Марина Гримич
Фріда
***
Ірина не могла зупинитися… Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Вона відчувала, що вже перейшла межу, але нічого не могла з собою вдіяти. Цей стан вона добре знала, і він її лякав: зовнішні зорові та слухові сигнали тлумляться, відступають, натомість чуєш шалене «Ту-дух! Ту-дух!» у скронях і бачиш перед собою тільки біле сліпуче сяйво. Це означало, що вона зірвалася. А тепер летить у прірву, і зупинити її неможливо. Єдине, що керувало нею в цей момент — гнів, безмежний, ненаситний, кровожерливий, нестримний, убивчий… Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Вона так довго вчилася мистецтва контролювати свої емоції, надто ж перед начальством і підлеглими!.. Вона давно вже пристосувала голос до тихо-ввічливої й водночас суворо-безкомпромісної манери, відповідної статусу топ-менеджера, а тепер це був уже не голос, а якісь мавп'ячі верески і павині трелі. Вона верещала, немов базарна баба, в якої хлопчиська поцупили жменьку насіння. Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Перед нею стояли професіонали високого класу, каріатиди й атланти, які тримали на своїх плечах її бізнес, а вона їх просто обливала помиями, принижувала, топталася по них. Ірина розкидалася нищівними образами і невиправданими звинуваченнями, ризикованими й водночас дитячими погрозами. Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Це вже було занадто. Як же зупинитися? Як стриматися від бажання порвати на їхніх очах усі документи, розтрощити меблі? Стоп, Ірко, зупинися! Не можу, їй богу, не можу! Тримайся, Ірко, ти дуже ризикуєш! Так легко втратити набуте за довгі роки стримування, зрад, падінь, злетів і ще раз падінь! Ще не загоїлися рани, завдані чесними супротивниками і зрадливими друзями! Ще не зійшли з твого лоба гулі, набиті від зіткнення з глухими стінами, холодними поглядами та байдужістю. Не можу, їй-богу, не можу! Ірко, ти ставиш на карту благополуччя своєї імперії, створеної з нуля! Ти ж сама її розгойдуєш! Ти ж потім сама себе з'їси живцем за сьогоднішній скандал! Не можу, їй-богу, не можу! Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Вона врешті почала розрізняти обличчя своїх підлеглих — заступників, головного бухгалтера, керівників відділів, секретарки. Реакція різна — від переляку до погано прихованого торжества: зламалася-таки непробивна скеля — Ірина Ревуцька. …Нарешті вся пара вийшла. Ірина сіла за робочий стіл і почала нервово перебирати папери. Вона завжди це робила, коли нервувалася. Треба було закінчувати бридке шоу. Як гідно вийти з цієї ситуації? Її мозок гарячково працював, шукаючи відповіді, а пальці тим часом і далі перебирали розкидані під час скандалу папери, класифікували їх за темами, розкладали купками на столі, рівняючи по лінієчці і знімаючи невидимі порошинки зі столу. Пауза затяглася. Ту-дух-ту-дух! Ту-дух-ту-дух! Що сказати на завершення, аби згладити конфлікт? Але її комп'ютер, тобто мозок, уперто видавав інформаційну стрічку: «Відповідь відсутня… варіантів немає…» «Має ж хоч щось бути!» «Відповідь відсутня… Варіантів немає…» «Навпроти перелякані та іронічні очі… Треба щось сказати!» «Відповідь відсутня… Варіантів немає…» І раптом! Рятівний звук мобільника — улюблений Моцарт. — Алло! Не чую! Хто це? Не чую! Ірина махнула до присутніх рукою, мовляв, «вільні», і ті вервечкою вийшли з кабінету. Вона полегшено зітхнула: ідеальна розв'язка. — Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!… Ірина сіла на стілець, крутнулася на ньому, повернувшись до вікна, з якого відкривалася панорама столиці, і закурила сигарету. Померла Фріда — подруга її дитинства. Це було так давно… Колись, в іншому житті, якого, може, взагалі не було. Але головним на цей момент було те, що смерть Фріди — не та причина, щоб зараз усе кинути і стрімголов помчати до рідного містечка… Який там похорон призабутої подруги дитинства, вона у відпустку не могла поїхати вже п'ять років, боячись навіть на тиждень випустити з-під контролю свій вистражданий бізнес. І це логічно. Геть нелогічним було те, що вона взяла телефонну трубку і сказала секретарці: — Нехай Петрович зайде до мене. Прийшов Петрович. Ірина зиркнула на нього і ледь стрималася, щоб знову не розпочати бурю: водій стояв із виряченими після перепою очима і червоною гіпертонічною пикою. — Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати. Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала. Поки вона петляла містом, блузка на її спині змокла. Ірина давно вже не їздила сама по місту в години пік, вона берегла увагу та нерви для бізнесу. Так робив Маджарян, і жінка перейняла цю його звичку, як і багато іншого. Зате, виїхавши на житомирську трасу, вона розслабилася, щосили натиснула на газ, і стрілка спідометра різко смикнулася вгору. Її зупинили лише раз, і все минулося досить легко, адже вона ніколи не шкодувала зелених папірців даішникам: за задоволення треба платити. Це теж від Маджаряна. Маджарян десять років тому став для неї кумиром. Вона спрагло, немов губка воду, вбирала в себе велику й малу науку ведення бізнесу в Україні, а паралельно ще й риси його вдачі та звички. Ірина створила свою імперію за подобою Маджарянової і сама стала схожою на цього мудрого й винахідливого львівського вірменина. Проте за все треба платити. Він попереджав її про це. Колись вона йому не вірила, тобто назагал вірила, тільки не думала, що для неї самої це колись стане проблемою. І тут він також мав рацію. Ірина стала вовчицею-одиначкою. Психологічно вона справлялася з цим досить легко. Колись давно, вона вже не пам'ятає, коли саме, в альтернативі «кар'єра — любов» Ірина, не вагаючись, вибрала перше. І досі жодного разу про це не пошкодувала. Тут усе було о'кей. Але з гормонами!… І що його робити з цими гормонами? Як обдурити природу-матінку? Про це Маджарян нічого не казав… Той скандал, який вона здійняла сьогодні, -це, безперечно, вони, гормони. То, може, якраз гормони і є причиною того, що вона стрімголов мчить у свій Бердичів, покинувши все напризволяще? Фріда. Так, Фріда.
Маленька кучерява Фріда з маленькою ніжкою, маленькими ручками, короткими пальчиками з маленькими широкими нігтиками, з великою дупцею і невеличкими грудьми. Фріда-Фріда! Чому саме вона? …Фріда сиділа за партою поруч і штрикала ліктем Ірку під ребра: — Дай списати! Посунь руку, не видно!…
Чому Фріда?
…Фріда… Її виховувала бабуся Берта Соломонівна, директорка найбільшого в Бердичеві комісійного магазину. Лихі язики плескали: «Фріда — байстрючка, її нагуляла Галя, донька Берти Соломонівни». Але Берта Соломонівна мала свою версію: «Фріда — дитя кохання». О, Берта Соломонівна була вродженою піарницею! Фрідина мама Галя з дитинства дружила з Рубеном Варданяном, який жив у тому самому будинку, що й вона. Коли настала пора вибуху гормонів, вони закрутили палкий роман, результатом якого і стала поява Фріди на світ. Щоправда, Галя померла під час пологів, а Рубен був людиною-дорогою, і роль батька його аж ніяк не приваблювала. Може, колись він би й схаменувся, але за кілька років після народження доньки і смерті Галі його вбили, а вбивцю так і не знайшли…
Ірина виїхала з Житомира на Бердичів. Гуйва… В Гуйві була божевільня, і тому в них у Бердичеві, замість сказати: «Ти що, здурів?» казали: «Ти що, з Гуйви втік?» Пізніше вона дізналася, що в Києві казали: «Ти що, з Фрунзе, 103?», а під Києвом: «Ти що, з Глевахи?»
— …Ірко, ти що, з Гуйви втекла? — кричала на неї матір. А батько не кричав. Він стояв над нею з грубим армійським ременем і питав: — Я тільки хочу знати: на хріна тобі ця Фріда?…
Два маленькі шрами на обличчі — це пам'ять про Фріду. …Вони проходили повз компанію слобідських хлопчаків, коли почули навздогін: «Жидовка пархата!» Ірка схопила Фріду за руку: «Не обертайся, вони психи!» Але Фріда таки обернулася й кинула: «Я не жидовка, я вірменка!» «Ой, держіть мене, вірменка, з таким шнобелем!» — кричав хлопець на ім'я Юра. Фріда вирвала свою руку з Ірчиної й кинулася на нього. Її оточили хлопці. Вони не били дівчинку, тільки дражнилися, гидко сміялися, задирали догори сукню, тягали за коси, плювалися. Фріда билася, як страшна звірюка — без правил і без пощади. Та звірюка, що вилізла з неї, кусалася, дряпалася, копала ногами… Та звірюка була ненаситна, вона хотіла крові, і вона її отримала — вдарила Юру по голові каменюкою, і той упав у сіру придорожню порохняву. Він лежав, закривавлений і нерухомий, у тій сірій пилюці. Хлопці з острахом дивилися то на нього, то на Фріду. Ірку та Фріду посадили в КПЗ. Вони провели там одну ніч. Їх визволила, а точніше, за старовинним єврейським звичаєм викупила з міліції Берта Соломонівна. Міліціонери випроводжали двох дівчат чемно, в абсолютній тиші і навіть із якимось пієтетом. Це були вже зовсім інші міліціонери, не ті, які вчора їх брутально штурхали й матюкали, хоч імена їхні за ніч не змінилися. Під міліцією на них чекало таксі з Бертою Соломонівною. Вони приїхали на Торгову, 4, де жили Фріда з бабусею. Усі втрьох сиділи за столом і сьорбали бульйон з курочки. Гарячий, запахущий. Досьорбавши, Ірка встала, щоб піти додому, проте Берта Соломонівна жестом показала, мовляв, сиди. Та слухняно сіла на стілець. Фрідина бабуся взяла її руку і вклала в долоню золотий кулон на старовинному, аж чорному, теж золотому ланцюжку. Ірка подивилася на нього і байдуже спитала: «Що це?» Берта Соломонівна натиснула на непомітну кнопочку, кулончик відкрився, і дівчинка побачила викарбувані на золотому тлі дивні письмена. — Цей кулон не простий. Він приносить шалену удачу, особливо в різних здєлках. Мені продав його перед смертю Ізя Рєзнік, віртуозний майстер ґешефту. Бережи його. Він тебе витягне з будь-якої халепи. — А що тут написано? Ірка, як більшість її ровесників зі свого середовища, на той час була байдужою до таких цяцьок. Тим паче, аж надто абстрактними видавалися слова «здєлка», «ґешефт». Проте вона чемно подякувала і понуро побрела додому. Там на неї чекали материнські прокльони і батьків ремінь. Саме від нього, а не від сутички зі слобідськими хлопчаками чи перебування в міліції на її обличчі лишилися два шрами — один на скроні, другий — над губою…
Фріда…
…Юра, дякувати Богу, вижив. Проте у нього щось зробилося з головою. Хлопець ходив по Бердичеву з дивною посмішкою, заглядав в очі перехожим і голосом, що нагадував слоняче ревіння, вищав з абсолютно щасливим виразом обличчя: «Фрі-і-і-да!»…
Ірка в'їхала в свій Бердичів і спрямувала машину на Торгову. Вона не була в рідному містечку бозна — скільки, проте замість розчулення, що охоплює людину, коли вона повертається в місця свого дитинства, замість отого «а на очах бринить сльоза», ніщо не ворухнулося в її серці. Воно було тверде як камінь. «Це добре, — відзначила про себе Ірина. — Це ознака загартованої душі». Однак із наближенням до Торгової її стан різко змінився. Вона відчула дикий дискомфорт: не те що їй не хотілося туди їхати, навпаки, її туди тягло, навіть засмоктувало, і дедалі важче було контролювати емоції та вчинки. Ірина згадала Фрідин дворик. Вона знала напам'ять усі його закуточки і всіх мешканців того двору. Цей дворик снився їй регулярно, причому Ірина помітила, що його поява уві сні обов'язково провіщала якусь неприємність. Минуло чимало часу, доки вона навчилася користати з цієї взаємозалежності. Прокинувшись уранці після такого сну, вона збиралася в кулачок, готова йти в бій, хоча й не знала, з якого боку чигає небезпека. І завдяки такій готовності досить безболісно миналися сутичка, конфлікт або чергова невдача. Цей дворик являв собою невеличкий квадратний майданчик, що його по периметру оточували чотири будиночки. Вхід сюди був через арку. Власне, це місцеві мешканці стверджували, що дворик складається з чотирьох прибудованих один до одного будинків, однак Ірці завжди здавалося, що то один будинок-химера з внутрішнім двориком і виходом через арку у зовнішній світ. Торгова, 4 була якоюсь просторовою фантасмагорією, це був виклик архітектурній науці і законам фізики. До будинку в різних, геть неймовірних і недотичних до правил забудови місцях хаотично ліпилися незграбні флігельки, сарайчики, балкончики. Двері продлубувалися в стінах у найнеймовірніших місцях, там, де ніхто нормальний зроду їх не поставив би, і навпаки — входи-виходи замуровані там, де вони були конче необхідні. Як у всіх справжніх торговців, цей будинок був подібний до айсбергу, підземна частина якого перевищувала наземну. Нижня частина вела до міського підземного ходу, який пронизував Бердичів аж до річки Гнилоп'яті. У підземній частині будинку зосередилася величезна кількість реальних та віртуальних, які існували лише в уяві мешканців, таємних ходів. Вони, попри всі заборони й міліцейські обшуки, таки вели до міського підземелля, про яке ходили різні чутки. Одні стверджували, що то підземні ходи бердичівського кляштору, інші — що там ховали й ними провозили контрабанду євреї. Це був не будинок. Це було міфологічне світове древо з трьома ярусами — піднебесним, земним і підземним. На верхньому ярусі жили його святі — кушнір Мойсей Давидович, Рафік Варданян — директор Бердичівського ринку, Берта Соломонівна — відома в широких торгівельних колах Бердичева, Бессарабки й Подолу комісіонщиця, Жевуські — люди хоч і без певного роду занять, проте дуже заможні й авторитетні. На земному ярусі мешкали земні люди — військово-освітянсько-чиновницькі різночинці Соболєви, Альперовичі й Ковалі, а також коти, собаки і таргани. А підземний ярус був найтаємничішим, найзагадковішим. До нього належали не лише підвали, де витали різні духи (старих контрабандистів, що заблукали колись у бердичівських підземеллях, абортованих дітей, ченців-розстриг), а й кілька напівпідвальних кімнаток, куди періодично вселялися і звідки так само періодично зникали всі бердичівські маргінали — жебраки справжні, жебраки-симулянти, крадії, лжепророки тощо. Отже, то було міфологічне світове древо. Оце древо Торгової, 4 мало не суворо симетричну форму, як в орнаментах народів світу, а було потворою, химерою: стовбур (тобто центральний хід) роздвоювався, а може, навіть потроювався, щоб уже нагорі сплестися в одну крону (цілісність усіх мешканців дому-химери), його гілки (чорні ходи) переплелися в дивний вузол, розібратися в якому могли лише мешканці певної частини будинку, а коріння (тобто підвальні й напівпідвальні приміщення, підземні ходи) було найбільш заплутаною частиною дому: один корінь ішов глибоко вниз, у невідомому напрямку, а точніше, в невідомість, у вічність. Другий корінь був підтятий (прохід завалено або замуровано), третій корінчик, на перший погляд, згнив, однак то тільки здавалося, а натреноване око мешканця дому-химери бачило, як біля гнилого й безнадійно хворого відростку (одного тунелю) тягнеться цілковито здоровий корінець (інший тунель), і тягнеться він до тієї самої невідомості, ба навіть вічності. І справді, це був єдиний цілісний організм, власний світ, ізольований від решти світу, така собі маленька держава в державі, паралельний вимір, у якому все відбувалося геть не так, як за аркою — життя текло тут за власними законами та правилами. Дворик Торгової, 4 був викликом класичним уявленням про простір та час: на цьому маленькому клаптику Бердичева відбувалися неймовірні метаморфози з простором і часом. Ірині здавалося, що, коли зібрати докупи ті шматки простору, на яких розташувалися кімнатки, спільні кухні й туалети, комори, таємні ходи, парадні й чорні сходи, сарайчики, під'їзди, то їхня сумарна площа перевищила б усю площу Бердичева. Це був часо-просторовий клубок: варто було потягти за одну ниточку, як він розмотувався до розмірів безкінечності, де люди народжувалися, смоктали материнське молоко, пізнавали світ, їли, спали, здійснювали неймовірні махінації та ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися, гуртом захищалися від зазіхань ЖЕКу, міліції, санепідемстанції та районного відділу освіти, одружувалися, зачинали й народжували дітей і знову їли, спали, здійснювали неймовірні махінації, ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися і врешті-решт помирали…
Ірина вийшла з машини, розім'ялася і повільно зайшла в арку, що вела у глухий дворик. Вона сподівалася побачити там великий дерев'яний стіл, за яким сиділи старі мешканці міфологічного дому-древа і грали в карти, але натомість застала дику пустку. Лише одна жива цятка була у дворі — старенькі «жигулі», які тут хтось припаркував. Та пустка оглушила й осліпила її. Дім був геть порожнім. У ньому ніхто не жив. І судячи з усього, дуже давно. Здавалося, що він ось-ось завалиться. Адже будинки не можуть жити без людей. У Ірки підігнулися ноги, і вона присіла на сходинку. На неї дивилися сліпі вікна і беззубі сходи. Міфологічного дому-древа не було. Була руїна. «Цього не може бути. Не може бути цього. Це неможливо». Ірка тільки тепер збагнула, що для неї значив цей дворик. Це була модель її світу. Зрештою, її бізнесу. Бізнес, як і цей дворик, як і світове міфологічне древо, має три яруси: верхній — піднебесний, середній — земний і нижній — підземний, таємний і потойбічний. Нагорі сидять бізнес-святі (несуттєво, як їх звуть — Мойсеями Давидовичами, Бертами Соломонівними, Маджарянами чи Іринами Ревуцькими). На середньому рівні вештаються земні істоти — діти, люди поза бізнесом, коти, собаки, собакоподібні люди і людиноподібні коти, дорослі діти і вічні старигани. А ось нижній ярус — це найбільш незрозумілий і небезпечний світ. До нього ведуть центральний вхід і вхід чорний. Центральний вхід для невтаємничених — міліціонерів, податкової, санстанції, мас-медіа, обивателів. А справжній вхід до нижнього ярусу завжди таємний. Він схований у найнесподіванішому місці, зручному для бізнес-святих, тобто тих, хто перебуває на верхньому ярусі. Лише небожителі мають доступ до чорного ходу, до таємного підземного світу бізнесу — темного, лабіринтоподібного, небезпечного, із замурованими скарбами та кістками людей, що згинули в бізнесі. Нижній ярус українського древа бізнесу — це бердичівське підземелля, яке може привести як до кляштору, тобто до святих, до раю, на небеса (мовою бізнесу — аж до верхніх ешелонів влади), або до пекла — через єврейські контрабандні тунелі до Гнилоп'яті (тобто до банкрутства).
Невже більше не існує міфологічного світу Торгової, 4? Ірка стільки років жила за правилами і законами, яких вона навчилася тут, у цьому часо-просторовому клубку. Як же вона житиме далі, знаючи, що підмурівок її успіху розвалився? Його вже немає? Він безслідно зник? Вона сиділа приголомшена і спустошена. Вечірні сутінки невблаганно насувалися на дворик, і якась особлива тривожна тиша тиснула на неї. У двір зайшов чоловік, напевно, власник авто, здивовано подивився на Ірину і все-таки наважився запитати: — Ви щось шукаєте? — Я шукаю Фріду Кац. Точніше, мені повідомили, що вона померла… Вона колись тут жила… Де її родичі, ви не знаєте? — Це котру Фріду Кац, ту, що внучка Берти Соломонівни? — Так-так! Саме її! Ви її знали? — Кого? Фріду? Фріду — ні. А от Берту Соломонівну… Хто її в Бердичеві не знав! Чоловік замислився. — Ага, точно. Була у Берти Соломонівни внучка. Може, це якраз та Фріда, про яку ви питаєте. Я її не пам'ятаю. Тільки пригадую, що вона давно кудись виїхала і безслідно зникла. Навіть на похорон бабусі не приїжджала. У Бердичеві її точно немає. Я б знав. Я тут за рогом своє кафе тримаю. Заходьте. Смачно і дешево. — Дякую, зайду. А інші? Куди поділися інші мешканці? — Хто де. Одні виїхали до Ізраїлю, інші — до Америки. Когось відселили, сам не знаю куди. — Може, хоч когось знаєте з тих, хто тут мешкав? Чоловік замислився. — Нє-а. Здається, йому більше не було чого сказати. Він сів за кермо своїх «жигулів» і почав здавати назад, щоб виїхати через арку з дворика. Аж раптом чоловік спинився і опустив бічне скло: — А це ваше авто стоїть там, на вулиці? — Моє, а що? — Класна тачка. Тепер йому вже точно не було про що говорити з Іркою. Тож він газонув і лишив її сам-на-сам зі спогадами, темрявою й тишею. Ірка не знала, що робити. Взагалі для жінки її вдачі такий стан невластивий. Вона завжди знала, що треба робити. Завжди. Але ж тут… Нагорі щось заворушилося. Ірина підняла голову і побачила, що з балкона на неї дивиться сіра кішка. За мить вона зникла. Ставало моторошно й зимно. Ірина закурила, щоб якось підбадьоритися. Проте тієї ж миті, як вона смачно затягнулася, з балкончика долинуло жалібне: — Фріда… іда… іда…! Ірка обернулася. На балкончику немовби промайнула тінь і зникла, рипнувши старими дверима, хоч вона й сама не була цього певна. — Гей! Хто тут? Озвіться! У відповідь — глуха тиша. «Напевно, здалося, — подумала Ірина. — Голос був як відлуння… Точно, почулося. Треба йти геть, поки не пізно». — Фріда..іда… іда!.. «Що воно таке? Вшивайся, Ірко, щось тут не те!» Проте Ірина знову вчинила нелогічно. Вона поволі піднялася зовнішніми дерев'яними рипучими сходами на другий поверх і пішла вздовж довгого балкона, що оперізував будинок по периметру. Ступала обережно, як кішка, намагаючись не робити зайвих рухів. Крізь напівтемряву ледь вимальовувалися обриси дверей, що колись вели в різні помешкання з балкона. Ірка зупинилася перед дверима з роздертим дерматином. Тут колись жив Мойсей Давидовичович. Він працював у майстерні з дивною назвою «Добір хутра». Однак більшість замовлень виконував нелегально, у своєму помешканні, до якого ведуть оці обдерті двері. Вона обережно прочинила їх і зайшла в кімнатку. Ось тут і квітнув нелегальний хутряний бізнес, саме в цій кімнаті, точніше, не в ній, а в наступній. Ірка там ніколи не була. Їй лише раз вдалося зазирнути туди через прочинене вікно, адже всі вікна помешкань виходили на балкончик, той самий, що обперізував по периметру дім на Торговій, 4 з внутрішнього боку. Ірка досі пам'ятала свої враження від побаченого: в таємничій кімнаті висіли на тремпелях шуби, горжетки, на дерев'яні голови натягнуто недошиті шапки… Посеред кімнати стояв масивний капітальний стіл, уздовж якого рівненько лежала довга дерев'яна лінійка.
