Жах на вулиці В’язнів [Олег Криштопа] (fb2) читать онлайн

Олег Криштопа Жах на вулиці В'язнів

Частина 1

Я не хотів їхати. Мав плани на вихідні. Але редактор наполягав. «Ніхто, крім тебе, не зможе», — сказав він, апелюючи до мого самолюбства. «Там така історія! Убивство, вибори, мафія, містика! Усе, як ти любиш!» — заохочував він. Словом, я не зумів сказати «ні». Пошкодував уже в потязі: холодний вагон кишів тарганами. На пероні мене ніхто не зустрів. Я постояв кілька хвилин, поки платформа спорожніла, а потяг рушив далі. Обіцяного помічника (місцевого журналіста) ніде не було видно. Крім мене, на пероні був тільки бродячий пес, який кілька разів незлостиво гавкнув у мій бік.

— Може, це ти — Вікторе? — запитав я в собаки.

— Гав! — заперечив той.

Я поволі рушив у бік вокзалу, собака несміливо побіг за мною.

У залі нікого не було, мої кроки гучно відлунювали в порожнечі. Собака, який усе ще мене супроводжував, раптом зупинився й загарчав.

— Ти чого, Вікторе? — запитав я.

Пес вишкірювався в бік темного коридору. Я подивився туди й побачив їх — із десяток людей у формі сиділи вздовж стіни. У руках тримали автомати. Внутрішні війська. Поводилися, утім, зовсім неагресивно, мали потомлений вигляд.

Місто за стінами вокзалу випромінювало мир і спокій, аж до нудьги. Біля входу, ліниво очікуючи, курили таксисти, із кафе навпроти лунала якась гидка музика та п’яні вигуки. Я підійшов до таксистів і запитав, як пройти до редакції «Прикарпатського кур’єра». Ті одразу навперебій запропонували підвезти. Я лише заперечливо усміхнувся — знав, що дістатися туди можна пішки хвилин за п’ять. Мені неохоче показали дорогу, і я пішов. Містечко мені подобалося. Без пафосу й галасу. Мало людей, мало авт. Кілька старих, ще австрійських кам’яниць, багато скверів. Про недавні вибори нагадував лише один бігборд. Із боку вокзалу на мене дивилося товстувате й огидне лице переможця кампанії, із пухкими губами та незрячим поглядом. Воно обіцяло СТАБІЛЬНІСТЬ. Пройшовши трохи далі, я вирішив озирнутись і побачив, що на звороті того ж бігборду зображена жертва. Плакат намагалися віддерти, але частина лиця вбитого збереглася. Повна протилежність кандидата від влади — сухий, жилавий чоловік із глибоко запалими очима та сумним поглядом…

За кілька кроків — редакція. Відчинено й порожньо. Коридор, потім великий кабінет на шість — сім робочих місць. У кутку багато порожніх пляшок, деякі комп’ютери ввімкнені й гудуть. У кінці ньюз-руму кабінет редактора. Теж відчинено й теж порожньо.

— Є тут хто живий? — запитав я невпевнено.

Десь у глибині прочинилися двері, у ньюз-рум зайшли двоє — чоловік і жінка, обом років 40–45.

— Я шукаю Віктора… — почав я.

— Це я… — відповів чоловік. — А ви…

— Я…

Він ляснув себе рукою по чолу й засміявся. Від обох тхнуло алкоголем — це о десятій ранку.

— Ви повинні були мене зустріти! — сказав я знервовано.

— Повинен був. Та не нервуйтеся так. Розслабтеся. У будь-якому разі ви від мене залежні, тому приберіть із лиця цю кислу міну й ходіть із нами.

— Куди?

— На кухню.

У мене навіть не вистачило сил заперечити.

— Слава, — подала мені руку жінка. — Відповідальний секретар.

Відповідальний секретар по-старому — людина, яка відповідає за верстку газети. На кухні було майже затишно. Газова плита, холодильник, стіл. На столі пляшка, чарки й закуска.

— Вип’єте з нами? — швидше констатував, ніж запитав Віктор, дістаючи з шафки ще одну чарку. — Ми тут святкуємо завершення цього всього.

Я впав на стілець і зітхнув.

Віктор усміхнувся, налив і підняв чарку.

— Ну, за упокій душі небіжчика.

Випили не цокаючись.

— То що ви хочете? — запитав у мене Віктор.

— Правду, — сказав я.

Він якось гидко засміявся. Потім встав і театрально почав говорити:

— Усе, що тобі потрібно, — це правда. Але не щоденна здрібніла правдочка, яка вгризається в очі щокроку, шматуючи тіло й дух, не та, що плаває на поверхні, як шматок лайна, а якась інша — потаємна, прихована за діями та бездіяльністю, за хаосом днів, за світлом вікон. Причому озвучити цю правду може лише хтось зовні. Біда лише, що той хтось теж чекає на одкровення від іншого, а інший — від ще іншого… Так ми й помираємо, не дізнавшись найголовнішого, не почувши чогось вкрай важливого, бо ж єдина інколи доступна нам правда — це смерть…

Я виглянув у вікно — у смітнику порпалися безпритульні, трохи далі на пустирі бавилися у футбол діти. Зеленіли дерева, весніло. Відчуття сюрреалізму було повне.

— Славко, сходи по ще одну пляшку, нам багато треба розказати гостю, — сказав Віктор, і Слава безмовно підкорилася.

— Отже, ви хочете правди? — перепитав він, коли за жінкою зачинилися двері.

Я не відповів, але він продовжив.

— Давайте я почну з нашого редактора, Марка. Ну, і про Аню треба розповісти…

…Не було навіть збудження; просто він відчував потребу бодай щось зробити.

— Ходімо, — пробурмотів Марко невпевнено (це було чи не єдине, що їх поєднувало, — цілковита непевність у вчинках, словах, навіть намірах).

— Куди? — так само нечітко, ледь ворушачи губами, озвалася Анна.

Він лише роздратовано хитнув головою — мовляв, швидше, ніколи говорити.

— Не треба… — прошепотіла вона.

Слова суперечили вчинкам — вона слухняно вийшла за ним у коридор, і це ще більше його влютило.

У тихе пообіддя офіс ніби вимер — до них не долинало жодного звуку, який би свідчив про чиюсь присутність. Він рвучко смикнув перекошені дверцята з великою літерою «М», схожою на емблему метрополітену. Порожньо.

Аня нерішуче стояла на порозі.

— Заходь, — наполегливо й нетерпляче змахнув рукою, — ну, на що ж ти чекаєш?!

— Я не хочу, — здавалося, вона зараз заплаче.

У цю мить він майже ненавидів її пухке, із прищиками обличчя; спалах якоїсь невмотивованої агресії до жінки, світу й себе засліпив очі, аж хотілося трощити ногами двері, бити стільці й, біжучи світ за очі, щодуху кричати, кричати, кричати… Він ухопив її за руку й потяг за собою. Вона не пручалася. Проте це дратувало його ще дужче. Тремтячими руками зачинив дверцята, педантично перевірив, чи надійно.

— Роздягайся! — похмуро звелів безнадійно закляклій супутниці.

— Не треба, — захитала вона головою, — я не хочу.

Він поцілував її. Губи мали присмак гуми. Було майже бридко, але він продовжував. Жінка задоволено терлася обличчям до його рота, і він подумав, що недарма називав її кішкою — щось муркітливе у ній, певно, є. Руками тим часом намагався дати раду з її одягом — наосліп розщіпав ґудзик за ґудзиком ширінку джинсів. Пальці тремтіли, але все ще не від збудження — швидше від нетерпіння. Дрож охопив його всього, від п’ят до потилиці — він уявив собі, як хтось підходить до туалету, смикає за ручку, потім, почувши його зрадливо-тремтяче «зайнято!», чекає під дверима, насвистуючи якусь попсову мелодію. «Ти ще довго?» — набридливо запитає той хтось за хвилину, а потім грюкатиме кулаками, ногами, урешті, зніме від нетерплячки двері з завіс. Вона так само боялася чогось — може, як і він, потенційної чужої присутності, а може, його або себе. Із її боку не було жодних відчуттів. Ще кілька разів пробурмотіла «може, не треба?», а потім дозволила йому робити все, що забагнеться. Він стягнув її джинси до литок, свої — до колін. Трохи довго мордувався з трусиками. Потім обернув її обличчям до клозету, підняв догори светра, оголивши спину.

— Нахилися! — звелів, і вона підкорилася.

Було сухо, він зайшов важко, майже з болем. Обоє водночас зітхнули, із видимим полегшенням. Він покрутив тазом, входячи в неї під різними кутами й відчуваючи м’яке невибагливе вдоволення. Потім відсторонився й кілька разів штовхнув її щосили. Вона похитнулася і, щоб не втратити рівновагу, ухопилася руками за унітаз. Він дивився на її зад, розсував рукою сідниці й думав, що все це паскудно та нецікаво, що він знову робить не те, що слід; але що слід, він і сам не знав; знав лише, що це — не те. Він щось утрачає, губиться в днях, які змінюють один одного, наче сни в пекучий літній день перед грозою — важкі й непідвладні, безперервні та тоскні.

Вона похитувалася від його поштовхів, і все, що бачила, — це жовте дно унітаза зі смужкою брудної води, яке то наближалося, то віддалялося. Звідти випаровувався м’який сморід, пом’якшений ароматизатором.

Нарешті він відчув наближення кінця — унизу все затвердло, а голову наповнило туманом… У цю ж мить, ніби накликані його уявою, у коридорі почулися чиїсь гострі, пронизливі кроки. Обоє завмерли, здавалося, навіть дихання їхнє урвалося. Кроки спинилися зовсім поруч, біля дверей, вони, все ще з’єднані в одне ціле (вона продовжувала опиратися долонями на унітаз, лише обернула до дверей обличчя), відчували вібрацію повітря від руки, яка саме потяглася до ручки дверей. Секунда і… скрипнули двері жіночого туалету. Марко трохи не зареготав. Він навіть наважився ще кілька разів штовхнути Аню, щоб його плоть, бува, не заклякла від довгого чекання. За перегородкою хтось шморгнув носом, зашарудів одягом, знову шморгнув, потім почулося зітхання та звук, характерний для сідання. Потужний струмінь сечі вдарив по воді, затим настала секундна тиша. Легкий стогін і знову зітхання. Щось хлюпнуло, ніби у воду впав камінь. До коханців долинули звуки шматування паперу, втирання його в тіло, ще кілька зітхань і шморгань. Потім усе нарешті стихло — двері зачинилися, кроки повернулися в небуття.

Без зайвих слів Марко повернувся до перерваного акту, але було ще гірше. Він таки кінчив, але якось напружено, неповноцінно — частина сперми, здається, пішла в сечовик.

Марко вийшов із неї та втомлено прихилився до дверей, витираючи свій обм’яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти в тій самій, тепер уже неприродній позі — високо задерши дупу, зігнувшись головою до унітаза. Марко хотів гукнути її і щось сказати— якусь дурницю, просто щоб почути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли він уже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив рельєф м’язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона блювала…

Він знервовано натягнув штани й важко зітхнув — це було вже геть недоречно.

Віктор закінчив розповідь і налив у чарки. Я запитав його, звідки він усе це знає, він засміявся, але тут якраз повернулася Слава з пляшкою та кількома банками консерви. Віктор обійняв жінку та спробував її поцілувати, вона відсторонилася.

— Ти ж знаєш про Аню і Марка? — запитав. — Нашому гостю цікаво.

— Вони коханці, — сказала Слава. — Це всі знають. Чи ти про що?

— Про туалет, — засміявся Віктор. — Це ж ти була в сусідній кабінці?

Слава схопила зі столу кілька газет і вдарила Віктора в плече. Він знову зареготав. Був уже мені неприємним. Типовий представник провінційних журналістів — пропитий, цинічний, самовпевнений, чи точніше такий, що намагається вдавати із себе самовпевненого. А насправді невдаха, утрачене покоління, загублена душа.

Він налив ще Славі й знову підняв чарку. Я заперечливо похитав головою.

— Та розслабтеся ви. І буде легше. Я ж бачу, що ви думаєте. Мовляв, приїхав у провінцію, а тут якісь невдахи-алкаші. Але ви вже тут. На одному човні з нами, принаймні поки що. Ви можете або тікати звідси вже, або принаймні спробувати зануритися разом із нами в наше лайно. Побачити світ таким, яким бачимо його ми. А для цього випийте. Випийте, так буде легше слухати те, що я вам розповідатиму.

Було щось у його голосі, що примусило мене прислухатися. Я взяв до рук чарку й ми без тостів випили.

— Я не знаю, що він вам казав, але це правда, — сказала почервоніла від алкоголю Слава.

Стало чути чиїсь кроки. Слава відчинила двері. У коридорі стояла жінка в жалобному вбранні. Дарма що не в білому, вона була схожа на привида.

— Тома? — запитав Віктор. — Що сталося? У тебе… У Вас хтось…

— Помер, — мляво відказала жінка. — Помер Степан.

— Як?

— Як-як? Просто: обв’язав собі руки та шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет — щоб краще бачити! — і стрибнув в озеро… А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався в його надздібностях…

— Нічого не розумію…

— Я теж, — якось злісно сказала вона.

— Тобто ти маєш на увазі, що його…

— Тобто я нічого й нікого не маю на увазі. Я втомилася щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство. У міліції сказали, так що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?

Віктор дістав ще одну чарку, але Тома заперечливо похитала головою.

— Я хотіла запитати, де Марко.

— Не знаємо.

— Тоді я піду. Піду.

Віктор простягнув у її бік руку з чаркою, але вона вже зникла у дверях.

— Хто це? — запитав я. — І що сталося?

— Це Тома, — відповів Віктор. — Хочете її історію?

Я кивнув.

— Ну, тоді слухайте. Це саме той випадок, коли кажуть, що лихо наодинці не ходить…

Частина 2

…Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії — в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною — старий уже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася, але й хотіла (краще б уже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив із її батьками в селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали в неї багато здоров’я та душевних сил. Із самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди), автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір’я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот із кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння й нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками, і безперервно стогнав.

— Моли, доню, Бога, щобис він послав дідові швидку смерть! — майже прокричав він одного разу онуці й вона сахнулася від нього, як уже від неживого, що промовляє з того світу.

Вона боялася діда, його кривавих пролежнів, що їх саме їй слід було змащувати — ні мати, ні батько цього не хотіли робити.

— Що кажуть лікарі? — допитувалася Тамара, але мати лише стенала плечима й відверталася, шукаючи собі очима якої роботи, — а це єдине, чого тут завжди вистачало.

Із гір тягло холодом, пориви вітру кудись крали слова, і замість них до співрозмовника долинало лише завивання та гудіння, наче природа насміхалася над людьми.

— Певно, дідо буде вмирати скоро, — озвучила думки Томи мама. — А доктори, ти ж знаєш, тіко грошей хочуть, а сказати нічого не годні. Цироз у нього. Вода в животі. Тиск. Не знаю… Швидше би вмер, аби не мучився…

Тома нажахано дивилася на матір, механічно щось їй допомагаючи робити. Це не вкладалося їй у голові — як можна бажати швидкої смерті близькій людині. Вона любила діда, який вибавив її, доки батьки працювали й розважалися. Вона любила діда за спокій і гумор, за добрі очі. Але той чоловік із велетенським роздутим черевом, що лежав на боці й стогнав, уже не був її дідом. То був якийсь монстр, що зберіг лише подобу діда. Тома подумала, що нізащо б не погодилася залишитися з ним в одній квартирі, а тим паче не переночувала б. А що як він помре тоді? Вона уявила собі, як це все врешті мусить розрішитися. Відчайдушний зойк? Чи тихе згасання? Швидше останнє. Агонія. Конвульсивні рухи. Втрата свідомості… Зупинка серця. Вона подумала про способи оживлення, про штучне дихання й адреналін у груди… Чому ці методи не застосовують до старих? Невже вони не хочуть жити? Невже їхні родичі не мають права на бодай кілька зайвих годин щастя — спостерігати своїх кревних живими?.. Вона подумки обурювалася, але лише зітхала й чистила картоплю…

У неділю вона знову запихалася в переповнений автобус і майже годину тислася серед чужого поту, упершись носом у чиюсь подерту куфайку. На вокзалі її зустрічав чоловік, який уже віддавна не подавав Томі руки, щоб допомогти зіскочити з високої сходинки, проте забирав частину сумок із сільськими харчами.

— Як там? — запитував він навіть не задля пристойності, а просто за звичкою.

Розповідати не хотілося нічого, бо вона вже бачила його байдужість, розведений алкоголем погляд, порожнечу в думках. Проте, видавивши з себе кілька слів, раптом починала говорити. Розповідала все без винятку: про страшні пролежні, про свій страх, про дідусеві потріскані руки, його набряклий живіт і про татові пеньки-зуби. Вона бачила, що чоловік не розуміє її, уже майже не слухає слів, але не могла спинитися.

Якось до неї на роботу потелефонувала мама (дзвінки з поганими звістками якісь інакші — моторошні та зловісні), і Тома, підходячи до апарата (усе відбувалося вкрай повільно, вона навіть фіксувала міміку своїх співробітниць), вирішила, що це нарешті сталося. Вона думала, як слід відреагувати, й червоніла від сорому, знаючи, що не зможе заплакати.

Але мама хотіла повідомити їй, Томі, що діда забрали в лікарню. Тепер він у місті й саме Томі доведеться про нього піклуватися. Тома здригнулася, вона почувалася зрадженою, нагло підставленою під удар.

— Як… що… чому?.. — не розуміла вона, але пояснень не було.

Підхопила якісь папери, у сутінках свідомості зібралася й побігла. Довго не було автобуса, в обличчя дмухав той самий вітер із гір, який дошкуляв у селі, але тут він був, хоча й слабший, проте якийсь нервовіший — шарпав людей за шапки, зриваючи ненадійно закріплені, гойдав ринви, вгинав вікна. Посипав дрібний білий сніг, схожий на град. Крупинки криги сікли обличчя, наче Тому хто шмагав. Вона відвернулася та проґавила автобус — мужніші кинулися до нього першими, поштовхалися ліктями й зайняли місця на останній сходинці. Вона залишилася перед зачиненими дверима з мокрим і до болю холодним обличчям. Нарешті під’їхала якась маршрутка, Тома рвонулася й собі, роздратовано трутила якусь бабцю, увірвалася в салон і полегшено зітхнула. Бабця позаду щось кричала, сипала прокльонами, але Тома не слухала її вересків. Вона дивилася, як до вікна ліпляться сніжинки, тануть і стікають донизу. Усе туманилося, місто зовні тонуло й зникало в хаосі…

— Молись, доню, щоби Бог послав мені швидку смерть, — коли міг ще говорити, знову й знову хрипів дід наче закляття, дивлячись на онуку звідкись здалеку, із глибини очних западин.

Тома відводила погляд, тремтіла від страху, привідкривала рота, щоб промовити щось заспокійливе, але звідти вихоплювалося лише шипіння. Дідові ставало чимраз гірше, і здавалося, що це вже межа, за якою не буде нічого, але його серце знову й знову витримувало кризи, продовжуючи ліниво обертати кров у цій суцільній рані. Через три тижні, спокійно і розважливо прийнявши кілька пакетів, наповнених якимось їдлом і грецьким коньяком, що їх справно та наполегливо приносила Томина мама, молодий лікар, попросивши одного вечора вкрай втомлену Тому вийти з палати, промовив:

— Ви, я бачу, розсудлива жінка. І думаю, сприймете мої слова з… як би це делікатніше сказати… з розумінням… — попри професійну атрофацію таких шкідливих чуттів, як надмірне переймання станами пацієнтів і страх смерті, доктор хвилювався: його скронями стікали краплини поту, очі не затримувалися на жодному предметі, руки то поринали в кишені недбало защіпнутого халату, то перепліталися, немов він намагався помити їх (умити?). — Ваш дідусь приречений. Я… і взагалі медицина безсилі… Спробуємо, звісно, зібрати консиліум, але результат відомий заздалегідь. Тут же ж вік. Якби організм був молодий…

Тома майже співчутливо стежила за великими долонями лікаря, із яких вибивалося рідке блідувате волоссячко. Йому, вочевидь, не вперше доводилося виконувати цю не зовсім приємну процедуру (Тома майже щодня, навідуючись увечері до лікарні, наштовхувалася в ліфті на каталки з вкритими простирадлами тілами), але він ще не звик до неї, йому було незручно перед Томою за ті пакети, за випитий коньяк, зжерте м’ясо…

— …Летальне розрішення може настати будь-коли… За день або й за годину… Я нічого не можу гарантувати. Але якщо це трапиться в лікарні, ми змушені будемо робити розтин. Я знаю, що родичам це зазвичай неприємно…

Тома уявила пошматоване дідусеве тіло із загноєними пролежнями, і її трохи не знудило.

— Я би вам радив забрати дідуся… Може, і йому… — лікар затнувся, хряснули пальці, очі зафіксували погляд на санітарці, що почала абияк мити коридор, руки знайшли прихисток у кишенях і вже не ворушилися.

Тома сковтнула, але говорити одразу все одно не могла.

Вона похапцем кивнула, подякувала. Когось треба було ще чекати, потім у світлі хворобливо-жовтушної настільної лампи товста медсестра підписувала якісь папери. Вона довго м’ялася, розхитуючи своєю велетенською тушею благенький стілець, бурчала щось собі під ніс, дивлячись на незворушну Тому крізь скельця своїх квадратових окулярів. Вона чекала чогось (якоїсь віддяки) до останнього й проводжала Тому недобрим поглядом, усе ще мнучи своєю масивною дупою стілець.

Ще необхідно було десь роздобути каталку — увечері це виявилось украй непростою справою, бо всі чергові лікарі десь саме запропастилися. І лише якась затятість Томи, що передавалася всім іншим, дозволила знайти необхідну їй людину. Кілька чоловіків у халатах зачинилися в одній із ординаторських і пиячили. Вона наполегливо грюкала майже хвилину, і їй таки відчинили. У проймі дверей з’явилося розчервоніле й трохи перелякане обличчя. Тхнуло спиртом. Решта лікарів і їхні знайомі принишкло чекали всередині. На столі були залишки бенкету. Пляшки, очікуючи перевірки керівництва, устигли сховати — певно, під стіл, подумала Тома, але їй це було десь дуже глибоко. Вона потребувала каталки, причому негайно. Нарешті розпорядження були віддані, і з’явилося якесь допотопне інвалідне крісло на величезних колесах, що чимось нагадувало перші ровери, у яких переднє колесо в кілька разів більше, ніж заднє.

Ще слід було пройти довжелезними коридорами, опуститися ліфтом у підвал, знову петляти коридорами із запахом дешевого їдла, мила, розведеного у воді, і хвороб, а потім ще раз користуватися ліфтом — цього разу, щоб підійнятися догори.

Її супроводжував якийсь ґевал із лисим черепом, що іноді мовчав, а потім раптово видавав масний вульгарний жарт, із якого сам довго реготав. Тома навіть не поглянула на нього. Лікар, усе ще з руками в кишенях, вийшов їй назустріч й усміхнувся, наче добрій приятельці. Тома зігнорувала і його приязнь — вона нічого не відчувала, нічого не хотіла відчувати і бажала лише, щоб усе вже опинилося в минулому, але без її участі. Хтось завжди приходив на допомогу, завжди позбавляв її від потреби виконувати такі важкі обов’язки, а от тепер усі її залишили, вона сама й навіть не може втекти, послатися на слабкість, недосипання й утому. У лікаря, який разом із ґевалом, що відповідав за каталку, допомагав Томі перенести обважніле, майже непритомне дідове тіло з ліжка на візок, посоловіли очі. Дрібні червоні судинки протинали жовтуваті білки — певно, лікар, як і більшість його колег, був небайдужий до алкоголю. Дідова велика голова з колючою нерівномірною сивою бородою хиталася. Ґевал незадоволено пихтів, і Тома зрозуміла, що везти крісло доведеться їй самій. Щойно вона вхопилася за ручку, дід опритомнів і розплющив очі.

— Що сталося? — пробурмотів він. — Куди це мене?..

— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в’яло усміхнулася до діда Тома.

Але дід раптом відчув якийсь підступ — його єство зреволюціонувало, і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом умирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.

— Гади! — майже кричав він. — Бузувіри! Москалі!

Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфта й дід, нарешті втомившись, умовк. Ґевал позіхав, і вона відчула, що просто знемагає від утоми — кожна кісточка нила й боліла, хотілося простягтися на ліжку та заснути мертвим сном годин так на дванадцять, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться не скоро. Дід задрімав, ґевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, із усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер із гір, старий раптом прокинувся і застогнав) і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну по дорозі додому здалися їй миттю. Боліла голова, усе розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її та кричав:

— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали… Ну ж бо!

Вона скерувала його до під’їзду. Попросила допомогти, і він чомусь погодився.

— Це ваш тато? — водій виявився ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася відкілясь сама, без чоловіка).

— Дід, — буркнула Тома, котра, навпаки, жодної охоти до балочок не мала.

Дід застогнав. Іти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік й одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював, і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера й примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.

Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль, і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.

У квартирі горіло світло й лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме «добивали» третю пляшку горілки й вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу в другому колі вітчизняного чемпіонату.

Чоловік подивився на Тому так, наче вона весь цей час була в кімнаті й прийшла попрохати поводитися тихіше. Усі справді принишкли.

— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома. Надто награно, як здалося Борису. — Унизу таксі, там мій дідусь…

Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі й самотності. Надвір вийшли всім гуртом — хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер із гір насував на місто чорні хмари.

— Певно, буде сніг, — промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.

Дід усе ще стогнав і дивився кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін’єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гелготіли, сперечалися про щось; із кількох вікон двору одночасно врочисто залунав гімн — північ. З-поза хмар виплив місяць (уповні, звичайно), і Томі захотілося, упавши на холодну землю, завити — надривно й безтямно.

Удома дідові несподівано полегшало — за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу й навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.

На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що в старого з’явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.

Борис — Томин чоловік — на з’яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він із готовністю провів на розкладачці, хоча й зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його й гідно оцінила ту жертву, на яку тільки заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена й не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чоловік ішов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом у кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, удосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання й вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила, як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з’являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі, схоплюється й робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, одягненою провалювалася у важке, хоча й солодке, забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки — вибачай, доню, що завдаю тобі самих турбот і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя: людина рухається від одного небуття через дві безпорадності — удосвітню та присмеркову — до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти й не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з’явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося в намул, осад; набрякало й збільшувалося.

Діда потягло на спогади — він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя й немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння, й уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів Першої світової в Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти його, доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі й бачила маленького дідуся, який широко розплющеними очима дивиться на місто, у яке він уперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуть вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам’яниць, аристократки в красивих сукнях і з парасольками, коні, які підковами цокотять по бруківці… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи з них шалені гроші… Покалічений війною, дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука, і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий, як на селянина, мав навіть роман із якоюсь знатною панянкою в місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір’я (з чого насміхалося все село: ото божевільний, замість бульби та яблук такий непотріб вирощує), перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо його одразу ж випивали. Навесні вийшов із берегів Дністер, і п’яний батько, який пішов рятувати худобу, утопився в хліві…

Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п’ятий день; тіло засмерділося й жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…

Потім було ще багато всілякого — дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни. Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він уперше напився й заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися в плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два — три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег поромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт із чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину, і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись усе дужче й дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку дід потім злизував і ковтав, уже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали одне одному, прощалися, говорили… Залізничник у лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг уже збирався рушати. Він наближався до вагона третього класу, знову просив допомоги, і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду в тамбурі було душно й прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати в місті дешеві цигарки й курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Огорнутий парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався з місця, вагони струшувало, люди кидалися один одному в обійми й чортихалися. Починалася подорож. Довкола було багато робітників, які пхалися в місто на завод. Дід хотів продати міщухам борошно дорожче, як у селі. Інколи такі поїздки приносили зиск, та часто траплялося, що, вистоявши довгий день на ринку під зливою, він змушений був увечері тягнути все своє майно знову до потяга, а потім далі пішки, на переправу, і знову на горбі — аж до хати. Для того, щоб регулярно отримувати з цієї справи прибуток, слід було заготовляти цілий вагон і продавати теж вагон. А два мішки — це лише ризик надірватися, нажити грижу. Проте жінка вимагала від нього ощадності та хазяйновитості, і він підкорявся.

Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з’явилися «совіти». Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі — можна було ризикнути й проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат — німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися, і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. Тринадцятирічний хлопчина скочив у кукурудзу й уже майже врятувався, але полковник саме влучив йому в спину. Побачивши, що дитина впала й не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто та наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з’явився, зарадити вже не міг — рана почала гноїтися, хлопця тіпало в пропасниці, і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, із кожним днем усе тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів — ніколи було.

Лінія фронту забрала життя ще кількох друзів — випадкові кулі вражали випадкових людей, смерть з’являлася ніби нізвідки, і чоловіки нагло падали посеред вулиці, а то й у хатах. Утім, друзів і дружби дід майже не знав — колеги виявлялися надто дрібними й зрадливими, щоб величати їх цим званням. Повернулася радянська армія. У лісах залишилося ще трохи місцевих хлопців. Десь за два роки їх вистріляли, а хто лишився живий, потрапив до Сибіру. Починався новий етап життя. Коли нова влада забрала худобу та землю, він твердо вирішив тікати до міста. Не було документів, у колгоспі вимагали виконувати трудодні за копійки. Пухли від голоду. Нарешті зважився вступити до якогось будівельного загону й потрапив на Схід України, де рік копав ями під опори ліній електропередач, носив цеглу, мішав розчин… Удома залишилася мала донька. Від запалення легенів помер син, а він навіть не зміг приїхати на похорон, щоб востаннє побачити маленьке обличчя того, на кого покладав майже всі надії. Рід згасає… Накопичувалися втома й хвороби. Праця ставала все нестерпнішою, а її не меншало. Ще кілька спроб вирватися, пробити безжальну механістичну систему завершилися невдачею. Він повернувся до городу з кілька сотих і колгоспного поля, яке колись належало йому.

На третій день дідового перебування в їхньому помешканні Борис вирішив, що він уже настраждався доволі і з нього годі. Повернувшись з роботи й уживши для дужчої агресивності ще півсклянки оковитої з недоторканного запасу, що зберігався в холодильнику, він відкликав Тому на кухню, щоб остаточно з’ясувати стосунки. Жінка похитувалася, ніби теж щойно випила, і трималася за стіну.

— Слухай… — сміливості в нього раптом забракло, і він розпочав здалеку. — Ти як думаєш… дід ще довго… я маю на увазі, у нас пробуде? — поспішив уточнити він, зарум’янівши від сорому.

Тома нічого не відповіла, лише невизначено стенувши плечима. Це не був жест зневаги — вона справді знала не більше від чоловіка, і безглузда балачка, що тільки ятрила її, видавалася їй зайвою. Тим часом Борис відчув себе саме знехтуваним — йому не готували вечерю й сніданок, не прали брудні речі, а тепер ще й не хочуть відповідати.

— Я ніби не в себе вдома живу, а як на вокзалі… — пробурмотів він. — Я розумію, він твій дід, але ми не можемо його тут утримувати, у нас немає умов. Нема навіть другого ліжка. Я втомлююся на роботі, а на розкладачці не висипляюсь. А в мене вже безсоння через його стогони… Ти мене чуєш? — раптом запідозрив він цілковите ігнорування з боку своєї половини.

Тома здригнулася. Вона не розуміла, що він хоче від неї, але навіть на те, щоб запитати, не вистачало сил. Щелепи наче заціпило, і їй здалося, що не зможе їх розтулити, навіть якщо помиратиме від голоду чи спраги. Тома розгублено поглянула на чоловіка широко розплющеними очима — на мить у голові проясніло й бачення стало як ніколи чітким. Жовто-сіре обличчя в променях жарівки здалося їй незнайомим. Очі Бориса не виражали нічого, крім образи та злоби. Вони здулися й стали схожі на мильні бульбашки. Її чоловік за кілька років спився й із перспективного молодого чоловіка з вищою освітою перетворився на банального алкоголіка, який постійно хвалиться своїм дипломом і каже, що міг би працювати за спеціальністю, але обставини та сім’я змусили його шукати високооплачуваної роботи, тож довелося знайти цей напівпідпільний цех із виробництва мінеральних вод. Звичайну криничну воду вони запаковували в пляшки, коркували і, наклеївши етикетку «лікувально-столова, гідронатрієво-карбонатна», відправляли на продаж довірливим покупцям. Цех містився за річкою у приміському селі й добиратися туди слід було ще вдосвіта — у переповненому холодному ЛАЗІ. У перервах між партіями мінералки, яка могла в будь-кого вибухнути в руках через перегазування, залишивши людину калікою до кінця життя, бригада бавилася горілкою. Попри офіційну заборону й суворі попередження власника (мовляв, коли когось побачу п’яним на робочому місці, одразу звільняю, незалежно від того, ким він мені доводиться) п’янство навіть заохочувалося. Горілки ніколи не бракувало. Працювали до 12 годин на день, і в суботу. Конвеєр —100 грамів — курилка — конвеєр — це був замкнений цикл виробництва, із якого ні Борис, ні його колеги вже не могли вирватися. Їхні мізки зомбувалися, вони починали творити якийсь колективний симбіоз психіки: розумніші тупішали поруч із викінченими кретинами, а останнім краплина розуму не допомагала виборсатися з абсолютної пітьми свідомості.

Тома дивилася на Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася в його спотворені люттю риси й не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити в її життя, що могло її привабити в ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя, і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жалюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара. — Це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася в пам’яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п’ятого курсу, читав їй напам’ять вірші, одягався в коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку й невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися з ним від безвиході — поруч не було нікого, хто бодай би трохи відповідав її вимогам «казкового принца» — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла й укривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого й великого кохання набридло.

Кохалися на березі річки, у кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того, вона тільки починала збуджуватися, коли в нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості й кудись летіло, як сани вві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…

У них немає і, певно, уже ніколи не буде дітей, їй, як і йому, не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у «модну хвилю» і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет в офісі якогось банку, комп’ютер, мобільний телефон, як у серіалах, «Вольво» чи «Мерседес» із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилися над стосами паперів півтора десятка жіночок і дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали в якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон) і час від часу поновлювати гардероб дешевим турецьким шматтям. Утім, Борис, певно, приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати горілки. У майбутньому не проглядалося жодних перспектив, і Тома раптом жахнулася; якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну й певності в усьому, із яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, уперто й насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках, наче осиновий кілок у грудях упиря, і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієїситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так із ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала й не думала собі. Він дбає про сім’ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася та пішла до кімнати. Борис замовк із розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався й тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…

Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.

Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…

Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…

— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…

Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…

Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.

А дідове набрякле тіло тим часом лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Борисом і тими кількома випадковими чоловіками, що з’являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати в парадне… Виявилося, що в діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками, і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно та спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки, її дратувала їхня непрохана присутність. Уже краще залишатися самій, — думала вона. Увечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Борис, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м’ясо, немов стерв’ятників.

Мати щось запитувала в Томи, розважливо й по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому закрили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись у плоть, із якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути, як скрапує зі свічки на грудях небіжчика віск. Тома думає про небуття й не відчуває страху, лише огиду та відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли в житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.

Надходить ранок. З’являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись утомлений Борис і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він уже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її мати, яка відводить Бориса набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Борис терпляче все це вислуховує й незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Урешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…

Чоловіки (геть чужі та незнайомі Томі люди, що невідомо звідки і як потрапили в її помешкання) підхопили мертвого на руки, похитуючись під вагою трупа, зробили кілька кроків; один, найвищий, намагався керувати рештою, вигукуючи якісь непрактичні вказівки й лише заважаючи іншим; нарешті вони опинилися над труною і впустили діда туди. Глухо гепнуло, піднявся стовп куряви. Борис наливав у кухні горілку для помічників, вони випивали, крекали, надміру гучно висловлювали співчуття, потім виходили курити на коридор, де щось жваво обговорювали. Словом, життя тривало…

Два наступні тижні минули для Томи, як два дні. Вона навіть жартувала на роботі, але щось у ній ніби вмерло разом із дідом, щось, що рухає тебе вперед і примушує борсатися. Вона закостеніла, муміфікувалася, дихала холодно, в унісон зі смертю, наче припрошуючи, прикликаючи її до себе. Чорна синтетична блузка муляла тіло, свербіло під пахвами.

Два тижні потому минули для Томи, як два роки — два нестерпно довгих роки, порожні та пекучі, наче концентрований оцет. Обличчя співробітниць, які жадібно тяглися до неї, щиро вірячи, ніби чинять добро, утинаючи свої пащеки в її життя, невідступна увага, розпитування та ідіотські поради. Що вони можуть радити, коли це сталося не з ними? Звідки вони можуть знати, як зараз почувається вона?

Холодний весняний вітер тяг із гір залишки снігу й розпорошував їх над містом. Вона проходила повз брудні стіни, у які роками впиналася кіптява вулиць, якими стікала каламуть дощів, дивилася на них і відчувала нестерпне й неприродне для живого бажання не бути — сховатися або й зникнути взагалі… Але не можна було не лише спинитися, вона не могла дозволити собі навіть хвилевого перепочинку. Дома накопичилася бездонна прірва якихось робіт, що висіли на ній.

Борис після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна затримувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив із ними козу майже до ранку.

Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння, і, не промовивши й слова, провалювався в небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю з нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою з вечора водою (о п’ятій ранку, коли він починав збиратися, у кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він із нудьгою та якимось несформульованим жалем дивився в темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось украй важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. «Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди. Я тому й люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, усе залежить від костей. Що тобі випаде — із того й витанцьовуєш, тут уже тобі й карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю тобі, скажімо, чи ще комусь із людей, у кого слабше біополе. Це ж не тому існують бідні та багаті, аристократи і плебеї, що в світі несправедливість соціальна. Навпаки — одні генетично сильніші, а інші, за всіх талантів і здібностей — слабкі. Їм і боротися за щось серед собі рівних…»

За вікном сіріло, із темряви повільно проступав будинок напроти, у кількох вікнах якого саме спалахнули перші вогники; на кухнях готували сніданок розпатлані й заспані жінки. Заграло гімн радіо, тоненькою цівкою потекла вода з відкручених кранів. Борис позіхав і подумки переносився на роботу, підраховував свій цьогомісячний заробіток і думав, скільки можна приховати від дружини, щоб потім пропити. Його вже давно не переймала безпросвітна бідність, у якій вони жили. Він звик, примирився, виправдав для себе це поступове згасання, бо довкола нього не існувало нічого іншого. Борис слухав шкварчання яєчні на сковорідці, дивився у вікно, защіпав на рукавах сорочки ґудзики й полинув думками в минуле, коли він ще вчився на інженера, але мріяв стати відомим музикантом. Йому не вистачало грошей на гітару, тож доводилося вчитися грати на чужій, у якій не вистачало двох струн, а решта були розладнаними та жахливо фальшивили. Борис витяг із підвісної тумби почату пляшку горілки, відкоркував, понюхав, скривився від бридкого запаху, підсунув до себе склянку, налив 150 грамів й усміхнувся. Зішкріб із пательні смажені яйця, перекинув їх виделкою на тарілку, безжально посолив, украяв шмат хліба. Сів за стіл, зітхнув, подивився кудись убік. Щось щемило; на денці душі нило, ніби кістки після перелому або в ревматика перед дощем. Він ще раз зітхнув, заплющив очі, перехилив похмільну склянку, хукнув, скривився, занюхав рукавом сорочки й узявся, чавкаючи, активно пережовувати яєчню… Витяг із трилітрової банки квашену помідору, надколов її виделкою, цмокнув зубами, вишпортав з-поміж них шматок їжі, висмоктав томат, пожбурив у смітник шкірку й укотре зітхнув…

Підвівся, поскладав посуд в умивальник, але не став його мити, а поволі побрів до кімнати. Натягнув светра, подивився на спляче обличчя дружини, яка чомусь стогнала і смикалася. Помітив сліди старіння й пошкодував, що вона — його ровесниця. Швидко постаріється, — подумав він. — Жінки старіються швидше за чоловіків. Але й живуть довше.

Вийшов у коридор, напастував взуття, зібрався продовжити ритуал зітхань, але чомусь стримався. «Сьогодні — перший день решти мого життя,» — згадав він раптом фразу з якогось фільму. «Якщо це не останній мій день», — доповнював за тим герой, якому судилося померти за кілька годин. Борис здригнувся; може, від холоду, бо крізь шпарину у дверях немилосердно тягло.

Він натягнув куртку, кашкет, взувся і, з якоюсь враз нахлинулою байдужістю позіхнувши, вийшов, щоб уже ніколи не повернутися. Увечері його, п’яного, затисне поміж двох автомобілів, підкине високо в повітря й ударить спочатку до капота, потім до землі… Довкола розбризкається кров, збіжаться люди, а ті, хто бачив, що сталося насправді, навпаки, зникнуть. За кілька хвилин з’явиться швидка, бездиханне тіло кинуть на ноші, оперативно доставлять у лікарню, поставлять на реанімаційне ліжко, підключать до апарата штучного дихання. Тома дізнається про все аж уранці, їй потелефонують на роботу. Вона ж, сама відчувши щось лихе ще звечора, сприйме звістку байдуже та беземоційно. Задля пристойності приїде в лікарню і просидить біля тіла чоловіка до самого кінця, якого стоїчно чекатиме більше двох діб… Йому, як і дідусеві, здуло живіт — певно, ударом пошкодило всі внутрішні органи, і важко уявити, на що б перетворилося його та її життя, якби лікарям вдалося його воскресити. Однак Борис не виходив із коми, і товстошкірий лікар із товстими пещеними ручками якось уранці, після п’ятихвилинки в кабінеті заввідділення, підійшов до напівзомлілої Томи, щоб повідомити їй, що надії, на жаль, немає і вони змушені припинити роботу апарата, який підтримував Бориса в підвішеному стані між життям і смертю. Вона не кричала, не впадала в істерику, як цього боявся лікар, якому довелося вже не один раз виконувати смертний вирок, присуджений консиліумом: підійти до апарата і, клацнувши одним пальцем тумблер, спинити чиєсь серце. Вона просто попросила дозволу підійти до чоловіка й попрощатися з ним. Лікар зітнув плечима — нехай собі, якраз цього родичі зазвичай ніколи не роблять. Тома підійшла до його набряклого живота, що нагадував величезну повітряну кульку й продовжував збільшуватися. Вона злякалася, що він от-от лусне, і вийшла… Лікар ледь помітно кивнув їй у дверях, одразу зайшов до палати, не затримуючись там довше, ніж того велів обов’язок, вийшов, швидким кроком перетнув коридор і зник у лікарській.

