Фріда [Марина Гримич] (fb2) читать постранично

Марина Гримич Фріда

 ***

Ірина не могла зупинитися…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона відчувала, що вже перейшла межу, але нічого не могла з собою вдіяти. Цей стан вона добре знала, і він її лякав: зовнішні зорові та слухові сигнали тлумляться, відступають, натомість чуєш шалене «Ту-дух! Ту-дух!» у скронях і бачиш перед собою тільки біле сліпуче сяйво. Це означало, що вона зірвалася. А тепер летить у прірву, і зупинити її неможливо. Єдине, що керувало нею в цей момент — гнів, безмежний, ненаситний, кровожерливий, нестримний, убивчий…

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона так довго вчилася мистецтва контролювати свої емоції, надто ж перед начальством і підлеглими!.. Вона давно вже пристосувала голос до тихо-ввічливої й водночас суворо-безкомпромісної манери, відповідної статусу топ-менеджера, а тепер це був уже не голос, а якісь мавп'ячі верески і павині трелі. Вона верещала, немов базарна баба, в якої хлопчиська поцупили жменьку насіння.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Перед нею стояли професіонали високого класу, каріатиди й атланти, які тримали на своїх плечах її бізнес, а вона їх просто обливала помиями, принижувала, топталася по них. Ірина розкидалася нищівними образами і невиправданими звинуваченнями, ризикованими й водночас дитячими погрозами.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Це вже було занадто. Як же зупинитися? Як стриматися від бажання порвати на їхніх очах усі документи, розтрощити меблі?

Стоп, Ірко, зупинися!

Не можу, їй богу, не можу!

Тримайся, Ірко, ти дуже ризикуєш! Так легко втратити набуте за довгі роки стримування, зрад, падінь, злетів і ще раз падінь! Ще не загоїлися рани, завдані чесними супротивниками і зрадливими друзями! Ще не зійшли з твого лоба гулі, набиті від зіткнення з глухими стінами, холодними поглядами та байдужістю.

Не можу, їй-богу, не можу!

Ірко, ти ставиш на карту благополуччя своєї імперії, створеної з нуля! Ти ж сама її розгойдуєш! Ти ж потім сама себе з'їси живцем за сьогоднішній скандал!

Не можу, їй-богу, не можу!

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Вона врешті почала розрізняти обличчя своїх підлеглих — заступників, головного бухгалтера, керівників відділів, секретарки. Реакція різна — від переляку до погано прихованого торжества: зламалася-таки непробивна скеля — Ірина Ревуцька.

…Нарешті вся пара вийшла. Ірина сіла за робочий стіл і почала нервово перебирати папери. Вона завжди це робила, коли нервувалася. Треба було закінчувати бридке шоу.

Як гідно вийти з цієї ситуації? Її мозок гарячково працював, шукаючи відповіді, а пальці тим часом і далі перебирали розкидані під час скандалу папери, класифікували їх за темами, розкладали купками на столі, рівняючи по лінієчці і знімаючи невидимі порошинки зі столу.

Пауза затяглася.

Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух!

Що сказати на завершення, аби згладити конфлікт? Але її комп'ютер, тобто мозок, уперто видавав інформаційну стрічку: «Відповідь відсутня… варіантів немає…»

«Має ж хоч щось бути!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

«Навпроти перелякані та іронічні очі… Треба щось сказати!»

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

І раптом! Рятівний звук мобільника — улюблений Моцарт.

— Алло! Не чую! Хто це? Не чую!

Ірина махнула до присутніх рукою, мовляв, «вільні», і ті вервечкою вийшли з кабінету. Вона полегшено зітхнула: ідеальна розв'язка.

— Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!…

Ірина сіла на стілець, крутнулася на ньому, повернувшись до вікна, з якого відкривалася панорама столиці, і закурила сигарету.

Померла Фріда — подруга її дитинства.

Це було так давно… Колись, в іншому житті, якого, може, взагалі не було. Але головним на цей момент було те, що смерть Фріди — не та причина, щоб зараз усе кинути і стрімголов помчати до рідного містечка… Який там похорон призабутої подруги дитинства, вона у відпустку не могла поїхати вже п'ять років, боячись навіть на тиждень випустити з-під контролю свій вистражданий бізнес.

І це логічно.

Геть нелогічним було те, що вона взяла телефонну трубку і сказала секретарці:

— Нехай Петрович зайде до мене.

Прийшов Петрович.

Ірина зиркнула на нього і ледь стрималася, щоб знову не розпочати бурю: водій стояв із виряченими після перепою очима і червоною гіпертонічною пикою.

— Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати.

Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала.