Крамниця щастя [Ольга Деркачова] (fb2) читать онлайн

Ольга Деркачова Крамниця щастя та Кавові історії з «Кімбо»

Крамниця щастя

Тобі б сподобалося, мамо...

... Уся підлога встелена пелюстками. У коридорі роззуваюся, аби не знищити каблуками ніжні пелюстки. Вони лоскочуть ноги, і я сміюся. Ступаю обережно і вперше шкодую, що не вмію літати, але сильні руки міцно мене тримають, і я справді лечу, лечу, лечу.

Лечу понад трояндовими пелюстками, лечу понад столом, лечу понад ліжком, лечу навіть понад небом. А потім раптом зринає страх. «Ай!» Боюся висоти. Рідні руки опускають мене обережно на трояндові пелюстки... Вони так солодко пахнуть, що паморочиться в голові... Хочеться заховатися в них, підкидати до неба, кружляти разом із ними...

Марина жалібно зітхнула і щільніше замоталася в ковдру. Вона завжди намагалася думати про щось приємне, коли їй було боляче. А зараз було саме так. Усю ніч болів зуб, а на ранок Марина встала з розпухлою щокою. «Ось тобі й день Святого Валентина, — пробурмотіла до себе. — Усі святкують, а мені мало того, що нема з ким святкувати, так ще й у ліжку доведеться пролежати!» І нікого зі своїх у гуртожитку! Її подруги роз’їхалися по домівках на вихідні.

Марині не було куди їхати. Кілька років тому померли її батьки — розбилися на літаку, коли поверталися із заробітків.

Це сталося саме перед Марининим шкільним випускним. Вони хотіли, аби Маринка мала найкращу сукню і вступила до престижного університету. Але в день випускного не було білого плаття. Були завішані дзеркала, чорна хустина й гірке відчуття самотності.

Потім прийшли якісь люди та сказали, що квартира заставлена й тепер не належить Марині, бо батьки не повернули позичених грошей. Ходили й інші люди, які щось обіцяли дівчині, втішали її... Зараз Марина нічого не пам’ятає. Тільки чорну вологу землю, під якою назавжди заховали від неї її маму й тата...

Марина помацала щоку, поглянула на себе в дзеркало й побрела на гуртожитську кухню в пошуках соди. Дівчачий гуртожиток, узагалі, — таке місце, де можна знайти все, а тим паче таку дрібницю, як сода.

Суботній ранок тут починався доволі тихо. Без метушні, криків, дзвону будильників і товкотнечі на кухні. Більшість дівчат із поверху роз’їхалася. Залишилися ті, кому було далеко добиратися, або ж ті, хто не дуже хотів їхати додому. А ще дехто залишився святкувати день Святого Валентина. Із ким святкувати — Марина не мала. Але зараз це й добре. На яке побачення в такому вигляді?! Та ще й зуб так болить.

На кухні не було звичної ранкової колотнечі і черги до плиток, лише якась дівчина смажила яєчню:

— Що, зуб? — зауваживши розпухлу щоку, спитала дівчина.

— Угу, — промимрила Марина.

— Тобі б до лікаря, — сказала та, знімаючи сковорідку з плитки. — Ой, посолити забула! А, нічого, і так з’їм.

— Ти соди не маєш? Або якоїсь таблетки?

— Таблеток не маю, а сода десь мала бути. Іду подивлюся. Зараз занесу. До якої кімнати?

— До сто десятої.

— Тільки ти нічим не грій його.

— Кого? — не зрозуміла Марина. — Ай! — зуб знову дався про себе чути гострим-прегострим болем.

— Зуб!

За кілька хвилин дівчина занесла Марині соду.

— Чому не йдеш до лікаря?

— Боюся, — збрехала Марина, бо насправді вона не боялася стоматологів. Так і в школі було. Усі лякалися, а вона єдина з класу всідалася з гордо піднятою головою в крісло зубного лікаря.

— А коли так болить, то терпіти не боїшся?

Ну що Марина їй скаже? Що в неї немає грошей? Що вона саме вчора купила кілька книжок і вирішила, що якось дотягне до стипендії? Зрештою, кого це, окрім неї, обходить? Та нікого!

Марина наколотила в склянці розчин соди й ретельно промила свій бідний хворий зуб. Не допомогло. Залізла знову під ковдру. Як болить! Почала згадувати, скільки в неї є грошей. Хоча, що тут згадувати? У кишені курточки було дві гривні. Ну, може, копійками назбирається ще десь близько гривні. І все. Страшні гроші! Із такими статками до лікаря не підеш, а задурно хто зараз лікуватиме?

Зуб заболів сильніше. Марина хлипала — так, наче це зніме біль. Пробувала уявити пелюстки троянд і відчути їхній запах. Не допомогло. Пробувала лягти зручніше. Трохи дрімала, але зуб постійно про себе нагадував різкими приступами болю. Здавалося, що голова розлітається на тисячі дрібних шматочків, які Марині ніколи не вдасться позбирати докупи.

Увечері Марина таки не витримала, замоталася шарфом і поповзла до найближчої аптеки.

— У вас є що-небудь від зубного болю за дві гривні? — пролепетала вона, тримаючись за щоку.

— Дівчино, не знущайтеся. Відійдіть і не затримуйте чергу.

Марина чи то зітхнула, чи то схлипнула.

— Дайте цій дівчині найкраще знеболювальне, — пролунав за спиною твердий голос.

«Десь я його чула», — подумала Марина. Повернула голову. Не може бути! Позаду неї стояв Олексій.

Олексій, а точніше Олексій Степанович, викладав у них на педагогічному факультеті математику. Дівчата з нього підсміювалися, бо неможливо було уявити, що цей симпатичний хлопець є доцентом Яловим. Зоряна звідкись принесла плітки про те, що його вважають су-пер-супергеніальним і талановитим.

— Із такою зовнішністю просто не потрібні міз-ки, — хмикнула їхня факультетська красуня Іра.

— Це точно, — додала не зовсім вродлива Тамара.

— Якісь плітки, — засумнівалася Олена. — Він за-скромний і запростий для наукового світила.

— Та ні, — заперечила Іра, — розумні якраз ніколи не вип’ячують свій інтелект. Та й узагалі, насправді впливові люди так себе поводять, що про них нічого такого ніколи не скажеш.

— Боже, Іро, звідки ти знаєш такі мудрі речі? — не могла не зіронізувати Наталка (бо Іра ніколи особливим розумом не відзначалася).

— Та ні, точно кажу вам, він якийсь там у них су-пер-пупер. Нещодавно повернувся з Америки — читав там лекції, — переконувала дівчат Зоряна. — А тепер тут нам буде читати.

— Ну то він вигідний жених? — пожартувала Марина.

— Ага! Відколи це викладачі в нас стали вигідними нареченими? — усміхнулася Іра й поправила свою зачіску.

— Ні, як варіант — непогано, — заперечила Мар’яна. — Розумний, красивий, молодий, неодружений.

— І що тебе з цим варіантом чекає? — Іра знову поправила біле пасмо свого волосся. — Буде він усе життя вчитися, вчитися, читати мудрі книжки, а ти рахуватимеш гроші від зарплати до зарплати й усвідомлюватимеш свою причетність до великого наукового процесу. А життя, яскраве, веселе, цікаве, проходитиме повз. І на старості ти раптом зрозумієш, що нічого не взяла від цього життя.

— Хіба ж це головне? — втрутилася Марина.

— Отож, — продовжувала Іра, — жінці в родині потрібен спокій, достаток, можна кількох дітей... А не перейматися роботою й тим більше рахувати кожну копійку, думаючи, чи стане дітям на молоко.

— Не перебільшуй, — Мар’яна згорнула конспект. — Якщо чоловік дбає про сім’ю, то на молоко для дітей він завжди заробить. І не лише на це. Хіба що ти хочеш пташиного молока?

— А що ще треба, крім любові, у шлюбі? — не стрималася Марина й додала: — Як на мене, головне — любов і діти, а все інше — то дрібниці, лише додаткове до чогось важливо-особливого.

— У шлюбі треба грошей, статусу, впевненості, — рішуче промовила Іра, — всього того, що робить чоловіка чоловіком.

— Впевненості в чому? Що ти й завтра зможеш купити норкову шубу? Сережки з діамантами? Нове авто? З’їздити на які-небудь середземноморські острови? — обурилася Марина.

— А чому б і ні? — не зрозуміла Іра Марининої бурхливої реакції.

— Уяви. Знаходиш ти багатого нареченого, виходиш заміж, навіть народжуєш дітей. І раптом одного чудового дня дізнаєшся, що він став банкрутом. Що тоді? Грошей уже нема, любові не було ніколи. Як ти житимеш? Що тебе триматиме в цьому житті? Ні любові, ні грошей.

— Ой, Марино, не трагедізуй. Чому це він має обов’язково збідніти? Навпаки — розбагатіє ще більше.

Пролунав дзвінок, і дівчата зайняли свої місця. Іра тяжко зітхнула й витягнула новий каталог із косметикою. Олексій Степанович швидко зайшов, похапцем привітався. Зробив Ірі зауваження й продиктував тему. Хтось записував, хтось робив вигляд, що записує, хтось навіть і вигляду не робив. Одним словом, усе було, як завжди на кожній лекції, — хтось вчиться, хтось просто відсиджує пари.

Марина вперше глянула на викладача уважно. А й справді, гарний хлопець. Трохи кумедний. Коли він захоплюється й пише формулу за формулою, то забуває, що ми вже давно не розуміємо, про що йдеться, бо тоді говорить уже більше сам для себе, а не для нас. Смішний, у крейді. Крейда на костюмі, носі, щоках, волоссі. Такий зворушливий! І дуже дитячий. І як він здатен пам’ятати всі ті формули, бо ж он — пише без жодних листочків і підручників.

— Повторіть останню формулу, дівчино! — Олексій Степанович кивнув Марині.

Марина почервоніла:

— Я?

— Так. Ви. А то ви так «уважно» слухали.

— Я... я... я не знаю, — Марина почервоніла, шукаючи на списаній дошці ту останню формулу, і ніяково посміхнулася.

— А чому ви посміхаєтеся?

— Ви замастили носа крейдою.

— Що???

Дівчата розреготалися.

А тепер Марина з розпухлою щокою крадькома позирала, як Олексій розраховується за її ліки.

— Ну що, пішли?

Марина кивнула.

— Ти, здається, Марина? Так?

Марина знову кивнула.

— Ти говорити вмієш?

Марина знову кивнула.

— Покажи щоку.

— Розпухла, — зітхнула Марина.

— Дуже болить? — Олексій обережно торкнувся щоки. — Значить так, іди збирайся, а я через півгодини заїду по тебе. Стільки часу вистачить?

Марина ствердно кивнула головою.

— Ну то біжи, швиденько збирайся.

— Нащо?

— Зуб лікувати.

— Я... Я... не маю грошей, — майже нечутно промовила Марина, відчуваючи, як густо червоніє.

— Це я вже зрозумів. Не хвилюйся. Маю знайомого лікаря. Точніше, він мій хороший друг. Ну і лікар також... Одним словом, збирайся.

У кімнаті Марина, переодягаючись, оглянула своє непропорційно опухле лице. Яка потворка! Вона розплела косу. Русяве волосся хвилями лягло на плечі. Підмалювала очі. Ніби трохи краще. Але не дуже. Розпухле обличчя не врятують ні туш, ні тональний крем, ні губна помада.

Натягнула джинси й блакитний светрик. Повертіла в руках шапку. Вирішила не одягати, бо тоді не буде видно волосся, а це єдине, що в цій ситуації мало привабливий вигляд. Куртка, чобітки. Здається, усе.

І Марина вилетіла з гуртожитку. Олексій вийшов із машини, натягнув їй капюшон на вуха: «Ось так краще. Щока напухла, а ти красуєшся без шапки. І що ви собі, дівчата, думаєте?»

Зуб було успішно вилікувано. Коли дали стипендію, Марина хотіла повернути Олексієві гроші, але він обурено відмовився.

А далі все було, як і до того, коли Марина випадково зустріла Олексія в аптеці. На коридорі, коли дівчина, червоніючи, стиха промовляла «Добрий день», Олексій лише кивав головою так, наче нічого не було.

Але ж було! Марина це точно знає. Ну не щодня ж він своїх студенток відвозить до лікарів?! Чи щодня?

Вона нічого не тямить у чоловіках! Спочатку вони про тебе дбають просто так, а потім роблять вигляд, що нічого не було. А може, для них такі вчинки нічого не означають, тобто це так, як поснідати. Ну є ж такі люди, які просто творять добро й не роблять із цього проблеми. Чи нема? А може, чоловікам узагалі притаманно робити героїчні вчинки, а потім не згадувати про них? Можливо, це звичайна чоловіча справа — бути героєм?..

Але Марина пам’ятала, як він торкався її хворої щоки, як одягав капюшон на неї, як витирав сльози, що котилися від болю, як стояв біля лікаря, коли той порпався в неї в роті, а потім докладно розпитував, як і чим полоскати того бідного зуба, купляв в аптеці ліки для неї, відвозив додому.

Марина розповіла про це подрузі Наталці. Та декілька хвилин подумала, а потім сказала:

— Дурна! Він же пожалів тебе, бо ти сирота!

— Ні. Коли просто жаліють, то роблять це не так! — не погодилася з нею Марина. — Не так!

— А як? — посміхнулася Наталка.

— Не дбають так. Якось інакше, прохолодніше. Не так тепло й ніжно. Тоді просто допомагають — і все. А він дбав про мене!

— Знаєш, Марино, певно, це ти закохалася і сприйняла все не так, як воно було. Ти скучила за нормальними людськими стосунками.

— Та не закохалася! Просто якось дивно, коли щось було, а людина робить вигляд, що не було нічого. Міг би хоч зупинитися, спитати, як справи або ще щось. А то іде, наче й не знає.

— Чому ти так переймаєшся?

— Я не переймаюся! — знітилася Марина. — Давай краще про щось інше поговоримо.

— Закохалася! Он як почервоніла!

— Ні. Знаєш, воно просто було якось так... Ну... він пожалів мене не як сироту чи бідну студентку, а як дівчину. Просто як дівчину.

— Ну, не знаю. А зуб хоч гарно полікували?

— Наталю!..

Із грошима треба було щось робити. Їх катастрофічно не вистачало. Начебто й не купляла нічого такого, проте гроші розповзалися невідомо куди. А коли Марина додерла свої чоботи і в майстерні сказали, що єдиний варіант — їх викинути й купити нові, у неї почалася тиха істерика.

Проте сяк-так чоботи якось зліпили докупи. Ззовні майже нічого не було помітно, а те, що протікали, так це не страшно: скоро буде весна. Але навесні хочеться стягнути джинси, одягти спідничку, колготки, туфлі. На це теж треба грошей. Краса зараз дуже дорого коштує...

В університеті дівчина уважно вивчила дошку з оголошеннями, де час від часу з’являлися пропозиції студентам щодо роботи.

Після кількох дзвінків, походів різними установами й непорозумінь Марина, врешті, влаштувалася роздавати флаєри.

Дівчина стояла на вулиці, чіплялася до перехожих із проханням завітати на виставку текстилю або дублянок, придбати які-небудь вікна чи двері. Деякі люди страшенно лютилися на те, що їм намагаються дати рекламку. А дехто прямим текстом казав, куди Марині піти зі своїми листочками.

Найкраще працювалося в супермаркетах. Там було тепло, а після акцій-дегустацій дівчатам ще й перепадали чи то сир, чи то ковбаса, чи то цукерки — залежно що рекламували.

Спочатку Марина трошки комплексувала. Люди собі спокійно ходять магазином, оглядають товар, а тут ти починаєш верещати: «Тільки сьогодні! При покупці двох баночок нашого сиру ви отримаєте пакетик у подарунок!» Або: «Спробуйте нашу ковбасу. Вона виготовлена з натуральної сировини!». А ще є деякі люди, які підходять і висувають претензії, що зараз роблять жахливі ковбаси, пхають туди хімію і так далі. Так, наче ти ту ковбасу робиш. І нічого людям не скажеш у відповідь! Треба чемно мовчати, бо ще поскаржаться на тебе.

Наталка також любила, коли Марина стояла в супермаркеті, тому що Марина обов’язково приносила щось смачненьке ввечері. На відміну від вибагливих покупців, Наталці подобалося все, що приносила подруга. Вона смачно чавкала, наприклад, ковбасою, принесеною Мариною, десь опівночі й розмірковувала про сенс життя, не думаючи, якою хімією напхана ця ковбаса. Марина жартувала, що на порожній шлунок такі бесіди якось не йдуть. А Наталка цілком серйозно з нею погоджувалася, що про «високе» найкраще говорити тоді, коли добре попоїси.

Сьогодні після пар Марині дали стосик візитівок із надписом «Крамниця щастя». Як Марині пояснили, це агенція, що займається влаштуванням див і приємних несподіванок до різних урочистостей.

Скажімо, хоче який-небудь чоловік зробити сюрприз своїй коханій, а не знає як, ото й звертається в таку агенцію, а там уже про це подбають. Або вірш на замовлення, або маленьку дрібничку, яка з’являється нізвідки, або пісню під вікнами, або ще щось. Головне — аби клієнт почувався задоволеним і щасливим. «Продають щастя», — подумала Марина. Але робота є робота.

Одягнула рукавиці й узялася до праці:

— «Крамниця щастя»! «Крамниця щастя»! Власникам цих купонів — знижка 2%! Щасливі моменти вашого життя за знижкою! Не проґавте! Тільки сьогодні! «Крамниця щастя»! Не бійтеся бути щасливими!

— Панянко! Продаєте щастя?

— Ні, тільки рекламую. Візьміть запрошення!

Марина обернулася. Оце так! Олексій! Їй стало соромно, що він бачить її в цих кумедних смугастих рукавицях і з цими флаєрами. Олексій узяв один із них і наче відчув, що дівчина відчуває:

— Нема чого соромитися. Кожен заробляє, як може. Як гадаєте, вони справді роблять людей щасливими?

— Не знаю. Хоча не думаю, — відповіла Марина, одночасно даючи якомусь перехожому рекламку.

— Чому?

— Наприклад, я б не хотіла, аби мій день народження пройшов згідно зі сценарієм, за який потім мій коханий щедро розплатиться!

— А у вас є коханий?

— Немає. А у вас? — Марина аж злякалася свого нахабства. Хоча, зрештою, він її спитав, то чому вона не може те саме спитати?

— І в мене немає коханого, — засміявся Олексій і додав: — коханої також. Може, погріємося? Вип’ємо десь кави чи соку?

— Я не можу, бо щойно почала працювати, — із жалем у голосі відмовилася Марина й полізла до сумки за новою пачкою листівок.

— А коли буде можна?

— Коли все роздам.

— Добре. Давай половину мені.

— А ви зможете?

— Ну, не знаю, не знаю. Зараз подивимося.

Що й казати! В Олексія виходило швидше й краще, ніж у Марини. («Я теж колись так підробляв», — підморгнув їй хлопець).

А через годину вони сиділи в кав’ярні — щасливі, що пороздавали все куповане щастя. Олексій замовив каву й тістечка, які аж танули в роті. А Марина зловила себе на думці, що вона вже тисячу років не сиділа ось так у кав’ярні й не їла тістечок. Та вона взагалі ні з ким ось так не сиділа. Щоби було так легко, затишно, тепло. Та ще й після такого холоду на вулиці!

Вони сперечалися, чи можна замовляти щастя для когось. Олексій твердив, що це краще, ніж зовсім нічого. Бо так чи інакше це означатиме, що про тебе пам’ятають. А Марина згадала своє кохання на першому курсі, коли вона чекала хоча б маленької, ну зовсім крихітної листівочки. Не було. Може, і добре, що не було, бо за декілька місяців Марина якось охолола, а після літа взагалі здивувалася, як їй могло хотітися такої дурниці. А найсмішніше було те, що вона раптом побачила, що той хлопець, якого вона раніше, здавалося, шалено кохає, і невродливий, і дурний, і... і... і...

— От чого не розумію, — говорила Марина Олексієві, — так це, як можна писати вірші на замовлення? Пісні співати, вітати — це зрозуміло. Але вірші. Це ж не просто — сів і написав.

— За гроші все можна, — посміхнувся Олексій. — Навіть писати вірші. Та що там вірші! За добрі гроші можна й поему написати, і п’єсу, а за дуже великі — навіть роман у кількох томах.

— Але ж повинно бути натхнення, — заперечила Марина.

— Для привітальних віршів? Не сміши! Це звичайна робота. Як і будь-яка інша. Нічого особливого.

— Без любові нічого не можна робити. Навіть вірші писати.

— Смішна ти.

— Чому?

— Не знаю. Просто смішна. Дуже наївна. Але у твоєму віці це нормально. Людина в 20 років повинна бути наївною.

— У якому це моєму? — обурилася Марина. — Я вже зовсім доросла. І ніяка не наївна. Я цілком серйозно ставлюся до життя.

— Так, звичайно, — посміхнувся Олексій.

Починало сутеніти. На вулиці засвітилися ліхтарі. Марина подумала, як шкода, що вона не народилася тоді, коли ліхтарі запалювали справжні ліхтарники, а потім на світанку їх гасили. На таких вулицях, напевно, було дуже романтично. Марині згадався маленький принц, і планета ліхтарника, і бідний ліхтарник, який не встигав відпочити, — такою маленькою була його планета, і так швидко вона кружляла довкруж сонця, що день змінювався ніччю протягом кількох хвилин. І ще згадала, що вона також, як і маленький принц, коли їй сумно, любить дивитися на захід сонця. Тільки Земля — дуже велика планета й заходу сонця треба чекати цілу добу.

— Я проведу тебе до гуртожитку, — втрутився в її думки Олексій.

— Дякую, не треба.

— Ні-ні, темніє. Я не хочу, аби з тобою щось трапилося. А про що ти щойно так зосереджено думала?