Маленька Ірка недовго заглядала в заборонену зону, бо її ляснув нижче спини Мойсей Давидович: — Киш звідси! Киш! Туди заглядати не можна! — вдавано сердито сказав він. — А чого? — Ти що, не розумієш? У цій кімнаті живуть душі всіх убитих звіряток, з яких шиються шапки і шуби. Тоді ця фраза просто заворожила малу дівчинку. А теперішня Ірка, зайшовши до колишнього помешкання Мойсея Давидовича, кільканадцять секунд звикала до темряви, а потім майже навпомацки стала просуватися кімнатою до того місця, де мали бути двері до забороненої кімнатки, де жили духи замордованих задля людської примхи звірятка. Ірина пам'ятала, що посеред першої кімнати, яка слугувала Шнеєрзонам і вітальнею, і їдальнею, колись стояв великий круглий стіл, вкритий оксамитовою скатертиною. Не будучи певною, що його вже тут нема, Ірка про всяк випадок проклала свій маршрут крізь темну кімнатку так, щоб обійти його. Вона просувалася маленькими кроками, водночас прислухаючись до звуків темряви. Зараз будинок-древо немов завмер, напружено дослухаючись до того, що робить у його лоні, серед його химерно переплетених гілок, невпізнана істота: будинок принюхувався, зчитував інформацію, прислухався та придивлявся до загадкової незнайомки. Ірина намацала ручку дверей до забороненої кімнати і прочинила їх. В обличчя війнув дивний запах, вона спершу не змогла визначити, що той запах означав — доброзичливість чи неприязнь, мир чи війну… Вона зробила крок уперед і… нога провалилася в діру. Ірина перелякалася і ледь не запанікувала. Ногу пройняв різкий біль, і вона спробувала визволити її з несподіваної пастки. Це вдалося зробити, лише пожертвувавши черевиком на високому підборі. Ірина присіла й почала обмацувати в темряві дірку із застряглим черевиком. Діра була досить велика, але, як і все в цьому домі, дуже химерна: одна дощечка зламана більше, друга — менше, остання стирчала над першою і боляче дряпала Ірині пальці. Вона все-таки видерла черевичок з дірки, хоча й була певна, що йому гаплик. За час «полону» в черевичок набилося повно старої шерсті. Ірина згадала, що в її торбинці є запальничка, якою можна бодай трохи освітити кімнату. Проте поки вона її витягала, з торбинки випав мобільний телефон і провалився в ту саму дірку. Ірина затамувала подих і почула, як той дзенькнув об щось металеве. Чомусь їй здалося, що це має бути великий мідний таз, у яких колись у цьому домі варили варення. Вона важко зітхнула, чиркнула запальничкою і спробувала освітити дірку, але нічого суттєвого в ній не побачила. «Треба робити ноги, поки не пізно!» — наказала собі Ірина, натомість знову — вже вкотре за день! — вчинила нелогічно: вона прикурила сигарету і почала водити запаленою запальничкою, роззираючись по кімнаті. Жінка посміхнулася, коли побачила, що довгий дубовий стіл, який вона пам'ятала з дитинства, і досі стоїть посеред кімнати. На стінах витанцьовували химерні тіні, Ірині навіть здалося, що вони чимось схожі на маленьких звіряток. Ті тваринки немов гасали по кімнаті і борюкались, наче цуценята: граючись, хапали один одного зубами, як лисенята, терлися носами і чухалися задньою лапою за вухом, як вовченята, вилизували шерсть, як рись, тремтіли, як кролики, морщили носики, як норки. Їй на мить здалося, що вона чує їхні голоси: звірята гарчали, пищали, муркотіли, шипіли, і все це зливалося в якусь звукову кашу, що від неї паморочилося в голові. Та каша булькала, шипіла, шкварчала, немов потрапивши на розпечену пательню: «Ши-ши! Ши-ли-ши-ли! Шиншили! Шиншили!» Ірина знову посміхнулася: ті звірята хором шепотіли: «Шин-ши-ли! Шин-ши-ли!» І це скидалося на перешіптування слуг у великому панському маєтку перед приїздом господаря: «Пан їде!» Або на те, як перешіптувалися мешканці середнього — земного — ярусу Торгової, 4, коли Мойсей Давидович повертався з сибірського вояжу «з товаром», тобто з хутром. Це означало, що для всього дому-древа починається новий етап життя, а точніше, нова серія життєвого серіалу. До Мойсея Давидовича почнуть ходити різні клієнти: одні, вперше потрапивши сюди, з острахом озиратимуться навсібіч, не розуміючи, куди потрапили, інші, постійні клієнти, приходитимуть пізно увечері або й поночі, щоб їх ніхто не зміг упізнати. Втім, мешканці Торгової, 4 все одно завжди знали, хто то був і що саме замовив у їхнього Мойсея Давидовича, в якого довгими зимовими вечорами світиться віконечко і стукотить швейна машинка. Шин-ши-ли! Шин-ши-ли! — захоплено шепотіли звірятка. Ірина пам'ятала це дивне слово з дитинства. Якось вона спитала Фріду, що воно означає, і та відказала, що точно не знає, але, здається, це якась міфічна істота з єврейського фольклору, втілення того, чого нема, але що хочеться мати. «Киш звідси! Киш! Киш!» — точнісінько, як колись шугав її Мойсей Давидович, стала розганяти тих звірят Ірина. Ці дурні створіння почали її дратувати своєю улесливою поведінкою — вона не любила лестощів від підлеглих і сама ніколи не лестила начальству. Вона давно вже виросла зі штанців благоговіння перед тими, хто в соціальній ієрархії формально стояв вище за неї. Ця успішна бізнес-леді давно зрозуміла: в її оточенні, та й поза ним, немає нікого, хто був би морально та психологічно сильнішим за неї. Кожну людину, яку вона зустрічала — політиків чи скоробагатьків — вона бачила наскрізь своїм рентгенівським оком. І виходило, що вони переважно слабкі істоти, яких виносить на гребінь слави або влади звичайний випадок, і в своїй владі, славі, багатстві вони починають поводитися, як діти. Ірина могла програвати бої з партнерами, можновладцями, але тільки матеріально. Морально вона завжди перемагала. Для неї це була справа честі. Щоправда, на світі був чоловік, морально сильніший за неї. Маджарян, а хто ж іще! Ірина побачила в стіні маленькі дверцята, мабуть, від внутрішньої шафи, вона обережно підійшла до них і прочинила в очікуванні побачити якусь стару хутряну річ. Проте з подивом відкрила для себе, що там, усередині, в самій шафі, були ще одні, трохи менші, дверцята. Отже, це таємний хід. Все було дуже просто, і все цілком вкладалося в логічну схему: у Мойсея Давидовича просто не могло не бути таємного ходу. Ірині стало безмежно цікаво, куди він веде. Проте темрява стала геть непроникною, і вона вирішила прийти сюди завтра вранці. Жінка рушила до виходу, аж тут звідкілясь почувся звук її мобільника — життєрадісний Моцарт кликав до спілкування. Ірина прийняла блискавичне рішення: все одно доведеться спускатися вниз, шукати телефон, то чому б не зробити це через чорний хід? І тут озвався її внутрішній голос: — А не страшно? — Не страшніше, аніж ховати великі гроші від податкової. — Тоді вперед! Ірина повернулася до дверцят, пригнула голову, влізла у внутрішню шафу, штовхнула менші дверцята і пролізла крізь них. Як туди пролазив Мойсей Давидович? В дитинстві він здавався їй таким величезним! Напевне, це синдром дитини, що виросла: коли вона повертається у місця свого дитинства, їй усе здається маленьким і немовби іграшковим. Донизу вели сходи. Ірина стала обережно спускатися. Пройшовши, як їй здавалося, цілий поверх, вона, втім, не знайшла очікуваних дверей. Вона спустилася далі, сподіваючись вийти десь у двір, проте й тут на неї чекало розчарування: виходу ніде не було. Сходи вели ще нижче, вочевидь, у підвал, що, своєю чергою, вів до підземного ходу. Опинитися там серед ночі Ірині не хотілося. По-перше, запальничка скоро згасне, а по-друге… По-друге, вона вже колись була в тому підземеллі. Відчуття не надто приємні. Тим паче, тепер уже ніч… Тож вона вирішила підніматися тими ж сходами вгору. Ішла та й ішла, але сходи ніяк не кінчалися, і ніде не було навіть натяку на двері, через які вона потрапила сюди. Це її трохи налякало. Ірина на мить зупинилася, щоб відсапатися і зосередитися. З двох варіантів — опинитися на даху будівлі чи в підземеллі — вона вибрала перший. Хоча в хвилину вагання її відвідала крамольна думка: а що, як спробувати знайти в підземеллі сховок, який їй показувала Берта Соломонівна? Ірина тільки тепер здивувалася, чому саме їй, а не Фріді, Берта Соломонівна показувала схованку. Можливо, Фріда також тоді була? Здається, таки була. Але ж який сенс старій директрисі комісійного магазину посвячувати в сімейні таємниці чуже дівчисько, сім'я якої ненавидить усе кодло на Торговій, 4? Адже де гарантія, що, подорослішавши, дівчисько з робітничої слобідки не зненавидить Фріду, Берту Соломонівну і світ, у якому вони жили? Ні, краще вже йти нагору. Там світло, там повітря. Там, врешті-решт, безпечно, позаяк святі завжди миролюбніші, ніж мешканці нижнього ярусу. Ірина знову зупинилася. Фріда завжди казала, що в цьому будинку краще не користуватися чорним ходом — ніколи не знаєш, куди він виведе. Ірка тоді дуже здивувалася, але промовчала. Вона знала напевне: в цьому домі краще слухати, ніж говорити. Якось Фріда розповіла, як вона заблукала в лабіринтах паралельних ходів дому. Вона сказала, що її шукали три дні, а їй здавалося, що не була вдома хвилин десять, бо навіть не зголодніла і в туалет жодного разу не сходила. Ірина напружила пам'ять, аби згадати, що їй тоді переказувала Фріда. То була якась дивна історія, що лоскотала нерви мешканцям дому — древа. Ага, Фріда сказала, що зустріла там якось чорнявого чоловіка з білосніжною посмішкою і золотим зубом. І ще в нього була відрубана кисть. Чоловік був веселий, він весь час жартував і розважав Фріду, поки вони блукали довгими коридорами дома-древа. Він нарозповідав їй стільки цікавих історій, що вона навіть не помітила, як промайнув час. Ірині врізалася в пам'ять лише одна з них: про дух ґешефту, який блукає по торгівельних кварталах різних містечок і просить проценти. Врешті-решт той чоловік з білосніжною посмішкою, золотим зубом і відрубаною кистю довів її до якихось дверей і сказав: «Тобі сюди!» — «До побачення!» А ще він сказав: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор. Повтори!» Фріда повторила: «Треба передати дяді Рафіку, що оте зробив Семафор. А що він зробив?» — «А це, люба, тобі знати не обов'язково!» Фріда пішла далі і зустріла дивного чоловічка — худого, зморщеного, з синіми губами й синіми нігтями. «Дай процент!» — попросив він Фріду, і вона зробила все так, як їй перед тим порадив чоловік з відрубаною кистю. Вона сказала: «Падлом буду, якщо не дам!» Тоді він сказав їй: «Доведи!» І на це була відповідь у Фріди: «Жертвую щастям в особистому житті!» А він їй на те: «По руках! Тобі — безпрограшний ґешефт, мені — процент!» А тоді ще шепнув на вухо: «Твій ґешефт — папір!» Коли Фріда нарешті потрапила до себе додому і розповіла Берті Соломонівні про те, що з нею сталося, бабуся спершу зблідла, потім налила онучці чашку бульйону, а сама кудись вийшла. За двадцять хвилин у їхній кімнаті зібралася ціла нарада: Берта Соломонівна, Мойсей Давидович, Рафік Вазгенович, Соболєв і пан Збігнєв. Здається, Ірка якраз прийшла в гості до Фріди, тому так чітко пам'ятала ту історію. Дивно, що її, шмакодявку зі слобідки, не вигнали «святі» дому-древа на Торговій, 4. Усі поважно сіли на стільці, і тоді Берта Соломонівна наказала: — Дєтка, повтори ще раз, що з тобою сталося. Тільки нічого не пропусти. Фріда знизала плечима: а що тут пропускати? І вона переповіла свою пригоду від того місця, коли з цікавості відчинила бабусиним ключиком їхні потаємні дверцята, як спершу заблукала в лабіринтах, де й зустріла чорнявого дядька з білосніжною посмішкою, золотим зубом і без кисті, і як він розповів їй про дух ґешефту і ще купу інших історій, і що саме він сказав їй на прощання… — Повтори ще раз, що тобі сказав той дядько! — попросив Фріду дядько Рафік. — Та я вже тисячу разів вам сказала: «Передай Рафіку, що оте зробив Семафор». За столом запанувала тиша. — Це він, — сказав дядько Рафік і закрив обличчя руками. — Сумнівів немає. — Дочко, а ти нічого не наплутала? Він точно сказав «семафор»? Ти впевнена? — Звичайно! — обурилася Фріда. — Я нічого не могла переплутати. Я його бачила перед собою і чула, як зараз вас! — Дєтка, а тепер іди погуляй! — наказала Берта Соломонівна. Знаючи, що зараз буде найцікавіше, Фріда з Іркою шугнули в коридорчик і не пішли геть, а стали по черзі підглядати й підслуховувати в замкову шпарину. Дядько Рафік, всесильний дядько Рафік, директор ринку і готелю «Кооператор», «справжній крутий мужик», якого поважав весь Бердичів, заплакав як дитя: — Рубіку! Братіку мій! Просив я тебе, не зв'язуйся з контрабандою! Я ж тобі казав: або ти сядеш, або тебе вб'ють! Послухав би мене — був би зараз начальником міліції Бердичева! А може, аж у Житомир тебе забрали б! З твоєю головою! — А чого він був без кисті, Рафіку? — обережно спитав Мойсей Давидович. — Ти мене питаєш? Я нічого не знаю! Як я можу знати? Я навіть не поховав його! От його душа досі й не може заспокоїтися! — Він без кисті, бо прикував ту чортову валізу з грішми до себе наручниками, а ключ сховав! — припустила Берта Соломонівна. — І його спільники не могли її відібрати у вже мертвого Рафіка, не відрубавши йому руки. — Гади! — заридав Рафік. — Ну досить, Рафіку! Досить! Сльозами справі не зарадиш! Краще скажи, що ти думаєш робити? — Тільки помста! — Я так і знав! — підхопився з місця Мойсей Давидович. — Ці Варданяни — гарячі голови! Що ти, що Рубік, що батько ваш — царство йому небесне! Рафіку, я тебе прошу, будь мужчиною! — І не вмовляй мене, Мойсею. Я мушу це зробити! — Семакіних уже й слід прохолов! Вони вже десять років як не в Бердичеві! Він одразу ж по тому, як пропав Рубік, переїхав до Києва. Шукай вітра в полі! — Я його з-під землі знайду! — скреготав зубами Рафік. — Я його уб'ю! Клянусь прахом батька! — Рафіку, заспокойся, будь ласка! Тобі від того легше не стане! Бог сам усе розставить на свої місця. — Я атеїст! …Того вечора сусіди ще довго розмовляли.
Цікаво, чому це так врізалося в Іринину пам'ять? Напевно, тому, що років із десять тому їй трапилася нагода згадати про цю дивну історію. Якось Ірина замовила в бюро послуг «Світанок» прибиральницю для миття вікон. У ті часи Ірина ще не мала можливості найняти постійну служницю, проте могла собі дозволити час від часу оплачувати хатню роботу. Тоді разу прийшла жінка, явно хвора на алкоголізм, яка, щоправда, всіляко намагалася це замаскувати. Ірина спершу хотіла відмовитися від її послуг, проте, побачивши її жалюгідний погляд, пустила жінку в квартиру. І та дуже старалася. Видно було, що в неї з дитинства лишилися навички доброї господині. Все до часу йшло добре, проте на четвертому вікні сталася неприємність: жінка впала з підвіконня і розбила об батарею брову. Вона довго вибачалася, виправдовуючись тим, що в неї запаморочилася голова. Ірина злякалася не на жарт: поміряла їй тиск, напоїла чаєм, дала якісь таблетки і розрахувалася за всі шість вікон. Та пообіцяла прийти іншим разом домити два вікна. Ірина була впевнена, що це порожні обіцянки: хто, отримавши гроші, ще раз прийде? І вона того ж вечора домила вікна сама. Проте вона помилилася: жінка прийшла до неї через день. Оскільки вікна вже були помиті, Ірина запросили її на чай і почала розпитувати про життя: її завжди цікавили люди, які становили повну протилежність їй самій, ті, що перебували на протилежному полюсі соціальної ієрархії. Жінка, як з'ясувалося, народилася в Бердичеві, а коли їй виповнилося десять років, батька перевели до Києва. Жили вони дуже заможно: машина, квартира, дача, в домі тільки пташиного молока бракувало. Однак з доброго дива батько почав хворіти на якусь психічну хворобу. Час від часу з ним траплялися дивні напади: він ішов на кладовище і починав їсти землю. Що вже з ним не робили, яким лікарям не показували — все дарма. Йому робилося дедалі гірше. А їхня колись повна чаша порожніла на очах. Багатство зникло. Врешті-решт вони почали жити лише на мамину зарплату і батькову пенсію за інвалідністю. У неї самої життя не склалося: чоловік любив випити і її привчив. Спершу вони пропили свою квартиру, а потім, після смерті матері й батька, і батьківську. Тепер живуть на вокзалі. Ось така сумна історія падіння. — А де ви жили в Бердичеві? — поцікавилася Ірина. — Та в центрі, недалеко від кляштору. — Ви знаєте, я теж із Бердичева. Щоправда, жила на слобідці. А яке ваше дівоче прізвище, може, я згадаю? Адже ми з вами майже однолітки! — Семакіна. Ірина наморщила чоло: — Не пам'ятаю. Хоча прізвище здається знайомим. Ким працював ваш батько? — У міліції. Ірину немов блискавкою вразило. Вона дивилася на це жалюгідне створіння, а в скронях гупала кров. Все-таки є вища сила! Якою ж досконалою є світобудова, якщо злочинець несе покарання навіть через десять років і навіть не в одному поколінні! — А прізвище Варданян вам нічого не говорить? Жінка перелякано округлила очі. — Рубен Варданян. Батько ніколи не називав це ім'я? — повторила Ірка. Жінка скривилася, і на її обличчі застиг дивний вираз, який промовляв: мені вже все байдуже. Проте відповіла: — Батько ще за життя поставив розкішний пам'ятник якомусь Рубіку Варданяну на Байковому цвинтарі. Але той батьковим другом ніколи не був. Це точно… Пізніше Ірина не пошкодувала часу і таки з'їздила на Байкове. Вона знайшла могилу Рубіка Варданяна. На ній стояв дуже дивний пам'ятник: рука з обірваним наручником. Внизу напис дрібними літерами: «Рубіку, ти був правий — землю їм і сечу п'ю». Підпису не було…
…Ірина стояла на сходовому майданчику чорного ходу будинку-химери. Зненацька десь ізгори долинула мелодія мобільного телефону. Вона впізнала свого життєрадісного Моцарта і кинулася на звук. П'ять сходинок догори, ще дві, ось і дверцята, вони відчинені, ось і він, маленький електронний хлопчик, який так гарно грає Моцарта і так м'яко освітлює старовинний стілець, на якому лежить. — Алло! — На жаль, ваш абонент перебуває поза зоною досяжності… — Хто дзвонив? — Приватний номер. Тобто зашифрований. Ірина вже нічому не дивувалася. Ні тому, що мобільник упав униз із кімнати Мойсея Давидовича, а опинився тут, у кімнаті на тому ж рівні, що й перша. Ні тому, що звук удару був металевий, а телефон лежить на м'якому стільці. Не здивувало її й те, що сходи, якими вона довго піднімалася в темряві, в кільканадцять разів перевищували справжню відстань між поверхами. Вона знала змалечку — для цього будинку нормою є ненормальні речі. Адже це не простий будинок. Це — дім-древо. Вона залишила мобільний телефон лежати на стільці, а сама сіла в старе крісло-гойдалку, що стояло поруч. Хитнула крісло раз, вдруге. Раз-два… раз-два… «От робили колись меблі! Ліг — і отримуй насолоду. Вигин спинки ідеально розслабляє м'язи спини. І навіть найбільша проблема сучасних крісел — шия й голова в них не відпочивають — у цьому екземплярі враховано в дивовижний спосіб просто ідеально… Раз-два… раз-два… Гойда-гойда-ша, де кобилка, там лоша… Здається, я починаю впізнавати цей стан розслабленості, починаю впізнавати це крісло, починаю згадувати… Моє тіло впізнає це крісло, це безсумнівно… Безсумнівно також, що воно пов'язане саме з цим будинком… У кого ж воно стояло?… В чиїй оселі?… Кому належало?.. Гойда-гойда-ша… Раз-два… раз-два… Берта Соломонівна? Ні, в неї такого не було. Дядько Рафік? Ні, в нього завжди були найсучасніші меблі — він був схиблений на всьому новому, тож не минало й півтора року, як він міняв у своїх кімнатах всі меблі. Він ненавидів „мотлох“ і позбувався його безжально. Те, що можна було продати, продавав у комісійному Берти Соломонівни, а те, що, на його думку, коштувало копійки й не варте було мороки, виносив у двір у дерев'яних базарних ящиках пізно увечері, а рано-вранці ящики були вже порожні. Час від часу тітка Каріна, його дружина, казала: „Рафіку, знаєш, на кому я сьогодні бачила свою кримпленову сукню? НаГлавачці, секретареві райкому партії!“ Тоді вони довго сміялися. Ірка ніяк не могла зрозуміти — невже сама секретар райкому приходить вночі на Торгову, 4, дізнаючись від своїх партійних агентів, що Варданяни купили меблі, а отже, днями робитимуть шмон у своїх лахах, і риється там до скону, щоб здобути омріяну кримпленову сукенку тітки Каріни, яку їй торік Рафік Вазгенович привіз із Москви? Уже згодом Ірина зрозуміла, що існує таємний ланцюжок „спекулянтів“, який і постачає всю бердичівську еліту імпортними лахами. Главачка напевне знала, що Каріна — законодавиця моди в містечку, вона одягається найкраще в місті, бо її Рафік має зв'язки. І тому, коли секретареві парт-кому, затюканій своєю безглуздою роботою, приносили точнісінько таку сукню, як у Каріни Варданян, та хапала річ одразу, та ще й утричі переплачувала за неї… Якби вона знала, що та сукня, можна сказати, з помийниці Торгової, 4, то напевно б дістала інфаркт! Дивна річ, думала Ірина, дивна психологія радянського обивателя: престижно було вдягатися в ті самі кофтинки, костюмчики, блузки, що й окремі місцеві авторитети — офіційні й неофіційні. Зараз жінка повісилася б, побачивши на прийомі чиюсь дружину в тому самому вбранні, що й вона. А раніше… …Ні, це крісло не Варданянів. І не могло воно стояти у Соболєвих, воно не пасувало до спартанської офіцерської обстановки… Хоча… Не може бути, здається, саме у Соболєвих вона на ньому гойдалася… Як же це? Стоп! Вона гойдалася в ньому і в Берти Соломонівни!… Спершу гойдалася, згодом гойдала ляльок… Як це може бути?… Точно, і у Соболєвих, і у Берти Соломонівни… Щось тут не те…» Тут заграв завжди оптимістичний Моцарт з мобільного. Ірина, яку почало заколисувати гойдання, спинила крісло і втупилася в маленького електронного хлопчика. Приватний номер… Тобто зашифрований… Можна навіть не вставати… У цьому місці телефон дзвонить не для розмов, а щоб подати якийсь знак, показати шлях, яким треба рухатися в лабіринтах дому-древа. Мобільник освітлював стілець, на якому лежав — старий стілець із оббитими гобеленовою тканиною сидінням і спинкою… Нитки вже посоталися, малюнок стерся. Цей малюнок Ірина знала напам'ять: пастух і пастушка, вдалині на горі замок, а внизу пасуться овечки… Вона завжди питала тітку Ірену: чому овечки блакитні? А та сміялася: не вистачило білих ниток! Ірина розглядала малюнок і з дитячою впертістю продовжувала допит: «Можна ж було платтячко пастушки зробити не білим, а голубим, і тоді овечок виткати білими!» Тьотя Ірена обіймала Ірку і цілувала у маківку з кучерявим волоссям: «Просто цей стілець дуже старий, він єдиний залишився з гарнітуру моєї бабці, бачиш, тут навіть на спинці вензель є — ось, літера „О“, що означає „Огінські“. Це наша фамільна реліквія… А точніше, одна з них, — сумно додала вона. — Цьому стільцеві стільки років, що кольори тут змінилися: одні вицвіли, інші забруднилися. Придивися до платтячка пастушки на сидінні, бачиш — воно колись було рожевим… Дивися, на бантику дуже добре видно…» — «А де шиють такі платтячка?» — «Ніде не шиють, — сумно посміхнулася тітка Ірена. — Точніше, його можна пошити, тільки нема куди в ньому піти… Зараз це не модно… А коли я була мала, на мене силою вдягали такі сукенки, коли ми йшли до костелу, а я їх ненавиділа, намагалася замастити, щоб іншим разом не вдягати… А тепер шкодую: як би мені хотілося зараз надягти таку сукню, нехай тільки для себе, для чоловіка чи для Андрійка…» Так, це був стілець Жевуських. І крісло-гойдалка було їхнім… Просто пан Збігнєв час від часу «встрявав у якісь історії», і пані Ірена, боячись обшуків, переносила на зберігання улюблені фамільні речі то до Берти Соломонівни, то до Соболєвих — залежно від того, з ким на той час вона перебувала в «кухонному мирі». Мобільний телефон затих, Ірина знову почала гойдатися, заколисуючи саму себе. «Отже, я у Жевуських…» Це було найсвітліше помешкання в усьому домі, бо було розташоване на розі, і його вікна виходили не лише у двір, як в інших оселях, а й на вулицю. Тут Ірина час від часу робила уроки з Андрієм Жевуським. О, це найяскравіший спогад її дитинства… Андрій Жевуський… Анджей, як називала його мама, пані Ірена. Щось ангельське було в тому імені… Андрій був для неї янголом, однак не в розумінні охоронця, рятівника, готового прийти на допомогу будь-коли чи сотворити чудо, а в розумінні недосяжності. Жевуські жили на верхньому — небесному — рівні дому-древа, на верхівці світобудови, вони були небожителями, відтак їхнє життя було світлим і красивим, а отже, для неї недосяжним… Збігнєв Жевуський — старий поляк, який, судячи з уривків розмов, що точилися поміж пані Іреною та Бертою Соломонівною, відсидів і повернувся в рідні місця хворим і виснаженим… Пані Ірена була на багато років молодша за нього, їх познайомили в Сибіру. Іренині батьки майже силоміць віддали її заміж за старого. Вона погодилася на одруження лише тоді, коли мама пообіцяла їй: «Зі Збігнєвом, доню, ти будеш, як у Бога за пазухою. Все, що ти недолюбила, недоїла, недопила, недоотримала у дитинстві, надолужиш із ним. Вір мені, доню». Пані Ірена не раз згадувала ті слова із вдячністю. Ірина довго не знала, чим саме заробляв на хліб дядько Збігнєв, точніше, її це не цікавило, вона просто захоплювалася тим, що Жевуські жили, як на той час, просто розкішно. Щоправда, вона дивувалася: чому в пору, коли в Бердичеві почали будуватися перші кооперативні будинки з усіма вигодами, з Торгової, 4 переселилися лише Альперовичі, які були далеко не найбагатшими. Тільки тепер, зі своїм бізнесовим досвідом, вона розуміла: на це були причини переважно конспіративного характеру. В домі-древі легше було робити ґешефти, вести «нелегальну трудову діяльність», приховувати справжні прибутки, утримувати таємні канали збуту, поповнення, складування. Тут легше було зберігати таємниці. Дім-древо був для його мешканців фортецею, і лише тут вони почувалися безпечно, лише тут могли виживати. Анджей, Анджей… Чиста дитина, пещений мамин синок, скільки внутрішнього благородства, делікатності, інтелігентності! І скільки гонору! Для Ірки він був ідеалом, який то наближався до неї, то віддалявся… Він був голубооким красенем, проте зовнішність хлопця мало тривожила Ірину — навіть якби він був потворним горбанем, вона однаково «запала» б на нього. Її в Андрієві цікавило лише одне: його походження, його прізвище: Жевуський. А для нього?… Ким вона була для нього?… Ірина зупинила крісло-гойдалку і навмання натиснула кнопку на мобільному: екран засвітився. Вона взяла стілець у руки й понюхала. Він пах Жевуськими. Маніпуляції нюхання її навчила пані Ірена. Точніше, не вчила, просто робила так завжди. Польська кобіта все визначала на нюх. Саме так пані Ірена купувала м'ясо й курей на базарі, взуття в магазині, «з-під поли» чи «з рук» (на нюх вона визначала якість шкіри). Жевуська ніколи не куштувала їжі під час приготування, вона визначала її готовність і смакові характеристики лише по запаху. Випікаючи свої ароматні «бабусині тортики», вона ніколи не відкривала дверцята духовки, проте завжди безпомилково виймала коржі вчасно, аж до секунди, що було незбагненним для решти користувачів спільної кухні. Про пані Ірену та її манеру готувати казали: «Напевне, вона знає якесь слово, не інакше». «Яке слово?» — дивувалася в дитинстві Ірка. «Чарівне», — жартувала Берта Соломонівна. На нюх пані Ірена визначала й чоловіків. Вони ходили до неї на примірку, хоча Жевуська була жіночою кравчинею. Взагалі вона, здається, спеціалізувалася на жіночій нижній білизні. Саме пані Ірена пошила Ірці перший бюстгальтер. Її привела до Жевуських Берта Соломонівна. Ірка трохи соромилася своїх грудей, і тому вперто відмовлялася роздягатися, однак пані Ірена почала гладити її по голові, розчісувати кучері, докладно розпитувати, що їй сьогодні снилося, тож коли жінка зняла з дівчинки кофтинку, та цього навіть не помітила. Не те щоб Ірка не бачила, що робить пані Ірена, навпаки, вона все чудово розуміла, але їй геть не хотілося опиратися, навіть більше, це було дуже приємно. Такого «бюстику» в неї більше ніколи не було: щоб сидів як улитий, не тер, щоб «дихав», і такий гарний: оздоблений рожевими перламутровими бісеринками, а між чашечками пах якимись невмирущими трояндовими пахощами рожевий трояндовий бутон… «Дівчинко моя, — казала пані Ірена, — якби ти знала, скільки лиха приносить жінці перший поганий бюстгальтер, коли груди затиснуті в занадто вузький або обвислі в заширокому ліфчику! Порушення кровообігу, недорозвиненість молочної залози і відсутність молока, коли воно конче необхідне твоєму немовляті, або навпаки — гіпертрофована молочна залоза, яка з віком набуває загрозливих розмірів! А психологічні комплекси і травми! А ця мода на синтетику, адже тепер навіть мереживо синтетичне! Жіночі груди повинні дихати, вони живі, запам'ятай цей! Знаєш, як знадобляться тобі гарні груди у спілкуванні з чоловіками! І врешті-решт це — краса». Ірка стояла, немов заворожена, і витала в рожевих мріях… «От і все, панночко! Можете вдягатися! Обіцяю: ви згадуватимете пані Ірену все життя! Особливо, коли матимете справу з чоловіками». Так, на цьому вона також добре зналася. Чоловіки її любили. І вона їх…
— Фрі-іда! — зненацька долинуло звідкілясь із двору. — Фрі-іда! Ірина підхопилася з крісла, підскочила до балкона, розчинила засклені рами і визирнула у двір. Було темно. Місяць освітлював лише дах будинку і майже не проникав у дворовий колодязь. По стіні знову промайнула тінь, і все завмерло, стало, як і було… Ірина обперлася на поручні: звідки вона знає цей голос? Жодних асоціацій. Це скидалося на голос божевільного з того світу… Спускатися донизу геть не хотілося. Тут, у цій оселі Жевуських, було безпечно. Тож вона нікуди звідси не піде. Зараз навіть важко згадати, скільки разів безсонними ночами вона мріяла жити саме тут, у невістках пані Ірени. Скільки разів уночі вона повторювала солодке: «Я — Ірина Жевуська!» Ірина зморщилася. Чомусь саме цей спогад її неприємно кольнув. Тоді вона його відкинула безжально, як непотріб. Натомість, зручно вмостившись у кріслі-гойдалці, поринула в інші спогади. Вона спробувала відтворити візуальний образ пані Ірени. Цілісної картини створити не вдавалося, зате один за одним, немов хвилі, зринали уривки спогадів: у шафі — різнокольорові рульончики шовку для пошиття білизни, рожеві, кремові, коралові, кольору морської хвилі, лимонні, жовті, білосніжні, слонової кістки і ґранатові. Оцей ґранатовий колір… від нього Ірина просто божеволіла. Переїхавши до Києва, вона була шокована, коли дізналася, що ґранат червоного кольору… Ґранатовий колір тітки Ірени був тим, що називається тепер індиго, або, по-простому, волошковий. Ірка не могла уявити собі жінку, яка б носила білизну такого кольору. І якось вона не втрималася і запитала-таки: «Тьотю Ірено, а хто носить білизну такого кольору?» — «Каріна!» — розсміялася вона і з цікавістю подивилася на неї. — «А я дивувалася, чому ти так пильно розглядаєш ці рульончики? Ось про що ти думаєш! З тебе будуть люди!» — сказала пані Ірена і погладила дівчинку по голові. Так, тільки Каріна Варданян могла носити білизну такого кольору. І не дивно, адже шовк, атлас, нитки, бісер, стрічки привозив пані Ірені саме дядько Рафік. Коли він повертався з далекої мандрівки і входив через арку в двір дому-древа, то кричав: «Караван прибув!» І починав разом з таксистом вивантажувати валізи, ящики, мішки… «Ти — східний чоловік, — казала йому тітка Ірена. — В цьому твоя прєлєсть!» Ірка підслухала цю розмову, коли робила з Андрієм математику. Вона запам'ятала той довгий смачний поцілунок, який подарувала своєму сусідові пані Ірена. Він пахнув східними солодощами і прянощами, трояндовими пелюстками й жасминовою водою. Напевне, той запах долинав від тих полотняних мішечків і екзотичних баночок, що стояли на трюмо, але Ірці хотілося вірити, що це був аромат поцілунку… Як вона хотіла стати схожою на пані Ірену! Ірина із заплющеними очима намагалася пригадати ще щось із побуту Жевуських. Щось таємне і небезпечне було в тих спогадах… Щось таке… адреналіномістке… Що ж то за таємниця? Як знайти дверцята до неї? Дверцята! Так! Саме дверцята! Адже двері — суттєвий елемент дому-древа. В ньому було багато дверей, але ще більше — потаємних дверцят. — У кожній родині, яка себе поважає, мають бути потаємні дверцята, — казала Берта Соломонівна. — Без них життя родини стає справою публічною, або, як тепер кажуть, колективним достоянієм. Не вір, дєтка, тим, хто вважає соціалістичну сім'ю ідеалом. Так-так. Саме потаємні дверцята. Вони були і в цій оселі. Ірина вже вкотре встала зі зручного крісла-гойдалки і, освітивши собі шлях мобільником, як сновида, посунула в тому напрямку, де були потаємні двері. Вона почала обмацувати стіну, однак ніде нічого не було. Мобільник згас, вона знову натисла кнопку, щоб освітити стіну. Нічого нема. Не може бути! Дверцята мають бути десь тут. Вона почала, немов у лихоманці, здирати старі шпалери зі стіни, і нарешті побачила сліди замурованих дверей. Ірина притулилася щокою до стіни і заплющила очі… Тітка Ірена, завжди привітна, весела й безтурботна, оберігала ті дверцята, мов левиця. Вони завжди замикалися на ключ, навіть… навіть коли хтось там був… Так-так… Тітка Ірена носила туди їжу на таці… Так-так… А ще… Ще дядько Збігнєв часом пропадав на цілий тиждень, хоч і не виходив з дому… Це помітила Берта Соломонівна. Значить, Ірена там його замикала. Для чого? Він що, був божевільним? Та ні, звісно! Звідтіля чулися чоловічі голоси. Досить глухо, але ж Ірка їх чула. А от Андрій не чув. Чи просто вдавав, що не чує… Андрій, Андрійко, Анджей… Господи боже, вона згадала! Так, це воно! Якось Ірка прийшла до Жевуських робити математику. Вона мала математичні здібності й феноменальну пам'ять на цифри та формули, а Андрій був типовим гуманітарієм. От пані Ірена й заманювала до себе Ірку: послуги Анджеєвої однокласниці коштували дешевше, ніж репетиторові, тим більше дівчинка відпрацьовувала Іренині подарунки і у школі на контрольних: вона розв'язувала одразу два варіанти — для себе і для Андрія… Так-так… Ось Ірка прийшла до Жевуських… Тихенько прослизнула у вітальню… Дім-древо привчив її ступати тихо й обережно… Андрій стояв на колінах і цілував материну руку, а пані Ірена плакала: — Побожись мені Маткою Боскою, що ти ніколи в житті не візьмеш в руки карти! — Клянусь, мамо! Вона поцілувала його в маківку і крізь сльози прошепотіла: — Фарт не передається від батька сину, тільки через два покоління, розумієш? — Розумію, мамо! Ірка збагнула, що її присутність у той момент була б небажаною, і тому безшумно вислизнула з оселі Жевуських. «Отже, пан Збігнєв був картярем, професійним картярем». Ось чим можна пояснити, що пан Збігнєв зникав на тиждень, не виходячи з власної оселі… Ось чим можна пояснити те, що меблі Жевуських частенько «подорожували» від них до Берти Соломонівни або Соболєвих, а за якийсь час — назад, ось чим можна пояснити слова Ірениної матері, що «за Жевуським ти будеш, як у Бога за пазухою»… Але чи мала рацію стара полячка? Хіба можна оте життя на вулкані, яким жили Жевуські, назвати «Божою пазухою»? Хто знає? У тій нудній, одноманітній і стандартній радянській дійсності гострі різнополюсні відчуття справді могли видаватися щастям… Це теж було однією з причин, чому звідси, з Торгової, 4 майже ніхто не хотів виїжджати. Люди були тут щасливими… Ірина підійшла до вікна. Надворі почало світати… Будучи жайворонком, вона безпомилково визначила: четверта година ранку. Ірка стала жайворонком не зразу. Точніше, вона примусила себе такою стати. Під впливом Маджаряна. Він якось сказав, що його бізнес любить ранок. Ірці не треба було повторювали двічі. І її бізнес теж полюбив ранок. Якщо казати точніше, її та Маджарянів бізнес вимагав свіжої голови саме вранці. Саме вранці найчастіше виникала потреба в блискавичних і точних рішеннях, тоді, коли суперник, виснажений нічними клубами, професійними дівчатками й казино, був найбільш вразливим і нездатним до опору: «Береш його голими руками!» — вчив її Маджарян. Саме для цього він вкладав гроші в ігорний бізнес і нічні клуби, хоч сам туди не ходив. Він лише заманював до своїх закладів конкурентів. Це був точний і продуманий хід. Ірина пам'ятає, як Маджарян, розвалившись у м'якому фотелі, попихкуючи сигарою, розповідав їй: — У радянські часи, часи тотальної державної власності, не існувало приватного бізнесу, тож щойно з'явилася зручна нагода, першими присмокталися до цієї сфери ми — вірмени, греки, євреї — чисті чи напівкровки. Тобто традиційно торгівельні народи. І виживаємо ми у бізнесі краще, аніж спадкові землероби і скотарі. Напевне, тому в нас зазвичай не «пливе дах», коли ми стаємо багатими. Ми отримуємо прибуток і моментально вкладаємо його в нову справу. Ми точно знаємо, що таке багатство. Багатство — це коли всі гроші працюють, а не коли не знаєш, що з ними робити. Ваша ж слов'янська натура, якщо береться до справи, то, отримавши перший великий навар, чомусь вважає, що саме він і є багатством. Щасливчик уявляє себе багатою людиною і починає жити за штампами життя заможної людини (тобто ресторани, казино, дівчатка), навіть гадки не маючи, що ці штампи і розваги створили ми, справжні ділки, для таких, як він, аматорів, аби позбутися конкуренції. Ми самі вкладаємо гроші в індустрію розваг, заманюючи туди наших конкурентів. Такий новоспечений «багач» починає відвідувати казино, ресторани, нічні клуби, інші заклади, там садить не лише гроші, а й здоров'я. Він садить там свою пильність… Саме тому, мала, в нашій справі, хто рано встає, тому — що? — Бог дає! — Правильно! От тобі й перший урок від Маджаряна…
…Чому в цьому місці, в цьому домі-древі так часто згадується Маджарян? Торгова, 4 — це ключове місце її життя, навіть його матриця. Маджарян — це ключова фігура її життя і в певному значенні — матриця її поведінки. Ірина обернулася спиною до вікна і обдивилась кімнату. З кожною хвилиною вона ставала все дедалі більшою. І це її лякало. Бо вона пам'ятала цю кімнату геть порожньою. Ця порожнеча асоціювалася в неї з однією фразою: «з конфіскацією майна». Пані Ірена сиділа на стільці, тому самому, на якому тепер лежить Ірчин мобільник, сива, сліпа і дивилася невидющим поглядом у вікно. — Мишко, це ти? — Я. А як ви мене пізнали? — По запаху. В тебе неповторний запах. Здоровий запах успіху. Ти вже розбагатіла, як мріяла в дитинстві? — Ще ні. Я тільки на третьому курсі. — Згадаєш мої слова, ти будеш дуже багатою. Мене мій ніс ніколи не обманював. Ірина підійшла до неї і поклала руки на плечі. — Ірусю, ти мене пробачила? — Так. — Тільки тепер? Ірина промовчала. — Я питаю: ти пробачила мене тільки тепер, коли бачиш таку жалюгідну бабу? — Так. — Я так і знала. Мишко, коли я помру… Та ні… Нічого…
Ірині, цій, уже старшій Ірині, дуже захотілося дізнатися, що тоді недоговорила пані Ірена, яким було її останнє бажання? Стало прикро, що під час останньої розмови з Жевуською вона не змогла перебороти в собі образи на пані Ірену. А по суті, та мала рацію, коли заборонила шістнадцятирічним Ірині та Андрію одружитися… Що б із того вийшло? Але тоді, в шістнадцять, не було солодшої мрії, аніж стати Іриною Жевуською… Ще однією Іриною в їхній сім'ї. Ще однією трояндою роду Жевуських! Саме про це, а не про Андрія, милого інтелігентного хлопчика, маминого сина, мріяла Ірка, коли вперше в житті пізнала смак плотського кохання. Не він, голубоокий поляк, а його мати — красива, щаслива, розкішна — стояла у неї перед очима, коли несамовитий біль роздирав її. «Нічого, — думала вона, — потерплю… Зате потім… Потім я стану Жевуською!»
