Магдалинки [Марина Гримич] (fb2) читать онлайн

- Магдалинки 785 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Марина Гримич

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Марина Гримич Магдалинки

1

Щосуботи на стоянці, що належала центру релаксації «Орієнтал-клаб», розігрувалася одна й та ж сама вистава, яку з вікна з цікавістю дивилися працівники клубу.

За десять десята на майданчик акуратненько заїжджав життєствердно-зелений «фольксваген-гольф», бездоганно паркувався, і звідтіля виходила приваблива особа жіночої статі у розквіті свого віку. Одяг, завжди застебнутий на всі ґудзики, ідеально припасований до фігури й ідеально відпрасований, за стилем нагадував щось середнє між вбранням британської наїзниці і французької жандарметки. Згадана особа завжди приїжджала заздалегідь, енергійно вилазила з машини і не менш енергійно у ритмі «ать-два!» прямувала до центру релаксації. Усі її рухи були економні і немов заздалегідь точно продумані й відшліфовані у тривалих тренуваннях. Наближаючись до входу, вона ніколи не дивилася у вікно «Орієнтал-клабу», хоча точно знала, що звідтіля зирять охоронці, стоячи за командою «струнко!».

Інформація для роздумів

Саша. Народилася в Києві. Невеличкого зросту, смаглява, неприступна, середземноморський антропологічний тип. Фігура — без видимих ознак жіночих опуклостей. Волосся — чорне, стрижка — «підхлопчика». Риси обличчя — тонкі, строгі. Освіта — вища медична. Професія — військовий хірург. Життєве гасло: «Порядок — понад усе». Характер — істинної арійки, нордичний, до огиди пунктуальний і педантичний. Улюблений колір — зелений. Улюблений тип чоловіка — Євгеній Онєгін. Заміжня за Ґенералом. Має майже дорослого сина. Хобі — коні.

Рівно о десятій до Орієнтал-клабу підлітала (саме підлітала) ще одна особа жіночої статі у розквіті літ, усміхнена, невагома і життєрадісна. У неї була летюча хода, незважаючи на дуже високі підбори. Її очі за скельцями круглих окулярів були широко розплющені, проте вони ніколи не бачили червоного світла на пішохідному переході, через який вона перелітала. Вона летіла вулицею і поширювала навколо себе запахи квітів і мигдалевих тістечок. Підлітаючи до центру релаксації, вона позирала своїми великими очима у вікно, звідкіля на неї дивилися широко розплющеними очима охоронці. Зустрівшись поглядом з особами чоловічої статі, вона відразу ж опускала очі, шмигала своїм кирпатим носиком і впурхувала в двері.

Інформація для роздумів

Ксеня. Народилася в Карпатах. Зростом і фігурою — дюймовочка. Світлоока русявка. Освіта — вища педагогічна. Вчителька французької мови. Амплуа — «маленька рукодільниця». Зовнішність — янгольська. Характер — янгольський. Улюблені кольори — пастельні. Улюблений тип чоловіка — Жерар Депардьє. Дівочу цноту досі не втратила. Життєве гасло: «Краса понад усе». Тривожний, емотивний тип. Незаміжня. Хобі — шиє, вишиває (хрестиком і гладдю), плете (шпицями і гачком), плете макраме, ниже ґердани, складає ікебану, танцює бальні танці, співає в хорі, пече торти, вирізає витинанки.

П’ять хвилин по десятій сонно в’їжджав на паркувальний майданчик білий «мерседес». Звідтіля повільно, з почуттям власної гідности виходила ще одна особа жіночої статі у розквіті літ. Вона була щоразу в іншій шубі, не кажучи вже про решту одягу. Жінка хряскала дверцятами, а ті незмінно хапали її за полу шуби. При цьому можна було помітити, що шуба накинута на голе тіло. Наблизившись до входу, вона з огидою дивилася на охоронців, що спостерігали за нею з вікна, рухаючи своїми борлаками, і корчила гримасу на знак глибокого презирства.

Інформація для роздумів

Віка. Народилася в Києві. Висока, струнка, довгонога. Волосся — довге, хвилясте, золотаве. Тип обличчя — Мерілін Монро. Сексуальна зовнішність. Освіта — умовна вища. Професія — натурниця. Амплуа — «спляча красуня». Характер — байдужий до всього, що її оточує, щедрий. Улюблений колір — білий. Улюблений тип чоловіка — немає. Життєве гасло: «Сон понад усе». Песимістка й інтроверт. Заміжня, але чоловіка не бачила жодного разу в житті. Дітей не має. Хобі — витрачати великі гроші.

Чверть по десятій на майданчик вривалася до непристойности червона, просто нахабно червона, пошарпана «міцубісі» старої моделі і впродовж наступних п’яти хвилин намагалася припаркуватися. Працівники центру релаксації завбачливо не ставили по суботах своїх машин на сусідні паркувальні місця, ба більше, напередодні приїзду цього божевільного транспортного засобу вони розташовували пообіч «міцубісного» місця гумові фішки, бо згадана процедура паркування доводила до стану параної не одного мужнього холоднокровного власника транспортного засобу. Кривава, можна сказати, артеріально-кривава машина з побитою «мордою» і прим’ятим «задом», врешті-решт утративши надію бодай цього разу стати в пристойну позу, неоковирно застигала по діагоналі, і звідтіля вилізала на межі нервового зриву ще одна приваблива особа жіночої статі у розквіті літ. Вона мала каштанове розпущене волосся, перетягнуте шкіряним обручем. Білі пухкі руки були в срібних і шкіряних браслетах. На білих пухких пальчиках — безліч срібних перснів найрізноманітнішої форми. На пишних білих грудях — до десятка різних срібних ланцюжків, шкіряних плетених вервечок, кулонів, оберегів, хрестиків і всякої такої всячини з художніх салонів України. Довга спідниця з пацьорками і якась накидка або шаль (також з пацьорками) скрадали обриси її білого пухкого тіла. За кілька кроків до входу вона жагучим поглядом дивилася у вікно на охоронців, загадково посміхалася і ледь помітно махала ручкою. Ті їй відповідали тим самим, проте без надмірного ентузіазму.

Інформація для роздумів

Слава. Народилася в Києві. Фігура — ренесансна. Сексапільна. Має жагучий погляд і млосні рухи тіла. Освіта — вища філологічна. Поетеса. Зовнішність — богемна. Між двома пухкенькими щічками — коралові пухкенькі губки. Характер — безалаберний, екзальтований. Улюблений колір — чорний. Улюблений тип чоловіка — «чим орангутангіше, тим краще». Партійне прізвисько — Ейнштейн. Отримала за те, що, коли вип’є, завжди каже: «В коханні я — Ейнштейн». Життєве гасло: «Кохання — понад усе». Розлучена. Має майже дорослу доньку Сашу Хобі — домашні тварини: семеро котів і великий рудий коллі Фюрер.

Четверо жінок зустрічалися у великому мармуровому залі турецьких лазень. Це були чотири нерозлучні подруги, чотири колишні однокласниці з французької спецшколи, члени і таємного товариства «Магдалина», яке вони створили по закінченні школи на знак протесту проти жорстокої і несправедливої долі.

Тієї зимової суботи, від якої, можна сказати, все й почалося, вони були всі, як на гріх, у поганому гуморі. Настав кризовий момент їхнього життя, який періодично настає в житті кожної людини, незалежно від статі і соціального статусу. А оскільки всі члени товариства Магдалини (або, як вони себе називали, «магдалинки») народилися в один рік, то й злами у їхньому житті відбувалися одночасно.

Під час кризових моментів з кожною з них відбувалася приблизно одна й та ж сама історія. Красуня-натурниця Віка уявляла себе смертельно хворою і лягала до лікарні санаторного типу в неврологічне відділення. Там вона проходила курс лікування, що складався із вітаміну В, заспокійливих ванн, масажів, сеансів психотерапевта і прогулянок у сосновому бору.

Ґенеральша Саша під час депресії вилизувала і вишкрібала й без того бездоганно вимиту квартиру, доводячи всіх своїм санітарним терором до істерики.

Дюймовочна Ксеня вдавалася до релігії. Щораз іншої. Востаннє вона звернулася до дзен-буддизму.

А поетеса Слава поринала в глибокий запій і водночас, якщо щастило, в загул.

Згадані перипетії справляли не найкращий вплив на їхнє здоров’я — і фізичне, і душевне. Однак з цим не можна було нічого вдіяти. З цим неможливо було боротися. І навіть члени їхніх сімей — аж до ґенерала Соприки, Сашиного чоловіка, покірно чекали закінчення кризового періоду.

Щоразу під час життєвого зламу серед членів товариства Магдалини розпочиналася дискусія на тему «ну, чому ми такі нещасні?», «чому наше життя не склалося?» А головним завжди було традиційне російське запитання «Хто винен?», на яке існувала однозначна відповідь: «Сірожа».

Інформація для роздумів

Сергій Драгомарецький, він-таки Сер, він-таки Серж він-таки Серго, він-таки — Сірожа. Народився у Києві. Чоловік у розквіті сил. Однокласник усіх чотирьох членкинь товариства Магдалини. Фатальний мужчина. Освіта — вища дипломатична. Працює високою посадовою особою, ВІПом. Утретє одружений. Має доньку Сашу від першого шлюбу зі Славою. Характер потаємний, незрозумілий. Улюблений колір — білий. Життєве гасло невідоме. Хобі — подорожі світом.

Сергій Драгомарецький був справді фатальною особою, принаймні в житті членкинь таємного товариства Магдалини. У школі четверо дівчат були закохані в нього. А він, будучи в душі актором, повсякчас грався з ними в любов: то з усіма разом, то з кожною поодинці. Він завжди дражнив їх тим, що читав свої пафосні вірші, присвячені «божественій дамі серця», ніколи не розкриваючи таємниці — хто ж вона насправді. Кожну з дівчат періодично охоплювало чуття того, що саме вона — об’єкт обожнювання Драгомарецького. І через якийсь час кожна з них гірко розчаровувалася. Дівчата сварилися, мирилися між собою, залежно від того, хто на теперішньому етапі перебуває в більшому фаворі в юнака. Часом підозри щодо ролі «дами серця» падали навіть на молоденьку вчительку біології Інну Михайлівну, яку Драгомарецький на уроках з анатомії доводив до збентеження своїми розпитуваннями про розмноження ссавців.

Тим часом четверо дівчат фізично розвивалися, кров грала, гормони перли з усіх клітинок їхніх дівочих тіл, і їм хотілося Любови, цілком конкретної любови з боку цілком конкретного молодого чоловіка. А він, як вуж, вислизав з їхніх рук, при цьому тримаючи кожну з них у напрузі і надії.

І ось у десятому класі сталася знаменна подія: Сергій переспав з довгоногою красунею Вікою. Три її подруги помирали від заздрощів, образи, ревнощів і розпачу. Однак не показували цього, а навпаки, скрегочучи зубами, вітали подругу. Якщо чесно, то їхні ревнощі трохи притлумила цікавість до фізіологічного боку справи, тож вони, переборюючи свої образи, розпитували Віку про те, «як же воно відбувається». Віка відповідала, що насправді все боляче і гидко. Дівчата не вірили. Не може бути! Адже пані Адріяна говорила, що секс — найкраще, що може бути у цьому житті. Дівчата вірили досвідченій Славчиній мамі і не вірили Віці. Це мусило бути таким кльовим! «Кльово» — так говорили в роки їхньої молодости, а ще «кайфово», — замість сьогоднішнього «класно», «ульотно», замість колишнього «ловко» і «файно». «Нічого кльового немає», — уперто твердила Віка і цілком натурально кривилася з відрази. Стосунки Віки і Сергія закінчилися тим, що вона завагітніла, і їй зробили аборт у одного коновала, після чого Віка не могла завагітніти. Сергій покинув Віку. За час їхнього роману він жодного разу не освідчився їй у коханні. Вона зненавиділа всіх чоловіків у світі. І дуже страждала від своєї фригідности.

Наближався кінець десятого класу, а з ним — і випускний вечір. На ньому Сергій запропонував дюймовочній Ксені вийти за нього заміж. Це було так. Спочатку він виконав під гітару пісню «Гуцулка Ксеня», а потім запросив дівчину на вальс. Під час вальсування й запропонував їй руку і серце. Зробив він це дуже елеґантно, проте не освідчуючись у коханні. Вона, не замислюючись, погодилася стати його дружиною. Він попросив її нікому про це не розповідати, оскільки його поважна родина буде проти. Однак, вихована у патріархальних традиціях, вона не змогла приховати цієї новини від батьків. Ті, радіючи з того, що породичаються з самими Драгомарецькими, щоб не виглядати «бідними родичами», розміняли свою і без того маленьку квартиру, щоб подарувати молодим на весілля однокімнатну «готельку».

Першого серпня Ксеня Опришко та її родичі прочекали Сергія під ЗАГСом три години. А він так і не прийшов. Він прийшов до Слави до іншого ЗАГСу, щоправда, спізнившись на годину. Прийшов п’яний, шикарний, нахабний і награно веселий. Вони розписалися, проте він не жив з нею й дня. Через певний термін у неї народилася донька.

Отже, Сергій «кинув» обох, а точніше, вже трьох, враховуючи красуню Віку. Ксеня проплакала і простояла на колінах перед іконою кілька місяців. Вона дала обітницю цноти. Слава ганебну втечу Драгомарецького витримала трохи інакше. Це стало причиною її першого запою і загулу, які потім повторювалися зі стабільною періодичністю. Щоправда, якби не Драгомарецький, вона навряд чи стала б поетесою. Адже лише нещасливе кохання робить із філологічно обдарованої особистости поета.

Сувора Саша на той час поводилася дуже дивно. Вона уникала спілкування з дівчатами. Подруги зробили висновок, що вона відчула себе глибоко приниженою від Сергієвої байдужості до неї. Вона згарячу вийшла заміж за першого-ліпшого. Ним виявився товстий лисий підполковник Соприка.

Через кілька місяців після подій першого серпня дівчат потягло одну до одної. Вони не могли виплутатися із психологічних проблем самотужки. У Ксениній сім’ї усі були дуже засмучені тим, що сталося з їхньою донькою, проте не знали, чим їй зарадити. Батьки Саші й Віки навіть не підозрювали, яка буря відбувається у душах їхніх дівчат. Тож ті знову зблизилися і створили товариство «Магдалина», ініціатором і хрещеною матір’ю якого стала пані Адріяна, Славчина мама. Вона сказала, що це перше випробування у їхньому житті і що вони повинні об’єднатися і виробити спільну античоловічу стратегію. Вочевидь, у той час і з нею відбувалося щось недобре, оскільки вона вже аж надто агресивно була налаштована проти чоловіків… Свята Магдалина не випадково стала покровителькою їхнього товариства: вона пройшла крізь пекло жіночої дискримінації і як жодна інша жінка відчула на собі, а точніше, у собі, всю бридоту чоловічого єства. І це говорила пані Адріяна — та, хто вчила їх колись азів контрацепції в складних радянських умовах, та, котра колись писала у своєму еротичному самвидаві про фалічні культи різних народів, та, котра першою пояснила дівчатам, що відбувається з їхнім однокласником Ростиком… Пізніше з’ясується, що у пані Адріяни на час створення нею товариства Магдалини почався клімакс. Однак дівчата про це не знали і пожадливо вихоплювали з її досить сексуальних губів різні історії на теми еротики, збочень і тваринної суті чоловіків. Пізніше пані Адріяна якось зненацька відійде від дівчат, залишивши їх наодинці з жіночими проблемами.

Через якийсь час майже одночасно у Сашки народився маленький Соприка, а у Славки — маленька Драгомарецька. Сергієва мати, зазирнувши у згорток з немовлям, сказала: «Не знаю, хто ти, але не Драгомарецька. Це факт!» Проте від виховання онуки не відмовлялася. Дівчинка жила то в неї, то в Славчиної матері.

Після того, як Сергій наполіг записати малу Драгомарецьку Сашею, магдалинки запідозрили, що Дамою Серця Драгомарецького була саме Сашка. Однак сама вона в це не вірила, тож прожила зі своїм підполковником, а нині ґенералом, у нелюбові довгі роки, нещадно випалюючи з серця Сірожу.

Інформація для роздумів

Товариство Магдалини — таємна організація, принаймні так здавалося її учасницям. Дівчата витатуювали у себе на плечі нотні лінійки з нотою «сі». Потім ухвалили статут товариства, головною ідеєю якого була війна з чоловічою статтю, а першим пунктом було слово «Іґнорація». Цю першу заповідь кожна з членів товариства трактувала по-своєму. Якщо літаюча Ксеня суворо берегла свою дівочу цноту, іґноруючи приземленість інтимних стосунків, то Слава, навпаки, намагалася мати якомога більше чоловіків і цинічно їх кидати, виявляючи саме цим свою іґнорацію чоловічої статі. Що ж до красуні Віки, то вона просто фізично не переносила чоловіків, вона носилася зі своєю фригідністю, як з писаною торбою, а кожного разу, якщо комусь щастило затягти її в ліжко, вона закінчувала тим, що блювала в унітаз. Тобто вона і не відмовилася від сексу, як Ксеня, і не зловживала ним, як Слава. Вона використовувала його «для справи», насправді ж відчуваючи справжню фізичну огиду до нього. Саша першу заповідь товариства виявляла в тому, що нещадно і якось по-особливому зверхньо командувала своїм Ґенералом удома, а на роботі — своїми підлеглими, користуючись тим, що у чоловічому колективі військового госпіталю вона була найкращим хірургом.

Отже, того нещасливого суботнього дня початку грудня, з якого, як уже казалося, все й розпочалося, дівчата сиділи голі й напівголі на мармурових лавках серед ароматного негарячого пару, час від часу обливаючись холодною водою, що стікала з чотирьох мармурових лев’ячих пащ. Вони вели мляву розмову про те, як тяжко переноситься черговий зламний момент у їхньому житті. — У мене позавчора помер Лермонтов, — схлипнула Слава, маючи на увазі одного зі своїх семи котів. — Хоч характер у нього був найпаскудніший, проте я проплакала всю ніч. А Байрон, — уявляєте, дівчатка! — цей смугастий романтик Байрон так жалібно нявчав! Я мало не збожеволіла! Так було моторошно! Тепер їх шестеро. Погане число. Нещасливе…

Слава витерла сльози куточком простирадла, яким прикривала свої розкішні форми.

— А я три дні конаю від мігрені, — жалібно проскиглила маленька Ксеня.

— Це гормони, — із знанням справи сказала лікар Саша. — Я теж від них страждаю.

Усі четверо дівчат важко зітхнули.

Віка лежала на мармуровій лавці у позі, в якій звикла позувати художникам — на боці. Вона прискіпливо роздивляла своє голе тіло і скрушно хитала головою:

— Скоро старість! Як швидко минає життя! Все важче й важче тримати своє тіло в ідеальному стані!

— А що таке ідеальний стан? — завелася повненька Слава. — Ти думаєш, ти маєш ідеальні форми? Так? А я думаю, що це в мене ідеальна фігура!

— Дівчата, ну досить! Знову за рибу гроші! — мляво розборонила їх Саша. — Скільки вас знаю, на одну й ту ж саму тему сваритесь!

— Та я їй нічого такого не сказала! — холодно стенула плечима Віка і повернулася на спину, закинувши одну довгу ногу за іншу.

— Ви бачили вчора інтерв’ю з Нашим? — перевела мову на іншу тему Ксеня. Однак ця тема виявилася ще дражливішою.

— Ну що, він знову розпинається про мораль? — роздратовано пирхнула Саша.

— Угу! — байдуже кивнула Дюймовочка Ксеня.

— Дівчата! Скільки можна про цього придурка! — простогнала Віка і перевернулася на живіт, обхопивши голову руками. — І без того гидко. Мені так погано: Туманський узяв на роботу двох натурниць по вісімнадцять років. Це він прозоро натякає на мій вік. Мовляв, іди, старенька, на пенсію. Дай дорогу молодим!

— Тобі давно час зайнятися чимось іншим! — сказала Саша і додала. — Потри мені спинку, — і дала Віці мочалку. — Може, покликати Мухамеда, хай нам пілінг зробить? — запропонувала вона дівчатам.

— Не варто! — сказала Віка. — У нас же сьогодні тайський масаж.

— Правильної — сказала Саша. — Без надмірностей.

— А щодо того, щоб зайнятися чимось іншим, — після паузи озвалася Віка, повертаючись до попередньої теми, — то я ж нічого більше не вмію робити!

— Дурепа ти наша безпробудна! — скрушно зітхнула Саша.

Віка не образилася. Напевне, не раз чула цю фразу. І цілком була з нею згодна. Зазвичай, після неї Саша завжди читала мораль про те, що Вці треба опанувати нову професію. Бо що з нею буде, коли її батько-маґнат (дай йому, Боже, здоров’я, щоб ми могли й далі відвідувати «Орієнтал-клаб!») подасться на той світ. На це Віка вдвохсоте пояснювала, що тоді вона подасться до свого чоловіка в Париж і заявить йому свої права. На що Саша казала, що це не вихід.

Однак того зимового суботнього дня не було ні найменшого бажання обсмоктувати цю давно обридлу тему. Тож магдалинки, прокрутивши в пам’яті «стару платівку» щодо призначення Віки у цьому житті бути вічною утриманкою, вирішили не ворушити старе знову.

Інформація для роздумів

Філіп Дюбуа, в народі, тобто серед членкинь товариства Магдалини, Дубуа, законний чоловік Віки. Французький маґнат. Живе в Парижі. Більш конкретних даних щодо його зовнішности та уподобань поки що немає.

Шлюб Віки, а точніше, спосіб його укладення, може стати темою для окремого авантюрного роману. Якось Віка прийшла до батька в офіс просити грошей на життя, а точніше, на прожиття. Батько вперше в житті дорікнув їй: мовляв, скільки можна сидіти на шиї в батька! Віка здивовано на нього подивилася, неначе бачила вперше, і зрозуміла, що він від неї чогось хоче. І справді. Він хотів, щоб вона вийшла заміж за французького маґната Філіпа Дюбуа. Коли Віка уявила, що їй доведеться з ним спати в одному ліжку, її знудило. На що батько сказав, що зробить так, що вона ніколи в житті його не побачить. Хай дасть лише свій паспорт, і це ґарантуватиме їй довічний прибуток у вигляді досить пристойної суми щомісячно.

Тим часом мовчанка у мармуровому залі ставала дедалі загрозливішою. Чужому, якби йому пофортунило дістатися туди, здалося б, що магдалинкам нема про що говорити. Проте насправді вони настільки добре знали одна одну, що могли вести бесіду подумки, лише час від часу вставляючи слівце вголос.

Слава, як завжди, була «на мілині». Настали часи, коли поезія вийшла з моди, її ніхто не друкує, і вона сяк-так перебивається рецензійками в газеті. Цього їй вистачає, щоб нагодувати своїх котів. Аліменти Драгомарецького йшли на утримання собаки, себе і доньки, а їй доводилося обмежувати себе буквально у необхідному. Причому, до списку необхідного входили: «педігрі», щоденна кава з тістечками, пачкою «мальборо» і чаркою коньяку в літературному кафе і щотижневий традиційний «Макдональдс» для Сашки-меншої. Практично, якщо чесно, Славі був би капець у прямому і переносному значенні, якби не її мама — пані Адріяна, польської крови, з бездоганним смаком і вишуканою кухнею.

— Віко, позич сто баксів! — без ентузіазму ліниво промимрила Слава, знаючи, що ця справа безнадійна.

Та у відповідь тільки пирхнула. Замість неї озвалася Сашка:

— Якби я знала, що ти пустиш ці гроші на добру справу, я б сама, їй-бо, дала тобі їх! А так проциндриш на жувачки і брязкальця.

Слава навіть бровою не повела. Їй було байдуже. По-перше, вона вже так напозичалася в дівчат, що далі було нікуди. А подруге, вона й сама знала, що гроші в її руках ніколи не приносять користи, а лише проблеми: то герой-коханець виманить, то коти проїдять.

Магдалинки мовчали, однак розмова тривала у формі флюїдів.

Сашка знову була зациклена на тому, як організувати собі «викид гормонів». Її ґенерал вже багато років тому встановив собі норму, можна сказати, воєнний пайок — один раз на півтора місяця, і зрушити його з цього було просто неможливо. Та й, чесно кажучи, не було ніякої користи від того «одного разу на півтора місяця». Більше шкоди. Сценарій цього «одного разу на півтора місяця» був простим і незмінним ось уже багато років, відступати від якого ґенерал вважав не лише непотрібним, а навіть непристойним. Тож цього «одного разу на півтора місяця» Саша чекала, як тортури.

