Важка чоловіча робота [Радій Радутний] (fb2) читать онлайн

Радій Радутний Важка чоловіча робота

— Кореспондент, кажеш? — запитав дядько у камуфляжі.

— Мені більш подобається термін «журналіст», — трохи криво посміхнувся гість. — Професійні нюанси, розумієте...

Розмова відбувалася біля столу, а стіл стояв просто неба, та ще у такому мальовничому куточку, що хоч зараз мольберт розставляй! На самому вершечку пагорба, вкритого зеленою молодою травичкою, та такою зеленою, що після зимової сірості аж очі різало. Сонце ледь-ледь піднялося над обрієм, промені його ще не сліпили та не підсмажували, а лише лагідно гладили обличчя, чи то змагаючись, чи то допомагаючи такому самому лагідному, свіжому вітерцю.

Це вже потім, місяці зо два спека випалить тут траву, вітер зірве з ланів хмари пилюки, трави вицвітуть й викинуть колючки — поки дійдеш, сто реп’яхів на штани почепиться... — а зараз, весною, на цьому пагорбі було настільки гарно, що й злазити не хотілося.

Та ще й краєвид! Ліси та лани, де зорані, де й покинуті, сади — де вже заквітчані, де ще голі, будинки — де гарненькі та чепурненькі, а де й занедбані, ба, навіть й розвалені; могутня паща старого гранітного кар’єра — сходинка за сходинкою вниз, до ями, й кожна сходинка — для велетня, що ступає метрів на сто. І нарешті, завод.

Величезне, десятитисячне колись підприємство. Не мертве — де-не-де ще деруться в небо димки, серед цехів непоспіхом їздять електрокари та вантажівки. Навіть маневровий тепловозик катає туди-сюди дві платформи. Щоправда, колись тих тепловозиків можна було рахувати десятками, дими перли з усіх труб, що хоч на метр піднімалися над дахами, а що вже гуркоту було!

Втім, нема біди без добра. Бо тоді над містом висіла суцільна руда хмара смогу та диму, сморід відчувався навіть тут, на пагорбі, й спати вночі було не дуже спокійно.

А зараз... зараз тут було, наче у санаторії. Лише трохи псувала пейзаж велика яма за кілька метрів від столу. І час від часу вітерець підкидав з неї ледь помітний запашок — ледь чутний, навіть не сморід, а сморідець. Та й той одразу ж розвіювався.

— А нам воно один чорт, — знизав плечима дядько. — Що журналіст, що кореспондент.

Говорив він взагалі мало й більше уваги приділяв мисці з борщем, аніж якомусь там гостеві. Добре, що хоч за стіл запросив та гукнув куховарці принести ще сніданок, бо було б і зовсім неввічливо.

В борщі якраз трапилась велика кістка, обвішана м’ясом, й дядько заходився біля тої знахідки.

— А взагалі, журналістів ми любимо, — несподівано додав він після тривалої паузи — такої тривалої, що гість встиг і собі змолотити половину своєї пайки. Кістка з м’ясом, до речі, трапилась і йому.

І слід зазначити — їжа було непогана. Втім, тут, на природі, на свіжому повітрі, та після чарки горілки з перцем — та тут можна було й чорта з’їсти!

— Чуєш, Галю, — господар повернув голову у бік кухні. — У нас журналісти ще залишилися?

— Який там чорт, — долинуло з-за високого казана. — Це ж останній був! Доведеться знов на консерви переходити!

Дівка, висока та досить кремезна, стояла з ополоником в одній руці, у якому було кілька великих кісток.

Кореспондентові аж памороки забило. Останній новачок упізнав би в тих кістках людські гомілки. Ребра — то вони, власне, могли належати і тварині. А на додачу — зверху купки виявилось щось таке, що навряд чи можна було з чимось поплутати.

Рука. Кістяні фаланги скоцюрблених пальців.

Гість похлинувся борщем, закашлявся, навіть не одразу допетрав прикритись рукою, потім з жахом перевів погляд на тарілку — й закашлявся знов. Здалеку помітно було, як крутиться на язиці запитання, але висловити його журналіст не встиг.

Бо почувся регіт.

Сміялися всі — й дядько у камуфляжі, й кремезна дівка з ополоником, й хлопці, що повисовували голови з ями, й хтось у наметі, й хтось за наметом, й навіть великий кудлатий пес бігав кругами, крутив хвостом, наче танцівниця задом, й оглушливо гавкав.

Гамір стояв такий, що того запитання ніхто б не почув.

А гість почервонів.

— Та ні, ні, не турбуйтесь... — крізь сміх видушила з себе куховарка. — Б борщі — то не воно!..

Ця фраза викликала новий напад реготу у всіх присутніх, але журналіста вона так-сяк заспокоїла.

— Отакі у нас жарти, — пересміявшись, раптом цілком серйозно сказав господар. — То як? Все ще хочеться взяти участь?

Кореспондент покрутив головою, послабив комірця й зітхнув.

— Хочеться, чи не хочеться...

Він ще раз з підозрою поглянув на миску з борщем, понюхав, сьорбнув ще ложку.

— Хіба мало що мені хочеться або не хочеться. Треба!

Дядько знизав плечима.

— Ну тоді давайте знайомитись ближче...

З’ясувалося, що господаря звали Володимиром, кореспондента — Олександром, копачів у таборі менше десятка, а дівок двоє, й у кожного з присутніх є якийсь бзик. Кремезна куховарка любить готувати якісь «сороміцькі галушки», двоє хлопців, що висували пики з ями — добре копають вдень й ледь ворушаться уночі, а ті, що поховались в наметі — то навпаки. Про свій «бзик» господар неделікатно змовчав, натомість назвав призвісько — Звірятник, так само неделікатно не пояснивши його походження.

Ще виявилось, що копали «брехуху» — так на професійному жаргоні називалася яма, яка лише прикинулась колишнім окопом або вирвою, на відміну від «пустки» — вирви або окопу порожніх. Були ще якісь «пастки», які відрізнялися від «сильців», «смердючки» — які відрізнялися від «вигрібних ям», «дірки» — які, відповідно, не мали ані найменшого стосунку з «дучками»...

Кореспондент теж, в свою чергу, відрізнявся від загальноприйнятого стандарту, ходив, дивився, але нічого не записував й ідіотських або ущипливих запитань не ставив. Крім того, він мав майже стовідсоткову певність, що половину з тих назв хлопці вигадали мало того, що хвилину тому, то ще й персонально для нього. Так само, як «бзики» та «сороміцькі галушки».

Цікавих знахідок теж не було. Лише самотньо й демонстративно валялась посеред табору пробита німецька каска. Та й взагалі весь табір мав вигляд якоїсь чи то імітації, чи декорації, але для чого — навряд чи хтось би на те питання відповів.

Намети були старенькі, мабуть, ще червоноармійські, з цупкого радянського брезенту, який охоче пропускав всередину вітер та дощ, натомість не випускав специфічні для казарми або табору пахощі. Інструменти — ломи та лопати — схоже, було вкрадено з радянського ж протипожежного щита, й здається, на якихось із них навіть збереглися рештки червоної фарби. З транспорту — неподалік причаївся під деревом старенький ГАЗ-69, машина сорокових років проектування, й шістдесятих — випуску, і, їй-богу, той апарат зовсім не мав тут вигляду анахронізму.

Фотографувати було нічого абсолютно, й Олександр для годиться клацнув пару разів загальну панораму, потім ще раз — яму, сховав фотоапарат й лише по тому допетрав, що всі мешканці табору примудрилися на момент фотографування десь зникнути, при тому аж ніяк не порушивши ані робочого процесу, ані геть неробочої атмосфери табору.

— Професіонали! — він посміхнувся й присвиснув.

На щастя, з самого початку було зрозуміло, що Володимир — не командир, а лише посередник, й справу з ним якщо й доведеться мати, то лише допоміжну.

А майбутній командир пообіцяв вийти на Олександра сам.

Кореспондент нудився до вечора, а потім хлопці витягли каністру з рожевим вином, й образа трохи пройшла.

— А що, хлопці, — спробував він завести розмову. — Мабуть, тяжко копати? Сонце палить... Жарко.

Ніхто не озивався з хвилину, потім Володимир знизав плечима:

— Влітку — жарко, взимку — важко. Вибирай.

Пиятика не вдалася — всі потомилися, хильнули по келиху та й порозповзалися по наметах.

А прокинувся гість від того, що десь неподалік бубоніли.

— Перша ознака вирви або окопу — зміна рослинності. Розумієш, за півсотні років яму могло геть затягти землею, могли й навмисне засипати, — але за ті роки, що вона була ямою, в неї стікала вода, рослинність була пишніша й перегною після себе лишала більше... отже, і наступним поколінням трави було чим живитись...

«Який символізм... — спроквола подумалося кореспондентові. — Отак і в нас — хтось колись загинув для того, щоб наступному поколінню можна було поживитися тим, що від нього залишилося...»

Хотілося спати, але голос бубонів далі.

— До речі, за кольором рослинної плями, власне, можна відрізнити порожню яму від ями з трупом, бо труп є непоганим добривом. Але загального алгоритму тут нема, в одному місці земля краща, в іншому гірша, води також більше-менше, тож це питання має лише академічний характер. Ну та біс з ним. Знайшли ми ту пляму, що ж далі? Копати шурф задля того, щоб впевнитися — це вирва, й вирва порожня? Дурниці. Для розвідки є спеціальний інструмент. Називається гак. Ось такий...

Знадвору почулося металеве брязкання.

— Занадто довгим його теж нема сенсу робити. Вже триметровим можуть користуватися лише богатирі. А найпоширеніший має розмір два, ну — два з половиною метри. Хоча триметровий, звичайно, кращий... Гак має трохи загострений кінець, щоб легше було протикати землю, особливо її верхній шар — з травою, з корінням... Далі — легше. Гаком користуються так... лише загилювати його слід не вертикально, а трохи під нахилом...

Знову зашелестіло, й за мить почувся легкий чи то шурхіт, чи скрегіт — наче корінь тягли з землі, а він опинався. Якби не попередня розмова, можна було б так і подумати.

— Ось, перші півметра гак іде досить важко, потім, як правило, йде пісок, і вже можна так сильно не налягати. Крім того, існує небезпека натрапити на якусь каменюку й зламати гак, а воно нам не треба... Заглибившись на два метри, можна починати гак потроху крутити та нахиляти — але обережно!.. Ні, міни з такої глибини вже не страшні — цебто, протипіхотні, а щоб протитанкову підірвати, то це треба, щоб дуже сильно не пощастило. Так що мін можна не остерігатись... а от погнути гак — залюбки...

«Вони що, прямо під намет гака засилили?»

Рипіння стало тихішим, і вже долинало звідкілясь знизу, і раптом урвалося глухим звуком.

— Ось, бач, пощастило з першого разу. У щось вперлися. Тепер треба перевірити, що ж воно таке. Як це робиться? Робиться це дуже просто. Беремо гак й соваємо його вгору-вниз, ось так... Дехто при цьому прикладає до ручки вухо. Чуєш, стукає? Дерево відрізняється від каміння більш дзвінким звуком. Кістка ще дзвінкіша від дерева, й до того ж має такий характерний, «сухий» брязкіт. Метал... тут картина трохи неоднозначна. Свіжий метал брязкає дуже дзвінко. Але свіжим метал буває лише в глині або в болоті. Буває ще у сухому піску, але нам це не актуально, пустеля від нас далеко...

Під наметом погрюкало, й кореспондент мимоволі прислухався. Брязкало глухо.

— Оце називається пощастило ще й вдруге. Кістка. Форму на такій глибині не промацати, хоча дехто й каже, що вміє, але то брехня. Для контролю можна загилити поруч іще один гак — і тоді, якщо пощастить втрете, зможеш приблизно визначити, що воно таке... але я й так скажу — ребра. Цебто, грудна клітка.

Кореспондент почухав потилицю й з деяким подивом поглянув на підлогу намету. Підлога нічим не відрізнялася. І не ворушилася. Що б не було там, внизу, — воно не виявляло ані найменшого бажання вибратися нагору. Натомість голос продовжував бубоніти:

— Для остаточної перевірки можна спробувати зачепити щось гаком й витягнути. Але це метода варварська, й використовувати її слід лише у тих випадках, коли або на п’яти наступають, або інакше ніяк.

Під наметом знов зарипіло — інакше, гучніше... наче те щось, зачеплене ним, опиналося й не хотіло нагору.

— У більшості випадків кістка нагору іти не хоче, а метал — навпаки...

Те «щось», мабуть, вийшло з землі — бо там, за стіною намету, почувся легкий шурхіт — наче пісок осипався.

— Ну от, вітаю. Ребро людське звичайнісіньке. А судячи з форми рослинної плями — перед нами вирва, в яку скинули трупи й засипали. Вранці треба буде трохи пересунути оцей намет... — «Оцей» намет здригнувся, наче хтось знадвору поплескав по тканині рукою. — ...і вибити два шурфи — отут і отам. Піднімати всю вирву немає сенсу. Із... знахідками слід поводитися обережно і шанобливо — так, як би ви хотіли, щоб з вами поводилися. Як закінчите роботу — кістки потрібно скласти докупи, всі разом, й так само обережно засипати. Серед іншим знахідок слід звертати увагу перш за все на так звані «солдатські медальйони», потім — на планшетки, портфелі або інші пакунки, в яких можуть бути документи та цінності, потім — на речові мішки, потім — зброю, потім — на інше спорядження. Золоті зуби особисто я брати не раджу, але дехто бере...

«Ти ба який мораліст! — сон остаточно пропав, й кореспондента потроху почала розбирати лють. — Зуби він не бере!»

— Заходи безпеки. Якщо є металошукач, то не буде зайвим пройтися ним, перед тим, як гаки пхати. Всяке буває. Інколи до вирв скидали міни, гранати або снаряди, що не вибухнули. Інколи мінували навмисне. З мінами слід поводитись обережно та шанобливо й не пробувати розміновувати самотужки. Навіть під цілком безпечною ТМ-42 може виявитися міна-сюрприз. Або за півсотні років стопор у детонаторі заіржавіє, а пружина — ні. Слід обережно зачепити їх «кішкою», відпустити линву метрів на тридцять й з укриття протягти метрів хоча б десять. Якщо не вибухне — то хай там і лежить.

«Ага, нехай ще хтось підірветься. Що за люди!»

— Міна — вона сама по собі не зла. Але за півсотні років, та ще нерухомо, та ще в землі — у кого хоч нерви здадуть. Отож поводитися з нею слід обережно та шанобливо. Хорошим тоном вважається після закінчення роботи стягти все вибухове докупи у якусь яму абощо й присипати землею. Дехто ще й викликає саперів — але це краще робити, якщо вже точно знаєш, що в цьому районі працювати більше не будеш.

Кореспондент не витримав, вибрався з-під ковдри й почав розшнуровувати намет. На його обличчі було ясно написано бажання набити кому-небудь морду. Але згадавши про статус гостя, та ще й не дуже бажаного, він трохи подумав і вирішив обмежитись зауваженням.

— Хлопці, ви б ці питання до ранку не відклали?

Знадвору зашурхотіло, пробурчало щось нерозбірливо й стихло. Кореспондент почекав ще пару хвилин — тихо? наче тихо — й знову заснув.

Але сон видався якийсь важкий, неспокійний, й на ранок гість мав вигляд такий пом’ятий та блідий, що за сніданком Володимир аж стурбувався.

— Та... — відмахнувся гість. — Якісь придурки один одному лекції читали. Над самим наметом.

За мить до того хтось щось говорив, хтось дзенькав ложкою об тарілку — і раптом настала тиша, та ще й така, що хоч сторінку перегорни — за сто метрів почують. Лише здалеку-здалеку долинуло неголосно «каррр!».

— А що таке?

— А що говорили? — наче не почув його запитання Володимир.

— Та ну що, що... Спочатку один вчив, як треба за кольором рослинності шукати старі вирви, а потім їх якимось гаком досліджувати.

Знову дзенькнуло — то куховарка, та сама, що вчора так хвацько тягала туди-сюди кістки, зблідла й упустила на землю чашку. Чай розплився по пилюці темною плямою.

— А ще?

— Потім про міни...

Ще раз дзенькнуло — але то ніхто нічого не упустив, а навпаки — хлопець, що сидів поруч, спробував взяти чашку. Руки тремтіли так, що дорогою чашка знесла зі столу тарілку.

— А що таке?

— А щось робили, чи лише теревенили? — на диво балакучий вчора ватажок табору сьогодні наче й не помічав його запитань.

— Потім тим гаком у землю тицяли... — вже трохи занепокоєно промимрив кореспондент. — Теж майже попід самим наметом...

Володимир кивнув — й двоє хлопців одночасно підірвалися з місць, підскочили до намету й обережно, не підступаючи близько, щосили витягаючи руки, почали його змотувати. Кореспондент як сів — так і сидів, лише рота роззявив. Біля крайньої стойки в землі виднілася дірка — наче якимось інструментом потицяли; й валялася кістка — може, й ребро. А може, й ні.

Хлопці скрутили жужмом намет, відтягли його вбік, й ще один копач підступив до звільненого місця з металошукачем. Почав здалеку, обережно підводячи антену до центру, пройшов крихітний прямокутник, що був під наметом, двічі, потім не полінувався — й перевірив іще раз.

— Ну?

Здається, то не витримав сам ватажок.

Хлопчина знизав плечима.

— Наче нема.

Якусь мить Володимир сидів непорушно, лише помітно було, що в голові крутиться наполегливо якась думка, потім зважився й махнув рукою:

— Ну, давайте!

Хлопці кинулись по лопати, й лише тоді ватажок розвернувся, нарешті, й до винуватця всього того переполоху:

— Справа в тому, — здалеку почав він, — що лекції в нас читає лише один персонаж. Чуття в нього, я вам скажу... Причому виключно на вирви й окопи. Ми його так і звемо — Іван Окопний. Професіонал... мать його так.

— Тю, — здивувався кореспондент. — Ну так і хай шукає! А ви копайте. Чого ради таку паніку піднімати?

Ватажок тих слів чи то не почув, чи то просто не звернув уваги, натомість куховарка зітхнула — голосно та протяжно.

— Єдине, що у того Йвана погано — мін та іншого мотлоху не чує зовсім. Тицяє своїм гаком, як... — він озирнувся на куховарку й стиха додав: — ...потім скажу, чим і куди.

Копачі тим часом зняли верхній шар ґрунту, хлопець з міношукачем ще раз пройшовся ямою й кивнув — копайте, мовляв, далі.

— Ну й нехай собі, — все ще не зрозумів ситуації кореспондент. — Он, я бачу, у вас науковий розподіл праці. Хай він шукає та тицяє, а ви копайте...

— Так і робимо, — підморгнув йому господар. — Цебто, так і намагаємося.

Куховарка пирхнула й пішла собі, захопивши недоїдену порцію.

— А де він, той Іван? — правив своє кореспондент. — Можна з ним познайомитися? Як він до інтерв’ю ставиться?

— А от цього не скажу, — розвів руками Володимир. — Бо розірвало його на такі шматки, що й шукати не було сенсу. Років п’ять тому. А може, шість. Ну й у всякому разі — не більше семи.

Кореспондент роззявив рота, а з глибоченької вже вирви долинули нові звуки. Більше за все вони нагадували чи то пирхання, чи придушений сміх.

— Брехня! — авторитетно заявив він. — Смієтесь! Не вірю!

— Твоя справа, — знизав плечима господар. — От лишень пошукай у нас в таборі гака. Хоч один знайдеш — то...

Він не договорив — хлопець із міношукачем застережно підняв руку, й копачі разом із лопатами аж здиміли з ями. За мить обидва вже сиділи за земляним пагорбом.

— Ну, що я казав? — Володимир підвівся й непоспіхом, але й не забарюючись, теж рушив за пагорб. — Мін не чує геть!

Кореспондент подумав — і про всяк випадок теж заховався.

Але знахідок з тої ями він не дочекався — ватажкові подзвонив хтось на мобілу, той з якимось поспіхом зібрався, кивнув гостеві — лізь, мовляв, теж у кабіну — й за десять хвилин старенький ГАЗ-69 вже трюхикав степовою дорогою.

За півгодини ґрунтівка змінилася трасою, «газик» перестав гицати — тобто, не так щоб зовсім перестав — воно хоч і джип, але все-таки радянський, не мерседес який-небудь — але все-таки зуби клацали менше, й стало можливо так-сяк розмовляти. Але виявилось, що теми, цікаві для кореспондента, у ватажка копачів ентузіазму не викликали. І навпаки. Та Володимир з якогось дива почав удавати, ніби все було геть не так.

— Та ні, — вже вкотре мляво відбріхувався він. — То хлопці пожартували, а ти й повірив. Традиція в нас така, новачків лякати. А ребро — собаче. Навмисне для такого випадку й возимо. А гака — сховали.

— А яму, отже, там, де намет стояв, просто так вирили?

— Ну аякже! Якщо вже грати — то до кінця.

— Й з металошукачем теж просто так хлопець лазив?

— Теж просто так.

— І пищало у нього в навушниках просто так?

— Гм...

Володимир замовк. «Газик» якраз заїхав у село — настільки типове, що хоч серіал знімай, навіть хати-мазанки збереглися, а одна навіть під стріхою. Село було давнє, не виросло понад дорогою, а навпаки, дорога утворилась біля села й тепер аж звивалася поміж хатами. Швидкість копач, однак, не зменшив.

— А хто тобі сказав, що у навушниках щось пищало? — раптом вигукнув Володимир.

— А ніхто, то я тебе на понт взяв, а ти й піймався, — реготнув кореспондент. Сміх той, однак, був трохи нещирим, бо виходило, що нічне бубоніння не було звичним та традиційним жартом над новачками.

«Газик» увійшов в поворот, коли якась комаха — досить велика й нахабна — влетіла через вікно у кабіну, покрутилася біля кореспондента й сіла йому на носа.

— А, чорти б тебе мордували!

Машина здригнулася. Кореспондент поглянув ліворуч — Володимир сидів з трохи отетерілим поглядом й дивився не на дорогу, а на нього. «Газик» тим часом виїхав на обочину.

— Гей, уважніше!

Володимир здригнувся й крутонув руля так, що машина вилетіла на протилежну смугу; водій так само рвучко крутонув руля в протилежний бік — кореспондента аж набік відкинуло. Цілком машинально погляд його затримався на спідометрі.

Дев’яносто кілометрів на годину.

Машина вже їхала поперек траси. На щастя, ні на зустрічній, ні на попутній смугах не було нікогісінького. Натомість просто попереду стирчав височенький паркан.

І як навмисне — металевий, з досить грубих залізних смуг.

Наступної миті «газик» вдарив бампером у метал. Бризнули іскри, щось голосно затріщало — спочатку попереду, потім спіднизу; захрустіли кущі й, нарешті, лунко гримнуло — наче в барабани ударили.

Й усе стихло. Навіть мотор вимкнувся — сам.

— Ну в’їхали... — виправдовувався потім Володимир. — Теж мені горе. Це ж не машина. Це танк! Ну бампер подряпали й фару розбили. Півсотні гривень. Теж мені збиток!

— А рама?

— Ну, рама... Ну ще півсотні, закотити на станок й витягти... Витягнеться... повинна витягнутись...

— А паркан?

Паркан виявився досить масивними металевими ґратами, звареними з виколки й, власне кажучи, їх і врятував, взявши на себе більшу частину тих дев’яноста кілометрів на годину, що їх видушив з старої машини Володимир. Але потім, зім’ятий та пошматований, він уперто не хотів випускати з свого мережива то колесо, то карданний вал. Сипав іскрами від тертя обертових частин й кінець кінцем намертво вчепився в передній міст — й здався, лише коли «газик» застосував грубу силу.

— Ну паркан... ну ще двадцять гривень.

— Скільки?

— Кажу ж, двадцять гривень... пощастило, що господаря дома не було, а тітка не розбирається...

— Справді, пощастило...

Тітка крутилася поруч й бідкалася, й все перепитувала, чи нікого не поранило, не покалічило, не подряпало — й Олександр, звикши за останні роки до не найкращих проявів людяності та взаємодопомоги, аж трохи зачудувався.

— А ближче до столиці зідрали б дві сотні, не менше...

— А дерево?

— Ну дерево... — лише зараз Володимир трохи знітився.

Дерево було старою й могутньою грушею, з діаметром стовбура сантиметрів під сорок, й від удару воно аж нахилилося, до того ж якраз над хатою.

— Воно б і само колись упало... — пробурчав він по паузі.

Пауза розтяглася надовго, порушилась аж у Градизьку.

Ще на підході до міста понад дорогою почали траплятися хлопчаки. Перший з них завмер, як пам’ятник Леніну, а у високо задертій руці тримав щось незграбне і кострубате. Лише проїхавши той «монумент», мандрівники здогадалися, що хлопчина продає живі раки.

Ближче до центру їх побільшало — цебто, і раків, і «монументів». Деякі продавці обладнали собі майже стаціонарні торгівельні майданчики — самі сиділи на каменюках, а раків вішали за клешні на вудлищах або й просто тростинах.

Потім з’явилися бабці — ці вже продавали рибу, живу та копчену.

Й нарешті, у центрі — цебто там, де стояв найбільший магазин та позначено було вхід на місцевий базарчик — між продавцями годі було вже й проїхати.

Рибу носили всі: від дітей років по п’ять-шість, до бабусь, які вже й ходити не могли, а сиділи, затуляючись від сонця білими хустками, й приречено чекали — а раптом хтось все-таки зупиниться, підійде, а може, навіть щось купить.

І над усім цим торговищем клубився густий, хоч лома підвішуй, рибний дух.

Володимир зупинив машину, вимкнув двигун й струснув головою. Спершу в обох мандрівників наче аж корки з вух вибило. Але вже у наступну мить у вуха вдарив страшенний галас, з якого скоріш вгадувалось, аніж чулося одне домінантне слово:

— Риба, риба, риба!

Машину негайно оточили продавці, Володимиру, що необережно зняв зі своїх дверцят скло, мало не в пику тицьнули здоровенного, жирного, аж прозорого ляща; кореспондентові через скло продемонстрували цілу шеренгу — від крихітних пічкурів на прутику до не менш як двадцятикілограмового коропа. Кожен продавець лементував, вихваляв саме свій товар, переконував у його свіжості — ще півгодини тому плавав! — пропонував понюхати, або й скуштувати — «цікаво, як? — промайнуло в голові у кореспондента. — Хіба шматочка відгризти?» Лемент стояв такий, що й мотор «газика» — досить гримкотливий, у сорокових роках ще не дуже боролися з шумом, — мабуть, перегорлали б.

Володимир уже торгувався з якоюсь молодичкою за того самого ляща, який, до речі, виявися з продавщицею чимось схожим — та була теж міцненька, товстенька, й пахла, мабуть, так само. Жінка посміхалася, помітно вихиляла уперед груди й навіть трохи крутила задом — вочевидь, вважала, що те допоможе їй втримати потенційного покупця. Але по пиці помітно було, що покупці ті їй вже в печінках сидять, і риба теж в печінках сидить, й чоловік, який ночами ловить ту рибу браконьєрськими засобами, а вдень спить та п’є — «треба ж зігрітись!», і взагалі...

— А що ж ти хочеш, — висловився вже по тому Володимир. — Місто крихітне, роботи нема, а Дніпро поруч. Що їм ще залишається? Це ще нічого, тут кілька років тому рибну мафію громили... А перед цим завелися донецькі з полтавськими, а потім приперлися дніпропетровські... то таке було!

Але уточнювати не став.

Рибину купили, молодичка швидко зникла з очей, а Володимира, після того, як він необережно продемонстрував товстеньке портмоне, вже мало не на частини рвали, сподіваючись продати ще бодай шматочок. Ще й кілька бруднющих циганок почали підступати зі спини, аж кореспондент вирішив утрутитись:

— Обережно, позаду циганка!

Чорнопика блимнула на нього сердитим оком, але напрямку руху не змінила.

Натомість Володимир недбалим рухом переклав щось із кишені в кишеню, й раптом біля нього поруч утворилося щось на зразок невидимого кільця. Рибу пропонували, але вже якось тихіше й ввічливіше. Й навіть циганки позупинялись.

Перекладений з кишені в кишеню предмет виявився у Володимира з лівого боку, й кореспондент не міг начебто випадково зачепити його рукою — з дослідницькою метою, звичайно. Але власне, в тому і не було потреби.

Не так уже й багато на світі предметів, які самою лише своєю наявністю створюють навкруг людини таке собі кільце ввічливості. А оскільки кишеня не випирала, то навряд чи то була граната.

Залишався лише пістолет.

Київ зустрів мандрівників шумом — але, звісно, не таким сильним, як у Градизьку, «макдональдсом», невеликим дощем й ідіотською розв’язкою на виїзді з Південного мосту. Замість потрапити на об’їзну, Володимир вискочив до автовокзалу й довго лаявся, поминаючи проектувальників тої пастки. На відміну від побажань великого Кобзаря, слово не було ані незлим, ані тихим.

Олександр новачком у Києві не був, але вперше потрапив до міста просто з провінції.

Контраст був разючим.

На трасі, що проходила через дрібні міста й села, іномарки траплялися досить рідко й пролітали, не викликаючи ніяких емоцій. Найпоширенішою машиною були жигулі різних марок, траплялися мотоцикли, а кілька разів — то й вози з кониками. У місті жигулі ніяково й соромливо ховалися серед потоків опелів та фольсвагенів — це щонайменше. Тим самим потоком гордовито сунули джипи та мерседеси, й, нарешті, розсуваючи той потік, проперлося блискуче невідомо що з таким самим блискучим тризначним номером. Бідолаха «газик» мав тут вигляд віслючка поміж арабськими скакунами й, здавалося, аж сам знітився.

Центр проїхали без проблем, й лише на повороті на Ірпінь та Пущу-Водицю «газика» зупинив якийсь опецькуватий даішник, нічого не сказав, наготовані документи дивитись не став, а лише обійшов машину кругом й махнув жезлом — мовляв, гаразд, проїжджай, я просто подивитися на тебе хотів...

Володимир та кореспондент одночасно знизали плечима.

— Ось зверни увагу праворуч, — сказав водій трохи згодом. — Бункер з Київського укріпрайону.

На кручі, серед дерев промайнуло щось невиразно кругле, сіре й старе.

— Копати нема ані сенсу — бо місцеві наркомани навіть засувки з амбразур поздавали в металобрухт; ані бажання — бо вони ж зробили з бойової споруди вбиральню...

Володимир знову зробив паузу, потім додав уже іншим тоном, доброзичливо-заздрісним:

— А непогано влаштувався наш майбутній шеф, га?

Дорога йшла через сосновий ліс, під мостом промайнула річка — хоч невелика, натомість цілком мальовнича, повітря було чисте й аж дихало свіжістю, тож Олександр цілком щиро погодився.

«Газик» зробив ще зо два повороти, потім звернув просто в ліс й ще за хвилину зупинився перед гарненьким двоповерховим будиночком із великими вікнами.

— А ти казав, що шеф — параноїк, — знизав плечима кореспондент.

— А що?

— А вікна великі!

— А... Тоді зверни увагу на оті виступи понад вікнами.

Справді, над склом причаїлись непомітні на перший погляд «кишені» ролетів.

— А ще — на стовпчики...

Стовпчики паркану — так само бетонні, — геть усі трохи-трохи виступали над плитками — якраз, щоб поставити в одному світлодіод, а в другому — фотоелемент.

— І на великі стовпи теж...

На стовпах причаїлися якісь сірі, не дуже помітні коробочки, й те могло бути чим завгодно.

— Й про стіни будинку не забудь...

Гладенькі, облицьовані світло-жовтим сайдінгом стіни також мали невеличкі виступи — але ті вже чимось відверто поблискували.

— Ну, й нарешті, подивись на ворота...

Гладенькі металеві плити не мали нічого схожого ані на замки, ані на засувки.

— А про собаку, підземний хід та маленький приватний арсенал я взагалі мовчу...

Олександр покрутив головою й теж вирішив за краще прикрити рота, особливо після того, як ворота відчинилися й зачинилися самостійно — мабуть, спрацювала якась автоматика.

«Газик» підстрибнув на металевій рейці, заїхав у двір, ще трохи похурчав й вимкнувся, а в момент вимкнення пирхнув та кашлянув. Ворота одразу ж і зачинились. Натомість до машини підійшов здоровенний чорний пес й втупився в дверці похмурим поглядом. Шию собаки охоплював металевий нашийник — теж, вочевидь, не простий, бо знизу теліпалася якась коробочка. Так і виявилось — коробочка писнула, пес тяжко зітхнув, ще раз зміряв машину оцінюючим поглядом й подався геть.

— Гм.... — сказав Олександр і про всяк випадок озирнувся.

З вулиці ворота мали вигляд звичайний — такі собі невибагливі сільські ворота, зелені, в міру пошарпані, навіть не розмальовані всякими зірками, лебедями або виноградом. Натомість зсередини видно було, що стулки досить товсті й до кожної підходить, виповзаючи з бетонного стовпчика, товстенький кабель. Ще один кабель, помітно тонший, виходив з-під землі, також вився по стовпчиках й також ховався у стулках — але трохи вище. І, нарешті, металева рейка, об яку спіткнувся «газик», теж мала вигляд не просто недбало прикопаної залізяки, а скоріш, пастки.

— Це хіба «гм»! — засміявся Володимир. — Це іграшки. Справжнє «гм» тут у нього не видно.

Справді, якщо не придивлятись, то дворик справляв цілком невинне враження — такий собі чистенький, охайний, скрізь квіточки (і не лише на землі, а ще у висячих вазонах!); акуратні доріжки з різнокольорової плитки, крихітний, але мальовничий ставочок — ще й якимись екзотичними рослинами обсаджений, такий самий веселий та акуратний жовтавий будиночок... А що воно за виступи на стінах?

— А що воно за виступи на стінах?

— А то перископи, — охоче пояснив Володимир. — Це щоб можна було визирнути й побачити, хто саме ворухнув сигналізацію попід стіною — чи кіт, чи собака, а чи щось серйозніше.

— І як?

— Що значить — «як»?

— Ну... допомагає?

— Проти чого?

— Ну, я не знаю... Ну, згодилось хоч раз?

— А оце вже я тобі не скажу... — раптово посерйознішав Володимир, і кореспондент чомусь не став перепитувати, що саме малося на увазі — чи то «не скажу, бо не знаю», чи то «знаю, але не скажу».

Тим часом на ґанок так само непоспіхом вийшов високий кремезний дядько, й Олександр звернув всю увагу на нього.

— Знайомтеся, — посміхнувся Володимир. — Це Олександр. Журналіст й водночас, так би мовити, представник замовника. А це і є Юрій. Він же Крук. Він же Морж. Він же...

— Угу, мели, мели більше, — доброзичливо пробурчав господар. — А ви більше слухайте.

— Ну, Крук — зрозуміло, — посміхнувся кореспондент. — А Моржа завіщо вам причепили?

— А він колись у нашого конкурента з-під носа здобич поцупив.

— Ну...

— А здобич була на глибині п’ятнадцяти метрів. Цебто, води.

— Ну...

— І з півметра — криги.

— А... Тепер зрозуміло.

— То я ж кажу — слухайте більше, — знову пробурчав господар. — По-перше, криги й двадцяти сантиметрів не було. І глибина була метрів десять... ну, може, дванадцять... І взагалі...

Юрій говорив неголосно, доброзичливо посміхаючись, але його невеликі, досить глибоко посаджені очі уважно тим часом оглядали відвідувачів, стрельнули кудись за їхні спини — мабуть, на машину, потім пообіч — мабуть, на сусідів, потім знову на відвідувачів... і так по колу. Водночас вони не справляли враження «бігаючих» або метушливих. Скоріш просто уважних та нашорошених.

— Ну годі старе згадувати, — обірвав спогади Крук. — Ближче до справи. Прошу...

Біля будиночка причаїлась ще й крихітна, але гарненька альтанка.

— А це моя дружина, прошу знайомитись, — з будинку визирнула гарненька жіночка з пишним волоссям, посміхнулась, кивнула й сховалася знову:

— Ось зараз я вам чогось попити винесу...

Олександр подумав про пиво, але жіночка викотила на невеличкому столику пляшку з блідо-рожевим вином й тарілку з якоюсь нехитрою закуссю.

Втім, вино виявилось непоганим, хіба що трохи заслабким, й кореспондент відзначив про себе, що то, мабуть, навмисне.

Говорив в основному Володимир, звичайно, перебільшуючи, — й інвестор впливовий та багатий, і взагалі «крутий» (на цьому слові Юрій поморщився); й фінансувати експедицію згоден повністю, цебто своїх грошей можна вкласти лише мінімум, просто для того, щоб підтвердити серйозність намірів; і конкуренти ще не в курсі, а за умови, що всі присутні будуть зберігати таємницю...

Невідомо, на кого він натякав, але господар посміхнувся й відповів у такому ж стилі, що інвестор — це добре, але гроші він не з кишені діставатиме, цебто, щонайменше банки та бухгалтерія будуть знати, куди, кому й скільки грошей пішло, а отже, «найделікатніші» — він так і висловився — питання треба буде все одно вирішувати самотужки; а конкуренти вже в курсі, бо в компанії Волохатого раптом почали шукати всяке підводне спорядження (цього разу поморщився Володимир), а дехто з присутніх взагалі поки що не збирається братися за цю справу, бо вона тхне за півкілометра, а йому вже про необхідність зберігати таємницю під носа тицяють.

Володимир трохи знітився й розпочав обережний тактичний відступ — так, звичайно, дещо доведеться викласти й зі своєї кишені — але ми завжди так і робили, хоча, бувало й інакше, пам’ятаєш? тоді й взагалі все робилося виключно за свої; щодо участі декого — то, звичайно, хай кожен сам для себе вирішує, ніякого тиску, що ти, просто ми цінуємо мудрість і досвід (Юрій аж скривився); а щодо таємниці — а що зробиш, у тебе є люди в компанії Волохатого, а у Волохатого...

— Кхе-кхе, — сказав господар. — Слухай, а що вийшло з цією брехухою?

— Здається, нічого, — тяжко зітхнув Володимир. — За тиждень жодної реакції. Ні міліції не було, ні колгоспного сторожа, ні навіть кореспондента з районної підтирачки... навіть ніхто не заблукав у степу й води не зайшов попити...

Він якось двозначно посміхнувся.

— Он хіба що наш новачок зустрівся з окопним Іваном...

— І як?

— Та щось показав... зараз хлопці копають. Але явно якісь дрібнички.

Господар перевів погляд на Олександра й теж посміхнувся.

— Не вірю я ні в якого окопного Івана, — чомусь розсердився той. — Розіграли, та й годі. Як з тими кістками...

— А що, кістки теж показували? — розвеселився господар. — Ну молодці... розважились по повній програмі!

— Та не по повній, — трохи ображено буркнув кореспондент. — Ще не бачив якихось «сороміцьких галушок»...

— Гм... — цього разу гмукнули обидва його співрозмовники й на диво синхронно перестали усміхатись.

— Ну й слава богу, — по деякій паузі видобув з себе Володимир. — Їх у нас прийнято лише... е-е-е... чужим показувати.

Кореспондент зрозумів, що ляпнув якусь дурницю, й замовк. Але робочий настрій було зламано, Володимир почав ввічливо розпитувати господаря про життя, а той так само ввічливо, але нудно, почав розповідати, що живеться йому тут нормально, місце чудове, ліс поруч, повітря чисте, тиша ночами — як у пустелі, а тут же до Києва — двадцять хвилин їхати, і те добре, і се добре... от лише корупція тут страшенна й хабарництво.

— От, наприклад, поки електрику провів — то намучився. Пішов в РЕС, як годиться, написав заяву, виписали вони якісь «техумови» — а далі, є там один такий інспектор Животовський...

— Жид?

— Не знаю, не цікавився. Але нормальна людина хіба так буде себе поводити. Каже — проводьте. А оскільки чужим людям лазити на наші стовпи не можна, то я можу рекомендувати хорошого майстра. Приходить майстер, дивиться й каже — вісімсот гривень, а що ж ви хочете, мені ж ще з інспектором ділитися, а він такий жадібний, гад! Взнаю по своїх каналах прізвище інспектора...

— Мабуть, теж Животовський?

— Ну а хто ж. Брати, повиздихали б вони обидва. Але це ще нічого! Я сказав, що подумаю, той поїхав, і тільки-но за поворотом сховався — он за тим! — вирулює з іншого боку ще одне тутешнє чудо — Мовчан називається, Микола Степанович, і каже — то, мовляв, поганий майстер, й дере багато, давайте я вам зроблю краще й дешевше...

— І що?

— Давайте, кажу... І потім півроку, вже з міліцією, забирали в нього то наш кабель, то лічильника.

— Забрали?

— Аякже! Ще й змусили його залізти на стовп й дріт почепити. Бач, не схотів за гроші — зробив на дурняк, хе-хе... Щоправда, не зразу.

— А ти що, весь цей час без світла сидів?

— Смієшся, чи що? — аж образився Юрій. — Крав, звичайно, як всі нормальні люди...

Вони перехилили ще по склянці. Вино було легеньке й майже не п’янило — лише рухи у всіх трьох стали трохи повільнішими.

— А ще тут начальник станції дурний. Микола Петрович. Прізвище забув, дурнувате якесь. Робили ремонт, я набачив там плити бетонні, зайшов, спитав... а він, по морді його поганій видно — і хочеться, й страшно... То я з самими робітниками домовився, плити ось вони, а тому — плит нема, а дуля в кишені. Ще й робітники посміялися — мовляв, він завжди так, а коли щось і вкраде — то продати потім не може...

Всі посміялись, випили ще по склянці, і раптом Володимир абсолютно тверезим голосом видав:

— А тобі самому не гидко? Старий став, руки трусяться, ліньки від стільця зад відірвати!

Олександр від несподіванки отетерів, Юрій, помітно було, теж не чекав такої атаки, але оговтався швидше. Щоправда, реакція його була для кореспондента трохи несподіваною.

Він мовчки встав з стільця й сховався у хаті — лише залізні двері брязнули об одвірок. Журналіст перевів погляд на Володимира — але замість пояснень той лише підморгнув.

За мить двері брязнули ще раз, й Олександрові стало трохи незатишно, бо в господаря, що повернувся, в руках було щось дуже схоже на автомат. От лише кольором те було геть чорне, й магазин більш короткий, а на стволі бовванів якийсь негарний наплив, підозріло схожий на глушитель.

— «Сайга», — презирливо махнув рукою Володимир. — А раніше ти зі «шмайсером» бігав.

— На! — господар тицьнув йому до рук мішечок з картоплею. — Підкидай!

Володимир знизав плечима... й раптом блискавичними рухами повісив в повітря одразу чотири... п’ять... шість картоплин!

Мішені летіли хитро — по-перше, врізнобіч, по друге — з різною швидкістю, щоб важче було прицілитись.

І тоді журналіст побачив справжнє видовище.

Ствол рушниці пішов по дуже плавній й хитро прокладеній траєкторії — так щоб і не смикатись зайвий раз, й водночас одним рухом охопити всі летючі мішені. При тому Крук примудрився ні разу не навести ствол ані на когось з присутніх, ані навіть на сусідське подвір’я.

Бах-бах-бах-бах-бах-бах!

Постріли звучали глухо — як неголосний ляскіт в долоні. Картоплини розліталися в клоччя, й лише одна крутонулась у повітрі й плеснула у ставок.

На ляскіт визирнула дружина, несхвально підкотила губи й знову зникла у хаті.

Запала тиша.

— Пхе, — Володимир презирливо знизав плечима. — І що це доводить? Що ти ще вмієш нормально стріляти? Ну то й що? А що у тебе в голові робиться? Еч який — якогось придурка він до міліції здав! А що б ти з ним зробив три роки тому?

Господар голосно засопів.

— А всі оці квіточки? Що, невже ти під кригу ліз, щоб тепер нудитися в альтанці? Й за півтисячі гривень скандали влаштовувати?

Як на думку кореспондента, то сидіти за пляшкою легкого напою у затишній альтанці серед такої краси було б непоганою перспективою. Але він змовчав. І як виявилось — правильно зробив.

— А в болоті тоді, пам’ятаєш? Коли «хетцер» знайшли? Ти ж перший туди дійшов, машину по дорозі втопив, сам ледве виплив — але конкурентам лише «галушку» залишив!

Слово «галушка» у такому контексті навіяло кореспондентові певні підозри, але він знов не став рипатись.

— І от... сидиш! Тьху! Ну, я розумію, коли вже пісок сиплеться і руки трусяться, то можна у сімдесят років сидіти в альтанці й писати мемуари, все одно за давністю років нічого вже не зроблять, але у тебе наче нормально!

Господар знов засопів, встав й несподівано похитнувся. Звичайно, то лише давало про себе знати вино — але Володимир скористався і з цього:

— На ногах вже не встоїш після другої пляшки! Ганьба!

Юрій знов сів, поклав «сайгу» на коліна й уважно подивився товаришеві в очі. Ті переглядини тривали з хвилину, після чого обидва на диво синхронно відвели погляд.

— Хай тобі грець, — втомлено махнув рукою господар. — Ти чорта переконаєш душу продати. Годі про справи!

Й лише тепер кореспондент зітхнув задоволено, примудрившись водночас зробити це непомітно, — це вже було схоже на згоду.

Не можна сказати, що Крук був найкращим у своїй справі. Не можна сказати, що найкращим був Волохатий. Але Олександр мав тверду впевненість, що водночас зним хитрий «інвестор» послав такого самого представника ще кільком потенційним виконавцям. У тому числі й невідомому «Волохатому».

От лише дивно було, що навіть він, представник замовника, як висловився Володимир, не знає, що то за скарб, що про нього прокотилася така чутка, і копачі, здається, теж докладно не знають... але розпочалось отаке ворушіння...

Наче гадюку кинули до мурашника.

Залишок вечора минув непомітно. Про справи й справді більше не говорили — не рахуючи, звичайно, «а пам’ятаєш?». Тон задавав Володимир, а Крук більше підтакував:

— А пам’ятаєш?.. Коли у Васищеві знайшли шмат труби, що з-під ґрунту стирчав, і як ми всі туди кинулись! Ще б пак — діаметр якраз як у «тигрового» дула! По дорозі зіткнулися з Гетьманом, прострелили йому колеса, а він нам, гад такий, заднє скло розбив! А що виявилось?

— А що виявилось? — не дуже розумно перепитав журналіст.

— А нічого не виявилось, — махнув рукою Юрій. — Відкопали метрів з десять тої труби, гаками потицяли — а воно ще йде метри на три щонайменше, то й покинули.

— Так що ж воно таке?

— А біс його зна, що. Але точно знаю, що то не наша компетенція.

— Тю...

По очах Олександра видно було, що він би не втримався й розкопав далі — просто так, щоб дізнатись, що ж то за дуло таке — щонайменше тринадцять метрів завдовжки.

— Та не слухай його, — посміхнувся Володимир. — Відкопали вони з метр, а потім виявилось, що ця місцина неправильна... Ну тоді хитромудрий Крук вкрав у сусідньому колгоспі трубу з магістрального водогону, насосом з того ж водогону загнав її в землю — так щоб лише вершечок стирчав, й зробив вигляд, наче його місцева гопота з місця прогнала... А той вершечок, що раніше стирчав — присипав так, що й досі ніхто не знайшов. І не знайде!

— Брехня! — обурився господар. — І зовсім не гопота...

— Так це ж те Васищеве, що в Харківський області! — ляпнув раптом кореспондент. — Там і справді щось прикопане! Я колись статтю читав з цього приводу.

Копачі перезирнулись.

— Наша людина, — самовдоволено буркнув Володимир. — Бач, розуміється. А сам кореспондента вдає...

Журналіст роззявив був рота, але Крук його випередив:

— Щонайменше три «тигри». Ausfurung F.

— Цебто кожен приблизно по півтора мільйони... — мрійливо протяг Володимир.

— А чому ж... — розпочав був помітно зацікавлений Олександр, але Крук подивився на нього, як на дурнуватого, й пояснив:

— Кажу ж — місцина неправильна.

Кореспондент трохи зачудовано гмукнув, але перепитувати не став.

— А на Букрині — пам’ятаєш? Інженер перший приперся — і як тільки винюхав, гад! — і все розрив, а ми пробралися вночі в його табір, порилися ще трохи і таке витягли...

— Яке?

— Ну... таке... — Володимир невиразно обвів рукою, показуючи щось велике й кругле... на п’ятнадцять тисяч затягло, о! А Інженер вранці прокидається, підходить до ями...

— Кажуть, лаявся хвилин сорок, — посміхнувся й собі Юрій. — А потім почав закладати галушки де тільки можна... і сам же ж на свою галушку й наскочив.

«Ага... — подумав кореспондент. — Щось з галушками прояснилося... а до чого ж тут „сороміцькі“?»

Але вголос питати не став.

— Ні, найбільше мені сподобалося тоді в Криму, в дев’яносто восьмому. Щоправда ті поганці нам колеса прострелили... й бак із водою... тьху, як згадаю про воду, то й досі смішно, й плакати хочеться.

— А що було з водою?

— О, з водою було! — вліз і собі Володимир. — Стоїмо, отже, посеред степу. Крук стоїть — лається, Вітька-детектор колеса клеїть, а мене по воду послали. А де я там воду знайду? Пішов навмання...

— Ти запам’ятай оте «навмання», — цілком серйозно кинув господар кореспондентові. — Вовка коли йде «навмання» або копає «навмання» — то таке знаходить...

— Кхе-кхе, — сказав Володимир. — То я про ту воду. Пішов, значить, я навмання...

Слово «навмання» він все-таки трохи виділив наголосом — а втім, можливо, то Олександрові просто здалося.

— Нюхом чую — туди треба йти. Й вода має бути. А очима дивлюсь, аж вилазять — нема! Нема ніде ані кущика зеленішого за інші, ані травинки, ані очеретини... Й навіть пахне в повітрі сухістю якоюсь та металом... От на запах металу я й пішов. Чую — шумить. Та ще й булькає. Коло зробив, друге — нема. А булькає. Копнув — точно! Є.

— Угу, — кивнув Юрій. — Є то воно є...

— Є. Але в трубі, метри, мабуть, з півтора діаметром й не менш сантиметра завтовшки. Уявляєш? Верх знущання — цілий потік за сантиметр від морди — а на металі — ані краплиночки! Й від того пити ще більше хочеться. Ну, що було робити?

Кореспондент здригнувся й крадькома поглянув на ставок з квітами та декоративним очеретом. Води було — хоч купайся. На бетонному бордюрі сиділа невеличка жабка й стиха кумкала.

— Взяли ми, отже, правильну залізяку. Прилаштувалися. Дуже боялися рикошету — то стріляли здалеку й двічі промазали, а один раз таки зрикошетило і як завищало кудись у небо! Кінець кінцем Крук розлютився, підійшов та як дасть упритул!

— Влучив?

— Влучив, — посміхнувся господар. — У когось в Сочах чи в Ялті з крана куля вискочила.

— Га-га, — реготнув Володимир. — Точно як в анекдоті, знаєте? Ну, у війну трапилось, що вагітну жінку поранило, та так кулі у череві й залишились. Народила вона двійню, значить, хлопця та дівчинку. І от прибігає, значить, дівча — і з жахом: «Мамо, мамо! Тут таке сталося! Я пісяла й випісяла кулю!» Ну, мати їй пояснила ситуацію. Та заспокоїлась. Коли через деякий час прибігає й хлопець, й так само: «Мамо, мамо! Тут таке сталося...» — «Що, синочку, — питає мати. — Мабуть, ти пісяв й випісяв кулю?» — «Та ні, мамо, гірше! Я застрелив дідуся!»

Компанія дружно гримнула реготом — аж жаба кумкати перестала.

— Та це ще нічого! — правив далі Володимир. — Я бачу: водограй в небо, командир цілий, хоч трохи наляканий й лається. Хапаю, значить, відерце — і до того фонтану...

— А далі я вже бачу, — встряг Юрій. — Вода на мить уривається, а потім у небо летить відерце...

— А за ручку причеплений я! — докинув Володимир.

— І лається при тому так, що фонтана не чути!

Всі знову зареготати. Жаба знову замовкла, подумала трохи, й, мабуть, вирішивши, що сьогодні їй поспівати тут не дадуть, пірнула в ставок. Натомість з кущів вийшов сірий пухнастий кіт, ні на кого не звертаючи уваги, підійшов до господаря й вимогливо нявкнув.

— Твій? — недбало запитав Володимир.

— Та ні, сусідський, — поморщився Крук. — Але щось він до мене вчащає...

Він погладив кота — той почав вигинатися, муркотіти й всяко показувати, що те йому сильно подобається. Але очима все-таки більше стріляв у бік столика з закуссю.

— Ну та на вже, їж, — господар кинув йому шматочок сиру, й кіт негайно знайшов собі більш цікавий об’єкт.

— То в нього дружина котів не любить, — стиха пояснив Володимир кореспондентові.

— І копачів теж, — підхопив Крук, й журналіст здригнувся. Він би у такій ситуації навряд чи взагалі почув якийсь шепіт.

У купі з розповіддю про те, як Володимир «нюхом почув» метал і слухом — шелест води під сантиметровим шаром того металу, — все це наводило на деякі роздуми.

І наче на підтвердження, Крук різким рухом поглянув кудись угору. За мить так само втупився в небо кіт, а потім підвів голову й Володимир.

Над альтанкою абсолютно безгучно промайнула сіра крилата тінь, так само безгучно сіла на гілляку й лише тоді заскімлила — голосно, тужливо й пронизливо.

— Сови, — знизав плечима господар. — Їх тут багато живе. Сядуть, бувало, одна проти одної й перегукуються. А ще хитаються — з боку на бік, отак, наче дівки на сеансі Кашпіровського...

Він показав, й під сорочкою прокотилися туди-сюди тугі м’язи.

— Ну що — пора вже, мабуть, відпочити?

Кореспондентові випало спати поруч з хазяйською спальнею, й серед ночі він прокинувся від голосного шепоту — жіночий голос наче висловлював сильне незадоволення, а чоловічий — одноманітно та монотонно повторював якийсь один аргумент.

Втім, можливо, це йому просто наснилося.

Ранок видався ніжним та лагідним. Перший промінчик, наче блідо-рожеве кошеня обережно висунуло лапку з-під завісок, легенько мазнув кореспондента по обличчю — й зник, наче сам злякався такої зухвалості. Над самим вікном вмостилася й стиха цвірінькала якась пташка...

І все. І жодного звуку більше.

Чогось не вистачало.

З хвилину Олександр нерозуміюче кліпав очима, потім посміхнувся, а якби не ліньки — то й сам би себе по лобі ляснув.

Не було шуму.

Не було настирливого бубоніння радіо, не було гидотної попси з магнітофона, не було торохтіння кумась під вікном, не було навіть рівномірного й неминучого гудіння автомобілів.

«Еч, як влаштувався...» — промайнула заздрісна думка.

«Але надовго тут затримуватись не варто, — одразу ж проскочила ще одна. — Бо потім важко буде знову звикати до всього цього...»

Журналіст зітхнув, згадав «все це» лихим словом (щоправда, подумки) й наостанок подумав, що насправді причин надовго тут затримуватись багато, й звикання до тиші стоїть у тому списку десь далеко-далеко в кінці. Або, принаймні, за серединою.

— Конкуренти підганяють, — підтвердив його думку Юрій.

Це вже було за сніданком, й жіночка, спорядивши його знову ж таки в альтанці, на відкритому повітрі, так само мовчазно зникла. Але й відвертого протесту не виявляла — звідки кореспондент зробив висновок, що чоловік її уночі все-таки переконав.

— Що ж ти хочеш... Чутка ходить уже днів чотири, або й п’ять, — розважливо знизав плечима Володимир. — І поки дехто з нас чухається...

Поки журналіст думав, на чию адресу та шпичка, Юрій сприйняв її на свою — мабуть, більш рефлекторно, аніж свідомо.

— Хто чухається? Це я чухаюсь? Та в мене вже все готове!

Він тут-таки прикусив язика й перейшов в контратаку:

— Це ти сам чухаєшся! Хоч одного конкурента обдурив? Хоч когось із твоїх завербували? Чи хоча б спробували?

Володимир трохи знітився, а журналіст аж рота роззявив, але одразу ж оговтався.

— Навіть жоден паскудний кореспондент у табір не приїхав! Для кого ти прапор з черепом вивішував? Для кого чутки розпускав й «брехуху» розкопував? Великий імітатор! Тьху! Ганьба!

— Ну чому ж... — Володимир помітно збентежився. — Натомість перевірили, з’ясували, хто у нас інформатор... І серйозність чуток підтвердили... хоч і трохи побіжним шляхом...

Він трохи помовчав, потім підморгнув третьому співбесідникові й додав:

— І кореспондент до нас приїжджав... щонайменше один...

— Ти про нашого гостя? — Юрій аж трохи скривився. — Ну, по-перше, він приїхав трохи у інших справах. А по-друге, він із ке-ге-бе!

— Здурів? — Олександр аж виделку поклав. — Якого ще ке-ге-бе? З тої контори вже й пенсіонери повиздихали! І взагалі! Я представник інвестора! І журналіст! Справжній!.. Можу ксиву показати!

Він уже поліз до кишені, коли помітив в очах обох сміхотливі бісики, й замовк. Але навіть мовчанка його була обуреною.

— Одне іншому не заважає, — примирливо знизав плечима Юрій. — Можна бути водночас кореспондентом, представником інвестора й працювати на ке-ге-бе. Так навіть зручніше.

Журналіст пирхнув, але щось сказати не встиг, бо Володимир його випередив:

— А це нашій справі хіба заважає?

Юрій на секунду замислився.

— Та начебто ні... Може навіть й допомогти...

— Ну то й біс з ним!

— А я хіба проти?..

Олександр сидів, й на лобі його було написано, що відчуття в нього зараз подвійне — чи лайном облили, чи то медом намазали. Й поки він вагався, хлопці остаточно перейшли до справ.

— Значить так, — впевнено повів Юрій. — Ти зі свого боку даєш... сам знаєш, що...

Володимир кивнув.

— Я зі свого — корабель.

— Корабель? — Олександр не втримався — Юрій, при всій своїй солідності, все-таки трохи несхожий був на людину, яка отак візьме й витягне з кишені корабель.

— Так, — наче й не помітив його недовіри господар. — Але кораблик класу «Р», цебто, «річка», а треба його переписати на «О» — цебто, озеро, бо інакше ми далі Черкаського водосховища не запливемо...

— Ну, це не проблема, — відмахнувся кореспондент. — У мене є знайомі в річковій міліції, сотні за дві-три...

— Е, ні! — урвав його Юрій. — Документа правильного зробити я й сам можу. Але проти легенького шторму, балів на три-чотири, папери мало допоможуть. Перекинемо миттю. Бо дно пласке й осадка мала. Треба кораблика трохи дообладнати — на дні баласт закріпити, на двері — герметизацію... Коротше кажучи, роботи на тиждень.

— Годиться, — кивнув Володимир. — Я за цей час якраз все приведу до ладу.

— Переобладнання обійдеться тисячі в три, — правив далі господар. — Плюс невеликий дрібний ремонт — ще приблизно на тисячу. Сотні три — переписати клас на «О», потім — заправка, спорядження та харчі... Коротше кажучи, тисяч з півсотні. Список у мене є.

— Ехолот не забув? — докинув Володимир. — А ще радар і гідрофон.

— Учити будеш, — відмахнувся Юрій. — Тобто, з твого боку...

Він кивнув Олександрові.

— З твого боку внесок — півсотні, й мені байдуже, чи то з твоєї кишені, чи з інвестора, чи як там твоя нова партія бажає називатися.

Журналіста помітно перекосило, але він знайшов в собі сили посміхнутися й кивнути.

— Тепер про приємне, — Юрій налив собі молока — густого й такого холодного, що аж здалеку відчувалося. — Ділимо все пропорційно внескам чи рівно на трьох?

— Гм, — сказав Володимир.

— Гм, — сказав і кореспондент. — Я перепрошую, а який внесок Володимира?

— Здрааааааасьтє, — протягнув той, але пояснювати не став.

— Певне... е-е-е... спорядження, — пояснив натомість господар. — І певні... е-е-е... навички. Коротше кажучи, без нього шансів бодай щось віднайти нема.

— Гм, — ще раз сказав журналіст. — А в мене склалося таке враження, ніби все-таки більшу частину вносить одна сторона — цебто я. А меншу — друга, цебто ви обоє. Й ділити, відповідно, треба на двох. У певній пропорції. Наприклад, вісімдесят відсотків на двадцять.

— А двадцять, відповідно, нам, — скрушно похитав головою Володимир.

— Ну, згоден на двадцять п’ять, — трохи здав назад Олександр.

Запала тиша.

— Має місце непорозуміння, — першим порушив тишу господар. — Мова зараз іде не про відсотки. Ти помилково сприймаєш нас як одну команду...

— Так, — кивнув журналіст. — Ви ж друзі. Ви завжди працювали разом.

— І зовсім не завжди! — вліз був Володимир, але Юрій підніс руку, і той одразу замовк.

— ...але це не зовсім так. Варто подивитись навколо, — він повів рукою спочатку в один бік, потім у другий. — Що ти бачиш?

— Ну... хату, — трохи підозріло сказав журналіст. — Ну... паркан.

— А ото?

Рука вказала на один з тих виступів на стіні, що ще вчора привернули його увагу.

— Ну... схоже на перископ, — трохи непевно протяг кореспондент.

— Точно! А ото?

«Ото» висіло на дереві, в гущавині й з першого погляду було геть непомітне.

— Схоже на телекамеру...

— І це вірно. А там?

«Там» — цебто на стовпчиках огорожі — були прилаштовані якісь коробочки.

— Та начебто якісь датчики...

— Ну молодець! А он, на паркані?

«Он на паркані» було схоже на тонкий оголений дріт.

— Схоже на сигналізацію.

— Диверсантом тобі бути, а не кореспондентом! — захоплено проголосив господар. — А, я забув, ти ж з ке-ге-бе... І нарешті, поглянь уважно собі під ноги.

На «з ке-ге-бе» журналіст вже хотів і обуритись, але закінчення фрази його зацікавило й він опустив голову. Стілець його стояв на дошках — начебто таких самих, як і під господарем та Володимиром. Але придивившись уважніше, Олександр побачив, що одна з щілин поміж дошками начебто трохи ширша...

— О... — сказав він, трохи подумавши, й поспіхом пересунув стільця трохи вбік.

— Ну просто молодець, — задоволено посміхнувся господар. — А тепер подумай, чи можуть бути у такого параноїка, як я... у такого психа, такі друзі, з якими можна бути весь час разом? Та я ж миттю почну підозрювати у ньому зрадника. І вб’ю.

Аргумент був сильним, і кореспондент аж рота роззявив. Але за мить отямився й висунув контраргумента:

— Але ж дружина, наприклад, є поруч... і нічого!

Володимир аж чаєм похлинувся й вирячив очі, а Юрій на мить спохмурнів й махнув рукою:

— То трохи не те...

Тут вже прокашлявся й Володимир й радісно загорлав:

— Ти на що нас штовхаєш? Орієнтацію поміняти?

Але жарт його був трохи штучним, й журналіст намотав це собі на вуса — про всяк випадок. Може, колись і згодиться.

Ще після двох чашок чаю його (чи то пак — інвестора) частка зменшилася з вісімдесяти відсотків до сорока.

— І ще одне, — журналіст висунув цю вимогу наприкінці, коли всі вже втомилися від суперечок й навряд чи стали б сперечатися ще й за неї. — Всі наші пригоди я буду описувати. Звичайно, без імен та інших... реалій.

Чоловіки перезирнулися.

— А що, — по довгій паузі сказав Володимир. — Нехай.

Юрій знизав плечима.

— Може, репортаж з цього зроблю, а може, навіть і книжку, — докинув кореспондент. — Вам і самим цікаво буде.

Чоловіки знову перезирнулися — й зареготали. Олександр так і не зрозумів, чому.

— Ну, то по конях?

Гараж Юрія стояв не в самому дворі, а трохи осторонь, та ще й стіною до лісу. Олександр трохи здивувався — настільки це не в’язалося з характером господаря, потім посміхнувся й підштовхнув Володимира ліктем:

— А що, у нього підземного ходу до гаража нема?

Той мовчки знизав плечима, потім, витримавши добрячу паузу, додав:

— Біс його зна... Але навряд чи варто його про те питати.

— Тю. Чому?

— Та хтозна, як і коли вона в нього спрацьовує.

— Хто? Якась сигналізація?

— Та ні... Параноя.

Звучало те ніби жартом, але кореспондент трохи поміркував й вирішив сприйняти те як пораду. І не лише сприйняти, але й скористатися нею.

Те, що з гаража викотилась новенька «Тойота», його вже не здивувало — дивно було, чому Володимир їздить на старенькому «газику». Судячи з розмов та чуток, бізнес його нових товаришів був не з програшних. «Газика», у свою чергу, загнали в гараж, і господар його навіть пожартував з цього приводу, висловивши надію, що так добре цю машину ще ніде не охороняли. Юрій подивився на нього трохи скоса, але змовчав, й журналіст ще раз подумав, що питати про підземний хід таки не варто було.

Олександр гадав, що Юріїв корабель виявиться якимсь катерком, або баркасом, ну, у крайньому випадку — списаним буксиром, абощо, й був вражений — трохи приємно, а трохи й заздрісно. Катер мав щонайменше двадцять метрів у довжину, а на ватерлінії написано було 10 т. Напис той виднівся приблизно в двадцяти сантиметрах над водою, з чого можна було зробити цілком правильний висновок, що ніякого вантажу на борту нема.

Судячи з обводів та загального влаштування, кораблику було років сорок, але зберігся він непогано — або ж був з урахуванням тодішньої моди відновлений. Так і виявилось.

— Колишнім господарем була одна державна організація... — Юрій з любов’ю поплескав долонею по обшивці. — Відповідно, ніхто за корабликом майже не слідкував. Навіть дно не фарбували, негідники.

— Гуртове — чортове, — буркнув ззаду Володимир, а на запитальний погляд кореспондента пояснив, що приказка виникла у роки розкуркулювання й заганяння людей у колгоспи. Судячи з виразу його обличчя, предки його були з тих, кого заганяли, а не з заганяльників. У Олександра було навпаки, але коментувати ситуацію було не з руки.

— Так от, стояв-стояв він у бухті, — продовжив Юрій. — Й кінець кінцем булькнув. Ліг на дно, тільки рубка стирчала. Оце поки.

Він показав у себе над головою, й слухачі машинально перевели погляди. Звичайно, на білій гладенькій поверхні жодних слідів не було.

— Зимою, відповідно, все замерзло, а що рівень води коливався, що й крига ходила вгору і вниз...

Олександр придивився уважніше і якийсь слід таки знайшов. Схоже було, що стіну рубки спочатку зім’яло, наче автомобіль у аварії, а потім рівняли — не знімаючи, прямо на місці, і мабуть, молотом.

— ...контора махнула рукою, а коли з неї почали вимагати підняти мотлох — бо й солярка в річку текла, й бухту захарастили — тут я нагодився й запропонував придбати його по ціні металобрухту. Погодились...

Юрій ще раз поплескав, мало не погладив обшивку, й у тому доторку помітно було справжню ніжність. «Як жінку гладить...» — подумав був Олександр... й тут-таки згадав, що дружина Юрія навіть попрощатися вранці не вийшла.

Але вголос, звичайно, нічого не сказав.

— ...а згодом виявилося, що та контора ще й повинна здавати металобрухт, — Юрій весь заглибився в спогади, й, здавалося, навіть забув про своїх супутників. — То я просто відвіз на «чормет» двадцять тонн... й, виходить, копійки не заплатив.

Олександр покрутив головою — справді, оборудка вийшла непогана.

— Потім, щоправда, довелося й платити, й самому мучитись... — Юрій знов посміхнувся, й на цьому спогади урвав. — Коротше кажучи, зараз треба ще раз підварити днище, вкласти на нього баласт, встановити додаткові баки, перефарбувати корпус, спорядження встановити... що таке? Чого хихотиш?

— То що, — хихотів Володимир, — виходить, ти змусив тих політиканів заплатити за ремонт свого корабля? Власне, навіть не за ремонт, а за повне переобладнання? З іграшки — на піратський?

Юрій теж посміхнувся, а по деякій паузі посміхнувся й кореспондент. Щоправда, посмішка господаря була задоволеною, а журналіст посміхався трохи криво та вимушено.

І вже сходячи з корабля, він раптом аж спіткнувся й мало не полетів з трапу, бо в голову стрельнула ще одна думка: «А де ж він взяв тоді двадцять тон металобрухту?»

Після всіх розмов Олександр мав велику підозру, що брухт той складався з високоякісної панцирної криці й колись цілком міг пересуватися самостійно. Та ще й стріляти.

На диво, інвестор сприйняв інформацію про несподіваний розподіл невідомого скарбу досить спокійно, і те журналіста трохи аж вразило. У шефа явно були якісь свої джерела інформації, але він їх дуже майстерно не видавав, й Олександрові залишалося лише гадати — ну хто? Хто ж з людей, які, може, щоденно стикаються з ним вічі у вічі, стукотить?

А найцікавіше, що така сама мережа інформаторів, здається, була й в копачів — бо звідки ще вони могли взнати про нову партію, про яку ще не всі майбутні засновники знають.

Олександр втішився тим, що й він сам знає дещо, про що не відають ані копачі, ані шефи, й аж сам собі посміхнувся.

— Чого гиготиш? — запитав шеф й, не давши відповісти, перейшов до справ неприємних.

— Мені треба знати, що саме буде переобладнане на тому катері!

— Гм... — сказав журналіст. — Але ж...

Шеф ніколи не грюкав кулаком по столу, але однією фразою цілком міг справити точнісінько такий ефект — от як і цього разу.

Зійшлися на тому, що Юрій братиме рахунки за всі роботи, передаватиме журналістові, а той, у свою чергу, — інвестору. На біса це було потрібно, Олександр зрозумів буквально через два дні.

— Які, в чорта, на дизелі можуть бути додаткові рульові пристрої? — Шеф говорив, посміхаючись, але журналістові чомусь сміятися не хотілось. — А що таке гідродефлектор? І на біса вам «опорний шкворінь на носі»? Та ще й два? І якщо вже зайшла мова про ніс — який мудрагель вигадав підсилювати його таким металом? Ви що там, когось таранити зібралися?

На пропозицію з’ясувати питання безпосередньо з автором тих ідей шеф відгукнувся коротко, але матом, так що кореспондент миттю зрозумів, що то поганий задум. Довелося бути приймально-передавальною ланкою, й лаяли її, відповідно, з обох боків:

— Скажи своєму шефові, хай він свій червоний диплом засуне собі в... — в останню мить Юрій все-таки вирішив бути більше-менш коректним. — В шухляду! В кораблях він, бач, розбирається! Звичайно, треба носа посилити! Ну то й що, що диферент на корму? Ми що, на редан виходити збираємось? Чи на підводні крила? Та у нас максимальний хід десять вузлів, чхати нам на той диферент!

— А шкворінь потрібен, щоб можна було там бінокль встановити! Морський! Він кілограм тридцять важить! Чому немає в списку? Зараз буде!

— Як це — на біса додаткові рульові пристрої?! Маневрувати над об’єктом ти що — основним зібрався? Та у нас мінімальна циркуляція — півсотні метрів, а нам, може, доведеться на метр туди-сюди здавати! Та ще, може, боком! Ну підсилення носа, справді, можна й не таке сильне...

У доці лайка переривалася тріском електрозварки й гуркотом пневматичних молотків, а в офісі — частими телефонними дзвінками, і невідомо ще, де було легше. «Спорядження» Володимира, принаймні, не викликало суперечок.

— Магнітометр... так, звичайно... Ехолоти, два — і це згоден. Георадар — ну це хлопці загнули, звичайно, але розумію, розумію... Гідроежектор — ого! Втім, штука потрібна. Насос до нього... дорогий, зарррраза... А це що таке?

Журналіст зазирнув шефові через плече. Палець впирався в останній рядок, де було вписане цнотливе і нерозбірливе — «додаткове спорядження». Палець опустився нижче, й рядок роздвоївся на: а) електричне, б) механічне.

— Як це — що значить «побутове додаткове спорядження»? — Володимир подивився на нього з легким жалем, як на безнадійного ідіота. — Тол... в принципі, толу можна й самим натопити, але коштує воно копійки, то краще купити. Детонатори — електричні, звичайно. Дві підривні машинки... «Імпульси»... це такі заряди для різки металу. Було б непогано ще... — але дороге воно, зарррраза...

— А... механічне? — журналістові від того погляду аж самому трохи ніяково стало.

— Ну... Хтозна, з ким доведеться зустрітись дорогою, — копач ще раз поглянув на нього з таким самим виглядом, й кореспондент удав, ніби вже й сам здогадався.

Загалом, можна було вважати й так.

Але від таких здогадок по шкірі аж морозом сипало.

Тут на думку Олександрові спало ще одне міркування.

— Е-е-е... а як ти все це зібрався організовувати? — підозріло запитав він. — Це ж все, наскільки я зрозумів... не дуже законно? І де все це барахло шукати?

— Абсолютно незаконно! — аж рукою махнув Володимир. — У тім-то й річ, друже... у тім-то й річ!

Він знов посміхнувся, поплескав колегу по плечі й підвівся:

— На щастя, зараз терористів розвелось... як собак нерізаних. А то такі хлопці, що їм завжди гроші потрібні... або інформація. Ну, чого вирячився? Плану пересування президента я їм не передам — бо нема.

«А якби був — передав би?» — журналіст аж щелепи стиснув, що б не запитати це вголос.

— А от схему сигналізації, яка на вході в метровську вентшахту стоїть, — залюбки.

— А...

— Та не бійся! Вона там не одна, то я продам тільки ту, що назовні! Її все одно всі знають, так що реальної шкоди нікому не буде.

— А.

Журналіст закрив рота й перепитувати, хто такі «всі», які знають, як обдурити перший рівень сигналізації, не став.

«Піратський корабель» народжувався в гуркоті пневматичних молотків й спалахах електрозварки. Щось почути у цьому галасі було важко, але певною несподіванкою для кореспондента виявилось те, що побачити щось теж було нелегко — спалахи весь час різали очі. «Як вони тут працюють?» — промайнула думка.

Але робітники вправлялися досить жваво, й навіть примудрялися на ходу перемовлятись поміж собою — жестами й матюками. Жести перекладу не потребували — тягни це! тепер оце! закручуй! відкручуй! а тепер — відпускай та відскакуй!

Чомусь згадалися дитячі книжки про те, як важко працювалося робітникам за царату — коли нагляду за технікою безпеки не було, і робочий день тривав по чотирнадцять годин, і жили робітники у бараках разом із сім’ями...

І наврочив.

Хтось зойкнув так, що перекрив навіть гуркіт клепальників. На мить док завмер, але серединою вже летів майстер й покрикував — ну чого стали? чого стали? не бачили пальця відрубаного?..

— Ну а що ти хочеш, — знизав плечима Володимир. — По чотирнадцять годин люди працюють. Звичайно, втомлюються, неуважні стають. Та ще машина там дурнувата... Гадаєш, це перший палець? Чорта з два, на ній кожного місяця хтось щось лишає. Там все блокування давно зняте, бо з ним незручно, а щелепам все одно, що рубати, хоч прутика, а хоч пальця.

Вони стояли на Вантовому мості, дихали свіжим чистим повітрям й пили «Чернігівське світле». Гуркіт та сморід з судноремонтного сюди майже не долітав.

— Як це — по чотирнадцять годин? — раптом допетрав кореспондент. — Так не можна ж! У нас же офіційно — восьмигодинний робочий день!

— Тю, — сказав Володимир трохи здивовано. — А якщо людина заробити хоче?

— Ти про хазяїна чи про робітника?

— Про обох.

— Гм... — Олександр замислився. — Але ж є якась комісія... он, ціле міністерство праці навіть є! Хіба вони не слідкують?

— Слідкують, аякже! — аж сплюнув Володимир. — Он, якраз вчора приходило одне таке. Я, каже, виявив у вас численні порушення трудового законодавства...

— У нас? — Проблема раптом постала перед журналістом з іншого боку. Справді, чому б людям не дати заробити, якщо вони самі бажають?

— І що?

— Ну що, що... півсотні доларів котові під хвіст. Та ще й ходило цехом, питало пролетарів, по скільки годин вони працюють.

— І як, призналися?

— Та хто ж признається...

Володимир хильнув пива, помовчав й раптом сказав:

— Це ще нічого... Це ж вони, поки молоді та спритні, то можуть по чотирнадцять годин залізяки тягати. А в п’ятдесят то вже не люди — трупи ходячі. А у малярному хлопчина працює... каже, що йому чотирнадцять, але бреше, звичайно... дванадцять, може, є, а може, й нема. Що з нього буде, навіть не уявляю.

— Як це — дванадцять?

— Отак це... Що саме тебе здивувало?

— Так не можна ж!

— Можна-можна. Все можна.

— Оце дожили... — прощання ще з однією ілюзією далося журналістові важкувато. Довелося хильнути пива.

— Тю, — цього разу здивувався вже Володимир. — Що значить дожили? Таке завжди було.

— Угу, — іронічно кивнув журналіст. — Особливо за радянських часів. Там на одного робітника по десять доглядачів призначалося — щоб не спотикався, у брудному не ходив, техніку безпеки не порушував, раніше шістнадцяти працювати не починав, і то неповний робочий день. Хіба ні?

— Угу, — кивнув Володимир. — А он Юрко — той теж з дванадцяти років почав. І не де-небудь, а на заводі. І не прибиральником, а токарем.

— Який Юрко?

— Та наш же капітан!

— Гик! — в Олександра це вирвалось мимоволі, й навіть самому йому незрозуміло було, що у тім винне — чи то пиво, чи несподівана новина. Дуже вже не в’язалися образи Юрія-мародера, власника котеджу у лісі та новенького джипа — і Юрка-пролетаря, який у дванадцять років став за токарний верстат.

— Угу-угу, — помітив його реакцію Володимир. — А у війну діти взагалі з десяти років починали!

— Так то у війну... — непевно протяг журналіст.

— А після війни? Ще років зо двадцять! А колгоспи? Тебе на поле з сапою виганяли?

— Н-ні...

— Ха. А у провінції дітей аж до дев’яносто першого року ганяли! І теж років з десяти. До речі, чого ж Юрко на завод і пішов — бо не хотів на півліта у польовий табір їхати, а в школі довідку вимагали — що працював... Ти ж, мабуть, киянин з діда-прадіда?

Олександр кивнув.

— За прадіда не знаю, а з діда — точно.

— Ну от, а ми — «самі ми не мєстниє.», — передражнив Володимир жебраків із метро. — Провінціали... А там порядки від столичних трохи відрізняються...

Журналіст замислився — і надовго. Радянські порядки несподівано постали перед ним у новому світлі.

— Зате робітникам квартири давали! — вже зовсім непевно і чорті-нащо проголосив він.

— Угу, — Володимир кивнув. — Аякже. Двадцять років гуртожитку — і на волю. Чи то пак — на тобі комуналку.

— Яку комуналку? — цього разу журналіст відчув себе впевненішим. — Дід мій якраз і отримав квартиру! Нормальну! У центрі!

— А де працював?

— На заводі! Щоправда, не знаю точно, якому.

— А коли?

— Ну... десь роках у тридцятих...

— А. Ну, пішли, покажу, які квартири отримували робітники у шістдесятих.

Він поставив спорожнілу пляшку на асфальт, на мить відвернувся, а коли повернув голову назад — пляшки вже не було. Лише кроків за десять підтоптаний пролетар поправляв на ходу сумку.

— О, — зітхнув Володимир. — Уже й тут так.

— Ти про що?

— Та!.. То ми колись досліди проводили — то у центрі пляшка зникала за дві-три секунди, а тут — могла й десять хвилин простояти. А зараз — сам бачив.

— А що ж у центрі діється?

— А, там взагалі за пляшками черги стоять. Поставити не встигаєш.

Він махнув рукою й рушив вперед.

З мосту відкривався чудовий вид — на Дніпро, на круті схили — від Володимира-хрестителя аж до елеватора. У далині над рікою вигнувся зляканою кішкою пішохідний міст, а за ним вгадувався ще якийсь. Лівий же берег був одноманітно-зелений — аж очі відпочивали.

— Ти он туди подивись! Бач, який монітор?

На протилежному березі Рибальської затоки застиг на бетонних блоках сірий плаский корабель. Його гармати параноїдально вдивлялися в береги, а зенітки втупились в небо.

— Монітор? Який ще монітор?

— Тю... — Володимир це навіть не сказав, а скоріш виплюнув. — Отой корабель... цебто, такі кораблі називаються монітори. А персонально той називається «Матрос Железняков».

Оповідач зробив паузу й зітхнув:

— Отакого б кораблика якось загарбати... І чхати я тоді хотів і на Волохатого, і на Інженера, і взагалі на всіх конкурентів, разом узятих.

— А що Волохатий? — зацікавився журналіст.

— Як це — що? — Володимир зробив вигляд, наче він сильно здивований, але зробив недбало, скоріш за все — просто так, для годиться. — Волохатий збив банду й зараз теж переобладнує якогось вантажника. Хоче нас випередити. А Перець думає, що він найхитріший. Він має якісь кінці у Херсоні, то орендував там теплоходика, а сам літає туди-сюди Києвом, вантажить спорядження на машину й завтра-післязавтра вже збирається вирушити. Гадає, що першим буде той, хто першим опиниться на місці. Дурень! З Інженером неясно. У нього будиночок просто на березі, і щось він там активно будує. Бетону з Ковальської привіз, чотири міксери. Купу арматури. Електрику — то цілий місяць так жер, наче річку підігрівав, а то місяць взагалі не використовував.

Журналіст слухав і думав, це ж як треба було обкласти людину інформаторами, щоб знати, скільки міксерів вона замовляє і скільки потребує електрики? А людина ж не спить, і займається, мабуть, тим самим...

— ...ну, й ще кілька дрібних бандюків теж збирається, але шансів у них ніяких...

— Гик! — Олександр гикнув ще раз, і цього разу вже точно винувате було не пиво. — І що будемо робити?

— А що тут зробиш? — знизав плечима Володимир. — Тут ані ми їм, ані вони нам нічого не зроблять. Все-таки спеціалізація трохи не та. Хіба на деякий час затримаємо збори — Юрко зараз якраз цим займається. А вони, відповідно, нам. Гадаєш, те опудало вчора саме прийшло? Направили. Ну от і прийшли. Оце такі квартири для пролетарів.

Володимир міняв теми розмов трохи зарізко, й Олександр не зразу здогадався, що він має на увазі.

Власне кажучи, зовні ті будинки були непогані. Не апартаменти для бізнесової та політичної еліти — як відверто рекламували себе новобудови з великого банеру — а такі собі, звичайні радянські п’ятиповерхівки з не дуже якісної червоної цегли.

— Ну і... — почав був кореспондент, але Володимир уже тягнув його до під’їзду.

Під’їзд, звісно ж, був засмічений й смердів тим, чим зазвичай смердять під’їзди у пролетарських районах, та ще й сходи були добряче вищерблені.

Двері теж були відповідні — фанерні, та ще й зі щілинами — й вели у досить великий коридор — але йти тим коридором доводилось обережно, щоб не зачепити численні шафи, шафки, полички, ящики, тазики, балії, виварки, велосипеди дитячі, велосипеди дорослі, вішалки з одягом і ще якийсь мотлох.

Наступні двері, щоправда, виявились міцнішими, а придивившись, можна було навіть зрозуміти, що подертість їхня має вигляд трохи штучний... журналіст піймав себе на тому, що, мабуть, підхопив параною від Юрія, й подумки сплюнув.

А от кімната викликала в нього посмішку — щоправда, не дуже веселу. По-перше, розмір вона мала приблизно два на чотири метри — як ванна у більш-менш нормальних будинках. А по-друге, вікна виходили безпосередньо на цехи та заводський двір, й враховуючи те, що колись завод працював у три зміни — спалося тут комусь, мабуть, не дуже приємно.

— М-да... — промовив кореспондент, і тут-таки з-за стіни почулося ще голосніше:

— Да!

Обидва відвідувачі аж здригнулися, а голос продовжував:

— Любіла і ждала! Да!..

— Тьху, — сказав Володимир. — Так, загалом й непогана місцина, але оця дурна пролетарська любов до приймачів та магнітофонів... Бери он другу валізу й пішли.

— Непогане місце? — перепитав Олександр вже на вулиці.

— А чого ж... — розважливо протяг Володимир. — Транспорту тут майже нема, народ бідний. Зелені багато, повітря чисте... а пару років тому, коли завод взагалі стояв, то ще й тихо було. Така собі оаза... в десяти хвилинах ходу від метро. Тут навіть люди спокійніші... бувало, в центрі штовхне хтось начебто випадково, а потім ще й вилає, а тут — ось дивись...

Він махнув своєю валізою й добряче зачепив нею підпилого дядька, що брів собі трохи спереду. Той оглянувся, розвів руками — й пробурчав щось нерозбірливе, але вибачливе. Володимир теж вибачився, й пішли далі.

— Зачекай... — журналіст зиркнув ліворуч-праворуч. — А де тут...

— А до заводу не зачекає? — правильно зрозумів його Володимир — мабуть, його пиво теж давалося взнаки.

— Мабуть, ні...

— Ну тоді — де завгодно!

«Де завгодно» виявилось за найближчим чагарником, і мабуть, правило тут майже за офіційний туалет. Але цього разу його відвідувачам не пощастило.

Двоє міліціонерів впевнено вигулькнули з гущавини, одночасно угукнули задоволено, потім перезирнулися, й один відступився:

— Сержант-такий-то-порушуємо-доведеться-пройти!

Виголошувати таку фразу одним довгим словом та навмисне нерозбірливо, він, мабуть, спеціально натренувався.

Володимир трохи зблід й непомітним рухом сягнув до кишені. Олександр теж. Але правиця Володимира там і завмерла, а кореспондентова — ліва, до речі, — вигулькнула назовні вже з якимось документом.

— КореспондентгазетитакоїтоОлександртакийтоавчомупричина!

Фраза була довша, але виголосив її Олександр також одним духом і ще нерозбірливіше.

Міліціонери аж головами крутнули — мабуть, приємно було мати справу з таким самим аматором.

— Так ви ж... порушуєте... у громадському місці...

— Більше не будемо, — бадьоро відповів журналіст. — Все?

— До побачення, — похмуро пробурчали правоохоронці й так само миттєво, як і з’явились, розчинились у кущах.

— Тю, — сказав Володимир, виймаючи руку з кишені.

— А що ж ти хотів, — трохи хвальковито відгукнувся кореспондент. — У них навіть наказ є, щоб наших не чіпали.

— Ага, — охоче погодився Володимир. — Є такі об’єкти, які краще не чіпати...

Журналіст не одразу зрозумів, який саме «об’єкт» мався на увазі, а коли зрозумів — то вже повертатись до теми чи ображатись було якось незручно.

— А що у валізах, до речі? — поцікавився він вже за прохідною.

Володимир зітхнув, витримав паузу й проголосив менторським тоном:

— Ті самі морські біноклі, шкворнями для яких дехто з нас так цікавився.

— Тю, — сказав Олександр. — А чому два?

— Тю, — віддячив йому Володимир. — Я ж сказав — Волохатий наздоганятиме нас на яхті. Наздоганяють зазвичай із корми. Значить, треба поставити... бінокля... й туди.

— Тю... — ще раз виголосив журналіст й залишився розмірковувати — а чи так уже треба розглядати в морський бінокль, та ще й закріплений на дебелому шкворні, хто саме і чим наздоганяє мародерів з корми.

Міркування ті мимохіть викликали певні підозри, але дороги назад уже не було, й лише одна думка змусила його трохи понервувати: а що було б, якби ті пі-пі-есники зазирнули в валізи? Навряд чи ксива, хай навіть і журналістська, допомогла б у такому разі.

«...Але найбільшого удару цей кримінальний бізнес завдає не по державній кишені. І навіть не по нашій з вами, шановні читачі! Найбільших збитків так звані „чорні археологи“ завдають нашій з вами історії, громадяни! Розриті кургани просять нас — захистіть! Сплюндровані могили волають до нас — захистіть! Непоховані солдати страшної війни благають нас — захистіть! І саме наш з вами обов’язок, громадяни, покласти край ганебній і грабіжницькій діяльності мародерів. Бо хто ще у змозі зробити це? Міліція? Їй не вистачає сил боротися зі злочинністю у містах і селах. Служба безпеки та митниця? Ну, можливо, вони зможуть перекрити один або два канали, по яких скарби наших предків вивозять за кордон, на потіху збоченим колекціонерам. Хто ще?»

— Чуєш, Володю?

— Га?

— Хто вам ще заважає, крім міліції, безпеки, митниці та конкурентів?

— Ну... — Володимир подивився на сонце крізь пивну пляшку. — СУПРівці.

— А це хто?

— Працівники спеціального управління підземних робіт. Понаставили сигналізацій, панімаєш, діггери бояться тепер у дренажку під Володимирську гірку залізти, а до бункерів то взагалі ніяк поткнутись.

— Угу, годиться... дякую!

...У містах давнину рятує від пограбування спеціальне управління підземних робіт. Щомісяця, навіть щотижня його працівники завдяки самовідданій праці та технічним засобам (про які я не розповідаю докладно із цілком зрозумілих причин) виловлюють грабіжників нашого з вами минулого. Але навіть у Києві коштів на сучасні, надійні системи не вистачає. Люди намагаються компенсувати те самовідданою працею — але самовіддана праця не створить з нічого захисний пристрій. І дрезина не їхатиме по рейках, якщо їй не заправити хоча б двадцять літрів бензину. І це в столиці! А що вже казати про бідні, штучно знекровлені області нашої держави?

Ось, наприклад, у...

— Володю!

— Га?

— А де-небудь недавно щось знаходили цінне... ну, тобто з історичної точки зору?

— Аякже. У Черкасах відкопали один з Гонтиних ходів, витягли кілька іржавих шаблюк. Але хлопці занадто порозв’язували язики.

— І що?

— Що-що. Приїхали три вантажівки й висипали у ту дірку тон десять піску і кубів вісім бетону. Якщо щось іще й було — то з бетону його чорта з два тепер виламаєш.

— Ага... дякую. Е-е-е... а Гонтин — це хто?

— Здраааасьтє... А, що з тебе взяти, з вільної преси... Не Гонтин, а Гонта! Козацький ватажок був такий. Згадай ще його колегу — Залізняка. Тільки ж дивись, не поплутай з тим москалем, що на його честь монітор назвали! Той — тимчасовий уряд розганяв! Бо знаю я вас...

— Ага... добре.

«У Черкасах сучасні варвари, використовуючи сучасну ж техніку й спеціальні засоби, знайшли й розкопали історичну пам’ятку — козацьку схованку, зроблену у час героїчних ватажків Гонти й Залізняка. І що? Представникам держави дісталося кілька іржавих шабель, які, звичайно, мають певну історичну цінність... але залишається лише уявляти, які ж скарби дісталися мародерам! Якікоштовності, яка зброя, які документи!»

— Гей! — цього разу першим озвався Володимир. — Ти ще скарб гетьмана Полуботка згадай! Лопухи це люблять.

— Угу, добре...

«Хтозна, може серед історичних паперів були й документальні підтвердження існування легендарного скарбу гетьмана Полуботка... І все це було варварськи знищено кількома негідниками!

Вжито заходів, доступ до підземелля тепер дуже обмежений. Але повернути втрачені скарби це не допоможе».

— Володю!

— Га?

— А бандити когось під себе вже підгребли?

— Пробували. У Криму. Але чим закінчилось — точно не знаю. Здається, хлопці Волохатого поділились якоюсь дрібничкою, а більшу частину таки вивезли. Ну, постріляли, звичайно, дорогою, як же без цього... Хоча ні! Згадав. У Букрині була спроба. Але там бандюки вимагали конкретно стволи, а хлопці шукали тридцятьчетвірку...

— Танк?

— Ну.

— А на біса?

— А я знаю? Мабуть, хтось із колекціонерів замовив.

— А скільки воно коштує?

— О, це як яка. Т-34-85 — досить дешево, їх у війну, та й потім наклепали, як гімна. Тисяч за тридцять загнати можна, та й то, якщо пощастить. А перший варіант, Т-34-76 — то значно дорожче, може, навіть сотні за півтори. Цебто тисяч. Цебто тисяч доларів.

— Ого!

— Та, то ще нічого... Але ти пиши, пиши, мені ще помилки виправляти.

— Чого це ти думаєш, що будуть помилки? — аж образився журналіст.

— Аякже! — засміявся Володимир. — Я вашу братію знаю. Як не перевіриш — так і вилізе. То кулемет калібру п’ятдесят міліметрів, то трупна отрута, що пороз’їдала деталі радіостанції. То атомна начинка у танка...

— Яка ще атомна начинка? — похмуро перепитав Олександр. — А про п’ятдесят міліметрів, то я просто... помилився. Я прекрасно знаю, що таке п’ятдесятий калібр.

— Угу, — охоче згодився Володимир. — Але пів-Києва вже посміялось... Про трупну отруту — то ще один... аматор... написав.

На «аматорі» журналіст аж зубами скреготнув.

— ...А «атомна начинка» — то якась дівка надряпала, забув уже прізвище... Суть статті така — з Т-72 зробили аварійну машину для залізниці, а вона приписала йому, по-перше, оту атомну начинку, а по-друге, бензиновий двигун.

— Так то ж дівка, сам кажеш... — все ще похмуро пробурчав кореспондент — але крадькома повернувся на сторінку вгору й поставив біля дрезини знак оклику — «перевірити, чи на бензині працюють ті дрезини, що ночами по метро пересуваються... і чи взагалі використовують їх супрівці?»

Але з таким консультантом, як Володимир, писалося непогано, й журналіст знову повернувся до тексту:

«Але все це справи матеріальні. А уявіть собі, якого болю завдають чорні копачі духу й кісткам наших предків! Я розумію, що мертвим вже все одно... але уявіть, люди, що ви відчуєте, коли хтось вночі прокрадеться на кладовище й потривожить, сплюндрує, викопає з землі прах ваших батьків! Або дідів! Або взагалі будь-яких родичів! А чим ті родичі відрізняються від тих, що пролежали у землі трохи більше?!

Я був у одному з таборів тих грабіжників. Я бачив, як варварськи вони ставляться до кісток. Я бачив чорний прапор із черепом, бачив і справжні черепи, недбало згорнуті лопатою з дороги, під кущем — щоб не заважали. Я бачив моторошний та огидний ритуал, яким супроводжують копачі свою чорну справу. Я бачив... та годі! Я не буду розповідати докладно! Просто повірте мені, читачі, — все те гидко, обурливо та принизливо. І я закликаю правоохоронні органи, я закликаю службу безпеки та митницю, я закликаю установи, що контролюють наукову діяльність, я закликаю всіх вас, громадяни — годі! Годі крізь пальці дивитись на чорну справу, яка робиться у нас перед очима! Треба покласти їй край!»

— Занадто патетично, — поморщився Юрій. — Особливо в кінці. Розраховано на пролетаря або артиста, які шлунком і серцем думають. Але нічого, хай буде... Тепер ще бажано розрахувати все так, щоб вийшла ця стаття десь за день-два до нашого відплиття. Так, щоб ворушитися почали, відповідно, через день-два опісля цієї знаменної події...

— М-да... — сказав Олександр, відкидаючи вбік чергову газету. На столі вже валялися якісь «вєдомості», чиясь «правда», щось пов’язане з датою і ще щось, пов’язане одночасно з вістями та пізньою годиною.

Інші учасники експедиції вже ту макулатуру прочитали й тепер мовчки поглядали — то на купу, то один на одного, то на кореспондента.

— А що ви на мене так дивитесь? — помітив ті погляди журналіст. — Моє — оце! А все інше — уявлення не маю, звідки взялось.

— А звідкіля ж йому взятися, — знизав плечима Володимир. — Виявляється, не одні ми такі розумні.

Кореспондент глипнув на нього й аж рота роззявив:

— А...

— Ага! — нарешті озвався і Юрій. — Однакова професійна діяльність наводить на однакові думки.

Він почухав потилицю, помовчав й додав:

— А чия була ідея, хто пам’ятає?

Звичайно, не пам’ятав ніхто. Думка про те, що варто написати статтю, яка приверне увагу до конкурентів, народилася ніби сама по собі.

