Червоний бліцкриг [Володимир Васильович Бешанов] (fb2) читать онлайн

Бешанов Володимир ЧЕРВОНИЙ БЛІЦКРИГ

Переклад Дрогомирецького Олега з видання  Бешанов Владимир "КРАСНЫЙ БЛИЦКРИГ", Москва «Издатель Быстров» 2006, 414 с.

ISBN 5-9764-0046-9

Вступ

«Своє завдання як міністр закордонних справ я бачив у тому, щоб якомога більше розширити межі нашої Батьківщини. І, здається, ми зі Сталіном непогано впоралися з цим завданням».

В. М. Молотов

Однією фразою всесоюзний пенсіонер В. М. Молотов, згадуючи справи давно минулих днів, охарактеризував суть більшовицької внутрішньої та зовнішньої політики, незмінною метою якої було створення Всесвітньої Республіки Рад. Цій меті великий диктатор XX століття Й. В. Сталін присвятив своє життя без залишку, до неї він послідовно й наполегливо рухався всі роки. Заради неї творилися свавілля колективізації й дива індустріалізації, грабувалися церкви й розкидався мільйонами Комінтерн, продавалося масло й купувалися гармати, проводилися чистки й відбувалися рекорди, знищувалася опозиція і гнили на копальнях «каери», підписувалися та розривалися союзи й договори, і, оскільки «вільне об'єднання націй в соціалізмі» неможливе «без наполегливої боротьби соціалістичних республік з відсталими державами», десятками тисяч вироблялися танки й літаки. Все інше - заклики до миру, боротьба за «колективну безпеку», крики про оборону, - як казав Йосип Вісаріонович: «Вуаль, вуаль… Усі держави маскуються».

Тільки через призму заповітної Мети стає зрозумілою логіка передвоєнних рішень і вчинків Вождя всіх народів. У тому числі сенс вирішальних для долі світу домовленостей з іншим диктатором, найлютішим ворогом комунізму - Адольфом Гітлером. Символом цілого пакету документів, які й сьогодні не всі доступні вивченню, а можливо, уже й не існують, став радянсько-німецький пакт про ненапад, підписаний 23 серпня 1939 року.

Вчені мужі з Інституту загальної історії Академії наук СРСР майже півстоліття вихваляли мудрість та далекоглядність цього рішення, що дозволило, «спираючись на ленінські принципи зовнішньої політики й використовуючи міжімперіалістичні протиріччя, зірвати підступні плани паліїв війни». Підписання пакту про ненапад «оголило глибокий розкол в капіталістичному світі», дозволило відтермінувати німецьке нашестя і значно відсунути на захід радянський кордон, через що безпека країни сильно «зміцнилася».

Не треба бути академіком, щоб розгледіти переспіви сталінської версії. 3 липня 1941 року, оговтавшись від першого потрясіння, викликаного «віроломством» агресора, Й. В. Сталін виправдовувався перед «братами й сестрами» саме цими аргументами: «Можуть запитати: як могло статися, що Радянський уряд пішов на укладення пакту про ненапад з такими віроломними людьми і нелюдами, як Гітлер і Рібентроп? Чи не була тут допущена з боку Радянського уряду помилка? Звичайно, ні! Пакт про ненапад є пактом про мир між двома державами. Саме такий пакт запропонувала нам Німеччина в 1939 році. Чи міг Радянський уряд відмовитися від такої пропозиції? Я думаю, що жодна миролюбна держава не може відмовитися від мирної угоди з сусідньою державою, якщо на чолі цієї держави стоять навіть такі нелюди й людожери, як Гітлер і Рібентроп. І це, звичайно, за однієї неодмінної умови - якщо мирна угода не зачіпає ні прямо, ні побічно територіальної цілісності, незалежності та честі миролюбної держави. Як відомо, пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною є саме таким пактом. Що виграли ми, уклавши з Німеччиною пакт про ненапад? Ми забезпечили нашій країні мир протягом півтора року й можливість підготовки своїх сил для відсічі, якщо фашистська Німеччина ризикнула б напасти на нашу країну всупереч пакту. Це певний виграш для нас і програш для фашистської Німеччини».

Як ми «підготували свої сили для відсічі» - це окрема тема. Але Йосиф Вісаріонович і справді виявився у виграші, пересунувши кордони СРСР на 300-350 кілометрів, «нікого не зачіпаючи». Але ж і Гітлер у програші не залишився.

Радянсько-німецький «Договір про дружбу та кордон», що широко публікувався в радянській пресі, після війни був вилучений з обігу та жодні «історії» та енциклопедії не потрапив. Наприклад, дипломатичний словник у подробицях описує процедуру врегулювання конфлікту, що виник у 1924 році, «у зв'язку з нальотом німецьких поліцейських на торгпредство СРСР у Берліні», а договір про Дружбу не сподобився навіть згадки. Як і заява Молотова про злочинність війни з гітлеризмом. Існування таємних протоколів про розмежування сфер інтересів між Третім Райхом та «Батьківщиною переможного пролетаріату» нашими політиками, істориками й дипломатами заперечувалося категорично, з піною з рота. Хоча на Заході про них знала кожна собака - американці опублікували архіви німецького МЗС ще в 1946 році - і «загрузнувши в болоті фальсифікації, поширювали небилиці про договір та цілі Радянського Союзу». Який академічний, одначе, стиль.

Одним з основних завдань радянської делегації на Нюрнберзькому процесі, крім викриття злочинів нацистів, було складання переліку тем, обговорення яких «неприйнятне з точки зору СРСР» - щоб переможці «не стали об'єктом критики з боку підсудних». Серед питань, «неприпустимих для обговорення в суді», виділялися такі:

1. Ставлення СРСР до Версальського мирного договору.

2. Радянсько-німецький пакт про ненапад 1939 року і всі питання, що мають до нього стосунок.

3. Відвідання Молотовом Берліна, відвідання Рібентропом Москви.

4. Питання, пов'язані з суспільно-політичним ладом СРСР.

5. Радянські Прибалтійські республіки.

6. Радянсько-німецька угода про обмін німецького населення Литви, Латвії та Естонії з Німеччиною.

7. Зовнішня політика Радянського Союзу, зокрема, питання про протоки, про нібито територіальні домагання СРСР.

8. Балканське питання.

9. Радянсько-польські стосунки (питання Західної України й Західної Білорусії).

Тобто більше половини заборонених тем стосувалися передвоєнних домовленостей Сталіна й Гітлера, які комуністи всіх наступних поколінь продовжували зберігати «в суворій таємниці».

«За теорією психологічної ймовірності, - писав А. Авторханов, - злочинець повинен обходити те місце, де він колись зробив пам'ятне злодіяння. Так роблять і радянські історики з «пактом Рібентропа - Молотова». Вони його ретельно обходять, коли пишуть про передумови нападу Німеччини на СРСР. Обходять тому, що укладенням цього пакту Сталін просто-таки злочинно запрошував Гітлера напасти на СРСР тим, що, по-перше, створив для Німеччини територіально-стратегічні передумови, по-друге, наперед забезпечив Гітлера військово-стратегічною сировиною із запасів СРСР, по- третє, посварив СРСР із західними демократичними державами, що бажали укласти з СРСР військовий союз проти розв'язання Гітлером Другої світової війни. Пакт розв'язував Гітлеру руки для ведення війни проти Заходу та ще забезпечував його життєво важливою для ведення цієї війни стратегічною сировиною. Молотов повинен був під виглядом «нейтралітету» підтримувати Гітлера політично, а Мікоян під виглядом «торгівлі» - економічно».

Саме тісна і взаємовигідна співпраця більшовиків «з нелюдами й людожерами», пов'язаними боротьбою на Заході, й дозволила Радянській країні «забезпечити мир протягом півтора року». Коли всі ліміти «дружби» були вичерпані, один спільник, запідозривши іншого в нещирості, дав йому по голові, й ніякі «мирні угоди» не могли йому перешкодити. Але Сталін же розраховував на щось інше.

До самої могили всесоюзний пенсіонер Молотов «обходив місце злочину», стверджуючи, що ніяких таємних протоколів не було. І тільки під кінець, за вісім місяців до смерті, допитуваний невтомно Феліксом Чуєвом, неохоче кинув: «Можливо».

В буремні роки перебудови і краху світової системи соціалізму протоколи знайшлися. Нове покоління фахівців все того ж інституту з'ясувало, що Сталін в принципі обрав політично найбільш вірне рішення, але, перекроюючи й пересуваючи кордони, «грубо порушив ленінські принципи радянської зовнішньої політики й міжнародно-правові зобов'язання, взяті СРСР перед третіми країнами». От уже справді: «Від ленінської науки міцніють розум і руки». Мовляв, таємні протоколи, які вирішують долю інших народів за них, - звичайно, погано, але сам пакт - безсумнівно, добре. Забуваючи про те, що без цих протоколів пакт для Сталіна не мав сенсу. Без протоколів він його й підписувати не збирався.

Деякі сучасні дослідники тлумачать договір з Німеччиною як цинічний, але суто прагматичний документ, мовляв, усі так робили, і Сталін з Молотовом нічим не гірші в ряді інших політиків того часу: «Життя є набагато різноманітнішим за старі юридичні формули, а міждержавні договори діють до того часу, поки це вигідно». По суті, це те ж виправдання віроломства й агресивності радянської зовнішньої політики, тільки з «реалістичної» точки зору й, до речі, ставить знак рівності між нацистськими й більшовицькими методами. А новим патріотам це страшенно не подобається.

Якщо пам'ятати про Мету, Сталін все зробив правильно й першу партію з Гітлером розіграв бездоганно. А незручність все одно відчувається. Суть її сформулював Д. Кеннан: «Вона (Росія) намагалася залишитися поза війною на підставі угоди з тими, хто, насамперед, її викликав, угоди, яка фактично пришвидшила й забезпечила її початок і передбачала поділ здобичі з агресором, як нагороду за прихильну згоду в агресії».

Відчуття, ніби в щось вляпалися. І запах неприємний залишився, він до цього часу отруює атмосферу відносин Росії з деякими з сусідів.

ЗМОВА

Крах Версальської системи, що ознаменувався підписанням Мюнхенської угоди у вересні 1938 року, віщував неминучість чергового військового зіткнення між великими державами, а також державами, сповненими рішучості стати великими. Занадто багато хто з борців за мир насправді пристрасно війни хотіли: Німеччина, Італія, Японія, Сполучені Штати та, безсумнівно, Радянський Союз. Фюрер німецької нації А. Гітлер, повіривши в стратегію «бліцкригу», розраховував розбити своїх противників поодинці й забезпечити на тисячу років гегемонію Третього Райху. Скромний радянський генсек Й. В. Сталін і американський президент Ф. Рузвельт, яких війна в Європі влаштовувала якнайбільше, - вибрати вигідний для себе момент і вирішити суперечку про вплив у світі на свою користь. Власні плани були в японського мікадо та італійського дуче. Мир був приречений.

Категорично не бажали воювати лише Англія та Франція, що розраховували політичними й економічними поступками замирити Гітлера й каналізувати німецьку агресію на схід - і нехай арійці до посиніння б'ються з більшовиками. Біда в тому, що в інтереси Адольфа Алоїзовича не входило надавати послуги західним демократіям. Після окупації Чехословаччини на черзі стояло польське питання, та й ганьбу Версаля можна було змити тільки в Комп'єнському лісі, що зберігав меморіальну плиту із зухвало нахабним написом: «Тут 11 листопада 1918 року була переможена злочинна гордість Німецької імперії…»

В результаті до початку 1939 року в Європі склалися два військово-політичні блоки: англо-французький та італо-німецький, кожен з яких виявився зацікавленим в угоді з Радянським Союзом, прагнення якого грати хоч яку-небудь роль в європейських справах раніше демонстративно ігнорувалося. Офіційна радянська пропаганда того періоду все капіталістичне оточення традиційно таврувала як лютих ворогів «батьківщини переможного пролетаріату», а головні держави поділяла на агресорів (Німеччина, Італія, Японія) та посібників агресії (Англія, Франція, США). Однак у Кремлі швидко зорієнтувалися в новій ситуації, і 10 березня 1939 року (через п'ять днів німецькі війська займуть Прагу) Сталін з трибуни XVIII з'їзду партії недвозначно вказав, що «Анти-Комінтернівський пакт» насправді спрямований не проти СРСР, а проти Англії, Франції та Сполучених Штатів. З контексту його промови випливало, що ці ж країни, які проводять політику невтручання, і є істинними «паліями війни», що мріють послабити своїх суперників, а потім «виступити на сцену зі свіжими силами». Звідси - політика Радянського Союзу повинна полягати в тому, щоб і надалі зміцнювати ділові зв'язки з усіма державами, «дотримуватися обережності й не давати втягнути в конфлікти нашу країну провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками». Таким чином, було покладено початок радянсько-німецькому зближенню.

У квітні 1939 року з різними влесливими пропозиціями до Москви звернулися одночасно Німеччина, Англія і Франція. Йосиф Вісаріонович не поспішав. Він отримав можливість вибирати, з ким і про що йому домовлятися, оскільки тепер в переговорах з СРСР виявилися зацікавленими всі «гравці». Назрівання війни відкривало нові перспективи для посилення впливу Країни Рад в Європі. Тому нарком закордонних справ М. М. Литвинов, орієнтуючи 4 квітня радянського повпреда в Німеччині про загальні принципи радянської політики, зазначав, що «затримати і призупинити агресію в Європі без нас неможливо, і чим пізніш до нас звернуться за нашою допомогою, тим дорожче заплатять»:

Настав період активних дипломатичних ігрищ.

11 квітня 1939 року Німеччина зробила зондаж позиції СРСР на предмет покращення стосунків - саме в цей день Гітлер затвердив «Директиву про єдину підготовку збройних сил до війни на 1939-1940 рр.». Радянська сторона продовжувала вичікувати. Того ж дня Лондон запитав Москву, чим вона при необхідності зможе допомогти Румунії. 14 квітня Франція запропонувала СРСР обмінятися листами про взаємну підтримку в разі нападу Німеччини на Польщу й Румунію та повідомила про готовність обговорити власні пропозиції радянського керівництва. Тоді ж Англія зробила спробу переконати Москву щоб зробити заяву про підтримку своїх західних сусідів у разі нападу на них. У відповідь 17 квітня Радянський Союз запропонував англо-французам укласти договір про взаємодопомогу. Втім, одночасно повпред у Берліні А. Ф. Мерекалов відвідав статс-секретаря Міністерства закордонних справ Ернста фон Вайцзекера й між іншим заявив: «Ідеологічні розбіжності… не повинні стати каменем спотикання щодо Німеччини… З точки зору Росії, немає причин, які можуть перешкодити нормальним взаємостосункам з нами. А, починаючи з нормальних, стосунки можуть ставати все кращими й кращими».

29 квітня Париж висунув ідею про взаємні зобов'язання трьох країн на випадок війни проти Німеччини. Але в Кремлі все більше втрачали інтерес до цих пропозицій, що не обіцяють жодної конкретної вигоди. Тим більше, що мета «призупинити агресію в Європі» жодним чином не відповідала більшовицькій доктрині, не для того товариш Сталін тяжко трудився, перетворюючи країну на «базу пролетарської революції». Він добре засвоїв заповіти Ілліча: «Остаточно перемогти можна тільки у світовому масштабі… Ми живемо не тільки в державі, а й у системі держав, й існування Радянської республіки поряд з імперіалістичними державами тривалий час немислиме. Зрештою, або одне, або інше переможе». Сам Йосиф Вісаріонович чудово розумів, що марксовий «соціалізм» в окремо взятій країні без наявності «міжнародної революційної перспективи» приречений, і «в разі відтягування перемоги соціалізму в інших країнах… радянська влада розкладеться, партія переродиться». Якраз в квітні 1939-го начальник Політуправління Червоної Армії комісар 1-го рангу Л. 3. Мехліс розтлумачував пропагандистам Київського військового округу основи «мирної політики» партії: «Якщо спробувати коротко, але дохідливо, щоб зрозуміли широкі маси, сформулювати суть сталінської теорії соціалістичної держави, то треба сказати, що це є теорія ліквідації капіталістичного оточення, тобто теорія перемоги світової пролетарської революції… Робітничо-Селянська Червона Армія, інтернаціональна армія за панівною в ній ідеологією, допоможе робітникам країн-агресорів звільнитися від ярма фашизму й ліквідує капіталістичне оточення…»

Тим більш глибокими ставали реверанси Москви на адресу Берліна.

3 травня несподівано для всього дипломатичного корпусу Сталін усунув захопленого переговорами з британцями наркома закордонних справ М. М. Литвинова, на його «власне прохання». Призначення на цю посаду члена Політбюро ЦК ВКП (б) і голову Ради Народних Комісарів СРСР В. М. Молотова, «найбільш близького друга й найближчого соратника вождя» (не єврея - акцентував німецький посол граф Фрідріх Вернер фон дер Шуленбург), німці однозначно трактували як ознаку зміни зовнішньополітичного курсу. Тим більше, що радянські повпреди ненароком цікавилися в німецьких колег, «чи призведе це подія до зміни нашої позиції щодо Радянського Союзу». 17 травня радник посольства в Берліні Г. А. Астахов в інтимній розмові із завідувачем Східно-Європейською референтурою Юргеном Шнурре зауважив, що «в питаннях міжнародної політики в Німеччини та Радянської Росії немає жодних причин для непорозумінь між двома країнами». Він також «торкнувся радянсько-німецьких переговорів у тому сенсі, що за нинішніх умов бажані для Англії результати навряд чи будуть досягнуті».

І справді, переговори Англії та Франції з СРСР, що тривали п'ять місяців, закономірно зайшли в глухий кут. Обидві сторони патологічно не довіряли одна одній та не бажали зв'язувати себе конкретними зобов'язаннями, загрузнувши в тонкощах протоколу і тлумаченнях норм міжнародного права. Одночасно вони потай зондували Берлін на предмет покращення стосунків, розподілу «сфер інтересів» та невтручання у справи. До того ж західні партнери не дуже побоювалися Вермахту й були невисокої думки про бойову міць РСЧА. Ще одним каменем спотикання стала Польща, яка гучно відкидала будь-який союз із Москвою, вимагала гарантій від Заходу, проводила часткову мобілізацію та при цьому таємно лестилась до Берліна.

«Як повія - хай вибачать мені присутні тут жінки, - іронізував з трибуни провідник сталінських думок у маси Мехліс, - переходить з рук у руки, так Польща віддавалась то Франції, то зав'язувала серйозний роман з Берліном. Зараз польська мадам оголосила, що вона зайняла тверду позицію й шукає серйозного партнера, обов'язково із засобами. Подивимося, що вийде з цього».

Англійці бомбардували Берлін пропозиціями про співпрацю та розподіл «сфер інтересів», обіцяючи припинити перемовини з СРСР і в той же час шантажуючи німців самим фактом переговорів - все в дусі традиційної британської політики вічних інтересів. «Англія - це професійний палій війни, але дворушник, але спритний дворушник, - віщав Мехліс. - Її політика проста - знищувати своїх імовірних противників чужими руками, втягуючи їх у війну з ким завгодно, особливо з Радами, а я прийду до кінця найсильнішою та буду диктувати».

Фюрер вже твердо вирішив, що приватні англійські поступки в принципі проблеми не вирішують і для завоювання гегемонії в Європі потрібна невелика переможна війна: «Необхідне застосування збройної сили перш, ніж відбудеться останнє велике зіткнення із Заходом. Потрібно випробувати інструмент війни». На травневій нараді з керівниками вермахту Гітлер попередив генералітет: «Національне об'єднання німців, за небагатьма винятками, здійснене. Подальші успіхи без кровопролиття досягнуті бути не можуть».

Але для втілення німецької мрії - розгрому Франції та «розплати з женцями плодів Версальського диктату» - була потрібна поступлива Польща, яка, однак, не виявила бажання поступитися своїм суверенітетом і пристібатися до німецької упряжки (ні, поділити з німцями Радянську Україну у Варшаві були б і не проти, але на умовах рівноправного партнерства; тільки навіщо райху під боком ще польська імперія). Тому з неї й вирішили розпочати. «Польща завжди буде стояти на боці наших ворогів, - переконався Гітлер. - Незважаючи на угоду про дружбу, в Польщі завжди існував намір використати проти нас будь-яку можливість… Спочатку я хотів встановити з Польщею прийнятні відносини, щоб потім почати боротьбу проти Заходу. Однак цей імпонуючий мені план виявився нездійсненним, оскільки змінилися істотні обставини. Мені стало ясно: при зіткненні із Заходом Польща нападе на нас у несприятливий для нас момент». Щоб забезпечити успіх задуманої акції, слід було Польщу політично ізолювати, забезпечити невтручання в німецько-польський конфлікт Англії та Франції, а на випадок їх виступу забезпечити собі тил і знизити загрозу економічної блокади договором з Радянським Союзом. Загалом, потрібно було змовлятися з «післязавтрашнім ворогом», зі Сталіном.

29 липня 1939 року Берлін запропонував Москві врахувати радянські інтереси в Прибалтиці та Східній Європі в обмін на відмову від договору з Францією й Англією. Ну, їй-богу, що вони можуть реально обіцяти: «Найбільше - участь у європейській війні, ворожнечу з Німеччиною, але жодної привабливої для Росії мети. З іншого боку, що можемо запропонувати ми? Нейтралітет і незалучення в можливий європейський конфлікт і, якщо Москва цього побажає, німецько-російське порозуміння щодо взаємних інтересів, завдяки якому, як і в минулі часи, обидві країни отримають вигоду». Щодня в Кремлі читали донесення Астахова (до речі, виявився мерзотником і польським шпигуном, довелося стерти в табірний пил): «Конфлікт з Польщею назріває з пришвидшенням; вирішальні події можуть вибухнути в найкоротший термін… Німецький уряд, виходячи з нашої згоди вести перемови про поліпшення стосунків, бажав би приступити до них якнайшвидше».

Сталін, який побоювався англо-німецького змови, дуже зацікавився цією ідеєю. Він тверезо оцінював обстановку і вважав більш вигідним підписати угоду з Німеччиною, щоб виторгувати свою частку, забезпечити Гітлеру «зелене світло» у війні з Заходом і самому «прийти до кінця найсильнішим».

Справді, варіантів було не так уже й багато, і вибір був ясним. Або захищати ідеологічно чужі парламентські демократії та відверто ворожу Польщу, нічого не отримуючи взамін. Або домовитися з Німеччиною і в союзі з нею запустити процес «відпадання від імперіалізму ряду нових країн», для початку найближчих сусідів. (Власне кажучи, рішення визріло ще під час Чехословацької кризи, коли «вождю народів» ясно дали зрозуміти, що йому відводиться лише роль статиста на підмостках великої європейської політики. Так, 4 жовтня 1938 року заступник наркома внутрішніх справ В. П. Потьомкін у розмові з французьким послом в Берліні зронив, що у сформованій ситуації єдиним виходом для СРСР може виявитися поділ Польщі у взаємодії з Німеччиною.)

19 серпня Берлін отримав текст радянського проекту майбутньої угоди. З постскриптумом: «Цей договір набирає чинності тільки в разі одночасного підписання спеціального протоколу із зовнішньополітичних питань, що становлять інтерес для Високих Договірних Сторін».

Через чотири дні в Москву прилетів «супердипломат» Йоахім фон Рібентроп, і в ході переговорів зі Сталіном і Молотовом уночі на 24 серпня були підписані стандартний пакт про ненапад (хоча досить курйозний сам факт підписання договору про «неагресію» між державами, що не мають спільного кордону, - поки що) терміном на десять років (у Лондоні в цей же день безуспішно чекали прильоту Германа Ґерінґа з аналогічною місією) і, найголовніше, додатковий протокол до нього, який визначив радянську частину «пирога»:

«При підписанні договору про ненапад між Німеччиною та Союзом Радянських Соціалістичних Республік нижчепідписані представники обох Сторін обговорили в суворо конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі. Це обговорення привело до нижченаведеного результату:

У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви буде межею, що розділяє сфери інтересів Німеччини й СРСР. При цьому зацікавленість Литви в районі Вільно визнається обома Сторонами.

У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини й СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарев, Вісла й Сян.

Питання про те, чи є бажаним в обопільних інтересах збереження Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій.

У будь-якому випадку, обидва Уряди будуть вирішувати це питання в порядку дружньої обопільної згоди.

Стосовно південного сходу Європи з радянського боку підкреслюється інтерес СРСР до Бесарабії. Німецька сторона ясно заявляє про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

Даний протокол буде зберігатися обома Сторонами в суворій таємниці».

Карта поділу Польщі між Німеччиною і СРСР (початковий варіант)

Військові делегації Англії і Франції залишили Москву ні з чим.

На думку Троцького, крім усього іншого: «Союз з Гітлером давав Сталіну задоволення того почуття, яке панує у нього над усіма іншими: почуття помсти. Вести військові переговори з наці під час присутності в Москві дружніх військових місій Франції та Англії, обдурити Лондон і Париж, сповістити несподівано пакт із Гітлером - у всьому цьому ясно видно бажання принизити уряд Англії, помститися Англії за ті приниження, яким він піддав Кремль у період, коли Чемберлен розвивав свій невдалий роман з Гітлером».

Та що казати, Адольф Алоїзович і справді людиною був симпатичною, зрозумілою, не те що всякі Даладьє. І яка близькість світогляду: «Ті, хто стверджує, що революція не закінчена, - дурні. На жаль, у нас в русі є люди, які розуміють під революцією постійний хаос… Головне - підбір людей здібних і здатних зі сліпою покорою втілювати в життя урядові розпорядження. Партія - це свого роду орден… Фюрер повинен бути один… Згуртованість всередині руху повинна бути небувало міцною. Ми не маємо права вести боротьбу між собою… Тому ніяких непотрібних дискусій!» А як хвацько фюрер організував своїм «старим борцям» «ніч довгих ножів»! Що не кажіть, Гітлер - «великий стратег революції». Рібентроп пізніше згадував, що серед кремлівських більшовиків відчував себе, як у колі старих партійних товаришів.

Не дивно, що західні політики тим більше не бачили особливої різниці між німецьким фюрером і радянським Генеральним секретарем. На їх погляд: «Росія Сталіна ніколи не була відповідним партнером для Заходу в справі опору фашизму. У ці роки Росія сама була місцем кошмарних оргій сучасного тоталітаризму… Її цілі не відповідали цілям західної демократії».

Обидва диктатори залишилися задоволені собою й один одним. Вельми.

«Тепер весь світ у мене в кишені!» - стукав кулаком по столу Гітлер. Він вже віддав наказ про напад на Польщу.

«Здається, нам вдалося ошукати їх», - задоволено сказав Сталін. Він вже підраховував політичний зиск.

Радянському Союзу вдалося залишитися поза європейською війною, отримавши при цьому значну свободу рук у Європі, широкий простір для маневру між воюючими угрупуваннями у власних інтересах і можливість при цьому звалити вину за зрив переговорів на Лондон і Париж. Крім того, вдалося посіяти серйозні сумніви щодо німецької політики в японців, яких ошелешив сам факт укладання договору без консультацій з учасниками Антикомінтернівського пакту. І найголовніше - «одна з провідних держав світу визнавала міжнародні інтереси Радянського Союзу та його природне бажання розширювати свої кордони». Заради цього «інтересу» все й затівалося.

Сьогодні кажуть, що текст таємного протоколу формально не містить будь-яких агресивних намірів - абсолютно нешкідливий документ. Мовляв, Сталін не міг знати, що Гітлер нападе на Польщу, фюрер і сам цього не знав, сподіваючись врегулювати конфлікт мирним шляхом. Воно, звісно, так. Завжди краще отримати бажане задарма, наприклад, як у Мюнхені. Якби поляки пішли на поступки, можливо, німці на них і не напали б. Але британські гарантії унеможливили мирне врегулювання, а угода з СРСР було укладена саме на випадок війни, з метою забезпечити Третьому Райху сприятливі умови для досягнення перемоги. Рібентроп ще збирав валізи, а Гітлер уже оголосив на нараді вищих чинів Вермахту: «Противник все ще сподівався, що після завоювання Польщі Росія виступить як наш ворог. Але супротивники не врахували моєї здатності приймати нестандартні рішення… Я був переконаний, що Росія ніколи не піде на англійську пропозицію. Росія не зацікавлена в збереженні Польщі… Чотири дні тому я зробив особливий крок, який призвів до того, що вчора Росія відповіла, що вона готова на укладення пакту. Таким чином, я вибив з рук західних панів їх зброю. Польщу ми завели в становище, найбільш зручне для досягнення військового успіху… Нам нічого боятися блокади. Схід поставляє нам пшеницю, худобу, вугілля, свинець, цинк. Боюсь тільки одного: як би в останній момент якась свиня не підсунула мені свій план посередництва… На першому плані - знищення Польщі».

У листі від 25 серпня фюрер, не приховуючи полегшення, повідомляв Мусоліні: «Можу сказати Вам, Дуче, що завдяки цим угодам гарантується доброзичливе ставлення Росії на випадок будь-якого конфлікту і те, що вже більше не існує можливості участі в подібному конфлікті Румунії!.. Я певен, що можу повідомити Вам, Дуче, що завдяки переговорам з Радянською Росією в міжнародних стосунках виникло зовсім нове становище, яке має принести Осі найбільший з можливих виграшів».

Так що Гітлер знав, що робив, укладаючи «пакт із сатаною». І товариш Сталін був анітрохи не дурнішим, все чудово розумів. Це підтверджує, зокрема, М. С. Хрущов: «Тут же Сталін розповів, що згідно з угодою до нас фактично відходять Естонія, Латвія, Литва, Бесарабія й Фінляндія таким чином, що ми самі будемо вирішувати з цими державами питання про долю їх території, а гітлерівська Німеччина при цьому ніби не присутня, це буде суто наше питання. Щодо Польщі Сталін сказав, що Гітлер нападе на неї, захопить і зробить своїм протекторатом. Східна частина Польщі, населена білорусами й українцями, відійде до Радянського Союзу».

Про те, що підписаним був не рядовий документ, свідчить і той факт, що Сталін, який не обіймав офіційно ніяких державних посад, вперше особисто вів переговори з іноземними дипломатами. Власне кажучи, це й був його особистий договір з Гітлером: додатковий протокол був вилучений з процедур ратифікації, про його існування не були поінформовані ні уряд, ні Верховна Рада СРСР, ні ЦК ВКП (б).

Пройшов лише тиждень, і в Польщі почалися територіальні та політичні «перетворення».

В якості останнього аргументу Англія 25 серпня підписала з Польщею договір про взаємодопомогу. Як усі пристойні країни; з таємним протоколом, що визначав спільного супротивника - Німеччину, і з позначеними «сферами впливу». Подальші поступки означали для Лондона й Парижа добровільну відмову від статусу великих держав. Гітлера це не зупинило, він покладався на власний, як завжди геніальний аналіз ситуації: «Стало ясно, що багаті держави від війни мало виграють, але можуть втратити дуже багато чого, що кожній державі доведеться нести втрати, що навіть у разі виграної війни сили переможця вичерпуються… В цілому Англія знаходиться на тій же стадії розвитку, на якій ми були в 1934 році. Франція подібна слабосильній людині, яка, однак, несе на спині й кулемет, і гармату. Малі контингенти призовників; вже давно термін служби - тільки один рік. Озброєння також не в ідеальному стані. Військовий потенціал в цілому обмежений». Висновок: при будь-якому розкладі «негайна допомога Східному фронту шляхом англо-французьких заходів неможлива». Зрештою, заявив фюрер на нараді в Оберзальцерберзі, хто не ризикує, той не п'є шампанського: «Не існує ні політичного, ні військового успіху без ризику». До всього іншого, на випадок конфлікту з Англією, «нейтральний» Сталін пообіцяв йому прихистити в північних портах СРСР німецькі судна, що знаходяться в Атлантиці.

1 вересня 1939 Вермахт вдерся до Польщі. Через пару днів виступили Англія і Франція.

Друга імперіалістична війна почалася. Все йшло за сталінським планом. У бесіді з керівництвом Комінтерну 7 вересня Вождь так оцінив обстановку, що склалася: «…війна йде між двома групами капіталістичних країн за переділ світу, за панування над світом! Ми не проти, щоб вони побилися добряче й послабили одна одну. Непогано, якщо руками Німеччини буде розхитане становище найбагатших капіталістичних країн. Гітлер, сам цього не розуміючи й не бажаючи, підриває капіталістичну систему… Ми можемо маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися. Пакт про ненапад в деякій мірі допомагає Німеччині. Наступний момент - підштовхувати іншу сторону». Що стосується Польщі, то «…знищення цієї держави в нинішніх умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше! Що поганого було б, якщо в результаті розгрому Польщі ми поширимо соціалістичну систему на нові території і населення». Зрозуміло, що подібні цілі радянської зовнішньої політики не афішувалися, навпаки, було зроблене все, щоб переконати світову громадську думку в тому, що Радянський Союз суворо дотримується позицій нейтралітету і лише сильно стурбований власною безпекою.

Таким чином, складалася ситуація, про яку з 1917 року мріяли більшовики. Нехай вони «гарненько поб'ються». А далі: «На сталевих багнетах і ворошиловських залпах, на могутніх крилах Рад ми понесемо звільнення робітничому класу капіталістичних країн і встановимо прапор комунізму на інших п'яти шостих земної кулі!»

Комуністам життєвого простору потрібно набагато більше, ніж нацистам.

ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД

Суперечка слов'ян між собою

Між поляками й росіянами здавна існувала традиція взаємної недовіри. «Для поляків було завжди неможливим домогтися політичних гарантій від будь-яких своїх сусідів, - вказує А. Кларк, - тому що всі вони домагалися польських земель і вважали за краще привласнювати її замість того, щоб захищати».

Більшовикам незалежна Польща теж ніколи «не подобалася». Причому активно не подобалася. Відразу ж після жовтневого перевороту, оголосивши про право націй на самовизначення, ленінський уряд приступив до радянізації всіх територій, що входили раніше до складу Російської імперії. Польські патріоти, які прагнули на уламках зруйнованої імперії відродити національну державу, що припинила існування після насильницького розподілу 1795 року, відразу ж були зараховані в «контру».

Вже з січня 1918 року ВЧК почало цілеспрямовано проводити проти них політику терору. При Ставці була заснована особлива Комісія «по боротьбі з польськими контрреволюційними військами», основним завданням якої було «винищення контрреволюційних призвідників серед польських військ». Навіть з цієї коротенької цитати випливає, що «призвідниками» виявилася більшість поляків. Тому «комісія визнала можливим оголосити всі польські війська поза законом».

28 січня військова контррозвідка доносила Ф. Е. Дзержинському: «У діючих проти контрреволюціонерів фронтових військах виділено для боротьби з поляками й румунами кілька батальйонів. Платимо 12 рублів на день при посиленому харчуванні. З найнятих частин, посланих проти легіонерів, виділені два загони: один з кращих стрільців для розстрілу офіцерів-поляків, інший з литовців і латишів для псування запасів продовольства у Вітебській, Мінській та Могилевській губ., в місцях зосередження польських військ. Деякі місцеві селяни також згодні нападати на поляків і винищувати їх».

Мова в даному випадку йде не про польську армію, яка ще не існувала, а про «бунтівний» корпус генерала І. Довбор-Мусніцького, який заважав «здійсненню революційних перетворень в місцях своєї дислокації». Заодно більшовики розпустили створені після Лютневої революції білоруські військові формування та розігнали скликаний Великою білоруською радою з'їзд, який відмовився визнати владу Раднаркому Західної області (в складі якого не виявилося жодного білоруса) і вирішив створити свій національний орган - Всебілоруську Раду селянських, робітничих і солдатських депутатів. Ще б пак, адже у прийнятій з'їздом резолюції підкреслювалося, що в межах Білоруського краю встановлюється республікансько-демократична форма правління, «що означало ліквідацію Радянської влади й заміну її буржуазною парламентською республікою». Найбуйніших депутатів, числом 27, довелося заарештувати.

На Україні, в Києві, Центральна Рада оголосила про утворення Української Народної Республіки. Москва визнала УНР, але одночасно (через вісім днів) організувала проголошення Української Радянської Республіки зі столицею в Харкові. Причому обидві республіки офіційно входили до складу загальноросійської федерації.

«Тріумфальному просуванню» Радянської влади на захід у 1918 році завадили кайзерівські війська. В.І. Леніну довелося дорого заплатити за проїзд у запломбованому вагоні й фінансову підтримку німецького Імперського банку. Згідно з укладеним 3 березня Брест-Литовським мирним договором, від Росії були відторгнуті території площею близько 800 тисяч квадратних кілометрів з населенням 56 мільйонів, РРФСР визнав незалежність Польщі, Литви, Латвії, Естонії та Фінляндії. Проголошену в лютому після виходу з підпілля членами виконкому Всебілоруського з'їзду Білоруську Народну Республіку ніхто визнавати не збирався, білоруську делегацію на брестські переговори не допустили. Для білорусів, сподівання яких мало цікавили договірні сторони, Брестський мир означав лише черговий розділ їх землі між Німеччиною, Росією та Україною.

Втрата Росією польських земель, декрет радянського уряду про анулювання всіх царських трактатів про розподіл, поразка Німецької та Австро-Угорської імперій створили передумови для того, щоб на карті Європи знову з'явилася Польська держава. 10 листопада 1918 року в залишеному австрійцями Любліні Регентська рада призначила «начальником держави» випущеного німцями з ув'язнення Юзефа Пілсудського. Головною метою поляків стало відновлення історичної справедливості й відродження незалежної та сильної Речі Посполитої в кордонах 1792 року. Антанта надавала їм енергійну допомогу у створенні національних збройних сил. По всій країні почалося роззброєння та вигнання німців.

Зі сходу, вслід за відходом кайзерівських військ, перейшовши демаркаційну лінію, на захід і на південь рушили частини Червоної Армії, щоб забезпечити «революційно-пролетарську єдність» і надати допомогу «міжнародній пролетарській революції». Згідно з таємною резолюцією VIII з'їзду РКП (б), тільки перемога світової революції була «найнадійнішою гарантією закріплення соціалістичної революції, що перемогла в Росії». Спішно створене в Москві Центральне бюро більшовицьких організацій окупованих областей випустило відозву: «Ми не можемо допустити організацію контрреволюційних елементів і захоплення влади…» Тобто будь буржуазний уряд, що утворився на постімперському просторі, з точки зору більшовиків, був «незаконним».

До середини лютого 1919 року Західна армія встановила Радянську владу майже на всій території Білорусії. На черзі були Угорщина, Німеччина і, звичайно, Польща. Мінськ став місцем збору польських комуністів. Сюди з Москви переїхав Центральний Виконавчий комітет польських комуністичних груп на чолі з Дзержинським та Уншліхтом, був переведений штаб Західної дивізії, що складався з поляків, заснована школа польських червоних командирів. У саму Польщу для підготовки збройного повстання відправили велику групу військових на чолі з політкомісаром Стефаном Жбітковським. Сценарій польської революції намічався стандартний - проголосити в якому-небудь селі радянський уряд і закликати на допомогу червоні частини.

Ось тільки польський народ в основній своїй масі виявився імунним до «бацили більшовизму», а польські національні лідери не побажали вести його колоною в комуністичні казарми. На тлі радянізації й антибільшовицьких заколотів, політичних і територіальних розбіжностей і початку в Росії Громадянської війни з весни 1919 року в Білорусії почалися гострі конфлікти, що переросли потім у збройні сутички між Радянською Росією і Польською державою. Уряд Пілсудського, поставивши собі за мету зробити поляків «великим народом», бо «між надзвичайно сильним німецьким народом і народом російським немає місця маленькому народу», і користуючись черговою російської смутою, прагнув відхопити якомога більше земель на сході. Але ж і більшовики, ніким, крім кайзера Вільгельма II, не визнані путчисти, за їх власним твердженням, в цей час «завойовували Росію» і в наказах на проведення військових операцій десь в Донській області або в Тамбовській губернії частенько вживали термін «окупація». Як писав вождь світового пролетаріату: «Ми хочемо якомога більшої держави… Ми хочемо революційної єдності, з'єднання, а не роз'єднання».

Спроба прориву в Європу на допомогу угорській та баварській революціям зірвалася через активну протидію польської армії, що розгромила війська Західно-Української Народної Республіки, і початок літнього наступу «білогвардійців» генерала А.І. Денікіна.

Поки народні комісари втихомирювали «внутрішню контрреволюцію», кидаючи всі сили то на боротьбу з Колчаком, то на боротьбу з Денікіном, поляки, які, до речі, «вболівали» за більшовиків і бажали їм перемоги в Громадянській війні, зайняли майже всю територію Білорусії та частину України.

Влітку 1920 року Червона Армія повернула багнети на захід, і фронт покотився назад. У липні, коли рвалися «через труп білої Польщі» до Німеччини війська М. Н. Тухачевського й досягли Вісли та обійшли Варшаву, яку головком С. С. Каменєв наказав зайняти не пізніше 12 серпня, питання про радянізацію Польщі здавалося В.І. Леніну цілком вирішеним і не найістотнішим, йому ввижалися червоні прапори по всій Європі. У ці дні «вождь світового пролетаріату» телеграфував Сталіну: «Зінов'єв, Каменєв, а також і я думаємо, що варто було б заохотити революцію негайно в Італії. Моя особиста думка, що для цього треба радянізувати Угорщину, а може, також Чехію та Румунію».

Однак і цей похід за світовою революцією з тріском провалився. Польські пролетарі «братів по класу» не визнали. «Ревкоми приволзьких і донських дивізій прокламували радянську владу російською і на жаргоні… Для більшості поляківпитання виглядало просто: спочатку Польща, а потім подивимося яка», - згадував учасник подій. «Ми чекали від польських робітників і селян повстань і революцій, а, отримали шовінізм і тупу ненависть до росіян», - з розчаруванням писав К.Є. Ворошилов.

Західний фронт Тухачевського зазнав нищівної поразки.

18 березня 1921 року в Ризі був підписаний мирний договір між РРФСР і «буржуазно-поміщицькою Польщею», згідно з яким більшовики, які оголосили себе переможцями, визнали кордон значно східніше лінії Керзона й зобов'язалися виплатити 10 мільйонів золотих рублів контрибуції. Звичайно, кордон 1921 року був написаний багнетом. І, як резонно зазначають російські історики, «ризький кордон» привів до штучного поділу українського та білоруського народів. Незрозуміло тільки, чому вони вважають, що возз'єднання цих народів мало статися неодмінно в межах, відведених для них кремлівськими мрійниками. Чому не в межах Речі Посполитої або у своїх власних? Території Західної Білорусії та Західної України входили до складу Речі Посполитої 220 років (а до складу Великого Князівства Литовського, була така держава, - всі 400), до складу Російської та Австро-Угорської імперій - 120 років, до складу СРСР - жодного дня. До речі, юридично Польща вела війну не з Радянською Росією, а з якоюсь «незалежною» буферною Литовсько-Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою, яка в перспективі повинна була перетворитися в Польсько-Литовсько-Білоруську. Із зовнішньополітичних міркувань Леніну хотілося показати справу таким чином, що має місце не суперечка між Росією та Польщею за володіння білоруськими землями, які кожна сторона вважала своїми, а «злочинна агресія на суверенітет і незалежність білоруського народу». Коли «необхідність відпала», відповідно до рекомендацій Москви, зникла й держава ЛитБіл і «суверенітет білоруського народу».

Питається, а що заважало більшовикам зупинитися на горезвісній «лінії Керзона» в липні 1920 року замість того, щоб «заохочувати» революцію в Італії? Адже їх умовляли, але Ленін відхилив ноту Керзона й зажадав «шаленого посилення наступу», щоб якомога швидше «допомогти пролетаріату і трудящим масам Польщі звільнитися від їх поміщиків і капіталістів». Зупинятися червоні полки не збиралися. «Питання про те, де зупинитися, в ЦК навіть і не було», - підтвердив Л. Д. Троцький.

Отримавши по шапці під Варшавою, тільки й залишилося - кричати про історичну справедливість. Ленін, до речі, все розумів, і доля білорусів та українців після поразки Червоної Армії його абсолютно перестала хвилювати, він умів моментально міняти політичні гасла, часом на прямо протилежні, в залежності від конкретної політичної обстановки. Польща отримала західнобілоруські землі з населенням трохи менше 4 мільйонів осіб, з яких близько 3 мільйонів становили білоруси, і західноукраїнські території з 10-мільйонним населенням, з яких майже половина були українцями. ^[1] У Ризі обидві сторони ухвалили взаємно поважати державний суверенітет, утримуватися від втручання у внутрішні справи один одного, від ворожої пропаганди і «всякого роду інтервенцій», а також не створювати й не підтримувати на своїй території організацій, що мають на меті збройну боротьбу з іншою стороною.

Без перебільшення можна сказати, що вся Радянська держава створювалося саме як такого роду «організація», в складі якої функціонували інші «організації» - Комінтерн, ОГПУ, Розвідувальне управління, Нелегальна військова організація при Штабі Червоної Армії, Частини особливого призначення… Не встигло, фігурально виражаючись, просохнути чорнило під цим договором, як Реввійськрада Республіки почала розробляти план вторгнення на прикордонні польські території «партизанських загонів» для здійснення там терористичних акцій проти мирного населення. Ілліч прийшов від цієї ідеї в захват. «Прекрасний план! - писав він Е. М. Склянському. - Докінчуйте його разом з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них і звалимо) пройдемо на 10-20 верст і перевішаємо куркулів, попів та поміщиків. Премія: 100 000р. за повішеного…»

План активно проводився в життя до середини 20-х років. Керували «червонопартизанськими» бандами на території країни, з якою був договір про мир і добросусідські стосунки, кадрові офіцери РСЧА, стріляли й вішали ясно кого - «білополяків». Один з таких героїв «невидимого фронту» К. П. Орловський в автобіографії писав про свою «бойову роботу»: «З 1920 р. по 1925 рік за завданням Розвідупру працював у тилу білополяків, на території Західної Білорусії, в якості начальника дільниці, вірніше, був організатором і командиром червонопартизанських загонів і диверсійних груп, де за п'ять років мною були здійснені кілька десятків бойових операцій, а саме: 1. Були зупинені три пасажирські поїзди. 2. Підірваний один залізничний міст… 6. За один тільки рік з моєї ініціативи й особисто мною були вбиті більше 100 жандармів та поміщиків».

Як свідчить доповідь 2-го відділу Головного штабу польської армії, тільки в 1925 році в Західній Білорусії в результаті підпалів згоріли більше 500 будинків і господарських будівель, 125 стодол з необмолоченого зерном, 350 навісів із сіном і скирт хліба, 3 стайні, 14 хлівів, 21 склад, 127 підприємств - пилорам, млинів, спиртзаводів.

Незважаючи на старанно роздмухуваний «народний гнів», революція в Польщі так і не сталася. Оплачувати відрядну роботу диверсантів і катів було дорогувато, Польська держава зміцнювалася, і Корпус охорони прикордоння успішно партизанів відловлював, до того ж СРСР домагався визнання на міжнародній арені. «Орловських» і «ваупшасових» довелося відкликати… Гімни цим героям співають до цього часу. Виявляється: «Це не був бандитизм, як намагалася показати партизанський рух польська влада. Партизани-добровольці, перейшовши нав'язаний шляхом насильства несправедливий кордон, ступали на землю свого народу й боролися за неї». Ба більше, ці офіцери чужоземної розвідки, які одержували премії за кожного вбитого: «…мали на неї (білоруську землю) набагато більше моральних прав, ніж завойовники з Польщі».

У листопаді 1925 року Дзержинський підписав проект рішення Спеціальної комісії Політбюро: «агентурну розвідку в теперішньому її вигляді (організація зв'язку, постачання й керівництво диверсійними загонами на території Польської республіки) - ліквідувати. У жодній країні не повинно бути наших активних бойових груп, які чинять бойові акти й отримують від нас безпосередньо кошти, вказівки й настанови… Зона кордону на нашому боці повинна бути цілком очищена від активних партизанів, які самостійно переходять кордон для бойової роботи. Їх треба евакуювати, жодним чином, однак, не озлоблюючи їх, але навпаки, надаючи їм, як і перебіжчикам на наш бік або евакуйованим з того боку партизанам допомогу. Їх в загальному (крім ненадійних) не треба розпорошувати, а зводити у військові одиниці або інші групи з тим, щоб у разі війни або іншої необхідності використовувати їх як найцінніший матеріал».

Вибухи, підпали й нальоти припинилися як за помахом руки. «До кінця 1925 року, - повідомляє підручник історії, - партизанський рух у Західній Білорусії був припинений». Крім комуністичних, на території «Кресув Всходніх» діяли повстанські загони партії білоруських есерів, Спілки селянської самооборони, литовських націоналістів.

Безперечно, ставши на шлях інкорпорації приєднаних земель, засновники Польської держави породили міжнаціональний конфлікт. «Стосунки між державою та її непольськими жителями, - писав історик А. Хойновський, - з самого початку характеризувалися конфліктом. Більшість українців, білорусів… опинилися під польською владою проти своєї волі». Національні меншини в складі нової Речі Посполитої становили не менше 36 відсотків від загальної кількості населення. Однак, відкинувши принцип конфедерації, поляки приступили до створення національної держави, взявши курс на упокорення й полонізацію національних меншин і, в кінцевому рахунку, поглинання їх польським етнічним елементом. «Кордон політичний повинен стати кордоном етнічним», - казав міністр освіти Станіслав Ґрабський; система освіти, поряд з колонізаційною політикою, була одним з головних інструментів полонізації - початкове навчання в сільській місцевості велося тільки польською мовою та виключно польськими вчителями. Звідси - соціальне, економічне й культурне придушення білоруського та українського народів, переселення на їх землі поляків, так званих осадників, як правило, відставних військових, які отримували кращі наділи й одночасно виконували поліцейські функції, що ще більше загострювало міжнаціональні стосунки.

Національний гніт у східних воєводствах вів лише до зростання національної самосвідомості місцевого населення, запеклого опору полонізації, доходило до актів насильства з обох сторін, росла популярність радикально налаштованих груп, у тому числі прокомуністичних. На західноукраїнських землях помітною силою в 30-ті роки стала Організація українських націоналістів, яка здійснила цілий ряд терористичних акцій, у тому числі вбивство міністра внутрішніх справ Б. Пєрацького, який керував «пацифікаціями» на Галичині та Волині. Українці, на думку С. Горака, «вважали себе в стані постійної війни з поляками».

Згідно з опитуванням, проведеним серед мешканців Полісся, поляки, на їхню думку, жили багатше, одягалися краще, відрізнялися «зверхністю характеру і дуже не любили євреїв».

«Вони вважали польськими Вільно, Пінськ, Тернопіль, Львів і прилеглі до них райони, - згадував колишній французький посол у Варшаві. - Проте достатньо було відвідати ці території, щоб переконатися, що вони такими не є. Тут не відчувалося, що знаходишся в Польщі. Втім, і сама польська влада, незважаючи на всі їхні запевнення, відчувала себе тут майже за кордоном. Місцевих жителів вони не вважали справжніми поляками».

Білоруські та українські націоналісти шукали підтримку в урядів Німеччини, Англії та Франції. Простий люд, особливо молодь, зі схваленням і симпатією дивився на сусідні БРСР і УРСР. Там, за радянським парканом, гриміли фанфари, парадували стахановці й фізкультурники, рупори віщали про щасливе життя трудящих, що скинули експлуататорів, у єдиній «сім'ї народів», де так вільно дихає людина. Звідти долинав нескінченний хоровий спів і завивання акином: «Мені Ленін коханий, мені сонячний Сталін і серце, і життя, і дихання дали…» (М. Горький перед смертю гірко пожартував: «У нас співають навіть камені».)

Правда, через паркан не розгледіти було, як під переможні марші війська Червоної Армії і ОГПУ не встигали придушувати спалахи то там, то тут повстань різних народів, які вже вдосталь «надихалися». У Вірменії, Грузії, Чечні, Дагестані, Туркестані, Казахстані, Калмикії… Утихомирення проводилося із застосуванням артилерії, бронепоїздів і аеропланів, супроводжувалося руйнуванням селищ, показовими розстрілами «злочинного (?) і бандитського елементу», часом поголовним знищенням чоловічого населення, по рівню осі будьонівської тачанки. «Пацифікатори» Пєрацького в підметки не годилися карателям С. М. Будьонного, І.П. Уборевича, І.П. Бєлова, П.Є. Дибенка.

Непоодинокими були випадки, коли мешканці прикордонних районів Польщі втікали в СРСР, але замість примареного раю зазвичай опинялись у в'язниці, як ворожі шпигуни й диверсанти. «Наш далекий родич Іван Мацкевич вночі таємно перейшов кордон, і про нього довгі роки нічого не було відомо, - згадувала жителька Молодеченського повіту Є.П. Шнейдер. - Тільки після Великої Вітчизняної війни він з'явився в селі хворим, виснаженим, беззубим старим - після десяти років каторжних робіт на Колимі». Цікаво, скільки «карацуп» з вірними «мухтарами» на цих бідолахах кар'єру зробили і скільки орденів заробили? (Прикордонник-слідопит Микита Карацупа з дитинства вражав мою уяву богатирськими подвигами: офіційно він «затримав 388 порушників кордону, проявивши героїзм, знищив 129 шпигунів і диверсантів, що не склали зброю».)

Одним словом, між двома державами з моменту їх виникнення існувала глибока прірва.

У 1932 році Радянський Союз уклав з Польщею (а також з Фінляндією, Естонією та Латвією) договір про ненапад, який у травні 1934-го був пролонгований ще на десять років. Як показав час, в очах кремлівського керівництва він коштував дешевше за папір, на якому писався. Ну не любив Сталін «фашистську Польщу» та гонористих поляків. В цьому його почуття абсолютно збігалися з почуттями Гітлера.

У радянському військовому плануванні Польща розглядалась як найбільш ймовірний противник, союзник Німеччини й перша перепона на шляху «червоних полків» до Європи. Так, у 1937 році, вже перебуваючи в тюремній камері, маршал М. Н. Тухачевський не переставав мріяти про новий похід на Віслу: «На найближчий відрізок часу «бити противника на його території» означає бити польсько-німецькі сили на польській території». Головний удар Червоної Армії, забезпечений раптовим вступом у Західну Білорусію й Україну «армій вторгнення», маршал пропонував наносити з району південніше Полісся «в центр Польщі», де й повинне, за його розрахунками, відбутися вирішальне зіткнення.

Польський уряд відповідав більшовикам взаємністю, волів дружити з нацистами, самозабутньо рвався ділити з ними нещасну Чехословаччину, тішився ілюзією своєї «великодержавності» (Польща - «основний фактор європейської рівноваги») та робив усе, щоб не допустити Радянський Союз до участі в європейській політиці. При обговоренні договору про колективну безпеку польський уряд категорично відмовлявся від будь-якої комбінації, де однією зі сторін були б Ради. Як доводив фахівець з міжнародного права Юліан Маковський: «СРСР не належить до спільноти цивілізованих країн, оскільки не має спільних з ними понять суспільних, релігійних, етичних і правових. У цьому сенсі він знаходиться в тому становищі, в якому були до нього Китай, Туреччина, Японія до їх прийняття до спільноти».

Польські генерали до кінця 1938 року основну увагу надавали розробленню військових планів проти Рад. Лише коли фюрер зажадав повернути німцям німецьке місто Данциґ, розірвав пакт про ненапад і запропонував «глобально врегулювати» стосунки, поляки конкретно задумалися про війну з Німеччиною, до останнього сподіваючись, що Англія і Франція «не допустять», а Гітлер «не наважиться» - треба з ним тільки бути суворішими. «Не німці, а поляки увірвуться вглиб Німеччини в перші ж дні війни», - бравував посол у Парижі Ю. Лукасевич.

Щодо Радянського Союзу польські політики продовжували демонструвати абсолютно чудову твердість, що часом переходить в незрозумілу сліпоту і навіть дурість, на думку Едуарда Даладьє - «найбільшу дурість». На всі пропозиції союзників заручитися військовою підтримкою східного сусіда міністр закордонних справ Юзеф Бек незмінно відповідав зарозумілою відмовою. У серпні 1939 року, втомившись умовляти поляків хоч що-небудь зробити для забезпечення безпеки своєї країни, міністр закордонних справ Франції Бонне інструктував свого посла у Варшаві: «Ми в якості союзників маємо всі підстави просити уточнити, яким чином вони збираються без допомоги росіян організувати збройний опір у разі можливої німецької агресії. Зважаючи на прийняті на себе зобов'язання ми маємо повне право отримати вичерпну відповідь на це питання». І отримав 19 серпня вичерпну відповідь полковника Бека: «Це для нас питання принципу. Ми не маємо військової угоди з СРСР, і ми не бажаємо його мати».

У Варшаві вважали, що, якщо Червона Армія прийде на допомогу, витурити її назад буде неможливо.

«Комунізації» країни польське керівництво боялося більше ніж будь-якої навали. «Незалежно від наслідків, - заявив головний інспектор збройних сил маршал Едвард Ридз на кличку Сміґли, - жодного дюйма польської території ніколи не буде дозволено зайняти російським військам. Це призвело б до окупації частини країни й нашої повної залежності від Рад».

Тому, коли фюрер запропонував Кремлю провести четвертий поділ Польщі, радянський генсек з радістю затвердив пакт з Німеччиною. У розмові з Георгієм Димитровом Сталін роз'яснив свою позицію: «Знищення цієї держави в нинішніх умовах означало б однією буржуазною фашистською державою менше! Що поганого було б, якби в результаті розгрому Польщі ми поширили соціалістичну систему на нові території і населення». Які можуть бути сумніви, Польща була державою ворожою, «панською» та «фашистською», відповідно знищення її - справою прогресивною й корисною для пролетаріату.

Неймовірно, але факт підписання радянсько-німецької угоди ні про що не змусив задуматися польське керівництво, ну хоча б: проти кого збираються дружити два тоталітарні режими? У договорі з британцями можливість війни Польщі на два фронти навіть не розглядалася.

Вранці 31 серпня 1939 року Гітлер підписав директиву № 1, згідно з якою напад на Польщу повинен був розпочатися 1 вересня о 4.45 ранку.

Того ж дня В. М. Молотов зробив доповідь на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР. Під бурхливі овації на честь мудрого Вождя, оплески і сміх депутатів нарком пояснив суть радянсько-німецького пакту:

«Нам всім відомо, що з того часу, як нацисти прийшли до влади, стосунки між Радянським Союзом і Німеччиною були напруженими… Але, як сказав 10 березня товариш Сталін, «ми за ділові стосунки з усіма країнами». Здається, що в Німеччині правильно зрозуміли заяви товариша Сталіна і зробили правильні висновки. 23 серпня слід розглядати як дату великої історичної важливості. Це поворотний пункт в історії Європи й не тільки Європи. Зовсім недавно німецькі нацисти проводили зовнішню політику, яка була дуже ворожою стосовно Радянського Союзу. Але тепер ситуація змінилася, і ми перестали бути ворогами…

За радянсько-німецькою угодою Радянський Союз не зобов'язаний воювати ні на боці британців, ні на боці німців. СРСР проводить свою власну політику, яку визначають інтереси народів СРСР, і більше ніхто…

Радянський Союз уклав пакт про ненапад з Німеччиною, між іншим, в силу тієї обставини, що переговори з Францією й Англією натрапили на нездоланні розбіжності та скінчилися невдачею з вини англо-французьких керівних кіл. Ці люди вимагають, щоб СРСР обов'язково втягнувся у війну на боці Англії проти Німеччини. Чи не з розуму зійшли ці наглі палії війни?… Якщо ці пани мають таке пристрасне бажання воювати - нехай воюють самі без Радянського Союзу. А ми подивимося, що вони за вояки».

Увечері сталася провокація в Ґляйвіці.

«Нестерпні польські акції» змусили миролюбну Німеччину діяти.

 

Бойові дії військ Німеччини і СРСР проти Польщі.

Відповідно до плану «Вайс» німці зосередили проти Польщі основні сили Вермахту - 42 кадрові дивізії, в тому числі 6 танкових і 4 моторизовані. Ще 15 дивізій знаходились у другому ешелоні.

Група армій «Північ» - 3-я і 4-а армії - під командуванням генерал-полковника Теодора фон Бока наносила удар по «польському коридору» з Померанії та Східної Пруссії. Розгромивши там війська противника, її основні сили повинні були просуватися до річки Нарев. Трьом арміям групи «Південь» генерал-полковника Ґерда фон Рундштедта, що наступали з Силезії та Словаччини, належало розгромити польське угрупування в Галичині й великому закруті Вісли та розвивати наступ на Варшаву, відрізаючи шляхи відходу противнику з Познанського виступу. Моторизовані дивізії повинні були захопити ключові переправи на Віслі. Таким чином, німці, використовуючи вигідні географічні обриси польських кордонів та ідеї «блискавичної війни», намічали здійснити прорив оборони з двох напрямків, в темпі здійснити охоплювальний маневр у глибину й оточення основних польських сил на захід від Варшави.

«Необхідно досягти вирішального успіху за короткий час, - переконував Гітлер головнокомандувача сухопутних військ генерал-полковника Вальтера фон Браухіча. - Протягом 8-14 днів має стати ясно, що Польща загине».

Сили вторгнення налічували близько 1,5 мільйона осіб, 2379 танків і 9824 гармат і мінометів. Їх підтримували більше 2000 літаків 1-го і 4-го повітряних флотів.

На західному кордоні проти можливого французького наступу були розгорнуті 11 кадрових дивізій групи армій «Ц», які не мали жодних планів, окрім вказівки сусідів не дратувати. Допускалися виключно відповідні заходи, причому такі, які не викликають противника на активність.

Польський план «Z» передбачав оборону всього периметру кордону силами семи армій і трьох оперативних груп до того моменту, коли в справу вступлять війська Англії та Франції, з подальшим переходом у контрнаступ. Польський генералітет, який навчався у французьких стратегів, як і вони, мислив категоріями часів Першої світової війни, рівномірно розтягнув війська вздовж майже 1900-кілометрового кордону. Причому слабка пропускна здатність залізничної мережі практично не дозволяла внести зміни в цю диспозицію і зробити своєчасне перекидання сил на загрозливий напрям по внутрішніх операційних лініях. Німці, які й без того володіли значною чисельною перевагою, за рахунок зосередження потужних «кулаків» на напрямках головних ударів досягли вирішальної переваги. Місцевість на театрі військових дій чудово підходила для масованого застосування бронетехніки. Польська армія поступалася противнику по всіх параметрах, спочатку перебувала у величезному «казані» і приречена була на поразку. Але ж і протриматися планувалося всього нічого - якихось два тижні. Хоча наступник Пілсудського маршал Ридз-Сміґли, який у разі війни автоматично ставав Верховним головнокомандувачем, впевнено стверджував, що Польща встоїть як мінімум кілька місяців. Потім, на 15-й день мобілізації, перейде в наступ найпотужніша в світі французька армія, і Гітлер - капут. На цей випадок польське командування готувало «корпус вторгнення».

«Мабуть, важко встановити, в чому полягав оперативний задум, покладений в основу плану розгортання польської армії, - дивувався фельдмаршал Еріх фон Манштайн, - якщо тільки це не було бажанням «прикрити все» або, можливо, правильніше буде сказати, нічого не віддавати добровільно. Це бажання в разі його здійснення призводить слабшу сторону, як правило, до поразок… Взагалі кажучи, польському темпераменту більше відповідала ідея наступу, ніж оборони. Романтичні уявлення минулих часів, по крайній мірі, підсвідомо, ще зберігали свою силу в головах польських солдатів… Таким чином, можливо, що в основі плану розгортання польської армії, окрім бажання «нічого не віддавати», взагалі не було ніякої ясної оперативної ідеї; існував лише компроміс між необхідністю оборонятися від переважних сил противника й колишніми зарозумілими планами наступу. При цьому одночасно впадали в оману, вважаючи, що німці будуть вести наступ за французьким зразком і що він невдовзі прийме застиглі форми позиційної війни».

Єдино вірним рішенням з оперативної точки зору міг би стати відвід основних частин Війська Польського на заздалегідь підготовлений 600-кілометровий кордон по берегах річок Бобр, Нарев, Вісла й Сян. Проте це було визнано неможливим, виходячи з політичних, економічних (на заході країни розташовувалися основні промислові об'єкти) і психологічних міркувань. А мабуть, найправильніше було б реально оцінити свої можливості й віддати Гітлеру «вільне місто» Данциґ.

Рано вранці 1 вересня німецькі моторизовані й танкові з'єднання, збивши частини прикриття, зав'язали бої з головними силами польської армії. Німецька авіація, що мала якісну та п'ятикратну чисельну перевагу, швидко завоювала панування в повітрі. Її масовані нальоти на адміністративні центри, залізничні станції, основні транспортні магістралі й вузли зв'язку утруднювали закінчення мобілізації, зривали військові перевезення, позбавляли польське командування засобів керування військами. Оборона вздовж кордону почала тріщати й розвалюватися вже на третій день війни.

На північному фронті 4-а армія генерала Ганса фон Клюґе розтяла армію «Помор'я» генерала Владислава Бортновського на дві частини, і 4 вересня передові частини 19-го танкового корпусу Гайнца Ґудеріана досягли Вісли, захопивши переправи коло міста Бидґощ. Наступного дня лівий фланг Клюґе зімкнувся з правим флангом 3-ї армії генерала Георга Кюхлера, що наступала зі Східної Прусії, й тим самим перерізали «польський коридор»; в утвореному котлі армія «Помор'я» втратила третину своїх сил, в полон потрапили 16 тисяч польських солдатів. На напрямку головного удару війська Кюхлера після запеклих боїв захопили Млаву й проламали 30-кілометрову діру в обороні армії «Модлін» генерала Пшедзімірського. Поляки почали відхід за Віслу, намагаючись відірватися від переслідування.

Стрімко розвивалися події на південному заході Польщі. На правому крилі групи армій «Південь» наступала 14-а армія генерала Вільгельма Ліста, що завдавала удару з Верхньої Силезії в напрямку Кракова. І тут після прориву танкових частин вночі з 2 на 3 вересня армія «Краків» генерала Антонія Шиллінга перейшла у відступ на лінію річок Ніда й Дунаєць, тобто на 100-170 кілометрів, залишаючи німцям Силезію і Краків.

На головному напрямку 10-а армія генерала Вальтера фон Райхенау вдарила у стик між арміями «Краків» і «Лодзь», якою командував генерал Юліуш Руммель, і прорвала польську оборону в районі Ченстохови. В утворений пролам кинулися німецькі рухливі з'єднання. Ще північніше позиції армії «Лодзь» зламували з'єднання 8-а армії генерала Бласковіца. Увечері 2 вересня Руммель наказав почати відхід на запасні оборонні рубежі. Однак німецькі танкісти встигали займати їх раніше, а масовані удари авіації завершували дезорганізацію оборони.

У той час як армія «Лодзь» вела важкі бої, армія «Познань» генерала Тадеуша Кутжеби практично не діяла, якщо не рахувати хвацького кавалерійського рейду «Великопольської бригади» на територію Німеччини. Натхненний командарм зібрався вже перейти в рішучий наступ, але тут ситуація кардинально змінилася, і ним був отриманий наказ на якнайшвидше відведення своїх військ.

Починаючи з 3 вересня вся польська армія здійснювала ретираду до так званої «головної позиції». Єдиною приємною новиною в цей недільний день стало висунення Англією та Францією ультиматуму уряду Третього Райху, в якому від німецької сторони вимагалось протягом двох годин припинити бойові дії проти Польщі й відвести війська до лінії німецько-польського кордону. Німці ультиматум проігнорували. У Москві в цей час відбулася цікава розмова між В'ячеславом Молотовом і польським послом Вацлавом Ґжибовським, який мав вказівку офіційно проінформувати радянське керівництво про німецьку агресію. «3 вересня я був прийнятий Головою Ради Народних Комісарів паном Молотовом, - згадував Ґжибовський. - Наше формулювання неспровокованої агресії, вчиненої без оголошення війни й під час проведення переговорів, не викликало заперечень з його боку. Він визнав, що німці показали себе агресорами, і запитав, чи розраховуємо ми на виступ Англії та Франції і коли ми його чекаємо. Я відповів, що не маю офіційної інформації, однак передбачаю оголошення війни вранці 4 вересня. Пан Молотов скептично посміхнувся і сказав: «Ще подивимось, пане после…»

Союзники оголосили війну Німеччині о 17.00 за берлінським часом.

Французький головнокомандувач генерал Моріс Ґамелен надіслав маршалу Ридз-Сміґли телеграму, в якій повідомляв, що 4 вересня він почне бойові дії на суші. Це вселяло польському командуванню впевненість, що наступ союзників різко змінить стратегічну обстановку.

Гітлер, де-юре отримавши-таки війну на два фронти, негайно зацікавився питанням: коли ж у Польщу вступлять радянські війська? Він вважав, що ця акція автоматично зробить СРСР його союзником, оскільки Англія і Франція будуть змушені оголосити війну й Радянському Союзу. З Берліна до Москви полетіла телеграма з позначкою «Дуже терміново!», підписана Рібентропом:

«Ми безумовно сподіваємося остаточно розбити польську армію протягом декількох тижнів. Потім ми втримаємо під військовою окупацією райони, які, як було встановлено в Москві, входять у німецьку сферу впливу. Однак зрозуміло, що з військових міркувань нам доведеться потім діяти проти тих польських військових сил, які до того часу будуть знаходитися на польських територіях, що входять до російської зони впливу.

…чи не буде вважати Радянський Союз бажаним, щоб російська армія виступила у відповідний момент проти польських сил у російській сфері впливу і, зі свого боку, окупувала цю територію. За нашими міркуваннями, це не тільки допомогло б нам, але також, відповідно до московських угод, було б і в радянських інтересах».

Сталін на цю вудку не попався. Він вважав за краще допомагати нацистам «підривати капіталістичну систему», залишаючись «нейтральним», в жодному разі цю співпрацю не афішуючи. Згідно з таємними домовленостями за радіосигналами з Мінська літаки Люфтваффе наводились на польські військово-промислові об'єкти, німецькі судна знаходили притулок в мурманському порті, безперебійно поступали до Німеччини з Радянського Союзу стратегічна сировина й матеріали, в тому числі закуплені в Англії та США (німецька промисловість на третину залежала від закордонних поставок сировини, причому з таких матеріалів, як мідь, олово, каучук, алюміній залежність від імпорту становила від 70 до 99 відсотків). Однак вступати відкрито в світову війну поки було не в інтересах «народів СРСР», адже у Кремля була ще можливість «маневрувати, підштовхувати одну сторону проти іншої, щоб краще побилися».

Відповідь Молотова, датована 5 вересня, була такою: «радянський уряд абсолютно згідний, що у відповідний час нам буде цілком необхідно розпочати конкретні дії». Але поки час для цього «невідповідний», а надмірна поспішність «може нанести нам шкоди і сприяти об'єднанню наших ворогів».

До речі, німці пропонували відщипнути шматочок України угорцям, але Будапешт висловив тверде небажання брати участь у «військових акціях проти Польщі». Тоді Німеччина запросила Литву повернути собі Вільно, але й литовська сторона вважала за краще зберігати нейтралітет.

Французькі обіцянки аніскільки не завадили генералам Райхенау і Бласковіцу 4-6 вересня, розбивши армію «Лодзь», подолати «головну позицію» на річках Варта і Відавка, нанести поразку кинутій на прикриття проламу резервній армії «Пруси», відкривши тим самим дорогу до столиці Польщі. 14-а німецька армія 6 вересня зайняла залишений поляками Краків. На півночі війська Кюхлера форсували Нарев.

Мобільність німецьких частин приводила до того, що практично всі контрзаходи польського командування запізнювалися. Хід кампанії показав, що перед обличчям масованої атаки бронетанкових частин лінійна оборона застаріла. Коли німецькі танки проривали оборонну смугу, її захисники, розтягнуті по фронту, не могли зосередити свої сили для контратаки. Відмінно забезпечене сучасними засобами зв'язку, даними розвідки та служби радіоперехоплення, німецьке командування могло своєчасно відреагувати на будь-яку зміну обстановки, в той час як польські штаби часто не мали відомостей не тільки про ворога, а й про власні війська.

Офіцери польського Генерального штабу лише з початком війни дізналися, що всі засоби керування, наявні в їх розпорядженні, складаються з декількох телефонів, одного телеграфного апарата й однієї радіостанції. Причому передавач радіостанції знаходився на іншому кінці Варшави, а приймач - в особистому бункері Ридз-Сміґли, так маршалу було зручніше. Правда, була ще одна радіостанція, але без передавача - його «зламали» німці. Тому надійного зв'язку Генштаб не мав, йому ніяк не вдавалося налагодити взаємодії навіть великих військових об'єднань. Плутанина з наказами, яка виникала через прагнення наздогнати швидкий розвиток подій, приводила до хаосу й падіння бойового духу солдатів, а тривалі й часом безглузді марші стомлювали війська.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, маршал Ридз-Сміґли прийняв рішення припинити оборону західних воєводств і увечері 5 вересня віддав директиву про загальний відступ польських військ для створення нового фронту по річках Нарев, Вісла й Сян. Армії «Пруси» генерала Стефана Доб-Бернацького наказувалося відходити в райони середньої течії Вісли, армії «Лодзь» і армії «Познань» - до Варшави, армії «Помор'я» - через Сохачев до Варшави. Переправи через Віслу повинна була захищати імпровізована армія «Люблін» генерала Тадеуша Піскора. Армії «Краків» та «Карпати» планувалося об'єднати під загальним командуванням генерала Фабрици в армію «Малопольська», якій належало обороняти лінію річки Сян.

Незважаючи на нанесені полякам важкі втрати, німецьке командування було змушене визнати, що основний задум плану «Вайс» - оточити і знищити польську армію захід від Варшави - не виконується. Значні за чисельністю з'єднання противника вислизнули з кліщів і відкочувалися на схід. 6 вересня головнокомандувач сухопутних сил генерал-полковник Вальтер фон Браухіч віддав директиву про збільшення глибини охоплень флангових ударів. Перед військами Вермахту ставилася нова стратегічна мета - забезпечити оточення основних польських сил на схід від Вісли. Через три дні Браухіч уточнив завдання. «Війська противника, що відходять за Віслу й Нарев, - говорилося в директиві ОКХ, - повинні бути знищені подвійним охопленням схід від Вісли». Група армій «Північ» отримала наказ прорвати оборону на річці Нарев і розвивати наступ у напрямку Сідлець, Брест, обходячи Варшаву зі сходу. Група армій «Південь», продовжуючи операцію зі знищення польських сил між Сяном і Віслою, повинна була правофланговою 14-ю армією нанести удар на Люблін і наступати в північному напрямку на з'єднання з військами групи армій «Північ».

Тим часом, висловлюючись мовою газети «Правда», наростав процес «дезорганізації всієї польської державної машини». Першим в перший же день війни покинув столицю президент Польщі 72-річний Ігнатій Мосціцький. 4 вересня почалася евакуація установ, наступного дня з Варшави до Луцька, що на Волині, вивезли золотий запас, дипломатичний корпус і уряд, який, віддавшись у владу військових, вже нічого не контролював. Причому в безглузду з політичної точки зору двотижневу подорож «безпечними місцями» чиновники вирушили в повному складі, паралізувавши таким чином роботу всієї адміністративної системи й деморалізуючи населення.

Верховний головнокомандувач теж вирішив «відступити» на 180 кілометрів. Як зазначає польський автор: Ридз-Сміґли, який взяв величезну владу, відчував себе скоріше якимсь вождем нації, ніж військовим керівником, що безпосередньо відповідає за оборону країни. На жаль, він не був Пілсудським і «не міг з ним рівнятися ні моральним авторитетом, ні політичним талантом». Додамо, що полководницькими талантами випускник філософського факультету також не блиснув. Замість того щоб обрати своєю Ставкою штаб найбільш потужного угруповання польських військ або, по крайній мірі, місце, звідки можна було б реально керувати збройними силами, маршал 7 вересня перебрався до Бреста. За ним, незрозуміло з яких міркувань, окремо від уряду та послів, відбув міністр закордонних справ з найважливішими відділами. Для прикриття нового командного пункту дорогоцінного головкома була знята авіаційна винищувальна бригада, що забезпечувала повітряне прикриття столиці.

З цього моменту Ридз-Сміґли військовими діями фактично не керував. Як раптово з'ясувалося, Брестська фортеця виявилася абсолютно не пристосована до роботи Головної квартири. По-перше, на честь прибуття високого начальства німецькі пілоти розбомбили міський готель, а в казематах п'ятого форту не виявилося абсолютно ніяких зручностей для польських стратегів, по-друге, в Бресті не було зв'язку. Ні з ким. Привезену радіостанцію використовувати не можна було, оскільки шифри й коди для переговорів з військами забули у Варшаві. Через 12 годин вдалося встановити телефонний зв'язок з армією «Люблін» і недовго поговорити зі штабом оперативної групи «Нарев». Нарешті, по залізниці доставили шифри, але до цього часу радіостанція працювала тільки на прийом.

Відповідно, й керувало польське верховне командування методом «ступінчастої апроксимації». Залишений у Варшаві з групою операторів начальник Головного штабу генерал бригади Вацлав Стахевич отримував від військ донесення, періодично втрачаючи та відновлюючи з ними ненадійний зв'язок, і забитими біженцями дорогами посилав кур'єрів у Брест. Тут Ридз-Сміґли приймав рішення, яке телефоном передавалось у штаб Пінської флотилії. Моряки, які мали короткохвильову радіостанцію, зв'язувалися зі штабом польського флоту в Варшаві, і вже звідти керівні вказівки доводилися до Стахевича. Прийняті рішення безнадійно застарівали, а часто зовсім не доходили до виконавців. Міністр Бек радив якомога швидше перебратися до Львова, що мав непогану систему ППО, розвинену мережу комунікацій, потужну радіостанцію та зв'язок із закордоном через Румунію, але маршалу, що прагнув бути ближче не до військ, а до уряду, ідея не сподобалася. Французький представник при польській Ставці повідомляв: «Тут панує цілковитий хаос. Головне польське командування майже не має зв'язку з воюючими арміями та великими частинами… Не має жодної інформації про просування ворога і навіть про становище своїх власних військ дуже неповно або зовсім не інформоване. Генеральний штаб розпався на дві частини».

Все це підривало обороноздатність польських військ. Командири з'єднань змушені були приймати самостійні рішення, не знаючи намірів сусідів і вищого командування. Як зазначав Мюллер-Гіллебранд, поляки билися «хоробро й запекло», проте «німецьке командування в результаті застосування нової тактики масованого використання танкових і моторизованих з'єднань часто ставило польське командування перед такими труднощами, з якими останнє не в стані було справитися». Фронт розпадався.

На півдні 8-а німецька армія розвивала наступ через Лодзь на Варшаву, її 10-й армійський корпус вийшов до річки Бзура.

14-а армія широким фронтом рушила до Сяну. Її лівофланговий 8-й армійський корпус форсував Віслу коло Опатовця. 22-й моторизований корпус через Тарнов рухався на Ярослав. На правому фланзі армії 18-й армійський корпус форсував Сян коло Сянока і наближався до верхів'їв Дністра.

На головному напрямку моторизовані частини 10-ї армії кількома гігантськими кліщами наступали на Варшаву, Пулави, Сандомир. В районі Радома 9 вересня її 15-му й 14-му механізованим корпусам вдалося оточити п'ять польських дивізій. При ліквідації «котла» в полон було взято 65 тисяч польських солдатів і захоплено 145 гармат. Армія «Пруси» перестала існувати. 1-а танкова дивізія захопила мости коло Гура Кальварія і створила плацдарм на східному березі Вісли. Правофланговий 7-й армійський корпус ринувся до Сандомира. 4-а танкова дивізія генерала Райнгардта, не зустрічаючи опору і далеко відірвавшись від основних сил, досягла передмість Варшави. Проте спроби з ходу захопити місто були відбиті з великими для німців втратами. Екіпажі окремих бойових машин, що прорвалися на вулиці столиці, варшав'яни розірвали буквально голими руками. Незважаючи на ці успіхи, польська оборона не змогла б вистояти перед натиском основних сил 10-ї армії, яка швидкими темпами просувалася до Вісли. Але удару так і не було завдано у зв'язку з несподіваним розвитком подій на річці Бзура, які змусили німецьке командування перекинути туди всі танкові й моторизовані дивізії, що були у Райхенау. 9 вересня кинуті до Варшави з'єднання армій «Познань» і «Помор'я» з району Кутно раптово нанесли сильний удар по оголеному північному фланзі 8-ї армії Бласковіца. Німці зазнали великих втрат. Польські дивізії форсували Бзуру, створюючи загрозу тиловим комунікаціям противника. За свідченням Манштайна, «обстановка для німецьких військ у цьому районі прийняла характер кризи. Спроби 8-ї армії відновити становище контратаками не принесли успіху». Довелося здійснювати перегрупування сил. Два корпуси 8-ї армії були повернені фронтом на північ. На північ і північний схід повернули з'єднання лівого флангу 10-ї армії, що наступали на Варшаву. Підтягувалися резерви групи армій «Південь». Правофлангові з'єднання 4-ї армії переправилися на лівий берег Вісли і створили фронт оточення армії «Познань» зі сходу.

На півночі 3-я армія, посилена перекинутим в смугу її наступу 19-м танковим корпусом Ґудеріана, 9 вересня прорвала оборону на річці Нарев в районі Ломжі і своїми рухливими частинами кинулася на південь, глибоко охоплюючи польські війська зі сходу. 10 вересня війська армії форсували Буг і вийшли на залізницю Варшава - Брест. З північного заходу до Варшави наближалися частини 4-ї армії, що вийшли до Модліна.

«Успіхи військ надзвичайні», - писав у щоденнику начальник штабу ОКХ генерал Франц Гальдер.

У зв'язку із загрозою глибокого обходу всього північного угрупування військ польське командування вирішило зосередити максимально можливу кількість сил у південно-східних районах країни поблизу кордону з Румунією і тут організувати впертий опір до початку наступу французької армії. 10 вересня Головний штаб передав директиву про створення за рахунок відходу військ і резервних формувань нового фронту оборони на лінії річок Сян - Вісла - Нижній Вепш - Прип'ять. «Головною моєю метою, - роз'яснював маршал, - є можливе стягування всіх військ у напрямку на Східну Польщу і забезпечення з'єднання з Румунією». Частини, що відступали з Бугу й Нарева, та війська армії «Люблін» об'єднувалися в Північний фронт під командуванням генерала Доб-Бернацького, одного з головних винуватців розгрому армії «Пруси». Їм ставилося завдання відірватися від противника і якомога швидше досягти району Коцьк - Брест. Південний фронт, до складу якого повинні були увійти армії «Малопольська» і «Краків», очолив генерал бригади Казимир Соснковський. Генерал Руммель прийняв командування армією «Варшава», яка створювалася для оборони столиці. Група генерала Кутшеби - армії «Познань» і «Помор'я» - повинна була пробиватися через Радом на Красник. Армія «Люблін» - будь-що утримувати позиції по Віслі від Сандомира до гирла Вепш.

Слідом за цим, пропоневірявшись у «брестському балагані» чотири дні й отримавши звістку про наближення до Бресту танків Ґудеріана, Ридз-Сміґли рванув у Володимир-Волинський, заодно «конфіскувавши» в гарнізону більшу частину батарей 9-годивізіону зенітної артилерії. Бек зі своїми співробітниками вирушив до Кременця, де знаходився весь дипломатичний корпус.

Дуже швидко з'ясувалося, що рішення маршала запізніли доби на три та не дійшли до багатьох штабів, виконати їх неможливо. Втім, план із самого початку був приречений на провал через свою повну нереальність, оскільки, щоб створити південно-східне угрупування, польським військам, які на відміну від свого моторизованого головнокомандувача пересувалися в основному пішим ходом, потрібно було «відірватися» від танкових частин Вермахту, пройти 200-300 кілометрів і встигнути закріпитися до підходу противника. Німці, як правило, встигали це зробити першими. До того ж штаб Північного фронту просто не міг встановити зв'язки зі своїми частинами, наприклад, поняття не мав, що оперативна група «Нарев» як бойова одиниця вже не існує. На півдні німці форсували Сян, генерал Фабрици самоусунувся від командування армією «Малопольська» і разом з офіцерами штабу (!) втік до Львова, свіжоспечений командувач фронту генерал Соснковський штабу взагалі не мав, а заодно тилових служб і необхідних засобів зв'язку, що виключало можливість координувати дії бойових частин.

До 12 вересня німецькі війська на ряді ділянок вийшли до середньої течії Вісли, перейшли лінію Буг - Нарев, охопивши Варшаву зі сходу, і висунулися до Сяну, форсувавши його верхів'я! Зовнішні «кліщі» досягли Бреста і Львова.

Зважаючи на бездіяльність Червоної Армії німцям довелося вторгнутися в радянську «сферу впливу». Само собою, в Москві не збиралися байдуже дивитися на розвиток ситуації в Польщі, просто потрібний Сталіну, пардон, «народам СРСР», момент ще не настав. Військові приготування почалися ще в серпні, без всяких нагадувань з Берліна.

З 20 години 2 вересня на радянсько-польському кордоні запроваджено режим посиленої охорони. Відповідно до вказівок начальника Прикордонних військ Білоруського округу, всі прикордонзагони були приведені в бойову похідну готовність. 3 вересня маршал К.Є. Ворошилов запропонував ЦК ВКП (б) і РНК СРСР затвердити затримку звільнення червоноармійців і молодших командирів на один місяць у військах Ленінградського, Московського, Калінінського, Білоруського особливого та Київського особливого військових округів (всього 310 632 особи) і призов на навчальні збори приписного складу військових частин ППО (всього 26 014 осіб). Уряд, звичайно, погодився, і 4 вересня нарком оборони віддав відповідний наказ.

6 вересня в семи військових округах була отримана директива про проведення прихованої мобілізації під виглядом «Великих навчальних зборів» відповідно до плану № 22. В цей же день рішенням Раднаркому був уведений в дію мобілізаційний план з продфуражного забезпечення РСЧА по ЛВО, МВО, КалВО, БОВО, ХВО й Орловському військовому округу та план постачання РСЧА речовим майном. Передбачалося розбронювати запаси продовольства. Першим днем зборів призначалося 7 вересня 1939 року. Повідомлення про підйом військ по літері «Б» за підписом Молотова було доведено телеграмою до Голів РНК союзних і автономних республік та облвиконкомів. У телеграмі повідомлялося, що наказами названих округів на навчальні збори залучаються приписний склад, автотранспорт, коні й обоз. Виклик проводився строго за повістками без опублікування наказу. Місцевим органам наказувалося надавати всебічне сприяння військовим установам.

У ВНЗ взяли участь управління 22 стрілецьких, 5 кавалерійських, 3 танкові корпуси, 98 стрілецьких і 14 кавалерійських дивізій, 28 танкових, 3 мотострілецькі та 1 повітряно-десантна бригада. Всього було призвано 2,6 мільйона осіб, 634 тисячі коней, 117 300 автомашин і 18 900 тракторів.

8 вересня німецькі ЗМІ оголосили про падіння Варшави. Всіх ввів в оману генерал Райнгардт, який, ледь його «панцери» увірвалися в передмісті, поспішив доповісти про взяття польської столиці. Німецькі танки варшав'яни з міста вибили, проте «качка» розлетілася по всьому світу. Того ж дня німецьке посольство в Москві отримало підписану Молотовом телефонограму: «Я отримав ваше повідомлення про вступ німецьких військ до Варшави. Прошу передати мої поздоровлення й вітання уряду Німецької Імперії».

Вночі 9 вересня Рібентроп доручив Шуленбургу невідкладно відновити розмови з Молотовом «щодо радянської військової інтервенції» у Польщу. Вдень Молотов дав конкретну відповідь на німецький зондаж: «…радянські військові дії розпочнуться протягом найближчих днів… Будуть також призвані численні резервісти». З усього виходило, що Червоній Армії дійсно пора виступати.

Нарком оборони та начальник Генерального штабу командарм 1-го рангу Б. М. Шапошников 9 вересня підписали накази № 16633 Військовій раді БОВО та № 16634 Військовій раді КОВО, згідно з якими слід було «до кінця 11 вересня 1939 року потай зосередити і бути готовим до рішучого наступу з метою блискавичним ударом розгромити війська противника».

Війська Білоруського особливого округу отримали наступні завдання. Вітебська армійська група повинна була, «відкидаючи супротивні війська противника від латвійського кордону, діяти в загальному напрямку на Свенцяни», якими слід було опанувати під кінець 13 вересня, і «надалі мати на увазі оволодіння Вільном». Мінській армійській групі слід було «потужним ударом прорвати фронт супротивника й наступати в напрямку на Ошмяни, Ліда і під кінець 13 вересня вийти на фронт Молодечно, Воложин; під кінець 14 вересня опанувати районом Ошмяни, Ів'є». Надалі мати на увазі сприяти в оволодінні Вільном, а іншими силами наступати на Гродно. Кінно-механізована група отримала завдання «потужним ударом по військах противника розгромити їх і рішуче наступати в напрямку на Новогрудок, Волковиськ і під кінець 13 вересня вийти на фронт Делятичі, Турець; під кінець 14 вересня вийти на р. Молчадь на ділянці від її гирла до м. Молчадь. Надалі мати на увазі наступ на Волковиськ із заслоном проти м. Барановичі». Бобруйській армійській групі слід було «діяти в напрямку на м. Барановичі і під кінець 13 вересня вийти на фронт Снов, Жилічі».

Війська Київського округу повинні були діяти не менш рішуче і блискавично. Житомирській армійській групі слід було «наступати в напрямку на Рівне, Луцьк і під кінець 14 вересня опанувати районом Рівне, Дубно; до кінця 14 вересня опанувати районом Луцьк, маючи на увазі подальший наступ на Володимир-Волинськ». Вінницькій АГ належало «нанести потужний і рішучий удар по польських військах і швидко наступати на м. Теребовля, м. Тернопіль, м. Львів і під кінець 13 вересня вийти в район Озерна; під кінець 14 вересня опанувати районом Буськ, Перемишляни, Бібрка, маючи подальшим завданням оволодіння м. Львів».

Кавалерійській армійській групі пропонувалося «нанести потужний і блискавичний удар по польських військах, надійно прикриваючи свій лівий фланг і відрізаючи польські війська від румунського кордону, рішуче і швидко наступати в напрямку на Чортків, Станіславів і під кінець 13 вересня вийти на р. Стрипа; під кінець 14 вересня опанувати районом Станіславів, маючи подальшим завданням дії в напрямку Стрий, Дрогобич».

