Долина джерел [Валерій Олександрович Шевчук] (fb2) читать онлайн

Валерій Шевчук Долина джерел

Листя на ганку

Долина джерел

Я міг повертатися з роботи двома шляхами. Перший — звичайний: Рудинською вулицею, потім трамваєм до Кафедрального майдану, а тоді вниз Чуднівською. Другий же — глибокою долиною Кам’янки, по вузькій і прудкій стежці. Тут, проходячи під урвищем, я любив, здається, усе: м’який журкіт річки; траву, що хилиталася під ногами; м’яке вечірнє небо, горби біля того неба і скелясті виступні; кринички вздовж річки, до яких бігли від хат тонесенькі стежки; застояну тишу, чийсь голос, що раптово дзвенів у тій тиші, і заспокійливий шум жорстви в мене під ногами.

Треба було йти довго, години з півтори, але цей час мовби не існував для мене — я поринав у цю долину, ставав інакший, здіймався на не зрозумілу й для себе височінь і жив наче птах. Душа моя під таку хвилю ставала широка й роздольна, хоч у голові й досі віддавався цілоденний рокіт вібраторів і металеве прицмокування баштового крана.

Долину заповнював м’який передвечірній настрій, в якому речі, люди, каміння і качки на воді розмивалися, мов акварельні; я, очевидно, розмивався так само, бо зустрічні дивилися на мене великими очима, в яких не було ні цікавості, ні привітання,— лише цей вечір, його настрій і його не до кінця збагнені бажання.

Там, угорі, жило своїм життям місто, котилися авто, рокотіли трамваї і бігли кудись заклопотані люди. Те життя, яке так недавно було й моїм (на одязі й гумових чоботях ще лишилися сліди бетону), відступало чомусь від мене на ці півтори години, і я відчував, що тут, унизу, стаю інакший і що це невідомо для чого мені потрібно. Тож я йшов і йшов, шурхотіла й шурхотіла жорства. Сонце ще гуляло там, вулицями, що лишалися на горбах праворуч, а тут уже вогко пахло росою, що спадала на траву, кричали прощальним криком качки, дзвеніли дужки відер — звуки, які не можна ні з чим порівняти; гостро пахтів бур’ян, що обсаджував кручі,— запах, який теж ні з чим не порівняти. Я відчував цю мішанку: звуки, запахи, розмиті кольори, свою піднесеність, хай і йду я долиною під містом (воно там, на горбах), біля витоків джерел, які безперервно стікають у річку, наче прудкі змійки, що біжать зі своїх нір і ніяк не можуть утекти. Я йшов, пойнятий усім цим, глибоко вдихаючи свіжий, чистий запах джерельної води, а попереду, скільки сягало око, тяглися від криничок стежки, і по тих стежках підіймалися з відрами в руках жінки. Мені здавалося під цей час — ті жінки незмінні, як і кринички, з яких вони брали воду, і як течія цієї плюскотливої річки, до якої безперервно біжать і біжать блискучі змійки. Мені здавалося: незмінні цей вечір і місто, котре там, угорі, де незмінно котяться по вулицях колеса і йдуть людські ноги. В груди мені наливалися вільга, золотий спокій і золота рівновага, і я все глибше входив у цю дивну, переповнену джерелами долину.

В одному місці я зупинявся. Якась сила примушувала стишувати кроки: дивився по той бік річки, де дугою вигинався берег. Праворуч, наче замок, витиналася фабрика, ліворуч — хати, нагорі — обозний завод; тут же — тільки цей вигнутий берег, нерушна, застигла тиша і скелі, що височать над річкою, наче стародавні закам’янілі обличчя. Я бачив коло себе лице свого старого вчителя, кругле й добре, як місяць тихої ночі, з відстовбурченими вухами, за які зачепилися дві чіпкі дужки окулярів. Від того очі його ставали теж як криниці (очі під блискучою плівкою води, що короткозоро вдивляються у світ), і я чув його слова, що там, де вигинається берег, де стоїть ота дивовижна застигла тиша, де висять над річкою скелі — обличчя закам’янілих людей, є вихід у стародавні печери, які чорними холодними вужами тягнуться під усім містом. В ці печери вже давно не ступала людська нога, а може, й не ступить, думав я, вони навіки забуті тим гамірливим містом і терпеливо оберігають свої таємниці. Я вже не раз збирався розшукати вхід у те чорне, незвідане царство, але мене завше щось спиняло; я знав, що той світ запечатано для мене навіки і годі його вже розпечатувати. Однак, проходячи повз це місце, я завжди зупинявся, і до мене повертався старечий спокійний голос мого вчителя, який дивився на мене двома чистими джерельцями, прикритими блискучою плівкою.

Тож я знову йшов, переходячи через стежини, що текли від криничок до хат, зляпані свіжою водою, освячені знаком повних відер, і пив цю безподібну, якої потім не зустрічав ніде, тишу. Я доходив до Подільського мосту, де мене чекало ще одне випробування (про те не хотілося навіть думати наперед) — віковічно нове й віковічно хвилююче. Мої вісімнадцять років після тої мандрівки майже порожньою долиною серед джерел теж ставали джерелом, живим, гарячим і струмливим. Я хотів цього живого й гарячого почуття, яке обпікало мене, тільки переступав через дорогу, що вела на Мальованку. Тут була хата, стояла вже вимурувана криниця, і біля неї висіло причеплене до ланцюга замком бляшане відро. Я затамував подих, бо вже дивився туди, до хати, на порозі якої... Тут я незмінно стрічався з великими, гарячими, здивованими очима, від яких усе в мені запалювалося чистою, болющою радістю,— я проходив повз обійстя як заворожений, безсилий одвести погляд від тих здивованих очей і аж розвертався на них. Забував тоді про цілий світ, про себе й про вечір, який все більше й більше згущувався наді мною і мав би кликати мене додому. Але то було даремно, поспішати я не мав куди, хоч раптово й розумів, що поспішати треба, треба навіть бігти, бо щоки мої заливає гарячий рум’янець, ще хвиля — і я не витримаю тої неймовірної і загадкової напруги. Таке переживав я вже не день і не два, і мені хотілося, щоб було так одвічно...

Сьогодні я теж іду цим шляхом, хоч сьогодні втомлений більше від звичайного. Так само переступаю через шосівку, що веде на Мальованку, і так само не можу стримати шаленого калатання серця. Сьогодні у мене в голові все сплуталося: гуркіт вібраторів, хитання рідкої бетонної маси під ногами, хитання стежки перед очима, шурхіт жорстви і журкіт течії, змійки джерельних струмків і холодний протяг у землі вужів-печер, спалахи розрядів над містом і шум того міста; мені здається, що весь я виповнений дивною силою, яка рветься з мене, що я увібрав у себе всю сутність цієї джерельної долини, всю її загадкову й чарівну силу, її незміряну схвильованість і спокій. Я навіть передчував, що сьогодні щось станеться, але нічого не загадував, тільки йшов і йшов — півторагодинний шлях був сьогодні чудніший і важчий, ніж завжди. І лише перейшовши шосівку, я зрозумів усе. Від хати йшла з порожніми відрами дівчина, очі якої ось уже скільки днів сняться мені по ночах.

Я зупинився. Вона йшла по стежці, як ішли сьогодні по таких самих стежках всі оті десятки жінок, котрі підіймалися від своїх криничок до хат. Вона йшла, повна непідробленого чару й простоти, вечір розмивав її, як розмивав усе, і вона зі своєю граційною, незмінною для всіх жінок цієї долини ходою була для мене як біль моїх снів. Я стояв і чекав, бо вона йшла просто на мене, я бачив навіть, як тремтять її повіки, й чув, як подзенькують складені одне до одного відра. В мене пересохли губи й горло, але я стояв мов прикутий, безсилий рухнути й м’язом,— дивився й дивився. Був наче спраглий подорожній, що допався води, і мені хотілося, щоб її ходу я міг сприймати невимірно довго, як і наше запаморочливе зближення. Але це тривало тільки коротку мить, ще хвилина — і все розпадеться, бо її дорога до мене була неймовірно коротка, найкоротша з усіх, які я доти встиг пізнати. Може, через це відчув незрозумілу й навіть зухвалу сміливість. Мій рот розкрився, а шкарубкий і сухий язик весело сказав: «А не переходьте мені з порожніми відрами!» Я сам здивувався, що сказав таке довге й таке закличне речення, — міг десять разів перейти стежку, доки вона наблизилася б. Але не все в житті вимірюється глуздом і не скрізь той глузд потрібен. Нині не був він потрібен нам обом, і ми те зрозуміли. Адже я побачив те, чого не бачив ще ні разу,— її зблизька. На мене дивилися великі й глибокі очі, на мене текло одне із тих джерел, що так щедро народжуються в цій долині. Я мав бути підхоплений цим потоком, мене мало закрутити й понести в глибінь цього вечора, в глибину й нутро цієї долини й мого незрозумілого почуття. Вона дивилася на мене, радше скинула очима, і я почув її голос, зовсім схожий на мій, начебто говорив це я і розмова була зі мною самим. «Можете почекати,— сказала вона,— перейду з повними».

Цього було забагато для мене, бо я вже зовсім розчинився серед каміння, дзюркоту води й вечора; я бачив, як, хитаючись, ідуть через стежку білі тіні качок, як пливе кудись, погойдуючи гілками, самотня, єдина на цю долину береза, як стає скелею хата, скелею, що приходить пити до своїх джерел. П’є і не може напитися, і вечір теж не може напитися, бо все нині таке спрагле й невситиме. Я теж палився спрагою, в мені усе пересохло, я засох на цій стежці, як дупласте дерево, яке простояло тут не одне століття; я хотів пити, як дерево, і мій сухий та кострубатий язик сказав зовсім незалежно від мене самого: «А може, й напитися дасте?» Вона засміялася, я зрозумів, що навколо й справді нуртують джерела і що тому потокові я безсилий опиратися. «А чого ж, — сказала вона,— пийте на здоров’я!»

Я взявся за відро, прикріплене до ланцюга здоровенним висячим замком, тобто напитися я міг зовсім без її допомоги, але вона стояла поруч, і я витягав воду вже для неї. Плескалася в глибині вода, і ляско розбивалися водяні язики. «А я вас знаю,— сказав, витягуючи відро.— Отут ходжу і щоразу бачу».—«І я вас, — відказала весело вона й засміялася,— ходите дуже вже замацьорений». Я подивився на свою робу зі слідами бетону, на гумові чоботи — також зі слідами бетону — і теж засміявся: в мені нуртувала дзвінка, як колодязна вода, сила. Я став зовсім сміливий. Діставав для неї друге відро, плескала вода, і дзюботіли краплі, кричали перед сном качки, вечір дивився на нас вологими, теплими очима, і ми дивилися одне на одного такими ж великими й теплими очима. Бо я сказав тоді, хай і тяжко поверталося моєму язикові, що можу з’явитися до неї красунчиком у білій сорочці і в чорних наваксованих туфлях, я казав щось іще й іще — мені стало раптом легко говорити. Вона взялася за дужки, і я побачив, що стежкою підіймається до своєї хати жінка з повними відрами і що це була особлива жінка — жінка, якій я призначив побачення... Я стояв біля порожнього, припнутого замком до ланцюга відра, а вона йшла від мене все далі й далі, і від її відер скапувала й падала на біле полотно стежки джерельна вода...

В житті бувають хвилини, яким не можна знайти достатнього витлумачення. Але вони незвідь-чому лягають на душу і тривожать її нез’ясненним болем та радістю. Вони виринають ізвідти, з небуття, з долини джерел, проходять через усі загадкові лабіринти печер туди, де шумує гінке й метушливе місто, вони входять у світ тролейбусів та авто, світ вібраторів і неповоротких кранів, які люблять вимацувати стрілами вечірнє небо. Бо коли вібратори гризуть землю, крани хочуть блукати по небові, і вже це може дати душі потрібну гармонію — ми в цьому світі завжди мандрівники, навіть коли тільки хочемо ними бути.

... Я тоді готувався особливо старанно. Хай яке іронічне обличчя було в матері, хай ще більш іронічне обличчя було в мого брата, я з упертістю первісної людини прасував штани і ваксував туфлі. Нейлонова сорочка м’яко огорнула мені груди і засвітилася — стояло на небі сонце, велике й соковите, яке буває хіба в серпні. Бо я готувався зайти в долину джерел не з боку заводу, як це робив повсякчас, а звідси, від своєї домівки, звідки ходив туди дуже рідко. Бо в мене не ставало снаги пізнати ту долину вранці, я був свій радше в тисняві вулиць і в метушливій юрбі на тротуарах. Там, унизу, відчувала моя душа, годі було поспішати, годі було бігти, відганяючи від себе кошлаті й каламутні уривки невпокійних і незрозумілих сниськ.

Сьогодні ж була неділя, і я проминув іронічний материн погляд, проминув братову напівусмішку — хотілося зараз бути самому. Хотілося тиші й спокою, хоч усе всередині колотилося й нуртувало, хотілося дивного солодкого забуття, хоч я весь час був напнутий, як тятива,— я йшов, і повз мене, наче люди, проходили хати. І хати дивилися на мене порожніми зіницями, дивилося гаряче й палке сонце, і я вже не належав сам собі, був наче престаре дерево, що раптом схотіло скуштувати джерельної води і схилилося над цямриною. Біля річки паслися кози, скубли траву гуси; на камінні, яке обмивалося річкою, лежали, загорнувши голови під крила, качки; де-не-де валялися розпечені тіла пляжників, коло яких вовтузилися голі й сонні діти. Поступово я заспокоювався, хоч голова моя була каламутна: я був п’яний цим сонцем і цим днем,— на мене дихала вода, трава, пахтіли бур’яни, пахтіла вогким, свіжим духом земля, я мав от-от зійти на сугорок, звідки буде видно й ту хату, й той колодязь; і ноги мої ставали чомусь повільні й обережні. Обличчя моє витяглося, руки спустилися вздовж тулуба; я міг навіть описати себе — це довге кістляве обличчя з безглуздим запаленим поглядом, ця кострубата постать, затягнута в нейлонову сорочку, напрасовані штани, а ноги озуті в наваксовані аж до непристойності туфлі. Я підіймався під сугорок зовсім повільно, бо те, що відчував цієї миті, не піддавалося описові: тривога і біль, неясна заклопотаність, запамороченість і щастя, схвильована піднесеність і притупленість зору,— я був такий повільний і такий неповороткий, що мені вже стало зовсім важко. Поступово переставав відчувати реальний світ, я був у ньому наче ожилий камінь, який все одно лишається каменем. Так, я стояв уже на сугорку, і перед очима в мене ліг простір, заставлений хатами й скелями: звивалася вузька бинда Кам’янки, на ній, як величезні яйця, покотом лежало так багато каміння, що ледве видно було й воду; витиналися димарі броварні; сюди ближче — Подільський міст, по якому зараз їде якоїсь допотопної марки авто, їде обережно й повільно, наче намацує дорогу; сюди ближче — хата, від якої, як від кожної в цій долині, тече стежка до криниці, біля хати й біля колодязя ані душі; трохи ближче... мені заклало дихання, в очах пішли пасмуги, а губи вкрилися сухою й жорсткою лускою... сиділа на камені, впустивши ноги в воду, дівчина. Я побачив її раптово: біла блузка і темна міні-спідничка, яка майже повністю відкривала довгі матові ноги; дівчина нагнулася до води, і я побачив, як напружилася її спина,— завидніли перебиті через тонку матерію блузки пасочки сорочки й станика. Я стояв на сугорку, дивлячись на ту дівчину широко розплющеними очима — мене поступово проймав страх. То був незрозумілий, нагальний, як удар батогом, спалах. То було щось таке, чому не знайдеш ні виміру, ні пояснення. Кров прилила мені до обличчя, мороз продрав шкіру — я задерев’янів, безсилий стримати трем. Відчував, як широко розплющуються мої очі, як мене наче вдарило й обпекло; я повернувся й раптом побіг. Біг, і мені текли по лицях сльози, біг і не відчував ні світу, ні людей, не бачив ні дороги, ні будинків — на мене навалилася раптом якась дика й незрозуміла брила; я біг, як дурень: жах стьобав і стьобав мене. Лише біля Чуднівського мосту я зупинився. Зайшов під міст, і на мене впала раптом тиша. Тут, під мостом, все було наче придавлене й пригнічене. Жорства, що осипалася з-під моєї ноги, з булькотом покотилась у воду, викликавши луну. У воді шмигали вертляві швидянки і проскакували від каменя до каменя прудкі слизи. Обличчя в мене горіло від сорому. Я сів на камінь і почав студити розпалені щоки холодними як лід долонями...

Два тижні не ходив я тою долиною. З роботи повертався вже буденним шляхом — через Рудинську, тоді сідав на трамвай і їхав до Кафедрального майдану. Звідти спускався Чуднівською донизу. Брат пробував розпитувати мене про мої загадкові ходини, але я мовчав. Тільки через два тижні в мені прокинулася глуха туга. То було дивне й незвісне досі почуття. Я вимкнув був вібратор і подивився на небо. Наді мною пливли великі й блискучі купчасті хмари. Я вийшов через браму заводу і не пішов звичним шляхом. Повернув до річки і попрямував туди, де ми колись давно з нашим старим учителем шукали між прирічкової жорстви кристали шляхетного гранату. Я став на коліна й довго перекидав камінці. Нарешті всміхнувся — переді мною лежав, поблискуючи гранями, червоний гарячий камінець. Я взяв його в руку, стиснув щосили і пішов вздовж річки туди, де починається долина джерел. Кристал спітнів у моїй долоні, а я йшов і йшов. Однак біля знайомої хати не було нікого. Я навіть зупинився біля криниці і торкнувся відра. Навколо не було ні душі...

Цілі два тижні ходив я тим шляхом, затиснувши в руці червоний палючий камінець. Але біля тієї хати завжди було порожньо, аж здавалося, що в ній давно вже ніхто не мешкає. Тоді я розтулив долоню і довго дивився, як переливається червоний кристал. Туга моя була зі мною, і я пішов від знайомої криниці, вже поспішаючи. Перейшов через річку, а по дорозі розтулив руку. Камінець глухо бовкнув у воду, а я подався крутою стежкою, що топилась у заростях дерези, туди, де мали бути входи до старовинних підземель.

Позаду мене лишалася, долина джерел, позаду вже лишилися й мовчазні печери, таємниць яких, може, я й не розгадаю, а там, попереду,— місто. Я зупинився на вступі до нього й передихнув. Туга моя лишалася. Тоді я швидко, мов боячись чогось, рушив у гомінке хитросплетіння вечірніх вулиць, які мали пригріти мене. Вони мали навіки заховати мою втрату, яка таки загніздилася на споді серця.

Перша безсонна ніч

Цей настрій я відчув ще тоді, коли побачив білу хмару з брунатним нутром: вона була як тінь випущеного на сонце тютюнового диму. Це мене здивувало, а коли я ліг у ліжко, то знову згадав ту хмару. Погляд мій упав на календар: 10 червня 1951 року, за вісім днів мав бути мій день народження: минало мені якраз тринадцять. Все це химерно з’єдналось у моїй напівсонній уяві: хмара, як тінь тютюнового диму, і моє тринадцятиліття; в кімнаті батьків голосно пробив годинник, і пробив якраз стільки, скільки було написано на календарі. Я приплющився: напливло на очі ледь-ледь знайоме бородате обличчя, ледь-ледь знайоме, бо десь бачив його раніше; впізнавати ж його до решти я не трудився, бо на душі в мене тривожно й сумно. Щоб урівноважитися, я почав згадувати минулий день, еге ж, від ранку до вечора, але думки мої звернули в інший бік. Біля мого ліжка начебто сіла мати, і я виразно побачив її притемнене у сутінках лице; вона так сідала завжди, коли я хворів, а хворів я часто — в мене ревматизм; коли гасло світло (в післявоєнні роки часто гасло світло), вона приносила в мою кімнату лампу. Лампа була п’ятнадцятий номер, як тоді казали — «на п’ятнадцять свічок», гніт у неї був круглий, і через це в хаті ставало досить ясно. Мати сідала навпроти, часом десь у тінявому кутку примощувавсь і батько; отоді мати й оповідала, а потім, коли я лишавсь у ліжку сам, мені все ще здавалося, що чую її тихий, начебто вологий, голос.

Це були дивні розповіді, і всі про мене, але про мене такого, яким я себе не знав. Тож здавалося мені, що то розповідалося про зовсім іншого хлопця, може, й про мого брата, який помер разом із тим моїм життям, що його не втримувала моя пам’ять. Ні, я, здається, дрімаю. Світло вже вимкнуто, але коло мене все-таки сидить мати. Батько в кутку подрімує, він зморений від роботи на фабриці, і мати відсилає його спати.

— Але ж, Галю,— каже батько.— Ми сьогодні не будемо спати!

— Чого там? — одказує спокійно мати. — Іди подрімай. Я тебе збуджу.

— Мені тоді важко буде прокинутися,— каже батько.— Я вже так...

— А ти все-таки хочеш іти з нами?— питає мати вже в мене, і я енергійно хитаю головою. Адже ця ніч і справді має бути особлива, це буде моя перша безсонна ніч — я не пам’ятаю, щоб раніше не спав уночі, я спав навіть тоді, коли пролежував у ліжкові цілі місяці.

Але сьогодні все буде не так, бо я таки хочу відчути, як людина живе, коли вона не спить; мені мариться наш похід порожніми вулицями міста, на яких ще стільки руїн; крізь порожні вікна тих руїн зиркає місяць, і скільки тих вікон, стільки й місяців; кроки наші дивно лункі на порожніх кам’яних хідниках...

Ні, поки що ми сидимо. Нас із матір’ю розділяє лампа, і від того обличчя її повне тіней — сірих, загадкових, але не похмурих. Ці тіні кладуть на материне обличчя маску: всі зморшки її пропадають, і я зчудовано витрішкуюсь на це зовсім юне обличчя. Так, тяжко нам уявити матерів юними, отакими дівчатами, на яких спиняється й тепер наш погляд, але в цьому світлі вдається й це, і мати начебто чужіє для мене й віддаляється. Та й думки її далеко, я вже зовсім не можу вловити їх, вони поза межами мого невеличкого розуміння світу й речей, і це сплітає ще одну утішну думку: юна мати уявляється мені товаришкою того хлопця, про якого розповідає і якого називає моїм ім’ям.

— Засни, Колю,— м’яко каже вона, і сонний батько підхоплюється, як солдат.

Мені хочеться затримати їх, бо годинник за стіною вибиває тільки пів на одинадцяту, але мати вже збирається відходити, вона бере в руки лампу, і світло падає на її волосся так, що вона здається зовсім сивою. З’являються і всі її зморшки, від тіней їх навіть побільшало, і, хоч мати не має ще у волоссі ні сивинки, мені здається, що я бачу зовсім стару жінку. Це й стуляє мені рота, коли я хочу запротестувати й відмовитись від сну, як і батько,— я в цю хвилю зовсім віддалений од неї, я наче немовля, тісно загорнене у сповитку, і можу просити щось коли не плачем, то очима. Але очі мої втоплені в темряві, адже мати виносить разом з собою і світло, воно чітко різьбить її ще струнку постать, і вся вона начебто осяяна ореолом. У це коло світла входить батько, він повертається до мене, і я бачу його просте втомлене обличчя.

— Не забудьте мене збудити!— гукаю їм услід.

Я в цій кімнаті сам і вирішую таки не спати. Адже мати дуже легко може забути свою обіцянку, вона може навіть підійти до ліжка, і, коли я буду сонний та втишений, цього буде досить, щоб залишити мене в тому сні і в тій тиші. Вони підуть самі в ту безсонну ніч, і їм це не складе жодного свята: для них таке не первина. Саме тому я й уявляю, що мати сидить коло мене в тому світлі «п’ятнадцяти свічок» і розповідає мені історію про чудного малого мандрівця, котрого так вабили дороги.

— Еге,— розповідає мати, злегка похитуючись на стільці.— Трудна ти був дитина. Лиши тебе самого на дорозі, то ти вже й пішов.

— Як там, в Овручі,— докидає батько.

Це було ще у війну, і батькова частина стояла тоді в Овручі. Я, виявляється, теж був у тому Овручі, хоч не пам’ятаю про те нічого. Я не пам’ятаю тих доріг чи вулиць, котрі зваблювали мене. Це, правда, не важко уявити: малий і миршавий, у зроблених батьковими руками чобітках, у штанцях на дві шлейки, у висмикнутій ззаду з тих штанців сорочці, з білим, як сметана, чубом, вийшов через двір, у якому зупинилася перебути кілька днів побачення мати, й опинився на порослій травою вулиці. І та вулиця була довга й синя — коридор у великий світ, коридор, по якому годі було не йти, по якому несе тебе незрозуміла сила; отой малий зітхає важко: йому б оце в руку ціпочка на його зріст, йому б оце в другу руку клуночок з їжею — і він ніколи не повернувся б до цього двору й хати, де сидять одне навпроти одного мати й батько; малий зітхає — його вже повело. Вже він у тому коридорі, бо йому конче треба довідатися, що там у його кінці. А там новий коридор, котрий також має кінець, і кінець той — початок нового...

— Довго ми тебе шукали,— розказує мати.— Я вже й очі виплакала. Оббігали півмістечка, коли ж бачим — іде, золото....Не плачеш, ні, тільки затис губенята і йдеш. Йдеш, начебто веде тебе щось...

Їде, начебто веде його якась сила. А на душі в нього повний супокій та мир. На душі в нього світле озерце таке завбільшки, як оті виплакані материні очі. Йому добре тримати те озерце на дні душі, бо саме до нього й іде.

— З тебе ока спускати не можна було,— каже мати.— Тільки відвернись, а тебе вже й слід прохолов. Куди це тебе манило, га? — сміється вона. Її обличчя від того сміху стає зовсім гарне.

— Не знаю,— кажу.— Я нічого цього не пам’ятаю.

— Дивно,— відказує мати.— Ти ж був немалий уже хлопець. Там, в Овручі, скільки це тобі було?

— Шість,— докидає батько.

Для мене ж шість років — це зовсім малий. Я й справді не пам’ятаю жодної своєї мандрівки, хоч їх було в мене аж чотири. Одну, правда, все ж пам’ятаю. Це тоді, коли ми ходили з вуличними приятелями кататися на вантажних трамваях. Пам’ятаю трамвай, який віддаляється від мене і з якого я зістрибнув хтозна й чому. Ні, я знаю, чому зістрибнув: хлопці захотіли пожартувати і сховалися від мене. Я біг між двох смуг синіх рейок, і в очах мені кипіли сльози. Хлопці ж махали з того трамвая, але не кричали, щоб не помітив їх машиніст. Але я недовго й біг, бо раптом спинився: переді мною лежала порожня й безмежно довга вулиця. Я вже забув про хлопців і про трамвай: був захоплений тим дивним почуттям. Блиснули два озерця, як оті виплакані материні очі, за мить з них стало вже одне озерце: я пішов, звернувши від колій у ту довгу вулицю, і то була, як оповіла потім мати, вулиця її дитинства.

— То була Рудинська,— сказала мати.— Добре, що воно, там зорієнтувалося. А яке було хитре! Зайшло до Левицьких,— повернулася вона до батька,— і каже: заведіть мене до моєї мами. То якою тебе там кашею вгощали?

— Молочною, — буркаю я, ту кашу я теж пам’ятаю. Трамвай і кашу, більш нічого...

Він їв ту кашу, і йому стало сумно, що їсть її на чужому обійсті. Каша була біла, так само й тарілка. А ложка була кумедна: складна, з одного боку ложка, а з другого виделка.

— Сказав, що він Мартинюк,— розповідала мати.— Ну, а Левицька знала Мартинючку. І відвела. А від Мартинюків він уже так чкурнув, що тільки патлами затрусив...

У кімнаті батьків вибиває одинадцять. Ще надто довго чекати. Я ж можу заснути, хоч спати мені не варт. Через це встаю і визираю в маленьку кімнатку, де стоїть лампа і сидять батьки. Тато на шевському стільці зшиває дратвою черевика. Я знаю, кому шиються ці черевики. Мати, як завжди, читає йому Нечуя-Левицького.

— Чого не спиш? — питає вона.

— Еге, засни, а ти не збудиш,— сміюся я.— Може, посиджу біля вас?

— От коли викидатимеш ці коники,— вже сердито каже мати,— то й справді тебе не збуджу.

— Дай слово честі, що збудиш! — я хочу забезпечитися зусібіч.

— А як не захочеш вставати?

— Це я не захочу вставати?— перепитую обурено.

— Ну гаразд,— сміється мати.— Слово честі!

«Тепер можна й справді поспати»,— думаю я, і мені солодко від того, адже вже прокручується і в голові. «Це ж тільки перша безсонна ніч»,— втішаю я сам себе...

— А може, ти не підеш, синку? — питає мати, торкаючи легенько мене за вухо.

Сон злітає з мене, начебто я й не спав. Годинник вибиває раз.

— Це пів на що? — питаю я спросоння.

— Ніяке це не «пів»,— сміється мати.— Година ночі.

Двері в кухню відчинено, і в них я бачу батька. Він надягає піджака і струшує раменами, наче птах, який збирається летіти.

Я стрибаю на козячу шкуру біля ліжка, і сорочка пролізає через мої шию й руки на плечі.

За вікнами глупа темінь, і мені стає так дивно на серці. Бо оті міцно забиті тьмою вікна такі пласкі, наче за ними нема того величезного, неозорого світу, наче він весь, цей світ, умістивсь у кількох залитих жовтизною кімнатах; ми в отих кімнатах отакі собі вічні плавці, адже такий плавець і земля, і місяць, і всесвіт. Ми, може, й справді птахи, але крила наші десь там, за тими пласкими, затарасованими вікнами, ми ж тільки нутро птаха: ті, котрі не сплять уночі, як і їхні годинники. Від цього відчуття стає мені погідно, і я готовий уже переступити поріг хати, і це так, наче повертається до мене щось ізвідтіля, звіддалік, щось од тих материних оповідин, щось од того не відомого мені хлопчака, котрий, спинившись на вступі до вулиці, відчував звабу; так, думаю я,— тим хлопцем я міг бути.

Ми зачиняємо сінешні двері, покидаючи нашу хату темною і порожньою. Батько крутить ключем у щілині — його він знайшов біля річки в піску. Ключ повільно повертає по той бік дверей смішні й химерні важелі: батько виготовив замок спеціально для того ключа. Вискакує, дзвонячи ланцюгом, Жук, він темний як ніч, а очі його волого поблимують. Батько кладе ключа у сховок, і за нами співає смутну пісню хвіртка. Собака там, у дворі, повискує, бо це йому теж незвично: сторожити порожню хату. Але ми вже на вулиці, вулиця наша довга й порожня, тільки в самому кінці її поблимує самотній ліхтар. Ми йдемо до того ліхтаря, і кроки наші в порожнечі лункі. Небо, очевидно, захмарене, бо на ньому ні вогника; мати не губить нагоди побурчати:

— І завзявся ти ото вставати. Спав би краще...

Я не відповідаю. Бо оцей похід порожньою вулицею для мене по-справжньому незвичний. Я навіть не впізнаю хат побіля нас, а може, мені не хочеться їх упізнавати. Здавалось, упав я разом із батьками в зовсім незнайомий світ. Вулиця ж наша спить. Над нею протягнуто широку, неозору, клейку пелену, і це від неї так клепляться повіки. Оце і є сон, сон-дядько, чи сон — вишневий глей. Ми бачимо його в собі, але ніколи окремо від себе. На цій же вуличці під непрозорим небом, над сонними будинками я побачив його звіддаля. Він, цей сон, справді живий, я навіть озираюся на нього, мені на мить здалося, що за мною біжить дитина-хлопчак, котрий цілу ніч блукав по вулицях і який уже втомився. Він уже хоче зайти до якогось двору й попросити, щоб відвели його до матері, але всі двори зачинено, вони глухі й німі, і хлопчак тільки мене побачив на вулицях. Тільки мене він може попросити вивести з цих лабіринтів ночі, і в тому нічого дивного: той хлопчак — я сам.

— Не відставай!— підганяє мати, наче боїться, що я й тепер можу заблудитися.

Ми підходимо до ліхтаря. В його світлі товчеться тисяча комах — зібралися вони з усієї вулиці і справляють свій шабаш. Світло падає на батька — обличчя його жовте й постаріле. Довкола тисяча комах, та він від них і не відганяється. Спалахує сірник, і над його головою пливуть клубені диму. Комахи непокояться і починають носитися зі страшною швидкістю: диму вони не люблять.

— Твій дід,— каже батько, пускаючи другу хвилю диму,— мав службу таку: ліхтарі!..

Він замовкає, а ми знову йдемо далі. Це вже інша вулиця, але вона суціль схожа на нашу. Хоча ні, тут стоять іще руїни. Долішні ряди вікон закладено цеглою, а горішні світяться до неба. В цих вікнах я й хотів побачити місяці: в кожному по місяцю. Ліхтарів тут нема, так само й місяця. І ця дорога вздовж руїн начебто приглушує нас, ми біля них малі й безпорадні.

Я дивлюсь у материн бік. Очі наші звикли до темряви, і я можу розрізнити вираз материного обличчя: воно посмутніле й замкнуте. Вуста стулено, а очі дивляться сухо й печально. Батькове обличчя не краще, воно навіть важче за материне і через те мов закам’яніле. Кроки наші звучать на кам’яних плитах, наче повзували ми залізні черевики, луна тут особлива, і я розумію чому: надто багато порожнечі, стін, не прикритих шапкою даху,— звук не знаходить з-між стін виходу, хоч і гуляє в них. Десь усередині тих будинків шамотить листя, йому, замурованому в руїнах, зовсім там не просторо. А може, залетів туди вітер, бо обвіяв і нас, сколихнувши материне волосся і схолодивши мою стрижену голову...

Здається, бачу я це вві сні. Водночас знаю, що не сплю: сон у цю ніч мене не чіпає. Часом вони приходять, такі ночі, одна на десятиліття. Я ж розміняв уже другий десяток, я начебто на одній лінії з батьками й дорослими; в голові не звідане досіль осяяння, і я не хочу пропустити ані хвилини...

— Твій дід ходив по місту,— каже, начебто пробудившись, батько, бо ми таки далеко вже від ліхтаря.— Мав драбинку і запалював ліхтарі. Була тоді й така професія...

Звертаємо на вулицю з трамвайною колією, і нас наздоганяє грузовик. Він надто старий, може, ще з-перед війни, тому все в ньому труситься. В кузові збилися докупи жінки, понакривавшись мішками, і ми спиняємося, щоб пропустити машину.

— Може, трамвай наздожене,— каже мати.

— Пішки буде швидше,— відгукується батько.— А наздожене — проголосуємо.

Цю вулицю вже частково відбудовано, руїни розбирають. Мені жаль стає великого червоного цегляного велетня, що стоїть на розі,— його розбирають також...

Мене знову навідує те ж таки почуття: здається, що тут, серед вулиці, йде нас не троє, а я сам. І той самітник куди менший за мене, він дивиться впертим запаленим поглядом перед себе й ані разу не озирнеться: його цікавить тільки кінець вулиці. Відтак знову та пристрасть і знову той хід. Ми всі троє в цей момент є отим малим, бо він плоть від плоті цих двох дорослих, і він — це я, їхній наступник на землі. Отак ми і йдемо, і навколо нас ні душі, а над головою розірвалися раптом хмари, і в проміжок посипалися зорі: вони так палають у тому небі, адже вулиця, що нею йдемо, також без ліхтарів, ліхтар тільки далеко попереду, де розбирають ще один убитий у війну будинок, і він вже зараз пахне курявою та піском. Адже він уже пісок, пісок уже й ті люди, що жили в ньому, чи принаймні ті їхні роки, прожиті тут. І вітер, котрий дме нам в обличчя, жене на нас цей пісок. Чи не тому таке напружене й замкнене обличчя в матері, чи не тому так довго думає про мого діда — свого батька — мій батько, чи не тому й світло ліхтаря, як той-таки пісок, жовте, як і руїни, червонясте, бо й руїна будинку, що розбирається, з червоної цегли. Червонясте світло, червоний пісок — все летить нам у вічі, і ми схиляємо голови, щоб захиститися.

— Пам’ятаєш, Павле,— раптом каже мати, і ми на мить спиняємося біля ліхтаря. Я здивовано дивлюся на матір: її обличчя світлішає й гарнішає, батько всміхнувся до неї, блиснувши чудовими білими зубами, і вони дивляться одне на одного; я тут не все добираю, але і я пожадливо роззираюся навсібіч. Однак навколо нічого особливого: руїна, ліхтар, кілька цілих хат з парканами, хідник із гнейсових плит, ну, що там такого? Батько знову закурює, пускає в накописько нічних комах клубінь сивого диму, і комахи перелякано мечуться. Так, я не все тут можу дібрати; ми знову рушаємо, і їхні обличчя вже такі, як були.

— Що це ви пам’ятаєте?— не втримуюся я, але мати відмахується: «Дуже тобі треба все знати!»

Зовсім неподалік гукнув паротяг. Посвистом довгим і тривожним, мов попереджував нас про небезпеки нічних мандрівок. Але небезпек не було. Вулиця перед нами зовсім порожня, а та самотня машина, що ми її зустріли, боялася тих небезпек, може, більше за нас. Ми йшли всі троє, всі разом, наче один. Ми вже навіть поспішали: отой свисток і був сигналом до поквапу.

На привокзальному майдані ходили люди, але це були не так люди, як тіні; тлумилися з краю в край, наче топтали безконечно кривулясту стежку, і в цьому вештанні було щось зовсім таке, як у кривулястих рухах комах у світляному колі. Ми спинилися, і одна з постатей, котрі блукали по майдану, спинилася також. Розсіяне світло ліхтарів було тут синювате, і та постать, яка спинилася супроти кас, теж здавалася синювата. Обличчя, одежа, руки, вона начебто світилася наскрізь, начебто це й справді була тінь, дорога тінь, яка приходить уночі до своїх рідних, бо їй несила витримати оцю довгу й холодну розлуку. Так, це був мій рідний дядько.

...Ніч без сну. Голова моя в постійній роботі: мозок напружено до краю, і в ньому киплять всілякі видива. Важко втримувати їх і ладнати в одну вервечку, але це робити треба: в цьому весь смисл безсоння. Коли ж руйнується ця лінія і нитка рветься, коли ці видива змішуються, як змішується фарба, тоді й приходить сон, сон справжній, звідтіля, з-за вікон, від отого ліхтаря; він як невидима тонкопрядна тканина, і я знаю, хто її пряде: всі оті мільйони нічних комах. Для того вони й збираються біля нечастих ліхтарів, адже їм треба для ткання жовтого й живого прядива світла; вони тчуть і біля самотніх вікон — в місті не може бути, щоб усі вікна та й спали; вони тчуть його біля вокзалів і фар нічних авто, поїздів, які ріжуть ніч на довгі, великі обшари, біля зірок, коли небо незахмарене, й, особливо, під місяцем. Випивають вогники цигарок сторожів та перехожих, оточують сивою хмарою нічний трамвай, який повільно і втомлено котить по рейках порожнє, освітлене зсередини, тіло. Без такого світла й справді не може бути доброго сну, без нього сон один — вічний, отож вони й летять, ті мільйони комах, палять крила і шовкопрядні писки, падають мертві на землю, але їхнє призначення таке; вони невгамовні й завзяті, і, доки світ світом, такі вони й будуть, доки світ світом, накидатимуть нам на очі прозорі, теплі й дорогі від вплетеного в них світла сітки...

Трамвай приїхав саме тоді, коли ми збиралися відходити. Ми сіли, окрім нас,— літня жінка з відвислими щоками і хлопець з обдертою валізкою. Кондукторка роздала квитки, була немолода, і в кожному її русі проступала велика нічна втома. Шкіра пальців була в неї наче шліфована від безлічі монет, які проходили крізь них, а нігті обламані.

Всі сиділи мовчки. Хиталися разом з трамваєм, і я крадькома зирнув у той бік, де сиділа з моїм дядьком мати. Материне обличчя було від світла жовте, а дядькове таки синювате; тіні лежали під очима, й очі від того ставали широкими чорними завалами; картуза дядько насунув на лоба, і від козирка теж падала тінь. Може, ота синява й була від тої тіні, подумав я, але руки, які дядько поклав на дужку переднього сидіння, були дивовижно худі, самі кістки, обтягнуті синюватою шкірою; рукави піджака були помнуті й морщені, з-під них висувалися сірі бавовняні манжети з обстрілами на краях. Зап’ястя поросли темним волоссям, і я весь час чомусь дивився на те волосся. Мати щось сказала дядькові, той мовчки хитнув головою.

Ось він, мій дядько, думав я, мій єдиний рідний дядько, і його я бачу вперше, людина, в якої половина такої ж крові, що і в мене, але я його зовсім не знаю, навіть ніколи не міг уявити собі, бо в нас і фотокартки не лишилося: всі його фото згоріли у війну разом із тим будинком, де я побачив світ. Дядька нагадувала тільки вузька, оббита цератою отоманка, мати завжди наголошувала, що цю отоманку зробив він, мій дядько,— я навіть спав якийсь час на ній. Може, оці мої сьогоднішні думки й виникли від того, адже це справді єдина по ньому пам’ятка в нашому домі, а може, й у цілому світі: дядько не встиг завести сім’ї...

Вийшли з трамвая і йдемо порожньою вулицею. Хмари над головою вже порозсувались, і в небі проклювалось уже досить зір; вони виглядали, як курчата, ті зорі, тільки шкаралущею були для них хмари. Отож вони й видавалися курчатами, мокрими й жовтими, і світло їхнє було теж наче вільжисте.

— Це вже ми тут побудувалися,— розповідала мати, і голос у неї вільжистий, як світло тих зір,— нам просто поталанило, бо однієї весни десь там, угорі, зірвало міст, і Павло наловив досить колод. Їх вистачило на каркас, а стіни забили жужелем, його там набралося біля електростанції цілі гори, і той жужіль почали продавати. На крокви матеріал ми купили, і це було нам зовсім не легко. Найважче було покрити, бо бляха — немалі гроші. Ми, правда, обійшлися, дістали старої, одні люди назбирали для себе, а тоді й продали. Постоїть якийсь час, а тоді, може, стягнемось на нову. З тою бляхою була в нас морока. Доки почистили, то зорі нам в очах стрибали...

— Я прооливив її зсередини, а тоді пофарбував,— сказав батько.— Дірки ми заліпили замазкою. Воно, правда, часом тече, але підліпимо — і нічого...

— В нас там на горищі ціла батарея,— засміялася мати.— Старі миски і каски солдатські. Як тільки дощ, то Павло, чи я, чи Коля ліземо на горище й підставляємо, коли десь починає текти. Дуже вже стара була та бляха...

— Закуриш?— пропонує батько і простягає дядькові пожмакану пачку «Ракети». Але дядько хитає заперечливо головою: він не курить. Батько виловлює з пачки цигарку і вже пускає біля того «нашого» ліхтаря хмару диму. Мені стає жаль нічних комах, адже вони так непокояться від того диму, він заважає їм у їхній копіткій праці; в цей мент вони, може, й псують пряжу, і хтось у якійсь хаті на цій вулиці прокидається і довго дивиться в темний сволок, зітхає і чекає, доки знову йому на очі не спаде золотиста сітка...

Мати миє в мисці почищену картоплю і відразу ж розпалює примуса: наливає на поличку гасу, прочищає голкою отвір, накачує насосиком. Тоді підпалює гас, і за хвилю над головкою примуса гуде синя шапка. Батько вмикає світло, але воно майже відразу починає мигати, і в цьому миготливому світлі я знову хочу роздивитися дядькове лице. «Ванька, не дурій!» — весело кричить батько, але «Банька» не хоче слухати, ми поринаєм у цілковиту темряву. З кухні ледь-ледь світить синя шапка примуса, десь там мати запалює лампу. На сковорідці вже шкварчить картопля, і солодкий її дух повзе до нас у кімнату. На порозі стає мати з лампою, і в неї під цю хвилю таке обличчя, яке я найбільше люблю: молоде, таємниче й гарне.

— Це в нас буває часто,— каже вона і ставить лампу на стіл. На столі вже стоять пляшка з горілкою і пляшка з вином, а за якийсь час мати вносить миску кришених огірків та помідорів. Від лампи пахне горілим гасом. Батько з дядьком сідають до столу, я біля них, і мати зорить на мене трохи осудливо:

— Може, ти б лягав уже спати?

— Хай трохи посидить,— каже дядько глухим голосом.— Я хочу на нього подивитися.

Я червонію, бо сам перш за все хотів подивитися на нього.

— Давай, поки та картопля,— каже батько і виколупує з пляшки картонного корка,— кружлянемо по одній!

Він наливає в три чарки; мати на кухні в цей час перегортає картоплю, і чути звідти легкий дух пригорілого, який змішується з духом лампи. Там вигулькують з-під материного ножа зажарки, які я завше вихоплюю пальцями й кидаю до рота. Але я тільки ковтаю слину: при дядькові мені не хочеться показувати себе таким малим. Я сиджу по-дорослому за столом і крайока зиркаю на дядька. Обличчя в нього таке ж синювате, так само в очних западинах глибокі тіні; картуза він скинув, і на голові в нього рідке, злипле й розкидане в неладі волосся.

— Галю, ходи!— гукає батько.

— Зараз перегорну картоплю,— відгукується мати. Потім шкварчання стихає: вона наклала на сковороду покришку.

Дядько п’є чарку начебто знехотя. Його худа й суха рука тремтить, і мені на мент здається, що на ній зовсім немає шкіри, що це суха костомаха, я бачу всі суглобики й кісточки. Але я намагаюся триматися мужньо, намагаюся бути серйозним та зосередженим, як і всі вони...

Здається, це перша нитка, яка уривається, але яку я не хочу губити, адже вона шикує в ряд всі накопичені в моєму мозку картини й видива. Була натягнута та нитка, як струна, і я, здається, трохи перекрутив ручку, бо нитка рветься безгучно, обидві її половинки скручуються в темні лекала, корчаться й морщаться, ховають, як черв’яки, голівки в місцях зриву, пливуть перед моїми розпашілими очима:я, здається, втомився, хоч мене й бадьорить дух смаженої картоплі і яєчні до тої картоплі; чую стукання виделок, вони залізні, з кістяними ручками, і в них між залізом та кісткою в місцях заклепок набилося невимивного бруду чи радше іржі. Пахне горілкою й паленим гасом, батько розливає в чарки, рідина дзенькотить об скло, потім булькає в горлянках, коли п’ють; мені страшно стає щось у цій хвилі загубити — нитка все-таки перервана; хапаюся, щоб зловити ті її закручені хвости, які хочуть уникнути мене. Я таки хочу спати, в моєму мозку горить щось таке, як вогонь цієї лампи —«п’ятнадцять свічок». Цим «п’ятнадцятьом свічкам» трохи затісно в колі гнота, вони хочуть розсіятися по столі й освітити покій так, щоб 3.нього зникли тіні; це світло в дивний спосіб нагадує мені руїни, повз які ми оце йшли,— я вже скріплюю зловлені кінці нитки. Очі мої розплющені, а в них стоять сльози: бозна від чого з’явилися, бозна від чого печуть!

— Отак ми й жили,— розповідає повільний, вільжистий материн голос.— Павла я знайшла в одному з таборів для полонених. Добре, що в мене були ті золоті кульчики, пам’ятаєш, материні. Я віддала німцеві ті кульчики, і Павла випустили. Має собі тепер з чого жартувати: виміняний на кульчики. Але тоді було не до жартів.

— Гнив би досі в землі,— понуро каже батько, але обличчя його спокійне. Тільки заходили ледь видно жовна.

— Ми вже вкупі тягли,— веде, похапцем мати, начебто виділено їй, щоб оповісти те, небагато часу. Лампа стояла близько від неї, і її обличчя було найсвітліше і через це незнайоме, а може, саме таке обличчя й було в неї, коли рятувала вона батька.— Павло навчився шевцювати. Ти ж знаєш Карплюка, сам він уже працювати не міг, а навчити, то чого доброго.

— Крутий був дідисько, — сказав батько. — Тільки що не так, у три шиї гне.

— Стара його померла, а він лишився сам. Ми його й узяли до себе, бо пропав би старий.

Я починаю дещо пригадувати й собі. Оте обличчя, яке з’явилося мені на мить, коли лягав сьогодні у ліжко, було обличчям того старого. Я пригадав, як він сидів за столом і, чвакаючи, їв борщ. Пожадливо вигортав із миски страву, а смужки буряка й капусти висіли на його бороді. Я з того сміявся, але він не помічав того сміху: він їв!

— Якось,— сказала мати,— німці оточили базар. Вони дуже любили документи, ті німці, а в мене, як на лихо, була тільки дитяча метрика. Йду, й мені світ в очах точиться, ноги тремтять: заберуть — поминай, як звали! Йду я на того німчуру, він в окулярах: проведи, думаю, такого...

— Давай-но трохи покріпимось,— перебиває батько, і вони всі троє підіймають чарки.

— Суну йому в руку метрику: документ, кажу. Дивиться він на той документ, а по-нашому ж ні бальмеса. А я стою, і ноги в мене тремтять...

— Якось обійшлося,— довершує батько.— Інакше не сиділи б тут разом.

Вони випивають, а мені стає важко дивитися, так клеються повіки. Дядько майже не їсть, ледь-ледь мемзяє, а їжа в нього на тарілці мов не чіпана; чарку він п’є, але вона завше лишається повна, і мене аж морозить. Ні, я, певне, замалий ще для таких ночей, мені нелегко їх витримувати, гей, важка оця перша безсонна ніч! Мати помічає це.

— Може, підеш поспиш?

— Ні, ні,— хитаю я головою.

— Ти просто ляж,— лагідно каже батько.— Ми ще трохи посидимо, а ти приляж.

— А й справді, приляж,— підхоплює мати.

Дядько всміхається до мене. І мені стає добре й погідно від тої усмішки, адже мені нема чого виставлятись перед ним дорослим. Мені раптом не хочеться бути дорослим; як-не-як, а оці тонни темряви витримати нелегко. Лампа наша слабка, тонни темряви кладуться нам на карки, а може, обплутує це нас тонка прозірчаста сітка з золотою ниткою, що її тчуть комахи. Одна з цих комах пролізла до нас й обпікає над нашою лампою крила.

Я лягаю в ліжко. Але не для того, щоб спати: цю застільну розмову хочу-таки дослухати.

— Отак ми й жили,— повторює мати.— Навчились навіть хліб пекти. Зерна ще дістанеш сяк-так, і змолоти не штука, млини працювали, а от хліб... Тим, що видавали...

— Сільські люди навичку мають,— каже батько.— А нам усе як з першої руки.

— Не святі горшки ліплять,— героїчно підхоплює мати, і її обличчя на мент стає горде.

Я добре бачу це обличчя. Але я не бачу дядька. Бо дядько сидить до мене спиною. І знову здається мені, що він не заступає того світла від лампи, що воно просочується крізь нього, а може, світиться в ньому. Я бачу лампу в чоловікові, моя нитка знову рветься, знову дві її половинки пливуть у кімнаті лекалами, і я ось-ось згасну в цій ночі, як гасне свічка чи хоч би ота лампа, котра дивно просвічує мого дядька. Мозок мій уже не палає серед ночі, як досіль, і я розумію, що й справді можу заснути й навіки вирізати зі своєї уяви і цю нічну учту, й бесіду. Тоді я знову стану звичайним хлопчаком, і мені, як і всім, присниться, що я літаю. Отак з гори на гору скачу, наче казковий олень, і всі з мене захоплені. Але щось іще тримає мене в хвилях безсоння; я начебто чую глибоке й утомлене зітхання; материн голос розповідає свою нехитру житейську повість; вглибині хитається борода того діда, який допомагав нам жити і через це міг жити й сам,— той дід помер ще в тих часах, у яких плавають тільки невеликі уламки мого життя, часом яскраві, а часом як клапті туману; я наказую собі розплющити очі й напружити слух, і хай точиться далі та повільна, втомлена розповідь матері; маю обов’язково вислухати її, адже я сам для них немалий клопіт: за мною треба було невпинно стежити, щоб не губився я в тих безмежних лабіринтах вулиць, в яких неважко загубитися й навік. І я знову хапаю оті відлетілі від мене хвости ниток і зв’язую їх, хай не міцним вузлом, але надійно.

— Важче нам стало, коли Павло знову у військо пішов,— розповідає мати.— Бо що я могла з дитиною на руках? Лишилась у нас сяка-така шкіра, прийшла якось кума й давай мене лаяти: «Чого ти руки опустила!» Кума мала четверо дітей, чоловік загинув, але вона міцна жінка. Взяла я ту шкіру й почала з неї заготовки різати. Спершу воно як не з руки, а тоді й приловчилася; не святі горшки ліплять!

В матері знову горде обличчя, а мені чомусь дивно стає, що все те, про що вона розповідає, і справді було. Більше — коло всього того жив і я, і хоч пам’ять моя з того часу — дірявий мішок, ота гордість проймає й мене, начебто і я брав участь у всьому тому, про що розповідає мати, і так само тяг житейську лямку. Але я мав тоді й перевагу над нею, я міг зі спокійним серцем вийти з двору й піти, куди очі дивляться, адже непремінно знав, що в будь-якому кінці світу обов’язково знайду її, матір мою, а коли ні, розшукає мене вона. Через це й міг бути такий легковажний, міг віддаватися своїй чудній пристрасті. Йшов, доходив до кінця вулиці, а тоді знову шукав кінця. Закусував губу й ішов, і було тяжко знайти слова й кару, щоб застерегти мене від цього.

Вікна ледь-ледь посіріли. Дядько встав з-за столу і розімнувся. Схилилася над столом утомлена й притихла мати, відкинувся на спинку стільця батько; в матері мокре обличчя, в ламповому світлі воно блищить і грає жовтими живчиками; батькове обличчя закуте натомість у жовту броню, і на ньому не рухнеться й м’яз. Дядько повертається в мій бік, синє світло від вікна обливає його утлу постать чи, може, це мені тільки здається, може, таке світло сочиться прямо від нього. Він зрушився і повільно пішов важкою, дерев’яною ходою, якою ходять дуже засидівшись. Мені забиває подих; він іде до мене. Схиляється наді мною, і я вперше бачу його очі, хоч тут, коло мене, світла й небагато: очі в нього темні, глибоко загнані в череп, але напрочуд теплі, наче озерця. Сухі вуста його ледь-ледь торкає гарна й зовсім схожа на материну всмішка.

— Ще не спиш?— лагідно питає мене дядько, якого ми досі вважали за загиблого.

— Ні, не сплю,— тихо шепочу я.

— Ось бачиш, як воно виходить,— дядько розводить руками.— А ми з тобою, вважай, так ні разу й не розмовляли.

Казка про козу-дерезу

1

Я лежу і крізь вії дивлюся на матір. Затулила газетою електричну лампочку і вдає, що читає. Але в неї нервово здригаються вії, і мені від того стає дивно й цікаво.

Хрипко відбило пів на дванадцяту. Було так тихо, що цокіт годинника видавався заголосний. Вікна обклала суха, непрозора темрява, неозора, як біль, і десь там у ній шумлять наші дуби — величезні й замислені. Хитають коронами над нашою малою хатиною і наче сторожать наш спокій і наш неспокій.

Мати встала й зирнула на мене. Я приплющуюся — ця історія все-таки бавить мене. Адже не вперше брата нема так довго, і я знаю чому. Мимоволі стаю його спільником, та і я тепер якийсь зворушений: чи відчував коли отаку тривогу?

Вчора брат підійшов до мене трохи не такий, як завжди. Онде він: довгобразе смагляве обличчя, на носі якось смішно поблискують окуляри, густий кучерявий, як сьогоднішня ніч, чуб, очі зирять убік і чомусь ховаються. Брат блідіший, ніж звичайно, губи йому химерно підтиснено; зрештою, досить глянути на це обличчя — й про все здогадаєшся. Він відчував це й сам, вуста здригнулися — усмішка чи гримаса? Ні, недаремно він підійшов до мене з таким-от обличчям: комусь-таки мав він звірятися! Ще ховався переді мною — ота таємниця, на його думку, завелика як на мене, ну, хоч би оця півусмішка; еге ж, він робить мені неймовірну ласку — це те, що заказано мені і заказано бозна-на-скільки. У мене згіркло в роті від того відчуття, і я вже аж сердитися починав...

Ми пішли понад річкою, тоді через дощатий міст і стежкою понад оброслою кущами горою. Стежку всипано гострою жорствою, і ми ледве ступали на неї босими ногами. Шуміла над нами ліщина, було вітряно, небом котилися сірі з білим хмари, вряди-годи вигулькувало сонце. Вранці пройшов дощ, і стежка воложилася й досі; ми йшли поруч, і між нами неначе стіна яка звелася. Було боляче відчувати ту стіну — брат-бо за нею став аж надто замкнутий; він уже знав, що мені небагато треба й пояснювати. Я ж був терплячий і мав на серці добру поблажливість, адже лопотіло й лопотіло в нас над головою ліщинове листя, адже сонце так чудово пострілювало жмурами. Пролетіла ворона, чорна й важка, брат скинув головою, нервово й трохи насторожено — аж пашів, бідолаха, тривогою.

Збив об камінь пальця і застрибав, засичавши з болю. Червона крапелька проступила в нього біля нігтя, і мені стало на душі зовсім дивно: ця червона крапелька на пальці незвідь-чому вразила мене, як і його сичання,— хай тривало це тільки мент. Відтак зрозумів непомильно: він не тільки хвилюється і радіє, в душі в нього є і тривога якась, і біль. Мені захотілося прийти йому на допомогу: все-таки ми брати й порозумітися нам варт.

Біля Завалу ми забралися на скелю. Так само шуміла за спиною ліщина, схвильована під цим сколошканим небом, миготіла і гнала поверхнею легкі брижі річка; ми сиділи й начебто очікували чогось.

— Знаєш,— нарешті витис із себе брат,— я дружу з дівчиною...

Почервонів, бо йому здалося: сказав мені бозна-яку таємницю, бозна-яке диво відслонив переді мною; але це треба було йому сказати, щоб зруйнувати оту дурну стіну поміж нами. Йому вже сімнадцять, але мені, меншому від нього на два роки, здався він аж зовсім малий, ну, хоч би з-перед п’яти років, коли прибігали ми до цієї ж скелі подивитися рибалок і спокійне плесо.

Я розсміявся.

Він гостро зирнув на мене — ні, в мене вихопився цілком недоречний сміх! Але він усе-таки вихопився, тому я спробував засвистати легковажно, начебто мені й діла нема до того, що він тільки-но мені сповістив.

— Ти дурний, — сказав він. — А може, просто малий...

Я закопилив губу. «Овва!» — подумав, але мені все-таки заболіло. Все-таки защипало щось у носі; над головою знову зашелестіла ліщина, а сонце закрилося сірою й кудлатою хмарою. Скинулася на річці риба, і це була, певне, немала риба, бо довго й довго потім розходилися кола. Мені захотілося пояснити братові, що я, зрештою, багато чого знаю й розумію, але в мене забракло слів та й не звикли ми до таких самовиливів.

Ноги мої спирались об клаптик трави, що наріс на скелі, я задивився на нього, і мені стало погідно від того, що є ця трава й оця гола, лискуча скеля.

— Я розумію, — пробурмотів я. — Все добре й дуже добре розумію...

Але брат, мабуть, не чув мене. Дивився кудись на той берег. Там теж є скелі, але кущі не ростуть. Там забагато сонця, через те там тільки трава, гвоздика й чебрець. Біля скель улюблений дитячий «борщик» і цмин. Там вільно гуляє вітер, там наче тундра одноманітна, гаряча й порожня. Я зрозумів, чого шукає його погляд на тому боці. Він і шукав пустелі — піску, ящірок, сухоцвіту і червоних вогників гвоздик.

— Ти її знаєш, — сказав раптом він.— Це Ляля...

Я мало не похлинувся. Те, як він вимовив це ім’я... ні, не мені тут судити, окрім того... була то звичайнісінька собі Лялька, яку ми знали ледве не з пуп’янка. Я дивився на брата широко розплющеними очима і нічого не тямив: мені здалося, що він і справді пішов туди, в трав’яну пустелю, і дівчина його також із пустелі.

Мені раптом закортіло встати й покинути його. Хай залишається тут сам і витрішкується на той берег — нема мені до нього діла. Хай тримає свої таємниці при собі, вони не цікаві — таж-бо немає мені до них діла!

Брат сидів, начебто не бачачи мене. Закопилилася в нього тільки губа, і хоч як зверхньо й презирливо те робив, я зрозумів: не покину його, хто б не була та дівчина, навіть така звичайна і знайома, — я зараз єдиний, хто може йому допомогти.

Але в мені ще сидів біс. І я замугикав, немилосердно фальшуючи і немилосердно єхиднуючи.

— З тебе лихий чоловік,— пробурмотів брат.

Він не зрозумів моєї півнякуватості, і я справді розсердився. Закипів і запінився — все в мені напружилося й заволало. Я встав. Над головою голосніше залопотіло листя. Був я напружений, як тятива. Десь на греблі загорлали хлопчаки, вони ловили саком рибу і, певне, піймали щось велике.

Я блимнув на брата й побачив, що він дивиться собі під ноги, а рука його бездумно скубе і скубе з наплилого на скелю дерну травини...

Я дивлюся на матір і чомусь думаю, що вона розуміє все також. Зрештою, де може пропадати вечорами сімнадцятирічний хлопець?

— Де Микола, не знаєш?— раптом питає вона.

Вдаю, що сплю. Тоді вона сміється. Я сердито кручуся на ліжкові і бурмочу, що вона заважає спати — Перестань!— каже мати, і я розумію, мене викрито.

— Не знаю,— кажу сердито.

— Ну, гаразд, спи,— дозволяє вона, і я відвертаюся до стіни.

Я й справді заснув. Наді мною зашелестіли й зашелестіли наші дуби. Троє дубів, що охороняють наш спокій і наше житло. Троє дубів, котрим також цікаво знати, що діється навкруги. Троє дубів, від яких ніхто не сховає таємниць, але які також знають, що таке сумнів. Через це вони й розмовляють ночами так голосно. Через це такий схвильований і задумливий їхній шепіт.

2

Наступного дня брат чепурився знову. Натягав білу сорочку і пильно взував наваксовані туфлі. Штани випрасував сам, і я при цьому не втримався, щоб не посміятися. Він почервонів і всміхнувся куточком рота.

— Куди це збираєшся? — кинула ненароком мати.

Брат зирнув навіщось на годинник — обличчя в нього зумисне спокійне, аж байдуже.

— Гуляти. Або що?

Мати промовчала. Обличчя в неї так само зумисно байдуже. Брат замугикав, і мені аж утекти захотілося — так бездарно вони все розігрували. Мати не знайшлася, що відповісти, отож буркнула невиразно:

— Лазиш десь до півночі.

— Маю сімнадцять,— зарозуміло бовкнув брат.— І я вже, здається, не школярик.

Мати пирснула, а брат почервонів. Але лишився так само зумисно байдужий. Нагнувся й почав зав’язувати на туфлях шнурки.

— Щоб об одинадцятій був удома! — сухо наказала мати.

— Вчора я прийшов у чверть на дванадцяту,— збрехав брат, зводячись. Лице в нього стало зовсім червоне.

В матері по обличчі перебігла тінь. Підійшла до вікна й задивилася. Шелестіли наші дуби, троє могутніх велетнів, так само неспокійних, як і ми. Я дивився на матір, вона й досі струнка й не така вже стара. Але між нами все-таки неперехідна межа. Їй, мабуть, годі зрозуміти, думаю я, що діється в братовій душі. Дивиться на все згори — гора, яка неприступна й чужа для нас. У неї інші думки, виміри й рація. Дивитися й розуміти брата все-таки легше мені. Я внизу, а звідти краще видно. Я сам скоро ступлю на ту ж стежку, а мати з неї вже зійшла.

І все-таки ми з’єднані між собою більше, ніж це здається. Адже одні дуби шелестять у нас над головами і одні думки гніздяться в головах. Ми вийшли на суху й порожню дорогу — попереду горби, зарості сухостоєм, і ті горби вкрито, як павутинням, стежками тих, хто пройшов через них, і для тих, хто збирається на них ступити...

Брат пішов. І я раптом утямив, чому мати стояла весь час біля вікна. Це ж бо так просто: стати й дивитися. Для цього й приготувалася вона заздалегідь, коли брат іще збирався в хаті,— вдавала, що цікавлять її дуби. Але її цікавили стежки. Стежки на порослих травою горбах. Я сказав їй про це. Вона відійшла від вікна і знічено всміхнулася, все-таки я запопав її на гарячому.

— Не стеж за вами! — буркнула.

Від мене не сховалися її очі. Еге ж, великі й зажурені. Але я не хотів розуміти її жури. Більше того, на душі ворухнулося щось лихе. Був переконаний: не має вона права на цю журу й неспокій.

Я вийшов надвір. Западав вечір. Синій і теплий. Над горою, котра там, за мостом, сідало сонце. Велике й червоне. Коло нього палало небо, і я, сидячи під дубами, надовго на нього задивився. Мені здалося раптом, що в цій історії і в цьому змаганні, на яке заходить, мені відведено особливу роль. Як то не дивно й не смішно, я теж мав сказати своє слово.

З

Брат з’явився о пів на одинадцяту. Виказисто пройшов у кімнату й голосно хряпнув дверима. Це розсмішило мене, адже коли приходить пізніше, ступає ледве не навшпиньках. Мати тонко всміхнулася, і мені раптом стало жаль її. Між нами завжди панувала золота неподільність, яка гріє душу: ми любили її, а вона нас. Ми в цьому крихітному будиночку під трьома дубами живемо вже довго.

Але тепер ніч, темрява застеляє вікна, за тими вікнами тривожно шелестять дуби, і в цьому світику, який складаємо ми втрьох, поселилося щось четверте. Може, це й примусило матір заговорити.

— То де це ти був?

Брат не відповів. Скинув окуляри й протирав їх хусточкою. Від того очі його змаліли і часто покліпували. Мені захотілося покинути їх — матір і брата, податися звідси геть. До того солодкого, але й тривожного шелесту листя, в неозору й густу темряву.