— Ну що я можу сказати, — знову знизав плечима капітан. — Якщо вже так трапилось, давайте хоч конкурентів проаналізуємо, чи що...

— Як ти їх проаналізуєш, — махнув рукою Олександр. — Писалося ж, мабуть, так само, як і у нас...

Він згадав, як писалося «у нас», й поморщився.

— А хтозна, — підхопив Володимир. — Але спробувати варто. Он, кажуть, під час Другої світової у товариша Черчілля був свій астролог... він, гад, у астрологію не вірив, але знав, що товариш Гітлер вірить, й хотів знати, що саме йому підказують.

— Брехня! — відрубав ватажок.

Володимир засопів й потягся до вже переглянутої газети.

— А ось дивіться, — сказав раптом кореспондент опісля півгодинного мовчазного вивчення тих паперів. — У всіх статтях мова йде про розкопки. Ну ще ось у «вєдомостях» згадується про перевозки. Машинами!

— І що? — знудьговано запитав Володимир, потім замислився й несподівано ляснув журналіста по плечу, та так, що той аж заточився.

— А молодець! Бач, Юрасю, а ми з тобою проґавили!

— Говори за себе, — пробурчав з-за розгорнутої газети капітан. — Я те з самого початку помітив.

— Брехня! — твердо відрубав Володимир, явно когось цитуючи, й першим зареготав.

Справді, погода й обставини вельми сприяли хорошому настрою. Корабель стояв, приткнувшись до берега, під кручею, порослою густим верболозом і яскраво-зеленою, наче аж намальованою травою. Одне дерево схилилося над водою, наче стріла підйомного крана — й таким чином непогано прикривало кораблика зверху. Ранкове сонечко світило ніжно й лише ледь-ледь почало припікати. Над головами сховалася серед гілля якась пташка й голосно висловлювала своє незадоволення прибульцями. Натомість легенькі хвилі шепотіли щось хороше й ласкаве, не розбиваючись об борт, а лише м’яко його облизуючи.

Чоловіки сиділи на палубі лише у плавках. Поруч з кожним стояло по пляшці. Пиво, охолоджене в важкуватій, натомість дуже вдало пристосованій для такої мети похідній сумці-термосі, було холодним навіть на вигляд, а спітнілі пляшки заклично виблискували на сонці — «ну випий мене! ну ще ковточок!».

Але пиво даремно грілось на сонці, а чоловіки більш заклопотано вовтузилися біля розкладених на кормовому майданчику залізяк. Призначення однієї з них — найдовшої — вгадувалось легко. Якби хтось і не здогадався одразу, то кинувши на ребристий ствол другий погляд, вже точно не помилився би.

Коли розкрили першу валізу, кореспондент, хоч і сподівався сюрпризу, все-таки отетерів. Його фантазія не просувалася далі за пару автоматів. Ну, може, гранатомета. Ну, у геть крайньому випадку... але на залізяках, тим більше таких специфічних, він розумівся не дуже, тому зупинився на чомусь такому... ручному... невеликому...

У цієї «залізяки» невеликими були хіба що патрони, та й то відносно, — кожен завбільшки, як сосиска з хот-дога. Між собою вони поєднані були у широку стрічку (як виявилось, досить важку) — але її витягали вже не з валізи, а з іншого ящика, і як він потрапив на борт — журналіст не знав.

Ще у валізі були інші частини, а вся разом конструкція все більше й більше була схожою на великий кулемет.

— Ого... — сказав журналіст по тривалій паузі.

— Ага, — кивнув Володимир, потім гикнув й одним рухом накинув конструкцію на кормовий шкворінь. «Залізяка» лягла міцно та зручно, наче на тому стрижні й виросла.

— Ану... — Юрій помахами руки зобразив бажання подивитись, як кулемет крутиться ліворуч-праворуч. Володимир показав. Шарнір ледь чутно порипував, але судячи з задоволеного виразу на обличчі стрільця, крутити зброю виявилось досить легко.

— Бах-бах-бах, — сказав він, припадаючи до прицілу, потім розвернувся до кореспондента. — Непогано, га? Називається ДШКМ. Калібр — дванадцять і сім десятих міліметра, шістсот пострілів на хвилину, прицільна дальність — до трьох з половиною кілометрів, й на такій дистанції він ще й сталевий корпус проб’є. Наприклад, такий як у нас.

— Угу... — буркнув той, потім помовчав й додав: — А що буде, якщо піймають?

— Посадять, звичайно, — знизав плечима Володимир. — Якщо не відкупимось. А поки не посадили — спробуємо вжити заходів, щоб і не піймали.

Він ще раз гикнув, таким самим різким рухом зірвав кулемет зі шкворня й опустив у відкриту ляду понад гвинтом. Кулемет сховався туди повністю.

— Що, думаєш, не зазирнуть? — скептично запитав Олександр.

— Ну... не знаю, — Володимир знову знизав плечима. — Я б, наприклад, обов’язково зазирнув.

— Ну...

— Ну то й ти зазирни!

Журналіст і собі знизав плечима, поморщився — «от підхопив дурну звичку!» — й слухняно відкрив ляду.

— О!

— Оце тобі й «о»! — реготнув Володимир. — А у разі більш прискіпливих... шукачів... то є ще одне «о», запам’ятай, може, тобі й доведеться його робити...

Він показав на нічим не примітну гайку з баранчиком:

— Крутиш отут, поки болт з неї не вирветься, потім отут — так само, поки не вирветься. І все!

— Що — «все»?

— Все, що заховане під дном цього ящика, йде на гм... теж на дно, але вже не ящика, а ріки... але бажано робити це на глибині не менше двох метрів, бо інакше може ляда застрягти й буде теліпатися... ніби той парашут за Штірлицем, який ішов коридорами рейхсканцелярії...

Володимир знов реготнув, і навіть журналіст посміхнувся, але все-таки живіт його десь унизу помітно стискувало якесь малознайоме відчуття — спочатку Олександр навіть переплутав його зі звичайнісіньким розладом, але потім проаналізував й зрозумів, що має воно виключно психосоматичний характер.

Просто йому було страшно.

Володимир знов поставив кулемет на шкворінь й запитально подивився на капітана.

— Аякже! — відповів той. — Ось лишень заведемось зараз, так щоб потім одразу втекти. Бо раптом хтось захоче перевірити, що воно бахкає.

Двигуни завелись легко, з першої спроби. Спочатку заверещав стартер — глухо, з-під низу, з самого черева машинного відділення. Потім гримнули дизелі, труба плюнула сизим димком, скрегіт перейшов у рівне неголосне гудіння — наче кіт муркотів. Лише від того муркотіння вся корма теплоходика тремтіла, дрібно-дрібнесенько.

Журналіст хотів уже запитати, чи не буде та вібрація заважати... у разі чого... але капітан увімкнув гвинт, додав газу — й тремтіння зникло.

Натомість кораблик гойднуло. Понад корпусом з дна здійнялися хмари піску, вода наче закипіла — й теплохід обережно почав розвертатися задом до акваторії. Дерева на острові хитались — од вітру, звичайно, але збоку здавалося, ніби вони несхвально хитають головами.

Корабель розвернувся носом до берега, капітан ще додав газу — й туга сила потягла його геть, винесла на течію й розвернула. Одразу почалась хитавиця.

Дивно, але дорогою з судноремонтного доку журналіст, заклопотаний такою купою майже однакових статей у різних газетах, чомусь геть не звертав уваги ні на рух корабля, ні на навколишні пейзажі — але тепер, коли все так-сяк прояснилося, не покрутити головою було неможливо.

Тому що навколо було просто неймовірно чудово. Дніпро, старий й вічно молодий невпинний потік, весело виблискував водою на сонці. Численні острови, вкриті яскраво-зеленими вербами, здавались намальованими на тлі сліпучо-блакитного неба. Хмарки — якже без хмарок! — ганялись одна за одною білими пасмами, наче грали в піжмурки. А повітря було таким свіжим та чистим, що крутилася голова.

Капітан додав ще газу, труба вже не курилася, а просто вивергала з себе гарячий масний дим, й кореспондент отямився.

Втім, Володимир, здається, теж піддався на провокацію — бо стояв, як прив’язаний, й лише дихав — глибоко та натхненно.

Але, перехопивши погляд кореспондента, отямився й сховався за звичною вже іронією:

— Так... ну, чому б історику нашої експедиції не бути першим?

Олександр знизав плечима й підійшов ближче до кормового майданчика. Вихлопних газів сюди закидало більше, й трясло дужче — мабуть, до вібрації від дизелів додавалася вібрація від гвинта.

«Натомість, на носі більше хвилями підкидає... — подумав він, беручись за ручки кулемета. — А де ж...»

— А де ж курок?

Володимир коротко реготнув, капітан з рубки оглянувся — й кореспондент ладен був закластися, що він там собі теж усміхається.

— А спускового гачка ДШКМ не має, — розважливо, наче на лекції пояснив Володимир. — Замість нього — спускова п’ята. Осьо.

Журналіст кивнув з виглядом — а, так, звичайно, я просто забув — але сам собі подумав, що самостійно ніколи б не здогадався, що оця кругла кнопка...

— Ба-бах!

...та ще й так легко натискається...

На обличчі його можна було прочитати одразу кілька виразів, як у хорошого актора — водночас й переляк з несподіванки, й злість на себе за необережність, й злість на Володимира за саркастичну посмішку, й злість на Юрія за те, що той розвернувся й виразно покрутив пальцем біля скроні, й ще багато чого.

— Зазвичай, коли стріляють, то дивляться на приціл, — Володимир говорив абсолютно серйозним тоном, лише в очах стрибали смішинки. — Осьо...

— Та знаю... То я... — журналіст урвав сам себе — справді, не признаватися ж, що пальнув він геть випадково. Хоча всі й самі бачили... Але все одно соромно.

Скоріш, щоб відвернути увагу від свого промаху, аніж із справжньої цікавості, він тицьнув пальцем у бік кулемета й запитав:

— А це що таке?

— А це називається коліматорний приціл, — Володимиру явно сподобався лекторський тон. — Використовується для стрільби по повітряних цілях.

— А що, планується й таке?

— Та наче ні...

Дивно — Юрій із рубки аж ніяк не міг те почути — але озирнувся й зустрівся поглядом з таким самим поглядом колеги. Вираз на їхніх обличчях був на диво однаковий. Потім Володимир кашлянув, почухав потилицю й махнув рукою:

— Та ні, не планується. Але дістався на шару — не викидати ж. Ну та біс з ним. Он, бачиш, колода під берегом плаває? Ану пальни, раптом влучиш...

Корабель хитало. Колода теліпалась в прицілі, як... як... якби справа була зимою, й на обрії була ополонка, то перше ж порівняння, що приходило в голову, було б якраз актуальне.

Але зимою стрільця б не хитало разом з кулеметом...

На такій похмурій думці Олександр затамував подих... але колода миттю кудись ділась з прицілу, довелось видихати й починати все наново.

— М-да... — невесело сказав під руку Володимир. — Штатного стрільця з тебе теж не буде.

Зі злості журналіст натис п’яту. Просто так — навмання. Черга вийшла задовга, патронів на десять.

— А може, й вийде, — трохи здивовано протяг Володимир. — Бач, зовсім трохи не влучив.

Самих сплесків кореспондент не побачив, але десь за метр від дровиняки розходились по воді пінисті плями.

— Ану ще!

Олександр знову припав до прицілу. Наступну чергу він хотів зробити короткою, але перестарався, й кулемет бахнув лише двічі — як рушниця дуплетом, тільки потужніше.

— М-да, — вирік Володимир, й журналіст поспіхом перевів погляд на ціль. Сплесків або пінистих кружал на воді не було.

— Ану дай-но мені!

— І придивляйся до нього, придивляйся! — гукнув з рубки капітан. — Таких стрільців, як наш Вовка, треба ще пошукати!

Володимир знизав плечима — «може бути, мовляв, збоку видніше» — й теж схилився до зброї.

Придивлятися таки було до чого — тіло його практично злилося з кулеметом. Ноги працювали, як амортизатори. Хоч як хилитало кораблика, дуло кулемета вперто дивилося в одну точку.

— Бах-бах-бах!

Отаку чергу й хотів отримати Олександр — але не розрахував.

Біля самої колоди бризнула сплеском вода.

Володимир поморщився:

— Чорт, приціл трохи збитий. Запам’ятай на майбутнє — треба трохи ліворуч брати...

Він знову схилився, завмер на мить...

— Бах-бах-бах!

Край колоди бризнув щепою, вона здригнулась, крутнулась — і так і залишилась хитатись — достоту як поплавець, лише великий.

— Непогано.

Журналіст оглянувся. Юрій бозна як опинився позаду. Кореспондент перевів погляд на рубки — звичайно, там нікого не було, й штурвал самотньо хитався, наче вагаючись — у який бік крутнутись? ліворуч чи праворуч?

— Ану дай і мені...

Володимир з готовністю відійшов убік, капітан взявся за ручки і...

— Бах-бах-бах-бах-бах!

Він навіть не цілився. Колода бризнула щепою та піною, а коли бризки розвіялись або впали — на її місці гойдалися лише тріски.

— М-да... — знову сказав Володимир — але вже з інакшою інтонацією.

Корабель нахилився й помітно змінив курс — так, наче збирався повернутися до гостинного берега. Юрій швиденько заскочив назад до рубки й крутонув штурвал праворуч. Палуба нахилилася в інший бік.

— Ану я ще постріляю... — Олександр підійшов був до кулемета, але Володимир коротко видав:

— П’ять доларів кожен патрон.

Журналіст трохи подумав — й махнув рукою.

Володимир нашвидку почистив ствол та затвор — не розбираючи, лише відкинувши кришку коробки. Зброю запакували назад у потайний ящик, журналіст ще раз оглянув гайки-баранчики, покрутив головою, але питань більше не задавав.

Натомість зненацька ляснув себе по лобі Володимир.

— Чуєш! Юрко! А! Ти! Звернув! Увагу! На!

Юрій виразно поморщився, й Володимир перейшов на нормальний тон:

— Кажу, ти звернув увагу на таку собі деталь...

Він тицьнув пальцем у бік паки газет, що лежали на палубі, притиснуті якоюсь залізякою.

— Вони всі суходільні!

— Га?

Юрій замислився. Кореспондент теж — але помітно було, що капітан трохи ближче до того, що мав на увазі Володимир.

— Ти про що? — про всяк випадок неголосно перепитав журналіст.

— Кажу, всі ті нариси з життя чорних археологів — суходільні, — так само неголосно пояснив Володимир.

— То що?

— А подумай...

Журналіст знизав плечима і відійшов. Володимир беззаперечно вважав, що дав досить підказок для розгадки. Судячи з усього, Юрію й справді їх вистачило, а от кореспондентові — ні. І це було трохи образливо.

Втім...

Його... він поморщився й подумав інакше — їхні статті писалися для того, щоб відвернути увагу від їхньої ж експедиції й описували всякі жахи у містах, степах та лісах. Ріки й озера не згадували.

Судячи з однакового стилю тих дописів... — він ще раз поморщився — інші статті писалися з метою аналогічною. Звідси мораль...

— О, — сказав він. — А хтось же казав, що Інженер збирається їхати машиною?

— Ага, — захихотів Володимир. — Допер. А ти, Юрію? Наскільки ти цінив того інформатора?

На капітана було шкода дивитись — таку він скривив жалібну міну. Втім, придивившись уважніше, можна було досить легко помітити, що вона не зовсім щира.

— Не того, а ту... — пробурчав він знехотя.

— Аг-га, — ще раз посміхнувся Володимир. — Ну тоді я знаю, кого саме...

Запала мовчанка.

— І що це міняє?

— Та нічого, — зігнав жалість з обличчя капітан.

— Точно?

— Абсолютно.

— Ну то й добре.

Не дуже зрозумілий діалог закінчився, журналіст відвів погляд й тому не бачив, що шкіра на пальцях, якими капітан тримав штурвал, трохи побіліла — наче той стиснув руківки трохи дужче, ніж треба.

Втім, можливо, то корабель хитнуло й штурвал хотів вирватись з рук.

Погода, на диво лагідна вранці, ближче до обіду геть зіпсувалася — сонце сховалось у сірих одноманітних хмаринах, повіяв вітер — спочатку легкий, а потім добрячий, піднялась хвиля — та така, що час від часу кораблик аж підкидало. Журналіст зацікавився — виходило так, що коли хвиля йшла звичайна, без пінистої верхівки, то незалежно від її висоти корабель лише плавно гойдало; натомість якщо навіть на маленькій хвильці виднілася піна — то все, удар у корпус був забезпечений.

Корпус реагував на те глухим гудінням, схожим на стогін.

Знизавши плечима — кінець кінцем, капітанові видніше! — журналіст перевів погляд на берег. Вранці, дуже заінтригований дивним збігом статей у різних виданнях, він майже не звертав уваги на чарівні місця, що пропливали поза бортами. Тепер же, коли ситуація стала більш-менш зрозумілою, можна було й озирнутись на довкілля.

І, хай йому чорт, довкілля було того варте!

Зелені, повністю вкриті лісом береги з обох боків на перший погляд здавались однаковими — але, придивившись уважніше, можна було помітити, як стрімко піднімається над водою круча правого берега — й поволі, наче знехотя й лінькувато, вигинає спину берег лівий.

На правобережних кручах час від часу вигулькували з суцільної зелені ознаки людського життя — то крихітна дачна хатинка, то край ділянки, обнесеної колючим дротом, то теж хатинка — але вже така, хоч серіал знімай.

— «Багаті теж плачуть...» — похмуро подумав кореспондент, проводжаючи поглядом один з таких палаців.

Бути багатим йому хотілося змалку. Виріс він у звичайній, нічим не примітній родині — батько був інженером на якомусь заводі, мати там же — якимось службовцем (журналіст вже навіть забув, як той завод називався), й надовго затямив, як це воно — сидіти на зарплаті. Тоді, за радянських часів, це було звично — і не так боляче, як зараз, а просто досить неприємно. Звісно, були й тоді люди, які жили інакше. Час від часу то в газетах, то в передачі «Людина й закон» розповідали про дільця-спекулянта-махінатора, під час обшуку у якого було знайдено стільки, скільки батько заробляв протягом... ну, років, мабуть, десяти.

З простої теорії ймовірності виходило, що на одного дядька, який попався, доводилось не менше десяти таких, про яких передача мовчала.

Але з тих куцих повідомлень було геть незрозуміло, як саме можна було досягти такого результату. Крім того, острах потрапити в той відсоток, який рекламували по телевізору та в газетах, все-таки був.

Були й інші люди — ті демонстрували розкішне життя відверто, каталися усім світом, привозили закордонні машини, лахи та магнітофони — і за все це лише час від часу облаювали з телеекранів або газетних шпальт конаючий капіталізм.

Згідно тієї ж теорії ймовірності, на одного такого успішного журналіста мало припадати кілька тисяч невдах, які не посунулись далі районної підтирачки — але тут хоча б була зрозуміла програма дій і могли трапитись невеличкі шанси.

Батьки були досить здивовані вибором фаху, але заперечувати, звичайно, не стали.

І тут почалось.

Виявилось, що капіталізм зовсім не загнив, натомість радянська система не просто загнила, але й зовсім загнулась, й відтепер журналісти із того боку полаювали тих, кого раніше було не можна.

«Зараз» стало все можна — але шансів попасти у число тих, хто полаював — зменшилось.

Та й районних підтирачок поменшало.

На щастя, з’явився ще один шар, чи, скоріше, прошарок — над сірим плебсом піднялися люди поважні, й багато хто з них любив, щоб преса їх трошечки так підхвалювала.

Декому це було потрібно для бізнесу, декому — для завоювання нових голосів на чергових виборах, а дехто, мабуть, просто отримував задоволення. І ладен був за те задоволення непогано платити.

І навпаки.

Багато з тих впливових людей платили за те, щоб їхнє ім’я зайвий раз ніде не спливало. Щоправда, ці платили рідше — натомість стріляли частіше. Не особисто, звичайно... але навряд чи від того могло стати легше.

Доводилось маневрувати.

Але від писання добрячих, надійних, як залізобетонні стовпи, замовних статей у багатьох з його колег починалася професійна хвороба з двома основними синдромами. По-перше, розум поступово теж ставав простим і надійним — як той самий стовп. А по-друге, починав свербіти язик — весь час хотілося комусь щось лизнути.

Журналістам-жінкам було в цього плані хоч трохи легше. Може, тому й результатів вони досягали трошечки більших.

Чоловікам же залишалося монотонно, сіро та нудно розписувати переваги однієї впливової людини над іншою (тільки дуже обережно, щоб та інша людина не дуже сильно образилась), тупіти, спиватися — й чекати шансу. Такого — щоб написати щось неймовірне. Вотергейту. Ірангейту. Таємних випробувань психотронної зброї. Прихованої космічної катастрофи. Пацюків, кінець кінцем, у московському метрополітені, та ще розміром з пса!

На жаль, кількість сенсацій беззаперечно не дотягувала до кількості тих, хто на них полював.

Ось чому Олександр схопився навіть не за шанс — а скоріше, за примару шансу, за саму спробу знайти загадковий скарб, який так сколихнув тихе болото чорних копачів.

І був дуже здивований, коли один з впливових годівників теж зацікавився чуткою й погодився підготувати ще й експедицію.

А тепер, виявляється...

Старт експедиції відбувся просто й буденно, наче кожного дня таке траплялося. Просто капітан перекинув ногу через борт, ще раз оглянув палубу, запитав мимохідь у Володимира «нічого не забули?» і, не чекаючи відповіді, зачинив за собою дверцята рубки.

Задзижчав масляний насос, заскреготів стартер, кашлянув, гримнув і перейшов на могутнє розмірене гудіння дизель. Корпус кораблика здригнувся й затремтів — дрібно-дрібно, наче мурашки по шкірі. А потім під кормою завирувала вода й на поверхні колами пішла каламуть.

Капітан додав газу, корабель відчутно смикнуло — раз, другий... і ось уже перша хвиля вдарила в борт, потім друга... потім корабель виписав циркуляцію — кормою вперед, розвернувся...

І рушив.

Як навмисне, сонце сховалося за хмари, день видався сірим, похмурим та прохолодним, наче й не пекло вчора, як у чорта на сковорідці. Стояти на палубі, навіть біля берега, під захистом дерев та заводських споруд, було досить холодно, а варто було вибратись на фарватер — як пронизливий сирий вітер вдерся попід сорочку й миттю прогнав звідти все тепло.

Кореспондент поморщився й заховався в салон. Приміщення було набите всяким мотлохом і смерділо бензином — й не дивно, бо навіть серед великих куп речей вирізнявся нахабним полиском мотоцикл.

«Як вони його сюди затягли...» — промайнула думка, потім згадалася загадкова «апарель», і стало все зрозуміло. Натомість проскочила інша думка — «а навіщо?».

Втім, вже знизавши плечима, журналіст подумав, що транспорт може згодитись. «Хоча б по горілку їздити...»

Згадка про горілку виявилась вчасною — в салон увірвався Володимир, мокрий, як віник, й з дуже незадоволеним виглядом на обличчі.

— Бризками накрило! — пояснив він, не чекаючи запитання. — Стояв на носі, нікого не чіпав, коли воно яяяяяк хлюпне! Якого біса, що я їй зробив...

Так примовляючи, Володимир поліз до шафи, витяг відкорковану вже пляшку, націдив грамів з півсотні, хильнув і лише тоді почав стягувати з себе мокрий одяг.

Сидіти в захаращеному й пропахлому бензином салоні виявилось теж не дуже приємно, кореспондент понудився трохи, перейшов до каюти, заліг, видобув з полички якусь книжку — але вже за хвилину упустив її на обличчя, та так і заснув.

І вже крізь сон відчув, як хтось грюкнув лядою каюти — чи то щоб не турбувати сонька, а чи просто щоб краплини дощу не потрапляли всередину.

А прокинувся одразу від двох відчуттів, цього разу — цілком виразних. По-перше, хотілося їсти. По-друге, хотілося, так би мовити, зробити дещо протилежне. Журналіст полежав ще трохи, потім бажання помінялись місцями й довелось підніматись.

Корабель приткнувся носом до берега, Володимир розвалився у шезлонгу на палубі, та ще й з газетою у руках, капітана видно не було, але трап, спущений на пісок, вказував на напрямок, де його треба було шукати. Або не треба було. Залежно від бажання.

Втім, зараз бажання у журналіста було одне й позиція корабля дуже сприяла його реалізації — бо гальюна на такому крихітному плавзасобі, звичайно, бути не могло. Втім...

— Володю!

— Га?

— А у нас гальюна, часом, ніде нема?

— Був колись, — охоче кивнув Володимир. — І навіть труби з нього залишились, так у воду й стирчать. Але зараз екологи за гальюн ганяють, так що — з борту.

— Тю. З борту, значить, можна, а через гальюн — ні?

— Саме так, — запевнив Володимир з абсолютно серйозним виглядом на обличчі.

Журналіст ще раз «тюкнув» й подумав, що коли катер проектували, до питань екології підходили значно простіше...

Але всі ці думки приходили в голову Олександра вже на березі, неспішно, по одній, і так само неспішно зникали. Знизу й зверху віяло свіжим повітрям, цвірінькала якась пташка в кущах, хлюпали хвилі, й наостанок промайнула думка, що, мабуть, суднобудівники тоді, у п’ятдесятих-шістдесятих, у чомусь мали рацію, бо у комфортабельному гальюні такого злиття з природою повік не досягнеш.

— Кахи-кахи, — сказали позаду.

Журналіст підхопився. Ззаду підходив капітан, тягнучи на плечі довгий і навіть на око важкий пакунок.

— Ну й знайшов ти місце, — незадоволено пробурчав Юрій. — Це ж треба — на всьому березі вибрав.

— А що таке? — трохи розгублено запитав кореспондент.

— Та так...

Так нічого й не пояснивши, капітан рушив далі. Журналіст знизав плечима, скористався природним туалетним папером, й теж побрів до трапу.

«Он в американців у армійських наборах навіть туалетний папір зеленого кольору... — промайнула недоречна думка. — Щоб не демаскувати... гм... позицію. А у нас можна й простіше...».

Він ще раз оглянувся — місце було як місце, виямок у кущах, непомітний ані з води, ані з берега, ще й прикритий якимось земляним чи то валом, чи...

Бруствером?

— Ух ти... — сказав Олександр, підтюпцем повертаючись назад, але раптом корабель рикнув сиреною — мовляв, давай, давай, зробив свою справу — то повертайся! — й журналіст так само похапцем вискочив трапом на борт.

Капітан повторив маневр відходу — але цього разу газу давати не довелось, берег ще не встиг міцно схопити кораблик за носа й відпустив одразу.

Лише зараз журналіст оглянувся навколо — й здивувався. На обрії все ще вгадувалося велике місто. Не окремі будинки, звичайно... він не міг би сказати, що саме — але факт, впізнати Київ можна було кілометрів за десять, на самому небокраї.

— Тю, — сказав Олександр. — То ми що, так повільно пливемо?

— Атож, — з готовністю відгукнувся Володимир, не відриваючи носа від газети. Але це ще нічого. Ми ще й ночувати станемо скоро, є тут поблизу одна затока, зручна та затишна...

— А я думав, ми поспішаємо, — бовкнув кореспондент з трохи незадоволеним виглядом.

— Аякже! — так само бадьоро підхопив Володимир. — Ще й як!

— То чому ж...

— Причин багато, — поважно сказав з-за спини капітан. — По-перше, треба вантаж розкласти як слід. Завтра, іншалла, в море вийдемо, нас і тут гойдає, а там теліпатиме, як лайно в ополонці. Подруге, конкурентів трохи понервуємо — хай нас шукають вже в морі... якщо шукатимуть, звичайно.

— Ну й по-третє, — задер пальця вгору й Володимир, — слід поважати народні традиції. В більшості своїй вони мудрі.

— Це ти про що? — зацікавився навіть капітан.

— Про чумаків.

— А.

Капітан знизав плечима й пішов, а Володимир, мабуть, навмисне для журналіста, пояснив:

— Кажуть, чумаки перший привал робили близько від дому, мало не за околицею села або воротами міста. Це на той випадок, щоб, якщо щось забули — збігати додому й забрати.

— Брехня, — раптом озвався капітан з рубки. — Просто, вирвавшись з дому, хлопцям кортіло горілки хильнути.

— А, — сказав і кореспондент, але справи такої давнини його не цікавили й, повештавшись палубою, він заховався в каюті й захропів знову.

Затока й справді виявилась затишною, але щодо зручності, то Володимир, мабуть, трохи загнув. По-перше, шукати вхід у неї довелось мало не навпомацки. Вигляд ті пошуки мали досить чудернацький — Юрій розвернув корабель навскоси, носом до берега, й, майстерно користуючись течією та двигуном, змусив його так і дрейфувати. В результаті ніс судна пропливав буквально за пару метрів від берега. На носі вмостився Володимир. У руках він мав довгу жердину, розфарбовану у білі й червоні смуги, називав її футштоком й час від часу допомагав капітанові, відштовхуючи судно від непомітних мілин. А ще він задирав то ліву, то праву руку до неба й махав — відповідно, ліворуч, праворуч, вгору, вниз... Журналіст не одразу зрозумів, навіщо те робиться, потім поглянув на рубку й сам собі кивнув — ага, мовляв... то ж він капітанові вказівки дає.

Юрій, втупившись помічникові у спину, крутив штурвал, додавав-зменшував газ, здавалося, танцював у рубці, й від танцю того корабель слухняно корився, то наближаючись упритул, то аж наче відскакуючи від берега.

А берег, до речі, трапився тут крутий, зарослий верболозами та чагарниками так, що землі не видно було, й, звичайно, жодних слідів затоки не мав.

Жест Володимира кореспондент проґавив, але капітан — ні. Корабель ревнув дизелем і рушив вперед — наче кабан стрибнув. Таке враження доповнювалось ще й тим, що стрибнув він просто в кущі.

— Гей, ви що...

Журналіст ледь встиг схопитись за якусь трубку, але порив той виявився марним. Ніс корабля легко розсунув хащі, потім гілки зашурхотіли вже над головою — Олександр аж пригнувся; трохи шкрябнули рубку, нахилили й відпустили, як карась поплавець, довгу антену...

Й дизель замовк.

Корабель опинився у крихітній, тісній, але цілком придатній для нього бухточці.

Журналіст аж головою покрутив. Хащі за спиною зімкнулися, проходу наче й не було — лише з того боку хлюпали хвилі й віяло свіжим повітрям. З боку протилежного, навпаки, тхнуло болотом й не чулося абсолютно нічого. З обох бортів підступали мало не до поручнів якісь чагарники, а палуба виявилась всіяною обірваним листям й цурпалками.

— Ну як? — гордовито запитав Володимир. — Бачив ти таке в своїй редакції?

Єдиною зеленню у «своїй редакції» був напівзасохлий кактус, що стояв біля комп’ютера підстаркуватої бухгалтериці. На її думку, він рятував господарку від якоїсь таємничої «радіації»; на думку інших співробітників, горщик був великою попільницею, у яку незрозуміло навіщо викинули якийсь зелений непотріб.

Сам Київ, звичайно, вважався зеленим містом, але щоб зелень обступала немалий корабель отак, з усіх боків, щоб крізь неї довелось прориватись... журналіст з дитинства вважав, що таке можливо хіба що в джунглях.

— Це ще нічого, — торохтів тим часом Володимир. — Ось проходитимемо Чортомлик, і не таке побачиш.

На обличчі помічника було написано, що розповідати про якийсь загадковий Чортомлик він може довго та нудно, й кореспондент поспішив переключити увагу на інше.

— А що там далі?

— Де? — Володимир обернувся. — А, там... там болото. А за ним село якесь, не знаю, як називається. Колись була річка, люди її знищили, оце лише й залишилось — колишнє гирло, болото, й баюра посеред вулиці.

— Не люблять люди річок, — журналіст філософськи зітхнув. — Он, кажуть, Хрещатик колись був струмком, а на Майдані Незалежності було козяче болото. Але, мабуть, дуже давно.

— Тисячу років... — капітан знову озвався з рубки.

«І як він тільки чує?» — промайнула думка в Олександра.

— ...Усього тисячу років. Хіба це давно?

— Кому як, — знизав плечима Володимир. — Ну що? Може, й нам час згадати чумацькі звичаї?..

Горілка виявилась непоганою і, до речі, чомусь на воді, незалежно чи це рибалка на колгоспному ставку, чи вечір на океанському лайнері, п’ється завжди чудово. А от вигляд закусі — трьох розкритих банок консервів, гірки помідорів та хліба — великого ентузіазму не викликав.

Принаймні в кореспондента.

Звичайно, доводилось йому харчуватися й так, а колись трапилось навіть зовсім ніяк — але то було давно й тривало недовго. Перспектива просидіти на консервах усю експедицію, яка ще й невідомо скільки триватиме, навряд чи кому сподобалася б.

Мабуть, все те було в журналіста на лобі написано, бо Володимир, розливши чарки, раптом підморгнув й запитав напряму:

— Що, не подобається сухпай?

— Що не подобається? — перепитав журналіст.

— Сухий пайок.

— А... Та, чесно кажучи, не дуже.

— А непогано було б якусь куховарку прихопити з собою, га? Хоча б оту Гальку з табору?

— Ага... — журналіст посміхнувся. Справді, на кораблі, у відриві від цивілізації, підійшла б і «ота Галька».

— А ти капітанові це скажи, може, він щось і придумає!

Капітан сидів поруч, й журналіст поглянув на Володимира трохи здивовано.

Але розмова та була, мабуть, з якимось підтекстом, бо Юрій засопів... але змовчав.

— Та й справді, важкувато нам буде без дбайливих жіночих рук, — мрійливо протягнув Володимир. — І юшку якусь би варила...

— Сам звариш, — буркнув капітан, запихаючи до рота великого помідора — всього одразу.

— Та я ж путньої не зварю. Ліньки. Та й взагалі, я більше якось із залізяками... — Володимир відверто сміявся, але сміх також явно містив підтекст — чи то натяки на якісь відомі лише двом епізоди з минулого, чи щось подібне.

— То й чорт з нею. Тушонку їстимемо.

Володимир зітхнув, кореспондент теж, але, на відміну від Володимира, — щиро. А той не вгавав:

— Та хіба справа лише у юшці?

Журналіст відчув легке занепокоєння — схоже було, що таким чином шукали кандидата на посаду корабельного прибиральника.

Але виявилось, що все-таки ні.

— Гаразд, — мовив по тривалій паузі капітан. — Гляну. Може, щось поблизу і є.

— О, — Володимир відверто зрадів, й кореспондент не зрозумів, чому саме. Що, невже Юрій піде кудись наймати куховарку? Але куди? Й чому особисто? Хіба така вже хитра справа...

— З цього приводу треба хильнути! — тепер ентузіазм помічника бив через край, він схопив пляшку...

— Тю... Оце ми дали...

Пляшка була майже порожня, лише на дні теліпалося щось — грам з п’ятдесят, таке й одному гріх наливати, а не ділити на трьох.

— Ну а що ти хочеш... Свіже повітря все-таки.... — в голосі Юрія чулось незадоволення й водночас якесь хиже нетерпіння, як перед боєм.

Остаточно здивований, журналіст пішов у каюту й заліг на звичне вже місце. Через кілька хвилин брязнув люком і Володимир. Не вмикаючи світла, пошарудів своїм лігвом у протилежному кутку, заліг і за мить вже засопів. Та так заразливо, що в кореспондента очі самі заплющились.

Але серед ночі він чомусь прокинувся й довго крутився, перевертаючись з одного боку на інший, рахував слонів, думав про приємне, гнав з голови думки — й не міг заснути. Хоч яка була похмура вчора погода, каюта все одно розігрілася й смерділо гарячим металом. Ближче до ранку, навпаки, стало холодно й довелося витягати з рундука ковдру.

Намучившись таким чином, Олександр сприйняв гуркіт люка не як сигнал будильника, а з полегшенням.

— Гей, соньки! — рикнув у люк капітан. — Підйом! Вставайте, кава готова!

Чесно кажучи, така побудка журналіста трохи аж здивувала — Юрій був останньою людиною, від якого він міг сподіватися ранкової кави.

«Бач, як погано я знаю людей...» — промайнула самокритична думка.

Але вже через хвилину стало зрозуміло, що людей Олександр таки знає, і це трохи його аж втішило.

— Знайомтесь. Це Галя. А це Володимир та Олександр.

Галя — «це ж треба... як на замовлення...» — виявилась дівчиною не дуже гарною, приземкуватою й блідою, навіть не як крейда, а скоріше як фарба, до того ж ще й чи то нерішучою, чи то чимось наляканою — бо замість якоїсь чемної фрази лише писнула щось невиразним, тоненьким голосом й поспішила сховатися у салоні.

— Ха, — натомість Володимир мав бадьорості за двох. — Я ж казав, що наш капітан обов’язково щось втне. Щоправда...

Він трохи скривився:

— Міг би й щось цікавіше. А то таке вибрав... ні риба, ні юшка.

Журналіст спробував свою каву й зрозумів, що остання фраза могла стосуватися як дівчини, так і напою. Але кава була гарячою й хоч трохи бадьорила.

— А вибору, власне кажучи, й не було, — ліниво відкараскався Юрій. — Маємо те, що маємо. І ставлю всю свою пайку — за пару тижнів вона тобі королевою краси здаватиметься.

З салону донісся якийсь лункий брязкіт — наче каструлю впустили.

— А де ти її взяв? — усе ще кривлячись від заміцної та пригорілої кави, запитав журналіст.

— Ну де, де... — Юрій знизав плечима. — У найближчому селі. Отуди, кілометри зо три. За отими кущами стежка починається. Вийшов на вулицю, там такий собі культурний центр — кіоск з ліхтарем. Вся молодь там і тусується. Цілих шість штук.

Слово «тусується» капітанові, мабуть, не подобалося, він не сказав його, а скоріш виплюнув.

— Підхожу, питаю, кому робота потрібна. На кілька тижнів, може, трохи більше. Куховарити й прибирати. А це ж село... Люди бідні. Десятку покажи — то тобі тут же, за рогом й мін’єт зроблять. Ну й згодилася...

У салоні знов брязнуло.

— Я ж так гадаю, хлопець нам би не підійшов?

Володимир похлинувся, закашлявся й замахав рукою:

— Та ні, ні!

Потім зробив паузу й додав:

— Хоча хтозна, що я буду думати через кілька тижнів...

Всі зареготали.

— Галю, то що там зі сніданком? — гукнув у салон капітан.

У відповідь звідти щось прошепотіли, Юрій транслювати не став, махнув рукою й гукнув ще раз:

— Ну, тоді покличеш...

Чекати довелось довго, журналіст встиг вже й екскурсію навкруг бухти зробити (до речі, стежки ніякої не знайшовши), й газету почитати, й зголодніти, й знудьгуватися; каша виявилась пересоленою, чай — гірким, хліб порізаним абияк: то тоненькими скибками, що аж на сонце просвічувались, то навпаки, такими кавалками, що у рота не влазили.

— Чортзна-що! — нарешті не витримав Володимир. — Юрчику, слід визнати, що цього разу ти вибрав... — він зробив паузу, — невдале село.

— То я ж кажу, — здвигнув плечима той. — Вибору не було. Шість штук, дівка одна.

Він хлебнув зі своєї кружки, скривився й махнув рукою:

— Нехай. До вечора побуде, подивимося, якщо ні — виженемо.

— Так ми ж... — журналіст хотів сказати, що за день корабель, хоч який тихохідний, пройде не менше ста кілометрів, але Володимир зрозумів його з напівслова:

— Добереться!

А капітан лише плечима знизав.

Витягти кораблика з криївки виявилось чи не важче, аніж затягти. Юрій остерігався намотати водорості на гвинт, тому двоє вийшли на береги й, загрузаючи у болоті, тягли на себе канати. Капітан з рубки махав рукою то одному, то другому, поки корма не стала точно навпроти виходу збухти, потім ревнув дизелем — один лише раз, наче вгору з пістолета пальнув! — й корабель поволі-поволі, за інерцією, посунув крізь гілля, знову зідрав на палубу листя, дряпонув лівим бортом корча — але вже за мить течія повернула його кормою вперед, натиснула, капітан ще раз гримнув мотором — й зелені ворота зачинились. Олександр ще раз пройшовся берегом — ну ручай чи затока, гілки... чорта з два тут й моторного човна заховаєш, не те що двадцятитонника!, покрутив головою й видерся на борт.

На палубі залишилися мокрі брудні сліди.

Того дня стало зрозуміло: осінь остаточно перемогла літо.

Ще було тепло, ще сонце сліпило очі, стрибаючи зайчиками на хвилях, ще теплими здавалися бризки води, ще рідко, лише де-не-де серед зелених кучерів по берегах золотіло пожовкле листя — але все-таки щось змінилося. Щось невловиме й виразне водночас, наче в людини, що вийшла на пенсію — ще міцний, бадьорий дядько, ще прокидається вранці, ще готовий щось робити, командувати, творити — але все. Грець.

Мабуть, перші відчули це водорості, бо вода навіть з борту здавалася прозорою, як у морі.

— Ага, метрів уже на три видно, — неправильно зрозумів погляд кореспондента Володимир. — А поки дійдемо — то, може, й п’ять набереться.

Він одійшов, схвально пробурчавши щось на зразок «ти ба... будуть люди!», й журналіст знову полишився сам-на-сам з невеселими думами.

Чомусь навіть чудовий краєвид по обидва борти вганяв у нудьгу та меланхолію. Чомусь навіть свіжий вітер свистів пронизливо й сумно. Чомусь навіть чайки квилили сьогодні особливо жалісно. І навіть хитавиця заганяла у якийсь сумний та безвихідний транс.

— Гей, на палубі! — рикнуло раптом з рубки. — Ану годі стовбичити! Оголошую аврал, загально-корабельне прибирання, навести порядок в салоні, якір вам усім в...

Велика хвиля з голосним «хлюп!» розбилась об ніс, й кінець фрази залишився невиразним.

Журналіст посміхнувся — мабуть, капітани усіх часів та народів боролися з меланхолією команди однаково — й рушив до трапу.

Салон зустрів його голосним «брязь!» й хвилею гострого ацетонового запаху в ніс. Свіжонайнята дівка (журналіст не одразу й згадав, як її звали) стояла посередині й тупо-розпачливо дивилась на підлогу. По підлозі розпливалася велика пляма. З плями стирчали скляні уламки, а в очах невдалої прибиральниці, й без того припухлих та червонуватих, виблискували готові зірватися сльози.

— Тьху! — долинуло з іншого боку.

У дверях, склавши руки на грудях, стояв Володимир.

Те «тьху!» виявилось останньою краплею. Сльози бризнули, наче греблю прорвало, дівка затулила руками обличчя, спробувала вискочити з салону, врізалася журналістові в груди, відскочила, кинулася до іншого виходу, врізалася у Володимира. Схлипнула вже відверто розпачливо, гепнулась у куточку на коліна й залилась плачем — аж навіть стиха підвиваючи.

— Тю, — одночасно сказали Володимир та Олександр, так само одночасно знизали плечима й вийшли — кожен по своєму трапу.

— Ну тоді вчіть матчастину, — теж знизав плечима Юрій. — Ставай, Володю, за руль й покажи, що до чого, а я піду подрімаю.

Володимир з готовністю став за штурвал, капітан востаннє окинув поглядом прилади й вийшов.

Хоча які там прилади? Журналіст побіжно оглянув панель над штурвалом. Один циферблат показував тиск мастила, інший — залишок палива; ще трохи далі прилаштувався звичайнісінький, можливо навіть автомобільний амперметр — і все. Не вважати ж за прилади вентилятор і якусь масивну ручку над головою?

Кілька разів Олександр був на виставках та заглядав у каюти (їх навіть язик не повертався назвати рубками) сучасних розкішних корабликів — там очі розбігалися від циферблатів, дисплеїв, індикаторів та важільців.

А тут... віяло чимось мало того, що радянським, та ще старим — наче з кінофільму п’ятдесятих років.

Володимир помітив скептичний погляд і підморгнув.

— Ану, стажере... що ми бачимо на приладовій дошці?

Журналіст поморщився від трохи зверхнього тону, але вирішив невдоволення не виказувати.

— Ну... покажчики масла, палива й амперметр.

— А що хотілось би побачити? — так само весело наполягав Володимир.

— Ну... хоча б ехолот. Бо зараз в’їдемо у якусь каменюку посеред фарватеру — й скінчиться вся експедиція. Коштує копійки... до речі, ми ж говорили про якісь гроші на прилади?

Помічник реготнув, але одразу ж посерйознішав й кивнув — мовляв, будуть люди!

— Ну тоді дивись.

Й, клацнувши замком, підняв панель поруч з приладовою.

— О...

Дивитись таки було на що. Наче навмисно задля контрасту, на схованій дошці напхано було стільки, що розбігалися очі. Першим, починаючи зліва, світився великий дисплей — з мапою, пунктирно прокресленим фарватером і яскравою крапкою — мабуть, вона позначала місцезнаходження корабля; а це кілька крапок — іншого кольору трохи поодаль натякали, що GPS у цьому приладі поєднувався ще й з радаром. Трохи менший дисплей показував вигнуту донизу криву й вертикальну лінію посередині. Біля дна блимала цифра «8», а поки журналіст роздивлявся, крива поповзла вгору й цифра змінилася на «6», «5», «3»... й знову поповзла вниз.

— Оце тобі й каменюка, — пояснив Володимир, хоча й так було зрозуміло, що ехолот працює непогано й фарватер тут не мілкий.

Далі розташувалися ще якісь індикатори — жодного механічного! Журналіст спасував вже на другому й водночас усвідомив, що гроші було витрачено недаремно.

— А друга панель піднімається?

Володимир знов реготнув і з готовністю клацнув замком.

— Але сюди дивитись ще рано. Хіба для розваги....

Він клацнув ще одним замком — під штурвалом, витяг закріплену на рухомій консолі клавіатуру й однією правицею, не відриваючись, проторохтів щось по клавішах. Дисплеї блимнули. На лінію курсу та глибини лягла координатна сітка, на лівому моніторі з’явилась загадкова сітчаста структура, засвітилися якісь вогники...

— І що ми бачимо? — Володимир й сам захопився, й вже не журналістові «матчастину показував», а сам тренувався. Руки його, незважаючи на хитавицю й незвичне розташування клавіатури, так і літали по кнопках. — ...А бачимо ми ось що. Ліворуч, на відстані приблизно десяти з половиною метрів, на глибині... е-е-е... п’яти з половиною метрів лежить металевий предмет вагою близько... е-е-е... ста грамів, довжиною десять сантиметрів, діаметром... ні, діаметр точно не скажу... приблизно від п’яти до десяти сантиметрів... ймовірно... консервна бляшанка!

— Ого! — на журналіста це справило певне враження, але одразу закортіло помститись. — Значить, цей прилад шукає консервні бляшанки?

Від такого припущення Володимир промахнувся навіть не по клавіші, а взагалі по клавіатурі, потім завмер, наче снаряд перед вибухом.... але видихнув повітря, й вибуху не сталося.

— Жартуй, жартуй... — несхвально пробурчав він по досить тривалій паузі. — А як твоя черга буде вахту стояти... якраз за цією штукою — то я теж пожартую.

— Гаразд-гаразд, — примирливо посміхнувся Олександр. — То розкажи хоч, що воно за штука.

— О, — Володимир одразу ж забув всі образи. — Це дуже хитра штука! Називається воно магнітний інтегратор. Шукає... ну що можна шукати електромагнітними засобами? Метал воно шукає. Добре шукає. Але повільно. Й трохи... непрямим методом. Всі нормальні люди знімають магнітограми й обробляють у лабораторії. У нас же вимірювання потрапляють прямо у комп... ну, результат ти сам бачиш. А от якби у нас було дві антени... або ми ходили над підозрілим районом колами... то я б міг не лише діаметр, я б тобі на сто відсотків вірно сказав, з-під чого та бляшанка та якого кольору була етикетка!

— Та ну? — недовірливо підняв брову журналіст. — А це як?

— Ну, це я трохи загнув, — й оком не змигнув Володимир. — Але діаметра сказав би точно!..

Корабель тим часом неспішно хитався на хвилях, рухаючись вперед. Бакен, що півгодини тому бовванів на самому обрії, вже наблизився настільки, що можна було прочитати його номер. Фарба, якою було те написане, колись вважалася білою, а тепер більш схожа була на зимовий камуфляж — світло-сірі нестерті ділянки межували з невиразними темнішими плямами. Та й сам бакен — колись червоний — зараз мав якийсь тьмяно-рудий колір.

Крива на екрані тремтіла й вигиналася, а на навігаційному дисплеї блимали позначки.

— Ой-ой, скільки сміття на дні, — похитав головою Володимир. — Дивись. Отакі яскраві позначки — це феромагнетики.

Він перехопив задумливий погляд кореспондента, зітхнув й сам себе переклав:

— Ну... залізо, криця... чавун... Теоретично ще сплави можуть бути, але тут — навряд чи. Оці, тьмяніші — то пара... коротше, то не такі магнітні метали. У нашому випадку, найчастіше — дюраль. Буває ще мідь та бронза. Буває ще...

Він знову зітхнув й уточнювати не став.

— Цифри поруч з позначками — то максимальні розміри. Якщо предмет лежить якраз під нами — їм можна вірити. Якщо навскоси — то не дуже. От якби у нас було дві антени...

Він сам себе урвав й знову проторохтів щось на клавіатурі.

— Ось що роблять у таких випадках...

Позначки накрило координатною сіткою, водночас крива поповзла кудись убік.

— Тю, а що воно за...

Володимир спочатку втупився в монітор, потім трохи розгублено підняв голову... й щосили крутонув штурвал ліворуч.

— Тримайся! Тьху, приготуватись до зіткнення!

Однак бодай схопитися за що-небудь Олександр не встиг.

Голосне «бомммм!» почулося спереду. Бакен розпачливо мотнув щоглою, на якій було закріплено якісь металеві пластини, й зник під водою.

Ще одне, вже глухіше «бом...» почулося з-під палуби, потім скреготом прокотилося під ногами, ще раз бомкнуло з протилежного борту...

Володимир винувато поглянув на журналіста.

...А бакен вирвався з-під боку кораблика, підскочив, наче хотів на палубу видертись, нахилився — так, що зім’яті пластини трохи по салону не вдарили, й ще довго стрибав, хитався, вимахував щоглою, наче горлав їм услід:

— Негідники! Хулігани! Ось я вам зараз дам!..

Екіпаж, нерухомо завмерши у рубці, дивився назад — Володимир знічено та винувато, а Олександр — просто роззявивши рота.

— Н-да... — почулося ззаду. — «Титаніка» я б вам не довірив!

Хлопці одночасно оглянулися, зіткнулися плечима й опинилися в різних кутках рубки.

Юрій, склавши на грудях руки, стояв у дверях й дивився то на прилади, то на Володимира. Капітан, мабуть, уже спав, бо вискочив лише у трусах. На журналіста він навіть уваги не звернув... й це було якось навіть трохи образливо.

— Та я... — невиразно промимрив Володимир. — Та воно... Та хто ж...

— Угу, — буркнув іще раз Юрій. — Звичайно, звичайно.

Володимир замовк.

— Добре, — капітан махнув рукою й розвернувся назад до каюти. — Оглянеш борт й днище. А ти, Сашко, подивись у салоні — бо там, здається, теж щось упало...

— От бач, як добре, що днище посилили! — сказав Володимир таким тоном, наче журналіст колись був надто проти тієї модернізації. Олександр знизав плечима й рушив до салону.

Виявилось, що «щось» таки впало.

Мотоцикл лежав на боці. З баку — мабуть, повного, крізь дірочку в кришці сочився бензин, а дівка розгублено метушилася поруч й знову мало не плакала.

— Ану посунься! — журналіст легко поставив машину на місце й лише тоді повернувся до наймички. — Ну, чого ти? Подумаєш, впало! Не загорілося ж?

Дівка кусала губу й ховала обличчя. Олександр знизав плечима й подався назад до рубки.

Володимир уже встиг позачиняти всі панелі, й зараз управління мало такий самий вигляд, як тоді, коли мати три прилади вважалося цілком достатньо.

Меланхолійний осінній настрій чомусь не полишав журналіста, й пояснення Володимира доходило наче крізь вату:

— Загалом керувати нашим корабликом легко, приблизно так само, як і машиною... ти ж машину водиш? ну тоді все просто! — так, приблизно так само, але навпаки. Коли покрутиш штурвал, руль повертається, й корабель входить у циркуляцію. Щоб вирівняти його, треба поставити руль знову у нейтральне положення, зрозумів?

Корабель слухняно входив у циркуляцію, а от далі починались проблеми — він або зовсім не бажав з неї виходити, або ж, навпаки, розвертався в протилежний бік. Пінистий слід за кормою звивався, наче п’яна гадюка. Олександр зітхнув. Коли за кермом стояв капітан, та навіть і Володимир, то слід був... ну, не ідеально рівний, звичайно, але...

— А що воно за одоробло на березі? — запитав він скоріш для того, щоб відвернути увагу, аніж з цікавості.

«Одоробло» складалося з великих стовпів, складених пірамідою, та якоїсь конструкції зверху.

— О, це теж важлива для навігації штука! — задер пальця вгору Володимир. — Називається «створний знак». Ось подивись, далі за ним, трохи лівіше — ще один. Бачиш?

Журналіст придивився. Справді, значно далі від берега, на узвишші, здіймалася така сама споруда.

— Як тільки вони стануть в одну лінію, один за одним... це означатиме, що ми знаходимось у певній точці, позначеній в лоції...

— А у нас і лоція є?

Олександр навіть собі не признався б, що це у ньому просто заграло дитинство. Таємничі лоції, координати, азимути... колись давно-давно, в дитячих та юнацьких книжках це звучало так романтично... Сходити по азимуту, взяти координати, потримати у руках загадкову й привабливу «лоцію»...

— Аякже. Он у шафці, подивись, як цікаво.

Лоція виявилась тоненькою книжечкою, щоправда великого формату — більша навіть за альбом для малювання. Але замість опису небезпек плавання, сторінки містили лише схематичні мапи — та ще й всіяні якимись позначками, пунктирами, написами на зразок «ізобата»... «забора»...

Олександр позіхнув. Що ж. Власне, він давно знав, що життя складається в основному з розчарувань.

— Та нам воно не актуально, — неправильно зрозумів його Володимир. — У нас GPS є, й вся річка в комп’ютері — з глибинами, ізобатами... і навіть з тим, чого в лоціях ніяк не може бути!

Він змовницьки підморгнув.

— А колись ті створні знаки були дуже корисні!

Помічник розповідав ще щось, але кореспондент майже не слухав.

«Колись» — це мабуть, тоді, коли й корабель цей вважався новеньким, й ніяких GPSів не лише в небі не літало, але й у проектах не було... натомість тоді була горілка по три двадцять... чи по три шістдесят? натомість реклами не було по телевізору... й телевізори були чорно-білі, й навіть не в кожній родині... натомість була газета «Правда» — нуднюща, але обов’язкова для кожного комуніста... а, точно, тоді ж іще комуністи були... справжні... які мали за мету — вільне й справедливе комуністичне суспільство створити, а не завоювати більшість у парламенті...

Корабель раптом здався йому гостем з тих далеких років, який вражений, здивований, шокований, роздивляється навкруг — і не пізнає навіть знайомих місць.

Судно гойднуло, журналіст стрепенувся й прислухався.

— ...так от, вискакує він на мілину, та добряче так, мало не на півкорпуса, летить шкереберть разом з футштоком, мордою у пісок, матюкається, як шалений, і що виявляється? виявляється, місцеві хлопці вкрали акумулятори з бакена, ліхтар прихопили, й повісили на майданчику понад Дніпром, щоб там танці влаштовувати! Й коли той дядько врізався в мілину, танці були у самому розпалі, а коли прокинулися й матроси, то вони там такі танці влаштували, що, мабуть, хлопцям і досі носи ломить, а дівки на дітей поглядають... з немісцевими рисами обличчя.

Володимир зітхнув.

— А зараз навігації майже нема — лише баржі з металобрухтом, і той за бугор, половина бакенів сама потонула, ще з половини акумулятори покрали, а ми з тобою, он, навіть відбивач поламали.

— Який відбивач?

— Та кутовий же ж! На тому бакені, що під дном пропустили! Ну, бачив, хитра така конструкція на щоглі? Три пластини, зварені під прямим кутом відбивають промінь радара точно у тому напрямку, звідки він прийшов. В результаті така маленька штука сяє на екрані так, наче велика баржа якась! Й чим точніше витримано кути, тим... ну, на той відбивач, що ми поламали, тепер буде досить важко помітити...

Володимир знову зітхнув і на деякий час примовк.

Потім додав:

— А може, воно й на краще.

Пауза була така довга, що Олександр вже й забув, про що мова.

— Це ти про що?

— Та про відбивач же!

— А... Тю, а чому ж на краще?

— А чорт його зна, хто за нами пливтиме...

Висновок був настільки далекодумний, що журналіст з півхвилини розплутував таку логіку: а) хтось може плисти позаду; б) з ворожими намірами; в) з радаром; г) серед ночі або в тумані; ґ) може здуру впилятися в бакен...

Кореспондент аж головою мотнув, а Володимир тим часом філософствував далі:

— Жодне явище не може бути однозначно хорошим або поганим...

Олександр налаштувався був на довгу нудну лекцію про екзистенціалізм, але помічник раптом проілюстрував висновок наочно та актуально:

— Он, бач півострів?

Справді, праворуч чи то берег вдавався далеко у річку, а чи навпаки, Дніпро обходив якусь непереборну навіть для нього перешкоду — але півострів у формі великого трикутника важко було не помітити. І не лише по причині, вже названій. Навіть серед зелених, мальовничих берегів цей куточок природи вражав своєю красою. Ліс підступив під самі береги, лише де-не-де серед дерев вклинювалися крихітні піщані пляжики — якраз на одну-дві людини. Жоден намет, жоден слід від багаття не псували краєвиду. Жодна бляшанка з-під консервів, пластикова або скляна пляшка не різали око.

— Знамените місце, — зітхнув Володимир. — Трахтемирівський півострів.

І запитально поглянув на журналіста.

Звичайно, той у відповідь міг лише знизати плечима.

Володимир махнув рукою — та я, мовляв, і не сподівався на інше, зітхнув — от люди пішли, нічим не цікавляться! й лише тоді пояснив:

— Історична пам’ятка й державний заповідник водночас.

— А...

— Були.

— О?

— Оце тобі й «о». А зараз — перший у країні експериментальний приватний заповідник.

— А...

— Ага, у нас ще й не таке буває! Та тебе заціпило чи що?

Він прослідкував погляд кореспондента й сам почухав потилицю. З лісу тягнулося щось середнє між широкою стежкою чи вузькою дорогою й упиралося в воду. Біля самого берега, мало не в хвилі заїхавши, стояв розмальований в камуфляж відкритий джип — те ще й з гірляндою фар над кабіною. А у кабіні... точніше, з кабіни, витикалися два здорові типи (теж в камуфляжі), і мали ті типи на плечах справжнісінькі автомати, і навіть їхні приклади було розмальовано камуфляжем.

Лише за хвилину Олександр роздивився, що автомати не зовсім справжні — «Сайга», чи то бастард, чи байстрюк від «калашникова», але легше від того не стало.

Дядьки за «Сайгами» втупились в катер так, наче хотіли поглядами дірки у ньому просвердлити. А один ще бінокля дістав й час від часу прикладав до очей — наче вивчав корабель аж до найменшого гвинтика.

— Угу. Я ж кажу — експериментальний приватний заповідник. Знайшлася добра людина, побачила, що держава не в змозі контролювати порядок, захищати рідкісні рослини від витоптування місцевими жителями, а звірину — від місцевих же браконьєрів... домовилась з президентом... й тепер доступ сюди дуже обмежений, місцевих жителів хотіли спочатку виперти, але вони натякнули на те, що край має давні партизанські та революційні традиції... тоді відступилися, але зараз їм натякають у відповідь, що вони мешкають тут начебто не зовсім законно. Рослини тепер майже не топчуть... а звірину лупить виключно господар.... правда, буває, з гостями.

— Нічого собі!

— Натомість історичну пам’ятку — козацьке кладовище — тепер ніхто не сплюндрує...

— Ну хоч це добре...

— ...бо господар збудував на ньому мисливський замок.

Кореспондентові заціпило вдруге.

Володимир знову зітхнув, а джип з охоронцями тим часом сховався за верболозом.

— Ну, не переживай дуже! — помічник нарешті помітив стан журналіста. — Минеться! Скільки вже тих панів було — про більшість й згадки не збереглось! А може, й справді, збереже людина це місце, може, й справді, інакше ніяк не можна було...

Вперше за час їхнього знайомства Володимир розмовляв з ним без клинів, доброзичливо й навіть приязно, але...

Журналіст ковтнув слину й поспіхом відвів очі. Насправді йому заціпило зовсім не з ненависті до новоявленого магната, а виключно з заздрості.

Трахтемирівський півострів вже сховався за обрієм, Олександр навчився так-сяк тримати судно на курсі й почав розбиратися з позначками на радарі та ехолоті, коли раптом на палубі затремтіло й з каюти вискочив, ледве двері не знісши, Юрій:

— Право руля! Давай, давай, завертай скоріш!

З несподіванки журналіст крутонув штурвал так, що корабель мало не ліг набік, потім вирівнявся, але ще довго хитався, неначе п’яний.

— А що трапилось?

Капітан його запитання «не помітив». Натомість з салону боязко висунула ніс наймичка, оглянулась, й так само тихенько, наче миша, зникла.

— Ану дай-но руля Вовці!

Володимир, так само здивований, слухняно став за кермо й запитально оглянувся на командира. Олександр, трохи ображений, відійшов, але помітно було, що цікавість гризе й його.

— Тримай он на ту затоку!

Кореспондент змушений був визнати, що заміна керманича була таки доречною — «тієї затоки» він взагалі не побачив.

Однак й затокою ту западину в березі назвати було важко. Прикрита з боку ріки піщаною косою, вона на півсотні метрів тяглася вздовж берега, потім розверталася знов до батька-Дніпра, але не докотившись зовсім трішечки, буквально пару метрів, зникала. Вхід до тієї бухти також був вузький, мілкий, але на диво чистий — без жодної водорості. За мить загадка прояснилася — корабель зайшов у прохід й став, незважаючи на торохтіння двигуна. Володимир додав газу — корабель пройшов ще з пару метрів і знову зупинився. За кормою кипіла вода, спінений струмінь віддалявся з чималою швидкістю...

— Ого, течія! — допетрав нарешті кореспондент, але капітан роздратовано махнув рукою, Володимир знизав плечима і ще додав газу, корабель прорвався-таки до затоки й тицьнувся носом у берег.

— Сашко, ану подай кінець!

Капітан уже зістрибнув на берег. Журналіст слухняно кинув товстий канат із зашморгом, Юрій одним рухом накинув його на товсту деревину й, жодного разу не оглянувшись, кинувся в хащі.

Залишалось лише запитально дивитися на Володимира.

— А я знаю? — правильно зрозумів його той. — Може, до вітру людині схотілося. Припекло.

— Гм, — сказав журналіст й не повірив.

І правильно зробив, бо вже за мить з кущів видерся назад капітан, змахнув з обличчя павутиння й задоволено рикнув:

— Привал! Ночуємо тут!

Володимир вкотре знизав плечима й вимкнув двигун. З салону знову висунула ніс наймичка.

— А, до речі, — розвернувся до неї Юрій. — Дівчино, ти нас не влаштовуєш. Готувати не вмієш, прибираєш погано... коротше кажучи, тебе звільнено.

Наймичка миттю зникла з палуби й — журналіст міг би закластися — знову зарюмсала.

— Мабуть, капітан знає тут когось, — невпевнено промовив Володимир. — Або село якесь поруч, що він його знає. Може, знайде когось з руками, що з правильного боку ростуть.

Дівка незграбно вилізла трапом не берег, кинула останній погляд на капітана — такий жалісливий, що в Олександра аж серце зайшлося, але Юрій якраз копирсався з якимось металевим мотлохом й навіть уваги на те не звернув. Дівка похнюпилась, схлипнула й зникла в кущах.

— Як же вона додому добереться, — жалісно сказав Олександр.

— Добереться. Їй тут недалеко, — похмуро буркнув Володимир.

Ніч видалась прохолодною, але за день каюта, мабуть, добряче нагрілася, а може, не досить ефективно працювало охолодження дизеля, бо знову смерділо нагрітим металом й, здається, навіть дужче, аніж минулої ночі.

А ближче під ранок журналіст аж прокинувся від холоду й з годину цокотів зубами, мріючи про кухоль гарячої кави. Не про фірмову крихітну філіжанку, навіть не про стандартну кафешну чашку, навіть не про гранчак, у якому каву подають провідники в потязі, а саме про кухоль — великий, розігрітий так, щоб навіть у руці було боляче тримати, й щоб кава була не обов’язково якась якісна або знаменита, але густа й гаряча...

— А кому кави в постіль! — раптом почулося зверху.

Коли людина бачить щось несподіване, то кажуть, що вона — аж очі вирячила. Коли людина щось несподіване чує, вирячити вуха вона не може... але тут би підійшов саме такий вираз.

І справа була не в тому, що почулося зверху. Річ була у тім, що сказано це було голосом жіночим, дзвінким, ніжним та лагідним, й звучав він так мелодійно, що хоч одразу на сцену...

А потім журналіст вирячив й очі.

Бо зверху спускалося таке вже небесне створіння, годі було й порівняння знайти! Довге біляве волосся, зібране в хвіст, оминало чудові груди, як річка — два пагорби, такою ж рікою спускалося аж до талії — тоненької, хоч пальцями обхоплюй!, а талія круто переходила в стегна... а оскільки дівчина спускалася по драбині, то стегна ті вихилялися так, що журналіст аж глипнув.

Небесне створіння мало в руці два великі паруючі кухлі, й пахло з тих кухлів кавою... справжньою кавою, а не тими помиями, які примудрилася зварити вчора та... як же її... та й справді, як же вона називалася?

— Мене звати Олена, — мотнула волоссям дівчина. — Ваш капітан... е-е-е... запросив мене взяти участь у експедиції... якщо ви не проти, звичайно. Ви ж не проти?

Журналіст отетеріло махнув головою — не кивнув і не похитав, а щось середнє, але в Олени те сумнівів не викликало.

— Ну й чудово! — вона чарівно посміхнулася, вручила хлопцям по каві й вискочила вгору по драбині — вправно та зграбно, наче гімнастка з цирку.

Ще й гукнула зверху:

— І не баріться, бо час уже снідати!

Лише тоді журналіст перевів погляд на Володимира.

— А що я казав, — вигляд у того був трохи здивований, але далеко не такий ошелешений, як у кореспондента. — У нашого капітана багато знайомств!

На сніданок був товстенький омлет з помідорами, бутербродами з сиром, та знову ж таки кавою. Але нова куховарка примудрилася навіть цими простими стравами сервірувати столика так, як не у всякому ресторані вміють. Навіть масло нарізано було квадратиками — бери й маж... або краще давай я намажу...

Олена примудрялася водночас й прикрашати собою сніданок, й підсовувати хлопцям ласі шматочки, й наливати каву, й подавати сільничку, й при тому ще й посміхатися, кокетувати з Володимиром й пускати бісики капітанові — і навіть той посміхався, й зацікавлено-підбадьорливо поглядати на журналіста...а той, в свою чергу, погляду не відводив від неї, аж поки не тицьнув себе виделкою в носа.

— Що, подобається штучка? — підморгнув йому Володимир. — Отож. Наш капітан ще й не на таке здатен!

— Я тут ні до чого, — знизав плечима Юрій. — Сам навіть не сподівався. Просто пощастило.

Дівчина слухала ті розмови — і теж посміхалася.

Після сніданку Олена хутко змела зі столу посуд й всілася біля води — мити його піском. Діяв цей засіб ефективніше за всякий «фейрі». Навіть тут всі рухи її здавалися зграбними й граціозними.

От лише додалася одна незручність — задля певних потреб доводилося тепер відходити в хащі.

Журналіст відходив й відходив, оглядаючись — але з-за кожного куща дівчину було видно. Кущі на десятому він піймав себе на тому, що діє, як той пенсіонер з відомого анекдоту, що писав скаргу в ЖЕК, ніби йому з вікон видно якраз жіночу лазню, й це погано впливає на його мораль.

— Так не видно ж нічого! — каже представник комісії, що прийшла розбиратись.

— А ви станьте ось тут, на шафу й висуньте голову у кватирку — то одразу й побачите!

Олександр сплюнув, покрутив головою — от, мовляв, причепилося! — але рушив ще далі, в гущавину геть непролазну. Скоро під ногами захлюпало й кущі перейшли в очерет та якісь болотяні чагарники. Жодних ознак стежки, по якій капітан вночі збігав у село. Звичайно, й слідів не було.

— Росіяни називають дорогою те місце, яким збираються проїхати, — незадоволено пробурчав він.

Потім подумав й додав:

— А наш капітан — те болото, по якому можна пройти.

Під ногами тріснуло й провалилося. Олександр ледь встиг схопитися за найближчий чагарник, поколов руку, зашипів, повернув назад. Й лише знову забачивши берег, зрозумів, що забув зробити те, за чим ішов.

А за мить виявив, що ноги його, й штани, й черевики були геть забабрані чорною смердючою болотяною тванню. Журналіст рушив був до затоки, але тут корабель коротко рикнув сиреною й Володимир замахав з борту рукою — «пора!»

— Ой, як ти замурзався, — зустріла кореспондента Олена. — Це ж треба, як не пощастило! Знімай все, зараз я виперу. Та тут скидай, нащо тобі та заміна, сьогодні спекотно буде!

Так воно й виявилось.

На диво яскраве сонечко піднялося над лівим, положистим берегом, трохи посліпило очі, подумало, вискочило в зеніт — й почало так припікати, що скоро вже і Юрій, й Володимир залишились лише у плавках й почали один поперед одного під’юджувати Олену:

— Ну то й що, що купальника не взяла! Теж мені горе. Сама казала, що спекотно буде!

Дівчина спочатку відмахувалась, потім почала дражнити чоловіків, закачуючи блузку під самі груди, а потім махнула рукою, показала всім язика, зникла в каюті й за кілька хвилин з’явилася у шортах, нашвидкуруч зроблених зі старих капітанових джинсів.

— Ну як?

Жарти миттю припинились, запала тиша. Не менше, ніж за хвилину Юрій крекнув й мовчки показав великого пальця. Володимир почухав потилицю й загадав, щоб під час його вахти Олена перебувала виключно на носі корабля, бо інакше він (керманич) буде дивитися на неї, а не прямо по курсу, й він (корабель) обов’язково у когось вріжеться, а Олександр лише рота роззявив.

Дівчина вдячно посміхнулася капітанові, Володимирові пирхнула й сказала, що вона не носовою фігурою наймалася, а стюардесою, а на кореспондента поглянула з дивним виразом на обличчі — чи то жалем... чи, може, зацікавленістю?

Олександр зрозумів, що підбадьорює сам себе, зітхнув й знову ж таки сам собі постановив у бік красуньки не дивитися... ну, намагатися не дивитися... ну, не дуже часто поглядати хоча б... та хай йому чорт, хоча б не стовбичити весь час, втупившись в оті груди! Що, цицьок голих ніколи не бачив?!

Коли проходили Канів, по правому борту трапився великий чотирьохпалубний теплохід.

— Чи не «Вучетич»? — першим запитав Володимир, мружачи очі проти яскравого сонця. — Ти ба, ще живий!

— А біс його зна, — капітан теж підняв голову від приладової дошки. — Хоча може бути. Катає собі іноземців по круїзних маршрутах, що йому зробиться.

Корабель наблизився, і коли стало видно назву, було зрозуміло, що Володимир вгадав. Круїзник мав вигляд одночасно розкішний й пошарпаний. Помітно було, що корабель знавав і кращі часи, але непогано зберігся й зараз нагадував «мадам» із борделю, але таку, що особливо важливих клієнтів обслуговує особисто.

— Кажуть, квиток коштує вісімсот доларів, — докинув й собі журналіст.

Володимир та Юрій перезирнулися, але логіка наступної фрази виявилась трохи несподіваною для кореспондента.

— Оце була б здобич!

А Володимир ще й погляд на корму кинув, скоріш за все — на замаскований ящик з кулеметом.

Журналіст покрутив головою, потім прикинув суму потенційної здобичі — й теж зітхнув. На мить йому й справді стало шкода, що часи піратів минули.

— А кажуть, на початку дев’яностих були якісь пірати на Дніпрі, — невинно кинув Володимир, але при тому хитро поглянув на капітана.

— На початку дев’яностих багато чого було, — з абсолютно непроникним виглядом відповів той. — Щоправда, свідків не залишилось.

Володимир якраз хотів щось додати, але ковтнув фразу, ледь не подавившись.

А вітру тим часом не було зовсім, корабель йшов майже без хитавиці й ніс його розмірено різав золоті, у сонячних променях дрібні хвильки.

Дніпро вже почав звужуватись, і вигляд обох берегів одночасно діяв, наче транквілізатор. Бо воно хоч і приємно плисти широкою, могутньою річкою, але окрай берега якось спокійніше.

Черкаська гребля й шлюзові споруди виникли на обрії несподівано, хоч всі чекали на них й навіть виглядали, затуляючи очі від сонця. Журналіст хотів був подивитися процес шлюзування, але у салоні знову гепнувся мотоцикл, й кріпити його довелося зрозуміло кому.

— Та не шкодуй, — кинув Олександрові капітан. — Будуть ще шлюзи, і цікавіші!

Вночі журналіст прокинувся від дивного відчуття — раптом здалося, що корабель рухається. Він прислухався — ні... але все-таки легке ритмічне тремтіння чулося у товстому металі корпусу... наче крихітні, але чисельні хвильки раз по раз били в борт.

У правий.

Спати не хотілося геть.

Знічев’я кореспондент перекотився до трапу, стиха, щоб не розбудити Володимира, піднявся сходинками й прочинив люк.

На жаль, то були не хвилі.

На палубі, біля рубки, капітан та Олена займались коханням.

Парочка не видавала жодного звуку, лише рідко-рідко дівчина чи то ледь стогнала, а чи просто важко дихала.

Місяць якраз набрав сили, оголені тіла коханців аж сріблом виблискували й видно було все — аж до найменших деталей.

Олександр мимоволі зітхнув.

Як не кажи, а видовище трапилося захоплююче. Коханці неймовірно пасували одне до одного. Могутні м’язи Юрія вигравали у срібному сяйві й здавалися металевими. Тіло дівчини видавалося гнучким, пружним, сильним й граційним водночас — наче зіткане зі струменів ртуті. І взагалі — від парочки так і віяло первісною силою.

Вони кохалися по-звірячому, й видно було, що Олені процес подобається до нестями, і навіть капітанове обличчя, майже завжди — як з каменю витесане, зараз так і світиться диким, первісним щастям.

А на душі журналіста стало чомусь пусто та гірко.

«Ну а що ти хотів? — переконував він сам себе. — З самого початку зрозуміло було, що та дівка не для мене. Та й чого б воно Юрій тягнув таке диво для когось? І годі жалкувати, теж мені втрата... та й щоб я робив із такою дикункою? Але ж Юрій... отак, за один день домовитись... Як він це робить? Ну як він це робить?!»

Не було сили повернутися та зачинити люк за собою.

Олександр додивився дійство до самого краю, але кінець — коли дівчина, вигнувшись луком, мало не погнула фальшборт, а капітан здавив її стегна так, що, мабуть, і синці залишились, — лише посилив відчуття гіркоти.

Зрозуміло було, що такої дівчини не зустрінеш ані на прес-конференціях, ані у всяких навколо-журналістських барах.

Люк зачинився з ледь чутним брязкотом, й кореспонденту здалося, що у повній темряві на мить зблиснули Володимирові очі.

Як не дивно, але, незважаючи на теплий, навіть спекотний день, металом в каюті не пахло зовсім.

«Висмерділося...» — проскочила крізь сон думка.

Не виспавшись уночі, журналіст ганебно прохріп і сніданок, й початок руху, й прокинувся лише від бубоніння біля самого люка:

— Собака! — то, без сумніву, був голос, та й манера висловлюватись Володимира. — Що він собі думає? Ми повземо собі ледь-ледь, підставляємося на кожному кроці, мало не в мегафон горлаємо «Ось ми! Осьо-сьо ми де!» — а те падло волохате навіть не зволило показатись?

— Гм.

З того короткого звуку голос годі було впізнати, але вибір на кораблі був невеликий й журналіст зрозумів, що то капітан.

— Ну не в шлюзі ж він нас буде ловити?

— Гм.

Журналіст почухав потилицю й зрозумів, що його непокоїло ці дні — дуже вже різкий контраст був поміж гарячково поспішними зборами та неквапною подорожжю. Але бач, для того, щоб зрозуміти це, знадобилася репліка Володимира. «Он воно що... — промайнула ще одна думка. — Підставляємось, значить!»

— А може, він збирається когось на нас напустити? У шлюзі? — Володимир був явно чимось добряче збуджений.

— Навряд, — спокійно пробасив капітан. — Що він цим досягне? Затримає нас на пару днів? Ну, на тиждень? Я думаю, він хоче зі мною розібратися остаточно.

— Гм.

Цього разу гмукнув Володимир, але й кореспондент ладен був видати такий самий звук, бо перспектива йому геть не сподобалася.

«Але ж цікаво... — думалося йому сьогодні якось уривками. — Він сказав „розібратися зі мною“. Не „з нами“. Саме „зі мною“».

— І які наші плани? — по тривалій паузі мовив Володимир. — Голос його теж помітно змінився.

— Такі самі, як і були, — відрубав капітан. — А зараз — шлюз.

Шлюз виявився могутнью ущелиною з вогкими, темними та шерехуватими бетонними стінами. У них було чи то відлито, чи видовбано ніші з поплавками (кожен на кілька кубів обсягом) на рейках. До одного з таких поплавків прилаштувався й корабель, слідом запливла випадкова моторка й замурзаний сірий буксир.

Капітан стояв на кормі, й Олександр ладен був закластися, що руки він тримає неподалік від ящика з кулеметом.

Вода здригнулася й швидко почала спадати. Судна покірно рушили вниз, але з борту здавалося, ніби процес іде навпаки — просто бетонні стіни раптом почали рости, підніматися, й коли-небудь зімкнуться над головою.

Ворота шлюзу розімкнулися з важким стогоном, наче якесь чудовисько ворухнулося під землею.

Корабель виводив з коробки Володимир, а капітан так і простояв весь час на кормі.

Але нічого не трапилось, й Олександр перевів дух. Наскільки він зрозумів, так само відчували себе й інші члени команди.

Крім, хіба що, Олени...

Думка про дівчину різонула серце новою хвилею смутку та заздрощів... й лише тоді журналіст здивувався, що сьогодні її чомусь не видно.

«Стюардеса» визирнула з салону лише опівдні, вигляд вона мала досить пошарпаний.

— Ой, пробачте, хлопці, — потягнулася вона так, що груди випнулись, й Олександр поспіхом відвів погляд. — Щось сьогодні зі мною не те...

«Знаю я, що з тобою не те...» — з гіркотою подумав кореспондент... потім перевів очі на капітана — той мав вигляд бадьорий, як завжди, й годі було й думати, що цю ніч він, мабуть, зовсім не спав.

— Та нічого, — Володимир відмахнувся від вибачення, як від комахи. — Звари он кави та глянь у шафі, здається, там якесь печиво завалялося...

Втім, навіть нашвидкуруч дівчина примудрилася зготувати ще й якісь бутерброди, а кава була вже звично чудова.

Майже одразу за шлюзом Дніпро почав розступатися, розступатися... й уже за годину лівий берег здавався лише натяком, смужкою туману над обрієм, а правий — навпаки, здіймався кручею й давив — якщо не авторитетом, то можливістю засідки.

Мабуть, з цих міркувань Володимир кишнув кореспондента з штурвалу, зірвав корабель із фарватеру й рішуче повернув носом у бік моря. Звичайно, до справжнього моря водосховищу було досить далеко, але про це добре було думати, дивлячись на карту... а не з борту крихітного, на двадцять тон, суденця.

Хвилі одразу збільшились... спочатку вдвічі, через деякий час — ще раз вдвічі й зараз кораблика вже кидало так, що кореспондента почало нудити, а в салоні знову гепнувся мотоцикл.

— Припни його там добряче! — гукнув з носа капітан, навіть не оглянувшись.

Кореспондент зітхнув й поплівся виконувати.

Від запаху бензину відчуття нудоти посилилось, руки не слухались, а тут іще корабель підкинуло на особливо підступній хвилі, журналіст мало не опинився під мотоциклом...

— Давай допоможу...

На Олену хитавиця, мабуть, не діяла зовсім — бо вона швендяла по салону жваво й моторно, щось цокотіла при тому, встигала й нахилятися в протилежний бік, коли корабель тільки-но починав хилитися сам, й вчасно виправлятися, і взагалі... Дивлячись на неї, й журналіст відчув себе краще.

Поставити мотоцикл разом й справді виявилось значно легше. Дівчина примотала руль якимось хитрим вузлом до одного трапу, заднього багажника — до протилежного, натягнула мотузки — і все, машина завмерла, як коняка у стійлі.

— Бідолашний! — Олена лагідно погладила кореспондента по щоці. — Вочевидь, теж уночі не виспався.

Й сама не помітила, мабуть, як його аж зсудомило.

«Та що ж це робиться... — лаяв сам себе Олександр, ледь притамувавши бажання поцілувати ту руку. — Ну дівка... ну гарна.... ну трахається, мабуть, непогано... сам бачив... але щоб отак-от... ну просто закоханий семикласник!»

Бозна чому йому спав на думку саме семикласник. У сьомому класі він ще не цікавився дівчатами, та й взагалі... навіть пізніше, ставлення його до жінок було якесь утилітарне — переспати... отримати задоволення... або ще нехай порядок наведе в хаті. Кілька разів йому доводилось спати з жінками також з корисливих міркувань — в основному, аби дістатися до якоїсь добряче прихованої інформації. Втім, кожного разу виявлялося, що інформацію приховано не так вже й добряче...

І от тепер... жіноцтво наче навмисне йому мстилося.

«Закохався?» — промайнула насмішкувата над самим собою думка.

Журналіст сплюнув й рішуче поліз на палубу.

І вчасно.

Корабель почало теліпати вже зовсім безладно, нудота таки наздогнала кореспондента, він кинувся до найближчого борту, але дорогою наскочив на Володимира, й той стусаном спрямував його до борту підвітряного.

Й кілька хвилин Олександр, висунувшись до пояса, зависаючи на фальшборті, здригаючись у блювотних судомах, мав чудову нагоду той стусан оцінити належно.

На жаль, чайки також оцінили широкий жест журналіста й потім довго пікірували на корабель, бомбили й горлали хрипким тенором:

— Ма-а-а-а-а-а-а-а-ло! Ма-а-а-а-а-а-а-а-ло!

Навіть на кам’яній (хоч кресалом бий!) пиці капітана було помітно занепокоєння, а Володимирові емоції можна було читати, як книжку. І книжка та була не збіркою гуморесок. І навіть Олена час від часу виходила на палубу й озиралась навколо.

А на що тут було дивитись? За кілька днів Олександр вивчив палубу, як першокласник — парту, нудитися у салоні теж набридло, а в каюті, розташованій ближче до носа, відповідно, дужче й гойдало. А може, вся справа була у тому гойданні. А може...

Останню причину депресії журналіст гнав подалі, але все одно згадувати нічне видовище було гірко.

Тож залишалося лише стовбичити біля поручнів й крутити носом за вітром.

Як на те, вітер раз по раз міняв напрямок й кидав в обличчя то бризки, то смердючий дизельний вихлоп з труби, кореспондент відвертався, ухилявся від особливо дошкульних клаптів піни й намагався не дихати, коли дим гнало в обличчя. Коротше кажучи, головою доводилося крутити добряче.

Можливо, саме тому Олександрові й впала у очі сріблясто-сіра цятка на обрії.

Цятка, на відміну від берегів, бакенів, чайок та рідких зустрічних суден поводила себе досить дивно — не наближалась й не віддалялась, не збільшувалась, не зникала, і взагалі...

Зацікавленість пробила депресію, журналіст не полінувався піднятись до рубки й витягти з футляра бінокль.

— Розважаєшся? — несхвально зиркнув на нього Володимир. — Іди-но краще Олені допоможи. Бач, яка хитавиця, там, у салоні, мабуть, знов усе попадало.

— Зараз... — механічно відгукнувся кореспондент, підкручуючи окуляри.

Зображення у біноклі стрибало та розпливалося, він спробувавприхилитись до дверей рубки — але стало ще гірше.

— Ти краще стань посеред палуби й хитайся назустріч кораблеві, — порадив з-за штурвалу Володимир. — До речі, кого виглядаєш? Тут нема нічого цікавого, це трохи далі за течією почнеться...

— Та он, теліпається щось на обрії... — спроквола вимовив Олександр. — І не пташка, і не бакен... може, мотлох якийсь...

Справді, вловивши рваний ритм хитавиці, можна було так-сяк втримувати ціль у полі зору. Але щось розрізнити...

— Корабель воно, чи що?..

— Ану...

Володимир недбало вхопив бінокль однією рукою, повів головою в один бік, у другий...

— Де?

— Та он же! Позаду по курсу! Може, градусів десять ліворуч...

— Ти не мудруй, ти краще пальцем покажи...

— Он!!!

Володимир знизав плечима, покинув штурвал, вийшов геть з рубки й з хвилину водив біноклем то в один бік, то в другий, потім знизав плечима, опустив прилад й почав вдивлятися в горизонт неозброєним оком.

— Не бачу... Ану ще раз покажи!

— Вже рука заболіла показувати, — незадоволено пробурчав журналіст, але все-таки ще раз тицьнув пальцем.

Володимир знову припав до бінокля.

— Не бачу... — він знову знизав плечима, потім почухав потилицю (тим же біноклем) й утворив на обличчі якусь дивну міну — кореспондент такої ще й не бачив, й, звичайно, не міг знати, що вона означає. Здалеку схоже було на великі сумніви.

— Ану гукни капітана!

Юрій чи то не спав взагалі, чи прокинувся від легенького рипу люка — лише очі зблиснули у напівтемряві.

— Там якийсь підозрілий об’єкт на обрії, — пояснив журналіст. — Володя просить підійти, глянути...

Юрій знизав плечима, вийшов на палубу й озирнувся:

— Де?

— Та он....

Про заболілу вже руку кореспондент чомусь змовчав.

— Та де ж?

— Та ви змовилися, чи що? — журналіст вже почав ображатися. — Он, он, сіра цятка просто за кормою, трохи лівіше, градусів десять!

— Олено!

Дівчина вихопилась на палубу легко, наче кішка на дерево, й запитально поглянула на капітана.

— Щось бачиш? Отам?

— Бачу, — трохи здивовано відповіла стюардеса. — Щось таке, як срібляста цятка.

— Гм... — сказали за спиною. Журналіст озирнувся — Володимир знову покинув штурвал й підійшов ближче.

— Гм, — сказав і собі капітан. Взяв бінокль, покрутив окуляри, поводив скельцями в один бік, у другий. Перейшов на корму.

Вітер змінився, підхопив з труби цілу хмарину чорного вихлопу й кинув на палубу. Від смороду палива та гарячого металу в журналіста аж сльози виступили.

— Чорт!!!

Володимир та Юрій рикнули це одночасно, наче їм завіса з очей упала. «І прямо на ногу...» — подумки прокоментував журналіст, бо одразу ж за «чортом» почулося ще кілька виразів.

— Повний вперед! — рикнув з корми капітан. — Відставити! Йдемо, як ішли! Олено, геть з палуби! Володю, бінокля на місце! Сашко, стань, як стояв, й плюй у воду, чайок рахуй, чи що, лише у той бік не дивись!

Юрій оглянувся. Журналіст піймав себе на тому, що вперше бачить, як той посміхається. І якщо це була посмішка...

Щоправда, Володимир посміхався теж, і його обличчя все-таки більш схоже було на усміхнене.

Вони перезирнулися. Всі разом.

— Волохатий? — навмання спитав журналіст.

— Може бути, — неголосно відповів капітан. — Але... знаєш що... хоча тебе, він, здається, за супротивника не вважає.... але просто так... про всяк випадок...

Юрій ще трохи помовчав і зовсім вже тихо додав:

— Не згадуй.

Цятка не збільшувалась.

Журналіст знічев’я вештався палубою, пару раз зазирнув у салон — там Олена, користуючись моментом, коли капітан сам стояв за штурвалом, кокетувала із Володимиром; поткнувся до машинного відділення — видовище могутнього двигуна, дротів, трубопроводів, трубок та трубочок справляло-таки певне враження; потім подався був до каюти — але за кілька хвилин занудився й там.

Щось неправильне було в ситуації. Організм, ковтнувши чи то з переляку, чи з несподіванки, добрячу порцію адреналіну, вимагав бійки або хоч погоні, ба, навіть згоден був на ганебний драп... але реалії практично морських відстаней вносили свої корективи.

«А як же, мабуть, моряки на лінкорах мучилися... — промайнула химерна думка. — Вранці побачили ворога... опівдні вийшли на дистанцію пострілу... пальнули... ще п’ять хвилин почекали, поки снаряд долетить... від такого чекання може й дах поїхати!»

На щастя, водосховище все-таки було трохи менше за море.

За годину на обрії знов показався берег. Ще за годину стало зрозуміло, що, власне кажучи, берег — поняття розпливчасте, й у певних місцях він може складатися з безлічі великих та малих острівців, жменями розсипаних по воді. Острівці поросли очеретом та верболозом, деякі з них плавно переходили у півострови, деякі — навпаки, ховалися під воду, коли її рівень коливався — й зараз здавалися лисинами динозаврів — якщо в динозаврів, звичайно, траплялися лисини...

Серед очеретів та верболозів Володимир віднайшов якусь бухту, капітан майстерно загнав туди корабель — а перед тим хитрим маневром обійшов острівець навколо, дизель востаннє чхнув і заглух.

— Сашко! — без найменшої паузи гукнув з рубки капітан. — Ану бери Олену, стрибайте на берег й закидайте вхід до бухти! Очеретом, вербою, водоростями — чим завгодно!

Журналіст знизав плечима й підійшов до борту. Вода була каламутна, зелена від водоростей й сильно відгонила болотом та гниллю. Лізти у неї аж ніяк не хотілося.

З салону вихопився Володимир з якимось ящиком у руках й підтюпцем пробіг на корму. Капітан закріпив штурвал й подався туди ж. За мить там вже щось брязкало.

— Ну... Руку подати?

Журналіст оглянувся. Позаду стояла Олена, трохи насмішкувато мружила очі й простягала йому — на вибір — сокиру й сікач для очерету. Сікач дуже нагадував формою й розміром кубинське мачете й вигляд у її руках мав досить грізний.

— Ага... так... зараз... — кореспондент на мить розгубився, потім узяв себе в руки, зітхнув й першим стрибнув з борту просто в болото.

Ноги по коліна залізли в намул, а вода скипіла смердючими пухирями. Рівень її сягав тут грудей, й бульбашки лопалися просто в обличчя.

— Зачекай, не стрибай!

Журналіст випручався з холодних гидких обіймів грязюки, випростався — води одразу стало лише по пояс.

— Потонеш.

Він прихилився до борту кораблика й скомандував:

— Лізь.

— Дякую, — посміхнулась Олена й слухняно поставила ногу йому на плече.

Дівчина виявилась важкуватою. Журналіст відчув, як знову занурюється у багнюку. Під п’яту потрапив якийсь слизький корінь, й здавалося, що він ворушиться. Олександр зціпив зуби й переконуючи сам себе, що гадюка під водою та під землею водночас жити не зможе, переступати не став. Натомість склав замком руки й підставив їх Олені.

— Тепер ставай сюди!

Нога дівчини ковзнула по його щоці... плечі... грудях... просто перед очима промайнула гладенька шкіра стегна... Журналіст опустив руки — й на маківку йому лягли пружні груди.

— Відпускай, далі я сама!

Він розчепірив замок, дівчина ковзнула вниз (груди по губах!) й опинилася поруч.

Майже в його обіймах. Чоловічі долоні самі лягли їй на стегна. Груди притискалися до грудей. Губи її, трохи розкриті, — поруч з його губами. Веселі бісики у очах — поруч з його очима.

Мить тривала нестерпно довго.

— Гей, ви там поснули, чи що? — почулося з борту. — Скоріш, скоріш, у нас півгодини, не більше!

Дівчина відступила на крок, й Олександр закластися ладен був, що на її обличчя промайнув вираз легкого жалю — такий самий, як і в нього.

Олена вправно орудувала сікачем, журналіст так-сяк розібрався з сокирою. Лози оберемками падали йому в руки й кожного разу доводилося відганяти видіння — то не лоза... то струнка дівоча нога... а це рука... а це талія... Всі звабливості належали, звичайно, Олені.

— Ну, що там? — зверху звісився капітан, окинув поглядом всю маскувальну споруду, скривився, потім махнув рукою й наказав всім забиратися на борт, залізти в каюту... поглянув на їхні вибабрані у багнюці ноги, ще раз махнув рукою — «залізти в душ й сидіти там не менше двох годин, а може, й більше!»

Назву «душ» слід було розуміти розширено. Насправді душем називалася вигородка в машинному відділенні. Вода поступала з системи охолодження дизеля, під час роботи — гаряча, деякий час після зупинки — тепла, а за годину — то така сама, як і за бортом; а стікала через вузенький, брудний, весь у мастилі, шпігат.

— І носа не висовувати! — гукнув їм ще раз зверху капітан й брязнув люком. — Щонайменше, дві години!

Дизель був теплий, але металом чомусь не смердів.

— Ну що? — дівчина скинула шорти, покрутила їх у руках — грязюки на них, здавалося, було більше, аніж тканини, потім взялася за трусики. Журналіст відвернувся.

За спиною дзюрчала вода, час від часу плескалася то об метал, то об щось м’яке. Олена пирхала та терла шкіру так, що вона аж порипувала. Щось викручувала. Щось наспівувала. Журналіст стояв мовчки, боячись поворушитися, й жодна думка не крутилася в голові. Навіть дихання стало ледь помітним й уривчастим.

— Ой! — почулося ззаду.

— Що трапилося?

— Допоможи!

Олександр рвучко оглянувся — дівчина скрутилася у кутку, схилившись над чимось. Волосся струменями було розкидано по спині. Круглі сідниці блищали у напівтемряві.

— Що там?

— Тільки не смійся... — Олена підвела голову й поглянула на нього через плече. — Нога у шпігаті застрягла.

Журналіст посміхнувся. Ступив крок й теж нахилився над діркою. Перед очима знову промайнули гладенькі стегна.... круглі коліна... витончені литки... невеличкі зграбні ступні з маленькими пальчиками...

Він обережно взявся за ніжку, звільнив її з пастки й піднявся. Місця було обмаль навіть для одного. Груди дівчини знову притискалися до його грудей. Очі дивилися в очі.

— Бідолашний! — Олена ніжно погладила його по щоці, поклала руки на плечі й притислася усім тілом. — Я тебе зовсім замучила забаганками?

Руки кореспондента самі собою лягли на її талію, ковзнули вниз, стисли сідниці. Дівчина заплющила очі й глибоко зітхнула.

Вони кохалися просто під струменями води, й шкіра Олени були гладенькою та слизькою. Як фотоплівка. Кожен доторк збуджував обох, й кожне ковзання, кожен рух нагнітали те відчуття. Її довге волосся липло до тіла. Щоб поцілувати груди, доводилося його відгортати, а щоб дістатися губ, то взагалі продиратися крізь ті хащі, і це теж збуджувало. Щоб дістатися лона, доводилось ковзати губами всім її тілом, від лоба до самого низу, і у той самий час Олександр відчував, як її губи ковзають його тілом.

Вигиналася дівчина так, що раз по раз журналістові здавалось, ніби кісток вона зовсім не має.

Перший раз непомітно перейшов у другий... третій... серце шалено калатало й рвалося з грудей, не вистачало повітря, але хотілося ще... ще... ще...

— Гей! — щось лунко брязнуло в люк й прогуркотіло капітановим голосом. — Можна вилазити. Та й повечеряти було б непогано!