Радянським військам не слід було «вплутуватись у фронтальні бої на укріплених позиціях противника, а, залишаючи заслони з фронту, обходити фланги й заходити в тил, продовжуючи виконувати поставлене завдання». Глибина дій військ фронту встановлювалася по лінії латвійського, литовського та німецького кордонів, далі по ріках Нісса, Нарев, Вісла й Сян і по угорському та румунському кордонах.

Таким чином, днем «X» було встановлено 13 вересня.

Однак накази так і не були передані в округи, оскільки раптом виявилося, що гарнізон Варшави успішно відбиває всі німецькі атаки, а на франко-німецькому кордоні почалося просування французьких військ до лінії Зіґфріда.

Тому 10 вересня Молотов запросив до себе Шуленбурга і, всупереч своїй вчорашній заяві, сказав, що Червона Армія захоплена зненацька настільки швидкими успіхами Вермахту і поки не готова до дій. Для розгортання їй необхідні ще два-три тижні. До того ж з повідомлення німецького агентства ДНД складається враження про можливе німецько-польське перемир'я, а в такій ситуації Радянський Союз не може почати «нову війну». Торкнувшись політичної сторони питання, Молотов заявив, що «радянський уряд мав намір скористатися подальшим просуванням німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на шматки і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким загрожує Німеччина. Цей привід подасть інтервенцію Радянського Союзу пристойною в очах мас і дасть Радянському Союзу можливість не виглядати агресором».

(В'ячеслав Михайлович знав, про що говорив. 9 лютого 1929 року в Москві представниками урядів СРСР, Польщі, Естонії, Латвії та Румунії був підписаний протокол про визнання та приєднання до Паризької декларації про відмову від застосування сили в міжнародних стосунках. Ще через чотири роки з ініціативи Москви, яка невпинно боролася за справу миру, були проведені багатосторонні переговори, метою яких було «визначити максимально точним чином поняття агресії, щоб попередити будь-який привід до її виправдання». Підсумком стала підписана в Лондоні 3 липня 1933 року конвенція між Радянським Союзом, Естонією, Латвією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Персією й Афганістаном, «натхнених бажанням, в інтересах загального миру, забезпечити всім народам недоторканність території своєї країни».

Статтею другою цього документа будь-яка держава визнавалося нападником, якщо вона «першою здійснить одну з таких дій»:

«1. Оголошення війни іншій Державі.

2. Вторгнення своїх збройних сил, хоча б без оголошення війни, на територію іншої Держави;

3. Напад своїми сухопутними, морськими або повітряними силами, хоча б без оголошення війни, на територію, на судна або на повітряні судна іншої Держави;

4. Морську блокаду берегів або портів іншої Держави;

5. Підтримку, надану збройним бандам, які, будучи утвореними на його території, вторгнуться на територію іншої Держави, або відмову, незважаючи на вимогу Держави, що піддалося вторгненню, прийняти на своїй власній території всі залежні від неї заходи для позбавлення названих банд будь-якої допомоги чи заступництва».

Між іншим, в урядів Великобританії та Франції ідеалістична конвенція схвалення не отримала. Ясна річ - «імперіалістичні хижаки», палії війни.

Тепер Сталін і Молотов, плануючи зробити «одну з таких дій», ламали голову над ребусом, як агресію зробити, але агресорами не виглядати. І придумали: «пристойності» втручанню в німецько-польську війну повинні були надати ідеї забезпечення державних інтересів СРСР та захисту українського й білоруського народів в умовах розпаду Польщі. Це був чисто пропагандистський трюк, оскільки до цього «страждання» білоруських і українських «братів» більшовиків ніколи не цікавили, а з точки зору міжнародного права і третьої статті все тієї ж лобіюваної Кремлем конвенції:

«Ніяке міркування політичного, військового, економічного чи іншого порядку не може служити вибаченням або виправданням агресії, передбаченої у статті II».)

Шуленбург пообіцяв зробити запит щодо можливості перемир'я і сказав, що дії Червоної Армії в даній ситуації дуже важливі. Природно, питання про перемир'я з поляками не ставилося, про що Рібентроп і повідомив у Москву.

11 вересня на базі БОВО і КОВО були сформовані й розгорнуті польові управління округів, пізніше перейменовані в управління Білоруського та Українського фронтів. Командували фронтами: командарм 2-го рангу М. П. Ковальов, який зробив стрімку кар'єру на хвилі репресій (шлях колишнього штабс-капітана з посади коменданта Забайкальського укріпленого району до командувача округу зайняв п'ятнадцять місяців) і продублений першокінник командарм 1-го рангу С. К. Тимошенко. З 18 години 12 вересня на залізницях європейської частини країни був введений в дію військовий графік. Скорочувалися цивільні перевезення, залізниці отримали 500 тисяч тон мобілізаційного запасу вугілля, на ряд залізниць були призначені уповноважені РНК з вивантаження вантажів.

Німецьке командування поки що не мало точних даних про те, чи наступить радянське втручання, і продовжувало діяти за власними планами. 12 вересня в ОКВ розглядалися варіанти остаточного вирішення польської проблеми. Варіант III передбачав, серед іншого, передачу Литві району Вільно і створення незалежної держави на території Галичини та Польської України. Начальник абверу адмірал Канаріс отримав вказівку підготувати заколоти націоналістів в українських районах, «провокуючи повсталих на знищення євреїв і поляків».

Військові приготування СРСР приховати було неможливо. Тим не менш у польського керівництва вони ніякої тривоги не викликали. Ні в кого не виникла думка продумати й підготувати можливі політичні та військові кроки на випадок вторгнення зі сходу Червоної Армії. Відомості, які надходили 1-5 вересня, сприймалися як закономірна і зрозуміла реакція на початок війни в Європі. Не насторожили ні повідомлення ТАРС від 7 вересня про початок часткової мобілізації РСЧА «в інтересах подальшого зміцнення оборони країни», ні розгортання в радянській пресі антипольської кампанії, ні порушення кордону червонозоряними літаками-розвідниками, ні донесення з Москви.

Так, польський військовий аташе генерал Стефан Бжештшинський згадує про подію, що сталася під час відвідування іноземними дипломатами масового мітингу в парку Горького, присвяченого подіям у Польщі: «Промова була неприязною стосовно до поляків, і збори сприймали її досить холодно. До того часу, поки під кінець оратор підвищеним голосом не прокричав: «Що ж ми, радянський народ і уряд, повинні, склавши руки, дивитися, як з вини панської Польщі страждають наші брати білоруси та українці?» Настрій натовпу різко змінився. Правда, оратор не дав відповіді на поставлене запитання, однак збори зрозуміли його по-своєму, тобто що радянські війська підуть на допомогу Польщі! Всі кричали: «В похід, в похід проти клятих німців!» Коли ми йшли до машин, британський аташе поцікавився моєю думкою про останнє запитання оратора. Я відповів не замислюючись: «Цариця Катерина послала колись свої війська проти поляків під приводом захисту інсургентів, а тепер Сталін направить свої під приводом захисту братів». Повернувшись в посольство, я поінформував Ґжибовського про промову в парку Горького, звернувши особливу увагу на риторичне запитання оратора, на яке він не дав відповіді, але з якого ми повинні собі усвідомити: Ради вдарять на Польщу в зручну для них хвилину». Посол не відмахнувся від цієї новини, а сповістив радіограмою Бека й Ридз-Сміґли. А ось про що думали мандрівний маршал і міністр закордонних справ - ця таємниця є великою.

Нову загрозу Польщі вирізняли в Лондоні. Один з вищих функціонерів Форін Офіс Лоуренс Цоллер в донесенні про мобілізацію Червоної Армії написав: «Не можу втриматися від того, щоб не пов'язати цей факт з присутністю радянських генералів у Берліні, хоча не ризикну сказати точно, в чому конкретно полягає цей зв'язок». Посол Великобританії 10 вересня повідомляє з Москви, що останні радянські рішення наводять на припущення про те, що СРСР має намір силою зайняти частину польських земель. Британська преса писала про розгортання 80 радянських дивізій і призов до Червоної Армії 4 мільйонів осіб, а «Дейлі Телеграф» прямо вказувала, що ці заходи проводяться з метою зайняття східних польських земель, «які Гітлер запропонував Москві».

«На українських землях, де ми зараз перебуваємо, - повідомляв 11 вересня в Париж французький посол Леон Ноель, - різними агентами поширюються чутки про таємну домовленість між Німеччиною та СРСР, на основі якої німецькі загони не перетнуть Бугу, залишивши цю частину Польщі радянським військам. На запитання з приводу цих чуток одним з наших колег, радянський посол, нічого категорично не заперечуючи, сказав, що в цих краях ходить безліч байок. І додав: «Жителі цього регіону - наші родичі». Населення, серед якого поляки становлять рішучу меншість, налаштоване стосовно Польщі вороже й не має наміру їй надавати ніякої допомоги. Євреї та багато українців або чекають радянських військ, або живуть надією, що Україну звільнить німецька армія». Попередження Парижа про можливий виступ СРСР польський уряд також не сприйняв всерйоз.

Ще одним непочутим «дзвінком» став від'їзд із Кременця радянських дипломатів. Микола Шаронов відвідав міністра Бека і поінформував його, що зважаючи на незадовільний телефонний зв'язок необхідно особисто з'їздити в Москву, щоб безпосередньо там обговорити можливості поставок медикаментів та інших матеріалів для потреб польської армії. З тим посол СРСР відкланявся, пообіцяв повернутися не пізніше ніж через тиждень і на світанку 12 вересня відбув разом з військовим аташе й декількома співробітниками. Насправді ні про яку допомогу Польщі не могло бути й мови. Відразу після розмови з «батьком народів» Георгій Димитров розіслав закордонним компартіям директиву Виконкому Комінтерну: «Міжнародний пролетаріат не може захищати фашистську Польщу, яка відкидає допомогу Радянського Союзу, гнітить інші національності». Різко негативну позицію зайняв Секретаріат ВККІ «щодо добровільного вступу комуністів та революційних елементів в національні легіони» за прикладом Іспанії. Так що в Шаронова була зовсім інша причина для того, щоб залишити територію Польщі, можливо, він знав про день «X» - 13 вересня.

Бек тим часом зібрав у Кременці конференцію, на якій були присутні 7 послів і 17 повноважних представників іноземних держав. У своєму виступі міністр висловив розчарування польського уряду з приводу відсутності ефективної допомоги з боку союзників, однак висловив упевненість, що війна не може тривати довго. Внутрішнє становище Німеччини виключає тривалу боротьбу, людських ресурсів і стратегічних матеріалів у Райху значно менше, ніж в 1914 році, а інтенсивні бомбардування протверезять німецьку громадську думку. Промова Бека виразно продемонструвала «тверезість» польських політиків, які не бажали рахуватися з реальністю. Окрема розмова відбулася в міністра з французьким послом, який ще 9 вересня запропонував уряду Польщі влаштуватися у Франції, «згідно з прецедентом бельгійського уряду в 1914 році».

Увечері 12 вересня в містечку Олика відбулося спільне засідання уряду та вищого військового керівництва Речі Посполитої, на якому Ридз-Сміґли (наздогнав-таки президента і розмістив свою штаб-квартиру в Млинові) плутано, гублячись у непотрібних подробицях і не вносячи жодних пропозицій, змалював загальну ситуацію на фронті. «Змушений він був обмежитися загальною декларацією, що нам не вдається здійснити кардинальні рішення щодо утримання позицій в країні, - писав розчарований поведінкою маршала Бек. - Озвучив французьку пропозицію і пообіцяв повернутися до неї пізніше. Ні професор Мосціцький, ні Верховний головнокомандувач не виявили бажання обговорити глибше ці проблеми». Бажання обговорити «глибше» не висловив ніхто інший. Судячи з усього, внутрішньо рішення рятувати свої безцінні для народу життя вже було прийнято. Що характерно для більшості політиків, які запевняють і виправдовують себе тим, що нічого дорожчого в населення бути не може, і яка їм справа до «відповідальності перед Історією». Відповідальний політик в будь-які часи - така рідкість (ось Гітлер хоч і негарною був людиною, проте в 1945 році вів себе не в приклад достойніше шляхтичів, хоча мав можливість змитися навіть і в Антарктиду). Напевно, з тієї ж причини не прозвучало у благородних зборах жодного слова з приводу можливого вторгнення СРСР і які заходи необхідно передбачити на цей випадок.

А союзники дійсно підкачали. До речі, Гітлер був у них цілком упевнений, коли сказав: «Якщо вони оголосили нам війну, то це для того, щоб зберегти своє обличчя, до того ж це ще не означає, що вони будуть воювати… За союзника не вмирають!» Як і пророкував фюрер, на Західному фронті нічого не змінювалося: німці дисципліновано не лізли на рожен, французьким солдатам просто про всяк випадок не видавали бойових патронів, та вони й самі не виявляли бажання «вмирати за Данциґ». Супротивники ходили один до одного в гості, обмінювалися випивкою і пригощалися сигаретами. Генерал Ґамелен, який запевняв Ридз-Сміґли в своїй прихильності, вже 5 вересня утвердився в думці, що в Польщі шансів немає, і даний сумний факт «є черговим приводом для збереження наших сил». 7 вересня польський військовий аташе у Франції констатував: «На заході ніякої війни фактично немає. Ні французи, ні німці одне в одного не стріляють. Точно так само немає до цього часу ніяких дій авіації. Моя оцінка: французи не проводять ні подальшої мобілізації, ні подальших дій і чекають результатів битв в Польщі». І треба сказати, «результати» не радували. Аналогічно поводилися англійці, чиї ВПС відбомбилися по території Німеччини 18 мільйонами пацифістських листівок, що закликали «до моральності німців».

9 вересня дев'ять французьких дивізій на фронті 32 кілометри на схід від Саарбрюккена без єдиного пострілу проникли в передпілля лінії Зіґфріда і просунулися на ворожу територію на глибину 3-8 кілометрів. Німецькі частини, яким було наказано ухилятися від бою, відступили на основні позиції. Зробивши цей героїчний прорив і, як сурмили газети, поставивши перед Гітлером «найтяжчу стратегічну дилему», французи 12 вересня припинили наступ «зважаючи на швидкий розвиток подій у Польщі», а ще через тиждень почали організований відхід на вихідні позиції. Весь цей час генерал Ґамелен годував польське керівництво байками про небувалі за масштабами бої, які веде французька армія: «Більше половини наших активних дивізій Північно-Східного фронту ведуть бої. Після переходу нами кордону німці вчинили сильний опір. Тим не менше ми просунулися вперед. Але ми загрузли в позиційній війні, маючи проти себе підготованого до оборони противника… З самого початку кинуті військово-повітряні сили для участі в позиційних операціях. Ми вважаємо, що маємо проти себе значну частину німецької авіації. Тому я раніше терміну виконав свою обіцянку розпочати наступ потужними силами на п'ятнадцятий день після оголошення французької мобілізації».

Рішення списати з рахунків Польщу, яка явно програє війну, було прийнято на першому ж засіданні верховної ради союзників в Абвіллі, хоча генерал Ґамелен продовжував твердити польським представникам про непохитну рішучість Франції та Англії надати всю можливу допомогу. Як зазначив французький історик Ж. Мордаль: «Рішення, прийняте в Абвіллі 12 вересня 1939 року верховною радою союзників, було не тільки відмовою від даного слова, це була справжня капітуляція без бою». «Не підлягає сумніву, - стверджував Манштайн, - що події могли розвиватися зовсім інакше, якби західні держави почали наступ на заході як можна раніше. Правда, польське командування повинно було врахувати цей факт і, проявивши трохи більше здорового глузду, не розтрачувати з самого початку свої сили, прагнучи утримати те, що не можна було втримати. Воно повинно було, навпаки, з самого початку кампанії зосереджувати свої сили на вирішальних ділянках, систематично переслідувати мету виграти час, втягнути німців у справжню війну на два фронти».

Всі німецькі генерали одностайні в думці, що, якби союзники у вересні 1939 року, не розгойдуючись і не вигадуючи, перейшли до активних бойових дій і зробили великий наступ, поразка Німеччини, причому досить швидка, стала б неминучою.

Проте французи, які розгорнули армію чисельністю в 5 мільйонів осіб, були налаштовані на довгу, вдумливу війну на виснаження противника. А загалом, Ридз-Сміґли і Ґамелен вартували один одного. Останнього в травні 1940 року заарештують, а потім віддадуть під суд за розвал французької армії.

Вночі на 14 вересня в Млинів прийшла звістка, що передові німецькі підрозділи переправилися через Буг під Грубешовом, а рано вранці Бек отримав від прем'єр-міністра Феліціяна Славой-Складковського звістку, що президент, уряд і Верховне командування в спішному порядку переїжджають в район Коломия, Косів, Кути, ближче до румунського кордону. Ще цікавіше, що до Бека з'явився представник Головного штабу й повідомив, що «полководці» уже зірвалися з місця й чекають того ж від Міністерства закордонних справ. «Напевно, у військовій історії це був перший випадок відступу верховного командування у віддалений від фронту район, перш ніж це встигла зробити цивільна влада», - іронізує польський історик. Цей факт підтверджує щоденник прем'єр-міністра, який записав, що о 4 годині ранку до нього в луцький готель «Полонія» прибув генерал Малиновський і доставив усний «наказ про евакуацію». Характерно, що Складковському навіть в голову не прийшло поцікавитися, а хто, власне, і на якій підставі віддає накази прем'єр-міністру країни. Маршал Ридз сприймав Складковського, що мав лише генеральське звання, як фігуру нижчу. Ніяких питань не задавав і формально відповідальний за долю держави президент Мосціцький («Був старою людиною, але тим більше повинен був подумати про те, з якою репутацією зійде він з політичної сцени та яку пам'ять залишить про себе в історії Польщі»), як і всі члени уряду, що перетворилися в отару баранів на поводу у розпорядника Ридз-Сміґли.

14 вересня Головна квартира розмістилася в Коломиї, президент - в містечку Залуччя під Снятином, Міністерство закордонних справ - у Кутах, інші урядові установи - в Косові. Знову ж таки - не у Львові, до якого можна було дістатися без особливих зусиль і ризику, за винятком одного - довелося б пожертвувати шансом евакуації до Румунії. Залишивши Луцьк, польський уряд остаточно втратив зв'язок зі своїми представництвами за кордоном, а верховне командування - будь-який вплив на хід кампанії.

Припинення французького наступу в Саарі й завершення прихованої мобілізації в СРСР призвели до того, що увечері 14 вересня Молотов заявив Шуленбургу, що «Червона Армія досягла стану готовності швидше, ніж це очікувалося (Зовсім по Жванецькому: «Раніше ми хронічно відставали, тепер - хронічно випереджаємо»). Радянські дії тому можуть початися раніше вказаного ним під час останньої розмови терміну. Враховуючи політичну мотивацію радянської акції, було б украй важливо не починати діяти до того, як впаде адміністративний центр Польщі - Варшава». Тому Молотов настійно просив повідомити, коли можна чекати її падіння.

14 вересня газета «Правда» опублікувала підготовлену членом Політбюро A.О. Ждановом статтю, в якій стверджувалося, що Польща зазнала повного військового розгрому, польська держава «розсипається», а польська армія не надала «скільки-небудь серйозного опору німецькому наступу».

Тим часом не припинялися запеклі бої в районі військово-морської бази Ґдиня і на півострові Гель. На весь світ гриміла битва на Бзурі, яку навіть нацистська «Фелькішер Беобахтер» назвала «найбільш запеклою в історії». Трималися Брестська фортеця, Львів, Модлін і героїчна Варшава. Оборона обложеної столиці прийняла всенародний характер, стала справою національної честі; видатну роль, як доводили післявоєнні автори історії з Інституту марксизму-ленінізму, зіграли комуністи, що билися на найважчих ділянках: «Вони показували приклад беззавітного служіння народу, мужності й самовідданості в боротьбі. У тих районах, де обороною керували (?) комуністи й ліві соціалісти, захисники трималися найбільш стійко». Прибулий особисто під стіни міста Гітлер зажадав піддати Варшаву нещадному бомбардуванню й артилерійському обстрілу та звелів узяти її не пізніше 30 вересня, чим, до речі, здивував генерала Манштайна:

«Те, що політичне керівництво вимагає від генералів досягнення перемоги, це зрозуміло. Але те, що воно встановлює й термін, коли перемога повинна бути одержана, це, безумовно, щось незвичайне». Нам залишається тільки дивуватися подиву німецького полководця.

Змалювавши катастрофічне становище на всіх фронтах, Андрій Олександрович відшукав «корінь слабкості» Польської держави і назвав головну причину її військової поразки - пригнічення поляками української та білоруської національних меншин, які «є об'єктами найгрубішої, безсоромної експлуатації з боку польських поміщиків», а тому не можуть «бути оплотом державного режиму».

Йозеф Ґебельс, імперський міністр пропаганди, прочитав твір колеги зі щирим задоволенням, наказав зробити переклади різними мовами та поширити по всьому світу.

Стаття стала програмним документом радянської пропаганди з обґрунтування дій СРСР щодо Польщі, її ідеї були покладені в основу політроботи в Червоній Армії, як і ідея соціальних рухів у Польщі.

Того ж дня радянські війська отримали довгоочікуваний наказ про наступ з відповідними змінами в термінах виконання завдань, а Військовим радам ЛBO, КалВО, КОВО, БОВО і начальникам Ленінградського, Білоруського і Київського прикордонних округів НКВС була відправлена спільна директива наркомів оборони і внутрішніх справ про порядок взаємодії прикордонних військ і Червоної Армії. Відповідно до неї «з моменту виступу польових військ з районів зосередження з метою переходу державного кордону для дій на території противника» і до переходу військами «державного кордону на глибину, рівну розташуванню військового тилу (30-0 км)» прикордонні війська, «залишаючись на своїх місцях, переходять в оперативне підпорядкування Військовим радам відповідних фронтів і армій» до їхнього особливого розпорядження.

Рано вранці 15 вересня Військова рада Білоруського фронту видала бойовий наказ № 01, з якого випливало, що «білоруський, український і польський народи спливають кров'ю у війні, затіяній керівною поміщицько-капіталістичною клікою Польщі з Німеччиною. Робітники й селяни Білорусії, України та Польщі повстали на боротьбу зі своїми одвічними ворогами поміщиками й капіталістами. Головним силам польської армії німецькими військами нанесена тяжка поразка. Армії Білоруського фронту зі світанком 17 вересня 1939 року переходять у наступ із завданням - сприяти повсталим робітникам і селянам Білорусії та Польщі в поваленні ярма поміщиків і капіталістів та не допустити захоплення території Західної Білорусії Німеччиною. Найближче завдання фронту - знищити й полонити збройні сили Польщі, що діють на схід від литовського кордону та лінії Гродно - Кобрин». Конкретні завдання військам збігалися з наказом наркома оборони від 14 вересня.

Вітебська, Бобруйська й Мінська армійські групи Білоруського округу 15 вересня були розгорнуті відповідно в 3-у армію під командуванням комкора В.І. Кузнецова, 4-у армію комдива В.І. Чуйкова й 11-у армію комдива Н. В. Медведєва. Крім того, з управління Московського округу згідно з наказом Генштабу від 9 вересня виділялося управління 10-ї армії на чолі з комкором І.Г. Захаркіном, що передавалось до складу Білоруського фронту. З військ Калінінського округу формувалася Кінно-механізована група під командуванням комкора В.І. Болдіна.

Житомирська, Вінницька та Кавалерійська армійські групи Київського округу з 16 вересня були перейменовані відповідно в Шепетівську під командуванням комкора І.Г. Советнікова, Волочиську на чолі з комкором Ф.І. Голіковом і Кам'янець-Подільську командарма 2-го рангу І.В. Тюленєва. Пізніше після низки перейменувань вони були перетворені в 5-у, 6-у і 12-у армії.

Увечері командувач Білоруського округу прикордонних військ НКВС віддав наказ № 1, що визначав основні завдання прикордонних військ: а) з початком бойових дій - знищення польської прикордонної охорони на тих ділянках, де не будуть наступати частини РСЧА, б) з просуванням військ армії - не допускати переходу цивільного населення з нашої території та кого б то не було з польської території через існуючий кордон СРСР. Частини, підрозділи й окремих військовослужбовців РСЧА пропускати через існуючий кордон СРСР безперешкодно. До 5.00 17 вересня 1939 року прикордонники повинні були нести службу з охорони держкордону у звичайному режимі.

Одночасно були поставлені завдання сформованим у відомстві Л. П. Берії дев'яти оперативно-чекістським групам, чисельністю від 40 до 70 осіб. Кожній групі надавався батальйон бійців зі складу прикордонних військ. На ці групи покладалася організація тимчасових управлінь у зайнятих містах та створення апаратів НКВС на місцях з метою «придушення контрреволюційної діяльності». На «звільнених» від гнобителів територіях слід негайно взяти під контроль пункти зв'язку, сховища грошей і цінностей, архіви та друкарні. Само собою, провести арешти урядовців, керівників усіх партій та інших реакційних елементів; забезпечити революційний порядок, не допустити диверсій, саботажу, грабежів.

На кінець 15 вересня війська двох фронтів в основному завершили мобілізацію та зосередились у вихідних районах біля кордону з Польщею.

Проти ночі Рібентроп надіслав телеграму в Москву, в якій повідомив, що падіння Варшави - питання декількох днів, ще раз підтвердив непорушність розмежувальних ліній у Польщі, узгоджених у Москві, привітав запланований вступ Червоної Армії в Польщу, що звільняло Вермахт від необхідності переслідувати поляків до самого радянського кордону, просив повідомити день і годину початку «російської інтервенції», для координації дій військ пропонував провести зустріч радянських і німецьких офіцерів у Білостоці. Про всяк випадок імперський міністр попереджав, що оскільки німці не збираються окупувати східні польські землі, то в разі відмови СРСР від «інтервенції» тут можуть створитися умови для виникнення нових держав. Справді, в ОКВ розглядалися варіанти створення незалежних держав в Галичині та Польській Україні.

У зв'язку з майбутніми подіями Рібентроп, буквально закоханий у Сталіна, але не зрозумівши його геніального ходу, запропонував опублікувати спільне комюніке, в якому основною причиною вступу військ Німеччини й СРСР у Польщу називались «повний розпад існуючої раніше форми правління» та гаряче бажання встановити «спокій і новий порядок» на територіях, що представляють «взаємний інтерес» для обох миротворців - то пак Гітлера і Сталіна. Прагнення Москви пояснити своє втручання німецькою загрозою білоруському й українському населенню в Берліна, м'яко кажучи, ентузіазму не викликало. По-перше, образливо й неправда. Яка загроза, якщо ми по-доброму домовилися, що білоруси й українці - ваші нові піддані. А по-друге, таке мотивування може створити хибне враження і «покаже всьому світу обидві держави як ворогів».

В цей день впав Білосток, а командування групи армій «Північ», не розраховуючи на росіян, віддало наказ передовим частинам 19-го танкового корпусу вийти в район Барановичі - Слонім.

Маршал Ридз-Сміґли сидів у Коломиї, віддавши черговий ілюзорний наказ про створення укріпленого району на підступах до польсько-румунського кордону та перечитуючи телеграми Ґамелена в передчутті, що німці з дня на день самі видихнуться, а союзники доб'ють їх нищівними ударами. За свідченням Бека, головнокомандувач був вельми оптимістично налаштований, пояснюючи це тим, що темпи німецького наступу явно сповільнюються, польська оборона міцніє, аби не підвів командувач Південного фронту генерал Соснковський. Бек плюнув і пішов шукати румунського посла.

Звичайно, допускати формування у себе під боком якихось «нових держав» Сталін не збирався. І чорт з нею, з Варшавою, - чекати більше не можна було.

16 вересня радянські штаби ставили завдання військам.

Військова рада Білоруського фронту віддала наказ № 005, в якому зазначалося, що «польські поміщики й капіталісти поневолили трудовий народ Західної Білорусії та Західної України… насаджують національний гніт і експлуатацію… кинули наших білоруських та українських братів у м'ясорубку другої імперіалістичної війни. Національний гніт і поневолення трудящих привели Польщу до військового розгрому. Перед пригнобленими народами Польщі постала загроза повного розорення і побиття з боку ворогів. У Західній Україні та Білорусії розгортається революційний рух. Почалися виступи й повстання білоруського та українського селянства в Польщі. Робітничий клас і селянство Польщі об'єднують свої сили, щоб скрутити шиї своїм кривавим гнобителям… Наказую: 1. Частинам Білоруського фронту рішуче виступити на допомогу трудящим Західної Білорусії та Західної України, перейшовши по всьому фронту в рішучий наступ. 2. Блискавичним, нищівним ударом розгромити пансько-буржуазні польські війська і звільнити робітників, селян і трудящих Західної Білорусії».

На нараді вищого начскладу командарм 2-го рангу Ковальов оголосив, що настала пора «виправити історичну несправедливість».

У тому ж ключі директивою № А0084 поставила підлеглим військам бойові завдання Військова рада Українського фронту: «Ми йдемо в Західну Україну не як завойовники, а як визволителі наших українських і білоруських братів. Ми звільнимо українців та білорусів від всякого гніту й експлуатації, від влади поміщиків і капіталістів».

У наказах підкреслювалася необхідність роз'яснити особовому складу, що «ми вступаємо на захоплену польськими панами землю як визволителі, що воїн Червоної Армії повинен показати зразок братнього ставлення до трудящих, які багато років перебували під чужоземним гнітом, з тим щоб під час походу в частинах зберігалася висока дисципліна й організованість і кожен боєць ясно уявляв собі свою місію воїна-визволителя». Військам заборонялося проводити артилерійський обстріл і авіаційні бомбардування міст та інших населених пунктів. Потрібно також демонструвати «лояльне ставлення» до польських військовослужбовців, звичайно, за умови, що вони не чинитимуть опору.

Начальник Політуправління 3-ї армії Білоруського фронту комісар Шулін в директиві № 8499сс від 16 вересня відзначав, що білоруський та український народи, які зазнали в Польщі національного й соціального гніту, «повстали на боротьбу зі своїми одвічними ворогами поміщиками й капіталістами. Народи Радянського Союзу не можуть бути байдужими до революційно-визвольної боротьби трудящих Польщі… Бійцям, командирам і політпрацівникам 3-ї армії пощастило першими надати військову допомогу народам Польщі в їх визвольній боротьбі проти поміщиків і капіталістів. Частини РСЧА вступають на землі Західної Білорусії та Західної України не як завойовники, а як революціонери-визволителі, виплекані великою партією Леніна - Сталіна».

Директива Військової ради та Політуправління 12-ї армії вказувала, що «наша боротьба з польськими поміщиками й капіталістами є війною революційною і справедливою. Ми вступаємо на свою землю, йдемо і звільняємо трудящих від ярма польського капіталізму». Завдання майбутнього походу, як було пояснено командному складу, полягало в тому, що «панська Польща повинна стати Радянською».

В частинах, як водиться, провели мітинги і збори, на яких бійці били себе в груди, схвалювали рішення радянського уряду, клялися виконати свій інтернаціональний обов'язок, помножити кількість радянських республік і бити ворога так, «як знищували його в роки Громадянської війни». Але були й інші, нездорові, думки. Їх не висловлювали на комсомольських зборах, їх старанно фіксували сексоти: «Радянський Союз став фактично допомагати Гітлеру в захопленні Польщі. Пишуть про мир, а насправді стали агресорами. Населення Західної України та Білорусії не потребує нашої допомоги, а ми її захоплюємо і лише формально повідомляємо, що не воюємо, а стаємо на їхній захист». Окремі червоноармійці, типу бійця Харченка, проявляли неабияку проникливість: «СРСР і Німеччина при укладенні договору, очевидно, домовилися між собою про розподіл Польщі й тепер це практично здійснюють». Але не про них писали республіканські й армійські газети, а про тих, у кого «серце горить полум'ям під ленінським прапором». Газети писали про червоноармійця товариша Дьячкова: «З радістю йду на допомогу білоруському народу. Ми переможемо, бо нас веде партія більшовиків. Прошу прийняти мене в партію».

До цього часу з'єднання 3-ї німецької армії, що наступали з півночі, з'єдналися в районі Влодави з військами 10-ї армії. Кільце оточення польських сил на схід від Варшави зімкнулося.

В Коломиї маршал Ридз-Сміґли очікував нового «чуда на Віслі». Юзеф Бек з'ясував нарешті, що посла Грігореску відкликали в Бухарест, і тепер міністр гадав щодо намірів Румунії. Польський уряд продовжував перебувати в щасливому невіданні щодо намірів Сталіна, вірніше, просто намагався про це не думати. На «румунському плацдармі» приймали гітлерівську радіостанцію Бреслау, яка вела мовлення польською мовою і трубила про концентрацію значних радянських сил на кордоні: «Зрозуміло, які висновки слід зробити з цієї новини». Уряд Мосціцького не зробив ніяких.

Тим часом союзники вважали виступ Радянського Союзу проти Польщі справою найближчих днів, якщо не годин, і вели жваве обговорення даного питання з метою вироблення узгодженої позиції. Причому пропалені колонізатори прекрасно розуміли сенс сталінської гри. Французький посол у Великобританії Андре Корбін 16 вересня писав прем'єру Даладьє: «Як Ви припускали, обмежена акція, яку СРСР може вжити проти частини території Польщі, що знаходиться під загрозою німецького вторгнення, не повинна, звісно, спричинити за собою негайної дипломатичної реакції з нашого боку. Подібний автоматизм був би на руку тільки Німеччині, зацікавленій в поглибленні прірви між СРСР і західними союзниками. Поки для СРСР існує можливість маневрувати між двома угрупуваннями держав, ми повинні дозволити йому скористатися цією можливістю. Може трапитися так, що одного разу ми зуміємо використати неоднозначність і настороженість СРСР щодо Німеччини… Важливо не відкидати жодного із шляхів, який Росія залишить відкритим, навіть найзаплутаніших, не розірвати жодного з існуючих контактів до того часу, поки СРСР не виявиться виразно в протилежному таборі».

О 18 годині Молотов зустрівся з Шуленбургом і заявив йому, що радянський уряд вирішив втрутитися в польські справи завтра чи післязавтра і незабаром він вже зможе точно назвати день і годину. Нарком відхилив пропозицію Рібентропа про публікацію спільного комюніке й повідомив мотивування дій СРСР. В'ячеслав Михайлович погодився, що привід для вторгнення дещо образливий для німецьких почуттів, але нічого кращого придумати не вдалося: «Радянський уряд, на жаль, не бачив будь-якого іншого приводу, оскільки до цьогочасу Радянський Союз не турбувався про свої меншини в Польщі та повинен був, так чи інакше, виправдати за кордоном своє теперішнє втручання».

О 2 годині ночі 17 вересня німецького посла прийняв Сталін і, в присутності Молотова й Ворошилова, повідомив, що Червона Армія о 6-ій ранку перейде кордон з Польщею. Генсек просив Шуленбурга передати в Берлін, щоб німецькі літаки не залітали на схід від лінії Білосток - Брест - Львів, і зачитав ноту, приготовлену для передачі польському послу в Москві. Після уточнення тексту, зробленого за пропозицією Шуленбурга, німецький посол покинув Кремль.

О 2.15 задзвонив телефон у польському посольстві, пана Ґжибовського просили терміново прибути для вручення важливої заяви радянського уряду. Згадуючи цю ніч, колишній посол колишньої країни писав: «Внутрішньо я був готовий до поганих новин. Припускав, що Ради під якимось приводом денонсують пакт про ненапад. Але те, що сталося, виявилося набагато гіршим».

О третій годині В. П. Потьомкін з кам'яним обличчям зачитав послу знамениту «неприйняту» ноту:

«Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави… Варшава як столиця Польщі не існує більше. Польський уряд розпався і не проявляє ознак життя. Це означає, що польська держава та її уряд фактично перестали існувати… Тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана сама собі й залишена без керівництва, Польща перетворилась на зручне поле для всяких випадковостей і несподіванок, які можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитися до цих фактів…

Радянський уряд не може також байдуже ставитися до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної Армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України й Західної Білорусії.

Одночасно радянський уряд має намір вжити всіх заходів для того, щоб визволити польський народ з нещасливої війни, куди він був вкинутий його нерозумними керівниками, і дати йому можливість зажити новим життям».

Ошелешений Ґжибовський, оголошений послом держави, що «перестала існувати», заявив категоричний протест з приводу змісту й форми зліпленого в Кремлі документа. За його розумінням, уряд перебував на території Польщі, збройні сили давали німцям організовану відсіч, а військові невдачі сусіда - не привід для відмови від своїх міжнародних зобов'язань. Ґжибовський навідріз відмовився приймати ноту, пообіцявши просто повідомити свій уряд про факт радянської агресії. Така нестандартна реакція спантеличила заступника наркома, і він відправився консультуватися з Молотовом. Після наради з начальством Василь Петрович знову безрезультатно намагався вручити ноту, а під кінець пояснив норовистому послу, що оскільки відтепер Москва не визнає існування Польської держави, остільки Ґжибовський з товаришами вже не є нічиїми представниками і втрачають дипломатичну недоторканність. Вони тепер - просто група «осіб польської національності», яка проживає на території СРСР і підпадає під юрисдикцію радянських законів з усіма наступними наслідками. У відповідь Ґжибовський пообіцяв внести протест на розгляд старшини дипломатичного корпусу в Москві. Пікантність ситуації полягала в тому, що дуайєном значився посол Німецької імперії 64-річний граф Шуленбург, а його заступником сам Ґжибовський.

Нота залишилася на столі Потьомкіна, коли о 4.30 польський дипломат покинув його кабінет. Проте, повернувшись до посольства, він знову побачив злощасний текст, доставлений кур'єром. Посол наказав відвезти документ назад, але в наркоматі іноземних справ його прийняти відмовилися. Тоді поляки поклали ноту в конверт, наклеїли марки, написали адресу радянського НКІС і кинули конверт в найближчу поштову скриньку.

Текст цієї ноти був переданий всім державам, які мали дипломатичні стосунки з Радянським Союзом, з повідомленням, що СРСР буде продовжувати дотримуватися нейтралітету стосовно цих країн.

Аргументація радянського втручання була повторена в радіовиступі Молотова 17 вересня: Польща розпалася, уряду в неї немає. На місці визнаної всім світом держави утворилися «дикі території», на яких мешкають неприкаяні беззахисні народи. Ми дамо їм захист, мирне життя і наймудріший уряд. (Той самий, про який у 1941 році Сталін скаже: «Ленін нам довірив першу в світі соціалістичну державу, а ми її просрали». І про нього ж у 1945-му, підбиваючи підсумки: «Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших очікувань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд…»)

Додаток до статті III вже згадуваної конвенції стверджував, що й це не привід, бо ніякий акт агресії не може бути виправданий, між іншим, однією з таких обставин:

«А. Внутрішнє становище Держави, наприклад, її політичний, економічний чи соціальний лад; недоліки, приписувані її керуванню; заворушення, що виникають від страйків, революцій, контрреволюцій або громадянської війни.

Б. Міжнародна поведінка Держави, наприклад, порушення чи небезпека порушення матеріальних чи моральних прав чи інтересів іноземної Держави або її громадян, розрив дипломатичних стосунків; заходи економічного чи фінансового бойкоту; спори, пов'язані з економічним, фінансовим або іншим зобов'язанням перед іноземними Державами; прикордонні інциденти, що не підходять ні під один з випадків агресії, зазначених у Статті II».

О 5 годині ранку Ґжибовський відкритим текстом дав своєму уряду радіограму, що сповіщає про радянську агресію.

Командування Вермахту наказало своїм військам не перетинати лінії Сколе - Львів - Володимир-Волинський - Брест - Білосток.^[2]

 

Польська кампанія (17-20.09.39 р.)

Армії Білоруського та Українського фронтів розгорнулися у вихідних районах для наступу. Радянське угрупування об'єднувало 8 стрілецьких, 5 кавалерійських і 2 танкові корпуси, 21 стрілецьку і 13 кавалерійських дивізій, 16 танкових і 2 мотострілецькі бригади, а також Дніпровську військову флотилію, всього - 617 588 бійців і командирів, 4959 гармат і мінометів, 4733 танки, 3298 літаків. Крім того, на кордоні несли службу близько 16,5 тисяч бійців НКВС Білоруського й Київського прикордонних округів.

Польща для війни з Німеччиною зуміла виставити близько мільйона осіб, приблизно 900 одиниць бронетехніки, в тому числі 315 танків (з них 102 архаїчних «Рено» FT-17), 4300 артилерійських гармат і 407 бойових літаків. Всі ці сили були кинуті на захід.

До моменту радянського вторгнення Військо Польське вже зазнало нищівної поразки, втративши в запеклих боях значну частину бойової техніки, фронт фактично впав, залишки найбільших угрупувань були оточені й методично знищувалися німцями. Німецькі війська штурмували Львів і Брестську фортецю. Перший досвід бліцкригу, незважаючи на окремі неузгодженості, виявився вдалим. Але ще гриміла битва на Бзурі, трималися Варшава й Модлін, готувалася нова лінія оборони на «румунському плацдармі», польська армія продовжувала боротися, сподіваючись на допомогу союзників і прагнучи завдати противнику якнайбільшої шкоди.

На східному кордоні Польщі протяжністю 1500 кілометрів, крім 25 батальйонів і 7 ескадронів Корпусу Охорони Прикордоння (КОП) загальною чисельністю 12 тисяч осіб, інших військ практично не було. До того ж кращі частини прикордонників теж билися на заході, в той час як підрозділи на східному кордоні у значній мірі були вкомплектовані резервістами. Наприклад, за даними штабу 4-ї армії, «прикордонна смуга до р. Щара польовими військами не зайнята, а батальйони КОП за своєю бойовою виучкою й боєздатністю слабкі… Серйозного опору з боку польської армії до р. Щара очікувати від поляків малоймовірно».

Радянські стратеги отримали ідеальні умови для проведення свого, «червоного бліцкригу»: бити треба було вже замордованого противника, маючи багаторазову перевагу в силах і засобах, причому бити в спину.

Як би не називала наша пропаганда та історіографія операцію з приєднання Західної України й Західної Білорусії, які б ярлики не клеїла - це була війна, з убитими, пораненими, полоненими, сутичками й обороною міст, жертвами серед мирного населення й військовими злочинами. Недарма Сталін сказав про радянсько-німецьке братерство, скріплене кров'ю.

Радянський Союз вступив у Другу світову війну з найгуманнішими намірами - захистити слов'ян «єдинокровних» і подарувати «нове життя» полякам, які мали дещо іншу групу крові.

Недільного ранку, без оголошення війни, як заведено у всіх агресорів.

О 5 годині ранку, «в точно встановлений урядом термін», передові штурмові загони радянських армій і прикордонних військ перейшли кордон і розгромили польську прикордонну охорону.

Для польського керівництва втручання СРСР (або, за визначенням самого Молотова, інтервенція під слушним приводом) виявилося абсолютно несподіваним. Адже ще в червні 1939 року Ридз-Сміґли «допускав можливість збройного виступу Рад проти Польщі, але лише в заключний період війни і тільки тоді, коли під впливом несприятливого для нас розвитку подій російський уряд буде впевненим, що поляки кампанію, безумовно, програли». Що ж тоді маршала так здивувало? Інша справа, що значна частина польських політиків, військових і населення вірила в непорушність польсько-радянського договору про ненапад і взагалі перебувала в омані, що «Росія - велика, їй більше землі не треба».

«У будь-якому випадку, - стверджує історик Кароль Лісневський, - звістка про радянську агресію прозвучала як грім з ясного неба».

У ніч на 17 вересня до штабу головнокомандувача стали надходити тривожні повідомлення зі східного кордону. Начальник розвідки корпусу прикордонної охорони майор Я. Гурбський повідомив про те, що польський пасажирський поїзд не був пропущений до Києва і повернувся в Здолбунів. О 6.45 майор Ю. Беньковський з 5-го представництва 2-го відділу Генштабу в Чорткові доніс, що «з 5 години в районах Пiдволочиська, Гусятина та Залуччя якісь неопізнані через темряву частини намагаються перейти кордон. У дану хвилину там ведуть бій частини КОП». Близько 7 години капітан Е. Фрізендорф з розвідки КОП повідомив: «О 6.20 опізнано, що це більшовицькі регулярні частини. За ними чути шум моторів. В районі Підволочиськ, Точиськ і Сокиринці частини КОП відступають під натиском противника».

Командир полку КОП «Поділля» підполковник Марсель Котарба доповідав, що «частини Радянської армії перейшли кордон і зайняли Підволочиськ, Гусятин і Скалу-Подільську. На Борщів рухається кавалерія», прикордонники ведуть бій. Від командира гарнізону в Луцьку генерала бригади Петра Скуратовича була отримана телеграма: «Сьогодні о 6 годині кордон перейшли три радянські колони - одна бронетанкова під Корцем, інша бронетанкова під Острогом, третя кавалерії з артилерією під Дедеркалами. Більшовики їдуть з відкритими люками танків, посміхаються і махають шоломами. Близько 10 години перша колона досягла Гощі. Питаю, як ми повинні вчинити?»

Поведінка радянських військ виглядало дивною та незрозумілою. Вони, як правило, не відкривали вогню першими, часом розмахували білими прапорами, до польських військ ставилися з демонстративною доброзичливістю, пригощали цигарками, вітали, казали, що прийшли на допомогу полякам у боротьбі проти німців (і, все так же посміхаючись, забирали зброю). Пілоти, які на навчальних машинах вилітали з підвіленського аеродрому до кордону, після повернення повідомили, що російські бойові літаки пристроювалися до них у повітрі, а їх пілоти подавали знаки руками та не стріляли. В умовах дефіциту інформації польське військове й адміністративне керівництво виявилося дезорієнтованим, жителі, що живляться чутками й надіями, готові були скоріше повірити в радянську допомогу, ніж у доконаний факт четвертого поділу Речі Посполитої. На місцях чекали вказівок головкома. Командувач оборони Варшави генерал Руммель запропонував не вести бойові дії на два фронти і ставитися до СРСР, як до союзника. Свою оцінку ситуації він довів до верховного командування і, чого ніяк не мав права робити, до керівництва оперативної групи «Полісся». Деякі військові командири самостійно прийняли рішення не стріляти по радянських військах. Так, в Дубно командир зенітної батареї, що відкрила стрілянину при наближенні до міста групи літаків, негайно наказав припинити вогонь, упізнавши радянські машини. Донесення, що надходили в Головну квартиру, свідчили, що армія новому противнику опору практично не чинить: «Поручик Трибулець, прямуючи з Чорткова в Городенку, зустрів близько 80 радянських танків. Розмовляв з радянськими солдатами, які стверджували, що сьогодні вночі Ради оголосили війну Третьому Райху… На в'їзді в Городенку він зустрів незнайомого майора, який на питання про радянські танки відповів, що в якомусь штабі бачив переданий телефоном наказ про те, щоб не перешкоджати просуванню радянських підрозділів».

Абсолютно чудовий факт, що польський генералітет, якому за службовим обов'язком і замислюватися на цю тему не належиться, ламав голови над політичними проблемами, міркував про наміри прониклих на територію країни іноземних військ і, замість того щоб думати про організацію опору (хоча б підготувати до підриву мости через Прут і Дністер), з пристрастю з'ясовував по телефону, чи стріляють червоноармійці або пригощають цигарками, і наказував висилати назустріч радянським військам парламентарів з безглуздим запитанням - в якій якості Червона Армія перейшла кордон Польщі? Вірно же, нам допомогти? Призначені офіцери виїхали «до більшовиків», та так і не повернулися.

Польське керівництво, яке не отримало ще донесення Ґжибовського й поставлене перед доконаним фактом, вирішило, що Червона Армія вводиться з метою обмежити зону німецької окупації. Але ж досить було налаштуватися на московське радіо, яке передавало промову Молотова. Проте ніхто в Коломиї й Кутах радянського радіо не слухав, нічого не було зроблено для того, щоб на весь світ оголосити про своє «розміщення» та зафіксувати той факт, що Польська держава існує, його уряд знаходиться на польській території, а його армія продовжує битися.

Засідання уряду відбулося в Коломиї близько полудня. Треба було невідкладно вирішити ряд найважливіших питань: прийняти політичну декларацію й оповістити весь світ про радянське вторгнення, вимагати від Англії та Франції визнати Радянський Союз агресором і союзником Гітлера, оголосити війну СРСР (країну, що знаходиться в стані війни з прониклим на його територію сусідом, було б важко визнати «неіснуючою державою»), дати чіткі директиви армії, всіма наявними силами організувати оборону «румунського плацдарму» та утримувати його до останньої можливості, підготувати звернення до народу. Словом, «подати ознаки життя», на ділі довести, що товариш Молотов в корені не правий.

Практично жодна з цих проблем «невдалими правителями» не розглядалася. (До речі, в червні 1936 року Польща перешкоджала прийняттю міжнародних санкцій проти Італії, яка захопила територію Абісінії, саме з огляду на те, що остання, за словами Бека, «як держава перестала існувати».

«Чехословацьку республіку ми вважаємо штучним утворенням… яке суперечить дійсним потребам і правам народів Центральної Європи», - це інструкція Бека послу в Берліні. Добалансувався… Бог шельму мітить.)

Основною темою обговорення стало питання про евакуацію «батьків вітчизни» через Румунію до Франції з метою там «продовжити боротьбу». З усіх членів уряду один тільки прем'єр Складковський, що вважався людиною недалекою та, як писав Бек, «не розумів ролі уряду», засумнівався, чи має шановне збіговисько право в такий момент покидати напризволяще свій народ і півмільйонну армію. «Ми повинні утримувати окремі пункти, - стверджував генерал, - такі як Гель, Варшава, Модлін, Львів, щоб Гітлер не міг оголосити світові, що польський опір закінчився, що державам Заходу нічого тепер битися. Ми повинні продовжувати нашу боротьбу з політичними цілями». Однак підтримки ідея не отримала.

Війну Радянському Союзу вирішили не оголошувати, вважаючи, що це полегшить долю військовополонених і населення. У підсумку всі громадяни Польщі, які проживали на території «Кресув Всходніх», виявилися колишніми жителями колишньої держави, абсолютно безправними зі всіх сторін, взяті в полон солдати й офіцери - не військовополоненими, а звичайними антирадянщиками і кримінальниками. За цими статтями їм ліпили потім «п'ять років без права листування». Заодно було прийняте легковажне рішення звільнити від союзницьких зобов'язань Румунію, з якою був договір про взаємодопомогу, укладений саме на випадок війни з СРСР.

Верховний головнокомандувач нарешті-таки висловив твердий намір відправитися в діючу армію, до генерала Соснковського, але потім заявив, що затримається в Коломиї до настання темряви - поміркувати над таким відповідальним рішенням. Ще через півтори години маршал виїхав у Кути, до самого румунського кордону, знову випередивши цивільну владу.

Впав у прострацію президент і на нараду, що вирішила долю Речі Посполитої, зовсім не приїхав.

Міністр Бек відразу після зборів зустрівся з румунським послом і обговорив з ним умови транзиту польського уряду.

О 16 годині в Кутах відбулася ще одна нарада, на цей раз зібралися всі. Верховний головнокомандувач доповів президенту Мосціцькому, що військова ситуація безнадійна, ніяких сил для оборони «румунського плацдарму» у нього немає та що уряду доведеться залишити територію країни в найближчі години. Сигналом до евакуації повинен стати перетин радянськими загонами лінії Дністра. Про подальші плани Головного штабу пан маршал промовчав. Його ніхто й не питав. Куди більше учасників цікавило питання, чи встигнуть вони в короткий термін зібрати все необхідне для «продовження боротьби». Начальник канцелярії Станіслав Лепковський швиденько накидав звернення до народу, в якому Мосціцький «з важким серцем» оний народ повідомляв, що «ухвалив перенести місце перебування президента Речі Посполитої та вищих органів державної влади на територію одного з наших союзників».

В цей же час Головний штаб почав передавати у війська загальну директиву маршала Ридз-Сміґли, затверджену ним, як стверджують польські автори, без відома зайнятого упаковкою валіз уряду: «Ради вдерлися. Наказую здійснити відхід до Румунії та Угорщини найкоротшими шляхами. З Радами бойових дій не вести, тільки в разі атаки з їхнього боку або спроби роззброєння наших частин. Завдання для Варшави і Модліна, які повинні захищатися від німців, без змін. Частини, до розташування яких підійшли Ради, повинні вести з ними переговори з метою виходу гарнізонів до Румунії або Угорщини». Продовжувати опір було наказано лише частинам КОП, що відступали від Збруча до Дністра, і частинам, що прикривали «румунське передмістя».

Генерал Стахевич, з Коломиї зв'язавшись телефонно зі Станіславом, так роз'яснював сенс цього унікального документа: «Більшовики, як доповідають, нас не атакують, стверджуючи, що йдуть проти німців. У це, звичайно, повірити неможливо, однак Верховний головнокомандувач хоче скористатися тією обставиною, що вони не атакують, і вивести якомога більше військ і бойової техніки до Румунії».

Теоретично цей наказ могли виконати тільки ті польські підрозділи, які перебували на півдні, у Львівському та Станіславському воєводствах. Як повинні були вчинити майже 200 тисяч солдатів і офіцерів на півночі? Битися далі? Здаватися в полон? Хто буде вести «переговори з Радами»? Для чого рятувати бойову техніку? Для продовження боротьби на Заході? Так же повинно бути ясно, що й Угорщина, і звільнена від союзницьких зобов'язань, а отже, нейтральна Румунія просто будуть зобов'язані, згідно з нормами міжнародного права, польські війська роззброїти й інтернувати.

Наступ Червоної Армії поставив польські збройні сили в безвихідне становище. Директива про «непротивлення» остаточно їх деморалізувала. Подальший опір втрачав всякий сенс. Хоча досить швидко з'ясувалося, що Ради - не союзники полякам, Ради прийшли «взяти своє».

Віддавши останні розпорядження, генерал Стахевич почав «виводити» до румунського кордону Головний штаб. Увечері поширилася звістка, що радянські танки вже зовсім близько. З 20 години почалася втеча. Дорога від Косова до Кут вмить опинилася щільно забитою автомобілями всіх марок і типів. В тут ніч по мосту в румунську Вижницю перебралися 23000 поляків. Загальне здивування викликала поява на румунському березі о 2 годині ночі маршала Ридз-Сміґли і його Головного штабу в повному складі. Всі члени уряду чомусь були впевнені, що Верховний головнокомандувач до кінця залишиться з армією.

Однак ідея-фікс про своє високе призначення заважала Едвард Ридзу «примітивно» виконати свій військовий обов'язок. «Не було для мене більш легкої справи, ніж знайти смерть по шляху від Косова до кордону, - писав він у грудні 1939 року. - Не було нічого легшого, як приєднатися до найближчого загону або літаком добратися до обложеної Варшави або групи «Кутно». Однак коли я відкинув думки про свою особу й подумав про те, хто ж буде далі вести цю війну та захищати польські інтереси не тільки перед ворогом, а й перед союзниками, то вирішив не піддаватися особистим бажанням, не шукати легкого шляху - але продовжувати боротьбу далі».

Але кому потрібні політики та полководці, що призвели до катастрофи власну країну і втекли, як шкідливі коти? Через міст у Вижниці пройшли в еміграцію політичні трупи. Як і слід було очікувати, румуни оголосили про інтернування та посадили «продовжувачів боротьби» під замок. У новому польському уряді будуть зовсім інші люди.

Комуністична література постійно акцентувала увагу на тому аспекті, що «вірний своєму інтернаціональному обов'язку» радянський уряд змушений був «здійснити дипломатичні та військові акції, щоб захистити населення Західної України та Західної Білорусії від фашистського поневолення», з причини і саме «після втечі польського уряду в Румунію», який кинув народ і країну «напризволяще», вважаючи це вагомим аргументом на виправдання інтервенції. Не випадково «Історія Другої світової війни», видана під егідою чотирьох інститутів, стверджує, що вищезазначена «втеча» відбулася 16 вересня. А генерал армії С. М. Штеменко, спрямований з Академії Генштабу до Києва, повідомляє, що йому ледве не 13-14 вересня «стало відомо, що уряд Польщі знайшов притулок в боярській Румунії».

Хоча простежується скоріше зворотний зв'язок. Польський уряд і військове командування перейшли румунський кордон уночі на 18 вересня. Через 12 годин в Коломию увірвалися «бетушки» 23-ї танкової бригади.

Польські посли у Великобританії та Франції 17 вересня повідомили союзні уряди про те, що Радянський Союз «здійснив напад на Польщу… польський уряд заявив протест у Москві й дав вказівку своєму послу вимагати паспорта». Вони просили союзників також висловити «рішучий протест» і констатувати, що СРСР вчинив явну агресію. Проте ні посол Рачинський, ні посол Лукасевич не могли виразно пояснити співрозмовникам, чи вважає Польща себе в стані війни з Радянським Союзом. Якщо ні, на якій підставі альянс повинен виражати Москві «рішучий протест» і якого рожна уряд залишив країну, не оголосивши війну?

«Не бачу, яку користь могла б принести нам війна з Радянським Союзом, - висловлював свою думку з Москви посол Сідс, - хоча особисто я був би дуже радий повідомити про неї пана Молотова». На засіданні британського кабінету було вирішено, що Англія «підписувалася» захищати Польщу тільки в разі агресії з боку Німеччини. І в Парижі, і в Лондоні одностайно прийшли до висновку, що корисніше буде обмежитися протестом не надто «рішучим», підтримати поляків морально, але стосунків з Радянським Союзом не загострювати. Польща вже вибула з числа активних гравців на міжнародній арені, а сприяти зміцненню німецько-радянського союзу ворожими діями невигідно для Заходу.

19 вересня британський уряд заявив, що висловлює свою «глибоку незгоду з твердженням, що «польська держава та її уряд фактично перестали існувати», а також наведеними радянським урядом аргументами на користь подібного тлумачення питання. Зі свого боку уряд Великобританії визнає уряд Польщі законною владою і тому не може схвалити точку зору, згідно з якою нинішні обставини могли виправдати розрив радянським урядом його договорів з Польщею та як наслідок вторгнення радянських збройних сил на територію Польщі».

Французи також взяли радянську ноту до відома і 20 вересня дали свою відповідь, в якій зокрема йшлося: «Вводячи свої збройні сили на територію держави, що в даний час знаходиться в стані війни на боці Франції та без згоди цієї держави, радянський уряд вчиняє дії, які самі по собі важко узгоджуються з поняттям нейтралітету, який, як декларується, він хоче зберегти у стосунках із Францією. Враховуючи ці два різних факти й бажаючи достовірно переконатися, які стосунки радянський уряд хоче зберегти, французький уряд люб'язно просить пояснити причини, що призвели до рішення почати дії проти Польщі, а також характер, розмах і тривалість операції, масштаби якої ми поки не в змозі оцінити».

Англо-французькі дипломати й ці заяви вважали зайво різкими, зробленими на догоду громадській думці, яка вимагав ледве не оголошення війни СРСР.

У Москві Вацлав Ґжибовський звернувся до британського посла з проханням взяти під свою опіку польських громадян на території СРСР. Проконсультувавшись із Лондоном, сер Сідс погодився. Спочатку польські дипломати хотіли податися до Румунії, але під впливом чуток, що й туди може незабаром вдертися Армія-визволителька, вирішили податися через Фінляндію до Швеції. Але тут товариш Молотов заявив, що нікуди вони зовсім не поїдуть до того часу, поки не будуть «звільнені» поляками радянські співробітники, що залишилися в обложеній німцями Варшаві. У сформованій ситуації неоціненну допомогу колегам надав Шуленбург, який зажадав дотримання міжнародних правил. Він же зв'язався з командуванням Вермахту й організував евакуацію з Варшави радянського персоналу. Одночасно влада прибирала до рук «безгоспну» власність - будівлі та майно польських представництв у Москві, Ленінграді та Києві. Вночі 30 вересня був викликаний до представництва наркомату закордонних справ і безслідно зник генеральний консул у Києві Єжи Матушинський разом з двома своїми співробітниками. На всі запити поляків про їхню долю Молотов розводив руками - напевно, кудись втекли (через два роки у Сталіна поцікавляться: куди пропали тисячі полонених офіцерів? - «Втекли в Китай»). Нарешті, 10 жовтня польські дипломати та їхні родини змогли покинути СРСР, разом з Ґжибовським у запломбованому поїзді виїхали 115 осіб.

Поки дипломати обмінювалися нотами, радянські війська стрімко розвивали наступ.

Починаючи з вечора 17 вересня, агентство ТАРС щодня озвучувало «оперативні зведення Генштабу» ні з ким не воюючої Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Переслідуючи свою мету, у змові з Берліном, Москва об'єктивно допомагала Гітлеру добити противника, прискорити закінчення війни в Польщі (до речі, фюрер, плануючи «переконливий» розгром Польщі, проте припускав, що бойові дії можуть зайняти від шести до восьми тижнів), щоб з 20 вересня почати перекидання військ на Захід.

Білорусія рідненька…

На правому фланзі Білоруського фронту від латвійського кордону до Бегомля розгорнулася 3-я армія, націлена на Вільно. Головний удар наносив 4-й стрілецький корпус (50-а і 27-а стрілецькі дивізії) і рухлива група в складі 24-ї кавалерійської дивізії та 22-ї танкової бригади (219 танків Т-26) під загальним командуванням командира дивізії комбрига П. Ахлюстіна. Радянські підрозділи швидко розгромили польську прикордонну варту, вбивши 21 й полонивши 102 особи, і вже до 8 години ранку 17 вересня рухлива група посіла Докшиці, до 18-ї години - Дуніловичі. Тут танки зупинилися через відсутність пального: бравий комдив-кавалерист відмовився пропустити попереду славних кіннотників тилову колону танкової бригади. Значно відстала піхота: 27-а Омська імені Італійського пролетаріату стрілецька дивізія зайняла о 12 годині Парафіаново та підходила до річки Сервеч, 50-а стрілецька дивізія зайняла Крулевщизну.

З неба «сталінські соколи» пачками розкидали «Звернення командувача Білоруського фронту». Листівки носили яскраво виражений антипольський і антинімецький характер, Рібентропу вони б точно не сподобалися:

«Брати Білоруси!

Майже двадцять років Ви перебуваєте під гнітом польських панів, поміщиків і капіталістів. Вони забрали у Вас землю та прирекли на злидні й голод. Землі білоруських та українських селян заселяються польськими поміщиками, осадниками, військовими колоністами. Вас душили великими податками, зборами та повинностями. Поміщики робили все, щоб Вас, чесних трудівників білорусів, зробити жебраками. Пани й поміщики висмоктують з Вас останню кров…

Польський уряд втягнувся в непотрібну народу війну з Німеччиною, ганебно провалився, виявився нездатним захистити країну та її народи. Польська армія зазнала у війні суворої поразки, від якої вона не в стані отямитися. Вам, білорусам, вашим дружинам, батькам, матерям, братам і сестрам загрожує розорення, побої й нові знущання з боку ворогів. Міністри й генерали прихопили золото, ганебно втекли, кинули землю й народ напризволяще, поставили Вас перед загрозою повного розорення та знищення.

У ці смертельні дні для Вас, брати білоруси, Великий Радянський народ простягає Вам руку допомоги. До Вас йде непереможна Робітничо-Селянська Червона Армія, щоб назавжди позбавити Вас від кабали панів, поміщиків і капіталістів, щоб назавжди звільнити Вас і Ваші родини від загрози знищення з боку ворогів білоруського народу.

Брати білоруси! Допомагайте частинам Червоної Армії, яка несе Вам звільнення від важкого ярма панів, поміщиків і капіталістів. Знищуйте наших ворогів, які виступають зі зброєю проти частин Червоної Армії.

Братський привіт Вам від щасливого народу квітучої Радянської Білорусії».

Тим часом наступали від Вітрино 5-а Червонопрапорна імені Чехословацького пролетаріату стрілецька дивізія і 25-а танкова бригада (251 танк Т-26 і 27 бронеавтомобілів), до вечора через Плісу вийшли до північної околиці Глибокого, де роззброїли 3 офіцерів і 175 солдатів. Цей напрямок охороняв польський полк прикордонної варти «Глибоке», проте ще до радянського нападу він був перейменований в 3-й піхотний і практично в повному складі відбув на захід.

Радянські втрати першого дня походу склали 3 особи вбитими, 24 пораненими і 12 червоноармійців потонули.

Відзначимо, що в армії комкора Кузнецова налічувалося майже 122 тисячі осіб, 752 гармати і 743 танки. Перехід кордону підтвердив дані радянської розвідки про відсутність значних угрупувань військ противника.

Всі польські сили в Західній Білорусії були представлені 45 тисячами солдатів і офіцерів, половина з них не була озброєна й організована. Кордон Польщі від Латвії до України охороняли полк КОР «Глибоке» (батальйони «Лужки» та «Подсвільє») під загальним командуванням підполковника Яна Свентковського, полк «Вілейка» (батальйони «Будслав» і «Красне», кавалерійські ескадрони «Красне» та «Івенець») підполковника Юзефа Крамчінського, полк «Барановичі» (батальйони «Стовпці» та «Клецьк») підполковника Яцека Юри, бригада «Полісся» (батальйони «Людвіково», «Сенкевичі», «Давид-Городок», саперна команда «Столін») підполковника Тадеуша Ружицького-Колодейчика.

З ранку 18 вересня наші війська продовжили переможний наступ. Для прискорення процесу 25-а танкова бригада була включена до складу рухомої групи, що отримала наказ рухатися до Свенцян.

О 7 годині розвідувальний загін 22-ї танкової бригади зайняв Постави, а о 14 годині досяг Свенцян, куди о 15.30 підійшли розвідувальні групи 25-ї танкової бригади та 24-ї кавдивізії. При наближенні радянських танків до аеродрому в Кобильниках звідти полетіли 38 польських літаків, дві машини поляки спалили. Основні сили рухомої групи ще були на підході, причому Ахлюстін знову відмовився пропустити вперед тилові частини танкістів, і 22-а бригада, дотягнувши до Свенцян, знову опинилася без палива. О 22 годині Ахлюстін отримав зі штабу армії наказ на взяття Вільно.

Для виконання поставленого завдання була сформована рухлива група з 10-го танкового полку 25-ї бригади і розвідувального батальйону 27-ї стрілецької дивізії (у радянському «піхотному» розвідбаті було 28-35 танків типу Т-26 і Т-38, в кавалерійському - 35-50) під загальним командуванням полковника Ломако, яка, зібравши все наявне пальне, виступила в похід 19 вересня, відразу після півночі. Слідом за нею трохи пізніше рушила моторизована група в складі 700 посаджених на автомобілі кавалеристів. Тим часом загін Ломако о 02.30 досяг Подбродзе, де роззброїв 40 польських солдатів, які спали на вокзалі, а о 03.30 біля Неменчина захопив міст через річку Вілію, заарештувавши 15 поліцейських. О 04.30 група досягла північної околиці Вільно.

Решта частин 3-ї армії до вечора 18 вересня досягли наступних рубежів: 25-та танкова бригада перебувала в районі Годуцишок, Омська стрілецька дивізія вийшла в район озер Мядель і Нароч, 50-а стрілецька дивізія перебувала між Поставами і Мядель, а 24-а кавдивізія зосередилася біля Свенцян.

Південніше на фронті від Бегомля до Івенець розгорнулися війська 11-ї армії (16-й стрілецький та 3-й кавалерійський корпуси - 90 000 осіб, 520 гармат і мінометів, 265 танків). Вісь наступу армії пролягала по маршруту: Ошмяни - Ів'є - Ліда - Гродно.

Перейшовши кордон, 6-а танкова бригада (248 танків БТ) до полудня зайняла Воложин, з'єднання 16-го стрілецького корпусу (2-а і 100-а стрілецькі дивізії) увійшли в Красне, а до 19 години досягли Молодечно, Бензовець. Частини 3-го кавалерійського корпусу (7-а і 36-а кавалерійські дивізії) під командуванням Я. Т. Черевиченка до 15 години вийшли в район Рачінети, Пориче, Маршалки, а з ранку 18 вересня рушили в сторону Ліди. В цей час кавалерійському корпусу і 6-й танковій бригаді надійшло завдання повернути на північний захід і наступати на Вільно, 19 вересня зайняти місто.

О 14 годині 36-а дивізія імені Сталіна увійшла в Ошмяни. На кінець дня кіннотники Черевиченка зайняли район Ошмяни - Курмеляни - Гальшани. Командир корпусу змушений був дати відпочинок коням, а з 7-го і 8-го танкових полків своїх дивізій створив зведену танкову бригаду під командуванням полковника Мірошникова, яка продовжила рух до Вільно.

Польські сили у Вільно налічували близько 16 батальйонів піхоти - приблизно 7 тисяч солдатів і 14 тисяч частково збройних ополченців. З артилерійського озброєння були 14 легких гармат, в тому числі 8 протитанкових, з боєзапасом по 20 снарядів на жерло. Крім того, від Волковиська на Вільно з твердим наміром взяти участь у захисті міста йшла група під командуванням генерала бригади Вацлава Пшезьджецького у складі чотирьох полків Резервної кавалерійської бригади, кількох зенітних розрахунків та залишків танкового дивізіону Підляської кавалерійської бригади. Однак плани оборони Вільно проіснували недовго.

Вранці 18 вересня командувач гарнізону полковник Ярослав Окуліч-Козарин віддав наказ: «Ми не перебуваємо в стані війни з більшовиками, польські частини за додатковим розпорядженням залишать Вільно та перейдуть литовський кордон; небойові підрозділи можуть почати залишення міста, бойові - залишаються на позиціях, але не повинні відкривати вогонь без наказу». Це викликало обурення в населення, особливо польської молоді й частини офіцерства, що сприйняли наказ як зраду. Вони звернулися до командира оборонного району підполковника Підвисоцького, висловивши готовність прийняти участь у захисті Вільно. Однак отримали відповідь, що, згідно з директивою верховного командування, війська й бажаючі приєднатися до них добровольці, не приймаючи бою, повинні евакуюватися в Литву, де будуть роззброєні та інтерновані. Населення впало в розпач, кілька офіцерів застрелилися, сотні мисливців вимагали видати їм зброю. Ще більше обстановку розпалила передача місцевого радіо про початок революції в Німеччині, оголошення їй війни Румунією та Угорщиною і відступ радянських військ до східного кордону. Командувач вирішив відкласти ретираду до 20 години.

За годину до встановленого терміну командир 2-го батальйону, розгорнутого на південній та південно-західній околиці міста, підполковник С. Шилейко доповів про появу радянських танків і запитав, чи може він відкрити вогонь. Поки Окуліч-Казарин віддав наказ про відкриття вогню, поки він був переданий військам, 8 танків вже минули першу лінію оборони, і для боротьби з ними були спрямовані резервні частини. Близько 20 години польський командувач віддав наказ на відхід своїх військ, вислав підполковника Підвисоцького до радянського командування з метою повідомити його, що польська сторона не буде боротися, а сам відбув з Вільно.

У цей час у місті вже йшли бої.

«Пропаганда Ридз-Сміґли у Війську Польському «сурмила» про те, що радянські танки Т-26 фанерні, - розповідав колишній червоноармієць Самарської дивізії І.С. Гриб. - Ось чому під Вільно польські улани налетіли на танк Т-26 з шаблями і стали його рубати, проте після цього в них у руках залишилися тільки ручки від клинків - танк виявився броньованим». Втім, історія ця більше схожа солдатську байку. Основну роль в обороні грали не улани і взагалі не армія, а окремі імпровізовані групи офіцерів на кшталт «офіцерської ліги» під командуванням майора Оссовського й віленська польська молодь. Так, викладач фізичної і початкової військової підготовки гімназії імені Міцкевича Обінський організував з учнів добровольчі команди, що зайняли позиції на височинах. Старші хлопчаки стріляли в радянських солдатів, молодші «кибальчиші» підносили боєприпаси й медикаменти, вели спостереження, передавали донесення. Один з очевидців прямо писав: «Не капітулювала тільки польська молодь». Зі своїм підрозділом залишав Вільно офіцер саперного батальйону 6-го піхотного полку Завадський: «У центрі гриміли вибухи. Місцями клубочився важкий, чорний, щільний дим. Радянські танки входили в місто. Наші нечисленні підрозділи й молодь вчиняли такий безнадійний і трагічний опір! Битва йшла в районі залізничного віадука на шосе на Нововілейку і на Зеленому мості. Ми, армія, більш-менш організована сила, залишили місто без бою».

До 20.30 8-й танковий полк увірвався в південну частину міста. 7-й полк, натрапивши на завзяту оборону, безуспішно намагався пробитись у південно-західну частину Вільно. Тим часом, форсувавши Березину, південної околиці досягла 6-а танкова бригада, яка встановила зв'язок з підрозділами 8-го танкового полку. Польська молодь, використовуючи гармати, розташовані на горі Трьох Хрестів, зустріла наступаючі танки артилерійським вогнем. Для ураження бойових машин на вулицях міста широко використовувалися пляшки з сумішшю бензину й нафти.

Близько 22.30, з'ясувавши, що значна частина регулярних військ і штабів уже покинула місто, підполковник Підвисоцький змушений був прийняти рішення про залишення Вільно й відхід до литовського кордону. Вночі поляки стали відходити за річку Вілія.

О 5 годині 19 вересня від Свенцян вийшла до Зеленого мосту розвідувальна група старшого лейтенанта Акулова з групи Ломако. Незабаром туди ж наспіли машини 8-го танкового полку. Протягом двох годин кипів бій біля Зеленого мосту, що завершився його захопленням.

В ході бою було знищені 3 протитанкові гармати та 5 станкових кулеметів. Прагнучи знищити міст, поляки поставили на ньому машину з бочкою бензину й підпалили її. Але радянський танк зіштовхнув машину в річку, пожежі вдалося запобігти, і радянські війська переправилися в північну частину міста. Полковник Ломако тим часом вирішив основними силами обійти місто з півночі й відрізати його від литовського кордону. До 8 години 19 вересня підійшли частини 3-го кавалерійського корпусу. 102-й кавполк повів наступ на південно-східну околицю, а 42-й кавполк рушив в обхід міста зі сходу й зосередився на північно-східній околиці. 7-а Самарська кавалерійська дивізія Ф. С. Комкова обходила місто з заходу. О I0 годині вдалося взяти товарну станцію, де знаходилися три ешелони з боєприпасами та військовим спорядженням. До полудня прибула моторизована група Ахлюстіна. О 13 годині були захоплені будівля жандармського управління та залізничний вокзал. О 16 годині знову виникла перестрілка біля Зеленого мосту, в ході якої були підбиті одна бронемашина й танк. До 18-ї години опір був зламаний, хоча окремі перестрілки тривали і вночі на 20 вересня. Комендантом «звільненого» Червоною Армією міста став полковник Ломако.

В боях за Вільно частини 11-ї армії втратили 13 осіб убитими та 24 пораненими, були підбиті 5 танків і 4 бронемашини. 20-23 вересня радянські війська підтягувалися до Вільно, займаючись очищенням міста і прилеглих районів від польських частин. Всього були взяті в полон близько 10 тисяч осіб, трофеями стали 97 паровозів, 473 пасажирських та 960 товарних вагонів.

Генерал Пшезьджецький, дізнавшись, що польський гарнізон обороняти Вільно не збирається, повернув свій загін на Гродно.

19 вересня 3-я армія отримала наказ організувати охорону латвійського й литовського кордонів. Однак до підходу стрілецьких частин для цієї мети могли бути використані лише роз'їзди й рухливі групи зі складу 36-ї та 24-ї кавалерійських дивізій і танкових бригад. Ввечері 21 вересня 144-й кавполк 36-ї кавдивізії, що вийшов до литовського кордону в районі Майшягала, розсіяв дрібні групи поляків. При наближенні радянських роз'їздів литовські прикордонники викинули білий прапор і заявили: «Ми з вами воювати не хочемо, ми тримаємо нейтралітет». Лише 23-25 вересня нові стрілецькі частини змогли реально організувати охорону кордонів.

Поки йшли бої в районі Вільно, війська 16-го стрілецького корпусу 11-ї армії були повернені на північний захід і рушили до Ліди. О 18 годині 18 вересня передові частини 100-ї стрілецької дивізії зайняли Крево. З ранку наступного дня з танкових батальйонів 100-ї та 2-ї стрілецьких дивізій і бронероти развідбатальону 2-ї дивізії була сформованамоторизована група під командуванням комбрига Розанова. В районі фільварку Бердовка група взяла в полон близько 300 польських солдатів, а пізно ввечері вступила в Ліду. О 7 годині 20 вересня їй було поставлене завдання наступати на Гродно. Тим часом головні сили корпусу просувалися на захід і до кінця 22 вересня досягли лінії Радунь - Ліда.

На фронті Фаніполь до Несвіжа 17 вересня перейшли в наступ частини кінно-механізованої групи Болдіна (5-й стрілецький, 6-й кавалерійський, 15-й танковий корпуси - 65 595 осіб, 1234 гармат і мінометів, 864 танки). На лівому фланзі рвався на захід 15-й танковий корпус (461 танк БТ, 122 бронеавтомобілі). До вечора його 27-а станкова бригада форсувала річку Сервеч, 2-а танкова бригада - річку Уша. Близько 16 години наступної доби 2-а бригада вже зайняла Слонім. Відступаючи, польський гарнізон спалив один із двох мостів через річку Щара. Вранці 19 вересня командир корпусу M.Л. Петров отримав наказ спільно з моторизованими загонами 13-ї та 4-ї стрілецьких дивізій під кінець дня зайняти Гродно й Сокулку, однак швидкість радянського просування сповільнилася через відставання тилів. Лише близько 16 години передовий загін 2-ї танкової бригади вступив у вже зайнятий козаками Волковиськ. 27-а танкова бригада увійшла у Дворець. Туди ж підтягувалася й 21-а важка танкова бригада (105 танків Т-28 і 29 танків БТ). Висмоктавши з баків останні краплі палива, броньована армада з 600 бойових машин завмерла. Протягом всього дня основні сили 15-го танкового корпусу простояли, розтягнувшись по дорозі від Слоніма до Волковиська, становляючи ідеальну мішень для авіації, якби вона у противника була. Зі сходу до Слоніму підходила 20-а мотобригада, що більше захаращувало дороги і затримувало підхід тилових колон.

Невдалі дії 15-го танкового корпусу в Білорусі призвели до того, що вже в листопаді 1939 року, за наполяганням Б. М. Шапошникова й начальника Автобронетанкового управління Д. Г. Павлова, було визнано необхідним розформувати ці громіздкі з'єднання (в Червоній Армії було чотири танкові корпуси) та мати в складі бронетанкових військ тільки окремі бригади зі штатною чисельністю 258 танків. У 1940 році, після сенсаційних перемог німецьких танкових груп у Франції, «помилку» вирішили виправити і приступили до створення двадцяти дев'яти механізованих 1000-танкових некерованих монстрів, сумна доля яких тільки підтвердила правильність прогнозів Шапошникова.

У всіх містах і містечках, зайнятих Червоною Армією, на підставі наказу командувача фронту від 19 вересня вводилося Тимчасове управління, до складу якого входили представники РСЧА й місцевого населення. Наказ вимагав, щоб всі установи та підприємства продовжували «нормально працювати», громадяни дотримувалися й охороняли революційний порядок, всіляко сприяли радянським військам і новим органам влади, а також припиняли «ворожі народу дії та виступи представників і агентів поміщицько-капіталістичних кіл колишньої Польської держави». Особам, які порушують порядок, посягають на народне добро, не здали за 24 години зброю, загрожувала «найсуворіша відповідальність». Встановлювалося ходіння радянських грошових знаків нарівні зі злотим за курсом: один рубль дорівнює одному злотому (досить швидко ринок підкоригує обмінний курс, він стане 1 до 12, а радянські функціонери для придбання «закордонного» ширвжитку почнуть збирати злоті).

Тимчасові управління насамперед набирали й озброювали загони Робітничої гвардії, за штатом приблизно 400 осіб у кожному, висловлюючись сучасною мовою, райцентрі (при цьому господарі підприємств зобов'язані були платити їм зарплату), і приступали до революційних перетворень: арештів і нерідко знищення польських офіцерів, поліцейських, лісників, іншого ворожого елементу, брали під охорону мости, вузли зв'язку, залізничні станції, банківські сховища, поміщицькі садиби, боролися зі «спекулянтами» й організовували «червоні обози» з продовольством для міст (як бувало завжди і скрізь, з приходом більшовиків зникали продукти), здійснювали конфіскації нерухомості, а також будь-якої власності, необхідної для функціонування нової влади, наприклад, друкарень. Разом з військами йшли покликані на службу, одягнені у форму, редактори та журналісти з уже задуманими газетами, які починали виходити й поширюватися буквально на третій-четвертий день. Фахівці НКВС полювали на архіви спецслужб, «шпигунів органів іноземної розвідки» й осіб, «які стоять на оперативному обліку». На заводах і фабриках створювалися Робітничі, на селі - Селянські комітети (якщо в комітетах «окопувалися куркульські та буржуазні елементи», їх розпускали й «обирали» заново): «Таким чином, Тимчасові управління та Робітнича гвардія виконували функції диктатури пролетаріату. Вони придушували опір експлуататорів, здійснювали соціалістичні перетворення в економіці, здійснювали революційний вплив на робітників і селян».

6-й козачий корпус (за складом - 4-а, 6-а, 11-а кавдивізії - це легендарна Перша Кінна, і командир корпусу А.І. Єременко - з «будьонівців»), «незважаючи на важкі умови місцевості й безцільний опір окремих польських частин», під кінець 17 вересня форсував річку Ушу. Відсутність серйозної протидії з боку противника дозволяла пришвидшити просування, чому, однак, не сприяло хронічне відставання тилів. Однак Єременко, повний рішучості з випередженням графіка «звільнити» центр Новогрудського воєводства й «батьківщину великого польського поета Адама Міцкевича», наказав організувати рухому групу в складі 31-го танкового полку 11-ї кавалерійської дивізії, мотострілецького батальйону й зенітно-кулеметного ескадрону. Під проводом командира корпусу група, здійснивши від кордону в цілому 100-кілометровий марш, до 20 години зайняла Новогрудок.

Населення міста, налякане «вигадками польських націоналістів», поховалося по домівках. Однак, побачивши, які чудові хлопці ці «червоні», повалило на вулицю. «Коли обережні жителі переконалися, що наші танки й кулемети не стріляють по домівках, а наші солдати привітно посміхаються, - писав Андрій Іванович, - незважаючи на пізню годину, виникла імпровізована демонстрація. З'явились і квіти, які жінки та дівчата підносили нашим воїнам. Спочатку рідко, а далі все частіше стали лунати вітальні вигуки. Ми проходили містом, а з усіх боків польською, білоруською та російською мовами лунало: «Хай живе Червона Армія!», «Хай живе Радянський Союз!» Здравиці на честь товариша Сталіна якщо і звучали, то Єременко про них не згадав: до моменту виходу мемуарів «культ» покійного вождя вже «розвінчали», а тіло винесли з мавзолею.

Прибулі в Новогрудок у наступні дні секретар ЦК КП (б) Білорусії П. К. Пономаренко, командувач кінно-механізованої групи І.В. Болдін, начальник артилерії Червоної Армії H. H. Воронов, маршал С. М. Будьонний - всі спостерігали суцільну радість, сльози радості та подяки «за звільнення від панського гніту й фашистської неволі»: «Дівчата прикрашають квітами бойові машини й коней червоноармійців і командирів. Села рясніють червоними прапорами». Тим не менш ночами, після мітингів з квітами, у «визволителів» летіли ручні гранати та звучала стрілянина, що коштувала життя декільком червоноармійцям і командирам, які займалися «виловлюванням бандитів».

Треба сказати, що більшість населення, особливо «єдинокровні брати», особливо у східних районах Польщі та сільській місцевості, дійсно раділи приходу Червоної Армії. Зіграли свою роль і національні суперечності, і класові, і довіра до радянської пропаганди, і бажання «відібрати й поділити», і страх перед німецькою окупацією. І були мітинги, і квіти, і вітання великому товаришеві Сталіну: «…в день звільнення нас від кривавого панського ярма шлемо тобі, дорогий вождь трудящих усього світу, полум'яні слова подяки за допомогу нам у боротьбі з польським фашизмом». Тільки, хоч убий, не віриться, що цю цидулу справді склали селяни «вьоскі Драздоу».

Активно співпрацювала з новою владою єврейська молодь: «Адже ми в той час уже знали, що євреї в Радянському Союзі займали високі державні посади, що росіяни одружуються на єврейках - це було модним».

Прикметно, що, згідно з численними свідченнями аборигенів, червоноармійці (як і їх бойові скакуни) не справляли враження людей, що добре харчуються та були дещо здивовані наявністю здорового рум'янцю на щоках пригноблених білорусів: «Солдати Червоної Армії добре ставилися до місцевого населення, говорили, що вже назавжди звільнили наш край від поляків, обіцяли, що будемо жити вільно і мирно. У той же час багато запитували, цікавилися «життям під польським гнітом». Були здивовані, тому що очікували побачити гірше… Адже їх переконували, що в Західній Білорусії голод, ми всі злидарюємо, гнемо спини на панів, а їхньому погляду постало щось інше: доглянуті будинки, худоба на подвір'ях, засіяні поля, люди одягнені та взуті».

Зі спогадів жителя Бреста С. Н. Сінкевича, представника російської «пригнобленої» меншини, що закінчив, до речі, російську гімназію: «На Шосейній вулиці з'явилися перші радянські танки. З почуттям найбільшої цікавості й абсолютно приголомшений, я побіг подивитися. Адже це наші, росіяни! На невеликих вантажних машинах типу ГАЗ сиділи солдати в дивних гострих шоломах. Поперек вантажівок були покладені соснові дошки, які служили сидінням для бійців, як тоді називали солдатів. Обличчя в них були сірі, неголені, шинелі й короткі ватяні куртки ніби з чужого плеча, халяви чобіт були зроблені з матеріалу на кшталт брезенту. Я підійшов до однієї з машин і спробував поговорити з солдатами. Однак всі присутні там мовчали й дивилися вбік. Нарешті один з них у форменому кашкеті з зіркою на рукаві заявив, що партія й уряд на прохання місцевого населення прислали Червону Армію, щоб звільнити нас від гніту польських панів і капіталістів. Я був дуже здивований убогим виглядом і якоюсь дивною нетовариськістю моїх одноплемінників… Одного разу до нас у будинок постукав капітан на прізвище Буйневич, проста й досить мила людина, який був дуже вражений, побачивши в нас швейну машину, електричну праску та ін.».

18 вересня корпус Єременка отримав завдання оволодіти Волковиськом, потім містами Гродно й Білосток, проте весь день простояв на місці через брак пального: тили пропали невідомо де, а на підступах до Новогрудка, забитих безперервно прибуваючими зі сходу радянськими військами, утворилася грандіозний затор. Виною тому, за твердженням Воронова, стала безперервна фієста в місті: «Вулиці… були забиті військами. В цьому й була причина стовпотворіння. Тут йшло справжнє народне свято. Місто раділо, народ заповнив вулиці. Регулювальники виявилися безсилі». В результаті було прийняте рішення для захоплення Волковиська об'єднати танкові полки двох дивізій кавалерійського корпусу в одну рухому групу, а третину машин, переливши з них паливо, залишити в Новогрудку чекати бензовозів.

У цей час 6-а Чонгарська Кубано-Терська кавалерійська дивізія другу добу продиралася через Налібокську пущу до Ліди, накопичуючи досвід «подолання лісисто-болотистої місцевості» - маневр був здійснений за наполяганням Єременка, як більш «відповідний задуму операції». Майбутній маршал взагалі любив експериментувати, наприклад, у тридцятиградусні морози помістити дивізію доби на три-чотири в курені з ялинника з метою вироблення в солдатів звички до «суворих умов».

На ранок 19 вересня мотозагін під командуванням командира корпусу, не зустрічаючи опору, ввійшов у Волковиськ. Місцеві жителі співали пісні й лізли цілуватись до запилених танкістів, пролетаріат негайно «приступив до встановлення своєї народної влади».

Приблизно в цей же час 152-й кавалерійський полк Чонгарської дивізії під командуванням «товариша Селюкова» після короткого бою зайняв Ліду, де, якщо вірити вітчизняним авторам, наші воїни взяли в полон 2500 осіб, захопили 300 гвинтівок, 100 тисяч набоїв, 23 літаки. Польські дослідники називають ці відомості «вельким кламством», тобто просто брехнею, тому що нев'янучим і найдостовірнішим джерелом інформації для наших істориків, як і раніше залишається газета «Правда» (в даному випадку від 5 жовтня 1939 року), що веде мовлення в унісон з «Фелькішер Беобахтер». Учасники подій стверджують, що на Лідському аеродромі до 19 вересня 1939 року взагалі не було жодного літака: 5-й авіаполк «карасів» відбув на захід ще в серпні, залишені навчальні машини знищили німецькі бомбовози, а тилові підрозділи полку пішли в Гродно. Гарнізон Ліди до моменту радянського вторгнення не перевищував 350 солдатів, яким ще ввечері 17 вересня видали платню за три місяці, цивільний одяг і наказали розходитися по домівках.

Для рейду на Гродно Єременком 20 вересня виділено 4-у кавалерійську дивізію. Але бойовим скакунам потрібний відпочинок, тому вперед знову був кинутий моторизований загін. На чолі колони на трофейному легковому автомобілі мчав сам Андрій Іванович.

З'єднання 5-го стрілецького корпусу (4-а і 14-а стрілецькі дивізії) перейшли кордон, зламавши слабкий опір польських прикордонників, взяли в полон 29 осіб, самі втративши 6 осіб убитими й пораненими 2. До 17-ї години частини корпусу вийшли на залізничну лінію Стовпці - Барановичі, а до 23 години досягли річки Уша. Протягом дня зі складу корпусу були виділені рухливі загони, які просунулися до річки Сервеч. Мотогруппа 4-ї стрілецької дивізії о 8 годині 19 вересня увійшла у Слонім, прийнявши в танкових частин понад 6 тисяч полонених. О 4 годині 20 вересня мотогрупа 119-го стрілецького полку ввійшла у Волковиськ, де була підпорядкована 15-му танковому корпусу. За три кілометри на захід від міста вона зіткнулася з двома ескадронами поляків і, втративши одного бійця вбитим, взяла в полон 150 осіб. 21 вересня основні сили 5-го стрілецького корпусу знаходились біля Зельви, а 119-й і 101-й полки були направлені до Гродно.

