину, у мені мільярд разів загорялася надія і стільки ж разів вона згасала, хоча тепер на один раз менше».

Він веде далі:

— Ти вже звикла до роботи в пекарні?

— Потрібно увійти в ритм, але все гаразд.

Жахливо, але таке враження, що нам нема чого сказати одне одному. Так буває в не дуже молодих подружжів. Час нам залишає лише буденність. Ми як двоє нездар: я посеред вулиці, а він… Я наважуюся запитати:

— Що ти робиш?

— Готую обладнання для одного клієнта.

— У суботу ввечері?

— Термінове завдання.

«Точно».

— Ріку, я хотіла перепросити за неділю. Я поводилася не дуже правильно після концерту, але була настільки…

— Перепросити? Та припини за все перепрошувати! Уже не вперше я тобі це кажу. Мені було приємно піти туди з тобою, а щодо визначення переможця, то, думаю, твоя правда. Якби всі реагували з твоїм запалом, то цей світ був би кращим.

Я воліла би, щоб він був поруч зі мною, подивитися йому в очі, коли він мені це говорить. Не знаю, як його про це запитати, але помираю від бажання зустрітися з ним. Він мовить:

— Завтра зранку я подамся бігати. Ти будеш у крамниці, але дорогою назад я зайду, і ми домовимося про дещо.

«Точно, давай уже домовимося нарешті».

— Супер. Успіхів із твоїм терміновим завданням і гарно побігати!

— До завтра.

— До завтра, Ріку.

Яке щастя — говорити ці прості слова. Цього разу він не сказав «Бувай». «До завтра» — це вже побачення.

Між дзвінком і моментом, коли я поклала слухавку, минуло близько трьох хвилин, протягом яких я була стривожена, знервована, розчулена, присоромлена, обдарована надією, щаслива й нетерпелива. Чому вони з нами це роблять?

У мене було лише одне бажання — поспати. Сорочка Ріка знову простягала до мене свої рукави. Я накрилася ковдрою, усе розповіла Туфуфу й заснула.

42

Я саме пакувала вісім булочок із шоколадом, коли Рік пробіг повз вітрину. Я аж із ліку збилася. У нього за спиною наплічник. У мене відразу ввімкнувся хронометр. Рік повернувся за одну годину двадцять одну хвилину. Шкода, але мені ще не вдається лічити долі секунди. Зі своєю середньою швидкістю він міг забігти далеко в місто й навіть за його межі. Він заходить до крамниці. Мадам Бержеро вітається:

— Добрий день, юначе. Жулі вами займеться, ви в хороших руках. Але, гадаю, ви вже це знаєте…

Зазвичай, я не шаріюся, але тут відчуваю, що стала червоніша за пиріг із полуницею.

— Привіт, Жулі.

— Добрий день, Ріку.

«І на переповненому стадіоні шалена публіка кричить в унісон: „Домовтеся про зустріч! Домовтеся про зустріч!“ — а дівчата з групи підтримки формують фразу з помпонів у руках».

— Я візьму багет. Мені самому забагато, але, можливо, до мене прийдуть гості на вечерю… Ну, якщо ні, то покладу в холодильник.

Чому він мені це говорить? Я недостатньо страждала минулого тижня? Або йому вдалося визволити свою почвару — це пояснило би, чому я не бачила його кілька днів, — і вони приготують собі вечерю, перш ніж піти самі знаєте куди займатися самі знаєте чим, або він піде і з любов’ю приготує їй бутерброд…

Я вибрала добре пропечений, зовсім не такий, як він любить. Він шепоче мені:

— Я щойно бачив Ксав’є. Сьогодні по обіді він організовує маленьке свято, щоб обмити встановлення останніх дверцят. Він попросив, щоб я запросив тебе. Можемо піти разом, якщо хочеш.

Я задихаюся. Мій давній товариш Ксав'є запрошує мене через якогось посередника, що його він знає ледь місяць? Мені це здається? Рік додає:

— Десь о третій годині. Тебе влаштує?

— Без проблем. Ти зайдеш за мною?

— Чудово.

Він наближається до виходу, але раптом цікавиться:

— Усе гаразд? Таке враження, що ти вдавилася…

Було менш спекотно, ніж напередодні. На подвір’ї троє дітей грають у теніс із глухою стіною сусіднього будинку. Ксав’є накрив свого монстра широким синім брезентом. Таке враження, що там сховано підводний човен. Рік іде попереду мене. Прийшло вже кілька людей. На перший погляд, лише хлопці. Приходить Ксав’є. Він одягнув чудовий комбінезон кольору хакі.

— Привіт, Ріку! Привіт, Жулі! Радий, що ви прийшли.

На щастя, він цілує тільки мене…

— Тож це видатний день! — кажу.

— Для автомобіля таки точно. Ви побачите звіра. Ми чекаємо ще на одного колегу з дружиною, і я вам покажу.

Усі кружляють навколо прикритого монстра.

— Тобі вдалося збільшити розміри бензобака? — запитує в нього здоровенний тип.

— Я обрізав трішки багажник.

Нарешті приходять останні. Молоде подружжя. Вони тримаються за руки. Поправка: то вона в нього вчепилася. Слід бути обачною й ніколи так не чинити з Ріком.

— Натан і Од! — вигукує Ксав'є.— Ми чекали тільки на вас. Підійдіть ближче, зараз відбудеться офіційна презентація, подивіться на це залізне диво!

Усі його вітають. Нетерплячий, наче хлопчак, Ксав’є стає перед автомобілем:

— Класно вас усіх тут бачити. Для мене це визначна подія. Ви всі мені в цьому допомагали. За кілька тижнів КСАВ-1 нарешті рушить, але сьогодні я хочу розділити цю мить із вами.

Він зворушений. Тягне за кінець брезенту.

Тканина повільно повзе автомобілем, і він наче виринає з води. Зад, дверцята, дах, потім капот і нарешті перед. Матово-чорного кольору і неймовірних розмірів. Місяцями я бачила, як Ксав'є збирає щось схоже на залізного перевертня, але в такому вигляді нам відкрилися силует і елегантність корпусу його седана. Спонтанно ми починаємо аплодувати. У Ксав'є покотилися сльози. Колеги палко його вітають. Рік і я залишаємося позаду. Збентежені шумом, декілька мешканців його будинку повідчиняли вікна. Старенька дама вигукнула:

— Вона чудова, Ксав’є!

Поверхом нижче подружжя кричить: «Браво!» Діти припинили грати, зачаровані механізмом, який можна побачити тільки в кіно.

Один із колег проводить рукою по капоту. Таким ніжно-чуттєвим жестом, наче він пестить жінку своєї мрії. Треба, щоб колись мені хтось пояснив це.

— Ти ідеально відтворив силует, просто неймовірно, — каже він захоплено.

Інший виймає фотоапарат:

— Потрібно увічнити цей історичний момент!

Ми всі стаємо поруч з автомобілем і просимо найстаршого з дітей сфотографувати нас. Подумати тільки: я позую перед автомобілем і відчуваю таке безмежне щастя… Але мені вже подобається ця світлина. Тому що я рада бачити Ксав'є в такому стані, і тому що це моє перше з Ріком фото.

Ксав’є кличе нас:

— Ще одна формальність, мої друзі. Перш ніж я почеплю всі прилади, я б хотів, щоб ви поставили мені свої автографи на панелі. Вони будуть моїм щасливим талісманом.

Він вийняв із кишені фломастер і простяг здорованю. Усі по черзі займають місце водія. Ксав’є наближається до мене:

— Я хотів би, щоб саме ти була останньою, щоб красиво завершити. Ти не відмовишся?

Я вражена такою честю. Коли настає моя черга, Ксав’є відчиняє дверцята й допомагає мені сісти. Усередині все має дещо недороблений заводський вигляд. Датчики та кнопки на місці, але металеву конструкцію не обшито. На рівній поверхні його друзі залишили послання. Рік теж. Він написав: «Щоб твоя дорога була довга й красива. Я щасливий, що наші шляхи перетнулися. Рік». Гарно сказано. Дивно, але в мене таке враження, що це послання особі, яку цінуєш, але яку доведеться покинути. Рік знає, що поїде. У мене стискає живіт, але я десь глибоко в душі це знала.

Ксав'є сідає на місце пасажира.

— Скористайся моментом, Жулі! Це, безсумнівно, єдиний раз, коли ти сидиш за кермом! Наступного разу я буду твоїм водієм і посаджу тебе позаду, як принцесу.

Ми сміємося, як дітлахи. Крізь куленепробивні вікна всі за нами спостерігають і фотографують. Що мені написати? Я ніколи не підписувала панелі автомобіля. Я починаю. Ксав’є поступово читає, що надзвичайно бентежить. «Уже давно ти один із двигунів у моєму житті. Я хочу, щоб наші дороги завжди йшли поруч. Щиросердно. Жулі». Він обіймає мене.

— Для мене дуже почесно підписати твій шедевр, Ксав’є. Твій задум просто дивовижний.

— Він належить не мені. Це Рік мене на нього наштовхнув. Він сказав, що його батьки підписували всі свої роботи отак, усередині.

«Рік тобі розповідав про своїх батьків?»

Я дивлюся на Ксав'є, який уже вибирається з машини. Зовні жартує Рік. Я збентежена. Ксав'є відчинив мені дверцята з уважністю мажордома. Я б хотіла ще залишитися всередині, щоб перетравити інформацію. І тут один із його друзів заявляє:

— Та він справді здоровенний, твій ящик. У мене таке враження, що ти зробив його ще більшим, ніж хотів.

— На п’ятнадцять сантиметрів.

— Ти вже виїжджав на ньому з двору?

— Ще ні.

— Ти впевнений, що він пройде у ворота твого подвір'я? Було б…

43

Решту дня ми втішали Ксав'є. Це називається несподіваною неприємністю. Навіть без корпусу автомобіль не пролізе. Є лише три рішення: розширити ворота — а це нереально; розпиляти машину — але таким чином можна завдати їй непоправної шкоди; або евакуація вертольотом. Можемо також покликати фей і гномів, але ніхто цього не запропонував. Ксав'є був такий розлючений сам на себе, що ми вже подумали зібрати гроші, щоб оплатити вантажний вертоліт. Рік намагався розрадити Ксав’є і навіть був готовий докласти всіх зусиль, щоб забезпечити повітряну евакуацію.

У понеділок зранку я спробувала до нього додзвонитися, але у Ксав'є ввімкнений автовідповідач. Він, мабуть, пережив страшну ніч. Мені стало соромно, що я так добре виспалася. Щовечора люди поділяються на дві великі категорії: ті, що сплять, як немовлята, та ті, що на ранок прокидаються з мішками під очима. Кожен протягом життя по черзі переходить з одного табору в інший. Ця ніч у бідолашного Ксав'є виявилася безсонною.

Дорогою додому Рік сказав, що ми можемо побачитися за кілька днів. Тож я знову чекаю. Я не наважуюся взяти ініціативу у свої руки.

Цього разу я запакувала солодощі для мадам Рудан у пластикову коробку, тож двері лікарняного ліфта більше не зашкодять моїм малятам — не вірю, що я таке сказала.

Вона сиділа на ліжку, одягнена в одну з нічних сорочок, що я дала медсестрі.

— Добрий день, Жулі!

Здається, вона рада мене бачити.

— Добрий день, мадам Рудан. Ви не дивитеся телевізор?

— Це твій час, тож я вимкнула й чекала на тебе.

— Маєте чудовий вигляд.

— Я щаслива, що ти прийшла. Ти бачила? Вони дали мені гарну нічну сорочку. І засоби особистої гігієни теж. Там навіть парфуми є.

— Чудово.

Я бачу, що вона спостерігає за моєю реакцією. Щоб змінити тему, я показую їй нові помідори і фрукти.

— Скоро достигне горох.

— Він буде для тебе. Медсестри мені забороняють дедалі більше й більше.

Вона показує мені сліди від уколів на руці.

— Кажуть, що це менше втомлює організм, якщо я харчуюся в такий спосіб. То як там у пекарні? Твій злий клієнт повернувся?

— Він приходить щодня.

— Не дозволяй йому себе ображати.

— Ми працюємо у сфері послуг, тож не маємо права нічого казати. Клієнт завжди має рацію.

— Можеш мені повірити: люди поводяться так, як ми їм це дозволяємо.

— Моя бабуся могла теж так сказати.

— А з Ріком?

Я їй усе розповіла. Зізнаюся, що мені полегшало. Знаю, що вона мене не засуджуватиме. Ми добре повеселилися. Поговорили про її сад, вулицю, квартал і навіть про міський парк, звідки вона вивезла чимало землі для своєї грядки. Вона швидше втомилася, ніж останнього разу. Мені це не подобається. Я не хочу, щоб це був ще один знак.

Ті, хто стверджує, що ми не можемо робити кілька речей водночас, помиляються. Я саме слухала, як мадам Рудан розповідає мені про міський парк, як раптом мене осяяло. Дещо спало на думку. Точно. Я знаю, як витягти автомобіль Ксав’є!

44

— Ксав’є, відчини! Це я, Жулі.

Я знову тарабаню по дверях його квартири. Чую шум.

— Не замикайся так. Мені потрібно щось тобі сказати.

Шум у замку, прочинилися двері. У Ксав'є нікудишній вигляд.

— Можливо, я знаю, як витягти твій автомобіль.

— То ти, мабуть, геній, тому що це неможливо.

— Ось послухай, Ксав'є!

Я заходжу до квартири. Тут не так усе поскладано, як у Ріка. Телевізор увімкнений, на дивані розсипані чіпси. Скручений комбінезон механіка валяється в кутку.

— Я б хотіла піти дещо подивитися у твоєму гаражі. Просто зараз.

Він спустошив стакан не знаю з чим і забурмотів:

— Я знаю ширину моєї тачки. Воріт також. Нічого не вдієш. Крапка.

— Річ не в цьому. Будь ласка, ходи зі мною в гараж. Зрештою він погодився. Відкрився засув, і перед нами з’явився його монстр, який причаївся в темряві, наче великий хижак, що вирішив померти у своїй клітці. Я квапливо підходжу до затильної стінки. Оглядаю, стаю навшпиньки. Цегла.

— Ксав’є, ти готовий зайнятися ремонтними роботами, щоб звільнити КСАВ-1?

— Що ти надумала?

— Позаду цієї стіни — міський парк. Якщо ми зламаємо цю стінку й демонтуємо огорожу за нею, то потрапимо на велику бічну алею. Ми можемо витягти твій автомобіль через парк.

— Ти збожеволіла?

— Уявімо, що я цього не почула. Подумай.

Він підходить до стіни.

— Ти говориш, що з іншого боку лише паркан?

— Я щойно це перевірила. Він закріплений на двох стовпах, які можна легко демонтувати. Ми розкручуємо, проходимо, ставимо на місце — і все готово!

— А що ти будеш робити з кущами?

— Твої кущі, Ксав’є, існували, коли ми ще ходили до школи. Усе вже давно засохло, і тим краще для нас. Якщо ти мені не віриш, то піднімися на дах і подивися.

Він вилітає як вихор. Я не встигла зоглянутися, як він уже видерся на дах. Заліз на самий верх і оцінює інший бік. Скребе чоло й зітхає. Дивиться на мене з висоти, а потім зістрибує в мене перед носом.

— Жулі, ти просто неперевершена. Можливо, нам і не вдасться, але ти — геній.

Він обіймає мене.

Того ж вечора я несподівано зайшла до Ріка. Перш ніж відчинилися двері, я чітко почула, як він щось поспіхом пересунув. Що він там робить?

— А, це ти! Якась проблема?

— Скоріше рішення, але мені потрібна твоя допомога.

Він запрошує мене ввійти. Я захоплено розповідаю йому свою ідею. Він уважно слухає, не виказуючи своїх думок. Дочекавшись, коли я завершу, він спокійним голосом заперечує:

— Нам ніколи не дадуть дозвіл.

— Ось чому ми не будемо його просити. Якщо нас буде багато, то ми зможемо зробити все швидко і нас не помітять.

— Потрібно буде задіяти купу людей? Навіть якщо ми повалимо стіну, треба демонтувати паркан, і агрегат Ксав’є має перетнути половину міського парку, перш ніж вирватися на волю. Ти уявляєш, скільки всього варто узгодити?

— Трішки. Я вже склала список.

Він посміхається:

— Ти справді дивна дівчина.

«Він міг би сказати, що я красива, чуттєва, чарівна, але наразі я задовольнюся й цим».

Я сама себе дивую. Ось я перетворилася на організатора злочину. Не знаю, чому ця історія мене настільки зачепила. Може, тому що я дійсно ціную Ксав'є, а може, через те що дві великі несправедливості за кілька днів — це просто нестерпно. Для Лоли я нічого не можу зробити, але для КСАВ-1 зроблю все.

45

У вівторок перший шкільний день. У пекарні ми це відчули. Натовп дітей разом із їхніми мамами. Вони були всюди — як на вулиці, так і в крамниці. І вкупі проковтнули тонни молочних булок, заварних тістечок та іншої здоби. Аж страшно подумати.

Уперед, діти! Беріть ваші портфелі й нові ручки. Розвагам край, більше нема морозива. Час братися до роботи і дружити з тими, із ким через двадцять років робитимете чудернацькі речі, як-от підпільна евакуація автомобіля, надто великого, щоб пролізти у воротами розподілили обов'язки з мадам Бержеро. Мені навіть іноді доводиться розраховувати клієнтів. Думаю, що вони вже мене прийняли. Мсьє Калан виходить на сцену о призначеній годині, але він мене вже й не дратує. Цей тип ще дістане по заслузі. Він і не думає, що настане судний день, де карає лише Господь, який змусить заплатити його за все. Я просто вважаю, що кожна дія має за собою наслідки, і цьому невдасі ще дістанеться на горіхи.

Голя, комерсант із сусіднього будинку, продавець кухонних меблів, який став волонтером, повернувся з Африки. Його золотий ланцюжок і браслет стали ще помітнішими на засмаглій шкірі. Він придбав собі червоний автомобіль, який вважає болідом «Формули-1». Я була здивована, що такий хвалько, як він, зможе кинутися на допомогу іншим, тож моя повага до нього зросла, і мені захотілося бути привітнішою. Утім, я ніколи не бачила особи, яка б так собою пишалася. Здається, він переконаний, що кожна його поява справляє незабутнє враження і що він — священний Грааль для всіх дівчат і еталон для хлопців. Справжній чванько, він усе зробив для того, щоб усі довідалися про його допомогу нещасним жителям віддалених африканських сіл. Що ж вони про нас подумають після зустрічі з ним? Він бере свій суцільнозерновий хліб і грінки з козиним сиром, а потім підморгує мені, виходячи з крамниці.

Мені подобається моє теперішнє життя. Я часто бачу Ріка, обмірковую план порятунку Ксав’є. Мене дивує, що всі підтримують мій задум.

Софі погодилася стояти на варті на розі бульвару. Соня вмовила свого ніндзю допомогти нам, для нього це почесна священна місія. Я переконала Ксав’є зорганізувати його колег для того, щоб розібрати цегляну стіну в гаражі. Він також узяв на роботі рацію. Рік займеться демонтажем паркану. У нас буде ще двоє подружок, щоб наглядати за будинком Ксав’є і південним крилом міського парку. Я тільки-но отримала дозвіл від друзів моїх батьків, у яких є майданчик у закритій зоні, поставити в них КСАВ-1.

Уже вчотирнадцяте я прораховую кожен етап із хронометром і справді переконана, що все вийде. Ми починаємо операцію в суботу ввечері. Перші вихідні після школи. Цієї пори на вулиці має бути менше людей. Муніципальні службовці замикають огорожу за тридцять північ. Я навіть попросила Ксав’є пересвідчитися, що в його автомобілі є пальне і що він заведеться з півоберта.

У п'ятницю, напередодні ввечері, я йду подивитися, як хлопці руйнують стіну. Перетинаю подвір'я, насвистуючи, щоб не викликати підозр. Мене переповнюють неймовірні відчуття. Двері до майстерні зачинено. Наближаючись, чую приглушені постукування, але нічого такого, що могло б викликати підозри. Стукаю у двері вигаданим таємним кодом. Це Ксав'є так захотів. Він надто дорожить цією операцією. Зрештою, це його болід, а ми його команда. Це те, про що він завжди мріяв.

Мені відчиняє Рік. На ньому футболка, у руках зубило. Він так швидко зачиняє двері, що ледь не травмує мене. Таке враження, що він зараз запитає, чи за мною ніхто не стежив. Ці хлопці — великі діти…

У гаражі тривають роботи. Ксав'є накрив свою машину брезентом. На підлозі розстелено ганчірки, щоб приглушити шум від падіння цегли. Стіну руйнує Жан-Мішель, бойфренд Соні, а Ксав'є з колегами підбирають цеглу.

Рік коментує:

— Ми тут не відпочиваємо.

Жан-Мішель одягнений у чорний бойовий костюм, як у фільмі про кунг-фу. Він видихає, перш ніж нанести удар, і в мене таке враження, що він вітається з цеглинами, які падають. Він милий…

Я запитую:

— Ви встигаєте?

Ксав'є звіряється з годинником.

— Ми завершимо за чотири години. Справа просувається повільно, бо я хочу зберегти цеглу, щоб відбудувати потім стіну. Ріку, твоя черга.

Жан-Мішель передає Рікові кувалду. Він слабший за свого поплічника ніндзю, але береться з охотою. Його удари точні. Він гарний, коли працює. На деякий час я навіть забула місію агента ЖТ.

Мені подобається така атмосфера: великі ліхтарі освітлюють приміщення, точні удари молота, Ксав’є, який старанно відчищає цеглини від цементу. Ми наче у фільмі про війну, у якому герої повинні втекти з ворожої фортеці, прориваючи тунель…

За десять хвилин настає черга колеги Ксав'є. Рік відпочиває. У його волоссі повно цементного пилу. Він наближається. Його плечі виблискують, а руки здаються ще сильнішими. Ви подумаєте, що я тільки те й роблю, що шукаю в ньому щось гарне, та це правда. Якщо одного дня я знайду в ньому щось некрасиве, то скажу вам про це.

46

Вечір суботи. Залишається одна година. На цьому етапі я переконана, що це найзухваліший і найдурніший учинок у моєму житті. Перш ніж розпочати операцію, усі учасники мають трішки поїсти. Я принесла тістечка — хай такого й не показують у фільмах про війну. Дивна атмосфера. Дехто із членів команди КСАВ-1 навіть не знайомі між собою.

Ксав'є показує Софі, як користуватися рацією. Рік, укотре, обговорює етапи операції з колегами, тоді як Жан-Мішель застиг у чудернацькій позі. Він пов'язав свою бойову стрічку. Соня жере його очима.

Ксав’є завершує інструктаж із Софі. Та підходить до мене:

— Аж не віриться, що це ти придумала цей ненормальний план.

— Тобто?

— Я тебе попереджаю: якщо нас спіймають, я скажу, що ти мене напоїла.

— Та тобі варто буде розповісти їм що завгодно. Вони тобі повірять.

— Ти жорстока.

— Готова?

— Ти усвідомлюєш, що робиш?

— Ні, я запрограмувала ввімкнення свідомості через дві години.

Я підводжуся:

— Друзі, час настав.

«Боже мій, яка нікчемна фраза. Я передивилася фільмів…»

Майже ніч. Усе спокійно.

— Команда «Радар», усі готові?

— Спостереження за будинком: на місці. Усе чисто.

— Спостереження за міським садом: на місці. На горизонті чисто.

— Спостереження за вулицею: го… жод… лем.

— Софі, якщо ти хочеш, щоб ми тебе зрозуміли, потрібно тримати пальці на кнопці.

— Що ж я за дурепа!

— Ось, чудово, усі тебе почули. Команда «Гвинт» на місці?

— Готові.

Ксав’є глибоко вдихає, щоб заспокоїтися. Таке враження, що його життя на кону. Я разом із ним у гаражі. Це ми заведемо двигун. Стіна вщент розвалена, видніється паркан. Щойно прохід буде відкрито, Ксав'є сяде за кермо КСАВ-1 і рушить.

Він бере рацію:

— Увага, розпочинаємо операцію.

— Відбій, відбій! — втручається Софі.— Наближаються люди. Що їм тут треба?

— Повідомте нам, щойно вони підуть, — відповідає Ксав’є, він дедалі напруженіший.

Секунди тривають вічність. Якщо спіймають хоча б одного з нас, то змусять видати імена спільників. Я ніколи не здам Ріка. Вони можуть залякати Жад, а я нічого не скажу. Краще померти.

Затріщала рація. Голос Софі:

— Вони пішли, шлях чистий.

— Якщо чисто у всіх, то розпочинаємо.

Усі підтверджують:

— Стартуємо, друзі!

Тої ж миті чуємо шуруповерти Жан-Мішеля й Ріка. За три хвилини вони зняли один сегмент. Третину проходу звільнено. Я переходжу з боку міського парку, щоб допомогти Натанові прибрати деталі. Тоді як ніндзя розкручує, Рік демонтує стовпці. Він порядкує:

— Ксав’є, сідай за кермо й будь напоготові.

Кіт виходить з-за кущів і дивиться на нас. Я не зводжу з нього очей:

— Якщо ти подаси голос, запевняю, я повискубую тобі…

— Що ти там робиш, Жулі? Допоможи краще забрати другий сегмент.