— Так, дурниці, — Марина не захотіла розповідати про ліхтарників і захід сонця. Це занадто особисте, аби брати й ось так усім розповідати.

Був кінець березня, але сніг не збирався танути. Ще й надвечір у небі закружляли міріади сніжинок-зірочок. Вони засипали людей, собак, будинки, Марину з Олексієм.

— Хочеться весни, — зітхнув Олексій.

— І мені.

Коли вони дійшли до гуртожитку, зовсім стемніло.

— Ну, бувай, — попрощався Олексій.

— До побачення.

Він нахилився й легенько поцілував її в щоку. Різко розвернувся й пішов геть. Жодного разу не озирнувся. Марина стояла й дивилася, як він поступово перетворювався на тінь, а потім зник. Знову посипався мокрий сніг. «Весна», — із гіркотою подумала Марина.

Ріка проривається крізь кригу, шматки льоду впиваються в неї, із гуркотом розходяться в різні боки, а вона мчить все далі і далі. «Хочу весни, хочу весни», — гуркоче ріка й рветься крізь кригу. Марина розуміє, що от вона, весна, і прийшла. Марина дихає на повні груди, намагаючись відчути смак нового повітря. Заважає шарф, вона пробує його розв’язати, забуваючи, що в руках у неї флаєри. Флаєри невідбулого щастя розлітаються на всі боки. «Куповане щастя, куповане щастя», — шепоче вітер на вушко. Марина жадібно ковтає повітря, воно має смак тістечка з дитинства.

— Ви чули? — налетіла зранку Тамара на Наталку з Мариною, коли вони зайшли в аудиторію.

— Що саме? — не зрозуміли дівчата.

— Іра заміж виходить!

— Знайшла мільйонера? — посміхнулася Марина. — У нашому невеликому місті — і таки знайшла?

— Ні. Ти не повіриш. Звичайний студент — із біофаку.

— Може, не такий уже звичайний, якщо Іра виходить за нього заміж, — припустила Наталка.

— Ситуація не зовсім звичайна. Вона залетіла!

— Іра? Не може бути!

— Може, може. Бачила її вчора у весільному салоні. У мене сестра заміж виходить, і ми їй шукали сукню. Так от. Сестра міряла сукню, а я роздивлялася віночки. Аж тут — Ірка з мамою. І мати її довбе, що треба було думати під кого лягати, що той біолог-недоучка навіть обручки нормальної не спроможний купити, що батьки в нього ніхто, і таке-всяке. Я була в шоці. Вона мене побачила...

— Ну??? — в один голос перепитали дівчата.

— І так гонорово сказала, що виходить заміж!

— Оце так!

— А звідки ти взяла, що вона вагітна?

— Так мати бурчала, що вже десятий тиждень.

— Ну нічого собі.

— Як гадаєш, вони будуть жити?

— А куди дінуться! Поживуть, поки дитина не народиться, а там буде видно.

— Дитину шкода, — зітхнула Марина.

— Не драматизуй. Але який облом! Такі плани були в Іри — і тут таке банальне завершення.

— А може, народить дитину і зміниться...

— Марино, не будь такою дурнувато-романтичною. Такі люди, як Іра, не змінюються ніколи.

Іра справді виявилася вагітною. Вона вже не теревенила про багатих наречених і дорогі автівки. Але трималася з гідністю. Особливо після весілля. Показувала цілому потоку весільні фотографії й вип’ячувала живіт, якого ще не було видно. Марина дивилася на неї і згадувала свою матір. Вона тепер ніколи не дізнається, чи хотіла мама, аби вона народилася, чи ж це просто випадковість. Зрештою, у них у групі більша частина дівчат уже вагітні або народили. Викладачка з української мови сміється, що наступного року не буде кого вчити — усі порозбігаються в декрет.

— Але ж частина вийде з декрету, — пожартувала Тамара.

Дівчата розсміялися.

— Раніше такого не було, — зітхнула викладачка. — І на п’ятому курсі не дуже поспішали заміж виходити, а тим більше на другому-третьому. Думали спочатку про освіту, а вже потім про заміжжя. А зараз ви поспішаєте так, наче боїтеся засидітися або щось не встигнути. І куди поспішаєте? Чоловік і діти — це не лише радість, а й проблеми, клопоти. Не розумієте, що тільки й вашого, коли біля батьків. Ніяких проблем. Лиш добре вчитися.

— То ви пропонуєте не виходити заміж? — спитала Іра.

— Ні, чому ж. Заміж виходити треба. Може, просто не варто поспішати?

— А колись закохувалися більше чи менше? — питається Марина.

— Мабуть, менше, але сильніше. Ми були якісь божевільніші і якісь правдивіші, справжніші. Ми не гралися в кохання. Хоча хтозна...

Марину зараз більше цікавили її власні проблеми. А можливо, їх відсутність. Бо нема кохання — нема проблем. Марина достеменно не могла пояснити, що відбувається між нею та Олексієм. Але щось було — це точно. Тільки Марина не могла зрозуміти що. Тоді, коли вони були вдвох, він був звичайним хлопцем, але в університетських коридорах і на заняттях узагалі не зважав на неї. Марина не могла до кінця усвідомити, що він не може в університеті поводитися, як звичайний хлопець, бо ж викладає на їхньому потоці.

Іноді вона блукала вулицями й шукала знайому і вже рідну постать. Ну хіба ж не може так бути?

Вона уявляла, що він вирине десь із-за рогу, вони ходитимуть містом, питимуть каву, а потім він знову її поцілує. Але нічого не було. Так буває. Кого не хочеш зустрічати, то зустрічатимеш випадково ледве не щодня, а кого хочеш, то...

Марина постійно про нього думала. Вона крадькома стежила за Олексієм, коли він на перервах виходив з аудиторії. Вона знала його розклад занять і номер телефону. Іноді підходила до розкладу й читала його прізвище. Просто так. Їй було приємно читати його прізвище та ініціали. Вона не дзвонила йому й не мовчала в трубку, бо не хотіла дратувати, але їй подобалося повторювати про себе цифри його номеру.

Дівчина посилено вчила математику, вишукувала складні задачі, зверталася до Олексія по допомогу на перервах. Їй спокійним і холодним тоном казали, що є години консультацій. Вона приходила на консультації, Олексій пояснював їй розв’язок задачі — і все. Нічого більше. Іноді, щоправда, говорив, що таке зацікавлення математикою похвальне.

Вона соромилася й не знала, про що з ним говорити, як почати розмову. Пробувала розмовляти про математику, але виходило якось штучно. Та й це було незручно і нещиро, бо насправді Марина не цікавилася нею. Іра би їй пояснила, що це елементарне жіноче кокетство — вдавати, що цікавишся тим, що й чоловік, до якого ти не байдужа. Але Марині це здавалося якимось неправильним. Вона не любила грати в ігри, тим більше, коли справа стосувалася почуттів.

Одного разу вона наважилася підійти й сказати, що він їй подобається. Зазирнула до нього на кафедру, закликала. Він вийшов і спитав, у чому справа. «Я... я...» — замнулася Марина. Слова застрягли в горлі. Вибачилася й побігла геть. Вона не знала, що на кафедрі вже давно піджартовують над Олексієм, а Марину називають не інакше як закоханою в нього студенткою.

У Марининому місті була сувенірна крамниця, де продавали, як говорила Наталка, усілякий непотріб. Наталка не визнавала сувенірів. Мовляв, який сенс платити шалені гроші за якусь статуетку, яка просто стоятиме на тумбочці й припадатиме порохами. А ще розіб’ється — і гроші пропали намарно.

Наталка своєю патологічною любов’ю до чистоти доводила дівчат у блоці до істерики. Вона постійно щось мила, протирала, намивала, витирала. Кричала на них, що вони страшенно неохайні, стежила, аби вони не смітили, скуповувала всілякі мийні засоби. Від усього того навіть у кімнаті смерділо хлоркою.

А одного разу Наталка спробувала зробити зауваження прибиральниці на факультеті: мовляв, вона не так часто, як то треба робити, міняє воду, коли миє підлогу. Прибиральниця поскаржилася деканові. Декан був спокійним і добрим чоловіком. Закликав Наталку й просив її вибачитися, переконуючи, що техпрацівників треба поважати. Наталка запевняла, що вона поважає всіх людей, а прибиральниця просто не дуже сумлінно ставиться до своїх обов’язків. Декан зітхнув і змусив Наталку видраяти весь коридор. І вона його вимила! Коридор так не блищав, певно, із часів введення цього приміщення в експлуатацію. А Наталка кілька днів ходила з високо піднятою головою. І байдуже їй було, що відтоді її зненавиділи техпрацівники університету.

Наталка визнавала тільки практичні подарунки — ніяких м’яких іграшок, вазочок, статуеточок. А Марина, навпаки, страшенно любила різноманітні сувенірні речі, правда, їх було нікому їй дарувати, до того ж не було куди ставити. Незважаючи на це, щоразу, коли Марина гуляла містом, вона зазирала до сувенірної крамниці. Просто так. Розглядала картини, скриньки, бурштинові прикраси, шахи з якогось дорогого каменю, срібний посуд, кришталеві статуетки.

Сьогодні вона побачила там величезну намистину яскраво-зеленого кольору. Усередині неї бульбашки складалися в якийсь чудернацький візерунок. І Марина згадала Олексієве «Хочу весни». Це була справжня весняна намистина. І коштувала недорого. Наступного дня, після лекції з математики, дівчина простягнула її Олексієві: «Це весна». Він розгубився, ніяково подякував, усміхнувшись, заховав намистину в кишеню, зібрав папери й швидко вийшов з аудиторії.

«Йому не потрібна моя весна, — зітхнула Марина, — і я також».

— Як гадаєш, я гарна? — спитала вона в Наталки.

— Гарна. Ще б одяг гарний, то взагалі би ніхто повз тебе не проходив.

— Але чому на мене тоді ніхто не звертає уваги?

— У тебе є один недолік — інтелект. Не люблять хлопці розумних. А ще ти не вмієш кокетувати. От і як до тебе підійдеш — розумна, серйозна. Така, на думку хлопців, обов’язково скаже «ні». А в них знаєш, який страх відмови!

— Я б кокетувала, але в мене не виходить. Чесно-чесно, — жалібно відповіла Марина й глянула на себе в дзеркало.

— Бо треба вчитися. Подивися на Ірку. Вона навіть вагітна примудряється бігати з хлопцями на каву.

— Так просто живота ще не видно.

— Яка різниця!

— Мені здається, що деякі дівчата з цим народжуються, інші ж, як я, — ні.

— Дурниці! Цьому легко можна навчитися.

— Але ж тоді це буде нещиро й нечесно.

— Кому потрібна твоя щирість! Зрештою, що поганого, якщо ти посміхнешся якомусь хлопцеві й сподобаєшся йому?

— А сенс?

— Не розумію тебе. То ти страждаєш, що ніхто не звертає на тебе уваги, то обурюєшся звичайним кокетством.

— Може, мені зачіску змінити або колір волосся?

— Ну, помалюйся на білявку. Чоловіки люблять білявок.

Увечері всім блоком вони фарбували Маринчину голову. Коли вона глянула на себе в дзеркало, верескну-ла: на неї дивилося розпатлане блондинчасте створіння. Сам колір вийшов гарний, але Марина з ним була якась така чужа. Наталка підсумувала: «Вийшло тебе так, наче ти окремо, а волосся твоє — окремо». Дівчата сяк-так уклали його, але все одно було щось не те. Пробували накрутити на бігуді, вийшло ще гірше. Пробували підібрати відповідний макіяж — нічого не вдалося знову. Марина все одно виглядала якась недолуга з тим кольором.

— І куди я така? — розпачливо перепитувала Марина, ледве стримуючи сльози. — Що мені робити?

— Сама хотіла, — виправдовувалася Наталка. — Ми ж не винні, що так вийшло. Зрештою, колір вийшов гарний. Хто винен, що він тобі не личить?

— Може, перемалюватися назад? — із сумнівом у голосі промовила Марина, обережно торкаючись сво-го-не-свого волосся.

— Можеш тоді залишитися без волосся. Краще не ризикуй. Походи так із місяць, ну хоча б кілька тижнів, а потім перемалюємо в який-небудь інший колір, не такий кардинальний.

— Можна, наприклад, у рудий, — запропонувала одна з дівчат.

— Що ж робити? — із відчаєм питала Марина саму себе.

— Доведеться трохи так походити, — повторила Наталка.

Дівчата ввечері ще довго бігали дивитися на Марину. Більшість казала, що нічого так, нормально, мовляв, буває і гірше. Дехто навіть пробував запевняти, що гарно. Дехто казав, що при певному освітленні взагалі вийшло суперово.

На ранок, коли Марина підмалювалася й заплела косу, все виглядало не так трагічно. Викладачка з методики співчутливо поглянула на Марину, мовляв, розумію — весна, але ж для чого так знущатися над собою? Проте не сказала нічого. Дівчата з групи також тактовно мовчали.

Останньою парою була математика. Олексій знову занурився у свої формули, із яких дівчата час від часу витягали його своїми запитаннями. Коли пролунав дзвінок і Марина підійшла з журналом на підпис, він раптом спитав:

— Ти зараз що будеш робити?

— Йду в гуртожиток обідати.

— Пообідаємо разом?

— У гуртожитку?

— Ні, звичайно. У якій-небудь кав’ярні. А потім, якщо ти не проти, зайдемо в перукарню, добре?

— Для чого?

— Цей колір... Він трошки...

— Хто дав вам право вирішувати, із яким кольором мені ходити, а з яким ні?

— Ну, як хочеш.

Марина хвильку вагалася, а потім подумала: треба погоджуватись. Так вона кілька годин пробуде з Олексієм. І байдуже, що для цього треба ще раз перефарбувати волосся.

Марина ніколи не була в такому гарному салоні. Взагалі, у гуртожитку дівчата самі себе стригли, самі собі робили манікюри, зачіски на побачення, макіяж.

Марина пам’ятала, як пахла перукарня в дитинстві, коли її туди водила мама (мама вважала, що дівчинка повинна стригтися в перукарні, бо вона ж жінка — тільки маленька). Тоді там пахло водою й господарським милом, а ще чоловічим одеколоном. У Марини погано росло волосся, і мамі порадили дуже коротко підстригти доньку. Марина сиділа в перукарському кріслі й ревіла, що тепер її називатимуть хлопчиком, а мама обіцяла, що купить їй величезну ляльку і всі бачитимуть, що вона дівчинка.

— Що будемо робити? — спитала перукарка, критично оглянувши її волосся.

— Перефарбовувати, — писнула Марина.

— Як?

— Не знаю.

— Ви будете вибирати? — запитала перукарка в Олексія.

— Можу і я, — посміхнувся він.

— То в який колір будемо фарбувати вашу дівчину? — нетерпляче перепитала перукарка. Так, наче кудись поспішала.

Марина посміхнулася Олексієві в дзеркало. Їй сподобалося перукарчине «ваша дівчина».

— Маринко, може цей колір? — питав Олексій не то її, не то себе. — Чи цей? Який тобі подобається.

— Не знаю, — буркнула Марина.

— Хай буде ось цей, — зрештою, вибрав Маринин русявий.

І перукарка взялася чаклувати над Марининою головою.

Потім вони сиділи з Олексієм і чекали, доки подіє фарба. Кілька разів він, наче випадково, торкався її руки. У Марини шалено калаталося серце, але вона вдавала, що не помічає Олексієвих дотиків, бо дуже боялася зруйнувати цю казку. Вони розглядали каталоги із зачісками, кумедні — Олексій дотепно коментував. Вони сміялися, не помічаючи, як на них позирають інші відвідувачі.

Коли змили фарбу й уклали волосся, із дзеркала на Марину поглянула колишня Марина, із русявим волоссям. Ще їй підрівняли його й підстригли чілку. Насамкінець перукарка порадила, як краще вкладати волосся.

Коли справу із зачіскою було завершено й вони вийшли надвір, Олексій спитав:

— Може, кави?

Марина кивнула.

Він взяв її за руку й повів у кав’ярню неподалік. Вони сіли в куточку. Олексій торкнувся Марининого волосся:

— Так набагато краще, правда?

— Краще. Дякую. Але бідне моє волосся. Так його мордувати. Правда, сама винна. Можна ж було просто змінити відтінок, ні, захотілося експериментів. Ду-же-предуже дякую!

— Пусте. Ти дуже гарна, — Олексій провів пальцями по її щоці.

Марина затримала своєю рукою його руку, обернулася й подивилася у вічі. Він нахилився й легенько поцілував дівчину в губи. Марині хотілося, аби поцілунок тривав вічність, натомість це був дуже легенький поцілунок — наче метелик пурхнув над квіткою. Олексій почервонів і вибачився. Марині хотілося притулитися до нього, але він ще подумає бозна-що про неї. Їй якось стало незатишно. І вона знову не знала, про що говорити з Олексієм. Тому вирішила мовчати.

Олексій вів Марину до гуртожитку.

— Пам’ятаєш, як перукарка назвала мене твоєю дівчиною? — несподівано запитала Марина.

— Пам’ятаю.

— А я твоя дівчина? — продовжувала Марина. Вона мусила знати, що про їхні стосунки думає Олексій.

— Розумієш, це складно, — запнувся він.

— Чому? Я ж нічого такого не спитала! — не могла зрозуміти Марина. — Я поставила нормальне запитання. Я маю знати, що ти про все це думаєш і чи подобаюсь я тобі. Іноді мені здається, що подобаюсь, а іноді здається, що ти просто так зі мною, аби не нудитися.

— Хіба тобі погано так? — пробував припинити складну для нього розмову Олексій. — Будь ласка, не поспішай. Усе вирішиться саме собою. От побачиш. Дивись, як нам гарно. Хіба тобі погано зі мною?

— Погано. Тобто не з тобою погано. Погано те, що я нічого не розумію. В університеті ти дивишся на мене, як на таргана! До тебе підійти страшно!

— Це як — дивитися, як на таргана?

— А ніяк!

— Ти ж моя студентка. Це все ускладнює. Ми не можемо так легко спілкуватися в університеті, як ти того хочеш.

— Настільки, що можна вдавати, що нічого немає? — не вгавала Марина. Вона відчувала, як на неї накочуються образа, лють, сльози, відчай.

— Маринко, будь ласка, не муч мене, — Олексій намагався якось виправити становище.

— Це ти мене мучиш! Чому я повинна потайки спостерігати, як ти йдеш коридором? Чому я повинна шукати випадкових зустрічей? Зрештою, псувати волосся через тебе?..

— Маринко, дивись — весна, ми йдемо разом. Чому ти не думаєш про те, як зараз добре, а щось хочеш з’ясовувати? Давай не будемо, — пробував заспокоїти Олексій знервовану дівчину.

— Я тобі не підходжу, так?

— Що??? — такого повороту Олексій не сподівався. Із цими дівчатами іноді так важко. Ніколи не знаєш, що там твориться в їхніх гарненьких голівках. Говориш їм одне, а вони все перекручують по-своєму.

— Я тобі не пара?

— Не говори дурниць, — Олексій намагався заспокоїти Марину.

— Це не дурниці, на жаль.

— Маринко, не псуй вечір. Дивись, як нам добре.

— А мені недобре, — схлипнула Марина, — бо я... я...

— Маринко!

Вона різко розвернулася й побігла геть. Вона розмазувала сльози й туш по щоках. І раптом зупинилася. Він не любить її. Не любить. Її охопила якась безнадія й заціпеніння. Марина дійшла до кімнати, акуратно повісила куртку, поставила в кутку чоботи. Наталка щось її питала, проте Марина не чула. Вона з головою залізла під ковдру. У неї котилися сльози.

— Марино, що сталося? — стурбовано спитала Наталка, залазячи до неї під ковдру й намагаючися витягнути звідти Марину.

— Нічого, — схлипнула та. — Давай поговоримо потім. Я дуже втомилася.

Марина щільніше загорнулася в ковдру, аби не чути сміху в коридорі, запаху різних вечерь. Нічого не чути й не бачити. Нічого не знати! Життя паскудне. Життя жахливе. Життя нестерпне!

Вона згадувала про Олексія з болем і присмаком образи. Чому він такий? Чому в них так трапилося? Чи не трапилося нічого? Може, їй тільки здавалося? Часто згадувала їхній поцілунок. Нема Олексія. Ніколи не було. Був хлопець, який пожалів її, дурнувату Марину. Жалість — це не любов.

Їй треба викинути його з голови й жити своїм життям. Якби ще й в університеті його не бачити... У них ніколи нічого не буде. Хіба що коли вона завершить навчання, але до цього ще стільки часу. Тоді він обов’язково когось знайде, бо чоловіки не можуть бути самі. Жінки можуть, а чоловіки — ні. Їм потрібно, аби хоч хтось був поряд, навіть коли не йдеться про любов.

Марині вкотре довелося роздавати рекламки з «Крамницею щастя». І раптом їй спало на думку, а чому б не спробувати влаштуватися туди на роботу. Це мало би бути дуже цікаво. Вона вже уявляла, як говорить комусь із друзів: «Я працюю чарівницею в «Крамниці щастя».

Дівчину справді взяли на роботу. Усе було легко: їй давали замовлення, наприклад, привітати в костюмі клоуна п’ятирічного хлопчика. Вона перевдягалася,

брала подарунок, який готували люблячі батьки або ж купляла сама, враховуючи побажання клієнта, вчила привітальні віршики й вирушала на призначену годину за вказаною адресою.

Спочатку робота Марині видалася неважкою. Діти раділи, коли бачили якого-небудь казкового персонажа, що дарує їм подарунок. Вона трохи з ними гралася, а далі йшла виконувати наступне замовлення. Правда, були деякі дітлахи, які діставали запитаннями. Наприклад, чому клоун до одних дітей приходить, а до інших — ні, звідки він знає, що дарувати, звідки в нього гроші на подарунки і так далі.