Якщо ж вона з певних причин відмовлялася від цього «одного разу на півтора місяця», то їй доводилося чекати на наступний «один раз на півтора місяця», точно за графіком. Тож доводилося вдовольнятися тим, що є. Подруги їй радили завести собі когось на стороні. Однак у неї були надто високі вимоги до претендента на місце «когось на стороні». Практично їй неможливо було вгодити: то звання занизьке, то самооцінка зависока.

Того зимового суботнього дня Саші вдалося шокувати подруг:

— Знаєте, дівчата, у мене у відділенні такий лейтенантик з’явився! Молоде-есень-кий, зелене-есенький!

Подруги округлили очі. Вони навіть не здобулися відразу, що сказати.

Сашка, задоволена з того, що справила на дівчат враження, розсміялася і самокритично заявила:

— Еге ж, дівчата! Я вже зовсім «поїхала»: на молодняк потягло!

— Ти — звєрь, Сашко, — сказала Слава.

— Якби мені колись хтось сказав, що я закручу роман з юнаком, я б плюнула йому межи очі! — весело провадила Сашка.

— Дурна ти! — із знанням справи сказала довгонога красуня Віка.

— Знаю! Це я так, бавлюся… Я сама собі не дозволю… Краще вдавлюся…

— Проти природи не попреш, — зауважила Слава. — По собі знаю. Пам’ятаєте мого Пупсіка?

Усі дівчата пам’ятали і геть не хотіли вже вкотре слухати історію зваблення Славкою одного цнотливого юнака.

— Ну, не треба, Славко! — в один голос запротестували магдалинки.

Зате усім було безмежно цікаво побільше дізнатися про молодого Сашчиного лейтенантика.

— А який він? — загорілися очі у маленької Ксені. — Красивий?

Саша із задоволенням почала розповідати:

— Такий собі мамин синок. Як пролісок. Закоханий в мене по вуха! Так цікаво за ним спостерігати! Я кажу: скальпель, а він, даючи інструмент, як випадково до мене торкнеться, так і побуряковіє! А мені — весело!

— Ти точно — звєрь, Сашко! Над розпанаханим животом про любов думаєш. Навіть не про любов, а про грубий секс!

— Нічого я такого не думаю! — почала боронитися та.

— Думаєш, думаєш, я тебе як облуплену знаю! На морді — маска інквізитора, а під нею — збоченка!

— Ой! Ну, не треба! Ти краще вірші свої пиши, а не влаштовуй психоаналітичний сеанс! — запротестувала Сашка.

— При чому тут це? Ти ж така є: нема, щоб знайти собі нормального мужика і нормально переспати з ним! Так тобі ж треба з інтригою, з таємницею. А потім плетеш-плетеш павутину навколо чоловіка, а врешті-решт з ним і не переспиш!

Слава розпалилася не на жарт:

— Чи ти все-таки спиш із ними, зі своїми таємничими особами? Га? Ти ж ніколи нам нічого не розповідаєш! Зникнеш на місяць з орбіти — а потім, як нічого не бувало, повертаєшся.

— Заспокойся, Славо! Ти що, заздриш? — ліниво промовила Віка.

— Я заздрю?! Іще чого! Я хоч раз переспала з Драгомарецьким, а вона — жодного! Від того у неї всі проблеми!

Сашка підхопилася зі своєї мармурової лавки:

— Ну ти й стерва!

Вона хотіла була ще щось додати, однак її взяла за руку Віка:

— Не треба! Сідай!

Саша слухняно сіла.

Віка знову вляглася на спину, закинула ногу за ногу і по-філософськи прорекла:

— А по суті Славка права! Якби не Драгомарецький…

Вона не закінчила фразу. Та, власне, її й не треба було закінчувати. Адже й так ясно: усі їхні біди — від Драгомарецького.

Саші не було чого сказати. Вона ображено замовкла.

Бесіда урвалася. Вірніше, вона знову тривала подумки.

Ксеня засумувала: вона вже так більше не може. Цей Драгомарецький неначе зурочив її. Вона ніяк не може влаштувати своє особисте життя. У неї багато друзів-чоловіків — і одружених, і парубків. Однак усі вони сприймають її як священика: приходять, щоб поплакати в жилетку, отримати відпущення гріхів і піти собі задоволено геть, так і не виконавши священний чоловічий обов’язок. Найцікавіше те, що серед цих сповідальників був і Драгомарецький. Варто було йому розсваритися з черговою дружиною, як він приходив до Ксені, напивався і намагався прив’язати краватку до батареї, що мало означати спробу самогубства. А пояснював це він так: «А все через ту сучку!..» Останнім словом він традиційно називав Сашку.

— Знаєш, Сашко, позавчора він знову приходив до мене… І знову тебе згадував незлим, тихим… — промовила Ксеня.

— Він заспокоїться, лише коли мене «взує»! Останню жертву із блискучої четвірки. Але не на ту напав! Зась! — прохрипіла та.

— Ти знаєш, — продовжила Ксеня. — Останнім часом мені видається, що він щирий у почуттях до тебе!

— Господи, і ти повірила! — несподівано голосно сказала Сашка і навіть трохи підвелася й почала активно жестикулювати, що для неї геть не було притаманним. — Ти, як оце на світ народилася!

— Ну, не знаю… — розгубилася Дюймовочка.

Запала пауза.

— Ти знаєш, Сашко, якщо чесно, мене теж ця думка переслідує! — втрутилася Слава. — Коли він прийшов до мене п’яний вішатися минулого року, а потім заснув у туалеті, я, роздягаючи його, полізла у портмоне…

— Тільки не кажи, що там була моя фотографія! — напружилася, як струна, Сашка.

— Була!

— Брехло!

— Була, кажу тобі!

— Ну, і яка ж там була фотографія? — аж почервоніла від хвилювання Сашка.

— Твоя шкільна… З косою… Із диким виразом очей…. Коли він тебе смикнув за косу… Ти визвірилася, а він тебе й клацнув.

— Чого ти мовчала? — після паузи тихо спитала Сашка.

— Думаєш, легко мені? Після того мені на тебе було гидко дивитися… — голос Слави був спокійним, неначе вона вже давно перетравила ревнощі.

Магдалинки знову замислилися про одне й те ж саме. А точніше, про одного й того ж самого.

Тихо хлюпотіла вода з лев’ячих пащ. Стікали краплинки з чотирьох красивих жіночих тіл: смаглявого кочівницького, веснянкуватого, рожево-мармурового і білого пухкого. Їхнє волосся змокріло… А очі зробилися глибокими і темними.

— А давайте його уб’ємо, — тихо сказала одна з дівчат.

Решта, здається, думала про те ж саме, оскільки ніяк не прореагувала…

2

Інформація для роздумів

«5 грудня було здійснено напад на Драгомарецького Сергія Олексійовича у його власному кабінеті на робочому місці. Злочин відбувся уночі. Відомий політичний діяч затримався на роботі, готуючи важливий державний документ. Нападник оглушив його статуеткою Тутанхамона, роздяг догола, відшмагав батогом, зв’язав і покинув непритомного на підлозі. Очевидно, нападник щось шукав, бо по кабінету були розкидані документи, папери, фотографії. Драгомарецького знайшов у такому стані його охоронець, який викликав швидку допомогу і службу безпеки. Зараз Драгомарецький перебуває в лікарні у шоковому стані. Давати свідчення відмовляється. Слідство відпрацьовує кілька версій злочину».

Славка кілька разів перечитала повідомлення у бульварній газетці, яку їй запопадливо поклала на стіл у кухні мама, обвівши статтю лимонно-жовтим маркером. Славка ніяк не зреагувала на повідомлення, бо ще не повернулася до тями. Їй було недобре після вчорашнього. Доза виявилася завеликою. Вже роки не ті, печінка не витримує. Вона почала згадувати, що було вночі. Не згадала. Намагалася згадати, як втрапила додому. Не згадала. Голова паморочилася. Нудило. Вона напружила пам’ять, щоб згадати, що їй рекомендувала Сашка робити у цьому випадку, проте марно. Здається, вона колись записала антипохмільні рекомендації до свого записника. Вона встала і попленталася до кімнати, щоб знайти свій записник. Це виявилося не дуже легкою справою. У її кімнаті був такий бедлам, що там навіть нечистий ногу зламав би. Здається, він там з поламаними ногами увесь час і сидів. Ага, ось і записник. Вона відкрила першу сторінку. «Третє — випити ентеросгель. Друге — зробити клізму». Хай Сашка сама собі її робить. А перше: «Якщо хочеться ригати, піти в туалет, закласти два пальці в горло і виригати всю бридоту, яка лишилася у шлунку. Якщо два пальці не допомагають, згадати Драгомарецького…» Ця Сашка зі своїм чорним гумором! «Згадати Драгомарецького…» Драгомарецького? Господи! Драгомарецький! Славка побігла на кухню і вже по-новому прочитала статтю.

«Сірожа? Так, він! Так тобі і треба, паскуднику! Бог на світі є!» Вона танцювала на кухні і співала: «Бог на світ, є! Бог на світі є!»

Так, співаючи, вона взяла джезву, насипала туди дві ложки кави, чотири ложки цукру, налила води і поставила на конфорку.

«І хто ж це тебе так? Кому це ти насолив? Кому, крім нас чотирьох і ще двох дружин ти допік, голубчику? Ха-ха-ха! Знайшли голим! Ха-ха-ха! Безпорадним! Ха-ха-ха! Безпомічним! Ха-ха-ха! Відшмаганим батогом! Стоп! Від-шма-га-ним ба-то-гом? Тобто нагайкою? Щось знайоме. Чи, бува, це не Сашчина нагайка? Так, це вона! Це вона, стара збоченка! Молодець, Сашко!»

Славка, забувши про каву на плиті, що вже збігла і почала смердіти, кинулася до телефону, щоб привітати Сашку…

Сашка прокинулася без настрою. Її роздирало відчуття огиди за те, що сталося учора. Ні водні процедури, тотальне очищення кишково-шлункового тракту, ані інтенсивні заняття на тренажері не допомогли позбутися їй цього відчуття. Вона тинялася порожньою квартирою, прискіпливо приглядаючись до всього, що загрожувало порушити аптечну чистоту квартири. Сьогодні у неї був відгул. Чоловік на роботі, син у школі.

Вона намагалася не думати про те, що сталося цієї ночі. Проте перед очима стояло обличчя молодого лейтенанта з напівзаплющеними очима, його тремтячі руки, які тяглися до неї… Бр-р-р! Вона лаяла себе останніми словами військового жаргону… Якщо чесно, то нічого не було. Не було нічого, що називається фізичною зрадою. Однак гидко. Бо зрада відбулася. Відбулася в голові. А для жінки це вже й є зрадою.

Сашка вночі чергувала в госпіталі… О першій усе завмерло, вона покликала лейтенантика в ординаторську, і вони замкнулися. І все було добре, поки він не почав дивитися на неї масним поглядом. Бр-р-р! Розтерзала б себе! Був би мужчина а 1а Онєгін, а то — молокосос безвусий!

А головне ж не те! Головне — огида на себе, що знову, як завжди, не змогла переступити цю межу. Цю ідіотську межу, яка називається сімейною мораллю. Стара, консервативна, нікому не потрібна сімейна мораль. Її сімейне життя — як армійське життя, — однак все одно бережи її, цю сімейну мораль! Носи свій пояс вірности! І дарма, що гормони тебе давно вже замучили, перетворивши молоду красиву життєрадісну жінку на сварливу прискіпливу бабу.

На телефоні блимала червона лампочка, яка свідчила про те, що на автовідповідачі є повідомлення. Треба було прослухати: раптом там термінова операція у лікарні? Сашка блукала квартирою, намагаючись відтягти момент прослуховування повідомлень. Раптом треба їхати в госпіталь? А так хочеться побути на самоті!

Сашка натисла кнопку.

«Олександре Іванівно! Я вас люблю! Вибачте за те, що сталося вчора!..» Ідіот! Він би ще по радіо це повідомив на всю країну!

«Сашко! Молодець! Вітаю! Я з тобою!» Це Славка. Вона що, зовсім? З чим вона мене вітає? Думає, що я, як вона, зваблюю цнотливих юнаків? Якщо людина ненормальна, то це надовго. Стоп! А як вона знає про те, що сталося? Адже, коли Сашка ухвалює чергове рішення зрадити чоловіка, вона продумує всі алібі, щоб «прокурор не докопався». І хоч ці спроби, зазвичай, приречені на фіаско, конспіративність завжди забезпечена стовідсотково. Про всяк випадок. Ні, Славка не могла знати. Та навіть, якби вона сиділа і в підзорну трубу заглядала в ординаторську, то це б її не змусило так радіти за подругу, що вона нарешті скинула з себе сімейні ланці. То що ж вона має на увазі? Ну добре, потім розберуся.

«Дорога, я буду сьогодні вдома на сорок п’ять хвилин пізніше!» Це рідний ґенеральський голос. Ведмедику! Після кожної невдалої поки що спроби зрадити чоловіка вона починала обожнювати свого «тупого солдафона» за те, що він є таким, яким є.

Більше повідомлень не було. Сашка сіла у позу лотоса і зайнялася аутотренінгом.

Ксеня почула про Драгомарецького по радіо і розплакалася. Їй стало невимовно жаль Сергія. Вона уявила собі, як він лежить на холодній підлозі з кляпом у роті, закривавлений, принижений… І тут заходить його охоронець і бачить його у такому стані! «Бідненький!». Вона почала гарячково одягатися. Однак на порозі завмерла. Самій іти до лікарні було якось страшнувато. Там зараз Журналісти, телебачення, міліція. Ще запідозрять щось. Треба зробити інакше. Зайти з чорного ходу. Разом із Сашкою. Вона ж лікар, — щось придумає!

Ксеня вилетіла на вулицю і стрімголов кинулася через дорогу, де жила подруга.

Сашка відчинила двері й скляним поглядом подивилася на Ксеню. Вона ще не відійшла від медитації.

— Заходь! — сказала Сашка крижаним тоном. — Роздягайся. Кофтину перевдягни! Навиворіт вдягла! Що з тобою?

— Ти що, нічого не знаєш?

— Що там? Знову Чорнобиль вибухнув?

— Таки не знаєш! Драгомарецького побили!

— Хто?

— Невідомо хто. Хтось свій. Серьожка впустив його в свій кабінет, а той, той, — Ксеня захлипала. — А той його по голові Тутанхамоном…

— Яким Тутанхамоном?

— Статуеткою…

— Так би й сказала. Ну, а далі?

— А далі той хтось роздягнув його, зв’язав і відшмагав нагайкою…

— Чим?

— Нагайкою.

— Чим-чим?

— Нагайкою, кажу тобі!

— Йоли-пали! — злякалася Сашка. — А де ж моя нагайка?

Вона кинулася до своєї кімнати, де збирала колекцію атрибутів кочівників-кіннотників. — Немає! Мені капець! — сказала вона і бухнулася на диван. — Тепер я розумію, що означають Славчині слова.

— Які слова?

— На, слухай! — Сашка ввімкнула автовідповідач, де Славка з чимось вітала Сашку.

Ксеня розплакалася:

— Як вона може!… Вона ще й радіє! Бездушна лицемірка!

Іншим разом Сашка ніжно обняла б подругу, притисла б до себе і почала гладити її по голові, перебираючи її кучеряве золотаве волосся. Однак зараз їй було не до того. Вона злякалася.

— Ходімо до нього! — благально заплакала Ксеня. — Знаєш, як йому зараз погано?

— Цить! — грубо обірвала її Сашка. — Ти що, не розумієш, мене підставили! Мій батіг знайшли у нього в кабінеті!

Ксеня остовпіла. Вона, здається, теж злякалася за подругу.

Сашка міряла кімнату нервовими кроками.

— Мені кінець! — торочила вона безперестанку. — Точно, кінець!

Ксеня метеликом билася навколо неї, не знаючи, чим їй зарадити.

Славка ось уже п’ять хвилин натискала на ґудзик дзвоника до квартири Віки. Нарешті та відчинила — сонна, у рожевому пеньюарі. Славка, мов фурія, увірвалася до квартири, а сонна Віка пішла до ванни готувати собі джакузі. Поки вона сиділа в ванні з бульбашками, Славка описувала все, що відбулося у службовому кабінеті Драгомарецького з деталями, особливо мальовниче, можна сказати, аж надто мальовниче, дофантазовуючи різні пікантні деталі.

— І ось Сашка, наша Сашка, каже йому: «Я твоя — бери мене!» І роздягається догола. Він розгублено на неї дивиться… Тоді вона починає поволі розв’язувати йому краватку, розстібати ґудзики на сорочці… Потім блискавично розстібає блискавку на ширіньці… і…

Славка замислилася. Віка лежала у ванні із заплющеними очима, байдуже слухаючи Славчину розповідь. Ще з дитинства майбутня поетеса всіх допікала своїми фантазіями, і її розповідям уже ніхто не вірив.

Оповідачка ще раз наголосила, щоб привернути увагу подруги:

— Ти чуєш: блискавично розстібає блискавку на ширіньці… — Славка знову багатозначно замовкла.

Віка розплющила очі. В них не було цікавости, тільки роздратування:

— Ну? — перепитала вона.

— І тут Сашка виймає із своєї торбинки нагайку і починає нею шмагати Драгомарецького… А він не опирається, а лише стогне: «Ще, ще, ще!» Вона сідає на нього, немов вершниця, і починає шмагати його, наче свого коня.

Віка з недовірою подивилася на Славку. Та, задоволена ефектом, який справила на Віку, продовжила:

— Він почав збуджуватися… Однак тут у коридорі почулися кроки… До кабінету хтось постукав. «Я зайнятий!» — здавленим голосом сказав Драгомарецький. За дверима почувся голос його охоронця: «Сергію Олексійовичу, у вас усе гаразд?» — «Так, так! Можете йти! Ви вільні!» — наказав він.

Віка вийшла з ванни, накинула на себе рожевий махровий халат і пішла на кухню снідати. Вона відкрила холодильник, дістала йогурт, вилила його в тарілку, насипала туди якихось пластівців і почала це їсти. Славка зробила собі те ж саме.

— …І ось, коли кроки охоронця за дверима стихли, вони почали кохатися… Тьху, як ти їси цю гидоту?! — Славка виплюнула суміш пластівців з йогуртом. — Про що це я? Ага, згадала. Вони кохалися нестямно. На підлозі, на столі, — усюди. Папери, документи розліталися по кабінету, а вони не могли насититися коханням….

Славка замовкла. Вона зосереджено розглядала вміст холодильника.

— Слухай, а в тебе людська їжа є? — голодними очима подивилася на подругу вона.

— Хочеш, відкрий собі ікру, — флегматично промовила Віка.

Славку не треба було довго вмовляти. Вона активно орудувала консервним ножем і провадила далі.

— …У розпалі їхнього шаленого кохання він попросив її: «а тепер зв’яжи мене!» Вона виконала його збоченську примху. «Кохай мене!» — простогнав він. А вона, наша Сашка, сказала: «Ось і прийшов твій останній час, Драгомарецький!»

Віка спокійно спостерігала, як подруга поїдає ложкою просто з банки чорну ікру. Славка не могла зупинитися.

— …А він застогнав: «Убий мене, убий мене, негідника, звабника, нечестивця… Убий мене!»

Славка замовкла. Її красномовство вичерпалося.

— Це все? — флегматично спитала Віка.

— Майже. Поїхали до Сашки. Їй зараз потрібна наша підтримка.

— Нікуди я не піду, — спокійно сказала Віка.

Однак, здається, Славку це вже не цікавило. Вона вже розглядала подарунки, які привіз Віці батько з Парижа.

— Дай поносити! — почала випрохувати Славка, показуючи на біжутерію.

— Забирай! Тільки відчепися від моєї душі!

Задоволена Славка почала чіпляти на себе різні цяцьки.

— Уі (тобто «так»), Париж є Париж. Жа-дор Парі (обожнюю Париж). От наче нічого особливого, а так вишукано! Я знову хочу до Парижа… Знову хочу… І як би туди дістатися до своєї двоюрідної бабці? Може, вона б мені частку свого шато (палацу) відписала?… Я думаю, я б їй сподобалася. Тільки б знайти гроші на квиток. Слухай, позич, га?

— Відчепися! — стомлено застогнала Віка.

Славка сіла в крісло і почала роздивлятися журнали паризької моди.

У двері хтось задзвонив. Славка пішла відчиняти. На порозі стояли перелякані Сашка і Ксеня.

— А ось і винуватиця свята! — на весь під’їзд радісно заверещала Славка.

— Тихо! — замахали на неї руками Сашка із Ксенею і швидко вскочили до квартири.

Нарада була довгою і серйозною.

— Ну, признайся, ти точно до цього не маєш ніякого стосунку? — вже вкотре питала Славка Сашку.

— Я ж тобі сказала: ні! Хоча хто мені повірить, адже мій батіг там!

— Який батіг? — раптом втрутилася в розмову досі сонна Віка. — Той, що в тебе на стіні над ліжком висів?

— Так, він!

— Та я ж його у тебе взяла! Хіба тобі ґенерал не казав?

— Нічого він мені не казав!

— Я ж позувала Савицькому для якоїсь картини на садомазохістську тему. Мені потрібен був батіг. Ось я й приїхала до тебе, а ти була на чергуванні. Твій Соприка дав мені його з дорогою душею.

— Що ж ти мовчала! Де він? — вигукнули магдалинки.

— Хто? Батіг? Там, у шафі валяється, — флегматично відмовила Віка.

Магдалинки, за винятком Віки, стрімголов кинулися до шафи. За якийсь час вониповернулися до сплячої красуні:

— Там його нема.

Віка навіть оком не змигнула.

— Значить, у мене його поцупили. До речі, я підозрювала, що у мене вдома хтось побував, але не мала уявлення — навіщо. Речі лишилися цілими.

— А як же ти здогадалася, що у тебе хтось був?

— За запахом. Він мене переслідував кілька днів. Запах несвіжих чоловічих шкарпеток!

— Люблю цей запах, — замріяно промовила Славка. — Приходить додому мужик після роботи: брудний, спітнілий, неголений… Кидає на стіл пачку грошей, а, поки я готую йому їсти, він засинає прямо на кухонному стільці… Я починаю його роздягати й роззувати, а квартирою розходиться цей справжній чоловічий дух… Він прокидається і починає тебе кохати просто на підлозі в кухні… Як звір… Серед кривавих відбивних чи слизької свіжої риби…

— Славко, ти хвора! — утомлено промовила Віка.

— Від хворої чую, — блискавично парирувала удар та і знову пристала до Сашки з тим самим запитанням: — Ти впевнена, що тієї ночі не була в кабінеті у Драгомарецького?

— Упевнена, впевнена! — мало не закричала Сашка. — Я була на чергуванні в госпіталі, ясно?

— І не виходила з госпіталя цілу ніч?

— Уяви собі, не виходила!

— А алібі у тебе є?

— Є у мене алібі! — агресивно відказала Сашка і почервоніла, згадавши своє «алібі».

— А ось у мене нема… — замислено сказала Славка. — Де була? З ким пила? Чи пощастило з кимось переспати, чи ні? Нічого не пам’ятаю… Слухайте, а може, це я його, га? От було б кумедно! Чого б я тільки не віддала, щоб бути тоді на місці невловимого месника. Ха-ха-ха! До речі, Віко, а ти що робила тієї ночі?

— Спала.

— А алібі у тебе є?

— Іди ти…

— Ось бачиш, і в тебе нема! Може, це ти його?..

— Ти мене вже замахала!

— Це не відповідь! Кажи: ти чи не ти? Адже востаннє батіг був у тебе!

— Ти б ще Ксюху запідозрила! — позіхаючи, промовила Віка.

Це чомусь усіх розвеселило. Вони, мов по команді, захихикали.

— До речі, що ти робила учора вночі? — поцікавилася Славка у Ксені. — Не інакше, як медитувала! І в релігійному екстазі ти накинулася на Драгомарецького!

Ксеня, мов маленька пташка, зацвірінькала. Цвірінькання означало сміх. Її почин підхопили й інші, уявивши, як Ксюха, заплющивши очі, влітає до кабінету на восьмому поверсі величезної сірої будівлі і виконує у несвідомому стані езотеричний акт помсти.