Здається, у Жан-Мішеля виникли труднощі з останнім шурупом. Він докладає всіх зусиль.

— Не тисни, — каже йому Рік, — зірвеш головку.

Писк шуруповерта. Запізно.

— Чорт, гвинт зіпсутий!

Жан-Мішель дивиться на нас і міркує:

— Ми не можемо зараз зупинитися через два гвинти останнього сегмента. Нехай нам допоможе дух воїна!

«Усе пропало. Я збожеволіла, коли втягнула всіх у цю аферу. Ми команда безруких, хворих людей».

Ксав’є занепокоєний. Рік відправляє його до авто. Раптом Жан-Мішель злегка скрикує і, підстрибуючи, ударяє ногою в останнє кріплення. Потім падає на землю, як зіпсуте яблуко. Огорожа виграє цей раунд.

— Чортівня! — кричить він. — Я пошкодив ногу!

Рік не вагається жодної секунди, прямує в гараж, шукає інструмент і виходить із ломом.

— Хай йому грець, зірвемо гвинти.

Він знімає останній сегмент. Жан-Мішель відходить убік.

— Ксав’є, рушай щодуху!

Коли той повертає ключ, вихлопна труба випускає велику чорну хмару. Ми не боїмося за навколишнє середовище, тому що більшу частину газів вдихає Жан-Мішель. Шість років пасивного куріння за одну секунду. Справжній герой.

Фари вимкнено, КСАВ-1 повільно рухається на нас заднім ходом. Навіть мені здається, що двигун чудово працює. Рік керує маневрами Ксав’є.

Автомобіль іще їде заднім ходом, потім розвертається, щоб стати в правильному напрямку на алеї. Ксав’є опускає вікно:

— Усе добре?

— Усе гаразд. Зустрінемося в тебе.

Рік бере рацію:

— Спостерігачі з південного флангу й огорожі, наблизьтеся до входу, КСАВ-1 їде до вас.

Ксав’є рушив, і вночі його величезний темний болід прямує поміж висадженими квітами, захопивши всю ширину алеї.

Рік не марнує часу:

— Жан-Мішель, сховайся в гаражі, ми з Натаном усе поставимо на місце. Жулі, допоможи йому.

— Ви впораєтеся вдвох?

— Не хвилюйся. Ми лише все поприкручуємо.

Він проводить мене, а потім разом із Натаном вони прикріплюють сегмент огорожі в мене за спиною.

Він тут, по той бік паркану, мовчки виконує своє завдання.

Жан-Мішель мучиться від болю.

— Зіприся на мене, ми йдемо до Ксав'є, подивимося, що з тобою.

47

Хтось стукає у двері до Ксав'є. Код правильний. Це Рік. Я, в прямому розумінні цього слова, вішаюся йому на шию. Моя брудна щока притуляється до його, вимазаної в землі. Руки навколо його шиї. Я обіймаю щосили. Він кладе руки мені на спину. Може, через те, що він не пригортає мене з такою ж пристрастю, я відразу ж усвідомлюю свою необачність. Ну і нехай, це було неймовірно, а через бруд на моєму обличчі він ніколи не помітить, що я почервоніла, як півонія. Я веду його до вітальні, де Жан-Мішель, оточений дівчатами, розлігся на дивані з льодом на щиколотці. Відпочинок воїна. Рік цікавиться його станом. Жан-Мішель виживе. Утім, його гордості було завдано непоправної шкоди…

— Новини від Ксав'є? — питає мене Рік.

— Він телефонував. Усе гаразд. Зараз має прийти.

Дівчата діляться враженнями про пережитий страх.

Жан-Мішель мовчить, мабуть, знову медитує. Натан роздає всім напої, але ми чекаємо на Ксав’є.

Рік наближається до мене:

— Ти була чудова. Справжній знавець своєї справи.

— Ти справді так думаєш?

— Ти поводилася як професіонал.

— А мене вразила твоя впевненість.

Знову стукіт. Це сигнал, але не той. Я наближаюся до дверей:

— Хто там?

— Це я, — звучить голос Софі,— відчиняй, я забула код і так хочу в туалет, що за дві секунди попісяю на килимок!

За кілька хвилин приходить Ксав’є. Нарешті команда в повному складі. Нам удалося. Разом ми впоралися із цим завданням. Діяли як експерти, прибрали все, окрім слідів від шин на газоні між гаражем і алеєю. Ми всі такі задоволені, що нарешті можемо шуміти так, як цього не могли зробити під час операції. Ще трішки — і ми почали б співати гарнізонних пісень, але я знаю тільки лічилки. Ви уявляєте загін спеціального призначення, який хором співає «Одна зелена миша…»?

І коли вже всі випили й діляться враженнями, мене охоплює паніка і я починаю тремтіти. У мене зараз розпочнеться істерика. Підходить Софі. У неї цілком нормальний вигляд.

— Браво, старенька, — каже вона, — жодної хвилини затримки.

Я схлипую, мені важко говорити:

— Про що ти?

— Про твою запрограмовану свідомість. Саме дві години. Яка пунктуальність! А тепер, пройдисвітко, ти розумієш, у що ти нас затягла?

Я знаю, що мені потрібно, аби заспокоїтися: добрий холодний душ, із Ріком, без одягу.

48

За наступні тижні щось змінилося. Після операції зі звільнення автомобіля всі учасники в братерській зв’язці. Як сказав би Ксав'є: «Ми всі ветерани».

З Ріком ми зідзвонюємося майже щодня, тоді, коли не бачимося. Тож темою сьогоднішньої програми буде: «Від якого моменту ви можете розраховувати на поцілунок вашого кавалера або на спробу затягти вас у ліжко?» Серед запрошених: учитель фізкультури, який уявляє себе богом, він же спеціаліст із чоловічої психології; Жеральдін Дагоен, експерт, кандидат наук із канцелярських закріпок; комерсант, неперевершений винахідник таблеток для довірливих африканців і, звичайно, кіт.

Боюся, те, що відбувається тепер між мною і Ріком, може бути найгіршим із можливих варіантів. Демонтування огорожі, пережитий вибух і потоп перетворили нас на найкращих друзів на світі, але не більше. У наших зустрічах нема нічого, що нагадувало би флірт двох молодих людей. Був концерт, але романтичним його аж ніяк не назвеш. Що мені робити?

У пекарні все чудово. Я добре порозумілася з командою, яка зовсім не сумує за Ванессою. Дені дає мені куштувати свої нові витвори, Ніколя вчить нових слів, і тепер я можу називати мсьє Калана «мерзнатним», переконавши його, що так колись називали знатних вельможу нашій місцевості. Навіть мадам Бержеро ледь стримувала сміх…

Відтепер, ставши вправною продавчинею, я можу одночасно запаковувати тістечка й слухати плітки, якими діляться клієнти в крамниці. Наприклад, через кілька днів після нашої операції КСАВ-1 відвідувачі розповідали, що бандити зняли паркан у міському парку, щоб утекти від поліції, а їхня машина таємниче зникла на великій бічній алеї. Мадам Туна навіть підтвердила, що залишилися сліди буксування. Ще через кілька днів ми почули історію про літаючу тарілку, яка пронеслася над нашим містом, хтось навіть казав, що роздивився величезний чорний космічний корабель, коли він свердлив землю на алеях саду для того, щоб узяти зразки нашої флори і фауни. Ми, звісно, потім добре над цим посміялися.

Урешті, пекарня — це чудовий спостережний пункт для того, хто цікавиться собі подібними. Тут неможливо щось приховати. У крамниці варто наймати на роботу дослідників-антропологів або психологів, а не продавців. Не варто чекати, поки зникне цивілізація, щоб провести розкопки й дійти висновків зі знайдених рештків. Якщо вам потрібна правда про індивідів нашого виду, то попрацюйте продавчинею хоча б день.

Зі свого місця я не маю ні найменшого бажання складати оцінну думку щодо того, що чую. Але вчуся. Інколи історії клієнтів мене дратують і дивують, але водночас допомагають краще зрозуміти людську сутність. Розум, звичайно, — важливий фактор, як і виховання та фізичний розвиток, але над усе людей характеризує їхня невимушена поведінка. Результат розподіляється між двома полюсами. Людей будь-якого віку й соціального стану можна поділити на тих, хто створений для любові, і тих, хто навіть не розуміє, що це означає. Чуттєві створіння та бездушна маса. Віднедавна мені весело розпізнавати це в людях. Результат вражає. Люди вирізняються як за зовнішністю, так і за поведінкою. Важливо все: погляд, манери, спосіб розрахунку. Навіть те, як, привітавшись, зачиняють двері просто перед носом наступного клієнта. Ті, хто видаються суворими, завжди мають добре серце. А ті, хто розкидають компліменти ліворуч і праворуч, непокояться лише через власну користь. Спочатку мені це видалося надто простим; та спробуйте — і ви побачите, що це працює.

Обов'язково цікавлюся тими, кого я знаю: Софі, мадам Рудан, Мохамед, мої батьки, Ксав'є і над усе — Рік.

Як і решта, він не може бути абсолютно білим чи абсолютно чорним, але мені не вдається нічого про нього дізнатися. То це моя теорія неправильна, чи він майстерно приховується? Його вчинки та поведінка доводять, що він добра людина. Проте він не надто відвертий. Подумай, Жулі, від цієї відповіді залежить значна частина твого життя…

Увечері, коли Рік попросився зайти до мене, скажу чесно, я бозна-що понавигадувала. Щоб не бути захопленою зненацька, я підготувала відповідь на кожне з можливих запитань:

«Може, підемо до ресторану?»

Так.

«Ми можемо зустрічатися?»

Так.

«Можна тебе поцілувати?»

Так.

«Ти не замерзла в цій легкій сукні?»

Так.

«Ти вийдеш за мене?»

Так.

Мушу сказати, що я була готова на все. Але ж ви знаєте, які ці чоловіки винахідливі…

49

— Мене не буде декілька днів. Я непокоюся, щоб не зірвало кран під раковиною на кухні. Чи не могла б ти час від часу навідуватися до моєї квартири, щоб перевірити, чи вона не перетворилася на басейн?

«Шкода, що ти не живеш над мадам Рудан, це б полило її сад».

Зізнаюся, цього я не передбачила. Але відповідь також «так». Зважаючи на те, що Рік мав стурбований вигляд.

— Не хочу видатися безтактною, але сталося щось серйозне?

— Нічого надзвичайного.

— Із твоїми батьками все гаразд?

— Запевняю тебе, усе гаразд.

— Щодо квартири можеш на мене розраховувати.

— Щиро дякую.

— Хочеш, щоб я забирала твою пошту?

— Не варто, мене не буде п'ять-шість днів.

«П'ять-шість? Висловлюйся чіткіше. Щоб я мала змогу підрахувати, скільки в мене з’явиться сивих волосин».

— Якщо затопить, тобі зателефонувати?

— Гадаю, до мене буде важко додзвонитися, але залиш повідомлення й попередь Ксав’є.

Їде. У невідомому напрямку. Без точної дати повернення. Неможливо буде додзвонитися.

— Коли ти вирушаєш?

— Завтра, рано-вранці.

У мене зіпсувався настрій. Я намагаюся опанувати себе, щоб не розплакатися, як мала дитина.

«Мені тебе бракуватиме. Не знаю, може, ти їдеш рятувати якусь нікчему, але я дійсно боюся, що ти не повернешся. Можливо, я бачу тебе востаннє».

— Жулі, усе гаразд?

— Так, так. Жодних проблем.

Мабуть, я сказала непереконливо. Він підходить до мене й обіймає. Потім притискає до себе, дуже міцно. Ніжно бере моє обличчя руками. Він так близько… Я відчуваю його подих на шкірі.

— Не хвилюйся, — шепоче він. — Для мене це важливо. Потім я буду вільний.

Він торкається моїх губ своїми. Я заплющую очі. Мене захоплює таке сильне почуття. Я наче картковий будинок, який завалюється в сповільненій зйомці. Коли я розплющую очі, Ріка вже нема і його ключі лежать у мене на столі.

50

Життя без Ріка. Як вам сказати? Я думаю про нього ще більше, ніж коли він був десь поруч. Ми не так часто з ним бачилися, але я хоча б мала надію зустріти його десь на вулиці. А тут знаю, що він далеко, і боюся, що ми взагалі більше не побачимося, незважаючи на його слова.

Його поцілунок зігріває найглибші куточки моєї душі й мого серця. Він це зробив, щоб зізнатися у своїх почуттях і попрощатися зі мною назавжди?

Його слова кружляють у голові: «Потім я буду вільний». Що він цим хотів сказати?

У мене таке враження, що, прощаючись, він звірився мені в таємниці, тож я постараюся бути гідною її. Щоб засвідчити серйозність моїх намірів, можу зізнатися, що вже готова була взяти собі одне кошеня, оголошення про якого висить на вітрині нашої крамниці. Кожною своєю дією, навіть найменшою, я намагаюся бути бездоганною, поводитися так, наче він може за всім спостерігати, усе чути. Хочу нарешті сподобатися йому настільки, щоб він міг пишатися мною. Якось я почула, як мадам Бержеро сказала щось таке. Вона говорила про свого покійного чоловіка. Я б дуже хотіла поговорити з нею про це, але біль надто особистий, щоб ділитися з усіма. Моя бабуся говорила, що розділена радість помножується, тоді як біль — ділиться. Мадам Рудан напевно б додала, що жоден біль не ранить того, хто співчуває. Це неправда, тому що кожен несе свій хрест.

Першого вечора, коли я зайшла до його квартири, у мене виникло дивне відчуття. Наче він тут і стежить за мною. Цілковита тиша. Я навшпиньки проходжу вперед, як грішник у храмі. Перевіряю підлогу на кухні, там сухо. Відчиняю шафу під раковиною. На місці його інструментів тепер стоїть декілька пляшок із засобами для чищення. Що він міг із ними зробити? Може, прихопив із собою, щоб здійснити те, що таємно готував?

Я оглядаю все довкола. У квартирі чисто, все справне. Жодної фотографії, жодного зайвого предмета, який би міг виказати його смаки чи історію. Я ледь кидаю оком, щоб не здатися безтактною. Однак постає низка запитань: що він не розповідає? ким є насправді?.. Відповіді точно тут, усередині шафи, у комп'ютері, у його ретельно впорядкованих теках. Я хотіла швидко подивитися все, але не наважилася. Я б зрадила його довіру. Раптом мені спадає на думку: чи він справді дав мені ключі, тому що боявся, що зірве кран, чи випробовує мене? Якщо так, то, мабуть, його квартира нашпигована мікрофонами й камерами та навіть цієї миті він наглядає за мною. Боже праведний, та я навіть не причесалася!

Я уважно розглядаю кран із водою і, старанно вимовляючи кожне слово, стверджую:

— Чудово, кран не протікає. Я щаслива за Ріка.

Іду якомога швидше з його житла. Потрапивши на сходи, глибоко вдихаю. Спиною обпираюся на стіну, як злочинець-утікач, який зупинився перепочити. Потім мені спадає на думку, що, можливо, він також приладнав системунагляду за вхідними дверима. Я випростовуюся через приплив адреналіну.

— Ух! Як же тут душно! — кажу вголос.

Та де ж він міг заховати ці камери?

Я вже й так здуріла, а тепер ще й страждаю на параною. Стаю ненормальною. Але цього вечора я зрозуміла одну, досі мені не відому, річ: мені страшенно бракує Ріка.

51

Веду лік дням. Вихідні без нього видалися важкими. Я бачила веселого Ксав'є. Бачила геть пригнічену Софі. Трішки розповіла мамі про Ріка, вона була в захваті, бо я нарешті знайшла когось хорошого. Мама зізналася, що коли вперше побачила Дідьє, то він їй зовсім не сподобався. Що ж вона скаже про Ріка, коли його побачить? Тато розпочне рити басейн, очікуючи на внуків, якими ми відразу займемося, щойно знайдемо темний закуток і з десяток хвилин. Мняв!

Я також придбала такий самий засіб для прання, як у нього, щоб надати його сорочці такого ж запаху.

Дедалі більше я непокоюся через Мадам Рудан. Лікар Жоліо каже, що її стан не стабілізується і хвороба прогресує. Він не залишає мені надій. Тепер, коли ми краще знаємо одна одну, мадам Рудан гуляє зі мною в саду лікарні, але на візку. Прогулянки тривають недовго, бо вона швидко втомлюється. Таке враження, що їй дедалі менше цікаві овочі. Єдине, що ще може її розвеселити, це мої розповіді про Ріка чи історії з пекарні. Я не часто спілкувалася з власною бабусею, тож розмови з мадам Рудан для мене дуже важливі, вони просякнуті теплом і ніжністю. Коли я вже йшла, вона попросила мене про одну послугу, яку я відразу інтерпретувала як поганий знак. Вона захотіла, щоб я їй занесла пожовклу світлину з її нічного столика. Мені зовсім не сподобався її настрій. Я намагатимуся частіше до неї приходити, але це важко через розклад роботи в крамниці. Коли ми зачиняємося, час для візитів до лікарні вже спливає.

Сьогодні вже п’ять днів, відколи поїхав Рік. Сподіваюся, що він повернеться. Можливо, залишить мені повідомлення. Можливо, він уже в нас, ну тобто в будинку.

Цього ранку мадам Бержеро довірила мені відповідальну місію. Ми з Дені маємо доставити в мерію десять кілограмів птіфурів для церемонії. Я одягла чистий халат, вантажівку вже було заповнено тацями з ідеально викладеними різнокольоровими тістечками.

Дені веде машину. Це й справді чудово. Я не розумію, як такий приємний хлопець може бути досі неодруженим. Він їде обережно, щоб уберегти свої тістечка.

— Ми припаркуємося позаду мерії,— пояснює він. — Мер дуже привітний, подивишся.

— Я мала нагоду познайомитися з ним, коли працювала в банку. Його дочка має там рахунок.

— Ти рада, що змінила професію?

— Це найкраще рішення з усіх у моєму житті!

— Не знаю, чи власниця тобі казала, але ми тільки виграли від звільнення Ванесси.

— Дякую, Дені.

Під'їжджаємо до мерії. Він обминає припарковані офіційні автомобілі. Я запитую:

— На честь чого церемонія?

— Гадки не маю. Вони тут щотижня. Інавгурація, партнерство, вшанування, вручення нагород.

Агент муніципальної поліції подає нам знак припаркуватися біля запасного виходу зали засідань.

Ми тільки-но зупинилися, як підбігає офіціант і просить:

— Ми запізнюємося, ви можете нам допомогти вивантажити таці?

— Без проблем, — відповідає Дені.

Повсюди метушня. Технік налаштовує мікрофони, інший розставляє вазони по кутах сцени. Ми викладаємо підноси з птіфурами на довгому столі. Раптом заходить мер, на ньому триколірний шарф. Він усіх вітає з посмішкою вічного кандидата. За ним іде мадам Дебрей. Вона нікому не тисне руку. Лише перевіряє, чи все в порядку перед початком шоу. Цього разу на ній елегантна синя сукня. Як завжди, в руках знаменита жіноча сумочка, а на шиї кольє, яке міниться тисячами вогників.

Мадам Дебрей якраз стоїть перед місцем, де я викладаю тацю зі птіфурами. Я її ще ніколи так зблизька не бачила. Вона стомлена, але взнаки не дає. Дивиться в мій бік, але навіть не помічає мене. Я зачарована її кольє. Воно точно не фальшиве.

Вона підходить до мера:

— Жераре, можна трішки більше світла? Тут надто темно.

Він звертається до працівників:

— Хлопці, зможете додати два-три прожектори?

Робочі одразу ж забігали. Мадам Дебрей, увійшовши в роль імператриці, продовжує:

— Жераре, потрібно ще освітити сцену, а то якось надто сумно.

Спостерігаючи за тим, що тут відбувається, починаю сумніватися, хто тут господар. Таке враження, що поруч нікого нема, вона не соромиться давати йому вказівки, а він слухняно їх виконує.

Дені повертається з останньою тацею. Вітається з мером, потім із мадам Дебрей, яка навіть не подала йому руки у відповідь.

— Жулі, ми їдемо.

У крамниці на мене чекала неприємна звістка. Я пропустила прихід мсьє Калана, але мадам Бержеро була збентежена від того, що їй нещодавно розповіла одна клієнтка:

— Мені сказала моя дочка. Вона лейтенант поліції, працює в комісаріаті. Його допитували вчора чотири години. На нього чекають великі неприємності.

Я злякалася, що вона говорить про Ксав’є. Хтось упізнав його автомобіль? Я піду здамся. Зізнаюся, що була мозком операції. І коли через двадцять років вийду з в’язниці, то обскубаю того кота, адже переконана, що це він нас виказав.

Мадам Бержеро обурюється як ніколи. Хоча вона вже тут такого наслухалася… Повертається до мене:

— Торговець, знаєш, той, що живе поруч, той тип із червоним автомобілем, який поїхав допомагати бідним африканцям…

Вона повертається до клієнтки й говорить:

— Скажіть їй, мадам Мерк, а то мене зараз знудить.

— Він зовсім не їздив їм допомагати. Очевидно, він десь прочитав, що якийсь тип розбагатів у Нігерії, продаючи кольорові шоколадні цукерки, які були схожі на пігулки. І цей нездара підхопив ідею. Поїхав до Сенегалу та представився лікарем. Червоні цукерки допомагали при дизентерії, сині сприяли зачаттю, зелені давали дітям для здорового зростання. Він продавав їм ці «ліки» за ціною їхньої двомісячної зарплати. Усі в комісаріаті хотіли зарядити йому по писку. Представники Червоного Хреста викрили його махінації та здали в поліцію.

Хоча я й дівчина, але, якби він тут з'явився, я б розтрощила йому голову. А я ще намагалася бути з ним люб'язною! Потрібно довіряти своєму першому враженню про людей. Він справжній покидьок. Сподіваюся, котюзі буде по заслузі.

Мадам Бержеро така зла ще й через те, що цей виродок гучно розрекламував свою «гуманітарну» подорож. Раптом вона усвідомлює:

— Цей новий автомобіль. Він точно купив його за гроші, вкрадені в тих нещасних!

Не буду від вас приховувати: після почутого ми ганили його так, щоб це надовго вкарбувалося йому в пам'яті. Але найцікавіше сталося, коли він прийшов до крамниці…

52

Коли цей недолюдок паркував свій дорогий автомобіль уздовж тротуару, в пекарні були тільки три клієнти. Мадам Бержеро, в передчутті неймовірного дійства, висовує голову в підсобку й кричить:

— Жюльєн, Дені, ви мені потрібні!

Заходить наш знаменитий «волонтер». На ньому дорогий, але якийсь завеликий костюм. У крамниці лише жінки. Він поводиться, як півень у курнику. З огляду на зневажливі погляди клієнток, інформація про цього покруча розійшлася в широкі маси. Хоча, здається, він цим не переймається. Поводиться впевнено. Неймовірно! Як людське створіння може домовитися із совістю настільки, щоб не відчувати жодних докорів сумління за свої діяння, коли його, як собаку, погнали з Африки й на нього чекає судова розправа? У цьому, мабуть, і полягає дивовижний талант: бути байдужим до всіх, окрім себе самого.

Він постає перед мадам Бержеро, в її очах аж каганці засвітилися.

— Два багети й чотири цибулеві пироги.

— Перепрошую, більше нема.

Вражений, він вибалушує очі.

— Це жарт?

Він дивиться на прилавок, заповнений хлібом і пирогами.

— А це що таке?

— Оптична ілюзія. Утім, якщо бажаєте, у нас є пігулки від безглуздя та облуди, — додає власниця, показуючи на прилавок із цукерками.

Заходять Жюльєн і Дені. Наш головний пекар навіть захопив довгу лопату з печі.

А ця жалюгідна істота роззирається довкола і вкотре демонструє свою манію величі. Він пальцем погрожує мадам Бержеро й заявляє:

— Ви не маєте права відмовляти мені в купівлі товару. Я поскаржуся.

Мадам Бержеро ледь стримується. Жюльєн зупиняє її та відводить за прилавок. Він стає перед цим негідником:

— Послухай, тварюко, щоб я ноги твоєї більше тут не бачив. Зрозумів? Такі люди, як ти, — це сором для суспільства.

— Думаєш, що я тебе боюся?

На допомогу підходить Дені:

— Те, що ти не боїшся, ще раз підтверджує, що ти тварюка. Ми тебе попередили. Геть із кварталу й міста.

Мадам Бержеро додає:

— І з планети також, виродку!

Він гордо зводить голову, переконаний у своїй правоті. За три дні Мохамед попросив його сплатити борги та заборонив приходити, продавчиня книгарні навіть говорити до нього не хоче, його роботодавець від більшості клієнтів, кому цей пройдисвіт уже встиг продати кухні, отримав вимогу повернути гроші. Аптекар організував збір пожертв, щоб відправити кошти й справжні ліки людям, яких ошукав цей брехун. Йому вдалося зібрати досить багато. На щастя, люди не залишилися байдужими. Інколи зло породжує добро. Можливо, нам удасться якось покращити становище людей, скривджених цим негідником. Але зізнаюся вам, що найбільше мене обурює: незважаючи на все це, цьому злодієві може все минутися. Навіть якщо справа дійде до суду, у нього буде право на адвоката, який піде на все, щоб урятувати його зад. У будь-якому разі, такі люди завжди знаходять виправдання. Вони мають до цього талант — я з таким прожила роки. Гордість і честь для них порожні слова. Ось для цього покидька важливішим виявився автомобіль. Таке не може не дратувати. Якби я не була дівчиною, то стояла б поряд із Дені й Жюльєном. Злюся сама на себе, що нічого не сказала й не зробила. Хоча мені дещо спало на думку щодо автомобіля нашого нездари, але, гадаю, це вам не сподобається.