… Ірина знову вийшла на балкончик і подивилася вниз, у двір. Їй хотілося побачити сходи, які вели у підвальчик. Вона перехилилася через перила і побачила, що вони засипані, як і, напевно, весь підвальчик. Дивно, якби було інакше. Нема більше того підвальчика. Нема місця, де вона отримала перший сексуальний досвід. Досвід, який не мав ні присмаку першого кохання, ні аромату пристрасті. Це був досвід закомплексованої дівчинки, яка хоче піднятися над тим, ким була дотепер. То було рішення дуже тверезої шістнадцятирічної дівчинки, котра усвідомлює, як можна використати близькі стосунки з чоловіком. Це бажання змінити себе до невпізнанності… Щоб ніхто більше не зміг їй кинути в спину саркастичне…
— Фріда! Фрі-і-і-да-а-а! Ірина здригнулася. Це був той самий голос — голос божевільного з того світу. Вона перехилилася через перила балкону. Там стояв сивий, але ще не дуже старий чоловік з розпростертими руками і посмішкою юродивого. На його голові стирчав їжачок, а на запалих щоках — чотириденна сива щетина. Очі були очима юродивого. Обоє завмерли, впершись поглядами один в одного. Зоровий контакт тривав цілу вічність… Ірина відчула, що юродивий просто висмоктує її енергію через очі, вона відчула дикий біль, запаморочилася голова, вона відсахнулася від поручнів балкона і закрила рукою очі. В останню мить перед нею промайнула картина: пацан з розбитою головою в придорожній сірій пилюці. Юра… Це був він… «Все! Спокійно! Це сталося давно. Час заліковує всі рани. Термін давності перекреслює злочин. До того ж, він сам спровокував… І за це поплатився… Що я мелю?… Бідний хлопчик!… Все життя змарновано!… Господи, та немає на мені ніякої вини! Такі дитячі бійки відбуваються споконвіку! Діти билися в усі часи і завжди битимуться! Це випробування, через яке мусить пройти кожен хлопець. Без цього його просто не поважатимуть. Інакше він не стане своїм у дворовій компанії. Через криваву бійку мусять пройти всі, і, звичайно, не всі виходять з неї неушкодженими… Когось пронесе, а когось — ні… І взагалі, це була не я, а Фріда… Не я — Фріда… Фріда — не я… Не я…»
Ірина різко розплющила очі. Їй захотілося, щоб зорові відчуття припинили цей внутрішній монолог. Вона повільно підійшла до краю балкона, обережно перехилилася. Унизу не було нікого. «Слава богу!» Ірина сумно подивилася на колишнє помешкання Жевуських. Їй більше не хотілося туди заходити. Вона подумки попрощалася з ним і рушила вздовж балкона до сходів, що вели вниз. Треба було нарешті закінчувати цю чудернацьку історію. Вона йшла повільно, оглядаючи згори всі закапелки і закутки дворика. І тут під ногою рипнула дощечка… Ірина зупинилася. Її мозок пронизала блискавка. Ірина знала цей звук. — Не зупиняйся, йди далі. — Я спробую ще раз! — Ти цього не зробиш, якщо не хочеш застряти тут навіки. Тікай звідси, поки не пізно! — Я тільки ще раз ступлю на те саме місце, і більше нічого! — Ти сама себе дуриш… — Я навіть не повертатиму голову праворуч… — Роби як знаєш… Ірина зробила крок назад і стала обережно намацувати ногою місце, де була та сама дощечка… Якраз навпроти неї були двері до помешкання Берти Соломонівни Кац і Фріди. Рип! Так, це той самий звук. Вона знала його напевне: коли тікала до Андрія в підвал серед ночі, оминала її, щоб не прокинулася Берта Соломонівна. До чого тут оселя Берти Соломонівни? До чого вона до оселі Берти Соломонівни? Невже вона там ночувала? Ночувала чи ні? Мабуть, ночувала, якщо пам'ятає такі деталі… — Я тільки зазирну у вікно. —??? — Я стільки років тут не була. —!!! — Я що, мала дитина? — … — Добрий день, Берто Соломонівно, як ви поживаєте? Двері були замкнені. «От і добре. Немає спокуси — немає гріха», — сказала собі Ірина, але рука автоматично полізла під підвіконня і витягла звідти старого заіржавілого ключа. Цей ключ, великий і такий важкий… Він лежав на Ірининій долоні і спокушав її. «Відчини двері! — верещав він. — Відчиняй!» Ірина майже наосліп запхала ключа в шпарину, трохи підняла двері, і вони легко подалися. Вона переступила поріг із заплющеними очима. У Берти Соломонівни, на відміну від інших помешкань, був маленький коридорчик, де стояв примус. На ньому вона готувала, коли сварилася з сусідами на кухні. Тому в цьому маленькому коридорчику завжди пахло гасом. Приємний запах дитинства. Чому приємний? Мабуть, тому, що асоціювався з їжею. Ліворуч на стіні стояла вішалка для одягу. Ірина не розплющувала очей. Три кроки по діагоналі праворуч — і будуть двері в кімнату. Вони теж легко прочинилися. Тут у Берти Соломонівни була вітальня. Вікна, як і в інших помешканнях, виходили на загальний балкончик. Чотири кроки до вікна, на вікні фіранки з тюлю. Берта Соломонівна принципово не купувала синтетичних фіранок, а до вибору тюлю підходила дуже вимогливо. Ірина підняла руку, щоб піймати шматочок фіранки, і… їй вдалося вхопитися за китиці. Не розплющуючи очей, вона сантиметр за сантиметром просувалася вгору по тюлю, намагаючись розпізнати узор. В її голові роїлися десятки варіантів компонування візерунка, вона намагалася згадати, яким же візерунок був насправді. Але марно. Ірина не витримала і розплющила очі. Так, та сама. Старенька, пошарпана, з дірочками, вона була тією самою фіранкою. Як дивно… Після смерті Берти Соломонівни тут, напевне, жили інші люди. Якщо вірити власникові «жигулів», Фріда не з'являлася тут приблизно з того часу, що й Ірина… Отже, тут хтось жив? Чи не жив? Невже ці оселі переходили до нових мешканців з меблями колишніх? Чому ті їх не викидали? Невже їм комфортно було жити з духами колишніх мешканців? Адже ніщо так добре не зберігає минуле, як меблі… У кімнаті було порожньо. Окрім фіранок, тут ніщо не нагадувало про колишню присутність Фріди і Берти Соломонівни. У Каців була лише одна кімнатка. Цікаво, а де в них були потаємні дверцята? Ірина озирнулася — ніщо не нагадувало про їхнє існування. Всі стіни були рівненькі, та й сама вона не пригадує, щоб у котрійсь із них були двері… Це трохи бентежило, бо для Берти Соломонівни — не стільки для неї особисто, скільки як для директорки комісійного магазину, королеви антикваріату й секонд-хенду — вони були необхідними. Ірина змусила себе пригадати той випадок, коли опинилася з Бертою Соломонівною біля «святая святих» — місця, де переховувалися її скарби. Як же вони туди добиралися? Якою дорогою? Усе стерлося з пам'яті: Ірина пригадувала себе вже в підвальному приміщенні. Вони довго йшли якимось лабіринтом… Так-так, і Берта Соломонівна тоді ще пожартувала: «Фрідочко, дєточко, щоб не заблукати тут, співай: „Три шага налєво, три шага направо, шаг вперьод і два назад!“» Отже, вони були з Фрідою! Це логічно! А до чого тут вона, Ірка? Ірці тоді не було страшно — так упевнено й спокійно поводилася в тих катакомбах Берта Соломонівна. «Тобі не страшно тут, ба'?» — «Я тут виросла, дєтка! Я тут кожен камінчик, як свої п'ять пальців знаю!» Нарешті вони підійшли до ряду дверей з навісними замками. На них були вибиті номерки квартир, щоправда, не по порядку. Стояв там і номер їхньої квартири — шостий, але Берту Соломонівну він не цікавив. Натомість вона зупинилася перед металевими дверима, на яких було написано: «Щитовая. Не влезай — убьет!» Під назвою, як і годиться, було намальовано череп з двома перехрещеними кістками. Берта Соломонівна витягла з кишені халата ключа, навіть не ключ, а якусь відмикачку, і легко відчинила «щитову». Звісно, ніякого електричного приладдя там не було. І не могло бути. Там відкривався ще один, геть незбагненний простір…
…Ірина струснула головою. Її немов ошпарило. Берта Соломонівна показала їй те місце навмисно! На випадок відсутності Фріди! Нісенітниця, звісно, але це факт! І якщо її, Ірину, сюди занесло, отже, це не просто так, у цьому є свій сенс! Кожна година робочого часу Ірини коштує величезних грошей… Її сюди завів бог ґешефту, не інакше! Ірина, вже дорослою і працюючи менеджером на фірмі Маджаряна, забувши майже все, що стосувалося дому-древа, все-таки пам'ятала до дрібниць легенду про привид ґешефту, почуту від Фріди. Якось, заїкнувшись про неї Маджаряну, вона з безмежним подивом відкрила для себе, що він її також знає! Його, в свою чергу, просто шокувало, що жовторота менеджерка теж знає легенду! Він довго допитувався, за яких обставин вона почула цю легенду, а після того довго про щось розмірковував. Пізніше Маджарян зізнався, що, за давнім вірменським торговим віруванням, цю легенду не розповідають абикому. Це свого роду таємні знання, які передаються обраним, яких бог ґешефту визначає сам. І являє він ці знання у найнесподіванішій формі. Власне, саме після того випадку, коли Ірина напівжартома дала зрозуміти Маджаряну, що втаємничена в легенду про ґешефта, він переглянув своє поблажливо-іронічне ставлення до неї, а згодом почав придивлятися, прислухатися, спершу обережно, а згодом більш наполегливо втаємничуючи її в секрети простих, складних і, нарешті, супер-складних операцій, що їх можна було порівняти з хитромудрими шаховими партіями. Врешті-решт (Ірина знала це напевне) саме це стало вирішальним чинником у рішенні Маджаряна вести з нею спільний бізнес.
Ірина вже не сумнівалася: вона мусить знайти схованку Берти Соломонівни! Саме для цього дорога привела її сюди! Ірину охопила лихоманка. Вона нервово міряла кроками кімнату, намагаючись зосередитися і знайти хвостик тієї ниточки, який приведе до тієї «щитової». Вона вискочила на загальний балкон, перехилилася через поручні і почала пожирати очима флігельки, двері, сходинки, які могли б туди вести. Ось засипаний вхід у підвальчик, підвальчик її першого сексуального досвіду. Але сховок Берти Соломонівни був не там. А ось двері, що вросли в землю… Що то за двері? Ці двері… ці двері… ці двері… Вона згадала! Ті двері були «офіційним входом у підземелля» — для жеківців і міліції. «Офіційний» підвал являв собою досить велике чисте приміщення з електричним освітленням, де були розташовані в ряд дверцята з навісними замками і, на відміну від таємного підвальчика, тут була правильна нумерація — 1, 2, 3 і так далі… В офіційно зареєстрованому підвалі мешканці будинку зберігали консервацію, велосипеди, санки, тобто все, що зберігають звичайні мешканці звичайного будинку в звичайних коморах. Але той, таємний, підвал був незвичайним… І дістатися туди було не так уже й легко… Ірина знову кинулася в кімнату і стала простукувати кісточками пальців стіни. Ніде нічого… — Фрі-іда! Фрі-і-і— да-а-а! — почулося надривне, майже булгаковське, з двору. Ірина вискочила на балкон і нервово крикнула: — Чого тобі? Іди з Богом! Немає тут Фріди! Тут давно вже немає Фріди! І взагалі — Фріди більше немає! Немає зовсім, зрозумів? Юра радісно розкинув руки: — Фрі-іда! Фрі-і-і-да-а-а! — Давай, давай, іди додому! — миролюбно сказала вона і махнула рукою в напрямку арки. Юра слухняно опустив руки і почвалав на вихід. Ірина повернулася до кімнати і знову почала педантичне обстукування стіни. Вона просувалася сантиметр по сантиметру вздовж стіни і раптом за щось перечепилася каблуком. Ірина стала на місці як укопана і заплющила очі. Так. Вона згадала. Тут стояло піаніно. Перед тим, як вона з Бертою Соломонівною потрапили в підвал, вони вдвох, тобто втрьох із Фрідою його відсовували… Зараз Ірина нахилиться і побачить маленьку мідну ручку, пригвинчену до підлоги. Вона за неї візьметься і… Ірина розплющила очі, різко присіла. Вона побачила ту ручку. Першим її бажанням було рвонути її, проте вона себе стримала: Берта Соломонівна так не робила. Та якийсь час сиділа навпочіпки і щось бубоніла. «Це ж ясно, як день, що просто так ручка не піддалася б! Ясніше ясного, що дверцята відчиняються словом, магічним словом… Це в народних переказах замки до зачарованих скарбів відмикає розрив-трава… А в міських легендах — тільки слово… Легко сказати — слово. А яке саме?» Ірина невиразно пам'ятала: то було щось просте і зовсім не схоже на заклинання… Здається, Берта Соломонівна навіть наспівувала щось легке і несерйозне, кумедно гаркавлячи… Ірина відкашлялася і почала: — Ах, мій милий Августин, Августин, Августин! Вона смикнула ручку. Не піддалася. Ще раз. Знову невдача. «Ні, це не те. Звісно, ні, бо то просто дурна пісенька з музичної шкатулки Каріни, в якій маленька балерина танцює на монетці…» — Ішов одважний гайовий у нічку темную… «Ні, ця теж не могла бути. Це улюблена пісня пані Ірени…» Вона завжди співала на кухні цю пісню, коли нервувалася:
Ішов одважний гайовий у нічку темную,
Він вимірив, він вистрілив, у саме серце поцілив.
Ой, темна ніч, невидно, як він когось убив!
Ішов одважний гайовий дивитись, що ж убив,
Ішов одважний гайовий дивитись, що ж убив.
Аж там мила в крові лежить, останнє слово говорить:
«Ой милий мій, що ж ти зробив, це ж ти мене убив!»
Ішов одважний гайовий у нічку темную,
Ішов одважний гайовий у нічку темную,
Він вимірив, він вистрілив, у саме серце поцілив.
Ой, темна ніч, невидно, як він себе убив!
…Час від часу Берта Соломонівна влаштовувала в дворику разом з Каріною і пані Іреною міні-вистави, а точніше, одну й ту саму виставу — «Весілля Фігаро». Це робилося на різні свята, але обов'язково — на день народження жерця дому-древа Мойсея Давидовича. Каріна була Фігаро, Берта Соломонівна — дурним графом, пані Ірена — Розіною, інші ролі розподілялися між «нештатними» акторами. Ірина пригадує, що, здається, одного року вона була Керубіно… В таких кумедних рожевих шовкових пантальончиках, пошитих пані Іреною… Вони міцно облягали товстенькі сіднички і стегна… Може, то була не вона, а Фріда? Вона чи Фріда? Така фігурка була у Фріди, і кучерики, що так пасували до образу Керубіно, теж були Фрідині… Отже, ту роль грала Фріда. У дворі майстрували сцену, завішували старими байковими ковдрочками на прищіпках, а костюми шили з чого попало, причому майже щороку перешивали, поза-як Берта Соломонівна і Каріна щороку набирали по кілограму, а то й більше. Після вистави влаштовувався обід на весь двір. Мойсей Давидович любив пишні дні народження. Шеф-кухарем виступала тітка Аня Соболєва, дружина відставника, бо баба Беба, дружина Мойсея Давидовича, хворіла і майже не вставала з ліжка. Вона давала тітці Ані накази. Тітка Аня не була слухняною ученицею. Вона весь час сперечалася з бабою Бебою: — Тьотю Бебо, навіщо вам та фарширована риба? З нею така морока! Та й смердить вона оцим, як його, — рибою. Давайте я вам ковбаски домашньої накручу — смакота! А, я ж забула — то не кошер! Тоді давайте наліпимо вареничків, накрутимо кручеників! Вона цокотіла, а разом нарізала спеціальною пилочкою великі шматки сома… Баба Беба терпляче вислуховувала сусідчине базікання, але таки гнула своєї: — Так, правильно, сьогодні в тебе добре виходить. Скоро будеш готувати, як справжня єврейка! — Ой, тьотю Бебо, кістки тут такі грубі, я собі всі пальці поколола! — А тобі краще щуку пісну фарширувати і здирати шкуру цілою? — Нє, щука невкусна, болотом тхне, краще вже сом. Кажіть, шо далі робити? — Дєтка, зараз головне — з кожного шматочка зняти шкірку і обібрати м'якоть. — Я б за цей час гору кручеників накрутила! — сердилася Анька. — А шо додавати до фаршу, крім булки й цибулі? — Бурячок. — Шо-шо? — В сом кладуть бурячок. — Ну і вкуси у вас, у єв… — затнулася тітка Аня, — у панів. А шо робити з тим буряком, шо остався? — Кружальцями наріж і перекладеш нею шматки риби. Тітка Аня сопіла, дулася, сердилася, проте робила все, як їй казала баба Беба. — Тепер — один секрет! — Давайте! — Додай цукру і меду! — Ви смієтеся з мене? — Роби, що тобі кажуть! — Добре, добре… І шо воно вийде? Бурда якась!
За столом сиділи за ієрархією — на чолі столу Мойсей Давидович з бабою Бебою, з їхнього боку — «святі» дому-древа, з іншого боку — земні мешканці і навіть маргінали дому-древа. Поміж ними всіма пурхала в своєму ситцевому халаті тітка Аня, намагаючись догодити кожному. — Ганзю! — час від часу лагідно казала пані Ірена. — Коли ти вже поміняєш ситцевий халат на щось інше? Приходь, я тобі пошию гарну сукенку. — А мені в ньому вдобно! — сміялася тітка Аня. Ситцеві халати були її уніформою, в якій вона ходила на роботу, в кіно, на базар і поралася вдома. Святковий одяг від повсякденного відрізнявся тільки новизною, але ніколи — фасоном чи тканиною. А от пані Ірена завжди була в новій сукні. Які в неї були гарні сукенки! Крепдешинова жовта в чорний горох з чорним комірцем у жовтий горох; червоно-зелена сукня зі шнурівкою і рукавом-ліхтариком, що звужувався донизу на довгий зелений манжет з червоними ґудзичками; накрохмалені й бездоганно випрасувані батистові блузочки з мережкою або вишивкою перламутровим бісером; спідниця з вовни, яка, мов масло, спадала по її округлостях, з внутрішньою плісировкою ззаду, що ледь-ледь визирала з розрізу, над яким сидів елегантний бант із якоїсь лискучої тасьми… У що була вдягнена Берта Соломонівна, Ірина майже не пам'ятала, бо це були однотипні сукні з V-подібним вирізом, внизу якого, якраз там, де була ямка між грудьми, «сиділа» дешева брошка. Узимку — така сама сукня, тільки з довгими рукавами, і невизначеного кольору вовняна кофтина. Берті Соломонівні Ірена ніколи не пропонувала змінити одяг — вона, як ніхто, добре знала, як важливо дотримуватися конспірації. Гулянка завжди закінчувалася гармошкою дядька Феді Соболєва — чоловіка тітки Ані. Співали й танцювали все поспіль, однак зазвичай, коли доходило до танців і пісень, Ірині вже треба було йти додому… Але одну пісню вона таки пам'ятає:
Крутится-вертится шар голубой,
Крутится-вертится над головой.
Крутится-вертится, хочет упасть,
Кавалер девушку хочет украсть!
…Ірина згадала — це була мелодія із «Весілля Фігаро»:
Мальчик резвый, кудрявый, влюблённый,
Адонис, женской лаской прельщенный!
Не довольно ль вертеться-кружиться?
Не пора ли мужчиной быть!
— Маджарян, Маджарян, улыбнитесь, Ведь улыбка — это флаг корабля!…Вона завжди наспівувала цю пісеньку, коли в нього зривався великий контракт або зав'язувалася затяжна війна з черговою дружиною. «Повідомлення відправлено». І за кілька секунд — «повідомлення доставлено». Треба почекати ще кілька хвилин. Вона затамувала подих. Нагорі сопів юродивий Юра. Вона тримала в руках маленького механічного хлопчика, від якого залежало, чи пустять її у чужий простір, чи визнають її за свою… І ось… заморгав екран, заверещав Моцарт, і висвітилося: «приватний номер…», тобто зашифрований, або ж, іншими словами, не треба тобі всього знати, але можеш іти вперед! «Все. Дорогу розблоковано». Ірина піднялася зі сходинки, поскакала вниз і вже за кілька секунд стояла на землі. — Юро, ти не боїшся? — спитала вона юродивого. — Юра не боїсся! — заперечно похитав головою той. Ірина освітила ліхтариком те місце, куди потрапила. Це був невеличкий майданчик, від якого радіально відходили чотири коридори. «Берто Соломонівно! Це теж хитрість для непроханих гостей?» — подумки звернулася вона до Фрідиної бабусі. «Що, навмання йти чи як?» Ох, як вона цього не любила! Ходити навмання — ознака непрофесійності. Вона хотіла бути впевненою, що чинить обдумано, за логікою, хай навіть за логікою міфологічного простору й часу. Але й ця логіка мусить бути стрункою, а отже, правильною. Ірина водила ліхтариком, освітлюючи чотири тунелі, намагаючись пригадати чи бодай здогадатися, який обрати. Ззаду почулося Юрине сопіння: — Юра знає! Юра знає! — радісно заскиглив він, ошкіривши нижню щелепу, і показав рукою в напрямку одного з коридорів. Ірина ще вагалася: зв'язатися з божевільним — халепи не минути. Однак у Юриних очах і жестах було стільки впевненості, що вона піддалася на його вмовляння: — Гаразд, веди! — погодилася вона. Юра аж підстрибнув з радощів, що прислужився Ірині в такий спосіб, і, брикаючись, немов лоша, побіг уперед. Ірина про всяк випадок не поспішала, озиралася, немов зважуючи своє рішення, проте дуже скоро перестала нервуватися, бо побачила магічні двері з черепом та перехрещеними кістками. «Щитовая. Не влезай — убьет!» Ірина витягла сигарету і затяглася. Серце в грудях шалено калатало. Цієї миті їй здавалося, що вона наблизилася до ключового моменту свого життя. «Що за дурниця! Який у біса „ключовий момент“»? Чому вона, Ірина, мусить стояти тут, у старому підвалі, і уявляти собі, що зараз кардинально зміниться її життя? Її розмірене, ретельно сплановане, чітке й розважливе життя, де навіть ризик добре прорахований… Вона докурила сигарету, кинула недокурок під ноги, затоптала і прискіпливо оглянула в променях ліхтарика навісний замок. Так. Ключа немає. Та навіть якби у неї був ключ, навряд чи він би тепер допоміг, — настільки заіржавів замок. Вона озирнулася навкруги — з одного боку від стіни відвалилося кілька каменюк. Ірина підняла одну. «Добротне підземелля. Камінь, як у старовинній пивниці. Під ногами — бруківка. Середньовіччя, та й годі… А камінь… Ідеальний камінь… Гострий… Безжальний… Агресивний…» Щось адреналінове було в цьому камені. Вона дивилася на нього і відчувала, як у голові пульсує кров… «Ідеальний камінь… Просто ідеальний…» — На! — віддала вона ліхтарика Юрі. — Присвіти сюди, — і вказала Юрі на замок. Юра більше не посміхався своєю дурнуватою посмішкою, він згорбився і наїжачився. — Боїшся? — посміхнулася Ірина. — Юра боїсся! — заскиглив той. — А чого тут боятися! — крикнула вона, щоб підбадьоритися, і водночас замахнулася каменюкою, аби щосили вдарити по замку. І цієї миті в її руку вчепився гострими нігтями Юра. Він упав на коліна, обняв за ноги мертвою хваткою божевільного і розпачливо заридав, пускаючи бульки з носа і піну з рота: — Фріда! Нинада!.. Нинада!.. Нинада Юру бити!.. Нинада Юру бити!… Юрі буде голова боліти!… Ірина завмерла. Її голову пронизав гострий біль, неначе в неї щойно влучили гострою каменюкою. Вона випустила камінь і схопилася за голову. …Сіра пилюка… свіжа кров… Гнів, що осліплює й оглушує… Камінь великий, проте легкий, як пір'їна… Треба сильніше бити… Сильніше… Ще сильніше… Юра блідий, як смерть… І останній удар… виявляється, лежачого б'ють… Дивно, полегшення не настало, натомість важка каменюка в грудях… Як вона там опинилася?.. Так важко дихати… Вона не пам'ятала, що відбулося щойно, окрім шаленого «ту-дух ту-дух!» і окремих моментів бійки. Напружувала пам'ять, аби згадати послідовність подій, проте не могла. Пізніше їй скажуть, що то був стан афекту. А тоді Ірина просто відчула, що відбулося щось фатальне, і це переверне все її життя. На неї напав жах. — Фрі-іда, не бий Юру… Не бий Юру… Юрі буде голова боліти!.. — захлинався юродивий і цілував їй ноги. — О господи, — простогнала Ірина, — я все зрозуміла… Фріда… Ноги не тримали її, і вона присіла просто на бруківку. Жінка заплакала. Ірина давно вже так не плакала. Вона взагалі давно не плакала. А чи плакала взагалі колись? До неї притулився Юра, забившись кудись під пахву. Вона гладила його по стриженій голові і заспокоювала: — Не бійся, Юро, я тебе більше не битиму! Я тебе більше ніколи не битиму… Заспокойся! Юра тремтів, проте, здається, його панічний страх минувся. Юродивий умостився в Ірини на колінах, скрутившись калачиком. Він теж плакав. Вона обіймала Юру, який зробився маленьким, як дитина, і нереалізований материнський інстинкт ураз прорвався назовні. Ірина гойдала Юру на колінах, немов заколисуючи, і шепотіла йому на вухо: — Не плач, любий! Фріда тебе більше не образить! Фріда хороша. Фріда любить маленького Юру… Любить Юру-юродивого…
***
У таємній кімнатці Ірка знайшла купу старих бухгалтерських книг, перев'язані вицвілими стрічками пачки листів, щоденники, старі фотокартки, шкільні зошити. Писані в різні часи, різними почерками й мовами, ці пожовклі, а подекуди й струхлявілі папери були матеріальним слідом уже майже ілюзорного світу дома-дерева. У цих паперах переплелися мови, абетки і долі, достоту, як у міфологічному будинку на Торговій, 4. Першою Ірина-Фріда розгорнула старезну бухгалтерську книгу, списану бісерним почерком. Старовинне перо виводило письмена з «ятями» чітко і впевнено…
Книга видатків та прибутків
скромного і ретельного гендляра, власника доходних домів та шинків міста Бердичів Соломона Каца.