За кілька хвилин Тома стала вдовою. Вона чомусь чекала в коридорі, доки їй цього не сповістили — може, усе ще сподіваючись на якесь чудо? Марно, для чудес існують інші, не ми, розчаровані та розчавлені…

Частина 3

— Борис. Борис. Але хто такий Степан? — запитав я у Віктора.

— Степан Терешкун. Місцевий журналіст. Її другий чоловік, — замість нього відповіла Слава.

Віктор налив ще.

— До цього персонажа ми ще повернемося. За упокій його душі пити не будемо… Як вам наше містечко? — раптом змінив він тему розмови.

— Миле. Спокійне.

Віктор знову неприємно зареготав.

— Ти чула? Миле. Вибачте за реакцію, але я ще ніколи не чув, щоб клоаку називали милою. Ви знайомі з містом п’ять хвилин, а я сорок років. Тому я добре знаю ціну цієї милості. Ходімо. Зроблю вам невелику екскурсію. Заодно вас треба десь поселити. Хочете, можете зупинитись у мене. Дружина не буде вам рада — попереджаю.

Я усміхаюся. Ми випиваємо ще й виходимо в місто. Слава зачиняє офіс і ставить на сигналізацію.

— На сьогодні робота завершена, — каже Віктор. — Усе одно реально редакція працює лише один день, у вівторок, коли верстається газета. Решту часу — сонний час або велика пиятика.

Віктор махає рукою:

— Там вокзал, мабуть, уже знаєте. Ось суд. Тут же прокуратура. Красиво? За цими стінами корупція. Страшна, із трупами, корупція. Не буду розказувати — це нецікаво, жодного доведеного трупа. Ходімо далі.

Слава каже, що йде в інший бік.

— Поцілуй хоч нашого гостя, якщо не мене, — знов регочеться Віктор.

Я думав, це жарт, але Слава справді нахиляється і слинить мені щоку. Відчуваю при цьому дивне збудження.

— Що, встало? — питає Віктор, коли вона відходить. — Не дивуйся, це енергетичний упир, відлучений від сексу. Пішли.

Я слухняно йду вслід.

— Отже, придивляйся до дірок у стінах, до відламаного тиньку. До нових страшних будинків, бачиш? Тобі все ще подобається?

— Так! — мало не кричу я.

Він регоче.

— Чекай. Зараз я знайду для тебе щось. Ось, дивись!

Він показує мені площу. Посередині якийсь жахливий пам’ятник зі стелою і двома фігурами (одна з кобзою, інша з цимбалами), що має символізувати об’єднання Сходу та Заходу; за ним — типовий, без смаку «Білий дім» — обласна адміністрація.

— Ну що, ще подобається? — зло запитує Віктор.

— Чому ні? Такого несмаку безліч. Ваш нічим не гірший! — чомусь хочу йому заперечити.

— Чекай. Дивись ще. Бачиш?

Я дивлюсь за його рукою. Там — блискучий лімузин, із якого виходить товстий потворний чоловік.

— Чиновник? — запитую.

— Губер, — коротко, крізь зуби цідить Віктор.

Слідом за пузанем виходить у смугастому піджаку вусань. Щось наполегливо каже. Третім виходить чоловік із бігборда — СТАБІЛЬНІСТЬ. Я придивляюся до лімузина й бачу замість номерів великий напис: «ЦАРЬ».

Раптом вони бачать Віктора й вусань сміється.

— От бля. Тільки не кажіть, хто ви, чому і звідки! — Віктор раптом із цинічного робиться дитячим.

Усі троє йдуть у наш бік.

— Вітя! — кричить вусань.

— Вікторе! — вторить йому губернатор.

Між нами метрів п’ятдесят, Віктор нещиро усміхається.

Усі троє тиснуть нам руки.

— Вітя, ти ж нє зря премію Гонгадзе получіл? — питає найхудіший, із вусиками.

— Ти ж з нами?! — продовжує він, хоча Віктор відвертається у мій бік.

— А ви? Хто ви? — питає вусань.

— Я? Я — це я.

— І я — я. Класний атвєт. Замьотано. Я — я. Хахахахахахха. — Він відкриває рот під вусами, а там — золоті зуби.

— Я чув про Стьопу, — відсуває мене Віктор.

— Да. Да. Ужасна історія, — золотозубий швидко хреститься, не забираючи з убличчя посмішку. — Така глупая смерть.

Губернатор суне в мій бік свою ліву руку — наче краб клешню. Хапає міцно. Натомість рука третього — кандидата з бігборда, — м’яка та слизька.

— Вітя, — чую я. — Всьо серйозно, думай.

Вони поволі сунуть у бік «Білого дому», ми — у протилежному напрямку. Віктор тримає мене під руку.

— Ну от, — каже він. — Ти вже теж забагато знаєш. Ти побачив нутро цього «Білого дому».

Його трем чую крізь рукав.

— Я хотів дізнатись про вбивство кандидата, я думав, ви… ти був у його штабі, — кажу я.

— Ти вже визначся, чого ти хочеш, — хапає мене за плече ще сильніше. — Правди взагалі чи про вбивство. І про яке з них?

— Я так розумію, їх було кілька? — питаю.

— Авжеж, кілька, — Віктор озирається, «Білий дім» далеко позаду. — Гаразд, я тобі розказував про Тому? То зараз вже мушу й про Терешкуна трохи додати…

Частина 4

— Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається в цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавість нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, у якій він зустрічав її ще за часів студентства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав’язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав зі шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясовині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати в пам’яті, доки не пізно, що ж її в ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, утяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Цей моцартівський реквієм, який, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..

Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його «я тебе люблю» спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього й зараз почувала протиприродну полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертвяк навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками і, нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…

Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея, — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних «живих» квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, утікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала б цвинтарю, компрометувала її, звинувачувала в недостатній жалобності, свідчила б проти неї на суді мертвяків проти живих.

Нарешті вона визначилася — купила в непоказної жіночки в сірій куртці та сірій хустці непоказні сірі «цвіточки» за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка, очевидно, поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч із яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем, очікуючи всіх, хто бажає відвідати царство мертвих, — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж убогих букетиків із парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом’ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка та довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика й злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома й здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима й поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники й уже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…

За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрів за сто на північ починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно, через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку XX століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше, і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родича у цій частині кладовища могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось утішають бідноту. У потойбіччі, як і в житті, своя ієрархія — не менш ница та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги, у траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося й витворювало якесь марево, полудневу фата-моргану. Літаки сюди, однак, уже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників із військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали цілодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія, як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами й відвідинами борделю.

Тома повільно плелася довгими «вулицями» міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природно, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум’яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з’ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, із якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: «Технічна рідина, не для внутрішнього вживання».

— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.

Дід, не відводячи погляду від відра й цівки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись углиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів необхідний їй.

Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки й пам’ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися й заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками ще не встигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував мружитися. Тома вперто йшла вперед.

Нарешті одна з ділянок здалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність, і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда та побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер уперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробила кілька кроків праворуч й опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест, однак, уже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному зі слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.

Тома схилилася до фотокартки, із якої до неї та інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам’яним і мертвим, як він. Уже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. У голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Зітхнула й уже хотіла, було, забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, у якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто б викликав у неї довіру. Надто засмучені або надто байдужі обличчя. Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, із пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличено спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього, безумовно, необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…

До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову й втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов слабозрячий. Чоловік придивлявся до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.

— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона. — Я… у мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас, звісно, є... — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала: — Я поверну, обов’язково.

— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку з запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет із рук до рук, він ледь помітно погладив її долоню самим тільки краєчком пальця — професійний жест досвідченого ловеласа.

Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги, вона шпорталася, відчуваючи на спині цей важкий чоловічий погляд й усмішку з-під пишних шевченківських вусів.

Свічки довго не займалися, вітер, немов знущаючись, задував полум’я запальнички, зривав його з фітиля. Нарешті вона дочекалася кількасекундного затишшя, шаркнула кременем і, не чекаючи чергового пориву, почала швидко-швидко бубоніти якоїсь із молитов.

Із другою свічкою було важче. Вона вперто не займалася, крім того, здається, щось пошкодилося в запальничці. Тома знервовано терла великим пальцем до коліщатка й натискала на важіль, однак вогник не спалахував. У кращому разі свистів газ. Вона непомітно для себе почала бавитися з цією ще маловідомою для неї іграшкою — у дитинстві забавок у неї практично не було, казок ніхто не розповідав, тож надолужувала згаяне вона вже згодом — в університеті чи коли залишалася сама вдома. Тепер ця інфантильність прохопилася тут — попри відкритість простору, вона відчулася тут самотньою та водночас ув’язненою. Раптом позаду стало чути чиїсь кроки — вони скрадливо шурхотіли по гравію доріжки. Тома рвучко озирнулася — до неї підходив вусань й усміхався. Він вибачливо розвів руками — вони в нього були довгі й великі, із міцними широкими долонями.

— У мене тут дружина, — ще раз усміхнувшись, уже майже ніяково промовив він. — Мене Степаном кликати… звати. Я подумав, що, може, вам допомогти? — Тома витріщилася на нього й не знала, що відповісти. — Ну, із запальничкою… Вона в мене трохи вередлива. Лише мене слухається. Дозвольте, — знову усміхнувся він, але цього разу ширше, розтягнувши обличчям уста разом із вусами.

Тома ще нічого не встигла відповісти, як Степан уже присів поруч із нею, лагідно взяв із її рук проклятущу запальничку й швидким рухом викресав із неї полум’я. Затуливши його руками, вправно наблизив до свічки, і за секунду вогник уже радісно стрибав на її кінці. Тома не встигла навіть отямитися — події раптово захопили її у свій вир і, затиснувши лещатами випадковості, кинули в невідомість майбутнього.

— Не буду вам заважати, — делікатно підвівся Степан, однак на секунду зам’явся, наче сподіваючись, що його затримають.

Проте Тамара була надто спантеличена його існуванням і його вусами — вона не могла втямити, як таке могло трапитися з нею і чому саме з нею, адже вона не вірила в можливість доленосних випадків (хоча, із іншого боку, усе її дотеперішнє життя було всього лише невдатним випадком).

— А все ж дозвольте поцікавитися вашим ім’ям… — ненав’язливо, майже сором’язливо озвався Степан.

Вона помітила в нього сиве волосся. Шевелюра, утім, була ще доволі густа, вітер розвіював її, задував патла в обличчя.

— Тома… Тамара, — виправилася вона.

— Гарне ім’я… На все вам добре, — так само лагідно озвався чоловік і, ледь помітно вклонившись, відійшов.

Тома втупилася поглядом у його постать і ні про що інше не могла думати. Вона раптом відчула щось жахливо п’янке й невідворотне. Це було як вітер, як слово «свобода», як автомобіль на повній швидкості, як відвідини порнофільму в юності чи як квиток у подорож без можливості повернутися…

Її пройняли його пещені, пишні вуса, його делікатність і вроджений аристократизм. Її здивувала думка про можливість якогось розвитку — це було соромно, але водночас солодко й приємно — уявляти нову зустріч. Тома раптом зрозуміла, що все її єство зараз потребує чоловіка, байдуже навіть якого.

До Степана підійшов якийсь чоловічок у широкому чорному плащі й крислатому капелюсі. Він ішов поволі, по-качиному перевалюючись із правої на ліву — і навпаки. Витягнув із кишень товсті, але короткі рученята, привітався зі Степаном, коротко про щось переговорив, гучно засміявся, виблискуючи золотими зубами. У незнайомця теж були вусики, однак, на відміну від Степанових, ці — чорні й вузькі — чомусь геть не сподобалися Томі. Вона раптом відчула тривогу, страх перед цією особою, немов він міг завдати їй шкоди просто тут і вже. Вона поволі позадкувала, весь час озираючись на двох чоловіків, які щось жваво обговорювали. Необережно зачепила плечем стареньку жіночку, у якої тремтіли руки з квітами, вибачилася і, на мить зустрівшись поглядом із випадковою перехожого, відчула пекучий біль, сором і жаль. Вона вже не згадувала Степанове обличчя, вона бачила лише ці очі — неймовірно глибокі й сумні, за якими, здавалося, ховається таємниця небуття. Тома здригнулася, вона ніяк не могла відігнати від себе нав’язливий спогад. Асфальт на алеї в старих секторах потріскався, місцями здувся. На автобусній зупинці за ворітьми цвинтаря вже юрмилися люди. Обідрані, нещасні, сутулі, майже всі вони (і навіть діти) відзначалися різними фізичними ґанджами — хтось, присівши на благеньку лавчину, притуляв до щоки холодні дерев’яні милиці. У когось набрякли ноги, руки, посиніло обличчя. Тома не на жарт злякалася — її оточували потвори, виродки, яких позбавили можливості думати та вибирати. Підійшла до гурту, подивилася на обрій, де вирізьблювалося зображення (обіцянка) гір. Люди довкола сперечалися про політику. Завжди в таких випадках знаходиться один націоналістично налаштований дідок, який усіх інших вважає «комуняками», кричить, плюється, готовий вибрати очі кожному, хто проти нинішньої влади. Інший обов’язково російською відповість, що за комуністів він би отримував нормальну пенсію. Діди зчеплюються, натовп довкола ділиться — спочатку виключно на прибічників одного й другого (сиплються прокльони, аж бризкає слина), потім за дрібнішими політичними симпатіями.

Тамара насилу стримується, щоб не втекти, але не може навіть затулити вуха, аби не чути цих образ і неаргументованих, виснуваних лише на емоціях, шиплячих вигуків. Вона відходить набік, боячись, що зараз розпочнеться бойня, у яку примусять включитися і її. Особливо її непокоїть он той голомозий молодик в окулярах, із недобрим божевільним блиском в очах, який усім торочить про якогось Соскіна й про бомбу, що він має на мера, а потім тикає в обличчя посвідченням газотранспортного підприємства, щоб його не вважали за самозванця.

«Ви знаєте? Соскін же пропонував унікальний спосіб — чотирьох патріархів замкнути в підземеллі й не випускати. Трьох нам не потрібно. Тільки один!» «Це не винахід — так уже тисячу років обирають папу», — необережно заперечує якийсь побожний дідок. «Що ви мелете! Греко-католицизм себе вичерпав! Уже давно ніхто в Римі не визнавав наших владик патріархами, вони тільки тут себе патріархами кличуть, а насправді — лише кардинали! Стануть кардиналами й тішаться, придурки!»

Тома злякано відступала, однак божевільні (чи збожеволілі) обступали її та продовжували затягувати в дискусію. Вона вдавала глухоніму, намагалася абстрагуватися, проте любов народу до балачок на політичні теми нестримна. Запахло смаженим, себто кров’ю.

Автострадою, здіймаючи куряву, мчали авта. Одне з них — шикарний лімузин із шістьома дверцятами — раптом спинилося поруч із Томою. Натовп враз умовк, відступив, обережно роздивляючись диво. Із передніх дверцят вайлувато висунувся короткострижений водій із дуже потворною пикою, підійшов до оторопілої Томи і, рикнувши їй «пра-ашу», прочинив задні дверцята. Дівчина сахнулася, відступила на кілька кроків, але з салону визирнув Степан, і вона вже без вагань кинулася всередину. Тома чомусь злякано захлопнула за собою дверцята, у її уяві снували юрми бунтівників, що кидаються до дорогих «мерседесів» і ролс-ройсів, розхитують їх, б’ють залізяччям у вікна, витягують із салонів багатіїв і починають розривати тих на шматки. Кров затраскує розлючений натовп, люди скаженіють, виють від задоволення…

— Паєхалі! — гукнув водієві чоловік у капелюсі, що сидів напроти Томи й усміхався, спостерігаючи за її реакціями. — Паєхалі, скарєє, казьол!

Проте ніхто їх не атакував, не наздоганяв, лише кілька чоловіків заздрісно сплюнули крізь зуби, а кілька гучно лайнулися навздогін, сподіваючись, що їх почують і настрій пасажирам авта буде зіпсуто.

Чорновусий запропонував Тамарі бокал шампанського й представився:

— Шура. Саша. Олександр, — знову засміявся він усіма своїми золотими зубами й, помітивши розгублений погляд Томи, що топився в його ротовій порожнині, пояснив: — У молодості я був слішком активним — от і не вберіг зубов. Зато щас… я вже могу позволіть собі охрану. А це, як ви могли самі увідєть, не послідня нужда нашого врємєні. Демократія — зло. Люди не панімають свободи, їм нужні ліш палка і хліб, шоб не виздихали з голоду. Охлос, вонюче бидло! — раптом скривилося в гримасу ненависті обличчя чорновуса. — Ізвіняюсь, просто не люблю селянської тупості, етого, як говорить один мій знакомий, грунтівства у чистом виді. Ненавижу. Але ви пийте, пийте. З Стьопою ви, я так панімаю, уже знакомі?

Не дочекавшись відповіді, Шура знову засміявся, ковтнув якоїсь рідини зі свого келиха й занурився в читання газети.

Степан весь цей час мовчки сидів поруч із Томою. Протягом розмови із власником авта вона несвідомо підсувалася ближче до нього, шукаючи захисту. Однак, поглянувши на свого нового знайомого зараз, вона знову (вкотре за день) сахнулася. Чоловік тремтів, його чоло заливав піт, волосся злиплося в жмутки й незграбно звисало. Неголеність, яка на вулиці додавала йому шарму, тепер видавалася ознакою недбалості, а то й занепадництва. Проте найгірше було не це — його погляд не виражав зараз нічого, крім приреченості, панічного страху, безвиході, зневіри й ще невідомо чого. Він жалібно усміхнувся до Томи, немов вибачаючись за те, що вона застала його таким. Степан уже не давав, а лише потребував допомоги, як потерпілий у корабельній катастрофі.

— Я завжди вважав, що найважливіше, принаймні дуже важливо, — це комфорт і відсутність побутових проблем. Вони перешкоджали мені бути щасливим. Я страждав від нестатків, я не зміг урятувати життя своєї дружини, я не зміг їй нічого дати, як і своїй дитині. Отож, я став фетишистом, я перетворив своє життя — як це не пафосно буде звучати — на служіння панові долару. Я бачив довкола себе так багато багатіїв. Ви ж їх теж бачите і теж думаєте — я не гірший, я кращий. Чому так повинно бути, чому все, скрізь — несправедливість. Я заслуговую на краще, я мушу мати те ж, що і вони. Вам ніколи не здавалося, що великі гроші крутяться поруч і варто докласти лише якихось незначних зусиль, як вони стануть вашими? Лише б знати, де вона — ваша ніша. Ви хто будете за фахом, якщо не секрет?

— Економіст, — пробурмотіла спантеличена Тома, яка вже й не знала, що думати.

— Ще раз дуже приємно. Я — журналіст. Найдавніша професія, насправді. Тільки-но з’явилася повія, і ще не знала вона, що повія, як мусив з’явитися хтось, хто б про це сказав вголос і сформував громадську думку. Тільки з’явилася мова — з’явилися глашатаї… Утім, це все дурниці. Насправді я не люблю своєї професії та своєї роботи. Я надриваюся і продаюся, — він промовисто поглянув в бік чорновуса, що з головою уткнувся в газету й читав не відриваючись, — заради копійчаного заробітку. Я втомився, але виходу з цього лахміття й суцільної брехні вже немає. І не буде… крім загальнодоступного, звісно.

— Ва-ам куда? — почулося з-за спини в Томи, і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.

Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.

— Вип’ємо за знайомство! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, у якій коливалася сіра рідина. — Я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтеся, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.

Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася й трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася й відчула в повітрі різкий неприємний запах шкіри — усе всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.

— От ви й приїхали, — озвався зі свого кутка Шура. — Це путішествіє для вас безплатне. За мой щот. Но, прашу вас — без комплексов, не чуствуйте себя обязаними. Єсть граніца, за которой дно стає поверхностю і наоборот. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.

— Бувайте, — стиснув їй руку Степан. — Я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.

— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.

За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата-моргана…

Частина 5

Ми минаємо середмістя.

— Умний вгору нє пойдьот, умний гору… — усміхається Віктор і зупиняється.

— ?

— Гора — це наш базар. Можемо обійти, так далі. Але швидше.

— Я так розумію, у цьому місті ніхто нікуди не поспішає? — трохи втомлено кажу я.

— Ха! — Віктор театрально ображається. — Ну, ти сам напросився.

І ми підіймаємось угору.

— Це один із міських валів, — пояснює, захекавшись, мій провідник. — Фортеці навколо міста не було, лиш один мур, із інших боків — земляні вали, але такі добротні, що вони ще досі стоять.

Будинки зникають внизу, але стає людно. Обабіч стежки гучно продають біляші, квіти, клей, канцтовари, китайський фарфор, каву, воду, пластмасові вінки на цвинтар, морожену й розморожену рибу, оцет, потім гумові пантофлі, зимові та літні куртки, футболки, труси, прокладки, підгузки, штани й інші памперси. Спочатку просто з землі, потім зі столиків, далі зі спеціально обладнаних рядів. Галас.

На стежці — безногий жебрак. Перед ним залізна миска з дріб’язком. Я дістаю з кишені копійки й кидаю. Вони гучно дзеленчать, Віктор здригається.

— Що? — питаю.

Віктор бере мене за руку й тягне вздовж рядів, у яких можна заблукати, кудись убік. За рядами продають килими, потім ворота, смітник і майже порожній шлях униз. Знову будинки, якийсь палац, лікарня, вузька вуличка з бруківкою, підвал. «Горілки!» — кричить Віктор із дверей офіціантці в матросці, падає на стілець і, перш ніж я сяду, дістає з сумки якісь аркуші, гортає і починає читати:

— …Ринок у так званій історико-архітектурній частині міста — епіцентр хаосу, смороду й розкладання. Поруч завжди повно всілякого бидла — брудні циганчуки, що нюхають клей із поліетиленового пакета, їхні батьки з непроникними чорними поглядами, що знають все й водночас не відають нічого, обрубки жебраків й алкоголіки, що маскуються під знедолених в останній надії врятуватися від ломки. І просто люди, яким щось потрібно, які говорять і слухають розвісивши вуха. Багно квакає під ногами, як піддослідна ропуха перед розтином. Його бульбашки торкаються твоїх мештів, штанів, шкіри, розносячи інфекцію безглуздої штовханини на периферію цього маленького Армагедону дріб’язковості…

М’ясники своїми товстими волохатими руками хапають ратиці, голови, тулуби, а ще — велетенські сокири, які зі свистом опускаються на плаху, де свого останнього призначення очікують розпластані рештки мертвотних знекровлених коняк і пацюків. Із камінних, облицьованих мармуровою плиткою торгових рядів на рухливі натовпи покупців іронічно дивляться вибрані псячі очі, порожні котячі очниці, людські черепи. А м’ясники, регочучи, шматують туші й ще живі тіла, із яких скрапує кров. Відтяті шматки свіжого м’яса одразу заштовхують у млинці, з яких виповзає гнилий фарш… І довкола всього цього — полчища мух: зелених, синіх, чорних. Кусючих і дзвінких, наче гелікоптер. Вони обліплюють черепи, упиваються своїми довгими хоботами в кістки, щоб висмоктати мізки, і відкладають натомість свої прекрасні, чудові личинки…

Природним відрухом живої людини в такому місці є нудота, блювання, непритомність, смерть… Запах свіжого м’яса, методичні удари сокири, підвішені туші, гамір голосів, що лине догори й збивається у велику лайняну купу під банею цього псевдоцирку. І нікуди втекти, ніяк вирватися…

Степан знервовано метається, але скрізь, куди б не поткнувся, наштовхується на однаково по-рахітичному згорблені спини, сірі плащі, перекошені обличчя, які обертаються до нього лише на те, щоб образити. І всіх потрібно розштовхувати: грубо, брутально, безжально. Чим слабший і беззахисніший вигляд має істота попереду, тим агресивніше слід із нею поводитися. Поспішати, тікати, вириватися, б’ючи цих немічних старців і дітей поміж лопаток кулаком, ногою під коліно тощо. Відрубаний шматок сирого блідо-рожевого (таким кольором медики означують здоровий колір людської шкіри) м’яса невідомого походження відлітає від однієї з плах і впивається йому в обличчя. Сходи надто круті, і йому доводиться стрибати через десяток; уже в польоті він жахається, що зламає собі ноги, а цього робити зараз аж ніяк не можна, бо на носі вибори. Під ногами кілька жебраків, що розпластали свої розшматовані тіла по квадратиках тротуарної плитки, наче фігури на шахівниці… Степан обганяє якогось із сірих плащів, що продовжують оточувати його, і ненавмисно ногою зачіпає іржаву металічну мисочку з кількома сірими копійками — жалюгідний виторг безногого каліки за весь день. Посудина підстрибує догори, перекидається, копійки з неї розлітаються на всі боки. Інвалід підводить до Степана свої червоні ненависні очі, підводиться на двох культях і… плює в обличчя…

Він прокидається, важко дихаючи. За вікном місяць уповні, свище вітер і гавкає, майже завиває пес у сусідньому дворі. За винятком цього — тиша, страшенна німотна тиша, не чути навіть, як дихає його дружина.

Піт на чолі, руках, грудях. Він підводиться, виходить у коридор, до кухні, із якої проникає промінчик світла. Там хтось є. Жінка сидить на стільці з ногами, у самій нічнушці; курить своє погане «Марльборо», п’є чай і читає книгу. Вони перекидаються із Степаном навіть не словами, а лише поглядами. Він нахиляється до неї… бере з її рук склянку холодного чаю, самої заварки, майже чефіру. Тремтячою рукою наближає до рота, робить кілька судомних ковтків.

— Щось сталося? — мляво запитує Тома, у голосі якої немає ні крихти співчуття.

— Сон, — пояснює радше собі Степан, — тільки сон і нічого більше. Я перекинув ногою мисочку з заробітком жебрака.

— То й що? — дмухає синім димом в обличчя чоловікові Тамара. — Іди назад, знову засни й поверни йому те, що винен. Знаєш, як чоловік банує за втраченим? Може, то його останні копійки і він не має за що поїсти вві сні. А може, для нього то зовсім не сон? Може, і для тебе — не сон?

Степан відсахнувся: у жінці було щось відьомське: розпущене волосся з сивинкою у кісці й біля скроні, недобра посмішка, почорнілі очі. Він захотів перехрестити її, але рука не слухалася. Бурмотів «свят-свят-свят», а дружина раптом розреготалася моторошним потойбічним сміхом і… він знову прокинувся. Тома спала поруч, теж неспокійно і знервовано: кидаючись із боку на бік, зітхаючи та стогнучи. У вікно зазирав місяць уповні…

Степан обтирав піт із чола й із-під пахв, коли згадав, як це було насправді: мисочка з кількома монетами, необережний порух ногою в штовханині, дзеленчання посудини, яка аж радісно підстрибує, ударяючись до асфальту. Монети врозсип. Циганчук, який жебрав, дивиться вовком, але мовчить. Степан прискорює крок, він не відчуває нічого, окрім всепоглинаючого роздратування…

Частина 6

Дівчина у смугастій тільняшці подає нам горілку в графині, чарки, сік в пакеті й оселедець на тарілці.

— Як завжди? — питає вона.

— Як завжди, — хитає головою Віктор.

— Я рідко буваю тут удень, — наче виправдовується він. — Це один із небагатьох закладів, що працює після 11-ї, коли місто засинає. Але цей жебрак нагадав мені покійного Терешкуна, коли той бував п’яним, і Тому, про яку так багато сьогодні сказано і яка ніякого стосунку до історії, що тебе цікавить, не має.

— А хто ж має?! — мені вже й шкода його, і водночас я злюсь, бо мені здається, що ми все далі від епіцентру подій, від основи матеріалу.

— Я маю, Марко має. Аня. Та свята трійця, яку ти бачив, має — я про губернатора, вусатого й кандидата. Терешкун має. Та й Тома, врешті, через нього має. Отже, усі. Базар, через який ми йшли, належить вусатому. Наче. Не факт. Можливо, це просто прикриття для містера «Стабільність».

— Хто такий цей вусатий? Шура?

— Шура, Саша, ЦАРЬ. Пох. Ніхто не знає, як він з’явився в місті. Не так давно. Одразу після бандитських розборок кінця 90-х, коли перебили крутих. Спочатку прибрали Єна, потім Цицю. Царь зайшов непомітно. У нього був туалет у центрі, громадський туалет. Десь за рік він обзавівся лімузином. Але звернули на нього увагу трошки раніше.

— Через вуса й шляпу?

— Ні, через туалет. Там наркопритон. Зайдем туди, як захочеш відлити. Смердюче підземелля. Запах сциклиння та смерті. У нас маленьке місто. Кілька трупів наркоманів у центрі — і пішли плітки. Тоді й виплив дивний чувак, що говорить суржом і їздить на лімузині. Якось самозрозуміло було, що раз його не чіпають менти, значить, усе схвачено. Потім почали говорити, що й базар його, хоч тут є сумніви.

Раптом ми чуємо шум, обертаємось і бачимо його — молодого небритого чоловіка з масним волоссям. Він п’яний, аж заточується.

— Вітя! — кричить він, і на очах сльози.

— А, от і наш герой, — встає з-за столу Віктор. — Марко.

Дівчина в матросці допомагає Маркові дістатися до нашого столу. Він важко падає поруч зі мною й одразу тягнеться до графина горілки.

— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.

Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.

— У мене тато помер, — каже і плаче.

— Співчуваю, — видушую я.

— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.

— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.

За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.

— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…

Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.

— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.

Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?

— На жаль, Ви мусите йти звідси…

Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.

Бармен уже не всміхався, у втомлених очах напроти з’явилася ворожість, і він раптом зрозумів небезпеку та непевність свого становища. Адже в такому стані він не становитиме жодної загрози навіть для дуже втомленого бармена, і той завиграшки впорається з ним — спочатку штовхне додолу, потім почне бити ногами, нарешті вхопить до рук великого тесака з-за стійки і, стиснувши руків’я долонею так, що лезо опиниться внизу… Усе це промайнуло в погляді того хлопця, що виставляв його за двері, а може, йому лише здалося. Марко підвівся, опираючись рукою на стілець, але трохи не розрахував розташування центру ваги та похитнувся. Бармен підхопив його під руку. Легкий (щоб не впав) поштовх у напрямку дверей. Він таки трохи заточився, але встояв. Двері неохоче піддалися й під тиском пружини швидко полетіли назад — назустріч темряві порожнього кафе.

Синдром ампутанта — певний час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. У дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався зі школи до старого дому й лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам’яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність «мій колишній дім», що ховалася за стандартним фасадом, із вікон котрого інколи визирали знайомі й незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем, — там хтось уже мешкав; саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивана. Працював телевізор, але не їхній «Електрон», а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрана, стараючись ступати нечутно, вдивлявся в сіру розпливчасту картину й чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий із ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця, і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень. Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися в колишнє помешкання, проте зброя в руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.

Вітер задував йому за комір згустки туману, ноги тремтіли та відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися й тремтіти тілом і духом, він просто впав би на якусь лавчину й заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно та безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вимальовуючись на фоні молочного киселю й затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна в тих, кому найраніше ставати до праці. У тумані світло розповзалося, жевріло та блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився й посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авта. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. Із кількох під’їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону й закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу й рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопила Марка, він забув про втому та похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Увійшов в азарт, і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і, не озираючись, крокували кудись уперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо й потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку, і Маркові, за відсутності інших перспектив, довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов із цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авті… Тепер же завод із височезними закіптюженими трубами, із яких навіть уночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.

Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зі сто й зазирнув в одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий «гастрономчик» із запахом ліверу, курива й похмільних ста грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху й примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких здалися йому знайомими. У почорнілих руках із брудними поламаними нігтями вони тримали гранчасті склянки та шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виготовляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.

Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборчою агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася й стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунули тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотному напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловіків у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього й радили голосувати. На горизонті з’явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла й за кілька хвилин злетіло в небо, як повітряна кулька. Марко задивився й не помітив, що його гукають…

З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає, — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак, безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою та приклавши її до вуст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім’я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала в нього невдоволення та розгубленість. Знову нахлинула втома. Удати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся та поволі почимчикував туди, звідки прийшов, — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авта, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто й ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоповерхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам’яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи й піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий «Мерседес-бенц», той самий, із якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців із американських прерій. Кілька важких ланців на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.

— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!

Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася й починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку та штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар у спину й падає на сидіння лімузина.

— Нехарашо палучаєця, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою в рурку газетою. — Ігнорите. А зря. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), про вас бдім, щоб чого не случилося. І що? Як завжди — чорна неблагодарность… Ви свого предка давно востаннє бачили, друг?..

Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь тоноване скло не може.

— Даруйте, але я не розмовляю з незнайомими людьми…

— А хто вам сказав, що ми незнайомі? Я от вас, бачите, хорошо знаю. Виходить, ми знакомі. Єслі ви думаєте, що ця встреча связана з газетою ілі там какімі-то матеріалами про губернатора, то ви ошибаетесь. Неінтересно. Только для мудаків. А я про серйозних людей. Ми ж із вами серйозні люди?

— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — вдався до цілковитої непоступливості Марко. — Утім, дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону й везете невідомо куди.

Чоловік усміхнувся. У нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики й зморшкувате обличчя…

Частина 7

— Де Тома? — раптом схоплюється Марко й роззирається.

— Де Тома? — перепитує Віктор і починає сміятися. — Тома вдома. А вдома втома.

— Відведіть мене до Томи, — благає Марко, а його голова знов падає на стіл.

— Паднімітє мнє вєкі, — перекривляє Віктор. — Гаразд, треба якось доставити тіло в морг, тобто додому. Ти не переживай, він тільки на перший погляд важкий, насправді транспортабельний.

Віктор встає, підходить до бару й щось каже бармену. Той із розумінням киває та прикладає до вуха трубку телефону.

— Через пару хвилин буде таксі, це не столиця, тут не треба годину чекати. Я сподіваюся, ти пригостиш? — питає.

Я дістаю гаманець, а Віктор починає підіймати Марка з-за столу. У якийсь момент вони обоє мало не падають, я допомагаю їм утриматися на ногах.

— Закинь руку на плече, — командує Віктор. — Ну, давай, і в ногу.

На вулиці вже темно. Чути дзенькіт годинника з ратуші, яка зовсім поруч. Кидаємо тіло Марка на заднє сидіння таксі.

— Сідай до нього, — далі наказує Віктор. — Тільки обережно, він може блюванути.

Авто різко рушає. Дорога з вибоїнами, і Марко на ямах крізь сон починає стогнати.

Ми швидко минаємо середмістя, потім парк, нарешті опиняємось у спальному масиві з малоповерховою забудовою. Гальмуємо.

— Дай десятку, — кричить із переднього сидіння Віктор.

Я все ще слухняний.

Заледве виносимо Марка й садимо його на лавку перед домом.

— Куриш? — питає Віктор.

Я заперечливо хитаю головою.

— Я теж ні, — зітхає Віктор. — Точніше, кинув. Але зараз закурю.

Він порпається у своїй потертій сумці через плече, дістає сигарету і смачно закурює.

— Може, будеш? — простягає мені.

— Ні, ні, мені й так добре.

— Йому теж, — Віктор показує на Марка. — Шкода його. Молоде шмаркате нещастя. Редактор, блін. На роботі він іноді вдає суворого, навіть підвищує голос (хоча сам же одразу й лякається своєї сміливості), щоб закликати підлеглих до порядку. І вони, хоча й бурчать, але коряться. Він злегка усміхається своїй перемозі, бо відчуває, що його влада над ними не віртуальна, а таки справжня. І все ж певності хлопчині вистачає ненадовго. Він побоюється мене, довірливо водячи час від часу на пиво (о, горе мені, моя дружино з нюхом пантери!) і допитуючись схвалення того чи іншого свого кроку. Я для нього загадка, йому ж бракує мого досвіду і знань. Цинічно користуюся своїм становищем непідвладного, раз-по-раз заробляючи невеликі гроші на замовних статтях. До хлопця наразі мало хто звертається — його ще не знають і тому побоюються. Він здогадується, що я беру хабарі, обходячи його, заздрить і лютиться. Він уже ненавидить мене, бо ж першопричина ненависті — це, звісно, гроші. Якби він раптом позбавив мене мого маленького бізнесу, завдяки якому я зараз можу не відмовити собі в зайвому пиві, тож чи не зненавидів би і я його? Певно, що так. Але наразі нагорі я, а отже, можу дозволити собі благородство зневажати…

— Як думаєш, — після паузи звертається він до мене. — Може, залишити його тут? Чи ще надто холодно?

Я оторопіло дивлюся на Віктора, і той починає сміятися:

— Та жартую я. Давай нести далі. Він живе на п’ятому поверсі. І, як ти, мабуть, здогадався, ліфта тут нема.

Поверсі на третьому ми зупиняємося, щоб перепочити.

— Припремо його до стіни, — пропонує Віктор. — Тримай однієї рукою, ось так не впаде.

— Здається, такий малий і худий, а так важко, — бідкається. — Я от ніяк не можу зрозуміти, як Аня могла його тягати в такому стані.

Він так багато говорить, що я не хочу нічого питати про згадувану вже не раз Аню.

На п’ятому поверсі порпаємось у кишенях тіла, щоб знайти ключ. Нарешті відчиняємо двері, у ніс б’є запах затхлості. Умикаємо світло. Розгардіяш усе ж не такий страшний, як я уявляв у темряві. Кидаємо Марка на диван, укриваємо якимось коцом. Віктор ловить мій погляд й усміхається:

— Жінки. Його чомусь люблять жінки й постійно прибирають за ним. Хоч він, сука, звісно, на це не заслуговує. Ходімо на кухню.

Я сідаю за маленький столик, а Віктор по-хазяйськи зазирає в холодильник.

— О, сюрприз! — задоволено вигукує. — Є пиво. Будеш?

Я кривлюся та заперечливо хитаю головою.

— Будеш, — знов вирішує за мене Віктор. — Ти просто мусиш відполіруватися пивом. Вважай, що це такий місцевий звичай. І для матеріалу потрібно.

Він дістає дві пляшки, відкорковує запальничкою.

— На чому ми зупинилися? — питає Віктор, насупившись.

— На Шурі… — кажу я невпевнено. — Чи на Марку і його батькові.

— Ах так. Марко і батько. Шура дарма хотів навести контакти з Мироном через Марка. Вони давно не спілкувалися.

— Чому?

— Зараз розкажу.

Частина 8

— Батько… Мирон незадоволено розгортав носаком черевика з лакованою шкірою попіл від вогнища, мачуха щось недоладно торохкотіла — ця красива ефектна кобіта ніяк не могла позбутися комплексів непостійності та меншовартості і, щоб якось виправдати свою присутність у їхньому житті, намагалася бути тим, ким бути не могла, — дотепною та розумною жінкою, якої, як їй здавалося, потребував Марковий тато. Він же, як недурний чоловік, обрав її якраз за ті риси, що були притаманні Олександрі насправді, — тихість, непоказність, сором’язливість і надійність. Його дратували її безглузді ескапади, устрявання в розмови, дурнуваті жарти. Він знервовано смикав плечем, але не казав нічого — це не входило в його правила: примушувати людей бути такими, якими вони мали би бути. Новий дім, який вони щойно придбали, був неподалік від центру міста, однак, відділений від автомагістралей кількома кварталами, ховався на тихій пошарпаній вуличці, у затінку занедбаного саду. Батько вже жалкував про покупку, зроблену під тиском дружини, — Маркова мама померла від раку через кілька років після народження сина. Під парканом гавкав приблуда-пес. Великий кудлатий собака з поплямленою болотом, нечесаною шерстю — чудовим прихистком для бліх — утік від господарів і повернувся на місце свого постійного проживання. Він кілька днів не їв і, помітивши людей, радісно загавкав і замахав хвостом.

— Я ж казав тим придуркам, щоб вони забрали свого пса! — зірвався на крик тато.