Інформація для роздумів

Усі четверо членкинь товариства Магдалини сміялися по-різному. Наприклад, Славка кумедно надимала свої щоки і кумкала, трясучи подвійним підборіддям. Часом, коли її сміх був гомеричним, тобто, коли вона жартувала чорним гумором, кумкання перетворювалося на каркання. Ксеня, залежно від ступеня веселощів сміялася по-різному: найвищий ступінь — цвірінькання; трохи менший ступінь — мекання молоденької овечки, можна сказати, агнеця: «ме-е-е». Віка взагалі дуже рідко сміялася. Вірніше, вона сміялася безгучно. Вона оголювала свої бездоганної форми й білизни зуби і з такою міною застигала. І лише дуже рідко, коли їй було дуже смішно, вона, за словами Славки, «через сміх розкривала свою глибинну суть». Віка в ці хвилини широко розкривала рота й іржала: «І-і-го-го». Коли чулося веселе іржання, всі три її подруги затихали і зачаровано вслухалися в ті звуки, які цілковито не пасували флегматичній натурі Віки. Після того, як іржання стихало, Сашка казала: «Якщо ти, Віко, умієш так сміятися, то ще не все втрачено у твоєму житті!» А Ксеня мрійливо додавала: «Може, ти насправді й не фригідна…» Сашчин сміх відповідав її командирській суті. Якщо було не дуже смішно, вона членоподільно вимовляла: «Ха! Ха! Ха!». Якщо було дуже смішно, вона сміялася нечленоподільно: «Ха-ха-ха!»

Насміявшись, магдалинки зовсім іншими очима подивилися на те, що відбулося. Нехай з усім міліція розбирається. Адже в тій високій установі, де допізна працював Драгомарецький, є і охорона, і відеокамери, і таке інше. Хай вони й сушать собі голови. А вони своє робитимуть.

А справ — аж забагато. Ось, наприклад, батько Віки привіз доньці з Парижа всякої всячини, а вона навіть не розпакувала пакунків.

Дівчата почали розгортати подарунки.

— Тільки обгорткового паперу не рвіть, адже його ще можна використати: новорічні свята на носі! — командував головний економіст таємного товариства — Сашка. Вона акуратненько віддирала скотч від пакунків, не зіпсувавши жодного папірця.

— Іще чого! — весело роздирала упаковки різкими енергійними рухами Славка. — Адже в цьому весь кайф: по-тигрячому здерти з подарунка обгортку і насолоджуватися ним. Це все одно, що, як приспічить, то відразу ж здерти по-тигрячому з чоловіка одяг і нестямно кохати його. А ти, Сашко, мабуть, поки складеш на купку увесь свій одяг, розправивши всі складочки, і повісиш на тремпель костюм чоловіка, його сорочку і краватку, то і тобі, й йому вже перехочеться… Га-га-га! (тобто Ква-ква-ква).

Сашка не образилася. Славка мала рацію: Сашка навіть в інтимних стосунках дотримувалася аптечної стерильности і пунктуальности.

О, ці паризькі подарунки! В них є щось магічне, вони заворожують з першого погляду. У кожній французькій найпростішій дрібничці завжди знайдеться деталька, яка зробить подарунок не схожим ні на який подарунок у світі, зробить його саме паризьким.

Магдалинки серед цих паризьких запахів, кольорів, сумочок, одягу почали говорити французькою мовою, адже всі вони колись закінчили спеціалізовану французьку школу. Це була таємна мова товариства Магдалини. Магдалинки завжди мріяли побувати в Парижі, відвідати собор Святої Магдалини, яка там називається Мадлен. Однак життя складалося не на їхню користь. Тож єдиною їхньою втіхою залишалися враження від подарунків, які привозив батько Віки з Парижа, і від перегляду французьких фільмів мовою оригіналу.

Їм стало добре. А коли їм було добре, вони починали танцювати. Танці членкинь товариства Магдалини були дуже еротичними. Перебуваючи у Віки, магдалинки роздягалися до нижньої білизни, а часом навіть і далі, й починали кружляти величезною вітальнею під Віденський вальс та інші твори Штрауса, які лунали на повну силу.

Інформація для роздумів

Віка мала велику двокімнатну квартиру у старому будинку з височезними стелями, на яких ще лишилася ліпнина з янголятками. Звичайно, батько там зробив «євроремонт», причому вітальня була розташована на місці колишніх трьох і без того немалих кімнат комунальної квартири. Це була справжня зала. У кутку стояв рояль, біля нього — пальма. На стелі — величезна кришталева люстра, якою не погребував би замок середньовічного князя. На підлозі — бездоганний дубовий паркет. Ще там були картини і дзеркала. Це й усе. З техніки — музичний центр.

Оскільки за зростом Сашка більше підходила до Ксені, то вони, зазвичай, танцювали в парі. А довгонога Віка танцювала з дебелою Славкою. Маленька в’юнка пара літала по всій вітальні, весело регочучи. Сашка була в бездоганно білій нижній білизні досить строгого покрою. Вона завжди принципово носила білосніжну білизну. По-перше, вона пасувала до її смаглявого кочівницького тіла, а по-друге, вона була дуже охайна, а лише з білосніжної білизни можна визначити стадію її чистоти. Ксеня мала завжди мережану рожеву або блакитну білизну, труси «смужкою», яка робила її рожеву попку особливо симпатичною. Славка з Вікою танцювали у більш поважному темпі. Славка — через свої форми, а Віці просто було ліньки витрачати енергію. Вони плавно плавали по кімнаті, час від часу зачіпаючи то пальму, то рояль, то музичний центр. Після танців в обох на стегнах були синці. Славка віддавала перевагу дуже практичній білизні чорного кольору, яку вигадали кілька століть тому з практичних міркувань паризькі повії. А у Віки білизна була найрізноманітніших кольорів і відтінків.

Того дня настрій був аж надто веселий. Вони розуміли, що це може скінчитися погано, однак і не намагалися зупинятися. Їм потрібна була емоційна розрядка.

Кілька разів дзеленьчав телефон, але ніхто й не збирався брати слухавку. Коли ж у двері почав хтось настирливо дзеленьчати, вони трохи стишили музику, думаючи, що то роздратовані сусіди, проте нервові дзвоники не припинялися. Віка пішла відчиняти двері.

За кілька секунд до кімнати ввалився Драгомарецький. Він оглянув п’яним поглядом кімнату і прохрипів з презирством:

— Лесбійська компанія в зборі…

Запала німа сцена.

Сергій був у жахливому стані: неголений, пошарпаний, посмугований батогом, розхристаний, розпатланий і ще багато чого роз- і не-. Він ступив крок, потім другий, залишаючи на дзеркальному паркеті брудні плями розталого снігу. Дівчата боялися поворухнутися. Вони завмерли у тій позі, в якій він їх застав, і мовчки спостерігали за ним. А той пройшовся кімнатою, розглядаючи кожну з них прискіпливим, оцінюючим поглядом згори вниз, і при цьому несамовито кричав:

— Ну що, добилися свого? Добилися? Втопили мене в лайні? Втопили? Ну що, тепер задоволені? Святкуєте перемогу? Так? Аякже: я — деспот, я — садист, я — покидьок! А ви — святі та божі! Святі грішниці!

Дівчата помітили, як тихенько за Драгомарецьким увійшов Ростик, також їхній однокласник. Вій лузав насіння і плював собі у жменьку. Однак йому ніхто не наважився докоряти. Тим часом Драгомарецький провадив свою тираду:

— Визнаю: помста була класною — красивою і під самий дих! Ганьба — на всю країну! У власному кабінеті — голий, посмугований Сашчиним батогом, зв’язаний, а на пенісі — голубий бантик! Щодо бантика ти, Славко, стерво, придумала, га? Паскуда! — Драгомарецький впритул подивився їй в очі, аж та затремтіла.

Драгомарецький продовжував:

— Скомпрометований перед дружиною та її благоліпною сімейкою! Ось подивіться — вигнали в чому бачите, як поганого пса під зад коліном! Так вам і цього стало мало!

Він зупинився біля Віки і почав розглядати її критичним поглядом:

— А який твій особистий внесок у розроблену операцію, га? Оце? — Драгомарецький вийняв з кишені явно її трусики. — Зробити кляп із цього барахла, — дуже дотепно!

Віка, яка ніколи нічому не дивувалася, цього разу звела брови.

Драгомарецький повернув назад і зупинився біля Ксені.

— А ти, мала, туди ж? — Драгомарецький закрутив її білий кучерик собі на пальці. Ксеня від болю закинула голову назад і зморщилася.

— Що це? — підсунув їй під носа Драгомарецький накручений на руку якийсь виріб із бісеру. — Що це таке, питаю я тебе?

Ксеня спробувала зосередити свій погляд на бісеровій вервечці, проте даремно — голова була закинута надто сильно.

Драгомарецький відпустив її, так і не давши роздивитися бісерову вервечку.

— Тільки вам і цього було мало! Ви ще підкинули мені листа, в якому я немовби готую державний переворот! Так, щоб мене розмазати по стіні! Розмазали! Все! Мене нема! Я — ніхто! Ще й справу на мене заведено!

Драгомарецький копнув ногою пальму, та перекинулася. З вазона висипалася на дзеркальну підлогу земля. І раптом Сергій сів на круглий Гвинтовий стільчик біля роялю, відкрив кришку і… заграв. Заграв «Патетичну сонату» Бетховена. Там-та-ра-рам! Там-та-ра-рам! Там-та-ра-рам, там-та-ра-рам, там-та-ра-рам…

Грав він неперевершено. У дівчат аж мурашки по тілу забігали. Чи то від музики, чи від того, що час було вдягтися. Вони заворожено дивилися, як довгі пальці бігають по клавішах, граючи пристрасного Бетховена. В цю гру він вклав увесь свій розпач, увесь свій біль, усю свою пережиту ганьбу. Музика розривала магдалинкам серце. У ній був той Драгомарецький, якого вони любили і ненавиділи. Ксеня зашморгала носом. Славка засопіла. Віка флегматично роздивлялася Дра-гомарецького. А у Сашки на кочівницькому обличчі ходили жовна.

Драгомарецький закінчив. Потім обхопив голову руками і заридав. Ксеня плакала не ховаючись. У Славки почервоніли очі, однак вона стійко трималася, тільки ковтала слину. Віка пішла в спальню одягатися. Сашка пішла на кухню курити. Проходячи повз Ростика, вона щось просичала йому крізь зуби, і той відступив з дороги.

Драгомарецький, закінчивши плакати, упав лицем на клавіатуру і заснув. До нього підбігли Ростик, Славка з Ксенею і почали всі разом тягти його до спальні. Хазяйка, ставши на порозі, запротестувала:

— Геть із моєї спальні! І взагалі, геть із мого дому!

Однак ті й далі тягли п’яне тіло до її «святая святих»…

— Сашко! — заверещала несамовито Віка, кличучи подругу на підмогу.

Та прибігла з кухні і моментально оцінила ситуацію:

— Стій! Раз, два! — скомандувала вона таким тоном, який примусив би скоритися навіть військовий батальйон.

Видно, й вона розгубилася, бо стояла і про щось розмірковувала, роздивляючись тіло Сергія. Усі слухняно чекали її рішення.

Сашка підійшла до Драгомарецького, що лежав на підлозі і почала знімати з нього дублянку. Потім взяла за зап’ястя і поміряла пульс, гидливо кинула його руку на підлогу і сказала:

— Хай лишається до ранку!

Йому постелили на розкладачці. Роздягали разом, то ойкаючи, то хихикаючи над ретельно розмальованим батогом тілом. У кишені піджака знайшли те, що Сергій тикав під носа Ксені. Це був ґердан, на якому бісером було складене одне слово «МАГДАЛИНА».

Дівчата зібралися на кухні, щоб обговорити те, що сталося. Ростик приєднався до них. Він, як нічого не бувало, вмостився на стільці в кухні в дівочому колі, прокоментувавши свою поведінку так:

— Серьожка сказав, щоб я його охороняв від вас, відьом.

Дівчата з ним не сперечалися, бо знали: боротися з ним немає сенсу — він як прилипне, то не віддереш і з м’ясом.

Усі дуже зголодніли, тож почали перебирати вміст холодильника. Кожен шукав «свою» їжу.

Інформація для роздумів

У критичні моменти життя, після емоційних стресів у кожній з членкинь товариства Магдалини прокидався апетит. Проте їла четвірка різне. З меню в критичні ситуації життя людини можна судити про її потаємну суть. Мала кочівниця Сашка завжди гарчала: «М’яса!» і готувала собі яловичий стейк з кров’ю або баранину в імбирі. Маленьку Ксеню тягло на солодке. Вона поглинала у величезній кількості усі солодкі запаси або сама випікала таке, якому позаздрила б французька патісерія. Віка, що роками сиділа на дієті, після нервових шоків дозволяла собі смажену курочку, яка завжди чекала на такі випадки у морозилці. А всеїдна Славка їла все, що потрапляло під руку, надто полюбляючи так звану «нездорову їжу» — картоплю фрі, гамбургери, піцу.

Годину потому на кухні Віки готувалася вечеря. Шуміли міксер, електром’ясорубка, блендер, сокочавилка, фритюрниця, шкварчали криваве м’ясо на сковорідці, жирок з курочки на грилі, картопля фрі. Випікалися дивовижні тістечка. Шинкувалися салатики. Настрій поліпшився.

Ростик ходив від однієї жінки до іншої, куштував той чи той уже готовий виріб, а магдалинки тим часом вели допит:

— Так розкажи, Ростику, що там сталося з Драгомарецьким?

— А то ви самі не знаєте!

Сашка підійшла впритул до Ростика з величезним гострезним ножем для м’яса і сказала:

— Ану, роби, що тобі кажуть, бо залишишся без чоловічої гордости!

Решта дівчат засміялася.

— Та вона йому давно не потрібна, чоловіча гордість! — укусила Віка.

У кухні розлігся істеричний жіночий сміх. Ростик ніяк не реагував на це. Він був зайнятий салатом з креветок, селери й апельсинів. До нього підскочила Ксеня:

— Ну-ну! Ти не захоплюйся салатом! Бо нам не вистачить!

— Ах, пардон, муа! Вам не вистачить! Та вам ніколи нічого не вистачає, відьми ненаситні!

Сашка знову підійшла до Ростика:

— Ти нам очі не замилюй! Ану, давай, колися, поки я тебе тут не прирізала!

Однак зненацька вона перелякано затулила собі рот і замислилася:

— Беру свої слова назад, бо станеться з тобою, як з Драгомарецьким. Знайдуть завтра твій труп з ножем у горлі. А нам — відповідати!

Її ніхто не зрозумів. Усі звернули на неї свої запитальні погляди.

— Що ви на мене вирячилися? Хіба не пригадуєте останню суботу в турецькій лазні?

— Ну?

— Пам’ятаєте, яка фраза була останньою?

Магдалинки відразу ж згадали оте «А давайте його уб’ємо!» і завмерли. До речі, ніхто не пам’ятав, хто це сказав. Здавалося, що вона була у всіх на вустах або принаймні в головах.

— Може, наші слова матеріалізуються? — непевно зауважила Ксеня.

— Це вони у твоєму буддизмі матеріалізуються, а у нас, у християн, усе інакше! — заперечила їй прагматична Сашка. — У нас такими речами завідують святі.

— Ну, наприклад, Свята Магдалина… — уставив своє слівце Ростик. — До речі, я давно вже мрію записатися до вашої таємної організації…

— Що ти сказав про Магдалину? — підступила до нього Славка і зависла скелею над його худеньким тільцем.

— Ну, що вона здійснила акт помсти над Драгомарецьким.

— Тільки не блюзнірствуй! — замахала руками й ножем Сашка.

— І не буду! Просто до Драгомарецького явилася саме вона, і, зробивши свою справу, зникла безслідно.

— Ти ґониш! — з підозрою подивилися на нього дівчата.

— Я — ні. Мене там не було. Це Драгомарецький так каже.

— А ти йому, п’яному, як чіп, повірив?

— Коли він це розповідав, він був ще не як чіп.

— Глюки! — сказала Славка. — І зі мною таке скоро буде, якщо не кину пити.

У кухні запанувала тиша. Всі розмірковували над тим, що почули. Чи сприймати Ростикові слова за чисту монету, чи зіґнорувати їх? Якщо це правда, то що це все? Містифікація? Якщо так, то чия? Якщо ні, то може, Драгомарецький психічно хворий? А що, як це справді провидіння? Кара божа?

Сашка схилялася до медичної причини, релігійна Ксеня — до трансцендентної, Славка думала, що цей чийсь ретельно розіграний спектакль, а Віка нічого не думала. Вона взагалі ніколи ні про що не думала. Вона сиділа за столом і ложечкою їла своє улюблене авокадо із приправою «Селфу» — божевільною французькою сіллю.

— Чого зажурилися, відьмочки? Веселіше, веселіше! Життя прекрасне! — вигукнув Ростик і вщипнув Славку за м’яке місце. Та розвернулася і з усього маху уперіщила його по пиці.

Той похитнувся і впав на те ж саме місце, за яке щойно вщипнув Славку. Це його безмежно розвеселило:

— Ви все-таки, Ярославо Войцеславівно, найсексуальніша у вашому кодлі! Польська кров!

Славці це сподобалося. Вона зашарілася, однак нічого не сказала, втупивши очі в картоплю фрі, яку без міри поливала кетчупом.

Решта дівчат багатозначно перезирнулася.

— А чим тебе Віка не влаштовує? — поцікавилася Сашка.

— Вона красива і холодна, як мармурова статуя Венери Мілоської.

— А я? — наморщила лоба Сашка.

— А ти — дикунка.

Сашка на хвильку замислилася:

— Хіба це не сексуально?

— Ні, — жуючи кріп, сказав Ростик. — Це відлякує.

— Таких, як ти? — глузливо поцікавилася Сашка.

— Усіх.

— Без винятку?

— Ну чому ж, з винятками… — Ростик на мить замислився. — Знаєш, у чому твоя проблема?

Сашка уважно слухала.

— У чому? — серйозно спитала вона.

— А в тому, що твій потенційний коханець чи коханка ще не народилися. Або давно померли. Чінгісхан, приміром.

Магдалинки, окрім Сашки, засміялися, але тихенько, щоб її, не дай Боже, не образити, бо тоді — ховайся. Однак та, здається, ні на що не реагувала. Вона замислилася.

— Я вже хочу їсти! — артистично надув губки Ростик. — Сідаймо за стіл!

— Е ні, — перегородила йому дорогу до столу Славка. — Ти ще про Ксеню нічого не сказав!

— О, це ще та штучка! — загадково сказав він. — З тих, що «в тихому болоті…» Стережіться її, дівчата!

Він засміявся, а потім додав:

— Жарт!

Славка кокетливо задригала плечима перед Ростиком.

— Ти ще про мене мало розповів.

— А що про тебе сказати? Ти — самка. До того ж дуже апетитненька. Тим і цінна.

Славці це сподобалося.

— Ходімо, сонечко, їсти! — незвично лагідно сказала вона і розпочала трапезу. Згодом до них приєдналися всі інші.

Інформація для роздумів

Ростик Чорний. Однокласник Драгомарецького і всіх членкинь Товариства Магдалини. Маленького зросту рудуватий блондин. З дитинства був дуже гнучким і тендітним. За це його прийняли до балетної школи. Однак за погану поведінку його регулярно звідти відраховували, і він на якийсь час повертався до їхнього класу. Так тривало до восьмого класу, коли його назавжди вигнали з балетної школи. Ростик балеруном так і не став, проте танцювати ніколи не припиняв. Зараз успішно працює учителем танців, а також на підтанцьовках у відомих шоу. Неодружений.

Дівчата мовчки наминали їжу.

Ростик торохтів далі:

— Та-ак, відьмочки! Бачу, тут одне з двох: або ви справді не винні у тому, що сталося з Драгомарецьким, або одна з вас майстерно бреше.

Ростик узяв порей і почав активно відкушувати, а точніше, віддирати великі шматки й з апетитом їх поїдати.

— Дуже корисно для танцюристів, — зауважив він.

— Слухай, ми нічого так і не добрали. Розкажи ще раз, що сталося з Драгомарецьким.

— Та я й сам не врубився. Дзвонить мені сьогодні вранці Серьожка й каже: «Я в такій-то лікарні. Терміново приїжджай і візьми щось із одягу». Ну, я зібрав усе, що у мене було (а ви ж знаєте, що він часто у мене відсиджувався під час своїх домашніх перипетій, тож зібрався чималий гардероб). Тільки взуття забув. Прийшов до нього, а тут фурор! І міліція, і преса, і телебачення, і СБУ, і вся «благолєпна сімейка». Всі, крім вас. Ги-ги-ги. Жарт! Мене, звичайно, не пропускали, але Серьожка мене попередив: бери побільше бабок і йди напролом. Я так і зробив. Зайшов до нього в палату і вжахнувся: лежить він у позі ембріона і тремтить. Побачивши мене, він заскиглив: «Забери мені звідси. Зараз же». Ви ж знаєте, для мене Серьожчине слово — закон. Зробити це було нелегко. Але я ще й не з таких перипетій виплутувався. Ги-ги! Ви ж знаєте мене!

Дівчата з набитими ротами кивнули, вони справді це знали. Він був, мов в’юн.

— Так він у лікарняних капцях і втік, завдяки мені. Приїжджаємо ми до мене, а він тільки п’є і п’є. Я питаю: «Скажи, що сталося?» А він махає рукою: «Ти все одно не повіриш». Я його вмовляю: «Розкажи, слово чести — повірю». І врешті він здався: «До мене з’явилася Свята Магдалина». Я розреготався. А він сумно сказав: «От бачиш, ти не повірив». У нього були такі очі, що я відразу ж збагнув: він каже правду. Хоча наскільки правдивою була ця правда, ніхто не знає напевне…

— Що значить «правдива правда»? — зморщилася філологічна Славка.

— Він її бачив. З німбом на голові. Бачив. Це факт. Тобто правда. Та чи була вона насправді — це вже інше запитання.

Магдалинки вже наситилися і сп’яніли. Вони відкинулися на стільцях й роздивлялися Ростика.

Тепер він узявся до їжі. Магдалинки пожирали його очима, нетерпляче чекаючи, коли він продовжить розповідь. Проте, судячи з усього, розповідь уже скінчилася. Він не міг додати нічого суттєвого.

Ростик артистично закинув ногу на ногу і, похитуючи верхньою, їв маленькою ложечкою десерт із розеточки, при цьому активно ворушачи язиком і губами.

— Ростику, кінчай блазнювати! — удавано суворо сказала Сашка.

А той і не думав. Він зненацька вигнувся в цифру 3, манірно торкнувся двома пальцями скроні та бабським голосом заволав:

— Ах, я нещасна! Цей Драгомарецький зіпсував мені життя! Я така ідеальна, а він — Змій! Я його ненавиджу… і водночас люблю. Ах, любов моя невдячна! Доле моя нещаслива! Я накладу на себе руки! Ні, краще я накладу руки на нього! Тобто, не в прямому значенні, а в переносному… Тобто уб’ю його!

У Ростика дуже гарно виходила роль істеричної імпульсивної жіночки, яка мала уособлювати середнє статистичне членкинь товариства Магдалини.

Дівчата не образилися. Навпаки, вони сміялися. Ростик почав проситися прийняти його до їхнього товариства. Якщо чесно, вони вже давно прийняли рішення: треба влити свіжу кров у їхні лави. Ростика вони знали давно і нерідко разом святкували. Вони вважали його за свого, бо він любив повторювати: «Мої неперевершені! Прийміть мене до своєї відьомської зграї! Не зважайте на те, що я чоловік! Душа в мене жіноча! Я мав народитися жінкою, але підступна Природа зіграла зі мною злий жарт!» Ця тирада виголошувалася у стилі фарсу.

Ось і тепер він упрохував:

— Відьми-відьми-відьменята! Візьміть мене на крилята! Я вам стану у пригоді. Адже я також маю зуб на Драгомарецького!

Дівчата перезирнулися. Згадали про Драгомарецького. У Сашки в душі озвався Гіпократ, зазвучала у вухах його присяга. Однак встати з місця, щоб перевірити, як він там, було ліньки. Вона озиралася на присутніх, вирішуючи, кого б послати на медичне завдання, і зупинила погляд на Ксені:

— Ксюхо, іди, перевір, як там Сірожик!

Ксеня підстрибнула й вилетіла з кухні метеликом. Тим часом магдалинки по-доброму сміялися з Ростика. Славка гралася його кучерями:

— А чим Драгомарецький тобі не вгодив? Запропонував вийти заміж першого серпня по закінченні школи і не з’явився до ЗАГСу?

Ростик замислився.

— Розумієте, відьмочки, як співається в пісні:

Біда не в тім, що він мене не любить,
Біда у тім, що я його не можу розлюбити!
— Дуже дивна любов! — констатувала Славка.