Якось надійшло замовлення на фею: батько просив таким чином привітати свою донечку. Але ніхто не повинен був знати, що цей подарунок від нього — такою була його дивна умова. «Мене замовляють як подарунок», — подумала раптом Марина, але одразу відігнала подалі такі думки.

Дівчина вдягнула сукню кольору повітря, узяла чарівну паличку, подарунок і вирушила за адресою.

Двері відчинила молода жінка.

— Вам кого? — непривітно й обережно спитала вона, не пускаючи Марину до квартири й визираючи з-за дверей.

— Я — фея. До Світланки, — впевнено промовила Марина. — Можна зайти? Чи привітати її тут, на коридорі?

— Вибачте, ви, певно, помилилися. Ми не замовляли фею, — жінка прочинила двері ширше.

— Ваш чоловік замовив, але він просив не говорити Світланці про це. Хотів зробити сюрприз.

— Колишній чоловік, — поправила Марину жінка. — Ніяк не може дати нам спокій. Скільки вже просила його!

— То мені можна зайти?

— Будь ласка, проходьте он туди. Світланко! Дивись, хто прийшов, — покликала жінка доньку. Але мала не поспішала виходити.

У рожевій кімнатці, наче з лялькового будиночка (Марина на якусь долю секунди навіть позаздрила їй — маленька принцеса в казковому королівстві!), сиділа дівчинка років шести й перевдягала ляльку. Час від часу вона поправляла пасмо світлого волосся. На Ма-рину-фею дівчинка не звернула уваги.

— Світланко, дивись — справжня фея! — награно весело промовила мама й погладила дівчину по голівці.

— А де її крила? — Світланка нарешті обернулася й уважно оглянула Марину та її костюм.

— Забула на чаюванні в іншої феї, — не розгубилася Марина. — Зі мною таке зрідка трапляється. То в однієї феї забуду, то в іншої, то зранку забуду їх одягти, а потім на роботі мене сварять, що знову прийшла без крил.

— А крила хіба можна забути? — не повірила маленька Світланка. — Це ж не іграшка, не рукавички. Наприклад, я в садочку постійно гублю свої рукавички, але ж то не крила. Крила я б ніколи не загубила.

— Можна, вони ж відчіпляються, якщо треба. У подруги було дуже спекотно, я їх зняла там — от і забула.

— А для чого?

— Що «для чого»? — не зрозуміла Марина.

— Для чого їх узагалі відчіпляти? — не розуміла Світланка. Покинула свою ляльку й підійшла доМарини.

— Наприклад, щоб перевдягнутися або скупатися в річці. Спати вони також заважають: муляють, мнуться.

— Так, із крилами справді незручно плавати й спати, — погодилася дівчинка й підійшла до Марини ще ближче.

— А ти любиш казки? — Марина вирішила змінити тему, бо направду не знала, що ще можна сказати про крила, яких немає й ніколи не було.

— Так. Люблю.

— А яка улюблена?

— «Колобок».

— Чому?

— Бо якщо уявити, як він котиться, кумедно виходить.

Марина заплющила очі, уявила та засміялась. Вийшло дійсно кумедно.

Світланка перезнайомила Марину з усіма ляльками та ведмедиками, розповіла всі вірші, які знала. Вони їли з Мариною торт. Врешті, Марина почала збиратися. Світланка схопила її за руку.

— Забери мене! — благально прошепотіла дівчинка.

— Куди? — не зрозуміла Марина.

— У свій фейський ліс!

— А мама й тато? — перелякалася Марина.

— Маму шкода, а тато мене не любить.

— Чому ти так вирішила?

— Він не живе з нами й до мене не приходить. Ти фея, ти все можеш. Зроби так, щоб мій тато повернувся. Можеш забрати всі подарунки, тільки тата поверни.

— Світланко, я не можу. Я не можу застосовувати чаклунство до людей.

— Ти несправжня чаклунка! — дівчинка розридалася.

— Справжня. Тільки в дорослих справах нічим зарадити не можу. Але твій татко любить тебе. Це ж він написав мені листа й попросив, щоб я тебе привітала. Але це буде наша з тобою таємниця. Добре?

— Правда?

— Правда!

Марина згадала, що батько просив не говорити нічого, але було вже пізно. Марина попрощалася з дівчинкою й поспішила на наступний день народження.

Увечері брела в гуртожиток, як була, у костюмі феї. Аж тепер згадала, що мне в руках двадцятку, яку їй дала мама Світланки на каву. Вона не хотіла брати, але та дуже вмовляла.

— Фея може виконати моє бажання? — пролунало раптом над вухом.

— У феї вже закінчився робочий день, — зітхнула Марина, потім обернулася й не повірила очам.

Біля неї стояв і посміхався Олексій:

— У мене тільки одне бажання: випити з прекрасною феєю кави.

— Це можу виконати, Олексію Степановичу! У вас дуже прості бажання.

— Чому так офіційно?

— Ви ж мій викладач.

— Ти сердишся?

— Ні. Ходімо, виконаю ваше бажання. Фея сьогодні пригощає, — Марина розуміла, що не варто нікуди йти, але вона так скучила за цим рідним обличчям, тому не дуже прислухалася до того, що говорить їй здоровий глузд. Ще наслухається його потім, у гуртожитку.

— Заробила грошей?

— Трошки. Та... То довга та сумна історія. Щастя не так легко продавати, як воно мені видавалося спочатку.

— Щось трапилося? — спитав стурбовано Олексій. Він справді виглядав стурбовано, але Марина пам’ятала попередню сварку, тому відповіла коротко:

— Ні, все гаразд. Хто би то моє бажання виконав...

— А яке? — поцікавився Олексій, помішуючи цукор у горнятку з кавою й роблячи кілька ковтків.

— Ви ж не фей, — зітхнула Марина. — Та й для чого вам це? Усе гаразд. Я просто втомилася. Було дуже важке замовлення. Занадто важке й болісне. Але на щастя, такі замовлення не так часто трапляються.

— А все-таки?

— Моє бажання?

— Так, — посміхнувся Олексій.

— Поцілуйте мене, — набралася впевненості Марина і подивилася прямо й сміливо у вічі Олексієві.

— Тут? — здивувався він.

— А що такого, що тут? — не зрозуміла Марина. І подумала: він не хоче тут чи взагалі не хоче?

— Не люблю, коли на мене ззираються, — відповів Олексій. — Ти вже допила каву? Йдемо?

Марина гордо розрахувалася за каву.

Олексій знову проводжав її до гуртожитку. Вона подумки картала себе, що їй не варто було пити з ним каву чи йти ось так. Треба було лише привітатися й утекти геть. Хай би знав.

Уже перед самим гуртожитком Марина нагадала про невиконане бажання. Але вже не так прямо — дуже обережно, легеньким натяком. Проте Олексій вдав, що не зрозумів. Коли не хочеш чогось робити, найлегше вдати, що не розумієш.

— Заплющ очі, — попросила тихо.

— Для чого? — не зрозумів Олексій. Або ж вдав.

— Побачиш, — посміхнулася Марина.

Олексій слухняно заплющив очі. Марина стала навшпиньки, обійняла його за шию й легенько поцілувала в губи. Він на хвилинку притулив її до себе, а потім одразу легенько відштовхнув.

— Не треба, Маринко! Тут же гуртожиток. Раптом хтось побачить? — прошепотів Олексій.

— І що? — не зрозуміла Марина. — Ми ж нічого такого не робимо. Просто стоїмо. Вона спробувала притулитися до Олексія, але він знову відсторонив її легенько, мовляв, не треба.

— Буде незручно, — стиха промовив їй. — І тобі, і мені. Нам обом буде незручно. Ти ж і так це розумієш.

Олексію явно було некомфортно говорити про це, але він продовжував:

— Раптом хтось із твоїх дівчат побачить. Що ми їм скажемо?

— Ти таки соромишся мене, — образилася Марина на Олексія. — Що ж, соромся й далі! На здоров’я! Я не буду більше за тобою бігати й принижуватися! Ніколи не буду!

Марина побігла якомога швидше, аби Олексій не бачив сліз.

— Марино, ти забула пакет!

Але Марина вже не чула його.

Усю ніч проревіла. Було шкода себе — таку дурну й закохану. Наталка тільки махнула рукою: весна, кохання, сльози — то все минає, прийде літо — і нічого від того не залишиться.

Зранку Марина згадала про джинси в пакеті, що залишився в Олексія. Не йти ж на пари в костюмі феї! Можна, звісно, щось позичити. Але першою парою була математика. Найменше, чого хотілося Марині — так це з самого ранку бачити Олексія. Вирішено! Просто не піде. Нічого він їй не зробить. Марина залізла з головою під ковдру й спробувала подивитися який-небудь гарний сон.

На перерві прилетіла Наталка:

— Ну ти даєш, подруго! На таке наважитися! Навіть Іра не змогла би до цього додуматися.

— Що? До чого додуматися? Поясни нормально. Я нічого не розумію.

— Тримай свої джинси, — Наталка кинула їй пакет. — Більше не губи свої речі. А то будеш довіку ходити в цьому симпатичному платтячку з камінцями. І крила ще не забудь почепити!

— Звідки мої речі в тебе?

— Олексій Степанович передав. Дожилися! Хіба порядні дівчата забувають у хлопців свій одяг? Чи ти його напам’ять залишила?

— Та то я мала перевдягти костюм феї, але так і йшла через місто, бо не хотілося заходити в офіс для цього. Зустріла Олексія Степановича, він допоміг нести пакет. Так джинси в нього й залишилися.

— Ну-ну, — скептично хмикнула Наталка, — забула, кажеш, випадково.

— А ти чого нишпорила?

— То не я, то Ірка.

— Ще краще!

— Він спитав, де ти. Я сказала, що захворіла. Він спитав чим. Відповіла, що то жіночі проблеми — чоловікам так найкраще пояснювати, одразу відпадають будь-які подальші запитання.

— І відпали? — посміхнулася Марина. Вона уявила обличчя дівчат, коли Олексій передав їм її речі.

— Відпали. Просив переказати тобі вітання й передати пакет. А ще просив, аби ти не була такою забудькуватою, бо хтозна, що ти можеш забути наступного разу. Що він мав на увазі?

— От свиня! — прохопилося в Марини.

— Чому? Порядний хлопець, одяг тобі повернув, а міг і не повертати, — засміялася Наталка.

— Ну так. Дуже йому потрібні дівчачі джинси! — зіронізувала Марина й зазирнула в кульок.

— Марино, у вас щось було?

— Не було, — запевнила Марина подругу.

— А одяг? — не повірила Наталка.

— Невже ти думаєш, якби щось було, він би отак демонстративно при всіх передавав щось мені? Або я би не перевдягнулася в нього? Не йшла би я тоді в гуртожиток у фейському костюмі. Ну подумай сама!

— І справді. А ми вже з дівчатами думали-гадали, що ж там у вас таке сталося. Ірка такі версії висувала, що... Я казала, що ти ночуєш у гуртожитку, але мені, звичайно, ніхто не повірив.

— Хай не вірять. Якщо вони вважають, що я ночами швендяю вулицями міста, ходжу в такому вигляді на побачення, то хай собі так і далі думають. Мені все одно. Я нікому нічого не зобов’язана доводити.

— Марино, але що трапилося?

— Нічого. Я тобі вже пояснила. У нас нічого не може бути. Він викладач, я студентка, — Марина почала вдягатися в щойно принесені речі.

— І ти гадаєш, це серйозна проблема? — не відставала Наталка. — Подумаєш, викладач. Ти ж не все життя будеш його студенткою. Наступного року в нас математики не буде, тож він не буде твоїм викладачем.

— Я так не думаю, а він думає, — відповіла Марина. — Пробувала його переконати, що це немає значення, але в нього інша думка. Говорить, що буде незручно, що почуватимемося незатишно. Може, і справді, воно буде якось неетично. Не знаю. Складно це все.

— І що ти будеш робити? Так і залишиш усе?

— А нічого. Подумай сама, що я тут можу зробити? Житиму, як і жила до нього. Не вішатися ж йому на шию! Треба мати якусь гідність. Не хоче, то не хоче. Я нав’язуватися не буду.

Марина пропустила ще одну математичну лекцію. Олексій нічого не сказав. Тільки коли зустрів на коридорі наступного дня, спитав, як її здоров’я.

— Погано, — роздратовано відповіла Марина.

— Що таке? — злякався Олексій.

— Помираю від кохання! — крикнула дівчина й швидко пішла геть — тільки зацокотіли каблучки.

Її серце шалено калаталося, але що з того? Хай собі калатається. Він її не любить, ще й знущається з неї. Можна подумати, його насправді цікавить її здоров’я. Якщо б цікавило, — не відштовхував би її.

Але на пару довелося таки піти. Бо ж скільки можна вдавати вселенську образу! Наталка її переконала, що краще прийти і вдати, що нічого не відчуваєш. А він хай мучиться. Хай побачить, що їй байдуже до нього, як і йому до неї.

Марина так і зробила. Сиділа на парі з байдужим виглядом, тільки крадькома позирала на Олексія. Він викликав її до дошки. Вона плуталася, не могла розв’язати задачу. Він прочитав їй мораль про те, як то погано не відвідувати регулярно заняття. Спитав, чи були для цього поважні причини. Марина опустила голову. Проте Олексієві було цього замало.

Він спитав, чи має вона якісь пояснення своєї нелюбові до математики. Марина мовчки опустила голову ще нижче. Чи, можливо, це нелюбов до викладача, — продовжував діставати її Олексій. Тут Марина не витримала, жбурнула крейду на підлогу, схлипнула й вибігла геть.

Наталка потім розповіла, що Олексій стенув плечима, підійшов до дошки й пояснив задачу. Так, наче нічого не було.

На роботі було не легше. Якісь такі замовлення потягнулися. Одне сумніше за інше. Замість того, аби бачити усмішки, Марина частіше бачила сльози. А якось Марина в костюмі листоноші передала якійсь дівчині віршоване привітання на величезній листівці. Вийшло справді красиво й несподівано. Але... Та дівчина подумала, що автор привітання — інша особа. А коли дізналася, хто автор, дуже засмутилася. І прошепотіла: «Не він. А я так чекала».

Марина не вдавалася в деталі, тицьнула листівку й пішла геть. Їй би зі своїми почуттями розібратися, не те, що з чужими. Та й що вона може порадити в цій ситуації. Зрештою, це не її справа.

— Головне — не перейматися проблемами клієнта, — вчив її напарник Микола. — На всіх тебе не вистачить. Спокійно роби свою роботу, отримуй гроші — і все. Виходь з офісу — і забувай про роботу. Бо інакше буде дуже важко. Інакше можеш не витримати.

— Я намагаюсь, але поки що не дуже виходить. Це ж живі люди! Я потім чую їхні голоси, бачу їхні засмучені очі.

— Нічого, це практика. Я спочатку теж іноді не міг. А потім навчився. Тепер для мене це звичайна робота.

— А що було найважче?

— Стрибати в костюмі клоуна перед напівп’яною компанією.

— Та ну!

— Уяви! Старі діди й баби — і тут клоуна їм захотілося. Шефиня пояснила, що буде корпоратив і треба буде кілька фокусів показати. Після того корпорати-ву думав, що піду геть із роботи. Але куди діватися, коли не маєш диплома? Так, як тоді, мене ніколи не принижували.

— У мене інше — якось вічно потрапляю на нещасливих людей, яким для щастя потрібні не феї, а близькі люди.

— Зате хоч не принижуєшся, — пробував утішити її Микола. — Це вже легше. Співчувати легше.

— Це точно.

— Ти працюєш завтра? — спитав Микола.

— Ні. Завтра субота. Мушу дописати курсову, бо в понеділок здавати. Відпросилася. Але в неділю — від самого ранку. Є кілька замовлень. А ти?

— Я також. Тоді до неділі? У нас там є спільне замовлення на клоуна й клоунесу. Не забудь.

— Бувай.

Марина залишила на роботі костюм феї, перевдяглася й поповзла додому. Скоро закінчиться весна, дівчата роз’їдуться, і вона залишиться сама на весь гур-тожитський поверх. Цікаво, як улітку буде з роботою? Мабуть, буде багато дитячих свят на природі. У парку з дітьми, певно, легше. Цікаво, а що робитиме влітку Олексій? Так. Стоп. Вона пообіцяла собі не думати про нього.

У гуртожитській кухні було людно — час вечері. Наталці вдалося через півгодини відвоювати місце біля плитки, і тепер вона ретельно мішала картоплю, боячись відійти хоч на секунду (бо ж одразу займуть місце!).

— Де ти бродиш? — накинулася вона на Марину. — Неси швидше тушонку, бо, як відійду від плитки, більше не пустять.

Марина принесла банку.

— Бачила Лідиного нового хлопця? — спитала Наталка.

— Якого вже за цей місяць?

— А хто їх рахує?

— Вона, мабуть, не винна в цьому.

— А хто винен?

— Так буває, коли дуже наполегливо шукаєш свою долю й ніяк не можеш знайти.

— Марино, скільки тобі років? До чого тут пошуки долі?

— Може, вона вибирає, вибирає, бо хоче знайти найкращого.

— Ой, не сміши. Такі пошуки тільки випалюють душу.

— Яка ти патетична, Наталю!

— Це правда. Чим більше хлопців, тим більша порожнеча в душі. Інакше й бути не може, — твердо сказала Наталка.

— Тому ти ні з ким не зустрічаєшся?

— Розумієш, хочу аби в мене було все вперше й лише з одним.

— Але ж так не вгадаєш.

— Я вгадаю.

Дівчата потягнули сковорідку з картоплею до кімнати. На них ледве не налетів якийсь хлопець. Наталка дивом встигла порятувати сковорідку від падіння:

— Ти подивись, навіть не вибачився, — обурилася вона.

— А це хто?

— Лідин хлопець.

— Симпатичний.

— А уявляєш, яким би він був симпатичним у смаженій гарячій картоплі? — засміялася Наталка.

— Ліда вбила б нас. Сказала би, що чіпляємося до нього.

— Ще би! Красень у тушонці й смаженій картоплі!

У неділю Марина з Миколою мали грати клоуна й клоунесу. Будинок знаходився за містом, але добре, що туди їздили маршрутки. Вони опинилися перед триповерховим будинком. За ґратованим парканом було видно величезне подвір’я, прикрашене кульками й квітами.

— До речі, теж наші прикрашали, — прошепотів їй Микола.

— Тут, певно, мільйонери живуть, — Марина з роззявленим ротом оглядала візерунки на воротах.

— Справжні мільйонери ніколи не будуть будувати такі будинки.

— Чому? — здивувалася Марина.

— Мені так видається. Справжній мільйонер має бути сірим і непримітним, а грошики тримати на таємному рахунку або в шкарпетках. А це рагулізм. Так, наче вони хочуть довести всім: от, мовляв, дивіться, скільки в мене грошей, дивіться, який у мене найвищий будинок, найкрутіша машина. Справжній мільйонер такого робити не буде. Він не буде виставляти напоказ свої статки, бо він не для того заробляє гроші, аби хвалитися ними.

— То ти мільйонер? — вдавано серйозно перепитала Марина.

— Чому? — не зрозумів Микола й здивовано подивився на неї.

— Тихенький, у старих джинсах, а під ліжком у шкарпетках — гроші? Рахунок у якомусь банку? — не вгавала Марина, поправляючи руду перуку й малиновий комір клоунеси та підмальовуючи яскравіше губи.

Вони розреготалися.

Їх обшукали й запустили у двір, де гасала зграйка дітлахів.

— Ой, які вони гарненькі! Особливо дівчатка! — захоплено вигукнула Марина.

— Ще б пак! Жити в таких будинках! — пробурчав Микола. — Я би теж був гарненьким і вічно веселим.

— Не заздри, — смикнула його Марина. — У них також купа проблем. Думаєш, такі гроші легко дістаються?

— А я і не заздрю. Що? До роботи?

Вони підійшли до дітей.

— Доброго дня, дітки! А хто хоче погратися зі мною та моєю подругою? — звернувся Микола до дітей.

— Відчепіться! — крикнув найсміливіший. Мабуть, іменинник.

— Чому ти такий злий? — миролюбно спитав Микола. — Я знаю багато веселих ігор, а моя подруга — багато смішних історій.

— Нам і без вас весело! Не заважайте!

— Давайте спробуємо, — благала Марина, але марно.

Діти побігли геть, облишивши Миколу й Марину самих.

— Що будемо робити? — розгублено спитала Марина.

— Не знаю. Такого я ще не мав.

— У «Крамниці» нас уб’ють.

— Давай спробуємо фокуси.

Близько півгодини вони пробували хоч якось привернути увагу дітлахів, але даремно.

— Не виходить, — зітхнула Марина.

— Нічого, не переживай, — зітхнув Микола.

До них підійшла господиня дому, гарно зачесана, вбрана в легку рожеву туніку й білі літні штани:

— Видно, вони вже виросли з клоунів. Або ж набридло. На кожне свято запрошуємо клоунів. А когось оригінальнішого у вас на фірмі нема?

— Є ще феї, чаклуни, листоноші, різні тварини, але ваш чоловік замовляв клоунів, — відповів Микола.

— Та то в нього пунктик. Він колись у дитинстві мріяв бути клоуном. А ще жив у злиднях, на день народження іноді взагалі подарунків не мав. Тому зараз пробує синові в усьому догодити, вгадати наперед його бажання. Не розуміє, що малому вже набридли клоуни...

— То що нам робити? — не зрозуміла Марина.

— Нічого, походіть тут, може, ще хтось захоче погратися. У нас тут бувають дітки, яким нудно в компанії, може, з кимось із них пограєте?

Зрештою, кілька хлопчаків зацікавилися Миколи-ним фокусом із гривнями. Микола витягав їх то з вуха, то з носа котрогось із дітей.