Він був не в гуморі. Його дратувало все: буркотіння чийогось авта з вулиці, завивання на даху і деревах котів, що їх почав віддано ганяти двором пес, якому Сандра наважилася (всупереч волі господаря) відчинити хвіртку. Марко сміявся, а старому було не до сміху, йому пекло в грудях, підгиналися коліна й паморичилося в очах. Присів на ґанок, обтер піт із чола. Нікому до нього, здавалося, не було діла — дружина, нараз здитинівши, кинулася за псом, який аж заливався гавкотом, підліток-син приєднався до цього тваринного божевілля. Їм було добре — вони занурилися в себе, пірнули у свою квітучу юність, а його полишили, про нього забули. Він відчув дикий біль — біль розуміння того, що ти живеш і нічого не можеш із цим вдіяти. Рвучкий вітер намагався зірвати з голови Саші капелюшка, і вона змушена була притримувати його рукою, а іншою підкочувала плаття, яке пасувало би поважній дамі, а не дівчинці з розпашілим обличчям; воно їй заважало, й вона залюбки проміняла б його на джинси чи спортивний костюм. Старий раптом зрозумів, що їх практично ніщо не єднає, що цей шлюб — фікція, безглуздий результат його настирливості, дівчисько просто не мало шансу щось вирішувати, у неї не було вибору між ним і не ним. Та й сам він чи любить її, чи знає і приймає такою, яка вона насправді? Чи вистачає в нього часу на її маленькі, юнацькі відрухи? Він затулив обличчя долонями й зітхнув. Усе кришилося й випадало з-під ніг. Краще не знати правди, не усвідомлювати, що це лише чергова помилка в ланцюгу випадковостей його безглуздого життя…

Маркові подобалося залишатися з мачухою. Він ще не розумів чи просто не хотів розуміти, що потроху закохується в жінку свого батька — не набагато й старшу за нього, наївну та комічну дівчину без досвіду… Сандра ж, відчитавши його почування безпомильним жіночим чуттям, із невідомо звідки набутими професійними кокетством і сучарством зайшлася мордувати свого пасинка. Узагалі, одним із найбільших шоків після одруження для неї стали обов’язки матері щодо прищавого закомплексованого підлітка, який любив слухати гучний рок-н-рол і годинами просиджувати перед телевізором. Тепер же, коли вона трохи освоїлася на новому місці й навіть стала розкутішою, її вже не дивувала закоханість хлопця. Це збуджувало її, лестило, завдавало приємності, урешті, просто тішило й викликало азарт. Щось таке…

Вона щоранку готувала якісь марципани на ще не відремонтованій кухні, а потім ішла до магазину, де обов’язково купувала кілька кілограмів ліверу псові, що, попри всі старання старого, твердо тримався хати. Прогнати його здавалося вже неможливою річчю. Варто було лише зазирнути у великі довірливі очі, схилену набік голову та роззявлену пащеку з висолопленим заслиненим язиком…

Марко тієї весни майже не бачив батька — він прокидався під гуркіт його авта, що довго розверталося у дворі, незграбно висувалося на вулицю й лише там набирало ходу. Марко не міг собі пояснити, чому цей деренчливий звук викликав у нього стільки роздратування. Він зовсім не поспішав до школи, переконаний, що всі свої спізнення та прогули легко спише на якусь хворобу, а в межовому випадку застосує важку артилерію — викличе на допомогу батька. Це безвідмовний варіант, оскільки всі вчителі знають, хто його батько, то навіть без фактичної присутності останнього (батько відвідував синову школу не частіше, як двічі на рік), співчувають Маркові й ставляться до нього обережно та навіть улесливо. Їхня надмірна лагідність, звичайно, протиставляла хлопця решті класу, і він хоч-не-хоч опинився в ізоляції. Та чи потрібне йому таке товариство? Чи не повинен він, як представник вищої раси, іншої соціальної верстви уникати чорношкірих, нігерів і подібної швалі? Так то воно так, тільки от соціальний (чи ще як його називають — стадний, особливої різниці в термінах немає) інстинкт — річ уперта й непоступлива. І будь-який гонор не в змозі впоратися з простим дитячим бажанням бути з кимось, гратися, відчувати чиюсь увагу. А може, це лише те страшне (з віком воно, утім, притуплюється) стадне відчуття втраченості та відсутності — лише бачачи себе самого в комусь, у чиїхось очах, ти живеш; у словах та іграх зникає, ховається страх небуття.

Будинок був ветхий, однак попри грошовитість батько не поспішав із ремонтом, із чого і Марко, і Сандра зробили висновок, що їхнє перебування в цьому двоповерховому особняку тимчасове. Ніщо так не псує людину, як розуміння тимчасовості. Тимчасова тимчасовість навіює асоціації з постійною — смертю, а отже, лякає і викликає агресію — до себе та світу. Крім того, відчуття непостійності зриває всі внутрішні гальма, звільняє від усіх табу, моральних імперативів та засторог і відкриває настіж двері, за якими — усі потаємні бажання.

Зроби лише крок, лише простягни руку — все, що збувалося раніше тільки у снах, стане твоїм. Після нас — хоч потоп, кінець невблаганно наближається, летить назустріч із швидкістю світла, світ огортає морок збочень, тож чому не віддатися насолоді ще одного. Якби Саша зуміла оцінити ситуацію як слід і не вдавала з себе досвідчену курву, а була такою насправді, то вона змогла б зупинити це, вчасно обірвати будь-які контакти, установити для хлопця межу. Марка пожирало відверте бажання, він уже не міг приховувати своєї закоханості ні від самої дівчини, ні, якби татові вдалося хоч раз повернутися раніше й пильніше придивитися до сина, від її чоловіка. Але батько з головою поринув у заводські справи, неприємності чекали на нього скрізь, вороги обступали старого звідусіль, і йому доводилося шалено боронитися, згадуючи про рідню лише в автомобілі, який віз його, напівпритомного, додому.

Він, не знімаючи одягу, падав у ліжко, і доки Сандра, зітхаючи, його роздягала, грузьким старечим голосом (вона з жахом дивилася на в’януче під сорочкою тіло, обвислі м’язи, павутину зморщок на грудях і животі, який поволі набрякав, наче там зароджувалося якесь нове, геть відмінне від теперішнього — активного — життя) розповідав про всі події дня в хронологічному порядку. Звітував не так перед нею, як самому собі намагався дати оцінку, перетасувавши все ще раз, спокійно, із віддалі ліжка дійти якогось висновку і нарешті вирішити проблеми виробництва, над яким зависла раптова загроза бути поглинутим великим закордонним монстром. Сандра, зрозумівши, що чоловік пояснює всі ці економічні тонкощі не їй, а собі й зовсім не сподівається на її поради, навпаки, дратується, коли вона необережно щось коментує, перестала його слухати й уже геть не звертала уваги на це монотонне бурмотіння, яке інколи плавно перетворювалося в хропіння. Вона не брала близько до серця можливе банкрутство чоловіка, її не обходила бідність, бо вона звикла до напівголоду, і раптова доля попелюшки була швидше казковим збігом, надлишком, що рано чи пізно урветься та поверне все на свої споконвічні місця. Її не могли переймати проблеми боротьби за виживання якогось заводу з постійно закопченими високими трубами, велетенськими цехами та тисячами робітників у брудних робах і з чорними нігтями, що походжали територією, наче не мали іншої роботи. Їй були геть байдужі гроші іноземного конкурента, що заповзявся знищити справу її чоловіка й уклинювався для цього в місцеву владу, пропонував хабарі чиновникам, спотворював думку громадськості через пресу. Вона жила вже якимось інакшим життям, яке дедалі більше віддалялося, розминалося з його. Гра ж із Марком захоплювала — сколихувала все єство приємним дрожем. Та й, урешті, навіщо шукати виправдань, вдавати, що нічого не відбувається, пояснювати все материнською турботою, коли йдеться зовсім про інше — про сильний статевий потяг, про вибух чуттєвості, який спопеляє і його, і її. А що далі, за цією інцестуальною межею — уже однаково. Це ж як убивство, як самогубство — чи є сенс загадувати наперед, аналізувати ситуацію, думати про наслідки? Настає межа, за якою байдуже до всього, крім реалізації божевільного задуму. І тільки в безумстві знетямлені знаходять свою збоченську логіку, якісь свої, неадекватні для суспільства правила, свою, анормальну систему цінностей і знаків.

Саша й Марко не залишили цей світ нараз, в одну мить. Спочатку вони почали триматися за руки під час обідів. Й ініціатива цього належала їй — старшій, володарці будинку та ситуації. Він червонів при дотиках, здригався, укривався гусячою шкірою, тремтів. Вона усміхалася, фіксуючи все це, однак нервувалася й сама. Обоє потроху переставали помічати існування іншого світу. На якийсь час він зникав за стінами цієї загубленої в тіні занедбаного саду вілли.

Весніло, усе починало отримувати свої запахи, які викликали в пам’яті щось таке до болю знайоме — запах попередніх весен, вічне відродження. Дзижчали бджоли, шалено цвіли яблуні… Шалено світило сонце. Марко майже зовсім перестав відвідувати школу й присвячував себе виключно мачусі. Його смішило та лякало це слово — «мачуха». Воно було чи не єдиним, що зупиняло його. Він уже не згадував про батька, забував, що Саша — не його, а татова дружина. Марко конав, коли вона не помічала або умисно уникала його. Він не міг ні на чому зосередитися. Із рук випадали книги, що не читалися. Не слухалася музика, не дивився телевізор. Запалений мозок продукував лише одне видиво в різних варіаціях — він і вона разом. Він розповідає їй якусь нещодавно вичитану історію, вона захоплено слухає… Потім… він погано уявляв собі це «потім», але знав, що воно мусить бути якимось особливим і вкрай приємним. А після того вони обов’язково втечуть. Батько кинеться за ними навздогін, і разом із ним коханців будуть переслідувати якісь наймані детективи. Їх вистежуватимуть усією країною. Маркові доведеться працювати, щоб якось забезпечити її, і вона почне шкодувати, що пішла з ним, що добровільно відмовилася від безжурного життя… Або й не пошкодує і буде відданою до кінця. Хоча це нецікаво, тут не вистачатиме юнацького трагізму. Крім того, зрозуміло, що вони набриднуть одне одному й почнуть з’ясовувати стосунки. Вона шалено його ревнуватиме. І небезпідставно, треба зазначити. Від нього будуть у захваті всі жінки довкруг. І він не зможе відмовляти їм у… Марко дивився кудись за вікно кухні, поки Саша, насвистуючи якусь попсову пісеньку, варила йому каву. Й обов’язково слід приперчити все жахливим фіналом — з’являється батько разом із зграєю найманих убивць-детективів. Їх розлучають, усі плачуть, і Марко залишається сам біля спаленого та зруйнованого вщент будиночка — схожого на цей. Цвітуть яблуні, вітер розганяє з попелища хмари їдкого диму. Кінець фільму…

Вони п’ють каву й розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, укладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає, як він запинається, червоніє, відшукуючи в пам’яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — у них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку й чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою та звинуватити партнера. Крім того, він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він; і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубонуть, і йому забиває подих. Він уже не може розмовляти чи, тим паче, щось вигадувати. Він видихся й мовчить. Вона відкриває, було, рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними одне для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, іде до мийки й починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає й у гнітючому настрої шкутильгає нагору — у свою кімнату. Подивитися відик — і спати. А назавтра — мовби нічого й не було — усе розпочнеться спочатку, і невідомо, чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. Із якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.

— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.

Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчути себе сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них у цьому відгалуженні міста не було діла.

Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані й без жодних ознак життя. Сади потребували руки дбайливого садівника, поруйновані дахи з дірками — теслі. Ґрунтова дорога під ногами рясніла весняними калюжами, і взуття після дощових прогулянок доводилося довго відтирати від багна під потужним гарячим струменем. Пес, щойно його виводили за хвіртку, наче казився: він рвався з ланцюга й безоглядно нісся вперед, траскаючи навсібіч багном. Наздоганяючи звіра, обоє раділи, як діти. Утім, чому «як»? — вони ж і були дітьми. Коли Саша виїздила на закупи в службовому авті чоловіка і Марко залишався сам, він знуджено блукав величезним будинком — порожніми брудними кімнатами, закутаними в павутиння, коридорами з претензією на елітарність й аристократизм. Він усміхався й намагався собі уявити тих людей, що жили тут раніше. Якісь принци крові, що марили себе королями Прикарпаття, чи просто божевільні, закохані в XIX століття й упевнені, що колесо історії можна завиграшки повернути у зворотний бік. Тут велися неквапні розмови про сенс життя, а в цій кімнаті її колишні власники, певно, не раз кохалися, шепотіли пристрасних слів, вульгарних і сороміцьких. Якщо уважно прислухатися, здається, відгомін цього шепотіння ледь-ледь скубоче вуха. Та ні, то шелестіння листя з саду. Село в місті. Провінція в провінції…

Частина 9

Віктор відпиває пива й надовго вмовкає. Дивиться у вікно. Я чекаю.

— І що далі? — нарешті не витримую.

— Га? — він наче прокидається. — Що далі? А як сам думаєш?

— Не знаю. Вони переспали?

— І я не знаю. Марко далі не розповідав, яким би п’яним не був. А з його батьком у мене не ті стосунки були, щоб про таке говорити. Єдине, щознаю, — вони багато років не спілкувалися. А з Сандрою Мирон розлучився. Давно. Це, до речі, на Галичині для виборчої кампанії слабке місце. Тут культ сім’ї. Розлучений — уже щось не так. І конкуренти по цьому били. Мирон нервувався дуже тоді, коли бачив усі ці листівки про свої збочення зі змонтованими фото. Хай земля йому буде пухом.

— Царство небесне.

П’ємо не цокаючись.

— Як ти взагалі потрапив до нього в штаб? — питаю, щоб нарешті наблизитися до суті.

— Як-як? Просто. Через знайомого. Не через Марка, звісно. Тут на Галичині все так — свій до свого по своє. Чув?

Я щось смутно пригадую.

— Митрополит Андрей Шептицький придумав.

Віктор устає, підходить до холодильника й дістає ще дві пляшки пива.

— Марко запасливий хлопець. Завтра зранку, правда, буде здивований і розчарований. Але в його випадку краще круто припиняти, бо як вип’є одне пиво, то зайде на другий тур.

— То все-таки розкажи нарешті про штаб, — прошу я.

— Штаб — надто гучно, надто конспіративно та воєнно, — усміхається Віктор. — А тут якась пародія на діяльність, імітація життя. Люди, які тут працюють… працювали, здається, не знають, чого від них хочуть… Хоча в конкурентів ситуація ще гірша. Одного дядька (якийсь замголови райадміністрації, я його бачив: насуплений погляд, вигнуті від ненависті до всіх навколишніх уста) зняли з реєстрації за невідповідність декларації про доходи дійсному стану справ…

Тим часом уже на початку кампанії в одному з районів містечка з’являється псевдоагітка. Талановито зроблено. Початок — як у звичайного привітання виборцям, а потім починається: «У мене З лімузини, 2 вілли, контрольний пакет акцій» тощо. Але хлопці, які це робили, перестаралися: «Я не займався оральним сексом зі своєю секретаркою», — почуття гумору, звісно, хороша штука, але це непрофесійно.

Мій кандидат мені подобався: комунікабельний, дієвий, хоча й не без заскоків — надто вже часто впадає в меланхолію. Такого народ своїм лідерам не пробачає — він вимагає від них відданості ідеї та цілковитої концентрації. Я розмовляв із ним двічі чи тричі — часу на порожні балачки не було. Ми їхали на якусь акцію — прес-конференцію, на якій Мирон збирався спростувати наведені в псевдоагітці факти й на весь голос назвати це провокацією. Джип трясло на вибоїнах, кандидат підстрибував разом із усіма й мав украй утомлений вигляд.

— Ви знаєте… — раптом звернувся він до мене. — Ви знаєте мого сина. Певно, також знаєте, що ми зараз практично не спілкуємося. Але сподіваюся, ви розумієте, що це дуже прикро, коли хтось… я розумію — це вибори, тут не йдеться про мораль, але… у мене померла одна дружина, я… зараз я втретє одружений. Моя дружина не поділяє моїх переконань, не вірить у те, що я роблю. Мене довго переконували, я не хотів, але зараз упевнений, що…

Автомобіль спинився: ми приїхали; Мирон якось дивно скривив обличчя (мене, як прес-секретаря, турбувала його міміка, яка інколи виходила з-під контролю), потім вибачливо усміхнувся й жестом запропонував мені виходити першому. До цієї теми ми вже ніколи не поверталися…

Інколи його забудькуватість мене ображала. Коли йшлося про якісь круті фуршети з київськими гостями, кілька разів мене залишали поза вечірками, ні з чим, так само вибачливо усміхаючись; і я йшов до готелю, обіцяючи собі завтра ж покласти край цьому приниженню. Однак приходило завтра — і я знову впрягався в невдячну рутинну справу — прес-релізи, реакції на виступи конкурентів, скликання прес-конференцій, домовленості з редакціями про інтерв’ю чи прямі ефіри.

Команда в штабі працювала молода, надто молода, як на мене. Соцопитуваннями курував 23-річний Васько, що не міг працювати не розмовляючи. Не вилазячи з Нету, мигтячі сторінки якого відбивалися в його вузьких трапецевидних окулярах, він сипав анекдотами, здебільшого сороміцькими. Люд довкола реготав, а я дратувався, бо мені для зосередженості потрібна тиша. Може, я вже надто старий?..

Усім моїм стражданням і втраченому здоров’ю надходили виправдання й віддяка наприкінці місяця, коли начштабу вручав мені білісінький конвертик, із якого я одразу за дверима кімнатки, де відбувалася ця урочиста церемонія, витягав на світ Божий кілька новеньких доларових банкнот. Номіналом 100 доларів кожна. Незле. Із цього можна жити. Дружина, із якою ми вже бачилися лише на вихідні, до моєї нової професії ставилася з недовірою та погордою. Вона скрізь убачала зраду. Випитувала в мене звіти за кожен день, у хронологічному порядку, я мусив відповісти за кожну хвилину. І не приведи Господь мені затнутися чи забути, що я тоді чи тоді робив.

Це автоматично означало недовіру. Доводилося виплутуватися, вигадувати якісь неправдоподібні байки, у які, утім, Неля радо вірила.

Він жадібно ковтає пиво та продовжує:

— Штаб розташовувався в недобудованому корпусі колишнього санаторію. Під офіс обладнано лише кілька бідно вмебльованих кімнат із лунким лінолеумом та безперервним гудінням комп’ютерів. Довкола — пустка й забуття. Надтріснуті прямокутнички цегли, холодний (ноги промерзають навіть крізь найтепліше взуття) бетон підлоги, із якого, утім, уже вибиваються пагінці молодої берези; порожні очниці вікон.

Колись тут буяло життя, на мінеральні води приїздили секретарі партії з молодими вродливими секретарками чи секретарчуками; за газонами доглядав по-німецькому акуратний дідок із жовтим обличчям і незмінно розкуреною люлькою; із розпорпаних клумб охайно підводили голівки напівдекоративні одомашнені чорнобривці та (дике сусідство) крихітні троянди. А зараз скрізь запустіння та руйнування… Дідок, певно, давно помер, траву косять лише раз на рік, коли вона вже сягає пояса, — сіно для худоби заготовляють господарі сусідніх садиб, чиї дружини належать до нечисленного медперсоналу закладу.

Трасою, що за кількадесят метрів від центрального корпусу, перетвореного підприємливим головним лікарем під грант якогось міжнародного благодійного фонду в богадільню, із шипінням мчать повз заховані в хащах будівлі автомобілі та міжміські автобуси. Водії вже віддавна наче й не помічають перекошеного кубика автостанції з іржавим написом «УРО Т», якого увінчують пасма блідої трави, і пригальмовують лише на те, щоб уникнути зайвої небезпеки при крутому повороті, що трохи оддалік. Утім, один із віддалених корпусів екс-курорту все ще використовують за основним призначенням — геть знудившись від колупання в зубах мобільниками, сюди приїздять на своїх сріблястих і вороних мерседесах і ролс-ройсах представники нової касти. Їхні авта зрідка вигулькують на вибоїстій ґрунтовій дорозі, щоб, звіявши стовп куряви, на кілька днів зникнути в напрямку гір: поковтати «на халяву» чистого повітря та побавитися «лоном природи». Звичайну криничну воду цим пересиченим недоумкам продають дорожче, ніж бензин, під виглядом енергетичної лікувальної мінералки. Але побавившись кілька днів в аборигенів (утім, не позбавляючи себе жодного із урбаністичних задоволень, як-то: джакузі, відео, якісного алкоголю, жінок, та ще й яких! — тілистих, округлих, із отакенними дійками, породистих, наче корови!), вони знову знуджуються та повертаються до своїх міських двоповерхових квартир і будиночків — до шуму людського багатоголосся, автомобільного гармидеру, скреготіння гальм і металічних мелодій їхніх мобільників у фотополімерних посткарієсних пломбах.

А от хто вже ніколи звідси не втече й не повернеться — це мешканці притулку. Здається, у якійсь із північно-східних (на думку європейців — примітивних) культур, надходження немочі означає вирок. Молодші та ще здатні подбати про себе родичі повинні допомогти своїм віджилим предкам зібрати мінімум пожитків і вирушити якнайдалі від поселення, де старець на самоті, подалі від сумління та щоденних клопотів молоді, доконує свій життєвий шлях. Він поволі замерзає, тихо згорбившись над стягненою тонкою плівкою криги ополонкою, у якій годі сподіватися впіймати бодай найхудішу рибину.

Спосіб життя й суворі зовнішні умови примусили ці народи заради виживання відмовитися від такої розкоші, як старість. У них рекордно низька тривалість існування людської особини: як самця, так і самки.

Утім, мені важко уявити, що б сталося, якби закон і звичай дозволив (примусив) позбуватися старців у нас. Бачу довжелезні черги до таких-от притулків — це при тому, що тут стовбичать у сподіванні зіпхнути своїх кревняків на дбайливий догляд медперсоналу ще найгуманніші. Інші ж не гребуватимуть і замовними евтаназіями — руками спеціальних кілерів добиватимуть старше покоління: щоб не мучилися!..

Їхня присутність відчувається щохвилини — і в надмірній тиші, німотність якої тисне на вуха; і в згорблених постатях, що безладно кульгають; часто, заблукавши, вони забрідають на нашу територію, щось розгублено шамкаючи один одному беззубими ротами. Їх виловлюють кремезні медсестри та санітари, вбрані в теплі уніформені куфайки.

На брудних і смердючих штанях у багатьох старців незмивні плями їхньої власної сечі. Ходіння під себе, памперси й енурез, заплилі білком погляди, за якими згубилося щось важливе — ось і все, що зосталося від десятків людських доль, від тих чорнобрових красунь і струнких легенів, які поволі жовкнуть у запилюжених фотоальбомах…

— Я одразу їх попередив, що це безглузда ідея — заради економії коштів та часу харчуватися в притулку. Ніби й час для нас вибрали такий, щоб ми не могли перетнутися зі старими, ніби й їжу обіцяли геть іншу — куди стравнішу та гострішу… Але вже в перші відвідини величезної їдальні хлопці зрозуміли, що помилилися. Запах немочі та розкладання в’ївся в кожен сантиметр повітря, у кожен стілець, стіл, тарелю, ложку, горня. Ми мовчки й напружено працювали щелепами. Я знав, що інші думають про те ж саме, що і я: вони уявляють собі, як безпомічні обісцяні істоти, від яких тхне гнилизною скорої смерті, схиляються над цими ж тарілками, тремтячими руками підносять до пожовклих пожованих облич ці ж ложки та виделки, запихають шматки їжі в беззубі роти, із яких вона знову випадає на ці ж столи…

Із велетенської кухні долинало безперервне дзеленчання, шипіння, розмиті вигуки. У випрілому одязі вибігали огрядні жіночки з алюмінієвими казанами в руках. Із ними крізь отвори дверей у залу вривалася пара, задуха та сморід немитого начиння.

Поруч із нами запобігливо крутилася завгосп цього комплексу, якій перепадала копійчина з нашого харчування. Очевидно, вона подбала про те, щоб залу до нашого приходу відпуцували, позбавляючи її найменших ознак присутності старців. Якби ми не знали, що тут притулок, то, певно, не одразу й помітили б, де харчуємося. От тільки біда наша була в тому, що ми знали… Жінка з до потворності великою головою, великим носом і повними губами щось сюсюкала, складаючи уста в трубочку, безперервно сміялася до нас без жодного приводу, оголюючи нерівні, надламані зуби — і від цього всього ставало ще гидкіше. Ніхто не насмілився відігнати її, як бридку муху, усі ввігнули голови в плечі, і навіть наш жартівник і невиправний цинік Васько похнюпився й мовчав. У його окулярах відбивалася тепер не сторінка з інтернет-новинами, а бліда розварена фрикаделька, яку він довго колупав алюмінієвою ложкою, ніяк не наважуючись з’їсти.

Коли, нарешті второпавши, що вона нам заважає, господиня відійшла від столу, ми не змовляючись заговорили про нову харчівню. Однак з’ясувалося, що в Кобилянську — так називається містечко-центр округу — немає жодного порядного ресторану.

— Я обійшов усі місцеві заклади, можете мені повірити, — поклав руку на груди з правого боку Васько, — гидота рідкісна. Там дешево, тільки от обстановка анітрохи не краща, ніж тут. Совдеп. Тут же ж нікому не потрібен нормальний ресторан. Кільканадцять чоловік, що можуть собі дозволити цю розкіш, безумовно, якось собі раду дають. На таку кількість місцевих багатіїв — та й навіть багатство їхнє просто курам на сміх! — жодна порядна забігайлівка не окупиться. Малі міста вмирають, хлопці. За що й вип’ємо. Тобто за упокій…

Він підніс до рота зеленуватого кольору склянку з вісьмома гранями й уважно почав вивчати її вміст — такого ж зеленуватого кольору рідину: очевидно, компот із сухофруктів, бо в ній плавали розварені шматки колись яблук і грушок. Хтось із наших нервово гмикнув. Інші розгублено втупилися в тарілки, мнучи в них виделками залишки каші. Тут прочинилися зовнішні двері їдальні і до зали ввійшов один зі старих. Він, напевно, спізнився на обід чи заблукав, і його вчасно не могли знайти. Мішок штанів на дідові настовбурчився, полатаний светр перекосився. Дід ішов згорбившись, трохи випроставши вперед руки: він недобачав і, мабуть, після кількаразового, досить болісного зіткнення зі сторонніми предметами, виробив звичку промацувати простір перед собою пальцями та долонями; відчуття доторку живе в людині найдовше, воно не зраджує нам навіть тоді, коли всі інші вже давно перестають служити, навіть тоді, коли… Із кухонного вікна йому щось непривітно рявкнули, але їдло таки дали: дідок обхопив тацю з тарілками обома руками, наче обійняв найдорожчу людину, і дрібними кроками пошкандибав до найближчого столика. Нас він не помічав. Незграбно сівши — за крок від столу — він жадібно накинувся на ще гаряче «перше» (йому, певно, дали ті ж «елітні» харчі, що й нам, тож ці страви порівняно зі звичною якістю тутешнього обслуговування мали видатися бідоласі святом смаку). Із беззубого старечого рота витікала слина і разом з юшкою скрапувала підборіддям і далі, на светр. Рука з ложкою тремтіла, не влучала в рот, намацуючи окропом зморщену, невразливу до опіків шкіру підборіддя чи нерівну щетину щік… Потім старий, кілька разів зригнувши, підвівся й так само повільно та невпевнено побрів до виходу.

Ніхто з нас більше не скуштував і крихти з ще майже переповнених тарілок…

Віктор знов задумано дивиться за вікно, хоч там уже нічого не видно — щойно вимкнули єдиний вуличний ліхтар.

— А Марко? — питаю я. — Як він до цього поставився?

— Та як-як? Змирився. У нього був вихід?

Я рідко став з’являтися у редакції. Він хотів поговорити й запросив на пиво. Почали з політики, звісно, із виборів і прогнозів.

— Ми обертаємося в колах, надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснював я Маркові. — Тому загалом нам складно судити про справжні настрої населення.

— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхнувся він.

— Насправді в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров’я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки й залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині та людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, який обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово та банально, проте доходить до вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд усе ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада й ті, хто хоче її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходить шляхи до сердець виборців, уселяючи в них надію на «світле майбутнє». Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей…

— То що ж робити? Забити на все?.. Чи, може, організувати анархістську революцію? Батечко Махно, Гуляй-поле?.. — він рвучким порухом голови змахнув із очей волосся, яке куйовдив вітер.

Ми сиділи на лавці в одному зі сквериків і потроху дудлили ерзац-пиво, схоже на помиї.

— Можна й так… Я ж не пропоную тобі єдино правильного рецепту. Я не Бог, старушек, бо якби знав те, про що ти питаєш, не сидів би зараз тут, поруч із тобою, а принаймні спокійно правив би якоюсь невеликою країною. А може… — я раптом усміхаюся до чогось у собі. — А може, я б зробив щасливими всіх на світі… У будь-якому разі є варіант — вибрати шлях найменшого зла. Найбільшої чесності в ситуації, де чесність узагалі неможлива. Хоча до цього теж можна причепитися — надто гладко виходить…

Ми помовчали. Він задивився крізь пляшку, потім раптово обернувся до мене:

— Слухай, це правда, що тебе просили в штаб до мого батька?..

Я витримую цей полум’яний, відчайдушний погляд спокійно, тільки ледь примружившись. Рано чи пізно він мусив дізнатися і, відповідно, поставити це запитання. Я готовий до нього.

— Правда.

Осад на дні пляшки має терпкий смак справжнього хмелю. Ми дивимося один одному у вічі, як у дитячій грі: хто перший не втримає чужого погляду та кліпне? Маркові бракує витримки: він ще надто гарячий і непосидючий.

— І ти…?

— І я швидше за все погоджуся.

— А якщо я буду проти?

— Старушеку, а чи ти не забагато собі дозволяєш?.. Тобі так не здається? Я ж ніби не маю щодо тебе якихось зобов’язань. Навіть моральних. Ми ж навіть не друзі, а так, колеги… — він сидить насупившись. — Мені шкода, якщо я зруйнував твої ілюзії, але, думаю, ти й сам ніколи не довіряв мені надто, що й казати про якусь любов. Але мова не про це. Ти не можеш мені заборонити брати участь у його кампанії навіть як шеф, бо є трудове законодавство. Урешті, ті гроші, які мені пропонують, якщо це не блеф, а реальність, я ж думаю, що таки реальність… Я готовий навіть до того, щоб піти зовсім. Але не думаю, що ти наполягатимеш. Усе-таки не буде надто нескромно сказати, що без мене тобі вестиметься нелегко. Я знаю ще досить такого, чого не знаєш ти і що знати слід…

Він мовчить.

— Не знаю, мені це неприємно. Тут, звісно, більше особистого… Ми з батьком не зовсім у хороших стосунках. Радше навпаки — у зовсім нехороших. Тобто навіть ще інакше — ми взагалі не спілкуємося. Але ти маєш рацію, я не можу тобі нічого заборонити… Якщо ти вважаєш це шляхом, як ти там сказав? Максимально можливої чесності. Найменше зло?..

— Називай як хочеш. Я переконаний, що, якщо мені доведеться обрати роль прес-секретаря цілковитого негідника (я зовсім не маю на увазі твого старого, боронь Боже, Марку, він, наскільки мені відомо, доволі порядний чоловік, а головне — не мудак), але станься так, що з різних причин (безвихідь, безгрошів’я, тисячі інших «без» або й просто збіг обставин) я б таки став співпрацювати з гімнюками, можеш не сумніватися, я би знайшов для себе самого виправдання. Моральне, я маю на увазі. Людина — істота моральна, себто суспільна. Із цього — усі збочення. Ти та й я шукаємо надто багато виправдань. А це часто непросто. Тому, якщо хочеш зберегти психічне здоров’я до моїх років, не думай надто багато над мотивацією. Піддавайся бажанням і пливи за їхньою течією…

Я не сподівався, що мої слова матимуть на нього такий вплив: хлопець спохмурнів ще дужче й глипнув на мене звідкись здаля, наче поруч мене сидів не молодий чоловік, а сивий старець, що мовить із глибини віків:

— Я вже якось так зробив, старий, і не впевнений, що це звільнило мене від мороки та страждань.

— Мабуть, ти не сповідував цей принцип до кінця… Утім, я нічого не нав’язую. Кожен живе в міру своєї розбещеності.

Ми відкоркували до металічних дуг на відремонтованих до виборів лавках ще дві пляшки пива, грюкнули ними одна об одну, сумовито всміхнулися й зайшлися спорожнювати. Вітер обривав із дерев останні торішні листки, звіював пил і бруд, розкручував міні-смерчики, запилюжував очі. На зубах залишався неприємний осад…

Частина 10

Раптом пролунав жахливий нав’язливий дзвінок. Ми обоє скочили на ноги. Дзвінок повторився. Марко, здається, усе ще спав.

— Хто це може бути? — спитав я пошепки.

Віктор стенув плечима й поволі навшпиньки пішов до дверей. Глипнув у вічко.

— Хто?!

Із того боку щось пробубонів голос, здається, жіночий. Віктор відчинив. На порозі — молода жінка.

— Він п’яний мов чіп і спить, — сказав Віктор. — А ми тут на кухні пиво п’ємо. Хочеш — приєднуйся.

Вона зазирнула до кімнати й пішла в мій бік.

— Аня, — простягнула руку.

Я потис.

— А ви?

— Це наш столичний гість. Буде писати репортаж про нецікаві провінційні вибори, — представив мене Віктор.

— Будеш пиво? — спитав у Ані.

— Я б із радістю, але мені не можна.

— А-а-а! — Віктор спохмурнів.

На якусь хвильку запала тиша. Чути було, як ми сьорбаємо пиво та хропить Марко.

— Ціла рота ментів народилася, — процідила Аня.

— ? — я здивовано звів брови, не зрозумів.

— Приказка така, — пояснив Віктор. — Якщо мовчанка западає, значить, мент народився.

— A-а.

— Я думаю, час уже йти, — сказав Віктор. — Засиділись ми в гостях, хоч нас ніхто і не запрошував.

— Ходімо, — він узяв Аню за плече.

Дівчина нервово сіпнулася:

— Я тут залишуся; може, йому потрібна буде якась допомога.

Віктор знервовано засопів.

— Ти хоч крихту гордості маєш?! Він же тебе виганяв, принижував! Плюнь на нього!

— Я залишусь тут сьогодні, — тихо-тихо повторила Аня.

— Ну, як хочеш! Сама ж винна в усьому! Ходімо! — Віктор втрачав самовладання.

Ми вийшли, майже вибігли, я заледве наздогнав його аж на вулиці. Він встромив у рот сигарету, але не припалював.

— Це та сама Аня? — запитав я.

— Та сама. Медсестра, акушерка! Тупа п...да!

Я дав йому хвилину віддихатися.

— Я бачу, ти тут щось собі вже надумав. І тобі цікава історія про це?

Я всміхнувся та кивнув.

— Ну то слухай. Почну з того, як він її виганяв.

— Я втомився, — зітхнув Марко, падаючи на диван одягненим і взутим. — Господи, як я дико втомився.

— Я теж, — пробурмотіла Аня.

Вона стояла перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра розчервонілася. Марко, уважно вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і позіхнув.

Його дратувало її вторгнення в його життя, де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу й відволікала, не давала нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати в його барлозі, вносячи у тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки, які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що найгірше — свої ліфи, панчохи та блузки), він відчув, що маховик випадковості набрав небезпечної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев’я, разово — неважко, а от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від обважнілої спонтанності — морока, із якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал, верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними, надивившись теле- і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його та її ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало — кожен день наче додавав їй сил у цьому неоголошеному наступі, а його, навпаки, позбавляв здатності опиратися. Отож, зітхнувши та зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся), Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кілька шарів алкоголю різної міцності, додало йому певності та мужності.

— Слухай, а що б ти робила, якби мене раптом не стало? — чомусь запитав Марко.

Аня, не підозрюючи лихого й тому почуваючись занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала й обірвати свій косметичний сеанс — черговий прищик саме луснув, і на щоку цвіркнуло підшкірним гноєм. Вона задоволено відітхнула:

— Ух-х… Як це — не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? — нарешті вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною, сидячи до неї спиною.

Марко насилу всміхнувся — він часто робив це, ґвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості в душі. Хвилини ж надмірного реготу й агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму депресії.

— Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія — журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або викинуть із роботи й затравлять так, що доведеться тікати світ за очі…

— Я поїду з тобою, — надто твердо озвалася дівчина.

Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї та зрозумів, що зовсім її не знає, — усі розповіді дівчини він пропустив повз вуха й не пам’ятав навіть, хто Анині батьки та де вони. Одне Марко відчував напевно: він не хоче продовжувати мордувати себе чужою присутністю. Він утомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того, що вона є.

— Я стаю небезпечний. Мене вже попередили.

— То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно тобі треба? — Аня встала з-перед трюмо й, підходячи до Марка, почала розплітати своє пишне мідного кольору волосся. — У житті є чимало приємніших занять, ніж когось обсирати й обливати брудом.

— Але ж ти не розумієш! Обсирають якраз вони! — чомусь не на жарт розійшовся Марко, хоча насправді йому було байдуже, і нападки на губернатора були для нього радше такою ж забавкою, як Аня, він робив це від розгубленості й порожнечі. — Обсирають усіх нас!

Він зірвався він мало не на крик.

— І тебе теж, до речі, — уже спокійніше завершив.

— То й що? Кожному своє. Плюнь. Забий. Живи та тішся.

Але Марко не міг. Це було б надто просто, так не могло бути. Тому він хотів негайно позбутися її. Він утомився.

— Я не можу більше, не знаю, не розумію. Ти повинна піти, — нарешті вирвалося в Марка заповітне, — далі залишатися зі мною тобі буде небезпечно.

Вона сіла поруч із ним на ліжко, лагідно торкнулася плеча, і він від того дотику здригнувся.

— Що ти, любий? Не хвилюйся. Я не пішла б від тебе, навіть якби за це розстрілювали. Думаю, що ти перебільшуєш небезпеку, але якщо вона таки є, то я не піду тим більше. Я не можу залишити тебе самого.

— Будь ласка. Ти мусиш. Я так вирішив і ти повинна підкоритися.

Аня відсторонилася, і йому стало шкода дівчини. Якийсь тонкий, невловимий жаль прокинувся в ньому, протяг усе тіло жалібною ниточкою втраченості й безглуздості, але це не був жаль до Ані — він жалів себе. Йому захотілося плакати, йому було зле, як ніколи… Він ще щось говорив, пояснював їй, уже геть знесиліло, але наштовхувався на затяте мовчання й опір. Слова кудись утікали, заплітався язик, він подовгу екав, пригадуючи, про що йшлося, бо думка й погляд перебігали на геть інше.

— …Ти мене просто використав! — у якийсь момент вона перейшла до звинувачень і Марко полегшено зітхнув — це ніби давало алібі його совісті, карт-бланш для злоби, звільняло від усіх моральних імперативів, якщо такі й існували раніше. Проте спинити Аню було вже не так просто. — Тобі просто хотілося трахатися!

— Ніби тобі ні? — в’яло озвався Марко, навіть не підводячись.

— Та ти ж не вмієш трахатися! Ти дбав тільки про те, щоб ублажити себе, не дбаючи про мене! Про яке задоволення від такого сексу може йтися?! Я хотіла щось змінити, якось наповнити твій згаслий погляд, але тепер розумію, що марно… Ти як мрець — у тобі немає життя, ти від усього тікаєш і ховаєшся. Тебе ні на яке захоплення не вистачає довше, ніж на день чи два. Але щодо мене ти перевершив себе. Здавалося, що всі свої найгірші, найтемніші сторони ти заповзявся вилити на мене. Я вдавала, що не помічаю цієї байдужості, відстороненості, але ти ж наче давав ляпаса, ти позіхав у обличчя, коли йшлося про щось вкрай важливе для мене.

— Гаразд, я зрозумів. Думаю, цього достатньо. Можеш збирати речі.

Проте вона не вгамовувалася. Маркові було трохи прикро — як він й очікував, скандал затягся, що вже завдавало дискомфорту. Підвівся і вирішив сховатися в туалеті, але Аня рушила за ним назирці й не дала йому зачинити двері, повисши на них вагою всього свого чималенького тіла.

— Ах ти ж гад! Наволоч! — верещала вона.

Марко, вдаючи незворушність, спустив до колін штани й сів на унітаз.

— Сука! — не вгавала Аня.

Він напружився й соковито пукнув. Підводячись, незадоволено зітхнув.

— Якщо ти зараз не заткнешся й не почнеш збирати речі, — раптом наповнився Марко рішучістю, — я тебе йобну. Боляче.

На мить ця фраза подіяла, і вони мовчки люто та ненависно дивилися одне на одного. Проте Аня не повірила й продовжила свої зізнання в коханні. Марко зробив крок назустріч, вона відступила, зашпорталася й трохи не впала. Він насувався на неї, наче танк на позиції піхотинців, героїзм яких просто безглуздий і марний.

— Ти просто імпотент!.. Ти несправжній, тебе нема! — уже майже плакала, істерично вириваючи з себе слова, Аня. Марко помітив, як замахнувся й повільно, але сильно заліпив їй ляпаса — рука ніби й не належала йому, настільки непідвладною та чужою відчував він її і взагалі все своє тіло в ту мить…

Короткий напад істерії з киданням до кухонного ножа й розмахуванням руками, який він погамував доволі швидко. Склянка з водою, знову сльози та важкі схлипування… Нарешті вона в якомусь напівпритомному стані, монотонно схлипуючи, почала збиратися; вони майже мирно разом пакували її валізу, час від часу торкаючись необережно рук одне одного; потім він пішов викликати таксі: Марко крокував холодною порожньою вулицею швидко, наддаючи ходу, він майже біг, у душі трохи побоюючись, чи не переріже вона собі за час його відсутності вени. Але ні, усе гаразд. Вона жива, лише міцно заснула, згорнувшись калачиком на дивані поруч із начиненою якимось жіночим лахміттям сумкою. І він замість того, щоб розбудити цю істеричку й, виштовхавши її за двері, нарешті логічно завершити цей вечір та позбутись небажаного тягаря, тільки зітхнув і пішов спроваджувати таксиста. Повернувшись до кімнати, Марко обережно вкрив дівчину пледом, а сам усівся в крісло й дивився кудись у ніч, крізь ніч, крізь себе…

Частина 11

— Ти ж знервувався так не тому, що тебе обходить почуття її гідності? — усміхаюся я.

— Чому ні?! — Віктор усе ще був злий. — Мене обходить її гідність! Так, я цинічна потвора, але навіть у таких бувають почуття…

Ми мовчки підійшли до цілодобового кіоску й замовили ще пива.

— Куди ми йдемо? — спитав я, запереживавши, що армія ментів стане безрозмірною.

— До мене. Познайомишся з моєю Нелею. Із моєю навіть не половиною, а двома третинами, трьома четвертинами.

— Я бачу, ти не дуже хочеш говорити про Аню.

— Чому ж. Я можу тобі все розказати. Як на сповіді. Або як у поїзді. Ти ж завтра-позавтра поїдеш. Тобі можна. Слухай…

Навіть не знаю, із чого почати. Почну зі знайомства. Марко ж нас і познайомив. Після зустрічі з Шурою в нього розвинулася параноя. Він тягав мене на пиво, розказуючи про стеження. По дорозі випробовував шпигунські прийоми — різко розвертався, наприклад. У кафе раптово підходив до сусіднього столика і втуплювався в людей, які там сиділи. Словом, поводився як ідіот. Одного разу поруч з’явилася Аня. Вона вигулькнула звідкілясь з-позад його спини, обвила йому змією рук плечі, лагідно, але якось холодно притулила хлопцеву голову до своїх грудей і поцілувала в щоку. Марко незадоволено відсторонився, проте відштовхнути дівчину не наважився.

— Що ти тут робиш?.. — запитав він доволі грубо, як на те, що розмова відбувалася при свідках.

— Проходила повз, помітила тебе й вирішила привітатися. А що — це заборонено?

