«Тільки-но солдат вистрелить із ґвинтівки, тієї ж миті починає існувати рана, яку в неприятелеві куля проб’є за якийсь час; якщо хто споживе дозу нездоланної отрути, тієї ж миті розпочинається остаточний смертельний процес, хоча його час настає допіру за кілька днів. Слушно казали древні: ми померли вже в мить народження. Ми не владні над подальшою дорогою кулі й отрути, а почасти й над життям».
Розділ перший
Про сина тисячорубльового
14 липня 1924 року, коли за мною прийшли чиновники Міністерства Зими, увечері того дня, у надвечір’я сибіріади, — лише тоді я почав підозрювати, що не існую.
Під периною, під трьома ковдрами й старим габардиновим пальтом, у бумазейних кальсонах і гарусному светрі, в шкарпетках, натягнутих на шкарпетки — лише п’яти стирчали з-під перини й ковдр, нарешті відталий після кільканадцяти годин сну, згорнувшись майже в кулю, з головою, встромленою під подушку в грубій пóшивці: сюди звуки долинали вже м’якими, зігрітими, вмоченими у віск, немов мурахи, що загрузли в живиці, так і вони продирались углиб поволі й з чималими труднощами, крізь сон і крізь подушку, міліметр за міліметром, слово за словом:
— Господин Венедикт Ерославский.— Он.— Спит?— Спит, Иван Иванович.
Голос і голос, перший — низький і хрипкий, а другий — низький і співучий; перш ніж я підняв ковдру й повіки, я уже бачив, як вони наді мною схиляються, той хрипкий — в узголів’ї, той співучий — з боку п’ят, царські янголи мої.
— Ми розбудили панича Вєнєдікта, — ствердив Іван, коли я важко підвів другу повіку. Він кивнув пані Бернат, хазяйка смиренно вийшла з покою.
Іван присунув табурета й сів; коліна він тримав разом, а на колінах — чорного «казанка» із вузькими крисами. Високий vatermörder, білий, як сніг на полуденному сонці, разив мені очі, білий vatermörder і білі конторські манжети, сліпучі на тлі одноманітної чорноти їхнього вбрання. Я зморгнув.
— Дозвольте, Вєнєдікт Філіповіч.
Вони собі дозволили. Другий присів у ногах ліжка, стягуючи власною вагою перину, аж я змушений був її відпустити; вхопившись відтак за ковдри, я підвівся на бебехах і якось вкрив собі спину — зимне повітря втиснулося під светр і кальсони, я задрижав, розбуджений.
Накинувши на плечі пальто, я підібгав коліна під підборіддя.
Вони насмішкувато поглядали на мене.
— Як здоров’я?
Я відкашлявся. У горлі зібралося нічне мокротиння, їдкий квас із усього вмісту шлунка: з часникової ковбаси, корнішонів (що там іще ми вчора споживали?), з теплої деренівки й цигарок, безлічі цигарок. Я вихилився до стіни й харкнув у плювальницю, аж мене скрутило в три погибелі. Зігнувшись, я довго важко кашляв.
Урешті витер рота роздертим рукавом пальта.
— Коняче.
— А це добре, це добре, ми боялися, що ви з ліжка не встанете.
Я встав. Пулярес лежав на підвіконні, встромлений за горщик з мертвою геранню. Я вийняв бумагу, тицьнув під носа Іванові.
Він і не глянув.
— Але ж, господин Єрославскій! Чи ми якісь городовики?! — Він випростався на тому табуреті ще більше, я думав, що це неможливо, але він іще випростався, і тепер уже стіни здавалися кривими, шафа горбатою, а одвірок сколіозним; образившись, чиновник задер підборіддя і випнув груди. — Ми дуже ґречно запрошуємо вас до нас на Медову, на чайок і солодощі, комісар завжди замовляє собі шербети, кекси, вершкові ріжки просто від Семадені, справдешня розпуста піднебіння, якщо можна так висловитися, га, Кіріле?
— Можна, Іване Івановичу, авжеж, — заспівав Кіріл.
Іван Іванович мав пишні вуса, сильно напомаджені й закручені вгору; Кіріл, навпаки, був увесь гладенько поголений. Іван вийняв із кишеньки жилетки цибулину годинника на заплутаному ланцюжку й оголосив, що зараз п’ять на п’яту, а комісар Прайс високо цінує пунктуальність. О котрій він виходить на обід? Вони домовилися з генерал-майором пообідати у Французькому.
Кіріл почастував Івана табакою, Іван почастував Кіріла цигаркою, вони придивлялися до того, як я збираюся. Я хлюпнув у мідницю крижаної води. Пічні кахлі були зимні. Я підкрутив ґніт у лампі. Єдине вікно покою виходило на тісне подвір’ячко, але шибки так заросли брудом і памороззю, що навіть опівдні крізь них просочується небагато сонячного світла. Коли я голився — коли я ще голився, — то мусив був ставити перед дзеркалом лампу, відкручену на повне полум’я. Зиґа розпрощався з бритвою одразу після прибуття до Варшави; він виплекав бороду, гідну якогось попа. Я зиркнув на його постіль з іншого боку печі. Щопонеділка він має лекції, певно встав на світанку. На Зиґмунтовому ліжку лежали чорні шуби чиновників, їхні рукавички, ціпок і шарф. Адже стіл ущерть було заставлено
Последние комментарии
2 часов 34 минут назад
18 часов 38 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
3 дней 9 часов назад
3 дней 14 часов назад