53

Я говорила з Ріком по телефону, він буде сьогодні ввечері. Обіцяв зайти. Його не було сім днів. Я щаслива, що він мені подзвонив і що нарешті повертається. Я про все йому розповім: про НЛО, мадам Рудан, про того негідника й навіть австралійців, які приїхали на весілля Сари. Сподіваюся, що він теж мені все розповість і пристане на мою пропозицію.

Я принесла солодощі з крамниці на випадок, якщо він буде голодний, а також вирішила забрати його листи. Вірите чи ні, але я й упівока на них не подивилася. Уявляєте собі? Ще кілька тижнів тому я запхала руку в його поштову скриньку, а сьогодні в мене є ключ, а я навіть не зазираю.

Я чую кроки на сходах. Я така щаслива його побачити, мені хочеться танцювати, але Туфуфу не погоджується. Хтось стукає. Він стоїть переді мною. Я відчуваю, що після незначної паузи моє життя нарешті набирає обертів. У нього втомлений і засмучений вигляд. Він наче схуд. Цього разу я затягую його всередину й обіймаю. Я не наважуюся його поцілувати, але кладу голову йому на груди. Він гладить моє волосся.

— Я тобі приніс маленький сувенір.

Він простягає мені загорнений подарунок. На ляльку, яка викрикує «Юпі!», не схоже, але я впевнена, що це щось приємне. Я розгортаю. Коробка. Усередині — чудовий теплий м’який коричневий светр. Здається, що це чоловіча модель. Підозріло дивлюся.

— Він чудовий, щиро дякую.

— Оскільки тобі подобаються чоловічі речі…

«Тобі доведеться носити його цілий рік, та ще й на голе тіло, щоб він мені сподобався. Та не зважай, це дівчаче».

Я прикладаю його до себе, він удвічі більший. Другу частину можу здати в оренду Софі або котячій родині. Але з цим подарунком я можу вирахувати, де він був…

— Ти нікого не затопив.

— Я бачив. Дякую, що віднесла листи.

«На камерах спостереження ти побачиш, що я нікуди не зазирала. Навіть твої речі не одягала».

— Хочеш залишитися поїсти?

— Дуже мило з твого боку, але я страшенно втомлений. Мені потрібно виспатися.

«Ти зробив усе, що планував? Ти тепер вільний? Ти більше нічого не приховуєш, більше не буде таємничих наплічників чи інструментів, якими можна різати метал?»

— Твоя подорож була вдалою?

— Так, дякую. У тебе є мої ключі?

Він намагався бути люб'язним, але в нього не дуже виходило. Я схопила в’язку ключів на полиці.

— Я знаю, що ти втомлений, але хотіла б тебе попросити…

— Кажи.

— Наступної суботи буде весілля моєї подруги. Ти можеш…

Я вагаюся. Не хочу, щоб мене покинули в вечір повернення. Він чекає. Я глибоко вдихаю і кажу на одному диханні:

— Ти б не погодився піти зі мною?

Готово, я вимовила. А зараз відлічую час його відповіді тисячними секунди й записую його реакцію на високій частоті, щоб переглянути фільм і проаналізувати.

— Залюбки. Скажеш, що мені одягти.

Аж підозріло, наскільки все легко відбувається. Дивні вони, ці хлопці. Інколи з нічого розігрують такі історії, а потім перетворюються на пухнастих тваринок. У когось є інструкція з використання?

Він цілує мене в щоку, але не як друг.

— Я щасливий тебе знову побачити. Я б дуже хотів залишитися, але аж падаю з ніг. Можна, я зателефоную тобі завтра?

54

Увесь тиждень мені дзвонили дівчата, щоб розповісти, що вони бачили Стіва, його родину або когось із його друзів-пожежників. Деякі з них навіть до пекарні зайшли з цього приводу. Як подуріли через цих австралійців. Софі провела вечір із Сарою та її майбутніми свекром і свекрухою. Каже, що вони зі Стівом видаються дуже закоханими. Вона теж говорить, що Стівові батьки настільки бридкі, наскільки він красивий. Так що…

Мадам Бержеро дала мені в суботу вихідний, щоб я пішла на церемонію. Сарі пощастило, погода видалася чудовою.

Рік надзвичайно елегантний. Лляні кремові штани, світло-коричнева сорочка, краватка і піджак на тон темніші за сорочку. Я вийняла свої особливі туфлі «для тортур» на високих підборах, але Сара на це заслуговує. Я дивлюся на наше віддзеркалення у вітрині крамниці, яка біля мерії, і вважаю, що ми гарна пара.

Прийшли перші гості. Щоб упізнати австралійців, не треба запитувати в них паспорт, — вони всі на голову вищі. Це приємні люди, вони мають щасливий вигляд. Маеліс і Лена вже тут. Навіть місцеві пожежники з'їхалися привітати колег з іншого краю світу і впевнитися, що відтепер вони зможуть знімати котів із дерев і організовувати бали без побоювань побачити там Сару. Я знайомлю Ріка з усіма друзями. Софі злегка посміхається.

Старовинний автомобіль, декорований ліліями, паркується перед мерією. Сара виходить першою. Вона сяє від радості. У неї звична, злегка зафіксована зачіска й природний макіяж. Наречена у всій своїй красі. Добре, що вона не перемудрила зі своїм образом, тому що, як це часто трапляється, її неможливо було б упізнати. Стів прямує за нею. Дівчата в захваті. Думаю, що деякі шаленіють від заздрощів, а поміркованіші кажуть, що Сара недаремно чекала стільки часу та вирушила так далеко, щоб зустріти своє кохання. Незважаючи на свою кремезну статуру, Стів має симпатичний вигляд. Він доклав зусиль, щоб вивчити декілька французьких слів і поводиться чемно з усіма істеричками, які повсякчас обіймають його, мовляв, щоб привітати з весіллям.

Церемонія не змушує на себе чекати. Мер ледь дає Сарі час насолодитися своєю радістю. З боку нареченої свідком виступає Софі, а з австралійського боку — Браян, найкращий друг нареченого. Стів говорить із таким акцентом, що змушує мліти найбільш стійких. Жад і цього разу не розчарувала: вона впала зі стільця в найвідповідальніший момент обміну обручками.

Рік поруч зі мною. Приємно бачити Сару такою щасливою. Години її депресій уже позаду. У пориві загальної радості я наважуюся взяти Ріка за руку. Він посміхається до мене. Я не помилилася. Мер вітає молоду пару. Оплески, спалахи фотокамер, вигуки радості і крик Жад: «Гірко!»

Біля виходу пожежники в уніформі утворюють почесний коридор для молодої пари. Софі йде за мною і шепоче:

— Думаю, Жад почала святкувати передчасно. Таке враження, що вона вже хильнула…

— Потрібно за нею наглянути. Скажи іншим.

Софі погоджується, нахиляється до мене й шепоче:

— Тепер я розумію, чому ти його ховаєш, твій Рік — красунчик!

Під час фотосесії перед входом до мерії гості знайомляться одне з одним. Кожен спілкується як може: жестами, посмішками, декількома завченими словами. Високий блондин заявив Маеліс, що в неї «гарний пейзаж». Багатообіцяюче.

Приємно спостерігати за радісними обличчями. Урешті, весілля — це єдина подія, на яку ми можемо зібрати тих, кого вважаємо частиною нашого життя. Поруч сім'я, друзі, колеги. Усі разом. Ви завжди можете мені заперечити, мовляв, ті ж самі йдуть і на похорони, але винуватець торжества не такий щасливий. А я вчиню, як Сара, — насолоджуватимуся святом.

Автомобільний кортеж супроводжує нас до «Бузкового Царства» — садиби, де відбуваються всі урочистості в окрузі. Сара зі Стівом нічого не роблять наполовину. У парку, біля підніжжя величної споруди, на розкішному газоні, оточеному високими деревами, було накрито столи, декоровані білими кульками. Просто неба, але доволі вишукано. Дорослі веселяться, у дітей теж свої розваги. Келихи наповнюються. Виголошують перший тост за молодят. Австралійці співають рідною мовою. Навіть володіючи англійською, важко сказати, чи це гімн, чи непристойна пісенька. Дві старші жінки розмовляють із товаришем Стіва, також пожежником. Вони стоять перед ним, як перед хмарочосом: змушені задирати голови, щоб подивитися на вершину. Щоразу лунають посмішки, тільки-но здоровань-австралієць намагається сказати щось французькою. Вони вчать його інших слів: «весілля», «замок», «мистецтво жити» і — достоту не знаю, навіщо, — «трусики».

Рік і я не відходимо одне від одного ні на крок. Не подумайте тільки, що це хтиве, нестримне бажання заволоділо нами. Ні. Ми поводимося, як два підлітки, трішки присоромлені, трішки зачаровані, і переконуємо себе, що на нас усі дивляться. Думаю, він цього не усвідомлює. Він спостерігає, привітно відповідає тим, хто до нього звертається. Надто багато незнайомих людей. Це вперше я бачу його таким вразливим. Усі вважають нас парою: оцінюють, підтримують, заохочують. Звертаються відразу до двох, а не до кожного окремо. Цікавляться, чи ми одружені або чи не хочемо взяти приклад із винуватців цього свята. Це вперше мене сприймають за офіційну подругу Ріка. Я хочу в це вірити, але в мене складається враження, що я чиню щось протизаконне.

Голос Сари лунає в гучномовці. Вона піднялася на сцену й тримає мікрофон, який приготували для виступу співака на цей вечір. Стів поруч із нею. Вони чудова пара. Граціозно змахнувши рукою, Сара показує на небо:

— Літо від нас іще не пішло. Я така щаслива вас усіх тут бачити: тата, маму, мого молодшого брата, сім’ю Стіва, а також його близьких, які подолали таку довгу дорогу сюди.

Оплески.

— Я також хочу сказати кілька слів моїм подругам, з якими мені пощастило розділити стільки приємних вечорів. Одружившись, я втрачу свій абонемент у наш дивовижний клуб, але сподіваюся, що ви дозволите мені відвідувати вас.

Оплески й вигуки.

— Я всім вам бажаю пережити таке саме щастя, яке ми відчуваємо сьогодні зі Стівом.

Вона така зворушлива. Стів бере мікрофон, виймає з кишені складений аркуш паперу:

— Добрий вечір. Я ще не дуже добре говорити французькою, але радий. Друг Сари допоміг мені написати цей текст. Я не дуже добре зрозуміти, але якщо казати щось не добре, то вибачте.

Він повертається до своєї дружини:

— Я вперше побачив тебе під час пожежі. Ти запалила вогонь у моєму серці. І я приїхав сюди, щоб бути поруч із тобою.

Я бачу, як у декого на очі навертаються сльози.

— Я тут для того, щоб зробити тобі дітей великим пожежним шлангом…

Сара вириває в нього аркуш, вираз її обличчя змінюється з блаженного на підозрілий. Вона злегка посміхається публіці, яка заходиться від сміху.

— Хто допомагав Стіву писати промову? Я хочу ім'я винного!

Коли Сара проводить розслідування, французький пожежник перекладає нареченому. Брат Сари, Френк, урешті зізнається під оплески публіки. Посміхаючись, Стів подає знак своїм співвітчизникам, які підхоплюють його й починають підкидати.

Свято розпочинається так, як задумав Френк. Гарна погода, келихи із шампанським міняться на сонці, ті, хто не знав одне одного, познайомилися, і Рік поруч зі мною. Австралійці вже розпалюють величезне барбекю, як цього забажав Стів. Усі зібралися, і це мав бути чудовий вечір. Якби не витівки Жад.

55

Якщо я й винна, то лише в одному: я погано пильнувала за Жад, тому що весь час провела з Ріком. Ми вже знали, що вона не вміє пити, але й не підозрювали, що може вигадати її божевільна уява.

Перша тривога пролунала пополудні, коли Сара хотіла зібрати всіх подружок, щоб сфотографуватися. По одній вона представила нас своїм батькам і родичам Стіва. Ті австралійці й справді не дуже вродливі. Та ми б і не звернули уваги, якби їхній дорослий син не був таким красенем. Контраст був очевидним.

Коли Жад опинилася навпроти батька нареченого, вона простягла до нього спітнілу долоню, вражена його рубцюватим та зморшкуватим обличчям і пласким лисим черепом. Вона широко розплющила очі та здивовано промовила:

— Інопланетна істото, ти тут! Я така щаслива, що ти залишилася на Землі. Хочеш зателефонувати додому?

Вона простягла йому свій мобільний. Потім намагалася обійняти батька Стіва. На щастя, втрутилася Софі, а Лена своїми силіконовими грудьми змусила її позадкувати на метр. Нам пощастило, що батько не говорить французькою. Ми переконали його, що Жад була збентежена його схожістю з дядьком, якого вона нещодавно поховала і який залишив їй свій телефон. Це була не моя ідея.

Нам слід було дійти висновку й установити за Жад постійний нагляд. Але, врешті, і так було чим зайнятися, окрім як спостерігати за витівками ненормальної. Ми з Ріком, наприклад, намагалися бути корисними. Я була за стійкою з напоями, а він на барбекю. З мого посту я бачила, як він розпалював вогонь з іншими чоловіками.

Сара прийшла по воду. Я налила їй і щиро привітала з одруженням.

— Ти незрівнянна, і прийом просто фантастичний. Я ще ніколи не бачила такого вдалого весілля.

— Дякую.

Вона залпом випиває воду:

— Я вмирала від спраги. Потрібно всюди бути, але я така щаслива!

Раптом вона на мене розгублено дивиться:

— Як так сталося, що ти подаєш напої? Ти моя гостя, насолоджуйся! Іди краще прогуляйся з Ріком.

— Він допомагає твоєму чоловіку з барбекю. І знаєш, подавати напої — це для мене не проблема. Може, тобі ще не надто пропечений багет?

Вона сміється з останньої фрази і, дивлячись на веселу компанію пожежників, що тупцюють довкола вогню, додає:

— От за ким потрібно наглядати цього вечора. Я надто добре знаю, чим закінчуються вечірки пожежників. Зазвичай, вони гасять пожежу, але їм також трапляється її розпалити… Стівів друг дитинства вже встиг поранитися. На щастя, випадок не смертельний.

— Що сталося?

— Бавлячись у мушкетерів, Браян поранив шию шампуром.

Мене перекосило. Capa заспокоює мене:

— Вони міцні, але все ж… Я повертаюся до гостей, мушу наглянути за своїм чоловіком, щоб одна з наших божевільних подружок не накинулася на нього.

Наповнюючи келихи, я спостерігаю за хлопцями. Навіть якщо Рік і високий, то в цій компанії здається найменшим. Він такий милий. Здалеку нагадує підлітка, що грається зі своїми старшими братами. Я його ніколи таким не бачила. Завдяки цій чудовій атмосфері і, сподіваюся, моїй присутності, він має такий щасливий і безтурботний вигляд.

Стоячи за стійкою, я познайомилася майже з усіма. Жад жодного разу не потрапляла в поле мого зору. Або вона вирішила більше не пити, або напилася так, що завалилася десь, або знайшла, де наливають іще.

— Підемо прогуляємося?

Я підстрибую. Рік підійшов ззаду так, що я й не помітила. Що він мені запропонував?

Мені знадобилося менше ніж шість секунд, щоб попросити чарівну молоду дівчину мене підмінити. Думаю, що вона не може відрізнити шампанського від газованої води, але мені байдуже. Рік бере мене за руку, і ми прямуємо в бік лісової гущавини. Ми вже майже минули майданчик із накритими столами, коли помітили Жад біля одного з них. Ось відповідь на запитання: вона знайшла інше місце, де наливають.

— Жад, ти мусиш перепочити. Іди пошукай Софі.

Здається, вона мене не впізнає. Вона зводить палець і насуплює брови:

— Вони тут, вони всюди. Я бачила одного. Я мушу знищити його, щоб урятувати дітей.

— Жад, що ти верзеш?

Вона навіть не відповідає. Рік тягне мене за руку. Чи погоджуся я зіпсувати чарівний момент наодинці з ним, щоб наглянути за Жад, в якої зриває дах? Ні. Але варто було це зробити.

56

Галас свята поступово віддаляється. Зараз ми більше чуємо спів пташок. Гілки дерев хитаються в унісон від легкого подуву вітру. На землі плями світла утворюють фігури, які постійно змінюються. Як це романтично — весілля інших… Рік і я йдемо поруч, мовчазні, але я знаю, що цього разу це довго не триватиме. Нас тягне одне до одного.

Уздовж канави, що край дороги, — велика дерев'яна колода.

— Присядьмо на хвилинку? — пропонує Рік.

— Залюбки.

Я сідаю, поправляючи сукню. А він ні на що не зважає.

Крізь листя дерев пробиваються промені сонця, із сусідньої галявини долинає веселий сміх. Час зупинився. Я не хочу нічого говорити. У нього є можливість почати розмову. Він вільний.

— Жулі?

— Так, Ріку.

— Ти уявляєш своє життя десь в іншому місці?

Я невинно посміхаюся:

— Думаю, потрібно буде час від часу виходити з лісу, щоб поїсти, ну якщо ти не почнеш полювати. Але чому б ні? Ми можемо побудувати хатинку на дереві. Я чула, що смажена білка на смак схожа на кролика.

— Жулі, я серйозно.

«Я добре зрозуміла, що ти питаєш мене не про ліс, а про місто. Але я не можу відповісти серйозно, мене бентежить твоє запитання. Що воно приховує?»

Він наполягає:

— Коли я бачу тебе вдома, в пекарні, із друзями, складається враження, що ти на своєму місці. Як гадаєш, ти зможеш бути щасливою деінде?

— Усе залежить від місця. І особливо, з ким. Яке місце ти маєш на увазі?

— Не знаю, я просто поставив собі таке запитання…

— А ти? Де ти почуваєшся якнайкраще? Я навіть не знаю, де ти виріс.

— Твоя правда. Я небагато про себе розповідаю. Одного дня потрібно тобі розказати.

— Я розповіла про тебе батькам.

Ледь вимовивши цю фразу, я засумнівалася, чи варто було. Я надто поквапилася. Від згадки про моїх батьків він, безперечно, подумає про знайомство, злякається відповідальності й утече. Повернися, Ріку, вони ще не почали будувати басейн для нашої малечі!

Він кілька секунд розмірковує, а потім:

— Мені приємно, що ти їм розповіла про мене…

Я зовсім не розумію цих чоловіків. Абсолютно. Та яка різниця? Усе, чого я хочу, — це кохати того, хто поруч зі мною. Я наважуюся зайти в небезпечну зону:

— А твої батьки?

Я не зводжу з нього погляду. Його відповідь буде вирішальною. Раптом крик. Тоді інший. Звуки долинають із весілля. Завивання. Це точно не сміх і не радісні вигуки.

— Ти почула? — питає Рік.

Я ствердно киваю. Я незадоволена. Через дві причини. Перша — це йому дозволить уникнути відповіді на моє запитання. Друга — глибоко всередині я впевнена, що тут не обійшлося без Жад.

57

Коли ми виходимо з лісової алеї, розуміємо: сталося щось дивне. Діти поховалися за спинами батьків. Перелякані старші люди скупчилися. Раптом я бачу, як пробігає шалена Жад, босоніж, із дошкою в руках, а за нею три австралійські пожежники, яким зараз не до жартів. Вона кружляє поміж гостями й викрикує:

— Я бачила одного! Допоможіть мені розчавити інших!

Поруч із барбекю я помічаю Браяна, найкращого Стівового друга, який схопився за голову, коло нього Софі в такому ж стані. У неї всі пальці в крові. Рік говорить мені впевненим голосом:

— Приглянь за Софі. Я допоможу їм спіймати цю божевільну.

Жад і далі втікає, вигукуючи щось незрозуміле. Щойно минув перший страх, гості почали спостерігати за сюрреалістичною сценою, яка розігрувалася в них просто перед очима. Істерична молода жінка гасає, немов підстрелена курка, загнана здоровенними мисливцями, які навіть не розуміють, що вона викрикує. Її от-от схоплять. Вона кидає дошку на своїх переслідувачів, щоб завадити їм накинутися на неї.

— Ви ніколи не отримаєте моєї крові!

Я підходжу до Софі. Таке враження, що вона схлипує. Але ні. Вона заходиться від реготу. Проте в неї все чоло в крові.

— Що відбувається? Ти поранена?

— Усе гаразд. Проте не можу того ж самого сказати про Жад. Але ж подивіться на неї…

— Що вона робить?

— Вона накинулася на Браяна. Подумала, що він вампір. Я хотіла допомогти, і мені теж дісталося…

Я приголомшена. Браян сміється. Він мені показує дві маленькі ранки від шампура. А й справді, нагадує укус вампіра… Бідолашна Жад, вона забагато дивилася телевізор. Браян вишкіряється й вискалює свої білі ікла, наче монстр-кровопивця. Довершує його жахливий образ величезна ґуля на чолі. Жад, мабуть, добре йому вперіщила.

Жад волає ще сильніше. Її схопили. Троє австралійців і Рік завалили її, наче в регбі. Тепер дітям уже не страшно, вони весело сміються. Жад репетує, як божевільна: двома мовами. Навіть цим здорованям було важко її втримати. Завжди вислизала то рука, то нога. Ба й Жеральдін такого б собі не дозволила.

Браян із Софі заходяться від сміху. Сара прибігає з компресом і спиртом. Я забираю в неї медикаменти:

— Облиш, я цим займуся. Твоє весілля було ідеальним, тепер воно ще й незабутнє.

Здається, Сара ще не отямилася і їй важко жартувати.

— Ти уявляєш, прийняти гостя за вампіра? Вона хвора!

Браян знову вискалює ікла. Сара сміється:

— Припини, бо якщо вона тебе побачить, то розпочне знову. Але де вона знайшла дошку?

Напад божевілля Жад щонайменше розвеселив публіку. Австралійці почали вдавати вампірів, тоді як Лена з дівчатами прикидалися жертвами. Флоранс і Мод зайнялися Жад. Вони розпочали з холодного душу, а потім прочитали їй лекцію. Вечоріло, коли наша мисливиця на вампірів знову з’явилася — із зіпсутою зачіскою і в подертій сукні, яка могла зійти за витвір видатного дизайнера. Присоромлена, вона пішла просити вибачення у Стіва й Сари. Потім попрямувала до Браяна, який просто не відходив від Софі… Він удав, що злякався, перш ніж поцілувати її в щоку, а потім завалив її, демонструючи, що хоче вкусити за шию. Знадобилася ще година, щоб усі заспокоїлися. Ввечері запрошений співак гепнувся зі сцени, тому що вона виявилася трішки пошкодженою. Тепер ми знаємо, де Жад дістала дошку.

58

Ми з Ріком так і не змогли завершити нашу розмову, але дорогою додому я дізналася новину, від якої просто ошаленіла: у понеділок вранці він бігатиме. Та йому ж більше не потрібно цим займатися. Він цілий тиждень вирішував «свої справи». А Жад влаштувала хороше тренування на весіллі, тепер він у чудовій фізичній формі. Тож я вас запитую: для чого йому знову бігати?

Я не збираюся ще тиждень чекати, щоб отримати хоч якусь відповідь. Мене це вбиває. З тою швидкістю, що я складаю пазл, мені знадобиться ще півстоліття, щоб дізнатися його улюблений колір. Тож цього разу я вирішила застосувати важку артилерію й зателефонувала Софі:

— Я тебе не дуже відволікаю?

— У мене побачення з Браяном за десять хвилин.

— Як там ваші голови?

— Супер. Не хочу в цьому зізнаватися, але ця божевільна Жад мені дуже допомогла…

— Приклавши до тебе дошку? Ти справді чудна…

— Якби не вона, то ми з Браяном і словом не обмінялися б, а так… У тебе з Ріком теж, бачу, не все так погано?

— Та це ж через нього я тобі й телефоную. Що ти робиш завтра вранці?

— О ні! Мені набридли твої шалені плани!

— Софі, я звертаюся до подруги. Пригадай ці чудові моменти, які ми пережили…

— Я б воліла пригадувати лише приємні, але є й інші… Що на цей раз? Марафон, вампіри чи НЛО?

— Стеження.

— Перепрошую?

— Рік піде бігати, а я не знаю куди. Я переконана, що він щось від мене приховує. Ми візьмемо твою машину, я сяду ззаду, і ми прослідкуємо за ним.

— Ні, та це ж геть неможливо. Ти конатимеш у тому ж притулку, що й Жад. Думаєш, він тобі зраджує? Та ви навіть не пара! Дай йому подихати!

— Софі, не хотіла тобі казати, але дівчина, яка провела чотири години в роздягальні, щоб подивитися, як хлопці з волейбольної команди приймають душ, думаю, не краща.