Мила сімейна сцена. Вона — симпатична раціональна дівчина, яка, однак, здатна на будь-які найбожевільніші вчинки задля досягнення замисленого. Мій тип. Помічаю її зацікавлений погляд, відповідаю усмішкою. Однак Марко не поспішає нас знайомити.

— Ти не пригостиш мене пивом? — усідається вона поруч із нами.

Марко кривиться. Із якогось часу він уперто уникає Ані, усіляко віднікується від зустрічей, і навіть зостаючись з нею сам-на-сам, не поспішає переходити до інтиму. Він боїться її, бо він знає, що вона пам’ятає його падіння. Вона знімала з нього обісцяні штани, вона прибирала за ним його блювотиння. Тепер ця жінка переслідує його, докоряє йому, нагадує про неприємне, про те, що слід було давно забути.

Марко думає про те, як вона змінилася за час їхнього знайомства — зі скромної, закомплексованої, невпевненої дівчини перетворилася на цілеспрямоване стерво, що ввіп’ялося в його тіло й душу, і дай же нам днесь, і не хоче відпускати. Ця історія з перервами та продовженнями тягнеться надто довго, і кожного разу, коли Марко таки наважується урвати все раз і назавжди, в останній момент він втрачає такий шанс, відступаючи перед її поразкою. Його не можуть зворушити ні її сльози, ні напади істерії, але от розпач і покора Ані роблять Марка беззахисним. Він умить відмовляється від усіх переваг, стаючи поруч із нею на коліна, співчутливо зазираючи в очі та погладжуючи по голівці.

Я знімаю окуляри, щоб протерти їх підкладкою піджака. Із моєю далекозорістю на таких жінок краще дивитися без допомоги оптичних лінз. Обличчя має кілька ґанджів, однак фігура майже досконала. Найголовніше те, що в неї живі очі: рухливі, карі бісенята, із жартівливою іскоркою. І що б вона не робила, навіть коли просто п’є чай, ці горошинки допитливо метаються від одного предмета до іншого: вона вже обсервувала стан моїх мештів (неідеальний, мушу зазначити), помітила, де сів її колишній декан, улесливо з ним привітавшись (певно, думає про аспірантуру), визначила настрій свого кавалера й вирішила, що можна його трохи подратувати. Поки ми обговорюємо стратегію номерів на час передвиборчої кампанії (я вже твердо вирішив взяти відпустку й зануритися в кампанію Маркового батька), вона, наче бешкетне дівчисько, нишпорить очима по залу, шукаючи, що б то таке встругнути. Не робить нічого, проте небезпека залишається постійно. Дивовижна жінка: здатна багато на що, вона, проте, весь час стримується на межі божевільного вчинку. В останній момент перед вибухом спиняється й починає вагатися, поки врешті бажання звар’ювати заколисується й утомлено зникає.

Аня боялася залишати п’єц увімкненим на ніч (пам’ятаючи надто про пожежу в сусідстві, яка трапилася ще за часів її раннього дитинства, — низький сизий дим, який стає все густішим, сморід розплавленої синтетики, нестерпне завивання пожежних авт, які над’їздили щоп’ять хвилин, чиїсь відчайдушні зойки, вигуки людей у чудернацьких уніформах, за кіношними діями яких вона спостерігала з безпечної віддалі батькових рук; нарешті, кілька попалених тіл, які винесли лікарі, не подбавши про те, щоб заховати їх у простирадла від пожадливо-переляканих поглядів); тож уранці в її височенній безрозмірній кімнаті панували зимні протяги. Тепло, здавалося, зберігалося лише у верхніх, злегка заокруглених схильним до химерств архітектором кутках приміщення, поміж масного темно-чорного густого, наче кілька тижнів неголене волосіння під пахвою, павутиння.

Аня працювала акушеркою в жіночій консультації за двозмінним графіком. Тричі на тиждень їй випадало чергувати по обіді; у такі дні зранку вона могла досхочу наніжитися в ліжку. Тепла перина, якою Аня обгорталася з усіх боків, щільно притискаючи до змерзлого тіла, зберігала залишки вечірнього затишку, аж доки в кімнату не поверталося після нічних мандрів сонце — за будь-якої, навіть найпохмурішої погоди, у певну мить воно з’являлося просто перед нею — величезний розплавлений диск, що пропалює хмари, віконниці, скло, очі, мозок…

Тоді схоплювалася; змерзле тіло починало тремтіти, геть укривалася гусячою шкірою. Утім, Аня полюбляла якнайдовше залишатися голою. Умикала музику — якнайгучніше, щоб помститися сусідові згори: ще безвусому пацанчику, який полюбляв стрясати стіни потужним рок-н-ролом. Вона натомість слухала дешеві «піратські» касетівки із записами бездарних попсачів, що на примітивні електронні мелодії накладали невибагливі напівримовані, здебільшого російськомовні тексти.

На журнальному столику у вічному хаосі лежали: розкидані жіночі журнали, позичені в сусідки-циганки; кілька подовгуватих коричневих дамських сигарет із напомадженими фільтрами, хоча й ще нескурені (теж позичені, до слова); набрякла, вительбушена в поспіху косметичка, із якої стирчали помада, пластмасова щітка для волосся та поламане дзеркальце, на яке вона якось необережно сіла…

Запалює якийсь шмат тканини або подертий аркуш паперу й кидає в роззявлену пащеку печі — там жадібно вибухає вогнище, пахкаючи їй в обличчя жаром. Мине ще чимало часу, поки нагріються стіни печі й уже потім повітря. Аня поспіхом вбирається…

Умиватися доводиться на кухні — над маленьким порепаним рукомийником. Із балкона до Ані долинають пронизливі крики старої циганки, яка матюкає свою доньку. Це сусідство вже давно її втомило, як, утім, і все, що пов’язане з теперішньою ситуацією, — і будинок без вигод, без комфорту, без нормальної повноцінної кухні, ванни, туалету, і робота в товаристві тупої старої докторки, яка сікається до неї з приводу чоловіків, коли ті приходять провести її додому, й вимагає скрупульозно вести безглузду й нікому не потрібну документацію…

— …Ми сьогодні влаштовуємо мітинг, — урочисто та піднесено оголошує Ані одразу після з’яви її шефиня.

— Хто — ми? — не «врубується» одразу дівчина.

— Ну, ми — партія «Акушерки — за демографічний вибух!». Я тебе запрошую… Там, десь через тиждень-другий буде атестація. Я тобі, певно, допоможу, Аню, бо сама розумієш… Ми ж усі свої. Мусимо якось давати собі раду самі. Одне одному помагати. Свій до свого по своє… Але зараз мусиш піти з нами. Нам люди потрібні. Ну, щоб виглядало. Щоб маса була… Наша головна сьогодні залишає чергувати Швадченко, а всі решта йдуть на мітинг, усе погоджено зверху. Сам губернатор дав добро…

Аня відчуває в коридорах міцний, наче від сечі, запах дешевих парфумів. Попід стінами застрахано тиснуться навпіл зламані вагітністю жінки. Наймолодшій років 14, максимум 15. Живіт уже більший, ніж вона сама. Поруч із затятим обличчям дитини — заплакана матір, яка безперервно сипле на неї докорами.

Для більшості повитух цей безглуздий мітинг — свято. Крім обіцяного продовольчого пайка (який дають у разі підписання «меморандуму» — обіцянки проголосувати за «демографічний вибух»), є ще й зайва нагода «блєснуть» своїми принадами перед сотнями чоловіків у самісінькому центрі міста. Тільки от ті чомусь не цінують їхніх відчайдушних старань — заполітизовані очі палають ненавистю, у кутиках уст густа піна злоби…

— Хочеш афоризм, старий? — вишкірює свої обкладені каменем і нальотом жовті зуби Марко, випадково уздрівши мене на вулиці (хоча яке там випадково? У цьому маленькому містечку випадково можна хіба не зустрітися). — Тільки вчора вичитав. Мені сподобалося: дуже влучно й головне — актуально.

Марко за кілька передвиборчих місяців, за які ми майже не бачилися, змінився до невпізнаваності: схуд, зблід, майже вицвів. Проте якось мобілізувався, почав щодня голитися, і погляд його, раніше такий млявий і розфокусований, тепер став запальним та наче трохи божевільним.

— Ну що ж, коли так уже не йметься — давай.

Він усміхається.

— Кожний має право на помилку. Щоб усі змогли його реалізувати, існують вибори.

— Не смішно, — кажу.

— А що, хтось обіцяв, що буде смішно? Анекдоти колись вичерпуються. Приїдаються. Гомеричний регіт зазвичай передує нервовому зриву або депресії. Перемога цілком не видна. Ми в лайні по вуха.

Я пропускаю повз вуха ці слововиливи, загалом дуже характерні для Марка. Нецікаво. Нецікаво вже все. У нас обох (а чи лише в нас?), здається, геть зникло щось дуже потрібне в житті — якийсь живчик, джерело щоденного натхнення, рушій вигадок і кмітливості, щось, що стимулює до найбуденнішої праці, що робить її стерпнішою та створює ілюзію потрібності того всього, що було, є, буде і вовіки віків. Амінь.

Передвиборчим (та й узагалі) світом править нудьга. Коли вже все приведено в стан цілковитої й остаточної бойової готовності, коли зброя нагострена й витягнена з піхов, коли забрала опущені і сурма грає — турнір розпочався! — раптом стає до млосності нецікаво, чим усе завершиться й хто, урешті-решт, переможе. Ти знаєш, що зараз, як і минулого разу, побачиш просто море крові, оголених кісток і мізків, і хто б не переміг, однаково він не подасть тобі руки завтра…

— Ти на мітинг повитух? — цікавлюся я.

Марко киває головою.

— Я теж. Уперше за кілька місяців маю справжню журналістську роботу, а не займаюся штабними збоченнями. Замовили з Києва матеріал про це курвисько. А в мене аж руки чешуться їх провчити.

Марко з розумінням знову хитає головою — але в очах його лише втома безсонних ночей, що розповзається нижче, роз’їдає обличчя, наче нерозведена кислота.

Чуємо мляву ерзацеву оркестрову музику, яка народжується десь далеко, потім раптом ближчає, вигулькує, наче з-під землі, — і вже з-за рогу вулиці назустріч нам крокують яскраві стрічки, кольорові латексові кульки з написами «…фічний виб…», «…ух демо…», зімкнені шереги з лютими обличчями кобіт передклімаксового віку, а довкола діти. Земля двигтить від по-військовому викарбуваних на асфальті кроків, від скреготіння їхніх зубів, від жадоби влади й помсти ворогам. Вони оточені вартою дітей, вони ховаються за їхніми розгубленими безжурними обличчями.

— То не Аня? — запитую я в Марка, уздрівши в натовпі знайоме обличчя.

Він, здається, мене не чує — його обличчя кам’яніє, починає синіти, наче з ним от-от має статися серцевий напад. Страх витріщує йому очі: невмотивований панічний тваринний жах перед натовпом, що насувається. Він боїться бути розчавленим, зім’ятим, потоптаним. Ще мить — і він дремене звідси, навіть не намагаючись більше вдавати, що все гаразд, не дбаючи про те, як цю безславну втечу сприйматиму я чи інші. Страх переможе його, здолає, розчавить; зведе нанівець усі плекані роками суспільні інстинкти: уміння ґречно поводитися, відповідати певним вимогам оточення, дбати про імідж.

Я, перейнявшись на мить цим враженням, хапаю його за руку, щоб уберегти від падіння, — і це несподівано діє: погляду його повертається чіткість, за кілька напружених миттєвостей зникає заціпеніння м’язів обличчя.

Натовп уже зовсім поруч, ми навіть вирізняємо на віддалі пострілу риси облич, зуби з-поміж усмішок, сивину у вусах відеооператора, криваві пелюстки в букеті чоловіка, що розгублено борсається в жіночих тенетах, марно намагаючись щось дізнатися в якоїсь товстої незворушної кобіти; чуємо гиготіння, мляві слова й шурхотіння кроків, не таких уже й чітких, як це здавалося на віддалі. Люд продовжує тупо йти, зовсім непомічаючи нас, і вже й я сам піддаюся цьому сугестивному враженню, злякано задкуючи, шпортаючись за бордюр. Але обличчя врізаються в нас, оточують нас і продовжують іти крізь нас, аж поки процесія не впирається в Аню — і вона впізнає спочатку Марка, а потім уже й мене. Її штовхають у спину, нас тіснять убік, хтось простягає руку, щоб вхопити дівчину й затягти її знову в круговерть хаосу. Я виловлюю обох — Марка й Аню — із черева безглуздого руху й тягну на узбіччя, де трохи спокійніше: лише ланцюг цікавих із виряченими очима.

— Мені здається, — раптом зроняє Марко, — інколи здається, що ми бачимо не те, що слід бачити, не основне. Ухопитися поглядом за дикий порожній вигук із нічогості — це ж слабкість, ницість… Ми дивимося на другорядне, відзначаємо прірву зайвих подробиць, але нічого посутнього не бачимо. Усе ж основне відбувається зовсім поруч: за рогом або й за спиною. Треба тільки зуміти побачити, треба лише вчасно озирнутися й не спокуситися на примітивну ходу безглуздості.

Він умовк, засоромившись сказаного, засоромившись нас із Анею, засоромившись себе.

— Може, ходімо, вип’ємо якоїсь кави чи пива? — пропоную вже й сам несміливо, уражений їхнім спільним острахом, що, наче якась моторошна таємниця, назавжди поєднав ці напівзомлілі від непевності душі.

Аня зраділо хапається за мою ідею, згоджується швидким кивком голови і, ухопившись рукою за шию та прокашлявшись, каже, що їй просто необхідно промочити горло. Ми обоє зиркаємо на Марка, який ураз похмурніє і, якось непевно буркнувши про термінову конфіденційну зустріч, уже всміхається до нас.

— А ви йдіть собі, ідіть. Може, навіть не так, — помітивши заперечення в очах Ані, яка, було, поривалася за ним, змінив тактику Марко, — ви скажете мені, де сидітимете, і я потім, коли все залагоджу, до вас приєднаюся… — він знову посміхнувся чомусь у собі. — Можете мені навіть замовити якогось світлого пива. Тільки не «Кобилянського», ти ж знаєш, я не перетравлюю цю сечу…

Він так і не підійшов. А нам було досить весело без нього. І я їй запропонував…

Намоклий від учорашнього дощу асфальт шипів під колесами автобусів. Я стояв за кілька кроків від дороги в затінку коробчини «УРО Ту» і чекав, уже не сподіваючись чогось дочекатися. Коли той, кого чекають, у кращому разі поспішає на зустріч, у найкращому разі переживає, чи його дочекаються, то на долю того, хто чекає, випадає справжня тортура: тортура невідомості, неспівбуття. Той, на кого чекають, поспішаючи, може уявляти собі, як той, хто чекає, щохвилини стурбовано зиркає на годинника й невдоволено зморщується. А той, хто чекає, не може собі уявити нічого. Він навіть у якийсь момент ладен припустити, що помилився, що ніякої зустрічі не повинно відбутися або, якщо й повинна, то в інший час або в іншому місці, або й в інший час, і в іншому місці. Його доконує непевність, його розпирають сумніви…

Переповнені людом і затраскані багном автобуси проминали мою самотню непримітну постать і мчали кудись далі, до своїх сьогоденних клопотів. Побут визначає спосіб життя цих людей. Вони зациклені на довколахатньому дріб’язку, на псевдовихованні дітей, на готуванні їжі, урешті-решт. У них постійно чогось не вистачає, усе розламується, кривиться та кришиться від недосконалості…

Нарешті, коли я вже вп’яте постановив собі, дорахувавши до сотні, повертатися в офіс, де я зостався черговим на вихідні, один із «Ікарусів» пригальмував. Дверцята відчинилися, я механічно простягнув назустріч Ані руку, на яку вона легко обперлася, щоб зіскочити…

Буває, цілі місяці тонуть у трясовині буденності, не залишаючи жодного вартісного спогаду, здається потім, що й не жив, а спав увесь той час. Однак коли ти ще не геть пропащий, то в глибині зачаєного на денці душі смутку лелієш сподівання на мить, яка виправдає це безглузде чекання, на спалах краси як очищення від нічогості. Таких миттєвостей може бути одна-дві на всеньке життя, а може й не бути зовсім. Або ж воно трапиться за твоєю спиною, і ти ніколи не відчуєш його, не встигнеш широко розплющити назустріч красі очі.

Для мене ця мить виправдання настала якраз тоді, коли Аня обома руками вхопила з приступки автобуса свою валізку і, зусиллям тримаючи торбу на рівні колін, трохи випнувши їх для зручності вперед, знову обернулася до мене. На її вустах світилася прозора усмішка зніяковіння, очі мружилися від сонця, яке, нараз вигулькнувши з-за хмар, якось по-особливому виокремило дівчину з оточення.

Понад усе я прагну зберегти свіжість і точність того спогаду, відтворити його з максимальною кількістю подробиць, знову й знову бачити його. Було прохолодно, але вона вбралася не відповідно до погоди легко: тонке бавовняне плаття й поверх нього светрик на ґудзиках. Я намагався та намагаюся за жодних обставин не вводити себе в оману, не створювати міфів, лишень щоб приховати страх суцільної недосконалості, невідворотного наступу хаосу й ніщо. Тому ніколи не вважав Аню красунею. Я завжди помічав її прищики, деяку непропорційність рис обличчя. Однак у ту мить щось так легко защемило в грудях, у душі стало вітряно й солодко, як коли потягуєшся після сну чи важкої праці. Я дивився на неї і бачив утілення недосяжності краси. Зачіска її від пориву вітру розпатлалася, кілька волосинок задуло на обличчя, і вона, оскільки руки були зайняті валізою, спробувала здмухнути їх. Довгі поли плаття розпустилися й набрякли, мов парус…

За тим я простягнув руку до її валізи, сонце заступила хмара, «Ікарус» рушив, обдавши нас густими клубами сажі. Ідилія скінчилася.

— Ну, то що, показуй… — вона зам’ялася, ладна додати «те»: знову звертаючись до мене, як колись, на «ви», але засоромилася й цієї паузи, і того, що засоромилася, і того, що все це помітив я, — свій монастир і свою келію.

Я проводив її холодними вогкими коридорами, розповідаючи всілякі небилиці, витворюючи нові міфи цього примітивного пам’ятника тлінності людських ідей і намірів. Я таємничо шепотів їй на вухо про загадкові кроки, які ми буцімто чуємо, коли пітьма огортає все навколо, про жахливі злодійства одного з партбосів, що він буцімто чинив саме тут, на місці санаторію; і вона довірливо притискалася до мене, міцно впинаючись пальцями в руку. Утім, переконаний, що аж ніяк не зі страху — не сумніваюся, вона ані на мить не вірила жодній із тих моторошних історій, які я вигадував на ходу не лише для того, щоб підтримувати розмову, але й для створення необхідної атмосфери, для витворення між нами відчуття гри, яку ми обоє приймаємо. Я раптом зрозумів, наскільки важливо для мене, щоб ця жінка не зникла раптом, а була поруч зі мною в цьому порожньому холодному приміщенні, принаймні доти, доки не з’являться інші люди, що своїм бездумним існуванням заперечать відчуття крихкості мого власного.

У маленькій комірчині з ліжком і телевізором вона спочатку відчулася затишно й просто — дозволила собі по-домашньому розкинутися на дивані, скинути з себе светра, а з мене кокетливим рухом стягти окуляри. Я розповів їй кілька почутих від Васька анекдотів, вона щиро розсміялася й вишкірила зуби, геть не дбаючи про те, який це матиме вигляд. Я потроху збуджувався, однак вона раптом заклякла й насторожилася, чи то відчувши спалах чуттєвості в мені, чи по-новому глянувши на єдине в кімнаті ліжко й відтак зрозумівши неминучість фізичної близькості між нами, яка не те що була б їй неприємною або страшною, проте означала рішучий крок, безповоротну зміну в її житті, щось на зразок одруження або розлучення. А це лякало дівчину дужче, ніж зґвалтування, бо примушувало брати відповідальність за рішення на себе.

Я просто підійшов до дівчини та поцілував її, аби припинити ці безглузді міркування та внутрішні вагання. Вона подалася назустріч, але за якийсь час, щойно я розпалився й почав шалено цілувати її шию та плечі, стягуючи бретельки плаття, знову відсторонилася. Я спробував налягти, однак її несильний опір був настільки безглуздим, що розохотив і мене.

Вона відступила в темінь, що огортала нас. Останні залишки світла швидко витікали у віконце вгорі. Я розпачливо зітхнув.

— А як же Марко? — нарешті озвучила вона свої сумніви. — Ми ж його зраджуємо…

Я вже не мав сил і потреби заперечувати. Я втомився. Мені захотілося просто плюнути на неї, вийти кудись надвір і сидіти, віддаючи розпалену голову на поталу холодного вітру. Але — що ж тут вдієш — я повівся геть інакше: соціально та розважливо, тобто спробував аргументувати непояснюване. Уже проти власної волі я шукав логічні пояснення на користь адюльтеру та перелюбу…

— Я не бачу тут зради. Зрадити можна довіру, чи дружбу, чи любов… Але не думаю, щоб Марко любив нас. Не думаю також, щоб він надто довіряв нам. Він перейнятий винятково собою. Та й чи ти любиш його? Любиш? — підійшов я впритул до неї, відчуваючи легку злість за невдало перервані ще до початку любощі; вона злякано відсахнулася. — Певно, що ж ні… Ти просто шукаєш щось, за що варто зачепитися. Ти втомилася плисти за течією і хочеш спокою. Ти почуваєшся вже старою, й усі довкола тобі про це кажуть. Якщо й не відкрито, то натякають. Твої однокласниці всі без винятку повиходили заміж і зараз успішно паряться на кухнях та пеленають дітей. Вони глибоко нещасні вдома, але твоя неприткнутість їх утішає. Вони скалозублять із тебе, вони гоноряться супроти тебе й удають щасливих, щоб підгірчити тобі пілюлю твого незаміжжя. Вони цькують тебе, вони цькують усе, що бодай трохи належить їхньому світові й не кориться цьому безглуздому закону занепадництва. Але чому ти повинна стримуватися? Чому ти повинна вдавати холодність зціплених уст і мастурбувати під простинею? Я не агітую за сексуальний синкретизм, я не раджу тобі кохатися з усіма, хто бодай трохи тобі не огидний. Але це повинно бути в тобі, у твоїх грудях, тут… — я легко торкнув її цицьку. — Ти сама мусиш відчувати, коли чуттєвість перемагає і їй варто віддатися. Це мусить бути твоє рішення, без озирання назад. Там нікого нема. Нікого й нічого. Тільки ти. Мусиш це зрозуміти та з цим жити… Мусиш обирати сама… Я все ще хочу тебе й відчуваю, що й ти хочеш мене. Правда ж? Хоч?..

Я вичерпався. На останнє речення мені не вистачило сил і повітря. Проте вона таки переконалася, її, здається, можна було переконати будь-чим і в будь-чому — важила сама процедура: тепер вона могла послатися собі на те, що здалася не одразу, а під тиском обставин. Вона вже, певно, і сама не знає, що їй потрібно, чого хоче.

Це зціплене скоцюрблене тільце тремтіло в моїх обіймах, як заляканий пташок, що впіймався в сильце, як застрахана сирота з інтернату. Її широко розплющені очі віддано й водночас благально дивилися на мене. Вони зблискували крізь темряву, не кліпали й не заплющувалися, навіть коли ми цілувалися. Вона трималася за мене цим поглядом, увіп’ялася ним у душу й не відпускала. Наче хотіла щось сказати, але не могла зронити й слова, лише вклала всі свої почуття в цей безнадійний, набряклий погляд. Він переслідував мене, коли ми кохалися. Мовчки, але гаряче, аж відчайдушно я проникав у неї, пронизував її тіло й мозок, діставав, здається, аж до цього погляду, який чомусь не мутнів і не зникав від задоволення. Її вуста привідкрилися, і з них долинуло чи то хрипіння, чи шипіння, наче звідти виривався шквал емоцій, океан відчуттів. Ми вибухнули майже водночас, химерно переплівши руки й ноги. Але очі її залишалися зі мною навіть тепер, вони продовжували звертатися й благати про щось ще й коли я засинав…

Лікар стояв спиною до мене й наче не помічав. Я подумав, що він рано списує мене, що хай усе й скінчилося для мене, хай дата смерті неминуче наближається, але ж зараз я ще живий. Із-понад його плеча я бачив, як він відкрутив кран над фарфоровим рукомийником і довго та ретельно вимиває руки. Я нараз зрозумів цей сталий потворний запах, що чув від нього й інших його колег, — цю ауру ескулапства: від них тхне милом, дешевим, найдешевшим милом. Їхні руки схиблені на гігієні. В інститутах й академіях їх примушують складати іспити з рукомийства. Їхня шкіра стає сухою і тонкою, а на горбиках під пальцями утворюються мозолі, гейби від важкої праці. Вони миють руки двадцять, п’ятдесят разів на день, а в особливо охайних ця цифра сягає сотні. Жодна бактерія не затримується на їхніх пальцях довше, ніж хвилину, але перш ніж вони змивають її, вона гине від смороду дешевого, найдешевшого мила. Може, це дуст?..

Він припинив мити руки й довго витирав їх рушником. Однак кран не закручував і продовжував нахабно ігнорувати мене, стоячи до мене спиною. Що він там хімічить? Я спробував підвестися навшпиньки й ледь не злетів під стелю. Лікар, розщіпнувши ширінку й виваливши звідти об’ємну голівку свого члена, ніжно задзюркотів у такт воді на дно рукомийника. Сеча була прозора та якась аж ніжна… Я знічено опустився. Мене вразив розмір його члена. Лікар тим часом знову ретельно мив руки.

Нарешті він обернувся й наче аж здивувався, помітивши мене.

— А-а-а-а… — непевно протягнув він. — Це ви…

У його погляді читався сум, у руках зніченість. Він не знав, куди подіти свої товсті білі долоні, із яких стирчали сірі й руді довгі волосинки. Він м’яв праву руку в лівій і навпаки. Стискав пальці до хрускоту в суглобах. Десь я вже це бачив і чув, от тільки де? Раптом я впізнав його: це той самий лікар, що радив Томі забрати з лікарні свого дідуся. Фаталіст.

— Я хіба вам ще не казав? Вам не варто звертатися до інших. Це не допоможе. Якщо хочете, звісно, воля ваша… Але рак печінки… він, розумієте, неоперабельний. Тут ніхто нічого не зарадить. Вам зосталося тільки трохи часу…

Я прокинувся вдосвіта; Аня ще спала, скорчившись на самісінькому краю ліжка — так спить людина, що не звикла ділити своє ложе з іншими, — але міцно вхопившись у мій лікоть правою рукою. Її тіло прибрало незручного положення, рука натисла на обличчі червону пляму.

Я підвівся й скривився: боліло в правому боці — очевидно, загусла від зловживання пивом і вином жовч або ж тисне на суміжні органи збільшена з тих же причин печінка. Раптом згадав сон і здригнувся. От маячня.

Підійшов до люстерка, щоб оцінити свій стан: обкладений язик, почервонілі прожилки в очах, підпухлі повіки. І ще кілька сивих волосків.

— Не люблю, коли чоловіки задивляються на себе в дзеркало, — вихопилося в неї за кілька годин, коли я, перевіряючи якість гоління, обмацував щоки та підборіддя, прискіпливо розглядаючи їхнє відображення.

Ми спинилися, погляди зіткнулися: я вже не бачив у її очах вчорашнього виразу: цього послання, що базувалося на благанні; тепер там був тупий денний переляк, передчуття невідомості. Страх життя. Її молодість ще не дійшла до тієї межі, коли переважає страх смерті. За вікном знову дощ. Повітря важке, і тягне на сон. В атмосфері передчуття конфлікту, але ми надто втомлені, ми надто багато сил витратили на те, щоб зійтися, аби одним махом зруйнувати це. Ми толеруємо різкі випади одне одного, пропускаючи їх повз вуха, бо ми вже зв’язані, наче пошлюблені наручниками злочинець і бравий охоронець закону. У нас одні кайдани на двох. Я чомусь уже переконаний, що саме вона — мій останній шанс відчути сповна життя, що вона — це мій дарунок, манна небесна, можливість знову пережити молодість, якщо не власну, то бодай її. Такого вже може не бути. Я, можливо, уже ніколи не матиму жодної жінки, окрім неї. Мої ровесниці мене не збуджують, а молодші ставляться з осторогою до мене. Їм скрізь убачається підступ. Або ж вони такі тупі, що повторюють цю ахінею про те, що «всі чоловіки однакові і їм потрібно лише одне». Таке враження, що жінкам цього не потрібно. Але врешті, навіщо себе й ще когось мордувати, переконувати, примушувати. Я витратив уже занадто багато сил… Я втомився.

А що я для неї? Навіщо я їй, цій заблудлій переляканій овечці, цьому ягнятку на заріз, котре, проте, у критичні моменти саме демонструє свої гостренькі ікла? Що я можу дати їй, крім своєї зневіри, крім оманливої певності й удавання всезнання? Крім свого поношеного тіла?.. Нічого. Але я — це все, що їй зосталося зараз. Вона заплуталася й згубилася в чужому для неї світі, у який невідомо хто її закинув, попередньо навіщось виліпивши з нічого. Господи, який дикий біль — з’явитися з нічого, трохи побути й знову канути в ту пекельну чорну пустку небуття…

Ця нічогість уже в мені, вона наростає зсередини, стискаючи нутрощі душі, обплутуючи їх метастазами відчаю. Я боюся, але не можу навіть видати цього. Знаю, що не можу врятуватися, але продовжую хаотично шукати порятунку. Тільки я вже не вірю в порятунок. Надто б це було просто, надто лагідно після всього, що було й що є. Покруч-час прискорюється, наближаючи те невідворотне агоністичне БУДЕ, якого не буде. Особистий апокаліпсис брутально банальний. Він озвірячує тебе, кидає на коліна, але це нікому не потрібно, цього ніхто не бачить, це марно й смішно. Це гидко. І ти підводишся, щоб зберегти перед кимось — перед тим самим стороннім Глядачем, на присутність якого ти потай усе ще ледь-ледь сподіваєшся й віриш понад усе, — видимість доброї гри. Гонор перемагає. Естетизація поразки все ще передбачає якийсь стимул. Стимул, що народжується з болю.

Увечері наступного дня вона повинна повернутися до міста — щоб ніхто її тут не бачив. Години спливають у мовчанці й зітханнях. Відчуваю: щось треба зробити, якось загальмувати час. Бодай промовити кілька слів, повернути їй вечірній погляд, блиск в очах… Але лінь розкладається в членах тіла чорною отрутою.

Нарешті я пропоную їй залишитися до ранку: штабники повернуться не раніше, ніж о дев’ятій, бо навіть у неділю в них є своя робота — штаб і в екзилі працює на кандидата, вони кують перемогу на різних ділянках буцімто розрізнено, але насправді чітко й злагоджено. Їхній прапор — кандидат — отримає владу, і — як наслідок — владу разом із ним отримають вони. Ті з них, кому це потрібно. Вони потраплять у верхи казана влади, де легко можна присмоктатися до якогось жирного шматка м’яса й, трохи підживившись із нього, підвестися на дещо вищий рівень.

Вона дає себе вмовити, у нас в запасі ще одна ніч, але це нічого не вирішує. Це лише пауза, це лише розтягування невідворотності. Як жуйка, із якої вже давно вибрано всі соки-емульгатори. Ти ковтаєш власну тверду слину та ремигаєш, бо нічого іншого тобі не зостається. Залишки смаку в роті тануть, у рецепторах спіднього боку щік та низу язика тільки спогад про псевдополуничність схожої на зуб подушечки, що перетворилася на понівечену заслинену масу. Але її нікуди пожбурити, і ти втомлено працюєш щелепами…

Я, щоб хоч чимось наповнити час і нашу спільну самотність, розповідаю їй варіант із жуйкою. Вона слабко всміхається, не може навіть тішитися. Це втома. Покруч-час прискорився, ми не встигаємо за ним, за нашими молодшими ровесниками, що все роблять ВЧАСНО. Ми приречені спізнюватися. І добре, коли хтось тебе дочекається на забутій зруйнованій автостанції.

Вона молодша за мене на 15 років. Вона теоретично могла би бути моєю донькою. Кажу їй і про це, щоб подолати втому. Кажу їй уже все чи майже все, що думаю. Не озвучую лише цілковито збоченських сексуальних фантазій (ще соромлюся) та не надто компліментарних висловів на її адресу (щоб не відштовхнути й не образити). І вона цінує мою відвертість, мою надвідвертість. Вона бачить цю прозорість, бачить, що за цим немає геть нічого темного та хижого, що вона може почуватися спокійно. Страх її не минає, проте вона знає, що, сівши мені на коліна, принаймні за спину свою зможе не турбуватися. Там вона в безпеці.

Частина 12

— Така-от історія, — зітхає Віктор. — Я люблю її, вона любить його, тобто Марка, а Марко…

Мовчить.

— А Марко? — усе ще чекаю продовження я.

— Марко? Він узагалі нікого не любить. Може, хіба, Тому. Їх, до речі, Аня познайомила, — Вікторові принаймні це здається веселим. — Розказати?

Я киваю.

— Ну, то слухай…

— Гаразд, не хочеш повертатися до себе, ходімо до мене! — майже благала Марка Аня.

Він дивився кудись в асфальт на свої брудні, жирні патли. Падали краплі холодного дощу, вода стікала сірими щоками, що спалахували від миготіння реклам нездоровою рожевизною, топилася в бороді, скрапувала на плечі наскрізь промоклого пальта. Аня спробувала розштурхати його, однак марно — п’яний мов чіп Марко, здається, навіть не впізнавав її — ним хитало, наче під час землетрусу чи на кораблі в найдужчу хитавицю. У ньому вже не спостерігалося нічого чоловічого, нічого людського — то був зомбі, тінь, неодухотворене тіло. Його ніби щойно лоботомували. Поруч проходили якісь люди, знайомі на мить зупинялися, щоб уважніше придивитися до сорому редактора або ж до дівчини, але ніхто не наважувався підійти ближче. Аня розгублено дивилася навкруги — вона не могла піти й залишити його, однак не могла й зрушити його з місця.

— Ну, будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! У мене нікого немає вдома, ходімо!

Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився та застогнав. Раптом зігнувся й почав блювати — просто на тротуар на велелюдному перехресті.

— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказував якийсь старий дід, що спинився поруч.

Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився й ніяк не міг второпати, як тут опинився й чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, уловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Іти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, із рота в снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Ішли мовчки.

— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.

Він уперся й не зважав на її аргументи. Зайшли в перший-ліпший заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв’язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, у цьому залі практично не було. Вони гепнулися в більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива та знову занурився в сон. Від нього неприємно тхнуло, і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка з першими явними ознаками алкоголізму, уся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися з цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикнувши до комфорту й уседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад уже нема — він упіймався в тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з’являється після перших ста п’ятдесяти грамів горілки й коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з’явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти барви для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?..

Ніч огортає тіла й речі, з’єднуючи їх у єдине місиво, у коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, у якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз навпроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, уздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до завершення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підібраних, судячи з назв і прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер’єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби й білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. Із напіввідкритого роту чути огидний запах їжі, що застрягла між зубами.

Марко, похитуючись, іде шукати виходок, однак швидко розуміє марнотність своїх спроб — у таких ветхих будинках туалет один на кілька сімей і розташовується десь у кутку довжелезного дворового балкончика, мережею яких обплутані всі поверхи. Проте фізіологічні потреби примушують хлопця, не гаючись, будь-що шукати виходу із ситуації. Він намацує якісь дверцята, однак на звичному місці немає ручки. Марко лапає двері вище, нижче, намагається просто штовхнути їх — усе марно. Він починає дратуватися — біль у сечовику стає нестерпним.

Раптом поруч із ним щось оживає й починає ворушитися.

— Аня! — пошепки озивається щось. — Аня! Уставай! Тут хтось є, Аня! — продовжує шепотіти незнайомий дівочий голос.

Марко раптом згадує, як він обблював звечора підлогу в цій кімнаті, і Аня, кривлячись, терла ганчіркою килимок. Потім вона його роздягала, виймала з мокрих обісцяних штанів ноги, щось роздратовано приказувала; він лише сміявся наче божевільний. Опинившись у чужому помешканні абсолютно голим, Марко спробував танцювати, у якийсь момент рвонувся до дверей, щоб продемонструвати всьому світу переваги нудистського способу життя. Аня заледве його вгамувала й, здається, дала йому труси свого батька. Марко провів однією рукою вздовж стегон — незручні сімейки надто великого розміру ледве трималися на ньому. Інша рука наполегливо шукала виходу й нарешті знайшла: як виявилося, двері складалися з двох стулок і клямка знаходилася посередині.

Із зовнішнього боку були ще одні двері, і Марко доволі довго не міг дати раду з замком. Нарешті підійшла заспана Аня в халатику й допомогла йому.

— Тримай, це ключ. Вийдеш на балкон, повернеш ліворуч і — у самісінький кінець. Там розберешся, — буркнула вона.

У цьому голосі вже не звучало жодних сентиментальних ноток. Однак Маркові ніколи було міркувати над цим — сечовик просто лускав від перенаповнення. Нічна свіжість впивалася йому в босі ноги, груди, руки. Марко затремтів, зігнувся від першого ж пориву вітру й підтюпцем кинувся до туалету…

Уранці, коли він прокинувся, поруч не було нікого. Два жіночих голоси щось з’ясовували в сусідній кімнаті, яка слугувала за кухню.

Він підвівся, пошукав речей, щоб одягтися, але не знайшов нічого. У печі, гучно гуркотячи, палав газ, однак повітря в кімнаті все одно мало низьку температуру. Марко подумав, що варто спинитися, якщо він не хоче погано закінчити. Проте, уважно прислухавшись до себе й стану організму, зрозумів, що без пива не обійдеться і цей ранок. Двері прочинилися, у приміщення ввірвалося шкварчання, шипіння, запах смаженого й — у супроводі всього цього — обличчя Ані.

— Ти вже встав? — поцікавилася вона по-діловому. — Тоді застели ліжко, на кріслі біля стола візьмеш батьковий одяг, доки твій сохнутиме. Умитися зможеш на кухні.

Двері одразу ж грюкнули, із чого Марко зробив висновок, що ним дуже незадоволені Утім, це було лише дрібним додатком до похмурого настрою. Поволі вбрався в чудернацький костюм, завузлував картату краватку й, поглянувши в люстерко в глибині старого серванта, не стримав усмішки — помнуте неголене обличчя, набряклі мішки під очима й комічний ретро-костюм перетворювали його на паяца. Крім усього, Анин батько вочевидь був десь так удвічі більшим за Марка, тож комір сорочки звисав мало не до грудей, піджак висів, як пальто, а штани напиналися, наче парашути. Що й казати, почувався він незручно.

Нарешті, позітхавши та покривившись, зважився вийти в люди — показатися на очі Ані та її невідомій родичці.

Жінки саме сиділи за столом спиною до нього й сьорбали з величезних піал гарячий чай. Із високого вікна проникало сіре, непривабливе світіння. Падав звичний для цієї пори року сніг із дощем. Марко подумав: дивовижно, усе це дуже дивно, майже неймовірно, що я, саме я, саме зараз тут, раптом тут, що вчора повинно перетворитися на сьогодні, і я знаю, що буде якесь завтра, невідомо яке, але буде, хоча й, може, без мене, тільки-от воно буде таким самим несподіваним і неймовірним, що б не сталося, яка б найбанальніша дрібниця не змінила іншу — це все одно диво…

Жінки обернулися до нього: в Ані на голові був скручений рушник (певно, вона щойно помила голову), її супутниця вбралася в синій ангоровий светр, до якого легко чіплялися всі навколишні порошинки. Із вікна тягло цівкою крижаного повітря, вітер непристойно гудів у дротах ліній електропередач, завивав у під’їзді.

— Доброго дня… — пробурмотів Марко швидше для Аниної подруги.

Та раптом залилася густим рум’янцем, її щоки ніби обдали окропом, однак хвиля почервоніння не обмежилася лицем, вона ринула догори — через ніс і скроні — до чола. Маркові чомусь стало соромно, наче він щойно сказав якусь непристойність, учинив геть нетактовно. Він опустив погляд, знайшов рукомийник і зайшовся відтирати обличчя від сну та перепою. Вода, як і все довкола, відгонила кригою, від неї стягувало льодом шкіру, умерзали в череп очі…

Аня підвелася, щоб подати рушника, уперше за ранок усміхнулася й запросила до столу:

— Сідай, горе ти моє… Знайомтеся…

Марко зайняв місце поміж жінками, трохи ближче до незнайомки. Стіл був настільки вузьким, що він мимохіть торкнувся ліктем її грудей, потім, сахнувшись такої несподіваної близькості, зачепив плечем плече.

— Це — Тамара, моя подруга і — як це? — двоюрідна сестра. Кузина. От.

Марко пробурмотів щось про те, що йому дуже приємно та спробував вклонитися, однак у голові запаморочилося, і він лише натягнуто всміхнувся до її великих очей.

— Ну, а це, Томо, твій нічний кошмар… Ну, і мій теж, Марко.

Бідність, скрізь жахлива, безпросвітна бідність. Довжелезні черги в ОВІР за закордонними паспортами, ажіотаж із візами. Натовпи заробітчан у потягах й автобусах. Клітчасті й смугасті, червоні та сині сумки, наладовані товаром чи особистими речами. Частина з цих людей зникає на нелегальних роботах у якійсь Чехії чи Словаччині. І з кінцями…

Аня нічого не знала про долю свого батька вже кілька років. Марко раптом відчувся незручно, завеликий одяг почав тиснути на нього, в’їдатися в шкіру.

— Із міліції щось чути? — тихо спитала Тома.

Аня лише заперечливо похитала головою.

— А мати? — прохрипів Марко, який не пам’ятав, чи йому коли що про неї розповідали.