— Тебе питають?

— А тобі не все одно? — раптом відрубав брат, і материне обличчя збагровіло. Стояла, облита жовтим світлом, якраз під лампочкою.

— Може, з якоюсь компанією зв’язався?

Слова ці — як посвист батога. Вони несправедливі, і про це знаємо ми всі. Адже ніякої «компанії» нема. Ніякої «компанії» бути не може, і це очевидно. Брат натяг окуляри.

— Був у парку,— сказав він.— Дививсь кіно на естраді. Про Африку...

І вона заспокоїлася: їй хотілося заспокоїтися, захотілося, щоб Микола й справді дивився те кіно про Африку. Про те, чого не існує. Адже що таке Африка тут, у цій хатчині під трьома дубами? Що таке той дивоглядний світ, коли над головою шепче й шепче тривожне листя, коли вітер налітає на трьох велетнів, а вони надто могутні?! Так, він біжить геть, безсилий, але задоволений; йому може здатися, що він здолав їх, адже так тривожно шелестять услід! Він летить собі, наївний і молодий, а дуби шепочуть невмовкно. Схиляються над старим дахом — вони ж бо не один десяток років скидали на нього листя.

4

Наступного дня під вечір я сидів на лавці під дубами. Любив отак побути: переді мною річка, горби, стежки, по яких ідуть люди, дощатий міст через Тетерів, а праворуч інший, великий — через Кам’янку. По тому великому котяться, як заводні, автомобілі, один за одним, виграють деками кабін, а по цьому, дощатому, ідуть рибалки та пляжники. Або й закохані, котрим запраглося самоти,— її вони знайдуть на тих вічних горбах із стежками, і то, скільки заманеться. Переді мною гребля через Кам’янку зі шлюзом по той бік. Через шлюз перекинуто залізну балку, і вона вже років з десять служить кладкою. Ліворуч — заросла яскраво-зеленою травою галявина, по якій ганяють м’яча хлопчаки. Недавно ганяли м’яча й ми, але це вже в минулому. Тепер це роблять інші.

Сонце хилиться на захід, сьогодні ані хмарини, немає й вітру — дуби в мене над головою мовчать. Брат десь подався, як це траплялося останнім часом, а я чекаю — там, біля греблі, має з’явитися материна постать. Вона повертається цим шляхом з роботи, і я люблю її зустрічати: материні очі грають тоді золотими вогниками, а в руці в неї напхом напхана авоська. Ті вогники ніколи не гаснуть, і коли вони є, я знаю: мати вмиротворена.

Ну от і вона, втомлена й повільна. В руці незмінна авоська, накладена капустою, огірками, помідорами і якимись пакунками; мати йде, як завжди, і, як завжди, я зустрічаю її. Дуби анішелеснуть, і я покидаю їх, щоб допомогти матері.

Вона переходить кладку, від тягаря в неї схилене плече, я біжу через галявину, облитий вечірнім сонцем, до облитої вечірнім сонцем найріднішої мені людини. Ми зустрічаємося з нею посеред греблі, я зазираю їй в очі — хочеться побачити мені золоті вогники. Навколо ще багато сонця, пахне вода, кричать хлопчаки, я забираю в неї авоську, але сьогодні вона не подивилася на мене. Сьогодні вона сіра й стара, а в очах у неї лід.

— Микола вдома?— питає, а я знову зазираю їй у вічі. В неї дивні очі — темні, як ніч, в них я й бачу ніч. Вона начебто не примічає ні сонця, ні мене — сіра, як стежка у траві! Нарешті наші погляди зустрічаються.

— Чого ти?

Я мовчу. Йду поруч і тягну важкезну сітку. Звичайно люблю розбирати, що в неї напхано, але не сьогодні... Сьогодні я виконую повинність — цей погляд і сіре обличчя все-таки нанесли мені в душу смутку. Мати йде поруч, і я чую її віддих.

Ми заходимо у хвіртку. Спокійно і величаво стоять дуби, під ними — порожня лавка, і мати дивиться на ту лавку.

— Давай сядемо, — пропонує вона.

Втомлено сідає, я примощуюся поруч, ставлячи сітку між колін. Ми дивимося на той-таки краєвид: два мости, дві річки, горби над річкою, три величезні дупласті верби на острові, хлопчаки ганяють на галявині м’яча, троє човнів, що наче позамерзали на рівній і нерушній гладіні. Тут добре й спокійно, і ми п’ємо цей спокій і цю красу.

— То що,— раптом чую я твердий і трохи штучний материн голос,— Микола вже когось підчепив?

Я насторожуюся. Все знову йде на старе. Повільно гасне й руйнується вечір; сьогодні мені найменше хочеться цих пристрастей і цих розмов; але навколо гасне й руйнується вечір; сьогодні я був умиротворений і хочу миру; мати ж повертається до мене й чекає на відповідь; в мені самому вже руйнується вечір; мати навіть хоче зловити мій погляд — жалію я цей вечір, як і її та й самого себе.

Дивлюся на ті краєвиди, треба сказати, чудові і навіть пречудові, але вони не зворушують мене. Помирає вечір, помирає і мій настрій, і лише тривога, яка з’явилась у цьому блідавому й неживому повітрі, лише одна ця тривога живе.

— Знаю про вас більше, ніж собі гадаєте,— каже мати тим-таки противнющим голосом, і я не втримуюся, щоб не всміхнутися. В цю хвилину я стаю доросліший за неї — мені покладено на плечі куди більше досвіду. В цю хвилину я навіть поблажливий, як бувають поблажливі умудрені.

Але мене знову запік біль. Я закусив губу: оцю стіну, яка між нами, вже не зрушити, поки живе її наївність і моя стареча поблажливість. Адже це те, що руйнує в материних очах її золоті вогники; ті вогники так химерно догоряють у її очах, і це ще більше додає мені болю. Я наче в міжрядді йду. Поміж братом і нею. Кожен з них хоче залучити мене на свій бік. Я йду у міжрядді й вибираю: треба мені бути спокійним і розважним.

— Все це даремно,— бурмочу я.— Зрештою...

— Що зрештою?— швидко перепитує мати.

— Він і мені запропонував піти сьогодні на естраду.

Це брехня, і я повертаюся до матері: мені здається, що на мене спаде зараз грім з ясного неба, а мати встане й піде від мене геть. Але сталося навпаки: в її очах знову заграли золоті вогники. Як не дивно, вона мені повірила. Повірила простодушно і ясно, як може вірити добра й гарна жінка. Сором обпік мені щоки, але я дивився на неї незмигно. Адже, попри цей сором і попри брехню, я відчував у цю мить і щастя — все-таки вони загорілися, ці вогники.

5

Брат знайомив мене з Лялею. Лялька, яку знали ми від дитинства і з якої не раз кпили, стояла переді мною з поважно підтисненими губами. Її щоки трохи зрожевіли, носик піддерсь, і мені аж дивно стало — що знайшов у ній мій брат! Невеликі очі, недовгі вії, сяке-таке волосся, якого ледве стає на вузлик ззаду, худа, довга шия, цибаті ноги — все це вище мого розуміння. Вона подала мені руку, і я по-хлопчачому стис її. Вона трохи поморщилася, але тільки на мить — на обличчя її знову лягла та ж таки урочистість; здавалося, манірно присяде і зробить мені кніксен. Брат дивився вбік, від того скло його окулярів відсвічувало, і мені ще дивніше стало бачити його отакого: зніяковілого й гордого, з цими променистими скельцями на очах. Кортіло бовкнути щось їдке й ущипливе (не так братові, як його кралі), але нічого такого я не вигадав; ми стояли в парку на глухій алеї, довкола ходили парочки, і я вже, здається, заважав братові й Ляльці. Я повернувся й пішов, обірвавши цей надзвичайний церемоніал, покинувши в сутіні Ляльчиного задертого носика і полиск братових окулярів. Парк шумів наді мною столітніми коронами: здавалося, прийшли вслід за ними й наглядають наші дуби. Я прийшов у сквер до статуї Артеміди. Богиня стояла, оточена палісадничком, і трималася за ріг оленя. Праву руку в неї відрізано, і мені стає жаль її каліцтва — відпиляна рука, мабуть, блукає десь по білому світу. Богиня стоїть, як стояла, хоч це теж облуда: одна нога попереду, друга позаду і зведена на носок, еге ж, вона йде, ця залізна жінка!

Коло неї сьогодні порожньо, тільки дуби шелестять свою одноманітну казку — мені навіть хочеться сісти тут і пересидіти цілий вечір. Адже і ця казка, і ця залізна жінка хвилюють мене, хай і годі зрозуміти чому.

Зовсім неподалець естрада, де крутять документальні фільми, які я маю передивитись. Вже й зараз там стрекотить кіноапарат. Там багато лавок і сидять кілька бабусь та дідів. Кілька пар, котрим чомусь не хочеться блукати під покровом Артеміди, і кілька поодиноких роззявляк, як оце я. Тут ті, в кого нема телевізорів, або кому телевізори набридли: все-таки тут чисте повітря, ним дихати б і дихати! Я сиджу й дихаю повітрям, густим і свіжим, в ньому запахи далеких матіол і троянд, в ньому запахи річки з її намулом та рибою; риба ця пливе й перед очима, ген отам на екрані, на білому чистому полотні, пливе й зникає, наче розщуковує зниклу руку богині. Ту руку шукають і усамітнені на алеях тут, у парку, і на тому дощатому мості через Тетерів. Всі вони — шукачі, всі в якомусь танці у парі одне з одним і в парі з ніччю. Панує над нами однорука богиня, і всі улягають тому пануванню безвідмовно.

6

Брат зайшов за мною об одинадцятій. Ми рушили вниз по крутих стежках, брат подавав Ляльці руку, і вона, спираючись на неї, сміялася. Зробилася незграбна на цих крутих стежках, хоч малою вибігала їх уздовж і впоперек. А може, це так і треба, подумав я: незграбність і сміх, манірна невправність і тихе зойкання, коли посковзується нога. На мене вони не зважали, та й нащо — я ще там, унизу, те ж бо, що внизу, перейдено, як перейдений клас у школі, втонуло воно й не повернеться. Вони ж — на горбах, під дубами, в парку, на лавках, коло богині, котра йде і йде, вони — наче кози, деруться вище й вище, а мені тільки й роботи, що плестися за ними.

Ми спустились у завулок, а коли мали вийти на вулицю, стали. Лялька зирнула на брата, і я раптом зрозумів, що його в ній вабило. Очі в неї не були малі — більші навіть, ніж треба, очі ці дивно світилися — і таким сяйвом, що мені аж подих заклало. Ось вона, таємниця, подумав я, ось що по-справжньому сховано від мене. Вона всміхнулася, і я навіть забув про той її задертий ніс. Однак це була чужа дівчина, надто чужа, і мене аж зло пойняло: яке має право вона дивитися отак на мого брата і яке має право так безглуздо всміхатися чужій людині мій брат? Я смикнув його: пора було йти. Ляльчин погляд згас.

Звела на знак привітання руку й пішла. Ми стояли й дивилися: йшла повільно й легко, похитуючи невеличкими клубами, голову звела, а плечі розпрямила. І нагадала мені ця хода щось ізвідти, з тих фільмів, що їх побачив сьогодні: сарна, котра вільно розгулює в лісі; сарна, яка сама не знає, чого шукає.

7

Мати стояла коло хвіртки, і це було так, як у казці про козу-дерезу. Про діда, котрий щодня стоїть на воротях у червоних чоботях. Я теж повертаюся додому, моя коза — брат; він біг собі через гребельку і схопив води крапельку, він біг так само через місточок і схопив один листочок, і я, безнадійний його пастух, мав би бути покараний у першу руч. Я дивлюся на цю свою «козу», і мені смішно стає: окуляри, серйозне обличчя, підтиснені губи, йому б радіти, а він смутний; ну чого сумувати такому щасливому і втаємниченому, адже в нього там, на алеях, усе гаразд, там, на алеях, він добрий підданець богині. Мати стоїть на воротях у червоних чоботях (на ній і справді червоні гумові чобітки, в яких вона миє підлогу), і мені хочеться змахнути пужалном: «Гей, моя кізонько, гей! Гей, додому їсти солому!»

Ми підходимо ближче, і мені добре видно материне лине. В світлі ліхтаря воно як маска, але це не приховує, що вона й досі в чеканні і що на обличчі в неї — смуток. Зовсім такий, як і в брата; мені знову стає смішно: вони з братом такі однакі в цей вечір і такі дитинні. Єдиний дорослий серед них — я, і оце помахую пужалном, женучи додому «козу» і чекаючи кари, що її має вигадати той дорослий і смішний «дід».

Але ніякої кари нема. Мати йде в хату, а ми за нею. Вона питає, чи хочемо ми їсти, і їсти ми не хочемо. Брат звісно чому, а я з солідарності.

8

Ця ніч тиха і запашна; відчинено вікно, під вікном матіоли, ледве-ледве шелестять дуби, мої добрі й тихі охоронці. Вони вже побачили все, що треба, і про все переговорили; тепер вони сплять, як сплять мати і брат. Як спатиму, врешті, і я, але мені ще хочеться побути самому. Хочеться відчути цю тиху й запашну ніч, об’ємну й широку, повну неясного шепоту; крім того, я думаю про те, що сталося сьогодні,— про цибату дівчину з кирпатим носом, з якої вже не покпиш. У ній з’явилося щось таке, чого я й справді не розумію; я думаю про тих дівчаток, котрі подобалися мені,— ні, це зовсім не те! Начебто нічого не відбувається, а повітря повне грози, все напружилося і чекає. Адже й мати вийшла до хвіртки в тих червоних чоботях недаремно — таке дивне й місячне було в неї обличчя; надаремний її спокій, думаю я, що його й спокоєм не назвеш. Троє дубів шелестять над хатиною; так, вони знову зашелестіли, а ця мала хата не спить — чути в ній зітхання. Хе, не один я кручуся на незручному і твердому ложі, тверде воно й незручне і в матері, бо чого б то вона зітхала; тверде й незручне воно і в брата. Хе, ми все-таки однакі на цих твердих ложах! «Ви чуєте?— хочеться гукнути мені.— Наші дуби шумлять!» Ми довго жили разом і клопоту не знали, не відали, що воно так швидко народиться — оте дивне й чудне четверте. Хто це зітхає там, серед теплої й запашної ночі? Дуби шумлять. А раз дуби шумлять, все гаразд.

Я засинаю й покидаю їх наодинці. Сон ступив мені легенькими чобітками на повіки. Крутяться, гей, крутяться червоні чоботи. Крутяться біля них смішні пастухи і ще смішніші кози. За законами казки я маю бути прогнаний з цього дому. Змушений буду взяти ціпок і гайда на світові дороги! Йди, йди, малий пілігриме й брехунцю! Тебе чекає не одне випробування, й сон твій — як передача по чудному телевізору.

9

Наступного дня все так само. Тобто ми вирушили з братом дивитися кіно на естраді; він вифранчений, як завжди: біла сорочка й лискучі туфлі, а я просто так. Так само зустріли ми Ляльку, і вона поважно простягла мені руку. Я вже не стискав її, як того разу, просто повисіли одна в одній дві неживі кінцівки й розімкнулися. Зрештою, мені нема до них діла: все, що роблю, роблю на так — цікаво, що вийде?

Дивлюся на небо, вже посутеніло, небо вицвіле й химерне, я подивився навкруги — звідусіль оточили нас дуби, могутні дуби старого парку, які бачили не одного такого, як мій брат і я. Вони мудрі й спокійні. І я також хочу бути мудрий і спокійний. Може, для того й я збрехав собі, що мені немає діла ні до брата, ні до цієї манірної Ляльки.

Брат сьогодні тривожний. Я відчував це, ще коли виходили з дому. Мати виказисто зирнула на нас, але я злегковажив той погляд — погляд без золотих вогників... Брат стояв коло мене, задуманий і виструнчений — Лялька переводила погляд з мене на нього.

— Чого це ви сьогодні такі надуті?

Брат усміхнувся. Він не може розповісти їй усього. Він не може бути коло неї «надутим». Він таки веселий і щасливий, а до мене їм діла нема. Брат весело й щасливо всміхається. «Бом!» — почулося, наче й справді вдарили десь дзвони. Але це передають якусь радіопередачу.

Я повернувся й пішов. В мене одна дорога — до Артеміди й естради. Я сидітиму там, як гриб, самотній та порожній, і переді мною пливтимуть видива світу. Цього світу я ніколи не побачу насправжки, а коли так, він, напевне, й не існує.

Хтось торкає мене за плече. Я здригаюся. Але це брат, Лялька стоїть неподалець і колупає носком стежку. Вона дивиться на той носок, і ця поза в неї особливо звабна.

— Слухай,— каже брат.

— Не прийдеш об одинадцятій?— питаю я.

— Перестань,— сердиться брат.— Мене турбує... Щось дуже вона дивилася...

— Вона завжди так дивиться.

Брат похитує головою. Він, здається, і справді має підстави похитувати головою.

— Я знайду вас на лавочці,— кажу я.

— Другій з кінця,— підказує брат.— На лівій алеї...

Я звів руку на привітання — переді мною лягла моя дорога. Дорога до Артеміди й на естраду. Там гулятимуть леви, тигри й носороги. Слони там їстимуть листя невідомих дерев і тягатимуть стовбури тих дерев. Дивні змії в окулярах стрибатимуть як танцюристи, і їм награватиме на сопілку майже чорний чоловік. Будуть незвичайні вечори й річки, незвичайні ліси й люди — ітимуть вони й ітимуть у пошуках невідомо чого.

Я сиджу на лавці, і мені сумно. Сиджу тут, як гриб, загубившись від усіх, росту у цім сутінку — мене зрошує кінодощ. Над головою світляна смуга, в якій крутяться комахи, зелені й білі, лахматі метелики й вусаті комарі. Еге, вусаті комарі, про яких ще ніхто не зняв і не зніме кінофільму. Адже вони живуть тут, у звичайному парку звичайного міста.

Мене знову хтось торкає. Що це за вечір такий? Я повертаю голову і на мить завмираю. Кров прилинула мені до очей і залила щоки. Мати була у вихідному, трохи старомодному платті, що гарно лежало на ній, і у вихідних, теж трохи старомодних туфлях.

— А де Микола?

В очах у неї горять кілька золотих вогників, що я аж чудуюся. Мені поповзли по спині мурахи. Я з їжачився і скорчився (малий брехунець і пілігрим) у ногах цієї величавої жінки з такими незбагненними вогниками в очах. Я був ниций у цю хвилину — нікчемний суддя, якому тільки й дорога, що за грати. В нього немає в голові клепки, в нього взагалі в голові вітер; взагалі-то, подумалося мені, така доля всіх наглядачів кіз, і цю казку знає кожна дитина. Всі вони, наглядачі оті, безсилі й нещасні в очах отого могутнього діда в червоних чоботях.

— То де ж Микола?

— Пішов пройтись,— байдуже кажу я.

Я й не брешу, він і справді пішов пройтись. Мати зизо глянула на мене й усміхнулася.

Над нами висів білий світляний струмінь — у ньому так само танцювали нетлі.

— А без тебе чого?

— Не хотілося,— кажу я так само відчужено.

Вона сидить коло мене й дивиться на екран. Обличчя її мовби аж надто спокійне. Еге ж, вона хоче дочекатися брата!

Я сиджу коло неї, як на приску, меншаю на очах, як Нільс із казки — ось воно, покарання, гадкую. Адже я вже майже карлик на цій лаві, і хто зна, скільки треба облітати мені простору, щоб повернутися до себе колишнього. Здавалося, ворушиться в мене волосся, позаплутувались у нім нетлі й комарі, жалять вони мені мозок, я дурний і нікчемний, та такий і має бути карлик, посаджений на присок. Так, я даремно вплутавсь у цю історію — це не моє діло! Я корчуся все більше й більше, начебто болить мені живіт і все тіло, язик дубне в роті і стає палюче-сухий, очі мої палають, але що я можу вдіяти, коли малий такий і нікчемний?

— Що це тобі?— питає мати.

— Живіт розболівся,— витискую я.

— Ну то біжи! — каже вона спокійно, невідривно дивлячись на екран. Там ганяли носороги, важкі й незграбні, ламали пудовими ногами гілки, і багно чвиркало навсібіч.

Я встав. Засвітилось у мені дивне світло: вона сама підказує мені вихід. Я світився, наче фосфорний: вона сама підказує мені вихід! Зирнув на неї: ні, вона вся на екрані.

Тоді я й справді побіг. Мчав так, що на мене люди зглядалися. Земля ставала мені навкосину, а перед очима мигали, як зорі, ліхтарі. Круто завернув на переході і ледве не наскочив на якогось добродія з собачкою. Собачка перелякано забився господареві під ноги, і на мене загавкало — чи добродій чи його собачка. Мені стало смішно й радісно: вихід усе-таки знайшовся, і вже байдужки мені, хто там на мене гавкає.

Недалеко вже й братова лавочка. Дві тіні злякано розсахуються, брат скочив, а Лялька відвернулася.

— Прийшла!— ледве видихнув я.

— Гаразд!— по-діловому відповів брат.— Зараз буду.

Він зблід, але лишився спокійний. Неподалець висів ліхтарик, і той ліхтар мікроскопічно відбивався у його окулярах.

Я побіг назад. Коло Артеміди стишив крок, начебто мені треба було помолитися цій Одноручці. Ледве була видна в мороці, і на лавці коло неї вже похихикувала якась дівуля. Я передихував, щоб з’явитися на материні очі спокійним.

Вона сидить і дивиться кіно. Сама в ряді, над головою все так само в’ється промінь світла, напханий нетлями й комарами, а на екрані ходить жирафа. Худа й висока, на ній чудове в крапинку вбрання, в неї неймовірно витягнута шия, а голівка з величезними темними очима. Позирнула на мене, велеока й смутна, вгорі зовсім голосно зашуміли дуби — я знову стаю карликом.

Йду до матері як на ешафот. Вона повертається до мене і блискає всмішкою — в погляді в неї море золота.

— Ну то як?— питає вона.

— Все гаразд,— відповідаю я.

10

Відтак ми й покинули цю гру з естрадою і кіно. Мені куди краще сидіти на лаві під дубами й дивитися на стежки, що в’ються навколо; я стежу, як умирає на овиді сонце, і спостерігаю людей, котрі живуть собі й лиха не знають.

Я сиджу довго. В такому вечорі треба надовше лишитися самому. Гудуть над головою жуки-рогачі, які люблять обсідати дубові стовбури, і я неначе бачу їхні важкі чорні тіла з могутніми оленячими рогами. Літають і кажани, безшумні й прудкі, і п’ють укохану свою темряву, вибираючи з неї комарів та метеликів. У парк ідуть хлопці й дівчата, і голоси їхні в цьому вечорі наче порцелянові. Побита порцеляна голосів, побита порцеляна смеркання, ніч над головою, зорі; грає музика з танцмайданчика розгульна й дурна — гопцюють там молодики й дівчата, завзято топчуть порцеляну вечора, і від того в душі моїй снується білий, як молоко, жаль.

Матері теж не сидиться в хаті. Виходить і сідає біля мене. Але зараз мені не хочеться цього. Іншого разу я був би щасливий від такої простої і гарної близькості — сьогодні ж я інакший. Адже вона не втерпить, щоб не розпитувати про брата, я для неї поки що тільки машина для інформації. Але вона мовчить. Еге, вона мовчить і не розпитує. Я скошую оком, і гарне тепло заливає мені груди: вона все-таки мовчить! В неї досить сили, щоб мовчати оце зараз, але в неї не досить її було, щоб не прийти на ту естраду. Сьогодні я навіть вдячний їй за те, адже відтепер я вільний. Зовсім вільний — мені дорога стає оця розмова дубів із зорями. Мені дорогий цей тимчасовий спокій, яка б зажурена не була мати.

Ми мовчимо, і в цьому наша неподільність. Як ніколи, ми близькі, і, щоб зберегти цю близькість, нам і треба отак мовчати. Я слухаю глухий шелест листя й кажанячих крил і розумію, чому це так. Я, здається, і справді набув для неї більшої ваги. Мабуть, розуміє це й той чудний «дід» у червоних чоботях, адже й «дід» залишився сам і зрозумів, що помилявся. Я всміхаюся, а мати сидить коло мене і, здається, не бачить ні мене, ані вечора.

11

Сьогодні вона теж якась не така. Погляд холодний, втомлений й ані тіні мого улюбленого золота; вона говорить обов’язкові речі, й обов’язкові речі кажу і я — брата нема й нема. Ми вже навіть повкладалися, клацнув вимикач; крізь вікно падає світло недалекого ліхтаря; знову пробудилися дуби й шумлять. Десь крикнула дівчина, якісь голоси, знову голоси, гавкає пес — мені здається, що той пес обов’язково має бути чорний. Я не сплю, бо навколо все напружене, надто нервово й часто повертається в ліжкові мати. Я думаю про сіру лавку під дубами, на неї спадає зараз роса; я думаю про своїх вуличних товаришів, можливо, цього вечора вони знову збиралися на каменях біля мосту і грали в свої безконечно нудні «зіпсуті телефони» чи «садівників». Над ними тремтіли зорі, гинули й народжувалися, і мої вуличні товариші й не відчули, що подорослішали. Я ж уже дорослий цілком, і в мені вже й тіні немає того болю, що відчув його кілька днів тому на естраді. Більше того, мені хочеться взяти матір за руку і, наче дівчинку, повести туди, на Завал, де нещодавно сиділи ми з братом. Але не на той бік, оброслий шумкою й тривожною ліщиною, а туди, до трави, моху і цмину. Туди, де надто сонця і де не можуть рости від того дерева. Ми б сіли на камінь: хай би зникли ніч оця й зорі, хай би запалало сонце, але хай не буде там жодного Пляжника чи роззявляки. Тільки ми вдвох — ось мій рішенець як судді. Я маю посидіти коло матері стільки, щоб усе з того берега (квіти, трава й камені) встигло прийти до її серця і заспокоїти його. Цілющі соки напоять відтак її думки, а запах квітів улагіднить. Змириться відтак вона з тим, з чим так важко змирюватися людині, але такий уже житейський закон. Іншого присуду я не знаю і, очевидно, не знатиму. Навіть тоді, коли стану такий, як вона, тобто коли серце моє обкипить від гострого, жалкого відчуття.

Голосно рипить ліжко. Що це вона, встає? Я розплющую напівсонні очі. Ну, звісно, брата все ще нема. Ледве втримую повіки, так болять вони мені: плакати хочеться від усього цього. Мати встає. Невиразний білий силует посеред кімнати. Шумлять за вікнами дуби. Вони, здається, учомусь когось переконують. Але вони безсилі, вони тільки й можуть, що шуміти. Біла постать пливе по кімнаті. Гадає, що я сплю, — через це така тиха й безшумна. Бідна біла постать, котра так тяжко помиляється! Переступає поріг кімнати, але тут несподіванка: під ноги їй втрапляє котяча мисочка й гримить. Вона завмирає, та біла, чудна постать. Витяглася навшпиньки й наслухає: все-таки їй не хочеться турбувати мого сну.

Риплять двері, іржаво й голосно, вони наче навмисно такі іржаві й голосні. Знову завмирає, звівшись навшпиньки, біла, кудласта постать. Майже розмита тьмою і з темрявою на кінчику серця. І з дивними сльозами у тому серці, які затоплюють його! Я все це добре розумію, хай малий я і дурний, хай пілігрим я, котрий збирається на вічну мандрівку, але хто зна, чи збереться.

У сінях чути коротке металеве цвякання. Кров раптом заливає мені обличчя. Заливає тіло моє, постіль та подушку. Я тремчу. Раптово розумію, куди прямувала та постать. Вона вже повертається, зачинивши двері на защіпку, хоч брата нема й нема. Вона хоче, щоб він стукав. Щоб гатив кулаками й ногами у двері, щоб кричав і плакав під дверима. Щоб збудив її тим галасом та криком і смиренно просив вибачити. Тоді вона зможе нарешті вилити душу. Хай буде потривожено при цьому сон третього — він достойний кари також. Так, ті попасичі, котрі пасли козу-дерезу, все-таки були достойні кари.

Я лежу, і кров поступово змивається з мого тіла. З ніг, рук і обличчя. Я лежу білий, як і ця постіль та подушка,— шалено калатається в мене серце.

Біла постать перейшла кухню й стала. Я дивлюся на неї, завмерлу на порозі, вся вона — в слух, прислуховується, чи не потривожено мій сон. Я ж білий, як полотно, тільки шум дерев за вікнами чорний. Постать стоїть і стоїть у дверях, наче сновида, яка зважилася на найменший з усіх можливих злочин і в якої серце крається від того. Мені вже не хочеться брати її за руку й вести на той осяяний сонцем берег.

Біла постать нарешті зрушилася. Рипнула дошка підлоги — мати завмерла. Зняла білі, як крила, руки, нога ступнула вперед, друга — ззаду — зведена на носок, гей, бідна моя біла Артемідо! Адже це твій крок і твоя поза! Це твоє безсилля, бо що ти можеш цієї темної ночі? Ледве втримуєш малого, безногого оленя — в тебе одна рука! Ти вже безсила навіть пустити в того оленя стрілу — в тебе ж одна рука!

Мати лягає й голосно видихує: це не проста мандрівка для неї. На те віддала вона всю силу, і чорне на кінчику її серця сходить у ньому, як тісто. Я не можу спокійно дивитися, як сходить те чорне тісто. Я встаю. Я теж білий і вайлуватий. Але не крадуся — йду просто до дверей.

— Куди ти? — гукає вона на мене, і я скорчуюся на порозі. Мені болить живіт. Мені болять тіло, голова і язик.

— Живіт,— видихую перепалене повітря, і голос мій повен такої туги, що вона аж сідає на постелі...

...Перемагаю, здається, я. Але перемога моя чудна: як розбитий на шматочки порцеляновий вечір.

Батько

1

Батько зіскочив на перон і радісно всміхнувся. Був одягнений у старомодне пальто, а рудий облізлий чемодан нагадав мені дитинство. Я пішов назустріч і відразу відчув знайомий дотик батькової щетини.

— Давай чемодан,— сказав я.

— Мати коржиків передала, яєць,— відповів батько, передаючи чемодана.

— Чудово! — засміявся я.

— Відколи ти поїхав, спливло стільки часу...

Ми перейшли вимощений плитами перон і піднялися по сходах у касовий зал. Батько уважно обзирав будову, я помітив це по легеньких спалахах у його невеличких очах.

— Давно зробили цю станцію?

— Вже два роки.

— Гарна. Я тут востаннє був двадцять років тому.

— Може, вип’єш кави?

Він несміливо здвигнув плечима. В залі було повно людей, і ми повільно пробиралися до виходу.

— Давай уже поснідаємо грунтовніше,— сказав я.

Він знову несміливо здвигнув плечима.

— Дивись, я тут нічого не знаю.

— Як там удома? — спитав я.

— Мати була зламала ногу, ми писали тобі про це. Зараз уже нічого, ходить.

Якийсь чоловік з розгону налетів на батька й помчав далі.

— Скільки тут людей! І всі поспішають.

Він сказав «поспішають» замість «спішать», очевидно, пристосовуючись до моєї літературної вимови. Незграбно пробирався крізь юрбу і був трохи розгублений. Нарешті ми вийшли на вулицю й зупинилися біля входу до автобусної станції. На шосівці поблискували склом тролейбуси, миготіли легкові авто, хідники були вщерть запруджені людьми. Місто дихало вранішнім гамором і збудженням. Батько стояв, трохи розставивши ноги: невеличка постать, знайома мені від дитинства, знайоме лице — на мене плеснуло теплою хвилею: чи то спогад короткочасний, чи радість.

Шумко замітала вулицю запізніла двірничка, широко махаючи мітлою, і була як косар на голому полі. Опале листя вилітало з-під мітли і, крутячись у повітрі, знову повільно осідало на асфальт.

— Там через дорогу повинна бути їдальня,— сказав я.

— Ці люди просто під машини лізуть,— кинув батько на перехожих.

— Звикли.

Батько ступав наваксованими туфлями по сірому потрісканому асфальті, і я задоволено впізнавав його нетипову, трохи нервову ходу.

Їдальня була маленька, із затягнутими марлею вікнами. Від стелі звішувалися клейкі стрічки, чорні від налиплих мух. Ми сіли за столик із пластмасовим покриттям.

— Що їстимеш: шніцель, битки, гуляш? — я розглядав меню.

— Не дуже розбираюсь у цих стравах,— сказав, батько.— Мені все життя готувала мати.

— Два шніцелі й два компоти,— сказав я офіціантці.

Батько сидів, одкинувшись на спинку алюмінієвого стільця. Тоді наліг ліктями на столик.

— А У нас тиша, — несподівано сказав, і я побачив в глибині його очей затамований смуток.— Із городом ми вже впоралися,— додав він буденно.— Картопля була неважненька, але на зиму нам хватить.

— Певне, мати й вина наробила?

Батько всміхнувся.

— Пару відер зробили... Я привіз дві пляшки позаторішнього.

Офіціантка з брязкотом поставила на столик шніцелі.

Батько обережно взяв великими спрацьованими пальцями виделку і колупнув м’ясо.

— Ти давненько не приїжджав додому,— сказав він.

— Робота, те-се,— засміявся неприродно.— Життя, як на каруселі.

— Скільки ж тут маєш? Таку роботу, певне, можна було б і вдома знайти.

Я не відповів.

Офіціантка поставила на столик компоти.

— Милочко,— солодко сказав чоловік за сусіднім столом.— Я на вас чекаю, не дочекаюся.

— Переживете,— весело відказала офіціантка, показуючи великі білі зуби. Енергійно пронесла між столиками своє велике тіло, і сусід аж зітхнув любашно:

— Є на що глянуть!

— Ви тепер самі,— сказав я батькові.— Колька таки переселився...

В батькових очах заграли лихі вогники.

— Все це та його жіночка. Вона, чорти б її побрали, навіть на матір руку підняла!

Його старечі очі округлилися, а рука з виделкою затремтіла.

— Чи я хотів її виганяти,— він пристукнув кулаком.— Але після того, що вона вчворила...

— Ти їж,— промовив я.— Зараз ми поїдемо до мене. Кімнатка, правда, незавидна, і їсти приготувати ніде, та що ти хочеш — наймана!

За темною від куряви марлею темніли дерева. Вже були зачеплені слідами прив’ядання, і від того створювалися м’які й меланхолійні переходи в кольорах. Над деревами синіло чисте небо, і мене раптом торкнуло світлою, як далекі спогади, печаллю. Оця гра кольорів, гармонія переходів — все це нагадувало мені раптом наше далеке мале місто і хату на околиці того міста, від якої я й вирушив у цей шумливий та копіткий світ.

— Такі чудові стоять дні,— сказав я батькові.

Він допивав малими ковтками компот, потім дістав виделкою грушу і, обсмоктавши, сплюнув кісточки.

Ми вийшли на вулицю, і я помітив, що вищий від батька на цілу голову. «Він наче поменшав»,— подумав я.

Війнуло подувом, і я вловив тонкий, трохи тривожний запах в’ялого листу. Зашуміло в деревах, і від них дмухнуло пряним запахом.

2

Ми підіймалися старими дерев’яними сходами, і я чув, як батько позаду важко дихає. Врешті зупинилися перед оббитими дерматином дверима, і я пошукав у кишені ключа.

Батько підійшов до вікна і визирнув на оточене трьома глухими стінами подвір’я.

— Невеселий двір!— сказав він.— Ніде й дереву вирости...

Я міг не дивитися на той двір, знав його і без того. Жовті стіни накладалися одна на одну нерівними площинами; можливо, на самому дні ями гойдався на залізній гойдалці хлопчик. Мені здалося, що я аж сюди почув нудотний рип тієї гойдалки.

Відчинив двері, і ми ввійшли в довгий вузький коридор. Батько тупцяв позаду, і я чув його знайоме дихання з їдким запахом тютюнового перегару.

— Ти малим мав де гратися,— сказав він.— У нас простору, скільки хочеш! А зелені — цілий світ у нас зелений!

Я пропустив батька в двері. Він нерішуче став, начебто не зважився переступити мого порога.

— Заходь, заходь! — підштовхнув його я.

— Якось незатишно в тебе,— сказав старий, сідаючи на краєчок стільця.— То чи довго будеш холостякувати?

Я підійшов до вікна. Сонце розлилося жовтим, блискучим сяйвом, і небо запалало тремкою й бентежною блакиттю.

На столику тихо муркотіло радіо. Батько все ще оглядав мою кімнату: ліжко, стару шафу, безглузді картини на стінах.

— Сюди жінки не приведеш!

— Не втомився? — спитав я.

— Чого ж? Автобус хороший. А дорога не така вже й довга. Міг би теж інколи приїхати...

Я сів верхи на стілець і поклав руки на спинку.

— Ну, розкажи, як там у нас?

— Знесли будинок монастиря.— Батько нахилився й клацнув замком чемодана.— Там у підвалах, кажуть, знайшли дві пляшки вина. Густе було, як смола. Ну, ті, що копали, й випили...

Я згадав довгу й темну споруду, оперезану на другому поверсі галереєю із залізними поручнями. Вона понуро стирчала серед веселого краєвиду нових будинків.

— А потім,— батько вийняв пляшку вина і затримав у руці,— хтось бовкнув, що там золото знаходять. Побачив би ти, — в його очах заграли веселі іскри,— як цікаві кинулися туди!

Я дістав дві склянки й поставив на стіл. Вино було світло-малинове, прозоре. Я увімкнув електричну плитку й поставив сковорідку. Жир соковито зашкварчав і почав стріляти. Я розколов кілька яєць і вилив на сковорідку. Незабаром яєчня сито засичала, з пухкотом видихаючи гаряче, запашне повітря.

— Ти даремно так багато! — сказав батько. — Я ситий!

Ми випили, знову запахло мені рідним містом, полуничною грядкою і свіжим духом квітів.

— Колька не заходить?— спитав я.

— Сердиться за жінку,— звищив голос батько.— Йому б за матір сердитися!

Він замовк і понурився. Я знову зирнув у вікно. Небо блакитніло первозданно, але чогось уже не вистачало в його барві: не було літньої впевненості — сумовита пора бабиного літа надходила...

3

Крута вулиця стрімко здіймалась угору. Звідти котився тролейбус, і шофер у ньому блимав вогником сигарети.

— Такий тут тлум!— захекано проказав батько.

Ми зупинилися на узвозі й дивилися туди, де на хідниках рухався різнокольоровий людський потік. Блідо миготіли незнайомі обличчя, люди швидко текли по сірій асфальтовій площині й ховались у темній хащі підземного переходу. Виринали з протилежного боку і знову розтікались по тротуару.

— Тут швидко втомлюєшся,— сказав батько.— У нас немає такого гармидеру.— Він затис цигарку в куточку рота, і його обличчя заповнилося глибокими зморшками.— У нас,— сказав він,— тиша!

— Це тому, що субота,— мовив я.— Зрештою, коли я приїхав сюди вперше, здалося, що пропаду тут... Ти на скільки приїхав?

— Завтра назад. Куплю от дещо. Треба й матері подарунка.

Він подивився на мене швидким поглядом.

— Звісно, треба,— згодився я.

Батько кинув недокурок в урну.

— Скільки там поверхів? — кивнув він у бік висотного будинку.

— Двадцять.

— Ого!— тихо згукнув.— Скоро вже й на хмари людина залізе.

— Зроблять там чудові пляжі,— пожартував я.

— Ну, а метро?— спитав батько.— Знаєш, я ніколи не був у метро...

Він пішов уперед, і я побачив, що він намагається триматися випростовано. Горда голова міцно сиділа на кремезних плечах, але старість відчувалась і в тих його плечах, і в цій трохи застиглій випростованості. Я закусив губу: на хідниках лежало недавно опале листя. Вересень ступав на землю й викликав у душі щем.

Зустрічалося літо з осінню. Яскраві дні палали над землею, але в тій яскравості з’являлося відчуття незагоєного болю. Осінь тільки починала запалювати холодні вогнища дерев, плескала золотом, але й досі світила ще щедрою зеленню.

— Скільки ти не бачив матері?— спитав батько.

Я взяв його за рукав і міцно стис.

— Знаєш, тату,— сказав зовсім тихо.— Мені й справді треба навідуватися до вас частіше. Я тут не раз згадую вас і нашу хату. Отак, буває, прокинуся серед ночі і чую запах наших полуниць. Але приходить день — і починаєш крутитися як заведений. Тоді все мимоволі віддаляється й забувається...

Батькове обличчя стало холодне. Я, мабуть, сказав щось не те, а може, він не зрозумів до ладу мого одкровення.

— А як там наш кіт?— спробував я перемінити тему.

— Останнім часом мати багато хворіє,— сказав батько, мов і не слухав мене.— Вона постаріла, і їй нелегко вже поратися з господарством... Я, правда, допомагаю, скільки можу...

Чоловік на розі закликав купувати лотерейні квитки. В нього було гладке лице й прохриплий голос. Лотерейні квитки лежали кольоровими стовпчиками, і вітер загинав їхні кінчики.

— Давай куплю,— спинився батько.— Може, вони в цьому місті щасливіші? Не хочеш?

— Я не вірю в гру,— відповів я.

— А ми от в останньому тиражі виграли карбованця,— сказав батько.

4

Ми спускалися ескалатором, і батько цікаво роззирався.

— А непогано, га?— посміхнувся він.— І скільки, думаєш, вгатили сюди грошей?

Назустріч пливли обличчя — батько вдивлявсь у тунель. Дихнуло стерилізованою свіжістю; батько повернувся до мене — всміхався так само:

— Це б матір сюди!.. Ти ще надто молодий, — заговорив він уже в поїзді.— Ще крутить тебе життя й затягує. Колись і в мене так було, але я завжди знаходив час, щоб провідати старих. Зрештою, я працював і утримував з тих грошей і свою родину, і батьків. Це ви нічого не знаєте: хочете, щоб вам все в рот клали. А я от нічого готового не мав, і мені ніхто нічого в рот не клав...

В цю хвилину я не хотів сперечатися з батьком. Зрештою, це стара пісня, яку ми не завжди хочемо вислухати: ми були такі, а ви от такі! Це й не дає нам змоги збагнути до кінця тої правди, що все-таки схована за тими зужитими словами.

Поїзд гнав різке, свіже повітря, проникало воно й досередини, звіюючи негусте батькове волосся. Він примружився й застиг.

— Куди це доїдемо?— спитав.

— До Дніпра.

— Славно,— сказав батько.— Не бачив його вже двадцять років.

У вагоні було небагато людей, батько сидів, поклавши на коліна долоні, і на мене знову повіяло тим часом, коли відчували ми з ним неподільність, — він сідав отак, прийшовши з роботи й помивши руки, і надчікував, коли мати покличе обідати.

— Аж не віриться, що так глибоко ми під землею,— сказав батько, зирнувши на мене.

— В Москві мілкіше,— відказав я.— А там, за Дніпром, поїзд іде вже по поверхні.

— Що ж це за метро?— всміхнувся батько.— По-моєму воно тільки й метро, що під землею.

Поїзд вискочив із тунелю, і нас залило сонцем...

Дніпро дихав вологим духом, блискотів синіми спалахами, пахло мокрим піском. Ми стояли, спершись на поруччя, далеко попереду розгортала білі будівлі Русанівка. Коло нас легенько шелестіло дерево, наполовину жовте, а наполовину зелене, в ногах лежало кілька листків, з лівої руки біло палало в синяві вітрило і біля нього поралося кілька одягнених у жовті спортивні куртки чоловіків.

— А де ти переш сорочки?— спитав батько.

— Коли сам, а коли в пральні.

— Там більше порвуть, ніж виперуть.

Ішов берегом рибалка в сірій куфайці. Підвів вудочку, наче списа, і тримав у руці гачка, наче сам себе зловив. Спинився біля нас, озирнувся й закинув гачка в сині спалахи.

— Треба мені встановитися,— сказав я.

— Що значить «встановитися»?— розсердився батько.— Я вже в чотирнадцять років установився!

Він майже викрикнув останні слова, і знову озирнувся на нас рибалка. Вибрав із синіх хвиль гачка, звів свого списа й подибав шукати затишнішого місця.

— Маєш рацію,— повільно проказав я, дивлячись, як невеликий човник марно намагається перебороти течію. Знову зашелестів вітер, мотаючи напівжовте, напівзелене листя над головою, і я вдихав на повні груди гіркуватого, терпкого запаху останніх вересневих днів.

— Мати трохи сердиться на тебе за ті твої куценькі листи,— буденно оповідав батько.— Все-таки вона — мати! Колись ти теж станеш батьком і зрозумієш, що це таке...

Ми подивились один на одного глибокими поглядами. Можливо, кожен чекав цього моменту: поверталося щось далеке, що сягало до призабутого містечка і його околиць. До запаху полуничних грядок і квітів, посаджених матір’ю. До дитинства, яке вже далекий для мене спомин, а може, ще далі, до того часу, коли я ще не був окремо живучим тілом, а складав якусь частку його, цього до болю знайомого чоловіка.

— Може, вип’ємо пива?— спитав я.

Він кивнув, ми підійшли до вифарбуваного в синє буфету — я помітив, виймаючи гроші, що в мене ледь помітно тремтять пальці.

5

Велетенський екран заповнював цілу стіну, на ньому безперервно змінювалися, крутилися й розгорталися нові й нові картини; рух втягував у себе глядачів, кидав їх на круті дороги гір — всі ми жили з тими людьми, що метушилися на отій стіні. Зал напружено вдивлявся, намагаючись упоратись із швидкою зміною перетворень на екрані, люди стискали пальцями ручки крісел, зітхали й переживали, кидались у дороги, котрі летіли в безвість,— від нестримного руху закладало дихання, гриміли голоси: там, на стіні, плакали, сміялися й жартували, вмирали і любилися. Батько насуплено й серйозно вдивлявсь у екран, здавалося, він не помічав мене, а може, не дуже й переймався тим ілюзорним і скаламученим світом, що стрибав перед ним; здалося мені, екран той для нього тільки привід для своїх думок і свого бачення, якого мені ніколи не вгадати, а може, достосовував він отак, як і всі люди навколо, життя на екрані до свого життя?

— А знаєш,— схилився він до мене.— Це все-таки здорово!

Я не зовсім збагнув, про що він говорить: про кіно, велетенський екран чи про своє видиво на тому екрані...

Ми вийшли в осінній вечір, наповнений глибокою й прохолодною свіжістю, дихало на нас вистояним запахом прив’ялого листу; у невеличкому парку на лавах сиділи закохані, алеї просвічувались у глибину прозорим безлюддям. Вдалині горіла неоном гомінка траса, стугоніла від великої маси автомобілів, а тут, куди ми ступили, був пригаслий шепіт, м’яка тиша і тонкий тлінний запах. По порожній алеї йшов якийсь дід, голосно човгаючи підошвами, і мені здалося, що так приходить щодня до нас ніч.

— Давай сядемо,— запропонував батько.

Він випростав втомлені ноги і відкинувся на спинку. Я примостився скраєчку і простягнув батькові цигарку.

Ми сиділи й курили. І хоч з одного і з другого боку гриміли шумливі проспекти, ми тут, на цьому п’ятачку тиші, знову відчували свою неподільність.

— Тихо тут,— здивовано і втомлено сказав батько.— Знаєш, я уже скучив за домом. Минув тільки день, а здається, я тут у тебе місяць...— Він замовк і приплющився.

Я дивився на нього, невеликого, одягнутого в старомодне пальто; глибокі зморшки відтінювалися на його обличчі, м’яка й глибока втома лежала на ньому. Біля вуст зібралася густіша тінь; темна, посічена нерівними зморшками шия топилася в легких півтонах картатого кашне; великі, кострубаті руки лежали на колінах, і в розслаблених пальцях прочувалася та ж таки втома.

Батько розплющився й повернувся всім тулубом до мене.

— І що, думаєш, робить зараз мати?

— Коло чогось порається.

— Або читає,— підхопив він.

— Як тобі кіно?

— Кіно хороше!

Він подивився на мене, широко розплющившись.

— Знаєш, що я їй подарую?

Повз нас повільно пропливла закохана пара. Високий юнак обійняв світловолосу дівчину, і її голова на темному тлі грудей видавалася м’яко й ніжно.

— Годинник,— сказав батько, його очі блищали.— В неї ніколи не було гарного годинника.

Дерева вивищувалися навколо нас темними, кошлатими й непорушними велетнями. Вечір плив півпорожніми алеями, розхлюпуючи приглушені й прив’ялені запахи,— розносив їх на невидимих крилах, торкаючись облич обережним зітханням, що приносило далекі й чисті спогади.

Єва — сестра Адамова

1

Запахло різким потом — Адам скидав важке робоче взуття. Великі руки обхопили брудного носатого черевика і повільно потягли вгору. Хлопець закусив цигарку, цигарки були дешеві, і синій слизький дим забивав Свині ніздрі.

— Невже не можеш курити в кухні?— спитала вона з-за ширми.

Адам важко підвів розкучману голову і грюкнув черевиком об підлогу. Сестра шаруділа за ширмою одягом, а він плюнув недокурком у куток, де стояла емальована миска з брудно-сірою від мила водою. Недокурок засичав, і над ним зметнулася бліда хмарка.

— Вже на гулі?— спитав Адам, натужно стягуючи другого черевика. Потом запахло сильніше, і Єва визирнула з-за ширми.

— Данцю,— сказала вона.— Я знову хочу попросити...

Адам ступнув величезними босими ногами на підлогу і підійшов до столу.

— Чорта з два!— сказав він.

Був літній вечір, що напливав затишною хвилею, синява заливала місто, покриваючи лабіринти вузьких вулиць. Звідси, з четвертого поверху, де було величезне вікно, проглядались незліченні дахи, черепиця навпереміж із бляхою, двори, замкнені галереями та глухими жовтими стінами, рівненькі, вистелені чіткими плитами подвір’я. Все це заповнювалося загуслим сутінком; Адам стояв, розставивши босі ноги, нахилив важку голову і вбирав повітря в могутні свої груди. На нього плив вечір, свіжий і духмяний, душі торкнулося відчуття голубого присмерку: згадалось щось далеке й світле. Пройшла дівчина в червоному платті, і її постать на мент яскраво запалала. Стрункі загорілі ноги й оголені плечі засвітили ніжним теплом.

— Дарма дмешся,— сказала Єва, виходячи з-за ширми.— Ну, витратила я ті п’ять рублів, то це треба стільки сопти?

Була молода й свіжа, і Адам зиркнув на неї спідлоба.

— Ну й ведмідь ти!— засміялася, плеснувши його по спині.

Адам сів на стільця й випростав ноги.

— Вечерю я приготувала,— сказала вона.

Він дивився собі на ноги й ворушив великим пальцем ноги.

— Мені й незручно просити в тебе щораз,— озвалася Єва.— Але виходити отак з дому без копійки?..

Пильно вдивлялась у дзеркало: в сутінку відображення було нечітке.

Адам запустив руку в кишеню, перевалився на лівий бік, витяг пожмаканого банкнота в три карбованці й кинув на стіл.

— Ну й розумничок!— сказала сестра, майже впритул присуваючись до дзеркала.

Адам знову став до вікна. Душі торкнулося щемливе й незнайоме: воно жило і в тих сутінках, у тій пригаслості. Чув, як Єва простукотіла каблучками, від стукоту з’являлася невеличка луна. Знав, що за кілька секунд сестра відчинить вискотливі двері.

— Я пішла!— сказала Єва.

Адам не поворухнувсь, і вона вийшла в коридор. Легко пострибала зі сходинки на сходинку, спираючись об старе, порізане хлопчачими ініціалами перило. Свіжий дух вечора відчувався на ногах, і Єва тихенько замуркотіла почуту сьогодні вранці мелодію. Пристукнула підборами коло десятої квартири й натиснула кнопку.

— Настрій — во!— сказала подрузі.— Маю троячку, браток змилостивився!

— То ми живем, Євко-о!— по-дурному вибалушилась Валя.— Володька дзвонив ще в чотири, вони будуть там, на розі Коцюбинського й Садової...

Вони вийшли з під’їзду. Валя трохи надмір покручувала тлустеньким задком, а Єва ступала гінко і швидко.

— Глянь на того телепня,— хихикнула Валя.— Вдів білі туфлі, а вони йому, як коро-о-ві сідло!

Вони пирснули, і в вічі їм блиснула яскрава реклама. Зупинилися, спостерігаючи, як перебігають літери. Реклама закликала купувати ставриду, і вони пішли далі, дивлячись, як спалахують і гасяться лампочки, складаючи на височезній стіні метрові слова.

2

Адам одвернувся від вікна. Давно стихли Євині кроки, в кімнаті стояла волога й гаряча тиша. Він зайшов до ванни, скинув пропотілу одіж і пустив душ. На нього линуло холодними сріблистими краплями, в електричному світлі вони розсипалися чарівним бісером, розламуючи промені на безліч дрібних спалахів. Підставив обличчя під густий дощ — по ньому потекла чиста прохолода, струмки збігали холоднуватими вужами по спині і по грудях, омивали живіт і ноги. Підвів руки й зустрів долонями дзюркотливі потоки.

Обтерся лахматим рушником і клацнув умикачем. Від світла кімната стала буденніша; Адам ступнув до етажерки. Підставки полиць завершувалися різьбленими, схожими на шаховий пішак, фігурами, і він, як колись у дитинстві, зняв одну із них і підкинув у руці.

Од води тіло посвіжіло, і він запалив цигарку. Дим заповзав у груди, розходячись по легенях, у роті згіркло, й Адам ковтнув слину. Сидів у самих трусах, і його невисоке чоло морщилося.

Взяв у руки сестрин підручник. Потримав у великих важких руках і вдивлявсь у заголовок. Вуста його ворушилися: повторював незнайоме й чудне слово — назву книги.

З

Єва сиділа за низьким смугастим столом й задоволено потягувала чорну каву. Оркестр готувався заграти, музиканти зручніше розсідалися, підсували підставки до нот. Ходили офіціанти, хлопці за сусіднім столом про щось пильно домовлялися. Плавав сигаретний дим, але до смаку кави то підходило.

— Глянь у той куток,— нахилилася Валя.— Хлопчика набачила!

— Де?— неуважно спитала Єва.

— У кутку праворуч.

У кутку праворуч розвалився молодик у темному костюмі. Поклав руку на підвіконня, і краватка від того вигнулася дугою.

— Ти б узяла по сосисці,— сказала Валя.— Я голодна, як вовк!

Єва замовила сосиски і нетерпляче подивилася на оркестр. Літній скрипаль повільно скидав смокінг. Блискучо-біла сорочка брижилася на спині, скрипаль повернувся, і Єва побачила зморшкувате обличчя.

Різко зазвучали труби, барабанник устав і щосили вдарив у литаври.

— А нічого грають,— сказала Валя, приклацуючи пальцями.

До них підійшов хлопець у джинсовому костюмі, схилився перед Валею, і вони ввійшли в танок. Хлопець танцював, згинаючись у попереку і смішно викидаючи ногами.

Єва подивилась у вікно. Крізь широке скло видно було метушливу освітлену вулицю, рівно, однотонно палали ліхтарі, а по тротуарах бігли барвисті постаті.

Офіціантка поставила сосиски, і Валя тієї ж миті відірвалася від партнера.

— Голодною кишки болять танцювати,— резонно зауважила вона й перерізала обчищену сосиску.— Я, уяви собі, на жертви неспроможна!

Єва засміялася. З кутка дивився на неї молодик у чорному. Зрештою, він устав і пішов просто на них.

— Дозвольте!

Єва підвелася і, коли вони вкрутились у юрбу, побачила в дверях Володьку. Стояв зі своїми хлопцями й шукав очима вільного столика.

Вона відразу перехопилася ритмом, партнер був досвідчений, і танцювати з ним було легко. Бачила перед собою чисто виголене обличчя з блідими вустами; пахло жіночими парфумами, чоловічою «Свіжістю» та «Шипром». Її супутник дихав винним перегаром, і вона злегка відвернулася. Його руки обхоплювали їй плечі й спину, а обличчя ледве не притискалося до її волосся. Юрба стискалася, закручувалася, вистрибувала, дихала, хвилювалася переймалася таємницями поєднання й ритму.

Валя дожовувала сосиску, її обличчя з’явилося на мить перед розгарячілим Євиним поглядом, задоволено хитнулося й підморгнуло.

Музика обірвалася, скрипаль витяг блакитну носову хустку і витер лоба. Глянув у зал чіпким поглядом, і в тому погляді спалахнуло щось таке, що нагадало Єві брата.

— Коли ви не проти,— схилився молодик,— я розділю вашу трапезу.

— О, будь ласка! — широко всміхнулася Валя.

Молодик ледве втисся у вузьке пластмасове крісло і, підкликавши офіціантку, замовив вина.

— По десять крапель, дєвочки,— моргнув він Єві.

4

Адам розчинив вікно. Старі рами сухо зарипіли під пальцями і подалися вперед. Війнуло запахом гарячого, змитого водою асфальту, пригорілим м’ясом чи просто димом, занесеним із якоїсь квартири. Навпроти, у великому п’ятиповерховому будинку, спалахнуло світло, і чоловік у жовтій сорочці став спиною до вікна. Було видно його широку важку спину і руки, що впирались у підвіконня. Світло проливалося коло шиї й вух — постать жовто й нечітко похитувалася.

Адам вимкнув світло й пішов до дверей. Внизу він озирнувся й глянув на жовті латки вікон у стінах. Засунув руки в кишені і ступив на нагрітий за день тротуар. Пахло смолистим, гарячим асфальтом.

Проїхала «Волга», в кабіні, наче мумії, світилися схожі на маски обличчя: дві дівчини сміялися, тикаючи пальцями у скло. Глянули на Адама блискучими очима, і їхні намазані помадою роти розтяглись.

Він пішов вздовж рудого тротуару, повз світлі вітрини і запнуті фіранками вікна.

Вечір був обережний, глибокий, а на горі нереальним сяйвом палало електричне світло — місто підіймало туди свої вогні.

Ліля стояла в під’їзді й дивилася на безперервний рух машин. Мимо пробігали вечірні постаті, несли денну втому вечірні думки і останній поспіх. Адам зупинився, і Ліля всміхнулася йому.

— Я трохи запізнився,— сказав він, виймаючи руки з кишень.— Сьогодні такий вечір!

Ліля мовчки вийшла з під’їзду і подивилася на Адама великими голубими очима. Її світле волосся спадало на плечі блідими хвилями, кісточки дужок випиналися, показуючи ще дитячі, але вже й жіночі ямки.

— Куди ж підемо?

— Куди хочеш...

Вулиця гула численними голосами, шурхотом підошов, гумових шин, скреготом заліза, рухом повітря, шепотом листя, сміхом, повискуванням дитячих візків, шелестом одежі.

— В моєї подружки сьогодні день народження,— сказала Ліля.— Але я не пішла...

— І добре зробила,— всміхнувся Адам.

Вони рухались у юрбі, стаючи вулицею, шурхотом підошов, шелестом одежі і рухом повітря.

— Сьогодні на заводі,— розповідав Адам високим голосом,— один ледве не зірвався. Добре, що зачепився... Знаєш, часом буває, що все на волосині висить!..

5

Оркестр бурхнув мелодією, скрипаль устав і почав вигинатися, стрімко водячи смичком по струнах. Його обличчя ще більше зморщилося, він допомагав собі рухом вуст і підтупував блискучим чорним черевиком. Повільно, зі смаком пила вино Валя, хміль злегка погойдував Єву, і вона всміхнулася своєму партнеру. Він підвівся і ввів її в коло. Важкувате обличчя з крапельками поту на горішній губі застрибало перед очима, синювате від щоденного гоління підборіддя торкалось її скроні чи лоба, вона побачила сильну засмаглу шию, по якій вряди-годи ковзав горловий клубок. Знову входила в запаморочливий ритм танцю, на цей раз руки партнера аж пропікали їй шкіру, він щільніше притис її до себе. Єва подалася, відчуваючи його рухи й передаючи йому свої. Пружинила навколо наповнена їжею й вином юрба; Валя танцювала поруч, молодик у джинсовому костюмі викидав задом і робив широкі колові рухи ногами. Єва відчула, що в неї крутиться голова.

— Вам хтось казав, що ви гарна?— схилився до неї партнер.

Єва засміялася, відкидаючи назад голову.

— Може, вийдемо?— шепнув молодик.

Скрипаль грав, викидаючи смик з незвичайною, навіть несамовитою легкістю. Його обличчя вже не вторило ритмові, він став боком, і його профіль важко темнів. Барабанник ляскав литаврами, і нестерпно завивала труба. Її власник, червонолиций і білявий, роздув щоки і вирячив очі.

— Пізніше,— сказала Єва, коли танець скінчився. Вона з розмаху сіла за столик і раптом вловила Володьчин погляд. Той похмуро сидів у невеликій компанії і дивився на неї вперто й роздратовано. Валя з байдужісіньким виглядом доїдала салат.

— Непоганий салат,— сказала вона.

Єва відкинулась на спинку і раптом уявила Валю старою. Щоки опустилися, наповнені зморшками, ніс утратив свою тужавість, очі стуманіли. Вона ще гарна, ця Валя, ще весела й енергійна, але в обличчі вже є щось із того. З того, що чекає попереду нас усіх.

Євин партнер розповідав анекдот. Вимахував руками, і Валя закочувала очі.

— Єво, — сказав трохи патетично молодик. — Давайте я стану вашим Адамом!

У нього заблищали очі, а губи склались у глумливій гримасі. Єва здригнулася.

— Ха-ха-ха!— зареготала Валя, жуючи тільки-но замовлену котлету по-київському.— У неї брат — Адам!..

Єва мимоволі глянула на естраду. Скрипаль утомлено розглядав залу. В його очах і справді було щось від Адама, може, оця втома й закушування губи?

— Що з вами?— схилився молодик.

— Сп’яніла,— всміхнулася Єва, поправляючи русяве пасмочко, що вибилось із зачіски.

За вікнами стояв розмитий ліхтарями вечір.

6

Адам повертався додому. По сірому хіднику важко ступали його туфлі, вулиця була запорошена перетертою за день курявою — лягала на цоколі, рундучки і дерева. На лавках бовваніли постаті старих. Малий хлопчак, заплющивши очі і витягши руки, ходив довкола лавки, на якій сиділа молода вагітна жінка. Вона випростала ноги і сплела пальці на великому животі.

Підворіття виставляли чорні нутра, в одному з дворів монотонно журкотіла вода. Надмір густе повітря сушило обличчя, курява летіла під електричними ліхтарями, осідаючи на стовпах і наддашках. Адам розстебнув сорочку і зсунув набік краватку. Вуста йому лущилися, і він вряди-годи облизував їх. Мимо пройшла громіздка жінка. В авосьці біліли пляшки з кефіром. Срібні голівки нерівно хитались у каламутному світлі — жінка розтулила від задиху рота.

Адам ішов, вдивляючись у спорожнілі від утоми обличчя. Повернувся й пройшов під Лілиними вікнами: вона не змогла сьогодні погуляти довше. Світліли жовті квадрати; там, за фіранками, — незнайомі люди. Сиділи за столами, вечеряли, читали, дивились телевізора чи просто розмовляли.

Адам глянув угору. Лилося нічне світло, дихали вікна. Жінка з кефіром повернула вбік і сховалась у під’їзді. Ще було видно її круглу спину і пухку, відтягнуту сіткою з білими пляшками, руку. Адам подивився вздовж вулиці. Вона поступово порожніла. Йому захотілося підійти до Лілиного вікна й постукати.

Він прихилився до стіни. Пройшла квітникарка, несучи в руці останнього букета. Очікувала загулялу парочку і роздивлялася навдокіл. Адам ступнув до неї, і жінка від несподіванки здригнулася.

— Скільки?

— Тридцять,— зразу схаменулася жінка.— Всього тридцять.

Адам узяв квіти і швидко пішов вулицею. Його раптом осінило: в цю розпарену ніч тягло глибоким, не зовсім зрозумілим потягом. У ній ворушилися тіні, і це були тіні, які хвилювали його. Відійшли вже в минуле, і вже забувалися їхні не такі давні образи. Побачив серед тих тіней і немолоду жінку з добрими, гарними очима. Прозоро хиталася отам, між тих недалеких дерев, і простягувала до нього руку. Швидко пішов до отих дерев і до жінки, образ якої теж починав стиратись у його пам’яті. Невимовне хвилювання стисло за горло, і він злякався, що може згубити оце одкровення і цей святий трепет.

До цвинтаря він не дійшов. Сів на порожню лавку і обхопив голову руками. Сидів, тиснучи долонями на очі, доки не заспокоївся. Тоді зирнув на годинника — фосфоричні стрілки показали, що вже пізно.

7

Позаду лишилася задуха кафе, Володьчин погляд, навіть обличчя скрипаля, що під кінець вечора дивився на публіку захмелілими оченятами. Бруківка, будинки й асфальт випромінювали сотні невидимих теплових променів. Євин супутник обійняв її за плечі, і від цього стало ще задушніше. Вона спробувала звільнитися, але до неї звисло важке обличчя:

— Ну чого?

Покірно пішла. На вулицях було майже порожньо, щось оповідав молодик, але Єва не слухала. Хміль навалювався на неї, і важко ставало дихати.

— Послухай, забери руку,— сказала вона.— Душно!

Молодик зняв руку, йому також було гаряче. Чула його уривчасте дихання, дух розмореного тіла; довкола пливли нічні вулиці, і кроки їхні голосно відлунювали.

Молодик зупинив її на бульварі. Єва подалась уперед і відчула м’ясисті мокрі губи. Зіштовхнулися зуби, і щось гаряче заплеснуло дівчину. Кволо вперлася руками, але молодик легко зламав цей її опір.

— Ходім до мене!— зашепотів він.

Єва сіла на лавку і закрутила головою.

— Ну?

— Іди ти до біса!— огризнулась вона.

Він сів поруч і знову впився в губи, відкидаючи її на спинку лавки. Вогкі пальці почали нишпорити по тілу, долоня натисла на груди, і за виріз плаття просунулося щось липке. Вона напружилась і відштовхнула його.

Мимо пройшла жінка в темному. На голові в неї була чорна мережана хустина. Пронесла повз них свою тугу й задумане зморщене обличчя...