— Як ти можеш? А ти з Дідьє, коли хотіла пограти на електрогітарі й тебе вразило струмом?

— Твоя правда! Я й забула!

— Навіть не сумніваюся. А я ніколи не забуду, як вони почали намилюватися!

— Софі, будь ласка, допоможи мені.

— Ненавиджу, коли ти говориш таким голосом. Він мене завжди розчулює. Це протизаконно.

— Якщо ти знаєш, чим усе скінчиться, то, може, не слід марнувати наш дорогоцінний час?

— Диви, якщо я до тебе звернуся з якимось проханням, а ти відмовишся…

— Я підпишу тобі документ: «Погоджуюся на будь-який несусвітний учинок».

— Ти мене дратуєш. О котрій годині він бігає?

— Щоб не пропустити його, потрібно бути на місці близько пів на восьму.

— І як мені вчинити, якщо Браян залишиться надовше?

— Скажи йому правду. Ти мусиш урятувати життя найкращій подрузі. Думаю, що австралійський вампір зрозуміє.

59

Цього ранку я відкрила для себе одну із семи ключових істин, які керують усесвітом: перуанська шапка не пасує нікому.

Коли я побачила Софі за кермом автомобіля в перуанській шапці, насуненій на саме чоло, та у величезних темних окулярах, то хотіла все скасувати. Не знаю, чи то форма, чи то матеріал або колір, але, відверто кажучи, я розумію, чому це нервує лам і вони плюють на невірних.

— Це все, що я знайшла, щоб твій хлопець мене не впізнав, — сказала вона на свій захист.

— А в тебе нічого не знайшлося, щоб він тебе не помітив?

— Якщо ти чимось незадоволена, знайди собі когось іншого.

— Не ображайся, але в тебе й справді чудернацький вигляд…

Я займаю заднє сидіння. Софі уточнює:

— Я там тобі приготувала покривало, якщо Рік раптом підійде ближче. За найменшої потреби залізь під нього й удай мертву.

— Геніально. Таким чином, поліцейські, які вже й так шукають НЛО, можуть погнатися за перуанкою з трупом на задньому сидінні.

Ми припаркувалися перед моєю вулицею, на розі перехрестя, яким пробігає Рік, рухаючись на північ. Тут просто неможливо його пропустити.

Коли Софі різко повертає голову, помпони на її шапці розлітаються врізнобіч.

Відразу виникає бажання пограти на флейті й принести людську жертву.

— Що, на твою думку, він робить, коли бігає?

— Якби я це знала, нас би тут не було.

— Думаю, ти страждаєш на параною.

— Не тільки це мене турбує. Це сукупність ознак. Я відчуваю, що тут щось не так. Минулого тижня він поїхав на кілька днів, нічого не пояснивши. Я навіть не знаю, куди він їздив.

— Це не злочин. Може, він любить свободу.

— Я так не думаю. Я готова закластися на голову Жад, що тут пахне смаленим.

Софі повертається, маленькі кутасики злітають.

— Приготуйся, він наближається!

Я ховаюся під сидіння. Софі заводить двигун:

— Пропустимо його трішки вперед. Моя тачка не любить повільно їздити.

Я не насмілююся висунути голову.

— Він піднімається бульваром?

— Так.

— З наплічником?

— Так, і з гарненьким задком.

— Софі!

— Ми тут, щоб стежити, тож я це й роблю.

Вона вмикає першу передачу, і автомобіль починає рухатися. Я, як собака, під заднім сидінням машини вдихаю запах пального. Мене зараз знудить. Обережно випростовуюсь, щоб побачити Ріка й відчинити вікно. Подих вітру приводить мене до тями, у мене знов загострився нюх. Я просовую голову між передні сидіння.

— Якщо ти заслиниш мої чохли, я тебе вдарю.

— Я люто гризону тебе, якщо ти його загубиш.

— Не хвилюйся.

Рік добре біжить. Набагато швидше, ніж тоді зі мною. Він, мабуть, справді подумав, що я черепаха.

— Ти сподівалася бігати, як він?

— Кажуть, що кохання сліпе, а не що воно має лічильник швидкості…

— Добре мати мрію.

— Дякую за підтримку.

На пішохідному переході біля школи Софі мусить пригальмувати, щоб пропустити натовп дітей. Двоє малих дивляться на неї та посміхаються. Ось яке враження справляє дивакувата шапка на дітей. Чудові малята. Один сміється так сильно, що аж спотикається об мамині ноги. Це так мило. Їх дедалі більшає, вони не припиняють сміятися. Я панікую:

— Ми його загубимо!

— Твоя правда. Дозволь, я розчавлю декількох нахаб, які кепкують із мене, і ми рушимо далі.

Я вже уявляю фоторобот, що дитсадківці можуть намалювати для розшуку: дурепа з очима, як у мухи, в огидній строкатій шапці…

Видніється лише силует Ріка. Ми нарешті рушаємо. Два автомобілі заважають нам пришвидшитися. Софі кладе руку на важіль коробки передач і заявляє:

— Варто ризикнути…

Що вона хоче зробити? Їхати тротуаром? Натиснути на таємну кнопку і ввімкнути турбореактор?

Вона вмикає третю передачу, двигун ричить, і ми на шаленій швидкості залишаємо всіх позаду. Вже видніє парк старого фаянсового заводу. Рік біжить на північ, як тоді, коли я чекала на лавці. Він залишає великий бульвар і повертає праворуч. Софі їде за ним. Тут менше машин, нас легше помітити.

— Зберігай дистанцію. Ми надто близько, якщо він повернеться, то викриє нас.

— Моя тачка не любить зупинятися. Якщо вона заглохне, у нас буде милий вигляд, коли ми штовхатимемо її: ти — під покривалом, я — в перуанській шапці й великих темних окулярах.

Рік біжить безупинно. Він точно знає, куди прямує. Ми покинули житловий квартал і навіть проминули промислові склади. Що ж там далі?

Софі чухає голову, не знімаючи шапки.

— Який жах — ця дурнувата шапка, у ній душно, і вона кусає!

Ще одна вулиця праворуч, потім інша — ліворуч. Будівель дедалі меншає, ми виїхали за межі міста.

— Такий ласий шматок, як твій хлопець, міг собі знайти подружку й поближче.

— Дуже весело.

Рік проминув обгороджений склад і біжить уздовж зарослого лісу. Раптом він стрибає через паркан і зникає між деревами. Прокляття!

— Що мені робити? У мене не позашляховик.

Я швидко міркую. Це нагально. Ми втратимо його серед лісу.

— Софі, припаркуйся і йди за ним.

— Що? Ти з глузду з'їхала!

— Якщо піду я і він мене викриє, мені край.

— А мене він прийме за проститутку, яка спустилася з гірського хребта Анд і вирішила підчепити когось тут. Щиро дякую.

— Софі, благаю. Якщо ми за ним не підемо, то все це намарно.

Вона люто гальмує.

— Обіцяю тобі, Жулі, ти мені за це заплатиш.

— Завтра, якщо захочеш.

Вона виходить і біжить до огорожі. Її шапка зовсім не пасує до джинсів і сорочки. Вона стрибає за паркан і теж зникає. Я в автомобілі на колінах, накрита покривалом, як та пришелепувата з фільму-катастрофи.

Куди він думає дістатися цим лісом? Що в цій місцевості? Цього разу я переконана: він обрав такий пейзаж не через його привабливість. Він не для того сюди прийшов, щоб спокійно побігати. Тут щось інше. Намагаюся думати. Починаю хвилюватися за Софі. У яку пастку я її відправила? Я вмираю від бажання вирушити їй на допомогу. Якщо з нею щось станеться, я собі ніколи не пробачу. Софі — моя найкраща подруга. У мене більше не буде такої, як вона.

Раптом мене осяяло: я знаю, куди ми приїхали і що розташоване за хащами! Ми поруч із садибою Дебрей. Тут, позаду, знаходиться край їхнього величезного маєтку, десятки гектарів, родинне обійстя, ательє і навіть завод найзнаменитішого торговця шкіряними виробами у світі. Пазл починає складатися, та раптом я помічаю Софі, яка вистрибує з-за паркану, як лялька на пружині. Вона біжить так, наче за нею женуться м'ясоїдні лами. Шапка вкрита маленькими гілочками і, думаю, у неї подерта сорочка. Софі прожогом застрибує в автомобіль.

— Сховайся під покривалом! Він повертається! Вона хапає карту навмання й розгортає її догори дриґом.

— Ти побачила, що він робить?

Вона захекалася.

— Твоя правда. Цей хлопець дійсно щось приховує.

— Що він робив?

— Замовкни, він наближається.

Я підглядаю одним оком. Рік перестрибує через паркан набагато вправніше за Софі. Рухається вулицею в нашому напрямку. Я завмерла. Він проминає машину. Думаю, що навіть помічає Софі з її картою. Поза сумнівом, ця дурепа не знайшла нічого більш підхожого, ніж крізь відчинене вікно своїм качиним голосом сказати:

— Буенос діас, сеньйоре.

Я з переляку мало в штани не напудила.

60

Софі все мені розповіла. Крізь зарості ліан і кущів Рік підійшов аж до огорожі садиби, щоб зробити декілька знімків. За її словами, він сфотографував одні зі службових дверей позаду заводу. Невже Рік хоче пограбувати майстерні Дебрей? Тепер усе стає зрозумілим: його питання до Ксав'є про метал, великі інструменти й пакунки. Раптом мене осяяло: він мене запросив на концерт, щоб побачити, що являє собою спадкоємиця відомої династії. Він використав мене, як прикриття. Я геть збентежена. Таке враження, що я не знаю, з ким маю справу. Почуваюся зрадженою, розгубленою. Чи є щось справжнє в наших стосунках? Крім цієї комедії, що ще було грою?

Рік запитав, чи я бачу своє життя деінде, тому що, тільки-но скоїть свій злочин, він піде на втечу й запропонує мені поїхати з ним. Думка, що він хоче забрати мене із собою, розчулює. Злочинець чи ні, але я його обожнюю. Він використав мого давнього друга, Ксав’є, щоб оборудувати свою брудну справу. Оце вже пробачити важко. Зі мною він поводиться чемно і щосили допомагає, лише щоб забезпечити собі алібі. Ще більше його ненавиджу. Проте я ж заприсяглася, що ніколи не дозволю використати себе знову. У голові адвокат і прокурор перекрикують один одного. Вони врешті поб’ються в залі засідань. Як можна відчувати щось до такої нечесної людини? Може, я також підступна збоченка?

Під час своєї загадкової подорожі він точно зустрічався зі своїми спільниками. Але що це за спільники? Можливо, він спеціальний агент якоїсь урядової організації, що розслідує справу про викрадення коштів на підприємствах Дебрей. Я б хотіла в це вірити. Я б теж дуже хотіла, щоб у нього були добрі наміри. Раптом в уяві постає образ Албан Дебрей — на ній то синя, то червона сукня, навіть класичний костюм, і завжди неймовірні коштовні прикраси. А що як Рік хоче їх викрасти? Що як він управний злодій і готує свій великий замах? А якщо це його остання справа й він хоче назавжди зникнути на іншому краю світу? Чи готова я за ним піти? Чи він мені це запропонує? Як мені жити з усіма цими запитаннями? Відповідь проста: я більшене буду жити.

Сьогодні по обіді, незважаючи на мій стан, я мушу піти провідати мадам Рудан. Вона чекає на мене. Я більше не несу їй ані тістечок, ані овочів чи фруктів. На жаль, їй більше не можна.

Цього разу, увійшовши в палату, я побачила, як у неї позападали щоки. Її очі дивно виблискують. Вона не захотіла піти прогулятися в парк. Намагається посміхатися, але я бачу, чого їй це коштує. Стараюся розвеселити її, але мені теж важко сміятися, коли на душі камінь. Сподіваюся, вона мене не викриє.

Пожовкла світлина — у неї на нічному столику. На ній високий чоловік в оксамитовому піджаку, з вусами і в капелюсі. Він гордо стоїть перед ворітьми якоїсь садиби. Хоча прикріплена на кам'яній огорожі емальована табличка затерта, усе одно можна розгледіти цифру двадцять.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, Жулі.

— Не хочу видатися безтактною…

— Мені нема чого приховувати від тебе.

— Хто на цій світлині? Ваш чоловік?

Із зусиллям вона простягає худу руку. Крапельниця заважає їй. Вона бере фотокартку:

— Я була одружена, Жулі, дуже давно. Його звали Поль. Але це тривало недовго, тому що він зустрів іншу, багатшу і, поза сумнівом, кращу жінку, заради якої покинув мене. Тоді такі історії ставали своєрідним прокляттям. Репутація грала важливу роль, і більше ніхто до мене не наближався.

— Ви його досі кохаєте?

— Поля? Звичайно, що ні. Нехай забирається до дідька! Думаю, він туди й вирушив кілька років тому.

— То чому ви так шануєте це фото?

— На ній не Поль. Це мій брат, Жан. Мені його дуже бракує.

Її голос охрип.

— Де він?

— На кладовищі, разом із батьком і матір'ю. Він помер чотири роки тому.

— Ви його дуже любили?

— Я обожнювала його. Він мій старший брат. Але ми не спілкувалися двадцять років, відколи продали батьківський будинок, той, що ти бачиш на задньому плані світлини.

— Історія про спадщину?

— Історія з життя. Він був неодруженим, я також. Коли померла мама, я запропонувала жити разом у сімейному будинку. У кожного з нас був би свій поверх.

Ми жили в маленьких квартирках у різних кінцях міста. А так обоє були б у виграші. У нас було би більше місця, сад. Зрештою, була б сім’я. Але він відмовився. Не хотів, щоб я затулила місце жінки, яку він сподівався зустріти.

— Він її знайшов?

— Ні. Він змусив мене продати будинок, кожен отримав свою частину грошей, і ми більше ніколи не спілкувалися.

— Ви сердиті на нього?

— Сердилася, але зараз я сердита скоріше на себе, що не пробачила йому ще за його життя. У мене більше ні будинку, ні сім’ї.

У неї спокійні обличчя й погляд. Як можна байдуже говорити про такі речі? Мене поривають емоції. Я хотіла сказати їй, що ще не пізно, хотіла запевнити, що все владнається, але ж це неможливо. Мені відома ця нездоланна межа, яка поділяє на «до» і «після».

— Жулі, я б хотіла попросити тебе про дещо. Ти можеш називати мене Аліс? Від похорону матері мене більше ніхто так не називав. Уже двадцять два роки.

— Із задоволенням, Аліс.

Ми ще деякий час побалакали. І навіть трішки поплакали. Вона розповіла мені багато чого, а я її уважно вислухала. Увечері, коли я повернулася, то захотіла подзвонити батькам. Було приємно почути тата, який розповідав мені про свою майстерню, і маму, що говорила про нову перукарку, яка зіпсувала їй локони. У мене немає брата. Може, тому я так прив'язана до друзів. Вони стали для мене своєрідною сім'єю. Я б усе відала, щоб дізнатися, чи Рік є її частиною.

61

Раніше я дивилася на Ріка із захопленням. Тепер — із хвилюванням. Я за два кроки від того, щоб його викрити. Останні місяці минули в передчутті, що він удався до чогось сумнівного, але це не завадило мені в нього закохатися. Почуття виявилися сильнішими за всі підозри. Утім, мої найгірші побоювання справдилися. Сьогодні сумнівам більше немає місця. Я знаю. Мій здоровий глузд узяв гору над емоціями.

Він завжди такий люб'язний зі мною і стає щоразу люб'язнішим. Ми часто бачимося, проводимо приємно час, як справжня пара. Усе було б чудово, якби я задовольнилася верхівкою айсберга. Але мені не вдається. Коли я йду до нього, то постійно думаю, що в його паперах зберігаються секретні дані, що в шафі він тримає знаряддя злочину, або гірше — зброю й вибухівку. Я б хотіла бачити крізь стіни, як супергерої в науково-фантастичних фільмах. Тоді б я все побачила й прочитала. Звичайно, не для того, щоб зрадити чи завадити йому. Ні. Я прекрасно усвідомлюю, що заради Ріка я відмовлюся від будь-якої мети. Я лише хочу знати: він монстр у костюмі прекрасного принца чи людина, якій можна довіряти?

На щастя, Софі була зі мною, коли я дізналася про його таємні прогулянки. Сама я не змогла б винести цей тягар правди. Вона говорить зі мною, цікавиться моїм душевним станом, розпитує про подальші дії. Минають дні і ночі, я безупинно розмірковую, але не знаю, що мені робити.

Інколи телефонує або заходить Рік. Здається, ці стосунки дають йому більше задоволення, ніж мені. Апогей історії.

Коли я в пекарні, то завжди пантрую одним оком і бачу, як він часто вирушає бігати. Я запримітила одну річ: він ніколи не вітається, коли виходить із дому. Цієї миті він сконцентрований і зібраний. А коли повертається, то майже щоразу якщо не заходить по щось до крамниці, то хоча б здоровкається крізь вітрину. На початку і наприкінці пробіжки він абсолютно інший. Джекіл і Хайд. Доктор Рік і Містер Пататра. Нічогенько так…

Через дев’ять днів, десятого жовтня, у мене день народження. Рік уже запросив мене до себе на наступну суботу. За інших обставин такий вияв уваги міг би ощасливити мене на подальші десять життів, якби не ця історія з його пробіжками.

Я в крамниці, саме нарізаю хліб на спеціальній машині. Я обертаюся й бачу його.

— Привіт, Жулі!

— Добридень, Ріку.

Мадам Бержеро вже давно зрозуміла, що він для мене означає. За кожного його візиту вона відступає та дозволяє мені його обслужити.

Рік дивиться на тістечка у вітрині:

— Якщо я візьму цей великий пиріг, ти прийдеш сьогодні ввечері допомогти його з'їсти?

«Якщо ти не відповіси на моє запитання, то з'їси його сам. Чому ти стежиш за садибою Дебрей?»

— Чому б ні?

— То я беру його й чекаю на тебе десь о восьмій.

«Що ти задумав? Благаю, Ріку, зізнайся».

— Я прийду, тільки-но закінчу роботу.

Донедавна, якби фея подарувала мені можливість поставити йому одне-єдине запитання, на яке він змушений був би дати чесну відповідь, а тоді забув, що сталося, то я поцікавилась би, чи він мене кохає або чому ще не поцілував. Нині одержимість знати, що ж він затіяв, і страх, що це нас може віддалити, засіли в мене на думці.

Коли він вийшов із крамниці, мадам Бержеро наблизилася до мене:

— Не хочу втручатися у твоє приватне життя, але думаю, що ти вже не така люб'язна із цим хлопцем. Проте він видається досить привітним. Ти його не кохаєш?

«Безперечно, він досить привітний і я поводжуся жахливо, але…»

— Я й сама не знаю.

— Я не маю наміру повчати тебе, Жулі. Але в справах сердечних інколи краще залишити розум осторонь і послухати серце. Зазвичай обдумані рішення не ведуть до щастя. Довірся серцю.

Вона влучила пальцем у небо. Міркувати й сумніватися чи й надалі жити сподіваннями, що все владнається само по собі. У мене нестримне бажання притиснутися до грудей мадам Бержеро і все їй розповісти, плакати, як маленька дівчинка.

Раптом вона змінює вираз обличчя. Крізь вітрину вона помітила новий прилавок із фруктами, який чарівним чином займає місце перед крамницею…

— Що ж це знову таке?

«Мохамед точно висунув нового пішака в партії, яку ви двоє граєте».

— Ви хочете, щоб я пішла подивилася?

— Облиш, дівчинко моя, я піду сама. Тут потрібен досвід, щоб показати місце цьому нахабі.

«Саме так».

62

Мої батьки приїхали за три дні до мого дня народження. Вони завжди приїжджають у цей час, щоб побачитися з давніми друзями й побути довше зі мною хоча б раз на рік. Час летить. Вони хоч і на пенсії, але постійно зайняті. У мене теж своє життя. Мама каже, що ми точно зустрічатимемося частіше, коли в мене будуть діти. Безсумнівно, її правда.

Коли вони приїжджають, то зупиняються у мадам Фоселі, літньої сусідки. Я ходила до школи з її сином Тоні, але друзями нас важко було назвати. Уже в пісочниці він надто високо гнув кирпу. Завжди хвалився, що в нього найкращі замки. Він зберіг цю звичку, навіть коли підріс: стверджував, що пише найкращі твори й носить найстильніший одяг. Він одружився з найкрасивішою дівчиною і, вважаю, коли вони розлучалися, то всім розказував, що в нього найкращий адвокат. Ще один живий бог. Проте його батьки зовсім не такі, і ми завжди добре з ними ладнали.

Тато з мамою запросили нас із Ріком до ресторану. Коли я пригадую, як вони наполягали, то складається враження, що вони щасливіші були бачити його, а не мене. Вони розчаруються, коли натраплять на заголовки в газетах: «ВАШ МАЙБУТНІЙ ЗЯТЬ У БУЦЕГАРНІ»; «ЕКСКЛЮЗИВ: ПОТЕНЦІЙНИЙ БАТЬКО ТИХ, ДЛЯ КОГО ВИ ЗБИРАЄТЕСЯ ВИРИТИ БАСЕЙН, — НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ!»

Не подумайте, що мені не подобається ідея знайомства Ріка з батьками. Я просто запитую себе, з ким я їх познайомлю.

Рік теж був у захваті з нагоди повечеряти з моїми батьками. Затиснена в лещатах, серед двох вогнів, я сиджу в ресторані «Білий кінь», за круглим столом, на якому яскраво горить свічка. Рік одягнувся, як на весілля, а я цього разу взула туфлі без підборів, щоб мати змогу втекти, якщо ситуація вийде з-під контролю.

У моїх батьків чудовий вигляд. Мама одягла свої прикраси — вони не такі великі, як у мадам Дебрей, але все ж таки. Сподіваюся, що Рік не спробує їх украсти. Мама не замовкає ні на хвилину, у неї на все своя думка. Колір скатертини, офіціант, який мусить стояти рівно, погано відібрані тістечка для аперитиву. Їй завжди є що прокоментувати. Тато дивиться на мене. Думаю, він уважає, що його маленька дівчинка вже досить доросла. Щоразу, коли ми бачимося, він знаходить хвильку, щоб поговорити зі мною. Мені завжди це подобалося. Таке враження, що з ним я стаю молодшою. Він згадує часи, коли я була дитиною й тримала його за руку, але ж перед ним — молода жінка. Думаю, він завжди бачитиме в мені маленьку дівчинку.

Я помітила, що мама уважно роздивляється Ріка. Він почувається незручно, поводиться ввічливо, зважує кожне слово. А я в очікуванні розмов на теми, що мене цікавлять. Хто перший розпочне? Тато нічого не каже, але його погляди досить красномовні. Найгірше, коли він мовчить і нігтем указівного пальця стукотить по ніжці келиха. Якби ви могли заглянути під стіл, то побачили б, що той самий ритм відбиває права нога. За маму я не боюся: вона ніколи не мовчить. Цієї хвилини почуваюся, як веселий кролик, який опинився посеред мінного поля та ризикує злетіти в повітря. У спокійній атмосфері старого ресторану, де грає джазова музика, а в акваріумі перебирають лапами омари в очікуванні, що їх з'їдять, я почуваюся, як канатоходець поміж двох таборів, які зараз почнуть стрілянину.

— То, Ріку, — ви дозволите, щоб я вас так називала? — скажіть, як справи у світі інформаційних технологій?

— Усяке трапляється… Інколи дещо може навіть вибухнути. Роботи завжди вдосталь.

— Називайте мене Елоді, так буде простіше.

Тато спостерігає за Ріком. Здається, він йому не подобається. Завжди весело, коли молодий самець зустрічається зі старшим. Вони оглядаються, обнюхуються. Жодного сумніву, їм цікаво, чи вони б потоваришували, незважаючи на різницю у віці. Інколи я спостерігаю за цим ритуалом. Претендент зустрічається з батьком красуні. Відбувається таємний іспит, неоголошене випробування, а винагородою виступає дівчина. Тисячі століть розвитку цивілізації, щоб знову опинитися в доісторичній печері перед чоловіками, які торгують жінками, наче на ярмарку. Невже ми самі не можемо вирішити, так, щоб ніхто цього не робив замість нас? Мені невтямки: чоловіки почуваються відповідальними за нас чи вважають своєю власністю? Батько намагається зрозуміти, чи може він доручити безпеку своєї дівчинки цьому індивіду, а може, Рік хоче позначити свою територію перед цим незнайомцем? А що робити мені? Зрештою, це ж моє життя.

Батько цікавиться роботою і заодно оцінює його дохід, щоб знати, кому віддає свою дочку. Рік відповідає бездоганно. У нього десять із десяти на перші з трьох запитань екзамену. Якщо русло розмови не зміниться, то, може, я вийду звідси неушкодженою. Але, «на щастя», мама тут:

— То ж ви кохаєте нашу маленьку Жулі?

«Справжніми кулями, я ж вам говорила. Думаю, що за три хвилини вона таким самим безпосереднім тоном запитає, чи він займався сексуальними збоченнями».