— Ось бачите, стервочки, ви не зрозуміли мене! А знаєте, чому? Тому що насправді ви його не любите! Драгомарецький для вас — фантом. Він — тільки привід, щоб вам лишатися разом у своєму віртуальному товаристві!

Ця новина ошелешила жіноцтво. Вони довго перетравлювали цю думку.

— Невже ви цього ще не зрозуміли? — провадив він. — Саме тому і я хочу до вас.

Я втомився. Я хочу звільнитися від Драгомарецького. Я хочу, як і ви, лише абстрактно страждати за Драгомарецьким, а не по-справжньому. Я хочу, щоб ви мені допомогли в цьому!

— То ти думаєш, що ми прикидаємося? — наморщила лоба Славка.

— Я не думаю. Я знаю. Хоч ви і свято вірите у вигадані жіночі принципи, насправді це не так. Ви чесно намагаєтеся переконати себе у тому, що причина усіх ваших бід — Драгомарецький! Насправді ж ви страждаєте тільки тоді, коли не разом. Це не в мене, а у вас дуже дивна любов!

Розчервонілий Ростик трохи підвівся:

— А Драгомарецький — самотня, нещасна людина. І таким його зробили ви!

Останню фразу він вимовив, як судове звинувачення. Лише тоді всі побачили, що на порозі кухні стоїть перелякана Ксеня і схлипує.

Коли Ростик закінчив свою тираду, вона пробелькотіла:

— Драгомарецький зник!

3

Наступної суботи в турецькій лазні релаксійного центру знову зібралася четвірка привабливих осіб жіночої статі у розквіті літ, щоб здійснити ритуал омовіння.

Інформація для роздумів

Чистота — це була друга заповідь товариства Магдалини. Її також кожна трактувала по-своєму. У Сашки ця заповідь асоціювалася зі стерильністю. Її квартира дуже скидалася на операційну. У хвилини найбільшої нелюбови до чоловіків її охоплювала шалена ідея їх поголовної стерилізації. Вона носилася одержима цією ідеєю, і начальство госпіталю, про всяк випадок, у ці складні періоди її життя надавало їй тривалу відпустку. Для Ксені на першому місці стояла чистота духовна. Вона сповідувало водночас різні релігії, молилася водночас кільком богам і святим, найулюбленішими з яких були: Гошівська Матір Божа, Будда і Свята Магдалина. У Славки були специфічні уявлення про чистоту: наприклад, вона гидувала їсти чужу їжу, гидувала тими ж самими турецькими лазнями через те, що там міг митися якийсь сифілітик, туди вона ходила лише заради компанії. Вона вважала себе найохайнішою у їхньому товаристві, незважаючи на те, що жила серед маси павуків, тарганів, котів, собак, ґазет, журналів, книг і всякого антисанітарного непотребу. Віка розуміла другий принцип товариства Магдалини як чистоту сексуальну. Її ідеологія була прямо протилежною мусульманській: якщо в ісламі жінка — нечиста істота, то в нас чоловік — не просто нечиста, а дуже брудна істота.

Цього разу з ними був молодик балетної зовнішности. Спершу магдалинки прикривалися простирадлами, чи то соромлячись його а чи для годиться. Він, помітивши це, заспокоїв їх:

— Дівчата, не комплексуйте: ви мене геть не збуджуєте.

Ті й собі посміялися: Ростик також не належав до їхніх симпатій. На цьому й зійшлися.

Тим більше, що була більш актуальна тема для хвилювань: зникнення Драгомарецького. Він так і не об’явився у межах батьківщини. Ба більше, за тиждень ніхто з компетентних органів до них не звертався. А могли б. Тож наче нічого й не сталося. Неначе ніколи й не було ніякого Драгомарецького. Неначе Драгомарецький — це лише плід їхньої хворобливої уяви.

Розмова в турецькій лазні довго не клеїлася. Ростик мугикав якусь балетну мелодію і неприродно метушився, старанно миючи своє щупле тільце. Дівчата скоса поглядали на нього, чекаючи, коли він почне розмову на болючу тему. Однак той наче й не збирався нічого говорити, ретельно чистячи пір’ячко.

Коли їх уже взяла нетерплячка, вони почали йорзати й кашляти. Голосно зітхнула Ксеня.

— Драгомарецького згадала? — порушила тишу Славка.

— Ага, — зітхнула вона.

— Загубили такого хлопця! — чи то справді весело, чи то вдавано сказав Ростик.

— Ми? — в один голос спитали магдалинки.

— Ви! — спокійнісінько відмовив Ростик, шкрябаючи свою п’яту.

— А до чого тут ми? — суворо запитала Сашка.

— Так, ви ні при чому! — пафосно промовив Ростик. — Ви — геть ні при чому! А він, до речі, класний чувак! З благополучної сім’ї. Зі світлою головою. І цілковито чистий!

— Щодо чистоти, то ти вже загну-у-ув! — обурилася Славка.

— Ні, дєвочки, я не загнув! Він кришталево чистий, як дитина. Просто ви його не знаєте! Ви його геть не знаєте! Ви намалювали собі в дитинстві спотворений образ якогось монстра і культивуєте його ось уже майже два десятки років!

— Слухай, Ростику, тільки не треба! — скривилася Сашка.

— Не треба, так не треба! — погодився чи начебто погодився Ростик. — Тільки це не він вам, це ви йому скалічили все життя! Бідний хлопчик з інтелігентної сім’ї, народжений, щоб любити і бути коханим! Але стали йому поперек дороги чотири фатальні жінки, чотири відьми, чотири частини світу, чотири пори року, чотири темпераменти, чотири кольори… Ви думаєте, чому він так і не знайшов щастя у шлюбі? Через вас!…

— А ми такі щасливі у своїх шлюбах! — зіронізувала Віка і, лежачи на спині, почала роздивлятися крапельки поту на своєму животі.

— У тому й сіль! Погляньте на себе! Ви ж самі — монстри чи то пак, монстрихи!

Дівчат це дуже насмішило.

— Подивись на себе, ґобліне! — реготала Сашка.

— Хирлявеньке тільце! — додала Славка.

Той не образився.

— А я не про тіло. Я про душу. Ви всі — моральні каліки.

— Нічого собі! — обурилася Сашка.

— Ур-родіни! Зрозуміли? Та я вас не звинувачую в цьому.

— А кого ж ти звинувачуєш?

— Ваше виховання! Не вірите? Я вам доведу! Почнімо з тебе, Віко! Згадай своє дитинство!

— Брр! — гидливо скривилася та.

— Ти так і не пізнала нормальної батьківської любови. А дитина, обділена батьківською любов’ю, не може вирости нормальною! Розумієш?

— Розумію, — спокійно відказала та. Здається, вона вже давно дійшла саме такого висновку.

Інформація для роздумів

Віка росла в сім’ї радянського лідера обласного масштабу. У неї була мати, прикута до ліжка. Це сталося тоді, коли Віці було шість років. Мама ніколи не водила доньку за ручку в школу, не заплітала кісок, не вибирала в магазині разом з нею сукенки, не обговорювала з нею маленьких дівочих секретів. Все життя мама асоціювалася лише з шаленими істериками на ґрунті ревнощів до батька і глибокими депресивними станами. Віка її боялася і уникала. Мати кликала її до себе лише для того, щоб винести судно або вилити їй свою душу і ніколи — щоб достукатися в маленьке перелякане серденько доньки, яка не знає, що їй робити і як жити. Батько намагався задобрити доньку подарунками, однак вона його чомусь ненавиділа. Ненавиділа за піонерські табори, за служниць, які порядкували в їхньому домі, за те, що він так і не зміг створити для неї родинне гніздечко і забезпечити щасливе дитинство. Її батько, здається, і досі відчував вину перед донькою. Тож, перетворившись у переломні часи історії з радянського лідера обласного масштабу на директора великого банку, він забезпечував їй безтурботне життя, принаймні в матеріальному плані.

Саме завдяки йому четвірка дівчат могла користуватися послугами його власного «Орієнтал-клабу».

Ростик подивився впритул на Віку:

— Ти, не зазнавши любови в своєму домі, намагалася силою вирвати її у Драгомарецького!

— Хто? Я? — здивувалася Віка.

— Ти! — підхопився з місця Ростик.

— Хто його запрошував на «явочну квартиру», граючи роль секс-бомби? Хто? Я? Ти, голубочко, ти! Ти скажи мені, будь ласкава: а хто кого звабив? Він тебе? Ні, Віко, ні! Це ти його звабила! Силоміць! Тоді, коли йому цього цілковито не треба було! Він створений для чистої красивої любови! Він мріяв про таку любов! А ти звела все до яйцеклітини, гормонів, сперматозоїдів, абортів…

— Ви послухайте його! Я скалічила своє тіло, а жертва — він, Драгомарецький! — і собі підхопилася з місця Віка.

— Ти скалічила йому душу! — розпалився не на жарт Ростик.

— Ви подивіться на нього! — Віка репетувала, як навіжена. Таке з нею траплялося вкрай рідко. Тут у розмову втрутилася Славка.

— А якщо подумати, то Ростик правий! — сказала Славка.

— І ти туди ж! — втомлено сказала Віка. Їй уже несила було опиратися.

— І я туди! — погодилася Славка. — Ми ж усі були свідками цієї історії. Я ж Драгомарецького пам’ятаю з першого вересня першого класу. Це чисте дитя, яке дивилося на світ широко розплющеними оченятами. Вихований у кращих традиціях джентльменства, він, Віко, просто не міг тобі відмовити. Бо боявся тебе образити. Ти ж була така крута: куди там! В імпортних шматтях, з «Плейбоями» в портфелі! А він не хотів з тобою спати. Ти його силоміць вклала в ліжко! Ідіотка!

— Стоп! Ви вже перегнули палицю! — втрутилася Сашка. — Славко, як у тебе взагалі язик повертається гнати на Віку? Га? Віка була нещасною дівчинкою, обділеною батьківською ласкою. Ця дівчинка теж не знала світу! І так само його боялася, як і Драгомарецький. Ця дівчинка так само хотіла кохати і бути коханою! Просто її виховання передбачало секс у любові. І не її вина, а біда, що виховання Драгомарецького цього не передбачало!

— Я теж не хотіла спати з ним, — виправдовувалася і мало не плакала Віка. — Я думала, що так треба. Бо так було в усьому світі. Це я точно знала з тих відеофільмів, які привозив батько із закордону. Я не винна. А ти, Славко, зла і заздрісна. Життя тебе так і не навчило любити людей і пробачати їх! Ти навіть матір свою ненавидиш!

Інформація для роздумів

Славчина мати, мати-одиначка, була прообразом сучасної феміністки. Вона була дуже талановитою журналісткою, розумною матір’ю і просто чарівною жінкою. Окрім того, вона мала чудове почуття гумору, яке малювало світ для чотирьох переляканих дівчат у прекрасних барвах. Вона часто збирала у себе на кухні четвірку подруг і вела з ними різні бесіди про жіноче щастя, про жіночі хитрощі і всяку таку всячину. Після цих розмов за горнятком чаю з тістечками їм було вже не так страшно жити в дорослому світі. І треба визнати, що саме пані Адріяна підготувала їх виживати у світі, де, крім школи, вчителів і батьків, є чужі люди, з якими слід уживатися. Магдалинки часто згадували її крилаті фрази у важкі хвилини свого життя, і це дуже часто допомагало їм розв’язати безліч проблем. Проте виховати доньку, подібну до себе, вона так і не змогла. Не було часу або хисту. А може, причина в тому, що все Славчине виховання пішло котові під хвіст через те, що донька якось застала свою маму у ліжку з батьком Віки.

— Я знаю! Мама у мене — золото! Але чому у такої ідеальної мами така погана донька? Га? Така зла і заздрісна! Так, визнаю: я завжди всім вам заздрила! — розчервонілася Славка. — Я була серед вас гидким каченям: з маленькими місяцеподібними нігтиками, з великими задирками, із закислими від кон’юнктивіту очима, з жовтими зубами, з поганими оцінками! А ви всі — принцеси! Ні, королеви! Знаєте, як мені було погано серед вас! Я вам заздрила…

— Причому чорною заздрістю… — додав Ростик. — Ти завжди мені й Серьожці ще зі школи наговорювала всіляку гидоту на своїх подруг і на власну матір. Віка, за твоїми словами, була повією, Ксеня — «середнім родом», а Сашка — збоченкою. Твої брехливі історії про дівчат, які ти нафантазовувала йому у довгих телефонних розмовах, були просто огидні. Дівчата, мабуть, і досі не знають, що саме ти спровокувала його на дурість — так жорстоко обманути Ксеню із ЗАГСом. Не знає бідна Віка, чому її так зненацька покинув Драгомарецький! Не знає Сашка, чому він так її боявся! Щоправда, Серьожка ще в школі почав підозрювати, що ти йому нахабно брешеш. А потім сам переконався в цьому. Однак картину світу ти йому добряче спотворила! Навіть зрозумівши, що ти просто брехлива інтриганка, він не зміг позбутися ненависти й недовіри до всього жіночого роду!

Він скривився і додав:

— А після того, як він тебе кинув, що ти про нього розповідала своїм подругам, га? Що він сексуальний невдаха! Казала? Казала! А сама? Знаєш, Славко, чого ти така? Ростик стояв навпроти Славки, а та, прикрившись простирадлом, якось змаліла, згорбилася.

— Це комплекс неповноцінности! — констатував він. — Це типовий комплекс неповноцінности! Ти тому не стала нормальною жінкою, що заздрила матері, знаючи, що ніколи не вартуватимеш навіть її мізинця! Замість того, щоб її любити, ти її ненавидиш! Це теж патологія! Ти, як і Віка, навіть теоретично не можеш бути щасливою у цьому житті. Бо таких, як ти, чоловіки не люблять. Користуються і кидають. А ти впевнена, що сама ними користуєшся! Ні, пардон, ти не впевнена в цьому, проте намагаєшся переконати в цьому своїх подруг. А вони давно вже тобі не вірять. Знаєш, чому? Бо вони відчувають, що ти бачиш в них не подруг, а конкуренток!

— А вони як мене сприймали? Як Святу Магдалину?

— Ти зраджувала дівчат на кожному кроці. А вони тебе, між іншим, ні разу.

— Заткнися! — гаркнула Славка.

— І не подумаю! — вже якось веселіше сказав Ростик. І почав ходити по мармуровій підлозі колами, немов танцюючи вальс. — І не подумаю! — проспівав він і закружляв у танці слизькою підлогою, а потім, чи то навмисне, а чи випадково, упав і опинився біля Сашчиних ніг.

— А тебе, Олександре Володимирівно, Драгомарецький міг би полюбити.

— Міг би? — перепитала та.

— Міг. Якби не… — Він махнув рукою. — Багато цих «не»… Не хочеться й згадувати.

— А ти постарайся! — заохочувала його Сашка.

— Ти надто горда. Ти чекала, що він прийде до тебе і вклониться. А він тебе боявся. З усіх чотирьох ти найбільше йому підходила. Теоретично ви створені одне для одного. Але практично… Боже, яка ти дурепа! Хоча я тебе теж не звинувачую! Це все твоє солдафонисте виховання! Ти просто апріорі не можеш бути нормальною жінкою з нормальним жіночим щастям!

Інформація для роздумів

Сашка виросла в аскетичних умовах сім’ї військовослужбовців. Проста невибаглива їжа, простий невибагливий одяг, проста невибаглива обстановка. Ніяких «квіточок», ніякої романтики. Жорсткий режим, жорстке виховання. Сашка доношувала старі речі своєї сестри в перших, незважаючи на те, що гроші «на книж: ці» у батьків були. Через це вона комплексувала. Її не пускали в гості до подруг і забороняли приводити друзів додому. Кожен її крок контролювали. Телефонні розмови слухали по паралельному телефону. Перевіряли її зошити, читали її щоденники, а потім жорстоко лупцювали за вичитані там «страждання». В її сім’ї готували несмачну їжу, щоб не хотілося їсти. За погані оцінки її також били. Батогом. Сашка знаходила ніжність лише в колі своїх найближчих подруг — Віки і Ксені. А батьки забороняли їм навіть телефонувати їй, вважаючи першу розбещенкою, а другу — міщанкою.

— Чому?

— Тебе завжди позбавляли свободи. Ти бунтувала, а батьки тебе притискали ще більше. Досягнувши повноліття, ти, щоб вирватися на волю, одружилася з першим-ліпшим — старим лисим солдафоном. І знову потрапила у несвободу. Ти настільки звикла до своєї несвободи, що навіть зрадити чоловіка не можеш!

— І звідки ти про мене все знаєш? — сумно посміхнулася Сашка.

— Я відчуваю. Я ж казав, що в душі я — жінка.

— Ти давай поближче до Драгомарецького, — озвалася Віка.

— Можна й про Драгомарецького. Якби Сашка не комплексувала і не робила з себе неприступну скульптуру, якби хоч трішки ласки до нього виявила, та просто, якби хоч посміхнулася йому, все було б інакше. Вони б одружилися, а дівчата, махнувши на них рукою, і самі б знайшли своє щастя. А так усі четверо чекають, що Серьожка одного ясного дня до котроїсь із вас повернеться. А дзуськи! Назад дорогі нєт! — з пафосом завершив тираду Ростик.

— Як просто! — з недовірою в голосі мовила Сашка.

— Як парена ріпа! — кивнув той, підвівся з мармурової підлоги і, мов на ковзанах, проїхався до Ксені.

— А чим я завинила перед Драгомарецьким? — невпевнено спитала вона.

— Нічим!

— Чому ж він зі мною так?

— Ти маєш на увазі ЗАГС?

— Так.

— Бо ти — одна з них. Він розгубився. Він злякався. Він був у розпачі. Він був принижений. Він був знічений. Він був шокований. Він був розчавлений. Вами. Тому й наробив дурниць. Це йому треба пробачити. Просто пробачити. Невже ви ніколи не робили дурниць?

— Тільки через нього!

— Який збіг! А він через вас!

— Я не розумію! Чому саме я була обрана для цього?

— Віці він уже зробив боляче. Сашці він зробив боляче тим, що одружився з Славкою. А їй, у свою чергу, зробив боляче тим, що, одружившись, не жив з нею ні дня. Тільки ти в цьому розкладі була не позначена його помстою. А він хотів повної розправи над вашою четвіркою, бо ви для нього — одне ціле. Тільки не подумайте, що він це робив свідомо. Це все відбувалося тоді на інстинктивному рівні. За що він себе досі ненавидить. Він страждає від того, що зробив з вами, все життя. Але зробив він це через вас. Ви змусили його зробити так! Він обрав серед вас найпотворнішу і одружився з нею, і цим поцілив вам у самісіньке серце!

— Це я — потвора? — вигукнула Славка.

— Тепер уже ні. Вилюдніла. Однак ставився він до тебе з огидою.

— Падлюка! — процідила крізь зуби Славка, маючи на увазі чи то Ростика, чи то Драгомарецького.

— А як він до мене ставився? — несміливо поцікавилася Ксеня.

— Хоч як дивно, дуже добре. Він тебе завжди сприймав як хорошого друга. Ти добра, щира. З тобою затишноі спокійно. Бо ти виросла в сім’ї, де панували любов і повага.

Інформація для роздумів

Ксенина сім’я була ідеальною українською родиною з хазяйновитим батьком і щебетухою-матір’ю. У Ксені завжди були смачні бутерброди, пиріжки, тістечка, якими вона годувала усіх, хто хотів. У їхній квартирі завжди були раді дітям, своїм і чужим, завжди там лунали жарти і пісні. У цій сім’ї було троє своїх дітей і завжди жив хтось іще з дітей родичів або друзі дітей. Ксенина сім’я переїхала до Києва, коли дівчинка ходила до четвертого класу. Родина так і не змогла змінити свій патріархальний уклад. Ксеню виховували в патріархальному дусі: в неділю відвідували церкву, дотримувалися всіх постів, займалися рукоділлям. Її батьки були хороші, дуже хороші люди, однак вони геть не підготували доньку до столичного життя, бо не знали, як.

— А я теж ненормальна? — поцікавилася Ксеня.

— А ось ти якраз найнормальніша з усіх нас. Просто ти зробила одну помилку. Уявила собі, що Драгомарецький — твій ідеал. Вірніше, це тобі твої три подружки його нав’язали. А ти й повірила. А насправді в глибині душі ти хочеш українського дядька, який може повалити одним ударом свиню, і який зробить тобі купу діток, яких любитиме над усе на світі. Якби Драгомарецький у той нещасливий вересневий день з тобою одружився, ти з ним цілий вік промучилася б, і він з тобою теж. Ростик зробив на слизькій мармуровій підлозі пірует:

— Тепер ви бачите, хто винен в тому, що ви нещасні? Тепер ви розумієте, як зіпсували життя Драгомарецькому? І, до речі, й мені.

— Що-о? Ми ще й перед тобою винуваті? — спитала Сашка.

— І переді мною.

— У тому, що ти голубий? — спитала Славка.

— Які ви приземлені!.. Які ви грубі… — сумно сказав Ростик і безсило махнув рукою. — Усе! Я втомився! — рішуче заявив він і ліг на лавку.

Інформація для роздумів

Ростик виріс серед постійних скандалів батька з матір’ю. Це було першим, що відбило у нього охоту до сімейного життя. Практично ним ніхто не цікавився, і він ріс собі як знав. З дитинства він не любив хлопчачий одяг, хлопчачі іграшки. Його приваблювали мамина біжутерія і бабусині старі сукні, в яких він весь час ходив, коли приїжджав до неї на канікули до Риги. Батьки в цьому не вбачали нічого поганого, а точніше, за своїми скандалами вони взагалі не звертали уваги на сина. Тоді, в радянській дійсності, прості радянські люди не мали уявлення про гомосексуалізм. Коли ж його в балетній школі застукали на гарячому, розгорівся скандал. Батьки навіть не могли уявити, що таке взагалі існує в природі, і тому довго не могли второпати, що їм утовкмачує балетний директор. Коли ж зрозуміли, їх обох мало не розбив параліч. Прийшовши додому вони ледь не вбили хлопця. Щоб розібратися з цим жахом, викликали з Риги бабусю Ірму. Бабуся Ірма вислухала все без емоцій і сказала: «Ну то й що! Проти природи не попреш! До речі, його дідусь теж грішив цим у молодості!» Це дало Ростиковій мамі великий козир проти батька, вона почала ще жорстокіше знущатися з нього. Він від того всього і від усвідомлення своєї генетичної ненормальности запив, а мама зникла невідомо куди. Ростика в любові й повазі виховувала бабуся Ірма, не намагаючись переробити його природу і люблячи його таким, яким він є.

Дівчата, здається, теж потомилися. Вони полягали у зручні пози і замислилися.

Хлюпотіла вода. Їх переповнювали емоції. Тишу порушила Віка.

— Ти, Фройде! — звернулася вона до Ростика. — Ти ще одну важливу річ не сказав.

— Яку ж?

— Ми що, геть безнадійні?

— В якому плані?

— У плані особистого щастя.

— Я ж, здається, все сказав. Ксеня нехай собі шукає справжнього українського дядька…

— А я не хочу дядька… — заперечила вона.

— Хочеш, хочеш, я знаю, хочеш… — проспівав той. — Заглянь собі поглибше в підсвідомість… Там, на самісінькому дні, ти побачиш його круглу пику і довгі вуса…

Ксеня ображено надулася, а дівчата тихенько захихикали.

— А нам кого чекати? — допитувалася Віка.

— Головне — змінити свою сексуальну орієнтацію.

— На що це ти натякаєш? — в один голос обурилися чи начебто обурилися магдалинки.

— Ну… — зам’явся Ростик. — Вам треба змінити об’єкти любови, змінити своїх кумирів.

— Добре тобі казати, — невдоволено буркнула Сашка. — Чингізхани на дорозі не валяються. До речі, як суміщається Драгомарецький з Чингізханом? То ти кажеш, що я створена була для Драгомарецького, то для Чингізхана!

— Ну, — замислився Ростик. — Якщо над Драгомарецьким добре попрацювати, то з нього й Чингізхан вийде. Ну, не такий уже й справжній, а такий собі, маленький Чингізханчик.

У лазні залунав сміх.