За вечерею журналіст весь час чекав неприємностей. Але дівчина поводила себе, наче нічого й не трапилося, капітан наминав картоплю й прикладався до пляшки з пивом, а Володимир, навпаки, був неуважним й наче весь час до чогось прислухався.

— Ні, — нарешті не витримав він, й у кореспондента аж серце стислося — «ой що зараз буде!».

Але мова пішла не про те.

— Нічого не чую! Хай йому чорт, як він, гад, це зробив?

— Не придурюйся, — буркнув капітан, запихаючи до рота одразу цілу котлету. — Сам прекрасно знаєш, як.

— Та знаю... — Володимир здригнувся. — Але ж.... Нам це не обов’язково робити?

— Може, й не обов’язково, — знизав плечима Юрій. — А може, краще було б і зробити.

Журналіст не розумів з того анічогісінько, але встрявати не пробував. Його мучило інше.

— А на скільки вистачить імітатора? — вже іншим тоном перепитав Володимир. — На шість годин вистачить?

— Та може, й вистачить, — капітан знову стенув плечима. — Але ж хто його змусить іти по прямій? Натикнеться на якийсь острівець, застрягне... те падло, звісно, захоче... гм.. довести справу до кінця... і тут уже починаються варіанти... Якщо острівець трапиться величенький... то воно й на краще. Поки обшукає.... поки здогадається, що ми його обдурили...

— А що, той імітатор важко відрізнити від корабля? — не втримався журналіст.

— На радарі — важко, — відрубав капітан.

А Володимир по паузі пояснив:

— Пам’ятаєш кутовий відбивач? Ну, я тобі пояснював. То ми саме такий на іграшковому кораблику й запустили. Якби можна було наш радар увімкнути...

— Ага, — примружив очі капітан. — Воно б таки непогано...

Потім ковтнув ще пива й додав:

— Але здається мені, доведеться все-таки діяти більш традиційними методами.

Володимир зітхнув й теж потягся до пива.

— А про які засоби мова? — перепитав журналіст, Володимир ще раз зітхнув і... зовсім несподівано здригнулася та зітхнула Олена.

Темрява впала на землю якось несподівано — наче вимкнули світло. Капітан подався до каюти, підняв всі панелі, навіть ті, що кореспондент ще не бачив піднятими, й довго вистукував по клавіатурі, стиха лаявся й щось бурчав. Володимир розсівся в шезлонзі біля каюти й знічев’я роздивлявся зорі. Журналіст з дівчиною сиділи поруч — й час від часу зустрічалися поглядами.

— Володю!

— Га?

Володимир миттю задер голову — наче й не дрімав тільки-но розслаблено, наче кіт.

— Вони радар вимкнули!

— Отакої! — він реготнув. — Доперли, здається? Ну молодці!

— А чому ти радієш? Хіба нам від цього легше?

Володимирова посмішка миттю сховалася, й він аж скривився:

— От вмієш же ти підняти настрій!

Цього разу посміхнувся вже капітан.

Володимир зітхнув й поліз до каюти. Журналіст ще раз поглянув на дівчину — та відвела погляд й рушила до салону. Капітан замислено роздивлявся спорожнілу вже пляшку й безсумнівно мав намір просидіти так ще довго.

Олександр знизав плечима й теж поліз до каюти.

Було холодно й металом не пахло.

А прокинувся він від звичного вже ледь чутного шкрябання по металу.

Щось змусило його озирнутись — койка Володимира була порожня, й ковдра, недбало відкинута вбік, звисала аж до підлоги. Світло пробивалося крізь нещільно зачинений люк.

Намагаючись ступати нечутно, кореспондент піднявся трапом й обережно підняв головою кришку.

Як і минулої ночі, місячне сяйво заливало палубу, й у тому світлі тіла здавалися срібними. Олена так само вигиналася, але цього разу не мовчала, а стиха постогнувала, ахала, охала й вигляд на обличчі мала ще щасливіший, аніж учора. Руки чоловіка цього разу не м’яли її, а гладили ніжно й ласкаво, самими кінчиками пальців, він щось стиха говорив, і теж постогнував, і все було дуже схоже на минулу ніч, за одним лише винятком.

Чоловіком був Володимир.

І цього разу журналіст знайшов у собі сили відірватися, так само тихо злізти по трапу донизу й закутатись в ковдру.

На душі знов було пусто та гірко. Й звичайно, годі було й думати про сон.

Володимир повернувся не скоро, вже й місяць чи то сів, чи сховався за хмари, стало темно, а коли той прикрив за собою люк, то й взагалі — як відро на голову начепили.

Олександр покрутився ще трохи й примудрився так-сяк задрімати.

Але ненадовго.

По палубі щось прошурхотіло — ледь-ледь. Тиждень тому журналіст не почув би такого звуку.

Кришку люка щось торкнуло — ледь-ледь, знову ж таки — майже безгучно.

Поруч війнуло повітрям й чиясь рука легенько прикрила йому рота. Журналіст скоріш здогадався, аніж почув, що то Володимир.

Примарний синій вогник спалахнув над люком. Світло пробивалося через щілину, й у тому синьому сяйві кореспондент побачив, як на обличчі сусіда завмер хижий вираз.

Лише за хвилину Олександр здогадався, що примарне блакитне світло — лише блідий вогник від запальнички.

Але серце калатало так, наче хотіло з грудей вискочити.

Знову шелеснуло — цього разу гучніше, наче хтось там, нагорі, ворухнув кришку. Володимир так само безгучно піднявся, вчепився рукою в шпангоут під стелею, гойднувся...

Ноги його вдарили вертикально знизу у люк, вогник зник, натомість почулися одночасно лункий удар, голосний брязкіт та болісний зойк. Володимир гойднувся ще раз й одним рухом вилетів з люка.

Лише за кілька секунд Олександр схаменувся й кинувся слідом.

Але нічого цікавого він не пропустив.

На палубі було темно. Одна постать — кремезна, явно чоловіча, — лежала на палубі, затуляючи руками обличчя, стогнала та матюкалася.

Друга — теж чоловіча, але більш тонка та рухлива — разом з Володимиром танцювала по палубі навколо брашпиля.

Жодних слідів капітана або Олени не видно було.

Постать зробила характерний рух правицею — у напівтемряві зблиснув ніж, й Володимир відсахнувся, але тут-таки спробував обійти нападника зліва. Ніж миттю перескочив у другу руку, й сахатися довелось ще раз. Обидва сопіли, але мовчали.

Журналіст рипнувся був до них, але спіткнувся об лежачого й з голосним «геп!» розтягся по палубі. Лежачий ще раз матюкнувся, несподівано перекотився й притис Олександра до палуби. Над обличчям промайнув кулак, й щось боляче вдарило по щелепі.

Збоку почулося ще одне голосне «геп!» — але часу озиратися не було. Кулак знову занісся над головою, Олександр навмання спробував відбити його, промазав, пропустив ще один удар, й відчув на горлі чиїсь міцні руки. На обличчя його капала кров — чужа, гаряча й смердюча! — й добряче сліпила.

Почулося ще одне «геп!», нападник якось дивно кавкнув... і повалився вниз, вдаривши головою в обличчя. Журналіст так-сяк видерся з-під безвольного тіла, закашлявся, й лише тоді озирнувся.

Власне, боротьбу було скінчено.

Поруч стояв капітан з коротким ломиком у руках. З ломика капало.

Володимир притис до палуби свого супротивника й викручував йому руки за спину. Тріщала чи то кістка, чи то суглоб, а полонений кричав, що йому боляче.

— А де Олена? — хрипко запитав журналіст, капітан озирнувся на двері салону — але відповідь надійшла з іншого боку.

З берега почувся болісний скрик й нерозбірливий лемент, а за мить з кущів видерлося ще дві постаті — й другу з них кореспондент пізнав би навіть навпомацки.

Впізнана «постать» тримала другу (теж явно жіночу), викрутивши їй руки так, що та аж мало головою не впиралася в землю. Лемент не припинявся. Олена на мить послабила захват й торохнула свою здобич чимось по голові — можливо, просто кулаком, але вистачило й цього. Гамір вщух.

— Тягни її на борт! — неголосно вигукнув з палуби капітан. — Мерщій, мерщій!

Олександр кинувся на допомогу, вхопив полонянку чи то за волосся, чи за комір, а скоріш за все — за те й те разом, Олена піддала їй під зад — й спільними зусиллями вони дотягли здобич до загальної купи.

Щось волохате, з дитячу шапку завбільшки, відлетіло у кут.

— Тримайте поганців! — капітан кинув це вже на бігу.

Брязнули двері рубки; з ходу, без звичайного свого чмихання, ревнув дизель, й корабель поволі, задом, наче навпомацки, почав вибиратися з бухти. Понад бортами ковзав та бив у обличчя якийсь мотлох — чи то очерет, чи лоза, потім журналіста ляснуло щось колюче й, мабуть, щоку роздерло, але тут якраз ворухнулася полонянка й довелося наводити порядок — копняками. Аж нога заболіла.

Володимир тим часом закінчив в’язати свого бранця, кинувся до капітанового «хрещеника», потім якось сповільнився, помацав тому пульс, розстебнув куртку й всунув руку за пазуху... почекав... висунув руку й нею ж махнув.

— Знову наш капітан трохи перестарався...

Журналіст аж здригнувся. Потім допетрав, що означає слово «знову» — й здригнувся ще раз.

Дівка знову почала крутитись й спробувала щось сказати, Володимир пригостив її кулаком межі плечі — допомогло! — скрутив руки за спиною, рвонув з її ж джинсів ремінь й вправно зашморгнув долоні. У кожному його русі відчувався немалий досвід.

За мить було покінчено й з полонянкою. Такими ж вправними рухами Володимир забив обом кляпи.

— Трофей!

Волохатий предмет, схожий на шапку, виявився нажаханим всмерть кошеням. Воно забилося у куток поміж рубкою та салоном й перелякалось настільки, що навіть не пробувало шипіти. Олена погладила його, взяла на руки — звірятко поступово розслабилось й заховало мордочку до неї під пахву.

Здобич лежала тихо та непорушно, хрипко дихав кореспондент, й сопіла за його спиною Олена, а корабель тим часом видерся з чагарників, вирвавсь на волю й ревонув дизелем так, що Олександрові й чути ще не доводилось.

Берег швидко розчинився у темряві.

Ревіло хвилини зо три — потім капітан, мабуть, схаменувся, зменшив газ, й у рубці стало помітно червонувате розпливчасте сяйво — не інакше, як від усіх ввімкнених навігаційних приладів. Справді — було б досить образливо відбити напад — і тут-таки увігнатися у яку-небудь мілину... й добре ще, як просто у мілину, а якщо в когось?

— Так, — Володимир вже повністю оговтався й приступив до діла. — Сашко, тягни цей мотлох...

Він недбало потицяв ногою труп.

— ...до нашого хитрого ящика! Олено, прослідкуй, щоб ніде на палубі не залишилось крові!

Журналіст зопалу кинувся виконувати... й лише тут йому стрельнула думка, що, власне кажучи, він бере участь у злочині! і зупинитися ще не пізно! бо все ще може зійти на необхідну самооборону! а от після спроби сховати трупа...

— Ну, чого став! — Олена вже стояла поруч з ганчіркою та відром у руках. — Тягни скоріш, бо розтечеться по всій палубі!

Очі її аж наче горіли у темряві, й дихала вона якось знайомо. Журналіст ладен був закластися, що одного разу він таке дихання вже чув... і якщо вже бути до кінця точним, то разів було не один, і навіть не два, а рівнісінько три...

Подальші дії потім ввижалися йому як в тумані. Ось руки його — самі по собі! — піднімають над палубою важке, неслухняне тіло. Ось ноги ковзають на якійсь калюжі... звідки на чистій палубі взятися темній калюжі? ах, так, ну звичайно! Потім важко здіймається кришка «хитрого ящика» й легко, наче на пружинах — а може, так воно й є? — піднімається подвійне дно. Кулемет змовницьки підморгує чорним отвором. Тіло гепає об залізо. Кришка ящика зачиняється, як домовина.

За ним, мало не на п’яти наступаючи, повзає на колінах Олена й стирає, стирає, стирає з палуби кров.

Корабель здригнувся, трохи нахилився на правий борт, повертаючи, потім здригнувся ще кілька разів й з голосним рипом в’їхав у пісок.

Острівець здіймався над водою не більш, як на півметра, й журналіст навряд чи помітив би його навіть у сутінках, а не те що у нічній темряві.

Дизель замовк.

— Так... — сказав капітан, виходячи з рубки. — Що чути?

Журналіст змовчав, Олена теж, натомість Володимир коротко доповів:

— Твій — готовий. Наші — живі. Скручені. У нас все гаразд.

Олександр подумав про свою роздерту щоку, але заперечувати не став. Справді, порівняно з свіжим покійником, це було майже «гаразд».

— Де? — так само коротко перепитав Юрій.

— На кормі.

— Пішли.

Діалоги копачів були короткими та місткими, як бойова мова жестів — один рух, один знак, один звук — і все. Хто в курсі — той зрозуміє.

Бранці лежали нерухомо й лише стиха сопіли.

— Ну що, — знову порушив тишу Юрій. — Тобі хто більше до вподоби?

Володимир почухав потилицю, потім мовчки тицьнув пальцем у зв’язаного чоловіка.

— Ну й добре. Олено, допоможи!

Дівчина кинулась до бранця, схопила його за плечі, Володимир за ноги, й так само прудко та мовчки потягли кудись на ніс. Полонянка дивилась на них круглими з переляку очима й пробувала крізь кляп щось мукати. Капітан посвітив їй в обличчя ліхтариком — жінці було років під (або навіть за) сорок, трохи пошарпана та без сліду косметики.

— Так-так... — Юрій присів над нею, накинув на шию мотузку й скрутив — трохи-трохи, аби не задушити, а лише притиснути горло. — Кричати не треба. Зрозуміло? Зараз викличемо міліцію, приїдуть, розберуться...

На слові «міліція» на обличчі полонянки відбилася тиха паніка, а в журналіста — навпаки, досить сильне здивування.

Капітан тим часом рішуче видер з її рота кляп.

— Міліція вже тут, — одразу ж повідомила бранка. — Я молодший лейтенант міліції.

— Ага, — здавалося, Юрій анітрохи не здивувався, а от у кореспондента аж шкіру морозом обсипало. Ситуація ставала все гіршою й гіршою.

— А можна на ваше посвідчення подивитися?

— Дома залишила. Але то несуттєво. Зараз ви мене розв’яжіть, а...

— Так-так... — Юрій, здавалося, чув лише відповіді на свої запитання.

— А у якому ж райвідділі ви працюєте?

— У... — жінка затнулася. — Ленінградському. Ви мене чуєте, чи ні? Я кажу, зараз же мене розв’яжіть, бо інакше я зараз же йду дзвонити Миколі Петровичу!

— Так-так... А хто такий Микола Петрович?

— Ну, хлопці, ви попали... — на обличчі полонянки з’явився зверхній вираз. Якби не скручені за спиною руки, жінка б мала вигляд щонайменше дружини когось з олігархів. Або бандитів обласного масштабу.

— Ану скажіть, а хто зараз у нас міністр?

Юрій запитав це спокійним тоном, але все одно — якось настільки зненацька, що навіть кореспондент розгубився, не лише полонянка.

— Га? А, ну так, так... Міністр у нас зараз... Ви про якого міністра?

— Про міліцейського. Внутрішніх справ.

На обличчі жінки вперше за весь час імпровізованого допиту з’явився розгублений вигляд.

— Ну як же... Ви не знаєте? Кравчук же ж... Микола Петрович...

— Ага.

Юрій задоволено кивнув й запхав кляпа назад. Жінка ще пробувала щось мукати, але вигляд кулацюги під носом миттю її заспокоїв.

— Ти часом не знаєш такого міністра?

Журналіст не одразу дотямив, що цього разу запитання вже звернене до нього, а капітан посміхається.

— Та ні... — Лише зараз він сам зрозумів, що жінка нахабно спробувала їх обдурити, але Юрій піймав її у найпримітивнішу пастку.

— От і я про те...

Капітан випростався й рушив бортом до носа. За мить із темряви долинули звуки, наче дві подушки одна об одну стукнулися, а потім неголосне «чорт!» — виявилось, що Володимир теж йшов назустріч.

Копачі неголосно перемовились. До журналіста долинали лише уривки фраз — «впевнений? точно! ні, не Волохатого люди!».

Капітан повернувся, але на полонянку навіть не кинув погляду.

— От бачиш, — сказав він кореспондентові. — Як не пощастить, буває, то на рідній сестрі трипер схопиш. Полізли місцеві п’янички щось вкрасти — хоч бронзи шматок! — а натрапили на власну загибель.

Очі жінки знов покруглішали.

— Але ж який все-таки Вовка професіонал! Мені до нього ще вчитись та вчитись. За цей же час розколов, витяг всі їхні імена, наміри, адреси... Молодець!

Капітан присів й лагідно погладив її по щоці.

— Чесно кажучи, — мовив він по тривалій паузі. — Таке враження, наче мені вас сам Аллах послав! Та ще й настільки вчасно! А головне — вас ще й шукати ніхто не буде!

Полонених закинули в «хитрий ящик», прикрили зверху фальшивим дном, а журналіст у ту ніч очей не склепив.

У голові весь час крутилася капітанова фраза про те, що ніхто нікого й шукати не буде. І навіть не сама фраза, а, скоріш, інтонація, з якою те було сказано.

Колись давно-давно, у дитинстві, Олександр, тоді ще просто Сашко, або навіть й Сашунчик, потрапив літом до бабусі в село. У сусідського хлопця... чоррррт, як же ж його звали? ну та біс із ним, — якраз завелося гарненьке сіре кошеня. Чемне, лагідне, не дуже нявкуче... от тільки на мишей, що ночами тупотіли по хаті, геть не звертало уваги. Бабуся, з висоти свого досвіду, підказали, що полюванню котенят учить кішка-мати, й хлопці не вигадали нічого розумнішого, як її замінити. А чого там! піймати мишу — заіграшки! трилітровою банкою! придушити? ну то це кішка душить, а ми банку потрусимо, щоб миші памороки забило! а тепер — кошеняті під самий ніс!

Та нехитра справа назавжди відбила Сашкові весь потяг і до полювання, і до котів, і до сусідського хлопця водночас. Миша жалібно писнула, а лагідне кошеня миттю перетворилося на справжнього тигра — гарчало, мурчало, й півгодини мучило бідну мишу так, що малолітній Сашунчик заховався до хати, забився на ліжко й носа не висовував з-під ковдри аж до обіду.

Подібна метаморфоза відбулася і з капітаном — він хіба лише не гарчав. Володимир теж сито мружився, а від Олени, здавалося, так і доносилося сите муркотіння.

Аж під самісінький ранок журналіст все-таки примудрився заснути, й негайно йому почали снитися коти, миші, мишоловки, собаки, тигри, потім навіть динозавр.

І вся звірина чомусь була волохата.

Вранці на палубі, якраз перед люком до каюти, якось сама собою виникла нарада. Присутня було вся команда, рахуючи трофейне кошеня, а також невідомо чий розвідник, у вигляді нахабного сірого горобця. Шпигуна кишнули, кошеняті почухали за вухами, й воно миттю ввімкнуло свою глушилку. Після цього засоби безпеки стали вважатися виконаними, й капітан першим узяв слово:

— То що ж це виходить?

Він зробив довгу паузу, й журналіст подумав, що зараз мова піде про те, що піймали не тих людей, що треба, й виникає питання, що з ними робити. Але він помилився.

— Те волохате опудало теліпалося за нами щонайменше півдня, й ніхто його не бачив, й ніхто його не чув?

Олександр подумав, капітан просто обмовився — бо хіба щось почуєш на такій відстані? Але...

— Ну не бачив — це я ще розумію... Розслабилися. Але не відчути?

Здавалося, перед нарадою Юрій добряче хильнув — ось уже друга обмовка підряд... втім, запаху не було й інші члени команди на очевидно неправильні фрази не реагували. Точніше, реагували, як на правильні.

— Мені можна пробачити, — якось нерівно посміхнулась Олена. — З відомих причин...

Юрій та Володимир одночасно кивнули, журналіст подумав, не знайшов жодної «відомої причини» — але про всяк випадок теж кивнув.

— Ну, про себе я мовчу, — капітан теж скривився й почухав потилицю. — Але ж ти, Вовчику?

Володимир безпорадно знизав плечима й навіть руки розвів — мовляв: «ну, не вийшло! ну що я зроблю!?».

Журналіст думав, що зараз капітан розпочне його хвалити — за пильність — й приготувався сказати щось скромне, але героїчне.

— І як могло статися, що помітити гада вдалося лише оком, та й то — зеленому лопухові? Не ображайся, Сашко, то в нас просто термінологія така...

Вибачення — якщо, звичайно, те можна було сприйняти за вибачення — трохи спізнилось. Журналістові аж руки зсудомило. Й лише за хвилину у вухах перестало звучати те «зелений лопух!», професійна пам’ять все-таки витягла на поверхню дещо цікавіше — «лише оком».

А чим же ще можна було його помітити?

— Я, Юрчику, сам дивуюсь, — знову розвів руками Володимир. — Розумієш... я не те, щоб його не бачив...

Слово «бачив» він сказав з якоюсь особливою інтонацією — втім, можливо, журналісту це просто здалося.

— ...а якось не задумувався над тим, що бажано все-таки час від часу... оглядатися.

Цього разу кореспондент був певен — «оглядатися» було вимовлено з помітним наголосом.

— І що це може означати?

Вираз на обличчі капітана був такий, ніби він уже й сам про все здогадався, або й знав з самого початку, як викладач на іспиті, і йому просто цікаво — а студент знає відповідь на це запитання, чи ні?

Виявилось, що знає.

— Це означає, що Волохатий вжив певних заходів.

— Гм.

Знову запала пауза, й знічев’я кореспондент почав роздивлятися інші вирази на обличчях. Володимир був помітно стурбованим. Олена — водночас зла й напружена, як скривджена кицька. Юрій... та ні, під цією легенькою стурбованістю може ховатися що завгодно — від слабкого занепокоєння аж до страшенної люті.

«Цікаво, — раптом подумав журналіст. — А в мене самого який вираз?»

— Ви он на Сашка подивіться, — раптово пирснула дівчина. — Дивиться на вас, як баран на ворота... лише не нові, а повалені!

Що вона хотіла цим сказати, журналіст не допетрав, а копачі, здається, зрозуміли одразу й трохи образились.

— А я ніколи й не казав, що Волохатий — дурень або слабак, — після тривалої паузи вимовив капітан. — А те, що він вчора утнув — то я й взагалі не знав, що таке можливо. Цебто, таким чином можливо...

Володимир кивнув.

— Добре, — врешті-решт Юрій рішуче махнув рукою. — Тепер, отже, знатимемо. Відповідно...

Він так само рвучко розвернувся до журналіста.

— Тепер, хлопче, ти отримуєш ще одне завдання... цебто, обов’язок. Будеш спостерігачем. Придивляйся, прислухайся.... втім, прислухатись більше до Вовки....

Володимир засопів.

— ...але й ти прислухайся.

Юрій рушив до рубки, потім на півдорозі зупинився й кинув (трохи насмішкувато):

— Й, до речі, вітаю!

— З чим? — підозріло перепитав журналіст.

— З переходом.

— Яким?

— Ну як же ж... З пасажирів до членів екіпажу.

Позаду пирснули. Кореспондент ладен був закластися, що то була Олена. Втім, кому ж ще?

— Хоча ні....

Капітан ще раз зупинився.

— Ти будеш оком екіпажу. А член — це у нас Вовка. А колись був же ж вухом...

Позаду знов пирснуло й засміялося, а Володимир трохи нервово засопів.

А кошеня так і назвали — Трофеєм. Щоправда, йому та назва була до лампочки, бо відгукувалось воно лише на киць-киць-киць, або на хрускіт яєчної шкаралупи.

Яйця любило!

Ревнув дизель, й береги знову поповзли вздовж борту: далекий лівий — повільно, ледь-ледь; а правий, близький, навпаки, досить хутко. Журналіст спробував виконувати свої нові обов’язки, й з півгодини чесно крутив головою на всі боки, як той радар; хапався за бінокля, коли помічав чайку або галузку на воді, й пару разів мало не здійняв хибну тривогу. Потім якось раптово навалилася втома від безсонної ночі, голова сама собою схилилась на груди, й Олександр почав похропувати. Чомусь те виходило в нього якраз у лад з дизелем.

Трофей відчув рідну душу, заліз до журналіста на коліна й своїм муркотінням приспав остаточно.

Прокинувся він аж перед самим обідом, та й то, лише від того, що Олена водила перед носом бутербродом з добрячим шматком запашного сиру зверху.

— Доброго ранку! — насмішкувато привіталася дівчина. — Вставай, вартовий, рушницю вкрали! І борщ холоне!

Втім, паніка здійнялась даремно. Борщ виявився якраз — і не пекельно гарячий, і не прохололий, чудовий на смак — коротше, як і все, що Олена робила. Журналіст так і сказав. Капітан посміхнувся, Володимир щось гмукнув з повним ротом, а Олена аж зашарілася.

Й лише після цього кореспондент звернув увагу на те, що корабель стоїть.

— Тю, — сказав він. — А я думав, ми поспішаємо.

— І я так думав, — охоче відгукнувся Володимир. — І Юрко, мабуть, теж.

Капітан бликнув на нього, але змовчав.

— Й більш того, — не вгавав Володимир, — мабуть, і Волохатий так думав. І думає. А ми — осьдечки.

— І чим це нам допоможе? — журналіст проковтнув шматок шинки й потягся до наступного.

— А нічим! — злостиво пробурчав капітан. — Він теж розумна тварюка. Увімкнув радар й сидить десь поруч. Й сидітиме, поки ми носа не висунемо. І то, це лише за умови, що він нас точно загубив.

— А якщо ні?

Запитання повисло в повітрі, й Олександр зітхнув. Справді, з методами копачів він уже ознайомився. Залишалося змиритися й з думкою, що зараз звичаї стосуються не лише професіоналів, але осіб, які тих супроводжують.

Він ще раз зітхнув й налив собі кави.

— А ти нічого дивного не помічаєш? — запитала раптом Олена.

Журналіст завмер. Як він вже не раз переконувався, не помітити якогось хитрого чи то кулінарного, чи косметичного вибрику — означало добряче жінку образити.

На столі було все, як завжди. З Олениною зовнішністю — теж. Крім того, косметики на ній завжди був такий мінімум, що й не помітиш, поки заміж не візьмеш.

— Кава сьогодні дуже смачна... — обережно відповів Олександр.

Володимир коротко реготнув, а Олена скривилася й махнула рукою:

— Тьху! Та я не про те!

— А що?

Журналіст про всяк випадок уважніше придивився до її обличчя — та ні, наче нічого.

— Я про те, що навколо робиться!

— А....

Кореспондент полегшено зітхнув (як йому здавалося — непомітно) й обвів поглядом навколишній пейзаж. Краєвид був вже звично чудовим. Берег спинався вгору добрячим пагорбом, ліс так і палав жовтаво-багряними кольорами, річкою котилися темно-сині хвилі — рівно й спокійно, неначе воли до Криму. Трохи поодаль виднілося два намети — можливо, розташувалися якісь туристи, абощо...

— Та нічого. Все нормально. Та й місце ж тут людне, що вони нам робитимуть.

— Як це — людне? — у капітана в очах спалахнув лихий вогник. — Нема ж...

Він затнувся, й журналіст трохи здивовано підняв до очей бінокль. Та ні... ніяких галюцинацій.

Намети були новенькі, аж блискучі; якась жінка в джинсах та ліфчику від купальника ворушилася біля багаття, потім з намету виповз патлатий дядько, витяг за собою якусь залізяку, поклав біля вогню й поліз назад.

— Ну он же...

Капітан вирвав у нього оптику, втупився... покрутив окуляри... покрутив головою... мовчки передав прилад Володимирові. Той теж приклав бінокль до очей... повернув голову в один бік... у другий... гмукнув, передав бінокль дівчині.

— А мені воно на біса, — норовливо повела та плечима.

— А й справді, що це я... — Володимир, здавалося, трохи зніяковів.

— То що? — капітан дивився на нього впритул.

— Нічого.

Вони разом обернулись до кореспондента:

— Де?

— Та он же!

Юрій зітхнув й, навіть не глянувши у вказаний бік, рушив до рубки. За мить ревнув дизель, палуба затремтіла, й береги звично вже поповзли назад — корабель рушив. Досвіду журналіста вистачило вже на те, щоб зазначити, що курс він взяв на північ. Проти течії. Цебто назад.

— А чому...

Володимир дивився на нього з дивним виразом на обличчі. «Як на дурня у шестисотому мерседесі, — спало на думку кореспондентові. — Співчутливо й заздрісно водночас».

Але найобразливішим було те, що й Олена дивилась на нього так само.

Весь день корабель кружляв, ховався в протоках, крутив петлі, неначе заєць на снігу, зупинявся, вичікував невідомо чого, потім знову рушав.

Володимир з годину ходив за капітаном, допікаючи того запитаннями — мабуть, досить дурними, як на його погляд — бо Юрій відмовчувався або відповідав ухильно та незрозуміло.

Зрозуміло було одне — вони ховалися. Вперто та наполегливо. А загадковий Волохатий так само вперто та наполегливо їх шукав. Невідомо, як. Й невідомо, навіщо. І це непокоїло журналіста трохи більше, ніж перше.

Ближче до обіду Юрій раптом гукнув помічника й щось показав йому в рубці. Володимир кивнув й поспіхом кинувся до салону, а вийшов звідти з уже знайомим кореспондентові імітатором.

— Зовсім, гад, знахабнів, — на відміну від капітана, Володимир радий був нагоді побалакати. Щоправда, журналіст вже не раз переконувався, що довіряти тим теревеням слід не більше, аніж на десять відсотків — отож виходило баш-на-баш. Один мовчить, а другий бреше. А може, й перший бреше. Та й Олена навряд чи завжди говорить правду...

Олександр зітхнув й сплюнув за борт. Параноя виявилась болячкою заразною.

— Ходить, гад, слідом, й радаром своїм нас пасе! — пояснював тим часом Володимир. — Так, наче навмисне кудись заганяє!

— То, може, й справді? — журналіст ляпнув це знічев’я, аби сказати, але Володимир подивився на нього уважніше, подумав, знизав плечима й підтюпцем кинувся в рубку. Кореспондент здалеку бачив, як він завзято пояснює щось капітанові, а той, у свою чергу, здвигає плечима й чухає потилицю.

Далі дивитися стало нецікаво, бо на палубу вийшла Олена, скинула блузку й розляглась на даху салону. Сонце вигідно підкреслювало обриси тіла, груди пагорбами здіймалися вгору, ноги здавалися стрімкими гірськими річками...

Олександр ковтнув слину й розвернувся до іншого борту.

Повернувся Володимир. На невимовлене запитання спочатку кивнув головою, потім розвів руками. Мабуть, це мало означати, що заганяння радаром у кут цілком допустиме, але зробити ми все одно нічого іншого не можемо.

Імітатор зібрали, наготували, Володимир перевірив, як крутиться гвинт, але запускати не став. Натомість до рубки підкотилась Олена й теж почала щось доводити капітанові. Той реагував вже звично — чухав потилицю, кивав й здвигав плечима.

Мабуть, і Оленина гіпотеза або припущення були вірогідними, але не стовідсотковими.

Обідали мовчки. Юрій мав вигляд не те щоб дуже стурбований, але все-таки лізти до нього з запитаннями журналіст не став. Володимир жував бадьоро, як завжди, нахвалював бутерброди, жартував з господаркою — але в очах все одно світилася якась турбота.

Кінець кінцем Олександр все-таки не втерпів.

— Слухайте! А врешті-решт якого біса ми від нього ховаємось? Що він нам зробить?

Юрій поглянув на нього як на ідіота й змовчав. Журналіст на його відповідь і не розраховував, натомість озвався, як він і чекав, Володимир:

— Як це що? Потоплять к бісу!

— Як це — потоплять? — в Олександра мало шматок шинки впоперек горла не став.

— Дуже просто, — охоче пояснив Володимир. — Якщо вже ми трохи озброїлись... то вони, гади, тим більше. Правда, Юрчику?

Капітан, так і не розкриваючи рота, кивнув.

— У Волохатого глюк з цього приводу. Цебто, з приводу озброєння. Він, гад, навіть на Букрин їздив з кулеметом. Це туди, куди всі нормальні люди пістолета беруть, та й то не всі.

— А як він той курган піднімав, пам’ятаєш? — раптом озвався Юрій.

Володимир поморщився. Мабуть, спогади були неприємні.

— Отож.

— А що було на тому кургані? — зацікавився журналіст.

— Та в самому кургані то майже нічого й не було... — якось ухильно відповів Володимир. — Але Волохатий, гад такий, по-перше, розстріляв нам машину з РПГ, а потім ще...

Він крадькома зирнув на Олену — та теж зацікавлено слухала — махнув рукою й закінчувати не став.

— Коротше, гад він. І якщо нас тут заскочить — то або розстріляє, або потопить. Крім того, він на Юрка останнім часом трохи злий...

Капітан посміхнувся.

— А за що? — вліз кореспондент.

— Та так... трохи не поділили, — Володимир знову махнув рукою. — Власне, Юрчику, справді не було потреби галушку лишати.

Капітан знов посміхнувся, але вже трохи штучно.

— Ну... — журналіст рішуче махнув рукою — так, що мало бутерброд зі столу не змів. — Кінець кінцем, у нас теж є кулемет! Й великокаліберний!

— Два, — буркнув Юрій.

— Що — два? — не зрозумів Олександр.

— Два кулемети. Хоча великокаліберний, справді, один.

Журналіст трохи посидів з роззявленим ротом, Володимир, цим скориставшись, запитально поглянув на капітана, й той куцо пояснив:

— МГ-42.

— О, — сказав Володимир й на цьому зупинився.

— Тим більше! — Олександр хотів знову махнути рукою, й Олена про всяк випадок відсунула тарілку, але журналіст передумав. — То, може, не тікати треба, а нанести превентивний удар?

Володимир коротко реготнув, потім покрутив головою й пояснив — терпляче, як малій нерозумній дитині:

— Я ж кажу — Волохатий має глюк з цього приводу. Якщо вже у нас на борту два кулемети, тоу нього — щонайменше чотири...

— Або десять, — зітхнув Юрій, й помічник енергійно кивнув.

— Точно! І ще добре, що РПГ можна цього разу не остерігатись.

— А чому? — наївно запитав журналіст й отримав ще один жалісний погляд. Точніше, два. А може, й три, просто в цей час він на Олену не глянув.

— Тому що гранатомети стріляють на три сотні метрів.

— А кулемет?

— Наші — один на три тисячі, другий — приблизно на півтори.

— А...

— А їхні — не знаю. Але навряд чи сильно від наших відрізняються. Хіба що він, гад такий, десь КПВТ встрелив, або «Утьос» який-небудь...

— А...

— Тоді трохи більше.

— А...

Цього разу «акнув» капітан, й Володимир негайно замовк.

— А якщо ПТУРС?

— Гм...

Якби мовчанка мала градації, то можна було б сказати, що Володимир замовк іще дужче.

— А що таке «птурс»? — обережно запитав журналіст. Слово видалося якимось знайомим, десь щось крутилося, крутилося...

— Протитанковий керований реактивний снаряд, — терпляче пояснив Володимир. — Термін прижився, то ж і не перекладається. Дальність... Залежно від моделі... ну навряд чи він десь «Мілан» або «Мейверік» встрелив.... Та ще прицільний комплекс... Навряд чи варто шукати щось дорожче за п’ять тисяч доларів... Цебто, за пару штук... Коротше, слід розраховувати кілометри на три. Або чотири.

Настрій журналіста псувався на очах. Всередині прокинувся хтось маленький, полохливий та капосний й почав йому дорікати. «Чого тобі вдома не сиділося? — голосок його теж був тоненький, пронизливий й неприємний. — Довикобенювався? Грошей закортіло? Чи слави? Коли під ракету попадеш — буде тобі слава! Як лауреатові дарвінівської премії!..»

— А чому — за пару штук? — кореспондент запитав це просто так, аби запитати й хоч трохи заглушити те полохливе створіння, що, виявляється, жило в ньому.

Й сам здивувався, коли капітан поглянув на нього трохи здивовано, але схвально, мовляв — ти ба! порозумнішав! може, ще будуть з тебе люди...

— Тому що, по-перше, ПТУРС має ймовірність влучення не сто відсотків. А по-друге, він робить дірку глибоку, але вузьку, і якщо ми не будемо оглушені вибухом, то цілком встигнемо її залатати.

— Ну це ти поспішив, — встряв Володимир. — Один мій знайомий розбирав «Малютки» й заливав чимось кумулятивні виямки. То, каже, виходив непоганий ОФ.

Помовчав і пояснив — мабуть, спеціально для журналіста.

— Цебто, осколочно-фугасний.

— Може, й так, — капітан знову знизав плечима. — Тоді вистачить й одного влучання.

Він зітхнув.

— А якось протидіяти їм можна? — запитав журналіст. — Я читав, що в Росії є якісь комплекси... начебто на танках?

— Є, — кивнув Володимир. — І не лише на танках. І не лише в Росії. То просто вони себе рекламують, аби продатись, а інші — мовчать.

— Правильно роблять, — буркнув Юрій, й Володимир ще раз кивнув.

— Якщо ПТУРСом керують по радіо — можна поставити перешкоди. Якщо самонавідний, тепловий, наприклад, — то можна підсунути фальшиву ціль. Якщо по інфрачервоному порту — як, наприклад, «Шилейла», або лазером, як «Вихор», — то можна поставити димову завісу. Якщо встигнеш, звичайно, бо летить воно кілька секунд...

Він замовк, потім продовжив:

— На танках, наприклад, ставлять димові гранатомети. Ще з німців. Вистрелиш — і перед тобою хмара диму. Як пощастить — то дивись, й зіб’єш ракету з курсу.

— Гм, — сказав Юрій, й Володимир знову замовк.

— Димові гранатомети, кажеш? — повторив капітан по паузі.

Володимир угукнув й посміхнувся, щоправда не дуже весело:

— Знаєш, як наші російські брати кажуть? Інженерная мисля всегда пріходіт опосля...

— Ну чому ж зразу — «опосля»? — розважливо відгукнувся Юрій. — Це ще не «опосля». Сам же кажеш — ще з німців.

Вони дивилися один на одного, ніби розмовляли подумки.

— Та й гармата... — озвучив думку Володимир. — Все-таки, не менше двох кілометрів. А то й усі сім.

— Угу, — кивнув капітан. — Або й дванадцять.

— Ну, це навряд, — замотав головою помічник. — Де ти в Дніпрі Т-55 знайдеш? Не кажучи вже про щось сучасніше. А з ІСа або КВ башта до нас не стане.

— То що?

— Panzer II, Panzer III максимум. Або Т-26. Або Т-60. Або БА-10.

— Автоматичну бахкалку не можна — згнила уся автоматика.

— Тоді — Panzer III. Ausfurung J. Або Т-26 з тридцятисемиміліметрівкою, Т-60 з сорокап’яткою. Або БА-10 — з нею ж.

— А димарі?

— З названого — лише в німця.

— Гм...

Запала тиша, й журналіст, що сидів із роззявленим ротом, перевів запитальний погляд на Володимира.

— Ми говорили про те, що можемо використати димові гранатомети й танкову гармату водночас, — охоче пояснив той. — Й навіть скоріш гармату, аніж димарі...

Він мрійливо посміхнувся.

— Але підходящі гармати — цебто такі, які так-сяк можна на наш кораблик поставити... разом з баштою, звісно — були лише на стареньких танках. На Т-26, наприклад, була коротка тридцятисемиміліметрівка — непогано, але малувато. На Т-60 в основному автоматична гармата — але за стільки років автоматика, звичайно, згнила. На деяких Т-60, Т-70 — непогана сорокап’ятка — але башта без гранатометів, та й трохи завелика. На броньовичку БА-10 — башта така сама. На сучасніших або важчих танках — то точно завелика.

— А...

— І згадували німецькі. Panzer II мав двадцятиміліметрівку — мало! До того ж — автомат. А от Panzer III Ausfurung J (Ausfurung — це модифікація) — сорокаміліметрова гармата, яка за балістикою переважала радянську сорокап’ятку. Й димові гранатомети, до того ж.

— Як це — переважала? — чомусь журналіста ця фраза неприємно вразила. — Скрізь же написано...

Копачі зареготали — одночасно.

— То ти радянської пропаганди обслухався, — коротко буркнув капітан.

— Й Суворова обчитався, — докинув Володимир. — Ти ще скажи, що Т-34 — найкращий танк Другої світової!

— І скажу! — войовниче гукнув кореспондент, але запал його пропав намарне.

— Panzer III був не гіршим, — лагідно, як хворому, пояснив Володимир. — Хоча й старший на кілька років. І якби товариш Гітлер не морочив людям яйця з «Пантерами» та «Королівськими тиграми», то...

— Тепер розумієш, — раптом встряв капітан. — Чому декого з нас обзивають звірятником?

Володимир затнувся, але за мить махнув рукою й перейшов до більш нагальних питань.

— Так от. Наша задача тепер — знайти потоплений Panzer III Ausfurung J або хоча б F, ну, у крайньому випадку — G. Після цього зняти з нього башту, встановити її на корму, он там...

Він кивнув у бік корми.

— ...й зробити це все бажано до вечора.

Журналіст роззявив рота, а капітан кивнув й першим піднявся з-за столу.

— Ну, з приводу вечора — то ти трохи перебільшив, — раптом озвався Володимир.

— Якщо почнемо просто зараз, то можемо й встигнути, — знизав плечима капітан.

— Та я не про те! — Володимир трохи вимушено посміхнувся. — Щось ми перестали один одного розуміти з півслова, га? Я про те, що можна виграти трохи часу.

Юрій промовчав, але блимнув досить зацікавлено.

— Ну, ти Волохатого знаєш... він тебе знає...

— Ну.

— Ну то як гадаєш, якщо він, по-перше, знатиме, що ми його бачимо...

— Ну.

— ...по-друге, знатиме, що готуємо сюрприз.

— Ну.

— ...по-третє, ми будемо впевнено показувати, що його не боїмось...

— Ну... Гм... Гм...

— А чому його ніхто не бачить, крім мене, — тихесенько запитав журналіст в Олени.

— Тому що він усім очі відвів, — неуважно буркнула та. — Зачекай, дай послухати.

За мить очі її покруглішали й дівчина несамохіть затулила рота долонею — мабуть, зрозуміла, що ляпнула щось не те. Або нерозумне, або заборонене. Але враховуючи обставини...

Кореспондент зітхнув. Чи то його мали за цілковитого дурня, чи то просто розігрували... наприклад, з метою витрясти більше грошей зі спонсора...

Юрій з Володимиром разом тим часом вирушили до рубки й відкинули всі панелі водночас — втім ні, дві залишились. Чи може, за ними просто нічого не було?

Але й відкинутих вистачало.

Моніторів чомусь було аж два — втім, за хвилину журналіст й сам допетрав, що така крихка штука, як монітор на кораблі, серед вологи та хитавиці може й постраждати. Але ж і те, що на тих моніторах світилося...

Досі кореспондент думав, що роботи з електронного картографування ще не завершено. Бачити на компі плани Києва, Харкова, ще пари міст йому, звичайно, доводилось... але щоб всю країну водночас?

Капітан швидко заторохтів клавішами, мапа розпливлася, вилізла за межі екрана, блакитна ниточка Дніпра розширилася, розтяглась в ширину. За мить сховався вгорі Київ, вискочили за низ монітора Каховка та Запоріжжя, а на синьому тлі Кременчуцького моря з’явилися цяточки островів.

Ще за секунду мапа розцвіла яскравими позначками. Розкидані вони були досить безладно, але все-таки більше групувалися ближче до правого берега, особливо в районі Черкас.

— Так-так.... бурмотів Володимир. — Тридцятьчетвірка... тридцятьчетвірка... ка-ве... ще один... але всі пізні, тисяч по півсотні... а це що таке?

— А це «Шерман», — недбало пояснив капітан.

— Вісімдесят тисяч... — мрійливо протяг Володимир. — Де це воно?

— Гнилий Тикич, — так само коротко буркнув Юрій.

— Це там де міні-електростанція?

— Угу. Трохи нижче.

— Стара. Його ж вже дістали.

— Не його.

Капітан з помічником знову перейшли на телеграфний режим. Журналіст лише здогадуватись міг, що Володимир висловив припущення, ніби мапа застаріла, а капітан сповістив, що у річці Гнилий Тикич лежить ще один танк, такий самий, як той, що вже витягли.

— А це?

— БА-10.

Володимир засопів.

— А це?

— Угу, — задоволено сказав Юрій. — Якраз те, що ти думаєш.

— Ausfurung?

— Ну.

— Півтора мільйони, — простогнав Володимир. — Хай йому чорт!..

Й, зустрівшись із трохи отетерілим поглядом журналіста, коротко пояснив:

— «Тигр».

Потім взяв себе в руки й знову втупився в мапу:

— Так-так... двійка... ще тридцятьчетвірка... тю, Т-26!.. О, копійка! А я думав, їх тут не було!

— «Копійка» — це що? — пошепки запитав журналіст — невідомо в кого, й аж здригнувся, коли капітан відповів:

— Panzer І. Ausfurung B.

— О!

Цього разу «о!» було вимовлено з геть інакшою інтонацією. З певною натяжкою її можна було б назвати переможною.

Володимирів палець впирався в нічим не примітну позначку.

— Panzer III. Ausfurung H.

— Годиться? — навіщось перепитав журналіст.

Копачі подивилися на нього з вже знайомими виразами на обличчях.

З’ясувалося, що до визначеного місця було досить далеко — п’ять-шість годин ходу.

— Та й то... за сприятливих обставин, — досить туманно пояснив Володимир. — І декому з нас доведеться добряче попрацювати за цей час. І я навіть знаю, кому...

Він демонстративно зітхнув, потім поглянув на кореспондента з виглядом, який можна характеризувати так: безнадійна надія.

— Чуєш, хлопче, а може, ти раптом морзянку знаєш?

«Та я знаю, що не знаєш, — написано було в його погляді. — То я просто так питаю, а раптом?»

— Раптом знаю, — спокійно відповів журналіст.

Добре, що Володимир не мав у руках ніякої залізяки — впустив би на ногу! Виразно чмихнув Юрій. Десь позаду засміялась Олена — і вперше за весь час знайомства кореспондентові стало приємно — сміялися не над ним.

— І звідки? — не скоро оговтався Володимир.

— Та дід колись навчив, — недбало згадав Олександр. — Робити було нічого.

Володимир сказав «гм» й на деякий час примовк.

Кореспондент вже хотів запитати, кому й на біса здалася морзянка, але відповідь надійшла раніше. Й з геть протилежного боку.

Темрява блиснула гострим, колючим світлом.

Невідомий прожекторист навів своє знаряддя трохи невдало — основний промінь бив сильно вбік, але й бокові спалахи читалися цілком виразно.

— Чого рота роззявив? — підштовхнув Володимир кореспондента. — Ану, читай. Подивимось, чому тебе дід навчив.

— Ну що кома хлопці кома в штани вже наклали знак питання, — машинально переклав журналіст.

Замислився. Сказав — вже від себе:

— Що за дурня?

— А молодець! — Володимир знову поглянув на нього з повагою. — Швидко читаєш.

Прожектор заблимав знову.

— Що кома гамна в роти понабирали знак запитання.

Машинально Олександр переклав і це.

Володимир коротко реготнув.

— Гей, Юрчику,— гукнув він капітанові в рубку. — А здається, вони теж вирішили час потягти!

— Ну то нам воно на руку! — почулося з темряви. — Постав Сашка, хай відповідає!

— А що відповідати? — все ще не зрозумів журналіст, коли Володимир підвів його до прожектора.

— А що хочеш! У такому ж стилі! Вони час тягнуть до ранку — і ми будемо. Ми капость замислили — і вони, мабуть, теж.

Він трохи помовчав й додав:

— Будемо, як коти — нявчати, харчати, шипіти, а в бійку не кидатися.

Подумав ще трохи й уточнив:

— Поки що. А вранці — подивимося. Ну давай, давай, морзянь що-небудь! Бо ще нападуть просто зараз — а воно нам треба? Давай, давай, уяви, що ти головний редактор газети і ведеш літературну полеміку з конкурентами...

Журналіст дав.

Тези про гімно чи то в штанах, чи то в роті було вичерпано швидко — кореспондент аж сам не сподівався. Натомість тему про нетрадиційні сексуальні стосунки він почав першим. Прожекторист Волохатого відповів цікавим пасажем у галузі порівняльної анатомії — цебто Олександра з павіаном, макакою та, чомусь, дикобразом. Порівняння також в основному стосувалися сексуальної сфери.

Непомітно перейшли і на родичів — як по жіночій, так і по материнській лінії.

— Ти про зоофілів, про зоофілів скажи! — бовкнув під руку Володимир. — Про пасивне! Про те, що вони там у себе ішака навмисне возять, щоб він їх той! І скажи, що ішак має довгі патли!

Журналіст якраз почав про «смердючі шкарпетки в ніс» — але послухався, й згадав активного ішака з пасивним екіпажем.

Попав.

Блимання з того боку стало якось різкішим та злим, й від цього нерозбірливим.

— ...спочатку просто втопити але раз така дурня то спочатку повідрізаємо все що можна...

— Відрізалка у вас для цього мала а хто кого потопить ми ще подивимось бо у нас тут...

— Не здумай про танки! — виник поруч Володимир й тицьнув йому під ніс кулака.

— ...усі сміються а ви краще своєму ішакові відріжте бо інакше він вас насмерть за...

— Гей! — рикнув капітан з рубки. — Ану стоп!

Журналіст зопалу ще раз блимнув прожектором, й капітан повторив:

— Стій, кажу. Вони радар вимкнули.

Володимир знову бозна-як опинився поруч й запитально подивився на капітана.

— А ми у відповідь, — розважливо сказав Юрій. — Змінимо курс, а трохи пізніше запустимо імітатор.

Дизель ревів, як чорт. Мабуть, вперше за весь час подорожі капітан запустив його на повну потужність. Звичайно, багато швидкості те не додало — але все-таки пінистий бурун під носом кораблика помітно підріс. Й на хвилях тепер не плавно підносило-опускало, а добряче трусило.

Володимир порився серед мотлоху, зваленому в салоні, й витяг бухту чогось схожого на дріт у товстій пластиковій ізоляції. Але виявилось, що ізоляція несиметрична — й на розріз дріт видавався якимось трикутним, та ще й із западиною з одного боку.

— «Імпульс», — коротко пояснив Володимир, але зрозуміліше не стало. — Тягни приблизно чотири метри.

Журналіст слухняно потягнув — дріт виявився досить важким й гнувся погано.

Володимир відтяг витягнутий кінець від котушки й почав розкладати його на палубі, біля корми. При цьому він весь час слідкував, щоб западина дивилася вниз, до палуби. Виходило щось на зразок кільця трохи більше метра у діаметрі.

— Ховайсь! — сповістив Володимир через деякий час. Олена була в салоні, капітан в рубці, журналіст знизав плечима й собі напівспустився в салон. Володимир щось підпалив й сам хутко заховався за надбудову.

Гримнуло!

Власне, вибух був не дуже потужним. І спалаху майже не було. Й досить легко розвіялося кільце диму. Просто все це було так несподівано, що кореспондент не втримався на трапі й ганебно гепнувся задом об підлогу салону.

Але найобразливішим було те, що Олена спостерігала те невдале приземлення й тепер відверто сміялася.

— Вилазь! — Володимир зазирнув до приміщення з іншого боку, посміхнувся, похитав головою й повторив. — Вилазь! Почалася робота.

Вибух утворив в палубі майже правильний круглий отвір. Але де-не-де кумулятивний струмінь чи то не прорізав товсте залізо, чи вдарив навскоси, й вийшло, що отвір накритий подобою люка, й люк той тримається на кількох досить широких смугах.

— Пилку в зуби — й вперед! — коротко пояснив Володимир, а сам знову подався в салон. Журналіст зітхнув — й приступив.

Пиляти було важко. Проріз, що здалеку видавався практично рівним, зблизька мав вигляд рваної рани. Полотно весь час застрягало, рама ножівки билася об краї, й розріз майже не просувався.

Журналіст помучився з півгодини, потім плюнув й пішов до Володимира — скаржитися.

— Ну то болгарку візьми, — знизав плечима той. — Ну що ти, справді, як дитина мала?

Кореспондент хотів огризнутися й сказати, що досі спеціалізувався по більш інтелектуальній праці, потім згадав жалісну посмішку Олени, зціпив зуби й пішов підключати болгарку.

Інструмент рвався з рук, розріз виходив ще більш нерівний, але просувався помітно швидше. Щоправда, якось не менш швидко сточилося вже два диски. Олександр подався був і по третій, коли прийшов Володимир, похитав головою й сказав:

— Ти диском всередину не заглиблюйся. Ти поверху ріж. Бо, по-перше, він так сточується швидше, а по-друге, може й розірвати.

Сказав — та й пішов, й журналіст не встиг навіть послати його подалі з невчасними порадами. Але не встиг, й від злості зробив навпаки — заглибився диском майже до половини.

Болгарка здригнулася й вистрибнула з рук. Щось боляче вдарило Олександра по лобі. Гарячі іскри запорошили очі й миттю засліпили. Згарячу журналіст тицьнув рукою на звук — й відчув пронизливий біль у пальці. Дзижчання стало голосним й деренчливим — наче болгарка у щось вперлася й почала з вереском його гризти.

І враз лемент зник.

Журналіст так-сяк продер очі — точніше, поки що лише одне, ліве. Поруч стояла Олена й тримала у руках шнур. Болгарка ще крутилася, але знесилено, на останніх обертах, час від часу порикуючи, як підстрелений дикий звір. З диску було вищерблено чималий сектор, й кореспондент навіть знав, у який бік той уламок відлетів.

— Пішли, очі промию. І лоба забинтую, — просто сказала дівчина.

Олександр зітхнув й похнюплено рушив слідом.

Крім усього іншого, виявилось, що диск був останнім, й допилювати решту довелося ножівкою.

Підійшов Володимир, гмукнув, почухав потилицю й махнув рукою — мовляв, можна було і краще, але годиться й так.

В дірці було видно дизель, що трясся, як у пропасниці; краєчок паливного бака, і, якщо нахилитись, — вхід до закапелку з душем, де сталася така романтична пригода з Оленою. Чомусь цей спогад зринув геть несподівано й закрив собою усе, геть відірвав журналіста від реальності. Потім згадалися інші епізоди, теж за участю дівчини, але вже не з ним — й щось так здавило серце, що аж боляче стало. Відчуття було незвичне й вкрай неприємне.

Вперше в житті Олександр по-справжньому ревнував.

— ...и чуєш, що я кажу? Гей! — Володимир помахав йому рукою перед очима. — Заснув, чи що?

Журналіст струснув головою:

— Га?

— Я кажу, тепер лізь у машину й весь мотлох, що лежить під отвором, скидай туди! Деякий час обійдемось без душу, не до того...

— Добре, добре...

Журналіст розвернувся був до трапу, потім щось згадав й торкнув Володимира за плече:

— Чого тобі?

— Чуєш, Володю... — невпевнено протяг журналіст. Запитати хотілося про Олену. Або не запитати, а попросити. Або наказати. Але наткнувшись на заклопотаний погляд помічника, кореспондент передумав: — Чуєш... А скільки уся та карта може коштувати?

— Яка?

— Ну, та... З танками.

— А! — Володимир коротко реготнув. — Так там не лише танки, там ще багато чого є!

— То скільки?

— Ніскільки. Бо Юрко її ніколи нікому не продасть.

— Чому? Стільки грошей.

— А вони йому не потрібні, — чи журналісту здалося, а чи Володимир справді зітхнув — заздрісно. — Цебто потрібні, звичайно, але рівно стільки, скільки потрібно.

— Так не буває, — кореспондент посміхнувся. — Я маю на увазі, забагато грошей не буває.

— Піди скажи це Юркові, — кивнув у бік рубки Володимир. — Але не зараз.

Корабель підкинуло на дуже великій хвилі, й журналіст прикусив язика, причому буквально.

Суденце трясло ще кілька годин, але слідкувати за часом журналістові було важко. Виявилось, що серед «мотлоху», який треба було перетягти, досить багато предметів важких та неповоротких — в основному то були запчастини для дизеля. Якусь довжелезну залізяку взагалі не вдалося притулити — довелося витягати (вдвох) й перти в салон (самому). Володимир тим часом ладнав над кормою якісь троси, блоки, лебідку; гмукав, грюкав, лаявся й чухав потилицю. Олена витягала з салону щось важке — на побіжний погляд те було схоже на запаковані акваланги.

Коли дісталися місця, на воду вже лягли сутінки й журналіст так і не побачив жодної деталі з навколишнього краєвиду. Здається, неподалік починався берег — а може, то був просто великий острів.

Корабель здригнувся востаннє — то капітан скинув за борт якір, підтягнув кабестаном слабину й почав роздягатись. Десь на середині процесу погляд його впав на кореспондента.

— А ти чого стовбичиш? Ану залазь у гідрокостюм!

Чесно кажучи, журналіст такої честі і не сподівався.

Але швидко виявилось, що про честь мови нема, а просто під водою намічається важка робота, яку краще робити вдвох. Ще краще було б — вдесятьох, але за відсутністю такої бригади довелося обмежитись тим, що є.

Володимир тим часом розклав на обох боках корабля троси й тепер щось докладно пояснював капітанові. Судячи з жестів, планувалося підчепити щось важке, потім лебідками підтягти до дна корабля... а от далі було незрозуміло.

— Готовий?

Кореспондент був готовий і навіть встиг трохи запаритися у щільному гідрокостюмі.

— Тоді вперед!

Олена стурбовано дивилася з борту, журналіст помахав їй й хотів стрибнути з трапу ефектно, як «морський котик» у якомусь бойовику, — але на передостанній сходинці послизнувся й гепнувся в воду, як цеглина з мосту, тільки гучніше.

На щастя, маску зірвало, водою хлюпнуло в очі, й реакції дівчини він не бачив.

Кошеня теж звісило мордочку над водою й здивовано спостерігало ту картину.

Підплив капітан, притримав його за плече, щоб не перевертало, допоміг начепити маску й нетерпляче махнув рукою — мовляв, давай, давай! донизу! та швидше, швидше!

Миттю заклало вуха.

Капітан, не оглядаючись, занурився швидше, зник з очей — і раптом зблиснув з темряви розпливчастим світловим вибухом — тобто ліхтар увімкнув. Журналіст спробував продути вуха — не вийшло, тоді заткнув пальцями носа, видихнув — допомогло, теж перекинувся догори ногами й пішов на світло — як дурнувата рибина.

Свій ліхтар він вирішив поки що не вмикати.

Наздогнати Юрія виявилось легко — той висів на глибині приблизно семи-восьми метрів й світив вниз. Кореспондент поглянув йому через плече — але не побачив нічого.

Юрій оглянувся, зустрівся поглядом з журналістом й кивнув — начебто задоволено. Показав ліхтар — мовляв, «увімкни!» Журналіст слухняно натис кнопку, ліхтар блимнув, згас, потім все-таки проявив свідомість і загорівся. Обидва плавці рушили вниз — вже значно повільніше.

Юрій плив, тримаючи поперед себе металошукач. Той блимав вогниками, мабуть, щось підказуючи... але в журналіста склалося таке враження, ніби капітан й сам знає, куди повертати, а приладом користується лише для підтвердження — про всяк випадок.

Тим часом нагорі, мабуть, зовсім стемніло, й вода з просто темної стала чорною й непрозорою. Як смола... Власне кажучи, середовище більше не сприймалося як вода, й самі поняття «верх» та «низ» — здавалося, ніби плавці знаходяться в центрі невеликої, приблизно три метри в діаметрі, кулі; невідомо навіщо ворушать ластами — але при тому лишаються на місці; світять ліхтариками — але стіни тієї пастки не випускають назовні ні світла, ні звуку... й самих плавців теж не випустять.

Вода під гідрокостюмом нагрілася, але чи то каптур його був натягнутий недбало, чи з якоїсь іншої причини, але по спині Олександра раз по раз лоскотало холодними цівками.

Хоч як повільно вони пливли, а все-таки перепона з’явилася несподівано. Принаймні, для журналіста. Більш того — він мало не врізався головою у щось товсте... кругле... чорне... Чорнота та на кінці мала ще темніший отвір, й кореспондентові він здався страшенно схожим на пащу...

Він сахнувся, врізався плечем капітанові в бік, той трохи посунувся, відірвався, нарешті, від свого приладу й погрозив Олександрові кулаком.

Чомусь цей жест спрацював ліпше, ніж найдорожчий транквілізатор. А також значно швидше. Кореспондент ніяково посміхнувся, мало не випустив з рота загубник й почав роззиратись.

«Кругле-чорне» виявилось не дуже й товстою трубою. Починаючись якраз від Олександрового лоба, вона навскоси тяглася донизу — але другий кінець її ховався в пітьмі. Здавалося, ніби вона просто стирчить з піску.

Але капітан рушив униз, Олександр — за ним, й за кілька секунд стало зрозуміло, що труба ховається не просто у дні, а у досить високому піщаному пагорбі...

«Та це ж ствол!» — мало не вигукнув журналіст. Із загубника вирвалося гроно бульбашок, Юрій озирнувся — й кореспондент поспіхом прикусив язика.

Це й справді був ствол. Світло двох ліхтарів не розсіювало темряву, а скоріш рвало на шматки. Кожен шматок вів себе на диво розумно — ховався за виступами, падав на дно, перелітав плавцям за спину — але варто було лише на мить відвернути ліхтар або кинути погляд хоч трохи вбік — й чорні клапті мерехтіли перед очима й зливались в одне покривало. Крім того, хоч як обережно ворушилися аквалангісти, але порухи ласт все-таки підняли з дна пісок та намул, водорості, ще якийсь мотлох... Серед того калейдоскопу годі було визначити, де починається й де кінчається танк. На щастя, трохи допомагала й водночас заважала течія — бо зносила не лише дрібноту, але й самих плавців.

Журналіста щось тицьнуло під бік, він сахнувся — але тут-таки заспокоївся. То просто Юрій простяг йому кінець товстої линви яскраво-помаранчевого кольору. Віддавши линву, капітан махнув рукою в бік ствола й скупим жестом показав — прив’язуй давай!

Журналіст слухняно подався вперед.

Ствол на дотик виявився несподівано шерехуватим, й Олександр не одразу здогадався, що то просто він добряче обріс водоростями. Але внутрішній край чомусь був майже гладким.

«Дивина... — подумалося йому. — Але, здається, чортові копачі знали про це з самого початку».

Линва не хотіла триматись, опиралася — але з третього разу журналіст примудрився зашморгнути ствол й тепер не знав, що робити з котушкою. Але нагодився Юрій — з іншим мотком, таким самим, посмикав прив’язане, кивнув — й великим пальцем показав у світлі ліхтаря «вгору!».

Спливали повільно, розмотуючи линву, але повітря все одно розпирало груди, й дорогою капітан двічі зупинявся й так само жестами показував кореспондентові — «видихай!».

Поверхня з’явилася ще несподіваніше, аніж дно. Просто раптово, геть неочікувано голова поважчала, а у вуха, навіть заткнуті каптуром гідрокостюма, вдарило звуком.

Ревів вітер. Не такий уже й сильний, не встиг би піднятися шторм, поки вони пірнали — але дуже вже контрастним виявився перехід з води до рідного середовища.

Корабель опинився метрів за півсотні від них.

Капітан поблимав ліхтарем. З борту хтось блимнув у відповідь, й за мить до вітряного свисту долучилося ще й торохтіння дизеля. Коли катер пішов прямо на аквалангістів, журналіст трохи занервував, але Володимир знав свою справу — й в результаті плавці опинилися біля корми пообіч.

Але з першого погляду журналіст навіть її не впізнав. Над головою нависало одразу дві дивних конструкції. У першій так-сяк вгадувалася імпровізована вантажна стріла (навіть з гаком), а от друга... Друга була тією самою трубою, що Володимир тягнув із салону, й закріплене те господарство було над самим гвинтом, та ще й на шарнірі.

— Ну, чого застрягли? — незадоволено гукнули з борту. — Вилазьте, бо зараз знесе разом з танком!

Кореспондент поспіхом підплив до трапу, зіткнувся балонами (дзень!..) з капітаном, обидва вилаялися в загубник, зіткнулися ще раз (дзень!..), пропускаючи один одного; кінець кінцем так-сяк розібралися — а Олена дивилася на цей гармидер з борту та посміхалась.

Линву капітана витягав Володимир, журналістову піймала Олена, й цього разу — кореспондент міг би закластися! — в очах її не було насмішки. Скоріш навпаки.

Але домислити приємну думку йому не дав Володимир, недбало витягши за руки на борт.

— Спорядження не знімай, одразу ж попередив він Олександра. — Юрко каже, мулу там небагато. Зараз здуємо — й полізеш назад.

— Як це — здуємо? — встиг запитати журналіст, але відповідь отримати не встиг.

Втім, загадка прояснилась досить швидко.

Поки вони пірнали, Володимир з Оленою вже встановили над кормою ту саму товстезну зігнуту трубу, об яку спотикався кореспондент ще у порту. Труба стала на довгі важелі, й тепер одним рухом її можна було опустити вниз, до гвинта.

Капітан недбало скинув ласти та акваланг на дах салону, а маску навіть знімати не став — так і подався до рубки. На ходу щось коротко кинув Володимиру — той підтюпцем побіг на корму. Потягнув на себе, потім почав попускати товстий трос — й труба на шарнірі слухняно пішла вниз. Журналіст зацікавлено підійшов ближче — виявилось, що труба якраз закриває собою гвинт... і що? а, та вона ж тепер направляє струмінь води донизу!

Володимир закріпив конструкцію хомутами, поторсав, перевіряючи міцність, потім стусонув ногою — добряче, аж палуба здригнулась. Трималося міцно.

— Це називається — «дефлектор», — люб’язно пояснив Володимир, обтрушуючи руки. — Раніше струмінь води від гвинта бив назад й штовхав корабель, відповідно, вперед. А тепер ми його відхиляємо вниз.

— І що, полетимо? — єхидно запитала Олена.

Дивно, але Володимир жарту не підтримав. Мабуть, нервував.

— Ні. Просто струмінь води здує весь намул з об’єкта. Це старий спосіб... перевірений...

Але вдаватися у подробиці не став.

Линви підтягли — корабель опинався й не хотів рухатись кормою вперед, але перед зусиллями двох здорових чоловіків все-таки здався. Тепер линви тяглися з корми просто у воду й здригалися — так, наче просилися швидше їх витягти.

— Не одірве? — запитав журналіст.

— Вісім тон на кожну, — неуважно відповів йому Володимир. — Не повинне...

— Ну, що там? — гукнув з рубки капітан.

Володимир зітхнув й показав у відповідь великого пальця — мовляв, «все окей».

Звично вже задзижчав масляний насос. Скреготнув стартер. Ревнув й заторохтів дизель.

— Тримайся, — коротко кинув Володимир.

Журналіст ледь встиг схопитися за поручень, коли капітан дав повний газ.

Корму підняло. Щонайменше на півметра вона задерлась до неба, й Олександрові спочатку здалося, що під кораблем щось вибухнуло — наприклад, боєприпаси у танку. Але гуркоту не було. Лише страшенно ревів дизель.

Вода в ділянці корми збурилась великим рухливим пухирем — наче хтось там, унизу, великий, страшний та безформний, силою рвався нагору, до повітря, до світла, але хтось не менш сильний тримав його там, м’яв, крутив та рвав на частини.

Корабель теж тремтів й гойдався — на півметра вгору та вниз.

Пухир, спочатку напівпрозорий, швидко налився темними кольорами — спершу брунатним, кольору перемішаного намулу; потім темнішим, і врешті-решт чорним, аж синім.

— Годі! — вигукнув Володимир, одночасно схрестивши над головою руки. — Земля пішла!

Земля, мабуть, пішла добряче, бо вода навкруг катера стала геть чорною, до того ж з усіх боків, й невідомо, в якому радіусі. Чорнота розпливалася, як ляпка на промокальному папері, краї її розходились й розтікались, наче мацаки велетенського спрута.

— Бідолашні. — хтось зітхнув поруч. Кореспондент оглянувся — ззаду непомітно підійшла Олена й пильно вдивлялася в воду.

— Хто? — не зрозумів Олександр.

Дівчина подивилася на нього трохи здивованим поглядом й по деякій паузі відповіла:

— Риби.

Але журналіст міг би закластися, що риби тут ні до чого.

Наостанок дизель ревонув ще дужче — ніби напружився й справді хоче підняти корабель над водою. Але сили не вистачило, дизель ще раз ревнув, цього разу ображено — й стих.

Каламуть осідала з півгодини. Власне кажучи, їм добре допомогла течія — намул скоріш не осаджувало, а зносило вниз, й при вигляді згори пляма, мабуть, була схожа на несиметричний еліпс — такий, як колись малювали в довідниках із цивільної оборони. Лише там він називався слідом атомної хмари. Але тим часом зовсім стемніло, слід згинув у темряві, а до ранку мав уже осісти повністю.

Лише зараз кореспондент зрозумів, що навіть час підходу до цілі Юрій підібрав так, щоб менше демаскувати позицію.

Хоч як журналісту кортіло подивитися на звільнений з земляного полону танк — але цього разу у воду поліз Володимир. Й прихопив з собою лише моток того самого «Імпульсу». Капітан тим часом прилаштував буйки до канатів, що були тягнулися вниз до танка, й уважно оглянув троси, що Володимир наготував по обидва борти.

Час тягнувся повільно, Олександр встиг зголодніти й подався до салону. Олена, як завжди, вгадала його побажання раніше, аніж він устиг їх висловити, й зустріла його кавою з бутербродом.

Кошеня крутилося поруч, терлось об ноги й час від часу тихенько нявкало — просило сиру та ковбаси. Успішно.

Наминаючи бутерброди, журналіст раз по раз кидав погляди на струнку дівочу фігурку. Олена ловила ті погляди й посміхалась.

— Гей, там, годі байдики бити! — почулося з іншого виходу. Журналіст оглянувся — Володимир у мокрому (аж вода капала) гідрокостюмі схилився в дверях й посміхався. — Пішли якір тягнути!

Виявилось, що кабестан чомусь заклинило й важкенький ланцюг доведеться вибирати вручну. Капітан стиха лаявся й нахвалявся після повернення дещо відрізати робітникові, якому загадав перевірити механізм. Тим часом слабину вибрали, якір зрушили з місця й стало ще важче.

— Та що ж це таке! — не витримав й Володимир. М’язи його теж випнулись під костюмом, майже як в капітана, й журналіст кинув заздрісний погляд. Потім оглянувся — звичайно, ззаду непомітно стояла Олена й уважно спостерігала.

Нарешті якір підняли над водою й одразу стало зрозуміло, чому тягти його було так важко. На лапах, зачепившись корінням, висіла чимала колода.

— Тьху! — сказав Юрій, підійшов до борту й спробував скинути з якоря той мотлох. Не вийшло.

— Біс з ним!

Так корабель і поплив — із цілим корчем попереду, аж нахилившись трохи на правий борт. Капітан стирчав у рубці, й прилади в ній світилися в темряві червоними жаринками, а Володимир сидів на кормі й розмотував якийсь провід — товстий, ізольований, та ще й з позначками через кожні три метри.

На щастя, далеко Юрій не відійшов, як і не заглушив дизель — усього лиш поставив його на малий газ, й корабель потроху дрейфував за течією.

— Скільки? — коротко спитав він помічника.

— Півсотні, — так само куцо відгукнувся Володимир.

Пояснювати ніхто нічого, як завжди, не збирався, але Олександр припустив, що, скоріш за все, мова йде про дистанцію, на яку відповз корабель від знахідки.

— Вистачить?

— Повинно.

Це вже було менш зрозуміло, але журналіст припустив, що мається на увазі — чи не зачепить корабель вибухом.

— А якщо...

— Іншалла.

Дивно, але цього разу послався на Аллаха Володимир, й це здивувало навіть капітана.

— Ну то давай?

— Даю.

Володимир нахилився до коробки, що стояла поруч на палубі, й коротким звичним рухом крутонув ручку.

Гримнуло.

Не сильно. Скоріш, то був навіть не удар і не гуркіт, а щось схоже на сухий барабанний дріб — тільки барабан був великий, як на сільському весіллі, а барабанщик був вправний й вибив ту музику швидко-швидко.

Пухиря не було, але місце вибуху вкрилося піною.

— Можна?

— Ні.

— Скільки?

— П’ять хвилин.

Кореспондент спіймав себе на тому, що починає розуміти навіть такий телеграфний стиль — «повертатись вже можна? ще ні? а скільки слід зачекати? п’ять хвилин» — і навіть зрозумів, чому саме — щоб не потрапити якраз під наступний вибух, якщо щось із боєзапасу забажає й собі торохнути.

Ті хвилини тягнулися дуже довго. Але вибуху не було.

— Пора?

— Пора.

Корабель зрушив з місця й тихо, неначе підкрадаючись, посунув до попереднього місця. Загуркотів якорем. Зупинився. Розвернувся носом до вітру.

— Чого стовбичиш?

Кореспондент оглянувся — капітан вже стояв на кормі й натягував каптур.

Цього разу плавці спускалися вздовж натягнутих линв. Видимість була «нуль» — хмара намулу перетворила воду на справжнє молоко. Ліхтаря у простягнутій вперед руці видно не було; щоб так-сяк розрізнити його світло, треба було зігнути руку у лікті; а щоб розгледіти бодай якусь деталь — то мало не притулити до маски. На щастя, поки спускалися, течія допомогла, віднесла каламуть деінде. Видимість виросла майже до метра, а ліхтар напарника, що спускався по сусідній линві, хоч і здавався далекою й безформною світловою плямою, але все ж виднівся.

Дефлектор (як люб’язно пояснив Володимир) мав вимити у намулі чималу вирву, і, якщо корабель не знесло вбік за той час, поки дехто намагався видертися на борт, як пес на ворота (як не менш люб’язно пояснив капітан), — то знахідка повинна опинитися просто у центрі вирви.

Так воно й було.

Власне кажучи, вирви журналіст не помітив. Просто глибина все росла та росла. А вода ставала все більш каламутною. Врешті-решт пісок перетворився на чорну багнюку, журналіст зменшив ходу й витягнув руку вперед.

Але перепона все одно з’явилася несподівано.

Вони помилилися линвами. Журналіст спустився до корми танка й цього разу гепнувся-таки головою об крицю. На щастя, товста гума пом’якшила удар.

Корма здіймалася над багном, як поріг, й зовсім не асоціювалася з чимось, створеним людськими руками. Лише придивившись, журналіст розрізнив котки лівого борту, якусь трубу, забиті намулом ґрати — мабуть, над моторним відсіком. Гусениці не було. Але все одно здавалося, що танк тут недавно й хтось там, всередині, сидить і чекає на гостя, щоб...

Хтось недбало поплескав його по плечі. Кореспондент здригнувся, мукнув з переляку, мало не випустив з рота загубник, сіпнувся вгору й лише тоді допетрав оглянутись.

Капітан висів у воді поруч з ним, й навіть крізь маску помітно було, як він посміхається.

Журналіст ще раз (про всяк випадок) поглянув на танк й заспокоївся. Але ще хвилин п’ять серце його калатало, як після стометрівки.

«Імпульс» і цього разу спрацював акуратно, ба, навіть акуратніше, аніж на палубі. У верхньому листі криці було прорізано майже рівну щілину. Щілина обходила башту — по боках майже до самих бортів, а спереду й ззаду — менше, не більше як на півметра. Загалом виходив такий собі прямокутник.

Й одразу помітно було, що правити розріз пилкою або болгаркою не доведеться. Башта разом з вирізаним шматком корпусу трохи провалилася вниз — на кілька сантиметрів.

Юрій махнув рукою вперед, й журналіст слухняно поплив перевіряти канат, прив’язаний до ствола. З канатом все було гаразд. У капітана, навпаки, щось не залагодилося, й журналіст знічев’я почав розглядатись навколо.

Темна щілина, прорізана «Імпульсом», так і манила. Олександр зачепився рукою за якийсь виступ й обережно, щоб не стукнутись маскою, наблизив обличчя до дірки. Звичайно, всередині було темно.

Він підніс ліхтар, але тут його знову поплескали — цього разу по спині. Журналіст оглянувся — це Юрій махав рукою: мовляв, давай нагору. Обстеження довелося відкласти.

«Нагорі» знову все помінялося. Дефлектора вже не було, натомість Володимир вовтузився біля лебідок, поступово вибираючи слабину, й закінчив він якраз тоді, коли плавці ступили на палубу. Корабель стояв... це навіть не було схоже на мертвий якір. Скоріш, як метелик на голці.

Цього разу скидати гідрокостюм вже не хотілося. Поки вони вовтузились — хто зверху, хто в глибині — вечір плавно перейшов в ніч й стало досить холодно.

Капітан теж не роздягався, лише відкинув каптур. Але першим рипом він кинувся в рубку й оглянув прилади, потім занепокоєно похитав головою й лише тоді підійшов до лебідок.

— Ну що?

— Готово.

Вже вкотре журналіст здивувався, як ці двоє примудряються розуміти один одного з півслова.

Копачі тим часом ще раз перезирнулися й одночасно почали крутити лебідки.

Корабель здригнувся. Корма почала потроху опускатися. Складалося враження, ніби не хлопці тут, нагорі, крутять троси, а хтось там, унизу, могутній та хижий, непоспіхом тягне судно до себе.

Вниз.

Корабель опинався. Його вже не хитало на хвилях, а било в борти — чомусь в обидва одразу. Вітер та течія вже не зносили судно вбік, а лише трясли, чи то намагаючись вирвати в того, хто сидів унизу, чи то навпаки, йому ж допомагаючи.

Корма опустилася на півметра, й хвилі вже почали застрибувати на палубу. Юрій та Володимир мовчали, але час від часу стурбовано позирали один на одного.

Корма опустилася майже до самої води; ніс, навпаки, задерся до неба, й Олена щось поспіхом кріпила в салоні. Кореспондент рипнувся був їй допомагати, але був ганебно виставлений за двері.

— Ти краще пильнуй обрій, — сказала дівчина. — Я тут сама впораюсь.

«Який, в чорта, обрій?!» — мало не рикнув журналіст, але стримався. Знизав плечима й рушив на ніс. Обрію не було. Темрява починалася від кінчика носа й поводила себе дуже підступно — не вкривала предмети повністю, а розмивала, роз’їдала їхні контури.

«Наче кислота...» — чомусь спало на думку кореспондентові, і тут корабель здригнувся особливо болісно й палуба стрімко вискочила з-під ніг. Залишалося лише розпачливо схопитись за леєр. Наступної миті ніс добряче заскочив під воду, та ще й хвилею вдарило — якраз вчасно!..

Журналіста схопило, добряче приклало спиною об двері каюти, потім потягло назад — чи то пак, вперед, приклало ще й об кабестан, якраз між ногами, й облишило. Наче погидувало тягти за борт.

Другий розмах був значно слабший. Третій — вже й зовсім злився зі звичайною хитавицею.

І лише тоді кореспондент зрозумів, що корма, нарешті, звільнилася, й, ляпаючи гумою об палубу, побіг туди.

Обидва канати було натягнуто. Загалом цього було досить, щоб зрозуміти — все гаразд, але варто було глянути ще й на задоволені пики копачів — просто так, для цікавості. Такого виразу на них журналіст ще ніколи не бачив.

Капітан кивнув, й обидва знову завертіли ручки лебідок.Цього разу канати пішли легко, хоч і повільно.

— На, покрути! — капітан кивнув Олександрові, а сам знову подався до рубки.

Крутити ручку виявилось несподівано легко, ба навіть нудно, й журналіст з нетерпінням позирав за борт. Але бачив лише той самий канат, що поволі висовувався з води.

Щось грюкнуло в дно — тихо, але помітно, й Володимир застережно підняв руку. Втім, пересторога була даремною — зусилля на ручці одразу ж виросло, й стало зрозуміло, що невидимий вантаж уперся в дно корабля.

Про всяк випадок обидва прокрутили ручки ще на пару обертів, натягнувши канати, як струни на гітарі, й лише тоді зупинились.

Капітан нашвидку закинув на плечі акваланг — навіть не всі ремені застебнув. Стрибнув у воду лише у масці. Пірнув. Виринув з іншого боку, мовчки видерся по трапу й так само мовчки показав обом великого пальця.

А Володимир вже підтюпцем біг по палубі з великою сіткою у руках.

Снаряди витягали по три штуки. З палуби це мало трохи містичний вигляд — ось Володимир кидає в воду сітку, попускає на дванадцять метрів линву, та за хвилину двічі сіпається — і все. Можна витягати.

Снаряди здавались схожими на хижих, але сонних риб, й журналіст потай остерігався, аби жодна з них не прокинулась.

Володимир досить недбало кидав їх на палубу. Олександр рухався обережно, а отже, — й повільно. В результаті Володимир встигав витягти два снаряди, поки кореспондент ледь-ледь видобував з сітки один.

Це нервувало.

— Та не бійся ти їх! — посміхнувсь Володимир. — Снаряд, що не пройшов ствол, цілком безпечний. Лише фугасні не стукай носиком, бо там підривник.

Він подумав ще трохи й додав:

— І денцем теж, бо там капсуль.

А тут ще Олена вийшла на палубу, подивилася та зітхнула.

Олександр зібрався з духом й змусив себе недбало кинути снаряд на палубу.

Нічого не сталося.

Наступний снаряд він кинув ще недбаліше... а от на третій раз залізяка вислизнула з рук, дзенькнула п’ятою об стійку леєра й булькнула за борт.

Володимир завмер нерухомо. Олександр зблід.

Йому уявлялося, як снаряд, маючи чудову обтічну форму, та ще й з гальмом-денцем позаду, миттю перекидається у воді носиком вниз, набирає швидкість — не так моторно, як у повітрі, але все-таки... розганяється... стукається носиком об понівечений танк...

Минуло з хвилину. Вибуху не було.

Натомість над водою з’явилася голова в гумовому каптурі, зняла маску, висякалась й голосно матюкнулась:

— Ви там що, з глузду з’їхали?! Мало не на голову скинули!

Юрій матюкнувся ще раз, хапнув повітря й знову пірнув.

— Був колись випадок, — сказав по деякій паузі Володимир. — У Чорному морі німецький протичовновий катер помітив на воді бульбашки та пляму солярки. Вирішили, що то підводний човен лежить на дні і має проблеми. Здуру вирішили додати йому ще трохи — взяли й кинули бомбу.

— І... що?

— Та нічого. Цебто, від катера не залишилося нічого. За день перед тим якраз в цьому місці потонув транспорт, що перевозив боєзапас. Й від бомби той вантаж здетонував.

Володимир помовчав ще трохи.

— Я там потім пірнав. Нічого цінного не знайшов, лише солдатську фляжку з водою. Натомість снарядів розкидано...

Линва смикнулась двічі, Володимир крекнув й заходився її витягати.

Корабель рухався повільно, наче крадучись. Або — наче хтось тримав його за корму. Хтось великий, сильний та впевнений у собі, наче неймовірного розміру кіт, що розважається з теж небаченою ніколи мишою.

Олександр струснув головою. Це вже не перший раз за останні два дні йому спадали на думку миші, і те йому не подобалось.

А ще він був останньою людиною на палубі, яка залишалась у гідрокостюмі. Коли скинули гуму Юрій та Володимир — журналіст навіть не помітив. Й тепер піймав себе не тому, що стоїть, париться...

«Як дурень на майдані...» — спало на думку. Він зітхнув й подався в каюту.

— Допомогти? — насмішкувато зазирнула туди ж Олена й одразу ж зникла.

Корабель майже не хитало — очевидно, вагар, що висів під кілем, виконував роль стабілізатора. Натомість хвилі, раз по раз розбиваюсь об борти, змушували метал тремтіти, наче від страху. І той страх чомусь передавався й кореспондентові. Наче й не мертву залізяку вони тягнули під кілем, а щонайменше — авіабомбу.

Журналіст прогнав з голови недоречні думки, вийшов на палубу — й зрозумів, що з недоречністю — то він трохи погарячкував.

— ...Майже повний боєзапас, — якраз розповідав Володимир. — Доведеться, звісно, почистити, зішкрябати солідол. Затвор було б непогано гасом промити, але можна й соляркою. Щодо фугасних — біс його зна, вибухатимуть, чи ні, але ж нам воно неактуально, так?

Капітан мовчки кивнув. У темряві той рух було ледь помітно.

— Кулемет, звісно, не працюватиме. Хоча можна відмити та спробувати — але...

Капітан знову кивнув — «неактуально».

Володимир замовк.

Запала пауза — лише дизель монотонно тріскотів на середніх обертах.

— А знаєш, що найпікантніше? — сказала раптом темрява голосом капітана.

— Ну?

— А ти прикинув, як ми будемо працювати, висячи на дизелі?

— Чорррррт...

Спочатку кореспондент не зрозумів, про що мова, потім теж мало не ляснув себе по лобі. Справді — башта стоятиме погоном на палубі. А екіпаж? Сидіння закріплені на башті, тобто, теоретично, можна, пролізши крізь люка...

— А гільзи куди падатимуть?

Журналіст похвалив себе за те, що не поспішив з пропозицією. А в рубці, судячи з паузи, дехто чухав потилицю.

— То що робити?

Олександр піймав себе на відчутті легенької, але все ж цілком виразної зловтіхи — «що, хлопці, й ви, бува, помиляєтесь?»

— Та що, що... — не дуже впевнено зронив капітан. — А на сучасних танках як?

— На найсучасніших — стінки башти йдуть аж до самої підлоги й утворюють бойове відділення, — бадьоро доповів Володимир.

— Значить, і нам таке треба, — зітхнув капітан.

— Гм, — сказав Володимир.

Розмова знов стихла, натомість грюкнула відкрита панель й мертвим зеленим сяйвом засвітився увімкнений монітор.

Володимир знову зітхнув — голосно та заздрісно.

— Так... — неуважно бурмотів капітан. — Залізнична цистерна...

— Забагато.

— Сам знаю. Молоковоз... машина... бочка еліптичної форми, не годиться... Бензовоз... замалий. Та й струхлявів, мабуть, тридцять років лежить. Ага...

— Що?

— Танкер. Маленький, на півтори сотні тон. Булькнув ще перед війною... Згнив, мабуть?

— Може, й згнив... а може, й ні. Все-таки корабельні баки — це не бідончики з-під молока... І поруч.

— Поглянемо?

— А доведеться...

Монітор згас. Знову грюкнув метал.

— А ось і наш острівець...

Мабуть, це сказав капітан — але журналіст не звернув уваги, бо над обрієм, затуляючи одну зорю за другою, здіймалася якась велика темна мара. Причому з обох боків. І попереду також.

Олександрові раптом стало прохолодно й незатишно. Лише за кілька секунд він здогадався, що воно таке. Дерева. Просто дерева, що ростуть на якомусь острові. Просто капітан, по-перше, вибрав такий острівець, щоб можна було підійти впритул, та ще й з вантажем попід днищем, а по-друге, майстерно завів корабель у невеличку, та ще й лісом приховану бухту.

— Ну, чого стовбичиш? — поторсав його за плече Володимир. — Голу дівку побачив?

Журналіст отямився.

— Бери он троси й чіпляй на лебідки. Тільки міцніш. Попрацюємо стропальниками, зможеш потім статтю написати про роль робітничого класу в умовах розвинутого капіталізму...

Такелажні роботи виявились нескладними — просто, вибравши два міцних дерева пообіч протоки, Володимир закріпив на них два троси й перечепив на ті ванти вантаж. Олександр страхував ту операцію з борту, й, звичайно, не обійшовся без невеличкої, але неприємної пригоди.

Попускаючи троса з лівого борту, журналіст зачепився за нього сорочкою, трос бринькнув, як тятива від лука... а от стрілою довелося побути Олександрові. Щоправда, полетів він недалеко, натомість — сторч головою.

Добре, хоч у воду.

Коли він виринув, всі вже стояли з закам’янілими пиками, лише Олена ніяк не могла задушити неслухняну посмішку.

Поки журналіст видирався на борт та викручував одяг, роботу скінчили, й звільнений корабель рушив до виходу з бухти.

Він йшов впевнено і — Олександр міг би закластися — радісно. Тремтіння від невпинних ударів хвиль перетворилося у звичну вже розмірену хитавицю, а дизель не буркотів незадоволено, а гарчав, бадьоро та впевнено, наче кіт, що нажлуктився молока й тепер хоче залізти господарці на коліна.

Дивна річ — але журналіст й сам відчував невиразне полегшення.

І знову — зарано.

У рубці щось писнуло, капітан вилаявся — люто та голосно. Олександр ще ніколи такого не чув, й мабуть, це була погана ознака. Він оглянувся — й вчасно відскочив.

Володимир мчав по палубі так, наче за ним чорти ганялися. Підскочив до корми, теж вилаявся, мало не провалившись крізь свіжу дірку у моторне відділення, схопив наготований імітатор.

— Зачекай! — гукнув з рубки Юрій.

Володимир завмер.

— Через хвилину я поверну — тоді запустиш!

Володимир схилився над водою з приладом у руках. Зараз він схожий був на піонера, що запускає модель на акваторію — були колись модні такі фотографії...

— Давай!

Імітатор задзижчав, збурив воду й зник у темряві. Корабель нахилився так, що журналістові довелося за щось ухопитись, й повернув. Орієнтирів не було зовсім, і як капітан знаходив шлях у тому мороці — годі було й намагатися вгадати.

Журналіст і не намагався.

Вийшла Олена, подивилась у темряву, зітхнула, підійшла ближче й притулилась ззаду. Хоч як був стомлений, стурбований та стривожений кореспондент, але на Олену він завжди реагував однаково.

За мить вони вже стискували один одного у обіймах і цілувалися... Дурні думки вилетіли з голови, й лише десь глибоко-глибоко ворухнулося розуміння того, що дівчина зараз віддається йому лише з однієї причини.

Зі страху.

Боявся й він сам. Більш того — навіть по Володимиру помітно було, що й йому страшно. І навіть капітан, маючи, як завжди, кам’яну пику, трохи почав метушитися.

Справді, було б дуже образливо, вже віднайшовши ефективну зброю, не встигнути нею скористатися.

Олена ще трохи потремтіла, потім поступово заспокоїлася, м’яко випручалася з обіймів й знов зникла в салоні. Журналіст зітхнув, підійшов ближче до рубки й через капітанове плече зазирнув у монітор.

Пульсуюча цятка, яка позначала роботу чийогось радара, поступово віддалялася.

— А імітатор тут не позначено? — бовкнув він, не подумавши.

Юрій промовчав, натомість Володимир промовисто постукав себе пальцем по лобі.

— Щоб його побачити на моніторі, треба увімкнути радар, — несподівано пояснив капітан. — А якщо ми увімкнемо радар, то його роботу засіче Волохатий. А наш імітатор повинен бути десь тут...

Юрій тицьнув пальцем у протилежний кут монітора. Журналістові те місце, звичайно, нічого не говорило. Натомість озвався Володимир:

— Ти сказав «наш»?

— Га?

— Ти сказав — «наш імітатор».

— Ну...

Володимир мовчав, але за мить капітан здогадався, що той мав на увазі:

— Так, звичайно, й Волохатий може імітувати свою присутність. А що це міняє?

— Та, загалом... — Володимир знизав плечима.

— Отож. Крім того, навряд чи. Одна справа — імітатор-відбивач, й зовсім інша — імітатор-передатчик.

— Та й справді... — Володимир замислено почухав підборіддя. — Але хто його зна.

— Це точно, — охоче відгукнувся капітан й несподівано оглянувся на Олександра. — Так що ти поглядай...

Ну що залишалося робити? Журналіст відійшов подалі від рубки й чесно втупився у чорноту.

Йшли довго — не менше двох, а може, навіть і трьох годин. Чорнота поступово перетворилася на сіроту, але видніше від цього не стало — над водою здійнявся туман. Вперше в житті журналіст бачив, як туман справді здіймається — ось перші струмки його показалися над самими вершечками хвиль... ось вони потроху перетворилися на ріденькі ще, але вже добре помітні пасма... ось вони вже хмарками піднімаються вгору... вище, вище, вище...

Туман здійнявся до середини борту, й тепер здавалося, ніби корабель рухається не по воді, а чи то стоїть серед цілого поля сірого торішнього снігу, чи то завис нерухомо у хмарах... тільки дизель торохтить, та й то якось глухо...

— Гей, прокидайся, на роботу проспиш!

Володимир поторсав його за плече, журналіст спросоння здригнувся, зойкнув й схопився за поручень.

— Он капітан уже й костюм начепив, а ти байдики б’єш!

Олександр скочив до салону й почав гарячково натягувати обладунок. Гума ще не просохла й неприємно холодила тіло. Сама думка про те, що доведеться лізти у мокру холодну воду, була неприємною.

Але вже за хвилину костюм зігрівся, а коли Володимир піддав на спину акваланг — стало навіть і гаряче.

— Ну ви скоро там? — гукнув вже з води капітан. — Володю, різаки подай! Може, одразу ж і знайдеться щось підходяще...

Журналіст спускався донизу з легким хвилюванням. Танк — це танк. Власне, це предмет під водою чужий. А тут корабель... на думку спадали то «Титанік», то фільми жахів про різноманітних потвор, що знаходили собі притулок у потоплених кораблях. Чомусь згадався навіть старезний, радянський ще фільм «Людина-амфібія».

Але дійсність була простішою та геть невиразною. Корабель здіймався над ґрунтом темною стіною без початку і без кінця. Видимість була метри зо три, й промінь ліхтаря, якщо його скерувати вздовж, просто губився у зеленій імлі. Стіна була іржава й поросла гострими скойками. Журналіст негайно порізав пальця, але під водою болю не було, й він не зразу помітив, що з пальця легкими хмарками клубочиться кров.

Юрій, що плив попереду, дістав з піхов ніж й постукав руків’ям у стіну. Метал відгукнувся глибоким глухим звуком, схожим на стогін, і капітан задоволено кивнув. Мабуть, це мало означати, що корабель ще не згнив.

Плавці трохи піднялися й опинились над палубою. Кругла конструкція здіймалася над її площиною — наче напівзакопана в землю бочка. Тільки велика. Журналіст не одразу допетрав, що це і є бак. Тобто, танк — у первинному значенні слова.

Юрій тим часом відшукав кормову надбудову й двері у ній. Двері були відчинені. У світлі ліхтаря промайнула якась наполохана рибка й сховалась унизу. За нею рушив і капітан. А за ним, попередньо зітхнувши (хоч і важко це було в акваланзі), подався й кореспондент.

Трап був досить широкий, але все одно розрахований на людину, яка йде, а не вимахує ластами. Й вантаж, якщо є, то несе у руках, а не тягне на спині. Отож ласти раз по раз зачіпалися, а балони двічі брязнули об метал.

«Бомммммм»...

«Бомммммм»...

Як дзвін у церкві серед ночі.

У трюмі було ще тісніше. Баки, що з палуби здавалися простими конструкціями — ну, бочка, ну, хай навіть з кришкою, звідси, знизу, виявились схожими на самогонні апарати, або навіть на хімічні реактори. Якісь труби, змійовики, вентилі, крани — у всьому цьому, мабуть, і раніше важко було розібратися, а що вже зараз... коли все пролежало під водою півстоліття, заіржавіло, обросло...

Юрій торкнув його за плече, журналіст здригнувся від несподіванки й мало не буцнув головою якусь залізяку.

Капітан тицьнув йому до рук якусь линву й показав — «тримай!», а сам обережно просунувся у проміжок між двома баками й за секунду з’явився з іншого боку.

Линва виявилась закороткою.

Юрій мовчки забрав другий кінець, поплив уперед й махнув рукою, мовляв — доганяй! Журналіст теж обережно просунувся поміж конструкціями.

Страху вже не було. Романтики — теж. Занурення асоціювалося з походом на пункт прийому металобрухту.

Юрій знайшов ще якийсь бак. Операцію повторили. Линва знову була закороткою, але ледь-ледь, сантиметрів на десять. Юрій подумав й махнув рукою — годиться!

