Акули і дрібна рибка [Адам Пшехшта] (fb2) читать постранично, страница - 2

пане поручику! – крикнув підбігаючи кур‘єр. – Де капітан? Полковник Дравський загинув!

Томчак брудно вилаявся, дивлячись, як перші літаки переходять в піке. З боку гаю висипала піхота, дехто ніс поранених, інші просто втікали. Контратака захлинулася.

-- Курва, закінчилися боєприпаси до мінометів! – завив хтось позаду.

Томчак мимоволі скулився в окопі, чуючи свист, що наростав. Німці кріпили до бомб трубки, які викликали під час польоту звуки, що діяли на нерви.

Раптово, здавалося без жодних причин, Штуки почали кружляти й падати на землю, мов мокре листя. Кілька літаків з бойового шику, що налічував понад сорок машин, намагалися розвернутися, але за мить розбилися, немов збиті рукою Бога.

-- Де капітан?! – заверещав знов якийсь солдат з сержантськими пагонами.

-- Я беру командування на себе! – гаркнув Томчак, виходячи зі ступору. – Розташуватися повзводно! Всім боєздатним приготуватися до атаки! Негайно!

Брутальним копняком він зупинив білого, мов стіна рядового, який крадькома намагався накивати п‘ятами.

-- Всі до своїх взводів!

Голоси молодших офіцерів, які повторювали його накази, лунали не надто натхненно, проте після кількох хвилин метушні, військо знов почало готуватися до контратаки. Позбавлений повітряної підтримки німецький наступ втратив темп, палаючі рештки танків з хрестами на броні вказували, що оборона ще існує.

-- Скільки в нас залишилося танків? – кинув у простір Томчак.

-- Зараз перевірю, -- зголосився капрал з головою обмотаною просякнутим кров‘ю бинтом.

-- Бігом! – дозволив він кивком.

-- Вони знов рушають, -- доповів жандарм, відриваючись від польового бінокля. – Пане поручику, Ви знаєте, що ми повинні… -- почав він вагаючись.

Грубим рухом він відсунув його, глянув на поле бою – німецькі машини відступали, але піхота рушала в наступ.

-- Біжи до телефону, -- кинув. – Скажи їм, що якщо протягом кількох годин ми одержимо допомогу, то утримаємо цю ділянку фронту. І повідом штаб, що карусель крутиться.

-- Що ?!

-- Передай їм:”Карусель крутиться”. Виконуй! – гаркнув.

Він повернувся, почувши непевне покашлювання. Перед ним струнко стояв танкіст з обгорілим обличчям.

-- Пане поручику, у нас сім справних, ну… -- на мить він замовк. – відносно справних машин. Одна геть побита, але як треба, то поїде. Кілометр чи два…

Томчак кивнув головою, що зрозумів, тоді вирушив у бік солдатів, які згуртувались поблизу вирубаних в землі й зміцнених дошками сходів, гарячково стискаючи рушниці.

-- Повітряну атаку відбито, -- загорлав він, перекрикуючи звуки бою. – У нас є зброя, здатна порадити собі з літаками фріців. Підмога в дорозі, але спочатку ми повинні відкинути ворога, -- він вказав на атаку німців. – Це тільки піхота, як ми. Примкнути багнети!

-- Примкнути багнети! – почулися голоси вздовж окопу.

-- За мною! – заверещав Томчак, піднімаючись по сходах.

***

Сонце смажило немилосердно, нагріваючи всі металеві частини спорядження. Більшість солдатів вже давно зняли шоломи, на щастя води не бракувало. Раз за разом хтось під‘їжджав до завантажених пораненими машин і приймав від медсестри стакан слабенького чаю. Колону захищали три озброєні важкими кулеметами тачанки й напівгусеничний артилерійський тягач з гаубицею – жалюгідні рештки розбитих на території Західної України військ.

Майор Норбутт-Одоланицький прикрив очі рукою, вдивляючись у клуби куряви на горизонті. Мабуть, саме повертався висланий кілька годин тому патруль. А може й ні…

-- Колона стій! Гармата до бою! – розпорядився він.

Тачанки без наказу висунулися вперед, артилеристи кинулися до гаубиці.

-- Пане майоре, це наші! – вигукнув один з уланів.

-- Гаразд, по місцях, -- наказав Одоланицький.

Він довіряв оку солдата – той вже кілька разів продемонстрував свій соколиний зір – однак траплялося, що відразу за спиною патруля з‘являлися переслідувачі. Потрібно готуватися до найгіршого.

Люди залягли в бур‘янах, вози усунули в тил, почулося клацання перезарядки зброї. У степу запанувала тиша. Нарешті її розірвав стукіт копит. Одоланицький лічив новоприбулих: дванадцятий, тринадцятий, чотирнадцятий. Одного бракувало.

-- Пане майоре, ми дійшли до лінії “З”, вона прямо перед нами, -- доповів вахмістр у просякнутому потом мундирі. – Ми не вступали в контакт з нашими, краще цілою колоною, бо ще б подумали, що ми совіцький патруль…

Одоланицький задумливо кивнув головою, можливо унтер-офіцер мав рацію, краще не ризикувати. Він вже давно зрозумів, що в смерті на війні немає нічого шляхетного, але загинути від куль своїх – справжня дурість.

-- Збираємося! – вигукнув. – Похідний стрій.