«Таких кроликом із капелюха не здивуєш, — подумала Марина. — Бідні вони, бідні. Такі маленькі, а вже не вміють дивуватися. Мабуть, коли див надмір — це теж недобре. І радості тоді немає».

Малі просили клоуна Миколу, аби той розповів секрет гривневого фокуса.

— Спершу пограйтеся з клоунесою, — не забув про Марину Микола.

— Не хочемо, — загукали дітлахи.

— Не не хочете, а не вмієте, — заперечила Марина.

— Що не вміємо? — не зрозуміли дітлахи.

— От наприклад, не вмієте грати з м’ячем у назви.

— А це як?

Марина й діти утворили коло й почали по черзі називати міста, хто не знав — вибував із гри, а потім ще вибивали м’ячика — хто довше. М’яч підстрибував і сміявся, утворюючи веселкову кулю. Марина чомусь подумала, що вона вже давно не бачила веселки в небі. А колись, коли була маленькою, якось бачила дві райдуги одночасно, тоді ще так дивно пахла земля.

На таці привезли солодощі. Іменинник, який щойно вибув із гри, схопив тістечко і з криком «Бий клоунів!» пожбурив ним у Миколу. Той застиг від несподіванки. Ця ідея сподобалася всім дітлахам. Вони радісно почали хапати тістечка й жбурляти ними в клоуна та клоунесу. Хлопець із дівчиною хотіли подалі втекти від цих дикунів, але господиня їх затримала:

— Залиштеся, я вам доплачу.

— Але ж хіба ви не бачите, що вони виробляють? — обурилася Марина. — Це ж невиховано!

— Ми залишимося, але можна й нам тістечок, аби відбиватися? — спробував перевести на жарт Микола.

— Ні-ні, бо це може зашкодити комусь із дітей або засмутити їх. Ви просто постійте, а вони хай покидають у вас. Я добре доплачу.

— Це вже занадто, — обурилася Марина, — за кого ви нас маєте?

— Марино, заспокойся! — пробував переконати її Микола.

— Що заспокойся? Нас принижують, а ти кажеш заспокойся! — не вгавала Марина й вхопила Миколу за руку.

— Марино, послухай, мені дуже потрібна ця робота. А якщо ми зараз підемо, нас можуть звільнити.

— То хай звільняють. Ми ж не іграшки, Миколо! Як ти можеш це все терпіти? Тобі не соромно?

— Зрозумій, мені дуже потрібна ця робота. У мене мама хвора, маленька сестричка. Будь ласка, — благально прошепотів Микола.

— Тільки заради тебе, — зітхнула Марина.

Коли дітлахи вволю набавилися тістечками й клоунами, Марину й Миколу відпустили. Люб’язно дозволили помитися й перевдягнутися. Провели до воріт. Коли ворота плавно зачинилися, Марина обернулася: задоволені дітлахи їли іменинний торт. Будинок вже не видавався їй таким казковим, а дітлахи веселими й добрими.

— Оце приниження! — схлипувала Марина.

— Вибач, що втягнув тебе в це. Але я не мав вибору.

— Та нічого. Знаєш, страшно те, що діти бавилися нами, як ляльками, а дорослі просто за цим спостерігали й нічого не робили. Так, наче це нормально — гратися людьми.

— І батьки розуміли, що ми нікуди не підемо, бо втратимо роботу, — додав Микола, — а отже, фактично ми готові до будь-якого приниження.

— А навіть якби й пішли, що з того? — заперечила Марина. — Знайшли би інших клоунів, у яких можна кидати тістечками. Справа не в тому, що кидали саме в нас, а у вседозволеності!

— От якби нам дозволили покидати в цих мон-стриків тістечками!.. — розмріявся Микола. — Ми б їм показали.

— Ага, тобі тільки дай волю! Ти б і морозиво пустив у хід, і торт іменинний. Залишив би дітей без свята.

— Чому б і ні?

— А що в тебе вдома трапилося, що ти так тримаєшся за цю роботу? — запитала Марина, згадавши, як Микола просив її не йти геть.

— Нічого. Звичайна ситуація. Мама на пенсії, хворіє, маленька сестричка. Мама, звичайно, проти, що я працюю. Мовляв, треба вивчитися, а вже потім працювати. Але їй складно мене вчити. Та й, знаєш, як вони радіють, коли щось їм привожу з міста, особливо сестричка.

— Мама не працює?

— Ні, їй важко. Вона вдома вишиває сорочки й рушники. Ніби й дорого коштують, але купують рідко, а роботи біля них багато. Та й сестра цукерок хоче, іграшок. Я ото дивився на цих дітлахів, яких нічим не здивуєш, і думав, як би зраділа вона, якби до неї прийшов клоун.

— Тістечками би точно не кидалась, — засміялася Марина.

— Це факт.

— До речі, скоро в неї день народження. Знову попросила ляльку. Страшенно любить ляльок.

— Добре, що нам хоч помитися дозволили й змити з себе цю ванільно-кремову ганьбу, — Марина поправила скуйовджене волосся, яке ще було трохи вологим після душу. Вони так поспішали, що вона не встигла його досушити.

— Та й доплатили нормально.

— Скільки?

— Так тобі і сказав, — засміявся Микола.

— Кажи-кажи, скільки ж коштувало наше погань-блення, — не вгавала Марина.

— Чотириста гривень.

— Не дуже багато. Як за людську гідність.

— Тримай, вони твої.

— Ні, хай буде по половині.

— Тримай-тримай. Тобі ж нема звідки взяти. Купиш щось собі гарненьке. Ви ж дівчата любите всілякі гарні речі.

— Важко це все. Не витримую. Мабуть, треба йти. Я після деяких привітань кілька тижнів ходжу сама не своя, — поскаржилася Марина. — Це не так легко, як видавалося спочатку. Я думала, що влаштувалася на роботу таким собі посланцем щастя, а тут... Як не одне, так інше.

— Я спочатку теж кілька разів хотів піти геть, але куди підеш? Аби встигати і вчитися, і працювати. Та й гроші непогані платять. Особливо, якщо врахувати, що працюєш не кожен день, ще й після занять.

— А в тебе було колись щось несподіване на цій роботі? — раптом спитала Марина.

— Щось несподіване? — замислився Микола.

— Щось таке, що запам’яталося тобі на ціле життя. Але хороше. Негативу з мене на сьогодні достатньо, — зітхнула Марина, пригадавши нещодавню ганебну битву солодощами, і подумала, що ще довго не зможе їсти тістечка з кремом і ванільне морозиво.

— Та ні... начебто, — завагався Микола.

— Ой, не бреши, я ж бачу, що щось було. Он як ти замнувся. Ну скажи. Ну будь ласка, — просила Марина.

— Гаразд, — погодився Микола, але нікому не розповідай. Добре?

— Добре, добре, — поспішила запевнити його Марина.

— Якось я був листоношею. Ну, ти бачила, там у нас висять такі блакитні форми. Я купив букет білосніжних троянд, як попросив замовник, і зранку перед парами побіг вітати чарівну незнайомку.

— Ну? — нетерпляче перепитала Марина.

— Не підганяй. Так ось мені відчинила двері заспана дівчина років двадцяти. Я вручив їй букет, вона попросила пройти на кухню, щоб вона могла розписатися в замовленні. Кухня була залита сонцем. Дівчина встала навпроти вікна. Застигла на секунду, так наче заплуталася в сонячному павутинні. Вона світилася. Вона була наче казкова царівна. Вона схилилася над столом, розписалася, посміхнулася, простягнула мені бланк. А я стояв і милувався цією золотою дівчиною.

— Ти закохався в неї'? — зацікавлено спитала Марина.

— Ні. Вона була така надзвичайна. І... несправжня. Так, наче вона не звідси. Так, наче вона нетутешня.

— Думаю, не ти один звернув увагу на це.

— Що ти маєш на увазі?

— Квіти ж були від чоловіка?

— А, ну так. І видно було, що вона зраділа квітам. Тільки якось особливо.

— Тобто?

— Вона так торкалася пелюсток троянд, наче боялася їх потривожити, наче боялася їх скривдити. Ніжно-ніжно.

— То вона любила квіти, а не того, хто їх подарував, — пожартувала Марина.

— Марино! Не знущайся. Звідки ж я знаю. Я виконав замовлення й пішов.

— І все?

— Все! А що ти ще хотіла?

— Не знаю... Ти не пробував зустрітися з нею ще раз?

— Ні. Для чого?

— Вона ж тобі сподобалася.

— Ти нічого не зрозуміла! — розсердився Микола. — Просто те, як вона світилася... Це була така картина... Це так, наче ти побачив янгола. Знаєш, я потім довго згадував її замислено-засмучене обличчя, заплутане у волоссі сонце, легку посмішку, тонкі пальці.

— Може, ти художник, — перебила його Марина.

— От знову ти за своє. Не знущайся. Просто було таке відчуття, наче я пізнав частину іншої реальності чи паралельного світу, де все якось не так, як у нас.

— Гарно. Ні, дуже романтично.

— Буває всяке. І гарне. І не дуже. І потворне.

— Я думала раніше, що «Крамниця щастя» — це тільки весело та красиво. Даруєш людині шматочок щастя, і вона усміхається.

— Мабуть, проблема в тому, Марино, що частина наших клієнтів не розуміє або не знає, що потрібно їхнім близьким. Хіба ми знаємо мрії тих, хто поряд із нами? Коли ми востаннє говорили з нашими близькими не про справи, а просто? Якісь такі дурнуваті часи настали, що звичайна увага тепер цінніша за всі подарунки.

— Так і має бути.

— Ні, не має. Увага — це як кисень. Вона повинна просто бути і все. Її не купити, не подарувати, нічим не замінити. Їй не треба радіти й тішитися нею на свята. Вона повинна бути завжди!

— А тато вам зовсім не допомагає?

— Я його взагалі не знаю. Не пам’ятаю. Він покинув маму практично одразу після мого народження. Йому було нестерпно чути, як плаче мала дитина. Я, бачте, його дратував (це я потім почув, як мама обурено-об-ражено розповідала сусідці). Так я його жодного разу й не бачив. Потім мама вийшла заміж удруге. Тепер розумію чому: їй було самій важко й самотньо. Хоча раніше я цього ніяк не міг зрозуміти, вважав, що мама зрадила мене, бо я ж чоловік, я теж можу дбати про неї.

— А вона любила твого батька?

— Спочатку — так. Пам’ятаю, як вона розповідала, що татко нас любить, що татко до нас повернеться, що він думає про нас. Потім перестала говорити. І любити, напевно, також. Перестала вірити, що він коли-небудь повернеться.

— Ти не питав?

— Ні, але коли я підріс і якось вигукнув, коли мама за щось мене покарала, що поїду жити до тата, вона розповіла правду. Потім картала себе, що в гніві виклала мені все, але я не шкодую.

— А другого чоловіка любила?

— Не знаю. Але він її дуже любив. Він привозив їй із міста букети квітів — троянди, упаковані в чудернацький папір. Він писав для неї вірші. Він привозив їй із заробітків дорогі парфуми й креми, бо тут таких не купиш. Найгостріше пам’ятаю квіти. Вони пахли якимсь іншим життям, нетутешнім. Усе село з нього насміхалося, коли він ішов до мами з квітами. А він не зважав. Він ніс коханій жінці темно-червоні троянди й посміхався.

— Ти називав його батьком?

— Ні. Я звинувачував маму в зраді.

— А кого ж вона зрадила?

— Тоді мені здавалося, що вона зраджує мене. Бо з його приходом у нашу родину все змінилося.

— Важко було звикнути?

— Не те слово! Особливо боляче було одного ранку, коли я забіг до неї й побачив, що вона спить у нього на плечі.

— А що з ним сталося?

— Помер. На заробітках. Дуже по-дурному. Від апендициту. Не встигли прооперувати, бо він довго мовчав, боявся, що депортують. Сестра народилася через кілька місяців після його смерті. Іноді, коли сиджу біля вікна й чую, як скрипне хвіртка, здається, що то він із букетом троянд для мами...

Марина ледве доповзла до гуртожитку. Страшенно боліла голова. Спочатку дикі діти, потім Миколина історія. Він це якось дивно розповідав — спокійно, без надриву. Але від того воно було не менш трагічним.

У гуртожитку було шумно на коридорах. Хтось курив у кутку, хтось цілувався, хтось варив їсти, хтось дивився кіно про любов. Наталки не було: побігла до сусідок дивитися серіал. Марина мелодрами не дивилася й ненавиділа любовні романи, її дратували солодкаві історії про кохання. Вона любить його, він любить її. У них купа перешкод. Вони сумніваються в почуттях одне одного, а потім він цілує її, і все стає чудово. Так не буває. Буває так, як у неї. Самотньо й тоскно. Що в неї є? Кілька спогадів про те, чого не було. Не було ні побачень з Олексієм, ні тримань за руки. Немає ніякої надії. Їй треба викинути його з голови. Забути. Бо не можна жити ілюзіями.

Так холодно. Марина сильно тремтіла від холоду, тому щільніше загорнулася в ковдру. Далося взнаки те, що вона на тому дні народженні не досушила голову. Не треба було так летіти з вологим волоссям.

Вона заплющила очі. Їй снився Олексій. Він тримав за руку якусь жінку й посміхався їй. Марина кричала йому: «Вона ніколи не подарує тобі весну в намистині!» Він не чув. Жінка різко обернулася і ... показала їй язика.

— Марино! Марино! Що з тобою? — над Мариною, трясучи її за плечі, схилилася перелякана Наталка.

— Що таке?

— Ти дуже кричала. Ти вся гориш. Що трапилося?

— Голова дуже болить і горло.

— Я зроблю чаю.

— Не треба, я зараз встану.

Марина пробувала підвестися з ліжка, але не змогла. А далі вона нічого не пам’ятала. Перелякані дівчата викликали швидку. Її відвезли в лікарню, почувши, що нікого з рідних у неї немає.

У лікарні не було місць, і її поклали на диванчику в лікарняному коридорі. Щось кололи, щось питали. Марина лежала й дивилася, як коридором суваються хворі люди, наче сомнамбули. Медсестри щось говорили про несподівану епідемію грипу. Марині нестерпно хотілося пити, але не було в кого попросити.

Дівчина відвернулася до стіни. Стіна була гладкою і холодною, лиш де-не-де проступали тріщинки. Марина чомусь подумала, що в лікарні давно треба робити ремонт. Згадала, як вони з батьком клеїли шпалери в її кімнаті. Перед тим вони довго ходили магазином і вибирали. Марині дуже хотілося що-небудь дівчаче, а батько переконував, що коли вона виросте, їй буде соромно приводити друзів до себе в гості, бо ж на стінах будуть дитячі шпалери. Марина не погоджувалася. І зрештою, батько погодився на шпалери з кошенятками в рожевих бантах.

— Марино! Ледве тебе знайшов! — над нею схилився Олексій.

— Ти як тут опинився? Чи це не ти? Ти сон? — не могла повірити Марина своїм очам. — Звідки ти тут?

— Дівчата розповіли на парі, що з тобою трапилося. А ти чому в коридорі?

— У палаті поки що немає місця.

— Я говорив з лікарем. У тебе застуда. Але нічого страшного. Тебе можна забрати додому.

— Добре. Бо я так само можу лежати в гуртожитку.

— Ні. У гуртожиток ми не поїдемо, — рішуче заперечив Олексій. — Поживеш поки в мене.

— Я не можу. Не треба. Мені в гуртожитку буде краще. Дівчата допоможуть. Я справді не можу.

— Можеш. Я за тобою краще догляну, ніж твої дівчата.

— Не думаю.

— Ти маєш якісь речі? — Олексій уже не чув слабких Марининих заперечень.

— Нічого. Як була в халаті, так і повезли мене, — Марина зрозуміла, що заперечувати немає сенсу.

Олексій викликав таксі, загорнув її у свою куртку й виніс із лікарні. У машині Марина задрімала, їй снилося море і сонце, а коли розплющила очі, то лежала вже на дивані. Навпроти стояли переповнені книжкові шафи. У кутку — невеличкий столик із вазочкою для солодощів. Було видно, що жінки тут не господарюють. «Отже, живе сам», — чомусь подумалося Марині.

Із кухні було чутно якийсь шум. Марина почувалася незатишно. Навіть соромилася встати з дивана й піти поглянути, що там коїться.

За кілька хвилин Олексій прийшов сам — приніс омлет і чай.

— Їж. Ти, певно, зголодніла.

— Не дуже.

— Не соромся. Будеш жити в мене, поки краще не стане.

— Не знаю. Це якось незручно.

— Та все нормально. Я живу сам. Місця достатньо, — запевнив Олексій. Підкотив до дивана столик і поставив на нього піднос. — Їж.

— А як же те, що я твоя студентка? Що скажуть в університеті? — не вгавала Марина.

— Пусте. Не можу я тебе кинути хвору. Давай їж, а не рефлексуй.

— Тільки тому не можеш кинути, що я хвора?

— Як на хвору, ти ставиш багато дурних запитань. Давай їж.

Марині було трохи незатишно. Чужа квартира. Чужа людина. Чи не зовсім чужа? Марина жувала омлет і думала, що їй робити. Найкраще піти, бо потім знову буде та сама історія. Олексій вдаватиме, що нічого немає.

— Про що думаєш? — наче прочитав її думки Олексій.

— Та так. Ні про що.

— От і добре. Я біжу на пару. А ти відпочивай. Телевізора, правда, не маю.

— Чому?

— Просто.

Олексій залишив Марину наодинці зі своїми думками.

За кілька днів Марині стало легше. Вона навіть зварила Олексієві борщ. Він, правда, сварився, що вона встає. Купив їй новий одяг. І як тільки вгадав розмір? А ще її улюблені кольори? Приносив їй фрукти й цукерки. Якось Марина хотіла покласти їх у цукерничку, аж раптом побачила, що там щось поблискує. На дні лежала її намистина з весною всередині.

Увечері вони пили чай і говорили, говорили. Про намистину Марина нічого не питала. Ще її хвилювало, де Олексієві батьки. Бо ж раптом несподівано завітають у гості, а тут вона лежить. Що тоді говорити?!

Увечері своїми страхами вона поділилася з Олексієм.

— Не хвилюйся, — заспокоїв він дівчину, — не прийдуть.

— А де вони?

— Вони живуть у нашому місті. Але в них своє життя, а в мене — своє.

— Ти з ними посварився?

— Ні. Ми добре ладнаємо, ходимо одне до одного в гості, іноді — разом до театру, але вони не втручаються в моє життя, а я — у їхнє.

— Вони — пенсіонери?

— Ні. Працюють.

— А де?

— На роботі.

— Зрозуміло, що на роботі, а де саме?

— Тато — інженер на заводі, мама має свою фірму.

— Цілу фірму?

— Так. У неї, як тепер модно говорити, свій бізнес. Але я цим не цікавлюсь.

— Ти не цікавишся, чим займається твоя мама?

— Для мене важлива вона сама, а не її робота.

— Дивний ти.

— Звичайний.

— Ні, не звичайний. А це правда, що про тебе кажуть в інституті?

— А що про мене кажуть?

— Ну... що ти дуже талановитий.

— Не знаю, — розсміявся Олексій, — якщо кажуть, значить, — правда. Хоча, якщо чесно, я просто добре знаю математику — от і все. Але нічого нового там не винайшов.

— А чому? Ой, вибач.

— Пусте. Слухай, йдемо погуляємо, а то ти така бліденька. Уже кілька днів без свіжого повітря. Ти ж краще почуваєшся?

— Добре. Справді, хочу вже пройтися, — зраділа Марина.

— От і чудово.

Вони сіли в невеличкій, але дорогій кав’ярні. Іноді, коли Марина проходила повз неї, вона заздро позирала на жінок, що там сиділи. Вони були гарні й нагадували Марині француженок. Марині навіть уявлялося, що вона чує, як вони говорять щось офіціантові французькою.

Олексій замовив каву й чорнослив у шоколаді. Вони сіли за скляний столик. Грала тиха музика. Марина розсміялася.

— Щось не так? — Олексій здивовано поглянув на неї.

— Ні, все так. Просто за скляним столиком сидіти дуже кумедно.

— Чому?

— Бо видно ноги. Я ніколи не сиділа за столиком, аби ось так крізь нього було видно підлогу й наші джинси.

Олексій поглянув на столик і теж засміявся. Йому принесли каву, а Марині — капучино. Марина злизувала пінку, на якій було виведене коричневе сердечко. Неподалік сиділи старші чоловік і жінка й розмовляли французькою.

— Дивись, це так, наче ми в Парижі, — прошепотіла Марина Олексієві. — Так гарно й дивно.

— Ага, а біля нас сидять лише французи. Вони не розуміють нас, а ми не розуміємо їх, — погодився Олексій.

— Напевно, вони справжні французи.

— Чоловік — так. Подивися, як він рухається.

— Точно, якось по-французьки. А жінка — українка.

— Можливо.

— Ні, француженка, — передумала Марина.

— Чому?

— Вона вдягнена не дуже.

— І що з того?

— Не знаю, але мені здається, що якби вона була українкою і йшла би на зустріч з французом, вона би вдягнулася гарно. Ну, я би так зробила. Одягнула б найкраще, що мала.

— Можливо, і так. Тоді вони обоє французи.

— Ні. Вони занадто жваво щось обговорюють як на давно знайомих між собою французів.

— А може, це французи, що познайомилися тут?

— Таке хіба буває? — засумнівалася Марина.

— Чому б і ні? Знаєш, як романтично: поїхали два французи в Україну й тут зустрілися, познайомилися й закохалися одне в одного.

— У їхньому віці? — розсміялася Марина.

— Припини. Нормальний у них вік. Це тобі зараз так здається. А в шістдесят ти будеш думати, що життя тільки починається, і будеш вірити, що все ще можна зустріти кохання свого життя.

— Не буду. У шістдесят у мене, можливо, будуть онуки і буде не до кохань.