Інформація для роздумів

Драгомарецький виріс у родині великого радянського функціонера. Сергієве дитинство проходило у безмежній материнській любові і ласці. Причому мати, хоч і любила його безмежно, проте виховувала у привітній строгості. Вона водила його на музику, на малювання, на танці, на шахи, на фігурне катання. Вона робила з ним уроки і обговорювала всі шкільні новини. Несподівано у підлітковому віці хлопчик замкнувся в собі. І вона, з властивою їй делікатністю, вирішила не чавити на нього, дати йому самому розібратися в собі. І, напевне, тут вона припустилася педагогічної помилки. Бо саме в цей час він почав робити дурниці. З Вікою. Коли назовні вилізла вагітність дівчини у десятому класі, в сім`ї Драгомарецьких почалося справжнісіньке пекло. Річ у тому, що Драгомарецький-старший і батько Віки були лютими ворогами. Тож чоловіки наполягали на аборті. Лише мудра пані Адріяна прийшла до переляканої Віки, обняла її й сказала: «Дівчинко, нічого не бійся! Народжуй сина, ми разом його виростимо!» Віка розплакалася і обняла її. З нею так ніхто в житті не розмовляв. Її ж рідна мати, дізнавшись про вагітність доньки, холодно заявила: «Вся в батька! Марш звідси! Іди вишкрібай свого виблядка!» Віка вирішила послухатися пані Адріяну. Проте батько силою відвіз її у клініку, де й зробили операцію.

— Ти щось мене оминаєш, — наполягала на своєму Віка.

— Мені здається, що… — він багатозначно поглянув на неї. — Навіть не знаю, що. Спробуй поїхати в Париж…

Віка наморщила лоба і заплющила очі.

— Ти, як тебе там, ельф чи хто ти там, одне слово, ґобліне! — озвалася Славка. — Ти, звичайно, — падло рідкісне, але вже й мені щось набреши!

— Я не брешу!

— Ну добре, давай, кажи! Не виляй своїм худим задом!

— Що казати? — ухилявся від відповіді Ростик.

— Світить мені чи ні? — удавано брутально буркнула Славка.

— Та щось там світить у кінці тунелю. Але ще питання, чи ти захочеш туди дістатися.

— А чому не захочу? Я вже хочу!

— Хотіти — не шкодить, — профілософствував Ростик.

Славка хотіла була ще щось сказати, проте з-за дверей почувся голос тайця:

— Дєвоцьки, на масаз!

4

Інформація для роздумів

Одного зимового дня четверо, пардон, уже п’ятеро членів товариства Магдалини отримали однакові конверти. У кожному з них були авіаційний квиток і лист від якоїсь туристичної фірми про те, що адресат виграв місячну туристичну подорож до Франції.

Віка, прочитавши листа, вирішила, що її батько знову зробив котру вже спробу відрядити її до Франції, щоб познайомити з судженим. Віка завжди поштою відсилала конверт назад, батькові в офіс. Цього разу вона довго роздивлялася квиток, а потім поклала його на рояль, на видне місце, вирішивши подумати над пропозицією анонімної туристичної фірми.

Славка, хоч ніяк не могла допетрати, що за фірма зробила їй таку ласку, проте підозр щодо правдивости написаного у неї не виникло: вона була великою любителькою усіляких акцій, як-от посилання етикеток, корків, кришечок тощо на конкурси. Одного разу їй надіслали футболку. А якось — набір надувних кульок. Отримавши цього листа, вона подумала: «Нарешті доля мені всміхнулася» і почала передивлятися свій гардероб, готуючись до подорожі.

Праґматична Сашка листу не повірила. Вона хотіла було викинути цей невдалий жарт у смітник. І викинула б, якби в цей момент не подзвонив телефон.

Це була Ксеня, яка питала, що їй робити: вона отримала такого-то і такого-то листа. Сашку це не розупевнило, що над ними пожартували, але про всяк випадок вона вирішила листа не викидати. Обдзвонили всіх і зібралися у Ксені.

Інформація для роздумів

Ксенина квартира скидалася на маленький едем: скляні пташечки, порцелянові слоники, візеруночки, шкатулочки, кошики з квіточками, картинки, іконки, будди, букетики, маленький фонтанчик, акваріум, вазончики з квітами, фігурки Матері Божої, килимочки, китайські ліхтарики. Було дивно, як уся ця еклектика вміщається в мініатюрній «готельці».

Оскільки місця у Ксені було малувато, магдалинки давно вже віднайшли найекономніший спосіб тут розміщуватися: Сашка, Віка, Ксеня — на дивані, а Славка — на пуфі перед ними. Між диваном і пуфом стояв журнальний столик, на якому завжди стояло щось смачненьке домашнього приготування.

Того дня дівчата їли просто борщ. З часником, салом, пампушками і горілочкою. Коли несподівано задзвонили в двері, ніхто не здивувався, що цим «кимось» виявився Ростик. Побачивши трапезу, він весело привітався:

— Привіт голодаючому Поволжю!

— Приєднуйся, Бухенвальде, — з повним ротом привіталася за всіх Сашка. — Сідай до нашої скромної трапези!

Ростика, як і будь-якого старого парубка, не треба було двічі запрошувати.

Він наминав борщ, аж за вухами лящало. Наївшися, він ще більше повеселів:

— Ну що, відьмочки, — до Парижа?

Магдалинки здивувалися:

— Ти що, теж запрошення отримав?

— А я що, рижий? — засміявся він і демонстративно погладив своє рудувато-блондинисте волосся.

— Що це все означає, ґобліне? — спитала його Славка.

— Не знаю, — просто відповів той. — Знаю лише, що комусь дуже хочеться зібрати нас усіх поза межами батьківщини для якоїсь мети.

— Відкрив Америку! — саркастично буркнула Славка.

— Їдьмо! — постановив Ростик. — Що буде, те й буде!

— Не подобається мені це! — сказала Віка. — Нюхом чую, сексом пахне!

— Ой, правда? — зраділа Славка. — Тоді їдьмо! Ну, хто за? — і вона підняла свою пухкеньку ручку.

Решта утримались.

— Це якась пастка, — сказала обережна Сашка. — Не люблю я таємниць!

— Ти завжди була занудою! — дорікнула їй Славка. — Поїхати в невідомість — це ж кайф!

— Кайф — це коли за власноруч зароблені гроші піти до турагенства і купити собі путівку, куди хочеш і поїхати, з ким хочеш! — суворо сказала Сашка. — А може, це якась кримінальна афера, і нас хочуть підставити? І взагалі, я не хочу до Парижа! Я хочу в Африку, в савану, пополювати на антилоп!

— Не хочете — поїду сама! — надула свої пухкенькі губки Славка.

Запала мовчанка.

— Мені здається, — серйозно сказав Ростик, — той, хто зробив це, кревно зацікавлений, щоб ми приїхали всі вп’ятьох, а не хтось один.

— Не Драгомарецький, бува? — тихо і перелякано спитала Ксеня.

Ця думка, вочевидь, уже давно муляла решту членів таємної організації.

Вони мовчали і обмірковували цей варіант.

— Або Свята Магдалина, — пожартував Ростик. — До речі, це цілком може бути вона. Сьогодні вдень із свічкою не знайдеш таких шанувальниць Магдалини, які впродовж чи не двадцяти років поклоняються їй, щоправда, у досить дивний спосіб.

Дівчат зненацька осяяло:

— Подивіться на дату поїздки: вона ж припадає саме на час нашого щорічного ритуалу, присвяченого Святій Магдалині!

Інформація для роздумів

Щорічний таємний ритуал членів товариства Магдалини відбувався не за календарем, а відповідно до погодних умов. Того дня ранньої весни, коли повітря починало пахнути землею, що прокинулася після зимової сплячки, вони починали дуже ретельно спостерігати, коли із землі виб’ється перша зелена травичка. Ось це і був той магічний день, коли здійснювався таємний обряд. Найголовнішою була сама ідеологія ритуалу. Оскільки Свята Магдалина — це уособлення переродження жінки з великої грішниці на велику святу, то й сам ритуал мав символізувати очищення від гріха. А гріх треба було здійснити обов’язково напередодні появи першої травички. І що огиднішим він буде, то більшою є втіха після очищення, від нового народження. Хоч це блюзнірство для віруючих, однак магдалинки уявляли свій ритуал як щорічне розп’яття і воскресіння, яке щороку переживає християнська спільнота.

Ця думка змусила по-іншому оцінити перспективу поїздки. Навіть для скептичної Сашки можливість її не була вже такою абсурдною.

Магдалинки почали сміятися, кожна специфічним сміхом, і навіть Віка, як молода кобилиця, заіржала.

Тільки Ростик почувався якось ніяково. Він розглядав своїх колишніх однокласниць, які немов збожеволіли у передчутті чи то оргії, чи якогось дикунського священнодійства.

— Агов, відьмочки, хвилинку уваги! — спробував він повернути дівчат до дійсности.

Проте магдалинки вже не реагували на нього: вони залізли на диван, журнальний столик, стільці — кому куди пощастило, і почали танцювати якісь дивні танці, які Ростик ніколи не вивчав в балетному училищі.

Ксеня підійшла до магнітофона і встромила туди зашмульгану касету.

Ростик при перших звуках аж здригнувся. Його естетичне виховання таких мелодій не передбачало. Він узяв у руки коробку від касети. «Ритуальні танці народів світу» — прочитав він французькою.

Час від часу котрась із дівчат, перестрибуючи з однієї меблевої одиниці до іншої, у шаманському запалі випадково штовхала його. Пізніше Ростик помітив, що вони вже спеціально зачіпають його, при цьому лаючись:

— Геть, ґобліне, щось ти багато місця займаєш!

Ростик, наділений мистецькою жилкою, почав для себе аналізувати цей чи то танець, чи низку танців.

Ось магдалинки нахилилися, розставивши ноги, і рухалися, немов прали білизну з кладки у гірській річці. Вони закотили рукави, закотили і закрутили на поясі спідниці, оголивши свої ноги. Вони то нахилялися, неначе вмокаючи простирадло у крижану воду, то піднімалися і гепали уявним простирадлом по кладці. То їх немов хапали судоми від гірської річки, і вони починали руками розтиратися. Потім вони знову «прали», виляючи сідницями, опісля «викручували» простирадло.

Наступний танець, як його розшифрував для себе Ростик, символізував розпалення багаття і стрибання через нього. Інший скидався на плетіння якоїсь дивної складної коси, що спадала звідкись із неба…

Врешті-решт Ростик зовсім заплутався. Він спершу кривився від цього танцювального невігластва, проте згодом почав з цікавістю придивлятися до рухів жінок. І зрештою помалу він почав їх імітувати. Найдивніше те, що це йому сподобалося. Було трохи незвично: його тіло було вишколене для одних рухів, а тут стилістика зовсім інша. Танцюючи подібно до дівчат, він відчував щось дивне, геть нове: щось на зразок екстазу. До чого він любив танцювати, проте таких захоплюючих відчуттів у танцях ще ніколи не зазнавав.

Нарешті касета закінчилася, і магдалинки безсило попадали на диван, поширюючи п’янкі запахи жіночого тіла, парфумів, дезодорантів і гормонів, хоча останні, за наукою, не пахнуть. Однак це за наукою. А наука має здатність помилятися.

— Що це було? — вражено спитав Ростик.

— ґенеральна репетиція… — засміялися дівчата.

— Ґенеральна репетиція чого?

— Щорічного ритуалу гріхопадіння і очищення.

Ростик замислився. Щоб стати справжнім членом товариства, він повинен був опанувати цей ритуал.

— Розкажіть, відьмочки, що це все означає?

— Тільки не зараз! — відмахувалися від нього дівчата.

— А коли?

— Відчепися!

— Ну, дівчата, я ж вам теж у пригоді стану! Адже я з Франції — спец!

— Ну добре, приходь у суботу до лазні!

У суботу прийшов Мухамед і почав робити дівчатам пілінг. Цю процедуру магдалинки називали: скинути стару шкіру. Вони уявляли себе зміями, які вилазять зі старої шкіри.

Після того всі пішли в басейн.

Інформація для роздумів

Магдалинки плавали по-різному. Сашка пірнала і випірнала, як дельфін. Ксеня весело хлюпалася, розбризкуючи навколо себе міріади бризок. Славка не вміла плавати, вона тільки спускалася на кілька хвилин у воду і, тримаючись за східці, підстрибувала у воді, а потім вилазила, обмотувалася довгим білим халатом, сідала на білий пластмасовий стілець і їла фрукти, запопадливо приготовані сервісом «Орієнтал-клабу». А Віка любила плавати на спині. Як завжди, голою.

Ростик, перед тим, як спустився до басейну, вдягнув на голову гумову шапочку з рожевими квіточками, ретельно запихаючи під неї свої рудуваті кучері. Труси були малинові і також у рожеві квіточки.

Магдалинки, природно, почали кепкувати з нього. Проте той, навіть не змигнувши оком, зайнявся іншим. Йому вода видавалася надто холодною. Він стояв на східцях і час від часу стромляв великого пальця ноги у воду, а потім з криком висмикував.

Магдалинки по-змовницьки переморгнулися, Славка підійшла до нього ззаду і штовхнула його прямісінько у воду.

Той зарепетував баб’ячим голосом і миттю вискочив із води.

— Ідіотки кінчені! — репетував він.

— А між іншим, — спокійно сказала Віка, — якщо ти хочеш долучитися до нашого ритуалу, ти змушений будеш скупатися в криниці.

— Що-о? — злякався він. — Я боюся холодної води!

— Твої проблеми! — байдуже відмовила Віка.

— Так що «тренируйся бабка, тренируйся, любка, тренируйся, ты моя сивая голубка!» — заспівала Славка.

— А чому обов’язково у крижаній воді? Чи не можна очиститися у теплій ванні? — намагався переконати дівчат Ростик.

— Кринична незаймана вода очищає, а будь-яка інша — ні.

— Мама мія! — заскиглив Ростик.

Магдалинки знову засміялися:

— Ще не пізно відмовитися! Бо далі йде ще страшніше!

— Боже, що може бути страшнішим? — спитав Ростик.

— Наприклад, кровопускання, тортури, таврування…

— Ви що, мазохістки? — злякався Ростик.

— Садомазохістки! — розреготалися магдалинки.

— Знаєте що, — сказав Ростик, знімаючи з себе рожеву купальну шапочку з рожевими квіточками. — Я у ваші ігри не граюся! — і пішов до виходу.

Магдалинки йому навздогін, сміючись, закричали:

— А найстрашніше — це переддень ритуалу: гріхопадіння!

Ростик завмер на порозі.

— Що?

— Гріхопадіння.

— Я заінтригований, — сказав Ростик і повернувся до басейну.

Він мужньо зайшов у воду і з посинілими губами відкупався п’ять хвилин, плаваючи «по-собачому». Це йому було зараховано.

Процедуру гріхопадіння Ростику пояснювали у Славчиній квартирі, куди вона усіх запросила.

Інформація для роздумів

Славка жила з донькою у двокімнатній «хрущовці». Її квартира скидалася на хатинку Карлсона, що живе на даху. Тут було дуже багато книжок. Вони лежали всюди — на кухонному столі, на підвіконні, звичайно, і в шафах, а також на підлозі, на піаніно, в ліжку в туалеті. Переважно це була поезія або любовні романи. Тут завжди були розкидані предмети жіночого туалету косметика, обгортки від цукерок, чернетки з віршами. На кухні серед відкритих консервних банок і попільниць, повних недокурків, стояла стара друкарська машинка, що колись належала її бабусі, відомій дитячій поетесі. Так само усюди ходили домашні звірі, почуваючися господарями в цій хаті. На кухні стояли маленькі мисочки для котів і одна для собаки. У квартирі стояв специфічний запах, до якого магдалинки вже звикли. Славка не комплексувала від цього безладу вважаючи, що він — гармонійний, або ж творчий.

Магдалинки сиділи на кухні серед відкритих консервних банок, накраяного хліба, нарізаної ковбаси і шинки, відкритих пакетів майонезу, кетчупу, гірчиці, хрону і відкоркованих пляшок різних напоїв. Ростик гидливо дивився на цю трапезу, дивуючись, як така вишукана кулінарка Ксеня, охайно-дієтична Сашка і гурманка Віка їдять цю гидоту. В цьому й полягала одна із характерних ознак таємного товариства: лише у домі Славки подібна їжа сприймалася не як отрута. Ростик дуже зголоднів і думав, що б з’їсти такого, що не дуже б ударило по печінці? Подивився на Сашку: вона робила собі бутерброд з чорного хліба, паштету, цибулі й майонезу. Віка їла копчену курку з кетчупом. Ксеня поки що нічого не їла, а читала в окулярах етикетки невідкритих консервів. Славка ж їла все разом, при цьому запивала пепсі-колою і заїдала чорним шоколадом. Ростику зробилося кепсько. Однак коли Ксеня, прочитавши чергову етикетку, з захватом вигукнула: «Дівчата! Кілька в томаті!», йому запаморочилося. Він вирішив узяти шкуринку хліба і жувати її, аби не вмерти з голоду.

Тим часом магдалинки почали його повчати:

«Головне в процедурі гріхопадіння — це вибір гріха. Це не дуже легка справа. Як же бути? І ми прийшли до парадоксального, на перший погляд, рішення. Бог творить людей не конвеєрно. Він підходить до кожної людини індивідуально. Він творить кожну людину окремо. Як індивідуальність. Кожна людина неповторна. Неповторна як витвір Божий. Неповторна не лише за чисто зовнішніми ознаками, а й за внутрішніми, духовними. І за гріхами. І тому велика помилка людства полягає в тому, що воно намагається витворити одну мораль на всіх. Кожна людина має свій шлях. І свій гріх, який вона повинна спокутувати і від якого має очищуватися. І що для однієї людини — гріх, то для іншої — норма. Взяти хоча б Віку. Для неї найбільше випробування, можна сказати, тортура — це секс. Отже, наш весняний ритуал гріхопадіння і очищення передбачає цю важливу деталь в її, саме в її процесі очищення».

Ростик розхвилювався. Він випив, а точніше перехилив чарку горілки, автоматично схопив шматок шинки, вмокнув його у майонез і проковтнув. Тим часом проповідь тривала.

«Якщо для Віки фізична близькість з чоловіком — це моральне падіння, до для Славки — це норма. Тож для неї обирається принципово інший шлях. Наприклад, над усе на світі, більше за нас, маму, доньку вона любить своїх тваринок. І, зазвичай, для неї справжнім жахом є процедура їх умертвіння. Ну, наприклад, потоплення цуценят чи кошенят. Це вона, зазвичай, робить у день гріхопадіння. Хоч часом ми вигадуємо для неї інші випробування».

Ростик здивовано помітив, що він разом з усіма їсть кільку в томаті.

«А Сашці відрізати собаці яйця — суцільне задоволення. Тож для неї вигадується інша схема гріхопадіння. Варіант Віки для неї не є принциповим, так само, як і Славчин. З її гріхопадінням завжди найбільше проблем. Щоправда, за останні десять років ми вже якось навчилися розв’язувати їх. Оскільки Сашка родом із жорстоких, волелюбних, ненажерливих, агресивних, скажених, невгамовних кочівників, замішаних на запеклих комуністах сталінського типу, то найбільша для неї тортура — це християнська смиренність. Ось ми і знайшли для неї одну баптистську общину, де вона проводить два тижні своєї відпустки у березні».

— І це ви називаєте гріхопадінням? — мало не вдавився Ростик.

— Да-а, — сказала Сашка. — Напевно, тобі зарано було вступати до нашого товариства. Ти ще не дозрів для цього…

«Ну, а Ксеня у нас — це ж янгол. Для неї ми вигадали одну вишукану тортуру. Усі весняні канікули вона проводить у стриптиз-шоу…»

— Ксеню, як ти можеш? — перелякано звернувся до неї Ростик.

На нього подивилися чотири пари очей. Причому з глибоким осудом.

— Мовчу, мовчу, — похапцем виправився Ростик і для наочности запхав собі до рота велику сиру сардельку.

Магдалинки й далі на нього дивилися, тепер уже з цікавістю. У їхніх головах, здається, крутилася одна й та ж сама думка.

«А ти, Ростику, повинен будеш переспати з жінкою».

Ростик виплюнув сосиску, мовчки встав, одягнувся, сказав: «Нам не по дорозі!» — і пішов геть, грюкнувши дверима.

Магдалинки довго мовчали, і врешті-решт озвалася Сашка:

— Він повернеться. Клянуся скальпелем.

5

Весна в Парижі вже почалася. На схилах Булонського лісу, прямісінько над автострадою, грілися в зеленій траві чорні й сірі кролики; на кожному кроці у маленьких, бездоганно доглянутих сквериках випиналися з чорної пухнастої землі жовті крокуси, сині фіалки і білі первоцвіти на пружних зелених ніжках; у парку Тюїльрі навколо басейну сиділи французи, а може, й не французи, і годували качок; у Люксембурзькому парку цілувалися студенти Сорбонни, ховаючись за статуї і крислаті дерева; елегантний француз із величезним букетом троянд стояв у телефонній трубці і комусь дзвонив; французькі бабусі з бездоганними зачісками ходили в своїх коротеньких пальтечках і спідничках з шарфами канарейкових кольорів; Сену здолала повінь: на нижній набережній стояв у воді автомобіль, що його невезучий господар не встиг забрати вчасно.

Членів товариства Магдалини поселили в маленькому готельчику «Імператор», який дивився на золотий купол наполеонівського притулку для ветеранів війни, що в Парижі називається одним, двозначним як на слов’янських туристів словом «Інваліди». У кожного був свій номер — мініатюрна кімнатка з величезною ванною. Майже всю кімнатку займало розкішне двоспальне ліжко, на спинці якого було викарбовано трикутний капелюх Наполеона.

Щоранку всі п’ятеро зустрічалися внизу, у готельному ресторанчику і пили свою ранкову каву або чай, або шоколад з круасанами, маслом і джемом. На третій день Славка за сніданком заскиглила: «Хочу чорного хліба з салом!» На неї зацитькали: «Мовчи, село на піску!», і вона якось незвично покірно замовкла.

Їх опікав меткий Ростик. Поцікавившися, куди вони хочуть піти передовсім, він отримав різні відповіді. Сашка відчеканила: «Інваліди», де був військовий музей і могила Наполеона. Славка, звичайно, захотіла на Монмартр. Ксеня попросилася до Нотр-Дам де Парі (тобто Собор Паризької Богоматері), Віка — туди, де розташовані дорогі бутіки. Ростику було однаково: він був тут уп’яте.

Тож вибрали ні перше, ні друге, ні третє, ні четверте, а пішли до Лувра. Подивитися на Мону Лізу. А заразом — на Венеру Мілоську.

Біля скульптури останньої Віка, яку Ростик колись назвав мармуровою скульптурою богині любови, порівнюючи себе з нею, образилася: їй не сподобалися Венерині форми.

— У мене, між іншим, набагато витонченіша фігура! Правда, дівчата?

Відповіді вона не почула. Обернувшись, вона побачила, що подруг поруч немає. Усі скупчилися в кінці зали, де роздивлялися грандіозну скульптуру Геракла.

— Балдьож, — із знанням справи сказала Славка. — Какой мужчіна! Хачу. Прямо ш-шас!

— І правда, нічо! — потвердила Ксеня, серйозно роздивляючись нижню половину Геракла через круглі скельця своїх окулярів.

— Ксюхо, що з тобою? — вирячила очі Сашка. — Може, Ростик правий? Може, тобі справді потрібен дядько?

Ксеня зашарілася:

— А тобі, Сашко, Геракл що, не подобається?

— Подобається, — згодилася та. — Але не як мужчина, а як витвір мистецтва. Я у захваті: як оце з цілого шматка мармуру можна було витесати такого мужика!

— Погляньте на неї! — знущально перекривила Сашку Славка. — Як витвір мистецтва! І тобі, докторе Айболитю в спідниці, що, всередині не тенькає?

— Нє-а! — байдуже відмахнулася Сашка.

— Ну ясно, ти ж у нас по Чингізханах! Дрібних і кривоногих.

Вона голосно зареготала. На них осудливо подивилися дві бундючні британки.

— Тьху на тебе! — скривилася Сашка і додала: — До речі, а де Ростик?

А Ростик стояв біля якоїсь білої мармурової статуї, яка розляглася посередині залу. Дівчата підійшли впритул. У напівоберт лежала молода тендітна гола дівчина, немов насолоджуючись теплим ніжним сонечком.

— Ти що тут робиш? — поцікавилися дівчата.

— Я йому заздрю, — замріяно промовив Ростик.

— Не йому, а їй, — виправили його магдалинки.

— Йому, — повторив він. — Це Гермафродит.

Дівчата заглянули скульптурі під зігнуте коліно і переконалися, що Ростик правий.

— І чого ж ти йому заздриш? — здивувалися вони.