Рік не оступився. Він навіть оком не змигнув:

— Краще було б запитати в неї…

«Пихатий боягуз і зрадник! Скинув усю відповідальність на мене. А мені начхати, у мене туфлі без підборів і запасний вихід недалеко».

Сказати, що я не розхвилювалася, буде брехнею. Думаю, що менше ніж за півсекунди моя ліва повіка почала смикатися, рука схопила фіалкову скатертину, ліва стопа завдала удару правій гомілці, якби я ще й удавилася, то батько був би весь запльований. Чудово тримаєшся, Жулі.

Усі троє дивляться на мене. Думаю, навіть гості ресторану зараз звернули на мене свої погляди, омари теж.

Потрібно було віджартуватися якоюсь загальною фразою. Але все, що мені вдалося зробити, це нервово розсміятися, що нагадувало скоріше поросяче рохкання, ніж приємний кришталевий сміх.

Тато мене рятує.

— Елоді, дай їм спокій. Це їхні справи.

«Дякую, тату. На щастя, ти тут».

— А чому я не можу про це запитати? Це природно, що мама хоче знати. Чи не так, Ріку?

«От ти й втрапив. Тут уже не відкараскаєшся. Розбирайся сам».

Рік опускає погляд. Він перекладає виделку. Я ніяковію через нього. Раптом він підводить очі й дивиться на маму:

— У мене немає відповіді на ваше запитання, мадам. Але я точно знаю, що ще до жодної жінки не відчував того, що відчуваю до вашої доньки.

Цього разу в мене смикнулися обидва ока, я зламала собі гомілку. Я мало не гепнулася зі стільця, до того ж, думаю, мені аж слина потекла.

Я дивлюся на Ріка. Він спокійний. Навіть якщо він приховує щось, то тут нема сумнівів: він сказав правду. Мене пробрало наскрізь. Батько дивиться на мене. Він задоволений цим молодим самцем. Мама зачарована. Рік сидить у колі моєї сім’ї. Він простий, щирий, вразливий. Я ніколи не бачила його таким сильним. Він зізнався у своїх почуттях у моїй присутності. Двоє чоловіків у моєму житті ризикують: один — щоб захистити, другий — щоб підставити плече. Що може бути більшим подарунком для жінки? Я — принцеса, а мій батько — король, Рік — мій лицар, і я живу в двокімнатному замку, який захопили морські гребінці. Життя чудове.

63

Дощ ллє вже декілька годин. Давно вже його не було. Ніхто й не помітив, як настала осінь, але цього ранку вона точно тут. Вулиця спохмурніла, дороги мокрі, люди повиймали парасолі й пришвидшують ходу.

Зниження температури й розмір водяних крапель — ось теми більшості розмов. Мадам Бержеро знову приготувала свої звичні фрази. Я вся нашорошена в очікуванні приходу моїх батьків. Вони хочуть помилуватися їхньою донькою на роботі. Їх цікавить також, коли я зможу взяти відпустку, планують запросити нас із Ріком у гості. Я трішки боюся їхнього візиту: батьки на людях чомусь говорять зі мною, як із маленькою… Зважаючи на погоду, моя мама точно запропонує мені одягти шапку й рукавиці. Змушена буду терпіти…

На кінець ранку крамниця переповнена. Люди підтягуються, щоб не залишити нікого на тротуарі під дощем. Зайшов мсьє Калан. Крапельки дощу вилискують на його масному волоссі. Здається, він щасливий. Мені так і хочеться сказати, що він бридкий слимак — «бридмак», як сказав би Ніколи, — що радіє з такої прикрої погоди, але думаю, що це його нікчемна душа веселиться від похнюпленого настрою йому подібних. Перед ним восьмеро людей. Він бурчить:

— Потрібно відкрити ще одну касу або найняти продавчинь, які знаються на професії…

Люди його ігнорують. Я теж не звертаю уваги, просто працюю. Одна жіночка мала нещастя сказати, що за дощової погоди її мучить ломота в тілі. А цей стариган скористався, щоб видати одну зі своїх безглуздих фраз: «Речі мають ту цінність, якою ми їх наділяємо». Почекай, щоб із тобою щось сталося, і тоді ми тобі нагадаємо. Усі чекають: зараз він піде. Якщо добре подумати, то такі екземпляри свого роду благословення: завдяки їм ми не звикаємо до чемності людей, не розраховуємо, що всі нам чимось зобов'язані. Після нього всі здаються привітнішими. Кожна секунда життя стає цінною. Уявляю його існування: негаразди в сім’ї, на ножах із сусідами. Навіть його кіт, мабуть, паскудить у капці. Усі сподіваються, що одного дня мсьє Калану по злочину буде й кара. Ніхто не чекає, що це станеться просто зараз, а особливо завдяки закутаній у водонепроникний плащ старенькій, яка тремтячою рукою спирається на свою квітчасту парасольку.

Коли настала її черга, вона наблизилася до прилавка. Привіталася з мадам Бержеро й кивнула мені. Зазвичай вона приходить що два дні. Минулого місяця їй зробили операцію на катаракту, і просто дивовижно, наскільки змінився її погляд. Можна сказати, що вона відкриває світ заново.

— Я візьму півбагета і, якщо у вас є, то ще й віденську випічку.

Цей негідник втручається:

— Сподіваюся, вона в них є, інакше це не можна було б назвати пекарнею!

Він сам заходиться від реготу. Бабуся зводить очі до неба. А грубіян веде далі:

— Коли дивишся, як жінки працюють, то стає очевидним, чому Бог — чоловік…

Щось завмирає на обличчі старенької. Вона кладе свій хліб на прилавок, оминає клієнтів, що відділяють її від Калана, і підводить на нього свій пронизливий погляд. Усі затамували подих. Вона точно скаже йому все, що думає. Раптом хапає свою парасольку й періщить його щосили, волаючи:

— Та ти врешті заткнеш свою пельку, старий нездаро!

Ошаліла, вона ще раз його б'є майстерним ударом коваля. Усі приголомшені, але ніхто не втручається. Багато хто навіть отримує моральне задоволення. Забудьте супергероїв у вузьких комбінезонах і в плащі, що розвівається на вітрі. Забудьте силунів, які виходять із туману, щоб відновити справедливість і врятувати світ. Сьогодні все змінюється. Рука провидіння, божественна помста — це маленька бабуся з неперевершеним знаряддям: квітчастою парасолькою.

Захоплений зненацька, Калан затуляє обличчя, видає безглузді щурячі звуки, потім втрачає рівновагу й гепається на сідниці. Літня відвідувачка нахиляється над ним:

— Роками ви отруюєте життя в цьому кварталі. Не поважаєте жінок, лякаєте дітей. Ви погань!

Вона ще тричі огріла його, перш ніж додати:

— А оскільки вам так подобаються афоризми, то дозвольте навчити вас іще кількох. Піфагор сказав: «Я часто втрачав щось через свої слова. Проте моє мовчання завжди приносило користь». Тож помовч!

— Але мадам…

— Заткни пельку, кажу тобі! І не забувай слів Платона: «Завжди будь привітним, бо люди, яких ти зустрічаєш дорогою, ведуть важку битву».

Овації. Калан виповз навкарачки, перш ніж зникнути з-перед очей. Тепер бабусина парасолька повигиналася, зате сама вона випрямилася як струна. Кожен її вітає. Мадам Бержеро зробила їй подарунок, не взявши з неї грошей. Жюльєн і Дені поцілували її в щоки. Я подарую їй нову парасольку. За таких обставин моя бабуся сказала б: «Надія живе доти, доки живі бабусі».

64

Я вже щось запідозрила, коли Софі не зателефонувала, щоб привітати мене з днем народження, але коли Ксав’є прийшов купувати хліб і не промовив жодного слова, стало зрозуміло, що тут щось нечисто. Найближчим часом на мене чекає якась несподіванка.

Уже двадцять дев’ять років. Майже тридцять. Перші підсумки, пройдений шлях, на який більше не ступиш. Починаємо пожинати плоди нашого попереднього життя. Ми усвідомлюємо, що старість підкрадається і до нас. Я чіпляюся за цифри. Ще рік — і можна починати вдаватися до паніки. Піднімаюся до Ріка, з яким у нас сьогодні вечеря.

Він відчиняє двері, обіймає мене й вітає з днем народження, але в його поведінці є щось дивне. Говорить пошепки, а обійми не такі палкі, як зазвичай. Не встигла я зайти, як двері його кімнати різко розчиняються і звідти вискакують мої друзі. Софі, Ксав’є, Сара і Стів, у руках у них пакунки. Оточили мене зусібіч. Вони всі — частина мого життя, а дехто вже давно, кожен із різних причин. Разом із Ксав’є Рік облаштовує щось на кшталт шведського стола, дістають тарілки, салати, інші страви, а також тістечка.

— Можеш подякувати пекарці й кондитеру, — каже він. — Вони все це приготували з любов'ю і дарують тобі.

Я така щаслива, що в Ріка виникла ідея всіх їх тут зібрати, і вдячна, що не запросили Жад. Розставляємо навколо стільці, Ксав'е влаштувався на підлозі на старому пуфі.

Ми заходилися розповідати про свої дитячі мрії. Сара почала перша:

— У шість років я вже почала збирати колекцію пожежних автомобілів. Поза жартами, це був початок шляху! Але ніколи не сподівалася бути такою щасливою, як тепер. Хто б міг подумати, що саме тоді, коли я вже була відмовилася, з’явиться мій лицар…

— …Зі своїм великим пожежним шлангом. Так, ми знаємо, — жартує Софі.

Стів миттєво реагує:

— А тут я зрозумів, про що ти говориш. Ви всі тут, у Франції, сексуально затурбовані.

— Стурбовані,— поправляє Ксав’є,— сексуально стурбовані!

— Я так і сказав, — повторює Стів старанно. — Ви всі гіперсексуальні.

І ось він уже палко цілує свою дружину.

Стів швидко опановує французьку. Ксав'є навчив його кількох лайливих слів. А з іншим йому допомагають підручники й перегляд телепередач.

Коли доходить черга Ксав’є відповідати, яким стало його життя, він набирає серйозного вигляду:

— Що ж до мене, то я колекціонував броньовики: танки й бронеавтомобілі. Та не подумайте, що я мріяв одружитися з військовим! Власне, ідея колекціонувати важку техніку мені завжди здавалася дивною, особливо зважаючи на мій пацифістський характер. Можливо, мені хотілося бути в безпеці чи захищати інших, я вже й сам не знаю. Нарешті в мене є мій танк, але мені потрібно було сконструювати його самому — і щоб ви мені допомогли його звільнити…

Стів дивується:

— Ти викрав танк?

Ми розповіли Сарі та Стіву про евакуацію авто Ксав'є. Стів не міг утриматися від сміху. Він сказав, якщо ми знову надумаємо щось таке втнути, то можемо розраховувати на нього. Коли доходить до Софі, вона каже, що ще зарано таке розповідати. Зарано цього вечора чи в її житті? У неї поганий вигляд.

Рік каже, що він нещодавно переїхав жити в цей регіон і думає, що його життя незабаром зміниться. Говорячи, він дивиться на мене, а я й не знаю, як маю це сприймати. Урешті настала моя черга, але мені навіть не потрібно було відповідати. Вони це зробили за мене. Сара чудово підсумувала мою ситуацію:

— Та в тебе просто революційні зміни! Ти змінюєш роботу, змінюєш хл…

Рік удав, що насупився, потім розсміявся, підморгуючи мені одним оком у бік Ксав'є. Якщо Ксав розповів, він за це заплатить. Сара зашарілася, як вантажівка з її колекції.

Ми засиділися допізна, їли все, що поприносили друзі. Навіть спробували нагодувати Стіва нашими сирами, але, незважаючи на всю свою міць, він злякався маленького шматка рокфору. Усі готові займатися серфінгом і кидати бумеранги, але коли мова заходить про маленьку плісняву на сирі — нема нікого. Я навіть задула свічки на торті й отримала подарунки. Ксав’є подарував зроблене власноруч чудове прес-пап'є, виготовлене із завитків металу. Сара і Стів — величезну книжку з найкрасивішими пейзажами з усього світу. Рік — диск із композиціями Рахманінова. Софі — тридцять маленьких коробок, кожну з яких потрібно було розгорнути. Двадцять дев'ять із них містили парфумовані свічки, а в тридцяту вона насипала котячого корму, презервативів і рекламу послуг приватного детектива, вирізану з безкоштовної газети. Стерво таке. Ми добре посміялися, особливо вона. Було просто чудово!

Ми говорили про різноманітні речі, і не знаю, як дійшли до цієї теми, але в один момент Сара запитала:

— Чому ти так не любиш кішок? Що вони тобі зробили? Вони тебе подряпали в дитинстві?

— Я не знаю. Насправді вони гарні, надзвичайно граційні, але думаю, що не такі вірні, як собаки.

— Неправда, — заперечує Ксав’є. Усі кішки, на яких я натрапляв, були неймовірними.

— Можливо, але поясни мені, чому нема котів-шукачів-з-під-завалів чи котів-поводирів? Тому що собаки розумніші? Зовсім ні. Ти бачив, щоб собака змінював хазяїна, через те що він йому не подобається? Ніколи. Але ж коти роблять це. Коти нас використовують, вони егоїсти!

Я з ентузіазмом завершую висловлювати свою думку. Вибравшись на барикади, закликаю натовп прогнати котоподібних загарбників.

Мої друзі ззирнулися. Думаю, всім начхати на котів і собак. Не варто так робити. До того ж вони й справді милі, ці коти.

Близько другої години ночі ми всі допомогли Ріку прибрати й порозходилися. Я подякувала йому. Він обійняв мене, але було надто багато людей, щоб сталося все так, як я хотіла. Софі спустилася зі мною, щоб допомогти занести подарунки. Біля моїх дверей ми попрощалися з усіма, почекали, поки всі трохи відійдуть, і я їй шепнула:

— Я не хотіла говорити перед усіма, але вигляд у тебе засмучений. Що відбувається? Ти сумуєш за Браяном?

— Якби тільки це…

— Хочеш зі мною поговорити?

Ми заходимо до квартири. Софі, втомлена, сідає на крісло.

— Вибач, — каже вона, — я намагалася не зіпсувати всім настрій на твоєму дні народження, але мені було кепсько.

— Розповідай.

— Я багато думаю про Браяна. Не знаю, чи це через весілля Сари, чи через твою закоханість, але я почуваюся самотньою. З огляду на моє теперішнє життя, я навіть могла би поїхати жити з ним до Австралії.

«Твій від’їзд був би справжнім ударом для мене, але це я тобі скажу іншим разом».

— Ти з ним про це говорила?

— Він сам мені запропонував. Ми говоримо по телефону щоночі — через різницю в часі.

— Він міг би влаштуватися у Франції та бути ближче до Стіва…

— У нього хворий батько. Він не хоче залишати його.

Раптом Софі дивиться мені просто в очі:

— Але це не настільки мене бентежить, Жулі.

«Що вона зараз мені скаже?»

Вона підбирає слова.

— Це щодо Ріка…

Вона затялася.

«Та говори вже! Ти бачила, як він цілується з іншою. Чи, може, ще гірше — ти сама в нього закохалася…»

— Софі, кажи, будь ласка…

— Ти досі мучишся, що ж він може утнути…

— Щохвилини. Це пекло якесь. Я живу у вирі запитань: чому він стежить за садибою Дебрей? Чому він так довго вичікує, перш ніж щось зробити? Уже кілька місяців він фотографує й готує напад. На що він чекає?

— Я вагалася, чи говорити тобі, але я не зможу дивитися тобі в очі, якщо приховаю це. Обіцяй, що ти не накоїш дурниць.

— Припини, Софі, ти мене лякаєш. Що тобі відомо?

— Спочатку обіцяй.

«Мені начхати, я можу тебе запевнити, що Земля пласка, але мені треба знати».

— Обіцяю.

Вона виймає із сумочки конверт. Усередині газетна стаття, яку вона розгортає і кладе на стіл.

«Відома шкіргалантерея Дебрей відкриває музей на території свого володіння. Найкращі вироби з родинної колекції, неоціненні твори мистецтва та історичні пам'ятки, зібрані Шарлем Дебрей і його нащадками з усього світу, аж до відомої колекції коштовностей його онуки — чинного директора Албан Дебрей. В одному з осередків французької розкоші відвідувачі з усього світу зможуть помилуватися знаменитим скарбом однієї з престижних ремісничих сімей. Відкриття відбудеться за три тижні, першого листопада, у присутності офіційних осіб і знаменитостей…»

Ось на що чекає Рік, ось його мета. Усе підтверджується. Я закохана в злодія. З днем народження, Жулі.

65

Відколи почалися дощі, я вже не мушу поливати грядку мадам Рудан. Я саме збирала останні кабачки, коли задзвонив мій телефон.

— Це Жулі Турнель?

— Так, це я.

— Я телефоную з приводу вашої тітки, Аліс Рудан.

— Що сталося?

— Мені прикро вам це повідомляти, але її не стало сьогодні вранці. Прийміть мої щирі співчуття.

Я стою посеред її грядок, з руками, вимазаними в землі. Вітер гуляє по дахах будинків, сіро. Паморочиться в голові.

— Вона не страждала?

— Здається, що ні. Лікар збільшив дозу морфію. Ми помістили тіло в морг, але ви можете його побачити. Вона залишила вам папери.

— Я зараз зайду. Мені потрібно дещо владнати.

— Як бажаєте, мадемуазель, це не терміново…

Я кладу слухавку й сідаю на землю. Сльози покотилися самі по собі. Я плакала, пестячи її рослини. Вона вже не побачить останніх квітів у саду. Це не такий самий біль, як тоді, коли Давид розбився на скутері. Немає бунту, злості, лише невимовний розпач. Уперше я це відчула, коли собака наших сусідів, Торнадо, помер. Мої батьки тоді саме розмовляли з власниками, коли я помітила його труп через прочинені двері. Він більше не гавкав, не біг мені назустріч, щоб побавитися з м’ячиком. Я заховалася в глибині нашого саду, в кущах бузку. Це була моя таємна схованка. Я б зараз дорого заплатила, щоб опинитися там. Тоді мої батьки мене шукали, кликали, але я не відповіла. Мені потрібно було побути самій. Лише вночі батько, ще раз прочісуючи сад, тоді як поліція вела пошуки на вулиці, помітив мене в променях ліхтаря, налякану, як маленький горобчик. Він узяв мене на руки, і ми разом плакали. Це перша смерть, перша втрата живого створіння, яке я любила. Потім були й інші. Наступний великий урок стався через кілька місяців. Коли помер мій дядько Луї, я не плакала. Якщо бути відвертою, то мені навіть не було сумно. Я з жахом усвідомила, що сусідський собака був дорожчим за цього старого буркотуна. Мені було соромно, але я навчилася дивитися правді в обличчя. Якщо говорити відверто, то ми не любимо людей чи речі через їхню логічність чи правильність. Тут щось інше. Нераціональне почуття, яке неможливо передбачити. Мадам Рудан померла, і це завдає мені нестерпного болю.

Я прийшла до лікарні, усі звертаються до мене, як до її родички. Мені пропонують побачити її тіло. Я погоджуюся. Аліс не впізнати. Можливо, через неонове освітлення, а можливо, тому що в ній більше немає життя. Ще дві години тому я збирала її овочі, а тут дивлюся на неї й боюся навіть покласти руку на її чоло, мені лячно від того, що можу відчути. Та я зобов’язана їй цим останнім жестом ніжності. Вона страшенно холодна. Я починаю знову плакати, цілую її. Вона мені ніким не доводилася, проте я знаю, що по ній лишиться величезна порожнеча.

— Як ви плануєте облаштувати похорони?

— Вам потрібна відповідь зараз?

— Ви б хотіли вдатися до кремації чи поховати тіло в землі?

— Поховати. Думаю, що існує сімейний склеп на північному кладовищі. Її мати і брат уже там. Ви впевнені, що в неї, крім мене, більше нема близьких?

— Вам краще знати. Лише ви зазначені в лікарняному листі як особа, до якої звертатися в надзвичайному випадку, і вона всі документи оформила на вас.

— Які документи?

Працівник простягає мені досить грубий конверт. Я покидаю відділення і влаштовуюся в залі очікування в адміністративному крилі. Виймаю документи. Зверху світлина її брата. Офіційні документи, з нотаріальними печатками, довіреність тощо. Здається, все було підписане одного дня, минулого тижня, на другий день після мого останнього візиту. Там також інший конверт із моїм ім'ям. Розгортаю його:

«Моя люба Жулі!

Я відчуваю, що помру, і не впевнена, що дочекаюся твого наступного приходу, тож диктую ці слова одній медсестрі. У мене майже нічого нема, та, оскільки не маю більше близьких, я буду рада залишити все тобі. Хочу тебе попросити про останню послугу. Поховай мене поруч із братом і батьками. Ми знову станемо сім'єю. Приходь провідати нас час від часу, мені буде приємно. Я переписала квартиру на твоє ім'я. Вона коштує небагато, але гроші допоможуть тобі облаштуватися й продовжити навчання. Сподіваюся, що в тебе з Ріком складеться все так, як ти цього хочеш, і що ви будете щасливі. Я б дуже хотіла вас побачити. Ти була останнім сонячним промінчиком у моєму житті. Була мені за дочку, якою можна пишатися. У тебе багато запитань. Я знаю, що ти знайдеш відповіді. Ти в тому віці, коли не потрібно визирати у вікно, щоб вийти на вулицю. Це лише старі дивляться на погоду, перш ніж погуляти. Дякую тобі за все, ти подарувала мені радість, на яку я більше й не сподівалася. Не забувай, моя люба, що, хай би яким було твоє нещастя, ти щаслива, тому що жива і все у твоїх руках.

Міцно цілую,

Аліс».

У четвер, по обіді, мадам Бержеро сама хазяйнувала в крамниці. Софі, Ксав'є і Маеліс супроводжують мене на кладовище. Рік теж тут. Не знаю, що мене більше бентежить — смерть Аліс чи те, що вони всі поруч зі мною. У мене її лист і світлина брата. Дощ не йде, але небо сіре. Ми всі одягнені в чорне й чекаємо на катафалк перед цвинтарем. Поміж тополями свистить вітер, падає листя. Ніхто не розмовляє, але ми всі разом.

Коли під’їжджає автомобіль, ми йдемо за ним аж до алеї, де гробарі одчинили сімейне склепіння. Я проживаю момент у невагомості, як за сповільненої зйомки. Бачу чоловіків із агенції ритуальних послуг, які дістають труну. Її поклали над братом. Хочеться вірити, що вони об'єднаються там, у кращому світі. Сподіваюся, що вони знайдуть одне одного і більше не розлучаться.

Я стою на краю ями. Допомагаю поправити квіти. Софі плаче. Для неї це нелегко, вона лише рік тому втратила батька. У Ксав’є і Маеліс стомлений вигляд, вони не зводять з мене очей. Рік стоїть позаду них, наче ховається. Я відступаю, щоб дати чоловікам виконати їхню роботу, і помічаю його збентежене обличчя. Здається, він відчуває щось глибше за просту емпатію.

Ми залишаємося, аж поки не покладуть на місце надгробну плиту. Скоро на ній вигравіюють ще одне ім'я. Катафалк їде. На кладовищі безлюдно. Я не вмію молитися. Просто нахиляюся і гладжу надгробок. Тихим голосом шепочу:

— На добраніч, Аліс. Поцілуйте їх за мене. Я швидко повернуся, я вам обіцяю.

66

У мене, мабуть, і справді нікудишній вигляд, тому що в пекарні всі дуже люб’язні зі мною. Через ситуацію з Ріком земля вислизає мені з-під ніг. Реальність доволі відрізняється від очікування. На щастя, у зв’язку зі смертю мадам Рудан мій пригнічений стан ні в кого не викликає підозр.

Ніщо мене більше не тішить, голова переповнена думками про намір Ріка скоїти злочин і про відкриття музею Дебрей, яке невпинно наближається. Залишилося два тижні. Він це вчинить напередодні? І відразу ж піде у свист? Запропонує мені поїхати з ним? Зараз він поводиться природно, наче нічого не має статися, а мене мучать докори сумління.

Клієнти трішки мене дратують. Проте кожна зустріч, розмова, якою б незначною вона не була, додають підозр. Я зауважила дивну тенденцію: дівчата, які приходять купити щось поїсти на обід, більше не говорять про хлопців чи кохання, як ми це робили в їхньому віці. Я їх слухаю. Вони підтримують одна одну, діляться враженнями. І, незважаючи ні на що, — сподіваються. Мають такий зворушливий вигляд. У кожного покоління свої умовні знаки, слова, жаргон. Залежно від віку ми «загоряємося», «западаємо», «сохнемо» або й не знаю, що ще робимо з тими хлопцями. Хоча хай би якою була епоха, деякі слова ніколи не змінюються, не зазнають впливу модних тенденцій. «Обожнювати», «сподіватися», «страждати», «чекати» і «плакати». Ніхто, навіть ці безтурботні дівчатка, не наважуються викинути ці слова зі свого лексикону.