Олексій із Мариною пили каву й розглядали «французів». На столиках запалили свічки. Було мало людей. Із вікна можна було спостерігати темну вулицю, яка у світлі ліхтарів видавалася зовсім незнайомою. І французька мова... Хвилин за десять пара встала й почала збиратися. «От і закінчився Париж», — подумала Марина.

Чоловік обернувся:

— Олексію, ти?

— Добрий вечір, професоре! — встав Олексій і потиснув руку «французу».

Вони перейшли на французьку. Марина не розуміла жодного слова, проте їй більше важили жести Олексія, його погляд. «А він інший, коли розмовляє іншою мовою», — чомусь подумалося їй. Вона немов заковтувала його французькі слова, що мали присмак ванільного крему. Олексій посміхався й говорив-говорив. «Як добре не розуміти мови й слухати її! — думала Марина. — Ти можеш уявити смак і запах заморських слів»...

Вона не помітила, як професор попрощався й пішов до виходу.

— Вибач, — Олексій сів за столик.

— Ви знайомі? — спитала Марина, щоб хоч якось прийти до тями.

— Так. Це мій професор. Тільки от я його не впізнав у напівтемряві. Смішно. А ми з тобою весь вечір думали: француз він чи ні.

— Виявилося, що ні, — засміялася Марина.

— А жінка таки француженка, — посміхнувся Олексій. — Ти мала рацію.

Марина хотіла, аби вони ще погуляли нічним містом, але Олексій заборонив: мовляв, Марина ще не зовсім здорова, тому нема чого швендяти холодними ночами. Вдома він напоїв її малиновим чаєм і змусив з’їсти бутерброд. Коли Олексій вимкнув світло й пішов, Марина лежала й довго не могла заснути — їй усе вчувалася французька мова й тиха музика.

Наступного дня Марина лежала й думала про Олексія. Це було так гарно: чути його голос, щодня бачити його й нічого не боятися. Якось він приніс їй заварних тістечок. Вони були наче з дитинства.

— А я й не знала, що зараз теж такі роблять, як колись, — зраділа Марина гостинцю й обережно торкнулася тістечок.

— Спробуй. Я подумав, що ти мусиш їх любити.

— Мені такі мама приносила з нашої кулінарії, коли я хворіла.

— Зачекай, зараз заварю чаю.

— Ні, не треба. Я так.

Марина відкусила. Смак був не таким, як у дитинстві. Вочевидь, нічого не можна повторити так, аби воно повністю відтворювало минуле.

— Такий смак?

— Ні, не такий, але теж дуже смачно. А що нового в університеті?

— Нічого. Усе так, як завжди. До речі, за пропуски не хвилюйся. Довідку тобі візьму в тій лікарні, куди тебе відвезла швидка.

— Дякую.

— Пусте.

Сонце пригріло якось несподівано. Так, що в повітрі почало пахнути літом. Марина стояла на балконі й дивилася, як люди, ошалілі від несподіваної спеки, не можуть нічого зрозуміти й бояться знімати куртки. У них червоні обличчя, котиться піт, але їм усе ще страшно звільнитися від теплого одягу.

— Дивишся, як люди задихаються від спеки? — спитав Олексій.

— У такій несподіваній спеці є щось, правда? — швидше стверджувала Марина, аніж питала.

— Що саме?

— Ну от дивися. Сьогодні пахне літом. І ти віриш, що холоду кінець, вбираєш завтра плащ або й узагалі виходиш в одній сорочці, аж раптом нізвідки вітер, дощ, холод.

— Я таке колись бачив.

— Де?

— У Петербурзі.

— А як це було?

— Зранку було дуже сонячно й тепло. Я був у сорочці з коротким рукавом, та й не тільки я. Дівчата вдягнули тоненькі сукні, хлопці — шорти й футболки. Аж тут в обід сонце несподівано кудись поділося, звіявся вітер, пішов дощ. Такий був холод! Й уяви: усі люди ходили так, наче не було холоду, так, наче світить сонце, бо вони не мали вибору. Якби раптом у цьому місті опинився хтось сторонній, він би подумав, що все місто збожеволіло.

— Справді, смішно вийшло. А ти не змерз?

— Змерз — не те слово. Але все обійшлося.

Олексій ходив до університету, Марина лежала, читала книжки, трохи прибирала. Так вони прожили ще тиждень. А потім дівчина почала збиратися додому.

— Може, ще залишишся?

— Ні, дякую. Мені вже краще.

— Ти ж іще не зовсім здорова.

— Та ні, ще полежу кілька днів у гуртожитку, і все буде гаразд.

— Лежи тут.

— У якості кого?

— Просто.

— Просто вже набулася.

— Залишся.

— Не можу.

Олексій нахилився над Мариною, провів рукою по волоссю. Вона злякано подивилася на нього.

— Не бійся, — прошепотів він.

Марина притулилася до нього. Олексій обійняв її й легенько торкнувся губами її очей. Марина вирвалася з його рук:

— Тому й не можу залишитися.

— Зачекай, я проведу тебе. Справді, так буде краще для нас обох Але знай... я дуже сумуватиму за тобою.

У гуртожитку на неї накинулася Наталка:

— Ти де була? У лікарні сказали, що тебе виписали. Ми вже обшукалися. Сказали, що тебе забрав якийсь хлопець. Це хто був?

— Та... Микола.

— То ти в нього була? — Наталка влаштувала справжній допит.

— У його мами, — чомусь збрехала Марина.

— Ну-ну, — не повірила Наталка.

— Що «ну-ну»?

— Здається, ти брешеш.

— Чому?

— Не знаю. Та й Олексій Степанович якийсь щасливий ходив, ледь не на крилах літав.

— Не розумію.

— Дивись. Тобі краще знати, де була.

— Наталко, припини.

— Ми ж подруги.

— Добре, я скажу, але ти — нікому. Гаразд?

— Звичайно, нікому.

— Мене з лікарні забрав Олексій.

— Що??? Ага, таки він. І ти мовчала?! — обурилася Наталка. — А ще подруга. Про таке мовчати!

— Не ображайся. Він сказав, що мені в нього буде краще, ніж у гуртожитку. Я пробувала опиратися, але він мене не слухав.

— І ти весь цей час жила в нього?

— Так. Він дбав про мене. Годував, давав ліки, поїв трав’яними чаями.

— Ти хочеш сказати, що нічого не було?

— Нічого.

— Не вірю!

— Можеш не вірити, але він до мене навіть не доторкнувся.

— Невже бувають такі чоловіки? — із захопленням прошепотіла Наталка. — Як у любовному романі!..

Марина брела містом і думала, що би таке купити Миколиній сестрі. У дівчини виникла ідея, як потішити його сестричку, але треба було ще купити справжній казковий подарунок. І тут на вітрині однієї з крамниць вона побачила ляльку. Це була навіть не лялька, а справжня лялькова Панна. Не велика, але й не маленька. Достатньо вродлива й достатньо пихата, як то і годиться панночці в такому капелюшку й такій сукні. Це саме те, що потрібно!

На Олексієвих парах Марина робила вигляд, що в неї абсолютно не калатається серце. Зовсім-зовсім. Ніскілечки-ніскілечки.

А якось пройшла коридором повз нього з байдужим виглядом.

— Марино, а чому ти не вітаєшся?

— Перепрошую, я вас не помітила, — холодно відповіла вона.

А на перервах тільки й розмов було, що про Ірину вагітність. Вона з усього могла влаштувати виставу. Вона розповідала дівчатам про магазин для вагітних, про креми від розтяжок. Скаржилася, що має проблему, бо не знає, у чому виходити з пологового будинку. Бо ж хто знає, якою вона буде одразу після пологів. Ще вона не знала, який візок вибрати, аби він їй личив. І так далі, і так далі.

— Іро, а дитиною ти зовсім не переймаєшся? — спитала Тамара.

— Переймаюся. Я вже купила гарні шапочки, кофтинки, повзунки, — спокійно відповіла та.

— Які личитимуть тобі чи дитині?

— Облиш! Звичайно, дитині.

— А таке враження, що тобі.

— Ти нічого не тямиш у материнстві, — накинулася Іра на Тамару, — хіба гарно, коли в дитини неохайна мама?

— А може, вона неохайна тому, що дбає більше про дитину, а не про себе? — заперечила Тамара.

— Це тільки відмазки. Спроба прикрити власні лінощі. Я, мовляв, порядна мати, уся перейнята дитиною, тому я така бідна й нещасна. А справжня жінка завжди знайде час і на себе, і на дитину.

— Може, ти й маєш рацію... — подумала вголос Марина.

— Звичайно, що маю. Жінка повинна завжди залишатися жінкою. За будь-яких обставин, незважаючи на проблеми й хвороби.

— Так. Але щось мені видається, що ти зовсім не думаєш про дитину.

— Народиться — буду думати.

Із наближенням літа в гуртожитських дівчат була ще одна проблема — схуднення й дієти. Кожна вишукувала в собі зайві кілограми та сантиметри. Воно, звичайно, не лише гуртожитських дівчат цікавило, але разом, все ж таки, і шукати кілограми легше, і худнути.

Дівчата мали дієти, згідно з якими то тиждень не можна було їсти хліба, то, навпаки, тиждень треба було їсти лише хліб. Тиждень вони їли яблука, потім не їли. Пили колективно зелені чаї й зважувалися на вуличних вагах.

Наталка серед них виявилася найстоїчнішою. Марина не витримала через два дні голодної дієти.

Дієта полягала в тому, аби пити тільки чай без цукру. Два дні Марина так і робила, а потім на парі в Олексія втратила свідомість — прямо біля дошки. Оговталася від того, що її трясла перелякана лікарка, а поряд стояв зблідлий Олексій.

— Із нею все буде гаразд, — заспокоїла лікарка.

— Маринко, тобі щось болить? — спитав Олексій.

— Ні, нічого, — запевнила Марина.

— Їй треба нормально їсти, — втрутилася лікарка.

Після пари, а то була остання, Олексій витягнув її

в кафе.

— Тепер розповідай.

— Що розповідати?

— Сама знаєш що. Ти не маєш грошей?

— Маю, — відповіла Марина.

— Тоді в чому справа?

— Я на дієті.

— Що???

— Я товста. У мене живіт і...

— Ти не товста — ти хвора, — обурився Олексій.

— Не ображай мене!

— Де ти знайшла той живіт?

— Є і живіт, і целюліт.

— Марино! Не сміши! Подивися, сьогодні ти зомліла. А що буде завтра? Реанімація?

— То випадковість. Я перевтомилася, забагато вчора вчилася.

— Не сміши.

— Нічого мені не буде. Не втручайся.

— Марино! Ти навіть не знаєш, скільки щороку помирає молоденьких дурненьких дівчат від дієт.

— Я доросла!

— І дорослих жінок також! Ти ж не п’єш ніяких пігулок?

— Ні. Це дорого.

— А якби не було дорого, ти пила б?

— Так, спробувала би.

— Ти точно дурна.

— Не ображай мене!

— Я не ображаю. Ти хіба не чула, що сталося нещодавно?

— Де?

— У якійсь зі шкіл.

— Що?

— Дівчинка померла від пігулок. У реанімації її не змогли врятувати. Думаєш, воно того варте? А якщо потім таких дівчаток і рятують, то здоров’я в них уже все одно нема. Уяви: 16 — 17 років, а ти вже на таблетках, і тільки тому, що тобі здалося, коли ти одного ранку поглянула на себе в дзеркало, що ти повна.

— Зі мною такого не буде.

— Послухай, ти розумна дівчина, а поводишся, як дурненьке дівчисько.

— Це чому?

— Ти красива. Ти худенька. А слухаєш, що хтось щось сказав.

— А тобі я подобаюся? — Марина подивилася Олексієві прямо у вічі.

— Ну... — замнувся й почервонів той. — Що тобі взяти?

— Нічого. Я не буду нічого їсти.

— Як хочеш. Посидь хвильку тут.

Олексій і справді швидко повернувся. А за кілька хвилин підійшла офіціантка з тацею. На столі з’явилися млинці, салати, тістечка.

— Я не буду, — заперечила Марина.

— А я і не пропоную.

Олексій повільно їв і розповідав Марині, яка тут хороша кухня, як він часто сюди заходить із друзями, а їхні млинці з маком і морозивом — це щось надзвичайне, просто казка. Зрештою, Марина не витримала:

— Можна й мені трошки?

Олексій розсміявся:

— Бери.

— Я ж не повна, правда? — спитала Марина, дожовуючи млинець.

Олексій розсміявся й притулив її до себе.

«Воно таки того вартувало!» — подумала щаслива Марина.

Увечері вони з Наталкою довго сміялися з цього. І врешті, Наталка підсумувала:

— Таки ти не витримала.

— Та ну їх, ті дієти. От коли стану старою, десь так у років тридцять — тридцять п’ять, тоді буду думати про дієти.

— А я таки витримаю. Сидітиму ще тиждень на яблучній дієті.

— Ну сиди, сиди, — посміхнулася Марина.

Уночі вона прокинулася від шурхоту. «Невже знову миші?» Ввімкнула світло. Біля тумбочки сиділа Наталка і їла бублик.

— От тобі й дієта! — розсміялася Марина.

Проте цим історія зі схудненнями не закінчилася. Уночі швидкою забрали дівчину з другого курсу. Вона теж худнула. Вона помирала, а подруги пишалися її силою волі, що вона ось так може не їсти. А їй потім і не хотілося. Анорексія. Їй стало зле. Вона лежала й помирала в себе в кімнаті. І ніхто не звернув увагу. Викликали швидку аж тоді, коли вона сказала, що їй здається, що вона помирає.

Кілька днів лікарі намагалися її врятувати, але вона вже не мала сили боротися за життя. Батьки ховали її в рідному селі. Вона була їхньою єдиною дочкою.

Наступного тижня усіх студенток збирали, читали моралі, влаштовували зустрічі з лікарем-дієтологом.

Олексій на свої парі теж заговорив про це.

— Прочитаєте нам мораль, якими шкідливими є недоїдання в нашому віці? — роздратовано спитала Наталка.

— Ні, — заперечив той. — Ви занадто дорослі. І хто би що вам не сказав, частина з вас все одно сидітиме на дієтах, ковтатиме пігулки, доки хтось із вас знову не помре.

— Чому? — дурнувато спитала Іра.

— Бо вважатимете, що з вами такого не станеться. Що у вас якась інакша дієта, що ви мудріші за тих, хто померли. Людина не вірить у власну тлінність, доки та не торкнеться її своєю крижаною рукою.

— Якщо мудро худнути... — почала Ірина.

— От бачите! — посміхнувся Олексій. — А для чого вам це?

— Що це? — не зрозуміли дівчата.

— Худнути?

— Щоб хлопцям подобатися, — одностайно відповіла ціла група.

— Навіщо? От ідеш ти вулицею, — звернувся він до Іри, — усі на тебе озираються, хлопці кидають які-небудь компліменти. І що? Що далі? Ну познайомишся ти з одним, другим, десятим. Це зробить тебе щасливою?

— Ні, але впевненою в собі — так, — не вгавала Іра.

— Іро, встаньте! — наказав Олексій Степанович.

— Будь ласка, — Іра піднялася, хоч і не розуміла, навіщо.

— Іра худа? — запитав Олексій у дівчат.

— Ні, — розсміялися ті.

Ірин живіт і справді округлився — за кілька місяців народжувати. Та й сама вона стала кругленькою. Від довгоногої худезної Іри не залишилося й сліду.

— Вона негарна? — спитав Олексій.

— Гарна, — усміхнулися дівчата.

— Але ж вона не худа? — хитро посміхнувся Олексій.

— Тож інше. Вона вагітна.

— Ви не розумієте головного поки що. А дехто з вас так ніколи й не зрозуміє цього, — зітхнув Олексій.

— Чого? — в один голос спитали дівчата.

— Якщо хлопець кохає, йому байдуже, чи його дівчина нагадує анорексичну модель, чи ні. А для більшості чоловіків жіноча худобизна взагалі відразлива.

— А вам які дівчата подобаються, Олексію Степановичу? — хитро примружилася Наталка.

— Облиште! А знаєте, що найстрашніше в цій ситуації? — раптом посерйознішав Олексій.

— Що? — спитала Іра.

— У вас на очах помирала дівчина, а ви нічого не зробили.

— Ми не знали, що вона помирає! — вигукнула Марина. — Вона нічого нікому не говорила.

— Зрештою, вона не з нашого потоку, — додала Наталка.

— Отож, — обернувся до неї Олексій, — не сказала, не з вашого потоку. Певно, заздрили їй, що вона цілими днями може нічого не їсти. Хіба не так?

— Так, — знітилися дівчата.

— Це ж до якої міри треба бути байдужими, аби не помітити, що поряд із вами помирає людина!

Пролунав дзвінок на перерву. Олексій Степанович похапцем попрощався й вийшов з аудиторії. Чи відчув він, як Марина проводжає його поглядом? Зрештою, що їй лишалося іще?

— Агов, ти спиш чи йдеш? — штурхнула її Наталка.

— Іду, іду, — Марина похапцем поскидала речі до сумки.

Дівчата спускалися вниз університетськими сходами.

— Слухай, а він має рацію, — раптом промовила Марина.

— Хто? — не зрозуміла Наталка.

— Олексій Степанович.

— У чому це? У тому, що звинуватив нас у смерті тієї дівчини? — обурилася Наталка й поглянула на Марину з явним нерозумінням.

— У тому, що в нас на очах помирала людина.

— Аж страшно про це подумати. Вона жила поряд із нами, щоранку ми віталися, говорили про всілякі дурниці, а тепер її нема. Але, знаєш, не думаю, що ми могли би щось змінити.

— Чому?

— Якщо вона так фанатично хотіла схуднути, то ніхто б не став їй на заваді.

— Може, і так.

— А вона з кимось зустрічалася?

— Ні. І через це дуже комплексувала.

— Можливо, через це вона й на дієту сіла?

— Тобто? — не зрозуміла Наталка.

— Певно, думала, що не подобається хлопцям через те, що повнувата.

— Але ж вона не була повною! — заперечила Наталка.

— Воно то так, але вона, можливо, думала інакше.

— Ой, — зітхнула Наталка, — ми багато чого думаємо, а воно виявляється не так, як є насправді.

— А ще багато чого робимо дурного, аби подобатися, аби нас любили.

— Точно, але воно нічого не дає.

— Не дає, — підтвердила Марина

— Доброго вечора! — на порозі їхньої кімнати стояв Микола. — Можна?

— Можна, проходь, Миколо, — зраділа Марина.

— Та я ненадовго. Просто проходив тут поряд і вирішив забігти до тебе, подивитися, як ти.

— Дякую, добре.

Наталка тактовно вийшла, але за кілька хвилин зайшла Ліда — позичити голку з ниткою. А далі щоп’ять хвилин хтось із дівчат заходив позичити сковорідку, горнятко, пакетик чаю, гумку для волосся. У гуртожитку так завжди було. Коли хтось до когось приходив уперше, усі інші обов’язково мусили подивитися, а потім на кухні висловити свою думку про потенційного кавалера.

— У вас завжди так? — спитав Микола.

— Та ні. Просто всі хочуть на тебе подивитися. Ти перший хлопець, який за всі ці роки навчання прийшов до мене. От дівчатам і цікаво. Ми з Наталкою теж так іноді робимо, коли до наших подруг приходить хтось новенький.

— Ви такі цікаві?

— А тобі хіба не цікаво, із ким зустрічаються твої друзі?

— Не дуже. Зустрічаються, то й зустрічаються.

— Може, і так. У нас тут буває, що хлопець ходить до однієї, а потім починає ходити до іншої. Та он недавно сталося таке. До нашої сусідки Тані приходив у гості хлопець. А потім з’ясувалося, що не лише до неї, а й до її одногрупниці. Вони разом мешкають. Вибрав її одногрупницю.

— І як це з’ясувалося?

— Вона прийшла раніше з бібліотеки і їх застукала. Але, уявляєш, він, покидьок, і далі приходить до їхньої кімнати, тільки вже не до Тані.

— А чому покидьок? — не зрозумів Микола раптових Марининих емоцій. А дівчина аж горнятко з чаєм стиснула.

— Як ти думаєш, Тані приємно на нього дивитися після такої зради?

— Марино. Не перебільшуй. Це життя. Можливо, вони б і так розійшлися. Як не тепер, то кількома тижнями пізніше.

— А можливо, і ні. Може, це була її доля. Можливо, для Тані це травма на ціле життя. Можливо, вона більше ніколи не закохається.

— Марино, ти така надривно-драматична, — посміхнувся Микола.

— Нормальна я! — трохи образилася дівчина. — Хіба такого не буває?

— Буває, але дуже рідко. Та й то не по-справжньому.

— Як це не по-справжньому?

— Люди іноді ховаються за своє минуле, тримаються за нього, бо бояться майбутнього, не знають, як жити.

— Ой, щось ми на такі серйозні теми говоримо, — посміхнулася Марина.

— Хочеш пройтися? — спитав Микола.

— Хочу. День сьогодні був важкий.

Марина з Миколою гуляли парком, їли морозиво й дивилися, як міським озером бігають спортсмени-ама-тори. Їхню увагу привернув чоловік років сорока п’яти.

— Дивись, він уже друге коло бігає, — вказав на чоловіка Микола.

— А скільки має одне коло? — перепитала Марина.

— Три кілометри.

— Тобто він планує пробігти десь шість кілометрів?

— Так, мабуть.

— Дивний дядечко. І так кумедно бігає.

— Нормальний дядечко. І бігає нормально. От ти пробіжиш стільки?

— Ні, — засміялася Марина.

— І в сорок тим більше не пробіжиш, а він бігає.

— Можливо, колишній спортсмен, — припустила Марина.

— Можливо, — погодився Микола. — Але хочеться йому ввечері йти бігати?!

— А може, він просто самотній і йому немає ввечері чим зайнятися, — припустила Марина.

— Усе може бути.