(подається в перекладі українською)
№ 61.
«… Дня 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торговиці позичив Петру на прізвисько Тихий з хутора Ямної сто рублів за умови: влітку 1915 року, після жнив, Петро Тихий віддасть Соломону Кацу сто двадцять рублів, якщо буде поганий урожай, а як буде добрий урожай, то сто тридцять рублів. Окрім того, жінка Петра Тихого Ганя має помагати жінці Соломона Каца Рахілі на час Світлого Празника Пасхи три дні… Писано дня 21-го, місяця листопада, року 1913-го в присутності двох свідків — кума Петра Тихого Івана та незалежного міщанина Сави на прізвисько Сивий у корчмі Гершка Альперовича з Торгової… Свої підписи поставили: Соломон Кац, Гершко Альперович, а за невмінням читати й писати Петро та Іван Тихі і Савка Сивий поставили хрестики… Видаток — 100 рублів, очікуваний прибуток — 120–130 рублів, ґешефт — 20-30 рублів».«Дня 21-го місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торгової заплатив сімнадцять копійок Ісаакові Груберу на прізвисько Аптекар за мікстуру заспокійливу для коханої дружини Рахілі, нехай Господь продовжить її роки, і п’ять копійок на протирання очей любій донечці Берті від золотухи, нехай Господь пошле їй щастя… Видаток — 22 копійки».
«Вечора 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац із Торгової придбав у заїжджого купця Івана Смолкіна, який програвся в картярському закладі м. Бердичева, великий мідний самовар на 10 літрів і два великі мідні тази з дерев’яними ручками за три кварти горілки та вечерю. Видаток — 90 копійок, прибуток — 3 рублі, ґешефт — 2 рублі 10 копійок». «Пізнього вечора 21-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової приніс судовому приставу Бердичева Семену Семеновичу Васильчикову 100 рублів сріблом, щоб він випустив з тюрми Яшу Каца, середнього сина Соломона, і знищив протокол слідства. Видаток — 100 рублів».
«Дня 22-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової заплатив 34 копійки Ісааку Груберу на прізвисько Аптекар за заспокійливу мікстуру для коханої дружини Рахілі, нехай Господь продовжить її роки.. Видаток — 34 копійки».
«Вночі з 21-го на 22-ге, місяця листопада, року 1913-го на склад через таємний вхід з боку Косогорської нарешті прибув вантаж з Одеси від Авраама, старшого сина Соломона Каца, вартістю 5 тисяч рублів. Його розміщено на Сухих складах, тобто на плані підземелля в східному крилі. Видатки: заплачено вантажникам братам Босяковим за перенесення вантажу і мовчанку по 5 рублів, всього 10 рублів, Кості на прізвисько Шухер, що стояв на варті, — 3 рублі».
«Дня 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової подарував Семену Сергійовичу Красіну, директорові реального училища міста Бердичева, золотий годинник на золотому ланцюжку. Це той самий годинник, що його року 1854-го віддав у заставу покійному Якову Кацу, нехай світлим буде його перебування на небесах, в його ж таки, Якова Каца, доходному домі, й не викупив у призначений термін (трьох років) Серж Борзов, син дійсного статського радника, програвшись у карти Стефану Жевуському, молодшому синові графа Анджея Жевуського. На годиннику підпис — „Улюбленому синочку Сергійку в день його повноліття любляча матуся“. Золотий годинник Соломон Кац подарував Сергію Сергійовичу Красіну, директорові реального училища міста Бердичева, на знак вдячності за те, що він проголосував проти виключення Яші Каца, середнього сина Соломона Каца, з реального училища за поширення революційних ідей. Видаток — 150 рублів».
«Вечора 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової дав десять копійок Юрі Юродивому, щоб він привів з хутора Ямної бабу Хіврю. Видаток — 10 копійок».
«Пізнього вечора 23-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац з Торгової заплатив п’ятдесят мідних копійок і дав мірку жита бабі Хіврі, яка вишептала „уроки“ коханій дружині Соломона Каца Рахілі, нехай Господь продовжить її роки. Видаток — 50 копійок».
«Ранку 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив двадцять копійок Шльомі Альперовичу, молодшому сину Гершка Альперовича, щоб той тримав у таємниці від ребе те, що побачив, а саме: як улюблену дружину Соломона Каца Рахіль лікувала неграмотна і неправовірна баба Хівря з хутора Ямної. Видаток — 20 копійок».
«Ранку 24-го, місяця листопада, року 1913, у Світлий День Суботи, Соломон Кац відвідав Святий дім синагогу і помолився Єдиному Богу, нехай возвеличиться ім ’я Його, за здоров’я своєї любої дружини Рахілі і дорогої донечки Берти і за те, щоб Бог послав тверезий розум його середньому синові Яші та удачу в небезпечному ґешефті його старшому синові — Аврааму, що нині перебуває в Одесі. Соломон Кац пожертвував Бердичівській синагозі 10 рублів. Видаток — 10 рублів».
«Дня 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац взяв під заставу кульчики золоті, роботи видатного варшавського ювеліра Гатцена, зі смарагдовими камінчиками вартістю 50 рублів, від молодої панєнки Огінської Розалії — і видав їй на руки 20 рублів на один місяць — до 24 квітня 1913 року. Панєнка Рузя зобов’язалася не пізніше, ніж через місяць, викупити свої кульчики за 24 рублі. Уразі неможливості викупити кульчики через місяць панєнка зобов'язується виплачувати щомісячно, 24 числа, по 4 рублі протягом 7 (семи) місяців. У разі неможливості виплачувати щомісячно, 24 числа, по 4 рублі протягом семи місяців, або викупити кульчики, останні переходять у власність Соломона Каца. Великий відсоток застави пояснюється тим, що, по-перше, зроблена вона була у Світлий день Суботу, коли Соломонові Кацу вірою забороняється робити різні ґешефти, по-друге, панєнка є неповнолітньою, і по-третє, на прохання панєнки застава робиться таємно, без свідків. Підписано дня 24, місяця листопада, року 1913-го Соломоном Кацом і панєнкою Розалією, вродженою Огінською. Видаток — 20 рублів, очікуваний прибуток — 24 рублі у першому випадку, 28 рублів у другому випадку або 50 рублів у разі неможливості викупити панєнкою Розалією Огінською кульчики. Очікуваний ґешефт — від 4 до 30 рублів».
«Дня 24-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац продав половину вантажу, що прибув з Одеси від Авраама Каца, старшого сина Соломона Каца, ченцям кляштору за посередництва Ілька Непочотного. Товар продано за п'ять тисяч рублів. Гроші передав Ілько Непочотний, який отримав за посередництво 10 відсотків — 500 рублів. Товар було перенесено з Сухих складів Бердичівського підземелля до межі з Кляшторським підземеллям (на мапі вихід 24б). Вантаж переносили брати Босякови, Соломон Кац заплатив їм по 4 рублі, всього — 8 рублів сріблом. Видаток — 508 рублі, прибуток — 5 тисяч рублів. Ґешефт за половину проданого товару становить: заплачена сума за половину товару включно з транспортними видатками становить 2.500 рублі, отримано: 5000 рублів мінус 508 рублів, — 4442 рублі мінус 2.500 рублів — 1942 рублі. Якщо друга половина товару буде продана не дорожче, то очікуваний ґешефт за оборудку з продажу всього таємного товару з Одеси дорівнює 3884 рублі, нехай Бог і Дух Ґешефту благословлять цю небезпечну справу».
«Дня 25-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац відмовив пані Теодозії Дзєдківській, уродженій Огінській, старшій сестрі Розалії Огінської, надати за пропоновані нею 5 рублів відомості про кульчики її молодшої сестри, панєнки Рузі, ті, що зі смарагдами. За словами пані Теодозії, ті кульчики — знак гріховної любові її сестри з осоружним Стефаном Жевуським, а гроші, отримані за продаж чи заставу кульчиків, за підозрою пані Теодозії, панєнка Рузя витратила на аборт Соломон Кац усіляко заперечував те, що панєнка Рузя у нього побувала. Соломон Кац запевнив пані Теодозію Дзєдківську, уроджену Огінську, в тому, що панєнка Рузя Огінська ніколи не продавала і ніколи не віддавала у заставу ніяких кульчиків. Теодозія Дзєдківська була дуже лиха і пообіцяла Соломонові Кацу великі неприємності, оскільки пані Розалія Огінська після підпільного аборту перебуває в тяжкому стані. Соломон Кац ще раз пояснив пані Теодозії Дзєдківській, що панєнка Розалія до нього ні з якими проханнями не приходила. Видаток — не зароблені (імовірно) 5 рублів, прибуток — 0».
«Дня 25-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац виписав із Києва піаніно для своє улюбленої донечки Берти за 40 рублів. Видаток — 40 рублів».
«Дня 26-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац уклав усну угоду зі Стефаном Жевуським про купівлю-продаж другої половини прибулого з Одеси товару за шість тисяч рублів. Угода підписана Соломоном Кацом і Стефаном Жевуським без свідків, гарантією виконання угоди стала клятьба кожного з них своєму Богові. Очікуваний прибуток — 6.000 рублів, і відповідно, очікуваний ґешефт за другу половину товару з Одеси становить не 1942, а 2942 рублі. А отже, очікуваний ґешефт за оборудку з продажу всього таємного товару з Одеси дорівнює не 3884, а 4884 рублі, нехай Бог і Дух Ґешефту благословлять цю небезпечну справу».
«Вечора 26-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Шльомі Альперовичу, молодшому синові Гершка Альперовича, 50 копійок за те, щоб він стежив за всіма діями, пересуваннями і знайомствами Яші Каца — середнього сина Соломона Каца. Видаток — 50 копійок».
«Дня 27-го, місяця листопада, Соломон Кац заплатив 5 рублів Кості на прізвисько Шухер і молодшому приставу Бердичева Інокентію Боголюбову 20 рублів за те, що вони попередили Соломона Каца про обшук, який буде зроблено в помешканні Соломона Каца і в його підвальних приміщеннях і складах в ніч з 27-го на 28-е листопада, року 1913-го. Видаток — 25 рублів. Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».
«Вечора 27-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив кучерові Івану 50 копійок за те, щоб він відвіз його кохану дружину Рахіль і любу донечку Берту, нехай Господь убереже їх від різних напастей, на хутір Ямна, до селянина Івана на прізвисько Тихий, а також 50 копійок за мовчанку. Видаток — 1 рубль. Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».
«Вечора 27-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив 5 рублів бродязі Хведору Вугластому, щоб він перетягнув одеський товар з Сухих складів до Складів нижніх, і 2 рублі 75 копійок йому ж на квиток на поїзд Луцьк-Київ, що йде через Бердичів, до станції Козятин. Видаток — 7 рублів 75 копійок. Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром».
«Ранку 28-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Дусі з Косогорської 25 копійок, щоб вона прибрала у помешканні Соломона Каца після обшуку, і 50 копійок Климові Столяру, щоб він відремонтував поламані під час обшуку двері в підвалі Торгової, 4, де кохана дружина Соломона Каца зберігає варення і квашенину, і двері до Сухих складів, де також було зроблено обшук. Видаток — 75 копійок. Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром». «Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го, заплатив 20 рублів сріблом молодшому приставу Інокентію Боголюбову, щоб він дізнався, хто виказав Соломона Каца щодо одеського товару. Видаток — 20 рублів. Вписати в графу додаткових непередбачених витрат по ґешефту з одеським товаром. Поки що загальна сума їх складає 55 рублів. Відповідно, сума ґешефту за половину проданого товару зменшується на цю суму і тепер становить не 1942, а 1887 рублів».
«Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац вислав 100 рублів поштою своєму старшому синові Авраамові Кацу до Одеси на його утримання, а 1 тисячу поклав на його рахунок в банк Йоахіма Бродського, про який син ще не знає, і 787 рублів на рахунок улюбленої донечки Берточки в тому ж банку». «Дня 28-го, місяця листопада, року 1913-го Ілько Непочотний повідомив Соломону Кацу, що кляштор хоче придбати ще стільки ж таємного товару з Одеси, як і минулого разу, на ту ж суму, тобто на 5 тисяч рублів. Соломон Кац відмовив на тій підставі, що він пообіцяв товар іншій особі, не називаючи ім ’я Стефана Жевуського».
«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Стефан Жевуський віддав Соломонові Кацу 6 тисяч рублів за товар з Одеси. Соломон Кац попросив його забрати товар у триденний термін, оскільки після обшуку довелося перенести його у вологе місце. Того ж дня Соломон Кац поклав шість тисяч рублів у банк на свій рахунок. Прибуток — 6 тисяч рублів. Ґешефт за другу половину контрабандного товару з Одеси становить: 6 тисяч рублів мінус 2500 = 3500 рублів, якщо врахувати додаткові непередбачені витрати щодо першої половини товару».
«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив Шльомі, молодшому синові Гершка Альперовича, 10 копійок за повідомлення: завтра об одинадцятій вечора, на котрійсь із явочних квартир відбудуться таємні збори неблагонадійних, куди збирається середній син Соломона Каца Яша. Видаток — 10 копійок».
«Дня 30-го, місяця листопада, року 1913-го Ілько Непочотний як посередник від кляштора запропонував купити решту таємного товару з Одеси за 7 тисяч рублів. Соломон Кац знову відмовився на тій підставі, що пообіцяв його іншій особі, знову ж таки тримаючи у таємниці ім ’я Стефана Жевуського. Втрачений ґешефт — додаткова 1 тисяча рублів».
«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го до Соломона Каца прийшла Мариля Огінська, середня сестра Розалії Огіньської, померлої учора від зараження крові, і принесла на збереження Соломону Кацу пачку листів, перев'язаних рожевою стрічкою. Вона повідомила Соломонові Кацу останнє бажання померлої — передати листи в руки тільки одній людині, а саме Стефану Жевуському. Оскільки панєнка Мариля не згадала про кульчики, Соломон Кац не наважився нагадувати про цю таємницю померлої її сестрі Марилі. Прибуток — 0, видаток — 0. Очевидно, можна зарахувати смарагдові кульчики покійної панєнки Рузі в прибуткову книгу закладених Соломону Кацу ювелірних виробів, що перейшли у його власність за невиплатою застави. Нехай християнський Бог простить панєнку Рузю за її гріхи і зробить її щасливою бодай на небесах».
«Дня 29-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац купив у начальника залізничної станції Бердичів Матвія Токмачова за 95 рублів швейцарську механічну модель залізниці для свого середнього сина Яші, про яку той його давно просив. У цей же день Соломон Кац заплатив бердичівському годинникарю Йоахіму Бебелю 7 рублів 50 копійок за ремонт механізму залізниці, яку той пообіцяв відремонтувати не пізніше ранку 30-го листопада, року 1913-го. Видаток — 102 рублі 50 копійок».
«Ранку 30-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив ще 4 рублі 25 копійок Йоахіму Бабелю, за те, що той цілу ніч ремонтував складний механізм механічної залізниці. Видаток — 4 рублі 25 копійок».
«Дня 31-го, місяця листопада, року 1913-го у Світлий День великої Суботи Соломон Кац возніс із вдячністю молитву єдиному Богові, що той уберіг його сина Яшу від жандармського погрому революційного гуртка, який було здійснено в ніч з 30-го на 31-е листопада, року 1913-го, і пожертвував Бердичівській синагозі 20 рублів. Яша Кац забув про засідання гуртка, бо цілий день розбирав швейцарську механічну залізницю Матвія Токмачова, намагаючись розібратися, як вона працює, а цілу наступну ніч збирав її, і зробив це не гірше від старого годинникаря Іоахіма Бабеля, який здер із Соломона Каца 11 рублів 75 копійок. Видаток — 20 рублів».
«Дня 31-го, місяця листопада, року 1913-го Соломон Кац заплатив 50 копійок кучеру Іванові, щоб той привіз з хутора Ямної, з хати селянина на прізвисько Тихий, його кохану дружину Рахіль і любу донечку Берту, нехай Господь убереже їх від лихої долі. Видаток — 50 копійок».
«Дня 1-го грудня, року 1913-го Соломона Каца ще раз відвідала старша сестра панєнки Рузі Огіньської, що померла від зараження крові, Теодозія Огінська, за чоловіком Дзєдківська, і зажадала від Соломона Каца доказів гріховного зв'язку її молодшої сестри Рузі з картярем і негідником Стефаном Жевуським, який і після смерті найменшої з доньок Огінських переслідує їхню родину: сьогодні він пустив собі кулю в лоба прямісінько у вітальні Огінських. Коли Соломон Кац сказав, що жодних доказів гріховного зв’язку він не має, вона запропонувала спершу сто, а потім триста рублів за правду. Соломон Кац ще раз сказав, що ні про що навіть не здогадується. Соломон Кац дуже засмутився через смерть Стефана Жевуського. Картяр і пияк, він, проте, залишався шляхетною людиною і надійним партнером у різних ґешефтах. Втрачений прибуток — 300 рублів».
«Дня 5-го грудня, року 1913-го Соломон Кац передав через Ілька Непочотного Бердичівському кляштору, що згоден віддати решту Одеського товару за сім тисяч рублів. Передача товару відбудеться, як і минулого разу, на межі єврейського і кляшторського підземель. Очікуваний прибуток — 7 тисяч рублів. Відповідно, ґешефт за другу половину товару з Одеси (разом з уже отриманими від Стефана Жевуського) становить 10 тисяч 500 рублів, аж страшно писати цю суму. Слава Єдиному Богові і вічна хвала Духу Ґешефту!».
«Дня 15 грудня, року 1913-го Соломонові Кацу наснився дивний сон: немов Бердичівська Божа матір, якої він ніколи не бачив, бо не міг за своєю вірою входити в кляштор, пустила сльозу, піднявши догори свою п’ятерицю. Батько Соломона Каца вчив сина боятися і поважати не лише свого, а й чужих богів, тому Соломон Кац зрозумів цей сон як віщий і передав кляшторові як заповіт від Стефана Жевуського п’ять тисяч рублів (оскільки Матір Божа розчепірила п’ять пальців, вказуючи Соломонові, що робити), які пан Стефан заплатив за товар з Одеси. Соломон Кац залишив собі тисячу на можливі видатки у зв'язку зі скандалом, який розгорівся в Бердичеві через заборонене двома найгоноровішими польськими родинами волинської губернії Огінськими та Жевуськими кохання панєнки Розалії та пана Стефана, перша з яких померла, покалічивши себе у місцевого коновала, а другий з розпачу покінчив життя самогубством…»
З пачки листів та записок, перев'язаних рожевою стрічкою…
(Перекладено з польської)
Записки, писані під час гри у флірт
№ 1. 4 травня 1913 р, субота, вечір «Чарівна незнайомко! Яке ваше імя? Я — другий ліворуч, з жовтою ружею в петлиці. Не відводжу від вас захопленого погляду. Підведіть ваші осяйні очі! Гермес». № 2. 4 травня 1913 p., субота, вечір «Осяйна Клеопатро! Чому так гонорово? Такій сонцеподібній панянці не личить бути пихатою. Чекаю вас по закінченні флірту на ганку. Гермес». № 3. 5 травня 1913 p., неділя, вечір «О жорстока Клеопатро! Ви навіть не повернули своєї царственої голови, щоб подивитися в мій бік! Гермес страждав цілу ніч, марячи про ваші ружові вуста! Гермес». № 4 5 травня 1913 р., неділя, вечір «Чи може просити Гермес вашу чарівність подарувати йому один танець?» № 5. 5 травня 1913 р., неділя, вечір. О холодна принцесо! Я не мав ніяких вар'ятських намірів! Я просив у вас лише один танець! Гермес.№ 6. 5 травня 1913 р., неділя, вечір. О, як гнівно вигнулися ваші бровенята! О, як ображено стислися ваші губенята! Ой, як блиснули сльозою ваші оченята, коли я вальсував з іншою! Але Гермес невинен! Осяйна панянка сама відмовила йому в танці! Що мав робити Гермес? Сидіти як укопаний? Але ж Гермес — не надгробок на цвинтарі, а живий чоловік!
№ 7. 11 травня 1913 р., субота, вечір. Непохитна царівно! Ви хочете втратити прихильність Гермеса, чи не так? Один погляд! Лише один погляд!
№ 8. 11 травня 1913 р., субота, вечір. Той погляд був пронизливий, як блискавка в небі! Той погляд був осяйний, як місячна доріжка на морі! Той погляд був легкий, не мов пір’їна на воді. Гермес щасливий! Він чекає на Клеопатру після флірту під старою липою.
№ 9. 12 трав ня 1913 р., неділя, вечір. Ваша подружка аж занадто ретельно оберігає Вас від кавалерів. То добре, але ж вона й мене не підпускає до вас! Ваш Гермес.
№ 10. 12 травня 1913 р., неділя, вечір. Гермес палає від почуттів, що переповнюють його єство! Нехай неприступна панянка Клеопатра пошле йому одну пелюстку троянди, заколотої в її пшеничних косах.
№ 11. 18 травня 1913 р., субота, вечір. О неповторна, незабутня, несподівана! Гермес не забув своєї Клеопатри! Він день і ніч думав лише про неї, притуляючи до вуст зів'ялу троянду, подаровану нею! Просто Гермес мав невідкладні справи, то й «зник безслідно». А тепер він тут, у вашому розпорядженні! Беріть мене, терзайте, мучте своїми гострими поглядами з-під пухнастих вій, пронизуйте словами-списами! Подаруйте мені один танок!
№ 12. 18 травня 1913 р., субота, вечір. Панянко Клеопатро! Що це було? Я й досі не можу прийти до тями! То був буревій трояндових пелюсток? То було запаморочення від сонця? То був ніжний бриз з моря? То було тремтіння крилець метелика? То була пара від гарячого шоколаду з молоком? Чи то був танець з вами? Ваш Гермес.
№ 13. 18 травня 1913 р., субота, вечір. Клеопатро! Я шаленію, я п'янію, я знемагаю… Дозволите вас із сестричкою провести увечері до дому? Гермес.
№ 14. 19 травня 1913 р., неділя, вечір. Доброго вечора, вельмишановна панночко Розаліє! Для мене це була велика несподіванка довідатися, що ви та ваша сестра Мариля є вроджені Огінські. Хто я? Не хай це наразі лишиться у таємниці. Для вас я містер ікс. Для вас я просто Гермес.
№ 15. 19 травня 1913 р., неділя, вечір. Ні, ні, шановна панночко. Я не розчарований. Аж ніяк. Огінські — це дуже давній і поважний рід. Маю за честь спілкуватися з його чарівними представницями. Ваш Гермес.
№ 16. 25 травня 1913 року, субота, вечір. Вельмишановна панночко Рузю! Ви сьогодні дуже чарівні. Направду. Вам дуже пасує зелений колір. Він підкреслює Ваші мигдалеві очі. Прошу вашого дозволу на один танок. Ваш Гермес.
№ 17. 26 травня 1913 року, неділя, вечір. Гермес поки що не може розкрити своєї таємниці. Він самотній мандрівник цього стражденного світу, любитель прекрасного і поціновувач зелених очей панянки Рузі.
№ 18. 1 червня 1913 року, субота, вечір. Сьогодні вночі, панночко Рузю, мені наснився плюскіт морської хвильки в штиль. Це був ваш голос. Прийміть від мене в подарунок цю ніжну квітку. Ваш Гермес.
№ 19. 2 червня 1913 року, неділя, вечір. Наближаються літні вакації. Скоро ми вже не зможемо зустрічатися на молодіжних забавах, які припиняються до осені. Напишіть мені, як ми тепер зможемо з вами спілкуватися. Ці паризькі парфуми, які я вам надсилаю в подарунок, о незрівнянна, не можуть перевершити ваш природний запах, але нехай вони потішать вашу дівочу душу. Ваш Гермес.
Листи.
№ 20. 10 червня 1913 р. Шановна панянко Огінська! Так, я є Стефан Жевуський! Так, я є представник «осоружного» роду Жевуських! Цих п'яниць, гультяїв, марнотратників і картярів! Так, люба панночко! І не має на то ради! А приховував я своє прізвище, бо направду маю щирі почуття до молодої особи, душа якої не осквернена людськими пересудами, плітками і забобонами! Бо я, дурень, вірив, що моя стражденна душа, вічна мандрівниця в цьому лабіринтоподібному та буремному океані життя, може знайти тиху гавань біля іншої душі, чистої і не затьмареної міщанством чи пихою! Але я помилявся! Я жорстоко помилявся! У цьому брудному світі не має місця чистим почуттям! Я — Стефан Жевуський, ним і залишуся до кінця віку! І ніхто не силує Вас продовжувати зі мною безневинні та щирі стосунки, які зав'язалися поміж нами. Як зненацька з'явився я у вашому житті, так і зникну з нього — раптово і безслідно. Можете бути певні. Адже, попри всі гріхи, «осоружний» рід Жевуських завжди відзначався шляхетністю, справжньою шляхетністю, а неманірною псевдошляхетністю інших, добре відомих вам родів. Тепер, люба панночко, ви мене більше ніколи не побачите. Наші долі ніколи не перетнуться. Щиро ваш граф Стефан Жевуський.
№ 21. 15 червня 1913 р. Шановна панночко Розаліє! Не гнівайтеся на мене так! Не крайте свого серденька! Я не давав відповіді на ваші листи не тому, що гордую вами! Я не хочу псувати вам життя! Мої почуття до вас були щирими і чистими. Однак я знаю, що ворожнеча поміж Огінськими та Жевуськими триває не одне десятиліття, і не має сили, яка могла б її зламати! Ніколи Огінські не погодяться, щоб ніжна троянда, розквітла в їхньому квітнику, була віддана «на паплюження» одному з Жевуських. Тож не варто страждати через мене! Я трохи старший і трохи краще від вас знаю життя. Воно жорстоке і безглузде, оскільки жорстокими й не розумними є люди, які населяють світ. Такими їх створив не Бог, такими вони створили самі себе. Я переконаний: Ваші батьки знайдуть вам гідну пару, Ви будете щасливі і матимете купу дітей янголяток. Ви ще знайдете свою долю, і колись будете з легким смутком і мрійливою посмішкою згадувати наш не завершений роман! Бажаю вам щастя. Щиро ваш граф Стефан Жевуський.
№ 22. 20 червня 1913 р. Сонечко моє! Панночко Розаліє, Рузю! Ружо моя весняна! Ваш лист так зворушив мене! Я відчув себе останнім нікчемою перед невинним зізнанням молодої душі! Не тужіть так, не побивайтесь! Я невартий нігтика на мізинчику вашої лівої ніжки, який я побачив крізь шовкові панчохи, коли черевичок випадково злетів з вашої ніжки. Пам'ятаєте, я тоді ще вдягнув вам той черевичок, попередньо поцілувавши кінчики ваших пальців… Я негідний ваших почуттів! Ви мали рацію, коли писали в тому сердитому листі проте, що я не можу бути інакшим, аніж усі ті Жевуські! Я не лише не кращий від «усіх тих Жевуських», я гірший за всіх них! Річ у тім, що я фартовий Жевуський… Знаєте, моя мила, це означає, що мені щастить у грі. Ця властивість дається не всім гравцям, а лише обраним. Фартових гравців не люблять. Вважається, що їхня удача — від лукавого. Тому й цураються їх. Таке тавро стоїть і народу Жевуських. Раз на десять двадцять тридцять років народжується в нашій родині такий фартовий гравець. І на ньому, а точніше, на тому, що він заробить за своє життя, і тримається добробут роду Жевуських. А нащадки такого фартового Жевуського теж грають, про те не примножують, а розтринькують набуте їхнім предком багатство, поступово убожіють, аж поки не народиться новий фартовий Жевуський. І ніхто не знає, в якому коліні з’явиться цей гравець, і як час то це трапляється — раз на десять чи на двадцять років. То ось, я і є такий фартовий Жевуський. Гра — це не просто моя забаганка. Це моє покликання, моє прокляття, мій обов'язок перед фамілією, зубожілою за останні двадцять два роки, з того часу, як помер мій дідусь Збігнєв. На мені лежить прокляття роду Жевуських — заробляти грою великі гроші, щоб забезпечити життя на майбутні десять двадцять років нащадкам. А справа ця — точно не від Бога. Не від світлого християнського Бога, якому ви возносите свої дівочі молитви у костелі. Можливо, це від якогось еллінського бога гри. Бо Гра найкраще йде під покровом ночі, в таємних, прихованих від людського ока, від світла, від сонця закапелках, підземеллях, сховках… Навіщо вам, світлій, осяйній, сонячній душі, демон темного царства? Розлучімося, поки не пізно! А зі свого боку я обіцяю, що завжди носитиму біля серця зів’ялу, про те досі запахущу троянду, подаровану вами, — єдиний матеріальний доказ нашого платонічного кохання. Шлю на сам кінець маленький подарунок: наші фамільні смарагдові сережки на знак вічної любови. За родинною легендою, ці кульчики весь час переходять від Жевуських до Огінських і навпаки… З любов'ю граф Стефан Жевуський.
№ 23. 22 червня 1913 р. О моя солодка мріє! Я бачив тебе Сьогодні в костелі! Як тобі пасує та золотисто-оливкова шовкова сукенка зі сріблястим бантом! Ти була струнка й ошатна, не мов еллінка. Ти маєш рацію! Не можна боротися з почуттями, які переповнюють тебе! Я хочу бачити тебе сьогодні, завтра, завжди! Я хочу бачити тебе щодня, коли прокидатимусь і коли засинатиму! Я хочу бачити тебе завжди — у радощах і смутку, в розкоші й злиднях! Незважаючи ні на що, незважаючи ні на кого, незважаючи на пересуди і плітки! Я розімліваю перед твоєю первозданною вродою! Я здаюся! Я не можу без тебе жити! Я не можу від тебе відмовитися!.. Твій Стефан.
№ 24. 23 червня 1913 р. Дорога моя Леліє! Ти влучно пожартувала, коли порівняла мене, обскубаного й обдертого після подолання високого муру до садиби Огінських, з півнем-переможцем бійки. Хлопчиськом я лазив по парканах, і ніколи не думав, що колись знову ходитиму «на скок» до чужих садків! Щоправда, тепер не по яблука, а по любов! Але я був щасливий! Кажуть, злодійське кохання — найсолодше. То правда. Я на жодні скарби в світі не проміняю твій перший поцілунок, солодкий і запашний, як трояндове варення. Ти на мене добре впливаєш. Я вже більше не граю, засів за книги і вчу латину, як ти мені наказала. Я зроблю все задля своєї золотої ружі, задля своєї солодкої Рузі-Розалії, моєї троянди! Стефан.