Ще в 1922 році територія Польщі була поділена на десять корпусних округів. У місті Гродно з населенням 58 тисяч осіб розташовувався штаб округу корпусу III, гарнізон складався з двох полків піхоти, 29-го полку легкої артилерії, 7-го танкового батальйону й дивізіону протитанкових гармат. У вересні 1939 року всі ці з'єднання знаходилися на німецькому фронті, і польські сили в Гродно налічували два імпровізованих батальйони й роту запасного центру 29-ї піхотної дивізії, 31-й вартовий батальйон, п'ять взводів позиційної артилерії (5 гармат), дві зенітно-кулеметні роти, батальйон національної оборони «Підстави», загони, жандармерії та поліції. В першій половині вересня зусиллями начальника укріпленого району «Гродно» полковника Богдана Гулевича було проведено ряд заходів з підготовки до вуличних боїв з німецькими частинами. Зокрема, були створені великі запаси пляшок, заповнених сумішшю нафти й бензину, багато солдатів та учнівська молодь пройшли практичний курс з використання цієї «протитанкової зброї». Однак на другий день після радянського вторгнення командувач округу 39-річний генерал Юзеф Ольшина-Вільчинський оголосив про демобілізацію армії, набір добровольців на «французький фронт» і перебрався з Гродно в Сопоцькин, ближче до литовського кордону. За ним слідом потягнулася цивільна адміністрація.

У Гродно залишився віце-президент Роман Савицький, який під сильним впливом патріотичної польської громадськості, в першу чергу - педагогічної, закликав усіх до оборони рідного міста. Під його керівництвом жителі почали копати окопи та рови, зводити на вулицях барикади і встановлювати протитанкові загородження. На підставі дозволів, виписаних міською радою, добровольцям роздавали з казарм зброю й набої. Для боротьби з бронетехнікою передбачалося використовувати 40-мм зенітки та пляшки з запальною сумішшю. Викладачки й учениці жіночих гімназій організовували санітарні пункти.

Керівництво обороною довірили полковнику Сєдлецькому; капітан Петро Корзон і майор Венедикт Серафін постали на чолі 1-го і 2-го батальйонів. Комендант гарнізону полковник Броніслав Адамович на керівництво не претендував, схиляючись, відповідно до наказу згори, до евакуації в Литву. Однак, коли 18 вересня прийшла звістка про те, що в сусідньому містечку Скідель «білоруські та жидівські» комуністи захопили владу, насамперед заарештувавши і трохи пострілявши «пілсудчиків», полковник діяльно приступив до організації каральної експедиції. Рано вранці 19 вересня сотня солдатів і поліцейських на вантажівках виїхала в Скідель. Прибувши на місце, поляки швидко ліквідували новоявлений ревком, звільнили заарештованих і приступили до екзекуцій. Заворушення, організовані місцевими «червоними» активістами, що приступили до формування Червоної Гвардії, мали місце і в Гродно, але були жорстко придушені військовими. Польські мемуаристи, кажучи про дії «п'ятої колони», незмінно вказують на євреїв і білорусів, не приховуючи глибоко вкоріненої до них недовіри з боку «титульної нації». У зв'язку з цим характерний епізод приводить Гродненська вчителька: «Хтось сказав мені, що євреї, які до цієї пори трималися осторонь, розтягують зброю з казарм. Схвильована, побігла до казарм і прибула як раз в той момент, коли під'їхала підвода, повна єврейської молоді. Всі євреї мали на рукавах біло-червоні стрічки, а зачарований цим якийсь наївний капітан роздає їм гвинтівки й набої. Закричала на нього: «Мало нам німців і москалів, а пан ще жидів на нас озброює!» Через хвилину телефоном він отримав наказ Савицького: зброю можна видавати тільки за свідоцтвом міської ради». Слідом вийшов наказ: ті, що не мають дозволу, зобов'язані зброю здати під загрозою смертної кари. У підозрілих будинках були проведені обшуки.

І справді, негаразд щось було в польському «королівстві».

Після полудня 19 вересня стало відомо, що радянські танки знаходяться недалеко від Гродно. Правда, атаку очікували зі сходу, з боку Вільно й Ліди, але росіяни, застосувавши військову «хитрість», підступили до міста з півдня. Що було тільки на руку оборонній стороні, оскільки нападникам належало форсувати Німан і висаджуватися на крутий правий берег.

З'єднання 15-го танкового корпусу висувалися до цілі хвилями, в міру заправки пальним. Першими вранці 20 вересня до Гродно вийшли 50 «бетушок» 27-ї танкової бригади. Танкісти з ходу атакували противника і, прорвавши слабку оборону на південних передмістях, вийшли до Німану. Кільком бойовим машинам під командуванням майора Ф.І. Квітко вдалося по мосту прорватися в самий центр, до площі Свободи. «Червоні прапорці тріпотіли над ними, - згадував очевидець. - На головному танку був букет квітів - десь його вітали квітами, але тільки не в Гродно».

Прокинувшись від заціпеніння, викликаного раптовою появою прямо під вікнами радянських бойових машин, народ повалив на вулиці, але знову ж таки не для участі в святковому мітингу. Танки, які не мали підтримки піхоти, з усіх боків зазнали нападу солдатів, поліцейських та молоді, котрі використовували малокаліберні гармати, які можна було порахувати на пальцях, і пляшкові «гранати», які були чи не в кожного гімназиста. Незважаючи на безперервний вогонь з усіх вогневих точок, танки спалахували один за іншим. Командирський БТ вибухнув разом з екіпажем.

«Ми кидали гранати і стріляли з рушниць, щоб відвернути вогонь на себе, - згадував учасник бою сержант Алоїзій Таудул. - Пілот(з наземних служб 5-го авіаполку), скориставшись моментом, підбігли до танка. Сержант з пляшкою бензину піднявся на башту, яка весь час нервово оберталася. На заклик: «Вилазь, товаришу, не бійся, а то спалю», - відповіді не було, а башта знову повернулася - і вистрілила. Сержант відкрив пляшку, полив бензином щілини і дах вежі, зіскочив, запалив сірник і кинув на танк. Спалахнуло полум'я, вежа перестала обертатися, але вибуху боєприпасів, якого ми всі чекали, не було… Пізніше я бачив трупи трьох радянських танкістів, які лежали поряд з танком, знищеним пілотом. До цього часу не можу зрозуміти, чому вони не були обгорілими. Ймовірно, вони задихнулися від нестачі кисню».

В результаті шість бойових машин були спалені, інші відійшли назад за Німан, члени екіпажів частково загинули, частково потрапили в полон. Серед останніх гродненці впізнали земляків, які втекли в Радянський Союз ще до початку війни. Колишній поліцейський розповідав: «Ми вибігли на ріг вулиць Наполеона і Гувера, де палав другий танк. Там побачили таку сцену: на землі лежав один убитий більшовик, а інший - поранений. Якийсь цивільний замахнувся карабіном і хотів добити пораненого прикладом, але постовий Москалюк завадив йому, чим викликав невдоволення натовпу, що зібрався. Тим часом поранений кричав: «Не вбивайте, я прийшов вас звільнити», - що ще більше розлютило натовп. При вбитому Москалюк виявив водійське посвідчення, в якому ми прочитали: «Технік другого рангу Олександрович (імені не пам'ятаю), місце народження м. Гродно». З'ясувалося, що поліції добре відома ця єврейська сім'я, а саме цей переслідувався за комуністичну діяльність і втік до Росії, а тепер, добре знаючи місто, приїхав, щоб нас «звільнити».

За польськими даними, ще 12 радянських танків вдалося підбити в районі моста через річку, куди були перекинуті зенітні «бофорси» на механізованій тязі. Солдати й добровольці зайняли окопи на правому березі й вели вогонь з кулеметів. Перестрілка на лінії Німану тривала весь день. Жінки і школярі надавали допомогу пораненим, приносили бійцям їжу й боєприпаси.

Увечері 20 вересня за підтримки наспілого 119-го стрілецького полку 13-ї стрілецької дивізії, 27-а танкова бригада займалася зачищуванням південної частини Гродно, а підтягнута артилерія приступила до обстрілу заніманської частини міста.

Вночі група молодшого лейтенанта Шайхуддінова за допомогою місцевих провідників на човнах переправилася на правий берег річки за два кілометри на схід від міста, але її просування було зупинене вогнем кулеметних точок, обладнаних в районі цвинтаря. В ході нічного бою 119-му полку вдалося закріпитися на правому березі та вийти на підступи до східних околиць. Поляки, в свою чергу, здійснювали вилазки на радянські позиції.

На станцію Гродно з настанням темряви прибули два ешелони з евакуйованими польськими військами. Частина з них влилася в ряди захисників міста, наприклад, загін з двох батальйонів запасного центру 19-ї піхотної дивізії під командуванням полковника Блюмського. Своїм ходом добралися до цілі та вирішили затриматися 101-й і 102-й уланські полки резервної кавалерійської бригади на чолі з генералом Пшезьджецьким, який взяв на себе керівництво обороною. «Гродно немов вимерло, - згадував командир ескадрону уланів підпоручик Януш Вільхорський, - ворота зачинені й замкнені на засуви, вікна закриті віконницями. На вулицях зустріли тільки раз поліцейський патруль. То в одному, то в іншому місці стояли корпуси спалених радянських танків. У пам'яті залишився зруйнований артилерійськими снарядами кінематограф, з виваленим на вулицю апаратом і обгорілими стрічками фільму, які валяються на проїжджій частині, на розбитій стіні безглуздо виглядали фрагменти барвистих плакатів з американськими кінозірками».

Найбільш розсудливі покидали приречене на «звільнення» місто. Так, вранці 21 вересня велика група військових, поліцейських, службовців загальною чисельністю близько тисячі осіб під керівництвом полковника Адамовського на реквізованих машинах, автобусах, возах, велосипедах і пішки, незважаючи на протести жителів, евакуювалася з Гродно в напрямку литовського кордону. Поранених захисників жителі завбачливо переховували у своїх будинках, залишивши в госпіталі тільки постраждалих від обстрілів обивателів і полонених червоноармійців.

Тим часом до міста підійшов радянський 101-й полк 4-ї стрілецької дивізії, який також переправився на правий берег і розвернувся на північ від 119-го полку. О 6 годині полки, посилені чотирма гарматами і двома танками, перейшли в наступ і, незважаючи на контратаки поляків, до 12 години вийшли на лінію залізниці, а до 14 години досягли центру Гродно. Радянські стрілецькі підрозділи були підтримані вогнем і гусеницями підтягненої моторизованої групи 16-го стрілецького корпусу, яка придушила вогневі точки на східній околиці. Проте, потрапивши під фланговий вогонь кулеметів, піхота знову відійшла на околицю, а танки знову змушені були вести вуличні бої поодинці. Так, пляшками з горючою сумішшю поляки спалили разом з екіпажем танк командира взводу молодшого лейтенанта Александрова й механіка-водія Комарова. До вечора бойові машини теж були виведені з міста.

До самих сутінків кипів бій у районі Королівського Замку, казарм 81-го піхотного полку та розташованої поруч з казармами будівлі школи.

«Залишки польської армії, головним чином офіцерські частини й банди фашистських молодчиків, - кипіла обуренням газета «Советская Белоруссия», - безсилі у відкритому бою призупинити нищівний натиск Червоної Армії, закріпилися в Гродно, боягузливо сховавшись за спини мирного населення.

- Стріляйте, товариші, так, щоб кожен снаряд потрапляв у ціль і тільки в ціль, - казав старший політрук тов. Швейкін бійцям, які встановлювали гармати на вогневій позиції. - Ні один снаряд не повинен потрапити в будинки мирних громадян.

Слідом за командою командира батареї капітана Кудрявцева пролунав постріл.

- Взводом вогонь!

Шматки відбитої цегли та бляхи полетіли вниз. Наступні снаряди розривалися всередині фортечної вежі, руйнували окопи перед фортецею. Ні один снаряд не ліг повз ціль. Це була справді снайперська стрілянина. А в цей час стрілецькі батальйони увірвалися в південно-східну частину міста й почали закріплюватися там».

Особливе задоволення радянським «снайперам» доставляла стрілянина по баштах костелів.

Взагалі радянські засоби масової інформації в цей період, та й сорок років опісля, культивували патологічну ненависть до «панів». Польські захисники своєї країни характеризувались не інакше як «бандити» й «пихаті шляхтичі», «сволота» й навіть «підлий ворог, який наважився підняти на нас руку». Зважитись на відсіч рідній всім пригнобленим Червоній Армії могли тільки «фашисти» й недобита «офіцерня». Зате оборона Варшави та бій з німцями в районі Томашова-Любельського, згідно нашої історії, «показали силу й рішучість польського робітничого класу, трудового селянства і патріотично налаштованої інтелігенції битися з ненависним ворогом».

Упертий опір «пихатих шляхтичів» у Гродно миттю видув з голів червоноармійців всі інструкції про «лояльне ставлення» і позолочений образ «воїна-визволителя». На війні як на війні. Ось ще картинка зі спогадів гродненської вчительки: «…танк зупинився просто переді мною. На лобовій броні розп'ята дитина, хлопчик. Кров з його ран стікає цівками по металу. Починаємо з Данкою звільняти прив'язаного шматками ременів хлопця, не усвідомлюючи, що коїться навколо. З танка вискакує чорний танкіст, в руці браунінг - погрожує нам, з сусіднього будинку з піднятими вгору кулаками вибігає молодий єврей, кричить хрипким голосом - у чомусь звинувачує нас і хлопчика. Для мене вони не існують. Бачу тільки очі дитини, повні страху й муки. Я бачу, як звільнений від вузлів він тягнеться до нас з безмежною довірою. Висока Данка одним рухом знімає дитину з танка і кладе на ноші. Я вже перебуваю в головах, і, залишивши занімілими від нашої зухвалості катів, - тікаємо. У хлопчика п'ять кульових поранень (знаю - це польські кулі сікли по ворожих танках) і велика втрата крові, проте він притомний. Його звати Тадеуш Ясинський, йому 13 років, єдиний син Софії Ясинської, службовця, батька немає. Він пішов в бій, кинув пляшку з бензином у танк, але не запалив її… не вмів… Вискочили, били, хотіли застрелити, а потім розіп'яли на лобовій броні».

З півдня в цей день безперервно атакувала підтягнута до 9 години ранку 20-а моторизована бригада 15-го танкового корпусу. Прибулий у другій половині дня зі своїм мотозагоном Єременко вирішив особисто очолити операцію із захоплення моста. Сівши в танк, комкор рушив на чолі атаки, але ворожий снаряд заклинив башту. Пересівши в іншу машину, Єременко знову очолив атаку і прорвався на міст, але тут від перегріву заглух мотор. В ході дуелі з вогневими точками противника знову виявилася пошкодженою башта. Нарешті механіку-водію вдалося завести двигун, і танк рушив по схилу моста назад, щоб через сотню метрів знову заглухнути, Єременко пересів у третій БТ і знову увірвався на міст, але уперся в бетонні блоки, що стали непереборною перешкодою. Протягом двох з половиною годин танк вів вогонь по протилежному березі з місця, що тільки підтверджує відсутність у поляків-яких пристойних протитанкових засобів.

Як згадував Єременко: «Поляки вчинили нам сильний, але абсолютно безглуздий опір… Мені довелося вперше взяти особисту участь у танкових атаках і познайомитися з бойовими якостями наших танків, зрозуміти суть деяких тактичних прийомів при діях танків у наступі на перетятій місцевості та в населеному пункті. Це був, загалом, не дуже веселий досвід: в бою на підступах до Гродно я і всі танкісти з екіпажу танка, який служив мені рухомим КП, були поранені, а всі три танки, на яких я послідовно керував боєм, виведені з ладу…»

20-а мотобригада в ході боїв 21 вересня змогла зайняти південно-західну околицю міста, але переправитися через Німан не зуміла через сильний рушнично-кулеметний вогонь з протилежного берега. Увечері підійшла 4-а кавалерійська дивізія. Новий штурм було призначено на ранок. Однак командувач оборони міста генерал Пшезьджецький вже прийняв рішення залишити Гродно й віддав своїм військам наказ відходити на північ. У ніч на 22 вересня, під прикриттям темряви, захисники залишили місто (в їх числі Роман Савицький, він ще повернеться і буде розстріляний німцями в 1942 році). Вранці Гродно було зайняте частинами Червоної Армії. На полі бою було поховано 644 трупи, взято в полон 1543 військовослужбовців противника, трофеями стали 514 гвинтівок, 50 револьверів, 146 кулеметів, 1 зенітна гармата, 1 міномет. Радянські втрати склали 57 осіб убитими, 159 пораненими, було підбито 19 танків і 4 бронемашини. Польські джерела стверджують, що в боях за Гродно було вбито й поранено 800 командирів і червоноармійців.

У наступні дні переможці, скривджені в найкращих почуттях, чинили розправу. Біля Собачої Гірки розстріляли два десятки взятих у полон «фашистських молодчиків» - школярів у віці від десяти до вісімнадцяти років. На вулицях проводили обшуки, в першу чергу молоді, і якщо знаходили хоча б складаний ножик, вбивали на місці. Тіла купами скидали перед костелом. Якийсь молодший лейтенант-зв'язківець зі 101-го полку на прізвище Дубовик, якому 22 вересня доручили відконвоювати з Гродно групу полонених, влаштував по шляху дізнання та розстріляв 29 осіб, ну явних ворогів, «замаскованих офіцерів». За два дні було вбито близько 300 захисників та жителів міста.

Тим часом командування 2-ї танкової бригади, що отримало завдання захопити Сокулку, але так і не дочекалося пального, було змушене створити загін під командуванням капітана Новикова в складі 43 танків, мотострілецької роти та взводу протитанкової артилерії, якому було передане все наявне пальне. Виступивши з Волковиська о 7 годині 20 вересня, загін зайняв Сокулку о 14 годині. 11-а кавдивізія і 5-й стрілецький корпус просувалися на захід і південний захід від Волковиська.

19 вересня після закінчення зосередження кордон перейшли війська 10-ї армії (6-а, 33-я і 121-а стрілецькі дивізії - 42 135 осіб, 330 гармат і мінометів, 28 танків), які під кінець дня досягли річок Німан і Уша. Продовжуючи повільне просування у другому ешелоні Білоруського фронту, війська армії до 20 вересня вийшли на рубіж Новогрудок - Городище. Наказом командувача Білоруського фронту армії був підпорядкований 5-й стрілецький корпус.

На фронті 4-ї армії (40365 осіб, всього 184 гармат і мінометів та 508 танків) під кінець першого дня наступу 29-а танкова бригада (240 танків Т-26) зайняла місто Барановичі за 50 кілометрів від кордону і розташований тут же укріплений район, який не був зайнятий польськими військами з причини їх відсутності. Гарнізон складався з господарських підрозділів відправленої на війну з німцем 20-ї піхотної дивізії, поліцейських, ненавчених новобранців та управління фортифікаційних робіт. «Опір противника, - рапортував начальник бронетанкових військ фронту комбриг Д. К. Мостовенко, - який очікувався в районі укріплень Барановичі, попереджений сміливими діями командира 29-ї танкової бригади, який наказав перелити паливо з танків 3-го батальйону в машини 1-го і 2-го батальйонів». Першим у місто ввійшов танковий батальйон під командуванням майбутнього генерала армії майора І.Д. Черняховського. В районі Барановичів, за радянськими даними, було взято в полон до 5000 польських солдатів, захоплені 4 протитанкові гармати та два ешелони з продовольством. 8-а стрілецька дивізія за цей час ледве допленталась до Несвіжа, а 143-я стрілецька дивізія полковника Орлова зайняла Клецьк.

До закінчення 18 вересня 29-а і 32-а (220 танків Т-26) танкові бригади, просуваючись по шосе Барановичі - Кобрин, вийшли на річку Щара південніше Слоніма, знову значно відірвавшись від стрілецьких підрозділів. 8-а дивізія минула Барановичі, а 143-я просунулася до Синявки. 19 вересня танкові бригади досягли Берези-Картузької, де розділилися: 29-а з доданим їй стрілецьким батальном 8-ї дивізії повернула на Пружани, 32-а бригада з батальйоном 143-ї дивізії продовжувала котитися по шосе на Кобрин; 8-а дивізія досягла річки Щара, а 143-я стрілецька обходила Барановичі з півдня, зайнявши позиції на околиці Пружан, 29-а танкова бригада С. М. Кривошеїна вела розвідку в бік Бреста. Біля Відомлі 20 вересня був встановлений контакт з німецькими частинами. До комбрига доставили групу з декількох німецьких офіцерів і солдатів, які повідомили, що Брест вже ними зайнятий. Кривошеїн доповів про зустріч Чуйкову, потім під марші у виконанні бригадного оркестру пригощав гостей російським борщем і шашликом, сфотографувався з ними на тлі ленінського намету і на прощання попросив передати гарячі вітання генералу Ґудеріанові. Увечері комдив Чуйков поставив 29-й танковій бригаді завдання у взаємодії зі 151-м стрілецьким полком не пізніше 14 години наступного дня зайняти Брест, який, згідно з протоколом про демаркаційну лінію, відходив до СРСР, і утримувати його, якщо буде необхідність, до підходу основних сил. 32-й танковій бригаді та 143-ї стрілецької дивізії слід було зайняти Кобрин, звідти прямувати на Черняїв і Малориту. У ніч на 22 вересня танкова рота 32-ї бригади з доданими їй піхотинцями після бою з польським загоном увірвалася в Городець на Королівському каналі. Втрати склали 6 осіб убитими, 2 пораненими і 2 танки. У полон було взято 30 польських офіцерів і 300 солдатів. Одну бойову машину відправили на розвідку в бік Антополя, але поляки спалили її разом з екіпажем.

До початку війни в місті, на радянських і німецьких картах позначеному як Брест-Литовський, а поляками перейменованому в Брест-над-Бугом, розміщувався штаб округу корпусу IX під керівництвом генерала Клеберга, до складу якого входили частини Білостоцького, Новогрудського, північна частина Люблінського і більша частина Поліського воєводств. На території округу дислокувалися 9-а, 20-а, 30-а піхотні дивізії, 9-а кавалерійська бригада, 4-й бронетанковий батальйон з частинами посилення й забезпечення. З початком мобілізації всі ці частини були виведені до німецького кордону, їх місце займали резервні та запасні підрозділи, а менш ніж через два тижні після початку бойових дій фронт раптово опинився поряд з Брестом. З півночі до міста стрімко наближався XIX корпус «швидкохідного Гайнца» в складі 3-ї і 10-ї танкових, 2-ї і 20-ї моторизованих дивізій.

9 вересня генерал Клеберг був призначений командувачем формованої оперативної групи «Полісся», яка повинна була організувати оборону на лінії Брест - Пінськ. З окремих частин і мобілізованих запасників на базі запасного центру 30-ї піхотної дивізії формувалася дивізія «Кобрин». У ніч на 12 вересня командувач і його штаб перемістилися в район Пінська.

Керувати обороною Бреста був залишений 49-річний відставний генерал Костянтин Плісовський. Організований ним невеликий штаб наполовину складався з офіцерів запасу, за станом здоров'я непридатних до стройової служби. Начальником штабу став підполковник Алензі Горак, командувачем піхоти - підполковник Юліан Сосабовський, його заступником - підполковник Костянтин Солтан, начальником зв'язку - капітан Єжи Єжевський, польовою артилерією командував майор Станіслав Комарницький, зенітною батареєю - капітан Станіслав Малецький.

Угрупування «Брест» складалася з маршових батальйонів 34-го, 35-го і 82-го піхотних полків, 1-ї роти маршового батальйону тридцять третього полку, 81-го і 82-го вартових, 56-го саперного батальйонів, 112-ї і 113-ї окремих танкових рот, які мали на озброєнні по 15 стареньких «Рено» FT-12, а також взводу танкеток TKS, 9-го автомобільного дивізіону, 49-го дивізіону польової артилерії, 3-ї зенітної батареї, караульної роти, роти зв'язку, окремих груп офіцерів та солдатів різних родів військ і медико-санітарної служби. Польські сили загалом налічували близько 4000 солдатів і офіцерів, 18 польових гармат, 8 зеніток, 36 танків і танкеток. Генерал Плісовський, не маючи сил організувати оборону по лінії зовнішніх фортів Брестської фортеці, прийняв рішення дати бій у Цитаделі, а також прикривати північні й західні підступи у Кобринському й Тереспольскому укріпленнях. Піхота зайняла позиції на валах, де були обладнані кулеметні гнізда й викопані окопи повного профілю. Вся артилерія й частково вкопані в землю танки були сконцентровані на північному напрямку. Сапери провели мінування під'їздів до фортеці, мостів, що ведуть на Центральний острів, і підступів до Цитаделі. На залізничній станції стояли в готовності два бронепоїзди.

Передові німецькі підрозділи вийшли в район Бреста 13 вересня і вступили у вогневий контакт з польськими загонами. Того ж дня генерал Плісовський повідомив генерала Клеберга про те, що частина німецьких танкових і моторизованих з'єднань обходить Брест з північного сходу, прямуючи до позицій польської дивізії «Кобрин». Щоб скувати маневр противника, Плісовський вислав у східному напрямку бронепоїзд № 55 «Бартош Гловацький» (озброєння: чотири 100-мм гаубиці, дві 75-мм зенітні гармати, два 40-мм «бофорси», 8 кулеметів «максим») під командуванням капітана Анджея Подгурського. В районі Жабинка, за 20 кілометрів на схід від Бреста, з бронепоїзда вивантажили взвод танкеток, переобладнаних у бронедрезини, які вели розвідку в бік мосту через річку Мухавець. Тут вони зіткнулися з розвідувальними бронеавтомобілями 3-ї танкової дивізії німців. В ході бою три польські машини були підпалені, а дві відступили. Подальше просування німців було тимчасово призупинене вогнем бронепоїзда. Проте, побоюючись бути відрізаним від Бреста, капітан Подгурський прийняв рішення повернутися в місто. В цей же час бронепоїзд № 53 «Сміливий» під командуванням капітана Мечислава Малиновського провів розвідку в бік Високого, в північному напрямку, де зіткнувся з танками 10-ї німецької дивізії. Бронепоїзд здійснив вогневий наліт, а потім відступив. Передбачаючи, що противник незабаром захопить брестський залізничний вузол, генерал Плісовський відправив обидва бронепоїзди в бік Ковеля.

Вранці 14 вересня 3-я танкова дивізія генерала Ґайра фон Швепенбурга захопила Жабинку, перехопивши залізниці на Кобрин і Барановичі. Опівдні 10-а танкова дивізія, якою командував генерал Штумпф, зайняла Брест і залізничний вокзал. 20-а мотодивізія генерала Вікторина рухалася від Волчина, вздовж правого берега Бугу до фортеці. Передові підрозділи 3-ї танкової дивізії обходили місто зі сходу і висувалися до Бугу.

Розвідувальний батальйон і 8-й танковий полк 10-ї дивізії, підтримані артилерією й авіацією, з ходу атакували лінію польської оборони в Кобринському укріпленні. Цей натиск був відбитий вогнем протитанкових рушниць, артилерії та 112-ї танкової роти. Непереборною перешкодою виявилися польські танки, які заблокували Північні ворота своїми корпусами й гарматно-кулеметним вогнем. Для підстраховки, на випадок прориву «панцерів» противника за 150 метрів позаду воріт знаходилася позиція батареї зенітних гармат підпоручика Анджея Блешинського. Кілька німецьких машин підірвалися на мінах, піхоту розстрілювали впритул з добре замаскованих стрілецьких позицій. В другій половині дня німці відновили атаки. В запеклій сутичці розтанули обидві польські танкові роти, але оборона знову встояла.

Після перегрупування сил генерал Ґудеріан організував масований штурм за всіма правилами: 10-а танкова дивізія повинна була наступати вздовж шосе Чорнавчиці - Брест, 20-а моторизована - уздовж правого берега Бугу, 3-а танкова дивізія - зі східного й південного боків, завершивши оточення фортеці. Німецькі дивізії володіли значною перевагою в силах і засобах, що гарантувало їм успіх. При цьому поляки нічого не могли протиставити потужному вогню німецької артилерії та бомбардуванням з повітря, крім старих валів і казематів. Проти 154 німецьких танків було півтора десятка протитанкових рушниць, проти 260 гармат і мінометів - 18 польових гармат і 8 зеніток. Всю ніч німецькі гармати вели обстріл фортеці.

Вранці 15 вересня після масованої артилерійської та авіаційної підготовки підрозділи 10-ї танкової та 20-ї моторизованої дивізій пішли на штурм. Захисники фортеці чинили запеклий опір. Бій у багатьох місцях переходив у рукопашні сутички та тривав весь день. Під час вогневих нальотів і повітряних бомбардувань захисники укріплень, залишивши спостерігачів, йшли в каземати, коли наступала тиша - займали окопи. Наступ німців захлинувся на гребені фортечних валів. Генерал Ґудеріан знову перейшов до систематичних авіаційних та артилерійських ударів, які наносили непоправної шкоди захисникам фортеці. Поранених польських солдатів по мосту через Буг відносили до госпіталю на Південному острові, частину з них евакуювали в Тересполь.

Близько 10 години ранку 16 вересня штурмові загони 10-ї танкової та 20-ї мотодивізії силами двох піхотних батальйонів за підтримки танків і артилерії почали рішучий наступ на лінію польської оборони. Німецька піхота піднялася на гребінь валів, але атака знову захлинулася, оскільки солдати не виконали наказу наступати безпосередньо за вогневим валом. Особливо запеклий бій розгорнувся в районі Північних воріт, де захищався маршовий батальйон 82-го піхотного полку капітана Вацлава Радзишевського за підтримки декількох гармат 49-го дивізіону. Стурбований Ґудеріан прибув до місця подій, але й у його присутностіпіхота не домоглася успіху й відступила з важкими втратами. Пострілом польського снайпера був смертельно поранений ад'ютант командувача корпусу підполковник Браубах. У запеклому дводенному бою тільки 69-й полк 20-ї мотодивізії втратив 127 осіб убитими, 7 затонулими і 237 пораненими.

Проте становище захисників ставало безнадійним. Угрупування «Брест» було на межі знищення, втрати вбитими й пораненими становили 40 відсотків, закінчувалися снаряди і гранати, допомоги не було. Горіли казарми, багато укріплень були перетворені на руїни. На окремих ділянках німцям вдалося зачепитися за фортечні вали і змусити польські підрозділи відступити в Цитадель. Генерал Плісовський, який отримав осколкове поранення, до цього часу втратив зв'язок з командуванням у Пінську й не мав жодної інформації про становище на фронті та ситуацію в країні. Тим часом Варшава вже була повністю блокована. Група армій «Південь» з'єдналася в районі Влодави з групою армій «Північ», замкнувши кільце оточення навколо основних сил польської армії. Загальне керівництво військовими діями практично було відсутнє. Всього цього у фортеці не знали. Було лише відомо, що в напрямку Білої Підляської частин противника ще не було, а між Бугом і Віслою відходить на південь тридцять третя польська піхотна дивізія. Близько 17 години 16 вересня генерал Плісовський скликав нараду командирів ділянок оборони, на якій було прийняте рішення: «Не бачачи можливості подальшого утримання фортеці й оцінюючи, що відхід з неї не завдасть шкоди всій операції», покинути Цитадель через вільний шлях на Тересполь - Кодень.

Пізно ввечері, коли вогонь німецької артилерії став менш інтенсивним, з фортеці через Тереспольські ворота вийшли командування і штаб оборони, маршові батальйони 34-го і 35-го полків, вартові батальйони, артилеристи, обоз і машини з пораненими. З настанням ночі дорога на Тересполь була заповнена відступаючими польськими частинами. Прикривати відхід залишилися солдати 82-го маршового батальйону і 2-а рота саперів. Сапери повинні були залишити позиції останніми, знищивши за собою мости й замінувавши дорогу.

Німці вночі з 16 на 17 вересня перекинули на лівий берег Бугу 76-й піхотний полк 20-ї мотодивізії під командуванням полковника Ґольніка, плануючи наступ із західного напрямку. В темряві на тереспольскому шосе сталося кілька сутичок польського ар'єргарду з передовими німецькими патрулями.

Сапери 2-ї роти продовжували очікувати в Цитаделі підрозділи 82-го маршового батальйону. В Кобринському укріпленні гримів бій. Зв'язкові, послані до капітана Радзишевського з наказом відходити, не повернулися. Пізніше з'ясувалося, що командир заявив підлеглим, що дозволяє їм відступити, але сам буде битися до кінця. Солдати вирішили залишитися разом з ним. Близько півночі сапери при світлі ракет побачили танки й піхоту, які рухалися з півночі до Цитаделі. Одночасно прийшла звістка, що дорога на Тересполь захоплена противником. Так і не виконавши завдання, невеликий загін саперів через Холмські ворота просочився на Південний острів, а потім щасливо вийшов в околиці Страдичі.

У першій половині дня 17 вересня через Західний острів в Цитадель по незруйнованому мосту коло Тереспольських воріт увірвався 76-й піхотний полк німців. З боку міста до фортеці увійшли підрозділи 20-ї моторизованої дивізії. Втрати обох сторін у цій битві невідомі. У полон у районі Брестської фортеці потрапили 988 польських солдатів і офіцерів, в основному поранені. Багато тяжкопоранених і контужених довелося залишити в госпіталі. З ними до кінця були лікарі-офіцери, санітари й медсестри під керівництвом капітана Фелікса Драгана. Частина захисників заблукала під час маршу на Тересполь і, наткнувшись на противника, була взята в полон. Однак більшість польських підрозділів прибули в призначене місце збору в район Коденя. Близько 2000 польських солдатів і офіцерів угруповання «Брест» під командуванням підполковника Горака продовжували боротьбу на Люблінщині до 1 жовтня.

В Поліссі були розгорнуті війська 23-го стрілецького корпусу (52-та стрілецька дивізія та кораблі Дніпровської флотилії) комдива С. Д. Акімова, яким було заборонено переходити кордон до особливого розпорядження. Корпус приєднався до визвольного походу лише ввечері 18 вересня, завдаючи удар у фланг і тил оперативній групі «Полісся» генерала Клеберга (втім, про її наявність радянське командування не мало поняття). До складу групи входили піхотна дивізія «Кобрин» (сім батальйонів піхоти, два гаубичні дивізіони), Підляська кавалерійська бригада й Пінська річкова флотилія, що налічувала 102 бойові та допоміжні одиниці. Головною ударною силою флотилії були чотири монітори типу «Варшава» та два монітори типу «Краків».

Біля самого радянського кордону, в Давид-Городку, з 15 вересня розміщувалася евакуйована з Варшави штаб-квартира Корпусу прикордонної охорони під керівництвом генерала Вільгельма Орлика-Рюкеманна, якому номінально підкорялися всі польські прикордонні частини. Однак реально генерал мав зв'язок тільки з бригадою КОР «Полісся», батальйоном КОР «Клецьк» і полком КОР «Сарни».

17 вересня близько 5 години ранку командування КОР отримало повідомлення, що радянські війська перейшли кордон і напали на прикордонні застави. «Не тільки з моменту оголошення загальної мобілізації, а й до кінця війни керівництво КОР не отримало жодної директиви або наказу, що нам робити - на випадок війни з Німеччиною або війни на два фронти», - зазначав у донесенні Рюкеманн. Весь цей час Корпус прикордонної сторожі грав лише роль резерву живої сили для формування армійських з'єднань…

Проте на запити командирів генерал без коливань віддав наказ про організацію оборони та вчинення опору противнику, хоча він чудово розумів, що прикордонна варта занадто слабка, щоб стримати натиск Червоної Армії. Командувач розраховував дати хоч якийсь час для підготовки до бойових дій з новим ворогом частинам Війська Польського, що розміщувалися в Поліссі. Проте зв'язатися з генералом Клебергом йому не вдалося. Тим часом у штаб оперативної групи «Полісся» звістка про радянське вторгнення прийшла від командира бригади КОР підполковника Ружицького-Колодейчика. Генерал Клеберг, також усвідомлюючи слабкість і малочисельність прикордонних частин, віддав наказ чинити опір як можна довше, а в разі невдачі відходити на захід. Через відсутність зв'язку між двома досить численними польськими угрупуваннями - КОР, що налічувало майже 7000 осіб, і групою «Полісся» - вони діяли незалежно одне від одного.

Польські прикордонники, незважаючи на велику перевагу в силах частин Червоної Армії, вчинили їм запеклий опір. Так, батальйон «Людвіково» під командуванням капітана Анджея Шумлінського чисельністю в 700 бійців і командирів, з яких 100 взагалі не мали зброї, вів бій до 15 години і своїх позицій не здав, поки не отримав наказ на відступ до Лунинця. Його втрати склали 8 осіб убитими, пораненими 9, 7 потрапили в полон. До Лунинця, на з'єднання з бригадою «Полісся», лісами відходив і батальйон «Клецьк». Частини КОР були відтіснені в південному напрямку, але не втратили боєздатності і здаватися не збирались.

Генерал Клеберг вирішив оборонятися ввіреними йому силами до кінця, розгорнувши їх на північ і використовуючи численні природні перешкоди. Уночі з 17 на 18 вересня він віддав спільний наказ про оборону Полісся на лінії Кобрин - Пінськ - Лунинець.

Весь день 18 вересня ліве крило дивізії «Кобрин» під командуванням полковника Адама Еплера, зайнявши позиції по березі каналу і річки Мухавець і підірвавши міст, билося за рідне місто з частинами 2-ї моторизованої дивізії генерала Бадера.

Увечері пішов фланговий удар 23-го стрілецького корпусу Акімова, що наступав із заходу на схід по обох берегах Прип'яті. Під натиском радянської піхоти, підтриманої танками, батальйон КОР «Сенкевичі» почав відхід на Лунинець, а батальйон «Давид-Городок» - на Столін. Штаб КОР перемістився в Столін. Виходячи зі зміни оперативної обстановки, генерал Рюкеманн призначив район зосередження частин прикордонної сторожі: територію між річками Прип'ять і Стир, біля села Морочне. Генерал Клеберг віддав наказ командувачу Пінської флотилії командору Вітольду Зайончковському приготувати до підриву судна, замінувати мости в Городищі, Мостах, Волинську, Пінську, переправи на Королівському каналі, а також приступити до евакуації екіпажів, військового спорядження, засобів зв'язку, запасів продовольства і пального. Штаб оперативної групи «Полісся» перебрався в село Любешів. Дивізія полковника Еплера, втративши убитими 127 осіб, о 22 годині залишила Кобрин і відступила на південь.

Вранці 19 вересня генерал Рюкеманн переніс свою штаб-квартиру зі Століна в село Морочне і разом зі своїм начальником штабу майором Гавронським на автомобілі виїхав у Любешів, щоб встановити особистий контакт з генералом Клебергом та скоординувати дії обох угрупувань. Тільки до цього часу штаб групи «Полісся» через Ковель отримав «загальну директиву» маршала Ридз-Сміґли, згідно з якою, уникаючи боїв з Червоною Армією, слід було пробиватися в південно-західному напрямку, до Румунії або Угорщини. На злітному полі біля Пінська базувалися три бомбардувальники типу «Лось». Командир ескадрильї запропонував доставити Клеберга і його штаб в Румунію. Отримавши відмову, авіатори відкланялися й полетіли. Командувач прийняв рішення сконцентрувати свою оперативну групу південніше Прип'яті, в районі Камінь-Каширського, і відходити через Ковель і Луцьк. Генерал Рюкеманн запропонував почекати один-два дні, поки до Любешова підтягнуться частини КОР, і об'єднати сили. Клеберг чекати відмовився і призначив місцем зустрічі Ковель. Наступного дня ОГ «Полісся» почала марш на південь.

Об 11 годині 19 вересня частини 52-ї стрілецької дивізії полковника І.М. Руссіянова зайняли Лахву. Просуваючись далі, радянські війська в Кожан-Городку були обстріляні загоном прикордонної сторожі. Розвернувшись, червоноармійці вступили в бій і незабаром відтіснили поляків у ліс. В ході сутички радянські частини втратили 3 особи вбитими і 4 пораненими. У полон було взято 85 польських військовослужбовців. Близько 17 години 205-й стрілецький полк з 1-м дивізіоном 158-го артполку зайняв Давид-Городок. О 19.30 радянські частини увійшли в Лунинець. Після цього дивізія отримала нове завдання: просуваючись вздовж течії Ясельда в напрямку Пінська, захопити переправи через річку, а потім і саме місто. Вже маючи інформацію про те, що польські частини відходять на південь, Руссіянов сформував моторизований загін під командуванням начальника штабу дивізії полковника Кузьміна в складі однієї стрілецької роти, двох батарей і дивізіону гаубичного артполку. Кораблі Дніпровської флотилії під командуванням капітана 1-го рангу Г. Чубунова дійшли до гирла річки Горинь і змушені були зупинитися через надзвичайно низький рівень води.

Вранці 20 вересня, рухаючись за течією Ясельди, загін Кузьміна в районі села Дубовичі наткнувся на групу польських прикордонників чисельністю 130 осіб, яка прямувала в бік Пінська і була оточена й роззброєна. Близько 16 години, запобігши вибуху залізничного моста через Ясельду, загін вийшов до Пінська (причому одні джерела оповідають про якихось героїчних бійців, що перебралися на інший берег і «перерізали дроти»; місцеві краєзнавці - про повстанський загін М. Г. Піскуна, що завчасно захопив міст і роззброїв охорону). Вперед був висланий кавалерійський ескадрон, ворога в місті не виявив. Президент міського магістрату Алявінський спочатку велів гордо вивісити національні прапори, але в останній момент одумався і наказав замінити їх одним - білим. Близько 18 години радянські танки й піхота вступили в місто. Коли червоноармійці виявилися на головній площі, з вікон костелу та сусідніх будинків по них був відкритий кулеметний вогонь. У відповідь прямим наведенням торохнула радянська артилерія.

Лише підхід основних сил 52-ї стрілецької дивізії дозволив вранці 21 вересня прочесати Пінськ і очистити його від противника, взявши в полон 6 офіцерів і 145 рядових.

Добровільно прийшли з околиць міста і склали зброю ще близько тисячі солдатів польської армії. Радянські втрати склали 4 особи вбитими, 5 пораненими, 2 червоноармійці потрапили в полон.

У ці ж дні польські екіпажі знищували судна Пінської флотилії. «Скоро почали лунати вибухи, - по гарячих слідах таврувала новонароджена «Поліська правда», - один… другий… третій… Поляки знищували річковий флот, побудований потом і кров'ю трудящих мас».

На річці Горинь, за 8 кілометрів від її впадіння в Прип'ять, був затоплений «Генерал Шерпінек». На 73-му кілометрі Прип'яті підірвали кораблі «Генерал Сікорський», «Генерал Сосіновський», «Нептун», «Кілінський», «Гетьман Ходкевич», монітори «Торунь», «Пінськ», «Городище», «Варшава». «Генерала Шептицького» спалили на захід від села Козляківці, на річці Струмень затопили канонерські човни «Швидкий» і «Зухвалий». Останніми загинули монітор «Краків» та канчовен «Лютий». Вони увійшли в Королівський канал і дісталися до залізничного моста на Іваново. Міст виявився зруйнованим, і командири затопили свої кораблі. По залізничному насипу моряки рушили на Камінь-Каширський, частина екіпажів повернула на захід. Усього зі складу колишньої флотилії до групи «Полісся» влилися два батальйони «річкової піхоти» (згодом польські монітори були підняті радянськими водолазами та, після ремонту, включені до складу Дніпровської військової флотилії під новими іменами - «Бобруйськ», «Вінниця», «Вітебськ», «Житомир», «Смоленськ»; у літній кампанії 1941 року всі вони знову потраплять в аналогічну ситуацію і знову будуть знищені власними екіпажами).

З 21 вересня двадцять третій стрілецький корпус був підпорядкований 4-й армії. О 14 годині 22 вересня радянські війська зайняли Іванове (Янув).

Україна дорогенька

Війська Українського фронту 17 вересня теж перейшли державний кордон і стали просуватися вглиб Польщі. На території Західної Україні польська армія майже не чинила опору, маючи на те поважні причини - наказ маршала Ридз-Сміґли і можливість піти в Румунію.

На північному фланзі від Олевська до Ямполя розгорнулася 5-а армія (15-й і 8-й стрілецькі корпуси - 80 844 осіб, 635 гармат і мінометів, 522 танки), перед якою було поставлене завдання «завдати потужний і блискавичний удар по польських військах, рішуче й швидко наступати в напрямку Рівного». В районі Олевська зосередилася 60-та стрілецька дивізія, націлена на Сарни. Дві інші дивізії 15-го стрілецького корпусу (87-а і 45-а) розгорнулися в районі Городниця - Корець, маючи найближчим завданням вийти до річки Горинь, а до кінця дня зайняти Рівне. 8-й стрілецький корпус (81-а і 44-а стрілецькі дивізії, 36-а танкова бригада), що зайняв вихідний рубіж в районі Острог - Славута, повинен був до кінця дня зайняти Дубно. 18 вересня обом корпусам слід було бути в Луцьку та рушити в бік Володимира-Волинського.

Армія комдива Советнікова на своїй ділянці перейшла кордон майже безперешкодно. Лише в районі Устя гарнізон стражниці № 11 спробував дати відсіч 16-му стрілецькому полку 87-ї дивізії. Основна маса радянських військ просувалася на захід похідним порядком.

До вечора 17 вересня передовий загін 45-ї стрілецької дивізії зайняв Рівне, де роззброїв дрібні польські частини. Північніше наступала 87-та стрілецька дивізія, 19 вересня в районі Костополя вступила в бій з противником силою до двох піхотних полків з артилерією. В ході сутички польський загін був розбитий і до 1500 солдатів потрапили в полон, 25 гармат стали радянськими трофеями. З'єднання 15-го корпусу продовжували марш на захід, просуваючись слідом за відходом груп польських солдатів і прикордонників.

Наступала в першому ешелоні 8-го стрілецького корпусу 36-а танкова бригада (301 танк Т-26), «посміхаючись і розмахуючи шоломами» - це про них доносив начальник луцького гарнізону; рушила в бік Дубно, але в перший день наступу танкісти намагалися не відриватися від стрілецьких частин, відчуваючи труднощі з підвезенням пального. У містечку Мирогоща двi бронемашини під командуванням старшого лейтенанта Аксьонова зупинили чотири ешелони з польськими військами. Поки одна бронемашина тримала під прицілом головний паровоз, Аксьонов почав переговори з польським начальником ешелонів і заявив йому, що в разі спроби відвести ешелони на захід він викличе авіацію і сховані в засідці танки. Цей блеф змусив поляків відмовитися від відправлення ешелонів. До ранку 18 вересня до Аксьонова підійшли п'ять танків, поляки здалися.

Тим часом 36-а бригада зайняла Дубно, де були роззброєні тилові частини 18-ї і 26-ї польських піхотних дивізій. Загалом в полон потрапило 6000 військовослужбовців, трофеями радянських військ стали 12 гармат, 70 кулеметів, 3000 гвинтівок, 50 автомашин та 6 ешелонів з озброєнням. Як видно, в Дубно були сконцентровані значні польські сили, одних офіцерів налічувалося близько 500 осіб. Проте ніхто й не подумав чинити опір. Командувач дубненської бойової групи полковник Ян Скоробогатий-Якубовський, не чекаючи «загальної директиви», та й не маючи можливості її прийняти, сам дезорганізував своє воїнство, оголосивши: «Радянські війська великими силами перейшли кордон Польщі на всьому протязі. Подробиць немає. Я тільки що отримав наказ, щоб ми не чинили абсолютно ніякого опору в разі зустрічі з загонами Червоної Армії, яка вступила в край, щоб разом з нами боротися проти німецької навали… Є чутки, що в кількох прикордонних пунктах мало місце братання. Маю надію, що це стане повсюдним явищем». Деякі автори припускають, що полковник був просто радянським агентом. Офіцерський склад, що не побажав брататися, на вантажівках виїхав на південь і, подолавши 120 кілометрів, до ночі добрався до Бережан.

Об 11 годині 18 вересня радянські війська після невеликого бою зайняли Рогачів, де було взято в полон 200 польських військовослужбовців і захоплено чотири ешелони з озброєнням і боєприпасами. До 17 години танкова бригада і розвідувальний батальйон 45-ї стрілецької дивізії без бою вступили в Луцьк. У цьому районі польські тилові частини під керівництвом генерала Петра Скуратовича займалися створенням лінії оборони по річці Стир, природно, фронтом на захід. 18 вересня генерал отримав наказ розпустити свою групу та прибути в Станіслав. В районі Луцька було роззброєно та взято в полон до 9000 польських військовослужбовців, захоплено 7000 гвинтівок, 40 кулеметів, 1 танк і 4 ешелони військового майна. Попав у полон і згодом був розстріляний генерал Скуратович.

Вранці наступного дня 36-а танкова бригада рушила до Торчина, з якого виступила на Володимир-Волинський і о 22.30, після невеликого бою в районі казарм школи хорунжих і 27-го артполку, вступила в місто. 20 вересня командир бригади Богомолов вів переговори з начальником польського гарнізону генералом Мечиславом Сморавінським про умови здачі міста. Домовилися «чесно» про те, що гарнізон може вільно покинути Володимир-Волинський і піти за Буг, але особисту зброю буде залишено тільки офіцерам. Але тільки польська колона з генералом на чолі почала рух у бік Устилуга, як опинилася оточена танками, з яких повідомили, що «у зв'язку зі змінами в міжнародній обстановці» всі поляки відтепер є військовополоненими. Офіцерів роззброїли, колона розвернулася на 180 градусів і під конвоєм помаршувала на Луцьк. Рештки генерала Сморавінського знайдуть у Катині.

60-та стрілецька дивізія до ранку 19 вересня досягла Сарненського укріпленого району і приступила до його штурму. Радянським частинам, підтриманим танками, довелося вести боротьбу з довготривалими вогневими точками на правому березі річки Случ. Оборону на цьому рубежі тримали добре оснащені підрозділи полку КОР «Сарни» (батальйони «Сарни», «Рокитно», «Березне») під командуванням підполковника Нікодема Суліка. Їм надавав вогневу підтримку бронепоїзд № 51 «Перший маршал», який зайняв позицію в районі станції Немовичі. Після дводенних боїв радянські війська прорвали укріпрайон і 21 вересня увійшли в Сарни. Польські прикордонники відступили в Поліссія на з'єднання з групою генерала Рюкеманна, бронепоїзд був відправлений в бік Ковеля.

Уночі з 20 на 21 вересня розвідувальний батальйон 45-ї стрілецької дивізії здобув Ковель. Частини польських військ, чисельністю близько 2000 осіб, організованого опору не чинили й завчасно відступили на захід, прагнучи перебратися на лівий берег Бугу. Розвідбат їх не переслідував «через відсутність достатніх сил» і зайнявся виловом поліцейських, що стріляли з горищ. Однак польська колона, рухаючись по шосе на Володимир-Волинський, не підозрювала про те, що від Володимира на Ковель йдуть радянські танки і піхота 8-го корпусу. Зустріч відбулась опівдні біля села Верба. Танкісти категорично відмовилися пропустити поляків за Буг і запропонували капітулювати без затій. Обеззброєна колона під охороною побрела до Луцька.

За свідченням очевидця: «Ради організували в Луцьку «польовий суд», який ліпив звинувачення «в підготовці в тилу Червоної Армії нападу на Радянський Союз». Під цей суд потрапили комендант міста полковник Хаберлег, його заступник, поліцейські, чиновники, українські націоналісти. На засіданнях першу скрипку грав якийсь Еттінгер, студент права, син місцевого заможного торговця, ще до війни займався комуністичної діяльністю. Тепер він був командиром «Робітничої Гвардії містечка Луцьк» і виконував роль «консультанта». Досить було твердження Еттінгера: «Це націоналістична сволота» - і вже без всяких розпитувань головуючий на засіданні політрук подавав недвозначний знак очікуючим «стрільцям».

Втім, навіть до такого «суду» справа не завжди доходила. Переповнені класовою ненавистю, бійці та командири нерідко розправлялися з «панами», в першу чергу з офіцерами, висловлюючись нашою канцелярською мовою, «в порядку самочинства»: «…Так, в районі Ковеля радянський загін напав на групу близько п'ятдесяти польських солдатів. Двоє з них були застрелені уві сні. З десяти офіцерів, які перебували в цій групі, одному, поручникові 53-го піхотного полку, радянський командир вистрілив з нагана між очей, інших наказав прив'язати до дерев їх власними поясами й розстріляти. Встигли вбити чотирьох, коли під'їхав старший начальник і наказав припинити екзекуцію. Прив'язані тіла убитих сказав залишити «для залякування». Це польське джерело. Є й російські, їх просто довго ховали: «27 вересня в 146-му стрілецькому полку після перестрілки з групою польських солдатів і захоплення їх у полон 15 солдатів за наказом старшого лейтенанта Булгакова і старшого політрука Кольдюріна були розстріляні з гармати» (спливає зі шкільного дитинства картинка в підручнику нової історії: «Розстріл повстанців сипаїв англійськими колонізаторами»).

Багато років по тому житель села Радин Малоритського району П. Д. Гаврилюк на запитання: «Чи були випадки вбивства польських поліцейських та інших представників польської влади?» - Відповів просто: «Якщо радянські солдати зустрічали когось у польській формі (польських офіцерів, поліцейських), то їх убивали на місці… Сільські жителі теж хотіли швидше позбутися поляків, влаштувати свою мирне життя».

Як будь-який похід будь-якого визвольного воїнства в чужу землю, цей супроводжувався грабежами, насильством і мародерством. Як у будь-якій армії світу, радянське командування намагалося з цими явищами боротися. Хоча, якщо місцевими членами «робітничих загонів» і «червоної гвардії» відбувалися вбивства на ґрунті класової ненависті, на це дивилися крізь пальці, даючи виплеснутися «народному гніву».

87-та стрілецька дивізія на рубежі сіл Боровичі - Навіз натрапила на частини 3-го польського піхотного полку (до війни - полк КОР «Глибоке») під командуванням полковника Зайончковського. За тиждень до цих подій полк був завантажений в ешелон і направлений до Львова. Проте до місця призначення він не дістався і 16 вересня був змушений «спішитися» в районі Костополя: залізничний шлях виявився зруйнований німецькими бомбардувальниками. Потім прийшла звістка про радянський напад. Увечері 18 вересня командир полку скликав нараду офіцерів, на якій повідомив про прийняте ним рішення: уникаючи зіткнень з військами Червоної Армії, рухатися на з'єднання з оперативною групою генерала Клеберга. Марш на захід почався о 6 ранку 20 вересня. Полк був непогано озброєний і, крім усього іншого, мав 12 протитанкових гармат. За військовою колоною тяглася довга вервечка біженців зі скарбом, які забажали піти за Буг. Близько 14 години на чолі колони 3-й батальйон наблизився до містечка Колки, де був обстріляний з кулеметів. Батальйон розгорнувся в бойовий порядок. Потім наступила дивна для поляків сцена: «У вирішальний момент з містечка Колки виїхав чорний легковий автомобіль, він на хвилину затримався біля головних загонів піхоти і рушив далі в нашому напрямку. Під'їхавши на узлісся, він зупинився, з нього вийшли чотири підозрілого виду типи в цивільному й запитали: «Де командир?» - «Я командир», - відповів полковник Зайончковський. Один з прибулих, кремезний здоровань, одягнений, правда, найбільш пристойно, запропонував командиру полку скласти зброю, інакше через міст на річці Стир вони нас не пропустять. «Хто ви такі?» - прогарчав полковник Зайончковський. «Сільрада», - відповів бурмило. Здавалося, полковника вхопить удар. Він був розлючений. Деякий час він роздумував, раз у раз повторюючи голосно: «Сільрада», - а потім віддав наказ заарештувати панів разом з їх автомобілем».

Незабаром Колки були взяті штурмом. З'ясувалося, що нова влада вже встигла перестріляти місцевих поліцейських, які не встигли втекти. Над чотирма сільрадниками негайно вчинили військово-польовий суд і теж пустили їх у тираж. Увечері того ж дня 3-й полк по мосту перейшов через річку Стир.

21 вересня біля села Навіз 1-й батальйон зіткнувся з передовими підрозділами 87-ї стрілецької дивізії. При вході в село радянський розвідбатальйон і танкова рота були раптово обстріляні рушнично-кулеметним вогнем і залпами протитанкових гармат. Довелося відступити, втративши три танки і три вантажівки. Тоді в бій були кинуті підрозділи 16-го стрілецького полку, 43-го розвідбатальону, 212-го гаубичного артполку і 71-го протитанкового дивізіону. 22 вересня обидві сторони нарощували сили. Метою польської атаки був прорив до села Іванівка, біля якої знаходився міст через річку Стохід. Проте за явної переваги супротивника під ураганним вогнем радянської артилерії й ударами з повітря зробити цього не вдалося. У результаті поляки втратили 260 осіб убитими й пораненими і 120 полоненими. Втрати радянських військ склали 99 осіб убитими, 137 пораненими.

Вночі з батальйонів дезертували майже всі солдати - не поляки. Залишки полку були оточені в районі села Радошин. Опівдні 23 вересня полковник Зайончковський, вважаючи становище безнадійним, вислав у радянське розташування знавця української та російської мов командира 3-го батальйону підполковника Яна Ляховича з двома офіцерами, щоб обговорити умови капітуляції. Прийняв їх «політичний комісар», який на всі вимоги «панів» про гарантії та дотримання правил поводження з військовополоненими глибокодумно кивав, а потім без заперечень підписав джентльменський протокол. О 17 годині 3-й піхотний полк роззброївся і здався. Полковник Зайончковський, не чекаючи повернення парламентарів, втік, переодягнувшись в неформений одяг.

На кінець 22 вересня війська 5-ї армії вийшли на рубіж Ковель - Рожище - Володимир-Волинський - Іваничі. 60-та стрілецька дивізія очищала Сарненський УР від озброєння і боєприпасів. На схід від Ковеля, на станції Поворськ, радянська авіація наздогнала загнаного в пастку «Першого маршала». В результаті бомбардування бронепоїзд отримав пошкодження, зазнав втрат у людях. Вночі на 23 вересня командир наказав вивести з ладу озброєння та розпустив екіпаж, сам із загоном з 50 осіб приєднався до групи Рюкеманна. Пізніше броньований трофей дістався чекістському відомству й після ремонту був включений до складу 10-ї дивізії НКВС під найменуванням бронепоїзд № 77 (цікаво, що до початку 1920 року він уже перебував на озброєнні Червоної Армії, був захоплений поляками і під ім'ям «Стрілець кресовий» встиг повоювати за Річ Посполиту; після нового призову під червоні знамена й недовгої служби з охорони залізниць у Західній Україні знову був підірваний і кинутий екіпажем у липні 1941-го; німці бронепоїзд реанімували, і він став називатися Panzer Zug № 10, під кінець війни «ветеран» трьох армій був остаточно добитий радянськими штурмовиками).

У смузі 6-ї армії (17-й стрілецький і 2-й кавалерійський корпуси - 80 834 особи, 630 гармат і мінометів, 675 танків) штурмова група прикордонників і червоноармійців о 4 годині ранку 17 вересня захопила Волочиський міст. Через півгодини артилерія 17-го стрілецького корпусу завдала удару по ворожих об'єктах на протилежному березі річки Збруч, і війська приступили до форсування, використовуючи захоплений міст і наведені переправи. Провівши навчання з подолання водної перешкоди, частини 17-го корпусу (96-а і 97-а стрілецькі дивізії, 38-а і 10-а танкові бригади) згорнулися в похідні колони й рушили в бік Тернополя. Рухливі з'єднання швидко обігнали піхоту, і вже до вечора 10-а танкова бригада (98 танків Т-28 і 40 танків БТ, 19 бронеавтомобілів) вступила в місто. Північніше наступала 24-а танкова бригада (305 танків БТ, 8 танків ТГ-26, 28 бронеавтомобілів) полковника П. С. Фотченкова спільно зі 136-м стрілецьким полком 97-ї дивізії, пройшла Доброводи і, обійшовши Тернопіль з північного заходу, близько 22 години вийшла на його західну околицю та приступила до її очищення від польських частин. З півночі до міста пройшли 11 танків 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавкорпусу.

Хоча організованого опору вчинено не було, без стрілянини не обійшлося. Так, кілька польських солдатів з двома офіцерами встановили кулемети на вежі костелу в центрі Тернополя і відкрили вогонь по радянських військах. «Несподівано з костелу полоснув по вулиці щільний кулеметний вогонь, - згадував С. М. Штеменко. - Заіржали коні, забігали люди. Піднялася відповідна стрілянина. Припинити її не можна було до самого світанку. Час від часу вона спалахувала то в одному, то в іншому кінці міста. В костелі ми виявили вранці купи порожніх гільз, але того, хто вів вогонь по вулиці, затримати не вдалося. Говорили, це - ксьондз, який встиг втекти потайним ходом». Жителі міста історію з нічними кулеметниками теж запам'ятали надовго, тільки в їх описі кінцівка була трохи інша, ніж у нашого генерала армії. Вранці козачки зігнали до костелу 100 осіб місцевих і оголосили їх заручниками. Після чого польські офіцери застрелилися, солдати капітулювали. День 18 вересня довелося присвятити зачищенню міста від «бандитів». У ході перестрілок Червона Армія втратила 3 особи вбитими та 37 пораненими. Одночасно в Тернопіль вступили війська 17-го стрілецького корпусу. В полон було взято 600 польських військовослужбовців.

Північніше наступали з'єднання 2-го кавалерійського корпусу; подолавши річку Серет, отримали наказ Тимошенко форсованим маршем рухатися до Львова й оволодіти містом. Оскільки кінський склад потребував відпочинку, командир корпусу створив зведений моторизований загін під командуванням комбрига Я. С. Шарабурко з 600 кавалеристів, посаджених на танки 5-ї кавдивізії, та батальйону 24-ї танкової бригади. Загін вирушив до Львова, по дорозі «зібравши» до 6000 полонених. Решта війська 6-ї армії в міру можливості також стягувалися до головної мети - Львова. Коло Сасова 14-а кавалерійська дивізія зламала опір місцевого гарнізону та поліції, взявши в полон 1155 осіб і захопивши 200 гвинтівок. У ніч на 19 вересня від Бродів до міста підійшла колона польських військ, яка також була роззброєна. В полон було взято ще 12 096 осіб, трофеї склали 12 тисяч гвинтівок, 26 гармат, 275 кулеметів, 32 автомашини і 1200 коней.

На ранок 19 вересня 2-й кавкорпус зайняв Золочів, а ввечері 20 вересня 14-а дивізія досягла Яричева, Борщович, 3-а дивізія - Калинівки й Білки Шляхетської за 8 кілометрів від Львова.

Не здобувши вражаючих військових перемог, армія комкора Голікова особливо відзначилася на іншому фронті - розстрільному. Заспівувачем у цій справі був сам Філіп Іванович. Так, 21 вересня в Золочеві, згадавши свою юність у рядах каральної бригади, командарм, не дивлячись, підмахнув папірець, що дозволяв начальнику особливого відділу 2-го кавалерійського корпусу Кобернюку розстріляти будь-яких десять осіб за його вибором. Отой Кобернюк в'їхав у місто, заарештував начальника в'язниці, його заступника, прокурора, кілька чиновників поліції та адміністрації та «всіх цих осіб, в рахунок встановленого Військовою радою 6-ї армії ліміту» розстріляв. Трохи пізніше, щоб не затруднювати похвальну ініціативу підлеглих «лімітами», Голіков і член Військової ради бригадний комісар Захаричев дали особістам добро «швидко заарештованих» ворогів народу вбивати «спрощеним порядком». Ця «установка» була доведена також до командирів з'єднань і частин. Без суду розправлялися над полоненими польськими військовослужбовцями, поліцейськими й «мирними жителями куркульського походження». Відлуння цієї стрілянини докотилося аж до товариша Сталіна у вигляді скарги прокурора армії, який не зумів вгамувати командарма і просив центр «навести в нашій 6-ї армії більшовицький порядок».

Доведено, що райхсфюрер Гімлер був військовим злочинцем, він злочинні накази віддавав. А ось маршал Голіков - полководець і визволитель України. Правда, «за винесення поспішних постанов» Філіпа Івановича все ж покарали - наказом наркома оборони оголосили йому догану. Підлеглим «борцям з гнобителями», враховуючи, що в їхніх вчинках «не було навмисної і злої волі, що все це відбувалося в обстановці бойових дій і гострої національної та класової боротьби», винесли символічні дисциплінарні стягнення.

Тим часом 1-а гірськопіхотна дивізія Вермахту вийшла до Львова ще 12 вересня й зав'язала бої в передмісті, проте гарнізон успішно відбив усі атаки. Завдяки енергії й розпорядливості командувача округу корпусу VI генерала Владислава Лянглера і глави міської адміністрації Станіслава Островського, масовому вступу в армію міської молоді, підходу резервів сили захисників Львова нараховували 24 батальйони піхоти, 3 кавалерійських ескадрони, роту саперів, яка входили до складу 35-ї піхотної дивізії, 33-го артилерійського полку, не рахуючи ще й різних загонів. На озброєнні знаходилося 78 польових і 16 зенітних гармат. Не вистачало протитанкових гармат, зате було 6000 кулеметів. 18 вересня в місто прибули бронепоїзди «Сміливий» і «Маршал Гловацький», три ешелони з озброєнням та боєприпасами. На складах було по чотирнадцять боєкомплектів, запасів продовольства було накопичено майже на три місяці, палива - на півроку. Були створені всі передумови для тривалої оборони. Крім того, з північного заходу, через Янівські ліси й німецькі заслони, до міста проривалися залишки армії «Малопольська» генерала Казимира Соснковського. Цивільне населення страждало від повітряних бомбардувань і щодня гинуло сотнями, але німецьке командування марно очікувало капітуляції Львова.

До цього часу мета, з якою Червона Армія перетнула радянсько-польський кордон, уже не викликала сумнівів. Німці закидали місто листівками, в яких, зокрема, казалося: «Росіяни перетнули кордон як союзники Німеччини та протягнули руку німецьким військам… Всякий опір безглуздий», - і пропонували висилати парламентарів. На нараді керівництва корпусу генерал Лянглер заявив: «Більшовики наближаються до Львова. Важко встановити точно, де вони. Я маю наказ не битися з ними, але в місто їх не пустимо». На вулицях з'явилися загони добровольців, подібні до роти «Львівських бензинерів», озброєних пляшками з горючою сумішшю для боротьби з танками.

Близько 2 години ночі 19 вересня до Львова ввійшов зведений загін комбрига Шарабурко - кавалерійський полк і 35 танків. При їх наближенні польська артилерія відкрила вогонь. Долаючи вуличні барикади, головний розвідувальний батальйон у складі шести танків прорвався до центру міста, але був зустрінутий вогнем 5-ї батареї 33-го артполку, що стояла біля костелу. У перестрілці, що зав'язалася, головний танк був підбитий, поляки втратили одну гармату.

О 6 ранку радянський загін відступив до селища Винники за три кілометри на схід від Львова й зайнявся роззброєнням стягнених до Львова польських частин. Однак буквально через пару годин він несподівано натрапив на німців, котрі обходили місто з південного сходу. Кожен із «союзників» вважав, що нікого, крім поляків, тут бути не може, і, замість того щоб потиснути один одному руки, відкрив вогонь. Як доповідав Тимошенко: «Послані дві наші бронемашини зі Львова по іншій дорозі назустріч нашим військам раптово зазнали артилерійського обстрілу. Наші подумали, що це польські війська, і вогнем 45-мм гармат і кулеметів підбили дві протитанкові гармати… Наші дві бронемашини з їх славними екіпажами билися до останнього моменту і згоріли». Перший контакт загрожував обернутися справжнім боєм. Командир бригади вислав у німецьке розташування бронемашину з парламентерським знаком - шматком нижньої сорочки на палиці. Танки і бронемашини викидали червоні й білі прапорці, але вогонь не припинявся. Обидві сторони зазнали втрат: у німців було підбито 3 протитанкові гармати, загинули 3 офіцери і отримали поранення 9 солдатів. Бригада позбулася двох бронемашин і одного танка, було вбито 3 й поранено 4 особи. Розібравшись в обстановці, сторони вирішили обговорити ситуацію й почали переговори, в ході яких розгорілася суперечка з питання, кому брати Львів.

На бронемашині приїхав командир 137-го гірськопіхотного полку полковник фон Шляммер. З радянського боку для підкріплення комбригу Шарабурку прибув командувач артилерії Українського фронту комбриг Н. Д. Яковлєв. Обидві сторони вимагали один від одного відвести війська від міста. Німці доводили, що не можуть відійти, «поки не знищені польські війська», радянських представників хвилювало визнання факту, що Львів перебуває «на нашому боці». Неодноразові переговори велися протягом 19 і 20 вересня. Берлін навіть запропонував узяти місто спільним штурмом, а потім урочисто передати його Червоній Армії, але Москву такий варіант не влаштував.

До Львова також послали радянського парламентера, але Лянглеру поки було не до переговорів. 19 вересня група генерала Соснковського зробила останню відчайдушну спробу прорватися до міста. До цього моменту армія «Малопольська» налічувала 7 батальйонів піхоти та 6 артилерійських батарей - усього близько 3000 осіб і 20 гармат. Їм назустріч львівський гарнізон силами п'яти батальйонів організував сильну контратаку. Проте вилазка мети не досягла. Хоча були відбиті два населених пункти й на піку битви польські угрупування розділяло всього півтора кілометра, пробити оборону противника не вдалося. Німці перекинули на допомогу 1-й гірськопіхотній дивізії частини 2-ї гірськопіхотної і 7-ї піхотної дивізій. Атаки генерала Соснковського успіху не мали. Його артилерія швидко витратила залишки боєкомплекту та не змогла у вирішальний момент підтримати піхоту. Лише окремим солдатам і офіцерам вдалося просочитися крізь німецькі бойові порядки до Львова, інші загинули або потрапили в полон. Генерал Соснковський зумів перетнути угорський кордон і далі дістатися до Парижа.

Вранці 20 вересня настало затишшя. Ні німці, ні росіяни, зайняті врегулюванням взаємних претензій, увійти до Львова не намагалися. Але в небі над містом баражували вже червонозоряні літаки. Нарешті, близько полудня німецький військовий аташе в Москві генерал-лейтенант Ернст Кестрінг повідомив Ворошилову про те, що Гітлер віддав особистий наказ «про негайне відведення німецьких військ на 10 кілометрів на захід від Львова і передачу Львова росіянам».

Вночі на 21 вересня німецькі війська почали відхід. Їх позиції займали радянські частини, готуючись до атаки міста, призначеної на 9 годину ранку. 2-му кавалерійському корпусу були підпорядковані 38-а, 10-а танкові бригади і зведений загін 97-ї і 96-ї стрілецьких дивізій.

План штурму зводився до наступного: 14-а дивізія повинна була атакувати місто з півночі й північного сходу, зведений загін 17-го стрілецького корпусу з 38-ю танковою бригадою - зі сходу; 5-а дивізія разом з 10-ю танковою бригадою - з південного сходу, а 3-я дивізія - з півдня й південного заходу. Прикметно, що навіть у бойовому наказі польський гарнізон іменувався якоюсь «фашистською організацією».

Радянські війська зайняли призначені позиції, але вранці польське командування оголосило про готовність вести переговори. Генерал Лянглер похитнувся. Тим більше, що «загальна директива» наказувала з Радами не воювати. Правда, генерал нічого не зробив для виконання другого пункту директиви - прориву в Угорщину, хоча відхід німецьких військ створював для цього реальні передумови.

О 17 годині біля дріжджового заводу на східній околиці міста генерал В. Лянглер, підполковник К. Рижинський, майор Я. Явич, капітан К. Чихірин зустрілися з комбригами П. А. Курочкіном і Н. Д. Яковлєвом, бригадним комісаром К. В. Крайнюковом, полковником Фотченковом, полковим комісаром Макаровом і І.А. Сєровом. В ході переговорів з'ясувалося, що польський гарнізон готовий капітулювати. Повернувшись у місто, Лянглер зібрав нараду командування оборони, на якому оголосив про рішення здати місто Радам. «Генерал їздив до радянського командування, - згадував заступник командира 38-ї піхотної дивізії підполковник Ян Соколовський. - Він виклав ситуацію. Радянські загони оточили Львів. Від Львова до Золочева в полі стоять нескінченні ряди радянських танків. Більшовики прийшли не з миром. Вони діють у змові з Гітлером. Генерал вказав на безнадійність ситуації. Уряд, президент країни і Верховний головнокомандувач перебувають за кордоном. Подальший опір не має сенсу і може закінчитися повним знищенням міста. Переговори вже ведуться». Більшість офіцерів висловилися за закінчення «безцільних» боїв та обговорення прийнятних умов капітуляції.

Вранці 22 вересня генерал Лянглер і полковник Раковський зі складеними напередодні пропозиціями для переговорів прибули до штабу 24-ї танкової бригади у Винники. Об 11 годині було підписано угоду про «передачу міста Львова військам Радянського Союзу». При цьому офіцерам польських військ гарантувалася «особиста свобода й недоторканність їх особистого майна. Виїзд їх на територію інших державбуде регламентуватися цивільною владою в дипломатичному порядку». Усіх їх знайдуть у розстрільних ямах під Старобільськом, крім генерала Лянглера. Він якимось дивом зуміє уникнути арешту, втекти до Румунії, звідти перебратися до Франції, а потім на Британські острови.

О 14.00 польські війська стали складати зброю, через годину з'єднання 2-го кавалерійського корпусу лавою спільно з танками 24-ї, 38-ї та 10-ї танкових бригад вступили в місто. Для європеїзованих обивателів Львова Червона Армія, незважаючи на велику кількість броньованої техніки, виглядала ордою злидарів-бродяг: «Впадає в очі слабка навченість; марш війська відрізняється низькою дисципліною, недоглянутістю і брудом. Помітно, що солдати погано нагодовані, зброя недоглянута, обмундирування різномасті за кольором і покроєм, багато в польських мундирах, взуття часто підв'язане шнурками, щоб не розлетілося, багато дірявого. Загальне враження - банда, а не армія».

Польський гарнізон виконав угоду про здачу, лише окремі групи в декількох місцях відкрили вогонь з барикад, але опір був швидко придушений. До вечора 23 вересня в місті був наведений порядок, і основні сили радянських військ були виведені на його околиці (серед безлічі трофеїв виявились і два польських бронепоїзди, які після косметичного ремонту були покликані на службу в чекістське відомство. «Бартош Гловацький» отримав найменування бронепоїзд № 58 і ввійшов до складу 3-ї дивізії НКВС з охорони залізниць, «Сміливий» став бронепоїздом № 75 у складі 4-ї дивізії НКВС. Обидва влітку 1941 року були розбиті в дуелях з німецькими танками й кинуті командами).

Польські патріоти в Лондоні й Парижі чимало нарікали генералу Лянглеру за його «слабкодухість і відсутність широти мислення»:

«… Львів, згідно з нашою оцінкою, міг бути утриманий в польських руках ще два-три тижні, можливо, до 10.10.1939. Це була б найдовша оборона останньої межі польської землі. Морально-пропагандистське і моральне значення такої оборони на очах усього світу, увага якого була тоді зосереджена на Польщі, - просто важко переоцінити… В цілому роль Лянглера в період з 17.9.1939 слід оцінювати вкрай негативно».

Що ж, який піп, така й парафія. У день, коли Лянглер обмірковував рішення про капітуляцію, в Румунії інтернований маршал диктував свій останній наказ Війську Польському:

«Солдати!

Більшовицький напад на Польщу стався в той час, коли наші війська здійснювали маневр, метою якого була концентрація сил у південно-східній частині Польщі, щоб, маючи можливість отримувати підтримку, військові матеріали і зв'язок через Румунію з Францією та Англією, продовжувати війну далі. Напад більшовиків зробив неможливим виконання цього плану. Всі наші війська, здатні боротися, були пов'язані діями проти Німеччини. Я вважав, що у сформованій ситуації моїм обов'язком було уникнути безцільного кровопролиття в боротьбі з більшовиками і врятувати те, що ще можна врятувати. Постріли в більшовиків, здійснені частинами КОР, підтвердили, що ми не віддаємо нашу землю добровільно. А оскільки в перші дні більшовики не стріляли по наших загонах і не роззброювали їх, я вирішив, що є можливість вивести досить великі сили на територію Угорщини та Румунії. Я мав на меті перевезти вас до Франції й там організувати польську армію. Хотів, щоб польський солдат взяв участь у подальшій війні та щоб при переможному її закінчення існувала польська армія, яка представляла б Польщу та її інтереси. Про цю найважливішу сьогодні ціль ви повинні пам'ятати. Хоча умови вашого життя були найтяжчими, ви повинні триматися, не забуваючи, що є солдатами, яких зобов'язує до того обов'язок і честь… Треба зціпити зуби і триматися. Становище зміниться, війна триває. Будемо ще битися за Польщу і повернемося до Польщі, принісши їй перемогу».

Фельдмаршал Манштайн, віддаючи данину поваги хоробрості польських солдатів і офіцерів, не зміг приховати зневаги до їх головнокомандувача:

«В маленькому залі, який ми обрали для їдальні оперативного відділу нашого штабу, як символ нової Польщі висів писаний олійними фарбами портрет наступника Пілсудського маршала Ридз-Сміґли. У величній позі, зі срібним маршальським берлом в руці, який завершувався товстим навершшям і цим нагадував середньовічні булави, маршал стояв на тлі атаки польської кавалерії. Самовпевнено й зарозуміло він дивився зверху на нас. Про що думає цей чоловік у даний час? Доля очолюваної ним армії вже вирішена. Держава, керманичем якої він був, знаходилася напередодні катастрофи! Він сам, проте, як це незабаром з'ясувалося, не був Героєм. Він залишив свою армію напризволяще і втік до Румунії, не забувши попередньо переправити туди ж свою рухомість».

У листопаді 1939 року прем'єр-міністр Владислав Сікорський офіційно зняв Ридз-Сміґли з поста головнокомандувача. В кінці 1940-го маршал втік з-під варти, нелегально перейшов румунський кордон з Угорщиною й осів у Будапешті. Новому польському уряду він виявився абсолютно не потрібен, навіть в якості командира полку. Польський Опір і збройні сили за кордоном очолив генерал броні Соснковський. У жовтні 1941 року Ридз-Сміґли, вирішивши встановити зв'язок з підпіллям, пробрався до Варшави, де через півтора місяця раптово помер від банального серцевого нападу.

На південному фланзі Українського фронту війська 12-ї армії (13-й стрілецький, 4-й і 5-й кавалерійські, 25-й танковий корпуси - 77 300 осіб, 527 гармат і мінометів, 1100 танків) о п'ятій ранку 17 вересня приступили до форсування річки Збруч. До вечора радянські частини вийшли на річку Стрипа. Двадцять третя танкова бригада (217 танків) рушила через Борщів на Городенку й Коломию. До 16.00 танкісти форсували вбрід Дністер і захопили коло Городенки 6 польських літаків. 18 вересня бригада вступила до Коломиї, де було роззброєно до 10 000 польських військовослужбовців зі складу 24-ї і залишків 2-ї і 5-ї піхотних дивізій.

Уночі 19 вересня 23-я танкова бригада отримала наказ зайняти Станіслав і рушила до нього, долаючи завали на дорозі. О 14 годині танки досягли міста й відразу рванули до Галича, до якого підійшли до вечора. Виступивши наступного дня через Калуш, Долину й Болехів, бригада 21 вересня досягла Стрия.

Наступаючи на правому крилі 4-й кавалерійський корпус під командуванням комдива Д. М. Рябишева (32-а і 34-а кавдивізії, 26-а танкова бригада) уночі на 17 вересня вислав на польську територію передові розвідгрупи з метою порушити зв'язок і захопити язиків. Однак групи себе виявили та понесли втрати в сутичках з польськими прикордонниками, не виконавши завдання. В результаті при форсуванні Збруча 4-й кавкорпус зустрів організований опір польської прикордонсторожі та протягом двох годин був змушений вести бій на кордоні. Подолавши зону прикордонних загороджень, корпус отримав можливість розвивати наступ на Підгайці і до вечора вийшов на річку Стрипа в районі Соколова. Тим часом 13-й стрілецький корпус (72-а і 99-а стрілецькі дивізії) вийшов до Дністра, а 5-й кавкорпус (9-а, 16-а кавдивізії, 23-я танкова бригада) досяг Трибухівців, Дуліб. 25-й танковий корпус (4-а, 5-а танкові, 1-а механізована бригади - 462 танки, 74 бронеавтомобілі) о 19.30 після нетривалого бою зайняв Чортків, полонивши там 200 польських солдатів 41-го піхотного полку й захопивши 4 літаки.

Наступного дня з'єднання 4-го кавалерійського і 13-го стрілецького корпусів оточили й після недовгого бою полонили до 10 тисяч польських військовослужбовців із залишків Познанської, 6-ї і 22-ї піхотних дивізій. 25-й танковий корпус своєю 1-ю механізованою бригадою о 16 годині зайняв Монастириську, де було взято в полон близько 3600 польських військовослужбовців. До вечора 1-а механізована і 4-а танкова бригади підійшли до Підгайців, а 5-а танкова бригада біля Діброви вела бій з польським артполком, до ході якого було взято в полон 2500 польських солдатів, і вийшла на околицю Галича. 19 вересня частини 25-го танкового корпусу зайняли Галич, захопивши мости через Дністер. 4-й кавалерійський вийшов у район Рогатин, Бурштин, де отримав денний відпочинок. 26-а танкова бригада вийшла в район Галич, Більшівці. Передові частини 13-го стрілецького корпусу просувалися до Станіслава. Того ж дня корпус був підпорядкований командувачу прикордонних військ НКВС Київського округу комдиву Осокіну, який отримав наказ Військової ради Українського фронту «негайно закрити кордон», щоб «не допустити ні в якому разі відходу польських солдатів і офіцерів до Румунії». З 21 вересня війська 13-го стрілецького корпусу були розгорнуті уздовж кордону з Румунією та Угорщиною від Коломиї до Бескид.

25-й танковий корпус комдива С. М. Честохвалова і 5-й кавалерійський корпус комдива І.Г. Рубіна в районі Галича вели бої із залишками 26-ї та 28-ї польських дивізій і взяли в полон до 20 тисяч поляків. Тринадцятий стрілецький корпус зайняв Станіслав і Калуш, полонивши одинадцятитисячне зведене угрупування, що прямувало з Бережан до румунського кордону. До його складу входили, зокрема, полк важких гармат, два дивізіони польової артилерії, два батальйони саперів, кілька кавалерійських ескадронів. Не вистачало зовсім трохи - нормальних командирів, чітких наказів і бажання битися. «Нам обіцяли, - писав колишній в'язень Старобільського табору Юзеф Чарський, - що рядові будуть відпущені, офіцери повинні бути вивезені до Львова й там відпущені на волю. Сьогодні здається дикою сліпотою те, наскільки ми не були обізнані у всьому, що стосувалося радянських військ. Однак той удар ножем у спину для більшості був повною несподіванкою, люди були стомлені безперервними битвами, або - ще гірше - відступами без бою, повністю порушеним зв'язком, наказами, що не відповідають обстановці, страшними звістками про зруйновану бомбардуваннями Варшаву, про залишення країни президентом, урядом і вищим командуванням. Люди хапалися за соломинку зі слабкою надією: можливо, справді Ради, в інтереси яких не входить перемога гітлерівської Німеччини, дадуть нам можливість перебратися через кордон і взяти участь у подальшій боротьбі, вже не в Польщі, тут битва була програна, а у Франції?»

О 13 годині 20 вересня 25-й танковий корпус отримав завдання до вечора вийти в район Лисятичі, Стрий, а передовим загоном зайняти Дрогобич. Але на підступах до Стрия стало відомо, що місто зайняте німецькими військами, тому танковий корпус розташувався на відпочинок. О 15 годині йому було поставлене нове завдання - зосередитися в Журавно, де підготувати переправи через Дністер для підтримки 4-го кавкорпусу проти львівського угруповання противника. Проте допомога діючим під Львовом військам не потрібна, і 25-й танковий корпус, зосередився в районі Луковець, Любша, Мазурівка, 22 вересня отримав наказ рухатися на Підгірці й далі на Комарно. Вийшовши вночі на 23 вересня в зазначений район, частини корпусу зустрілися там з підрозділами 2-ї гірськопіхотної дивізії Вермахту й були зупинені.

20 вересня війська 12-ї армії просувалися на лінію Миколаїв - Стрий. В районі Стрия був встановлений контакт з німецькими військами, які 22 вересня передали місто Червоній Армії. 23 вересня туди ж підійшла 26-а танкова бригада. Після переговорів радянські війська були зупинені на досягнутій лінії.

(обратно)

Бенкет переможців

Відразу ж після вступу Червоної Армії в Польщу з метою уникнути «несподіванок і випадковостей» між Райхом і СРСР почався новий тур дипломатичних переговорів. Увечері 18 вересня в розмові з Шуленбургом Сталін «якось несподівано» заявив, що в радянської сторони є сумніви щодо того, чи відведе німецьке командування війська «на лінію, яка була визначена в Москві», чи погодяться генерали повертати захоплені території. Посол запевнив, що Німеччина «твердо має намір виконувати умови московської угоди», а присутній при розмові генерал Кестрінг відрубав: «Німецькі збройні сили будуть робити тільки те, що наказує Фюрер».

Наступного дня в «Правді» було опубліковане радянсько-німецьке комюніке: «Щоб уникнути всякого роду необґрунтованих чуток щодо завдань радянських і німецьких військ, що діють у Польщі, уряд СРСР і уряд Німеччини заявляють, що дії цих військ не переслідують якої-небудь мети, що йде врозріз з інтересами Німеччини або Радянського Союзу та суперечить духу й букві пакту про ненапад, укладеного між Німеччиною й СРСР. Завдання цих військ, навпаки, полягає в тому, щоб відновити в Польщі порядок і спокій, порушені розпадом Польської держави, та допомогти населенню Польщі перевлаштувати умови свого державного існування».

Ось так, Польща якось раптом, незрозуміло розпалася, зваливши на плечі Гітлера і Сталіна тяжкий обов'язок стосовно порядку та спокою. Заодно «Правда» розповіла про те, як німецьке населення одностайно вітає рішення радянського уряду, радіє за білорусів та українців і «жваво обговорює успішні операції Червоної Армії», відзначаючи прапорцями на картах її просування.

Увечері 19 вересня Молотов викликав Шуленбурга і заявив йому, що момент «дозрів» - пора конкретно ділити польські території й остаточно визначитися з поставленим в таємному протоколі питанням: «Чи бажане в інтересах обох Сторін збереження незалежності Польської держави?» Що стосується радянського уряду, то якщо раніше він передбачав допустити існування якихось залишків Польщі, то тепер цей намір поступився бажанню Польщу по-братськи поділити по лінії чотирьох річок. Відкладати не варто, переговори слід розпочати негайно і проводити їх у Москві, оскільки «особи, наділені вищою владою» покинути Радянський Союз не можуть.

Берлін погодився - справді, пора «визначити остаточну структуру польських територій». До вас їде Рібентроп.

Командування підтримувало контакти через військових аташе. 20 вересня почалися переговори наркома К.Є. Ворошилова і начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова з представниками німецького командування в особі генерал-лейтенанта Е. Кестрінга, полковника Г. Ашенбреннера і підполковника Г. Кребса про організацію відведення німецьких військ і просування радянських військ на демаркаційну лінію. Конфлікт під Львовом підтвердив актуальність проблеми. Результатом нічних пильнувань став спільний протокол від 21 вересня, який встановлював наступний порядок:

Частини Червоної Армії зупиняються на лінії, досягнутій до 20 години 20 вересня, і знову починають рух на захід зі світанком 23 вересня.

Частини Вермахту починають відхід 22 вересня і, здійснюючи переходи приблизно по 20 кілометрів на добу, опиняються на демаркаційній лінії в період з 26 вересня по 3 жовтня.

В ході руху відхідні німецькі колони та радянські авангарди повинні витримувати між собою 25-кілометрову дистанцію. При цьому частини Червоної Армії займають лінію річок на добу пізніше за німецькі підрозділи.

Спірні питання при передачі населених пунктів вирішуються на місці спеціально виділеними делегатами. При цьому німецьке командування зобов'язане вжити заходів, щоб не було нанесено шкоди військовим і господарським об'єктам до їх передачі представникам Червоної Армії.

Радянське командування, в свою чергу, зобов'язане за заявкою німців надавати їм допомогу в знищенні «польських частин або банд», що заважають просуванню німецьких частин.

Авіація обох сторін також повинна дотримуватися 25-кілометрової розділової смуги.

Однак у той же день німецькі представники відвідали Відділ зовнішніх зносин НКО й повідомили, що зважаючи на продовження боїв під Варшавою і на захід від Львова генерал Браухіч просить всі затверджені терміни відведення військ відсунути на добу, а на пултуському напрямку - до вечора 4 жовтня. Додатковий час знадобився для вивезення полонених і поранених. Радянська сторона до прохання поставилася з розумінням, тим більше, що Браухіч обіцяв передати всі «найважливіші» об'єкти в цілості та збереженні. Відповідні зміни внесли в пункт другий протоколу.

23 вересня було опубліковане радянсько-німецьке комюніке: «Німецький уряд і уряд СРСР встановили демаркаційну лінію між німецькою й радянською арміями, яка проходить по річці Піса до її впадіння в річку Нарев, далі по річці Нарев до її впадіння в річку Буг, до її впадання в річку Вісла, далі по річці Вісла до впадання в неї річки Сян і далі по річці Сян до її витоків». ^[3]

 

Польська кампанія (20.09-12.10.39р.)

Рано вранці 21 вересня в штаби Білоруського та Українського фронтів надійшла директива наркома оборони № 16693, що вимагала зупинити війська, підтягнути відсталі частини й тили, налагодити стійкий зв'язок, бути пильними й чекати подальших розпоряджень. О 22 годині надійшов наказ Ворошилова № 156, в якому містився зміст радянсько-німецького протоколу й дозволялося відновити рух на захід зі світанком 23 вересня. Маршал також попередив, що за Бугом, цілком можливо, доведеться й повоювати, що: «…поляки будуть збирати розпилені частини в загони й банди, які спільно з польськими військами, що діють під Варшавою, можуть вчинити нам завзятий опір і місцями наносити контрудари».