Єва поправила на колінах плаття. Молодик чекав, відкинувшись на спинку лавки. В нього тремтіла долішня губа, а пальці нервово постукували об дерево.

Дівчина встала й пішла геть. Швидко бігла по вулиці, дрібно вистукуючи підборами. Молодик так і залишився сидіти на лавці серед бульвару, і вона ні разу не озирнулася. Йшла все далі, відчуваючи, що голова їй зовсім прояснилася, а нічна прохолода вмиває обличчя.

Сльози холодили щоки, спливали до рота, і Єва знову побігла. Миготіли довкола сліпі вікна, глухо затулені завісами, і сліпі під’їзди. В одному з під’їздів стояв крихітний песик і ліниво гавкав.

Біля своєї вулиці вона зупинилась і витерла очі. Збудження минало, натомість прийшла втома. Перейшла розбитим кроком вулицю і зупинилася біля свого парадного.

8

Адам стояв коло широко розчиненого вікна. Місто дихало на нього, блимотіло міріадами вогників, а дахи стелили свої грані, як узори пістрявого килима. В застиглому просторі проклалися хиткі тунелі вулиць, похитувалось небо зі своєю неоглядною чорнотою, і там ледь-ледь помигували іскристі світлячки.

Адам ліг на канапу. Над ним висіли вирізані з журналів красуні з рафінованими усмішками. Він подумав, що кожна з цих красунь приходить увечері до себе і скидає свою усмішку з обличчя, як набридлі тісні туфлі.

Стис кулачиська, аж хрумкнули суглоби. Ніч стояла за вікном, суха і втомлена. Мала принести сон, але його повіки були розпалені.

Жовто тремтіла над головою електрична лампочка, Адам спустив руку до підлоги і вийняв з пачки сигарету. Припалив, але відразу про ту сигарету забув.

Ніч дивилась у вікно, темна й задушлива. Він сів на канапі і майже фізично відчув, як осипає вона на сонні дахи піщинки мороку.

9

— Ти п’яна?— спитав Адам, сплигуючи на підлогу. Стояв серед помешкання в домашній сорочці та джинсах. Розставив босі ноги і дивився на Єву блискучим поглядом.

— А тобі яке діло?— огризнулась Єва.

Вона зайшла до вмивальні, крутнула кран і плеснула в обличчя водою. Була тепла і пахла іржею. В роті відчувався металевий присмак.

— Де шлялася?— крикнув раптом Адам, високо зводячи кошлаті брови.

Вона розізлилася.

— Іди до біса!— крикнула.— Сама знаю, куди ходжу!

— Що ти знаєш?— Адам стис кулаки.— Це я повинен знати, куди ти ходиш!

— Тю!— Єва й собі звела брови.— Тоже мені папочка знайшовся!

Адам кинувся до неї і схопив за руку. Вона випручалася, і він схопив її за плече. Вона рвонулася від нього щосили, а він вдарив її затиллям долоні.

Єва посковзнулась і впала. Адам люто зупинився над нею, по її тілу проходили корчі ридання.

— Що ти від мене хочеш? Що хочеш?

Дерла нігтями давно нефарбовану підлогу, й Адам нерішуче дивився на її розпластане тіло. Присів навпочіпки й обережно торкнув.

— Єво, — сказав він м’яко. — Не сердься. Ось послухай мене. У нас нікого нема. Ми двоє, чуєш! Ти ж пам’ятаєш матір? Вона наказувала, щоб я дивився за тобою. Ти ж пам’ятаєш матір!— закричав він, округлюючи очі.— Чи ти гадаєш, ще я не люблю тебе? Чи ти гадаєш, що я кинув школу не для того, щоб ти вчилась?.. Я не дорікаю, але хочу, щоб ти була хорошою людиною. Хорошою!— підкинув він угору підборіддя.

Єва повільно звелася, сіла на підлозі й глянула на Адама. У неї були каламутні припухлі очі. Але вона вже не плакала.

— Ти хороший, Данцю, дуже хороший!— сказала вона пошепки й загойдалась у тупому розпачі.— Але й я... Я нічого не зробила поганого...

За вікном нависло темне покривало ночі. Десь горіли ліхтарі і спали тисячі людей. Тисячі ще не спали, бо в них надто багато набралося справ. Сотні актів людського існування, зорі з міста і зорі з неба, людські очі й людські слова, шепіт листя і шепіт закоханих — все це було, сухий вітер обвівав цей навколишній світ і єднав його. Порожні вулиці, позначені пунктирами ліхтарів, сонно тягли свої сірі площини. Єдналися з іншими і зв’язувались у міцні вузли площ. Дихав вітер, і це було наче одне дихання і міста цього, і цього вечора.

— Єво! — сказав Адам, опускаючись на коліна біля сестри.— Подивися на мене. Це я — твій брат Адам!

Літепло ранньої осені

1

Я осідлую коридорний стілець, впираюся носками черевиків у темно-коричневі панелі, кладу на телефонний столик лікті й беру трубку. Все обертається з недавнього сну. Як і тоді, коли зістрибнув з останньої сходинки трапа пасажирського літака Москва — Київ. Перекручені лінії світу так і зостались у моєму визорі: над головою кружляло вкрите пухким шаром куряви небо, і я захопився чистими вигрівами там, угорі, серед несподівано теплої площини.

Переді мною чорне тіло телефону — пластмасова черепаха з круглим очкастим обличчям, і я знаю, що зараз станеться остаточне повернення. Бо я вже два дні як ступив з трапа пасажирського літака. Тоді я дивувався й деревам, що стояли вздовж шляху. Були наче призабуті іграшки, в які ніхто не хотів гратись,— автобус стрибав асфальтом, миготіло в очах, я торкав очима посмугований сонцем асфальт і котився в безмежжя, наче сам був шматком такого сонця...

Накручую очкастий диск і відчуваю коліща номеронабирача. Воно пустило в хід дві розчеплені пластини, що завихрюються довкола валика,— сигнали вже торгають видошукачіавтоматичної станції. У трубці клацає — лінійний шукач автоматичної станції піднявся на три поділки вгору і на три поділки повернувся праворуч. Це і є символ мого приятеля, тобто можливість почути його голос.

Мене обплутує густа непрозорість телефонних шумів. З кімнати гуде пилосос і надривається радіо. Рурка похрипує, і я чую, як віддається в приймачі моє дихання.

Коли їхав автобусом Бориспіль — Київ, усе було звичайне. Лише дві речі вразили: небо з його вигрівами і клапті сонця, що стрибали не лише по дорозі, але й в очах. Люди були одягнені надмір легко, і я в своїх чоботях, хабе та пожмаканому бушлаті виглядав іхтіозавром. Смаглі обличчя, шовкового відливу плечі жінок, сліпучість білих сорочок чоловіків — усе це набивалось у голову крізь вузькі шпарини очних впадин.

Телефон нарешті обізвався.

— Це ти, Баране?

— Ти що, назовсім?— Баранецький був здивований.

— А ти волів би, щоб ні?

Почувся якийсь кляпливий звук — Баранецький позіхав. Я навіть уявив його обличчя: круглі щоки, два гудзики посеред обличчя і широкий рот. Він спав на уроках з розплющеними очима, а на перервах любив погигикати з дівчатками. Я вслухуюсь у його добродушне вуркотіння (знаєш, те-те, знаєш, я вже перестав грати — ще б пак, думаю я, оркестр — це було заняття шкільне).

— Ти що робиш?— спитав я.

— Зараз чи взагалі?

— Взагалі.

— Працюю в Рекламфільмі.

— Треба було б зійтися,— мені чомусь важко промовляти цю фразу.

Лише два дні тому я повернувся з армії, три дні тому я смертельно хотів бачити своїх друзів, а зараз... Що змінилося за ці два дні?

— Звичайно, треба,— чую я голос Баранецького.

— В неділю,— сказав я.— О пів на шосту, біля ресторану «Столичний».

Прилади телефонної станції ще з’єднували наші номери — в Баранецького завжди була запізніла реакція. Втім, це могло тривати з секунду: прилади з гуркотом поспадали на свої місця, а сигнальна машина послала в наші абонементи довгі спокійні гудки.

«Один — нуль, — подумав я. — Програш мій». Щось зрушилося, щось достеменно зрушилося. Вперед, назад, казна-куди: мені забракло слів для звичайної розмови. Вряди-годи ми перемудрюємо себе самих, щоб потім знову знаходити простоту. Хотілося змін. Несвідомо, підсвідомо і навіть свідомо.

...Не мав сили доїхати до площі Перемоги і зійшов на Хрещатику. І відразу ж пошкодував: голова стала порожня, наче висушений гарбузяка, кров відлила донизу, накописько вражень насунуло на мене, бо все раптом утратило реальність. Все, тобто вечір, і шурхіт підошов, і несподівано знайомі будинки,— хотілося знайти в собі хоч малесенький захисток, вузьку тиху забіч, щоб сховати голову. Але потрібно було долати важкі метри однотонного хідника. Я був начебто лялькою, якій всунули під ребро ключа й пустили. Довкола плавали обличчя, роздуті, мов повітряні кулі, з розплесканими носами і розтягненими ротами. Були байдужі до мене, мого повернення, та й не могло бути інакше: в кожного досить і власних повернень. Шарудливо оминали мене, а я не міг надивитися на них — це також було повернення, бо і я ставав частиною того веденого в одному ритмі танцю по вузьких рівнинах тротуарів.

2

Палець крутить номеронабирач, і я бачу, як стискується в ньому стальна пружина; вона знаходить звільнення, бо палець вислизає з отвору, і диск швидко крутиться назад — всі вони, наш десятий клас. Наш класний і шкільний духовий оркестр. Баранецький — барабан (широкий вишкір круглого обличчя, його вабило до дівчат з незбагненною силою, він одружився, тільки-но закінчив школу, і вже тоді його начебто відрізали від нас), я — труба, Костенко — піаніно. Костенко — «панська» дитина: батько — доцент університету, мати — директор школи. Наш оркестр грав наймодніші мелодії, і не тільки на шкільних урочистостях (електрогітара — Петро Голубенко, каправий і карновухий, особливо чудні були його вуха — дві скручені черепашки)— ми всі були модні хлопці, бо треба було якнайпильніше встигати за химерними стрибками химерних захоплень. Я бачив їх усіх, зараз усе-таки треба повторювати себе колишнього: вони стояли перед очима як живі, хоч би той самий Петро Голубенко, прототип для Фонвізіна, ми його навіть звали Митрофаном. Була близька до нас і Ельвіра Зощенко, любитель домашніх гулянок і танцюльок: хто з нас не хотів тоді позбутися надлишку енергії? Її не бракує й зараз, але моя душа вже переходила кордони легкотравності. Я відчував себе в морі житейському наче вправний плавець, але коли те море жбурнуло мене на край світу, де було знайти легкість, до якої звик? Усе посплутувалося, і лише згодом в голові почала з’являтися несподівана й широка ясність.

Автоматична станція, цей бездоганний з’єднувач, вже торгала телефон Костенка, отого правильного Костенка з його чіткою мовою, акуратним проділом на голові, поставленим голосом і точним курсом у житті — можу присягтися, що він студент-філолог чи щось таке подібне...

— Це ти?— спитав він.— Ну, як живеш? Не розучився таблиці множення?

— Я і не знав її. Як тут Україна?

— Живе. Ти що, назовсім?

— Ми могли б зустрітися,— сказав я.— В неділю в мене побачення з Бараном.

— Це розкішно,— сказав Костенко.

— О пів на шосту. Біля ресторану «Столичний»...

— Гаразд,— голос Костенка був, як і раніше, розважливий.— Згадаємо давні літа...

Я сиджу в сутіні коридора, за спиною монотонно гуде пилосос, а з кухні чується запах смажені — сестра готує вечерю. Мені не хочеться ні вечері, ні розмов, бо нараз іржавий задих стиснув горло...

Сьогодні вранці я вийшов на вулицю. Все було зовсім не таке, як тоді, коли повертався з Борисполя,— трохи чуже й фантасмагоричне. Я йшов і вдивлявся в обличчя, що напливали на мене. Три роки я пробув серед одних і тих же облич, три роки під пласким небом,— я трохи боявся оновленого сьогодні, бо воно навалилося, як потік води. Здавалося, всі обличчя, що пливли повз мене, не такі вже незнайомі, я відкрив раптом просту істину: незважаючи на майже повну відсутність повторів, вони в житті неперехідні. Обличчя з недалекого минулого оточили мене зусібіч, і я почав лякатися їхньої нав’язливості. Треба було зупинитися серед дороги і міцно-міцно заплющити повіки.

3

«Я ще й досі не виспався», — думаю я, вловлюючи довгі хвости завихрених ліній. Це і є відчуття сну, голова паморочиться, і я начебто кудись поринаю. Проте це лише мить, поступово очі звикають до темряви: я потрапляю на зелено-смарагдову галявину, де спокійно поколихується торочкаста тирса. Зелений вітер дме мені просто в обличчя, я дивлюся на чудову білу стежку в траві — мій найперший шлях у дитинство. Проходжу по ній, черпаючи солдатськими чобітьми куряву. В траві гребуться посмітюхи, і я безсердечно ступаю на кульбаби. Сонце обілляло галявину, мати стоїть біля порога напрочуд білої, хати, гудуть хрущі, пахне і цідить голубий колір бузок, на городі — мальви: запах мого дитинства, запах материних рук, голос молочниці, коли вона будила мене, гукаючи матір... Я ніколи не жив у тій хатині край сонячної галявини, але матір на тлі цієї зелені зовсім як жива. Я боявся, коли її не стало, ходити на цвинтар, бо в душі ховався незрозумілий страх: хай буде простіше — вона поселилася в тій білій хаті на сонячній галявині... Мати сиділа на лавці і плела вінок з кульбаб. Мені стало раптом пекуче соромно, що, йдучи сюди, я передушив стільки квіток. «Мамо, — прошепотів я, сідаючи їй до ніг, прости мене за ті кульбаби. Я не з лихої волі...» — «Не треба вигадувати, хлопчику»,— вона була така ж, як у час мого дитинства. Зібране вінком волосся, довгі, майже прозорі пальці. «Знаєш, мамо,— я втулився в її коліна обличчям,— мені здається, щось мусить статися».— «Що повинно статися, вигаднику?» — «Не знаю,— сказав я,— але є таке відчуття». На коліна матері сипалися жовті пелюстки, і я почав збирати їх, намагаючись зліпити водно, щоб знову була квітка. Але квітка не ліпилася, пелюстки знову розпадалися і безшелесно спадали на землю. «Як пісок»,— сказала мати. Вона сиділа під кущем бузку, за спиною в неї палав голубий колір, а по білій материній хустці повзло маленьке сонечко.

4

Втретє підіймаю трубку. Лишилися два номери: Петро Голубенко та Ельвіра Зощенко. Ну що ж, Митрофане, електрогітаристе, зійдемось у неділю всі разом, подивимося, що сталося з нами за ці три роки. Коли ти рвав електричні струни своєї перламутрової іграшки, дівчата хапалися за вуха.

— Агов, Митрофане!— сказав я.— Страх як хочу бачити твою фізіономію.

Голубенко зітхнув:

— Я вже отець сімейства. Хіба ти не знав? Аж двоє зразу. Хто міг вигадати такий жарт?

— А чого ти не був в армії?— запитав я. — Хворе серце?

— Двоє дітей.

— Ну гаразд,— я поправив трубку.— Хто ж твоя жінка, та сама, що ти з нею ходив раніше?

— Та сама.

— В неділю хочу влаштувати кутіж.

— Ти мені вибач, Олексо,— Голубенко говорив покірливо й притомлено. — Спробую прийти, але гарантій не даю, сам знаєш...

— Гаразд, — сказав я. — Колись я тебе провідаю.

— Приходь,— зрадів Голубенко.— Я, їй-богу, радий тебе бачити.

— Зачекай,— я вперся носком об панель.— Ельвіра ще не вискочила заміж?

— Хочеш приударити?— хихикнув Голубенко.— Ще не вийшла. Дівчинка на всі сто...

Все виглядало начебто так само. Я навіть намагався тримати той-таки тон. Чотири роки тому я закінчив школу, а через рік мене забрали в армію. Все мусило повернутися, і я жадав того. Проте відразу відчув натягнуту нитку між усіма нами. Були ті ж слова й ті ж люди, але щось таки змінилося. «Ну що ж, батьки сімейств, — подумав я. — Не маю права вимагати від вас часу для мене». В неділю з деким я зустрінусь. А може, не зустрінусь, бо, крім звичайних комизів, є новий порядок речей. Час уміє зшуровувати з людини намул. Час уміє навчати простенької істини: ніхто не замінить для тебе потреби й можливості власних вивірів. Ніхто не дасть детальної карти шляхів, а якщо й дасть,— буде лише приблизна схема, якою зможуть користуватись усі і через те ніхто. Всім уготовано пройти по тій чи іншій стежці, всім уготовано знаходити давно вже знайдене... Я сплюнув.

В неділю о пів на шосту має зібратися вся добра компанія: колишня труба, барабанник (двадцяте століття довело, що й барабани не останній інструмент), буде й піаніно, елемент вищої культури, але на ньому теж можна вибивати барабанні мелодії.

5

Накручую диск номеронабирача. Довгий гудок, ще один — сигнальна машина має добрий голос, певне, нещодавно з профілактики.

— Алло!

Я так і відчуваю, як дві гусениці брів Ельвіри Зощенко підскакують угору.

— Звідки ти взявся?

— З Північного полюса,— кажу я.

— Боже мій, яка я рада! Зовсім забула, що ти існуєш.

— Дарма,— сміюся я.— Часом можна було б і згадати. Я от про тебе згадував.

— Правда? Невже там не було інших?

Я засміявся. Були. Безконечні сопки, дружини офіцерів, лисиці, які ганяли ночами, тривожачи сторожу.

— Були,— кажу я.— Але куди їм до тебе.

— Ох,— манірно зітхнула трубка.— Слухай, є ідея. У мене в неділю невеличка компанія.

— У мене теж. Костенко, Баранецький, не забула?

— Знаєш що? Тягни їх до мене. Предки на курорті, спокій повний.

— Гаразд,— мені невідомо від чого стало нудно. Може, я вже чув такі інтонації? В повторах теж дуалізм: одні викликають добрі почуття, інші — зубний біль. Відбір відбувається стихійно, в тому, очевидно, й мудрість тієї штуки, що зветься життям.

— Прийдемо,— пробурмотів я.— Зараз зателефоную. Це, очевидно, непогана думка...

Трубка впала на важіль. Я ледве розігнув спину. В голові знову паморочилося. Нараз усе зникло, як зникало там, коли лишався між ураганного вітру та снігу сам на сам з таким неприємним співбесідником, як я. Сон уже кошматив мені груди. Я ще й досі не відіспався. Треба прокинутись зовсім оновленим, перемігши чад, щоб знову увійти в ту оболонку, яку визначає в людині її одежа.

6

І я знову сплю. Але цього разу я там, де нещодавно топтав каміння. Берег Баренцового моря нагадує мені принца датського. Я навіть декламую, вслуховуючись у хлюпіт води: «Що він зробив, коли б ще мав таку, як я, причину?» Проте геніальний принц — не я. Бо я лише бліда постать на камінному тлі. Маленька людина з великого світу, якій усе ж покладено на плечі сяку-таку голову. Море чорне. Незамерзле море і шалений вітер. Шалений настільки, що без каната не ступиш ні кроку. Канат бриньчить, наче басова струна. Він веде на скелю, де вивищується один з наших будинків. Проте мене вабить відірватися від канатного шляху (канат — у їдальню, в будинок, що містить клуб, де вузькоплівочні апарати з перервами показують на шматку простирадла старі фільми, канати в інші потрібні місця). Навколо ані постаті. Лишається сліпе змагання: скелі і я, вітер і я, море і я. Хитається над головою небо.

Вже знаю навіть глету такої мандрівки: вперше в житті скуштувати морської води. Нараз — затинка. Біля мене дівчина, як не сентиментально це звучить, породження середньовічних казок і золотого блуду Ганса-Хрістіана Андерсена. Скандінавське обличчя, скандінавське біле волосся, що впало на плечі. «Вода солона, — каже вона. — Не ходи, Торбйорне. Це буде розчарування».—«Хай буде,— уперто кажу я. — Бо я не Торбйорн, і хтозна, чи випаде коли-небудь нагода скуштувати таку воду». Вона сумно дивиться на мене і раптом відступає. «Я Сюнньове Сульбаккен,— каже наостанку вона. — Хіба ти не впізнаєш мене?» Хитаю головою, мені теж стає сумно на цьому голому березі. Проте сумніву нема: я стрибаю на прибережне каміння. Занурюю долоні у воду. Вона кришталева і тоненькою ниткою окраює затилля рук. Всередині прохолодна прозорість. Як чисті льодинки, сплескують хвилі. Така вода не може бути гидкою, думаю я, така вода мусить мати смак неба!

Повільно, як святощі, зачерпую долонями прозорого моря. Повільно, наче виконуючи поганський обряд, занурюю в долоні обличчя. Нараз кричу. Випльовую і завмираю із закинутою вгору головою. Наче поранений звір: горло стискає ядуха.

Холодне море спокійно бризкає на мене холодними бризками. Незамерзле море, особливо чорне взимку, коли буває такий чисто-білий і незайманий сніг...

7

Костенко не прийшов. Баранецький розстовстів і зробився лінивий навіть до дівчат. Ми розмовляли в затишній, оформленій під модерн, вітальні, і обоє відчували, що нам бракує слів. У таких випадках найрозумніше не вдаватись в одкровення. Все пояснюється примітивно просто: ми встигли відійти один від одного. Для того, щоб знову наблизитися, треба розповісти безліч дрібниць із тих трьох років. На це не було ні сили, ні потреби. Будь здоровий, Баране, барабаннику шкільного естрадного оркестру. Все має своє неодмінне закінчення, і, може, воно не відчувалося б так болюче, коли б не складало в минулому якоїсь довершеності. Не будемо ображатися, не ми оце відкрили — все йде, все минає...

Проте я напився. Не відаю нащо, в той вечір в Ельвіри Зощенко мені несподівано сильно торкнула душу печаль. Сидів і дивився, як серед кімнати вигинається пара: довготелесий молодик і довготелеса дівуля. Інші сиділи біля стін, теж попарно. Всі знайомі і всі з якогось чудного для мене світу. Я вже годину сидів біля Ельвіри і щосили прагнув вестися невимушено. Проте даремно. «Здається, так само відбувалися вечірки і раніше,— думав я.— Але який смисл у повтореннях?» Рука моя тримала чарку, і чомусь завжди вона була повна. Проте хміль не збуджував мене. Сьогодні хміль гнітив.

Підфарбована фізіономія моєї дами, ще недавно жвавої дівчинки, здається мені вже зовсім незнайомою. На грудях у неї поблискують лелітки, а сукня нагадує луску вужа. Я не втримуюся й торкаюся того плаття пальцем.

— Ти багато п’єш,— каже Ельвіра.

— Я багато п’ю,— згоджуюсь я.

Незвідь з чого вона недобре сміється.

— А ти не той самий.

— Чому?

— Нудний ти якийсь став,— вона фамільярно б’є мене кінчиками пальців.— Сидиш, як той сич.

Я бачу зовсім близько від себе її губи. Вони густо-червоні, і я починаю боятися їх, як п’явок.

— Дай сигарету,— кажу Ельвірі.— Я сьогодні справді перепив.

Вона дає сигарету, а я бачу, як на обличчя її кладеться кисла якась нуда. Розмова ще й досі не клеїться. Я всміхаюся, бо мені погано від цього. Між нами й досі непробивна стіна, але я не хочу цього.

— Давай я тебе проведу, — каже Ельвіра.

— З великим задоволенням,— кажу я, йдучи вслід за Ельвірою і перечеплюючись через стілець.

Ми стоїмо в коридорі. Ельвіра суне мені плащ, а я все ще намагаюся розгледіти в її обличчі ту жваву й жартівливу дівчину, яка й справді снилася мені в довгі заполярні ночі. Я чиркаю сірником і припалюю загаслу сигарету.

— Іди,— підштовхує мене Ельвіра. Вона дивиться примруженими очима, і я помічаю сітку зморщечок довкола її очей.

З вітальні чути гупіт: гуп-гуп! Наче стройові заняття.

— Що це вони там роблять?— питаю я.

— Танцюють,— Ельвіра все ще тримає мого плаща.

— Нешпетний випадок,— бурмочу я.

— Що це за словечка?

— Жаргон,— я таки беру від неї плаща й одягаюсь. Стіна між нами стає живим тілом.

Я мушу щось сказати. Не можна так просто...

— Слухай,— кажу я.— Сьогодні я випив. Але голова в мене ще варить. Скажи, тобі не набридла ця свистопляска?

— Йди вже, йди,— поблажливо штовхає вона мене пучкою.

«Бум-бум-бум!» — скаче у вітальні. Сьогодні я помітив цікаву річ: обличчя теж можуть бути модні й немодні. Однак треба йти. Треба зрушити й перервати ці болючі тенета незручності, в які потрапив. Треба спокійно спуститись зі сходів і дійти додому. «Гуп-гуп», — ступаю я на сходинки. Наче в тому ідіотському танці. Мах ногою, мах другою, скік вперед, два назад! Смисл і розрішення.

Нарешті вулиця. Тягнеться, загинаючись угорі, як бумеранг. На очах і досі напливла луда — я таки добре випив. Іду вгору, довкола майже сліпі вікна, вулиця порожня, лише десь ізнизу бухкають у тишу важкі чоловічі кроки. На такій крутизні немає навіть машин. У ногах голубувата від світла стрічка асфальту, такого рідного асфальту зі всіма своїми зморшками й тріщинами. Їх достеменно стало більше за ці три роки, і я йду по них, ледачо переступаючи ногами. Тут немає кульбаб, вони давно відцвіли, тут немає навіть калданів із висхлою травою. Лише дерева, самі дерева.

Коли я сходив з літака Москва — Київ, вони були ще зовсім зелені. Зараз теж зелені, хоча звідкілясь ізнизу раптом дихнуло густою тлінністю леглого листя. Туман захльостував мій мозок, здавалося, все перемішалося: весна і осінь, сон і дійсність, велетенське місто й пустеля, Сюнньове й Ельвіра. Все перемішалося, і я чую, як глибоко над головою розтинається крик. Довгий, важкий і нутровий. Наче труба шкільного естрадного оркестру. Але це не труба. Над містом летять журавлі...

Йду вгору вздовж крутого хідника. Йду, майже не хитаючись. І відчуваю: щокрок — яснішає мозок. Вже починаю оглядатися довкола. Бачу вікна, що жовто горять серед білених стін, людей, котрі йдуть повз мене, бачу навіть жовтяки, несміло заплутані в зелених кучерях лип. Стоїть літепло ранньої осені.

Полювання

Їх обступила тиша, помірна, трохи понура, з виблідлими кольорами осені. Далеко попереду тяглися низькорослі поліські ліси, вогко світліло болото, земля здавалася м’якою та клейкою, перемочене листя розлазилося під ногами, труско рвучись і оголюючи свіже жилля.

Іваненко зупинився і почекав на Васильчука. Головний бухгалтер райспоживспілки ставився до вчителя зверхньо, хоч і по-дружньому.

— Щось відстаєте, Ігоре Матвійовичу.

— Де не відстати? — Васильчук зупинився й обвів поглядом краєвид. Погано вкочена лісова дорога тяглася двома жолобками колій і губилась у пригашеній сіризні дня.

Вони пішли без собаки, покладаючись на високі гумові чоботи, хоча вже зараз Іваненко за тим шкодував. Васильчук поправив ремінь рушниці, його висхле, з гострим носом обличчя видовжилося, але було задоволене. Іваненко взяв його сьогодні в ліс до речі: останнім часом помітно здавали нерви.

— Тиша, Іване Петровичу,— сказав голосно Васильчук, прислухаючись до м’якого відгуку їхніх кроків.

— Красота. — Іваненко розправив плечі і трохи занепокоєно глянув на небо.

А небо було чудне. Хмари, як звичайно, низько стелилися до землі, вогкуваті, чорно скуйовджені, замішані трохи незвичним неспокоєм, поділені на велетенські, чітко окреслені громади, що стулювалися між собою розгрузлими краями. Світло-сірі лінії тяглися аж до горизонту і губилися там, у крутому місиві. Далеко попереду темнів високий сосновий ліс, сягаючи верхівками низького неба.

— Ходімо до Гірчаків,— сказав Іваненко.— Минулого року я взяв там десять качок.

Васильчук невпевнено всміхнувся.

— Тільки дивіться,— Іваненко стулив губи і швидко глянув на вчителя,— передчасно не стріляйте.

Рушив уперед, витягуючи на ходу пачку «Біломору». Зловив білу круглу цигарку й простяг Васильчукові:

— Паліть.

Пихкнув хмаркою диму, Васильчук припалив і собі. Він ковтав на повні груди тишу, несподівану й пожадану. Не хотілося думати ні про купу зошитів, звалених удома на письмовому столі, ні про школу, куди він ходив ось уже восьмий рік, намагаючись упхати в непокірні голови ту дещицю, яка збереглася ще в нього, ні про немощені, роз’їжджені машинами вулички містечка, які пахли кінськими кізяками й собачим потом. На нього напливала тиха, голуба зосередженість — затоплювала душу й заколисувала.

— А Полкана варт було взяти.— Іваненко вже не дивився на свого колегу.— Розвезло. Я гадав, тут сухіше.

— Води багато, — підтакнув Васильчук.— А це ви, знаєте, добре зробили, що взяли мене з собою. Закис я над тими зошитами.

— Паперу і в мене доста,— хмикнув Іваненко.— Час од часу побродити з рушницею люблю.

Досмалив цигарку і виплюнув на дорогу недопалок. Ретельно розтер чоботом — вогник ображено засичав.

— Хотів цього літа майнути в Карпати.— Васильчук підбіг, щоб наздогнати Іваненка.— Але куди там!— І хату ні на кого кинути, і дітей. Так і відпустка минула.

— У нас кращі Карпати,— Іваненко самовпевнено проглядав ліс. — Не треба тільки кісток засиджувати. Погляньте — краса!

— Таж краса!— підтвердив учитель.

Бухгалтер звернув на бічну стежку, яка ледь помітно вилася між деревами.

Ноги м’яко топились у листі.

— Ви добре знаєте ліс?

— Знаємо, — всміхнувся Іваненко. — Не вперво!

— А я от буваю у лісі рідко.

Сірі просвіти між громаддям хмар наче повужчали і згустіли. Ще розрізнялися могутні масиви, налиті темним сутінком, що наповнював небо, землю й дерева, темнів у правильних кружальцях калюж, вливаючись поміж бліді стовбури беріз та осик. А вони дрижали ще не опалим змоченим листям, виточуючи запах тліні, намоклої кори й вогкого повітря. На обличчя клалась вільгота, трохи мерзли пальці, але Васильчукові було добре. Плив серед осіннього спустошення, все більше переймаючись тонким відчуттям непостійності, що жила в рухові повітря, хитанні листків і в полиску води.

Легко хрумтіло під чобітьми галуззя, і цей звук був притишений і вмиротворений.

Іваненко ступав широкими кроками, твердо і впевнено. Відчував, що Васильчук безсилий впоратися з таким темпом і вряди-годи, наче хлопчак, наздоганяє його. Було приємно витримувати цю відстань і ставити Васильчука хоч би в таку залежність. Ішов усе швидше, ширячи крок, міцно ставив на стежку чобота, ламаючи все, що трапиться: хмиз, віджилу, проте ще зелену папороть і лісовий бур’ян.

— Майте бога в серці!— змолився Васильчук.— Де мені встигнути за вами!

— А зараз — тихо!— шепнув, вкрадливо озираючись, Іваненко. — Зараз почнеться. Дивіться, не поспішайте.

Високо в небо звилася біла з сірим обскубана сорока, горлово крикнула, збиваючи крильми повітря,— скрекіт сипко рознісся над лісом, вириваючи з матової сіризни шкарубку луну.

— А здохла б ти!— вилаявся Іваненко.— Маєте годинника?

— Пізнувато вже, Іване Петровичу. Четверта.

— Гірчаки поруч! Чи, може, ви хотіли вбити качку з вікна своєї садиби?

Васильчук зітхнув, озираючись навколо. Сорока полетіла геть. Іваненко рушив, трохи згинаючись у попереку, мисливська сумка хляпала відстебнутим клапаном, рухи зробилися обережні, скрадливі. Повернув до Васильчука зблідле обличчя і блимнув голубуватими білками. Васильчук відчув, як щось рухнулось усередині, стисло серце і спалахнуло солодкою знемогою. Пригнувся — обережно пішли через листя, сторожко вминаючи його в жовту розмоклу землю. Іваненко стяг з плеча рушницю і стояв, наче приготувався до стрибка. Васильчук повторив його рух, але зачепився рушницею за казанок. Брязнуло залізо — над Васильчуком звисло і злісно засвітилося обличчя Іваненка.

— Ша!— прошепотів він і знову пішов, вичавлюючи на стежці гусениці слідів.

М’язи різко напружилися, до обличчя прилила кров, і Васильчук почув, як у нього закалатало серце. Пальці тремтіли, проте він міцно стис рушницю. Запахло водою, болотяними випарами — лопалися метанові пухирі.

Васильчук упився поглядом у простір. Перед ним безшумно й легко пливла зігнута постать Іваненка, здавалося, в той момент бухгалтер позбувся своїх 90 кілограмів. Васильчук перечепився через корінь і ледве не простягся на землі. Але втримався — його тіло теж полегшало, хоч це й вимагало напруги, широко розтуляв рота, хапаючи тонкими губами повітря; Іваненко ішов все швидше й швидше, здавалося, перетворювавсь на витягнуте, стрімке тіло. Васильчук свердлував поглядом його спину, щосили намагаючись наслідувати Іваненка, та гойдався на коротких ногах, ніби чудернацька птиця. Заважав живіт: спокійне кругленьке черевце виявилося неприємною перешкодою, сухе обличчя (на цю невідповідність звертали увагу всі) ще більше загострилося, а ніс видався вперед. Іваненко зашелестів йому просто у вухо: «Дивіться мені, зараз буде!» — і поліз між вільхове гілляччя. Васильчук позирнув на небо, сіре та глибоке, яке ще більше понижчало, опустився навколішки і просунув у пророблений в гіллі отвір руки з рушницею. Ненароком натис на сучок, і той хруско відломився. Іваненко повз, хиляючи великим тілом; перед Васильчуковим носом миготіли гумові чоботи з забитими глиною нарізами, мисливська сумка ворушилася на темно-коричневому листі, а рушниця похитувала дулом. Васильчук поповз і собі, вимахуючи руками й ногами, черевце здавалося зашитим у штани м’ячем, казанок впивсь у бік, але не міг не відчувати бадьорого піднесення. Щось лоскотало, приспане в глибині нутра, заливало теплим струменем. Іваненко став навкарячки, витягуючи вперед обличчя, обтяжене замість щік двома мішками,— перед ним стелилося сиве, завішене серпанком, що м’яко й прозоро курився від води, плесо. Видовжувалося глибоко вперед поміж два ряди вільхових, укритих осінню, кущів. Листя вкривало дно й під водою, крізь товщу, коли Іваненко зазирнув у озеро, видно було чіткі листяні прожилки. Васильчук витяг голову десь трохи нижче відведеного вбік Іваненкового ліктя і раптом почув, як на озерці спокійно крякнула качка. Вони припали до землі і до болю в очах задивились у серпанок. Табунець качок повільно, аж утомлено, плив їм назустріч.

Васильчук устиг подумати про купу зошитів, залишену вдома на столі, перед очима, наче короткі палахкотливі кадрики, пропливли обличчя дружини, дітей, від старшого до молодшого, але це була лише мить, і він чіпкіше вдививсь у плесо, п’ючи очима погідні лінії качиних тіл. Поруч жив ліс зі своїм шумом, який зроджувавсь у нетрях, де кочубрився волохатий спокій, де стежки блідо лягали на багаторічний пласт дубового, вицвілого, як одежа, листя, де зачинали своє життя жолуді — маленькі ядра наймогутнішого в цих краях дерева... Руки топились у мохові, який був вологий, але теплий, оксамитовий. Ноги порозкидалися позад тіла, а зовсім близько, просто в обличчя, дихала терпка, перемішана з перегноєм земля. Сонно повзла самотня мурашка, хоч їй давно треба було заритись у теплій купі хмизу і чекати тепла. Вологість підступала до грудей, а ліс сунув згори і з боків разом із далеким спокійним каркотом ворон шепіт та глухе шарудіння. А коли народився вітер — зарипіло гілля, наче стара баба-яга, котра розминається в перетлілому від часу будиночку.

Глухий щем, роздвоєне сприйняття світу, цікавість, що наростала, водночас фіксування неспішливих рухів осені — Васильчук відчув, що до нього на якийсь мент повертається молодість. Врешті, він не був ще старий, але шкільна робота, затишне черевце... Він скоса зирнув на Іваненка.

А ліс тік на них, широкий і незнайомий. Мало щось відбутися незвичне й велике. Може, то була помилка розгарячілої уяви, але Васильчук аж заціпенів. Ковтнув повітря, розтулюючи губи, і знову побачив, як уже зовсім близько, нечутно ріжучи воду, загойдалися, наче поплавці, сірі, зі сторожко витягнутими шиями птахи.

Десь залишився дім, ще батьківський і, може, тому спорохнявілий, хоча Іваненко по-хазяйському лагодив його. Але цвяхи входили у стіни без опору — з дірок сипалося жовте, схоже на тирсу, порохно. Проте це був його будинок, і він радів із того, адже в світі ще є багато безхатьків. Його дружина обвішувала кімнати рушниками і ніяк не могла звикнути до міста, навіть такого глухого, як їхнє. Ранками виганяли пасти корову, хоча Іваненкові корова була ні до чого. Фотокартки розвішувала теж по-сільському, по десятку в одній рамі, на це він дивився поблажливо. Отож виходив щоранку зі свого зарослого бузком двору і розважно прямував до двоповерхової куценької будівлі райспоживспілки... Тут, у лісі, серед вікового шуму, він раптом оживав по-новому: відчував себе спокійно й надійно, і дуло його рушниці впевнено витягувалося перед його носом, стаючи наче продовженням власного тіла. Задоволено вдихав пахуче, настояне на траві, воді та листі повітря, і на мить аж очі приплющив від задоволення.

Сперся на лікті, обпер рушницю об пеньок, Васильчук зробив те саме — качки спокійно пливли назустріч. Спереду — головатий качур, за ним — сіренькі самички; вітер дув якраз в обличчя, і качки безпечно і втомлено напливали на насторожені супроти них смертоносні цівки.

«Бабах!» — розірвалось перед самим носом, луна скакнула вгору, розбилась об дерева, струсила не опале ще листя. Іваненко підскочив, його обличчя звелося гримасою, перекосилися губи, і звузилися очі. «Бабах!» — рвонулося з другого ствола разом із вогнем, димом і пороховим запахом. Васильчукові плеснуло в груди пекучою хвилею, він натис на свій круглий животик і раптом розгубився. Лопотіли крила, плескалася вода, хрипко каркнуло недорізане горло. «Стріляйте ж, чорт забирай!» — закричав Іваненко, і Васильчук м’ячиком підскочив угору. Виставив перед себе рушницю і натис на гачок. Перед очима розірвалося щось червоне і яскраве, у вічі пахнуло перегаром, голосно й довго горлала качка, кидаючи на землю різкі, повні смертельної туги звуки. Іваненко заклав новий заряд, а Васильчук бахнув удруге, чуючи, як ляпають по болоту його ноги і як зуби вибивають частий дріб. Іваненко кинув рушницю на плече, в нього горіли чорним вогнем очі. «Ха-ха-ха, чорт забирай!» — зареготав він. Рот горів червоним язиком і жовтими кісточками зубів, ніздрі розширилися, а очі блискали короткими спалахами. «Га-га-га, Васильчуку!..» Васильчук опустив рушницю і раптом побачив: у сірому плескатому небі швидко билися, віддаляючись, злякані, розтривожені качки. Вони кричали, кидаючи іржаві звуки на не менш іржаву землю, над якою, наче тіні забутих душ, підіймалися берізки, догоряла вільха, світліло болото, блищали калюжі й озерця, а невеличкі сосонки потрухували їжачкуватими гіллячками.

Іваненко кинувсь у воду, і жовтувата рідина з хлюпотом розчахнулася перед гумовими чобітьми. Бухгалтер швидко йшов, вимахуючи жердиною, а на чистому й тихому плесі, перекинувшись рожевими лапками догори, погойдувався мертвий качур. Васильчук похолов од радості, він застрибав, викидаючи короткими ноженятами і приплескуючи пухкими, майже дитячими долонями.

Іваненко брів болотом, вода холодно стискувала гуму на стегнах і різко студила розгарячілі ноги. Проте він уже заспокоювався, навколо знову стояла помірна й волога тиша. Шепотів ліс, невідомо звідки запахло грибами. Підошви вгрузали в слизький, липкий намул: Іваненко відчував пальцями коріння й перемокле гілляччя. Збудження ще гнало по тілі потоки крові, а небо спустилось аж до верхівок, було в ньому щось неспокійно-загрозливе — незнайомий, сторожкий гротеск.

— Не дійдете, Іване Петровичу!— гукнув із берега Васильчук. Вода сягала краю чобіт, булькала коло широких стегонних вирізів, і Іваненко зупинився.

До качура було добрих три метри, бухгалтер метнув жердиною, але вона була закоротка. Рожеві лапки скоцюрблено стриміли вгору, згинаючи перетинки,— видно було розтріпане пір’я й темну руду пляму, що нерівним колом оточувала тіло.

— Ловіть більшу!— гукнув Васильчук, тупцюючи біля води.

Він махав здоровенною тичкою. Худе обличчя напружилося, нахиливсь усім тілом над водою й метнув жердиною. Глухо хлюпнула вода, обдавши Іваненка бризками. Вітер легенько брижив сонну поверхню, наганяючи на чоботи круглі хвильки, що плескали з холодним стукотом об гуму; вузька, наче вуж, слизька течійка вже поповзла по штанях до онучі. Іваненко сягнув за здобиччю вже довшою тичкою — цього разу зачепив. Качур повільно наближався, і бухгалтер обережно вів його до себе. Підняв мокре тіло над водою — біля вуст блиснули жовті кісточки зубів, струснув і причепив птаха до пояса. Посічена шия ляпалася по воді, і, коли Іваненко ступив на берег, Васильчук побачив мертве око, що, примружившись, дивилося на світ уже згаслим блиском.

— Отак, — сказав Іваненко, спльовуючи набік густий і важкий злиток слини.

Вони зупинилися на затишній галявинці, й Іваненко утомлено сів на пеньок.

— Отак, кажу, Ігоре Матвійовичу. Це що, це дрібниця,— він махнув на здобич.— Але все-таки не з порожніми руками.

Васильчук ламав хмиз, складаючи вогнище.

— А я, знаєте, уперше. Кликав мене Микола Петрович. Але то те, то се... Тільки ось убивати якось воно...

— Убивати?— Іваненко похмуро звів брови.— На війні не те було. Правда, ви замолодий для війни. А я якраз втрапив...

Васильчук підпалив папір і сунув у хмиз. Жовтий вогник лизнув гілляччя і пробігся, швидко пожираючи тонке галуззя. Повіяло теплим, гіркуватим димом.

— Там звикаєш,— Іваненко позіхнув, не прикриваючи рота.

Васильчук низько схилився до вогню і подув, роздимаючи щоки.

— Але грець із ним. Погріємо душу. Жаль, каші не встигнемо зварити. А гарна лісова каша!

Забулькала горілка, Васильчук обперся об стовбур; вглибині, заставлена деревами, гойдалася пухка сірість. Довкола стояла тиша, і йому здалося, що та сірість і є тишею. Затишно потріскувало вогнище, віяло теплим повітрям, приємно пестячи обличчя й руки. Їм обом здалося, що саме для цієї хвилини вони й вибралися з містечка, бо таке відчути не часто трапляється, прийнамні там, у містечку, між квапливої кожноденщини. Зараз же можна було віддатися повільним хитливим хвилям і відчути всією душею цей любий затишок і вічний спокій.

Вони цокнулись і випили. Їдке тепло хлюпнуло в груди, викликаючи чи то жаль, чи розчуленість. Хотілося продовжити цю мить і цю їхню принагідну поєднаність — з глибини лісу віяло непорочним диханням осені і мирним розшумом дерев.

— Отак,— ковтнув хліба з холодною яєчнею Іваненко.— Оце читаю зараз книжки про війну. Багато їх розвелося. Але і те, і не те...

— Так, — кивнув стуманіло Васильчук. — І те, і не те.

Йому сподобалася ця фраза, і він усміхнувся. Друга чарка пішла легше, але додала смутку. Підкинув у вогнище хмизу.

Різко шугали вгору жовтаві вогняні язики, лизали вологе повітря і сутінок, що почав раптом наповзати на ліс. Ватра хитала прозорими пасмами розігрітого повітря, викидала гарячі іскри, які летіли вгору й гасли десь біля вершків дерев.

Вони знову випили. Іваненко втупився поглядом у вогонь і змружив очі. Його повні губи ворушилися, але слів не було — все говорив тільки погляд, чорний і розширений. Сутінки ставали бузкові, оточували їх і по-особливому освітлювали. Все дихало близьким вечором, а вітер у глибині лісу ходив як людина і шарудів у листі ламкими, поквапливими пальцями. Все раптом одухотворилося й ожило, а над лісом уже аж зовсім низько нависало сіре, розкудлане накописько.

Васильчук звів обличчя — туга хлеснула в душу. Несподівано захотілося покинути цей ліс і, причинивши за собою хвіртку, сховатись у своїм тихім мешканні на Купчанській вулиці. Йому захотілося почути гомін дітвори на шкільному подвір’ї і навіть перевірити ті осоружні зошити, що купою лежали на його письмовому столі. Навпроти громіздко вимальовувалася велика Іваненкова постать; червоні тіньові відсвіти падали йому на обличчя, роблячи його ще важчим і грубшим. Підпер долонею підборіддя, й очі стали двома темними проваллями, з яких точилося світло задуми...

Спершу це було як народження Хаосу. Сутінок густішав і густішав, перемішувавсь із стогоном, що народився раптом у глибині лісу і помчав, хиляючи між деревами, гнучи верхівні, торсаючи і без того розшарпане гілля. Гомін підіймався все вище й вище, заповнюючи кожен закуток і вибалок; Васильчук скочив на ноги, і полум’я облило його жовтим світлом. А вітер почав скаженіти, рвав листя, роздирав його, як папір, жбурляв мокрими віялами, плямкав беззубим ротом; темрява впала їм просто на голови, і вони опинилися наче в мішку.

— Чорт забирай!— згукнув Іваненко.— Гасіть вогнище! Васильчук зачерпнув казанком води і вилив у ватру. Вогонь засичав і пахнув їдким димом.

— Начебто гроза!— прокричав Васильчук.

— Яка збіса гроза восени!

Останній язичок вогню спалахнув, скочивши догори, і зник, тільки дим устельно проклався над землею. Вітер схопив його, жбурнув в обличчя, розворушив попіл, оголивши бліді конаючі жарини, і кинув на них кілька великих краплин. Жарини знову засичали, а Васильчук догасив вогнище, притопуючи чобітьми пухкий попіл і вминаючи в землю недогоріле цурпалля.

— Засиділися ми з вами.

— Засиділися,— відгукнувся Васильчук.

Іваненко прикріпив до паска качку, закинув на плече рушницю і рушив. Вітер розгулював засутенілим лісом, торсав його, спазматично дихаючи, мокро холодив обличчя — навколо них стояв глухий гомін. Щось тривожне торкнулося Васильчукової душі, він аж озирнувся, наче сподівався на себе погоню. Іваненко звернув убік, меткий промінчик ліхтаря сколихнувся між стовбурів і промацав землю — була вогка, пишно прикрита листом, дихала настоєм трав і глиці. Васильчук підбіг, доганяючи Іваненка, але той ще дужче й дужче прискорював крок. Здавалося, йому подобаються і ця темрява, й це настирливе гудіння, цей розгнузданий божевільний вітер і стрімкий темп, у якому вони йшли,— ним рухала невідома, трохи моторошна стихія. Васильчук уже задихався, не розумів цього нагального поспіху, та й чи не ліпше було б перечекати грозу десь під деревом. Скрипуче покрикувала нічна пташка, а може, це рипіло десь отак дерево — на мент вітер вимкнувся, але тільки для того, щоб сильніше сколихнути громаддя дерев і повести його в одчайну гойданку.

Іваненко майже не озирався на Васильчука, а той біг слідом, злякано видихуючи перепалене в грудях повітря. Було йому тужно й боязко, вже й жалів, що вирвавсь у цю мандрівку, — спина супутника стала для нього єдиною живою річчю серед мертвого стугоніння й тривоги. Погляд упав на циферблат годинника, але не застеріг часу; муляла рушниця, й казанок немилосердно обтовкував бік. Він уже зібрався крикнути Іваненкові, що годі вже, що він більше не може, але бухгалтер зупинився сам, поводив ліхтариком і глянув на Васильчука.

— Щось не те, Ігоре Матвійовичу,— пробурмотів він. Щось схоже, ніби ми заблудились.

Васильчук зиркнув на Іваненка, в нього скорчило губи, кров відлила від обличчя, затремтіли коліна — сперся об дерево й повільно сповз, приминаючи м’яке листя, на землю.

— Чуд-д-дово, Іване Петровичу,— захихикав він.— Прогулка с удовольствієм і не без моралі...

— З мораллю зачекайте,— буркнув Іваненко, похмуро вдивляючись у ліс.

Рідкі краплі падали на землю, Іваненко знову ступнув у темряву, посилаючи вряди-годи поперед себе швидкий і чистий струмінь світла. Виринали перед обличчями стовбури, промінець плутався між них, а зверху вже добряче сіяло краплі небо. Гомін все більше й більше наповнював простір, начебто звідкілясь котилася стрімка лавина.

Коли розкололося небо, вони зупинилися, задираючи голови, а небо метнуло різким блиском. Здалося, що хмари кинулися врізнобіч; Васильчук увігнав у долоні нігті і розгублено закліпав повіками. «Війна!» — спалахнуло в свідомості і захотілось упасти на землю, обхопити руками голову, затулитися чи заповзти у рівчак. Рівний Іваненків голос, однак, заспокоїв його:

— А все-таки гроза! Ніколи такого не бачив...

Васильчук вихекнув стиснуте в горлі повітря, і тіло його ослабло. Тільки тепер він помітив, що грому не було.

— А грому й нема!— крикнув він.

Стрімка лавина була вже зовсім поруч, зашелестіло легле листя, і пронеслась у повітрі свіжа озонова хвиля. Іваненко ступнув уперед, але небо розкололося вдруге, з усієї сили вганяючи зигзаг у набубнявілу хмару. Вони кинулися бігти, щоб випередити дощ, і, наче доганяючи їх, лупнув раптом голосний близький грім. Глухо хекав Іваненко, вриваючись між дерева великим тілом; хапали за одежу гілки, шмагали по обличчі, але Іваненко вже не відчував болю. За ним клубочком котився Васильчук, він упав, викинувши вперед руки, але підскочив і знову рвонувся вперед. А небо розкололось утретє, чорно бухнувши на землю потік води, і мисливці застрибали серед холодних струменів, біжучи до розложистої ялини. Над головою все ще ширяв вітер, а глиця м’яко гасила шамотливі дощові звуки. Віддихували, вдивляючись у розколошканий вітром та дощем присмерк; довкола, наче потвори, бовваніли стовбури, темніші — вільхи, а світліші — берези.

— То що, Іване Петровичу?

— Не помремо,— сплюнув Іваненко.— Ліс не такий уже й великий... Може, курінь зробимо?

— Ні!— раптом злякано скрикнув Васильчук.— Що це ви собі думаєте?!

Іваненко кахикнув і струсив із ватянки краплі. Кашкет насунувся аж на очі, а трохи нижче зарожевів спокійний вогник цигарки.

— Хлепавий ви, Ігоре Матвійовичу, як подивиться. Куріть!— простягнув він пачку.

Васильчук засопів, але змовчав.

Голосно шамотів навколо них дощ. Вітер наче зменшився, але темрява ще більше згусла. Васильчук жадібно облизував мокрі губи, підносив цигарку до вуст і нервово ковтав дим, до болю в очах свердлуючи темінь. Сидів йому в грудях маленьким звірятком пострах і лоскотавдушу. Намагався твердіше стулювати губи і стримувати трем неслухняних колін.

Іваненко раптом засміявся. Сміх повис серед темряви, серед дощу, вітру, дерев, мокрого прохолодного повітря і розтанув, якось відразу закінчившись.

А темрява жила неспокійним і неврівноваженим життям. Плюск мінився шумом, який, в свою чергу, переходив у тривожне гудіння. Все це хвилями набігало на них і, наче свідомо, лякало. Пахло сосновою смолою, деревця вряди-годи стріпувалися — і на впале листя глухо падав великий градастий дощ; ніч розширяла очі, жахаючи їх, наче дітей, і лише небо не брало участі у цій грі. Котило, як море, чорні кострубаті хвилі хмар, і це було видно навіть у темені.

— Ходім, чи що?— виплюнув цигарку Іваненко.

— А ви знаєте куди?

Іваненко не відповів, лиш увібрав голову в плечі і ступив уперед. Знову замиготіли стовбури, Іваненко вже не світив ліхтариком, лиш мовчки вглиблювався у морок. Васильчук сипко дихав, іти було важко, і він розстебнув ватянку. Мов далеке марево, майнули його дім, обличчя дружини, спокійний садок із альтаною — ним заволоділа дивна, майже дитяча жалість...

Вийшли з лісу несподівано. Перед ними в долині спокійно синіло промитими вогниками їхнє містечко. Зупинилися на узліссі й довго стояли, дивлячись, як коливається налитий свіжістю простір. Спокійно й однотонно брехали собаки, вогке повітря м’яко омивало їм лиця, небо звищало і стало плоскіше. Вогники починалися з небокраю, грайливо збігали донизу, і в цій грі було стільки спокою, усталеності та узвичаєності, що вони обидва мимовільно зітхнули. Васильчук сперся спиною об стовбур і відчув, як по тілу пропливає втишене тепло. Щось гостре й терпке підкотилося до горла, але він проковтнув спазму і втер долонею змокрілого лоба.

Іваненко застромив руки в кишені і повільно пішов на дорогу. Вона світліла назустріч, пряма і спокійна, вкраплена частими калюжами і, як ніколи, кликала до себе.

Вечір квапиться

Цей понурий ліс — наче дивна істота в тисячу ніг; ці гладкі стовбури — звідти віє настроєм чудної тривоги; небо висить над деревами, нахиляється й торкає їх вогкими губами: спершу сосни, жовті й смолянисті, з лискучими патьоками живиці на стовбурах; там, далі, вглибині,— інші дерева з шумливим, хитким листям, яке веде розмову з тим небом чи, може, слухає, що шепочуть йому вогкі губи. Там, далі, гніздяться смутно-білі на цю пору, наче вилинялі чи прив’ялі, берези, а ще далі — червона пахка вільха.

Осінь провела рукою по кучерях — сіро зашелестіла листям, глицею і травою. Крок стає шорстким, з ледь чутним рипінням. Але мені не хочеться нікуди йти, я лягаю на землю й дивлюся, як там, далеко вгорі, дерева з’єднуються з блідо-сірим небом. Мені тут затишно серед лісу: зараз ніхто мене не турбує. Зараз я й не хочу, щоб мене турбували: сам на сам із цим небом, з деревами, з настроєм, коли, здається, час зупиняється і тобі незвідь-чому треба лежати отак, кусаючи травину і до болю в очах вдивляючись у громіздке накопичення хмар. Цей настрій неспокійний — хоч би через той тривожний повів з глибини: десь далеко, а може й недалеко, горів ось уже кілька день ліс. Від того запахи набрякали димом, радше осінню з її дивною непостійністю й тривогою, з її тлілим і прілим духом. Я відчуваю це шостим чи сьомим чуттям, бо та пожежа й тривога все-таки для мене не зовсім реальні; радше схожі на далекий спомин, яких у душі кожного гніздиться не один; ці спомини раптом збираються водно — ось воно, відчуття пожежі, якої ніколи не бачив, але яка десь поруч і віє на тебе пів-осіннім болем леглого листя.

Часом я хочу уявити ту пожежу виразніше. Сідаю до стовбура спиною, підтягую ноги і дивлюся, скільки очі можуть, у глибину тривожного й шумкого лісу. Хочу уявити відтак вогонь: вискакують, наче перелесники, вогненята, вибивається смоктяками дим, все навкруги буріє, наче ліс забито велетенською отарою зубрів. Це мов химера — мені здалося, що те саме відчувають і люди, котрі копають захисні рови. Уявляю собі, як зупиняються вони, тримаючи в сторожких руках лопати, й обличчя їхні стають ще тривожніші. Над лісом роздратовано бурмоче вертоліт — величезний мотиль, який приблукав сюди подивитися на це рідкісне явище. В нього банькаті очі, і він повертає, щоб роздивитися навколо, не голову, а все своє залізне тіло. Однак не бачить мене, бо я тут зі своєю буровою самохідкою під соснами — вони хитають великими гойдливими коронами, тужливі й незвичайні, вони в безнастанному русі: великі зелені хмари, насаджені на золоту шпицю, їм немає діла до моїх турбот чи турбот того залізного мотиля серед неба. Їм є діло тільки до неба, тільки воно може зрозуміти біль хмар, котрим годі уже вільно блукати, а пришпилені вони наче мушки в колекції.

Сьогодні неділя, через те наша самохідка така мовчазна, вона не турбує неспокійних сорок, та й сороки десь по-зникали, їм із їхньою жіночою вдачею нічого робити біля мене. Тож полетіли далі, де біліють березові стовбури, а може, ще далі, до вільхи чи за болота — все цікаве відбувається зараз там. Бригади пішли в сусіднє містечко за два кілометри звідси і сиділи, очевидячки, за пивом у місцевій чайній. Я лишився тут сторожем, бо мені не хотілося ні того пива, ні мандрівки до містечка: хотілося зібратися з думками. Це теж заняття, його дозволяєш собі нечасто, і воно як відчуття тої пожежі чи смутно-білих беріз серед лісу.

Спершу я заліз у теплу, з запахами бензину й мастила кабіну й дивився крізь забрьохані шибки. Але білий світ виманив мене, і я пішов по ледве помітній стежині: між стовбурів мені знову уявилася череда бурих зубрів. Були вони як клапті туману, котрий підіймається від боліт, і цей туман — чи зубри — дивно вразив мене. Душу стис незрозумілий біль, бо там, глибоко в лісі, за вільхами, а може, й далі, може, там, куди полетіли невгамовні сороки, побачив я дивне й чудове з’явисько: вглибині стоїть мала хата, оточена зусібіч кам’яною загороддю, поверх неї йде ряд малих стовпчиків з натягненим дротом, а за тою огорожею порається в городі мати. Вона начебто відчула, що я дивлюся на неї, звелась і позирнула в мій бік з-під козирка долоні: дивилася, очевидно, супроти сонця. І мені плакати захотілося, таке сумне в неї стало обличчя. Але я уже пішов од неї, все далі й далі, хоч і озирався вряди-годи, все далі й далі, по-молодечому ступаючи і по-молодечому піддираючи підборіддя. Попереду стелилася асфальтова стрічка, і я був певний у ту хвилю, що стелиться вона для мене...

Цей мент можна повернути, думаю я, бо він щось та значить... Еге ж, стелиться асфальтова стрічка. Гуркотів трактор, який втрамбовує асфальт, на ньому сидів такий самий, як і я, зелений хлопець. В роті в нього цигарка, і від того він зверхньо мружить ліве око. Кілька голих по пояс робітників кидають асфальт на дорогу, їхні пітні й загорілі тіла виграють між диму і сонячного проміння — вони моторні й молоді і поспішають встелити асфальт до мого проходу. І хай це безглузда думка, мені здавалося тоді, що так воно і є, бо я перший пройшов по тому нововистеленому шматку. Тоді повернувся й побачив на чорній поверхні сірі сліди. Вони світліли на чистій, дірчавій поверхні, і я, може вперше, захотів повернутись у ту долину до хати, оточеної, наче фортеця, кам’яним парканом.

Але мені, здається, не дадуть сьогодні порозкошувати спогадами, я чую навпроти чиїсь кроки. Сорок нема, як це звичайно, — вони, цокотухи, завжди супроводжують у цих лісах людину. Я насторожуюся, бо ще недавно бачив цілу череду збуджених і перестрашених зубрів, мені примарилися на мент вовки, ведмеді й лосі, хоча в цих лісах їх, здається, нема, як і зубрів. Але оце потріскування в глибині лісу між замислених стовбурів і без сорочого супроводу було таки незвичайне; ні, існує таки звичайний світ, звичайний ліс, звичайна пожежа, хай і живе вона поза межами моєї уяви, і є ще зелений юнак серед лісу сам на сам із заснулою машиною. А той, хто йде в лісі, теж звичайний — технік-геолог Степанюк. На ньому сірий у смужечку костюм, зіжмаканий і не зовсім чистий, на ногах надто делікатні для цього лісу туфлі, чуб вернеться вгору і скручується над лобом у вихор — від цього обличчя його задерикувате й смішне.

Він опускається поруч на траву, і його пухкі вуста розкриваються в добродушній усмішці:

— А хлопці де?

— Пішли пиво пити,— кажу я повільно, трохи розчарований, що мені таки не вдалося побути на самоті. — Шофер гайнув до своєї Надьки. А що вогонь?

— Начебто мимо йде, — Степанюк виставив пухкі губи і сплюнув.— Але хто його зна. Може й вітер зірватися...

Мені здалося, що я чую його — вітер. Він сховався десь за спинами велетенської отари зубрів, власне, десь під ногами, а може, притулився до живота найбільшому бику і хоче отак пробратись до нас, як пробиралися в давніші часи у стан ворогів хоробрі воїни.

Ми сиділи й мовчки дивилися на стіну лісу. Повивалася легким, тонкопрядним серпанком, синьо загортаючи й сосни, й далекі смутно-білі берези. Я здригнувся: в обличчя мені війнуло гарячим духом — отара зубрів виходила з вільшаника і вже ступала між сосни. Відтак з’явивсь і повів — легенький помах синього мороку, перші павучачі лапки, що промацували простір, як промацує землю струмок, який тільки-но з’явився. Вітер теж, як струмок, посилає перед себе розвідку: оце і є та павучача лапка, яка торкнулася мого лиця. Я подивився на Степанюка, він, здається, думає про те саме — його лице під задерикуватим вихорцем чуба закостеніло, але й стривожилося. Небо вже зовсім лягло на могутні соснові корони, і ті корони глибоко і втомлено зітхнули. Задихала лісова сутінь, завовтузилася: вітер пішов по лісі, вже не ховаючись.

Отара зубрів сипнула навсібіч, а він міг уже звестися на весь велетенський зріст, щоб видно стало його доспіхи і його силу, щоб стати раптом віч-на-віч перед стривоженим і наляканим ворогом.

Тоді й зарипіли сосни. Захиталися, загойдалися, замотали напруженими коронами, зарипіли зламаними гілками, застогнали, як стогнуть завжди, зустрічаючись із цим могутнім войовником, — їм треба прийняти бій як передовій сторожі.

— Чорт забирай!— пробурмотів Степанюк, зводячись із землі.— Якого біса їх потягло у ту чайну?..

Я мовчав. Всі ми втомилися сидіти тут на одному місці. Всі ми надто довго бурили цей малий клаптик землі. Було й чого, але в усіх нас уже давно жив неспокій, який і привів нас до лісу і прив’язав до цієї машини. Адже це так просто: завів мотор — і вже під тобою стелиться дорога, і цій дорозі, може, немає кінця; це ж справді просто: ми хочемо щохвилі відчувати під собою хитливу землю й колеса, адже недаремно колесо — одне з найбільших відкриттів людства. Я принаймні відчуваю це гостро, бо й мене потягло в ці нетрі безконечно кругле, яке біжить собі й біжить, колесо. Прикотило мене сюди і те, що вгрузло в піщаний грунт і довше чекає своєї пори, було тільки тимчасовістю. «Вони пішли в ту чайну,— подумав я,— бо надто спокійний і теплий видався день. Надто мирний, щоб сподіватися якогось лиха».

А вітер уже дихав димом. Ми ззирнулися. Сіра запона лісу, здавалося, просвітліла, але скаламутніла — сріблиста й мерехка.

Тоді забурмотів над нами вертоліт. Заясніла зірочка над кабіною, хоч не було ще зовсім темно — величезний залізний мотиль гнався за своїм світлячком і начебто цим і був заклопотаний.

— Гей! — закричав раптом Степанюк, але це був тільки писк комара, адже вертоліт глушив і себе, і нас. Він виставив тільки отой світлячок, а ще, може, виглядав, блискучого войовника, котрий вже приготувався до бою з лісом і з усім, що важилося стати йому на дорозі.

Степанюк зирнув на мене розпаленим поглядом, і мені бозна-чому подумалося, що таким поглядом світили й ті уявні зубри, котрі нещодавно заповнювали тут ліс.

— Слухай, — сказав він хрипко.— Знаєш туди дорогу?

Дорогу до містечка я знав. Це було кілометрів зо два.

— Ну, то біжи!— наказав Степанюк.— А я тут труби позбираю...

Він нахилився і з силою пожбурив у самохідку брудну, обліплену світло-жовтою багнюкою трубу. Вона глухо застогнала, але на неї впала друга, дзенькотливо прибивши той стогін...