№ 25. 25 червня 1913 р. О моя Афродіто! О моя любове! Я вчора заслужено отримав по руках. Визнаю! Грішний! Але твої м’ячики були того варті!.. Мій дідусь, уже стареньким, жартував: ті Огінські — сякі-такі, хвороба б їх узяла! — але під корсетом у них справжнє багатство! Не ображайся, люба! Я не зробив нічого поганого. Можливо, трохи заболяче вкусив за яблучко, але надто вже солодким воно було — не міг втриматися! Сьогодні я буду о тій же порі, на тому ж місці. Чекаю, люба! Твій С.
№ 26. 27 червня 1913 р. Завтра буду опівночі. Виходь у сорочці. Чекатиму там само. Твій С.
№ 27. 30 червня 1913 р. Люба моя трояндочко! Не мордуй себе, не плач! Личко змарніє! Ми не вдіяли нічого лихого! Твій майбутній чоловік нічим не зможе тобі дорікнути! А любовної втіхи має зазнати кожна молода панянка, тим паче з роду Огінських! Хто його зна’, який бовдур тобі попадеться? Може, він навіть не знатиме, як тобі корсета розшнурувати! Буду завтра о цій же порі. Цілую. С. P.S. Завтра намасти свою дірочку в животику і два ґудзички на грудях трускавковим варенням. Ви ж як раз його варите, чи не так?
№ 28. 2 липня 1913 р. Не сердься, моя трускавочко! Сьогодні я буду чемним. Обіцяю. Няв! Твій С.
№ 29. 10 липня 1913 р. Вибачай, люба! Татуньо заслаб. Я мусив бути коло нього. Буду Сьогодні. Твій нечемний кіт.
№ 30. 22 липня 1913 р. Так, люба! Ти вгадала. Татуньо цілковито здоровий, хай Бог дає йому довгих літ життя. А я на минулому тижні грав. Розумієш, є така чоловіча справа — гроші добувати. Колись чоловіки добували їжу. Тепер — гроші. Вони, кицюню, з неба не падають. А мені так хочеться зробити своїй маленькій трояндочці такий собі малеесенький діамантовий подаруночок. Щоб колись із нелюбом згадувала свого нечемного коханця… Хоч до цього ми ще не дійшли!… Цьом!
№ 31. 24 липня 1913 р. Ти вчора була холодна, не розтопив тебе навіть мій діамантовий подаруночок! То приходити мені чи ні? Чекаю записки. С.
№ 32. 26 липня 1913 р. Що ти вчора зі мною зробила, мала бешкетнице? Напевно, начиталася старих бабусиних щоденників, повних старих любовних секретів? Ви, Огінські, цим і знамениті! Зізнаюся: мені сподобалося. Хочу ще! Твій «підлий Жевуський».
№ 33. 27 липня 1913 р. Хто напоумив тебе вчора зв’язати себе тієї клятою шнурівкою? Я з нею намордувався, як вар'ят! Зате твоя гола дупця мене просто зачарувала. На місячному сяйві вона така романтична! Така прохолодна і збудлива! Чи пам’ятають ті дві половинки мої палкі поцілунки, що я їм подарував? Буду Сьогодні трохи пізніше. С.
№ 34. 31 липня 1913 р. Як звуть котика, що сховався в тебе поміж ногами? Мовчу… Там само, тоді ж само, той самий.
№ 35. 3 серпня 1913 р. Як ти почуваєшся, люба? У дівчинки вава? У дівчинки буба? Дівчинка ходила зранку до костела на сповідь? Вихована дівчинка! Головне — вчасно сповідатися!.. Вибач, я здається, перегнув палицю. Ти ж знаєш, Жевуські — єретичний рід. Коли побачимося? Дай знати. Я тебе кохаю! І кохатиму завжди! Назавжди твій Стефан Жевуський.
№ 36. 7 серпня 1913р. Дівчинко моя зеленоока! Ти не переймайся! Все буде так, як ти хочеш! Обіцяю тобі: я ніколи тебе не покину, якщо ти сама цього не захочеш. Я ніколи тебе не розлюблю. Пам’ятай про це завжди. Приходити мені сьогодні до тебе в сад чи ні? Дай знати. Цьомаю, Стефан.
№ 37. 10 серпня 1913 р. Твоя пристрасть подеколи мене лякає. Ти хочеш усього одразу. Лиши трохи на потім. Сподіваюся, ми не збираємося помирати найближчим часом? Цікаво, що кажуть тобі батьки, коли ти цілими днями спиш? Буду. С. P.S. Прив'яжи свого Бровка міцніше, бо лишишся без коханка.
№ 38. 16 серпня 1913 р. Їду на кілька днів до Львова. Думатиму лише про тебе. Привезу тобі щось смачненьке з львівської цукерні. Не журися. Твій С.
№ 39. 2 вересня 1913 р. Настала осінь. Треба або шукати нове місце зустрічей, або йти свататись. Що ти про це думаєш?
№ 40. 16 вересня 2004 р. Люба моя, єдине моє кохання! Я колись попереджав тебе, що швидше Кляштор зійдеться з Синагогою, аніж Жевуські з Огінськими. Направду кажучи, мене дуже образилаповедінка твоїх батьків. Мій батько теж був не в захваті від мого рішення іти свататись до найменшої Огінської, але він з поваги до моїх почуттів не сказав жодного слова всупереч. Так, Жевуські завжди були добрими батярами, це ви, Огінські, можете нам закинути. Але ж Огінські теж не святі. В Бердичеві та його окрузі всі знають: найкращі коханки — з Огінських. Якщо ти не згодна взяти шлюб зі мною таємно, я цілковито віддаюся грі. Без тебе я стану холодним, тверезим і безжальним гравцем, якому нічого в житті не потрібно, окрім гри… Стану гравцем і п’яничкою, як усі Жевуські. Тільки гульвісою вже не стану. Бо хто спробував панянку Огінську, тому більше ніколи не буде солодко з жодною кобітою! Що з тобою буде, моя квіточко? Твій С.
№ 41. 20 вересня 1913 р. Чому не пишеш? Озвися!
№ 42. 25 вересня 1913 р. Лише одне слово: ти мене ще любиш? Кохаю тебе. Кохатиму вічно. Навіть на тому світі. Твій Стефан Жевуський
…Ірина-Фріда трохи посумувала над трагедією в дусі «Ромео та Джульєтти» і взялася за грубий зошит з цератовою обгорткою. Це був щоденник офіцера радянської армії Федора Івановича Соболєва. Писаний він був рукою твердою і рішучою. Серед масиву російських речень траплялися окремі українізми.
(Подається в перекладі з російської).
4 серпня 1946 року, м. Бердичів. Ось і прибув я в Бердичів — містечко таке на Україні. Тільки українців тут живе небагато, все більше в селах, а в самому містечку — переважно поляки та євреї. А росіян узагалі нема. Призначили мене начальником паспортного столу, маю пристойну як на теперішню часи зарплатню та офіцерський пайок — на життя не скаржуся. Квартирую в місцевого єврея — Мойсея Давидовича Шнеєрзона, чоловіка років сорока. Будиночок, у якому я живу на вулиці Торговій, дуже дивний — ніяк не можу звикнути. Але нічого. Я тут ненадовго. Послужу рік-другий — і додому, на Об. Люди тут теж нічого, хороші, тільки якісь дивні. Не такі, як у нас. Живуть за своїми звичаями, неначе в минуле століття потрапив. Але нам, воякам, що? Нам однаково. Нам треба пристосовуватися до всіх. Щось я стомився сьогодні. Допишу іншим разом.
10 серпня 1946 року, м. Бердичів. Видалася вільна хвилинка, щоб записати перші враження від містечка. Дивна річ — як у будь-якому українському містечку після війни, — руйнація і, я б сказав, бардак, але народ ворушиться, метушиться, щось тягне, будує, чисто як мурашва в зруйнованому мурашнику, зовсім не так, як у наших сибірських містечках і селах: хоч злидні непроглядні, але життя йде розмірено, тихо, спокійно, нікому нічого не треба, ніхто нікуди не поспішає. І народ тут чомусь заможніший, хоча голодує так само, як уся наша велика Батьківщина, але, попри величезну руїну, тут є старі запаси — у людей водяться (бачив на базарі) старі речі довоєнних і навіть дореволюційних часів. Тут народ любить такі речі, не те що в нашому Сибіру: покажи таке — ніхто навіть не гляне. «Дрантя!» — тільки й скажуть. А тут якась стара оксамитова витерта, вилиняла скатертина може коштувати чверть буханки хліба. Я поки що не розумію цих людей, але спостерігаю за ними з цікавістю. От, приміром, живу я в будинку (я таких химер зроду не бачив), такій собі халупі, проте збудована вона на кшталт фортеці — з усіх боків стіни, лише один вхід з вулиці через арку, та й той перегороджений глухими дерев’яними дверима. Так просто не зайдеш. Від кого тут оборонятися і ховатися? А всередині йде своє життя: народ живе дружно, як у нас, у Сибіру: помагають одне одному чим можуть, з голоду не помреш. Хоч тут я не зовсім правий: допомагають, але всього, що мають, не показують. Я дуже не заглиблювався, але маю таку підозру. Тутешній народ ще до кінця не позбувся буржуазних приватно-власницьких інстинктів. Наш командир частини каже, щоб ми боролися з залишками старого ладу, який, мов цвіль, охопив місцеве населення. Але я, як людина сибірська, не поспішаю робити висновки. Мені треба спершу докладно все вивчити. Як я вже писав, квартирую у місцевого кравця Шнеєрзона. Зараз у нього роботи багато — народ шиє нове, перешиває старе, тож Мойсей Давидович без копійки не сидить, бо справу свою знає, тим паче, він майстер верхнього одягу, а таких тепер бракує. «Краще, ніж у відні!» — жартує Мойсей Давидович, віддаючи нову річ клієнтові. Колись йому, а точніше, його батькові, в цьому будинку-химері належало ціле крило. Я гадаю, що на першому поверсі, де я живу, мешкала прислуга або зупинялися проїжджі, щось на зразок постоялого двору, а нагорі вже були майстерня і хазяйські апартаменти. Але радянська влада реквізувала в нього частину будинку, і тепер він має дві кімнатки нагорі і дві внизу з окремими виходами. Мойсей Давидович (усі його називають дядя Муся, що дуже смішно, бо Муся у євреїв жіноче ім'я) — чоловік привітний і веселий, завжди жартує, хоча, відчувається, що до кінця щирим він ніколи не буває. Але я й не лізу в душу. Моя справа маленька — вчасно платити йому за квартиру. В одній із реквізованих радянською владою кімнат живе польська родина, що повернулася з Сибіру. Відзначу дещо з місцевих звичаїв — здавалось би, розселяти має радянська влада, а в цьому містечку виходить так, що силоміць нічого нікому не можна нав’язати. Ось, наприклад, у колишніх помешканнях Шнеєрзонів живуть тільки ті, кого хотів сам Мойсей Давидович, хоча кімнати формально йому не належать. Як йому це вдалося, я не знаю, і дуже хочу довідатись. І як йому вдається за такого великого напливу військовослужбовців тримати ще кілька кімнат у резерві? Так ось. Щодо польської сім’ї. Видається, що Шнеєрзони і Жевуські (таке прізвище тих поляків) були знайомі ще до заслання, і ще в мене складається враження, що так само були знайомі і їхні батьки, і діди мали якісь спільні справи. Жевуські — дуже цікава родина. Вона — Іренка — зовсім дитина, я б не дав їй чотирнадцяти років, хоча за документами їй сімнадцять, а йому — років із двадцять п'ять — двадцять сім. За що вони живуть, я досі не знаю. Він ніде не працює, а харчуються ситно. Як не зайду на кухню чайку погріти — Ірена там вже з раннього ранку коржики пече (по-їхньому це називається «пляцки»), пухкі такі — відчувається, що з гарної муки — і масло кидає в тісто, одне слово, по-буржуйськи. Але коржики — не найбільша дивина. Тиждень тому з’явилася в неї швейна машинка (я чув звук). Вони всім кажуть, що посилка прийшла від родичів із Сибіру, але я добре знаю звук «зінгера», чую стукання педалі. Ну, та хай собі як знають. Я в їхнє життя втручатися не хочу. Доля й так несправедлива до них, я додавати їм проблем не хочу — не така наша сибірська натура. У сусідньому крилі живе така собі Берта Соломонівна. Теж єврейка років 45-ти, і з нею дівчинка Галя — вчиться ходити. Любить Б.С. її безмежно, хоч і не зрозуміло, як вона під час війни і в такому віці її народила. Ну, то вже не моя справа. Живуть вони бідно, точніше, скромно, але не голодують. Берта Соломонівна працює машиністкою, і хоч на неї й поглядають скоса, але на роботі тримають — вона «постраждала». Під час окупації вона з родичами переховувалася в одній українській сім’ї, то фашисти знищили обидві сім’ї, вижили тільки вона та її дівчинка. Живе в нашому домі також одна підозріла особа — дідок Шухер, людина без певного роду занять. Хоч прізвище у нього єврейське, але він точно не єврей. Він узагалі був без документів, без метрики. Для нашого часу це не дивина, але, коли цей чоловік прийшов до мене в паспортний стіл, щоб я видав йому бодай тимчасове посвідчення особи, наполягав на цьому прізвищі. «Запиши мене, офіцере, Костя Шухер». (Узагалі, цікава в мене робота: буває дивно, як людина просить її записати, однак про це пізніше). Я йому кажу: «Костя Шухер — не положено, треба написати повне ім'я „Костянтин“ і щоб по батькові було». А він мені: «На хрєн я Костянтин, я все життя був Костя, Костею хочу й померти!» Тоді я йому: «Давайте хоч по батькові запишемо. Як звали вашого батька?» А Він мені: «Не було у мене батька.» Я кажу: «Добре, ви виросли без батька — часи такі були, але, як звати його, знаєте?» «Не було у мене ніякого батька! Я без роду, без племені.» «То як же вас у документі записати?» «Кажу ж тобі вдесяте: запиши мене Костя Шухер!» Так ми ні до чого й не дійшли, тільки пересварилися. До начальства йти він не хотів (начальства у Бердичеві не люблять), а тут, на Торговій, головний авторитет — Мойсей Давидович, дядя Муся. Прийшли вони до мене увечері в комірчину — дядя Муся й Костя Шухер. Дядя Муся мені й каже: «Запиши його: „Костя Соломонович Шухер“, Соломон Кац був йому за батька.» Нічого не розумію: «Пиши, — каже, — як я кажу. У нас, у Бердичеві, тут своя система родичання. Тобі довго доведеться вникати. А поки що роби, як я кажу. Я дурного не пораджу.» — «Ну добре, — кажу я, — хоч і отримаю по шапці від начальника міліції, зроблю, як ви кажете, якщо такі ваші звичаї. А в графу „національність“ що писати — єврей?» — «Ти що, дурний?» — «Подивись на мене: який я тобі єврей?» — здивувався Костя Шухер. Я тоді йому кажу: «По батькові в тебе єврейське і прізвище в тебе єврейське, отже, ти — єврей!» Як почали тут реготатися дядя Муся й Костя, аж до сліз. «Ну ви, начальники, нічого не тямите в житті! І хто тільки вас учив?» — «Пиши „русский“, і крапка, ходімо пити могорич». «Послухайте, громадяни, так діло не піде, — тут уже вперся я. — Я не хочу через вас і ваші дурні забаганки втратити партійний квиток. Я його на фронті отримав і кров’ю забагрив!» Ті на мене подивилися так — з жалістю чи що. Потім дядя Муся сів біля мене і сказав: «Розумієш, Федоре, я нічого не маю проти радянської влади. Я — за неї. Але знаєш, яка різниця між радянською владою і царською?» Я хотів було обуритися, мовляв, як він сміє такі речі порівнювати. Та за такі слова — розстріл на місці! А він мене присадив так, поклавши руку на плече, та й каже: «Ти не гарячкуй, а послухай старого єврея. Так от. Різниця між ними така: якщо царська влада не ламала давніх звичаїв, а пристосовувалася до них, то радянська влада хоче все зруйнувати, і побудувати на старому Новий світ. І це правильно. Я за це радянську владу поважаю і люблю. Ми всі радянську владу поважаємо і любимо, правда, Костю?» — Костя закивав головою, але якось непереконливо, з нещирою посмішкою. А дядя Муся провадив далі: «Але є речі сильніші за неї — людські зв’язки. Запам’ятай, Федюшо, це слово — „зв’язки“ — і подумай над ним. А тепер бери в руки перо і пиши — „Костя Соломонович Шухер, русский“». Одне слово, отак лагідно, тихо вони мене й переламали. Я потім три дні мучився: як вони мене, фронтовика, офіцера, орденоносця, голими руками взяли? Отаке дивне містечко це — Бердичів. Пора спати. Завтра прийомний день. Рано вставати.
1 листопада 1946 року, м. Бердичів. Давно не писав. Важкий видався час. Поки втягнувся в роботу, поки те-се… Уранці йдеш, чайку сьорбнувши, а ввечері — ледь ноги доволочиш, і на койку! Почалися приготування до великого і світлого свята — річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Я дуже його люблю. До війни я жив у Москві, то там усе відбувалося урочисто, аж серце завмирало від тих тисячних демонстрацій. Люди усміхнені, щасливі, палахкотять транспаранти, несуть портрети Леніна, Сталіна, літають кульки, В петлицях — червоні стрічки і гвоздики, а осіннє повітря аж дзвенить від чистоти й урочистості. Уперше я святкуватиму це свято після війни. От тільки щось у Бердичеві слабо йде підготовка до святкувань. Усе тихо — нікому на думку не спало прикрасити місто. Я розумію — війна зробила свою чорну справу. Треба сходити до політрука і якось активніше взятися за підготовку. Тим часом розповідатиму далі про мешканців будинку-химери. Навпроти, теж на першому поверсі, живе ще одна родина — інвалід війни дядько Льоня з жінкою тіткою Катрею і донькою Анею. Дядька Льоньку я помітив на базарі — сидить з гармошкою на вході просто на землі, виставивши напоказ обрубок ноги, і збирає в кашкета милостиню. Я йому якось кажу: «Дядь Льонь, ви ж фронтовик, зірку героя маєте, у вас же руки золоті, ви ж до війни столярували! Навіщо вам ця антисуспільна діяльність?» А він мені на це каже: «Знаєш, Федю, ця війна мене всього зсередини з’їла. От лишився я живий — здавалося б, радість яка! А мені не в радість. Бо що? На фронті — так, я був — герой! Я потрібен був Батьківщині. Коли я йшов в атаку „За родіну! За Сталіна!“ — я був наче птах, мене куля не брала! Та я ж за неї, за Батьківщину, землю рив, гада-фашиста бив! А тепер я що? Каліка! Я нікому не потрібен — ні Батьківщині, ні людям. Вони ходять і на мене, на героя війни, дивляться з жалістю! А я ж за них усіх, міщан недорізаних, пацюків тилових, кров проливав! Поки вони в тилу відсиджувалися, я життям своїм ризикував! Думав, повернуся — на руках мене носитимуть! А вони… з жалістю… Е-ех! Та якби тільки я! Ти подивись на фронтовиків-інвалідів — скільки їх попід парканами валяється! І не тільки через каліцтво… Душа, розумієш, Федю, у нас скалічена!» Мабуть, ми ще погано працюємо над цим питанням. Підняти авторитет фронтовиків — наш святий обов'язок. Треба про це теж поговорити з політруком Іваном Савичем Семакіним.
4 листопада 1946 року, м. Бердичів. Моя розмова з Іваном Савичем Семакіним лишила по собі якийсь осад. Він начебто похвалив мене за активність, політичну свідомість, поплескав по плечу, але жодного конкретного доручення з організації святкувань не дав. Раніше ми за місяць збирали і партбюро, і партком, і партійні збори, всі метушилися, готувалися. А тут — тиша. Може, я неправильно розумію поточний момент? Адже час такий, непростий. Ворог не дрімає. Треба бути весь час насторожі. А може, він вважає мене замолодим, щоб доручати серйозні справи? Не знаю. Ну нічого, на урочистих партійних зборах у п'ятницю все з'ясується. Сьогодні до мене в комірчину приходила Анька — донька Льоньки-безногого, тобто дядька Льоні; принесла варену картоплю, ще гарячу, в чавунку, загорненому в газетку і стару селянську хустку. Це все заслуга тітки Катрі. Вона тримає сім’ю на плаву. Брат її робить сапки, а вона продає їх на базарі. Поряд брат стоїть — у нього ніхто не купує (навіщо сапка людям восени? Тут не знаєш, що завтра на тебе чекає, не те що навесні!) А в неї всі сапки розпродані. Уміє вона покупця привабити: стоїть і дзвінким голосом розхвалює свій товар: «Сапки! Сапки! Дядьку, подивіться, яка сапка! Вона ж сама сапає!» Анька — замурзане дівчисько, але співуче! Як сяде увечері під вікном на лавочці та як затягне: «в нашім городочку…», або «Біля милого крилечка…», аж до сліз проймає. А вдень вона допомагає глядіти Галю Берти Соломонівни і Льову, молодшого синочка дядька Мусі, тобто Мойсея Давидовича. Збере їх докупи, постеле на моріжку посеред двору велику ковдру і бавиться з ними цілий день. Скрутить з ганчірок ляльку і показує Всякі Вистави. Доглядає дітей «за так» — харчі та одяг. І то добре, без діла не сидить. Я їй кажу: «З твоїми здібностями пішла б далі Вчитися! Бачиш — голос, як у соловейка! Артисткою стала б! Або в педагогічне училище! Учителькою!» А вона тільки сміється: «А нашо воно мені?» Я запитав, чи вона хоч у комсомол вступила, а вона на те: «А на чорта-дідька воно мені здалося?» Я зрозумів, що з нею треба проводити довгу виховну роботу. Як з’явиться вільна хвилинка, займуся її ідейним вихованням. От і тепер, поки я пишу, вона виводить під жасминовим кущем:
В нашім городочку нова новина.
Молодая Вєра в Колю влюблена.
Ой, ой-ой-ой, ой-ой-ой-ой-ой!
Молодая Вєра в Колю влюблєна!
Подруга йшла ззаді, а Вєра впереді,
Оказався ножик у Вєри в груді!
Ой, ой-ой-ой, ой-ой-ой-ой-ой!
Оказався ножик у Вєри в груді!…
18 листопада 1946 року, м. Бердичів. Дивне містечко це Бердичів. Забобони ще не викорінені повністю. Почну по порядку. 7 листопада я зібрав весь двір на святкування річниці Великої жовтневої соціалістичної революції. Раніше я зауважив такий звичай у домі, де живу: коли яке свято, Всі мешканці збираються у дворі за великим столом — приносять у кого що є і святкують, співають, веселяться. Так було у вересні, на єврейський новий рік. От і я вирішив так зробити: накрив стіл чим було і запросив сусідів. Прийшли всі, однак ніхто нічого не приніс. Чемно поїли, подякували і розійшлися. Як на поминках. Тільки Костя Шухер спитав: «А шо воно за празнік сіводня?» А сьогодні за церковним календарем — Михайла. Льонька-одноногий і його жінка Катря зібрали всіх. Я подивився в календар: яка червона дата? Ніякої. Може, чийсь день народження? Та ні, кажуть, Михайла сьогодні. «А до чого це?» — питаю. «Та син наш Михайло, — кажуть. — На Донбасі тепер. А ми як святкували, так і святкуємо цей день». Вийшли всі. Принесли хто що міг. Накривала на стіл тітка Катря — два графинчики каламутної самогонки, варена картопля зі смаженою цибулькою. Пані Ірена зробила свої фірмові голубці з тертою бульбою, тобто картоплею і шкварками. Берта Соломонівна зробила «меєр-цимес» — така солодка морква з ізюмом. Мойсей Давидович узагалі розщедрився, виніс тараньку, мовляв, це йому клієнт натурою заплатив. А на десерт тітка Катря винесла «півників» — льодяники на паличці. Вона їх сама варить і на базарі продає. Я подивився на те і виніс банку тушонки посидів-посидів, подивувався та й пішов собі додому. Оце дивлюсь у вікно і ніяк не можу збагнути: чому всі веселяться, як на весіллі? Одягнені по-зимовому, бо надворі вже холодно. Але, здається, всім аж спекотно. Тітка Катря метушиться навколо столу, дядько Льонька розливає по краплині самогон у різнокаліберні гранчаки, Берта Соломонівна тримає на руках Галю (а вона худа-худюща) і намагається нагодувати її манною кашею (Вона щодня її нею годує, беручи на базарі двісті грамів молока, але Галя все одно «худюща, як глиста», як каже Анька). Мойсей Давидович провадить якусь тиху дискусію з паном Збігнєвом, пані Ірена чукикає на колінах Льову, сина дяді Мусі, і водночас розмовляє з його жінкою, мамою Льови Бебою. Ось і Анька заспівала «жалібну» пісню:
Коло милого крилечка
Жовта роза розцвіла.
Розлюбив мене мій милий —
Знать, судьба моя така!
А Костя Шухер сидить на кам'яній сходинці в підвал, курить самокрутку і плаче. Ідилія, та й годі. Нічого не розумію.
1 грудня, 1946 року м. Бердичів Виглянув я вранці у вікно — біло-біло, тихо-тихо. Лише між балконами гойдається і порипує заморожена білизна Ірени Жевуської. Неділя. Можна трохи пописати. Вчора приходила до мене на роботу Аня. Їй виповнилося шістнадцять, треба оформляти паспорт. «Вона вже повнолітня», — подумав я і запропонував їй заміж. Вона засміялася і сказала, що я вже запізнився. — Тобі вже хтось запропонував? — Ні! — каже вона. — Час весіль уже минув! Треба чекати хіба до м'ясниць я обурився: «Знову ти зі своїми забобонами! Зразу видно, що ти не комсомолка. Голова забита різними забобонами!» А вона ще раз засміялася і сказала: — Інакше заміж не піду! От тобі й усе! — Гаразд. А коли ж ті «м'ясниці?» — питаю я. — Не знаю! Десь в кінці зими або на початку весни. Спитаю у мамки! — Як це так, що не знаєш? — А Вони щороку міняються. Залежно від того, коли Паска, Вираховуються! Я мало крізь землю не провалився! Вона каже отаке в державній організації! — Тихо! — кажу їй. — Не кажи таких слів! Бо мене з партії виженуть! — Тю на вас! — тільки й сказала вона, закопилила губу і пішла додому. Отака вчора була пригода. Тепер не знаю, що й робити. Як дізнаються, що я, комуніст, підлаштовую своє весілля до церковного свята — не знаю, що зі мною буде! А з іншого боку, і ображати Аню не хочу. Хороша вона дівчина. Я оце придивлявся до неї півроку, підходить вона мені: роботяща, гарна, лагідна, хазяйновита. А мені скоро тридцять. Треба вже про дітей подумати. А тут усе поруч — навіщо десь когось шукати?
3 грудня 1946 року, м. Бердичів. Видалася вільна годинка — темніє тепер рано, людей ходить менше. На роботі не затримуюся. Можна погомоніти зі своїм щоденником. Мучить мене одна історія. Почала вчащати до мене Берта Соломонівна. Просить записати Галю на неї. Виявляється, як я й здогадувався, Галя — не рідна Бертина дочка. Як ховалися Каци від фашистів В одній українській родині, на хуторі Ямна, хтось із односельчан їх виказав, прийшли німці й оточили хату. Берта з донькою господаря, а та з немовлям на руках, вилізли крізь заднє віконце і побігли до лісу. За ними погналися німці, стали стріляти з автоматів і вбили українку. А Берту не зачепило. Далі в ліс німці боялися йти (через партизанів), то й повернулися. А вже сутеніло. Берта підповзла до тієї молодиці і забрала немовля. Три дні вона блукала з ним по лісу, поки не приблудила до хати лісника, — там якраз переховувалися партизани. Нагодували її, напоїли, полікували немовля, яка дивом вижило. Берта полюбила дівчинку, як рідну, а своїх дітей у неї не було. От вона й попросила записати в паспорті, що Галя — її рідна дочка. Я нічого не мав проти Берти Соломонівни, але як це зробити? Це ж підробка документів! Я запропонував, щоб вона удочерила дитину офіційно. Але Берта Соломонівна — нізащо! «Як виросте Галочка і знайде документи, що насправді вона не єврейка, то мене відцурається!» «Чому? Ви ж її виростили. Не та мати, що народила…» — почав було я. А вона каже: «Дєтка, ти навіть не знаєш, що значить бути бездітною єврейкою! У нас кров передається по материнській лінії! З нашого роду лишилася тільки я. І вже надто стара, щоб народити дитину». І що маю робити? Переступати через себе, через сумління, через соціалістичний закон? Як вони тут, у Бердичеві, цього не розуміють?
10 січня, 1947 року, м. Бердичів. Ще один бердичівський досвід. Майже весь минулий місяць минув у святкуваннях під загрозою втрати партійного квитка. Лише в будинку-химері мені це сходило з рук. Миколая, католицький Свят-вечір, католицьке Різдво, наш Новий рік, православний Свят-вечір, православне Різдво. Між ними Галоччин день народження — чотири рочки виповнилося (Вже з новою метрикою і відповідним записом у паспорті Берти Соломонівни, взяв гріх на душу). У стінах цього будинку-химери я наче втрачаю здоровий глузд, життя перетворюється на фантасмагоричну мішанину реальних і нереальних подій, соціалістичної дійсності і дореволюційних устоїв. Спершу я задихався в цій круговерті національностей, доль, звичаїв, взаємин, а тепер, відчуваю, вони затягують, засмоктують у свій вир, і я вже не можу звідтіля вибратися. Так і кружляю по колу, по спіралі, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, і, відчуваю, рік за роком. Я б, напевно, виїхав би з цієї квартири, якби не Анька. Бо, відчуваю, вона з тих жінок, яким байдуже, за кого вийти заміж, їй аби за кимось ходити, когось годувати, обпирати. А я вже без неї не уявляю свого життя — без її співу, ситцевих халатиків, пришивання ґудзиків до моїх сорочок, фіранок, які вона повісила в моїй кімнатці, без її дерунів. До неї вже ходять хлопці, молоді, гарні, а в мене вже лисинка намітилася на маківці. Але Берта Соломонівна дала мені слово, що Аня буде моєю. Вона бере це на себе на знак подяки за те, що я записав Галю на неї. І я їй вірю. В неї такі справи виходять завиграшки. Зима була дивною: від різдва польського до різдва українського — тепло. Усі мешканці двору як один, заявили, що це до голоду. Громада вирішила робити запаси, закуповувати зараз, поки ще можна, овочі й крупи. Дядько Льонька зі швагром, братом тітки Катрі, прочистили кілька метрів підвалу, засипані ще перед війною, поставили нові двері на вході, розподілили між мешканцями комірчини і зробили полички. Смішно, що у ХХ столітті люди живуть якимись старими забобонами, але я за час перебування в Бердичеві почав інакше, дещо м’якше дивитися на ці речі, поблажливіше ставитися до інших поглядів, чужих звичаїв, людських слабкостей.