В Сувалківському виступі активні дії тривали безперервно. Контролююча Сокулку 2-а танкова бригада для переслідування відступу з Гродно польських військ і зайняття району Августов - Сувалки виділила 21 вересня загін під командуванням майора Ф. П. Чувакіна, в якому налічувалося 470 осіб, 252 гвинтівки, 74 кулемети, 46 гармат, 34 танки БТ, 6 бронеавтомобілів і 34 автомашини. Рушивши на північ, загін вночі наздогнав ворожий ар'єргард коло села за сім кілометрів на захід від Сопоцькина. Ним виявився 101-й уланський полк майора Станіслава Жуковського, який зберіг боєздатність і готовність битися. Улани першими виявили противника й організували оборону. В розпочатому бою, що тривав 10 годин, за радянськими даними, були вбиті 11 і поранені 14 червоноармійців, підбиті 4 танки та 5 автомашин. На одній з автомашин вибухнули боєприпаси. Поляки мали лише одну протитанкову рушницю, але широко застосовували пляшки з запалювальною сумішшю. Були взяті в полон 60 польських військовослужбовців, інші пішли в ліси.

Польська сторона оцінила результати сутички, як нехай невелику, але безсумнівну свою перемогу. Опис бою залишив ротмістр Сарна-Лопіновський: «Дванадцять разів ворог атакував село. Кожна з цих атак була відбита з втратами для противника. При цьому пляшками з бензином були підбиті одинадцять танків у передпіллі та в глибині оборони групи. Битва закінчилася для нас успішно. Правда, втрати понесли великі. Другий ескадрон, який прийняв на себе головний удар, втратив половину людей і сімдесят відсотків кінського складу вбитими або зниклими без вісті. Солдати бились як герої. Ніколи не забуду прізвищ капрала Хорошука й улана Полотчаніна, які піднялися на танки й ударами прикладів своїх карабінів по дулах пошкодили на них кулемети. В тій битві загинув командир полку, два командири ескадронів, один командир взводу. Втрати більшовиків, згідно з радянськими джерелами, склали 12 танків і 800 осіб… Успішне завершення цієї сутички відкрило дорогу й дозволило просуватися в обраному напрямку підрозділам оперативної групи «Волковиськ» під командуванням генерала Вацлава Пшезьджецького».

Група йшла на захід через ліси Августовської пущі.

А через затримку в Сопоцькині командувач гродненського округу генерал Ольшина-Вільчинський до Литви не доїхав. Його автомобіль був перехоплений загоном Чувакіна. За наказом комісара Григоренка генерала та його ад'ютанта розстріляли. Дружині генерала, залишивши їй машину й шофера, дозволили рухатися далі.

Виступивши з Сопоцькина, радянський загін уночі на 23 вересня досяг Августовського каналу. Моторизований загін 16-го стрілецького корпусу увечері 23 вересня без бою зайняв Августов, а наступного дня вступив до Сувалок. Загін 27-ї танкової бригади з 20 танків БТ і 1 бронемашини під командуванням майора Богданова, які прочісували лінію кордону з Литвою, до півночі 24 вересня також прибули в Сувалки.

О 8 годині 23 вересня з Гродно виступив батальйон 101-го стрілецького полку на автомашинах, який до 13 години досяг Августовського каналу і почав його форсування. Слідом за ним просувалися частини 4-ї кавдивізії, 77-й кавполк якої був на річці Шлямиця коло села Копети атакований противником, але, отримавши підтримку від батальйону гірськострілецького полку, контратакував і став переслідувати відступаючих на північ поляків. У результаті противник втратив до 150 осіб убитими й багато озброєння та був розсіяний по лісі. Близько 500 вояків було взято в полон. Радянські частини втратили 1 особу вбитою і 5 пораненими. В цей же час 109-й кавполк у лісах на південний схід від Августова взяв у полон близько 200 польських військовослужбовців і багато озброєння. До вечора радянські частини вступили в Сейни. О 7 годині 25 вересня 109-й кавполк увійшов в Сувалки. Тим часом 20-а мотобригада 23 вересня зайняла Домброву, а 24 вересня після невеликого бою - Ґоньондз.

Загін генерала Пшезьджецького - залишки 101-го і 102-го уланських і 103-го кавалерійського полків, всього близько 1200 осіб - перетнув кордон Литви вночі з 23 на 24 вересня. Перед останнім маршем командир Резервної кавалерійської бригади полковник Едмунд Тарнашевич зачитав:

«Солдати. Ми надто слабкі, щоб битися на два фронти. Бригада зазнала важких втрат убитими й пораненими. Ми вирішили бригадою перейти литовський кордон. У Франції створюється Польська Армія. Можливо, ми доберемося туди. Струнко! Здати зброю!»

(Деяким польським офіцерам, в їх числі полковнику Тарнашевичу, дійсно вдалося досить швидко перебратися до Франції. Інші, як генерал Пшезьджецький, який прийняв на себе керівництво всіма інтернованими польськими солдатами в Литві, потрапили в радянський полон у липні 1940 року. Їм пощастило хоча б уже в тому, що їх оминула Катинь і, врешті-решт, у складі армії Андерса, через Іран і Близький Схід, вони потрапили-таки на Захід.)

Війська 3-ї армії Кузнецова продовжували нести охорону латвійського й литовського кордонів від Дриси до Друскінінкая. 11-а армія почала передислокацію вздовж литовського кордону до Гродно. До 24 вересня на північ і північний захід від міста розгорнулися дивізії 16-го стрілецького корпусу. Передана в підпорядкування комдива Медведєва 22-а танкова бригада досягла Щучина. 4-а дивізія, просуваючись вздовж кордону зі Східною Прусією, 29 вересня зайняла Ставіські й Ломжу. 3-й кавалерійський корпус виступив з Вільно на Гродно з завданням прочесати територію вздовж литовського кордону. 25 вересня в районі Салтанішки частини корпусу зіткнулися з загоном капітана Домбровського чисельністю 150 вершників. В ході бою загін, втративши 20 осіб убитими, 10 пораненими та 7 полоненими, був розсіяний. Радянські частини втратили 5 осіб убитими і 3 пораненими.

О 22 годині 26 вересня третій кавкорпус прибув у Гродно. Мотозагони, створені в 7-й (150 вершників і танковий полк під командуванням полковника Кудюрова) і 36-й (200 вершників, танковий і саперний взводи під командуванням майора Чаленка) кавдивізіях, виступили відповідно на Сувалки й Августов. До 30 вересня з'єднання 3-го кавкорпусу зосередилися в Сувалківському виступі й організували охорону кордонів з Німеччиною та Литвою. Тим часом до Гродно підійшла передана до складу 11 - ї армії 6-а танкова бригада, яка 26 вересня зайняла Книшин.

До 26-28 вересня війська 3-ї й 11-ї армій закріпилися на кордоні з Литвою та Східною Прусією від Друскінінкая до Щучина.

У Волковиську, пройшли переговори з німецькими представниками щодо процедури відведення німецьких військ з Білостока й передачі його частинам 6-го кавалерійського корпусу. З ранку 22 вересня туди був спрямований передовий загін 6-ї кавдивізії під командуванням полковника І.О. Плієва, який досяг Білостока до 13 години. Уже через 3 години Плієв «місто прийняв», і німецький ар'єргард відбув. Маршал-поет А.І. Єрьоменко не втримався, щоб не пофантазувати:

«Справа йшла до того, що незабаром повинні були десь зустрітися дві армії: визвольна Червона Армія та розбійницький німецько-фашистський вермахт. Це сталося в Білостоці. До цього часу гітлерівці вже увійшли в місто. Ми ж (?) запропонували їм залишити його. Вони погодилися (??), але поставили умову, щоб у Білосток спочатку прибула команда радянських військ у складі не більше 120 осіб, інші наші частини вступили б туди лише після відходу німецьких військ.

Ми спочатку губилися в здогадах: навіщо німці поставили таку умову? А потім зрозуміли, що вони побоювалися того, що гітлерівські солдати побачать теплу і дружню зустріч нашої армії, в той час як до них жителі Білостока ставилися з неприхованим презирством… Коли наші козаки прибули в місто, вийшло те, чого гітлерівці найбільше боялися і намагалися уникнути. Слух про вступ радянських військ швидко облетів місто. Вулиці, які тільки що здавалися безлюдними й мертвими, відразу наповнилися людьми, їх потоки направлялися до центру. Наших товаришів оточили тисячі містян. Вони гаряче вітали їх, обіймали як рідних і дарували квіти. Німецьке командування спостерігало цю картину з неприхованим роздратуванням. Контраст зустрічі вермахту й нашої армії з населенням не тільки Білостока, а й інших міст і сіл, свідчив про бездонну прірву, яка розділяла дві армії, які представляли два різні держави, два світи.

За планом німецькі частини повинні були покинути Білосток ввечері. Але вони вечора не дочекались і забрались раніше. Я прибув у Білосток о 16.00 і вже не мав можливості зустрітися з кимось із німецького командування хоча б з метою «подякувати» німцям за те, що за кілька днів вони встигли добряче пограбувати місто».

Якщо відкинути лірику, обидві сторони суворо дотримувалися підписаних домовленостей. Хоча німецьких генералів, природно, дратували маневри політиків і здача кров'ю завойованих територій. «Таким чином, - писав Манштайн, - всі бої по той бік Сяну й Вісли для групи армій були марними і вели тільки до вигоди для Рад!» Генералу Ґудеріанові дуже не хотілося віддавати росіянам Брестську фортецю: «Таке рішення міністерства ми вважали невигідним… Мабуть, до переговорів про демаркаційну лінію та про припинення військових дій взагалі не був залучений жоден військовий». Франц Гальдер обурювався з приводу здачі росіянам Львова: «День ганьби німецького політичного керівництва». У військовому середовищі було чимало людей, які вважали зближення з СРСР помилкою. Так, генерал-полковник фон Бек у записці від 20 листопада 1939 року вказував, що успіх у війні проти Польщі знецінено висуненням СРСР на захід. Радянський Союз, зазначав він, не йде на повідку в Німеччини, а переслідує власні цілі.

Само собою, з прибуттям Єременка в Білостоці почалося свято, поляки (вже тут пригноблених білорусів практично не було), «одягнені в найкращий одяг», два дні підряд співали, танцювали й завалювали козаків квітами. До вечора в місто увійшла 6-а дивізія, 11-а дивізія досягла району Кринки-Білостоцькі, Городок.

Північніше діяла 20-а мотострілецька бригада, передана до складу 10-ї армії, яка 25 вересня о 15 годині прийняла в німців Осовець, 26 вересня, рухаючись по березі річки Бебжа, увійшла в Соколи, а до вечора 29 вересня досягла Замброва.

У другому ешелоні за військами 6-го кавкорпусу рухалися дивізії 5-го стрілецького корпусу, переданого до складу 10-ї армії. Зі світанку 24 вересня з'єднання корпусу рушили на лінію Свіслоч - Порозово, а передові загони о 13 годині 25 вересня зайняли Більськ-Підляський та Бранськ. Наступного дня в районі станції Гайновичі були взяті в полон 120 польських солдатів і виявлений склад, в якому зберігалися 30 тисяч снарядів, 10 мільйонів набоїв і 2 гармати. Того ж дня в районі Чижева німецький ар'єргардний загін був обстріляний поляками і, втративши 1 особу вбитою та 4 пораненими, повернувся в Цехновець, у розташування радянських частин, що надали німцям медичну допомогу. 27 вересня передові загони 5-го стрілецького корпусу зайняли Hyp і Чижев, в районі Гайнівки частини знову натрапили на склад, де радянськими трофеями стали близько 14 тисяч снарядів, 5 мільйонів набоїв, 1 танкетка, 2 бронеавтомобілі, 2 автомашини. Того ж дня в районі на північний схід від Костельні в лісі радянські солдати випадково виявили покинуте військове спорядження. Виставивши охорону, частини почали розшуки закопаного озброєння. Вночі до ланцюга охорони підходив польський загін з 50 вершників, але відступив у бік Hypу, де напав на німецькі частини, що відходили. Зазнавши втрат, німці звернулися за підтримкою до радянських частин і під прикриттям розвідбатальйону тринадцятої стрілецької дивізії відійшли на захід. У районі села Модерки цей польський загін зіткнувся з радянським розвідбатальйоном і, зазнавши втрат, був розсіяний. Тим часом у лісі були розкопані 936 снарядів, 168 тисяч набоїв, 2 мотоцикли, 2 бронемашини, 1 танкетка, 4 причепи, 2 автомашини та інше майно. Подібні знахідки здійснювалися з'єднаннями 5-го стрілецького корпусу і в наступні дні. О 19 годині 29 вересня з'єднання корпусу зайняли Малкіня-Гурна й Косув-Ляцький. В цей момент війська 10-ї армії перебували на лінії Щучин - Кольно - Ломжа - Малкіня-Гурна - Косув.

На південній ділянці Білоруського фронту прийшли в рух з'єднання 4-ї армії.

Нацистський прапор зі свастикою майорів над Брестською фортецею недовго. 17 вересня генерал Ґудеріан переніс штаб свого корпусу з Кам'янця в будівлю Поліського воєводства в Бресті, а о 13 годині 22 вересня, зробивши 120-кілометровий марш-кидок, до міста підійшла танкова бригада Семена Кривошеїна. На Кобринському мості їх уже чекала урочиста зустріч з жителями навколишніх сіл. «Казали, що скоро прийде Радянська влада, - розповідав місцевий уродженець П. Д. Гаврилюк, - і всі стануть рівними й вільними, та не буде бідних. Звичайно, хтось вірив, а хтось і сумнівався в цьому. Вранці всі встали й побігли зустрічати Червону Армію. Жителі села були задоволені: хтось плакав, хтось сміявся від щастя. Хотілося пригостити своїх героїв-визволителів, і тому приносили їм хліб і сіль, картоплю та яблука». Мітинг організували місцеві комуністи, члени розпущеної Сталіном компартії Західної Білорусії. (Пройде лише три місяці, й ці ж загартовані підпільники та борці за народне щастя скажуть: «Погані були польські суди - замість присудження тривалих тюремних термінів їм треба було висилати нас на кілька тижнів на роботу до Рад, ми б радикально вилікувалися».)

Радянські танкісти розмістилися на постій на східній околиці, а комбриг на німецькій машині прибув до штабу Ґудеріана для координації подальших дій. Воєначальники швидко знайшли спільну мову, оскільки обидва володіли французькою. Сторони домовилися про те, що всі захоплені трофеї та польських полонених німці передадуть Червоній Армії. Взаєморозумінню сприяв і обід в німецькому штабі, під час якого Ґудеріан запропонував Кривошеїну ідею спільного параду німецьких і радянських військ.

Після вирішення всіх питань сонячного дня 22 вересня о 16.00 за московським часом на вулиці Люблінської унії відбувся парад переможців. Перед будівлею воєводства були встановлені імпровізовані трибуни, прикрашені нацистськими й радянськими прапорами. Повз ці трибуни, на яких в оточенні штабних офіцерів стояли поруч генерал Ґудеріан і комбриг Кривошеїн, під звуки оркестру промаршували спочатку німці, які залишали місто, потім радянські підрозділи. Про цей парад згадував житель Бреста Станіслав Мирецький:

«Спочатку промаршували німці. Військовий оркестр грав незнайомий мені марш. Потім у небі з'явилися німецькі літаки. Червоноармійці йшли слідом за німцями. Вони абсолютно не були на них схожі: йшли тихіше й не карбували крок кованими чобітьми, оскільки були взуті в брезентові черевики. Ремені в них були також брезентові, а не шкіряні, як у німців. Коні, що тягнули радянські гармати, були малорослі й непривабливі, упряж у них була лише б якась… За радянською артилерією їхали гусеничні трактори, які тягнули гармати більшого калібру, а за ними рухалися танки. Танків було тільки три… На середньому танку майорів прапор СРСР. Біля бульвару Т. Костюшка один з танків раптово загальмував, ударився об бордюру й перекинувся набік. З великими труднощами, за допомогою лебідок і пожежних машин, танк був поставлений на проїжджу частину і парад продовжився».

Воєначальники попрощались і розійшлися зі словами «до зустрічі в Берліні!» та «до зустрічі в Москві!». Це прозвучало майже пророче. Правда, Ґудеріанові в 1941 році доїхати до Москви не вистачило якоїсь дещиці, зате Кривошеїн у 1945-му дійшов до Берліна, як обіцяв. У фортеці урочисто був спущений нацистський прапор і поставлений радянський. Відразу після параду німецькі війська пішли за Буг. У Брест з Івацевич перебазувався штаб Чуйкова, 4-а армія готувалася до подальшого походу в західному напрямку, адже землі між Віслою й Бугом були «сферою інтересів» СРСР.

У мемуарах, не маючи можливості сказати правду й соромлячись цієї правди, радянські полководці підносили передачу міст від німців до росіян (і назад) як ризиковані й зухвалі операції з витіснення гітлерівців з «нашої землі». Ось як викладав події генерал-полковник Л. М. Сандалов: «Комдив Чуйков, армія якого висувалася до Бреста, наказав командиру авангардної танкової бригади С. М. Кривошеїну зайняти Брест і змусити німецькі війська відійти за Буг. У Бресті відбулася зустріч Кривошеїна з Ґудеріаном. У ній брав участь і співробітник Наркомінсправ. Наші представники зажадали від німецького командування негайно відвести всі німецькі частини за демаркаційну лінію, а підготовлене для евакуації з Бреста до Німеччини військове та цивільне майно залишити на місці. Ця вимога була прийнята, і збройного зіткнення, якого так пристрасно бажали вороги Радянського Союзу, не відбулося».

Як зараз відомо, військового зіткнення й не повинно було статися. У червні 1941-го все той же Ґудеріан «вимог» того ж Сандалова, що прикривав кордон на брестському напрямку, анітрохи не злякався.

Маршал М. В. Захаров, колишній помічник начальника Генерального штабу, й зовсім запевняв: «Започаткована Радянським Союзом ініціатива виявилася несподіваною для Німеччини… Радянському Союзу вдалося змусити Гітлера взяти на себе зобов'язання вже в ході війни з Польщею не переступати лінію річок Піса, Нарев, Буг, Вісла, Сян». Це твердження в радянській науці стало офіційною історичною версією - СРСР, виявляється, трохи не війною Гітлеру погрожував, аби захистити єдинокровних братів: «Швидкі й рішучі дії Червоної Армії зірвали розрахунок гітлерівців захопити Західну Україну та Західну Білорусію… На рішучу вимогу Радянського уряду фашистський вермахт змушений був очистити раніше зайняті території Західної України та Західної Білорусії».

Комуністи - завжди в білому, «комуністи - душею чисті».

Ось у Хрущова - до часу створення мемуарів з нього вже зняли всі «погони» та позбавили всіх звань - передача відбувалася буденно й по-діловому: «Ми вийшли на кордон, визначений серпневим договором. Деякі території, намічені як наші, вже були зайняті німцями, але Гітлер грав з великим розмахом і не хотів «по дрібницях» створювати з нами конфлікти. Навпаки, він хотів тоді прихилити нас до себе й показати, що він «людина слова». Тому німецькі війська були частково відведені, й наші війська вийшли на лінію кордону, обумовлену договором, підписаним Рібентропом і Молотовом».

А в Бресті збройне зіткнення все ж відбулося, тільки не з німцями, а з захисниками фортеці - солдатами маршового батальйону 82-го піхотного полку під командуванням капітана Радзишевського. Вночі 17 вересня залишки батальйону з одною гарматою таємно покинули позиції на Кобринському укріпленні та знову зайняли оборону в форті Сікорського (по-російськи - форт «Граф Берг»). Протягом двох діб німці займалися очищенням фортеці та, вважаючи, що форт порожній, не звертали на нього уваги. Але 19 вересня біля воріт з'явився мотоциклетний патруль, який запропонував полякам здатись у зв'язку з безглуздістю подальшого опору. Пропозиція не була прийнята. Німецькі підрозділи блокували форт, встановили кілька гаубиць і з ранку 20 вересня почали систематичний обстріл укріплень. Однак артилерійський вогонь фугасними снарядами середнього калібру не міг заподіяти гарнізону особливих втрат, а піхота противника не атакувала. Форт знаходився на добре видимій і прострілюваній з високих валів місцевості, і генерал Ґудеріан вирішив передати цю «скалку» росіянам.

Уже ввечері 22 вересня після короткого артилерійського нальоту в форт спробували увірватися два радянські бронеавтомобілі. Перший з них поляки підпалили пострілом з гармати, другий звалився в рів. Потім в атаку тричі піднімалася радянська піхота і кожен раз була відбита. «Навколо форту був сухий рів, з боку противника викладений камінням на висоту від 8 до 10 метрів, - згадував один із захисників капрал Ян Самосюк. - Поле обстрілу в нас було кращим, ніж у Цитаделі, оскільки огляд не затуляли ні дерева, ні чагарник. Того вечора Ради тричі ходили в дурну атаку, і якщо хто з них досягав рову живим, то падав у нього і… труп». Наступні два дні комдив Чуйков був дуже зайнятий прийомом-передачею міста й фортеці.

Нарешті, 26 вересня радянські воєначальники підійшли до справи серйозно: була застосована важка артилерія та здійснений масований штурм. Захисники форту в цей день понесли важкі втрати, але знову втримали позиції. Ввечері перед фортом з'явилися парламентери, які висловили «здивування» з приводу опору польських солдатів, адже Червона Армія прийшла, щоб допомогти полякам, вони повинні скласти зброю та здатися. На це Радзишевський відповів, що якщо росіяни не є ворогами, то повинні залишити в спокої польський форт. Проте всі ресурси оборони були вичерпані. Вночі капітан зібрав захисників, подякував за службу та порадив усім, здатним пересуватися, пробиратися додому (як стверджує польське джерело, залишених у форті поранених розлючені червоноармійці перекололи багнетами). Сам Радзишевський з невеликою групою дійшов до села Мухавець. Тут у будинку місцевої жительки вони переодягнулись у цивільний одяг і розійшлись у різні боки. Радзишевський попрямував у Брест, а потім у Кобрин, де повинна була знаходитися його сім'я. Він знайшов дружину й доньку, але незабаром за доносом був заарештований, переданий в НКВС і знову опинився в Брестській фортеці, на цей раз у в'язниці «Бригідки», де сиділи польські офіцери.

Йдучи з Бреста, німці передали радянському командуванню всіх полонених. Їх, відокремивши солдатів від офіцерів, утримували у міській в'язниці та фортечних казематах, використовуючи на роботах з розчищення завалів у Цитаделі. Після сортування й перевірки більшість рядових, в першу чергу жителів Західної Білорусії та Західної України, були відпущені по домівках. Офіцерів, поліцейських, жандармів і поранених, відокремивши медперсонал, протягом жовтня-листопада під конвоєм доставляли на залізничну станцію, вантажили у вагони і вивозили на Смоленщину, в Катинський і Старобільський табори, де майже всі вони згинули. Серед них був і герой оборони Брестської фортеці Вацлав Радзишевський.

Довгий час лише з мемуарів Ґудеріана можна було дізнатися про мужній опір «хороброго й наполегливого противника», яким показали себе поляки восени 1939 року, та бої за фортецю, «яка коштувала нам стільки крові». Радянською історією ці події були забуті, оскільки «лише в боях за комунізм народжується героїзм», все інше - несвідомість і шляхетська фанаберія.

Цікаві та загадкові справи творились у Кобрині. Історико-документальна хроніка району, видана в 2002 році, стверджує, що після відступу поляків увечері 18 вересня: «Жителі міста провели неспокійну ніч, очікували, що фашисти ось-ось увірвуться в їх будинки. Але ранок приніс звістку, яка обнадіювала: зі сходу рухається Червона Армія. Кілька днів у Кобрині панувало безвладдя… З ініціативи колишніх членів КПЗБ, які взяли на себе турботу про цивільне населення, стали організовуватися загони самооборони. До них приєдналися в'язні концтабору в Березі-Картузькій… Так народилася Робітнича гвардія Кобрина, яка поклала кінець мародерству й паніці в місті, організувала охорону найважливіших об'єктів. Кілька разів загону довелося відбивати спроби диверсантів (?) підірвати залізничний міст через Мухавець». Отже, німець цілий день боровся за Кобрин, поляків побив, але місто займати не став. Натурально милувався видами з іншого берега. Тільки незрозуміло, через що бійка вийшла? Німецькі генерали, вони, звичайно, «фашисти», але своїх солдатів берегли, даремно під кулі не підставляли. Московські переговори про демаркаційну лінію ще не почалися. Що ж завадило 2-й мотодивізії захопити Кобрин?

Власне, нічого. Сапери навели понтонний міст, і вранці 19 вересня німецькі частини увійшли в місто. Два дні вони ховали своїх полеглих (в 1940 році спеціальна комісія викопала труни й вивезла прах до Фатерлянду), на третій день - поляків. 22 вересня перед підірваним мостом з'явилися танки 32-ї бригади. Після коротких переговорів німці залишили Кобрин, і о 14 годині до нього увійшли радянські підрозділи.

Причина, із-за якої цю історію вважали за краще забути, полягає в тому, що з німецькою педантичністю нова влада першою справою заснувала в місті комендатуру й оголосила набір місцевих жителів у поліцію. Добровольців виявилося достатньо, в тому числі і «членів КПЗБ». Мабуть, так і «народилася Робітнича гвардія Кобрина».

23 вересня німецькі війська залишили Відомлю. На прощання німецькі танки обстріляли з кулеметів кінний роз'їзд розвідбатальйону 8-ї стрілецької дивізії: «В результаті обстрілу були вбиті 2 й поранено 2 особи та вбиті 3 коні… У відповідь на це з бронемашин розвідбатальйоном був відкритий вогонь по німецьких танках, вогнем у відповідь був розбитий один німецький танк і знищений екіпаж, після чого з боку німецьких військ була випущена червона ракета, що позначає, що перед нами знаходяться частини Німецької армії. При з'ясуванні причин обстрілу в німецького командування було дане пояснення: «Сталася помилка, думали, поляки, приносимо щирий жаль з приводу того, що сталося».

Уцілілі польські підрозділи звідусіль стікалися в район між Прип'яттю і Стиром. Сюди прибули частини батальйонів КОР «Клецьк», «Людвіково», «Сенкевичі», «Давид-Городок», до них приєднувалися окремі групи солдатів і поліцейських. Підполковник Сулик вивів до села Морочне полк КОР «Сарни». Велика кількість бійців різних підрозділів і призовників скупчилося в районі станції Малорита. Залізнична колія Ковель - Брест була буквально забита ешелонами зі зброєю й боєприпасами, цистернами зпальним, вагонами з пораненими. Прибулий в Малориту 22 вересня невідомо звідки полковник артилерії Оттокар Бжоза-Бжезіна (в перекладі з польської це щось на зразок Береза-Березняк) почав з усього цього «багатства» енергійно формувати зведену дивізію. Через дві доби в нього під командою знаходилося 5 батальйонів піхоти при 18 гаубицях калібру 100 та 75 мм. Імпровізоване з'єднання назвали на честь командира - дивізія «Береза». У Біловезькій пущі генерал Збігнев Підгірський організував кавалерійську дивізію «Заза», що складалася з двох бригад.

23 вересня в Камінь-Каширському генерал Клеберг, дізнавшись, що передові частини Українського фронту зайняли Ковель і його угруповання може опинитися в оточенні, змінив «маршрут»: тепер він вирішив пробиватися на захід, у напрямку Влодави, а потім до Варшави. Частини КОР, рухаючись через Рівне, Шацьк, Влодаву, повинні були нагнати угруповання «Полісся» по дорозі.

Війська Чуйкова тим часом очищали зайняту територію від «загонів і банд», які прагнули проникнути за Буг і в Біловезьку пущу. 24 вересня сто сорок третя стрілецька дивізія і 32-а танкова бригада після короткого бою зайняли Малориту, в районі якої були взяті в полон близько 6000 польських військовослужбовців. У їх числі опинилися моряки Пінської флотилії, які вирішили йти на захід.

«Я опинився в тій частині, яка йшла на Брест, - згадував Ян Собирай, колишній боцман «Адмірала Шерпінека». - Йшли ми по східному березі озера Тур в напрямку найближчого хутора, з боку якого раптово пролунали постріли. Я був в авангарді і разом з іншими моряками відкрив вогонь, у результаті якого загорілися кілька будинків. Раптово на краю лісу з'явилися танки з вивішеними білими прапорами. Це викликало сплеск радості, почулися вигуки: «Польські танки!» Було наказано припинити вогонь… З боку танків до нас попрямувала група в кількасот солдатів. Коли вони підійшли ближче, то радість наша скінчилася. Це були радянські солдати, які оточили нас і наказали скласти зброю… Близько 16.00 нас у супроводі радянського конвою повели в напрямку Мокран».

В Мокранах моряків розмістили на шкільному дворі, обнесеному парканом, розсортували за місцем проживання й відокремили офіцерський склад. Потім знову вишикували в колону і повели на північ, вже без офіцерів, які були розстріляні там же, в Мокранах, двома днями пізніше.

Однак дивізії «Береза» в Малориті вже не було. До 25 вересня вона, форсувавши Буг, зайняла на іншому березі річки Влодави. Полковник Бжоза, організувавши оборону, розмістив свій штаб у приміщенні школи і став шукати зв'язок з генералом Клебергом.

З'єднання 23-го стрілецького корпусу досягли району Антопіль, Городець, а 8-а стрілецька дивізія переправилася через Західний Буг коло Бреста. З 25 вересня 8-а і 143-я дивізії були перепідпорядковані управлінню 23-го стрілецького корпусу, штаб якого розмістився в Тересполі, а 52-а стрілецька дивізія в районі Дорогичина вела бій з 78-м польським піхотним полком Казимира Гожковського.

Наступного дня 4-й армії був підпорядкований 6-й кавалерійський корпус, що діяв північніше. До 18-ї години 26 вересня його з'єднання увійшли у Високе-Мазовецьке, яке виявилося практично повністю спаленим німцями. За свідченням місцевих жителів, під час проходження частин Вермахту через місто було вбито німецького солдата. Німці запропонували видати їм винного, але він так і не був знайдений. Тоді німці з гармат запалювальними снарядами вдарили по місту. Спалахнула пожежа, гасити яку німці не давали і розстрілювали тих, хто намагався це робити. В результаті в місті вціліло лише 10 будинків і церква, а з 5000 жителів залишилося всього 1000. До вечора 27 вересня кіннотники досягли на берегах річки Західного Бугу Hyp, Цехановець, а через добу вийшли в район міста Соколув. Тим часом 8-а стрілецька дивізія зайняла Білу-Підляську та Янів-Підляський, 143-я дивізія форсувала Буг коло села Кодень, а 52-а дивізія вступила в Малориту, де з наступного дня перейшла в підпорядкування 15-го стрілецького корпусу 5-ї армії Українського фронту.

Командир 23-го стрілецького корпусу опівночі 27 вересня видав наказ, згідно з яким вимагалося вислати радянських представників до міст Сідлець і Луків: «Вислані представники повинні в коректній формі вимагати від представників німецької армії звільнити 29.09 міста Сідлець і Луків та попередити, що Червона Армія ці пункти 29.09 займе, якщо навіть вони й не будуть повністю звільнені частинами німецької армії. Конфліктів з німецькою армією уникати, але вимагати відведення німецьких військ наполегливо і з повною гідністю, як личить представникам Великої Непереможної Робітничо-Селянської Червоної Армії».

О 8 годині 29 вересня передові загони військ 23-го стрілецького корпусу зайняли лінію Соколів-Підляський - Сідлець - Луків. У Сідлець увійшли розвідувальний, танковий і стрілецький батальйони, а в Луків - стрілецький батальйон і артилерійський дивізіон 8-ї стрілецької дивізії.

До 18-ї години 29 вересня війська Білоруського фронту зайняли лінію Щучин - Ставіські - Ломжа - Замбув - Цехановець - Косів-Ляцький - Соколів-Підляський - Сідлець - Луків - Вогинь і припинили просування, згідно зі «стоп-наказом» із Москви - політики все ніяк не могли поділити Польщу «правильно».

23 вересня відновили просування на захід і війська Українського фронту. На північному фланзі наступали з'єднання 15-го стрілецького корпусу. Після півночі 24 вересня розвідбатальйон 45-ї стрілецької дивізії вступив у Любомль. З опитувань населення з'ясувалося, що 20 вересня в місті побували німці, роззброївши польський гарнізон. Частину зброї німці вивезли, а частину роздали населенню для створення міліції. 21 вересня німці залишили місто, а наступного дня група польських військ здійснила наліт на місто, розігнала й роззброїла міліцію, убивши 7 міліціонерів, а об 11 годині 23 вересня на перегоні Любомль - Ягодин обстріляла поїзд і забрала паровоз. Пальне в місті було відсутнє, а продовольство було вивезене німецькими військами. О 14.30 25 вересня 36-а танкова бригада, форсувавши Західний Буг, досягла Холма і, сконцентрувавши сили, атакувала місто. Після ряду бойових зіткнень з польським гарнізоном, частина якого пішла в сторону Красностава, о 14 годині 26 вересня місто було зайняте. Близько 8000 польських військовослужбовців потрапили в полон, а трофеями стали 7000 гвинтівок, 1250 револьверів, 40 кулеметів, 10 гармат, 14 автомашин і 1500 коней.

26-27 вересня 36-а танкова бригада залишалася в Холмі, чекаючи підтягування стрілецьких частин. 28 вересня бригада виступила в напрямку Любліна, але, досягнувши до полудня Пяскі, з'ясувала, що місто зайняте німецькими військами. Вранці 29 вересня радянські делегати прибули до Любліна для переговорів про відвід німецьких військ, які повинні були до вечора залишити місто. Однак з'ясувалося, що німецьке командування не збирається відводити війська, очікуючи наказів з Берліна. До 29 вересня з'єднання 15-го стрілецького корпусу вийшли на фронт Влодава - Пухачів - Піски.

Дивізії 8-го стрілецького корпусу зламали слабо організований опір противника на Західному Бузі та 24 вересня після двогодинного бою зайняли Гребешів. Подальше просування відбувалося досить спокійно - траплялися лише дрібні групи польських військ. 25 вересня було зайняте Замостя і після днювання з'єднання корпусу 26 вересня рушили на Білгорай і Красностав. 44-та стрілецька дивізія увійшла в контакт з 8-ю німецькою піхотною дивізією й уклала з нею угоду про заняття Красноброда та рух на Рудки. Після днювання війська 28 вересня продовжували рух на Красник. Того ж дня 8-му стрілецькому корпусу були передані прибула в Замостя 38-а танкова бригада і 14-а дивізія, що досягла Комарова. До 14 години 29 вересня війська 8-го корпусу вийшли на фронт Олиданка - Кшонов - Тарновка - Закрев.

Початий 22 вересня відвід німецьких військ на захід був використаний окремими польськими загонами для прориву в Угорщину в 20-кілометровій смузі, що розділяла Вермахт і Червону Армію.

21-23 вересня частини 7-го і 8-го армійських корпусів 14-ї німецької армії зіткнулися з групою генерала Доб-Бернацького. У розгорнутих боях німецькі частини знову потіснили поляків на схід, а 23 вересня навіть звернулися до командування 6-ї радянської армії з пропозицією допомогти їм у розгромі поляків. Проте радянське командування не поспішало вплутуватись у чужі бої. Тим більше, коли війська Голікова з 25 вересня відновили просування на захід і з'єднання 2-го кавкорпусу разом з 24-ю танковою бригадою вступили до Жовкви, а до 26 вересня просунулися до району Рава-Руська, Немирів, Магерів, вони так і не зустріли жодного великого польського угруповання. 27 вересня корпус продовжував просування в напрямку Любачів, Рудка і не мав зустрічей з противником. Наступного дня 14-а дивізія була направлена на Томашів, Замостя й передана до складу 5-ї армії. Решта військ 2-го кавкорпусу вийшли в район Буковина, Добча, Дзікув і виставили дозори на річці Сян. 24-а танкова бригада 28 вересня досягла Чесанова. Тим часом 38-а танкова бригада прибула в Сокаль і була передана до складу 5-ї армії.

Війська 17-го стрілецького корпусу 25 вересня також виступили до демаркаційної лінії та досягли району Янів, Добростани. 27 вересня вони вступили в Яворів, а 28 вересня - в Любачів. До вечора наступного дня дивізії 17-го стрілецького корпусу зайняли район Буковина, Добча, Тарногруд і змінили частини 2-го кавкорпусу на охороні річки Сян. 99-а стрілецька дивізія вранці 29 вересня вступила в Перемишль і почала його прийом у німецького командування.

До 29 вересня війська 6-ї армії вийшли на середню течію річки Сян від Білгорая до Перемишля.

У смузі 12-ї армії зведені групи 13-го стрілецького корпусу 22 вересня вступили в щойно залишений німецькими військами Стрий, а 24 вересня увійшли до Дрогобича. 23 вересня двадцять третя танкова бригада о 20 годині вийшла до Борислава, зайнятого німецькими військами. 24 вересня радянські війська почали просуватися на захід, прийнявши в німців Дрогобич та Борислав. 25-й танковий корпус, який перебував у Комарно, був виведений у резерв Українського фронту і далі не просувався.

Дрогобич, центр нафтовидобутку, командувач армії брав особисто. З мемуарів І.В. Тюленєва можна винести враження, що він відбив місто у Вермахту ледве не силою: «Як поведуть себе фашисти, зустрівшись з нами лицем до лиця? - думав я. - Чи зважаться вони на відкрите зіткнення, щоб силою пробитися далі на схід?..» Зустріч з представником німецького командування відбулася в Дрогобичі. Підтягнутий пихатий офіцер мовчки вислухав мою вимогу про відвід німецьких частин за річку Сян. Потім він сказав, що одразу ж зв'яжеться зі своїм начальством і передасть йому зміст нашої розмови… Фашисти не пішли на відкритий військовий конфлікт. Була встановлена тимчасова демаркаційна лінія, визначено точний час відходу німецько-фашистських військ за річку Сян. До слова сказати, відступаючи, вони не втрималися, щоб не помститися нам - підпалили й висадили в Дрогобичі нафтоперегінний завод. Чимало довелося потрудитися нашим саперам, щоб врятувати місто від вогню. (Взагалі німці, що зазнавали гостру потребу в енергоносіях, розраховували виторгувати нафтопромисли собі. Так з чого б їм їх підривати? Щоб Тюленеву «помститися»? Поляки ніяких диверсій також не вчиняли. Може, саме «сапери» де-небудь недопалок кинули?) Незважаючи на наше рішуче попередження, гітлерівці під всілякими приводами зволікали остаточний відхід за демаркаційну лінію. Вже дуже їм хотілося погосподарювати на Західній Україні».

Це майже все, що зумів скласти генерал армії про свою участь у Визвольному Поході. І ще одна дивина - ні слова про квіти, схоже, українці виявилися не настільки гостинні, як білоруси.

4-й кавалерійський корпус, пройшовши через Дрогобич, 26 вересня досяг району Судковичі, Бісковичі, Лановичі, Бережниця, де о 21 годині на підставі розвідувальних даних отримав наказ підготуватися до боїв з групою під командуванням колишнього офіцера царської армії, німця за походженням і польського генерала Владислава Андерса. За рішенням командира корпусу 32-а дивізія продовжувала рух на Добромиль, Хирів, а 34-а дивізія, 26-а танкова бригада та 18-й танковий полк 32-ї кавдивізії залишилися на місці, очікуючи підходу поляків.

У кращі часи багатотисячне кавалерійське угруповання Андерса, що входило до складу армії «Краків», налічувало в своїх рядах дванадцять полків Новогрудської, Волинської, Кресової кавалерійських бригад і Зведену бригаду полковника Закржевського. Проте в період з 18 по 23 вересня при спробі прорватися на південь група була розгромлена німецькими корпусами в боях за Томашів-Любельський і Красноброд, в оточенні майже цілком згинули Волинська та Зведена бригади. Залишки своєї «конармії» - п'ять неповних полків - генерал Андерс 24 вересня реорганізував у дві кавалерійські бригади й повів до польсько-угорського кордону. По дорозі до них приєднався невеликий загін з пораненим генералом Плісовським, що керував обороною Брестської фортеці. Ще через день трапилася сутичка Новогрудської бригади (25-й, 26-й, 27-й уланські полки) з частинами 28-ї піхотної дивізії, що відходили на захід. Львівщина відходила до Радянського Союзу, тому, після жвавої перестрілки, німці, не бажаючи нести безглузді втрати, запропонували розійтися мирно, кожному своєю дорогою. Поляки продовжили рух на південь, проте по перетині залізничної лінії західніше Судової Вишні рано вранці 27 вересня вперлися в радянські заслони. Вже ці нікого ні в яку Угорщину і Румунію пропускати не збиралися. Хоча мимоволі хочеться поставити запитання: а чому, власне? Навіщо товаришу Сталіну десятки тисяч полонених? Готувати нові катівські кадри участю в їх масових розстрілах? Поповнювати трудові резерви ГУЛАГу? Просто з принципу: від Радянської влади не втікають, її радісно вітають, співаючи комуністичні гімни? Або за заведеною звичкою завбачливо знищувати всіх потенційних ворогів? Як сказав генералу Андерсу один радянський майор: «Радянський Союз не може допустити відродження Війська Польського за кордоном».

«О 6.30 27 вересня 26-й і 27-й уланські полки групи Андерса атакували 148-й кавполк в Судковичах, однак, зустрінуті артвогнем і контратакою, знову відійшли на узлісся. В ході тригодинного бою поляки втратили 300 осіб убитими, 200 полоненими, 4 гармати і 7 кулеметів», - повідомляє російський історик. Трохи іншу версію подій пропонує учасник подій, капітан Станіслав Кошутський:

«Зі світанком 27 вересня передовий 26-й уланський полк минув село Судковичі. Попереду великий схил полого спускався до неширокої річки за півтора кілометра від нас. Південніше добре було видно маси більшовицької кавалерії, що рухалися в нашому напрямку. По дорогах порошили танки й вантажівки. На перший погляд було їх близько 4 кавалерійських полків і 40 танків. Передові загони більшовиків досягли річки і припинили підйом. Майор Станіслав Гейніц, не припиняючи маршу, розгорнув 26-й уланський полк в колону ескадронів. Більшовики біля річки почали спішуватися і встановлювати кулемети й малокаліберні гармати… У цей момент з тилу прибув ротмістр Кушинський зі штабу генерала Андерса, поруч з ним скакав улан з білою хусткою на піці. По дорозі ротмістр кричав: «Наказ генерала! Не відкривати вогню! Зупинити рух!» З'ясувалося, що генерал Андерс послав ротмістра Кушинського увійти в контакт з більшовиками і повідомити їм, що ми не бажаємо з ними битися, а хочемо тільки спокійно пройти на південь…

Однак Кушинському не дали поговорити з яким-небудь вищим командиром. Відразу після його повернення кілька кулеметів відкрили вогонь по 26-му уланського полку, що стояв на схилі. Через хвилину між ескадронами почали рватися 20-мм чи 30-мм гранати (?). Вогонь кулеметів був неприцільний, але розривами гранат поранено кілька коней. Майор Гейніц дав команду повертатися. Ескадрони виконали поворот кругом і кроком рушили назад у село. Вогонь більшовицьких кулеметів посилився, став прицільним, одночасно почали рватися нові серії гранат. Майор дав команду: «Риссю». Коли нові розриви почали вражати уланів, вони швидко перейшли в галоп, а потім в кар'єр. Лад змішався, і вже в паніці шаленим стрибом маса коней влетіла в село, де якраз спішувався 27-й уланський полк, а 9-й артилерійський дивізіон займав вогневі позиції. Одна протитанкова гармата стояла біля дороги на виїзді з села. Її розрахунок спав, коли на дорозі, слідом за галопуючим в паніці 26-м уланським полком з'явилися 6 більшовицьких танків. З ротмістром Туском ми розбудили розрахунок, який почав стріляти і підбив два танки ворога. Решта повернули назад…

26-й уланський полк спішився і зайняв позиції на околиці лісу за 1 км від села. Закріпившись у селі, 27-й полк відбив атаку більшовиків з правого флангу, знищивши 2 або 3 танки. В цей момент інша нова кіннота чисельністю близько двох ескадронів обійшла ліве крило. Зважаючи на назрілу загрозу відсікання 27-го і наступного за ним 25-го уланського полку від інших сил бригади генерал наказав обом полкам відступити до лісу і приєднатися до 26-го полку. Полки відійшли в тил у найбільшому порядку. Поруч 9-й артдивізіон демонстрував приклад фантастичної мужності, рухаючись кроком під фланговим вогнем більшовицьких танків. Дивізіон не мав уже ні одного снаряда! Коні та наїзники бригади смертельно втомилися. Деякі коні падали під сідлом. Більшовики відразу організували наступ на ліс. З фронту вони атакували повільно і мляво. Зате дві їх кавалерійські групи почали обходити бойові порядки бригади з двох боків. У зв'язку із загрозою повного оточення генерал наказав 25-му, 27-му полкам та 9-му артдивізіону знищити гармати та відірватися від противника, призначивши місцем зустрічі ліс в районі Райтаревичі. 26-й уланський полк повинен був прикривати ретиради й відступити останнім. Разом з ним відходив генерал Андерс зі своїм штабом…

Це був кінець Новогрудської кавалерійської бригади. Зв'язок з 25-м і 27-м полками був повністю втрачений. Група генерала Андерса із залишками 26-го полку чисельністю 200-250 осіб продиралася через лісові хащі, переслідувана більшовиками, натикаючись по дорозі на все нові їх загони. Добравшись до сторожки Зелений Гай, група розтанула до 60-100 верхових».

Ніхто більше до місця збору не вийшов. Генерал розпустив загін і сформував кілька дрібних груп з добровольців, які вирішили досягти заповітної угорської землі. В середині дня 28 вересня 32-а дивізія після невеликого бою полонила залишки 25-го уланського полку. Тут, до речі, друга й остання половина спогадів генерала армії Тюленева: «Засліплений ненавистю до Радянського Союзу, Андерс намагався затримати просування наших військ (?), але, отримавши нищівний удар, покинув своїх солдатів (??), вирішивши втекти до Угорщини». Що таке елементарна повага до супротивника, наші воєначальники з ампутованою честю рішуче не розуміли.

З вечора 28 вересня війська 4-го кавалерійського корпусу приступили до охорони кордону від Перемишля до Мшанець.

Діючи південніше, 5-й кавкорпус 24-25 вересня поряд з просуванням на захід почав прочісування передгір'їв Карпат. О 17 годині 26 вересня 16-а дивізія зайняла Турку, а 9-й кавполк прибув на станцію Бескид, зайняту, як виявилося, 23 вересня угорськими військами. Спроба контакту з угорцями викликала з їхнього боку обстріл з ручної зброї. Відповідний артилерійський вогонь радянських бронемашин привів до припинення стрільби й відходу угорських солдатів у залізничний тунель на кордоні. За відомостями місцевих жителів, тунель був заміновано; ситуація на цій ділянці кордону з Угорщиною була нормалізована після переговорів. 27 вересня 4-й кавалерійський корпус і 26-а танкова бригада вели бої з поляками коло Журавинець. 28 вересня 5-й кавкорпус вийшов до верхів'їв річки Сян і на кордон з Угорщиною. Того ж дня в районі Свидника був узятий в полон генерал Плісовський, а 30 вересня потрапив у полон і важко поранений генерал Андерс. Прорватися через кордон вдалося лише групі з шести осіб під командуванням полковника Людвіга Швейзера, командира 26-го уланського полку.

На кінець 29 вересня війська Українського фронту перебували на лінії Пухачів - Кремінь - Білгорай - Перемишль - верхів'я річки Сян. Слід було прочесати зайняту територію і ліквідувати окремі загони та групи польських військ, які в основному прагнули прорватися до Угорщини або Румунії.

Загалом в Румунію й Угорщину перейшли майже 70 000 поляків. У Литву і Латвію прорвалися близько 16 000 осіб. До Сирії і Франції в 1939-1940 роках дісталося приблизно 38 000 солдатів і офіцерів - все, що вдалося врятувати з мільйонного Війська Польського.

28 вересня, після двадцятиденної боротьби, вичерпавши всі засоби до оборони, впала Варшава. Акт про почесну капітуляцію дев'яностотисячного гарнізону підписали генерал Бласковіц і генерал Кутшеба.

Тим часом радянсько-німецька дружба міцніла з кожним днем. Увечері 27 вересня в Москву «для обговорення з урядом СРСР питань, пов'язаних з подіями в Польщі» прибув пан фон Рібентроп. За два дні до цього Сталін і Молотов повідомили німецькому послу, що в них виникли додаткові пропозиції з врегулювання польського питання. Радянський уряд запропонував, як висловився Шуленбург, «додати до німецької порції» все Люблінське воєводство й частину Варшавського воєводства на захід від річки Буг, тобто провести кордон по «лінії Керзона». В обмін Кремль попросив собі Литву. ^[4] Сталіну не терпілося «негайно взятися за вирішення проблеми прибалтійських держав».

Після трьох раундів переговорів і консультацій з Берліном був узгоджений «кордон між обопільними державними інтересами на території колишньої Польської держави», який закріплювався в підписаному 28 вересня «Договорі про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною». Гітлер погодився на всі сталінські вимоги. Правда, спочатку німці виявили бажання отримати польські нафтоносні райони Борислав і Дрогобич, але Сталін рішуче їм у цій дрібниці відмовив - ці території вже обіцяні українцям. Але нічого страшного, якщо вам потрібна нафта, ми вам її продамо. І ще дамо шматочок Литви. Новий кордон визнавався остаточним, відкидалося втручання третіх держав у це рішення, сторони повинні були зайнятися державною перебудовою приєднаних територій з метою забезпечити їх народам «мирне існування, відповідне їх національним особливостям», і розглядали цю перебудову як «надійний фундамент для подальшого розвитку дружніх відносин між своїми народами».

«На полях битв у Польщі виникло німецько-російське військове братство, - писала з нагоди «Фелькішер Беобахтер». - Однак значення російсько-німецького пакту полягає не тільки в ліквідації та перерозподілі польської спадщини, а й у створенні між великими державами міцного співробітництва у значно більш Широких розмірах, що повинно привести обидві країни до вирішення всіх цікавих для них питань… Німеччина і Радянська Росія не дозволяють більше чужим народам висловлюватися з питань східного простору».

Крім договору, були підписані конфіденційний протокол про безперешкодне переселення осіб німецького походження, які проживають у сфері радянських інтересів, до Німеччини, а українців і білорусів, які проживають у сфері німецьких інтересів, у СРСР, і два таємних додаткових протоколи. У першому сторони брали на себе зобов'язання не допускати «ніякої польської агітації» та співпрацювати у справі її припинення. Другий протокол підтверджував право Радянського Союзу прийняти «спеціальні заходи на Литовській території для захисту своїх інтересів».

В результаті «остаточного» розділу СРСР отримав територію 196 тисяч квадратних кілометрів, що складало 51,5% від спочилої в небуття Речі Посполитої, з населенням близько 13 мільйонів осіб, з яких, як озвучив Молотов, «українців - понад 7 мільйонів, білорусів - більше 3 мільйонів, поляків - понад мільйон, євреїв - понад мільйон». Правда, сьогодні з'ясовується, що українців було менше чи то на один мільйон, чи то на два, а поляки становили не менше третини від загальної чисельності ^[5] (конкретно в Західній Білорусії - 34,5% від 3,6 мільйона жителів; білоруси - 54, 4%, євреї - 8,8%). Польські історики, посилаючись на довоєнні переписи населення, дають цифру 5-6 мільйонів поляків у «Кресах Всходніх». ^[6]

Статистика - така ж цікава наука, як історія. Всяк пише її по-своєму. Переписи 1921 і 1931 років можна назвати замовленими, що мали, серед інших, завдання штучно завищити поголів'я польського населення. По-перше, національність ототожнювалася з віросповіданням, відповідно, католики в основній своїй масі ставали поляками. По-друге, щоб якось «розбавити» відсоток білорусів і українців, винаходилися якісь малі народності на кшталт «русинів» на Україні чи «місцевих» на Поліссі. Представників останньої «нації», які на запитання кореспондента: «Хто ви, хлопці, будете?» - Відповідали: «Самі ми тутейші, і мова наша тутейша», - виявилося більше 700 тисяч осіб. Польські демографи вважали «місцевих» недооформленими поляками, радянські - ополяченими білорусами. (У звільненому Пінську редактор «Поліської правди», випускниця Комуністичного інституту журналістів М. М. Ваганова розорила сім приватних друкарень, щоб у найкоротший термін організувати одну радянську, і 26 вересня видала тираж першого номера білоруською мовою. Але, на превеликий подив газетярів, більшість зібраного з урочистої нагоди населення не змогло ознайомитися ні з програмною промовою товариша Молотова, ні з наказами військового командування, ні з нотатками «наших кореспондентів» - оскільки не знало білоруської мови.) ^[7] По-третє, «курча також хоче жити»: при Пілсудському вигідніше бути поляком, при Сталіні - назватися білорусом чи українцем. Лише послідовники «мойсеєвої віри» завжди і для всіх властей залишалися євреями, тому ніякої з ними плутанини. ^[8]

Німцям, ясна річ, дісталася решта території з населенням близько 22 мільйонів осіб.

Нову вдалу угоду в Кремлі відзначили традиційним бенкетом з рясною випивкою і взаємними клятвами у вірності.

29 вересня було опубліковано спільну заяву двох дружніх режимів: «Після того як Німецький уряд і Уряд СРСР підписаним сьогодні договором остаточно врегулювали питання, що виникли з розпадом Польської держави, і тим самим створили міцний фундамент для тривалого миру в Східній Європі, вони в обопільній згоді висловлюють думка, що ліквідація цієї війни між Німеччиною, з одного боку, та Англією і Францією, з іншого боку, відповідала б інтересам усіх народів». Загалом, Польщі більше немає, і воювати нема за що, давайте миритися. А хто не хоче - той і «несе відповідальність за продовження війни».

Радянсько-німецька домовленість була доведена до військ, що діяли в Польщі, вже через три години після підписання. Штаби Білоруського та Українського фронтів отримали розпорядження № 625 про зупинку військ на досягнутих рубежах не пізніше 18 години 29 вересня. В наказі командування Білоруського фронту від 30 вересня давався приблизний опис кордону і вказувалося, що приблизно з 5 жовтня намічається відхід радянських військ на схід. А поки командарм 2-го рангу Ковальов ставив завдання «тепер же почати відведення всіх обозів, транспортів і машин на схід від кордону, без шкоди для нормального харчування військ», приступити до евакуації з залишених територій військового, і тільки військового, майна, боєприпасів, пального, трофеїв, військовополонених, а також намітити маршрути відходу частин і організувати надійний зв'язок з ними. Аналогічні вказівки були віддані Військовою радою Українського фронту.

2 жовтня Ворошилов та інші знайомі нам обличчя обговорили деталі майбутнього маневру та підписали протокол, в усьому аналогічний домовленості від 21 вересня, за винятком пункту про взаємодопомогу в справі знищення «польських банд». Червона Армія повинна була почати рух назад зранку 5 жовтня і вийти на лінію державного кордону не пізніше 11 жовтня. О 20 годині директива наркома оборони пішла у війська.

Тепер засмутилися радянські воєначальники. Пізно ввечері командувач Білоруського фронту відправив у Москву телеграму: «Встановлений кордон по р. Буг біля м. Брест-Литовський вкрай невигідний для нас з наступних причин: місто Брест кордоном ділиться на дві частини - західний обвід фортів дістається німцям; при близькості кордону неможливо використовувати повністю багатющий казармовий фонд у м. Брест; залізничний вузол і саме місто перебуватимуть у сфері кулеметного вогню; переправи на р. Буг не будуть прикриті необхідної територією. Чудовий аеродром Милашевичі дістанеться німцям. Командувач фронту просить переглянути кордон в районі Брест-Литовського», залишивши за СРСР частину території на західному березі річки. Наступного дня прийшла відповідь, що «кордон біля Бреста встановлений угодою, і міняти його неможливо». Все залишилося, як є. Надалі «багатющий казармовий фонд», незважаючи на близькість кордону і «сферу кулеметного вогню», буде використаний в максимально можливій мірі, що, в кінцевому підсумку, призвело до ще однієї оборони Брестської фортеці.

До 5 жовтня радянські війська займалися евакуацією військової здобичі з території, розташованої на захід від встановленої лінії. Тільки війська 5-ї армії вивезли за річку Західний Буг 64 паровози, 70 пасажирських, 1130 критих вагонів, 534 платформи, 609 вуглярок, 104 цистерни і різних вантажів загальним обсягом 2174 вагони. У смузі Білоруського фронту в СРСР було вивезено 205 паровозів і 3942 аж ніяк не порожні вагони.

Не всім пощастило збирати квіти та трофеї. Деяким радянським частинам довелося битися всерйоз. Так, на Поліссі ледве не була повністю розгромлена 52-та стрілецька дивізія полковника Руссіянова. Передана до складу Українського фронту, вона слідувала від Кобрина на Влодаву, маючи завдання не допустити прориву відступаючих польських військ через Західний Буг. 27 вересня 411-й танковий батальйон і 52-й протитанковий дивізіон зайняли містечко Шацьк, взявши в полон 429 польських військовослужбовців, але випустивши штаб генерала Клеберга, що вислизнув буквально з-під носа. Зате радянські підрозділи ненароком перегородили шляхи відходу на захід прикордонникам генерала Рюкеманна, група якого в цей день минула Ратне, попутно «чітко й енергійно» ліквідувавши «банду», що встановила в місті Радянську владу й відкрила по польській колоні вогонь з кулеметів. Потім надійшли відомості, що попереду знаходяться регулярні частини РСЧА. Треба було прориватися. Справа полегшувалася тим, що червоні командири традиційно слабо уявляли собі обстановку. Головну роль в задуманій операції повинен був зіграти полк КОР «Сарни».

Вранці 28 вересня в Шацьк з'явився громадянин, який повідомив «визволителям», що в лісі на південний схід від міста ескадрон поляків хоче здатися в полон. Не перевіривши інформацію, 411-й танковий батальйон без розвідки рушив колоною в дефіле озер Люцемер і Кругле, де з добре замаскованих позицій був обстріляний протитанкової артилерією противника і, втративши 8 танків та 7 осіб убитими, став відходити. До полудня полк «Сарни» зайняв Шацьк, відкривши тим самим шлях на захід і захопивши штабні документи, в тому числі наказ комдива, що іменував групу Рюкеманна «бандою польських офіцерів».

На перешийку між Бугом і озером Пулемецьке бригада КОР «Полісся» і батальйон «Клецьк» організували правильну війну з 58-м стрілецьким полком і розвідувальним батальйоном 52-ї дивізії. В результаті в бою отримав поранення полковник Руссіянов, а призвані за мобілізацією червоноармійці стали розбігатися. Поляки захопили один танк, п'ять вантажівок, дві гармати. В ході боїв, що тривали всю ніч, 112-му стрілецькому полку вдалося оточити біля села Мельники частину бригади «Полісся» силою до півтора батальйона і примусити її до здачі. У той же час 411-й танковий батальйон, який спробував вийти полякам в тил і відбити Шацьк, знову потрапив у артилерійську засідку, серед інших був убитий командир батальйону капітан Насенюк. Підрозділи дивізії часто не мали зв'язку один з одним, практично ніяк не керувалися. Лише до 9 ранку 29 вересня командуванню вдалося навести порядок у частинах. Все це привело до затягування боїв і високих втрат: 81 особа була вбита і 184 поранені, підбито п'ять танків Т-26, два Т-38, три трактори і три протитанкові гармати. Було взято в полон 1100 польських військовослужбовців, на полі бою противник залишив 524 трупи, радянськими трофеями стали 500 гвинтівок, 34 кулемети, 60 тисяч набоїв. Взятих у полон офіцерів і підофіцерів прикордонсторожі - 200 осіб - розстріляли в лісі.

Польська група, залишивши Шацьк, до 30 вересня переправилася через Західний Буг. Чисельність її зменшилася до 3000 осіб, залишки бригади КОР «Полісся» були перетворені в батальйон. В якості наступної мети генерал Рюкеманн поставив: досягти лісів південніше Парчева і з'єднатися там з групою Клеберга.

Але коло Витичне частини КОР знову змушені були дати бій, на цей раз 253-му полку 45-ї стрілецької дивізії і 16-му полку 87-ї стрілецької дивізії, висланим на допомогу Руссіянову.

«О 4.50 1 жовтня танкова рота розвідбатальйону, що рухалась у складі рухомого загону попереду 253-го стрілецького полку, досягла південної околиці Витичне, де була зустрінута вогнем двох протитанкових гармат, в результаті чого 2 танки Т-37 були виведені з ладу (один танк згорів, на іншому танку був збитий ковпак; від екіпажів танків залишилося по 1 особі)…

Висланий о 5.30 в розвідку кавескадрон розвідбатальйону, який отримав завдання встановити склад противника, що займає Витичне, досяг західної і східної околиці Витичне, де був зустрінутий сильним вогнем 7 станкових кулеметів противника, який організував оборону на північносхідному березі озера Витицьке, південній околиці Витичне, південній окраїні гаю на схід від Витичне. Станкові й ручні кулемети були встановлені та замасковані на копицях сіна, деревах, вікнах будинків, а також на спеціально заготовлених човнах на озері Витицьке. 18 протитанкових гармат були встановлені на південній околиці Витичне, і весь вузький перешийок між оз. Витицьке і Витичне перебував під сильним обстрілом. Зазначений район оборонявся противником силою до 2000 осіб, що складалися з різних підрозділів прикордонників, жандармів і офіцерів, які чинили запеклий опір і переходили в контратаки…

О 7.00, виконуючи поставлене завдання, підрозділи пішли в атаку. Кавескадрон розвідбатальйону і 1-й стрілецький батальйон, наступаючи на Витичне, о 9.00 оволоділи Витичне і захопили в полон 400 осіб… 2-й стрілецький батальйон, наступаючи по східному березі оз. Витицьке в напрямку Мєтулка, був зустрінутий сильним кулеметним вогнем. Вогонь вівся з човнів, що плавали по озеру. Батальйон, вийшовши на відкрите місце, поніс великі втрати й успіху не мав…

1-й стрілецький батальйон, виконуючи завдання, о 13.00 опанував Старим Майданом і продовжував наступати через ліс на Мєтулку. Після досягнення 1-м стрілецьким батальйоном східного узлісся гаю (на захід від Старого Майдану) противник силою до роти перейшов у контратаку; відбулась багнетна сутичка, в результаті якої знищено 170 осіб противника…»

Здавалося б, навіщо радянському командуванню потрібно було влаштовувати цю облаву і даремно лити солдатську кров? Адже справа відбувалася 1 жовтня за 30 кілометрів на захід від Бугу, тобто фактично в німецькій зоні окупації. Але «червоні» все одно побили «білих», з принципу. (Для порівняння. Генерал Гальдер, передаючи військам відомості про накреслення демаркаційної лінії, зазначав: «Фюрер хоче, щоб попереду цієї лінії не загинув жоден солдат».) Втрати двісті п'ятдесят третього стрілецького полку склали 31 особа вбитими, 101 пораненими, був виведений з ладу один танк Т-37. Втрати ворога: вбиті 380, узяті в полон близько 1000 осіб, захоплені 400 гвинтівок, 8 кулеметів, 4 гармати.

Залишки групи Рюкеманна відступили в ліси на південь від Витичне. З точки зору генерала, становище стало безнадійним. Моральний дух його війська, яке подолало за два тижні 420 кілометрів, помітно впав. Навіть підполковник Сулик, який командував найбільш боєздатним підрозділом, доповідав що бійці стомлені, боєприпаси закінчуються, підрозділи тануть. В цих умовах Рюкеманн віддав наказ про розпуск групи, солдати повинні були знищити або закопати зброю, а потім розійтися в різних напрямках. Деякі вирішили, що прощатися зі зброєю ще рано, і приєдналися до групи генерала Клеберга.

Сам Рюкеманн з групою офіцерів 7 жовтня пробрався до Варшави, де намагався брати участь у підпільній роботі. Однак він скоро зрозумів, що таке заняття йому не по душі, і прийняв рішення виїхати до Франції і вступити до Війська Польського. На початку листопада генерал в компанії з п'ятьма офіцерами виїхав з Варшави. Вони щасливо минули радянсько-німецький кордон і через Білосток і Гродно пробралися до Литви, потім у Латвію. З Риги Рюкеманн літаком вилетів у Стокгольм. Однак у прем'єра Сікорського роботи для генерала не знайшлося, і в Париж його не запросили. Врешті-решт він перебрався до Великобританії, але ніякого справи йому так і не довірили.

Окрема оперативна група «Полісся» в кінці вересня залишалась останнім великим з'єднанням польської армії. 28 вересня в районі Влодави відбулось об'єднання груп генерала Клеберга, генерала Подгорського і полковника Бжоза. Того ж дня вони провели реорганізацію своєї «армії», окремі загони і групи були влиті в полки і бригади, дивізія «Кобрин» перейменована в 60-у піхотну, дивізія «Береза» - в 50-у. Таким чином, до складу оперативної групи «Полісся» увійшли 50-а і 60-а піхотні дивізії (28 батальйонів), кавалерійська дивізія «Заза», Підляська кавалерійська бригада, три дивізіони артилерії, рота протитанкових гармат - загальною чисельністю близько 18 000 осіб.

Після падіння Варшави генерала Клеберг прийняв рішення спробувати захопити армійські склади в Дембліні, переправитися на західний берег Вісли, піти в Карпати й почати партизанські дії проти німців. Найближчою крапкою на прокладеному маршруті було село Яблунь.

Вранці 29 вересня головний підрозділ 60-ї піхотної дивізії виявив у селі Пухова Гора, за 2 кілометри від Яблуні, розвідувальний батальйон 143-ї дивізії. Раптовою атакою з ходу загін моряків вибив червоноармійців з села. Слідом за цим підійшов 182-й піхотний полк і пішов на штурм Яблуні.

Радянський розвідбат перейшов до оборони й запросив підмоги. Йому на допомогу були вислані стрілецька рота, взвод протитанкового дивізіону та авіаційна ескадрилья. Проте до 16 години поляки зайняли Яблунь. Відповідно до спогадів полковника Еплера, в ході зіткнення був захоплений один танк, з якого поляки демонтували кулемет, 4-5 станкових кулеметів, кілька десятків гвинтівок, взято в полон один червоний командир і півсотні рядових. Причому червоноармійців на їх же прохання влили в підрозділи і вони: «Були з нами до кінця, будучи вірними й відданими товаришами».

Близько 18 години, підтягнувши ще два батальйони 637-го стрілецького полку та дивізіон 287-го артполку, потім стрілецький батальйон і артдивізіон зі складу 635-го стрілецького полку, на допомогу було кинуто 1-й батальйон і 1-й дивізіон 287-го артполку, радянські частини атакували в Яблуні противника, але польська кавалерійська бригада під командуванням генерала Кміціца-Скшиньского контратакою відкинула їх на вихідні позиції. О 22 годині відбувся повторний штурм із застосуванням танків, і до ночі червоні полки взяли село.

60-а дивізія відступила й відірвалася від противника, щоб за наказом Клеберга стати заслоном в районі Мілянова, прикриваючи з півночі вузол доріг в Парчеві, через який проходили головні сили ОГ «Полісся».

Вранці 30 вересня в наступ на Парчів перейшов 487-й стрілецький полк 143-ї дивізії. Він пройшов безперешкодно через Мілянів, проте південніше, на узліссі, був зустрінутий щільним рушнично-кулеметним вогнем. Оскільки командир полку в ході наступу втратив зв'язок з артдивізіоном, то не зміг підтримати свої батальйони. Результат бою на користь поляків вирішили вогневий наліт гаубиць, вихід роти станкових кулеметів у фланг противника і багнетний удар. Червоноармійці втекли з поля бою. Згідно з польськими джерелами: «Тут був знищений цілий радянський загін. Майже сотня трупів залишилася на полі бою, а в полон було взято майже 60 осіб. Захоплено 11 станкових і 7 ручних кулеметів, одна протитанкова гармата, боєприпаси». За радянськими даними, втрати склали 36 осіб убитими, 41 пораненими, 9 потрапили в полон, 3 танки, 3 автомашини, 4 кулемети та 1 гармата. Було взято в полон 189 польських військовослужбовців, на полі бою нарахували 20 трупів противника, а трофеями стали 14 гвинтівок, 4 коні й 1 похідна кухня. На довершення всіх неприємностей коло села Боянів німецькі бронемашини обстріляли саперний батальйон 143-ї стрілецької дивізії. Потім німці викинули розпізнавальний прапор, вибачилися і сказали, що росіянам тепер тут робити нічого.

У ніч на 1 жовтня Чуйков віддав по армії наказ припинити ворушіння й перейти до оборони на досягнутих рубежах. Польські частини відійшли на південний захід.

Південніше командування 140-ї дивізії 36-го стрілецького корпусу, який увійшов до складу 5-ї армії, в районі на південний схід від Янова вело переговори про здачу Червоній Армії з групою полковника Тадеуша Зеленевського, командира 33-ї резервної дивізії. Вона вела бої з німцями, коли вночі на 30 вересня в тил їй вийшли радянські частини. О 22 годині при переході від Кременя 1-й батальйон 445-го стрілецького полку був обстріляний рушнично-кулеметним вогнем. Розвернувшись, батальйон вступив у бій, який тривав до першої ночі. За цей час було відбито три атаки противника, але підхід 3-го батальйону 637-го стрілецького полку й танкового батальйону вирішив результат бою на користь радянських військ, які втратили 3 особи вбитими та 5 пораненими. В ході бою вогонь танкових гармат чергувався з закликами гучномовців до здачі. Близько 17 години 1 жовтня, зважаючи на безнадійність становища, полковник вирішив припинити опір. У полон потрапили понад 12 000 польських військовослужбовців, які здали 12 229 гвинтівок, 728 кулеметів, 64 гармати, 5,6 мільйона патронів і великі запаси військового майна. Частина офіцерів зуміла втекти до Угорщини. Полковник Зеленевський утік з полону і вже в кінці 1939 року займався формуванням 3-ї піхотної дивізії у Франції.

Відірвавшись від радянських військ, група генерала Клеберга 2 жовтня біля Коцька зіткнулася з частинами 13-ї моторизованої дивізії генерал-лейтенанта Пауля Отто і з ходу їх атакувала. 50-а піхотна дивізія «Береза» і кавалеристи генерала Подгорського в ході битви знищили триворожі танки і взяли 200 осіб полоненими. Опір німців було зламано, і генерал Клеберг став розвивати наступ у напрямку Адамова. 3 жовтня весь день тривали кровопролитні бої. Обидві сторони несли великі втрати. Німецька дивізія опинилася в дуже важкому становищі, та й поляки не могли добитися вирішального успіху. 4 жовтня польські частини припинили атаки та перейшли до оборони. Генерал Клеберг мав намір перегрупувати свої сили і спробувати знову атакувати ворога. Але німці випередили його.

В районі Адамова і Воля Ґуловська розгорілися запеклі бої. Противнику вдалося глибоко вклинитись у розташування 50-ї піхотної дивізії. У поляків закінчувалися боєприпаси. Незабаром ситуація стала загрозливою - з північного заходу до Коцька наближалася 29-а моторизована дивізія.

5 жовтня Клеберг ввів у бій з резерву 60-у піхотну дивізію. Він планував розбити спочатку 13-у мотодивізію, а потім кинути всі сили проти 29-ї дивізії. Свіжі частини відкинули противника: 184-й піхотний полк вибив німців з Волі Ґуловської, а 182-й піхотний полк зайняв Геленів. Поляки взяли багато трофеїв і близько сотні полонених. 13-а моторизована дивізія перебувала на грані розгрому, і врятувало її тільки те, що у поляків практично не залишилося боєприпасів. Проти 29-й мотодивізії боротися було нічим. О 20.00 на нараді командирів частин в Городищі було прийнято рішення припинити опір. Останній наказ Клеберга починався словами: «Варшава впала, перш ніж ми дійшли…»

Вранці 6 жовтня війська окремої оперативної групи «Полісся» стали здаватися в полон. В цей день німецьке військове командування опублікувало останнє зведення про бойові дії в Польщі. Генерал Клеберг помер у полоні 5 квітня 1941 року.

З 5 по 12 жовтня 1939 року радянські війська відходили на лінію нового кордону. Точно за графіком залишив Сувалківський виступ 16-й стрілецький корпус, передавши німцям 6 жовтня місто Сувалки. Евакуювалася за Буг 10-а армія, залишивши Косів і Малкіня Гурну.

Армія Чуйкова 6 жовтня передала німцям Сідлець і Луків, 10 жовтня - Білу-Підляську. Командир 6-го кавалерійського корпусу роздав квіти назад і здав німцям місто Соколув: «Довелося вести дипломатичні переговори з представниками німецько-фашистського командування, - не приховував відрази «дипломат» Єременко. - Я ще не знав тоді, що менш ніж через два роки мені доведеться вести з ними розмову на іншій мову, але вже тоді мені стало ясно, скільки в них пихи й нахабства. Вважаючи, що відхід за Буг ми повинні почати негайно і що розмовляти про терміни нашого відходу нічого, генерал зарозуміло зажадав, щоб німецькому командуванню було перш за все дозволено відкрити свою базу постачання на ст. Соколув. Зберігаючи спокій, я сказав йому: «Ви забуваєте, пане генерал, що розмовляєте не з представником панської Польщі, а з радянським генералом»… Німецькі представники стали поступливішими, і ми домовилися, що за Буг наші війська відійдуть протягом чотирьох діб…» Через два роки товариш Сталін полководцю Єременку приклеїть кличку «брехун». Чому?

У смузі 5-ї армії частини 4-ї піхотної дивізії зайняли Влодаву, а 27-а піхотна дивізія 9 жовтня вступила в Холм. Причому, поки в місті була відсутня будь-яка влада, польське населення відвело душу й сильно побило Робітничу гвардію Холма.

До вечора 12 жовтня Червона Армія відійшла за демаркаційну лінію на всьому її протязі. 16 жовтня кордон взяли під охорону війська НКВС. Визвольний похід закінчився. Політичним керівництвом він був сприйнятий як переконливе підтвердження бойової могутності Червоної Армії - упоралися не гірше за німців, що дзвонили про свій «бліцкриг». Населення сповнилося впевненості, що збройні сили Радянської Країни - найсильніші у світі. Після блискучої перемоги над практично не здатним до опору противником нікому не хотілося порушувати «провокаційні» питання про слабку підготовку особового складу, потворний стан зв'язку та матчастини, відсутність взаємодії родів військ і повний розвал у питаннях тилового й технічного забезпечення. Так, відповідно до оперативного донесення начальника штабу 32-ї танкової бригади майора Болотова, бригада, зробивши 350-кілометровий марш-парад на захід (здебільшого по головному шосе Білорусії), у бойових зіткненнях безповоротно втратила один танк Т-26, а 69 машин, більше третини складу, покинула на дорозі «через технічні дефекти». Всього бронетанкові війська двох фронтів розкидали по дорогах майже півтисячі несправних танків. Лише втративши в Зимовій війні більше 300 тисяч осіб убитими й пораненими, Сталін задумався над недосконалістю створеної ним військової машини. «Нам страшно зашкодила Польська кампанія, - заявив він на закритій нараді з вищими воєначальниками. - Вона розбестила нас. Писалися цілі статті й проголошувалися промови, що наша Червона Армія непереможна, що у неї все є, немає ніяких нестач, що наша армія непереможна… Наша армія не відразу зрозуміла, що війна в Польщі - це була військова прогулянка, а не війна».

Але поки набагато цікавіше було рахувати трофеї.

Радянські війська, за офіційними даними, озвученими В. М. Молотовом, захопили понад 900 гармат, понад 10 тисяч кулеметів, понад 30 тисяч гвинтівок, понад 150 мільйонів набоїв, близько 1 мільйона снарядів і до 300 літаків. З 17 вересня по 2 жовтня ними було вбито 3500 «бандитів», взято в полон 452 тисячі осіб, у тому числі майже 19 тисяч польських офіцерів: 394 тисячі роззброїли війська Українського фронту та 60 тисяч - Білоруського.

В'ячеслав Михайлович першим назвав і «загальну кількість жертв, понесених Червоною Армією: убитих - 737, поранених - 1862, тобто в цілому - 2599 осіб». На сьогоднішній день офіційними цифрами вважаються 1475 командирів і червоноармійців загиблими, померлими від ран, зниклими безвісті і 2002 пораненими, тобто «загалом» - вже 3477 чоловік. Деякі польські автори вважають ці дані заниженими як мінімум удвічі й кажуть про 2500-3000 вбитих, а разом з пораненими радянські втрати оцінюють у 8- 10 тисяч осіб.

Більша частина полонених польських військовослужбовців була відразу ж відпущена додому.

У таборах НКВС опинилися 125 400 осіб. З них в 1939-1941 роках 43 054 осіб передали Німеччині, німці передали СРСР 13575 осіб. Коли з'ясувалося, що полонених польських офіцерів у переважній більшості неможливо використовувати в інтересах Країни Рад, їх - більше 22 тисяч осіб - розстріляли навесні 1940 року.

На засіданні сесії Верховної Ради, підбиваючи підсумки Польської кампанії, Молотов всмак познущався над чванливістю і банкрутством «потворного дітища Версальського договору», розваленого в результаті спільних ударів «спершу німецької, а потім - Червоної Армії». А також над гарантіями невдалих польських союзників. Згадавши про наболіле, Голова Раднаркому роз'яснив народним обранцям, що з недавнього часу «старі формули застаріли» і поняття «агресор» наповнилося новим змістом. Агресорами тепер є не Німеччина, яка окупувала Польщу і всіма фібрами прагне до закінчення війни, та вже ніяк не Радянський Союз, який дотримується суворого нейтралітету й «політично підтримує» прагнення Райху до миру, а підіймачі прапора боротьби з гітлеризмом Англія і Франція. Боротьби безглуздої та непотрібної робітничому класу. По-перше, Польща все одно вже поділена, про її відновлення «не може бути й мови», і, крім нас з Німеччиною, це нікого не стосується. По-друге, «ідеологію гітлеризму, як і всяку іншу ідеологічну систему, можна визнавати чи заперечувати», але ставити метою знищення гітлеризму - злочинно (в цей період більшовики й нацисти, що діяли в унісон, ретельно узгоджували один з одним кожне формулювання і навіть лексикон використовували однаковий; у даному випадку В'ячеслав Михайлович розвинув тезу Рібентропа: «Безглуздій погрозі англійських паліїв війни - «знищити гітлеризм», - що означає не що інше, як знищення німецького народу, - з таким же успіхом може бути протиставлене таке німецьке гасло, як, наприклад, «знищення англійської демократії». Втім, чи Рібентропа? Неодноразово імперський міністр тексти своїх промов і заяв давав на редактуру Сталіну!). Тому радянські стосунки з Німецькою державою будуються «на базі дружніх стосунків», назло паліям війни. Після таких промов глави уряду навіть табірна охорона на Колимі припинила в якості лайки вживати слово, «фашист», а з бібліотек почали вилучати антифашистську літературу.

«Польська держава, правителі якої завжди проявляли так багато зарозумілості й вихваляння, при першому ж серйозному військовому зіткненні розлетілася, як стара зігнила підвода… Стрімким натиском частини Червоної Армії розгромили польські війська, виконавши за короткий термін свій обов'язок перед Батьківщиною… Договір про дружбу та кордон між СРСР і Німеччиною якнайкраще відповідає інтересам народів двох найбільших держав Європи… Європейська війна, в якій Англія та Франція виступають як її старанні призвідники і продовжувачі, ще не розгорілася в розбурхане згарище, але англо-французькі агресори, не проявляючи волі до миру, все роблять для посилення війни, для розповсюдження її на інші країни…» - вторував Молотову нарком оборони Ворошилов.

«Більшовикам на часі продумувати свою делегацію на наш партійний з'їзд», - записував у щоденник Альфред Розенберг. Німці перекладали промови Молотова французькою мовою і з літаків розкидали над Францією.

Нову економічну угоду підтвердила готовність Москви продовжувати багатостороннє співробітництво у справі «встановлення миру». Приступивши до розробки планів розтрощення Франції, німці попросили пришвидшити і значно збільшити обсяги поставок стратегічної сировини, що виробляється і закуповується для німецької промисловості Радянським Союзом. Причому герр Шнурре в тезах до переговорів підкреслював: «Незалежно від договору від 19 серпня 1939 р. Радянський Союз повинен поставити нам сировину вартістю X мільйонів марок. Німецькі компенсації за цю сировину не підуть негайно, але повинні будуть прийняти форму програм щодо поставок і капіталовкладень, розтягнутих на період близько п'яти років… Поставки сировини, необхідної нам, зважаючи на незадовільну ситуацію з постачанням у Росії, можуть бути виконані лише за рахунок власного споживання росіян… У цьому сенсі переговори будуть перевіркою того, чи готовий Сталін робити далекосяжні практичні висновки з нового політичного курсу».

Сталін був готовий, він взагалі був на багато що готовий, аби не згасала пожежа в Європі. 9 жовтня «Правда» повідомила, що в ході розмови пана Шнурре з товаришом Молотовом було встановлено згоду про те, що економічна програма «буде здійснюватися обома країнами прискореним порядком і в широкому масштабі. При цьому, зокрема, відбулася угода про те, що СРСР негайно приступить до постачання Німеччини сировиною, а Німеччина - до виконання поставок для СРСР».

Створений в Парижі 30 вересня 1939 року польський еміграційний уряд Рачковського - Сікорського не визнав територіальних змін у Польщі, але Сталіну на їх думку було глибоко начхати. «Правда» на новину відреагувала фейлетоном.

Лондон і Париж, не бажаючи примножувати число ворогів і розглядаючи дії СРСР як менше зло у порівнянні з німецькою окупацією всієї польської території, на дії Червоної Армії відреагували спокійно, кваліфікувавши їх як випереджувальні стосовно Німеччини. У виступі на радіо 1 жовтня лідер опозиції Черчиль роз'яснював обуреній англійській громадськості: «Росія проводить холодну політику власних інтересів. Ми б хотіли, щоб російські армії стояли на своїх нинішніх позиціях як друзі та союзники Польщі, а не як загарбники. Але для захисту Росії від нацистської загрози явно необхідно було, щоб російські армії стояли на цій лінії. У всякому разі, ця лінія існує, й, отже, створений Східний фронт, на який нацистська Німеччина не посміє напасти». Підступним англосаксам ні до чого було об'єднання Німеччини й СРСР перед обличчям спільного ворога. Навпаки, між ними слід було вбити клин, перетягнути поки ще «нейтрального» Сталіна в «демократичний табір». Про те й мова: «Враховуючи міркування власної безпеки, Росія не може бути зацікавлена в тому, щоб Німеччина влаштувалася на берегах Чорного моря або щоб вона окупувала Балканські країни й підкорила слов'янські народи Південно-Східної Європи. Це суперечило б історично сформованим інтересам Росії».

Тим часом обидва режими, не звертаючи уваги на провокацію сера Вінстона, «в порядку дружньої обопільної згоди» взялися освоювати придбані території. Німеччина одну частину Польщі оголосила чисто німецькими землями, іншу - генерал-губернаторством Німецької імперії.

Політбюро ЦК ВКП (б) 1 жовтня прийняло програму радянізації західних областей, яка стала неухильно здійснюватися. Вибрані 22 жовтня Народні збори Західної України й Західної Білорусії, «висловлюючи непохитну волю та бажання народів», 27-29 жовтня одноголосно проголосили на «звільнених» територіях Радянську владу.

«Польська держава була тюрмою народів, - говорилося в Декларації зібраних у Білостоці Народних зборів Західної Білорусії, - уряд проводив мерзенну політику насильницького ополячення. Білоруси, українці та інші народи не польської національності були позбавлені права на розвиток своєї культури й навіть на рідну мову. Національні білоруські, українські та єврейські школи були розгромлені. Такі були порядки та умови життя трудящих Західної Білорусії в колишній польській державі. Народи великого Союзу Радянських Соціалістичних Республік простягнули нам руку братньої допомоги і назавше звільнили трудящих Західної Білорусії з-під ярма політичного, соціального й національного гніту. Вперше народи Західної Білорусії отримали право розпоряджатися своєю долею…

Приклад Радянського Союзу й досвід нашого життя в панській Польщі переконують нас у тому, що тільки Радянська влада може позбавити народи Західної Білорусії від експлуатації, бідності, голоду й безправ'я. Тільки Радянська влада забезпечить нам політичне, господарське й культурне процвітання, забезпечить свободу національного розвитку всіх народів Західної Білорусії».

Враховуючи конкретні обставини, важко собі уявити інший результат. Чисельність військ у складі Білоруського й Українського фронтів у жовтні досягла більше 2,4 мільйона осіб, тобто на п'ять жителів припадала одна «людина з рушницею». Командири, політпрацівники й бійці-агітатори, поряд з місцевими та заїжджими комуністами, брали найактивнішу участь у виборчій кампанії з висунення кандидатів у депутати: «Вони несли в маси слова правди про першу в світі соціалістичну державу, про життя трудящих СРСР, допомагали висувати в Народні збори кращих синів і дочок народу». В Західній Україні одна тільки 6-а армія відправила в народ 3000 агітаторів. На додаток до них прибув «десант» з СРСР, наприклад, у Західну Білорусію Мінськ надіслав 4000 пропагандистів, 250 лекторів та 12 автоагітколон. Кампанія тривала два тижні, перебігала бурхливо й барвисто - з листівками, плакатами, зборами, музикою, піснями й буфетами. Право висування мали Тимчасові управління, Селянські комітети, збори Робітничої Гвардії та колективи трудящих. Як повідомляв зі Львова доктор Едмунд Парнес: «Виборні комісії були укомплектовані самими комуністами, передвиборними зборами керували комуністи, оратори були призначені згори, точно так само були зверху продиктовані пропозиції та резолюції». Всі оратори закликали голосувати за бідняків, простих людей, наголошуючи на ленінській тезі про куховарку, що керує державою. Альтернативних кандидатур не було, відповідальними товаришами висувався один кандидат - і «за нього й голосували».

Голосували цілком добровільно і, як правило, «за». Якщо були допущені до виборчих урн. Тут слід уточнити: хто голосував і за що голосували, оскільки чисельність виборців і загальна чисельність населення дещо відрізнялися один від одного. Не потрапили до складу «електорату» заарештовані, втікачі, позбавлені права голосу політичні, державні, громадські діячі, лідери та активісти всіх інших партій і рухів, великі чиновники, військові, поліцейські, стражники, осадники, лісники, «поміщики й капіталісти» й увесь інший «ворожий пролетаріатові клас».

Ось картинка на одній з виборчих дільниць Бреста: «В день виборів капітан був дуже заклопотаний. Він сказав, що проголосувати повинні всі 100%. Люди приходили, брали листок з надрукованими іменами кандидатів і, не читаючи, кидали в урну. Деякі, щоб показати свою лояльність, навіть не заходили в будку, косо поглядаючи на кількох командирів, які сиділи за столом. Коли прийшов час закрити дільницю й підрахувати голоси, виявилося, що деяка кількість людей не взяла участь у голосуванні. Тоді наш капітан вхопив жменю виборчих бюлетенів і, вкинувши їх в урну, наказав зробити перерахунок. Виявилося, що листків було більше, ніж виборців. Капітан був задоволений. У своїй доповіді він повідомив, що всі кандидати і всі рішення прийняті виборцями на 99,99%».

При такому «адміністративному ресурсі» можна було приєднати західні території хоч до Союзу, хоч до Райху, хоч до Марсу. Наприклад, до моменту виборів близько півмільйона білорусів, поляків, євреїв, литовців, що проживали у Вільно й Віленської області, дізналися, що вони громадяни «фашистської» Литви, і - жодних заперечень. Так товариш Сталін вирішив, без усяких депутатів і референдумів.

За офіційними радянськими джерелами, у виборах до Народних зборів Західної України брали участь 4433000 осіб, або 92,83% виборців, за обрання кандидатів було подано 90,93% голосів. Не з'явились або голосували «проти» понад 700 000 осіб. Якщо співвіднести ці ні до якої точки відліку не прив'язані цифри, які мають мету лише випнути горезвісні 90%, з демографічними даними, то виходить, що до виборів були допущені 4775000 осіб, а «за» проголосували трохи більше 4 мільйонів при загальній чисельності населення Західної Україна 9,4 мільйона.

Таким чином, переважну масу виборців складали «трудящі», причому, як показує національний склад депутатів, в основному білоруси й українці, які з «пригноблених» потрапили в «титульні нації». Народні збори Західної України були на 92,4% «укомплектовано» українцями, на 4,1% євреями і на 3% поляками; в Західній Білорусії 67,1% - білоруси, 13,7% - поляки, 7,8% - євреї, 5,7% - українці. ^[9] Як на те, повторюся, поляки - це третина населення західних областей. Втім, польська громадськість, яку витягали на передвиборні збори, покірливо голосувала за висунення запропонованих кандидатур, почасти з соціальної апатії, почасти з небажання «дратувати більшовиків», хоча в деякі урни при голосуванні «вороги народу опускали контрреволюційні листівки».

З іншого боку, дії нової влади на першому етапі, здавалося, підтверджували правильність зробленого вибору. «Це був час переважно військової адміністрації, - писав Парнес. - Панувала толерантність - адміністративна й політична. Органи керування функціонували згідно давньої польської організації та за допомогою польських чиновників, головне, щоб керівні посади були зайняті призначеними місцевими або привезеними з Київщини комуністами. Серед місцевих переважали українці. Функції поліції виконувала робітнича міліція. Школи не чіпали, визнаючи всі мови рівноправними (польська, українська, єврейська й російська). Проводилась націоналізація банків, фабрик, магазинів, їх господарів, як правило, арештовували. В цей період владні функції в місті здійснювали робітники й місцеві комуністи під керівництвом комуністів, які прибули з СРСР». А з нетерпінням очікуваний селянством розподіл поміщицьких земель? А сам факт раптового переходу від поневірянь воєнного часу до мирного життя?

У короткий період Тимчасового управління, що тривав до середини листопада 1939 року, Москва всіляко загравала з місцевим населенням і демонструвала привабливість життя в Радянській країні, де немає експлуататорів, де фабрики - робітникам, а земля - селянам, де щасливе дитинство й безкоштовна освіта, де під покривом «дорогоцінного сталінського закону» процвітають одинадцять братніх республік:

(Дуже хотілося західнякам поглянути бодай одним оком на цей рай, та туди до пори до часу нікого не пускали, крім ретельно відібраних товаришів.)

Тому депутати Народних зборів без жодних сумнівів і буржуазних зволікань, на кшталт плебісциту, звернулися до Москви з проханням про включення колишньої Малої Польщі до складу Радянського Союзу та возз'єднання Західної України й Західної Білорусії з УРСР і БРСР.