Я швидко йду лісом. Сірим, як мох, бо й шум, що валиться на мене згори, також сірий. Листя вже точить із себе м’який збудливий запах — торкнула його рання осінь. Вітер дихає прямо в лице, запах диму і того листя — це і є дух осені, і мені здається, що я тільки вийшов на прогулянку у величезний міський парк. Палили бур’яни і те ж таки листя, через це так хвилюється душа. Але це мимовільна і надто тонка накладка, бо мені треба поспішати. Треба було б побігти, але тут, на бездоріжжі, забагато хрускотливого гілля і залитих сутінком ям. З тих ям виступає вода — олив’яні очі цього лісу. В обличчя дихає суха теплота, а ліс шумить і гойдає коронами, сосни вже начебто мачти до кораблів, і ті кораблі поплили у відчайне плавання. Я хочу думати про пожежу, але вона ще далеко, і в душі моїй ця дивна мішанка: неспокій і спокій. Неспокій від того, що пожежа все-таки може повернути в наш бік, а спокій від оцієї ранньої осені і від стрімливої ходи...

Лісник виріс переді мною раптово. Був заклопотаний і сторожко освітив мене поглядом.

— Якого чорта шляєшся?!

— Я з бурової...

Тоді лісник закричав. Злетіли його тонкі вуста, зламалися трикутником брови. Він закричав мені про пожежу і про те, щоб ми забиралися звідси, коли не хочемо попасти в халепу. Він вилаявся, і його губи стали від того зовсім бліді. Зрештою, він мав рацію. Але я хотів йому щось заперечити.

— Але ж послухайте...— сказав я.

— Мене слухайте,— перебив лісник.— Я не хочу нічого слухати... Щоб ноги вашої тут не було!

Він різко повернувся й пішов. Тоді спинився і, втомлено втерши лоба додав:

— Пожежа, здається, іде сюди...

Я розтулив рота, щоб детальніше розпитатись, але він уже важко ламав чобітьми хмиз — його забрав у себе напоєний запахами пожежі й осені ліс. Вітер задріботів дрібним березовим листям і гаряче позіхнув мені в обличчя. Тоді я й побіг. Помчав між сосни, ноги гупали об м’яку землю, я западав вряди-годи у виямки і ледве не падав. Вже не було коли думати, схопила й понесла мене на гарячих крилах тривога — я аж задихався.

Біг, і мені здавалося, що шлях назад довший від шляху сюди. Глиця стелилася під ногами, тихо й неохоче хрускотіла, аж доки я не втрапив у більшу ковдобину й не покотився клубком по тій-таки глиці. Десь поруч мав бути зарослий березою і вільхою ярок, навколо хиталася блідо-сріблиста мряка, повна диму й вологи; я важко хекав, і моє хекання відлунювало від соснових стовбурів. Йшов під пагорб, і земля хиталась у мене під ногами...

Степанюк все ще складав труби, піджачок його був кинутий на землю, а краватка, з якою не розлучався, маяла довкола шиї, як сріблистий вуж. Я підійшов до нього, й ми подивилися один на одного широко розплющеними очима...

— Слухай, — спитав я, — а ти вмієш водити машину?

Тоді я й зрозумів, що він як і я. Що він, хоч і скінчив технікум, так само зелений, як зелені оці шумливі й неспокійні сосни. Що ми з ним одна пара й однаково безсилі. Що ми, можливо, й зустрілись у цю хвилю, щоб отак порівнятися. Я зрозумів, що йому стільки ж років, як і мені, і що ми обоє маємо гладкі підборіддя, де росте тільки нікчемний пушок. У нас у голові однаково розуму, хоч у нього трохи більше знань. Але те знання зараз ні до чого. Зараз нам треба тільки одне: вміти сісти за кермо.

— Спущу вежу,— сказав я поспішливо, бо нам годі було отак стовбичити один супроти одного. Треба було діяти, щоб не розплакатися, як пацанам.

Вежа складалася з тихим вуркотом. Тоді вскочив у кабіну й Степанюк. Відтіснив мене, але машина не заводилася. Він вискочив із кабіни, маючи сріблястим вужем краватки, і за мить уже крутив ручку. Ми знову почули вертоліт — тепер нам не було до нього діла. Нас била лихоманка. Степанюк спинився (я бачив його крізь скло кабіни) і важко дихав. Я кинувся йому на допомогу. Але він знову закрутив ручку, і я побачив раптом хмари. Вони низько спустилися до землі і вже чесали соснові корони. Вертоліт десь був там, у тих хмарах, його рев трусив повітрям, але нагадував він радше муху, котра заплуталась у павутині, ніж машину. Хмари полетіли мов велетенські птахи. Махали крильми і бігли, наче втікали і від нас, і від заплутаного в них залізного мотиля, і від пожежі, яка все-таки була і ось-ось мала звалитися на нас вогнистим шквалом. Степанюк уже спазматично рвав і рвав ручку, аж доки машина не ожила. Вона дрібно затремтіла, і ми полегшено зітхнули. В Степанюка здригнулися вуста, а очі стали величезні й вологі.

— В кабіну!— хрипко гукнув він, і ми кинулись у кабіну, наче були на якихось чудних автомобільних змаганнях. Світився арматурний щиток, дрібно тремтіла ручка передач, і ми на мить завмерли, заворожені і цим світлом, і цим тремом. Були безсилі перед цією силою, але хотіли її здолати. Адже ми теж мали стати войовниками, хай без блискучих доспіхів, і, можливо це теж наше випробування, хоч радості від того мало.

— Їдемо?— криво всміхнувся я.

Степанюк не відповів, повернув ручку передач і натис на педаль гальма.

— Дави другу,— закричав я, і Степанюк натиснув на газ. Машину рвонуло, вона сильно затрусилася. Степанюк схопився за кермо, а нас почало кидати, наче втрапили ми між баюрин. Стало страшно — були ми все-таки зелені, зелені були в нас обличчя й очі. Ми позеленіли з натуги, намагаючись збагнути цей нехитрий механізм, котрий мав нам служити, але не хотів.

— Ручне гальмо!— нарешті здогадався я.

Степанюк спустив ручне гальмо, і машина поповзла, ламаючи килимець глиці. Ми наїхали на кілька малих деревець і підім’яли їх.

— Ха-ха-ха!— засміявся я, бо мені раптом відлягло від серця. Натомість сколихнула мене нестримна радість. Степанюк і собі всміхнувся краєчком рота — машина таки їхала!

Перед нами ліг жовтуватий простір, заповнений безконечними стовбурами, і ми рушили до дороги. Синьо плив сріблистий серпанок, дерева були як маревні тіні, терпло в роті, але це вже не вражало нас. Степанюк стис губи, його обличчя стало синювато-бліде, можливо, таке саме обличчя було і в мене, бо синювато-блідим було навколо нас усе: вечір і дим. Степанюк перемкнув швидкість, машину смикнуло, і вона пішла хуткіше; нарешті ми поїхали по схилу, і нас понесло: заціпеніли руки й ноги, все насувалося з жахкою навальністю; хотілося заплющитись, затулитися руками, і хай летить усе шкереберть, хай понесеться ця нестримна й незрозуміла машина, адже недаремно вигадали її люди,— вона-таки має їм служити, навіть таким зеленим, як ми...

Степанюк крутнув кермо і ледве вивернувся, щоб не врізатись у сосну. Це вже було останнє випробування, бо машина викотилася на дорогу,— Степанюк невміло розвернувся, толочачи придорожні кущі.

Ми зітхнули одночасно. Степанюк увімкнув фари, але світла було ще багато, і він вимкнув їх. Машина їхала порожньою дорогою, а я раптом відчув таку втому, наче подолав пішки сотню кілометрів.

Довкола вис сутінний і завмерлий ліс. Здавалося, пропав і вітер, і все оповилося тією-таки втомою; здавалося, вітер тільки й прийшов до нас, щоб налякати і щоб пустилися ми в цю мандрівку. Стояли стовбури дерев, за кожним ховалося по гнідому бику, але очі їхні вже не були палючі — вони втомилися також. Здавалося, заколола мені в руку щетина, коли я провів себе по лиці, і я подумав: сьогодні обов’язково треба поголитися. Звів погляд на товариша — в нього обличчя теж було заросле густою темною щетиною...

...Лоб мій мережився зморшками так само, як і лоб мого товариша, і ми їхали оце лісовою дорогою в якійсь справі; кермо звично лежало в Степанюкових руках, і ми, сміючись, згадали оту маленьку дивну пригоду з тією пожежею і те, як ми з ним тікали, наче навіжені, ледве не розбивши машину і себе. Степанюк попихкував цигаркою, і дим вивіювавсь у вікно з приспущеною шибкою; ми на мить змовкли: все-таки те, що сталося тоді, не було дурницею і з того, мабуть, не варто сміятися. Я роззирнувся навколо, і мені раптом боляче стало, що тепер, коли підборіддя наші справді засипані густою, шорсткою щетиною, коли лоби періщать зморшки, я вже не бачу між стовбурів дивних і чудових зубрів...

...Вечір квапився, і ми квапилися разом з ним. Вечір все більше напивався сірого, а може, й синього, він сп’янів, бо було чого: повітря, налите димом недалекої пожежі, та осінь з її тривогою та болем, той запах тлілого листу — ні, це не проходка по осінньому парку, це щось більше. Ми раптом позирнули один на одного — так дивляться товариші по зброї, коли виходять з бою. Можливо, вони перемогли, а може, потерпіли поразку, але вони живі і можуть порозумітися оцим коротким перезиранням, в якому є все: радість і порозуміння, дружба і мимовільна з’єднаність...

Вечір виходив із землі, начебто народжувала його, як народжує рослини й нас; через це він такий важкий і клубенястий, через це стовбури видаються вічними мандрівниками, котрі закинули за плечі торби свого листя чи хвої і йдуть разом із цим вечором і нашими напіввизрілими думками...

Ми сиділи тоді в полі коло погаслої машини і відчували, що лихоманка не покинула нас. Тремтіли руки, і важко було втриматись, щоб не зацокотіти зубами. Ми знали це й соромилися. Але все вже було позаду, ми ж сиділи, ослаблі й кволі, вся сила з нас витекла, як кров, і нам стали на мить зовсім байдужі і вечір, і беручка прохолода, і небо, яке тепер зовсім інше: вигорнулось із хмар, розстелилося над головою і заблищало зірками. Ми вдруге ззирнулися з Степанюком: чуб із вихорцем коло лоба був розколошканий, він сидів без піджака (забув його там, де стояла самохідка), і світлий вуж краватки безсило спускався йому з шиї. Тоді я й побачив, що обличчя йому й справді повільно засівається темними крапками щетини; мені раптом захотілося освітити це гарне зморене обличчя, щоб на ньому заграли живі вогняні зблиски, щоб воно ожило і стало таке, яким бачив я його перед пригодою. Я встав і почав збирати картоплиння. Тоді чиркнув сірником, з-під пальців моїх вистрибнув яскравий вогник. Вітер підхопив його і кинув від руки вбік. Я знову тернув сірника, над головою задеркотів вертоліт, але Степанюк навіть не звів голови. Я всунув вогник у бадилля, бо мені таки хотілося освітити обличчя товариша. Вогонь зачинався мляво, і я схилився, щоб роздмухати його. Тоді мені й потекли з очей сльози. Можливо, вони були від диму, але я не втирався, навпаки, мені захотілося пролляти їх на суху землю, де розкладаю я свій вогонь. Вечір квапився, і ми пізнали цю пору, коли раптом випогоджується небо і зникає вітер, коли зникає з тіла зрадницьке тремтіння, коли дорога, якою приїхали сюди, стає по-особливому пласка і довга, коли думаєш, що зранку треба намилити собі щоки і провести по них лезом бритви, — це був теж вогонь серед ночі, і ми його засвітили.

Степанюк повернувся до мене. Він заспокоївся, бо його очі стали сухі й темні, а руки повільні й плавкі. Вуста його всміхнулись, а тоді склалися дудочкою і сплюнули. «Ну от,— подумав я,— ми з ним таки однолітки, й однолітками зробив нас цей вечір, який так квапиться завершитись у собі».

Вогонь загойдав хитливі смуги, освітлюючи наші хлоп’ячі обличчя, і нам обом здалося, що ми знаємося вже бозна-відколи. Захрумтіли, потріскуючи жаринами, бадилинки, скорчилися, а вогняні язики викинули в глибину вечора рої поржавілих іскор. Німо стриміла на темно-синьому тлі машина, і ми задивилися на неї.

Листя на ганку

1

Вони вийшли з суду, лишивши там заяву на розлучення; Семен повернув праворуч, а Олена ліворуч; він пішов у зворотний бік від їхньої домівки, а вона додому.

Зупинився біля перехрестя. Тут гойдалася здоровенна калюжа від недавнього дощу, і через неї пливли на животах машини. Юна пара пішла просто через калюжу: хлопець закасав штани, а дівчина мала аж надто коротку спідничку. Була струнка й довгонога, гострі перса віддимали тремку блузку, волосся струміло, наче темна ріка, а на білих зубах грало сонце, хоч зараз ніякого сонця й не було. Семен задивився на те юне диво: було воно вже з іншого світу — надто юне і надто гарне. Хлопець підтримував своє «диво» під лікоть, і вони раптом прошили Семена золотавими поглядами. Пройшли крізь нього ці погляди, як крізь порожнечу, попливли в глиб вулиці, на якій ось-ось має з’явитися сонце, ось-ось має прорвати сіру сорочку неба, щоб освітити місто в променистому золоті.

Голосно задзенькотів трамвай, Семен скинув голову: трамвай відважно пірнув у калюжу на перехресті. Вода захвилювалась і зарябіла, трамвай гримів під водою по рейках; Семен аж рота розтулив: просто перед ним, відразу за шибою, з обличчям, поставленим супроти нього, проїхала Олена. Вони обдали одне одного крижаними хвилями: вона замерзла там, за склом, а він закляк тут, наче мав перетворитись у камінь...

...Цей настрій оселивсь у них і в квартирі, здавалося, весь простір був завішений білими сніговими завісами, і, коли він чи вона хоч крок ступали, завіси ті тривожно шелестіли. Квартира мала дві кімнатки: в одній, з вікном на вулицю,— Олена, а в другій, з вікном до двору, — Семен. Вони вже поділили свої речі, через це й здавалося йому, що сидить він на половинці стільця і дивиться половину зображення в розполовиненому телевізорі. Олена ходила в коридорі крадьки; дочка, те єдине, що могло б з’єднувати їх зараз, була в баби, і вони могли вдавати із себе казна-що. Могли сидіти, пригвинчені до своїх половинок стільців, і дивитися на половинки зображення; могли ходити отак крадьки — шелестіли простирадла й завіси; той, хто пускавсь через коридор до кухні, затамовувавсь, а на кухні, брязнувши покришкою, завмирав і наслуховував. В своїй кімнаті Семен тулив вухо до дверей, так само робила й Олена, і вуха їхні начебто приростали до тих дверей — отак вони й наслухали, як шелестять їхні ж кроки. Боялися виходити, щоб не зустрітись раптом у темені коридора, бо тоді чи й утримають своє роз’єднання. Через це й прикладали вуха до дверей, і вуха ті їм боліли, дерево і тіло зливали свої атоми. Співали двері, а коли гримали, потягнуті продувом, вся їхня квартира начебто ходором ходила — вони спантеличено чекали, поки перестануть битися їм серця. Тоді знову сонно завмирали завіси в коридорі, на кухні, в кімнатах, сонна тиша проходила на блідих і тоненьких ніжках, позіхала маленьким ротиком у павучачу лапку.

...Екструдер схожий на величезну м’ясорубку: Семенів підсобник Вася стоїть на підставці і сипле в жерло поліетиленову крупу. «Трах-трах-трах!» — реве екструдер, перемелючи прозору свою їжу; біля зігнутого хобота сидить Семен, він зриває поліетиленову кишку, яка з’являється з хобота, і вставляє в розчинену форму. Стуляє її, і нога вже шукає під столом важіль — стиснуте повітря подається вгору і роздуває м’яку масу. Семен перечікує мить, тоді розчиняє форму і кидає на стіл свічку для ялинкової електрогірлянди. Підсобник зриває зі свічки задирки, підчищає ножиком і кладе у ящик готової продукції. Ліворуч стоїть ще більший екструдер, форма там на чотири деталі. Той сусідній екструдер реве, як поранений звір, однак глухому Чалому це байдужки. «Давай, давай, давай!» — кричить Чалий, і Семен підхоплює цей крик і собі: підсобник Вася загаявся, а екструдер просить їжі; підзатовкує крупу і додані до неї задирки. Семенова рука хапає кишку, кладе у форму — знову натиск ноги! На Семеновому лобі висіюється піт, думки його розкидано повзучі: десь там, над головою, небо і хмара, сонце і летить літак. Він загаюється зірвати кишку, вона вже завелика, тож не кладе її у форму, а кидає на стіл. Біла стежка побачилася йому серед жита, він іде й насвистує щось легковажне... Рука хапає кишку, затискає у формі, знову натиск ноги! Він бачить хату, де живуть його батьки, батько ходить і знімає розщепленою тичкою яблука. Яблука великі, жовті й запашні... «Давай, давай!» — горлає за спиною Чалий, і Семен підхоплює цей крик — підсобний засипає в жерло прозору крупу. Прозора крупа сиплеться з неба, град звалився з темно-синьої хмари й оббив навколо листя. Падали яблука й груші: град поціляв їх начебто кулями... Кишка з хобота вже не повзла, а бігла, і Семен зменшив нагрів. Піт стік йому поза вуха за комір... Олена стояла серед саду і їла збите градом яблуко. Білі зуби впивались у жовтий бурштин, жінка похлиналася соком і сміялася... Семен жбурнув на стіл готовий виріб. Підсобний почав здирати з нього задирки, і було в нього при цьому благе лице...

...Він ішов через цвинтар. Гуркотіли по шосівці авто, а в вухах стояв тихий вібруючий дзвін. Такий дзвін чув після роботи щодня, навіть коли лягав спати. Він подумав, що зараз, коли його ночі стали такі самотні, це вібрування вчувалося по-особливому. Де-не-де виднілися жінки в чорних хустинах, поливали на могилах квіти чи пололи бур’ян. В їхніх руках була неспішлива злагода, немов хтось завів їх на однакові оберти. Над головою притлумлено шуміли сосни, наче був цей цвинтар гойдалкою величезною і гойдав, гойдав: сосни й хрести. Сонце падало плямами на стежку. Семен ступав по тих плямах і думав, що вдома буде та ж таки роз’єднаність. Досі ні він, ні вона не виходили вечорами з дому, наче були прив’язані до нього невидимими линвами. Сиділи на розполовинених стільцях і очей не могли відвести від розполовиненого зображення. Відтак гучав у голові в Семена знайомий дзвін, наче поселився там у ньому бджолиний рій. Тіло ватіло — ляльками вони ставали закоконілими і жили отак, чогось надчікуючи. Очі бачили сині видива в телевізорі, а вуха були аж надто нашорошені, адже повсякчас чекали, що заспівають раптом двері і прошелестять тихі, обережні кроки, звук яких покриватиметься затаєним диханням...

...Він стоїть на хіднику навпроти п’ятиповерхового будинку, облицьованого білою плиткою; на балконах вивішено білизну; їхня квартира на п’ятому поверсі, але там не вивішено білизни: порожні вікна холодно поблимують на нього, наче велетенські окуляри. Мав перетнути вулицю і двір, а тоді піднятися по сходах. Був би ще один вечір без кінця, вечір, як поросле бур’яном поле, по якому блукають, згубившись, дві куріпки. Ступають м’якими втомленими лапками і йдуть — одна попереду, а друга позаду. Не бачать одна одну, адже шлях їхній — коло: жодна не пришвидшить кроку і жодна не підбіжить.

Семен засвистав легковажно, підлаштовуючись під мелодію того дзвону, що бринів у вухах. Двоє юних дівчаток скинули голівками на той посвист і здивовано захихотіли. Він засміявсь і собі, несподівано підморгнувши дівчаткам, і ті, перелякані, задріботіли, поблимуючи загорілими тугими литочками. Він пішов за ними, бо це й стало тією ниткою, яка могла відвести його від цього нерозумного стовбичення; дівчатка повернули голівки, наче були то надчутливі локатори, він ішов за ними важко й утомлено. Дзвін тремтів йому в голові, він усе ще посвистував, витягши губи; дівчата були вже наче кури, у слід яких упала лисиця, підкудкудакнули одна до одної, хихотнули і заблимотіли литочками вже так швидко, що він здивовано зупинився і обірвав свист.

Це було те саме перехрестя, тільки зникла калюжа, машини вільно гуляли по асфальті, і проїхав, гуркочучи по рейках, трамвай. В трамваї він побачив тих-таки дівчаток-утікачок, обличчя їхні були крижані. Вони пронесли повз нього по парі замерзлих криничок-поглядів, дві пички, гарненькі й холодні, і в тих пичках він знову побачив те, що завжди його вражало: світ далекий і чужий, світ, до якого вже ніколи йому не дотягнутися. Дівчата дивилися поверх його голови, і він раптом відчув на плечах важкі сині брили неба, широкого до безуму і до безуму байдужного.

Купив на розі чотири пиріжки і пішов без напряму, пожовуючи, наче хотів наздогнати те, про що й думати забув.

2

Коло нього сиділа молода самотня жінка, і він мимохіть поблимував на її фосфоризуючі коліна. Екран нагадував телевізор, і дивився Семен на нього напівсонно. Жінка відчувала його погляд, вряди-годи осмикувала спідничку; від того коліна її не переставали сяяти, і він поступово переймався тихою приязню і до тих колін, і до нервової руки. Хотів заговорити, але язик наче заклинило, хотів торкнутися рукою її руки, але руки його безживно лежали на власних колінах. Була то хай самотня, але чужа жінка, і він мовчки грівся коло неї, як мандрівник коло вогню. Струмувало на нього ніжне тепло, повіки склеплювалися від того; зала, як гойдалка, похитувалася — несла його кудись чи везла.

Жінка знала, ще він хоче заговорити до неї і хоче торкнутися її руки. Вона й справді була самотня й давно чекала, що хтось до неї випадково обізветься. Була тиха і скромна, але в душі в неї жила біла пустеля. Відчувала її, як наслання, і вже майже звикла до неї. Ще чекала і хотіла притулитися до когось плечем, але те чекання було як тихий, м’який снігопад. Тепло струмувало від цього чужого чоловіка, коло якого волею випадку випало їй сидіти. Дозволила йому позирати на свої коліна, і тільки рука її мимохіть смикала й смикала подолик.

Перед їхніми очима лежало біле поле з блідими тінями — малоцікава казка про людей і машини. Вони з’єднувалися поглядами на тому полі і в тих тінях, котрі там ходили. Бачили квіти, ліси й луги. Бачили стежки й дороги і йшли по них разом. Ревіли машини, і вони озирали їх трохи занепокоєно.

Він не хотів думати зараз про машини. Тихе тепло, затишок, солодкий спокій наливали й колисали; йому запраглося встати, взяти цю жінку за руку й вийти з нею геть. «Хай він встане, — думала жінка,— хай візьме мене за руку і виведе геть». Вона думала про справжні дороги і стежки, про справжні квіти і луги... Він не встав, сидів заклякло, і тепло помалу розвіювалося. Там, на білому полі, де з’єднувалися вони очима, гуляв вітер. Згинав дерева, засипав дощем луги і прибивав квіти. Вона зирнула на нього крайока: ніколи не встане цей чужий чоловік і не візьме її за руку. Дощ і град, а вони стояли на тому полі й тільки дивилися одне на одного. Хотіли зайти в покинуту і встелену шкурами хату. Він запалить там вогонь, а вона зготує йому вечерю. Жовтий вогонь палахкотітиме в коминку, вони сидітимуть і дивитимуться на нього, як на екран телевізора. Тепло пливтиме на них, і то буде справжнє тепло...

Світло спалахнуло й переполошило їх. Вони підвелися й зирнули одне на одного: жінка Семенові сподобалася, а він сподобався жінці. «Ось зараз ми вийдемо з цієї зали плече в плече, — думав він, — і я зважуся сказати їй потрібне слово». — «Саме час, — відповіла йому подумки жінка, — ми вийдемо із цієї зали, і я буду згодна вислухати те твоє слово».

Попливли в юрбі, торкаючись плечима. Семен мусив стиснути кулака, щоб стримати себе і не взяти її за руку. Вона мусила взятись обома руками за сумочку, бо її рука аж горіла, так чекала того стиску.

Йшли і мовчали. Перегоряли в собі і були наче дві свічки, виставлені на вітер. Він не знав, що з ним діється, а вона вперше за життя згодна була втратити тверезий розважок.

Зарипів зубами: все-таки був закутий у незбагненні риштунки: хотів говорити, а язик мовчав, хотів рухнути рукою, а пальці стискали п’ястука. В очах її вже закипали сльози. «Ось він, цей момент, — думала вона,— як жаль, що він так пізно прийшов». Вони йшли просто на біле поле екрана, порожнє й холодне, але плечі їхні були з’єднані. Дивилися на той екран незмигними і засклілими поглядами: холодне світло обливало їх зусібіч.

Дивний смуток витік із Семенового серця. Вона відчула той смуток, і ледь-ледь помітно скосила в його бік очі. Відсторонилася легенько і подумала про порожню дорогу. Біля неї не було вже квітів, а ліс повільно губив жовте, лискуче листя. Листя засипало хату, на дверях якої висів іржавий замок. Мокре листя клеїлося до трухлявих дощок ганку і матово палало в ранковому світлі. Він подумав про вікно на п’ятому поверсі: чи горітиме воно?

Юрба винесла їх із дверей кінотеатру, і вони востаннє з’єдналися поглядами. Семен відчув себе як побитий: учинив щось негарне. Засвистів у нього над головою невидимий батіг і вперіщив його через спину. Запам’ятав той погляд: туга, м’який докір і пробачення. Тихе прощання і впокорення. Семен пішов чи, власне, побіг: не міг, щоб на нього так дивилися...

Серпнева ніч дихала на нього вологою прохолодою, запахом леглого листя й мокрих дощок. Листя приклеїлося до ганку, а замок на дверях уже лущився від іржі. Закинув голову вгору, наче шукав там якогось звільнення. Ліхтарі, жовте світло вікон, там, далі, блимають зорі; ні, там тільки чорна прірва. Знову побачив ті очі: туга, прощення, упокорення...

Стояв, спершись спиною об дерево, й дивився на свій п’ятий поверх. Оленине вікно світилося, і він полегшено зітхнув...

Олена вийшла з кімнати, коли за ним зачинилися двері. Була незручно випростана, і її м’яке лице зблідло в електричному світлі. На ній був темний брючний костюм, а на шиї палала яскраво-червона хустинка. Вона йшла через коридор, підтиснувши вуста, і вже не крадьки. Семен спинився серед своєї кімнати і наслухав. Олена йшла енергійно й пружко, і він подумав, що в їхніх стосунках заходить на щось нове. Високі закаблуки голосно розбивали коридорну тишу. Олена зайшла на кухню і різко кляпнула вмикачем. Семен і собі потягся до вмикача, але відсмикнув руку. Стояв, і його обличчя палахкотіло. Олена підійшла дерев’яною стопою до газової плити, чиркнула сірника й опекла пальця об синю шапку полум’я. Смоктала опеченого пальця, а другою рукою відкручувала кран. Вода бігла в чайник, шумлива й піниста, і вона дивилася на струмінь. Вода почала литися через край. Олена схаменулася і прикрутила кран. Злила з чайника і поставила на вогонь. Сіла серед кухні й чекала, поки закипить. Глуха тиша зависла в їхній квартирі. Семен уже роздягся й лежав, натягнувши ковдру до підборіддя. За вікном гули авто й різко задзвенів трамвай... Завжди м’яке Оленине лице стало суворе й холодне. Вуста її висохли, а очі промерзли до денець. Сиділа серед кухні, неприродно випростана й задумана. Чути було, як по коридору пробігла миша. Стукала кігтиками по лінолеумі і здивовано роззиралася навсібіч. Жоден м’яз не здригнувся на Оленинім обличчі. Чайник уже давно кипів, співав і свистів, а вона сиділа й сиділа.

3

«Трах, трах, трах!» — ревів екструдер. Підсобний Вася уже стояв на своєму ослінчику і засипав поліетиленові зерна й фарбу.

— Сьогодні будемо зелені! — вигукнув він весело, показуючи великі, виставлені наперед зуби.

Семен схопив зелену кишку і вклав у форму. Натис ногою, вичекав — зелена цяцька впала на стіл. Він побачив зелений ліс і стежку, по ній стрибала зеленоока дівчинка в зеленому платтячку. Повертала засміяне личко, і на ньому грали світлотіні...

— Давай, давай! — крикнув за спиною Чалий, і це підстьобнуло й Васю, він метнувся до свого ослінця. Прозоре з зеленим травилось у нутрі екструдера, як трава у череві вола. Семен хапав рукою кишку і вкладав у форму. Стояв довкола знайомий їдкуватий запах. Зирнув крайока на Чалого: шия його вже зеленувато світилася; в Семена і в підсобного Васі були зелені по лікті рукави, зелений піт стікав по лобі й тремтів на щоках...

Зелена дівчинка бігла, блискаючи бантом на голові, по білій стежці. Олена говорила про базарні ціни і про свою роботу, а в вухах у нього бриніли джмелі. Джмелі і справді літали навколо, важкі, гудливі, лахматі; метелики кружляли над їхніми головами і сідали на квіти; заливалися цвіркуни, а їхня дівчинка пригнала до них, перестрашено водячи величезними зеленими очима. «Там,— сказала вона задихано, — там, на пеньку...» Вони пішли до оброслого папороттю пенька, на ньому лежав, скрутившись, вуж із двома жовтими квітками на вушках, а над ним кружляв, наче хотів сісти на голову, жовтий мерехкий метелик...

...Милися вони ретельно: милили руки, шию й обличчя, терли, аж червоніла шкіра, а тоді обдивлялися один одного. Вдягали чисту одежу і йшли до прохідної.

— Ходімо по чарці вип’ємо, — сказав підсобний Вася, по-хлоп’ячому шмигнувши носом. — Таку маю охоту! Я сьодня, знаєте, на танці збираюсь. Набридло в парубках, знаєте! Знайду собі дівчину шо нада — і того!

Він плеснув пальцями і засміявся, його зеленкувате обличчя розгладилося й засяяло.

— Покличеш на весілля, — сказав Семен. — Тоді ми з тобою й вип’ємо!

— Я буду не такий, як женюсь, — замріяно сказав Вася. — Всю получку жінці даватиму, а в неї воно до ладу буде. Я зараз мамані не все даю...

Він знову шмигнув носом і заблищав очима.

— Щось погано ти помився, — засміявся Семен. — Зелений, як ящірка.

— Та й ви не луччі, — байдуже сказав Вася. — Я маманю, як перший раз такий прийшов, перелякав...

Зелене обличчя засміялося, а виставлені наперед зуби яскраво блиснули.

— Ходім пива вип’ємо, — запропонував добродушно Семен. — А ти сьогодні на танці не ходи.

— Чого б то я не ходив на танці? — сплюнув під ноги Вася. — Так воно наче й інтересніше.

Вони стояли коло пивного автомата і сьорбали піну.

— Ми самі з маманьою живемо, — казав Вася. — Батько в мене світовий чоловік. Покинув маманю і по заробітках тягається. Воно нам нічого й удвох, а маманя каже, що їй і лучче. Тільки я — нє! Армію, кажу мамані, одслужив? Одслужив. Ну, коли одслужив, то чого воно й тягти. Скучно.

— Це тобі й на роботі скучно?

— Нє, коли з роботи приходиш. Тут тобі жінка, діти, воно й жить так інтересніше. Це я собі в голову добре вбив.

Він знову засміявся, і його добре зелене лице засяяло. Семен усміхнувся.

— Слухай, Васю,— тепло сказав. — От послухай мене, старшого. Не ходи сьогодні на ті танці.

Василь подивився на нього здивовано.

— Я вірю, як би тобі сказати, — Семен затнувся. — Ну, розумієш, бувають дні щасливі й нещасливі...

— В мене вони всі щасливі, — самовпевнено прорік Вася.— Не, я в забобони не вірю; я, знаєте, такий! Захочу піти на танці: зелений я чи не зелений, а піду, і хай вони всі поперекидаються!..

...Знову цей дім, і знову він під деревом. Тільки вони сьогодні з цим деревом ближчі: один сік тече в них і однаково. Вже запалилися ліхтарі, хоч було ще видно, і ці ліхтарі при видноті видавалися непотрібними іграшками. Непотрібною іграшкою відчувався сам: ось уже тиждень його їсть страх перед власним порогом. Повертався пізно: кіно, концерти, на які раніше ніколи не ходив; чи просто блукав вулицями. Навідав був Петра з Марусею і Миколу з Галею — ті вже про все довідалися: Маруся торохтіла, як дробильна машина, а Петро тарахкав, як екструдер. В Миколи й Галі було інакше: дробильною машиною був Микола, а Галя тільки тримала на вустах тоненьку їдку гадючку. Гадючка на Галиних вустах, торохтіння Миколине й Марусине — кожен із них осуджував чи Семена, чи Олену. Петро поклав йому на плече руку, і йому здалося, що рука та починає оплавлятися, стікаючи потом,— Петро зняв з його пліч щось нікчемне і всохле. В Марусі зробилися квадратні очі, вона була зацікавлена в їхній долі ще більше, ніж вони самі; йому здалося, що змолола тоді разом із словами і зуби — стала щербата, стара. Зігнулась у попереку ізастигла, сперта на крісло. Крісло теж почало оплавлятись і стало ціпком. Тоді вона й рушила з тим ціпком на нього і судила, і гудила, а Петро дивився на нього як на щось жалю варте. Семен покинув цей гостинний дім, а в другому його затис у куток Микола. «Баби, я тобі скажу, — торохтів він, — всі такі. Від них не чекай благодарності, ти розбивайся заради них, а вони, знай, все носа вернуть!» В прочілі дверей стояла Галя, і маленька їдка гадючка лежала на її вустах.

Семен покинув і цей гостинний дім, зрештою, не було чим перейматися. Кожен з них по-своєму хотів добра: Петро й Маруся, Микола й Галя; він ішов, і химерна всмішка клалася йому на лице. З вуст зірвався посвист, і був він легковажний, як літній вітер. На його посвист озирнулося двоє, і він упізнав їх: та пара, що перебродила калюжу на перехресті. Йшли у зеленому сутінку, дівчина була струнка, довгонога, а волосся її струмувало, як темна ріка. Вона трималася за хлопця, високого й довговолосого, стрункого й пружкого, — вони прошили Семена золотавими поглядами й пішли блукати в зелений сутінок вулиць.

Тоді він вирішив повернутися до свого розполовиненого телевізора і перепиляного стільця. Знову захотів зажити тишею, слухати крадьковиті кроки й напружене Оленине дихання. Йому не зле було б прийняти ванну, щоб змити з себе зелену фарбу, випрати сорочки, шкарпетки і випрасувати нарешті давно безформні штани...

На нього часто озиралися. Особливо тоді, коли втрапляв у світляні кола ліхтарів, — в такі вечори сидів раніше вдома. Зараз же не міг сидіти вдома, через це спинився біля театру. Барвиста юрба впливала в широкі скляні двері, і він провів пальцями по обличчю. Розгульна веселість прокинулась у ньому, він присвиснув і сміливо пішов до театральної каси.

Дзвінок задзеленькотів над головою, люди побігли займати місця, але один чоловік і одна жінка все-таки обернулися здивовано до нього. Він знав, як виглядає: людина із зеленкуватим обличчям, зелень та ледь-ледь фосфоризує, і обличчя в світлі електрики починає дивно палахкотіти. Тож він і палахкотів у юрбі, а коли зіштовхнувся з дзеркалом, усмішка розрізала йому вуста. Стояла перед ним людина-дерево, здавалося, ще мить — і гілля полізе з нього, як волосся. Стане він тут, у фойє, вазоном — ноги увіп’ються в камінь, а гілля проб’є стелю.

Коли сів у крісло, заграв оркестр. Стара-престара бабуся, його сусідка, звела в кощавій руці бінокля і приклеїла до очей. Бабуся була малесенька, як грибок, біла й чепурна, а рука її — мощі з білою шкірою. Розгорнулася завіса, і Семен задивився на чудний світ: дерева, вирізані з фанери, і листя з паперу, шматяну траву й шматяний вогонь. За столом сиділи люди й чаркували: були в них порожні пляшки й порожні келихи. Гриміла підлога під їхніми ногами, а кепсько збиті помости розхитувалися, начебто поп’яніли й собі.

Світло поволі заповнило залу. Бабуся відклеїла від очей бінокля й подивилася на Семена. Очі її покруглішали й заблищали, вона розвернулася до нього й некліпно задивилася. Обличчя її, густо притрушене пудрою, зрожевіло, а з рота проглянули рівні ряди штучних зубів.

В проходах юрмилася публіка: жінки в довгих вечірніх сукнях, чоловіки з ретельно вишкребленими підборіддями. Семен устав і пішов на бічний вихід. Стара приклала до очей бінокля і дивилася йому вслід.

В голові в нього гучав легенький дзвін, а пальці ледь-ледь тремтіли.

В туалеті дим стояв коромислом. В тому димі плавали сині обличчя, і він задоволено окутавсь у синю хмару й собі. Синій ранок він побачив. Над рікою тремтів легкий туманець; на камінні, як химерні клубасті скульптури, сиділи рибалки. Олена зняла туфлі, а він підкасав штани. Йшли через річку, вода лагідно й добродушно буркотіла; купались у тому туманці і наче димували й самі. Були втомлені й щасливі. Очі Оленині здавалися надмір побільшені, і з них струмувало таке тепло, що він не втримався й обійняв її просто серед річки. До них розвернулися сірі обличчя рибалок, один із них виплюнув сигарету, і вона пропливла коло них білим корабликом. «Ну, пішли вже, пішли»,— шепнула вона, і вода знову лагідно заплюскала, обмиваючи їм литки. На березі вони спинилися і одночасно повернулися туди, на той бік, де лишили одну з найпрекрасніших ночей. Серпанок повив гори, і ті хиталися, наче живі. Пішли повільно через пісок і печатали на ньому дивні ієрогліфи слідів. Читав ці ієрогліфи ранок і, може, тому жбурнув у них раптом таким яскравим промінням, що вони спинились і на хвилю посліпли...

...В квартирі не було вже й пилини — Олена витерла кожну дрібничку й натерла підлогу мастикою. Вимила коридорчик і кухню, вичистила пастою туалет і ванну, чайник і всі каструлі. Краплі поту обсіяли їй чоло, а обличчя було здивоване й розгублене. В голові плавали якісь набубнявілі хмари, котрі от-от бризнуть дощем. Приймач у її кімнаті був увімкнутий, грала тиха, колислива музика. Палав, з’являючи сині видива, телевізор, але вона не слухала ні музики, ні телевізора. Терла підлогу й боялася, що закінчить роботу і змушена буде спинитися. Тоді важко стане повернути рухливість та енергію. Тоді застигне серед кімнати, і на неї рушить морок зі стома очима і стома лапами. Прийде, щоб з’їсти її серце і щоб перетворилася вона тут в городнє опудало. Махатиме порожніми рукавами і відганятиме від себе жовтих горобців з пекучими дзьобиками. Вже два тижні літають вони навколо неї — щось незбагненне: страх, а може, й біль? Щось обірвалося, трісла струна чи деко гітари. Вона кінчила мити підлогу і зайшла до кімнати. Вимкнула телевізор і почала міняти місцями комод і телевізорний столик. Краплі поту обсіяли їй щоки. Вона втерлась і подивилася на фотокартку дочки. Зелена дівчинка бігла по лісовій стежці. Обернулася, і її величезні очі застигли, наче перелякалася. «Що я там побачила!» — закричала вона. На пеньку лежав вуж. Звів голову із жовтими вушками і незмигно на них дивився. Метелик сів йому на голівку, і вуж із тим метеликом був, як у короні...

Олена вийшла в коридор. Штовхнула двері в Семенову кімнату і натисла на вмикач. У вічі кинувся неприємний нелад, вона зморщилась, і в неї руки засвербіли добряче тут попорядкувати. Кисла гримаса лягла їй на обличчя, і воно стало холодне. Вимкнула світло і хляпнула дверима.

Одяглася перед дзеркалом, рвучи петлі й гудзики. Потім пришивала гудзики й лагодила петлі. Тоді спинилася й завмерла. Боліли поколоті голкою пучки, але вона вже не чула болю. В розчинене вікно влітали жовті горобці. Покрили її всю схвильованим щебетом, і вона не стала їх відганяти. Сиділа й дивилася на холодне око телевізора. Бачила в ньому поле, заросле бур’яном, і двох білих куріпок, що йдуть по колу одна за одною і ніяк не можуть зійтися.

4

Чалий стояв біля воріт, поклавши на хвіртку руки. Долоні його звисали, як лопушині листки, а обличчя зелено фосфоризувало.

— Я вже з годину тут стою, — сказав він Семенові, — і виглядаю компаньйона.— Він усміхнувся, і білі його зуби заблищали. — Люблю випити чарку. Але сам — нє! Сам я її лучче в помиї виллю.

Вони зайшли в сіни, тут пахло старим шматтям. В освітлений квадрат дверей уплив квадрат голого стола, миска нарізаних помідорів і розкрита банка з консервами. Пляшка з самогонкою була заткнута паперовим корком.

— Тебе я, сказать по правді, не чекав, — сказав глухий. — Але славно, що прийшов, їй-бо, славно!

— Я купив тут чогось ліпшого! — крикнув Семен і поставив на стіл пляшку коньяку. Старий узяв пляшку і покрутив.

— Цього я не п’ю, — сказав він. — До цього треба закуску підходящу.

Семен виклав на стіл голландський сир, ковбасу й банку патисонів. Вони сіли й подивилися один на одного.

— Їй-бо, славно, — сказав Чалий. — Бо отак скілько робим, а разом і не сходилися...

Засміялися одночасно, і їм стало тепло й затишно.

— Ти не обіжайся, — старий налив у склянку самогонки, а Семену коньяку.— Я до цієї зарази лучче привик. Сам рідко коли буваю: все люди приходять, хоч і розговору в нас не получається. Трохи недочуваю я,— старий сказав це пошепки й засоромився. — Але люди приходять, і я радий. Самому воно тяжко. Он звір усякий, і той докупи збивається...

Вони випили й почали похапцем закусувати.

— Я вже перевірив, — сказав глухий. — Вип’єш — і зелене з лиця швидше сходить.

Зелений вуж виплив із дверей, проповз по стіні і поліз по стелі. В нього були роздуті щоки, наче тримав він за ними воду. Поліз по дроті електричної лампочки і, звісившись, пирснув свою воду на стіл і на двох трапезників. Зелені кола пішли по кімнаті. Отак і сиділи вони за одним столом, але в різних світах: Семен пив коньяк, їв ковбасу, сир та патисони, а Чалий пив самогонку і їв помідори з консервою. Було їм тепло й затишно, наче грів їх гостинний вогонь. Неначе блукали вони десь надто довго і от зійшлися для довгожданої бесіди. Могли говорити: один одне, а другий інше, могли не слухати один одного, але й сказати все потрібне. Щире тепло огрівало їх, приязнь загніздилась у серці кожного: дивилися один на одного радісно й сумно.

— Я її любив, — розказував Семен. — Славна, скажу тобі, була в нас історія. А от жить стали разом — і багато чого не виходить. Щось стало поміж нами, наче дорогу хто перейшов. Оце прийдеш, як чорт, утомлений, в голові дзвенить, а вона гдирає. Я її пальцем ніколи не зачепив, — голос Семенів плівся і плівся, як сіра, трухла нитка, — а от не полупилося життя, і хоч ти плач!

— Ми робимо разом, — казав глухий, — а от ніколи не сходилися. Чудно буває у світі. Я до людей всігда з одкритою душею, оце прийде до мене хтось увечері, то я й радий. Баби в мене нема, не хочуть за глухого, та я й до них зла не ношу. Чого мені носить зло? Я, знаїш, всіх люблю. От і ми з тобою: і п’ємо не одне, і одежа в нас разна, а ти чоловік, і я чоловік. Прийшов до мене — і люблю я тебе!..

— Я й досі не можу втямить, чого ми розходимося. Жити нелегко нам разом, а от пробуємо розійтися, то стало ще трудніш. Заїлися ми, прощати слабості одне одному не схотіли. Ти правильно кажеш: прощати слабості треба. Вона теж стражда, думаєш, я сліпий? А що я зроблю? Заїло нас життя, як гвинт: ні туди не крутиться, ні сюди...

— Любить треба, — сказав, наче почув його, глухий. — Любить без оглядок. Як одміриш, так і тобі одкладеться. Я от всіх люблю. Сміються з мене, що я глухий, а я нічого. От і ти, смієшся з глухого?

Семен захитав головою.

— Та я бачу, що не смієшся. Бо прийшов до мене як гість добрий. Напою дорогого приніс, закусок. Ти не обижайся, що я не пробую. Така дурна натура: звик до того, то вже й звик. Вибач...

Вони замовкли і слухали тишу. Зрештою, глухий слухав тишу весь час, а Семен сприйняв її зараз. Легко дзвеніло їм у вухах, наче таламкав звіддаля дзвоник. Зелений вуж повз по столі, вибираючи дорогу між наїдків. Звівся на хвоста й поцілував у вуста глухого. Обличчя Чалого знову позеленіло й почало фосфоризувати. Вуж підліз і до Семена й поцілував. Семен подивився на свої зелені руки без здивування.

— Дивний світ, — сказав задумливо. — І ми в ньому теж чудаки. Товчемося, як Марко по пеклі,— все нам чогось бракує! Я оце як розвівсь із жінкою, то сам усе блукаю. І думаю про всяке таке. От трава, думаю я: лікує наші хвороби, а ми її ногами топчемо. Чуєш, старий, — він схилився над столом, — а через те, що світ так колотиться, чи не перекинеться він догори дрижками?

Тоді покотилися з Семенових очей сльози. Він поклав руку на долоню глухого, і вони раптом міцно стисли п’ятірні. Сиділи отак навпроти один одного і плакали. Хитався довкола них світ, хвилі, зелені й чудні, загортували їх у покривала, підвішували в гамаках оксамитних. Великі птиці виносили їх із цього задушного, самотнього дому і махали величезними зеленими крилами. Теплий ранок горів десь попереду в малому, ясному закамарку мозку у кожного: думали й відчували зараз однаково. Над ними горіло зелене сонце, і роса, з’явлена тим сонцем, омивала босі зелені ноги...

...Поливні машини вже пройшли по центральних вулицях, і асфальт грав чорними вилисками. Місто ще спало, і в цей ранковий час Семен відчув, як тонко й ніжно торкається його виблідлого обличчя перше проміння. Кілька передчасно пожовклих листків приклеїлося до мокрого хідника — жовті, вогнисті латки. Семен обійшов ці листки, бо не хотів їх бруднити: хай світяться, поки можуть, — вік їхній короткий!

На його вулиці асфальт поливала двірничка. Мала сонне і вмиротворене обличчя, і він подумв, що вона з задоволенням зустрічає такі погожі ранки.

Семен пройшов у двір. Тут гуркотіли вже ящиками сміттярі.

— Котра година? — спитав він.

Сміттяр зирнув на нього, як на непотрібну комаху, і гримнув ящиком так, що аж луна відбилась від зарошених стін. В зубах у сміттяра яскріла цигарка.

— Закурить не даси?— спитав Семен, лапаючи порожню кишеню.

— Візьми!— буркнув сміттяр, наставляючи груди.

Семен узяв у нього із нагрудної кишені сигарету, і вони притулилися один до одного кінчиками цигарок. Синя хмарка звилася над ними.

Він ступив у парадне. Дихнув димом на повні груди і задивився на блідо-сіру лампочку в кутку. Крізь вікно на неї падало сонце, і вона грала в промінні, як світляк. Сходи вже було вимито, і бетон вогко пахтів. Семен ішов, залишаючи за собою димову смугу, і його кроки голосно розбивались у тиші. Десь унизу добродушно загарчала сміттярська машина і голосно вигукнув щось сміттяр.

На п’ятому поверсі він вийняв із рота цигарку і викинув її в сміттєпровід. Не втримав покришки, і вона голосно ляснула. Руки йому легенько тремтіли, і він озирнувся на віконце, що освітлювало сходи. В голубому світлі спалахнула білими грудьми ластівка і стрімко зникла.

Не зразу втрапив у замкову щілину. Легенько натис, щоб не клацав замок, і став на порозі.

Навпроти, біля своєї кімнати, стояла одягнена в синє Олена. Обличчя в неї від плаття теж синіло, а довкола очей пролягли кола.

— О, ти не спиш? — сказав він спокійно.

— Це ти не спиш,— відказала йому трохи різко Олена.

— Я спав,— Семен утомлено сів на ослінець серед коридора.— У глухого Чалого... Знаєш, він такий славний чоловік!

— Він п’янюга, — сказала тихо Олена.— Такий, як і ти...

Він подивився на неї з-під приплющених повік. У вухах йому знов загучав знайомий дзвін, але тепер були це уривки якоїсь музики. Наче шелестіло десь листя, і ліс він побачив півосінній, і хату з іржавим замком на дверях. Біля хати шуміли, вклоняючись вітру, два клени, і це вони скинули на ганок оте передчасне листя.

— Взагалі, я хотіла б з тобою поговорити,— сказала Олена, все ще стоячи на вступі до своєї кімнати.— Ти пропадаєш, Семене...

Він звів на неї теплі сині очі — їй аж застогнати захотілося, такі прозорі вони були й чисті. Подумала про той туманний ранок, коли перебродили вони річку; колотився в тому тумані, розбиваючи груди об золоту сітку, соловей; журкотіла вода коло литок, і рибини ліниво цілували їх холодними ротиками. Він дивився на неї таким самим поглядом, і вже тоді вона зрозуміла: синя тиша його очей надто хвилює її. Стисла вуста і вже хотіла закінчити цю розмову.

— Дивно так мені сьогодні,— сказав Семен, дивлячись собі під ноги.— Щось мені отам... — він показав на руди.

— Більше гуляй!

— Воно і є, що не туляється...

— Не сподобалося? — спитала трохи гордо Олена.

Він мовчав. Сон раптом прийшов до нього і склепив повіки. «Ми так довго одне одного не бачили»,— подумав.

Дивились одне на одного. Вона все ще стояла в прочілі: кімнату позад неї залило вщерть сонцем: пожежа якась весела й чудовна! На тому палахкому тлі малювалася її постать, і від того, що світло було таке щедре, почало воно раптом змивати з її тіла кільце за кільцем роки. Дихнуло на Семена запахом річки, туману, ночі, яку вони цілу процілувалися і яку вранці безтямно хотів розбити соловей. Провів долонею по обличчі — не міг дивитися на ту надто кохану жінку.

— Ніколи не знав міри,— сказала вона, і він покірливо схилив голову.— Ви, чоловіки, думаєте тільки про себе...

Вони знову дивилися одне на одного і вже не розводили очей. Синє Оленине плаття мерехтіло в сонці, й обличчя ховалось у голубій тіні.

— Дивний світ, дивний...— сказав Семен.

— Дивний не світ, а ти! — сказала Олена і пройшла повз нього на кухню. Наливала в чайник воду, а він устав і відчинив двері своєї кімнати. На столі лежала попрана й випрасувана одежа, підлога була натерта, і все тремтіло від сонця.

Він сів посеред кімнати на половинці стільця, зирнув на розполовинене порожнє око телевізора і прислухався. Здалося, що десь у глибині цієї квартири от-от має народитися зітхання. Пройде від одного кутка до другого, а тоді раптом спалахне золотою стягою. І вийде з їхнього дому ота скрижаніла тиша, а може, й вилетить, як жовті горобці, які помчать до лісу, де, скрутившись, лежить вуж із золотою короною на голові і де вже й зараз біжить щодуху від того коронованого вужа дівчинка з розкритим від страху й захоплення ротом.

Казка про великого слона

На лижах в Африку за один день

Колька тицьнув пальцем у карту і сказав, що бачить Африку. «Яку там Африку?» — спитала Жанна, а Колька побіг до матері, яка зачісувалася коло дзеркала, і, потягши її за плаття, мовив: «Вона не вірить, що на карті видно Африку!» — «Видно», — відповіла мама, і Колька сказав переможно: «Ага!»

Мама перестала зачісуватися, вона взагалі була сьогодні дивна, сіла в крісло і спустила руки на голову. «Що це з нею?» — спитала Жанна, а Колька сказав, що в неї сьогодні поганий настрій.

Потім вони розглядали свої припаси, які зберігались у старій валізі. Колька назвав її лантухом, але батько сказав: «Лантух — це зовсім не те!» Колька відповів тоді: «І хай!» — а тато тільки підсміюватися почав. Там, у лантуху, була сурогатна кава «Балтика», сіль у напіврозірваній пачці, крупа, борошно й сірники. За вікном іще лежав шматок старого сала, правда, на те сало почали злітатися синиці і вже клювали його. Колька побачив це й обгорнув сало дротяною сіточкою. Синиці підлітали до сала, клювали, але в них нічого не виходило, і Колька сміявся. «Чого це ти смієшся?» — питала Жанна. «Тепер не дістануть!» — відповів Колька. Тоді Жанна подивилась у вікно, і носик їй зморщився: «Вони ж їсти хочуть, ті бідні синиці!» Але Колька на те тільки хмикнув, і це образило Жанну. А коли Колька пішов гуляти, вона відчинила вікно і зробила в сіточці невеличку дірку. «Це що тобі — літо?» — спитала мама, зайшовши, а Жанна відповіла, що вона хотіла подихати свіжим повітрям. Мама здивувалася й дозволила їй піти погуляти.

Жанна стала на лижі і з’їхала з горбка. Внизу вона впала, широко розкинувши ноги, а сусідський хлопець Вітько голосно зареготав. Він тицьнув у неї пальцем, і його товариш Алька теж зареготав. Жанна встала й сказала: «Подумаєш!» — вона пішла собі далі, але з гір більше не з’їжджала. Вітько позіхнув і пішов на своє подвір’я. Алька теж позіхнув і подався за ним.

Прибіг Колька і сказав: «Поїхали в неділю в Африку?» — «Чим поїхали?» — «А на лижах! — сказав Колька.— Ти, коли не хочеш, можеш собі не їхати, я не дуже й прошу, ото хіба варити їсти буде нікому!» Жанна злякалася і заявила, що вона хоче. Вдома вона думала про Африку, а коли прийшла мама, запитала: «А в Африку за один день можна прийти?» — «Прийдеш, — засміялася мама. — То дуже далеко».

Потім зайшов тато, і вони почали розмовляти з мамою про щось незрозуміле. Колька відчинив свого лантуха й уважно розглядав припаси. Мама схилилася над ним і сказала: «А виростеш — все це здасться дурницею». — «Що, в тебе поганий настрій?» — запитав Колька, і мама здивовано ззирнулася з татом. «А звідки ти знаєш, що таке поганий настрій?» — спитала вона, і Колька відповів, що він уже не маленький.

Наступного дня Колька оглядав сало. Синиці видзьобували його з дірки, і Колька загорлав: «А киш!» Він відчинив вікно і ретельно заправив дірочку. «Вони голодні», — сказала Жанна. «Мені не шкода того сала, — відповів Колька,— але що ми їстимемо в поході?» — «Це що тобі — літо?» — сказав, зайшовши, тато, і Колька швиденько прихилив вікно. З татом прийшов якийсь чоловік, вони почали розмовляти про балки, панелі й прогони — це було зовсім нецікаво. Колька схилився над своїм лантухом і щось обмірковував. Обличчя його було зосереджене, брови зсунуті, а губи шепотіли йому одному відомі розрахунки. Жанна підсіла до нього, і вони почали розмовляти про Африку.

В неділю вони вдягли лижні костюми, Колька начепив рюкзака і сказав: «А вони хай не знають, ми підемо, а коли прийдемо, то все розкажемо». Стали на лижі й пішли. Сніг був іскристий і гарний. Колька був веселий і розповідав Жанні про Африку. Там дуже цікаво, казав він, і все не так, як у нас: бегемоти, жирафи й зебри. І люди там зовсім чорні з голови до ніг, вони звуться неграми, а що такі чорні, то й ходять майже без одежі.

Сніг сріблився й сяяв, сліпив очі — це було дуже весело їхати в Африку. Колька сміявся, і його сміх був дуже гарний. А потім вони з’їхали з горбка, і Жанна не впала. Сніг був дуже твердий і слизький, обличчя — рум’яні та свіжі, одне слово, все було якнайкраще. Вони довго їхали, навколо розкинулося широчезне поле, там далі синів ліс, а тут з веселим шурхотом ковзалися лижі. А потім Жанна сказала, що втомилася. Колька повернув до неї розгніване лице і сказав: «Добрий день, я так і знав! Дійдеш з такими. З такими ніколи не дійдеш!» Жанна подивилася на нього злякано і сказала: «Я... та я ж нічого!»

Попереду був ліс. Вони нарешті добралися до нього і ввійшли між дерева. Сосни шуміли глухо й лагідно. Сніг нависав на гілках пухнастими шапками. Дихала зачарована принишкла тиша. Колька звівся навшпиньки й закричав: «Аго-ов!» Ліс відгукнувся й покотив далеко лунами.

А потім Жанна сказала, що натерла ногу й далі йти не може. Колька повернувся, щоб накричати на неї, але на нього дивилося перестрашене личко й розширені оченята. Зубки прикусили долішню губу, а до спітнілого лобика прилипло пасемко волосся. Колька відчув якесь дивне тепло, відчув, що ця людинка слухається його в усьому і що він старший. «Гаразд, — сказав він. — Підемо додому!»

Жанна зраділа і заправила за хустину пасмочко волосся. Вони зняли лижі й пішли снігом. А потім натрапили на стежку, і йти стало зовсім добре.

«Може, поїмо?» — сказав Колька, і вони сіли під сосною. Поїли хліб із салом. «А воно, сало, нічого, правда?» — спитав Колька. «Угу!» — відповіла з набитим ротом Жанна.

Їм стало холодно, і вони побігли. Але холод діймав, і вони стали на лижі. Їхали з горба, власне, це був не горб, а пологий схил, треба було тільки підпиратися палицями. Сніг глухо шарудів під лижами, а тіло наливалося солодкою й приємною втомою.

«А вдома нам, певне, влетить!» — сказав Колька. «Нічо-то, — відповіла Жанна. — Прокричать і перестануть...»

Коли переступили поріг, повпускали голови. Колька ховав за спиною рюкзак, а Жанна бгала мокрі рукавички.

— Де це ви були?

— Їздили в Африку, — сказала Жанна.

— Ого! — засміялася мама. — Вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день! Ану марш перевдягатися! — крикнула на них.

Голос у неї був зовсім не сердитий, вона навіть усміхалася, і Колька з Жанною шмигнули в сусідню кімнату.

— Ти подиви, — сказала мама татові, — вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день!

— Ми теж часом їздимо в Африку, — відказав, сміючись, батько.

— Що-що? — перепитала в Кольки Жанна.

— Він каже, що вони теж часом їздять в Африку, — сказав Колька.

Жанна смикнула плечиками, вони подивилися одне на одного і весело беркицьнули на канапу.

«Хлопці, він порізав нашого м’яча!»

Ми дивимось із четвертого поверху й бачимо сад. Там ростуть чудові великі яблука, там ростуть соковиті груші, і виноград обплів там альтанку: видно звідси зелені й сизі грона. Там далі — малина й чорна смородина: світ привільний і вабний.

— А яблука! — прицмокує губами Костя.

— Ти пробував?

— Пхе! Там під парканом дірка. — Костя пристукує пальцями.

— А він?

Там, у дворі, стоїть ЗІМ. Чорний, блискучий, прегарний ЗІМ. Колись там була «Побєда», але після того, як уперше з’явилися ЗІМи, «Побєда» зникла. Ми з цікавістю дивимося на високу постать із сигаретою в зубах. Це був відомий професор з дуже великим авторитетом. Наш директор говорить про нього притишеним голосом, він каже: «Хлопці, нащо вам здався той сад?» Але ми дивились і дивились: професор мовчки ходив по саду, і над ним вився димок сигарети. Костя казав, що це заморські сигарети, і ми йому вірили.

Виходила в сад і висока, суха жінка. Була вдягнена в жовте плаття у велику клітку, в роті в неї так само стриміла сигарета. Часом вона сміялася, і ми чули її сухий, кашлючий сміх. Вона теж була професором і теж відомим, але він був тут головним, може, тому, що він мужчина і її чоловік?

Був у них іще садівник. Здавалося, не росли в нього ні борода, ні вуса, таке завше гладке було в нього підборіддя, і ми його не любили: він підстерігав нас у кущах, а зловивши, не без задоволення пік наші м’які місця кропивою. Ми прозвали його «німець», але від того не було нам легше.

— Ну його, цей сад,— сказав Володька, і ми, ще раз подивившись на соковиту зелень, згодилися.

— Він, гад, знає нас кожного, — сплюнув Костя.

— І доносить директору, — додав я.

Ми таки плюнули на цей сад (хай він сказиться) і почали грати у футбол. Футбол ми любили не менше яблук і поступово й справді почали про них забувати: Костя був чудовим лівим нападаючим, а Володька стояв на воротях. Він накидався на м’яча, як звір, а м’яч, зустрівшись із ним, глухо гухав. Одне слово, ми перестали й дивитися з четвертого поверху. Садівник висовував з-за паркану голобороде лице і з безділля стежив за нашою грою. Ми не звертали на нього жодної уваги, але він там, у саду, певне, вмирав від нудьги. Часом виходив на поле, присідав навпочіпки і, похитуючись, дивився й дивився. Ми знову його не помічали, тоді він втрачав терпець і сам запитував:

— А що, хлопці, сад уже не теє?..

Ми мовчали, а він, трохи похитавшись, вставав, розминав заклякле тіло, спльовував і плентався до себе. В цей час видатний професор десь їздив закордонами, його жінка теж десь їздила закордонами, адже теж була видатна, а наш голобородько пухнув у великій садибі від нудьги.

Володька зловив коло дірки в паркані сусідського хлопчака.

— Послухай, не лізь, він зажера!

Хлопчик не зрозумів, а Володька почав довго йому пояснювати: такий видатний професор і такий жаднюга! Толька був підійшов до нього й попросив яблуко, а він і не подивився на нього, — хай подавиться своїми яблуками...

Хлопчак зрозумів і пішов, насвистуючи, а вслід йому сумно дивився садівник, який уже сидів за парканом і солодко надчікував жертву.

Ми ж грали собі мирно в футбол. Грали по п’ять годин на день, і, бувало, м’яч залітав за загорожу. Тоді ми насторожено зупинялися і чекали, що воно з того буде? Але голобородько був до нас милостивий, брав нашого м’яча в руки, обдивлявся зусібіч, а що його не вишмагаєш кропивою, неохоче нам його викидав. Він і всміхався при цьому, наче хотів нас тим задобрити, але ми не відповідали, хіба що один із нас підхоплював ногою викинутий м’яч і посилав його в поле.

— Ви б пішли пограли за школу, — сказав директор, але ми почали кричати, що там нема такого поля, і взагалі... Директор махнув рукою, але боязко подивився в бік будинку видатного професора. Ми його зрозуміли, але поки що було все гаразд, а поле тут і справді було чудове.

А якось зупинилися ми на четвертому поверсі і побачили, що ворота двору відомого професора відчинені і в’їжджає в них аж два ЗІМи. В тих ЗІМів одночасно порозчинялися дверцята, і з них вигулькнув відомий професор, потім вискочила, наче її катапультою кинули, його жінка; з другої машини вийшли незнайомі люди в гарних костюмах. Вони почали кланятись один одному, звичайно, не до землі, а так трошки — головою. Щось, певне, говорили, видно було люб’язні всмішки, а потім рушили всі разом у будинок, з якого вже біг їм назустріч, аж капці губив, голобородько. Він був принизливо зігнутий, і ми презирливо сплюнули.

— Приїхав, значить! — сказав Костя.

— Приїхав, — відказав Володька.

— Тепер уже будуть репресії: не дуже шуми, не дуже бігай!

Костя любив слово «репресії». Воно було складне і малозрозуміле.

Ввечері будинок весело світився, і крізь відчинені вікна чулися не зовсім тверезі вигуки. Костя криво всміхнувся й пояснив коротко:

— П’ють!..

Наступного дня ми знову грали в футбол. Відомий професор, який мав великий авторитет, ходив по саду, і я бачив, як нервово позирав він у наш бік. Але ми не зважали, бігали по полю і на все горло репетували. Тоді він пішов, а радше побіг у дім. Костя надто сильно послав м’яча, і той залетів у сад. Садівник викинув його, ми знову почали грати, і Костя знову необережно послав його в сад. Відомий професор раптом вискочив на подвір’я, підбіг до голобородька і вихопив у нього м’яча. Він щось сказав садівникові, а Костя крикнув через паркан: «Дядю, викиньте, будь ласка, м’яча!» Відомий професор розгнівано подивився на нього і, вийнявши з кишені перочинного ножика (з такою гарною-гарною ручкою), миттю розкрив його і всадив у шкіру покришки. Ми зойкнули, а м’яч шумно випустив із себе дух.

— Ось вам!— крикнув відомий професор і викинув нам порізане шмаття. Ми підібрали те, що було донедавна м’ячем, і нас усіх наче громом прибило. Костя ж був дуже ввічливий, він навіть сказав йому «будь ласка». Ми дивилися на порізаного м’яча і наче приятеля найдорожчого ховали: як так, думав кожен із нас, такий відомий професор, як так? Як так виходить? І чи можна?

Але м’яча вже не було, і ми поплентались у кімнати. Сьогодні ми були дуже дисципліновані, наші виховательки страшенно дивувалися, а ми все думали й думали: як так виходить? Як так можна? Ні, це й справді було незрозуміло.

Ми не могли такого вибачити. Вилазили на паркан і годинами сиділи мовчки. Відомий професор спочатку це терпів, а потім садівник почав нас зганяти. Тоді ми натягли на пальці резинки, а дехто взяв рогатку, і почали ціляти в надмірно лінивого професорського пса. Пес почав рватись із ланцюга, а відомий професор, такий солідний та авторитетний, вискакував без піджака, потрясаючи руками, й кричав: «Мерзотники!» Це було дуже мило, як і саме слово «мерзотники». Костя показував на мене пальцем і, давлячись зо сміху, проказував з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Я реготався й показував пальцем на Володьку, кажучи з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Володька реготався також і показував пальцем на Тольку, який відповідав нам так само.