18 січня 1947 року, м. Бердичів. Ще одна «паспортна історія». Часом мені здається, що Мойсей Давидович недаремно взяв мене до себе на квартиру, а по суті, Впустив у свій світ: у такий спосіб він хотів поступово розв'язати всі проблеми свого дому-химери. Настала черга і для нього самого. Підсів до мене, коли ми сиділи у Хомичів (дядька Льоньки і тітки Катрі), святкуючи Щедрий вечір, і сказав: «Синку, мені потрібна твоя допомога!» Ну як відмовиш чоловікові, який називає тебе синком і просить допомоги? «Що треба дядю Мусю?» — «Мені треба поміняти моєму старшому сину, Давидові, паспорт. Старого він загубив!» — Я полегшено зітхнув — «А чого ж? Зробимо!» — «Ні, синку, ти мене не зрозумів. Мені треба зовсім змінити паспорт!» Оце номер! Я знав, що не зможу йому відмовити. І передчував, що означає «зовсім змінити паспорт». Мойсей Давидович хотів, щоб його сина записали в паспорті як Дмитра Мусійовича Шостака, українця. — «Чому? — тільки й зумів запитати я. — Чому українець?» — «Це перспективно, синку!» — відповів він. Я відчув, що я, член партії з 1938 року, фронтовик, орденоносець, виявився безсилим перед цим старим євреєм, бо розмовляв із ним не в своєму кабінеті, як із кимось стороннім, а тут, у цьому домі-химері, на цьому острові, де існує свій власний світ, і я вже частка цього світу. Я зрісся з ним тілом, злився кров’ю…
5 лютого 1947 року. Цього довгого зимового вечора хочеться трохи написати про химери мого «паспортного» життя. Прийшов якось чоловік, симпатичний, вусатий, справжній Тарас Бульба. «Прізвище, ім'я, по батькові?» — питаю. «Петро ведмідь», — відказує. «Справжнє козацьке прізвище!» — мені захотілося сказати йому приємне. А він і каже: «Запишіть мене, товаришу начальнику, Медвєдєвим!» — «Що? — здивувався я. — Навіщо? У Вас таке гарне прізвище!» — А Він одказує: «Хочу бути руським. Не хочу бути хахлом!» Дивина, та й годі. Я помітив, що тут, на Україні, українець хоче бути росіянином, а єврей, хоч як дивно, українцем. А ось іще одна історія. Прийшов на прийом місцевий житель з кумедним прізвищем Кальсоненко і попросив змінити паспорт, бо попередня паспортистка помилилася: переробляючи Кацнельсон на Кацнельсоненка, записала його Кальсоненком. Лише поляків ті проблеми не тривожили: Вони гордо носять свої, чесно кажучи, дуже гарні прізвища — Жевуські, Огінські, Котвицькі, Біньковські…
3 листопада 1947 року, м. Бердичів. Хочу описати історію, що перевернула все моє життя… У моїй новій родині (за той час, поки не писав, я одружився з Анею, тож за весільними та сімейними клопотами не було часу сісти за щоденник) сталася біда. Старший син дядька Льоні і тітки Катрі Михайло зник без вісти на Донбасі. Я два місяці тому по своїх міліцейських каналах давав запит — не знайшли. Нарешті надіслав листа його товариш, з яким вони колись вирушили на заробітки. Той написав, що не бачив Михайла вже півроку, по Єнакієву ходять чутки, що він пристав до якоїсь бандитської зграї і зник. Тітка Катря плаче вже кілька днів. Дядько Льонька покликав на пораду Мойсея Давидовича. Дядя Муся довго перечитував листа, а потім сказав: — Ну що ж, Льонько. Є один вихід — проси Збігнєва. — Та він же не погодиться! — розплакалася тітка Катря. — Що ж! Кидайся в ноги, проси! Більше нічого я тобі тут нічого не пораджу! — Поговоріть з ним, дядю Муся! — Ти що, Катю, це ж Донбас! Це бандитське кодло! Тут силувати нікого не можна! Тітка Катря знову розплакалася. Тоді дядько Муся тихенько погомонів з дядьком Льонькою, і вони ніби про щось домовилися. Тоді пошкандибав на другий поверх — до Збігнєва Жевуського. Прийшов Збігнєв. Він довго понуро сидів за столом, зиркаючи спідлоба то на тітку Катрю, яка стояла перед ним навколішки, то на Мойсея Давидовича, а потім важко зітхнув: «Добре. Спробую. Але нічого не гарантую». А тоді до мене: «Збирайся!» Я аж остовпів. Хто він такий, щоб мені наказувати? Але з облич присутніх збагнув, що це в міській міліції я герой, а тут — пішак. Мойсей Давидович схвально кивнув мені: «Їдь, синку, я на роботі Все влаштую, не переживай!» Я швидко, по-армійському зібрав валізу, вдягнувся і присів на стільці «на дорогу». За півгодини прийшов і Збігнєв, за ним прибігла заплакана Ірена. Збігнєв зиркнув спідлоба і буркнув: «Ти що, на карнавал зібрався чи на Донбас?» Я подивився на себе в дзеркало — уніформа чиста, випрасувана. Що він має на увазі? «Одягнися, як цивільний, — пояснив Збігнєв, — тільки зброю з собою прихопи, та добре заховай. Документи міліцейські залиш удома!» Я відчув, що тут пахне смаленим. І так уже не хотілося мені вплутуватися в цю історію! Але на мене дивилися дві пари заплаканих жіночих очей — дружини і тещі. Як я міг їх підвести? Перед дорогою Мойсей Давидович повчав мене: — У цій подорожі ти — вуха, очі, руки і ноги Збігнєва, зрозумів? — А він хто? — А він — голова. Слухайся його, і все буде гаразд. Навіть якщо тобі не сподобається те, що він робитиме, не сперечайся. Дай мені слово. — Даю. — З богом. Ми сіли на одеський поїзд. Я ще в вагоні помітив, що Збігнєв цілу дорогу розминав пальці і подумав: це в нього нервове. Його пальці буквально бігали по столу, по колінах. Вони не зупинялися ні на секунду. Він масував пучки, пробував їх язиком на смак, м'яв кісточки пальців, вигинав кисть мало не в протилежний бік, заплющивши очі, щось бурмотів, потім розплющував і дивився скляним поглядом в одну точку. Я дивився на нього з верхньої полиці з острахом, передчуваючи велику небезпеку. Якби він сидів і плакав чи лаявся, я, напевне, почувався б цілком спокійним. А так… Збігнєв поводився дивно і незрозуміло… На якійсь станції ми пересіли на поїзд, що їхав на Ворошиловоград, а далі на перекладних добиралися до шахтарського містечка Єнакієве. Я виріс у маленькому сибірському селі, пройшов усю війну, але такої гнітючої атмосфери, як у цьому містечку, ніколи не відчував. Не можу навіть сказати, що саме так сильно мене вразило — чи те, що люди живуть в довгих бараках, як худоба в хліві, чи те, що всі, Від малого до старого, тяжко матюкаються, чи сам індустріально-тюремний пейзаж — не знаю. Подумалося: ой, не скоро товариш Сталін побудує соціалізм! Я, без форми, без документів, без партійного квитка, почувався тут, як комашка в морі: ось-ось мене накриє хвиля, і піду на дно. Щоб підбадьорити себе, час від часу позирав на Збігнєва, який, здавалося, почувався цілком упевнено. Ніщо його тут не дивувало і не лякало. Він ходив від барака до барака, від пивниці до столовки, від прохідної до вокзалу і щось тихенько з'ясовував у місцевих. При цьому поводився досить дивно: весь час спльовував на землю, розтирав плювок кінчиком черевика, насував на очі кашкета, ходив урозвалку. Це був зовсім не той чоловік, якого я звик бачити. Він уже не був польським інтелігентом Збігнєвом Жевуським. Він став місцевим вуркаганом. Я думав, що він розпитує про Михайла Хомича, але скоро пересвідчився: Збігнєв шукає дещо інше. Нарешті мій напарник дізнався, що хотів. Якийсь хлопчисько показав удалині покинуту шахту, за що й заробив п'ятдесят копійок. Я зрозумів, що то — наша мета. Але зразу ми туди не пішли. Довго ходили довкола, придивлялися, принюхувалися… Нарешті Збігнєв повів мене до місцевого ресторану, і ми добряче, донесхочу, «напакувалися». І аж тоді він до мене озвався: «Слухай уважно і запам'ятовуй. Зараз ми йдемо „на діло“. Сховай „пушку“ в галіфе, під яйця. Підв’яжи хусточкою. Поки я працюватиму — стій ближче до виходу, яким би він там не був, і пильно спостерігай за всім, що відбувається. Як побачиш щось підозріле — зніми кашкета і почухай потилицю. Якщо я цвиркну слиною крізь зуби або шморгну носом, або відригну — це означає, що все спокійно, не бійся. Якщо в мене засмикалося око, насторожися: я почув щось недобре. „Пушку“ виймай лише в крайньому разі, коли я скажу: „Матко боско, стань мені у поміч!“ Запам'ятав? Добре, що він запитав мене „запам'ятав?“, а не „зрозумів?“. Бо я нічогісінько не втямив із того, що він мені намолов, а от запам'ятати — запам'ятав. Це вже професійне. На тому „ділі“ я нарешті докумекав, чим насправді займається Збігнєв, чому його Ірена найкраще вдягається, а з їхніх каструль найсмачніше пахне. Він — гравець, картяр. Коли ми підійшли до шахти, нас обступила зграя бандитів. Я похолов, одразу захотілося схопитися за зброю, проте тут і тепер командиром був Збігнєв, тому довелося стриматися. Після коротких перемовин, які Збігнєв вів незрозумілою мені мовою, мабуть, то був бандитський жаргон, нас на якійсь заіржавілій платформі лебідкою спустили вниз, у шахту. Мені ще під час спуску зробилося моторошно, бо я зрозумів, що ніякого виходу, про який казав Збігнєв, тут просто-напросто немає… Внизу була простора печера, з якої розгалужувалося кілька тунелів. Посеред неї стояв великий круглий стіл, навколо нього — табуретки, а на стінах горіло кілька гасових ламп, від тремтливого світла яких на склепіннях печери стрибали загрозливі тіні. Збігнєв із виглядом тертого бандита, недбало похитуючись, запхавши руки в кишені штанів, обійшов стіл, заглянув під нього, помацав стільці. Все це він робив поважно, час від часу цвіркаючи крізь зуби і нецензурно лаючись. Я незворушно стояв біля платформи, тримаючи руки в кишенях, ближче до підв'язки з „пушкою“, а всередині все тремтіло. Збігнєв сам вибрав собі місце і присів, за стіл сіли ще троє, біля мене на варті лишилося двоє, і гра почалася. Судячи з усього, перший захід був пробним, місцеві хотіли „промацати“ гостя. Не знаю, випадково чи навмисно, але Збігнєв вийшов з гри першим. Одразу ж по тому, як він легенько поплескав рукою по купі зім'ятих виграних купюр, хлопець зі шрамом через око поїхав нагору і повернувся хвилин за тридцять з двома гицелями. Я помітив, що платформа підіймалася лебідкою, ручку від якої крутили два здоровані, котрі стерегли мене. Водночас я спостерігав за Збігнєвом. Він шморгав носом, харкав, одне слово, як ми й домовлялися, показував мені, що нервуватися ще не час. Проте я, чесно кажучи, був сам не свій. У такій обстановці мені ще не доводилося бувати. Я — офіцер радянської армії — стою на шухері при картярах! Таке навіть у страшному сні не снилося. Але оскільки я вже вклепався в цю історію, треба гідно з неї вийти. Я походжав печерою, імітуючи ходу врозвалочку, а сам думав, як звідси вибиратися, якщо пощастить? Може, нас тут і поховають живцем? Двоє новоприбулих гицлів сіли за стіл і розпечатали нову колоду карт, яку принесли з собою. Збігнєв узяв її в руки і блискавичним порухом пальців промацав кожну карту, розгорнувши їх віялом і профільтрувавши на предмет шулерських позначок, вочевидь, наколок, нерівностей. Певно, карти були „чистими“, бо Збігнєв почав їх тасувати. Це був не просто цирковий спектакль, це була віртуозна маніпуляція, так званий львівський розклад, коли карти тасуються колом. Про це вже згодом, по дорозі назад, розказав мені Збігнєв. Побачивши цей фокус, один із гевалів моргнув хлопцеві, що був на побігеньках, і той знову зірвався на рівні й кинувся до платформи. Я про всяк випадок оглянув здорованів, які крутили ручку: чи злякаються вони, якщо на них направити зброю? Чи вони з тих, хто своїх господарів боїться більше, ніж зброї? Жодного висновку так і не дійшов. Гевали були незворушні, немов кам'яні брили. Може, навіть глухонімі. Тим часом Збігнєв раз у раз згрібав виграні гроші до себе, і гравці за столом вочевидь почали нервуватися. Приблизно за годину до шахти спустився ще один чоловік — маленький і на перший погляд, нічим не примітний, але з двома супровідниками. Чоловік оглянув з ніг до голови спершу мене, потім — Збігнєва, став у тіні й почав уважно спостерігати за грою. Лише десь години за три він і сам сів за стіл. Я зрозумів, що це — головний гравець. Мене почало потихеньку тіпати, було страшенно душно, а ситуація загострювалася. Збігнєв жартував, зригував, спльовував, курив, знову жартував, не припиняючи гри. З приходом коротуна ставки різко підскочили. Першу гру Збігнєв коротунові програв. Я запідозрив, що він піддався. Проте напевне нічого не знав. Програв він і другу гру, і третю, залишившись з невеличкою купкою грошей. Після четвертої він знизив ставку, відповідно до грошей, що в нього лишилися, і виграв. Виграв Збігнєв і наступну гру, і ще одну… Я бачив, що він виграє, причому шалено, і відчував, що над ним, а точніше, над нами, нависає чорна хмара. Навіть на фронті я не боявся так, як тут. Бути замордованим у розквіті молодості якимись урками або заживо похованим під землею — така перспектива мене геть не тішила. Не знаю, що собі думав Збігнєв, але, здавалося, йому було все по цимбалах. Коротун раптом підхопився і несамовито заревів: — Сволото, ти махлюєш! Збігнєв зблід, проте усміхнувся, щоправда, досить силувано. — З чого ти взяв? — Сімка пік уже була! Я точно пам’ятаю! Ще двоє перезирнулися і кивнули головами: — Так, була! Збігнєв скривився і сказав: — Перевіряйте відбій! Хлопці поперевертали карти сорочкою донизу і втупилися в них. „Зараз уб’ють!“ — думав я, втупившись у пікову сімку, яка випала з відбою. Тоді глянув на Збігнєва і побачив, що той дивився на своїх суперників тим самим скляним поглядом, що й у поїзді, коли концентрувався на одній точці. Тим часом його супротивники несамовито рилися у відбої, а сімка пік лежала перед ними на видному місці. Вони її просто не бачили! До столу на підмогу підійшли гицелі, які вартували мене. Вони теж нічого не помітили. Я не вірив власним очам! Серце мало не вискакувало з грудей. — Ну гаразд, граймо далі! — зрештою миролюбно сказав коротун, сівши на місце, і гра почалася знову. Я ніяк не міг оговтатися. То он воно що — він їх просто загіпнотизував! Моя сорочка прилипла до спини. Я почувався виснаженим. Час збігав, і мені здавалося, що кінця-краю цій грі ніколи не буде. Удача переходила то на один бік, то на другий, проте першість тримав Збігнєв. Коротун почав нервово йорзати на своїй табуретці, а його охорона — кидати погляди-блискавки то на Збігнєва, то на мене. Складалося враження, що ми в цій печері під землею сидимо цілу вічність і більше ніколи не побачимо білого світу, що тут нас і поховають живцем. Коли закінчилася та божевільна гра, я думав, що геть здурів — чи то низьке склепіння на мене так тиснуло, чи сама обстановка: напівголі мужики з татуюванням, сморід поту й махорки, і в центрі — Збігнєв з купою грошей, годинників і лахміття, яке по черзі знімали з себе гравці. У печері нависла загрозлива тиша, і тільки від злого зимового вітру нагорі рипіла якась іржава металева споруда. Я сказав собі: оце вже точно кінець! Я не мав поняття, скільки часу ми перебували в шахті — годину, дві, п'ять, добу? Їсти й пити не хотілося. Тіло наче вмерло. Воно вже нічого не відчувало. Здавалося, я помер. Від мене лишилася тінь. Але, як виявилося, Збігнєв так не думав. Він весело жартував, спльовував, чухав потилицю. Раптом коротун підвівся зі своєї табуретки так, що та аж перекинулася й покотилася по печері, й визвірився: — Ну, ти, блядь! Намахлювал, суко? Його оточили чотири гевали, готові за знаком ватажка нас розірвати на шматки. Я мало не зомлів. Проте краєм ока оцінив ситуацію і збагнув, що, здається, серед гравців були ті, які в глибині душі бажали коротунові поразки. Принаймні ті четверо, з якими Збігнєв починав гру. Тому коротун, вочевидь, зрозумівши розклад, не поліз на рожен одразу і ледь помітним жестом стримав запал своїх охоронців. У мене відлягло, проте лише на мить, бо наступної я побачив, як засмикалася права повіка Збігнєва. Кров ударила мені в голову, я прокинувся, ожив, як на війні Віч-на-віч з танком, стиснувся в пружину, готовий до бою. Збігнєв і далі посміхався. Але це був не той безтурботний сміх, як раніше. Він сміявся і водночас смикався. — Ну що,хлопці, продули? — виклично заявив він, як на мене, аж надто нахабно. „Що ти робиш, дурню? — подумав я. — Ти ж граєшся з вогнем! Зараз вони нас приріжуть!“ Головою я розумів, що живими нам звідси не вийти, хоч бажання вижити кричало — шукай вихід! Урки вороже глипали на Збігнєва і перезиралися поміж собою. Витримавши довгу паузу, від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв нарешті сказав уже діловим тоном: — Давайте домовлятися! На нього дивилися п'ять пар похмурих бандитських очей. — Я Віддаю вам свій виграш. За умови… — Збігнєв знову зробив паузу —…якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! — Він вийняв з кишені фотокартку Михайла. — До Донбасу його звали Міша. Міша Хомич. Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках. Коли ми вибралися нагору, світило яскраве пекуче сонце. Як з'ясувалося згодом, ми пробули під землею майже добу. Я ще ніколи не почувався таким щасливим від усвідомлення того, що живий. Нас поклали спати в одному з місцевих жахливих бараків, а рівно за добу привели змученого, хворого, аж чорного, чоловіка, який виявився братом моєї дружини… Коли ми їхали додому, я дивився на Збігнєва: його очі були криваво-червоні, в них луснули судини; під очима набрякли мішки, а праву кисть спазмувало. Він нерухомо сидів на нижній полиці, утупившись кривавими очима в гнітючий териконовий пейзаж, що пропливав за вікном, і гладив лівою рукою спазмовану праву. Це вже не був чоловік років двадцяти п'яти-двадцяти восьми. Переді мною сидів хворий дід. Про що він думав? Я так і не наважився в нього спитати…
…Ірина-Фріда відклала щоденник Федора Соболєва і знову надовго замислилася. А потім взяла до рук листочки зі шкільного зошита, що лежали в старій теці з мотузочками, в яких колись школярі носили шкільні зошити.
Твір на тему
„Дружба народів — не просто слова,
дружба народів — це правда жива…“
учня 7-го класу
Бердичівської середньої школи № 1
Радянський Союз — багатонаціональна держава, в ній живе багато народів, і всі вони дуже дружні. Чого бракує одному народові — є в іншого, і навпаки. Так вони й допомагають один одному. А разом будують наше світле майбутнє — комунізм. Наприклад, наш дім по вулиці Торговій якраз і є таким маленьким багатонаціональним Радянським Союзом. У ньому живуть росіянин Соболєв, українка — його жінка тьотя Аня, ми — вірмени Варданяни, поляки Жевуські, євреї, яких найбільше — Мойсей Давидович Шнеєрзон і його жінка Беба, а от син Мойсея Давидовича, Дмитро Мусійович Шостак, та його жінка Дуся, здається, українці, а ще Берта Соломонівна Кац і сім'я Альперовичів, теж євреї, дядько Промокашка (не знаю, хто він за національністю, здається, він її не має). Справжній інтернаціонал. Хоч за національністю я вірменин, але моя сім'я не живе у Вірменії. Я не знаю вірменської мови, а мої батьки пам`ятають лише окремі слова. Мій батько виріс у Львові, на Вірменській вулиці, отже, він вірменський поляк, або ж польський вірменин. Якось я почув від свого дідуся одну легенду. Думаю, що вона якраз про дружбу різних народів, про те, що представники різних народів шукають одне в одного те, чого їм бракує. Ось ця легенда. Вірмени — один із найдавніших народів світу. Навіть у найпершій книзі людства Біблії йдеться про гору Арарат. На ній жив мудрий народ. Якось Бог сказав: „Вірмени, ви живете на горі Арарат! Подивіться в долину! Там живуть нерозумні народи! Одні сіють пшеницю і їдять лише її, а інші розводять худобу і їдять тільки м`ясо. І ненавидять вони одне одного: землероби називають скотарів кровопивцями, а ті їх — гноярами. І немає миру поміж ними. І вбивають вони одне одного, і немає тій війні кінця-краю. Ідіть, вірмени, вниз і помиріть їх!“ От зібралися вірмени і пішли, як наказав їм Бог. Приходять вірмени до землеробів і кажуть: „Позичте нам зерна, а ми віддамо вам борг теплою шкірою“. Тоді приходять до скотарів і кажуть: „Скуштуйте цього запашного хліба, це і їжа, й ліки водночас. Міняймося: хліб на шкіру вбитої худоби“. З тих часів і ходить торговий народ вірмени по світу, будує міста і мирить через торгівлю землеробів і скотарів». Ми всі в нашому домі, в нашому дворі дуже дружні. Щоправда, трапляються сварки на кухні між жінками, особливо за «кошер-не-кошер», тоді звучать неінтернаціональні слова: «Ідіть ви з вашими єврейськими штучками знаєте куди?», або «русскіє голодранці», або «хохли-салоїди!», і тоді приходить дядько Федя Соболєв і командним голосом кричить: «Стой! Смірно! На пєрвий — второй розщитайсь!» А якщо немає дядька Феді, то унизу прибігає п`яний Промокашка і, розмахуючи селянським ціпом, яким він обороняється від хлопчисьок на базарі, коли просить милостиню, починає репетувати: «Ви заткнетесь чи ні? Я — больний, контужений! Мені не можна нервничати!» А от діти між собою ніколи не сваряться, ми як одна сім`я — мій брат Рафік, Галя Кац, Сашка Соболєв і його сестра Лєнка, Ромка Альперович, Свєтка Шостак. Ми разом ходимо до школи, робимо уроки, гуляємо, бешкетуємо. А взагалі: навіщо вона нам — та національність? От, приміром, коли я виросту і одружуся з Галею Кац, то ким буде за нацональністю наша дитина? Я думаю, на той час уже не буде національностей, а буде просто великий і могутній радянський народ.
Під твором червоним чорнилом було каліграфічним учительським почерком виведено: 2. І дописано: «Скільки тобі втовкмачувати в твою дурну голову: бога немає!»
Записка, написана красивим учительським почерком:
Шановні батьки! Звертаюся до Вас у письмовій формі, оскільки ви вже вдругe не з’являєтеся на батьківські збори. Ваш син, Рубен Варданян, останнім часом має дуже погану поведінку, він систематично прогулює уроки, грубіянить учителям, здійснює якісь афери. Я розумію, що в нього зараз перехідний вік, однак треба на нього якось впливати. Учительський колектив з ним не справляється. Ось, наприклад, у нас минулого тижня відбувалося соціалістичне змагання між класами, хто здасть найбільше макулатури. Рубен підбурив oднoкласників на те, щоб продавати макулатуру іншим класам. Ми посіли останнє місце по школі, зате він з кількома своїми дружками заробили на цій афері, за неповними даними, близько двадцяти п’яти карбованців!!! Тепер ви розумієте, що ми просто не маємо права прийняти його в комсомол? Правду кажучи, він і сам не рветься в комсомол, завжди віджартовується: «Я не достойний носити високе звання комсомольця». Нам з вами треба об`єднатися, щоб стимулювати в нього позитивне бажання вступити до Всесоюзної спілки молоді! Хотіла у Вас також спитати: що це за привид гешефту? Чи вам відомо, що Рубен з Галею Кац та іншими однокласниками минулої п’ятниці шукали його в бердичівських підземеллях і мало там не заблукали? Рубен нарозказував дітям різних нісенітниць: мовляв, привид гешефту блукає в торгових кварталах маленьких містечок вночі, - худий, зморшкуватий, з довгими пальцями, синіми нігтями і синіми губами. Він підходить до людини і каже: «Дай копієчку!» Як даси — все життя буде тобі щастити, або, як висловився ваш син, — фартити. А як не даси - задушить своїми тонкими пальцями з синіми нігтями і вип’є синіми губами з тебе весь фарт. Я дізналася про це від обурених батьків однокласників вашою сина, які звернулися з заявою до директора школи і запропонували виключити вашого сина зі школи. Я звичайно, підтримала, як могла, вашого сина, зважаючи на ваш вірменський звичай, за яким ми відзначили Восьме березня. Проте, якщо з його боку буде ще хоч одна подібна витівка, я вже нічого не в змозі буду зробити, оскільки серед ображених батьків — секретар райкому партії Микола Іванович. Дуже раджу «пoгoвoрити» з директоркою школи «за старим вірменським звичаєм», інакше все може скінчитися дуже погано. Класний керівник Неллі Степанівна.
Шановні батьки! З прикрістю повідомляю вас: щойно директор школи пiдписала наказ про те, щоб виключити Рубена Варданяна зі школи. Ви, напевно, будете здивовані, що це сталося після того, як ви «поговорили» з нею «за старим вірменським звичаєм». Проте сьогодні ваш син зробив таке, що не могло не вивести її з рівноваги. На уроці суспільствознавства вона поставила Рубену двійку за те, що той — не зміг відповісти на запитання, що таке продуктивні сили і виробничі відносини. Ваш син, замість того, щоб вибачитися або хоча б промовчати, сказав таке: «Ви краще почитайте „Капітал“ Маркса! Перш ніж ставити дітям двійки, треба закласти в них, за Марксом, капітал знань. А ви хочете отримати додаткову вартість без внесення капіталу!» Хлопчик, звичайно, талановитий, нічого не можу сказати, але, здається, в нього відмовили гальма. Навіть не знаю, до яких розмірів, а точніше, до скількох пляшок має поширитися ваш «вірменський звичай», щоб директорка школи скасувала своє рішення. Класний керівник Неллі Степанівна
Шановні батьки! У мене в школі виникли певні неприємності. Прошу знищити всі записки, які я Вам писала. Н.С.
Із пачки листів, запакованих у велику коробку з-під цукерок «Столичні»
№ 1. Привіт, Рубіку! Чому ти так довго не пишеш? Може, знову знайшов собі когось? Може, надумав мене покинути? Я не можу часто приїжджати додому — не вистачає грошей на квитки, та й в університеті дуже строго з дисципліною. Креп-жоржет, той, що білий у червоний горох, пішов добре, лишилася пара метрів. А маркізету лишилося більше — дівчата неохоче беруть: з ним же возня, прасувати треба весь час. Гроші за тканини передам при зустрічі, якщо не витрачу. Я трохи побоююсь тут розгортатися. У нас зараз іде боротьба зі спекуляцією, а з моїм прізвищем я перша підпадаю під підозру. Чи ти мене ще любиш? Твоя Галя.
№ 2. Дорогий Рубічок! Чого ти сердишся? Знаєш, як я ризикую? Я знаю, що тобі нелегко, але й мені не солодко. Ти привіз якусь іншу розцвітку, бо «цвітастий» ситчик не ходовий, вони його самі куплять у магазині, а ти добирай щось благородне, оригінальне. Тут пішла мода на «клєтку», так що можна такого штапельку дістати. Ага, тут дівчатка захотіли в складчину швейну машинку купити, я сказала, що можу дістати. Зробиш? Дівчата не з бідних, можна заробити. І ще одне. Хоч і колеться, але й хочеться. Дістань кілька флакончиків «Лісного ландиша». Цілую Г.
№ 3 Рубіку, привіт, дорогий! Я тут організувала гурток по в’язанню гачком (тільки не смійся, що в мене «руки не стоять»: як пахне гешефтом, у мене все стає на свої місця!), тeрміново потрібні нитки «ірис» оригінальних кольорів. Можна заробити. Ситець — забирай назад, я вже не знаю, що з ним робити, а картатого штапелю підкинь іще. У нас тут просто пошесть. Зайдеш в університет — всі як з інкубатора. Моя робота! Скажи дяді Мусі, хай мені зробить кілька викройок на блузку з кокеткою і мережаним комірцем а ля Париж. Це дівчатам «у нагрузку» за швейну машинку. Щоб не переживали, що так дорого їм обійшлася. Ага, подякуй Іренці за пляцки. Вона ще не вагітна? Коли вона збирається народжувати? Адже їй вже за тридцять, а дядько Збишек узагалі пенсіонер. Скажи тьоті Ані, що мені сподобалася домашня ковбаска у смальці, хоч і не кошер. Подякуй. Будеш передавати сумку поїздом, поклади щось смачненьке. Гроші не передаю, піду в неділю на товкучку — віддам товаром. Твоя Галя.
№ 4. Привіт, Рубіку, як там столиця нашої «необ’ятної родіни»? Дєдушка Лєнін лежить? Ніхто ще не спер? Нашого промокашку б туди. І з собаками не знайшли б! Жартую. Ну що, «попрацював у бібліотеці»? Каріна переживає, з ким ти там зв'язався. Ти ж не маєш нюху на людей, не ризикуй, поки не розкусиш, хто чого вартий. Що ти привіз? Я поки що мушу затаїтися. Мене, здається, зашухерили. Хтось накапав на мене в комсомольське бюро. Я зараз у підпіллі. Мені нічого не передавай, збувай усе в Бердичеві, бо якась стукалка завелася в гуртожитку. Я повинна її вичислити, перш ніж розводити діяльність. Мій гурток із в'язання гачком просто процвітає. Всі начепили на картаті сукенки мережані комірці і манжети! Цирк, та й годі! Може, організувати ще шось? Ще прибутковіше? Ти за мною скучаєш? Щось у твоїх листах цього не відчувається. Тільки й питаєш про однокурсників. Ревнуєш? Завтра річниця, як ми з тобою… Тєє… Пам’ятаєш, на Новий рік просто в комірчині Жевуських! Серед ванілі, кави і цинамону… Пам’ятаєш? Ми ще тоді вийшли білі від борошна! А Іренка думала, що в її коморі завелися миші і півроку потім ставила мишоловки! З того часу ти в мене асоціюєшся з булочками з ваніллю і цинамоном. Приїжджай до мене, мій солодкий. Мій ванільно-цинамоновий. Чекатиму. Твоя Галя.