— А ми зможемо ось так бігати, коли нам буде стільки років, чи сидітимемо під телевізором і плестимемо шкарпетки?

— Ми? — перепитав Микола.

— Ні, не в сенсі ми з тобою, а загалом. Ти. Я.

— Не знаю. Є люди, які й у двадцять років уже втомлені, так, наче прожили сто... А от у нас у селі живе бабця, якій вісімдесят чотири, то вона так бігає...

— На озері? — засміялася Марина.

— Не сміши. Просто рухлива така, жива. І при здоровому глузді... Що, йдемо?

— Ні. Почекай. Зараз буде захід сонця.

— Ти любиш дивитися, як заходить сонце?

— Дуже. Але рідко дивлюся.

— Чому?

— Вічно часу нема. А коли ось так сидиш, то чому не скористатися можливістю?

Сонце повільно опускалося, ледь торкаючись озерної води. Небо навколо нього стало червонуватим, а на воді з’явилася блискуча стежка. Ще кілька секунд — і тиша. Враз стало прохолодно.

— Сонце вмостилося спати, — прошепотіла Марина.

— Йдемо? — Микола взяв її за руку.

— Йдемо, — Марина легенько вивільнила свою руку і встала.

Наталка допитувалася, хто це. Але Марина обмежилася відповіддю, що це просто друг. І що між ними нічого нема. Вони просто друзі. Просто працюють разом. Часто опиняються разом на деяких вечірках. Чи могло би між ними щось бути? Навряд. Вона його не сприймає як хлопця. Їй приємно було з ним пройтися. Але... Якби вони ось так йшли з Олексієм, їй було б не просто приємно. Вона була би щасливою. І вона би не забирала своєї руки в Олексія. Шкода лиш, що йому байдуже до неї.

Наталка радила спробувати зустрічатися з Миколою. Нормальний хлопець. За такого й заміж можна піти. Марина заперечувала: без любові не можна виходити заміж. Наталка ж казала, що не можна бути такою дурною, бо для створення сім’ї однієї любові мало. Марина начебто й погоджувалася, але відчувала, що вона би не могла ось так холодно, прагматично прорахувати все і лише тоді вийти заміж. Зрештою, чому б і ні? Що вона втрачає?

Микола час від часу почав заходити до дівчат у гуртожиток. Марина його не проганяла, але й не підпускала близько. Кожного разу, коли він ішов, вона думала, що іншого разу буде лагіднішою, добрішою, але приходив наступний раз, і вона нічого не могла з собою зробити. Микола не рятував її від гіркої самотності, яку вона іноді відчувала: вона все одно іноді плакала ночами, згадуючи Олексія, і намарне переконувала себе, що вже давно змирилася з його нелюбов’ю.

Наближався день народження Миколиної сестри, Оленки. Марина обережно вивідала в Миколи, де він живе, купила лялькову Панну, потайки взяла костюм феї. А в неділю зранку вирушила до Оленки в гості.

Оленка гралася на подвір’ї. Марина серйозно спитала, чи тут мешкає дівчинка Оленка, у якої сьогодні день народження, бо вона, фея, прибула з далекого казкового лісу, аби привітати іменинницю.

Із хати вибігли Микола і його мама.

Микола швидко оговтався й підіграв Марині. Спитався, як феї мандрувалося з казкового лісу, яка зараз погода в казковій країні. Попросив вибачення за Олен-ку, яка мовчала й кліпала очима. Воно ж і не дивно, бо дитина ще ніколи не бачила справжніх фей.

У хаті Оленка вже засумнівалася, чи фея справжня.

— А чому не справжня? — спитав Микола й підморгнув Марині. — І вродлива, і сукня чарівна...

— Бо справжні феї літають, а не ходять так вулицею. А ще вони можуть ставати невидимими.

— Я теж можу бути невидимою, — заперечила Марина.

— Не можеш.

— Можу!

— А покажи!

— Для чого намарне використовувати казкову силу?

— А чому ти йшла пішки? — підозріло питала Оленка далі.

— Аби не привертати увагу людей. Уяви, усі побачили б, що я лечу. Викликали б міліцію, журналістів, схопили б мене.

— Чому схопили?

— Бо дорослі люди не вірять у дива. Почали б досліджувати, чому я вмію літати, чому вмію чаклувати. Навіть ти, дитина, не віриш, що я фея, — Марина вдала, що ображається.

— Вірю-вірю. Пробач, — одразу припинила допит Оленка. — То я так. Бо дуже важко в цьому житті зрозуміти, хто фея, а хто прикидається.

— Нічого. Дивись, що я тобі принесла.

— Лялька!!!

— Не просто лялька, а лялькова Панна. Поглянь, яка вона тендітна й вишукана. І знає хороші манери.

— Дійсно, Панна, — Оленка обережно, як найбільшу коштовність, взяла ляльку до рук. — Вона справді моя?

— Твоя.

— Саме така, про яку я мріяла!

— Звичайно. Феї завжди знають, про що мріють діти.

— А чому феї не до всіх приходять?

— По-перше, не всі можуть їх бачити, а по-друге, вони приходять лише до чемних дітей.

— Я не дуже чемна.

— Чому?

— Того тижня розбила горнятко, коли мила посуд.

— Розбите горнятко не означає нечемності. Ти ж випадково?

— Так, випадково.

Оленка показала Марині, де житиме лялькова Панна.

— Не знаю, чи їй сподобається в мене. Вона така гордовита.

— То лише так здається. Вона не дуже пихата. Ось лише послухай, що трапилося з її подругою, про яку всі також думали, що вона зарозуміла.

Панна в капелюшку

Чомусь усі вважають ляльок у гарному одязі пихатими. Ти, певно, теж так думаєш, оскільки ми звикли ставити їх на високі місця, здмухувати порошинки й говорити: «Дивіться, яка гарна лялька!»

Панна в капелюшку зовсім не була пихатою, їй було незручно стояти на найвищій поличці й дивитися на світ із такої висоти. Їй було незатишно, що світ знаходиться в неї під ногами, але вона нічого не могла з цим зробити.

Таку незатишність вона вперше відчула в крамниці. Її поставили дуже високо — так, аби ніхто не міг взяти її до рук, а лише дивитися, задерши голову. Вона була дуже дорогою лялькою.

Панні в капелюшку було незатишно ще й тому, що ляльки з нижніх полиць не хотіли з нею спілкуватися. Вони вважали її дуже гордовитою. Ще б пак! Спробуй поговорити з кимось, задерши голову. Тому й дорослі іноді видаються дітям дуже пихатими, бо з ними можна говорити лише так.

«Дивіться, дивіться, — навмисно голосно шепотіли ляльки, аби Панна в капелюшку їх чула, — яка вона зарозуміла! А ви бачили, як вона з нами розмовляє? Тільки голову схиляє! І чому вона така пихата?!»

А як ти інакше можеш розмовляти з ляльками з нижніх полиць, якщо ти сидиш на самому вершечку?

Панна в капелюшку вирішила не розмовляти з ними взагалі. Який сенс? І як можна довести, що ти не пихата, якщо всі впевнені в протилежному? Удень вона дослухалася до розмов людей у крамниці, а вночі — до шепотіння ляльок.

На ніч вікна магазинів щільно затуляли гардинами, тому вона не могла розгледіти ніч. Уявляєш, вона жодного разу не бачила ночі! То, напевно, дуже сумно, не знати, що на небі буває місяць, як світять зірки, як вони туляться одна до одної й утворюють чудернацькі сузір’я.

Найбільше, про що мріяла Панна в капелюшку, — опинитися в дитячих руках. Їй дуже подобалися діти. Вони так кумедно простягали рученята до неї. Панні хотілося зістрибнути до них, але вона не могла. Майстер так захопився прикрасами до її сукні, що забув зробити їй ноги.

Розумієш, якби він зробив хоча б кінчик туфельки, що визирає з-під сукні, це вже означало б, що в неї є ноги й вона може ходити.

Панна в капелюшку могла тільки вертіти головою й поправляти зачіску. Ще вона могла б читати книжки, але ж лялькових книжок не видають!

А якось у крамниці сталася подія. Туди зайшла дівчина. Одразу глянула на Панну й сказала: «Це саме та, яку я шукала!». Вона взяла Панну в капелюсі до рук, обережно провела пальцями по її порцеляновій голівці, руках, сукні й тихенько прошепотіла: «Майстер знову забув їй зробити ноги». А до продавця голосно промовила: «Беру!»

А Панна подумала, що встигла забути, як то добре, коли тебе тримають людські руки. До того її тримали лише руки майстра, але це було дуже давно. Потім були ще руки — ті, що забрали її від майстра, ті, що упаковували, розпаковували, чіпляли цінник, ставили на полицю. Але вони були байдужими й холодними до Панни, тому вона їх не запам’ятала.

Ти ж знаєш, запам’ятовується любов або ненависть, а байдужість — ніколи.

Дівчина поставила Панну на поличку, але не дуже високо. Окрім неї, на поличці стояло ще кілька янголів, але вони весь час вовтузилися й не зважали на Панну. Панна могла бачити кімнату й шматочок вікна. Вона вперше побачила світанок і вечір, уперше побачила, як місяць зазирає до вікна, уперше побачила сніг і дощ. От якби їй ноги! Але не було такого чарівника, який міг би зробити те, чого не створив майстер.

Вечорами Панна бачила, як плаче дівчина. Невдовзі вона зрозуміла, що та тужить за майстром. Майстер занадто захопився порцеляновими ляльками й забув про свою кохану.

Якось дівчина розглядала Панну. Була пізня ніч, їй не хотілося вилазити з-під ковдри, тому вона поставила Панну на нічний столик — на самий краєчок.

До землі було так близько. Це нічого, що в Панни немає ніг, от вона зараз зістрибне, торкнеться землі, промовить ім’я майстра — і в неї з’являться ноги.

До землі було так близько!..

Марина зупинилась.

— А що було далі? — нетерпляче спитала Оленка.

— Не знаю.

— Як не знаєш? Ти ж фея!

— Можливо, вона розбилася, можливо, втекла, можливо, перетворилася на дівчину.

— А та дівчина, яка купила Панну, вона теж колись була лялькою?

— Не знаю, але цілком можливо.

Марина з полегкістю зітхнула, коли Оленчина мама покликала їх обідати. Важко з дітьми! Але Марина вже й сама почала вірити, що вона фея. Оленка весь час дивилася, як вона їсть, п’є, питалася, що феї їдять у своєму лісі і хто їм варить борщ, чи вміють феї варити їсти, чи носять узимку феї шкарпетки й чи рвуться вони в них так само швидко, як у неї. Микола пробував обережно зупинити Оленку, але це було неможливо. Марина ж терпляче, із серйозним виглядом відповідала на всі її запитання. Навіть Микола на якусь долю секунди повірив, що перед ними справжнісінька фея, що завітала до них із казкового лісу на чай.

Марина пробула в Миколи до вечора. Вона забула, що після обіду мала вітати ще одну дитину в місті, а коли згадала, то було вже запізно.

«Нічого, — заспокоювала себе Марина, — у цієї дитини й так буде багато подарунків і сюрпризів, а в Оленки — ні. Обійдеться. Може, батьки не згадають. Треба було їм подзвонити, вибачитися. Але нічого, якось буде».

Увечері вона почала збиратися додому. Оленка питала, чи далеко звідси до казкової країни. Марина заспокоїла дівчинку, що фея швидко добереться. Микола хотів провести її, але Оленка заперечила, бо де ж таке бачено, аби фей проводжали. Вони зникають самі. Марина засміялася й пішла сама, а Оленка ще довго стояла біля воріт і махала їй рукою. А Марина згадала, як вона так колись маленькою дівчинкою стояла й махала рукою татові. Він обертався, посміхався їй у відповідь і теж махав рукою. Доки не зник. Давно це було. Дуже давно.

Коли вона вже лягала спати, її раптом покликали з прохідної до телефону. Це був Микола.

— Марино, а тобі нічого не буде за те, що ти без дозволу брала костюм?

— Я... Я спитала. Мені дозволили, — збрехала Марина.

— Точно? — з недовірою перепитав Микола.

— Точно, точно.

— А виступів ніяких сьогодні не мала?

— Ні, не мала. А що за допит?

— Нічого. Просто подумалося, чи не коштуватиме це тобі роботи?

— Ні, не хвилюйся. А Оленка дійсно задоволена? — спитала Марина. — Бо я так переживала, що вона не повірить, що я — фея.

— Повірила, — запевнив Микола. — Тільки й розмов було, що про фею, яка привітала її з днем народження. Уже все село знає, що в нас була справжнісінька фея. Просили навіть телефон нашої фірми. Можеш вимагати своїх відсотків, якщо з’являться нові клієнти.

— Ой, не сміши мене. Добре, іду спати, а то завтра на пари.

— Мені також. Добраніч.

Наступного дня після пар Марина з острахом зайшла на фірму. До неї кинувся схвильований Микола.

— Ти чому мені вчора збрехала? Тут таке щойно було, ти навіть не уявляєш.

— І що я не уявляю?

— Приходив розлючений клієнт. Ти, виявляється, учора мала стрибати клоунесою на їхньому дитячому святі.

— Та мала, але не встигла та й забула якось випадково.

— І костюм взяла без дозволу! Марино, нащо ти це зробила? Тебе ж виженуть із роботи.

— Може, не виженуть, я поясню ситуацію, але не буду казати, що то була твоя сестра.

— Ну то я скажу, — вперся Микола.

— Облиш. Може, ще нічого й не буде. Зі мною ж таке трапилося вперше.

— Іди. Шефиня вже кілька разів питала за тобою.

— Іду-іду.

Марина тремтячою рукою постукала до дверей кабінету.

— А, це ти! — одразу накинулася на неї начальниця.

І раптом Марина відчула, що їй не страшно. Вона не може тут більше працювати.

Це куповане щастя... Як воно їй набридло. Ти імітуєш щасливого клоуна або добру фею. Люди, до яких ти приходиш, імітують радість. Або навіть і не намагаються — прямо, не приховуючи цього, виявляють своє невдоволення.

Надокучили ці діти, які аж забагато всього отримують у своєму житті.

Раніше дівчина думала, що вона буде творити маленькі дива, які робитимуть людей щасливими, але, виявляється, для того аби зробити щасливим когось рідного, уже запізно наймати добру чаклунку.

— Чого мовчиш? — відірвала Марину від роздумів начальниця. — Поясни, що трапилося.

Марина мовчала. Згадалося щасливе обличчя Оленки. Вона чи не єдина, хто по-справжньому повірив у диво.

— Ти не маєш совісті, — продовжувала начальниця. — Тато дитині пообіцяв диво, героя з казки. Дитина вивчила вірш, готувалася, а дива не було.

— А ви впевнені, що для дитини це було б дивом? — раптом різко промовила Марина, піднявши голову.

— Що???

— Ви впевнені, що для цієї дитини клоунеса або фея в недорогому костюмі була би дивом?

— Що ти таке говориш?

— Знаєте, у тих дітей навіть пташине молоко є. То що їм до клоунес?

— А тобі яка різниця?! Тобі платять гроші не за роздуми й рефлексії, а за роботу. За вчасно виконану роботу! Де ти була?

— Я забула про це замовлення, вибачте, — ледь чутно промовила Марина, знову опустивши очі.

— Забула? Оце така причина? Дитина, мабуть, цілий вечір плакала, а ти просто забула? Ти совість маєш?

— Не думаю, що та дитина плакала через те, що я не прийшла і не привітала її, — зіронізувала Марина. — У неї вдома багато клоунів, які готові розважати її. Одним клоуном менше, одним більше...

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що сказала. Ці діти ще не встигли подумати, що вони хочуть, а вже мають це. То що їм до див, які ми пробуємо їм створити?!

— Звідки ти знаєш? Це звичайні діти, такі, як і інші. Зрештою, не тобі вирішувати, до кого приходити, а до кого — ні. Ти отримала замовлення, отож маєш його виконати, а якщо щось не вдається або не хочеш, то можеш звільнятися. Ніхто тебе тримати тут не буде.

— От і чудово! Знаєте, мені набридло це куповане щастя. Дорослі купують дива дітям, а вони їм не потрібні. Їм потрібне звичайне тепле спілкування, яке не купиш ні за які гроші. Ви знаєте, скільки дітей плакало, коли я приходила, лише тому, що вони чекали на татка, а не на фею? Тато обіцяє дитині диво, і дитина думає, що дивом буде спільне святкування дня народження, прогулянка в парку або похід у ліс, а не клоун чи фея. Люди втомилися від цих купованих штучних див! Невже ви не розумієте?

— Це ти чогось не розумієш, дівчинко! У нас безліч клієнтів, і всі задоволені.

— Вони не клієнти! Вони — живі люди, які не розуміють, що за гроші неможливо купити усмішку!

— Та що ти в цьому тямиш!

— Можливо, я нічого не тямлю в бізнесі, але за кілька місяців я стільки надивилася, а особливо дитячих сліз. Знаєте, іду, думаю про те, як побачу щасливе дитяче личко, а натомість практично завжди бачу лише розчарування...

Раптом Марина знову згадала Оленку і як сяяло її личко. Для цієї дитини то було справжнє диво. Але вона нічого не розповість про Оленку й про те, як вони розмовляли про казковий ліс.

— Знаєте, хто би справді вірив у дива?

— Хто?

— Дітлахи в дитбудинках. Але ж у нас крамниця щастя! А в тих дітей немає грошей, аби придбати в нашій крамниці хоча б краплину його. Я, мабуть, не годжуся для цієї роботи.

Несподівано відчинилися двері.

— Мамо! Мені сказали, що ти тут!

На порозі стояв Олексій.

— Марино?

— Олексій?

— Ви знайомі? — здивувалася начальниця.

— Це твоя мама, і ти нічого мені не сказав? Ти все знав. Ти... ти... ти... дурив мене, — Марина відчула, що зараз зомліє.

— Я тобі все поясню.

— Не треба! Я і так все розумію й бачу.

— Що ти бачиш? Що ти розумієш? Яка різниця, де працює моя мати? Це хіба щось міняє?

— Нічого, — голос Марини тремтів (вона відчувала, що ще хвилинка — і сльози зрадливо котитимуться попри її бажання).

— До чого тут мама?

— Молоді люди, хтось мені пояснить, що тут відбувається?

— Нічого не відбувається, — схлипнула Марина й вибігла геть. По дорозі налетіла на Миколу.

— Що трапилося? — він міцно схопив дівчину.

— Забери мене звідси, — розридалася Марина.

Ніжно обійнявши дівчину, Микола вивів її з офісу.

Олексій, який вибіг слідом за Мариною, побачив це й розгублено зупинився.

Заболіло. Навіть дуже. Зрештою, що він хотів? На що сподівався? Він сам її постійно відштовхував. То чого ж дивуватися? Так, мабуть, краще, простіше.

— Сину, поясни мені нарешті, що тут трапилося.

— Та нічого. Я знаю цю дівчину. Але не сказав їй, що власниця «Крамниці щастя» — моя мама.

— А чому ти мав їй це казати?

— Та... так. Нічого. А що у вас тут трапилося?

— Та це дівчисько забуло виконати замовлення. А потім почало верзти всілякі дурниці про те, що щастя неможливо купити, що вона нікого не робить щасливим і таке інше. Ненормальна!

— Ні, мамо, я знаю Марину. Вона би просто так цього не говорила.

— Та ну. Загулялася з хлопцями — от і забула про замовлення.

— Марина не могла, щось, певно, трапилося.

— О, а ти, я бачу, не просто так, а дуже добре знаєш цю дівчину.

— Це не має ніякого значення.

— Дивися сам. А її таки буде звільнено.

— Зачекай. Не поспішай із цим. У Марини були серйозні підстави так вчинити. Я впевнений.

— Вона й сама не хоче більше працювати.

— Чому?

— Каже, що її мучить те, що в неї не виходить дарувати людям дива.

— А чому вона так сказала?

— Мовляв, ті дива, які замовляють своїм коханим і близьким, не завжди приносять радість. Не знаю. Вона перша, хто про це сказав.

— Може, інші просто боялися?

— Ні. Думаю, що ця дівчина занадто гостро все сприймає. Але мені подобається її ідея.

— Яка?

— Про дива, які ми можемо творити для дітей у притулках і лікарнях. Може, спробувати, як гадаєш?

— Варто, але треба спочатку розібратися, чому вона так вчинила, — задумливо промовив Олексій.

Марина йшла додому й ревіла. Вона почувалася ошуканою й зрадженою. Ні, їй не було шкода роботи. Як Олексій міг так вчинити з нею? Ні, він начебто нічого не зробив, бо він не зобов’язаний їй розповідати про своїх батьків, але ж... Якось не порядно так. Якби любив — розказав би.

Марина ковтала сльози й схлипувала. Якось все так нещиро. І без роботи залишилася. Микола пробував утішити її, але Марина тільки відмахувалася. Їй зараз не до нього. А Микола почувався винним, адже це через його сестру таке трапилося. Він пробував витирати їй сльози, але вона не давала. Він обійняв її ніжно й гладив волосся, вона притихла й притулилася. Тільки час від часу здригалися худенькі плечі. Микола взяв Марину легенько за підборіддя, нахилився й ледь чутно доторкнувся до її щоки губами, наче не був упевнений, чи можна поцілувати дівчину. Марина сполохано відсахнулася:

— Не треба!

— Чому? — не відпускав Микола дівчину, а, навпаки, щільніше притулив її до себе, наче боявся, що вона втече.

— Не треба — і все! — Марина починала дратуватися.

— Я люблю тебе.

— Припини, Миколо! Ми просто друзі, — Марина легенько висковзнула з обіймів і трохи відійшла від Миколи.

— Марино, не відштовхуй мене!

— Я ніколи тобі нічого не обіцяла. Облиш. Ми просто друзі — і все! — Марина відчувала дратування. День і так видався важким, а тут ще Микола зі своєю любов’ю. Ну чого він?