Професор був шефом нашого дитячого будинку: ми ж були сиротами завдяки війні. Через те зібрали нас на лінійку, і ми з надзвичайно серйозними фізіономіями стояли перед директором. Правда, серця нам трохи стискалися, але ми були не з боязких. Відомий професор вийшов перед нас і почав репетувати. Він довго кричав, а потім йому втомилося горло, і він заговорив лагідно — це називалося «діянням на совість». Ми залюбки піддавалися цьому діянню і з усієї душі милувалися трохи задовгим носом відомого професора, авторитет якого був дуже високий.

Потім почав «діяти на совість» директор, ми терпляче вислуховували і його. Ми розуміли, що директор робить все це так собі, для годиться, бо все-таки авторитет нашого шефа немалий, директор старався щосили, і виходило це в нього непогано: розмахував руками, а в його голосі пробивалися трагічні нотки.

Потім професор пішов, і директор перестав нас картати. Він усміхнувся й розпустив лінійку.

— Ну його к чорту, цього авторитетного! — сказав Володька, і ми перестали вилазити на паркан.

Пізніше, щоб загладити конфлікт, відомого професора запросили до нас на Новий рік. Ми всі бігали, аж з ніг збивалися, в залі виросла чудова ялинка, скрізь було розсипано конфетті, а різнокольорові стрічки обплутали цілу стелю. Одне слово, все було чудово, і стіл ми постаралися зробити чудовим. Виділили найкраще місце: отут він сидітиме, він, професор, авторитет якого дуже великий. Ви уявляєте, він сидітиме поруч, дуже відома людина, і ми матимемо змогу із ним побалакати по-домашньому, адже був він нашим шефом і піклувався про нас.

Професор прийшов, зробили урочисті збори, ми захоплено плескали в долоні, він усміхався, довго тис руку директору, директор сяяв і теж усміхався. А потім професор говорив, і ми давно не чули такої пишної й красивої промови. Захоплено плескали в долоні і радісно всміхалися, ми вже зовсім забули про ті дрібні між нами непорозуміння.

А потім ми пішли до ялинки й до столу. І всі повернули голову на те місце, де мав сидіти відомий професор. Але там нікого не було, хоч ми дивились туди й дивилися. Прийшов, зрештою, й директор, він був дуже зніяковілий, дивився кудись поверх наших голів, а тоді й сказав:

— А що, діти, сідаймо до столу!

Його ніхто нічого не спитав, але всі опустили голови над мисками. І найкраща в світі вечеря чомусь не лізла нам у горло. Стояв там незрозумілий згусток, а малий Івась раптом заплакав. «Ну чого ти, дурний?» — спитав Володька, і ми зирнули на нього. А справді, чого б то він, дурний? Ми запосміхалися, спершу силувано, а тоді й щиріше і проштовхнули в горла перший шматок чудової їжі. А потім нам стало легше. Ми навіть розвеселилися й довго танцювали навколо ялинки. Ніхто не нагадував ні про що, і ніхто вже не дивився на порожнє місце.

— Пора спати, діти! — сказав директор, і ми розійшлись по кімнатах, а коли проходили повз улюблене наше вікно на четвертому поверсі, зирнули вниз. Там весело світився будинок відомого професора і видно було, як по кімнатах ходять гості.

Ми, мов по команді, відвернулися й побігли в кімнати. А потім не могли заснути. А потім ми заснули і вранці прокинулися знову веселі...

Я поблажливо всміхаюсь

1

Навпроти нашої школи височить дев’ятиповерховий будинок, щоранку, як тільки добра погода, в його вікнах засвічується велике, негаряче й червоне світило; відбите сонце посилає в наш клас навкісне проміння, і від того з’являється оранжеве світло, яке кладе через увесь клас яскраві стяги, що закінчуються тут, біля мене, на стіні, біля задньої парти, де я сиджу зі своїм приятелем Шуркою.

Переді мною стримлять дві голівки, кожна має посередині дуже охайний проділ, а з обох боків — по білому, надто вже ретельно вив’язаному банту. Я дивлюсь у проміжок між цими бантами: там, далеко попереду, — залитий тим-таки відбитим світлом стіл, за ним вивищується монументальна постать учительки, а ще далі, біля дошки, я бачу Юрку, який жваво, наче солдат, відповідає. Вчителька схвально похитує головою, вона спокійна й величава, я можу наперед угадати, що буде далі, але вона все-таки відсилає Юрку до дошки, щоб він пописав там формули. Формули сиплються з-під його руки, як слова, легко й просто; вчителька розглядає свої нігті — вона не робить манікюру, але трохи підфарбовує губи — потім повертається до Юрки разом із стільцем, аж той печально й іржаво рипить, і я знаю, яким поглядом дивиться вона на Юрку. Про той її погляд свідчить і голос її, яким можна було б змазувати дерливі підшипники Шурчиного самоката.

— Сідай, Юрику, сідай! Ти чудово знаєш урок!

Мене бісить і цей «Юрик», і цей голос; учителька всміхається, розсуваючи тонкі підфарбовані губи, і я думаю, що зараз вона викличе мого друга Шурку. Шурка, звичайно, нічого путнього не скаже: замість учити уроки він цілий день корчив перед дзеркалом гримаси, гигикав і гарчав.

— Стадниченко! — злітає високий голос учительки.

Шурка підхоплюється, немов хто стьобнув його батогом, дивиться на мене, начебто вражений якимось негарним моїм учинком, потім розсовує товсті свої гемби, раптово моргає мені й перевальцем іде поміж ряди.

— Стадниченко! — знову злітає високий голос, хоч Шурка ще не дійшов до столу.— Розкажи-но мені про закон відцентрової сили.

Шурка знає цей закон більш практично, ніж теоретично, особливо коли вскакує на свого самоката й завзято штовхається об асфальт ногою, а самокат усе ж не перекидається: але тоді закон знає його невгавуча нога, а в голові летять і співають золоті роздольні вітри.

— Я знаю про доцентрову, — каже, розтягуючи слова, Шурка.— Доцентрова сила — це...

— Я тебе питаю не про доцентрову, а відцентрову силу,— спалахує, як оте сонце в шибках будинку навпроти, вчителька.

Шурка робить «кінське» обличчя, його видовжена нижня щелепа звертається набік, а шия стає тонка і майже прозора. Клас голосно шелестить підказкою, найдужче старається Райка, але Шурчине вухо, повернуте до класу, забите сонячним кляпом — он як воно яскраво й гарно освітлене; широка, майже радісна всмішка кладеться на його повні вуста, і він по-войовничому стріпує довгим волоссям.

— Я знаю про доцентрову! — каже він.

— Сідай! — злітає металевий голос, а очі вчительчині робляться такі вузькі, начебто вона раптом стала монголкою.— Ставлю тобі двійку!

«Зараз вона заведеться про Юрку»,— з мукою думаю я і вже чую її тонкий, наче волосина, голос, який злітає аж до стелі і, падаючи звідти на клас, розсипається на тисячу жучків, які вскакують нам у вуха. Вона говорить чи співає ту ж таки арію з опери «Корнієнко», який той Корнієнко цяця і яка погань ми, всі інші. Він, бачте, й одягається ошатно, він і спортсмен, і відмінник.

— Подивись, на що схожа твоя сорочка! — каже вона, і її палець з кругло обрізаним нігтем майже торкається Шурчиних грудей. Він скошує на той палець око і розглядає швидше самий палець, а не зірчисту фіолетову пляму на власних грудях: він розстрілював себе на перерві з авторучки, і кожен побачив, що не безрезультатно. Все-таки зв’язку між двійкою й цією плямою в себе на грудях він не розуміє, тому стенає плечима і, обминаючи той простягнений палець, який начебто теж зібрався його розстрілювати, рушає в міжряддя парт, розсвічуючи на обличчі одну з найбезглуздіших своїх усмішок.

Він гепає коло мене за парту й пише на вимочці: «А про доцентрову я знаю стільки ж, як про відцентрову».

Шурка труситься так, що парта аж ходором ходить, я закушую губу й собі, але посміятися мені не дають думки про Юрку. Все-таки, крутиться в мені думка, в нього виходить усе, все-таки він збіса здібний, хоч і хвалько він і дериніска. Ні, він зовсім не розумніший за мене, можливо, навіть навпаки, але пам’ять ота бісівська! Сам він наче з колодки зроблений, наче автомат заведений — отак усунути йому під бока ключика, і пішло!

Мої очі спиняються на стелі, бо світло перекинулось уже зі стіни на стелю, і на тому тремтливому, хиткому оранжевому клапті я мимохіть загадую для себе чудо: у мене самого з’явилася отака чудова пам’ять. О, тоді я став би як ота пляма яскрава, заткнувши всіх Юрок за пояс, а так — полинна гіркота пливе через мої груди, я начебто впав із тієї високості в полиневі зарості і мушу пити гіркий настій — сльози стоять у мене в очах!

Дивлюся на Юрку сумно й вивчаюче: чому це одним людям, гадкую, дано більше, а іншим менше? Чому це Юрка мусить бути кращим за мене — хіба тому, що відмінник? Плювати я хотів на відмінників, але коли виходжу відповідати, то починаю тарабанити й захлинатись словами; вчителька, особливо ця, фізичка, копилить від того губу, я бачу це й розгублююсь, бо що гірше для серця людського, як прилюдно виказана зневага? Мій язик ще щось лепече, а серце вже облите полиновою хвилею, я одержую тверде «три», в крайньому разі «чотири», і пливу, омитий тою-таки гіркою хвилею до своєї «Камчатки», а за мною летять такі порожні й зайві повчальні словеса, що от, мовляв, здібний я і все таке, але треба не боятися язиком рухати, та й взагалі, коли б довше я сидів за книжками. «За якими книжками?» — хочу спитати я, повернувшись, адже я тільки й роблю, що читаю й читаю. Однак в мене не стає сили ще питати про віщось, я випитий ущерть і зруйнований.

І тільки вдома, засинаючи, я уявляю, що мені дано казковою силою надзвичайний голос, тоді-то я, щільно примруживши очі, співаю якусь красиву пісню, я ще сильніше стискаю повіки — в мене з’явився чудовий голос, слухаю я й слухаю, і нема краю моєму здивуванню. Мій голос гримить у кімнаті, виламується в розчинені вікна; довкола збираються люди, стає їх усе більше й більше, вони вже затопили галявину перед вікном; очі в мене заплющено, і вже сльози пробиваються крізь повіки від зворушення; а голос мій лине й лине, я чую, як починають приплескувати мені у такт люди, вони всі аж сяють захопленими очима, і я зважуюся вийти їм перед очі. Тоді схвальний вигук виривається з тисячі грудей, і всі розуміють, що сльози, які вибилися мені на очі,— це сльози мого великого натхнення. Відтак я знову співаю, тільки вже не в хаті, а тут, на галявині. Голос мій злітає до неба, він чудовий, як птиця, злітає й падає — це надзвичайна пісня, що її я співаю; вона запалює весь оцей тлум переді мною; я кидаю в нього мимохіть оком і бачу в глибині маленького, нещасного Юрку, який стоїть трохи боком і навіть сміливості не має до мене привітатися. Я теж не привітався до нього, бо куди тут вітатися, коли співаєш і співаєш таку незвичайну пісню, а голос у тебе — дарунок богів!..

2

На звірці голосів я почуваюся, однак, кепсько. Це ж треба, щоб так воно збіглося — вчора той уявний мій концерт, а сьогодні проба голосів. Найліпше було б звичайнісінько дати драла, але нас завели в зал, і в дверях того залу розіп’ялася наша класна керівничка. Я дивлюся на вікна, але всі вікна щільно зачинені, так що й муха не може через них пробитися: дзижчить там на склі й дзижчить.

Юрка весело патякає з дівчатами. Серед тих дівчат і Райка — сміється й весело косує в мій бік. Але я не відповідаю на той її погляд, мені жаль мухи, що тортується на склі, тож і дивлюся я більше на ту муху, ніж на веселий, сміхотливий гурток.

Вчителька співів замістила в дверях нашу керівничку і поколивалася на кругленьких ніжках до фортепіано. Вона сідає на ослінчик, і її тілеса округло обточують сидіння.

— Ну, давай: а-а-а-а! Тепер вище: а-а-а-а! В такт, в такт. Ну, а-а-а-а! А тепер повтори цілу мелодію. Сміливіше, сміливіше!

— А-а-а! — пищить якась дівчина, і мені здається, що то та муха на шибці пищить. Але муха не пищить, вражена такими звуками, вона завмирає на склі і прислуховується.

Вчителька натискає на клавіші, голос у неї приємний, якщо я розбираюсь у голосах.

Біля фортепіано стоїть уже Шурка, він поклав на чорну покришку руку, як знаменитий співак, обличчя в нього червоне й урочисте, а повіки майже прикрили очі.

— Ну, давай: а-а-а!

— А-а-а-а! — реве Шурка.

— Боже мій!— кривиться вчителька.— Ану спокійніше. Повторіть оцю мелодію.

— А-а-а-а! — реве Шурка ще упертіше.

Муха з переляку покидає скло і летить просто в зал. Падає в волоссяякійсь дівчині, дзижчить там, а оскільки дівчина махає притому руками, виривається з полону і потрапляє просто в наладноване ще рік тому павутиння. Б’ється й тріпонеться, а на неї вже пустився старий аскет і пустельник павук, і від надмірного апетиту в нього аж павутина з рота пливе.

— Ні, ви не ту ноту берете! — терпляче каже вчителька.— Слухайте музику, і не треба так кричати.

Вона натискує на клавіші — звук м’який і чудовий.

— А-а-а! — реве, не змінюючи тону, Шурка.

Вчителька витирає з лоба піт. Вона дивиться на Шурку з жалем. Той приймає руку з фортепіано, очі в нього майже погасли, а на вуста випливла сакраментальна всмішка.

— Сідай! — каже вчителька і зітхає так, що мені аж жаль її стає.

Шурка глибоко задоволений, усмішка на його вустах цвіте, а очі перетворюються в круглі-круглі гудзики. Він, звісно, шукає підтримки, і я привітально зводжу зі свого кутка руку. Шурка моргає.

— Ну, як я дав? — питає, вмощуючись коло мене.

Але я не встигаю відповісти. До фортепіано підходить пружким кроком Юрка і стає в позу співака.

— Ну, давайте: а-а-а-а!

Юрка дає «а-а-а-а», і воно виходить чисте й рівне.

— Ще раз. Повторюйте мелодію!

Юрка повторює мелодію, і вчителька аж на дзиглику прокручується.

— Чудово!— сказала вона.— Вам би в музичній школі вчитися. Беріть активнішу участь у художній самодіяльності.

Після Юрки пробує голос Райка, вона також проходить у художню самодіяльність; я відчуваю, як закалатало-забилось у мене серце, як стало мені мало в цьому залі повітря; в очах мені аж кола райдужні пішли. За спиною гигикав Шурка, і я вже починав сердитися на нього. Нарешті викликають мене, я рішуче встаю, обсмикую піджака і простую до фортепіано.

— Давайте: а-а-а! Вслід музиці, ну...

Вона натискує на клавіші.

— А-а-а!..

— Не беріть так високо,— каже вчителька.— Нижче, ну...

— А-а-а!..

Я аж зі шкури пнуся, щоб і собі бути достойним художньої самодіяльності. Погляд мій плаває саме в тому кутку, де загинула недавно муха, я й бачу ту муху і те, як жирує нею павук із білим хрестом на спині. Він далеко, той павук, але я такий напружений, що навіть узрів, як жадібно поблискують його химерні очі.

— Сідайте! — безнадійно каже вчителька і втирає вже зовсім мокрою хусточкою собі чоло. В очах у неї скрута, і похитує вона легенько головою, а вуста її печальні-розпечальні.

— То що? — цікавлюся я.

— Вам, мабуть, мало співали в дитинстві.

— Мало,— кажу я сердито.— Більше співав у дитинстві я сам.

Це було як жарт, і клас наш захитався, смішкуючи. Мені ж було не до сміху. Я забравсь у куток, саме той, де доїдав над моєю головою муху павук-хрестоносець, і сумовито задивився на Юрку. Десь далеко від мене стали й звуки фортепіано, і незмінні, одноманітні «А-а-а!». Десь далеко від мене став цілий світ; я дивився на Юрку, власне, на його потилицю: шия в нього пряма й гарна, її зграбно обрамляє білий комір сорочки і нижче темний комір піджака. На душі в мене білий жаль полощеться, і в голові думки невдячні. «Ну чому, — думаю, — я не такий, як він? Чому не дала мені доля аж ніякісінького таланту?»

Ці ж самі думки я думаю, вже лежачи в ліжку. За вікном квітне, наче соняшник, місяць, і сипле він у мою кімнату жовте сяйво. Я розплавляюсь у тому сяйві, як восковий, стаю малий і немічний і стиха сумую над своєю ніякістю. Здається, малого золотого чоловічка я бачу, він сидить там, на підлозі, в місячній стязі, тримає золотими пальцями бандурку, і гра його божественна. Ото і є мій Жаль, що його викохав я цієї ночі, і я слухаю чудовну його музику. Вже можна мені й очі приплющити, бо той концерт закінчився, бо вклонився мені золотий місячний бандуриста і засунув-золоту бандурку в темно-синій чохол. Я приплющую очі і слухаю, як тахкоче в сусідній кімнаті настінний годинник. Під той такт входять мені в голову ще химерніші думки, ніж учора, і я уявляю раптом себе величезним-величезним. Стрибаю через планку вгору, мені ставлять два з половиною метри, але що для мене така висота? Я розганяюся, перевертаюсь у повітрі і плавко перелітаю через планку. Потім я стрибаю в довжину, біжу величезними кроками, злітаю вгору! Давно перескочив яму і паркан за ямою, лечу й лечу: внизу яри, і кручі, і хати, і сірі віяла диму з димарів; я лечу високо-високо і вже цілу землю бачу в себе під ногами, там спиняються люди, задирають голови й дивляться вгору. Я махаю їм рукою: привіт вам, люди! Адже серед тих облич світиться таке знайоме, дивлячись на яке, мені аж серце зупиняється в грудях, те обличчя я бачу щодня, і щодня воно для мене особливе, то, звісно, дівоче обличчя, і хто зна, може, мої гризоти й від того, що є на світі це дівоче обличчя, а бачу я його коло себе щодня... Внизу гримить уже духовий оркестр — це там, де я приземляюся, йдуть двоє малих золотих чоловічків, і в руках у них великий лавровий вінець.

3

На уроці фізкультури я веду себе ще стриманіше, ніж при пробі голосів. Ми сидимо в майках і трусах на лавочці, і я з огидою оглядаю своє миршаве тіло.

— Во! — хвалиться Шурка, вимахуючи довгими тонкими руками. — Во! В мене мускули, як у горобця!

Хлопці душаться від сміху, а вчитель фізкультури, в якого обличчя мов зів’яла картопля, а тіло завжди молодецьке, і завжди він підстрибує, навіть коли звичайно собі йде; так от той чоловічок обурюється:

— Ану тихо! Це вам урок чи бал?

І таке воно кумедне те «бал», що ми ще більше сміємося-заливаємося. Тоді він зриває нас з лавочки, і ми починаємо бігати, марширувати, тупати й по-військовому повертатися. Він хоче, щоб ми також по-молодецькому підстрибували, коли б звичайно собі йшли, і тільки наше здивування від того таке тупе й глибоке, що в учителя нічого з його бадьорих намірів не виходить.

Дівчата біля перекладини даремно намагаються підтягтися. Потім ідемо до перекладини ми. Підтягуємося по черзі і рахуємо вголос, скільки разів.

— Раз, два, три, чотири, п’ять...ну, п’ять...

Але той, хто дійшов до п’яти, навряд чи хоче більшого. Тоді ми задоволено видихуємо цей остаточной результат:

— П’ять!

Шурка підходить до перекладини розвальцем. Він тре руки об стіну, потім довго розтирає глину між долонями, тоді навіщось плює на пальці, підскакує й провисає на довгих кінцівках.

— Ну, раз!

Шурка на «раз» пішов з натугою, він сіпнувся вкінці й опустився донизу.

— Два!

До двох Шурка не дотяг. Він тремтів, в’юнився, смикався і махав ногами, вчитель фізкультури взяв його за поперек і легенько зняв.

Шурка вдоволено витер руки об труси і всівся на лаву.

— Зате я по правилах, — сказав зарозуміло. — Я про це в одній книжці прочитав...

Юрка був у класі фізоргом, він завжди робив усе перший, але зараз бігав за шнурком і планками для стрибання у висоту.

Він теж потер руки об стіну і схопився за перекладину.

— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім...

На десятий Юрка пішов з натугою, але дотяг ще до п’ятнадцяти.

Після того пішов я. Не став натирати руки глиною, а тим більше плювати на пальці, я скочив чимдуж угору, але перекладини не дістав. Мене підсадили, але я був убитий самим актом підсадження і висмикнувся тільки двічі.

В цей час підійшли дівчата, вони про щось перешіптувалися й хихикали. Я зіскочив донизу, хоч міг би ще з натугою піти й на третій раз, і подивився злісно на Райку. Тоді відвернувся, бо, здалося, запорошило мені очі, а воно звісно, що робиться, коли комусь очі запорошує.

Ми бігали й стрибали, робили вправи на брусах; Юрка красиво зробив стойку, дівчата охнули й затулили долоньками роти; серед тих, що охкали, була, звісно, й Райка; я сидів у кутку, приклеївшись до лавочки, і крижанів, як бурулька. Тихо й сумно було мені на серці, і стукало воно в мене в грудях, як отой вчорашній годинник, у такт якого пливли мої нічні марення.

Я відпросився у вчителя, пославшись, що мені болить голова. В роздягальні помалу вдягнувся й зупинився перед вікном. Далекий осінній краєвид побачив я: зовсім золотий парк і червоні дерева вздовж синьої сошівки. Котилися по тій сошівці машини, і було серед них аж три жовті. Я відчув подих легкого листя і подумав, що сьогодні обов’язково піду поблукати по засипаних алеях парку. Я подумав, що й це листя, як полин, принаймні один у ньому дух і смак.

Кілька синиць стрибали неподалік. Спинялися і цікаво схиляли голівки, поблискуючи очками. Я мимохіть позаздрив цим синицям, адже не мають вони такого жалю, який живе в моїх грудях, і не знають такого болю, що переповнює мені душу. Було мені боляче й соромно. Хотілося кудись утекти й заховатися від цілого світу. Хіба я винен, що такий?— тенькнуло мені всередині. Ні, хай би прийшов якийсь чарівник, я б сказав йому тоді: дай мені, чарівниче, силу, красу й розум! Чому не даси ти мені, чарівниче, сили, краси й розуму, чому іншим даєш усе? Я не можу так більше, сказав подумки я, не можу відчувати себе піщинкою, котра тоне у світі...

Вийшов із роздягальні. Внизу бігали з м’ячем. Це була найазартніша гра: ділилися на дві команди й змагалися, хто швидше.

Юрка в цій грі також бував найперший, я колись біг із ним у парі, але опинився далеко позаду, хоч в очах у мене млоїлося, так я старався.

Ні, подумав я насамкінець, доля в мене, очевидно, інакша. Очевидно, доля моя: уболівати за тих, хто відстає, хто програє, і за тих, кому завжди й у всьому не щастить.

4

Райка підійшла до мене, коли я самотньо сидів у шкільному залі. Вона підсіла до мене й спитала:

— Чого ти на мене дмешся?

— Я на тебе не дмуся, — сказав я. — Дмуся на себе.

— Ти на мене подивився недавно так, начебто я тебе образила, — сказала вона, опустивши очі.

— Ти мене не образила,— сказав я.— Але хіба тобі не цікавіше з Юркою?

— З Юркою? — здивувалася Райка.— Юрка задавака, і мені зовсім не подобається...

Вона раптом замовкла і подивилася на мене. І я побачив, що червона барва заливає їй обличчя. Вона зойкнула і, затулившись рукою, побігла геть.

Я сидів наче громом битий. Я не вірив: було то щось незвичайне. Кинувся доганяти Райку, але вже не міг її знайти. Зрештою, мені треба було заспокоїтися самому: щоки мої палахкотіли вогнем. Цілу перерву проблукав я по коридорах, а коли вдарив дзвінок, подався чимдуж до класу.

Але там, де мала сидіти Райка, було порожньо. Я стояв на вході до класу й неймовірно дивився на те порожнє місце. Зрештою, мене підштовхнули: чого це я загороджую прохід?

Я вже прохід не загороджував. Сів на своє місце і наче в червоне море провалився.

— Я воротар во! — хвалився Шурка, розвалившись на парті.

Але зараз я його не слухав. Палало в мене обличчя, глухо билося серце. Я сидів і вряди-годи позирав на те місце, де сиділа Райка. На урок вона не прийшла, і неважко було зрозуміти чому...

Я відчув у грудях теплу хвилю. Заповнювала мене, розросталася і змагала. Я відчув, що сьогодні особливий день, адже в житті я ніколи нікого не перемагав...

Юрка впевнено й розумно відповідав коло дошки. Був він, як завжди, підтягнутий і діловитий, і от уперше, слухаючи його і дивлячись отак на нього, я не втримався й поблажливо всміхнувся.

Через греблю

Спадали на землю ясно-сині, хитросплетені сутінки; дзвеніли цвіркуни, порозвішувавши в траві дзвіночки; шуміла вода на греблі; голосно волала віддалік качка. Тиша лягала на плечі — курява осідала; на заході допалювалася ясно-блакитна смужка неба. Чудний смуток відчувсь у грудях, як чоловік, чорний і замислений і з чорною бородою по груди.

«Ось воно, відчуття прощання», — подумав хлопець, дивлячись собі на черевики. Миготіли над стежкою, злітала з-під них курява й осідала на лискучі передки. Десь збоку задеркотів мотоцикл, хтось уперто хотів його завести. Здалося хлопцеві, що десь затупотіли копитами коні, хоч зараз у місті немає ніяких коней — мчали через небо, везучи в чорному ридвані ніч.

— Алло! — сказав він у телефонну трубку. — Чи не зустрітися нам?

Дівчина по той бік дроту охнула, і її голос задзвенів так, що хлопець відчув, як вібрує коло його вуха мембрана.

— Все розповім, — мовив він і знову відчув: дріт оцей єднальний — жива артерія, по якій пульсує кров...

Ясно-блакитної смужки на небі вже не було, лежала розкарячена хмара, наче відьма з казок: довгоноса і з мітлою в руках.

— Дощ буде! — сказав десь поруч старечий голос.

Поблизу телефонної будки сидів дідок. У відчинених дверях безживно висіла не зовсім чиста марля, і в просвіт висувався ріжок столу з полив’яним кухлем на ньому.

— А ви по чому судите? — спитав хлопець, і голос його прозвучав несподівано тонко.

Дивилися на захід, він і цей старий. І дідок сказав йому, що сидить отак щодня, а коли стає на заході отака хмара, завжди потім буває дощ. «Дощ буває, — відгукнулось у хлопцевій душі. — Дощ!»

— Знаєш, — сказав він дівчині, коли вони зійшлися, — дощ буде!

— Це мені й мати казала, — відгукнулася вона. — На дощ у неї крижі ломить...

Зустрілись біля такої ж, як і та, з якої нещодавно дзвонив, телефонної будки, і поруч були так само відчинені двері. Але стояла там, згорнувши на грудях руки, жінка і, спершись плечем об прочіл, дивилася вздовж вулиці.

Хлопець глянув дівчині в очі, і вони видалися йому незнайомими. Побачив у них вечір і тихий смуток, його серце від того заколотилося голосно й часто, а жінка в розчинених дверях звела від грудей руку й прикрила долонею позіх.

Вони зійшли стежкою в долину і пострибали з каменя на камінь через річку. Між каміння дзюркотіла вода; коли камінь схитувався, дівчина скрикувала, як пташка, і хлопець підставляв їй під лікоть долоню. Над головою в них мерехтіло засипане зорями небо; віддалік цвіла жовта квітка ліхтаря, і той самотній ліхтар між дерев виглядав як другий місяць. Місяць справжній висів ген високо і заливав землю мерехтливим промінням, засвічував раптом хвильки на річці, і вони фосфоризували.

— Тихо так! — сказала дівчина, зупиняючись на великому камені серед річки. Присіла й опустила долоню: лагідно зажуркотіла поміж пальців вода. — Мені після робочого дня завжди хочеться тиші...

— І не дивно з твоєю роботою, — відгукнувся він. Був худий і високий, одягнений у темне і стояв, наче тінь, біля неї — світлої й невеличкої.

— Не завжди вибираєш роботу сама,— сказала дівчина, все ще пропускаючи воду крізь пальці. — Часом вона вибирає й нас.

Присів навпочіпки біля неї й собі опустив руку в воду. Тепло й ніжно торкалася шкіри лагідна течійка, часом налітала на долоню дрібна рибка, ковзала легко і зникала. Вони позамислювались, слухаючи говірливі переливи води; теплий вечір цвів довкола, горів міріадами вогнів, які хитались і підморгували. Підійшла до них по тій греблі тиша, стала за їхніми спинами й зітхнула.

— Шкода, що немає тут лавочки,— тихо засміялася дівчина, і її сміх повторив ту ж мелодію, яку вибулькувала течійка.

— Я теж люблю воду, — сказав він.— Вертаєшся додому, а вона з греблі шумить, шумить...

Дівчина встала й труснула долонею. Місяць яскраво освітив юне й тонке обличчя — аж засяяло в синьому сутінку. Хлопець, однак, не побачив того дива: дививсь на річку, і його погляд губивсь у мороку. Її рука повільно лягла йому на чуприну й ласкаво скуйовдила.

— Пішли! — дихнула лагідно.

Він підвівсь і задививсь, як легко вона стрибає з каменя на камінь. Юна й прудка сарна віддалялася від нього. Дзюркотіли, завертаючись біля каміння, течійки, а він раптом відчув знесилу.

Дівчина на греблі захиталася, забалансувала — була далеко, й не міг її підтримати.

— Тримайся!— тихо гукнув.

— Тримаюся!— тонко відгукнулася дівчина, і її голос нагадав пташиний. Пострибала далі, а він не міг зрушити. Миготіло в місячному сяйві дівоче плаття — летів голубий метелик, ловко помахуючи крильми, світився й фосфорував, як і вода.

Дівчина стояла вже на березі.

— Ти що, злякався? — засміялася вона і простягла до нього звіддалік руку.

Стояла з простягненою рукою, і місячне світло знову зробило з нею диво. Освітилася міражно й замерехтіла, наче й справді була метеликом і мала розчинитись у цьому вечорі. Пострибав по камінні, і за кілька гонів був біля неї.

Стали навпроти одне одного. Місяць освітлював дівоче лице, і йому здалося, що воно смутне. Воно й справді було смутне, і він не зміг не поцілувати його. Взяв у долоні й довго дивився. Цілував і відчував м’який запах — нічними квітами йому пахло.

— Ти сьогодні мені не подобаєшся, — грайливо сказала дівчина. — Ти наче жук нічний...

Він усміхнувся. Взяв її руку, і вони пішли по мокрій траві. Роса блимотіла темнавими іскрами, а коли спинилися над урвиськом, трава внизу покрилася іскристим туманом.

— Знаєш, — сказав негнучким голосом. — В інститут я таки вступив.

Зирнула на нього: великі, дуже великі очі мала. Він опустив погляд.

Над їхніми головами звисала сіра скеля, і вони начебто підтримували її карками. Зрештою, пішли по прискельній стежині вгору. Від недалекої хати загупав, як молот об ковадло, пес, і дівчина боязко притулилася до хлопця. Він поклав їй руку на плечі.

— Забрались ми в такі нетрі! =— поскаржилася вона.

Повернувся так, що його обличчя залив місяць. Швидкий та вивідний погляд блиснув від дівчини, але погасила його.

— Мав би радіти, — сказала. — Все-таки вступив...

Він усміхнувся. Дивне було його облите місяцем сумне, але й усміхнене лице. Вітерець прийшов до них із річки і сколошкав хлопцеві чуба, звіяв дівчині зачіску і плеснув раптом подолом її ясної сукні.

— Я вже радів, — сказав повільно хлопець. — Це щось таке, що не розкажеш... Коли побачив себе в списках...

— Це лотерея, — сказала дівчина. — Я в ній програла...

— Та ні! Слухай! — він схопив її за руки. — На той рік... та слухай... це зовсім не важко... Поїдеш туди знову... Я дуже того хочу... знаєш, ну, їй-богу — це тільки здається, що важко...

Стояв червоний-червоний, і той місяць у небі став червоний також, і не міг ні хлопець, ні місяць той сховати цього не зовсім збагненного зніяковіння.

— Але мене не тягне до тої спеціальності, — засміялася дівчина, і хлопець відчув, що сивий блиск трави під кручею похолов. Повіяв звідти зимний подув, забриніло в повітрі щось тонке й невловиме, наче хто просунув у темінь голку і прошив її раз і другий морозяними нитками.

Хлопець зів’яв. Руки впустилися вздовж тіла і провисли, як обламане гілля. Був сам наче дерево, з якого передчасно позносили плоди й листя хлопчаки-шибайголови. Цвіркун, який побачив те з трави, озвався раптом голосним дзвоном — був то, можливо, поет між цвіркунів і, можливо, складав пісню про зів’яле дерево і листя, обнесене розбишаками.

Хлопець не міг розказати того, що відчував, в цю мить душа його стала подібна до дупластої верби: навколо вітер свистить, і рипить вона, скаржиться. Перед ним світилося обличчя, яке він не впізнавав, — не з цього світу була зараз його дівчина. Хтось підмінив йому її — чи не тоді то сталося, як пострибала вона через греблю?

Узяв її за руку і прикликав те, що бажав: його кров поступово починала ставати її кров’ю. Серця їхні забилися в одному ритмі і влад. Не могли впоратись із цією силою: дихали одним повітрям і однаково.

Наче на порожньому острові стояли: вогні, що їх видно віддалік, — із корабля, котрий завіз їх сюди. Два робінзони з одним серцем завмерли на горбі, де триста років тому вивищувалася могутня фортеця. Сиво грала довкола трава, шелестіло самотнє дерево, коло якого вони прихистилися, а просто в обличчя дивився їм великий яскравий місяць.

Хлопець хотів сказати, що нічого, власне, в їхньому житті не змінилося: писатимуть листи, а відстань між їхніми містами — хіба то відстань? Він часто приїздитиме: восени, взимку, весною, а влітку весь час буде тут. Але вуста його були наче смолою заліплені, і він сам поступово смолянів. Не було в голові жодної розумної думки і жодного заспокійливого слова. Текла поміж них ріка: один став по один, а другий по другий бік. Шумів бурливий потік, і в ньому пливли змиті дошки мосту, до якого обоє одночасно йшли...

На крутосхил тяглася стежка, і вони, не змовляючись, почали дряпатись угору. Хапалися за полинові кущі, він попереду, а вона позаду. Вряди-годи подавав руку, і вона світила до нього усмішкою.

— Не покотимось?— спитала дівчина, коли він підтягав її вгору.

— Не покотимося! — казав упевнено і знову хапався за полиновий кущ.

Лізли й лізли, закусували вуста, внизу плескотіла річка, довкола співали-надривалися цвіркуни. Бралися за руки, і його кров мішалася з її кров’ю — їм важко ставало розщіплювати ті руки, і вони полізли, вже не розриваючи їх. Холодною квіткою цвів над їхніми головами місяць і обливав їх химерним тремом. Збирались у небі хмари, сходилися й зливалися, громадились і шикувалися. Зорі між тих хмар ставали кудлаті й роздуті і купалися, наче дівчата, сиплючи додолу іскристий водяний пил.

Земля хиталася під ногами у хлопця з дівчиною, сухо постукували, котячись донизу, камінці, довкола тепло й гірко пах полин, і вони вже теж ним пропахли. Коли ж спинилися на плоскому скельному виступі, змушені були щільно притиснутися одне до одного — надто малий він був.

Стояли й дивилися. Внизу синьо палахкотіла річка з темними кружалами каміння і з пунктирами гребель. По тій, їхній, переходила до цих скель ще одна пара — стрибала з каменя на камінь дівчина в світлій сукенці, а за нею важко крокував, спустивши голову, темний і смутний юнак.

«Не співайте мені сеї пісні»

Ми їхали в таксі, веселий шофер мугикав пісеньку, Катя відкинулася на спинку сидіння, Володька читав уголос Сарояна, ми сміялися до сліз, шофер також сміявся. А коли ми зійшли і він повіз Катю далі, почав вголос дивуватися, як це вона зуміла «підчепити» таких веселих хлопців, до того ж двох. Катя забилася у куток й дивилася звідти вовченям, а коли плеснула за собою дверцятами й прибігла додому, то розплакалася. Потім вона розповіла про це мені, я сміявся, Володька сміявся також, а вона знову стала малим вовченям і подивилася на нас, як на монстрів:

— Це так вас тішить?

— А чому б і ні?

Вона смикнула плечиками, а що довго надутою бути не могла, ми знову почали читати вголос щось веселе, і поступово вовченя втекло з Каті й пострибало в ліси дрімущі і в хащі непролазні.

Було літо, ми сиділи на лавочці, мали багато вільного часу — перед нами поклався голубий краєвид, вітер куйовдив Катин чубок, вона, певне, про щось думала, бо ми вже надто довго сиділи мовчки. Потім подивилася на мене: гарне і юне обличчя я побачив, і було в ньому щось таке, що у мене тоненько скімнуло серце.

— Ото б майнути за місто! — сказала вона спроквола, і я миттю схопився на ноги, щоб виконати її повеління.

Старий трамвай поторохкував колесами, їхати ми вирішили якнайдовше, я щось оповідав Каті, а вона дивилася на мене й поблажливо всміхалася. І був на її обличчі той-таки загадковий вираз, що примушував моє серце завмирати, і може, через те замовкав я вряди-годи і дивився на неї, доки не чув нагадування, що мені й прокинутись уже пора.

Потім ми зійшли з трамвая і потрапили в поле. Я замуркотів романс «Не співайте мені сеї пісні», Катя засміялася й спитала, де це я його викопав.

— Це Леся Українка, — сказав я, і Катя кивнула головою.

Вітер шарудів її платтям, вона притримувала рукою поділ, трава була оксамитно-зелена, і ми лягли послухати жайворонків. Вони тремтіли у невимірній високості, і ми з Катею мовчки блукали в незбагненно синій голубизні, де хмари волохаті й срібні і де не менш срібні пташки.

Потім я сів, і мені кинулись у вічі Катині ноги, загорілі чудові ноги серед зеленої трави. Вона лежала, заплющивши очі, вуста її закусили травинку, а на обличчі лежав той-таки вираз, задля якого я міг би підскочити зараз і прихилити для неї будь-яку з отих срібнотілих хмар.

— А знаєш,— сказала Катя,— був час, коли я не вірила в любов.

Я приліг коло неї й відгорнув від лоба чубок.

— А зараз віриш? — спитав я тихо.

— Гм,— сказала вона.— Багато ти хочеш знати.

Вона розплющила очі, і я побачив у них небо.

— Не хочеться старіти, — сказала Катя.— Хочеться завжди мати вісімнадцять.

— Мені двадцять один.

— Ти мужчина. А жінці недобре старіти. Ми як квіти на цій землі.

Я всміхнувся і поцілував Катю в губи. Вони справді нагадували пелюстя: були прохолодні й м’які.

— Ми надто багато читали про любов, — сказала Катя. — Набагато раніше, ніж це прийшло до нас. Відчували все те безліч разів: переживання, сльози, переживання. Ми переживали, не знаючи, що воно таке насправді. І все стало кволе, нереальне й оранжерейне.

Вона сіла й поправила волосся.

— Це дурниці, — сказав я. — Коли цей вогонь запалюється в людині, всі теоретичні висновки летять догори ногами.

— Та вже ж, — засміялася Катя. — До речі, моя мамуня ще гадає, що я нічого не тямлю, й навіть відраджує ходити на фільми, де написано: «Тільки для дорослих».

— А ти йдеш саме на них?

— Ну звісно!

Ми засміялись, замовкли і знову задивились на небо. Воно поступово змінювало колір. Надходив вечір. Ще був далеко, але ми відчули раптом на собі його ніжний подих. Тепло запахла земля, тепло запахли Катині руки, що гладили моє волосся, — ми відчували якусь дивну заціпенілість. Ми зовсім забулися під цим просторим небом, бо те відчуття єдності, що відчували в цей момент, не було звичайним. Руки наші мимохіть зійшлись і стислись.

Повільно поверталися через поле. Навколо було тихо й прозоро. За нами вже крався сутінок, бо далекі горби були покриті густо-синім серпанком. Я тримав у своїй прохолодну Катину долоню.

— Кожен дбає про ближнього більше, ніж тому ближньому хочеться, — сказала Катя, продовжуючи нашу розмову.

— Моральна гігієна, — сказав я.

— Шофер таксі теж гігієніст,— мовила Катя.

— Всі люди гігієністи,— сказав я. — Медичні, моральні чи які там іще. Мабуть, тому, що надто на себе покладаються.

Ми йшли, й трава шелестіла довкола наших ніг. Це було чудово: Катині стрункі ноги, і ця трава, і цей сутінок, що тримався долонями за наші плечі, і наша особлива й неподільна з’єднаність. На Катине обличчя знову ліг її загадковий, прегарний вираз, і я весь час повертався, щоб зловити її погляд. Коли ж ми зустрілися поглядами, тиха й чудова музика виникла в кас.

Але Каті було цього не досить, і вона знову поверталася до тої ж таки теми:

— Чому ж люди отак непокоять одне одного?

— Бо змін бояться, — сказав я. — Кожен утверджує себе, а раз так, хоче залишити на землі свої засади й думки.

Трава ще й досі шелестіла біля наших ніг. Ішла поруч мене юна дівчина і тримала в голові якусь думку, якої я до кінця й збагнути не міг. Саме від неї на її обличчя лягало оте таємниче й серйозне, що так мене вабило. Я подумав під той час: чи треба нам зараз про щось мудре чи немудре розмовляти? Чи не краще пильніше вслухатись у себе: може, цей момент навіки загусне в нашій пам’яті й колись зігріє нашу самоту?

— Скажи,— повернулася вона до мене,— а чи не здаюся я тобі нерозумною?

Я всміхнувся. Мені хотілося сказати, що вона здається мені чудовою. Але я не був привчений говорити компліменти, тому легенько торкнувся вустами її вуха.

— А знаєш, мені ще нема вісімнадцяти, — сказала, не дивлячись на мене, Катя. — Я тоді тобі неправду сказала.

Я похитав головою. Легка усмішка так само цвіла на моїх вустах.

— Боялася, що дивитимешся на мене як на дитину, — так само категорично сказала Катя.— А мене це ображає, розумієш?

Я розумів: тут теж своя закономірність — людина перестане на таке ображатися, коли вона вже не буде дитиною.

Я знову торкнувся вустами її вуха, наче хотів шепнути щось ніжне й заспокійливе.

— А ти віриш, що душі можуть бути споріднені? — спитала тихенько.

— Безсумнівно, — сказав я.

Ми засміялися, можливо, від того, що нам було просто хороше — той стан, коли не потрібно витрачатись на слова.

Сіли на трамвай і довго їхали, міцно притулившись плечем до плеча. Потім я провів Катю додому, був розкішний, широчезний вечір, дихалося надзвичайно легко. Катині очі блищали, вона всміхалася, а я знову замуокотів романс: «Не співайте мені сеї пісні». Катя вклала свої долоні в мої і жалібно на мене дивилася. Нам і справді не хотілося розлучатися — це чудово, коли одне одного розумієш, коли тобі тільки за двадцять, а їй хто зна ще скільки до вісімнадцяти. Але бувають хвилини, коли все летить шкереберть, коли мова очей переконливіша за мову язика, коли шукаєш золотої неподільності і знаходиш її на твоїх-таки вулицях.

— Не проводь мене до будинку, — зніяковіло попросилася Катя.

— Гігієна? — засміявся я.

— Угу! — зітхнула вона й попрощалася.

Я трохи постояв, але вона не поверталась і не озиралась. Тоді повернувся й пішов я сам. Ішов, наче впитий невідомим трунком, десь зовсім поруч існувала моя Катя, звичайна й дуже юна дівчина; то було чудово, що я її зустрів і що ми, нещодавно зовсім не знайомі, так гарно й просто одне одного зрозуміли. Мені раптом захотілося під ту хвилю, щоб оці стіни, безліч стін, видимі й невидимі, розсунулися й зникли. Хай би були тільки стіни, що захищають від негоди, а не від людей! І хай не треба буде людям ховатися одне від одного за сімома замками! Може, це не так просто, як здається, може, це тільки моя химера, але такий він уже є, оцей сьогоднішній настрій, і я зараз справді цього жадаю.

Я сів у тролейбус. В гуртожитку застав Володьку, який заглибивсь у читання.

— Ну, як любов? — спитав він.

— Чудово, — відповів я.

— Хороша дівчина, — сказав Володька.

— Ще б пак! — відповів я.

— А я оце читав. Теж про любов! — він постукав об палітурку.

Я засміявся. Потягнув його на вулицю. Такий же розкішний сьогодні вечір, такий широкий і теплий. Таке розкішне над нами небо і такі ми до безмежності молоді!

Всі горіхи, що лущаться

Дівчина йшла, сховавши руки в кишені пальта. Світило сонце, яскраве й тепле, темнів сніг, калюжі здавалися чи чорними чи й синіми, люди шумливо проходили мимо, гуркітливо котилася вулиця, а дівчина йшла та йшла, поклавши руки в кишені, й перебирала пальцями горішки, що там лежали. Горіхи були кругленькі й, мабуть, смачні; пальці підхоплювали їх, зважували, шукали заглибин та горбочків, ковзалися по гладеньких боках. Хотілося розкусити горіха, але навколо пливли людські обличчя — як це вона виглядатиме з горіхом у роті: горіх, напевне, міцний, і розкусити його не так просто...

Прибігла була сьогодні до неї Валька, з очей її бризнули сльози, а надміру розчервонілі губи почали розказувати їй те, про що знала вже давно: ходив, бачите, три роки, а зараз одружується з іншою. «Як він міг, як він міг!» — обурювалася Валька, і ці слова мимохіть ставали як приспів до якоїсь пісні, забутої чи тільки-но складеної... Дівчина морщить лоб, це так негарно бути неуважливою, адже Валя — подруга її найкраща. «Годі, годі, годі!» — каже вона, теж наче приспівуючи, а вуста у Валі червоні, наче калина спіла, і на калину ту бризкає роса її сліз.

І стало їй дивно надміру, що так воно ведеться в світі: сидиш і чекаєш, ідеш і чекаєш і начебто себе на торг виставляєш: «Купуйте, купуйте, смачно й поживно!» Ні, це вона перегнула, але в серці таки застряг якийсь чудний клубочок, як котик вербовий, лоскоче, сухий і пухнастий, і обливає його холодною міддю синиця, котра десь сховалася тут, поміж стін, і ллє, ллє оту мідь, наповнює груди, і той сірий клубочок розтає в грудях помалу, і лагідниться її зір, тим більше, що бачить вона, як назустріч їй іде сухенька гостроноса й гостроока бабуся, тулить до грудей випещеного тлустого кота й насторожено поглядає навдокіл, начебто всі ці люди знамірилися напасти на неї, щоб розірвати того кота на шматки.

Дівчина вдихнула весняного повітря, але їй здалося, що вона вступила в кімнату до тої старої: там трухляві меблі, порцелянові кицьки й слони і пахне так, як пахне в кімнатах старих дів. Дівчина здригається і задкує, їй уже не здається, що вона сидить і чекає, іде і чекає, бо, може, вона й справді чекає? Навколо мигають худі і вгодовані обличчя, коштовні шуби й простенькі пальтечка; на ній простеньке пальтечко, але вона нічого не має проти шуби. Моторолер ускочив у калюжу, як горобець, і плеснув навсібіч бризками.

Горішок все більше лоскотав пальці, дівчина озирнулася й вийняла його з кишені. Лежав у руці, круглий, світло-брунатний, блискучий. Але навколо було забагато людей, забагато очей, і дівчина, зітхнувши, поклала горішок назад до кишені. Він упав на інші з ледь чутним стукотом, дівчина знову зітхнула й пішла собі далі.

Вона побачила десь там, попереду, між тої юрби, обличчя своєї матері, любе, зрештою, і дороге, але вуста материні надто сухо злітали і надто сухо молотили слова. Там, попереду, в голубому весняному повітрі засвітилася їхня квартира, одна кімната й друга; дівчина переступила той уявний поріг: до матері прийшла подруга, і вони теревенили. Телевізор, холодильник, килими... Говорили гаряче й пристрасно, такі рухливі й дійові; дівчині захотілося прокрастися повз них навшпиньки, пройти в глибину кімнати, де м’яка канапа і ліжник, вгорнутися тихцем у той ліжник і приплющитися. Але на неї накочувалися сухі оті, смішні трохи й запилені слова; тумбочки, за якими чомусь була черга, бігали довкола неї, як кошенята, і весело гралися сонячними зайчиками.

Горішок знову з’явивсь у долоні, звабно заблистів світло-брунатним боком, сонце ніжно пригрівало — перше весняне сонце весняного дня. Страшенно хотілося розкусити горішок; це добре, що він такий тугий, це добре, що він як думка, але шкарлупка все ж повинна тріснути, а думка знайти вирішення. Дівчина звернула до вузенької вулички і вклала горішок до рота. «Я стояла за тумбочками, — сказала матері її подруга, — мене відштовхнули, а я як поверну плечем!..» «Ха-ха!» — засміялася подумки дівчина і замружилася, бо сонце засліпило її раптом, сипнувши синє проміння.

Горішок не розлущувався. Дівчина боязко озирнулася, чи не дивиться хто. Вона стисла відчайно зубами, але горішок був надто міцний і не думав ламатися.

— Що, не розкушується?

Хлопець з’явився раптово, вона побачила його й почервоніла. Горішок був у роті, тож дівчина стояла й кліпала повіками.

Хлопець засміявся, і вона ще більше вразилась од того сміху. Блиснули зуби, спалахнули очі, і те чудне сьогоднішнє сонце зовсім засліпило сині чи, може, й сірі зіниці. Дівчина викинула на долоню мокрий горішок і стояла так із ним, не здогадуючись затиснути долоні.

— Хочете, я допоможу!

Вона замахала головою, все ще тримаючи вологий і лискучий горішок на простягненій долоні, щоки її освітилися двома рожевими місяцями, а білий лоб зморщився.

— Я сам люблю горіхи,— сказав із тою-таки білозубою усмішкою юнак. — Давайте поколемо!

Вона глянула на свої туфлі, на небо, на сонце, глянула на хлопця і раптом стала тиха, заспокоєна й покірна. Проїхало таксі, дівчина знову сторожко глянула на хлопця, а він відповів їй ясним усміхом очей.

Підійшли до дверей чийогось під’їзду, хлопець брав горіхи з її наставленої долоні й натискав дверима. Горіхи легко лущилися, він віддавав дівчині круглі лахматі зернята, а вона покірно збирала їх у другу долоню. З під’їзду вийшла жінка з сумкою, вона здивовано на них позирнула, хлопець ще раз усміхнувся очима.

— Досить, — сказала дівчина.

— Ще один!

У дівчини була повна рука ядерець. Трохи здивовано на них дивилася, тоді перевела погляд на хлопця.

— Все дуже просто, — сказав він.

— Не завжди просто, — думаючи про своє, відповіла дівчина.

В руці в неї були налущені горіхи, пригрівало сонце, в неї у серці знову з’явився сірий, вербовий котик, неподалік лящала та ж таки невгамовна синиця, і дівчині раптом соромно стало, що вона стоїть перед цим гарним хлопцем і, наче прохач, простягає оті шолухасті, вкриті брунатною шкіркою зерна. Дзвінко зойкнула під шиною автомобіля калюжа, вода обляпала панчохи високої, як жердина, й поважної, як та ж таки жердина, жінки; дівчина знову подивилася на хлопця.

— Їжте! — сказала вона.

Хлопець погасив нарешті свою усмішку, обережно взяв з її долоні зернятко, дівчина взяла зернятко й собі. Вони жували й дивилися одне на одного; і вже не було ні в ньому, ні в ній ніякісінького сміху, а щось таке, як дзвін синиці і як сірі пухнасті вербові котики.

— Піду я,— сказав хлопець, кивнувши.— А ви...

Пішов своєю дорогою, а вона своєю. Стисла руку, і в долоню врізалися налущені горіхи. Навколо пливли обличчя і з гуркотом котилися авто. Дівчина озирнулася, хоч знала, що вже не побачить ні хлопця, ні дверей, якими вони лущили горіхи. В ній затремтіло щось, легенько так і дивно, щось синє й незнайоме, щось, як цей синичий спів, світле й гарне, як сонце,— хвиля, поранена променем. Заплеснуло душу, щось зруйнувало, щось додало, мале й не зовсім означене. Їй здалося, що знає вже, куди йде, куди ведуть її яскраві весняні вулиці і куди їй треба поспішати. І вона поспішила, як і всі навкруг, у густий людський вир, шумний і неспокійний, і обличчя її стало, як і в усіх,— ділове й заклопотане.

Тільки коли притомилися їй ноги, коли втома влізла у голову і почала по-домонтарському мостити собі кубельце, вона спинилась і роззирнулася. Так само ходили люди, світило сонце, темнів сніг, калюжі здавалися чи чорними чи синіми, гуркітливо мчали кудись авто. Дівчина пошукала в кишені, і пальці її наштовхнулися на ще один горішок, що випадково вцілів, закотившись у куточок. Один-єдиний горішок з блискучим ясно-брунатним і гладеньким боком...

Кілька хвилин із вечора

Я вийшов на вулицю. Хвилею котилися машини, в тролейбусах наліпилося людей, як у вуликах бджіл; якийсь хлопчак дивився, приклеївши носа, крізь закраплену шибку; сіявся дощик, і я не міг ніяк перечекати цього невгавущого, ревливого й стрімкого потоку. Над вулицею висіла синя хмара від перегару; шофер таксі виплюнув крізь вікно недопалок; якийсь дід стояв з того боку вулиці і чекав, як і я, доки можна буде перейти.

Над головою в мене плеснула кватирка,— я зирнув туди крайока.

— Привіт! — сказала Марія. — Ти куди?

— Привіт, — відказав я. — Та от туди!

— Все ще дмешся?

Я злегка засвистав. Марія не любила цього, і я вже знав, що вона напевне образиться.

Вона й справді образилася: кватирка за моєю спиною була вже міцно запечатана, а вікно затягнуте щільною гардиною. Я пішов до перехрестя, щоб перейти вулицю як годиться; дід з того боку так і не дочекався, поки спливуть машини, і хоробро пішов, жваво маневруючи поміж них.

Я зайшов у парк, алеї вогко блищали, й осіннє листя на них матово світилося. Назустріч мені простувала дівчина, і це було радше дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в асфальті. Черевики з надмірно грубими підошвами ступали на листя, і мали обидві ці дівчини спільними тільки оці черевики. Я усміхнувся дівчині, але вона поглянула повз мене, начебто там, за моєю спиною, от-от спалахне світло і на сірому екрані неба почнеться цікаве, аж понікуди, кіно.

Я подумав, що мій чуб має ту ж таки форму, що й зачіска цієї дівчини, та й кольору наше волосся було однакового. А ще я подумав, що ми трохи схожі одне на одного. Я подивився собі під ноги: там, у асфальті, йшов озутий у мої черевики якийсь молодик у надто широких штанях.

Попереду похитувалися дві літні жінки. Вони повільно пливли над хідником, як дві великі кулі.

— А Майя вже вийшла заміж,— сказала одна низьким голосом.

— Та що ви кажете?!

— Чоловік має квартиру, сам інженер...

Я знову подумав про дівчину, з якою тільки-но розминувся. В неї на щоках горіли розкішні підківки, і вона, напевне, теж збирається заміж. Чоловік її, подумав я, напевне, буде інженер, і матиме він розчудову квартиру. Я ж поки що учень електрика, і, можливо, вона мала підстави дивитися через мене, начебто я скляний.

Ішов по хіднику, і мені навіть захотілося, щоб вгорі розчинилася кватирка і щоб хтось покликав мене. Але вікна, які я минав, були не про мене: вітрини, майстерні, перукарні й ательє. Я подумав, що даремно образив Марію. Треба було б вийти на ці вулиці з нею в парі і щоб вона статечно повела мене під руку.

Навпроти йшло двоє: дівчина вела під руку незвично рудого молодика, і були в неї заплакані очі. Мені захотілося вийняти ту руку з-під пахви молодика, і хай заграє на її смутних вустах усмішка. Може, через те я всміхнувся тій заплаканій, але вона пхикнула й демонстративно задерла переді мною кирпулю...

Я перейшов вулицю і ввійшов у бульвар. На мокрій лавці, підстеливши газету, сидів дідок. В руках у нього була ще одна газета, геть подзьобана дрібними краплями. На голові в дідка був целулоїдний капюшон, і старий видався мені істотою з іншої планети.

В животі в мене заграла сурма: мати на першій зміні, й обіду в нас сьогодні не було. Через це я купив у пиріжковій аж п’ять пиріжків — стояв, обпершись об стойку, їв та й воду собі попивав. Коло мене пив пиво п’яниця з буряковим носом, він вряди-годи почмакував: мабуть, висмоктував застряле ще позавчора в зубах м’ясо. Навпроти стояла дівчина, але то була не та дівчина; я ж думав про ту, що так чудно роздвоювалась на асфальті. Дівчина тримала двома пальцями пиріжок, і на одному з пальців наполовину зліз манікюр. Зуби в неї були рівненькі, і вона не так кусала пиріжка, як пиляла його. «Ти знаєш Галку Бондарчук?» — спитав у мене за спиною чийсь голос. «Ну-ну!» — «З нею ходить зараз Вовка». — «Ти ска-а-ажи!» Я теж знав Галку Бондарчук, але не ту, з якою ходить Вовка. Та живе в четвертому номері, і в неї аж двійко дітей. Отож, коли йде вона з тими дітьми, одне тягне в один бік, а друге в другий, начебто хочуть роздерти ту Галку Бондарчук, як роздерли древляни Ігоря.

— Дай закурити,— звернувся до мене п’яниця, його буряковий ніс після пива аж сяяв.

Я дав п’яниці закурить, і він забув мені подякувати.

— Дякую, — сказав я йому.

— Што говориш?..

Я йшов через залюднений хідник, і тут уже не було дощу. Люди, однак, парасолей не згортали, і вони дивно цвіли побіч хідників і дерев, а синій дим бензинового чаду тепло тремтів над сошівкою.

Зайшов на пошту написати листа. Лист я писав своєму однокласнику, якого доля вимела з нашого міста. Сьогодні я його згадав, власне, випала з записника його адреса. «День листа!» — кричав плакат, і заохочена юрба ставила на конвертах печатки. Я всміхнувся й почав писати. Писав про те, що я учень електрика і що з нашого класу тільки я обрав цей фах. Писав про останній футбольний матч і про платівку, яку мені дістав інший мій однокласник — Борис. Писав я, що дівчини не маю, а та, з якою ходив, поки що набік... Я відвів очі від листа і побачив перед собою порожню алею. Була вщерть засипана листям і від того аж сяяла. Йшла по тому листю дівчина, власне, дві дівчини: одна над асфальтом, а друга в ньому. Ми зирнули одне на одного, і я ще раз уразився: була вона страшенносхожа на мене. «Ти брешеш! — обірвав я себе. — Вона на тебе й оком не кинула!» Я схилився над листом і написав, що маю нову дівчину: те ж, що дівчини в мене нема, грубо замазав. Я зустрів її в парку, — написало моє перо, — коли блукав знічев’я... Мені раптом захотілося зіжмакати листа і вкинути його в урну. Але я заклеїв конверт і пішов поставити на нього печатку.

На вулиці вже горіли вогні. Дощу не було, але люди ще тримали над головами барвисті парасолі. «Славно цвітуть ці парасолі!» — відзначив я і сплюнув собі під ноги. Натомість утрапив на лакований, дико лискучий на мокрому черевик і зустрів проти себе такі зчудовані очі, що мусив вклонитися:

— Вибачте!

Мені здалося, що попереду майнуло пальто, яке я вже десь бачив. Ну, звісно, в таке пальто була вдягнена дівчина, про яку я весь час думаю. Я погнався за тим пальтом, але до мене повернувся профіль з таким чудернацьким носом, що я аж зупинився.

Був біля кінотеатру. «Хороше кіно?» — «О, чудове,— сказав чотирикутний пузань. — Шпі-о-наж!» Я взяв квиток, всівся і почав дивитися. З лівої руки в мене сидів патлатий молодик, якого я спершу прийняв за дівчину, а з правої трощила з хрумкотом яблуко кирпоноса стара діва.

На екрані бігали, неймовірно кричали, а я дивився кудись туди, далі, за екран, а може, ще далі. Пахло мені листя, пахло вогке дерево лавок, блищав мені асфальт. «Ні,— подумав я, — годі вже, годі про ту дівчину!»

І я забув про ту дівчину. Дивився, як ловлять шпигуна, і думав, що Марія сидить сама в хаті і плете собі вовняні рукавиці. На плечі їй накинуто вовняну хустку, яку сплела вона ще тоді, коли ми з нею гуляли, а на ногах сплетені нею шкарпетки, всунуті в притоптані хутряні капці. Я подумав, що такі ж капці носить і моя мати, і батько ось уже два місяці обіцяє подарувати їй нові.

Шпигуна вже зловили, і мені нічого не лишилося, як вийти із зали. Тоді я знову побачив дівчину, яка так уразила мене у парку. Вона тримала під руку лискучого хлюстика й любовно зазирала йому у вічі.

Годинник показав десяту вечора. Я перечекав машину і перейшов вулицю. Маріїне вікно світилося, і я вже напевне знав, що вона сидить за безконечним своїм в’язанням. Я спинився біля того вікна і трохи потупцяв, сподіваючись, що знову відчиниться кватирка і вона до мене обізветься. Але довкола було тихо й порожньо, довкола навіть машин не було, і я, склавши бубликом вказівного пальця, легенько стукнув у шибку тричі, як стукав місяць тому і раніше.

Казка про Великого Слона

Над головою клубочилися хмари, а я повільно йшов по потрісканому тротуару. Нещодавно випав дощ, і я відчував його настрій. Хмари куйовдились у небі, віяв вітерець, напоєний духом садів.

На Купальній лежало в калюжі порося. Туди далі, вглибину, синьо топилося бліде марево: скелі здіймалися високо вгору, і їхні завиті серпанком силуети скидалися на стародавніх лицарів. Вовка вже, напевне, чекав мене, як завжди, під парканом, і я почав ритись у пам’яті, намагаючись видобути звідти все, що знав про неймовірних людей — чарівників, гномів та несусвітних красунь.

Але Вовки під парканом не було, і я схопив за комір хлопчака, який гамселив калюжу.

— Привіт, — сказав я. — Збігай-но за Вовкою.

Порося все ще лежало, блаженно хрюкаючи, доки не з’явилася сердита тітка і з криком не загнала його на подвір’я. Я слухав її лайку і відчував, що небо наді мною аніскільки не розпогодилося. Хоча не те... З’явилися бліді просвіти, які інколи спалахували осяйною синявою.

— Вовки нема!— сказав мій посланець, стаючи проти мене. Колупав пальцем у носі й цікаво зирив на мене.

— Гаразд! — мовив я. — Наступного разу подарую тобі далекобійну гармату. А Вовчина сестра?

Хлопець показав дрібненькі зуби й шморгнув носом.

— Сестра є, — сказав він.

— Молодець, старий, — похвалив я. — Врешті, мені сестра й не потрібна.

— Хе! — сказав хлопчак.

— Мені потрібен Вовка, — докінчив я.

А тоді пішов. Пересік кам’яну греблю і здалеку пізнав Вовку. Той сидів на камені під кленом, зібгавсь у колесо і вимахував лозиною. На мене він не дививсь, а я знову ворухнув пам’яттю, намагаючись видряпати звідти хоч одну казку. Однак голова моя була порожня, а те, що в ній усе-таки з’являлося, Вовка давно вже знав.

— Навіщо ти махаєш цією ломакою? — спитав я.

Вовка скоса зирнув на мене.

— Ну гаразд! — згодився я, сідаючи на камінь. — Можеш скільки завгодно махати своїм прутом. А чого тебе не було на твоєму місці?

Вовка махав лозиною і хитро зиркав краєчком блискучого ока.

— Як поживають твої батьки? — спитав я. — А сестра що, сидить дома й досі?

Вовка так само не відповів, тільки зручніше вмостився на камені. Я провів рукою по старих дошках паркану.

— Фе!— сказав я. — Ти спираєшся спиною об такий бруд.

Вовка пхекнув і цьвохнув лозиною по калюжі. Бризки обсипали нас обох, і Вовка розреготався.

— Ти не відповів на мої запитання,— сказав я.— Врешті, можеш не відповідати, але кожна людина, коли хочеш знати, мусить бути психологом.

— А що таке психолог? — спитав Вовка.

— Кожна людина мусить розуміти інших, — відповів я. — Ось зараз мене зустріли дві мої колишні вчительки. Вони й досі дивляться на мене як на пацана. Ну, то що твоя сестра?

Я різко повернувся до Вовки, але той на мене не дивився. Лише підступно мугикав.

— Звідки в тебе цей ідіотський мотив? — спитав я. — І де це ти взяв такий унікальний музичний слух?

— Це не ідіотський, — поважно сказав Вовка. — Це з опери!

— А ти знаєш, що таке опера?

Вовка не відповів, а змахнув лозиною.

— Ти, очевидно, хочеш, щоб я сьогодні нічого не розказував?

Вовка розширив очі, але відразу приплющив їх.

— Ну гаразд,— сказав я.— Пішли з цього дурного місця.

Я взяв його за руку і потяг у напрямку скель.

— Я не хочу нікуди йти! — крикнув Вовка, вириваючи руку.

— Що з тобою, малий? — нахилився я до нього.

Дивився з мить на мене, і його погляд був особливий.

— Гаразд! — згодився я. — Більше ніколи не водитиму тебе за руку. Але щоб розповісти тобі про Великого Білого Слона і про індійського царя Чандрагупту, нам треба десь затишніше сісти.