№ 5. Доброго дня, мій коханий ревнивий вірменчику! Сашка Поспєлов — не хахаль мені. Він секретар комітету комсомолу. Це від нього залежить моє добре ім’я як комсомолки. Саме його заслуга в тому, що нашу аферу по збуту мало не тонни «ірису» витлумачили як культурну роботу в гуртку «Умілі руки», а не як спекуляцію нитками. Так що маю ж я з ним хоч час від часу пофліртувати! Те, що ти бачив, — це лише інстинкт самозбереження. Тож твоя сцена ревнощів була не в тему. Я люблю тільки тебе. Думаю тільки про тебе. Ти у мене один. І ніхто мені більше не потрібен. З товаром почекай. Ще не час. Ти ж знаєш, у мене нюх, як у мами Берти. То це правда, що ти підслухав розмову Каріни з Анькою, що мама Берта — не рідна мені? Я давно підозрювала! Я така білобриса і зеленоока, зовсім на єврейку не схожа. Але якщо це правда, то я їй ще більше вдячна. Я буду на жовтневі свята цілих п'ять днів! Чекай! Твоя Галя.
№ 6. Цьом, цьом, цьом, мій чорний носатий котику! Як тобі — сподобалися наші п’ять днів? Було холоднувато, але так чудово. Щойно я приїхала, відразу, у першу ж неділю, пішла на товчок і продала шубку Мойсея Давидовича. Знаєш, за скільки? Одне слово, пристойний навар. Я навіть купила мамі Берті золоті серіжки. Я так розчулилася твоєю розповіддю про те, скільки вона для мене зробила! Рідна мати стільки не зробить! Зараз у моді нейлон. Купити на товчку для Бердичева? Напиши, щоб я гроші не розтринькала. А ще краще — приїжджай у неділю, забери частку дяді Мусі, а решту я покладу собі на книжку. Ти переживаєш, що твоя мама дізнається про нас з тобою? Та про це вся Торговиця знає! А якщо знає наша Торговиця, то й вірменська у Львові знає. І чого б це їй бути проти нашого шлюбу? Релігійні забобони вже давно в минулому. У нас країна соціалістична, атеїстична, всі народи, за Конституцією, рівні. А якщо їй це так важливо, то розкажи те, що підслухав на кухні. Ну про те, що я не рідна донька Берти. Не слухай нікого, тільки мене. І все буде добре. Цілую. Твоя Галя.
№ 7. Привіт мій єдиний і неповторний Рубене Арменовичу! Як ти там поживаєш? Ти вже переговорив зі своєю мамою? Моя не проти. У мене знову неприємності, якась падлюка на мене знову накапала. Я навіть підозрюю, хто. Мені Сашко Поспєлов сказав, що мене хочуть знову викликати на бюро комсомолу. От народ! Заздрощі й підлість — рушійні сили деградації людства. Тисячі років люди займаються торгівлею. Це давнє і шановне ремесло, навіть не ремесло, а мистецтво! Мистецтво посередництва або, як каже моя мама, мистецтво гендлю, вічне, як людство. Та що я тобі, Вірменину з торгівельної сім’ї, доводжу! Ти й сам знаєш! Здається, цього разу дуже серйозно, тому що мої «вєрниє подружки» раптом відвернулися від мене: почуяли небезпеку! Та й грець із ними! Я сама собі, сама по собі і сама в собі. Цілую. Твоя Галя. До речі, остання наша ніч була просто казковою.
№ 8. Добрий день, Рубіку! Ти що, з глузду з’їхав разом зі своєю мамочкою? Я ніколи не відмовлюся від своєї мами! Вона мені найрідніша людина в світі, хай не за кровним, а суто за людським зв’язком. Я від тебе такого не чекала! І не присилай мені більше своїх лахів, бо я можу подумати, що ти тільки задля вигоди підтримуєш зв'язок зі мною. Г.
№ 9. Рубіку! Ти чого не пишеш? Невже ти забув усе, що поміж нами було? Ми ж цивілізовані люди! А шнобель у моєї мами не більший, ніж у твоєї! Невже ми не зможемо переступити через ці дурниці? Г.
№ 10. Привіт, Рубіку! Дякую тобі за подарунок. Я весь час дивлюся на нього і згадую тебе. Ти справжній пристрасний мужчина, і мені з тобою затишно. У мене все добре. Розгляд моєї персональної справи перенесли на місяць, але тепер я нічого не боюся, коли ти будеш зі мною.
№ 11. Дорогий мій, коханий, єдиний, любий! Так, було. Але клянусь, тільки раз. Я зробила це, щоб мене не виключили з комсомолу. Ти ж розумієш, що після того мене виключили б з університету! Уявляєш, що б це було? Що сталося б з моєю мамою і нашим життям! Сашко Поспєлов мені просто огидний. Повір мені, я люблю тільки тебе і завжди любитиму тебе одного. Пробач мене! Г.
№ 12. Здрастуй, Рубіку! Ти під час моїх приїздів в Бердичів уже двічі від’їжджаєш з дому. Тобі Каріна не казала, що я вагітна? Озвися, будь ласка. Мені так погано!
№ 13. Рубене! Клянусь тобі всім святим, це твоя дитина. Я знаю точно. Жінка завжди знає, чию дитину вона носить. Тим більше, все сходиться за термінами — можеш бути спокійним. Я вже була вагітною, коли переспала з Сашком. Повір мені, любий. Не кидай мене в такий тяжкий для мене час. Благаю, повернись!
№ 14 Здрастуй, Рубене! Пишу тобі востаннє. Я зневажаю тебе за те, що ти — слабке створіння, якщо так легко піддаєшся впливу своєї родини, що заплуталася в забобонах. Я поважаю твою віру й національність, але тебе як людину — ні. Немає в тобі знаменитого вірменського благородства, а живе в тобі містечкова обмеженість. Ти — чоловік, недостойний мене. Ти — боягуз. Коли я через тебе потрапила, в халепу, коли мене звинуватили у спекуляції, ти прийшов мені на допомогу? Ні! Ти покинув мене саму виплутуватися. І я виборсувалася сама, як могла. А коли в моєму житті знову з’явилася проблема — я завагітніла, ти й тут ганебно втік, хоча я точно знаю: ти впевнений, що це буде твоя дитина. Сашко Поспєлов, цей комсомольський лідер і стукач, виявився благороднішим за тебе. Він запропонував мені вийти заміж навіть після того, коли дізнався, що дитина не від нього. І я почала його поважати. Бо зрозуміла, що він може збагнути і простити все. Якщо для тебе нічого не значить те, що ми виросли разом, сиділи за однією партою, кохалися, мали спільний гешефт, були найближчими людьми, тоді ти мені не потрібен. Я йду з твого життя. Прощавай. Галя.
***
Iрина-Фріда сиділа на ґанку дому-древа, розклавши навколо себе старі папери, знайдені в підвалі. В її серці стислася пружина, що ніяк не хотіла розпружуватися. Ірина не могла вдихнути повітря на повні груди, воно застрявало десь у горлянці. Ноги відібрало. У скронях несамовито гупало: «ту-дух, ту-дух, ту-дух!» «Хоч би не скрутило зараз, у цю хвилину, в цьому місці, — думала Ірина. — Ото пораділи б її бізнесові суперники: Ірину Ревуцьку розбив інсульт у старому занедбаному домі в центрі Бердичева; вона лежить, обліплена мухами, на зогнилих від часу дерев'яних сходах, у діамантах, костюмі за п'ять тисяч баксів; її білосніжна білизна промокла коричневим від жовчі потом; під наманікюрені нігті забилася чорна стара пилюка; від неї тхне мертвим будинком і забитою каналізацією; у волоссі заплуталася павутина з сухими мухами; в осклілих божевільних очах застиг клаптик неба і розбите вікно, що зяє темрявою…» Оце буде сенсація! Конкуренти не казатимуть про неї «померла», «загинула», про неї скажуть: «здохла!..» Ні… Тільки не зараз… Тільки не тут… Тільки не в такому стані… Треба взяти себе в руки! Треба повернутися до себе… …Поряд сидів Юра і, поклавши голову на її коліна, мирно спав. Юра Юродивий, безсмертний Юра Юродивий — вічний мандрівник цього світу, який подорожує зі століття в століття… Він жив у добу Соломона Каца, живе й досі… Юра Юродивий зупинився в просторі й часі, він супроводжує різні покоління, нагадуючи їм, що вони колись уже жили, і про те, що життя вічне, а час — циклічний…
Ось який несподіваний урок вона отримала від життя… Виявляється, ті стреси, що їх завдавали їй люди чи її справа, були маленькими репетиціями великого шоку. Виявляється, її шалений ритм життя, депресії, відсутність нормального відпочинку, сновидіння з переслідуваннями, «наїздами», шантажами; життя зі стиснутою пружиною всередині; відсутність сім'ї і шалена конкуренція в бізнесі, дім під сигналізацією з гратами на вікнах, постійний контроль над власними словами — все це лише гра, а справжнє життя — в цих старих паперах. Ось воно, справжнє її життя… Вона сидить тут, у зруйнованому світі дому-древа, приголомшена, безпорадна. Цієї миті вона, не кліпнувши оком, віддала б усе за те, щоб стати простою жінкою з бердичівської слобідки, яка мала грандіозні плани підкорення столиці, але, на жаль, не вступила до «крутого» інституту. Тоді б вона повернулася додому, швидко вийшла заміж, народила дітей, а тепер сиділа б у своєму будиночку з палісадником, де квітнуть мальви, у ситцевому халаті. Вона сиділа б у старомодній кімнатці з відчиненим у сад вікном, звідки долинає сюрчання цвіркуна, на старому дивані, з якого вилізли пружини, їла б молоду картоплю з кропом, запивала кислим молоком і рівно тридцять хвилин співпереживала б героям нереальної телевізійної історії, щоб потім про них забути і заснути безтурботним сном до ранку… А все ж могло бути саме так! Якби Берта Соломонівна «за старим торгівельним звичаєм» не відвезла б до Києва нову «волгу» і не оформила б дарчу на ректора дуже престижного інституту; якби Ірена Жевуська, караючись докорами сумління за Фрідин аборт, не продала свої смарагдові сережки і не доклала своєї частки до тієї суми, за яку Берта Соломонівна купила машину; якби Мойсей Давидович не позичив Берті Соломонівні решту грошей, яких не вистачало, щоб купити машину, і які Берта Соломонівна так і не встигла віддати… Попереднє свідоме життя Ірини, життя після смерті Фріди, розсипалося за останню добу на дрібні друзки… І немає його — того життя… Точніше, воно стало далеким, чужим, непотрібним… Яка сила привела її сюди? Хто примусив її порпатися в минулому — своєму і не своєму? І навіщо їй усе це? Хто вона насправді? За легендою, створеною нею самою після свого другого народження, Ірина Ревуцька — втілення «американської мрії»: звичайна дівчинка з простої родини з бердичівської робітничої слобідки, яка «сама себе зробила», посівши гідне місце в українському бізнесі. Насправді ж вона — Фріда, позашлюбна донька Рубена Варданяна і Галі Кац. За кров'ю Фрідина мама Галя була зовсім не Кац, бо народилася в поліській родині на хуторі Ямна, тій самій родині, яка врятувала Берту Соломонівну в роки війни, за що й поплатилася своїм життям. Берта Соломонівна стала для Галі справжньою мамою, виховавши її в традиціях Торгової 4, дому-химери, дому-древа, де в чудернацький спосіб переплелися різні культури, різні звичаї, різні долі. Чому саме «Ірина Ревуцька» стало її новим ім'ям? Тому що у Фрідиному житті на той час був один ідеал — Ірена Жевуська, уроджена Огінська. Але чому виникла потреба змінити ім'я? Бо Фріда померла. І дуже давно. Під час фатальної автокатастрофи, коли запізніла звістка про смерть Берти Соломонівни застала її у веселій компанії на дачі однокурсника, що заливала дешевим вином тверді шашлики; коли вона, вся в сльозах, вибігла на трасу, зловила таксівку і наказала водієві: «Жени!» Таксист не хотів ризикувати, тож їхав, не порушуючи правил, проте аварія, вочевидь, була запланована на небесах, і на зустрічну лінію вискочив КАМаз. Коли вона, спаралізована, лежала в палаті серед десятка інсультних бабусь, у палаті, де смерділо пролежнями, сечею, гноєм, випорожненнями, старими тумбочками і хлоркою, а єдине, що вона бачила, була замерзла гілка, яка шкрябала вікно, — в неї було одне бажання — померти. Вона відчувала своє тіло в кількох місцях з лівого боку, зокрема два пальці лівої руки. Саме ними вона нашкрябала для лікарів «своє» ім'я — Іра Ревуць… На інші запитання вперто відповідала: «Не пам'ятаю». У неї справді була амнезія, проте тимчасова. Якийсь час вона не могла згадати про себе нічого. Але згодом, згадавши все, вирішила не зізнаватися: хотіла почати нове життя, бо зі старим її вже нічого не пов'язувало. Остання ланка — Берта Соломонівна — відійшла в кращий світ. А Ірина-Фріда після того, як пролежала в цій палаті півроку, зрозуміла, що безнадійна, і вона лежатиме тут довіку, ходитиме під себе і дивитиметься на гілку, яка шкрябатиме у вікно лікарні. Коли до палати зайшов молодий професор з легкою сивиною на скронях, вона навіть не зважила на нього. Їх тут стільки вже перебувало! Всі професори приходили, вивчали історію хвороби, штрикали голкою в кінцівки, згинали пальці ніг і йшли геть, більше не з'являючись. Вона незмигно дивилася на гілку, що вперто шкрябала у вікно. Цей професор, мабуть, був надто недосвідченим, бо затримався біля її ліжка довше, ніж інші. Він дав їй у пальці лівої руки, які трохи ворушилися, олівець і підклав теку з чистим папером. Фріда перевела погляд від гілки на молодика з легкою сивиною на скронях і вивела великими каракулями на папері «Я хочу вмер…». На більше не спромоглася. Вона вп'ялася в лікаря очима, які кричали: «Благаю, дайте мені померти!» Молодий професор не злякався, не відвів очей, навпаки, він повернув голову до палатного лікаря і сказав спокійним голосом з низьким оксамитовим тембром: «Я її беру!» Молодий професор прооперував її раз. Потім — вдруге. Перегодом — ще раз. Після третьої операції вона вже відчувала доторк голки. По кількох місяцях перебування у гіпсовому корсеті до неї прийшов здоровенний дядько з величезними руками і бичачою шиєю. Він годинами м'яв її, згинав кінцівки, носив на руках, тримав попід пахви, поки вона торкалася ногами підлоги. Вона народилася знову, вже як Ірина Ревуцька… Жінка, яка за десять років зробить карколомну кар'єру і віддячить своїм рятівникам, побудувавши для них клініку.
…Ірина-Фріда, сидячи на зогнилому ґанку будинку, де минуло її дитинство, усвідомила, що вона — яничарка, яка навмисне забула все, що було колись, вирвала з корінням, як бур'ян, усе, що заважало жити, заважало бути людиною нового, модерного світу. Проте насправді бур'ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне древо, як і дім її дитинства. Воно переплелося в ній своїм корінням, гілками, плодами, і саме воно, це древо, мислило, діяло, творило. По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуських-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, котрі хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче хочуть стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім'ї і виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам'ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури… Чи маємо ми право засуджувати їх? Напевне, ні. Хіба можна засуджувати інстинкт самозбереження? Саме він, а не інстинкт продовження роду, є основним. Люди міняють батьківщину, мову і навіть віру, бо їхнє найбільше бажання — вижити…
Ірина сиділа на ґанку й дивилася на дім-древо… Воно всохло, померло…. Щоправда, це сталося не вперше. Воно вже вмирало колись, але згодом оживало… Коли ж востаннє почав руйнуватися дім-древо? Можливо, ще тоді, коли там була Фріда. Спершу почали відходити люди… Хто був першим? Здається, Збігнєв: сім років з конфіскацією майна. Він так і не повернувся додому… Але ні. До Збігнєва був Андрій. Він утік із дому зразу ж по тому, як Фріду примусили зробити аборт. Додому він більше не повертався, принаймні, на пам'яті Фріди, а Ірина туди взагалі не приїздила. Ірина якось зустріла Андрія. На його виставці в Києві. Він малював у стилі Фріди Калло. Вона прийшла на вернісаж і стала в куточку, пильно спостерігаючи за всім, що відбувалося. Після презентації через Маджаряна скупила всі Андрієві картини. І, не розпакувавши, сховала в коморі на дачі. Аби ніхто ніколи не бачив древа, що проростає крізь красиву смагляву зеленооку жінку. Щоб ніхто ніколи не бачив брата баби Катрі, який повісився серед двору на мотузці для білизни, навіть не знявши ліфчики, труси й «трикошки», що сушилися на ній. Щоб ніхто не бачив привида ґешефту, який блукає домом-древом, з довгими хрусткими білими пальцями, синіми нігтями і синіми губами. Щоб ніхто не бачив старовинного креденцу пані Ірени, з якого проростає ваніль, кава, цинамон і перець-чилі. Щоб ніхто не бачив живі шуби, що бігають по стертому паркету Мойсея Давидовича. Аби ніхто не бачив шістнадцятилітню дівчинку з байдужими зеленими очима, котра сидить в калюжі крові, тримаючи в руках закривавлений згорток. Щоб ніхто не бачив білих божевільних очей Юри. Щоб ніхто ніколи не бачив цього всього…
…Отже, пан Збігнєв. Він, здається, навіть року не прожив у тюрмі… Потім заслабла пані Ірена. Фріда на той час уже вчилася у Києві. Потім виїхали Соболєви. Здається, переїхали на нову квартиру, яку дядько Федір нарешті отримав після двадцятип'ятирічного стояння в черзі. А далі був Мойсей Давидович… Ні. Спершу виїхала до Америки його велика родина, без нього, але разом з його сином Шостаком, якого не втримало в Радянському Союзі українське прізвище і змінена п’ята графа. За рік вони викликали до себе Варданянів. Потім поховали Берту Соломонівну. На новому безликому кладовищі, оскільки єврейське зруйнували, і всі тамтешні могили об'єднали в братську. Мойсей Давидович лишився сам-один у домі-древі, як вірний його охоронець. І його серце не витримало. І все… Древо всохло, дім помер. Що ж, час циклічний. Усе періодично вмирає і наново народжується. Може, купити цю руїну, зробити ресторан «Фріда» і знову оживити дім?
…Ірина сиділа поряд з Юрою на приступці, що вела в квартиру, де багато років жив Костя Шухер, а після нього у якийсь спосіб там опинився Вася Кашкін, по-дворовому Промокашка, який, подібно до Кості, мав сумнівну репутацію і випадкові заробітки. В домі-древі навіть кімнати самі обирають собі господарів, а не навпаки. Ця напівпідвальна кімнатка з вікном, що на якихось півметра виступало над землею, цілком відповідала напівлегальному життю її господарів. Офіційно Промокашка жив на інвалідну пенсію учасника війни, а поза тим потроху крав і жебрав на базарі. Час від часу на дім-химеру налітала міліцейська команда, аби забрати його «на місці злочину», а він щоразу влаштовував виставу для «міцних горішків»: починав дико смикатися, пускати піну з рота й волати: «Не чіпайте мене, я контужений!» На крики збігалися всі мешканці двору і скрушно хитали головами, мовляв, чого причепилися до нещасного, хіба не бачите — він же юродивий! Після того розгублені (якщо новачки) або розлючені (якщо досвідчені) міліціонери подавалися геть, а сусіди спокійно розходилися по своїх оселях. Потому Промокашка знову робився тихим і слухняним. У домі-древі так звикли до цих сцен, що в кухонних сварках сусідки, коли хотіли, щоб хтось відчепився від них, викрикували: «Не чіпай мене, я контужена!» Терпиме ставлення до незаконного Промокашчиного заробітку у мешканців дому-древа зумовлювала фраза Мойсея Давидовича: «Не чіпайте його, це хвороба. Клептоманія називається. Від неї немає ліків». До того ж, у своїх Промокашка ніколи не крав. Таким був світ дому-древа, який жив за власними, виробленими попередніми століттями, неписаними законами. …Якось Фріда спитала в Берти Соломонівни, чому в них усе не як у людей, маючи на увазі світ поза домом-древом, правильний, чіткий радянський світ. На що мудра Берта Соломонівна сказала: «Не варто засуджувати наш світ. Він тобі колись у пригоді стане!..» «…Де ти цьому навчилася?» — дивувався Маджарян, коли Ірина знаходила цілковито неймовірний, проте ефективний спосіб виплутатися з найскладнішої ситуації — начебто в законних рамках, але насправді оминаючи їх. Вона знизувала плечима: «Не знаю…» Тепер вона знає: це дім-древо, який живе в ній, підказував правильні рішення… Це було мистецтво «влаштовувати справи», якому за рік не навчишся. Для цього треба пройти велику школу. Давню, мудру школу ведення перемовин. Коронною фразою в домі-древі була: «Я все влаштую!» Найвищий пілотаж мистецтва перемовин на всіх рівнях. «Я все влаштую!» означало: «Я зроблю все поза законами й правилами. У мене зв'язки». Саме за це шанували й водночас не любили і Берту Соломонівну, і Мойсея Давидовича, і Рафіка Варданяна… Саме по це приходили до них люди із «зовнішнього» світу — чіткого, правильного, зрозумілого. Торгівля — мистецтво зав'язування й подальшого використання зв'язків.
…Коли помер Промокашка (якось безглуздо — замерз на базарі), у нього вдома знайшли цілу колекцію гаманців. Мойсей Давидович, розглядаючи їх, дійшов висновку, що тут були екземпляри ще від Кості Шухера. Велика картонна валіза з овальними зображеннями жінок з перебивних картинок, з Промокашчиними та Шухеровими гаманцями якийсь час зберігалася у Берти Соломонівни. Фріда якраз хворіла на горло і залюбки гралася ними у гру, яку сама вигадала. Вона брала в руки гаманець, роздивлялася його, нюхала ззовні і всередині (як робила пані Ірена), потім заплющувала очі, і перед нею поставав образ череватого дядька з укритою крапельками поту лискучою лисиною, з зачесаними набік тонкими мокрими пасмами волосся; або товстої тітки, що торгує кабанчиком на базарі в білому халаті, забрудненому кров'ю; чи охайного маленького чоловічка з тоненькою смужкою вусиків; або неуважного дівчиська, яке випросило в мами гроші, щоб купити собі джинси… Скільки гаманців, стільки людей, стресів, сліз… «Це в музей Торгової, 4, — сказав Мойсей Давидович наказовим тоном. — Зараз це нікому не потрібне, а настануть часи, коли народ оцінить справжню народну історію… Не те, що писалося в газетах і постановах партії, а те, що діялося за фіранками — в сім'ях, на базарах, у тюрмах, підземеллях, а надто ж те, що робилося нелегально, бо воно і є по-справжньому народне». — Ну ви, дядю Мусю, й даєте! Яка ж це історія? Це рудименти старого світу, які треба нещадно знищувати! — з комсомольською категоричністю заявив Петя Соболєв. — Молодець, Петю! Будеш генеральним секретарем КПРС! — засміявся Мойсей Давидович. — Хоча, поки ти виростеш, Радянського Союзу вже не буде! — Та що ви таке кажете! — щиро обурювався Петя. — Коли я виросту, буде комунізм! — Комунізм, Петю, існує тільки на Торговій, 4. — Давиде Мойсейовичу, ти не відволікайся, — перебила його Берта Соломонівна, — Краще скажи: що робити з цією музейною колекцією? — Та хіба ви мене послухаєте? Я вже старий, щоб робити музей народної історії, а іншим або нецікаво, або не під силу. Хіба що Фріда, як виросте, зробить такий музей, правда, Мишко? Фріда стенула плечима. Хворе горло не дозволяло їй вимовити навіть звуку. Вона сиділа в ліжку й попивала напій, який завжди готувала їй бабуся під час застуди — ураганну суміш молока, масла, какао, меду й горілки. «Треба їх спалити, — радила тітка Ірена Берті Соломонівні про гаманці. Бо на кожному з них — прокляття. Я, коли гублю гроші, завжди кажу: нехай тому руки повідсихають, хто їх украв. Викиньте їх до дідька, бо у вас гроші не водитимуться ніколи, запевняю». «Ти права. Щойно я занесла до хати валізу з порожніми гаманцями, з мого дому пішли гроші», — погодилася Берта Соломонівна, і після того ця «колекція» безслідно зникла.
…Створення «музею справжньої народної історії» було «ідеєю фікс» Мойсея Давидовича. Час від часу він приходив до Берти Соломонівни, щось приносив їй і казав: «Сховай ТАМ». Якось Фріда підглянула через плече, коли Берта Соломонівна і Мойсей Давидович розглядали якусь стару мапу. Ірина тепер здогадувалася, що то була карта бердичівського підземелля. — Бачиш, як люди жили! — сказав Мойсей Давидович. — Хіба то життя? — засумнівалася Берта Соломонівна. — Оце, Берто, і є справжнє життя. А зараз ми що — скніємо… Нема де розвернутись! Нас би з тобою та в ті часи… Ти б мала свій банк, а я… А я тримав би будинок мод. Правда, Мишко? — обернувся він до Фріди. — Ти нащо підглядаєш! — насварилася Берта Соломонівна на внучку. — Марш у ліжко! Фріда прожогом кинулася під ковдру. — Тільки не розчухуй свою вітрянку! — попередила бабуся. Мойсей Давидович посміхнувся і штовхнув Берту Соломонівну ліктем: — Не свари її, з неї будуть люди! Пам'ятаєш, саме їй явився привид ґешефту. Берта Соломонівна з підозрою глянула на Фріду, але нічого не сказала.
Мойсей Давидович мав рацію. З Ірини-Фріди «вийшли люди». Вона має все, про що мріяли мешканці дому-древа: ломбард як пам'ять про покійну Берту Соломонівну, швейну фабрику на пам'ять про покійного Мойсея Давидовича, казино для покійного Збігнєва, антикварний салон як пам'ять про покійну пані Ірену… Так вимагає древо, що живе в ній. А почала вона з паперу. Саме папір збагатив її. «Паперова королева» — казали про неї. Люди люблять діаманти, золото, гроші, старі меблі, горілку, морозиво, футбол, а Ірина любила папір. Вона була паперовою фетишисткою. Папір друкарський, книжковий, газетний, упаковочний… Важко згадати, з чого все почалося — чи то з коробки з фантиками, чи з прискіпливого ставлення до якості зошитів, чи з трепетних доторків до пачки паперових грошей, чи то з відсутності туалетного паперу. Одне словом, все те саме, що в усіх у дитинстві, але чомусь саме вона зробилася королевою паперу… Вона приїхала до Польщі на екскурсію і напросилася на паперову фабрику. Тоді її настільки вразили рулони (рульони, сказала б пані Ірена) білосніжного паперу, що вона підійшла до директора і сказала: «Купую!» На ті часи на рахунку її новоствореного підприємства лежали двісті доларів, але це не завадило їй укласти контракт з виплатою протягом місяця. Контракт тримався на чесному слові, проте вона це зробила, гіпнотизуючи своїми зеленими очима прозорі польські очі. Чи гіпнотизувала вона їх чи то, навпаки, ті очі добре розумілися на психології бізнесменів, у конкретному випадку марнославних початківців, але оборудка відбулася. Навіть не оборудка, а ґешефт. Після «здєлки» вона знайшла на стоянці «ТІР» галицьких хлопців, які возили в Польщу горілку, домовилася з ними про фури, забрала папір, заплатила за старим торговим звичаєм на всіх пострадянських митницях хабар, приїхала до новоствореної друкарні тоді ще незнайомого Маджаряна і, дивлячись своїми зеленими очима в його вірменські чорні очі, переконала його купити все це за ціною, яку призначила сама. По розрахунку з поляками вона поклала на свій рахунок перші сто тисяч, які знову вклала в папір. Ірина вперше дозволила собі піти в ресторан задля власного задоволення, а не для бізнесових переговорів, лише тоді, коли на її рахунку було більше мільйона. Такі були її принципи. А точніше, древо, що жило в ній, диктувало їй трепетно ставитися до грошей.
«Розумієш, мала, — якось казав їй Маджарян, — у нашій країні з часів Русі торгівлею, ґешефтом (і в доброму, і в поганому розумінні цього слова) і тим, що тепер називається словом „бізнес“, займалися греки, вірмени і євреї. Саме в них діловитість є справою десятків, а може, й сотні поколінь… Це династичне чуття… Його ще часом називають інтуїцією, але це не зовсім так. Це закладений на генетичному рівні тисячолітній досвід. Як українці-землероби відчувають і люблять землю, як скотарі відчувають і люблять худобу, так ми — торгові народи — відчуваємо й любимо бізнес. Як землероб персоніфікує землю, як скотар ставиться до худоби, так ми обожествляємо бізнес і торгівлю. Ви, українці, дуже часто нас засуджуєте, вважаючи, що для нас гроші — головне. Так, головне, але не у вашому розумінні, не в сенсі зажерливості. Ми любимо гроші, які працюють. От і все. У вас родить земля, у скотарів — худоба, а в нас родять гроші. Вкладеш зерно і працю в землю — вона почне родити, не вкладеш — не отримаєш урожай. Вкладеш гроші і працю в худобу — отримаєш приплід, ні — сидітимеш бідним. Так само ми вкладаємо гроші в справу і отримуємо результат. Наша любов до грошей те саме, що ваша любов до землі чи скотаря до худоби. Для нас кількість грошей те саме, що для землероба — кількість землі, а для скотаря — худоби». Гроші Ірині приносив папір. Папір її годував, поїв, одягав… Коли їй було погано на душі, вона йшла на котрийсь зі своїх складів, замикалася серед куп паперу і сиділа, вдихаючи ці запахи… Тут їй було затишно. Тепер вона може сказати, чому. Папір — це друге життя дерева, а Ірина Ревуцька — це друге життя Фріди… Подібно до того, як Мойсей Давидович, шиючи свої шуби, пам'ятав про духи звірят, з яких вони були пошиті, і мав свої шуби і шапки за живі істоти, так само Ірина завжди пам'ятала про дерева. В її бізнесі був не лише папір, а й в дерева. Якщо її колеги по бізнесу купували нерухомість традиційну — орну землю, будинки — задля того, щоб насолодитися цим або ж мати хосен уже зараз, принаймні за життя, Ірина вкладала гроші в ліс. Вона саджала нові дерева, які виростуть у густий ліс із грибами, ягодами, папороттю, птахами, павучками і зайцями через десятки років. Альтруїзм? Боже збав! Зберігаючи і вирощуючи ліс, вона спокутувала свою грішну любов до паперу. Ірина елементарно знімала стрес. Адже вона сама була жінкою-древом. Їй так хотілося, щоб один із посаджених нею дубів перетворився на світове крислате древо, на якому б у великому гнізді сиділи святі Кузьма й Дем'ян, божі цілителі. Як було намальовано в старій вірменській книзі її дитинства…
…Довгими вечорами, коли вона малою лежала вдома хвора, до неї навідувалася тітка Каріна Варданян, дружина рідного брата її батька, приносила «щось перекусити» і час відчасу що-небудь дарувала зі свого посагу. То набір мережаних носовичків, то музичну скриньку з балериною, то маленькі срібні сережки… А якось, коли Фріда хворіла, Каріна принесла їй велику книгу з картинками. Книга була написана незрозумілою давньовірменською мовою, а картинки ілюстрували дивовижні історії. Там було дерево з гадюками в корінні та різнокольоровими птахами на верхівці. Там було ще одне дерево зі святими й ангелами, які сиділи в гніздах на дереві. Там було дерево з великою змією, яка виглядала з дупла з золотою короною на голівці. Там була риба-кит, що заковтує корабель, на кормі якого роззявив рот чоловік з божевільними очима. Там була церква, що проросла зі скелі, а навколо неї, теж зі скелі, проростав райський сад. Там був Ісус Христос із золотим серцем у грудях. Там був дивовижний корабель, до якого по дошках ішли різні звірі, а нагорі стояв чоловічок, дуже схожий на дядька Рафіка, і рукою показував на корабель.