— Що мати? — не зрозуміла Аня. — Вона в Італії, миє посуд у дешевому кабаку в Салєрно. Я ж тобі, здається, розповідала. Ні?.. Живе поруч із морем, а бачить воду раз чи два на тиждень. Робота без вихідних… У суботу, пише, тарілки найбрудніші й найжирніші. Кляті макаронники жеруть свої спагеті скрізь і всюди. За будь-якої погоди. У спеку з їхніх масних чорнявих тіл скапує на столи смалець… А платня мізерна. Телефон дорогий, тож розмовляємо ми з нею не частіше, як раз на місяць. А з батьком вони давно розлучені… Хоча останні роки перед від’їздом, уже після розлучення, їм доводилося спати на одному ліжку… — Аня трохи подумала, потім додала: — Мама була закохана в Америку, марила нею. Спеціально вишукувала знайомих і коханців, що хоч раз там були. Тільки от не склалося, надто дорого коштує, щоб туди вирватися. А після Аль-Каїди закрилася не одна контора з фальшивими паспортами та візами… Таке-то. Тепер смажиться під палючим італійським сонцем. Засмагати можна й узимку. Шкіра в неї смуглява стала, як у циганки. Вона нещодавно фото прислала, я Томі вже показувала…

Аня зітхнула, втупившись у підлогу. Потім підвелася й почала щось безладно переставляти з місця на місце.

— Ти чай будеш? — через плече запитала вона в Марка.

— А кави не буде?.. — невдоволено скривився він.

— Ні. У цьому домі міцні чайні традиції. Крім того, я б тобі не радила після вчорашнього напомповувати себе кофеїном. Його й у чайних листках забагато…

— Я перепрошую, Тамаро, за ніч… Просто не міг собі уявити… — буркнув Марко, уникаючи дивитися на свою сусідку за столом.

— Та ні, це ви вибачте. У мене просто так склалися обставини, що ніде було подітися. От я й вирішила, що зможу заночувати тут: Аня раніше боялася залишатися сама, у мене навіть ключ є з тих пір, коли нам було необхідне товариство одна одної… Я просто злякалася, коли…

Марко зиркнув на неї — великі очі, трохи нерівний, скошений ніс, високе чоло… Гарна, — подумав він. Краща за сестру, із такою не соромно на людях з’явитися…

— А ви… Я перепрошую, що втручаюся, це, звісно, особисте, але… чим ви займаєтеся?

Марко знову напівобернувся до дівчини й устиг упіймати її зацікавлений погляд, який одразу, щойно їхні очі перетнулися, сполохано сахнувся.

— Журналістика… Дитяча мрія… Марні сподівання досягти правди.

— А-а-а-а… — протягла Тома. — Ясно.

— Що ясно?! — чомусь скипів і надто голосно (аж обернулася від плити й пильно глянула на них Аня) спитав Марко.

— Та ні, я перепрошую, якщо… — знітилася Тома. — Але в мене чоловік — журналіст. Степан Терешкун, може, чули?

— Степан? Як же, чому ж не чув, чув… — Марко спохмурнів: частково тому, що довідався, що дівчина одружена, частково тому, що дізнався, хто її чоловік.

Треба бути обережним із цією кралею, нічого зайвого, — вирішив хлопець. — От гад, мудачисько! Таку жінку відхопив, козел!..

Частина 13

Ми йдемо якимось темним спальним районом. Вуличне освітлення практично відсутнє, і я кілька разів мало не падаю, вступивши в глибокі калабані. Виходимо на пустир між будинками, аж раптом Віктор хапає мене й тягне назад до розвалин якоїсь будівлі.

— Що таке? — питаю я.

Той лише приставляє палець до губів.

Чую якісь вигуки. Голоси підліткової мутації. Зміст розмови можна переказати кількома висловами: «Твою мать», «Бля», «Пі...дєц», «Нах». Вони віддаляються, і аж тоді ми висуваємося зі схованки.

— Квартал, у якому ми мешкаємо, жахітний і небезпечний — щодня когось забивають мало не до смерті, — пояснює Віктор.

— Буквально днями мав історію, — продовжує він. — Із ними ж. Темними брудними вулицями й пустирями снує п’яна або обкурена шпана, здатна на все — навіть на вбивство, лицарі без жодних докорів сумління. Вони не вміють ненавидіти, у щілинках очей — порожнеча безтямності. Настрій на руйнацію задля руйнації. Слова, помережані матом і жаргоном, позбавлені змісту, однакові, як і їхня зовнішність — лише куртки різного кольору та різної зношеності — залежно від їхньої, незрозумілої мені, ієрархії. Навіть місцеві крутії — прищаві міні-пахани — наче позбавлені особистості, ніякі від народження, уражені немічними генами цієї місцевості. Сіра трава на напівоблисілій, точнісінько як моя голова, землі, ще дужче Сіріє в темряві. Світлячки вікон відлунюють у вічних калюжах, які давно оселилися у вибоїнах дороги. Якийсь, найпридуркуватіший із компанії нічних волоцюг, пацанчик стрибає в багно обома ногами, збиваючи фонтан бризок мені (і собі) аж до обличчя. Знімаю затраскані окуляри, щоб протерти; зграя ж поволі обступає мене з хижими намірами.

— Сігарєти є, хімік? — підходить упритул пахан.

Я мовчки дістаю пачку — спеціально для них заготовлену, сам я не курю, я ж уже тобі казав. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до плеча й тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок уперед, сподіваючись, що я відступлю (дарма, треба сказати)… Він наступає мені на ногу, але заточується сам, що викликає регіт його ж дружків…

— Бля!.. Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! — кидається він до мене.

Ще якихось п’ять років тому я би не стерпів — змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього настрою може скінчитися фатально — у кращому разі доведеться кілька місяців працювати на дантиста. Навіть із псами краще, — думаю, — тих, якщо не боїшся, не роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій страх. Запах власної сечі доводить їх до сказу — очі вилазять із орбіт, морди оскалюються — ще би шерсть на спині з’явилася — чистісінькі вовкулаки.

Але я їм не підходжу — недостатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить — не їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши «старим мудаком» і «педиком» — особливо старається наймолодший і найслабший серед цього падла, який, відчувши себе під захистом натовпу, умліває від усевладдя й уседозволеності. Я впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися — цей малолітній кримінальник живе в моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, тоді як батько горбатиться на полуничних плантаціях і будовах Португалії.

Мене проймає дрож ненависті, але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються в пошуках нової жертви — інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть, хай начувається, бо просити в них пощади — це все одно, що сподіватися на оживлення схололого трупа.

Тепер мені майже нічого боятися, крім, хіба, іншої компанії чи навіть повторної зустрічі з цими самими хлопчиками — вдруге вони мені не подарують. Болять ноги, у голові гуде. Хочеться присісти, сховатися в надійному місці… Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть вимазаний — пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. У такому вигляді додому краще не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет — одну з них я кладу собі в писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме… Тепер знатимеш ти….

Частина 14

— Ну, і де тебе носить?!

Вона повертається спиною до дверей ще раніше, ніж вони відчиняються, і тому навіть не зауважує мене. Упадають в очі її товсті ноги з варикозними фіалковими судинами, що випинаються з-під шкіри, як торішнє зів’яле листя з-під напіврозталого чорного снігу.

— Заходь, не бійся. Чи бійся, — посміхається Віктор. — У нас гість, — це він уже дружині.

— Знов бухав? — питає та, пильно дивлячись на мене.

— Не звертай уваги, — каже Віктор. — Її батько помер від алкоголізму (точніше буде сказати, що її батько був алкоголіком, який помер від передозування неякісною горілкою), і тепер кожна випита мною чарка наче повертає для неї з потойбіччя той синій, майже чорний труп, який знайшли під ранок на вулиці.

Неля поволі обертається. Квартира дуже маленька. У коридорчику ми ледве поміщаємося втрьох, звідти ж видно малесеньку кімнату й ще меншу кухоньку. Саме туди йде жінка. Дістає з шафки пляшку, очевидно, горілки, і спокійно жбурляє її на підлогу. Та з тріском розбивається на скалки.

— У нас є пиво з собою, — так само спокійно відповідає їй Віктор.

— Ти йди поки в кімнату, — каже він мені. — А я попрошу дружину приготувати нам вечерю.

Я не маю нічого проти, бо такі сцени — це вже занадто. Зачиняю за собою двері, проте вигуки все одно чути. І брязкіт посуду. Я оглядаю кімнату: вона навіть менша, ніж я думав, 10–12 квадратних метрів. Низька стеля робить її ще більш схожою на гріб. Розкладний диван, ліжко й дві шафи, одна з речами, інша — книжкова.

Помічаю в книжковій шафі дешеву статуетку. Підставка, на ній пласка жерстяна фігура. Замість голови — фото. Гії Гонгадзе. Раптом чую грюкання дверима. Заходить Віктор:

— Вона пішла до сусідки по рондель. Повернеться й буде нас бити, жартую…

— Можна подивитися? — питаю я про статуетку.

— Краще не чіпай, — бурмоче Віктор. — Це не те, чим би я хотів пишатися.

— Що це взагалі?

— Премія імені Гонгадзе. Гроші й статуетка. Присуджується місцевою владою. Профанація.

— І за що тобі дали? — питаю.

— А як ти думаєш? Словом, було все так…

— Привіт, старий! — перепиняє мене на вулиці один лояльний до влади й тому практично офіційний журналюга. Той самий Степан Терешкун. — Ти, я чув, — рятує він мене своєю делікатною парасолькою від дощу, — майже за головного зараз?

Я невизначено стенаю плечима, чекаючи, що ж він заспіває далі, бо просто так заводити розмови не в його звичці.

— Ходімо на каву! — тягне мене за собою, і я скорююся — чи то з цікавості, чи від небажання змокнути. А може, це вже просто безвихідь?

Ковтаємо ці помиї без смаку й говоримо ні про що. Я бавлюся, визираючи на вулицю крізь увігнуте скло. Варто мені ледь зігнутися, як зібгані від холоду перехожі перетворюються на карликів. А от трішки підведу голову — і люди стають переламаними навпіл велетнями. Сміх бере.

— Слухай, ти хочеш премію імені Гонгадзе? Я голова журі, так що можемо все зробити чікі-чікі. Комар носа не підточить.

Я знову невизначено смикаю плечима.

— Ну, то як? Кажи, старий! Ти не єдиний претендент. Я просто завжди тобі симпатизував…

Я майже не слухаю, чекаю, чого він чекає за таку шану від мене.

— Послуга за послугу, — пояснює він. — Тобі премія, а це, крім усього, ще й гроші, а нам треба кілька матеріалів гахнути у вашу газетівку. У неї, звичайно, тираж ніякий і все таке, але сказали — треба. А я що? Я чоловік маленький, от і виконую. Ну то як, старий?..

Я вдаю вагання, хоча насправді вже вирішив. Від зайвої тисячі відмовлятися ніколи не варто. Не зробиш ти, вони знайдуть іншого. Свого в будь-якому разі вони досягнуть, а от надмірна чесність просто позбавить тебе заробітку. А те, що тираж малий, — це пусте. У них своїх газет зі значно більшими накладами вистачає. Тільки от у нашої імідж ще не зіпсований. Замовні матеріали рідко з’являються. От, а тут є шанс одним ударом двох зайців — гепнути по довірі до газети, це раз, ну, і заодно потрібну інформацію провести, певно, когось замочити.

— Ти не переживай. Там все чікі-чікі! Є свідки, усьо як має бути. Як то кажуть, комар носа, хі-хі. Ну, кажи щось, старий! Колись! Вирішуй!

Клятий проноза! Почуваюся від нього залежним, а це завжди бісить.

— Які будуть гарантії в мене? Ну, що я таки стану власником статуетки Гонгадзе? І грошиків у придачу?

— Ти що, старий, не віришмені?

— Чого ж, старий, вірю. Але застрахуватися треба. Мій варіант — уранці стільці, себто премія, увечері…

— А як тоді я…

— А ти що, мені не віриш?.. Передоплата це називається. Крім того, є ж засоби впливу й ти про них чудово знаєш…

Він думає, вагається, нарешті знаходить компромісний варіант.

— Там є кілька матеріалів, я тобі завтра принесу. Домовимося так: ти друкуєш перший із обіцянкою продовжити… Робиш на тиждень паузу. А тоді якраз і приспіє річниця зникнення Гонгадзе та вручення премії. А далі… ти продовжуєш, як й обіцяв. А далі…

Він мрійливо дивиться в даль.

— А далі? — вдаю я викінченого кретина.

— А далі вибори, — трохи роздратовано каже він: я обірвав його мрії.

На тому й домовилися. Я все ж почувався не зовсім надійно. Із цими хлопцями ніколи напевно не знаєш, де тобі підлаштують каверзу.

Однак цього разу мене несподівано не «кинули» — мабуть, на опублікованому мною компроматі їм справді йшлося.

На нагородження зігнали цілий натовп: школярі, студенти, викладачі, чиновники. Випадкова знайома студентка всміхається: «Нас для масовки сюди з пар загнали. Прийшов декан, щось пошепотівся з викладачем, і той пообіцяв зробити перекличку після. Щоб ніхто не втік. Але половина наших все одно змилася».

Організатори трохи перестаралися — дехто стоїть, усім не вистачило місць. Нагороди вручає сам губернатор, пафос його промов проймає до сліз, в унісон здригаються серця кожного справжнього громадянина.

— …Це прізвище вже стало для нас символом, символом правди та незаангажованості. У нашій області влада завжди турбувалася про журналістів, дбала про їхній соціальний захист, належне матеріальне забезпечення…

Я обдмухую з піджака котячі ворсинки. Марко сидить поруч і йорзає на стільці. Він ображений і заздрить. Він сподівався отримати цей приз сам. Він чомусь наївно вірив, що журі чесно зважить на його непідкупність, а нападки на губернатора повважає особливою заслугою. Дзуськи, старий, ти геть божевільний, якщо віриш у казки про демократію та справедливість. У будь-якому разі ти теж не заслуговував на цей приз, як на нього не заслуговував ніхто. Для цього треба принаймні дізнатися щось таке, за що тебе теж одразу замочать, ще не встигнеш ти й рота роззявити.

А говорити відверто про речі, що лежать на поверхні й про які люди й без тебе знають, — це пусте, пшик…

— І, нарешті, перша премія…

Я раптом розумію, що щось не так, що мене могли надурити й тоді це все (навіть мій піджак) матиме вигляд точнісінько весілля, із якого втекла разом із коханцем наречена. Знервовано дивлюся на голову журі, який ховає від мене погляд. Може, таки передумали? Спирає подих, чую своє прізвище й, відчуваючи, що почервонів, підводжуся…

Марко ненависно дивиться на мене.

Я йду до сцени та слухаю всю ту їхню біліберду, так звану мотивацію.

Губернатор тисне мені руку, усміхається камерам, нас знімкують разом, я поруч із цим велетом як пігмей. Його грузьке тіло ледь обертається, під ногами важко рипить паркет. Я стискаю статуетку з зображенням Гонгадзе, вклоняюся натовпу та рушаю до трибуни, щоб сказати кілька обов’язкових слів, які наготував звечора.

— Шановні джентльмени й джентльменки, леді та ледянки, пани й панянки!

У залі смішок.

— Є певні правила, умовності. Своєрідні суспільні закони. Один із них твердить, що на таких показових акціях номінант повинен, отримавши нагороду, вийти сюди й дякувати, слізно всім дякувати. Як, скажімо, це роблять на церемоніях нагородження оскарами. Дякувати крізь сльози та яскраву сліпучо-білу тридцятидвохзубу усмішку. Дякувати родичам і друзям, знайомим і присутнім, родичам знайомих і друзям присутніх. Усім, усім, усім, хто є на землі! Шестимільярдному вулику на ймення планета Земля… — я зітхнув і подивився в зал: ніхто не сміявся; одні куняли, інші тікали, треті здивовано округляли очі. Губернатор дивився на мене, грізно насупивши брови. Час від часу він запитально й вимогливо зиркав на голову журі, який був ні в сих ні в тих. — Але я не буду всміхатися! — випалив я. — Не буду, і край! Не тому, звісно, що я є антисоціальним елементом, боронь Боже! Причина тут навіть не в моєму надмірному нарцисизмі або бажанні виокремитися, зовсім ні; такі суспільно некомфортні риси мені не властиві. Просто… — я зробив паузу, набрав у легені якнайбільше повітря й видихнув. — Просто в мене жовті зуби.

Хтось засміявся.

— Не смішно! — раптом зло відрубав я, потім, трохи заспокоївшись, продовжив. — Але не подумайте, що я виправдовуюся, аби уникнути подяк. Я не можу не подякувати великому другові преси, нашому губернаторові, (оплески в залі) і журі, яке… — я не завершив цього речення, бо не зміг прочитати своїх каракулів. — Дякую всім за надану мені можливість. Я, знаєте, надаю перевагу можливості над дійсністю, адже можливість безмежна, ідеальна, яскрава, об’ємна, яка мені чи вам завгодна, тоді як дійсність пласка, сіра, засліплена, як я зараз, прожекторами, пошматована, вульгарна, нецікава. Дійсна, урешті-решт… Сьогодні я втратив кавалок можливості, який пожерла реальність. Тому мені трохи сумно… Наостанок ще кілька подяк: присутнім дякую за присутність, уважним — за увагу!..

Тиша й темінь…

Частина 15

Повертається Неля. Віктор знову йде на кухню, причиняючи за собою двері. Знову чути, як сваряться — проте тепер не кричать, а майже сичать. Що говорять — не чути. Ловлю себе на тому, що стає цікаво. Наближаюся до дверей, аж раптом вони прочиняються.

— Збирайся, — каже мені Віктор.

Я отетеріло дивлюся на нього.

— Я раптом подумав, що зручніше тобі буде в готелі. Заодно і я там переночую. Давай-давай.

Уже за хвилину ми, не прощаючись із господинею, виходимо.

— Можна, звичайно, пішки через парк, — по-діловому, наче щойно нічого не сталося, мізкує вголос Віктор. — Але безпечніше буде на таксі. Тут стоянка поруч є.

Ідемо.

— Часто таке у вас? — питаю я за хвильку.

Не з цікавості — щоб перервати потік народження ментів, у нас і так поліцейська держава.

— Що найгірше, — після паузи відповідає Віктор, — у себе ж таки вдома мені нікуди від цього подітися. Єдина кімната, на яку я спромігся, стала нашим спільним гробиком, міні-могильником для решток шлюбу, для з’ясування ступеню провини кожного в тому, що доводиться займатися саме цим банальним заняттям… Інколи мені стає навіть цікаво: скільки ще пар із шестимільярдного планетарного вулика повторюють у цю мить наші слова, навіть не намагаючись змінити їхнього розташування в цій класичній, хоча й бездарній п’єсі. У тебе от буває таке?

— Ні, — кажу. — Я розлучений.

— Щастить. Нам нікуди подітись одне від одного. Розлучення нічого не дасть — жити доведеться разом, хі-хі. У дні перед менструаціями вона скаженіє. Передчуваючи клімакс, сатаніє. Фурія, істеричка з безтямними очима… Її ревнощі стають маніакальними. Вона бачить зраду скрізь — навіть у моїх цілком обґрунтованих затримках на роботі; що вже казати про флірт із молодими жінками, який вона прочуває на відстані, наче медіум…

Щось розладналося з метаболізмом, і вона стала брякнути — роздуватися навсібіч, як повітряна кулька, у яку хтось щосили, аж червоніючи, надмухує повітря. Ось-ось лусне з тріском… А колись, повірити важко, вона була милою худою дівчинкою, яка сюсюкала наді мною й не дозволяла волосинці впасти з моєї світлої, на її тодішню думку, голови…

У Нелі вже кілька років немає нижнього переднього зуба — на новий одразу після видалення не вистачило грошей, а потім сусідні зуби зрослися, і щілина між ними тепер занадто мала для того, щоб уставити ще один, однак, коли жінка говорить, чорна дірка стає надто помітною.

Ми знаходимо таксі, сідаємо на заднє сидіння. Машину трясе по вибоїнах, а Віктор продовжує:

— Чомусь спливає з глибин пам’яті на поверхню свідомості моя перша зрада. Чи перша? Зраджувати ми ж учимося з пелюшок: батька, коли кажемо мамі, що любимо її більше, ніж його; потім маму, коли залишаємося на ніч у дідуся-бабусі замість щоб повертатися додому.

Я наче архіваріус, що, перегортаючи без жодної конкретної мети якісь кипи паперу, раптом натрапив на щось цікаве, угледів у собі ґандж, причину глибоко засілого в мені статевого збочення.

Неля ще не була хвора, її ноги навіть здавалися мені красивими, я пишався виходити з нею в люди — мені заздрили, я шалено ревнував, перехоплюючи захоплені погляди чоловіків, спрямовані на її груди чи сідниці.

— Знаєш, — зізналася вона мені одного разу, — я ж дуже любила декольтований одяг, але змушена від нього відмовитися й носити гольфи та блузки.

Я нічого не розумів, я був сприкрений тим, що не помітив її вподобань в одязі, що чогось не знав про неї, що вона, отже, могла в принципі від мене щось приховати.

— Ну, мої груди, — сприйнявши мої округлені очі за здивування, вона, замість того, аби вмовкнути, продовжувала, вирішивши розтовкмачити все якнайдокладніше. — Мабуть, тобі це, як чоловікові, буде нелегко зрозуміти, однак спробуй. Коли ти розмовляєш із чоловіками, а вони дивляться тобі замість очей кудись углиб, хочеш-не-хочеш, почуватимешся незручно…

— Хто? — допитувався я, почервонівши від люті. — Хто дивився на твої груди?

Я відчував її своє власністю, але такою, яка знаходиться в постійній небезпеці. Це як автомобіль без сигналізації. Її не можна залишити без нагляду ні на мить. Слід бути пильним. Я почувався наче на пороховій вежі. Я марнів без сну. Я боявся втратити її, бо не знав, що робитиму, якщо вона мене раптом зрадить. Я боявся довго затримуватися на роботі, щоб не залишати її саму (її робочий день завершувався швидше), однак, вибігши з редакції завчасно, боявся й повертатися додому, бо найдужче мене тоді страхала, певно, не так зрада, як можливість дізнатися про неї… Тепер, як це не смішно, усе змінилося й відбувається з точністю до навпаки. Параноя Нелиних ревнощів викликає в мене лише роздратування. А тоді, мабуть, я здавався їй нудним, смішним й огидним зі своїми постійними підозрами, які проти моєї волі проявлялися та приховати які було марною справою. Утім, скажу в своє виправдання, вона ніяк не сприяла моєму заспокоєнню, навпаки, поводилася доволі розкуто, що заганяло мене в такі депресивні стани, що й передати складно. Я кілька разів із відчаю серйозно подумував про самогубство, яке, якби я на це зважився, потім, напевно, ніхто б не зміг пояснити. Однак я все ще живий, хоча й не щасливіший, як тоді, хіба байдужіший і розважливіший.

Не було тоді ще Ані, не було й Слави, не було нинішньої редакції; я працював у якійсь вошивій заводській газетівці, де на столах стукотіли лише дві друкарські машинки — одна велетенська електрична, а інша портативна, механічна, за якою любив працювати я. Верстка в ті часи була значно складніша — про комп’ютерну ще ніхто не чув, доводилося набирати тексти в друкарні. За помилки передбачалося суворе покарання, номер уважно вичитували в спеціальному відділі заводської парторганізації, яким керував лисий недоумок в окулярах. Він завжди мав претензії до нашого редактора, у якого зараз пожовкле обличчя алкоголіка та сірий погляд, що нічого не виражає при зустрічах. Він мене вже не впізнає, лише інколи придивляється уважніше, коли я нажахано зупиняюся проти нього. Бродить у компанії останніх алкашів однією з центральних алей нашого маленького містечка — десь там поруч є притон, у якому продають дешеву горілку; цікаво, звідки в тих бідачиськ, що їхні бездиханні тіла якось вранці знаходять на лавках переохолодженими, знаходяться гроші на цю смертельну для них отруту. Напившись, він виступає з гурту, похитуючись, підходить до перехожих, звичайних людей, вигляд яких йому щось нагадує, він же сам колись був схожим на них, був серед них, а не поза межами суспільства, як зараз, люди сахаються його, наче прокаженого, кидаються вбік, а він хоче щось сказати їхньою мовою, пояснити їм, що він такий самий, що він ненавмисно, але з горлянки виривається тільки гудіння та незрозуміле варнякання — він уже й слова забув.

Тоді він також любив причащатися до пляшки, але ж зі словами зате виробляв яке! А на партогранізацію, яка потроху загиналася (часи вже не ті були, запах змін і гнилі менструальної руйнації долинав і до нашого заводу), йому було начхати. Він міг запросто послати якнайдалі лисого мудака в окулярах…

У тій самій парторганізації працювала тоді така собі Валя. Їй було років 30, і саме вона, а аж ніяк не я, тоді ще геть юний, була ініціатором наших стосунків. Хоча навіщо виправдовуватися, це все одно тепер не має ніякого значення.

Пам’ятаю, одразу зрозумів, чим все завершиться, щойно я, полум’яніючи та задихаючись від хвилювання, домовився з нею про зустріч. Вона вся сяяла, випромінювала з себе якусь дику, майже тваринну радість: дивуюся, чому вона, така квітуча, обрала для зв’язку саме мене, похмурого, закомплексованого та закляклого від сумнівів, — певно, тільки через те, що я був наймолодшим із її оточення й трохи закоханим — не так у неї, як у її красу. Дуже боявся, що випадково (я майже впевнив себе в тому, що це неодмінно трапиться — спрацює так званий закон підлоти) зустрінуся з Нелею. Вона справді інколи проходила повз те місце, на якому я необачно домовився про зустріч із Валею. Мене мучило сумління, я терзався, ніяк не міг знайти собі місця від неспокою. Жах того, що все виявиться, стане відомим дружині, не давав мені почуватися розкуто в бесіді. Я здебільшого мовчав, відповідав на запитання дами не до ладу. Повів її спочатку в якесь кафе, потім, даремно гаючи час, до міського озера. На березі в сутінках вона, здається, сама мене поцілувала. Ми кохалися просто там, у якихось кущах. Коли було по всьому, я спочатку відчув радість, потім утому й раптом з’явилося бажання бігти додому й у всьому зізнатися. Однак той нетривалий зв’язок мав терапевтичний ефект: сам зрадивши дружину, я став менше боятися перелюбу від неї.

Тим часом ми приїхали.

— Давай гроші, — каже Віктор. — Не розказую я ж тобі сокровенне за просто так. Хоч посплю за твій рахунок нормально, без жінки, і на таксі поїжджу.

Знервовано дістаю гаманець. Іноді мені його шкода, іноді — хочеться роздерти на шматки.

Частина 16

Номер брудний. Із вікна дме. Підвіконня мокре — від учорашнього дощу. І чорне — від місцевого прикарпатського повітря, мабуть. Або від заводських труб на горизонті. Шукаю серветку, щоб витерти від бруду пальці, але в туалеті нема навіть паперу.

— Я думав, ти хотів дешевше, — сміється Віктор і відкриває запальничкою пиво. — Будеш?

Я заперечливо хитаю головою:

— Уже не лізе.

— У мене теж не лізе. Але за інерцією ще п’ється. Ти не думай, що ми тут усі алкоголіки. Так, я люблю випити пива. Але напиватися — це просто спроба зняти стрес після того, що сталося. А цей заклад — бо в центрі — раз і дешево — два. Гуртожиток готельного типу. Чи готель гуртожиткового. Випий ще — обіцяю розказати тобі нову історію.

Я роздягаюся — і з-під сорочки випадає диктофон із шнурком для мікрофона. Геть забув. Незручно, але я просто дістаю його з підлоги й натискаю кнопку «оф».

— Ти все записував? — здивовано здіймає догори брови Віктор.

Я мовчки запихаю диктофон у сумку.

— Ну, але навіщо ж я тобі це розказував? — усміхається він. — Хай буде. Тільки сумніваюся, що більшість цього підійде для статті. Але знаєш що? Ти зможеш написати роман про це все.

— Роман? — дивуюся я.

— Авжеж, роман. Я думав про це, про роман. Дещо навіть записував. Але я не зможу. Надто лінивий і надто багато п’ю. А тобі достатньо буде тільки розшифрувати записи.

— Гм, — я.

— Авжеж. Ти мусиш написати роман. Умикай його далі, я ще трохи поговорю. Назвеш — «Жах на вулиці в’язнів».

— Чому так?

— Скоро дізнаєшся. Це хороша ідея. Тут же все, що тобі треба. Усе, чого бракує центру і є в провінції. Убивства, мафія, зрощена з владою, навіть любов. Навіть тут є любов, курва.

— Може, ти нарешті розкажеш мені щось для статті? — питаю я. — Бо її треба написати вже завтра-позавтра. А роман якось потім. Може.

— Ніхєра, старий. Так ти ніколи його не напишеш. Те, що для статті, я розкажу тобі, тільки коли ти вип’єш зі мною ще пива й пообіцяєш написати роман.

— Гаразд, — кажу я. — Вип’ю пива. І пообіцяю написати. Простягає мені пляшку, оголює жовті зуби й заперечливо хитає головою:

— Не просто пообіцяєш. А напишеш. Тобі самому цікаво. Інакше б ти не дивився на мене так.

— Як так? — питаю я.

— Майже закохано. Не в сенсі гомосексуалізму. А в сенсі історії. Тобі цікаво.

— Мені потрібно…

— Та задрав ти зі своїм «потрібно». Тут люди гинуть, а тобі потрібно. Тебе ж навіть не звільнять, якщо ти не напишеш цю статтю. Або погано її напишеш. А навіть звільнення — це не найбільше трагедія в житті, навпаки — початок чогось нового.

Я мовчу. Помічаю, що його це найбільше дістає — моя мовчанка. Навіть ні — відсутність можливості говорити йому, щоб я слухав.

— Словом, напишеш роман, ти вже пообіцяв. Можу кілька шматків подарувати. Стиль не дуже, але зміст усе виправдовує.

Він знову дістає з сумки свої папірці.

Я кривлюся.

— Не кривись. Тут тобі якраз для статті. Реальна історія в художній формі. Але якщо не хочеш — то й не треба.

Я мовчу.

Він починає ховати свої папірці. Цікавість у мені перемагає.

— Гаразд, — кажу. — Давай.

Лице Віктора спотворює посмішка. Він розпливається.

— Ні, — каже. — За те, що ти скривився, тепер будеш покараний. Я це тобі прочитаю. Уголос. Ще й із передмовою. Вона важлива. Це про роботу штабу. Ми здогадувалися, що зіткнемося з чорною роботою, але не думали, що все буде настільки серйозно. Що проти нас працюють аж так брутально. І з такими ресурсами. Думали, що достатньо збирати дані щодо соціології, зустрічатись із виборцями, купувати їх. Так-так, купувати, не дивися на мене так, Мирон теж не був святим, у нього багато років був благодійний фонд у районі. Словом, слухай і зрозумієш, як усе починалося. Щоб не дивуватися, чому так закінчилося.

Він відкашлюється, встає та починає декламувати:

— Мирон Павлович поспішав додому. Щоразу, подумки означуючи так свою дію за звичкою (словесна констатація фактів стала безглуздою нормою життя одразу після того, як його затягли в це божевілля), він жахався своєї безпритульності. У нього немає і, певно, уже ніколи не буде дому. Двадцятип’ятирічна дружина зараз невідомо де, й особливих причин надто довіряти їй у нього немає. Про це вже скрізь і всюди горланять конкуренти. На одній із мудацьких листівок, які від нього останнім часом старанно приховують, щоб, бува, не вибити з колії, не травмувати, не деморалізувати, бо ж попереду ще десятки зустрічей із виборцями, прямих і кривих ефірів тощо, його названо «дебільним рогачем».

Самому ж доводиться вести життя аскета й відмовлятися від жіночого товариства в найбезневинніших випадках, щоб супротивники не використали це як компромат. Та це ще можна стерпіти. Але коли тебе б’ють ззаду, нижче пояса, болісно й підступно — уже ні. Вони, звісно, працюють професійно, нічого казати, але яке йому до того діло. Він один, сам, як палець. Усі ці люди зараз із ним лише тому, що випадок обрав його прапороносцем і найпомітнішим місцем цього цілеспрямованого бронепотяга, що на всіх несеться в парламент. Вони могли б чудово впоратися без нього, називаючи лише прізвище й демонструючи народові тільки видимість кандидата (не так далеко в нашому майбутньому боротьба гумових кандидатів, паперових кандидатів, віртуальних кандидатів).

Мирон Павлович після кількох інцидентів уже не тримав водія: він більше не довіряв нікому, крім себе. Параноя руйнувала його мозок щосекундним страхом. Він уже втомився боятися, але все одно нічого не міг із собою вдіяти: кожної миті Мирон очікував пострілу в спину, удару збоку, ДТП, вибуху… Його тіло боялося перебувати в цьому просторі, усі нейрони готувалися до ударів і раптової смерті… Він весь стиснувся, швидко посивів, а обличчя вкрилося павутиною зморщок. Погляд утратив рішучість і цілеспрямованість, розм’як, наповнився вологою та сумнівами.

Мирон спинив авто посеред невідомої йому вулиці, яка під гострим кутом спадала з високості центру в долину одноповерхових околиць містечка, оточених чорним гілляччям садів, перекиданими грудками землі присадибних ділянок. Він заплющився, утопив своє тіло в зручному шкіряному кріслі, сповз у ньому так, що колінами вперся в панель інструментів під кермом. Далі йти нікуди. Немає друзів, жінок, сина, немає нічого. Одна «справа життя» в минулому, інша — така ж фікція — ще попереду, але чого вона вартує?

У дзеркало заднього вигляду він помітив, що метрів за двадцять позаду спинився рідкісний для цих країв сріблястий лімузин. Наче побачити тут тигра. Із авта вийшли два дебелих хлопці й демонстративно наблизилися до Миронового «БМВ». Поки вони йшли, поволі, розважливо курячи та спльовуючи просто себе, чоловік устиг зачинити всі дверцята. Двійця спинилася поруч із автомобілем, один із прибульців зігнувся й зазирнув у вікно. Мирона обдало холодним потом — до скла, наче муха, приліпилося бридке абсолютно неспотворене інтелектом обличчя. Лисий череп, ідіотська посмішка, білі, як у зомбі, щілини під відсутніми бровами. В іншого в правому вусі одразу три сережки. Він стоїть із сигаретою в пиці й дивиться наче кудись набік.

Мирон провертає ключ, щосили тисне ногою на газ, різко провертає важіль коробки передач, автомобіль зривається з місця, набирає ходу. Він швидко шарпає важіль ще кілька разів, перемикаючи передачі. Тільки-но розганяється до ста кілометрів на годину, як із-за рогу вискакує даішник із паличкою. Мирон Павлович ударяє ногою по гальмах. Із-під коліс вириваються іскри та сивий дим, на асфальті залишається контрастний чорний слід протекторів. Мирон падає обличчям на кермо, обхоплює потилицю руками й завмирає: він упіймався…

Частина 17

— Такі-от наші місцеві вибори, — Віктор простягає мені цілу купу аркушів. — Бери все. Може, щось використаєш. Можеш навіть не переписувати.

— Ну, ні, — зло відказую я.

— Так погано? — він похмурніє, і мені вже знов його шкода.

— Краще скажи, — питаю я, — що було далі?

— А нічого. Вони розмістили це на каналі, де працював Терешкун. Томи чоловік. Той, що втопився. Він у них відділ пропаганди очолював. Багато років. І в газеті. Там цілий медіа-холдинг. Навіть сайт є, хоч тут цим ще не користуються. Про Стьопу окрема розмова.

— Ага, ще одне вбивство, — протягую я.

— Та яке вбивство? Ти ж чув, що Тома сказала — самогубство. Бідолаха.

— Терешкун?

— Тома. Ну, але ти питав, чим та історія з гайцями скінчилася? Так-от, нічим. Ці їхні штучки попри спланованість і вкинуті гроші нічого не могли змінити. Мирона любили. А Стабільність ні. Він у людей викликав ненависть. Чужий, грубий, слина з рота крапає. А ми били в кампанії на те, що Мирон свій. «Свій у дошку» — це я про нього придумав. Хороший слоган, правда? Причому він ніде не світився — аж в кінці на бордах вибили. До того просто в люди кинули фразу, і спрацювало. Ще іноді в статтях про нього в текст закидали. На підсвідомість тиснуло. Ми їх узували. У нас навіть, як це, мозкові штурми бували. Навіть сам Мирон приходив. Коли мав час поза заводськими справами. Там теж якісь проблеми були.

— Він через завод і в депутати ж зібрався? Щоб конкуренти не відібрали й не знищили?

— Та наче так. Хрін його знає нащо. Для мене це взагалі загадка — що в людині не так має бути, щоб вона захотіла в політику. Яка така ланка ДНК за це відповідає? Де та хвора хромосома, яку слід видалити? Словом. Ми в них вигравали. Бо Стьопа, який у них за піар відповідав, хріново працював. І сам. Без мозкових колективних штурмів. Просто силою брали та грішми. А цього тут мало. Давай, я тобі про нього ще розкажу. І про Тому. Бідна, бідна Тома…

Частина 18

Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…

Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче «Марльборо». Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того, створювало видимість зайнятості в моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються та розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.

Тома й цього разу не могла собі пояснити, навіщо одружилася. Уже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не любить, спалах чуттєвості та гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування та сказати «ні», не вистачало. Тома тупо й злякано (залякано?) чекала того дня, коли вони без свідків поставили закарлючки своїх підписів у журналі РАГСу й отримали свідоцтво, що проголошувало їх подружжям. Степан, доки товста реєстратор тлумила своїми пальцями-сардельками ручку, колупався в носі. Він поволі видобував звідти якісь корисні копалини й жбурляв їх на підлогу. Шмарки клеїлися до пальців, і Штефкові доводилося позбуватися їх щиглями. Тома знервовано смикалася на стільці й дивилася у вікно. У цю мить вона ще могла відступити, зробити крок назад і залишити для себе шанс на порятунок…

Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки та романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов’язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити й Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом. При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли й ніби зволожувалися. За весь час він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.

Тома якось спробувала врізноманітнити цей процес, бо її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, укритому пожовклою шкірою, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамут чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей «трудовий мозіль» на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.

Томі він скоро почав приділяти мінімум уваги — майже одразу після того, як вона погодилася вийти за нього заміж, Степан нараз почав забувати запитати у неї про здоров’я, дарувати квіти, парфуми, запросити на вечерю, що справно робив раніше. Він збайдужів до неї, утратив цікавість, прийняв її існування у своєму житті за незворотну даність, за щоденну рутину. Вона оселилася в його помешканні й стала корисною, самоорганізуючою частиною квартири, пристроєм, що вміє дати лад іншій техніці, наприклад, пральній машині та холодильнику; безкоштовною домогосподаркою, доповненням до інтер’єру, живою істотою, духом, що наповнює порожнечу скло-бетонного житла. Його, здається, тішило, що, коли він, геть знесилений, повертався додому із розв’язаною, стягненою до грудей краваткою, розщіпнутими верхніми ґудзиками сорочки з брудним комірцем, там був хтось, хто міг заговорити, розстелити ліжко, поцілувати в щетину, притулитися до спини в ліжку. Усе своє життя, поневіряючись гуртожитковими кімнатами, винайнятими «хрущовками» та готельними номерами, Степан у найпотаємнішому, запавутиненому від незазирання кутику душі леліяв мрію саме про таке життя. І ось воно настало: інколи, щоб потішитися втіленням своїх фантазій, він зоставався на вихідні вдома. Босі ноги в подертих пантофлях випромінювали сморід, неголене обличчя з підв’ялими, геть не пишними й уже зовсім не козацькими вусами — страх. Тома намагалася не дивитися на це чергове втілення поразки — не так його, як її.

У нього було до десяти різних іпостасей. Степан, Стефан, Штефко, Степан Петрович, Штефан, навіть Стьопа. Із часом Томі довелося навчитися визначати за звертанням ступінь близькості людини до її чоловіка, щоб правильно розмовляти по телефону. Потім ці люди почали навідуватися в його помешкання. Вони з’являлися поодинці та гуртами, засідали на кухні, зачинивши двері, за якими збиралася отруйна концентрація сигаретного диму, або ж у вітальні, вбиралися у фраки та джинси, носили бакенбарди чи були лисими. Усіх їх цікавила політика. Декого Степан не любив і давав це зрозуміти Томі, нервуючи при ній після їхніх візитів. Інших він толерував, навіть записував інтерв’ю з ними на диктофон, змушуючи потім Тамару розшифровувати ці безглузді слововиливи в мозок. Дружина також повинна була піддавати все це літературній обробці. Скрізь політика: звинувачення, компромата, образи чиїхось родичів. Згодом Тамара чула це в ефірі радіо, читала в газетах, бачила в екрані телевізора.

Довкола роду Штефкових занять навіть через рік після їхнього одруження для Тамари снував ореол таємничості. На основному місці робота (одному з телеканалів міста) застати чоловіка їй практично не вдавалося (приємний жіночий голос, тобто кілька голосів, хоча Томі чомусь здавалося, що один, делікатно й лагідно, аж через дріт передавалася усмішка, питав: «Я вас слухаю… Ні, на жаль, його зараз немає. Ви в якійсь конкретній справі? Щось переказати?..»).

Час від часу навідувався і Шура, той самий Степановий знайомий, зі сталевого мерседеса. Його чорні вуса та золоті зуби вишкірювалися до Томи разом із незмінним букетом якихось химерних квітів (Штефко невдоволено кривився — ревнував). Цей чоловік завжди з’являвся в супроводі свого вкрай неприємного помічника з епатажною зачіскою, ланцями та сережками. Він володів платною громадською вбиральнею в центрі міста, а також заміським цехом із виробництва мінеральних вод. Тим самим, де колись працював Борис. За чутками, в одному з бокових відгалужень туалету, що розташовувався в неглибокому підземеллі, Шура влаштував наркопритон, де не тільки вели жваву торгівлю різним дурман-зіллям, але й проводили «гуманні» ін’єкції стерильними інструментами. Шура був єдиним у місті, а може, і в регіоні дилером, хто мав доступ до великих партій ЛСД, героїну та навіть постачав для найделікатніших білий порошок із листя коки. Утім, очевидно, він не був власником цього добра, а лише розпорядником. Але й це лише за чутками.

