Любомир Гузар. Хочу бути Людиною [Катерина Щоткіна] (fb2) читать постранично

Катерина Щоткіна Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Вступ

Найдивовижніше, що можна сказати про Україну, — вона існує. Країна, чиї кордони постійно змінювалися. Держава, чия незалежність була епізодами в її історії. Етнос, розділений між різними імперіями, відкритий різноманітним типам асиміляції й ідеологічним впливам. Нація, яка (тим не менш) використовувала будь-який зручний історичний момент як привід відбутися, утвердитися, заявити про себе, усвідомити себе. Коли ж цей момент добігав кінця, вона знову вступала в період тривалої боротьби за збереження себе у ворожому середовищі.

Ми звикли розцінювати такі періоди, як страждання, проте в кожному випробуванні варто шукати не тільки лихо, але й можливість. Так колись митрополит Анд­рей Шептицький, висланий до Росії з окупованої на той час Галичини, використав вимушене перебування на ворожій території для створення Російської греко-католицької церкви, яка, попри складнощі, існує до сьогодні.

Біографія багатьох видатних українців часто пов’яза­на з географією. Україна для них — не просто територія, не шматок землі, а щось нематеріальне, чого не втратиш у процесі еміграції, депортації, перекроювання кордонів імперій, перебування у таборах. «Українська ідея», на відміну від багатьох інших національних ідей, формувалася не «генштабами», не канцеляріями й міністерствами, навіть не томами класиків національної літератури. Її гео­графія складається з біографій. Те, що вдавалося пронести з собою, зберегти, передати нащадкам, — це й було «українською ідеєю» або навіть самою Україною. Таку національну ідею не потрібно вигадувати й насаджувати в масах, її можна зібрати по крихтах із людських доль і скласти докупи.

Доля Блаженнішого Любомира Гузара — одна з таких біо/географій, які відкривають перед нами Україну, що існувала, здається, всупереч самій історії. Без ґрунту під ногами, без надії знайти свою «землю обітовану», без будь-якої підтримки ззовні — навіть навпаки, наперекір оточенню. Тримаючись лише вірою. Чи, може, просто мрією.

Розділ 1. Хлопчик на батальному полотні

Якось у приватній бесіді режисер Леся Харченко зазначила, що для сценариста біографія патріарха Любомира Гузара «не найзручніша». «Зручно для кіно» — це коли є в житті людини запаморочливі злети й стрімкі падіння, сумніви, конфлікт, довга і звивиста любовна лінія — загалом, драма. Усього цього в долі Блаженнішого біограф так легко не знайде. Утім Лесі Харченко вдалося-таки зняти чудовий фільм — не тільки про кардинала Гузара, а й про ціле покоління. Режисерка використала вдалий прийом, звернувшись до дитинства Блаженнішого, яке припало на доволі драматичний історичний локус — Львів у міжвоєнні часи та на початку Другої світової війни.

Любомир Гузар народився у Львові 26 лютого 1933 року «у сім’ї службовців», як написали б радянські біографи. Але оскільки біографія Гузара дуже нерадянська, годі й намагатися уникнути слова «інтелігенція». Обидві сімейні лінії — і материнська, і батьківська, — були пов’язані зі священством, але батьки Любомира, Ярослав і Ростислава, були людьми світськими. «У Львові тоді було два банки — один належав церкві, другий сильно залежав від церкви. Так от, мій батько працював у другому», — так напівжартома скаже одного разу Блаженніший, відповідаючи на питання про батьків.

Сім’я Гузарів мала безпосередній стосунок до церкви. Регулярне відвідування недільних Служб Божих було звичною практикою для тодішніх львів’ян, а не свідченням якоїсь надмірної побожності. Батьки майбутнього патріарха, за його спогадами, часто ходили «на дванадцятку» — останню недільну літургію^[1], яка правилася о 12:00. На неї зазвичай збиралася саме інтелігенція. Любомир Гузар, вже будучи патріархом, наводитиме цю традицію як приклад співіснування та перебування освіченого класу в співпричасті з церквою. За його спогадами, багато чоловіків проводили час у розмовах під церковними стінами, а не всередині них. Цьому дитячому враженню майбутній кардинал, напевно, зобов’язаний першими припущеннями про те, що «церква» і «спілкування» — нероздільні поняття.

Львів того часу був містом неоднорідним, із насиченим внутрішнім життям. Перша світова й Громадянська війни закінчилися не так давно. Вулицями міста ходили люди, які були учасниками обох змагань, вони стали свідками розвалу імперії, пережили — деякі вельми важко — крах надії на українську державність, жорстку польську реакцію. Якщо не разом, то принаймні поруч співіснували люди, що перебували по різні боки барикад: поляки й українці, переможці й переможені, ті, що змирилися, і ті, що зламалися, готові до примирення і вічні борці. Це час духовної праці митрополита Андрея Шептицького, який дарував нашому народу оновлену національну ідею та готову