— Жодних комплексів! Жодних проблем! Лежить собі у центрі Лувра, ловить кайф від паризької весни і навіть не здогадується, що він не такий, як усі! А може, й здогадується, проте не бере собі дурного в голову! Як ви думаєте, дівчата, він здогадується чи ні?

Ті перезирнулися і промовчали. Тема Геракла, з якої вони хотіли було з ним порадитися, виявилася недоречною.

Зал античних фігур справив велике враження на членів товариства. Після нього рушили на другий поверх споглядати Мону Лізу. Вистоявши довгу чергу серед неусміхнених відвідувачів, боячись скомпрометувати себе необережним жартом, щоб, не доведи Господи, не засміятися, вони нарешті досягли шедевру.

— Чому вона така маленька? — тихо спитала Славка.

— Хто? Мона Ліза? — перепитав Ростик.

— Картина.

— Картина якраз велика. Просто велична.

— Простенько, но со вкусом! — бовкнула Славка.

Несерйозні українки не витримали і захихотіли. А оскільки сміятися тут було ще непристойніше, аніж у Нотр-Дамі, то їх від цього усвідомлення просто розпирало від сміху.

Їх ніхто не зрозумів. Тобто ніхто не схвалив їхньої поведінки. Навіть сорбонські студенти із зеленим волоссям, що стояло сторчака, на роликах і з сережками у ніздрі.

Раптом із гурту, що скупчився біля скляного ковпака, який захищав шедевр, випірнула голова:

— Зємлячкі! Прівєт! Ну как вам, кльово?

— Ніякі ми тобі не землячки! — грубо буркнула у відповідь Сашка.

«Землячок» почав проштовхуватися до дівчат.

— Зємлячкі! Можна с вамі? Я тут уже с ума схожу в етом Паріже!

Магдалинки придивилися до рудуватого блондина з круглим рожевим обличчям, точніше, пикою, щедро всипаною ластовинням.

— Пшол вон! — відмахнулася від нього Славка.

— А тєбя как зовут, Пишка? — не здавався «землячок».

— Слушай, хочеш в морду? — розлютилася Славка.

— Хачу! — радісно вигукнув він.

Суворі японці, обвішані цифровою апаратурою, зміряли парочку осудливими поглядами.

— Нє мєшай получать естетіческоє удовольствіє! — гаркнула Славка.

— А давай вмєстє получать удовольствіє!

— Ви нє в мойом вкусє!

Польські туристи, що тусувалися біля Мони Лізи, не витримали й обурилися:

— Цо то єст за ганьба?

«Землячок» не розгубився. Лише стишив голос і сказав Славці, киваючи на Джоконду:

— Ну, как тєбє? Правда, нічьо?

Славка тим часом і далі з розумним виглядом вивчала невмирущий образ.

А «землячок» тим часом із захватом роздивлявся Славку:

— Но ти луччє!

Тут гурток українок голосно засміявся. Вочевидь, занадто голосно, бо до них підійшов музейний працівник і попросив не порушувати тиші. Присоромлені дівчата стихли, і, намилувавшись шедевром, рушили з музею.

На вулиці Сашка виказувала подругам, що ті не вміють пристойно поводитися у культурному закладі, що вони як дикуни, що вони як ті п’ятикласники, яким розповідають про тичинки і пестики! Хіба для того вони їхали до Парижа, щоб хихикати біля Геракла і Джоконди?

«Землячок» ув’язався за ними і уважно слухав нотацію.

— Пряма в точку гаваріш, смуглянка! — розреготався «землячок». — Я до сіх пор от слова «пє-єстік» проста канаю! Ну і славєчка — пьє-єсь-тік!

Він так заразливо сміявся, що ніхто не зміг утриматися від непристойного реготу. Коли заспокоїлися, зрозуміли, що це дурносміх, тож постаралися начепити маски серйозности й удати невдоволених.

— Ну, чьо ти прівязался? — гаркнула до «землячка» Славка.

— Слиш, Пишка, виході за мєня замуж, а? — замість відповіді запропонував він як стій.

Усі отетеріли і зупинилися серед вулиці Ріволі, загородивши весь хідник.

— Шо, савсєм паєхал, да? — покрутила пальцем біля скроні Славка.

Поки вони йшли від Лувра до Собору Паризької Богоматері, землячок розповів про себе. Він — приватний підприємець із Астрахані. Привіз сюди на пробу кав’яр, сподіваючись що, може, вигорить якийсь бізнес. Французи кав’яр усе куштують, а згоди не дають. Натомість вживають якихось непристойних слів на кшталт «пердю». Ось він і тиняється Парижем другий тиждень. На Джоконду вже п’ять разів дивився, а так і не збагнув: що в ній такого? І ніяк не втямить, чому в Парижі так багато туалетів — куди не кинь, усе «сортір» і «сортір». А взагалі звати його Петруха Йолкін. І він справжній холостяк.

Славка йому досить популярно пояснила, що він «казьол», бо «сорті» по-французькому — це «вихід», а «пердю» — це зовсім не те, що він думає, а означає, що він «програв» свій бізнес. І взагалі, вона, тобто Славка, — відома українська поетеса, тож з кацапами одружуватися не збирається, тим більше з тими, від яких тхне рибою, та ще й з таким ідіотським прізвищем.

Коли вийшли з Нотр-Дам де Парі, Сашка поставила галочку в своєму блокнотику, а Віка почала розпитувати Ксеню як фахівця в релігійній галузі про її враження. Та довго мовчала, час від часу протирала вишиваною батистовою хусточкою круглі скельця окулярів, можливо, згадуючи знаменитий твір Гюго.

— Дуже важка атмосфера. Хочеться чогось світлішого, — нарешті зітхнула вона.

— Тоді треба на Монмартр, до Секр Кер, — тоном знавця сказав Ростик.

Секр Кер — так називається церква Священного Серця, розташованого на верхівці Монмартру, справді була вічним святом. До неї ведуть «потьомкінські сходи», на яких відбувається справжнє вавилонське стовпотворіння: різні раси і народи спілкуються між собою невимушено, забуваючи про колір шкіри і розріз очей: торгівці дешевими іграшками і сувенірами, з одного боку, й покупці дешевих іграшок і сувенірів — з другого, циркачі-артисти, музиканти, танцюристи, з одного боку, і глядачі — з іншого, постійні мешканці паризьких нетрів і елітні туристи, вірні й атеїсти, щасливі і нещасні, здорові і каліки…

У цьому храмі, на верхівці гори, з якої колись скотилася відрубана голова одного паризького святого, гори, з якої було видно увесь Париж і на якій дихалося особливо легко, Ксеня таки відчула «зв’язок із космосом», тож це місце стало для неї одним із улюблених у Парижі.

Поряд з храмом Священного Серця розташувався знаменитий вернісаж, який нічим особливим не відрізнявся від київського чи львівського, чи ялтинського. Тут так само і в точнісінько такій самій манері малювали портрети туристів. Хіба що атмосфера святковіша: її створювали численні затишні кафе навколо з чисто паризькою манерою розставляти стільці «лицем» до вулиці. А ще від картин, що продавалися, віяло паризьким архітектурним спеціалітетом. На цьому вершечку Парижа опинилася в своїй стихії Віка. Вона блукала між мольбертами, вела напівпрофесійні розмови з бородатими художниками, виявляючи неабияку обізнаність у вуличному мистецтві.

За вернісажною площею, в екстравагантному підвальчику, де розташовано культовий музей Сальвадора Далі, «прописалася» Сашка. Вона любила говорити, що там, унизу, під землею, вона направду потрапляє до сюрреалістичного світу, де час тече зовсім не так, як нагорі. Там можна уявити собі все що завгодно, не червоніючи при цьому. Будь-які божевільні ідеї там є нормою, а думки, що нагорі вважаються «нормальними», у музеї Далі — безглузда сірятина. Тож там Сашка відчувала незбагненне задоволення. І оскільки те задоволення чимось нагадувало їй так і не пізнане до кінця сексуальне, то цей музей став її улюбленим.

Петруха «відкрив» магдалинкам ще один Монмартр, «нижній», або, як він його охрестив, «нізмєнний». Він запропонував їм культурний захід під назвою «попорпатися в картонних ящиках».

Останнє заслуговує на окремий абзац, оскільки магдалинки отримали культурний шок від побаченого: до підніжжя Монмартру тулилися крамнички, в яких порядкують переважно африканці, араби і латиноамериканці. Біля крамниць стоять картонні ящики, напхані «шмотками» за неймовірно низькими (навіть для вітчизняного туриста) цінами. І ось ті ж самі африканки, арабки, а часом навіть порядні француженки (останні це роблять таємно від своєї сім’ї, аби не заплямувати честь родини) чи туристки починають ретельно ритися в тих ящиках, намагаючись знайти за ту халявну ціну щось пристойне. Чи знаходять — це вже запитання друге.

З усіх дівчат лише Славка піддалася на чари тієї лафи. Її не могли витягти звідтіля тягачем, після чого вона захворіла на хворобу, яка періодично виявляла себе у специфічній лихоманці, що примушувала Славку приїжджати на те зачароване місце і годинами порпатися в картонних ящиках.

Минув тиждень, за який магдалинки нагулялися Парижем уздовж і впоперек. Кожний день починався або закінчувався відвідинами Храму Святої Магдалини. Магдалинки відчували, що їм має бути поданий знак. Має щось статися. Має бути якесь повідомлення «з неба». Але храм мовчав. Навіть для Ксені, яка трохи розумілася на духовних матеріях.

Під кінець тижня гаманці дівчат суттєво схудли, як і вони самі. Українські туристки почали побоюватися неприємностей. У внутрішній боротьбі, такій знайомій кожній жінці за кордоном, — з’їсти два сендвічі чи за ці ж самі гроші на сейлі купити дуже пристойну річ, — зазвичай, перемагало друге, внаслідок чого дівчата дуже часто сиділи голодні. Виручав Петруха. Спершу він запрошував їх у недорогі ресторанчики на вечерю (усіх п’ятьох), згодом, коли і для нього актуальним стало запитання «де взяти грошей?», обмежувався частуванням сендвічами, а ще пізніше — найдешевшим, що є в Парижі, — йогуртами і сухими сніданками, які вони готували на воді.

Той невідомий, який заманив їх до Парижа, не з’являвся, здається, кинувши їх напризволяще.

«Вляпалися» — вирішили дівчата і стали думати, як їм прожити наступні три тижні.

Другий тиждень виявився дуже тяжким. У Петрухи закінчилися гроші. Актуальними стала фраза «Жьо не манш па сі жур» і традиційне російське запитання: «Что дєлать?»

Першою, хто придумав, як можна заробити гроші, була, хоч як дивно, Славка. Оцінивши поглядом митця «гастролі» в паризькому метрополітені, де африканці з косичками грали на барабані, студенти російських консерваторій з «метеликами» — на скрипочках, а перуанські індіянці в пончо — на флейті та гітарі, вона запропонувала Ксені приєднатися до тієї компанії і заспівати своїм ангельським голосочком щось жалісне. Ксеня обурено відкинула пропозицію. Однак Славку підтримала вся голодна компанія. Ксеня спершу розплакалася, але скоро почала піддаватися на вмовляння. Урешті-решт вона, випивши гарячого чаю, почала репетирувати «Аве Марія».

Наступного дня, запхавши в себе вже ненависні сніданкові круасани з джемом, товариство вирушило шукати щастя. Точніше — грошей. На метро грошей не мали. У Парижі це досить дороге задоволення. До підземки зайшли з боку «сорті», тобто в двері, через які можна вийти з метро, але не зайти. Немає нічого неможливого для туристів з колишніх совєтських теренів. Вони дочекалися, поки з дверей вийде добропорядний француз, відчинивши їх, побачить усміхнених українських мадамок, а далі — справа техніки.

Для Ксені вибрали станцію метро «Мадлен», у самому центрі Парижа, де завжди дуже людно. Її одягли черницею. Біля неї став Ростик, також «а 1а чернець», і заакомпанував їй на губній гармошці. Петруха стояв «на шухері» трохи віддалік. Сашка теж була «на шухері», з іншого боку.

Славка з Вікою залишилися в готелі. Одна видзвонювала свою бабусю в перших з передмістя Парижа, а друга — рідного чоловіка з офісу «Пежо-Сітроен».

Ксенин дебют почався досить успішно. Заглядаючи до плетеної торбинки, Ростик вираховував, що на один сендвіч уже набралося. Типовий французький сендвіч: довгий багет з хрусткою кірочкою і м’якою серединкою, а всередині — тунець з майонезом або сир із курочкою… Проте для шістьох, думав він, одного сендвіча буде мало. Треба ще довго гарувати. Але ж це несправедливо: адже працюють вони з Ксенею вдвох, а їсти хочуть усі. Ксеня перейшла на «О соле, О соле міо». Хоч би ще на один сендвіч набралося, — думав далі Ростик. Однак неаполітанська пісенька чомусь не надихала французів, і вони байдуже пробігали у своїх справах повз бідних музик. Ростик прошепотів до Ксені: «Давай знову «Аве Марія!» Та прокашлялася і вже була затягла арію, як до них підскочили двоє з акордеоном і скрипкою. Ростик нюхом відчув: треба линяти. Він смикнув Ксеню, але та саме увійшла в образ і не спинила жалісний спів. Тим більше, що франки посипалися знову.

Ті двоє з акордеоном і скрипкою, впізнавши «своїх», скомандували:

— Ану, пашлі ацюда, ета наше мєста!

Ксеня швиденько згорнула торбинку і хотіла була швидко зникнути, але акордеоніст схопив її заробіток і погрозливо зашипів:

— Нє трожь!

Тут нагодився Петруха і дав акордеоністу по пиці, розтлумачивши:

— Малєнькіх абіжать нізя! Ясно?

— Так точна! — відчеканив той.

Ксеня, Сашка, Ростик і Петруха вирішили більше не спокушати долю, тож хутенько пішли на станцію, аби повернутися до готелю. Однак поїзда метро вони не дочекалися: до них підійшов мсьє і запропонував Ксені випити з ним чашечку кави: «Мадам, кафі?» Ксеня з обуренням повідомила, що, між іншим, вона мадемуазель. Чоловіка це так вразило, що він, забувши про каву, запропонував їй з ним пообідати: «Мадемуазель, дежене!» Ксеня хотіла була знову ж таки обурено заявити, що вона «не з таких», але в розмову втрутився Ростик, який пояснив французькому мсьє, що коли обідати, то всім разом, оскільки вони — одне ціле.

Ніхто не сподівався, що мсьє на це погодиться. Але він погодився. Чому саме, з’ясувалося згодом. Занадто пізно, аби відіграти назад.

Отже, Сашка з Ксенею і Ростик із Петрухою опинилися разом з досить милим мсьє на Єлисейських полях в якомусь ресторані. Пізніше Славка і Віка кусали собі лікті, дорікаючи собі, що не захотіли «ганьбитися» під час Ксениного виступу в метро. Бо ресторан був таки пристойний. Ба більше — дуже пристойний. І навіть, сказати б, надзвичайно пристойний, як на бідних українців і не набагато заможнішого кав’яроторгівця з Астрахані.

У ресторані після аперитиву (традиційного французького кіру — суміші шампанського з смородиновим лікером) і з’ясувалося, чому мсьє не поскупився і запросив їх усіх до ресторану. Він запропонував Ксені виступити в його нічному клубі.

Ксюха, звичайно, знову обурилася і почала пояснювати, що вона не просто мадемуазель, а дуже цнотлива мадемуазель, на що Жан-Поль (так звали мсьє) сказав: «Я бачу! Саме це мені й потрібно!»

Одразу ж оцінив принади цієї ідеї Ростик. Його очі загорілися, коли мсьє Жан-Поль описав своє шоу. Ця вистава називається «Святенниці-розпусниці». На сцену виходять черниці й показують спектакль в діапазоні від фанатичної святости до дикої оргії з елементами стриптизу.

— Ксюхо, погоджуйся! — шепотів у захваті Ростик, а шановного мсьє палкозапевняв: вона погодиться!

— Нізащо! — істерично відкараскувалася та.

— Шановний мсьє Жан-Поль, — липнув тим часом Ростик. — А для мене у вас нічого немає? Я — професійний танцюрист! Причому дуже багатогранний!

На це мсьє Жан-Поль спокійно відповів:

— Я подумаю, молодий гею, можливо, щось для вас і буде!

— Боже, яке блюзнірство! — вигукнула Ксеня і вже була піднялася, щоб піти геть, як мсьє шоумен дуже спокійно і з притиском сказав по складах:

— Двісті доларів.

Ксеня округлила очі за круглими ж таки скельцями окулярів.

— За ніч, — так само спокійно додав мсьє.

— Нармальна! — зареготав Петруха і поплескав мсья по спині.

— Щось замало як на нічний клуб! — завагалася Сашка і, оглянувши голодним прискіпливим поглядом мсья, категорично додала: — І взагалі, ми будемо замовляти гаряче?

Мсьє Жан-Поль узяв карту вин і меню:

— Хто — рибу?

— Я! — в один голос сказали Ростик і Петруха.

— Хто — м’ясо?

— Я! — сказала Сашка.

— А вам, мадемуазель, крем-брюле чи яблучний пиріг під карамеллю? — лагідно промовив він до Ксені й додав: — Триста доларів за ніч.

— Чотириста, — про всяк випадок зажадала Сашка.

— Згода! — посміхнувся мсьє Жан-Поль і покликав офіціанта.

Увечері цю історію розповідали Віці й Славці. Вони були такі голодні після сендвіча, на який заробила Ксеня в метро, що від розповідей про французьку кухню просто лускалися.

— … І ось, — артистично розповідав Ростик, — на великій такій тарелі виносять рожевий, як коралі, шматочок сьомги, а навколо неї — білий соус, а на ній — листочок м’яти… — дражнив він дівчат.

— Ну, чому я така невезуча! — скиглила Славка, доїдаючи останні крихти сендвіча.

— Це я невезуча! Чому я мушу за всіх вас оддуплюватися! — Ксеня лежала в ліжку з рушником на голові й стогнала.

Ростик підійшов до неї й почав стурбовано роздивлятися:

— Дівчинко, тобі через годину на репетицію!

Ксеня повернула до нього заплакане обличчя з набряклими повіками:

— Чому я? — заридала вона.

— Дурепо! Тобі так пощастило! — дивувалася її сльозам Славка.

— Це суперечить усім моїм моральним принципам! Я не можу!

— Слухай, Ксюхо, може, це тобі сама доля підклала «гріхопадіння»? — непевно сказала Сашка.

— Ага! — в один голос скрикнули всі. — Точно!

— Тим більше, що шоу «Святенниці-розпусниці» перегукується з твоїм Святошином.

Дівчата зааплодували. Вони добре розуміли одна одну.

Тільки Петруха нічого не збагнув. Він наче й не чув, бо дивився телевізор, де якраз показували футбол.

Відколи Ксеня й Ростик отримали роботу в нічному стрип-барі, життя дійсних членів таємного товариства Магдалини і асоційованого, яким вважали Петруху Йолкіна, помітно поліпшилося. Обличчя посвіжішали, відновилося почуття гумору, очі заблищали, як у самовпевнених людей.

Вони могли собі дозволити з почуттям власної гідности зайти до знаменитих дорогих бутіків з майже міфічними назвами. У тих дорогезних магазинах вони поводилися дуже гідно, даючи знати снобам-продавцям, що нічого не купують не тому, що не мають таких грошей, а тому, що всі ті речі їм просто не подобаються.

Сашка ніяк не могла втямити, як це за клаптик нерівно зшитої тканини з однією бретелькою можна заплатити дві тисячі доларів. Зате Віка, не замислюючись, заплатила б, якби на той час в неї були такі гроші.

Славка повсякчас нарікала на ідіотські французькі стандарти, через які вона не може влізти в жоден піджак. Петруха Йолкін заспокоював її, що в нього в Астрахані з великими розмірами усе гаразд, на що та сичала: «Ну, ти й ідіот кончений!», і це йому неймовірно подобалося. Взагалі, чим більше вона його обзивала, лаяла і принижувала, тим закоханіше він на неї дивився. «Він типовий мазохіст», — констатував Ростик і додавав трохи ніяково: «Я й не думав, що з-поміж вас усіх Славка першою стане щасливою». А в Славці й справді щось змінилося. Це «щось» було геть маленьке, непомітне, невловне, проте вже відчувалося в погляді, поведінці, жестах.

Вона могла шпигати Петруху годинами: «Ти тільки подивись, яка в тебе морда! Уся в ластовинні! А штани! Хіба такі штани можна носити в Парижі! Центрі моди! Село ти, тобто дєрєвєнщина! А твоя зачіска! Ці твої кудрі кацапські! Тобі ще картуза з розочкою та гармошку в руки — і співай частушки! А подивися на свої руки — пальці, як сардельки!..» Петруха Йолкін при цьому посміхався так, неначе ніколи кращих компліментів не чув. Дівчата одностайно кваліфікували ці сцени як «любовні ігри» і мали рацію: якось уранці вони застали Петруху зі Славкою в одному ліжку під вирізьбленим на його високій спинці наполеонівським трикутним капелюхом.

У решти членів таємного товариства на душі шкребли кішки. Ксеня дуже перевтомлювалася. Її, як головну годувальницю, намагалися підтримувати і фізично, і морально, проте, здається, її це не тішило.

Незадоволеним був і Ростик: йому в нічному шоу дали лише один, геть безбарвний вихід.

Віка чомусь ніяк не могла добитися до свого чоловіка, а всі її повідомлення секретарці на кшталт «перекажіть, що дзвонила дружина» лишалися без відповіді. Врешті-решт вона образилася на нього й на весь світ і вирішила страждати мовчки, з гордо піднесеною головою.

Сашка зберігала олімпійський спокій. Вона вела бухгалтерський облік витрат, аби економно господарювати. Вона прорахувала, що можна взяти напрокат машину возити Ксеню з Ростиком на їхню нелегку, проте вдячну роботу, а рано, перед світанком, забирати їх з бару. «Артистів» поперемінно возили Віка і Сашка: Петруха Йолкін машину водити не вмів, а Славці техніку довіряти не можна було. Хоч ця техніка, тобто старенький «рено», і без Славки був достатньо травмований.

Річ у тім, що машини в Парижі паркують уздовж тротуару впритул одна до одної. З місця паркування можна виїхати лише в один спосіб: розпихаючи назад-уперед машини, що стоять за і перед твоєю. Саме тому всі паризькі машини мають пом’яті «морди» і «зади».

Славка доводила, що її стара червона «міцубісі» має точнісінько такий прим’ятий вигляд, і що нічого поганого цьому «дохлому рену» вона не зробить. Проте Віка з Сашкою не зважали на її істерики, самостійно борючись із специфікою автопересування в Парижі. У цьому місті не існує знаків «головна дорога», діє лише знак «перешкоди з правого боку». До того ж, тут просто непристойно нервуватися в «корках» і сигналити, якщо водій перед тобою не помітив зеленого світла і продовжує голитися або ж читати газету (якщо це чоловік) чи робити макіяж (якщо це жінка). Може, тому аварій у Парижі майже не буває. Лише за містом, на трасі.

Обідали у кращих традиціях «русо-турісто»: з кип’ятильничком, консервочками і рідним українським сальцем, яке передбачливо вдосталь заготувала хазяйновита Ксеня.

Обідати сходилися після того, як прокидалися Ростик і Ксеня, себто десь о третій, і сиділи аж поки їм треба було виїжджати на роботу, тобто до п’ятої. За цей час обговорювали те, що ще не обговорили, планували те, що ще не спланували, вирішували те, що ще не вирішили. Усіх мучило запитання, з чиєї ласки вони тут і чи має стосунок до всього цього Драгомарецький.

— Драгомарецький десь тут… — сказала якось Сашка. — Він десь поруч.

— Тільки без фантазій, — застерігав Ростик.

— Фантазії — це не моя спеціалізація. Я відчуваю Драгомарецького, як відчуваю, в якому саме місці шукати кулю під час операції, — переконано сказала Сашка. — А ти, Ростику, що відчуваєш?

— Тільки те, що йому зараз погано.

Ксеня зашморгала носом.

— Ксюхо! — вдавано обурено цитькнув Ростик. — Адже ми з тобою домовились! Драгомарецький — це не твій ідеал. Ми шукаємо тобі «дядька»!

— Мовчи! — огризнулася Ксеня, проте схлипувати перестала, натомість почала досить оптимістично пудрити свого кирпатого носика.

— Шукати Сірожика не будемо? — байдуже спитала Сашка.

— На фіга? — так само байдуже зітхнула Віка.

