Дефіцитний сторож [Віталій Коваль] (pdf) читать постранично

БІБЛІОТЕКА «ПЕРЦЯ» №260

Віталій

Коваль

Дефіцитний
СТОРОЖ
Гумор і сатира

ІЛЮСТРАЦІЇ І. АЛЕКСАНДРОВИЧА

КИЇВ. ВИДАВНИЦТВО «РАДЯНСЬКА УКРАЇНА.

1982

У2
К-56

ЗМІСТ
Голос.
Заплутаний випадок.
ПІП мого начальства .
Хобі.
Квінтесенція.
Альфа і омега.
Сажа.
Гість.
Погода.
Заохочення недбайливого
Аби таке зілля...
Чокнутий...
Без діла...
«Саботажники».
Шпек.
Чужий камінь.
Зуб.
Той-го.
Свій на залізниці.
Дефіцитний сторож.

© Бібліотека «Перця» № 260, 1982 р.

5
9
11
15
20
22
25
27

42
44
49
52
55
59
61

Віталій Коваль
Дружній шарж.

НАЙЕФЕКТИВНІШІ ЛІКИ

Літ кільканадцять тому в редакції газети «Літературна Україна» завзято затріщав телефон.
— Вітаємо, старий! — поздоровляли знайомі за­
відуючого відділом критики Віталія Коваля.
— З чим? — дивувався той.
— Не прикидайся. Читали. Виявляється, ти ще й
гуморист!
— Я?!
/ чим більшим було його здивування, тим гучніш
реготали знайомі, вважаючи, що їхній товариш до­
тепно розігрує їх.
Тим часом, літературний критик Віталій Коваль
нікого розігрувати не збирався. А винен в усьому
тут виявився зовсім інший Віталій Коваль — го­
ловлікар Жорнівської сільської лікарні, що на Ки­
ївщині. Це він якось, відклавши вбік стетоскоп,
узяв авторучку і, замість того, щоб виписати ре­
цепт, несподівано для себе написав дуже смішну
гумореску. А в «Перці» її взяли і тут же надруку­
вали.
Тепер Віталія Коваля — лікаря і гумориста —
давно вже ніхто ні з ким іншим не плутає. Бо як
у медичній, так і в літературній практиці він має
свій, абсолютно оригінальний почерк. Серед паці­
єнтів завжди підтримує веселий настрій своїм не­
вичерпним гумором, а до гумору ставиться дуже
серйозно, про що свідчать дві його попередні збір­
ки: «Стружка» та «Жертва безпеки», а також і
оця, третя, яку читачі, сподіваємось, проковтнуть
одним духом як найцілющіші ліки і в один голос
попросять: «Дайте ще!»
Вас. ШУКАЙЛО.

Голос нашого шефа, коли він гнівається (а гні­
вається він завжди і з усякого приводу), гримить,
як ієрихонська труба, і розноситься далеко за сті­
нами його кабінету.
Рідкісний голос! Лише одного разу нам і вдало­
ся ще отакий почути. Він належав представникові
сусіднього підприємства, що прибув до нас по якісь
папери. Він їх довго розшукував, не знайшов, зов­
сім заплутався і давай гримати на нас, що не вмі­
ємо працювати. Він так кричав, що сам шеф міг
би йому позаздрити! Ми послухали-послухали, перезирнулися між собою і спровадили його до шефа.
— Він вам допоможе розібратися,— кажемо.—
Тільки ви йому голосніше гукайте, бо він у нас доб­
ряче недочуває.
— Нічого!—пообіцяв нам представник.—Мене
почує!
Шефа ми теж попередили:
— Тут до вас один відвідувач — глухий, як пе­
ньок. Ми йому кричали, але не докричалися. То,
може, ви спробуєте?
— Давайте його сюди!— мовив шеф, відкашлю­
ючись, як співак перед виходом на сцену.
І — почалося.

— Добрий день!— гукнув представник, ступив­
ши до шефового кабінету.
— Доброго здоров’я!— гримнув шеф на всю гор­
лянку.— Що скажете?
— А що скажеш, коли у вашій установі порядку
немає?— гукнув представник.
Шеф піднатужився і гукнув так, що аж шибки
задеренчали:
— А ви що, прийшли сюди порядки наводити?
Без вас розберемось!
— Довго чекати доведеться!— крикнув представ­
ник, аж лампочка під стелею захиталася.
— А вам ніколи?!— в самісіньке вухо представ­
никові загорлав шеф.
— Та не кричіть на мене!—закричав представ­
ник,— Я не глухий!
— І ви не кричіть!— прокричав шеф.— Я теж не
глухий.
— Як?!— крикнули вони разом. І замовкли.
— Та-ак!— проказав шеф недобрим голосом.
І знову:
— Та-ак!
А тоді раптом не своїм фальцетом:
— Де оті нахаби?!
І пустив півня. «Де оті розбійники?!» — він про­
казав уже драматичним шепотом, як суфлер із буд­
ки. «Ось я їм!» —зробив він ще одну спробу крик­
нути, але марно. Голос, знаменитий шефів голос
зірвався.
Отож, не маючи змоги кричати, він зібрав нас до
себе і влаштував пантоміму. Жестами пояснив, як
він нас у баранячий ріг скрутить, покаже, де раки
зимують і взагалі навчить на світі жити. І на тому
вичерпався, не зумівши скупою мовою жесту висло6

7

вити всього, що тієї миті
сповнювало
його
розгнівану душу.
Ще кілька днів по тому шеф, розпікаючи когось,
мовчки гатив кулаком по столу. Потім пробив у
ньому дірку і... вгамувався.
У нашій установі настала Велика Тиша.
Шеф раптом зробився добрим і ввічливим, як під
час відпустки.
— Принесіть, будь ласка, зведення,— шепоче,
бувало.
Ми дивуємося з такого перевтілення. А шеф у
хвилину відвертості пояснив:
— Не можу пошепки сваритися — і квит. Не ви­
ходить пошепки!— І безпорадно розвів руками.
Дивлячись на шефа, ми теж перестали між со­
бою сваритися, як траплялось раніше, почали роз­
мовляти півголосом, а деякі навіть