Журналіст думав, що вони знов скористаються «Імпульсом», але, мабуть, були якісь обмеження на вибухи у замкненому просторі, й капітан вирішив зробити інакше. З пакунка, який він весь цей час тягнув за собою, витягли короткі товсті палички й затискувач, схожий на держак від зварювального апарата. Виявилось, що й задача у нього була така ж сама — капітан тицьнув паличку у лещата, вдарив протилежним кінцем об якусь масивну залізяку — раз, другий...

Метал кожен раз відзивався болісним зойком.

І спалахнуло сонце!

Сліпучий, несподіваний та яскравий вогонь блиснув й радісно заревів, наче звір, що вирвався з клітки на волю. Ціла хмара бульбашок здійнялася над ним, ринула вгору, розбилась об залізяччя й прилипла до палуби знизу. Вода кипіла, й навіть на відстані двох метрів, крізь шар води віяло жаром.

Капітан підніс держак до бака — вище кранів, вище труби, що підперезувала конструкцію, вище ще якоїсь масивної рами. Притиснув. Полум’я заревіло приглушено. Натомість по стінці бака побігла розжарена червона гадюка.

Смуга тяглася за вогником, на очах остигаючи й перетворюючись на нерівну, навіть звивисту, щілину — товщиною приблизно з палець. Журналістові чомусь враз закортіло пальця ж туди й пхнути. Але краї були гострі й нерівні, а може, навіть й гарячі, тому бажання швидко пройшло.

Паличка догоріла, вогник згас, й очі миттю залило темрявою. Пройшло не менше десяти секунд, перш ніж очі трохи звикли й знов почали розрізняти світло від ліхтаря. А ще за мить спалахнула нова паличка, й довелося болісно мружитись.

Одного заряду вистачало приблизно на метр прорізу. Крім того, час від часу Юрій відтинав то трубу, то який-небудь елемент конструкції, й таким чином, коли зробив повне коло, то витратив сім або вісім зарядів. Натомість тепер бак тримався лише на тонкому залізі біля самого верху.

Капітан глибоко вдихнув повітря, витяг з рота загубник, впхнув його у щілину й натис кнопку продувки. За стіною заревіло повітря. Юрій протримався з хвилину, потім витяг загубника, швидко схопив його ротом й жадібно почав дихати. Бульбашки здіймалися над головою й збиралися десь попід палубою.

Капітан похитав головою — мовляв, погано! — витяг ще одну паличку й за хвилину вирізав в баку чималий отвір — нижче лінії розрізу; розміром якраз щоб людині у акваланзі пролізти. Й, як завжди, рушив першим. Лише рукою журналістові помахав — мовляв, давай за мною, не затримуйся!

Краї розрізу й справді виявились гарячими.

У баку було несподівано світло. Плавці вимкнули ліхтарі й одночасно підвели голови. Світло надходило через невеличкий ілюмінатор з товстого скла. Мабуть, колись те віконечку слугувало для контролю стану рідини в баку. Дивно лише було, що воно не вкрилося водоростями. Мабуть, скло не припало їм до смаку.

Юрій знову ввімкнув ліхтарик, обвів променем стіни. В його світлі іржа здавалась червоною.

Капітан знову витяг з рота загубник, натиснув кнопку. Знову заревіло повітря. Над головою утворився й за мить виріс до розмірів автомобільної камери сріблястий бублик. По центру кришка бака мала якийсь виступ, й повітря розташовувалося кругом.

Юрій знову вдихнув повітря, кілька разів глибоко зітхнув. Але на цей раз все повітря попадало під кришку. Пухир ріс на очах.

Журналіст теж проробив таку саму операцію. Досить дивно було самому, з власної волі випускати під воду повітря — але ідея й справді була непогана. Набивши повен бак, його можна було звільнити — і все. Повітря саме винесе металеву бочку нагору.

За кілька хвилин воду було витіснено на пів-метра донизу. Аквалангісти підпливли ближче до «стелі», зачепилися руками за ту конструкцію в її центрі й одночасно витягли загубники. Тепер легеневі апарати лише шипіли, натомість повітряна подушка росла на очах.

— Непогано, га? — капітан несподівано дружньо посміхнувся.

Журналіст кивнув. Було досить дивно й незатишно сидіти на дні під металевим ковпаком, по груди в воді, й з десятиметровим шаром води ж над головою. У верхнє віконечко тицьнулась носом якась рибка, махнула хвостом і втекла.

Повітря шипіло, вода в баку потроху опускалася, й скоро конструкція почала потріскувати — так, наче зрушала з належаного за півсотні років місця. Журналіст колись був на військовому аеродромі й чув, як тріщать на сонці остиглі за ніч літаки. З-за відсутності палива там було тихо, жоден двигун не ревів, людей теж не було, й лише ті звуки порушували тишу. Щоправда, на тому аеродромі вовтузився якийсь слюсар й раз по раз неголосно бомкав молотком по якійсь залізяці...

Журналіст раптом вимкнув легеневий апарат, повітря перестало шипіти. Бомкання було й тут. Неголосне, але розмірене. Занадто розмірене, як для молотка по залізу. Скоріш схоже...

Юрій здивовано подивився на нього й теж вимкнув свій апарат. Стало зовсім тихо. Так тихо, що чути було, як зі «стелі» падають краплі.

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Юрій раптом зблід так, що помітно було навіть у світлі ліхтарика. Він рипнувся вниз, потім передумав, рвонувся знову угору. Потім вимкнув ліхтаря й шарпонув за руку кореспондента:

— Вимикай!

— А що трапилось? — стривожено перепитав той, але Юрій, скорчивши страшну міну, вже сам вимкнув його ліхтар.

— ТИХО!!!

Капітан навіть не прошепотів це, а, скоріш, прошипів.

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Бомкання чи то посилювалось, чи то наближалось, і вже чулося досить виразно. Тепер воно зовсім не нагадувало молоток по залізу. Тепер воно схоже було на розмірені, неквапні кроки.

«Кап!»

«Бом...»

«Кап!»

«Бом...»

Вода відступила вже досить далеко, й висіти на незрозумілій конструкції було вкрай незручно.

— Чуєш... — пошепки почав був кореспондент, але Юрій зашипів на нього не згірше гадюки.

«Кап!»

«Бом».

«Кап!»

«Бом».

Щось змінилося в навколишньому оточенні — так, наче поблизу або двигун завели, або пропливло щось велике... журналіст помітив ту вібрацію не одразу, й тим більше не зразу дотямив, що то труситься капітан. А коли зрозумів — то й сам почав дрібно тремтіти.

Мабуть, просто стало трохи прохолодно — переконував він сам себе.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Бомкання вже чулося поруч, і було зрозуміло, що ніякий то не молоток, а справжнісінькі кроки. Щось важке йшло по палубі, й чи то саме було металеве, чи то мало на ногах металеві підошви.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Кроки вже можна було почути не лише вухом, але й усім тілом. Гупало просто поруч з стінками бака.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Щось темне та невиразне затулило ілюмінатор. Показалося скло — наче з того боку притулили таке саме віконечко. Потім промайнув мідний водолазний шолом — й він був добряче оброслий цілими гронами скойок. Потім світло закрила рука у гумовій рукавичці.

«Кап!»

«Бом!»

«Кап!»

«Бом!»

Хтось протупцював по палубі, видерся на бак, зазирнув у віконечко — й чи то не побачив нічого, а чи не звернув уваги й рушив собі далі.

«Бом».

«Бом».

«Бом».

«Бом».

Довга звивиста линва пробігла за склом, промайнув шланг з обірваним краєм й теж потягся собі геть.

«Бом».

«Бом».

«Бом».

«Бом...».

Журналіст обережно розтулив руку. Виявилось, що він стиснув іржавій стержень так, що прорвав і рукавичку, і власну шкіру. Кров крапельками висіла на гідрокостюмі.

Юрій упустив легеневий апарат й тепер тремтячими руками ловив його за шланг.

Дихалося важко.

Знову заревіло повітря й подушка на очах почала збільшуватись. Дихати стало легше.

Коли повітря забулькало у прорізі, капітан махнув рукою — досить, мовляв! — й першим рушив до виходу.

Журналіст не втримався й, вилізши, постукав пальцем по баку — відповіло лунко. Як і має бути, коли з того боку — повітря. Юрій оглянувся й мовчки постукав себе пальцем по лобі.

Відповіло глухо.

На палубі нічого не змінилося, лише на баку, там, де грюкали металеві підошви, було трохи зідрано водорості.

Юрій знову дістав свій пакунок, витягнув паличку, запалив й зробив перший надріз. Вистачило чотирьох. Бак здригнувся й з тріском, рипом та скреготом почав продиратись нагору. Юрій та журналіст штовхали його то з одного боку, то з іншого.

Нарешті бак видерся повністю, хитнувся, мимохідь крутонув журналіста навколо осі та відкинув його убік, й пішов вгору — наче ракета. Навіть бульбашки за ним лишалися — достоту, як струмені реактивного двигуна.

Юрій махнув рукою — мовляв, давай і ми вгору.

На поверхні вже настав ранок й сонечко пустотливо виблискувало з-за хмарок на обрії — а ось я є! а ось вже нема! а ось знову є.

Над бортом схилилась Олена.

— Ну що? — посміхнулась вона. — Нікого там не зустріли?

— Іди к бісу! — раптом визвірився на неї завжди незворушний капітан. — Що, часу забагато маєш? Роботи нема?

Дівчина зникла з борту, наче її вихором здуло.

— Чого ти на неї так? — докірливо запитав Володимир, приймаючи акваланги. — Чи й справді щось не таке бачили?

— Водолаза, — коротко буркнув капітан.

Володимир здригнувся, упустив акваланг й ледь встиг піймати його над самою водою.

Розкрив рота. Потім закрив. Й пішов, так нічого й не запитавши.

Капітан виліз на борт, проляпав мокрою гумою до салону, відчинив буфет, схопив першу-ліпшу пляшку й добряче до неї приклався. Потім відхекався, витер долонею губи, подумав і хильнув ще.

Бак так і не стали витягати з води, а притягли до острова на буксирі. Це зайняло чотири години, протягом яких журналіст трохи поспав, трохи поїв, розповів Володимирові та Олені про зустріч на затонулому танкері й трохи подивувався їхній реакції — Олена ахнула, затуливши долонею рота, а Володимир сопів. Капітан мовчки стовбичив у рубці й вів себе начебто цілком звично й спокійно... лише... Перший раз кореспондент думав, що те йому здалося, але коли вогке ще волосся капітана наїжачилося ще раз — повірив. І самому собі, й Володимирові.

— Не ти перший, не ти останній, — розповідав той. — Он, у війну, був випадок — німці потопили корабель у Севастополі, «Ташкент», здається, хороший такий корабель, італійської побудови... Ну, зайняли Севастополь, послали туди фахівця, щоб подивився, чи не можна підняти. Той поліз. Дядько, до речі, був досвідчений, справжній професіонал. Але з того «Ташкента» вилетів, як корок із пляшки, навіть декомпресію не пройшов! Й спускатись відмовився. Й у висновку написав, що так і так, комуністами на кораблі залишені духи, які заважатимуть підйому судна. А що таке? А просто в ілюмінаторі застряг вбитий матрос, його течією колихало, й здавалося, ніби він честь віддає. Хіба мало потопельників в морі та в річці, й у водолазному обладунку, й голих... Й радянський водолаз по війні, до речі, так само лопухнувся перший раз, але потім таки себе пересилив...

— Ага, і я читав щось таке... — несподівано згадав журналіст, і навіть повеселішав — аж поки не дотямив, що, по-перше, ніяка течія не змусить мертвого водолаза тупцювати свинцевими калошами по палубі, по-друге — фашист-підводник, сказано ж, був зовсім не новачок й з трупами під водою стикався; й по-третє... Третя думка була неможливою, але дуже логічною:

— А чим власне відрізняється мертвий водолаз від окопного Івана, примари над старим вогнищем, «того, хто в скалі сидить» та інших явищ, яких теоретично бути на світі не могло...

Однак у цій подорожі вони чомусь траплялися.

Виважити обрубок бака над водою виявилось досить складною задачею. За кранові стріли знову використали два дерева, а за двигун — дві ручні лебідки. Конструкція опиналась, присмоктувалась до води, наче присоска, потім навпаки — вистрелила собою вгору, мало не обірвавши троси; ляснула в воду знову й все почалося спочатку. Нарешті Олександр допетрав вибити оглядове скельце, бак перестав комизитись й завис над кормою.

— Та я, чесно кажучи, просто так його вибив, — пізніше признався кореспондент. — Навіть не чекав такого результату...

Признаватися навіть самому собі, що насправді йому просто страшно було зазирати у те віконечко, було соромно.

Корабель підвели кормою вперед до завислого бака, теж розіп’яли на чотирьох тросах й почали маневрувати. Збоку те, мабуть, нагадувало ворушіння павука в павутинні — ту линву попусти! цю натягни! дужче! ох, ні, забагато! попускай... попускай... попускай... о, а тепер оту!

Нарешті примудрилися натягнути усі чотири. Бак висів просто над отвором й лише трохи розхитувався — туди... сюди...

А ще корабель раз по раз підкидало на хвилях й складалося враження, ніби обидві конструкції щосили намагаються не доторкнутися одна до одної.

Почали опускати. Виявилось, що бак на висоті метра над палубою — це одне; а на висоті десяти сантиметрів — зовсім інше. Заважало буквально все — поручні, виступи, надбудова... Журналіста збило з ніг, протягнуло задом по жорсткому настилові, відчутно притиснуло до надбудови. Володимир вивихнув пальця, вилаявся, але бака не відпустив:

— Попускай!

Попускала Олена. Виходило те в неї непогано, лише раз по раз доводилось бігати з одного борту на інший й крутити то одну лебідку, то другу.

На дизель наслали кілька товстих дощок та розперли їх у борти. За капітанським задумом, бак, мабуть, повинен був стати на них, як постамент, й зачекати, поки на постамент не начеплять зверху ще й пам’ятника — цебто башту. Й, мабуть, це був перший постамент в історії архітектури, який тому наміру опинався, та ще й так активно.

Опустили.

Бак стояв на деревинах й лише похитувався, коли корабель гойдало на хвилях. Починалася друга частина операції.

— Крути!

Олександр крутив. Знову зарипіли троси, поволі виринаючи з води. Хвилі почали спотикатися на чомусь масивному, що піднімалося з дна посеред бухти. Корабель, наче стривожений пес, вісунувся трохи далі.

Щось кругле, темне й масивне показалося над водою.

Як не крути, як не обманюй себе — але журналістові було страшно. Мертве залізо, створене для того, щоб убивати, загинуло саме — а тепер оживало.

Як зомбі.

Башта виявилась нахиленою вперед — мабуть, тому, що гармата переважала, й здавалося, що цей труп, що його піднімають, нахилив голову — але зараз підніме її і втупиться в очі мертвим поглядом мертвих зіниць.

Нічого не сталося.

Залізяка піднялась над водою й повисла, обтікаючи, як мокра ганчірка. Під кругом башти звисав якийсь мотлох — якісь кріплення, полички, два сидіння... Все мокре, брудне та завішане водоростями — мабуть, начіплялося, поки тягнули.

— Попускай!

Журналіст попускав. З протилежного боку ручку крутила Олена, а двоє копачів обережно направляли башту на зрізану бочку бака. Кріплення та сидіння сховалися в прорізі.

Погон башти виявився трохи вужчим за бак, Юрій все тими ж термітними паличками зробив чотири акуратні розрізи, молотом звузив верхівку:

— Попускай!

Башта опустилася ще й накрила верхівку — як наперсток ховає пальця. Верхня панцирна плита тепер була сантиметрів за двадцять від палуби.

Знову загорівся терміт. Виявилось, що паличками можна не лише добре різати, але й непогано варити — лише доводилось пильнувати, щоб розплавлена маса не капала на палубу.

— Бо пропалить — й оком моргнути не встигнеш! — пояснив Володимир.

Шви виходили масивні та кострубаті й червоно світилися ще довго після того, як горіння скінчилось. Охолоджувати їх Юрій не дозволив — щоб шов не став крихким.

— Крути!

Крутили. Троси натяглися тугіше, а дерева хилилися, аж тріщали. Ще б пак! Тепер на них висіли не окремо бак, і не окремо башта, а...

— Тепер ця штука називається «бойовий модуль „Кавун“»! — вигукнув Володимир.

Олександр гумору не зрозумів, Олена, мабуть, теж, а от Юрій посміхнувся й уточнив:

— На «Бахчу» натякаєш?

Але пояснювати не став, й журналіст дав собі завдання — пошукати по цих словах в Інтернеті.

Дошки витягли й почали опускати конструкцію знову. Чомусь цього разу операція пройшла швидко й в дірку потрапили з першого разу. Панцирна плита глухо вдарила об палубу. Троси ослабли. Члени команди стояли і озиралися один на одного:

— Невже все?

Й лише коли Юрій демонстративно поплескав долонями, остаточно у те повірили.

— Так, Оленочко, що там у нас на обід? — одразу ж підкотився Володимир. — Знаю, що ще нічого, то займись цим, а ми з Сашком поки що мотлох до ладу приведемо.

Люки відчинилися несподівано легко. Не довелося навіть нічим їх підважувати — просто Володимир заліз на дах, смикнув як слід — й іржава залізяка легко рушила вгору. Наче шістдесят років на те чекала.

З башти смерділо.

Перш за все ніздрі різав дим та запах розжареного заліза. Дим висів в башті густою завісою, наче там цілу ніч грали у преферанс. А коли хтось відмовлявся платити — розжарювали залізо.

Смерділо водоростями. «Дивно, чому водорості починають смердіти задовго до того, як почнеться гниття», — подумав кореспондент, затуляючи носа.

Пахло чомусь мастилом. Мастило, мабуть, перетворилося на камінь, й відколупувати його доведеться тепер молотком.

Володимир пхнув носа до люка, скривився й махнув рукою — пішли, мовляв, звідси, хай трохи провітриться, а ми поки що ось чим займемось...

Гармата була забита мулом. Журналіст причепив до насоса найтонший шланг й скерував його в дуло. Перша пробка вилетіла миттю й під тиском — якраз йому на штани. Олександр вилаявся й пхнув шланга ще далі. Цівки води виривалися з щілини між шлангом та дулом й поводили себе дуже підло — то капали, капали, капали... а тоді раз! — й цілий струмінь в обличчя.

Вода було чорною й теж смерділа.

Володимир вовтузився з лобовою маскою — обдирав водорості, стару фарбу й іржу, намагався влити в щілини гас та солярку, пробував ворушити то маску, то всю башту разом. І те, й те здригалося — але поки що трималося мертво.

Пообідали.

Сморід з відкритих люків не додавав апетиту, та й Юрій раз по раз підскакував до рубки й поглядав на монітор. Волохатого видно не було — мабуть, погнався за імітатором.

Але й без того майже не розмовляли — бо зголодніли, втомилися, а роботи попереду було ще багато. Брудної, важкої й небезпечної праці.

За час обіду гас, мабуть, просочився в щілину — Володимир вперся ногами у поручень, крекнув, натужився — й повернув-таки башту. Не набагато — градусів на десять-двадцять, але далі вже пішло легше. Та й журналіст довів свою справу до кінця — цівки раптом перестали бризкати з-попід шланга, й гармата видала бридкий, але бажаний звук:

— Хрррррррррррр!

— Пощастило, — сказав Володимир. — Затвор відкритий.

Вода, що потрапила у «бойовий модуль», виливалася крізь розбите віконце, й Олена виганяла її шваброю в «душ» — і за борт.

— Ну що? — Володимир першим зазирнув в люк. — Смердить, звичайно, але...

Він не договорив, розвернувся вперед ногами й обережно опустився всередину.

Олена та журналіст стояли поруч й дивилися — то на башту, то один на одного.

— Ух ти! — задудніло з люка. — Екіпаж все ще на місці! Ану, ану...

Башта здригнулася й повільно, з рипом крутнулась ліворуч. Зупинилась. Повернулась на місце. Гармата задерлася вгору, подумала й опустилась.

— Бабах! — сказало зі ствола.

Тепер вже й кореспондент вискочив на вершечок й зазирнув досередини. Володимир сидів у лівому кріслі й крутив якісь маховики з ручками. Мабуть, журналіст затулив йому світло — бо копач оглянувся вгору й махнув рукою — залазь, мовляв.

Двічі запрошувати не довелося.

— О, а це що таке...

Друге сидіння було зайняте. Купка кісток, перевитих водоростями та якимись ремінцями. Під водою Олександр, мабуть, би злякався. А тут, нагорі, серед білого дня... Було просто трохи гидко й самому собі за те соромно.

— А, командир заважає? — обернувся до нього Володимир. — Посунь його трохи. Он туди, наприклад. До мого навідника.

Кореспондент оглянувся — позаду, на якійсь поличці, жужмом валялася ще одна купа. Череп чи то упав, чи то був недбало відкинутий вбік. На ньому ще збереглися рештки якогось убору.

Кістки були слизькими й не хотіли триматися разом.

Натомість крісло було несподівано зручним. Над головою була чимала западина. Журналіст підвів погляд — виявилось, що то була командирська башточка, й колись вона мала непогані оптичні прилади. Цебто, колись непогані — бо зараз вони були каламутні та непрозорі.

— Оптики не буде! — сповістив його Володимир. — І взагалі, твоє місце — он там!

Він тицьнув пальцем за спину. Кореспондент оглянувся — там було ще одне місце, але без вікон, без приладів...

— А там що?

— А там — der Lagender... Тобто цей, як його, зарядник! Бери більше, кидай дальше, за радянським ухваленням. Тільки дуже носками не гепай, бо раптом серед бронебійних трапиться і фугасний...

Снаряди лежали на палубі рівною шеренгою й навіть під скам’янілим мастилом здавалися гарними й грізними.

— Ну, чого став? Витягай, промивай... і складай назад. Якщо пощастить, сьогодні ж разок і пальнемо!

Володимир вовтузився біля прицілу й говорив, не оглядаючись, наче спиною бачив, чим займається журналіст. Олександр зітхнув й зрушив з місця перший снаряд.

До вечора башта вже легко крутилася на всі боки — правда, не на триста шістдесят градусів, а з невеличким мертвим сектором позаду, бо заважала надбудова. Гармата теж легко ходила вгору та вниз. Пощастило оживити навіть оптику у навідника, й журналіст вибрав хвилинку й покрутив маховики. Позначка ковзала по воді, по деревах, кущах... перескочила на крихітний пляжик... вперлася в голу Олену, що розляглась на післяобідньому сонечку. Журналіст ковтнув слину й зітхнув.

Віконце раптом потемніло, наче хтось його долонею закрив. Кореспондент оглянувся — над люком схилився Володимир й насмішкувато похитував головою:

— Ай-яй-яй! А попрацювати трохи?

Снаряди були у чудовому стані — цілі, без сліду іржі, наче й не пролежали стільки років на глибині двадцять метрів. Канал ствола теж непогано зберігся. У першому випадку допоміг товстий шар мастила, у другому... мабуть, намул. А от кулемету не пощастило. Ствол заіржавів так, що журналіст зламав його, просто випадково зачепивши ногою.

— Ну й біс з ним, — прокоментував Володимир. — У нас свої є.

За тими клопотами ніхто так і не здогадався витягнути з башти кістки.

Честь «пальнути» взяв на себе Володимир. Крім честі, то була ще й небезпека — хтозна, як поведуть себе й снаряд, і гармата після шістдесяти років під водою — тому стрілець, клацнувши затвором, прив’язав до спуску довгеньку линву, вибрався назовні, заховався — й лише тоді смикнув.

Бахнуло!

Просто годі було в це повірити — але бахнуло!

Кошеня підскочило, наче під ним теж щось вибухнуло, й миттю опинилося аж на вершечку щогли.

Журналіст на радощах теж мало за борт не стрибнув. Тепер він розумів тих фанатиків, що роками відновлюють старі автомобілі, риються у металобрухті, лазять по онлайнових аукціонах у пошуках запчастин — і все для того, щоб проїхати пару кілометрів з нагоди якого-небудь історичного свята. Дня Перемоги, наприклад.

«Мдааааааа... — подумав Олександр меланхолійно. — На такому апараті проїхатися Хрещатиком... у день Перемоги... ні, не варто. Неправильно зрозуміють».

Володимир злазив у башту, випірнув з неї з радісною усмішкою. Та й обличчя його аж сяяло.

— Все ціле! — бадьоро сповістив він. — Навіть гази майже не прорвалися!

Мабуть, мова йшла про порохові гази, які прориваються з гармати під час пострілу.

— Сашко! Чого стовбичиш, лізь сюди! Будемо з тебе військовозобов’язаного робити!

Олександр слухняно заліз у башту. Щось невловимо змінилося після пострілу — чи то від струсу трохи обсипалася іржа, чи то болотяний сморід змінився на сморід горілого пороху... Втім, можливо, зміна була лише у сприйманні. Купа металобрухту перетворилася у зброю.

— Сидиш отак. Снаряди береш одночасно, правою рукою за носика, лівою — ближче до денця. Кладеш сюди. Лівою ж досилаєш — поки не сховається. Тепер затвор — ось так...

Снаряд ховався у патроннику з легким шурхотом, а затвор клацав.

— Тепер — вбік, бо невідомо, може, я одразу й пальну. Оця огорожа тут не просто так, це щоб відкотом нас обох не покалічило. А воно може...

Володимир теж невловимо змінився. З веселого балакуна він перетворився на командира. Впевненого, рішучого, лаконічного.

— Якщо буде можливість, я перед пострілом казатиму «Feuer!».

— Що? — не зрозумів Олександр.

— ...тобто «Вогонь!»

— А чому... — кореспондент хотів був запитати, чому спочатку Володимир сказав це німецькою, але той його випередив:

— Ми ж все-таки у німецькому танку... Коли почуєш команду — відкрий рота, не так сильно глушитиме...

Він говорив й одночасно крутив маховики. Рух башти майже не відчувався, а от казенник гармати відчутно посунувся вгору.

— Вогонь!

Бахнуло.

Журналіст заздалегідь роззявив рота, але звук був несподівано глухим, навіть не таким сильним, як першого разу. Кореспондент навіть подумав, що скоїлось щось не те. Але Володимир відірвався від окуляра й задоволено підняв великого пальця вгору:

— Є!

Попав він у товстеньку березу на острові. Дерево зломилося навпіл; його навіть трохи відкинуло вбік — й тепер з піску стримів лише високий зазубрений пень. Краї його на очах наливалися соком.

— Варвар, — незадоволено прокоментувала Олена. — Не міг на каменюці потренуватися?

— Та не було підходящої... — трохи зніяковів Володимир. — Але я більше не буду!

Підійшов капітан, мовчки зазирнув крізь прочинений люк, поторсав рукою огорожу казенника, кивнув й так само мовчки подався назад, до рубки.

Заночували тут же. Стомлений, вимотаний тяжкою працею та зануреннями, журналіст наче аж провалився у сон. Але серед ночі підскочив й з розмаху вдарився головою об поличку.

Наснилося, що він снаряд, і лежить у намулі, й чекає, чекає, чекає... десять років, двадцять, шістдесят... а потім — бабах!

«Бабах» було якраз об поличку.

Володимира у каюті не було, а знадвору чулися вже знайомі ритмічні зітхання й смішки.

Якби журналіст не був такий втомлений, то не зміг би знову заснути.

А вранці «бабах!» пролунало ще раз.

Кореспондент прокинувся й спроквола пробурмотів якесь прокляття. Безадресне. Просто так. Сниться всяка нісенітниця.

Бахнуло ще раз, ближче, й метал корпусу аж задуднів.

— Га?

Журналіст вихором вилетів вгору по трапу, зіткнувся з Володимиром, мало не впав — й лише тоді помітив, як у сотні метрів за кормою повільно осідає донизу водяний стовп.

Вибух?

Бабах!

Ще один стовп здійнявся на острові — вже не водяний, а піщаний. Над головою щось вереснуло — пронизливо та розлючено.

Осколки?

Катер здригнувся й, обриваючи якір, дав задній хід.

— Чого стоїш? — загорлав з люка Володимир. — Мерщій у башту!

Журналіст кинувся на корму, об щось перечепився, впав, підскочив; біля люка ще раз зачепився — але цього разу лише боляче стукнувся ліктем. Провалився у люк, наступив на щось босою ногою.

— Заряджай! — загорлав майже у вухо Володимир.

Кореспондент кинувся до укладки.

Наука пішла до бука — снаряд він вхопив засередину, сіпнув на себе, упустив... Головка вдарилася просто об дно, й кореспондент весь зіщулився.

— Заряджай! — ще раз закричав Володимир.

Підбирати снаряд було б надто довго. Журналіст схопив інший — правильно, за носика й ближче до краю. Загнав у дуло. Клацнув затвором.

Пострілу не було. Лише тоді Володимир відірвався, нарешті, від прицілу й з секунду розгублено блимав на Олександра. Потім вилаявся й підскочив до люка.

— Звідки ж він, гад, лупить?

Журналіст теж підвівся й вистромив голову. Корабель вже вискочив з бухти і якраз розвертався. Острівець був зеленим, мирним та затишним, вода — синя та грайлива, аж наче кокетлива. Жодних ознак нападу годі було помі...

Бабах!

Знову над водою здійнялася піниста шапка. Цього разу досить далеко — мабуть, невидимий супротивник не встиг перенести приціл.

Приціл чого?

— Та він же, гад, з міномета лупить! — першим здогадався Володимир й розлючено гепнув кулаком об метал. — Сто двадцять міліметрів, не менше!

Кореспондент оглянувся — капітан у рубці гарячково крутив штурвал й корабель відчутно нахилився ліворуч.

Повітря завило. Звук був пронизливим й неприємним.

Бабах!

Міна впала попереду, й попереду ж дзенькнуло вибите скло. Корабель нахилився ще дужче й котився тепер широким колом, обминаючи острівець збоку.

— Він за островом! — висунувся з рубки капітан. — Будьте напоготові, я спробую вискочити й несподівано розвернутись!

Знову почулося вже знайоме виття, але до нього додалося щось схоже на незадоволене фиркання.

— Ховайсь!

Міна лягла поруч з бортом, й вперше з початку обстрілу піднята вода залила палубу. Дзенькнуло ще десь. Цього разу звук був інакший — наче консервні бляшанки зіткнулися. Лише одна з бляшанок була велика, й бриніла довше й потужніше. Мабуть, то осколок влучив у башту.

Дизель ревів. Корабель сунув, задерши носа, майже як моторний човен, й лишав по собі таку хвилю, що хоч дошкою для серфінгу по ній їдь.

— Ти не дуже висовуйся, — порадив журналістові Володимир. — Осколків у міни багато, й летять на всі боки. А тут, усередині, не страшно... хіба що люки...

Він теж спустився й зачинив за собою люк.

— Тепер і крізь люк не залетить.

Бахнуло знову. Журналіст не зміг визначити, де саме, й чи близько. Але хоча б дзвону вже не було.

— Бач, як наш капітан маневрує, — задоволено пробурчав Володимир. — Чорта з два влуч...

Гримнуло так, що Володимир, мабуть, язика прикусив. Башту струсонуло так, що з укладки вилетіло кілька снарядів. Один гепнув кореспондента по гомілці, інші просто почали стрибати й кататися унизу.

— Влучили!

Крім язика, постраждав ще й лоб Володимира — мабуть, приклало об щось. Можливо, об приціл.

«Добре, хоч око не вибило.» — машинально подумав кореспондент.

— Просто в башту попали! — повторив Володимир вже спокійніше. — Бач, яку гарну крицю німці робили!

Потім подумав й навіщось додав:

— Поки у них нікель був.

Останньої фрази журналіст не збагнув, але тут поруч прогримів ще один вибух, корабель нахилило, й стало не до уточнень.

— Увага! — глухо долинуло знадвору.

— Га? — Володимир нашорошив вуха, знову припав до прицілу, вилаявся й відчинив люка.

— Зараз буде поворот! — вже виразніше долетів голос Юрія.

Бахнуло знову — подалі. Корабель почав нахилятися в інший бік.

— Он вони!

Володимир припав до прицілу й гарячково закрутив маховики. Казенник швидко посунув донизу.

— Feuer!

Бахнуло.

— Lage... тьху, чорт! Заряджай!

Володимир знову висунув голову в люк й втупився в щось невидиме. Тривало те довго, кореспондент встиг зарядити гармату, знудьгуватися й навіть підвестися.

На обрії, майже зливаючись з зеленню чи то ще одного острова, чи то берега, виднілося крихітне з такої відстані судно. Коли журналіст визирнув, над ним якраз промайнула й зникла малесенька хмарка.

Володимир миттю сховався, й журналіст теж вирішив за краще пригнутися.

Виття. Шелест. Вибух!

Міна вдарила у корму, перед баштою. Металевого дзвону не було — натомість по криці наче пилкою провели. Аж мороз по шкірі пробіг.

Володимир знову висунув голову:

— Юрчику! — розпачливо заволав він. — Нічого не вийде! У мене на далекомірі — сім кілометрів! Підходь ближче!

Гримнуло ще раз, й до журналіста долинуло лише коротке:

— ...ю мать!

Корабель знов нахилився, аж екіпаж башти на стінки поклало. Тепер Юрій, мабуть, намагався плисти зигзагом, щоб збити ворогові приціл. Міни вибухали то з одного, то з іншого боку, але досить далеко.

— Еч, мерзотник! — захоплено прокричав Володимир. — Додумався ж! Мале, легке, а стріляє на сім кілометрів!

— А ми? — перепитав журналіст. Чомусь він був впевнений, що гармата повинна стріляти набагато далі за міномет.

— А ми — лише кілометри на два... — вже не так радісно сказав Володимир. — Цебто, можна й далі, але мимо цілі. Ну, якщо постаратися, можна спробувати на три...

Журналіст чомусь відчув не злість, і не страх, а люту образу. Страшенно образливо було мучитись, пірнати, працювати, бабратись у багні та різати руки — й отримати зброю, яка поступається зброї супротивника втричі. Крім того, мабуть, з мінометом не було стільки мороки.

Володимир зненацька вискочив з башти й, пригинаючись, кинувся до салону. Журналіст провів його здивованим поглядом. Але вже за мить мало по лобі себе не ляснув — Володимир біг назад із біноклем.

Застрибнув у башту. Висунувся — трошечки, аби лише бінокль був над краєм. Покрутив окуляри. Й розпачливо загорлав:

— Юрчику!

Журналістові аж вуха заклало.

— Надбав ще! Все ті самі сім кілометрів!

Відповідь була нерозбірлива, але голосна та конкретна.

Корабель перестало розхитувати — мабуть, капітан перейшов на дрібніший зигзаг. Міни негайно почали лягати ближче. Журналіст пригнувся, голову не висовував й лише здригався, коли бахкало особливо гучно.

Володимир раз по раз висовувався з люка, дивився в бінокль та крутив окуляри — мабуть, відстань вимірював. Й, вочевидь, ті вимірювання були не дуже сприятливі, бо він лише лаявся.

Так тривало ще з півгодини.

— Юрчику!

Волання його знову було несподіване й оглушило кореспондента.

— Нічого не вийде! Вони тримають рівно сім кілометрів!

— ...е знаю! — долинуло у відповідь. — ...а радарі... те саме!.....що вдієш!

Володимир сплюнув, матюкнувся й заховався. Питання «що вдієш?» залишилося відкритим.

Відповів несподівано ворог, просто припинивши обстріл. Спочатку, коли вибухів не було хвилину, дві, три... екіпаж просто мовчки перезирався, потім Володимир несміливо висунув голову, подивився через бінокль.

— Вилазь, — сказав він, потім комусь помахав рукою. Мабуть, Юрієві, бо дизель притих й корабель помітно стишив ходу.

Олександр теж несміливо висунувся. Ворог зник. У напрямку, де він був, тягнулися острови та ліси. Їхній корабель розвернувся до того місця кормою й рушив геть.

З салону боязко визирала Олена. На лобі її червоніла подряпина, до грудей притискалося кошеня, а у дверцятах не вистачало скла.

— А хто тепер скаже мені, що це було? — журналіст спробував посміхнутись.

Чоловіки одночасно подивились на нього, як на останнього дурня, але найобразливішим було те, що дівчина подивилась так само. І кошеня, мабуть, теж.

— Волохатий, — коротко пояснив капітан. — Знайшов нас й обстріляв з міномета. Сто двадцять міліметрів, скоріш за все. А що влучити у рухому ціль досить складно, то він відійшов й тепер знову спробує захопити нас зненацька. А ще, виходить...

Він зробив паузу й потер підборіддя.

— Виходить, швидкість у нього більша за нашу. Не знаю, на скільки. А це означає, що він нас на нашу дистанцію вогню...

На словах «нашу» та «дистанцію» капітан кинув промовистий погляд на Володимира. Той аж зіщулився.

— ...не підпустить.

Запала тиша. Потім Олена зітхнула й сховалась в салоні.

Зібрали нараду. Вона проходила бурхливо й неконструктивно. Першим, звичайно, розпочав Володимир, але нічого нового не повідомив:

— Це ж треба, який, мерзотник, розумний виявився! Обдурив він нас, обдурив... Сім кілометрів проти наших двох! А мороки ж наскільки менше було! Просто взяти залізяку й поставити на палубу! А ми... Ех!

Він навіть рукою махнув, наче лісоруб сокирою. Запала пауза.

— То чия, кажеш, була ідея? — похмуро запитав капітан.

— Яка ідея? — цілком натурально обурився Володимир. — Про що ідея?

— Як про що. Про гармату.

— Не знаю я, чия була ідея. Говорили виключно про димові гранатомети.

Від такого нахабства навіть Юрій трохи отетерів, не кажучи вже про кореспондента.

— А ще хтось казав, ніби Волохатий нас наздоганятиме, а не навпаки? — вліз він ще по одній тривалій паузі.

— Не знаю. Не чув, — ще натуральніше здивувався Володимир. — Але якщо побачиш його — скажи, що він дурень. Волохатий — дядько страшенно хитрий і на лобову атаку піде, лише якщо не матиме виходу. Або буде певен на сто відсотків.

— А він і був певен, — похмуро буркнув Юрій. — Нам просто пощастило. Біс з ним, годі винуватців шукати. Всі відзначились...

Журналіст хотів запитати, чим відзначився він, але подумав й вирішив, що воно трохи недоречно.

— Друге традиційне питання, — так само похмуро провадив капітан. — Що робити?

Тепер пауза вже затяглась не менше, ніж на хвилину. Юрій зітхнув.

— Радар я ввімкнув, — сповістив він. — Нема сенсу ховатися. І він увімкнув. Так що бачимо один одного, як на блюдечку.

— І де він? — жадібно запитав журналіст.

— Он там, — Юрій махнув рукою у бік островів. — Тримається на відстані десяти-дванадцяти кілометрів. Вичікує. Як почне скорочувати дистанцію — значить, хоче атакувати.

— І що тоді?

Капітан вовком зиркнув на Олександра, й той поспіхом закрив рота.

Корабель тим часом рухався по великому колу, обходячи острів попереду.

— Можна зробити засідку, — несподівано ляпнув кореспондент й тут-таки подумав, що ініціативу часто карають її виконанням.

— Непогана ідея, — підхопив Володимир. — Але...

— От ти й підеш, — перебив його капітан. — Щоб не було ніяких «але».

Володимир затнувся й злостиво глянув на журналіста.

— Я проведу корабель протокою, — міркував тим часом вголос Юрій. — Є тут одна. Вузенька. З деревами. Висадимо тебе. На ходу. Щоб не запідозрили.

— Запідозрять, — впевнено промовив кореспондент. — Навіть я запідозрив би.

Володимир вдячно поглянув на нього, але капітан лише рукою махнув:

— Оскільки більше пропозицій нема, то виходу теж нема. Будеш краще маскуватися. Може, й не запідозрять.

На Володимира було шкода дивитись.

— Обстріляєш. Пріоритетні цілі — радар, двигун, корпус у районі ватерлінії... сам Волохатий, звичайно...

— Угу, — приречено гмукнув Володимир. — І весь інший екіпаж також.

— Ну, весь можеш не добивати, — милостиво дозволив капітан. — Підійдемо ближче, з гармати доб’ємо. Втім, якщо бажаєш...

У відповідь почулося пирхання.

— Якось би їм увагу відвернути, чи що... — майже благально протягнув Володимир. — Може б...

— А сенс? — Юрій знизав плечима. — Всім одразу не відвернеш, знайдеться один такий...

Він кивнув у бік Олександра. Той зрозумів капітана не до кінця, й тепер не знав, чи то пишатися, чи ображатись.

— Та хіба лише так? — чомусь притишив голос Володимир. — Можна якусь фальшивку підсунути... Залізяку якусь поставити, начебто ще один кулемет...

— Угу, — кивнув капітан. — Але ж вони дивитися будуть не лише очима.

Подумав і додав:

— І не лише радаром.

— Угу, — безнадійно зітхнув Володимир.

Обидва замовкли, потім, на диво, одночасно подивилися на кореспондента. Той відкрив рота.

— Ні, — з жалем зітхнув капітан. — А хто з гармати лупитиме, якщо... якщо щось?

Журналіст ладен був би закластися, що під тим «якщо щось» ховалося «якщо засідка не спрацює». Тобто, «якщо її знищать».

Пізніше він сам себе суворо картав, але...

Але на салон, де порпалася Олена, журналіст поглянув першим.

— Гм... — сказав капітан, перехопивши той погляд.

— Угу, — сказав Володимир, з точнісінько такою інтонацією.

Олександр промовчав.

— Олено! — гукнув Юрій. — А ходи-но сюди...

Дівчина жваво вискочила з салону. Подряпина на лобі вже не сочилася кров’ю й була ледь помітна.

— Робота є...

Дівчину висадили на протилежний берег протоки — і не навпроти Володимира, а трохи раніше. Мабуть, стратегічний задум Юрія був у тому, щоб її помітили першою. Що з цього приводу думала Олена, так і залишилось невідомим. Але журналіст спіймав себе на тому, що уникає зустрічатися з нею очима.

А саму дівчину не спитали.

— Ось тобі залізяка... — капітан вручив їй довгу незграбну трубу. — На радарі вона матиме майже такий самий вигляд, як кулемет. Тобі треба буде потроху її ворушити, начебто цілячись. Але занадто нахабно себе не поводь, розкриють, а тоді негайно розстріляють з міномета ще здалеку. Тим більше, будеш на землі, можливостей для маневру небагато...

Олена слухала те зі скам’янілим обличчям.

Володимир сидів біля башти та чухав потилицю. Перед ним було викладено обидва кулемети — й ДШК, й МГ-42. У вигляді залізяк було щось неправильне... Журналіст не одразу збагнув, що то, просто дивно якось бачити зброю, що воювала з протилежних боків, а тепер лежала поруч.

— Не ламай собі голову, — Юрій теж спостеріг Володимирові вагання. — Бери «німця».

Володимир запитально поглянув на нього, і Юрій продовжив:

— Великий калібр мені тут більше згодиться.

Володимир аж сплюнув. Але взяв таки МГ.

Капітан підвів корабель ближче до берега. Верби знов зашкребли по лівому борту. Олена підвелася й, не сказавши ні слова, рушила до носа.

— Зачекай, — Юрій поклав їй на плече руку. — На.

У другій руці він тримав невеличкий пістолет невідомої журналістові марки.

Дівчина норовливо стріпнула плечем, але зброю взяла. Й вистрибнула.

Капітан одразу ж повернув судно праворуч.

Володимир заліз майже по пояс до криївки, видобув звідти ще один пістолет — трохи більший — й теж засунув за пояс.

— Хороша ідея.

Стрибати йому довелось просто в воду, тому що далі під берегом була мілина. А ще — продиратися через якийсь чагарник. І залізяка при тому у нього була важча, ніж у Олени.

Журналіст піймав себе на тому, що думає про це із зловтіхою. Але на душі було гидко й без того.

Капітан додав газу, й кущі на диво швидко потяглися назад. Мабуть, цей ефект створювався за рахунок дуже малої відстані до берега.

Точніше, до берегів. Юрій загнав корабель у такий лабіринт, що журналіст аж головою крутив, причому з двох причин — по-перше, із здивування, а по-друге — ухиляючись від гілляк.

«Але чим це допоможе проти радару?» — подумалося не дуже весело.

Але довго нудьгувати капітан йому не дав.

— Сашко, бери ДШК й закріпи на башті. Над люком. Так щоб міг висунутись й стріляти. Скоріш.

Те «скоріш» було, правда, неактуальне — журналіст й так працював швидко, як тільки міг.

Перед висадкою Володимир трохи навчив його працювати з маховиками й прицілом. Правда, далекомір видався Олександру штукою заскладною, тому Володимир просто виставив гармату на пряму наводку й наказав «оцей маховик» не чіпати. А якщо чіпати, то лише у крайньому випадку.

А що було «крайнім випадком»?

Відповіді на це запитання не було.

Острівець віддалявся. На душі наче каменюка лежала.

І тоді...

У перший момент Олександр навіть не зрозумів, що воно. Звук був звичним й знайомим, але настільки тут несподіваним... І йшов він з...

— Вгору дивись! — вигукнув несподівано капітан. — От гад, знову перехитрив!

У синьому небі, досить високо — з кілометр, теліпався світло-блакитний, схожий на хмарку купол. Прямокутної форми. З помітним навіть з такої відстані гвинтом за спиною.

Парапланерист.

— Сволота! — капітан вискочив з рубки й безсило махав кулаком у небо. — Гад паскудний! Обхитрував! Обдурив! Як останнього ідіота!

Параплан зробив коло над судном й поринув назад. До острова.

— Падло! Шпигун собачий! — рикнув навздогін Юрій.

Потім сів на приступку біля рубки й безсило схилив голову собі на руки. Корабель рухався сам по собі.

«Шпигун» трохи знизився й зробив коло над островами — спочатку лівим, там де висадили Олену. Потім правим — там, де вистрибнув Володимир. Потім піднявся вище й знову пішов широким колом, огинаючи обидва клапті землі одночасно.

І лише тоді до вух Олександра долинуло далеке-далеке...

— Бабах!

Що то було — чи постріл, чи вибух, годі було розрізнити. Мабуть, вибух. Але особливого значення те не мало.

— Бабах!

І димовий стовбур здійнявся над деревами лівого острівця.

— Бабах!

І ще один — недалеко.

— Бабах!

— Бабах!

— Бабах!

Мінометник Волохатого, мабуть, десь набув чималого досвіду — бо міни лягали дуже влучно, акуратними секторами розкреслюючи острівець. Журналіст нарахував двадцять вибухів, потім збився.

Потім стало тихо. Але ненадовго.

— Бабах!

— Бабах!

— Бабах!

Такими ж рівними серіями Волохатий почав накривати й другий острівець. Про те, що відчували вимушені робінзони, не хотілося й думати. Але журналіст чомусь думав.

Повітряний спостерігач зробив ще одне коло, й, мабуть, залишився задоволеним. Але від того задоволення журналістові морозом всіяло спину. Парапланерист розвернувся й знову заходив на корабель.

— До бою! — нарешті, відреагував капітан. — У башту, мерщій! Ми ще подивимось...

На що саме Юрій збирався «подивитися», так і залишилось невідомим, бо під настилом палуби знову розлючено заревів дизель.

Корабель розвернувся мало не на місці. Олександр взявся за кулемет й спробував був впіймати повітряного нахабу в приціл. Але той був розумний, і напевне мав у руках бінокль — бо й близько не підходив, й нижче за кілометр не спускався.

— Будь напоготові! — рикнув капітан з рубки. — Він скорочує дистанцію. Вже сім кілометрів, ось-ось...

Почулося знайоме вже виття, й журналіст поспіхом сховав голову.

Вибухнуло далеко — метрів за двісті, не менше. Але зрадіти тому журналіст навіть не встиг.

Спостерігач-коригувальник працював на совість. Наступна серія лягла менше ніж за півсотні метрів ліворуч. Засвистіли, задзенькотіли осколки та скло. Корабель вдарило хвилею.

Ще одна серія — цього разу праворуч, на такій самій відстані. Намічалась «виделка» — але Юрій знову круто розвернув корабель й примудрився збити приціл.

— Вони підходять! — сповістив він через хвилину. — Будь напоготові, вже п’ять кілометрів!

Навіть крихітного військового досвіду журналіста вистачило на образливий висновок. Волохатий, переполовинивши екіпаж, вже не мав їх за серйозного супротивника. Й сподівався розстріляти впритул.

Серія лягла поруч, корабель навіть підкинуло, й осколки вже не дзенькали, а глухо били в броню. Що робилося з корпусом, не хотілося й думати.

І форкання чулося все частіше й частіше. Журналіст вибрав момент й причинив люк. Звичайно, капітанових команд він тепер не почує... треба було якийсь телефон провести, чи що...

Міна вдарила просто у башту, може, навіть у люк, вся конструкція підскочила вгору, вниз, потім чомусь ще й по боках, й журналіст прикусив собі язика.

Зверху посипалось скло — просто у волосся. Журналіст прикрив маківку руками, зачекав, поки потік уламків ослабне, й підвів голову. Виявилось, що з командирської башточки вибило майже усі склоблоки.

Натомість тепер можна було з неї щось побачити. І кореспондент, звісно, не втерпів.

Корабель Волохатого заходив з лівого борту. І стріляв, не вгаваючи.

Втрачати було нічого. Олександр знову кинувся на місце навідника й гарячково закрутив маховик. Дуло гармати повільно поповзло ліворуч. Мабуть, рух той не залишився непоміченим, бо ворог аж наче стрибнув вперед й швидко опинився у мертвому секторі.

Отак. Журналіст не встиг навіть почати прицілюватись.

— Юрко! — кореспондент зопалу майже по груди висунувся над люком. — Розверни трохи ліворуч!

Чи почув його капітан, а чи сам здогадався — але краєвид у прицілі повільно поповз вбік. Не менше, ніж через десять секунд з’явився спочатку борт, потім ніс агресора.

Мабуть, капітан ворожого корабля подумав, що Юрій хоче втекти — бо більше не маневрував, а просто збільшив швидкість й нахабно пер навздогін. Звісно, не припиняючи обстрілу.

Міна знову вдарила в башту, у вухах загуло, й Олександр тицьнув ногою в педаль — більше від несподіванки, аніж справді бажаючи вистрелити.

Промазав. Слабкий, невиразний сплеск зблиснув далеко ліворуч від цілі.

Журналіст вилаявся. Чесно кажучи, він навіть сам здивувався б, якби влучив.

Гільза лунко вдарилася об дно.

По снаряд довелося лізти на протилежний край башти.

Знову вдарила міна, все навкруг струсонулося, Олександр мало не упустив з рук снаряд, прищемив пальця й знову вилаявся. Чомусь попасти носиком у казенник з першого разу не вдалося.

Ворожий корабель сам заїхав в приціл, журналіст натиснув спуск, у затворі щось лунко клацнуло... і все. Пострілу не було.

«Можуть бути осічки» — згадалися слова Володимира. Якби він ще показав, як витягати осічний заряд...

На перескакування з місця на місце, витягання та заряджання пішло мало не дві хвилини, й під час прицілювання ворог вже затуляв мало не половину поля зору.

Промазати було важко. Але знов гримнув вибух, корабель гойднуло на хвилі й Олександр примудрився загнати снаряд у воду — якраз перед носом у ворога. Хтось у яскравій хустині навіть вискочив на палубу й помахав кулаком.

Гільза, що впала на підлогу, була гаряча — аж на відстані чулося. Й страшенно смерділо порохом.

Наступний снаряд взагалі не схотів лізти в казенник, журналіст пхав його так і сяк, потім кинув на підлогу й мотнувся по інший.

Ворог за цей час ближче не підійшов.

Бахнуло!

Польоту снаряда, Олександр, звичайно, не бачив; не побачив й звичного вже білого сплеску, й зопалу подумав, що загнав снаряд в небо... але тут з ворожого носа бризнули на всі боки іскри, уламки, якесь клоччя й шмаття — й журналіст радісно загорлав:

— Влучив! Їй-богу, влучив!

Гільза відскочила невдало й зачепила його по нозі.

Наступний снаряд наче аж сам скочив у казенник, руки самі довернули башту трохи ліворуч, постріл...

З надбудови на переслідувачі розлетілося скло. Корабель круто розвернувся ліворуч, нахилився — аж щось по палубі покотилося. Хтось скочив до рубки, сховався у ній, зачинив двері... корабель вирівнявся.

Але наступна міна лягла далеко позаду.

Журналіст вистрілив знову — й промазав. Наступний капсуль теж дав осічку — довелось витягати. Поки Олександр вовтузився, міни знову підібралися ближче, але він знову влучив у ніс — й обстріл припинився.

Корабель Волохатого розвернувся, викотився з зони обстрілу й почав досить швидко збільшувати дистанцію. Олександр висунувся з люка.

Палубу важко було впізнати. Жодного скла у рубці вже не було. Капітан чи то сидів на чомусь, чи то просто присів, щоб менше висовуватись — над металом здіймалася лише його маківка. Пошматований осколками рятувальний пліт настовбурчився пінопластом. З правого борту зірвало леєр — й він теліпався за бортом, наче екіпаж збирався ним когось ловити — не менше, аніж кита.

Пробило димар. Власне кажучи, він був суто декоративним, для вихлопу служила невелика трубка, але чомусь саме ця, невеличка пробоїна впадала у вічі.

Руки кореспондента натрапили на щось гостре. Він опустив очі — якраз біля командирської башточки з криці було вирвано великий шматок й гострі краї вирвочки задралися вгору.

«Ще б на десять сантиметрів ближче...» — подумав кореспондент, але продовжувати думку не став. І так зрозуміло було, що тонкий метал люків прямого влучання не витримав би.

Корабель Волохатого тим часом знову перетворився на силует, а ще за кілька хвилин сховався за острівцем.

Лише тоді Юрій вийшов із рубки. Пройшовся по палубі. Зазирнув у салон. Доторкнувся до надколотої броні. Гмукнув.

Й мовчки потис журналістові руку.

Чомусь Олександрові стало так приємно, наче його нагородили найвищим орденом.

З неба долинуло сухе тріскотіння, обидва одночасно задерли голови й провели парапланериста задумливими поглядами. Спостерігач піднявся кілометри на три, тож побачити, чим саме він там займається, звичайно, не вдалося навіть у бінокль. Втішало одне — він розвернувся й теж прямував геть — за острів.

— Як ми їм надавали! — не витримав журналіст. — Тікають, гади!

Юрій зітхнув, й піднесений настрій кореспондента кудись подівся. Юрій зітхнув ще раз й сказав:

— Просто у спостерігача паливо скінчилось.

Журналіст скис остаточно. Коротка фраза означала багато чого, але найпаскуднішим було те, що, скоріш за все, через деякий час ворог повернеться... А коли повернеться...

Домислювати думку чомусь не хотілося.

Юрій повернувся до рубки, зменшив газ й теж розвернув корабель до острова. Вперше за весь час знайомства кореспондент помітив у рухах та вигляді капітана якусь непевність.

— Спробуємо не дати йому заправитись, — пояснив Юрій.

— А може... — рипнувся був журналіст й замовк, але капітан зрозумів його правильно.

— Ні. Не втечемо. Дожене й розстріляє здалеку.

Він подумав ще трохи й додав:

— Сходи-но поки що витягни кулемет... але не встановлюй, а просто поклади на носі. Так щоб не дуже помітно було.

Подумав ще.

— ...І прибери в башті. Гільзи там... осічні снаряди... були такі?

— Були, — похмуро буркнув кореспондент.

Було чітко зрозуміло, для чого всі ті приготування — для продовження бою.

— Скло змети... — кинув навздогін капітан.

Витягати снаряди з башти виявилось досить незручно — довгі, та й досить важкі, вони так і намагалися вислизнути з рук, й чомусь — обов’язково носиком вниз. Власне, Володимир казав колись, що то не страшно, що снаряд, який не пройшов ствол, досить безпечний...

Як давно, страшенно давно, те було!

Чомусь на місці Володимира уявився він сам — закинутий вибухом у кущі, з пошматованим осколками черевом, розірваними грудьми... як у американських фільмах...

Потім уява перекинулась на Олену й на душі стало ще гірше.

«А може, воно й на краще? — ворухнулася підла думка. — Кінець кінцем, якщо не мені — то й нікому?»

Думку вдалося прогнати.

А от викинути з башти трухляві німецькі кістки — не встиг.

У люк знову зазирнув капітан.

— Готуйся, — гукнув він згори. — Волохатий зменшує відстань. Я спробую кинутися назустріч, потім різко розвернутися боком... яким тобі краще?

— Правим, — неохоче відповів Олександр. Чомусь охочіше башта крутилась ліворуч.

— Угу. Добре. Ну, якщо пощастить підійти на дистанцію хоча б півтора кілометри, то я його ще й з кулемета пригощу.

— Угу.

Кореспондент кивнув. Похмурі думки поступово розвіювались. Справді, одна справа зображувати собою мішень... й зовсім інша — вступити у бій.

Навіть з деякими шансами на перемогу.

Мабуть, Юрій відчув його настрій — бо коротко посміхнувся й сказав:

— Та не панікуй! Згадай краще, як ти добряче їм врізав — просто у рубку! Так навіть я б не зміг, та й Вовка теж!

Володимира він згадав даремно, і, мабуть, сам це відчув.

— А що, — з надією спитав журналіст. — А не може бути такого, що в рубці був Волохатий?

— Ні! — рішуче мотнув головою капітан. — Точно ні. Він у нас, по-перше, аристократ... любить командувати... А по-друге — до техніки в нього руки не стоять. Він більше спеціалізується...

Юрій урвав сам себе й поспіхом звернув розмову на інше:

— От якби ми зіткнулися з Інженером!

Він знов зробив паузу й додав — вже інакшим тоном, трохи навіть замріяним:

— А ще краще, якби з Інженером зіткнувся сам Волохатий...

У рубці щось писнуло, й капітан поспіхом кинувся до штурвалу.

У повітрі знову задзижчало. Парапланерист заходив здалеку, поступово набираючи висоту та остерігаючись наближатися на дистанцію пострілу. Ще й з запасом.

— Ти на того поганця теж, по можливості, поглядай! — вигукнув з рубки Юрій. — Хтозна, раптом він з собою автомат захопив або пару гранат!

Журналіст кивнув, але сам про себе подумав, що поглядати з башти на небо досить незручно. Втім, мабуть, Юрій думав так само, й попередив його про всяк випадок... або щоб роботою відігнати похмурі думки.

За островом бахнуло, в повітрі знов застогнала міна, й з похмурими думками впоралась краще за всякі інші ліки та засоби.

Вибухнуло далеко.

Юрій негайно змінив курс, потім ще раз. Логіки у маневрах тих не було — і це працювало. Другий та третій вибухи лягли на такій самій відстані... але все-таки обдурити повітряного коригувальника було важко.

Олександр зітхнув й сховався у башті. Поки що роботи йому не було.

Наступні міни падали то далеко, то близько; то вили, як відьми — й це було добре, то хурчали та бормотіли — а це вже було значно гірше; вибухи то ляскали за дві сотні метрів, то раптом гупали поруч так, що розхитували хвилями корабель.

Але напруження не було. Артилерист Волохатого вже переконався, що одним вогневим нальотом рухому ціль не накриєш, й тепер прицілювався довго та методично.

За півгодини журналіст звик і до виття, і до гупання й почав навіть позіхати.

— Готуйсь!

Голос капітана долинув крізь прочинений люк (трішечки, лише щоб чути, але у жодному разі не пропустити осколок!) — й звучав трохи дивно.

Журналіст визирнув у башточку. Корабель вийшов на траверз піщаного мису на острові й розвертався праворуч. Вороже судно непоспіхом пробувало сховатися за його протилежний, лісистий край.

Піймати в приціл його виявилося досить легко, але стріляти на такій відстані — безглуздо. Олександр чекав-чекав, потроху підкручуючи маховика горизонтального наведення, аж поки дуло не вперлось у надбудову.

— Тьху!

Волохатий вискочив з поля обстрілу. А ще через десять хвилин знов заховався за островом. Й чомусь припинив обстріл. Лише спостерігач дзижчав і дзижчав над головою. Досить дратівливо.

Дзижчання посилилось. Журналіст занепокоєно висунув голову в люк — й отетерів. Парапланерист відійшов подалі й тепер нахабно пікірував просто на корабель! Й — наче цього замало! — щось ворушив у себе на грудях, щось спрямовував чи то вперед, чи то вниз...

— Ховайсь! — загорлав капітан й сам зник за стінками рубки.

Ховатися журналістові було значно зручніше. Рубка була обшита лише тоненькими листами заліза. Олександр постукав пальцем по криці башти... й подумав, що йому все одно, як загинути — чи бути розстріляним з повітря... чи посіченим осколками міни... чи булькнути разом з кораблем, якщо повітряний пірат Волохатого вб’є або поранить капітана й корабель стане некерованим. Надії на те, що таємничий Волохатий відпустить свідка таких злочинів...

Журналіста аж пересмикнуло. Двадцять перше століття, цивілізована, майже європейська країна — й такі відверто піратські баталії посеред водосховища!

Неголосно тріснуло кілька черг. Параплан промайнув, ревучи мотором, над самісіньким кораблем й знову почав дертися вгору.

Захурчала міна. Гримнуло. Поруч.

— Цей гад, мабуть, вперся носом у берег, щоб не хитало! — долинуло з рубки. — Обережно, зараз буде товкмачити влучно! А, чорт!

Олександр визирнув — й ледь встиг сховатися. Парапланерист спочатку обстріляв рубку, потім перекинув вогонь на башту. Помітив? Так, мабуть, зверху вся палуба була як на долоні.

— Пильнуй!

Міна знову вдарила у броню, башта аж загула. Корабель почав був розвертатися, але тут-таки крутонувся у інший бік. Мабуть, збивати маневром приціл одночасно двом ворогам капітанові було досить важко.

Корабель вирівнявся й пішов прямо, не нахиляючись. Щось загриміло — наче по сходах порожню діжку котили. Журналіст обережно висунув носа — виявилось, що то Юрій покинув штурвал, скочив на ніс, причепив кулемет й спробував зустріти парапланериста по-своєму. Але знов захурчала міна, капітан кинувся на палубу, розпластався, майже розтікся по ній — і вчасно.

Журналіст теж встиг пригнутися й потягти за собою люк, тож вибуху не побачив, але по тому, як підкинуло корабель, стало зрозуміло. По нерухомій мішені каноніри Волохатого стріляли значно краще. Та ще з місця, та ще з коригувальником.

Від такої несправедливості хотілося плакати.

Олександр знову прочинив люк. На диво, Юрій, навіть не поранений, вже підскочив з палуби й біг до рубки. Покинутий кулемет так і залишився теліпатись на шкворні. Можна було б, звичайно, вискочити й стати до кулемета...

Але журналіст твердо знав, що у рухому повітряну мішень він зможе влучити хіба що випадково. Та й мішень навряд чи поводила б себе нерозумно — завбачивши, що основну увагу тепер приділяють їй, піднялася б тисячі на дві метрів... не забувши повідомити Волохатого, що башта спорожніла.

А той, у свою чергу, теж не гаяв би часу.

Так чи сяк... а грець.

Юрій чомусь проминув рубку й підскочив до башти:

— Вилазь!

Здивований журналіст слухняно поліз нагору. Капітан нетерпляче відштовхнув його й скочив униз. Недалеко гепнула в воду міна, здійняла фонтан, й щось прохурчало над головою.

Й страшенно смерділо чимось солодкуватим, гидотним, хімічним... а чомусь також горілим металом.

— Що, горимо?

Юрій висунувся з башти:

— Біжи до рубки! Й крути штурвал!

— Куди?

— Куди завгодно! І пригинайся, коли міна летітиме!

Журналіст знизав плечима вже на бігу. Промайнула також думка, що капітан просто його підставив, аби самому пересидіти небезпеку у башті. Але вигравав він тим часом, мабуть, небагато...

Парапланерист знову заходив в лоб. Олександр крутонув штурвала ліворуч, не втримався на ногах, коли корабель нахилився, й, мабуть, саме це його й врятувало. Кулі вдарили якраз по задній стіні рубки. А корабель тим часом йшов з таким креном, наче твердо вирішив перекинутись.

Журналіст, не підводячись, покрутив штурвал назад. Підлога потроху почала вирівнюватись. Визирнув — попереду здіймався острів — довелося крутити штурвал ще.

Судно йшло таким вихилясом, що міни падали все далі й далі. Але сморід металу та вибухівки все дужчав. І парапланерист знову заходив в атаку.

Зігнувшись, наче бабця з радикулітом, по палубі метнувся Юрій, підскочив до кулемета, розвернув... Парапланерист негайно припинив атаку, зробив зигзаг у один бік, у другий... розвернувся... поліз вгору. Журналіст кинув погляд на радар — крапка, що, мабуть, позначала корабель Волохатого, теж зрушила з місця, і йому аж приємно стало від того, що все йшло саме так, як він напророкував.

Юрій присів на носі, так-сяк захищений фальшбортом, й тримався напоготові, але спостерігач вирішив не ризикувати й навіть не пробував знизитись. Втім, йому це й не потрібно було — крапка все ближчала, ближчала...

Ворожий корабель викотився з-за острова, розвернувся носом й почав досить швидко наздоганяти. Юрій облишив кулемет й кинувся знову до рубки.

— Ставай!.. До!.. Кулемета!.. Н!.. Хоча б!.. Відганяй!.. Гада!..

Чомусь він був захеканий, наче чотириста метрів пробіг.

Спостерігач оцінив ту рокіровку правильно — знизився. Вочевидь, журналіст, як стрілець, не викликав в нього великої поваги. Це було, мабуть, правильно... але й образливо! Олександр прицілився й натиснув спуск. Кулемет загримів й спробував вирватись з рук. Черга, мабуть, пішла чортзна-де, бо параплан насмішкувато хитнувся в один бік, у другий — як крилами похитав; потім знизився ще й почав заходити у піке.

Рвалися міни. Юрій маневрував досить вдало, й жодного прямого попадання ще не трапилося, але дистанція зменшувалась — з кілометр... менше... ще менше... так швидко! ось-ось... а гармата мовча...

Ба-бах!

Від несподіванки журналіст аж підскочив, й врятувало його лише те, що парапланерист був так само здивований. Олександр оглянувся — башту було не видно за надбудовою, але ствол виднівся. Розвернутися вбік, якраз до ворожого корабля. І мало того — фонтан від падіння снаряду осідав зовсім недалеко від його носа.

Ба-бах!

Фальшборт з лівої вилиці судна розірвало, покалічило, рознесло!

Ба-бах!

Невисокий пінистий бурунчик промайнув під носом ворога й одразу ж зник. Це означало... Журналіст боявся очам повірити — невідомі артилеристи влучили точно у ніс корабля, під ватерлінію! А це означало, що зараз у носовому відсіку зяє пробоїна, й через неї хлище нагнана швидкісним напором вода, і якщо ворожий керманич не дурний, то... Точно!

Корабель зменшив хід й почав розвертатися.

Ба-бах!

Гармата вдарила знову, й на боці ворога з’явилася помітна навіть з такої відстані дірка. На жаль, досить високо над водою.

Ба-бах!

Знову бризнула уламками рубка. Корабель повело праворуч, знову підставляючи ніс під обстріл.

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Постріли майже злилися в чергу. Олександр аж захопився такою вправністю й подумав, що сам би він ніколи не зміг заряджати гармату з такою швидкістю.

Щось боляче сіпнуло його за руку й кинуло на палубу. Над самим обличчям промайнув білий купол, й вихор, кинутий повітряним гвинтом параплана, різонув очі. Парапланерист, завбачивши скрутну для корабля ситуацію, теж пішов у атаку. Журналіст знову припав до дуг кулемета. Натиснув спуск. Над вухом гримнуло...

І ще одна черга долинула.... звідки? Кореспондент нашорошив вуха. Стріляли зовні. І не на палубі. І не в повітрі. І не... не з автомата?

Він покрутив головою на всі боки — й мало не підстрибнув від несподіванки. Парапланерист йшов з великим креном, й не атакував, ні! Навпаки — помітно було, що він щосили, щодуху, видушуючи з мотору все до останньої кінської сили...

ТІКАЄ!

А хтось з кущів на узбережжі острова супроводжує його довгими й, мабуть, досить влучними, як на такій дистанції, чергами!

Корабель тим часом розвернувся й підходив до ворога галсами — щоб водночас і дистанцію витримати, й дати артилеристам можливість додати ворогу ще... І це їм вдавалось! Снаряди били то в корпус — і вже цілий ряд отворів чорнів на борті пунктиром, то в рубку — мабуть, якщо хтось пробував там ворушитись.

І тут дві черги вдарили одночасно, мотор параплану якось раптово замовк, потім блиснув вогонь, й за мить білосніжний купол перетворився на кілька палаючих клаптів. Чорна незграбна фігурка випала з них й, набравши чималу швидкість, ляснула об воду.

Фонтан здійнявся більший, як від попадання снаряду, але значно менший, як від вибуху міни.

Олександр закляк. Постріли з гармати по ворожому кораблю чомусь не асоціювалися з вбивством, а скоріш — з грою, змаганням, цікавим та захоплюючим. А тут...

Отак вдруге на очах журналіста загинула людина, й він мав до цього безпосереднє відношення!

— По кораблеві! — голос Юрія вивів його з дивного стану. — По бортах мочи, ближче до ватерлінії.

Ляснув мінометний постріл — але якось невпевнено. Міна вибухнула десь далеко-далеко за кормою.

У відповідь знов ожила башта — крутнулась, розвертаючись гарматою до мішені, ворухнула довгим хоботом вгору-вниз...

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

Розбитий корабель здригався від кожного пострілу, й летіли уламки.

Знов засмерділо горілим металом — ще дужче, перебило навіть сморід згорілого пороху. Кореспондент оглянувся — Юрій підскочив ззаду до башти, запалив знайому вже термітну паличку й щось робив біля люка.

Ба-бах!

Ба-бах!

Ба-бах!

У розбиту рубку на ворожому судні, мабуть, ніхто й не пробував потикатися, але про всяк випадок журналіст промів палубу довгою чергою. Всі докори сумління кудись поділись.

На кормі ворога щось вибухнуло й задиміло.

Кораблі зблизилися метрів до ста. Юрій крутив штурвал, ледь піднявши голову над стінками рубки, а гармата весь час супроводжувала ціль, аж поки не вперлася в надбудову. На палубі ворога нічого не ворушилось, а замість рубки стирчало лише шмаття.

Юрій закріпив штурвал, так само пригнувшись перебіг на ніс й відсунув кореспондента:

— Ану дай...

Загримів кулемет. Юрій стріляв по бортах — під ватерлінію, й сплески веселими зайчиками стрибали під ворожі ілюмінатори. Щось ворухнулося на кормі, вгору піднеслася палиця з чимось білим. Капітан взяв трохи ліворуч й прострочив підозріле місце двома довгими чергами — хрест-навхрест.

Ворожий корабель потроху нахилявся на лівий борт. А ще — здригався й тремтів, як жива істота, й хіба що не кричав від болю. Але за мить... Мабуть, вода там, всередині, позамикала контакти й потопаюче судно заволало гудком — довго, пронизливо та розпачливо — наче плакало.

Юрій скривився й ще одною чергою зніс якийсь пристрій на даху надбудови. Сирена змовкла. Корабель востаннє гойднувся, остаточно похилився набік й з дивним звуком сховався у шапці піни.

Звук той був схожий на видих — останній, звичайно.

А за мить водою та корпусом корабля пройшов ще один звук — важкий металевий стогін.

На поверхню спливло якесь клоччя, шматки дерева, поліетиленовий пакет та чомусь пластмасова лялька — весела, розфарбована у яскраві весняні кольори. Чи то течія її несла, чи то корабель продовжував рухатись — але за хвилину її затягло під ніс, й іграшка зникла.

Машинально журналіст перевів погляд назад. Але за кормою вона не з’явилася.

— Годі стовбичити, — урвав його заціпеніння Юрій. — Давай на ніс, до кулемета! Скочимо до берега, подивимось, хто то нам так допоміг...

Чи справді, а чи кореспондентові то просто здалося, але дуже схоже було, що в голосі капітана прозвучала надія.

Та й справді — хто, крім Володимира, міг стріляти з острова по параплану? Та ще так влучно...

Звідси тягнувся ще один висновок — про те, що сам Олександр нікуди не влучив. Й це було образливо. Але логічно. Ну то й нехай, налякав — то вже непогано.

Корабель обережно підкрадався до берега. І Юрій, і Олександр ховалися — капітан за стінками рубки, журналіст — за фальшбортом — так, що лише носи стирчали. Пересторога, скоріш за все, була даремною — але хтозна? Налякана кішка мишей боїться.

З берега ніхто не стріляв, але й не махали вітально руками.

Втім, на місці Володимира, він би й сам остерігся. З тієї ж причини.

Володимир вискочив на берег, коли катер проходив навпроти величезного напівзатопленого корча. Вибіг, пригинаючись, прикриваючись від лісу корчем, скочив у воду, поплив наввимашки.

— Пильнуй! Як щось ворухнеться на березі — стріляй! — задоволено вигукнув капітан.

Він негайно повернув корабель назустріч, за хвилину прикрив товариша бортом від берега, ногою штурхонув трап — але Володимир вже видирався самотужки, чіпляючись за вцілілі з правого боку леєри.

— Волохатий... — засапано прохарчав він. — На острові... Висадився!.. Перед боєм!.. Капость... готує...

— А, чорт! — капітан рикнув ще якусь лайку, але журналіст, теж неприємно здивований, її не розчув. Йому знову стало якось... незатишно. Зізнаватися навіть самому собі, що це просто страх, не хотілося.

Юрій розвернув корабель кормою до острова й дав газ — неповний, але й не той звичний неспішний економічний хід. Башта на кормі ворухнулась й розвернулась гарматою до берега. Володимир провів її здивованим поглядом, потім відкрив рота й запитав здивовано-радісно:

— Олена?

— Ні.

Капітан буркнув це коротко й злісно. Володимир пополотнів й став у півоберта, так, щоб бачити одночасно Юрія й башту.

— А... хто ж?

Очевидно, малося на увазі — хто стріляв?

— Угу, — ще раз пробурчав капітан. — Якраз те, що ти думаєш.

— Здурів?!

Журналіст навіть не думав, що хтось може розмовляти з Юрієм таким тоном. Мабуть, Юрій також здивувався, бо з хвилину помовчав... й несподівано мовив якось невпевнено, неначе виправдовуючись:

— А що лишалось робити?

— А тепер що лишається? — негайно озвався Володимир, потім махнув рукою й важко присів на приступку.

— А, грець з ним. Ти зробив — ти й думай тепер.

Стало тихо. Лише вітер свистів у перехнябленій щоглі. Колись на ній був ліхтар.

— А що тут думати... — невпевнено чи то сказав, чи то запитав капітан. — За борт.

— Угу, — коротко відповів Володимир.

Інтонація була знайома. Колись, ще в дитинстві журналіст бачив мультфільм — старий, ще радянський — з примітивним, але веселим сюжетом. Старого пса вигнав господар, той поблукав-поблукав, знайшов мотузку, та й подався у ліс — вішатись. Вже й гілляку гарненьку відшукав, коли зирк! — аж біля пенька вовк стоїть. Злякався.

— А я тут... — каже. — Ось... Грибочки збираю...

— Угу, — каже вовк.

В те коротке «угу» невідомий актор примудрився вкласти водночас іронію, недовіру, насмішку, співчуття... може, ще щось? Мультфільм був старий, і запам’яталося з нього лише оце «угу».

А тепер, бач, зустрілося знову.

— Угу, — повторив Володимир, й капітан зреагував так само, як той пес із мультфільму.

— А чого... вибрати місце... глибоке...

— Угу, — ще раз повторив Володимир, і Юрій замовк.

Корабель відійшов приблизно на кілометр, капітан зменшив газ й повернув так, щоб іти вздовж берега, обминаючи його по дузі — загалом так само, як і дві години тому, але у зворотному напрямку.

— Отже, так, — порушив тишу Володимир. — Обстріл я перечекав у болоті. Як тільки засвистіло — скочив у яму, зламав тростинку й дихав крізь неї, аж поки не припинило гупати. Замерз, як цуцик. Та ще якась зараза по плечах проповзла...

Його пересмикнуло. Кореспондента теж.

— Виліз. Поглянув — Боже ж мій! Не острів — поле бою якесь! Як чорти танцювали! Дивлюсь далі — коли налітає зверху отой парашутист...

— Парапланерист, — поправив його капітан, зраділий від того, що розмова змінила тему.

— Один чорт. Довелося лізти назад. Погупало ще трохи, вже далі...

Журналіст здогадався, що зараз описується обстріл сусіднього острова.

— Перестало. Виліз. Коли дивлюсь — пристає ворог до берега, й з носа зістрибує... хто б ти думав? та сама його Волохатість власною персоною! Надавав наостанок якихось вказівок, махнув рукою — й корабель вирушає, а та зараза кошлата залишається!

— А зброя в нього з собою була? — вліз Олександр.

Обидва подивились на нього вже звично. Як на дурника.

— Ні, — по паузі відповів Володимир. — Вона не дуже йому потрібна. Рація була. Маленька. Так от. Він подався в кущі на протилежний берег, мабуть, щоб з берега вогонь коригувати, а корабель пішов кругом, оце так, як ми зараз ідемо... ну й почалось. Чесно кажучи...

Він аж зітхнув.

— ...Я за вас, хлопці, сильно переживав. Думав, не викрутитесь. Але все одно, Юрчику, колись ти дограєшся з тими галушками... — він виразно кивнув на корму, й капітан аж похнюпився.

— Коли вам у башту засадило, думав все. Грець! Коли ні! Дивлюсь — а Сашко наш гармату крутить, як заведений, а ще як подумаю, що це ж він там сам за трьох! Та ще стріляє!

Олександрові наче чарку горілки піднесли, а Володимир продовжив:

— Якби ще й попадав — ціни б йому не було!

Горілка немов би перетворилась на оцет.

— Коли — попав! Я здалеку не розібрав, куди саме, але подіяло! І Волохатий побачив, почав щось командувати, горлати в рацію. Дивлюсь — розвертається кораблик, знову ховається, а ви якогось біса йдете таким вихилясом, що я й не знав, що ти так умієш!

— То не я, — реготнув капітан. — То Сашко!

— А... — поблажливо всміхнувсь Володимир. — Тоді зрозуміло. Та все одно — молодець. Лишень якщо ще колись доведеться таким займатись, то так часто руля не крути. Хай прямі ділянки будуть довші. І не так рвучко, бо можна й кораблика перекинути. Але все одно — молодець. Так от. Волохатий бачить таку картину, командує ще — його судно від вас відривається, ховається за островом — оооон там вони стали! — впирається носом у берег, щоб не хитало...

Юрій задоволено чмихнув.

— ...й починає товкмачити! Ну, думаю — от тепер точно грець! А тут ще той пара... гм... планерист знахабнів й почав на вас наїжджати. Ну що лишалось робити? Якби він вас потопив, то потім обов’язково обстежив би острів й, не знайшовши трупа... мого, звичайно... вжив би заходів. Отак.

Він помовчав.

— Аж раптом чую — хтось з ДШК садить, та ще й такими чергами! Й з гармати! Та водночас! Чесно кажучи, не знав, що й думати — чи то Юрко штурвал покинув, чи то когось підібрали дорогою.

Володимир зітхнув.

— До твого, Юрчику, варіанту, я б, звісно, не додумався.

Капітан помітно знітився.

— Потім дивлюсь — вам зовсім неперепливки... ну взяв наш Maschinengewehr й... так би мовити, приєднався. Ну а далі ви вже все бачили.

— Та бачили, — кивнув Юрій. — Але то справа десята. Я от думаю, що зараз робити.

— Може... — знову вліз журналіст, але цього разу в голосі його чулось благання. — Може, варто все-таки поглянути на другий острів? Ну, той, де Олена.

Володимир поглянув спочатку на кореспондента... потім на Юрія... потім на берег й зітхнув.

— Та, може, й варто... Але... — зробив він паузу. — Розумієш... одна справа — я. Я колись... е-е-е... коротше кажучи, я маю досвід бойових дій, а дівчина наша, боюсь, що ні. Коротше кажучи, дуже не надійся.

Закінчив він несподівано сухо.

— Ну пішли, — знизав плечима Юрій.

Він розвернувся й рушив до рубки. Але дорогою чомусь двічі оглянувся на корму.

Обидва кулемети закріпили на шкворнях.

— Бач, — сказав з цього приводу Володимир. — А ти ще питав, навіщо два шкворні...

Олександр хотів був зауважити, що тоді ці шкворні призначались для іншого, але змовчав.

Його поставили за кормову установку, й, звичайно ж, повісили на шкворінь не ДШК, а значно менший МГ. Ефективність його по самотній, нічим не захищеній, можливо, навіть беззбройній людині була однаковою з ДШК... Але все одно відчувалось у тім розподілі щось образливе.

Але журналіст мовчав та лише пильно вдивлявся в берег.

Корабель рухався на відстані півтори-дві сотні метрів від острова, лишаючи його по правому борту, й рухався не куди-небудь, і навіть не навтьоки — а до меншого острівця.

Туди, де кілька годин тому (Боже! Невже минуло лише кілька годин?!) лишили Олену.

Туди, де, скоріш за все, її прекрасне тіло пошматувало мінами.

Туди, де останні свої години вона, мабуть, проклинала й ненавиділа чоловіків, що залишилися на кораблі, за боягузтво.

Й цілком мала рацію.

І що з того, що вони виходили з тверезих і, за інших обставин, цілком розумних міркувань?

Тьху!

Похмурі думки відвертали увагу, й коли раптом з носа гримнула черга ДШК, кореспондент здригнувся й мало у воду не впав.

Володимир стріляв, звісившись над протилежним боком у незручній позі. Журналіст провів поглядом напрям стволу його кулемета, нічого не побачив, подумки знизав плечима, але про всяк випадок і сам дав пару черг.

Через кілька хвилин ситуація повторилася — лише тепер Олександрові на березі щось приверзлося, він дав коротку чергу, потім другу, а потім загримів ДШК, й з кущів бризнуло на всі боки листя.

Але ніхто не стріляв у відповідь й не вибігав з лісу з задертими догори руками.

Втім, задля справедливості слід сказати, що ніхто на такий результат і не розраховував.

Але шанс зачепити ворога, хоч як він там маскувався, все-таки був, й тому Олександр з Володимиром разом набоїв не шкодували.

МГ клацнув, стрічка скінчилась, Олександр рипнувся був по наступну, але корабель вже пройшов траверс протоки, де висаджували десант (Чорт! Невже все-таки пройшло лише кілька годин?!) й наблизився до острівця Олени.

Навряд чи мін йому дісталося менше. Просто, скоріш за все, на меншому острові масштаби руйнування більше впадали в око. Повалені, пошматовані дерева, рвані кущі, скуйовджені верби... Юрій мав рацію — шансів у дівчини не було.

Корабель обійшов острів так, щоб стати з протилежного боку від острова, де сховався Волохатий, тицьнувся носом у берег. Володимир вже витяг з криївки два автомати, мовчки тицьнув один журналістові.

— Пішли.

Пісок рипів під ногами, а позаду одразу ж гучніше заторохтів дизель. Кореспондент оглянувся. Мабуть, Юрій відводив корабель подалі з міркувань безпеки... та ще міг допомогти гарматою або ДШК, в разі чого... та й взагалі, не було жодної причини, чого б корабель мав стирчати біля берега, як сидяча качка...

Але все одно стало якось на диво самотньо, незатишно й неспокійно.

«Те саме, мабуть, відчувала й Олена...», — полізла в голову нав’язлива думка. Журналіст спробував її відігнати, але це не вдалося.

Відчуття було гидким.

Зблизька скалічений гай справляв ще гнітючіше враження. Молодого кленка, що ледь-ледь встиг піднятися трохи вище людського зросту, зрізало осколком під корінь. З клена кремезнішого, не менш як тридцятирічного — мабуть, його батька — вибуховою хвилею зірвало майже все листя. Клен-ветеран, що стояв тут, вочевидь, ще до утворення моря, вцілів — але посеред стовбура, на висоті очей журналіста, з кори стирчав хвостовик міни — й з-під нього сочилася якась рідина.

Натомість вирви були чомусь неглибокі. Мабуть, уся сила мін пішла в осколки.

«І це теж погано, — міркував журналіст. — Якби вирви були глибшими, хоч трохи, хоч трішечки, і якби Олена встигла хоч в одну з них сховатись, а ще якби...»

У цьому місці, мабуть, купою лягла ціла серія, й хащі перетворилися на суцільний завал. Стовбури лежали горизонтально, й стирчали назустріч, й нахилялися ліворуч-праворуч... Розсувати їх було важко, а часто доводилося робити це ще й наосліп — бо траплялося, що зверху насипом накидало молодих гілочок, а доводилось пхати руку у ту мішанину, й тягнути, тягнути, тягнути...

Олександр вереснув та відскочив — за півметра від нього вигулькнула з гілляк гадюча голівка, висунула язика, подивилася пильно — й заховалась назад.

Він зірвав з плеча автомат й чи то зі злості, чи з переляку, всадив у те місце довжелезну чергу — патронів на десять.

— Що трапилось? — стривожено гукнув з іншого боку Володимир.

— Гадюка!

— А... Попав?

— Ні!

— Ну й слава богу. Вони корисні.

Журналіст сплюнув, вилаявся, знову закинув автомат на плече й подерся через завал, але обережніше, уважно роздивляючись гілки, перш ніж взятися руками.

Задивився. Послизнувся. Впав, вилаявшись на льоту. Скочив на ноги, злостиво стусонув ногою покалічений стовбур — аж гілляки посунулись.

— Чуєш, Сашко, — почулося ззаду. — Давай краще ти почергуєш, а ми тут з Юрком пошукаємо. У нас досвіду більше.

Володимир дивився при цьому кудись убік й говорив неголосно, наче в церкві.

Журналіст вилаявся й розвернувся назад.

З-під посунутих гілок показалася біла жіноча рука, кореспондент мало на неї не наступив, але цього не помітив. А от Володимир, виявляється, дивився саме на неї.

Йшли оглядаючись — принаймні, кореспондент.

Юрій дрейфував неподалік й за хвилину вже зустрічав їх на палубі.

Володимир дивився на нього уважним поглядом. Юрій знизав плечима й демонстративно постукав пальцем по лівій руці — по тому місці, де зазвичай носять годинник.

Журналіста прорвало.

— Що за дурниці! Юрію, Володю, ви що, може, ж можна допомогти, може ж, вона ще жива, може, поранена, може, є шанс!

Володимир дивився на Юрія.

Журналіст змовк.

— Добре, — неохоче кивнув капітан. — Сходжу. Але нічого не обіцяю.

Володимир аж зітхнув. Кореспондент мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.

— А ви залишайтеся тут. А ще краще — походіть вздовж берега... постріляйте. Тільки з МГ, бо великих патронів вже малувато.

Капітан ще щось нерозбірливе пробурчав, стрибнув на пісок й рушив у кущі. Олександр провів його поглядом й аж здивувався — наче й не робить нічого, й не пхнеться, як кабан крізь чагарник, й не вигинається, як вуж посеред трави — а йде наскрізь, по прямій.

— Гей, хлопче! Ану на корму! — повернув його до реальності Володимир. — Капітан сказав — походити й постріляти!

Ходили й стріляли. Потужна зброя, що здригалася у руках, виявилась неабияким терапевтичним засобом, й через годину журналіст вже міг оцінювати ситуацію більш тверезо.

Що, невже сам Юрій знайде на острові більше, аніж Володимир та журналіст — вдвох? До чого тут досвід? Це ж просто ходіння лісом, тут чим частіший гребінець, тим більше шансів зачепити блоху, чого ж ради Володимир потяг його з лісу, ледь глянувши на ту купу гілляк? Невже...

Корабель різко розвернувся назад, й за кілька хвилин під носом знову глухо заскреготів пісок.

Юрій вийшов з гущавини, недбало тримаючи дівчину на плечі — як змотану килимову доріжку.

— Обережніше, — глухо пробурчав він, передаючи її Володимиру з Олександром. — Плечі, плечі тримай, там її трохи позачіпало.

Справді, ззаду сорочка була пошматована й залита бурим. Журналіст здригнувся, але тут-таки дівчина розплющила очі й слабенько, ледь-ледь посміхнулася. Від тої посмішки Олександрові наче сонце зійшло.

Дівчину так само обережно занесли в каюту, поклали на ліжко.

— Чотири години не чіпати, вісім годин не годувати, шістнадцять годин не займатися сексом, — гукнув згори капітан. Володимир кахикнув й поліз трапом на вихід. Юрій посунувся, пропускаючи його, а потім зазирнув знову:

— Бути поруч не забороняється, і навіть корисно було б, але не вийде. Вилазь, Сашко, робота є. Важка. Й захопи отам свіжі батарейки до ліхтарів, під воду поліземо...

Робота й справді виявилась важкою, але більше у психологічному плані, аніж у фізичному — капітан мав намір понишпорити, як він недбало висловився, у потопленому кораблі Волохатого.

Журналіст одягався довго. Чомусь не слухались руки, не хотіли застібатися шпеньки гідрокостюма, весь час скручувалися на плечах ремені акваланга. Володимир кинув штурвал й допомагав, але й в нього помітно тремтіли руки.

— Втомився трохи, — буркнув він у відповідь на запитальний погляд.

Капітан, як завжди, був незворушний.

Ліхтарик кореспондента відмовив. Володимир збігав по ще один комплект батарейок, поміняв — не допомогло; збігав по інший ліхтарик — цей працював. Журналіста розпарило у гідрокостюмі, й коли холодна вода увірвалась під гуму — аж приємно стало.

— Дванадцять метрів, — лаконічно попередив капітан і, як завжди, поринув першим — лише забулькало.

Сонце вже перейшло зеніт й тепер світило у воду навскоси. Промені здавалися схожими на кульові траси. Олександр пірнав й чесно намагався думати про повітря, про контроль тиску, про необхідність вчасно продувати вуха — дванадцять метрів все-таки, кесонки не буде, натомість емболії отримати — заіграшки! — але, але, але... Думалося про інше.

За останні три дні він отримав більше вражень, аніж за все попереднє життя, включаючи, мабуть, і дитинство. Хороших та поганих. Дрібних та великих. Яскравих та тьмяних.

І що найцікавіше — якось непомітно сам для себе перескочив абсолютно усі моральні, етичні і всякі інші норми цивілізованої людини. Відкинув їх геть. Як мотлох.

Мотлох з потопленого корабля й досі плавав на поверхні, а також раз по раз піднімався знизу, з хисткої напівтьми. То ганчір’я, то уламки, то просто бульбашки.

«Чия ж то була лялька... — Зринув неприємний спогад, але йому журналіст зрадів, наче рідному. — Ага, раз думка про те, що ми випадково потопили й дитину все ще неприємна, то...».

Домислити він не встиг, бо з темряви повільно вималювувався могутній сталевий борт, й всі думки десь повіялись.

У борті зяяла дірка. Невеличка, якраз щоб два пальці просунути. Краї її, звичайно, були загнуті досередини. Юрій увімкнув свій ліхтарик, посвітив спочатку навкруг, потім у отвір, розвернувся до журналіста й показав великого пальця.

З дірки вирвалась бульбашка й самотньо рушила вгору.

Мабуть, корабель так і занурювався — боком, не перекидаючись, не нахиляючись носом чи кормою вперед, і так само рівно ліг на пісок — хіба що трохи пом’яв фальшборт з лівого боку. Уламки металу, що утворились на палубі, теж сповзли вниз, й тепер палуба мала навіть акуратніший вигляд, аніж там, на поверхні.

Журналіст стріляв бронебійними. Те, що стріляло після того, як він виліз з башти, мабуть, більш полюбляло фугаси — тому замість рубки на палубі залишилось клоччя. Й мабуть, була пожежа — бо частина його була добряче закопчена.

Аж ось і ніс... Одне з перших попадань, наскільки пам’ятав Олександр, якраз й трапилось в ніс. Тоді, здалеку, воно не мало фатального вигляду. Натомість тепер... Складалося враження, ніби велетня вдарили списом у обличчя.

Планування ворожого корабля дуже відрізнялося від прогулянкового катера Юрія. Замість салону, де так зручно було колись — влаштовувати пиятики, а тепер — складати майно, у Волохатого був вантажний люк. Снаряд вдарив якраз у його комінгс, тож тепер шансів відкрити його без автогену або терміту не було жодних.

Рубка та надбудова були майже одним — власне кажучи, рубка лише трохи здіймалась над надбудовою. Колись. Бо тепер, як вже відзначив кореспондент, відрізнити одне від одного було важко. Хіба що... він трохи випередив капітана, завваживши, що з рваного металу стримить щось підозріло схоже на...

Точно!

Нога — велика, чоловіча, та ще в черевику! Журналіст аж здригнувся, потім йому стало гидко, й мало не занудило.

Юрій взявся за ногу, смикнув — але ні, покручена, пошматована криця тримала невідомого міцно. Капітан махнув рукою й рушив далі, Олександр — за ним... але за секунду не витримав і все-таки оглянувся.

Звісно, ніхто за ними не плив.

Люк у машинне відділення теж не вцілів. Журналіст згадав, як з нього висунулась палиця з чимось білим. І як гармата миттю втокмачила у того парламентера снаряд. Звичайно, фугасний...

Парламентер виявився худорлявим чорнявим хлопцем, молодшим навіть за Олександра. Осколками йому посікло груди, а от обличчя вціліло, а в правій руці він все ще стискував перебите пластикове вудлище. Розірваний прапор намотало на залишки леєра. Течія ворушила його кінці — так, наче носовичок на вітру.

Юрій підплив ближче, поторсав покійника за плечі. Тіло рухалось мляво й аморфно, наче геть не мало кісток. Капітан став на палубу й навіщось потяг труп догори. Ноги вбитого за щось зачепилися, Юрій смикнув дужче — й вирвав їх із люка.

Ноги були босі та дуже порізані — мабуть, під час виривання. Але кров не текла.

Юрій кинув тіло на палубу, обв’язав линвою попід руки; до протилежного кінця мотузки причепив гумовий мішечок, видихнув в нього... Мішок розпрямився, округлився й непоспіхом рушив нагору.

До повітря. До світла. До живих.

Линва розмотувалась, буйок піднімався вгору, аж поки не розчинився у світлому мерехтінні, а линва розмотувалась, розмотувалась, розмотувалась... дійшла до кінця, натягнулась і затремтіла, наче самотужки пробувала підняти покійника.

Журналіста знову занудило, але вже не так сильно.

Юрій розвернувся вниз головою, завис. Посвітив ліхтариком у машину...

І враз щось змінилося! Рухи його з розмірено-млявих стали різкими, як у наляканого кота. Капітан пірнув вниз, під корму, журналіст на мить втратив його з поля зору, потім побачив під собою світлову пляму, кинувся навздогін...

Юрій знову світив ліхтариком, уважно розглядаючи гвинт... навіть не гвинт, а обшивку над ним. Щось влучило і сюди — балер руля було зірвано, й перо безсило обвисло на нижньому балері. А під місцем, де виходили з корпусу рульові тяги, теж світилася чорним досить велика діра.

Краї її були рвані та загнуті досередини.

Юрій знов посвітив досередини, рипнувся рукою почухати потилицю, зачепив ліхтариком балон — «дзень!», передумав. Почухав підборіддя під легеневим автоматом. Випустив хмарку бульбашок.

Й, нарешті, махнув рукою — «Нагору!»

Пливли повільно, весь час видихаючи та стежачи, щоб не обганяти бульбашки.

Усе-таки — дванадцять метрів. Не іграшки.

— Ну що? — схилився над бортом Володимир. Обірваний леєр він акуратно змотав й повісив на стойку, тож тепер міг витягати на борт акваланги просто з палуби. — Потопельники є?

— Аякже, — недбало кинув кореспондент. — Штуки три. Щонайменше. Але нічого цікавого.

Він виліз й почав стягувати гідрокостюм, а Володимир так і залишився стояти на палубі з роззявленим ротом. «Не чекав, мабуть, такої реакція», — злостиво подумав кореспондент, а Володимир так і стояв, аж поки Юрій не згадав знизу чиюсь матір й не передав йому свого акваланга.

Олександр крадькома посміхнувся й пошкодував, що Олена ту сценку проґавила.