1-2 листопада Верховна Рада СРСР прохання задовільнила. Протягом двох наступних років населення західних областей вчили жити у «братській сім'ї».

(обратно) (обратно)

ЗМІЦНЕННЯ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ КОРДОНІВ

Незалежні прибалтійські держави виникли в результаті розвалу Російської імперії, поразки Німеччини та бурхливих подій Громадянської війни.

Перші паростки як радянської, так і національної влади були задушені кайзерівською армією, яка повністю окупувала Прибалтику до початку весни 1918 року. Відповідно до сепаратного Брест-Литовського договору, підписаного більшовиками 3 березня, Росія виходила з Першої світової війни, віддаючи натомість свої території, зокрема, Литва, Латвія, Естонія відпадали від Росії.

В.І. Ленін погрозою своєї відставки змусив партію (і народи колишньої імперії) оплатити прихід до влади. Головним для нього в той період були не патріотичні гасла, а шанс цю владу, за підтримки тих же німців, утримати та виграти час: «Якщо ти не зумієш пристосуватися, не схильний іти поповзом на череві, в болоті, тоді ти не революціонер, а базіка». Поки Ілліч займався радянізацією відведеної йому резервації і налагоджував «червоний терор», у Берліні обмірковували плани створення Балтійського герцогства. Однак, незважаючи на ліквідацію Східного фронту, більшовицьку допомогу солдатами і хлібом, Німецька імперія впала.

13 листопада 1918 року ВЦВК Республіки Рад урочисто заявив, що умови Брестського миру «втратили силу і значення», й закликав народи «самим вирішити свою долю». Центральне бюро більшовицьких організацій окупованих областей тут же випустило відозву: «Ми не можемо допустити організацію контрреволюційних елементів і захоплення влади… Повстаньте всі як один! Негайно приступайте до організації Рад робітничих депутатів!» Услід за відступаючими німецькими військами частини Робітничо-Селянської Червоної Армії рушили на захід. Однак, як виявилося, там уже встигли утворитися власні національні уряди.

Ще 11 грудня 1917 року в Каунасі литовська Таріба проголосила відновлення Литовської держави, а 11 листопада 1918 року Вольдемарас сформував перший литовський уряд.

24 лютого 1918 року естонський парламент маніфестом оголосив Естонію незалежною демократичною республікою. 11 листопада того ж року до влади прийшов Тимчасовий уряд на чолі з лідером Союзу аграріїв Пятсом.

17 листопада 1918 року в Латвії була проголошена незалежна Латвійська держава і створений Тимчасовий уряд під керівництвом голови Селянської спілки Ульманіса.

Більшовиків це не збентежило. Уряди були буржуазні, отже, неправильні. В середині листопада Ревельський ревком закликав народ виступити проти «самозваного уряду Пятса» і попросив трудящих РРФСР надати естонцям допомогу військами Червоної Армії. У відповідь на це прохання, точніше, навіть раніше, радянський уряд зосередив біля естонського кордону 7-у армію та доставлені з усіх фронтів «червоні» естонські й латиські частини і без зволікання рушив їх в наступ. 25 листопада 1918 року латиські стрільці взяли Псков, до ранку 29 листопада - Нарву. Уже опівдні того ж дня в будівлі Нарвської ратуші місцеві та прислані більшовики проголосили Радянську Соціалістичну Республіку - Естляндську трудову комуну на чолі з товаришем Анвельтом, яку Ленін визнав 7 грудня. До початку січня 1919 року червоні війська зайняли більшу частину Естонії, не дійшовши лише 30 кілометрів до Ревеля (Таллінна), і своїми багнетами забезпечували розгорнення «соціалістичних перетворень». Однак 9 січня «білоести» за підтримки німецьких військ, фінських і російських добровольчих формувань перейшли в контрнаступ і вже через десять днів увійшли в Нарву. Уряд Комуни перебрався до Пскова, потім в Лугу. Надії на реванш він не втрачав і 18 лютого зі схвалення ЦК РКП (б) приступив до формування Естляндської Червоної Армії. У березні-квітні відбулася ще одна спроба вдертися в Естонію, але й вона закінчилася невдачею. Москва, зайнята боротьбою з Колчаком, допомогти додатковими силами не мала можливості. Понад те, у травні перейшла в наступ сформована на території Естонії армія генерала М. М. Юденича. 25 травня вона відбила Псков, до середини червня білі були під стінами Петрограда. Естляндську Червону Армію довелося розформувати. Восени добили Юденича. 31 жовтня 1919 року червоні війська повернули Лугу, 7 листопада - Гдов. 2 лютого 1920 року Москва уклала з Таллінном мирний договір, згідно з яким Радянська Республіка «добровільно й на вічні часи» відмовлялася від «усяких суверенних прав, котрі належали Росії стосовно до естонського народу та землі».

У Латвії процес проходив аналогічним чином. 17 грудня 1918 року латвійські соціал-демократи утворили Тимчасовий уряд у складі дев'яти осіб, негайно «розпустили» уряд Ульманіса та проголосили в Латвії Радянську владу. Москва видала своє «визнання» через п'ять днів. Червоні латиські стрільці вдерлися на рідну землю. 3 січня 1919 року здалась Рига, до кінця січня була захоплена більша частина країни. Подальше - зрозуміле. Протягом п'яти місяців тривав червоний терор і революційні перетворення. На початку літа «контрреволюційні сили» за сприяння Антанти й німецьких добровольців відбили Ригу й вибили «борців за справедливість». Мир з «буржуазною» Латвією був підписаний 11 серпня 1920 року.

У Литві деякий час панувало двовладдя: в Ковно знаходився національний буржуазний уряд, у Вільнюсі - засідав Тимчасовий робітничо-селянський уряд Мічкявічуса-Капсукаса, проголошений 16 грудня 1918 року. В лютому 1919 року Радянська Литва за порадою Москви була об'єднана з Радянською Білоруссю в єдину державу Литбіл. Громадянської війни не вийшло, оскільки в двох литовських держав був спільний супротивник - відроджена Польща з її прагненням розкинути крила білого орла «од можа до можа». Протягом весни й літа 1919 року легіони Пілсудського захопили Вільно, Мінськ, Слуцьк, Борисов. Гібрид Литви й Білорусії був ліквідований. 12 липня 1920 року в Москві був підписаний мирний договір між Радянською Росією й Литвою. В ході наступу військ Тухачевського Червона Армія відбила Вільно і 8 серпня передала його Литві. Через тиждень здійснений польський контрудар під Варшавою, радянський Західний фронт розвалився. Зазнавши величезних втрат, Червона Армія залишила територію Польщі й Західну Білорусь. Незважаючи на вердикт, винесений західними державами про залишення Вільно у складі Литви, в листопаді поляки захопили місто і включили його до складу Речі Посполитої. 18 березня 1921 року РРФСР і Польща підписали Ризький мирний договір, що відтяв Литву від Росії.

Протягом міжвоєнного двадцятиріччя Естонія, Латвія й Литва, граючи роль буферних держав між «цивілізованою» Європою і «Совдепією», були об'єктами боротьби великих держав за вплив у регіоні. Вплив спочилих на лаврах переможців Англії та Франції з часом втрачався, німецький ріс. В силу стратегічної важливості регіону радянське керівництво також прагнуло посилити свій вплив у Прибалтиці, використовуючи дипломатичні засоби, комуністичну пропаганду й підривні методи. Так, у листопаді 1924 року була зроблена спроба організувати «пролетарську революцію» в сусідній Естонії. Тоді бойові групи, сформовані з місцевих комуністів і прибулих нелегально агентів Комінтерну й радянської розвідки, захопили в Таллінні декілька урядових і військових об'єктів. Метою повстання проголошувалося повалення «кривавого фашистського режиму» та прихід до влади «уряду робітників і селян». Однак виступ був придушений через 6 годин після початку, робітничий клас комуністів не підтримав. Події, звичайно, не поліпшили ставлення Заходу до СРСР. На антирадянській хвилі до 1934 року в Естонії, Латвії й Литві були встановлені авторитарні режими.

До кінця 30-х років основними суперниками в боротьбі за вплив у Прибалтиці стали Німеччина і Радянський Союз, з якими «лімітрофи» виявилися пов'язаними системою економічних угод і договорів про ненапад.

Радянський Союз розглядав Естонію й Латвію як сферу своїх національних інтересів, про що було недвозначно заявлено в нотах від 28 березня 1939 року: «Про нетерпимість СРСР до будь-яких спроб поставити політику Латвії (Естонії) під контроль третьої держави». Цю ж позицію радянські представники відстоювали на московських переговорах з Англією і Францією навесні-влітку 1939 року. У ході обговорення питань про гарантії прибалтійським країнам радянське керівництво переконалося: західні демократії не підуть на задоволення радянських вимог відносно Прибалтики. В тому числі й тому Москва вступила в переговори з Берліном, який визнав радянські інтереси в Латвії, Естонії та Фінляндії.

Пакт Молотова - Рібентропа визначив долю країн Прибалтики та поклав кінець їх недовгій незалежності.

(обратно)

Прибалтика під дулом пістолета

Незважаючи на те, що радянська й німецька сторони зобов'язалися зберігати «в суворій таємниці» статті додаткового протоколу до пакту про ненапад, чутки про здійснений в Москві розподіл Східної Європи виникли майже відразу, викликавши зрозуміле занепокоєння в керівництва прибалтійських країн. Всі вони звернулися за роз'ясненнями в представництва Німеччини й СРСР. Сталінські й гітлерівські дипломати дружно заперечували наявність будь-яких таємних домовленостей «щодо Прибалтійських республік».

Зокрема, німецький посол в Естонії X. Фровейн у розмові з міністром закордонних справ Карлом Сельтером, що відбулася 28 серпня, повідомив: «Чутки про те, що нібито при укладанні пакту про ненапад між урядами Німеччини та Радянської Росії велися в будь-якій формі переговори або укладалися угоди на шкоду або за рахунок Естонії та інших держав Балтійського моря, не мають жодної основи. Договір Німеччини та Радянської Росії жодним чином не зачіпає і не завдає шкоди інтересам Естонії». Понад те, саме пакт Молотова - Рібентропа «сприяє усуненню можливостей конфлікту між прибалтійськими країнами та їхніми сусідами», перетворюючи Балтійське море в «регіон миру». Червоні повпреди, у свою чергу, посилалися «на виступи керівництва і преси Радянського Союзу, на мирні традиції нашої зовнішньої політики, на постійне прагнення Радянського Союзу допомогти малим країнам зберегти своє самостійне й незалежне існування». Через два дні після німця Сельтера, з метою його правильної «орієнтації», відвідав Таллінн радянський повпред К. Н. Нікітін, який з обуренням заявив, що: «Твердження естонських газет про червоний імперіалізм СРСР і про те, що СРСР бажає окупувати Естонію, виявилися безглуздим, нічим не виправданим наклепом на СРСР», і порадив міністру приструнити завзятих газетярів, «що в хибному дусі орієнтують народні маси» і ганьблять «мирне значення пакту й мирні наміри» Радянського Союзу.

Оцінюючи виниклу ситуацію, політичні діячі сходилися на думці, що в силу непримиренності протиріч між більшовицьким і націонал-соціалістичним режимами «закляті друзі» швидше за все не зацікавлені у створенні спільного кордону, а отже, країнам Прибалтики належить грати роль такого собі буфера між Німеччиною й СРСР. Як повідомляв 5 вересня держсекретарю тимчасовий повірений у справах США У. Леонард: «Міністерство закордонних справ і начальник Генерального штабу Естонії вважають необґрунтованими чутки про таємну німецько-радянську угоду, що передбачає окупацію Естонії, вони не вірять, що нинішні переміщення радянських військ на західному кордоні вказують на це». В суспільстві спостерігалися найсуперечливіші настрої: частина керівних і заможних кіл орієнтувалася на зближення з Німеччиною і навіть на союз з нею, частина - симпатизувала Англії та Франції. Існували групи, налаштовані на користь тісної співпраці з СРСР. Але також безсумнівно, що основна маса населення, не заперечуючи проти того, щоб заручитися підтримкою сильного союзника, бажала б зберегти і нейтралітет, і незалежність власної країни.

Початок війни в Європі підсилив побоювання прибалтів бути втягнутими в події та спонукав ввести в дію закони про нейтралітет. Одночасно ці країни стали розглядати можливість економічного зближення з СРСР, запропонувавши переговори про розширення товарообігу й можливості транзиту вантажів через Біломоро-Балтійський канал і північні радянські порти, через імовірність перетворення Балтійського моря в театр військових дій. 13 вересня в Москву для консультацій з цих питань виїхав директор естонського Департаменту зовнішньої торгівлі Мері.

17 вересня 1939 року Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон. Того ж дня державам, що перебували в дипломатичних стосунках з Радянським Союзом, в тому числі й прибалтійським, була вручена нота, в якій підкреслювалося, що «у стосунках з ними СРСР буде проводити політику нейтралітету». Розгром і поділ Польщі, просування радянських кордонів на захід, явно продемонстрували радянсько-німецьке порозуміння, похитнули впевненість естонців у міцності свого становища. Стривожений Сельтер знову зустрівся з німецьким послом, щоб поділитися своїми сумнівами. «Враховуючи непередбачуваність поведінки росіян, - доносив Фровейн до Берліна, - неможливо передбачити, чи не буде експансія цієї держави в Європі спрямована також проти Прибалтійських держав. Виникає важливе питання, чи захоче й чи зможе Німеччина в цих умовах надати їм допомогу. Потім міністр прочитав цитату з турецької газети, в якій наводилося повідомлення з Москви, що ніби-то Німеччина визнала необхідність приєднання Прибалтійських держав і їх портів до Радянської Росії. Я негайно заявив, що це повідомлення виходить від англійських агентів і має яскраво виражений провокаційний характер».

Тим часом у Кремлі Сталін і Молотов вже ретельно опрацьовували сценарій «територіально-політичної перебудови» Естонії та Латвії: їм планувалося зробити пропозиції, від яких вони просто не змогли б відмовитися. «Залізо було гаряче», і Вождь «кував», куди там Гітлеру. Першою на черзі була «маленька миролюбна Естонія».

Формальною причиною для здійснення на неї політичного тиску став інцидент з польським підводним човном «Орел».

З початком бойових дій всі п'ять субмарин ВМС Польщі вийшли на бойове патрулювання у виділені їм сектори данцігської бухти з завданням перешкодити висадці німецьких морських десантів в районі Геля. Підводникам, поставленим власним командуванням у найнесприятливіші умови, довелося діяти на обмежуючому можливості маневрування мілководді при повному пануванні сил противника на морі та в повітрі. При цьому отримані командирами інструкції забороняли їм торпедувати беззбройні німецькі транспорти без попереднього повідомлення. В результаті, піддані неодноразовим атакам польські човни отримали пошкодження і ніяких бойових успіхів не домоглися, а 14 вересня їм було наказано після вичерпання ресурсів прориватися до Англії або йти до берегів Швеції.

Вночі 15 вересня в Талліннську гавань під приводом несправності механізмів увійшов підводний човен «Орел». Насправді причиною тому послужили ознаки тифу, виявлені у командира човна капітана 3-го рангу X. Клочковського. Однак, відповідно до Міжнародних правил, тільки аварія або лихо могли служити достатньою підставою для заходу бойового корабля однієї з воюючих сторін в порт нейтральної держави, дозволяючи при цьому уникнути інтернування. Клочковського негайно помістили в госпіталь. Наступного дня, незважаючи на протест польської дипломатичної місії, естонська влада, прагнучи до неухильного дотримання свого нейтралітету, оголосили, що човен буде інтернований. На борт піднялися жандарми й військові моряки, що приступили до роззброєння судна. Були вилучені замки гармат, артилерійські снаряди, частина торпедного боєзапасу, навігаційні прилади, карти і книги; виставлені естонські вартові. Екіпаж з цим рішенням не змирився і під керівництвом старшого помічника Яна Грудзінського і мінера Анджея П'ясецького розробив план втечі. Вночі з 17 на 18 вересня «Орел» вирвався з полону та зник у невідомому напрямку, маючи на борту шість торпед, які естонці не встигли вивантажити.

Скандал вибухнув грандіозний. У Таллінні почалося гучне розслідування з пошуками винних. Берлінські газети писали про замучених і втоплених підступними поляками естонських вартових. Але більше всіх за своє судноплавство «перелякався» Радянський Союз. Москва звинуватила владу Естонії в потуранні втечі «Орла», а також оголосила, що, за даними достовірних джерел, у гаванях Балтійських країн, користуючись таємною підтримкою урядових кіл, приховуються не тільки польські, а й підводні човни «інших відомих держав».

19 вересня Молотов заявив естонському послу Аугусту Рею, що СРСР покладає відповідальність за подію на Естонію та Червоний Балтійський флот буде шукати цей човен по всій Фінській затоці. Тим самим була встановлена морська блокада Естонської республіки, в ході якої в її територіальні води неодноразово вторгалися радянські есмінці, захоплені полюванням за підводними човнами і, мабуть, з тією ж метою обстрілювали узбережжя. Радянська авіація в пошуках схованих субмарин здійснювала великі польоти над територією Естонії. Естонські військові отримали наказ вогонь по порушниках у жодному разі не відкривати, а політики всіляко демонстрували лояльність і висловлювали задоволення діями ні з ким начебто не воюючого Радянського Союзу «на захист безпеки свого судноплавства».

«Тут побоюються, - телеграфував 21 вересня з Таллінна італійський посол, - що під приводом цього факту радянські кораблі більше не (саме не) покинуть естонські води і встановлять сувору блокаду берега, що може стати підготовкою подальшої окупації країни. Демонстрація флоту і здійснювана концентрація прикордонних військ служать меті остаточно переконати естонський уряд у безглуздості будь-якого протидії. Естонський міністр закордонних справ сказав мені, що оцінює стан як серйозний, але не думає, що існує небезпека радянської окупації».

На цьому тлі розгорталися радянсько-естонські торгові переговори. 24 вересня в Москву виїхав міністр закордонних справ Карл Сельтер, який забажав особисто підписати вигідну торговельну угоду. Пізно ввечері того ж дня він був прийнятий у Кремлі Молотовом. Були присутні також естонський посол Рей і народний комісар торгівлі Анастас Мікоян.

Після недовгої розмови про економічні проблеми В'ячеслав Михайлович перейшов до головного: політичні стосунки між Радянським Союзом та Естонією «не тільки не в порядку, але вони - незадовільні». Втеча польського підводного човна з Таллінна свідчить про те, що естонський уряд «або не хоче, або не може підтримувати порядок у своїй країні й тим самим ставить під загрозу безпеку Радянського Союзу». Понад те, за нашими даними, естонці самі відремонтували підводний човен, заправили його паливом і організували втечу. В результаті в морі опинився підводний човен, що становить загрозу для радянського флоту (?!). Ситуація, при якій вихід з Фінської затоки знаходиться в «руках інших держав», нетерпима. Тому Молотов зажадав «укласти військовий союз або договір про взаємну допомогу, який разом з тим забезпечував би Радянському Союзу права мати на території Естонії опорні пункти чи бази для флоту й авіації».

Сельтер зауважив, що в історії з польським підводним човном Естонія в точності дотримувалася норм міжнародного права, а закиди і претензії радянського уряду тим більше незрозумілі, що СРСР і Польща офіційно не перебували у стані війни. Міністр намагався ухилитись від обговорення пакту про взаємодопомогу, посилаючись на те, що подібний договір йде врозріз з політикою нейтралітету й рівних стосунків з усіма державами, а також суперечить німецько-естонському договору про ненапад. «Договір про союз з великою державою, - зауважив Рей, - легко зможе поставити малу державу в залежність від великої держави й паралізувати її незалежність».

Молотов знову засумував над тим, якої «великої шкоди судноплавству Радянського Союзу» може завдати «цей човен», про «відсутність гарантій» і нарешті, з насолодою відчуваючи себе представником великої держави, жорстко відрубав:

«…20 років тому нас посадили в цю фінську «калюжу». Чи не думаєте Ви, що це може залишатися навічно? Тоді Радянський Союз був безсилим, до теперішнього ж часу значно виріс в економічному, військовому й культурному відношеннях. Радянський Союз тепер велика держава, з інтересами якої необхідно рахуватися. Скажу Вам - Радянському Союзу потрібне розширення системи своєї безпеки, для чого йому потрібен вихід у Балтійське море. Якщо Ви не побажаєте укласти з нами пакт про взаємодопомогу, то нам доведеться шукати для гарантування своєї безпеки інші шляхи, можливо, більш круті, можливо, більш складні. Прошу Вас не примушувати нас застосовувати силу стосовно Естонії».

Природно, не в підводних човнах була справа. Жодної польської субмарини на Балтиці до цього часу не залишилося: три човни були інтерновані в Швеції, «Вовк» прийшов в англійську базу Розайт, героїчний екіпаж «Орла», користуючись намальованою по пам'яті «картою» і «Реєстром маяків», через мінні поля й німецькі дозори проривався через протоки в Північне море. Викрадені естонські стражники живими й неушкодженими знайшлися на острові Ґотланд, куди вони люб'язно були висаджені поляками, і тепер роздавали інтерв'ю про найбільшу в своєму житті пригоду. Але будь-який агресор виправдовує свої дії загрозою власній безпеці та своїми шкурними, вибачте, геополітичними інтересами. «З Німеччиною у нас дружні стосунки, - заявив Молотов, - але на Балтійському морі можуть раптом з'явитись і загрожувати Радянському Союзу сили інших великих держав, наприклад,Англії. Події показали, що безпека флоту Радянського Союзу недостатня, і тому природно, що Радянський Союз візьме в свої руки забезпечення цієї безпеки». Німеччина заперечувати не стане.

Цікаво, що Голова Раднаркому, досвідчений в переговорах з нацистами і вже звиклий до того, що в соціалістичних державах всі питання чудовим чином можуть вирішити чотири людини - Сталін, Гітлер, Молотов, Рібентроп, запропонував просто зателефонувати президенту Естонії, роз'яснити йому ситуацію та, не гаючись, підписати договір. Але виявилося, що в «фашистській» Естонії існує парламент. «Як парламентський міністр, - здивувався Сельтер, - я зобов'язаний проінформувати, крім президента й уряду, також і парламент, а цього не можна зробити телефоном». Молотов знехотя погодився, але попередив, що «це справа термінова. Раджу вам піти назустріч побажанням Радянського Союзу, щоб уникнути гіршого. Не примушуйте Радянський Союз застосовувати силу для того, щоб досягти своїх цілей. Розглядаючи наші пропозиції, не покладайте надій на Англію й Німеччину. Англія не в змозі що-небудь зробити на Балтійському морі, а Німеччина пов'язана війною на Заході. Зараз усі надії на зовнішню допомогу були б ілюзіями. Так що Ви можете бути впевненими, що Радянський Союз, так чи інакше, забезпечить свою безпеку. Якщо б Ви не погодилися з нашою пропозицією, то Радянський Союз здійснив би заходи зі своєї безпеки іншим способом, за своїм бажанням і без згоди Естонії».

Після перерви естонській делегації був вручений проект договору про взаємодопомогу, а підписання договору про торгівлю було відкладене до наступного візиту Сельтера в Москву з відповіддю на радянську пропозицію. Вранці естонський міністр літаком вилетів додому. На прийняття рішення відводилося три дні.

Повернувшись у Таллінн, Сельтер 25 вересня повідомив про радянські пропозиції німецького посла і спробував отримати підтримку Фінляндії та Латвії. Німці, підтвердивши заяви Молотова, сказали, що «німецька допомога виключена», і порадили задовільнити радянські вимоги, латиші та фіни також вважали за краще не втручатися.

Того ж вечора Сталін і Молотов запросили у Кремль графа Шуленбурга, повідомили йому про намір «негайно взятися за вирішення проблеми прибалтійських держав» і запропонували «розміняти» Литву. Питання було поставлене вельми вчасно, оскільки саме в цей день вийшла директива ОКВ № 4, згідно з якою Вермахту слід було: «Тримати у Східній Прусії напоготові сили, достатні для того, щоб швидко захопити Литву, навіть у разі її збройного опору».

Тим часом на кордоні створювалося радянське військове угруповання - як і обіцяв Молотов, СРСР готувався, в разі необхідності, «забезпечити свою безпеку» і без згоди прибалтійських країн. Ще 13 серпня 1939 року в Ленінградському військовому окрузі почалося формування Новгородської армійської групи, перетвореної потім у 8-у армію під командуванням комдива Хабарова; управління армії розмістилось у Пскові. В Калінінському військовому окрузі за мобілізацієї розгорталася 7-а армія під командуванням командарма 2-го рангу В. Ф. Яковлєва, яка 15 вересня також була передана в підпорядкування Військової ради ЛBO. Директива Ворошилова від 14 вересня визначила склад військ прикриття території Ленінградського округу на Кінгісепському (11-та стрілецька дивізія, 447-й корпусний артполк) і Псковському (управління 1-го стрілецького корпусу, 49-а, 56-а і 75-а стрілецькі дивізії) напрямках. З 25 вересня війська 7-ї армії приступили до зосередження на латвійському кордоні, а управління армії передислокувалися в Ідрицю. Тоді ж почалися розвідувальні польоти радянських літаків над Естонією.

26 вересня у штабі ЛВО була отримана директива наркома оборони, згідно з якою вимагалось «негайно приступити до зосередження сил на естонсько-латвійському кордоні й закінчити таке 29 вересня 1939 р.». Між Фінською затокою й Чудським озером розгортався Окремий Кінгісепський стрілецький корпус (11-а, 16-а стрілецькі дивізії, 35-а танкова бригада), південніше Псковського озера - війська 8-ї армії (1-й стрілецький та 10-й танковий корпуси, а також 123-я, 136-а стрілецькі, 25-а кавалерійська дивізії, 1-а і 40-а танкові бригади), в районі Себеж, Юхневичі, Клястичі - з'єднання 7-ї армії (2-й, 47-й, 4-й стрілецькі корпуси - вісім стрілецьких, одна кавалерійська дивізії, 34-а і 39-а танкові бригади), до складу якої було включено частину військ 3-ї армії Білоруського фронту (3-й, 10-й стрілецькі, 3-й кавалерійський, 15-й танковий корпуси), зосереджених на лівому березі Західної Двіни. Військам було поставлене завдання «нанести потужний і рішучий удар по естонських військах, для чого: а) Кінгісепською групою швидко наступати на Везенбург, Тапе, Таллінн, б) 8-й армії розбити війська супротивника й наступати на Юріїв (Тарту) і в подальшому - спільно з Кінгісепською групою на Таллінн, Пернов (Пярну), виділивши для забезпечення свого флангу одну танкову бригаду і 25-у кавалерійську дивізію в напрямку Валк. У разі виступу латвійських військових частин на допомогу естонській армії наступати в напрямку від Валка на Ригу, в) 7-й армії - прикрити операції ЛBO з боку латвійського кордону. В разі виступу або допомоги латвійської армії естонським частинам, 7-й армії швидким і рішучим ударом наступати по обох берега річки Двіни в загальному напрямку на Ригу»… Балтійський флот повинен був «знищити естонський флот», нанести удар «по морських базах» Естонії та «сприяти наступу сухопутних військ ЛBO». Ворошилов вимагав підготувати план операції до 27 вересня та попереджав, що «про час переходу в наступ буде дана особлива директива».

28 вересня нарком оборони затвердив представлений план операції проти Естонії, вказавши, що військам слід уникати руйнування залізничних мостів. У той же день командувач ЛBO командарм 2-го рангу К. А. Мерецков наказав до ранку 29 вересня привести ЧБФ у повну бойову готовність, для того щоб, отримавши наказ, нанести удар по військово-морських базах Естонії, захопити її флот, не допустивши його відходу в нейтральні води Фінляндії та Швеції, підтримати артилерійським вогнем сухопутні війська на узбережжі й мати на увазі висадку десанту за особливим наказом. У разі виступу Латвії слід було захопити і її флот.

Таким чином, для вторгнення до Естонії до початку жовтня було зосереджено 15 стрілецьких, 2 кавалерійські дивізії, 7 танкових і 1 стрілецько-кулеметна бригада, в яких налічувалося понад 300 тисяч бійців і командирів, 2760 гармат, 2077 танків, 243 бронеавтомобілі. Червона Армія збиралась увійти до Естонії, незалежно від рішення, прийнятого її урядом.

Зі свого боку, естонська армія під виглядом осінніх маневрів також провела ряд заходів на випадок війни, а на Кінгісепському та Псковському напрямках, як доповідав Ворошилову начальник прикордонних військ НКВС І.І. Масленников, «встановила гармати в напрямку СРСР». Сухопутні сили Естонії мали під рушницею 14 тисяч осіб. Телеграма головнокомандувача збройних сил в разі радянського нападу вимагала діяти згідно з планом прикриття, «ініціативно і сміливо, виконуючи всім нам відоме завдання - кожному на своєму фронті захищати свою землю, державу й народ… Ми війни не почнемо, але якщо противник вдереться на нашу територію, тоді - сміливо назустріч йому».

26 вересня в Таллінні, з метою обговорення радянських пропозицій, відбулося спільне засідання комісій з іноземних і військових справ Державної думи і Державної ради. Всім присутнім було зрозуміло, що пропозиція Москви є ультиматумом, неприйняття якого призведе до військового конфлікту, а нав'язуваний Естонії договір - не що інше, як форма протекторату. Було очевидним і те, що після розгрому Польщі й початку війни в Європі реальної допомоги чекати нізвідки. Головнокомандувач збройних сил генерал Йоган Лайдонер прямо заявив, що в зіткненні з Радянським Союзом поразка й загибель держави неминучі: «Крім усього іншого, важко починати війну, коли тобі пропонують договір про допомогу. Це було б пропагандистським приводом для Росії, вплив якого неважко уявити. Ми в такому становищі, що нам дуже важко чинити опір. Нас ставлять в таке становище, що ми повинні зробити перший постріл». Опинившись перед небагатим вибором: договір або війна, естонське керівництво одноголосно вирішило підписати угоду, щоб зберегти «фізичне існування нації». Загальну думку висловив член Держради Й. Пугк: «Ми спробуємо зберегти свій народ, оскільки якщо Росія зайде сюди, то всіх нас вивезуть на її територію. Договір Росії з нами зараз - лише початок, він може бути поширений на Фінляндію та інші країни. По крайній мірі, можна очікувати цього. Постараємось укласти настільки добрий договір, наскільки це можливо».

27 вересня естонська делегація на чолі з Сельтером знову вилетіла до Москви, де приземлилася одночасно з літаком Рібентропа. Майже відразу після прибуття естонців, щоб не гаяти даремно часу, запросили у Кремль для продовження переговорів.

Всі попередні дні радянська преса продовжувала роздмухувати психоз із приводу «іноземних підводних човнів, які переховуються в Балтійському морі», засекреченої диверсійної бази «десь недалеко від берегів Естонії» та численних перископів, які спостерігаються радянськими кораблями. Нарешті, 27 вересня о 20.00 ТАРС бабахнуло повідомлення про торпедування о 18.00 невідомою субмариною пароплава «Металіст» у Нарвській затоці, 15 членів екіпажу вдалося врятувати, п'ятеро пропали безвісті. Безперечна провокація була розіграна як по нотах (Згідно зі свідченнями естонських прикордонників, вони спостерігали з берега супровід радянськими есмінцями цивільного судна через 40 хвилин після його «втоплення». За деякими даними, героєм цієї «опери» був підводний човен Щ-303 «Йорж»). Вже о 20.30 Молотов приголомшив «поганими вістями» естонську делегацію, що ледь сіла за стіл переговорів: у Лузькій бухті стирчать чорт знає чиї перископи, потоплений радянський пароплав, загинули члени команди, «загальна картина» змінилась, а безпека Радянського Союзу вимагає вже не тільки розміщення на території Естонії морських і повітряних баз, а й права «протягом нинішньої війни в Європі тримати в різних її місцях 35 тисяч осіб піхоти, кавалерії й авіації», тобто армію, за чисельністю майже вдвічі більшу за естонські збройні сили. Таким способом Червона Армія запобіжить втягування Естонії та Радянського Союзу у війну та забезпечить «внутрішній порядок» в Естонії.

Ошелешений Сельтер заявив, що нова радянська пропозиція означає не договір про військове співробітництво, а фактичну окупацію й тому абсолютно неприйнятна. Тоді за пропозицією Молотова в переговорах узяв участь Сталін. Генсек роз'яснив тугодумним естонцям звичною мовою, що великий радянський контингент потрібен для їх же добра: реакційні міжнародні сили й «погані діячі», що гніздяться в країні, незадоволені укладеним з СРСР договором, можуть влаштувати «чвари й диверсії», а при наявності сильного з'єднання Червоної Армії «ніхто не наважиться вчинити подібне». До того ж це тимчасовий захід, після того «як мине війна», ми свої війська виведемо. Проте делегація, яка готова була обговорювати питання про чисельність радянського персоналу, категорично відкинула тезу про те, що чужі солдати будуть забезпечувати в Естонії внутрішній порядок. Суперечка зайшла у глухий кут і нараду було перервано.

Паралельно з викручуванням рук естонцям у Москві ввечері 27 вересня проходили переговори з Німеччиною, на яких були порушені й прибалтійські проблеми. Рібентроп, вже будучи в курсі радянських пропозицій Естонії та вважаючи, що це «слід розуміти як перший крок для реалізації прибалтійського питання», просив радянський уряд повідомити, «як і коли він збирається вирішити весь комплекс цих питань». Вислухавши заяву Сталіна про намір створити військові бази в Естонії «під прикриттям договору про взаємну допомогу», Рібентроп поцікавився, «чи припускає тим самим Радянський уряд здійснити повільне проникнення в Естонію, а можливо, і в Латвію». Сталін відповів позитивно. Латвії Радянський уряд має намір зробити аналогічні пропозиції про укладення пакту. Якщо ж Латвія не перейметься повною мірою необхідністю забезпечити безпеку СРСР, то Червона Армія з нею розправиться в найкоротші терміни.

Що стосується Литви, то в разі підписання угоди з Німеччиною про обмін територіями Радянський Союз негайно вживе «особливі заходи для охорони своїх інтересів» (Питання було поставлене вельми вчасно, оскільки в Берліні ще 20 вересня був підготовлений проект таємного договору про захист Литви німецькими військами. В документі йшлося, що Литва при збереженні своєї державної незалежності стає «під охорону» Третього Райху. А 25 вересня Гітлер підписав директиву № 4, згідно з якою слід було «тримати у Східній Пруссії напоготові сили, достатні для того, щоб захопити Литву, навіть у разі її збройного опору»).

Йосип Віссаріонович думав, що після показового розгрому Польщі від прибалтів «у даний час не передбачаються ніякі ескапади, тому що всі вони неабияк налякані». В результаті переговорів Литва була передана у сферу інтересів СРСР, при цьому, з метою усунення труднощів при проведенні прикордонної лінії, частина литовської території на південному заході країни призначалася для передачі Райху. Імперський міністр просив «залишити цю смугу литовської території неокупованою». Таким чином, використовуючи в документах дипломатичні формулювання й дефініції, високі договірні сторони чудово розуміли, що мова йде саме про окупацію та розтягнуту в часі анексію.

28 вересня, поки Рібентроп лорнуровав балерин на «Лебединому озері», тривали вироблення тексту договору й суперечки з делегацією Естонії про місця базування радянського флоту. Основні дебати розгорнулися з приводу бажання Москви влаштувати свою військово-морську базу в Таллінні, проти чого естонці енергійно заперечували, резонно вважаючи, що столиця не може бути перетворена у військову базу чужої країни, та питання про чисельність введення в країну контингенту. Естонський уряд вважав, що для обслуговування й оборони радянських аеродромів і баз цілком достатньо п'яти тисяч військовослужбовців. Йосип Віссаріонович назвав цифру з 25 тисяч осіб мінімально необхідною, пояснивши по-дружньому: «Не повинно бути занадто мало військ - оточите і знищите». Новопридбані сталінські союзники були шоковані: «Це образливо. Ми укладаємо союзний договір, а Ви кажете так, ніби ми найлютіші вороги, які повинні весь час побоюватися нападу один одного».

«Делегація дійшла висновку, - писав у звіті Сельтер, - що побажання Радянського Союзу в частині спірних питань дуже важкі. Все ж делегація, виходячи з почуття відповідальності перед державою та народом Естонії, яку на неї поклала історія, не могла діяти інакше, як продовжити переговори, робити все що можливе для пом'якшення умов і в підсумку укласти договір. Тим самим делегація виконала б наказ уряду та свій обов'язок перед народом. В іншому випадку йому загрожували б не війна і завоювання, але й часткове знищення».

Нарешті опівночі Пакт про взаємодопомогу між Естонською республікою й СРСР терміном на 10 років, що передбачав взаємну «всіляку допомогу» в разі нападу або загрози нападу «з боку будь-якої великої європейської держави» і введення 25-тисячного контингенту Червоної Армії, був узгоджений і підписаний. Радянський Союз домігся права розмістити свої бази на островах Сааремаа, Гіюмаа та місті Палдіскі. Протягом двох років радянські військові кораблі могли заходити в Талліннський порт для стоянки й поповнення запасів. Естонія отримала запевнення в недоторканності свого суверенітету та Угоду про торговельний оборот на період з 1 жовтня 1939-го до 31 грудня 1940 року. Пакт набував чинності 4 жовтня, після обміну ратифікаційними грамотами. Сталін, задоволений результатом справи, привітав Сельтера: «Можу Вам сказати, що уряд Естонії діяв мудро і на користь естонському народу, уклавши угоду з Радянським Союзом. З Вами могло б вийти, як з Польщею. Польща була великою державою. Де тепер Польща?» І подарував кожному члену естонської делегації по двадцять пляшок кавказького вина - запити пігулку.

«Обговорюючи результати переговорів, - записав у щоденнику член Державної думи професор А. Пійп, - ми вирішили, що іншого виходу не було. Хоча ми опинилися втягнутими у сферу впливу Радянської Росії, народ наш був врятований від бойні. Майбутнє покаже…»

Мудра й послідовна політика миру, що проводиться радянським урядом, знову здобула перемогу.

Щоб не викликати розколу в суспільстві, естонська влада пропагувала вигоди укладеного договору. Так, 29 вересня президент Костянтин Пятс, виступаючи на радіо, заявив: «Пакт про взаємодопомогу не зачіпає наших суверенних прав. Наша держава залишається суверенною, такою, якою вона була й до цього часу. Укладання пакту означає, що Радянський Союз проявляє стосовно до нас свою підтримку як в економічній, так і у військовій справі. Я думаю, що подібне вирішення при нинішньому військовому становищі в Європі дає кращі докази того, щоб договірні держави зуміли вирішити напружені питання так, щоб не пролити ані краплини людської крові. У вимозі СРСР не було нічого незвичайного. Враховуючи історію нашої держави та наше географічне й політичне становище, стає зрозумілим, що ми повинні були вступити в угоду з СРСР… Переговори ці закінчилися підписанням пакту про взаємодопомогу і були справді рівними переговорами, в яких вислуховуються і враховувалися думки і пропозиції обох сторін».

Але це була «правда для електорату». Самі естонські політики подумки все розуміли. На об'єднаному закритому засіданні комісій Державної думи та Державної ради, присвяченому майбутній ратифікації, звучали зовсім інші промови. Майже кожен оратор зазначав, що договір нав'язаний силою, що в системі нав'язаних взаємин Естонія є «стороною, що програла», а суверенітет країни знаходиться під загрозою. Голова Державної ради М. Пунг заявив пророче: «Упевнений, що в наших громадян немає ілюзій щодо договору. Всім ясно, що він принесе з собою… Суверенітет малої країни ніколи не можна порівняти з суверенітетом великої держави… Коли закінчиться велика війна, з нами зроблять те, що побажають, і ніхто не стане нас питати». Проте всі присутні висловилися за ратифікацію, бо «яким би договір не був, ми повинні тепер виконувати його - іншого шляху немає».

Після чого уряд прем'єра Енпалу пішов у відставку, поступившись міністерськими кріслами опозиції.

Гранично точно оцінювали ситуацію іноземні спостерігачі. Так, італійські дипломати в Таллінні та Москві доносили в Рим:

«Домовленості, які естонський уряд змушений був укласти з Радянським Союзом, представляють серйозне посягання на суверенні права Естонії й одночасно є передумовою та підставою для можливого подальшого порушення цих прав… договір перетворює цю державу практично у васала Радянського Союзу й безсумнівно служить прелюдією до остаточної окупації».

До кінця вересня всім і без таємних угод стало ясно, що «німецько-російське військове братство на полях битв у Польщі» виникло не випадково, а стало лише першим кроком у взаємно узгодженому процесі розподілу східноєвропейського «пирога». Вже в день підписання договору з Естонією американський посол Дж. Уайлі телеграфував у Білий дім: «Стверджується, що в аналогічних планах Радянського Союзу наступним пунктом стоїть Фінляндія, потім Латвія». Співробітник Міністерства закордонних справ Великобританії Д. Лансцеллес писав у своєму меморандумі: «В Естонії росіяни отримали все, чого вони хотіли, «мирними» засобами. Відносно мало шокувавши громадську думку, вони фактично підкорили Естонію своєму протекторату й, очевидно, в недалекому майбутньому остаточно поглинуть її. Якби Естонія вчинила опір, результат був би тим же, але враження, вчинене на світову громадськість, виявилося б більш значним».

«Нав'язані Естонії умови, - писала «Нью-Йорк Таймс», - що зобов'язують цього безпорадного маленького сусіда погодитися на радянський контроль його зовнішньої політики та радянську окупацію стратегічно важливих островів біля узбережжя, є передвісником того, що очікує інші Балтійські держави».

Наступними пунктами сталінського плану були Литва і Латвія.

29 вересня, ледь провівши Рібентропа, Молотов викликав литовського посла Л. Наткевічуса і заявив йому, що слід було б почати прямі переговори про зовнішньополітичну орієнтацію Литви. Вже 1 жовтня литовський уряд погодився делегувати до Москви міністра закордонних справ Юозаса Урбшиса.

Одночасно Москва запропонувала Берліну узгодити за часом територіальні зміни на литовських землях з тим, щоб акти про передачу литовцям Вільно, а німцям «добре відомої частини» Литви були підписані одночасно. В райхсканцелярії цю ідею відкинули, повністю погодившись з доводами Шуленбурга: «Пропозиція Молотова здається мені згубною, тому що в очах всього світу ми постанемо «грабіжниками» литовської території, в той час як радянський уряд буде вважатися «жертводавцем».

На початих пізно ввечері 3 жовтня радянсько-литовських переговорах Сталін насамперед повідомив, що він уже домовився з німцями про розподіл Литви. Як зазначив Молотов: «Члени литовської делегації були вкрай зім'яті й засмучені, вони заявили, що втрату саме цього району буде особливо важко перенести, оскільки багато видатних діячів литовського народу вийшли з цієї частини Литви», Йосип Віссаріонович, утер їм сльози і, як компенсацію моральних витрат і оплати за незручності, пов'язані з прийомом на своїй території радянських військ, запропонував Урбшису місто Вільнюс. «Будь-яка імперіалістична держава зайняла б Литву, і все, - сказав Молотов. - Ми цього не робимо. Ми не були б більшовиками, якби не шукали нові шляхи». Ми пропонуємо вам договір! Ознайомившись з текстом, Урбшис знову «засмутився» і заявив, що це означає окупацію Литви: «Сталін з Молотовом посміхнулися. Перший сказав, що спочатку схоже міркувала Естонія. Радянський Союз не має наміру загрожувати незалежності Литви. Навпаки. Введені радянські війська будуть справжньою гарантією для Литви, що Радянський Союз захистить її в разі нападу, так що війська послужать безпеці самої Литви. «Наші гарнізони допоможуть вам придушити комуністичне повстання, якщо воно відбудеться в Литві», - додав Сталін і посміхнувся».

Делегація отримала радянські проекти документів і була відпущена додому з побажанням повертатися скоріше. Тим часом Компартія Литви розповсюдила Відозву, в якій ішлося, що «нашому народу загрожує гітлерівське ярмо й загибель нації», і пропонувалося всюди створювати комітети захисту Литви, влаштовувати демонстрації протесту проти союзу з Німеччиною. Країна, на думку комуністів, повинна «спиратися лише на Радянський Союз - захисника й визволителя малих народів». Заодно партія закликала до повстання проти «фашистської влади Сметона».

Після зрілих роздумів у Каунасі вирішили піти на тісне військове співробітництво з СРСР, але при цьому відмовитися від присутності Червоної Армії. Однак на нових переговорах з'ясувалося, що Москва наполягає на розміщенні військ, натякаючи при цьому, що червоноармійські багнети під вікнами ви побачите в будь-якому випадку, а от Вільнюса - вже ні. В якості додаткового аргументу на кордонах Литви була розгорнута 3-я армія Білоруського фронту чисельністю 194 000 осіб при 1378 гарматах і 1000 танках.

Перед литовським урядом постала «стратегічна дилема»: підписати договір про розміщення радянських військ та отримати Вільнюс і Віленську область чи не підписувати договір і замість Вільнюса отримати війну. Переконавшись у невтручанні Німеччини, литовське керівництво погодилося з переконливістю сталінських аргументів: 10 жовтня було підписано «Договір про передачу Литовській республіці міста Вільно і Віленської області та про взаємодопомогу між Радянським Союзом і Литвою» терміном на 15 років. Договір, який передбачав введення 20-тисячного контингенту радянських військ. 15 жовтня було підписано радянсько-литовську торгівельну угоду.

Латвійське керівництво, уважно вивчивши досвід, через телеграфне агентство оголосило 2 жовтня, що «Латвія готова приступити до перегляду своїх зовнішніх відносин, у першу чергу з СРСР». Міністру закордонних справ Вільгельму Мунтерсу було доручено негайно попрямувати до Москви, щоб увійти в прямий контакт з радянським урядом. Того ж вечора в Кремлі почалася перша розмова Мунтерса з Молотовом і Сталіном, які запропонували впорядкувати радянсько-латвійські стосунки. Приблизно так, як з Естонією. Непорядок полягав у тому, що в латиських військово-морських сил були незамерзаючі військово-морські бази, а в могутнього Червоного флоту не було жодної. «Нам потрібні бази коло незамерзаючого моря, - терпляче пояснював Молотов, - те, що було вирішено в 1920 році, не може залишатися на вічні часи. Ще Петро Великий дбав про вихід до моря. В даний час ми не маємо виходу і знаходимося в тому нинішньому становищі, в якому більше залишатися не можна. Тому хочемо гарантувати собі використання портів, шляхів до цих портів та їх захист… Вже зникли такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща. Можуть щезнути й інші. Ми вважаємо, що стосовно до вас у нас справжніх гарантій немає. Це і для вас небезпечно, але ми в першу чергу думаємо про себе».

Відмітаючи заперечення латиського міністра, який був присутній при розмові, Сталін дозволив собі відвертість: «Я вам скажу прямо: розподіл сфер впливу відбувся… якщо не ми, то німці можуть вас окупувати. Але ми не бажаємо зловживати… Нам потрібні Лієпая та Вентспілс…» Так що або ми, або німці, і нічого тріпатися, все вже вирішили без вас.

В'ячеслав Молотов у розмовах з Феліксом Чуєвом із задоволенням згадував, як він ламав Мунтерса: «Міністр закордонних справ Латвії приїхав до нас в 1939 році, я йому сказав: «Назад ви вже не повернетесь, поки не підпишете приєднання до нас… Нашим чекістам я дав вказівку не випускати його, поки не підпише». Одночасно, відповідно до наказу начальника Генштабу РСЧА, основна частина військ 8-ї армії комдива Хабарова здійснювала перегрупування на південь від річки Кудеб на кордон з Латвією, а радянська авіація зробила повітряну розвідку латвійської території.

І Мунтерс поставив автограф як миленький. 5 жовтня був укладений договір про взаємодопомогу терміном на 10 років, який передбачав введення до Латвії 25-тисячного контингенту радянських військ. Пакт вступав в силу 14 жовтня після обміну ратифікаційними грамотами. 18 жовтня було підписано радянсько-латвійську торговельну угоду. Повернувшись до Риги, Мунтерс, роблячи радісну міну, роз'яснив, що мета договору полягає в збереженні миру і статус-кво в басейні Балтійського моря. Пакт не зачіпає суверенних прав сторін. Він укладений в обстановці війни, і залучення до неї Латвії означало б загрозу СРСР, хоча нинішня обстановка, підкреслив міністр, «не дає жодної підстави для побоювань подібного роду».

«Могутня радянська держава, - віщав журнал «Більшовик», - уважно і дбайливо ставиться до незалежності малих країн. СРСР не втручається в їхні внутрішні справи. Але він не може допустити, щоб слабкі у військовому та економічному відношенні сусідні держави стали сліпим знаряддям і маріонетками в руках досвідчених паліїв війни і цим поставили б під загрозу оборону радянських кордонів».

Таким чином, уряди прибалтійських держав, переконавшись, що допомоги їм чекати нізвідки, а альтернативою радянським базам є тільки радянське вторгнення, при жорсткому пресингу з боку Москви, або, як писали комуністичні історики, «під тиском своїх народів і при доброзичливій, конструктивній позиції Радянського Союзу», були змушені укласти з СРСР угоди про військове співробітництво. У зв'язку з цим викликають подив публічні заяви нинішніх російських депутатів і політиків про добровільність цього кроку.

За півроку до описуваних подій, 23 березня 1939 року, литовський посол Балтрушайтіс скаржився наркому Литвинову на брутальний характер нацистської дипломатії - це коли Гітлер зажадав повернути назад Мемель (Клайпеду): «Співрозмовник приніс мені копію німецько-литовської угоди про Клайпеду, повідомивши при цьому подробиці «переговорів». Рібентроп поводився з Урбшисом дуже грубо, вручивши йому проект угоди і зажадавши негайного підписання. Коли Урбшис став заперечувати, Рібентроп заявив, що Ковно буде зрівняне із землею, якщо угода не буде негайно підписана, і що в німців все для цього готове. Рібентроп, нарешті, погодився відпустити Урбшиса в Ковно з умовою, що він негайно повернеться до підписаною угодою». Схоже, чи не так? Чи треба нагадувати, що Литва «добровільно» віддала Клайпеду?

В радянську історію вписав своє ім'я московський нальотчик Яків  Кошельков. У січні 1918 року він зупинив машину Голови Раднаркому, приклав до його чола наган і забрав у товариша Леніна шикарне авто, гаманець і улюблений браунінг. Кошельков теж не міг потім зрозуміти, чому стали на вуха Всеросійське ЧК і Московський кримінальний розшук, адже клієнт все віддав сам, абсолютно добровільно, потім навіть статтю про це написав.

Радянські громадяни тих років прекрасно розуміли «політику партії». Наприклад, викладач Військово-медичного училища батальйонний комісар Г. М. Іконніков на лекціях роз'яснював слухачам: «Введення наших частин Червоної Армії в Прибалтійські держави аналогічне такому прикладу, як пустити приятеля в свою квартиру, який, спочатку зайнявши одну кімнату, потім захопить всю квартиру і виживе з неї самого господаря».

Тепер Москві слід було реалізувати своє «право першої ночі». На підставі директиви наркома оборони від 30 вересня була утворена військова комісія під головуванням командарма 2-го рангу К. А. Мерецкова, до складу якої увійшли дивізійний комісар H. H. Вашугін, комкор Д. Г. Павлов, комдиви Алексєєв і A. A. Тюрін, комбриг Калмиков. Метою комісії було «спільно з представниками Уряду Естонської Республіки встановити пункти розміщення та обговорити питання влаштування частин Червоної Армії». Директива встановлювала зразкові райони дислокації та склад військ, наказувала оглянути надавані естонцями земельні ділянки, приміщення й казарми, укомплектувати введений контингент найкращим і ретельно перевіреним рядовим складом, найбільш підготовленими командирами й комісарами, а також неодмінно «війська добре обмундирувати, звернувши належну увагу на якість і підгонку». Переговори військових делегацій сторін завершилися 11 жовтня підписанням угод про розміщення військ і базування флоту в районах Палдіскі, Гаапсалу, на островах Сааремаа і Гіюмаа. В Гаапсалу радянські війська розміщувалися на весь час війни в Європі, але не більше ніж на два роки, а ЧБФ на період спорудження баз мав право протягом двох років базуватися в Рогукюла і Таллінні. Протокол засідання військових комісій встановлював, що в районі Палдіскі буде дислокуватися стрілецький полк, артилерійський дивізіон, танковий батальйон, винищувальний і бомбардувальний авіаційні полки, а в районі Гаапсалу - управління корпусу, управління дивізії, штаб авіаційної бригади, стрілецький та артилерійський полки, танкова бригада, окремий механізований загін у складі механізованого полку та «моторизованого ескадрону», ряд інших частин, у тому числі бомбардувальний авіаполк. На островах Сааремаа і Гіюумаа передбачалося розмістити стрілецькі, артилерійські та авіаційні частини.

Початок введення військ у встановлені райони був запланований на 18 жовтня 1939 року. Перекидання могло здійснюватися як автомобільним, так і залізничним транспортом за графіками, складеними за обопільною згодою. Охорону шляхів і доріг забезпечував уряд Естонії, охорона військ, що перекидаються на острови, покладалася на флот СРСР. Було обумовлено, що для будівництва казарм і аеродромів естонська сторона надасть сприяння в наборі робочої сили, а також у придбанні будівельних механізмів. Заборонені зони для польотів військових літаків СРСР над територією Естонської Республіки встановлювалися штабом естонської армії.

Окремий протокол обумовлював умови базування радянського флоту на островах. Вирішили, що об'єкти ВМФ будуть обслуговуватися й охоронятися відповідним штатним складом, а для захисту районів базування від нападу з моря і з повітря надавалося право спорудження берегових і зенітних батарей будь-яких калібрів, постів спостереження і зв'язку, прожекторів. Естонські торгівельні кораблі можуть безперешкодно заходити на всі рейди й гавані, крім Кийгусте, а легкі сили Балтфлоту до зведення необхідної інфраструктури на островах базуватися в порту Рогукюла. Був обговорений порядок постачання й відвідування суднами третіх країн районів базування флоту, причому повністю зберігався суверенітет Естонії, але враховувалися й інтереси радянського флоту. Окремо підписали протокол угоди «про збереження військової таємниці», що встановлював цензуру на публікації у пресі інформації про дислокацію та переміщення військових частин.

Цікаво, що в складі радянської комісії не виявилося ні одного юриста, ні представників наркомату закордонних справ, ні пристойного перекладача. Тому Мерецков, доповідаючи Ворошилову про підсумки роботи, просив «більш ретельно перевірити естонський текст».

Відповідно до цих домовленостей уже 12 жовтня в Таллінн прибув загін радянських військових кораблів під командуванням капітана 1-го рангу Птохова у складі лідера «Мінськ», ескадрених міноносців «Гордий» і «Кмітливий».

Решту днів до введення військ обидві сторони провели в гарячковій підготовці до знаменної події. Головнокомандувач Лайдонер 15 жовтня звернувся до народу Естонії з оптимістичною промовою, в якій зазначив, що робота з реалізації Пакту про взаємодопомогу проводилася в атмосфері взаємної довіри й розуміння, і він сподівається, що населення зустріне війська Червоної Армії спокійно і всі відносини будуть будуватися на взаємній довірі. На закінчення міністр сказав: «Ми пов'язали долю своєї держави і свого народу в деякому сенсі з Пактом про взаємодопомогу з Радянським Союзом, який у зв'язку з цим знову підкреслив незмінність своєї мирної політики та бажання продовжувати її… Ми хочемо прямо і відверто виконувати цей пакт і впевнені, що його також виконає і Радянський Союз. Ми знаємо, що непрямі труднощі війни все ж легше переносити, ніж жахи та збитки на безпосередньому полі битви. Весь народ повинен бути готовий нести жертви, і зрозуміло, що більшу частину доведеться понести заможним верствам. Підемо одностайно назустріч майбутньому, продовжуючи роботу на користь своєї держави, народу і батьківщини».

Ще через два дні генерал Лайдонер підписав постанову, що забороняє на період пересування радянських військ у місцях дислокації використовувати радіостанції, підтримувати телефонний зв'язок з іноземними державами, носити «за межами закритих приміщень» обладнання для фотографування і кінозйомки (природно, і проведення будь-якої зйомки), «малювати олівцем або фарбами або іншим шляхом робити нотатки», публікувати відомості військового характеру в пресі, а також перебувати в Таллінні та прикордонних повітах іноземним громадянам та особам без громадянства. До порушників передбачалося застосовувати широкий діапазон заходів покарання - від штрафу до віддання до суду військового трибуналу.

Міністр внутрішніх справ А. Юріма розпорядився на дев'ять днів припинити торгівлю алкогольними напоями в прикордонній смузі, а також на відстані 5 кілометрів по обидва боки від шосейних і залізничних доріг, по яких рухатимуться червоні полки.

Радянський наркомвнусправ товариш Берія, стурбований політико-моральним станом військовослужбовців і прогнозованими намірами іноземних розвідок проникнути в частини РСЧА зі шпигунською метою, спеціальною директивою «про оперативне обслуговування» наказав особістам ретельно перевірити мережу стукачів у військових частинах «з точки зору повного і рівномірного охоплення всіх ланок військових з'єднань - від штабів до окремих підрозділів»; для роботи з нею створити «міцний кадр резидентів».

Якось так співпало, абсолютно випадково, що саме на початку жовтня Гітлер виступив у райхстазі з промовою, в якій оголосив, що Німеччина приступає до ліквідації груп німецьких національних меншин у Східній та Південно-Східній Європі. Райхсканцлер закликав «осіб німецької національності», які проживали в Прибалтиці, повертатись у Фатерлянд і включатися в будівництво арійського раю. При цьому німецькі, радянські та прибалтійські офіційні кола у зворушливій згоді намагалися запевнити весь світ, що між вивезенням німців на батьківщину й договорами про взаємодопомогу немає абсолютно ніякого зв'язку, а наявне лише прагнення «до встановлення чітких національних кордонів» і захисту народів від расового й національного «тертя».

О 8 годині ранку 18 жовтня 1939 року після взаємних привітань, виконання гімнів і гарматних салютів у призначених пунктах переходу кордону з двох напрямків, з боку Нарви й Печори, почалося введення частин Червоної Армії в Естонію. В країну в порядку взаємодопомоги входили підрозділи 65-го особливого стрілецького корпусу під командуванням комдива A. A. Тюріна і Особливої групи ВПС загальною чисельністю 21 347 осіб, 78 гармат, 283 танки, 54 бронеавтомобілі і 255 літаків. Операція проходила загалом гладко.

Як доповідало командування прикордонних військ: «Під час просування частин РСЧА в Естонію трудяще населення суміжної прикордонної смуги проривалося до дороги через поліцейське й військове оточення. Прохід частин РСЧА вітався вигуками: «От наша армія приїхала». Куркульські та інші буржуазно-реакційні елементи прикордонної смуги виявляли вороже ставлення до СРСР і прибулих до Естонії частин». Але загалом операція проходила без ексцесів.

Аналогічним чином займали «кімнату» в латиській «квартирі». Головою комісії Червоної Армії був призначений командувач військ Калінінського військового округу комкор В.І. Болдін. До 23 жовтня військові розробили ряд угод з розміщення радянських військ, пунктами базування яких ставали Лієпая, Вентспілс, Прієкуле і Пітрагс. Цього дня в Лієпаю ввійшов крейсер «Кіров» у супроводі есмінців «Кмітливий» і «Стрімкий». Об 11 годині ранку 29 вересня на станцію Зілупе прибув перший ешелон радянських військ. У Латвію вводилися частини 2-го особливого стрілецького корпусу та 18-ї авіабригади, в яких налічувалося 21 559 осіб.

Військову комісію на переговорах з Литвою очолював командувач військ Білоруського фронту командарм 2-го рангу М. П. Ковальов, членами комісії були комкори Пуркаєв і Павлов, комдиви Алексєєв і Коробков, бригадний комісар Ніколаєв. Радянська делегація мала намір вести переговори про розміщення військ у Вільнюсі, Каунасі, Шауляї, Укмерге й Алітусі, але литовська сторона категорично відмовилася обговорювати таку дислокацію радянських військ, пропонуючи розмістити гарнізони ближче до німецького кордону. Переговори з Литвою завершилися 28 жовтня підписанням угоди про розміщення радянських військ у районах Нова Вілейка, Алітус, Прієна, Гайжуни. ВПС повинні були розміститися в Алітусі й Гайжунах і, крім того, отримати ряд оперативних аеродромів. Війська, розташовані в Новій Вілейці й Порубанку, вважалися вже введеними, а інші повинні були бути введені 3 листопада. Тим часом литовська армія вступила у Віленську область, а радянські прикордонні загони відійшли на новий радянсько-литовський кордон.

Офіційна церемонія введення в Литву радянських військ відбулася вранці 15 листопада у Вільнюсі. Вона носила символічний характер, оскільки радянські війська вже фактично знаходилися тут з 20 вересня. До 17 листопада велика частина військ була виведена з Вільнюса до місць постійної дислокації. У Литві розмістилися частини 16-го особливого стрілецького корпусу, в їх числі 2-а танкова бригада БТ, 10-й винищувальний і 31-й авіаполк СБ загальною чисельністю 18 786 осіб.

Загальне керівництво всіма радянськими військами в Прибалтиці згідно з наказом наркома оборони від 27 листопада було покладене на його заступника командарма 2-го рангу А. Д. Локтіонова.

Введення частин Червоної Армії до Прибалтики породило в деяких верств місцевого населення радикальні «радянізаторські» настрої, які певною мірою знайшли відгук у радянських військових і дипломатів. Проте Москва, не бажаючи загострювати стосунки з Англією та Францією і готуючись зробити настільки ж чарівні пропозиції Фінляндії, демонструвала своє повне невтручання у внутрішні справи прибалтійських країн. Тому всі ініціативи романтиків революції, загалом, правильні, але передчасні, а тому шкідливі, викликали різко негативну реакцію радянського керівництва. Так, 14 жовтня Молотов вказував повпредові в Каунасі Н. Г. Позднякову: «Всякі загравання і спілкування з лівими колами припиніть». 21 жовтня нарком закордонних справ ще раз нагадав, що «найменша спроба будь-кого з вас втрутитись у внутрішні справи Литви потягне найсуворішу кару на винного… Слід відкинути як провокаційну та шкідливу балаканину про «радянізацію» Литви». 20 жовтня невдоволення Кремля викликало недоумство кореспондента ТАРС у Таллінні, який своїми статтями грав «на руку всіляким антирадянським провокаторам», і повпред Нікітін отримав вказівку давати тверду відсіч «шкідливим настроям», які можна витлумачити як намір «радянізувати» Естонію. 23 жовтня Нікітін знову отримав від Молотова по шапці: «Нашої політики в Естонії у зв'язку з радянсько-естонським Пактом про взаємодопомогу Ви не зрозуміли. З Ваших останніх шифровок… видно, що Вас вітром понесло по лінії настроїв «радянізації» Естонії, що в корені суперечить нашій політиці. Ви зобов'язані, нарешті, зрозуміти, що будь-яке заохочення цих настроїв щодо «радянізації» Естонії або навіть просте непротивлення цим настроям на руку нашим ворогам і антирадянським провокаторам… Головне, про що Ви повинні пам'ятати, - це не допускати ніякого втручання у справи Естонії».

Командування 65-го, 2-го і 16-го особливих стрілецьких корпусів 25 жовтня отримали накази наркома оборони «Про поведінку особового складу військових частин Червоної Армії, розташованих в…».

Відповідно до наказів «авангардний заслін» РСЧА на територіях дружніх республік повинен був займатися виключно бойовою підготовкою, демонструвати аборигенам свої високі морально-політичні якості та становити собою зразок організованості, культурності й дисциплінованості. Радянським військам, «від рядового червоноармійця до вищогоначскладу», категорично заборонялося втручатись «у політичні справи і соціальний лад» Естонії, Латвії та Литви, а «настрої й розмови про «радянізацію», якби вони мали місце серед військовослужбовців», пропонувалося «в корені ліквідувати і надалі припиняти найнещаднішим чином». Ведення комуністичної пропаганди за парканом військової частини, «хоча б серед окремих осіб», розцінювалося як антирадянська провокація, яка грає на руку лише найлютішим ворогам соціалізму. Всіляко обмежувалися контакти військовослужбовців з місцевим населенням.

«Категорично забороняю, - виділяв маршал Ворошилов, - будь-які зустрічі наших частин, окремих груп військовослужбовців або окремих осіб, будь це начальник або червоноармієць, з робітниками та іншими естонськими організаціями або влаштування спільних зборів, концертів, прийомів і т. д.». Це ми до того, що через тридцять років наші доценти з кандидатами, викриваючи злісні підступи «фашистських урядів», напишуть: «Ворожі Радянському Союзу елементи відразу ж стали на шлях саботажу укладених договорів, створювали труднощі в постачанні й побутовому обслуговуванні гарнізонів радянських військових частин. Місцевим жителям під загрозою покарання заборонялося спілкування з бійцями Радянської армії».

Час «викидати господарів з квартири» ще не настав. 25 жовтня Сталін пояснив Димитрову: «Ми думаємо, що в пактах про взаємодопомогу знайшли ту форму, яка дозволить нам поставити в орбіту впливу Радянського Союзу ряд країн. Але для цього нам треба витримати - суворо додержуватися їх внутрішнього режиму та самостійності. Ми не будемо добиватися їх радянізації. Прийде час, коли вони самі це зроблять».

Виступаючи 31 жовтня на сесії Верховної Ради СРСР, Молотов заявив, що «особливий характер зазначених пактів взаємодопомоги аж ніяк не означає якого-небудь втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії й Литви, як це намагаються зобразити деякі органи закордонної преси. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету держав, які їх підписали, і принцип невтручання у справи іншої держави. Ці пакти виходять зі взаємної поваги державної, соціальної та економічної структури іншої сторони та повинні зміцнити основу мирного, добросусідського співробітництва між нашими народами. Ми стоїмо за чесне й пунктуальне проведення в життя укладених пактів на умовах повної взаємності та заявляємо, що балачки про «радянізацію» Прибалтійських країн вигідні тільки нашим спільним ворогам і всяким антирадянським провокаторам» (У цій же промові В'ячеслав Михайлович уперше публічно озвучив претензії до Фінляндії, зазначивши, що стосунки з нею «знаходяться в особливому становищі». Виявляється, фінський кордон «навис» над містом Леніна, і з цим не можна миритися. Але, замість того щоб покірно підписати запропонований Москвою договір, фінський уряд приступив до прихованої мобілізації та часткової евакуації жителів прикордонних районів. До речі, майже одночасно було зроблено пропозицію Туреччині «зміцнити» радянськими базами протоки Босфор і Дарданели, після чого Анкара негайно уклала договори про взаємодопомогу з Англією та Францією).

Початкові побоювання частини громадськості прибалтійських держав щодо намірів СРСР поступово відступали на задній план, змінюючись у обивателів добросердими настроями: «Слава Богу, все йде ніби добре, всі заспокоїлися, а так спочатку боялися… І Червона Армія нас дійсно охороняє, і німці поїхали…» Естонська еліта навіть почала цікавитися перспективами відпочинку на радянських курортах.

Звичайно, в міру реалізації договорів про взаємодопомогу виникали найрізноманітніші проблеми, для вирішення яких неодноразово проводилися переговори різного рівня та були укладені угоди, що конкретизують окремі пункти пактів. Ними регулювалися питання оренди, залізничних перевезень, організації будівництва, зв'язку, комунального обслуговування, санітарного забезпечення та юридичного становища військовослужбовців, про військторги, про порядок руху радянських вантажів, в'їзду й виїзду комскладу та їх сімей. Для контролю за реалізацією умов пактів і вирішення спірних питань створювалися змішані комісії. Поступово радянські війська обживалися на нових квартирах. Флот освоював гавані Балтійської й Лібавської військово-морських баз: в Таллінн перебазувалися чотири дивізіони зі складу 1-ї та 2-ї бригад підводних човнів, один лідер, три ескадрених міноносці, дивізіон торпедних катерів, дивізіон сторожових катерів, дві плавбази, допоміжні судна; в Палдіскі - 24-й дивізіон 3-ї бригади підводних човнів з плавучою базою для них; в Лібаву - дивізіон підводних човнів, крейсер «Кіров» і два ескадрених міноносці.

Незважаючи на неминучі тертя, сторони в цілому дотримувались умов договорів та демонстрували підкреслену дружелюбність. Наприклад, генерал Лайдонер «віддав наказ по армії про вивчення знаків розрізнення і звань начальницького складу РСЧА, про ввічливе ставлення до військовослужбовців РСЧА і обов'язкове привітання їх військовослужбовцями естонської армії».

Але незважаючи також на запевнення прибалтійських і радянських лідерів про невтручання у внутрішні справи Естонії, Латвії та Литви, сам факт присутності на їх території радянського військового контингенту впливав як на внутрішньополітичну обстановку в цих країнах, так і на саме поняття «суверенітету», який скорочувався і зменшувався, подібно до шагреневої шкіри.

15 листопада посол Італії в Естонії В. Чикконарді повідомляв у Рим: «Радянський Союз знову займає зараз ті території на східному узбережжі Балтійського моря, що належали Російській Імперії. Балтійські держави все ж не інкорпоровані. Існує їх номінальний суверенітет. У трьох Балтійських державах число розміщених там збройних сил, значно перевищує кількість військ кожної держави, що наштовхує на думку про свого роду протекторат, приховану окупацію… Вступ радянських військ до Естонії позначив початок введення надзвичайного стану в житті держави. Під контролем знаходяться пошта, телеграф, телефон. Суворі приписи регулюють перебування іноземців у республіці, яке, до речі, заборонено в столиці та в деяких інших місцях. Заборонено у пресі публікувати та оприлюднювати інформацію військового характеру. Заборонено користуватися фотоапаратами й кінокамерами… Естонія й Латвія виявляються економічно абсолютно ізольованими. Можна передбачити навіть їх повну економічну залежність від Радянського Союзу, таким чином, і з цієї точки зору існування малих Балтійських держав як незалежних є для них непосильним».

А нейтралітет прибалтів і зовсім перетворювався на фіговий листок. Ще під час обговорення пунктів договору, до його підписання, міністр Сельтер зауважив: «Було б сумнівно, хоча й можливо, що в разі війни між Радянським Союзом і третьою державою нейтралітет Естонії захистив би її від нападу, тобто був би визнаний подібний «нейтралітет з базами».

Чого вартий такий нейтралітет, з'ясувалося вже через пару місяців, коли «фінська вояччина розв'язала конфлікт з СРСР».

На відміну від попередніх «сфер» сталінських інтересів, Фінляндія не побажала «перевлаштовуватись» ні територіально, ні політично. Вона нахабно відкинула нав'язуваний їй договір про чужоземні військові бази й відповіла відмовою на «справедливі вимоги» Кремля, на кшталт «відвести свої війська подалі» або обміняти Карельський перешийок і півострів Рибальський на карельську тундру. Тоді товариш Сталін, розірвавши дипломатичні стосунки й пакт про ненапад, вирішив влаштувати фінам показову прочуханку. «Невдовзі, - попереджала «Правда» в передовиці з грайливим заголовком «Блазень гороховий на посаді прем'єра», - Каяндер матиме можливість переконатися на ділі, що далекоглядними політиками є не маріонетки з фінляндського уряду, а нинішні керівники Естонії, Латвії, Литви, які уклали пакти про взаємодопомогу з СРСР».

«Грізний гнів радянського народу. Наше терпіння уривається!»

«Не просунути фінським свиням своє рило в наш радянський город!»

«Наш спокій не тривож - всадимо ніж!»

30 листопада 1939 року радянська авіація бомбардувала Гельсінкі. Частини Ленінградського військового округу у відповідь на «обурливі провокації й ворожу політику керівних кіл Фінляндії» змушені були перейти кордон і, згідно мемуарів К. А. Мерецкова, «приступили до відсічі антирадянських дій». Війну фінам не оголошували, оскільки це була зовсім не війна, а, як неважко здогадатися, ще один Визвольний похід, у якому взяли участь 58 стрілецьких і кавалерійських дивізій, кілька десятків окремих полків і бригад: «Ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як друзі й визволителі фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів».

Оскільки кількість братів-слов'ян у Фінляндії становила мізерно малу величину, то застосували варіант, відпрацьований у 1920-1921 роках у ході окупації Закавказьких республік. Ледве 1 грудня Червона Армія «звільнила» прикордонне дачне селище Терийокі, як того ж дня «шляхом радіоперехоплення» Москві стало відомо, що в Терийокі «за згодою представників ряду лівих партій та повсталих фінських солдатів утворився новий уряд Фінляндії - Народний Уряд Фінляндської Демократичної Республіки» на чолі з головою, видатним діячем комуністичного руху Отто Куусиненом. Цьому ж «радіо» вдалося «перехопити» «Звернення ЦК Компартії Фінляндії до трудового народу». Зробити це було нескладно, оскільки всі «видатні діячі» сиділи на кремлівських харчах з 1920 року, встигнувши неабияк призабути фінську мову, а сам Куусинен був секретарем Виконкому Комінтерну.

«Згідно з волею народу, обуреного злочинною політикою бездарного уряду Каяндера - Еркко - Таннера, сьогодні у Східній Фінляндії створено новий уряд. Тимчасовий народний уряд закликає весь фінський народ на рішучу боротьбу, яка змете правління терору катів і військових провокаторів…

Продавши незалежність нашої країни, плутократичне керівництво Фінляндії разом з імперіалістичними ворогами народів Фінляндії та Радянського Союзу почало задумувати антирадянські провокаційні військові плани, щоб у результаті втягнути нашу країну в брудну війну проти Радянського Союзу, який є великим другом фінського народу…

Радянський Союз, який ніколи не погрожував і не становив небезпеки для Фінляндії, який протягом двадцяти років терпляче переносив далекосяжні провокації з боку авантюристичних правителів білої Фінляндії, тепер був змушений за допомогою Червоної Армії покінчити із загрозою своїй безпеці…»

І так далі, і все в тому ж дусі. А ось найголовніше:

«Це рішення повністю відповідає життєвим інтересам нашого народу. Тому широкі маси трудящих з радістю вітають хоробру й непереможну Червону Армію, розуміючи, що вона прийшла до Фінляндії не як завойовник, а як друг і визволитель. Народний уряд Фінляндії глибоко переконаний, що Радянський Союз не має намірів порушити недоторканність нашої держави, і повністю схвалює та підтримує дії Червоної Армії на фінській території (!)… Для більш швидкого виконання цього завдання народний уряд Фінляндії звертається до уряду Радянського Союзу з проханням про допомогу Червоною Армією… Народний уряд Фінляндії вважає своїм основним завданням повалення фінського уряду катів, знищення його збройних сил, відновлення миру й гарантій недоторканності та безпеки Фінляндії завдяки встановленню дружніх зв'язків з Радянським Союзом».

Без зволікання Отто Вільгельмович, що став володарем одразу двох міністерських портфелів, звернувся до Президії Верховної Ради СРСР з пропозицією встановити дипломатичні стосунки. Члени президії зібралися моментально і, не встигло закінчитися 1 грудня, постановили визнати Народний уряд Фінляндії та встановити з ним дипломатичні стосунки. Це може здатися неможливим, якщо не взяти до уваги, що й Куусинен зі своїми міністрами, і Президія, і служба радіоперехоплення, і навіть «місто» Терийокі - всі помістились у сталінському кабінеті.

Далі - простіше простого. 3 грудня весь світ дізнався про те, що напередодні «уряд ДФР» уклав з Радянським Союзом «Договір про взаємну допомогу і дружбу» та проголосив недійсним уряд Фінляндської Республіки в Гельсінкі.

З цієї хвилини ніякого іншого фінського уряду для Москви не існувало, а Червона Армія не воювала 105 днів, а надавала безкорисливу допомогу трудящим Фінляндії.

4 грудня гельсінський уряд спробував врегулювати конфлікт через шведського посланця Вінтера. Проте Молотов йому пояснив, що СРСР війни з Фінляндією не веде й не визнає «так званого «фінляндського уряду», що вже покинув Гельсінкі й вирушив у невідомому напрямку». Наступного дня В'ячеслав Михайлович оголосив, що Червона Армія лише надає допомогу ФДР, і підтвердив факт миру з Фінляндією. Однак на цей раз фокус не вдався. На клопіт кремлівських мрійників, уряд Фінляндії не втік до Швеції, а трюк зі створенням маріонеткового режиму, який закликав іноземну державу до окупації власної країни, призвів до абсолютно зворотного результату. Він консолідував усі сили у Фінляндії на боротьбу «проти більшовицького фашизму», хоча раніше багато політиків, у тому числі маршал Маннергейм, виступали на користь далекосяжних поступок. Тепер навіть колишні бійці Червоної гвардії записувалися на фронт добровольцями.

Бліцкригу не вийшло. Війна прийняла затяжний і кровопролитний характер. Вона показала приголомшливо високу бойову підготовку і стійкість фінської армії та продемонструвала всьому світу неймовірно низьку боєздатність і ненавчених радянських воїнів-визволителів (остання обставина стала одним з аргументів, що переконали Гітлера підписати план «Барбароса»).

Характерно, що суверенні й нібито нейтральні прибалтійські держави покірливо йшли в руслі радянської політики, прикриваючись брехливою й цинічною молотовською версією. Так, з портів «нейтральних» Естонії та Латвії йшли в бойові походи радянські кораблі й підводні човни (до речі, в морі їх дозаправляти німецькі судна); ремонтувалися вони на прибалтійських судноремонтних заводах, «що багато в чому полегшувало їх бойове застосування». Літаки «великих друзів фінського народу» піднімалися в повітря з естонських аеродромів для бомбардувань Фінляндії. «Місцем дислокації нашої частини було призначено Ууемийза неподалік від Гаапсалу… - згадував В. Коновалов. - Ми знову і знову спостерігали, як наші бомбардувальники з аеродромів прямували через море в бік Фінляндії. Зворотно ж їх поверталося все менше. Кілька разів з радянських літаків над Естонією скидалися листівки фінською мовою, призначені для фінської армії».

Фіни регулярно направляли естонському уряду ноти протесту у зв'язку з діями, несумісними зі статусом нейтральної держави: «Радянські військові кораблі більш-менш регулярно зупиняються в Таллінні - місті, яке не було призначене для військової бази… Отже, практиковані Естонією дії є порушенням нейтралітету. У світлі сказаного, уряд Фінляндії висловлює протест і залишає за собою право вживати необхідні контрзаходи в естонських територіальних водах». До весни, через неготовність Палдіскі (до речі, гарнізон ту зиму провів у наметах), Таллінн з його береговими майстернями і плавучими доками поступово перетворився на постійне місце базування кораблів Червонопрапорного Балтійського флоту.

Естонці, а куди подінешся, настільки ж регулярно фінські ноти рішуче відкидали: «Оскільки ні Фінляндія, ні СРСР не є воюючими сторонами, в Естонії немає підстави для застосування правил нейтралітету щодо обох країн». Відповідні інструкції професора Пійпа, що став міністром закордонних справ, отримував у Гельсінкі посланець А. Варма: «Що стосується нашого ставлення до фінсько-російських подій, то воно залишається незмінним. Як і раніше, ми не вважаємо це формальною війною, але розцінюємо як репресалії… наш нейтралітет не можна вважати порушеним. Я повідомляю Вам це, щоб Ви могли пояснити наше розуміння того, що відбувається в разі потреби, тим більше що в юридичному сенсі війни у наших сусідів не відбувається… Щодо визнання уряду Куусинена до нас ніхто не звертався. Якби це сталося, то в цих умовах ми могли б розглядати це позитивно тільки щодо територій, що знаходяться під контролем уряду Куусинена на сході Фінляндії». Останнє було справою складною, оскільки, за свідченням Мерецкова, уряд товариша Куусинена в період фінської кампанії «контролював» лише територію Петрозаводська.

Водночас, допускаючи можливість відповідних авіаударів, міністр внутрішніх справ Естонії ще 30 листопада підписав «Постанову про порядок поводження у випадку повітряної тривоги» (фінських акцій відплати не було, зате «сталінські соколи», регулярно промахуючись (?), неодноразово скидали бомбовий вантаж на естонську землю: було зафіксовано 11 випадків «втрати бомб», скинута 71 авіабомба).

Посланець у Швеції згадував, як колеги по цеху натурально піддали його остракізму: «Естонія в той час дотримувалась у зовнішній політиці курсу лояльного виконання договору про бази, щоб не провокувати Радянський Союз висувати нові, більш тяжкі вимоги. Тому за кордоном естонські дипломати намагалися справляти враження, ніби Естонія є господарем у власному домі. Захистити таку позицію посланцям було важко, оскільки за кордоном становище в Естонії розцінювалося як окупаційний режим. Особливо очевидним це стало тоді, коли радянські військово-повітряні сили почали бомбардувати Фінляндію з літаків та злітали з баз, розташованих в Естонії. Спочатку ми намагалися заперечувати це, однак повідомленням з Фінляндії, де бомбардування з естонських баз викликали величезне обурення, довіряли більше, ніж нашим спростуванням. Питали, як Естонія, якщо вона є господарем у власному домі, допускає бомбардування братнього народу бомбардувальниками, що прилітають з Естонії. Бомбардування Фінляндії відразу настановили громадську думку Швеції проти Естонії… Мене посадили поруч з послом Радянського Союзу пані Колонтай, а по обидві сторони від нас залишили 3-4 порожніх крісла. Тим самим нас наче б помістили на ганебну лаву перед повним залом людей та ізолювали від суспільства, зробивши з нас «союзників».

Змушені були мімікрувати й дипломати Литви та Латвії. 14 грудня світова спільнота визнала СРСР агресором і витурила його з Ліги Націй. У відповідь з Москви, навіть не потрудившись надіслати на асамблею свого представника, прозвучало щось дуже схоже на «самі ви дурні!». Міністри закордонних справ прибалтійських держав заздалегідь домовилися при голосуванні утриматися. «По цьому інциденту чітко можна судити, наскільки вже втрачена незалежність Балтійських держав у сфері зовнішньої політики», - повідомляв держсекретареві США американський посланець Дж. Уайлі.

У конфлікті з Фінляндією публічно підтримав Радянський Союз лише вірний друг Адольф Гітлер, який надіслав 25 жовтня найщиріші вітання до 60-річчя Сталіна. «Дружба, скріплена кров'ю, не іржавіє», - відповів Вождь в подячній телеграмі. (Правда, німці побоювалися, що через війну може припинитись експорт з Фінляндії лісу й кольорових металів, і радили фінам швидше врегулювати стосунки з росіянами. Англійці й французи з тієї ж причини були зацікавлені в затягуванні конфлікту на півночі, розраховуючи, що й СРСР заради власних військових потреб змушений буде скоротити свої постачання в Німеччину. «Палії війни» прорахувалися. Згідно з новою німецько-радянською торгівельною угодою, підписаною 11 лютого 1940 року, Радянський Союз надавав Райху всі необхідні матеріали для продовження війни, в тому числі мільйон тон зерна, 900 тисяч тон нафти, 100 тисяч тон бавовни, 500 тисяч тон фосфатів, 500 тисяч тон залізної руди, 100 тисяч тон хромової руди і багато-багато іншого - платину, нікель, олово, вольфрам, молібден, кобальт… «Під час довгих переговорів, - доповідав Шнурре, - ставало все більш і більш очевидним бажання радянського уряду допомагати Німеччині та твердо зміцнювати політичне взаєморозуміння при вирішенні економічних питань».)

Ганебна агресія привела до зовнішньополітичної ізоляції Радянського Союзу, західні країни займали все більш ворожу позицію, прямо називаючи Сталіна підручним Гітлера. Так, 29 грудня, вирушаючи на різдвяні канікули, британський посол на прощання заявив Потьомкіну, що «англійський уряд не бажав би нічого більшого, як збереження Радянським Союзом нейтралітету у війні. Зараз він змушений констатувати, що фактично з кожним днем все чіткіше Радянський Союз виступає в якості союзника Німеччини». Всередині країни наростали економічні труднощі, населення запасалося продуктами про запас і діловито закуповувало сіль, гас і сірники. Тому, завершивши «справу честі» - прорвавши «Лінію Маннергейма», радянське керівництво стало шукати шляхи до укладення миру в цій неоголошеній війні.

З маленькою Фінляндією воював вже не ЛенВО, а майже половина всієї РСЧА. Фінська армія трималася на межі сил, становище на фронті було критичним, всі резерви вичерпалися. Під тиском військових сейм погодився на переговори.

12 березня 1940 року Москва підписала мирний договір з «нікчемним білофінським урядом поміщиків і капіталістів». «Народний уряд» Куусинена, який нікого не представляв, вирішив саморозпуститись і вирушити на смітник історії. Спірні питання, природно, були врегульовані на користь переможців. До складу СРСР увійшли весь Карельський перешийок, включаючи місто Виборг, Виборзька затока з островами, західне й північне узбережжя Ладозького озера, фінська частина півостровів Рибальський і Середній. Фінляндія здала Радянському Союзу в оренду терміном на 30 років півострів Ганко, а СРСР зняв свою пропозицію про укладення пакту про взаємодопомогу й зобов'язався вивести свої війська з області Петсамо. Формально Сталін отримав навіть більше, ніж вимагав до початку війни. Проте фіни відстояли свою незалежність і зберегли збройні сили. А Радянський Союз замість нейтральної держави отримав на своєму кордоні переконаного ворога, спраглого реваншу.

Вельми відчутними були втрати. Проте Червона Армія «з честю виконала поставлені партією завдання», а Фінська кампанія була визнана переможною: «Фінів перемогти - не бозна-яка перемога. Ми перемогли ще їх європейських учителів - німецьку оборонну техніку перемогли, англійську оборонну техніку перемогли, французьку оборонну техніку перемогли. Не тільки фінів, але й техніку передових країн Європи. Не тільки техніку, ми перемогли їх тактику і стратегію».

Молотов, розвиваючи думку Вождя, повідав депутатам Верховної Ради, що ми перемогли не тільки «тактику й техніку», але ледве не всі збройні сили половини Європи: «Не важко бачити, що війна у Фінляндії була не просто зіткненням з фінськими військами. Ні, тут справа йшла складніша. Тут відбулося зіткнення наших військ не просто з фінськими військами, а зі з'єднаними силами імперіалістів ряду країн, включаючи англійських, французьких та інших».

Загалом, ми як і раніше попереду планети всієї, хоча кадри, звичайно, слід почистити. Цього разу першим позбувся давно насидженого місця наркома оборони маршал Ворошилов.

(обратно)

Російський стиль демократії

Навесні 1940 року війна на Заході ставала все менш «дивною», захоплюючи в свою орбіту нові країни й народи. У квітні німці окупували Данію та висадилися в Норвегії. 10 травня вторгненням до Голландії й Бельгії почався генеральний наступ Вермахту на французькому фронті. Фюрер повернувся до Червоної Армії спиною. Радянський уряд, в особі прем'єра, побажав йому успіху. «Молотов достойно оцінив повідомлення і сказав, що він розуміє, що Німеччина повинна була захистити себе від англо-французького нападу. В нього немає ніяких сумнівів у нашому успіху», - доносив Шуленбург. Для Москви складалася вдала політична й військова ситуація, яка загрожує люб'язними сталінському серцю «випадковостями» та приємними «несподіванками». Йосип Віссаріонович сподівався, що найбільша в Європі армія Франції його надії виправдає і кровопролиття на укріплених лініях Мажино й Зігфрида затягнеться на досить тривалий термін, виснажуючи обидві сторони.

Молотов серед своїх відверто ділився перспективними планами: «Сьогодні ми підтримуємо Німеччину, щоб утримати її від пропозицій про мир до того часу, поки голодні маси воюючих націй не розлучаться з ілюзіями й не піднімуться проти своїх керівників… У цей момент ми прийдемо їм на допомогу, ми прийдемо зі свіжими силами, добре підготовленими, і на території Західної Європи… відбудеться вирішальна битва між пролетаріатом і загниваючою буржуазією, яка й вирішить назавжди долю Європи».

До перекидання «свіжих сил» на західний кордон приступили, ледь підписавши мир з фінами. Термін демобілізації призваних із запасу бійців і командирів був відсунутий майже на півроку. До кінця червня СРСР міг виставити проти «загниваючої буржуазії» 84 стрілецькі та 13 кавалерійських і механізованих дивізій, підкріплених 17 танковими бригадами. Вермахт біля радянських рубежів мав на той момент 12 піхотних дивізій, здебільшого ландверних.

Готуючись до війни з Німеччиною, радянське керівництво прагнуло остаточно зміцнитися в стратегічно важливому регіоні на кордоні Східної Пруссії, усунути найменшу можливість антирадянських дій прибалтійських країн, а заодно й розширити зону «соціалізму», звільнивши трудящих Прибалтики від капіталістичного гніту. Обстановка в Європі й заповітна Мета диктували необхідність приєднання Прибалтики до СРСР. Роздуми про те, ніби Радянський Союз прагнув запобігти перетворенню країн Прибалтики в німецький плацдарм, - не відповідна фактам балаканина - «вуаль… вуаль…». Сталіну самому потрібні були висунуті далеко на захід плацдарми.

11 травня, буквально наступного дня після початку німецького наступу, Москва зажадала від керівництва прибалтійських країн форсувати переговори про розширення радянської військової присутності. Слідом за цим в «Известиях» була опублікована передовиця, що оспівує право сильного: «Останні події ще раз підтвердили, що «нейтралітет» малих країн, за якими немає реальної сили, здатної забезпечити цей нейтралітет, - є не чим іншим, як фантазією. Таким чином, шанси малих країн, які бажають залишатися нейтральними й незалежними, різко скорочуються та зводяться до мінімуму. Всілякі міркування про правомірність чи неправомірність дій стосовно малих країн, коли великі імперіалістичні держави ведуть війну не на життя, а на смерть, можуть видаватись тільки наївними».

На подив усього світу, в тому числі й німецьких генералів, і крайнє розчарування радянського лідера, доля французької кампанії була вирішена протягом двох тижнів. Уранці 14 червня німецькі війська вступили у «відкрите місто» Париж. Товариш Сталін, дізнавшись про це, матірно вилаявся і, не забувши відправити вітальну телеграму, вирішив підготуватися більш ґрунтовно.