Вовка стояв за кілька кроків від мене і дивився спідлоба.

— Ти брехун, — сказав він. — Ти зовсім не хочеш зі мною гратися. Ти зовсім не хочеш розказувати. Ти хочеш довідатися про сестру!

— Мені завжди подобалася твоя кмітливість, — сказав я. — Але сьогодні мені хочеться й справді розказати тобі казку. Як поживають твої кольорові скельця?

— Їм нічого поживати, — сказав Вовка, підтираючи носа.

— Ну, не сердься, — сказав я. — Глянь. На тому камені я розповідаю тобі казки. Я йду туди. А ти як собі хочеш...

Я пішов до каменя і відчув, що Вовка плететься слідом. «Треба не повертатися», — подумав я і зирнув у небо. Висіло воно над головою, кошлате й збунтоване, і настрій мій був теж, як це небо. Все пливло разом з нами, набухле від вологи. Калюжі блищали, пострілюючи клаптиками синього, і була ще тиша, бо на річку ніхто в таку погоду не приходив. Дощі навалилися на землю, розтопили її, і малі клаптики там, угорі, були через те по-особливому яскраві.

Я сів на камінь і почекав, доки підійде Вовка. Була моя голова так само порожня, тільки скімлив на споді серця притамований біль.

Вовка й досі був похмурий. Дивився на мене, наче ставав я кревним його ворогом. Але все-таки вмостився на камені.

Я сидів і розглядав свинцеві хвильки, які лизали скелю. Велика жаба виринула з води і наставила на нас очиська. Я штовхнув Вовку й показав на жабу.

— Що це сьогодні з тобою сталося? — спитав я.

Він не відповів, але на жабу дивився.

— Ти підеш у другий клас, — знову обізвався я, а потім у третій. Тоді вчитимеш природознавство. Отакий, розумієш, цікавий-прецікавий предмет...

— Розповідай краще про Великого Слона, — буркнув Вовка.

Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він, наче сам не свій, і про те, що ніхто не міг знайти ліку на ту його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя. Я розповів своєму малому слухачеві про те незвично жовте листя і про великий сум Великого Слона, коли ступав той важезними ногами на впале листя і коли дихав духом прив’ядання. Всі дивилися на Великого Слона як на зачумленого, всі навіть сторонитися його почали: де ж бо це видано, він бачить так чудно світ і їхні вічнозелені джунглі? Де видано, щоб така осінь падала на джунглі? Звали того чудного Слона Харонді, сказав я. І він сумував, печалився з дня на день, той несамовитий Харонді. Тоді вирішили Слони зібрати велику раду, щоб розважити, що робити їм зі своїм нещасливим братом. Вони довго радилися, бо це й справді нелегко додуматися: як би його учинити, щоб листя стало знову зелене в Харондиних очах, а сонце оранжеве? Десять ночей і десять днів радилися Слони, а тоді нарадили послати Харонді до премудрого царя Чандрагупти. Чандрагупта, сказав найстарший Слон, вирішував ще не такі загадки, а може, наш юний брат хворий, та й більш нічого? Може, йому треба з’їсти чар-трави і вся хворість його мине?

Тоді й пішов Великий Слон через жовті джунглі до премудрого царя. Йшов він дванадцять днів і дванадцять ночей, і, поки йшов отак, осипалося за його спиною листя. І йшов він, несучи осінь на великі джунглі, і перелякані звірі думали, що це вже кінець світу. Фіолетове сонце світило йому просто в вічі, і з очей його, уражених тим сонцем, викочувалися великі фіолетові сльози.

На тринадцятий день прийшов він до Чандрагупти. Засміявся премудрий цар, почувши дивовижу з уст Великого Слона.

— Це не тільки з вами, слонами, трапляється,— сказав він,— але й з людьми. До всіх нас приходить такий час, коли зелене для нас жовте, а оранжеве фіолетове. Треба тобі заспокоїти кров, а щоб це сталося, знайди собі в джунглях подругу...

— Це нецікава казка,— перебив мене Вовка.

— Але вона сумна,— відповів я.

— До біса! — сказав Вовка. — Мені не потрібні сумні, мені потрібні цікаві казки!

Я подивився на нього, але він роздратовано помахував лозиною.

— По-перше, ти не лайся, по-друге, не махай лозиною, а по-третє, я не геній, щоб щодня розповідати тобі цікаві казки. Вигадувати можна теж до певної міри.

— А я тобі не розказуватиму про сестру,— зло прорік Вовка.

— Сьогодні я й не хочу, щоб ти розказував про сестру,— сказав я.— Подивися, яка страшенно байдужа жаба. Вона дивиться на нас з таким презирством, наче ми комахи.

Вовка підвівся з місця і жбурнув у жабу каменюкою. Та миттю сховалася, а на поверхні повільно почали розходитися кола. Я дивився на ті кола, на розгніваного Вовку, і в моїй душі сколихнулося щось глибоке, схоже на цей день чи на темнувату зелень, щедро обмиту дощем.

З голубого просвіту в небі раптом бризнуло сонце, і я задер голову. Сонце сьогодні було незвичайне.

— Вовко! — сказав я.— Давай-но сюди свої скельця. Я дивитимусь і розповідатиму.

— Ти сьогодні нецікаво розповідаєш,— буркнув Вовка, поліз у кишеню й дістав замотані в носовик різнокольорові скельця. Я обережно розгорнув тканину і дістав зелене.

— Ну, слухай!— сказав я.— Ми потрапляємо в зелене царство.

— Почекай,— відповів Вовка.— Ти не дав скельце мені.

— Вибач! Сьогодні, знаєш, неуважність якась... Так от,— сказав я, передаючи зелене скельце,— ми потрапляємо в зелене царство. Тут ходять люди з зеленими тілами, у них зелене волосся і зелена одежа. Земля тут зелена, і дерева, і небо. Квіти тут, знаєш, також зелені: троянди, тюльпани і маки... Тут найбільше привілля зеленим жабам та цвіркунам. Всі тут їжу їдять зелену і п’ють зелену воду.

— Але ми не затримуємось у цьому царстві,— сказав Вовка.— Йдемо далі.

— Беремо жовте,— сказав я і передав йому скельце.

— Тепер все одмінилося. Стало видно сонце. Навколо дуже тепло. Ми купаємось в сонці, а навколо нас піщані люди. Мають свій світ, держави й мораль.

— А що таке мораль? — перебив Вовка.

— Не заважай,— відмахуюся я.— Коли будеш перепитувати, пропаде чар. Так от, ми серед піщаних людей. Подивися, які засмаглі й жовті в них обличчя, яка прозора й жовта одежа. Ці люди знають, що їм робити на землі, хай їхня впевненість і здасться комусь обмеженою. Головне, вони з ніг до голови налиті сонцем, їдять сонце і п’ють...

Вовка голосно зареготав.

— Як це можна їсти сонце? — показав він на мене пальцем.— Ти знаєш,— він подався до мене і витріщив очі.— Там мільярд градусів!

— Ти сьогодні весь час мене перебиваєш.

— Бо нецікаво говориш,— надувся Вовка.

Я передав йому сіре скельце, і він наблизив його до ока.

— Ну, а тепер ми в звичайній обивательській хаті,— сказав я.

— Що таке обивательська?

— У вісім років пора розуміти такі речі,— сказав я.— Обивательська — значить нудна. Тут усе розкладено по своїх місцях. О, порушити уклад речей тут важко, за всім тут глибокий досвід. Ці люди повні самоповаги, розмовляють упевнено, вони як величезні равлики: на горбах їхніх меблі, праски, каструлі, сковороди — все, без чого не обійдешся. Повзуть вони, наче черепахи, хоча уявляють, що рухаються з космічною швидкістю. Найсмішніше те, що жодна з черепах не дивується, що в неї на спині такий незугарний горб.

— До біса! — ледве не заплакав Вовка.— Ти знову нецікаво розповідаєш.

— Послухай,— відвів я від скла очі.— Я дуже хочу розказувати тобі цікаво. Але повір мені, сьогодні нічого не виходить. У тебе, мабуть, теж це буває — розповідаєш щось чи робиш, а виходить чортзна-що!

— Ти закоханий у мою сестру! — крикнув, відскочивши на декілька метрів, Вовка. Зло світив поглядом, а я знову задивився на свинцеві хвильки, що вигравали й хлюпали.

— Ти закоханий у мою сестру! — вдруге крикнув Вовка, і я побачив його малі, стиснуті кулачки.

Я сидів, опустивши плечі, й дивився на кінчики своїх черевиків. Були заляпані багнюкою й тупо впирались у землю. Туди далі, коло каміння, хлюпала й хлюпала важка вода. Вже зник просвіт у небі, а скельця валялись у траві непотрібними плямками: зелене на зеленому, жовте між зеленого і сіре в зеленому. Я сидів і не дивився на свого малого приятеля, який все ще стояв, відбігши від мене, і навіщось стискав кулачки.

— Вовко,— сказав я повільно.— Можеш мене не боятися. Підійди ближче, я справді хочу з тобою побалакати. От уяви собі, над світом розірвалася велетенська бомба. І ти залишився на землі сам...

— Хо! — сказав Вовка, плюнувши далеко в річку.— Дали б мені гвинтівку, і я ф’ю-іть! — Він свиснув, але підійшов до мене і сів на камінь.

— А потім?

— А потім утік би з дому й бив би диких качок.

— Вовко,— сказав я.— Тоді не треба було б тікати з дому. Тоді не було б ні твого дому, ні качок...

Але Вовка не слухав. Підшукав собі плесканку і, розмахнувшись, пустив її по воді. Камінець легко заскакав по хвилях, а Вовка радісно заплескав у долоні.

— Я б тоді пішов мандрувати, — сказав він, обертаючись до мене. — Обійшов би весь світ і написав би про те книгу.

— Для кого б ти написав книгу? Розумієш, Вовко, людина не може жити самотньо. Вона завжди шукає собі приятеля чи подругу. Це нормально, Вовко. Так що тобі передавала сестра?

Вовка насупився й почав уперто водити пальцем по піску. Я дивився на його палець, а Вовка все більше й більше заплутував кола. Потім підвівся і, заклавши руки за спину, задивився на річку. І я зчудувався, яке доросле й печальне стало в нього обличчя.

Але він не сказав нічого, негнучка пауза зависла між нами. Дивилися на річку, наче хотіли там щось важливе побачити, але не бачили нічого, крім вайлуватих хвильок.

Тоді я підняв каменя й кинув його в воду. І ми обоє дивилися, як розпливаються кола. Кола зіштовхувались із хвильками, і від того чувся своєрідний плескіт.

Вовка підійшов до мене й торкнувся пальцем мого коліна.

— А природознавство — це що?

— Предмет у третьому чи четвертому класі. Коли я вчився, він називався «Нежива природа».

Я встав і взяв Вовку за руку. Він не висмикував її, і ми повільно пішли вздовж берега. Сіро вилискували калюжі, і ми переступали через них, намагаючись зирнути на власні відображення. Але бачили ми, скоріше, відображення один одного: Вовка — моє, а я — Вовчине.

А потім пішли ми по намитому біля берега піску і коли озиралися, то бачили, дві пари слідів: перші до смішного великі, а другі до смішного малі...

Навіщо я про це згадую?

Я бачу кімнату. Звичайну кімнату звичайних людей. У ній давно мешкають, і тут немає лоску, який надають своїм гніздечкам чепурухи. В ній живе повний, важкотілий господар, суха жінка, яка майже сюди не навідується,— чи на роботі, чи на кухні,— і мала дівчина Валька. У ній є навіть книжкова полиця, заставлена книгами. Стоїть досить старомодний буфет, обставлений не менш старомодними порцеляновими ляльками, і канапа з вибитими подушками. Я дивлюся на головну прикрасу цієї кімнати — могутнє двоспальне ліжко, і на мене віє тишею. В кутку між вікнами стоїть столик, на якому вічно червоніють паперові квіти, і в тому сутінку, що повільно заповзає в кімнату, вони не червоні, а сірі. Здається, я щось перед цим розповідав, бо мала Валька сидить навпроти мене й слухає, аж рота розкрила. Ми з матір’ю гості в цьому домі, сидимо за столом і ведемо звичайну бесіду ні про що. Інколи я позираю у вікно, ті сутінки там, за ним, синювато-драглисті, і в них монотонно колишеться гілка з трьома зовсім жовтими листками. Вони світяться в тому сутінку, наче впав на них промінь вечірнього сонця. Але сонце вже давно лягло в золоте ліжко, і тільки ці три листки спокійно й трохи сумовито про нього благовістять.

Мала Валька говорить про школу, і я теж намагаюся говорити про школу. Але то було так давно: перший клас — і тисяча дев’ятсот сорок шостий рік, другий клас — і тисяча дев’ятсот сорок сьомий. Мати оповідає, яким я був вундеркіндом: у п’ять років уже читати міг, але навіть господар поблажливо всміхається на ті оповідний — кого нині таким здивуєш, тепер вже учать дітей читати з п’яти місяців!

Мені трохи незручно, що мати цього не знає, в неї пригашені від спогаду очі, і дивиться вона не так на цих людей, що ми їх навідали, як у себе: ходять перед нею сині тіні із відгорілого навіки часу.

Я знову дивлюся на ті листки у сутінку, і на мент мені здається, що також входжу й занурююсь у сиві хвилі, і теж бачу сині тіні, і теж мені стає на серці сумнувато-гарно, бо там, далеко, в неозорому просторі, вщерть запнутому мережею із синьо-срібних ниток, іде малий мандрівничок, заклавши за спину руки, і мандрівничок отой я.

Господар тільки-но поголився, від нього пахне туалетною водою, а на вустах лежить та ж поблажлива всмішка, якою він зустрів материн спогад про моє вундеркіндство. Але мати моя вже зовсім забула про те, вона тепер думає не так про мене, як про тих моїх ровесників, котрим не судилося доступитися до сьогоднішнього дня.

— Гай-гай! — хитає вона головою.— Скількох дітей тоді розірвало!..

— Як так розірвало? — перепитує Валька.

— Такі вони запопадливі, діти,— похитує головою мати.— Розбирали снаряди, міни. Потім ще такі цяцьки були у німців: візьме дитина в руки — та й по ній!

— Мали й ми сховок,— підхоплюю я, достосовуючись до материного тону.— Було там на кожного по двісті, а то й більше патронів, мали ми найсправжнісінькі гранати, а дехто — самопали чи й револьвер. Ми накидували патронів у вогнище, відбігали й слухали, як вони рвалися...

— Ось бачите,— сказала мати. — А скільки я їм говорила?

— В школі в нас було холодно, хоч собак ганяй,— казав тим-таки тоном я.— Чорнило ми приносили з дому, але воно все одно замерзало. В таких маленьких торбинках ми його носили, а коли чорнильниці розбивали, на снігу лишалися фіолетові плями...

Я й справді бачу ту дорогу в фіолетових, зірчастих плямах. Це по ній іде малий мандрівничок з руками, закладеними за спину. В нього задертий носик, а з губи зіслизує легкий посвист. Сьогодні він нікого не здивує, що навчився читати в п’ять років, але й сьогодні не кожен хлопчак повторить те майстерне, переливисте свистіння.

— Тепер нам не треба чорнильниць,— каже майже радісно Валька.— Ми пишемо кульковими ручками. Спершу писали авторучками, а потім нам і кульковими дозволили...

— Отак випроваджуєш його у школу — і поліно дров сунеш під пахву. Самі купували в’язанками — чи ж багато їх докупуєшся?

Це казала мати. Казала буденно, трохи втомлено, бо сиділи ми в цих-от сутінках і мимоволі переселювались через них бозна й куди. Мандрували отак подумки, і я майже реально чув отой переливистий посвист із вуст малого мандрівничка. У Вальки розгорілися при цьому очі, вона зазирала нам у рот, їй були цікаві наші розповіді. Господар цієї хати, в яку ми зараз утрапили, повів себе простіше: наклав на рота долоню, а той його рот став ширший за долоню.

Я зирнув на дівчинку і раптом збагнув: на очах у неї поблискують рожеві окуляри. Ті окуляри наділи їй ми з матір’ю, і мала аж затремтіла: он де були часи — і гранати, і чорнильниці, які лишають на снігу фіолетові плями, і в класах можна було сидіти в пальтах і нічого не робити, раз замерзло чорнило. Я глянув на матір, але тут, у цій кімнаті, сиділа тільки її тінь, сама вона ще й досі мандрувала по синіх глибинах сутінків, що так тонко й прозоро плетуться за вікном. Тоді я раптом пізнав рацію в тому простому русі господаревої руки, яка прикривала рот, ширший за його долоню. Мені здалося, що, отак переносячись у той далекий час, я мимовільно щось втрачаю. «Навіщо воно це, навіщо? — вистукувало в мені, начебто якісь вірші складалися. — Навіщо воно — згадувати, і що це, і кому це, і для чого?» Але мала Валька дивилася на мене заздрісно, і я зрозумів: ми згадуємо тільки тому, що він є в цій кімнаті, чистий отой, захоплений і такий неймовірний погляд.

Господар зумів-таки звести докупи вуста; він устав, великий і незграбний у цих сутінках, і похитався до темно-сірого ока, яке весь вечір німо дивилося на нас із кутка. Око те раптом замерехтіло, попливли по ньому смуги, з’явився тихий і чудовий спів, а вже потім проступили чоловіки у смокінгах, котрі ту пісню співали. Я аж потягся до них, бо вловив у тому співі щось таке, що пояснювало мені й цей сутінок, і настрій, але господар знову похилитався через кімнату, простяг широку й повну руку і вимкнув звук.

Ми сиділи мовчки, дивлячись на чоловіків у смокінгах, які стуляли й розтуляли роти, а мала Валька неспокійно крутилася на стільці: вона все-таки хотіла, щоб ми розповідали. Я знову обдивився кімнату, в яку потрапив, мені підморгнула якась порцелянова лялька, чи, може, це мені так здалося; мати незрушно дивилася на око телевізора. І не було звуку, тільки самі артисти у смокінгах, що широко розтуляли роти, і був ще господар, який сидів, наче індійський бог, ледь-ледь розсунувши в півусмішці вуста, і чекав, доки нарешті не змінять номер.

— По решті програм теж єрунда! — проголосив він і знову поринув у свою непорушну величавість.

Тоді встала зі свого місця Валька. Вона підійшла до мене і притулилася.

— У вас так цікаво було, як ти малий був!— сказала вона, і я здивувався: мій відлетілий час для неї щось таке, як інша кімната в іншому місті. Вона хотіла б сісти в автобус і рушити зі мною, щоб навідати ту кімнату; адже це так просто: купив собі квиток й поїхав.

— Ану давай трохи послухаємо,— запропонував я і самовільно вмикнув телевізор.

Це була та сама пісня, що її насвистував колись, ідучи по дорозі, засипаній фіолетовими зірками, малий мандрівничок, і я тепер аж пив той спів. Три листки за вікном все ще палали, наче жовті свічки, хоч сутінок погустішав; три дерева побачив я там, далі, куди збирався продивитися, три дерева на кінці дороги в кожного, адже життя постійно пульсує в трійній іпостасі. Минуле, теперішнє й майбутнє є в ньому, і це як три начала в одному сонці: світло, тепло і колір.

— Тобі це подобається?— спитав господар, видимо страждаючи в своєму кутку. Мусив знову накласти на рот долоню, і знову той рот мусив стати ширший за неї.

Я не відповів. Глянув на матір і побачив, що, незважаючи на сутінок, очі в неї прозорі, аж голубі.

Малюнок Кента

Ігор дивився на малюнок Рокуелла Кента. Звичайний, трохи романтичний малюнок. Стояла дівчина, картинна звівши до сонця руки, а навколо неї — звірі. Валя зібрала тарілки й поклала на них ложки та виделки.

— Я зараз витру, і складеш стіл.

Вони обідали сьогодні не на кухні. На честь суботи він приніс пляшку шипучки, і вони зробили маленьке свято.

Ігор сидів у кріслі й розглядав малюнок. Валя прийшла з кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона зазирнула через його плече.

— Нащо це?

— Що це?

— Ну, ця дівчина, ці підняті руки й олень?

Він усміхнувся. В голові легенько буяв хміль. Гарний, іскристий і трохи грайливий.

— Але-го-рія! — сказав трохи глумливо, закидаючи голову.

Вона спатлала йому чуба й почала витирати церату. Ігор все ще дивився на малюнок.

— Романтична дівуля,— сказала Валя.— Йди краще складай стіл.

— А й справді романтична,— потягся Ігор, аж хрупнули йому кістки.— Повна поезії й чару!

— Може б, ти не лупився на неї? — трохи ображено, а трохи й жартівливо сказала Валя.

— О, я в неї закохаюсь! — підскочив Ігор.— Я, гр-р, зраджу тебе з нею. І вона не буде на мене бурчати, гр-р!

— Підбирай слова,— сказала вона з більшою образою. Але в її голосі ще бринів сміх.

— О, вона піде від мене! — патетично вигукнув Ігор, скидаючи вгору руки. — Я закохався в цей малюнок, і вона піде від мене!

— Ну а що, коли б я від тебе пішла?

— Плакав би,— пирхнув Ігор.

— Ви блазень, мілорд,— сказала Валя, все ще тримаючи мокру шматку.— Мілорде блазню, складайте стіл!

Ігор уже сидів у кріслі. Потяг з канапи газету.

— Мені не хочеться складати стіл, мілордесо. Я волію,— він поплямкав губами й приплющився,— закинути ногу за ногу й почитати газету. В моєму животі бродять винні й шлункові соки. Там іде велика робота, чорт забирай!

Вона вийшла на кухню, побачила гору тарілок, і в неї помалу почав пропадати добрий гумор. Легкий хміль від шипучки грів її й хвилював. І вона незвідь-чому згадала давню і вже зрубану, напевне, акацію. Ця акація була коло двору, де Валя виросла і вечорами виходила туди дівчинкою послухати цвіркуна. Вона й сама не знала, чого їй раптом захотілося. Принаймні не цих жартів і не цього ситого... гм, не могла добрати слова. Відкрутила кран і почала мити віхтиком тарілки. Десь у будинку навпроти чулася повільна тангова музика. Ця музика сколихнула її, і вона приплющилася. Було затишно.

— Гей! — закричав із кімнати Ігор.— Слухай! У світі нараховано одинадцять мільйонів мотоциклів, з них три мільйони в Італії. Але є держави, в яких кілька мотоциклів на країну. Уявляєш?

Він горлав, як гучномовець, і Валя скривилася.

«А сказився б ти зі своїми мотоциклами!» — подумала незлобиво.

Зайшла в кімнату. Він зануривсь у газету, начебто їв її.

— Сьогодні субота, — сказала вона. — Може, підемо в кіно?

— Ат! — відвівся під газети Ігор.— Хіба мало тобі телевізора?

Вона подивилася на ту романтичну дівулю, на яку заглядався Ігор. Дівуля була «збудована» непогано. Взяла альбом і перегорнула сторінку. Сиділа на скелі людина. Дивилася кудись убік, і в погляді її була безнадія. «Вершина»,— прочитала вона назву. «Ну що ж,— подумала,— вершина, то й вершина!»

— Побачила гарного хлопця? — спитав Ігор.

— Трохи кращого за тебе,— відрізала вона.

Присіла коло нього й обхопила його голову разом із газетою.

— І-го-го! — сказала ластячись.— Ну пішли в кіно! Мені нудно, Іго-го!

— Щосуботи ми ходимо в кіно,— сказав Ігор, струшуючись з її обіймів.— А сьогодні в мені бродять винні й шлункові соки. Давай посидимо вдома. Ситі обивателі, котрі сидять удома! Ситі обивателі, в яких у шлунках грають винні й шлункові соки!

Вона не відповіла. Вийшла на кухню й почала домивати тарілки.

Дивилась у вікно, на сусідні балкони, на яких метлялася білизна. Простирадла, сорочки, пелюшки. Якась огрядна бабеха в яскраво-червоному халаті трусила яскраво-червоного килимця.

Ігор знову підстрибнув у кріслі й побіг на кухню.

— Слухай, Валь, це справді цікаво! У світі тисяча сорок шість міст із населенням понад сто тисяч чоловік. Це ж зовсім небагато. В Азії — чотириста сорок одне, в нас — сто тридцять, а в Африці всього одинадцять...

Вона підійшла до нього впритул.

— Ми давно не ходили на люди, Іго-го! — сказала жалібно.

— А нащо? — трохи по-дурному витріщив він очі.

— Людям завжди хочеться на люди. В театрах вони дивляться одне на одного, на вулицях вони теж дивляться одне на одного...

— Велика радість! — патетично видихнув Ігор.— Елементарне міщанство!

— Хоч сто разів,— сказала Валя.— Не ми вигадували це життя!

— Десь я це чув,— скинув він руку.— Стривай, стривай! Хто це сказав?

— Це сказала я,— всміхаючись, відповіла Валя.

— Дивно,— закліпав очима Ігор.— А я думаю: звідки такий знайомий афоризм?

— Ми взагалі мало про що нове розмовляємо,— проказала вона серйозно.

— Ов-ва! Не ми ж вигадували це життя! А відтак, скільки його можна вигадувати?

— Ви шалапут, мій любий! Може, підемо на бульвар?

— Хм!—Ігор почав згортати газету.— Дивно! Яка велика настирливість у такої кволої й ніжної істоти!

Вона витерла останню тарілку й почала мити руки.

— Мені чомусь хочеться до людей,— сказала вона і чи винувато, чи жартівливо зирнула на нього.

Одягла пальто й побачила, що на швах воно потерлося. Та й на вихідних туфлях не виявилося набійки, й вона змушена була вдягти буденні. Зирнула в дзеркало і побачила, що зморщок біля очей побільшало.

Ігор натяг своє заважке пальто і, як завжди, погано заклав шарф. Вона поправила його, змахнула з пліч волосинку, й вони пішли.

Хміль уже покинув їх, і настрій, що покликав на цю прогулянку, поступово гас. Сина вони відправили до баби, бо той мав поганий апетит, а баба хвалилася, що в неї діти завше мають апетит добрий. Тепер наче чогось бракувало.

— Може, заскочимо, я вип’ю пива! — запропонував Ігор.

— Іди, я зайду в «Галантерею».

— Ми ж пішли гулять!

— Все одно зайти треба...

Вона зайшла до магазину, обдивилася відділ подарунків: сувеніри, кліпси і брошки. Потім пішла у відділ кофт. Завернула, зрештою, в чоловічий відділ і купила Ігорю майку. Якось мимовільно почала рахувати гроші й рівняти їх до днів, що залишалися до получки.

Після того вони зустрілися й пішли по магазинах. Вечір був м’який і теплий. Дівчата були розкішні й гарні.

І Валя подумала про себе. Зазирнула в дзеркало вітрини, і, хоч вечір прикрашав і її, вона подумала, що це вже не те.

— Може, підемо на бульвар? — запропонував Ігор.

Але вона хотіла вже додому.

— Якось іншим разом... Хіба тобі погано?

— Чого ж? Як там наш Вовчок?

— Я вже теж заскучила. Звичка! — вона засміялась і подивилася на веселий гурт молоді. Один щось розповідав, аж присідав, а компанія бралася за боки.

Потім вони сіли в трамвай, і Валя скоса зирнула на чоловіка. В нього вже звисало підгарло, а лоб перерізувала зморшка.

Спереду сиділа закохана пара. Хлопець обіймав дівчину за плечі, а вона схилила до нього голову.

«А коли б це зробила я, — подумала Валя, — було б уже смішно!»

...Повільно підіймалися на свій п’ятий поверх. Вона зупинилася й глянула вниз. Виднілися старі кахляні плити. Старі знайомі кахляні плити! Як ці сходи з обмальованими стінами й крейдяними надписами: «Іра», «Вова», «Нінка — дурна». І перила, порізані ножиком: «Свєта + Толя = любов!» І своєрідний, дуже знайомий запах.

Ігор відчиняв двері; повз них по сходах злодійкувато шмигнула брудно-біла кішка.

— Киць, киць! — покликала Валя.

— Облиш!

— Слухай! — сказала Валя.— Давай заберемо того кота до себе!

Але кота вони, звісно, не взяли. Заплеснули двері й знову опинилися вдома. Ігор щось говорив, вона слухала неуважно, і він замовк. Тоді говорила щось вона, він слухав неуважно, і вона замовкла. А ще потім, вже готуючись спати, вона зазирнула в газету й прочитала, що якийсь селекціонер зібрав у себе чотири тисячі сортів картоплі.

Валя лягла в ліжко й побачила, що Ігор сидить у кріслі і вдруге роздивляється малюнки Кента. А потім він підвів голову й подивився на неї. Їхні погляди зустрілись, він підійшов до неї, сів на канапу і ніжно погладив їй волосся.

Мандрівка в гори

Вогнище

«Словутнього півца Митусу, древле за гордость не восхотівша служити князю Данилу, раздраного, аки связаного, приведоша...».

Іпатьївський літопис

Палала, як ніколи, осінь, розвіювала дикі вогнища дерев, листя вже на долоню вкрило землю і все падало й падало поспіль.

А на вежах вартові відчували смуток і тривогу — дерева, здавалося, ось-ось мали запалити й небо, кинути вгору яскраву, наче виплеск вогню, фарбу і спопеліти.

Якийсь чоловік сказав у Перемишлі, що надходить кінець світу,— владика розсердився, чоловіка було спіймано й люто покарано. Кров ляпнула катові на долоні, й коли той ішов умитися, вона була як два червоні листки. Може, тоді співець Митуса відчув, що в словах катованого є певний глузд. Пізніше, коли нещасний лежав долілиць на землі і стогнав, безсилий поворушитися, Митуса підійшов до нього і сів біля узголів’я. Він бачив, як оддалік миє руки кат, миє дивовижно довго, розтираючи шкіру піском, але, коли змився пісок, кат раптом закричав, обернувши до Митуси спотворене лице й виставивши вперед долоні. Дві червоні латки на них горіли ще яскравіше, наче два припечені листки, і Митуса зірвався на ноги. Кат уже бігав поміж будинками, як зачумлений, і ховав долоні під пахви. Потім упав на землю й намагався занурити руки в листя. «Буде багато крові,— спогадав Митуса,— і це кров, яку не можна виправдати і якій не запобігти. Це буде братня кров».

— Хто тобі сказав, що надходить кінець світу? — нахилився він до катованого.

Той незрушно лежав долілиць, завернувши обличчя.

— Хто тобі сказав, що буде кінець світу? — спитав удруге Митуса.

Нахилився зовсім низько, щоб пильніше роздивитися покараного, і раптом відчув, як по спині пробігли зграйки коротконогих комах.

Йому вдарило в обличчя густим настоєм леглого листя і гірким духом крові. Катований уже не жив. Митуса зрозумів це відразу, бо синя муха спустилася й сіла йому на розплющене око...

А там, десь далеко, гинула сила Дажбогового внука^[1]. Митуса вийшов на вежу, став коло бійниці, й перед ним покотилася обагрена багаттями далечінь. Дерева горіли, як свічки, а він вдивлявсь у глибину, де коливалися тумани, далекі й однобарвні. Обрій поволі зникай, небо й земля втрачали лінію злучення і витяглися вперед двома площинами. Він бачив, як курилася димом Галицька волость, як здіймалися чорні стовпи й горіло, палахкотіло, ширилося червоне море вогню. «Це вже не осінь,— сказав подумки Митуса.— Це справжні пожежі!»

Дим заслонював гори — Карпати витиналися, як сині велети, й листя, яким були засипані, спливало в долини, неначе ріки понівеченого золота. Десь ізбоку він бачив Володимир-Волинський, а там далі, наче розворушений, поруйнований вулик, випалений дотла, повен мертвих золотих бджіл,— Київ. «Землю сплюндровано,— бурмотів Митуса.— Татари і свої нівечать її, і вона гниє перед байдужим зором подорожнього».

— В усьому винуваті князі,— сказав він владиці. Стояв перед ним без жодної зброї, високий, худий, як жердина, з масивним, наче вирубаним сокирою, обличчям, з синіми чіпкими очима, запалими грудьми і великими руками, що стискались у важкі кулаки.

— Надто велику носиш проти князів озлість, сину мій,— сказав владика, відчуваючи, проте, що має ті ж думки.

— Татари плюндрують землю нашу,— сказав Митуса,— а князі гризуться, як собаки. Князі б’ють один одного, а татари палять наші міста. Князі вбивають один одного, кличуть ляхів та угрів собі на допомогу, а татари нищать і полонять наш народ.

Митуса підійшов до вікна, за яким горіла осінь та летіло черлене листя, і наслухав голос, що озвався з глибини його душі. То був м’який голос і м’який настрій — почуття, яке навідувало його тільки тоді, коли слова починали шукати виходу з його грудей...

А осінь була така буйна, що перемишлянам чулися запахи диму, пожеж та руйнування. Всі ходили, як трунком впоєні, й потай передавали один одному історію з катом. Кат і досі лежав у дворі владики, виставивши перед себе закривавлені долоні. Він дивився на них тупо й здивовано. Юрба все більшала й більшала, а коли у дворі вже ніде було ступити, на вежі з’явився владика.

— Це боже знамення,— сказав він, здіймаючи руки догори.— І означає воно — боротьбу. Ми повинні піднятися на Данила й Ростислава!

Після того співав Митуса. Він співав так, як ніколи досіль. Пісні клекотіли йому в горлі, немов вогонь, що палив осінні дерева й поруйновані міста.

«Я не співатиму вам про гарних дівчат, — мовилося в Митусиній пісні,— я співатиму вам про вогонь та руїни. Моя пісня не віщує вам мирного життя. Вогонь ще довго палитиме нашу землю, доки не позбудемося ми в собі дикого прокляття розбрату. Князі вже двісті років гризуться між собою, вони перші влили до вогню живиці, і той запалив не тільки землю, а й наші мозки. Усобиці й смути — наше прокляття, ми ніколи не вийдемо з них, доки палитимуть землю князі. Вони несуть на своїх плечах прокляття, ми знову піднімемося тоді, коли не буде серед нас жодного князя, коли ми станемо як рідні й пізнаємо братерство. Лиш тоді оборонимо власну землю, бо за нас цього не зробить ніхто».

Була та осінь особлива — може, тому, що листя вкрило землю килимом завтовшки з долоню і падало ще; може, тому, що не було цієї осені сонця й різко пахло димом,— це навіювало непевний настрій лихого передчуття. Було в тій осені багато вітру поривчастого, який здіймав з землі хмари золота й засипав ним увесь світ. І коли Митуса заспівав, його постать теж покрилася листками, наче золотими обладунками. Він співав про те, що ось-ось мають з’явитися татари, які не знають милості. А в повітрі запахло справжнім димом, і небо стало таке низьке, що кат таки спам’ятався, відірвався од землі і встав, відчуваючи на плечах важезний тягар. Він знову підніс свої закривавлені руки й голосно промовив:

— Це кінець світу!

— Це кінець,— обізвався зі стіни Митуса.— Але не світу взагалі, а нашого світу. Після нас будуть інші люди, і хай вони не знатимуть нас, аби не успадкували наших проклять...

Уранці наступного дня Перемишль брав приступом князь Андрій. Була неділя, і чи на неділю, чи просто так вітер ущух. Опівдні він знявся знову. Люди юрмилися коло бійниць, зосереджені й похмурі, а звідусіль — ліворуч і праворуч, ззаду і спереду йшли полки. Спереду гарцювали стрільці, а за ними сунули пороки^[2]. Воїни ступали рівними рядами. Світило сонце бабиного літа, а повітря було вкрито чорними пунктирами стріл. Полки кричали на згоду, але їм відповідало мовчання. Тоді вдарили в стіни пороки, розлігся дикий крик і полізли на стіни воїни князя Андрія. Задвигтіла земля, заволали люди, звився сірий стовп диму, майнули язики полум’я — покотилася на Перемишль лава за лавою, б’ючись, наче хвилі об берег. Митуса стояв на вежі й дивився, аж поки перед його зором розверзлася далечінь, і він побачив Київ, спалений та знівечений, з притьмареним блиском Софії, а далі — порожнечу. Золоті бджоли вигибали на цілій землі, лише метилялося хвилями листя, а осінь котила його лавами, як воїнів ось тут, перед очима, й змішувала те листя, і татар, і війська князів, і людей — рабів та героїв. Раби були вільні й живі, а герої мертві. Все кружляло в золотій круговерті: падали люди, бджоли покидали землю цілими хмарами, і коли вітер гнав на ці хмари листопад, листя летіло, як і бджоли.

Митуса вже губив краєвиди — один за одним вони зникали з його визору, а навколо вдаряли у стіни пороки, горлали воїни і лилася кров. Владика метляв білою одежею між захисників, підіймав меч і рубав голови, що вигулькували знизу, від драбин. Був він великий та могутній, але його вже звалено долі й зв’язано. Ліворуч затріщала стіна, проломилися колоди й ошкірився пролом. В отвір вливалися лави князя Андрія, а воїни владики кидали зброю й гукали згоду. Десь бився заплутаний листяний вихор, бо раптом завило, як вовк опівночі, й воїни спинилися. Тоді підвели з землі владику; зв’язаний і закривавлений, він люто блискав очима. Митуса приплющився. «Я, певне, посланий на цю землю,— думав він,— щоб провіщати кінець». Спокійно й велично роззирнувся довкола і спустився донизу, де його вже очікували вороги...

Був звалений і притиснений до землі, вірьовка обвила його, наче гадюка, і стяглася вище ліктів. Коли його підвели, обідраного й закривавленого, він обдивився довкола: стояли, готові щохвилі кинутися на нього, воїни. «Я не маю зброї,— подумав він,— але мене без роздуму розірвуть, коли буде на те наказ. Навіть не спитають, хто я!»

Його вели через напівзруйноване місто, вітер крутив, як і раніше, вихори жовтого листя — воно чіплялося за одяг, било в лице, а тоді котилося далі, все швидше і швидше, наче тікало. І несло на нього запахом тліну й диму; дим і запах листя — це була та сполука, яка віддавна не дає йому спокою. Все на світі, весь біль та розпач, думки і його життя, були сьогодні в цій сполуці як особливий символ. І коли його вели через вулицю, засипану листям, крізь мерехкий сухий листопад, він побачив перед собою дивну постать. Стояла, загорнена в плащ, серед вулиці, в рухливих крапках листопаду, незрушна й велична. Здавалася кам’яною бабою, і Митуса захотів наблизитися до неї ближче. Пішов хутчіш по листі, топтав його, але постать лишалася на тому ж місці, а він не просунувся до неї ні на крок. Коли ж озирнувся, не побачив довкола жодної людини, навіть тих, що вели його,— лише він і ця баба, лише осінь і цей настрій, непевний та тужливий. Але був зв’язаний і збитий з пантелику, бо хоч швидко йшов — віддалявся від тої постаті. «Ось вона — істина,— подумав він,— за якою ми вічно женемося». Під ним закрутилася земля, і він, зібравшись на силі, побіг, помчав туди, де невиразно бовваніла постать. Але сила покидала його, і Митуса впав обличчям у листя, відчуваючи, як задихається від гострого запаху й гіркого дурману...

Опритомнів, коли його облили водою. Лежав, притиснутий до землі, вірьовка стягувала дозаду руки, а перед обличчям стояла важка нога. Вітер накочував йому на обличчя листки, і пахло пожежею. Його підвели, і він знову побачив себе серед стін. Крізь проломи від ударів пороків проглядала синя далина, заставлена палахкотливими деревами й позначена димамипожеж. А там далі, де пролягав обрій, він угледів перекотиполе. Вигулькнуло десь із-боку, а за ним, як клубки,— інші; котилися вони в бік Перемишля, туди, де витиналися гори. Полем ходили люди з опущеними до землі головами. Мали в руках по палиці й безнадійно шукали щось у листі. Розворушене листя летіло за перекотиполями. Сонця не було видно, хоч небо було погідне, аж блаватне. Але день горів осінню так само, якби було сонце; лише одного бракувало в цім видиві — тіней. Ні від стін, ні від людей, ні від перекотиполь, ні від дерев. Були лишень самотні постаті, що ворушили пальцями листя, а оддалік, наче човни,— перекотиполя. Люди рухалися в однім напрямку, і це був напрямок, протилежний рухові перекотиполь. А коли Митуса роззирнувся, біля нього знову було порожньо, й він вирішив будь-що бігти. І він побіг, хоч усе лишалося навколо, як і досіль: і стіни, пробиті пороками, і порожнеча, і люди там, у полі, зі своїми палицями, і небо без сонця, але навдивовиж блакитне. Він побіг ще швидше, а коли знову впав, на нього раптом кинулися дерева, намагаючись поранити верхівками в груди...

Митуса опритомнів знову — цього разу на нього вилили кілька відер води — і важко розплющив повіки. Боліла голова, здавалося, розпухла зсередини і тисла на череп, руки були зв’язані, й він відчув, що тім’я його горить, наче в огні. Але коли його підвели, Митусі полегшало, відчув, що слабість поволі зникає. Це було потрібно співцеві — не хотів ставати перед князем охлялий.

— Ну що ж,— сказав він варті.— Ведіть!

Князь Данило був у військовому спорядженні. Він легко зіскочив з коня і чекав, коли до нього підведуть співця.

— Я давно хотів цієї розмови,— сказав Данило, кидаючи швидкий погляд на Митусу.— Ще з того часу, коли ти відмовився бути моїм співцем.

Митуса підвів голову.

— Волієш розмовляти зі мною як із бранцем?

— Як з людиною,— усміхнувся Данило.

Він сам розв’язав Митусі руки. Той розправив закостеніле тіло і звів догори очі. Дивилося на нього жовте, наче хворе, сонце.

— Ну от,— сказав Митуса, обмацуючи собі голову. На тім’ї запеклася кров.— Ну от,— повторив він,— я готовий до розмови.

— В давнину,— мовив Данило,— співці славили князів. Чи, може, ти забув Боянову славу? Вони підтримували їхню силу, добре ім’я і звитягу, а не кликали людей до чвар.

— Я не кличу людей до чвар,— глухо відказав Митуса.— Я лише бачу велику руїну.

Данило вже дратувався.

— Я це бачу й сам,— сказав він різко.— Тому й хочу об’єднати нашу землю. Я хочу поставити татарам на перепоні міцний заслін Галицького князівства, об який завойовники розтрощать собі черепи. Але я не можу цього зробити, бо чи один, чи другий, чи третій стає мені на заваді і, як і ти, руйнує те, що я лиш починаю намислювати. Ми маємо одні думки, Митусо, тож нащо розпалювати чвари?

— Я відмовився складати пісні про тебе тому,— Митуса знову обмацав собі голову, а коли доторкнувся рани, різко відсмикнув руку,— що винуваті в розбраті князі. Вони перші почали сваритися за свої вотчини. Вони перші піднесли руку на брата свого. І між них не знайшлося жодного, хто міг би цьому зарадити. Риба гниє з голови, князю!

— Я розумію це також, Митусо,— розважливо сказав Данило.— Саме тому й вирішив вчинити те, що мріється тобі. Я вирішив закласти на нашій землі особливу державу, де не буде чвар. Але передусім мені потрібно розбити татар, а для цього треба, щоб такі, як ти, допомагали мені.

Митуса пильно вдивився в князеве обличчя.

— Дивна думка прийшла мені в голову, князю. Дивна, скажу тобі, думка. Ми все говоримо про чвари. Але вони виникають у нас самі від себе. Ти борешся з ними і вже тим самим сієш їх. Але найстрашніше для мене не те. Найстрашніше, що я, борючись із тим же, що й ти, чиню так само...

Навколо майоріла осінь, вітер набрав ще більшої сили і котив на них уже цілі валуни листя. Вони стояли серед цього листя, чимось схожі один на одного, скуті одним настроєм і одним почуттям. Перед ними слалася дорога, звичайна польова дорога. І Митуса здивувався, що й вона засипана листям, хоч навколо — жодного деревця. А листя лежало барвистим килимом, і він зрозумів, що то попіл з пожариськ. Вони дивились, як сходить над пожариськами жовте, хворе сонце й освітлює густі юрби завойовників, що вкрили їхню землю, як сарана. Набігло їх сюди багато, так багато, що ніде було спочити окові; було їх як мух, бо й були вони мухами. Горіло попереду велике вогнище, сипало барвистий попіл, і між того попелу гуляла тривога. Вони вловлювали гарячі полиски вогню, що розпалювався все більше й більше; вогонь уже накочувався й на них, і вони втопилися раптом у буряній, шумливій стихії, яка сипала й сипала на землю хвилі шарудливого, перепаленого листя.

Диявол, якого нема

Забутим творцям присвячую

1

Дивні думки почали відвідувати Григорія віднедавна. Ще коли розписував він одну з церков, відчув, як гіркота починає оволодівати його єством. Архімандрит був невдоволений з тої роботи, і всі прийшли до думки, що він уже старіє і йому варто покинути пензель для звичайного чернечого життя. Він тоді нічого не сказав, але коли спинився на горі і побачив, як сідає за овид сонце, зрозумів, що все говорене йому дурниця. Бо він побачив сонце раптом так, як не бачив ніколи. Це було велике, неймовірно сумне людське обличчя. Воно плакало зовсім так, як плаче за вмерлим сином мати, а довкола нього танцювали, вигинаючись голими тілами, молоді веселі духи. Він довго дивився на те чудове, неземне видиво, і йому стало ще гіркіше на серці. В глибині душі відчував, що в нього вливається якась інша сила, зовсім відмінна від тої, яку знав, працюючи над іконами чи розписами церков. Ця сила витісняла ту, стару, а... він справді вже не чувся здатним на якусь роботу при розписах.

2

В одну із чорних ночей 1608 року, коли сон полишив його і в голові крутилися дивні думки, він відчув, що в кімнаті хтось є. Двері були надійно зачинені зсередини, але це почуття не покидало Григорія. Він зважився розплющитися, щоб крадькома озирнутися. Келія нагадувала склепіння, голі стіни м’яко топилися в мороці — проступали нечіткі обриси стола і стільця. Вікно просвітліло — надворі було місячно. В глибині мешкання хтось стояв. Григорію перехопило подих, але він вирішив не піддаватися. Сів на ліжкові і вдивився у ледь бовваніючу постать.

Не міг достеменно засвідчити, чи сон це був, чи ні. Можливо, сон, бо йому відразу здалося, що знає ту прояву. Але мав сумнів — ось уже з тиждень на нього нападають нічниці. Намагався пильніше вгледітись у ту прояву, запам’ятати риси обличчя й поставу. Але хоч розплющувався, аж почали боліти йому від напруги очі, розгледіти нічого не міг. Проява мала обличчя і водночас не мала його, мала поставу й розмивалася сутінком, йому стало шкода, що він без вуглика,— чим більше вдивлявся, тим постать у кутку чіткішала. Чи то собака, чи кіт, очі величезні, сірі, сіре закучмлене волосся — проява дивилася на нього і хотіла здаватися страшною.

— Стривай!— крикнув він, витягуючи руку.— Стривай!

Він почав кресати вогонь, сипалися іскри, і постать серед тих іскор стала ще чудніша. «Чудний чорт серед іскор»,— бубонів Григорій, роздуваючи вогник. Він уже тримав у руці свічку і, виставивши її вперед, вдивлявся чіткий поглядом у пришельця.

Постать заворушилась у мороці. Здавалося, позіхнула, бо на нього зимно повіяло. Вже шукав біля столу вуглика, і його руки почали тремтіти з нетерплячки.

Чорт, однак, розпливався. Здавалося, світло з’їдало його.

— Зачекай! Зачекай!— крикнув Григорій і кинув на стіну перші лінії. Він поспішав, та й було чого — постать перед ним хиталася, як зображення на воді, вже не було в неї ні рук, ні ніг. Проте він був задоволений. Вуглина ходила по стіні, в нерівних спалахах свічки вже проступала сама проява — чудна, вуглувата і без обличчя. Утома валила Григорія з ніг, він випустив вуглик і довго, засмучено дивився на витвір рук своїх.

Тоді постать відпливла зовсім. Він відчув, що на груди йому ліг тягар. Не відав, чи то був сон, чи ні, знав, що кілька тижнів перед цим його мучила несплячка, а в голові поселилися від того химери. Охопило його дивне отупіння, хвилі байдужості, що накотились і заплеснули. Вже не міг визначити, що хочеться і можеться, не міг розклепити повіки, а в нутрі поселилося відчуття втрати. Думки розладналися й не вилаштовувались, як звичайно, у вервечку — повзали, мов раки. Він стиснув руками голову і сів.

З

Прокинувся з важкою головою. Дзвонили на утреню. З келій випливали чорні тіні ченців, він рушив і собі. Сіре ранкове світло освітило стіну — Григорій здригнувся. Дивний, дуже дивний малюнок він побачив. Страховище, якого й не вигадаєш: собака чи кіт, а може, людина?.. Він вийшов на двір, у вічі вдарив сильний вітер, побачив схилених, ченців — вони майже бігли до церкви, йому ж захотілося повернутися. Ще раз глянути на те страховище на стіні і ще раз оцінити той малюнок. Але стримався, забубонів молитву й пішов нахильці за розхристаними постатями, яких кликав до себе застуджений дзвін.

Після сніданку його покликали до архімандрита Мелетія. Архімандрит говорив із ним лагідно: він розумів, що його роки вже не ті, та й взагалі, коли б Григорій хотів, ага, коли б він хотів, міг би зайнятися господарчими оборудками, керувати хоч би одним із монастирських фільварків.

— Я хотів би спочити,— сказав хрипко Григорій.

— Звісно, звісно! Але моїх слів не забувай...

Григорій звів на архімандрита палкі чорні очі. Вони були з Мелетієм ровесники, майже одночасно прийняли чернечий габит і багато років прожили разом. Більше того, їх колись зв’язувала спільна пристрасть, коли були ще молодими хлопцями, хай і в чорній одежі, йому раптом згадалася сьогоднішня ніч і та дивна проява, здається, світив місяць, хоч зараз зовсім не час місячних ночей; незвідь-чому згадувалися йому й давні ночі, коли перестрибував монастирський мур і біг між кропиви й дерези. Попід кущами світилися малі хробаки-світляки, йому було душно, бо там, за тином, чекала на нього Ганна. Він скидав із себе на ходу чернечу одежу і біг напівголий. «Божевільний,— шепотіла Ганна, коли він перестрибував через пліт.— Ченче, чортовий ченче!— лаялася вона, коли він перекидав її на сіно.— Май повстримність, ченче!» І його розбирала лють за те, що він чернець, і за ці дурні слова про повстримність. Вгризався їй у губи, й тямки не маючи, що так само вгризається в ці губи його приятель Мелетій. Але в ньому клекотів диявольський вогонь, і він згоряв, як скибка. Відтоді минуло багато часу, однак вряди-годи поверталося, особливо коли бачив архімандрита.

Стояв і дивився на Мелетія, в того було особливе обличчя: смугляве, невиразне, якесь таке, що погляд зіслизав з нього й губився, щось достеменно схоже до тої нічної появи — не мало в собі нічого примітного, здавалося, ніс, рот, губи не існували окремо, вони пропадали. Григорій дивився на гладкі, майже жіночі плечі архімандрита. «Як я не помічав цього раніше»,— думав Григорій.

Мелетій його відпустив, і Григорій відчув, як важко почала боліти йому голова. Цілий світ заслався перед ним, коли повертавсь у келію, шалений вітер звіював, зривав з нього одежу, і він мимохіть схопився руками за обличчя. Здалося, що навколо ще й досі та ніч, він спить, а в кутку стоїть той самий бовван.

Зайшов у келію і замкнув за собою двері. Дивився на ту прояву, яка спокійнісінько стояла собі на стіні, і його зморозило. Обличчя в прояви не було, добре пам’ятав, що не встиг його замалювати. Зараз же на нього дивилося — боже милостивий! — обличчя архімандрита. «Боже милостивий!» — прошепотів Григорій і захитався, захоплений якоюсь тугою.

Коли відірвав обличчя від долонь, в келію впала сонячна стяга. Навколо стояли знайомі речі, так само звисала низька стеля. Слизький острах заповз у душу, і він відчув, як голосно затіпалось у грудях серце.

4

Кілька років тому завітав був до їхнього монастиря знаменитий Іоанн із Вишні. Григорій вирішив був порозмовляти з ним, бо вже тоді турбував його неспокій. Простував через сад і ніяк не міг позбутися того химерного почуття: на серці лежав тягар, а небо здавалося приспущене. Келія, яку відвели для Іоанна, була низька й сутінна, йому треба було перечекати хвилю, щоб призвичаїлися очі. Стіни були голі, як і скрізь, низька стеля згинала їх, а крізь мале віконце ледве сочився похмурий день. Його вразив тоді Іоанн — його високий лоб, сухе, аскетичне обличчя і якась чорна затятість у погляді. Вони говорили довго й щиро, бо раптом знайшли один в одному те, чого бракувало обом. Він чує й зараз сумовитий та сумирний Іоанновий голос:

— Тепер такий гріховний час. Владики, архімандрити й ігумени починили зі святих місць собі фільварки, а самі зі своїми слугами та приятелями переховуються в них тілесно і по-скотському. Вони лежать на святих місцях, загрібають гроші, дівкам своїм віно готують, жінок таємно тримають і прикрашають їх, слуг примножують, барви на себе чіпляють, карет жадають, до розкоші поганської прагнуть.

Він дивився на цього дивного чоловіка, і вже тоді йому хотілося намалювати його. Але якось не так, бо цей чоловік... ні, він не розумів іще до кінця своєї думки. А сумирний голос усе говорив і говорив:

— Диявол сьогодні дає все. Хочеш бути старшим над званнями духовними, проси — будеш, хочеш бути біскупом — впадь і поклонися йому. Хочеш світської влади й земного титулу — впадь і поклонися. Дасть усе, що забажаєш. Чи хочеш бути військовим, підкоморієм чи суддею, каштеляном чи старостою, воєводою чи гетьманом — впадь і поклонися йому. А коли впадеш і поклонишся, він знайде твою міру і простоту, чим тебе обагатити і як обплутати спокусами нашого часу.

Григорій тоді слухав цих натхненних і гарячих слів, і йому здавалося, що, попри все,— це тільки півправди. Може, тому сказав:

— Як на мене, диявол не живе на землі. Є тільки ми. Ми і наші пристрасті. Є натура наша — сила і слабкість наша. Рай і пекло — теж наша душа...

Іоанн нічого тоді не відповів, тільки позирнув колючим поглядом і примовк. Говорити більше не було про що. Але Григорій не хотів кінчати цієї розмови, була потрібна йому.

— Ви з’єдналися зі своєю химерою,— сказав Іоанн.— Чи маєте якусь сильну пристрасть?

Тільки тепер, через кілька років після тієї розмови, він збагнув, що Іоанн казав правду. Тоді він заговорив про інше.

— Світ — не тільки боротьба,— сказав він.— Не тільки вмістилище гріхів та святості. Це його барви, краса і радість.

— Барви, краса і радість — це і є святощі,— вигукнув раптом Іоанн.

— Людина може побачити схід сонця, і це може висвітлити їй кров,— сказав тоді Григорій.

— Це і є побачити святощі!— так само гаряче сказав Іоанн.

— Не знаю,— мовив спокійно Григорій.— Можливо. Але тільки тоді можна жити просто, коли бачиш і відчуваєш пристрастю.

Григорій позирнув на Іоанна. Той мовчав. Тільки пильно й уважно зирив гострим та колючим зором. За вікном стало видніше, він повернув голову й побачив, що то пробивається крізь гілля дерев сонячне проміння. Сипало крізь зелену крону іскристі та яскраві спалахи, і ці спалахи запалювалися зелено-жовтим сяйвом. Тоді Григорій сказав таке, про що раніше не думав:

— Мені хотілося б намалювати рай і пекло. Але в собі самому.

— Боїтеся себе?— жорстоко спитав Іоанн.

— Боюсь,— шепнув Григорій.— Але хочу жити. Боюся завтрашнього в собі, в мені й зараз ховається кволість.

— А може, це ґложе пристрасть вас, чоловіче?— просто сказав Іоанн.— Адже й пристрасті бувають двоякі. Стережіться таких, котрі руйнують душу.

— Це не завжди можна розрізнити,— сказав тоді Григорій.— Але я знаю інше: людина повинна лишатися людиною, інакше вона стає звіром.

5

Ця розмова повернулась у сьогоднішній день, і він уже знав чому. У себе в келії він сів на ослін, і йому стало смутно. А може, це була й не жура, лише так собі: трохи поганого настрою, трохи незрозумілого хвилювання і той постійний біль: боліла йому голова. Він подумав про старість, що підступала досить близько. Була як людина й подорожній, і він знав, що це для нього подорожній до кінця. Відчув, що починає більше втомлюватися,— те, про що раніше не думав,— ніколи не знав перевтоми і голоду. До нього приходили згадки й тривожили душу — минулий він, минулі слова й обличчя, все, що відійшло, як сон. Невидимі примари обплутували мозок, чи не тому його почали мучити по ночах нічниці? Видавалися також живими істотами, але безтілесними. Часом він розширював з ляку погляд: чи все пережите не лишило на дні душі чорного накипу? його постать горбилася й никла, мов неживі, висіли руки, і тіло наче обм’якало. Голова непевно трималася на в’язах — Григорій важко дихав.

6

Але це був тільки перепочинок. Бо в глибині його нутра починала жити інша сила, владна й потужна. Він дивився на той малюнок на стіні й помалу оживав: чи собака, чи кіт, а в нього обличчя, гм... Іоанна. Його струснуло — це було несподівано! Швидко кинувся до свіжої вуглини. Загуляла по стіні рука, хапливо вистрибували з-під пальців лінії. Ось вони: звір з обличчям архімандрита і звір з обличчям Іоанна. Вони обнялися й хочуть танцювати. Танцювати чи боротися. Крива усмішка лягла Григорію на вуста, йому ставало весело. Бо до тої пари малював він ще й третє страховище — зі своїм власним обличчям. Вони тісно обнялися, переплелися руками, підіймають ноги й вже починають танець. Шалений і нестримний, якому немає кінця. Бо це одна пісня, пісня про ненависть, заздрість і хіть. Пісня про аскетизм і непримиренність. Пісня про неспокій духу. Вони танцюють на цій стіні, веселі босі хлопчаки, які завчасно постаріли в світі, що шукає розваг, у світі, який є великим, грубим барилом — до нього стоять у черзі великі й малі, багаті й убогі.

Він працював, доки не змлоїло йому пальці. Тоді, розбитий, підійшов до вікна. Дивився крізь шибу на сад, на дорогу за тим садом: ходили темні постаті — вічна картина. Досі таким вічним здавалося йому в житті все: й оце мешкання, де зараз так незатишно, і він сам, відколи це почалося. Здавалося, світ втратив звичну рівновагу. Він зрадів останньому слову: саме рівновагу! Побачив за вікном осінь, ранню осінь, хоч опадало листя. Хоч летіло, живе й неживе,— мало ще сік від літа, але не мало життя. Це було завершення — там, за вікном, воно виразно про себе нагадувало. «Це вже все, вічний подорожній Григорію,— сказав він подумки.— Ти вирвався з полону обов’язковнх дрібниць, що складають життя, і підійшов до порожнечі. Ти залишився наодинці з собою й шукаєш мужності, бо для тебе вона не самозрозуміла. Ти, здається, тратиш рух, Григорію, адже відсутність тих щоденних дрібниць — це і є відсутність руху».

7

Він вийшов надвір: дзвонили на обідню. Вітер ударив щосили, і він, не маючи сили опиратися, пригнувся ледве не до землі. Попереду, з боків і ззаду йшли ченці, його браття, з ними він прожив тут не один рік. Ішли покірно й пригноблено, як отара. Після служби так само йшли в трапезну і їли скромний обід. Архімандрит сидів на чолі столу, в нього був величавий і спокійний погляд. «Після цього обіду він їстиме інший,— подумав Григорій, надбираючи ложкою страву.— Так само, як більшість із братії». Він побачив раптом те, чого бракувало йому. Чернець, обмотаний ковбасами, в штанях і в свиті з ковбаси. В чоботях із ковбаси і в шапці. Він побачив іншого ченця, обвішаного бутелями і пляшками, в іншого кричала гуска, гуска — рука, в іншого — гуска на голові. Ні, гуска-голова! «Я, певне, божеволію»,— подумав він.

Ледве не біг до своєї келії. Вуглина заходила по стіні, посередині стояв майже скінчений образ диявола з обличчям Мелетія.

Коли покинула його сила, він ліг і довго лежав. Відчував піднесення, хоч не було в тілі ні краплі снаги. Піднесення затоплювало його з ніг до голови — наче виростали за спиною крила. Таке; о настрою не переживав, здається, ніколи — був то чудовий настрій, такий, що Григорій почав сподіватися: завтра знову відчує звичну тверезу впевненість.

Але обличчя його було бліде й нерушне. Рука безсило звисала донизу — не мав моці її підняти. Сутінки скрадалися, наче безтілесні відьми, обережно заповзаючи в кутки і світячи звідтіля холодними очиськами. Після того все переплуталося. Він утрапив у якісь печери чи підземелля. Його вдарило в піт, а коли прочунявся, був серед посіченої вогниками свічок темряви. Притулився до стіни, боліла голова, здавалося, хтось немилосердний побив його. Думки вовтузились у мозку, і він не міг їх розплутати. Врешті, йому здалося, що думки болять також. Наче з підземелля, доходив до нього Мелетієвий голос і його роблено-лагідні слова. Думки розтавали, як лід уліті, і було важко спом’янути, як сюди втрапив. Це хід до пекла чи раю, диявола чи бога? Григорієві здалося, що почув із глибини дихання. Стало зимно, й пробрало до кісток.

— Ми наче риба,— бурмотів він,— зловлена до сіток, безмозка риба, і вже в сітях запускаємо один в одного пазурі.

Він напружився, щоб запам’ятати цей образ,— міг згодитися для роботи.

Так, сьогодні йому важко. Ще не відчував такої знесили, що сковувала руки й ноги. Й очі. Подумав: який дивний у нього зараз сказ — робиш незвідь-що і все-таки робиш! Григорій спробував сісти, але рухатися не міг. Неспокій, однак, не зникав. Дивний і йому самому до кінця не збагнений неспокій.

Все-таки сперся об стіну й спустив на землю ноги. Йому в голову зайшли дивні думки — думав, що життя потрапило в якусь окремішню від загальної течію, і це приносить чудне відкриття. Він думав: чому пішов у ченці — мав би жінку, дітей, знав би свої прості потреби і мав би прості вимоги. Вони, подумав він про своїх братів по обителі, і тут мають прості потреби і вимоги. Всі, за винятком одного. Іоанна з Вишні. Йому захотілося раптом залитої сонцем тиші. Святої великої тиші, в якій би втонуло все, що мучить його й тривожить, яка б зцілила його душу. Здалося, в глибині цього вечора тризвонять дзвони. І забаглося тиші без таких дзвонів, що віщують про час, смерть, молитви, прохання, бажання. Григорій заплющився: виразно чув дзвони, м’які, оксамитні. Воно приходило до нього поволі, це почуття, охоплюючи голову, руки, ноги, нарешті серце,— потекло, як колискова, що її співає мати, і як голубий ранок, ще не зачеплений курявою дня. Все повилося хмелем, густими притоками смерку, а може, й світання: тиша однакова і ввечері, і вранці, подумалося йому. Але хотілося саме відчуття ранку, саме співу голубих рос — цей настрій був чуттєвий, йому цього хотілося. Можливо, прийшов час, коли душі треба розхилитись і прийняти в себе більше розчулення? І це було б перепочинком, хоч та тривога, яка почалася, відколи пензель безсило провис у руці, завжди житиме на дні душі.

8

Він встав, засвітив свічку й почав пильно придивлятися до малюнка на стіні. Пішов зі свічкою вздовж стіни: на нього дивилися знайомі обличчя тих, з ким прожив у цих келіях не один рік. На нього дивилися скупі, заздрісні, ласі, хтиві, пожадні, самовдоволені, обжерливі, підступні, улесливі, дурні, брехливі, лихоємці, облудники, п’яниці, злодії, боягузи, живодери, хвальки. Вони обсіли всі стіни його покою від підлоги до стелі, сплелися руками й ногами в один велетенський клубок, вони сопли, чвакали, кричали, скавчали, жалілися і хвалилися. Григорій обдивився їх кожного зокрема — серед них був і він сам у тому танкові з архімандритом та Іоанном; він сам був і в іншому — там, на стелі, у сліпій гонитві за Ганною. Голою й принадною, аж йому й тепер застеляє світ — він впустив раптом на свічку сльозу. Вогник метнувся, скривився і знову замигтів перед хитливим сонмом.

Але біля цих облич йому треба ще попрацювати. Сів у крісло, поставив на столі свічку й відчув утому. Тільки тепер згадав, що не пішов на вечерню. Але рухатися не хотілося, і він закоцюб, освітлений нерівними спалахами.

Тоді в двері застукано. Він не відповів. Почувся стривожений голос ченця Олексія:

— Агов, брате Григорію! Чи ви живі?

— Живий,— сказав неголосно.— Але я приймаю покуту. На великий рішенець я зважився, брате Олексію. Передайте отцю ігумену, що я волію стати затворником...

За дверима стояла тиша. Олексій, певне, був вражений.

— Брате Григорію!— сказав прохально.

— Я приймаю покуту,— так само рівно й голосно сказав Григорій.

Від дверей запопали поспішні кроки. Вони всі здивуються, повільно думав він. Вони всі жахливо здивуються! І бігтимуть дивитися. Але вони нічого не побачать, принаймні тепер. Потім його зроблять святим, якщо цього захоче, звичайно, Мелетій. А коли помре, ввірвуться сюди, побачать і зрозуміють. Потім збиватимуть тиньк, і малювання розсиплеться разом із тиньком у порох. Ще потім... Він уже дрімав. Ще потім покриють келію новим тиньком. А його, можливо, проклянуть...

Йому стало марудно. Так марудно, що підійшов до вікна й притулився лицем до оболони. Здавалося, там, у ночі, розквітають дивні, набачені квіти, там ходить десь неприкаяна Ганна, хоч тепер вона вже така ж стара, як і він. Але він бачив Ганну й досі молодою — он вона, стоїть і чекає на нього. А може, до неї крадеться архімандрит? Чи хтось із служок архімандритових веде її до нього? Григорій відчув озлість. Але тільки на мить. Наступної хвилі на обличчя його лягла мудра й спокійна всмішка.