Петруха лежав на ліжку і дивився футбол. Славка лежала поруч, поклавши йому голову на стегно, і філософувала:

— Взагалі, досить зациклюватися на Драгомарецькому. Ми, здається, вже з’ясували, що це не більше, ніж міф. Причому дуже архаїчний. Якщо навіть це він нам організував поїздку, то можна йому за це лише подякувати. А йти на контакт — мене особисто така перспектива не тішить.

— Які ви, баби, все-таки невдячні! — ображено промовив Ростик.

— А як же твоя версія щодо твого жіночого нутра?

— Ну, хоч щось чоловіче я таки маю! — розсміявся він. — Ви ж цього не зможете заперечити?

— Не змо-ожемо! — хором відповіли магдалинки.

Сашка жила передчуттям, що має статися щось дуже важливе. Це передчуття було то тривожним, то щемливо-радісним. Сашка навіть з точністю до години знала, коли це станеться. І тому вона геть не здивувалася і не злякалася, коли якось серед ночі в номер Сашки і Віки подзвонив Ростик:

— Сашко, приїжджай терміново. Я чекатиму на вході.

Сашка знала, що це треба зробити негайно і без обговорень.

Ростик завів її до стрип-бару з чорного ходу і показав шпаринку, через яку можна було бачити глядачів. Серед щасливої публіки чоловічої статі, яка, ковтаючи слину, спостерігала еротичне шоу, вона побачила свого «ведмедика» — ґенерала Соприку. Щоправда, він був у цивільному і геть не схожий на себе. «Може, двійник?» — завагалася Сашка. Однак велика кругла родимка на підборідді не залишала сумнівів.

— Мсьє Жан-Поль каже, що він тут — постійний клієнт, — прошепотів їй на вухо Ростик.

Сашка заворожено дивилася, як кругле червоне обличчя її чоловіка покривалося потом від задоволення.

— Не сумуй, мала! — спробував заспокоїти її Ростик. — Вибач, ми з Ксюхою довго вагалися, але вирішили, що ти повинна про це знати. Я побіг, мій вихід.

Сашка кивнула і додала:

— Тільки щоб ніхто більше не знав.

Ростик склав пальцями літеру О, що мало означати «О’кей».

— А він вас не впізнає? — спитала Сашка у Ростика.

— Нє-а! — засміявся той.

Сашка дивилася в шпарину на чоловіка, з яким прожила досить довге життя. Чоловіка, якого могла звинуватити будь у чому, тільки не в цьому. Сашка пригадала і той «раз на півтора місяця», і його несподівані від’їзди «на полігон», де його не можна було знайти через «військову таємницю», і касету з еротикою, яку вона випадково знайшла і приписала синові Лесику, і специфічний запах чоловікового одягу… Цієї миті вона навіть не дивувалася йому. Вона дивувалася собі. Як вона, із своїм аналітичним розумом, не змогла раніше зв’язати це в логічний ланцюжок? Адже все було, як на долоні. І звинувачувала вона цієї хвилини не його, а лише себе. Раніше вона думала, що секс йому просто нецікавий. А тепер збагнула, що його не цікавить секс тільки з нею. Отже, щось не те з нею, а не з ним. І він, треба віддати йому належне, жодного разу не дорікнув їй за це. Він узагалі їй не дорікав. А було за що. І вона, знаючи це, була вдячна йому за мовчанку. Але, з другого боку, його спокій зобов’язував її бути вірною, надійною дружиною офіцера, яка мовчки зносить всі труднощі життя з військовим.

Думаючи про все це і спостерігаючи за своїм чоловіком, вона, замість природної від такого шоку шаленої образи, відчула неймовірну полегкість.

Вона вилетіла з стрип-бару зі словами: «Я вільна!», сіла за кермо і з шаленою швидкістю помчала геть.

Наступного ранку під дверима їхнього з Вікою номера лежала записка: «Зі мною все о’кей. Гроші я позичила. Машина зі мною».

6

Відсутність Сашки виявилася досить відчутною. Неначе у човна зламалося стерно, і його полишили на волю течії.

Особливо затужила Віка. Вона взагалі не виходила зі свого номера, впавши в летаргійний сон. Їй снилися різні жахіття, неначе вона ходить у парадному свого будинку, де жила в дитинстві, і не може знайти своєї квартири. Ходить угору-вниз і раптом із жахом бачить, що перил немає, як немає й окремих сходинок, і вона ось-ось зірветься вниз. Розуміючи, що назад не зможе спуститися, бо сходинки вже обвалилися, вона змушена дертися догори й догори, а там — дуже вузький отвір, не більший від кишені, до якого вона мусить пролізти.

Вона вагається, бо боїться там застрягти. Але найстрашніше, що інші чомусь проходять через той отвір. Чому тоді вона не може? Чим вона гірша від інших?

Вона прокидалася в холодному поту, пила мінеральну воду, кидала до рота шматок хліба або фрукт і засинала знову, потрапляючи в обійми жахів.

Аж якось, коли вона знову опинилася перед отвором під дахом, перед маленькою дірочкою, куди всі, крім неї, пролазять, звідтіля хтось подав їй руку. Вона схопилася за неї, і рука легко протягла її крізь вузьку діру нагору…

Віка прокинулася. Але довго не розтуляла очей, щоб сон не пішов, щоб вона побачила, що ж там, нагорі. Однак сон не повертався.

Натомість у двері її номера постукали. Віка підхопилася з ліжка і різко відчинила їх. На порозі стояв маленький чоловік в окулярах, який сягав їй лише до підборіддя, і дивився на неї чи то суворо, чи то перелякано.

— Тут зупинилася мадам Дюбуа? — спитав він.

— Тут, — непевно відповіла вона, спросоння згадуючи своє прізвище.

— Я — Філіп Дюбуа.

— Дуже приємно, — автоматично відмовила та. І раптом її осяяло: — Як, той самий? Тобто, ви — мій чоловік?

— Здається так, — зовсім не по-французьки, чи то суворо, чи то ніяково відповів він, поглядаючи на голу жінку, з якою був заочно одружений.

Коли Сашка мчала з шаленою швидкістю автобаном, тобто автомагістраллю, вона не знала, куди її вивезе авто. Вона час від часу поглядала на покажчик бензину й раз заправилася. Однак усе це відбувалося наче уві сні. Після заправки вона автоматично сіла в машину і помчала далі, не розбираючи дороги, але без страху, забувши про свої обережність і педантизм. Знаки й написи вздовж автобану показували, що дорога веде її на північ — до Нормандії або Бретані. Навкруги тягнувся одноманітний пейзаж — розумні французи не будують автостради серед населених пунктів. Сашка думала про своє життя, яке зараз видавалося їй в’язницею, утім, не так в’язницею, як казармою. Зараз вона відчувала себе вільною птахою, ні, вільним кочівником, який мчить на змиленому коні в невідоме, кудись туди, де обов’язково чекає на нього добряча здобич, його кочівницьке щастя. Вона дивувалася собі: навіщо було так довго позбавляти себе задоволення слухатися серця, а не розуму, бути романтиком, а не прагматичним аналітиком. Навіщо вона мучила себе і навколишніх своєю педантичністю, кому потрібні були її стерильність у хаті, бездоганний порядок і продуманість кожного вчинку, кожної покупки? Чи потрібні були білосніжна, накрохмалена, ідеально випрасувана білизна, суворий дієтологічний контроль з вирахуваними калоріями? Чи зробило це її щасливою?

Сашка сильніше натисла на газ, старенький «рено» слухняно виконував усі її забаганки, немов відчуваючи, що зараз для його керманича настав дуже відповідальний момент.

В обідню пору автомагістраль закінчилася, і Сашка опинилася на вузенькій дорозі серед мальовничого довкілля, що чимось нагадувало українські пагорби. Тут на зеленій травичці паслися флегматичні корови, які чорно-білими плямами скидалися на догів-далматинців. Уздовж дороги з’явилися кам’яниці — сірі капітальні будинки з граніту, біля яких звеселяли око бездоганні квітники. На вікнах кам’яниць висіли білосніжні фіранки, мережива яких поснували щемливо-сентиментальні малюнки: гуси, корови, хмарки, сільські хатки… Сашка стишила швидкість і розглядала все це, запитуючи себе: як так довго могла вона жити в абсурдності мінімалістського аскетичного стилю? Невже в цьому може бути щастя?

Дорожні знаки інформували Сашку, що вона наближається до Ла-Маншу і до Сен-Мішеля.

Вона зупинилася в маленькому затишному готелі, який дивився на фортецю Сен-Мішель. З програми своєї спеціалізованої французької школи вона пам’ятала, що Сен-Мішель — це колишній монастир-фортеця, розташований на острівній скелі. До неї колись можна було дістатися лише двічі на день під час відпливів. Тепер припливи-відпливи ніяк не впливають на досяжність славетної, майже містичної пам’ятки. Туристи дістаються туди через спеціальний насип. Навколо острова на солончаках, що з’являються під час відпливів, росте солона трава, яку полюбляють місцеві овечки, м’ясо яких дуже високо цінується у французьких ресторанах.

Ось і він — монастир-фортеця Сен-Мішель, який немовби висить у піднебессі. Цей ефект створює дрібнісінька мжичка, що облягає острів. Вона дивилася на нього і згадувала Сергія.

Інформація для роздумів

Сашка завжди вважала Драгомарецького єдиним чоловіком у її житті. Щоразу зустрівши когось, із ким вона теоретично могла б зрадити чоловіка, Сашка порівнювала його з Сергієм. І зради не відбувалося. Варто було їй згадати перший її танець із Сергієм, коли вона вперше відчула близькість його тіла, як інші чоловіки просто переставали існувати. Чому вона його від себе відштовхнула? Чому? Адже все було б інакше. Але ж — «це непристойно!» — вчили її вдома і в школі. «А як же дівоча честь?» Тепер вона думала: якби їй чесно сказали, що так звані непристойні речі цілком природні, може, тепер вони з Драгомарецьким відзначали б срібне весілля. Вона любила його ціле життя. Але все це було сховане десь далеко, на самому денці її серця. І вона не хотіла зізнаватися в цьому навіть собі. Адже вона жила розумом, а не почуттями. А розум казав: він — зрадник. А інтуїція, згнічена прагматичним розумом, казала: він чекає на тебе. Розум же наказував: ні, ми ніколи його не пробачимо. А серце волало — хочу до нього. Тоді розум, знесилений боротьбою з серцем, твердив: уже пізно. А серце, відчувши першу перемогу над розумом, торжествувало: все одно хочу до нього!

Віка сиділа в найпрестижнішому рибному ресторані Парижа навпроти ще не старого француза, який був її законним чоловіком. Здається, він дуже нервувався. Він то ніяково мовчав, вдаючи, що ретельно вчитується в меню, то екзальтовано розповідав, з чого готують ту чи ту страву, який вигляд має той чи той молюск, який смак має те чи те вино. Потім він знову замовкав, нервово потираючи пучки.

Що ж до Віки, вона геть не нервувалася. Її не полишало враження, що це вже колись було. Або дуже давно, або уві сні, або в минулому житті. Вона навіть не гидувала всіма тими істотами сірого кольору, яких треба було їсти живими. Вона флегматично ковтала їх і слухала розповідь маленького Пилипка (саме так встигла охрестити його чорнорота Славка) про французьку всяку всячину. Зокрема, він натхненно розповідав про нові моделі «пежо», і робив це з таким захватом, ніби дитина — про нову іграшку. Віка з подивом відзначила про себе, що це її аж ніяк не дратує. Ба більше, вона почувала щось на зразок материнської ніжности. Вона лагідно дивилася на Пилипка, який намагався довести, що начинка сучасного «пежо» нічим не гірша від «мерседесової». Вона згадала свого біленького друга-«мерседеса» і з сумом подумала, що тепер, напевне, доведеться з ним розлучитися.

Вона внутрішньо дивувалася: що з нею відбувається? Їй було добре з Філіпом. Після третього бокалу вина їй навіть закортіло утнути хуліганську витівку: нахилитися через стіл, притиснути до грудей кучеряву голівку великого маленького чоловіка і погладити її. Вона подумки посміялася з себе, а на губах її розцвіла специфічна посмішка, яка примусила Філіпа замовкнути на півслові і почервоніти.

Ресторан, хоч і найдорожчий у Парижі і хоч там вечеряла паризька еліта, був досить незручним. Столики стояли під стіною рядком, і, щоб зайти і сісти на своє місце під стіною, клієнтові треба було відсовувати свій стіл. Щоправда, це вправно робили офіціанти, дуже милі і симпатичні.

Коли внесли велику тацю, де на ефектному вогні досмажувалася риба, Віка повеселішала. Їй подобалися такі шоу. Це була її стихія.

Повеселішав і Філіп. Це була також і його стихія. Він навіть почав жартувати, хоча й трохи недолуго. Сказав, що на роботі має репутацію запеклого старого парубка. І тому, коли Віка дзвонила йому в офіс, секретарка думала, що це дурний розіграш. Добре, що вона якось випадково обмовилася йому про дзвінки Віки, саме випадково, бо це була досвідчена секретарка, яка не тривожить свого шефа через дурниці, а ретельно фільтрує інформацію. І коли Філіп «клюнув» на цю інформацію, обличчя секретарки неприродно видовжилося з подиву й шоку від того, що вона чогось не знає про свого шефа. Філіп засміявся: ото буде шок в офісі, коли всі дізнаються, що він направду одружений. І не аби з ким, а з українською красунею.

Віка, знову ж таки з подивом, відчула, що цей комплімент її не роздратував, а навпаки, сподобався. Вона списала це на рахунок класного французького вина, чудової французької кухні і романтичної паризької атмосфери. Віка навіть ризикнула поїхати з Філіпом на його супермодернізованому новенькому «пежо» до його «скромних» апартаментів у центрі Парижа, які дивилися на золоті бані наполеонівського притулку для ветеранів, тобто на «Інвалідів».

«Скромні» Філіпові апартаменти можна було назвати будь-як, тільки не скромними. І від того Віці зробилося ще веселіше. Вона любила розкіш, тільки в ній почувалася, як риба у воді. А коли з’ясувалося, що це не основне житло Філіпа, а, сказати б, «нічліжка», а мешкає він у також «скромному» особнячку у Версалі, вона також не здивувалася. Здається, вона давно про це знала.

Кожна дрібничка у Філіповій квартирі була рідною і знайомою. Вона навіть відчувала, що десь у маленького Пилипка є колекція модельних машинок, якими він грається уночі, а під ліжком його прибиральниця щоранку висмоктує пилососом обгортки від цукерок.

Вони випили шампанського. Стоячи. І Віка зробила те, що не наважилася зробити в ресторані. Вона підійшла впритул до маленького Філіпа, і він тицьнувся їй носом просто в груди. Вона обняла його і з ніжністю почала гладити по кучерявій голові…

Інформація для роздумів

Віка зрозуміла, що ніколи в житті не любила Драгомарецького. Вона не вдавала, що не любить, вона насправді не любила. Вона ненавиділа себе за те, що сталося колись, багато-багато років тому. Тоді це було дуже круто — прийти на шкільний вечір в імпортному батнику, у чоботях на платформі і запросити до танцю найкрутішого хлопця школи — Серьожку Драгомарецького. А потім запросити його подивитися «відік». А потім зробити те ж саме, про що показували на «відіку». Яка дурня! І було всього-на-всього один раз! Насправді вона жаліла Драгомарецького за те, що зробила з ним. Він справді не хотів іти на ті ідіотські «відіки». Він сказав, що на нього чекає мама. «Ха-ха-ха! — засміялася Віка. — Чекає мама! А ти, виявляється, матусин синок!» Після тих слів він пішов з нею. Присоромлений і пригнічений. Чому вона тоді так сказала? Чому? Напевне, тому, що сама хотіла, щоб удома на неї чекала мама. Якби ці слова повернути назад! Незважаючи на свою «крутизну», вона геть не знала, як поводитися з хлопцями. Бо її ніхто цього не вчив. Вона думала, що з ними треба говорити брутально і нахабно. Як у неї вдома говорили мати з батьком, батько — з матір’ю. Чому вона не дослухалася до мудрих порад Славчиної мами, пані Адріяни? «Чоловіків не треба ненавидіти, — колись казала вона магдалинкам. — їх треба жаліти. Вони — діти. Вони на все життя залишаються дітьми. А ми дуже рано стаємо дорослими. І старіємо раніше». Чому Віка не засвоїла собі цього уроку?

Віка прокинулася від того, що Філіп лоскотав її пір’їнкою в носі. Вона розплющила очі і побачила перед собою молодого щасливого француза, запашного, як квітка, і кучерявого, як амурчик. Він уже зібрався на роботу і стояв у рожевій сорочці і зеленій краватці. Таке поєднання можуть дозволити собі лише паризький франт або ж безнадійно відсталий від моди селюк. Філіп тримав срібну тацю зі срібним кавником і маленькою філіжанкою з найтоншої порцеляни, що просвічувалася на вранішньому сонці.

— Доброго ранку, мадам Дюбуа! — галантно привітався він.

Вона трохи звелася. Її постіль була обкладена живими квітами.

— Я так довго на тебе чекала! — сказала вона українською.

— Пардон? — перепитав він.

— Я так довго на тебе чекала! — сказала вона французькою і заплакала.

— Не плач, — витер їй сльози Філіп. — Адже тепер ми разом!

Ксеня потрапила в халепу. Точніше, Ксеня з Ростиком. А ще точніше, власник стрип-бару, мсьє Жан-Поль, а вже через нього й вони. Під час чергової вистави у залі опинилася поліція, яка почала перевіряти документи.

Напевне, під час цієї операції над залою літали ангели-охоронці Ксені й Ростика, бо їх застали хоч і в костюмах, але не на сцені. Ростик відбріхувався, як міг, переконуючи поліціянтів, що не має жодного стосунку до цієї нелегальної контори. Ксеня тремтіла, як останній осиковий листочок під осіннім вітром з дощем. Жандарми, хоч і не виявляли особливої агресії до бізнесу, який у Франції буяє майже легально, але заштовхали таки Ксеню і Ростика до поліцейської машини, оскільки ті не мали при собі документів. По дорозі Ростик шепнув Ксені: «Не бійся, мала! Головне — не давай свідчень без представника посольства!» І вона чітко це запам’ятала.

У жандармерії це подіяло безвідмовно. Приїхав представник посольства і після кількагодинних переговорів забрав двох громадян України з собою. Він віз їх у машині і дорогою, сидячи за кермом, читав лекцію про те, як погано ганьбити батьківщину.

Ксеня скулилася на задньому сидінні калачиком і тремтіла. Вона дивилася в грубу шию представника посольства і відчувала ще більший страх, аніж у стрип-барі чи в жандармерії. Вона просто панічно боялася цієї грубої шиї з коротко підстриженим волоссям. Вона подивилася на Ростика, а той вальяжно розлігся поруч і корчив гримаси, в такий спосіб коментуючи все, що говорила груба шия.

Машина застрягла в «корку». Шия не переставала повчати. Голос робився дедалі роздратованішим. Шия почервоніла і зморщилася, і раптом до Ксені й Ростика повернулося бурякове обличчя:

— Ясно? — гаркнуло воно.

— Ясно, — жалібно проскімлила Ксеня.

Вона несміливо підвела очі на бурякове обличчя. На ньому нервово смикався правий вус.

Працівника посольства звали Охрім Іванович Бик, що цілком відповідало його натурі. Він був неодруженим, що дуже рідко трапляється в дипломатичному корпусі. Відчувалося, що він не з кадрових дипломатів, а потрапив на цю службу випадково, в часи, коли молода держава зводилася на ноги і тимчасово, на короткий час, відступила від суворої клановости у вітчизняній дипломатії.

Напевне, тому, думала Ксеня, Охрім Іванович Бик і зробив крок, на який кадровий дипломат не пішов би ніколи. Він аж надто наблизив до себе двох українців, що вскочили в халепу, узявши їх під власну опіку, хоч це й не входило в його службові обов’язки. Він запросив обох до своєї квартири, аби провести з ними виховну бесіду. Ксеня, відчуваючи двозначність ситуації, думала, що не загартований закордонами Охрім Іванович Бик просто зностальґував і під приводом нотацій просто хотів послухати, що робиться там, на рідній неньці. Ростик почав малювати сентиментальну картину української дійсности, акцентуючи на таких рідних поняттях, як сальце з прорістю, чорний «Український» хліб, солодка цибулька, часничок. Оскільки в НЗ веселої групи «Магдалини» ще трохи збереглося із щойно згаданого, то відбулася й друга зустріч на квартирі суворого дипломата.

Ідучи до нього вдруге, Ростик напучував Ксеню:

— Ксюхо, зарубай собі на своєму кирпатому носі: це твій шанс!

Ксеня густо почервоніла, але затямила Ростикову науку. І попередньо купила традиційні французькі мереживні фіраночки, жовто-блакитні штори й обруси з соняшниками та оливками, а до них і кілька вазончиків з калачиками — обов’язковими атрибутами французького інтер’єру. Вона щиро й без задньої думки (а може, саме з нею) хотіла на знак подяки звеселити суворе службове житло їхнього рятівника.

Охрім Іванович Бик був зворушений, хоч наче й не показав цього. Але такий знавець людських душ, як Ростик, побачив його погано замасковане розчулення і підбадьорив Ксеню:

— Продовжуй, мала, в тому ж дусі!

— А як, Ростику? — у відповідь шепнула та.

— Марш на кухню деруни смажити!

Ксені не треба було повторювати. Поки смажилися деруни, Ростик як слід «підготував» Охріма Івановича доброю українською горілочкою. Тож, коли мала господиня внесла страву до кімнату, Охрім Іванович був завойований. Поки що тільки теоретично. Попереду було набагато складніше завдання — вкласти його в ліжко з Ксенею.

Після дерунів співали улюблену українську народну пісню «Дивлюсь я на небо», де глибоко філософське, суто українське запитання — «Чому я не сокіл, чому не літаю?» — здавалося, понад усе тривожило в цей момент зностальґованого дипломатичного працівника.

Після того, як Ростик з Охрімом Івановичем пошкодували з приводу того, що вони не соколи, почався телевізійний випуск новин. Святою справою будь-якого дипломата є перегляд новин. І в цей час у жодному разі не можна його зачіпати.

Поки Охрім Іванович уважно вивчав політичну ситуацію у світі, гості пішли на кухню мити посуд.

Ростик крізь зуби напучував кандидатку на заміжжя:

— Ксюхо, він уже «готовченко».

— А я ще ні, — непевно відповіла вона.

— Лови момент, бо буде пізно.

— Що ж мені робити?

— Лишайся сьогодні на ніч.

— Отак відразу? Я так не можу.

— Заміж хочеш — зможеш.

Після перешіптувань вирішили розіграти маленький спектакль. Ксеня вдала, що випадково заснула на дивані. Ростик порадив Охріму Івановичу не будити її, а він, тобто Ростик, мовляв, піде собі.

Охрім Іванович перелякався і почав переконувати Ростика не йти о такій порі до готелю. Мало що може трапитися… Ясно було, як день, що Охрім Іванович потерпає зовсім не за безпеку свого землячка, а за себе. Ростик переконував його, що з ним, тобто Ростиком, ніколи нічого не трапляється, тим більше в нічному Парижі, однак Охрім Іванович сховав ключі від квартири.

Ксеня так і проспала на дивані до ранку, Ростик перемучився на Охрімовому ліжку, а бідний господар спав у кухні.

Розчарована Ксеня встала вранці не в гуморі. Ростик підбадьорював її як міг, навіть збрехав, що, мовляв, Охрім Іванович двічі заглядав до її кімнати: дуже вже він невпевнений у собі. Як, до речі, і вона. Тобто, яке їхало, таке й здибало.

Ксеня переборола образу і приготувала Охрімові Івановичу український сніданок, після чого той сказав, що гості можуть розпоряджатися його квартирою цілий день.

Ростик і Ксеня зрозуміли це як натяк на приготування обіду й вечері. Коли господар пішов на роботу, Ростик сказав Ксені:

— З мене досить. Ти вже сама порядкуй! Він пішов геть і лишив беззахисних у любовному плані Ксеню і Охріма Івановича самих на себе, тобто напризволяще…

Інформація для роздумів

Ростик був правий. Драгомарецький був створений не для неї, не для Ксені. Вона приїхала десятирічною дівчинкою з глухої провінції до столиці і найбільше, що в ній вразило, було двійко подруг — Сашка і Віка.