Рік мав зайти сьогодні вранці, але не зайшов. Я не бачила, щоб він подався кудись. Уже час зачинятися на обідню перерву. Я відправляю останнього клієнта й замикаю двері до крамниці. Коли опускаю жалюзі, Мохамед вітається зі мною. Я відповідаю. Добре знати, що він десь поруч. Ми обмінюємося кількома словами щоранку, коли я приходжу, і щовечора, коли зачиняю пекарню. А ще тоді, коли він ховає свій товар від дощу. Часто я запитую себе, яке в нього життя поза роботою в крамниці. З таким розкладом він має небагато часу.

Після обіду я почала непокоїтися через Ріка. Це не в його звичках — залишати мене без новин так надовго. Я дзвоню йому на мобільний:

— Ріку?

— Добрий день, Жулі.

— Ти де? Я не впізнаю твого голосу.

— Я страшенно хворий…

Раптом він вигукує:

— Дідько, вже третя година… Я лежу відучора. Я, мабуть, застудився.

Він кашляє й важко дихає. Я ніколи не чула його в такому стані.

— Ти лікуєшся?

— Кава, аспірин.

— Я забіжу в аптеку і зараз прийду.

— Не переймайся. Завтра мені полегшає.

— У тебе є температура?

— Я її не міряв.

— У тебе гаряче чоло?

— Скоріше, крижане і спітніле.

— Відпочивай, я прийду з усім необхідним десь о восьмій.

— Добре.

Він не намагався завадити мені прийти, просто сказав «добре». Моя бабуся мала звичку казати, що хворі чоловіки — наче підстрелені вовки. Вони дозволяють наблизитися лише тим, кому беззаперечно довіряють. У мене трішки поліпшується настрій, тому що цього вечора в мене побачення з моїм вовком.

Я спустошила аптеку так, що мсьє Бланшар запропонував повернути потім усе, що мені не знадобиться. Стукаю до Ріка, але він не відповідає. Стукаю ще сильніше і врешті чую приглушений голос, який запрошує мене ввійти. Двері відімкнені.

Він лежить у ліжку, весь блідий, накритий ковдрою по самі вуха.

— Я не хочу заразити тебе.

— Відколи ти в такому стані?

— Лихоманка почалася вчора ввечері. Що це за торба з ліками? Попереджаю, я й слухати не хочу про свічки.

Я сідаю на край ліжка.

— Можна мені хоча б доторкнутися до твого чола?

Він киває головою.

Коли моя долоня торкається його шкіри, він заплющує очі, як поранена тваринка, яка знайшла трішки підтримки. Він горить.

— У тебе болить горло?

— Я не знаю.

— Дозволиш?

Він опускає ковдру. Думаю, що в нього голий торс. Я обмацую його підборіддя біля горла. Його щетина лоскоче пальці. Під час гарячки вона росте швидше. Я обожнюю відчувати її під рукою.

— І?..

«Нам краще викликати лікаря, але я хочу ще трішки полікувати тебе сама…»

— Я приготую тобі суміш, і ти вип’єш сироп. Ти, мабуть, добряче промерз. Звичайно, ти ж завжди бігаєш у самій футболці, хай би якою була погода.

Він усміхається:

— Жулі, у мене вже є мама і ми ще не одружені, тож твої вчительські повчання…

Що він сказав? «Одружені?» У нього світяться очі. Я зараз знепритомнію. Уже кілька тижнів я такого не відчувала. Я в ньому вже не бачу злодія, довіряю його задумам і віддана йому всією душею. Потрібно відійти, а то я накинуся на нього і він передасть усі свої мікроби мені через рот.

— Напевно, ти ще нічого не їв?

— Уяви собі, я вагався між квашеною капустою із сосисками та піцою з потрійним сиром, але сама думка про їжу викликає в мене блювотний рефлекс.

— Не можна мучити себе голодом. Хвороба знесилює тебе, твій організм потребує енергії. Я приготую тобі хороший бульйон.

«Готово! Який жах! Мені тільки двадцять дев'ять, а я вже говорю, як моя мама! Чорт забирай, старість уже наступає мені на п’яти! Одного дня я йому скажу взути капці й він назве мене мамою перед нашими дітьми…»

Я прямую на кухню.

— У тебе, напевно, нічого нема, щоб приготувати легку вечерю?

— Бульйон із піци з нагетсами й вермішеллю підійде?

Відчиняю холодильник. Просто геніально. У мене таке враження, що я в нас удома. На кухонному столі помічаю секретні теки, розкладені на два стоси. Жодного напису, нічого, що могло б розповісти про їхній вміст.

Рік буркоче:

— Ненавиджу бути хворим.

«Яка новина! Чоловік, який ненавидить бути хворим! Якщо ми знайдемо хоча б одного, хто погодиться лікуватися, не впадаючи у відчай і не виказуючи страшні муки, варті тортур інквізиції, то можна буде зняти документальний фільм».

Рік розкривається. У нього точно голий торс. А може, і не тільки. Він знову бурмоче:

— Мені то жарко, то холодно, я так більше не можу. Може, прочинити вікно?

— Маєш рацію, добрий протяг — і пневмонію забезпечено.

— Я заливаюся потом з учорашнього вечора. Мені стане ліпше, якщо прийму душ.

Думаю, він вирішив устати з ліжка. Мені надзвичайно ніяково. Піду до себе й візьму все необхідне для бульйону. Не хочу бачити його голим, не за таких обставин. Вони все ж таки недолугі, ці хлопці. Скоріше оголять свої сідниці, ніж серце.

— Я спущуся до себе за овочами.

— Ти повернешся?

Судячи з його тону, йому б цього дуже хотілося.

— За десять хвилин. У тебе буде час прийняти душ.

— О’кей. Двері будуть відчинені.

Насправді мені потрібно менше ніж три хвилини, щоб зайти до себе, забрати овочі, ще два-три інгредієнти й повернутися. Але я дам йому час. Це жахливо, але я така щаслива, що він захворів… Я поруч із ним, так, наче ми живемо разом, наче крім нас більше нікого не існує. Він мене потребує, я доглядаю його, нічого й нікого між нами. Ідеальне життя. Таким має бутй щастя: хворий хлопець і дівчина, яка вміє варити суп.

Я повертаюся без стуку.

— Ріку?

Ніхто не відповідає. Вода більше не тече у ванній. Підходжу до його кімнати. Заснув. Я навшпиньки наближаюся. Він міцно спить. Сідаю на краю ліжка. Дивлюся на нього й наважуюся погладити його чоло, занурюю пальці у волосся. Я ніколи не спостерігала за ним, коли він спить. Уві сні люди завжди такі зворушливі. Вони вразливі. Наче довіряють вам своє тіло.

Рік так міцно спить, що я можу притиснутися до нього й він навіть не помітить. Але не наважуюся. Мені нема на що скаржитися. Нарешті я можу роздивитися форму його плечей і рук, обриси його обличчя, підборіддя, губи. Його довгі вії, його повіки. Я знову його гладжу, і мені хочеться вірити, що в такому стані, заснувши, як дитя, він не заперечує проти моєї присутності.

Ріку, ти довіряєш мені. Дозволяєш доглядати за тобою, торкатися тебе, як ніколи раніше. Чому ж ти не розкриєш мені своєї таємниці? Чому ти захворів? Цей безглуздий проект забрав усі твої сили? Я знаю, що ти не розповіси. Я б хотіла, щоб цей момент тривав вічно, більше нічого не прошу в життя, лише відчувати те, що відчуваю зараз.

Незважаючи ні на що, в уяві знову постають теки на кухонному столі. Рік ніколи ні в чому не зізнається, але в мене є нагода дізнатися. Я повертаю голову й помічаю їх. Продовжувати гладити його волосся чи скористатися з можливості й заглянути всередину? Адвокат і прокурор у моїй голові розпочали свою суперечку. Це велика бійка! Прокурор погрожує, але адвокат показує йому язика. Його це дратує, і він перескакує через стійку, щоб добряче вліпити опоненту. Вони сваряться й починають душити один одного своїми маленькими хутряними шарфами. Як зворушливо! Я оголошую перерву.

Покидаю Ріка. Зачиняю двері до його кімнати, щоб він не заскочив менезненацька. У мене тремтять руки. Яку розгорнути першою? Вибираю теку навмання. Вона містить рахунки. Наступна — декілька файлів із ремонту комп’ютерів. Якщо це його справжня робота, то вона не забирає багато часу. У наступній — світлини резиденції Дебрей: корпус із покритими черепицею дахами, ательє й різні входи до садиби. На іншому знімку — домофон і палець, що тисне на кнопку. Із серії фото можна відновити код. Є також знімки, зняті з висоти пташиного польоту. Я стурбовано переглядаю документи. Як він це все отримав? Наступна — грубіша, червона папка. Я прибираю резинки-фіксатори. У мене погане передчуття. Зверху копія календаря із закресленою датою — тридцять перше жовтня. Є також плани споруд, заводу, різноманітних ательє. На деяких синім зазначено маршрут. Я раптом натрапляю на дещо серйозніше: копію плану з умовними позначками «Головна зала музею». Мені важко орієнтуватися, але там помітне розташування виставкових вітрин. Номер сімнадцять обведено червоним кольором.

Я чую шум у Ріковій кімнаті. Згортаю все нашвидкуруч.

— Жулі?

— Іду!

Він підвівся на ліжку. У нього розпатлане волосся від моїх пальців і від подушки. Він потягується.

— Я довго спав?

«Довго або недостатньо — це з якого боку дивитися».

67

За дванадцять днів, у переддень інавгурації, Рік викраде вміст сімнадцятої вітрини музею Дебрей. Поза сумнівом, найкращий камінець з усієї колекції. І ви хочете, щоб я спокійно жила, володіючи такою інформацією?

У пекарні я наче на голках. Усе мене насторожує. Вчора розкричалася, як у фільмі жахів, бо здалося, що якийсь хворий погрожував мені гігантським ножем, а це всього-на-всього Ніколя приніс багети й розіграв блазня.

— Ти надто «хандах», — заявив він.

Це мало б означати, що я хандрю й наводжу страх. Добре, що мсьє Калан не зайшов, а то б я йому висказала все, що думаю. Навіть Софі помітила, що зі мною щось не так, але я їй нічого не розповіла.

— Ця історія вибила тебе з рівноваги, — заявила вона мені.— Ти не витримаєш такого тиску.

«У найгіршому разі, за дванадцять днів він буде або у в'язниці, або в бігах».

Я тільки боюся, щоб Рік не відмовився запропонувати мені втекти з ним. Він напевно переконаний, що я надто розумна, щоб погодитися на підпільне життя. Уважає, що я ніколи не відмовлюся від мого комфортного існування, щоб піти за ним. У нього можуть бути сумніви?

На що я справді здатна заради нього? Якщо не брати до уваги мої розмови про щастя та мрії людини, у якої є все необхідне, на що я справді піду? Я боюся відповіді. Мені страшно, що Рік буде поза межами моїх можливостей.

Проте я більше не сумніваюся, що він для мене означає. Це не красунчик, яким я захопилася через свою самотність. Ні. Я зовсім не шукала нових стосунків. У мені щось змінилося з його появою. Результат мене дивує, захоплює, змушує жити, але він може й знищити.

Якщо Рік думає, що я не здатна втекти з ним, то я мушу змінити його думку. Потрібно негайно написати йому повідомлення. Він може запропонувати мені вирушити з ним. Обіцяю, не братиму багато речей: двоє трусів, прибор для чищення овочів і Туфуфу. Не можна втрачати жодної секунди.

Рік ще цілком не видужав від свого грипу. Видно, як він намагається щосили, але тіло його не слухає. Я більш ніж переконана, що ця хвороба спричинена страхом, який отруює йому життя, беручи до уваги те, що час пограбування наближається. Якщо йому так важко, чому він це робить? Якщо йому бракує сміливості, чому він так старанно намагається спланувати пограбування? Може, він мусить заплатити викуп за свою дружину, яку тримають у заручниках? Або хоче забезпечити краще життя своїм позашлюбним дітям? Або в нього таємний зв'язок із Жад, яка хоче собі такі самі груди, як у Лени? Усе ще знесилений хворобою, Рік майже не виходить із квартири.

Я запропонувала йому прийти сьогодні до мене на вечерю, мовляв, щоб трішки розвіятися. Він одразу погодився. Думаю, що можу офіційно заявити, без жодних хвастощів, що він шукає зустрічей зі мною. Фанфари, гарматний залп, випускайте голубів. Дякую, що не випустили птахів, перш ніж вистрілити, а то вони перетворилися б на місиво.

Із пекарні я принесла салат і легкі тістечка, щоб це нагадало йому нашу першу вечерю. Навчена досвідом, перевірила мій водонагрівач і вимкнула все, що нам не знадобиться, навіть телефон. Ніщо не має нам завадити. У нас є про що поговорити, я обов'язково мушу поставити йому питання, які мене мучать, і він не піде, поки не відповість. Від цього залежить наше майбутнє, особливо моє.

Він зробив зусилля, щоб поголитися, і одягнув гарну сорочку. Коли зайшов, то зупинився, щоб роззирнутися.

— Здається, минула вічність, відколи я тут був.

«Лише попроси — і я дам тобі ключ».

Він веде далі:

— У мене навіть не було часу зайнятися твоїм вінчестером. Ти на мене не ображаєшся?

— Це не так важливо, у тебе купа інших справ.

«Як-от викрасти плани або вирахувати, якою вентиляційною трубою пробиратися в музей Дебрей…»

Він готовий допомогти мені накрити стіл, але я змушую його сісти:

— Ти ледь тримаєшся на ногах. Дозволь мені самій.

«У тебе такий знесилений вигляд, що я готова запропонувати допомогти тобі здійснити задум. Можу нести сумки…»

Він цікавиться, що нового в моїх батьків, запитує про Ксав'є та інших. Потім про мою роботу в пекарні. У нього талант змусити мене говорити, тоді як сам мовчить.

Я навіть не певна, що ця стратегія свідома. Думаю, він так поводиться з усіма. Захищає себе. Я б хотіла подарувати йому щось інше.

Оскільки апетит у нього ніякий, вечеря тривав недовго. У нього очі світяться через лихоманку. До цієї миті він вів розмову так, щоб вона не торкалася його особисто. Мені потрібно переходити в наступ:

— Твоя хвороба не надто заважає роботі?

— Нічого катастрофічного. Я тільки переніс зустрічі.

— Нічого термінового?

— Ні, мені пощастило.

— У тебе буде відпустка до кінця року?

— Я ще не знаю. А в тебе?

«Чудова реакція, але я не потраплю в пастку».

— Ні. Можливо, на кілька днів.

Я атакую далі:

— Ти поїдеш на свята побачитися із сім'єю?

— Ще два місяці, у мене є час. А в тебе є новини щодо квартири мадам Рудан?

«Упертий віслюк».

— Справа в нотаріуса. Вона зробила мені гарний подарунок.

Стрілки на годиннику крутяться. Я мушу поговорити з ним, перш ніж вовк повернеться до свого лігва. Він уже, мабуть, усвідомив, що я не дозволю змінювати тему розмови. Дивлюся просто йому у вічі:

— Ріку, якщо в тебе є якісь проблеми, то ти можеш поділитися зі мною.

У нього вирвався нервовий сміх. Вразлива тема.

— Моєю єдиною проблемою є цей чортів грип, і ти вже мені дуже допомагаєш.

— Я не це маю на увазі.

Я не можу витримати його погляд. І опускаю очі:

— Не знаю, чи тобі відомо, але ти дуже важливий для мене.

— Дякую, Жулі, ти для мене теж багато важиш.

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося…

— Будь певна, зі мною все буде гаразд.

— Якщо з тобою щось відбувається, навіть те, про що важко говорити, знай, що я готова тебе вислухати…

Він дивно дивиться на мене, напружується. Я його знаю. Він готовий замкнутися. Міцно стискає губи. Мені страшно, але я не можу відступитися.

— Ріку, ми всі припускаємося дурниць чи ставимо неможливі цілі…

Його погляд насторожується.

— Жулі, що ти намагаєшся мені сказати?

У нього холодний голос.

— Я хочу лише допомогти тобі, Ріку, нічого більше.

— Дуже мило з твого боку, і я справді ціную все, що ти для мене робиш, але запевняю, усе гаразд.

— Я б хотіла, щоб між нами не було жодних таємниць. Мені було би приємно, якби ти мені достатньо довіряв, щоб звіритися в усьому, що тебе непокоїть.

Він відвертається. Ховає обличчя. Коли він знову на мене дивиться, це більше не той Рік, якого я знаю. Це незнайомець, який стріляє в противника, прагне захистити своє найдорожче.

Чи потрібно вести далі? Як побороти незручність, яка розділяє нас? Мабуть, він здогадався, що мені щось відомо. Він, безперечно, боїться. Потрібно його підбадьорити, але в мене нема ні сили, ні способу. Я ледь не плачу. Усе, що спадає мені на думку, — це взяти його за руку. Він не реагує.

— Ріку, я не хочу втратити тебе. Усе, чого я прагну, — це жити з тобою, і не важливо, яке життя ти для нас обереш. Я не хочу тебе засуджувати й ніколи не перешкоджатиму тобі, але благаю: розкажи, що тебе настільки бентежить.

Він стримується, але я відчуваю, що всередині в нього все кипить. Зовсім не на таку реакцію я чекала, але вже надто пізно. Рік нервово схоплює виделку, наче зброю, якою хоче скористатися. Подумавши трішки, звертає до мене свій погляд і каже:

— Жулі, я дуже тебе кохаю, але я піду. Думаю, що нам краще не бачитися деякий час. Я зателефоную тобі. Дякую за вечерю.

Він виходить із квартири. Звук зачинених дверей справляє на мене ефект пострілу рушниці просто в серце.

Дев’ятнадцяте жовтня, двадцять три по двадцять першій — я мертва.

68

Ніч, трішки холодно. Я стою на балконі квартири Жерома і дивлюся на вогні нічного міста. Дурна ідея перестрибнути через перила промайнула в голові, але я вже уявляю, якого прочухана дасть мені мадам Рудан, коли я з'явлюся в раю. Не зовсім упевнена, що туди потраплю, особливо, якщо котам із їхніми дев’ятьма життями буде що сказати. Свято розлучення Жерома триває на повну. Думаю, що дехто з одинаків піде сьогодні додому в парі. Жером спілкується зі своєю першою дружиною. Їм весело разом. Буде смішно, якщо вони знову зійдуться… Дивлюся на них крізь засклені двері. І також помічаю там моє послання долі: дивного типа з головою білки. Він говорить із милою, коротко підстриженою дівчиною. Мабуть, знову цікавиться, що такого найбожевільнішого вона утнула у своєму житті. Напевно, змінила зачіску. А можливо, щось серйозніше.

Якщо він знову мене запитає, то я знаю, що відповісти: найшаленішим учинком було налаштувати проти себе чоловіка, якого я кохаю. Ще кілька годин тому в нас були всі шанси. Він міг запропонувати мені втекти разом із ним. Ми могли віддатися почуттям, які, можливо, поділяли. У мене було досить часу, щоб відмовити його від пограбування й не влаштовувати допит. Але все пропало.

Довіра — це основа всього. Потрібно було йому довіряти, дозволити розкрити свої карти, як він цього хотів, і не пхати носа в його справи. Якщо сьогодні ввечері Жером організує конкурс «Міс Невдаха», я впевнена, що виграю перший приз. Втратити Ріка — що могло бути гіршим? Я ніколи не зможу забути, як він, виходячи з моєї квартири, сказав, що нам не слід більше бачитися. Рубців не видно, але ви завжди їх відчуваєте.

Коли зістаріюся на самоті, десятиліттями чекаючи на чоловіка своєї мрії, я стискатиму в руках єдину світлину, що в мене залишилася: погідний недільний ранок і ми біля машини Ксав'є.

За десять днів настане фатальна дата: Рік намагатиметься викрасти вміст вітрини номер сімнадцять. Він злодій, однак я не можу засудити його за це. Навіть бажаю йому успіху та щастя, якого я не змогла йому подарувати. Глибоко всередині знаю, що ніхто не зміг би йому дати більше, ніж дала б я. Утім, це не зовсім правда. Правда в тому, що ніхто не міг би дати мені більше, ніж він.

Рік не злочинець. Якби він був поганим, то не поводився б так шляхетно. Я це говорю не тому, що закохана по вуха. Якби він був звичайним бандитом, він не захворів би, коли наближається визначена дата. Коли я думаю, що до того ж своїми розмовами змусила його віддалитися від єдиної компанії, де він почувався щасливим… Ідіотка.

У вітальні Жерома я бачу всіх його веселих друзів. Багато з них чекає на зустріч, яка кардинально змінить їхнє життя. Я ж випустила свою можливість, утратила шанс.

Нестерпно дивитися, як радіють інші, коли мені так важко на душі. Я краще побуду в обіймах ночі, звівши погляд на місяць. Чую подих вітру. Як виправити свою помилку? Що мені зробити, щоб допомогти Рікові? Як переконати його у моїй відданості? Як мені захистити його від самого себе?

Хмари розійшлися, вийшов місяць, чіткий і яскравий. Його краса освітлює мій розум і, як на небі, туман на хвильку розходиться. У мене щойно з'явилася ідея. Обіцяю розповісти про найбожевільніший мій учинок у житті. Саме цієї миті пробилися перші промені світла з глибин безнадії. Я знаю вирішення всіх своїх проблем, відповідь на всі питання. Я викраду коштовність раніше за Ріка.

69

— Жеральдін, це питання життя і смерті! Благаю тебе!

— Припини тиснути на мене. Ти уявляєш, про що просиш? Я вже й так надаю тобі доступ до конфіденційних банківських справ одного з найбільших наших клієнтів.

— Я знаю і дуже тобі за це вдячна.

— Якщо Рафаель дізнається, що я використала його коди доступу, він мене вб’є, і я втрачу роботу.

«Зауваж, якщо ти будеш мертва, то робота тобі не знадобиться».

— Я це усвідомлюю, Жеральдін, але благаю, довірся мені. Ти ж знаєш, що я ніколи нічого не зроблю, щоб нашкодити тобі чи банку, я завжди була чесна…

— Це правда, але я також знаю, що ти готова залізти в болото по самі вуха заради когось.

— Якщо вже щось станеться, то я візьму всю вину на себе. Можеш усе валити на мене. Це буде неважливо, мені нічого буде втрачати.

— Що ти задумала?

— Краще тобі не знати всієї правди. Чим менше ти знатимеш, тим краще для тебе.

— Ти мене бентежиш, Жулі. Я трішки знаю Дебреїв. У бізнесі вони не дають нікому попуску, тож не думаю, що в інших галузях поводяться краще.

— У мене нема вибору, Жеральдін. Я не маю права просити тебе про допомогу, але без тебе мені не вдасться…

— Що саме тобі потрібно?

— Ти казала, що майстерні Дебрей шукають приватних інвесторів?

— У них на рахунках практично нічого не лишилося. У них більше нема збережень і велика частина експонатів уже під заставою.

— Проте їхні сумки не з дешевих…

— Албан Дебрей живе на широку ногу. Вона розтринькує всі доходи з підприємства. Минулого року навіть узяла позику під заставу компанії, щоб профінансувати кінну стайню, яка тільки завдає збитків. І так з усім. Ще два роки без свіжих грошей — і майстерні Шарля Дебрея будуть продані за безцінь великій компанії або пенсійному фонду.

— Якщо ти запропонуєш їм інвестора, вони тебе послухають?

— Ми не єдиний їхній банк, але думаю, що так.

— Вони перевірять його платоспроможність?

— Вони попросять нас це зробити.

— Я на це й розраховую.

— Чому? Ти знаєш багатого інвестора?

— Я над цим працюю.

Я знаю, що ви думаєте: «Та вона збожеволіла». Ваша правда. Але коли нам більше нічого втрачати, ми ладні на все. Сподіваючись заспокоїти себе, намагаюся пригадати всіх історичних персонажів, яким удалося здійснити щось неможливе лише тому, що в них не залишалося вибору. Я на цьому етапі.

За шість днів Рік почне операцію. Мені потрібно випередити його, не маючи ні планів, ні обладнання, ні фізичної підготовки. Я хотіла спокусити Албан Дебрей грошима, але й не сподівалася, що її фінансовий стан може зробити її настільки піддатливою…

У мене був простий план: зустрітися з нею, щоб обговорити можливість співпраці з її компанією. Я запитаю, чи можна подивитися на її музей ще до відкриття. Коли ми будемо перед вітриною номер сімнадцять, я її розіб'ю, викраду кольє і швидко втечу. Принесу все Рікові, як кішка, яка спійману мишу приносить своєму господареві. У нього не залишиться вибору, хіба що покохати мене, і ми заживемо щасливо, як Білосніжка та її принц, але без гномів. Я вас не переконала? Себе теж. Я страшно боюся, але цей учинок — водночас самовбивчий, відчайдушний і дурнуватий — єдина нагода довести Ріку, що я готова на все заради нього. Якщо я це собі говорю, то вже напевно вирішила здійснити задумане. Знаю, що самій не вдасться реалізувати такий план, тому я вже придумала, хто мені в цьому допоможе.

Найдивовижніше, як тоді з автомобілем Ксав'є,— це неймовірна легкість, із якою люди сприймають ваші ідеї, навіть найнікчемніші, коли ви самі свято в них вірите. Я не кажу, що це найкращий варіант, але я й справді думала, що ті, кого я попрошу, зачинять двері в мене перед носом і більше не захочуть зі мною знатися.