Але виявилось, що радів він зарано й до справжнього циніка йому ще рости та рости... — саме так сказав йому Володимир, трохи пізніше — коли витягали покійника, й журналіст спочатку ганебно упустив линву, а потім і взагалі ледь встиг розвернутися вбік — так занудило.

Бо чи то він під водою не звернув уваги, чи то все трапилось, поки аквалангісти вилазили, але так чи сяк — над тілом встигли попрацювати риби, й почали, звичайно, з очей.

Тіло закинули у салон, й ніхто, звісно, не пояснив кореспонденту, на біса їм знадобився покійник на кораблі.

Юрій дивився на Олександрові муки спокійно й поблажливо, а потім махнув рукою йому та Володимирові водночас — підходьте, мовляв, — й першим заліз до каюти.

— Ну що у вас чути? — зустріла їх Олена слабкою посмішкою. — Дістали когось?

Чомусь те запитання знов неприємно вразило журналіста — наче й дівчині заздалегідь було відомо, що пірнають не просто так, а будуть когось діставати, й лише Олександрові ніхто нічого не сказав.

Він встиг подумати, що й Олені навряд чи хтось щось сказав, але ця думка була ще більш образлива, бо виходило, що операція «Підйом покійника» для всіх очевидна, а для нього...

Але додумати не встиг, бо Юрій раптом приклав палець до губ, взяв з полиці аркуш паперу й написав:

«У Волохатого дірка в кормі. На півметра нижче за ватерлінію».

На погляд кореспондента, нічого дивного у тому повідомленні не було. Ну що та дірка? У нього в корпусі десятки дірок, а якщо рахувати ще й кулеметні, то й сотні. Снаряд влучив.

Він розкрив був рота, але отримав від Юрія стусана під ребра й лише кавкнув.

Володимир почухав потилицю, взяв аркуш собі й написав:

«Гадаєш, Інженер?»

«Може бути».

«Сашко, ти б поки що з Оленою поговорив, чи що...».

— То що, бачили там щось цікаве? — одразу ж запитала дівчина. Очі її при тому весело блиснули.

Ще пірнаючи, кореспондент уявляв собі, як буде розповідати Олені про занурення, про покалічений корабель на дні, про потопельників, що тягнуться вгору по останній свій подих...

Але зараз усі ті заготовані розповіді десь поділись. Зникли, як й не було.

— Та... — промимрив він нерозбірливо. — Корабель знайшли.

Володимир, не відриваючись від паперу, виразно пирхнув. Олена теж не стрималася від посмішки.

— А на кораблі?

— А на кораблі — трупи! — раптом розлютився журналіст. — Мабуть, багато. Три штуки ми навіть зовні побачили. І лялька там плавала! Розумієш — дитяча лялька, гарненька така! Розумієш, що це означає?

— А, це буває, — кивнув Володимир, одночасно щось виписуючи на папері. — Але означає це зовсім не те, про що ти подумав. То або сам Волохатий розважався, або хтось із його спостерігачів. Це вони люблять...

— Як — розважався? — розгублено перепитав журналіст.

— Ну як, як... — Володимир мав такий вигляд, наче хотів пояснити, але потім все-таки передумав. — Потім розповім. Колись.

Запала тиша, лише ручка рипіла. Й знову Олена перша згадала про необхідність підтримувати невимушену розмову.

— А в трюм не лазили?

— Ні, — Олександр був ображений, заінтригований, розлючений, розгублений, зацікавлений водночас, і всі ці почуття дивним чином відбивалися на його голосі. — Там палуба пошматована. Люки покороблені, не відкриєш. Хіба що в машину можна було залізти...

— Але у машині в них нічого цікавого. Весь мотлох він у трюмі тримав, на носі, — миттю підхопив Юрій, водночас махаючи рукою — мовляв, міняйте тему, міняйте! Нема чого говорити ані про машину, ані взагалі про корму.

Олександр зазирнув через його плече. Аркушик вже вкрився написами наполовину, але нижні рядки якраз затулив Володимир й прочитати вдалося лише:

«...поставив міну. А потім, у найсприятливіший момент — підірвав. І Волохатий залишився без руля якраз тоді, коли найдужче хотів поманеврувати. :)

А тут і ми.

Точно.

А міна — магнітна?

А біс його зна. А воно нам цікаво?

Аякже. А раптом...»

Цю фразу Володимир якраз дописував:

«... до нас теж уже щось причеплено?»

Юрій міцніше стис губи, а журналіст відчув легке (поки що) занепокоєння.

«Навряд чи. А якщо й причеплене, то зараз він його підривати не буде. Нема сенсу.

Це ж чому?

Бо Волохатий живий.

А...

Чи, гадаєш, у Інженера є шанси побити Волохатого?»

— Ги-ги... — вголос сказав Володимир. — Звісно, нема!

Оговтався, й вголос уже уточнив:

— Я про дітей на борту Волохатого. Він взагалі їх не любить. Так що не турбуйся, Сашуню, за ту ляльку, там інші ігри були, не дитячі...

«А от мікрофона десь попід привальним брусом цілком можна чекати. Або на зовнішній обшивці. Або навіть на фальшборті, під самим верхом, там поручень наварено».

Он воно що! Олександр мало не ляснув себе по лобі. Ситуація прояснилася миттю. Отже:

а) якийсь невідомий «Інженер» — мабуть, теж конкурент, — якимось чином прилаштував біля руля на кораблі Волохатого міну — й у слушний момент підірвав, внаслідок чого корабель утратив можливість маневрувати.

Висновок був трохи образливий. Журналіст волів би думати, що то вони з Юрієм, вправно керуючи своїм кораблем, потопили супротивника.

б) той же Інженер цілком міг замінувати і їхнє судно.

Кореспондент ще раз згадав аргументацію Юрія про те, що зараз їх топити невигідно, але трохи неспокою все-таки залишалось.

в) Інженер міг прилаштувати мікрофон на частині судна, до якої міг би дістатися з води.

Справді — підплисти серед ночі з аквалангом, випірнути, вчепитися рукою в фальшборт й прилаштувати під поручнем крихітний електронний пристрій... а може, все-таки міну?

— А давайте... — він проковтнув закінчення фрази, взяв у Юрія ручку й дописав:

«Давайте пірнемо ще раз, оглянемо підводну частину корабля».

— Та воно б й непогано, — теж вголос сказав Володимир. — Але... Ну хочеш сплавати — сплавай... Тільки дивись, всередину не лазь, там метал пошматований, зачепишся за що-небудь... гідрокостюм порвеш...

«Давай тоді сам. Ми тут, нагорі, будемо імітувати бурхливу діяльність. Особливу увагу зверни на гвинторульову групу...

На що?

Тьху. На корму. На гвинт. На руль. На дейдвуд... тобто, на вал, що виходить з корпусу. Зазирни у кінгстони — це такі дірки на днищі».

— А чого, нехай людина потренується. Ворога розбито, чому б не розважитись. Міномет, якщо знайдеш, не чіпай — хтозна, що вони з ним встигли зробити...

— Та й не потрібен він нам! — підпрягся й собі Володимир. — І так перемогли. От ще того поганця на березі вистежимо...

Вперше за весь цей час Олександр спускався під воду сам.

Він взявся за гідрокостюм, потім подумав, що вода тепла, а пірнати неглибоко й ненадовго... потім подумав, що чортів Інженер може не лише слухати, але й спостерігати — а хоча б виповзти на берег й дивитися у бінокль! — побачить, що хтось збирається пірнати без костюма, а отже, неглибоко й ненадовго... натягнув гуму на тіло. Одяг ремінь з свинцевими вантажами. Закинув на плечі акваланг. Начепив маску. Потім ласти. Став на трап. Взяв до рота загубник. Перевірив його. Продув. Зняв маску й протер скло. Перевірив вантажі на поясі, посунув один ліворуч. Підтяг ремінь.

Було страшно.

Але під час занурення нічого не сталося, ніхто не схопив його знизу за ноги, ніхто не вискочив з глибини з гарпуном у руках, ніхто не вистрелив з берега глибинною бомбою, не трапилось під водою ані гадюки, ані акули, не прорвало греблі вище за течією, й ракети з атомною боєголовкою ніхто у цей час не запустив.

Огляд журналіст, як йому й рекомендували, почав з корми — але тримаючись подалі від великого та загрозливого гвинта. Він, звісно, був нерухомий — але хтозна, що там могло трапитись нагорі? А раптом?..

«Раптом» не сталося, гвинт та руль залишились нерухомими, аж поки кореспондент не обдивився на них кожного сантиметра.

Далі дно було гладким.

Олександр ходив попід ним зизгагами — і, вже пройшовши більше половини корпусу, раптом здогадався, що легше було б рухатись вздовж, а не впоперек, і огляд скінчився би швидше. Але починання спочатку забрало б тепер ще більше часу. Залишалося сплюнути (подумки) й продовжувати огляд таким самим нераціональним чином.

Десь попід салоном йому здалося, ніби по обшивці щось гупнуло — зсередини. Олександр приклав пальця — справді, корпус ледь помітно здригався. Подумав трохи. Відтяг ремінець маски вниз, перекинувся набік...

Й приклав до обшивки вухо.

Голоси, пройшовши крізь дерев’яну підлогу, металеву обшивку та кілька міліметрів води, були спотворені, але пізнавались.

— ...нічого не вийде. У нього повні легені води. Йому б викашлятись, а вже потім...

— Помовч.

Це, без сумніву, сказав капітан. Виходило, що перше бурмотів Володимир.

Почулися звуки, ніби в неглибоку калюжу засунули м’яч, прокололи й почали видушувати з нього повітря. Потім стогін. Потім приглушений зойк. Потім...

Від крику у журналіста залящало в вухах. Голос був незнайомий.

— ВІДПУСТИИИИИИИИИИИИ!!!

Крик урвався.

— Ага, — почувся задоволений голос Юрія. — Бач, а ти казав, що не вийде.

— Майстер!.. — з повагою відповів Володимир. — Але ж...

— Помовч.

Запала пауза, й журналіст боявся навіть поворухнутись.

— ВІДПУСТИИИ!!!

— Ану заткни пельку! — цього разу голос капітана був грубим та злим. — Відповідай! Тоді, якщо мені відповіді сподобаються, може, й відпущу.

— Ааааа!!!

— А так?

Зойк. Тиша. Грюк чимось важким об підлогу.

Серце кореспондента калатало так, що, мабуть, і з того боку чути було.

— Говори!

— Відпусти...

Цього разу голос шепотів. Шепіт був такий, ніби йому хотілося крикнути щодуху, щосили — але чи то горло було перетягнене, чи рота чимсь заткнуто.

— Говори!..

— Так... так... я скажу... тільки відпусти!..

— Хто командував боєм?

— Женька Тактик!.. Ти його знаєш!..

— Ого! Якого біса він у вас забув?

— Його... привів Волохатий... Перед самим відплиттям... Відпусти!..

— Подумаю. Хто придумав схему бою? Теж він?

— Так... Відпусти...

— А міномет?

— Сам Волохатий... Відпусти...

— А що у вас сталося?

— Я точно не знаю... Я був у машині... Коли щось... як торохнуло під кормою... Мене кинуло... мордою об машину... Ледь встиг... руки поставити... Двигун здох... Я гадав... Що то ви так попали... А хіба ні?... Відпусти...

— Ги-ги.

Це сказав Володимир, й голос його був спантеличеним і задоволеним водночас.

— Далі.

Це був капітан.

— Пішла вода... Я почав боротись... Але тут почались вибухи — один за одним... один за одним... У мене аж в голові запаморочилося...

— Це вже ми.

Цього разу голос Володимира був просто вдоволеним.

— Відпусти...

— Далі кажи.

— Далі... попали в люк... Оглушило... Отямився — півмашини води... І ллє... Поліз вгору, ледь зміг прочинити люк... Визирнув... Ходите ви — й стріляєте... Підняв прапор... А ви мене з кулемета... І все... Відпусти...

— Чорт з тобою.

Знову грюк. Тиша. Нерозбірливе бубоніння Володимира.

Дихати ставало все важче, Олександр поглянув на манометр, охнув, поспіхом обдивився залишок днища. Нічого не знайшов й випірнув. Повітря скінчилося зовсім, й повертатися довелося поверхнею, й це виявилося страшнішим, аніж плисти під водою.

Але нічого не сталося.

От лишень коли довелося вилазити, мимо протупотіли Юрій та Володимир, й тягли вони за протилежні кінці довгий сірий мішок зі скловолокна, а коли кидали його в воду — то кореспонденту здалося, що той ворухнувся.

І ще питається — навіщо було перти покійника на борт, якщо все, що з ним зробили — це зашили в мішок й викинули назад?

Чи, може, не все?

— Сашко, годі дурницями займатись, ось тобі пінопласт, бери й криши, будемо буйки робити, бо наші позривало!

Біс його зна, чи й справді ця робота була потрібна, чи то Володимир її вигадав, аби не дати кореспондентові щось спитати, але погані думки десь поділись.

А потім з каюти обережно, притримуючись за все, що можна, вийшла Олена, всілася поруч — й жити одразу стало легше та веселіше.

Корабель знову розвернувся носом до берега й тихим ходом почав заповзати в знайому вже вузеньку протоку між двома островами. А сонцю тим часом набридло теліпатися в небі, воно спустилося нижче, потім ще нижче, прикрилось хмаринкою. Й впевнено почало моститися на ніч.

У журналіста склалося враження, ніби воно й собі вирішило трохи попірнати.

Юрій примудрився знайти якусь протоку — крихітну, ледь ширшу за корпус. Загнати у неї корабель виявилось досить важко — він опинався, чіплявся за пісок, за гілки, що звисали над берегом, ревів дизелем, розмивав дно. Юрій з задачею, звісно, впорався, але лише з другої спроби.

А Володимир одразу ж кинув у воду сітку.

— Риба буде! — радісно потер він руки й підморгнув.

Сітку було розтягнуто на вході до бухти й прив’язано з обох боків до великих дерев. Навіть Олександр зрозумів, на яку рибу ту сітку поставлено.

Він, щоправда, не дуже сподівався, що невідомий йому Інженер попхнеться серед ночі мінувати корабель й заплутається. Цебто, мінувати-то він, може, й попхнеться... але щоб заплутатись в сітці.

Спати хотілось — страшенно. І їсти теж. Але спати — більше, й тому за вечерею всі були мляві й ледь їжу мимо ротів не проносили. Капітан дивився-дивився, потім зітхнув й загадав Олені принести кави.

— Бо декому з нас ще на пост заступати.

Володимир голосно застогнав.

— Правильно стогнеш, — схвально кивнув Юрій. — Тобі другому, а це важче.

Володимир застогнав ще розпачливіше. А журналіст лише зітхнув. Він навіть здогадувався, кому заступати третьому, коли, мабуть, ще важче. І ще трохи здивувала бездушність колег. Дівчина поранена, а вони...

— А мені — третьому... — теж зітхнув капітан. — Тому, Оленко, мені краще кави не наливай, а залиш у термосі.

Олена теж зорієнтувалася, з коротким смішком поставила каву перед кореспондентом. Не минула нагоди тернутися об нього грудьми. Сіла, закинула ногу на ногу.

— Пильнуй на обидва боки, — давав тим часом вказівки Юрій. — Та зараза може вилізти хоч з суходолу, хоч з води.

— Ой, скільки зарази може вилізти з води... — протяг Володимир й промовисто підморгнув.

— Угу. Як лише щось шелесне — стріляй. Не жалій гада, він теж пальне, не замислюючись.

Журналіст лише кивнув. Думка про те, що доведеться стріляти в людину, чомусь вже не викликала бурхливого неприйняття.

— Особливо дивись на воду! — ще раз застеріг Юрій й першим підвівся.

На його місце, якраз поміж двома чоловіками, одразу ж вмостилась Олена, теж налила собі чи то кави, чи чаю, Володимир негайно розпочав фліртувальну атаку, дівчина з задоволенням на неї відповідала.

Олександр трохи занудьгував й лише цідив свою каву. Потім налив ще. Випив. Потягнувся по ополоника знову.

У кав’ярнику залишалось на денці, й темна рідина чомусь взялася брижами.

Журналіст вилив усе до останку, хильнув. У рота попала гуща — чомусь з металевим присмаком, й він бридливо сплюнув в кущі. На душі було так само, як в роті. Кава стояла й холола. Й також смерділа металом.

І теж вкривалася брижами — все дужче, та дужче.

Нарешті, це помітив і Володимир.

— Гм... — сказав він, й Олена теж негайно замовкла.

Рідина у кружці тремтіла. Володимир перевів погляд на дерево. Листя тремтіло теж, але, можливо, його просто ворушило вітром. Кореспондент також це помітив.

Володимир почухав потилицю, гмукнув й рушив до каюти. На початку його хода була неспішною, але ближче до носа поступово перейшла на бадьоре таке трюхикання.

Люк розкрився йому назустріч й мало не вдарив в обличчя.

— Ти розважаєшся?! — одночасно рикнули Юрій та Володимир один до одного.

Журналіст та Олена перезирнулись. Олександр мав вигляд просто здивований, а дівчина — стривожений... а ще здавалося, ніби до чогось вона дуже пильно прислухається й водночас не хоче це показати.

Кореспондент прислухався і собі.

Щось дзенькнуло — ледь чутно та зовсім поруч. Він поглянув на стіл — так, звісно, то просто чашка невдало стояла на блюдечку.

Щось затупотіло. Він перевів погляд на ніс — то Юрій та Володимир кинулися до борту й почали, вчепившись у леєр, пильно вдивлятися у темряву.

Щось шелеснуло — так, наче всі комахи, що поховалися на ніч у листя й траву, одночасно стартували у небо — хай не видно нічого, хай холодно, хай кажани, аби лишень подалі, подалі звідси.

Корпус вже тремтів так, що відчувалося через підошви. Несамохіть журналіст перевів погляд на трубу — але, звісно, дизель мовчав.

Та й хто б його запустив?

І взагалі, те тремтіння зовсім не схоже було на роботу мотору. Не було в ньому рівного, розміреного, зваженого та поміркованого ритму. Навпаки.

Ритм був рваний, потужний й чужий. Наче хтось з клітки рвався на волю.

Немов зачарована ним, Олена повільно стала на ноги.

І враз — наче щось вибухнуло на палубі.

— Сашко! — горлав капітан. — Хапай Олену й тягни в каюту! Мерщій! Володю! Витягай багор, штовхай нас з протоки!

Він кричав все уже на бігу, а двері рубки смиконув так, що мало не одірвав разом з завісами.

Майже одразу заскреготів стартер.

Журналіст озирнувся — Олені було погано. Наче отруїлася чимось.

— Давай скоріш! — вона рушила на ніс першою. — Швидше, швидше!

Останні метри дівчина пробігла зігнутою, наче їй живіт крутило.

Нічого не розуміючи, кореспондент кинувся слідом.

Ревнув дизель, корабель гойднуло, смикнуло кормою вперед... дизель заревів одчайдушно й стих.

— Шпонку зрізало! — розпачливо заволав Юрій з рубки. — Не втекти! Володю, покинь дровиняку, допоможи Сашкові!

Багор покотився по палубі.

Допомогти в чому? Журналіст зліз по трапу в каюту, підтримуючи дівчину за талію. Негайно ж з’явилися еротичні думки. Але зверху вже ломився трапом і Володимир.

— Чого стоїш! Прив’язуй її швидше! Отут, поміж койок!

Прив’язувати?

Поки кореспондент озирався й кліпав очима, Олена вже сама стала поміж койками й розставила руки та ноги. Володимир висмикнув звідкілясь товсту мотузку й почав примотувати праву ногу до масивної балки.

— Та швидше, швидше!

Це вже кричала, чи, радше, стогнала, дівчина. Нічого не розуміючи, журналіст взяв і собі шмат мотузки й почав примотувати ліву ногу. Він намагався не дуже здавлювати її, але Олена сама ж те й розкритикувала:

— Міцніше, міцніше давай! Щоб і ворухнути не можна було!

Володимир вже закріпив мотузку на якийсь хитрий вузол й перейшов до верхньої половини. Дівчину трохи трясло.

Руку він замотузував так, що під линвою аж шкіра побіліла. Й негайно кинув погляд на роботу кореспондента.

— Не годиться! Так примотуй, щоб не могла смикатись! Щоб мертво стояла!

Журналіст знизав плечима й перемотав ногу інакше. Перейшов до руки. Прив’язав.

— І голову, голову не забудь! — гукав вже аж з люка Володимир. — Й підклади під потилицю щось — ковдру, чи що, так, щоб битися головою об стіну не могла!

Олександр взявся за голову. Чоло дівчини було прохолодне, а волосся пухке й приємне на дотик. Вони несамохіть зустрілися поглядами. Дівчина важко дихала, очі її були напівзаплющені, а рот — навпаки, трохи розтулений.

Прив’язана, розіп’ята, з розкинутими руками та розведеними ногами, вона раптом видалась такою бажаною, що Олександр не зміг стриматись й опустив руки на талію. Дівчина підвела очі й щось прошепотіла.

Журналіст переніс руки вище.

Дівчина тремтіла, зовсім, як колись... під час їхньої зустрічі в душі.

Він поклав руки Олені на плечі, наблизив обличчя до неї...

І ледь встиг відсахнутись!

Дівчина шарпонулось до нього, як скажений пес! Зуби її клацнули за якийсь міліметр від його щоки. Олександр сахнувся, аж шия захрускотіла.

В Олени на кінчиках губ виступили перші цяточки піни. Очі палали диким шаленим вогнем. Губи кривилися. Щось середнє між риком та стогоном виривалося з її горла.

Журналіст накинув на голову линву й тремтячими руками притягнув її до переборки. Тепер дівчина могла лише смикатись, корчити страшні міни та вити.

І вона вила!

Олександр вилетів з люка, як з гармати вистрелений, хряпнув лядою за собою, накинув клямку — але це мало допомогло, й виття чулося так само чітко, наче вили над вухом. А ще — страшенно, скажено, розпачливо билося серце.

І не лише воно. Весь корабель — та що там корабель, весь острів тремтів у пропасниці! Вода у протоці вже не бралася брижами, а підстрибувала крихітними фонтанчиками. Листя тряслось на деревах й раз по раз зривалося й кружляло в повітрі. На пляжику весь час пересипався пісок — як у пустелі під вітром.

Вібрація та складалася у якийсь рваний, але досить відчутний ритм.

Кореспондент оглянувся. Володимир вже біг на ніс з кулеметом, натомість Юрій...

Юрій стояв нерухомо, вчепившись у поручень, й пильно вдивлявся в ліс.

Олександр ніколи б не зміг цього довести — але йому здавалося, що якась темна хвиля розпливається на всі боки від капітана й кличе, тягне, рве когось в бій... але не його.

Щось наближалось. Найстрашнішим здавалося чомусь те, що годі було визначити напрямок, звідки ж наповзала загроза. Кореспондент відчайдушно крутив головою — але ввижалося, що небезпека йде чи то з води... чи з кущів... чи з неба... чи, може, навіть, з-під землі?

Могутній поклик лунав звідусіль й вимагав чи то бігти казна-куди, казна-чого, чи то навпаки — заклякти й сидіти на місці... Журналіст не одразу зрозумів, що насправді то просто два різних ритми стикаються й один одному заважають. Але перший, закличний, перемагає.

Юрій застогнав так, наче йому щось відтинали.

— Не можу більше... Не можу! Вовко, допомагай!

Руки його тремтіли так, що трясся весь поручень.

Володимир став поруч, глибоко вдихнув... але тут-таки кавкнув, як від удару в живіт, скрутився й осів на палубу.

— Не виходить... — майже прошепотів він. — Дуже вже воносильне...

— Чорт... — Юрій теж похитнувся.

І враз другий ритм зник. Відчуття було таке, як на дискотеці, коли раптом зникає світло. Люди одночасно сліпнуть та глохнуть. Так і тут.

В очах потемніло, а коли журналіст оговтався, виявилось, що він сидить на палубі.

— Хлопці... — безпорадно прошипів він. — Що воно робиться?

Як не дивно, його почули.

— Що, що... — злостиво пробурчав Володимир. — Дивитися треба навколо, ось що!

— Й під ноги теж... — не зовсім зрозуміло бовкнув капітан. — Метри хоча б на два...

Цілком машинально кореспондент глянув під ноги. В очах мерехтіло, палуба здавалась напівпрозорою, й згустки пітьми, схожі на пасма туману, ворушились під нею. А за тими пасмами...

— Хлопці... — ще хрипкіше видушив з себе Олександр. — Ми що... на кістках стоїмо?

Ритм відродився з новою силою, перед очима знову все попливло й здалося, ніби примарні кістки ще й ворушаться.

Юрій та Володимир перезирнулися.

— Юрчику! — раптом істерично заволав Володимир. — У нас же під салоном дві консерви валяються!

Юрій ляснув себе по лобі так, що хитнувся.

— Тягни!

Але наказ його пропав надаремно, бо Володимира поруч уже не було.

Поки журналіст озирався, Володя вже притягнув за барки двох полонених й недбало кинув на палубу. Чоловік зойкнув — мабуть, об щось головою вдарився. Жінка, навпаки, почала щось говорити.

— Ви даремно це робите... у мене дуже серйозні друзі працюють в міліції... і в КГБ теж... тобто в СБУ...

Володимир недбало копнув її ногою в обличчя, жінка захлинулася та замовкла.

Юрій підскочив ззаду, схопив чоловіка за волосся на маківці, відтягнув шию назад — аж хребці захрустіли. Дядько заскиглив — жалібно й тоненько-тоненько.

— Ніж!

Володимир вклав Юрію в руку короткий широкий ніж.

Капітан неглибоко тицьнув ножа чоловікові в шию й так само повільно потяг на себе. Дядько харчав й скавулів, але не міг навіть ворухнутись. Кров бризкала вперед, й лише тепер журналіст завважив, що капітан (мабуть, несвідомо) розвернув жертву так, щоб кров падала за борт.

Кореспондента занудило.

На обличчі Юрія з’явився дивний, але знайомий вже вираз — суміш неприємного здивування, але не несподіваного, а... наче людина знає, що буде боляче, але все одно це і несподівано, й неприємно.

— Ну? — не витримав Володимир.

Юрій мовчав й далі сунув ножа. Дотяг до кінця. Дядько вже не хрипів, а стиха побулькував. Й сіпався.

— Нічого! — Юрій злісно швиргонув ніж об палубу. Той жалібно дзенькнув. Капітан штурнув також дядька. Голова його глухо вдарила об залізо. Можливо, чоловік встиг навіть відчути той біль.

Юрій та Володимир знову перезирнулись й одночасно поглянули на кореспондента.

— Ні! — той зірвався на ноги. — Ідіть к бісу обидва!

Він скочив на ноги й схопив якусь залізяку, що валялась на палубі.

— Не підходьте!

Копачі реготнули — коротко та зловісно. Юрієве обличчя було забризкане кров’ю — мабуть, таки не вберігся.

— Та ні, не бійся! — Володимир сягнув по ножа. Олександр сахнувся, але Володимир вже штовхнув ніж йому під ноги. Руків’ям вперед.

— Бери!

Журналіст, вже нічому не дивуючись, схопив ніж. Навіть якби з неба зненацька злинув ангел господній, Олександр лише б постарався стати так, щоб бачити всіх одночасно. Але Володимир його все-так здивував:

— Ріж дівці горло!

— Я... к...?

Кореспондент мало не упустив ніж.

— Ріж, дурню! Бо всі тут залишимось!

Юрій штурхонув полонянку так, щоб вона підкотилася просто Олександру під ноги.

Якби не той страшний, жорсткий ритм, що лунав йому у вухах, журналіст ніколи б не скорився такому наказові. Але в голові вже не залишилось жодної думки, він схилився... схопив бранку за волосся...

— Я з самим заступником міністра спала... — встигла ще прошипіти жінка. — Він вам...

Олександр, рухаючись, як робот, тицьнув ножем її в шию й рвонув лезо вбік.

Жертва зойкнула так, що й ритм заглушила. Забулькало. Захарчало. Зашипіло.

І враз йому з очей наче пелена спала. Наче сонце зійшло! Як потужний прожектор увімкнули за плечима й висвітлили все-все, до останньої травинки на ґрунті! І прожектор той, схоже, був рентгенівським...

Бо тепер журналіст бачив крізь траву, кущі і дерева. Бачив на кілька метрів під землю. Бачив на бозна-яку відстань в воді. Бачив, як заліг, сховався за поваленим стовбуром якийсь чоловік. Його схованка була на протилежному кінці острова, але то не заважало.

Але то була дрібниця, на яку можна було геть не звертати уваги.

Бо значно ближче, просто на березі, під ґрунтом і справді були кістки. І ще їх було страшенно багато.

Вони лежали впорядковано — голова до голови, хребет до хребта, рівними рядами. Мабуть, колись, коли ця земля ще не була острівцем, тут викопали довгі прямокутні рови — й скидали туди трупи.

Було досить багато металу — пряжки на поясах, якась амуніція. Була зброя — в основному бита та покалічена, ще й гнила після того, як пролежала у землі шістдесят років. Було багато якогось іншого мотлоху — але те вже не вдавалося розрізнити.

Але найстрашнішим було те, що кістки ворушились.

— Т-т-т-т... т-т-т-там!.. — журналістові ледь вистачило сили протягти руку в напрямку найближчої ями.

— Ага!

Юрій став поруч і (принаймні таке склалося враження) дивився на світ з очей Олександра.

— А там?

Капітан взяв кореспондента за плечі й розвернув в інший бік.

Там теж була яма.

— А там?

«Там» яма була теж... Значно менша, й кісток було у ній менше, й впорядковані вони не були — череп сюди, ноги сюди... але метал у тій ямі так і світився довгими зігнутими смугами.

— Там теж, але... Воно наче старіше...

Юрій та Володимир перезирнулися знов, й вперше за весь час їхнього знайомства журналіст побачив, як капітан посміхається.

— Ага... Ну тоді — повоюймо!

Він облишив кореспондента й знову став до борту.

Ритм все посилювався та частішав. Переходив з вібрації в звук. Олександр піймав себе на думці, що вже майже розрізняє слова.

Прислухався.

«Встань!» — лунало у тому ритмі. «Встань і убий!»

Поклик був таким сильним, що якби журналіст все ще сидів на підлозі, він би підскочив.

І, можливо, навіть побіг би вбивати.

Лише невідомо, кого саме.

І ще — все дужче й дужче тряслася земля.

Так: наче ті кістки, що йому здалося, ніби вони ворушилися, рвались на волю. Рвались сюди, на поверхню, до світла, повітря та життя.

Але це неможливо!

Всі думки кудись зникли. Лише гупав невидимий барабан. Зникло усе на світі. Залишилось лише одне:

«Встань і убий!»

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гуп! Гуп.

Кістки дерлися з-під землі.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Ґрунт над колишнім ровом спучився курганом і почав осипатись. Кістяки дерлися з-під нього, розриваючи над собою коріння, розсовуючи траву. Товстий повалений стовбур, що лежав на їхньому шляху, відлетів убік, наче іграшка.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Скелети тягли із собою залишки зброї. Тут, на поверхні стало видно, що більшість із них — зогнилі, зотлілі рештки гвинтівок. Трьохлінійок. Стволи перетворилися на іржаве пруття. Приклади — на шматки гнилих дощок. Багнети — на оброслі рудим клоччям пруття.

Гуп. Гуп. Встань і убий!

Від того ритму гриміло в вухах й темніло в очах, а тіло розривалося поміж двома бажаннями. Перше, звичайно, — тікати. Друге...

Встати й убити!

Олександр ледь зміг перевести погляд на капітана.

Той стояв біля борту, мовчав й наче диригував невидимим оркестром.

«Встань і убий! — лунало і тій музиці. — Встань і убий!»

Музиці?

Так. Гупання склалося у глуху й потворну мелодію. Грізнішу від тих, що будь-коли створив «Раммштайн». Страшнішу від чорних композицій «Лакримози». Крім усього іншого, у ній цілком виразно розрізнялись знайомі слова.

Кістяки перли з-під землі цілим потоком, стикалися, розсипалися, збиралися в ціле знову.

Перші кроки їх по землі були хисткі та непевні, вони хиталися, падали, але спиналися на ноги знову та знов.

Скелети озирались кругом, й журналіст тремтів, зустрічаючись поглядом з пустими очницями.

І враз стало зрозуміло, кого саме вони зібралися убивати.

Олександр зойкнув й відчув, що його ноги підкошуються.

Дивна річ! Кілька годин тому він, не сказати, щоб якісно, але холоднокровно розстрілював з гармати та кулемета живих людей. Ховався від мін — боявся, звичайно, але страх той не підкошував ноги, а навпаки — змушував рухатись швидше й пригинатися дужче. Пірнав до потопленого танку, де лежали снаряди — які могли вибухнути після шістдесяти років гниття від найменшого ворушіння. Занурювався до двох загиблих кораблів, де сиділо щось таке ж неможливе, як діялось тут, на острові.

Скрізь було страшно.

Але ноги підгиналися лише зараз.

Кажуть, курка або заєць, коли розуміють, що від ворога не втекти, падають на землю і клякнуть, чекаючи смерті. Олександр ніколи не думав, що людині це також властиво.

— Гей! — сказали позаду.

Мара кудись зникла, й кореспондент оглянувся. Позаду стояв Володимир. З кулеметом.

— Ставай до ДШК. Якщо полізуть — криши. Краще за все потрапляти в хребет.

Він розвернувся й знову поліз у салон.

Варто було зникнути Володимирові, як мара повернулась.

Але тепер вона ніби котилася з іншого боку.

Ворухнулась земля над іншим ровом. Хитнулося, зарипіло та впало дерево над стародавньою ямою. Ті кістяки, що вже вилізли, зупинились.

І почалось!

З другої ями теж поперли скелети й хвилею рушили на першу зграю.

Звук зіткнення був сухим та розкотистим, ніби вдарилися не кістки, а якісь великі коробочки сірників.

Але він не припинився й не зник, а так і залишився, наче обидві ті коробки потрапили у бетономішалку.

Мішалка була страшна. Обидва натовпи бились, як справжні солдати. Лише жоден солдат не витримає удару прикладом у лоб. Уколу багнетом у груди. Тичка стволом у живіт.

Давні навички рукопашного бою змушували скелети битися так, як б’ються живі.

Розліталися черепи. Але обезголовлені кістяки не падали, а махали гвинтівками й дубцями наосліп.

Ламались хребти. Зовсім поруч від Олександра, під самим бортом, підкинута могутнів ударом, впала верхня частина — ребра та плечі. Кінцівки потяглися до корабля, вгрузли в пісок, підтягли за собою грудну клітку. Ще раз. І ще. Вперлися у залізо.

Пробили борт!

Корабель застогнав глухо та жалісно.

Юрій на борті не ворухнувся, лише ще міцніше стиснув поручень, і бойовий ритм залунав ще гучніше.

Ще один кістяк викинуло з загальної купи, він скочив до корабля — але з-під землі висунулась кістлява рука, схопила його за гомілку. На місці його падіння негайно утворилася яма, з якої летів на всі боки пісок.

— Наших б’ють! — Володимир з заклопотаним виглядом тягнув з-під салону два автомати. — Будь готовий допомогти!

Наших? Журналіст не одразу, але розрізнив, що на тих кістяках, що полізли з-під землі першими, залишки форми — темно-зелені.

А на других — сірі.

Й гвинтівки у них — коротші.

Німці?

Деякі кістяки були в касках... так, звичайно! Навіть останній недоук відрізнив би обтічну форму радянської каски від квадратної німецької.

Здригнулась земля.

— Ще можуть поперти ілюзії, — так само заклопотано попередив Володимир. — Волохатий — великий майстер у плані ілю...

Він не договорив. З лісу виїхав іржавий, аж рудий танк, з несиметрично розташованою баштою, зупинився, ворухнув дулом гарматки...

— Ховайсь! — рикнув Володимир й першим гепнув на палубу.

Вибух підняв хмару піску й на мить закрив собою бойовище.

— А як відрізнити ілюзію від реального? — трохи істерично гукнув журналіст.

— М-м-м-м... — на мить задумався Володимир. — Ніяк! Мочи все, потім розберемось.

Скоріш з переляку, аніж справді прицілюючись, Олександр вклав довгу чергу якраз в танк, той пішов брижами — й зник.

— Це була ілюзія, — прокоментував Володимир. — Не витрачай на неї патрони.

З іншого боку виїхав з-під землі трохи незграбний броньовичок, пальнув на ходу. Цілився, мабуть, по кораблю — але промазав. На всі боки бризнули уламки кісток.

— Правильно, бий своїх! А це, мабуть...

Другий вибух закидав піском корабель. Пісок запорошив очі й рипів на зубах.

Олександр розвернувся й різонув панцирник чергою — вздовж борту. Він здригнувся й несильно вибухнув — лише башта підскочила та впала на місце.

— А це — ні! — прокоментував Володимир. — Ти бач, а я й не знав, що тут тонули БА-10. Півсотні тисяч доларів, якщо ти не дуже сильно його пошкодив!

— Іди к... — журналіст не договорив, бо за леєр вчепилися одразу два кістяки, підтяглися, закинули ноги на палубу...

Володимир гепнув першого прикладом по черепу, а другого зацідив носаком у обличчя, зойкнув, мабуть, забивши ногу, й, схилившись над бортом, двома чергами поперебивав обом хребти.

З-лісу викочували гармату. Одного колеса на ній не було, й два скелети тримали станину в руках.

Поки Олександр розвертав кулемет, скелет-німець пожбурив туди гранату. Гепнув вибух. Коли хмарка розвіялася, на місці не було нічого — ані вирви, ані гармати.

— От гад, — захоплено крикнув Володимир. — Наскільки все-таки талановита людина, аж шкода...

Закінчити знову йому не дали. Цього разу з кущів загриміло щось також великокаліберне. Траси вперлися просто у борт.

Олександр зіщулився, але корабель навіть не здригнувся.

— Тьху!

Кулемет стріляв ще, але ніхто — ні люди, ні скелети не приділили йому уваги.

— Он гармата!

Олександр розвернувся — з протилежного боку також викотили гарматку — маленьку, низеньку, з довгим тонким стволом...

— Мочи, мочи її, гадину!

Володимир вистрілив двічі — короткими чергами, по три набої, потім впав на палубу — й вчасно! Гармата стрельнула, корабель зойкнув, й у надбудові з’явилася акуратна чорна дірка.

Наскрізна.

Олександр розвернув кулемет й всадив у щит довгу чергу. Щось розлетілося по кущах, гармата впала на один бік й вперлася дулом в пісок.

Заревіло над головою. Кореспондент ледь встиг пригнутися. Великий сірий літак з характерними «постолами» шасі промайнув над головою. З кабіни заблимав, затріскотів кулемет. Поруч посипались з палуби іскри.

— У нього крило відірване!

Олександр струснув головою — справді, «Юнкерс» мав абсолютно несиметричний вигляд. За мить крило наче виросло, але журналіст зробив висновок — й більше бомбардувальник уваги не відвертав.

Той зробив ще один захід, скинув бомбу — вона впала на палубу за метр від Юрія, але той навіть погляду не кинув — і бомба зникла.

Ще щось літало над головою, але тут на палубу валом поперли кістяки з трьохлінійками й стало не до зеніту.

Частина червоноармійців залишилась, оточивши німців колом у кілька рядів, й добивала їх, чим тільки можна.

— Юрко! — розпачливо гукнув Володимир. — Наших побили!

— Знаю, — нарешті повернув голову він. — Але ж тут, крім ваших, є ще й наші!

З стародавньої ями скелети не лізли. Просто земля бризнула на всі боки, наче щось вибухнуло — на поверхню ринули ще кістяки. Багато з них були в чоботях. У кількох зберігся на голові оселедець. Дехто мав у руках довгі неоковирні рушниці. Але більшість...

Вони були озброєні шаблями!

Улюбленим їхнім ударом виявився блискавичний різ по хребту, в ділянці черева. Кістяк одразу ж розпадався на половинки, й хоч вони ще смикалися, хапали мертвих фехтувальників за ноги — але то було вже не те.

— Пильнуй!

З лісу випнулась голова динозавра, Олександр піймав її у приціл, затамував дихання... Череп клацнув зубами, замерехтів й зник.

— Ага! — зловтішно загорлав Володимир. — Знесилів, гад волохатий!

Мертві козаки притискали червоноармійців до борту. Ті, власне, й не опинались — а теж рвалися на борт, остерігаючись лишень отримати шаблею по спині.

Над леєром вже здійнявся ліс мертвих рук.

— Все, — сказав Юрій. — Більше нема.

Він не пояснив, чого саме нема — чи сил, чи то кістяків поблизу, але то вже було несуттєво.

Червоноарміець (чорний беззубий череп, у лобі дірка) видерся на палубу, отримав чергу в лоба від Володимира, випав. Ще один схопив за ногу кореспондента, смикнув — той не втримався на ногах, гепнув на спину... Вдарила ще одна черга, в повітря промайнула відстрелена кисть. Олександр одразу ж підскочив.

Назустріч перло одразу два скелети. На обох збереглися рештки чобіт. Олександр машинально кинувся до кулемета. Не встиг. Отримав прикладом у груди. Гниле дерево розлетілося, але удар все одну був болючим — мало памороки не відбило.

Другий скелет хотів прохромити його уламком штика — але нагодився Юрій й класичним каратистським йоко-кері скинув ворога з палуби.

Поки він розвертався, на корабель дерлися вже з усіх боків.

Володимир крутився, як в’юн. Раз по раз гримали черги, бризкали на всі боки кістки, хрустіли під ударами черепи. Олександра ще раз вдарили в груди, копнули кісткою у коліно — боляче було так, наче його ножем проштрикнули, збили з ніг й мало не розвалили голову його ж кулеметом — здоровенний скелет мав на поясі скам’янілий вже ремінь, й кулемет зірвав з шкворнів так, ніби той два кілограми важив.

Але Юрій ззаду підбив йому ноги, й від падіння гевал просто розсипався.

Прорвалися й козаки. Шаблі аж мерехтіли в повітрі, а коли стикалися зі стволами гвинтівок — дзвеніли, наче лаялися.

Червоноармійці мали їх за серйозніших супротивників — бо облишили екіпаж й кинулися на конкурентів. Затисли в кут. Багатьох розтрощили.

Юрій підхопив дві шаблюки й тепер не рубав, а ніби танцював палубою — але з кожним рухом того шаленого танку чи за борт, чи на палубу падав або розтрощений череп, або вся грудна клітка.

Скелетів меншало. Тих і тих.

— О... — приголомшено сказав Володимир.

Обличчя його було розбите, щока прокушена, очі заливала кров — але він опустив автомат й дивився кудись за борт.

— Боже ж мій... — охнув з ним й Олександр.

І навіть Юрій, оглянувшись, на мить застиг із занесеною для удару рукою.

Бо з протоки, розмірено стукотячи дизелем, мерехтячи червоним прапором, крутячи на всі боки гарматами, розсовуючи воду так, що хвилі піднімалась на метр, підпливав монітор.

Скелети стояли у рубці, скелет застиг біля щогли з прапором, скелети припали до гармат й наводили, наводили, наводили їх... Виціляючи, здавалося, персонально Олександра...

Монітор пішов брижами, як гардина під вітром. І зник.

— Ілюзія... — полегшено видихнув Володимир.

Юрій завершив удар, й півкістяка, юзом проїхавшись по палубі, вдарилося об ноги кореспондента.

Він машинально відскочив, але кістки вже не ворушились.

І сонце — перший, несміливий рожевий промінчик висвітлив небо.

— Все, — сказав Юрій, разом випускаючи шаблі. Вони гепнули об палубу, наче два шматки дерева.

Слідом упав і сам капітан.

Важко осів на палубу Володимир.

Й, нарешті, сам журналіст теж не витримав й гепнувся задом на надбудову. Ноги гули. Голова теж. Руки тремтіли. Єдине, що працювало нормально, — це серце, але з грудей воно змістилося кудись вниз. Метри на півтора.

Вони не рухалися, аж поки сонце не висунулось над обрієм й навкруги миттю порожевіло.

Першим ворухнувсь капітан.

— Підйом!

Він сам став на ноги, хитнувся, й міцніше вчепився у леєр.

— Підйом, слабаки! У нас іще Інженер на хвості!

Володимир застогнав.

— ...й Олену перевірте, що вона там! Та глядіть, одразу близько не підходьте!

Олександра щось наче знизу в зад підштовхнуло.

Олена безсило зависла на мотузках й не ворушилась.

— Погано ти ногу в’язав, — пробурчав Володимир, першим стрибаючи вниз. Але підступати не став, а кілька секунд стояв та уважно роздивлявся.

Подивитись було на що. З правої ноги линву було зірвано разом із шкірою. Ліва рука вивернулась під неприродним кутом. На підборідді застигла й напівзасохла вже піна.

А найголовніше — стійки, до яких прив’язано було ніжну дівчину, вигнулись так, наче їх молотом били!

Кореспондент кинувся вперед, але далі Володимира не пройшов.

— Ану стій! Хочеш, щоб розірвала?

Він ступив крок вперед, присів й подивився Олені в обличчя. Заважало волосся.

— Власне, вже не повинна... але...

Оглянувся. Поруч валялася трубка для підводного плавання. Володимир взяв її за зігнутий кінець й обережно відкинув волосся вбік. Стало видно, що очі дівчини заплющені, рот стиснутий й губа закушена так, що аж кров текла.

Точніше, мала б текти.

Але не текла.

Натомість Олена застогнала — слабко-слабесенько, ледь чутно.

— Гм... — сказав Володимир, поклав трубку, обережно доторкнувся. Дівчина не реагувала.

— Все гаразд, — він полегшено зітхнув. Але журналіст ладен був би закластися, що полегшення більш стосувалося того, що їм не загрожує небезпека з боку Олени. А от турботи про її долю в зітханні не відчувалося.

— Можна розв’язувати, — кинув Володимир. — Займись, а потім гукнеш Юрка, він пошкодження поправить.

Володимир зник в люці, а Олександр не зразу дотямив, що той сказав не «рани» — а «пошкодження». Наче говорив не про людину, а про якийсь механізм.

Розплутати мотузки було важко — мабуть, смикаючись, дівчина затягувала вузли все дужче та дужче. Руки та ноги перетисло петлями так, що вони аж у шкіру врізалися. Журналіст смикав-смикав не менше п’яти хвилин, потім плюнув й геть усе порізав.

Щоправда, різати теж довелось обережно, аби не пошкодити шкіру.

Коли він клав дівчину на перекошену койку, вона вже не стогнала, а охкала.

— Як ти себе почуваєш?

Запитання було дурним, але ні на що більше кореспондент зараз здатен не був.

— По... га... но... — по складах чи то прошепотіла, чи то прошипіла Олена. — Як... там... капітан?

Це запитання боляче вразило журналіста, й Олена — аж дивно! — те негайно помітила.

— Та... не... тур... буй... ся... Він... аби... мене... трохи... полагодив...

Те, що й сама дівчина говорила про себе, як про машину, чомусь вже навіть не дивувало.

— Скоро прийде.

Більше сказати не вдалося. І взагалі — жодна думка не лізла у голову. Наче він ніколи не висмоктував з пальця цілі редакційні статті.

— Тоді... вийди... — несподівано сказала Олена. — Я... хочу... побути... на самоті.

Судячи з голосу, їй потроху кращало, але прохання було настільки несподіваним, що Олександр аж завмер.

— Виходь! — голос дівчини став більш вимогливим — на грані істерики. — Чи ти хочеш, щоб я очі відкрила?

Аргументація була дивною, але подіяла — журналіст кинувся до трапу. Поліз. Оглянувся.

Олена відкрила повіки, але очей під ними не було. Лише з лівої ями сочилося щось руде.

— Капітана поклич! — кинула вона навздогін.

Юрій зміг зайти до каюти лише через півгодини. Звісно, можливо, що він придурювався — але якщо й так, то робив це дуже майстерно. Хитався. Хапався за леєри. Говорив затинаючись. Навіть коліна його трохи тремтіли.

Але за півгодини він таки попхався на ніс, грюкнув лядою й зник у каюті.

Розсвіло. Сонце било в очі, й важко було розрізнити деталі. Але зрозуміло було, що острівець дуже серйозно постраждав й тепер років з півсотні приставати до нього ніхто не захоче.

Зі зритої, переораної землі стирчали дерева. Береги перетворилися на багно. Кістки та метал стриміли з піску, з дерев, навіть з розкиданого каміння. Перехняблений панцирник вгруз колесами в ґрунт, і в ґрунт же встромилася його гармата. Інша гармата — протитанкова, та сама, що вистрелила по надбудові — задерла ствол до неба, наче хотіла ще й зеніткою попрацювати.

Олександр дивився на все те й чомусь анітрішки не дивувався. Сил не було.

А тут ще нагодився Володимир й потяг його за собою:

— Так, Сашко, давай цю консервну бляшанку підчепимо й відбуксируємо трохи назад...

Консервною бляшанкою виявився БА-10. Мимохідь журналіст зазирнув досередини. Звісна річ — серед намулу й водоростей розсілися-розсипалися два скелети.

Володимир накинув троси на якісь виступи позаду.

— Тримай тут.

Кореспондент тримав.

— Тягни.

Він тягнув.

— Чуєш, Володю, на біса воно тобі? — неголосно крикнув з палуби капітан.

— Півсотні тисяч, — лаконічно відповів той.

— А. Ну-ну. А буксирувати як?

— А кораблем!

— А Інженер?

— Та хвилинна ж справа!

У голосі Володимира почулись благальні нотки.

— А потопить?

— Тьху!

Він злостиво кинув трос на пісок, ще й ногою втоптав. Хвилинку подумав. Потім збігав на корабель й повернувся з двома ломами.

— Біс з ним, — кинув він на ходу. — Давай просто в воду скотимо, та й годі.

Машину вдалося зрушити несподівано легко — а далі вона й сама пішла, аж забулькало. Коли зникала з поверхні башта — Олександру здалося, нібито панцирник кинув останній погляд на небо, якого йому вже повік не побачити.

— А гармату?

Володимир покрутився коло гармати — але та зарилася в пісок так, що довелось би розкопувати.

— Вічно воно закопується! Один-два постріли — й хоч лопату бери! — рикнув він, стусонув колесо ногою, плюнув й пішов.

— Звідки знаєш? — недовірливо глянув на нього кореспондент, але Володимир лише рукою махнув. Натомість відповів капітан:

— О, в цьому він розбирається! — з неприхованою іронією посміхнувся він.

— Та іди ти! — зовсім засмучено рикнув Володимир і сховався в салоні.

— Та нам би всім пора йти, — гукнув навздогін капітан.

Володимир висунув голову з дверей:

— Що, просто зараз?

— Угу. Якщо тільки Сашко досить пінопласту накришив.

Олександр лише брови підняв. До чого тут пінопласт? Та й втомились же... ноги не ходять.

— А може, переночуємо? — несміливо запропонував він.

Володимир подивився на нього з цікавістю.

— А ризикнеш?

Кореспондент оглянувся — Юрій теж дивився на нього з насмішкою в погляді.

Зітхнув. Й без команди рушив до корми — знімати сітку з гвинта.

Корабель виходив з протоки так само неохоче, як і заходив. Плутався в водоростях. Шкріб днищем пісок. Здіймав каламуть. Аж стогнав — так, наче йому й самому не хотілося виходити в річку, де чекав Інженер з його підводними мінами. На якусь мить Олександр відчув, що майже злився з судном і розуміє його думки.

Протока скінчилась, ревнув дизель, й корабель вискочив на волю. Багор, що ним відштовхувався Володимир, за щось зачепився й так і залишився стриміти з піску, тремтячи, як вудлище на течії.

— Біс з ним, — махнув рукою капітан. — Зупинятись не варто. На ньому ж назва корабля не написана?

Володимир коротко мотнув головою й пішов на корму.

Але за мить прибіг з вилупленими очима.

— Юрко! А башта?

— Яааака баш... А, чорт!

Капітан сплюнув. Навіть не за борт — а мало собі не на ноги.

«А й справді — подумав кореспондент. — Як ми тепер — з баштою? До першого-ліпшого зустрічного катера... а той повідомить не лише у міліцію, але й газети...»

Він уявив собі заголовок — «Кременчуцьким водосховищем вештається піратський корабель з гарматою на башті!» — й пирхнув.

Знімати башту довелось там же, де й ставили — в бухточці. Навіть дерева згодились ті самі. От лише тепер Юрій подався до башти першим, підкрадатися почав здалеку, весь час прислухався, потім вставив щось у проміжок поміж опорою й баштою — так, щоб не могла обертатись, й одразу ж запалив терміт.

Варив він, наскільки зміг розібрати кореспондент, башту до опори. Намертво.

Башта не рухалась.

Після цього можна було зачіпати троси — але Юрій та Володимир зробили це самі, а зробивши — поспіхом від башти відскочили.

— Крути!

Кореспондент крутив. Разом з баком башта важила мало не вдвічі більше, й крутити лебідку стало важче. Дерева тріщали. Натягнуті троси бриніли на вітрі, наче струни.

Бак виходив з-під палуби повільно-повільно. А піднявшись трохи — почав розхитуватись.

Володимир відчутно зблід.

— Крути скоріш!

Кореспондент крутив. Бак розхитувався. Все дужче та дужче. Дерева тріщали.

Юрій став в рубці, й весь час поглядав назад — мабуть, ловлячи момент, коли можна буде корабель з-під залізяки висмикнути. Момент іще не настав.

Бак піднявся над палубою. Віконечко, крізь яке виливали воду, виявилося з іншого боку від кореспондента. Але вся конструкція хиталася так, що троси вгрузли в дерево.

— Баммм! — почулося із середини. — Бамм-бамм!

Наче молотком били об дзвін. Зсередини. Або гільзою. Або навіть цілим снарядом...

Ревнув дизель, корабель стрибнув вперед й одночасно Володимир загорлав:

— Відходь! Відходь, кажу!

Журналіст не відійшов, а теж стрибнув — але послизнувся, й сів задом на якийсь гострий уламок дерева.

Бренькнув, як струна на гітарі, трос. Володимир відскочив від своєї лебідки, а башта, розвернувшись в повітрі, ляснула в воду.

Як бомба.

Чи то кореспонденту здалося, чи біс його зна, але в момент падіння бак повернувся віконцем до нього й з віконця щось висунулось.

Щось схоже на тонку кострубату гілку. Й вона ворушилась, й шкрябала-роздирала нігтями метал.

— А ти чого стоїш? — раптом напустився Юрій на кореспондента.

Виявляється, корабель вже пристав до берега, Володимир якраз перелазить на борт, а капітан махає рукою.

— Ану хапай пінопласт й біжи за Вовкою слідом, він скаже, що треба робити. Тільки ставайте так, щоб з води вас не можна було помітити...

Робити довелось річ абсолютно безглузду. Спочатку Олександр навіть не зрозумів.

— Як — висипати?

— Жменями, — пошепки пояснив Володимир. — Отак береш — й сиплеш. Старайся розподіляти рівномірно, як зерно в полі. Ніколи жито не сіяв?

Журналіст, звичайно, не сіяв й взагалі про те, що таке жито, знав виключно з сезонних публікацій про необхідність зберегти урожай.

Загальна безглуздість та неможливість останніх подій дивним чином впливала на психіку. Олександр рухався механічно... та й думав теж якось механічно. Й висипав в воду вже півмішка, коли дотямив спитати:

— Володю. А що це ми робимо?

— Тссс! — Володимир приклав пальця до губ. І вголос додав: — Корпус латаємо. Бачиш, обшивку пробило, пінопласт сиплеться?

Від такої відповіді в голові взагалі замакітрилося й останні проблиски думок зникли.

Володимир присів за бортом й обережно крутив туди-сюди великий морський бінокль.

«Бач, виявляється, шкворні — універсальна конструкція... — мляво думалось Олександрові. — Й кулемет, й бінокль... Так що не дуже-то хлопці й брехали...»

Чомусь зовсім нещодавні події — переговори з шефом, біганина поміж ним та заводом, зустріч з копачами — здавались такими давніми, що згадати важко було.

Пінопласт вже кінчався.

«Ось висиплю цей мішок, — так само мляво подумав кореспондент. — І що? Братися за наступний? Чи досить?»

Якби Володимир раптом сказав йому викидати за борт все підряд, крім капітана, журналіст би послухався. Лише поскаржився би, що роботи багато.

Пінопласт плив за кормою, поступово розходячись, й здалеку те мало вигляд, ніби вода пофарбована — якщо, звісно, припустити, що існує фарба у цяточку.

А ще — якби ту фарбу спостерігали, наприклад, з літака... або з параплана... Олександра аж пересмикнуло — натомість, в голові трохи прояснилося. Він навіть очі підняв — але в небі не було ні того, ні іншого.

Втім...

Придивившись, «пофарбовану смугу» за кормою можна було помітити й так — з борту.

Дещо починало прояснюватись.

— Допетрав? — підморгнув йому Володимир. — Ну й молодець. Якби ще й язика на припоні тримав, то ціни б тобі не було.

Журналіст натяк зрозумів й рота прикрив.

Судячи з попередніх натяків та теперішнього засівання води, Юрій та Володимир сподівалися, що невідомий Інженер пересувається під водою, на невеликій глибині, й збурення від його... гвинтів? ластів? чи що в нього там? — може проявитися на поверхні.

Особливо, якщо її засіяти білим, добре помітним порошком.

Олександр аж зітхнув. Оце так імпровізації!

Після цієї думки прийшла ще одна — а якщо Інженер, розкривши їхній задум, попливе не слідом, а збоку? Скажімо, метрів за сто ліворуч...

Лише зараз кореспондент озирнувся навколо й мало не посміхнувся, але тут-таки гримасу ту прогнав. Корабель плив у досить вузькій та мілкій протоці. Обидва береги її були всіяні корчами, й наближатися до них навіть надводним судном журналіст би не ризикнув. А Юрій тим часом ще й безтурботно крутив штурвал ліворуч-праворуч, наче придивлявся до берегів. Отже, якщо хтось їх і переслідує...

Володимир завмер, і Олександр теж.

Зовсім недалеко, менш ніж за півсотні метрів від лівого борту, білий пінопластовий порошок збурювався у коло.

— Юрко! Зліва по борту! — радісно загорлав Володимир й кинувся до штурвалу. У дверях вони мало не зіткнулися.

Сенсу того маневру кореспондент не зрозумів, але за мить усе прояснилося. Юрій витяг з собою скриньку. Розкрив. Клацнув запальничкою. Щось підпалив.

Все це, звичайно, робилося швидко, й стояв капітан спиною до борту.

І раптом, вихопивши з скриньки паличку з коротким гнотом, Юрій вклав її в якусь петельку, розкрутив над головою й пожбурив точнісінько у центр кола!

Гримнуло.

Цього разу стовп води був невисоким, але широким, зовсім не схожим на вибухи мін.

Юрій розкрутив пращу знову, кинув ще одну паличку — але промазав, й поклав її досить далеко від місця першого вибуху.

Розкрутив ще одну. Й ще.

Після кожного вибуху корабель підкидало й корпус важко стогнав. У салоні щось впало та, мабуть, розбилося.

Піна з вибухів повільно осідала, а Володимир мало не пританцьовував від мисливського азарту. Кореспондент кинувся до бінокля, навів.

Жодного кола не було. Ні кола, ані виру.

На його думку, щось тут було не так. Щось повинно було або сплисти, або, щонайменше, вибухнути під водою. Або хоча б тріснути й тепер сочитись повітрям.

Не було нічого. Піна осіла, хвилі вляглись, й кола знову виникли на воді. Скоріш за все, то просто течія нуртувала у якомусь корчі.

— Тьху! — сказав Юрій. — Не буде нам риби на обід.

Журналіст розгубився, але за мить зрозумів, що то Юрій пробує хоч якось підкинути Інженерові фальшиву версію раптового бомбардування. Олександр зітхнув і подумав, що сам би він не повірив.

Далеко-далеко за кормою, кілометри за три, з-за повороту протоки вилетіла в небо червона ракета, завила-застогнала в польоті й згасла.

— Ще й знущається, гад, — прокоментував Володимир. — Одне добре.

Він розвернувся до кореспондента.

— Більше тобі не доведеться кришити той пінопласт.

Олександр зітхнув. Він би із задоволенням обійшовся без такого полегшення.

Приставати довелось хоча б для того, щоб забезпечитись від жучків. Заодно вирішили й пообідати. Але навіть для цього довелося шукати таку саму дірку, як і минулого разу. Гвинт намотав якісь водорості, дизель почав задихатись, й капітан його вимкнув. Хлопці впряглися в канати, як бурлаки, й корабель таки затягли. А вхід до протоки завалили жердинами.

— Хоча це, звісно, не допоможе, — сумно заявив Володимир. — Не знаю, що саме він там використовує, але якщо під водою тримає нашу надводну швидкість — то може й на ходу міну підкласти.

— Навряд, — покрутив головою Юрій. — Міну треба ставити десь у заглибині. У трубі, кінгстоні, абощо. Інакше течією зірве.

— Учити мене будеш, — пирхнув Володимир. — Вже у Другу світову ми мали такі магніти, що втримували міну на есмінці! На повному ходу!

— Бре! — сказав капітан. — Навіть на стоянках вони ледве трималися.

— Та я... — почав був Володимир, але капітан підняв руку, й той миттю зів’яв.

— Облиш мемуари. Давай краще подумай, що нам можна зробити з ехолотів.

— Нічого, — миттю відреагував Володимир. — Цебто, можна — але не тут, а в лабораторії, й не за день, а за місяць... можливо. А можливо, й більше. Ні, звісно, він покаже нам сторонній предмет під днищем, він навіть рибину покаже — але ж, якщо Інженер вже буде під днищем, то пізно буде його бомбити. Хіба ні?

— Та так... — неохоче погодився Юрій. — А все-таки?

— Ну... можна спробувати нахилити датчики. Й світити... тобто, випромінювати й слухати вперед. Або вбік.

— Ну!

— ...але це нереально. Уявлення не маю, на яку відстань воно працюватиме, й чи працюватиме взагалі. Експериментувати треба. Й бажано знати, яку саме мішень шукати — чи це аквалангіст, чи буксирувальник, чи...

Володимир примовк.

— Ага, — сказав капітан. — Я от і собі думаю — який це аквалангіст висидить під водою весь шлях звідси до лиману. Хай навіть верхи на буксирувальнику.

Якби слово «лиман» журналіст почув ще тиждень тому — він би підстрибнув. Але зараз... обставини вже трохи навчили приховувати свої почуття. Принаймні, він так гадав.

— Ага, позгадуй нашу мету, позгадуй... — кивнув Володимир. — Он подивись, яку Сашко кам’яну пику зробив.

Олександр зрозумів, що трохи себе переоцінив. Але на те не звернули уваги.

— То що, гадаєш?.. — Володимир вже повернувся до теми, але, за звичкою, не договорював.

— Угу, — буденно кивнув Юрій. — Щось велике. Сухе всередині. Автономне. З можливістю виходу назовні.

Олександр слухав, слухав, мало що розумів, й лише коли капітан підійшов до кінця, дотямив.

Мова йшла не менше, аніж про невеликий підводний човен.

Нагодилась Олена з обідом, щось сказала, з кимось пожартувала, просто пройшлася перед очима — і настрій покращав. А після кави то й взагалі.

— А пасивно! — раптом оголосив Володимир... — Якщо це човен — то повинен шуміти! А ми його — пасивно!

Слово «пасивно» у Олександра чомусь асоціювалося лише з певними сексуальними нахилами. Мабуть, у тому винна була загальна скерованість сучасної преси. Але за мить він теж дотямив, хоча б приблизно, що має на увазі Володимир.

Якщо навіть нема чим випромінювати сонарні імпульси — то хто заважає просто слухати, що там, під водою, коїться?

— Угу, — задоволено сказав Юрій. — Хороша ідея. А мікрофон?

— Ну...

— А з диктофона старенького не підійде? — недбало запитав журналіст.

— Хе! — сказав Володимир. — Ти диви! Будуть же люди з хлопця, їй-богу, будуть!

Мікрофон загерметизували — тобто запхали у презерватив. Закріпили на консолі — тобто, Юрій виламав на березі довгого дрюка й прив’язав мікрофон на кінці. Під’єднали до посилювача — за нього виступив комп’ютер.

Володимир відбіг подалі, знайшов на березі пару скойок й постукав одна об одну. На диво, чути було непогано, хоча й із затримкою.

— Мда... — протяг Володимир. — Ще б було захопити з собою старий приймач абощо...

Справді, цифрова техніка для задачі не дуже підходила.

— А що слухати будемо? — запитав Олександр.

Копачі подивилися на нього уважно, але жоден не відповів.

— Ну, я мав на увазі — чи стуки? чи гудіння? чи що?

Юрій поглянув ще раз, а Володимир зітхнув і сказав:

— Розумієш, Сашко... Інженер — то така зараза... яка у технічному плані переважає нас всіх, взятих разом, та ще й на чотири помножених. Так що там можуть бути і стуки. І грюки. Й гудіння. Й виття. І навіть рипіння весел, зойки рабів та ляскання канчуків!

Юрій пирхнув, Олена відверто зареготала.

— Ну, про рабів я, може, й загнув, — відверто визнав Володимир.

Тепер уже посміхалися всі.

Гідрофон випробовували спочатку з берега. Чути було багато чого — й плескіт, й хлюпання, і якесь рипіння. Потім Володимир насторожився, почав активніше ворушити ломакою — але за мить завважив на обрії якийсь теплоходик й махнув рукою:

— А я вже сподівався — Інженера почув...

Потім подумав і несподівано посміхнувся:

— Натомість тепер знаємо, як звучить під водою дизель!

Олександр разом з дівчиною раз по раз вихоплювали навушники один в одного, потім кореспондент допетрав вивести звук на колонки — й тепер увесь екіпаж прислухався до того торохтіння.

На жаль, ніяких інших підозрілих звуків виявити не вдалось.

Слід було ще з’ясувати, як реагуватиме гідрофон на звук власного двигуна. Юрій запустив дизель, Володимир походив-походив бортами й скривився.

Довелось прилад розпаковувати й все починати спочатку. Лише цього разу Володимир вирізав з пінопласту щось схоже на півкулю й вклав мікрофон досередини.

— Пінопласт так-сяк поглинатиме звук з цього боку, — пояснив він.

Потім подумав і додав:

— Сподіваюсь.

Всі сподівались.

Виявилось, що нова конструкція більш придатна — свій дизель та гвинт майже не заважали. Натомість вилізла інша проблема — вже на середньому ходу ні в кого не вистачало сили втримати ломаку на відстані метра від борту.

За справу взявся Юрій, втримав, але коли Володимир ще додав газу — ломака тріснула, й мікрофон ледь встигли вихопити за дріт.

Довелось мудрувати ще й над якимось кріпленням.

— Хай йому чорт! — вилаявся вже під вечір Володимир. — Я сподіваюсь, Інженер не покинув нас тут? Бо з нього станеться. Налякав — й поки ми сидимо, сам на повному ходу, за течією. Га?

Юрій знизав плечима.

Кореспондента знову призначили вартувати першим. Для годиться, він почав був протестувати, але капітан зупинив той виступ коротко й трохи образливо:

— Ти серед ночі пень від сови не відрізниш.

Довелося ковтнути. Але крадькома Олександр навіть зрадів.

Коли всі полягали, журналіст почав пити каву, стояти, ходити, вмиватись водою з річки — бррр! холодно!.. — але очі все одно заплющувались самі собою.

Натомість, коли Володимир його змінив, сон пропав.

Щось шелестіло серед чагарників — наче знову вилазило з-під землі. Хлюпало за кормою — наче диверсант вовтузився з міною. Дивилося у потилицю — наче Волохатий якимось чином вискочив з ним же налаштованої пастки й вигадував нову капость.

Потім ляда тихо відчинилася, й зверху спустився скелет у новенькій есесівській формі. На лівому рукаві він мав пов’язку з червоною свастикою та написом «Штандартенфюрер Волоха.». Кінець напису ховався під пахвою, а очниці черепа світилися моторошним фосфоричним сяйвом.

Журналіст підскочив, вдарився головою об стойку й заволав так, що, мабуть, й дизель би заглушив.

— Здурів! — прокоментував ту подію Володимир, зазирнувши в каюту. — Менше кави пий на ніч.

Вранцікореспонденту було соромно й холодно. Та скоро викотилось з-за обрію сонечко, пригріло, заграло зайчиками на хвилях — й поганий настрій кудись подівся.

Але нагодився Юрій й негайно його повернув.

— Давай готуй костюми та акваланги! Доведеться нам ще раз пірнути.

— Куди? — з готовністю поцікавився журналіст.

— Та все туди ж. До нашого титаніка.

Чашка мало не випала в Олександра з руки, Юрій зробив вигляд, ніби того не помітив.

— Треба ще когось... запитати.

Занурюватись було страшно. Тим більше, що всі ознаки неспокою виказував й Володимир. По капітановій пиці, як завжди, прочитати щось було важко, але, здається, хвилювався і він.

Ще б пак! Адже поки вони будуть там, під водою, екіпаж зменшиться вдвічі, й чи впорається Володимир, хай навіть з Оленою разом, якщо поруч спливе на своїй субмарині Інженер?

Далі думки розходилися. У найкращому варіанті Інженерів човен був крихітним й мав на борту кулемет, у найгіршому — міг взагалі не спливати, а запустити впритул торпеду, як по сидячій качці. І в тому, і в тому випадку...

Олександр зітхнув й чесно признався самому собі, що боїться покійників на потопленому кораблі. Й боїться значно сильніше, аніж дві доби тому. Бо тепер страх базується не на інстинктах, а на реальних, хай навіть неймовірних подіях.

Але, звичайно, Олені він у тих думках не признався.

Вона поцілувала його перед зануренням, й аж до десяти метрів Олександру здавалось, ніби той поцілунок поволі остигає на його щоці.

Корабель виявився на місці. А от мотлоху на палубі значно поменшало. Юрій на Олександр перезирнулись.

Мотлох був звалений купою поруч. Складалося враження, ніби згрібала його могутня, але незграбна велетенська рука.

Люка у трюм, що минулого разу визнали непроникним, взагалі не було. І комінгсу теж. Невідома сила, що обшукувала корабель, не церемонилася й рвала метал, як корова траву.

«Ще й на завтра...» — промайнуло в голові у кореспондента. Спочатку він навіть не зрозумів, до чого це, потім спогад оформився. Колись, неймовірно давно, дід навіщось пояснював малому Сашкові, як пасуться різні тварини. «Корова зриває лише вершечки, — розповідав дід... — їсть — і думає: „Ще й на завтра“. А коняка — та про завтра не думає, рве під корінь та примовляє: „Завтра здохну“»...

Судячи з рваних слідів на металі, тут паслись носороги.

У трюмі був безлад. Якісь пакунки, ящики, мішки та коробки. Два акваланги. Трубки одного було одірвано одразу ж за редуктором, інший — з вигляду був наче цілий. Колеса — маленькі, але широкі. Можливо, передбачалося щось буксирувати. Велика металева рама — біс його зна, навіщо.

Юрій торкнув кореспондента за руку, махнув у бік корми — мовляв, давай туди, годі вже витріщатись!

Рубку було зірвано повністю, але трап при тому захаращено якимись уламками й проникнути досередини способу не було.

Але той, хто все це зробив, мабуть, не любив відступати. Юрій проплив трохи вбік, журналіст — за ним... й від несподіванки мало загубника не проковтнув.

Борт було вирізано! Величезний отвір, якраз поміж двома шпангоутами, міг пропустити не лише аквалангіста, але й батискаф.

Юрій зазирнув, посвітив ліхтарем, покрутив головою й рушив далі. На кормі, де витягли з завала «парламентера» (як охрестив журналіст хлопця з білим прапором), теж нічого цікавого не було.

А під кормою...

Юрій спікірував вниз, Олександр вже звично рушив за ним — але загальмував, замахав руками й навіть схопився за скручений поручень. Порізався, але не відпустив — так не хотілося йому наближатися до білого зашитого мішка.

Капітан підплив ближче... покрутився над ним... доторкнувся... витяг ножа...

Журналіст намагався дивитися куди-небудь вбік, але очі самі поверталися до моторошної сцени.

Юрій обережно, дуже плавними рухами, ледь доторкаючись, надрізав мішок. Кореспондент не витримав — підплив й зазирнув.

Мішок був набитий землею. Мулом. Донними відкладеннями.

Юрій покрутив головою, випустив хмарку повітря.

І тут звідкілясь почулося чітке, дзвінке й голосне: «Баммм!»

Капітан стрепенувся, махнув журналісту рукою — «вгору!» й рвонув першим. Олександр подався за ним й лише перед самою поверхнею, коли заболіло у грудях, згадав, що піднімаючись — слід весь час видихати, а затримавши повітря — ризикуєш на поверхні видихнути його разом з легенями.

Він видихнув так, що кита б заздрощі узяли.

На кормі Олена схилилася з борту, опустила у воду порожнє відро і якраз намірялася вдарити по ньому ще й друге.

— Інженера почули! — негайно сповістила вона. — Наближається!

На борту виявилось, що дівчина трохи перебільшила, й насправді Володимир не певен, що наближається саме Інженер.

Звук був незнайомий. Тихе монотонне гудіння не асоціювалося в журналіста з будь-яким двигуном або рушієм. Юрій теж морщив лоба, мовчав, мовчав, потім перепитав:

— А це точно воно?

— Та кажу ж — не певен, — трохи роздратовано відповів Володимир. — Такого ще не чув.

— А що чув? — вклинився Олександр.

— Дизелі чув, електромотори... Паровики чув — і поршневі, і турбіни. А одного разу навіть... — Володимир спохопився й сам себе урвав. — А що таке?

— Та так... — Олександр зробив кам’яну пику, але всередині все аж нуртувало й підстрибувало від радості. Вдалося! Хоча що саме він витягнув з Володимира — поки що було не зовсім зрозуміло.

Гудіння посилювалось. Володимир ворушив свій пеленгатор, повертав його ліворуч-праворуч. Виходило, що джерело звуку наближається з лівого борту, градусів під сорок п’ять навскоси до їхнього носа. Цебто, якраз з боку залишених островів. Десь посередині, може, навіть у протоці.

Юрій сходив до рубки, витяг й демонстративно поклав зверху надбудови кілька паличок динаміту. З гнотами.

— Гадаєш, буде атакувати?

В голосі Володимира помітно було тривогу.

Юрій мовчав не менше хвилини. Потім зітхнув й наказав:

— Всім стати по бортах. Вдивлятися в кожну хвилю. Як побачите щось підозріле — перископ, збурення на воді... навіть корч, який пливе не за течією — негайно гукати.

— А «жучки»? — тихо запитав журналіст.

— Навряд чи він може приймати щось з-під води.

— Й навряд чи висуне пику лише для того, щоб їх прийняти, — підхопив Володимир. — По місцях!

Сам він став на носі й з помітним зусиллям скеровував гідрофон то в один бік, то в інший.

Звук посилювався.

Олександр слухняно став біля лівого борту й втупився в воду.

«Перископ... — крутились думки навколо одного й того ж. — Який, в біса, перископ? Річка ж, глибини кількаметрові... ну, хай навіть не кількаметрові, все одно аж ніяк не океан... Та й чим він нас? Хіба справді торпедою...»

Ревнув дизель, корабель розвернувся носом до невідомого об’єкта й рушив назустріч.

Звук наближався. Острови теж.

— Бурун з лівого борту! — дзвінко вигукнула Олена.

Юрій прикипів до бінокля. Вдивлявся довго, з хвилину. Олена стояла поруч — вже з наготованою запальничкою. Олександр теж розвернувся в той бік, але з рубки свиснув Володимир й показав йому пальцем:

— Туди дивись!

Він і дивився. Але все одно раз по раз оглядався.

— Корч! — Юрій розчаровано опустив бінокль. — Але все одно, дівчинко, молодець! Краще десять хибних тривог, аніж одна проґавлена...

Корабель вже наблизився до островів й ось-ось мав увійти поміж ними.

— Що за дурня! — оголосив Володимир. — Він що, в протоці ховається? Обережно, Юрію, це може бути...

Гримнуло!

Вибухом корабель підняло й нахилило.

Олександр злетів з ніг, боляче вдарився головою об поручень. Ріжучи пальці, вчепився у щось міцне, але гостре. Щось не менш гостре врізалось в лоб та відскочило. Очі негайно позаливало кров’ю.

Гримнув ще один вибух — слабкіший. Олександр підскочив на рівні — точніше, видерся поручнем, як канатом, бо ноги не слухались, й так-сяк продер очі. Поки він проробляв ту складну операцію, гримнуло ще раз.

Ліве око ніяк не продиралося, але поки що вистачало й правого.

Корабель рухався по вузькому, як для його габаритів, колу — нахилений, аж хвилі на палубу залітали. В рубці нікого не було — й двері з лівого боку безсило звисали. Капітан примостився задом до надбудови й навмання жбурляв динаміт в воду. То через лівий борт, то через правий. Чергова шашка якраз булькнула, потонула, й за мить гримнуло ще раз, а над водою піднялась піниста шапка.

Олени теж не було видно.

Журналіст розвернувся до корми. Володимир, чіпляючись руками за леєри, видирався на борт й лаявся при тому на всі заставки. Далеко-далеко позаду, збоку від кільватерного сліду промайнула дівоча голівка.

Але, можливо, те йому просто здалося.

— Сашко, чого стовбичиш, біжи в салон! — загорлав Володимир, ще навіть не видершись.

Олександр був настільки ошелешений, що навіть забув спитати навіщо. Втім, загадка прояснилася миттю.

В салоні була вода.

Небагато — біля сходів лише на кілька сантиметрів над підлогою. Але, враховуючи, що корабель сильно нахилився ліворуч, та й ще отримав чималенький диферент на ніс.

У протилежному кутку було по коліно. Всякий мотлох, до того розкладений у салоні, тепер частково плавав, частково валявся на підлозі й старанно потрапляв саме під ноги. Журналіст двічі впав, вимок до нитки, але до протилежної стіни так-сяк дістався.

І завмер, розгублений.

Пробоїни не було. Вода сочилася просто з підлоги.

— Підлогу, підлогу зривай! — Володимир також увірвався в салон, ступнув крок, послизнувся... Вилаявся на льоту — але вийшло неякісно, бо «твою мать» прозвучало вже під водою й перетворилось на булькання.

Підскочив, рипнувся був у куток, потім зупинився — й кинувся назад.

— Сашко! — долинуло вже знадвору. — Тягни брезент, там у кутку має бути...

Брезент був уже не в кутку, а посередині салону й переплутався з якимись линвами, а ті, в свою чергу, — з мотоциклом та ящиками. Від смикання ворушилась вся купа одразу.

— Юрчику! — волав тим часом Володимир. — Покинь динаміт, його, гада, тут нема! Він протоку замінував, а сам з того боку нас заманює! Зупини корабель, будемо пластир заводити!

Брезент затріщав, потім, нарешті, подався. Олександр не втримався на ногах, упав. Цього разу вода накрила його з головою.

— Сашко, матері твоїй доннерветтер! — чулося знадвору. — Тягни брезент, скільки можна вовтузитись.

Володимир стрибнув за борт, тільки-но кореспондент висунув носа з салону.

— Давай сюди! — закричав він з води. — Тільки не весь одразу.

Брезент розмотуватись не бажав, чіплявся за все, що можна, ніби навмисне опирався. Крім того, палуба вже мала добрячий нахил й доводилось однією рукою триматись.

— Тримай!

Кореспондент тримав. Володимир раз по раз пірнав кудись під ніс корабля й тягнув брезент на себе.

— Линву тягни!

Олександр рипнувся був по мотузку, але тут таки згадав, що брезент відпускати не можна. Оглянувся.

Юрій вже стояв поруч й попускав у воду кінець. Володимир схопив його й знову пірнув.

— Тягніть! — голос його почувся з протилежного борту.

Олександр відійти не міг, але Юрій кинувся туди, нахилився й витяг мотузку на палубу.

— Кріпіть!

Завели ще одну линву, брезент перестав рватися з рук, й Олександр полегшено зітхнув. А тепер що?

— Що, що... — Володимир вже знову дерся на палубу. — Давай у салон, воду вичерпуй!

Кореспондент встиг набрати й вилити три відра. Як завжди, виявилося, що найзручніше місце для вичерпування незручне для набирання. Зараз згодилося б два-три помічники... лише тепер журналіст згадав про Олену й кинувся на палубу.

Але в дверях зіткнувся з Володимиром, відлетів вбік й спотикнувся об товстий пожежний рукав. Рукав кінчався, звісно, насосом.

— Направляй! — крикнув Володимир і зник.

Що направляти?

Насос здригнувся у нього в руках й заревів. Олександр поспіхом кинув його у воду. Рукав негайно роздувся й бризнув цівкою просто в обличчя.

Корабель затремтів — мабуть, знову почав рухатись.

Насос працював досить ефективно — рівень води зменшувався на очах. Одночасно меншав нахил. Кінець кінцем журналіст заштовхав машинерію в кут, кинув зверху якусь залізяку, щоб не з’їжджало, й побіг нагору.

Тільки-но висунув пику, як корабель тицьнувся носом в пісок. Олександр не втримався на ногах й відлетів знову в салон — лише цього разу не носом, а задом. Мабуть, для різноманітності.

Одночасно заглухли дизель й насос. Здувся рукав. Стало тихо.

Журналіст потрусив головою й вибіг-таки на палубу.

Корабель стояв, приткнувшись носом до пляжика. Юрій викидав на надбудову одну динамітну паличку за другою. Володимир якраз намірявся зістрибнути за борт.

— Ні, Володю, ти залишайся! — не повертаючи голови, гукнув капітан. — Витягни кулемет, раптом ця наволоч захоче добити! А ти, Сашко, — за мною! На, тягни!

Сам Юрій теж ухопив кілька паличок, якийсь ремінець й вистрибнув першим.

Бігти за капітаном виявилось досить важко — і темп він одразу взяв зависокий, й мета цього спринту була невідомою... та й острівець ледь був схожим на бігову доріжку, навіть із перепонами. Переораний нічною битвою ґрунт весь час потрапляв попід ноги то великою грудкою, то корчем, то поваленим деревом. Кілька разів з-під ніг щось метушливо тікало — й Олександр щосили сподівався, що то лише ящірки.

Якраз після цієї думки він знову спіткнувся, випустив з рук весь вантаж й гепнувся головою вперед.

Просто перед очима валявся розтрощений череп.

— Вставай, вставай! — Юрій на мить зупинився й підхопив з землі пару шашок. — Не відставай!

В кінці шляху Олександру здавалось, ніби вони перетнули не крихітний річковий острівець, а, щонайменше, Австралію.

— Тримай!

Юрій тицьнув йому до рук запальничку, а сам звалив увесь динаміт на пісок й взяв до рук ремінця.

Обидва дихали важко. На відміну від капітана, кореспондент уявлення не мав, куди вони бігли, й тепер позирав навколо з вельми здивованим виглядом.

Бо вибігли вони просто на протилежний кінець протоки. Он воно що! Виявляється, тут є ще короткий шлях! Але навіщо...

— Пильнуй!

Ага, он у чому річ!

Олександр пильнував. Він уже знав, що увагу слід звертати на підозрілий рух у воді — вир, хвилі, бульбашки тощо. Але на цьому кінці протока мала у ширину не менше двохсот метрів, й, по-перше, спостерігати за водою з низького берега було важко, а по-друге...

Ну що вони зроблять тому Інженеру, навіть якщо він пропливе посередині — цебто за сотню метрів? Рукою помахають? Чи пальцем у воді покрутять, щоб збурити...

Якраз посередині протоки виникла трикутна, наче від корабля, хвиля. Однак предмета, який б її збурював, не було.

— Он... — від хвилювання Олександр навіть забув завчені морські терміни.

Але Юрій вже й сам бачив.

Шашка лягла у розширення загадкового ремінця.

— Підпалюй!

Журналіст підніс запальничку до гнота й навіть сам здивувався, коли вогник спалахнув з першого разу.

Гніт затріщав й почав сипати іскрами.

Юрій крутонув ремінець над головою й несподівано пожбурив паличку так, що вона далеко перелетіла середину протоки й впала майже під протилежним берегом. Гримнуло. В повітря піднялась не звична вже піниста шапка, а стовп води та намулу. Мабуть, там було мілко.

— Підпалюй!

Наступний снаряд ліг посередині — але вершечок хвилі тим часом добряче посунув вперед й вибух стався далеко позаду.

— Підпалюй!

Цю шашку довелося кидати вже під великим кутом до протоки, навздогін загадковому плавучому засобу. Снаряд ліг досить близько. Але, як навмисне, гніт виявився задовгим, й вибухнуло не одразу.

Вибух був звичний — піниста шапка. Значить, там вже було досить глибоко.

— Підпалюй!

Чи то журналісту здалося, чи справді — але в голосі капітана чулися гнів та розпач.

Шашка пішла невдало, занадто високо й впала близько від берега. Натомість вибухнуло одразу, під самою поверхнею, так, що навіть повітряна хвиля утворилася й кореспондента добряче вдарило по вухах. Юрія, мабуть, теж.

— Підпалюй!

Снарядів залишилося лише три, й, мабуть, саме тому капітан крутив свою пращу довго, старанно прицілюючись. Попав.

Паличка лягла якраз у вершечок трикутної хвилі.

Натомість вибуху не сталося зовсім.

— Твою мать! Підпалюй!

Хвиля тим часом знизилася — мабуть, той, що рухався протокою, вже вийшов на пристойні глибини й негайно цим скористався. Власне кажучи, він вже був не в протоці...

Шашка впала трохи попереду хвилі й за секунду вибухнула. Звук був якимось... незвично-розкотистим. Наче до одного вибуху долучився ще один.

Хвиля зросла, піднялася...

Олександр роззявив рота й мало не упустив з рук запальничку.

Бо з води вигулькнула й, жваво розсікаючи воду, поперла вперед...

РУБКА ПІДВОДНОГО ЧОВНА!

Достоту, як у американських фільмах.

Лише не чорна, а темно-зелена, та значно менша.

По собі вона лишала пінисту шапку.

Рубка хитнулася, метрів за три позад неї над водою промайнув такий же типовий для підводного човна хвіст з гвинтом, збурив піну...

І вся конструкція зникла. Сховалася під водою. Лише хвиля пішла.

Аж тоді поруч знов засвистіла праща. Відстань до цілі вже переважала дві сотні метрів, й Олександр розчаровано озирнувся. Юрій хекнув, востаннє крутнув мотузку й мало сам не полинув слідом.

Місця падіння снаряду ніхто не помітив. Трикутна хвиля теж зникла — мабуть, човен вибрався на велику глибину.

Утік.

Якусь мить нічого не відбувалося, потім динаміт все-таки вибухнув. Водяний горб був невисоким. Натомість...

Натомість одразу ж після вибуху вода закипіла, з епіцентру поперли бризки та піна, потім щось зблиснуло на сонці й негайно потонуло знову.

— Невже попали?

Олександр озирнувся знову. Капітан застиг поруч, приклавши долоню до лоба, й пильно вдивлявся у напрямку останнього вибуху. Потім прибрав руку й зловісно посміхнувся.

— Ану бігом!

Зворотній шлях виявився ще важчим, бо тепер Юрій біг узагалі навпростець і не був обтяжений навіть кількома динамітними шашками. Олександр знову перечепився об той самий череп, злостиво пожбурив його ногою — як футбольний м’яч. Був негайно покараний — перечепився об чиїсь трухляві ребра і знову впав.

Коротше кажучи, коли він підбіг до корабля, вже скреготів стартер.

Дизель завівся, наче йому теж нетерпеливилося.

— Витягай акваланги! — гукнув з рубки капітан. — Володю, на тобі лишається пластир! Пильнуй! Якщо зможеш — закріпи ще й зсередини! Я повний хід зараз не даватиму, але все одно — пильнуй!

Заряджених аквалангів залишилось якраз два — один повний «Юнга» — з маленьким балончиком, та один напівпорожній «Україна». Але хвилин на двадцять обох мало вистачити.

Єдине, що підготувати їх виявилось трохи важко, бо трусилися руки.

Коли судно вискочило з протоки, піна вже розійшлася великим колом й булькало лише у центрі, та й то досить слабо.

— Вперед! — капітан стрибнув у воду, навіть не застебнувши всі ремені. Журналіст пробував був повторити цей подвиг, боляче вдарився черевом об воду, отримав зверху балонами по хребту, мимоволі зойкнув — і наковтався води.

— М-да... — сказав з палуби Володимир. — Що соколу можна, те горобцеві зась. До речі, ти вантажі забув!

— Тьху!

Кореспондент спересердя сплюнув у загубник й змушений був знову його промивати та продувати.

Бульбашки піднімалися знізвідкіля.

Принаймні, саме такий вигляд мало те явище. Те, що дна не видно було, здавалося вже природним та звичним... поки не зникла й поверхня. Тепер складалося враження, ніби кореспондент плив у великій кулі — світлій зверху та темній внизу. Й куля та меншала з кожним порухом ластів — темніло.

Маску все щільніше й щільніше втискувало в обличчя, Олександр видихнув носом — допомогло. Натомість скло негайно спітніло. Довелось знову впускати до маски воду.

Ще за хвилину кореспондент пошкодував, що не прихопив з собою глибиномір.

Ще через хвилину довелося вмикати ліхтарик.

Нарешті з імли несподівано різко з’явилися ласти. Юрій оглянувся — всім корпусом, наче вепр, й махнув рукою — не відставай!

Вода була холодна та каламутна, й велике довгасте тіло теж з’явилося несподівано. Юрій ледь не врізався в нього носом, й Олександр меланхолійно подумав, що сам би він, якби плив першим, цієї біди не минув.

Вони відхилились від орієнтира — бульбашок й зайшли збоку, якраз посередині. Бульбашки сочилися звідкілясь із корми. Кореспондент підплив ближче. Стало видно, що повітря витікає з тріщини. Довгої — від гвинта мало не до середини судна. Широкої — хоч пальця засовуй. Звивистої — наче блискавка вдарила.

На сколі помітно було, що корпус має таку самісіньку шерехувату структуру, як зламаний ліхтарний стовп. І навіть арматура стирчить так само. Покручена. Порвана. Покалічена.

Бетон?

«У нього будиночок просто на березі, і щось він там активно будує. Бетону з Ковальської привіз, чотири міксери. Купу арматури», — згадалася розповідь Володимира. Там, ще у Києві. Боже... як давно це було!

Човен мав лише п’ять-шість метрів у довжину — та ще виступ на носі, наче довгий й вузький таран. Цілком ймовірно, що журналіст не помилявся в своїх припущеннях й Інженер справді планував... дуже близький контакт. Тут Олександра трохи сколихнула думка, що таран міг увігнатися якраз в днище їхнього корабля.

На глибокому місці.

Далеко від берега.

А потім, коли б на воді залишилися лише двоє-троє-четверо переляканих плавців (і це ще якби всім пощастило!) — Інженер би сплив й розстріляв всіх невдах із кулемета!

Бо на біса ж йому ще здався оцей кронштейн на рубці, якраз біля люка?!

Човен лежав майже на боці, й рубка стриміла не вгору, а навскоси — наче пень від напівповаленого столітнього дуба.

З заднього обтічника рубки стирчала сантиметрів на десять загнута трубка — не інакше, як перископ.

Передня частина рубки зиркнула на кореспондента тьмяними віконцями з товстого скла — наче звір бликнув очицями.

Юрій зробив коло навкруг рубки, знову підплив до корми й вправними рухами обкрутив навколо гвинта свою линву.

Повернувся.

Поплив кудись човнові під черево, посвітив ліхтариком і туди.

Кореспондент висів у воді, заворожено роздивляючись ворожу машину. Просто не вірилося, що тут, майже в Європі, у майже європейській та практично цивілізованій країні, знайшовся свій капітан Немо... на жаль, не з такими чистими задумками, як його прототип. Та й «Наутілус» був якийсь карликовий...

І мертвий.

— Бом... Бом... Бом... — почулися поруч глухі удари.

Олександра аж підкинуло — але виявилось, що то Юрій кілька разів вдарив ручкою ліхтарика по перископу.

Звісно, ніхто і ніщо йому не відповіло.

— Бом... Бом... Бом...

Капітан погрюкав ще в двох місцях; востаннє — по самому гвинту, якого більше, мабуть, не остерігався. Але результат був той самий, й журналістові аж трохи полегшало.

Юрій вимкнув ліхтарик й на мить нерухомо завмер біля човна-потопельника, наче віддавши останню шану Інженерові... що для кореспондента так і залишився невідомим.

Олександр теж наблизився. Пояс з вантажами, що скинув йому з палуби Володимир, не був підібраний, й архімедова сила його відчутно тягнула вгору. Машинально він схопився за перископ...

А наступної миті зойкнув (під водою це мало вигляд невеличкого вибуху з цілим оберемком повітряних пузирів) й блискавично відсмикнув руку.

Перископ повернувся!

Юрій миттю гайнув до нього, кинув побіжний погляд на гвинт — той, звісно, не ворушився, й знову ввімкнув свій ліхтарик.

Наче у відповідь, блимнуло та засвітилося вічко перископа.

Юрій блимнув двічі — і вічко два рази загорілося й згасло.

А тоді...

Якби в роті не стирчав загубник, Олександр обов’язково згадав би добрим словом діда, який бозна-навіщо вивчив його абетки Морзе.

— Ти хто? — проблимало у перископі.

— А ти хто? — промиготів у відповідь капітан.

— Юрко, не придурюйся...

— Ти перший почав...

Олександр струснув головою. Під водою, на глибині не менше двадцяти п’яти метрів, точилась балачка, й почали її співрозмовники з дружніх клинів — наче у барі зустрілися.

— Ну, добре, хоч ти. То ти, виявляється, й з вибухівкою вмієш поводитися?

— Знову ж таки — ти перший почав.

— А. Ну звісно.

— На біса ти сплив, коли виходив з протоки?

Дивно, але це питання схвилювало й кореспондента. Справді, навіщо? Якби не той маневр, навряд чи Юрій зміг би влучити шашкою так добряче.

— То не я. Попереднім вибухом ти пошкодив баластний клапан. Мене й викинуло.

— А.

— А чим ти жбурляв свої бомби так далеко?

— Пращею.

— От чорт!

— А як ти нас підірвав?

— Міною. Їх там ще дві, трохи далі в протоці. Олександр відчув, як морозом обсипало шкіру. Вони ж...

— Ми ж пройшли протокою!

— Пощастило!

Журналістові стало чомусь тепло та соромно.

— Твої жучки є у нас на борту?

— Три. Попід поручнями. На кормі, на носі й навпроти рубки. Але слухати я міг лише на стоянці — бо дизель у вас страшенно реве. Не могли поміняти?

Кореспонденту здалося, ніби капітан посміхнувся, незважаючи на загубник.

— Грошей не вистачило. А як ти збирався...

— Не скажу. Крім того, вся моя апаратура розрахована на мене. Тобі воно не згодиться.

— Зрозуміло. А що у мене за пошкодження у кормі? Мабуть, шлюзовий люк винесло?

— Ні. Тріщина біля дейдвуду.

— А з верхнім люком що?

— Перехняблений.

— От чорт!

Обидва вогники згасли. Першим знову озвався Юрій:

— Скільки ти протримаєшся?

Відповіді не було досить довго. Натомість щось ворухнулося й заскреготіло в кормі. Олександр поспіхом кинув погляд на гвинт — але ні. Звук йшов зсередини.

— Ти чи не витягати мене зібрався?

— Якщо зможу.

— Не зможеш.

— А...

— Зачекай. Я б теревенив і далі, але у нас залишилося приблизно десять хвилин. У мене в кормі кварцовий маховик і вже тридцять сантиметрів води. Коли позаливає підшипники, весь кварц перетвориться на пилюку. Одномоментно. А важить воно вісім центнерів й робить тридцять тисяч обертів. А протока, до речі, з цього боку широка, а з вашого — вузька.

Юрій помітно здригнувся й поглянув нагору.

— Я щось можу для тебе зробити?

— Так... — цього разу блимання були нерівномірні, з великими інтервалами. Мабуть, у того, хто сидів там, за шаром бетону, або закінчувалось повітря.... або підступила під горло вода.

— Якщо ти справді здобудеш цю штуку...

Пауза тривала довго-довго, й увесь цей час Олександр боявся навіть зітхнути.

— ...то не випробовуй її на ме...

Блимання урвалося на півслові, й більше не відновлювалось.

Натомість замахав правицею капітан:

— Вгору, вгору!