Невдачі робили його несамовитим. Він не міг нікуди подітися від люті, не мав на кому її застосувати, ні з ким поділитися. Із нею доводилося співіснувати. Бити кулаком до стін чи дверей теж уже не можна — за тобою стежать, і кілька таких нападів не лише спотворять потом і працею набутий імідж, але й завдадуть куди серйозніших неприємностей. Таких, скажімо, як профілактичні бесіди з психіатром чи, у кращому разі, психоаналітиком. Або ще, чого доброго, копнуть глибше й знайдуть історію хвороби, те, що він був на обліку в психдиспансері. Це, звичайно, нічого спільного з шизухою не мало, але кому тепер доведеш, що невропатології та психопатії — різні речі? Тому потрібно приховувати свій справжній стан, свої агресивні настрої. Хочеться всіх бити? — солоденько всміхайся! Рвати чиюсь пащеку? — будь якомога люб’язніший і ґречніший, як істинний арієць і галичанин.

— Не пінься, Стьопа! — сміявся з нього Шура. — Я ж тебе прідупріждав, що це не зовсім ті ігри, у які ти звик гратися. Я свої обіцянки виконав? Виконав. Тепер очірідь за тобою. Я знаю, ти рахуєш мене таким собі мефістофеликом: купив чесну душу за гроші… Так же ж? Ну по глазах віжу, шо так, Стьопа. Тільки не треба мені врать, я ж усьо знаю. Тільки я тобі одне скажу. Нічого просто так не буває. І ти вибрав сам. Я прідупріждав, так шо звиняй. Я хотів помочь, ми ж з тобою ніби не чужі, ніби разом училися і разом дєвок ходили трахати, як пацанами були. Тільки от пиздитися двір на двір ти весь час сцяв. А я нє. Я ходив…

Степан кусав кутики посивілих вусів і тер долонями підборіддя та вилиці.

— Послухай, Саша. Ну, я ж не можу більше в цьому жити. Ну, люди довкола якісь живуть. Вони ж мене за останнього мудака мають.

— Так шо ж, мають — ну і хай собі мають. А ти їх май. В дупі чи у пизді. Кроме того, вони же праві. Треба працювати, Стьопа. Наше діло правоє, ми побєдім. Якщо ми пропхаєм своїх кандидатів, зможем розвернутися крутіше, легалізуватися і тоді заспіваємо іншої. Не треба вже буде відстьогувати такого бабла, як щас. Це ж, бляха, придумали: обдирати народ чесний. До нитки. Ми їм мусимо показати, Стьопа, поки вони нас не прижали…

— Я більше не можу, Саша. Я видохся. Я боюся. У мене вже два судових позови. Мені цих грошей не вистачить, навіть щоб розрахуватися.

— Не боїсь, Маша! Всьо устроїм. Ти ж в очах нації пачті герой. Як мінімум Гонгадзе. Борец за справедливость. Суд ми тобі в пользу здєлаєм. Піде как по маслу. Ти же знаєш, без злого умислу навіть найгіршу чорнуху можна толкати в кефір — і ніц тобі за то не буде… Ну шо, давай по соточці? Ну, чого головою мотаєш, як бик? Давай, давай. Ти ж мужик, бляха, а не баба якась. Ну, залпиком, раз! Маладєц!.. Отак і далі.

Степан невпевнено хитає головою. Йому пече в грудях, холодно та нестерпно, ніби там зима…

Тома ліниво потягується в ліжку: до вже позеленілих гілок за вікном липне мокрий сніг; вітер, хурделиця. Варто лише трохи відхилити ковдру — і холоднеча загрожує вторгненням на суверенну територію ранкової дрімоти. Степан швидко вбирається й дивиться на жінку зі злістю — йому здається, що вона не має права так ніжитися, коли він страждає, напівпрокинувшись, тремтить від холоду в неопалюваній кімнаті. Умикає камін, проте одразу ж і вимикає: доки повітря розігріється, його все одно вже тут не буде, а жінка хай трохи померзне так, як зараз він.

День не віщує нічого приємного — вітер січе маленькими мокрими крижаними брилами в очі, задуває їх за комір, навіює передапокаліптичний страх. Відсутність неба та залляті вологою чорні стіни. Здається, негода ніколи не завершиться й зима триватиме довіку.

Усе, чого він досяг, обертається на фікцію. Воно йому не належить, лише дано в користування, як забавка. Він і ставиться до власних речей, наче до готельного майна, — боїться залишити бодай дактилоскопічний слід чи подряпину. Нічого свого, усе чуже: чуже місто, чужі друзі, чужі люди й навіть дружина не його. Степан ховається від вогкої пронизливості в офісний півморок. Агресивно щось відказує прищавому охоронцеві, дратується, коли той не вірить і вимагає посвідки.

— Ви розпочинаєте свою службу з доволі невдалого вчинку! — цідить крізь зуби Степан, хоча йому кортить верещати на весь голос інше: «Ти звільнений, козел!!! Пішов звідси!!! На х…!!! Я сказав: на х…!!!» — і кинутися в істериці на цього недоумка з кулаками.

Треба буде подбати, щоб він більше не з’являвся на студії, — зазначає подумки Степан. — Сказати Жорі, хай підшукає кмітливішого хлопця, — потроху заспокоює він свої розхитані нерви. — А цьому мудакові буде наука. Щоб знав, хто є хто.

Він утомлено падає в безлике офісне крісло, пожбуривши зібганий плащ на стіл. Навіть не вмикає комп’ютер — не зосталося сил. Усі пішли на роздратування. Треба себе контролювати, треба себе тримати в руках! — зціпивши зуби, проводить Штефко автотерапію. Нарешті серцебиття вгамовується, руки перестають дрижати.

Він упадає в стан дивовижного заціпеніння, що межує з прострацією. Його охоплює хвороблива апатія, настільки сильна, що в цю мить він би й пальцем не поворухнув, щоб врятувати своє життя, станься якась загроза. Байдужість і нерозбірливий погляд дебіла в чорне дзеркало монітора. Тиша. За стіною гримить музика в ефірній радіо. Телебачення ще спить. Однак мине кілька хвилин — і озвуться вчорашні новини, потім ще кілька заздалегідь підготованих програм, нарешті трохи свіжака та фільм. Сьогодні він за старшого. Потроху скидає з себе заціпеніння, починає ворушитися. Спочатку вмикає екран, потім вирішує засмикнути жалюзі, щоб не дратувати себе похмурим пейзажем із закіптюженими трубами заводу на обрії та чорним димарем кондитерської фабрики у дворі офісу. Два підприємства в місті, які ще працюють. Решту давно законсервовано, розібрано, вікна цехів вибиті каменюками, подекуди вибрані дбайливими працівниками. Крізь величезні пройми в спорожнілі приміщення навідується тільки вітер. Недобудовані монстри машинобудівної індустрії пороззявляли пащеки своїх цехів, але там тепер скрізь росте бур’ян — на бетонній підлозі, у стелі, під перекриттями…

Степан намагається себе переконати, що він робить правильно, що люди, яких він мусить підтримати, — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки, потвори. Марно. Він загруз у гімні, й виходу з цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Усе з красивою облицювальною плиткою, у катакомбі, поруч зі справжнім сральником.

Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця з трьома кольоровими сережками в правому вусі: той посинів, із рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. «Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!» — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною й очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку, і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук розгубленого Штефка виделку, управно впхав її в рот наркомана, напружився — виступили одночасно на руках і шиї жили, рельєфно вирізьбилися м’язи. Хлопець нараз зайшовся кашлем — повітря потрапило до легень.

— Ми мусимо його відвезти, щоб він перележав, десь перебув ніч. Щоб його оглянув лікар.

«О, Господи! — нажахано майнуло Штефкові. — Та він же, напевно, гомик, а це його коханець. Господи, яка гидота!»

— К тебе едем, так надьожнєй! — раптом обернувся Шура обличчям до Степана.

— Та ти шо, старий, у мене ж жінка вдома…

— У мене тоже. Моя не сама… А в тебе нікого не може бить.

— А якщо він загнеться в мене? Шо тоді? Як я поясню мєнтурі, звідки в мене в хаті труп із явними ознаками наркотичного передозування?

— Він не загнеться, тільки йому нада помогти… Ти мусиш це зробити. Ти ж хрістіанін? Селі зараз не заберьош його, він просто здохне, скопитіцца тут, у тебе на глазах, старічок, — Шура обережно опустив тіло на забльовані кахлі підлоги й, упритул наблизившись до Штефка, поклав йому руку на плече, зазирнув в очі й промовив:

— А тагда… запомни його лічіко, вніматєльно приглядись до нього, очінь вніматєльно!.. Патаму што його дух буде приходити до тебе каждую ночь… Ти, Стьопа, уже нікагда не зможеш спати спокойно… Карочє, питання не обсуждається. Визивай таксі…

Степан здригнувся від неприємного спогаду, який ще й досі мав на нього моторошний сугестивний вплив. Усе довкола підв’язано одне до одного в складному неповороткому механізмі, де кожна ланка тримається за інші, але й ті, своєю чергою, підтримують одна одну.

Потрібно пропхати узгоджених кандидатів — від влади, а в найкритичніших випадках — «мочити» конкурентів. Компромат уже наскладаний у банки, законсервований і лише чекає свого часу. Відповідні люди працюють на «журналістські розслідування», вишукуючи людей, готових перед камерами дати псевдосвідчення, звинувачуючи «чужих» у всіх можливих гріхах. А коли вдасться розкопати щось справжнє, тоді «хазяї» вже не скупляться на премії. Тільки от ніхто собі не завдає клопоту порпатися. «Мочарня» надто вже примітивна, докази притягнуті за вуха. Позови в суд натомість реальні, ще реальніші ті суми, які вказані в тих позовах…

До своїх кабінок, відгороджених одна від одної змієподібною пластиковою стіною, заходять журналісти, у «курилці» кучкуються оператори. Степан прислухається до монотонного гудіння людських голосів, дзижчання комп’ютерів і принтерів. Він ніяк не може збагнути того, що чує від цих людей: невже вони вірять у всі ці вигадки, якими їх щодня вже протягом кількох років годують редактори та директори? Невже можна вважати темінь світлом і пишатися приналежністю до зла? Невже є виправдання вбивствам, грабежам й іншим важким злочинам?..

Частина 19

Говорити йому все важче. Він забуває, про що. Марко, Мирон, Шура, Стьопа, Тома, Аня, особливо Аня. Усі історії переплутані. Починає світати. Віктор раптом на півслові вмовкає. Замість закінчення — хропіння. Я беру до рук його записи, гортаю, читаю. Не можу відірватися. Я б так не писав, так би ніхто не писав, навіть найгірший письменник, але з цієї пісні жодного слова не викинеш.

«Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак у них закладена дивовижна сталість і незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам’ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз із позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум’яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив’язану (пов’язану) саме до них.

У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж укрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею та закочуючи від болю очі.

Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї та бачить — всього закрок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота з домішками запахів з’їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів… Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку, наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до вуст, схиляється і злегка цілує… Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю…

Усе подальше життя він пам’ятатиме цей дотик (невинність утрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити зі спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.»

Більш як півроку тут зима — не температурна, не календарна й навіть не географічна, а просто — зима. Холодне, аж мокре повітря робить шерехатою шкіру обличчя та рук, холодні люди викликають шершавість духу. Терпнуть пальці, бо погано циркулює кров, у долоні заходять шпари, обвітрюються вуста. Сніг здебільшого брудний, чорношкірий…

Крихти на столі, переривчатий білий слід від олівця, що є засобом проти тарганів — таких собі всюдисущих бридких коричневих комашок із багатьма лапками й вусиками, які жеруть усе, що є довкола, — від жовтих сторінок неторканих книг до крихітних шматочків людського м’яса. Так вони (люди) і зникають — кавалок за кавальчиком їх переносять зі скелету в брудні смердючі нірки, де аж кишить від мімікрійних порухів маленьких потвор…

«Пити — це нудно, але є бодай якесь заняття». Степан слухав, а чи лише вдавав, що слухає, цих паскуд, які наввипередки хвалилися йому своєю ненавистю та ступенем її реалізації, і потроху ковтав алкоголь. Бридку горілку з дрібкою лимонного емульгатора. Він робив дрібні регулярні ковтки — так його навчив пити якийсь чи то німець, чи то австріяк. Від цього буцімто швидше п’янієш; а чи навпаки — повільніше?.. Хлопці — його ж вихованці — результат його праці — уже забріхувалися, намагаючись в азарті розмови виставити себе перед шефом якомога затятішими паскудниками.

— Ми його замочимо!!! — переможно підсумував це змагання такий собі Тося — малолітнє мудило з фарбованим у пергідролі волоссям, кульчиком у лівому вусі, окулярами-хамелеонами й пещеною посмішкою.

Степан гидливо відсахнувся — це геть невинне(!) зауваження — ішлося ж бо всього лише про моральне знищення геть чужої, незнайомої їм людини з власним світом, переконаннями, долею — чомусь злякало його. Він подумав, що ці виродки за певних умов могли би й справді, не здригнувшись, вважаючи це за чесноту, убити ворога своїх хазяїв. Бридкі лакузи, бридка горілка, очі, заплилі жиром й алкоголем. Степан уважно зазирав їм у рот, коли вони перехиляли залпом свої келишки: язик зводило судомою в передчутті гіркої пілюлі щастя, білі зуби виблискували термінаторським металом (навіть це не було справжнім). Очі заплющувалися, уста кривилися — певно, цей жест вони в когось поцупили: десь підгледіли абощо, бо не кривляться так від горілки. Потім із очманілим, дебільним виразом обличчя (вирячений погляд, роззявлена пащека) кидаються до закуски та закидають її в отвір між устами, мов кочегар — вугілля в паротяг. А як вони жують! Навіть бомжі, що вперше за кілька днів угледіли шматок хліба, поводяться вишуканіше, ніж ці новітні інтелігентики. Степан подивився на їхню статуру — нічого спільного з тим образом захланного, заляканого фізика чи хіміка — худого, високого, у великих окулярах. Викінчені піжони, ці пестунчики побуту, можуть дозволити собі по кілька годин щоденно відвідувати тренажерні зали й під орудою тренерів напомповувати собі м’язи. А що їм ліньки чекати результатів власної праці, то вони швиденько насичують себе анаболіками. У поєднанні з горілкою — вибухова суміш.

Тома сиділа в учительській, із нетерпінням, мов учениця, чекаючи кінця уроку. Це була чергова помилка — іти працювати в цю комендантську установу з військовими правилами та муштрою. Штефан чи не вперше мав рацію, завзято відраджуючи, навіть забороняючи їй удаватися до такого кроку. Переслідував він, звісно, при цьому зовсім іншу мету — йому було страшно. Його запіненість й агресивність у суперечках пояснювалася тим, що він підсвідомо відчував небезпеку — його світ був надто ненадійно вибудуваним, надто крихким, і таке випробування загрожувало руйнуванням. Відпустити Тому з дому — це було все одно, що випустити канарку з клітки. Пташка не може без неволі. Вона випурхне, загубиться, заблукає; може, її підбере хтось інший, може, їй буде в нових хазяїв навіть краще. Але що йому до цього? Він надто вже звик, приходячи додому, відчувати чиюсь присутність. Йому приємно було перевіряти міцність власного голосу, виголошуючи якісь банальні речі, — це чув ще хтось. Степан не був певен у собі, у Томі, він не був певен ні в чому. Його найдужчим бажанням було забарикадуватися та перебути облогу виборів удома, щоб ніхто його не турбував.

Але що до того Томі? Їй набридло, вона втомилася від цих потвор довкола потвори-чоловіка, від суцільної павутини помилок, від власної розгубленості. Їй потрібне пояснення, чиясь дужа рука, що розірве нитки, у яких вона борсається, і виведе на волю, на світло, їй бракує світла, вона почувається наче замкненою в похмурій вежі або в темниці. Промінчики сонця тут рідкість. Лише сирість, сірість і морок. Під вікном росте бузок, а поруч — контрасти міста — клен і каштан. Двох останніх уже кілька років ніхто не підрізає, тож їхнє збожеволіле гілляччя заступило світ, запавутинило небо. Настало затемнення, майже вічна ніч. Тома почувалася полярницею, якій будь-що необхідно дочекатися сходу світила, яке принесе нове життя, новий цикл безперервної природної круговерті, новий кальцій, нові вітаміни…

Вона нервово очікує кінця уроку, бо її запросив на каву шкільний фізик — нафталіновий Теодор Ізидорович (друге ім’я, дане при хрещенні, — Зорян — зізнався їй під час першої ж тет-а-тетівської бесіди в коридорі цей темпераментний чоловік із шапкою в’язкого густого білого волосся на голові). Він чомусь одразу вчепився в неї, як кліщ, і Томі довелося вислуховувати його безперервні звіряння — про знущання батьків у дитинстві, про нещасливий перший шлюб… Це монотонне безперервне ниття майже не завдавало їй клопоту: воно було для неї чимось на зразок музичного фону місцевих радіостанцій — абсолютно нешкідливим, але й в основному нецікавим. Було ще одне «але» — ці сповіді вона не могла ні перемкнути, ні вимкнути: уроджена делікатність не дозволяла їй перебити чоловіка чи брутально відштовхнути його.

— Знаєте, — казав Тед, як жартівливо кликали його в школі, — це повинно бути вам знайомим. Ваші очі мають у собі багато печалі. Я бачу, що ви страждали…

Для нього страждання було якоюсь незбагненною чеснотою; мазохізм перетворювався на релігію, біль — на регалії. Щастя, на думку його завжди запалених очей, — доля недоумків. Спізнати випробування дано ж лише вибраним. Він, звісно, серед достойників.

Тома скептично всміхається. Але й вона, виявляється, теж належить до касти страстотерпців.

— Це якась нова секта, що відгалузилася з християнства? — мляво цікавиться Тома, щоб бути ввічливою, але й чесною зі співбесідником та собою: його дуристика її не пройме.

— Ви іронізуєте, і це зрозуміло, — спиняється Тед, — людина, котра зазнавала багато лиха від інших, стає дуже, я б навіть сказав, надто скептичною та недовірливою. Розумна людина прикриває свій страх бути ошуканою маскою іронії… Але ж ваші очі говорять про інше. Вони тліють, проте хочуть палати, вони втомлені, запалені, проте я бачу в них не лише згарище й тлін… Я не веду мову про жодну релігію, не пропагую ніяких самокатувань чи завдавань собі фізичних страждань. Це виключно метафізика. Така собі концепція старого невдахи, що приречений на безперервні депресії в силу складу власного розуму. Ви ж теж така, я вас одразу впізнав. До речі, вони нас теж вирізняють і терпіти не можуть. Бояться. Здогадуються, що ми стоїмо на межі…

— Я вас не розумію, Теде, — здригнулася Тома.

Інколи їй ставало моторошно з ним.

Раніше Зорян ніколи не виходив за межі коридорних розмов. Як виняток, проводив її до автобуса, коли в обох одночасно закінчувалися уроки. Томі це було не зовсім приємно — колектив уже давно перетворив їх на коханців, дамочки в окулярах і навіть старшокласниці кидали на цю дивну пару багатозначні іронічні погляди. Тома почувалася винною, немовби й справді спала з Тедом. А ще вона боялася, що поголос дійде до Степана. Степана вона теж боялася. Боялася й цих суворих старших учительок, і завучки з неправильним прикусом.

— Дамаро Анатолієвно! — гукнула її та вчора зумисно через весь довгий похмурий коридор. — Підійдіть-но!

Є два види влади: природна — коли одна людина добровільно погоджується виконувати розпорядження іншої, бо розуміє, що так буде вигідно їй самій, і неприродна — це коли одна людина примушує іншу виконувати свої забаганки. Тома змушена була підкоритися. Тобто вибір у неї начебто був: не підійти, зневажити стару потворну бабегу, виплюхнути на неї всю свою накопичену на учнях і чоловікові агресію у вигляді лайки. Але що тоді? Робота, якої вона так важко, майже з боєм домагалася, стане ще однією перегорнутою сторінкою її життя. Вона згадуватиме про уніформи школярів, Теда-Зоряна, псевдоподруг із учительської як про цікаве кіно, як про щось, що трапилося не з нею. Це не належатиме їй. Це буде як штучно вживлений погляд. Якусь мить вона вагається, спокуса вчинити так надто велика, але галицька добропорядність, усотана з молоком матері, бере гору. Треба скоритися, підійти. На очах десятків учнів, що протирають до стін спини своїх огидних синіх та фіалкових форм. Певно, у них там зяють глибочезні діри, як у нявок, — думає Тома, уже всміхаючись завучці. Вона відчуває, як за кожним її кроком слідкує зграя поглядів, і від цього йти стає ще важче.

— Я вас… — починає вона ще здалеку, не наблизившись упритул, зображуючи на вустах якнайщирішу подобу усмішки.

— Ви ще новачок у нас, Дамаро! — відрубує завуч. — Тому мій обов’язок звернути вашу увагу на зовнішній вигляд…

Усмішка застигає на обличчі Томи й починає тиснути її, як намордник пса.

— На ваш, я мала ввіду, — поправляється потворна нижня щелепа, яка випинається вперед, як у вовкулаки.

Тома згадує, що її нова нібито подружка — учителька англійської з сусіднього кабінету, яка веде паралельний Томиному 9-А, — розповідала про завучку, буцімто та щоп’ятниці по чорному вбухується з фізруком та воєнруком у спортзалі й вони під вечір влаштовують п’яні оргії.

— Юпкі повинні бути нишчі колін, або брюки. Я би радила вам брюки, Дамаро Натолієвно, у вас трохи ноги той-во… ну, як би це сказати. Ви не пойміть мене привратно. Але я мушу дбати про моральні устої. Це ж уже 9 клас. А у вас є уроки і в старших. Шо вони можуть подумати? Ви подумали про те, що вони можуть подумати про вас? Я би вас просила…

Це було так, наче тебе привселюдно шмагають по обличчю. Кілька безкарних ляпасів, а ти при цьому ще й посміхаєшся. Усмішка засохла на твоєму обличчі. Зорян має рацію — вони бояться її, інстинктивно відчуваючи її інакшість. У чому вона виражається? Тома й сама не могла би пояснити. Вона ж так само, як й інші, пліткує на перервах, та й Зорян цього не цурається. Вона так само дивиться годинами телевізор, плутаючи героїв серіалів і забуваючись на кілька хвилин, ніби легким наркотиком, їхнім життям. Так само куховарить, планує разом із чоловіком місячні витрати, ходить у магазини, слідкує за модою, кохається та мріє про щось не таке. Вона так само потребує історій, заміни реальності. То в чому ж її відмінність від решти? Чому вона інакша? Радше — чим?

— Ви думаєте, що ви снобка? — проникливо зазирає їй в очі Зорян. — Але чому? Ви не краща за інших, просто інша. Є багато людей куди кмітливіших, ніж я з вами, але вони не мають цього в собі, цього тягаря, камінця на денці душі, бачення, пристрою самознищення. Ех-х!!! Якби ви знали, Томо, як мені інколи мріється повернути все, стерти й вибрати інший шлях. Був би я звичайним інженером. Ходив би на завод, пив би горілку. Грав у карти. Бив жінку. Виховував ременем дітей, схожих на себе. На літо вивозив би весь виплодок на море. Багато б їв і відростив би трудовий мозіль або опущені груди. Мабуть, мав би коханку, бо так заведено. Взірцеве життя. Взірцева смерть від апоплєксічєского удару. Або захлинутися горілкою. Або отруїтися. Магазинною. Жодних рефлексій. Жодного відчуття світу. Тільки себе…

Те, що він наважився запросити її на каву, докорінно змінювало їхні стосунки. Коли попередні проходжування й викликали плітки, то були все ж надто прозорими та платонічними. А спільне кавопиття — це негласний символ початку роману. Це якась інша спільність. До того ж, уже не зовсім прозора. Є якась вуаль утаємниченості. Щоб прослідкувати за парою, яка йде пити каву, треба її вистежувати. Це вже еротика. Томі на вибір давалися лічені секунди, бо двері вчительської саме прочинялися і, тримаючи їхню ручку, на порозі щось договорювала в коридор завуч-вовкулака.

Тома, почуваючись загнаною, заплющила очі, набрала в легені повітря і… Вона не могла йому відмовити. Та й як? На яких підставах? Це ж лише кава. Лише кава, — переконала вона себе й ствердно хитнула головою, усе ж дещо роздратована та зла на Теда, який поставив її в таке незручне становище.

Тепер вона чекає сама в порожній учительській, доки закінчиться урок Теда, бо він, йолоп, не запропонував їй зустрітися одразу в кафе, і тепер всі — уся школа — знатимуть, що вони разом пили каву. Тома пожувала цигарку, але, почувши в коридорі кроки, злякано її сховала. Її застрахали. Як школярку. Ще трохи — і вона ходитиме разом із старшокласниками, у яких пушок сіється під носом, курити в туалет. Цікаво, а чи багато дівчат курить? І де вони це роблять? У брамах? Стареньких, занедбаних двориках?

Двері відчинилися — і на порозі постав Теодор. Червоний, як зварений рак.

— Я відпустив своїх трохи скорше, — чомусь ніяково виправдався він перед Томою.

Їй стало трохи смішно. Його теж залякали.

— А як же моральні застанови? Ви ж повинні подавати приклад, Теодоре Ізидоровичу! — дещо підробляючи інтонацію завучки, гаркнула Тома.

Зорян зблід. Він вирячив на дівчину очі й, здавалося, мало не зомлів. «Ну от, маєш тобі, — спохмурніла Тома, — що й казати, чоловіки пішли ще ті!» Нарешті до нього дійшло, що вона кепкує, і він злегка всміхнувся. Йому було соромно власної слабкості перед Томою.

— Як ваша Велика Депресія? — трохи зло запитала Тома дорогою на диво мовчазного Теда.

Вона все ще не могла пробачити йому того, що він скомпрометував її. Ніби він не розуміє: вдає дурного, а чи таки справді дурний?

— Нічого, дякую, коби не гірше. А ваша? — не підводячи погляду від асфальту, промимрив Зорян.

Тома вже й не знала, що на це сказати.

Степан із задоволенням відзначив, що перестає відчувати власне тіло. Стало аж млосно й нудотно від цієї абсолютної невагомості, розмитості меж між собою та світом. Він потроху втрачав кінцівки, розчиняючись у повітрі, як марево або туман. Холодне повітря ще трохи пекло в ніздрі, але це радше була гра контрастів. Терпли вже лікті, а пальцями він міг поворушити, лише завдаючи болю своєму мозкові. Той аж перевертався в черепі, нагадуючи Степанові про його тілесність. Духа з нього й на цей раз не вийшло. Він дмухнув у нічне повітря й із захопленням простежив утворення та миттєве зникнення клубка пари. Потім ще й ще. У руках якимось дивом вигулькнула закрижаніла пляшка з-під пива. Він подивився під ноги, обмацав очима простір на кілька метрів довкола. Реальність потроху почала повертатися, світ знову виникав із нічого…

Він згадав, що пив: поволі, але багато, змішуючи різні напої. Перекладаючи їх пивом. Нічого особливого. Неподалік бринів ліхтар. Степан подумав, що чому це ліхтар бринить, він не може бриніти, це якась нісенітниця, безглуздя, але ліхтар бринів. Нікого не було, лише Степан і цей чортів ліхтар. Йому стало страшно. Він нараз відчув себе маленьким і безпомічним. Зараз будь-хто може підійти до нього й зробити йому боляче або й просто вбити, перед тим як слід познущавшись. Він смикнув головою, шукаючи шлях для втечі, але напад нудоти повернув його на лавку, де він, як з’ясувалося, сидів. Утома тягарцями висіла на повіках, і він би з радістю ліг спати просто тут, якби не люта холоднеча, що пекла в ніздрях, ці от нудота і страх. Страх примушував швидко битися серце, від чого він утомлювався ще дужче. Якби хоч десь було таксі… Він обережніше роззирнувся: навколо ані душі.

Знову нікого. Ці покидьки, як завше, вчасно спинилися, а його понесло, і вони не стали стримувати враз зницілого та смішного шефа. Не в їхніх звичках, не в правилах цього покоління красивих хлопчиків із фарбованим волоссям надиратися до безпам’ятства, щоб потім блювати на себе, утрапляти в історії. Хоча своїми вечірніми походеньками з точним переліком усіх напоїв і питних закладів вони потім чи не пишаються, розповідаючи як про звитяги… Але до дідька цих юних потвор-перевертнів із «дебільничками» у вухах, сам собі винен. Степан тупо сидів і тупо дозволяв відчаю, що прийшов нізвідки, опановувати собою. Своїм закляклим тілом. Це була глибока, як десятки маріанських западин, безнадія. Це був жах бути поглинутим ніщо. Просто зараз. Його ніхто й не знайде. Навіть не шукатимуть. Узагалі вже нікого немає. Світ — фікція, марення, галюцинація… Немає ніякого насправді, немає нічого, навіть самого немає немає… Тільки от щось чи хтось майстерно витворює перед ним перелік декорацій, учасно замінюючи одна одну…

Він подумав, що треба підвестися й іти, але продовжував тупо дивитися на ліхтар, дозволяючи зневірі не залишити від себе жодної клітини. Заплющити очі та зникнути. Замерзнути й померти від переохолодження. Десятки способів померти, тисячі хворіб чатують на нього щохвилини й щокроку. Ця крихка нитка, яка в’яже його зі світом, яка дозволяє йому вдихати різке болісне повітря, бачити світло й тіні від нього, може знічев’я обірватися. І він не знає навіщо, він ніколи не дізнається навіщо… І поруч немає нікого, хто бодай би зміг заплющити йому очі…

Степан знову побачив, як бринить ліхтар, і раптом здогадався: мобільних! Згадка про телефон принесла йому полегшення, і від думок про смерть не залишилося й сліду. Він урятований. Він має зв’язок зі світом людей, принаймні з його видимістю. Він може замовити таксі, завалитися в салон, а там уже не страшно. Там буде чиясь спина, там можна все забути, заплющитися від утоми та знати, що після сьогоднішньої смерті буде ще одне життя…

Протверезіння щоразу означується жорсткою депресією. Як би я хотів створити безперервно п’яний світ, вертеп хмільного забуття! Якби я міг, я б винайшов алкогольне самогубство й алкогольний ешафот! Світ майже щирих сліз від надміру вологи в організмі, яка от-от зміниться «сушняком»; світ порожньої відкритості та примітивної жадібності; світ жалюгідності, жалюгідний світ…

Степан знову сидить на лавчині, лише на іншій, а в його руці знову пляшка пива, як ви здогадалися, теж інша. Усе інше, може, навіть місто інше. Він не пізнає цієї вулиці й не пам’ятає, як потрапив сюди. Він падає на дно цієї божевільночорної ночі, пірнаючи все глибше й глибше, але щоразу виринаючи на поверхню. Може, ніч стала вічною?

Поволі долає якийсь підйом. Праворуч сквер, крізь полохливе гілляччя якого просвічується ще один ліхтар. Попереду малесенький готичний соборчик, крихітна копія європейської величі, із якої давно обліз тиньк й облущилася цегла. На майданчику перед костьоликом — абсолютно кругла пляма світла.

Іти догори йому не випадає — надто важко. Побитими східцями — у щілину між деревами, яка вдень, якщо він коли-небудь настане, певно, виявиться алеєю. Знову лавки, які переслідують його, як привиди предків — нащадків усіх шляхетських родин. На одній із них — загорнута в лахміття тінь. Степанові раптом стає дуже самотньо; він відчуває, що мусить заговорити до цієї згорбленої в темряві постаті, яка, можливо, єдина, крім нього, існує в цю холодну безперервну ніч… Жодного освітленого вікна, а якщо такі й трапляються, то вони лише підкреслюють його бездомність, заблуканість, закинутість у цю ніч…

Він падає поруч із нерухомим мішком, але не знає, чи той живий.

— Хто ти? — запитує хрипким неслухняним голосом.

— Я? — ворушиться поруч чиєсь тіло, але за голосом неможливо визначити: чи чоловіче, чи жіноче.

— Ти!

— Я — Марта.

— А я Стьопа, — по-простяцьки представляється колишній галицький інтелігент Степан Терешкун.

— … — мовчить тінь.

— Не спиться? — здмухує ще один клубок у світлі ліхтаря Степан.

— У-у… Що пьйош? — пожвавлюється Марта, помітивши в руках у чоловіка пляшку.

— Пиво.

— Даш глотнути? — і, не чекаючи відповіді, присмоктується до горла. — Ах-х! У горлі пересохло…

Степан, беручи пиво назад, згадує історії про те, як його приятелі підхоплювали побутовий сифіліс, і думає, що все це, певно, отак безглуздо й траплялося. Якась дурна нічна безтурботність несправжності. Якщо ж щось і трапиться, то потім можна переграти. Ще раз і ще раз… І так до безконечності. Комплекс комп’ютерної гри. Нудотне воскресіння.

Він усе ж протирає долонею обідок «горла». Тінь поруч, помітивши це, іронічно гмикає.

— У мене нема сифіліса, — каже вона, й одразу ж, — дай ще!

— Зажди!

Він присувається ближче й, обійнявши її, цілує взасос. Бомжиха дозволяє торкатися своїх уст, але на поцілунок не відповідає.

— А якщо так? — запитує Степан, набираючи в рот пива.

Марта облизує його вуста й одним потужним порухом висмоктує з нього пиво.

— Так ніби неплохо. Але так луччє, — і забирає в нього з рук пляшку.

Він думає, навіщо це робить, і не знаходить відповіді. Він надто втомився від усього, що робиться довкола, він мусить відпочити, зламати це, зламати себе, знищити, вибухнути. Слова не в’язалися купи, розсипалися, як галуззя віника.

— Що ти тут робиш? — запитав Степан в алкоголічки.

— Жду.

— Чого?

— Просто жду. Дай ще!

— Не дам, поки не розкажеш.

— Іди ти!..

— Кажи, тоді куплю ще.

— Мене сестра з хати на х… вигнала.

— І ти пішла?

— Я ключ потіряла.

— А чого в двері не грюкала?

— Я грюкала. Але вона сказала, шо як я не перестану, так вона міліцію визове. А я, як в міліцію, луччє на вокзал пойду.

— Любиш випити?

— А то хто ж не любить.

— У тебе дітей нема?

— Нє.

— Добре, — пробурмотів Степан.

Він провів рукою поміж її стегон і відчув, що збуджується. Уперше за останній час він відчував не пародію на бажання, не силувану ерекцію з обов’язку, над якою треба просто потіти, щоб не втратити її, а повноцінне чоловіче бажання володіти жінкою, пронизувати її, насаджуючи на свій паль якнайдалі. Із дружиною такого в нього ніколи не було.

— Шо ти робиш? — спитала Марта.

— Я тебе хочу.

— Тут?

— А чому б і ні…

— Не знаю, тут наші ходять…

— Хто «наші»?..

— Ну, друзья. Час який?

Степан придивився до годинника: о пів на третю.

— Скоро три.

— Ну, може, нікого й не буде, але стрьомно. Якшо чесно, я би лучше випила… Мене сестра б’є, — раптом поскаржилася вона, як учениця молодших класів учителю.

— Гаразд, зараз шось візьмемо, — незадоволено пробурмотів Степан.

Грубий хрипкий голос розвіював чари темряви, від нього зникало всіляке бажання, надходила втома.

Пішли шукати якийсь нічний магазин. На розі вулиць, якраз навпроти скверу знайшли заґратоване віконце, крізь яке просунула вино заспана кобіта. Алкоголічка на вимогу Стьопи стала за кілька кроків, у тіні граба, але, побачивши пляшку, вирвалася з темряви на світло ліхтаря. Дарма. Монстр у подертій смердючій маринарці з розпущеним волоссям. Розпухле обличчя; їй років 45, якщо не менше, але вже на межі розкладання.

Його трохи не знудило, він закашлявся й одразу ж кинувся навтьоки, безладно відмахуючись від її вигуків і спогаду про побачене, наче від самого себе…

Взаємне зніяковіння, страх і скутість рухів. Остання надія на справжність. Принаймні їм так здається… Одяг незграбно шурхотить, чіпляючись за виступи тіл, і виявляється, це ще може лякати невідомістю… Тома навіть по-дівочому прикриває груди своїми довгими пальцями, а Тед, худий, жилистий і трохи згорблений, ніяк не наважиться скинути плавки. У їхніх поцілунках щось від безтілесності середньовічних дів, плаття яких шурхотіли землею, ховаючи ноги. Вони ще не вірять у можливість спарування, у ймовірність реалізації своєї близькості. Але ж це — чи не все, що вони можуть дати одне одному, водночас відібравши одне в одного. Обмін тілами, який завершиться в пітних тимчасових обіймах утомою та бажанням спати. Але їм буде добре удвох, бо обоє скучили за хорошим сексом. Із несподіванки вони не змогли звільнити від напруження свої бажання та розкріпачити м’язи. Щомиті чекали якоїсь покари за своє щастя, грому небесного за насолоду. Вони боялися бути викритими. Їм постійно здавалося, що хтось третій незримо присутній у цій кімнаті й пильно стежить за кожним їхнім рухом, вслухається в ніжне шепотіння, принюхується до розімлілих тіл…

Його тісна гуртожитська кімната мала чи не єдину перевагу — величезне, хоча й холодне вікно. Його можна було відчинити навстіж, залізти на підвіконня, спертися спиною до заглибини в стіні, узяти в руки горня з гарячим чаєм і, заплющивши очі, вдихати цю мить… Вбирати в легені пару, вечірнє повітря, рожеві відблиски сонця на внутрішньому боці повік, звуки знадвору й запах передчасної лютневої весни та життя. Потім можна ввімкнути улюблену музику (у них випадково схожі смаки): якусь рокову альтернативу, лягти в ліжко поруч, огорнутися димом сигарет (він курить її «Мальборо», а вона його «Жетан»), зручно вмоститися під чоловіче крило й дивитися на червоне зарево. Ще година, кільканадцять хвилин… Усе, кінець. Усередині росте порожнеча й відроджується страх. Треба йти. Навшпиньках пробігти коридором, здригаючись від кожного шурхоту, щоб, бува, ніхто її не засік… Знову переховуватися, знову втікати. Знову накриватися з головою ковдрою, якщо хтось несподівано розірве їхній спільний простір непрошеним стукотом у двері. Знову не те, не те, не так!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!…

Утома. Рештки дня вибухають у сутінки кров’ю. Завтра знову буде вітряно. Тома крадькома йде вулицею. Головне: не зустріти нікого знайомого. Аж ось — гульк — за крок, просто перед нею спиняється сріблястий лімузин, дверцята якого ледь-ледь привідчиняються.

— Заходь, голубушка, давненько не бачилися, — шкірить свої золоті зуби Шура, — я как-то давно у вас не був, діла, понімаєш. А щас якраз зібрався і тебе встрітив, це ж супер.

— Супер, — погоджується Тома, якій не до жартів.

Може, вони за нею шпигували? Бачили, куди вона заходить, із ким, коли? Поставили в кімнаті жучки й усе записали на магнітну плівку? А зараз на неї чекає розплата за зраду? Але ні, Шура, якщо й знає щось, то зі Степаном цим не ділився й, мабуть, не поділиться. Надто ласо його очі позирають на Тому. Він, очевидячки, і сам не проти розважитися з нею. Тамарі на саму думку про спарування з Шурою стає зле. Напад нудоти настільки сильний, що доводиться спинити машину.

— Ну как, легше? — турботливо торкається її спини Саша.

Тамара невизначено змахує рукою й інстинктивно сахається; потім уже цілком свідомим рухом відсувається. Шура пронизливо буравить її своїми оченятами, раптом перебазовується вглиб салону й, нічого не кажучи, поринає в читання газети. Зловісну мовчанку перериває лише хряцання дверей, коли вони приїхали. Але Шура й далі нічого не каже їй, і душа Томи опиняється в п’ятах. Знає, — вирішує вона. Господи, і нащо мені було того треба?!

Чоловік уже тиждень не п’є, натомість багато курить; схуд, очі позападали ще глибше, кутики колись пишних і вишуканих вусів безсило звісились на вологе від свіжого гоління підборіддя. Томі навіть стало шкода його, коли вона якось випадково наткнулася в коридорі на цей безнадійно самотній і сумний погляд.

Того вечора вона відмовила Зорянові: дещо грубувато й роздратовано. Вона втомилася ховатися від його та своїх знайомих, вона просто втомилася жити; їй потрібна пауза, ковток справжнього свіжого повітря; урешті, вона ж нікому нічого не винна, у неї є законний чоловік, вона мусить бути з ним. Тед не заперечує, хоча й розуміє, що цим накручує коханку ще дужче, що за останні кілька років у цій жінці накипіли мегатонни невитраченої злості на життя та людей, ладні от-от вибухнути. Критична маса законсервованих емоцій, поріг флегматичності. Кипа його білого солом’яного волосся, як завше, розметана, погляд розгублено відсутній. Він знає, що вона зараз не з ним, що вона, власне, ніколи й не була з ним; відтепер обом знову час закинути на плечі важку ношу самотності й нести її, соромлячись навіть глянути один одному у вічі; почуваючись винними й звинувачуючи іншого. Радше звинувачуючи, бо найкращий захист, як відомо, і від докорів сумління в тому числі, — напад. Народна тупість.

— Чому ти завжди носиш ці пом’яті доісторичні костюми з вицвілими ліктями? — запитає Тома його якось у момент одного з відгомонів цієї короткої історії. Запитає досить неделікатно, навіть зі злістю, якої він не сподівався від неї вже почути.

— А чому ти прасуєш чоловікові його штани та сорочки, а чому ви — ти і він — знаходите час стовбичити перед люстерком, передчуваючи насолоду від ефекту власної з’яви на людські очі? — не підводячи голови й ігноруючи її голе тіло в проймі велетенських дверей гуртожитської шафи, пробурмотів Зорян.

Вона не знайшла, що йому відповісти, бо цього разу не зрозуміла його. Він її дратував дедалі дужче, бо був такий же, як вона, та ще й чоловік при цьому.

А що зостанеться йому після неї? Сидіти вечорами, як вона, на підвіконні та пити гарячий і холодний чефір, вихиляючись у вікно? Виповзати щоночі на полювання, чіпляючись своїми нудними історіями до молоденьких кобіток, які не сприйматимуть його всерйоз, перешіптуючись, гигикаючи й уважаючи за маніяка? Пити й рефлексувати над благородністю страждання та жорстокістю щастя? Тільки от суцільне нещастя, Теодоре-Зоряне, — це пекельне дно безвиході — тільки й того.