Я розпочала з Жеральдін — і вона в грі. Незважаючи на всі мої обіцянки, ризик для неї великий, і я ненавиджу себе за це. Щоби відвести від неї підозри, я можу заприсягтися, що вона тут ні до чого, що це я змусила її скоїти злочин, шантажуючи зв'язком із Мортанем.

Я відточую свій план удень і вночі. Аналізую всі можливі варіанти. Що сорок хвилин у мене з'являються сумніви, але я й думати не хочу, що закінчу за ґратами. Одночасно уявляю, як зрадіє Рік, коли дізнається, на що я заради нього відважилася. Цього разу він рятуватиме з в'язниці мене. Я так хочу, щоб він забрав мене до свого замку…

Парадоксально, але мені стало набагато краще, відколи почалося розробляння плану. Сама собі не зізнаюся, що готую пограбування. Я навіть думати не хочу, що агента ЖТ буде втягнено в щось безглузде. Ні. Я роблю це для Ріка. Готую найкращий сюрприз у житті, найбільший доказ кохання, який молода дурненька жінка може дати красивому чоловікові. Найбожевільніший учинок у моєму житті може стати найкращим.

Я не боюся ні судового вироку, ні осуду натовпу чи моєї мами. Мадам де ля Саблієр сказала: «Жодна мета не варта помилки, скоєної через ніжність». А Мазаріні у свою чергу заявив: «Потрібно бути сильним, щоб протистояти катастрофі, потрібно бути видатним, щоб скористатися з неї». Мадам Тріньоне, моя вчителька образотворчого мистецтва в ліцеї, додала б: «Не пхай носа в чуже просо».

Нічого не вдієш. Якщо я звідси виплутаюся, то вже мої афоризми будуть у всіх на вустах. Я непереможна. Цей світ належить мені. Треба не забути винести сміття, коли буду виходити.

70

Мені наснився дивний сон. У найкращій концертній залі світу я виходжу на сцену в ореолі світла, яке мерехтить сотнями діамантів на моєму тілі. Навпроти вишикувані тисячі крісел, обтягнених червоним оксамитом, нікого нема, лише один чоловік у центрі партеру. Єдиний глядач: Рік.

Затамувавши подих, я виходжу на сцену й граційно вітаюся. Повільно, під звуки перших нот, з оркестрової ями виходить симфонічний оркестр і стає позаду мене. Лола сидить за фортепіано.

Я тихо починаю, наче шепочу якусь таємницю, якесь зізнання. У цій пісні — моє життя, моя обіцянка для нього. Тут і ритм, і скрипки, рок, блюз, слоуфокс, дієзи й соло. Декілька хвилин для квінтесенції одного життя, декілька секунд для палкого почуття. Я співатиму для нього. Усе йому віддам.

Я вже чую мелодію, починаю промовляти слова. Моя пісня розповідає про кохання, надію, про все, від чого жінка може відмовитися заради того, кого кохає. Сподіваюся, що він залишиться до самого кінця. Сподіваюся, що потім до моїх ніг упаде червона троянда. Сподіваюся, що він зірве з мене всі діаманти. Не залишилося жодних сумнівів: я там, де маю бути, і роблю те, чого прагне моє серце. Я лише боюся прокинутися й побачити, що зала переповнена й порожнє лише одне крісло. Саме сьогодні вирішується моя доля.

⁷¹

Ксав’є вважає, що перед операцією члени команди мають помовчати, щоб краще сконцентруватися. Саме тому він не сказав жодного слова, прямуючи до володінь Албан Дебрей, з якою в нас зустріч.

Ксав'є одягнув той самий темний костюм, що й на похорони мадам Рудан. Поряд із труною він мав вигляд чоловіка в жалобі, що було не зовсім правдою. Цього разу, за кермом свого броньованого седана він подібний до охоронця, який простим натисканням на таємну кнопку може скерувати на вас бомбу, сховану в таємному люці, але це теж неправда.

Могутній автомобіль прямує вздовж вулиці. Крізь затемнені вікна бачу, як перехожі проводжають його поглядом.

Я розташувалася на задньому сидінні, поруч із мадам Бержеро. На ній чудове хутряне пальто. Навіть якщо воно синтетичне і трішки замале, все одно ефектне. У будь-якому разі, нафарбована й причесана Леною, вона справді схожа на російську мільярдерку, яку погодилася зіграти для реалізації мого задуму. У неї високе підборіддя, дворянське обличчя і впевнений погляд, вироблений за час продажів понад двох мільйонів багетів і стількох саме круасанів невідомо кому.

На мені елегантний світло-сірий костюм. Я його позичила в Жеральдін. Думаю, що він мені пасує не так, як їй, але мадам Дебрей дивитиметься не на мене.

Цього разу я не відступлю. Я ні на мить не хочу думати, у яку справу втягую тих, хто є частиною мого життя. Мабуть, минуло вже кілька хвилин, відколи Софі увійшла до садиби Дебреїв, де вона грає роль журналістки, яка прийшла зафіксувати багатообіцяючу зустріч між спадкоємицею однієї з найбільш високоякісних французьких марок і казково багатою діловою жінкою, готового надати їй кошти для розвитку на міжнародному рівні.

Автомобіль залишає широкий бульвар і прямує вужчими вулицями. Хай би якою була швидкість на поворотах, підвіска ідеально тримає нас у горизонтальному положенні в абсолютно комфортних умовах. КСАВ-1, безперечно, винятковий автомобіль. У дзеркалі заднього огляду я ловлю погляд Ксав’є. Вирушаючи на небезпечне завдання, командор має право пишатися своїм витвором. Мадам Бержеро теж вражена автомобілем. У ньому вона забуває недоречність того, на що вона погодилася заради мене. Ще годину тому ми обидві працювали в пекарні, але коли опустили жалюзі на обідню перерву, декорації змінилися. Вона пішла перевдягатися. Одну завісу спущено, а іншу піднято.

Вона нахиляється до мене:

— Тож я нічого не говорю, правильно?

— Саме так, ви лише шепочете мені на вухо і я перекладаю мадам Дебрей.

— Ти ж не відійдеш від мене ні на крок? Тому що я можу розгубитися.

— Я буду йти за вами тінню. Я ваш особистий перекладач і секретар.

Ані їй, ані Ксав’є, ані навіть Софі я не сказала, що хочу вчинити. Основна мета — оглянути приміщення, особливо велику музейну залу, щоб перешкодити Ріку скоїти злочин напередодні офіційного відкриття. Я й сама не знаю, що робитиму, опинившись перед вітриною номер сімнадцять. Потрібно буде імпровізувати. Якщо це можливо, то схоплю коштовну прикрасу і втечу. Я готова на все й сама відповім за наслідки. Мої друзі вийдуть сухими з води, оскільки нічого не знають, а також тому, що я написала три листи: до поліції, до суду та до мера, які Мохамед надішле завтра, якщо я не повернуся. Вороття немає. Усі мости спалено. Ви ще побачите, що це я змушена буду провести моє життя у світах, а Рік рушить за мною. На відміну від нього, я не відмовлюся це йому запропонувати. Я переконана, що Стів зможе знайти нам притулок в Австралії. Ми їстимемо кенгуру, Рік доглядатиме за мною, тому що, коли я вперше кину бумеранг, він повернеться — мені в голову.

Ми тільки-но повернули на вулицю, яка веде до садиби. По обидва боки від маєтку Дебрей вишикувалася низка розкішних будинків, як придворні довкола свого монарха. Здалеку помітна велична брама з вигравіюваними ініціалами засновника, як на його сумках. Спереду маєток виглядає краще, ніж із боку заводу.

— Пані та панове, ви готові? — цікавиться Ксав'є.

Мадам Бержеро погладжує пальто й киває головою.

Я відповідаю:

— Готові, Ксав'є.

Не знаю чому, але перед випробуванням я часто обіцяла собі, що віддам десять років свого життя, тільки б уникнути найгіршого. Але не цього разу. Я напружена, але не маю наміру відступати. По-перше, я відчуваю себе на своєму місці, а по-друге, не хочу втратити й години з того життя, яке планую провести з Ріком.

Ксав’є надягає темні окуляри й зупиняється перед заїздом до садиби. Охоронець підходить до його дверцят. Якщо в нього є йоркширський тер’єр, то він зараз гавкатиме. Ксав'є опускає вікно й каже:

— Нам призначено зустріч.

Чоловік щось бурмоче й не наважується запитати, чи ми ті, на кого чекає його господиня.

— Їдьте дорогою… Ласкаво просимо.

КСАВ-1 в'їжджає на приватну територію і прямує поміж столітніми дубами. Ми наближаємося до будівлі, яку я бачила на світлинах. Кам'яна кладка, дахи, маленькі кутові вежі. Помітне поєднання архітектурних стилів: вікторіанські мисливські будиночки поряд із перигорськими. Дебреї вміють поєднувати декор — це найменше, що можна сказати. Величезну резиденцію з трьох боків оточує бруковане подвір'я, посеред якого хлюпоче фонтан. Комплекс вражав би навіть у голлівудській картині. КСАВ-1 зупинився перед головним входом. На порозі відразу з'явився чоловік.

Я помітила автомобіль Софі. Ксав'є виходить і відчиняє дверцята для мадам Бержеро. Я виходжу сама й наближаюся до чоловіка, який підійшов до нас:

— Добрий день, будьте ласкаві, попередьте мадам Дебрей, що прибула мадам Ірина Достоєва.

Я всю ніч працювала над акцентом. У мене був час, зважаючи на те, як мало я спала. Це щось середнє між російською, яку ми чуємо в шпигунських фільмах, і тим, ніби фен дме просто мені в рот. Я точно знаю, до чого це подібне, тому що випробувала цієї ночі.

— Ласкаво просимо до маєтку Дебрей. Мене звати Франсуа де Турней. Я помічник мадам Дебрей.

Я простягаю йому руку:

— Валентина Сергєєва, особиста асистентка мадам Достоєвої. Я також буду перекладачем, оскільки вона не розмовляє вашою мовою.

Він поспішає до мадам Бержеро, яка вже прямує до будинку. Улесливо і водночас незграбно цілує їй руку:

— Моє шанування, мадам, це велика честь — приймати вас.

«Не напружуйся, чоловіче, з огляду на стан ваших рахунків, ми точно знаємо причину вашої радості…»

Усередині будинок вражає ще більше. Стіни, меблі, кожен предмет розповідають легенду торгової марки і його відомого засновника. Дослідник, який захоплювався мандрами й вивченням нових видів рослин, Шарль Дебрей став першим, хто почав використовувати свою продукцію під час подорожей. У морських портах, а тоді і в аеропортах він уславив своє ім'я, але статки заробив саме його син, Александр, батько Албан, — на відомих жіночих сумочках. Як вітражі в соборі, стіни цієї великої зали змальовують сімейну епопею. Дебреї вміють себе показати.

— Мадам Дебрей прийде за хвилинку. У неї журналістка.

— У нас небагато часу, — наполягаю я.

Він зникає. Мадам Бержеро нахиляється до мене й шепоче:

— Я вже бачила світлини в журналах, але в реальності це ще краще.

Ксав'є тримається позаду, руки схрещені на грудях, готовий наскочити на того, хто зазіхне на життя казково багатої мадам Ірини. Напевно, щоб мати переконливіший вигляд, він не зняв сонцезахисних окулярів. Тут набагато темніше, ніж іззовні. Я боюся, щоб він не спіткнувся.

Заходить Албан Дебрей. Дорожезний костюм, сліпучі коштовності та хода переможниці.

— Мрибет, мадам Достоєва!

Або вона говорить російською — тоді по всьому, або вона вивчила цю фразу, щоб вразити нас.

Дві жінки обмінюються тривалим рукостисканням, оглядаючи одна одну. Мадам Бержеро тримається не гірше за спадкоємицю. Власниця пекарні забирає в мене з-під носа «Оскар» за кращу жіночу роль. Я наближаюся:

— Моє шанування, мадам. Мене звати Валентина Сергєєва, я особистий секретар мадам Ірини й перекладач під час наших переговорів…

Вона тисне мені руку:

— Скажіть мадам Ірині, що я рада приймати її в цих стінах, просякнутих історією. Мені багато про неї розповідали. Я люблю жінок, які знають, чого хочуть, і дуже рада, що ми зможемо співпрацювати.

З натхненним виразом професійного перекладача, я стиха, імітуючи акцент, бурмочу переклад. Мадам Бержеро хитає схвально головою. Цього разу я точно втрачу свій «Оскар».

Ми прямуємо в елегантний кабінет господині, де на нас уже чекає Софі. Я ніколи не забуду вираз її обличчя, коли ми всі троє зайшли. Пекарка, спеціаліст зі зварювання та її божевільна подружка. Вона мала вигляд конкістадора, який знайшов свій перший храм інків. Ну, якщо не вираз чолов'яги, який шлюбної ночі дізнається, що його дружина — трансвестит.

Ми знайомимося одне з одним. Випробування. Обмінюємося банальностями. Усі бездоганні: преса, росіяни та жіночі сумочки. Софі фотографує, мадам Дебрей робить усе можливе, щоб поводитися люб'язно зі своєю новою найкращою подругою. Потім Софі ввічливо просять піти. Вона просто геніальна. Я точно знаю, що дорого заплачу, коли ми залишимося з нею сам на сам.

Мадам Дебрей запрошує нас до столу. На наших стільцях ніжки нижчі, ніж на її власному. Таким чином господиня дому непомітно домінує над нами, позаду неї висить величезний портрет її батька. Ксав'є наглядає за нами збоку.

— Можливо, ваш охоронець бажає почекати в сусідньому залі?

— Неможливо, — заявляю я категорично. — Це не відповідатиме нашій процедурі з безпеки.

— Тут мадам Достоєва нічим не ризикує…

— У цьому питанні ми не можемо поступитися.

Мадам Дебрей погоджується і простягає нам дві шкіряні теки, спеціально виготовлені для цієї зустрічі її кращими майстрами.

— Тут ви знайдете основні показники підприємства та інформацію про наші нові проекти. Як ми розуміємо, мадам Достоєва готова інвестувати в предмети розкоші.

— Вона приїхала в Європу, щоб розглянути та оцінити варіанти, а потім поїде на інший континент. Вона вирішить пізніше.

— Розумію.

І тут починається реклама товару. Відчувається, що Албан прорепетирувала свою програму й видається переконливою. Боюся, щоб мадам Бержеро не виказала нас, відреагувавши на її тираду, яку начебто не розуміє, але вона ідеально грає свою роль. Регулярно я нахиляюся, щоб прошепотіти їй щось на вухо, після чого вона киває головою з розумінням. Позаду відчуваю заспокійливу постать Ксав’є.

Албан Дебрей уважна, стримана, усміхнена — такою, якою насправді не є. Чого не зробиш, щоб забити свою скарбницю й надалі жити розкішним життям…

Мадам Бержеро дивиться на документи англійською мовою та вказує на параграф про власні фонди підприємства. Вона нахиляється до мене й шепоче:

— Здається, тут якась невідповідність. Попроси в неї пояснень.

«Та що ви робите? Ми тут не для аудієнції. І звідки ви так знаєтеся на економіці? Я думала, що це просто жарти, щоб вивести Мохамеда з рівноваги!»

— Мадам Достоєва просить роз’яснень щодо пункту шість, другий абзац.

Албан Дебрей ніяково всміхається:

— Одразу видно фінансового експерта. Ці цифри знижено за рахунок покриття витрат у зв’язку з економічним спадом. Не варто хвилюватися.

Я перекладаю. Мадам Бержеро просить мене нахилитися:

— Це пояснення неприйнятне, тому що на попередній сторінці вона вже віднесла до резерву всі негативні витрати з прибутку. Вона не може проводити їх двічі. Це фальсифікація.

«Приголомшливо! Незважаючи на те, що мадам Бержеро продає круасани, вона може отримати Нобелівську премію з економіки».

— Якась проблема? — хвилюється Албан Дебрей.

— Нічого важливого. Мадам Достоєва зазначила лише, що ми можемо без сумніву запропонувати вам більш досвідченого фінансового радника, ніж той, що складав ці документи…

Мадам Бержеро киває головою:

— Да, да!

Я зараз знепритомнію. На щастя, Албан веде далі свою розповідь, не звертаючи ні на що уваги. За двадцять хвилин я навмисне дивлюся на годинник і перериваю її:

— Перепрошую, але в нас доволі напружений графік. У нас призначена ще одна зустріч далеко звідси, з приводу купівлі двох тисяч гектарів елітного виноградника.

Мадам Дебрей не наполягає. Я додаю:

— Оскільки ми не маємо часу відвідати ваші знамениті ательє, мадам Достоєва хотіла б подивитися на музей, де виставлено ваші коштовні експонати.

— Відкриття відбудеться за два дні. Я думала запросити вас на цей захід. Мадам Достоєва могла б бути почесним гостем на вечері, перерізати зі мною стрічку й навіть залишитися на кілька днів. Вона може зупинитися в маєтку.

— Дуже люб'язно з вашого боку, але першого числа ми будемо в Сполучених Штатах на благодійному обіді з президентом.

— З президентом… Розумію. Послухайте, якщо вам буде приємно, я можу показати музей просто зараз. Іще тривають роботи, але колекція вже на місці. Дайте мені хвилинку, щоб організувати все для вас.

72

Проходячи коридором своєї резиденції, Албан Дебрей говорить без упину. Про своє життя, щирі зізнання жінок, життя яких змінили її сумочки, жахливі підробки, нові продукти, ще на стадії розробки, серед них чохол для жетонів від продуктових візків… Так зворушливо. Я пропускаю все повз вуха. Почуваюся атлетом, який от-от вийде на арену стадіону. Випробування чатує на мене в кінці коридору: експонат під номером сімнадцять. Не знаю, що попереду: метання ядра чи греко-римська боротьба, — але це точно закінчиться спринтом, який переходить у забіг на довгу дистанцію. Щось на кшталт тріатлону у виконанні Жулі. Сподіваюся, що у вітрині номер сімнадцять не важке кольє чи масивна золота маска, бо ж мені не вдасться з ними втекти. Хай там як, я вирішила здобути медаль, перш ніж за двадцять чотири години на арену вийде Рік. Я випереджу його на фініші й подарую свою перемогу.

Ми наближаємося до коридору, яким проходитимуть відвідувачі. Килими ще вкриті целофаном. Кабелі стирчать із підвісної стелі. Хай би якою сильною була спокуса, я назавжди засвоїла: їх НІКОЛИ не слід пхати до рота. Прохід загороджують драбини та інструменти. Помітно, що працівники змушені були швидко звільнити нам місце.

На стінах порозвішувано родинні світлини, напевно, для того щоб увести відвідувачів у потрібний емоційний стан. Шарль Дебрей під час експедицій, Шарль Дебрей чи його син позують зі знаменитостями, кумирами минулих десятиліть. Виставлено також відомі рекламні плакати компанії. Актори, співаки, спортсмени — усі, рано чи пізно, демонстрували вироби з емблемою торгової марки. На деяких знімках відбито мадам Албан у товаристві відомих осіб. Закладаюся, що вона повісить одну з тих фотографій, що зробила Софі, якщо мадам Достоєва повернеться…

Наша господиня пояснює:

— Для публіки буде відкрито спеціальний вхід. Паркінґ на сто місць, крамниця з різноманітними речами на будь-який смак… Мерчандайзинг, так би мовити.

Ми підходимо до вестибюлю, який веде до різних зон музею. Троє озброєних охоронців намагаються триматися непомітно. Я ненароком запитую:

— Мабуть, це місце ретельно охороняється?

— Ми використовуємо останні технічні новинки. Відеоспостереження було встановлене по всіх закутках садиби. Ми можемо заблокувати всі будинки менш ніж за чотири секунди.

«Успіхів тобі, Ріку, з твоїм дрилем…»

Ми проходимо двома маленькими залами, де подано до уваги різні техніки виробництва. На території завбільшки з двадцять три мої квартири унаочнено процес виготовлення жіночої сумочки…

Мадам Бержеро шепоче мені:

— Мені потрібно в туалет…

— Мадам Достоєва хотіла б знати вартість експонатів.

— Усю колекцію оцінено в двадцять шість мільйонів. Але деякі речі просто безцінні. Наприклад, історичні валізи чи виняткові прикраси, які є частиною колекції, зібраної моїм дідусем. Мій батько значно її збагатив, і я продовжую їхню справу. Ви зараз самі все побачите.

Ми на порозі більшої зали. Думаю, що впізнаю один із планів Ріка. Албан простягає руки, як жриця в трансі:

— Ми в серці нашого музею. Мої дідусь і батько пишалися б ним…

Глухі стіни, низька стеля, численні точкові світильники створюють елегантну атмосферу, але повсюди камери й датчики. Двері броньовані. Це місце — справжній сейф. Вітрини розставлені продумано. На кожній — тимчасова вивіска з присвоєним номером.

Під номером один виставлено різноманітні старовинні вироби зі шкіри: тека для паперів, бювар і прикраса для письмового стола.

— Ці вироби були на столі англійських монархів. Вони були подаровані їм моїм предком, а під час одного з аукціонів на користь потреб королівської сім'ї мій батько їх викупив.

Я намагаюся визначити місцезнаходження вітрини номер сімнадцять. Напруга зростає. Якщо я захочу втекти, то зможу це зробити лише через двері в цьому залі. У холі на мене чекає три горили. Якщо я поводитимуся спокійно і природно, вони не наважаться мене затримати.

Вітрина шість: перше кольє. Вражаюче намисто з діамантів та смарагдів. Чудово. Вітрину замкнено, встановлено червоний сигнальний маячок на підставці з чорного оксамиту, на якій прикріплено коштовність.

Лише за одну цю прикрасу ми з Ріком безбідно прожили б решту наших днів.

Вітрина десять: дорожня сумка з таємними відділеннями, спеціально створена для знаменитого танцівника й хореографа Володимира Таркова, який возив із собою священну реліквію: шматок вуалі святої Клотильди. Він уважав її своїм талісманом і, перш ніж вийти на сцену, цілував її.

Вітрина дванадцять: валіза, у якій тіло аргентинського дисидента Пабло Хуменьєса було викинуто в річку Парану десь у Росаріо.

— Придивившись, — розповідає мадам Дебрей, — можна ще розгледіти сліди крові на самому дні й подряпини від нігтів. Він, мабуть, жахливо страждав, перш ніж потонути.

Нарешті я бачу вітрину номер сімнадцять, але не можу роздивитися, що в ній лежить. Чотирнадцята і п'ятнадцята містять прикраси, ще масивніші й дорожчі. Є навіть яйце Фаберже. Таке враження, що ми на виставці в Лондоні.

Нарешті дісталися нашої мети: така бажана для Ріка вітрина. Коли побачила, що там усередині, то остовпіла. У ній лише стара жіноча сумочка. Неможливо, щоб Рік хотів її викрасти. Я мушу знати. Роблю надлюдське зусилля, щоб запитати невимушеним тоном:

— У вас чудовий музей. Мені дуже подобається розташування вітрин. Як ви визначили місце для кожної речі?

— Навмання. Ми довго розмірковували над оформленням місця, але щодня щось змінюється.

Я так і думала. Вони змінили порядок вітрин останньої миті. Яку прикрасу хотів викрасти Рік? Діамантове кольє під номером шість? Я стою розгублена перед сімнадцятою вітриною, ошелешена цими змінами, які псують усі мої плани. Наближається мадам Бержеро. Вона бачить, що мене щось занепокоїло, але не може до мене звернутися. Албан надто близько і може почути. Ірина Достоєва розглядає зі мною стару сумочку.

— Це особливий експонат, — коментує мадам Дебрей, — але, зізнаюся, я вагалася, перш ніж виставити його перед публікою. Спочатку ми хотіли розмістити тут одну з найкращих коштовностей.

«Я й не сумнівалася, і ти й не здогадуєшся, скільки завдала мені клопоту…»

— Невже?

— Наш музеєзнавець сказав, що історична спадщина недостатньо продемонстрована, тож я погодилася. Це перша жіноча сумочка, виготовлена в наших майстернях. Предок усіх колекцій, основа нашої продукції.

Я не можу опанувати себе. Мадам Бержеро теж схвильована. Мадам Дебрей помічає це:

— Здається, вас вразила ця річ?

— Перший закладений камінь завжди бентежить уяву, — говорю я.

Албан завагалася:

— Якщо Ірині буде приємно, то я буду щаслива зробити їй такий подарунок.

— Дуже мило з вашого боку, але мадам Достоєва зазвичай не приймає таких дорогих подарунків.

— Здається, вона зворушена… Запитайте, що вона про це думає. У будь-якому разі, я хотіла подарувати їй одну з останніх моделей наших сумочок… А натомість вона отримає першу! Якщо ми з нею об'єднаємося, то вона матиме право на наше майно.

Я перекладаю. Мадам Бержеро мовчить. Не чекаючи на відповідь, мадам Дебрей киває в бік найближчої камери. Показує на вітрину. Легеньке клацання в приглушеній тиші. Ця колекція неприступна. Не знаю, яку прикрасу хотів викрасти Рік, але йому це точно не вдалося б.