Журналіст плив, видихаючи — але Юрій знову взяв такий темп, що легені рвались на волю, тріщали ребра, а перед очима мерехтіли то червоні, то чорні кола та плями.

— Володю! — загорлав капітан, ледь висунувши пику з води. — Заводь!

— Так пластир... — Володимир, мабуть, відчепив одну линву й щось з нею робив — бо брезент з борту добряче обвис.

— ЗАВОДЬ!

Юрій ревнув це гучніше за дизель, й Володимир негайно кинувся в рубку.

Корабель рушив, як тільки кореспондент перекинув ноги на палубу.

Пластир відходив, й капітан послав журналіста його притримувати. Брезент рвався з рук, Олександр машинально тягнув його на себе й не міг зрозуміти, заради чого вони тікають? Ну кварц, ну вісімсот кеге... ну перетвориться на пилюку — то й що? Хай навіть одномоментно. І до чого тут те, що протока з того боку широка, а з цього — вузька. Але головне — де Олена? Чорт, навіть не встиг запитати Володю, може, він бачив...

Корабель вискочив з протоки і відхилився добряче вбік, наче ховаючись від чогось, що чи то сидить, чи то збирається рухатись поміж острівцями. Олександр зітхнув й подумав, що десять хвилин, мабуть, вже минули...

І сталося!

Гримнуло так, що задуднів увесь корпус. Гуркіт долинув у два прийоми: спочатку водою — й відгукнулося дно, потім повітрям — й з жалібним дзвоном вилетіла остання, дивом вціліла шибка.

Олександра гепнуло спиною об поручень, аж повітря з легенів витрусило.

Але наступної миті стало не до дихання, бо побачив він таке...

Він побачив, як вал, закручений з сіро-жовто-блакитно-зелених смуг вихопився з-за повороту й вдарив пляжик, де й так стільки всякого сталося. Накрив його. Накрив половину великого острова й весь, повністю весь малий!

Хвиля докотилася до кораблика, підняла його, поставила сторч, потім так само плавно й лагідно опустила.

Дизель замовк. Олександр ледь утримався на палубі. Володимир звично вже видирався по леєрах з-за лівого борту, майже не лаючись. Юрій завис на штурвалі у рубці, й, мабуть, навіть з ніг не злетів.

А от замість зелених кучерів на обох острівцях залишились лише обламані стовбури. Всі вони були нахилені в один бік — наче засіка проти танків. І звісно — жодної гілочки. Жодного листочка.

— Осінь настала, — ляпнув Володимир й не дуже розумно реготнув — мабуть, з переляку.

Й нічого дивного. Олександр відчув, що ноги його не тримають, й ледь устиг схопитися за поручень на каюті.

Бо інакше ганебно осів би на палубу.

Пристали там же. Тим більше, що пляжик майже й не змінився — як був голий пісок, так і залишився. А на знищений ліс кореспондент намагався не позирати.

Натомість ударна водяна хвиля повністю знищила усі сліди нічної некромантської сутички — й тепер журналіст кожні кілька хвилин ловив себе на думці — а чи не приверзлося йому все те? Починаючи приблизно з Трахтемирівського півострова. Разом з кам’яною пикою на скелі. Разом з наймичкою з невідомого села, якого нема. Разом з кораблями, яких на радарі видно, а очима — ні. Разом з грабіжниками, яких приносять у жертву невідомо кому. Разом з Волохатим, який піднімає червоноармійців, й разом з Круком, який піднімає фашистів та запорожців. Разом з підводними човнами у центрі країни. Разом з Оленою.

Олена!

— А де?.. — рипнувся був журналіст до Юрія, але той застережно підняв обидві руки одразу.

— Буде, буде тобі Олена! Трохи пізніше. Спочатку з пробоїною розберемось.

Олександр так і закляк з роззявленим ротом. Потім визнав, що справді, шукати дівчину кораблем, який ось-ось і сам може булькнути, не дуже доречно.

Але все одно, так впевнено обіцяти, що «Олена буде»... Хоча... Може, капітан просто бачив, куди її скинуло, й бачив, що дівчина попливла до острова?

І все-таки... Юрій весь час говорив про неї як про якусь річ. Про іграшку.

«Розбирання з пробоїною» вилилося в досить важку та марудну працю. Для початку під ніс корабля загнали кілька товстелезних колод — що саме по собі теж було не заіграшки. Потім Володимир видобув з надр салону товстелезний сталевий трос й почав кріпити його — чомусь на кормі.

— А чому на кормі? — необережно запитав журналіст, й був негайно покараний лекцією про методи кріплення тросів на кораблях.

Загалом виходило, що трос обійматиме силовий каркас корабля й ризик вирвати шмат обшивки або навіть шпангоут таким чином хоч трохи, та зменшено.

— А тягнути чим?

На це запитання Володимир коротко реготнув й поплескав себе по правому біцепсу. Правиця при цьому була трохи зігнута, й збоку це мало такий вигляд, наче журналістові показали не дуже пристойний жест.

Але він не образився.

Трос закріпили на могутньому дубові, але не просто так — а через хитру конструкцію з рухомого блоку та вже знайомої лебідки. Вийшло щось на зразок гака від підйомного крана.

— Ну, — капітан першим взявся за ручку. — Що тут у нас?

Ручка почала крутитись несподівано легко, й Володимир задоволено посміхнувся:

— А що, може, ми й самі впораємось? Бо скільки Сашку не годуй, він все одно Олену шукати рветься.

Юрій з сумнівом поглянув на кореспондента, знизав плечима й по деякій паузі кивнув.

— Мотор візьми, — буркнув він навздогін. — Бо на веслах три дні навкруг острова чиргикатимеш.

— І човен надми з акваланга! — гукнув ще й Володимир. — Швидше буде! Тільки гляди, щоб не луснув.

Повітря, що рвалося з штуцера, від різкого спаду тиску було страшенно холодним й морозило руки. Але Олександр міг би закластися, що тремтять вони зовсім не від того.

Екіпаж тим часом устиг зробити лебідкою кілька десятків обертів, троси натягнулися, наче струни, й тихо бриніли на вітру.

Наче грали сумну мелодію.

Мотор заводитись не схотів. Принципово. Навіть не пирхав вихлопом — просто торохтів собі, як мертва й непридатна ані до чого залізяка, і все. Практики журналіста виявилось досить лише для того, щоб перевірити рівень бензину в бачку.

Бензин був.

— Ламер! — лагідно сказав Володимир. — Треба, по-перше, спочатку підкачати бензин в карбюратор — ось так... а по-друге... е-е-е...

Він збігав по обценьки, зачистив і з’єднав їх поміж собою.

— А по-друге, коли нас трусило, то обірвало дріт від магнето до свічки. Та не переживай, це вже серйозніша проблема, багато хто з нею б не впорався.

Мотор рикнув, заторохтів на холостому ходу, й Володимир поспіхом вибрався з човна.

На гумовому човні журналіст плавав. На моторному — теж. А от поєднання першого й другого водночас виявилось штукою хитрою й норовливою. Коли Олександр присів на кормі — човен задер ніс й попхався зигзагом. Коли перебрався ближче до середини — почав підважувати носом високі хвилі. Коли, нарешті, знайшов правильну точку й потрібну потужність — виявилось, що високий борт та відсутність кіля створюють широке поле для ігор з вітром.

Коротше кажучи, кільватерний слід від його короткої подорожі виявився заплутанішим навіть за єгипетський ієрогліф.

Але все це були дурниці. Олександр додав газу, вмостився зручніше й поторохтів до місця вибуху першої міни.

Течія вже знесла, розтягнула скинутий з палуби мотлох не згірше бомжів, що дорвалися до покинутої будівлі. Лише біля самого острова теліпалися на хвилях якісь уламки.

Олександр зробив коло... друге... повдивлявся у воду...

Вода була чорна.

Він рішуче повернув ручку до себе, й човен слухняно пішов до берега.

Менший острівець від цунамі майже не постраждав. Вигин протоки скерував водяну хвилю праворуч, якраз на місце нічного чи то бою, чи то марення. Зламані та потрощені мінами дерева ще лежали — але вже здавалися цілком органічною частиною пейзажу. У наступному році ніхто й не запідозрить, що тут було, й чи було взагалі.

Земля лікує свої рани швидше, ніж люди.

Протилежний від протоки край острова майже не постраждав. Дерева тут підступали до самісінького берега, а верби взагалі купали свої гілки у Дніпрі. З-під води стирчало досить багато корчів, й журналіст остерігся підходити близько до берега.

Тим більше на ньому не було жодних слідів. Ніхто не вибирався з води, не чіплявся за гілки, ламаючи та розсуваючи їх, не ставав на пісок босою стопою.

Нічого.

Острівець був малий, й за десять хвилин Олександр проминув його, рипнувся був до протоки, потім згадав про міни й скерував човен вздовж великого острова.

Добу тому вони з Юрієм крутилися тут на кораблі й спочатку отримали самі, а потім добряче навішали ворогам! Причому одразу двом!

І от вороги мертві, вони живі... але чомусь журналісту страшенно хотілося повернутись на добу, на дві, на три або й більше назад й попередити дівчину, сховати її поглибше, подалі, висадити геть на берег, кінець кінцем.

Йому здавалося навіть, що за кимось із родичів шкодувалося б менше.

Тут Юрій вперше врізав по берегу з кулемета.. Зламані гілки обірвало, верби піднялися, обтрусилися, як курка з-під півня, й знову стояли собі, наче й нічого не сталося.

Тут...

Щось біле й безформне лежало на березі!

Олександр смикнув ручку й додав газу. Човен розвернувся, хвилі тепер били в борт й добряче його підкидали — аж триматись доводилось. Але швидкість кореспондент не зменшив.

На жаль, «біле» виявилось лише шматком пінопласту.

За годину журналіст обійшов острів навкруг й знову наблизився до виходу з протоки. Корабель уже виліз носом на берег й стояв на колодах, наче танк на котках. Юрій з Володимиром вовтузились біля помітної тріщини на лівому борті. Щось грюкнуло, зблиснув терміт, й Олександр відвернувся.

Очі зараз треба було берегти навіть більш, ніж звичайно.

Він знову виплив на місце вибуху й вимкнув мотор. Тиша вдарила в вуха. Хвилі негайно перестали бризкатися в обличчя й заливати борти, й тепер лише лагідно хитали човна — як дитину.

«Ти мій.., — ласкаво шепотіла вода попід днищем. — Тепер ти мій...».

Олександр струснув головою. Течія несла його геть від обох островів. Мабуть, так само вона несла і Олену... якщо та була притомна, або якщо встигла вчепитись у щось плавуче. Або котила дном, якщо раптом не встигла...

Але де гарантія, що за ці кілька годин течія не змінилася?

Олександр одяг маску, трубку-шнорхель, ліг на ніс й тицьнувся у воду. Видимість сягала метрів трьох-чотирьох; глибина коливалась від двох до невідомо скількох — бо час від часу дно то піднімалось майже до самої поверхні, то ховалось в пітьмі.

Якщо Олена потонула...

Якщо вона потонула, то набагато більше шансів, що тіло зачепилося за якийсь корч там, в глибині, й лежатиме там, поки гнилісні гази не роздують черево й груди, після чого спливе й тиждень плаватиме водосховищем, і якщо пощастить — приб’ється до берега, а якщо ні — то знову потоне й цього разу залишиться там, унизу, назавжди.

Цікаві мальки зграйкою вигулькнули з нізвідкіля, тицьнулися носами у маску — «ні, це не їстівне!» — й зникли. Отак само риби будуть тицятися в прекрасне обличчя коханої, й почнуть, мабуть, з очей, а коли шкіра досить розм’якне, перейдуть до м’яса, а потім приєднаються раки та жаби...

Олександр зірвав маску й нервово пожбурив її на ніс. Цілком можливо, що він уже давно проплив над тілом Олени.

А течія непоспіхом несла його геть від островів, геть від берега, геть від паскудних тих мародерів з їхнім кораблем, дивними здатностями, здібностями та збоченнями...

Краще б хтось із них потонув!

Думка прийшла — й пішла, бо народилася серцем, а розумом Олександр ясно бачив, що якби загинув Володимир — корабель би втонув, якби загинув Юрій — корабель би втонув, і хіба що, якби загинув він сам — то все було б точнісінько так.

«То нехай би краще загинув я, ніж Олена!» — вибило серце, але розум негайно цю пропозицію спростував й почав наводити свої аргументи.

За кілька днів дівчина встигла пошвендяти майже голою перед трьома чоловіками, з усіма ж трьома переспати й, наскільки бачив у напівтьмі журналіст, з деким із них — збоченим способом. На біса вона йому здалася, така повія?

Кореспондент зітхнув, ще раз обвів поглядом обрій. Острови мали вигляд однієї зеленої плямки. З протилежного боку вигулькнула ціла низка таких самих плямок, а трохи збоку — ще дві. Куди несла його течія — годі було й вгадати, але судячи з її швидкості, будь-якої землі журналіст досягнув би хіба що за тиждень.

Він знову зітхнув, завів мотор й рушив навмання. Вийшло — до низки. Потім передумав й розвернувся до лівого острова. Передумав ще раз й пішов до правого. Кінець кінцем, заплющив очі, заклав циркуляцію, порахував до тридцяти, човен вирівняв, а очі розплющив. Майже прямо по курсу була низка.

Журналіст знизав плечима й попрямував до неї. У серці було холодно, порожньо й сухо.

Сонце перебралося через уявний поріг й, судячи з швидкості, мало намір впасти на голову.

Олександр зітхнув й надовго закляк біля мотора. Двигун стукотів, смерділо бензином, одноманітність пейзажу працювала, як колиханка, та й рівномірна хитавиця не додавала бадьорості. Отож нічого дивного, що голова його все більше та більше хилилась на груди, а очі заплющувались.

Одного разу він навіть упустив з рук важіль мотора. Той негайно крутнувся вбік, човен кинувся в протилежний — і мало не перекинувся.

Доводилось на ходу зачерпувати воду за бортом й бризкати нею в обличчя.

Сон відступив — але натомість кореспондентом оволоділа дивна апатія, схожа чи то на глюки, чи на передсвітанкове марення, коли абсолютно нереальні події здаються реальними, і навпаки, коли ввижається, що в хату заходять водночас Путін, Буш і дівчинка, у яку був закоханий в першому класі, коли місяць висить на сусідськім балконі, а зорі, обсипавшись, впали в каструлю, коли будинки по парному боці вулиці перекинулись на лівий бік, а по непарному — відповідно, на правий, і палять люльки; коли ранкова газета має вигляд тарілки, а тарілка — не газети, а чомусь центру управління польотом, лише крихітного, і жовтий колір м’яко переходить у музику танго, а смак горобини викликає різкий та неприємний біль у четвертому зверху хвості...

Човен знову ледь не перекинувся. Олександр поспіхом перехопив важіль, вирівнявся й навіщось почав гарячково озиратися на всі боки.

Трохи осторонь, з-за самого кінця низки островів випливало якесь невеличке, але швидкісне судно.

Мабуть, на тому кораблі його теж помітили й негайно змінили курс.

Судно виявилось ще швидшим, аніж видалося з першого погляду — бо зростало на очах й за кілька хвилин перетворилося на катер з підводними крилами. Вся конструкція була елегантна й легка, як метелик.

Він збурив хвилю (човен знов захитало), потім зменшив швидкість, осів й враз перестав видаватись метеликом. Натомість стало помітно невеличкий виступ синього кольору на даху рубки. Більш за все той виступ нагадував проблисковий маячок на міліційних машинах.

І справді.

На борту також синіми літерами було написано: «Міліція».

А з борту...

З борту, вдягнена у якийсь грубий брезентовий балахон, з шапочкою на голові, у незграбних чоботях...

Олександр все ще боявся повірити власним очам.

...махала рукою Олена!

— Гей, на човні! — гукнув з носа кремезний дядько в тільняшці. — Греби-но сюди!

Міліціонерів виявилося троє — якщо, звісно, рахувати й суднового механіка. Втім, той, як висунув носа з трюму, так і негайно зник, й більше не потикався. Ніс той був схожим водночас на перископ — формою, й на сливу — кольором, й непогано давав зрозуміти, яке в чоловіка хобі, і як часто він ним займається.

Весь час й без відриву від виробництва.

Олена кинулася журналісту на шию. Брезент боляче шкрябнув шкіру, чобіт наступив на ногу. Але все це були дрібниці, й Олександр вже відчував себе на сьомому небі від щастя, коли дівчина, начебто зарившись носом у його волосся, тихо шепнула:

— Я сказала, що ми тут компанією відпочивали, а якісь браконьєри трохи далі глушили рибу, й одну бомбу кинули нам під днище.

Олександр аж закляк, але кремезний дядько поплескав його по плечі й грубо повернув до реальності:

— Ну, що там у вас трапилося?

— Та, — на щастя, його спантеличений вигляд мав цілком вірогідне виправдання. Аякже, люди такий шок пережили! — Та.... Ми тут відпочивали... компанією... а тут — браконьєри! Із динамітом! Й пожбурили, гади, одну шашку нам попід днище!.. от наволоч!..

Олександр затинався й весь часкидав побіжні погляди на Олену, наче боявся, що вона знову зникне. Але потроху його все-таки відпускало й талант брехати вертався.

— Вибухом дівчину скинуло в воду!.. Ми вже й не сподівалися, що знайдемо!.. А кораблю зробило тріщину в боці!.. Хлопці там зараз його ремонтують, а я поплив Олену шукати!.. І вже навіть не сподівався...

Кремезний вислухав те торохтіння, задав ще пару якихось незначних питань й махнув рукою молодику в рубці — мовляв, заводь!

Той і завів.

Звісно, подорож катером на підводних крилах сильно відрізнялася від чиргикання човном або навіть і теплоходом. Палуба піднялась над водою, хвилі не долітали до неї — й лише роїлися знизу хмаркою водяного пилу. Здавалося, ніби корабель не пливе, а летить, і взагалі, що це не корабель — а якийсь гідроплан, що чи то злітає, чи навпаки, — моститься сісти.

Натомість трусило корабель так, наче він не водою, а бруківкою їхав. Та й двигун ревів значно потужніше, аніж на кораблику Юрія.

Острів наближався швидко, наче аж біг їм назустріч.

Олександр рипнувся був до дівчини, але головний міліціонер — чи як він там правильно називався — знову покликав його на ніс й почав задавати якісь дріб’язкові питання. Який корабель у них, який в браконьєрів... О котрій все це почалось, о котрій скінчилось. Де пролунав вибух, де утворилась пробоїна, як і куди надходила вода. Чи сильно торохнуло, й чи була над водою піниста шапка. Кореспондент відповідав неуважно й ухильно, й спочатку не розумів причини такої цікавості, потім дотямив, що дядько просто не хоче залишати його наодинці з Оленою.

Мабуть, щоб не змовилися.

А це означало, що підозрює він не якихось міфічних браконьєрів, а саме їх. І добре ще, якщо лише в браконьєрстві.

Корабель був на місці, й терміт уже не горів.

«А як тепер його стягувати назад? — навіщось подумав кореспондент. — Адже позаду такого дуба нема...».

Ще за мить він подумав, що ця проблема серед усіх інших, що навалилися разом, буде найнезначнішою.

Катер водної міліції знову заздалегідь зменшив швидкість й осів у воду, а ближче до берега взагалі пересувався ледь-ледь — мабуть, щоб не пошкодити крила.

Володимир вовтузився біля завареної тріщини з пензлем та банкою фарби, а Юрія журналіст не помітив.

— О, — радісно загорлав Володимир. — Оленку нашу знайшли!

Він кинув пензлик й прожогом кинувся до води, але катер зупинився досить далеко від берега, й Володимир безпорадно затупцяв, по коліна в воді.

Спустили човна. Першим у нього сів кремезний начальник, поглянув на дівчину, завагався, потім кивнув.

— А ти вже тоді наступним рейсом приїдеш, — кинув він у відповідь на запитальний погляд кореспондента.

Молодик вийшов, нарешті, з рубки, й сторожко дивився їм в спину.

Олександр кивнув і відійшов. Чомусь він був певен, що копачі якось вирішать проблему з міліцією.

А от катер... Він же на крилах! Блимавку можна зняти, напис на борту — зафарбувати... трупи втопити...

Кремезний повернувся на диво швидко й видерся на борт прудко, як кіт на паркан.

— Хлопці! — гукнув він ще з човна, потім нахилився над трюмом й додав навмисне для механіка. — Василь Петрович, вилазь! Поїхали, там допомога потрібна!

Журналіста він обминув, як порожнє місце, й це йому не сподобалося.

Але те, що його покинули самого на кораблі... роби, що хочеш... ламай, що бажаєш...

Міліціонери ледь не потопили човен, але все-таки допливли, й всі разом зникли в салоні.

Журналіст вдивлявся у берег, не знаючи, що й думати, не те, що робити.

З берега не долинало ні пострілів, ні вигуків, ані криків... ні взагалі підозрілих звуків. Корабель не хитався. Шибки не вилітали.

Міліціонери вийшли з салону, мовчки вмостилися у човні, за кілька секунд підпливли до катера й полізли нагору. Моторист негайно заховався у трюм. Молодик став до рубки. Кремезний завовтузився з чимось на носі.

— Сашко! — на берег вийшов Володимир й став руки в боки. — А тобі що, особливе запрошення потрібне? Чи ти вирішив дезертирувати? Ану давай на берег!

Журналіст, переставши вірити ще й вухам, кинувся в човен, відштовхнувся й за десяток гребків опинився на мілині. Володимир схопив човен за мотузку на носі.

За спиною ревнуло. Олександр машинально оглянувся. Катер, повільно підвертаючи задом, виходив на глибину. Вийшов. Розвернувся — радіус циркуляції при тому був розміром приблизно з півстадіону. Ревнув ще раз — і враз видерся на крила, сховався у вихорі водяних бризок й швидко почав віддалятись.

Кореспондент дивився вслід й сам не помітив, як роззявив й забув закрити рота.

— Щелепу підбери, — порадив йому Володимир. — Ластівка залетить.

Журналіст клацнув зубами й з абсолютно божевільним виглядом розвернувся. Володимир уже знов нахилявся по пензлик.

— Юрка поки що не чіпай, — попередив він Олександра. — Олена, коли падала, голову собі розсадила, то він потім полагодить. А взагалі — тямуща дівка, бач як — і набрехати придумала, й шапочку натягнула, щоб не видно було. Он, краще човна поклади, хай підсохне, а потім здуєш. Тільки в тінь клади, гума від сонця полізе...

Він знов нахилився, вмочив пензлика в банку й почав мазати борт — неквапно, впевнено й рівномірно. Місце, де була тріщина, вже майже не відрізнялося від кольору борту.

Наче дірка сама по собі затяглася.

Стягувати корабель з мілини не довелось. Просто Юрій став до рубки, увімкнув реверс і дав повний газ. Корабель затрусило. Струмінь води вдарив у берег, й вся бухточка негайно затяглась жовтою каламуттю. Пісок вимивало з-під днища просто на очах, цілими ріками. За хвилину корабель гойднувся, нахилився на корму... трохи посунув назад... вирівнявся... і враз поповз — з тріском, хрустом й рипінням, але поповз, посунув назад і за кілька секунд вискочив на середину бухти.

Поштовхи виявилися занадто сильними — їх мало не закинуло назад у протоку.

На місці, де стояв корабель, залишилась чимала улоговина, схожа на рану.

— Отак, — задоволено сказав Володимир. — А тепер, коли каламуть осяде, все, що на дні, опиниться під піском. Довіку віків...

Він зробив паузу, потім підморгнув Олександрові та додав:

— Якщо не трапиться якогось розумника, на зразок нашого капітана.

Юрій, котрий стояв у рубці, ніяк не міг почути ту фразу, але чомусь озирнувся й уважно подивився на них.

— Нічого на острові не забули? — весело гукнув Володимир. — Особисті речі? Цікаві знахідки? Цінні трофеї? Приємні спогади?

На «спогадах» журналістові стало трохи не по собі, але вголос він не сказав ані слова. Хотілося спитати про інше...

Але Володимир негайно запріг його ладнати на місце вирізаний шмат палуби над машиною й стало не до запитань.

«От тому-то й бунтували матроси на кораблях... — промайнула крамольна думка. — Бо всякі там боцмани-лоцмани не давали відпочити бодай хвилину».

Він подумав ще трохи, потягав разом із Володимиром важку залізяку й вирішив, що насправді все навпаки. Крамольні думки з’являлися, коли матросам нічого було робити й вони дуріли від неробства.

Він прищемив пальця та передумав іще раз.

Кришка стала на місце як тут й народилася — власне кажучи, так воно й було, й процес народження відбувався за безпосередньої його участі. А от до зварювальних робіт Володимир кореспондента не допустив, й довелось вештатись.

Ноги самі принесли журналіста в салон.

Олена вже переодяглась у звичні обрізані шорти з джинсів, але шапочку чомусь не зняла.

— Привіт! — посміхнулась вона. — Допоможеш?

Володимир зітхнув й теж почав впорядковувати весь мотлох, що зберігався в салоні.

Намокло все. Металеві та пластикові речі можна було й покинути. А от картонну коробку з сухими кашами довелось згрібати жменями й вкидати у великий поліетиленовий пакет. Сухими ті каші були хіба що умовно.

Найбільше дісталося знову нещасному мотоциклу. Він поковзав підлогою двічі — один раз від вибуху, другий — від нахилу палуби. Мабуть, тоді ж його придушило двома запасними балонами від аквалангів та обплутало товстим білим канатом. Купа мотлоху обвалилася на нього під час рятувальної операції. Й, нарешті, водою позаливало ребра циліндрів, повимивало звідти бруд та пилюку й розмазало по блискучому колись бакові. Й капало.

Довелося витирати.

Дівчина жваво крутилася по салону, те піднімала, те переставляла, й щось наспівувала при тому. Все в неї виходило легко й заввиграшки, й журналіст не так протирав залізяку, як позирав на Олену.

Мішок тим часом наповнився, дівчина спробувала витягти його самотужки — не вийшло, й кивнула кореспондентові — мовляв, допоможи!

Звісно, Олександр негайно кинувся допомагати. Але виважуючи вантаж нагору, спотикнувся й плечем зачепив дівчину по голові. Шапочка з’їхала.

На скроні, ближче до вуха починалася глибока рубана рана й ховалася у волоссі. Крові не було.

— Що там? — мило посміхнулася дівчина й зграбним рухом поправила шапочку. — Ще трохи не заросло? Ну та нічого, Юрій матиме час — полагодить. А ти чого такий кислий? Втомився?

Очі її блищали зовсім поруч, а дихання пахло м’ятою.

Хотілося водночас обняти дівчину, притиснути до себе, захистити від усіх небезпек світу — і...

І зірвати з неї шапчину, тицьнути пальцем у рану, спитати, як їй вдалося протриматись у досить холодній воді кілька годин, вижити після такого удару по голові, переконливо збрехати міліціонерам... Хотілося взнати, звідки вона взялася, звідки взялась і куди поділась її попередниця. Хотілося вирвати з когось правду про те, що відбувалось вночі на острові, кого допитували Юрій з Володимиром, хто стріляв з башти, коли їх лишалося на кораблі двоє, й де ділися трупи з потопленого корабля Волохатого...

Запитання крутилися на язиці, але дівчина дивилася так просто, привітно й довірливо, що зникали усі сторонні бажання й залишалось одне.

Просто обійняти її й поцілувати.

Але за роботою час минув непомітно, а ввечері всіх страшенно потягло на сон, так що запитання знову залишилися без відповідей.

Місце вибрала, як не дивно, Олена. Бухта була непогано помітна з води — але геть заросла вербами та чагарниками з обох берегів. Та ще й кручі починалися мало не з самої води, так що підкрастися непомітно з суходолу було малореально.

Однак виявилось, що зручності мають також і зворотну силу — бухта не мала жодного, бодай крихітного пляжика й купатися довелось просто з борту.

На дні трапився корч, й журналіст добряче вдарився об нього ногою.

Вечеряли мовчки, швидко, й позасинали мало не за столом.

Але серед ночі журналіст прокинувся від знайомого ритмічного колихання над головою. Оглянувся — звісно, люк був прочинений, й Володимира в каюті не спостерігалось.

Зітхнув. Стиха матюкнувся. Натягнув ковдру на голову й за мить уже знову хропів.

Вранці сонце довго гралося зайчиками на воді, але в похмуру улоговину заглядати відмовилось. Річка мала веселий, навіть трохи грайливий вигляд; бухта ж — навпаки, сірий й похмурий. Поснідали нашвидку, кавою з бутербродами, й капітан майже з берега дав повний газ.

Шапочки на дівчині не було, й шраму або подряпини біля скроні — теж.

Годині о дванадцятій корабель підійшов до Світловодської греблі. Став у чергу за якимось брудним буксиром, постояв з годину. Спочатку Олександр гадав, що у шлюзі щось трапилося, та виявилось, що то просто капітани кооперуються — щоб менше платити за шлюзування.

Нікого не дочекалися, Юрій злостиво сплюнув на причальну стінку, й разом з буксиром заповзли в шлюз.

Стіни його були також похмурі, брудні, вкриті слизом та вогкі. Булі, до яких швартувалися кораблі, мали такий вигляд, ніби їх довго били. Хтозна, за що.

Буль, до якого причепився буксир, взагалі не захотів підніматись. Капітан його — старий неохайний дядько — витяг футшток й почав гамселити ним по блоках. Буль здригнувся й неохоче посунув рейками вгору.

Вода спадала швидко, й журналіст знову відчув на спині боязкий холодок. Чомусь здалося, ніби шлюз бездонний і скоро бетонна коробка виросте на десятки метрів заввишки, небо перетвориться на крихітний прямокутник зверху, а вода все тікатиме, тікатиме, тікатиме — й тягтиме кораблик з собою.

Шлюз виявився мало не вдвічі глибшими за Черкаський.

Коли відчинились ворота, Олександр аж зітхнув від полегшення.

Пейзажі змінились. Тепер береги було видно пообіч, а окрім них — десятки малих та великих островів траплялися на шляху. Юрій майже весь час вергав в різні боки штурвал, вдивлявся через бінокль у позначки на бакенах, й одного разу навіть витягнув лоцію й щось там кілька хвилин роздивлявся.

Ближче до Кременчука островів стало менше, й фарватер вирівнявся. Юрій гукнув Володимира, поставив його за кермо, а сам вийшов на ніс й полегшено помахав руками.

Олександр теж вийшов на палубу.

Колись він був в Кременчуці — але давно, й тепер хотів подивитися на той самий пейзаж з іншого боку.

Нічого не змінилося. Так само здіймалися недалеко від берега два дев’ятиповерхові будинки-близнюки, так само покручена була споруда річного порту, й так само ховався серед дерев двоповерховий будинок басейну — чи не єдина в країні споруда, де басейнів було два — один над одним.

Натомість, плаваючи у верхньому басейні, можна було, мабуть, дивитися у вікно на Дніпро.

Тутешній міст теж мав два з половиною поверхи.

— Тю, — сказав Олександр. — А третій поверх, що, недобудували? Чи грошей не вистачило?

— Як це — недобудували? — обурився з рубки Володимир. — Був він цілком добудований. Досить недавно.

— А що трапилось? — спрацював журналістський інстинкт.

— А ти що, не чув? — Володимир аж очі вирячив. — Оце так журналіст, не журналіст, а ганьба. Всі газети писали!

З салону визирнула Олена, й журналіст відчув себе трохи непевно.

— Тут же катастрофа була! — не помітив його вигляду Володимир. — Страшна! Обвал! Два десятки машин гепнули в воду! Майже півсотні трупів, та й то не усіх знайшли!

Олександр розкрив рота, але раптом завважив, що обличчя капітана стало, так би мовити, ще кам’янішим, аніж звичайно.

— Та бре! — все ще невпевнено сказав він.

— Ну звісно, що бре, — спокійно відповів Володимир. — То просто споруда для підйому центральної частини мосту. Щоб кораблі проходили. Але його вже років із тридцять не піднімали.

Олена пирснула й сховалась в салоні, а журналіст вже вкотре відчув себе цілковитим дурнем.

— Але не переймайся, — підбадьорив його Володимир. — Про машини я майже і не збрехав. Тут кожного року одна-дві десантується... Он, бачив, поручень сильно погнутий?

Можливо, це було й правдою, але перевірити можливості не було, а наражатися вдруге на кпини не хотілося, й Олександр просто махнув рукою.

Ну — десантуються, і нехай собі.

За першим, діючим мостом виявилися рештки ще одного. Могутні кам’яні бики стирчали з води, й здавалися схожими на криголами, лише потоплені й перекинуті. На одному з них навіть виросло невелике, але цілком справжнє дерево.

— А який тут сомяра живе під крайнім биком! — несподівано вийшов на ніс й капітан. — Отаке о!

Він розвів руки у традиційному рибальському жесті. Розмах був, слід сказати, немаленький, але як для сома — то не дуже й вражав. Юрій те «невражання» помітив й додав:

— Це від голови до середини. А з середини до хвоста — ще більше.

— Бре! — впевнено сказав журналіст.

— Ну, може, трішечки менший... — несподівано погодився капітан.

Трохи нижче мосту трапився ще один пляжик — не обладнаний, без всяких там кабінок для переодягання, лавочок, альтанок та іншого мотлоху — й кореспондент був впевнений, що місцевим жителям він більше подобався, ніж так званий «обладнаний». Принаймні, в Києві це було так.

Але незважаючи на це, майже кожної весни вдавалося продати одну-дві статті про бездіяльність міської влади, яка повністю ігнорує питання пляжів.

Кожної зими продавалися, відповідно, статті про бурульки, восени — про листя, яке спалювати не можна, а спалюють.... а от весною традиційної теми не було, хіба що у травні можна було трохи на забутих ветеранах підзаробити, але й тих залишалось все менше та менше.

А ліворуч, поміж двома островами лежав на боці напівзатоплений корабель.

— Юрію, а що воно отам... — почав був кореспондент, але капітан навіть не дослухав.

— А, та тому мотлоху скоро вже півстоліття. Нічого цікавого. Вантажник. Навіть вкрасти нічого, все вже вкрадено до нас. Списали, покинули, то він поступово і потонув.

Корабель швидко сховався за рогом, але журналіст ще з хвилину озирався — чомусь ввижалося, що там, на кораблі, хтось залишився.

— Це ще нічого, — підключився з рубки Володимир. — Тут трохи далі — кар’єр на острові. То там цілі екскаватори покинули. Здоровенні! Кар’єрні! Й не вкрали досі, бо ніяк металобрухт вивезти.

— Бре, — сказав журналіст, але невпевнено. Ліворуч якраз трапилася гранітна причальна стінка, а за нею — височенний, метрів із тридцять терикон й добряче втоптана стежка на нього.

— А на правому березі — теж кар’єр, — продовжував Володимир. — Його покинули, все, що можна, вкрали, навіть будинок сторожа розтягли на цеглини. А що річка поруч, то його за пару років і затопило. Уявляєте — профільтрована, чистісінька й нерухома вода!

Журналіст здвигнув плечем — ну вода, ну чиста, ну стояча — то й що?

— Ламер, — спересердя сказав Володимир. — Ніякої у тобі романтики всередині. Там як на край урвища станеш, понад водою — то здається, що зверху — небо, і знизу теж небо. Отака блакитнюща вода...

Він зітхнув, махнув рукою й більше по боках не оглядався. Мабуть, у нього всередині теж було небагато романтики.

Майже одночасно з цим змінився й пейзаж. Знову піднявся кручею правий берег, обріс густим та похмурим лісом, а в одному місці здавався схожим на розрізану рану. Сідловина ділила урвище навпіл й вузькою долиною скочувалася до води. Краї її були глинясті.

— Теж історичне місце, — гукнув з рубки Володимир. — Урочище Радути. Тут Радутний-старший змагання проводить з підводного полювання.

— А хто такий Радутний-старший? — запитав журналіст.

— О, це так само широко відома людина, як і Радутний-молодший! — запевнив його Володимир. — Але теж — у дуже вузьких колах.

— Ти про Потоки розкажи, — неголосно кинув і собі капітан.

— А! — Володимир мало по лобі себе не ляснув. — Дуже цікаве місце! Шкода, що вже пройшли... втім, з води все одно погано видно. Тут з-під землі визирають кам’яні шари. Великі, могутні... Трохи радіоактивні, але не дуже. Так от, аборигени вважають, що то не просто каміння, а кам’яні ріки. І село називається, відповідно — Кам’яні Потоки. Щоправда, більше нічим воно не прославилось...

Він посміхнувся й, наче справжнісінький гід, продовжував торохтіти далі:

— Натомість трохи далі є інше примітне місце. Теж село. Келиберда називається. Або Килиберда. Несуттєво. Так от, воно з давніх-давен, ще коли гребель на Дніпрі не було, славилося своїми лоцманами. Й трапилось так, що колись тим лоцманам довірили переводити через пороги царську флотилію. Та не порожню, а з самою Катериною Другою на борту...

Володимир зробив добре розраховану паузу й продовжив:

— І не знаю, чим саме лоцмани ті відзначилися, чи лише професійною майстерністю, а чи ще чимось, не менш професійним, але так чи сяк, а видала Катька указ — щоб це село не кріпачили! Так воно й дожило вільним аж до Олександрівської реформи. А оскільки паспортної системи тоді не було, то людей родом з Келиберди було пів-Полтавщини...

Олена сміялася, Юрій теж трохи розсунув губи, журналіст теж — але більше з ввічливості. Чесно кажучи, ті давні справи були йому до одного місця.

І взагалі краєвиди пішли хоч і мальовничі, але досить похмурі.

Олександр знизав плечима, ще трохи пороздивлявся навколо й поліз до каюти — відсипатись. Відчував він себе не дуже добре, й голова боліла, й все тіло наче каменем налилось, й навіть трохи морозило, наче він десь примудрився застуду схопити. Хотілося спати — але як на те, й сон не йшов, й журналіст півгодини качався на койці, аж поки не рипнув люк й зверху не зазирнула Олена.

Світло пробивалося через скуйовджене вітром волосся й видавалося німбом.

— Бідолашний! — співчутливо протягнула вона. — Захворів, мабуть? На от чаю гарячого, з чебрецем. Попий. Допомагає від кашлю.

Журналіст вдячно висьорбав чай й лише тоді дотямив спитати, а де ж той чебрець на кораблі взявся.

— Тю... — дівчина засміялась й поклала долоню йому на чоло. — Та ми ж уже з годину стовбичимо. Вийшла й нарвала. Юркові теж якось погано, й Вовці теж. Так що, мабуть, заночуємо тут, а рушимо вранці. Часу ще трохи є...

На слові «час» вона прикусила губу й якось швидко та непомітна кудись поділася.

Через кілька хвилин до каюти завалився й Володимир, важко впав на койку та миттю заснув.

Олександр ще трохи покрутився й засопів теж. Цього разу йому наснилося, що він на кораблі, й корабель потонув, а пасажира забули в каюті, й вода потроху сочиться, сочиться, сочиться крізь щільно зачинені двері, а за ілюмінатором — морок, глибокий та блакитнющий, як те озеро у кар’єрі...

Вода капнула на обличчя — й кореспондент прокинувся.

Ляда була прочинена, об палубу лопотів дощ й бризки раз по раз залітали в каюту.

Він брязнув люком — Володимир здригнувся, але не прокинувся, знову впав на койку й миттю заснув.

Серед ночі йому стало душно, й кореспондент відкинув уві сні ковдру, замерз, під ранок прокинувся знову. Розплющувати очі не став, намацав поруч ковдру, замотався й заснув знову. А вранці ледь спромігся підняти повіки.

Голова боліла. Ломило хребет. Очі сльозилися, а закладений ніс геть відмовився працювати.

Такої важкої ночі йому не траплялося перебути за все попереднє життя.

Але сонечко вже пробивалося крізь щілину у ляді й лагідно натякало на те, що пора б уже й той.

Ніхто не будив його, не штовхав черевиком під ребра, не водив чашкою з кавою попід носом й не кричав, що встати треба було щонайменше півгодини тому.

Олександр трохи здивовано розплющив очі та підняв голову. Володимир лежав на місці, але у досить дивній та несподіваній позі — обличчям униз. Праві рука та нога звішувалися на підлогу, а голова скотилася осторонь від подушки. Складалося враження, ніби чоловіку ледь вистачило сил дістатися койки.

Його дихання також було ледь помітним.

Стривожений, журналіст вибрався з своєї постелі. Ворушитися було важко, наче на ньому всю ніч чорти каталися. На те, щоб пройти два кроки до протилежного краю каюти, знадобилась хвилина.

— Гей.

Він хотів крикнути, але ледве зміг те «гей.» прошипіти.

— Гей, Володю... ти там живий.

Володимир не зворухнувся. Зблизька стало помітно, що з кутика його рота стікає слина.

— Гей, Володю... — журналіст набрався сили поторсати товариша за плече. Тіло його, здавалося, було набите піском.

— Га. — очі Володимира розтулилися, й Олександр полегшено зітхнув.

«Щоправда, — подумав він, — за інших обставин Вовка вже вихопив би з-під подушки пістоля й добре ще, якби не пальнув».

Володимир, наче прислухавшись до його думок, повільно посунув руку до подушки. Рухи його були мляві, а очі — геть каламутні.

— Володю, це я, Сашко! — про всяк випадок повторив журналіст.

— А.

Рука зупинила свій шлях. Володимир спробував був підняти голову, але спромігся лише кахикнути.

— Що... трапилось... — прошипів він.

— Не знаю, — у кореспондента вже вистачило сил здвигнути плечима.

— А... де... капітан... — вже бадьоріше видушив Володимир.

— Не знаю.

— Допоможи... піднятись.

Підняти Володимира виявилось майже так само важко, як встати самому.

Сівши, копач все-таки сягнув рукою під подушку, витяг пістолета й одразу відчув себе впевненішим.

— Тобі... теж... погано?

— Ще й як! — погано, чи не погано, але пістолета кореспондент не мав, тож вважав за краще погодитись.

— Визирни... в люк... тільки обережніше... втім, ні!

Володимир ворухнувся, потрусив головою.

— Ох, чорт.. Наче ж вчора і не пили. Зачекай, я сам спробую.

Він встав, хитнувся, й одразу схопився за поручень.

— Ми стоїмо чи пливемо? — запитав наче сам у себе. Потім гмукнув й обережно ступив два кроки до люка.

Піднявся трапом.

Завмер.

Взяв пістолет у правицю, а маківкою обережно підняв ляду й кілька секунд крізь шпарину вдивлявся у щось, журналістові не видиме.

Виліз ще на щабель, відкинув ляду зовсім і озирнувся.

Гмукнув, знизав плечима й виліз геть.

— Давай за мною, — кинув, не озираючись, кореспонденту. — Захопи якусь залізяку. У нас знову нічні гості трапилися.

Гостей виявилося троє. Цебто, на палубі їх валялося троє. Двоє молодиків — років за двадцять-двадцять п’ять, та один дядько, також кремезної статури. Дядько, мабуть, був трохи старший, але точно вік його визначити було важко, бо голови він не мав.

Молодики лежали поруч — так, наче їх вбили одразу, а за дядьком довелось трохи побігати. А може, й не трохи — бо в крові була половина палуби, у тому числі і на носі. А може, не лише й побігати, але пострибати — бо заляпаною червоним виявилась також щогла на висоті людського зросту.

— Ого. — сказав Олександр.

А що ще лишалось сказати?

Капітан лежав горілиць під штурвалом. Ноги його не помістилися в рубці й стриміли з дверей, як дві деревини.

Але ніс стиха сопів.

— Гей, Юрко. — обережно гукнув Володимир, потім зітхнув й так само обережно, здалеку, торкнув Юрія за плече.

Той здригнувся, різким рухом сахнувся й вдарився скронею об залізну стіну. Загуло.

Олександру теж замакітрилося.

Юрій знов ворухнувся, вихопив з-за пазухи пістолет й направив на Володимира. Очі його були абсолютно безтямні.

— Юрко, це я, Володимир! — поспіхом заволав другий копач.

— А. — Юрій опустив пістолет, але ховати не став. — Що трапилось?

— Та звідки ж я знаю!

Поки копачі все з’ясовували, Олександр уже підійшов до салону й обережно зазирнув в двері. Кривава смуга тяглася й сюди. Наче сходами когось волочили за ноги. Або за шию. А з «когось» «щось» капало.

І якщо з «кимось» поки що зберігалася цілковита неясність, з «чимось» все було зрозуміло, аж навіть занадто.

Кров утворила невеличку калюжку попід сходами, підсохла — й тепер мала вигляд чогось не розлитого, а навмисне наляпаного.

— Стій! — почулося ззаду. Кореспондент озирнувся — позаду, кульгаючи, поспішали Володимир та капітан. В обох у руках все ще було затиснуто пістолети.

— Не лазь!

Журналіст знизав плечима й ступив назад.

Копачі розділилися. Володимир побіг на ніс й став біля другого виходу із салону. Юрій, притримуючись за стіну — біля першого.

— І. — раз! — гукнув капітан.

Вони рушили одночасно, але Володимир збіг трапом більш-менш нормально, а капітан послизнувся, гепнув на сідниці й з’їхав сходами, як школяр на портфелі. Лаявся він при тому, як школяр-восьмикласник.

Слідом за капітаном зайшов у салон й журналіст.

Кров була скрізь — навіть на стелі.

На вікні, якраз навпроти кореспондента, відбилася чиясь скривавлена п’ятірня — наче когось тягли у салон, а він гарячково хапався за все, що можна вхопити.

Не допомогло.

П’ятірня, разом з добрячим шматом руки — аж до ліктя — валялася в центрі вільного від речей майданчика. Кривавий слід тягся далі.

Поволі-поволі Олександр підвів очі. Пошматований труп виднівся з-за багатостраждального, а тепер ще й залитого кров’ю мотоцикла. Тіло мало такий вигляд, наче його півдня зграя вовків розривала.

Труп ворухнувся, сіпнувся, наче хотів підвестись... і посунувся на кілька сантиметрів далі. З-за мотоцикла почулося низьке гарчання.

Володимир та капітан одночасно підняли пістолети.

— Вилазь! — неголосно сказав Юрій. — Стрілятиму!

Над сідлом повільно-повільно піднялась чорнява голівка Олени. Обличчя її теж було геть скривавлене.

— Доброго ранку, хлопці! — сказала вона радісним голосом. — А у нас вночі гості трапилися. То я їх зустріла.

Позаду почулося гучне «геп!». То журналіст, не витримавши, втратив свідомість.

Опритомнів він від традиційного у таких випадках ляпання по щоках.

— Ну що ти, що ти, — заспокійливо бурмотів Володимир, схилившись над ним. — Усе ж нормально. Подумаєш, залізли якісь пройдисвіти... Ламери, новачки, шмаркачі... навіть Олена з ними впоралась!

У журналіста голова кругом йшла.

Володимир побачив, що зусилля його не минули марно, ляпання припинив й розвернувся до капітана.

— Допитувати будеш?

Юрій махнув рукою.

— Допитаєш тут. Бачиш — усі горлянки геть пошматовані. Буде тут булькати, белькотіти, а толком нічого не скаже. За борт.

Володимир кивнув, а Олена трохи знітилась.

Капітан потер долонею лоба, пробурмотів ще щось нерозбірливе й подався геть.

— Гляну, що на радарі, — гукнув він ще з палуби. — Може, десь щось заховане. А ви розберіться поки що...

Журналіст стрепенувся й собі кинувся трапом. «Щось заховане» — це вже було цікаво.

«Щось» на радарі виявилося чималою світлою плямкою.

— О, — сказав капітан. — Машина.

Мабуть, голова в Юрія все ще боліла, бо він раз по раз морщився й кривив пику.

Він засік напрям, приблизно визначив відстань — виходило, що зловмисники нахабно під’їхали майже впритул, й радар вимкнув.

— Подивимось? — запитав він, витягаючи пістолет.

Журналіст кивнув, потім подумав й додав, поглядаючи на зброю:

— А мені?

— Ну на...

Пістолет важко тягнув руку донизу. Рука тремтіла.

Від самої думки, що доведеться стрибати через борт й летіти півтори метри, гепатись черевиками об пісок — ставало погано.

Олександр гепнувся так, наче його зв’язаним з дев’ятого поверху кинули.

— Юрчику! — дзвінко пролунало зверху.

Кореспондент оглянувся. Олена вже вмилася, й обличчя її було чисте. Натомість руки — червоні майже по лікті.

— А сечовий міхур протикати? — буденно запитала вона.

— Аякже, — кивнув капітан. — Бо спливе.

Журналіста занудило, він бекнув, мекнув, кинувся у кущі... на жаль, в шлунку майже нічого не було, й легше не стало.

Машина виявилась старенькою «Нивою». Не накрученою — не було ані додаткових фар, ані навіть «кенгурятника» спереду. Побачив би таку Олександр в місті — і не оглянувся б.

А от всередині...

Під кришкою «бардачка» сховався екран. Він все ще світився — мабуть, акумулятори теж були не прості, й показував всю місцину, якісь координати й позначку катера. З-під панелі стирчала клавіатура, але зачіпати її Юрій не став.

Багажник теж був відкритий. Більш того — дно його було підняте, й відкривало чималий тайник. Звісно, що більшість залізяччя у ньому могла стріляти.

— Нахабні хлопці, нахабні... — Юрій покрутив головою, охнув й знову потер лоба. — Й, слід визнати, досить умілі. Бач, якби не Олена...

Він урвав сам себе, ще покопирсався в багажнику, зазирнув у салон й лише тоді сховав пістолет кудись під сорочку.

Журналістові сховати свою іграшку було нікуди, доводилось тримати в руках одночасно з пакунками. Вигляд він мав при тому не дуже розумний.

— Оце ми беремо... — Юрій тим часом витяг з багажника якийсь довгий пакунок. — Minebal. Металошукач такий. Хороша цяцька. Оце також згодиться...

Він витягав пакунок за пакунком, трохи навантажив на журналіста, решту взяв сам й першим рушив до катера. Олександрові заздалегідь стало погано, але палуба вже вилискувала чистотою, а Олена — також чистенька, свіженька — якраз витирала руки.

— Що, трофеї? — миттю нашорошив вуха Володимир. — А що ще цікавого?

— Та більше нічого, — знизав плечима капітан. — Втім, сходи, подивись.

Володимир зник миттю, наче йому півмільйона пообіцяли.

— Оленко, кавою нас не пригостиш? — капітан обернувся до дівчини. Та сонячно посміхнулась й зникла в салоні.

— ...бо ці поганці, схоже, нас чимось довгодіючим пригостили.

Від тих слів журналістові знову стало погано, все закрутилося й гепнуло небом об маківку.

Опритомнював знову від звичного вже ляпання по щоках та бубоніння голосів понад вухом.

— Ні, — говорив капітан. — Та зараза, якою нас приголомшили, так сильно діяти не повинна. Бач, у нас вже практично минулося. Це у хлопця, мабуть, такий собі «культурний шок».

— Ми самі винні, — відповів Володимир. — Слід було хоча б деякі речі поступово пояснювати.

— А які? — журналіст миттю прийшов до тями.

— О, — здивовано посміхнувся Володимир. — Бач, одразу ожив!

— А що ж ти хочеш... професіонал! — в голосі Юрія чулась іронія.

— То які ж речі? — правив свою Олександр.

— А які хочеш, — недбало махнув рукою Володимир. — Можеш сам визначити. Бери й запитуй.

Він трохи подумав і додав:

— Так навіть краще. Бо для нас.

Подумав ще кілька секунд й уточнив:

— ...для нас усіх ті «деякі речі» — звичні й звичайні. Так що навіть над ними, бува, й не замислюємось. А тобі, як новачкові, може бути й цікаво...

— Добре, — легко погодився Олександр й одразу ж витягнув диктофон.

Пізніше кореспондент ще раз прослухав ті плівки й сам не знав, чи радіти, що йому таке трапилось, чи не варто. Про те, щоб опублікувати їх, звичайно, не було й мови. По-перше — тому що все одно б ніхто й ніколи не повірив жодному слову. По-друге.

Вперше в житті Олександра інстинкт жадібності виявився дужчим за професійний рефлекс. Хотілося ті касети сховати й нікому не те що послухати не давати, а навіть і не показувати. Щоб ані гадки не було про їхнє існування.

Бо якщо раптом випливе...

Всі попередні «касетні скандали» здаватимуться грою дітей у пісочниці.

Отож тепер й залишалося — сидіти й слухати. Плівки складалися з начебто традиційних запитань та відповідей — але ж зміст, зміст!.. Ось, наприклад, оця.

Напис на мікрокасеті був абсолютно невинним — «Про Олену».

Початок її Олександр знав напам’ять, наче вірш з хрестоматії:

Володимир: Про Олену? Це ти, хлопче, дуже зблизька починаєш. Тобі б для початку з’ясувати, що означає «піднімати», хто такі ті, кого підняли... та й про тих, хто підняв, було б цікаво послухати.

Олександр: Ну тоді давай про тих, хто підняв.

Володимир: Підняв її наш капітан. Пам’ятаєш, ще тільки від Києва відпливли — а ти перший почав комизитись. То тобі їжа не така... то кава без смаку... то посуд помити ліньки. Було?

Олександр: Ну, було. Але ж...

Володимир: Отож. Жінка на борту — це не лише нещастя, але й смачний сніданок і чистий посуд.

Сміх. Сміються кілька голосів. Серед них один дзвінкий та рідний до болю.

Володимир: Усі згодні?

Знову сміх.

Володимир: Так от. Капітан окинув місцевість орлиним оком... й назирив... Кого ти там побачив, Юрчику?

Юрій (Голос його чується здалеку, й ледь перекриває двигтіння мотора. А каже він речі, які ще тиждень тому могли б журналіста або шокувати, або просто здалися би нісенітницею): А я ж казав — сім трупів. Шестеро чоловіків — всякі, від рибалок до місцевого бандюка, що його свої ж утопили. І дівка. Вона й за життя була така недоладна. Я й піднімати її не хотів, але ж вибору не було.

Олександр: І... що?

Юрій: А що? Підняв. Додав їй трохи гладкішу пику, ноги вирівняв... Але з гамна кулю не виліпиш.

Володимир: Та ладно. Ти краще Сашкові про її внутрішній світ розкажи.

Юрій: А що тут розповідати. Дівка як дурною була — дурною й залишилась. Я її життям заправив — на тиждень вистачило б. Звісно, прив’язав ланцюжком до себе. Як метрів на сто відійде — так і грець.

Олександр: Йо!..

Кожного разу на цьому місці журналісту ставало трохи ніяково. Звук той народився не в роті, не в горлі, і навіть не в грудях, а десь у череві. Що він мав означати — кореспондент не знав й сам, але шок був таким, що стриматись не вдалося.

— Виходить... — приголомшено запитав він. — Як тільки ми її вигнали...

— Угу, — кивнув тоді Володимир. — Так і розсипалась. Якраз за кущами. З катеру не видно було, але у...

Він затнувся, але правильного терміну не знайшов.

— Ну, у такому відчутті, яким Юрчик трупи вишукував... Ну, як би це пояснити... Ну, у ефірі, чи що... Зрозумів?

Журналіст не зрозумів, але кивнув.

— Так от, у ефірі аж луна прокотилась. Переборщив ти, Юрасю, з життєвою силою.

— Угу, — капітан кивнув та поморщився. — Це точно. Перестарався.

— Так от, — Володимир знову взяв на себе ініціативу. — Ляснуло, значить, в ефірі, й залишились ми без стюардеси. І слава богу!

Кореспондента аж пересмикнуло.

— Але на той момент, — продовжував Володимир. — Юрчик своїм соколиним оком надивився дещо... страшенно цікаве.

Він зробив паузу й тицьнув пальцем у бік Олени. Та сиділа поруч й весело посміхалася.

— Оно те «цікаве» сидить.

Олександрові голова закрутилася, але загалом він трохи був до такого готовий.

— «Те цікаве», до речі, — гукнув з рубки капітан, — лежало на глибині шести метрів під водою! І ще метрів трьох — під намулом! І руки мало — за спиною закручені. Ланцюгом! І не згнило ще, зараза...

Олександр кинув погляд на дівчину — та спохмурніла й стиснула кулаки.

— І от, уяви собі, — натхненно продовжував Володимир. — Наш капітан нанюхав цей скелет, витягнув його на поверхню, обліпив м’ясом... Та що з тобою?

Далі на плівці чулося неголосне «геп!», схоже на удар головою об палубу, й значно більш голосне:

— Вовко, мать-перемать! Ти і про власний скелет у таких виразах розповідав би?

«Вживу» Олександр тих слів вже не чув.

Але далі на плівці було й про Олену. Щоправда, слухання того фрагмента було схожим більше на мазохізм. Втім, не слухання — теж, бо за кілька разів журналіст вивчив той діалог ледь не напам’ять. Починався він просто...

Олександр: То все-таки?

Володимир: Що — все-таки?

Володимир стояв тоді навколішки біля напіврозібраного акваланга й вовтузився з легеневим автоматом.

— Все-таки, що там далі про Олену?

— А гепатись головою об палубу більше не будеш?

— Не буду.

Кореспондент заявив це твердо й рішуче, але, мабуть, недостатньо, бо Володимир поглянув на нього з сумнівом.

— Ну гаразд... Коротше кажучи, наш геніальний капітан нанюхав на глибині прекрасний скелет дівчини... тьху, чорт!

Останнє стосувалося гайкового ключа, що вислизнув з рук.

— Тобто, я мав на увазі — скелет прекрасної дівчини. Мабуть, там був колись яр... а що вже сталося в тому яру — то краще в Олени спитати. Оленко, розповіси?

— Колись розповім, — дівчина кивнула, але, мабуть, без найменшого бажання.

— Ага. Ну й добре. Так, що тут у нас... А ось що тут у нас!

Володимир заліз викруткою у випускний клапан, видобув якийсь цурпалок й щиглем відправив його за борт.

— Володю!

— Га?

— То що про Олену?

— А що про Олену? Все про Олену. Підняв, виліпив, дав життєвої наснаги... на скільки, Оленко? Місяців два є?

— Аби ж то так... — невесело посміхнулася дівчина. — Пошкодував.

— Нічого собі — пошкодував! — гукнув з рубки Юрій. — На два тижні накачав! Вдвічі більше, аніж планувалося! Що ти, думаєш, воно легко?

— Та знаю, що важко, — зітхнув Володимир. — У мене, наприклад, взагалі більше, ніж на пару годин, не виходить.

— А... — Олександр розкрив рота, але запитати чомусь не наважився.

— А тоді — грець! — бадьоро повідомила дівчина. — І знаєте, що, хлопці? Мені, звісно, цікаво, що ти про мене питатимеш. Але й неприємно. Й неприємно значно більш, ніж цікаво!

Вона рішуче підвелася і зникла в салоні.

— А... — кореспондент так і сидів з роззявленим ротом.

— Ага, — у тон йому сказав Володимир. — Що тебе ще цікавить?

Продовжити розмову не вийшло, бо корабель знов підійшов до шлюзу, Юрій та Володимир заметушилися; капітан пішов до чергового, а Володимир заходився прив’язувати судно до буля й посилати в далеку даль трьох дядьків на дюралевому «Прогресі», що хотіли причепитися до їхнього кораблика — що їм, булів виявилось замало?

Виявилось — замало, бо у шлюз вперлася ще й велика баржа з металобрухтом. Але дядьків Володимир все одно прогнав.

Дніпродзержинське море виявилось не морем — а так, розширенням річки. Обидва береги було не лише одночасно видно — але можна було навіть деталі розрізнити. Натомість вода стала помітно каламутнішою.

— Це що! — сказав з цього приводу Володимир. — Он після Кривого Рогу взагалі не вода буде — а кров! Червона! Вони ж, поганці, відходи від усякого металевого виробництва скидають! Задавив би!

— Отак прямо — й задавив би? — іронічно уточнив капітан.

— І задавив би!

— А як сам мазуту в річку спустив, забув?

Володимир засопів й негайно знайшов собі якусь роботу в салоні. Подалі від начальства, по-ближче до... Олександр подумав чомусь не про кухню, а про Олену.

Й підійшов ближче до рубки.

— Юрко!

— Га?

— А чому ти підняв Олену так... ненадовго?

— Аякже! — Юрій навіть оглянувся. — Бо надовго — не можна.

— Е-е-е...

Юрій зітхнув й почав пояснювати — докладно, й короткими реченнями. Як правило другокласнику. Одночасно перекладаючи терміни на більш зрозумілу дитині мову.

— Розумієш... Коли когось піднімаєш — йому треба дати якийсь... стартовий імпульс. Приблизно як двигуна завести. Так от. У двигуна є акумулятор і стартер. А в людини нема. Й тому, щоб її підштовхнути — треба... відірвати шматочок себе. Фігурально кажучи, звісно.

— О...

— Оце тобі й о...

— А що буде потім?

— Розсиплеться.

— Боляче буде?

Юрій знову озирнувся, але цього разу поблажливості в його погляді не було.

— Не так боляче, — сказав він по паузі. — Як страшно.

Помовчав ще трохи — й пояснив:

— Одна справа — коли чи то помреш, чи то ні. А якщо так — то невідомо коли. Й зовсім інша — коли точно знаєш, коли, як і чому.

Ще помовчав, і ще додав:

— А найпаскудніше — те, що це другий раз, і вже твердо знаєш, що воно там...

— А що воно там? — жадібно перепитав Олександр.

— Та звідки ж я знаю? — знизав плечима капітан. — Я ж то там не був. В Олени питай. І взагалі, мені зараз, наприклад, значно цікавіше, що воно ооооон там!..

Він тицьнув рукою вперед-ліворуч й одночасно ввімкнув радар. Той писнув.

«Там» — попереду, але не прямо, а трохи ліворуч, на тлі лісистого чи то берега, чи то острівця, виднілося якесь дивне судно.

Більш за все воно нагадувало половинку шкаралупи від грецького горіха — як буває, діти пластиліном приліплять до неї сірника та листок з дерева, й пливе такий кораблик, пливе... аж до першої хвилі.

Цей кораблик, хоч і хитався на крилах, але перекидатися наміру не виказував.

На кормі його стриміла труба — достоту, як у парового катера кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Була тоді мода встановлювати парові двигуни на шлюпки, човни, катери... кажуть, пробували навіть на плоти.

Труба не диміла.

Натомість диміла люлька, що стирчала з рота у капітана.

Капітан повністю відповідав вигляду свого судна — маленький, худий, з лисиною — але посміхався він так щиро та весело, наче тільки-но вискочив з якогось мультфільму.

Над кормою було натягнуто тент, й якийсь мотлох стирчав з-за борту на кормі та на носі.

Корабель стукотів двигуном йвпевнено рухався вниз за течією.

— Ану дай і мені...

Журналіст відірвався від бінокля, посунувся. На його місце став Юрій й теж довго вдивлявся в окуляри. Потім встав, посміхнувся й гукнув Володимира.

Володимир підскочив, зазирнув у бінокль, сказав «Тю!», потім реготнув й запитально подивився на капітана.

— Що, це справді те, що я думаю?

— А то! — весело кивнув Юрій.

Володимир реготнув ще раз, ще трохи подивився в бінокль, повернув його ліворуч-праворуч.

— І як на те, нікого поблизу нема...

— Угу, — знову кивнув капітан, розвернувся до штурвалу й покрутив його ліворуч. Корабель слухняно змінив курс. Тепер вони з дивним суденцем рухались не паралельно, а непомітно зближувались.

Усі мовчали, але копачі посміхалися, а журналіст — ні.

— Хлопці, ви що, хочете, щоб я і далі потерпав від культурного шоку? — не стерпів він, нарешті.

— Га? — Володимир обернувся до нього. — А, та ні! Це не те, що ти думаєш. Це в нас така собі... професійна розвага.

— Юрій Семецький, — чи то задумливо, чи то насмішкувато протягнув капітан. — Людина та пароплав...

— Що, в натурі, пароплав? — кореспондент, завваживши, що бінокль на хвилину звільнився, зазирнув і собі.

З такої дистанції встановити тип двигуна на кораблику не вдалося, натомість на носі справді було написано: «Ю. Семецький».

Дядько біля румпеля все ще посміхався, але почав вже й позирати на несподіваних попутників.

— Вовко! — раптом гукнув капітан. — Чого стовбичиш? Чого кулемет досі на шкворені не стирчить?

Володимир зник, наче випарувався.

— А... — журналіст хотів був запитати, кому й на біса знадобився раптом кулемет, але Володимир вже повернувся й довелося йому допомагати.

Підійшов Юрій. Кореспондент кинув побіжний погляд на рубку — штурвал був закріплений, й корабель більш-менш впевнено рухався по прямій. Курс його перетинав курс «людини та пароплава».

— Стрічку не заправляй, — попередив капітан, стаючи до зброї. Він крутнув залізяку туди-сюди. — І не забудь потім шкворні змазати!

Володимир кивнув.

— Вовцю, що робиться? — чомусь пошепки запитав журналіст. — Що, знову війна буде?

— Та ні, — крутнув головою той. — Це ж Семецький! Невже не чув?

— Ні, — цього разу крутнув головою кореспондент. — А хто він такий?

— Хороша людина! — з цілком щирою інтонацією відповів Володимир.

— А Юрій його наче топити зібрався...

— Аякже!

Володимир зробив паузу, потім підніс пальця вгору й глибокодумно додав:

— Традиція! Його всі топлять!

Семецький тим часом теж помітив маневри на палубі й занепокоївся. Кинувся вниз, зробив щось невидиме — й мотор заторохкав частіше. Ворухнув румпель — й корабель теж змінив курс.

Але дистанція зменшувалась.

Юрій витяг зі стрічки патрон розміром приблизно з товстого олівця чи фломастера й демонстративно помахав ним над головою.

Семецький підскочив, почав вимахувати руками та щось кричати.

— ...вашу мать! — долинуло за секунду. — ...повиздихали!.. ки кляті!.. Щоб вас...

— О, — задоволено посміхнувся Володимир. — От нам і casus belli!

— Ага, — капітан теж мав задоволений вигляд.

Він відкрив затвор, вклав набій у патронник, закрив кришку. Семецький кинувся вниз, ще щось покрутив. Його двигунець ревнув, але швидкість майже не збільшилась.

— Ану, ану!.. — Володимир став у Юрія за спиною, наче й собі хотів прицілюватись. — Куди ти його...

— Куди-куди, — пробурмотів капітан. — В ніс, звичайно. Не в двигуні ж йому дірку робити. А так — до берега доповзе.

Дистанція зменшилася метрів до двохсот, й лайка долинала виразніше. Кораблик потроху розвертався, й тепер був скерований до судна копачів, так би мовити, на «три чверті» — цебто градусів під сорок п’ять. Звісно, кормою до них.

Але ніс ще був цілком у досяжності.

Юрій вистрелив несподівано навіть для журналіста. Чомусь самотній постріл бабахнув так, що у всіх аж вуха позакладало, значно гучніше за чергу. Семецький — як стояв, так і гепнув на спину. Лише ноги над бортом здіймалися.

— Гей, ти що? — Володимир стривожено озирнувся на капітана. — Ти куди цілився?

— Та, не турбуйся, — відірвався від кулемета той. — Все гаразд. То, мабуть, його поштовхом збило.

Корабель Семецького рискнув, розвернувся носом за течією, й дистанція почала зменшуватись на очах.

Ноги смикнулись, зникли, потім над бортом з’явилася голова (вже без люльки та посмішки) й роззявила рот.

— Ховайсь! — жартівливо вигукнув Володимир. — Зараз буде залп у відповідь!

— Навіщо ж ховатись, — розсудливо вимовив капітан. — Краще тягни, Сашко, свій диктофон. Семецький — майстер свої справи.

Протягом наступних хвилин журналіст переконався, що це справді так. Якщо сказане (точніше — вигукнуте) Семецьким на адресу всієї команди стосувалося і його, то згадано було всіх предків до четвертого коліна включно, й дісталося кожному. Основний наголос йшов на сексуальні збочення, але діставалося й органам кишкового тракту. Особливо останнім його десяти сантиметрам.

Тим часом підстрелений кораблик відчутно похнюпив носа й стало зрозуміло, що до берега він не дотягне, навіть якщо повернути до нього просто зараз.

— Порядок! — Юрій поплескав себе по руках. — День прожитий недаремно.

Володимир посміхнувся, зняв кулемет й потяг його до криївки.

А журналіст застиг на кормі й ще довго роздивлявся, як Семецький пробує то вихлюпувати з корабля воду... то викидати за борт щось важке... то, мабуть, чимось затикати пробоїну... Через деякий час його мотор захлинувся, корабель ще трохи посунув вперед за інерцією, потім завмер, нахилився на лівий борт — й якось раптово, несподівано, швидко та впевнено зник під водою.

Його капітан та пасажир в одній особі залишився плавати на рятівному колі. Помахав кулаком наостанок й погріб до берега. Рухи його також були впевнені й видавали немалий досвід.

Потім трапився поворот, й місце пригоди зникло за мисом.

Ближче до вечора пройшли Дніпродзержинський шлюз; а Дніпропетровськ минали взагалі в сутінках, й тому, крім великого будинку річпорту, журналіст нічого, уваги вартого, не побачив.

Вдалої бухточки для ночівлі не знайшли, тому стали на якір метрів за півсотні від берега. Капітан налаштував комп’ютер, як він висловився — «на шухер». Тобто, щоб пищало, як хтось наближатиметься. Володимир спитав, що буде, якщо наближатимуться на гумовому або дерев’яному човні, або й вплав. Юрій засопів й буркнув, що й справді, чергувати таки доведеться.

І як завжди, взяв на себе «собачу вахту».

Кореспондентові не спалося. То було холодно, то стало жарко. То раптом стало душно, то почали мучити протяги. Хлюпання хвиль у борт здавалося підозрілим звуком. Легеньке похитування... складалося таке враження, ніби він намагався заснути на каруселі.

Коли Володимир о першій годині прийшов журналіста будити, Олександр аж підскочив.

Втім, на палубі стало чомусь іще гірше.

Похолонуло. Олександр ще раз спустився в каюту, взяв куртку. Поглянув на Володимира — той сопів, наче вдома у ліжку спав.

Виліз. Поглянув на небо. Хмари заслали йому геть усе, й жодна зоря не виглядала з-за тої ковдри. Пересмикнув плечима.

Берег скоріш вгадувався, аніж виднівся, а протилежний — ховався в пітьмі, й загалом складалося враження, ніби корабель стоїть посеред великого озера без кінця, і без краю, і вода в ньому непрозора, чорна й холодна, й тягне, тягне, тягне до себе...

— Нудишся?

Журналіст аж підскочив, зопалу ледь не вихопив пістолет, й лише по паузі здогадався, що постать у білому — то не привид, а лишень Олена.

— Угу, — буркнув він непривітно.

Непривітним він став раптово і з двох причин. По-перше, щоб голос не видав нещодавнього переляку. По-друге... по-друге, якого біса він мав бути люб’язним з повією? З дівкою, яка позавчора переспала з одним коханцем, вчора — вже з іншим, а сьогодні... Втім — ні. Сьогодні ще не переспала.

— Що з тобою? — лагідно спитала дівчина. — Щось негаразд?

— А воно тобі треба? — геть неввічливо відповів Олександр.

Серце вже не так калатало, й дихалось легше. Й говорилось.

— Я тебе чимось образила? — трохи зміненим голосом запитала Олена.

«Так! — хотілося викрикнути у відповідь. — Тим, що ти... що ти...»

Кореспондент не зміг додумати думку, а тому не став і переводити її на слова.

— А, — тепер в голосі дівчини чулась іронія. — Здається, я зрозуміла. Дякую, що вказав мені на моє законне місце.

— Я не... — у журналіста чомусь пошерхло у горлі.

Це була не перша дівчина, з якою він таким чином розходився. І навіть не десята. Робота на людях, така-сяка слава... ну, хай навіть не слава, але відомість... професійно-добре підвішений язик та некопійчані гонорари робили процес знайомства, залицяння та укладання в ліжко чимось схожим на конвеєр. Швидко, надійно та без затримки.

Ця пішла, наступна прийшла. Наступна пішла — пішла наступна і за наступною.

А трапилося щось нестандартне — в кошик її. Для сміття.

Аж ось, бач — зламався конвеєр.

З дівками він розходився легко — просто кидав. Хто ображався, хто приречено зітхав й починав полювання на чергового кандидата. Час від часу кидали його — він теж зітхав, в основному полегшено, й робив те саме.

Деякі зраджували. З іншими він сам займався груповими розвагами й позичав їх приятелям. Деякі позичали його.

Аж ось.

— Сашо, — голос дівчини знову змінився. Тепер він був схожий на тон лікаря-психотерапевта. — Уяви собі. Що ти лежав... ну, скажімо, паралізованим. Десять років. Або навіть двадцять. І раптом видужав. Але ненадовго. На тиждень. Ну, хай навіть на два. Що б ти найперше зробив?

— Гм... — Олександр розкрив було рота, але Олена знов його випередила й уточнила.

— Ні батьків, ні друзів, ні родичів вже нема.

— Гм, — повторив журналіст. — Але ж...

— І ніякої можливості відійти від койки більш, аніж на сотню метрів, теж нема.

— А...

— А поруч крутяться три гарненькі медички, і одна з них — ти точно знаєш! — позичила частину свого життя саме для того, щоб ти провів з нею цей тиждень!

— А...

— І ніякої, ніякої, ніякої можливості протриматись хоч на годину більше за строк — у тебе нема!

Замість відповіді журналіст обійняв дівчину за плечі й пригорнув до грудей. Перший рух вона сприйняла невдоволено, спробувала навіть вирватись — але тут-таки відтанула й покірно припала до Олександра.

— Пробач мені, — прошепотів він. — Я сам не розумію, що зі мною коїться. Ніколи такого не було.

Дівчина схлипнула, але вже не трагічно, а, скоріш, радісно.

— Розумієш, — не помітив того журналіст. — Я все це усвідомлюю... І про строк, і про вдячність. Але...

Поки Олександр говорив, його руки ніжно гладили дівоче волосся та плечі.

— Але все це я усвідомлюю розумом. Головою! А серце — болить.

Дівчина вже сама припала до нього усім тілом, й це було дуже приємно.

— Коли я бачу тебе, чую тебе, доторкаюсь до тебе — мені радісно. Але як згадаю... як ти була з Володимиром... або з капітаном... що їхні очі бачили тебе всю... що їхні руки торкались до тебе тут... і тут... що вони роздягали тебе, гладили твої ноги... м’яли груди... що обидва вони розкладали тебе просто отут, на палубі.

— Та хіба лише це, — прошепотіла йому на вухо Олена. — А ти знаєш, що робив зі мною Юрко?

Вона схилилась до самого вуха й розповіла. Докладно. З подробицями.

Журналіст, що й так був, так би мовити, на межі, відчув, що ще мить — і він вибухне. Розірветься вщент, розлетиться на клоччя.

Дівчина теж це відчула й ледь встигла задерти спідницю.

Він кохав її ззаду, притуливши до поручня, й намагався проникнути якомога глибше, так щоб проткнути її, пронизати й розірвати — а Олена стогнала й вигинала спину так, як зробить не всяка кішка.

— А знаєш, що він ще зі мною робив? — вона вибрала момент, коли журналіст трохи сповільнився.

Й розповіла.

Олександр перекинув її навзнак, кинув на надбудову й задер ноги на плечі. Тепер вся картина була перед очима, й це збуджувало ще більше. Груди ритмічно метлялися та злітали — вгору-вниз, вгору-вниз...

Коли він знову сповільнився, Олена вирвала ноги, обхопила його ними за поперек й притягнула до себе.

— А знаєш, що він змусив мене зробити?

Розповідати не стала, але показала, й після кількох хвилин ще й такої екзекуції знову качалася по надбудові, але цього разу Олександр був зверху й мучив, мучив, мучив її так, що корабель ходуном ходив.

— А знаєш, як ми... — вона почала, але тут фінальний спазм накрив обох одночасно, й вони закричали, заволали, стискаючи один одного так, що ребра хрустіли, й нігті її впилися журналістові в спину, й руки його зарилися в волосся й рвонули на себе, й небо закрутилося перед очима, помінялося місцями з водою, й на мить вивернулося саме крізь себе...

А потім все стихло.

Лише капітан вийшов з рубки на палубу, позіхнув, поглянув навколо, почухав черево, сказав:

— А, розважаєтесь!.. Ну-ну...

Й знову заховався у рубці.

«Що таке апатія... — згадав Олександр старий анекдот. — Це ставлення до сексу після сексу...» Раніше він вважав, що це стосується всіх чоловіків після кожного разу. Але — ось бач! — виявилося, що помилявся.

Зараз, незважаючи на рожеву пітьму, що поволі розсіювалась перед очима, йому хотілося гладити Олену, цілувати, говорити приємні речі і взагалі — зробити все, аби їй стало ще краще.

Це тривожило.

Це натякало, що секс не був домінантою їхніх стосунків.

Це означало, що кохання, про яке він стільки чув та читав, яке вважав або вигадкою авторів жіночих романів або хворобливим та ненормальним станом — все-таки існує, ось-ось заполонить його цілком та повністю, і...

І не таке вже й погане, як на перший погляд.

Й опинатися йому абсолютно не хотілося.

Хотілося говорити про своє почуття коханій, описувати її вроду їй же на вушко, чути у відповідь її голос...

Вони шепотілися б і до ранку, але рівно о четвертій на палубу знову виліз капітан, демонстративно кахикнув, й коханці заховалися у закапелок в салоні.

Втім, там було навіть зручніше й затишніше.

Але знов настав ранок, світло повільно-підступно заповзло крізь вікна та щілину в прочинених дверях, освітило обличчя коханої...

Й шмат шкіри, разом з волоссям, вирваний під час любощів.

Шкіра звисала зі скроні, як навушник на хутряній шапці.

— Що... — Олена помітила його стривожений погляд. — Щось негаразд із зачіскою? Сам винен.

Вона посміхнулась, хотіла пригладити волосся...

Намацала рану...

Зойкнула, зблідла, й блискавичним рухом сховала обличчя у ковдрі.

— Поклич капітана, — глухо почулося з-під тканини. — Або Володю.

Олександр завагався, але дівчина додала:

— Й чим скоріше, тим краще.

Журналіст кинувся вгору так, наче за ним одразу два чорти гналися.

Натомість Юрій на новину відреагував досить спокійно, позіхнув, почухав черево. Мабуть, хотів був сказати: «Ну гаразд, я потім поправлю...» — але поглянув на обличчя кореспондента й передумав.

З салону не долинало ані звуку.

Прокинувся Володимир, виліз на палубу. Дістав з-за борту відерце води, з задоволенням вихлюпав на обличчя та спину, форкаючи, як морж.

— А де... — почав він, потім зазирнув до салону, гмукнув, й подався до рубки.

— Сашко, йди сюди, — гукнув він по паузі. — Допоможеш.

Допомога була символічна — Володимир змусив його шукати гирло якоїсь Вовчої річки, що впадає в Дніпро «десь тут». Олександр відшукав. Але, шукаючи, думав, що насправді ніяка вовча, собача, чи чортова річка Володимиру не потрібна, й насправді він просто відвертає увагу від...

Від чого?

Що, що, хай йому чорт, коїлося в салоні? Для чого було кликати капітана, і як сталося, що він (от же дурень! от садист, несамовитий звір!) відірвав дівчині шмат волосся, а вона того не відчула?

Дурні думки лізли в голову, руки тремтіли, Олександр упустив лоцію й Володимир довго його за це лаяв.

Найцікавішим було те, що журналіст був йому за це щиро вдячний.

Капітан вибрався з салону не скоро. Натомість одразу вийшов на ніс, зачерпнув ще відерце води й довго мив руки. Потім вихлюпнув залишок, зачерпнув ще одне й почав умиватись.

Вираз на його обличчі був нейтральним — як завжди.

— Доброго ранку! — привітна та усміхнена дівчина вибралася з салону крізь інші двері. — Хто питиме каву?

— Я! — радісно загорлав Володимир. — І якнайбільше! А якщо до неї ще знайдеться тістечко, печиво, млинець або грінка — я, Оленко, на тобі оженюсь. Просто зараз. Якщо, звісно, Сашко мене веслом по макітрі не переконає цього не робити!

Він торохтів, не вгаваючи; дівчина посміхалась та щось кокетливе говорила у відповідь, поралася з кавником та чашками, й Володимир відчув, як дике напруження поступово його відпускає.

На Олениній голові не було ані рани, ні крові, ані шраму, ані навіть безладу в волоссі.

Дівчина перехопила його допитливий погляд, й на мить її обличчям пробігла якась невиразна тінь.

Снідали весело, з жартами, компліментами та дружніми насмішками, але все воно було трохи штучне.

А потім журналіст згадав, що йому надали право «запитувати все, що завгодно», і як тільки Олена сховалася у салоні, негайно ним скористався.

— Юрко!

— Га?

— Що сталося?

— Ти про що?

— Про сьогоднішній ранок.

— О, багато чого сталося! У дизеля термостат накрився, треба буде або поміняти, або розібрати, подивитися, що з ним. Інтернетом повідомлення проскочило, що в Дніпрі потонув приватний кораблик, але команда у кількості одного чоловіка врятована. Що ще? А, на дощ збирається...

— Не знущайся.

— Гаразд, вибач. Більше не буду. А ти, коли кохаєшся, то слідкуй за собою. Бо розважаєшся ти, а наслідки розгрібаю я.

На слові «кохаєшся» Олександра чомусь як ножем у серце вкололо.

— І все-таки?

— Ну що — все-таки? Ти захопився, смикнув дівчину за волосся й відірвав шмат разом зі шкірою. А я поставив на місце. От і все.

— То, Юрчику, мабуть, я винен, — винуватим тоном вліз Володимир. — Погано попередню рану залатав. Ту, що від вибуху.

— Угу, — Юрій кивнув. — І це теж.

Подумав й безжально додав:

— Тобі ще тренуватись і тренуватись.

— Та отож, — Володимир зітхнув.

Запала мовчанка. Першим її знову порушив кореспондент.

— А як ви це робите?

— О-о-о, — тон Володимира негайно змінився. — То ти занадто зблизька починав, а тепер — дуже здалеку. Тебе ж, мабуть, не вся метода цікавить, а одне конкретне її використання. Олена. Хіба не так?

— Ну... — Олександр хотів був заперечити, але прислухався сам до себе й визначив — так. Це було дивно — самому собі. Ще тиждень тому, напавши на таку тему, він за найменшу інформацію запродав би всіх своїх знайомих дівок. Разом узятих.

Але під першою думкою ворухнулася друга — більш раціональна й трохи підступна. Вона вважала за краще поцікавитись саме методою.

— І те, й друге, — нарешті, визначився кореспондент. — І метода, й конкретика.

— А що спочатку? — реготнув Володимир. — Втім, не розмірковуй. Тут, хоч-не-хоч, доведеться починати з методи...

Через годину кореспондент сидів, як мішком по голові вдарений, й мішок той був не порожнім. Нова інформація крутилася в голові, як шестерня у годиннику, й, подібно ж до інших шестерень, тягла за собою цілі ланцюги інших думок.

— Ти ж вже шукав, — сказав тоді Володимир. — Пам’ятаєш, коли на острові Волохатий почав усіх піднімати — то ти придивився, як слід — й відшукав. Що для цього зробив, пам’ятаєш?

— Гм, — все що зміг сказати у відповідь журналіст.

Спогад був досить двозначним. З одного боку, відчуття чужої, гарячої, липкої та смердючої крові, що ринула з перерізаної горлянки, було гидким. Мерзотним. Паскудним.

З іншого...

З іншого боку, той спалах свідомості, коли думки почали крутитися швидше, аніж після трьох чашок міцної кави. Загострення зору, що з легкістю пронизав пітьму, землю і воду. Відчуття сили, що так і перла зсередини. Могутня напруга — мало штани не розірвало.

— А що, це якось пов’язане? — запитав він, скоріш для того, щоб повернути розмову на інше.

— Аякже! — запевнив його Володимир. — Два боки однієї медалі. І шукаєш, і піднімаєш практично одним і тим же відчуттям.

— Відчуттям?

— Ну не лопатою ж! Звісно, що відчуттям. Ану спробуй!

— Спробувати — що?

— Прислухайся!

Журналіст слухняно нашорошив вуха.

— Та не вухами, дурню! Так, як тоді придивлявся!

— Гм... — скоріше від несподіванки, аніж з якоїсь іншої причини кореспондент пригадав дивний свій стан... тоді, після вбивства. І...

— Ох, чорт!

Берег праворуч став раптом великим напівпрозорим шматком желе. З родзинками. Родзинки були великі, й форму мали довгасту, й взагалі більш схожі були на якісь ящики, ану ж бо, ану...

Труни!

Олександр струснув головою, видіння зникло, й одразу ж берег став берегом... але пагорб на ньому був геть усіяний хрестами та пам’ятниками.

— Ну як? — поцікавився Володимир. — По пиці видно — сподобалось.

Він перебільшував. Олександрові не те що сподобалося чи ні — він взагалі не знав, як до цього ставитися і що з цим робити. І як викликати, до речі, теж.

Він спробував поглянути ще раз — й нічого не вийшло. Берег лишався берегом, пагорб — пагорбом, а кладовище — звичайним кладовищем. Хай навіть розташованим у мальовничому місці. Журналіст глибоко вдихнув повітря й спробував ще...

— Еге, хлопче, не захоплюйся! — Володимир штовхнув його поміж плечі. — Зопалу та без досвіду можна... знаєш, який орган можна здуру зламати?

— Знаю, — пробурмотів Олександр.

Серце калатало, достоту, як і тоді.

— Ти потренуйся поки що, — дружньо кивнув йому Володимир. — Але дуже не напружуйся. Так, один-два погляди на годину. А потім будемо розбиратись, чи варто тобі відкочувати камінь з гробниці, чи зачекати на ангелів.

Він посміхнувся та відійшов, а журналіст так і залишився стовбичити біля борту з не дуже розумним виглядом на обличчі.

Бо остання фраза натякала на дуже вже знамениті події.

У які він з самого дитинства й до останньої миті не вірив.

Аж ось, бач.

Дуже хотілося сказати: «Бре!»

— Володю!

— Га?

Цього разу журналіст набрався хоробрості по обіді, коли Олена знову відзначилася, як найкраща куховарка в радіусі найближчих двадцяти метрів (це ляпнув Володимир, потім виправився й почав переконувати, що він мав на увазі двадцять кілометрів! та ні, взагалі в Україні! тьху, прости, Господи, що я мелю — на всій нашій півкулі, та й, мабуть, планеті, теж!)

Дівчина посміхалася й крадькома позирала... Олександр боявся повірити своїм очам — саме на нього.

— Володю... А як це виходить?

— Що саме?

— Ну, що ми дивимось — й бачимо те, що попід землею.

— Ге, хлопче, ну це ти загнув! — Володимир аж засміявся. — Попід землею! Дулю з маком. Аби ми бачили все, що попід землею — то на біса б тягли з собою металошукачі, індуктори, паравани та інший мотлох. Ми б тоді салон завантажили дівками та пивом і їхали б, як пани, зупиняючись лише у великих портах. Знаєш, як в анекдоті? Заїжджає дядько джипом на станцію техобслуговування й каже: «Мені витрусити сміття з попільничок, замінити мастило й дівок у салоні!»

Він реготнув, але журналіст лише поморщився й збити з теми себе не дав.

— А що, як не все?

— Тільки трупи, — посерйознішав Володимир. — Виключно трупи, молодий чоловіче. Ну, й те, що з ними якось пов’язане, і то, лише якщо воно поруч.

— А... чому?

— А прислухайся. Ось просто зараз. У тому напрямі.

Він раптом тицьнув рукою, але не на берег, як чекав журналіст, а за борт — ліворуч. Олександр придивився... і ахнув.

Майже під кораблем, на глибині приблизно шість метрів, напівзатягнутий мулом, вкритий водоростями та гидким слизом, лежав скелет. Йому було боляче. Йому було холодно, тоскно та нудно.

Він лежав там більше десяти років, поруч з металевим ящиком для зимової рибалки, довбнею та одним чоботом, бо другий течія занесла кудись.

І весь цей час він кричав!

Олександр заткнув вуха, але безгучний крик, плач, зойк та благання пробивалося крізь руки, крізь вуха, крізь голову, краяло серце й підштовхувало допомогти.

— Навіть не думай! — Володимир добряче труснув його за плечі, й мара зникла. — По-перше, ти ще нічого не вмієш, то такого наробиш, що ні мені, ні навіть капітанові потім не розгребти. Краще на собі потренуйся. Он, морда й досі подряпана. Ну, й по-друге... він тобі треба, той дядько?

Поки журналіст розмірковував над другим питанням, корабель відійшов, місце знахідки ніяк не було позначене на поверхні, й вдруге знайти скелет йому не вдалося.

— Слухай, — кореспондент розвернувся до свого вчителя. — А я там і ящика бачив... для зимової рибалки. Й довбню... цю, як її... ну, що вони нею кригу довбають. І чобіт... один...

— А це ж того дядька речі, — знизав плечима Володимир. — Я ж кажу — трупи, і те, що з ними пов’язане.

Він трохи помовчав й додав:

— Тепер зрозуміло, для чого, коли якийсь великий скарб ховають — то там же ж й прикопують когось з помічників?

— Н-ні... — нерішуче протягнув кореспондент, але здогад вже ворушився у голові, й не вистачало лише сміливості його озвучити.

— Ну як же? — знизав плечима Володимир. — Щоб простіше було потім знайти!

Журналіст знову закляк із роззявленим ротом, а Володимир скористався нагодою й зник у салоні.

Запоріжжя теж проминули ввечері, й з усіх цікавостей Олександр побачив лише могутню греблю зі стоками від турбін. Вода ревіла, гребля тремтіла, й те тремтіння передавалося навіть крізь воду.

Недалеко від міста знайшлася й більш-менш зручна та затишна бухта, Володимир кинув побіжний погляд на мапу, посміхнувся й сказав:

— Знаєте, як село називається? Кушугум!

Журналіст посміхнувся, але капітан виголосив «Ганьба!» й порадив Володимиру повчитись читати мапу, а кореспонденту — не вірити чайникам на слово, та й взагалі кожен факт перевіряти:

— ...тому що Кушугум ми вже пройшли, а це — Малокатеринівка!

Володимир винувато гмукав, журналіст не знав, як себе і поводити. А Олена сміялася.

Переночували спокійно, от лише кореспондент, все ще під враженням від свіжовивченого, ловив ґав, й до Олени першим дістався Володимир, а потім, мабуть, капітан, й журналістові стало це так образливо, що хотілося плакати й вбити себе. Або навпаки — когось. На жаль, справі ані те, ані інше не допомогло б, і навіть завадило, та й... Олександр зітхнув і просто так, для годиться, прикинув свої шанси проти інших співекіпажників. Шансів, звісна річ, не було. Крім того... якщо раптом щось трапиться з Володимиром — то хіба Юрій його не підніме? І навпаки... Похмурі думки непомітно перейшли у похмурий сон, але вранці кореспондент все одно мав важку голову й невиспаний вигляд. Не допомогла навіть кава. Й нагоди порозпитувати далі щось не видно було.

— Гарне село, — сказав журналіст, аби щось сказати.

— О, то не просто гарне село, — миттю підхопив Володимир. — То Капулівка.

Кореспондент чекав на продовження, але Володимир, мабуть, думав, що назвою геть усе сказано.

— І що? — повернувся до нього кореспондент.

— Га?

— Що воно за Капулівка?

— Тю, — Володимир видався щиро здивованим. Крім того, Олександр завважив, як поморщився в рубці і капітан, й зрозумів — щось не так.

Скоріш за все, він знову ляпнув дурницю.

Журналіст гадав, що Володимир за звичкою трохи порозпатякує про «вільну пресу», але тому ця забавка, мабуть, набридла.

— Могила отамана Сірка, — коротко відповів він.

— А... — Олександр хотів був спитати: «А хто такий отаман Сірко?» — але вчасно замовк. Не було ані найменшого сенсу демонструвати своє невігластво. Крім того, про отамана Сірка він таки щось чув.

Володимир, мабуть, залишився більш-менш задоволений його реакцією, бо менш сухим тоном додав:

— А он там — той самий Чортомлик.

Перепитувати «який самий», Олександр, звісно, не став.

— А кажуть, Сірко колись на Чортомлицькому острові був похований? — несподівано Володимир розвернувся до капітана.

— Угу, — кивнув той. — Тільки Чортомлик — то півострів.

— А. Знатиму. А коли й хто?..

— Давно, — правильно зрозумів його Юрій. — Здається, у вісімсот двадцять першому... чи навіть аж в вісімнадцятому... Коротше кажучи, Дніпро збирався затопити півострів. Навесні. Ну, зібрались селяни з Капулівки й Покрівки, перенесли труну... Курган насипали...

— Шапками?

Юрій зітхнув.

— Починали шапками...

Помовчав й додав:

— А на острові була колись Чортомлицька січ.

Капулівка сховалася у садах й поступово переповзла за корму.

— А кажуть, ніби Сірко був характерник і міг на хорта перетворюватись, — бовкнув Володимир й хотів ще щось додати, але капітан відрубав:

— Брехня!

Й після того довго мовчав. Потім повеселішав та уточнив:

— Про хорта. А от про характерника і про те, що чорта підстрелив у річці — чистісінька правда!

Олександр мало не реготнув, потім замислився, згадав «того, хто в скелі сидить» — й передумав.

— І що Дюнкерк взяв — теж!

— Тю, — цього разу журналіст вже не стерпів. — Так Дюнкерк же — у Франції!

— А то! — Юрій сказав це з такою гордістю, наче й сам брав участь у тому поході.

— А як він москалів дрючив! — вихопився й Володимир. — Юрко, розкажи!

— А що тут розказувати, — капітан невдоволено знизав плечима. — В 1668... чи дев’ятому, не пам’ятаю... Очолив антиросійське повстання. Не де-небудь, а на Слобожанщині.

— Та ну?

Новина й справді цікава. Харківщина, на думку кореспондента, була останньою місцевістю, де могло спалахнути «антиросійське повстання». Але від звичного «бре!» він стримався й сам собі дав завдання попорпатись в інтернеті.

— Занапастив сина, — продовжував Юрій. — Сам здався, попав у Сибір. Правда, як москалям припекло, то миттю його реабілітували. Ну зовсім, як у нас зараз.

Володимир засопів, але журналіст не звернув на те уваги, бо жадібно слухав.

— А припекло, коли Магомет IV зібрав банди тисяч на триста вояків й попер. Як попер, як попер!

— Це, мабуть, тоді яничари пробралися в Січ? — вліз Володимир.

— Угу. Саме тоді.

— І що, ні варти не було, ні охорони ніякої?

— Як це не було? — аж образився капітан. — Все було. То ти істориків обчитався — про молодого козака, який шлях показав, про діда Шевчика, який турків випадково помітив... Насправді все було не так.

— А як?

— А дуже просто. Козачок наш був засланий. Володимир аж посміхнувся. Олександр теж.

— І шлях показав, і про п’яних козаків наплів зо три вози. Турки й повірили. А ми... а наші тоді позасідали по куренях з мушкетами й чекали. Щоправда, варту, справді, довелося сховати. Сховати, чуєш, Вовчику, а не зняти! Різниця є, але невеличка.

— Ги-ги, — реготнув Володимир. — Згоден!

— Так от, турки прокралися в Січ, й наші впритул розстріляли їх із мушкетів. Було їх тисяч п’ятнадцять, а втекло — тисячі півтори. Полонених... точно не скажу, але менше двох сотень. А інші — самі розумієте. Мушкет, та впритул... та коли люди натовпом стоять... Порозривало, не згірше за ДШК!

Юрій зловтішно вискалив зуби.

— А трупи?

— А що трупи? Дніпро ж поруч, а риби в Дніпрі багато.

— М-да... — замріяно протягнув Володимир. — Може, зупинимось, попірнаємо? Там же, мабуть, і зброя, й золото по кишенях розпихане?

— Не варто, — знов посміхнувсь капітан. — Гадаєш, ти один такий розумний? Та там жодної кишені необшуканої не було, ще коли їх скидали!

Володимир коротко й розчаровано реготнув.

— Не шкодуй, — Юрій кинув на нього уважний погляд. — Я тобі колись інше місце покажу.

— Домовились.

— А правда, що він своїх порубав? — раптом запитав Володимир. — Тих, хто не схотів повертатися з Криму? Скільки? Тисячі три чи більше?

Обличчя Юрія вмить скам’яніло.