І коли відсутність проблем і лагідність довкілля призводять до зашкорублості, атрофації співчуття та засліпленості, то хронічний психічний біль — пряма доріжка до озлобленості чи божевілля. У копичці його пшеничного волосся з’являтиметься все більше білих волосинок, у кольорі шкіри на обличчі — все більше жовтих і сірих плям. Його думки занурюватимуться у власну самотність, як батискаф на дно Маріанської западини. Він кидатиметься зі своїми печалями на кожну практикантку й деяких, на своє нещастя, затягне до гуртожитської кімнати, щоб котрась, розчахнувши дверцята шафи, хазяйновито склавши руки на талії, суворо запитала:

— Ну що це за одяг, що це за старі м’яті костюми?

Якось він, медитуючи над шостим чи сьомим горням чефіру з горілкою, випаде з вікна: велика червона куля сонця перекинеться кудись за спину й одразу ж вибухне звідти в очі; кістка з правого стегна вилізе йому через живіт десь біля апендикса, й за 13 годин він помре від втрати крові, майже до кінця перебуваючи при тямі й нестерпно страждаючи…

Степана неймовірно дратував легкий хаос, що супроводжував кожен Томин порух. Він був педант і не терпів неохайності. Тому уникав кухні, де на одній із тумб завжди товклися якісь баняки, кришки, немиті тарілки й інше начиння. Крихти хліба на столі доводили його мало не до сказу, і він ошаленіло кидався до них із ганчіркою, спопеляючи потім господиню свого дому поглядом…

Усі його документи, бодай то будуть папірці з незначними записами, кожна дрібничка побуту мусили бути систематизовані й упорядковані. Це ж стосувалося людей, вчинків і подій. На його робочому столі панувала взірцева чистота, яка спростовувала всі твердження про розхристаність і недбальство творчих людей. Перекидний календар обов’язково був ще звечора перегорнутий на наступне число й очікував ранку, сперіщений чіткими короткими нотатками. Степан ретельно вів щоденник, але виключно діловий, а не для того, щоб записувати туди всі свої душевні зрухи чи інші бздури. Він майже одразу привчив Тому до того, що якість кантів на його штанях — основа його прихильності до неї протягом усього дня. А от погано випрасувана сорочка — навпаки — могла призвести до непередбачуваних наслідків.

Як виняток, Степан міг дозволити собі певну невпорядкованість думок і відчуттів, але лише коли був п’яний. Мабуть, і пив він якраз тому, що хотів відчути цю легку невагомість, оманливо близьку нереальність реальності. Сп’яніння дозволяло йому уявляти собі можливість здійснення будь-яких раптових задумів. Усі попередні плани, занесені в нотатники дрібним рівним почерком, руйнувалися, натомість виникало раптове божевілля, зреалізувати яке кортілось, наче оволодіти жінкою після кількарічної паузи, проте він зусиллям волі, зціпивши зуби, стримував себе, тішачись із самої думки про необмеженість своїх вчинкових ресурсів.

Запій не був для нього характерним, швидше це свідчило про зсув, аномальний стан, безладну втечу, капітуляцію перед дійсністю. Він не визнавав її, ховав голову в плечі, по-страусиному занурював шию в асфальт, а мозок задурював етиловими міазмами.

Якби йому забаглося розпусти, звичка до звички в коханні не дала б йому жодного шансу на плотську втіху. Його педантичність у статевому житті, про яку вже згадувалося, — це була якась покута, кара за розміреність і спланованість існування. Він не приносив жодної насолоди жінкам, і сам не одержував її. Над його випадком могли б поламати голову не один десяток психоаналітиків, але навіщо перейматися несуттєвим?..

— Ти шо собі позволяєш, казьол?! — кричав на нього, щільно причинивши за собою двері вітальні Шура, однак голос його проривав папір стін і звуки впиналися в затулені колінами вуха Томи. — Ти, бухарік поганий, алкаш йобаний!!! Тебе підшити мало, закопати, здати анонімним алкоголікам, підар! Блядь!!! Сука!!! — У розпачі, що межував із божевіллям, Шура вхопив зі столу якусь кічову амфору й пожбурив нею в зсутуленого від страху Стьопу, що забився вглиб розкішного фотелю.

Той незграбно підставив руки, затуляючи обличчя, і, на його щастя, ваза лише ковзнула долонею, відскочила від бильця крісла й із тріском розлетілася на друзки, упавши на підлогу.

— Ав-в-в! Ти шо, йобнувся?! — скрикнув Стьопа, розтираючи забиту руку.

— Сам ти йобнувся, придурок!!! — заверещав фальцетом Шура.

Тома сиділа в іншій кімнаті, обхопивши голову руками й принишкнувши, як миша під віником.

— Ти якого хріна не отвічаєш, коли до тебе на мобілку дзвонять? Якого хріна я її тобі вощє купив, казьол?! А?! Ну, ти!!! Чо’ вилупився?! Не помниш?! Бухати нада меньше! Ти шо, пацан, думаєш, шо тут тобі ігри?! Ето сєрьйозно, парінь, всьо дуже-дуже серйозно… Ніхто з нами не буде ігратися. Виїбуть і викинуть на хуй! Жити надоїло? За бабки треба платити чимось другим, роботою, напрімєр. Ніхто тебе не буде годувати за красівиє глазки…

Шура видихнув, обтер піт із чола й навіть усміхнувся.

— Я ж не то, шоб тобі зла хотів. Просто на мене самого нависають. Результати хрінові, прямо скажемо. Твої пацани работають по-мудацьки, від їхніх матеріалів кортить голосувати за Мирона, а не за нашого кандідата. Єдина класна штука була з перевищенням скорості, але ж хто це всьо організував? А, паря?

Дєло мастіра боіцця… Ну, не дрейфь, всьо буде чікі, а вазу я те нову куплю. Тільки шоб без запоїв, старий, ти ж можеш, я тєбя знаю… І без пройобів, як вчєра. Бо приб’ють, і я ні хріна не зможу зробити. А жаль буде… Жаль, — задумливо повторив Шура, вдивляючись уже кудись у вікно.

Потім вони говорили куди тихіше, і Тома, хоча вже й намагалася розрізнити слова в монотонному бурмотінні, не могла. Їй було страшно.

Частина 20

— Прокидайся, бігом, давай-давай, нам час їхати, — термосить мене Віктор.

— Що таке?! Дай поспати, хоч трохи! — відмахуюсь я.

Голова болить, але найгірше не це, а якийсь шум у всьому тілі; це нагадує хитавицю на морі.

— Та нема коли. Випий пива, це поможе. Давай, раз, залпом, і все буде добре.

Я дивлюся на пляшку, яку він підсунув мені під ніс, і відсуваю її.

— Що таке? — питаю. — Звідки поспіх?

— По-перше, дванадцята година. Час розплати.

— Ну, і хєр із ним, — кажу я. — Буду спати ще добу.

— А по-друге, нам терміново треба в Кобилянськ. Нас чекає бусік.

— Нам? — перепитую я. — Мені нікуди не треба.

— Як не треба? Ти вчора весь день повторював це слово — треба. І це треба тобі більше. Потрапиш на місце злочину.

Я таки встаю.

Починаю вдягатися.

— Що це за жанр? — питаю, ховаючи аркуші з його писаниною. — Детектив, мелодрама?

— Х..ня, — відказує Віктор. — Реальність страшніша за соцреалізм.

На вулиці нас чекає бус. За кермом Вася — чоловік у квадратних окулярах. Десять хвилин — і ми за межами містечка. Дорога веде через ліс, земля здувається, перетворюється на гори. Раптом галявина, розвалена зупинка з кількома керамічним плитками. Напис — «УРО Т». Звертаємо з траси.

— Тут це й було, — каже Вася.

Мені стає зле. Прошу зупинити.

— Уже недалеко. Пройдемося по свіжому повітрю, — каже Віктор.

Я вискакую та починаю блювати.

Віктор виходить, його теж вириває, зовсім поруч.

Вася кричить через вікно, мовляв, ми його дістали, він чекатиме на місці.

— Я тобі не все віддав, основне залишив у себе. Але раз ти прочитав першу частину, можу дати тобі й другу, ось про це місце, — Віктор крутиться й махає рукою на ліс і споруди. — Про смерть Мирона.

Я прочитаю це значно пізніше, уже в Києві, тоді було не до цього.

«Усі приготування скінчились, усі коліщатка приведені до ладу, залишилося лише дочекатися команди „старт“ і, заплющивши очі, віддатися дводенній невідомості, щоб дізнатися про справжній та остаточний результат кількамісячної праці. Хлопці злегка бліді, Васько аж прикусив губу, але в його окулярах, як завше, блимають сторінки інтернет-видань. Юрист за звичкою мовчить. Я осторонь, у тіні, розглядаю нігті на пальцях рук і нервово їх обдираю. Біла рвана роговиця падає на лінолеум, наче воші з немитої голови бомжа. Мирон ходить суміжними кімнатами взад-вперед із дивовижною монотонністю, наче маятник під старовинним годинником. Час від часу в його роті спалахує вогник цигарки: сьогодні ніхто вже не дотримується правил техніки безпеки. Перемога за крок, зовсім близько. Однак Миронові, здається, не йметься щось робити. Вимушена бездіяльність його гнітить. Він хвилюється, от тільки чи за результат нашої спільної праці? Хлопці загадують бажання: поїхати хоч раз до Києва, вирватися з цієї клятої провінції. А якщо Мирон стане депутатом, затинаючись, пошепки, боячись наврочити, каже хтось із нас, то хотілося б спробувати навіть закинути якір у столиці. Може, він підшукає для нас роботу? Мирон Павлович невизначено стенає плечима: інші ніколи його не обходили, це було лише тісто, із якого ліплять ту чи іншу справу. Він відчув підступний холодок у грудях: у перемогу надто вірилося, надто багато факторів грало на нього…»

Навечір він розпускає нас у місто або додому: слід відпочити, набратися сил, післязавтра розпочнеться останній, але найвиснажливіший етап: спостерігати за виборами на дільницях, зокрема сільських, перевіряти кожну комісію, кожен закуток передгірського краю. А потім безсонна ніч підрахунку голосів. Утомлений холодний світанок пере… Але ще кільканадцять годин, ще трохи треба потерпіти.

Я разом із Васьком зголошуюся на похід у місто, але маю твердий намір повернутися на ніч у штаб, щоб як слід виспатися. Проте нікому нічого не кажу, із досвіду знаючи про марність спроб порозуміння між людьми.

Васько йде на півкроку попереду, час від часу озираючись на мене, щоб переконатися в тому, що слова, які безугавно сиплються йому з рота, знаходять адресата. Я майже нічого не чую, бо вітер, що дме нам у спину, забирає з собою закінчення його фраз, крім того, навіть не намагаюся зважати на остогидлу балаканину про піар конкурентів, зокрема владного кандидата М., на якого працюють чи не всі тутешні пресовики. Нецікаво. Усе нецікаво. Як важко жити поміж людей, які живуть чимось іншим. Тобі доводиться або вдавати, що розділяєш їхні вподобання, катуючи себе, або ж відкрито сказати «ні» і під недоброзичливі мовчазні погляди в спину піти в самотність. Я завжди еквілібрую десь поміж першим і другим. Чим далі, тим більше схиляюся до того, що найправильніший варіант — останній.

— Чому ти постійно мовчиш, старий? — питають мене в лоба його тонкі трапецевидні окуляри, що віддзеркалюють якусь скрипучу червону неонову рекламу. Це стається десь після другої чи третьої чарки ананасової горілки в дешевому генделику. — Ти знаєш, що це мене дратує?

Що я повинен йому сказати? Що не вперше чую такі зізнання? Що мені просто обридло говорити чи пояснювати комусь щось? Що справа в дитячих комплексах і надмірній недовірливості та замкненості?

Немає грошей, пальці намацують у кишені замість гаманця горішки, що невідомо як там опинилися. Холодне пиво ріже пальці правої руки, пляшкою стікає блідий морозяний піт. Відкорковуємо просто до паркана з нерівномірно вкладеними штахетинами. Васько зазирає під корок.

— Ти — жертва реклами! — чомусь регочуся я.

П’яна інфантильність. Злегка заплітається язик, вдаряючись у зуби й намацуючи в заглибинках жовті пластмасові пломби.

— Хто ти? — питає він.

— А ти хто?

Я вдивляюся у відблиски темряви в його трапецевидних окулярах. Ніч. Відображення моєї ночі. Відвертаємося й ідемо. Друзів із нас не вийде. Добре. Друзів не варто мати, бо ти відповідальний за них, а вони — за тебе, а з відповідальності ніколи нічого доброго не виходило, бо врешті це стає так обтяжливо та тоскно, що хочеться просто плюнути комусь із них бодай на черевик, щоб він образився й сказав тобі все, що про тебе (проти тебе) думав увесь той час, поки любив тебе. І вийде, що він (та й ти також) леліяв у пам’яті мегатонни дріб’язкових прорахунків, зривів, недоречностей. Сміттєзвалища пам’яті.

Ми бредемо вулицями, раз по раз провалюючись ногами в глибокі вибоїни, де причаїлися бридкі брудні калюжі. Мої штани, певно, схожі на камуфляж розвідника, його — так само. Я вже майже не розрізняю Васькової фігури поруч зі своєю, бо раптово зникло освітлення, і тільки відблиск темряви в його окулярах та важкий п’яний віддих — наслідування моговласного — вказують на те, що він усе ще поруч.

Я хочу повернутися в штаб, але втома притягує мене до бруківки з минулого сторіччя, і я падаю навзнак. Васько схиляється, щоб допомогти мені звестися на ноги, хапає мене за руку, щодуху тягне, аж червоніють від напруги окуляри, але чую нудотний тріск порваної на рукаві тканини й починаю реготати. Він усе ще натужно дихає, смикає дужче й, урешті, сам опиняється на землі з гучним матом. Я продовжую реготатися.

Сидимо на вкопаних у землю бордюрах, уже майже світає, а може, то так лише здається через якесь зарево незрозумілого походження на Сході. Таксі? У цій дірі посеред ночі немає таксі. Мусимо йти пішки. Васько раптом згадує, що має десь неподалік одну сумнівну знайому. «Ходімо», — великодушно пропонує він, я ж лише заперечливо хитаю головою. «А я йду», — розпачливо зводиться він на рівні ноги. Із хвилю стоїть погойдуючись, наче гіпнотизер чи загіпнотизований. Потім простягає мені руку для потиску та раптом зникає. Я розплющую очі й бачу, що також кудись іду. Поволі, навпрошки. Дороги перекопані, довкола якісь жовті катки, грейдери й інша будівельна техніка. Тінь лісу на околиці темніша, ніж ніщо ночі. Ще хвилин десь так 15, 10, 5…

— Алло!.. Алло!..

Тиша.

Номер мобільника знають лише свої. Отже, можуть дізнатися всі. У кожного найближчого є свої найближчі, а в того — ще свої. Компроміси знайомств у наш час заходять надто далеко. Люди, доведені до відчаю самотності, об’єднуються з собі подібними вже за геть сумнівними та смішними ознаками: професійна, ідеологічна, навіть статева.

Знову дзвінок. Визначник номера не спрацьовує. Може, не відгукуватися?

— Алло!

— Алло, — украдливо шепоче голос на тому боці, щоб поскуботати Миронові барабанні перетинки. — Ти сам?

— Хто це?

— А ти как думаєш? A-а?.. Я, Шура. Все, як договарювалися. Ми щас прибудем з моїм кандідатом і все буде чікі-чікі. Все, как договарівались. Ти помниш: 25 кусків йому і 5 мені — за посрєдництво.

— Ладно.

Кінець розмови.

Кінець. Ще яких кілька хвилин утоми — й буде по всьому. Він навіть не помітить, як вони під’їхали: тихо, маскуючись темрявою та не вмикаючи фар. Двоє в чорному навшпиньки ввійдуть у корпус, рипнувши старезними та поіржавілими дверима. Важкий скрипучий звук потойбіччя виведе його з задуми, і він зрозуміє, що час настав. Підійде до дверей офісу, візьметься за клямку й раптом докумекає, що щось не так. Щось: тиша, темінь, інтуїція. Замість того, щоб вийти, він причаїться й поволі проверне ключ у замку. Клац. Похапцем крок назад. І раптом — бах!!! Двері розлітаються на щепки. Ба-ба-бах!!! Порвана, ніби іграшкова, дощечка падає йому до ніг. Жовтаве світло освітлює дві чорні фігури в проймі з чорними (він уявляв собі зброю інакше, та взагалі це сон якийсь!) автоматами. Один (із чорними-чорними зіницями) зводить зброю на Мирона та стріляє. Кандидат в останню мить кидається вбік, до дверей, що ведуть углиб. Черга прошиває раму. Він чимдуж біжить, розуміючи намарність своїх спроб урятуватися, йому важко розігнатися у вузьких кімнатках, довго возиться з замком на «чорнових» дверях, перестрибує через сходинки, плутає сліди порожніми приміщеннями… Чує за спиною хекання кілерів (це сон, сон, сон, цього не може бути насправді, треба перестати бігти, і тоді він зможе нарешті прокинутися, отямитися від цього жахіття), тихе клацання пострілів (певно, є глушник). Бачить, як розлітається від куль, що влучили, цегла на стіні. Раптом бачить кров, власну кров. Так і є, сон, — устигає ще подумати, бо не відчуває болю, тільки слабкість, яка підкошує ноги, аж тоді нарешті дикий спалах, що зносить голову…

(Субота, ранок)

Марко ошелешено відсунувся від Ані, рефлекторно взяв до рук виделку — перше, що впало в око, що було найближче (мусив же він бодай щось зробити!) — й одразу ж захотів їсти.

— І давно ти дізналася? — із раптовим збайдужінням, яке холодно контрастувало зі щойно пережитим шоком, запитав Марко, обводячи поглядом кухню в пошуках поживи.

Із виделкою в руці він мав трохи моторошний, але загалом кумедний вигляд, й Аня пирснула.

— То давно? — грізно повернув він голову до неї.

Їй стало страшно. Вона раптом відчула, що він знає все: про її вагання, про цей страх, узагалі все — і насамперед про той вік-енд у горах із Віктором.

— Учора я повторила тест, можу тобі показати.

— Не треба… — милостиво пробурмотів він, відчиняючи дверцята холодильника.

На поличках було майже порожньо. Трохи смерділо зіпсутою ковбасою. Він уважно придивлявся до напівпорожніх банок від смальцю, джему, компоту, ще там якоїсь біди, але все це не здавалося йому стравним. Звідкілясь згори загорлав гучний рок-н-рол. Нарешті на найвищій полиці, під самою морозильною камерою, його очі знайшли пакет від майонезу й радісно заблищали. Він швидко потягнув їдло, але перш ніж нанести його на хліб, уважно переглянув написи на упаковці, зокрема термін зберігання. Лише впевнившись, що все гаразд, потис на пакет, і біло-жовтий майонез змійкою виповз на відламану скоринку хліба. Зуби жадібно увіп’ялися в харч, майонез стік із бутерброда й полився підборіддям. Він змахнув його долонею й одразу ж облизав замочені пальці. Хотів відригнути, але в останній момент уловив, що це буде читатися; крім того, вийде надто награно й вульгарно. Залишатися естетом у цій кухні зі свідомістю, обтяженою такою новиною, усе ж було надто складно. Він відчув, як йому підкошуються ноги, як він гине, стікаючи кров’ю, лімфою та лоєм. Відбувалося щось незрозуміле. У його життя прийшла випадковість, непотрібна, незапланована випадковість, яка його (те саме життя) геть спотворювала, нищила, спопеляла. Він радий був би щось удіяти, але для цього слід було прийняти рішення. Відкрити дівчині обійми — понад його сили, відштовхнути її — ницо. То що ж діяти, бо щось треба… Сумнівів у тому, що дитина його, у Марка майже не було. Тож ухопитися за це він не міг. Залишалося, дивлячись кудись убік, запропонувати їй зробити аборт. Проте він і цього не міг. Уста вже привідкрилися, готові вивергнути з себе продуману фразу, але голос не підкорився й із горла вирвалося лише сипіння. Хліб застрягав у стравоході, десь поруч із серцем, і душив його. Чому вона сама не здогадається, чому сама не скаже те, що хоче він? — із раптовою зненавистю до жінки подумав Марко. Крізь сльози в очах випалив:

— Я не хочу. Я не можу! Не можу й усе, і край!.. Цього взагалі не може бути!

— Може, любий, — тихо, але водночас якось лунко сказала Аня.

Він підхопився, однак майже одразу сів.

— Ні, я не можу так, ти зрозумій, не можу. Я гультяй, я фук, я перекотиполе. Я не можу.

Вона вперто мовчала, зціпивши зуби. Вона знала, але мовчала, і змушувала його говорити далі. Не хотіла спростити йому завдання.

— Ну, зрозумій ти нарешті. Життя — це потворно, це мука, це жах, у який я не маю права нікого занурювати!!!

— Звідки ти знаєш, на що ти маєш право, а на що не маєш?! — вибухнула сплеском уже й вона.

Він зітхнув і подивився крізь високе вікно в старезний, порослий мохом дворик. Жити тут? Носити смугасті сімейки її зниклого батька, курити ночами на кухні в цілковитій темряві, вибігати в мороз на балкон, щоб відлити. А коли в туалеті хтось є? Сцяти просто крізь поручні у двір? А потім схоплюватися на крики дитинчати, бігти, спіткаючись за власне взуття, до газової плити, щоб розігріти молоко. Час від часу напиватися до чортиків і зливати свою зненависть на ній. Що далі — годі й уявляти. Не те, не те, не те…

— Я йду, — нарешті вичавив він із себе й подивився на неї.

Вона нічого не сказала, лише глипнула на нього блискучим від передсліззя поглядом, щоб потім сховати його, утупивши в стіл. Стіл був поміж ними. Щоб вийти, Маркові потрібно було обійти і стіл, і її. Потім залишити обох за спиною. Кілька кроків — і свобода. Але він знову не міг. Пересилював себе, проте щось куди вагоміше за земне тяжіння вперто притискало його дупу до стільця. Він чекав від неї якоїсь згоди, капітуляції. Може, навіть сліз, може, агресії, краще агресії, вона виправдовує. Але не було геть нічого, навіть рок-н-рольщик згори заткався й стало тихо-тихо. Німо. Світ умер…

Тут у двері постукали: не порушуючи тиші, майже ніжно. Відтак ще раз, трохи гучніше: Марко зраділо підвівся — здавалося, це був його порятунок. Але схопилася й Аня; управно випередивши хлопця, вона підскочила до дверей, прочинила їх — і зробила крок назад.

— Привіт, ти не са…? — увірвалася в квартиру з застряглим у горлі запитанням Тома. На мить сцена та її учасники знову завмерли, чомусь почуваючись незручно. Потім Аня грюкнула дверима, і все поволі зарухалося.

Марко підхопився, зробив крок назустріч, потім раптом спинився. Тома, налякана його поривом, теж завмерла посеред кухні. Вона вже готова була відступити перед цим почервонілим чоловічим поглядом, але за спиною стояла Аня, яка наступала їй на п’яти.

— Сідай, — вказала вона на порожній стілець, звертаючись, очевидно, до сестри.

Та розгублено подивилася на Аню, потім на Марка, який стояв ні в сих ні в тих. Тепер його вже ігнорували, викреслювали зі свого замкненого світу, і коли він ще яку хвилину тому тільки й прагнув цього, то тепер чувся скривдженим. Піти просто так, не залишивши за собою права на останнє слово, — це мало вигляд поразки. Кров прилинула йому до голови, серце активно розпомповувало тілом лють.

Він озирнувся й сів, вирішивши, що нікуди не піде, доки не розставить всі крапки, не висловиться якнайзрозуміліше. Чого саме він хотів — цього Марко пояснити не міг.

Якщо ж би йому спало на думку досікатися справжніх причин свого залишання, то першою в списку, безумовно, мусила значитись присутність Томи з її блідими ненапомадженими вустами й швидким поглядом, що, як сполоханий заєць, ні на чому не спинявся довше, ніж кілька миттєвостей. Це, певно, була якась хвороба очей — вона безперервно кліпала, нервово сіпаючи повіками, аж від цього болісно примружувався той, хто дивився на неї.

— Будеш чай? — монотонно озвалася Аня, яка була наразі єдиною, хто наважувався говорити, а отже, удавати, що все гаразд.

Тома мовчки кивнула, потім ковтнула слину й нарешті спробувала озватися й собі:

— Міцнішого в тебе нічого нема?

— ??? — Аня спинилася біля рукомийника та здивовано обернулася, округливши очі.

— Можна навіть горілку.

— Щось трапилося? — нарешті подав голос Марко, якому, очевидно, якраз і йшлося про те, щоб почути себе, переконатися в тому, що він насправді існує тут, і помітити реакцію на це присутніх.

Тома закліпала просто в нього частіше, і щоразу, як повіки розтулялися, очі наче прострілювали Марка. Прошитий такою чергою та не удостоєний відповіді, він геть утратив певність у собі й лише глибше втиснувся в стілець, майже втонувши в ньому.

— Він збожеволів, просто збожеволів… — нарешті проказала Тома, усе ще дивлячись крізь Марка, але ні до кого конкретно не звертаючись і незрозуміло кого маючи на увазі…

— Тобі з цукром чи без? Лимон давати? — проігнорувавши попередню фразу, поцікавилася Аня.

— Байдуже. Усе байдуже… — не відповідаючи, а думаючи про щось своє, просто у відгомін запитання, промовила Тома. — Я вже не можу більше. Я надто втомилася жити…

Марко раптом відчув себе поруч із нею дитиною, хлопчаком, що закохався в старшу кобіту та якимось дивом опинився поруч із нею…

Аня поставила на стіл три горнятка, мовчки залила густу, майже чорну, заварку й знову кудись віддалилася від столу. Тома витягла з кишені плаща, якого не знімала, пачку сигарет, Марко помітив, як у неї тремтять пальці, одразу ж упали у вічі зморшки на обличчі й тіні під очима (п’є, — чомусь одразу подумав він), закурила. Зробила кілька жадібних затяжок і після третьої, майже астматичної, несподівано продовжила наче для себе…

— Цілу ніч невідомо де тинявся, повернувся попід ранок… Я вже спала, якщо чесно, мені давно байдуже до його нічних походеньок, хоча ще трохи переймаюся, чомусь постійно в таких випадках уявляю, як мені потелефонують на роботу вранці, холодним голосом запитають, чи такий-то, такий-то — мій чоловік, потім скажуть, що їм шкода, але є всі підстави вважати, що він мертвий, його вбили п’яні хулігани за десять гривень, товкли штахетами з цвяхами по голові, але він був п’яний, тож, можливо, сам був винуватцем конфлікту. Попросять прийти на опізнення… Або що… Після Бориса я майже впевнена, що так повинно закінчуватися все, узагалі все… Але він повертається, щоразу гидкіший і гидкіший… Сьогодні я чула виття якихось псів надворі й погано спала. Він увірвався десь о третій чи четвертій, напівроздягнений, із брудними руками — певно, десь падав. На мої запитання нічого не відповів, наче й не чув їх. Очі безтямно вирячив і наче щось згадував, потім почав метатися хатою, перекидаючи весь одяг у шафах. Я кричала, прохала, благала, але він не звертав на мене жодної уваги… Я кинулася до нього — він грубо відштовхнув. Вуса обвисли, щетина чотириденна, але занедбана, гидка, бомжівська. Останнім часом він так не опускався, дбав про себе, намагався бути презентабельним, особливо після того епізоду, коли його нажахали трохи… Щось шукав, але не міг знайти. Постійно бурмотів, повторюючи раз у раз якісь слова, ніби заклинання… Потім грубо виштовхав мене у двері й зачинився. Я грюкала, кричала — усе намарне… Він збожеволів. Це на нього геть не схоже. Він навіть п’яний таким не буває, а це щось…

Аня підійшла до столу з білим, приіржавілим чайничком, тримаючи його в руці за руків’я, обгорнуте пропаленим у кутику вафельним рушничком.

— Дякую. Дай мені таки горілки. І собі налий, ти ж маєш, я знаю… — продовжила Тома. — Я стільки часу це все тримала в собі, мені ж ні з ким поговорити… Але я далі не можу. Колись треба наважитися на якийсь учинок. Досить накопичувати помилки. Тільки я втомилася. Я страшенно втомилася…

Аня байдуже стенула плечима й вийшла до кімнати, певно, по горілку…

Марко розтулив, було, рота, щоб щось сказати, але ж що? Що він може їй запропонувати? Якусь банальщину, дурні співчуття, яких вона не потребує? Вона ж нічого не потребує. Вона куди сильніша за нього, стоїчніша та старша.

— Не переймайтеся так, воно вам ні до чого. Просто це паскудно — жити без ніг, без волі до пересування. Куди тебе закине черговим штормом, там і приростаєш, пускаєш коріння… Я вже нічого з цим не вдію…

— Як хочете, як хочеш… — Марко вже був готовий запропонувати їй переїхати до нього, але раптом урвав, засоромившись, згадавши Аню та її стан.

— Хочеш мене трахнути? — раптом втупилася вона в нього почервонілими від недосипання очима.

Але запитала тихо, так, щоб не почула Аня в сусідній кімнаті. Недопалок кинула просто на підлогу.

Марко знітився, відвів погляд убік, униз, націливши його якраз на тліючий згарок дорогого «Марльборо».

— Ну, що ж ти? Га? Адже б хотів трахати, я це знаю. Жінки такі речі відчувають одразу…

Вона вмовкла, бо ввійшла Аня з пляшкою та чарками.

— Ти що, не будеш? — здивувалася, майже обурилася Тома, помітивши, що чарки лише дві.

Аня заперечливо захитала головою. Відколи з’явилася Тома, дівчина промовила від сили три — чотири речення.

— Та що з тобою? Що з вами всіма?! — раптом вигукнула Тома й сама злякалася цього вибуху емоцій. — Перепрошую. Я просто втомилася…

Вона сьорбнула чаю та потяглася рукою до вже початої пляшки.

— Палена? — запитала в Ані, кліпаючи на неї.

Аня тільки стенула плечима, дивлячись у вікно. Марко делікатно відібрав із рук Томи пляшку, вона дозволила. Розлив. Тома струсонула головою, ніби відганяючи якусь думку чи то першу муху в сезоні… Відкинула волосся за вуха, і Марко прикипів поглядом до її великих потворних сережок…

Томина агресія зникла так само раптово, як і з’явилася. Вона задрижала всім тілом, стислася на кріслі…

— Щось холодно, — жалібно проказала.

— Увімкнути опалення? — холодно й неприсутньо запитала Аня.

Тома ствердно кивнула, проте без жодного наміру випровадити сестру. Коли та зникла за дверима, Тома вже якось розпачливо обернулася до Марка:

— Що ж мені робити?

Марко не знав. Він хотів би запропонувати якусь раду, але її чи то не було зовсім, чи він нічого не міг придумати.

— Може, кинеш чоловіка? — несміливо озвався.

Тома не відповіла, поринувши в себе. Вона тримала обома руками горня з чаєм, обертаючи його довкола осі, і задивлялася на дно. Поволі підносила до носа, робила великий гучний ковток і злегка всміхалася.

— То що, вип’ємо? — відчув потребу якось нагадати про себе Марко, піднявши келишок.

Тома отямилася, зиркнула на Марка, далі на кришталь, узяла чарку до рук, понюхала її вміст.

— Палена, — констатувала швидше для себе.

— За тебе, — пробурмотів Марко.

— За мене, — в унісон йому відізвалася Тома, — хай буде за мене, я цього потребую…

Вона знову здригнулася, ніби від раптового подуву вітру, й залпом вихилила горілку. Одразу ж запила чаєм.

— А що з нею? — запитала вона в Марка, скосивши погляд на кімнату.

— Здається, вагітна, — зітхнув він і запустив долоню у волосся.

— А-а-а, — якось байдуже протягла Тома, — ясно. Від тебе?

— Не знаю, напевно…

— Ну, так, — багатозначно сказала вона й знову сьорбнула…

Увійшла Аня.

— Зараз стане тепліше, — пообіцяла вона.

— Дякую, — відповіла Тома, — дякую, — для чогось повторила раз, — дякую, — ще раз, — дуже-дуже дякую…

Марко сидів ні в сих ні в тих. Хотілося піти, але щось стримувало, міцно притиснувши до стільця. Із вулиці знову долинав гамір. Якесь чуже, неспівмірне з їхнім, життя розвивалося, тривало, як звично, зовсім поруч, за якийсь крок. Чужі діти бавилися, билися, верещали, гукали тата чи маму; двоє чоловіків у робах пили пиво за столиком та розмовляли; поруч ще якісь жіночки, одна з яких із килимком і тріпачкою; на вході у двір чомусь стояв міліціянт в неприродно яскравій, майже святковій уніформі: буденне життя старого дворика. Обмежений і закостенілий світ, куці проблеми, надто далекі для героїв цієї повісті…

— Я, мабуть, піду, — раптом заквапилася Тома. — Мені здається, щось трапилося. Щось мусило трапитися. Щось щемить… Краще б це вже все було позаду, — зітхнула вона, підводячись.

Ніхто її не зупиняв.

— Я теж, — закашлявся раптом Марко, — я теж іду. Мені треба вийти…

Аня не зронила до нього й слова. Просто сіла та дивилася поперед себе. Їй було страшно самотності, що прийде за цим, порожнечі кімнати, звуків знадвору, чужих, безглуздих звуків, які створюють ілюзію життя, ілюзію того, що воно існує десь поза нею, десь поза цією кімнатою… І що тоді: притулятися до шибки кухні, відстежувати одноманітні рухи знайомих, сусідів, слідкувати за черговим етапом цих смішних драм, щоб переконати себе, що її випадок — не унікальний, а можливо, навіть ще смішніший і мізерніший, як їхні. Але вони не відчувають цього розпачу, цієї порожнечі. Вони шукають собі якесь заняття, заливаються горілкою, ідуть одне до одного й про щось триндять. А їй ні до кого йти, вона сама, геть сама…

Грюкнули двері, вона на мить прийшла до тями, відчула, як похололо всередині від усвідомлення того, що зроблено щось не так, що вона припустилася якоїсь помилки. Може, треба було втримати хоч когось із них — уже байдуже: його чи її, просто терпіти їхню присутність. Це менш нестерпно, ніж ненависний рок-н-рол згори, ніж тиша й цокотіння дзиґарів… Вона не пам’ятала, скільки минуло часу, доки отямилася: почула кроки поруч із дверима. Чужі кроки, хода людини, яка вперше в цій будівлі. Хтось наче шукав чиєсь помешкання. Анине серце прискорилося від непевного передчуття: чи не її квартиру намагається знайти незнайомець. Уся аж завмерла, болісно очікуючи, от він кашлянув, зробив крок убік, і їй стало зле, вона стислася, напружилася, подумки повертаючи людину зі сходів до своїх дверей.

І людина з-за дверей подалася на цей телекінез, повернулася й навіть тихо постукала.

Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?

На порозі — я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.

— Можна? — запитую я для годиться й, не чекаючи відповіді, рухаюся далі. — Ми багато що робимо для годиться, може, краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з’яви.

Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.

— Усе гаразд, це така нова мода — ходити в дранті, удавати бомжа… Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту й міряє людей за товщиною гаманця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка?

— Ні… — бурмоче Аня, спантеличена моїм спічем.

— А Марка в тебе, бачу, теж немає?

Вона стенає плечима.

— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.

— Він був тут, але пішов, — спромагається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.

— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги й думаючи, що не розумію цієї фрази та не вірю їй. Я ще не навчився вірити в смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш…

— Як? — мляво дивується вона, і я розумію, що їй байдуже.

Утім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:

— То що сталося? — майже грубо запитує вона в мене.

— Його вбили. Розстріляли. Дві черги в спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж в американських фільмах… — від спогаду мені стало зле, і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.

Вона навіть не вдає розпач чи жаль, утім, це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.

— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю…

Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недопалок на підлозі…

— Тут був ще хтось? — запитую в її спини.

— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів…

Я вже нічому не дивуюся.

— Я вагітна, — усе ще стоячи спиною до мене, випалює вона.

Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це…

— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку в халаті…

Із крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.

— Від мене? Чи від Марка?

Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені й сказати, що вона впевнена в тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, наближаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, уже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає…

— Мені потрібно в щось переодягтись, — кажу я.

Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, іде в кімнату, я — за нею. Уперто дивлюся поміж лопаток…

Марко наздоганяє Тому на вулиці:

— Куди ти?

— Не знаю, може, додому, він, певно, уже переказився й заснув. Я теж хочу спати, дика втома… Але не знаю…

Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції…

— Я би тобі не радив. Ходімо до мене… — нарешті насмілюється він.

— Слухай… Те, що я там сказала, вибач… Ти мене неправильно зрозумів, я не така… І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі…

Марко почервонів…

— Ні, справді, вибач, але я просто дуже втомлена та знервована. Це стрес, навіть шок… Ти тут не допоможеш… Ми надто мало знайомі. Я так не можу… Ще раз вибач.

— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати… А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно…

Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.

— Гаразд. У тебе кава є?

— Звичайно.

— Я просто посиджу в тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні принаймні. Мусиш це зрозуміти…

Марко погоджується, і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.

— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, що хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно, й тим паче, не обіцяю, що запам’ятаю. Та й думаю, це не так важливо…

Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.

— Що ж це? — дивується він. — Чого така пустка?

— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі… Ми ще опираємося. А вони, — вона показує пальцем на брудне обличчя хлопчака, що полохливо визирнуло з-за брами й одразу ж сховалося там, — вони ні, вони дозволяють себе страхати, навіть трохи люблять це. Генетичний мазохізм…

— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, уже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш, і тобі стане краще…

Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, убраних по-святковому. Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні; цих людей відрізняє один від одного лише зріст і конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.

— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо — так, щоб, крім Марка, ніхто не чув.

Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд із-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.

— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він уперту Тому на узбіччя й вона, хоча й неохоче, але кориться. Удавання бунту, причому п’яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.

Одразу за шерегою суворих польських будинків — якісь безнадійні похмурі «хрущовки», ціле поле низьких сіро-коричневих п’ятиповерхівок, однаково нещасних, неповноцінних… Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.

На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.

— Заходимо…

Темрява, різкий запах сечовиння й калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, який щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукати якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона в цьому під’їзді.

— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.

Той злякано озирається, мружиться…

— Я-я… — починає затинатися він… — так. Мені потрібен… Марко Миронович.

— Це я… — настає черга оторопіти від здивування Маркові.

— А-а-а… — не менш здивований чоловік не знає, із чого розпочати.

Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей, він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, відрекомендується, підготує плацдарм і нарешті пояснить, у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це й зрозумівши причину такого збентеження, Марко запропонував йому зайти до квартири.

Він підіймався сходами попереду, указуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома та якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.

— Прошу, заходьте…

Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла в кімнату, де гепнулась у фотель.

Марко тим часом придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.

— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.

Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов’яга в окулярах років сімдесяти — сімдесяти п’яти, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно…

— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович…

— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець…

— Мені також… Річ у тім, що ваш батько… Ваш батько помер…

І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. У нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально — упасти зараз, а він уже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким, звісно, був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства й кічухи… У голові гуло… Для одного дня все ж забагато. У пам’яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов’язаних із батьком, — як вони разом вудили рибу, ще в дитинстві, як грали в м’яча…

— Як це сталося? — його голосом хтось поставив банальне й обов’язкове, але несуттєве зараз питання.

Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися неґречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!

— Кажуть, що його застрелили. Убили. Сьогодні вночі… Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де в них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг із внучкою увидеться…

І нічого більше, все інше тане, тоне…

Треба б їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..

Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило — лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску й вони стрягли в горлі. Він скривився та напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча й намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось… Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це — приреченість, цього не подолати…

У грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.

— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.

Той продовжував стояти при вході, й Маркові довелося його злегка підштовхнути в спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася й щось бурмотіла.

Марко зняв із ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць усадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й десять хвилин тому. Але батька вже нема. З’явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову спливла в пам’яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скрекотіння жаб, цілі хори жаб, комарі та зелене плесо.

— Тат, можна скупатися?

— Тс, не можна, усю рибу перелякаєш.

— Я тихенько.

— Я кому сказав — ні!

Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища й слідкувати за поплавком. Він раз по раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.

— Дай мені свою вудку!

— Бери. Але справа не у вудці — у тобі…

Усе, ніколи більше вони не рибалитимуть разом. Розум відмовлявся це приймати та розуміти. Пам’ять, щоб не розбурхувати жаль, відганяла спогади про батька… Але сльози нарешті з’явилися, він несподівано відчув на вустах цей знайомий солоний присмак і… почав їх пити… Він злизував вологу зі щік і губів і жадібно ковтав, як спраглий у пустелі останні краплі рідини…

Хтось прийшов: Марко отямився від надривного дзеленчання дзвоника. Прилад аж почервонів від натуги…

— Хто? — боязко прохрипів він із-під дверей.

— Свої, відчиняй! — гукнув я.

Його злякані почервонілі очі, розгубленість у рухах рук, майже розпач. Він благально позирає на Аню, котра стоїть у мене за спиною, сподіваючись почути хоч щось, що мало би слугувати поясненням, виправданням… Але нема нічого. Констатація. Із цим неможливо змиритися, у такій ситуації немає природної поведінки. Усе, що б не відбувалося, це лише гра, це лише страх і розпач…

— Мені шкода, — бурмочу я… — він якось згадував про тебе…

Марко підводить погляд, у якому стоїть якесь невимовлене запитання. Очевидно, він досі сподівався, що йдеться про якийсь розіграш, що все це неправда, сон, що він щось переплутав або переплутав усе той дідуган із притулку… Але тепер до цієї серії помилок додаються ще й мої слова, і він уже не має сил опиратися правді, він пускає її у свій мозок, до нього нарешті приходить усвідомлення втрати… Він щось згадує — очі наповнюються муттю минулого — і раптом звідти бризкає рідина: щось схоже на сльози, але чомусь жовтуваті, а може, то мені лише здається…

Аня похнюплено підходить до нього, і він обіймає її, стрясаючись у риданнях… У коридор убігає заспана Тома, яка щойно прокинулася й ще нічого не розуміє, у дверях стоїть не менш знічений дід. Перш ніж пізнати мене, він довго й пильно дивиться мені в очі, потім оглядає мешти, куртку, яку мені люб’язно позичила Аня, штани. Підходить ближче…

— Щось сталося? — запитує Тома, кліпаючи то на Марка, то на мене, то на Аню.