Албан Дебрей відмикає броньовану вітрину й дістає сумку. Вклоняючись, дарує її мадам Бержеро:

— Ось скромний сувенір на згадку про нашу першу зустріч. І нехай вас це ні до чого не зобов’язує, я розраховую лише на нашу дружбу!

Я ледь можу говорити. У голові суцільна каша. Що я скажу Рікові? Яку перемогу принесу йому? Якщо він наважиться на пограбування, незважаючи на здобуту мною інформацію, його схоплять. Я нічого не зробила. Не врятувала його. Не обійшла на фініші. Тепер я точно знаю, у що він уплутався. Хай би що він зробив, я його втрачу. Якщо йому не поталанить, то він опиниться у в'язниці. А якщо його задум удасться, то він утече без мене, бо я зрадила його довіру.

Мені потрібен інший план, щоб уникнути катастрофи. Єдине, що мені спадає на думку, — це приспати його, зв’язати, щоб завадити скоїти злочин. А потім замкнути назавжди. Сподіваюся, що спрацює стокгольмський синдром і, врешті, з плином часу він мене покохає.

73

Ксав'є відвіз нас аж до пекарні. На зворотному шляху він і мадам Бержеро з полегшенням сміялися й коментували розіграну комедію. Я не промовила жодного слова.

Софі чекала нас на тротуарі. Помітивши великий автомобіль, Мохамед вийшов зі своєї крамниці. Коли він зрозумів, що це ми, то повернув три мої листи.

— Усе відбулося вдало? — запитав він мене.

— Ніхто не вскочив у халепу, це вже добре.

— Проте в тебе не надто задоволений вигляд.

— Нема чому радіти.

— Ось твої листи. Не знаю, що в них, але, з огляду на адресатів, я радий, що мені не довелося їх надсилати. Відклей марки, перш ніж знищити їх.

— Дякую, Мохамеде.

Обіймаю його.

Софі підбігає до мене.

— Ну і?..

— Нічого. У мене немає ані карата для Ріка.

— Що ти робитимеш?

— Жодної ідеї.

Я обіймаю її.

— У будь-якому разі, я ніколи не забуду, що ти для мене сьогодні зробила. Якщо в мене і є сестра на цій планеті, то це ти, дорогенька.

Я так її стискаю в обіймах, наче більше ніколи в житті не побачу.

— Що з тобою? Ми ж таки це зробили. Нічим це точно не назвеш! Ти все ж таки можеш сказати своєму хлопцеві, що ти спробувала зробити неможливе для нього й не винна, якщо це безнадійно.

«Я теж безнадійна».

— Софі, будь ласка, не видаляй світлини. Нехай залишаться хоч спогади.

— І не сумнівайся, буду тебе ними шантажувати.

— Мерзотниця.

— Нікчема.

— Я люблю тебе.

Тепер вона пригортає мене. Наближається Ксав'є:

— Жулі, вибач, але мені потрібно повертатися на роботу. Я вже й так затримався.

Я обіймаю його. Цей тротуар дедалі більше нагадує перон вокзалу, де люди з жалем прощаються одне з одним.

— Ксав'є, дякую тобі за все. Твій автомобіль просто шедевр, а серце в тебе золоте.

— Жодних проблем, було весело. Не знаю, що ти в такий спосіб прагнула знайти, але сподіваюся, що отримала те, що хотіла.

— Найбільшою моєю знахідкою були ви — мої друзі. Ви допомагали мені, ризикували заради мене.

Я щиро обіймаю його:

— Мені неймовірно поталанило з друзями, я буду ідіоткою, якщо хотітиму більшого.

Зараз розридаюся на його грудях. Він міцно мене обіймає.

— Жулі, якщо Рік не розуміє, наскільки ти фантастична дівчина, то розраховуй на мене — я швидко вправлю йому мізки.

Ми розходимося. Ксав'є і Софі сідають кожен у своє авто. Машина Софі майже така ж широка, як у Ксав'є. Дивовижний кортеж сигналить і зникає за поворотом. Мадам Бержеро і я залишаємося на тротуарі самі.

— Пригоди тривають, дівчинко моя, —промовляє колишня російська мільярдерка, — але нам слід повертатися до роботи.

— Не знаю, як вам дякувати.

— Я нічого не зробила. Мене найбільше мучило бажання сходити в туалет.

Дуже хочу її обійняти, але не наважуюся.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, але не тягни. Скоро в дітей завершаться уроки, і нам буде непереливки.

— Чому ви погодилися на це божевілля?

Спочатку вона вагається, але потім спокійно відповідає:

— Знаєш, Жулі, мені не пощастило мати дітей. Я знаю тебе вже давно, і твоя поява в пекарні пішла на користь усім, особливо мені. Ти для мене як дочка, якої в нас із Марселем так і не було. Тож сьогодні я вчинила те, на що батьки здатні заради свого чада. А тепер ходімо працювати.

Мадам Бержеро поправляє своє манто й зачіску. Вона не просто має вигляд знатної жінки, вона й справді такою є.

74

Я завжди дивилася на речі та на людей, знаючи, що колись розлучуся з ними. Мій план пограбування з тріском провалився. Але я все ж таки піду побачитися з Ріком, щоб зізнатися в тому, що я намагалася зробити. Не думаю, що це змінить ситуацію. Варто лише пригадати його останній погляд, щоб усвідомити це.

Я стукаю до нього у двері. Вони відчиняються.

— Жулі, я ж сказав, що повернуся трішки пізніше.

— Я знаю, Ріку, і дуже добре пам'ятаю, що ти мені сказав. Але мені потрібно поговорити з тобою сьогодні ввечері.

Збентежений, він дозволяє мені ввійти і з порогу попереджає:

— У мене обмаль часу.

«Я й не сумніваюся».

— Я й не сумніваюся, з огляду на те, що ти готуєш.

Він здивовано насупив брови.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я знаю, що ти хочеш удертися до маєтку Дебрей із метою пограбування.

Він блідне.

— Ти хочеш викрасти експонат із вітрини під номером сімнадцять.

— Жулі, що ти таке верзеш?

— Не перебивай мене, будь ласка. Потім ти більше про мене не почуєш. Я просто прийшла попередити тебе, що вона порожня. Вона не містить жодної прикраси. Тобі також потрібно знати, що до зали потрапити просто неможливо. Її захищають броньовані двері, охорона й електронні системи захисту.

Він підсуває стілець і сідає. Я залишаюся стояти й веду далі:

— У тебе жодного шансу, Ріку. Я не знаю, що саме ти хочеш викрасти, але тобі це не вдасться. Я навіть хотіла запропонувати тобі свою допомогу. Заради тебе я готова була проповзти вентиляційними шахтами чи стояти на варті, але це не має сенсу.

— Як ти про це все довідалася? Звідки ти знаєш про це місце? Ти працюєш на них?

— Ні, Ріку. Я пішла туди сьогодні по обіді заради тебе. Я всюди була, все оглянула.

— Як ти це зробила?

— Не має значення. Важливо те, що я на власні очі переконалася в неможливості цієї операції. Ріку, покинь мене, якщо хочеш, але благаю, відмовся від цього божевілля.

' Він засовався на стільці й недовірливо подивився на мене:

— Чому ти це зробила?

— Тому що я кохаю тебе, Ріку. Тому що я краще буду ризикувати з тобою, ніж удаватиму щасливу без тебе. Якщо ти зникнеш, то забереш моє життя із собою. Воно буде мені непотрібне. Я не знаю, чому ти хочеш викрасти цю прикрасу, але це питання вже місяцями мучить мене. Я бачу, що ти хороша людина. Це видно з того, як ти розмовляєш, із того, як поводишся з іншими, навіть коли спиш.

Я зараз не втримаюся й заплачу.

— Мені багато чого не відомо, Ріку, але я точно знаю одне: моє життя не матиме сенсу без тебе. Я втрачу свій шанс. Я можу любити весь світ за умови, що моє кохання до тебе буде неповторним. Я готова все покинути, усе втратити, щоб жити поруч із тобою.

Він хилить голову, але я ще не завершила:

— Зараз я можу тобі зізнатися. Я так хотіла довідатися, хто ти, що залізла до твоєї поштової скриньки. Кожне твоє слово вкарбоване в мою пам’ять. Я пам’ятаю кожен твій погляд, кожен поцілунок. Хоча їх було небагато… Якби ти знав, скільки разів я сподівалася на твої обійми…

Він обхоплює руками голову й зітхає:

— Чому ти мені раніше цього не сказала?

— Тому що боялася! Боялася, що втрачу тебе, що ти відштовхнеш мене! До речі, я принесла тобі маленький сувенір із музею.

Я копирсаюся в пакеті, який досі тримала, наче рятувальний круг.

— Ти мені подарував чоловічий светр, тож не розсердишся, коли я подарую тобі жіночу сумочку.

Я простягаю йому стару поношену сумку. Він приголомшений.

— Ось, що було у вітрині під номером сімнадцять. Навіть нема за що поїхати на Багамські острови.

Він застиг на місці, не зводячи погляду із сумочки.

— Ти не хочеш її взяти?

Кладу сумку на стіл, перед ним. Сльози виступили в мене на очах.

— А зараз залишу тебе. Я ніколи тебе не забуду.

Рік простягає руку щоб доторкнутися до сумки. Він тремтить.

— Жулі, будь ласка, залитися. Я мушу з тобою поговорити.

75

Рік дивиться на мене й намагається опанувати свій голос:

— Мої батьки працювали взуттярами на півдні країни. Наша сім'я не була заможною. Мама торгувала на ринку і брала частину роботи в місцевого взуттєвого майстра. Батько проводив дні в гаражі, працюючи на придбаній старій швейній машині. Деякий час він працював у цеху для пошиття автомобільних сидінь, але вважав, що його експлуатують. Тож вони з мамою вирішили жити скромно, але працювати на себе. У вільний час він виготовляв для мене іграшки з обрізків шкіри: кобури для моїх пластикових револьверів, дивовижних тварин, різноманітні костюми. Я обожнював спостерігати за ним. Саме він навчив мене, що робота може бути проявом любові. Треба було бачити, як він підсовує під величезні голки шматки шкіри, фарбує свої вироби, натирає їх до блиску, погладжує рукою… Одного дня батьки почули про конкурс від відомої марки шкіряних виробів. Мова йшла про жіночі сумочки. Мама з татом уклали душу в цей витвір і об'єдналися заради спільної мети.

Він ніжно торкається старої поношеної сумки.

— Жулі, навіть не знаючи цього, ти принесла саме те, що я хотів викрасти. Спогад. Доказ.

Він підводиться і йде за ножем. Обережно відкриває сумку й підрізає внутрішню підшивку.

— Мої батьки створили цю модель для Александра Дебрея. Він їм так і не заплатив. Сказав, що зв'яжеться з ними. Але вони не дочекалися від нього звістки. За кілька років, гортаючи якийсь журнал у приймальні лікаря, мама побачила рекламу з точною копією їхньої з батьком сумочки. Це вже історія. Дебреї нажили статків завдяки творінню моїх батьків. Батько цього не витримав. За рік помер від раку. У мами не було сил боротися. Вона присвятила себе мені й поволі згасала. Я пообіцяв собі, що помщуся, відновлю добре ім'я своїх батьків і розпочну судову справу, на яку вони так і не наважилися.

Він трохи піднімає підшивку. З внутрішнього боку приховано підписи Шанталь і П'єтро, а також маленьке зображення собачки й дитячий підпис Ріка. Збоку написано: «Нехай ця сумка нарешті принесе нам успіх». У Ріка виступили сльози на очах.

— Тепер ти знаєш усе, Жулі. Я приїхав сюди, щоб забрати те, що належало моїм батькам, і встановити справедливість. Я не передбачив, що зустріну тебе. Навіть хотів відмовитися від своєї помсти, щоб жити з тобою, але обіцянка, яку я дав собі, була надто твердою. Тож я готував цю крадіжку.

— Тепер тобі не потрібно нічого красти?

— Ні. І цим я завдячую тобі.

— Що ти робитимеш?

— Розповім історію в пресі, у суді. Сподіваюся відновити справедливість.

Рік виснажений. Наче напруга, яку він відчував протягом багатьох років, спала. Він дивиться на мене:

— Мені хочеться плакати, співати й обійняти тебе.

«Я не люблю, коли ти плачеш, чула тебе на весіллі Сари, ти жахливо співаєш. Утім…»

— Жулі, ти хочеш жити зі мною?

«Так!»

— Так.

Решта стосується тільки нас, але повинна зізнатися, що я вам усім бажаю відчути одного дня те, що відчула цієї миті. Мушу додати, що тепер ми можемо дати науку котам і нам не потрібні для цього кущі. Попри все те, що ми можемо говорити, коли нам погано, життя — класна штука. Двадцять три по двадцять першій — і я знову живу.

76

Я знаю, що ви скажете, але запевняю вас — це не я. Минулого понеділка, коли цей мерзенний торгаш несправжніми медикаментами тільки-но помив свій кабріолет на станції технічного обслуговування, якийсь тип у масці вистрибнув і вилив йому на голову відро із собачим лайном, коли той виїжджав. Хуліган утік із місця злочину, і його так і не ідентифікували. Салон неможливо було відчистити. Я тут ні до чого. Я лише ділилася деякими своїми задумами із друзями, тому в списку підозрюваних Ксав'є, Стів, Рік і навіть Софі. Зараз мені важко назвати винного.

Я знову навчаюся в університеті, на заочному факультеті, і мадам Бержеро допомагає мені з економіки. Вони з Мохамедом не сваряться відтоді, як його госпіталізували через якусь недугу, а вона побігла провідати. Вони більше не можуть прикидатися, бо всі візьмуть їх на кпини. Жульєн і Дені заклалися, що ця парочка буде разом.

Ми більше ніколи не бачили мсьє Калана. Тео, син продавчині з книгарні, трішки заспокоївся, відколи в нього з'явилася подружка, а його мамі полегшало. Лола й надалі грає на фортепіано, за три тижні в неї концерт. Ми всі хочемо дуди піти.

Албан Дебрей погодилася на мирне врегулювання справи, щоб уникнути скандалу, який міг би негативно відбитися на становищі її компанії. За місяць у музеї з’явиться ще одна вітрина, яка розповідатиме про батьків Ріка і про їхній внесок у розробку жіночих сумочок відомої торгової марки.

У відпустку Софі їде в Австралію. Батько Браяна помер. І, незважаючи на таке горе, Софі почувається піднесено, бо її коханий думає переїхати до неї.

Лена потрапила в автомобільну аварію, але їй нічого не загрожує. Експерти сказали, що груди врятували їй життя. Я навіть не знаю, що й думати.

Жеральдін вагітна від Мортаня. У неї страшенний токсикоз, вона блює щогодини. У банку смердить, навіть клієнти скаржаться. Востаннє її вивернуло на папороть Мелані. І тут я їй нагадала, що дитина — це справжнє диво.

Що ж до мене, то не знаю, що й сказати. Можливо, одного дня когось і розвеселить напис на поштовій скриньці «Жулі Пататра», але мені на це начхати. Рік поруч. Щовечора я засинаю на годину пізніше за нього, тому що не можу на нього надивитися. Він саме той чоловік, який мені потрібен. З ним я по-новому відкриваюся. Знаю, що життя не буде простим, нам траплятимуться кретини, циніки, на нас чатуватимуть випробування. Знаю, що не завжди все так, як має бути, але я щиро переконана, що ми мусимо вистояти в цьому нікчемному житті.

Бажаю вам здоров’я. Кохайте. Ризикуйте. Ніколи не здавайтеся.

Щиросердечно,

Жулі.

P. S.: Не дозволяйте котам переконати вас, що вам пасує перуанська шапка.

КІНЕЦЬ

I на завершення…

Одного разу, коли ми говорили з моїм батьком, сидячи під липою в долині річки Лот, він сказав мені те, чого я ніколи не забуду: «Чоловіки — дурні, жінки — божевільні, але коли вони зустрічаються, то інколи в них виходить щось прекрасне».

За свого життя я не раз у цьому переконувався.

Я прибраний син, тож знаю, що найсильнішими є не лише кревні зв’язки. Мені щодня підтверджують це моя сім'я та мої друзі. Знаю, що цей світ на мене не чекає і єдиний спосіб не бути самотнім — це бути корисним людям.

Я займаюся цією роботою, щоб зустрічатися з людьми. Сподіваюся, що я їх розважаю, дивую й надихаю власним прикладом. Я такий, як усі: амбітний — може, аж занадто — і сповнений енергії, яку інколи важко контролювати. Я не з тих, хто першим кине камінь. Скоріше, я його першим спіймаю…

Змалечку я спостерігаю, слухаю і мало що забуваю. Саме тому, що мене всиновила одна сім'я, не відвернулися інші, а ви дозволяєте бути свідком вашого існування, сьогодні я можу впевнено, стоячи перед публікою, заявити, що я слабкий, неідеальний, але такий же, як інші, і всіх вас — без винятку! — люблю.

Як чоловік мушу зізнатися, що протягом життя мені траплялися різні люди, але саме жінки надихали й допомагали долати перешкоди. Тож, милі мої, — ця історія для вас. Ви так віддано нас любите, що готові на все, а, ми часто настільки засліплені нашими проблемами, що не помічаємо нічого довкола. Хоча без вас жоден чоловік, гідний цього звання, нічого б значного не досягнув у своєму житті.

Дякую, що пройшли свій шлях зі мною, аж до цієї сторінки. Кожна книжка дає мені нові зустрічі, нову підтримку, і цією силою, яка може протистояти будь-яким підлоті та цинізму, я хочу поділитися з вами.

Щиро дякую і присвячую цю книжку вам, Жанін Бріссон, Мартін Бюссон, Матільд Бульдуар, Марі «Мімі» Камю, Сандрін Кріст, Катерін Кост, Шанталь Дешам, Жеральдін Девожель, Жермен Френель, Елізабет Еон, Каті Лобауер, Елен Ланжрі, Габі ле Поро, Гаель Лепренс, Крістін Межеказ, Крістіан Міттон, Селін Тулюз, Івет Тюрпен, Ізабель Беаль-Тіньон, Катерін Вюрґлер. А також Елен Бромберг, Аліс Кутар, Жаклін Жіларді й Шарлот Леґардіньє. Ви для мене подруги, сестри, матері, чудові, хвилюючі, інколи божевільні (так каже тато!), відважні, закохані, слабкі, розгублені, з безмежним терпінням, якого нам, чоловікам, ніколи не збагнути, але без якого ми приречені. Обійміть ваші сім’ї за мене.

Дякую Паскаль і Віллі Жуазенам — власникам чудової кондитерської «Сльози Озіріса» в Сен-Ле-ла-Форе, — що дозволили мені навчитися чогось нового. Дякую Паскаль Баззо, Дельфін Вангерсеке, Сандрін Жакен, Наталі Вандекастель за їхні поради й підтримку.

Тобі, Мішель, за все, що ми ділимо ще з дитсадка: за хатинки на деревах у маленькому лісочку, за наш божевільний відчайдушний сміх, за твою відданість у найважливіші моменти мого життя. Як забігти, що вперше ти розповіла мені про свої сердечні проблеми ще в початковій школі. Я грався з хлопцями в поліцейського і злодія, а ти підбігла до мене, викрикуючи: «Жілю, Жілю, відведи мене до лікаря, я вагітна. Поль щойно поцілував мене в губи!» Щоб зберегти конфіденційність, я замінив ім'я Паскаль Гуляр на Поль.

Тобі, Сільво, щиросердно, бо навіть якщо твій п'ятнадцятирічний лікарський досвід не допоміг тобі зробити мені щеплення, не подряпавши спини, я все одно дуже тебе ціную, люблю твій сміх і погляд, що зігріває, прислухаюся до порад та зауважень, яких ми всі боїмося.

Тобі, Бріжіт, за позитивну та доброзичливу енергетику; ти — маяк у моєму житті. Уміння казати правду — найбільша розкіш, аз тобою по-іншому ніколи й не було. Тобі, яка нічого не боїться (хіба що комарів), хто може розсміятися в несподіваний момент, бо знає, чого варте життя, пропоную й далі йти пліч-о-пліч і протистояти випробуванням разом.

Тобі, Анні, моя прибрана мамо, за твоє ніжне шаленство, твої старання, за винятковість, за ті моменти, коли все може статися, якщо в тебе під рукою газ і сірники. Якщо ти поквапишся, то ще встигнеш зачинити дверцята холодильника, який уже відчинений дві години, перш ніж Бернар помітить. Дякую, що ти зі мною.

Моїй мамі, яка ніколи не зможе прочитати цих слів, що зі своїм прикрим характером, страхами, сподіваннями, підгорілою картопляною запіканкою і колючими словами також зробила з мене того, ким я є. Ти не прийдеш обідати в неділю, і це мене засмучує.

Вибачте мені, жінки, але я також мушу подякувати моїм побратимам.

Вам, моїм товаришам і родичам, Роже Балаю, Патріку Базюйо, Стефану Бюссону, Стіву Кретенану, Жан-Луї Фокону, Мітелю Еону, Крістофу Лобауеру, Еріку Лавалю, Сему Ланжрі, Мішелю Легардіньє, Філіпу Лепренсу, Марку Монмірелю, Ендрю Вілльямсу. Прошу вас, друзі, не залишайте мене. Якщо я опинюся сам посеред усіх цих жінок, то пропаду!

Особлива подяка Соїзік і Стефану за вашу енергію, гумор і цінності. Як вам віддячити за незабутню гостинність того вечора, коли я писав ці слова? І як тут не повірити в долю? Ми саме їли диню під дощем, як у Стефа впав шматок м’яса на підлогу… Це точно знак. Без жартів, дякую за цю щиру дружбу, яку ви мені даруєте вже давно. Поцілуйте Жан-Батиста й Оріану за мене.

Тобі, Бернаре, за те, що ти освітлюєш моє життя, тому що забуваєш вимкнути світло в майстерні, за твої екологічно чисті овочі, які дають радість голубам та їжакам і які ми куштуємо, коли щось залишається, за твої шалені ідеї, які інколи кидають світло на ситуацію, за все, чого ти вчиш дітей і мене, і за весь час, проведений разом. На твоє четверте двадцятиліття можеш нарешті зняти маску «суворого інженера, якого дратує все, що зламалося» і бути завжди «співчутливим, талановитим, сповненим надії винахідником», таким, як ти є. Я був переконаним, що ворота все ж таки помістяться в багажнику. Хоча зберігати воду в надтріснутому контейнері…

Тобі, Тома, а також Каті й Філіппу. Дякую за твою присутність, підтримку та довіру. Я не можу пояснити, що саме нас пов’язує, але воно працює, і життя набагато спокійніше, коли ми можемо розраховувати один на одного. Уперед, я завжди з тобою. Вибач. Дякую. Браво. Каті, мушу повернути тобі твою перуанську шапку.

Філіппе, коли ти підростеш, запитай мене про твоїх батьків — мені є, що тобі розповісти…

Тобі, Еріку, зустріч із тобою — це неймовірний шанс, який випав мені в житті, тому що всі твої більш чи менш дурнуваті витівки, до яких я також причетний, — це безкінечне щастя. Тільки з братом можна так сміятися у вічі життєвим випробуванням. Якщо тобі стане цікаво, який із твоїх учинків у житті був найбожевільнішим, то запитай мене — я можу навести безліч прикладів в абетковому чи хронологічному порядку, як забажаєш. На «П» у мене «павук» і «прасування», дивно, але вони припадають на одну й ту саму дату, і на одну годину… Бачиш, я прогресую, я припинив розповідати про твої геніальні витівки, проте хочу опублікувати твої ФОТО. Тож будь люб'язним…

Гійому, моєму синові, одному з памолоді. Кожна хвилина, проведена з тобою, — це неоціненний скарб, за винятком, коли в тебе в руках М4 і він націлений на мене. Сподіваюся, що магічний кристал Рудої Панди сказав правду.

Хлої, моїй доньці, у якій щодень розквітає молода жінка. Ти мені дуже дорога, і я зроблю все можливе, щоб це ніколи не змінилося. Пиши, якщо ти цього хочеш, але перш за все кохай, а якщо він не буде прихильним…

Тобі, Паскаль, що змінила своє прізвище на моє, навіть якщо воно не таке гарне, але яке значиться на нашій поштовій скриньці. Дякую, що чекала на мене, допомагала, підштовхувала. Ти надихнула мене на створення Жулі. Батько мав рацію: ти божевільна, а я дурний, проте нам пощастило проживати дні разом, тому що такі люди, як ми з тобою, знаходять одне одного. Мняв!

І на завершення — тобі, читачу: я писав цю історію в надії, що вона тобі сподобається. Це для тебе я працюю щоранку, перш ніж прокинуться кури і продавці крамниць, і цю зустріч я не пропущу нізащо у світі. Сподіваюся, що ми пройдемо частину шляху разом. Моє життя, як і ця книжка, у тебе в руках. Дякую тобі від усієї душі.

Примітки

1

Флайєр (від англ. fly — літати; flyer, flier — рекламний аркуш) — тут: безкоштовний вхідний квиток.

(обратно)

Оглавление

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31

32

33

34

35

36

37

38

39

40

41

42

43

44

45

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

59

60

61

62

63

64

65

66

67

68

69

70

71

72

73

74

75

76

I на завершення…

*** Примечания ***