Але немає лиха без добра: Франція була переможена, відпали причини для загравання з Англією. Зайнятість Німеччини на Заході дозволяла остаточно вирішити прибалтійську проблему. Можна було безперешкодно викидати «господарів з квартири», причому, як показав час, не тільки в переносному, але і в буквальному сенсі. Слідом за окупацією, хай і «добровільною» (хоча П. А. Судоплатов стверджував, що всі підписанти з того боку були платними агентами НКВС і вся історія з договорами - суть таємна операція зовнішньої розвідки), готувалася анексія. Вона була запланована ще в момент підписання радянсько-німецького пакту про ненапад, але, погоджуючись на розподіл «сфер інтересів», Гітлер і чути не хотів про більшовизацію цих самих «сфер». І Москва зробила вибір на користь багатоходової комбінації. Генерал П. А. Судоплатов, згадуючи проведену в жовтні 1939 року нараду з керівниками розвідки, писав: «Відкриваючи нараду, Молотов заявив: «Ми маємо угоду з Німеччиною про те, що Прибалтика розглядається як регіон найбільш важливих інтересів Радянського Союзу. Ясно, однак, що, хоча німецька влада визнає це в принципі, вона ніколи не погодиться на жодні «кардинальні соціальні перетворення», які змінили б статус цих держав, їх входження до складу Радянського Союзу. Більш того, радянське керівництво вважає, що найкращий спосіб захистити інтереси СРСР у Прибалтиці та створити там надійний кордон - це допомогти робітничому руху повалити маріонеткові режими». З цієї заяви стало зрозумілим, як саме ми тлумачили угоди з Гітлером… Самовпевнена, зухвала постановка питання відбивала те нове мислення, яке демонстрували Сталін, Молотов і Берія після підписання пакту, який явно додав їм віри у власні можливості».

Те, що Прибалтика фактично окупована, для всього світу було так же зрозумілим, «як проста гама», і вели себе посли окупованих країн абсолютно однаково. 17 травня Молотов зустрівся з посланцем Королівства Данія та «поставив йому запитання»: як ідуть справи в Данії? На що пан Л. Больт-Йоргенсен безтурботно, зовсім у дусі Рея або Мунтерса, відповідав, що становище в Данії нормальне і спокійне: «Данія окупована Німеччиною, і її становище можна порівняти зі становищем Естонії, Латвії та Литви. Уряд керує цілком незалежно. Всі суттєві питання обговорюються Міністерством закордонних справ з Міністерством закордонних справ Німеччини. Данія не має жодних підстав скаржитися. Всі відомості, поширювані англійськими радіостанціями про те, що в Данії погано, є помилковими».

Операція поглинання Литви, Латвії та Естонії вступала у завершальну стадію. Як не старалися прибалти не провокувати грізного сусіда, Москва таки «спровокувала».

Почати вирішили з Литви, там творилися жахливі справи. «Розраховуючи на підтримку фашистської Німеччини, - повідомляє нам «Історія Другої світової війни», - керівні кола Литви все частіше вдавалися до провокаційних дій проти гарнізонів радянських військ. Справа дійшла до того, що литовські фашисти стали викрадати радянських військовослужбовців і, застосовуючи насильство, намагались отримати від них таємні дані».

А наше терпіння не безмежне.

24 травня 1940 року радянський повпред у Литві повідомив до Москви, що 24 квітня та 18 травня з радянських частин, розташованих у Литві, втекли два червоноармійці: Носов і Шмавгонець, які розшукувалися по лінії військового командування. Вже наступного дня Молотов висунув посланцю Наткевічусу звинувачення в тому, що литовський уряд організував викрадення двох бійців Н-ської танкової бригади: «Нам достеменно відомо, що зникнення цих військовослужбовців організовується деякими особами, які користуються заступництвом органів литовського уряду, які споюють червоноармійців, вплутують їх у злочини і влаштовують їх втечу або знищують їх». Звинувативши литовців у провокаціях, Молотов зажадав припинити їх, розшукати зниклих солдатів і повернути в частини, висловивши надію радянського уряду, що Литва «піде назустріч його пропозиціям і не змусить його до інших заходів». Через дві доби червоноармійці з'явились у розташуванні своїх частин і повідали про те, як вони були викрадені невідомими, посаджені в підвал, де «насильством та погрозами розстрілу» від них намагались отримати дані про танкову бригаду та про її озброєння.

30 травня 1940 року газета «Известия» опублікувала повідомлення наркомзаксправ «Про провокаційні дії литовської влади», де в подробицях змальовували митарства двох танкістів. Так, Шмавгонець сім днів просидів у підвалі, «не отримував ні їжі, ні води», а потім «із зав'язаними очима був вивезений за місто й там відпущений». Червоноармієць Носов, який до цього часу трансформувався в червоноармійця Писарєва, втік з ув'язнення «через люк водостічної труби». Крім того, «мав місце такий випадок з молодшим командиром Бугайовом, який зник з військової частини в лютому цього року. У відповідь на вимогу радянського командування про розшук Бугайова литовська влада у Вільно зробила таке повідомлення, що 12 травня Бугайов, при спробі затримати його, покінчив життя самогубством. При цьому литовська влада повідомила, що смерть настала від пострілу в рот, тоді як при огляді тіла виявилося, що рана була в ділянці серця». А раз так, виходить, самі литовці його і вбили. Радянський уряд зажадав негайного припинення провокаційних дій і розшуку зниклих військовослужбовців, висловивши сподівання, що литовці не змусять його «до інших заходів».

При обговоренні проблеми прізвища червоноармійців весь час мінялися, з'являлися все нові «зниклі». Втім, яка різниця, хто їх рахував. Рядові бійці до війни не мали ні посвідчень особи, ні іменних медальйонів. При відсутності будь-якої системи обліку чисельність Червоної Армії взагалі та військ в округах і об'єднаннях зокрема становила військову таємницю не тільки для ймовірного противника, а й для радянського Генерального штабу. Так, у грудні 1940 року на нараді вищого комскладу член Військової ради КОВО корпусний комісар Вашугін розповів історію про те, як «один червоноармієць протягом чотирьох місяців переховувався в навколишніх селах, за цей час навчився розмовляти польською мовою, систематично ходив до церкви. Його заарештували, і тільки тоді з'ясувалося, що його немає в частині. А з іншого боку, в цьому ж полку червоноармійця Степанова оголосили дезертиром, хоча він ніколи з розташування частини не виходив». Як казав на квітневій нараді, присвяченій підсумкам Зимової війни, начальник Управління постачання A. B. Хрульов: «З товаришем Тимошенком у нас були розбіжності буквально на двісті тисяч їдців. Ми трималися своєї, меншої цифри. Але в мене, товариші, не було ніякої впевненості, що я правий». Відповідно до сьогоднішніх офіційних даних, чисельність діючої армії до весни досягла 780 тисяч бійців і командирів, тобто похибка в «їдцях» -25%.

Бичем Червоної Армії, згідно з таємним наказом наркома, продовжувало залишатися пияцтво: «Особливо потворні форми приймає пияцтво серед начскладу. Командир не вважає негожим з'являтись у п'яному вигляді на вулиці, в парку, театрі й кіно, що незрозуміло населенню, котре висуває високі вимоги до Червоної Армії, до її начскладу… Переважними видами порушень військової дисципліни є: сутички з начальниками, порушення стройового статуту, статутів внутрішньої та караульної служби, недбале ставлення до заощадження зброї та боєприпасів, самовільні відлучення та дезертирство». Причому особливо рясно військовослужбовці, в тому числі червоні командири, дезертували саме в гарнізонах, що розмістились у знову приєднаних західних областях. Значно зросла в армії і кількість самогубств.

Так що при бажанні шмавгонців і писарєвих (вони ж носови) можна було пред'являти десятками.

Всі спроби литовської сторони організувати спільну слідчу комісію та допитати дивним чином врятованих Шмавгонця й Носова (він же Писарєв) зустрічали категоричну відмову під приводом, що бійці в катівнях сильно «виснажилися». З того часу про них ніхто ніколи не згадував.

У Латвії та Естонії «викрадення» не розкрилися, хоча й там червоноармійці бігали з казарм подивитися на закордон і обміняти червону ікру з військторгу на товари буржуазного ширвжитку. Наприклад, кореспондент «Правди» П. М. Лукніцький, уже на війні брав інтерв'ю в командира роти розвідників Н.Є. Преса. Останній із задоволенням згадував про те, як «служив в Естонії та Латвії, в Тридцять четвертому полку зв'язку. Було багато неприємностей, тому що любив випити: вісімнадцять позачергових нарядів, тридцять з гаком діб арешту за дев'ять місяців, один товариський суд, і два рази хотіли віддати під трибунал. Був виключений з комсомолу».

Повпред у Латвії В. К. Дерев'янко телеграфував до Москви: «Командування гарнізону та військово-морської бази після проведення спеціальної перевірки повідомило, що випадків зникнення радянських військовослужбовців не було. Факти стрільби латвійських військ по мішенях, що зображують червоноармійців, невідомі». Але й там творилися безчинства. Наприклад: «Наявність різноманітних товарів у магазинах Таллінна й невисокі ціни на предмети ширвжитку (черевики, костюми тощо) розпалюють апетити рядового складу Червоної Армії та Флоту… Є випадки спілкування з жінками не тільки з боку червоноармійців, але й командирів. Два командири, живучи на квартирі, посваталися до хазяйської доньки й організували справу так, що вона по черзі обслуговувала обох. Естонці прагнуть зловити саме на цю вудку…» А агенти «естоніш гестапо» вже «розшифрували начальника особливого відділу Марченка, якого поліція вже знає в обличчя і добре знає його функції».

Але ж і це не все. Раз на півроку міністри закордонних справ, а іноді й командувачі збройних сил прибалтійських держав «в обстановці особливої таємності» збиралися на конференції (!) та щось на них обговорювали (!!): «Для яких інших цілей, окрім як не для цілей антирадянської метушні» - вже, звичайно, оформляли «військовий союз, спрямований проти СРСР».

Крім того, тамтешня влада нас чомусь просто не любила і мріяла позбутися тісних радянських обіймів. Вона «забороняла трудящим висловлювати симпатії Радянському Союзу та його Збройним Силам, читати радянські газети і слухати радіопередачі з СРСР, навіть їздити в поїздах в одних вагонах з червоноармійцями… розгнуздану антирадянську пропаганду вела реакційна преса». Правда, пропаганда «прогресивної преси» була не менш розгнузданою: «Як справжні авантюристи, як підла банда шахраїв, латвійські фашисти підштовхують латиський народ проти Радянського Союзу, проти Червоної Армії».

Після поразки Франції в деяких верств населення виникли сподівання на заступництво Німеччини, на що звертало увагу Москви радянське повпредство в Литві, яке повідомляло про прагнення литовського керівництва «віддатися в руки Німеччині», діяльність п'ятої колони та підготовку до мобілізації. Частина естонської інтелігенції, згідно з аналізом газети «Правда», мала «проанглійську налаштованість».

Висновок зрозумілий: «Уряди прибалтійських країн замість сумлінного проведення в життя укладених з СРСР договорів узяли курс на посилення приготувань до війни проти Радянського Союзу. Командування естонської, латвійської і литовської армій розробляли плани нападу на радянські гарнізони».

Оний напад, як довели наші експерти, мав «відбутися» 15 червня 1940 року. Правильно попереджав товариш Сталін: ось же «оточать і знищать».

Оцінимо військову міць міфічної Балтійської Антанти.

Збройні сили Естонії при населенні 1,13 мільйона осіб нараховували 20 тисяч солдатів і офіцерів (штатна чисельність радянського контингенту, згідно з угодою, становила 25 тисяч, але була вже перевищена) і складалися з трьох родів військ: сухопутних сил, ВПС і військово-морського флоту. Головнокомандувачем був генерал-лейтенант Лайдонер. Він підпорядковувався військовому міністру генерал-лейтенанту Н. Рееку, який відав питаннями постачання, і прем'єр-міністру Ю. Улуотсу, який здійснював загальне керівництво. Армія комплектувалася на основі загального військового обов’язку. Сухопутні війська мали територіально-кадрову структуру: територія Естонії була поділена на 8 військових округів, які були підпорядковані 4 піхотним дивізіям, по одній дивізії на кожну сторону світу. 1-а піхотна дивізія дислокувалася між Чудським озером і Фінською затокою. 2-а піхотна розміщувалася в районі Тарту - Виру - Петсері на південному сході країни. 3-я піхотна дивізія - в районі Таллінна й островів Моонзундського архіпелагу. 4-а - на латиському кордоні. Крім того, до складу сухопутних військ входили полк бронепоїздів, автотанковий і кавалерійський полки, вартовий і саперний батальйони, батальйон зв'язку та хімічна рота. З бойової техніки було 58 танків і бронемашин, 450 гармат.

Військово-повітряні сили, якими командував генерал-майор Томберг, складалися з 3 окремих авіаційних дивізіонів, авіабази і прожекторної команди у складі трьох рот. У кожен авіадивізіон входили три загони й аеродромна команда. На озброєнні було 70 літаків застарілих типів. У країні було 12 аеродромів (ще 5 будувалися) і 8 посадкових майданчиків.

Флот під командуванням капітан-майора І. Сантпанка включав гідроавіазагін, морський дивізіон, Чудську флотилію, навчальну роту і морські фортеці «Сууропі», «Аегна» і «Найсаар». До складу морського дивізіону входили міноносець «Сулев», підводні човни «Лембіт» і «Калев», побудовані в 1937 році на британській судноверфі, 2 канонерські човни, 2 мінні загороджувачі, 3 тральники, 4 сторожовики, 7 допоміжних суден і 5 криголамів. Чудська флотилія складалася з 3 збройних буксирів та 5 моторних катерів. Крім того, в Естонії існувала воєнізована організація «Кайтселііт» («Союз захисту»), що складалася з 15 дружин, об'єднувала у своїх рядах понад 60 тисяч осіб і контролювала всі повіти й великі міста. Начальником союзу був генерал Орасмаа. На озброєнні було 44 тисячі японських гвинтівок, модифікованих під англійський патрон, кількасот кулеметів, кілька тисяч револьверів і навіть артилерійські батареї. Кожен член організації був власником особистої зброї.

У військовий час чисельність армії планувалося довести до 129 тисяч осіб.

Майже двомільйонна Латвія мала 25-тисячні збройні сили. Головнокомандувачем був президент Ульманіс. Безпосереднє керівництво армією здійснював військовий міністр генерал К. Беркіс, якому підпорядковувалися сухопутні війська й військово-морські сили.

Армія складалася з 4 піхотних і технічної дивізій. 1-а Курземська піхотна дивізія дислокувалася в районі Єлгава - Салдус - Талсі. 2-а Відземська піхотна дивізія перебувала в районі Риги. 3-я латгальська дивізія розміщувалася в районі Цесіс - Резекне. 4-а піхотна Земгальська - в районі Даугавпілса. Дивізії носили назву провінцій, а їх полки назви повітів. Технічна дивізія дислокувалася в Ризі й об'єднувала автотанкову бригаду, важкий артилерійський, саперний, зенітно-артилерійський полки, полк бронепоїздів, батальйон зв'язку та авіаполк. Авіаполк складався з шести загонів: 4 розвідувальних і 2 винищувальних. Латвія мала 16 аеродромів і 10 посадкових майданчиків. Всього на озброєнні було 350 гармат, 44 танки і танкетки, 90 літаків.

Військово-морський флот складався з дивізіону підводних човнів «Спідола» і «Роніс», дивізіону тральників «Вірсайтіс», «Іманта», «Віестурс» і гідроавіадівізіону з п'яти літаків. Майже весь латиський військовий флот загальною водотонажністю близько 2 тисяч тон був збудований у 1926 році. За винятком найбільшої бойової одиниці «Вірсайтіса», що був знятим з каменів і відремонтованим німецькимтральником 1917 року випуску. Основними базами флоту були Рига, Вентспілс і Лієпая, на яких базувалася й морська авіація.

Крім того, в Латвії доросла частина населення - близько 40 тисяч осіб - об'єднувалась у воєнізовану організацію «Айзсарги» («Охоронці»), які частково взяли на себе функції поліції та прикордонсторожі та мала у своєму складі 19 повітових, 1 залізничний та 1 авіаційний полк. Керівництво організацією здійснював штаб на чолі з колишнім міністром громадських справ Альфредом Берзінем. Кожен охоронець мав гвинтівку, пістолет, запас набоїв і був резервістом національних збройних сил.

У разі мобілізації планувалося розгорнути армію з 300 тисяч осіб.

Збройні сили Литви при населенні 2,88 мільйона осіб складалися з сухопутної армії й авіації і налічували 28 тисяч солдатів і офіцерів. Командування армією здійснював генерал В. Віткаускас, який підпорядковувався військовому міністру бригадному генералу К. Мустейкісу. Призов здійснювався на основі загального військового обов’язку. Сухопутні війська складалися з 3 піхотних дивізій, 1 кавалерійської бригади й технічних частин. 1-а піхотна дивізія дислокувалася в районах Вільно - Расейняй - Паневежис - Купішкіс. 2-а піхотна дивізія була розміщена в районах Каунас - Іонава - Шауляй - Маріамполь. 3-я дивізія розташовувалася в районах Шауляй - Плунге - Таураге. Окремі частини кавбригади перебували в Каунасі, Вільнюсі, Таураге і Вількавішкісі. У складі армії були інженерний батальйон, броньовий загін, батальйон зв'язку, автозагін, а також військово-навчальне судно «Президент Сметона» - колишній німецький тральник часів Першої світової війни. Головною ударною силою був бронезагін з 45 танків та окремий полк бронепоїздів, який мав у своєму складі: «Ґедимінаса», «Кейстутіса» і «Залізного вовка». На озброєнні було 400 гармат і 1650 кулеметів.

ВПС Литви під командуванням бригадного генерала Ґустайтіса включали 4 авіагрупи - 132 літаки, зенітний батальйон, прожекторну роту, 5 рот ППО, роту звуковловлювання, батальйон охорони аеродромів і роту постів спостереження. В республіці було 7 аеродромів і 4 посадкові майданчики.

В Литві також існувала воєнізована організація «Шаулю Саюнга», яка поділялася на 20 загонів, загальною чисельністю 60 тисяч осіб.

Таким чином, всі разом держави Прибалтики володіли збройними силами загальною чисельністю 565 тисяч осіб, мали на озброєнні 1200 гармат, 147 танків і бронемашин, 292 літаки. Теоретично, в разі війни, вони могли закликати під рушницю 427 тисяч осіб, от тільки не було у них ні рушниць, ні набоїв до них. Це стало однією з причин, з якої були підписані жовтневі угоди: «Перш за все й головним чином саме проблема постачання повністю виключала можливість тривалого опору. Беручи до уваги величезні розміри, в яких сучасні битви вимагають зброї та боєприпасів, доводилося рахуватися з незаперечним фактом, що наявні запаси були б вичерпані за пару тижнів. Після цього рушницям і кулеметам довелося б замовкнути, адже ні в Естонії, ні в сусідніх невеликих державах не було скільки-небудь значного промислового виробництва боєприпасів, не було й можливості дістати зброю та боєприпаси за кордоном. Всі країни, що постачали Балтійські держави зброєю в мирний час, самі гарячково озброювались, оскільки або вже воювали, або ж бачили в цьому єдину можливість не опинитися втягнутими у війну».

Навесні прибалти були надійно відрізані від будь-якої допомоги ззовні, та й чекати її не було звідки, і тому всіма силами намагалися не загострювати відносин з СРСР.

З промови міністра Пійа в Державній думі Естонії 17 квітня 1940 року: «Неодноразово наш уряд користувався можливістю заявити, що він має намір виконувати цей пакт лояльно й чітко, те ж саме ми чули і в заявах уряду нашого партнера по договору, який також підкреслював свою готовність до довірчого виконання пакту, поважаючи незалежність Естонської держави та наявний державний і соціально-економічний лад».

Радянські повпреди, солдати й командири РСЧА якщо не відчували себе, як вдома, то вже вели себе точно по-хазяйськи. Так, у лютому Урбшис передав через литовського посла Наткявючіса «чолобитну» такого змісту: «Як вам відомо, після заняття нашими військами Вільно місцеві поляки організували в місті заворушення, радянські танкісти роз'їхалися по всьому місту. За нашими відомостями, це було зроблено навіть без запиту до Москви, щоб справити належне враження на поляків. Сам повпред Поздняков заявив литовському уряду, що він веде політику у Вільнюському краї надто добродушно й сентиментально. Він підкреслив, що якщо взимку диверсанти скупчувалися в містах, то навесні вони підуть у ліси і звідти будуть здійснювати диверсійні акції. Він дав ясно зрозуміти, що в такому випадку радянським гарнізонам доведеться втрутитись і придушити заворушення». Далі міністр закордонних справ просив звернути увагу пана Молотова на те, що не слід було б радянським дипломатам робити подібні заяви, що суперечать «духу й букві» договору і завдають шкоди «добросусідським стосункам».

Радянське командування вимагало все більше територій під неухильно розширювані бази, аеродроми, берегові укріплення, танкові полігони та військові містечка, наприклад, надання «у виключне користування Військово-морського флоту СРСР міста й району Палдіскі». При цьому відчуження землі, евакуація жителів і відшкодування збитків естонським громадянам здійснювалися за рахунок естонського ж бюджету. У Таллінні, який не є військовою базою за договором, моряки-балтійці займали міські будівлі та будинки, куплені та орендовані нібито для службовців радянського торгпредства, облаштовували в них військові установи й виставляли на вході збройних вартових. Радянські командири, незважаючи на протести естонської сторони, всюди ходили з особистою зброєю, бо: «Зброя - приналежність форми».

Чисельність військ постійно збільшувалася й починала перевищувати встановлений поріг. Але коли посланник Рей звернувся до Потьомкіна з запитанням, чому на 7 лютого радянський контингент в Естонії вже перевищив 27 тисяч осіб, Володимир Петрович, не моргнувши оком, відповів, що гарнізони берегових батарей ВМС не відносяться до сухопутних сил, а тому «не рахуються». На початку березня Молотов поставив питання про додаткове введення до Естонії ще 2 тисяч бійців і двох інженерно-будівельних батальйонів. Відкидаючи заперечення Рея, Молотов вказав посланцю на той факт, що пактом обумовлено право СРСР тримати в цілях охорони баз і аеродромів певну кількість наземних і повітряних сил, «тобто кількість морських сил в даному випадку не обмежена» (тобто 25 тисяч солдат призначені для охорони радянських об'єктів, скільки військ розміщено на самих об'єктах - наша справа; при такому підході варто було, мабуть, сформувати дивізію морської піхоти, а краще три). А крім того, естонці взагалі не вміють рахувати: «Радянський Союз навіть не використовує наданого для угоди ліміту й утримує в Естонії лише близько 22 тис. осіб. Що ж стосується будівельних батальйонів, то це не війська, а організовані по-військовому робітники», і тому теж «не рахуються». В результаті 7 березня естонський уряд, ідучи назустріч всім побажанням, «охоче дозволив» введення на радянські військово-морські бази 9 інженерних батальйонів по 1200 осіб в кожному, 5 тисяч фахівців з морських технічних робіт і 1200 осіб інженерно-технічного персоналу.

Правда, при цьому у зв'язку з фінансовими труднощами просив Москву виділити хоч якісь кошти на проведення планованої масової евакуації населення (цілими селищами) й відшкодування збитків. Грошей вони так і не отримали. Згідно з поясненням, даним Молотовом 28 квітня, Естонія «не бере участі в наших витратах по військовому будівництву, незважаючи на пакт про взаємодопомогу», але повинна заплатити за те, що «уникла можливості бути залученою у війну». А тим часом обстановка сьогодні «більш тривожна», ніж восени минулого року, перше місце повинні займати стратегічні інтереси, вони у нас - обопільні, а не тільки радянські.

Згідно з постановою, підписаною генералом Лайдонером, у містах, розташованих поблизу радянських баз, приїжджі громадяни могли перебувати не більше трьох днів або брати дозвіл у поліції. Ті, що не мали дозволу, в тому числі й місцеві жителі, підлягали примусовому висланню. Фактичній цензурі піддавалася преса.

Про тенденції до умертвіння внутрішнього політичного життя й нерадісні прогнози писала 27 квітня талліннська газета: «Поняттю нейтралітету саме в останній момент намагаються надати небачене досі наповнення. Якщо раніше зобов'язання з нейтралітету головним чином поширювалися на офіційні акти й дії державної влади, причому під покривом державного суверенітету в громадян залишалися широкі можливості неспотворено висловлювати особисті переконання та як і раніше без перешкод жити своїм життям у всіх сферах, тепер у воюючих державах прагнуть виокремити з особистого та громадського життя «позицію», яка кваліфікується як сумісна чи несумісна з курсом нейтралітету, що офіційно проводить держава. Особливо намагаються таку «позицію» вичитувати з газет, не тільки з їх змісту, але також з розмірів шрифту, довжини рядків і способу розташування статей. У результаті цього між державами вже виникли непорозуміння, але зрозуміло, що при поглибленні такої тенденції суверенність малих нейтральних держав через постійні втручання може перетворитися на чисту ілюзію».

Тобто прибалти при вигляді своїх «захисників» зобов'язані були зображати радість, преса - працювати в дусі «Правди» й «Известий»:

«Преса поступово все більше переходить від коментування подій до їх реєстрації, причому правда і брехня (що особливо процвітає під час війни) постають в нероздільній суміші, і з цієї причини в широких верствах пропадає довіра до того, що видається за відображення реальності, і втрачається здатність оцінювати події. Співпереживання подіям у зовнішньому світі слабшає, інтерес до політики та політичної думки згасає. Підприємливість і бадьорість оголошуються злом, байдужість - чеснотою. Зовнішня політика стає «пріоритетом», при тому, що всякі зовнішньополітичні переживання відсутні. «Пріоритет зовнішньої політики» виявляється лише в позиції негативізму, яка поступово розповсюджується на внутрішньополітичні заяви, що означає насильницьке зміцнення пасивності… А свобода політичної діяльності, незалежність і є те, чим, по суті, незалежна держава відрізняється від напівнезалежної, перевершуючи за значенням зовнішні атрибути влади. Дійшовши до стадії політичної байдужості та втративши випереджальну події рушійну силу, суспільство зможе лише за інерцією волочитися вперед, не реагуючи навіть і тоді, коли настане момент, можливо, вирішальний для його існування. Пасивне суспільство є підходящою ареною і для всякого роду чужих підступів».

До чого ж актуально!

У травні, в ході переговорів з приводу укладання угоди про відведення земельних ділянок під будівництво радянських військових об'єктів, естонська делегація з подивом дізналася, що Червона Армія оселилася у них назавжди. Генерал А. Траксмаа писав міністрові закордонних справ: «Ми сподівалися, що корпус, відповідно до конфіденційного протоколу, призначений тільки на час війни і що після війни він покине територію Естонії, в зв'язку з чим всі райони його дислокації, споруди та аеродроми були тимчасовими. Ілюзії розвіялися під час розмови з Молотовом 11 травня, коли він висловив у прямому сенсі здивування з приводу того, що ми у своїй пропозиції взагалі робимо розходження між наземними військами й морськими збройними силами - в сенсі тривалості їх розміщення. «Параграф 3 Пакту ясно передбачає, що наземні й повітряні війська залишаються в Естонії на весь час дії Пакту. Конфіденційний протокол передбачає їх кількість тільки в розмірі 25 тисяч. Ми визнаємо, що це тільки на час війни. Після війни ми домовимося з естонським урядом про нову кількість. Але для нас важливо, щоб місця, де ми будемо будувати, були б визначені на весь час дії Пакту (тобто на 10 років). Ці споруди обійдуться нам дорого - неможливо, щоб після війни ми повинні були б їх залишити і перейти кудись в інше місце». Питання відчуження землі у мешканців, проблеми їх масового виселення та працевлаштування В'ячеслава Михайловича зовсім не хвилювали, радянський нарком не бачив тут жодної проблеми: землю треба просто націоналізувати, й тоді у держави замість витрат по компенсації буде чистий прибуток; безробітних наймемо на будівництво військових баз; виселені жителі - потерплять: «Це важливо у військовому відношенні, і все інше має бути принесене цьому в жертву. У своїй країні в таких випадках ми вимагаємо набагато більших закритих територій і набагато більш суворого порядку».

І що? Угода була підписана покірливо естонською делегацією 15 травня, бо, як писав Рей, «єдине, що ми при цьому можемо зробити, це «врятувати, що можна врятувати». А що неможливо «врятувати», з тим треба примиритися як з неминучістю».

«Естонська влада, - доповідав посланець Італії в Естонії, - подібно до литовської, веде себе поступливо й налаштована примирливо. Постійна турбота естонського уряду - уникнути будь-якого приводу для радянського втручання».

Американський посол у Радянському Союзі Л.A. Штейнгардт, що зробив шестиденну поїздку через дві республіки, відзначав: «…радянський вплив у Латвії та Естонії вже дуже великий і безперервно зростає. Латиші та естонці в більшості своїй відчувають, що радянські збройні сили, представники яких усюди, особливо на залізничних станціях, впадають у вічі, утворюють в дійсності окупаційну армію».

До літа 1940 року в Прибалтиці розміщувалися такі радянські війська.

В Естонії знаходилося управління 65-го особливого стрілецького корпусу, 123-й окремий батальйон зв'язку, 11-й корпусний зенітний артдивізіон, 16-а стрілецька дивізія, 18-а легка танкова бригада, 5-й мотомеханізованих загін, 414-й, 415-й автотранспортні батальйони, Особлива група ВПС у складі 35-го, 52-го середньобомбардувальних, 7-го, 53-го далекобомбардувальних, 15-го, 38-го винищувальних авіаполків та інші частини.

У Латвії були розгорнуті управління 2-го особливого корпусу, 10-й окремий батальйон зв'язку, 86-й корпусний зенітний артдивізіон, 67-а стрілецька дивізія, 6-а легка танкова бригада, 10-й танковий полк, 18-а авіабригада в складі 31-го середньобомбардувального, 21-го і 148-го винищувальних авіаполків, 640-й автотранспортний батальйон та інші частини.

У Литві розташовувалось управління 16-го особливого стрілецького корпусу, 46-а окрема рота зв'язку, 19-й корпусний зенітний артдивізіон, 5-а стрілецька дивізія, 2-а легка танкова бригада, 54-й середньобомбардувальний і 10-й винищувальний окремі авіаполки, 641-й автотранспортний батальйон.

Загалом радянське угрупування, яке «охороняло» бази в Прибалтиці, налічувало 66946 осіб, 1630 гармат і мінометів, 1065 танків, 150 бронеавтомобілів, 5579 автомашин і 526 літаків, за чисельністю особового складу трохи поступаючись, а за кількістю бойової техніки абсолютно перевершуючи збройні сили «господарів». Як ми тепер знаємо, гарнізони військово-морських баз, берегових батарей і батальйони «організованих по-військовому робітників» - тисячі командирів і червонофлотців - у цю кількість не входять. Наприклад, стояли в Таллінні та Лібаві крейсер «Кіров», лідер і п'ять ескадрених міноносців з 180-мм і 130-мм гарматами і загальною чисельністю екіпажів більше 2 тисяч осіб.

Крім того, Червона Армія не забарилася приступити «до інших заходів». Згідно з наказом маршала Тимошенка від 3 червня 1940 року, війська, розміщені на території Прибалтики, з 5 червня були виключені зі складу своїх округів і перейшли в безпосереднє підпорядкування наркома оборони. Того ж дня вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР, згідно з яким «у зв'язку зі складною міжнародною обстановкою» пропонувалося «затримати в рядах Червоної Армії червоноармійців 3-го року служби до 1 січня 1940 року і «до особливого розпорядження призваний… командний і начальницький склад запасу».

4-7 червня війська Ленінградського, Калінінського та Білоруського особливих округів були підняті по тривозі й під виглядом навчань почали висунення до кордонів прибалтійських держав. Одночасно в стан бойової готовності були приведені радянські гарнізони в Прибалтиці. 8 червня командарм 2-го рангу Локтіонов отримав наказ підготувати дислоковані в Прибалтиці радянські авіаційні частини до можливих бойових дій, посилити охорону аеродромів і підготувати їх до оборони та прийому посадочних десантів. Авіаполки повинні були бути готові до дій по аеродромах і військах противника і до перегрупування на більш захищені радянськими військами аеродроми.

Увечері 8 червня в місті Ліда відбулася таємна нарада командного складу піднятих по тривозі військ Білоруського округу, на якому заступник командувача генерал-лейтенант Ф.І. Кузнецов проінформував присутніх про «можливі дії проти Литви». Там же 11 червня пройшла ще одна нарада за участю генерал-полковника Д. Г. Павлова, який змінив М. П. Ковальова на посту командувача військ БОВО. Він виклав план бойових дій і завдання військ, які повинні були нанести стрімку поразку литовській армії, не допустити її відходу в Східну Пруссію і за три-чотири дні зайняти Литву; а також продиктував командирам власні вказівки, на кшталт: «влада в містах і прилеглих до них місцевостях переходить до начальників гарнізонів, перші слова в їх наказах: «Здати зброю»; за удар у спину розстрілювати на місці; тих, що відзначилися, нагороджувати негайно» та інше.

Відповідно до бойового наказу від 12 червня війська 11-ї армії під командуванням генерала Ф.І. Кузнецова спільно з частинами 16-го особливого корпусу повинні були оточити і знищити противника в районі Каунаса. Розквартированому в Литві 16-му особливому корпусу ставилося завдання утримати райони своєї дислокації, захопити основні мости на річках Німан і Нярис та забезпечити висадку 214-ї повітряно-десантної бригади за 5 км південніше залізничної станції Гайжюнай, де передбачалося десантувати 935 осіб. Спільно з частинами 16-го корпусу десантники повинні були захопити основні об'єкти Каунаса, на аеродром якого було перекинуто 475 десантників. Для розвідки місця десантування в район Гайжюнай 13 червня була викинута парашутна група.

Підготовку операції, який збіг, передбачалося завершити до ранку 15 червня. З 21.30 попередньої доби радіостанції дислокованих у Прибалтиці радянських військ повинні були працювати виключно на прийом, чекаючи умовного сигналу про початок операції, що-небудь на кшталт: «Над всією Литвою безхмарне небо». Загалом, готувалися продемонструвати червоний бліцкриг у всій красі.

Біля південно-східних кордонів Литви та Латвії зосереджувалася 3-я армія В.І. Кузнецова у складі 4-го, 24-го стрілецьких і 3-го кавалерійського корпусів (5 стрілецьких, 2 кавалерійські дивізії, 2 танкові бригади), управління якої 10 червня передислокувалося з Молодечно в Постави. 11-а армія Кузнецова, штаб якої знаходився в Ліді, складалася з 10-го, 11-го стрілецьких і 6-го кавалерійського корпусів (6 стрілецьких, 2 кавалерійські дивізії, 4 танкові бригади) і займала вихідні позиції на південному кордоні Литви. Війська Ленінградського й Калінінського військових округів, виділені для операції, розгорталися біля східних кордонів Естонії та Латвії. Між Фінською затокою і Чудським озером зосередилися частини 11-ї стрілецької дивізії. Південніше Псковського озера були розгорнуті війська 8-ї армії у складі 1-го, 19-го стрілецьких корпусів і Особливого стрілецького корпусу зі складу військ Калінінського округу (6 стрілецьких дивізій, 1 танкова бригада). Для посилення військ вказаних округів з 8 червня почалося перекидання частин 1-ї мотострілецької, 17-ї, 84-ї стрілецьких дивізій і 39-ї, 55-ї легких танкових бригад з Московського, 128-ї мотострілецької дивізії з Архангельського і 55-ї стрілецької дивізії з Орловського військових округів.

На кордонах Литви війська завершили зосередження і розгортання у вихідних районах до 15 червня, на кордонах Латвії та Естонії - до 16 червня. Всього для проведення Прибалтійської кампанії було виділено 3 армії, 7 стрілецьких і 2 кавалерійських корпуси, 20 стрілецьких, 2 мотострілецькі, 4 кавалерійські дивізії, 9 танкових і 1 повітряно-десантна бригада. Крім того, війська НКВС виділили один оперативний полк і 105-й, 106-й, 107-й прикордонні загони, зосереджені в Гродно.

Таким чином, радянське військове угруповання на кордонах Прибалтики, з урахуванням розгорнутих на її території особливих корпусів, налічувало 435 тисяч осіб, до 8 тисяч гармат і мінометів, понад 3 тисячі танків, понад 500 бронеавтомобілів. Для участі в операції було виділено 18 середньобомбардувальних, 3 далекобомбардувальні, 5 важкобомбардувальних, 3 легкобомбардувальні, 2 штурмові і 16 винищувальних авіаполків, що налічували 2601 літак. Як доповідав Військовій раді БОВО командувач 3-ї армії, в ході маршів відпрацьовувалися питання їх організації, розвідки, керування та охорони, по можливості велася бойова підготовка. «Політико-моральний стан частин 3-ї армії здоровий. Весь особовий склад у повній рішучості виконувати будь-які завдання партії та уряду».

У прикордонних округах була розгорнута мережа шпиталів. 14 червня 1940 року начальник Генерального штабу розпорядився призвати весь особовий склад і автомашини для укомплектування евакогоспіталів і військово-санітарних поїздів. Всім мобілізованим слід пояснювати, що це звичайні навчальні збори. В округах розгорталися тилові частини й установи, необхідні для забезпечення повноцінної бойової діяльності військ.

Зосереджувані війська дотримувалися заходів маскування й вели спостереження за суміжною литовською територією. 14 червня 1940 року була встановлена морська й повітряна блокада Прибалтики. Того ж дня генерал Павлов видав наказ про поводження з військовополоненими, згідно з яким їх передача НКВС повинна була здійснюватися на кордоні на станціях Бігосово і Свенцяни для 3-ї армії, Соли і Марцінканци для 11-ї армії. Визначалися норми забезпечення військовополонених, заборонялося вилучення особистих речей, а на реквізовані цінності слід було видавати квитанції. Чекісти готували табори для прийому 50-70 тисяч полонених, а прикордонникам було наказано забезпечити перехід кордону частинами Червоної Армії, для чого передбачалося створення ударних і винищувальних груп. У їх завдання входило ведення розвідки для рекогносцування, вибір місця переходу кордону, підготовка переправ і плавзасобів, а після початку бойових дій - знищення штабів і підрозділів прикордонної служби противника, засобів зв'язку, загороджень, мінних полів.

Військові ради та начальники політуправлінь отримали директиву про політроботу під час походу в Прибалтику, в якій перераховувалися «провини» прибалтів перед миролюбною Країною Рад і обґрунтовувалася необхідність «забезпечити безпеку СРСР»:

«Невдалі правителі Прибалтійських держав, не бажаючи сумлінно виконувати договір з Радянським Союзом, стали на шлях провокацій щодо нашої Батьківщини й частин Червоної Армії, розташованих в Естонії, Латвії та Литві.

Радянський уряд, ідучи назустріч литовському народу, передав Литовській державі м. Вільнюс і Віленську область. Незважаючи на це, в силу антирадянської орієнтації литовського уряду за останній час у Литві мав місце цілий ряд випадків викрадення червоноармійців та їх катувань з метою добути «язика» про наші частини. Після протесту Радянського уряду литовська влада під виглядом розслідування та вжиття заходів щодо винних розправляються з друзями СРСР.

У період війни з білофінами уряди Естонії, Латвії та Литви, підбурювані Англією та Францією, вели між собою переговори про напад на радянські корпуси, дислоковані в Прибалтиці. Вони мріяли скинути частини Червоної Армії в море (?). У районах розташування радянських військ насаджуються шпигунські гнізда. Під прапором свободи друку в газетах і по радіо ведеться розгнуздана антирадянська пропаганда, в той же самий час переслідуються громадяни за читання газети «Известия»…

Вся провокаційна діяльність естонського, латвійського та литовського урядів переслідує мету зриву договорів про взаємодопомогу, укладених з Радянським Союзом. Тим самим вони підкреслюють свою готовність перетворити Прибалтику в плацдарм війни проти нашої Батьківщини.

Наше завдання зрозуміле. Ми хочемо забезпечити безпеку СРСР, закрити з моря на міцний замок підступи до Ленінграда, наших північно-західних кордонів. Через голови керівної в Естонії, Латвії та Литві антинародної кліки ми виконаємо наші історичні завдання і заодно допоможемо трудовому народу цих країн звільнитися від експлуататорської зграї капіталістів і поміщиків».

Від політорганів вимагалося «всією партійно-політичною роботою створити в частинах бойовий підйом, наступальний порив, щоб забезпечити швидкий розгром ворога… Завдання Червоної Армії, як зазначено вище, - захист кордонів Радянського Союзу, захоплення плацдарму, який імперіалісти хочуть використати проти СРСР. На своїх прапорах Червона Армія несе свободу трудовому народу від експлуатації і гніту. Робітники будуть звільнені від капіталістичного рабства, безробіттю буде покладено край, наймити, безземельні й малоземельні селяни отримають поміщицькі землі. Податки будуть полегшені й тимчасово зовсім зняті. Литва, Естонія й Латвія стануть радянським форпостом на наших морських і сухопутних кордонах. Підготовка до наступу повинна проводитися в суворій таємниці. Рішуче боротися з балакучістю. Кожен повинен знати лише йому належне і у встановлений термін».

Крім підйому морального духу власних військ, який і без того був виключно високий, від радянської пропаганди вимагалося «швидко розкласти» армію противника, «деморалізувати тил і, таким чином, допомогти командуванню Червоної Армії в найкоротший термін і з найменшими жертвами домогтися перемоги». Політпрацівники на конкретних фактах мали змальовувати аборигенам «важке становище трудящих мас воюючої проти нас країни, терор і насильство, що панують в тилу… Показувати щасливе й радісне життя робітників і селян в СРСР. Роз'яснювати, як робітники та селяни СРСР керують державою без капіталістів і поміщиків. Протиставляти цьому безправне становище робітників і селян у капіталістичних країнах. Показати принципову різницю між царською Росією - в'язницею народів і Радянським Союзом - братнім союзом звільнених народів… Політпрацівники складають серйозний іспит. Вони повинні виправдати величезну довіру, яку надала їм партія, уряд, товариш Сталін».

З цією метою були розроблені й роздруковані листівки, які передбачалося розкидати над територією Прибалтики в перший день військових дій. У них викладалися порушення прибалтійськими державами договорів про взаємодопомогу, завдяки яким СРСР врятував Естонію, Латвію і Литву від втягування у війну, а «частини Червоної Армії, розташовані в окремих пунктах» цих країн, були «надійним захистом і кращою гарантією свободи й незалежності» їх народів. Порушення договорів змушують Червону Армію «покласти кінець антирадянським провокаціям»: «Радянський Союз не допустить, щоб була зірвана вікова дружба радянського і прибалтійських народів, щоб Прибалтика була перетворена імперіалістами в плацдарм для нападу на Радянський Союз, а прибалтійські народи вкинуті в горнило кривавої імперіалістичної бійні… Червона Армія бере під свій могутній і вірний захист незалежність і свободу» народів Прибалтики, «звільнить вас від капіталістів і поміщиків».

Друкарні штампували військові розмовники для «визволителів» з необхідним мінімумом спілкування: «Руки вгору!», «Здавайся!», «Ви кажете неправду!», «Якщо будеш шуміти, уб'ю!»

Тим часом тривав безпрецедентний політичний тиск на Литву. 7 червня в Москву «за викликом» прибув прем'єр-міністр А. Меркіс. У ході переговорів Молотов звинуватив литовський уряд у нелояльному ставленні до СРСР, що виражалось у викраданнях червоноармійців та інших провокаціях, затягуванні розслідування, арештах литовського персоналу обслуги в радянських гарнізонах, частих і підозрілих збіговиськах членів воєнізованих організацій. Будь-які виправдання та заперечення відкидалися В'ячеславом Михайловичем апріорі. Пропозиція Меркіса для уникнення нових проблем створити режим повної ізоляції радянських військ від населення була відкинута Молотовом, що запропонував литовській стороні самій визначити міру покарання за свою ворожу поведінку. Одночасно радянське керівництво підкреслено лояльно вело себе стосовно Естонії та Латвії. Так, з Таллінном 8 червня було підписано угоду про загальні адміністративні умови перебування радянських військ.

В ході наступної розмови, що відбулася 9 червня, Молотов перейшов до питань зовнішньої політики й теми Балтійської Антанти, охарактеризувавши її як військовий союз трьох країн, приховуваний від СРСР. Заперечення Меркіса, засновані на відсутності будь-яких доказів, відводилися Молотовом, який вважав, що це не юридичне, а політичне питання, яке потребує відповіді. З точки зору протоколу, поки що все «відбувалося в дуже ввічливій формі». 10 червня в Москву прибув міністр закордонних справ Урбшис, який також прийняв участь у переговорах. Пропозиції литовської сторони домовитись і врегулювати інцидент виявилися марними. Москва вже сама «визначила міру покарання», зажадавши від Вільнюса піддати суду міністра внутрішніх справ К. Скучаса і начальника політичної поліції А. Повілайтіса, негайно сформувати в Литві уряд, запопадливий перед Кремлем, «уряд, який був би здатний і готовий забезпечити чесне проведення в життя радянсько-литовського договору про взаємодопомогу і рішуче приборкання ворогів Договору». І «дрібниця» - негайно забезпечити вільний пропуск на територію країни Червоної Армії для зайняття найважливіших центрів Литви.

12 червня радянське повпредство в Литві повідомило, що литовська комісія саботує вивчення діяльності «охранки». 14 червня Молотов повідомив повпредів СРСР у Фінляндії, Естонії, Латвії та Литві про ставлення до Балтійської Антанти, яка «має на ділі антирадянський характер» і є «порушенням пактів, якими заборонено участь у ворожих Договірним сторонам коаліціях», а заступник наркома В. Г. Деканозов того ж дня прийняв Урбшиса, який, повідомивши про відставку Скучаса і Повілайтіса, знову заперечував причетність литовських органів до зникнення радянських солдатів і антирадянський характер Балтійської Антанти.

Але час відмовок вже скінчився, Червона Армія, начистивши багнети і випуцувавши гармати, доповіла про свою повну готовність «принести щастя литовцям» та іншим балтам.

Вночі на 15 червня Молотов висунув Урбшису ультиматум: СРСР негайно вводить у республіку додаткові війська й вимагає зміни уряду. Уряд Радянського Союзу - пролитовський, жартував Молотов, і ми хочемо, щоб литовський уряд було прорадянським: «Далі тов. Молотов підкреслює, що вищезазначена заява Радянського уряду невідкладна, і якщо його вимоги не будуть прийняті в термін, то в Литву будуть введені радянські війська, і негайно… Тов. Молотов підкреслює, що потрібна така зміна кабінету, яка привела б до утворення прорадянського уряду в Литві… Урбшис каже, що він не бачить статті, на підставі якої можна було б віддати під суд міністра внутрішніх справ Скучаса і начальника політичної поліції Повілайтіса. Запитує, як бути? Тов. Молотов каже, що перш за все потрібно їх заарештувати й віддати під суд, а статті знайдуться. Та й радянські юристи можуть допомогти в цьому, вивчивши литовський кодекс…»

Роз'яснивши, що передбачається додатково ввести 3-4 корпуси (9-12 дивізій) в усі важливі пункти Литви, Молотов пообіцяв, що при наявності «правильного» уряду радянські війська не будуть ні в що втручатись і взагалі захід цей - тимчасовий. Але якщо вимоги не будуть прийняті, війська все одно увійдуть.

Термін ультиматуму закінчувався о 10 годині 15 червня.

Президент Литви А. Сметона наполягав на вчиненні опору й відведенні литовських військ у Східну Прусію, але генерал Віткаускас його не підтримав. Надії на Німеччину, за повідомленням посланця в Берліні, відпадали. «Литовська держава, - повідомляв у канцелярію імперського МЗС завідувач референтурою Грундхерр, - можна бути впевненим, до самих останніх днів не була, ймовірно, до кінця впевнена в тому, чи повністю ми політично незацікавлені в Литві чи ні, і в багатьох колах, як, наприклад, при литовському посланцю тут, ймовірно, була жива якась надія на те, що Німеччина в разі подальших російських домагань замовить за Литву слівце в Москві, хоча, звичайно ж, з нашого боку не було дано приводу для подібних припущень».

Тому Сметона почав збирати валізи, а Урбшис о 9 годині ранку повідомив Молотову про задоволення радянських вимог та склад нового уряду на чолі з генералом Ратшікісом. І був негайно визнаний гідним нового прочухана від радянського прем'єра. «Як ви можете без нашого відома й нашої згоди призначати нового прем'єр-міністра? - Але ж ви вимагаєте сформувати новий уряд… - намагаюся пояснити я. - Так, але він повинен бути прийнятним для нас. Тому його формування ви повинні узгодити з нами». Питання про склад уряду буде вирішуватись у Каунасі, в присутності нашого представника.

16 червня ТАРС був уповноважений заявити про ліквідацію радянсько-литовського конфлікту: «Протягом останніх місяців у Литві мав місце ряд випадків викрадення литовською владою радянських військовослужбовців з радянських військових частин… Встановлено при цьому, що військовослужбовець Бугайов не тільки був викрадений, а й убитий литовської поліцією після того, як уряд СРСР зажадав видачі військовослужбовця Бугайова. Двом викраденим радянським військовослужбовцям, Писарєву (він же Носов) і Шмавгонцю, вдалося втекти з рук литовської поліції, що застосовувала до них катування. Викрадений у Литві військовослужбовець Шутов до цього часу не знайдений. Такими діями відносно військовослужбовців з розташованих у Литві радянських військових частин литовська влада прагне зробити неможливим перебування в Литві радянських військових частин». Далі і про Балтійську Антанту, і про «зв'язок Генеральних штабів», і про журнал «Рев’ю Балтик», виданий одним номером французькою, а деякі статті були англійською та німецькою мовами (це якраз про «розміри шрифту»), - явно з далекосяжними антирадянськими намірами, і докори в невдячності за місто Вільнюс. Тому радянський уряд висунув «невідкладні вимоги», які 15 червня були прийняті литовським урядом.

За кілька наступних десятиліть так і не було виявлено конкретних фактів антирадянської діяльності Балтійської Антанти, згинули безвісно та безтілесно червоноармійці Шмавгонець і Носов. Тому трохи насторожує та обставина, що російський «Військово-історичний (?) журнал» на початку XXI століття продовжує поширювати сталінське трактування подій: «Керівні кола Литви, Латвії та Естонії вели розгнуздану антирадянську кампанію, чинячи нескінченні провокації. Тисячами арештовувались і посилались у концентраційні табори громадяни з персоналу обслуги радянських частин, а також і зайняті на будівництві казарм для радянських військових частин. І все це відбувалося для того, щоб зробити неможливим перебування радянських військових частин на території Прибалтики. Чаша народного гніву була переповнена… Уряди Литви, Латвії та Естонії знов-таки під тиском трудящих прийняли пропозицію Радянського Союзу».

І так далі - весь пропагандистський набір з арсеналу мехлісів під рубрикою: «В пошуках правди».

Вловивши, звідки дме вітер, радянські повпреди в Латвії та Естонії бомбардували Москву телеграмами про необхідність посилення пильності на радянських військово-морських базах, про підозрілі навчання латвійських частин, неприязне ставлення керівних кіл до СРСР і про мобілізацію в Естонії. Невтомний «Штірліц» повпред Нікітін 14 червня доповів, що: «Естонці проводять посилену військову підготовку. Проведена таємна мобілізація офіцерів запасу та рядових… Талліннська дивізія перекинута в казарми недалеко від Балтійського порту. Талліннська і Вільяндійська естонські дивізії мають своїм завданням відрізати дві наші групи, розташовані в Гаапсалу й Палдіскі…. На вокзалі ночами дружини й сім'ї призваних з плачем проводжають від'їжджаючих. Мобілізовано більшість таксі… По обидва боки мінної гавані естонці розташували дві морські батареї, які в разі потреби зможуть розстрілювати наш військово-морський флот. Крім того, естонці у своєму арсеналі сховали третю морську батарею, яка в разі потреби може розстрілювати наш військово-морський флот прямим наведенням… Оголошено збір Кайцеліту… Всі перелічені заходи спрямовані, безумовно, проти СРСР: з окремих розмов можна вивести висновок, що створення єдиної армії чисельністю до 1 млн. людей вимагають від Балтійської Антанти Англія і Франція».

16 червня Молотов роздавав ультиматуми. О 14 годині він запросив латвійського посла Ф. Коциньша, якому заявив: «Якщо в Литві почали в більш грубій формі проявляти ворожість до Радянського Союзу (викрадення червоноармійців і т. п.), то в Латвії діяли також проти СРСР, але більш замасковано… Даний уряд повинен піти у відставку… Якщо ж уряд Латвії на це не піде, то уряд СРСР прийме ті заходи, які вказані в заяві». О 14.30 такий же документ отримав естонський посол Рей.

Введення військ (2 корпуси в Латвію і 2-3 корпуси в Естонію) Молотов знову представив як тимчасовий захід. У разі згоди нові уряди будуть сформовані за участю радянських представників у Ризі та Таллінні. Рей спробував звернути увагу на загальновідомий всім сторонам факт, що Балтійський союз між Естонією, Латвією і Литвою, укладений 12 вересня 1934 року, мав на увазі лише співпрацю в зовнішній політиці і при підписанні договорів восени 1939 року ніяких заперечень у радянського керівництва не викликав. Він просив пом'якшити умови ультиматуму, оскільки «естонська охранка» нікого не викрадала. Молотов не став обговорювати ці дурниці.

Ультиматум вручений, десять годин вам на роздуми. Як висловився відомий літературний персонаж: «Ти винен вже в тому, що хочеться мені їсти».

Гарненько подумавши, президент Ульманіс звернувся до німецького посланця фон Котце з проханням дозволити латиському уряду й армії евакуюватись у Східну Прусію, але отримав відмову.

Увечері 16 червня Коциньш і Рей знову відвідали Молотова та повідомили про згоду урядів, що йдуть у відставку, задовільнити радянські вимоги. Точніше, спочатку вони «задовільнили», а потім пішли у відставку. Сторони також погодили кандидатури військових представників для вирішення практичних питань.

О першій годині ночі 17 червня Молотов повідомив Рея про час і місця переходу кордону радянськими військами і про те, що в Таллінн буде відряджений A.О. Жданов. Щоб уникнути непорозумінь, естонська влада повинна негайно віддати наказ «військам і населенню не перешкоджати просуванню радянських військ на територію Естонії». Потім В'ячеслав Михайлович довів до Коциньша, що Червона Армія перейде кордон о 5 ранку, а в районі Ново-Олександрівськ і Йонішкіс - о 8 годині ранку.

Поки йшли дипломатичні переговори, війська 11-ї та 3-ї армій завершили зосередження і до ранку 15 вересня завмерли в очікуванні сигналу на початок вторгнення. А подекуди й почали. «О 3 годині 30 хвилин 15 червня начальник винищувальної групи від 14-ї застави 10-го прикордонного загону лейтенант Комісаров самовільно перейшов радянсько-латвійський кордон, розгромив і спалив латвійський пост Масленки і, захопивши 5 прикордонників, 6 чоловіків, 5 жінок та 1 дитину, повернувся на нашу територію. На ділянці цієї ж застави начальник 2-ї винищувальної групи політрук Бейко, почувши стрілянину й вибухи гранат, також перейшов кордон у Латвію і зробив напад на латвійський пост Бланти та, захопивши 1 сержанта, чотирьох прикордонників і п'ять дітей, повернувся на нашу територію… Захоплені на латвійських постах знаходяться на нашій території».

Нерви, знаєте. А скільки «рушниць» висіло «на стіні». Всі знемагали від нетерпіння: коли ж нас в бій пошле товариш Сталін?

Проте о 7 годині ранку виданий наказ командувача БОВО, який призупинив проведення операції. Через годину на станції Гудогай почалися переговори генерала Віткаускаса і генерала Павлова, що завершилися до вечора підписанням «Угоди про додаткове розміщення військ Червоної Армії», в якій були вказані 11 районів тимчасової дислокації військ, порядок перевезень залізницею, найму робочої сили, закупівель фуражу в Литві для радянських військ.

Перебуваючи в Мінську, товариш Мехліс скасував попередню директиву й видав нову. Тепер основою політроботи мало стати повідомлення ТАРС з радянським ультиматумом; потрібно домогтися політичного підйому і схвалення особовим складом мудрої сталінської зовнішньої політики і всіх заходів, спрямованих «для забезпечення наших західних і північно-західних кордонів». Слід було роз'яснювати, що згода литовського уряду на введення військ не вирішує всіх проблем, існують антирадянські елементи, які озброєні й вичікують. Тому необхідно проявляти пильність і дотримуватися військової дисципліни, за порушення якої слід карати за законами військового часу. Політорганам слід забезпечити добре ставлення населення до частин Червоної Армії, які, «вступаючи в Литву, виконують історичні завдання нашої соціалістичної батьківщини. Ми забезпечуємо безпеку радянських північно-західних кордонів, виходимо на вигідний стратегічний рубіж, який дозволить народам Радянського Союзу продовжувати свою мирну працю, охороняючи першу в світі соціалістичну державу робітників і селян від усяких любителів чужого добра». В розмовах з особовим складом було потрібно роз'яснювати безсмертну ленінську тезу про те, що «будь-яка війна, яку веде держава робітників і селян, є війною справедливою, війною визвольною».

Переговори ще тривали, а війська Білоруського округу вже отримали бойовий наказ № 2, яким встановлювалися час і місця переходу кордону Литви, що розпочався о 15 годині 15 червня. 16-й особливий стрілецький корпус повинен був зайняти Каунас і прилеглі мости й утримувати їх до підходу основних сил 11-ї армії, в авангарді якої пересувався 6-й кавалерійський корпус Єременка. Незважаючи на наказ генерала Віткаускаса про лояльне ставлення до радянських частин, при переході кордону радянськими військами були окремі сутички з литовськими військовослужбовцями. Не встигаючи засвоювати мінливі політичні установки,червоноармійці без затій роззброювали супротивника і брали його в полон. Начальство потім розбереться. Розвідгрупа 185-ї стрілецької дивізії, перейшовши кордон, захопила литовську заставу, зарубавши при цьому одного солдата.

Єременко, однак, вважав за краще згадувати про букети й усмішки: «Населення дуже тепло зустрічало наших бійців. Незважаючи на злісну пропаганду, яку вела кліка Сметони проти Радянського Союзу й Червоної Армії, всюди, починаючи від кордону, ми бачили радісні обличчя, чули вітання. Це означало, що трудовий народ розумів хід подій. Наші бійці, відчуваючи це, тримали себе гідно і тепло відповідали на вітання трудящих. Через м. Каунас корпус пройшов у парадній кубано-терській і донській козацькій формі. Гарний зовнішній вигляд і відмінна підготовка воїнів 6-го кавалерійського корпусу викликали захоплення жителів Каунаса. Навіть деякі військові аташе іноземних держав, які були тоді в Каунасі, не могли не висловитися похвально про радянську кавалерію й танкові частини. Їх вразила висока організованість і дисципліна радянської кінноти й танкових частин. Наступного дня о 20.00 я був уже в Шауляї…»

За два дні червоні полки зайняли більшу частину території Литви. Президент Сметона разом зі своєю «клікою», не чекаючи, коли за ним прийдуть, втік до сусідньої Німеччини. Так вчинили не тільки члени литовського уряду, вищі військові чини й дипломати, а й цілі військові підрозділи литовської армії, які нелегально переходили німецько-литовський кордон і здавалися німцям.

 

Прибалтійська кампанія (червень 1940 р.)

16 червня радянські війська отримали завдання вступити на територію Естонії та Латвії. О 9 годині 17 червня військові уповноважені сторін генерал Лайдонер і Мерецков зустрілись у Нарві, а генерал Павлов і полковник Удентиньш на станції Йонішкіс. Переговори завершилися підписанням угод про введення додаткових контингентів військ, в яких були вказані місця тимчасової дислокації (9 дивізій у Латвії та 12 дивізій в Естонії) й обумовлювалися господарські питання.

Розгорнуті на кордоні війська 8-ї армії перебудувалися в похідно-парадні колони й, отримавши завдання зайняти найважливіші пункти, почали просування в Естонію та північно-східні райони Латвії. Частини 65-го особливого стрілецького корпусу разом з десантом Балтійського флоту зайняли Таллінн. Десантна операція в Ґайжюнай була скасована, і 720 десантників зі складу 214-ї повітряно-десантної бригади на 63 літаках ТБ-3 були перекинуті на аеродром Шауляя. Їх надали 2-й і 27-й танковим бригадам 3-ї армії, які зосередилися на кінець дня в районі Йонішкіс. Того ж дня 17 червня до 13 години танкові бригади й частини 121-ї та 126-ї стрілецьких дивізій увійшли в Ригу. Решта частини 3-ї армії зайняли південно-східні, а частини 2-го ОСК західні райони Латвії. В наступні дні Червона Армія продовжувала окупацію Прибалтики, яка в основному завершилась до 21 червня 1940 року.

Незважаючи на мирне просування, радянські війська мали втрати, які, за неповними даними, склали 58 осіб убитими (самогубств - 15, загинуло - 28, потонуло - 15) і 158 осіб пораненими.

З 21 червня управління 8-ї армії розмістилося в Тарту, 3-ї армії - в Ризі, 11-ї армії - в Каунасі. На командирів корпусів була покладена відповідальність за порядок, збереження військових об'єктів, взаємовідносини зі збройними силами республік, але їм заборонялося втручатися в політичне життя. Військам було наказано «в розмовах з населенням і місцевою владою… поважати самостійність литовської держави й пояснювати, що Червона Армія виконує лише мирний договір про взаємодопомогу».

Формально прибалтійські республіки продовжували залишатися «незалежними», хоча вже 17 червня нарком оборони Тимошенко направив Сталіну й Молотову доповідну записку з планом «організаційних заходів» на найближчий час:

«З метою забезпечення якнайшвидшої підготовки Прибалтійського ТВД вважаю за необхідне негайно приступити на території зайнятих республік до здійснення наступних заходів:

1. Кордон зі Східною Прусією і прибалтійське узбережжя негайно зайняти нашими прикордонними військами для запобігання шпигунської та диверсійної діяльності з боку західного сусіда.

2. У кожну із зайнятих республік ввести по одному (в першу чергу) полку НКВС для охорони внутрішнього порядку.

3. Якнайшвидше вирішити питання «з урядом» зайнятих республік.

4. Приступити до роззброєння і розформування армій зайнятих республік. Роззброїти населення, поліцію та наявні воєнізовані організації.

5. Охорону об'єктів, вартову та гарнізонну службу покласти на наші війська.

6. Рішуче приступити до радянізації зайнятих республік.

7. На території зайнятих республік утворити Прибалтійський військовий округ зі штабом у Ризі.

8. Командувачем військ округу призначити командувача САВО генерал-полковника Апанасенка.

9. Штаб округу сформувати зі штабу 8-ї армії.

10. На території округу приступити до робіт з підготовки її як театру військових дій (будівництво укріплень, перешивання залізниць, дорожнє й автодорожнє будівництво, склади, створення запасів та ін.)

План підготовки ТВД надам додатково».

Ввечері 17 червня Молотов запросив до себе Шуленбурга і, висловивши найтепліші привітання «з нагоди блискучого успіху німецьких збройних сил», повідомив, що СРСР має намір здійснити аншлюс Прибалтійських держав. Для виконання цього завдання Москва направила своїх «особливо уповноважених» емісарів: в Естонію - ленінградського партійного лідера A.О. Жданова, в Латвію - героя політичних процесів академіка А. Я. Вишинського, в Литву - В. Г. Деканозова, заступника наркома закордонних справ, що був за сумісництвом керівником одного з управлінь НКВС.

Гітлер, заздалегідь не поінформований про радянські плани та поставлений перед фактом, не очікував, що «інтереси» Сталіна простягаються настільки далеко, але, готуючись до битви за Англію, не заперечував. Ці претензії він висуне в червні 1941 року в ноті про оголошення війни СРСР, де звинуватить Москву в прагненні «більшовизувати» все, що тільки можна. А поки всім своїм дипломатам Берлін направив циркулярну телеграму: «Безперешкодне закріплення російських військ у Литві, Латвії й Естонії та реорганізація урядів, здійснена радянським урядом з наміром забезпечити тіснішу співпрацю цих країн з Радянським Союзом, - стосується тільки Росії та прибалтійських держав. Тому, зважаючи на наші незмінно дружні стосунки з Радянським Союзом, у нас немає ніяких причин для хвилювання, що нам відкрито приписується деякою частиною зарубіжної преси. Будь ласка, уникайте під час розмов робити які-небудь вислови, які можуть бути витлумачені як упереджені».

В Англії вистачало своїх проблем. Не визнали нових «територіально-політичних» змін Сполучені Штати Америки, але їхня думка в той час для Сталіна нічого не важила. Все пройшло на диво гладко: Прибалтика здалася без бою. Хоча буквально місяцем раніше на параді збройних сил і Катселійта генерал Лайдонер декларував: «Ми зробили все можливе, щоб не опинитися втягнутими у війну. Але ми не боїмося війни й повинні бути готові до того, щоб у разі необхідності відважно оборонятися, що й буде зроблено».

До самої смерті прибалтійських політиків мучило питання: чи гідно було «коритися пращам і стрілам лютої долі» чи все ж варто було чинити опір: «Опір, звичайно, вимагав би жертв, але він би зберіг здоров'я душі народу. Не можна приховувати, що відсутність опору викликала велике розчарування й відчуття озлоблення серед молоді, що виросла у вільній Естонії, яку вчили, що свободу, завойовану у Визвольній війні, в разі необхідності слід захищати й зі зброєю в руках… Всі ці міркування - здебільшого мудрування заднім числом, засновані головним чином на тому, що наші втрати в разі опору були б не більші за втрати в результаті депортацій. Проте в період переговорів передбачити депортації було неможливо».

Втім, генерал Судоплатов стверджував, що безкровне підкорення Прибалтики стало можливим тому, що буквально все поголовно вище керівництво прибалтійських країн було безпринципною бандою, платними радянськими агентами:

«Треба сказати і про те, що навряд чи нам вдалося б так швидко досягти взаєморозуміння, якщо б усі очільники Прибалтійських держав - Ульманіс, Сметона, Урбшис і Пятс, особливо латиське керівництво - Балодіс, Мунтерс, Ульманіс - не перебували з нами в довірчих таємних стосунках… Ми могли дозволити собі домовлятися з ними про розміщення наших військ, про новий уряд, про чергові компроміси, оскільки вони навіть не гребували брати від нашої резидентури та від довірених осіб гроші. Це все підтверджується архівними документами. Таким чином, ніякої анексії Прибалтики насправді не відбувалося. Це була зовнішньополітична акція Радянського уряду, абсолютно виправдана в період, що передує нападу Німеччини, пов'язана з необхідністю зміцнення наших кордонів і з вирішенням геополітичних «… інтересів. Але вони не могли бути настільки ефективно проведеними без таємного співробітництва з лідерами Прибалтійських держав, які й виторговували для себе особисто, а не для своїх країн, відповідні умови… З нами активно співпрацював міністр закордонних справ Латвії Вільгельм Мунтерс, військовий міністр Латвії Яніс Балодіс. Мунтерс був нашою козирною картою. Ми також підтримували довірчі таємні стосунки з президентом Латвії Карлом Ульманісом, надаючи йому значну фінансову підтримку… Але, мабуть, найбільш вражаючу співпрацю налагодив наш резидент В. Яковлєв в Естонії. Президент Естонії Костянтин Пятс, хоча й не підписав вербувального зобов'язання про співпрацю з ГПУ в 1930 році, проте був на нашому грошовому утриманні до 1940 року».

17-21 червня за допомогою радянських емісарів (у радянських же посольствах) у трьох республіках були сформовані «народні», або, за молотовським визначенням, «чесні» уряди: в Литві - на чолі з «видатним антифашистом» Ю. Палецкісом, у Латвії - на чолі з «прогресивним діячем» професором А. Кірхенштейнсом, в Естонії - теж з «прогресивним» письменником І. Варесом.

Як вони створювалися, можна дізнатися зі спогадів естонського комуніста Максима Унта, що отримав портфель міністра внутрішніх справ (ось вже хто дійсно був радянським агентом з 1932 року): «Ввечері 18 червня зустрівся з тов. Бочкарьовом, який запитав мене, чи згоден я бути міністром внутрішніх справ. Я сказав, що якщо мені довіряють, то я візьму це завдання на себе. 19 червня зустрічався з тов. Ждановом двічі, та крім цього, з тов. Бочкарьовом. 20 червня були дві зустрічі з тов. Ждановом, а також з тов. Бочкарьовом і ввечері того ж 20 червня тов. Жданов доручив мені організувати протягом ночі мітинг і демонстрацію 21 червня… Вночі всі приготування були проведені як в Таллінні, так і в провінції, і 21 червня треба було встановити владу, що й було мною зроблено… З цього часу я працюю над дорученнями, які на мене поклала партія».

Владу брали не аби як, а «революційно».

Звернемо увагу, що спеціальною постановою головнокомандувача збройних сил Естонії від 18 червня під загрозою покарання були заборонені до 1 липня «будь-які публічні й відкриті збори, скупчення народу, сходки, походи і маніфестації, а також обговорення та прийняття на них різних рішень і резолюцій», крім тих, які організовуються «урядовою владою» під охороною місцевої поліції. Однак прибулий 19 червня Жданов зауважив «підступ», який заважає трудящим проявляти ініціативу, і тут же генерала підправили: «Треба твердо сказати естонцям, щоб вони не заважали населенню демонструвати свої гарні почуття до СРСР і Червоної Армії. При цьому натякнути, що в разі стрільби в демонстрантів радянські війська візьмуть демонстрантів під свій захист».

Як розповідав Г. Мяе, пізно ввечері 20 червня до міністра внутрішніх справ прийшов «якийсь російський комісар» і зажадав виписати дозвіл провести на площі Свободи демонстрацію: «Юріма пояснив, що проведення усіляких зборів заборонено наказом головнокомандувача, тому він такого дозволу дати не може, і це може зробити тільки головнокомандувач. Комісар сказав, мовляв, сідайте за стіл і зараз же пишіть потрібний дозвіл, «інакше я вас арештую». І міністр внутрішніх справ нашої незалежної держави не відправив росіянина ні до його посла через міністра закордонних справ, ні до головнокомандувача або президента, а сів за стіл і написав протизаконний дозвіл. Становище було цілком зрозумілим, якщо російський комісар у мундирі, не знімаючи кашкета, міг погрожувати арештом».

Одночасно для захоплення арсеналу, державного радіомовлення та ряду інших установ якісь невідомі, які влаштувалися за всім відомою адресою: вулиця Пярнуська, 41, «постачали зброєю» робітників-дружинників.

21 червня відбулася «потужна маніфестація» трудящих на площі Свободи з червоними прапорами й гаслами на кшталт: «Ми вимагаємо утворення уряду, який чесно буде дотримуватися укладеного з Радянським Союзом договору!» і «Усунути уряд, що провокує війну проти Радянського Союзу!» Повпред Нікітін доповідав, що зібралося понад 4000 осіб. Покази очевидців малюють дещо іншу картинку: «Площа Свободи була порожня, тільки ззаду, десь біля церкви Яані стояв автомобіль і біля нього - сотня-друга людей. На дасі автомобіля якийсь чоловік розмахував червоним прапором і виголошував промову. Ми озирнулися. Раптово оратор зліз із даху автомобіля й туди заліз російський офіцер у формі. Пугк здригнувся і сказав, що тепер справа серйозна, раз Червона Армія втручається відкрито… Вся вистава справляла досить убоге враження».

Далі, виконавши «Інтернаціонал», демонстранти, розділившись на групи й супроводжувані радянськими автомобілями, попрямували до будівлі в'язниці, де були звільнені політичні в'язні режиму чисельністю 27 осіб, і до президентського палацу. Костянтин Пятс, вийшовши на балкон, мовчки вислухав скандовані внизу гасла, особливо гарно звучало: «Хай живе Сталін!» - і підписав заготовлені під диктовку Жданова укази, «вже ввечері народ довго обговорював повідомлення про утворення нового уряду».

Все! Буржуї спеклися: «Міністр закордонних справ Пійп сидів у кутку Білого залу і плакав. Наш начальник, міністр без портфеля Антс Ойдермаа дивився з вікна на процесію й казав мені і Раудму: «Хлопці, справа в ж…! Це кінець!»

Вранці 22 червня революція так само раптово закінчилась, у робітників відібрали гвинтівки, а поліція знову зайняла пости на вулицях.

Вишинський та Деканозов теж не підкачали: одночасно, і навіть раніше, ніж в Естонії, в Литві та Латвії «за закликом комуністів пройшли масові мітинги й демонстрації, в ході яких висувалися вимоги створити народний демократичний уряд».

Таким чином, під прикриттям радянських багнетів комуністи брали владу в Прибалтиці, а пасивне суспільство «за інерцією волочилося вперед у момент, вирішальний для його існування». Звичайно, не можна заперечувати й того факту, що частина населення з різних причин вітала нові уряди. Була опозиційна авторитарним режимам інтелігенція, яка мріяла про демократію, малоземельні та безземельні селяни, були бідні верстви, які сподівалися на краще життя, були комуністи, які прагнули всіх «ощасливити» під червоними стягами.

Тим часом військові діловито освоювали ТВД.

20 червня в Москві була затверджена особливої важливості постанова Комітету Оборони при РНК СРСР «Про затвердження організації ЧБФ та заходи щодо посилення оборони західних районів Фінської затоки», якою намічалися заходи «для створення організації ППО на півострові Ганко та забезпечення будівництва берегової оборони на островах Езель, Даго і південному узбережжі Ірбенської протоки». Відповідно до цієї постанови й наступними наказами наркома ВМФ головною базою Балтійського флоту ставав Таллінн. Командиром бази став командувач ЧБФ віце-адмірал В. Ф. Трибуц.

21 червня командувач військ Білоруського округу Павлов направив наркому оборони службову записку на предмет «утилізації» прибалтійських армій:

«Існування на одному місці частин литовської, латвійської й естонської армій вважаю неможливим. Висловлюю наступні пропозиції.

Армії всіх трьох країн роззброїти і зброю вивезти в Радянський Союз. Або після чистки офіцерського складу та зміцнення частин нашим комскладом допускаю можливість на перших порах або найближчим часом використовувати для війни частини литовської та естонської армій поза БОВО, приблизно - проти румунів, турків, афганців і японців (ox, і широко крокував генерал). У всіх випадках латишів вважаю за необхідне роззброїти повністю.

Після того як з арміями буде покінчено, негайно (48 годин) роззброїти все населення 3 країн. За нездачу зброї розстрілювати. До перерахованих вище заходів необхідно приступити в найближчі дні, щоб мати свободу рук для основної мобілізаційної підготовки округу.

Для проведення вищевказаних заходів БОВО готовий, лише прошу наказ із заходами дати за 36 годин до початку дій».

Однак національні армії «суверенних» держав вирішили поки що не чіпати. Через місяць вийде директива наркома оборони про перетворення армій прибалтійських республік і поступову трансформацію в звичайні стрілецькі корпуси Червоної Армії чисельністю до 15-16 тисяч осіб кожен:

«…існуючі армії в Естонській, Латвійській і Литовській РСР зберегти терміном на 1 рік, очистити від ненадійних елементів і, перетворивши кожну армію в стрілецький територіальний корпус, маючи на увазі, що начсклад закінчить за цей термін засвоєння російської мови й військову перепідготовку, після чого територіальні корпуси замінити екстериторіальними, формованими на загальних підставах .

Корпусам присвоїти найменування: а) естонському корпусу - 22-й стрілецький корпус, б) латвійському корпусу - 24-й стрілецький корпус; в) литовському корпусу - 29-й стрілецький корпус».

Але це буде через місяць. А ось до роззброєння населення та воєнізованих організацій приступили не зволікаючи. Правда, порушників поки не розстрілювали, обмежуючись або штрафом, або арештом до трьох місяців. До середини липня тільки в Латвії та Литві було вилучено 36 214 гвинтівок і карабінів, 21 250 пістолетів, 433 легких і 17 станкових кулеметів, 4654 одиниці холодної зброї, 2835 гранат, 608 толових шашок, 1 танк, 5,5 мільйона набоїв.

30 червня начальник Генштабу надав наркому оборони проект директиви про дислокацію Червоної Армії, складений з урахуванням створення Прибалтійського військового округу. 4 липня нарком оборони й начальник Генштабу в доповідній записці в Політбюро ЦК ВКП (б) і Раднарком СРСР остаточно сформулювали ідеї військово-територіальної структури Прибалтики й уточнили склад майбутнього округу, який повинен був включити 11 стрілецьких, 2 танкові, 1 моторизовану дивізію і 9 артполків. Після затвердження цих пропозицій постановою Раднаркому нарком оборони 11 липня віддав наказ, який ставив завдання до 31 липня сформувати на території Литви, Латвії та західних районів Калінінської області Прибалтійський військовий округ зі штабом у Ризі. Калінінський округ розформовувався. Територія Естонії включалася до складу Ленінградського військового округу, східні райони Калінінської області в Московський округ, Смоленська область передавалась у БОВО, який перейменовувався в Західний особливий військовий округ. Командувачем військ ПрибВО був призначений генерал-полковник А. Д. Локтіонов, начальником штабу генерал-лейтенант П. С. Кленов, командувачем ВПС округу генерал-лейтенант Г. П. Кравченко, а командувачем 8-ї армії ЛBO був призначений колишній командир 65-го стрілецького корпусу генерал-лейтенант A. A. Тюрін.

У липні 1940 року для посилення оборони Моонзундських островів була сформована 3-я окрема стрілецька бригада.

Наближалась остання дія сталінської багатоходівки.

Вночі з 2 на 3 липня в Кремлі відбулася відверта розмова між Молотовом і виконавцем обов'язків прем'єр-міністра формально ще незалежної Литви Креве-Мічкявічусом, який надумав скаржитися на повсюдне та безцеремонне втручання у внутрішні справи радянських військ і функціонерів НКВС. У відповідь В'ячеслав Михайлович розповідав співрозмовникові про Велику Кремлівську Мрію:

«Ваша Литва разом з іншими прибалтійськими державами, включаючи Фінляндію, вступить у велику родину - Радянський Союз. Ось чому Ви вже зараз повинні знайомити ваш народ з радянською системою, яка в майбутньому запанує всюди, у всій Європі, спочатку в одних місцях, таких як прибалтійські держави, потім в інших… Зараз ми переконані більш ніж коли-небудь ще, що геніальний Ленін не помилявся, запевняючи нас, що Друга світова війна дозволить нам завоювати владу в усій Європі, як Перша світова війна дозволила захопити владу в Росії… Десь біля Рейну відбудеться вирішальна битва між пролетаріатом і загниваючою буржуазією, яка й вирішить назавжди долю Європи. Ми впевнені, що перемога в цій битві буде саме за нами, а не за буржуазією. Ми не можемо дозволити залишитись у нас в тилу маленькому острівцю тїєї соціальної системи, яка повинна буде зникнути у всій Європі».

Напевне, це був найщасливіший рік у житті Молотова.

4-5 липня в трьох республіках були прийняті рішення про парламентські вибори, які повинні були відбутися через десять днів. За порадою радянських радників, щоб «запобігти участі у виборах ворогів народу», в закони про вибори були внесені поправки, які вимагали від усіх кандидатів надати свої передвиборчі платформи. Додаткова інструкція для окружних комітетів попереджала: «Якщо надана виборча платформа є голослівною або відверто спрямована на обман виборців, то окружний комітет повинен зайняти позицію щодо листа про висунення кандидата, ретельно розглянувши це питання». На цій підставі ще в період реєстрації відокремлювали «овець від козлів». Формулювання застосовувалися стандартні: «Лист про висунення кандидатом від 78-го виборчого округу Едуарда Пеедаска, зареєстрований за № 2… слід анулювати тому, що виборча платформа, додана до листа, є голослівною та колишня політична діяльність кандидата не дозволяє вірити, що він надалі зможе чесно діяти за всіма пунктами платформи, з чого випливає, що платформа складена для обману виборців». Або: «Лист за № 5… який як заголовок і гасло містить назву «Союз трудового народу Естонії», за єдиною думкою всіх членів комітету, відповідає всім вимогам, і тому його слід визнати дійсним».

В кінцевому підсумку, в кожному виборчому окрузі Естонії (тут обиралася Державна дума) був один кандидат, у Латвії та Литві (у них Сейми) - по одному списку кандидатів - всі комуністи або ліві соціалісти, хоч і називалися вони «Союзом трудового народу», з однією й тією ж «платформою». Таким чином, виборець міг або голосувати за комуніста, або опустити в урну порожній бюлетень, або ігнорувати вибори. Але це тільки теоретично.

Для стимулювання активності виборців був застосований весь арсенал доступних засобів: обіцянки, обман, погрози: «Ухилення від виборів буде викличним кроком: у нинішньому становищі пасивність може розцінюватись як ворожість стосовно робочого народу, пасивними можуть залишатися лише ті, хто виступає проти трудящих». У дні виборів до будинків направляли автомобілі й завозили електорат на дільниці. Для полегшення процедури центральні Виборчкоми дозволили голосувати без надання документів, що засвідчують особу, тобто опустити бюлетень в урну міг хто завгодно, у тому числі громадянин, який не має права голосу або взагалі не є громадянином, наприклад - вся наявна в Прибалтиці Червона Армія. «Це давало можливість, - писав у мемуарах Рей, який примудрився разом з дружиною втекти з Москви до Стокгольма, - у змові з комуністами, які входили до виборчих комісій, направляти комуністичних агентів під вигаданими іменами на голосування в кількох виборчих дільницях. Доказів того, що всі ці можливості обману в повній мірі використовувалися, було в надлишку. Природно, для чого їх і придумували, як не для того, щоб пустити в хід?.. Таємниця голосування на виборчих дільницях практично не дотримувалася. Поруч із введеними до комісії комуністами скрізь сиділи політруки Червоної Армії, які суворо стежили за поведінкою виборців і робили письмові нотатки». Ще ось що придумали: ставити кожному, хто проголосував, штамп у паспорт, а в кого штампу не виявиться - той ворог народу (перші арешти пішли відразу після виборів). Залишалось лише «правильно» підрахувати голоси, що не становило жодної проблеми.

Ну й, само собою, напередодні «виборів», так би мовити, превентивно, здійснили масові арешти: в одній Литві вночі з 11 на 12 липня було схоплено близько двох тисяч осіб.

Литовський посол у Німеччині К. Скірпа настрочив з цього приводу для арійців ноту: «14 червня 1940 року Союз Радянських Соціалістичних Республік під необґрунтованим і невиправданим приводом висунув Литві ультиматум… Наступного дня російська Червона Армія, атакувавши литовських прикордонників, перетнула литовський кордон і окупувала всю Литву. На додаток до цього було сформовано маріонетковий уряд… вся адміністрація поставлена під контроль уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік, нам було наказано провести 14 липня вибори в Сейм, в результаті чого була здійснена найбільша фальсифікація волі литовського народу… Ще до виборів були заборонені всі клуби та організації, на литовську пресу було накладено арешт, її редактори насильно зміщені, а більш-менш впливові в суспільному житті особи арештовані. Люди, які раніше вважалися нами відкритими ворогами литовської держави, були призначені в урядові установи, зокрема в державну політичну поліцію. Комуністична партія стала єдиною політичною організацією, якій було дозволено функціонувати легально… Був дозволений лише один список кандидатів, а саме той, який був прийнятний для членів комуністичної партії. Щоб примусити всіх до обов'язкового участі у виборах, тим, хто не бажав голосувати, погрожували оголосити ворогами народу, а особиста участь у виборах суворо перевірялася. Очевидно, що Сейм, обраний у таких умовах, - лише сліпе знаряддя в руках комуністичної партії і тим самим - уряду Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

Аналогічну ноту надав посол Латвії. Статс-секретар німецького МЗС Верманн у «невимушеній обстановці» ноти повернув, «виправдовуючи це тим, що ми можемо приймати від послів ноти, надані від імені їхніх урядів, і промовчав про те, що ноти повертаються за вказівкою міністра закордонних справ Райху». Загалом, зрозуміло, що вибори в країні, окупованій чужоземними військами, є нісенітниця.

Результати, само собою, виявилися блискучими: в Литві в голосуванні брали участь 95,1% від тих, що мали право голосу, в Латвії - 94,8%, в Естонії - 84,1%. Окремі дільниці домоглися 100-відсоткової явки. Відсоток голосів, поданих за кандидатів «Союзу трудового народу», склав 99,19% у Литві, 97,8% - у Латвії та 92,8% - в Естонії.

20 липня газета «Нью-Йорк Таймс» опублікувала статтю про російський стиль у демократії: «Уявімо, що в листопаді наші виборці при голосуванні отримають по одному списку. Уявімо, що список складений диктатором, якого ми ненавиділи й боялися, уявімо, що виборчі пункти контролюються військами диктатора, що кожному виборцю повинні поставити штамп у паспорт, що кожен з тих, хто не голосував, повинен понести покарання як «ворог народу». Уявімо, що закордонний диктатор, контрольована ним преса, його маріонеткова партія в нашій країні оголосять величезну перевагу в 90% голосів і розпорядяться нею як всенародною підтримкою анексії на користь своєї країни. Якраз це й відбулося тільки що в колишніх республіках Естонії, Латвії та Литві, які вже окуповані радянськими військами і незабаром будуть поглинені Радянським Союзом. Провівши такі «вибори» в Балтійських країнах, Сталін знову перевершив Гітлера. На цей раз господар Кремля інсценував демократичний фарс, який відвертим цинізмом відрізняється навіть від знаменитих «плебісцитів» Гітлера в Німеччині… Без сумніву, у відповідний час нові маріонеткові уряди вирішать, що вони хочуть приєднатися до Радянського Союзу. Це і є демократія в російському стилі. Дивне тут не те, що так багато людей голосувало на цих найбільш мерзенних і жалюгідних з усіх виборів, але те, що хтось все ж наважився залишитися від них осторонь».

Стаття ледь вийшла, а в Східній півкулі вже настало 21 липня 1940 року. Цього дня відкрилися перші засідання Народних сеймів Литви, Латвії, а 22 липня - нової Державної думи Естонії.

Народний сейм Литви одноголосно прийняв декларацію про встановлення Радянської влади, націоналізацію банків і великої промисловості, про проголошення Литви Радянською Соціалістичною Республікою, про входження її до складу СРСР.

Декларація, прийнята Народним сеймом Латвії, закінчувалася словами: «Висловлюючи волю всього вільного трудового народу Латвії, Сейм урочисто проголошує встановлення Радянської влади на всій території Латвії… Латвія оголошується Радянською Соціалістичною Республікою… відтепер уся влада в Латвійській РСР належить трудящим міста й села в особі Рад депутатів трудящих».

Державна дума Естонії хоч і називалася по-іншому, але думала так само. Тексти всіх трьох декларацій ідентичні.

Встановлено точно, що в жодній передвиборній платформі, а вони, як було видно, всі були однакові, не казалося ні слова про намір остаточно покінчити з власною незалежністю і приєднатися до Радянського Союзу. Кандидати обіцяли встановити якийсь народно-демократичний лад, це теж була «вуаль», «голослівна платформа», складена для обману виборців. Недостатньо тямущих і «всенародно обраних» депутатів перед засіданням викликали в ЦК компартії і там роз'яснювали, «що слід голосувати за встановлення радянського ладу та приєднання до СРСР… Одне з двох: або ми будемо згодні, або нам тут доведеться дуже погано». Причому, як свідчив один з учасників засідань естонського парламенту: «Перед будівлею і приміщенням парламенту розташовувалися радянські танки і т. п. Не можу сказати точно (скільки було військ), але, в усякому разі, біля 100 осіб з гвинтівками і всім іншим. У всіх коридорах, а також сходах і в приміщеннях було повно солдатів Радянської Армії».

1 серпня 1940 року VII сесія Верховної Ради СРСР з почуттям глибокого задоволення задовольнила прохання Прибалтійських республік. «Вибори показали, - зазначив у своїй промові Молотов, - що керівні буржуазні кліки Литви, Латвії та Естонії не відображали волі своїх народів, що вони були представлені тільки вузькою групою експлуататорів. Вибрані на основі загального, прямого й рівного голосування, з таємною подачею голосів сейми Латвії та Литви, Державна дума Естонії вже висловили свою одностайну думку з корінних політичних питань. Ми з задоволенням можемо констатувати, що народи Естонії, Латвії та Литви дружно проголосували за своїх представників, які одностайно висловилися за введення радянського ладу і за вступ Литви, Латвії та Естонії до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Тим самим стосунки між Литвою, Латвією, Естонією та Радянським Союзом повинні стати на нову основу… Першорядне значення для нашої країни має той факт, що відтепер кордони Радянського Союзу будуть перенесені на узбережжя Балтійського моря».

Чи не першою справою новим громадянам «союзу республік вільних» наказали здати закордонні паспорти. «Керівні буржуазні кліки», за рідкісним винятком, вже почали багаторічний шлях по етапах.

Англія і США сталінське «беззаконня» не визнали, виконувач обов'язків держсекретаря уряду Сполучених Штатів С. Уеллес у неофіційній розмові прямо висловив радянському послу, що американці не бачать принципової різниці між «вільним бажанням балтійських народів жити під російським домініоном та німецьким вторгненням і окупацією малих держав Західної Європи». Молотов відповів публічно: «Нам стало відомо, що декому в Сполучених Штатах не подобаються успіхи радянської зовнішньої політики в Прибалтах. Але, зізнаюся, нас мало цікавить ця обставина, оскільки зі своїми завданнями ми справляємося і без допомоги цих незадоволених панів. Проте та обставина, що в Сполучених Штатах влада незаконно затримала золото, нещодавно куплене (!) нашим Державним банком у банків Литви, Латвії та Естонії, викликає з нашого боку найенергійніший протест. У даному випадку ми можемо тільки нагадати, як уряду Сполучених Штатів, так і уряду Англії, який став на той же шлях, про їхню відповідальність за ці незаконні дії».

Берлін та Італія заявили, що вступ трьох Балтійських країн у Радянський Союз не зачіпає їх інтересів.

З 5 серпня 1940 року в Радянській Прибалтиці був введений московський час. За ним литовців, латишів і естонців учили жити «правильно» всього лише один рік, але їм і цього вистачило з надлишком.

З того часу десятки років нам довбають, що приєднання Прибалтійських республік до СРСР влітку 1940 року було продиктоване в першу чергу інтересами його безпеки в умовах посиленої загрози війни. Ну, по-перше, не загрози, а війни, в якій Радянський Союз уже брав діяльну участь і навіть встиг удостоїтись звання «агресора». По-друге, Гітлер робив те ж саме, тобто забезпечував безпеку Райху шляхом завоювання сусідів. Це зрозуміло, що зі зменшенням кількості ймовірних противників власна безпека неухильно підвищується. Марксисти теж з цим були згодні. Коли фюрер повідомив Москві, що збирається вдертися в Данію та Норвегію, Молотов відповів йому чудовою фразою: «Ми бажаємо Німеччині повної перемоги в її оборонних заходах».