— Але ми можемо бути чимось більше, ніж просто друзями, — не вгавав Микола й спробував узяти Марину за руку. — Нам так гарно вдвох. Хіба ні?

— Гарно, бо ми друзі. Я не люблю тебе. Розумієш? Мені з тобою цікаво, легко, весело. Але, окрім дружби, нічого більше тобі запропонувати не можу, — Марина почувалася незатишно.

— Подумай добре. Ніхто ж не змушує тебе відповідати зараз. Я чекатиму. Чекатиму стільки, скільки буде потрібно.

— Миколо, я дуже втомлена. Облиш ці розмови. Я хочу додому. Пусти мене, — зітхнула Марина.

— Добре, як скажеш. Але я чекатиму, — Микола пригорнув Марину до себе, обережно поцілував її в щоку, різко розвернувся й пішов геть.

У гуртожитку Марина зарилася з головою під ковдру й плакала. Не за втраченою Миколиною дружбою (вона розуміла, що якщо хтось один із двох любить, то вже ні про яку дружбу не може йтися), не за втраченою роботою (буде знову роздавати флаєри або ще щось), а за втраченим коханням.

Вона втомилася. Втомилася боротися з вітряками. Втомилася бігати за Олексієм. Втомилася намагатися щось йому доводити. Втомилася від його метань, коли він начебто і любить, і не любить. Втомилася нишком спостерігати за ним. Втомилася вистежувати на перервах і вдавати, начебто вони зустрілися випадково. Вона втомилася від його байдужості. Від його холоду, який не давав їй жити.

Закоханість нагадує політ без крил. Ти летиш, ти забуваєш, що ти не янгол і що ти не можеш ось так безкарно літати. І хтось несподівано каже, що твоя любов немає крил. І ти раптом згадуєш, що ти не вмієш літати і падаєш, боляче вдаряючись об асфальт. Це ж не сон, у якому можна змахнути руками й полетіти.

Це доросле життя, у якому заборонені польоти без крил. Крихке серце не витримує такого удару й розбивається на шматки. Болять від падіння руки, ноги, голова, спина, душа, болять пальці, якими ти намагалася відчайдушно триматися за повітря. Ти довго лежиш, не маючи сили встати. Але асфальт брудний і холодний.

Ти підводишся, витираючи кров і бруд із колін (ти чомусь падаєш завжди на коліна), сльози зі щік. Треба якось жити далі, якщо ти вціліла від цього падіння. Ти мастиш рани йодом і зеленкою. Тобі пече, але порівняно з болем від твого падіння — це ніщо. І ти ще довго-предовго зализуєш рани, ковтаючи зі сльозами глибоке розчарування від польоту без крил.

Марина переживала щось подібне. Її політ завершився. Вона плакала й згадувала, як вони з Олексієм сиділи на балконі й пробували знайти знайомі сузір’я. А Марина ще тоді сказала, що, можливо, хтось на іншій далекій планеті, ось так теж сидить і милується їхньою планетою, яка теж може бути шматочком якогось сузір’я. Олексій ще тоді ніжно-ніжно посміхнувся і сказав, що Земля — не зірка. Але Марина відповіла, що ніколи не знаєш, чи ти є частиною чийогось сузір’я, чи ні.

Марина згадувала зелену намистину й кав’ярню, яку вона охрестила французькою. Згадувала перукарню, де їй повертали її природний колір, який Олексій назвав королівським.

Годі! Не думати! Не згадувати! Нічого не було! Нічого немає! Він не любить її! Усе! Це кінець.

Наталка мовчки сиділа біля Марини. Вона вже не жартувала, як вона любила то часто робити. Бо кохання чомусь викликало в неї сарказм та іронію. Вона не знала, як утішити подругу. Зрештою, у таких речах ніхто не може втішити. Коли Марина вилізла з-під ковдри, Наталка спробувала заговорити з нею.

— Марино, я нічого не тямлю в таких речах. Я не буду питати тебе, що трапилося, але це минеться.

— Я знаю, що колись минеться. Але що робити, поки воно не минулося? — із гіркотою відповіла Марина подрузі.

— Чекати. Залізти під ковдру й перечекати цей період.

— Просто чекати?

— Так. Просто чекати. А що ти можеш іще зробити?

— Нічого. Думала, він мене любить... А виявляється, я не потрібна йому.

— Чому ти так вирішила? — нічого не могла зрозуміти Наталка і вже вмощувалася зручніше, аби слухати.

— А чому він не сказав, що я працюю на його маму? Він знав, де я працюю, кілька разів бачив мене то клоунесою, то феєю. То чому він просто не сказав: «До речі, ти працюєш на мою маму».

— А що б це змінило? Ти звільнилася б із роботи? — Наталка справді не розуміла Марининого обурення.

— Нічого б не змінило. Але є таке поняття, як довіра. А коли він мені не довіряє, то про яку любов може йтися?

— Мабуть, — якось невпевнено погодилася Наталка. Швидше для того, аби не дратувати Марину. Бо вона направду не розуміла, який між усім цим зв’язок.

— Я просто втомилася від цієї біганини. Це так важко, коли тебе не відштовхують, але й не дозволяють наблизитися. Ти балансуєш і щодня прокидаєшся з відчуттям, що тобі сьогодні дозволять наблизитися, але нічого не стається — ні завтра, ні післязавтра. Але й піти тобі не дозволяють.

— Марино, минеться. От скоро ти прокинешся й відчуєш, що ти вільна.

— Ти не віриш у кохання до кінця життя?

— Вірю. Коли воно взаємне.

— А якщо ні?

— То не вірю. Деякі люди, зазнавши раз поразки, бояться повернутися обличчям до світу. Легше замкнутися у своєму нещасливому коханні й страждати, нічого не роблячи. Набагато складніше знову любити й вірити, що цього разу все буде краще.

— Мабуть, ти маєш рацію. І чому тобі з філософії поставили четвірку? — посміхнулася Марина.

— Філософу не сподобалися мої думки щодо поглядів Канта, бо я сказала, що навряд чи більшість філософів розуміють те, що він мав на увазі колись.

— Ти критикувала чистий розум! І що ж ти хотіла!

— Ага, бачиш, ти вже жартуєш! Пішли вечеряти! Я такий класний суп зварила, а ти все ревеш і ревеш.

Починалася сесія. Вперше за стільки років Марина була їй рада. Буде менше часу медитувати. Марина цілими днями просиджувала в бібліотеці, у гуртожиток приходила тільки ночувати.

Коли не могла довго заснути, виходила на кухні на балкон і дивилася на зоряне небо. І якось подумала, що, можливо, десь там, на іншому кінці міста хтось сидить так само й дивиться на зорі. І тоді ставало дуже боляче, як першого дня. Марина верталася в кімнату й ховалася з головою під ковдру, як у дитинстві, коли вірила, що достатньо заховатися під ковдру, аби минули нічні жахіття.

— Марино! Це до тебе! — Наталка когось пропустила поперед себе.

— Привіт!

— Привіт, Миколо! — Марина підняла голову від підручників. — Як ти?

— Дякую. Добре. А ти?

— Ось готуюся до останнього іспиту.

— А як попередні?

— Усі — на відмінно!

— Ого! — захоплено вигукнув Микола. — Молодець! Мені б так! Але все нема часу нормально сісти за книги.

— А ти як?

— Більш-менш. Здаю потроху. Не так бездоганно, як ти, але здаю. Поки що без двійок, — Микола присів поряд з Мариною. Спробував узяти її за руку. Марина відсахнулася.

— Миколо, не треба! Ми вже про це говорили, — вона легенько відсторонилася від хлопця.

— Ти подумала?

— Так. Я не люблю тебе.

— То будемо друзями?

— Не думаю. Коли хтось любить, а хтось ні, то ніяка дружба неможлива.

— Чому?

— Бо ти все одно на щось сподіватимешся. Можливо, трохи згодом, коли ти в когось закохаєшся, ми зможемо бути гарними друзями.

— Тоді бувай. Шкода, що все так трапилося.

— Мені також.

— Може, у мене є шанс?

— Я кохаю іншого.

— Кого?

— Не має значення.

— До речі, — повернувся Микола від дверей, — я розповів, де ти тоді була.

— Ти розповів про Оленку?

— Так. Тебе просили зайти в «Крамницю щастя». Для тебе мають цікаву пропозицію. Підеш?

— Та ні. Досить із мене продажу щастя, творення див та іншої маячні. Це не моє. Ну не вмію я легко й просто ставитися до цього всього.

— Як хочеш. Бувай.

— Бувай.

— Що він хотів? — влетіла Наталка з круглезними від зацікавлення очима. — Розповідай швидше!

— Пусте.

— Пусте? А що саме пусте?

— Просили, аби в офіс зайшла. Мають якусь там пропозицію до мене (про Миколине зізнання Марина нічого не розповіла: треба ж поважати чужі почуття).

— Ти підеш?

— Ні, не хочу. Підшукаю якусь іншу роботу.

— Як знаєш. А я би сходила.

— Не думаю, що варто це робити. Досить. Із «Крамницею щастя» — усе.

— А чи не тому все, що ти боїшся там зустрітися із... сама знаєш із ким.

— Не боюся. Просто не хочу його бачити.

— Але ж на перервах все одно бачила.

— То інше. Дивилася на нього й відчувала порожнечу. Так, наче щось померло в душі.

— Серйозно?

— Так. Я змирилася. І живу далі.

Дівчата склали останній іспит, вийшли надвір і полегшено зітхнули. Свобода! На ціле літо. Ніяких пар і модулів. Краса! Дівчата радилися, куди піти відсвяткувати. Завтра всі роз’їдуться по домівках. Марина відмовилася йти. Якось не було настрою.

Вона залишиться тут на все літо. До родичів їхати не хотілося. Нічого. Буде спати до обіду, читати книжки, гуляти навколо озера, дивитися на захід сонця й не думати про кохання.

А ще Марина щоліта вчила яку-небудь мову. Просто так. Їй було цікаво, як в інших мовах утворюються слова та речення. Це було наче подорож в іншу країну. В інший світ. В інші відчуття.

Марина привіталася з черговою на прохідній, взяла ключі й вже збиралася піднятися нагору, коли вахтерка зупинила її: «Зачекай, тут тобі просили передати». І простягнула величезний букет темно-червоних троянд.

Марина занесла його в кімнату й вже там прочитала листівку, вкладену у квіти. «Моєму янголові. Дякую за ту весну, яку ти подарувала моєму серцю». Підпису не було. Але листівка була з «Крамниці щастя».

Марина зателефонувала Миколі:

— Це ти приніс квіти?

— Які квіти?

— Букет троянд.

— Ні. А що?

— Нічого. Думала, що ти.

— Марино, поясни по-людськи.

— Хтось залишив мені квіти на прохідній. А листівка з нашої «Крамниці щастя». Хто б це міг бути?

— Не знаю. Чесно.

— Вірю, — зітхнула Марина й від’єдналася.

Хто б це міг бути?

Вона спробувала запхати букет у банку, але він туди не вліз. Тоді вона притягнула з ванної кімнати відро й зручно вмостила в ньому квіти. Сіла на підлозі й обережно торкалася трояндових пелюсток. Марина згадала свій сон, у якому вона обережно ступала трояндовими пелюстками. Ні, шкода нищити таку красу, аби просто один раз пройтися по ній. Дівчина ніжно гладила трояндові пуп’янки.

На пелюстках проступали трохи темніші прожилки, що нагадували судинки на долонях.

Троянди мали терпкий колір та запах і гострі колючки. Але троянди мусять бути з колючками, інакше це вже не троянди, а підробка, імітація, фікція. Принаймні Марина була в цьому певна. А ще була певна в тому, що троянди повинні бути такими, щоб, коли береш їх до рук, тебе не покидало відчуття тривоги, що ти можеш вколотися.

Несподівано у двері постукали. «Можна!» — крикнула Марина не озираючись і продовжувала сидіти, милуючись трояндами.

— Марино...

На порозі стояв Олексій. Він нерішуче завмер, оглядаючи кімнату.

— Доброго дня! — Марина піднялася з підлоги й стала навпроти нього. — У вас якісь справи до мене? Чи ви просто так? Хоча чого б то ви приходили просто так до звичайної студентки...

— Сподобався букет? — пробував розпочати розмову Олексій, хоча відчував, що щось не клеїться.

— Це було від вас? Дуже вдячна. Але не варто було турбуватися й витрачатися на такі дорогі троянди для дівчини-студентки, бо ж нічим віддячитися вам не зможу... Але все одно вдячна за увагу.

— Марино, припини. Чому так офіційно?

— Я не розумію вас, — холодно відповіла Марина і відвернулася до вікна, аби не бачити Олексія (Не бачити! Не дивитися. Робити вигляд, що він байдужий їй! Нецікавий! Некоханий!)

— Ти не рада мене бачити? — тихо спитав Олексій, уважно дивлячись на Марину (він зараз вірив більше її очам, аніж словам).

— А ви не боїтеся, що хтось побачить вас тут, у студентському гуртожитку? І взагалі, що подумають про вас, що ви ось так прийшли до студентки й розмовляєте тут із нею? Не страшно?.. Чи впевнені, що вас тут ніхто не побачить? — Марина зухвало поглянула на Олексія.

— Марино, вибач мені, — Олексій і далі нерішуче топтався біля дверей, не знаючи, що ще сказати. — Вибач. Я був дурнем, що відмовлявся від кохання. Був дурнем, що тікав від тебе. Насправді я тікав від себе самого. Вибач мені, будь ласка. Вибач. У нас же все може бути добре?

— А є за що вибачати? — Марині почав набридати весь цей театр. Нащо він прийшов? Її мучити? Щось говорить про любов. Вона стільки місяців за ним бігала, а він не звертав уваги. А тепер раптом з’ясувалося, що він її любить.

— За все. Я люблю тебе.

— Щось я не побачила цього з вашої поведінки, Олексію Степановичу! Чи це такий особливий вияв чоловічої любові?

— Я просто боявся.

— Мене???

— Своїх почуттів. Боявся скривдити.

— Так боялися, що аж скривдили, — посміхнулася Марина. — А тепер совість замучила? Так?

— Пробач. Мені прикро, що все так.

— Добре. Пробачаю. Це все?

— Марино...

— Нам більше нема про що говорити.

— Марино, зачекай.

— До побачення! — Марина відчувала, що ще хвилина — і вона розридається, а він не повинен бачити її сліз.

— Марино... — почав Олексій і знову запнувся, бо зрозумів, що Марина й далі ображається. Він не знав, як із нею говорити, як знайти слова, якими можна заспокоїти й переконати дівчину.

— Що?

— Тут така справа... Моя мама просила переказати тобі, аби ти поверталася.

— Навіщо? Вакансія клоунеси-феї така непопулярна? Чи мамі потрібно, аби саме я стрибала? Чи це ви попросили, аби мене не звільняли? Знаєте що? А я не хочу більше там працювати! Набридло! Я вже про це сто разів казала. Не хочу! Не можу! Я там задихаюся!

— Я нічого не просив. Це мама мене просила знайти тебе. Ну чого ти така зла? Дослухай до кінця, а вже потім, якщо захочеш, будеш сердитися й сваритися. Вона пропонує тобі повернутися не просто на колишнє місце. Їй дуже сподобалася твоя ідея допомагати безпритульним дітям. Ти будеш працювати з тими, хто справді потребує див. Як тобі така ідея? Хочеш? Погоджуйся. Це ж гарно. І саме те, про що ти мріяла. Робити дива для тих, хто цього чекає понад усе на світі. А може, уже й не чекає. То як? Спробуєш? Уявляєш, на Святого Миколая в притулок до дітей завітає янгол. Ти хочеш бути цим янголом?

— Спробую.

— Бачиш, а ти кричати почала, — Олексій полегшено зітхнув, думаючи, що Марина вже перезлилася.

— Дякую. Усе?

— Начебто так. Не турбуйся я не втручатимуся у твої справи на роботі. Я й про маму тобі нічого не сказав, аби ти не почувалася незатишно. Я нічого навмисне не приховував, — Олексій намагався говорити якомога тихіше й спокійніше, аби зайвий раз не дратувати Марину.

— Добре. Якщо це все, то більше вас не затримуватиму. До побачення. І ще раз дякую за квіти.

— Марино, зачекай хвильку. Ми ж іще не договорили... про нас. Чому ж ти так поспішаєш мене вигнати?

— Гаразд, тоді піду я! — Марина рішуче попрямувала до дверей і відштовхнула Олексія від виходу.

— Зачекай! — Олексій схопив її за руку, впевнено притягнув до себе й пильно поглянув у вічі.

— Відпустіть! — Марина відсахнулася, але Олексій міцно тримав її за руки.

— Не відпущу! — прошепотів він. — Тепер уже нікуди не відпущу. Моя. Чуєш, моя! Назавжди.

Олексій міцно обійняв Марину. Дівчина пробувала вирватися. Але це було непросто. Олексій міцно її тримав. Він нахилився й поцілував її. Марина стиснула кулачки й спробувала відштовхнути його. Олексій відпустив. Вона не втекла, а натомість сама щільніше притулилася до нього. Він провів рукою по її волоссю. І поцілував ще раз. Марина більше не пручалася. Він її любить! Любить! Любить!

Марина відчувала солодку втому й радість. Цей рідний запах. Рідні руки. Рідні губи. Вона знає кожен його жест, вона відчуває найменші зміни його настрою. Вона його просто відчуває. Як вона скучила за ним, якби він тільки знав. Як вона втомилася вдавати байдужість. А особливо втомилася відчувати на собі його вдавано байдужий погляд.

Усі образи розчинилися, як цукор у гарячій каві з тієї кав’ярні, де Олексій із кимось говорив французькою. Немає злості, образ, відчаю, гіркоти. Вона вже нічого з цього всього не пам’ятає. Це все було дуже давно. Це історія чийогось іншого життя, не її. Це все було не з нею. Це все було не з ними. Це все було до них.

— Чуєш, яка тиша?

— Чую, як за вікном шумлять машини і люди.

— Це інший світ. А в нашому світі — тиша.

— Бо тут нікого немає, окрім нас.

— Говори пошепки, аби не злякати тишу.

— Її вишивали янголи?

— Так, бо, поглянь, вона біла.

— Звідки взялася ця тиша?

— Нізвідки. Вона була вічна. Вона буде вічною. Бо тут немає понять простору й часу. Немає понять минулого й майбутнього.

— Є поняття тиші. Є розуміння тепер. Є важливість білого.

— Наш світ теж білий?

— Ні, якщо ми разом, він кольоровий.

— Доки буде ця тиша?

— Допоки будемо ми.

— Доки буде цей світ?

— Допоки будемо ми.

— Він почав своє існування з першого нашого дотику?

— Так.

— Він завершиться з останнім дотиком наших рук?

— Ні.

— Чому?

— Бо ніколи не буде останнього дотику. Є перший та будуть інші. Останнього ніколи не буде.

— Останній дотик — це зрада?

— Так.

— Останній погляд — це біль?

— Болю нема...

— Є ти...

— Є ти...

— Доле моя...

— Кохання...

— Святе...

— Віще...

— Сакральне...

— Наше...

Він гладив її волосся й обережно цілував її очі, вуста, чоло, гладив і заціловував тонкі пальчики, милувався рідним обличчям. Врешті відпустив, але лише на якусь долю секунди.

— Ти вийдеш за мене? — Олексій простягнув Марині малесеньку, наче лялькову, золоту обручку.

— Спочатку закінчу університет, — щасливо посміхнулася Марина, стала навшпиньки й поцілувала Олексія в щоку.

P.S.

Весілля було тихе. Без гучних музик і довжелезних лімузинів. Без п’яно-щирих гостей і лицемірно-липких привітань. Але була легка, як павутинка, сукня й вінчання в старій дерев’яній церкві. Не було подорожі на який-небудь острів. Але була хатинка далеко в горах. Не було розкішної квартири. Але так затишно в їхній тепер спільній «хрущовській» двокімнатці. Не було діамантів і порцелянового посуду. Але було море книг. Він не встеляв їй підлогу пелюстками троянд. Але він носив її на руках і бачив такі самі сни, як вона. Невже цього мало?

Кавові історії з «Кімбо»

Справа не в кав’ярнях^[1], не в каві й тим паче не в цінах на неї. Справа не у відвідувачах, не в знайомих чи незнайомих. Справа в нас. Лише в нас. А декорації — то ж тільки декорації, що оживатимуть щоразу, коли хтось розігруватиме нову виставу.

Чи прийдеш ти сюди, коли нас уже не буде? Яку каву ти замовлятимеш? Американо? Еспресо? Чи згадуватимеш ти тоді, як я казала, що відстрілювала би тих людей, що говорять на каву «експресо», а ти заперечував, що є і баристи, які називають так міцну чорну каву.

Направду, то не еспресо. То просто міцна кава. Без цукру. Без молока. Як і любов, без жодних домішок.

А ми додавали то молоко, то цукор, то воду.

Ми не мали права на чисту любов без сурогатів. Від такого кохання божеволіють, мабуть. Тому ми додавали обачності, домішували мудрість, розчиняли вдавану байдужість, клали на блюдечко мовчання й відсутність дотиків. Аби лиш захистити її. Тому ми... Знаєш, тоді вже буде не важливо, що ми. Бо тоді вже нас не буде.

Якщо будеш ти, то це не страшно. Хай навіть без нас. Ти, головне, будь. А я приходитиму в снах і розповідатиму тобі історії про ті часи, коли ми сміялися над тим, що еспресо називають «експресо».

Але.

Якщо можеш, знайди для нас місце. Таке, щоб тільки наше, щоб жодних кордонів, завдовжки з уявне відчуження, щоб жодного мовчання, якщо воно не пов’язане з переплетенням наших рук. Засели той світ птахами й рибами, аби за їхнім шумом та галасом ніхто не чув наших розмов.

І тримай мене так, як умієш тільки ти...