Там було дуже багато дивовижного й незрозумілого. «Твій тато її дуже любив!» — казала Каріна, застаючи Фріду за розгляданням книги, і дівчинка уявляла свого тата таким самим химерним, як ця книга. Вона шукала його в гілках чудернацьких дерев і гадала: котрий він серед трьох чи то ангелів, чи святих, які там сидять — той, що читає книжку, той, хто тримає золоту гілочку, чи той, хто грає на маленькій арфі?.. «Напевне, це той, хто читає книгу», — думала вона і довго вивчала риси його обличчя — чорне кучеряве волосся і сині-сині очі… «Яка ти схожа на свого тата! — казала тьотя Каріна і гладила Фріду по голові… — Викапана Варданян!»
…Та книга заманливо пахла старим папером і фарбою. Ірина все своє свідоме життя шукала книги з таким запахом і так і не знайшла їх… Може, її фетишистське і дещо божевільне ставлення до паперу було породжене вічними пошуками Книги, подібної до тієї, яку їй колись подарувала Каріна Варданян…
… — Юро, їсти хочеш? — повернула Ірина голову до нього, і той радісно закивав. У дворі стояв «жигульонок», отже, кафе, куди вчора її запрошував власник, відкрите. Вона підвелася, непевно стала на ноги і, похитуючись, як людина, що наново вчиться ходити, рушила до виходу. Проте, дійшовши до арки, Ірина зупинилася. Вона передумала. Їй не хотілося повертатися в світ Ірини, вона ще не набулася тут, у світі Фріди. Ірина вийняла гроші, дала Юрі й сказала: «Іди, купи собі що хочеш, а мені — кави, тільки справжньої, і якусь булочку. Найкраще — з повидлом».
…Кухонні спогади з дитинства завжди найяскравіші. Влітку починався сезон варення. Абрикосове — золоте з ціленьких жовтогарячих половинок-мармеладинок; зелене — зі свіжого агрусу; варення кольору червоного дерева — з вареного агрусу; з жовтої черешні — з горішками усередині; приторне малинове; «вишнева галяретка» і, звісно ж, «панське варення» — із трояндових пелюсток. Посеред двору розкладали вогонь, ставили дві цеглини, а на них — по черзі — свої миски. У кожного був свій спосіб. Берта Соломонівна варила довго, аби не «забурділо», і розливала його в трилітрові банки. Фріда не раз отримувала потиличники за те, що не впильнувала варення в мідному з дерев'яними ручками тазику. Пані Ірена варила варення кілька разів короткими заходами, навіть не доводячи його до кипіння, розливала в маленькі баночки, переважно майонезні, і зберігала в підвалі. А тітка Аня Соболєва любила все «брати під кришку» — вона не мала терпіння ні пані Ірени, ані Берти Соломонівни: «Візьму його під кришку, і діло в шляпі!» — казала вона весело. «Знову зірвалося, падло!» — так само весело казала вона, виливаючи своє вариво у помийне відро…
— …Ти не вмієш отримувати задоволення від їжі, — якось сказав їй Маджарян у французькому ресторані. — Скажи, чого б ти з'їла із задоволенням? Ірина знизала плечима: — Не знаю… Хіба що… Щойно звареного гарячого варення з «городською» свіжою булочкою і холодною сирою водою, щойно накачаною з колонки. — Ясно. Тобі як справжньому підприємцеві, притаманний агедонізм: ти не вмієш отримувати задоволення від життя. Ти весь час у роботі, тебе ніщо більше не цікавить. — То й що? — байдуже спитала Ірина. — Отже, свій ресторанний бізнес я тобі ніколи не віддам, щоб не зіпсувала…, — пожартував Маджарян. — Ну й не треба, — байдуже відреагувала на жарт Ірина. — То й їж свій папір! — удавано сердито сказав Маджарян. — Гризи, як мишка! Ірина здригнулася. Слово «мишка» її неприємно кольнуло. Так називали її лише в домі-химері, і Маджарян влучив у болюче місце. Ох, Маджарян, Маджарян… Розрив із ним не минувся безслідно. Власне, вони підтримували ділові стосунки. Як же без них? Адже Ревуцька й Маджарян мали взаємозалежний бізнес: Маджарян був власником дочірніх компаній Ірини, і навпаки. Вони ділили пакети акцій в одних і тих самих підприємствах, тобто бізнес вели й далі. Проте дружні зустрічі чи спільні подорожі Ірина припинила. Але без Маджаряна їй було важко. Неймовірно важко. Просто неможливо. Однак вона не впадала у відчай. Адже вона дуже сильна. Проте врешті-решт не витримала і зірвалася. Господи, як їй бракує Маджаряна!.. Він вираховував Ірину, як комп'ютер, і як комп'ютер програмував її. Він змінювався разом з нею: спершу Маджарян був її поводирем, потім — другом, згодом — партнером, і, врешті-решт, рибою-китом, який носить на собі Світове древо під назвою Ірина, жінку-древо, яка вросла корінням у потужну спину риби-кита. Зовні здавалося, що вона — над ним. Але то був оптичний обман. Він її тримав. Без нього вона ніколи не втрималася б на плаву. Саме Маджарян ніс її по бурхливих водах океану бізнесу.
«Розумієш, мала, коли греки, євреї, вірмени, тобто торгові люди, селилися в правобережних українських містечках, вони від часів Литовського князівства мали не права, а привілеї. Знаєш різницю між правом і привілеєм? Право дається всім, а привілеї — лише обраним. Тобто право дається людині від народження, незалежно від того, гідна вона цього права чи ні. А привілеї даються за заслуги. Їх треба заробити. Торгові люди заробляли його розбудовою отих містечок, перетворенням їх на торгові центри, а отже, на ключові точки магістралі „Європа-Азія“, і, зрештою, працювали на процвітання цих українських містечок. Це дуже давній звичай. Пізніше як польська шляхта, так і козацька старшина кров'ю, в боях заробляли привілеї в польського короля чи російського царя. Щоправда, у козаків це вже називалося іншим словом — „вольності“. І, що найсмішніше, цей звичай існує дотепер, у нашому „цивілізованому“, „правовому“ суспільстві, щоправда, вже в потворних формах. Практично вся економіка України побудована не на праві, а на привілеях, дарованих окремим особам за вислугу, проте не за вислугу батьківщині, а окремій особі — президенту». — Маджаряне, ти так обурюєшся з цього приводу! Не інакше, сам хочеш мати привілеї! — пожартувала Ірина. — На біса мені ваші привілеї! — обурився той. — Мені потрібні права!
Маджарян належав до давнього вірменського роду, який з XVI століття мешкає в Україні, тобто від першої вірменської еміграції. Прадід Маджаряна мав у Чернівцях величезну крамницю і постачав по всій Україні східні тканини — оксамит, маркізет, шовк, а також різні прянощі. Іринин Маджарян ставився до життя так само оксамитово, шовково, маркізетно і пряно, так само шикарно й насичено, він був приємним для ока й на дотик, як тканини його прадіда. Він без вагань вживав яскраві кольори в своєму одязі — пурпуровий, жовтий, електрик, ґранатовий. І йому вони пасували, підкреслюючи вишукану смаглявість і ледь помітні після змішування в кількох поколіннях з українками східні риси обличчя. Маджарян любив східну розкіш і екзотичну кухню, залишаючись при цьому більшим європейцем, ніж будь-хто з бізнесменів, які носили українське або російське прізвище. А його любов до мистецтва і літератури нагадувала Ірині дитяче зачарування шаха тисячею й однією казкою Шахерезади. Він скуповував всі картини, які потрапляли йому до рук, щедро спонсорував молодих письменників, артистів, художників. Він був повною протилежністю Ірині. Маджарян — шикарний чоловік, на якому було написано: «Я — мільйонер!» А дивлячись на Ірину, перехожий тільки знизав би плечима: нічого особливого. І лише пильне око професіонала визначило б, що її дуже скромний і невибагливий вигляд коштує не менше, ніж шикарний Маджарянів. Ірина вела підкреслено аскетичний спосіб життя, ніколи не виставляючи на показ. Агедонізм — не єдина класична риса справжнього підприємця. Вона мала й інші синдроми справжніх мільйонерів. Передусім — синдром емоційної стерильності. Ірина ревно берегла себе від почуттів. Вона стерилізувала себе від них. Вона боялася їх. Боялася, що вони зруйнують її бізнес. Ірина ніколи не думала, що зможе когось полюбити неплатонічною любов'ю. Вона щиро вірила, що її з Маджаряном тримає вкупі лише спільний бізнес і справжня дружба. Все, що завгодно, тільки не любов. Не може бути кохання між такими різними, як вони з Маджаряном, людьми. — Ти не вмієш любити, — якось сказав їй Маджарян, стоячи на великому балконі вілли на березі Тірренського моря, де вони часто проводили разом вихідні й свята. — Точніше, ти любиш не так, як інші, а якось чудернацько. — Як умію! — байдуже знизувала плечима вона. Це вже не вперше їй кажуть, що вона не вміє любити. Але це не так. Саме вона і вміє любити, бо любить не окремо якусь істоту, до якої відчуває гормональний потяг, або з якою пов'язана материнським інстинктом, вона любить усіх однаково — і хороших людей, і злих, і розумних, і дурних, і здорових, і хворих, і багатих, і бідних. Її любов недиференційована і не залежить від групи крові, знаку зодіаку чи найдієвіших людських почуттів — заздрощів, ревнощів і жалощів. А може, вона все-таки любила Маджаряна? Якщо й так, то дуже «дивною любов'ю». У них були специфічні стосунки. Вони разом робили одну й ту саму справу, разом подорожували, відпочивали, робили закупи, мали спільну касу, однак ніколи не зближувалися далі дружніх обіймів при зустрічі або прощанні чи випадкового доторку тіл. Маджарян, людина східного темпераменту, мав свої чоловічі потреби, і реалізував їх у трьох своїх шлюбах, проте незареєстрований і не підкріплений близькими стосунками зв'язок з Іриною був міцнішим за кремінь. Ірина сприймала кожний новий шлюб Маджаряна не більше, ніж купівлю нової машини чи заведення нової собаки. Його дружини не були їй конкурентками. З першою дружиною, вірменкою з Вірменії, Маджарян розлучився за п'ять років по одруженні. Ідеалістичне бажання поєднатися з представницею історичної батьківщини закінчилася повним фіаско: він виявився не тим вірменином, яким себе уявляв, надто далеко відійшовши у ментальності від земляків. Друга дружина була на десять років молодша за нього, третя — на двадцять. «Наступною буде піонерка», — пожартувала Ірина, милуючись пухкенькими губками миловидної дівчинки з довгими ногами і нігтями. «Мені ж потрібна партнерка на цьогорічному Віденському балі, — чи то серйозно, чи то жартома сказав Маджарян. — Ти ж не танцюєш». Пізніше виявилося, що він-таки не жартував, бо розлучився з нею одразу по тому. Найтривалішим був його шлюб з Ліною, другою дружиною. Ірина навіть симпатизувала їй: здається, для Маджаряна це був ідеальний варіант, тільки він цього не розумів. Ліна ніколи не пхала свого носа куди не слід, тобто в його справи і гроші, а вдома створювала саме ту ненав'язливо-теплу атмосферу, яка була необхідною діловому чоловікові після важкого робочого дня. Ірина не розуміла Маджаряна: чого йому бракує в сім'ї? Чому він подорожує не з дружиною, а з нею, геть асексуальною особою? Чому він не хоче дітей?..
«Чому ти ніколи не розповідаєш про своє дитинство? Про своїх батьків? Про школу? Звідки ти родом?» — запитав Маджарян, поки вона роздивлялася в його робочому кабінеті величезне генеалогічне дерево Маджарянів в Україні. Ірина здригнулася, але не розгубилася. У неї була заготовка: «Я — Ірина Ревуцька, родом з маленького провінційного містечка, з робітничої слобідки. Батьки померли, і мене вже ніщо не пов'язує з малою батьківщиною. А від школи й дитинства у мене лишилися неприємні спогади Я не хочу їх ворушити». Так вона йому й відповіла. Щоправда, дуже неохоче, бо він завжди відчував фальш. Так і сталося: — Я вже чув цю байку! — холодно сказав він і ображено замовк. Тоді Ірина наважилася зізнатися: — Моє попереднє життя так сумно скінчилося, що я навіть не хочу про це згадувати. Мені добре самій. Вона стерилізувала себе не тільки від почуттів, а й від пам'яті… Маджарян прийняв і це. «Я довго не міг тебе зрозуміти, — казав він, — поки не усвідомив, що ти — істота вищої раси. Біологи стверджують, що в репродуктивній сфері людина не досягла вищої точки еволюції, зупинившись на двостатевій формі, тобто коли для народження нового життя потрібно дві окремі статі — чоловіча та жіноча. Але насправді еволюційно вищою є моностатева форма розмноження, коли процес запліднення відбувається всередині одного організму. Ти і є така істота — в тобі існує разом чоловіче і жіноче. Ти — ідеальна. Ти досконала, бо не потребуєш нікого іншого для себе. Ти сама собі, сама по собі, і сама в собі одночасно». «Якби можна було в цій ідеальності ще й самозапліднюватися…» — іронічно зауважила вона. Тепер настала черга Маджаряна знизати плечима.
Самотність — її природний стан, однак це не самотність жінки, яка не має пари, чи чоловіка-одинака, це була самотність міфологічного древа, яке саме є світом, у якому є все… Древо, яке жило в ній, було бінальним: в ньому було і жіноче, й чоловіче, і материнський інстинкт, і батьківський, і тепло, й холод, і життя, і смерть. Одна проблема такого древа, що воно одне, що воно саме… Ірина, скоцюрбившись, сиділа на порозі дому-химери і, заплющивши очі, поринала у спогади…
…Ось вона, малою, лежить, хвора, у ліжку. Поруч на стільці сидить дядько Рафік з грубою книгою. — …Це Адам і Єва до того, як їх вигнали з раю. Подивись на них: як ти думаєш, вони щасливі? — каже дядько. — Не знаю. У них на обличчях нічого не написано. — Ото ж бо й воно: у них на обличчях нічого не написано. Точно сказала. А подивись сюди — Єва народжує свого первістка. Вона тримається за гілку руками, а з-під її сукні вилазить голівка дитини. Що у Єви на обличчі тепер? — Їй боляче. — Так, їй боляче. Вона відчуває біль, вона страждає, як і попереджав Бог. Це значить: до вигнання з раю ні Адам, ні Єва не знали, що таке біль, страждання, а отже, не знали й любові. Як ти думаєш — що краще? В раю чи на землі? — Не знаю, здається, краще в раю… — Ні, дитинко, краще на землі. Бо, не знаючи страждання, не цінуєш щастя. Бог дуже розумний. Його не міг перехитрити Сатанаїл. Таке тлумачення принижує величну сутність Бога. Він сам попросив Сатанаїла спокусити Адама і Єву, щоб вони на все життя запам'ятали солодкий страх спокуси і п'янке відчуття свободи і передали його всім наступним поколінням, аж до нас з тобою. Ти мені віриш? — Не знаю… — Перегорни кілька сторінок назад і подивись, які тут Адам і Єва, на початку створення світу, коли ще не були вигнані з раю. Бачиш? А тепер перегорни ще кілька сторінок уперед і скажи мені, яка між ними різниця? Що ти бачиш? — Ці, перші — як ляльки. — Еге ж. Ти правильно сказала. Як ляльки. А на землі вони — люди. Вони — вільні.
— Знаєш, — пояснювала вона Маджарянові. — Я — людина, створена Богом до того, як з неї вилучили ребро, я Адам, з якого ще не вийняли Єву, я єдність Адама і Єви, не-розчленована єдність… — сумно посміхнулася Ірина. — Може, в досить симпатичній жіночій подобі. Ти маєш рацію, мені не потрібна пара… Я сама собі, сама по собі і сама собою… — Може, ти помиляєшся? Може, тобі потрібна не абсолютна самотність? Адже між двостатевою формою розмноження і твоїм недосяжним ідеалом — самозапліднювальною формою — існує проміжна стадія, як у морських тигрів. У кожної тваринки є і жіночі, і чоловічі органи, тобто в них немає статевої диференціації, але самі вони розмножуватися не можуть, бо все одно потребують пари, такої самої, як вони, двостатевої. Така особина підпливає до іншої, і вони паруються. — Для цієї форми розмноження мені потрібен би був хтось, подібний до мене. А я хочу бути сама. Чесно. Будь-хто інший мені тільки заважав би. Маджарян розсміявся своєю чарівною східною посмішкою і хитро на неї зиркнув: — З обивательського погляду, ти або дівка-перестарок, або фригідна, або самотня. Насправді це не так. Ти просто сама. До речі, ти не одна така. Сьогодні таких самодостатніх жінок чимало. Це не самотність, це «самість», розумієш? Звісно, такого слова в словнику немає. Але його треба туди занести. Сучасна жінка, надто ж та, що в бізнесі, тяжіє до самості. Така жінка носить у собі всесвіт, а не лише жіночу його частину. Це було схоже на правду. Ірина ніколи не почувалася неповноцінною, бо таких жінок, як вона, було чимало. Вона дійшла висновку, що ці «самі» жінки досконаліші за тих, хто живе у шлюбі і в такий спосіб убиває свою самість, бо хоч-не-хоч, а мусить виконувати роль половини, а не цілісності.
Лише Маджарян не заважав її самотності-самості. Дуже довго. Аж поки, розлучившись із третьою дружиною, не запропонував їй вийти за нього заміж. І все зіпсував. Ірина розірвала дружні стосунки з ним. У них лишився тільки бізнес…
«Ти нагадуєш мені Фріду Калло, мексиканську художницю. Бачила репродукцію у моєму кабінеті?» Ірина тоді лежала на великому ліжку готелю з краєвидом на Тірренське море і курила. На слові «Фріда» вона здригнулася. Проте одразу ж запила свій неспокій кількома ковтками скотчу. — У Фріди Калло картини передають твою суть — суть жінки-всесвіту. Якби я тебе не знав, то назвав би Фрідою. Ці слова зачепили Ірину за живе. Вона сказала: — Ти маєш рацію. Між чоловіком і жінкою така сама відмінність, як між Сходом і Заходом. Причому жінка — це Схід, тобто почуття, а чоловік — Захід, тобто логіка. А я ношу в собі і Схід і Захід, як Фріда Калло. Тієї ночі вона довго не могла заснути, а коли поринула в сон, їй довго снилися класичні архетипальні сни. Ось вона стоїть на високій горі, і є водночас древом і розп'яттям. Власне, вона — це великий хрест, який так довго стояв на тій горі, що аж почорнів, пустив коріння, а з його крил проросли молоденькі тоненькі гілочки з молоденькими пагонами і квітками-рожами, подібними до тих, які цвіли на подвір'ях та в палісадниках мешканців маленьких містечок. У тому сні її тіло було хрестом, з якого проросло життя: десь під її пахвою сплела гніздечко молода пара пташок і відклала там яйця, а по її стовбуру сновигали вгору-вниз мурашки. І вона тримала на собі всю цю живність, яка зрослася з нею. І раптом. Раптом відчула вона в цьому дивному сні, що з неї, тобто з хреста, так і не зняли тіло розіп'ятого бога-пророка. Хоча ні, тіла вже давно не було, залишилися тільки білі кості. І зробилося їй так важко! Так захотілося позбутися всього, що жило чи паразитувало на її тілі, але, усвідомила вона, це неможливо без того, щоб не загинути самій… Вона прокинулася на мокрій від сліз подушці. … — Гортай далі. Оце Ной будує свій корабель — ковчег — і збирає «кожної тварі по парі». Ти уявляєш, яку грандіозну роботу він зробив! Це ж скільки охочих було! Ніхто не хотів потопати! Усі хотіли потрапити на корабель! А йому треба було відсіяти стільки охочих, щоб лишити найкращих із кращих! Це лише на картинці все так просто, а насправді! Уявляєш, як це важко! А нагодувати всіх упродовж потопу! Він був першим в історії людства біологом, селектором, генетиком. Після того, як спала вода, а його ковчег опинився на горі Арарат, він посадив першу лозу винограду… Отже, він був першим гуманістом і водночас, хоч як це дивно, першим фашистом у боротьбі за чистоту біологічної раси на землі. Це казав дядько Рафік. Мойсей Давидович, побачивши цю картинку, теж сказав щось подібне: — Це Ной. Він був першим у світі начальником відділу кадрів. Уяви собі, Мишко, йому треба було відсіяти з безмежної кількості тварин тих, які, на його думку, не годяться для початку нового життя на землі, а відібрати найдостойніших А це справа — не дай Боже нікому такої халепи! — Чому? — здивувалася Фріда. — Уявляєш, скільки ворогів він собі нажив?… Ірина була сама собі Ноєм. Їй попервах доводилося особисто наймати на роботу всіх — від прибиральниці до фінансового директора. І кожного вчити працювати. З нуля. Ба більше, згодом Маджарян став її брати на співбесіди з претендентами на ключові посади його фірми. «Хто тебе навчив цього?» — спитав він якось у неї. Тоді вона знизала плечима. А тепер знала: то була школа Берти Соломонівни.
Юра-Юродивий повернувся з масним після їжі підборіддям, тримаючи кінчиками пальців розм'яклий від гарячої кави стаканчик в одній руці і смажений пиріжок — у другій. Вона дивилася на нього і думала: він залишився вічною дитиною. Ірина й сама не продовжила свій рід, і йому не дала.
А Ной, напевно, не взяв би її, Ірину, на свій ковчег. Адже він обирав собі тварі не за принципом професійної придатності, а за біологічною досконалістю. Яка з неї користь? З погляду природного відбору вона не годиться, бо не має інстинкту продовження роду. Жінка, яка не має потягу до протилежної статі, чи є вона повноцінною? «Може, тобі звернутися до лікаря? — якось натякнув їй Маджарян після невдалої спроби поцілувати її. -- Відколи це у тебе? Після операції? Після аварії?»
Тепер, сидячи на сходинках зруйнованого й зогнилого дому-древа, вона подумала: «Не було в мене потягу і до Андрія Жевуського. Отже, це від народження…А, може, може це наслідок психологічної травми? Може, це наслідок почуття провини за скоєний над Юрою Юродивим злочин? А раптом це синдром позашлюбної дитини? Синдром сироти? Що це?» Чи бачить її, Ірину, з неба молоде безстрашне дівчисько на ймення Галя, яке зухвало кидало виклик радянській плановій економіці своєю незаконною торгівельною діяльністю? Галя не хотіла жити за радянськими законами, вона була однією з тих, хто кидав зернята заповзятливості в пустельну землю радянської дійсності, і вони, хоч як це дивно, проростали, щоправда, під зневажливою напівкримінальною назвою «спекуляція» чи «фарца». Вона робила те, що сьогодні роблять тисячі, мільйони дрібних торговців на базарах. Чи бачить її, Ірину, з неба зухвалий хлопець Рубен Варданян, який переступив межу радянського закону і загинув від руки його служителя, який теж його порушив? Що керувало ним, коли він пішов на аферу? Тепер Ірина розуміла: її батько Рубен просто народився не в той час. Його епоха — епоха «дикого капіталізму». Рубен Варданян — класичний тип золотошукача, старателя, авантюриста. Адже предки всіх сучасних «елітних» мільйонерів на Заході починали саме з цього: вони наживали перші капітали на різноманітних махінаціях, на грі на межі закону й криміналу, на «золотій лихоманці»… Щоб стати мільйонером «з нуля», у першому поколінні, треба обов'язково викупатися в багні, в лайні, ризикуючи всім — репутацією, родиною, свободою, життям, врешті-решт. І якщо вдалося, він обов'язково «відмиється» і стане «добродієм», «благодійником» і «національною елітою». Його діти отримають блискучу освіту і ніколи не згадають, що перший мільйон їхніх батьків було зароблено далеко не законними методами. Яким було б життя Ірини-Фріди, якби її батьки були живі? Було б це пекло чи рай? Хто знає?
Зненацька з її очей бризнули сльози. Їй стало так шкода себе! «Мамочко! Таточку!» — заридала вона. — Якщо ви мене бачите з неба, пожалійте свою дитину! Мене так давно ніхто не жалів! Мене так давно ніхто не голубив! Як мені важко, дорогенькі мої! Як же мені важко бути сильною і незламною! Господи, та в цьому світі ніхто не каже: «Візьми оце!» Всі тільки просять або наказують: «Дай! Зроби! Заплати!» Як я стомилася від такого життя! Та я згодна віддати всі мої багатства за один день, прожитий з вами, за одне слово — «донечко!» Ірина плакала, а Юра Юродивий схлипував біля неї, ніжно гладячи по голові рукою.
— Нинада плакати, Фрідо! Нинада! Все добре! — лепетав Юра. — Пий каву, поки гаряча! Проте Ірина ніяк не могла заспокоїтися. Тоді Юра взяв її за плечі, легенько струсонув і якимось дорослим і зовсім не юродивим голосом наказав: — Подивись мені в очі. Ірина здригнулася з переляку. Вона, як загіпнотизована, подивилася в його прозорі очі й провалилася в них. Там було спокійно і мирно. Там була вічність. Лише одну мить вона була в цих очах. Але їй вистачило, аби зрозуміти: настав час її життя, відкладеного на потім. Настав час жити! Ця думка була такою морозяно-збудливою, такою свіжою, такою п'янкою! І тоді Ірина одразу повернулася в себе, витерла сльози і роззирнулася навколо: вона стоїть на подвір'ї дому-химери, тримаючи в руці смажений пиріжок. Вона посміхнулася: давно не їла смажених пиріжків! Перший ковток гарячої кави був просто рятівним. Кава була правдива і чесно зварена. Так казала про добру каву пані Ірена. Кава — то була її стихія. Саме пані Ірена обплутувала дім-древо шляхетними запахами кави, цинамону, парфумів, квітів, запахами, що перебивали гіркоту підгорілої на пательні олії, запахи виварок і господарського мила, сморід каналізації. Від першого ковтка в Ірині щось дзенькнуло, немов краплина дощу об ринву. Вона наморщила лоба від подиву й несподіванки. Вона ковтнула ще раз і відчула, як у неї всередині оживає древо, як розгортаються прив'ялі листочки і набрякають бруньки, як у стовбурі починають пульсувати соки… У ній пробуджувалося древо, яке довгі роки спало в зимовій сплячці, так довго, що Ірина вже забула про його існування. Вона заплющила очі й ковтнула ще раз. Ось воно, древо, розгортає гілки, і ось розпукуються бруньки, з яких вилазять липкі квітки, а з них пізніше народяться плоди. Цієї миті Ірина відчула, що хоче притулитися до неголеної Маджарянової щоки, вдихнути запах його сорочки і почути його хрипкуватий голос. Цієї миті вона згадала той єдиний Маджарянів поцілунок, який перелякав її так, що вона поспіхом запхала спогади про нього в найдальшу шухлядку своєї пам'яті. Тепер шухлядка сама відкрилася, й Ірина згадала, як після тривалих і тяжких бізнес-переговорів вона заснула просто на дивані у передпокої готельного номеру. Маджарян переніс її на руках до спальні, немов малу дитину, роздягнув і поцілував. Він не просто поцілував, він подарував їй довгий, п'янкий, чуттєвий поцілунок, в якому переплелися східні аромати — кави, кардамону, цинамону, перцю-чилі, чорного шоколаду, трояндових пелюсток, горіхової олії, жасминової води, якими колись торгували його предки… Той поцілунок був шовковий, оксамитовий, маркізетовий, креп-жоржетовий, жакардовий і мадаполамовий водночас, як тканини, якими торгували його предки… І, здається, вона йому відповіла поцілунком… Чи, може, це їй тільки примарилося?.. А може, вона нафантазувала собі той поцілунок? Може, насправді це був яскравий спогад дитинства, коли вона підгледіла екзотичний поцілунок Ірени Жевуської та Рафіка Варданяна?
Вона їла з апетитом, відчуваючи, як повертається в інше життя, в реальний час.
Фріда померла. Фріда воскресла. Хай живе Фріда!
«І що мені тепер з усім цим робити?» — думала вона, роблячи останній ковток кави і озираючись на дім-древо, який обплутав її гілками й не випускав зі своїх обіймів. — Там моя машина ще стоїть? — запитала в Юри. Той у відповідь радісно закивав головою. — То що, поїхали? — запропонувала вона, витираючи серветкою руки й губи. Юра Юродивий завищав від радості.
Ірина встала, потяглася, вдихнула на повні груди повітря і вигукнула: — Фріда померла! Фріда воскресла! Хай живе Фріда! — Хай живе Фріда! — радісно підхопив її слоган Юра. Вона сіла за кермо своєї машини, запхала мобільник у автомобільний зарядник, ввела пін-код і, вирулюючи з Торгової, 4, набрала Маджаряна. — Привіт, Маджаряне! — Господи, ти де? Що з тобою, мала? Я собі тут місця не знаходжу! Хіба так можна? — Я люблю тебе, Маджаряне!…
Последние комментарии
6 часов 38 минут назад
12 часов 23 минут назад
13 часов 30 минут назад
14 часов 28 минут назад
14 часов 42 минут назад
23 часов 52 минут назад