— Значить, правда, — задоволено сказав Володимир.

Чи то Олександрові здалося, чи справді — але Володимир помітно повеселішав...

Гріх було не скористатися такою нагодою.

— Володю?

— Га?

— Звідки Юрко знає такі подробиці?

— Ти про що?

— Про Січ.

— А... Та, про Січ — то дурниці! Він багато чого знає! А чого ти мене питаєш, ти його спитай. Лише...

Він на мить перестав посміхатись. Це траплялося так само рідко, як посміхався Юрій.

— Ти лише про Батурин його не питай.

— Чому?

— Та... Не питай — та й усе. І взагалі, тобі що, робити нема чого? Що, вже натренувався, бачиш на півкілометра під землю?

— Ну...

— Ану, що воно там?

Володимир тицьнув рукою за борт ліворуч, і в кореспондента склалося враження, ніби зроблено це було навмання.

Але... Але «там» щось було. Темне й невиразне. Вороже. Зле. Давнє-прадавнє. Самотнє.

Він напружився, в голові загупала кров, в потилиці закололо... але видніше не стало.

Довелось видихнути, й з півхвилини відхекуватись. Олександр зціпив зуби й спробував ще раз.

Біль перебрався з потилиці в маківку, гострою шпичкою стрельнув над оком, кров знову почала гупати у барабани скронь...

«Темне та зле» ворухнулось назустріч, й Володимир смикнув його за плече.

— Гей, чоловіче, ти що? Що ти там відкопав?

Він і сам придивився у тому напрямку й зблід.

— Нічого собі!

Побіг до Юрія, що й собі висунувся з рубки, й швидко про щось доповів. Щось отримав — мабуть, вказівку.

Юрій крутнув штурвал, й корабель розвернувся кормою до загадкового місця.

— Ну ти, чоловіче, даєш, — Володимир повернувся, кинув ще один погляд (звичайний) назад, й похитав головою. — Я ж мав на увазі — отам!

Журналіст придивився й без особливих зусиль розрізнив у намулі давній скелет. На черепі збереглася шапка-будьонівка, а на ногах — черевики. Поруч догнивала такого самого віку гвинтівка.

— А... — сказав він розчаровано. — Ну, це я якось і проминув. А там...

Він кивнув у попередньому напрямку.

— Там — що то воно?

— Там... А взагалі-то ти молодець! Талант! Бач, на якій відстані, та ще й замасковану яму нанюхав! Геній! Я просто пишаюся таким учнем!

Володимир знову зітхнув й почухав підборіддя. Потім потилицю. Потім навіщось поглянув на небо. Потім ще раз зітхнув.

— А там якраз і є справжня могила отамана Сірка. І от кого-кого, а його тривожити я б не став. Чув же, що Юрчик казав? Характерник!

Помовчав і додав:

— Добре ще, хоч голову та правицю відрубали, коли закопували. Бо...

Він замовк і махнув рукою, а потім мрійливо примружився:

— Хоча за голову Сірка багато хто віддав би купу грошей...

— Навіщо? — спантеличено запитав Олександр. — Просто для колекції? Чи?..

— О! — криво посміхнувся Володимир. — Голова характерника — це, хлопче, майже те саме, що й сам характерник. Тільки покірний, бо ані рук, ані ніг. З нею можна таких справ наробити...

Але розвивати тему не став й розмову припинив.

Вже надвечір річище раптом звузилося до ширини не більше ста метрів, швидкість течії, звісна річ, виросла вдвічі, і, як навмисне, Дніпро зробив у цьому місці такий поворот, що хоч слалом на гірських лижвах влаштовуй. Володимир, котрий змінив Юрія за штурвалом, лаявся, смикав його на всі боки, потім не витримав, й послав журналіста його розбудити та запросити за руль.

— Гляди ж, обережно! — гукнув він йому навздогін.

«Обережно — що?» — встиг подумати Олександр, перш ніж поторсати Юрія за плече. Наступної миті перед очима зблиснуло, грюкнуло, й опритомнів він уже на палубі. В голові гуло дві-три сотні джмелів, а на лобі лежало щось вогке й холодне.

— Ну я ж тобі казав — обережно! — винувато вичитував йому Володимир, поправляючи компрес. — Події всякі були, Юрко знервований, ще й не виспався, от і зреагував... неправильно.

Юрій на мить висунув голову з рубки, пробурмотів щось вибачальне й заховався знову. Корабель якраз пройшов попід берегом — метри за три. На деревах у цьому місці листя було геть обдерто. Та й на піску виднілося кілька добрячих глибоких борозен.

— Ожив?

Олександр зітхнув, помацав лоб під компресом — не допомогло, ґуля буде — й спробував встати. Вдалося.

— Юрко!

— Га!

— З тебе штраф!

— Який?

— Десять відвертих та докладних відповідей на будь-яке запитання!

— П’ять!

— Вісім!

— Шість!

— Сім!

— Домовились!

Володимир пирхнув, а Олена сміялась.

Каховський шлюз вирішили проходити вранці, коли суден на річці побільшає й можна буде з кимось скооперуватись, а зупинилися в гирлі якоїсь маленької річки. Течії в ній практично не відчувалось, а глибина було приблизно півметра.

— Хороша річечка, — зітхнув Юрій. Потім уточнив: — Була.

Подумав і додав:

— Колись в неї можна було заходити кілометрів на двадцять.

Це й послужило приводом для першого запитання.

— Юрію!

— Га?

— Колись — це коли?

— Впіймав, — добродушно кивнув капітан. — Колись — це приблизно у середині дев’ятнадцятого століття. Коли гребель ще не було.

Але одразу ж і викрутився.

— Сам я в ній не ховався, це мені один дядько місцевий розповідав. За його словами, десь тут... — Юрій кивнув за борт, — ...й досі чайка лежить. Разом із екіпажем. Розстріляли чи то турки, чи то татари, їх течією сюди занесло, тут вони й булькнули. Пошукай, як маєш бажання. І тобі практика, й Володимир захоче попірнати. Але ж, Вовчику, пам’ятай, золотих зубів тоді ще не було.

Володимир знайомо вже засопів. Журналіст уже знав — він так сопе, коли хтось тицяє йому пальцем у рану. Хтось такий, кому дати здачі не можна.

Олександр розкрив рота, щоб спитати ще щось, але Юрій його випередив й уточнив:

— Це було перше запитання.

Й рот негайно закрився. Кореспондент вирішив добре подумати й решту питань ставити так, щоб викрутитись було важче. А поки що... Чому б справді не пошукати?

Він хотів був взяти гумовий човен, потім поглянув за борт — глибини було ледь-ледь по коліно, а далі від Дніпра й взагалі менше. Вирішив піти так.

Вода була теплою, як забута у чашці кава.

Жодних ознак чайки з мертвим екіпажем не було й сліду.

— Ти тут не шукай, — гукнув йому з борту Володимир. — Тут навряд чи, та й ми тобі будемо фон збивати. Ти отам подивись!

«Отам» була гущавина, ріс очерет. Олександр, добрівши туди забрьоханим, поколотим, пошкрябаним та з порізом на лівій нозі від гострої скойки, мав тверду впевненість, що над ним познущались.

На галявині поміж двома плямами очерету сидів дід з старенькою саморобною вудочкою. Поруч стояла консервна бляшанка — мабуть, з черв’яками, й четвертинка — мабуть, з самогоном.

Олександр спіткнувся об якусь деревину й з гучним плеском ляснув у воду. Дідусь підскочив й схопився за серце.

— Здрастуйте, діду, — ввічливо привітався кореспондент, піднімаючись. — Пробачте, рибу вам налякав.

— Та не страшно, — по тривалій паузі відповів старий. — Чорт з нею, з тією рибою. Тут би самому...

Він не договорив, але й руки з серця не прибрав. Журналіст вибрався на сухе й лише тоді завважив недалеко від себе дивну циліндричну споруду. Була вона яскраво блакитного кольору й розміром трохи меншою за людський зріст.

— Діду, а що то у вас таке?

Професійний рефлекс є рефлекс. Він не був би кореспондентом, якби цього не запитав.

— А, — старенький, нарешті, відірвав руку від грудей. — То таке... начебто пам’ятник.

— Пам’ятник?

— Ну, не пам’ятник, а скоріш... Та просто, щоб знак був. Над могилою.

— Дивне місце для могили!

— А, що там дивного. То кілька років тому винесло на берег дядька... То він, мабуть, тижні зо два плив. Й стільки ж лежав. То його не те що на цвинтар везти, до нього підійти неможливо було! Ну, взяли — й закопали. На місці. Ну й залізяку встромили... валялась тут недалеко. А хто він і що — біс його зна...

Дідусь торохтів би, мабуть, і далі, але переляк, видно, не минувся даремне — бо щось в нього й губи посиніли... й рука несамохіть тяглася до грудей.

— Гаразд, синку, мабуть піду я... — сказав він неголосно наостанок. — Бо щось погано мені.

Швидко зібрався, черв’яків викинув у воду й пішов. Стало тихо та порожньо, лише десь неподалік кумкали одна одній дві жаби.

Журналіст підійшов ближче до пам’ятника, навіщось доторкнувся до нього пальцем. Фарба була стара й в багатьох місцях облупилась.

«Коли пам’ятник зогниє або його викрадуть на метал — від „того дядька“ не залишиться нічого. Абсолютно нічого. Ні дітей, ні будинку, ні дерева. Ні навіть імені», — чомусь промайнуло у голові.

Олександр зітхнув. А що, як... Він оглянувся.

Місце було глухе, навіть дике, дідок, мабуть, був вже далеко, Юрій, Вовка й Олена, скоріш за все, зайняті... Журналіст не бажав думати про те, хто саме з них зайнятий з Оленою. Хай навіть обидва одразу.

А що, як...

Думка здавалась все більш й більш привабливою.

А що, як спробувати підняти «того дядька»?

Він став біля пам’ятника, міцно вперся ногами у землю. Подивився. Скелет лежав у вільній позі, з розкинутими руками й...

Чи то здалося, чи справді?

...так й випромінював надію. Просився. Благав. Рвався на волю. Нагору.

— Встань! — невпевнено проголосив журналіст. — Встань і убий!

Нічого не помінялось. Лише жаби на мить перестали кумкати — наче прислухались, а потім вирішили — нічого страшного, то якийсь дурень сам із собою розмовляє.

Чомусь стало вельми образливо.

Журналіст уявив, що це його закопали у землю, що це він лежить у вогкому, холодному та важкому ґрунті, і той давить на руки, ноги, обличчя, не дає ані ворухнутись, ані навіть дихнути.

— Встань! — впевненіше сказав він. — Встань і убий!

Цього разу навіть жаби не звернули на нього уваги.

Лють надходила звідкілясь із середини. Рівними порціями — наче серце скинуло шланг у резервуар з ненавистю й з кожним скороченням висмоктувало частку звідти й вприскувало її у артерії.

Загупало у вухах. Точнісінько як тоді — на острові.

— Встань! — прогарчав журналіст. — Встань і убий!

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гуп! Гуп.

Раптом замовкли жаби й порснула з кущів якась пташка. Війнуло вітром — холодним та вогким.

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Гупало під землею, й нечутно — але листя на деревах здригалося у такому самому ритмі.

Гуп. Гуп. Встань і убий.

Скелет ворухнувся. Дрібно затремтіла земля. Вершечок пам’ятника здригнувся й ледь помітно нахилився ліворуч.

Щось гепнуло поруч у воду, з плеском та ляпом, матюкнулося й добряче стусонуло журналіста під ребра.

— Здурів? — загорлав Володимир. — Хочеш, щоб він порозривав всіх нахрін? Ану геть! Геть, кажу, відійди!

Спантеличений (й добряче наляканий) Олександр слухняно відбіг кроків на двадцять. Володимир став навколішки над могилою, водив понад нею руками й щось шепотів. За мить у кореспондента почали заплющуватись очі. Про всяк випадок він, спотикаючись, відійшов ще на стільки ж — допомогло. Але все одно хотілося щонайменше — позіхнути, а ще краще — лягти й відпочити.

Володимир закінчив, повільно піднявся з колін й так само повільно-повільно побрів у воду.

— Гей, — Олександра він згадав, вже коли майже вийшов з бухточки. — Чого стовбичиш? Пішли додому.

— Ти, Сашко, перш ніж щось таке робити, то краще спитай, — повчав його Володимир під час вечері. — Зробити дурницю легко, а виправити — замучишся. Це як з кнопкою, знаєш? Був у одному університеті ректор... любив студентів повчати, що техніки боятись не треба. Навіть плакат наказав повісити — «Бачиш кнопку? Натисни!»

— Ну? — навіть Юрій, здавалося, зацікавився.

— Ну й натиснув один... розумака. Прийшли на практику на якусь ГЕС, а там кнопка. Велика й червона. Він і натиснув. Раз — і гідрозатвори упали, турбіни стали, світла нема.

— І що?

— Ну що, що. Студента вигнали, плакат зняли, ректора теж.

Журналіст посміхнувся, але трохи вимушено. Хоча... якійсь жовтій газеті таку історію можна було б і продати. Якби він зараз, звісно, не відчував себе тим студентом.

— Юрію! — здалеку почав він.

— Га?

— А що я зробив не так?

— Ха, — це озвавсь Володимир й, мабуть, хотів і продовжити, але наткнувся на погляд Юрія й негайно зайнявся своєю тарілкою.

— І все-таки?

Володимир поглянув на нього трохи здивовано й озирнувся на Юрія.

— А воно тобі треба? — недбало кинув той.

— Ну... цікаво. А що, це секрет якийсь? — тон журналіста теж був недбалим, але недбалість та нікого б не обдурила.

— Та не те, що секрет, — обгризаючи кістку, пробурмотів капітан. — Власне, знає про нього багато людей.

Він впритул зайнявся кісткою, обгриз, потім розкусив — аж затріщало, й лише тоді пожбурив за борт. Негайно спікірувала чайка, хапнула гостинець на льоту й кудись понесла.

— ...але ціна цього несекрету велика, — продовжив Юрій.

— І яка ж?

Кореспондент звик до людей, що намагалися інформацію продавати. Але платив рідко. Як правило, всі секрети (окрім військових) вдавалося легко виловити за допомогою пляшки, товариської розмови або обіцянки не згадувати джерело. Або ж згадувати. Залежно від джерела.

З військовими було трохи важче. Особисто він цим не займався, але від колег чув, що коли не колеться лейтенант, слід звернутись до капітана, і так далі. На рівні полковника вдавалося знати майже все.

Ну, а у випадку геть важкому, варто було спитати ще й прапорщика. Той точно все знає.

— То скільки ж?

— Ги-ги, — Володимир хотів щось сказати, але знов передумав.

— Шматочок, — натомість відповів Юрій. — Один маленький шматочок.

— Шматочок — чого? — не зрозумів журналіст.

Володимир зітхнув, а Юрій знов подивився на нього, як на ідіота.

— Життя, звісно.

Олександр посміхнувся й з деяким подивом побачив, що посміхається він один.

— Гм, — сказав він. — Ну, загалом...

Юрій уважно поглянув йому у вічі, й фраза залишилась недомовленою.

— Ну, — повторив Олександр. — І що я отримаю за ці... за цей шматочок? І якого він розміру?

— Приблизно два роки, — спокійно відповів капітан. Чомусь у зворотному порядку. — А отримаєш базові знання. Як шукати. Як питати. І як піднімати.

— А шукати я... — почав був кореспондент, але Юрій тицьнув великим пальцем за спину. Вийшло начебто назад — але водночас і вниз.

— Там — що?

Олександр придивився.

— Ну...

Земля не озивалася. Абсолютно.

— Нічого.

— Бре, — сказав Володимир. — Юрко має рацію. Вчитись, вчитись, вчитись.

— А що там? — трохи ображено повернув запитання кореспондент.

Замість відповіді Юрій підняв догори обидві руки — наче в полон зібравшись здаватись, й опустив різким рухом — як камінь кинув.

Й Олександр ніби став тим каменем.

Чорна земля кинулася в обличчя, проковтнула, поглинула його й потягла в глибину. Він не встиг навіть смикнутись, вхопитись за щось, учепитись за якийсь корінь, затриматись, навіть повітря ковтнути.

В очах потемніло... але зір тут був непотрібним.

Скелет було видно й так. Він лежав в кам’яній поховальній камері. Як не дивно, дах її не був обвалений, й під ним залишалось достатньо вільного місця. Поруч, дбайливо складені, розташувалися якісь горщики... глечики... скриньки... широкий бронзовий меч...

В ногах, навпаки — кинутий геть недбало, мов якийсь непотріб — лежав ще один скелет. Менший. На його шиї збереглося якесь намисто.

А голова більшого скелета була прикрита шоломом — надзвичайно вузьким та високим. Наче в дядька колись не голова була, а...

Видіння зникло, світло зблиснуло, як вогонь електрозварки, й Олександр почав болісно мружитись, відхекуватись та прикривати очі руками.

— Ну як?

Голос був насмішкуватий, й кореспондент не зрозумів, хто це спитав. Але, власне, різниці ніякої не було.

— А... Але чому?

— Чому — що?

Цього разу говорив Володимир. Точно, він.

Очі потрохи призвичаїлися до світла, й можна було поглянути. Капітан сидів й догризав другу кістку.

— Чому я їх не бачив?

— Їх?

Володимир здивовано поглянув на нього, потім — на Юрія, потім — собі під ноги.

— Ух, ти! То він там з дружиною!

Придивився пильніше.

— А намисто на ній! Бачив, Юрчику?

— Ну, бачив, — байдуже кивнув той.

— Може, затримаємось?

— А ти трохи ліворуч подивись.

— А що ліворуч? Нема там ні...

Він затнувся, почухав потилицю, зітхнув й знову тицьнув носа в тарілку.

— Ага?

— Ага, — філософськи зітхнув Володимир. — Страшна штука галушка. Навіть якщо їй три тисячі років...

Знов стало тихо, й Олександр піймав себе на тому, що а) вірить, б) думає, що два роки життя — це не так вже й багато.

— Ну, так добре бачити ти ніколи не будеш, — розвіяв його ілюзії капітан. — Це, вибач, крім навчання ще й природний талант треба мати. А в тебе його нема.

Журналістові стало неприємно та соромно. Як колись, коли він випив більше, ніж треба, й на гарній-гарнющій, гарячій, розпашілій дівчині осоромився.

— ...але в тебе є інший плюс. Власне, якщо будеш його розвивати...

Капітан зітхнув — бо кістка скінчилася — й продовжив:

— То маєш шанс переплюнути не лише Вовку, але й мене.

— Он як? — кореспондент відчув себе краще. — А що ж воно за плюс?

— Ти нюхач, — коротко кинув Юрій. — І тобі важко відводити очі.

— Гм, — сказав журналіст. — І все одно — якось не віриться... Двадцять перше століття надворі, а тут...

— А як ти горло дівці розрізав, пам’ятаєш?

Кореспондента занудило... але раптом, самого себе здивувавши, він згадав не огидний булькотливо-шиплячий звук й відчуття липкої гарячої рідини на руках — а...

А дивний спалах неймовірного, неприродного, неможливого зору! Крізь землю, крізь воду, крізь каміння, глину та пісок, та так — що розрізнялися навіть порожні гільзи! Отже, правда?

Мабуть, він мав дуже спантеличений вигляд, бо завважив, як Володимир стиха сміється.

— Бачу, що пам’ятаєш, — кивнув капітан. — Отже?

— Згоден, — поспіхом кивнув журналіст.

Поспіхом — це щоб сам не встиг передумати.

— Buy now, — коротко кинув Юрій, й перш ніж Олександр встиг уточнити — як саме, капітан запитав:

— Готовий?

— Готовий.

...І відчув себе на два роки старішим.

Тіло стало важчим. Ледь помітно — не те що на кілограм, або й менше — а... Пояснити це було важко — але відчувалося.

Трохи розпливлося в очах. Ну, з цим хоча б було зрозуміло. Роки минають, зір слабшає. Але щоб отак швидко...

Володимир щось запитав.

— Га? — сказав журналіст, й одразу дотямив, що чує він тепер теж трохи гірше. А голова? Болить — то не страшно, аби лишень те, що всередині, лишилося неушкодженим.

Перевірити роботу мозку можна було б за допомогою тестів... Потім. Після повернення.

— Кажу, почуваєш себе нормально? — перепитав Володимир й тицьнув йому до рук чашку кави. — Ковтни. Полегшає.

— А... Дякую, — розгублено промимрив кореспондент.

— Це ще нічого, — співчутливо сказав Володимир. — Юрко зідрав з тебе по-божому. А попався б ти Волохатому, а він, падло, яааааак гребоне! — і десять років одразу! Люди, було, божеволіли.

— Не перебільшуй, — глухо озвавсь капітан. — Один раз лише таке було.

— А хіба цього мало!

— Це нормально... Так зате ж він і вчив!..

— Та краще б не вчив!..

До журналіста та суперечка доходила наче крізь ковдру, але поступово завіса розвіювалася.

— А... — нерішуче озвався він.

Копачі одночасно замовкли.

— Ну, а коли ж друга частина оборудки? — розвернувся він до капітана.

— Еч, який, — той несподівано посміхнувся. — Не бійсь, не втече. Завтра вранці почнемо. Якщо, звісно, пощастить Вовку за штурвала загнати.

Володимир важко зітхнув... потім підняв голову й, у відповідь на стривожений погляд кореспондента, підморгнув — так само несподівано, як капітан посміхнувся. Потім з жалем поглянув на обгризену кістку й теж пожбурив її за борт.

Спікірувала чайка. Сонце торкнулося обрію. В небі висіла хмарка досить химерної форми.

— До речі, — Олександр мало не рипнувся з цим запитанням до капітана, потім згадав, залишилось лише п’ять, й розвернувся до Володимира. — А що таке характерник?

Але відповів все-таки капітан.

— Характерник? — неуважно повторив він. — О, це просто. Це приблизно таке...

Журналіст ладен був заклатися, що ніхто не ворушився, не вставав, не махав руками і навіть нічого не говорив.

Але...

Він тримав у руках ніж й досить відчутно притискав до горлянки. Своєї.

Рука затремтіла, ніж боляче вколов шкіру, й Олександр швидко поклав його назад. На столик.

І не поклав, а пожбурив.

Жалібно дзенькнула чашка.

Чайка з кісткою була вже далеко-далеко, сонце наполовину сховалось, а хмарка давно минула зеніт й відчутно зсунулася на захід.

Руки все ще тремтіли.

— Тепер зрозумів?

Ввечері Володимир рипнувся був до Олени, але та мило посміхнулася й сказала, що оскільки залишилося всього кілька днів, то вона б хотіла провести їх із коханим — ти ж не проти, любий?

Володимир чи то не сподівався на відсіч, а чи справді був не проти — але виявився настільки люб’язним, що навіть побажав їм спокійної ночі. Потім подумав й замахав руками:

— Тобто, навпаки! Неспокійної!

Дівчина знов посміхнулась й потягла Олександра в салон.

Чи то спрацювало Вовчине побажання, чи то слово «коханий» так подіяло на кореспондента, але за ніч він не склепив очей й щиро засмутився, коли сонечко викотилося з-за обрію.

І вранці мав вигляд бадьорий та жвавий, а на підморгування та запитальний погляд Володимира відповів підняттям великого пальця вгору.

Але подумав, що Володимир був би добряче здивований, якби взнав, що за всю ніч вони з Оленою кохалися лише раз, а весь інший час — шепотілися. Й було їм при тому так само хороше, як і під час кохання.

Вранці Юрій і справді загнав Володимира за штурвал, а журналіста — в салон, й почав довго й докладно пояснювати. Вчитель з нього виявився досить нудний, і якби мова йшла про щось інше, кореспондент заснув би вже на третій хвилині. Але оскільки йшлося про те, що мертвих взагалі не буває...

— ...Мертвих не буває. Якщо раптом тіло виходить з ладу — свідомість отримує шок, лякається, нишкне — але потім все одно прокидається. Прокидається — а воно раз! — а тіло вже некероване! Вже не ворушиться, вже не дихає, і навіть гниє. При цьому цікаво, що ворушитися-то воно не може, але ж болить!... ох і болить... І от людина, лежачи під землею, нічого не чує... нічого не бачить... а відчуває лише страшенний біль. Бо гниє. Як ти гадаєш, які емоції домінують при цьому?

Уявити це було важко. Але...

— Вони кричать, — коротко сказав капітан. — Вони страшенно кричать. Гукають на допомогу. Бо гниють. А це боляче.

— Але ж той дядько, що я його спробував піднімати... Він же був уже... Ну, тобто, гнити там вже було нічому?

— А от і ні. По-перше, кістки теж гниють. Ще довго гниють, десятки років. Знаєш, як відрізнити стару, викопну кістку від свіжої?

Журналіст, звісно, не знав.

— Треба її полизати. Свіжа кістка липне до язика.

Олександра занудило, але вже не так сильно, як бувало раніше.

— Але це ще не все. Хай навіть зогниє все, що може зогнити. Все одно. Людина лежить. В ямі. Без світла. Без звуків. Без холоду та тепла, без доторків, взагалі без всяких подразників.

— Здуріти можна!

— Ні. Здуріти вже не можна. Нема чому. Божевілля — це властивість виключно мозку. А мозок гниє одним з найперших. І що тоді?

— А що?

— А нічого. Людина знає, що крім неї залишилось безліч людей. Й вони ходять світом. Дихають. П’ють. Їдять щось смачне. Займаються коханням. Або онанізмом. Читають книжки. Дивляться на небо. Бачать сонце. І що тоді?

— А що?

— Й вони кричать. Довго. Кілька десятків, кілька сотень років. Деякі — з тисячу. Ось чому чим свіжіший труп, тим легше його знайти.

Юрій знову замовк, потім додав:

— І ще — вони знають. Знають, що живі можуть комусь із них допомогти.

— Як?

— Віддати їм силу.

— Що за силу? — незважаючи на низку новин, професійні рефлекси все ж працювали.

— Сила — це та частка життя, що ти віддаєш мертвякові. Її можна спресувати — й запхати, наприклад, два тижні у пару годин. Й тоді колишній покійник буде стрибати, як блоха... Лише дуже велика. Виривати руками дуби. Пробивати пальцем метал... тобто, не пальцем, звісно, а голою фалангою. Бігати, як гепард...

Юрій знов зробив паузу.

— Можна розтягти. Наприклад, півгодини — на день. Тоді та мумія буде ледь повзати, ледь ворушитись, й стогнати жалісливо. Але прокусити артерію — цілком зможе, тож обережно з ними.

Капітан глипнув поглядом вбік — Олена десь вийшла, й правив далі:

— Можна обвішати скелет м’ясом, м’ясо сформувати у гарне тіло, обтягти шкірою — гладенькою... як ти сам знаєш, в кого. Але це важко. Це ви тоді витрусили з мене...

Він замислився.

— Не менше двох років.

Позаду зітхнуло. Юрій та Олександр одночасно оглянулись.

Олена зайшла через інші двері й, мабуть, вже кілька хвилин прислухалася до розмови.

— Ану киш, — погнав її Юрій. — Знайшла що підслуховувати!

Дівчина зникла миттю, наче розвіялася.

— Чому ти на неї так? — рипнувся журналіст.

— Тому що їй це слухати не лише не потрібно, але й боляче, — пробурчав капітан. Помовчав. Хотів, мабуть, сплюнути, але не знайшов куди. Ковтнув і сказав: — До справи.

Справа виявилася довгою. Журналіст встиг прослухати курс про пошук покійників; про заходи безпеки при тому взагалі та про «галушки» конкретно; про їх знаходження та методи зняття ще конкретніше, й про постановку — для ознайомлення. Може, колись доведеться скарб закопувати, абощо...

Навчання тривало аж до обіду й навряд чи зупинилося б для перерви, але...

На обрії з’явився Херсон, й два десятки плав-засобів — від буйків до могутнього танкера — такого, що якби розвернути — то й пів-Дніпра перегородив би. Володимир серед такого натовпу відчував себе, мабуть, незручно й віддав руль капітанові.

Журналіст якось блякло подумав, що він би у цьому місці точно когось протаранив, але жалкувати за цим не став.

Не встиг.

Інша думка — настирлива, нав’язлива й досить розпливчаста у деталях заволоділа свідомістю.

«Якщо я можу підняти труп, — крутилося в голові. — То, мабуть же ж... Зможу піднятий труп підтримувати у робочому стані?»

— Навіть не думай, — сказав з цього приводу Володимир. — Це важко. Це страшенно важко. Це не вдалося би навіть Юркові. Хіба, може, Волохатий... та й то навряд чи. Ти зачекай, чоловіче, ми ще дійдемо до підняття...

Корабель стояв, приткнувшись до зеленого острівця, й хвилі не хитали корму — а ляпали в неї. Раз по раз. Ритмічно та рівномірно. Як в барабан.

Юрій наказав ще раз усе перевірити й закріпити.

— Тому що лиман — це, звичайно, не море, — пояснив він. — Але й не ріка. Хвилі там будуть трохи більші, а вітер — свіжіший. Перекинути не повинно, але похитає добряче.

Олександр кріпив мотоцикл й думав про те, що він так нікому і не згодився.

Потім настала пора обідати, й Олена порадувала їх чудовими відбивними, а Володимир, нанюхавши їх, ще коли їх тільки на сковорідку кидали, дістав пляшку вина.

Обідали весело, з жартами та примовками — але щось штучне було в тій веселості. Потім Олена згадала, що на плиті стоїть чайник, й побігла його рятувати. А журналіст, вибравши вдалий момент, запитав Володимира про ту свою думку. І стало взагалі досить сумно.

— Я знаю, про що ти мовиш, — додав і собі капітан. — Повір, краще цього не робити.

Він помовчав.

— Краще б мені взагалі було Олену не піднімати. Було б знайти щось таке, як попередня наша... чорт, знову забув, як її звали? Не пам’ятаєш? А ти?

Не пам’ятав ніхто. Наче й не бувало ніколи людини. Хай дурної, хай незграбної й незугарної — але все-таки...

— Все-таки, — глибокодумно додав Володимир. — Все-таки ти дав їй ще тиждень життя. Щонайменше. Чи скільки там їй залишилось.

— Та, — Юрій знизав плечима. — Ще тиждень би протягла. Але ж вона теж до судна прив’язана. Покинемо на острові, відпливемо подалі — і грець.

— Але ж... — вліз журналіст. — Навіщо так? Хай проживе ще хоча б той свій тиждень! Хай хоч день проживе! На біса прискорювати?

Володимир зітхнув, а капітан пояснив:

— Навряд чи ти захочеш бачити її, коли... ну, коли настане пора. Розумієш, життя — воно ж не одним подихом вилітає, а поступово. Людина ж не лампочка, що блиснула — та й уже.

Запала пауза.

— Буде опинатись. Буде намагатися продовжити життя будь-яким способом.

— Ти про що? — примружив око Володимир.

— Про кров.

— А.

— Ага.

Стало тихо.

— І що, взагалі ніякого способу? — Олександр згадав, що це питання він вже задавав.

— Ну ти ж чув про кров, — відгукнувся Юрій. — Оце тобі й спосіб. Врахуй лише, що керувати процесом вона не зможе, й крові весь час буде потрібно все більше та більше. Через рік...

Він затнувся, бо з борту спустилась усміхнена Олена, тримаючи тацю з чашками, цукорницею та якимось печивом.

Вона поставила тацю, знов посміхнулась й побігла назад — мабуть, по чайник.

— Так що через рік? — жадібно запитав журналіст.

— Через рік тобі знадобиться осиковий кілок.

На борту знову почулися кроки, з’явилась Олена й граціозно збігла по трапу. У її лівій руці була гарненька яскрава серветка. У правій — чайник.

Гарячий. Паруючий. Без серветки. Шкіра під його ручкою навіть не почервоніла.

Дівчина прослідкувала за поглядом кореспондента, трохи знітилась й переклала чайник у ліву. Крізь серветку, звичайно. Але то вже було чистим театром. Для одного глядача.

— Володю! — все-таки запитав журналіст. — А що я зробив не так з тим потопельником?

— Юрка спитай, — непривітно буркнув запитаний. — Щось я не маю охоти про це говорити.

— Ги-ги, — сказав Юрій. — А я знаю, чому.

Володимир засопів, потім буркнув щось на зразок — «ну знаєш, то й знай», й впритул зайнявся своєю тарілкою.

— А чому? — негайно пхнув носа кореспондент.

— Це було друге запитання? — так само негайно підсік капітан.

Зопалу Олександр ляпнув «так», потім пожалкував, потім подумав й вирішив, що залишених п’ять питань ще цілком достатньо.

— Дуже просто, — почав капітан, Володимир засопів ще дужче й взагалі втупився носом у тарілку.

— Тому що колись сам таке зробив. Коли вміння було ще менше, аніж у тебе. І кеби теж.

Здавалося, сопіти дужче вже не можна було, але Володимир примудрився і це зробити.

— А як справа була? — жадібно запитав журналіст — але одразу ж і уточнив: — Це ще не третє запитання. Це лише уточнення другого.

— Та хіба ж я проти? — розвів руками Юрій. — Навпаки, я сам збирався згадати.

Вовчику, ти ж не проти?

— Проти, — буркнув Володимир й по паузі додав: — Але ж хіба ти на те зважатимеш?

— Ну вибач, — капітан знову розвів руками. — Ти ж сам мене запродав.

— Гм.

— Отож.

Олександр слухав й не знав — чи то справді йому вдалося нацькувати копачів один на одного, чи хтось з них, а може, й обидва, придурюються.

— Так от, — Юрій відкусив шматок ковбаси; майже не жуючи, ковтнув. — Справа була така. Одна хороша людина...

— Нічого собі — хороша людина! — раптом вибухнув Володимир. — Та він же, гад, був справжнім агентом! Розумієш — справжнім! Не тим, якому на шиї сорок гріхів навішали, а найсправжнісіньким!

— ...що й довів, — незворушно закінчив капітан. — Тим, що під час допиту вихопив з підставки олівця й загнав слідчому в око. А той зопалу схопився за револьвер. І, що найцікавіше, влучив.

— Важко було не влучити, — похмуро пробурчав Володимир. — Хоч й з лівого ока — але ж із двох метрів!

— Угу, — кивнув Юрій. — Але я мав на увазі... взагалі поганий стан з вогневою підготовкою в вашій конторі.

Володимир засопів знову, а журналіст вихопив з фрази «вашу контору» й намотав собі на вус. Або зарубав на носі. Або закарбував у свідомості. Так чи сяк — а це було третє запитання.

— Викликали Володьку. Питають — можеш? Той і каже здуру — можу!

— Не здуру, — не погодився Володимир. — А виключно від нестачі досвіду.

— Один чорт.

Володимир засопів би знову, але капітан не дав:

— Ну, кажи, кажи, що далі було.

— Ну що, що... Припнули тіло ланцюгами до столу. Залізного, звісно. По боках поставили двох гевалів зі шмайсерами. Я став трохи далі, про всяк випадок... Господи, як добре, що я став трохи далі...

Після згадки «шмайсери» у журналіста чомусь загупало в скронях, й початок наступної фрази він пропустив.

— ...ледь устиг вискочити. Поки воно ламало двері, я вже був досить далеко. А той дядько — на волі, та ще два шмайсери в руках. Коротше кажучи — півінституту, три десятки людей й півсотні ротвейлерів. Вщент! Не те що вщент — на шмаття! В клоччя! Лише, коли вирвалося на волю, підпалили з вогнеметного танку, та й навіть його воно встигло той...

— Що, знищити? — тут вже і Юрій недовірливо підняв брови.

— Ну, знищити — не знищив, але погриз добряче...

— Бре! — ображено кинув кореспондент. — Не міг ти у тій конторі працювати, де охоронці зі шмайсерами ходять.

Замість відповіді Володимир скинув сорочку, й Олександр подумав, що його зараз битимуть. Олена, мабуть, теж, бо стурбовано ворухнулась.

Але Володимир лише мовчки задер догори ліву руку й тицьнув кореспонденту свою підпахву. Волохату й не дуже приємну — ані на вигляд, ані на запах.

Олександр спочатку сахнувся, потім, вже розуміючи, в чому річ, придивився. Приховані волоссям, все-таки читалися сині літери:

О(І).

Група крові. Як у есесівців з якогось давнього фільму.

— Бачив? Потенційний донор, хай йому чорт!

Кореспондент присвиснув, Володимир опустив руку, але сорочку одягати не став. Груди його теж були волохаті й могутні. Та й руки видавали довге знайомство чи то з тренажерами, чи то з важкою фізичною працею.

А скоріш за все — з тим та іншим.

Журналіст згадав інші специфічні навички сусіда по екіпажу й відчув легкий неприємний холодок на спині.

Якби Юрій сказав ще щось — сеанс запитань та відповідей на сьогодні скінчився б. Але помовчавши зо дві хвилини, Олександр трохи оговтався й посмілішав:

— Юрко!

— Га?

— Але ж відповіді я так і не дочекався?

— Цебто?

— Ніхто так і не сказав, чого воно так?

— Гм.

Юрій поглянув на Володимира. Той — на нього. Потім одночасно перевели погляд на журналіста й несподівано посміхнулись.

— А молодець!

— І все-таки?

Володимир зітхнув, а Юрій поклав ложку й пояснив — дуже коротко, але дохідливо:

— Тому що свіжі трупи — вони... Вони страшенно ображені. На всіх. На тих, що залишились. На тих, що їх піднімають. На все на світі. Тому, що їм боляче. Ти ж чув, як вони кричать з-під землі? «Підніміть мене!» «Дістаньте мене!» Ти уявляєш, що відчуває людина, коли її тілом повзають черви? Коли вони прогризають нори в обличчя, рухаються наскрізь крізь губи та очі? Коли всередині щось ворушиться? Коли лежиш в домовині, або й взагалі просто в землі, коли не можна ворухнутись, й тіло не слухається — але болить, болить, страшенно болить увесь час?

Журналіст схопився за рота й кинувся до борту. Встиг. Повернувся. Але їсти більше не пробував.

А Юрій, наче й не помітивши того руху, продовжував:

— І от знаходиться дурень...

— Зачекай! — перебив його Олександр. — Але ж вони мертві! Їх же, багатьох, на розтині ножами ріжуть, а потім нутрощі навмання в груди та черево пхнуть! Які відчуття, який біль? Вони ж мертві!

Олена зітхнула, сказала: «Вибачте, хлопці, я, мабуть, піду!» Й пішла.

Олександр навіть не провів її поглядом.

— Ото ж бо й воно, — теж зітхнув капітан. — Усі так думають.

Подумав ще трохи й додав:

— А потім їхні думки міняються.

Подумав ще трохи — і порівняв:

— Як у бабці, що пнеться в автобус. Поки не зайшла — то кричить, що там місця ще на десятьох. А як залізе — то верещить, що вона сама ледь залізла, а місць вже дві зупинки нема.

Володимир посміхнувся. Олександр — ні.

Вся історія людства раптом постала перед ним в іншому світлі.

— І що — всі так?

— Аякже, — запевнив його капітан. — І ти теж. Якщо ти це мав на увазі.

Журналіст сидів нерухомим хвилину, потім ворухнувся й раптом повернувся до іншої теми:

— До речі, Володю... З приводу того номера... Це ж тобі, виходить... Не менше...

— Так, — життєрадісно кивнув Володимир. — Скоро виповниться...

Він урвав сам себе, сторожко поглянув на капітана й не таким радісним тоном продовжив:

— Цебто, сподіваюсь, що скоро виповниться...

Він знову на мить замислився, потім буденним, абсолютно недбалим тоном оголосив:

— Сто чотирнадцять років.

— Всього лиш, — насмішкувато відповів капітан. — Щеня!

Журналіст хотів сказати «бре!» — і вдавився. А поки кашляв, подумав, що навряд чи зараз будь-яка людина, ким би вона не була, хай скінхедом, хай неофашистом, хай реконструктором-аматором...

Але не стане, не стане, не стане колоти собі групу крові під пахвою!

Крім того...

— А як же це тобі вдалося? — запитав він Володимира.

— Не вдалося! — той прискіпливо задер вгору пальця. — Не вдалося, а вдається, тьху на тебе, тьху, тьху.

— І все-таки?

— Ну як... здоровий спосіб життя... Не п’ю... Не палю... Спортом займаюсь... Небезпек уникаю...

— Бре! — коротко кинув Юрій.

— Ну й бре, — охоче погодився Володимир, потім поблажливо посміхнувся й пояснив журналістові, наче малому синкові, — Сашуню, ну ти сам подумай. Ну якщо я можу залатати мертвій дівчині шкіру на черепі... ну, не так, як Юрко... То професіонал! Але все-таки ти не помітив, поки смикати не почав. А я ж нашвидкуруч працював, не стараючись!

Він зробив паузу.

— То як ти гадаєш, невже я не зможу самому собі...

Володимир глибоко зітхнув.

— ...почистити легені від пилу або залишків диму?

Він харкнув, й за борт полетів густо-чорний кавалок слизу.

— ...або не почистити серце від тих гидких білих бляшок? Не прискорити його? Або не зупинити на півгодини?

Шкіра на його грудях — навпроти серця — раптом випнулася й залопотіла, як прапорець на вітрі. Потім завмерла. Зовсім.

— ...не вичищу сіль із суглобів...

Він раптом вивернув руку й зігнув її в тому напрямку, куди, по ідеї, вона гнутися не повинна була.

— ...або не залатаю якусь дрібну дірку?

Володимир узяв ніж й, мабуть, хотів демонстративно протикнути шкіру на передпліччі, але Юрій поморщився, й ніж умить опинився на місці.

— Досить спектаклів, — спокійно сказав капітан. — Крім того, кров з палуби декому доведеться змивати.

Журналіст сидів, як мішком з цукром по голові вдарений, й не зразу дотямив, що Юрій мав на увазі Олену.

— А... — почав він. — А як же ж... А чому ж...

— А дуже просто, — ущипливо відповів капітан. — Починав наш Володя тут. У Дніпропетровському обласному НКВС. Гадаєш, чому він так добре на пролетарях розбирається?

Володимир знов засопів.

— А не було в нас інтелігентів, — додав він по паузі. — Всі потікали. Хто в Москву, хто у Петроград.

— А коли почало припікати, — наче й не помітив його пояснення капітан. — Цебто, у тридцять дев’ятому, якщо не помиляюсь?..

— Не помиляєшся.

— ...здриснув до конкурентів. Разом з досвідом й певними документами. Й потім усю війну виловлював колишніх колег, оскільки добре знав усі їхні звички й методи маскування...

— Я з комунізмом боровся, — невпевнено виголосив Володимир. — З червоною пошестю!

— ...а припекло вдруге... Цебто, у сорок четвертому, якщо не помиляюсь...

— Не помиляєшся.

— ...наш борець із червоною пошестю сів у «Пантеру» й встиг трохи повоювати в Арденах та на Одері. Чого ж, ти думаєш, він так добре на panzer’ах розбирається?

Кореспондент не знав, як і реагувати.

— Ну а потім...

— Потім не треба, — перебив його Володимир. — Нічого цікавого.

— Ну не треба — значить не треба. Одне погано...

Юрій знов зробив паузу.

— По-перше, його ностальгія мучить — чи, гадаєш, якого біса він усякий мотлох Другої світової розкопує? А по-друге...

Володимир вишкірив зуби, але змовчав.

— ...для того, щоб себе в формі підтримувати, йому треба від одного до чотирьох трупів річно.

— Іди ти к бісу, Юрасю! — раптом сказав Володимир, але встав і пішов чомусь сам.

Капітан посміхнувся й теж рушив до рубки.

В Дніпровський лиман увійшли ввечері, але увійшли умовно — капітан поглянув на небо, на барометр, на хвилі, на комп’ютер — й рішуче пристав до берега. Бухти тут не було.

Копачі, незадоволено зиркнувши один на одного, завалилися спати.

Журналіст посидів трохи на палубі. З салону вийшла Олена, підійшла ззаду, обійняла, погладила по голівці — як дитину малу.

— Ну, не переймайся, — прошепотіла вона на вухо. — Всі мають свої недоліки. І Вовка теж. Ти знаєш, який у нього? Смішно й сказати...

Але вона нахилилась ще більше й сказала.

Закінчилось все, звісно, ліжком. Але так, що й минулий раз, який журналіст вважав найкращим у своєму життя, видався бляклим та недолугим.

Мабуть, тому, що з лиману нагнало хвилі, й корабель всю ніч хитало та підкидало.

Журналістові та Олені те було на руку.

Заснув він миттю, ледь встигши хоч якесь ніжне слово сказати. А прокинувся з думкою, що такої, як Олена, у нього не було ще ніколи.

Й через день або два — вже й не буде.

Вранці дівчина знов примудрилася вислизнути з ліжка непомітно й приготувати всім каву.

Вітер трохи вщух, але все-таки добряче смикав волосся, піднімав хвилю й розхитував, наче намагаючись вирвати, навіть наймогутніші дерева.

Шелест їх був дуже приємним. Як колиханка.

— Отакої тобі, — сказав за сніданком Володимир, подивившись кореспондентові через плече. — Що воно за опудало?

Той оглянувся.

«Опудало» виявилось кораблем. Білим-білесеньким, як сніг з холодильника. Трохи більшим за їхній. І — що вже гріха таїти — новішим, гарнішим й, напевне, потужнішим.

Корабель впевнено розрізав воду, чхав на хвилі, тримався курсу, як влитий, і взагалі...

Журналіст задивився, аж рота роззявив; Володимир заздрісно та сумно зітхнув, і навіть капітан почухав потилицю.

Корабель підійшов ближче, і...

раптом виригнулося з нього.

Володимир аж чашку впустив.

— Ах ти падло!

Кава пролилася йому на коліна.

Гидотна пісня линула й далі — гучно, нахабно, весело — наче дурень набрався на сільському весіллі.

— От пролетарі кляті!

Володимир скочив на ноги й почав обтрушувати з себе каву. Виходило погано.

— Та які ж то пролетарі, — сказав журналіст — просто так, аби щось сказати. — То, скоріш, якийсь нувориш.

— Я тобі потім поясню, хто такий пролетар, — злостиво рикнув Володимир.

Подумав.

— А зараз поясню їм!

Й шаснув на палубу.

— Гей, — незворушний Юрій занепокоївся. — Ти що задумав?

— Зараз, зараз! — долинуло з борту.

Брязнув кормовий люк.

— Гей! — ще більш стривожився капітан. — Чоловіче! Не робив би ти цього!

Над бортом з’явилося Володимирове обличчя. Розлючене.

— Ти кажеш — «не роби цього» чи «не робив би ти цього»?

Юрій якусь мить помовчав. «А яка різниця?» — встиг подумати журналіст; капітан зітхнув і сказав:

— Друге.

— Ну, тоді, — Володимир знову сховався за бортом. — Тоді, я, мабуть, все-таки зроблю.

І тоді журналіст переконався, що різниця все-таки є. Юрій знову зітхнув й втупився у свою чашку.

У стосунках копачів годі було розібратись.

Володимир знову показався над бортом. У руках він мав довгу гвинтівку з оптичним прицілом, й кореспондент здивувався — наче ж і сам не раз зазирав в ту криївку, а гвинтівку не бачив. Але на біса...

Журналіст роззявив був рота, але сказати нічого не встиг.

Сухо тріснув постріл.

Огидний голос урвався, наче йому кілка в рот загнали. Або не в рот. Або туди, куди він заслуговував.

Красень-корабель якусь мить ще рухався по прямій, потім різко повернув ліворуч, нахилився — аж з палуби щось у воду скотилося — й чкурнув так, що його, мабуть, і корабель Волохатого не наздогнав би.

Над бортом знову з’явилася пика Володимира. Аж сяюча.

— Так от, Сашуню, — задоволено сказав він. — Пролетар — це не той, хто працює на токарному верстаті, знає сто двадцять три операції й за пляшку може чорта зробити. З відходів основного виробництва. То — робітник. Я таких поважаю. А пролетар — це той, хто не має нічого, окрім своїх ланцюгів.

Він подумав і додав:

— В голові.

Подумав і додав ще:

— І от таких я люблю стріляти найбільше.

Знову брязнув кормовий люк, Володимир збіг трапом й весело обійняв Олену рукою за талію.

— Ну що, серце моє, насолодо очей моїх, красо невимовна й чарівносте неймовірна! Кави ще одну чашку наллєш?

Дівчина посміхнулася, але в очах її застиг дивний вираз. Капітан теж мав вигляд, наче повістку з військкомату отримав — і знаєш, що нічого страшного, а все ж неприємно.

Сніданок закінчився нашвидкуруч, а капітан навіть каву свою не допив.

Журналіст гадав, що вже звик до того, як береги зникають за обрієм. Виявилось, що він помилявся. Біс його зна, що саме стало тут причиною — чи то інший колір води, чи то вітер, чи повна відсутність темної смуги на горизонті... Чи, може, солонуваті бризки, що весь час потрапляли до рота?

Скоріш за все — усе одразу.

Але так чи сяк, але йому було трохи неспокійно і навіть страшно.

І хвилі.

Хвилі були високі, пологі, могутні та рівномірні. Вони котилися весь час у одному напрямку, вервечками — настільки рівними, що здавалося, ніби це не море — а поле. Пооране. Лише трактор був, мабуть, висотою з будинок.

Ніс корабля поволі піднімався... піднімався... піднімався... та скільки ж можна! — і раптом швидко та несподівано падав донизу.

Хоч як ловив момент журналіст — але все одно кожного разу це була несподіванка.

І тоді серце стрибало кудись униз, обганяло ніс корабля, падало, падало, падало — і ховалось десь у районі машини.

— Гей, Сашко! — гукнув з рубки капітан. — Якщо вже стовбичиш на носі — то заодно і пильнуй!

— Що? — не зрозумів Олександр.

— Пильнуй, кажу!

— Що пильнувати?

— Все пильнуй!

Журналіст знизав плечима. «Все» — могло означати що завгодно, від плавучої колоди під носом аж до Нептуна з тризубом. Останнє було малоймовірним, але, але, але...

Щось рухалося.

По поверхні.

Далеко.

Але назустріч.

— Юрко!

— Га?

— Там щось!..

— Бачу!

У кореспондента знову закалатало серце. Варіантів було безліч, й найбільш ймовірним здавалося просто зустрічне судно — але...

Піймавши себе на тому, що про «але» він думає вже вдесяте за останні хвилини, журналіст сплюнув за борт й вилаявся.

Поглянув собі під ноги й вилаявся ще раз, бо вітер закинув його плювок на штани.

Цятка на обрії перетворилася в плямку, та — у профіль якогось судна. Стало помітно досить високу надбудову. З антеною зверху. Дуже схожою на радарну.

— Вовко! — рикнув капітан.

— Га? — той вилетів з каюти, наче з гармати вистрелений.

— На корму! Готуй криївку до обшуку!

Володимир, не відповівши, кинувся на корму й почав гарячково крутити баранці.

— Я скажу, коли!

— Добре.

Корабель наближався. Він був сірого кольору, непомітний, й мав на носі щось підозріло схоже на артустановку.

Ревнула сирена.

— Прикордонні війська України! — прогавкало в мегафон. — Зупинитися! Лягти в дрейф! Приготуватись до прийому...

В голосі почулася ледь помітна непевність.

— ...людей на борт!

Дизель перестав торохтіти, й корабель негайно почало хитати ще й з боку на бік.

Капітан підніс до губ мікрофон на товстому дроті, натиснув тангенту й щось проказав. Зачекав. Повторив.

— Добре! — несподівано рикнув мегафон. — Тримай малий газ!

Лише тепер журналіст здогадався, що Юрій попросився не глушити дизель, щоб не втратити керованість судном.

Сторожовик підійшов до лівого борту, й два матроси причаїлися напоготові з баграми.

Юрій обережно крутнув штурвал трохи вліво.

— Хрясь!

Це зламався багор, що ним один із матросів спробував зачепитися за борт.

Але на його місце негайно підскочив інший — з товстим канатом. Пожбурив кінець на палубу — поруч з кореспондентом.

— Сашко, прийми! — гукнув капітан.

Олександр слухняно підняв канат, оглянувся — кнехт був поруч. Накинув, обмотав петлями.

Матрос на палубі сторожовика голосно засміявся.

Другий, з багром, виявився вправнішим — зачепився за борт, притягнув.

Корабель струсонуло. Старі покришки, навішані на борту замість матів, сплющилися, наче з пластиліну були поліплені.

З борту стрибнуло два матроси — з куцими автоматами за спиною, та офіцер — підстаркуватий, сивовусий...

Старший лейтенант? Чи як воно там на флотах правильно?

Мабуть, не дуже добре йому служилося.

Але все одно Олександрові було трохи не по собі. Журналістська ксива могла захистити його у більшості випадків — навіть, якби копачів просто тут-таки почали в’язати й допитувати. На будь-якому слідстві або навіть суді він міг сказати, що просто збирав матеріали. Проводив, так би мовити, журналістське розслідування. А що вже інші ЗМІ, незалежно від орієнтації та стосунків, почали б його захищати — то це гарантовано...

Юрій вимкнув дизель й спокійно вийшов назустріч.

Офіцер приклав до кашкета руку, щось сказав — мабуть, відрекомендувався. Юрій протягнув йому руку. Той на мить завагався — але потім руку потиснув. Щось сказав. Юрій підвів брови. Офіцер ще щось додав. Юрій покрутив головою й помахав журналістові — мовляв, теж підходь.

Дизель на сторожовику теж заглух, стало тихо — лише вітер свистів.

— Уявляєш, Сашко, — трохи схвильовано сказав капітан. — Якийсь мерзотник обстріляв пасажирський корабель! З...

Він обернувся до офіцера.

— З чого, кажете?

Той теж завагався, але з пастки вибратися не зміг.

— Скоріш за все — зі снайперської гвинтівки!

Моряк карбував слова, як монети; слово — гривня, речення — десятка. Неголосно, але твердо.

— Ну, значить, це точно не ми, — посміхнувсь капітан. — У нас на борту...

Офіцер напружився.

— Одна рушниця. Звісно, зареєстрована. Показати?

— Так, — кивнув той. — Доведеться показати. І її, й документи. І взагалі, всі документи. Крім того...

Він знов зробив паузу.

— Боюсь, що нам доведеться зробити обшук.

Юрій поморщився.

— Загалом, — здалеку почав він, — можна було б попросити вас показати ордер на обшук...

Офіцер розкрив рота, мабуть, збираючись послатися на якийсь пункт якогось закону — але капітан його випередив.

— Але оскільки ховати нам нічого — то чом би й ні?

В очах моряка промайнув якийсь вираз. Журналіст не міг би сказати — чи було це полегшення (наприклад, від того, що не довелося тиснути юридично або застосовувати силу), чи, може, і навпаки — легке розчарування.

Наприклад, якби готувалася провокація.

Він кивнув матросам, але Юрій взяв його за плече.

— З нами... дама, — водночас м’яко і твердо сказав він, й кореспондент піймав себе на заздрощах. Він таким тоном говорити не вмів.

— ...і я був би вельми вдячний, якби ваші підлеглі поводили себе чемно та ввічливо.

Ця фраза журналістові теж здалася вельми дипломатичною. Вона містила в собі, по-перше, натяк на хабар, по-друге, ввічливу, але погрозу, по-третє — вбивала клин між матросами та їхнім командиром — бо він, бач, точно людина чемна та ввічлива, а от матросня всяка, можливо, і ні.

Офіцер кивнув й рикнув на двох підлеглих:

— Почати обшук!

Він зробив паузу.

— І не матюкатись! На борту дама. Як почую...

Мабуть, він хотів сказати, що саме він зробить, якщо почує матюк, і тут допер, що сказати-бо якраз і не можна.

Дама на борту!

З салону вийшла Олена, і журналіст звично вже роззявив рота.

Дівчина знову вбралася в блузку та шорти й набрала при цьому вигляду щонайменше...

Ну, не королеви, звичайно, але не менш, аніж коханки прем’єр-міністра.

При тому під блузкою явно нічого не було, й матроси негайно втупились туди поглядами.

— Що в нас за гості? — голос її теж був водночас твердим, чемним, та лише на якийсь градус холоднішим за нейтральний — цебто, я бачу, що ви тут у справі, але, сподіваюсь, що надовго ви тут не затримаєтесь.

— Та, — махнув рукою Юрій. — Дрібниці. Хтось обстріляв із гвинтівки пасажирське судно. То хлопцям загадали обшукати всі кораблі, що опинилися у районі. Володько!

Капітан розвернувсь до корми.

— Годі тобі з тим мотлохом бабратись! Йди сюди. Проведи хлопців усіма відсіками, нехай подивляться.

Володимир підвівся з палуби й почав обтрушувати штани. Він теж трохи змінився. На обличчі був вираз догідливий та хитруватий. Як і належить матросові на кораблі якогось багатія-нахаби.

Матроси дивилися на нього з добре помітним презирством.

Капітан запросив офіцера в салон, захопив з рубки теку з паперами й — журналіст міг би закластися! — кинув на нього уважний погляд. Але що він мав на увазі — з самого погляду зрозуміти було досить важко.

Але двері в салон за собою він зачинив.

Знічев’я журналіст почав розглядати сторожовик. Суденце було стареньке — мабуть, ще з радянських часів. Але пофарбоване. З надбудови вийшов матрос у замурзаному мундирі, став навпроти й теж почав нахабно оглядати палубу.

Журналіст сплюнув за борт, й подався слідом за обшуковою партією.

Обшук у каюті був поверхневий. Цебто, звісно, зазирнули під койки, порозсовували вішалки з гідрокостюмами, позаглядали поміж речами та одягом. Основний удар припав на салон — й довелося допомагати хлопцям пересувати пакунки та ящики. Мотоцикл зацікавив одного з матросів — але не як криївка, а скоріш, просто як гарна іграшка.

Капітан з офіцером сиділи за столом, й від них вже помітно відгонило коньяком.

Вибралися на палубу. Комірчину на носі оглянули добре — вивернули з неї дві бляшанки з рештками фарби, ганчір’я, кілька гайкових ключів...

— О! — радісно скинувся Володимир. — Ключ на двадцять чотири! А я шукаю-шукаю!..

Пішли до корми.

І ще на підході журналіст похолов. Один з баранчиків, які йому показували ще у Києві, було відкручено не до кінця. Це означало...

— Твою мать! — Володимир примудривсяспіткнутися саме об нього.

Під ногами щось грюкнуло. Ледь чутно. Аби не слухав, то і не почув би. Матроси ж, нібито, не почули?

Олександр відчув, як холодок, що сковував спину, потроху розвіюється.

— А тут у вас що?

— А, теж ящик для мотлоху, — недбало махнув рукою Володимир. — Відчиняти?

— Відчиняй.

Мотлох виявився таким самим — ганчір’я, бляшанка з мастилом, молоток та зубило.

— А що це дно якось хитро причеплено? — зацікавився один з матросів.

— А воно у нас піднімається, — так само недбало, але геть несподівано повідомив Володимир. — Піднімати?

Журналіст похолов.

— Піднімай.

Володимир влігся на палубу, покрутив баранці на дні. Виліз. Зачепив дно за гачок, потяг. Дно рипнуло й піднялося на петлях.

В люці хлюпала прозоро-зеленкувата вода й виднілися лопаті.

— А, це для доступу до гвинта, — розчаровано протягнув матрос. — Зачиняй.

Обидва недбало закинули автомати за плечі й рушили до салону.

Володимир ще раз поглянув у люк і зітхнув. Олександр — теж.

З цього моменту корабель залишався беззбройним.

Якщо, звісно, не рахувати мисливської рушниці капітана, а також деяких його здібностей.

Але кореспондент був чомусь певен, що ця зброя — тобто, здібності — могли воювати краще за кулемет.

Офіцер церемонно вибачився, знову приклав до кашкета руку, загнав на свій корабель матросів і стрибнув сам. Ще раз віддав честь. Попрощався.

Юрій запустив дизель й гукнув журналісту, щоб той відв’язав кінець з носового кнехту.

Сторожовик ревнув наостанок сиреною й різко набрав швидкість — наче стрибнув.

Володимир стояв поруч й задумливо вдивлявся за борт. Потім повернувся до капітана й винувато розвів руками.

— Та хто ж знав... Та хто б міг подумати...

— Іди геть, — коротко буркнув той, й винуватець негайно зник.

Глибина була мала. Це відчувалось з усього — і з зеленуватого кольору води, і з висоти хвиль, і з того, що бризки від хвиль були теплі... І взагалі — просто відчувалось — і все.

Але кореспондент не полінувався піти в рубку й самого себе перевірити. Пішов. Поглянув. Переконався. Ехолот стабільно показував два-три метри.

Судячи з електронної мапи та лінії, що показувала курс, капітан вирішив йти не напряму, а через Ягарлицький лиман. Журналіст навіть зрозумів чому — щоб не потрапити під високу хвилю, що гуляла у відкритому морі.

Юрій поглянув на гостя недобро, але проганяти не став. Натомість навіть кивнув на штурвал: на, мовляв. Порулюй.

Журналіст став на його місце із задоволенням. Незважаючи на досить довгий шлях, на численні пригоди, на погані новини — стояти за штурвалом судна було романтично. Цікаво. Й корисно.

— Юрію! — мовив він після достатньої, як на його думку, паузи.

— Га?

— А чому ти просто не наказав тому лейтенанту забиратися геть?

Капітан поглянув на нього здивовано.

— А на біса? Він же й так нічого не знайшов.

— А зброю ми втратили!

— Та й чорт з нею.

Це, звісно, був аргумент. Такий, що на нього й заперечення не одразу вигадаєш. Але, все-таки...

— Та не турбуйся, вона нам і так вже непотрібна була.

— Га?

Від несподіваної заяви журналіст аж недочувати став.

— Тут залишилось кілометрів із сотню, не більше.

— А.

Чомусь в Олександра швидше закалатало серце.

— А... потім?

— Потім? — Юрій помовчав і навіщось оглянувся. Ані на палубі, ані на обрії нікого не видно було. Лише берег. Та й той за кормою. Щоправда, на березі виднівся великий сарай з дощок, а ще далі — значно менший будиночок — але все це було вже далеко.

— Потім спробуємо пошукати на дні велику масу металу.

— Якого?

— В основному — дюралю. Трохи міді. Сталь, звісно — але теж небагато.

Журналіст зрозумів, що капітан відверто знущається, й засопів.

— Та не ображайся! — посміхнувсь Юрій. — Зачекай ще трохи — то сам і побачиш.

Він подумав й додав:

— Можливо. І взагалі...

Тут корабель підкинуло так, що Олександр ледь втримався, та й то за штурвал, і Юрій загорлав на нього так, як справжній боцман горлає на юнгу.

Якщо пропустити матюки, то можна було зрозуміти, що він радить невдалому керманичу пильніше стежити за курсом й особливо слідкувати, щоб корабель не повертався бортом до хвилі.

— Бо перекинемось — не встигнеш і матюкнутись! — повторив капітан наостанок. Й подався в салон, залишивши журналіста гадати — чи справді він так захопився, що проґавив високу хвилю, а чи Юрій просто майстерно уник розмови.

— Оце і є Тендра, — сказав ззаду Володимир. — Вона ж — Тендрівська коса. Вона ж — Ахіллесів біг. Кажуть, Ахіллес колись тут ошивався й тренувався. Або наздоганяти, або тікати. Одне з двох...

Тендра виявилась вузькою — дві сотні метрів, не більше, — піщаною косою з острівцями трави та кущів. З лівого боку далеко-далеко, майже на обрії, стирчала у небо шпичка маяка. Прямо по курсу — виднівся цілком нормальний, але дуже несподіваний тут гарненький будиночок. Праворуч...

Журналіст приклав до очей бінокль, але роздивитися нічого не встиг.

— Ти зараз лісникові у двір запливеш, — додав Володимир.

— Га?

Він перебільшував. До коси, а отже, і до будиночка, залишалося ще не менше кілометра, й гарячково крутити штурвал журналіст не став.

— Потроху давай право руля! Бо скоро мілини почнуться.

Мілини, власне, вже почались. Цифри на ехолоті регулярно стрибали в бік зменшення. Але все-таки менше метра ще не бувало. Ну праворуч — то й праворуч. Але що воно за силует стовбичить на горизонті?

— А це — «Мгла», — охоче пояснив Володимир. — Був колись науково-гідрографічний кораблик. Непоганий. А потім, бач, покинули його тут...

Корабель стояв повністю на піску, лише ніс трохи нависав над водою, та ще якірний ланцюг горбатою змією сповзав у море. Хвилі лизали його, як мала дитина льодяник.

Всі металеві конструкції здавалися аж червоними від іржі.

— А он далі, бачиш якісь руїни?

Мабуть, Володимирові не сиділось в каюті, й він вирвався на волю одразу, як тільки пішов капітан.

— Біс його зна, що воно за будівля була — але якась сучасна. Років півсотні, не більше. Але знаменита вона не тим.

Володимир, незважаючи на всі свої недоліки, зацікавити слухачів все-таки вмів.

— Була тут колись, ще за радянських часів експедиція з Харкова. З їхнього університету. З біофаку. Ну, контингент звісно, який — двоє чи троє дівчат й хлопець. Султан з гаремом, так би мовити. І був там лісник місцевий. Отой що в будиночку тому жив... він у них переходить у спадок, один до одного...

Володимир розповідав це трохи незвичним тоном. Якби не здавалося неймовірним, журналіст подумав би, що той говорить замріяно-ностальгійним тоном.

— ...питають лісника — а що воно за будівля там? А той, не будь дурнем, і каже — а то наш сільмаг. Працює, щоправда, рідко, щосереди, й лише зранку — години до десятої. Натомість завозять туди всякий дефіцит — і одяг, й продукти, і всяке інше таке. Напоїв багато всяких. Екзотичних. Он, бачите пляшки всякі химерні стоять? Й кросівки ось на мені — теж звідти. Так що, як маєте бажання...

Сказано це було в п’ятницю, й звісно — дівки чотири дні як на голках сиділи, й не про спостереження думали, а про дефіцит. Було колись таке слово... за радянських часів...

І от в середу годині о п’ятій зриваються наші красуньки з ліжка, і — вперед! Як Гудеріан на Москву! А тут — кілометрів вісім, як бачиш...

Володимир примовк, й кореспондент поглянув на його обличчя. Таки справді. Вираз його був замріяним, з легкою нотою смутку.

— І що?

— А що, що... приперлися ввечері. Пропилені. Просолені. Ноги — в багнюці. Стомлені, як шахтарі після зміни. Злі... теж, як шахтарі, коли їм зарплату не платять. Лаються. По-харківському. Лісник казав — він сам так не вміє.

«Ти нас обдурив! — репетують. — Нема там ніякого сільмагу, самі руїни! Старючі, мабуть, ще з давніх греків!»

Журналіст посміхнувся й подумав, що якби він опинився на місці дівчат, то, мабуть, лісник ще багато чого б довідався. Втім, пертися за кросівками вісім кілометрів? Хоча хтозна, як воно було за радянських часів. Кажуть, в магазинах навіть ковбаси й горілки не завжди було.

— ...А він їм і каже — так ви ж, мабуть, лише до отої будки дійшли? Тю... То, звісно, просто руїни, не грецькі, звичайно, а післявоєнні. А сільмаг трохи далі. Що ви, їй-богу... А ще вчені! Зовсім же трохи не дійшли! А дефіцит там і справді є, бачте он пляшки... й кросівки...

Журналіст посміхнувся й піймав себе на тому, що придивляється — а чи справді є за «тією будкою» ще хоч якась будівля?

Не було.

— А насправді той дядько просто пляшки збирав, що їх море виносить. Й контейнери. Там і кросівки бували, й джинси... й апельсинів колись винесло силу-силену, то він і сам їв, й свиню годував... Але пляшок — найбільше. Бо тут круїзний маршрут неподалік. Тааааак... Хороший був дядько.

Володимир зітхнув.

— А що трапилось? — вліз журналіст.

— Та що, що... Море трапилось! Восени почалися шторми, то він встиг лише радіограму послати — мовляв, затоплює! В хаті води по коліно, сидимо на столі. А коли приїхали... цебто, прилетіли...

Він помовчав.

— В хаті вже ні дверей, ні вікон, ні столів не було.

Олександр теж замовк й перестав посміхатись.

— Я потім одну з тих дівок... — після довгої паузи додав Володимир. — Трохи той... Ну, був близько знайомий, коротше кажучи. То вона аж до дев’яностих років не знала, що й думати — чи дурив їх лісник, чи ні.

— А з нею — що? — навіщось запитав журналіст. Підсвідомо він вже чекав почути щось таке... ну, таке, як і з лісником.

— Нічого, — трохи здивовано поглянув на нього Володимир. — Вийшла заміж. Працювала в своєму універі. Дітей няньчила. Потім онуків. Зараз, мабуть, ще жива...

Журналіст аж здригнувся. Оте «ще жива» раптом разюче нагадало про те, що події відбувалися досить давно. І що дівчина — вже бабуся. Якщо взагалі — жива. А людина, яка ту дівчину «трохи той» — була поруч. Молода. Бадьора.

Й буде залишатися такою невизначено довгий час.

Як він це робить? Ну як він це робить?

І що саме вони шукатимуть в морі, чорт забирай?!

Тендра видалася на захід довгим піщаним мисом, обходити який Володимир порадив подалі.

— Тут скрізь мілини, — пояснив він. — Глибина скаче від двадцяти метрів до двадцяти сантиметрів. Наскочимо, днище трісне — і що тоді?

З салону вийшов Юрій, похмуро поглянув на Володимира (той аж знітився) й подався на ніс. Постояв. Подивився. Оглянувся.

— Вовко, ставай за руль, — таким самим похмурим тоном наказав він. — Й прав туди.

— Куди?! — Володимир, та й журналіст були дуже здивовані.

— Туди!!! Он на той кущик.

Юрій тицьнув пальцем просто на мис.

— Прохід вузький, але є. Обережно, там праворуч міна стара валяється, а трохи далі й ліворуч — старий якір.

— І що — приставати? — все ще нічого не розумів Володимир.

— Так, — буркнув капітан. — Приставати. Й кидати якір. Й спускати трап.

— Так рано ж іще...

— А ввечері буде пізно.

Володимир знизав плечима, зменшив газ й почав крутити штурвал.

Прохід виявився не лише вузьким, але й звивистим, й Олександр піймав себе на думці, що сам би він ніколи корабель ним не провів. Навіть на малій швидкості. Навіть на веслах.

Володимир танцював у рубці, як токар-багатоверстатник, дивився то вперед, то на ехолот, кілька разів підскакував до борту й вдивлявся у щось в глибині. Дизель то ревів, то ледь торохтів. Корабель теж водив носом туди-сюди. Олександрові аж страшно було.

Під дном зарипіло.

Зменшилась хитавиця.

Дизель змовк.

— Ну? — Володимир запитально гукнув у відкритий салон. — Пристав. І що далі?

— Далі? — почулось з салону. — Далі подай дівчині руку.

І тоді журналіст злякався значно дужче, аніж тоді, коли корабель маневрував у проході, поміж мінами, мілинами та старими якорями.

Дівчина, що з’явилася у проході, була не схожою на Олену. І на дівчину взагалі.

Жінка — так. Знайома. Досить приваблива. Навіть гарна — своєрідною осінньою вродою.

Як буває, наприклад, привабливою сорокап’ятирічна жінка, що за собою слідкує й більшу частину дня присвячує лише цьому.

— Подобаюсь? — водночас гірко і з надією спитала вона.

Багаття теж було якесь тьмяне та кволе. Ще, звісно, не жевріло — але вже не горіло. Наче йому набридло.

— Це називається — час підійшов, — неголосно пояснював Володимир. — Бач, не розрахував трохи наш капітан. Хто ж знав, що з конкурентами так довго доведеться морочитись.

Журналіст слухав те — і не чув. Новина не була несподіваною, більше того — вона була навіть цілком очікуваною... але все-таки виявилась новиною. Раптовою та болючою.

Олена сиділа мовчки, міцно притулившись боком до нього.

— А поправити якось... ну, наприклад, дати ще трохи життя? — вже не вперше запитав Олександр невідомо кого.

Жінка зітхнула.

— Я не зможу, — також не вперше відповів Володимир. — Це має бути... ювелірна робота. На рівні кращих мікрохірургів. Он, бач, я навіть волосся не зміг полагодити як слід!

Волосся її всихало просто на очах, ставало ламким та тьмяним.

— Юрію?

Юрій мовчав.

— Юрію?

— Ну що, Юрію, Юрію... — нарешті відгукнувся він. — Так, я можу...

— Ну то!..

— ...трохи продовжити. На тиждень. Може, на два. Не більше.

— Послухай... — голос кореспондента став зовсім благальним. — Якщо справа в житті... в енергії... в грошах, чи чим ви там міряєте... — ну забери його в мене! Скільки треба, стільки й бери! Хоч...

Він хотів сказати — «хоч все», але схаменувся. Якщо капітан забере все — то з ким залишиться врятована ним Олена? З самим же Юрієм?

Думка була гидотна. Олександр поспіхом задавив її й твердо сказав:

— Хоч і все!

Юрій покрутив головою. Ледь-ледь. Аби позначити заперечення.

— Розумієш, аби я з самого початку закладав можливість... довгого життя — то це одне. А якщо... Коротше кажучи, це те саме, що латки накладати. На гниле. Латки триматимуться. А тканина — ні. Кінець кінцем, не залишиться нічого... окрім латок. І що тоді?

Знову запала тиша. Лише потріскувало поліно в багатті.

— Володю! — стрепенувся кореспондент. — А твій метод? Ну, те, що Юрій казав — чотири трупи на рік? Може...

— Чого ти причепився до мене? — непривітно кинув у відповідь той. — Ти про трупи від кого почув?

— Від Юрія...

— Ну то його й діставай!

— Не підійде їй цей спосіб, Сашко, — вліз капітан. — Не злися. Володька — він знаєш, скільки тренувався, перш ніж навчився. Правда, його коефіцієнт корисної дії зараз, як в паротяга — три-чотири відсотки з кожного життя... але ж в Олени — ще менше. Вона не впорається.

— А що значить — тренувався? — нашорошив вуха кореспондент. — Може...

— Не може, — відрубав Володимир. — Де ти візьмеш зараз дві тисячі ворогів народу? Яких треба розстріляти за тиждень. І з кожного взяти...

Він мрійливо зітхнув.

— М-да, аби я тоді вмів те, що вмію зараз... У часи Сірка легше було. Три тисячі неповертанців за годину — і жодного кореспондента поруч, роби з ними, що захочеш.

Журналіста аж пересмикнуло.

— Юрію, — раптом сяйнула думка, й він поспішив висловити її вголос, навіть не домисливши до кінця. — Але ж ти... Ти ж, мабуть, теж... Трохи старший? І, мабуть же, підтримуєш життя... теж якимсь чином? І взагалі, Володя сказав, що ти — колишній характерник? Це ж ще... Це ж, здається, ще козацький термін якийсь?

— Чому це — «колишній»? — трохи криво посміхнувсь капітан. — Хіба це буває колишнім...

Він помовчав і відповів:

— Так.

— Що — «так»? — не дочекався продовження Олександр.

— Так, я трохи старший... за Володимира. І термін — правильний.

— І?..

— І це означає, що ближче до зими, — він зігнав з обличчя нерівну посмішку. — Маю шанс...

Помовчав.

— Розміняти четверту сотню років.

Журналіста наче молотом по голові вдарило. Тут, поруч з ним, сиділа людина... яка, можливо, бачила Богдана Хмельницького... Петра Першого... Катерину... воювала з Наполеоном... або проти нього... і в Першій світовій... і взагалі...

— Богдана? — посміхнувсь капітан. — Бачив колись. Хитрий був дядько, розумний та хитрий. Як лис. Воював колись з ним.

— Яааак? — кореспондент просто отетерів. Воювати — з Хмельницьким? Але ж...

— І з ним, і під ним. Всяко бувало. І на Польщу ходив, і на Росію. І на Крим, звісна річ. Убивав, звісна річ, сотнями. Так і навчився. Бо інакше — ніяк.

— А...

— А царів — не довелось. Жодного. Так що вибачай.

— А...

— І коли Наполеон був — теж не воював. На біса воно мені? Хоча з війни скористався, аякже.

— А...

— А Велику війну пересидів, ти вже пробач, у Америці. Розумієш, трапилась хороша нагода... повчитись трохи.

— А...

— А коли почалась громадянська — трохи повоював. Бачив дірки в Арсеналі? То кілька штук з них — мої.

— О...

— Ні, Другу світову я не пересидів. Повоював. Сам за себе.

— Звісна річ, — Володимир аж реготнув. — Звідки, ти думаєш, в нього мапа? Сам же, мабуть, і топив ті танки!

— Траплялась нагода — то й топив, — Юрія присоромити було важко. — Але більше спостерігав. Де, хто й кого. Розумієш, там і без мене багато було... топильників. Натомість не дезертирував... як дехто. І на підводному човні не пробував утекти.

— Та потопили той човен, — махнув рукою Володимир. — Ледь вибрався.

Журналіст сидів, роззявивши рота. Олена теж прислухалася, й кореспондент це помітив.

— Послухайте... — раптом видихнув він й перевів погляд на жінку. — Слухайте... якщо ви всі тут такі... й Олена лежала мертва... то скільки ж...

Він затнувся, але жінка вже пирхнула й відвернулась.

— Так, — знов криво посміхнувсь капітан. — Ми всі тут...

Він помовчав, чи то підбираючи правильне слово, чи то вирішуючи — чи казати його взагалі. Сказав.

— ...трохи старші. Аніж здаємось.

Олена ворухнулась, але журналіст не міг би сказати, що означає той рух.

— І...

— Так! — вона раптом повернула до нього обличчя. — І я! І знаєш, скільки?

Усі мовчали.

— Я народилася у тисяча п’ятсот шістдесят другому році! І що тепер?

У кореспондента тремтіли руки. Він спав з жінкою, яка була старша за нього... Цифри скакали у голові й від рахування злісно та вперто ухилялись.

— І що тепер? — роздратовано повторила кохана, але в голосі її чулось тремтіння.

— Нічого, — Олександр взяв її за плечі й лагідно пригорнув до грудей. — Абсолютно нічого. Нічогісінько це не міняє. Я все одно...

Він затнувся, але все-таки видушив з себе.

— Я все одно кохаю тебе. І буду завжди.

Він замовк, встигши подумати, що завжди у цьому разі — означає лише кілька годин.

— І це ще не все! — прошипіла у відповідь жінка. — Ти ще багато про мене не знаєш. Я була...

«Повією, — промайнуло у мозку. — Ну то й що?»

— О, я багато ким була! Я народилася донькою шляхтича. Дворянина, як кажуть у вас. Нобле, як кажуть у менш дикунських країнах. Я з дитинства вміла ганяти на конях, стріляти з усього й рубати голови...

— А також танцювати на балах, говорити французькою й крутити голови шляхтичам в радіусі ста кілометрів, — посміхнувся Юрій. — Оленко, не зациклюйся на поганому!

— Т-так... — нервова реакція поступово проходила, жінка здригнулася й здвигнула плечима. — Щось мені холодно...

Олександр поспіхом зірвав з себе куртку й накинув на неї.

— Дякую... Але то ще не все. Коли почалися ті хлопські бунти...

— Вона має на увазі козацько-польські війни шістнадцятого століття, — спокійно пояснив Юрій.

— То були хлопські бунти! — жінка вперто мотнула головою й завмерла, мабуть, чекаючи відповіді. Але не дочекалася.

— Так от, коли почалися ті бунти...

Юрій мовчав і лише посміхався.

— Хлопи увірвалися у наш маєток. Спалили його. Вбили батьків...

Журналіст допитливо поглянув на капітана.

— Аякже, — здвигнув той плечима. — Війна є війна.

— Це був бунт! — істерично вереснула Олена. — Ми не робили вам нічого поганого! Лише...

— Лише грабували, били канчуками та садили на палю, — напрочуд байдуже відгукнувсь Юрій. — А також ґвалтували жінок, калічили дітей...

— Це все була відповідь! На ваші повстання!

— Може бути.

Капітан говорив спокійно, й Олександр піймав себе на думці — а чи міг би, наприклад, він... говорити спокійно... якби хтось вбив Олену... хай навіть триста років по самому фактові вбивства?

Виходило, що не зміг би.

— І я воювала разом із нашими гусарами! Рубала голови! Садовила на палі! Палила живцем!

Вона засміялась — водночас зловісно та іронічно.

— Лише забула додати, — незворушно докинув і Юрій. — Що особливо тобі подобалось мучити хлопчаків. Підлітків. Сказати, що ти їм відрізала? Й навіщо?

Він сказав.

Журналіста аж пересмикнуло.

— Так... — дивно, капітанові таки вдалось заспокоїти жінку. Хай навіть таким шоковим методом. Тепер вона говорили тихо й спокійно.

— Так. Мені це подобалося. Мені хотілося мучити. Й мучитися самій.

Вона посміхнулась та повернулась до журналіста.

— Ну що? Цікаво? Ну тоді слухай далі. Хочеш взнати, як я померла?

Кореспондент водночас хотів й не хотів, насамперед здогадуючись, що нічого приємного в тім повідомленні точно не буде.

— Нас розгромили. Нечесно. Підло. З використанням... таких самих методів, як он зараз Юрій використовує.

— Аякже, — здвигнув плечима той. — Лише незрозуміло, чому ти вважаєш лицарський панцир чесним, а трохи чаклунства — нечесним.

— Тому що!

— А. Ну це, звісна річ, аргумент.

Олена зціпила кулаки.

— Чоловіків повбивали. Кого одразу. Кого замучили. Садили на палю. Пам’ятаю, чотири десятки паль. В два ряди. Рядком. І всі зайняті.

Вона здригнулася. Уявивши видовище — журналіст теж.

— А мене... мене.

Чогось схожого кореспондент і чекав. Але все одно слухати це було мукою. Не згірше за палю.

— А потім... потім зв’язали, закинули на коня...

процитував Володимир. — А що Юрчику, робив ти таке?

Цитата була знайома, мабуть, з якогось підручника.

— Я ще й не таке робив, — кивнув капітан. — Колись розповім.

Кореспондент мовчав. Навантаження на психіку було трохи завеликим... як для одного разу.

Але все це видавалось дрібницею, у порівнянні з...

— Хлопці! — він ніколи не думав, що зможе отак-от принижено й благально просити. — Невже все-таки ніякого способу нема? Хай поганого. Хай болючого. Хай хоч якогось!..

Олена підвела очі. Погляд її світився водночас подивом та надією. «Невже й після цього? — світилося в неї в очах. — Невже й після цього ти казатимеш, що кохаєш мене?»

Але відповісти на той погляд кореспондент не встиг. Тому що відповів капітан.

— Спосіб, — сказав він після довгої паузи. — Спосіб, звичайно, є... Навіть два. Але чесно скажу — жоден з них тобі не підійде.

Знову запала тиша.

— Вам не набридло? — раптом посміхнулась Олена. — Все про справи та про справи. Й зовсім забули, що поруч сидить приваблива жінка. Ех, погані з вас кавалери.

— А й справді, — Володимир теж посміхнувся, але, на відміну від дівчини, приховати штучність цієї посмішки йому не вдалося. — То що ти там казала про мучити й мучитися? А ля мур де труа у ваші пуританські часи вже практикувати?

Олену ховали поночі.

Тіло її було замотане в простирадло, й відкривати його Юрій категорично не рекомендував.

— Їй-богу, не варто, — сказав він, поклавши руку на плече журналіста. — І з незвички. І тому що для тебе вона не просто перелюбниця. І взагалі.

Він не договорив, але кореспондент непорушно дивився на сповите в тканину тіло й нічого не чув.

Яму викопав Володимир. На глибині півтора метри з піску почала виступати вода, й могилу довелося залишити непристойно мілкою.

Збоку на простирадлі виступила велика пляма невизначеного кольору.

Тіло спускали вдвох, й Олександр, взявши кохану за плечі, відчув, як пальці його вгрузли у щось м’яке та огидне. Як холодець.

Коли Володимир знову взявся за лопату, журналістові схотілося вдарити його по голові.

— Щось поставимо зверху? — діловито запитав копач.

— Що ти тут поставиш, — махнув рукою Юрій. — Ні каменюки, ні дерева. Хіба що футшток. І його знесе першим же штормом. Та й взагалі — привертати увагу нам зараз не варто.

За ці слова журналістові схотілося вбити ще й капітана.

Вони вирушили, як тільки порожевів обрій.

Виявилось, що бортова хитавиця — найпаскудніша.

Корабель йшов уздовж Тендри. Вздовж довгої, вузенької та ледь піднятої над водою смужки піску. Хвилі котилися з моря, гупаючи судно у правий борт й підганяючи його ближче до берега.

Гупало добряче. Хитало теж.

За дві години такої подорожі Олександр витравив за борт увесь сніданок й спробував витрусити ще й вечерю — але це не вдалося. Колір його обличчя став приблизно таким самим, як плями на простирадлі.

Корабель йшов кілька годин, але пейзаж не мінявся. Лише трохи вщух вітер, замість ревіти, він тепер просто свистів, й хвилі гупали вже не так сильно.

— ...ко! Сашко!

Олександр аж здригнувся. Оглянувся.

— Сашко!

Виявляється, то гукав з рубки капітан.

— Га?

— Йди сюди!

Довелось підійти.

— Візьми Вовку...

Навіть тут вітер доводилось перекрикувати.

— Й перевірте всі акваланги. Забийте балони. До кінця. Старе повітря — стравіть.

— Добре.

Виявилось, що Володимир після вчорашнього вже оклигав, почуває себе цілком добре й навіть перебуває у непоганому гуморі та знову схильний до читання лекцій.

— Ось дивись, — водночас розказував та показував він. — Тут же, у машинному, в нас компресор. Це добре — тому що привід від основного двигуна, й компресор ми поставили досить могутній. Один акваланг забиває за десять хвилин. І це погано — тому що дизель — це солярка, мастило, дим... а якщо це господарство хоч трохи потрапить в балон — то все. Грець. На глибині тридцяти шести метрів...

Він затнувся, й журналіст зробив зарубку на носі.

— ...і взагалі на глибині, більшій за десять метрів, будь-який домішок у повітрі починає діяти значно дужче, аніж на поверхні. На поверхні ти бензину, наприклад, нюхнув, пику скривив, чхнув — і пішов далі. А на глибині — все, очманів. А особливо небезпечні вихлопні гази. Бо в них багато чого — й вуглекислота, й окис вуглецю. Ковтнеш за один вдих смертельну дозу, і не відчуєш. Так от. Щоб це нейтралізувати, ми всмоктувальний патрубок вивели на вершечок рубки. Вперед. Подалі від вихлопу й ближче до свіжого повітря. Трубка проходить попід рубкою, через салон, якщо ти помітив...

Компресор торохтів й аж пашів жаром.

— А ще, — торочив далі Володимир. — Повітря при стисненні нагрівається. Тому довелося монтувати ще й додаткову систему охолодження...

Журналіст, розвертаючись, випустив з рук акваланг, спробував упіймати, зачепився рукою об якийсь гострий кінець й ойкнув вдруге. На долоні миттю набухла кулька крові. Капнула. Набухла знову.

— Сашуню, ну хай тобі чорт... ну як це ти примудряєшся... на рівному місці!

Кореспондент дивився на Володимира трохи ніяково, а на руку — з тривогою.

— Сильно розбив?

— Та не дуже...

Але кров капала.

— В грязюку раною вліз, це погано, — він зітхнув. — У нас спирт або щось таке ще залишилося?

Володимир коротко бекнув, висловивши тим самим своє ставлення до спирту. Після вчорашнього. Можна було закластися, що до вечора ставлення зміниться.

Сказав:

— Ну піди, промий. Спирт там же, де й був. У салоні. У пластмасовій пляшці.

Салон без Олени нагадував квартиру покійника. Одразу після похорону. Наче й все так — але вже щось не те.

Спирт добряче смердів й болюче щипав роз’ятрену рану.

— Сашко! Чи ти там... — крізь відчинені двері зазирнув капітан, нюхнув повітря, скривився й лише потім завважив скривавлену руку. — А, лікуєшся... Ну гаразд, я сам... До речі, скоро будемо Залізний Порт проходити, і Лазурне. Сходи, подивись.

В Залізному Порту журналіст колись був. Більш того — в одному з пансіонатів, розташованих неподалік біля берега, мав колись вельми романтичну пригоду. Але вже тоді береги засмітили, натикали пляжних грибочків, яток, кабінок для переодягання та стовпів з гучномовцями... а тепер, мабуть, запаскудили остаточно.

Але все-таки журналіст не втерпів і вискочив подивитись.

Тендра зникла, почавсь чи то острів, чи то півострів Джарилгач. Такий невизначений статус він мав з причини регулярного розмиття та затоплення перешийка.

Журналіст гадав, що Юрій скерує корабель вздовж півострова, — але він несподівано повернув штурвал праворуч, й земля почала віддалятись.

Як не дивно, хитавиця одразу зменшилася. Хвилі тепер були хоч і великі, але пологі. Корабель видирався на вершечок і падав вниз — але ця гойдалка мала таку амплітуду, що практично не відчувалась.

Вода стала темнішою та прозорішою водночас.

Зникли медузи.

Значно поменшало чайок.

— О-хо-хо, — виліз, врешті-решт, на палубу Володимир. — Оце тобі й відкрите море! Страшно?

Страшно таки було. Навіть не страшно — а якось... незатишно. Але признаватися в тім не хотілось.

— А чого тут боятися? — здвигнув плечима кореспондент. — Берег недалеко, судно хороше, шторму нема. Та й, кінець кінцем, двадцять перше століття надворі. Витягнуть... якщо щось.

— Ага, — кивнув Володимир. — Команди приблизно сотні кораблів на рік теж так вважають.

— Га?

— Ага.

І поліз назад, у машину.

— Іди, акваланги приймай! — гукнув він вже звідти.

Довелося приймати.

Витягати досить важкі залізяки з вузького люка було незручно.

Акваланги розставили в гніздах у салоні. Коли журналіст ставив передостанній, капітан висунувся з рубки, кивнув задоволено й повідомив:

— Майже на місці.

— А як ти визначив? — одразу ж запитав журналіст.

Він гадав, що Юрій повідомить йому ще якийсь чаклунський секрет, але той лише подивився на нього, як на дурника, й коротко кинув:

— По ЄРБ’у, звичайно.

Довелось проковтнути.

Ще через півгодини капітан зменшив хід й несподівано для всіх рикнув сиреною.

— Вввввввва! — розкотилося над пустельними хвилями. — Ввввввввва-ввввввввва!

— Ти чого? — підскочив до рубки Володимир, але поглянув на монітор, посміхнувся, й сам радісно загорлав:

— Егей-гей!

Кореспондент відчув, що його теж поступово охоплює радісне хвилювання. Байдуже, що нічого ще не знайшли. Байдуже, що нічого ще не дістали. Байдуже, навіть, що там, у мокрому піску, залишилася...

Він стрепенувся й замотав головою. Радість лізла не зсередини, як повинно, а звідкілясь... зовні. Наче він наркоти обкурився.

— Гей, хлопці!

«Хлопці» не могли на місці встояти, а Володимир — той взагалі мало не танцював по палубі.

— Хлопці, щось негаразд!

Першим його почув капітан, посміхнувся у відповідь — та що там може бути негаразд! ми ж дійшли! дійшли, розумієш... — потім, видно, все-таки щось утямив та спохмурнів.

— Вовко! — рикнув він крізь відчинені двері. — Вовко, хай тобі чорт! Ти чуєш? Та схаменись же! Це галушка працює!

Володимир гикнув, вилупив очі, але за мить вже оговтався.

Й кореспондент відчув, як радість тишком-нишком крадеться геть із його свідомості.

— Отакої тобі, — Володимир потрусив головою. Його, мабуть, зачепило найдужче. — Нічого собі — галушки пішли! Ну, я розумію — міну замаскувати... або охоронця зверху покласти... але таке!..

Юрій теж, мабуть, відчував себе не зовсім затишно.

— Сашко, — навіть голос його став трохи хрипким. — Ти в нас найбільш...

Він замислився, шукаючи правильне слово.

— Найменш піддаєшся на такі провокації. То пильнуй. І якщо відчуєш в собі якусь емоцію — зайву, абощо... То одразу кажи. І піди візьми у салоні... десь у шафці... пластмасову пляшку з водою. Якщо хтось із нас буде опинатися, або до тями не зможе прийти...

— То плюй з тієї пляшки просто у пику, — сказав все ще блідий Володимир. — І мені, й капітанові!

Подумав й додав:

— І мені найперше, бо щось воно на мене... занадто діє.

Він винувато поглянув на капітана й відійшов.

— Ага, — Юрій кивнув. — І про себе теж, до речі, на забувай. А зараз...

Він кинув погляд на монітор.

— А зараз... Вовко, чого розсівся! Ану діставай паравани!

Загадкові «паравани» виявились хитрими поплавками. Володимир скинув їх по обидва борти, гукнув капітанові — мовляв, готово!, сів сам й посадив біля іншого борту кореспондента — витравляти антену.

Антена мала вигляд довгого кабелю в товстій ізоляції, не слухалася, виривалася з рук й намагалася весь час скрутитися в кільця.

Юрій дав малий хід. Поплавці-паравани негайно розійшлись на півсотні метрів, утворивши такий собі рівнобокий трикутник. Олександр спочатку не зрозумів, в чому справа, потім дотямив, що на поплавцях, мабуть, стоять відповідні рулі й виходить щось на зразок повітряного змія.

Володимир притягнув й спустив у воду довгастий предмет обтічної форми.

— Це ГАС, — кинув він на ходу, й поки журналіст мудрував — на біса скидати в воду гас у балоні, — пояснив: — Тобто гідроакустична станція. Бічного огляду.

Втім, це також мало що говорило кореспонденту.

Капітан повідкривав всі панелі, й у рубці тепер працювали всі монітори — водночас. Один з них показував місцезнаходження, ще один, як вже знав Олександр — профіль дна й глибину... інші мерехтіли якимись цифрами, графіками, різнокольоровими діаграмами... Юрій крутив головою на всі боки й, здавалось, встигав усе це сприймати.

— Лівий підтягни! — на секунду він відірвався від моніторів, щоб дати вказівку Володимиру. — А ГАС попусти ще метрів на десять.

Володимир крутився серед тросів та лебідок й нагадував чи то божевільного павука, що плете павутиння абияк, чи то дядька з якогось фільму, що заплутався в мотузках від дзвонів. Не вистачало лише металевих ударів. Й чомусь почала боліти голова.

Олександр спустився в салон й притулився лобом до прохолодної металевої стойки.

— Бамммм! — почулося нізвідкіля. — Бамммм! Бамммм!

Журналіст відсахнувся. Бамкання припинилось.

Він притулився до залізяки ще раз. Бамкнуло знову.

— Хлопці! — кореспондент вискочив на палубу. — У нас під дном щось бамкає! Наче хтось знизу молотком та зубилом працює!

— То ГАС, — неуважно пробуркотів капітан. — Нам ще нічого, а знаєш, скільки воно риби поглушить! Іди звідси, не заважай!

Обличчя Юрія було скривлене в неприємну гримасу — мабуть, щось не залагодилося.

На диво, Володимир теж мав вигляд суворий та непривітний, наче помічник йому й не потрібен був.

— Чого приперся? — кинув він, підтягаючи два троси водночас. — Роботи нема?

Кореспондент зітхнув, повернувся в салон й відкрив шафу. Голова негайно почала боліти дужче. Це було підозріло.

— Ану-ану... — він взяв пластмасову пляшку. Викрутив корок. Нюхнув.

Не пахло нічим.

Обережно хлюпнув собі на долоню й розтер по обличчю.

Головного болю як не було.

— Ага!

Як лаявся капітан — було чутно ще з трапу. Про всяк випадок журналіст підкрався з іншого боку й хлюпнув рідиною несподівано. Юрій миттю сахнувся назад, але цівки все-таки не уникнув, й аж форкнув.

— Здурів? — почав був він, але тут-таки прислухався сам до себе й несподівано посміхнувся. — А, он воно що! Молодець!

Розвернувся до корми й гукнув:

— Володю! Ану покинь все, біжи сюди!

Й стиха додав:

— І йому хлюпни.

Олександр хлюпнув. Якщо чесно — то ще й з превеликим задоволенням.

— Твою мать! — загорлав облитий. — Potztausent sapperment nocheinmal! А.

Він теж замовк і прислухався.

— А втім, молодець!

Юрій коротко реготнув.