Ліхтарі (понеділок)

За ними найкраще спостерігати звідси. Сховатися в кутику кав’ярні й дивитися у вікно завбільшки з вулицю. Увесь день вони мовчать, тихі та непримітні. Лиш прогинаються-опираються чіплянню усіляких оголошень. А ввечері спалахують світлом кольору сонця.

А один із них, той, що навпроти кав’ярні, також полюбляв спостерігати. Найбільше — зазирати у вікна.

І так було: сивий чоловік спостерігав за ліхтарем. А ліхтар спостерігав за сивим чоловіком.

Сивий чоловік пив свою каву й дивився на ліхтар, не криючись. Офіціантки були переконані, що він на когось чекає. То мусила бути жінка. Можливо, у неї мало бути русяве волосся, можливо, вона могла би бути білявкою, а можливо, брюнеткою. У неї могли бути очі кольору волошок або чорної кави. У неї могли бути тонкі пальці, білі або засмаглі. Вона могла би носити капелюшок або французький берет. Зрештою, вона могла би вбігти до кав’ярні простоволоса, розхристана, сісти біля нього й дзвінко розсміятися. Так, щоб усі відвідувачі почали озиратися. А дівчатка-офіціантки також би приєдналися до її сміху, бо вона була би саме такою, якою вони її собі уявляли.

А сивий чоловік стримано усміхався би.

А ліхтар би зазирав у вікно кав’ярні. Немов ненароком, немов випадково... Але міг і не напружуватися, його підглядання й так ніхто не помічав. Міг не ненароком, міг не випадково. Усім байдуже.

Ліхтар це розумів, тому він іноді дозволяв собі певні натяки на свободу. Нахиляв голову трохи сильніше, ніж мав би. Йому подобалися, як метушилися дівчата-офіціантки, як бармен змішував коктейлі та чаклував над кавовими напоями, як розмовляли відвідувачі за столиками. Він не чув їхніх розмов, але його це цілком влаштовувало. Адже він міг уявити, про що вони говорять. Уявляти іноді набагато краще, аніж знати, що відбувається насправді.

Ліхтар не міг чути, що чоловік і жінка за столиком у центрі залу розмовляють про своє розлучення, що подруги за іншим столиком говорять про рак однієї із них, що в однієї з офіціанток страшенно болять ноги, що. Ліхтар не знав. Він був занадто світлим та яскравим, аби бачити смуток та горе. Він придумував радісні та яскраві історії для перехожих та відвідувачів кав’ярні й вірив, що так є насправді.

Ліхтар не придумував жодної історії про чоловіка, що спостерігав за ним, бо ж той мовчав, а ліхтар не знав, що можна придумати про того, хто сам і хто мовчить. Він би й про себе нічого не міг придумати.

Потім приходила глибока ніч, коли зачинялися кав’ярні й люди розчинялися в темному місті. І коли якась закохана парочка зупинялася під ліхтарем, він нахиляв голову нижче, і коли люди цілувалися, він шепотів їм казки, а закохані думали, що то шурхіт янгольських крил.

А якогось вечора сивий чоловік витягнув записник і щось швидко почав записувати. Час від часу зупинявся, ледь ворушив губами. Потім знову писав.

Ліхтар радісно засяяв ще яскравіше. Тепер він може придумати історію й про нього, адже коли ти пишеш, то це майже так, як промовляєш уголос.

А чоловік писав історію про ліхтар, який найбільше у світі любив зазирати до вікна кав’ярні й придумувати історії.

Вона (вівторок)

Немов Попелюшка, що заблукала в пошуках палацу з танцями. Чи знайшла, але втекла. Та ні, не тікала. На ногах обидві туфельки. Не кришталеві. Не соболеві. Замшеві. Замовляє імбирний чай. Жадібно стискає гарячу склянку. Ще б пак! На вулиці сніг, а вона в туфлях і тоненькій сукні з накидкою. Втекла з балу чи карнавалу? Може, усе набагато простіше. Була в театрі, зайшла після вистави випити чаю. А може, усе набагато складніше. Так, що вона не відчувала холоду, коли йшла сюди, так, що не відчувала, як примерзали ноги до асфальтової криги.

Мінус десять надворі, а вона...

А їй не холодно. Їй боляче.

Вона сидить спиною і до вікна, і до дверей. Вона ні на кого не чекає.

Витягає з клатча мобільний. Перевіряє. Нічого! Так, як і має бути. Так правильно. Ніхто не повинен прийти, ніхто не повинен зателефонувати.

Вона знає, занадто добре знає, що правильно — не завжди добре. Правильно — не завжди тепло. Правильно — це не завжди правильно.

Так, як імбирний чай. Правильно ввечері пити його із медом та м’ятою. А хочеться кави. На ніч. Дурня, що від нічної кави не сплять. Не сплять від смутку та самотності. А кава - це лише прикриття.

Вона помішує ложечкою чай, немов перераховує імбирні шматочки. Якщо їх парна кількість, то..., а якщо не парна, то буде інше «то». Виловлює листочок м’яти на серветку й розглядає лінії його долі. Закусує губу. Кілька сльозин падає на м’ятну долю.

Зрештою. От що станеться, якщо.

Кличе офіціанта й замовляє чорну каву без цукру. Годинник на ратуші б’є дванадцяту.

Джаз (середа)

Вона приходить сюди ледь не щодня.

Якби її спитали чому, то пояснила би, що зараз тепло, і в цій кав’ярні затишна веранда з дерев’яною підлогою, а ще навпроти грає саксофон. А вона неймовірно любить джаз і саксофон просто неба.

Якби її спитали: «А все ж таки. Чому? Є ж інші кав’ярні, де лунають професійні джазові записи, а тут — лише хлопчик-аматор, який час від часу фальшивить, задивившись на травневі хмари», — вона би, не вагаючись, відповіла, що тут немов серце міста з безліччю перехожих, за якими можна спостерігати з глибини веранди.

Якби її спитали: «А все ж таки? Чому? Бо от, наприклад, у білябазарній кав’ярні більше побачиш перехожих — то якщо справді хочеш спостерігати за людьми та їхніми рухами», — вона би відповіла, що тут можна дивитися, як сонячні промені звисають із дерев. Немов павутиння. Або заблукані кошенята. Але для їх

порятунку не треба викликати спеціальні рятувальні служби, бо коли сонячні промені зістрибують униз, їм не боляче й це цілком безпечно для їхнього здоров’я та життя.

Якби її питали й питали, вона би знаходила ще безліч пояснень, численних «бо» і «тому що». Направду ж, була одна-єдина причина. Не джаз, не серце міста, не тепла веранда, не люди, не промені-кошенята, а...

Просто він. Той, що от-от мав з’явитися на розі сонячної вулиці.

Віденський вальс (четвер)

Вона приходить раніше за нього. Усе ніяк не може звикнути, що його «зараз» є удвічі довшим, ніж її. Оглядає залу й тікає з кав’ярні, щоб повернутися хвилин за десять, коли він уже буде тут. Тоді він бурчатиме, що от — вона вічно спізнюється, що скільки там іти до тієї кав’ярні. Вона щасливо усміхатиметься й мовчатиме. Бо це дуже важливо дарувати найріднішій людині силу й упевненість.

Вони довгенько чекатимуть офіціанта. Врешті, вона підведеться. Він візьме її за лікоть і м’яко посадить назад. Сам встане й зробить кілька важких кроків. Вона мовчатиме й дивитиметься не з жалістю, а із захопленням, таким, яким вміє дивитися лише закохана жінка. І байдуже, що чоловік робить у цей момент - п’є каву чи ховається під парасолю.

Вони замовлять каву. Він кепкуватиме з її чергової дієти. Вона вкотре пояснюватиме, що вчителька танців не може бути товстою. Він візьме її руку, вивчатиме лінії на долоні, перецілує кожен пальчик і спитає: «Бачиш, які вони тонкі?» Вона засміється, їй захочеться його вщипнути й втекти — так, щоб він наздоганяв. Але... Не можна. Вона переконує себе, що головна причина — вони в кав’ярні, тож мусять сидіти чемно й інтелігентно.

Вона притулиться до нього. Так, щоб ноги під столиком торкалися. Бо тоді, як вона каже, вона відчуває всесвітню гармонію. Необережно зачепить палицю, яка з гуркотом впаде на підлогу. Вона спробує встати, щоб покласти її на місце. Він м’яко її зупинить й усе зробить сам.

Вона завжди йде першою. Обов’язково озирається, він усміхається їй і махає рукою. Потім важко піднімається, бере палицю і йде до виходу.

Він не скаже їй, як йому боліло. Але вона здогадається.

Він не скаже їй, що не спить уже яку ніч через гострий біль. Але вона знатиме.

Він нічого їй про це не говорить. Просить розповісти про віденський вальс. Вона розповідає, ледь стримуючи сльози, бо знає, що він ніколи не станцює з нею так, щоб паморочилося в голові, так, щоб упасти на підлогу, сміятися й довго-довго цілуватися. Вона танцює сама, а він дивиться на неї. І питає, що відчуваєш, коли танцюєш віденський вальс, бо він забув. давно забув.

Вона відчує ще вночі, що то був якийсь особливий біль. Такий, що вихопив її зі сну, змусив блукати темною квартирою й благати Бога, аби він щось зробив із тим болем. Бо то дуже нестерпно, коли болить най-ріднішому. А біль — це не горнятко з-під кави, його не прибереш зі столу.

А зранку він триматиме її за руку, усміхатиметься й переконуватиме, що все гаразд. І вона усміхатиметься й мовчатиме про те, скількох ворожок та чаклунок вона оббігала. Вона питала в них єдине: «Як забирати біль». І лише одна відповіла: «Якщо любиш, зможеш зробити це й без моїх трав та замовлянь».

Вона розповідатиме йому про віденський вальс, про дітей, що тупцяються паркетом, немов слоненята, про батьків, що хочуть від п’ятирічних малюків бозна-яких успіхів. А потім несподівано замовкне, пильно погляне йому у вічі, міцно стисне його руку й скаже: «Я тебе люблю». І так триматиме, і дивитиметься, доки не прийде офіціант із рахунком. А у вікно ранок кине сонячний промінь-натяк, що він уже не просто ранок, а робочий день. Він обережно звільнить свою руку від її пальців.

Цього разу вона прошепоче йому: «Іди ти перший».

Він встане, піде швидким кроком, забувши про свою паличку. Вона встане й відчує біль у лівій нозі. Той нестерпний, його біль, який не дає змоги відчути рівновагу на землі, збиває з ніг попри земне тяжіння. Вона вхопиться за забуту ним палицю, немов за соломинку, важко зіпреться й повільно, немов учитиметься заново ходити, піде додому.

Кілька дзвінків, скасування сьогоднішніх занять, улюблені фільми в ліжко, головне — дотягнути до... ночі? Наступного дня?

Вона вдивлятиметься в ніч і не плакатиме, незважаючи на важезно-тягучий біль. Доповзе до кухні, розтопить плитку шоколаду й сяде з горням біля вікна. Шоколад гіркий, гарячий та неминучий, як любов.

Вона не знатиме, що буде завтра, як вона з усім цим житиме, але це все неважливо. Головне — що він танцюватиме віденський вальс. І йому не болітиме.

Його життя (п’ятниця)

Він із насолодою зробив ковток чаю. Кінець робочого дня. Кав’ярня, де він нарешті може спокійно посидіти й подивитися у вікно міста, яке готується до ночі. Мабуть, він мав би поспішати додому, де діти, дружина, пес і кіт. Мабуть, ось так він міг би сісти й у себе на веранді. Мабуть, і вдома всі дали б йому спокій, якби захотів.

Але він любив цю вечірню кав’ярню, що завмирала самотністю та тишею на годину-дві в проміжках між діловими зустрічами та пізньовечірніми побаченнями. Він йшов звідси, коли сюди приходила перша закохана парочка. Не те що б його дратувало кохання. Просто він не любив отого привселюдного тримання за руки та виціловування. Він хотів тиші, спокою та самотності.

Успішне життя, гарна родина. Улюблена кав’ярня. Усе прекрасно в його житті. Діти, дружина, будинок, автівка, кіт і пес. Інші заздрять та мріють про таке життя. Він би також мріяв і заздрив.

Розрахувався за чай, вийшов. В обличчя — вітер. Саме такий, якого він очікував уже кілька тижнів. Він посміхнувся тому колючому вітрові й своїм думкам і поспішив до автівки. У таку погоду він завжди зустрічав її.

У цій кімнаті пахло тишею та нею. Він чекав її. І вона завжди з’являлася сподівано-несподівано, немов нізвідки, несміливо брала його за руку, а він шепотів їй на вушко: «Привіт». То був їхній простір, в якому він міг дозволити собі все, що хотілося. А хотілося цілувати її та писати. Як колись, коли здавалося, що для щастя достатньо лише однієї майстерно виписаної картини.

Вітрило ще кілька днів. Але він не помічав зламаних дерев, зірваних дахів. Він просто чекав ночі, щоби знову побачити її. Їхній простір, їхня свобода. І хто сказав, що сни — ілюзія. Та сни — найбільша реальність! Він малював і малював, а вона сиділа в кріслі й спостерігала за ним, а іноді розгортала старий журнал із покроковою схемою складання паперового журавлика, брала листок паперу й пробувала повторити намальоване. Не виходило!

Вона лютилася й кидала зіжмаканий папір на підлогу. Він піднімав невдалого журавлика, клав на стіл, ставав на коліна перед нею й заціловував її пальчики. Вона обнімала його й тулилася, а він відшукував її тіло поміж рюшами та складками одягу. Обережно торкався стегна, піднімався вище, робив це повільно, бо ж раптом вона захоче заперечити-зупинити. А вона звільнялася від одягу сама й тулилася до нього вже голісінька, а він ховав її у своїх руках від світу, від себе самого.

— Любиш?

— Люблю...

Це ж тільки сон, а в ньому можна все дозволити — від убивства до кохання. Головне — не захопитися снами так, щоб захотіти лишитися там назавжди.

Ранки після таких снів були рожево-сумного кольору. Він мовчки снідав, відвозив дітей до школи, а далі робота-робота-робота. Час від часу він дивися у вікно на листя дерев і згадував журавликів. Наступного сну він обов’язково навчить її робити отих паперових пташок. А ще розповість, як шукав майстра з оригамі, як вчився складати той неповороткий папір.

Але вітру не було.

Він іноді відчував біль у пальцях. Так хотілося взяти пензлі і. але який сенс? Він уже ніколи не відчує полотно, лінії так, як колись. Це лише ілюзія. Не стане легше, якщо спробувати те, що закинув безліч років тому. Навпаки. Запахне згадкою-зрадою. Адже він зрадив колись, бо ж здавалося, що можна й без цього всього жити. Направду, можна. І йому не доводиться стояти в центрі, продаючи свої картини, переживати за виставкові зали й хвилюватися, чи вистачить на фарби. Вистачить тепер! Але що йому з цього!

Поклав руку на скатертину, уявив, що це полотно. Він би її написав. А потім оголосив би в розшук. Знайшов би! Він завжди отримує бажане. Але не випише він її риси вже, не випише. Не ті руки. Давно не ті.

Так не буває!

Він знав, що життя дуже просте, але щоб аж так! За столиком навпроти сіла жінка. Поки чекала замовлення, намагалася скласти щось із серветки. Пальці тремтіли, серветка не складалася. Він підсів до неї, обережно взяв іншу серветку й склав журавлика.

— Так? — перепитав.

— Саме так, як треба, — усміхнулась вона. — Ти?

Упізнав її. Хотілося кинутися до неї, розцілувати-зацілувати, вхопити на руки й нести... нести.

Але куди?

Дружина, діти, пес і кіт. Усе гарно й стабільно. А сни — на те вони і сни, щоб снитися.

— Вибачте, не розумію, про що Ви, — зіжмакав журавлика, допив свій чай і вийшов.

Більше ніколи не вітрило.

Інтуїція (субота)

Він міг зайти до будь-якої кав’ярні цього міста. Але обрав саме цю. Свою першу ранкову каву він уже випив. Для другої було ще рано. Але несподівана злива змінила його плани. Цього літа це було перше місто його подорожі. Останні кілька років він у перший день відпустки вибирав напрям і вирушав. Містечко за містечком, місто за містом. Він вивчав вулиці,будівлі, міський транспорт. Лишав автівку на стоянці, сідав у міський автобус і кружляв містом. А за годину-дві виходив у центрі міста, вибирав кав’ярню й сідав біля вікна, вдихав аромат свіжозвареної кави. Або ж чекав рано-вранці, поки відчиниться кав’ярня, і спостерігав, як поволі збільшується кількість відвідувачів за сусідніми столиками. Чи були вони всі місцевими? Чи як він, приїжджими?

Він не розумів усіх тих, хто їхав на чужинські моря чи вирушав походами в чужоземні гори. Рідні міста та містечка, яких не знайдеш у туристичних путівниках, у яких немає нічого, що спантеличило-зацікавило б розбещеного міфами та легендами туриста. Усе найпо-таємніше та найгеніальніше в простоті. Усе найкраще й найзагадковіше на видноті. Немов крапля дощу. Головне — вчасно підставити долоню. А потім сховатися в найближчій кав’ярні.

Вона не могла зайти до будь-якої кав’ярні. Подруга назвала їй конкретну — там, де на її думку, найкраще мокачино. Але вона переплутала назви. То тільки місцевим мешканцям видається, що все просто й легко в їхньому місті, а чужинцю тут несолодко перші години. А сьогодні ще й стіна дощу. Їй видалося, що все правильно. Та ще й мокачино направду було смачним. Подруга висварила її телефоном. Вона засміялася й сказала, що вже вибігає, незважаючи на дощ.

Але ж дощ був таким шумливим. Він так гарно оповідав літні історії про це місто. Вона заслухалася і... забула, ні, не назву кав’ярні, а як туди дістатися.

Вона підійшла до його столика, вибачилася й спитала. Він усміхнувся й відповів, що не місцевий. Вона сказала, що також. Він запитав, звідки вона. Вона назвала його місто. Його вулицю. Його будинок. Чи то він назвав її місто. Її вулицю. Її будинок.

Вона відповідала на його питання, які він не встиг іще задати, він підхоплював цитати з її улюблених віршів, які вона ще не встигла промовити.

Кілька кав. Кілька годин. Він забув, що мав вивчати це місто. Вона забула, що там, в абсолютно чужій кав’ярні, на неї чекає подруга.

Це був їхній столик, їхнє місто, їхній ліхтар, що немов ненароком зазирав у вікно.

Їхня стометрівка, що пам’ятає тепер їхні кроки. Їхня лавочка в парку, що знає все про їхні голоси. Їхня стіна старого австрійського будинку, що пам’ятає дотики долонь.

А потім прийшло завтра, яке нічого не знало ні про них, ні про сплетіння рук.

За кілька днів вона повернулася до свого міста, своєї вулиці, свого будинку.

За місяць він приїхав до свого міста, своєї вулиці, свого будинку. Увійшов у двір, коли вже стемніло. Хотів відшукати її вікно. Згадав, що це місто належить не їм, а чиємусь іншому «ми».

А десь за сотні кілометрів звідти їхнє місто згортало літні веранди та їхній сміх.

М’ятний чай (неділя)

— Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? — вдавано сердито буркнула вона. — Я ж зробила тобі для цього спеціальну підставку.

Диск, як вона його назвала, декупований? Техніка декупаж. Вічно вона щось таке віднайде-вигадає. Що колись було на тому диску? Улюблена музика? Старі фото?

— Докторська дисертація, — розсміялася тоді вона.

Тепер він ставитиме горнятка з чаєм на підставку з трояндами бузкового кольору (то вона визначила колір декупажних трояндочок). Ні, він так жодного разу й не поставив жодного горнятка на цю дискову підставку. Було шкода. То ж вона робила. Саме для нього.

Колись...

Листочки свіжої холодної м’яти тьмяніють у прозорому горняткові. Горнятко на блюдечку. Жодних тобі декупажних підставодисків. Виловлює один листок з окропу. На смак прохолодний. Такий, як вона колись. Вона пахла м’ятою. Коли ж він цілував її, то відчував свіжість і прохолоду на вустах. Запах свіжості — це було найперше, що він пам’ятав про неї. А ще тіні. Вони перечікували червоне світло.

— Дивись! — вигукнула вона.

Простягнула руку вперед — і на дорозі з’явилися тіні її пальчиків. Він простягнув свою долоню так, щоб тіні доторкнулися одне до одного.

— Відчуваєш? — прошепотіла.

Він відчував. Навіть більше, аніж йому хотілося б. А ще він хотів знати, якщо так калатається серце, коли тінь торкається тіні, то що ж буде, коли.

І був тоді присмак м’яти, і була музика, і було тільки їхнє небо.

А тепер літня веранда й чай із листочками м’яти, прохолодної, як її шкіра. І підставочка-диск, на яку він поскладав свої спогади.

Музика, розмови, вуличний шум. У будень тут набагато спокійніше й тихіше. Так тихо, що можна почути кроки перехожих. Добре, що хоч спогадам не потрібна тиша. Їм не потрібні ні місце, ні час. Тільки ти.

Спогад до спогаду, листочок до листочка. Тінь до тіні. Ніжність до ніжності.

— Ну, хто ж ходить до кав’ярень із підставками для горнят? — вдавано сердито буркнула вона, поцілувала його в щоку й сіла поряд. - Я повернулася раніше. Ти ж не проти?

Переплелися пальці, розчинилися тіні, а з бузкових троянд пурхнули метеликами м’ятні спогади.

Примітки

1

— «Кімбо» — кав’ярня в Івано-Фраківську.

(обратно)

Оглавление

Крамниця щастя

Кавові історії з «Кімбо»

  Ліхтарі (понеділок)

  Вона (вівторок)

  Джаз (середа)

  Віденський вальс (четвер)

  Його життя (п’ятниця)

  Інтуїція (субота)

  М’ятний чай (неділя)

*** Примечания ***