9

За якийсь час у коридорі затупали десятки ніг — це бігли ченці. Застукано в двері, вони щось заговорили й закричали, проте він не слухав. Сидів на своєму ослоні й чекав. Голоси стихли, й почувся поважний, впевнений поступ. Ішов архімандрит. Григорій упізнав його урочистий, повний самоповаги голос:

— Чи тверде ваше рішення, брате Григорію?

— Тверде,— чітко й голосно відповів він.

— Чи тверезо ви усвідомлюєте силу обітниці, яку кладете на себе?

— Усвідомлюю,— сказав Григорій.

— Помолимося, браття, за гідну слави самопожертву брата Григорія,— сказав рівний, урочистий Мелетієвий голос.

Він почув шамотіння. Ченці молилися. Це тривало довго, чи, може, так йому здалося.

— Завтра прийде тесля,— нарешті сказав Мелетій,— заб’є ваші двері й проріже віконце. Їжу вам приноситимуть найпіснішу: хліб та воду. Слава Йсусу Христу!

— Во віки віків!— сказав Григорій.

Зашамотіли кроки, і йому полегшало. Знову підійшов до вікна і побачив увіч ті нагадані нічні квіти. Ними має обрости вся стеля. Стеля в квітах, по яких біжить Ганна. Він теж біжить по тих квітах і вже ось-ось має наздогнати її. В нього розчепірені пальці на руках, божевільні очі і радісно перекривлений рот.

10

Хотів зібрати в собі більше сили, бо більше відчував у собі й безсилля. Потрібно було йому ще немало витримати: все, що задумав,— тільки сліпі зариси, які мають покритися фарбами, тобто віднайти свою плоть. Йому ще працювати довго й безтямно, але для того, щоб виконати таку працю, душі потрібно жити інакше. Потрібно волі, щоб витримати урази, що проголошуєш їх для себе. Тож він піддався повстримності. Розпластався долі, відчуваючи щокою холод долівки, і йому здалося, що почув від тієї долівки спів.

Так, це були голосні, рвійні, поганські пісні. Хтось десь співав їх — і йому бачився далекий час власного дитинства, ігрища на лугах, стрибання через вогонь і ці ж таки співи. Ці ж таки голоси, високі, чисті, з якимось недозволеним захватом. Він слухав той спів — голова була ясна. Тіло клеїлося до долівки і вже наче втрачало свої форми: розливалося, як густа фарба,— лише там, де був мозок, тліло незгасне світло свідомості. Він хотів такого відчуття — було потрібне йому. «Для того,— подумав, ледве вловлюючи нитки думки,— щоб мати силу застереження, силу людини, яка може витравити з себе інстинкти звіра».

11

За деревами висіло величезне, наче намальоване, сонце й лило останнє проміння. Він довго стояв перед вікном, аж доки не зустрівся з чиїмись очима, що пильно на нього зорили. З-за великої столітньої липи виглядав до нього Олексій.

Відійшов від вікна й затулив його. В келії від того стало сутінно, але було байдужки. Взяв ступку й почав розтирати фарби. Він тер їх старанно й довго, закутавши ступку в свиту, щоб не було чути звуку, а в нього перед очима веселково грали кольори. Він бачив осінь, зиму, весну і літо, бачив обличчя з різними виразами: задоволені, захоплені, обриджені, смутні, перелякані, сердиті, сонні, лихі, щасливі, люті й лагідні — все це поєднувалось із барвами, тонами й відтінками, вкладалось у якусь свою, не збагнену ще гармонію — відчував те, як радість.

В дверях у нього вже були дверцята, які зробив підсліпуватий чернець-тесля,— єдиний, кого не цікавило, що робить він тут. Тепер міг відчиняти чи зачиняти дверцята сам. Потім попросить вапна й цегли й замурує єдине своє вікно. Зараз... ні, зараз воно ще потрібне.

12

Знеможений та вислаблий, він падав після роботи на ложе і неначе провалювавсь у глибокий колодязь, у темні й холодні лабіринти. Йому здавалося, що перевертається з ніг на голову — був у тих колодязях комашиною, яка котиться в неозоре й безвиглядне ніщо. Відтак побачив себе дитиною у світі метеликів та хрущів — до нього повільно наближається мати.

— Це я, сину,— сказала йому.— Захотілося мені подивитися на тебе. Матері чутливі, навіть коли їх немає на світі, а коли в їхніх дітей горе, вони покидають могили. В тебе горе, синку, скажи мені, горе?

Григорій хитав заперечно головою. Впустився на коліна, і мати обняла його за голову.

— Бідненький мій,— сказала вона.— Хто тебе пожаліє? Так і живеш у ченцях. Чоловікові не можна без жінки. А де твої діти, а мої внуки, синку?

Григорій хитав заперечно головою. Бо не міг говорити.

— А душа?— спитала вона.— Чи спокійна вона в тебе?

Григорій хитав головою, йому хотілося плакати. Тоді вона відпустила його й поволі розчинилася серед іскристого проміння. Лише мертво й блідо палилися непотрібні в цьому осяянні свічки.

Десь у глибині дзвінко й чітко падали, розбиваючись, краплі, а йому здавалося, що його перевертає з ніг на голову. Тут, серед цього світла, все було наче вирване з кореня. І він зашепотів гострим шепотом: «Мамо! Мені треба твоєї ласки! Мамо, я хочу, щоб ти прийшла до мене й повернула сонце дитинства. Воно так віддалилося від мене, що я гублю вже нитки, які мене до нього в’язали. Мамо,— шепотів він.— Я зрозумів одну істину: коли людина губить нитки, що в’яжуть її з живим світом, вона тратить себе».

13

Як тільки падали крізь мале загратоване віконечко перші сонячні промені, він розплющував очі. Лежав якийсь час і дивився на свою стіну. Всі вони, на отій стіні, поступово вдягались у плоть, як того хотів. Всіх добре знав, тож і в свинячій голові було знайоме обличчя. Оця спорідненість — людини й тварини — жахала його й захоплювала. І кінь, і осел, і гуска, й пес мали під його пензлем стільки ж людського, як і кожен з людей — від тварин. Зіслизував з ложа й кидався до фарб. Барви кликали його душу, він мав із ними свої, нікому не відомі стосунки, знав, що вони, як діти, можуть слухатися його, а можуть бути непокірними. Не думав, яку фарбу покласти і як саме — клалася сама, і так, як треба. Шаленів від цієї казкової легкості — досі не дізнавав такого. Не відав ще такого сліпого, дикого щастя, адже малював раніше, що замовляли, як наказував чернечий чи попівський перст. Так, за ним завжди йшов тлустий чоловічок із смиренною пикою і з тілом свині. Згодом той чоловічок уріс обома ногами йому в карк, як виростає гриб із дерева, і стукав тупим, тлустим пальцем по черепі. «Я розчавлю тебе, ченче!— бурмотів Григорій, кидаючи й кидаючи фарби на стіну.— Я вже й зараз тебе розчавив і намалюю це також!» Так, він бачив той образ: чернець на карку, який росте, як гриб; чернець, якого викорчовуєш із власного тіла і в якого не ноги, а таки коріння; вирване коріння, і з нього ллється кров; лють і нещадність того ченця — чи житиме людина після такого корчування? Величезне полегшення, яке відчувається: моторошна легкість, хоч з тебе потоками ллється власна-таки кров...

Вечорами в нього з носа лилася кров. Сидів на підлозі, і в нього крутилася голова. Задирав угору обличчя й молився. Великій силі, яка поставила його на це змагання. Великому духові, який дав його життю це дивне ояснення...

Після того приходив смуток. Можливо, приходить пора, думав повільно він, коли віднаходиться особливий спокій. Перелесники вже не тягнуть у темряву, де чатують золоті розсипи чи болото. Іди знай, що там попереду, але людина йде, бо не може інакше. І не те біда, що вона втрапляє в болото,— гірше, коли оманливі вогники й розсипи — це блискучі черепки.

Плуганився до ложа, відчуваючи, як проймає все тіло дрож. Падав, і його котило, як котить розлютована річка камінь. Накручував на себе довгі зміясті водорості, поступово сам перетворюючись у камінь, обточений водою.

Десь ударив дзвін, заколивалося наповнене міддю повітря, і він опритомнів. Проте відчував отупіння. Щось одноманітне й жорстоке сиділо в його мозкові. Стиснув скроні. Перед ним знову застрибали тіні ченців. Вони танцювали, п’яно погукуючи,— там, на стіні, творилась вакханалія. Ченці підіймали вгору писки з надмірно витягнутими губами і горлали незрозумілі заклинання, спів їхній був радше ревом — ченці танцювали. І здалося Григорієві, що це танок смерті, забутий, поганський танок, який танцювали його прадіди. Може, тому Григорій притулив руки до обличчя, як учив його в дитинстві дід, схилився й випростався.

— Білий Боже,— покликав він.— Білий Боже!

І Бог Білун прийшов. Був це старий, білий, як сніг, дід, великого зросту, з мудрими очима, був це дуже приємний дідусяк, котрий усміхнувся Григорієві тепло й зичливо.

— Ну що, синку,— спитав він,— вирішив згадати старовину? Мене вже ніхто не кличе з тутешнього світу,— я забутий бог!

— Ти Білий Бог,— сказав Григорій.— Ти мусиш знати істину.

— Моє друге ім’я,— сказав Білун,— Вічна Сподіванка.

— Я тебе хочу запитатися,— сказав Григорій.

— Питай, сину,— відповів Білий Бог.

— Чи є істина в добропорядності?— спитав Григорій.

— Коли ти цього хочеш,— відповів Білий Бог.

— Що робиться з тими, хто позбавлений чеснот?

— Нічого,— відповів Білий Бог.— Хіба що їх карає часом мирський суд.

— А інша сила? — спитав Григорій.— Сила хреста?

— Сила хреста — це те, що хочеться самим людям. Боги можуть тільки бути порадниками.

— Значить, всьому ціна невисока?

— Висока,— відповів Білий Бог.— Ціна визначається висотою любові.

— А в чому розрада?

— В моєму другому імені,— відказав Білун.— Я вже назвав його тобі — Вічна Сподіванка.

14

Григорій прокинувся мокрий від поту. Знав, що розмова та — тільки сон, але зараз, коли зазирало в його келію сонце, це вже не займало його. Він розширив очі і наче вперше подивився на стіну і стелю, по яких розкинулася його чудна картина. Дивився на все здивовано і неймовірно — робота була закінчена. Малювання грало в ранковому світлі відчайною грою барв і тонів, і він, вдивляючись у нього, раптом побачив, що всі ті мальовані люди починають оживати. Вони невдоволено заворушилися і про щось голосно засперечалися. Позирали в його бік роздратовано й розлючено, і він аж до стіни притиснувся. Так, він уже зрозумів, що сталося. Звідтіля, із стіни, з глибини ранку, котрий уже зачинався, на нього раптом рушив похід розлютованих людей, з якими довгі роки ділив хліб-сіль. Вони збилися в монолітну стіну й рушили на нього як вороги, в них фанатично заблищали очі, а в руках у кожного залізяки й ножі, якими хочуть збити із стін те, чому віддав він свій останній вогонь. На чолі того походу йшов архімандрит, його колишній приятель, а зараз тяжкий ворог. У нього горіли очі, і був він запалений ненавистю ще більше за інших. Вони йшли на нього грізно й неухильно, торкаючись один одного плечами, і він заплющився, щоб знайти укриття хоч так.

Чарівник

І сонце ясне на небі — і смуток легкий бере. Шевченко стоїть коло Золотих воріт, перед ним мольберт із чистим листком паперу — не поклав сьогодні на той папір ані лінії. Може, від того торкнуло його, тенькнуло, наче птах крилом зачепив, ставав відтак замислений та суворий і слухав мимохіть свій неспокій. Побіч росло дерево, вітер грав на його листі, і світлотінна сітка в ногах у маляра хиталася й тріпотіла, мінилася й коливалася. Знову наблизив руку з олівцем до паперу, але та знову безсило опала. Закинув різко голову: вгорі лежало зелене шатро і пробивалося крізь нього сліпучими синіми спалахами небо.

Хтось десь плакав. Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови. Ішло по вулиці мале дівча, ішло собі та й плакало і мало залите сльозами лице. Сонце падало на нього, і мерехтіли жовті витрави — рот був гірко скривлений, а кулачок тер і тер око, наче хотів витерти з нього ще більше сліз.

— Агов!— гукнув тихенько Шевченко.— Чого це ти плачеш?

Дівча спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати. Дивилося на широкоплечого вусатого дядечка, що усміхався до неї так, як усміхалося сонце в одній з бабусиних казок, і їй здалося, що, може, то і є воно, оте сонечко з казок. Дядько стояв на пагорбі, і вся його постать була оторочена зусібіч жовтавим світлим обрамленням, може, через те, коли всміхався той дядечко щось таке чудне робилося, сміялися й зморшки біля очей, і очі, і вуса, і все його кругле обличчя.

— О! — вражено сказала дівчинка та так і стала з розтуленим ротом.

— Може, ти маму згубила? — спитав отой дядечко-сонце.

— Згубила!— протягла дівчинка й так шморгнула носиком, що загуляла в її очах сльоза викотилась і лягла їй на щоку. Сонце засвітило ту сльозу: заграла й запромінилася вона, наче коштовний камінець. Шевченко простяг руку і взяв той камінець на мізинець — стояли вони і стежили, як той міниться й грає.

— А бач!— сказав Шевченко.— Чудо яке!

— Еге ж,— мовило дівчиня.— А ви часом не чарівник?

— Таж чарівник,— сказав Шевченко.— Тілько не до всього здатний...

— Еге-ге!— засміялася дівчинка.— Хіба бувають нездатні чарівники?

— Бувають,— зітхнув Шевченко.— І то знаєш коли? Коли їм на серце сум ляга... Бере отак чарівник і хоче дерево намалювать. Малює, а виходить у нього кущ або купа хмизу. Малює небо, а замість неба нечупарна калюжа виходить.

— Еге-ге!— сміялася дівчинка.— Не буває таких чарівників!

— Таж бувають! Хіба ти не чула про сумних чарівників?

— А от і не чула!— занозисто задзвенів голос дівчати.— Бо хоч ви і чарівник, а мене дурити не треба. Чарівники веселі й гарні, і вони, коли захочуть, то й сонце з неба можуть прихилити. Ну от прихиліть його, прихиліть!

— Такої!— Шевченко сів на розкладного стільця.— Багато ти від мене хочеш, ластівочко. Знаєш, що я тобі краще зроблю? Намалюю сонце.

— Намалювати і я вмію,— сказало дівчиня і рішуче підступило до мольберта.— Дайте-но вуглика!

Взяла олівець і стала малювати. Кидала на папір лінії, а з-за плеча дивилося велике, кругле й лагідне обличчя. Виходило в дівчинки щось заплутане, лахмате, але напрочуд променисте.

— В тебе виходить краще, як у мене,— сказав Шевченко.— Я б так і не зумів...

— Та я вдома завсігди малюю,— сказала потішена дівчинка.— Мама мені за це малювання вже всі руки оббила,— вона засміялася раптом, але за хвилю личко її скривилося, почервоніло і з очей бризнули віялами сльози.

— Ма-а-мо! Я хочу до мами!..

І на око знову їй ліг кулачок, і знову рушила вона в пошуках мами, бо забула нараз за чудовий свій малюнок і за так чудово знайденого чарівника.

— Агов!— тихо гукнув їй услід Шевченко.— Куди ж це ти тепер ідеш?

— Як куди?— спинилося дівчиня.— Таж маму шукати!..

— А чи ж знаєш, у який бік тобі йти? Де ти живеш, маленька?

— Вдома!— здивовано сказала вона.

— А як же тебе хоч звати?

— Настунька,— так само здивовано сказала дівчинка.— А ви, може, знаєте мою маму?

— Як звуть твою маму?

— Таж мама!— сказала і всміхнулася крізь сльози.

— Так, так!— похитав він головою.— Краще, Настуню, нікуди не ходи. Постій коло мене, а то підеш в один бік, а мама твоя в другий.

— Але так важче буде їй мене знайти.

— Чому?

— Бо тільки вона мене шукатиме. А так і я її шукаю. А окрім того, вона й почути мене може — я ж плачу!..

— Це правда!— сказав Шевченко.— Але коли ти йдеш не в той бік?

— То скажіть мені, в який бік іти,— мовила вона і втерла кулачком око.

— Це вже подумати треба,— сказав Шевченко.— Зрештою, я сумний чарівник, а сумні чарівники, як ти знаєш, не багато можуть. Ну, розкажи мені, як ти загубилася від мами?

Дівчиня підсьорбнуло носом, ковтаючи спазму від плачу, і застрибав, задзвенів її теплий голосок; він наче співав, той голосок, миленько оповідаючи про те, що захотілося їй побачити, куди їде дядько з підводою, бо на підводі тій лежала зв’язана свиня і зводила та свиня інколи голову і смішно чи ж то плакала, а чи кричала. Мама зайшла тоді в лавку, а може, й ні!

— А може, й ні!— повторила насамкінець, і їй скорчило губенята, а два кришталики заблищали в очах.

— Стривай!— мовив Шевченко, і його густі брови стали сторч. І такі смішні здалися дівчинці ці брови, що не стрималася вона й засміялася, аж захиталась усім тілом — запалали тоді на личкові їй невисохлі сльози, а щоб не подумав нічого поганого про її сміх отой чарівник, показала вона на нього пальцем і сказала:

— Брови у вас смішні!

— Ходімо бублика купимо,— сказав Шевченко, встаючи.

Він узяв у руку м’яку й ніжненьку долоню, і пішли вони до найближчої бублейниці, що сиділа на розі зі своїми бубликами й клювала носом. Дивне тепло відчув Шевченко, тримаючи оту долоньку,— задерлося до нього й засвітилося мале кругле лице і, хоч було недавно зарюмсане, залилося ясним світлом. Розповідало все про ту ж таки свиню, що співала на возі, наче п’яна, а це так смішно бачити п’яну свиню!

— А звісно!— сказав Шевченко і поринув у свою бездонну кишеню, шукаючи там копійку.

Йому треба було викласти з тої кишені хустку, поламаного олівця, торбинку з дрібним малярським начинням, шкоринку і кілька залізок. Була там мала порожня плящина і якісь потерті папери. В кутку кишені знайшов він і копійку, і цього досить стало, щоб бублейниця перестала куняти, розплющилась і позіхнула — це їй треба було, перш ніж запосміхатися якнайприємніше.

— Донечці бубликів хочете?— зашамотіла вона і, зваживши копійку на долоні, метнула її до кишені.

Настуня кусала бублика, а дві щоки їй аж роздулися. Через це вона не дорозповіла про свиню, хочкінчилася та історія вже зовсім смішно. Візниця повернувся на свинячий крик і потягнув батогом. Тоді свиня зірвалася і, порвавши посторонки, кинулася геть із воза...

— Я так жлякалашя і попігла й попігла, аж жгубилашя.

— Отакої!— похитав головою Шевченко, а що дивилося на нього й досі заплакане личко і що такі кумедні були оті набиті бубликом щічки, стис він міцніше тепле рученя, і рученя оте, наче пташка, сиділо в великій його долоні. Тоді відчув Шевченко гостру й незмірну тугу, аж сонце примеркло серед неба, а хмара на обрії пустила із себе темно-сині косми дощу. Він подумав, що скоро вечір, а ще подумав: як це добре мати побіч себе таку малу й пустотливу щебетушку.

— У що ж ми гратимемося?— запитав він, коли вона проковтнула останній шматочок.

— В те, як я загубилася,— сказало дівчиня.

— А може, краще,— засміявся він,— в те, як я шукаю твій дім?

— А може, й краще!— плеснула в долоні Настунька.— Гратимемося, як ви шукаєте мій дім!..

І вона знову подивилася на великого й доброго дядечка, і знову став він спиною до сонця. Світло оточило всю його постать світлою облямівкою, і від того став він ще незвичайніший — дівчиня майже повірило, що перед нею таки чарівник. Здалося, що він підхопить її рукою під пахву і підуть вони в синє небо, щоб спустити до землі сонце, а відтак і її двір відшукати.

— Тітонько,— сказав тим часом облямований сонцем чарівник,— чи не знаєте ви, бува, такої дівчини Настуньки?

Настунька стала поважна й урочиста. Закопилила губеня й позирнула на чарівника.

— Це ж якої Настуньки?— спитала вона.— Я одну Настуньку знаю.

— В такому рожевому платтячку,— сказав вусань.— У червоних черевичках, а волосся в неї темне, як і очі.

— Еге-ге! — похитала головою дівчинка.— Чи не та це часом, що живе в будинку з дерев’яним ганком?

— Ота, та!— поспішив вусань.— А біля ганку...

— Стара діжка!— вигукнула дзвінко дівчинка.

— І в ту діжку стікає вода, коли йде дощ.

— Та де? З тої поламаної ринви?

— Еге, я й забув про поламану ринву. Ну то як же мені дістатися до тої дівчинки? Маю до неї пильну справу.

— А яку справу?

— Я вам, тітонько, цього не можу сказати — секрет!..

— Тоді я не знаю, як до неї дістатися.

— Ну, гаразд! Я їй, тітонько, несу подарунка. Бубликів в’язку і грушок.

— Грушок не треба,— сказала Настунька.— Біля нашої хати така велика грушня, що діти там не ласі до грушок.

— А двір там зелений, зарослий травою?

— А ви звідки знаєте?

— Я чарівник, тітонько... То оце як би я мав звідси йти?

— А йдіть цією вулицею,— сказала Настуня.— Тоді побачите іншу вулицю, немощену. І є там багато калюж. Пройдіть ці калюжі і просто перед вами буде велика церква. Ні, там буде білий мур, і з тої вулиці ви не потрапите до церкви...

— І на тій вулиці буде зелений двір, дім із дерев’яним ганком, з бочкою без дна і з поламаною ринвою?

— А звідки ви знаєте, що бочка без дна?

— Я ж чарівник, серденько.

— Еге ж, його вибив Митько. Він живе в хаті з малими віконцями на дуже високому підмурівку.

— Та хата навпроти?

— Ну, не зовсім навпроти. Навпроти — паркан з двома дірками. Тільки в ті дірки лазить не можна — там злющий собака. І та баба Мартинючка така лиха... Мама з нею стільки сварилася за того собаку!

— Чия мама, тітонько?

— Та ж тої Настуньки. Каже: тільки вас і чути на всю Стрілецьку!

— Ага, серденько!— сказав Шевченко і засміявся.— Цього мені від тебе й треба було.

— Чого ви смієтеся? Я правду кажу!

— Правду, правду, ластівочко. Ви, тітонько, дуже добре мені оповіли. Тепер я обов’язково розшукаю ту Настуньку.

— Ви її там не розшукаєте,— сказала дівчинка, і в неї на очі знову вибилися сльози.— Вона заблудилася й, може, вже ніколи додому не втрапить...

Кулачок знову пішов терти око, а друге око дивилося хитренько на чарівника, облямованого променястою стягою, і не плакало, бо й чарівник не плакав, а всміхався-сміявся, і від того кумедно ворушилися в нього на обличчі вуса і лице його було добре й лагідне, а рука якою знову взяв її долоньку, тверда і тепла.

Вони знову спинилися біля бублейниці, та клювала спокійно носом. Шевченко знову поліз у кишеню, цього разу в другу і витяг з неї не менше добра. Рився він і рився в тій бездонній прірві, нараз скрикнув уражено і витяг на світ срібну полтину. Це миттю збудило бублейницю, вона подивилася на полтину з ніжністю, з такою ж ніжністю подивилася вона й на ту чудну пару: чоловіка в білому й дівчинку в рожевому.

— Знову хочете донечці бублика купити?— спитала приємненько, а око її скошувалось на ту срібну полтину в долоні.

— Еге,— сказав чоловік у білому.— На цілу полтину!

— Та в мене й не набереться стільки!— жахнулася старенька.

І було в неї таке кругле й заклопотане обличчя, і так засвітилося воно вражено, що вони засміялися водночас: і чоловік у білому, і гарненьке темнокосе дівча в рожевому.

— Тоді ми у вас, бабусю, заберемо всі бублики. Отак, не торгуючись,— сказав вусань і поклав у суху, поїджену зморшками долоню бублейниці полтину...

Вона стояла з тою полтиною у витягнутій руці і дивилася, як відходять від неї чоловік у білому й дитина в рожевому. На зігнутій у лікті руці дівчиняти метилялися нанизані на шнурок всі її бублики, які бублейниця й не сподівалася сьогодні продати; вони підіймалися під горб якраз назустріч сонцю, що вже почало хилитися на захід. Здалося бублейниці, що вони тонуть і розчиняються в промінні, що вони не по землі ідуть, а в повітрі пливуть...

Вони ж ішли й навперебій балакали і гризли при цьому бублики, а що роти їхні було тими бубликами забито, то обоє шепелявили і пересміювалися весь час. І стало їм від того зовсім добре, аж захотілося дівчинці раптом, щоб тільки підвечір прийшли вони до хати з дерев’яним ганком і до того зеленого подвір’я, на якому стояла засипана грушками грушня, і до діжки з вибитим дном.

Мандрівка в гори

1

Влітку 1848 року до Чернівців приїхала своїми кіньми немолода вже жінка. Вона зупинилася біля невеликої кам’яниці і не встигла зійти з повоза, коли розчинилися двері і з них притьма вискочив високий худий хлопчак. У дверях з’явився ще й великий, поважний чоловік з гордо поставленою головою; він згукнув щось привітальне, але Осип уже припав до вкритої дорожньою курявою материної одежі. Сльози виринули з його очей, і мати, цілуючи його, лагідно пригладила білясте волосся. Чоловік пішов назустріч жінці з простягненими руками, він обійняв її, легенько відсторонивши хлопця, і той подивився на те повними сліз очима. Мати теж зронила сльозу; батькове обличчя пропливло перед зором, роблено урочисте й роблено веселе; воно вже начебто існувало окремо від свого великого й огрядного тіла; материне теж було збоку — Осип дивився на них, душа його дивно зіщулювалася, а пальці почали легенько тремтіти. Йому все-таки хотілося розбити ті батьківські обійми, все-таки звернути увагу на себе; підійшов до матері зовсім близько, і вона знову обійняла його — вдихнув на повні груди того гіркого й чудового запаху: дорожня курява з далеких гір, запах, що його завше привозила вона з собою і який будив у ньому незбагненний печальний щем, ясне й недовідоме хвилювання.

Батько щось говорив; Осип бачив його повні губи, що приплямкували за кожним словом, пітне, червоне обличчя; мати відповідала зовсім тихо, наче вітер шелестів у листі; ставало від того шелесту тепло на серці. Озирнувся навдокіл: скоро, гей, скоро покине він це курне місто, сутінні негостинні кімнати складуться в його уяві, як віяло, і будуть сховані у скриню пам’яті; повіз покотить його в зелений світ, у якому він знову буде гарним, веселим метеликом. Знову побачить крутизну гір, яка лякала його й вабила, і знову зустріне кохану сестру, котра запосміхається йому назустріч і аж зведеться зі свого крісла, до якого прикута...

Батько з матір’ю вже входили в двері, візниця й батьків слуга несли за ними клунки з гірськими гостинцями, а Осип на якусь мить спинився. Міцна батькова постать, маленька материна, поблідлі кольори їхньої одежі, чи, може, то знову набігли на очі сльози; він раптом побачив прозору й неперехідну стіну, яка розділяла батька з матір’ю, вони йшли й ковзали плечима по тій стіні, перемовляючися через неї і пильно вдаючи, що жоден її не поміча. Осип стояв, закусивши губу; на серці вже гучала та струна, отой добре знайомий сум; хотів, щоб мати повернулася до нього, згадала, забрала — дивився їй у спину з напругою й проханням.

Мати обернулася, він побачив її м’яку, добру всмішку, вона всміхалася, ворушила вустами, говорила — шелестіло листя, вітер гуляв в Осипа над головою, тріпав їхню одежу. Вона знову щось сказала, і цього разу він уже зрозумів: питала, чому стоїть і не йде до хати. Він усміхнувся урочисто й рушив услід за ними, бо все-таки не був тут як закинута в куток і забута іграшка.

— Наш Юзьо вже зовсім великий...

Хто це сказав: мати, батько чи візник, що ніс клунки? Здається, вони сказали це водночас, бо водночас усміхнулися до нього.

— Хочу забрати його на вакації,— сказала мати.

— Вже нема вакацій,— вигукнув він радісно.— Вже поїду до вас, мамо, назовсім!

Батько повернувся до нього, і Осип відчув на собі важкий погляд. Начебто кинули йому на спину великий лантух з камінням.

— Це треба буде ще обміркувати,— сказав батько по-німецькому, і Осип відчув, що груди йому затоплює холодна вода. Блідів і вмирав за їхніми спинами. Батько вже виступав під сходи в сінях, мати підіймалася за ним, притримуючи сукню двома пучками, похитувався, наче живі ваги, візник. Осип озирнувся: на крайнебі стояла рожево-синя хмара, горіла чи світилася, ніжне чиєсь обличчя виступило в тому химерному зарисі і наче заспівало безгучно...

— Як там Марія, мамо?— спитав він матір уже в вітальні.— Я все про неї думаю...

Мати осмутніла — тінь перебігла по її лицю, сіра всмішка спалахнула на вустах і пригасла. Кинувся до неї, схопив маленькі теплі руки.

— Що там, мамо, що?

— Хворіла від великодня. Зараз зовсім слаба...

В очах у неї блисло по смутному кришталику.

— Іван таки надумав женитися? — спитав батько по-польському.

— Хоче відходити...

— Врешті, твій маєток не такий і великий,— зауважив батько.

Слуга спитав дозволу накривати, і вони заклопоталися. Батько пішов на кухню, мати — перевдягтися, й Осип знову лишився сам. Пройшов у свою комірчину й кинувся на ліжко. Дивне щось впливало в нього: морок хиткий, у якому ані вогника, біль білий, як мева, чи радше, як смолоскип на темному тлі. Там, далі, прорізувалося гарне обличчя, він почув і Маріїн голос, чистий, як гірський струмок. Співав той і співав, мов коштозну нитку сукав, біла її рука горнула до себе білу його голівку, і він знав: співає вона і плаче. Завмерло стоїть коло них смерека, наче й вона заслухалася, чисте срібло плавилося в синьому вітрі, й оце срібло розплескується на нерухомо завмерлі гори і в тишу блідаву. Йому здавалося, що в цей мент оживають у хащах лісові духи, а в камінні духи камінні, трава для нього ставала живою, і живою була смеречина. Глибоко під ним, у скелях, спали запечатані легіні, груди їхні здіймалися й опускалися; кидри-княгині у хащах починали світитися тим-таки синюватим сріблом, поступово набуваючи жіночої плоті,— мерехтіла вона, сяяла й чарувала. Ясним золотом подзенькували гірські потічки, чиста їхня вода вилискувала під сонцем; ось вона, справжня пісня, думав він, світ оцей дивно змінює. Ці слова не сам він вигадав, сказала йому їх Марія, і він, дивлячись на неї ледве не побожно, просив, щоб і його навчила вона так співати. Сестра сміялася, он вони — потічки гірські, любо так ставало йому на серці, оксамитний і ніжний голос заспокоював його, як мале дитя, а палець притулявся до вуст: «їх не вивчити всі, Осипку, їх як дерев на горах!..» — «Але ж ви,— спалахував, як вогонь, хлопець,— ви їх знаєте!» Вона сміялася ще лагідніше і ще сердечніше пригортала до себе. «До мене, Осипку,— шепотіла тихо,— приходять чарівники з гір. Це судільниці таке мені присудили, вони мене і вчать...» Лукаво звела горішню губу й дивилася з усміхом на нього. Завмирав і відчував жах: «Це правда, сестрице?» — «Атож!» — сміялася сестра...

— Так ти зажурився, що мені аж бійно!— сказала, входячи до їдальні, мати.

В світлій одежі вона виглядала чудово, очі її промінилися, і він мимоволі зачарувався.

— Думаю за Марічку, мамо,— сказав покірливо.

— Десь за кілька день побачитеся,— відказала мати.— Вона теж чекає на тебе — доля її, може, в божих уже руках!..

— Хочеш так швидко від’їздити?— спитав батько, заходячи.

— Ніколи розгулювати!— коротко зауважила мати.

— Ах, Анничко!— скривився батько.— Ти знову за своє... Невже ти гадаєш...

— Я нічого не гадаю,— сказала мати, на її вустах все ще промінилася ясна всмішка. Батько засопів, почервонів, але стримався. Осип глянув на нього зизом. Серце його гупало в грудях сповільнено, загайно.

— Ну то як, синку?

— Я дуже хочу їхати!— сказав він гарячим, навіть схвильованим шепотом.

— Ти так радієш,— сухо озвався батько,— наче тобі тут, зі мною, було зле...

Вони зирнули один на одного, і Осип аж дихання спинив. Між ними лягла незмірна порожнеча, ширшала вона й ширшала — поле безмежне, покрите снігом. Стоять один по один, а другий по другий бік, пороша легка віється, і сухий вітер на хвості танцює. Немає на тому полі жодної стежки і жодного струмка. Осип набрякав незрозумілим собі роздразненням, але хотів погасити його — завтра чекає ж мандрівка в гори, люба сестра і сотні її казок та пісень. «Ти завжди не любив материних дітей,— думав він про батька.— Ти не любив і її...»

Батько, однак, не дивився на сина, присунувся до столу й вихилив келишок рому.

— Я виявився далекоглядний,— сказав він, присьорбуючи юшку.— Добре, що послухався пана Краля. Той порадив цілком добре. На мандаторстві^[3] уже не всидиш, що не кажи — все це в минулому.

Він говорив по-польському, ковтав юшку, а натомість, викидав слова.

Осип неспокійно завовтузився на стільці.

— Як ти себе ведеш за столом?— звів батько брову.

Осип промовчав. «Ще один день, — думав він, — всього тільки день!»

— Звісно, робота поліційного судді й помічного референта — це абищо,— продовжував батько,— але треба задовольнятись і цим. Хочу скласти іспит і тоді буду допущений до ведення грунтових книг при магістраті. То теж невелика честь, але при моїм становищі...

Він звів голову над тарілкою, й Осип побачив, які холодні в нього очі. Дивно було слухати ці речі: іспит і батько — це так не з’єднувалося!

— Треба подумати і про Юзя!— сказав батько, присьорбуючи.— Його табель непоганий, але й не блискучий. Після обіду, Юзю, покажемо матері табель. Я вже ламаю голову, куди його прилаштувати.

— Буде ще час,— мовила мати.— Поки що забираю його з собою. Хай від’їсться й подише добрим повітрям.

Батько примружився.

— Я нічого не маю проти,— сказав він.— Але ти, Анничко, сказала це таким тоном, наче він тут зі мною сидів голодний.

— А сидів!— раптом скочив Осип, обличчя його покрилося червоними плямами.— Мені було тут так нудно!

Батькові брови стояли сторч. Очі його запалали.

— Ти ведеш себе негречно,— прорипів він зимно.— Геть з-за столу! Доїси на кухні! І добре затям: нудно й голодно — далеко не те саме!

Осип поплентався з їдальні. Щоки його горіли: спалах був недоречний. Але відтоді, як мати переступила цей поріг, він наче сам не свій. Зрозумів: ще мент, і він розплачеться. Тілом його вже прокочувалися спазми, горло стисла судома. Побіг, вдаривши долонями двері, а коли вскочив у свою кімнату, ридання таки вирвалось із нього. Впав на постіль, і гострі, гарячі сльози сипнули йому з очей. Дивився крізь ті сльози на вікно, на шматок неба в ньому, на блідо-кучеряву хмару і знову побачив у тих хмарах зарис блідого дівочого обличчя, яке співало для світу чарівну колискову.

2

Поснідали похапцем, майже не розмовляючи. Батько поспішав на службу, а мати вже жила клопотами, які чекали її в Путилові. В неї були червоні очі, мабуть, плакала вночі, й Осип відзначив це подумки. Він швидко проковтнув сніданок і вибіг на ганок подивитися, як візник запрягає коні. Незабаром винесено пожитки, батько став на порозі, високий, випрямлений, волосся йому зачісувалося ззаду наперед, гострий ніс витинався, а очі, почервонілі від тютюнового диму в касино, дивилися незвично сумно. Осипові захотілося втягти голову в плечі, бо цей чоловік завше примушував боятися себе; на душі все ще мав роздразнення, він і собі випростався і звів голову. Мати кинула на них оком і вразилася від дивної поміж них схожості; можливо, відчули вони це всі троє. Хлопчак різко повернувся й пішов до воза, а батько навіть не завважив його негречності, хоч ніздрі йому роздувалися. Мати поцілувалася з батьком і поспішила до воза й собі, а візниця повільно забрався на сидіння, вмостився зручніше, і ось цей момент настав: гукнув, змахнув пужалном візниця, віз зрушився і потяг за собою довгий шлейф куряви, і в тому шлейфі пропав раптом і батьків будинок, і сам батько, котрий стояв нерухомо на ганку. Вони їхали повз ряди будиночків, траплялися їм по дорозі чернівецькі міщани, але місто для Осипа було вже там, за шлейфом куряви. Попереду стелилася дорога, він почув її закличний погук: скуте хвилювання взяло його серце в жменю; з глибини шляху упереднього простяглися до нього прозорі невидимі руки й вигортали його з цієї закіптюженої долини — мав він піднятися на верхи. Так, верхи — то якесь неясне прагнення, там він зцілиться, там чекають на нього сестра, її пісні й казки, добрий, оксамитовий і пружавий голос, там над головою, — синій блават, і можна йти без кінця і краю по стежці, що тягне й тягне під гору. Летітиме поруч білогрудок-водомороз і кликатиме його, вестиме й манитиме; розбуджені марення клубочаться перед ним, наче повернені сни, він може читати їх, як книгу, бо виписано їх на безконечному в своєму великому спокої небі...

Але перед ним знову постало батькове обличчя. Осип спинився на порозі холодного кабінету, тримаючи табель, і його зустріли зимні очі, наче хотіли приморозити до того порога. Здалося, що табель його — довгий сувій, який аж по землі волочиться: складені один до одного дні, які прожив він у початковій реальній школі. «Ну, подивимося, що ти там приніс,— сказав батько,— і чи не даремно тратилися ми на тебе». Знав цей табель напам’ять і міг би переказати, як добре завчений урок. Але батько простяг руку, і Осип віддав йому той клаптик, на якому було виписано все про нього.

Вік — 14 років.

«Я це знаю й сам,— подумав він.— Це вже майже дорослий вік!» — «Так, ти виріс, — сказав батько, дивлячись на нього з-за столу.— Вже зовсім дорослий!»

Релігія — римсько-католицька.

«Я хочу зробити з тебе поляка!— говорили батькові очі.— Хай ми і з русинів, але за кілька поколінь ніхто про те і не згадає. Я сам — польський патріот і хотів би, щоб ти пішов у мій слід: бути поляком — це бути паном».

Місце народження — Путилів.

«Як мені хочеться в гори,— думав Осип.— Там мені найкраще. Можна забратися кудись, де й сліду людського не знати, а можна сісти біля сестри і слухати. О Марічко,— думав він,— душа моя плаче!»

Заняття родичів — мандатор.

Батькові вуста всміхаються — це смуток і розчарування. Бо те пишне слово — тільки слово. Він тішився з того, хай хтось спробує не вшанувати пана мандатора: в його руках усі. «Всі, крім панів»,— смутно всміхається батько, а Осип, дивлячись на нього, не розуміє цієї всмішки. «Я тепер дрібний чиновник,— думає батько, кладучи табель на стіл,— я теж мрію про іспит».—«Він теж хоче здавати іспит»,— думає Осип і бачить батька, який стоїть, витягшись перед учителем. В нього тремтять руки й заплітається язик.

Батько помічає веселі іскри в синових очах, його чоло покривається зморшками. На його вустах Осипові оцінки: майже все «дуже добре» і тільки кілька «добре». Зводить погляд на сина, і його зимні очі вже майже теплі. Голос, однак, так само поважний і так само владний:

— Треба думати, куди тебе прилаштувати.

Він говорить по-німецькому, й Осип так само йому відповідає. Власне, підтакує, бо таке підтакування й має означати синову вдячність за батьківську турботу.

— Гаразд,— це моя справа! — нарешті каже батько і відпускає його. І хлопцю хочеться раптом підскочити збитошно і пройти перед цими суворими очима на руках. Йому хочеться затанцювати і заспівати просто в ті очі соромну пісеньку, яку чув він колись у горах. Але вони стоять один перед одним холодні й однаково напружені. Лиця їхні — як маски, а на вустах награна всмішка. Очі їхні однаково зимні й однаково байдужі.

— Іди! — каже батько вдруге, і він повертається плечима...

Віз уже виїхав із Чернівців і покотився по дорозі до Вижниці. Ця дорога мало цікава Осипові: в погляді його нетерплячка. До нього повертається мати, і він чує її дріботливий від струсів повоза голос:

— То як, скучив за домом?

— Страшенно!— відповідає Осип. Він вдячний матері за це означення: його дім таки в горах. Його дім коло матері й сестри...

З

Вижницю вони покинули наступного дня. Віз брався вгору, з правої руки плив Черемош; коли проїздили повз нього, його хвилі, здавалося, назавжди змили роздратування, яке тяглося за Осипом з Чернівців. Тут був спокій. Був наче зачарований, а йдучи побіч з повозом, відчувався мандрівником, котрий добирається до рідної домівки після десятиліть блукань. Над головою лепетало листя, дерева дивилися заздрісно йому вслід, а він думав уже про зустріч із Сокільським. Розрубана гора, мов який велет чеснув її шаблею,— там треба стати й затамувати подих. Прикласти вухо до теплого каменя й обійняти його. Дивитися, хай аж очі заболять, щоб розм’якла непрозора кам’яна твердь, поріділа, як туман, і поступово почала танути. Вже й зараз бачив: сидів у тій скелі гуцульський король. Колись давно снувався над ним тихий сестрин голос чи, може, то так листя йому нашіптувало,— колись давно захотів той відчайдуха втрутитись у бійку богів, і вони, обурені, замкнули його в цю скелю. Осипові і справді очі болять, так пильно дивиться він уперед, так пильно наслуховує і вбирає в себе шкарубкий шепіт. Он де він, он! Сидить за мармуровим столом, і сон його довгий та важкий. Голова впущена, а могутні п’ястуки лежать бездільно на білій, глянсованій поверхні столу. Довкола сплять, порозкидавшись, десятки його легінів, і тільки він не може лягти: чекає, доки з’явиться на небі безліч птиць, що звістять йому звільнення...

Над головою каркнула ворона, й Осип здригнувся, зворушений. Летіла, звільна махаючи крильми, а йому уявилося це небо, засипане тисячею крил, крик відчайний зачувся, замигтіло все й понеслось. І здалося — там, у скелі, здригнувся король гуцулів...

Вони їхали по Німчичу — кривавому, бо тут немало пролилося крові. Ішов, відчуваючи, як дубне йому шкіра: довкола з’являлися, розчинялися і знову проявлялися якісь обличчя: гуцули й пани, десь крик завис, наче наточена шаблюка,— червоний струмок стікав додолу.

Ішов, широко розплющуючи очі й боячись, тремтіли йому пальці, попереду важко їхав віз, візниця теж ішов, ішла й мати — всі були пойняті своїми думками. Гірські коники пнулися все вище й вище, вже так довго це тяглося і може тягтись безвік. Тоді досягнуть вони неба і він стукне у ворота тих богів, що загнали в скелю короля гуцулів. Осип засоромився: занадто сміливою видалася ця думка, блідий рум’янець ліг йому на щоки, знову зашуміли дерева — дивився вже на свої чоботи. Змигували перед очима, вели й вели, і він знав куди. «Ні-ні!— закричав подумки, знову зирнувши вгору, де мали стояти ті ворота.  Ще не доріс я до того!»

На верхівці стояв хрест, вони помолились і сіли під ним. Круто спускалася гора, Осип знав, що розрізає вона навпіл два світи: тамтешній — долину і тутешній — верхи. Вступав у цей другий світ, і його знову брала нетерплячка.

Внизу біг Черемош. Осип подивився на церкву в Підзахаричу, наобабіч гори розкинулося кілька хаток. По лівім боці вже виднілися Розтоки. Він любив це село: все сади й сади, волоські горіхи, що розширювали пишні корони, вишні й черешні. Через плоти звисала червона, аж очі вбирала, калина. «Ну от, — думав він, — цей шлях і вабить мене». В’ється між гір, як живий, і носить на собі людей цього краю. За Розтоками — Петраші, по галицькім боці — Білоберезка, а далі — Барвінкова. За Петрашами — Мариничі, а тоді вже й Устє-Путилове. Всюди гори, а над річкою — знову сади.

— То Іван таки жениться?— питає він у матері.

— Вже пора йому,— каже мати, всміхаючись.— Підростеш і ти, то й ти женишся. Тільки він не хоче з нами лишатися...

— Чому?

Мати мовчить. Тиха скорбота лягає на її лице, і це щось зовсім незбагненне для Осипа. Вона старіє на його очах. Темніє шкіра обличчя, гаснуть і бліднуть очі. Навіть волосся ніби попелом притрушене.

— То чому, мамо?

— Це нелегко мені казати, сину. Ще замалий ти для такої розмови...

Осип горить, як ота калина в Розтоках. Груди йому роздимає, а вуста тремтять. Мати помічає його уразу, й легка, як літній вітерець, усмішка зворушує їй вуста.

— Ну ти, великий мій!— каже вона, й очі її так болюще синіють, що він не має сили дивитись на них.— То важка річ повідати про це тобі, гой, важка! Він так боїться, що Марійка вмре... Бачиш, синку, я вдовою пішла за твого тата. І в мене від першого чоловіка було багато дітей.

— Я це знаю, мамо,— каже Осип самими вустами.— Було їх семеро...

— Було їх семеро,— відгукується мати журливо, і сльози течуть їй на обидві щоки. Лице її жовтішає й сухішає, і вже не дивиться вона на Осипа, а кудись над його головою. Він аж озирається, бо, може, й справді вона бачить їх усіх там, позаду. Але позаду тече й тече в сивому тумані від куряви, що зняв їхній віз, порожня дорога.— Отож, сину — материн усміх так само блідий, печальний і милостивий,— Іван хоче змінити землю. На чужій землі, думає, втече від оцього, що покладено на діти мої...

— А може, й правда, мамо?— шепоче гаряче Осип.— А може, й утече?

Мати хитає головою, вуста її німі.

4

Вони в’їжджали в Устє-Путилове, і він знову дивився. Тут повертали й мали їхати вузькою долиною понад Путилівкою. Вже заздалегідь готувався зустрітися з цим дивовижним місцем, де постає хребет гір і випливають перед очі загадково запаморочливі краєвиди. Так, це був Бісків. Страшний, великий камінь на березі, мов заклятий монастир чи замок, бо, розповідала йому сестра, щоночі, коли сходить повний місяць, з’являється чорт. Сидить на якомусь прискалку і сумно, жалісно приграє на скрипці. Тоді спиняється подорожній, і сльози самі котяться йому по обличчі. Плаче скрипка, стрімко ходить у чорних руках чорний смик, він грає і грає. Осип навіть чує ту гру: чудернацька й прегарна. Тому і зветься цей камінь Бісків, тому й плачуть подорожні, і то сльози, які люди затлумили в собі. Чорт забуває, що його діло не очищувати людські душі, а каламутити, він сам плаче, адже то дивак-чорт. Сльози його чорні, як смола, й сам він чорний; скрипка — це серце його розтривожене, і не може він повернутись до своїх з отакими виплаканими очима і з отаким дивним, як на чорта, смутком: люди плачуть і моляться коло нього. Осип і сам плакав, коли чув цю розповідь, сестра гладила його по голівці, і її голос м’яко й ніжно плив у вечірньому присмерку: «Ну, дурненький,— це ж казки!» — «Але ж таке є!— казав він, зводячи заплакане обличчя.— Коли б не було, чи розказували б таке?» Вона тихо й лагідно сміялася, а музика грала й грала, чорт сидів і сидів, очищаючи людські душі, і плакав з того, бо що то за чорт, коли він уже давно, гой, давно не чорт!..

Решту дороги Осип сидів, наче приглушений. Ближче до Сторонця-Путилова гори ставали нижчі й розлогіші. Осип їхав зовсім стомлений та вичерпаний. Готувався й до останньої зустрічі — його чекало рідне містечко. Два роки, які прожив у Чернівцях, були як той-таки Німчич — розділяли його життя на там і тут. Здалося Осипові: шлях, на який ступив учора,— тільки малий початок чогось довгого, важкого, веселого і смутного. Там, попереду, прочинявся для нього малий світець, густо залита сонцем місцина: дивилася на нього сестра, і її блідий образ поступово розмивався промінням. Наче розтавала перед його зором, хоч тягся до неї всією душею. Йому вже хотілося, щоб швидше закінчилася ця дорога, щоб зникли всі мариська, котрі так втомлюють душу, щоб увійти пружкою ходою у материн дім і побачити серед двору зраділих на його повернення родичів, його погляд вужчав і вужчав, повіки лишили тільки малу щілинку, і крізь ту щілинку він побачив нарешті долину й хату у ній: стояла біла й крита гонтою, темніли господарські прибудови, а все обійстя обнесено парканом з жердин. Супиться скеля над Путилівкою, а навколо стигнуть і дрімають тихі розлогі гори. «Скоро вже, скоро, — думав він. — Онде біжить назустріч брат Іван, біжать слуги й махає ясною голівкою Павлина. Павлина сміється, скоро вже, скоро, мила, люба Павлино, як це я не згадав про тебе досі? Там, серед двору, сидить, наче королева, Марія, бідна смутна Марія з чудовою всмішкою на вустах, з прегарним обличчям, яке так ясно світиться! Павлина крутиться коло них, сьогодні яскраво палає сонце, в такі дні й треба зустрічатися, а там поблизу — церква, хати, знайомі обличчя сусідів, серед яких стоїть гарний і неприступний Іван Косован...»

Осип бачить материне лице й вуста, котрі ворушаться: щось вона йому говорить. Але слова її розсипаються, як горох, і він ледве вловлює, що мати сповіщає йому про кінець мандрівки. «Нема краще,— думає він,— за ці місця і за гуцульські гори!» Над ними чисте, як дорогоцінний камінь, небо, смеречина зеленіє, пташки не втихають, трава й трава, і барвінок по ній... спиняється, ага, цей барвінок, але ні, звичайна трава — стелиться цупкими стеблами, листочки круглі й зелені, але чомусь це отам далеко в тому світляному колі, яке мріє перед ним, так дивно грається тими листочками Марія?

5

Дорогами Гуцульщини йшли жовніри. Похилені, похмурі, вони йшли та йшли, наче біле вороння, засівали гори своїми понурими лицями, і гори від того немов зблідли чи завмерли в передчутті якогось жаху. Жовніри йшли правильними рядами, однотонними, як біль, який засіяв Осипову душу; попереду гарцювали офіцери, і люди, виходячи з хат, замерзали біля своїх обійсть. Говорили про Лук’яна Кобилицю про якісь змагання панів з гуцулами, ліси й пасовиська, але Осип мало в тому тямив. Врешті, йому було не до того — вдома вмирала сестра. Вранці в неї пішла горлом кров, і вона перестала говорити. Лише дивилася болющими гарячими очима, і він не міг витримати того погляду. Сидів біля сестри, і сльози текли йому по щоках. Тоді його прогнали, він стояв обіч дороги й дивився, як входять до Сторонця жовніри. Вночі гукав на хаті пугач, і йому снилося, що той пугач оре на городі плугом без коней і з лоба йому тяжко сиплеться піт.

День видався сутінний і хмарний, хмари висіли над Сторонцем, наче віщуни, окрім того, йшли та йшли жовніри, і він думав, що хмари й жовніри — щось одне. Знову вступив у хату, сестрі вже дали до рук свічку, і вогник на її грудях нерівно пританцьовував. Не міг на нього дивитись; в хаті було повно людей, сусідів та родичів, які бозна-як встигли довідатися про нещастя. Приїхали майже всі Ганицькі, Волянські, Кантеміри, приїхали куми й дальші родичі яких він і не знав до ладу; в хаті стояв шепіт, наче була вона заставлена деревами і по тих деревах гуляв вітер — всі чекали на попа. Осип перший побачив його — вітер віяв в обличчя, і попова борода звіювалась вправоруч; він зігнувся, й ризи його також звіювалися праворуч. «Нікуди не йди!» — схилилася до нього мати. «Онде й панотець!» Панотець уже заходив, його сите обличчя було вмиротворене й, Осипові здалося, байдуже. Слухав бубоніння панотця, і навколо наче туман розстелявся; Осип жив у тому тумані, як вогонь із свічки, що так дивно метилявся на грудях у сестри. Туман чавив його, за вікном плелися хмари, лягали на гори — там і досі йшли жовніри, хай і не міг він того бачити з хати; сестрі полегшало, і вона висповідувалася. Голос її плив, як шурхотіння попелу; скоро все закінчиться, подумав Осип, а тоді... йому здалося дивним, що не матиме вже Марії, що ці хмари заберуть її від нього і що вона вже не заспіває йому пісень.

Підійшла до нього мати — побачив її біле як стіна обличчя, гострі очі, які не могли плакати.

— Йди, сину, попрощаєшся!..

Він підійшов до сестри. Кожен крок давався йому з натугою, двигав тими ногами, як олив’яними. Їй і справді полегшало, а на щоках цвіли рум’янці.

— Прощай, братчику-любчику! — прошепотіла вона, і він побачив що рум’янці на й щоках стали як маки.

— Прощайте, сестрице!— промовив він, уже не бачачи через сльози сестри.

Його взяли під руки й відвели.

— Йди надвір!— сказав йому котрийсь із родичів.

Він не послухав, бо там, надворі, були хмари й жовніри, яких він боявся однаково. Стояв перед вікном, і його очі знову зробилися, наче щілини. Там, далеко попереду, на галяві, густо залитій сонцем, веселій та смарагдовій, побачив він раптом гурт своїх братів та сестер. Стояли, виладнувані за віком, від найбільшого до найменшого, і дивились у бік їхнього обійстя.

6

— Ні, ні, ні! Нічого, нічо! Зів’яла трохи, зів’яла!..— заговорив чийсь голос.

Тоді він закричав. Дужі руки тримали його, гомонів над ним чужий сипкий голос. Він побачив свічку, що раптом гаряче запалала, запалало все надовкіл.

— Вона трошки заснула! — казав над ним голос.— Най спочине!

Осип рвонувся скільки сили з задушливих рук, але його тримали. Побачив, як плаче брат, плаче, мов дитина, а чийсь сумирний і спокійний голос наче каменя кинув:

— Прощайте душечку, бо ся віддала богу! Лагодьте купання...

Він побачив, як кинулися родичі до тіла, кинувся брат, він кинувся також, всі закричали, він, може, найдужче, мати ридала, плакали тітки й дядьки, хіба що Павлина сиділа в кутку й дивилася перестрашено. І здалося Осипові, що він побачив, як виходить із хати худа, біла костомаха, як ошкірилося страшно її лице; побачив обличчя сестри, що раптом стало гостре, побачив кілька вогників, що попливли на нього, наче язики; заплакала Павлина, розмазуючи сльози по лиці, а на нього ступнув раптом чорним черевиком чорний велетень. Осип упав ниць, опекла його гаряча темрява, і в ній болюще запалало сухе дерево.

7

Ховали Марію наступного дня. Була вона вбрана в найкращу одіж, волосся їй розпустили, а на голову поклали вінка. Більший вінок оточував усе тіло, і від того сестра начебто купалась у квітах. На полотні, яким була вкрита, поблискували мальовані позліткою хрестики — десь там, у вічності, заступлять їй шлюб. Вже принесено з церкви процесію^[4] навколо повно людей, всі говорять притишено, йде й панотець, а коли починає панахиду, люди підносять стіл, геть заставлений поманою: калачами і свічками. Посередині стоїть, деревце, паус^[5] і мисочка з трьома калачиками. Деревце обтикане калачиками, сушеними сливками, горіхами й медівниками, і застромлено його в хліб. Вже несуть три газди паус і мисочку з калачиками, а люди розбирають поману: «За помершої Марії душу!», «Най бог прощає душечку...» Йдуть жінки, щоб укласти сестру до труни, знову спалахує плач — Осип дивиться на все це крізь вовняну завісу, у вовняній завісі його мозок та думки. «Давайте тіло з хати!» — каже панотець, бо там коло тіла плач і зойки. «Давайте тіло з хати!» — каже він удруге, і Осип шепоче ці слова й собі. Стукотить молоток, коротко й чітко: тук-тук, бо й цвяхів тільки два; чоловіки підіймають труну, а мати йде замкнути хату. І ось вони всі разом замкнуті в хаті, всі, які лишилися, і всі вони припадають до вікон, аби забути. Осип дивиться туди, де бачив він уявно братів своїх та сестер, бліді тіні хитаються. Дивляться в їхній бік, і до них повільно йде так само бліда й сумовита ще одна. Стає і повертається обличчям сюди. Стоять вони там, виладнувані за віком, і пильно зорять...

— Аби скорше забути!— шепоче Осип, не розуміючи ні слів оцих, ні звичаю. Його сльози пливуть на шибку, плачуть і шибки, і ті шестеро виблідлих постатей. Хлопець раптом струшує головою: що це? В дворі стоять жовніри, і він не тямить, до чого тут жовніри. Врешті, то тільки офіцер, який дивиться на процесію.

— Вже читають євангелію,— каже самими вустами мати, і вони виходять надвір. Віє вітерець, на небі великі купчасті хмари, але це вже не вчорашня мряка. Біля входу на подвір’я так само стоїть офіцер, і Іван повільно простує до нього. Коротко перемовляються, і офіцер неквапно, вряди-годи озираючись, іде геть.

— Що таке? — питає вимученим голосом мати.

— Призначили на постій,— каже Іван і хреститься...

Йде церковна процесія, за нею троє чоловіків з деревцем, паусом та мисочкою з калачиками; йде піп, дяк — за ними пливе на чотирьох парах чоловічих рук домовина. Треба рушати і їм, і вони рушають; в Осипа перед очима й досі вовняна заслона; перед ним свічники і свічки: троє чоловіків, в свічниках по три свічки, і їх також лишилося тільки троє! Осип чує звуки, які деруть йому душу, — голосить мати.

Попереду церква, а тоді й цвинтар, скрізь так чудно пахне воском і так густо плететься барвінок; там двоє грабарів, котрі вже вимостили яму дошками і випили горілки. Їм дадуть ще дві курки, два рушники й одного лева, а тоді вони виконають усе те, на що їх було покликано. Мати, брат, сестра і він кинуть у гріб по грейцеру — за грунт, що забрала яма,— і буде по всьому. Осип навіть злякався цієї думки. Не вірив іще до решти в те, що сталося; навколо висяться гори — боже мій, як мріяв дістатися він до них якнайскоріше! Осип здивовано розглядається. Міг би втекти звідси світ за очі, але його тримають тут: треба стояти й чекати. Подивився туди, де хитався на чоловічих руках гріб, і йому раптом здалося, що це не Марію ховають, а ті сотні пісень і казок, які вона знала. Ось вони, ця чорна процесія і ці дивні люди, котрим є ще діло до тих пісень та казок, і він теж серед цих людей із жалем у грудях, як лезо. Барвінок застеляє йому очі, німий світ запалав перед ним зеленою барвою, йому так чудно йти, адже нещоденна то річ: ховають пісні й казки.

Хтось поклав йому на плече руку, важку й гарячу, хтось начебто втішає його, але він безсилий спинити свої сльози чи ж бо повернутися й зирнути на свого втішителя. «Чому забрав ти, боже, таку добру-добру,— волає його душа,— чом забрав її так рано?» Здається, кричить це й мати, а він відгукується на той крик: труну впускали вже в яму.

Дужа рука пригорнула його до себе, і Осип почув знайомий запах. Повернув голову і здригнувся. Біля цвинтаря стояв гуцульський візок, а поруч... батько. Батько втирав великою хустиною очі, і Осип, заплющившись, спазматично притиснувся до нього.

8

Довго йшов, майже втративши тяму, і, тільки коли почув проти себе чиюсь ходу, звів очі. Назустріч йому йшов Іван Косован. Поважний і гарний, суворий та гордий; на ньому була святочна одежа, кресаня з полами, насунута на чоло, через плечі сиділи удвоє порошниці, а пару пістолетів він засунув за ремінь. Осип застиг зачарований. Пізнав недвозначно: бачив уже цього легіня там, у Сокільському. Це він сидів коло мармурового столу, схилившись на руки, і думав думу чи спав. Це навколо нього лежали, розкинувшись, інші легіні, і це їх він мав розбудити. Осип вклонився на привіт гуцула: той пройшов повз нього і тільки поглядом орлиним війнув...

Хлопець сходив у гори. Стежки вабили його, начебто живі, і він ішов та йшов. Здавалося йому, що Косован повернув за ним слідом і також іде, адже в них одна мета й одні думки. Був сам серед смеречиння, довкола тиша з пташиним співом і теплий, не зовсім збагненний страх. Тут, на верхах, все безмежне й розлоге: котились у глибину світу гряда за грядою верховини, і він озирнувся раптом туди, звідки прийшов. Побачив хату і родичів у ній, почув материн голос, що повільно оповідає про Маріїну хворобу. Став над урвиськом і дивився. «Тут не один пропав,— повіявся над ним тихий, як шурхіт попелу, Маріїн голос,— отак їх вабило, вабило, поки не вибивалися з сили. Не йди туди, братику!» Знову бігла стежка, і він рішуче по ній ішов. Над головою висіла жовта пташка, тріпотіла крилами й попискувала. «Бійся втрапити до кручі над скелею,— шепотів йому сестрин голос.— Тоді не втримаєшся! Через це й хрести стоять на кручах, і люди оминають такі місця!» Його пробило потом. Поруч жебонів струмок, і хлопець сів біля води. «Сестро моя, сестро!— шепотів Осип, дивлячись, як міниться й грає вода.— Щось зі мною таке дивне діється! Що зі мною діється, сестро?» Летів птах у небі, і хмара була крильми того птаха. Розгортала їх, бо Їй ще так довго летіти в широкім світі. Осип схилився до землі: жах і захват обійняв його.

Сірий птах летів, витворившись із хмари. Білий світ помертвів і затріпотів, дивно змінений. Хитнулася земляк скелі й смереки. Блідий-блідий, наче з мармуру, калфа стояв на звислому над потоком урвиську. Насунув кресак у золоті і струснув кучерями. «Гей, калфо,— прошепотів Осип, заплющивши очі,— дай мені з могили талан. Подай мені, калфо, щастя й славу!» Калфа дивився на нього згори, чорні очі його гостро полум’яніли. «Талану хочеш, хлопче?» — «Талану, калфо!» — шепотів Осип. «Будь королем!» — роздався гук. Луна грімко труснула горами, покотився грім, і блискавка вперіщила в далекий горб. «Сядь вище князів,— говорив калфа,— сядь вище дук!» Осип білів, наче з нього витікала вся кров. «Це не мій хліб, калфо, — шепотів синіми вустами. — У мене люди не на убій!» — «То Довбушем будь,— лагідно сказав калфа.— Лий цівками кров чорну тих, що народ твій окували». Осип хитався, сумний і білий. Повіки йому тремтіли, і з-під них викочувалася вряди-годи сльоза. «Ні, калфо, ні! — шепотів уже зовсім нечутно,— ти пив уже ту кров, пив!» Тоді знову вдарила блискавка, і запалала високим полум’ям кидра в гущі. Гримнув грім чи то голос блідого легіня: «Не хочеш калфою бути в нас? Ти, комахо мала, приндо! То будь же співаком! З торбами будь! Зривай груди за прошений хліб! І хай люди тебе й не чують!»

Кинувся від скелі калфа, побіг у ліс, а там все ще палала, все ще махала руками вдягнена в золоту сорочку кидра. Тоді він і почув напрочуд лагідний голос. Співав незнайомої пісні, тонкої та світлої, тріпотів, як хвилька під сонцем.

Осип Федькович сидів над струмком і боявся хоч пальцем кивнути. Голос співав і співав. Наче плив із землі, наче розчинено було якусь дивовижну комору і з неї потекли ті пісні як вода. Полум’я палахкотіло в його грудях. Він впився пальцями в м’яку, пухнастуземлю і припав до неї вухом: «Там, там,— думав він гарячково,— той скарб закопаний! Там, там той гріб із піснями та казками. Який я дурний був, що дав його поховати!»

— Не йди туди!— почув він теплий Маріїн голос.— Тут не один пропав!..

Він лежав, простягтись хрестом на землі, і плакав. Сльози густо котилися з очей і падали в траву. Дихав запахами зела, каменю і мокрої землі. Коло нього срібно поплескував лагідний струмок, а він знав уже, що ніколи не повернеться в діл. Його доля — шукати скарб отой загублений, і це триватиме, доки його життя!..

Постріл

1

Пароплав розвертався, щоб пристати до берега, пасажири стояли біля борту, над головами цвів невимовно синій розлив неба, а море було зеленкувато-перламутрове. Метлинський примружився, ставши на порозі каюти, але сухе, похмуре обличчя його лишалося незворушне. Ступив кілька кроків по палубі і раптом завмер, вдивляючись у незвичайний краєвид, що ліг перед ним. Море врізалось тут у долину, підперезану вузькими лискучими річечками; вивищувалися високі горби, а по долині й горбах розкинулося біле місто із слобідками та селом. Все це топилось у зелені, яка нестримно й пишно зливалася з горбів додолу. Будівлі з правої руки ліпилися одна вище другої, і між них вигулькувала невеличка біла мурована церква.

— Рай!— сказав низький дідок у солом’яному капелюсі і з клинцюватою борідкою.— Справдешній, пане мій дорогий, рай!

Але Метлинський не вступив у розмову. Різко повернувся і знову сховавсь у каюті.