Усі мовчать, похнюпивши голови… Марко прочиняє рот:

— У мене… вбили… — він умовкає, бо все ще не вірить, усе ще сумнівається…

— Кого вбили?.. — пошепки запитує Тома, ми швидше здогадуємося, що саме вона проказала за порухами її вуст, ніж чуємо…

Приїздить великим бусиком Васько. Загальмований Марко відчиняє йому двері, вітається за руку, пропускає за спину, немов давнього знайомого, й уважно, якось аж надакуратно причиняє дверцята. Окуляри Васька зблискують напроти вікна, він бере мене під руку, відводить набік, щось шепоче про те, що міг би відвезти з собою мене, Марка й ще кількох чоловік, але в бусику тільки вісім місць, наголошує він. Я обводжу поглядом кімнату й чомусь перераховую всіх: я — один, Марко — два, Тома — три, Аня — чотири, дід — п’ять, Васько — шість. Мені й на гадку не спадає, що хтось може мати інші плани, що смерть Маркового тата для жінок — чужа та байдужа, що навіть мені вже все одно, і я міг би спокійно зостатися, бо тілові Мирона моя шана не потрібна, так я гадав тоді, так я гадаю й зараз, але чомусь, навіть не спитавшись нічиєї згоди, я майже силоміць загнав їх у бусик, і вони не сміли пручатися, замкнені, знічені, збуджені та водночас притуплені, загальмовані, вони мовчки корилися, згинаючи голову й горблячись, одне по одному лізли в бусик, Тома сіла біля вікна й одразу ж втупилася в його проріз, поруч із нею гепнувся напівпритомний Марко, який, схоже, уперто міркував про те, як йому слід зараз повестися, яку модель поведінки обрати… Дідові довелося подати руку, щоб підсадити немічне тіло, його підборіддя тремтіло, судини, які проступали крізь надтонку шкіру обличчя, набрякли… Нарешті Аня, вона озирається на мене, потім зиркає на Марка, але одразу ображено відвертається від нього, бо він весь поглинутий власними думками й нікого не помічає…

Бути стає важче, ніж не бути. Усе тіло якесь аж зайве, воно муляє душу зовні чи навпаки: опіки душі при терті до внутрішньої поверхні тіла ранять… Бусик харчить, заводиться з другої спроби, рушає. Васько відчиняє дверцята, висовує свої окуляри назовні, вихиляється, щоб побачити, що там позад нього, ще кілька маневрів, нарешті виїхали з двору. Прищаві пацани вороже зиркають на нас із-під густих брів, ще густіших на фоні лисих черепів, і недбало спльовують після кожної затяжки дешевої сигарети. Ще кілька хвилин — і місто позаду. Якщо озирнутися, видно безкінечні масивні стіни панельних кварталів, телевежу, що здіймається над усім цим фалічним символом майже до хмар…

Марко мріє про втечу від себе, про пожирання часу, він хоче, щоб швидше настало завтра, позавтра, щоб хтось ножицями монтажу вирізав із його життя сьогодні та все, що з цим сьогодні пов’язане. Нікому, це треба перетерпіти… Він уже не вірить у настання майбутнього, він хоче й не може уявити собі того, що станеться за кілька хвилин, коли вони прибудуть на місце… Щільно зачинені двері майбутнього, і жодної шпарки у них. Васько флегматично кермує, у його окулярах, як і на лобовому склі бусика, відбиваються перекинуті догори ногами голі дерева та небо в прогалинах гілля, і туман, що сидить у заглибинах рельєфу при дорозі в очікуванні вечора… Якісь люди з сапками на клаптиках городів, зігнуті навпіл, усе якесь малокрівне, астматичне… Огортає жаль, коли дивишся на ці неоковирні будівлі, тонкі труби, бруд, потрісканість… Васько різко звертає, побачивши вибоїну; усіх підкидає, від несподіванки падаємо одне на одного; на якусь мить затягнуті плівкою очі спалахують, звертають увагу на інших… Але…

Раптово починаються гори, земля стає дибки. Димка у верхівках ялиць та сосен при шпилях… Дорога тягнеться вгору, бусик затихає, майже спиняється, здається, він навіть починає відкочуватися назад, але Васько вправним рухом перемикає передачу на нижчу, й автобус натужно вгризається в полотно дороги, поволі повзучи догори… Довкола блідо-зелені високі сосни, крізь відчинене біля водія вікно в салон вривається різкий, але приємний запах хвої… Аж не віриться, що ми їдемо в гості до трупа… Я намагаюся згадати обличчя Мирона, але нічого не виходить. Образ блідий, розпливчатий, крізь короткі білі смуги на асфальті посередині дороги бачу хіба його очі, вони найяскравіші, сумні, карі очі, такі гарячі й водночас крижані, холодні, глибокі, як бездонне озеро в горах… І більше нічого. За кілька місяців ніхто вже не зможе згадати його без фотографії, навіть син, особливо син, бо він уже намагається забути батька… Тисне вказівними пальцями на скроні — стирає, хапається за пасма волосся — от-от висмикне з корінням, але ні — це лише марнотний театр перед собою. Йому не позбутися тіні батька, якого зрадив… Йому не позбутися себе, своєї безвинної вини…

Довкола — лиш ліс, час від часу повз нас прошмигує зустрічне або супутнє авто, Тома щось каже у вухо Маркові, він слабко всміхається, Аня ревниво пантрує за обома… Дорога різко завертає, у кущах над розламаною зупинкою бачимо напис «УРО Т», приїхали…

Подаю руку дідові, потім Ані, услід за нею зістрибує Марко й допомагає злізти Томі. На подвір’ї кільканадцять міліціонерів, пес із настовбурченими вухами, висолопивши язика, натягує повідок і гавкає на нас. Один із цих типів у блакитній уніформі наближається, собака метається на прив’язі, бризкаючи слиною…

Із бусика виходить Васько й іде навперейми міліціянтові. Притримуючи офіцера за лікоть, відводить його набік і щось пояснює. Чоловік у формі недовірливо слухає, підозріло зиркаючи в наш бік. Хмари розступаються, і стає сонячно-сонячно. Усі мружаться. У вікнах центрального корпусу — зморшкуваті беззубі обличчя. Їх усіх зачинили, на дверях — озброєна охорона. Якийсь хлопчина заціпеніло ввіп’явся пальцями в автомат, інший чухає свіжострижений газон власного черепа…

— Ходімо, — каже нам Васько. — Але швидше.

Крокуємо алеєю: розбитими плитами, порослими травою. На плечах і спинах відчуваємо погляди — захованих у хащах міліціянтів і старих, що пантрують і за нами, і одне за одним. У повітрі — відчуття напруги. Хочеться озирнутися, але знаємо, що не можна, потрібно притримуватися якогось неоголошеного правила: ми вдаємо, що не відчуваємо цих поглядів. Марко угнув голову в плечі, зігнувся, на нього аж шкода дивитися. Він іде наче під прицілом, здається, от-от має прогриміти постріл і він замертво впаде… Проте нічого не відбувається, і це гнітить його навіть дужче, ніж якби хтось справді поцілив у нього. При вході в штаб ще два озброєних автоматами солдатики внутрішніх військ. Камуфляжні форми завеликі на цих хлопчаків: смішно віддуваються рукави й штанки, настовбурчився живіт. Я дивлюся на їхні автомати та думаю, що варто комусь із них не витримати психологічного навантаження, зірватися — і він легко може прошити чергою нас усіх… Смерть зовсім поруч, за який крок, смерть така ж реальна, як і тіло в штабі, як і потріскані плити під ногами… Залізна смерть у масці блідого пуху над губами, блідо-червоних прищів на чолі та щоках… Марко дивиться на ці прищі, уявляє собі цих хлопчаків перед люстерком, як вони чавлять свою шкіру, тиснучи гній пальцями, і раптом згадує, як робив це колись сам або як це робила Аня в його квартирі перед трюмо, коли він найдужче її ненавидів… Але все це не має жодного значення, усе це зайве та недоречне, проте що може бути доречного за таких обставин, які думки вважати правильними й гідними? — Марко розгублено озирається через Томине плече на мене, шукаючи якоїсь поради: в очах його біль і майже розпач. Зараз — ще кілька кроків сходами догори, повз щепки розтрощених дверей, лінолеумом, мимохідь увімкнених комп’ютерів, шаф із дбайливо поскладаними документами — і все вирішиться для нього само собою. Там, наприкінці, у глухому куті на двох табуретках стоїть труна…

Дешева вбога труна жовтого дерева з багатьма сучками. Свіжолакована — у затхлому повітрі отруйні випари, від яких пече в носі. Марко нажахано спиняється на порозі. Він ще відмовляється впускати це в себе — цю голу кімнату без жодного вмеблювання, цю кров на стіні, ці роздовбані кулями цеглини, цю голу огидну правду. Тіло прикрите простирадлом — із головою. На ще одній табуретці поруч із труною сидить черговий солдатик і байдуже курить. Він тримає коротенький недопалок двома пальцями майже при губах і жадібно вдихає дим. У нього немає очей: просто дві цятки під бровами по обидва боки носа… Маркове лице кривиться, я відчуваю, як він із останніх сил опирається потокові сліз, як вони накопичуються перед цією греблею свідомості, нарешті долають її та спадають назовні водоспадом вологи… Він підходить до розстріляної стіни, тулиться до неї обличчям і стрясається в напівістеричному риданні. Тиша, крізь яку виразно чути схлипування. Солдатик жбурляє свого недопалка на підлогу, встає та поволі йде. Проходячи повз Марка, який продовжує схлипувати, недовірливо зиркає на нього, невдоволено хитає головою та зникає зовсім. Але присутність цих людей із автоматами відчувається й надалі, від неї, як і відпотрощених кулями стін, уже нікуди подітися. Погляд прикипає до плями крові, його крові… Я підходжу (не можу й собі пояснити, навіщо це роблю) до труни, різко відгортаю простирадло й гидливо відстрибую на крок… Усі стоять заціпенілі, зсутулені й дивляться на цей жах широко розплющеними очима: якесь наче здуте — як луснута кулька — тіло Мирона в подертому піджаку, сіре, без кровинки, обличчя, череп місцями обстрижений — довкола дірок від куль. І з одної з цих чорних зяючих проваль вилазять, звиваючись, хробаки. Маленькі білі черви. Їх багато. Рана просто кишить ними, цими потворними гидкими створіннями, вони мерзенно рухаються, якісь такі кругленькі та вгодовані…

Відчуваю, що мене верне. Томі теж стає зле, і вона, відвернувшись, кілька разів зригує. Аня вирячається на черв’яків і незворушно стоїть на місці. Дід, який якогось дідька поперся за нами, погано бачить і тому не розуміє нічого. Марко, відчувши, що щось негаразд, перестає ридати, обертається… Робить крок, потім другий назустріч батьковому тілу… Наче намагаючись щось заперечити, хитає головою: раз, другий. Долоні стискаються в кулаки…

Учасно з’являється Васько, який підбігає до труни та засмикує простирадло…

Тепер усе майже гаразд — можна навіть спробувати переконати себе в тому, що те, що ми щойно бачили, — нормально або, якщо й ненормально, то насправді його немає, від утоми ми перебільшили, то лише гра уяви, а не справжні черви…

Сморід лаку, яким гробар недбало змастив дошки труни, перекриває інший запах — запах смерті, запах гниття й розкладання. Запах жаху… Марко заламує руки, до нього підходить Тома та щось шепоче. Шукаю очима Аню — перекошені вуста, лівий кутик губів опущений додолу, погляд мутний, нестямний… Вона — от хто справді не відчуває майже нічого — спокійна до смерті, перейнята собою… Вона озирається, і я не встигаю відвести погляд; вона перехоплює його й значуще киває головою: знає, що я знаю. Підходить:

— Слухай, а де ми будемо спати?

Я стенаю плечима, проте запитання справді доречне. В офісі можна помістити двох людей, а от ще трьом доведеться шукати прихистку. Я роззираюся в пошуках Васька: є люди, котрі мають чітке, конкретне мислення, і він належить саме до них. Жодна метафізика їх не обходить, вони не переймаються світоглядними проблемами, не терзаються пошуками глибинного сенсу, спокійно ставляться до смерті, але в той же час вони логічні й управні у вирішенні побутових проблем…

Навіть присутність смерті не може примусити нас забути про речі дріб’язкові чи щоденні, навпаки — схололе тіло якнайшвидше апелює до рутинних клопотів: необхідно домовитися про місце на цвинтарі, купити труну, замовити вінок тощо… Дивлячись на Васька, я раптом зрозумів, що голодний. Подумав, що це, певно, ознака остаточного цинізму, але подумав якось мляво, байдуже… Я не їв уже кільканадцять годин, і в шлунку щось клекотіло та посмоктувало… Раптом згадав черв’яків із голови Мирона, чорну діру, якої просто не може бути в черепі, хіба що то кров, яка запеклася; контрастно чорне провалля на фоні легкої сивини. Його рідке коротке волосся, схоже на щетину, і ця дірка, а довкола неї біла-біла знекровлена шкіра (у цій сірятині всі стають такими безколірними, але в мертвотності таки є своя барва — радше зеленувата)… Я подивився на простирадло, із-під якого проступали контури тіла: ніс, рельєф чола… А довкола все неозначено, напнуто, як вітрило… Хтось поволі ходить у сусідній кімнаті — натужно скриплять дошки підлоги; десь цокотить годинник; чиєсь шепотіння на фоні абсолютної тиші гучне, контрастне, аж до болю у вухах… Секундна стрілка важко зсувається з місця, завмирає — пауза в часі, подих вічності… Навідуються — не лише до мене, до всіх, хто є тут: я бачу це в зіщулених зіницях — думки про безчасся, про те, що на табуретках поруч із нами — провалля нічогості, яке наблизилося до кожного на небезпечно близьку віддаль, увірвалося у свідомість, поскубало шкіру, увійшло в мозок… Це безглуздо, це незрозуміло для нас, непояснювано, і саме тому може статися з кожним, таки станеться з кожним, але може статися будь-коли, будь-якої миті, хай зараз, світ довкола — сама крихкість і непевність…

Підходжу до Васька та шепочу йому:

— Слухай, треба якось залагодити справу з нічлігом…

Він, розуміючи, хитає головою, дивлячись у бік тіла… Про дірки в голові та червів мовчимо, це, як і все межове, — наразі табу…

— Щось придумаємо. В офісі можуть заночувати двоє, а решту впхаємо десь у притулку до старих… Перетерпиться, крім того, думаю, хтось міг би залишитися тут на ніч…

— Лише не я, я й так майже не спав… Потім, здалося би поїсти…

— Ну, тут теж тільки одна рада — знайома тобі їдальня…

— Ясно, — кажу я і зиркаю на Аню з Томою: як то це сподобається їм?

Аня заклякає на порозі, і я змушений легко її підштовхнути долонею в спину. Торкаюся пальцями заглибини між лопатками, де хребет, вона по-котячи вигинається, благально озирається:

— Ми що, будемо їсти тут?

— А що вдієш? — кажу я.

Дзенькіт десятків ложок, що вдаряються об миски, сьорбання, гуркіт стільців, які відсуваються, хрипкі потворні голоси, запах відмирання, передсмертні пейзажі. Не для вразливих.

— Мене зараз знудить! — скаржиться Аня. — Здається, це токсикоз.

Я стенаю плечима. Якби не втома, я, може б, співчував їй, переймався її станом, а так — повна атрофація відчуттів… У темному кутку, на стільці з обдертою обшивкою, сидить ще один солдат — та ж абсолютно безглузда тут маскувальна форма, автомат Калашникова на колінах, войовничий берет і штучні, ніби іграшкові, зіниці, які я бачу крізь темряву на дуже великій віддалі. У цьому є щось протиприродне, так не мало би бути… Але байдуже. Вільного столика немає, ми мусимо сидіти окремо одне від одного, підсівши до дідів і бабусь… Аня дивиться вже благально. Я лише зводжу догори брови. Вона кривиться та відвертається.

І знову ця атмосфера задухи та помиїв, сечовини й блювотиння, паркінсони й альцгеймери, альцгеймери й паркінсони. Тремтячі: руки, пальці, підборіддя, губи, брови… Тик… Лисі повіки, більма на очах… Вони вдивляються кудись, куди наші погляди зазирнути вже не в силах…

Жадібно жую хліб, ковтаю великі шматки, давлюся. Єдина мета: якнайшвидше набити шлунок і заснути, бодай трохи поспати. Очі злипаються, обертаюся до Ані, як вона? Ніби незле, освоїлася, намагається догукатися до якоїсь бабці-паркінсонихи, та аж дужче розкрила рота, щоб почути, заклала вухо долонею, скрутивши її трубкою, ніби слуховий апарат. Де там. Їх зраджує все, вони — уже майже не вони в цій резервації минулого, у цьому пункті прийому зношених тіл… Бабця усміхається, показує Ані свою перуку, оголюючи яйцеподібний череп… Щось це мені нагадує: фотокартки в книгах про Другу світову війну: Аушвіц. Усе повторюється. Методи інші. Гуманніші. Людянізм із капіталістичним обличчям, — раптом озивається до мене Альцгеймер, який щойно сходив під себе: бачу як швидко збільшується калюжа біля його правої штанки: росте, видовжується, маленьке озерце, утім, доволі смердюче… А мої щелепи в цей час мужньо жують гумові макарони: головне — напхатися по зав’язку, наступного разу годуватимуть не скоро…

Поки ми їли, хтось прибрав із небіжчика простирадло… Тепер можна спокійно зазирати в обличчя смерті. Гачкуватий ніс, запалі очі… Через освітлення вони здаються якимись інакшими — довшими, ширшими, повіки наче не щільно причинені, й здається, що крізь їхнє забрало небіжчик усе ще може спостерігати за нашими смішними сновиганнями довкола нього; раптом пригадую, що ще жодного разу не бачив його із заплющеними очима. Та й як це могло статися? Наші стосунки ніколи не відзначалися особливою довірливістю, найінтимніший момент — у його автомобілі, коли він говорив про Марка, а все інше — якісь незначні делікатні зауваження. Інколи він цікавився моїми особистими справами, але з настільки неприсутнім виразом обличчя, що нічого іншого, як банальне кількаслів’я у відповідь, говорити не випадало. Утім, він пам’ятав про тебе все, яке б мале місце в його житті ти не займав, — уроджена шляхетність і витренувана до безпомильності пам’ять, що працювала за своїми, незрозумілими звичайній людині, законами. У цьому, здається, і полягала його геніальність — у структурі мозку, у звертанні уваги на кожну дрібницю, яка його оточує. Певно, це жахливо — жити, нічого не забуваючи. Кожна недоречність, кожна помилка займають у тобі стільки ж місця, як і все приємне, що траплялося з тобою чи іншими, і все це водночас, і скрізь, і вовіки віків. Амінь. Збожеволіти можна. А він не божеволів. Просто ніс це з собою. Тому, певно, й мав дедалі втомленіший вигляд. Жодних записників, а знав напам’ять усі наші дні народження, про які чув лиш раз, улюблені напої та страви (замовляв їх сам), імена дружин, колір їхнього волосся та діагнози дітей; а ще в його голові знаходилося місце для безлічі телефонних номерів, найнезначніших фраз, що він їх міг відтворити за рік чи два, коли їх уже не пам’ятав навіть той, хто промовив; не міг забути жодної своєї обіцянки й тому змушений був їх виконувати, але й про виконане він пам’ятав надто добре… А ще він, напевно, пам’ятав усі нічні кошмари, кожного персонажа прочитаних книжок, шкільних учителів і вчительок, колір своїх перших штанців, колег по групі в дитсадку… Він зберігав у міжнейронному просторі імена всіх працівників заводу, що їх особисто приймав на роботу, паспортні дані, телефони, адреси, факти біографії, освіта, несть інформації… Жах!!! Яким важким здавався цей пласт, якою нестерпною ноша. І як байдуже йому було до кожного з них, із нас, наші обличчя, викарбувані в його мізках, були для нього ніби й різними, але рівноцінними; ніхто його не приваблював, ні до кого він не відчував бодай чогось схожого на любов. Дружини? Їх він, очевидно, просто теж приймав на роботу, попередньо відібравши, провівши певне тестування… Але ні, не може все бути настільки раціоналізованим, комп’ютеризованим і тому — парадокс — абсурдним. Щось у цих файлах пам’яті мусило давати збої, якась незбагненна туга гризла його, робила понурим. Невловиме та непояснюване відчуття самотности примушувало вдаватися до нелогічних кроків…

Раптом я згадав про хробаків і миттєво перевів погляд на дірку в черепі: чорна пляма на вилисілій кругом шкірі й… нічого. Мороз по крижах…

— І ніяких черв’яків… Здалося… — пробурмотів я вголос.

— Колективна галюцинація… — так само пошепки проказав Марко, що стояв спиною до мене в іншій частині кімнати, зовсім поруч із труною, але я почув його, і він почув мене, бо інакше би він не сказав того, що сказав, і аж прошепотівши свої слова, він обернувся, щоб подивитися, який ефект вони матимуть, якщо взагалі матимуть…

— Тут був судмедексперт, мене попросили вийти, а коли я зайшов, не було вже нікого… Ось… — немов вибачаючись, прошепотів потрісканими вустами Марко.

Смерть близьких (як і їхня хвороба) завжди приносить відчуття провини — ми ж бо живі (здорові). Ми ще є, а це якась фікція, обман, помилка… А ще вина перед собою та спогадом про мертвого про недоказане, недороблене, недовідчуте, недо, недо…

— Мені якось казали, що не можна залишати мертвих самих, поряд із тілом мусить бути бодай одна людина… — вкусив він себе за губу, очевидно, не вперше, бо вона вже мала чорнуватий колір… — Постійно мусить бути. А мене повели їсти, туди, у ту гидку їдальню, підійшов цей чоловік в окулярах… Я думав, що експерт буде довго, мені так сказав той чоловік, а я не опирався, він був такий наполегливий, а я лінивий… Потім там, коли їв, коли не міг їсти, бо гидко, раптом захвилювався, не міг навіть задля пристойності залишатися й пішов сюди, ледь не заблукав, бо не запам’ятав усіх цих переходів, а мене вже ніхто не вів назад, і я спочатку швидко йшов, а потім біг, ніби це дуже важливо, я відчував так, ніби дуже-дуже важливо, хоча тепер не знаю… Просто мені постійно згадувалися ці слова, що мер…, тобто тіл…, не можу так про нього, про тата… Але ці слова, вони гули в голові, а я не пам’ятаю навіть, хто їх сказав. Мабуть вона, Сандра, Саша… Хтось би її повідомив, я не знаю, де вона… Бідна Саша… От… А коли я прийшов — нікого не було. Порожнеча й він, але вже без простирадла. Мені інколи стає так байдуже, ти собі навіть не уявляєш. А інколи так шкода, що сльози… — він, наче намагаючись продемонструвати, шморгнув, очі зволожилися. — Сльози. Ну, так. Шкода себе, але ж думаю про нього, згадую його… Нічого ж не пам’ятаю. Зовсім нічого, одні й ті ж епізоди. Навіть пам’ять зраджує… І це тіло, це ж не він, воно чуже, розумієш, воно не його. Його підмінили, його взагалі, певно, ніколи не існувало. Були лише якісь люди, що грали його, а це один із тих акторів, актор-невдаха… Ніби лялька. Так хочеться взяти до рук його руку й щось із нею робити, якось переставляти, кидати…

Марко раптом умовк: у коридорі стало чути чиєсь шаркання, і в дверях з’явився солдатик внутрішніх військ, цього разу інший, але не менш жалюгідний і безособовий: розчавлені прищики довкола рота й на скронях, злякані очі, темний пушок над губами, безглузда коротка стрижка з прогалинами… Він, шаркаючи своїми завеликими черевиками по лінолеуму, поволі бреде до «своєї» табуретки — поруч із труною, і розмови припиняються, і все, і по всьому…

Усе, що трапилося далі (а чи трапилося? чи не відбувалося протягом усього цього — і не лише цього — часу, якась карколомна містифікація або вистава, коли задля того, щоб одурити мене, витрачено мільярдні суми на повсякчасну зміну декорацій, платню акторам, сценаристам і режисерам; і все це — навіщо ж? — лише з однією метою: переконати мене в тому, що світ існує, що він дійсний, і що він — це те, що я бачу… А насправді ж за ширмами стін, землі та неба — лише порожнеча нічогості!!! Й актори теж несправжні, вони пробуксовують, і з того я роблю висновок, що це лише зображення, відеофікції, чергова омана моєї свідомості…), я сприймав у притупленому стані напівсну. Фіксував події словами, але, коли вже було по всьому, я соромився обговорювати ті події з будь-ким, особливо з іншими свідками цього жахіття, бо не був певен, що будь-що з баченого не наснилося мені… Й інші теж мовчали та мовчать, відводячи очі. Певно, відчувають той самий сором, що й я. І нехай…

Замилування тілом мертвого… Некрофільська естетика… «Дивись на нього, дивись щосили, бо завтра його вже не буде…» — шепоче хтось (Маркові? мені?). «Запам’ятайте його! Поки не пізно!..» — нав’язливо свистить той же голос (чий?). Це була жінка, але я не пам’ятаю її обличчя (Тома? Аня? чи котрась із старушенцій, що вони, щойно стемніло, окупували офіс, і їхні м’яті обличчя то тут, то там шамотіли, йойкали і завивали?), натомість пам’ятаю своє роздратування: смикнув плечем Марко, навіщо пам’ятати труп? Живі прагнуть якнайшвидше забути про смерть, забутися…

Ніч, свічки, віск із яких падає на долоню, на мить приводячи до тями, фокусуючи думки та погляд: біля узголів’я тіла — священик, який щось також шепоче: уста всіх присутніх ворушаться…

Потім очі злипаються… Звідкілясь зринає Васько, ставить свою долоню на плече, щось запитує та, не дочекавшись відповіді, кудись веде… Кімната, сморід, троє дідуганів, що ріжуться в доміно, усі троє однаково коротко стрижені, і єдине, що бачу кілька хвилин, — це їхні лискучі сиві потилиці…

Потім ранок судного дня. Ритуали, зміст яких збагнути годі, якісь слова, розуміння чи нерозуміння, чужі обличчя, що тасуються перед моїм незгірш карт. Здається, що щось суттєве відбулося за моєї відсутності в стосунках усіх інших учасників цієї драми. Багатозначні погляди, торкання рук, Тома невідступно слідує за Марком, Аня стежить за ними звіддалік, але яке мені до того діло? — я вже ні до кого не маю жалю… Віко труни опускають, якісь люди, що проголошували пафосні промови, беруть цей паралелепіпед у руки й, похитуючись, несуть. Хтось невідомий намагається підсобити, але лише зміщує центр ваги й уся система хилиться, от-от упаде. Ні, встояли…

— Нічого… Нічого не можу згадати… — підходить до мене весь змарнілий від марних намагань Марко. — Він ніби зник із мене, розумієш, усе стерто. Не зосталося навіть голосу…

Я хитаю головою — так-так, зрозуміло, це буває, це просто від нервової перенапруги, а потім минеться, а не минеться, ну, то й сіроман, із цим можна жити, я нічого не знаю та не хочу знати, утомився думати…

Виходимо надвір. Сонце. Яскраве, сліпуче весняне сонце. Запаморочливо-різке ранкове повітря б’є в ніздрі запахом пробудження, запахом народження, запахом життя… Він, цей запах, долає трупний сморід, долає це розкладання довкола, цих покинутих партбосів і люмпенів, і просто нещасних старих, паркінсонів й альцгеймерів… Навіть сечовиння починає пахнути інакше — природніше та свіжіше… Вони йдуть, найперший зліва, вусань у довгому чорному плащі, раз по раз хустинкою стирає піт з чола. Стає все тепліше, щебечуть пташки, а ми несемо труп. Марко обертається й із німим благанням дивиться на мене. Праворуч від нього Аня, ліворуч — Тома. Гарем. Про мене забули — і нехай. Так краще. Хтось наводить на мене об’єктив відеокамери — журналісти: оператор усміхається, але я затуляюся долонею — забирайтеся! Дайте мені спокій! Довкола повно людей, які чомусь супроводжують наш сумний кортеж, — тут майже всі старі з притулку, довкола котрих солдатики з внутрішніх військ, а ще міліціянти з псом і білий лімузин із затемненими вікнами поволі котить свої колеса багнистою трасою…

— Що це? — запитую у Васька. — Вони на похорон? Усі до нього? Їх хтось зігнав?

— Частково… — сумно всміхається Марко… — Зігнати-то зігнали… Але от не на похорон. Їх женуть на дільницю. Вона на цвинтарі, в одному із підсобних приміщень…

— Голосуй за смерть! Номер один у наших виборчих бюлетенях! — чую чийсь насмішкуватий голос, але в нього немає носія.

На мить мені здалося, що то озвався з могили Мирон Павлович… І якби навіть так, я б не здивувався. Це не найбільше жахіття з тих, що я спізнав тут…

Вулиця вузька й дуже брудна, багно просто квакає, чіпляється за ноги, наче збитий додолу супротивник у бійці. Вервечка людей поволі тягнеться догори. Із одного боку вулиці — якісь хатки. Убогі, утиснуті в землю, дерев’яні хатки. Із димарів тягнеться цівка диму, червоні присьби, землисті, непроникні від нужди обличчя… І раптом — крізь усю цю статику жаху — крик дитинчати, надривний і розпачливий! Дитя із якоїсь із цих хат аж заходиться, так реве, немов прочуваючи близьку смерть. І цей плач розриває тишу, аж нишкнуть пташки, а хмарка затуляє сонце, і спиняється лімузин, наштовхнувшись на чиїсь спини… Раптом починають гавкати пси — заливчасто, гучно, і дитина вмовкає, її голос губиться в цьому гаморі… Труни вже не видно, вона подалася кудись уперед, не бачу ні Марка, ні Ані, ні Томи. Тільки жах, тільки вицвілі очі… Якась згорблена жінка вивішує на мотузках, що висять посеред двору, білизну: сіру-сіру… Я, помітивши на стіні будинку якийсь трафарет, наближаюся до тину, щоб краще роздивитися ту табличку.

ВУЛИЦЯ…В’ЯЗНІВ

— Палітічєскіх… — пояснює мені жовтуватий (і волосся, і борода, і лице, і навіть очі цього кольору) дідуган, убраний у так само жовті кальсони. — Тут раньше била уліца 26-ті бакінскіх камісаров. А украінскіє националісти сразу же єйо пєрєімєновалі, ізвінітє… — і він, підштовхуваний у спину дулом Калашникова в руках солдатика, понуро бреде далі — на цвинтар.

Коли колона проходить, на землі залишаються лежати тіла розтоптаних дідів і бабуль із висолопленими язиками та виряченими очима, їх не підбирають.

Я, обходячи цих бідолах, іду навздогін основному пелетону. Хоча треба б навпаки — тікати донизу.

Тепер по обидва боки дороги — сади, десятки дерев, що з їхніх тисячоруких гілок вибиваються перші пелюстки листя. Бліда непевна зелень. Сіра трава долом.

Нарешті цвинтар. Він наче в яру. Старі камінні хрести, і хащі, і дерева. Усі надгробки злегка похилені, наче від сумніву, наче від бажання зникнути зовсім… Церква, на сріблястих банях якої виграють сонячні промені… Кілька обідраних державних прапорців на подвір’ї лепечуть на вітрі, як немовлята.

Усі розгублено спиняються.

Солдатики внутрішніх військ не знають, що діяти, пес міліціянтів гарчить і скалить зуби. Труну кладуть просто на землю, за кілька метрів від входу до дерев’яної, зі зрубів церквиці. Люди в плащах мають намір влаштувати тут щось на кшталт мітингу чи маніфестації. Захопили з собою все необхідне: табуретки, із яких можна організувати щось, що замінюватиме трибуну, прапор, гучномовець. Але апарат не працює, він спотворює голоси, й один із політиків нервово його жбурляє в натовп. Тут же, за кількадесят метрів, утворюється інша тусовка, що планує вже свою маніфестацію. Люди нічого не розуміють: де «свої», а де «чужі», і просто собі ходять довкола церковиці. Священик віддано стоїть біля тіла, відганяючи від нього представників обох груп. «Геть! Геть, нечиста сило!» — пафосно згукує він, б’ючи свистким прутиком по руках, які тягнуться до труни…

Нарешті процесія рушає далі — поміж могил, поверх могил, кістками минулих поколінь… Торішнім опалим листям, під свіжим сонцем, що стрягне в гілках… Думка підганяє кроки, що в’язнуть у високій сухій ламкій траві, яка схожа на погано зачесане волосся: швидше! Швидше! Швидше!!!

Он воно: яма без дна. Сонячні промені провалюються в землю, і звідти долинає шкварчання… Навпроти мене та Марка з’являється — я впізнаю його! — жирний, із набряклими щоками й велетенськими долонями, які складає в замок на животі, губернатор. Десь поруч, у натовпі, Шура, який чомусь зголив свої вусики й замінив вставні золоті зуби на справжні.

Промова губернатора, рівно п’ять хвилин — графік. Люди в плащах поволі відступають, ховаючись поміж хрестів, рятуються втечею… Але їх упіймають і там — я спиною відчуваю, як спітнілі засапані обличчя опозиціонерів наштовхуються на люфи автоматів Калашникова, що їх міцно стискають безжальні пальці солдатиків внутрішніх військ… Але я не озираюся, бо серед упійманих і побитих — Васько, розбиті окуляри якого перекосилися на розбитому переніссі, із ніздрі стікає цівка чорної крові, а очі дивляться кудись крізь гілля, із дна яру вгору, на сонце, велика жовтава пляма якого — єдине, що він зараз може розрізняти…

Тупий біль у голові, стукіт крові в скронях, крячання ворон, вогкість яру, клекотіння чогось незвіданого на дні бездонної ями, похитування крон дерев, легкий прохолодний вітерець, що ще?..

Кудись нараз зникли всі альцгеймери та паркінсони, а разом із ними віддалилися солдати внутрішніх військ: задкуючи, немов на плівці, яку відмотують у зворотному напрямку. Так само смішно — задом наперед — ушивається губернатор: роблена усмішка, лише на мить, щоб не «передати куті меду», адже ж похорон, сумно, стримано, хоча йому чого сумувати? — його плани збуваються, його кандидат (по праву руку, поруч із Шурою) приречений на перемогу, он на вицвілих від часу могилах — листочки бюлетенів, випадково випущені котримось із старих; усі папірці вже позначено й помічено — перемога гарантована…

Частина 21

Може, якби я прочитав це раніше, то інакше б сприймав усі наступні події. Але історія не знає умовного способу. Ми з Віктором заледве дісталися одного з корпусів. Трусилися руки та ноги. Майже нічого не помічав навколо. Хотів швидше просто лягти й заснути. У великому порожньому залі з бетонною підлогою було багато людей. Упізнав Марка (він мене ні), Аню. Ми сиділи на розкладних стільцях, а Васько засідав перед нами за столом. На тому столі був графин із водою та ребриста склянка. У якийсь момент я не витримав і підійшов до нього — попити. На стіні ззаду висів портрет Мирона — із чорною смужкою.

Васько щось довго говорив. Був ще якийсь чиновник. Ішлося про заповіт Мирона. Багато нюансів із приводу будинку, благодійних фондів і таке інше. Багато незнайомих прізвищ, розпорядників. Маркові дісталися акції заводу. Васько казав про спробу захопити завод. Що на боці загарбників були внутрішні війська зі зброєю. Що одну атаку вранці відбили, але буде наступна.

Чиновник взяв слово й розповів про час, який має минути на оскарження. І що він не може нічим допомогти.

Потім вийшов чоловік, що представився активістом із заводу. Сказав, що основна мета загарбників — згорнути виробництво. І таким чином завоювати ринок. Васько звернувся до Марка. Той із місця відповів, що поки не знає, що сказати. Що йому потрібен час. Хтось підійшов до Васька та щось прошепотів на вухо.

— Щойно була друга спроба. Завод захопили, — сказав Васько. — Я свою місію виконав, тепер слово за тобою, Марко.

Хвилин через двадцять нарешті закінчили.

— Тепер розумієш? — запитав мене Віктор.

— Що розумію?

— Ну, що його могли вбити не через вибори. А через завод. І просто прив’язати це до кампанії. Або навпаки.

— І що це нам дає? — запитав я.

— Нічого, — сказав Віктор.

— Де Марко? — спитав я. — Я б хотів записати з ним інтерв’ю.

— Уже поїхав. Із Васьком й активістом із заводу. Туди. Хоче зібрати людей, поговорити з ними. Точніше, люди хочуть його бачити. Мирона вони поважали, навіть любили. Вірили в казочку про доброго царя. Менталітет галицький. Це тобі не степ і не козаччина.

Ми мовчки постояли. Було якось навіть не сумно, а безмірно порожньо. Як у кінці світу.

— Хочу додому, — простогнав я, тримаючись за голову.

— На вокзал? — запитав Віктор.

— На вокзал, — захитав я головою.

Через дві години я вже був у поїзді. Віддав провідниці квиток, розстелив, упав на полицю й проспав до самого Києва.

— Що там? — запитав мене наступного дня редактор. Решти історії я ще не читав.

— Нічого, — відповів я. — Якась х…ня. Убивство, у якого може бути кілька мотивів. Як політичний, так й економічний.

— Дедлайн через три години, — сказав шеф.

— Скільки знаків? — запитав я.

— Три тисячі, чотири — гора. Тут пару судів ще намалювалося. Ти довго там був.

— Я ж тільки два дні…

— Треба було за день. Це вже неактуально. Словом, пиши.

Дві години я думав, пив каву зі співробітницею, потім нарешті вродив сухий короткий текст. Він потрапив на п’яту сторінку. Непогано. Була фотка з похорону.

А вранці наступного дня я дізнався про акцію протесту. Про те, що кілька тисяч робітників під проводом Марка вийшли в центр міста. Їх розігнали внутрішні війська. Із застосуванням зброї. Травматичної. Марко не постраждав. Кілька чоловік поранені. На пошті в мене був лист від Віктора. Із коротким текстом.

«Я (він, вона, вони) прокинувся на світанку. Нагло витягнутою з-під ковдри шкірою пробіг дрож передчуття. Повітря було, як завжди в таких випадках, різке й холодне. Сіріло: сонце ще не зійшло, однак його обіцянка вже додавала крові в небо, вихоплюючи з пітьми стіни й асфальт. Кухонний ілюмінатор визирав просто в прямокутник „хрущовського“ дворика — наче тюремного, що викликає клаустрофобію. Єдиний вихід (також прямокутником) зяяв угорі, поміж дахами, і туди був спрямований погляд почервонілих від безтями та довгого очікування ранку очей. Судини полускалися від кави та цигарок. Криваві прокаринки віддзеркалювали хмари на волі й віддертий тиньк, із-під якого сіріли квадратики цегли…

Зібратися не вартувало нічого — закинути ще кілька консервних бляшанок у рюкзак; перевірити, чи добре складений намет, одягти джинси, сорочку, жилетку. Присісти на кілька хвилин, відчути від нетерплячки та лячного очікування підхід калу до ануса, випорожнитися, зайняти кілька зайвих хвилин сигаретами й ще однією зайвою кавою. Нарешті встати, відчинити кватирку, пожбурити недопалок кудись у двір, на голови двірників, вдихнути на повні легені справжнього повітря, усміхнутися до себе та вийти…

Зберемося на майдані, під ратушею. Кілька чоловік уже віддавна сидітиме на камінних огорожах ще чорних від вчорашнього дощу клумб. Усі ми схожі на звичайних туристів; лише ця подорож — назавжди, як стрибок без парашута. Вітер нервово шарпає фану на шпилі, вікна навколишніх будинків, посопуючи, сплять. Патруль, очолюваний гостроносим псом, позирає на нас недоброзичливо, певно, попереджений заздалегідь. Очі, затінені козирками кашкетів, так само червоні від неспання. Вони випромінюють флюїди злості.

Час ще не настав, але дехто не витримує та починає розмотувати транспаранти. Доводиться на ходу змінювати план і завчасно ставити намети. Пес раптом загавкав, патруль знову наблизився…»

Ще через день я прочитав нове повідомлення про події звідти. На завод повернулося законне керівництво, писала преса. Було фото всміхненого Марка. «Перемога», — казав під іншим фото профспілковий лідер. У третій статті про це я раптом прочитав, що «від травм, отриманих під час сутичок із міліцією, у лікарні помер журналіст Віктор…, лауреат премії Гонгадзе. Губернатор уже висловив жаль і звернувся до міліції з вимогою…»

— …Напиши роман, — сказав мені на прощання Віктор.

— Добре, якось напишу, — буркнув я.

— Захадітє, атправляємся, — штовхала мене в спину провідниця.

— Напиши вже. У тебе все є. Трохи інтерв’ю та трохи тексту.

Я махнув рукою та пішов у вагон. Раптом почув гарчання. Це був той самий пес, який мене зустрічав.

— О, — усміхнувся я. — Твій тезко. Прийшов мене проводжати.

Я закінчую роман і думаю про свою роль у смерті Віктора. Адже якби я не мовчав так багато, то не народилося б так багато ментів.

Олег Криштопа

Письменник, журналіст. Народився в Івано-Франківську. За освітою — інженер-механік.

Працював редактором новин на радіо, заступником головного редактора газети, займався розслідуваннями і аналітикою в інтернет-виданнях. З весни 2004-го — у проекті журналістських розслідувань «Закрита зона» на «5 каналі». Згодом були розслідування на «Першому національному» в програмі «Попередження», документальні фільми для «1+1», аналітичні матеріали для «ТВІ», і знову «5-й». З 2010-го — сценарист, а з 2014-го — ведучий історичної програми «Машина часу». Автор п'яти книжок прози, двох документальних та однієї репортажної. У 2013-му — переможець конкурсу художнього репортажу «Самовидець».

Проза Олега Криштопи — це не тільки цікаві сюжети, смачна мова, це глибоко пережитий досвід, правда життя, яку ми зчаста не лише не знаємо, але й не хочемо знати.

Іван Ципердюк

Оглавление

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Частина 6

Частина 7

Частина 8

Частина 9

Частина 10

Частина 11

Частина 12

Частина 13

Частина 14

Частина 15

Частина 16

Частина 17

Частина 18

Частина 19

Частина 20

Частина 21

Олег Криштопа