Оборонні заходи Сталіна - явище того ж порядку. В очікуванні німецького нападу, який чомусь виявився раптовим, він невтомно відсував кордони на захід. Радянські маршали писали, що це їм потім сильно допомогло, дало місце для «розбігу». Наприклад, той же Єременко влітку 1942 року виявився на лівому березі Волги, про яку вся країна співала:

- тобто географічно в Азії, а якщо б не «відсунули кордони», де б Єременко виявився, страшно подумати?

Дивна річ, за 20 передвоєнних років боротьби Радянського Союзу за справу миру і власну безпеку він так і не придбав жодного союзника. Може, справа саме в невтомному голодному прагненні відсувати кордони за чужий рахунок?

Нарешті, як запевняла радянська історія, Червоною Армією «були взяті під захист народи Прибалтики». Ось тільки; коли треба було дійсно захистити, не захистили. І народи ці чомусь стріляли в спину саме «захисників» і вручали квіти новим «визволителям».

«Нас всюди захоплено зустрічало населення Литви. Тутешні жителі бачили в нас визволителів», - це влітку 1941 року на зміну козакам Єременка приїхав на своєму танку Отто Каріус, солдат 20-ї танкової дивізії Вермахту.

(обратно) (обратно)

ВИРІШЕННЯ БЕСАРАБСЬКОГО ПИТАННЯ

Ось з Бесарабією Сталін, схоже, був по «своєму правий», хоча питання досить плутане, і ця територія ніколи не входила до складу СРСР, та й молдаванів шкода.

Румунія майже два роки вагалася, на чиєму боці з вигодою для себе можна було б вступити в Першу світову війну. В російському Генштабі з цього приводу навіть ходив такий анекдот: «Якщо Румунія прийме бік німців, нам знадобиться 40 дивізій, щоб її розгромити; якщо вона оголосить війну Німеччині, нам будуть потрібні 40 дивізій, щоб її захищати». 14 серпня 1916 року, під враженням знаменитого Брусиловського прориву, що поставив на грань військової поразки Австро-Угорщину, й обіцянок Антанти визнати «румунськість» Трансільванії, Банату та Буковини, королівська Румунія оголосила війну Троїстому союзу. Румунські війська, перейшовши Карпати, фурією вдерлись у Трансільванію та до початку грудня зазнали нищівної поразки від армій Фалькенгайна і Макензена, втративши понад 300 тисяч осіб убитими, пораненими й полоненими. 6 грудня впав Бухарест, уряд перебрався до Яс, золотий запас країни був вивезений до Росії. Були втрачені 3/4 території країни. В січні 1917 року, з прибуттям російських підкріплень - 35 піхотних і 13 кавалерійських дивізій, Румунський фронт стабілізувався на лінії річок Сирет і Дунай. За спиною військ перебувала російська Бесарабія, що за площею перевершувала той клаптик землі, який залишався під контролем румунського короля.

Після Лютневої революції 1917 року обстановка в Бесарабії ставала все більш нестабільною, а в жовтні, після організованого більшовиками перевороту, була близька до хаосу. Російська армія розкладалася з катастрофічною швидкістю, тил фронту наповнили дезертири й мародери, анархічні загони. В цих умовах «на уламках самовладдя» 21 листопада в Кишиневі почала свою діяльність Рада краю - «Стафул Церій» - якийсь аналог Ради солдатських, робітничих і селянських депутатів, з місцевим національним колоритом (близько 70% депутатських місць належало представникам корінного населення). У всякому разі, більшовизмом тут не захоплювалися. Головою був обраний Іон Інкулець. Спочатку цей «парламент» представлявся тимчасовим органом, який вважав своєю основною метою підготовку і скликання Бесарабських Установчих зборів. 2 грудня 1917 року він проголосив утворення Молдавської Демократичної Республіки у складі Російської Федерації. Москва республіку негайно визнала.

Для стабілізації обстановки в краї «Стафул Церій» звернувся до помічника головнокомандувача Румунського фронту генерала Щербачова (головнокомандувачем був король Фердинанд) з проханням про допомогу в ліквідації хвилі анархії, вбивств і насильства над населенням, що поглинула край. До цього часу більшовики на весь світ оголосили про свій вихід з війни і вступили в переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною. 15 грудня в Брест-Литовську було досягнуто згоди про припинення військових дій на Східному фронті, що дозволяло кайзеру перекинути на Захід до 80 вивільнених дивізій. В.І. Леніну «мирна передишка» потрібна була не менше, ніж Німеччині, щоб якомога швидше зміцнити свою владу у величезній країні, зламати державний апарат, розвалити армію, створити нові силові структури для боротьби з «внутрішньою контрреволюцією». Потрібні були хаос і громадянська війна. Словом, інтереси Голови Раднаркому і кайзера Вільгельма II на цьому етапі ідеально збігалися, та й багато кроків революційного уряду були обговорені та профінансовані заздалегідь.

Одночасно Раднарком звернувся до країн Антанти з пропозицією приєднатися до переговорів, обіцяючи надати «повну підтримку робітничого класу кожної країни, який повстане проти своїх національних імперіалістів, проти шовіністів, проти мілітаристів під прапором миру, братства народів і соціальної перебудови суспільства». Державам Антанти ставало зрозумілим, що Росію можна сміливо викреслювати зі списку союзників.

З цього моменту головним противником румунського уряду стали не німці, а більшовики. 9 січня генерал Щербачов уклав перемир'я з австро-угорським командуванням, а військовий міністр Янковеску, зі схвалення Франції, 11 грудня 1917 року віддав наказ військам зайняти територію Бесарабії. При цьому румунський уряд висловив готовність вивести свої війська, як тільки в Бесарабії встановиться порядок і спокій, а представники французької держави підтвердили, що акція здійснена для забезпечення румунського тилу і є тимчасовим заходом. У зв'язку з цим 16 грудня Народний комісаріат закордонних справ РРФСР висловив офіційний протест румунському послу в Петрограді, а 13 січня 1918 року за постановою Раднаркому дипломатичні стосунки з Румунією були перервані, її золотий запас реквізований. 24 січня, після проголошення в Києві Української Народної Республіки, Молдавська Демократична Республіка оголосила про свою незалежність, тобто про вихід зі складу Росії.

Проти румунських сил виступили об'єднані формування українських і молдавських більшовиків.

Боєготовність румунських частин була невисокою, і військові дії розвивалися для них невдало. 15 лютого, після взяття Києва, червоне командування на Україні висунуло Румунії ультиматум, вимагаючи негайного виведення румунських військ з Бесарабії. 22 лютого в Одесі почалися переговори радянських і румунських представників, на яких були присутні делегати англійської та французької військових місій, які запропонували своє посередництво. В результаті був узгоджений договір, головною умовою якого було зобов'язання Румунії протягом двох місяців вивести свої війська з Бесарабії та не робити ніяких «військових ворожих або інших дій» проти Радянської Росії і не підтримувати аналогічних дій з боку інших держав. Враховуючи можливість продовження війни проти Німеччини та її союзників, було обумовлено, що в разі «вимушеного відступу румунської армії з румунської території» вона знайде притулок і харчі на території РРФСР. Передбачалося також підтримувати контакти між радянським і румунським військовим командуванням у разі спільних дій проти Німеччини та її союзників. Тобто фактично це був союзницький договір. 5 березня в Ясах його підписав прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Авереску, 9 березня в Одесі - глава уряду Радянської України Х. Г. Раковський.

Договір не був виконаний, оскільки ситуація різко змінилась і на початок квітня ніякої Радянської України вже не існувало. 3 березня 1918 уряд Леніна підписав Брест-Литовський сепаратний договір з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією. Як писав американський дипломат Е. Сіссон: «Німеччина уклала російський мир з власним підставним урядом, що помилково називається Радою Народних Комісарів… Німеччина не відмовилася від більшовицьких ватажків, визнаючи їх подальшу користь для Німецької світової кампанії, спрямованої на внутрішню дезорганізацію народів, з якими вона воює». Москва ставала фактичним союзником Німеччини, забезпечуючи кайзерівську армію хлібом і маслом, відпускаючи з полону цілі корпуси, виплачуючи мільйонні контрибуції золотом. Дуже можливо, що й румунським теж. Крім того, більшовики визнали незалежність України, і в Києві тепер правила Центральна Рада, яка теж підписала договори з Німеччиною та Австро-Угорщиною і запросила на свою територію німецькі війська. Рада апріорі вважала Бесарабію складовою частиною «самостійної і вільної Української Народної Республіки», в усякому разі, до Росії вона тепер не мала жодного стосунку.

Румунам, що отримали від дохлої кобили хвіст і оточеним ворогами з усіх боків, навітьчисто з військової точки зору не мало ніякого сенсу виводити свої війська, а молдавани не прагнули стати українцями. В цій ситуації 27 березня депутати «Стафул Церію» проголосували за приєднання Бесарабії до Румунії на правах автономії. За це рішення проголосували 86 осіб, троє були проти і 36 утрималися. За свідченням депутата Центральної Ради від Задністров'я І. Думитрашко, ця звістка викликала в Києві вибух обурення. На спеціальному засіданні Ради її голова професор М. Грушевський заявив, що «Бесарабія з моменту утворення не належала Молдові» (малася на увазі румунська Молдова). Голова зачитав ноту протесту проти «анексії Бесарабії Румунією».

Румунія між тим була абсолютно не в змозі продовжувати війну проти Центрального блоку і за прикладом Росії вступила з ним у сепаратні переговори. В обмін на територіальні поступки з румунського боку на користь Болгарії та доступ до румунської нафти, Німеччина й Австро-Угорщина погодилися визнати Бесарабію за Румунією. Це було закріплене Бухарестським мирним договором, підписаним 7 травня. Держави Антанти, природно, його не визнали, а прибулий на зміну Центральній Раді уряд гетьмана П. П. Скоропадського 11 травня розірвав з Румунією дипломатичні стосунки.

Однак поразка Німеччини, особливо після вступу в Першу світову війну США, була неминучою. У вересні 1918 року почався загальний наступ союзників на всіх фронтах. На Балканах французи прорвали Болгарський фронт, змусили Софію капітулювати й форсували Дунай. Уцілілі німецькі війська почали відхід з Румунії через Трансільванію. 29 жовтня в Німеччині вибухнула революція, кайзер утік у Голландію, а 7 листопада почалися мирні переговори. Німецька імперія припинила існування, і всі договори з нею втратили силу. 10 листопада, за добу до підписання перемир'я, Румунія встигла ще раз оголосити австро-німецькому блоку війну, вскочивши в останній момент на підніжку колісниці переможців, і окупувала угорську провінцію Трансільванію, приступивши, таким чином, до будівництва «Великої Румунії» з включенням до неї всіх земель, населених в тій чи іншій мірі народами румунської мовної групи.

27 листопада 1918 року «Стафул Церій» проголосував за входження Бесарабії до складу Румунського королівства, скасувавши існуючу автономію. Наступного дня, перебуваючи в аналогічних умовах, Буковинська національна рада в Чернівцях також ухвалила рішення про приєднання до Румунії. Зрозуміло, що в присутності румунської армії, що твердо вирішила залишитися, волевиявлення «обранців народу» мало схоже на свято демократії.

«Треба визнати, що атмосфера для подібного акту була в достатній мірі підготована, - розповідав колишній член Установчих Зборів від Бесарабської губернії М. Слонім. - За кілька днів перед цим у тюрмі було розстріляно кілька людей, була влаштована камера тортур, румунський диктат досяг в цей момент свого апогею. В цих умовах під наведеними на депутатів рушницями С. Ц. голосував за приєднання Бесарабії до Румунії з обмеженням автономних прав Бесарабії… Слідом за цим почалося повне хазяйнування Румунії в Бесарабії та знищення в Бесарабії всього, що носить знак російського, причому всяка спроба бесарабського населення звільнитися від ярма придушувалася… Нарешті, бесарабське населення неодноразово доводило своє ставлення до Румунії селянськими повстаннями, які доходили до найзначніших розмірів, причому румунським військам для придушення цих повстань доводилося змітати артилерійським вогнем з лиця землі цілі села… О 2 годині ночі на засіданні С. Ц. було поставлене питання про відмову Бесарабії від всіх автономних прав і її злиття з Румунією в якості провінції Румунії, яка не володіє жодними самостійними правами. Це голосування було здійснене 36 депутатами, і негайно після нього С. Ц. був оголошений розпущеним».

Румуни, в свою чергу, вважали, що виправляють історичну несправедливість, допущену в 1812 році.

Правомірність дій Румунії спочатку не була визнана ні Антантою, ні тим більше Радянською Росією, керівництво якої спішно сформувало Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, що негайно опублікував маніфест про позбавлення влади гетьмана Скоропадського та «відновлення всіх завоювань Жовтня». Слідом за маніфестом «на допомогу трудящим» рушили в похід радянські війська, що утворили в січні 1919 року Український фронт під командуванням В. А. Антонова-Овсієнка. 5 лютого вони взяли Київ, 6 квітня - Одесу, 18 квітня - Бендери. Ледве встановивши радянську владу на Україні, Червона Армія зробила першу спробу прорватися в Європу через Галичину у Бесарабію на допомогу Угорській республіці, де встановився комуністичний режим і де полки товариша Бела Куна билися з румунськими військами, намагаючись повернути Трансільванію. 18 травня Радянська Росія оголосила Румунії війну. Одночасно була проголошена Бесарабська РСР і сформований її Тимчасовий уряд на чолі з І.М. Криворуковом. Він тут же оголосив маніфест, що проголошував добровільне входження в РРФСР на умовах федеративних відносин. Уряд БРСР намагався вести переговори з представниками французького командування з питань військового й політичного врегулювання. Проте переможні червоні полки спочатку були затримані поляками, що зайняли Галичину, і григор'євським заколотом, а потім розбиті військами Добровольчої армії А.І. Денікіна. Не дочекавшись допомоги, Угорська республіка впала під ударами «реакції», в першу чергу румунської армії, яка зайняла Будапешт. Припинила своє існування й віртуальна Бесарабська РСР.

26 липня уряд України, вбачаючи в Румунії потенційного союзника в боротьбі як проти «червоних», так і проти «білих», погодився визнати приєднання Бесарабії до Румунії. Більшовиків влітку 1919 року, коли Денікін вирушив у похід на Москву і народні комісари заготовляли закордонні паспорти та, як висловлювався Микола Бухарін, «піти-мести», питання про Бесарабію поки не хвилювало.

Перемир'я Радянської Росії з Румунією було підписане тільки 2 березня 1920 року. Досягти політичного компромісу, проте, не вдавалося: Румунія відмовлялася від виконання умов Яського миру. За дорученням радянського уряду заступник наркома закордонних справ, повпред у Варшаві Л.M. Карахан, вступив у контакт з послом Румунії в Польщі і в попередньому порядку обговорив з ним можливість повернення Бесарабії Росії за умови віддачі реквізованого румунського золота. В повноцінні переговори цей зондаж не переріс, оскільки Бухарест відмовився їх санкціонувати.

Прагнучи надати дипломатичну підтримку Румунії, що оголосила себе аванпостом на фронті боротьби з більшовизмом і вимагала винагороди за послуги, 20 березня 1920 року Антанта особливою нотою визнала права Румунії на Бесарабію, а 28 жовтня Англія, Франція, Італія, Японія та Румунія підписали в Парижі так званий Бесарабський протокол, згідно з яким вони визнавали суверенітет Румунії над Бесарабією і постановили, що цей суверенітет «не може бути поставлений на обговорення».

Протокол не мав юридичної сили, оскільки не був ратифікований однією з держав - Японією, Радянський уряд не визнав паризьких рішень. Для укріплень своїх позицій в конфлікті з Москвою румунський уряд 3 березня 1921 року уклав оборонний союз з Польщею, спрямований проти Радянської Росії.

У березні-квітні 1924 року у Відні була зроблена нова спроба переговорів СРСР з Румунією з питання Бесарабії, сенс яких полягав у обговоренні пропозицій Москви про проведення в цій провінції плебісциту довизначення її подальшої долі. Становище корінного населення цієї території під румунським правлінням було таке, що радянські керівники мали підстави сподіватися на сприятливий для них результат голосування. Але Бухарест відмовився прийняти і цей радянський проект, оголосивши його прямим втручанням у свої внутрішні справи.

Зі свого боку СРСР неодноразово й регулярно наполягав на поверненні окупованих територій і при будь оказії підтверджував, що не визнає Бесарабію частиною Румунії. Становище Бухареста ускладнювалося тим, що претензії до нього мали також Угорщина й Болгарія, які вважали «своїми» території Трансільванії та Південної Добруджі. Оточена сусідами, майже в кожного з яких вона щось та відрубала, Румунія прагнула отримати французькі та італійські гарантії своїх кордонів. Їй вдалося цього добитися шляхом підписання в 1926 році з Францією та Італією договорів, згідно з якими учасники зобов'язалися «негайно консультуватися про необхідні дії, якщо виникне загроза їхнім законним національним інтересам і порядку, встановленому договорами, які підписали обидві сторони», приміром, Бесарабським протоколом. Радянський Союз на ці недружні акти реагував різкими нотами протесту, в черговий раз заявивши, що «надалі й незмінно вважає анексію Бесарабії Румунією фактом голого насильства».

Позиція СРСР не змінилася і в 1934 році, коли Румунія, використовуючи факт встановлення з Москвою нормальних дипломатичних стосунків, намагалася домогтися від неї визнання анексії Бесарабії. В 1935 році заради визнання кордону по Дністру Бухарест був готовий підписати з більшовиками навіть договір про взаємодопомогу.

У другій половині 30-х років обстановка змінилася: впала Версальська система, англо-французькі позиції в Європі все більше слабшали, посилювався вплив Німеччини та Італії. Активізувалася діяльність румунської компартії, яка отримала інструкцію Комінтерну: «лише повалення капіталістичних урядів, лише встановлення робітничо-селянського уряду і приєднання до Радянського Союзу на основі рівноправності та взаємності, лише втілення соціалізму забезпечить трудящим балканських країн національну рівноправність, вільне та щасливе життя».

В міру наростання напруги в Європі румунський уряд, як і більшість малих країн, став проводити політику балансування між основними гравцями - Англією, Францією, Німеччиною та Італією.

23 березня 1939 року була підписана румунсько-німецька угода, що розширювала німецьку економічну присутність в Румунії. Тільки в 1939 році експорт румунської нафти в Німеччину склав 848,6 тисячі тон і зростав щорічно в півтора-два рази. Англія і Франція, прагнучи утримати Румунію від зближення з Німеччиною, 13 квітня дали їй гарантії незалежності.

Початок війни в Європі, успіхи Вермахту, пасивна позиція Англії та Франції, «популяризація грандіозного досвіду СРСР» у Польщі та Фінляндії змусили Бухарест шукати реального союзника проти Москви. Спроби отримати гарантовану підтримку з боку сусідів не принесли результатів, у них не було ніякого стимулу втягуватись у радянсько-румунський конфлікт. 3 листопада 1939 року Румунія знову намагалася з'ясувати в Англії і Франції, чи поширюються їх гарантії на Бесарабію, шантажуючи їх можливістю зближення з Німеччиною. 14 грудня Англія заявила, що гарантії поширюються на Бесарабію в тому випадку, якщо Румунії негайно допоможе її союзник по Балканській Антанті - Туреччина і якщо Італія не стане допомозі перешкоджати. Тоді ситуація буде «розглянута» спільно з французьким урядом, щоб визначити вклад, який Англія і Франція здатні «внести на захист Румунії». Німецький уряд у відповідь на неодноразові румунські зондажі 8 лютого 1940 року відповів, що становище Румунії не викликає в них занепокоєння.

29 березня на сесії Верховної Ради товариш Молотов, оглядаючи міжнародну обстановку, нагадав депутатам і Бухаресту: «У нас немає пакту про ненапад з Румунією. Це пояснюється наявністю невирішеного спірного питання про Бесарабію, захоплення якої Румунією Радянський Союз ніколи не визнавав, хоч і ніколи не ставив питання про повернення Бесарабії військовим шляхом». Скоро поставить: Політбюро вже затвердило рішення про формування військового угруповання для походу в Бесарабію.

Все це не додало бадьорості румунському уряду. Наступного дня, прочитавши газету «Правда», прем'єр-міністр Г. Татареску звернувся до німців з проханням вплинути на Москву в тому сенсі; щоб вона не претендувала на Бесарабію. Однак Берлін, який гарантував Сталіну свою «незацікавленість», заперечував можливість радянської агресії і прикидався, що, крім економічних відносин з Румунією, його нічого не цікавить.

З квітня 1940 року почалася масове перекидання військ Червоної Армії з фінського фронту і внутрішніх районів СРСР в Київський особливий, Одеський і Закавказький військові округи. 9 квітня Москва направила в Бухарест меморандум з претензіями до румунської сторони з приводу неодноразових обстрілів радянської території. Згідно до радянської версії: «Румунська вояччина організувала 26 військових провокацій і вилазок на радянсько-румунській демаркаційної лінії по Дністру. Румунські літаки вторгалися в радянський повітряний простір». Стосовно СРСР «Керівні кола» Румунії «взяли войовничий тон» і навіть «перетворювали Бесарабію та Північну Буковину в плацдарм для нападу» на Радянський Союз.

«Вояччина», природно, свою провину заперечувала й нахабно цікавилася, а чиї це літаки літають над Румунією, такі - з червоними зірками на крилах?

Все це вимагало від Румунії перегляду зовнішньої політики на користь зближення з єдино можливим на той час противником Радянського Союзу - Німеччиною. 15 квітня король Кароль II висловив думку, що Румунія має приєднатися до «політичної лінії Німеччини». 19 квітня 1940 року Коронна рада Румунії висловилася проти добровільної поступки Бесарабією Радянському Союзу, вважаючи за краще піти на військовий конфлікт. У країні відкрито була проведена мобілізація і призвано під рушницю більше мільйона резервістів.

28 травня 1940 року між Німеччиною та Румунією був підписаний новий торговий договір, згідно з яким передбачалося збільшити поставки нафти Німеччині на 30% в обмін на забезпечення румунської армії сучасним озброєнням. Румунське керівництво висловило гаряче бажання співпрацювати з Третім Райхом у будь-якій галузі. Але на нові румунські запити про дії Німеччини в разі «агресії радянської Росії» 1 червня була відповідь, що проблема Бесарабії Німеччину не цікавить - це справа самої Румунії, от добре б ціни на нафту знизити.

Одночасно Бухарест запропонував Москві розширити товарообіг, але радянська сторона проектом не зацікавилася. Воно й зрозуміло, ще 11 травня оперативний відділ штабу КОВО наказав військово-топографічному відділу зайнятися відбором комплектів карт прикордонної зони Румунії.

20 червня німецькому послу в Бухаресті була передана заява румунського уряду, в якій зазначалося, що «ідентичність інтересів, яка пов'язувала обидві держави в минулому, визначає також сьогодні і визначить ще сильніше завтра їх взаємини й вимагає швидкої організації цієї співпраці, яка передбачає сильну в політичному й економічному відношенні Румунію, бо тільки така Румунія буде гарантією того, що вона зможе виконувати свою місію стража на Дністрі та в гирлі Дунаю». Берлін з відповіддю не поспішав.

Великі переміщення радянських військ не залишилися непоміченими. 25 травня граф Шуленбург звернувся до Молотова за роз'ясненням чуток про концентрацію радянських військ на кордоні з Румунією. «Молотов відповів, що всі ці чутки небезпідставні», - доповідав Шуленбург.

Оскільки румунські «бояри» натяку не зрозуміли, Сталін вирішив, що пора «поставити питання про повернення Бесарабії військовим шляхом» паралельно з «поверненням Прибалтики». Історична справедливість вимагала. І безпека країни. Та й час вже надто був відповідним для «зміцнення південно-західних рубежів».

Конкретні приготування почалися 9 червня 1940 року, коли Військові ради Київського та Одеського округів отримали директиви наркома оборони: привести війська в стан бойової готовності за штатами мирного часу без підйому приписного складу, зосередити їх на кордоні з Румунією і підготувати операцію з повернення Бесарабії.

На базі управління Київського військового округу було створене польове управління Південного фронту під керівництвом свіжоспеченого генерала армії, героя Халхін-Гола, Г. К. Жукова, що включав 5-у армію під командуванням генерал-лейтенанта В. Ф. Герасименка, 12-у армію генерал-майора Ф. А. Парусинова і формовану з військ Одеського округу 9-у армію генерал-лейтенанта І.В. Болдіна.

13 червня в Кремлі відбулася нарада вищого військово-політичного керівництва, на якій були присутні Сталін, Молотов, маршали Тимошенко й Шапошников, заступник начальника Генштабу генерал-лейтенант І.В. Смородинов, начальник Політуправління армійський комісар 1-го рангу Л.3. Мехліс, командувачі військ і члени Військових рад КОВО - Г. К. Жуков, корпусний комісар В. Н. Борисов і ОдВО - І.В. Болдін і корпусний комісар А. Ф. Колобяков, нарком ВМФ адмірал Н. Г. Кузнєцов, начальник Головного морського штабу адмірал Л.M. Галлер і командувач Чорноморського флоту контр-адмірал Ф. С. Октябрьський. Розмова йшла про підготовку операції проти Румунії.

До 17 червня Військова рада Південного фронту розробила план, який був поданий на затвердження наркому оборони. 19 червня в Проскурові генерал Жуков провів спеціальне оперативне заняття з Військовими радами армій і командирами корпусів з метою ознайомити їх з характером і планом операції. Були дані вказівки про особливості бойової підготовки військ і тилів до майбутньої операції, доповідалося про стан військ, уточнювалися завдання, порядок взаємодії.

22-23 червня Військові ради армій опрацьовували на місцевості з командирами корпусів і дивізій питання зайняття вихідного положення, організації майбутнього наступу, взаємодії родів військ, керування, зв'язку, влаштування тилу й дій на найближчому етапі. З командирами нижчої ланки ці питання пророблялися за день до початку операції.

Військові стратеги розробили два оперативних варіанти. Перший розглядав ситуацію, коли Румунія не погодиться на мирне врегулювання територіального питання і доведеться почати ще одну війну без оголошення війни. В цьому випадку передбачалося нанести концентричні удари силами 12-ї армії з району північніше Чернівців вздовж річки Прут на Яси і 9-ї армії з району Тирасполя південніше Кишинева на Гуші й оточити румунські війська в районі Бельці - Яси. Для дезорганізації тилів противника після нищівного удару з повітря по румунських аеродромах зі 120 важких бомбардувальників ТБ-3 під прикриттям 300 винищувачів планувалось викидання 2000 осіб десанту зі складу 201-ї, 204-ї і 214-ї повітряно-десантних бригад. Чорноморський флот, приведений 15 червня в стан бойової готовності, отримав завдання щодо боротьби з румунським флотом. На річці Дунай створювалася військова флотилія.

Трохи пізніше був розроблений другий варіант оперативного плану, що передбачав мирне вирішення конфлікту. В цьому випадку відхід румунських військ на річку Прут мав супроводжуватися випереджаючим виходом рухомих радянських частин на новий кордон і встановленням контролю над тим, щоб румуни нічого цінного з Бесарабії не забрали.

Радянські війська були приведені в бойову готовність і 10 червня отримали директиви на зосередження під виглядом навчального походу, яке повинно було завершитися 14 червня. Однак витримати графік не вдалося. Приведення військ у бойову готовність без призову приписного складу вимагало перерозподілу військовослужбовців для формування необхідних тилових і допоміжних підрозділів. Для цього залучалися майже 35 тисяч солдатів з нестройових частин, слабо підготовлених до виконання покладених на них нових обов'язків. Брак начальницького складу тилових спеціальностей та медичного персоналу компенсувався їх призовом із запасу. В тилу для забезпечення бойових операцій розгорталися склади, хлібопекарні, польові шпиталі та евакуаційні пункти, ветеринарні лазарети. Втрату особового складу повинні були заповнити 27 маршових батальйонів, 5 запасних саперних рот і 255 танкових екіпажів. Через нестачу транспорту виступаючі в похід війська не могли відразу взяти з собою все необхідне озброєння та майно, що призводило до затримки зосередження. Організаційні проблеми привели до того, що війська Південного фронту змогли завершити розгортання тільки до 27 червня. До початку операції у війська фронту були завезені 142 ешелони боєприпасів, 85 ешелонів продовольства і фуражу.

Частини 12-ї армії зосередилися на Прикарпатті фронтом на південний схід. Штаб генерала Парусинова передислокувався зі Станіслава до Коломиї, де йому були підпорядковані 8-й, 13-й, 15-й, 17-й стрілецькі корпуси (усього 12 дивізій і 5 танкових бригад) і Армійська кавалерійська група генерал-лейтенанта Я. Т. Черевиченка в складі 2-го і 4-го кавалерійських корпусів (4 кавдивізії і 2 танкові бригади). Частина військ 5-ї армії, розгорнутої на Волині, була перепідпорядкована 6-й і 12-й арміям. Штаб генерала Герасименка був перекинутий з Луцька в Дунаївці, де він об'єднав 36-й і 49-й стрілецькі корпуси (5 стрілецьких дивізій і 2 танкові бригади). Штаб 9-ї армії, до складу якої увійшли 7-й, 35-й, 37-й, 55-й стрілецькі та 5-й кавалерійський корпуси (14 дивізій і 2 танкові бригади), розмістився в Гросулово. Війська частково перекидалися залізницею, частково - пішки.

Таким чином, до складу Південного фронту увійшли 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі, 6 кавалерійських дивізій, 11 танкових і 3 повітряно-десантні бригади, 14 корпусних артполків, 16 артполків РГК і 4 артдивізіони великої потужності. Загальна чисельність угруповання складала до 460 тисяч осіб, до 12 тисяч гармат і мінометів, біля 3 тисяч танків. Військово-повітряні сили об'єднували 21 винищувальний, 12 середнебомбардувальних, 4 далекобомбардувальні, 4 легкобомбардувальні, 4 важкобомбардувальні авіаполки, в яких налічувалося 2160 літаків. На приморському фланзі мав діяти спеціальний загін сил Чорноморського флоту. Створена з такої нагоди Дунайська військова флотилія під командуванням контр-адмірала H. A. Абрамова мала в своєму складі 5 моніторів, 22 бронекатери, наземні й повітряні сили прикриття.

Після Фінляндії Сталін засвоїв, що на війні зайвих сил не буває. Втім, схоже, що радянське планування не обмежувалось операціями в Бесарабії.

На цей раз радянська розвідка володіла достатньо повними даними про ворога. На північному фланзі румунського фронту була розгорнуте Чернівецьке угруповання у складі 8-9 піхотних, двох гірськострілецьких дивізій та однієї кавалерійської бригади. Значну силу становило собою Дністровсько-Прутське угруповання, ядро 3-ї румунської армії: 7-8 піхотних, 2 кавалерійські, 1 мотокавалерійська дивізії, 2 мотобригади. На підході була 1-а королівська дивізія. Ці сили спиралися на простягнуту по правому березі Дністра лінію укріплень «Кароль». Другий ешелон румунського Східного фронту становило Сиретське угруповання - 6 піхотних, 1 кавалерійська дивізія 4-ї польової армії. За Дунаєм, в Добруджі, знаходилися війська 2-ї армії - 4 піхотні, 1 кавалерійська дивізія і бригада морської піхоти. У Трансільванії й Банаті розташовувалися з'єднання, що не ввійшли в Сиретське угруповання, і війська 1-ї армії, всього 6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія, гірськострілецька бригада та частини резерву Головного командування. Південний фланг фронту забезпечував румунський флот, представлений легким крейсером, одним лідером, двома есмінцями, п'ятьма міноносцями й одним підводним човном. Румунська Дунайська флотилія в своєму складі мала 7 моніторів, два десятки річкових катерів, у тому числі 8 бронекатерів і 3 плавбатареї, та бригаду піхоти.

Військово-повітряні сили Румунії на східному напрямку складалися з 200 застарілих морально й фізично літальних апаратів, що базувалися на авіабазах Констанца, Текуч, Бакеу, а також на аеродромах цивільної авіації в Чернівцях, Бельцях, Кишиневі, Бендерах. Незважаючи на застаріле озброєння та невисоку бойову виучку військ, румунське командування проповідувало наступальну доктрину.

З кінця квітня в румунський Генштаб надходили відомості про інтенсивні перевезення живої сили й техніки з внутрішніх районів Радянського Союзу в прикордоння. Звіти переконливо свідчили про те, що на кордоні по Дністру відбувається накопичення радянських сил, понтонних парків, ведеться інтенсивна розвідка. Румуни відповіли інтенсивними фортифікаційними роботами на лінії «Кароль», яка, втім, в описі маршала H. H. Воронова виглядала досить убого.

21 червня 1940 року почалася дипломатична «пристрілка» і «розвідка боєм». Радянський повпред у Бухаресті в розмові з румунським міністром закордонних справ зазначив, що для поліпшення радянсько-румунських стосунків слід першочергово вирішити неврегульовані політичні питання, зокрема питання про Бесарабію. В Москві Молотов, обговорюючи з італійським послом А. Россо можливості вирішення спірних питань на Балканах, заявив, що СРСР стоїть за врегулювання бесарабського питання мирним шляхом, «якщо, звичайно, воно не буде затягуватися без кінця».

Нарешті, 23 червня В'ячеслав Михайлович викликав Шуленбурга і прямо заявив: «Вирішення бесарабського питання не терпить подальших зволікань. Треба ж щось робити! Майже три місяці минуло після виступу Молотова у Верховній Раді, а румуни так і не зробили ніяких висновків». Заодно Москві хотілося б «прихватизувати» й Буковину, оскільки там подекуди живуть українці: «Румунія вчинить розумно, якщо віддасть Бесарабію та Буковину мирним шляхом… Якщо ж Румунія не піде на мирне вирішення бесарабського питання, то Радянський Союз вирішить його збройною силою. Радянський Союз довго й терпляче чекав розв’язку цього питання, але тепер далі чекати не можна».

Німецький посол, ледь перетравивши раптову анексію більшовиками Прибалтики, відповів, що рішення радянського уряду є «абсолютно несподіваним» і вимагає консультацій з Берліном: радянські претензії на Бесарабію, звичайно, не оскаржуються, але в Німеччини в цьому регіоні виникли серйозні економічні інтереси: «Я заявив Молотову, що негайно доповім своєму уряду, і попросив не робити ніяких рішучих кроків, поки німецький уряд не виробить певну позицію». Радянський нарком «виразно підкреслив», що питання термінове й у Кремлі очікують, що Німеччина «не буде перешкоджати радянській акції, а підтримає її». Зі свого боку СРСР забезпечить охорону економічних інтересів Райху в Румунії. Молотов повідомив також, що «радянський уряд буде чекати відповіді німецького уряду до 25 червня включно».

В цей день Москва визнала за необхідне опублікувати заяву, якою давала зрозуміти, що Радянський Союз нітрохи не хвилюють німецькі успіхи у Франції:

«У зв'язку з введенням радянських військ у Прибалтійські держави в західній пресі мусуються чутки про 100 чи 150 радянських дивізій, нібито сконцентрованих на радянсько-німецькому кордоні. Це, мовляв, походить від заклопотаності Радянського Союзу німецькими військовими успіхами на Заході, що породила напругу в радянсько-німецьких стосунках.

ТАРС уповноважений заявити, що всі ці чутки - суцільна брехня. В Прибалтику введено всього лише 18-20 радянських дивізій і вони зовсім не сконцентровані на німецькому кордоні, а розосереджені по території Прибалтійських держав. У СРСР не було жодного наміру чинити будь-який тиск на Німеччину, а всі заходи військового характеру здійснено лише з єдиною метою: забезпечити взаємодопомогу між Радянським Союзом і цими країнами… За всіма цими чутками чітко видима спроба кинути тінь на радянсько-німецькі стосунки. Ці чутки породжені жалюгідними домислами деяких англійських, американських, шведських і японських політиків».

«Недвозначне роз'яснення німецько-радянських відносин загалом для нас при сформованих стосунках вигідне, - звертав увагу Берліна граф Шуленбург. - Однак зовсім очевидний і дальній приціл повідомлення: підкреслення німецько-радянської солідарності - підготовка до вирішення бесарабської проблеми».

24 червня Рібентроп склав для Гітлера меморандум, в якому нагадував про те, що в серпні 1939 року Німеччина декларувала свою політичну незацікавленість у бесарабському питанні. Більш за те, в серпні 1939 року, напередодні вторгнення в Польщу, німці готові були обіцяти «незацікавленість» в територіях Південно-Східної Європи аж до Константинополя і Чорноморських проток. На щастя, Сталін про це не знав. Що стосується економічних інтересів Райху, то вони були «належним чином підкреслені». Того ж дня Рібентропу були передані міркування статс-секретаря Вайцзеккера, який запропонував вжити заходів для задоволення радянських претензій мирним шляхом, при дотриманні Москвою наступних умов:

1. Не переходити в Бессарабії ділянку р. Прут і нижньої течії Дунаю, щоб не наражати на небезпеку наші інтереси в районах нафтовидобутку.

2. Обіцяти дотримуватися прав та інтересів громадян Райху.

3. Обіцяти охорону інтересів фольксдойче способом, який буде встановлений пізніше.

4. У разі військового зіткнення не бомбардувати райони нафтовидобутку.

Румунію необхідно попередити, що Німеччина підтримає радянські вимоги.

Питання, що стосується Бесарабії, для німців було зрозумілим. Незрозуміло тільки, до чого тут Буковина, яка ніколи Росії не належала і, як колишня територія Австро-Угорської імперії, відповідно до усних домовленостей, вважалася німецькою сферою інтересів. По-друге, наявність радянських військ на території Буковини створювала пряму загрозу захоплення нафтових полів Плоєштинського басейну, весь видобуток якого йшов до Німеччини, забезпечуючи разом з поставками з СРСР 87% потреб німецьких збройних сил у паливі.

25 червня радянська сторона скоординувала свої позиції в балканській політиці з Італією, яка після вступу 10 червня у Другу світову війну на боці Німеччини була зацікавлена в налагодженні дружніх стосунків з СРСР. В розмові з італійським послом А. Россо В'ячеслав Молотов насамперед зазначив, що «Радянська Росія й Німеччина знаходяться в дуже добрих стосунках і що їхні уряди прекрасно спрацювалися», та запропонував італо-радянські стосунки будувати на тій же основі. Що стосується відносин Радянського Союзу з іншими державами, то СРСР «не має жодних претензій до Угорщини, вважає, що територіальні претензії Угорщини до Румунії мають під собою підстави». Радянсько-болгарські стосунки міцні, а претензії Болгарії на румунську Добруджську область радянський уряд також вважає обґрунтованими. Основні претензії СРСР до Румунії відомі. Радянський Союз хотів би отримати від Румунії те, що по праву належить йому, без війни, але остання стане неминучою, якщо Румунія виявиться незговірливою. Що стосується інших районів Румунії, то СРСР враховує інтереси Італії та Німеччини й «готовий домовитися з ними з цього питання». Хто вселяє Москві глибокі підозри, так це Туреччина. Ці підозри ще більше посилилися після того, як Стамбул відмовився поділитися «пануванням» у протоках. Тому Радянський Союз у перспективі передбачає «захистити себе на півдні та південному сході». Якщо Італія готова визнати гегемонію СРСР на Чорному морі, то радянський уряд готовий визнати гегемонію Італії на Середземномор’ї.

Повністю задоволений розмовою Россо побіг до телеграфу просити Рим якомога швидше відреагувати на настільки «розумні заяви».

Увечері 25 червня Шуленбург повідомив Молотову відповідь Берліна:

1. Німеччина залишається вірною московським угодам. Тому вона не проявляє інтересу до бесарабського питання, але сподівається на гарантії щодо проживання на цих територіях етнічних німців.

2. Претензії радянського уряду щодо Буковини - щось нове. Буковина була територією австрійської корони й густо населена німцями.

3. В інших районах Румунії Німеччина має дуже важливі економічні інтереси. Ці інтереси включають нафтові поля й сільськогосподарські землі. Тому Німеччина дуже зацікавлена в тому, щоб ці райони не стали театром воєнних дій.

4. Повністю симпатизуючи врегулюванню бесарабського питання, Імперський уряд сподівається, що Радянський Союз у співпраці з румунським урядом зуміє вирішити це питання мирним шляхом. Берлін готовий, у дусі московських угод, порадити Бухаресту досягти «полюбовного врегулювання» бесарабського питання.

Німеччина ще раз підкреслювала неприпустимість перетворення Румунії в театр військових дій. Молотов ще раз підкреслив, що питання вкрай термінове та Москві вже просто несила терпіти. У розмові Шуленбург зазначив, що відмова Рад від Буковини, «яка ніколи не належала навіть царській Росії», сприяла б мирному вирішенню питання. До чого так скупитися? В'ячеслав Михайлович заперечив, що Буковина - це якраз «відсутня частина» України, пообіцяв врахувати німецькі економічні інтереси в Румунії і забезпечити безпеку етнічних німців.

Тим часом «Аннушка вже пролила олію».

Червона Армія зайняла вихідні рубежі, війська завершували останні приготування. Як завжди, на останньому етапі розгорнулася бурхлива політична підготовка «серед особового складу», що базується на установках, виданих директивою Мехліса: «У 1918 році, скориставшись Громадянською війною в СРСР та інтервенцією англо-французьких імперіалістів, Румунія злодійськи захопила у нас Бесарабію. Наші брати живуть у Бесарабії в страхітливій убогості та ледь животіють… Уряд королівської диктатури доповнює економічний гніт народних мас Бесарабії політичним і національним. Етнографічно Бесарабія не має жодного стосунку до Румунії. Там проживає не більше 9,1% румунів. Вся решта населення - це росіяни, українці та молдавани. Росіянам, українцям і молдаванам під страхом суду забороняється розмовляти рідною мовою. Їх культурні установи і школи розгромлені.

Особливо жорстоким знущанням румунські капіталісти й поміщики піддають російське та українське населення в Бесарабії. Вони б'ють і знищують усіх, хто в якійсь мірі симпатизує Радянському Союзу.

Прагнення бесарабського населення звільнитися від румунського гніту позначається в масових революційних виступах і повстаннях, які протягом усіх 22 років окупації Бесарабії жорстоко придушувалися. Так, були потоплені в крові трудящих Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) збройні повстання. Бесарабські в'язниці переповнені політичними в'язнями та селянами.

Радянський Союз ніколи не визнавав захоплення боярською Румунією Бесарабії. 5 березня 1918 року Румунія за Яським мирним договором обіцяла в 2-місячний термін очистити Бесарабію від своїх військ і повернути її нашій Батьківщині. Цей договір, за підтримки Англії та Франції, не виконала (ще раз нагадаємо, що Яський договір румунський уряд підписував не з Москвою, а з харківським урядом незалежної Радянської України).

Настав момент вирвати зі злодійських рук боярської Румунії нашу землю, визволити з румунського полону наших братів і громадян. Украдена Бесарабія повинна бути й буде повернена в лоно своєї матері-Батьківщини - Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

До цього часу не зрозумію: хто такі ці знамениті румунські «бояри» зі «злодійськими» руками? Дика, мабуть, була країна Румунія.

Політуправління РСЧА зобов'язувало політоргани перед виступом «роз'яснити всьому особовому складу зовнішню політику СРСР, викрити Румунію, що захопила злодійським шляхом нашу радянську землю. Ми йдемо звільняти наших єдинокровних братів українців, росіян і молдаван (невже: теж слов'яни?) з-під гніту боярської Румунії та рятувати їх від загрози розорення й вимирання. Визволяючи радянську (?) Бесарабію з-під ярма румунських капіталістів і поміщиків, ми захищаємо і зміцнюємо наші південні та південно-західні кордони».

Директива вимагала «всією партійно-політичною роботою створити в частинах бойовий підйом, наступальний порив, що забезпечує швидкий розгром ворога (захоплення в полон його основних сил і очищення Бесарабії). Завдання Червоної Армії, як зазначено вище, - повернути Бесарабію нашій Батьківщині й визволити з боярського полону наших єдинокровних братів і громадян. На своїх прапорах Червона Армія несе свободу трудовому народу від експлуатації та національного гніту. Робітники будуть звільнені від капіталістичного рабства, безробітні отримають роботу, наймити, безземельні й малоземельні селяни отримають землі румунських поміщиків, податки будуть полегшені й тимчасово зовсім зняті. Буде покладений край дикій системі «румунізації» росіян, українців і молдаван. Населення Бесарабії отримає можливість будувати свою культуру, національну за формою та соціалістичну за змістом. Бесарабія стане радянським форпостом на нашому південному та південно-західному кордоні… Підготовка наступу повинна проводитися в суворій таємниці. Рішуче боротися з балакучістю. Кожен повинен знати лише йому належне та у встановлений термін… Тексти листівок до солдатів і населення дасть Політуправління Червоної Армії. Їх треба буде розкидати по всій Бесарабії літаками в перший день наступу». Військовослужбовцям, незважаючи на особи, заборонялося кривдити аборигенів і, щоб уникнути морального розкладання, «здійснювати будь-які особисті покупки в магазинах».

Щодо супротивника основна мета пропагандистської роботи полягала в тому, щоб «швидко розкласти його армію, деморалізувати тил і, таким чином, допомогти командуванню Червоної Армії в найкоротший термін і з найменшими втратами добитися повної перемоги». Було потрібно «на конкретних фактах показувати важке становище трудящих мас, особливо наймитів і малоземельних, у Бесарабії, терор і насильство в тилу з боку поліцейсько-жандармського апарату… Роз'яснювати румунським солдатам несправедливість та безнадійність війни проти СРСР і завдання Червоної Армії. Викривати свавілля офіцерів на фронті, капіталістів, поміщиків, чиновників і поліцейських в тилу… Пропагувати перехід солдатів на наш бік, антивоєнні настрої в армії противника. Широко пропагувати кожен факт поразки румунських військ.

Показувати щасливе й радісне життя робітників і селян в СРСР. Роз'яснювати, як робітники й селяни СРСР керують державою без капіталістів і поміщиків. Протиставляти цьому безправне становище робітників і селян у Румунії. Показати принципову різницю між царською Росією - в'язницею народів і Радянським Союзом - братнім союзом звільнених народів». Для ідеологічного впливу на ворожих солдатів були віддруковані 6 мільйонів листівок.

26 червня Молотов «заспокоїв» Шуленбурга заявою, що Москва вирішила обмежити свої апетити лише північною частиною Буковини з містом Чернівці, та додав, що «радянський уряд очікує підтримки Німеччиною цих вимог». Коли граф зауважив, що питання вирішилося б легше, якби СРСР повернув Румунії золотий запас румунського Національного банку, Молотов відповів, що про це не може бути й мови, оскільки Румунія досить довго експлуатувала Бесарабію. Щодо подальших дій Молотов повідомив, що він передасть вимоги СРСР румунському послу в Москві протягом найближчих декількох днів і очікує, що Німеччина порадить румунському уряду підкоритися, «оскільки в іншому випадку війна неминуча».

В цей же день свою позицію позначив Рим: у розмові з радянським повпредом граф Чіано інформував Москву, що Італія «цілком визнає права СРСР на Бесарабію», але зацікавлена в мирному вирішенні цього питання. При цьому італійська сторона висловила готовність разом з Німеччиною «порадити Румунії прийняти радянські пропозиції».

В Румунії ще не знали, що доля Бесарабії вже вирішена. 25 червня румунський прем'єр-міністр цікавився в німецького посла в Бухаресті, чи немає відповіді на румунську заяву від 20 червня. Отримавши відомості про зосередження Червоної Армії, Татареску заявив, що «румунський уряд і король сповнені рішучості скоріше воювати, ніж просто поступитися». Настільки ж войовничі заяви вислухали 24-26 червня від румунських колег американські дипломати. Правда, в Бухаресті росли побоювання у зв'язку з тим, що неодноразові звернення до Берліна наштовхувалися на стіну мовчання.

Румунського посла радянський прем'єр викликав через кілька годин після розмови з Шуленбургом і вручив пану Г. Давідеску ноту радянського уряду, в якій ішлося, що «в 1918 році Румунія, користуючись військовою слабкістю Росії, насильно відібрала від Радянського Союзу (Росії) частину його території - Бесарабію… Радянський Союз ніколи не мирився з фактом насильницького відторгнення Бесарабії, про що уряд СРСР неодноразово й відкрито заявляв перед усім світом. Тепер, коли військова слабкість СРСР відійшла в область минулого, а що склалася міжнародна обстановка, яка вимагає якнайшвидшого вирішення невирішених питань, радянський уряд пропонує Румунії:

1. Повернути Бесарабію Радянському Союзу.

2. Передати Радянському Союзу північну частину Буковини в межах згідно доданої карти».

Одночасно Москва висловила сподівання, що Румунія «прийме дану пропозицію СРСР і тим дасть можливість мирним шляхом розв'язати тривалий конфлікт». Відповідь румунського уряду очікувалася не пізніше 27 червня.

Спроба посла оскаржити кремлівську інтерпретацію подій не викликала інтересу в Молотова, який зауважив, що румунські аргументи «не відповідають ні історичному розвитку, ні реальній ситуації». Так само не вдалася спроба продовжити термін для відповіді на ультиматум, оскільки радянський уряд уже «чекав 22 роки» і тому «сподівається, що відповідь буде дана без запізнень, і якщо вона буде позитивною, то питання буде вирішене мирним шляхом».

Про вжиті кроки Молотов телефоном сповістив Шуленбурга, який намагався уточнити, «як розуміти вимогу радянського уряду, що румунська відповідь має надійти ще сьогодні». На це йому роз'яснили, що радянські війська в будь-якому випадку, незалежно від реакції Румунії, перейдуть кордон завтра вранці.

Отримавши радянську ноту, румунський уряд звернувся за підтримкою до Італії, Німеччини та союзників по Балканській Антанті. Крім того, від Рима й Берліна було потрібно вплинути на Угорщину та Болгарію, щоб вони не задумали вимагати задоволення своїх територіальних претензій. З ранку 27 червня в Румунії була оголошена мобілізація, а о 10.30 Рібентроп передав послу в Бухаресті Фабриціусу інструкцію, в якій пропонував заявити міністру закордонних справ Румунії І. Джигурту наступне: «Радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від румунського уряду передачі СРСР Бесарабії та північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом ми можемо лише порадити румунському урядові поступитися вимогам радянського уряду». Схожі відповіді були отримані від Італії та країн Балканської Антанти. Обговорюючи варіанти дій у даній ситуації, в Бухаресті вирішили спробувати затягти час, вступивши в переговори з СРСР.

О 23 годині 27червня в Москві була отримана відповідь Бухареста, в якій румунський уряд заявляв, що «він готовий приступити негайно, в найширшому сенсі до дружнього обговоренню, за загальною згодою, всіх пропозицій, що виходять від Радянського уряду». Румунія просила «вказати місце й дату» майбутніх переговорів, делегати на які будуть призначені з румунського боку після відповіді з Москви. У ноті виражалася надія, що «переговори будуть мати результатом створення міцних відносин, доброї згоди і дружби між СРСР і Румунією». Вислухавши настільки обтічну відповідь, Молотов заявив, що «не бачить у зробленій заяві згоди на радянські пропозиції і що він вважає, що завтра ж радянські війська повинні вступити на територію Бесарабії та Північної Буковини». Давідеску запевнив наркома, що румунський уряд згідний з радянськими пропозиціями, але слід домовитися про «процедуру та юридичні форми здійснення даних заходів». Однак всі спроби румунського дипломата домовитися про майбутні переговори були безуспішні, оскільки, як заявив Молотов, «зараз іде мова про питання політичні, а не технічні».

Радянська сторона запропонувала негайно підписати угоду про те, що 28 червня «радянські війська повинні зайняти певні пункти» і за три-чотири дні всю іншу територію. Румунія має гарантувати збереження підприємств, залізниць, аеродромів, телеграфу й телефону, державного та приватного майна, а пізніше «радянсько-румунська комісія зможе домовитися про деталі реалізації намічених угод».

Давідеску відмовився підписати угоду, пославшись на відсутність у нього необхідних повноважень. Тоді йому була передана нова радянська нота, в якій відзначалась ухильність відповіді румунського уряду, «бо в ній не сказано прямо, що він приймає пропозицію Радянського Союзу про негайну передачу Радянському Союзу Бесарабії та північної частини Буковини». Однак, беручи до уваги роз'яснення румунського посла в Москві, радянський уряд запропонував:

«1. Протягом 4 днів, починаючи з 2 години дня за московським часом 28 червня, очистити румунським військам територію Бесарабії та північної частини Буковини.

2. Радянським військам за цей же період зайняти територію Бесарабії та північної частини Буковини.

3. Протягом 28 червня радянським військам зайняти пункти: Чернівці, Кишинів, Аккерман.

4. Королівському уряду Румунії взяти на себе відповідальність за збереження та недопущення псування залізниць, паровозного й вагонного парку, мостів, складів, аеродромів, промислових підприємств, електростанцій, телеграфу.

5. Призначити комісію з представників сторін для врегулювання спірних питань з евакуації румунських військ і установ».

Відповідь повинна була надійти в Москву не пізніше полудня 28 червня.

В Бухаресті продовжували обговорення ситуації, не виключаючи ймовірності вчинення опору. Однак пізно ввечері 27 червня, реально оцінивши свої можливості та побоюючись соціальних потрясінь у разі війни з СРСР, Коронна рада 27 голосами проти 11 вирішила погодитися на поступку необхідних Москві територій. Як пізніше заявив у парламенті Татареску: «Ми вирішили відступити з Бесарабії та Верхньої Буковини, щоб врятувати сьогодні румунську державу і вберегти від небезпеки майбутнє румунської нації».

Об 11 годині 28 червня румунський уряд заявив, що, прагнучи «уникнути серйозних наслідків, які спричинили б застосування сили й відкриття військових дій у цій частині Європи, бачить себе зобов'язаним прийняти умови евакуації, передбачені в радянській відповіді». Румунська армія отримала наказ організовано відійти до нового кордону згідно плану «Тудор», не чинячи опору Червоній Армії, й організувати оборону по річці Прут. Військам наказано евакуювати озброєння, техніку та суто військове майно й обладнання. Офіцери та службовці мали право взяти з собою лише найнеобхідніші особисті речі. Наприклад, меблі відвозити заборонялося. Категорично заборонялося знищення складів, аеродромів, заводів, електростанцій, засобів зв'язку, залізничного рухомого складу. При цьому Румунія просила продовжити термін відходу, «беручи до уваги, що евакуацію території було б украй важко здійснити протягом чотирьох днів унаслідок дощів і повеней, які попсували шляхи сполучення». Москва виявила бажання не відкладати справу в довгу шухляду й почати відновлення історичної справедливості о 14 годині того ж дня. Сторонами були обговорені послідовність зайняття найважливіших міст Бесарабії та Північної Буковини, а також дистанція між румунським ар'єргардом і радянським авангардом у п'ять-десять кілометрів. Новий кордон домовилися закрити о 14 годині 3 липня.

Оскільки справа вирішилася «полюбовно», війська Південного фронту отримали наказ здійснити операцію по другому варіанту. В Бесарабію та Північну Буковину вводилася лише частина зосереджених військ. Від 12-ї армії - 4-й кавалерійський корпус з 23-ю танковою бригадою і 2-й кавкорпус з 5-ю танковою бригадою, 60-а, 58-а, 131-а стрілецькі і 192-а гірськострілецька дивізії. Від 5-ї армії - 36-а, 49-а танкові бригади, 80-а, 169-а стрілецькі дивізії. Від 9-ї армії - 5-й кавкорпус, 4-а танкова бригада, 15-а мотострілецька, 95-а, 25-а, 74-а, 140-а стрілецькі дивізії. Крім того, передбачалося використання 201-ї та 204-ї повітряно-десантних бригад фронтового підпорядкування. Всі інші війська залишалися на старому кордоні в повній бойовій готовності.

28 червня війська отримали вказівку Політуправління РСЧА, яка вимагала роз'яснити всьому особовому складу, що «завдяки мудрій сталінської зовнішній політиці ми врятували від кровопролитної війни трудящих Бесарабії та Північної Буковини й вирішили питання про повернення Бесарабії в могутню родину Радянського Союзу мирним шляхом». Військам наказувалося зберігати пильність і вести активну політроботу серед місцевого населення.

О 14 годині танкові й кавалерійські частини Південного фронту ринули через кордон і того ж дня зайняли Чернівці, Хотин, Бельці, Кишинів і Аккерман.

Бесарабська кампанія (червень 1940 р.)

34-а кавалерійська дивізія зайняла Жадове, 16-а кавалерійська дивізія - Вашківці, 5-а танкова бригада - Топорці, 23-я - Сторожинець, 4-а - Кишинів, 60-а стрілецька дивізія переправилася через річку Черемош, 58-а зайняла Кіцмань і Витилівку, 80-а - Новоселицю й Лукачівку, 169-а - Флексер і Скинень, 95-а - Колониці й Бендери. Населення Східних румунських районів зустріло звістку про вступ радянських солдатів на їх територію спокійно. Лояльність мешканців протягом операції підтримувалася роботою кількох друкарень, які видавали газети й листівки російською, українською, молдавською та румунською мовами. Співробітниками редакцій за тиждень операції було надруковано більше двох з половиною мільйонів примірників. Для спостереження за проведенням операції на кордон прибули С. К. Тимошенко, Л. З. Мехліс і перший секретар ЦК КП (б) У М. С. Хрущов, які в подальшому взяли активну участь у політичній роботі з населенням «звільнених» територій.

«Брати молдавани, росіяни та українці! - казалось у зверненні радянського командування. - Прийшла велика година вашого звільнення з-під ярма румунських бояр, поміщиків, капіталістів і сигуранци. Украдена радянська земля - Бесарабія - повертається до своєї матері-Вітчизни».

Радянські дивізії просувалися практично слідом за ар'єргардами румунських військ, а рухливі з'єднання обігнали їх і раніше румунів вийшли на річку Прут, негайно встановивши на дорогах свої контрольно-пропускні пункти. Частина жителів, яка мріяла щось відібрати, поділити і знайти щастя під кремлівськими зірками, раділа радянським військам, як рідним. «Все зростаючий натовп молдаван з оголеними головами вітав своїх визволителів, - згадував свою участь у «ліквідації кричущої несправедливості» маршал H. H. Воронов. - Перед натовпом опинився оркестр народних інструментів осіб із сорок, який дуже добре виконав старовинний російський марш «Туга за батьківщиною». Пролунав шум моторів - наша танкова колона підійшла до мосту і точно о 2 годині дня перейшла кордон. Під радісні вигуки й гучні аплодисменти молдаван проходила кавалерія, мотопіхота, артилерія… Мирне звільнення Бесарабії закінчилося парадом радянських військ у Кишиневі при великому скупченні жителів цього гарного південного міста. Радість звільненого народу була невимовною… Народи, які населяють Бесарабію та Північну Буковину, звільнені, й тепер вони зможуть зажити повнокровним життям у братній сім'ї народів Радянського Союзу». Інша частина населення знімалася з насиджених місць і втікала до Румунії.

Форсування нижньої течії Дністра військами 9-ї армії затягнулося, оскільки понтонери 275-го понтонно-мостового батальйону виявилися недостатньо навченими: понтони кілька разів розривались і неслися течією вбік. Командування 37-го стрілецького корпусу було змушене батальйон від роботи звільнити та поставити 147-й окремий інженерний батальйон 140-ї стрілецької дивізії, який впорався з поставленим завданням з великим запізненням. Але й зусилля інженерного батальйону виявилися марними: вечірній приплив розірвав неміцно пов'язані понтони. Швидко усунути розрив батальйон не зумів, тому довелося наводити понтони заново. Генерал-майор В. В. Меліков, який спостерігав за переправою частин 9-ї армії, в доповідній записці повідомляв: «Командири саперних частин заявили, що вони на місці перед відправленням забули взяти з собою для кріплення залізні болти, деякі прийшли без верхніх перекриттів, а деякі заявили, що півтора місяця як сформовані і «на воді» ще не навчалися, а вчилися більше в класах теорії. В результаті переправи наводились повільно, з прохолодою, з добуванням у сусіда підсобного матеріалу, забутого на місцях відправлення. Коли я приїхав до переправи, то довелося давати елементарні розпорядження щодо якнайшвидшого наведення понтонів. Бажання швидко й добре працювати в солдатів величезне, але вони не мають чіткого керівництва від своїх командирів. Коли були наведені мости, то командири дивізій та корпусів, що знаходилися на переправах, показали свою безрукість, особливо командири 55-го CK, 25-ї, 74-ї і 97-ї стрілецьких дивізій. Замість того щоб енергійно та всебічно сприяти наведенню переправ, в наявності була млява багатогодинна переправа батальйонів. На аккерманському напрямку переправа наводилась 11 годин. Командир стрілецької дивізії з передовими частинами пішов уперед, фактично покинув свою дивізію і, коли командарм-9 і я приїхали до переправи й запитали комкора-55, де його командир дивізії, він нічого не зміг відповісти. Цей же командир з моменту нашого приїзду проявив велику метушливість на переправі, в той час як саме ж проходження батальйонів по понтону проходило повільно. Коли я зауважив йому: «Ви все поспішаєте в рухах і жестах, а весь час запізнюєтеся», - то пішла спокійна, флегматична відповідь: «Так, спізнюємося, ну так що ж, війни ж немає».

Затримка з просуванням у південно-західні райони Бесарабії і подані відомості про вивезення та знищення румунами матеріальних цінностей привели до того, що було вирішено висадити туди десанти. Їх завдання полягало в тому, щоб швидко й раптово висадитись у районі Болграда та Ізмаїла й підтримувати порядок до підходу головних сил Червоної Армії. Для десантування двох бригад (214-а ПДБ залишалась у резерві) залучалися чотири важкобомбардувальні авіаційні полки, тимчасово зведені в авіаційну групу, до складу якої увійшли 170 літаків ТБ-3, пристосовані для викидання людей і вантажів. У кожній машині, в не обладнаному сидіннями фюзеляжі й навіть у крилах, насилу могли розміститися від 20 до 35 парашутистів. Повітряно-десантні бригади завчасно були перекинуті по залізниці у вихідні райони: Бориспіль, Калинівка, Скоморохи, Гоголеве.

Рано вранці 29 червня командир 204-ї повітряно-десантної бригади полковник І.І. Губаревич отримав наказ на десантування. Незадовго до цього бригада була фактично створена заново, оскільки первинний її склад майже повністю загинув у боях за «лінію Маннергейма». Як повідомляв у своєму донесенні Військовій раді КОВО та Управлінню бойової підготовки полковник Губаревич, 28 червня 1940 року бригада була приведена в стан бойової готовності та о 20 годині через командира 29-ї важкобомбардувальної авіабригади отримала бойове завдання, оскільки штаб фронту всю підготовку довірив штабу ВПС. О 4 годині ранку 29 червня особовий склад бригади був виведений до літаків і перебував там до відльоту, маючи на собі один боєкомплект патронів і дві добові порції м'ясо-овочевих консервів, концентратів та сухарів. Підготовка операції командуванням ВПС фактично не проводилася: не була здійснена розвідка місця викидання, була відсутня організація зв'язку, а підготовка авіаполків для десантування виявилася низькою, що призвело до розсіювання десанту на великій території. О 8.00-9.30 був проведений виліт 99 літаків ТБ-3, а о 12.30-14.30 десантування за 10 км на північ від Болграда.

До мети долетіли 97 літаків, а 2 машини здійснили вимушену посадку. З одним літаком (екіпаж: лейтенант П. А. Науменко, штурман лейтенант П. А. Параєв і другий пілот молодший лейтенант С. М. Рагома) трапилася цікава історія: протягом 5 діб командування авіабригади нічого не знало про долю «зниклого» літака з десантниками на борту. Літак тим часом, збившись з маршруту, перелетів новий радянсько-румунський кордон, потім повернувся і зробив вимушену посадку на залишеному румунами Комратському аеродромі. Десантники примкнули до 140-ї стрілецької дивізії, а екіпаж бомбовоза, не підозрюючи про те, що його з нетерпінням розшукує командування, спокійнісінько добрався до Одеси.

Повністю бригада зосередилася до 16.30, але ще до цього два батальйони були відправлені в Болград і на станцію Троянів вал, які вони зайняли о 18.30. Всього було висаджено 1372 бійці 204-ї повітряно-десантної бригади. Для посилення десанту командування направило до району викидання 36-у танкову бригаду полковника Г. Б. Візірова. Здійснивши тристакілометровий марш-кидок, танкісти прибули в заданий район на 17.00. З'єднавшись із танковими батальйонами, командування 204-ї бригади отримало завдання зайняти міста Рені й Кагул, що знаходяться за 40-50 км від району викидання десанту. Вночі на 30 червня батальйон десантників капітана Н. Г. Кузнецова з танкістами зайняв Рені, де сталася двогодинна перестрілка з румунським гарнізоном. Рано вранці 1 липня, з'єднавшись із передовим батальйоном 25-ї стрілецької дивізії, десантний батальйон під командуванням капітана П. А. Андрєєва зайняв Кагул, де роззброїв 28-й і 32-й піхотні батальйони 142-ї румунської дивізії.

До 4 липня підійшли частини 25-ї стрілецької дивізії, і 204-а бригада десантників була відведена в Болград, звідти залізницею перекинута в Бендери.

О 5 годині ранку 30 червня був відданий наказ про перекидання в околиці Ізмаїла частин 201-ї повітряно-десантної бригади генерал-майора І.С. Безуглова, і в полудень 44 літаки з 809 десантниками на борту взяли курс на ціль. Бригаді пропонувалося виставити заслони на дорозі Ізмаїл - Нова Некрасівка, взяти під охорону склади, споруди, промислові об'єкти, порти, щоб перешкодити відходу від причалів суден. Спочатку передбачалося, що літаки приземляться на Ізмаїльському аеродромі, але виявилося, що він занадто малий для чотиримоторних гігантів. Після посадки дванадцяти ТБ-3 і аварій трьох машин решту десанту вирішили викинути на парашутах. Три літаки з десантом, збившись з маршруту, здійснили вимушену посадку на кишинівському аеродромі.

Всього було висаджено 240 і викинуто з парашутами 509 осіб. До вечора крилата піхота зайняла Ізмаїл та взяла під охорону кордон. Операцію підтримувала 42-а танкова бригада полковника Н. П. Єременка. Разом з танкістами крилата піхота до ранку наступного дня виставила заслони на дорогах. При цьому висланий в якості головної застави танковий батальйон старшого лейтенанта І.І. Іванова запобіг спробі румунського гарнізону, з'єднавшись із відступаючою кавалерійською бригадою, вчинити десантникам збройний опір.

У ході десантних операцій загинули 4 особи, 7 отримали перелами, 25 осіб - легкі травми. На думку командування фронту, «проведені десантні операції, незважаючи на те, що вони проводилися на застарілих літаках і на глибину до 500-600 км, повністю себе виправдали. Далекобійність, швидкість і раптовість появи десантів приголомшили румунів і змусили їх рахуватися з наявними угодами про збереження залишеного майна».

Маршал Г. К. Жуков згодом згадував, що з приводу десантної операції у нього відбулась наступна телефонна розмова зі Сталіном: «Що у вас відбувається?, - запитав він, - румунський посол звернувся зі скаргою на те, що радянське командування, порушивши наявні договори, висадило повітряні десанти на берег Пруту, відрізавши всі шляхи відходу. Нібито ви висадили з літаків танкові частини й розігнали румунських солдатів». - «Розвідкою було встановлено грубе порушення договору з румунського боку, - відповів я, - всупереч договору зі звільненої території вивозився залізничний транспорт і заводське обладнання. Тому я наказав викинути дві повітряно-десантні бригади з завданням захопити річкові переправи, а їм на допомогу послав дві танкові бригади, які підійшли до призначених районів одночасно з приземленням десантників». - «А які ж танки ви висадили з літаків?», - запитав Сталін. «Ніяких танків повітрям ми не перекидали, - відповів я, - та й перекидати не могли, оскільки не маємо ще таких літаків. Очевидно, румунам з переляку здалося, що танки з'явилися з повітря». Сталін у відповідь розсміявся».

Незважаючи на таку високу оцінку дій десантників, командування повітряно-десантних бригад було налаштоване щодо проведеної операції досить критично.

Начальник Управління бойової підготовки Червоної Армії генерал-лейтенант В. Н. Курдюмов, доповідаючи 24 липня наркому оборони про хід повітряно-десантної операції в Бесарабії, зазначив, що вона була «виконана виключно погано», оскільки була відсутня «всяка підготовка до операції». Екіпажі літаків не мали досвіду викидання парашутистів: командири бригад не встигли провести хоча б мінімальну підготовку й ознайомлення штурманського складу з вимогами до масових стрибків з парашутом, і все обмежилося незрозумілими поясненнями.

«Викидання 204-ї бригади 29 червня, - написано в доповідній, - було здійснене із запізненням на 1 годину 30 хвилин внаслідок несвоєчасної віддачі розпорядження про виліт. Виліт 201-ї бригади замість 9.00 був проведений о 14.00 30 червня з тієї ж причини, а також через незабезпеченість бензозаправниками аеродрому Скоморохи. Повітряне перекидання десанту проводилося по-мирному - без прикриття бойовою авіацією та попередньої розвідки району викидання (висадки). Строї та висота польоту не дотримувалися. Викидання проводилось неорганізовано, на різних висотах і дуже розтягнуто. В результаті цього бригади розкидались на площі 10 на 10 км, а збір після приземлення проводився протягом двох годин, що для бойової обстановки неприпустимо. Політ десанту проходив удень, в умовах найбільшої бовтанки в повітрі, звідси лише в одній 204-й бригаді були повернуті на аеродроми вильоту 50 осіб, що виявилися не в змозі стрибати (загойдало). Повітряні бригади викидались і висаджувались, не маючи ніяких завдань і вказівок про характер дій. Пункти викидання командуванню десантних бригад стали відомі лише від командирів льотних частин. З боку штабу фронту ніякого керівництва бригадами не було, і лише через 5 годин після викидання в 204-у бригаду прибув представник фронту з вельми загальним розпорядженням про зайняття нових пунктів, але знову-таки без згадки про характер дій бригад.

При використанні бригад не враховувався ступінь їх стану й готовності. Так, 204-а бригада, що мала 42,2% складу з осіб, які прибули в бригаду в червні місяці й поспіхом здійснили 1-3 стрибки, була скинута на парашутах у складних умовах при вітрі 8-9 м/с. В той же час найбільш підготовлена для парашутного викидання 214-а бригада не була використана зовсім. Час на підготовку операції від моменту отримання розпорядження та до вильоту обчислювався 4 годинами, і то за рахунок позбавлення необхідного відпочинку особового складу бригади. Поповнення викинутих бригад вогнеприпасами та продовольством повітрям, а також евакуація поранених і хворих передбачені не були. Після багатьох запитів лише 5 липня (через п'ять днів) до розташування 204-ї бригади прибув санітарний літак. Перераховані недоліки в бойовій обстановці неминуче привели б до провалу повітряно-десантної операції та до марної загибелі людей і літаків».

Ще раз підкреслимо, що десантна операція відбувалася при повній відсутності протидії з боку противника. У бойовій обстановці, тобто в ході Вітчизняної війни, великий Жуков, не зробивши жодних висновків, так і буде викидати десантників на голови ворогів, наприклад, прямо в розташування танкової дивізії, без «врахування ступеня стану», без розвідки, продуманої підготовки, матеріального забезпечення й конкретних завдань. Всі жуковські десанти, а крім нього, ніхто з радянських полководців цією справою не розважався, виявляться провальними та призведуть до марної загибелі великої кількості людей і літаків.

29 червня війська перших ешелонів вийшли на річку Прут, де зайняли переправи і встановили порядок огляду відступу румунських частин, а також втечі населення, у якого віднімалося все майно аж до годинників і запальничок.

«Нами було встановлено, - згадував (і роздумував) маршал Жуков, - що румунський уряд і командування, не виконавши зобов'язань, почали спішно вивозити до Румунії зі звільненої території все, що можна було вивезти. Щоб припинити ці порушення договірних умов, ми вирішили викинути дві повітряно-десантні бригади на річку Прут і захопити всі мости через річку. Двом танковим бригадам була поставлене завдання: обігнати відхід колон румунських військ і вийти до річки Прут.

Зробивши стрімкий марш-кидок (близько 200 кілометрів), наші танкові частини з'явилися в районах висадки десантів одночасно з їх приземленням. Серед румунських частин, місцевої влади, всіх тих, хто прагнув скоріше втекти до Румунії, почалася паніка. Офіцери, залишивши свої частини і штабне майно, також втікали через річку. Коротше кажучи, королівські війська постали перед радянськими військами у вкрай жалюгідному стані та продемонстрували повну відсутність боєздатності».

В описі Воронова румунське військо виглядає зовсім карикатурно: «Вперше в житті мені зустрілися королівські офіцери-чепуруни з підведеними бровами і віями, напудреними і підфарбованими обличчями, а в одного з них була навіть чорна мушка на щоці. Персонажі з оперети, та й годі!» Зовсім не смішно буде, коли румуни опиняться на Волзі.

До вечора 29 червня передові радянські застави закріпилися на лівому березі Прута. Батальйон 5-ї танкової бригади зайняв Мамалигу та Липкани, батальйон двадцять третьої бригади - Кам'янку і Скинень, роз'їзди 34-ї й 16-ї кавалерійських дивізій - Сторожинець та Качуртаре. 3-я і 5-а кавалерійські дивізії звільнили Новоселицю та Вашківці, 24-а танкова бригада - Колониці, 36-а і 49-а бригади - Липкани і Проскуряни. 15-а мотострілецька дивізія опинилась у Корнешти й Пирліца, 4-а танкова бригада - в Ганчешти і Бедражій, 9-а кавалерійська дивізія - в Петрівка. На кінець 30 червня застави першого ешелону залишалися на досягнутих рубежах, а передові батальйони другого ешелону досягли: 60-та стрілецька дивізія - Тираблешти, 58-а і 131-а дивізії - Динівці, Хотенво і Черчени. 9-а і 32-а кавалерійські дивізії увійшли в Чимішлія і Романовка, 25-а і 74-а стрілецькі дивізії - в Акманші й Татарбунари. Незважаючи на те що військова операція проходила майже по-парадному, вона все ж виявилася черговим неабияким випробуванням для червоноармійців. Дивізії рухалися по розбитих дорогах, при недостатньому матеріальному забезпеченні. Як свідчать документи, в найбільш важкому стані опинилися 15-а моторизована, 25-а, 95-а і 97-а стрілецькі дивізії: рвані черевики і штани, частина бійців у зимових шинелях, велике розтягування колон, мізерне й рідкісне харчування, велика кількість відсталих. В 352-му артполку 97-ї стрілецької дивізії на повірку не виявилося 124 осіб, включаючи 6 командирів, у 567-му мотополку 95-ї стрілецької дивізії - 210, включаючи 4 командирів, в 25-й стрілецької дивізії - 254. Більшість червоноармійців, заблукавши, приставали до перших-ліпших батальйонів. Серйозною проблемою стали евакуація та ремонт пошкодженої техніки, на поганих дорогах Бессарабії, залитих проливними дощами, її виявилося багато.

Проте радянське командування відзначало, що, незважаючи на наявні труднощі, настрій у більшості солдатів «здоровий» і «бойовий». Хоча політпрацівники були змушені відзначити і прояви «нездорових» настроїв. Так, червоноармієць 107-го артилерійського дивізіону 131-ї стрілецької дивізії Коливанов заявив: «Навіщо нам робити такі марші, подумаєш, суворовську систему придумали. Гітлер має успіхи, тому що німецькі солдати рухаються на машинах, харчування добре, а ми їмо всяку гидоту, ходимо голодні й тому ніколи не отримаємо перемоги». Червоноармієць 275-го полку 164-ї стрілецької дивізії Андрієнко: «Самі сидимо голодні, роззуті. Подивіться на Гітлера, він, звичайно, агресор, але він уміє воювати й перемагати, він справжній більшовик (!), не те, що ми зараз».

Війська виступили в похід з різним ступенем готовності. Так, один зі стрілецьких підрозділів 25-ї стрілецької дивізії прибув на новий радянсько-румунський кордон без гвинтівок, другий, зі 140-ї дивізії, звільняв Бесарабію з навчальними гвинтівками. Політруки з цього приводу повідомляли в донесеннях, що червоноармійці подейкували про «шкідників», які зачаїлись у командуванні та уряді. Червоноармієць 454-го батальйону (169-ї стрілецької дивізії) Ноздрачов: «Самі сидимо голодні, а ще прагнемо воювати й завойовувати». Червоноармієць 371-го артилерійського дивізіону (60-ї стрілецької дивізії) Головня: «Коли був Наркомінсправ Литвинов, не було війни, а при Наркомінсправі Молотові почалися захоплення, солдатів не шкодують і б'ють, ось і тепер женуть, невідомо навіщо, можливо, на вірну смерть». На думку молодшого командира 60-го батальйону зв'язку з 131-ї стрілецької дивізії Коваленка, «нас годують як бичків, бичків убивають, і нас скоро поведуть на Карпати й уб'ють».

В цілому зайняття Бесарабії та Північної Буковини пройшло спокійно. Деморалізовані румунські солдати відступали, не чинячи опору. Зіткнення були, як правило, наслідком «ентузіазму» радянських командирів, які не звертали уваги на дрібниці на зразок дотримання умов угоди з румунською стороною. І то сказати, румунів Червона Армія не боялася, не те що німців. 28 червня при просуванні 15-ї стрілецької дивізії за Кишинів румунською стороною був обстріляний передовий батальйон, у півгодинній перестрілці загинули два бійці. 29 червня 138-й протитанковий дивізіон 58-ї стрілецької дивізії в районі станції Рогозка зустрів озброєний опір румунської кінної групи з 20-30 осіб. У результаті півгодинної перестрілки був поранений червоноармієць. Румунські солдати розбіглися, втративши, за донесенням командира дивізії, дві особи вбитими. При спробі головної застави тієї ж дивізії підійти до приштинських висот, передовий батальйон 321-го мотополку був обстріляний румунським кулеметом; загинули 6 бійців і 8 були поранені. За повідомленням командира дівізії, у відповідь вогнем були знищені 12 румунських солдатів і 16 осіб були поранено. Розслідуючи інцидент, командир 14-го румунського стрілецького корпусу генерал Д. Карлаонц заявив, що «радянські солдати, не дотримуючись обумовлених правил, випереджають румунські колони, в яких виникають хвилювання й заворушення». Він вказав, що «румунським солдатам віддані накази відкривати вогонь по радянських бійцях, якщо вони будуть і далі невідступно слідувати за румунськими колонами». 29 червня біля селища Сергієнь на шляху просування батальйону 60-ї стрілецької дивізії румунською стороною була влаштована засідка, з якої були вбиті 2 радянські солдати. 30 червня передовий батальйон 58-ї стрілецької дивізії натрапив на кінний румунський роз'їзд з 30-40 осіб, який вчинив опір. Згідно з донесенням командира дивізії, під час нетривалої перестрілки румунська сторона втратила двох солдатів. Того ж дня в районі Корнешти частини 15-ї стрілецької дивізії були обстріляні з засідки. В результаті загинули 4 червоноармійці та 6 були поранені. З румунського боку втрати, як зазначено в донесенні, склали 8 осіб убитими.

30 червня румунська сторона звернулася з протестом з приводу інциденту, що стався в селі Дорохове, недалеко від нового кордону. В заяві зазначалося, що «радянські солдати, прийшовши в тамтешнє село, застрелили румунського офіцера та кількох солдатів, а потім заглибилися далі встановленої демаркаційної лінії». В тій же телеграмі румунське керівництво, посилаючись на незаконні дії радянської сторони, пов'язані з появою танкового десанту на прутській переправі, висунуло протест з приводу події, яка сталася біля міста Кетрушина. Тут радянський танковий батальйон 46-ї танкової бригади полковника М.Є. Катукова атакував румунську кавалерійську бригаду в момент, коли командир останньої домовлявся про переправу на лівий берег річки Прут.

Румунський уряд зажадав, щоб радянське керівництво вжило «термінових заходів для того, щоб заспокоїти радянських воєначальників». «Ми не перебуваєм у стані війни, а здійснюємо мирну евакуацію, отже, - зазначалось у телеграмі, - військові дії, вбивства і роззброєння румунських солдатів є в ситуації, що склалася, абсолютно неприпустимими». Москва висувала зустрічні претензії, вказуючи, що «подібні звернення в подальшому вона буде вважати спробою залякати радянську сторону».

Збройні інциденти тривали. 30 червня румунською засідкою була обстріляна колона 25-ї стрілецької дивізії, загинув один червоноармієць. Щоб уникнути подальших «провокацій» солдати дивізії роззброїли в сусідньому селі батальйон 37-ї румунської піхотної бригади. Увечері батальйон 321-го мотополку, посланий для забезпечення переправи, був двічі обстріляний з лівого Прутського берега. Тої ж ночі команда телеграфістів п'ятьдесят третього окремого батальйону зв'язку піддалася обстрілу в районі на південний захід від Тирліца. На початку перестрілки був убитий боєць, четверо уцілілих, за донесенням командира 131-ї стрілецької дивізії, протягом трьох годин відбивали напад румунів. Наступного дня недалеко від переправи була обстріляна колона машин 321-го мотополку. 2 липня румунський кулеметник обстріляв батальйон 74-ї стрілецької дивізії; загинули 3 бійці. Командування відзначало в донесеннях і події іншого роду. Через відсутність контакту з сусідніми дивізіями 14-й мехполк на перехресті доріг наскочив на розвідувальний дивізіон 131-ї стрілецької дивізії; не розібравшись в обстановці, вояки дивізії відкрили вогонь. У результаті 4 червоноармійці дивізіону отримали важкі поранення. В іншому випадку передові батальйони 15-ї моторизованої дивізії переплутали маршрут і врізалися в колони сусідньої 140-ї стрілецької дивізії, півгодинна перестрілка закінчилася загибеллю солдата. В третьому випадку кавалерійський роз'їзд 44-ї кавалерійської дивізії через непорозуміння був обстріляний батальйоном 4-ї танкової бригади.

В результаті зіткнень з румунськими солдатами радянська сторона, за неповними даними, втратила 29 осіб убитими і 69 пораненими (в результаті необережного поводження зі зброєю загинули 4 червоноармійці), за час операції відзначено 4 випадки самогубства. Пригоди привели до загибелі 15 осіб. В ході їх розслідування за порушення дисципліни, в першу чергу за «антирадянські» розмови, до судової відповідальності було притягнуто 28 осіб. Вісім осіб засудили до розстрілу за «терористичні» висловлювання стосовно командирів, 16 бійців отримали тюремні терміни за дезертирство.

На кінець 1 липня новий кордон був повністю зайнятий військами, а з 14 години 3 липня був уже «на замку», і румунські військовослужбовці, які не встигли переправитися, були затримані та роззброєні. Тим самим «війська Південного фронту виконали поставлене перед ними завдання і забезпечили нашому уряду можливість мирним шляхом звільнити Бесарабію та Буковину та своїми діями швидко закріпити їх за СРСР.

Кордон надійно забезпечений. Головні сили приступили до нормального бойового навчання в займаних ними районах… У звільнених районах була відновлена (!) Радянська влада…»

З 5 липня 1940 року війська були переведені в стан звичайної готовності мирного часу, і з 8 липня почалося їх розосередження по місцях постійної дислокації. 7 липня було розформоване управління Південного фронту, а 10 липня - управління 9-ї армії. Відсутність бойових дій не виключала дрібних сутичок румунських і радянських військ, втрати Червоної Армії в яких, а також від нещасних випадків за період з 11 червня по 6 липня 1940 року склали 119 осіб.

У ході блискавичної та найбільш безкровної Бесарабської кампанії радянські війська захопили значні трофеї. До 14 липня вони налічували: 52 796 гвинтівок і карабінів, 4480 пістолетів, 1 автомат, 1071 кулемет, 32 станкові кулемети, 149 малокаліберних гвинтівок, 40 мінометів, 6 зенітних кулеметів, 258 гармат, 14 мільйонів набоїв, 54 309 гранат, 1512 протитанкових мін, 79 320 снарядів, 15 вантажних автомобілів, 545 тон ПММ, санітарне, інженерне, речове майно, 141 паровоз, 1866 критих вагонів, 325 напіввагонів, 45 платформ, 19 цистерн, 31 класний і 2 багажних вагони, 10 тисяч тон продовольчого фуражу. СРСР отримав територію площею майже 51 тисячу квадратних кілометрів з населенням 3776 тисяч осіб.

Передачею Радянському Союзу необхідних їм територій не завершилося врегулювання спірних питань. З 29 червня в Одесі розпочала роботу радянсько-румунська урядова комісія з врегулювання спірних питань і евакуації румунських військ і установ. З радянського боку головував генерал-лейтенант Д. Т. Козлов, з румунської - дивізійний генерал А. Алдя. Радянська сторона, силою відібравши в румунів території, в тому числі ті, які ніколи Росії не належали, зажадала, щоб Бухарест повернув викрадений рухомий склад залізниць та передав технічну й картографічну документацію на нові радянські території. 31 липня була підписана угода про передачу СРСР до 25 серпня 175 паровозів і 4375 вагонів. Зі свого боку СРСР відмовився розглядати контрпретензії Румунії по військовому майну, залишеному в Бесарабії, на підставі заяви румунської делегації, що майно розікрали дезертири. Правда, пізніше більшість військових трофеїв була повернута Румунії.

2 вересня розпочала роботу радянсько-румунська технічна комісія з визначення збитків і руйнувань, завданих румунською армією при відході з Бессарабії та Північної Буковини, яка займалася перевіркою наданих документів через свідків або з виїздом на місце. Члени комісії побували в Кишиневі, Рені, Бельцях, Чернівцях і Липканах. В ході переговорів радянська сторона вимагала від Румунії відшкодування збитків та оплати всіляких документів фінансового характеру за травень-червень 1940 року на загальну суму 2601 мільйон лей. Перевірки на місцях показали, що претензії радянської сторони були, як правило, завищені й у багатьох випадках не підтверджувалися. Румунська сторона, як правило, вказувала на надмірність і необґрунтованість радянських претензій та висувала власні контрпретензії. 22 листопада технічна комісія припинила свою роботу. В ході переговорів була досягнута домовленість про суму збитку, нанесеного жителям Бессарабії, оціненого в 266 мільйонів лей. Але 28 листопада Румунія відмовилася його відшкодовувати, пославшись на те, що СРСР не вимагав цього у своїх нотах.

Ніяких виборів і референдумів на «споконвічно російських» землях не проводили. Просто 2 серпня 1940 року Верховна Рада прийняла закон про утворення Молдавської РСР на більшій частині Бесарабії і молдавської автономної республіки, що існувала з 1924 року на лівому березі Дністра. Північна Буковина і три повіти Бесарабії на Чорноморському узбережжі увійшли до складу України. Таким чином, Радянський Союз прирізав собі територію з 51 тисячі квадратних кілометрів з населенням майже 4 мільйони осіб.

Надалі Сталін зробив усе, щоб молдавани знову захотіли опинитись у складі Румунії. Цілком логічно, що одними з перших за звинуваченнями в антирадянщині, контрреволюційній діяльності та належності до «румунських буржуазних партій» були заарештовані колишні депутати «Стафул Церію».

23 серпня 1940 року знову зустрілися Молотов і Шуленбург. На цей раз за урочистої нагоди: «На початку розмови Шуленбург дякував тов. Молотову за статті, вміщені в радянській пресі у зв'язку з річницею укладення радянсько-німецького пакту про ненапад, і висловив своє задоволення тим, що хід подій повністю виправдав покладені на цей пакт урядами обох країн надії.

Тов. Молотов відповів, що радянська преса i думка Радянського уряду одностайні у ставленні до радянсько-німецького пакту про ненапад, і відзначив роль Шуленбурга в справі підготовки та укладення пакту».

Дружба з Гітлером себе вже окупила сторицею. Як писав У. Ширер: «Гітлер розв'язав війну з Польщею і виграв її, але куди в більшому виграші опинився Сталін, війська якого навряд чи здійснили хоч один постріл. Радянський Союз отримав майже половину Польщі та взявся за прибалтійські держави. Це як ніколи раніше віддалило Німеччину від її основних довготривалих цілей: від української пшениці та румунської нафти, гостро їй необхідних, щоб вижити в умовах англійської блокади. Навіть польські нафтоносні промисли Борислав, Дрогобич, на які претендував Гітлер, Сталін виторгував у нього, великодушно пообіцявши продавати німцям еквівалент річного видобутку нафти в цих районах».

Йосип Вісаріонович і раніше думав, що обдурив Адольфа Алоїзовича, і розраховував на ще більші дивіденди.

11 липня Шуленбург дав свій прогноз Берліну: «Більшість західних дипломатів вважають, що всі три прибалтійські держави будуть перетворені в організми, повністю залежні від Москви, тобто будуть включені до складу Радянського Союзу… Це, без сумніву, також відноситься до Туреччини й Ірану».

«Очевидно, що у світлі подальшої перспективи Бесарабія є в радянських планах лише відправною точкою для дій, проміжною метою яких будуть Дарданели з можливістю виходу до вод Середземного моря… - повідомляв у Лондон представник польського еміграційного уряду в Бухаресті Ігнатій Клещинський. - Рішення Сталіна виглядають логічно. Перебуваючи в стороні від європейської війни, слід загребти якомога більше, малими зусиллями зайняти ключові стратегічні позиції і в будь-якому випадку вичікувати. Інше прийде саме собою в результаті взаємного виснаження воюючих сторін, в результаті революції, яка повинна вибухнути в Німеччині в разі поразки. Тоді організований виступ свіжих військових сил дозволить взяти своє. Прагнення Рад до панування в Скандинавії і на Балканах - безсумнівне й очевидне».

Втім, кремлівські «борці за мир» і не приховували, що заспокоюватися на досягнутому вони не збираються. 1 серпня, оповідаючи депутатам про успіхи зовнішньої політики Радянського Союзу, Молотов, що стало вже звичним, здійснив черговий пристрілювальний постріл: «На минулій сесії Верховної Ради мені доводилося доповідати про мирний договір з Фінляндією… Зрозуміло, що якщо деякі елементи фінляндських керівних кіл не припинять своїх репресивних дій проти громадських кіл Фінляндії, які прагнуть зміцнити добросусідські стосунки з СРСР, то відносини між СРСР і Фінляндією можуть зазнати шкоди».