Тут була сутінь. Вікно захилене фіранкою, крізь неї сочилося скупе світло. З палуби чулися захоплені вигуки, а він сидів у молочній сутіні, й обличчя його стало наче кам’яне. Стояли серед того обличчя шматками заліза очі, довгобразе обличчя було схилене набік, а руки стискали чашечки колін.

Корабель ніяк не міг пристати: пихкала машина, гукали матроси, кричали пасажири, перемовляючись із Знайомими на березі, а Метлинський все ще пив молочні сутінки і все ще кам’янів.

Барвиста юрба вже полилася на трап, коли він зворухнувся.

Встав, кинув оком по каюті, відсунув з вікна фіранку, взяв невелику валізу і відкинув двері. Повз нього пробіг, важко гупаючи чобітьми, матрос, повернув до Метлинського широке кругле, поросле рідкою бородою обличчя і засміявся:

— Заспали, пане? Онде вже всі на березі!..

Він не зважив ні на матроса, ні на те, що й справді лишився на кораблі сам, ішов через палубу, різко посилаючи вперед довгі ноги й несучи трохи боком худе тіло з виставленим лівим плечем — обличчя його лишалося незрушне.

— Чудак!— штовхнув широколиций матрос товариша.— Глянь-но: шкура та кості!..

— На іздиханії,— пробурмотів другий.— Тут, брат, і не таких ще побачиш...

Метлинський зійшов із трапа. Юрба ще товклася на набережній, розбираючи візників. Амбросій підійшов до найближчого вільного візника й мовчки сів, поставивши на коліна валізу.

— В готель!

— Руб буде стоїть, — повернувся до нього візник.

— Що руб?— звів голову Метлинський.

— Ізвощик руб...

— Чого так дорого?

— Такий ціна тут, господін...

Він тільки хитнув головою, і візниця торкнув коней. Повернувся різко, аж кістки йому хрупнули в шиї: на трапі стояв круглолиций рідкобородий матрос і позіхав не прикриваючись.

— Чи важко тут влаштуватись у готель?— спитав у візниці.

— Є гроші — неважко, нема грошей — важко,— спокійно відказав той і чвиркнув крізь зуби.

Коні ледве чопали, але Метлинському це було начебто байдуже. Їм назустріч мчало кілька вершників. За мить промигнули повз звощика: молоді, вусаті лиця, блискучі усмішки, кінські морди, що важко дихали, запах гарячих тіл. Метлинський ледь-ледь звів голову.

— Провідники для амазонок!— засміявся візниця, а що Метлинський розмови не підтримав, тільки зирнув краєм ока на худе, важке, наче отінене обличчя пасажира.

— В який, пане, готель накажете — дорогий чи так собі?

Метлинський здригнувся. Глянув на візницю і наче почав пригадувати, про що той запитував.

— Мені потрібна одна суха кімната з вікнами на море,— сказав.

— Дорого,— поцмакав візниця.— Дуже дорого буде стоїть... Такий тут ціна, господін, такий ціна!

Але Метлинський мовчав. Здавалося, дивився не від себе, а в себе: очі без виразу, а обличчя кам’яне.

Візниця натягнув віжки, і Метлинський скочив на землю. Ткнув без слова карбованця і попростував до гостинно відчинених дверей.

— Милости просимо!— кланявся йому від тих дверей якийсь надто рудий служка з бакенбардами і в рудому, як і його волосся, сюртуці.

— За ціну не стоїть!— гукнув із-за спини Метлинського візниця, і рудий служка майже вдвоє склався перед приїжджим.

2

Все-таки воно вабило його, море. Відчув це, ще стоячи перед вікном свого нового помешкання. Величезний зеленкувато-блакитний розлив, що клався перед очима ледве не прямовисною стіною, грав, мінився й тріпотів. Здавалося, ліг отам неймовірної сили й величі гігант, живий і привабливий, з мільйоном очей, що вряди-годи спалахують,— живу плоть відчув Метлинський у тій могутній, безмежній масі: рухалася, дихала й вабила, наповнюючи своїм духом всіх і все на цьому березі. Сходило від нього безліч променів та промененят — праглося ширше дихати, хоч вуста при цьому замикалися, очі запалювалися тим-таки блакитнуватим сяєвом, чи, може, це так йому здавалося. Стояв за вікном із тими зеленкувато-блакитними очима, з наглухо запечатаними вустами — хворі груди його дихали погідно й вільно. Щось таке первісно відчував і в Женеві, коли прокинувся був одного сонячного ранку і вперше побачив залите густим світло-синім сутінком Женевське озеро. Тут знову це пробудилося: зачарування, а може, й захват, з’явилася широка і ясна хвиля, що вдарила й оживила; той подих, що повіявся від моря, зродив якісь особливі імпульси, здавалося, от-от розчинить перед ним ту сокровенну скарбницю, якої так прагне душа. Рука його вчепилась у лутку вікна, він весь подався назустріч тому неймовірному диву: здавалося, між ним і морем іде нечутний діалог; ще мить, ще одне зусилля — і вони, зрештою, порозуміються.

Повернувся різко на стук і побачив рудого служку в рудому сюртуку.

— Обід накажете в номер чи спускатиметеся?

— В номер!— гостро відказав Метлинський.

— Це буде коштувати вам три рублі в місяць і чайові.

— Що буде коштувати?

— Прислуга...

Метлинський розширив очі, наче бозна-яку прояву узрів у прочілі, але служка не дав зловитися: стояв схилено і начебто й погляду власного не мав. Ті дві руді, круглі бляшки, що світилися замість очей, були без блиску й виразу.

— По-моєму, я вже попереджував,— сказав, ледве цідячи слова. Метлинський,— що за ціну я не стою...

Проява зменшилася наполовину і глянула на Метлинського вже знизу, з-під рудого чуба, що навис над лобом. І з-під того чуба блиснула несподівано радісна чи облудна всмішка — рудько виходив, радше виповзав, із приміщення задом, наче хвостом помахував.

Метлинський зітхнув полегшено на скрип дверей і знову повернувся до моря. Але було воно вже глухе й буденне, не гомоніло до нього й не вабило — стояла собі зелено-блакитна завіса, а вгорі до неї було причеплено брудного чорного пароплавчика.

Ще довго стояв перед вікном, наче сподівався, що повернуться віднайдені оце недавно чари, і між брів його лежала глибока складка. Зрештою ступнув від вікна різким поступом, витяг із валізи змінну пару білизни і почав роздягатися хапкими, нервовими рухами. Скидав із себе несвіжу білизну з бридливою поспішністю, наче боявся, що його застане за цим заняттям служка, і тільки коли застібнув на комірі останнього гудзика, полегшено зітхнув і згорнув брудне у недбалий згорток.

— Можна!— гукнув він, вже сидячи за столом і легенько постукуючи нігтями по скатірці.

У двері всунувся рудько із тацею в руках, і на його вустах заграла послужлива і також руда, як і все в ньому, всмішка.

З

Море було погідне. Він покинув кімнату, в якій не міг уже сидіти, ставала вона кругла й сіра, і почало народжуватись у ній те, від чого тікав проздовж останніх літ, відколи залишив професорську кафедру і вийшов на пенсію: нависало воно над головою, як хмара чи каменюка, що висіла колись над Танталом. Відтоді й почав він шукати сонячних берегів та сонячних кімнат. Перестав рахуватись із цінами, хоч не був так багатий, зрештою, ощадністю ніколи не відзначався.

Ішов стрибливою ходою до моря, тримав схилено довгобразу голову, і погляд його палав. На нього неодмінно звертали увагу, панночки пирскали в хусточки, а відтак шепотілися поміж себе. Він, однак, того не помічав, ніс перед себе зелено-блакитні очі, і очі ті тільки й бачили, що море, яке знову покликало його до себе. В голові його, як защо-раз, коли находило таке наїття, виникали дивні й так само зеленаво-блакитні слова: колись молодим легко подавався на їхній погук і ладнав їх сяк-так на папері. Пізніше покинув це робити: вже тоді відчувся отой розлам, який потім все більше й більше його мучив: одне відчувати, а інше — втілювати. Ніколи не мав від того справжнього задоволення: осяйний вогонь, перелитий на папір його рукою, нікчемно чах, лишаючи порожнє накопичення слів.

— Я,— сказав колись Метлинський Костомарову,— може, й народився поетом, але мене вбиває як поета дисонанс між тим, що можу, і тим, що хочу. Переживаю часом дивовижні хвилини, вони чорні, як ніч, але тоді начебто й справді я богую. Після того надходить похмілля. Воно чорніше і важче ночі, через те я по-справжньому нікчемнію. Душа стає порожня й глуха — і жити мені під ту хвилю не хочеться!

— Професорська лірика,— всміхнувся доброю усмішкою Костомаров.— У мене ті ж таки проблеми. Ми, мабуть, з вами поети одного тіста й однієї потенції. Наша мозольна праця віршарів і справді блідне перед подихом справжнього одкровення. Я це зрозумів, коли вперше прочитав Тарасові вірші...

Метлинський спинився. Перед ним було море. Он воно, те море! Легкий сутінок уже лягав на навколишні горби й будинки. Легкий сутінок хитався, заповнюючи велетенський синювато-зелений простір, що хвилювався начебто зсередини і дихав запаморочливою свіжістю. Метлинський сів просто на жорству й завмер, вдивляючись у загадкову й чудову гру кольорів. Сонце сховалося за західними хмарами, і все покрила рівна, однаково прозора й тремка плівка. Все в тому світлі застигло, а коли й рухалося, то дивовижно сповільнено — кілька човнів на гладкій поверхні гавані і кілька серед неба пташок. Вже починав відчувати ту музику, що завжди його непокоїла, зносила, а потім руйнувала. Обличчя його зблідло, а погляд зовсім погас: мертве, виснажене обличчя було повернуто в бік моря, пило густий, прохолодний дух і напитися не могло. Під цим широким, хай і захмареним небом не відчував отої загнаності, яка завжди виникала в малому просторі кімнат, але тут знову піддавався спокусі бути поглиненому отим вогнем, що останнім часом майже попелив його. Там, біля Женевського озера, звідкіля він так само втік, як утікав передоцім із Харкова, знову піддався юнацькій спокусі і списав після довгої перерви кільканадцять сторінок, засипавши їх дрібним бісером безконечних правок. Це освітило його й очистило, і він потім щовечора сідав до столу, переписував і знову засівав бісером правок; здалося, вперше досяг сякої-такої гармонії між тим, що можеться і що хочеться. Цілий тиждень тяглося оте загадкове щастя — аж до того винятково сонячного дня, коли зайшов до своєї кімнати, ледве не осліплий від надзвичайного сонця, випитий і зморений від світла й надто свіжого повітря. Він вийняв тоді списані сторінки, щоб закріпити настрій такого надміру погожого дня, і перебіг очима написане. Здригнувся раптом від гострого болю: бліді й безбарвні слова лежали перед ним. Аж на вікна озирнувся з розпачу: стояло за ними синє безмежжя, тріпотіли, мінилися, й світилися, і пританцьовували облиті сонцем листки на деревах; колір неба був теплий, м’який та ласкавий, і посвистували в тому м’якому теплі пташки. Губа його була закушена так, що аж сльоза виповзла з ока, а на шибці раптом дзвінко задзижчала муха. І він дивився вже тільки на цю муху, що билась у прозоре скло і пробити його не могла, рука жмакала ті кілька аркушів, яким годину тому надавав виняткового значення, і, бачачи крізь ту сльозу муху на вікні, відчував, що їх уже не одна, а кілька,— величезне вікно уявилося йому, вікно всесвіту, що розіклався над головою; скільки їх є таких, що зводять туди очі: синява й краса, а тут прикуті до землі кволі ноги й сухе повітря важко спалюється в пересохлих грудях. «Уподібнення — це тільки тінь,— шепотів він із роздразненням,— бліда й немічна тінь. Мають ціну тільки справжнє життя і справжні почуття!»

Звівся, сколихнутий залізною логікою цих слів, очі його покругліли й заблищали. Озирнувся, наче шукав опертя, і побачив череваня, що стояв неподалець і грався легенько ціпком.

— Чи не скажете, пане, є тут, у Ялті, парк?— спитав Метлинський.

— Не парк, а парки, шановний,— озвався тонким голосом черевань.— Прошу до вашої уваги: два сади графа Мордвинова, але не раджу, пане, в них гуляти. Обидва на низині, та ще й річка біжить. Неважко придбати там, пане,— черевань стишив голос і похилився до Метлинського,— й пропасницю. Є ще міський парк, там теж вогко, а що вже зовсім нестерпно — музика, пане. Треба мати залізні нерви, щоб її витримати. Коли хочете подивитися на краєвиди,— обличчя в череваня стало кругле й усміхнене,— підіть у парк князя Дундукова-Корсакова. Там, правда, чимало виноградників...

— Ви часом не з малоросійських губерній?— трохи зарізко перебив череваня Метлинський.

— Я, з малоросійських?— зробив круглі очі черевань.— Звідки ви взяли, що я з малоросійських губерній?..

Але Метлинський уже йшов геть. Черевань побачив тільки його зелено-сині очі, що світилися, наче дорогоцінні камінці, а тоді й суху, високу постать, що швидко віддалялася, незграбно помахуючи руками. Він розтулив здивовано рота і так стояв кілька хвилин, сторопілий.

4

Темінь упала на місто раптово, начебто хто спустив завісу і заслонив і море, і небо. Грала музика, гуляли на алеях парку чинні пари: важкі, неповороткі чи, навпаки, худі й рухливі. Світили ліхтарі, кидаючи на алеї косми проміння, в тому світлі часом запалювалися формені гудзики чи вкрита позліткованими прикрасами жіноча одежа. Музиканти грали ліниво й повільно, а капельмейстер так само ліниво помахував паличкою. Поли його фрака від рухів розходилися, з’являючи круглий задок.

Метлинський став неподалець оркестру в затінку кипариса і понуро дивився. Пари доходили до оркестру, обкручувалися довкола звищення, на якому той стояв, і повільно розчинялися в освітленій алеї. Інколи спинялися і заводили розмови, тоді інші пари обтікали бесідників, наче вода річкове каміння.

— Гляньте,— схилилася чепурна голівка до золотого погона.— Що за проява там, під деревом?

— Це якась нова проява,— відповів, граючи усміхом, власник золотого погона. — Принаймні досі ми її не помічали.

— А не примітити важко, — засміялася чепурна голівка, наче срібним дзвоником задзвонила, і мимохіть повела оком у той бік, де світила поглядом висока, нескладна й чорна постать.

— Мадмуазель подобаються оригінальні мужчини?

— Так само, як і дерева,— схилилася чепурна голівка.

Капельмейстер наче прокинувся і раптом змахнув енергійно паличкою. Музиканти ожили, й пари на алеях зарухалися моторніше: були зв’язані з музикою невидимими ниточками і безвідмовно їм улягали.

— Хто, хто,— сказала гладка дама своєму не менш гладкому співрозмовнику,— а той чоловік під деревом і справді хворий. Тут, милий ви мій, не тільки можна позбутися власних хвороб, але набратися й чужих.

— Але думка поїхати сюди була ваша, а не моя, мій друже.

— Оце й погано, що ви так дуже покладаєтеся на жіночі думки.

Серед неба завис незвично блідий місяць, Метлинський зирнув на нього, різко повернувсь і ступив у темінь. Ішов швидкою, сягнистою ходою — вертався назад до моря. За спиною лишалася химерна музична скринька, з якої виточувалися мертві металічні тони. Пари нагадували дерев’яних ляльок, повертали головами, всміхались і кланялися — його пойняли раптом тоскна тривога та біль. Ішов і майже фізично відчував: побіч біжить хтось так само худий, як він, і так само чорний. Той, чорний, зовсім схожий на нього: виснажене довгобразе обличчя й блискучі зеленаво-сині очі. Той Хтось, однак, не має тіла, він прозорий та плоский, як тінь. Не покидає його вже бозна від якого часу, принаймні від того моменту, коли повернув ключем у дверях власної квартири в Харкові і мимохіть упіймав себе на думці, що ніколи туди не вернеться. Тільки в Женеві, коли днями просиджував за столом, плетучи на папері літерні знаки, той Хтось начебто покинув його. Але повернувся відразу після того погожого дня, коли так нагло відчув Метлинський своє безсилля. Рука спазматично зіжмакала списаний папір, а очі серед обличчя помертвіли. Відтоді знову побіг, а за ним поплелася прудка й безтілесна тінь...

Метлинського знову вабило море, ніби мав справдити там бозна-які заповітні сподіванки. Наче ось-ось мав розчинитися перед ним зачарований вертеп, і в ньому він побачить не комічне дійство, а щось таке, що виб’ються йому на очі сльози.

І він побачив-таки красу, якої сподівався. Перед ним відслонилося море, і було воно фосфорично осяяне, мерехке, повне німого руху й трепету, барвистих магнетичних переливів, притишеного й срібного гомону. Стояв, наче тільки й лишилося в нього, що тіньова оболонка — все єство витекло й перелилось у те оманне сяяння. Так, він зовсім зник із цього світу; мозок розтікався клітинами по небі, подумалося, що те небо, густо всипане зорями й прикрашене мідною бляхою місяця, і може бути таким по-особливому розпорошеним мозком, тіло його землею ставало, а душа — незрівнянним оцим морем. Саме в ньому, в морі, народжувалася по-справжньому чарівна музика, побіч якої музика паркова відчувалася як вороняче крупання побіч соловейкового співу. Метлинський раптом відчув, що полилися йому з запалених повік сльози, в душі сколихнулася велика й світла хвиля, і він раптом легко повірив, що ще трохи, ще одне таке осягнення чи одкровення — й він освітиться, як це море, здобувши нарешті вогонь, до якого так безнадійно тягнеться, а коли те станеться, буде сам джерелом того вогню — не прийматиме його, а випромінюватиме.

5

Наступного дня він знову змінив білизну. Скидав її з себе різко й бридливо, наче звільнявся від надокучливої шкури,— здавалося, одежа увібрала в себе дух учорашнього дня, порожнього й нікчемного, як і всі дні передоцім. Мусив зустріти новий день у чистій оболоні — це стало однією з безодмінних умов його існування.

Служка приніс зміну сьогодні вранці, і він був задоволений: боявся, що праля не встигне. Сів до сніданку з погіднішим настроєм і, коли служка поставив перед ним тацю, спинив його коротким порухом:

— Скажіть, дорогий, чи є тут особливо гарні місця?

Рудько розправився, на мить утративши послужливу приниженість, на вуста лягла самовдоволена всмішка:

— Кращого місця, як Алупка й палац князя Воронцова, нема, ваша честь.

— Я маю титул статського радника і можеш називати мене вашим превосходительством,— м’яко зауважив Метлинський.

Очі в служки покругліли, блиснула в них іскра, і він послужливо спустив голову:

— Слухаю, ваше превосходительство.

— Скільки звідси верст до Алупки?

— П’ятнадцять, ваше превосходительство.

Метлинський поклав на тацю монету.

— Рад стараться, ваше превосходительство!

Вже знову був зігнутий удвоє і знову виповзав, покручуючи задком, із кімнати.

В коридорі служка розігнувся й подався в лакейську.

— Чорт!— сказав він товаришу, з яким розминався в коридорі.— Мені, брат, дістався такий тип, що я б його з великим задоволенням повісив на першій гілляці.

— А гроші платить?

— Гроші платить. Але така морда, аж з душі верне. Згинайся тут перед кожним падлом.

— Наша служба така — згинатись,— спокійно сказав товариш.— Від поклонів ще жоден не ламався. Хочеш доїти — гнись!

Він підморгнув рудькові широкою, високо зведеною бровою, і вони розійшлись, засміявшись...

Метлинський уже йшов по вулиці, різко посилаючи вперед ноги. Виставив ліве плече, а його понуре обличчя не спогіднилося від яскравого сонця. Вулицею котилися екіпажі, в яких похитувалися люди з курортними обличчями, промчало верхи кілька амазонок у супроводі вусатих довгоносих красенів — вони безсоромно перезиралися поміж себе. Це неодмінно помічали виставлені у вікнах знуджені жіночі й чоловічі лиця, поверталися одне до одного, наче механічні ляльки, й благочестиво обурювалися.

«Вертеп!» — думав Метлинський, стрімко переходячи вулицю.

— Мені до Алупки!— сказав різко візникові.

— Самі поїдете чи чекатимете компаньйонів?

— Сам.

— Дорого, пане, обійдеться. Я везу, здебільшого, по троє: кожен кладе по три карбованці.

— Три карбованці за п’ятнадцять верст?

— Такі тут ціни, пане. Коли поживете у нас трохи, звикнете. Окрім того, побачивши Алупку, й грошей не пошкодуєте...

6

Вони минули з лівого боку шляху царську резиденцію Лівадію, за нею осади великих князів — Оріанду, Ай-Тодор і Гаспру, потім Місхор, коні йшли по чудовій дорозі рівно й гінко, монотонно подзенькуючи дзвіночками. Довкола вивищувалися голі скелі, тяглися гори, одягнені в розкішну зелень. Метлинський дивився на це спокійно, навіть байдужно, здавалося, вся довколишня розкіш не дуже його й уражала, хоч не минав увагою жодної цікавішої місцини. Йому трохи заважав візник зі своїм помахуванням пугою й окриками, так само заважало дзеленчання. Хотілося ввібрати на повні груди тиші цього завороженого краю, бо тиша тут мала бути особлива. Поверталося поступово вчорашнє почуття, яке пережив, зустрівшись із нічним морем; він прийшов після того додому й таки відчув незборимий потяг до паперу. Повторювалося те саме, що було в Женеві, і, коли олівець все-таки черкнув аркуш, не побіг по ньому, а ледве поповз. Не писав про море та його красу — було б надто елементарно переносити враження мимолітні — був то сумний плач його серця, який почався ще далеко в минулому, коли зважився видати свою єдину дитячо-наївну книжку: «Думки, пісні та ще дещо». Тепер його цікавило оте «дещо» — зранена й скалічена душа, яка знаходить слово, щоб виспівати біль. Знищене в Женеві було подобою того співу, а вірші, які колись показав людям,— тільки натяк на його можливість. «Я надто мало мав великих зворушень,— думав він, похитуючись у повозі й приплющивши очі,— тільки з великих зворушень може виплисти велика музика». Вчора він таки по-справжньому відчув ту музику, лишалося закріпити її в серці і спробувати відтворити. Не прочитав ще того, що витворила в сутінках його рука,— не хотів світити, а вранці вже мав перед собою страх. «Свічка для цих сутінків,— думав, кінчивши писати, — груба імітація!» Боявся знову відчути вузьку, чавку обмеженість стін — міг би втратити цю першу так просто знайдену радість. Відтак знову заплеснув би душу чорний морок, і знову треба було б видряпуватись із прірви. Тоді прийде те, що найбільше страшить його останнім часом, — гострий, чорний відчай...

Він підіймався під гору, часто спиняючись, бо чавила його ядуха; важко, хрипко віддихувався, але коли повернувся, щоб глянути на палац князя Воронцова, очі його стали зовсім голубі. Палац не випинався й не вражав своєю величиною, але все в ньому: лінії стін, вікон, даху, димарів, башт було вивершене і складене з таким незбагненним смаком, що в Метлинського відлила кров від обличчя. Це стало як продовження чи відбиття грандіозного Ай-Петрі, який вигравав під сонцем зеленкувато-сірою барвою. Так само вигравав діорит стін палацу, заповитий пишними заростями дикого винограду, плюща і якихось інших рослин, що їм і назви не знав. Там далі — море, вітер дув просто звідти, несучи хвилі цілющого, гострого повітря: Метлинський мимовільно відчув, як прочищаються йому груди, входить у них чародійний бальзам, а з ним і почуття, якого давно праг, але рідко коли досягав,— захват до збентеження. Приплющився, щоб погасити в собі гострий вогонь, а коли розплющився, знову був спокійний і міг пити очима всі ті арабські бані й рівні дахи, вузенькі проходи й потайні двері, вікна й маленькі, наче кватирки, віконечка — все так вибагливо й догідно спліталося, що мимохіть подумав: сниться йому один із кращих снів.

Захотілося побачити це диво з фасаду, бо чомусь здавалося: звідти мусить усе вписуватись у небо і відбивати море, котре так спокійно й задоволено грає барвами. Мимохіть змахнув з очей сльозу — був це спалах щасливого якогось плачу.

7

Біля парадного входу до палацу стояв високий кремезний чолов’яга з орлиним носом і звислими вусами, і це класичне козацьке обличчя побіч екзотичних стін здивувало і схвилювало Метлинського.

Чолов’яга всміхнувся білозубою всмішкою, і його очі тепло засвітилися.

— Милуєтеся на палац?— спитав із виразним українським акцентом.— Прошу, заходьте!

— Чи не можна було б озирнути палац зсередини?— спитав Метлинський, і в його завше сухому тоні пробилися незвичні для нього несміливі нотки.

— Я можу й провести,— сказав вусань.— Як домашній лікар князів Воронцових, коли ваша ласка.

Метлинський витягся й посерйознішав:

— Відставний професор Харківського університету Амбросій Лук’янович Метлинський!

Тоді зацвіло, заусміхалося, засвітилося, аж засяяло до нього лікареве обличчя. Він схопив суху руку Метлинського великими долонями й міцно потиснув.

— Боже ти мій!— вигукнув по-українському.— Хто б міг подумати?

Бліді рум’янці спалахнули на сірому обличчі Метлинського. Козацьке обличчя, українська мова — все це його гостро схвилювало.

— Дивуєтеся, що вас знаю?— задоволено й радісно рокотів приємний лікаревий голос.— Та я, дорогий ви мій, не раз про вас думав і згадував. Я, Степан Руданський, так само, як ви, бавлюся українськими віршами і так само, як ви, закоханий в українську народну словесність.

— Як ви себе назвали?— перепитав Метлинський.

— Та що вам скаже моє ймення? Omnia mea mecum porto! Всі мої томи й збірники ховаються у власній не дуже вибагливих форм скрині. Але я дуже й дуже радий вас бачити!

— Ви друкувалися в «Основі»,— сказав, пригадуючи, Метлинський.— Так, так, я добре пам’ятаю... То були доладні твори.

— Які там доладні! Коли хочете щось доладного подивитися, ходімо проведу вас до палацу. Бачите, я сам ялтинський лікар, а домашнім лікарем Воронцових став з принуки, щоб зводити кінці з кінцями, тобто щоб їсти не тільки обід, а мати при тутешніх цінах для себе й родини вечерю.

Вони вступили у величні дубові двері, і назустріч їм пішов сивий татарин.

— Хочу показати його превосходительству палац,— сказав Руданський, і на вустах дворецького з’явився чемний оскал. Повів рукою у бік залів і чемно схилився.

— Це чудо вибудував англієць Бльор,— сказав Руданський.— Хоч часто тут буваю, не можу стриматися від спокуси подумати, скільки це коштує і звідки взяті такі гроші. Господар приїздить сюди раз на рік на кілька місяців, оце незабаром його сюди й чекають, а потім знову зали стоять пусткою. На утримання палацу й парку йде щорічно сорок тисяч карбованців. Чи не марнотратство?

Вони стояли перед портретом молодого графа Браницького, що став потім тестем графа Михайла Воронцова.

— Не було б марнотратства, не було б і палацу,— зауважив Метлинський.

Тут, у залі, між цих розкішних стін, багатого ліплення й найдорожчих шпалер, він наче виблід, позеленів і навіть поменшав. Обличчя ще більше спохмурніло, а очі погасли.

— Та й правда!— всміхнувся Руданський.— Не було б великопанської примхи, і цей чудовий берег стояв би порожній. Палиця на два кінці, — він засміявся, й луна прокотилася по порожніх залах.

Вони пройшли через велику вітальню і вийшли в зимовий сад.

— Все-таки моя проста натура не витримує такої розкоші,— сказав Руданський.— Тут є якийсь цікавий закон: переступивши межу того, що латинці назвали sancta simp-licitas, щось із краси починає зникати.

Вони зайшли до їдальні. Розкішна важка мебля, два коминки, а між ними водограй. Спокійно стікали легкі, грайливі струмки.

— Краса завжди і всюди — краса,— тихо сказав Метлинський.— Ми часто обмежуємо її в собі, губимо й вихолощуємо, зачиняємося самовільно замість того, щоб бути як квітка, що підставляє під сонце пелюстки. Я останнім часом багато про це думаю, і мені здається: чим менше у нас упереджень, тим менше й обмеженості.

В більярдній вони побачили величезне гральне поле, на стінах портрети батьків Михайла Воронцова і його жінки з роду Браницьких.

— Краса — в людській щирості й простоті. Все, що має на собі хоч тінь манірності, зайвої ускладненості й нагромадження, свідчить про смак переобтяжений, а отже хворий.

— Як на мене, то я приймаю і ваш погляд, але так само приймаю й погляд супротилежний. Зрештою, ваша точка зору має сенс, коли поруч існуватиме її заперечення.

Вони пішли ліворуч і перейшли через спальню, а тоді будуар княгині. Довгий коридор, у який потрапили, був суціль заставлений шатами з гардеробами князів.

— Ви цікавий співбесідник,— сказав Руданський.— Тут, у Ялті, буває самотньо саме через нестачу людей, з якими можна хоч трохи повправляти мозок. Хвороба загнала мене в ці краї, і мене часто з’їдає ностальгія.

Метлинський промовчав: в надмірну щирість із цим чоловіком йому вдаватися не хотілося. Мимоволі відчув у ньому той живий, пульсуючий вогонь, який виточують непересічні індивідуальності, і вже це по-своєму закривало йому серце. І все-таки весь він, великий та добродушний, з отими дивними очима чудового і трохи незвичайного розрізу викликав повну довіру: Метлинський мимохіть милувався з нього. Здавалося, стояли на різних полюсах: один із них тіло, а другий — тінь. Один рветься на рідну землю, другий із неї тікає, один палає, а другий тільки хоче видобути вогонь. Метлинський насурмив брови й озирав з підвищеною цікавістю розкішний гобелен на стіні. «Цей чоловік,— подумав він,— здається, може творити як дихати!»

Перейшли довгі сходи й завітали до величезної зали-бібліотеки з шафами, повними старих книжок. На стінах висіли коштовні портрети. Руданський різко повернувся до Метлинського:

— А тут, пане професоре, мене вже заздрість починає брати. Тут уже виникає елементарне почуття: взяти це й загарбати,— він розсміявся, і вийшло це якнайдобродушніше.— Шкода мені книжок, які лежать без діла,— додав, мов вибачився.

— Зате краще збережуться для нащадків,— спокійно зауважив Метлинський, й на його вуста лягла тонка всмішка.— Колись я бачив, у що перетворилася одна бібліотека, книги з якої надто вже читалися. Сміття й порох, а винесень знання чи вивітрилися чи й не завітрювалися до голів. Тут книжка лишається ще річчю, а там вона — тлін.

— Ну, це вже дарма, — повільно мовив, змружуючи очі, Руданський.— Окрім світу речей, є ще світ думок та бажань. Вони наче величезна безначальна сітка, яку кинуто людям на голови. Темні голови — темне й безглузде життя твориться, більше світлих голів — то й світла й повітря навколо більше.

— Світло й повітря для світлих голів, пане,— відказав, спокійно Метлинський. — Темні голови не знають світла, і воно їм нінащо. Накажете, як нетлям, об вогонь палитися? Щоб згоріти?

— А може, й згоріти,— всміхнувся якнайдобродушніше Руданський.

Вони вийшли з кабінету на розкішну, ніби окремий двір, терасу з водограєм. Вернулися до першої світлиці, відчинили величезні скляні двері й мимоволі спинилися. Перед ними лежало синє море і ясніла біломармурова тераса. Море ледь-ледь колихалося, поблимуючи міріадами спалахів,— відчувалась у ньому невимовна сила, ба навіть потуга. Повільно йшли в мармуровім проході, але очі їхні тільки пробігали по вишуканих прикрасах: гніздечках-балкончиках, що висіли над проходом. Лежали перед ними широкі гранітні сходи, що вели просто до тієї синьої, палахкої розкоші, яка грала й мінилася перед ними. Зобабіч сходів палахкотіли пишні квіти у вазонах із білого мармуру і було на них три пари левів, вирізьблених із того-таки мармуру. Перша пара наче спала недалеко від моря, друга, вище від неї, прокинулася й наслухала а третя, біля палацу, схопилася на ноги, роззявивши пащі,— хто там іде на красу велеліпну, хто там готується її зруйнувати?! Крик безголосий викидають вони із своїх білих пащек, наче хочуть знищити те могутнє Синє, що там, перед ними,— лягло безмежним обширом і дихає затамованою міццю. Метлинський озирнувся назад, на Алупку: там — величезні дикі скелі Ай-Петрі, а між морем та горою під ясно-блакитним небом розлилося ще одне море — темно-зелена, буйна порість.

Але ні, його вабить більше море. Його манить туди, де тихо палахкоче безхвильне, привітне, чарівне, всеосяжне Синє: бризкає і стріляє назустріч ласкою та усміхом.

— Це найліпше, що є у Криму,— тихо сказав за його спиною Руданський.— Я завжди спиняюся тут і вражаюся. Коли прикро стає й тяжко, коли надто самотньо, приходжу вабратися тут снаги. Вірите, це завше допомагає. Там,— показав рукою на море,— відчуваю куди більшу красу й силу, ніж серед цих тисяч позліткованих прикрас. Створена нами штучна краса обов’язково мусить мати в собі отаку онатурену силу. Ви відчуваєте це, пане професоре?

Але Метлинський мовчав. Стис кулаки й зібрав усю волю, щоб стримати сльози, які ось-ось мали бризнути з його блакитно-зелених, як і це море, очей.

8

Вони йшли по вузенькій покрученій вулиці татарського поселення. З одного боку тулилися до гори низенькі будинки із земляними дахами, з другого будинків не було, тільки на одному рівні з вулицею — пласкі дахи й великі димарі серед них: обійстя відділялися від вулиці низьким кам’яним муром. Де-не-де сиділи на дахах і ходили діти, цікаво ззираючись на незвичну пару, яка простувала по їхній вулиці. Високий і худий Метлинський ступав, наче химерний птах, побіч нього химерно крокував широкоплечий і так само високий Руданський.

Руданський звернув до кав’ярні, де сиділи за столичками татари, поважно п’ючи каву й граючи в доміно. Дехто сидів розкинувшись і посмоктував люльку.

Турок виніс для них столик на галерею, послав чадру й приставив стільці.

— Останнім часом,— глухо озвався Метлинський,— я подорожую. Звільнилося багато часу, і я хочу використати його якнайкорисніше. Але надто швидко міняю місця і не встигаю придивитися до місцевих обставин, як це робите ви. Для цього треба спокійного й усталеного життя.

Руданський схилився до нього й засвітився усміхом:

— Дружите ще з музами?

Метлинський стрельнув на нього оком і задивився кудись на вулицю, на якій повільно й однотонно похитувалася темна постать.

— Все це ні до чого,— сказав хрипко.— В юності воно манить нас, бо є начебто продовженням ігор, що гралися в дитинстві, а в літах поважних, на схилі літ якось соромно признатися, що займаєшся дурницями. Окрім того, я не бачу, для кого мав би писати: єдиний наш журнал «Основа» впав через брак читачів.

Турок поставив перед ними філіжанки з чорною, густою, пінистою кавою. Сонце освітлювало тільки частину галереї, через це була поділена на дві косо зрізані площини: темну й світлу. Руданський сидів майже на сонці, тільки голова його куталась у тінь, Метлинський був у тіні весь.

— Ці думки й до мене приходять,— сказав Руданський, погасивши усміх.— Але знаєте, в цьому ділі є щось від нас незалежне: схопить отак зажма, припече і хоч-не-хоч — знову в дитячі забавки!

— Щоб заживати потім гіркоти! — підхопив Метлинський. — Це як пиття вина й похмілля. Я навіть побоююсь того похмілля: щось чорне таке надходить, лахмате. Тоді хочеться сісти на колеса й гайнути світ за очі.

— Маєте душевну незлагоду?

— Звідки ви взяли? — насторожено зирнув Метлинський.— Маю непосидючу вдачу.

Не витримав ясного й простого погляду Руданського. Спустив очі й наче стулив окраї мушлі, які був необачна розтулив.

Сидів сухий і неймовірно худий, із запалими очима й щоками, пальці тарабанили по столі в той час, як друга рука підносила до вуст філіжанку.

— Вибачте,— тепло сказав Руданський.— Ми, лікарі, завжди пристосовуємо все до фізіології. Між іншим, чи не був би я корисний вам як лікар? Отак по-дружньому, без гонорарів?

— Ні! — витиснув із себе Метлинський. — Маю цілком достатнє здоров’я. В ці краї я навідався не через хвороби, а через внутрішню потребу змінити обстановку. Боюсь надовго закисати на одному місці...

— А я от кисну тут бозна-скільки часу, — всміхнувся Руданський.— Без надії на зміну.

— Але з музами ви дружите. Як там ваша скриня творів?

— Стоїть. Втілені й невтілені грандіозні заміри,— на вуста Руданського лягла смутна усмішка.— Після падіння «Основи» мені як письменнику ніде дітися. Була колись думка видатися на власний кошт, але власного кошту нема. Крім того, едикт 1863 року. Наші гарячіші голови гадають перенести діяльність до галичан.

Метлинський насторожився.

— Будьте з цим обережні, — сказав тихо. — Бачите: політика й мистецтво — це досить непевна пара. Незвідь-чому вони намагаються лучитися, але з тої сполуки нічого доброго не виходить. Перше вбиває друге й навпаки. Є тут фатальна заклятість.

— Я молодиком теж вірив у фатальну заклятість,— сказав Руданський.— Пізніше перестав. І не через те, що, як лікар, виводжу все з фізіології, а через переконання: всі заздалегідь накреслені приписи умоглядні. Можливо, йде ще від того, що ми з дитинства не мали волі мислити й бажати, а завжди комусь чи чомусь улягали. Все залежить від того, хто і як щось робить. Один і справді не може з’єднати політику й мистецтво, а іншому це тільки й дається. Коли захочете колись послухати мої співомовки, побачите там і таке з’єднання.

— Послухати що? — перепитав Метлинський.

— Співомовки. Це мій власний термін. Я ворог запозичених слів. Поезія по-нашому — це співна мова: простіше й зрозуміліше.

— Я залюбки вас послухаю,— сказав Метлинський, розглядаючи кавову гущу, що сіла на дні філіжанки.— Правда, я людина настрою і не хочу домовлятися на певний час. Отож, коли дозволите, нагряну до вас несподівано.

— Буду радий! — засвітився йому назустріч Руданський.— Бо самотою жити — чортів водити!

9

Похитувавсь у плетеному лозовому фаетоні, похитувалася над головою парасоля; Метлинський приплющив очі: великої втоми зажив від довгих розмов. Той лікар був надто незвичайною появою серед людей та краєвидів цього краю,— майже знав, що там, у скрині, ховає той не полову. Вони приходять бозна-звідки, ці самородки, думав він, і роблять з подиву гідною легкістю те, на чому інший заживає горба. Син кріпака, чи шевця, чи загумінкового попа, з грубим обличчям та неартистичним тілом, викрешує зі свого мозку такі іскри, що не начудуєшся. Не начудуєшся на ту силу, що так і прискає з їхніх тіл, впертість та енергію... Метлинський хитався у колясці, все ще не розплющуючись, на вуста йому ліг тонкий усміх, а в грудях колотилася сіра мішанка. Цей його понурий настрій не руйнував, однак, здобутого в Алупці зачарування: сам бог послав йому в супровідники цього козарлюгу, і мимоволі напився він від нього сили. Завжди мав цю властивість швидкого переймання — всі імпульси його проголошених світові поезій ішли від книжок, які читав. Саме в цьому й була найбільша помилка, думав Метлинський, треба шукати в собі і в світі емоцій першородних. Зараз, коли в нього й справді безліч вільного часу, він хоче випробувати себе до решти. В глибині душі відчував свою готовість до великого чину: надто часто там нуртувало й бурунилося. Його емоційна система як високо наладнаний музичний інструмент: мав добрий смак і безпомильно впізнавав речі цінні й підроблені. Єдине, чого не зміг досягти,— сили оформити все, а відтак з’явити. Був повен соку, і цей сік треба було в щось вилити. «Вода, сік, молоко — ніщо, коли не набудуть форми посуду, в якому тримаються, інакше розіллються вони й розтечуться,— думалося йому.— Циліндричне тіло склянки, зрізаний конус відра, зрізані кулі водоймищ, ставків, морів — все рідке шукає форми і через те існує. Рідина без форми — дощ, мжичка, тонка плівка». Він думав ці думки й там, у Женеві, але все закінчилося тою ж таки мжичкою, був знищений і розкладений, а з чорних, як ніч, кутків поповзли на нього чорні, як ніч, вужі. Стали на хвости й засичали, а стіни стискались і стискались і ладні були розчавити його. Йому важко ставало дихати й бачити цілий світ. Рвав на дрібнесенькі клаптики своє нікчемне віршування, в якому бачив раніше одкровення, і йому тихо й тужно нила душа. «Я наче каліка,— думав він, сильно стискуючи повіки.— Хочу й знаю, як бігти, а не маю ніг, хочу бачити, а не маю очей». Яке це дивне прокляття: бути так наповненим і не давати тому наповненню ради! «Ростки,— думав він,— це не дерево і не трава. Хочу ще раз спробувати: або виллється з мене могутня музика, або й жити не варт!»

Він розплющився. Сонце різко поранило очі, аж сльози вибилися на повіки — проїздили поміж скель. Облиті яскравим світлом, вони сяяли, наче підпалені; весь світ оцей світився й мерехкотів; око раділо на зелень і на безмірну синяву над головою, на міріадні спалахи унизу, з моря, але око, яке вбирало ту благодать, було болюще: пило кольори, форми, лінії, бачило трем драглистого повітря, відчувало тугу матерію каменю та землі, фіксувало невимірну ласку неба й моря, розуміло письмена, якими полискувало те море, хапало білі меви, що, впившись небом, гостро ширяли й різали повітря,— світ оцей сонячний розпадався на голубі брили найпрозорішого льоду; серед вогненних жмурів горіло білим вогнем вітрило, а біля нього хиталися темні людські силуети, які пили синє повітря й срібне сонце і знати не знали, що в когось десь, у самотнього якогось мандрівця, страждає й плаче душа, що він, хитаючись у лозовому фаетоні й захищаючись від неба брудним полотняним дашком, дивиться на світ болющим оком і має розчахнуте серце.

10

Все спалювалося вечірнім сонцем. Вода палахкотіла жовтим вогнем, начебто горіло ціле море, видно було навіть гострі списики вогняних язичків. Чи від того моря, чи від розжеврілого вечірнього неба обличчя в людей були пригашені й гарні: жінки поблискували назустріч палкими поглядами, а вуста їхні кармінно полум’яніли. Всі рухалися зумисно сповільнено: жінки начебто для того, щобїх можна було швидше наздогнати, а чоловіки через те, що озиралися на палахкий вогонь із моря.

Метлинський мимовільно перейнявся цим настроєм і попросив візницю їхати тихіше. Візниця повернув до нього загоріле обличчя, і воно в оранжевому світлі здалося молочно-шоколадним.

— Зараз ніч, пане, впаде!..

Метлинський здригнувся: здалося йому, що й справді ще мить — і впаде на них чорне покривало, загасивши світ і все живе. Загасить пожежу на морі, і люди позасинають, де кого застане пітьма. Морозець продер по тілові Метлинського, він потер великим і вказівним пальцями собі лоба; облите оранжевим світлом обличчя було лагідніше, ніж звичайно.

З таким полагіднілим обличчям він зійшов із фаетона, взяв ключа й пішов, поклацуючи пальцями, через довгий коридор. Тут засвічував уже свічки рудий служка, він здивовано подивився на несподівано зміненого Метлинського, але чемно схилився в поклоні.

— Зараз подам вашому превосходительству вечерю!

— Будь ласка! — тепло всміхнувся Метлинський, і це був, здається, перший його теплий усміх, відколи ступив на цей берег.— І попрошу кілька свічок: маю нагальну працю.

Повернувся, наче військовий, на підборах і став відмикати двері. Поспішав, бо хотів застати в кімнаті те оранжеве світло, захотілося, щоб вона була залита химерними вогняними спалахами.

Так воно й було: палахке море відкидало сяйво і в його вікна, кімната справді грала тихим холодним вогнем, начебто сотні перелесників поселилися в його господі і справляють свої спокійні й колисливі танки.

Став коло вікна й пив ту неземну барву неба і моря. Море блимотіло, і в ньому тушево промальовувалося кілька човнів.

За спиною рипнули двері.

— Обід вашому превосходительству! — сказав півголосом служка.— І свічки. Маєте за них заплатити...

— Завтра! — обірвав, не обертаючись, Метлинський.

Служка позадкував до дверей, а він не хотів пропустити цього моменту. Зараз воно загасне, оте світло в морі, і впаде всім на голови ніч.

— Ніч упаде! — прошепотів самими вустами і несамохіть приплющився.

Коли ж розплющився, світла вже не було. Отут навколо, на морі, на вулицях і в кімнаті стояла вже ніч. Десь недалеко цокотів копитами кінь і гриміли по бруківці колеса.

«Я таки пропустив той мент»,— подумав і різко повернувся. На столі горіла свічка, освітлюючи наготовану їжу, а в дверях стовбичив, як манекен, рудий служка.

— Щось хотів?— спитав Метлинський.

— Може, чогось хотіли ви, ваше превосходительство? — схилився служка.

— Щоб ти забрався,— сказав спокійно Метлинський, і на вустах його заграла іронічна всмішка.

11

Його обличчя костеніло в густо-жовтому світлі. Було залите потом і через це лискотіло; на столі лежав аркуш паперу з кількома написаними рядками; рука Метлинського звелася, схопила перо, і на папері стало одним рядком більше. Він знову впав у задуму; тоскно світилися, наче перламутрові, його очі; з того боку дверей до замкової щілини припав рудий служка, й аж око в нього сльозилося, так видивлявся. Метлинський не відчував того погляду, був задубілий і знерухомілий; вуста шепотіли, перебираючи й карбуючи слова; здавалося, ті слова зіслизали з його тонких вуст і засипали кімнату. Кожне мало геометричну форму, отож кімната заповнювалася тими геометричними тілами, а він похитувався поміж того накописька. Кілька разів зводилася рука, але й опадала; піт стікав по обличчі краплями, зрештою, він не витримав і звівся. Чорна тінь упала на стіну, і від того метнулася від дверей руда постать і пішла, пішла навшпинечках, наче балерина, завернула до кімнати для обслуги і впала на стілець, приснувши, наче кіт.

— Моє превосходительство чи трошки теє,— покрутив він біля голови,— чи со-чи-ни-тель...

Його напарник лежав на ліжку, заклавши ноги на бильце, і колупався скалочкою в зубах.

— А тобі не все одно!— виплюнув застрялий шматочок м’яса.— Платить, то хай собі хоч на голові ходить.

— Не кажи,— серйозніше сказав рудько.— Нещасливий вони народ, ці сочинителі. Ними й поліція завжди цікавиться. А чи треба мені зайвий клопіт? Не, я тобі таке скажу, Гриша: коли ти вже господін, то не придурюйся, а будь господіном. А то превосходительством каже себе звать, а сам — лайно!

— А може, він і справді превосходительство?— ліниво озвався Гриша.

— Коли б був превосходительством, сочинителем би не був. Це я вже точно знаю,— сказав рудий, і його жовті повіки розважно кліпнули.— Я, брат, оцих панів ого скільки перебачив!..

Метлинський стояв біля розчиненого вікна й дивився на? залиту світлом ліхтарів вулицю. Свіже дихання моря холодило йому обличчя, і він пив вільгу на повні груди. Вуста його так само ворушилися, наче хотів засипати геометричними тілами й цю вулицю, і море. Прогуркотів екіпаж, хиталась у ньому широка жіноча постать. Якась молода пара йшла серединою вулиці, тримаючись за руки: дівчина засміялася вуркітливо й закинула голову. І побачив Метлинський щасливе засміяне обличчя, залите мерехким світлом, і здалося йому раптом, що упізнав він те обличчя, — прийшло в цю ніч бозна від якого далекого часу. Це, однак, його не зворушило і не схвилювало: стояв у своєму вікні, холодний і закостенілий, злітали з його вуст холодні й закостенілі слова, оксамитне темно-синє небо сипало на нього прохолодний пил. «Ні, — подумав він, — я надто сухий та холодний. Треба мені стати як квітка, що розпускається в першому промінні...» Він пішов важкою ходою до столу, сперся руками, звісившись до того напівсписаного листка. Йому здалося, що слова, які щойно створив, починають ворушитися. Ясний сонячний ранок він побачив, коли все свіже й оновлене, коли грає палахкотисто на траві роса, а пташки, впившись рожевим світлом і цією росою, чистять і без того голосні горлянки. Їхній спів падає голубими ковтками, а служниця підносить йому на таці склянку парного молока. Бере те молоко, і йому солодко пахне потом великої лагідної тварини, що дивиться на світ, і в очах у неї відсвіт народженого неба...

Тиха туга ввійшла Метлинському в душу, він узяв листок, наблизив його до свічки, а коли той спалахнув, швидко поніс до грубки і вкинув туди. Захиталися по кімнаті жовті косми; Метлинський уже сидів за столом, і його рука повільно, літера за літерою, клала на папір нові слова. Він писав довго, може, цілу годину, а коли відкинувся на спинку стільця, обличчя його знову було вкрите потом, А очі порожні. Дивилися кудись у вікно, де вже погасли ліхтарі і стояла глупа південна ніч. Йому раптом захотілося лягти на ліжкові, а прокинутися на батьковому обійсті. Розплющити очі й почути знайомий пристук материних закаблуків. Вона розхилить двері і стане на порозі, вся залита щедрим сонцем, з тою чарівною усмішкою на вустах, яка освітить її обличчя і зробить чудовим. Схилиться до нього поцілувати, і він схвилюється від молочного запаху, що війне від неї. «Все в’яне й зникає,— думав він, похитуючись на стільці з міцно заплющеними очима.— Немає справжніх повернень, бо минуле — тільки тінь сьогоднішнього. Все життя я жив повернений у минуле. Губив красу сьогочасну, бо тільки коли ставала вона минулим, починав розуміти її красу!»

Він знову почав писати. Писав, зціпивши зуби, і вже не правлячи. Начебто позбувся тугодумності й незмінного страху перед словом. Рипів крізь затиснені вуста химерними, майже безглуздими словами, і перо його аж повискувало в руках. Хитав головою, мов кінь у запрягу,— відчував ритм і вимірював його. Їхав начебто в ніч, і ніч розступалася перед ним. У хворих грудях його почало блідо засвічуватися світло, хоч волів, щоб палахкотів там нестримний вогонь.

Зляканий, вичерпаний, смертельно втомлений, сидів у сірому світлі ранку. Сірі були його очі й обличчя, сірі й погаслі видавалися вуста. Не дивився на стіл, де лежало кілька списаних аркушів,— глуха порожнеча заповнювала його вщерть. Був немов дерево дупласте, і тільки в кутку ока бриніла, наче срібна мушка, загублена, випадкова й майже рожева сльоза...

12

Він вийшов на вулицю. Було порожньо, тільки віддалік замітав вулицю двірник. Лахматий та бородатий, махав мітлою, немов змітав з лиця землі залишки ночі.

Метлинський пішов до моря. Був наче велетенський чорногуз, і двірник, побачивши його, ошкірив рота, повного міцних жовтих зубів.

Метлинський дивився вже туди, де котило сріблисті хвилі море. Крайок неба був рожевий, і рожевий відблиск грав і на хвилях. Все навкруги спало, і тут, віч-на-віч із цим морем та срібними хвилями, відчув він раптом глибоку й високу самотність.

Небо розгорялося все більше. Велика тиша стояла над землею, і тільки хвилі шуміли. Здалося йому, що чує особливу ніжно мелодійну музику: немов сумувала десь скрипка, і в той її чистий плач увіходив помалу темний шум та гуркіт. Наростав, аж доки не покрив тонкого скрипкового жалю — десь неподалець несміливо писнула перша пташка. Озвалася за нею друга, і цей дзенькіт з переливами яскраво вплив у ту першу музику і в її світло. Крізь червоне полум’я, яким палало небо, бризнуло яскраве сонце, і хвилі із срібних раптом позолотіли: побігла по морі червоно-золота стежка. Гори навколо стали темно-руді, навіть брунатні; голосно прогула біля Метлинського бджола, і він аж скинувся: де це вона взялася, бджола?

Поривало уклякнути перед цією стихією й помолитися, як молився тисячу років до цього його пращур, для якого світ був загадковий і сповнений невидимої сили. Відчував той пращур зв’язок між своїми мовленими словами і тією невидимою силою, тож молився й тяг до неба спрацьовані руки, просячи милосердя. Зараз той пращур оселився на якийсь мент у ньому, заговорив раптом плескотом хвиль і неясним гомоном. «Боже мій!— думав Метлинський, озираючись на велике світило, що палало над світом.— Чому дав ти мені спромогу так відчувати, а заліпив мені вуста; чому дав тонкий слух, а не навчив музики, чому око моє так гостро й тонко бачить, а рука мертва?»

Великі сльози раптом викотилися з його очей. Встав, утершись, вуста його зімкнулися щільніше, Дивився на сонце мертвим поглядом — вся краса краєвиду поступово вмирала: неживе стало сонце й неживе було море.

Повернувся різко й подався до готелю. Рухи цього разу були злагоджені, сам він випростаний і стрункий. Таким і побачив його Руданський, який повертавсь в повозі з нічного виклику. Він провів поглядом старого поета і дав йому зійти з очей. Зрештою, в обличчі Метлинського було щось таке, що примусило Руданського стулити вуста, коли вже збирався гукнути...

Летів коридором, наче чорна птиця, і рудий служка, який визирнув із кімнати на голосний стукіт його закаблуків, зчудувався від незвичайного вигляду Метлинського: поли чорного плаща розвіювалися, очі були випиті й порожні, а голову поставлено так, наче готувався він до бою.

Повернув ключем за собою і кинувся притьма до валізи. Видобув великий чорний пістолет і, зваживши на руці, дивився якийсь час із усмішкою. Тоді жбурнув його бридливо назад у валізу і в кілька кроків опинився біля столу. Звісився над списаними аркушиками і наче їв їх очима. Відтак схопився руками за голову й закоцюб.

Його привів до тями обережний постук у двері. Зірвався на рівні і швидко прибрав списані листки. Кинувся до дверей і став віч-на-віч із рудим служкою. Той побачив біле, як полотно, обличчя і не стримався, щоб не згукнути:

— Які ви бліді, ваше превосходительство!

— Мені голова болить!— сказав Метлинський самими вустами.— І не називай мене більше цим дурноверхим «превосходительством». Мене звуть Амбросій Лук’янович.

— Але ж це ваш титул?— зробив неймовірні очі служка.

— Так,— відповів роздратованою скоромовкою Метлинський.— Це мій заслужений титул, але я не хочу його вже чути. Всі ми рівні перед небом і всі ми люди!..

— Слухаю, ваше превосходительство... чи б пак Амбросію Лук’яновичу...

— Все! Залиш мене в спокої... У мене розламується голова.

— Це вітер, ваше превосхо... тобто Амбросію Лук’яновичу, Не кожен переносить його. Шторм наближається.

— Звідки знаєш?

— Та ж я виріс тут, у Ялті. Сніданок подавати?

— Сніданок? Хіба вже нора?

— Саме пора, ваше превосходительство, чи б то...

— Ну гаразд, подавай!

Повернувся на закаблуках і пішов просто до вікна. Море вже й справді непокоїлося. Він засміявся коротко й покрутив шиєю, начебто муляв йому комірець.

13

Відчував вітер, який налягав на шибки, окрім того, гойдалася біля вікна гілка якогось тутешнього дерева і крізь розчухране листя проглядали інколи лискучі й надмір схвильовані чайки. Здавалося, чув їхній горловий крик, наростав він в горлі і в нього, начебто сам був птахом і, як птах, відчував хмільне піднесення перед бурею.

Повернувся різко на рип дверей: входив служка.

— На добре вино я можу у вас розжитися?— спитав гостро.

— Скільки завгодно, ваше... Яке бажаєте?

— Сурож білий.

— Є чудовий масандрівський мускат.

Він подумав, що до цього настрою, вітру й чайок більше личитиме все-таки сурож.

— Сурож білий!— попросив він.— Тільки швидше!..

— В одну мить!— хитнувся до дверей служка.

Метлинський подивився на смажену яєчню, вона ще пухиріла й побулькувала жиром. До яєчні було подане татарське біде й каву.

Відчув раптом нехіть до їжі. Так само було й тоді, в Женеві, коли ледве не послав у себе кулю. Зирнув у кутки, чи не визирають звідти чорні звідницькі очі? Було, однак, порожньо, натискав на шиби вітер, і вони, погано притулені до рами, ледь дзенькотіли.

Зайшов служка, обтираючи на ходу пляшку.

— Остання, — сказав без звичних улесливих ноток. — Ледве знайшли для вашого превосходительства.

Голос його став мирний і м’який, було враження, немов вони зробилися по-особливому довіреними змовниками.

— Як тебе звати?— спитав Метлинський, мимоволі потрапляючи в той-таки мирний тон.

— Яків.

Відчував спиною й потилицею, як тремтять під натиском стихії шибки, наливався й сам отаким свіжим та розтривоженим вітром.

— Сідай-но, Якове, вип’ємо по чарці,— сказав просто.

Сурож золотився й іскрився, і Метлинському здалося, коли притулив чарку до вуст, що такий смак повинен мати й той вітер за вікном.

Служка пив, намагаючись вторити рухам Метлинського, малими, короткими ковтками.

— Непогане в тебе обличчя, хлопче, — сказав старий поет, беручись до яєчні.— Я зразу це примітив... Але служба в тебе погана, дуже погана. Купив би собі шматок землі, сад насадив би, навколо ж тут чудові сади, тоді й по землі ходив би гордо...

— Я, ваше превосходительство, бідний, — сказав Яків, і одне його око засльозилося.— Не по кишені мені купить землю й гордо голову носити.

Метлинський знову торкнувся вустами чарки. Здалося йому, зойкнули за шибками всі оті світлі лискучі чайки й кинулися раптом униз, до моря, яке починало вже бунтувати й розгойдувало все більші хвилі.

— А коли б я пособив тобі грішми, га?— раптом сказав гарячим шепотом Метлинський.— Ти б кинув оцю рабську службу й осів би на землі?

— Ну, про це ще помізкувати треба,— сказав розважно Яків.— Прикинути й роздивитися. Таке діло, знаєте, не робиться ні сіло ні впало; хто його зна, може, воно мені, ваше превосходительство, на цій службі й сподібніше? — він раптом підморгнув Метлинському і, вже не чекаючи, поки вип’є той, потягся за пляшкою.

— Так, так!— похитав головою неуважно Метлинський, в цей час знову закричали в нього за спиною чайки.

Йому вже хотілося бути самому.

— Йди вже, Якове! — сказав тихо.

Подивився пласкими, випитими очима, і від того служка миттю втратив самоповагу. Скочив на рівні, й обличчя його знову стало усміхнене і прислужливе. Трохи зігнувсь у карку і виходив отак, задкуючи.

Метлинський повернувся до нього спиною, ковтнув вина і задивився, як метиляється в його вікні розчухрана гілка і як далі за гілкою захоплено ріжуть небо гострокрилі меткі птахи.

14

Море гнало на берег великі хвилі з вінцями білої піни, і вони котилися одна за одною, аж доки не розбивались об каміння, розсипаючись на тисячки сріблистих крапель. Море ревіло й бухкало, наче мало застуджені груди, й обкидало солоними бризками. Метлинський закоцюб на березі, безсилий і пальцем кивнути,— перетворювавсь у темне безлисте дерево, до якого підбиралося море і яке хотіло забрати у свої зелені нетрі. Так, море було зелене-зелене, з білими Гребінками, коло берегів хиталася широка смуга шуму, розбивалась і скидалася, шипіла з безсилля чи озлості. Метлинський стрепенувся й кинувся чимдуж під гору, де були будинки й люди. Вітер немилосердно чухрав і без того розпатлані дерева, бив йому в спину, а він ішов зігнувшись — тут, біля моря, не було вже йому чим дихати. Не бачив облич людей, що зустрічалися по дорозі, їхнього здивування чи цікавості — майже біг по хіднику і з посвистом видихував перепалене повітря. Вітер метляв, рвав із пліч тонкий чорний плащ, закидав його на плечі, немовби те чорне з моря гналося за ним услід, ступаючи в п’яти й тягнучи до нього десятки розчепірених кощавих та кігтистих лап. Вже хапало його за рамена, щоб потягти назад, у розбурхану зелену стихію, яка ревла й кашляла за спиною, грозилась і вабила...

Хляпнув дверима й сперся об одвірок, облившись холодним потом. В кімнаті стояла зеленкувата півсутінь, яка густо затоплювала кутки, і від того помешкання здалося круглим і хитливим. Погойдувалися стіни й стеля — стіни немов зсувалися, а стеля приспускалася. Важкі краплі поту покотилися Метлинському на очі, рот було розтулено — старий поет хрипко дихав. Заспокоювався помалу і вже через кілька хвиль ступив дрібними кроками до столу. Витяг стосик листків, густо помережаних хитливим почерком, впав на стілець і довго й важко вдивлявся у поплетені й покручені лінії літер. Проступали з того хаосу окремі слова: мертві речення лежали на білому мертвому полі.

Він зирнув у вікно: чайок не було. Тріпалася тільки за шибкою гілка, і чи та гілка, чи насурмлене, схвильоване небо несподівано влило в його серце холодного, сріблистого миру. Ніколи ще не відчував такого широкого й застиглого спокою, аж навіть хотів подіяти своїм настроєм на ту гілку, що тяглася до його вікна, наче кігтиста лапа,— хортів її заспокоїти й зупинити. Щоб усе навколо завмерло і знерухоміло, щоб перестали хитатися стіни, а зеленкуватий сутінок розвіявсь та розчинивсь.

Але в нього не було сили зупинити гілку, а стіни присунулися ближче. Приплющився і струсонув головою: почулася йому раптом далека-далека, тонка й прекрасна пісня, яку колись чув від надзвичайно гарної на вроду дівчини; вона співала дзвінко й захоплено і так чутливо, що в нього аж серце затремтіло.

Звівся й почав рівняти складені в стосик листки. Гортав аркуш за аркушем, і в його грудях побільшало того холодного сріблистого спокою. Зарипів зубами, наче не міг витримати напруги, тоді підійшов до дзеркала й побачив у ньому зелене обличчя. Розширені очі були порожні.

Срібний безмежний спокій сповнював його. В шибку вдарив раптом і затарабанив дощ. Скло покрилося краплями, а розчухрана гілка, яка так довго не могла заспокоїтися, раптом зупинилась і спустила листки.

Легкий морозець перейшов через тіло: стало йому холодно. Дощ тарабанив об піддашок за вікном і все більше закропував шибки.

Метлинський узяв стосик списаного паперу і вкляк біля грубки. Відхилив дверці і почав всовувати один за одним листки. Підпалив і дивився, як корчаться, чорніють і пропадають рядки та слова. Простяг до вогню сухі, сині руки й грівся.

Вогонь загас, лишивши після себе покручені темні смужки. На них проступали ще літери й навіть окремі слова — бронзуватий слід на чорному тлі. Він поворушив коцюбою, і смужки розпалися на дрібні клаптики сажі.

Звівся й підійшов до валізи. Вийняв пістолет, сів у крісло і, звівши курок, спокійно й без найменшого хвилювання натиснув на спуск.

Переляканий служка влетів у кімнату. Просто перед ним сидів у кріслі Метлинський, в руці його ще димів пістолет, а груди були залиті кров’ю.

— Я, здається, не поцілив,— сказав він крижаним тоном.— Будь ласка, покличте доктора Руданського.

Микола Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки-но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав,— коло очей йому проклалися сині кола.

— Я професор Костомаров,— звівся назустріч йому Микола Іванович.

Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.

— Дуже радий, — сказав Руданський.— Ви, напевне, щодо Метлинського.

— Це мій давній колега й приятель,— сказав Костомаров.— Чи не зміг би я з ним побачитися?

— Поки що ні,— Руданський зморено сів на стілець.— Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.

— Йому погано?

— Дуже погано,— Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.

— Чи не міг би я чимось допомогти?— тихо спитав Костомаров.

Але допомоги вже не потребувалося. Метлинський розплющив у цей час очі й побачив великого білого птаха, що летів до нього просто зі стелі. Мав той птах великі зелені очі, а крила його срібно сяяли. Метлинський згукнув вражено й почув, як далеко-далеко хтось заспівав ту саму пісню, яку колись чув він від темнокосої красуні. Він побачив і ту красуню, вона також мала крила й зелені очі. Співала, і солодкі дзвенькотливі звуки заповнили світ.

Примітки

1

Дажбог — поганський бог слов’ян. Тут ідеться про слов’янські племена.

(обратно)

2

Пороки — тарани.

(обратно)

3

Мандатор — урядник в австрійській державі до революції 1848 року.

(обратно)

4

Процесія складається з двох підсвічників, хрестів та хоругов.

(обратно)

5

Паус — пляшечка з вином чи молоком.

(обратно)

Оглавление

Листя на ганку

  Долина джерел

  Перша безсонна ніч

  Казка про козу-дерезу

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

  Батько

    1

    2

    3

    4

    5

  Єва — сестра Адамова

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

  Літепло ранньої осені

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

  Полювання

  Вечір квапиться

  Листя на ганку

    1

    2

    3

    4

Казка про великого слона

  На лижах в Африку за один день

  «Хлопці, він порізав нашого м’яча!»

  Я поблажливо всміхаюсь

    1

    2

    3

    4

  Через греблю

  «Не співайте мені сеї пісні»

  Всі горіхи, що лущаться

  Кілька хвилин із вечора

  Казка про Великого Слона

  Навіщо я про це згадую?

  Малюнок Кента

Мандрівка в гори

  Вогнище

  Диявол, якого нема

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

  Чарівник

  Мандрівка в гори

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

  Постріл

    1

    2

    З

    4

    5

    6

    7

    8

    9

    10

    11

    12

    13

    14

*** Примечания ***