Вафельне серце [Марія Парр] (fb2) читать постранично

- Вафельне серце (пер. Галина Миколаївна Кирпа) (и.с. Пригодницька бібліотека) 2.67 Мб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Марія Парр

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Марія Парр Вафельне серце

Дірка в живоплоті

У перший день літніх канікул, по обіді, ми з Леною влаштували між нашими будинками канатну дорогу. Лена, як завжди, захотіла випробувати її перша. Вона хоробро вилізла на підвіконня, обома руками вчепилася в мотузку й обхопила її босими ногами. На те моторошно було дивитись. Я затамував подих, поки вона рухалася вбік свого будинку, все далі й далі від вікна, їй, Лені, невдовзі виповниться дев’ять, і вона не така сильна, як усякі такі, що за неї трохи старші. Десь на півдорозі її ноги — шурх-шурх — та й зісковзнули з мотузки, й вона раптом загойдалася між двома другими поверхами на самих руках. Моє серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Йой, — зойкнула Лена.

— Лізь далі! — крикнув я, хоч і знав, що не так легко було лізти далі, як то здавалося всяким ото витріщакам, які стовбичили біля вікна. — Ану, повиси там! Я тебе врятую!

Поки я думав, мої долоні спітніли. Я сподівався, що Ленині долоні були сухі. Лелечки, а що як вона відпустить руки й гуцне з висоти другого поверху простісінько додолу! І тоді я побіг по матрац.

І поки Лена, зібравши всі свої сили, висіла на мотузці, я стягнув із мами-татового ліжка матрац, виволік його в коридор, скинув сходами вниз, потягнув невеличким проходом, відчинив вхідні двері, випхнув на приґанкові східці й поволік до саду. То був важенний матрац!

Дорогою я збив прабабусину світлину, і вона впала на підлогу. Скло розлетілося в друзки. Однак те, що воно розлетілося в друзки, було краще за те, що могло статися з Леною.


Коли я врешті-решт допхався до саду, то з Лениного виразу обличчя зрозумів, що вона ось-ось звалиться вниз.

— Ну ж ти й тютя, Трілле! — сердито засопіла вона.

Ген угорі розвівалися на вітрі її чорні мишачі хвостики. Я вдав, що не почув. Вона висіла просто над живоплотом. Саме туди мені треба було покласти матрац. Поверх живоплоту. Що нам із того, якби я поклав його в якомусь іншому місці?


І ось нарешті Лена Лід відпустила руки й плюхнулася з неба, мов переспіле яблуко. Вона приземлилася з м’яким хруском. І одним махом провалила два кущики живоплоту.



Я з полегшенням опустився на траву й дивився, як Лена розгнівано вовтузилася поміж гіллям і розірваним простирадлом у понівеченому живоплоті.

— Цур тобі пек, Трілле, це все через тебе, — сказала вона, коли ціла-цілісінька звелася на рівні.

Я подумав: «Через мене, то й через мене», але нічого не сказав. Я був радий, що вона жива. Як і завжди.

Тріллуньо і сусідка-малолітка

Ми з Леною ходили в один клас. Лена там єдина дівчина. На щастя, тепер літні канікули, а то, за її словами, вона могла б урізати дуба.

— Ти справді могла б урізати дуба, якби під тобою не виявилося матраца, коли ти гепнулась додолу, — сказав я їй згодом, увечері, в той час, як ми прогулювалися надворі й натрапили на дірку в живоплоті. Лена в тому сумнівалася. Вона твердила, що в неї стався неймовірний струс мозку, а він був у неї і раніше. Двічі.


Мене все-таки не полишає думка про те, що могло статися, якби вона гепнулась додолу і там не лежав той матрац. Було б жаль, якби вона врізала дуба. Тоді в мене більше не було б Лени. Лена — мій найкращий друг, хоч вона й дівчина. Я їй ніколи цього не казав. Просто не наважуюся, бо не знаю, чи вона вважає мене своїм найкращим другом. Часом я вірю в це, часом не вірю. Це залежить від ситуації. Однак ця думка не дає мені спокою, особливо в ті миті, коли відбуваються такі події, як падіння з канатної дороги на матрац, якого я там поклав; в такі хвилини мені страшенно хочеться, щоб вона назвала мене своїм найкращим другом. Їй не треба було казати цього вголос. Вона могла б тільки кашлянути. Але вона ніколи так не робить. У Лени камінне серце, що лише вряди-годи може боліти.


А ще в Лени зелені очі й сім веснянок на носі. Вона худенька. Дідусь каже, що вона мов кінь і схожа на велосипед. Вона всіх лупить тильним боком долоні. Але це тому, каже Лена, що всі махлюють.


А от я, здається, звичайний на вигляд — світлочубий і з ямочкою на одній щоці. Щоправда, в мене ім’я незвичне, та його все-таки не видно зовні. Мама з татом назвали мене Теобальдом Родриком. Потім пошкодували. Негарно було давати немовляті таке поважне ім’я. Але що написано пером, того не витягнеш волом. Тож у свої дев’ять років я звався Теобальд Родрик Даніельсен Іттерґард. Проказувати можна добру годину. Ціле життя. На щастя, всі звуть мене Трілле, тож я того імені не вельми й помічаю, хіба що тоді, як Лена, бува, спитає:

— То як тебе ще звуть?

І я відповідаю:

— Теобальд Родрик.

І тоді Лена довго й гучно регоче. А іноді ще й ляскає себе по стегну.

Той живопліт, у якому ми з Леною пробили дірку, розмежовує наші сади. З одного боку в невеличкому білому будиночку