18 вересня нарком оборони Тимошенко і начальник Генерального штабу Мерецков підписали документ № 103203 - «Міркування щодо розгортання збройних сил Червоної Армії на випадок війни з Фінляндією».

Отже, планів було громаддя: слідом за Польщею, Прибалтикою, Бесарабією окупувати Іран, Туреччину, Фінляндію, встановити контроль над чорноморськими протоками - все далі відсовуючи радянські кордони.

Це був єдиний спосіб «зміцнення безпеки», який визнавав товариш Сталін.

А перспективи відкривалися захоплюючі. 13 жовтня 1940 року генсек отримав лист від Рібентропа, в якому імперський міністр заявляв: «…У повній відповідності з думкою Фюрера, що історичне завдання Чотирьох держав (маються на увазі Німеччина, Італія, СРСР та Японія) полягає в тому, щоб узгодити свої довгострокові політичні цілі і, розмежувавши між собою сфери інтересів у світовому масштабі, направити по правильному шляху майбутнє своїх народів».

Кремлівський горець готувався до нової угоди «на міцній основі розмежування довгострокових взаємних інтересів». Причому було схоже, що Гітлер загруз у сутичці з британцями, що окопалися на Острові. Після того як Лондон вчергове відхилив пропозицію піти на мирову, фюрер оголосив: «Німеччина має намір вести війну проти Англії та її імперії до остаточного розгрому Британії. Ця боротьба йде вже зараз і закінчиться лише тоді, коли ворог буде знищений у військовому відношенні або коли будуть усунені сили, відповідальні за війну. Коли це станеться - значення немає». Що ж, для Москви це було дуже до речі.

В ході листопадового «дружнього візиту» Молотова до Берліна Гітлер запропонував Радянському Союзу приєднатися до Троїстого пакту, нагадавши, що від співпраці «спиною до спини» обидві сторони отримали вагомі вигоди, а їхня ворожнеча буде вигідна тільки третім країнам: «Обидва партнери по німецько-російському пакту добре попрацювали разом. Це - найбільш міцна база для будь-якого пакту. Питання тепер в тому, чи можуть вони продовжувати працювати разом і в майбутньому і чи може Радянська Росія добути відповідні вигоди з нового порядку речей у Британській імперії, тобто чи не буде для Росії найбільш вигідним вихід до моря через Перську затоку й Аравійське море та чи не можуть бути в той же самий час реалізовані й інші бажання Росії в цій частині Азії, в якій Німеччина абсолютно не зацікавлена». Потім Рібентроп ознайомив радянського прем'єра з текстом угоди, що передбачав розподіл сфер впливу між чотирма державами з метою «заснувати» на користь усіх народів «новий порядок» у Європі, Азії та Африці. Пункт четвертий конфіденційного протоколу зазначає, що основні інтереси Москви «лежать на південь від території Радянського Союзу в напрямку Індійського океану». Німеччина та Італія ділитимуть Європу та Африку, Японія - створюватиме свою «зону процвітання» у Східній Азії. Під час переговорів Гітлер наполягав на тому, щоб СРСР «пошанував» його економічні інтереси в Румунії й Фінляндії, оскільки в умовах війни з Англією фінські й румунські поставкимають для німецької промисловості величезне значення: «Росія в умовах миру отримає все, що, на її думку, їй належить… Радянський Союз повинен зрозуміти, що в рамках якого-небудь широкого співробітництва двох країн вигода може бути досягнута в куди більш широких межах… Набагато більші успіхи можуть бути досягнуті за умови, що Росія не буде зараз шукати вигоди на територіях, в яких Німеччина зацікавлена на час тривалості війни».

У розмові з Гітлером 13 листопада Молотов відверто заявив, що радянський уряд «вважає своїм обов'язком остаточно врегулювати фінське питання» в тих же рамках, що і в Бесарабії та в сусідніх країнах. Тобто «врегулювання» кремлівські мрійники трактували однозначно - окупація, радянізація та «добровільне» приєднання Фінляндії до СРСР. Як не умовляв фюрер радянського прем'єра увійти в положення воюючої й економічно зацікавленої у фінських і шведських поставках Німеччини, як не просив почекати хоча б рік чи півроку до укладення миру, Молотов був непохитний, висловлюючи рішуче нерозуміння: з якого дива Радянський Союз «повинен відкладати реалізацію своїх планів на шість місяців або на рік»?

25 листопада 1940 року Молотов передав до Берліна умови, на яких Радянський Союз був готовий приєднатися до Троїстого пакту для участі в спільному німецько-італо-японо-радянському проекті з перекроювання карти світу. Загалом Кремль виявив згоду підписати таку перспективну угоду Чотирьох держав, однак, непримиренно проявляючи дріб’язкову жадібність (відповідь від 25 листопада), наполягав на поступці Радянському Союзу Фінляндії (нам вже було обіцяно!), а також Балкан, у першу чергу Болгарії (вона «географічно розташована всередині зони безпеки чорноморських кордонів СРСР») і Румунії (або хоча б «відсутньої» частини Буковини), і Туреччини.

Того ж дня нарком оборони Тимошенко направив командуванню Ленінградського округу директиву про підготовку війни з «фінською комашкою». Директива ставила завдання «розгромити збройні сили Фінляндії, опанувати її територією» та вийти до Ботнічної затоки. Гельсінкі передбачалося «звільнити» на 25-й день операції.

Сталін був упевнений, що пов'язаний боротьбою з Британською імперією фюрер не зважиться на війну на два фронти та, як уже було не раз, піде на поступки.

Однак Йосип Віссаріонович прорахувався. Згода Берліна на ці умови означала б, що німцям надавалася лише можливість продовження затяжної боротьби проти Англії на заході Європи або в Африці при постійному посиленні Радянського Союзу в тилу Німеччини. Своєю позицією радянський уряд продемонстрував, що потреби зав’язлого у війні Райху, ясно позначені Гітлером, Кремль не хвилюють. Фюрер, який любив повторювати: «Ті, хто хочуть напасти на мене ззаду, повинні остерігатися», - почав повертатися до СРСР обличчям.

Ліміт дружби був вичерпаний, двом хижакам стало тісно в Європі. Сталін, довірлива душа, до самого останнього моменту не міг повірити у зраду союзника. В Москві майже два місяці чекали відповідної реакції Берліна, але продовження не було.

18 грудня 1940 року Гітлер підписав директиву № 21: «Німецькі збройні сили повинні бути готові розбити Радянську Росію в ході короткочасної кампанії ще до того, як буде закінчена війна проти Англії (варіант «Барбаросса»)». До Троїстого пакту приєднались Угорщина, Румунія і Словаччина. Півроку по тому Туреччина підписала з Райхом пакт «Про дружбу і ненапад».

Радянський Союз завдяки «мудрій політиці партії» залишився сам на сам з німецькою військовою машиною, не маючи жодного союзника або хоча б країни, що ставиться до нього з симпатією.

«Що ж насправді становить собою СРСР? - Задавався питанням кореспондент газети «Нью-Йорк ворлд телеграм» Рой Говард. - Незважаючи на величезну армію й величезні за своєю кількістю повітряні сили, СРСР на даний час… представляє собою втрачену надію. Він скинутий з рахунків як фактор при будь-якій найближчій комбінації сил проти фашизму»

(обратно)

В СІМ'Ї ВІЛЬНІЙ

Територіальні придбання 1939-1940 років обернулися для СРСР великим політичним програшем і міжнародною ізоляцією. Зайняті за згодою Гітлера «плацдарми» обороноздатності країни нітрохи не зміцнили, оскільки для цього й не призначалися.

Генерал армії Сандалов згадував, що радянські воєначальники були аж ніяк не в захваті від «нових позицій». Нарада командування БОВО в жовтні 1939 року проводилася з нагоди передачі справ начальником штабу округу:

«- На колишньому кордоні, - продовжував Пуркаєв, - ми мали потужні укріплені райони, та й безпосереднім противником тоді була лише Польща, яка поодинці напасти на нас не зважилася б, а в разі її змови з Німеччиною встановити вихід німецьких військ до нашого кордону не становило б труднощів. Тоді у нас був би час на відмобілізування та розгортання. Тепер же ми стоїмо лицем до лиця з Німеччиною, яка може потай зосередити свої війська для нападу. При цьому не можна забувати, що німці захопили у Варшаві документи Генерального штабу польської армії: розташування всіх військових об'єктів у Західній Білорусії їм добре відоме. І ще одне важливе міркування: на території Західної Білорусії є люди, вороже налаштовані до Радянської влади. Німецьке командування постарається широко використовувати їх у розвідувальних і диверсійних цілях.

- Послухаєш вас, Максиме Олексійовичу, і починаєш вірити, що висунення військ округу в Західну Білорусію з військової точки зору більш ніж невигідне, - зауважив Климовський.

- Прошу зрозуміти мене правильно, - заперечив Пуркаєв. - Я хотів лише показати вам, що в новій обстановці для військ округу мінусів значно більше, ніж плюсів, але це явище тимчасове. Якщо як слід узятися за справу, мінуси відносно швидко можуть перетворитися на плюси».

Однак мінуси так і не перетворилися на плюси. Оскільки в планах радянського керівництва це були всього лише проміжні рубежі, про оборону яких серйозно не думали.

«Так вийшло, що після поїздки Молотова до Берліна не тільки не було зроблено висновків про необхідність готувати країну до швидкого неминучого зіткнення з гітлерівською Німеччиною, - стверджував А.І. Мікоян, - але, навпаки, був зроблений висновок про можливість подальшого розвитку радянсько-німецького співробітництва… Був утрачений дорогоцінний час між поїздкою Молотова до Берліна в листопаді 1940 року і червнем 1941 року».

Буквально відразу після повернення Молотова інструктував ленінградський партійний актив A.О. Жданов: «…Політика радянської держави полягає в тому, щоб у будь-який час розширювати, коли випаде це можливим, позиції соціалізму. З цієї політики ми виходили за минулий рік, вона дала розширення соціалістичних територій Радянського Союзу. Така буде наша політика й надалі».

Так до якої війні готував країну товариш Сталін? А він і не приховував: «Ми розширюємо фронт соціалістичного будівництва, це сприятливо для людства, адже щасливими себе вважають литовці, західні білоруси, бесараби, яких ми позбавили від гніту поміщиків, капіталістів, поліцейських і всякої іншої наволочі».

І тому думали сталінські генерали й комісари не про захист Вітчизни - у пролетарів її немає, - а виключно про те, як на багнетах вони понесуть щастя народам Європи та Азії, як будуть допомагати трудящим Угорщини налагоджувати роботу ЧК і «пускати в розхід» ворожі класи, селянам Румунії - організовувати колгоспи, пролетарям Італії - націоналізувати заводи й експропріювати експропріаторів. Безграмотні партійні бонзи і зазірковані червоні полководці майбутню війну уявляли як суцільний Визвольний похід: ворожі армії розбігаються, захоплене населення при вигляді радянських танків співає і танцює, і квіти, квіти…

Поговоримо про щасливих білорусів і щасливих литовців, яких Червона Армія звільнила й від «гніту», і від «фашистської» окупації.

Радянізація нових областей проводилась уже відпрацьованими методами: націоналізація, конфіскація, розкуркулення, колективізація, класова боротьба і терор. Відразу після вступу радянських військ починала працювати репресивна машина, очищаючи міста й села від «ворожих елементів». Але були застосовані й деякі «новинки», наприклад, масова депортація; цей досвід став у нагоді при виселенні народів-зрадників. Причому на територіях Західної Білорусії та Західної України депортація проводилася поетапно, і перший ніс ясно виражений антипольський характер.

Слідом за «гнобителями» й агентами «шпигунських органів розвідки» найлютішими ворогами трудового народу були оголошені польські осадники і працівники лісової охорони. 5 грудня 1939 року Раднарком СРСР прийняв таємну постанову про їх виселення з західних областей України й Білорусії. 19 і 25 грудня Л. П. Берія направив відповідні директиви органам НКВС УРСР і БРСР.

У свою чергу нарком внутрішніх справ УРСР Л. Цанава поставив завдання начальникам обласних управлінь «негайно приступити й до 5 січня 1940 року закінчити складання точного обліку всіх осадників та членів їх сімей, які проживають на території області за формою, що додається. Облік провести під слушним приводом, не піднімаючи шуму й не розшифровуючи мети проведеного обліку. Таким приводом може бути облік об'єктів оподаткування їх господарств. Для проведення операції в кожній оперативній дільниці (охоплює 250-300 сімей) організувати оперативні трійки, очолювані начальником повітового НКВС чи оперативним працівником, спеціально відрядженим з обласного НКВС… Особливо злісних осадників, щодо яких є матеріали їх антирадянської діяльності в минулому або сьогоденні, заарештувати з наступним оформленням їхніх справ на особливу нараду, а сім'ї виселити в загальному порядку. Передбачити заходи до неприпустимості будь-яких ексцесів, контрреволюційних виступів і волинок при проведенні вилучення й виселення осадників… Ще раз нагадуємо, що при проведенні обліку та розробки оперативних заходів повинна бути дотримана виняткова конспірація, щоб запобігти можливості втечі осадників».

Заздалегідь була розроблена й інструкція про порядок проведення операції по виселенню: «Коли з'ясовуються попередні підсумки обшуку, осаднику (ліснику) і всій родині пропонується одягнутися, після чого оголошується, що за рішенням уряду вони переселяються в іншу область (куди - не кажуть). Виселеним роз'яснюється, що в новому місці проживання їм буде надане житло та можливість роботи. Пропонується зібрати речі, дозволені до вивозу: одяг, білизна, взуття, постіль, посуд столовий, чайний, відра, продовольство з розрахунку місячного запасу на сім'ю, невеликий господарський і побутовий інвентар, гроші (сума не обмежена) та побутові цінності, скриня або ящик для упаковки. Загальна вага не більше 500 кг на сім'ю». Причому все це потрібно було зібрати спросоння («всій сім'ї пропонується одягнутися»!) за 2 години. Від працівників НКВС необхідно «не допускати в жодному разі утворення натовпу» біля будинків виселених, «діяти необхідно у всьому твердо й рішуче, без зайвої суєти, шуму й паніки».

29 грудня Берія доповів Сталіну про повну готовність «до проведення операції по виселенню осадників і працівників лісової охорони». На вузлових станціях були підготовані ешелони «в складі 55 вагонів, обладнаних по-зимовому для людських перевезень», чекістські сили підкріплені червоноармійцями і прикордонниками. Акція почалась одночасно в Білорусії та Україні 9 лютого 1940 року о 21.00 і закінчилась увечері наступного дня. До цього часу в Білорусії в 1940 вагонів було завантажено 6064 сім'ї осадників і 3746 сімей лісників, загальною чисельністю 53 тисячі осіб. Всього ж на спецпоселення в тайгові райони країни було відправлено понад 137 тисяч осадників і членів їх сімей. Там у них було тільки одне право і один обов'язок: «займатися суспільно корисною працею на роботах», що надаються їм підприємствами відповідних наркоматів і відомств. Це, на думку Сталіна, найкраще відповідало їх «національним особливостям».

15 лютого Цанава інформував Москву і першого секретаря Пономаренка про успішне завершення операції: заарештовано 307 осіб, вбито 4 особи й репресовано після операції 197 осіб.

Залучений в якості добровільних помічників сільський актив з числа середняків і бідняків заходи Радянської влади всіляко підтримував і з задоволенням брав участь у виселенні «сволот». Це був той короткий період відразу після виборів, коли на зміну Тимчасовому управлінню до влади прийшли національні кадри - братам-білорусам і братам-українцям дозволили трохи «попанствувати» і звести рахунки зі своїми «гнобителями».

Учасник львівського підпілля так характеризував період «українізації»: «Після оголошення про приєднання Малої Польщі до СРСР у середині листопада 1939 року почалася стрімка насильницька українізація краю. З установ прибирали поляків, керівні пости зайняли чиновники, надіслані з СРСР, українська й російська мови стали офіційними, єврейську мову терпіли, польської не визнавали.

Українізація проводилася за активної участі комуністичних і русофільських українців, які ставилися до поляків набагато нетерпиміше, ніж росіяни й українці, які прибули з СРСР. По всьому місту були збиті польські написи (магазини, вулиці, установи), але, проте, залишені єврейські.

Українізовано освіту, залишилося лише невелике число польських шкіл з обов'язковим вивченням у них української мови. У вищих навчальних закладах викладання польською заборонено. Проводились періодичні примусові набори на роботу в СРСР, припинений обіг злотого, рубль став єдиним платіжним засобом. Оголошено про націоналізацію приватних осель… У всьому краї запанував економічний хаос».

«У зайнятих нами областях польська еліта викорчувана до 3 відсотків», - доповідав Райнгардт Гейдріх про роботу, виконану в генерал-губернаторстві.

«Польська інтелігенція повинна зникнути», - заявив Роману Татарському невідомий російський полковник.

НКВС і гестапо вирішували польське питання «в обопільній згоді», періодично збираючись на конференції та обмінюючись досвідом.

З Гродно, Бреста, Слоніма, Пінська, Новогрудка, Кременця, Володимира, Ковеля, Волині польське населення було вивезене практично повністю.

Проте:

«Період українізації тривав недовго. Розпочався період безоглядної русифікації, терору та керування органами НКВС, який триває. Цивільна адміністрація укомплектована новими направленцями з СРСР - росіянами та євреями, розпочаті колективізація й радянська економічна політика. Повністю перекритий кордон з німецькою окупаційною зоною. Проведена обов'язкова паспортизація населення, тільки той, хто має радянський паспорт, може отримати роботу, багато хто, незважаючи на всі старання, паспортів не отримали (представники заможних класів, члени польської адміністрації), утворився новий пролетаріат, позбавлений усяких прав. Завдяки масовій депортації вглиб Росії вирішена проблема біженців, які не мали радянських паспортів, - відправлені до Сибіру. Проведена реорганізація НКВС і міліції. Проведено призов у Радянську армію. Державною мовою сьогодні вважається російська, до єврейської ставлення толерантне, українська збереглася тільки в школі й театрі. В освітню програму включене обов'язкове вивчення російської мови, а львівський театр хоч і грає на українській мові, п'єси ставить виключно російські. Значно посилився терор щодо населення, особливо поляків, очевидно, з метою повної ліквідації польського елементу. Безперервні арешти…»

З весни 1940 року всі національності західних областей зажили «повнокровним життям». Селяни, які отримали землю й худобу поміщиків і осадників, раптом виявилися колгоспниками без землі та без худоби. В найкоротші терміни вкоренились у повсякденності всі атрибути радянського щастя: порожні прилавки й черги, комуналки і примусові мобілізації, жебрацька зарплата і трудодні, славослів'я на мітингах і шепіт на кухні, пошуки ворогів і арешти ночами, заборона на свободу пересування й закриття церков. Нарешті, всіх обдарували восьмигодинним робочим днем при семиденному робочому тижні та забороні самовільного звільнення з підприємств і установ.

У березні Політбюро прийняло рішення про розстріл польських офіцерів, поліцейських, жандармів, чиновників, членів «контрреволюційних шпигунських і диверсійних організацій», які перебували у в'язницях і таборах військовополонених, - «без виклику арештованих і без висунення звинувачення».

У квітні - друга масова депортація, в ешелони вантажили службовців поліції, суду, прокуратури, діячів культури, священиків, учителів, лікарів, агрономів, «куркулів», членів політичних і громадських організацій, сім'ї раніше заарештованих «ворогів», безпаспортних біженців, польських комуністів ще старого, Комінтернівської гарту.

З донесень польського підпілля лондонському уряду:

«Депортація застосовується не тільки стосовно колишніх службовців державного апарату, місцевого самоврядування, землевласників, людей вільних професій, а буквально до всіх, без винятку. Кращим прикладом тому служить становище українців. Особливе ставлення до цього народу в перший період окупації було брехливим і типовим для комуністів маневром: «Ми прийшли вас звільнити». Як виглядає це «звільнення», українці дуже скоро відчули на власній шкурі. У вересні близько 80% українців позитивно поставилися до приходу Червоної Армії, але минуло небагато часу, й почалися перші арешти. Були схоплені та вивезені члени ОУН, найбільш відомих українських бойовиків розстріляли. В першу чергу окупанти прагнули ліквідувати активну частину українського суспільства.

Тому не дивно, що, наприклад, у селі Кобаки Косівського повіту українці під впливом комуністичних агітаторів спочатку вигнали православного попа й винесли з хат ікони. У грудні того ж року, в тих же Кобаках, викинули портрети Сталіна, а образи святих повернули в будинки. Свідченням радикальних змін є справа «голови» комітету, який з цього села був направлений до Києва для навчання. Повернувшись, він виголосив захоплену промову про Радянську владу. Люди його висміяли. Після чого «голова» виголосив іншу мову про те, як ідуть справи насправді, й тієї ж ночі здійснив самогубство. Приклад приватний, проте добре ілюструє радикальну зміну ставлення українців до окупантів. Це підтверджується масовим вивезенням українців разом з поляками…

Смертність серед депортованих була тим більш високою, що встановилися сильні морози, а зупинки на деяких проміжних станціях неодноразово тривали до 5-6 днів. Під час транспортування трупи просто викидали у вікно. Інформатор, що їхав з Луцька, бачив з вікна вагона велику кількість непохованих мертвих тіл, що по кілька днів лежать уздовж колії, позначаючи страшний шлях більшовицької депортації…

На вокзалі відокремлювали батьків від дітей, чоловіків від дружин, не дозволяючи їм навіть попрощатися. Відсутність людяності й варварські поняття, насаджені азіатським комуністичним вихованням, визначають ставлення влади до населення. Характерним прикладом є здивування, яке висловив один з радянських чиновників у Львові при вигляді відчаю розділених польських сімей. Цей чиновник сказав: «Чого ви плачете? Ось ми кожні п'ять років, а то й частіше, переїжджаємо з одного кінця Союзу в інший. Не маємо майна, не маємо будинку. Їдемо, займаємо чиєсь житло і знову їдемо.

А що не їдете з дружинами, ще краще, знайдете інших. Діти? Так і дітей заведете знову».

Така психологія вихованців радянського ладу. І такими вони керуються принципами…

Настрій українців почав змінюватись у лютому 1940 року у зв'язку зі зміною курсу радянської політики на території Малої Польщі, а загальний поворот настав у березні 1940 року, коли більшовики почали проводити примусову колективізацію села. Українські селяни чинять опір створенню колгоспів, за що масово висилаються цілими селами вглиб СРСР, також як і польські селяни. Зараз українці перейшли до конспірації й таємної боротьби з Радами, спираючись на німців…

Відносно стерпні умови життя, які існували в перші місяці після вторгнення радянських військ, давно відійшли в минуле. Життя стало нестерпним, а в деяких аспектах навіть гіршим, ніж під німецькою окупацією. Красномовним симптомом здійснюваних тут змін може бути той факт, що навіть євреї втікають з-під радянської окупації під німецьку…»

Наприклад, близько 2000 євреїв пішло на той бік Бугу з Бреста, їм здавалося, що гірше ніде бути не може. 14 квітня 1940 року перший секретар Брестського обкому М. В. Кисельов на 1-й міській партійній конференції зробив доповідь «Про очищенні міста від ворогів народу й соціально чужих елементів»:

«Велика група офіцерів, поліцейських, жандармів, провокаторів була виловлена в перші дні визволення Робітничою гвардією. Вся ця група ізольована органами НКВС. В наступний час наші славні прикордонники та органи НКВС викрили та ізолювали велику кількість переховуваних ворогів народу - керівників фашистських партій, шпигунів, диверсантів. Були викриті цілі повстанські контрреволюційні групи, які ставили завданням вести збройну боротьбу з Радянською владою. Були розкриті молодіжні контрреволюційні організації, які тулилися в колишніх гімназіях (контрреволюційність гімназистів полягала в тому, що у відповідь на люту пропаганду безбожництва та лекції про Павлика Морозова вони придумали такий жарт: вішали в класах між портретами Леніна і Сталіна розп'яття, кажучи при цьому: «Господь Ісус знову висить між двох негідників»), технічної залізничної школи. Ці контрреволюційні організації молоді мали в себе зброю, зашиту в диванах, матрацах, закопану в землі.

Велика робота нашими чекістами й усією партійною організацією була проведена з виселення осадників, працівників лісової і сторожової охорони. У цій роботі протягом кількох днів приймала участь вся партійна організація… По місту й області було виселено понад 1000 сімей цих заклятих ворогів, і не було жодного ексцесу… Характерною є ще одна обставина - при виселенні осадників була дотримана по-більшовицькому конспірація. За кордоном про виселення дізналися лише через два тижні. Серед наших комуністів не виявилося жодного базіки, які іноді бувають небезпечнішими за ворогів…

9 квітня по місту була проведена операція з виселення повій. Повії, особливо в нашому місті, надзвичайно небезпечний елемент. Там, де живуть повії, найчастіше в'ють собі гнізда іноземні шпигунські органи розвідки. Виселивши повій, ми позбавили місто від розповсюдження венеричних хворіб, значно ускладнили роботу іноземної розвідки.

Вчора, 13 квітня 1940 року, була проведена робота з виселення сімей репресованих і військовополонених офіцерів, поліцейських, жандармів, керівників фашистських партій, провокаторів і шпигунів. Чистішим стає повітря в нашому прикордонному місті, легше стає жити і працювати трудящим після такого очищення міста».

Населення Бреста перед навалою Кисельових становило 55 тисяч осіб.

«Однак слід нагадати про підвищення пильності. Вороги ще не всі вислані, вороги ще залишились, і вони будуть засилатись до нас іноземними державами. Декого з наших комуністів вороги обплутали. В колишнього працівника Брестського райкому комсомолу т. Радзевича вони викрали партквиток, залишивши йому, роззяві, на пам'ять тільки обкладинку від партквитка… Працівник міськвиконкому член партії т. Кулешов зійшовся й жив деякий час з однією жінкою (можливо, гарною, як деякі запевняють). Згодом було встановлено, що ця жінка виявилася шпигункою і була вилучена органами НКВС. Тов. Кулешов, правда, сам допоміг її викрити…

Вороги дають про себе знати в нашій області та місті в багатьох проявах.

Вбивство активіста робітника спиртзаводу в листопаді місяці - це справа рук ворогів.

Пожежа на толевому заводі в грудні місяці - це справа рук ворогів.

Днями в одній школі була спроба отруїти фосгеном (?!) цілу групу учнів - це теж справа рук ворогів.

Провокаційні чутки, контрреволюційні листівки, що розкидаються в деяких місцях у день виборів депутатів Народних зборів, контрреволюційні написи на стінах, парканах - це теж ворожа робота».

Останній ешелон з депортованими вирушив з Бреста 21 червня 1941 року (а в 1943 році білорусів з Сибіру завозили в прикаспійські степи, на місце виселених у Казахстан калмиків, не втомлювався товариш Сталін шукати сприятливий ґрунт для «процвітання народів»).

Всього в 1939-1941 роках на території західних областей Білорусії й України було репресовано 10% населення всіх національностей.

У Прибалтиці все проходило аналогічно, тільки не було загравання з братами-слов'янами й колективізацію провести не встигли. За іншими пунктами плани партії були виконані й перевиконані. Вночі з 13 на 14 червня 1941 року чітко й організовано хлопці з гарячими серцями, але холодними головами провели першу депортацію.

«В один вагон заштовхували до 40 осіб, - пише А. Рей, - вагони були так переповнені, що людям доводилося по черзі лягати на підлогу, щоб поспати. Двері «завантаженого» вагона закривалися зовні залізною скобою. Потяги супроводжувались енкавеесниками й солдатами Червоної Армії і по три дні стояли на станціях, поки офіцери НКВС готували свій звіт. Весь цей час депортовані не отримували води та їжі. Деякі взяли з собою їжу, але того, що не буде навіть води, ніхто не передбачав. Знемагаючи від спраги під гарячим літнім сонцем, люди тягнули руки через залізні прути вікон, благаючи дати їм поїсти, а частіше - попити. Їх благання не знаходили відгуку, сторожа відмовлялася відчиняти двері або передавати воду у вікно. Деякі від спеки та спраги втрачали розум, маленькі діти вмирали, вагітні жінки завчасно народжували дітей на брудній підлозі вагонів, але охоронці цього не помічали. Не прибирали ні трупів, ні божевільних. Лише кілька днів тому, коли поїзди вже перетнули естонський кордон, вперше були відчинені двері, і в'язням дали трохи води та рідкого супу».

З доповідної записки НКДБ СРСР від 17 червня 1941 року: «Підбито остаточні підсумки операції з арешту й виселення антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елемента з Литовської, Латвійської та Естонської РСР. По Литві: заарештовано 5664 особи, виселено 10 187 осіб, всього репресовано 15 851 особа. По Латвії: заарештовано 5625 осіб, виселено 9546 осіб, всього репресований 15171 особа. По Естонії: заарештовано 3178 осіб, виселено 5978 осіб, всього репресовано 9156 осіб. Усього по трьох республіках: заарештовано 14 467 осіб, виселено 25 711 осіб, всього репресовано 40 178 осіб». Усе це, зрозуміло, без врахування тих, кого репресували з липня 1940 року в індивідуальному порядку, наприклад, майже в повному складі уряди й буржуазні парламенти з президентами і спікерами на чолі.

Втрати політичного керівництва Естонії: «Заарештованими й депортованими були президент Естонської республіки К. Пятс, 9 з 11 міністрів, 50 з 60 членів різних складів естонського уряду, 250 з 308 членів естонського парламенту, головнокомандувач збройних сил генерал І. Лайдонер і 25 з 28 генералів, як на дійсній службі, так і у відставці».

(Всі три уряди - естонський, литовський і латвійський - у повному складі з дружинами, дітьми, батьками, братами, сестрами, зятями, нареченими - загалом, з усім ближнім родинним колом в 1940 році були спочатку вислані в Тамбов, Сизрань, Саратов та інші міста російської глибинки, причому вже під час депортації дотримувалася сувора ізоляція. Там вони жили не на волі і не в тюрмі, а якось так, відвезли їх і вивантажили там, поселили в якихось квартирах, гуртожитках, а з початком війни успішно заарештували й посадили за звинуваченням у шпигунстві. Їх возили з в'язниці до в'язниці. Сиділи вони до весни 1952 року, головним чином в одиночних камерах внутрішніх тюрем Кірова й Іваново та називалися «номерними ув'язненими». Номерні ув'язнені не тільки утримувались без імен і прізвищ, але навіть сам факт їхнього утримання був таємницею. «Під час Сталінградської битви мене відвезли в Москву, - згадував колишній міністр закордонних справ Литви Урбшис, - там перебував 10 днів в одиночках, після закінчення яких попередили - з цього дня нікому свого прізвища не кажи, будеш називатися шостим номером, коли запитають прізвище - кажи цей номер».

В інструкції «Про режим і порядок утримання номерних ув'язнених» у внутрішній в'язниці Управління МДБ по Івановській області йшлося: «На начальника в'язниці, його чергових помічників і наглядацький склад покладається: збереження в таємниці самого факту утримання у внутрішній в'язниці номерних ув'язнених; збереження в таємниці їх імен, прізвищ, минулого, походження…»

Головним чином «особливорежимні ув'язнені» в тюрмах просто повмирали або розбили собі голови об стіни. Так, в Івановській в'язниці збожеволіли президент Естонії Костянтин Пятс і його син, який невдовзі помер у Бутирській в'язниці.

У травні 1952 року всіх «номерників», які залишилися живими, відправили в Москву на Луб'янку. Після недовгого засідання Особливої наради вони отримали «законний» вирок - 25 років тюремного ув'язнення. Відбувати термін прибалтійських керівників і членів їх сімей направили у Владимирську в'язницю Головного управління держбезпеки, де вони як і раніше залишалися номерними ув'язненими. Ось неповний список: № 1 - Меркис Атанас Карлович, прем'єр-міністр Литви, № 2 - його дружина Меркис (Меркене) Марія Антонівна, № 4 - їх син Меркис Гедемін Атанасович, № 5 - Урбшис Юозас Казимирович, міністр закордонних справ Литви, № 6 - Урбшис (Урбшене) Марія Францівна, дружина, № 7 - Мунтерс Вільгельм Миколайович, міністр закордонних справ Латвії, № 8 - Мунтерс Наталія Олександрівна, дружина, № 9 - Балодіс Яніс Петрович, військовий міністр Латвії, № 10 - Балодіс Ельвіра Юліївна, дружина, № 11 - Лайдонер Йоган Якович, головнокомандувач естонської армії (помер у тюрмі 16.06.1953), № 12 - дружина Лайдонер Марія Антонівна, № 30 - Стульгінскіс Александрас, перший президент Литви, № 31 - Шілінгас Стасис, міністр юстиції, член Державної ради Литовської республіки, № 32 - Тонкунас Юозас, міністр освіти Литви.

У 1956 році вцілілих просто вигнали з в'язниці. Цю історію абсолютно чудово розповів Сергій Пархоменко, який зустрічався з Урбшисом: «Не звільнили, не помилували, а просто вивели на вулицю ось у цих робах, після відповідно там 15 років сидіння головним чином в одиночних камерах, останні два або три роки в камерах загальних. Вивели на вулицю і сказали: «Ну, йдіть, куди хочете, тільки повертатися додому вам не можна. А так можете йти. Ну, куди-небудь тут неподалік». Ні документів, ні одягу, ні грошей, ні їжі, ні води, ні черевиків, ні кепок. Ну, й ось ця компанія бомжів опинилася на вулиці в місті Володимирі в 1956 році. Кілька днів вони просто так побомжували по вулицях, потім випросили трошки грошей, просто випросили в перехожих, пішли на центральний поштамт і послали телеграму в уряд з проханням, ну, що-небудь для них придумати. Або повернути їх до в'язниці, або видати їм документи, або дозволити їм повернутися на батьківщину, або поселити десь тут, але як-небудь. Вражаючим чином їх телеграма дійшла до адресата. Правда, відповідь вони отримали нешвидко, вони отримали її приблизно через півтора місяця, на які - ці півтора місяця - повернулися, попросилися назад до в'язниці. Розумієте, після 15 років сидіння в тюрмі вони повернулися назад у в'язницю, постукали у ворота й попросили, щоб їх пустили тут якось пожити, поїсти і так далі. Люди похилого віку насправді. Вони всі у кращому випадку там 900-х років народження, а багато 1880-х - ну, власне, що означає багато, їх всього було, як ми з вами розуміємо, зо 6-8 осіб, я вже не пам'ятаю точного складу. Ось Урбшис, власне, один з них - людина, з якою я розмовляв.

Так от, приблизно через півтора місяця прийшла відповідна телеграма у в'язницю, де вони в цей момент знаходилися. І їм дозволили видати довідки - не паспорти, а такі довідки про те, що вони звільнені. У цих довідках не містилося нічого - ні звинувачення, ні вироку, ні помилування, нічого. Ось як їх у 1940 році забрали; у 1956-му - відпустили, вигнали. І їм дозволили роз'їхатися по маленьких містечках Владимирської області. І ось Юозас Урбшис опинився в місті Вязники касиром у лазні, де він якось і пропрацював кілька років, самотній. Йому не дозволяли повертатися, не дозволяли виїхати з цих Вязників. У якийсь момент він прийшов до бібліотеки і несподівано згадав, що він читає французькою мовою. Він там знайшов зовсім випадково книжку Флобера «Мадам Боварі», і він її взяв та переклав на литовську мову. Тому що він ще заодно згадав, що він ще й литовську мову пам'ятає. Ось. І він цей переклад послав єдиному литовцеві, як йому здавалося, який мав би бути живий та який мав би пережити ці всі обставини війни та радянської влади і так далі, композитору Чюрльонісу. Послав він йому, ну, якось - Литва, Чюрльонісу. Приблизно як Кремль, Леніну. До того моменту, якщо я правильно пам'ятаю, Чюрльоніса вже серед живих не було, але була його вдова живою. Вона дивовижним чином отримала цей конверт, згадала цю людину, який був міністром закордонних справ литовського уряду, знаменитою в Литві людиною, важливим, видатним, впливовим політиком, який вів свого часу переговори й зі Сталіном, і з Гітлером. Час такий був. І він, між іншим, підписував від імені литовського уряду угоду про вступ до Литви радянських військ. Ну, ось так вийшло - що саме йому це було довірено як міністру закордонних справ. Ось, і ця сама вдова Чюрльоніса багато років домагалась дозволу йому повернутись у Литву, де він і дожив до дев'яносто якогось року, коли ми з ним познайомились».)

Всього за один рік «щасливого життя» в 1940-1941 роках близько 125,5 тисяч осіб з Балтійських держав були страчені, депортовані або примусово вивезені в Росію на роботи.

9 липня 1940 року Молотов підписав постанову «Про діяльність військових трибуналів на території Бесарабії та Північної Буковини». В результаті «прифронтової зачистки» 22,5 тисячі жителів Молдавської РСР були депортовані до Сибіру. За період з липня 1940 по червень 1941 року політичним репресіям піддали близько 70 тисяч осіб утвореної Чернівецької області та нових районів Одеської.

І тут народ, ледь пригубивши «комуністичного раю», побіг у «боярську» Румунію.

«Частина селян найближчих чотирьох сіл Глибоцького району Чернівецької області, - доповідав Сталіну 1 квітня 1941 року перший секретар компартії України М. С. Хрущов, - попрямувала до районного центру - село Глибоке з вимогою відправити їх у Румунію… Два дні тому кілька груп селян з такою ж вимогою приходили до райвиконкому Сторожинецького прикордонного району. З'ясувалося, що їх підбурювали куркулі й гардисти. Виявлені підбурювачі заарештовані… Близько 19 години 1 квітня натовп 500-600 осіб у Глибоцькому районі намагався прорватися до Румунії. Прикордонники відкрили вогонь. У результаті, за попередніми даними, близько 500 осіб убиті й поранені, інші розбіглися. За кордон ніхто не прорвався». Йосип Віссаріонович загалом залишився задоволений, але Микиту Сергійовича все ж покартав за методичні помилки: «Стріляти в людей, звичайно, можна, але стрілянина не головний метод нашої роботи».

Таким ось чином «зміцнювалася безпека» країни, а мінуси «перетворювалися на плюси». В результаті до 22 червня 1941 року війська прикордонних округів перебували на ворожій їм території, з населенням, значна частина якого вже збирала квіточки для солдатів Вермахту. В західних областях України знову активізувалися загони українських націоналістів, у Прибалтиці викопували гвинтівки «айзсарги» та бойовики інших воєнізованих організацій. Жителі прикордонних районів абсолютно безкорисливо постачали німецьку розвідку даними про дислокацію радянських частин і командних пунктів.

Коли Гітлер, до сутички з яким, як нас запевняють, Сталін невпинно готувався, все-таки «віроломно» напав, у що, як знову ж таки доводять, Сталін не вірив, з'ясувалося, що в спину Червоній Армії стріляють і «щасливі литовці», і «щасливі українці».

В донесеннях політвідділів повідомлялося про масове дезертирство призовників із західних областей України і Білорусії. Ці призовники, організуючись у збройні загони, знищували дротовий зв'язок, нападали на тили, штаби та підрозділи Червоної Армії або цілими підрозділами переходили на бік Вермахту.

«У місті Львові членами української націоналістичної організації піднята паніка - організований напад на в'язницю, звідки випущені політичні в'язні. Цими ж оунівцями пошкоджений зв'язок між частинами 6-ї армії та управлінням фронту». На ділі жителі міста підняли натуральне повстання напередодні відступу зі Львова радянських військ. Вся Прибалтика, за винятком поспішно зниклої «народної влади», виявилась у складі «п'ятої колони». «В Каунасі, - із задоволенням зазначав у щоденнику генерал Гальдер, - у наші руки потрапили у повній цілості великі продовольчі склади та підприємства харчової промисловості. Вони перебували під охороною литовських загонів самооборони». Справжні вуличні бої розгорілися в Ризі.

У повному складі дезертували національні стрілецькі корпуси. З них вийшли одні з найстійкіших дивізій СС.

У такій обстановці смоленським і рязанським хлопцям, що вмить розгубили віру в своїх командирів і в прозорливість кремлівських вождів,, зовсім не було резону вмирати за який-небудь Алітус або Здолбунів. І це теж одна з причин літнього розгрому, який так майстерно підготував «найбільший стратег усіх часів і народів».

І не було в Прибалтиці та Бесарабії ніякого партизанського руху (партизанки-молдаванки насправді збирали виноград), а якщо й воювали з німцями загони українських націоналістів і польської Армії Крайової, то зовсім не за Радянську владу.

В ході війни Сталіну знову довелося виторговувати в нових союзників ті ж території, які свого часу він виторгував у Гітлера, був час, навіть від Другого фронту відмовлявся, аби не дотримуватися Атлантичної хартії. Однак домовилися. Тільки в 1944 році заплатити довелося набагато дорожче.

Так, з відходом Вермахту не закінчилася війна на Україні.

Ледве вступивши на Правобережжя, радянські бійці з подивом і образою виявили, що битися доводиться не тільки з німцями, але й зі звільненими українцями. Перші зіткнення між РСЧА й Українською повстанською армією почалися вже на Лівобережній Україні. На західних землях їх кількість різко зросла.

У 1941-1944 роках УПА вела боротьбу з німцями, загонами польської Армії Крайової і радянськими партизанами. Програмні засади українських націоналістів на створення незалежної Української держави неминуче вели й до конфронтації з радянськими військами. Червона Армія, у свою чергу, не могла миритися з тим, що в її тилах активно діють антирадянські збройні загони, які вчиняють напади на її підрозділи.

Активні антиповстанські дії почалися незабаром після того, як був смертельно поранений генерал Ватутін. У березні 1944 року 1-й Український фронт виділив для цих цілей кавалерійську дивізію, посилену 20 бронеавтомобілями й 8 танками. З березня на західноукраїнських землях з'явились і спеціально навчені війська, які мають досвід каральних операцій. З цього часу бере початок практика проведення чекістсько-армійських операцій, в яких спільно з підрозділами НКВС активно брали участь бойові частини Українських фронтів. У ході таких операцій у квітні-травні були знищені загони «бандерівців» у північних районах Тернопільської області. Після стабілізації лінії фронту боротьба в насиченій радянськими військами зоні не мала перспектив. У цей період командування УПА віддало наказ не вплутуватись у бої, берегти й накопичувати сили, активізувати ідеологічну роботу з українським контингентом у Червоній Армії. Негативний вплив підпілля на морально-психологічний стан особового складу турбував радянське командування набагато більше, ніж диверсійні акції.

Натхненний успішними операціями по депортації населення Кавказу і Кримського півострова, Сталін вирішив, що український народ теж заслуговує «покарання». Треба сказати, що спочатку Вождь намагався проявити гуманність і обійтися звичайними «процедурами». 7 січня 1944 вийшло розпорядження Наркомату внутрішніх справ, згідно з яким «усіх виявлених посібників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити в Чорногорський спецтабір (Красноярський край)». У зв'язку зі вступом Червоної Армій на західноукраїнські землі в березні того ж року в надрах все того ж відомства народився новий документ, в якому говорилося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що знаходяться на нелегальному становищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити в тилові райони СРСР». Тоді ж Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Уже в квітні генерал Сєров доповідав, що до переселення підготовлені 2000 сімей. Вони прямували в Красноярський край, здебільшого на підприємства гірничодобувної промисловості Норильського району. До цього часу Сталін прийняв рішення не розмінюватися на дрібниці.

22 червня 1944 з'явився наказ № 0078/42:

«…За останній час на Україні, особливо в Київській, Полтавській, Вінницькій, Рівненській та інших областях, спостерігається явно ворожий настрій українського населення проти Червоної Армії й місцевих органів Радянської влади. В окремих районах і областях українське населення вороже опирається виконувати заходи партії й уряду по відновленню колгоспів і здачі хліба для потреб Червоної Армії, хліб закопують у ями. У багатьох районах ворожі українські елементи, переважно з осіб, що переховуються від мобілізації в Червону Армію, організували в лісах «зелені» банди, які не тільки підривають військові ешелони, а й нападають на невеликі військові частини, а також вбивають місцевих представників влади. Окремі червоноармійці й командири, потрапивши під вплив напівфашистського українського населення і мобілізованих українців зі звільнених областей України, стали розкладатись і переходити на бік ворога. З вищевикладеного видно, що українське населення стало на шлях явного саботажу Червоної Армії та Радянської влади і прагне до повернення німецьких окупантів. Тому з метою ліквідації й контролю над мобілізованими червоноармійцями і командирами звільнених областей України

НАКАЗУЮ:

Вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів.

1. Виселення проводити:

а) у першу чергу українців, які працювали і служили у німців;

б) у другу чергу вислати всіх інших українців, які знайомі з життям під часнімецької окупації;

в) виселення почати після того, як буде зібраний урожай і зданий державі для потреб Червоної Армії;

г) виселення здійснювати лише вночі і раптово, щоб не дати сховатися оному і не дати знати членам його сім'ї, які знаходяться в Червоній Армії.

2. Над червоноармійцями і командирами з окупованих областей встановити наступний контроль…»

Нерозумні холопи винні були вже в тому, що три роки жили під німцями, не вимерли без рідної Радянської влади, а дозволили піддати себе «впливу фашизму». Просто працювали, сіяли хліб і ростили дітей, які ще майже півстоліття заповнювали анкети з підлим питанням: «Чи проживали ваші родичі на окупованих територіях?»

Справжність цього документа неодноразово піддавалася сумніву відразу після його опублікування. Проте колишній нарком внутрішніх справ України генерал В. С, Рясной у розмовах з Феліксом Чуєвом підтвердив, що такий наказ був і спочатку діяльно втілювався в життя: «Мені цей наказ привіз із Москви один із заступників внутрішніх справ. І було сказано, що за активну діяльність проти Червоної Армії з боку оунівців, виступи «боївок», за вороже ставлення до російського народу товариш Сталін наказав виселити всіх українців до відомої матері, а конкретніше - в Сибір… Кілька ешелонів мої молодці заповнили. Але потім цей наказ раптом зупинився». Це як сказати, депортації проводилися до 1952 року. За цей період, за українськими даними, з районів тільки Західної України на лісоповал і «будови комунізму» виселено близько 200 тисяч родин, що складає приблизно 800 тисяч осіб.

Із завершенням Львівської операції на Україні закінчився період німецької окупації. Головні сили Червоної Армії пішли на захід. Восени 1944 року УПА прийняла політичну декларацію, в якій заявлялося: «Ми за повне визволення українського народу від московсько-більшовицького та німецького ярма, за створення Незалежної Соборної Держави без панів, поміщиків, капіталістів, без більшовицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів».

Війна була оголошена. У ній УПА наперед була приречена на поразку, тому що не могла самотужки здолати могутню тоталітарну систему.

Радянська влада відразу дала зрозуміти, що вона повернулася всерйоз і надовго. Незабаром знову потягнулись ешелони в Сибір і на Далекий Схід з націоналістами й посібниками окупантів. Репресіям і арештам піддавалися всі, хто мав хоч найменший стосунок до ОУН або УПА, працював в органах німецької адміністрації, підозрювався в «націоналізмі». З метою зменшення повстанської «бази» проводилася масова мобілізація в армію. На призовні пункти повинні були з'явитися близько 700 тисяч осіб. Однак багато хто з них поповнили ряди повстанців. Тільки в Галичині 150 тисяч призовників не з'явилися на збірні пункти. Мобілізація чоловічого населення в районах Західної Україні набула характеру «полювання на людей». Військові частини оточували села, здійснювали масові облави, потім конвоювали «призовників» у спеціальні табори.

Виконуючи наказ Сталіна ліквідувати націоналістичний рух до кінця війни, уряд УРСР і наркомат внутрішніх справ до кінця 1944 року задіяли на боротьбу з УПА близько 200 тисяч солдатів внутрішніх військ, бійців партизанських (зокрема, ковпаківців) і каральних загонів. З грудня 1944-го по червень 1945 року були проведені три великомасштабні антиповстанські операції силами кількох дивізій за підтримки артилерії, танків та авіації. У січні 1945 року на Західній Україні побував глава уряду і секретар ЦК компартії М. С. Хрущов. Він провів у Львові кілька засідань з партійним і радянським активом, а також з керівниками силових структур, на яких зажадав прийняття найрішучіших заходів: публічно вішати спійманих повстанців, брати заручників, репресувати сім'ї учасників «бандитських формувань».

Втілюючи в життя вказівки Москви й Києва, органи внутрішніх справ і держбезпеки розгорнули на західноукраїнських землях масовий терор. У донесенні генерала Рясного вказувалося, що протягом 1944-1945 років було проведено 40 тисяч операцій, у ході яких убито 103 тисячі й затримано 125 тисяч повстанців, виявлено 83 тисячі осіб, що ухилялися від призову в армію. Оскільки кількість бійців УПА ніколи не перевищувала 80 тисяч, значну частину заарештованих і вбитих склали мирні жителі краю, які, правда, встигнувши відчути на собі принади соціалізму в 1939-1941 роках, у масовій більшості співчували ідеям повстанців.

Повернена влада вела себе не краще за німецьких окупантів і своїми діями підтверджувала найгірші побоювання. Майже 90 відсотків керівних працівників були надіслані з Росії та Східної України і не знали й не бажали знати місцевих особливостей, мови (народ і його дбайливці розмовляли на різних мовах, оскільки Галичина ніколи не входила до складу Російської імперії та російської більшість населення не знала), допускали серйозні помилки і зловживання. Нове керівництво форсованими темпами проводило «уніфікацію» краю у відповідності з радянськими порядками. Навесні 1945 року Сталін особисто затвердив план ліквідації греко-католицької конфесії, яка об'єднувала майже 5 мільйонів парафіян, які не підпорядковувалися Москві. Втілюючи план у життя, НКВС заарештував і заслав на каторгу главу уніатської церкви, 10 єпископів, 1400 священиків і тисячі вірян.

Після закінчення Другої світової війни в Москви з'явилися можливості наповнити непокірний край регулярними військами й організувати широкі каральні заходи: на території Західної України були розгорнуті Львівський і Прикарпатський військові округи. З числа колишніх фронтовиків формувалися рухливі групи - піші, кінні та механізовані. У всіх районних центрах були розміщені військові частини, з внутрішніх військ створювалися сильні гарнізони, з місцевих жителів набиралися каральні батальйони («ястребки»), до складу яких входили й колишні бійці УПА. Всюди вводилася комендантська година, переписувалося населення. Головним методом боротьби з УПА і підпіллям ОУН залишалися репресії, фізична ліквідація керівників опору, створення загонів провокаторів, акції залякування.

Протягом 1945 року загони УПА втратили 9 тисяч убитими і майже 24 тисячі полоненими. У «Великій блокаді» 1946 року для боротьби з «бандитами» був виставлений контингент майже в 60 тисяч осіб з танками та іншим важким озброєнням, але ліквідувати опір УПА-ОУН не вдалося. Незважаючи на втрати в живій силі, вивезення членів сімей до Сибіру, напруга опору Радянській владі не спадала. Тільки в 1945 році на Львівщині повстанці провели близько 3 тисяч збройних акцій, у ході яких було вбито близько 5 тисяч співробітників НКВС, бійців каральних батальйонів, партійних і радянських працівників. Всього в результаті відповідного терору Повстанської армії та підпілля українських націоналістів загинуло майже 30 тисяч громадян і до 20 тисяч військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників.

Наприкінці 40-х років націоналістичне підпілля зосередило свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Умови боротьби ставали все більш складними, рух пішов на спад. 5 березня 1950 року в сутичці під Львовом загинув командувач УПА Роман Шухевич.

Лише в середині 50-х років був остаточно придушений збройний опір на території Західної України та Полісся.

Втретє довелося звільняти Прибалтику - вже від самих прибалтів. Уже восени 1944 року загони «лісових братів» вступили у збройну боротьбу з військами НКВС, розмах і напруга якої наростала, перетворившись на справжню війну. В Литві чисельність партизанських загонів до весни 1945 року досягла 30 тисяч бійців. Загони були добре озброєні, мали свої штаби, чітке розмежування території військових дій. У 1946 році був створений Головний штаб. Для придушення опору в Литві були задіяні дві дивізії НКВС, регулярні частини Червоної Армії, загони винищувачів. У боротьбі з «лісовими братами» загинули кілька тисяч радянських бійців. Литовці втратили 50 тисяч, які загинули насильницькою смертю, в тому числі 20 тисяч партизанів. Аналогічні «неподобства» діялись у Латвії й Естонії.

Для того, щоб вирішити проблему кардинально, Рада міністрів СРСР прийняла постанову, згідно з якою з території Литви, Латвії й Естонії належало вислати куркулів разом з родинами, родини підпільників-націоналістів, засуджених і амністованих «бандитів», їх родини, а також родини, що надавали допомогу «бандитам». Геноцид на державному рівні планувалося провести як особливо таємну операцію під кодовою назвою «Прибій».

Наказ про початок акції віддав 12 березня 1949 року міністр внутрішніх справ СРСР Круглов. До Риги для керівництва операцією прибув заступник міністра оборони генерал-лейтенант Огольцов. У Таллінні справу взяв під контроль інший заступник міністра - генерал-лейтенант Блінов. У всі повіти були спрямовані спецуповноважені МДБ. До кордонів непокірної Балтії стягувались елітні формування внутрішніх військ, у тому числі підрозділи мотострілецької дивізії імені Дзержинського, роздавалася зброя партійному й радянському активу. Депортаційна армія налічувала понад 76 тисяч осіб.

Операція пройшла блискуче: до кінця березня з Естонії на вічне поселення було вислано 20 702, з Латвії - 47 322, з Литви - 29 180 осіб. Усього понад 92 тисячі, в основному жінок, дітей і старих. Чоловіки під гаслом: «Якщо помирати, то краще вдома», продовжували йти в ліси й відстрілювали парторгів, уповноважених, бійців винищувальних і каральних загонів, членів їх родин. Взаємна різанина тривала до 1952 року.

Знову доводилося втихомирювати, заарештовувати; депортувати, перевиховувати, розмивати національний склад масовим напливом істинно «радянських людей», щедро сіючи «зуби дракона», культивуючи ненависть до всього російського. Уже на початку 80-х на лекціях з «наукового комунізму» повідомлялося, що естонці - вимираюча нація, яка складає близько 40% населення Естонії. Правда, подавалося це як ілюстрація марксистської тези: чим культурніша нація та вищий її матеріальний добробут, тим гірше вона розмножується.

Населення західних областей СРСР не встигли вислати, асимілювати, знищити до кінця. Як і приручити. У радянському лексиконі міцно закріпилися поняття «западенці» і «прибалти» - люди, які не люблять Радянську владу і «старшого російського брата». Зрештою, без Великого Пахана зігнив огороджувальний паркан соціалістичної зони, проржавів колючий дріт, вертухаям набридло стирчати на вишках і захотілося на Канари. Народи Імперії і Соціалістичної табору якось відразу втратили інтерес до будівництва комунізму та розійшлися по національних квартирах.

Сьогодні в містах Західної України всі колишні вулиці Леніна або Радянські носять ім'я Степана Бандери. Молдавани викинули кирилицю й користуються латинським алфавітом. У Прибалтиці вшановують зовсім інших ветеранів, ніж у Москві. Причому перші вимагають за своє визволення компенсації, а другі - вічної вдячності.

Уродженцю глухого поліського села П. Д. Гаврилюку, який двадцять років животів під «польським гнітом» і з радістю зустрічав Червону Армію - ні, не квітами, підносив червоноармійцям бульбу та яблука, - на схилі життя допитливі студенти істфаку поставили запитання: «Як змінилося ваше ставлення, до Радянської влади за період 1939 -1941 років?»

Павло Данилович відповів по-селянськи просто: «Ми перестали її любити. Вона не виправдала наших сподівань».

(обратно)

Додаток

(обратно)

ЗУСТРІЧ З ГЕНЕРАЛОМ ҐУДЕРІАНОМ

З рукопису спогадів Героя Радянського Союзу

генерал-лейтенанта Семена Мойсейовича Кривошеїна

(1899-1978).

17 вересня 1939 року Червоній Армії був даний наказ виступити на допомогу братам-білорусам, які скніли під ярмом польських панів.

На початок цих подій я командував 29-ю окремою танковою бригадою, яка розквартирувалась у Старих Дорогах, недалеко від Бобруйська, прямо на Варшавському шосе.

За наказом командування до 17 вересня бригада зосередилася на захід від міста Слуцька і раннім ранком цього дня перейшла в наступ.

Польські жандарми і прикордонники намагались організувати опір, але потужним вогнем танків опір було зламаний. Бригада кинулася до Барановичів, де протягом ряду років споруджувався рубіж, насичений дотами, дзотами і броньованими ковпаками. Дротяні загородження в окремих місцях налічували до десяти рядів, подекуди вони були під електрострумом. За даними авіа- та наземної розвідки, в район Барановичів підтягувалися резерви пілсудчиків. Тому, незважаючи на те, що бригада вже виконала поставлене завдання дня й автомашини з пальним відстали разом з тилами бригади, я вирішив продовжувати наступ, стрімко увірватися в укріплений район, щоб не дати противнику приготуватися до оборони.

Викликавши комбатів, оголосив їм про рішення невідступно переслідувати противника. Командиру першого батальйону І.Д. Черняховському було наказано перекачати пальне з танків інших батальйонів у свої баки і через 30 хвилин виступити для зайняття Барановичів. Ми з'явилися в Барановичах абсолютно несподівано. Польські частини ще рухалися до укріплених точок або вивантажувалися з залізничних вагонів. Особливого опору ці частини не чинили, а ті, які намагалися чинити опір, були швидко розгромлені. В Барановичах ми взяли в полон до 2 тисяч осіб і направили їх у штаб нашої армії, якою командував Василь Іванович Чуйков. Командарм похвалив бригаду за ініціативу, наказав розвинути успіх у напрямку на Пружани. Тут бригада зупинилася на нетривалий техогляд і заправку машин.

Розвідка, вислана вперед під командуванням Володимира Юліановича Боровицького, секретаря партійної комісії бригади, незабаром повернулася з десятком солдатів і офіцерів німецького моторизованого корпусу генерала Ґудеріана, який встиг зайняти місто Брест.

Не маючи точних вказівок, як поводитися з німцями, я попросив начальника штабу зв'язатися з командармом, а сам з комісаром зайнявся з ними розмовою, яка ні до чого б не зобов'язувала. Розмова проходила в ленінському наметі, де на створених портативних стендах, поряд з показниками бойової підготовки і зростання промислової могутності країни, висіли плакати, що закликають до знищення фашизму. У багатьох німців були фотоапарати. Озирнувшись, вони попросили дозволу сфотографувати намет і присутніх у ньому. Один з них зняв на тлі антифашистського плаката нас із комісаром у групі німецьких офіцерів.

- Ну, Олексію Степановичу, - казав я пізніше комісару, - і потрапили ж ми з тобою в компанію! Як би нам не всипали за це.

- І не кажи, товаришу Кривошеїн, я й сам так думаю, - погодився зі мною комісар.

Нагодувавши німців наваристим російським борщем і шашликом по-карськи (все це гості уплітали з завидною старанністю), ми відправили їх додому, наказавши передати «гарячий привіт» генералу Ґудеріану. Я не припускав тоді, що незабаром сам буду мати з ним розмову.

До вечора був отриманий наказ: зайняти місто Брест. Зібравши командирів батальйонів, я пояснив, що нічним маршем нам доведеться пройти сто двадцять кілометрів і що в Бресті знаходиться моторизований корпус Ґудеріана, частини якого, ймовірно, зайняли й підступи до міста зі сходу по Варшавському шосе.

Треба думати, що німці не дозволять нам безперешкодно увійти в місто. Тому нам треба, пройшовши частину маршруту по шосе, згорнути на путівець і підійти до Бреста з півночі.

Через півгодини бригада рушила на захід. Вранці за декілька кілометрів від Бреста зробили привал. Розвідка донесла, що з півночі місто зовсім не охороняється. До одинадцятої години головні танки бригади підійшли до шосе Москва - Варшава з півночі. Злазячи з танка, я побачив, що якась німецька частина займає оборону фронтом на схід. Не встиг я стати на землю, як переді мною виросла постать німецького лейтенанта. Він нервово запитав німецькою мовою: «Що це за частина і куди рухається?» Я відповів йому, що якщо він хоче говорити зі мною, то нехай розмовляє російською. Лейтенант викликав до себе солдата-чеха й наказав отримати від мене відповідь на своє питання. Солдат гучно клацнув каблуками, переклав питання лейтенанта чеською. Я відповів йому, що бригадний генерал з ескортом танків рухається в Брест.

Після того як чех переклав мою відповідь, лейтенант, нервово жестикулюючи, сказав:

- У Брест їхати заборонено.

- Лейтенант не вміє поводитись у розмові з генералом, - сказав я. - Якщо він дозволить собі грубити мені й далі, то я арештую його і на танку відправлю до генерала Ґудеріана.

Мої слова привели лейтенанта до тями. Він старанно заклацав каблуками, вибачився, попросив зачекати хвилин десять, поки він доповість командирові полку.

- Добре, десять хвилин я тут затримаюсь, - відповів я і пішов вздовж колони.

Не встиг я обійти і двох батальйонів, як прибіг офіцер і доповів про прибуття коменданта міста. Я повернувся до свого танка, що стояв на чолі колони. Ще здалеку побачив групу німецьких офіцерів, що приїхали з комендантом. Вони стояли біля легкової машини військового типу.

Від групи офіцерів відокремився майор і, чітко карбуючи крок, пішов мені назустріч. Обличчя цього майора вразило мене своєю пихою. В кількох місцях воно було пошматоване шрамами. Холодні, сірі витрішкуваті очі дивилися поверх співрозмовника, нічого не висловлюючи. Не доходячи трьох кроків, майор зупинився, виголосив німецькою мовою промову про те, що він невимовно радий в моїй особі вітати славну Червону Армію й особисто мене, генерала цієї армії. Товстий полковник (напевно, один з білогвардійців), що стояв поруч з ним, переклав промову майора на російську мову.

Щоб не зганьбитись, мені довелося виголосити майже «демосфенівську промову».

Після рукостискань і представлень офіцерів, які приїхали з комендантом, зі штабом моєї бригади, комендант ввічливо запитав, куди я бажаю слідувати. Я відповів, що маю намір проїхати в місто та не розумію, чим викликана така затримка.

А хіба генералу невідомо, що згідно з підписаною угодою частинам Червоної Армії можна входити в місто тільки після 14 години? - одразу ж поцікавився комендант.

- Нічого не знаю про такі умови, - сказав я коменданту й додав: - Навіть якщо і є така угода, вона, як я вважаю, не має завадити мені відвідати генерала Ґудеріана й засвідчити йому свою повагу.

Комендант погодився зі мною і запропонував їхати в місто в його машині.

«Можливо, у відмові їхати на одній машині з цим запеклим фашистом порушуються якісь дипломатичні тонкощі?» - подумав я, слухаючи улесливе базікання перекладача.

Наказавши начальнику штабу почати рух танків у місто з 14.00, я пішов до машини коменданта, знаком наказавши своєму шоферу слідувати за мною. Я, звичайно, допустив явну помилку, поїхавши з фашистами один, без офіцерів штабу та охорони. Машина мчала зі швидкістю 80-100 км/год. Перед самим Брестом зліва до Варшавського шосе підходить інша шосейна дорога. По ній рухалась велика колона вантажних машин, які, в'їжджаючи на Варшавське шосе, перегороджували дорогу нашій машині. Комендантська машина мчала з попередньою швидкістю. «Підлаштували, гади! Стукне зараз вантажівка!» - блискавкою промайнуло в голові.

Буквально за два метри від вантажівки, що виїжджала на шосе, шофер різко загальмував, звернувши машину впритул до кювету. Комендант вилаяв лейтенанта, що висунувся з кабіни вантажної машини, яка тут же зупинилася, і ми поїхали далі. В очі впадав зразковий порядок в колоні вантажних машин: дистанція між ними трималася бездоганно, і на кожен сигнал нашої машини вантажівки швидко згортали вбік. На вулицях міста ми зустріли кілька вантажних машин із солдатами. Вони везли м'які крісла, дзеркала й великі клунки з якимось майном. Я вирішив, що німці везуть на вокзал награбовані речі. На моє запитання, чи передбачаються табелем для штабів німецької армії м'які меблі, дзеркала, комендант, після роздумів, відповів:

- Ні, звичайно! Це, ймовірно, якийсь жалісливий лейтенант допомагає красивій дамочці переїхати з однієї квартири на іншу.

- І для цього використовує казенні машини й солдатів? - здивовано запитав я. - У нас би йому було непереливки!

- Не думайте, генерал Ґудеріан за такі справи також по голівці не погладить.

- Так і повинно бути. Військова служба вимагає порядку, - сказав я.

Ми зупинилися перед великим гарним будинком, де розміщувався Ґудеріан зі штабом. На площі перед будівлею стояло кілька груп начищених, випрасуваних, чисто виголених офіцерів, вони про щось весело розмовляли. Всі чемно вітали коменданта й уважно розглядали мене, в запиленому шкіряному пальто і танковому шоломі.

Піднявшись на другий поверх, комендант попросив мене почекати в одній з кімнат, поки він доповість Ґудеріанові. Я вирішив зняти шкірянку і розмовляти з Ґудеріаном не як гість, що зайшов на хвилину, а як господар, начальник гарнізону міста Бреста.

Кілька хвилин я розглядав розвішані по стінах великого залу прекрасні картини Рембрандта, Ренуара; у проміжках між полотнами чудових французьких майстрів висіли портрети ошатних князів Радзивіллів, Сангушків, ясновельможних гетьманів Польщі Потоцького й Сапєги. Але ось у дверях залу з'явилася група військових. В оточенні офіцерів йшов маленький, сухенький генерал. Це й був Ґудеріан. Я піднявся назустріч. Генерал зупинився, почав промову. Спочатку старий лис заговорив про велику радість, з якою він в моїй особі вітає Червону Армію, потім проспівав дифірамби зростанню економічної могутності Радянської Росії, перейшов до перерахування заслуг Червоної Армії в боротьбі з численними ворогами, віддав належне «споконвічній дружбі з незапам'ятних часів» двох близьких сусідів - німців і росіян - і закінчив заздоровницею Червоній Армії.

Як старий досвідчений дипломат, я продумував слова у відповідь, поки літній полковник перекладав на російську мову промову Ґудеріана. Своє вітання я вимовив майже за тією ж схемою, що й Ґудеріан, але особливо хвалив дії його моторизованого корпусу в «операціях» в Австрії та Польщі. «Знаменно, - сказав я, - що автор теорії «танки вирішують все» особисто керує танковими боями німецької армії».

Після обміну промовами ми привіталися, сіли в крісла біля невеликого круглого столика. Розпочалася світська розмова двох «друзів-ворогів». Ґудеріан запитав про стан мого здоров'я і про здоров'я моєї сім'ї. Я похвалив його молодечий вигляд, його молодецьку ходу, чим він явно залишився задоволений, потім висловив упевненість, що і його родина перебуває в доброму здоров'ї. Потім обмінялися люб'язними запрошеннями: він кликав мене до Берліна, а я його - у Москву. Термінів приїзду ні він, ні я не уточнювали.

Спочатку розмовляли через перекладача, а потім перейшли на французьку мову, розмова потекла жвавіше. Ґудеріан сів на свого коника: став розповідати, що лягло в основу його книги «Увага, танки!» і скільки його, безумовно, правильна теорія зберегла німецької крові в минулих важких боях. Я ввічливо підтакував, але побіжно не забув зауважити, що теорія дій танкових ешелонів у всій глибині оборони противника не нова. Нагадав йому, що вперше вона була розроблена радянською військово-науковою думкою в першій половині 30-х років.

- Мені пам'ятається, - задумливо сказав я, - що статті про це з'явились і в німецьких журналах.

Старий, явно зачеплений за живе, на якусь мить зніяковів, але тут же взяв себе в руки і, залишивши мої зауваження без відповіді, став люто доводити, що в сучасному бою головне - танки. Про дії піхоти та артилерії відгукувався, як про неминуче зло. Захлинаючись, він говорив про перемогу над Польщею, звинувачуючи поляків у розв'язанні війни, описував роботу Генерального штабу Німецької армії як організатора і пропагандиста нових форм бою, в результаті яких досягнуто блискавичні перемоги в Польщі.

Я погодився, що в розвитку теорії сучасного бою заслуги німецького Генерального штабу безперечні, але щодо Польщі, зауважив я, мені пригадується прислів'я: «Лежачого не б'ють!»

- Я не розумію, дорогий генерале, - схвильовано сказав Ґудеріан.

- Це все дуже просто, - спокійно сказав я. - Кому невідомо, що польські правителі та вояччина схилялися перед усім французьким. Французька армія як у тактиці, так і в стратегії продовжує залишатися на рівні 1914 року, недооцінюючи нові засоби боротьби: танки й авіацію. Повіривши в міф про нездоланність лінії Мажіно, їхній Генеральний штаб досі спочиває на лаврах перемог Першої світової війни.

Погодьтеся, генерале, що розгромити пихатих польських генералів з їх відсталою, невеликою армією для добре підготовлених, озброєних сучасною технікою німців не становило особливих труднощів. Я дозволю собі засумніватися, - продовжував я, - що розгром польської армії був особливо важким для порівняно численних і добре підготовлених німецьких дивізій. Адже потужним танкам і авіації протиставлені війська з блискучими шаблями в руках. Не можна заперечувати того, що плани німецького Генштабу ретельно розроблені, але раз танки здійснювали щодня стокілометрові марші,отже, йшли без боїв. Я хотів ще раз нагадати про історичну істину, що ідеї глибокої операції детально ще в 30-і роки розроблені в Червоній Армії, у працях відомого нашого теоретика Тріандафілова. Про дії танкових груп в оперативній глибині противника з одночасним зламом всієї його оборони сказано було в статутах нашої армії ще в 1933 році…

- Дозвольте повернутися до розбору настільки цікавих історичних питань на нашій наступній зустрічі, - перебив мене Ґудеріан, бачачи, що його апломб і категоричність суджень на мене не діють. - Зараз я хотів би, з Вашого дозволу, уточнити питання про парад на вулицях Бреста на честь німецьких військ, що йдуть з міста, в честь великої дружби радянського та німецького народів.

- Дружба наших народів, дорогий генерале, не підлягає ніякому сумніву. Що ж стосується параду, про який ви тільки що зволили сказати, мені не все ясно. Який парад ви маєте на увазі? - запитав я.

І тут же перед моїми очима промайнула картина: генерал Ґудеріан виводить на парад полки, які два тижні відпочивали в Бресті. Солдати й офіцери начищені до блиску, матеріальна частина виблискує, а я веду по місту стомлених танкістів, що не встигли привести себе в порядок. Міські обивателі будуть казати: «Ось німці - справжня західна культура, в них порядок, дисципліна…» Ні, старий лицеміре, на парад ти мене не підіб’єш! - вирішив я.

- Як який парад? Парад німецьких військ і ваших славних танкістів, - відповів Ґудеріан.

- Пробачте, пане генерале, але я все ж вас не розумію. В моєму уявленні, парад військ - це іспит їх стройової злагодженості, підтягнутості та блиску форми. Але поміркуйте самі, генерале, хіба я можу вивести на парад свою танкову бригаду після 120-кілометрового нічного маршу? Парадна форма знаходиться в тилу, а ви зі свого досвіду знаєте, що тилові частини завжди далеко відстають від танкістів. «Аля гер ком а ля гер!» - «На війні як на війні», - кажуть французи. Я не можу вивести людей і танки без того, щоб не привести їх у належний вигляд.

- Якщо я правильно вас зрозумів, ви, генерал, хочете порушити угоду вашого командування з командуванням німецьких військ? - єхидно запитав мене Ґудеріан. «Бач, куди гне, гад!» - подумав я, але, ввічливо посміхаючись, відповів:

- Ні, угода, укладена моїм командуванням, для мене непорушний закон. Порушувати його я не збираюсь. Уклавши угоду, моє й ваше командування не мало на увазі влаштовувати такий парад, в якому одна частина військ буде дефілювати після тривалого відпочинку, а інша - після тривалого походу.

- Пункт про паради записаний в угоді, і його потрібно виконувати, - наполягав Ґудеріан.

- Цей пункт угоди ми з Вами повинні виконати так, - у категоричній формі запропонував я, - о 16 годині частини вашого корпусу в похідній колоні, зі штандартами попереду, залишають місто, мої частини, також в похідній колоні, вступають у місто, зупиняються на вулицях, де проходять німецькі полки, і своїми знаменами вітають прохід частин. Оркестри виконують військові марші.

Ґудеріан довго й багатослівно заперечував, наполягаючи на параді з шикуванням військ на площі. Бачачи, що я непохитний, він нарешті погодився із запропонованим мною варіантом, обумовивши, однак, що він разом зі мною буде стояти на трибуні й вітати прохід частин.

Отже, домовившись про парад, я збирався вже розпрощатися, але Ґудеріан попросив мене поснідати з ним. Зізнатися, мені дуже не хотілося затягувати цей візит, але, знову боячись зробити дипломатичну нетактовність, я погодився. Перейшли в іншу кімнату.

Церемонія сніданку була гранично проста. Група німецьких офіцерів, що супроводжувала нас, досить безцеремонно взялася за спиртне й закуску. Ґудеріан налив мені й собі по чарці горілки, перший тост проголосив за Червону Армію. Потім Ґудеріан підняв келих за моє здоров'я. Я відповідав тостом на тост. З'явився солдат зі срібним барильцем, в якому стояли пляшки замороженого шампанського. Ґудеріан попросив сусіднього молодого офіцера відкрити пляшку. Вдоволений увагою генерала, білявий німчик весь засяяв від задоволення і з великим знанням справи приступив до настільки «відповідальної» операції. Постріл злетілого в стелю корка покрився гучними оплесками присутніх і генерала Ґудеріана. Зігнувшись у напівпоклоні, молодий офіцер почав було наливати шампанське в келих Ґудеріана, але генерал відібрав у нього пляшку і сам налив вино насамперед у мій келих, а потім у свій. Офіцери подбали про себе самі. Ґудеріан урочисто підвівся і промовив довгий тост за процвітання Росії.

Посидівши кілька хвилин, я став дякувати за гостинність, маючи намір закінчити наше й без того тривале побачення. Але мене зупинив Ґудеріан і запропонував горнятко чорної кави.

- Дуже корисна, - сказав він, - для збудження серцевої діяльності.

Я відповів йому, що моє серце потрібно не збуджувати, а гальмувати, але горнятко кави випити погодився. Перейшли в наступну кімнату. Це була, очевидно, вітальня з безліччю м'яких диванів, крісел і столиків. За одним з них ми й розташувалися. Ґудеріан запропонував «по-домашньому відпочити». Під час люб'язних розмов за кавою мене невідступно переслідувала думка: «Чому цей старий лис намагається затягнути зустріч? Що він хоче з цього добути?» Ґудеріан докладно став розповідати про дії німецьких військ, особливо танкістів, при розгромі польських частин під Брестом, про великі втрати німецьких військ у цій операції, про величезні трофеї, які незламна німецька армія «з особливої поваги до Червоної Армії залишає в місті». До кімнати увійшли кілька генералів і вітали Ґудеріана. Я дивився на них і думав: «Ну, Кривошеїн, бував ти в різних компаніях, але в такій, «дружній» - ніколи!»

«Чому все-таки Ґудеріан тягне волинку?» - Знову промайнуло у мене в голові.

І раптом, як блискавка, сяйнула думка: «Поки ми тут розводимо тари-бари, настане вечір. У темряві складно займати пости, в тому числі й біля військових складів, важко організувати патрулювання в місті, кримінальники почнуть грабежі, населення скаже: «Поки в місті перебували німці, все було тихо й мирно; прийшли червоні, почалися грабежі».

«Ох ти, старий хитруне! Ось на чому хочеш зловити? Не вийде!» - подумав я й вирішив фінішувати. З ненавистю подивився я на своє горнятко чорної кави, потім відразу одним ковтком випив, рішуче встав і став прощатися.

Ґудеріан намагався затримати мене, почав нову версію про доблесті танкістів, але я вибачився, сказавши, що дослухаю його в Берліні.

- Зрозумійте, дорогий генерале, - з посмішкою пояснив я, - адже мені потрібно підготуватися до параду.

Колона моїх танків вже йшла по вулиці. Зупинивши головну машину, я дізнався, що йде четвертий батальйон. Наказав лейтенанту Мальцеву викликати через радіо начальника штабу. Через п'ять хвилин він з'явився. Я наказав йому на вихідних стрілках залізниці поставити танки, а танкістам для вигляду копирсатися в моторах, крім того, негайно розставити пости, організувати патрулювання, «оркестр» і четвертий батальйон приготувати для участі в параді. Підійшов комісар бригади й радісно обняв мене.

- Товаришу комісар, з чого б такі ніжності?

- Я думав, що не побачу тебе живого! - схвильовано відповів Ніколаєв, - «Навіщо пустив одного командира, потрібно було їхати разом! Адже вбити можуть, - поділився своїми переживаннями з начштабом і запропонував йому рухатися в місто. «Ні, - каже, цього робити не можна: комбриг наказав раніше 14.00 з місця не рухатися. А вбити командира фашисти можуть». Після такої «розради» я не знаходив собі місця. Сяк-так промучився до 13.00 і знову кажу начальнику штабу: «Рушай бригаду в місто!». - «Недобре порушувати наказ комбрига», - відповідає він. - «Подавай команду, я за все відповідаю». А в самого в голові різні варіанти крутяться. Сів я з Піддубним у головний танк, і поїхали. Під'їжджаємо до околиці, всі вулиці забиті людом, привітання, радість, сльози. Танки зупинилися, пройти неможливо. Люди лізуть прямо на танки, цілують, обіймають хлопців, пригощають яблуками, кавунами, молоком - ну, словом, усім, що є. Народ з червоними транспарантами та гаслами: «Геть панську Польщу!», «Хай живе Радянський Союз - визволитель білоруського народу від ярма польських панів!» З вікон і балконів багатьох будинків звисають цілі червоні полотнища. Я звернувся до народу з поздоровленням і побажанням щасливого життя в братній сім'ї радянських народів.

На мій танк піднявся старий селянин, у постолах і рваній свиті. Довго, по-селянськи докладно, розповідав він про гірку долю білорусів у панській Польщі.

Інший оратор - старий робітник - говорив про те, що в панській Польщі для отримання роботи недостатньо було мати кваліфікацію відмінного слюсаря. Потрібно було ще свідоцтво про благонадійність від поліції, довідки про проходження сповіді від ксьондза і рекомендації від фашистської організації «Стрілець».

Потім на танк піднявся учень старшого класу й зі сльозами на очах кричав, що вони більше не дозволять, щоб їх шмагали різками та били лінійками.

Така зустріч - доказ того, що нам тут раді, що нас вважають великими друзями, - сказав я. Це дуже добре. А щодо мене ти даремно турбувався. Тепер займемося підготовкою людей до проводів німецьких частин з міста. Через півгодини Ґудеріан буде пропускати повз он ту трибуну свої полки. Знайди, будь ласка, нашого капельмейстера, передай йому мій наказ, щоб шумів не менше за німців. Бачиш, що фашисти викомарюють.

За площею проходив німецький оркестр, осіб 80. Попереду солдатів з начищеними до блиску трубами, котрі виступали фрідріхівською ходою, простував незворушний капельмейстер з солідною, метровою палицею в правій руці.

Танковій бригаді оркестр за штатом не належить. Але взвод регулювальників у нас був навчений грі на духових інструментах. Він і був нашим оркестром.

О 16.00 я і генерал Ґудеріан піднялися на невисоку трибуну. Нас оточили офіцери

німецького штабу і нескінченно фотографували. Пішли головні машини моторизованих полків. Ґудеріан вітав кожну машину, прикладаючи руку до головного убору й посміхаючись. За піхотою пішла моторизована артилерія, потім танки. На бриючому польоті пронеслися над трибуною зо два десятки літаків. Ґудеріан, показуючи на них, намагався перекричати шум моторів:

- Німецькі аси! Колоссаль!

Я не втримався і теж крикнув у відповідь:

- У нас є кращі!

- О, так! - відповів Ґудеріан без особливої радості.

Потім знову пішла піхота на машинах. Деякі з них, як мені здалося, я вже бачив. Очевидно, Ґудеріан, використовуючи замкнуте коло прилеглих кварталів, наказав мотополкам демонструвати свою міць кілька разів.

Нарешті парад закінчився. Ми з Ґудеріаном стали прощатися.

- До швидкої зустрічі в Берліні, - сказав Ґудеріан, сідаючи в машину.

- До зустрічі в Москві! - відповів йому я.

Потрібно зважати, що ні він, ні я не припускали, як близько були від суворої дійсності. Ад'ютант Ґудеріана запевнив мене, що фотознімки завтра вручать мені. І дійсно, я їх отримав наступного дня.

Не встигла машина Ґудеріана повернути за найближчий кут, як до мене підбіг колишній німецький комендант і з обуренням став доповідати, що зі станції не можуть відійти п'ять ешелонів, завантажених військовим майном корпусу генерала Ґудеріана, на вхідних стрілках стоять і ремонтуються танки.

- Цього не може бути! - удавано здивувався я. - Радянські танки, якщо знадобиться, пройдуть без ремонту куди завгодно. Зараз з'ясую.

Покликавши офіцера свого штабу, я наказав йому дізнатися, що за ешелони стоять на станції й чому танки опинилися на вихідних стрілках. Через годину офіцер доповів мені, що вантаж затриманих ешелонів складається з м'яких меблів, килимів, дзеркал та іншого «військового» майна. Мої припущення виправдалися. Я спокійно повідомив колишньому німецькому коменданту, що всі ешелони, які не пішли зі станції Брест до 14.00, можуть бути відправлені на захід тільки за розпорядженням командувача армії товариша Чуйкова.

Обурений комендант, посилено обертаючи своїми млявими білястими очима, тремтячим від злості голосом заявив, що він поскаржиться генералу Ґудеріану. Я відповів йому, що майор веде себе некоректно і що я тому припиняю з ним розмову. Завдяки вжитим заходам ешелони з награбованим майном з Бреста до Німеччини не пішли.

До слова сказати, про цю зустріч у Бресті Ґудеріан згадує у своїй книзі «Спогади солдата». Так я несподівано був згаданий у працях запеклого ворога радянського народу.

  

Англійська карикатура "З любові чи з розрахунку?" (1939 р.)

(обратно)

Примітки.

Оригінальний текст взято з е-бібліотеки http://fb2.booksgid.com/content/01/vladimir-beshanov-krasnyy-blickrig/1.html#.T7LKtuLz1cx

Текст звірено з виданням Москва «Издатель Быстров» 2006.

Друкарські помилки усунено з допомогою Google та Wikipedia (українська, російська, польська, німецька, естонська, латвійська, литовська, білоруська, румунська, англійська мови). Для кращого розуміння читачем географії подій при перекладі географічних назв вказуються традиційно прийняті українські, особливо населених пунктів на історичних українських землях — Галичині, Волині, Підляшші, Холмщині та інших.

Автор народився, виріс і проживає в місті Брест на історичній українській землі Берестейщини в сучасній Білорусі, однак є російськомовним письменником не тільки тому, що батько був радянським морським офіцером і мати служила в прикордонному загоні (відомство КДБ), а й сам Бешанов закінчив військово-морське училище і служив офіцером на радяському військовому флоті. Специфіка ставлення його до України зумовлена також його відмовою як офіцера корабля «Федір Відяєв» прийняти присягу Україні в 1992 році в Криму.

Цікавим авторським прийомом для ілюстрації фальшивості радянської політики є застосування в якості назв розділів та віршованих цитат віршів міфічного персонажа радянської літератури «Джамбула Джабаєва» — див. «Леонид Зоншайн о Джамбуле. Сталинский Гомер Прутков» http://nk.kojapress.com/nonhuman/dzhambul.html

При читанні книжки для наочності також зручно користуватися картою міжвоєнної Речі Посполитої - http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/3/3d/II_RP_adm.png та картами прикордонних польських воєводств з відповідних сторінок вікіпедії (для розділу "Білорусія рідненька..." - Віленського, Новогрудського та Поліського, для розділу "Україна дорогенька" - Волинського, Тернопільського і Станіславського, а для розділу "Бенкет переможців" - ще  й Підляського, Львівського і Люблінського).

(обратно) (обратно)

Примечания

1

«…західноукраїнські території з 10-мільйонним населенням, з яких майже половина були українцями.» - автор помилково занижує частку основної національності - українців на користь поляків, хоча фактично вважали себе поляками лише ті, хто виїхав у Польщу або продовжував себе визнавати себе поляком, залишившись у Радянському Союзі. Бо тодішня польська «статистика» з метою збільшення польського населення застосовувала цілий ряд фальшувань. Зокрема апріорі зараховувала до поляків усіх осіб римо-католицького віросповідання без врахування мови спілкування. Насправді після заборони російським царем у 1866 році греко-католицької церкви в окупованій росіянами частині Західної України (та й у всій Західній Білорусії) паства ділилась між дозволеними римо-католицьким та православним віросповіданнями, переважно зберігаючи мову. Та і з православних (а в Галичині — з греко-католиків) польські «статистики» зараховували до поляків шляхту та їх нащадків також без врахування мови спілкування. «Зараховували» до поляків також змішані родини й іншонаціональну інтелігенцію — євреїв, українців, білорусів, литовців, німців. Тож поляків на тій частині Західної України, яка відійшла до УРСР, фактично було менше мільйона.

(обратно)

2

«Командування Вермахту наказало своїм військам не перетинати лінії Сколе - Львів - Володимир-Волинський - Брест - Білосток.» - внаслідок боїв з відступаючими польськими частинами для Вермахту лінія зупинки позначена була на 100 км східніше визначеної договором межі, а тому пізніше німецькі війська змушені були відходити назад на захід.

(обратно)

3

«Німецький уряд і уряд СРСР встановили демаркаційну лінію між німецькою й радянською арміями, яка проходить по річці Піса до її впадіння в річку Нарев, далі по річці Нарев до її впадіння в річку Буг, до її впадання в річку Вісла, далі по річці Вісла до впадання в неї річки Сян і далі по річці Сян до її витоків».- так спочатку з німцями лінією розмежування була визначена етнографічна межа польських і литовських земель з білоруськими й українськими (без врахування Лемківщини і Надсяння) відповідно до заявленого мотиву «взяття під захист українців і білорусів».

(обратно)

4

«Радянський уряд запропонував, як висловився Шуленбург, «додати до німецької порції» все Люблінське воєводство і частину Варшавського воєводства на захід від річки Буг, тобто провести кордон по «лінії Керзона». В обмін Кремль попросив собі Литву.» - так Сталін відмовився від Підляшшя і Холмщини в обмін на Литву, чим абсолютно заперечив декларований мотив «захисту українського населення від німецької окупації». І подальше зворотнє переміщеннянового кордону відбулося на «Лінію Керзона» — дивись Вікіпедія.

(обратно)

5

«Правда, сьогодні з'ясовується, що українців було менше чи то на один мільйон, чи то на два, а поляки становили не менше третини від загальної чисельності.» - польські «статистичні» етнічні пропорції польського(?) населення Західної Білорусії автор пробує застосувати і до Західної України й у нього виникають проблеми з арифметичним результатом, бо заважає абсолютна цифра чисельності українців Західної України. Та і в Західній Білорусії автором кудись «втрачене» корінне українське населення Берестейщини, Пінщини й Підляшшя, яке складало 20% населення так званої «Західної Білорусії». (Південна межа «Західної Білорусії» довільно призначена Сталіном не за етнічними межами, а за польською межею Волинського воєводства з Поліським та з її випрямленням до межі УРСР з БРСР)

(обратно)

6

«Польські історики, посилаючись на довоєнні переписи населення, дають цифру 5-6 мільйонів поляків у «Кресах Всходніх»» - однак навіть застосування способів «штучно завищити» польське населення не дозволяло польській статистиці досягнути значного відсотка на «Кресах Всходніх», через те «польські історики» подають просто зі стелі бажану цифру — 5-6 мільйонів. Саме «творче» походження даної цифри спричинює вражаючу її довільність — мільйон туди, мільйон сюди, ну і 3-4 мільйони з повітря. Та й включають до неї оптом ще й населення Віленського воєводства, чисельність якого автор не подає (1276 тис. осіб у 1931р.), та й про етнічний склад нічого не каже (бо тут польська «статистика» сягнула своїх анекдотичних вершин і зуміла помітити тільки 5,5% литовців!).

(обратно)

7

«Але, на превеликий подив газетярів, більшість зібраного з урочистої нагоди населення не змогло ознайомитися ні з програмною промовою товариша Молотова, ні з наказами військового командування, ні з нотатками «наших кореспондентів» - оскільки не знало білоруської мови.» - наводячи факт нерозуміння жителями Пінська білоруської мови, автор не подає читачам інформації про етнічну належність до українських земель Пінщини, корінним населенням якої є українці. Через відсутність цього інформаційного ключа читач не здогадується про україномовність населення Пінська і підштовхується до хибної здогадки про вживання ним польської мови та про його польську національну приналежність.

(обратно)

8

«Лише послідовники «мойсеєвої віри» завжди і для всіх властей залишалися євреями, тому ніякої з ними плутанини.» - нічого подібного — подаючи арифметичні цифри послідовників «мойсеєвої віри» польські «статистики» на повному серйозі до половини їх зараховували в поляки. Це наочно можна побачити на сторінках Вікіпедії, присвячених воєводствам на західноукраїнських землях.

(обратно)

9

«…в Західній Білорусії 67,1% - білоруси, 13,7% - поляки, 7,8% - євреї, 5,7% - українці.» - також у результаті недомовки автора про етнічну належність до українських земель Пінщини, Берестейщини та Підляшшя читачам незрозумілою є поява українців серед делегатів Народних зборів Західної Білорусії

(обратно)

(обратно)

Оглавление

Бешанов Володимир ЧЕРВОНИЙ БЛІЦКРИГ

Вступ

ЗМОВА

ВИЗВОЛЬНИЙ ПОХІД

  Суперечка слов'ян між собою

  Білорусія рідненька…

  Україна дорогенька

  Бенкет переможців

ЗМІЦНЕННЯ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИХ КОРДОНІВ

  Прибалтика під дулом пістолета

  Російський стиль демократії

ВИРІШЕННЯ БЕСАРАБСЬКОГО ПИТАННЯ

В СІМ'Ї ВІЛЬНІЙ

Додаток

  ЗУСТРІЧ З ГЕНЕРАЛОМ ҐУДЕРІАНОМ

  Примітки.

*** Примечания ***