— Пильнуй й далі!

Довелось пильнувати.

За наступні тридцять хвилин невідома «галушка» проявила себе ще двічі — перший раз нападом розпачу — ааааа! вже півгодини шукаємо й нічогісінько не знайшли! все пропало, все пропало, час збирати манатки й тікати додому якнайшвидше, а ще краще — не збирати, а обрізати все к бісовій мамі, й додому, додому, додому...

Але тут навіть пляшка не знадобилась, вистачило здорового глузду.

А другий раз журналістові захотілося справити малу нужду. Він обперся об леєр... став спиною до вітру... і враз зрозумів, що там, в глибині — щось є.

Щось старе. Могутнє. Страшне.

Але водночас лагідне по-материнськи. Добре. Ласкаве. Приємне.

Й кличе до себе.

Володимир ледь встиг схопити його за штани.

І з добре помітним задоволеним виразом вихлюпав Олександрові в пику півпляшки.

— Дякую... — видушив той з себе, відфоркавшись. — До речі, а що воно таке?

Він кивнув на пляшку.

— Вода, звісно, — здивувавсь Володимир.

— Свята?

— Та ні, — виявляється, він теж не розучився дивитися, як на дурня. — Звичайна вода. З Дніпра.

Він помовчав й додав:

— Лише текуча.

Мабуть, ця властивість була чимось важливим, що Володимир виділив її у окреме речення.

Й на цьому атаки припинились.

Тралили море ще довго — до вечора. Кілька разів Юрій гукав Володимирові — й той одразу кидав у море якісь предмети. Щось схоже на бляшанки з-під фарби. Втім, можливо, раніше вони ними й були.

— Це маяки, — пояснив у паузі Володимир. — Типу запит-відповідь. Юрко наш щось бачить на дні — й каже це місце позначити. А потім скаже компові — ану писни маяку № 3, щоб той відгукнувся. І той відгукується.

«Як?» — не встиг запитати кореспондент. Не встиг, бо Володимир відповів раніше:

— Теж пищить.

Замовк на хвилину й задумливо додав:

— А тоді хтось спускається в глибину й дивиться, що саме ми там знайшли.

Дизель змовк, Юрій загорлав з рубки, й Володимир поспіхом кинув у море ще одну бляшанку.

— І якір теж! — гукнув вже не з рубки, а з носа капітан. — Бо це, мабуть, таки воно!

Володимир загуркотів кабестаном та ланцюгом, а журналіст, звісна річ, поглянув з борту у воду.

Вода була темна. Синьо-зелена зверху — й темна, аж чорна у глибині.

Натомість на моніторі у рубці... майже у центрі... лише трохи зсунутий вбік...

Завмер-застиг непорушно трохи спотворений, але все-таки досить чіткий силует.

Літак.

Літак без хвоста.

З напіводірваним лівим крилом.

Але — літак.

«Он про який дюраль говорив капітан!» — промайнув в голові кореспондента спізнілий здогад.

От тут-то їх усіх і накрило.

Зазвичай атаки починалися несподівано й підло. Годі було навіть визначити, коли раптом поганий настрій переходить в депресію та бажання стрибнути за борт; або радість затоплює мозок, і серце мало не вискакує із грудей... а потім таки вискакує. Або сонливість, або відчай, або раптове роздратування — чи що там ще приберегли закладники невідомої «галушки»?

Тут все було навпаки.

Чужа воля, не криючись, прорвалась в свідомість й заговорила.

«Що вам треба... — волали в голові голоси — безгучні й оглушливі водночас. — Як ви набридли... Не чіпайте нас... Ми не хочемо на поверхню...»

Мороз котився по шкірі, й серце починало гупати з переляку.

«Що вам дати, щоб ви відчепилися? Хочете щастя? Беріть!»

Журналіст відчув себе так, ніби героїном ширнувся. Все, чого можна було досягти, — він досяг. Що можна було отримати — він отримав. Де варто було побувати — він побував.

Лише десь глибоко-глибоко лишалося усвідомлення того, що насправді цього нема.

«Хочете розуму? Ловіть!»

Найважчі задачі раптом видались іграшковими. Він знав, як їх вирішити, знав, як підняти Олену, знав, що задумав зробити зі скарбом Юрій і чим саме може стати небезпечним Володимир.

Лише промайнула думка, що його думки тепер теж стали відомими. І все зникло. Залишився лише жаль.

«Хочете золота? Ось...»

Примарна мапа повисла перед очима, й було на ній позначено багато потоплених кораблів, й кожен корабель можна було проглянути, наче борти його складалися зі скла. Один з них був старим, ще вітрильним, і там, всередині...

Лишалося лише дістати.

«Зброї старої?» — і один з кораблів наблизився, розвернувся кормою (промайнув напис латиною «Santa Fe»). На палубі корабля скупчилися самохідні артустановки, й ціла купа військового мотлоху просилася з трюму.

Але як його вивезти? Й продати?

«Зброї нової?» — й уламки ще однієї катастрофи кидались в очі, й були серед них зенітні ракети, гармати, а нижче стояли, замуровані в металевій шафі, кілька автоматів, пістолетів, ящик гранат.

На залишках корабля виднівся напис «...важн».

Але... й тут було щось не так.

«Що ще? — волало із глибини. — Чого вам ще треба?»

І враз усе зникло.

Поруч стояв Володимир й намірявся хлюпнути водою ще раз.

— Живий? — посміхнувся він.

Журналіст приходив до тями повільно та якось — уривками. Але мапи все-таки було шкода.

— Слухай, — сказав він Володимирові. — Я таке бачив! Тут, неподалік, лежать щонайменше три кораблі! Один з золотом, другий — з технікою часів Другої світової... там якісь самохідки просто на палубі стоять! І третій...

— А третій — то «Відважний». Радянський, — кивнув Володимир.

— Га?

— Ага. Про них усі знають.

— І...

— На «Санта-Фе» возять екскурсії.

— А...

— А на «Чорному принці» золота нема. То брехня.

— Так що це виходить? — останнє чомусь вразило журналіста найбільше. — Той захист... Та галушка... Вона нам збрехала?

— У тім-то й вся річ, — знову посміхнувся Володимир, але цього разу — зловісно. — У тім-то й вся справа. Здохла галушка. Втомилась.

Він перестав усміхатися й додав:

— Чого ж, ти думаєш, всі одразу сюди поперли? Майже відкрито?

— А! — нарешті здогадався Олександр. — Просто раніше не можна було?

— Ага! — передражнив його наостанок Володимир, потім подивився на нього насмішкувато й добив: — Але ти надто не переймайся. На капітана її сили вже, звісно, не вистачить... а от на нас з тобою — цілком.

— Так, хлопці, — виявляється, капітан вже встиг натягнути гідрокостюм. — Я зараз пірну. Попередньо. На розвідку. З буйком — Володю, послідкуй. Наче більше галушок нема — але біс його знає.

Журналіст все ще стояв із розкритим ротом.

— Сашко, — повернувся Юрій до нього. — Поглядай на Володю. Будь готовий до всього. Не покладайся лише на воду.

Кореспондент не зрозумів до кінця, але кивнув.

— Володю. Ти мене знаєш.

Володимир рипнув зубам, але теж кивнув.

— І поглядай на Сашка.

Володимир кивнув ще раз — трохи охочіше.

— Ну, я пішов.

Журналіст спостеріг, що цього разу капітан збирався ретельніше. А ще взяв із собою ніж та довгий незграбний предмет, підозріло схожий на...

— Ага, — кивнув Володимир. — Підводний пістолет. Чотири заряди. Дальність стрільби під водою — метрів до п’ятнадцяти.

Подумав і додав:

— Хоча такому дядьку, як Юрій, то... Він і сам по собі страшна зброя. Потопить — і матюкнутись не встигнеш.

Ще подумав, і ще додав:

— Так що навіть не думай!

Але про що — «не думати» — не сказав.

На моніторі в рубці видно було, як повільно до мети наближається невиразна світлова пляма. Час від часу махає якимись виростами. Розвертається. Ще щось робить.

Поплавець теліпався біля самого борту, наче боявся далеко відплисти від корабля.

Було нудно.

— Володю? — несподівано запитав журналіст. — Послухай... А зараз уже жможна мені сказати, що там...

Він тицьнув пальцем донизу.

— Ну, там, унизу.

— Там? — Володимир теж глянув собі під ноги, наче не зрозумів, про що мова.

— А, там.

Помовчав. Потім усе-таки відповів:

— Там — «Юнкерс».

— Бомбардувальник?

— Транспорт.

— Ага.

Дещо стало на свої місця.

— А на ньому?

— А в ньому — ящик.

— А в ящику?

— В ящику — скринька. Зачинена.

— А...

— А в скриньці — кругла така й глибока тарілка... схожа навіть більше на чашку, тільки велику.

— А...

— А от і ні. В тарілці вже давно нічого матеріального нема.

Журналіст затнувся, потім допетрав.

— Ага! А що було?

Володимир знов посміхнувся — іще кривіше. Але сказав:

— Була кров. Небагато. Грамів, може, із сто.

— А чия то...

Раптовий здогад осяяв кореспондента, і той аж вдавився словами.

— Ага, — кивнув Володимир. — Зібрали кров з одного товариша. Він якраз на хресті висів, тож проблем не було.

— А як же воно сюди потрапило? — спромігся він видавити з себе не менше, ніж за хвилину.

— Дуже просто, — Володимир знизав плечима. — Захопили. На Сході. Доставили. Як працює — не розібрались, але те що поруч з цією штукою всім щастить — допетрали. До сорок другого року її тримав біля себе Сам!

На слові «сам» Володимир задер пальця вгору й інтонація його теж змінилася.

— А... потім?

— А потім тут почалися невперепливки, й Сам вирішив відправити цю штуку сюди. Щоб змінити військове щастя.

— І...

— І бач — не пощастило. А може, пощастило винищувачам, що підібралися дуже близько. Увійшли, так би мовити, в радіус щастя. А може, на борту була бомба. Або несправність в моторі. Біс його зна, що тут трапилось. Он Юрко вилізе — розповість.

Олександр підніс до очей годинник. Юрій перебував під водою вже десять хвилин. Якщо він весь цей час просидів на глибині тридцяти шести метрів, уже варто було починати вибиратись нагору.

— А що ще?

— Цебто? — не зрозумів Володимир.

— Ну, ти сказав — «крім того, приносить щастя». Чи якось так.

— Я такого не говорив, — співбесідник знов посміхнувся. — Але ти молодець. Дотямив.

Він помовчав.

— Це справді так. Щастя — це так... поміж усім іншим. А головне... Якраз ця штука й зможе допомогти тобі... у твоєму питанні.

— Ти про що? — миттю напружився журналіст. — Чи не про...

— Про Олену, — відрубав Володимир. — Саме про неї. Говорити?

— Так! — мало не крикнув кореспондент. — Так, звичайно!

— Ця штука... — Володимир мрійливо примружив очі. — Це практично безсмертя. Собі, звичайно. Крім того... це можливість підняти... не підняти! Оживити! Оживити людину, якщо матимеш з неї хоч кісточку! Хоч уламок! Хоч попелинку, якщо її було спалено!

Він раптом похнюпився, й кореспондент зрозумів, що й тут щось нечисте. Спалене? Де? У багатті — чи в крематорії?

Але уточнювати, звісно, не став.

— Але на скільки залишилося там заряду — невідомо. Якщо, звісно, є там заряд. Якщо там взагалі щось є. Якщо в когось вистачить кеби з ним працювати. Он, навіть перший зафіксований господар використав, підняв чоловіка — так той чухався потім весь залишок життя... бо черви поїли. А коли дядька відтворили з крові — то бач, все нормально пройшло.

— Ти про що? — кров гупала Олександрові в скроні. До кінця він не зрозумів, але все-таки... все-таки мова ішла про те, що було знайоме майже з дитинства. Про що торочили книжки, фільми та проповідники. Про те, що майже створило європейську цивілізацію.

— Я про Лазаря, — перестав, нарешті, морочити голову Володимир. — Про дядька, якого підняв Йсус. Про самого Йсуса. Пам’ятаєш — коли його закопали...

— Та його ж не закопали! — журналіст й сам не думав, що може вереснути так істерично. І навряд чи справа була в блюзнірстві, і взагалі — в християнстві. Просто... просто дуже вже багато фактів звалилось на голову. — Його поклали у склеп!

— Правильно! — розважливо кивнув Володимир. — Хоч про це ти читав. Але якби прочитав уважніше, то згадав би зараз, що не просто поклали — а привалили великою каменюкою. Такою, щоб потім відкинути не змогли.

— Але ж... Якщо хтось привалив... сам... сам-один... То можна відкинути?

— Ха. «Хтось» просто витяг клин. Й каменюка упала. А з крові відтворилося те...

Володимир зітхнув.

— Що й ходило поміж нами дві тисячі років. Й довело людство до того, що зараз не те що родича оживити — а навіть серце собі полагодити не завжди вдається.

— Чому?

— Бо заборонили відкрито вбивати. Він тебе образить — а ти терпи. На ногу наступить — а ти терпи. В морду дасть — а ти міліцію викликай. Тьху! А трупи закопують.

— А... — журналіст знову затнувся. — А ще ти сказав — «ходив»?

— Га? А, так. Саме так. Ходив. Більш не ходитиме.

— І... чому? — серце кореспондента раптом закалатало так, що хоч руками його тримай.

— Ну як же? — і знову Володимир дивився на нього, як на останнього дурника. — Ми ж його замочили! Забув? На острові!

— То Волохатий — це...

— Ну аякже! Чого ж ти, думаєш, його Волохатим назвали? Бо він з давніх-давен патли носить!

Цього вистачило. Журналіст зітхнув й сів. Не сходячи з місця. Просто на палубу.

— Тююююю... — насмішкувато протягнув Володимир. — А я гадав, ти вже навчився сприймати новини. До речі...

Він теж подививсь на годинник.

— До речі, ану давай сходимо в рубку. Щось капітана довго нема...

Плямка, що, мабуть, позначала Юрія, не ворушилась. Не рухалась. Наче він завис непорушно.

— Гм... — сказав Володимир. — Що ж то він робить?

Поглянув на годинник іще раз.

— Двадцять хвилин. Пора б уже й... Ану, може, він десь посередині завис, не на дні?

Він почав клацати по клавіатурі, ворушити мишею та переключати щось на панелях.

— Спробую взнати, на якій він глибині, — пояснив він кореспондентові, хоча той нічого ще не питав. — Наш ГАС дивиться вбік, але, але, але...

Картина на одному з моніторів мінялася.

Побігли цифри.

— Сашко, ану збігай на корму... — неуважно загадав Володимир. — Й підтягни ГАС... ну, тобто, середній трос... метрів на десять... Тільки дуже не смикай.

Журналіст побіг — й підтягнув. ГАС ішла легко, не опинаючись.

Повернувся до рубки.

Володимир замислено чухав то потилицю, то підборіддя, й мовчав. Поруч з плямкою виднілося число.

«36».

Цебто, капітан був на дні.

Уже... Олександр і собі глянув на годинник. Уже двадцять п’ять хвилин. На тридцяти шести метрах.

— Що ж він там робить, — пробурмотів Володимир. — Якого біса...

Він раптово, мало не збивши з ніг журналіста, кинувся з рубки, схопив дорогою відро, побіг на корму. Звісився мало не по пояс. Занурив голову у воду. Поруч притопив відро.

«Бам... — неголосно долинуло з-попід днища. — Бам... Бам...»

Світлова плямка не ворушилась. І не стукала в відповідь.

— Там щось не так!

Володимир, навіть не обтрусивши голову, кинувся назад.

— Щось не так!

Вода ручаями стікала волоссям, лилася за комір, на груди — але він не звертав уваги. Анінайменшої.

Зустрівся поглядом з Олександром. Й почав зривати з себе одяг.

— Сашко! Тягни гідрокостюм! І ласти! І маску! І, тьху, чорт, акваланг, акваланг тягни!

Олександр прожогом кинувся у салон.

Першим трапився під руки гідрокостюм, й він одразу ж полетів на палубу. Слідом викинув усе інше.

— А де вантажі? — долинуло зверху. — Пояс тягни! З вантажами!

— А де він? — висунув голову журналіст.

— Та звідки ж я знаю!

— Тут нема...

— Ну, отже, в каюті!..

Кореспондент кинувся у каюту, нашвидку перерив одяг на полицях. Нарвався на Оленині шорти. Від несподіванки аж випустив їх із рук. Спогад вдарив у серце, наче його шилом вкололи.

— Нема... Хоча десь тут я їх справді бачив...

— Роззява! — Володимир, уже в костюмі, кинувся до каюти. Нижній клапан куртки теліпався за ним, наче хвіст. — Вилазь геть, не заважай!

Олександр виліз. Ляда за ним брязнула, мало не зачепивши по копчику. Петлі під навісний замок лягли якраз одна навпроти одної.

— Та ось же він! — продудніло з-попід неї. — Ну що ти, Сашко... сьогодні ще роззявкуватіший, аніж завжди!

Журналіст зітхнув й вставив у петлі заздалегідь наготований шкворінь.

— Гей!

Щось вдарило знизу у люк.

— Давай, піднімай швидше!

— Ні, — спроквола сказав журналіст.

На мить стало тихо. Лише пронизливо свистів вітер. Й десь поблизу заскиглила чайка.

Ще можливо було обернути усе на жарт. Хай дурний, недолугий, невчасний та геть невдалий — але жарт.

— Відчиняй, чого ти вовтузишся. Там же Юркові, мабуть, погано!

— Ні, — рішуче повторив Олександр. — Юркові зараз добре. Але, мабуть, занадто.

От і все. Шляху назад не залишилось. Залишалося пройти його, рухаючись вперед. До кінця.

— Ти що? — тепер змінився й Володимирів голос. — Чи ти, хлопче, бува, не здурів? Чи, може, напився?

— Ні, — ще раз повторив журналіст. — Напився не я. Напився Юрій.

— Цебто як? — Володимир був спантеличений.

— Дуже просто. Хто проектував повітропровід до компресора?

— Ну, він же й проектував...

— Ну значить сам і винен.

Володимир мовчав, вже починаючи щось розуміти, але ще не уточнював. Мабуть, журналістові таки вдалося піднести йому сюрприз. Навіть не йому, а їм. Обом. Колишнім товаришам по екіпажу.

Мовчанка ставала нестерпною.

— Я надрізав шланг, — з власної ініціативи почав Олександр. — Й хлюпнув туди трохи спирту. Власне, не трохи. А майже весь. І його весь усмоктало. В компресор, а тоді — у балони. Так що той, хто скористався б свіжозаправленим аквалангом, негайно почав би п’яніти. Від спирту. Від його випарів...

Не припиняючи говорити, кореспондент підтяг важкий рятувальний плотик і навалив його зверху на люк.

— ...а на глибині — й тим більше. Гадаю, концентрація спирту в крові дуже швидко перейшла у фатальну. Але...

Він на мить зупинився, потім взявся ще й за багор, що був закріплений зверху на надбудові.

— ...але перед цим він відчував себе... непогано.

Багор ліг якраз впоперек, придавивши плотик до люка. Тепер зсередини його було годі зрушити навіть тараном.

— Але на біса? — заволав звідти полоненик. — Сашко, справді, на біса тобі це здалося?

— Ну а як же, — кореспондент подивився, чим ще можна було б придавити люк. Нічого не побачив. Поторсав барикаду рукою.

Та стояла міцно, й навіть зверху висмикнути багор навряд чи вдалося б.

— Для того, щоб заволодіти тією штукою. Що внизу.

— Тюююю... — Володимир аж засміявся. — Точно, здурів. Навіть Юрко не певен був, що з нею впорається. А що вже ти... Та тобі б років з півсотні повчитися, перш ніж братися за такі речі. І то я не певен...

— А я все-таки спробую.

Крапку, яку журналіст поставив у кінці цього речення, було чути навіть крізь дах надбудови.

Володимир примовк. Мабуть, ситуація трохи вибила його з колії. За інших обставин гріх було б цим не скористатись — але зараз кореспондентові було не до нього.

Він взявся за гідрокостюм.

Мабуть, останнього разу хтось невдало його повісив. Й не до кінця просушив. Олександр навіть знав хто. В результаті попід пахвами куртки залишились вогкі плями. Й смерділо пліснявою.

Але то все були дрібниці.

Руки ледь-ледь тремтіли — від хвилювання. За інших обставин він не став би занурюватись у такому стані. Тим більше на тридцять шість метрів.

Але зараз вибору не було.

Штани. Лямки через плечі. «Блискавки» на ногах.

Куртка. Нижній клапан. Каптур. «Блискавка» на грудях. «Блискавки» на рукавах.

— Гей! — гукнули з-під ляди. — Ти чим там займаєшся?

— Онанізмом, — машинально відповів журналіст. Потім подумав й додав: — Під воду збираюсь.

— Здурів?

— Ти вже це питав.

Ласти. Покласти поруч. Маска. Трубка. Годинник.

Годинник був непоганий — показував час поточний, час під водою, глибину й ще там щось — але цілком вистачало лише глибини.

Але все-таки — тридцять шість метрів.

— Там же тридцять шість метрів! — загорлав по паузі Володимир. — Ти булькнеш, а мені що — тут і сидіти?

— Не булькну, — меланхолійно відповів журналіст. — Я й на шістдесят вісім пірнав.

— Ага. Скажи ще — у «Дрегері»!

— Ні. В акваланзі.

— На азоті?

— На гелії. Сказати, де?

— Скажи!

— Не скажу.

Ніж. Шкода, невідомо, чи є на борту ще підводна зброя. Шукати нема коли. Хай буде ніж. Не на пасок — а на стегно. Щоб зручніше було вихоплювати... якщо щось. Тим більше, паска ще нема.

— А як ти попливеш, без паска? — цього разу голос полоненого був зловтішним. Але недовго.

— А я їх усі заховав у салоні, — люб’язно пояснив Олександр.

Пасок. Вантажі. Шість штук. Симетрично. По три з кожного боку. Було б підібрати — але стандартний свій набір він знав й так, а остаточно можна буде розібратися і в воді. Крім того, жилет...

Жилет. Перевірити, чи дістає трубка наддуву до рота. Дістає. Добре. Підтягти пас на лівому плечі. Тепер на правому. Саме в такому порядку, бо трубка якраз праворуч. Перевірити ще раз. Дістає? Дістає.

— Послухай, — знову почулося знизу. — Ну ти молодець. Юрка ліквідувати — це щось. Їй-богу, молодець! Не кожен зміг би.

— І я не зміг, — так само спокійно відповів журналіст. — І не зміг би. Він дядько досвідчений, хитрий, і багато що вміє. Навіть на отруту зреагував би, я гадаю. Так?

— Аякже! — підтвердило з-під барикади.

— Отож довелося... напоїти. Я так й сподівався, що він не зразу зрозуміє, в чім справа. І бачиш — не зрозумів.

Акваланг. Зі старим повітрям, без спирту. Обережно. Перевірити — так, старий. Відкрити. Шипить. Нюхнути. Не пахне. Спробувати вдихнути — все добре. На спину.

— Гик!

Лежить. Ремінь, як завжди, перекрутився. Розправити. Під’єднати наддув жилета.

— То я ж і кажу! Чуєш?

— Чую.

— Ти молодець, що Юрка ліквіднув. Інакше він би забрав все собі, а нас тут залишив. Сторожами. Уявляєш? З зарядом років на десять. А може, й на сто. Й у колі радіусом метрів півсотні. Уявляєш?

Уявляти таке не хотілося, особливо перед зануренням.

— ...Але сам ти нічого не зробиш. Давай об’єднаємось! Давай разом спробуємо витягнути ту штуку, а потім — поділимо! Її ресурсу вистачить... ну я не знаю, але на всіх, кого треба — вистачить! Уявляєш? Ти піднімеш й Олену, й батьків, й дідів, й Брежнєва, й Сталіна, й взагалі, кого тільки захочеш. А мені — мені й потрібно там... трішечки.

— Бре.

Зазвичай кореспондентові «бре» звучало як запитання. Мовляв — а чи не брешеш ти, шановний? Але цього разу — ні. Це було ствердження: «Ти брешеш!»

— Ну хай навіть трохи й бре, — охоче погодився Володимир. — Чорт з ним. Забирай все собі. Користуйся! Але піднімати його все одно треба вдвох, розумієш, ти сам просто не впораєшся! Воно тебе обдурить, нашле мару! Хочеш охоронцем стати? Воно може!

На мить журналіст завагався, але не від того, що казав йому Володимир — а з причини суто фізіологічної. Одягати гумові шкарпетки, чи ні? Внизу, мабуть, холодно... але, по-перше, він йде туди ненадовго... а, по-друге, з шкарпетками легше загубити ласти. І що тоді?

Вирішив — не вдягати.

Замки. Перевірити. В порядку. Чи відчиняються? Так.

Центральний замок нагадував такий самий замок в парашута. Й теж повинен був відстібатися легко. Щоб, якщо щось — клацнув, покинув акваланг, покинув пояс, якщо мало — видихнув у жилет.

І вгору.

— Ну добре, — Володимир зробив вигляд, що здався. — Будеш підходити — остерігайся ілюзій. Там «галушки» слабкі, їх і на півсотні років не вистачило. Ламери ставили. Але та штука сама захищається. Придурюється чим завгодно. Хоч тобою. Набреше тобі...

Маска. Одягти. Насунути на очі. Не давить? Нормально. Трубка. В рот. Видихнути. Різко. Не перекошена? Ні. Ліхтар. Горить? Так.

— ...а коли знайдеш — ні в якому разі не витягуй з води. Зрозумів? Воно в скриньці, скринька, хай яка герметична, але за півсотні років вже повна води. Не витягай! Бо загинеш ні за цапову душу, і я з тобою. Боже, боже, хто б міг подумати! Юрко — і зелений чайник, що й кошеня ще не піднімав.

Кошеня залізло на вершечок рубки й з острахом поглядало на купу гримотливого залізяччя. Крім того, його цікавили чайки — чи то як здобич, чи навпаки, як небезпека. Скоріш за все, воно само ще не знало, й тому про всяк випадок ховалося за щоглу.

Рукавички. «Блискавки». Застебнути. Загубник. Натиснути кнопку випуску. Шипить. Загубник в рот. Різко видихнути. Вдихнути. Спиртом не пахне? Ні.

— До Юрка близько не підпливай! Хтозна, що він за галушки міг в собі заготувати. Просто так, про всяк випадок.

На жаль, програма занурення включала в себе якраз підпливати.

Трап. Спуск. Не послизнутись. Вода.

Вода була прохолодна й, поступово заходячи під гідрокостюм, навіть гадки не мала грітись. Здавалося, навпаки.

Журналіст зліз по саму матню й справив малу нужду. Стало тепліше. Опустився ще на сходинку. Ще на одну. Остання.

Вода дійшла до грудей. Ноги чи то зігрілися, чи то навпаки — від холоду втратили чутливість. Скоріш за все — щось посередині.

Маска. На очі. Опустити голову. Набрати маскою трохи води. Хай теліпається. Промиватиме. Забагато. Видихнути носом.

Повітря виривалося з-попід маски й забирало з собою воду.

Олександр, якщо занурення скінчиться невдало, забере з собою Володимира. Потоне без управління корабель, або викине його на якийсь камінь. Й кошеня. Теж загине. Не думати. Вперед.

Вода хлюпнула попід пахви, за комір, під каптур, обпекла холодом й зігрілася лише після того, як журналіст зробив коло. Шалено вимахуючи руками при тому.

Все. Тепло. Вдихнути. Видихнути. Перевірити плавучість.

Плавучість була як навмисне підібрана — приблизно мінус один кілограм. Якраз. Пощастило.

Кореспондент озирнувся на сонце. Вода в масці при тому потрапила в очі, але то було не страшно, й навіть не неприємно. Просто солона вода. Трохи більше її, трохи менше.

Сонце блимало й весело стрибало із боку в бік. Разом із хвилями.

Журналіст підплив ближче до буйрепа, взявся за нього рукою й поглянув униз. Там було темно.

І страшно.

Не глибини, звісно... Кореспондент не збрехав. На самому початку кар’єри — не журналістської, звісна річ, — їх тренували плавати з різноманітною апаратурою — від ІП-52 аж до «Дрегера». «Дрегер», щоправда, був один, і на нього стояла черга.

На шістдесят метрів йому довелося йти, коли там послідовно зник новачок (якраз з «Дрегером»), а за ним — ще й інструктор. Олександр був з напарником — але на сорок восьмому метрі у напарника чи то відваги забракло, чи то справді щось сталося із редуктором — але так чи сяк, а далі йти довелось самотужки.

Новачок потрапив у сітку.

На момент, коли до нього спустився інструктор, він, мабуть, був ще живий — бо сітка була заплутана й навіть надрізана. А от чому у ту ж саму пастку вліз і інструктор — так назавжди й залишилось загадкою.

Можливо, хотів нашвидку виплутати курсанта й обійтись без скандалу?

Журналіст тоді зачепив кішкою сітку, й потопельників витягли разом з нею.

Звісна річ, тоді він не називався ще журналістом.

А ще були парашутні стрибки. Коли стрибали два перші — з восьмисот метрів — було навіть приємно. Коли з двохсот, на примусовому витягненні — було лише страшно.

Але найпаскудніше було, звісно, на тренуваннях по допитах у польових умовах...

Глибомір показував шість... ба, ні, вже навіть сім метрів, й довкіль стало помітно темніше. Власне тут, у Чорному морі, прозорість повинна була б зберігатися метрів аж до півсотні... але чомусь саме тут — було темно.

Кореспондент навіть здогадувався, чому. Тому, що внизу був дуже важливий вантаж. Якому не хотілося вгору. Який захищався.

Було холодно.

Ліхтар довелося ввімкнути вже на дванадцяти метрах — як в річці. Й це при тому, що вода була геть прозорою. Олександр підняв голову й навіть звідси побачив силует корабля на поверхні.

Чорний еліпс. Лише один край загострений. А з іншого — гвинт.

Ці хлопці, з їхньою гідромеханізацією, були дилетантами. Вони, може, й чули щось про гідро-ежектори, але не здогадалися використати. А на тридцять шість метрів вниз їхній дефлектор не вдарить. І навіть якщо раптом і вдарить — то лише підніме каламуть, а що течії нема — то вона й висітиме кілька годин. Більше шкоди, ніж користі.

Буйреп чомусь висів навскоси — ага, мабуть, така-сяка течія все-таки є. Журналіст поплив за шнуром. Плив хвилин п’ять, й лише тоді помітив, що глибина чомусь не збільшується. Спробував доторкнутися до буйрепа. Рука пройшла наскрізь.

От і перша ілюзія!

Він повернувся. Не за шнуром — бо тепер й другий його кінець тягнувся кудись убік, а просто вгору. Аж поки знов не побачив днище й буйок.

Взявся за шнур. Смикнув. Трималося наче міцно. Ще б пак — Юрій завжди пірнав з добряче від’ємною плавучістю. Чомусь. Біс його зна, чому.

Вниз. Знову дванадцять метрів. Шістнадцять. Вісімнадцять.

Не так швидко!

То не вітер свистить у вухах, звідки тут, в чорта, вітер! То те, що внизу, знову задумало якусь капость! Ану геть!

Він струснув головою, пустив трохи води під маску й висякався. Воду винесло геть.

Всі інструктори казали йому: «Якщо бачиш щось таке, що не вписується в звичайну картину, то — ворог. Убий його».

І начхати, що такого ворога навіть вони не могли собі уявити. Триста років, хто б міг подумати!.. І цей Володька... Ен-ка-ве-ес, ха. Лопухами вони були тоді, лопухами. Зеленими. Теперішня контора увібрала в себе весь досвід, усі знання, усю силу...

Хіба що зарплата тепер стала помітно меншою.

Але все ще є в світі люди, які працюють не лише за платню.

І якщо все, що розповів Володимир, хоч на десяту частинку — правда...

То нарівні з тим дядьком зверху, що відтепер вершитиме долю світу, рядові виконавці теж зможуть отримати свою нагороду. Хай крихітну. В масштабах держави — то й геть непомітну.

А що виконавець, практично, лишився один — так це навіть краще.

Бо знову ділити дівчину з кимось...

Олександр відчув, як руки його самі собою стискаються в кулаки... й не зразу завважив, що лівиця в цей час, виявляється, лежить просто на замку акваланга, а правиця — відповідно, на пасковому. Стисни — й акваланг упаде, й пасок теж. І тоді — як пощастить. Якщо в легенях виявиться достатньо повітря, щоб сплисти... й не достатньо для того, щоб їх, ці легені, геть розірвати.

Емболію журналіст колись бачив на власні очі. Мила дівчина, що чудово стріляла, бігала, плавала, й мала IQ більший, аніж у нього, на десять пунктів, розгубилася у басейні, хапнула багато повітря й вискочила з шести метрів. Усього з шести метрів. А все чого... Бо акваланг називався АВМ і лежав на дні, а легеневий апарат у нього був не на шлангочці, а на балоні. В результаті береш шланга, піднімаєш усього на півметра... й отримуєш п’ять сотих атмосфери в рота. Небагато — але досить, щоб налякати.

Й рвонула вгору, забуваючи видихати. А шість метрів — це вже більше за піватмосфери. Вистачило.

Дівчина, кажуть, залишилась жива. Але про занурення, звісно, мови вже не було. І про роботу в конторі — теж.

А всього шість метрів, подумати лишень, якихось шість метрів... Можна навіть спробувати — ковтнути повітря тут, а потім піднятися на шість метрів, й спробувати — як воно? Чи тисне? А якщо тисне, то...

Тиснуло.

Журналіст схаменувся й поспіхом видихнув. Бач, яке воно... те, що на дні. Розумне. А, до речі, коли потонуло — аквалангів ще не було. Ще Кусто лише бавився з консервною бляшанкою та мембраною з шматка гуми. І що цікаво — на окупованій території... Й заводи працювали, кафешки та ресторанчики. Й тамтешні підпільники героїчно подавали окупантам несвіжі булочки.

Двадцять метрів. Озирнутись. Не випустити з руки шнур. Посвітити униз.

Звісно, нічого не видно.

Ілюзії. Які, в чорта, тут можуть бути ілюзії? Тут же нема нічого, ані вгору, ані вниз, ані ліворуч, ані праворуч, ані спереду, ані ззаду. Тут нема взагалі нічого. Й ніде нема. Ніде в світі нема. Й самого світу нема. І навіть його, Олександра, теж нема й ніколи ніде не було. Був лише шнур. Буйріп.

Журналіст знову пустив воду під маску, вигнав — допомогло. Світ повернувся на своє місце. Буйріп — теж.

Натомість щось велике й страшне рушило з глибини назустріч... але у таку примітивну пастку навіть соромно було потрапляти. Нікого більшого за півтораметрового катрана тут бути не могло. Кореспондент посміхнувся — й мара зникла.

Дно було чистим. Хвилювання поверхні не долинали сюди навіть у найжорстокіші осінні шторми. Течії не було. Пісок був рівним та гладеньким, наче його навмисне рівняли й утоптували. Наприклад, щоб прикрити тротуарною плиткою, як у Києві. Або як на могилі крутого авторитета. Або...

Плитка починалася з голого місця й тяглась кудись стежкою. Страшенно важливо було перевірити, куди ж вона тягнеться. Поплисти й перевірити. Обов’язково. Необхідно. Життєво потрібно.

А те, що буйріп тягнеться кудись убік, — несуттєво.

Олександр схаменувся, мало не відпустивши тонкий шнур. Стежка зникла.

Якби він спробував прослідкувати, куди вона тягнеться — то пішов би по ній далі, далі, далі... і добре ще, якщо не глибше, глибше, глибше.

Ще п’ять-шість метрів — і край.

Юрій лежав на піску обличчям униз.

Буйріп чомусь роздвоювався й тягся одним кінцем до його паска, другим — кудись вбік, і навіть трохи вгору, до поверхні. Журналіст поторсав шнур — затрусилися обидва кінці. Пірнув глибше. Труп на піску блимнув і зник. Шнур мав легку позитивну плавучість, цілком міг зробити вигин угору.

Так воно й виявилось.

Цього разу труп лежав горілиць, навіть не лежав, а напівсидів, спершись спиною на акваланг, й буйріп ховався десь поміж балонами.

— Привіт, — сказав Юрій самими губами. — Що збираєшся робити?

Темна маса «Юнкерса» здіймалася зовсім поруч. Там блимали вогники й танцювали хисткі, примарно-химерні тіні. Хтось сміявся жіночим голосом. Симфонічний оркестр грав Kyrie Лакрімози.

— Тобі туди, — Юрій ворухнув підборіддям, потім показав ще й рукою. Рухався він механічно, наче ниточки смикали.

Машинально журналіст розвернувся до літака. Музика гримнула голосніше, вогники заблимали швидше, й зграйка дівчат кинулася назустріч. Першою пливла Мерилін Монро, за нею — Шерон Стоун, а далі чомусь — Сара Янг. Звісна річ, всі були голі.

За подертим, пошматованим дюралевим бортом вгадувалася велика зала з кришталевою люстрою.

привітав його саксофон.

Ще одна дівчина ховала обличчя за густим білим серпанком.

— Давай, давай, — дружньо підштовхнув його Володимир.

Це була помилка.

Володимир залишився нагорі.

Все зникло.

Лише лежав, задерши вгору підборіддя, Юрій й громадилася збоку велика купа металу.

Мертвого. Пошматованого. Розірваного та пом’ятого.

Щось сиділо там, вельми потрібне й привабливе.

Голова не працювала. Абсолютно. Вирахувати, скільки буде, якщо до двійки додати два, журналіст би зараз не взявся.

Навіть вчасно вдихати та видихати вдавалось ледь-ледь.

«Я щось повинен зробити! — крутилося в голові. — Щось зробити, щось зробити, щось зробити...»

Але що?

Він підплив ближче до Юрія. Навіщось торкнув його за плече. Тіло легко поворухнулось.

Стягнув маску.

Обличчя не мало жодного виразу.

Марення зникли, наче зачаїлись й замислились — а чи варто заважати? Чи він прийшов не за тим?

Не за тим. Точніше, не лише за тим.

Стрілка манометра вперлася у десятку. За спиною щось клацнуло — дзвінко та голосно, наче старий будильник, який виставили на пів на шосту, але забули завести.

Все. Аварійний запас повітря. Хапай все, що можеш — і тікай.

І взагалі. На біса було пірнати? Ось же буйріп, береш його й тягнеш. Витягаєш тіло на борт. Робиш усе, що треба. На борту. Цебто, не у воді.

Не так!

Чомусь вода грала велику роль.

Олександр висів нерухомо й не міг згадати, яку саме.

Стрілка проскочила «вісім».

Ніж. Якесь призначення мав великий ніж. Його ніж. На нозі.

Олександр зиркнув вниз, боляче вдаривши себе легеневим апаратом у груди. Так, ніж був. На біса він його взяв?

Стрілка минула «сім».

Ага!

Поки він згадував, стало вже «шість».

«Чорт... треба було взяти з собою папірець... або дощечку з написом... або на руці написати... як джентльмен на манжеті... а що таке „манжета“?.. і хто такий „джентльмен“...»

Думки метушилися, як курчата навколо квочки, але нікому було розставити крила й накрити всіх одночасно.

Стрілка стала на «три».

Ага!

З-поміж усіх думок одна була особливо настирлива. Може, зробити її? Втілити у життя? Може, тоді — відчепиться?

«Один».

Капітан заважав. Опинався, легко перевертаючись у воді. Махав руками — кволо й повільно, наче водорості на течії. Йому було боляче.

«Нуль».

Повітря скінчилось.

«Яка дурниця... — так само мляво подумав кореспондент. — Якесь повітря... якісь манометри... що таке, власне кажучи, той манометр? А й справді? Здається, це якась чортівня, що має відношення до повітря... Ось зараз вдихну і подумаю ще раз...»

Вдихнути чомусь не вдалось.

Заважало якесь кругле паскудство на шланзі. Яким чином воно опинилося в роті? Дихати заважає, еч яке!

Він хотів виплюнути з рота загубник, але плювати не було чим, й довелося виймати його рукою.

У руці був ніж. Яким чином він там опинився? Кінчик його боляче вколов, навіть подряпав щоку.

«Га?» — Олександр раптом отямився. У руці він мав ніж та пакет з поліетилену. Обидва наче диміли. Щось темне здіймалося з леза й з-під ручки пакету й розчинялося у воді.

Загубника в роті не було. Страшенно хотілося вдихнути.

Він упустив ліхтар й схопив вільною лівою рукою загубник. Вдихнув. Звідти коротко плюнуло солоним піском — мабуть, встигло набитися. Повітря не було.

Жити залишалося секунд десять. Може, п’ятнадцять. Ну й що не двадцять — то точно.

«Раз».

Що робити?

«Два».

Нічого не зробиш.

«Три».

Дуже образливо.

«Чотири».

А то!

«П’ять».

А особливо образливо...

«Шість».

...те, що жертва виявилась даремною.

«Сім».

Ніхто не отримає тієї штуки, що лежить зовсім поруч.

«Вісім».

Ніхто не зможе використати її.

«Дев’ять».

Ніхто й ніколи не оживить Олену.

«Десять».

Все.

Але думка про дівчину запустила якусь дивну реакцію. Захотілося жити. Просто зараз. І довго.

Олександр схопив акваланг Юрія, навпомацки знайшов загубник й вставив у рота. За всіма канонами треба було різко видихнути — але не було чим.

Вдихнув.

Солона піна поперла у горло, і на поверхні він би закашлявся. Але тут — злякався. Злякався, що випустить загубника з рота.

З другим подихом знов відновилася ясність думок. Першою з їхньої круговерті виявилась така собі, коротка й безглузда:

«Спирт».

З кожним подихом він наче випивав одну склянку.

Стало приємно. Миттю зігрілися руки, ноги й обличчя. Захотілося влізти у «Юнкерс» — хоча б у кабіні посидіти. Романтика, мать його так!

Захотілося дати комусь у морду.

І на біса йому на плечі начепили цю залізяку?

Журналіст рішуче клацнув замком, одним рухом скинув з плечей акваланг. Легко та зграбно. Один рух розтягнувся, розсипався на безліч дрібних недолугих смикань. Ремені зачіпалися й плутались один з одним.

А це що за одоробло? Який дурень всунув його проміж зуби?!

Знову хтось плюнув у рота. Солоним. Холодним. Мертвим.

Журналіст схаменувся. Його акваланг вже валявся на дні, а він завис над мертвим капітаном як повітряна куля. Замість каната був шланг із загубником. Замість якоря — акваланг Юрія.

З кожним вдихом — склянка горілки.

Олександр вдихнув глибше — і відчепився.

Вперше в житті він спливав догори ногами. Відчуття було досить цікаве — як у невагомості. Тільки чомусь стало темно. Чому?

Ах, так! Він же забув ліхтар унизу.

Та хіба лиш ліхтар?

Він же не зробив головне!..

Олександр рипнувся був униз, але одразу ж і зупинився. Низ — це де?

Він висів у непроникній темряві, майже не ворушився й лише кудись рухався. Невідомо куди.

Звідкись зсередини приповзла й причаїлась напоготові паніка.

Було б непогано видихнути — й подивитися, куди попливуть бульбашки. Але ж якби ще мати хоч якесь світло.

Що ще можна зробити?

Жилет!

Олександр гарячково, ледь не впустивши пакета, намацав пиптик жилета й видихнув. Щоб видихнути, довелося знов пересилювати себе.

Рух прискорився. Якщо все нормально — значить, він рухався вгору.

Але світло чомусь з’явилося збоку, й журналіст не зразу дотямив, що то він просто піднімається боком вперед.

Як оглушена вибухом риба.

Й така сама дурна.

Тиск зменшився. Знову запрацював мозок. Стало зрозуміло, що з метою занурення він не впорався. Не страшно. Завжди можна спробувати ще раз, і навіть не раз. У нормальному спорядженні. Навіть у «Дрегері». Без азоту в повітряній суміші. У теплому «сухому» гідрокостюмі.

Поверхня виявилась десь аж під черевом, й журналіст зрозумів, що, спливаючи, він обертається. Як астероїд.

Знову закортіло вдихнути.

Поверхня зависла нерухомо й наближатися не хотіла. Навпаки, якесь темне довгасте тіло закрило огляд. Що воно може бути?

З останніх сил журналіст розвернувся й гребонув ластами.

Сонце вдарило в очі й негайно ляснуло хвилею в пику.

Олександр сплив за два метри від трапа, але долав цю відстань не менше п’яти хвилин. Як він при цьому примудрився не випустити пакет — годі було зрозуміти.

Але не випустив.

Буйок уже відігнало вітром чортзна-куди, а поки Олександр вилазив — то й геть заховало у хвилях.

Аквалангів з чистим повітрям більш не було. Паски з вантажами залишились у каюті. У Володимира. Й можна було закластися — він би їх не віддав. Буйріп зник. Шкіра свербіла — мабуть, давалося взнаки довге перебування на глибині й вихід без декомпресії. У грудях щеміло — мабуть, з тієї ж причини.

Олександр трохи прийшов до тями й щосили вгатив кулаком по обшивці. Стало зрозуміло, що нове занурення відкладається. Щонайменше на...

На геть невизначений термін.

Натомість на перший план вийшла проблема нейтралізації пасажира.

З Володимиром журналіст би не впорався. Він це знав точно й перевіряти на власній шкурі бажання не мав. За інших обставин... та ще якби боротьба була чесною...

Але з такими ставками — де вже тут відбуватися чесній грі.

Олександр так-сяк стягнув з себе гідрокостюм. Вітер одразу ж почав сікти-жалити крихітними, але болючими голками мокру шкіру. Сонце сліпило, але зігріти хоч трохи чомусь відмовлялося.

Олександр пішов до салону.

Рушниця була на місці.

Непогана, спортивна модель ІЖ-18. Вертикалка. Гарна. Зручна. Потужна. Дванадцятого калібру. Якраз те, що треба.

Журналіст узяв жмені набоїв з картеччю й рушив до носа.

Ляда прилягала щільно — аякже! Інакше кожна хвиля, що розбивалась об ніс, закидала б до каюти пару літрів води, й за кілька годин набралося б й по коліно. Так що просунути ствол у шпарину було неможливо.

Ілюмінатори...

Олександр задумливо потер підборіддя. Ага, так Володя й буде стирчати біля ілюмінатора, коли туди всунеться ствол. Та й взагалі — щось він поводить себе тихо, аж підозріло...

Олександр приклав вухо до ляди. Зсередини не доносилося ані звуку. Ані найменшого шереху.

Зазирнути в ілюмінатор?

Біс його зна, цього Вовку, що він може зробити. Від банального пострілу просто крізь скло, якщо він раптом десь ховав у каюті зброю... До якоїсь характерної штучки.

Власне, після обшуку у каюті навряд чи було щось вогнепальне... а про характерні штучки Юрій казав, що у Володі хисту не вистачає.

А раптом обидва брехали?

За час їхнього знайомства і подорожі обидва брехали цілком достатньо для такого припущення.

Олександр зітхнув й постукав у ляду.

— Гей, хто в лісі, озовися!

«У лісі» не озивалося.

Журналіст погрюкав гучніше.

Мовчанка.

Олександр хотів вдарити прикладом, як в армії — але приклад рушниці мав гумовий затильник, і грюкати ним було б дивно. Зняв гандшпуг з кабестану, погрюкав ним.

Тиша.

Довелось міркувати далі. Думки крутилися мляво — мабуть, давалася взнаки специфічна «підводна втома», та ще й посилена отруєннями — азотним та алкогольним. Журналіст посміхнувся. Вперше в його житті термін «глибинне сп’яніння» містив такий прозорий натяк.

Поруч був кабестан. З якірним ланцюгом.

Олександр відпустив стопор, відмотав кілька метрів ланцюга — кожна ланка — з півкілограма. Накинув на петлі ляди, принайтував. Витяг шкворінь.

Мовчанка.

Тепер ляду можна було прочинити — сантиметри на три. Якраз для стволів.

Журналіст зітхнув й потяг кришку вгору.

В каюті нікого не було.

У першу мить Олександр навіть не повірив такому щастю. Запідозрив якусь пастку. Уважно оглянув усе приміщення.

Так... Під койками не заховаєшся, місця мало, та й набито там всякого мотлоху. Під стелею? Ні. Під самою лядою, де нема огляду?

Він перебіг та припав до ілюмінатора.

Ні, нікого.

Перейшов знову до ляди. Купа одягу та постільної білизни. У кутку. Наче її недбало туди згорнули. Навряд чи там хтось сховався, але, але, але...

Постріл гримнув у замкненому просторі, наче з гармати вдарили. Купа здригнулась. Якщо там і ховався хтось, то після такого салюту вже не був небезпечним.

Але про всяк випадок, Олександр, коли відчинив ляду, ще й потицяв у купу багром.

Ні, нема. Лише тканина.

Багор встряв у тканину й раптом посунувся далі — наче провалився у дірку в підлозі.

Олександр матюкнувся й тим самим багром повідкидав речі вбік.

Точно!

У підлозі зяяв рівний прямокутний отвір.

Акуратно знятий з кріплень щиток підлоги виднівся з-під койки.

— Тьху!

До купи проблем долучилась ще й та, яку він вважав уже вирішеною.

Тепер Володимира треба було шукати де завгодно. Хоч у рубці.

Машинально журналіст підвів погляд. Ні, в рубці ще нікого не було. То де? У салоні?

Олександр протупотів трапом. Рушницю він перезарядив й тримав напоготові.

Але ні. І в салоні все лишалось незайманим. Мабуть, місця попід підлогою було небагато й пересуватися між шпангоутами Володимир швидко не міг. Не доповз. Або не впорався ще з кріпленнями. Або...

Може, в машині?

Журналіст кинув у моторне відділення лише один погляд і заспокоївся. Тут підлоги не було, а металева перегородка надійно відокремлювала корму від інших відсіків. Хоча б з цього боку проблем не було.

Він повернувся на ніс. Спустився в каюту. Обережно, здалеку оглянув діру. Потім просунув туди рушницю й кілька разів пальнув.

Навмання. Про всяк випадок.

Жодного ефекту, крім гуркоту, це не дало. Цебто, або влучив одразу й насмерть, або не зачепив. Одне з двох.

Олександр посидів біля дірки ще трохи, потім зітхнув, виліз, знову замкнув ляду на шкворінь, знову зазирнув у салон — нікого, й подався до рубки.

Чорт з ним. Будемо сподіватись, що влучив. Й водночас зберігати пильність.

Він запустив двигун, виставив автопілот — курс на Тендру, на самий її західний хвостик — й став біля борту так, щоб бачити одночасно салон та рубку.

Обладнання судна було примітивне. Йому траплялося працювати й з більш сучасним й розумним.

Але нічого не ворушилося.

Під автопілотом корабель ішов гірше, аніж під управлінням Юрія. Дурний автопілот не враховував ані хвиль, ані вітру, корабель раз по раз било валами у лівий борт, й він весь аж здригався.

Не страшно. Тут небагато. Аби лише вітер не дуже посилювався.

Вітер вив та свистів, розлючено лопотів прапором й різав очі. На хвилях почали з’являтися пінні верхівки.

Дурниці. Залишилось зовсім трохи.

Хвилі гепали все дужче та дужче.

Лише через чотири години Олександр звернув увагу, що судно сидить у воді значно нижче, аніж раніше.

— Ох, чорт!

Він схилився над бортом. Так і є. Ватерлінія геть заховалася у воді. Навіть «прісна». Це означало, що...

Олександру здалося, ніби в салоні щось ворухнулось. Він миттю націлив вперед рушницю — але ні. То лише кошеня виспалося, вилізло на середину трапу й заходилось вмиватися.

— Тьху!

Але що з кораблем?

Ніс його почав добряче зариватися в хвилі.

Олександр кинувся до каюти, знову намотав на ляду ланцюг, прочинив люк — нікого. Спустився. Зазирнув у діру.

Дірка поглянула на нього його ж віддзеркаленням.

Люстро ходило хвилями, й здавалося, що сторопіла пика, на яку він дивився, підморгує.

Вода!

Хай йому чорт! Корабель стрімко, як «Титанік» після зустрічі з айсбергом, набирав воду!

Невже це Володимир щось учудив?

Олександр ляснув себе по лобі. Звісно, що ні! Що ж той Володя — самогубець? Це, мабуть, винен він сам, бо коли стріляв, то якимось чином пошкодив обшивку.

Власне картеч пробити триміліметрове залізо не повинна була... але йому, мабуть, «пощастило».

Засунути голову, щоб оглянути місце пробоїни краще, журналіст не ризикнув.

«Добре, — подумав він. — Що зробив у аналогічному випадку Юрій? Викинув судно на берег і залатав. І я так зроблю. Отвір... або отвори, крихітні, терміти ще є... берег неподалік».

Він завагався. Краще було б повернути прямо до берега. Але біс його зна... Крім того...

Раптом він посміхнувся. Крім того, це чудове вирішення проблеми! Якщо вода підніметься до підлоги, а ще краще — трохи її притопить, то чим буде дихати Володимир? Якщо він ще взагалі дихає?

Корабель просідав усе глибше, але тепер це журналіста не хвилювало. Це ж треба! Як у казці. Одним махом всі проблеми вирішахом.

Дизель чхнув. Олександр вирішив, що йому те здалося.

Двигун чхнув іще двічі й заглух. Корабель миттю почало розвертати.

Першої миті Олександр навіть не зрозумів серйозності стану — але холодок по спині пробіг. Потім дотямив.

Якби не дірка у днищі, можна було б змайструвати та скинути плавучу кітву, зорієнтувати судно носом до вітру й непоспіхом колупатися у моторі. Можна було б навіть таке-сяке вітрило напнути на якісь щогли й рухатись.

На жаль, дірка дуже міняла всі плани.

Не випускаючи рушниці із рук, Олександр кинувся до машинного. Зазирнув. Двигун був на місці — вже непогано. Але спуститися вниз — означало загнати себе у ту саму пастку, в яку він заманив Володимира.

«То що ж це виходить? — осяяв журналіста раптовий здогад. — То це ж, мабуть, Вовка й утнув? Аби змусити мене залізти в машину!»

Він здригнувся й поспіхом зазирнув у салон.

Ні, нема. Нікого нема. Лише в кутку на підлозі вже виступила вода. Чи може, її крізь двері нахлюпало?

Особливо велика хвиля вдарила корабель у борт так, що Олександр ледь на ногах встояв.

Залишалось одне. Чекати, поки затопить увесь простір попід підлогою — а тоді вже приступати до ремонту. А до цього моменту — чекати, поки вилізе Володимир.

Якщо, звісно, вилізе.

За приблизними розрахунками, весь простір мало затопити десь через годину.

Це була найдовша година в його житті.

Олександр метушився, кидався то до шпарин у люку каюти, то у салон, то назад в рубку. Рубка здіймалась над палубою, й попід нею цілком міг утворитися такий собі повітряний пухир, і тоді...

Виходило, що Володимир міг сидіти просто у ньогопопід ногами.

Про всяк випадок Олександр двічі пальнув у підлогу, але жодного помітного ефекту, окрім двох рваних дірок, не отримав.

У салоні з’явилась вода — цього разу вже точно не нахлюпана. В каюті вже було по коліно. Легкі речі плавали, а гідрокостюм розлігся на поверхні, як потопельник двотижневої давнини.

Володимира не було.

Олександр зітхнув, востаннє обійшов всі приміщення й пішов до машини.

В машинному теж хлюпало.

Зопалу він ступив просто у воду, від несподіванки охнув, послизнувся й решту шляху рахував сходинки сідницями. Сів у воду, намацав випущену з рук рушницю.

Води було сантиметрів двадцять. Цебто, дейдвуд вже було затоплено.

Перевірити паливопроводи. Перевірити масло. Крутнути стартер.

Масляні насоси дзижчали, тиск ріс, скреготів стартер, але двигун не заводився. Вода на підлозі раптом видалась крижаною.

Радар!

Треба перевірити, чи немає кого поблизу, й попроситися на буксир!

Думка стрельнула в голові, наче граната вибухнула.

Дорогою журналіст спіткнувся об акваланг, збив на нозі пальця й боляче вдарився коліном об палубу.

Поблизу нікого не було. Крім того, стрілка амперметра досить помітно хилилася до нуля.

Зопалу журналіст ще раз спробував запустити двигун. Картина була та сама, лише стартер вже скреготів не пронизливо, а якось тоскно й приречено.

Кошеня сиділо на даху рубки й з цікавістю спостерігало за метушінням людини.

Знизу почулися два удари — глухі, як з могили. Олександр знову схопив рушницю.

— Гей! — так само глухо почулося знизу. — Здаюся!

Голос, хоч і спотворений, явно належав Володимирові.

— Вилазь! — журналіст націлив рушницю в підлогу.

— Не можу! Я застряг! Допоможи!

Голос колеги був занадто спокійним, як на критичну ситуацію.

Олександр підозріло прислухався. Ні, більше ніяких звуків спіднизу не долинало.

— На біса мені тобі допомагати? — запитав він просто так — аби час затягти.

Корабель хитнуло. Таке траплялось не вперше, але цього разу він чомусь дуже забарився з вирівнюванням. Мабуть, там, унизу, вода вже гуляла хвилями й аж ніяк не сприяла підтримуванню рівноваги.

— А чому б і не допомогти? — після довгої паузи відгукнувся Володимир. — Хвилинна ж справа!

— Ага, — Олександр примірявся був зазирнути в одну з пробоїн в підлозі, та схаменувся. Зазирнеш — а Вовка звідти чимось штрикне. І що тоді?

— Допоможу — і що тоді?

— Корабель будемо рятувати, дурню!

— Ага, — журналіст гарячково роздумував, що ж робити. Судячи з того, наскільки рубку було піднято над палубою, Володимира не заллє, аж поки під водою вся палуба заховається. А тоді вже робити щось буде пізно.

— Брешеш.

— Ну й брешу, — легко погодився Володимир. — Але все-таки. Що, невже так і покинеш?

Олександр би з превеликим задоволенням і покинув — але остерігався. Хто його зна, цього енкавеесессівця... чому його навчили і там, і там. Може вибратись. Отже, варто було б добити. Й спробувати все-таки врятувати кораблик.

Він підняв рушницю й вистрелив ще двічі. Ще два отвори з’явились в підлозі, але Володимир негайно озвався:

— Та ні, не влучиш. Тут якраз шпангоут проходить. Це з гармати треба стріляти, або з ДШК.

— А хто ДШК втопив? — відгукнувся кореспондент. — Кому дякувати?

— Бач, як добре, що втопив, — не без гумору відповіло знизу. — Інакше зараз уже мертвий був.

— І так будеш!

Знизу помовчали, потім несподівано легко погодились:

— Може бути. А що, хіба не хочеш це зробити власними руками?

— Та хочу, — Олександр аж зітхнув. — Але ти мене зробиш.

— Таки зроблю, — зітхнули знизу. — А може, все-таки спробуєш?

«Викурити б тебе якось... — спроквола міркував Олександр. — Або димом би задушити. Замкнений простір, миттю очі вилізуть. Ех, зараз би хлорпікринчику... одну-однісіньку ампулку... А бензин?»

Журналіст кинувся до салону, послизнувся, знову ляснув сідницею в воду, вилаявся. Підхопив з води пластикову пляшку з водою («мабуть, теж Дніпровська» — промайнуло у голові), вилив. Підскочив до мотоцикла, вирвав шланг з краника, почав цідити бензин.

Цівка була тонесенька, а вода вже дійшла мотоциклу по ступиці. Цебто, Олександрові до середини литок.

Націдив. Закручувати кран він навіть не став — чорт з ним!, помчав назад в рубку й прилаштував пляшку над діркою. Полилось.

Знизу мовчали, але мовчанка була якась... насторожена.

— Он ти що задумав, — раптом сказав Володимир. — Логічно, логічно... А підпалювати будеш?

— Подумаю, — непривітно пробурчав Олександр.

Пляшка скінчилась. Знизу спочатку мовчали, потім почали кашляти.

— Сашко!

— Га?

На місці Володимира, журналіст би, мабуть, поводив себе точнісінько так. Поговорити з ворогом. Спробувати переконати. Або хоча б взнати наміри. Або виграти час. А раптом вдасться?

Із цих предметів Олександра ганяли ще на першому році навчання, й відповідаючи, він твердо знав — не вдасться. Не перехитрить його Володимир. Не розжалобить. Занадто високі ставки.

— Але ж і паскуда ти, Сашуню, — змінив тактику Володимир. — Підлотна, гидка людина! Ми тебе такого навчили... все показали... дівку тобі он яку викопали!

На слові «дівка» журналіст рипнув зубами. Біс його зна, як це почув або відчув Володимир, але негайно ж і вдарив в болюче місце.

— А ти знаєш, до речі, що я робив з тою дівкою? Наприклад, коли їй шкіру на черепі латав, то загадав зробити мені...

Володимир розповідав докладно, з подробицями. Коли те саме робила Олена, Олександр збуджувався. Зараз — розлютився.

— ...і що ти думаєш? Зробила, зробила, як одаліска султанові! Якби, звісно, султан до такого додумався...

Журналіст скреготів зубами, але на провокацію не піддавався. А хоч би й піддавався — то що? Як змусити гада заткнути пельку? Ніяк. Отож...

Він збігав ще раз до салону, націдив ще пляшку бензину, вилив. Володимир знову закашлявся й перейшов до батьків, напираючи в основному на материнську лінію. Висловив сумнів, що такі, як Олександр, взагалі народжуються в результаті нормального статевого акту.

— ...бо занадто вже в тобі гамна багато! Мабуть, все-таки зачинали тебе через зад. Не питав в матері, практикувала вона таке, чи не дуже? Тобто, зрозуміло, що практикувала, бо...

Володимир лаявся професійно. Журналістові аж захотілося той монолог записати.

Але не було чим, і не було коли. Корабель стрімко осідав в воду.

Олександр з сумнівом поглянув на рятувальний плотик, потім знову побіг у салон й витяг звідти човна. Схопив акваланг — той, зі спиртом в повітрі. Приснув шланг до лівої горловини судна. Надув. З другим соском трохи загаявся з шлангом, й човен мало не луснув. Повітря, стрімко розширюючись, обпікало пальці морозом.

Їжу Олександр вирішив не вантажити, а от води кілька пляшок узяв. Загалом, до берега було недалеко, але море є море. Всяке може трапитись. Та що там на березі? Пісок та багнюка.

Й Олена, звичайно. Перш за все — Олена.

Обережними рухами він підняв пакет, що витяг з морського дна, й теж завантажив у човен. Ця штука ще попрацює. Не те, по що він пірнав, але теж непогано. Аби ще мотор працював.

Мотор він одразу причепив до транця, але закріпив у піднятому стані. Не вистачало ще гвинтом десь зачепитися, лопать зламати. Що тоді — на веслах чиргикати?

Може, доведеться й на веслах.

Хвилі вже раз по раз швендяли палубою й пробували потягти човен з собою.

Володимир лаявся.

Олександр востаннє поглянув на прилади. Радар, мабуть, живився від потужних акумуляторів, з машинного, а їх вже позамикало. Екран був мертвий. GPS працював й показував, що до Тендри ще кілометрів із двадцять, а до Олениної могили — трохи більше, за шістдесят. А тоді вже можна й до берега, через Ягарлик.

Вдвох.

Якщо вдасться, звичайно.

Вдасться. Повинно вдатися!

Думки про можливу невдачу журналіст відкидав. Хвиля вихопила у нього з рук човен й потягла через борт. Олександр ледь встиг перехопити лівою рукою його, а правицею — леєр. Витяг назад.

Хоча, власне, а на біса? Вже пора. Пора, пора... давно пора.

— Гей, Сашко!

Володимир раптом припинив лаятися.

— Ну?

— Ти що, тікати зібрався?

— Ну, зібрався.

— А кошеня не забув?

Кошеня видерлося на прожектор й боязко поглядало на воду. Яку б крихітну кебу воно не мало — її вистачило, аби помітити, що вода піднімається.

Так, кошеня треба було забрати.

Олександр підскочив до рубки. Налякане різким рухом звірятко кинулось до протилежного боку. Журналіст перескочив туди. Кошеня — назад. Мабуть, воно думало, що з ним бавляться.

— От бісеня!

Олександр видерся на леєр, перескочив на рубку, схопив тварину під черево. Притиснув до себе. Кошеня негайно замуркотіло.

— Забрав! — навіщось гукнув журналіст.

— Ну й добре, — продудніло з-під палуби.

Друга хвиля прокотилася палубою, смикнула не лише човен, але й журналіста.

От тепер — точно пора.

— Слухай, — знову озвавсь Володимир. — Я тут голову висунув з-під шпангоута. Зроби добру справу. Пальни, га? Отут.

Трохи ліворуч від центру підлоги в рубці постукали.

— А на біса?

— Ну що тобі, шкода?

Дивна річ — ще хвилину тому журналіст би вистрілив, не замислюючись. Але якщо Володимир просить сам це зробити... підозріло!

— Не пальну, поки не скажеш, на біса!

— І де ти взявся такий, на мою голову! — зітхнуло з-під низу. — Тому що не хочу в солоній воді гинути. Знаєш, що таке — солона вода?

Накльовувалась ще якась таємниця, але часу вже не було. Біс його зна. Можливо, це була хитрість з боку Володимира. Можливо, йому треба, аби кров попала в солону воду. Можливо, навпаки. Можливо, він справді просить про милосердя. Можливо, він підготував якусь пастку — наприклад, вибухівку підставив якраз в тому місці. Пальнеш — і все. Питання про човен зніметься саме собою.

І про Олену також.

Журналіст зітхнув. Ризикувати нею було не варто. За жодних обставин.

— Бувай.

Він стрибнув у човна й щосили відштовхнувся ногою від надбудови. Мотор скреготнув по палубі. Чергова хвиля негайно віднесла його від корабля. Наступна — відкинула ще далі. Ще одна — накрила палубу повністю, увірвалася в каюту, салон, у машину...

Кораблик здригнувся й несподівано швидко сховався в воді.

Звук, що видало витиснене з приміщень повітря, був дуже схожий на стогін.

Якусь мить над поверхнею ще здіймалася щогла з прапором, потім і вона зникла. Залишилась лише піниста пляма та якийсь мотлох — одразу й не вгадаєш, що саме.

Олександр, хоч як був морально готовий до такого видовища, все-таки завмер, вражений до глибини душі.

Сам.

Серед безкрайого моря.

Сам.

Він стояв на колінах й не мав сили відвести погляд від місця загибелі судна.

Минали хвилини, а він стояв і стояв.

— Няв! — почулося з-під якогось пакунка.

Кошеня вигулькнуло звідти, сторожко визирнуло за борт й притиснулось до людини.

Журналіст здригнувся, вдячно погладив звірятко по спині — воно аж хвоста задерло й замуркотіло — й посунувся до мотора.

На диво, той завівся одразу, й затягнув свою довгу, монотонну, тріскотливу пісню. Вона тривала кілька годин, й через деякий час Олександр вже перестав сприймати її як сторонній шум — начебто так і треба. Наче кров у вухах шелестить.

Свистів вітер, й боляче сік бризками шкіру.

Кошеня, переконавшись, що все гаразд, що людина його не покинула, турбуватиметься, гратиметься й годуватиме, вибрало собі більш-менш затишне місце й заснуло.

Сонце хилилось на захід й здавалося схожим на недріманне всевидюще око.

На щастя, світило воно у спину, і вже в сутінках Олександр помітив широку темну смугу на обрії. Праворуч-спереду. Норд-норд-ост.

А коли стемніло, на самісінькому мисі заблимав червоний вогник багаття.

На нього чекали.

Хоч як Олександр зменшував швидкість та вдивлявся у темряву, а мілину все ж проґавив. Човен зарипів, заскреготів днищем й зупинився різко, як тролейбус, коли перед ним школярі дорогу перебігають. Якийсь вантаж посунув вперед й боляче вдарив журналіста в коліно.

Злякано та розгублено нявкнуло кошеня — мабуть, його теж чимось придавило.

Багаття було таке благеньке, навіть обіду не звариш. Хіба, може, вистачить кави закип’ятити. Та й то — лише на одну персону.

Персона, однак, більш полюбляла коньяк. Це знали усі, й ставились відповідно — підлеглі підсміювались, а керівники — то лаялися, то підставляли й свій келишок. Залежно від настрою та заслуг.

Зараз би, мабуть, лаялися.

Називали персону майором Подольским, але жодної гарантії, що прізвище справжнє, звісна річ, не було.

— Привіт, — першим сказав Подольский. — Сідай.

Він кивнув на уламок колоди. З протилежного боку від багаття. Так, щоб воно в очі світило.

Темрява трохи осторонь ворухнулась, але майор похитав головою, й ворушіння урвалось.

— Я спочатку хотів виставити інфрачервоний маячок, — так само байдужим тоном сказав Подольский. — Але потім подумав, що правильні окуляри ти теж втопив. Вгадав?

— Так точно, — Олександр втомлено опустився на дерево. Під ногами рипнув пісок. Пакет він поклав поруч з собою й притримав, аби той не перекинувся.

Мовчанка затягувалась.

— Ну, — сказав, нарешті, майор. — Доповідати збираєшся?

— Та... — зітхнув Олександр. — Воно б і треба... Але особливо похвалитися нічим. Завдання виконано лише частково. Об’єкт знайдено, але не витягнуто. Свідки знищені. Втрат нема.

— Та бачу, що нема, — насмішкувато кинув Подольский. — А в пакеті хто?

Олександр аж здригнувся. Командир запитав не «що у пакеті», а «хто». Цікаво, чому?

— Юрій, — коротко відповів.

— А на біса тягнеш?

— На аналіз.

— Ану покажи.

Журналіст розмотузував пакет, нахилив. Вода була каламутна від крові, але контури обличчя все-таки вгадувались. Голова плавала, як м’яч у невагомості, й зараз якраз переверталася з лівого вуха на праве. Чи то від утоми, чи ще чомусь, руки Олександра тремтіли, й здавалось, ніби губи капітана ворушаться.

— Ага, — майор задоволено кивнув, й пітьма поза багаттям знову заворушилась.

— Та я в порядку, — трохи ображено сказав Олександр. — Нате, ось.

Він задер куртку, показуючи, що під нею нема ніякої зброї, повернувся кругом.

— А хто сумнівався? — фальшиво здивувався майор. — То хлопці просто так стоять.

Він махнув рукою — знизу вгору, двічі, наче висмикуючи когось за волосся. Темрява ворухнулася ще раз й розродилася двома чоловіками й жінкою. Олександр усіх знав... але знав також, що у випадку, коли командир махне рукою інакше — хлопці стрілятимуть навіть у рідного батька, не лише в нього.

— Сідайте, — майор недбало кивнув на пісок. — На, Сашко, хильни.

Й простягнув йому пласку срібну пляшку.

Коньяк був хорошим, як завжди. А зараз — ще й настільки до речі, що Олександр ледь зміг відірватися. Одразу ж всім тілом прокотилося приємне тепло й напруження трохи спало.

— Ти хоч побачив ту... штуку? — тон Подольского був цілком дружнім, і це непокоїло. Щось було негаразд. Не може командир після проваленого завдання дружньо пригощати підлеглого коньяком.

Звісно, якщо він лише не планував провал із самого початку. А підлеглого — підставляв.

Буває й таке, аякже. Контора є контора.

— Не бачив, — Олександр помотав головою. — Тридцять шість метрів. Нестача повітря та взагалі...

Про галюцинації він вирішив змовчати. Але не вдалось.

— А глюків що, не було? — Подольский здивовано підвів брови. У мерехтливому світлі вогнища те мало трохи карикатурний вигляд.

— Були, — вже вкотре журналіст переконався, що керівництво все знає. Причому завжди. Й ніколи не колеться до кінця.

— А які?

— Всякі.

Олександр знизав плечима. Згадувати не хотілося. Крім того, деякі марення були, так би мовити... інтимними.

— Зрозуміло.

Щось було не так. Щось не так. Подольский повинен був сісти зверху й наполегливо, настійно, довго та нудно вибивати з нього подробиці. Всі. Ставити пастки. Ловити на всяких дрібницях. Записувати кожне слово — в пам’яті та на диктофон.

І то — лише попередньо. А серйозно за нього мали взятися вже в конторі.

То, може, й Подольский так думає? На біса допитувати тут. Зрозумів, що завдання не виконане, й тепер буде триматися відсторонено? Аби все звалити на конкретного виконавця?

Що ж, і це розповсюджена практика. Олександр був готовий і до такого.

Але щось було не так.

— Гаразд, — сказав командир. — Досить ламати комедію.

Щось невловимо змінилося, й першої миті Олександр навіть не зрозумів, що ж саме. Виявилось — обличчя.

Подольский мав пику круглу та грубувату, наче з бетону відлиту. А чоловік, що сидів навпроти — видовжену й загострену, наче з дерева. І довге чорне волосся — до плечей.

З обох боків ледь чутно шелеснуло. Кореспондент оглянувся. Обидва чоловіки м’яко обвалилися на пісок.

— Наталко... — сказав незнайомець. — Чи як там тебе. Піди в човен. Відпливи подалі. Прив’яжись. Випусти повітря. Виконуй.

Жінка мовчки розчинилася у темряві.

Жоден з керівників у конторі не віддав би такого наказу. Й ніхто б не побіг радісно таку команду виконувати.

— Ти хто? — Олександр хотів був зірватись на ноги, але не зміг навіть поворухнутися.

— Здогадайся, — пирхнув чоловік. — Тобі не здається, що ми вже давно знайомі? Хоча й трохи... заочно. Як по-твоєму, обстріл один одного з важкої зброї можна вважати достатнім приводом для знайомства?

Кореспондент мовчав.

— Правильно думаєш, — кивнув співбесідник. — Волохатий. Той самий Волохатий. Чи волієш інші прізвиська? Їх у мене багато.

Язик не слухався. Але Волохатий, мабуть, і не мав потреби у висловлюванні думок. Цілком можливо, він бачив співбесідника наскрізь. Й будь-якої миті міг змусити його встати й піти втопитись. Або зарізатись. Або просто перестати дихати. Або видати всі таємниці, які той лише знав.

— Що ж з тобою робити? — задумливо говорив він тим часом. — Наробили ви, хлопці...

«То не я...» — хотілося сказати кореспонденту, але язик не слухався.

— Та знаю, що не ти, — махнув рукою Волохатий. — Але й на Юрчика я зла не тримаю. Я б на його місці робив те саме. А що не вийшло — то наступного разу вийде. Років через півсотні.

«Чому...» — промайнуло Олександрові в голові.

— Чому аж через півсотні? — перепитав співбесідник. — Тому що ви, хлопці, розворушили ту штуку. Розбудили. Роздратували. Тепер її півсотні років не те, що чіпати не варто — а навіть близько підходити. Втім, воно й не дасть. Та навіть у спокійному стані... ви б його не взяли. Пам’ятаєш, як один хлопець хотів ковчег підхопити? Вмер на місці! Так от — була б така сама історія. Ох, давно це було...

Олександр вважав, що здивувати його вже не можна. Виявилось — можна, ще й як! Але вираз на обличчі його не змінився. Бо й не міг.

— Ага, — кивнув Волохатий. — Власне, це мені навіть на руку. Наступного разу апаратура буде трохи краща, не доведеться морочитися з пошуком. Конкурентів я здихався. Інших наче не видно. Так що...

Він помовчав.

— Мабуть, нема за що тобі мститись.

Помовчав ще.

— Нагородити тебе, чи що? Що скажеш?

Олександр раптом відчув, що може ворушити щелепою. І язиком. І губами. І навіть повіками. Останнє було найкраще, бо висохлі очі вже різало, наче туди бліх натрусили.

— Ну, і що ж тобі дати?

Олександр відкрив було рота — і знову закляк.

— А, зрозумів, зрозумів...

Волохатий з сумнівом поглянув убік. Олександр теж — але поглядом внутрішнім. Тим, якому його навчив Володимир.

Олена лежала на місці, мертва та нерухома, й плакала, стогнала, кричала нечутним голосом. Від страшенного болю у напіврозкладеному вже тілі.

А він тут сидів і точив ляси!

Раптова лють дала силу перемогти закляклість й скреготнути зубами.

— Ого, — Волохатий аж здивувався. — Он як? Ото така вона тобі люба?

Розслабились м’язи спини та шиї, й кореспондент кивнув.

Волохатий мовчав.

— Мушу тебе засмутити, — видав він після довгої паузи. — Цього робити не варто. Нічого путнього не вийде. Навіть у мене. Там і Юрко напартачив, й Вовка потім свого додав... А якщо ти рипнешся — то взагалі казна-що вийде. Тобі ще тренуватись та тренуватись. Правда, Юрко?

Пакет ворухнувся.

— Ага, — кивнув Волохатий. — Якраз цього Сашко і хотів. Підняти тебе... у вигляді самої голови, звісно, бо інакше з тобою не впоратись. Й змусити підняти свою коханку.

Замовк. Прислухався.

— Атож, — кивнув ще раз. — Звісно, що не вийде. І навіть пробувати не буду. Я тебе заберу, попрацюєш трохи на мене. Ага. Подивимося. Може, колись й подарую тіло. А що, маєш вибір?

Пакет ворухнувся ще раз — наче голова Юрія там, всередині, гопки стрибала.

Олександр чомусь певен був, що Волохатий не придурювався й розмовляв з мертвим Юрієм справді. Але до біса Юрія! Як справа з...

— Так, — повернувся Волохатий до нього. — Діло, звісно, хазяйське. Твоя дівчина, роби що захочеш. Це з мого боку лише порада.

Він встав. Підійшов до пакета, зазирнув туди.

— Юрко каже, що ти молодець. Перехитрував його. І що він ще то тебе добереться.

Посміхнувся. Замотузував мішок, закинув його на плече. Зник.

Закляклість також пропала, й кореспондент важко впав на пісок — добре ще, що в багаття не втрапив, а лише поруч.

Вогонь мерехтів перед самими очима й гіпнотизував. Якби зараз хтось сказав Олександрові «встань та іди!» — він би встав та пішов. Якби сказали «ляж та помри!» — ліг би й помер.

Всю душу було вивернуто навзнак, розпотрошено та розтрушено по піску. В голові наче стадо свиней протупотіло. А в роті — заночувало.

Від раптового спазму його аж скрутило, захотілося виблювати — але не було чим.

Олександр спробував встати. Багаття вже прогоріло й лише жевріло купкою жару — наче хтось посеред двору наклав. Рукам було жарко, аж пекло. Обличчю — холодно. У потилицю наче шило встромили. Всі м’язи боліли, як після футбольного матчу — але грав не він, а ним грали. Думки повзали страшенно повільно, та ще й кривулями, наче гусениці.

Встати з першого разу не вийшло.

Журналіст доповз до найближчого трупа й зняв з пояса фляжку з водою. Труп мав у грудях вогнепальне поранення, а його кобура смерділа порохом. Мабуть, Волохатий змусив бійця пальнути собі у груди. А вже потім ним керував.

Вода виявилась теплою, гидкою, та ще й з якимсь присмаком.

Але трохи бадьорості додала.

Позаду нявкнуло. Якби журналіст мав сили підскочити — він би підскочив. На жаль, змоги вистачило лише повернутись.

Кошеня чи то саме вистрибнуло з човна, чи то мертва Наталка навіщось його викинула. Можливо, пожаліла. Можливо, у цих нещасних піднятих зберігалися якісь залишки свідомості. Олександр з сумнівом поглянув на трупи, але «придивлятись» до них не став.

Біс його зна, які «галушки» у їхній свідомості міг залишити Волохатий.

Кошеня вилізло йому на коліна й замуркотіло.

Журналіст погладив звірятко, воно вдячно муркнуло, скрутилося бубликом й заплющило очі. З його погляду все було гаразд. Чужі люди пішли, своя людина залишилась. Нагодує, погладить, зігріє, собакам та чайкам не віддасть.

Але Олександр мав інакші плани.

Олександра кілька років учили вбивати людей, але ніхто не додумався хоча б приблизно показати, як швидко й безболісно позбавити життя кошеня.

Він узяв тварину за шийку великим та вказівним пальцем. Котик, мабуть, подумав, що йому підборіддя зібрались погладити — витягнув голівку, підставив горло.

Журналіст стиснув пальці.

Кошеня захрипіло й витріщило оченята.

«За що? — було написано в нього на мордочці. — Що я зробило не так? Я більше не буду!»

— Нічого, — пробурмотів журналіст. — Це ненадовго. Ти вже пробач.

Котик спробував використати кігті, але, звісно, не зміг навіть шкрябнути пальця.

Олександр тримав його хвилин п’ять і все боявся, що раптом відпустить й доведеться починати спочатку.

Здається, ні. Вбив.

Руки тремтіли.

Зосередитись було важко.

Підхід «встань та убий!» тут не годився. «Тут треба любов’ю діяти» — згадав він слова Волохатого, а той, мабуть, розбирався в питанні.

Значить, будемо діяти любов’ю.

Кошеняти було шкода. Журналіст згадав, як воно полюбляло сидіти в людей на колінах. Або на плечах. Й тицятися при цьому носом в щоку, або у вухо. Як муркотіло, коли йому чухали підборіддя. Як ганялося за комахами. Як лежало, згорнувшись калачиком на підстилці. Як сідало біля ноги й ввічливо обгортало лапки хвостом.

Його всі любили, те кошеня.

І він теж.

Олександру було його шкода. Дуже шкода. Йому хотілося, щоб воно знов ожило і знов бігало, стрибало, гралося, муркотіло, крадькома лазило на стіл й час від часу дряпалось крихітними своїми кігтиками.

Хотілося плакати.

Хотілося, щоб знову запрацювало крихітне серце, знову погнало кров у сонний, мертвий, але ще неушкоджений мозок, щоб знову забігали нервами імпульси, щоб моргнули оченята й крутнувся хвостик.

На диво, уявити таке було значно легше, аніж «Встань і убий!»

Кошеня ворухнулось.

Ага!

Очі блиснули тим самим нерозумінням та страхом, що й кілька хвилин тому. Олександр поспіхом простяг руку — погладити, приголубити, заспокоїти.

Кошеня люто вчепилося йому в пальця зубами, загарчало, вдарило кігтями, відскочило й кинулося тікати. Поки ошелешений журналіст трусив рукою, розбризкуючи кров на всі боки, воно зникло.

Звісна річ, годі було б відшукати його поночі, серед кущиків та трави, та ще й на чималому острові. Ну та нічого. Вранці саме прибіжить. Налякалося, бідне, — а хто б на його місці не налякався?

Олександр машинально посмоктав ранки, потім схаменувся, пішов до берега й промив їх солоною морською водою. Не страшно. Загоїться.

А тепер...

Він знову з сумнівом поглянув на трупи, але ризикувати не став. На місці Волохатого, хто завгодно обов’язково залишив би «галушки». Цілу купу.

Інша річ — дівчина. Олена.

І все-таки було страшно.

Страх той був геть нераціональний, більш того — безглуздий. Мертвих він не боявся з дитинства. Потім, після одного завдання в горах — взагалі почав ставитися до них, як до предметів пейзажу. Потім, після цього рейду вниз по Дніпру — почав остерігатися — але не як чогось містичного, а як інструмента, який може бути небезпечним. Як бензопилка, скажімо, або автомат. Правильно з ним поводься, і все гаразд.

Тут було щось інакше.

В одну купу мішалися й острах, що нічого не вийде; й непевність у тому, що все вийде правильно; й побоювання того, що Олені буде боляче під час процедури, і що біль цей принесе він...

Гнати геть!

Думки слухняно принишкли. В голові стало порожньо й чисто, наче після добрячої медитації.

Ну — почали!

Олена лежала на глибині півтора метри, у вогкому шарі піску, й тіло було вже добряче зіпсоване.

Він почав з ніг.

Хробак. Геть його. Підгнилий шмат шкіри — полагодити. М’ясо — у початковий стан. Нерв — цілий, годиться. Артерія — дірка, залатати. Вена — навіщо так близько до шкіри, запхнути ближче. Кістка — порядок.

Кістці було більше трьохсот років, й кожен доторк до неї бив у свідомість, наче 380 вольт.

Ніготь — цілий. Шкіра. М’яз. Суглоб. Сухожилля. Суглоб. Ще м’яз.

Дівчині було боляче. Хвиля болю починалась чомусь не з голови, а з грудної клітки, з лівого боку, й розкочувалась попід піском, вгору, вниз, била в повітря й розганяла з берега все живе — від сонних чайок до крихітних піщаних бліх.

Палець — готовий. П’ята — готова. Стопа — готова.

Шкіра. М’яз. Кістка. Артерія. Вена. Жир. М’яз. Кістка. Артерія. Шкіра.

Під час кожної операції журналіст відчував, як витікає з нього життя і всотується, вливається в тіло Олени.

М’яз. Вена. Шкіра. Кістка. Нерв. Вена. М’яз. Жир.

Це було схоже водночас на роботу скульптора та хірурга.

Нога. Ліва. До коліна. Права. До коліна. Перевірити. Імпульс. В лівий литковий м’яз. Смикається. В правий. Не смикається. Що не так? Обірвано нерв. Полагодити. Перевірити. Імпульс. Смикається. Порядок.

Колінні суглоби були досить важким місцем, але й з ними журналіст впорався.

Стегна. Олександру згадалося, як розкривалися вони перед його бажанням. Шкіра. Гладенька. Ще гладша. Ще. М’яз. Жир. Менше жиру. Нерв. Кістка. Перевірити. Працює.

Сідниці. Круглі, пружні, приємні на дотик. Ну, і як це висловити анатомічно? Шкіра. Гладкіша. Ще гладкіша. М’яз. Жир. Більше жиру. М’яз. Нерв. Чи він тут не потрібен?

Великий пласт м’яса добряче підгнив, й журналіст витратив півгодини, щоб розібратись.

Лоно. Хай йому чорт! Конструкція була складна, перенизана нервами, судинами, залозами, іншим мотлохом, й Олександр вовтузився з кожним клаптиком.

Перевірити. Імпульс. Стискається. Добре.

Міхур. Майже цілий. Дивно. Але добре. Кишки. Гнилі. Геть гнилі. Полагодити. Тут і тут. Що це таке? Біс його зна. Полагодити. А це? Теж.

Знань катастрофічно не вистачало. Але журналіст сподівався, що якщо навіть він щось і пропустить, або зробить не так, то Олена йому підкаже, а там уже разом.

Болить! Дуже болить! Щось з’єдналось неправильно. Ага. Ось. Нерв — сюди. Судину — сюди. Тепер? Працює.

Печінка. Не печінка, а каша. Полагодити. Ого. Так. Ще так. Паразит? Чи хробак? Геть. Бактерії? Геть. Потім заведуться, якщо так вже потрібні. Діафрагма. Ще майже ціла. Чудово.

Робота виснажувала. Здавалося, навіть тягати під водою важкі залізяки було легше й приємніше. Думки кудись зникли. Залишилося лише бажання довести роботу до кінця.

Легені. Каша. Полагодити. Альвеоли. Бронхи. Повітропровід, чи як він там називається. Пісок — геть. Слиз — геть.

Серце. От звідси воно все й починається. Затужавілу кров — геть. Пісок — як він сюди проник? — геть. Слиз — геть. М’яз. Полагодити. Судина. Залатати. Нерв — цілий.

Дивно. Чомусь нерви протримались непогано, а судини — згнили.

Гортань. Зв’язки. Шия. Артерії. Вени. Обережно! Хребці, хрящі, спинний мозок.

Нерви перепліталися, як клубок черв’яків, й опиналися будь-якому втручанню. Кожен треба було прослідкувати, почистити, перевірити. Працює. Працює. Працює. Ні. Чому? Ага, ось він, розрив.

Підборіддя. Шкіра. Пошкоджена. Полагодити. М’яз. Згнив. Відновити. Жир. Хай буде. Шкіра. Нерв. Артерія. Ще одна. Так, тут повинно бути багато дрібних судин. Людина може бліднути або червоніти. Так і треба. Ніс. Хрящі. Слиз. Прибрати. Ох, чорт. Повернути. Очі.

Очі геть зогнили, й довелося відтворювати їх майже з нуля. За основу журналіст взяв свої, й вони свербіли, наче піском були запорошені. Оболонка. Зіниця. Білок. Нерв. Кришталик. М’яз кришталика. Не виходить. Чому? Ага. Ось. Перевірити. Темно. Імпульс. Ворушаться. Ще перевірити. Темно. Чому?

Олександр мало по лобі себе не ляснув. Звісно, буде темно. І взагалі було б спочатку викопати, а потім уже — піднімати. Ну та гаразд, і так наче непогано виходить.

Лоб. Вилиці. Вуха. Потилиця. Волосся — ціле. Корені волосся — в шкіру. Міцніше. Густіше. Щоб не було, як після Вовкиного бракоробства. Тримаються. Перевірити. Ніяк. Гаразд.

Маківка. Шкіра. Судини. Нерви. Готове.

Ну, і нарешті...

Мозок був суцільною кашею, однак деякі імпульси бігали.

Прослідкувати. Сигнал. Нема. Імпульс. Нема. Нейрон. Декстрон. Оболонка. Синапс. Переплести. Артерія. Розгалужується. Ще. Ще. Ще. Ого. Ще. Тупик? Не може бути. Ага, ось. Ще. Ще. Ще. Вена.

Ххххух.

Незважаючи на вранішній холод, з журналіста градом котився піт.

Декстрон. Оболонка. Синапс. Нейрон. Синапс. Аксон. Переплести. Артерія. Розгалужується. Ще. Ще. Ще. Ще. Ще. Вена.

Імпульс. Є. А так? Є. І так. Нема. Чому. Ага, ось.

В очах посіріло. Олександр думав, що то від утоми, потім дотямив, що воно лише світанок. Ну й добре.

Аксон. Синапс. Нейрон. Синапс. Аксон. Переплести. Артерія. Ще. Ще. Ще. Ще. Вена.

Кора. Підкірка. Гіпофіз. Хіба він тут? Так, тут. Мозочок. Обережно! Що це таке? Чорт його зна. Хай буде. Перевірити. Імпульс. Є. Ще. Є. Ще. Є.

Відчуття холоду. Нерухомості. Болю.

Журналіст водночас тремтів від холоду й хапав ротом повітря, як у пустелі. Відчуття власні переплелися з відчуттями та спогадами Олени.

Холод. Спека. Нерухомість. Черви. Де? Ага, ось. Проґавив. Знищити. Біль. Чому? Ага, камінчик чи гостра скойка. Голод. Голод. Голод. Ого! А що ж ти хотів. Пити. Нема. В човні. Кидати справу не можна. Терпіти. Холод. Біль. Спогад. Корабель. Олена. Олександр. Секс. Ох, чорт!

Від раптового спалаху дивного, неземного, неможливого відчуття журналісту памороки забило. Ого. Яке воно в них, виявляється, сильне.

Юрій. Могутній. Сильний. Страшний. Ворог. Уб’є. Але підняв. Вдячність. Сила. Страшна. Відчути її в собі. Неймовірно. Боляче. Страшно. Приємно.

Володимир. Хитрість. Розум. Підступність. Доцільність. Страх. Кого? Юрія. Чому? Вб’є. Досвід. Знання. Зброя. Техніка. Розум. Хитрість. Ніжність. Лагідність. Пристрасть. Чудово. Технічно. Занадто. Механічно. Але приємно.

Олександр.

Журналіст збився, й мало не зіпсував усієї справи.

Незграбний. Вайлуватий. Не вміє. Шкода. Жаль. Приголубити. Показати. Навчити. Допомогти. Цікаво. Не такий вже й незграбний. Розумний. Дотепний. Ніжний. Щось приховує. Якесь почуття. Навіщо? Остерігається. Соромиться. Дурненький. Закоханий. Рідний. Свій.

Олександр не знав, що й думати, потім подумав — й відклав усі роздуми «на колись».

Вечір. Острів. Пісок. Багаття. Затишок. Романтика. Старість. Прощання. Смерть.

Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль. Біль.

Все.

Мозок. Імпульс. Вниз. Серце. Удар. Кров. Кисень. Мозок. Імпульс. М’язи. Руки. Ноги. Поштовх.

Земля під ним затремтіла та застогнала.

Імпульс. Поштовх. Дужче.

Пісок здибився, наче там, унизу, кріт ворухнувся. Великий. З людину завбільшки.

Кисень. Імпульс. Поштовх!

Земля тріснула, й одразу ж залікувала ту рану піском, але вже з піску вигулькнула, висунулась нагору рука — мокра, брудна, з обламаним нігтем; висунулась й здійнялася в небо з мовчазним криком.

— Допоможи!

Олександр схопив руку й смикнув угору.

Дівчина підвелась з важким стогоном, із зойком, з плачем, зірвала з себе брудне простирадло, вдихнула — з шипінням та хлюпанням. Закашлялася.

Над розверзнутою могилою розкотилася хвиля страшенно гидкого смороду.

Олена впала на коліна й хрипіла — болісно, важко, страшно.

Журналіст кинувся на допомогу.

— Від... — вона закашлялася. — Віді... йди... Я... са... сама.

Вся в піску, в землі, в уривках мокрого та пропахлого тліном простирадла, вона була моторошним видовищем.

Навколішки, то спираючись, то прибираючи руки, дівчина проповзла кілька кроків. Зіп’ялась на ноги, хитнулась.

Обличчя її було геть заліплене тванню, а кроки — непевними.

Дійшла до води, впала. Підвела голову, вдихнула й закашлялася.

Вітер поступово розвіював сморід, а море змивало з тіла бруд та сліди гниття.

Дівчина підвелась — вже впевненіше.

Журналіст тримався поруч, жадібно спостерігаючи кожен її порух, аж до найменшого.

Обличчя. Чи не напартачив він дуже з обличчям? Якщо щось дрібне — то можна ще виправити... чи вже пізно?

— Все... гаразд... — Олена все ще хрипіла, але вже менше. — Ти... чудово... впорався...

Вона вдихала повітря, знову опускала голову в воду, куйовдила волосся, щосили терла шкіру, хлюпала в очі. З кожною миттю рухи її ставали все впевненіші.

— Все гаразд, — нарешті, Олена повернулась до нього обличчям. В передранкових сутінках важко було розрізнити деталі, але начебто все було на місці. Ніс — нормальний. Рот — добре. Вилиці... можливо, були трохи виразніші, але й так непогано. Очі...

Очі здавались двома темними колодязями. Здається, з кольором він помилився.

Дівчина посміхнулась. Зблиснули зуби. Кожному — по триста років.

— Я... тобі... дуже вдячна.

Вона обвила його шию руками й поцілувала. З рота війнуло смородом та гниттям. Волосся видалось ламким. Мабуть, треба було ним зайнятися ще детальніше.

Але очі... Боже мій, що ж воно сталось з її очима?

— Мій коханий... — дівчина припала до нього всім тілом. — Ти зміг. Ти підняв. Ти стільки зробив заради мене.

Мабуть, якийсь зв’язок поміж відчуттями ще зберігався, бо журналіст чітко відчував, що Олена бачить його, чує його, що з лівим коліном він таки напартачив, що щось негаразд у печінці, у легенях залишився слиз, а у шлунку — пісок; що права рука погано згинається, а ніготь на мізинці не закріпився і ось-ось випаде, що стояти по пояс в воді холодно, і страшенно хочеться, по-перше, пити, а по-друге — їсти, їсти, їсти...

Він здивовано підняв очі й зустрівся з Оленою поглядом.

Її очі видались пустими чорними ямами, на дно яких хтось насипав жарин.

Їсти! — бачилось у її погляді; їсти! — чулося у диханні; їсти! — відчувалось у кожному русі.

В Олександра спиною пробіг холодок. Це був не голод. Їй потрібно було життя. Життєва сила. Життєва енергія. З кого завгодно.

Журналіст та Олена зрозуміли це одночасно.

Але він не встиг навіть відсахнутись.

Дівчина відірвалася від артерії й облизала губи. З протилежного боку тим самим займалося кошеня. Його життєва сила теж би згодилася... але скільки її там. Крихта! А от трохи північніше...

З-за моря, з-за вузького лиману котилися цілі вали життя. Люди. Тисячі. Десятки тисяч. Мільйони.

Мільйони років життя, якщо правильно поставити справу й не поспішати.

Дівчина посміхнулась й рушила вздовж піщаного берега. Вставало сонце, й пестило її своїми промінчиками. Море лагідно гладило п’яти. Слідом, як відданий та слухняний пес, бігло кошеня.

Перед ними відкривався весь світ.