Вони були красиві і сміливі, як богині. Вони були незалежні і самостійні. Вони були для неї зірками. Час від часу до них то прилипала, то відколювалася від них Славка. Сашка і Віка були нерозлийвода. Вони сиділи за однією партою, і ця парта була не просто енергетичним центром класу, а центром усесвіту. Якось, коли Віку і Сашку в черговий раз розсадили за дурносміх на уроках, Ксені пощастило потрапити за одну парту з Сашкою, яка її й «пригріла». А точніше, Ксеня сама приворожила Сашку своїми пиріжками і тістечками. Сашка взяла її під своє крило, хоч Віка довго опиралася і ревнувала подругу. Ці дві дівчинки стали для Ксені тими ідеалами, взірцями, яких вона намагалася сягнути. Вона перебирала їхні манери, жарти, сленг і вподобання. Лише дізнавшись про те, що Драгомарецький — фатальна любов Сашки й Віки, вона звернула на нього увагу. І тривалий час намагалася переконати себе, що він і її фатальний хлопець. Ксені це вдалося. Якби магдалинки розчарувалися в ньому, вона, не замислюючись, зробила б те ж саме. А оскільки цього не ставалося, то й вона страждала за Драгомарецьким, обманюючи себе. Завдяки Ростикові вона це нарешті зрозуміла. Хай і пізно.

Славка лишилася сама. Її знову, вже вкотре, кинув чоловік. Чомусь цього разу було особливо боляче. Може, тому, що їй практично ніхто ніколи не пропонував вийти заміж. Навіть жартома. А, може, тому Петруха Йолкін так запав їй у душу, що не виявляв до неї огиди, як інші чоловіки, переспавши з нею.

Вона мала свою методику зваблювання чоловіків. Ця методика була проста і відпрацьована нею до деталей. Вона напоювала чоловіка до того стану, коли йому вже все (а особливо моральні норми) до дупи, і тоді, майже на тому ж самому місці (наприклад, у туалеті бару чи в підворітні, а часом, коли пощастить, у його чи в своєму ліжку) активно, поки він не схаменувся, здійснювала деякі фізіологічні дії, після яких, як правило, чоловік розпружувався. За кілька годин, прийшовши до тями, чоловік брав ноги в руки і з того дня обходив Славку десятою дорогою. Її це завжди ображало. Адже вона й тепер не така вже й огидна. А бачили б вони її в юності! Тепер вона приваблива жінка, нехай не модель, нехай трохи чудна, проте ж і нестандартна. Але шлейф огиди тягнеться досі за нею, як запах. Невидимий, але відчутний.

Поведінка Петрухи виказувала, що він до неї небайдужий. Тим більше, що цього разу вона відступила від своєї методики. Вони кохалися, як усі нормальні люди. Чому ж він її покинув?

Ще вночі напередодні його зникнення вона відчула щось не те. Петруха був дуже серйозним і вночі навіть не доторкнувся до неї. Вона прокинулася вранці від шуму води. Поки він мився, вона вирішила попорпатися в його піджаку. Однак усі кишені були порожні. Петруха вийшов з душу, посміхнувся їй, але якось по-новому, одягнувся і мовчки пішов геть.

Пролежавши в ліжку до обіду, вона зрозуміла, що він її покинув. Вона лишилася сама на всенькому світі. Сама-самісінька. Мати, яку не любить дочка. Некохана жінка. Ненависна подруга. Славка лежала в ліжку і дивилася телевізор, автоматично перемикаючи програми. Вона ніяк не могла зосередитися. Вона була розладнана, розбита, розчленована, зруйнована. «Треба нарешті зізнатися бодай самій собі, що я — ніщо, я — нуль». Вона бубоніла собі під ніс: «Я — нікчема», дивлячись скляними очима в телевізор і автоматично жуючи чіпси. Дуже хотілося випити. Вона відкрила бар і дістала звідти пляшечку хорошого французького коньяку. «Трохи замало як на мою вагу», — подумала Славка і вийняла ще одну.

Так і почався її черговий запій.

Інформація для роздумів

Драгомарецького вона колись любила.

Але любила своєрідно. Він був для неї тим недосяжним ідеалом, який можна обожнювати лише як улюбленого кіноактора з фотокартки. В часи їхньої юности такі фотокартки кіноакторів були дуже модними. Вона зберігала їх у коробці з-під заварних тістечок. Там ще були фантики — обгортки від цукерок, які збирали всі дівчатка. А ще в неї був спеціальний зошит, куди вона вклеювала вирізані з поштових листівок квіти і записувала сльозливі пісні чи віршики на тему нещасного кохання. Драгомарецький ніколи не зміг би покохати її. Надто різними були вони. Він — красунчик, вона — бридке каченя, він — розумашко, вона — трієшниця, він — шляхетний лицар, вона — заздрісна інтриганка. Важко бути бридким каченям на тлі таких принцес, як Сашка і Віка. Славка взяла на себе роль «шістки». Вона почала підкидати записки дівчат до портфеля Драгомарецького, стала їхнім посередником, вела від імени дівчат телефонні розмови з ним. І врешті-решт таки втерлася до нього в довіру. З тієї миті, коли Драгомарецький почав звіряти їй свої почуття щодо Сашки, вона люто зненавиділа подругу. Порадила йому написати Сашці листа. І він написав. Він освідчився Сашці в коханні, але Славка не передала послання подрузі, а натомість вивела Сашчиним почерком дуже образливу записку і передала її Сергію. Той, отримавши її, зачаїв образу в своєму пораненому серці. А Славка і далі помщалася. Йому, Сашці, Віці і навіть Ксені. Помщалася за те, що такі чоловіки, як Драгомарецький, ніколи не закохаються в неї. Саме вона розробила і нав’язала Сергієві план з їхнім одруженням, а він, засліплений приниженням, погодився на авантюру.

Сашка запаркувала машину біля підніжжя фортеці Сен-Мішель і рушила до неї. Це було своєрідне містечко, якийсь містичний простір. Важко було зрозуміти, чи ти вже в самому монастирі-фортеці, а чи тільки на його околиці. Століттями в скелях видовбувалися проходи, переходи, вулички, з каменю мурувалися стіни, викладалася бруківка. Вона йшла вузькими вуличками, які справляли якесь містичне враження, подібне до того, яке створює прочитання Кафчиного «Замку». Дорога звивалася серпантином угору і зрештою Сашка опинилася у похмурому й аскетичному монастирському приміщенні з величезними порожніми залами й десятками переходів з крутими східцями.

Сашка довго блукала вгору-вниз безкінечним лабіринтом зал, сходів, кімнаток, переходів, щиро бажаючи загубитися тут і опинитися сам на сам з тишею Сен-Мішеля, тишею, яка може бути тільки в монастирі або в порожній фортеці. Однак варто було їй забрести куди не слід, як її зупиняли замкнені двері або неприступні працівники музейного комплексу.

Урешті-решт вона опинилася на просторій терасі, з якої відкривалася розкішна панорама околиць Сен-Мішеля. Таких кольорів Сашка не бачила ніде: шари теплих пастелей спускалися від зеніту до самого моря. Тепло розливалося тілом від самого споглядання цієї неперевершеної кольорової гами — від тепло-сіро-блакитного до тепло-сіро-пісочного.

Сашка несподівано зробила те, чого не робила ніколи в житті, принаймні за своєї пам’яти — вона заплакала. Її сльози були не солоними, а чомусь гірко-солодкими. Вони струменіли не з очей, а з самого серця. Це плакало її серце… Вона усвідомила, що досі завжди була дуже самотньою. Сашка вдивлялася в пастельний пейзаж, намагаючись відчитати таємний сенс побаченого. Вона знала, що опинилася тут невипадково. Вона повинна розібратися, чому вона тут, яку зашифровану, призначену тільки їй інформацію вона має отримати.

І цієї миті вона знову відчула: Сергій десь тут, на відстані простягнутої руки. І вона мусить його знайти.

Сашка прийняла рішення. Вона знайде його і почне життя спочатку. Від цього рішення їй зробилося легко і спокійно. Вона посміхнулася, розпружилася, зітхнула на повні груди і, споглядаючи пастельну далечінь, почала з притаманною їй логікою розмірковувати, як розшукати чоловіка свого життя.

Несподівано хтось поклав їй руку на плече. Вона здригнулася. Повернувшись, побачила Петруху Йолкіна. Тільки тепер він був без своєї ідіотської посмішки.

— Привіт, самозванцю, — сказала вона. — Ти мене майже налякав.

— Я вже давно здогадався, що ти вже давно здогадалася! — замість відповіді пожартував він. — Від твого соколино-хірургічного погляду не сховаєшся! Як ти мене вирахувала?

— Я вас, ґебешників, нюхом чую! У мене точнісінько такий дядько був! До полковника дослужився і помер від інфаркту. Завжди «під дурника» косив. А ти, напевне, вже підполковника маєш?

Сашка говорила це спокійно, без злости. Їй навіть приємно було зустріти тут знайомого. Певне, не даремно вона сюди примчала.

Петруха наче й не чув її. Він досить приязно поцікавився:

— Ти завжди так їздиш?

— Як?

— Як скажена.

Сашка знизала плечима. Раніше за нею це не помічалося. Однак цієї миті їй здавалося диким збоченням те, як акуратненько, дотримуючись усіх правил, вона водила раніше.

— Куди підемо, Штірліце? — замість відповіді запитала вона. — Якщо ти думаєш, що я виведу тебе на Драгомарецького, то помиляєшся. Я не знаю, де він. Хочеш, почнемо шукати разом?

Петруха промовчав. Він думав про щось своє. Обличчя його було цієї хвилини спокійно-кам’яним:

— За Соприкою не скучаєш? — спитав він.

— Я не хочу про нього згадувати.

— А за Драгомарецьким?

— Не твоє собаче діло!

Вони спускалися кривулястими монастирськими доріжками донизу. Сашка, відчуваючи, що й досі не розкусила Петруху Йолкіна, почала його розпитувати:

— Скажи, хто тебе підіслав до нас? — продовжувала допит Сашка. — СБУ? Чи, може, одна з дружин Драгомарецького? Хто?

Петруха, втім, мовчав. Він ішов спокійною впевненою ходою, трохи хизуючись своєю військовою виправкою, яку так майстерно приховував досі, й далі думав про своє.

Сашка, не отримавши відповіді, і собі замовкла. Вона знала, що витягти щось із хорошого офіцера, коли йому не хочеться говорити, марна річ. А Петруха, судячи з усього, був непоганим офіцером.

Вони спустилися донизу, вийшли до паркувального майданчика. Петруха підійшов до солідної машини і запитав:

— Поїдемо в моєму авто чи хочеш за мною?

— Я сама! — сказала вона. — Куди їдемо?

— Побачиш! — сказав Петруха. — Ти правильно обрала дорогу, проте трохи збилася з курсу.

«Дивно!» — тільки й подумала Сашка.

І раптом її опанувала безмежна радість. Вона усвідомила, що Петруха — Сергіїв друг. Якщо й не друг, то соратник.

Вона аж зніяковіла від того, як хутко кинулася до машини.

Вони їхали години дві й нарешті дісталися якогось старого монастиря серед зелених лугів. Зупинившись біля великої кам’яної стіни з великою старою брамою, вони вийшли з машин. Яскраво світило сонце, весело цвірінькали пташки, десь близько бриніла бджола. Пахло весною.

На мурованій стіні біля брами висіла табличка «Надійний притулок».

— Надійний притулок, надійний притулок, — повторювала подумки Сашка. — Надійний притулок… Надійний притулок?

Ні! Тільки не це!

Сашка схопилася з місця, вскочила до машини й помчала геть.

7

Під кінець третього тижня перебування в Парижі магдалинки зібралися докупи. В один день, немов за командою. За час відсутности вони всі дуже змінилися. Магдалинки не впізнавали одна одну. Тепер це були чотири малознайомі жінки, яких, проте, пов’язувало щось дуже важливе.

Віка запросила всіх на обід, обравши для цього невеличке кафе, яке виходило на Люксембурзький сад.

Розмова була якоюсь аж офіційною: ніхто не хотів ділитися тим, що відбулося з кожною за цей короткий і водночас дуже тривалий відтинок їхнього життя. Вони не впізнавали і неначе боялися одна одну.

— Як справи?

— Та так, нічого!

— У тебе все в нормі?

— Та наче так!

— Як здоров’я?

— Нормально. А в тебе?

— Теж.

Цими порожніми фразами вони перекидалися поміж собою, немов гралися у словесний пінг-понг.

Ростик споглядав цю виставу мовчки. Його погляд був аж надто прискіпливим.

Потроху почали адаптуватися. Спершу подругипомітили зміни, що відбулися з Вікою. По-перше, за цей тиждень вона встигла повністю оновити свій гардероб. Судячи з зачіски, вона апробувала й славетне фризурне мистецтво Парижа. Але головне не це. Вона змінилася внутрішньо. Віка весь час сміялася, причому її смішила будь-яка дурниця, чого за нею ніколи раніше не помічали. Дівчата поглядали на неї спідлоба, то підозрюючи її в чомусь, то відкидаючи підозри як неможливі апріорі.

Тим часом Віка розповідала про свого маленького Пилипка, який виявився великим занудою і ще більшим снобом. Він міг годинами описувати їй свою нову машину, окремі детальки салону, удосконалення в її конструкції, економічність та комфортність. З такою самою легкістю він міг детально описати гардероб своїх начальників і підлеглих.

Дівчата, слухаючи це, ніяк не могли зрозуміти, чому Віка так веселиться. Чому Пилипкові оповіді не викликають у неї гніву чи роздратування.

А Віка говорила про все і ні про що, але водночас чогось не домовляла. Вона наче тримала про запас якусь грандіозну новину, але ніяк не наважувалася про неї розповісти.

Нарешті Сашка сказала навпростець і трохи брутально:

— Віко, ану, перестань крутити своїм дохлим задом, викладай, що там у тебе!

Віка пирхнула, почервоніла і тихенько зізналася:

— Дівчата, у мене «затримка»!

Те, що сталося наступної миті, не на жарт налякало всіх, хто був у кафе. П’ятеро за столиком одночасно постукали п’ястуками по столу і сплюнули тричі по три (а дехто й більше) через ліве плече. У ресторані запала німа тиша. Всі дивилися на дивний столик з дивною компанією. А дивний столик з дивною компанією вшнипився в одну особу жіночої статі у розквіті літ. Ця особа знизала плечима і трохи ніяково сказала:

— Я й сама не знаю, як це вийшло.

Опісля почалися бурхливі обійми, поцілунки, екзальтовані вигуки й привітання, що викликало жваву цікавість навіть в офіціантів. Адже компанія складалася з чотирьох жінок у розквіті літ і юнака нестандартної сексуальної орієнтації, які розмовляли дивною мовою.

Зрештою столик затих, і відвідувачі ресторанчика трохи розчаровано поновили доїдання своїх комплексних і некомплексних обідів.

Новина Віки була ґрандіозною. Вона неймовірно підняла їм настрій. Усі почали пророкувати, хто в неї народиться, на кого буде схожий, яке ім’я йому дати. Чомусь ніхто не сумнівався в тому, що це буде хлопчик. Кучерявий і розумний, як тато Філіп, і довгоногий, як мама Віка.

— Ростику, — лагідно запитала Віка. — Як мені його назвати?

Ростик завмер в артистичній позі, звів очі під лоба, а потім сказав:

— Головне, не називай його Охрімом! — і зробив з губів рурку, що означало початок нового спектаклю.

Магдалинки здивувалися, але все-таки засміялися. Всі, окрім Ксені. Та, натомість, густо почервоніла і штрикнула Ростика ліктем під ребро.

Магдалинки надто добре знали одна одну, щоб не помітити цього.

— Ану, коліться, що там у вас? — причепилися всі до Ростика й Ксені. — Що там за Охрім на горизонті?

— Охрім Іванович Бик — так звати працівника посольства, який виручив мене і Ксюху з халепи, — спокійно пояснив Ростик і двозначно посміхнувся, смикнувши брівками.

Магдалинки дивилися на нього з підозрою:

— Ну? — в один голос промовили вони.

Той мовчав.

— Не тягни гуму! — дала йому потилишник Славка.

— Уйдзі, пратівная! — він артистично махнув ручкою.

— Не блазнюй! — удавано суворо сказала Сашка. — Колися!

— Не можу, — трагічно сказав Ростик. — Це велика таємниця!

Усі очікувально подивилися на Ксеню.

— Тільки без мене! — чомусь різко підвелася вона до туалету. Подруги провели її довгим поглядом.

— Ростику, досить твоїх штучок, розповідай!

Той по-змовницьки посміхнувся і прошепотів:

— У нашої Ксюхи з’явився дядько!

— Та ти що?! — завищали магдалинки. — Охрім Іванович Бик — це він і є?

— Так точно!

— Ростику, ти просто шайтан! — констатувала Сашка.

— Стараюся! — знову згорнув губи руркою Ростик. — Всьо для вас, мєжду прочім!

— Слухай, Ростику, — нахилилася до нього Славка. — А вони ще не теє… Ну, сам знаєш?..

— Ще ні, — звів брівки він. — Але… — додав по-змовницьки… — Вже близько до того… Цей Охрім Іванович виявився дуже строгим до усяких таких справ…

— Яких таких справ?

— Тих самих, про які ви, розпусниці, й подумали.

Цієї миті з туалету вийшла Ксеня.

Друзі привітали її вихід бурхливими оплесками. Ксеня зашарілася і побігла назад. А клієнти за божевільним столиком знову почали цілуватися й обійматися.

Решта відвідувачів кафе, разом з персоналом, знову почали з цікавістю й острахом позирати в їхній бік.

— Сашко, а в тебе що? — нарешті усі звернули погляди на змучену дорогою подругу.

— Чингізханом і не пахне… — віджартувалася вона. — Але сталося щось більше…

Сашка зробила паузу. Вона лише мить розмірковувала, чи розповідати дівчатам про «Надійний притулок». І вирішила трохи зачекати.

— Я очистилася! В крижаному Ла-Манші.

— Подумаєш! — зіронізувала Славка. — Ми теж усі очистилися! Я от з кацапом переспала! Оце так гріхопадіння!

Сашка дуже пильно подивилася на Славку і замислилася.

— А чим очистилася? — спитав Ростик.

— Як завжди, алкогольчиком.

Славка намагалася вдавати веселу, проте в неї нічого не виходило.

До столика тихенько підійшла Ксеня і, прагнучи не привертати до себе уваги, присіла на краєчок стільчика. Усі вдали, що не помітили цього.

Їм принесли гарячу страву.

Їли мовчки. Кожен думав про своє. Несподівано Сашка поклала свої набори на тарілку і уважно подивилася на Славку:

— Він ніякий не кацап, — рішуче сказала вона.

Решта членів товариства Магдалини від несподіванки також покидали свої набори, створивши при цьому страшний дзенькіт, чим знову ж таки привернули увагу всіх присутніх, надто працівників, які почали кидати стурбовані погляди на дивних відвідувачів.

Славка розгублено кліпала круглими очима:

— Ти про Петруху?

— Про нього.

— Стоп-стоп, дівчата! — заволав Ростик. — Ми нічого не розуміємо! Про що це ви?

— Та про Петруху ми, про Петруху, — роздратовано сказала Сашка.

— Він що, не той, за кого себе видавав? — допитувалася Славка.

— Еге ж. Так точно. А ти, Ростику, як ти його не унюхав? Га, Фройде? Ганьба!

— А як ти його «вирахувала», відьмочко? — отетеріло дивився на Сашку Ростик.

— А я військових нюхом чую! — сказала Сашка.

— Він що, військовий? — захрипіла вражена Славка.

— Кагебешник. Чи, як це тепер називається, есбеушник…

Нікому вже не хотілося їсти. Усі дивилися на Сашку.

— Він що, розвідник? — добивалася Славка.

— Можна так сказати.

— Ти впевнена?

— Як те, що мене звати Сашка.

— А що йому від нас треба було? — спитав Ростик.

Сашка не знала, що відповісти йому.

— Єдине, що я відчуваю, що це якось пов’язано з Драгомарецьким.

Кожен замислився про своє.

Їжа на столі захолола. Обслуга кафе, яка пильно спостерігала за ними, почала занепокоєно перемовлятися. До них підійшов стурбований офіціант:

— Вам не смакує, мадам і мсьє? — спитав він насторожено, вказуючи на майже повні тарілки.

— Не смакує! — нахабно заявила Славка.

Офіціант зник.

Славка несподівано розвеселилася:

— Клас! Я спала з Штірліцем! Яке блаженство! Тепер я розумію, чим його взяла: адже в коханні я — Ейнштейн…

Дівчата ніяк не прореагували на її жарт.

Славка, замислившись, запитала з підозрою:

— А чого він змився? Бува, не з тобою? Адже ви зникли водночас!

— Іди ти під три чорти! — вилаялася Сашка, взяла з сумочки Віки довгу тонку сигарету й прикурила. На неї ошелешено дивилися подруги. Вона, побачивши їхнє здивування, прокоментувала свою поведінку:

— Та! Набридло обмежувати себе у всьому. Заради чого? — вона затяглася і спитала: — На чому я зупинилася? Ага, на тому, що я твоєму Йолкіну-Палкіну, щоб не сказати вульгарніше, прямим текстом сказала, що нам тільки сексотів бракувало! Тому він і змився!

— А як ти його «вирахувала»?

— Я все прочитала в його скляних очах, коли він начебто дивився футбол, а сам слухав нашу розмову про Драгомарецького!

— І тоді ти його відшила?

— Ага! — добряче затяглася Сашка. — Клас! Сто років не курила!

— А він? — не хотіли переходити на іншу тему дівчата.

— А він нічого. Промовчав. А після цього змився.

— Услужила! Подруга називається! — спалахнула Славка. — Ти знаєш, що ти зробила? Ти мені життя поламала! Я, може, вперше в житті справжнього мужика зустріла, а ти його шуганула!

— Як стукне, так і грюкне… А хто мене розлучив з Драгомарецьким, га?

— Нікого я не розлучала! Він сам захотів зі мною одружитися!

— Значить, сам захотів? — пильно подивилася на неї подруга.

Славка мовчала і нахабно дивилася їй в очі.

— Та пішла ти… — зрештою махнула рукою вона і налила собі повний бокал.

Після цього говорити з нею було неможливо. Славка геть не контролювала себе. Вона лягла грудьми на стіл і зашипіла:

— Я знаю, ви мене всі ненавидите. І я вас ненавиджу. Всіх. Без винятку. За те, що ви кращі за мене. А тебе, Сашко, найбільше. За твою «ідеальність». За те, що тобі — все, а мені — нічого.

— Що мені «все»? — завелася Сашка. — Розбиті ночви?

Ростик поклав їй руку на плече:

— Заспокойся, Сашко, ти ж знаєш, коли вона в такому стані, з нею краще не зв’язуватися.

Сашка налила й собі вина.

— Ненавиджу! — крізь зуби процідила вона. — Ненавиджу її брехливу натуру! Ти зламала мені життя! Через твої витівки моє життя покотилося зовсім іншою колією, яка тепер зайшла в глухий кут!

— Дівчата, заспокойтеся! — почав мирити їх Ростик. — Усе гаразд! Спокійно!

Дівчата невдоволено колупали виделками їжу.

— Бачу, відьмочки, з вами сталася метаморфоза, — з цікавістю спостерігаючи за подругами, радісно сказав Ростик. — З’явилося щось свіженьке: раніше ви звинувачували в усьому Драгомарецького, а тепер — одна одну!

— Ти був правий, Ростику! — зітхнула Сашка. — Ми самі себе згубили! Ми топили одна одну… І не давали одна одній шансу на щастя… Це ідіотське товариство, ця ідіотська жіноча солідарність! Усе життя ми втрьох з Вікою і Ксенькою пригрівали на грудях цю зміюку, оцю причину всіх наших нещасть!

— Це вже занадто, Сашко, — обняв її ніжно Ростик. — Що з тобою?

— Просто, коли я все зрозуміла, вже було пізно. Надто пізно! І нічого не можна змінити!

Віка співчутливо дивилася на Сашку:

— Сашко, у тебе буде все добре! От побачиш! Бач, нам з Ксенькою пощастило! І ти будеш щасливою!

— Це мені — пощастило? — і собі знервувалася Ксеня і заридала. — Я досі ще з ним не переспала!

Це чомусь викликало у всіх нездоровий сміх. Навіть Сашка посміхнулася.

— Тобі не дано! — повна злости, п’яно засміялася Славка.

Сашка підхопилася з місця:

— Це вже остання крапля, стерво! Скільки можна пліток, інтриг, фантазій, брехні! Певна, що немає ніякої двоюрідної тітоньки з власним «шато»!

— Ну й немає! — нахабно зізналася Славка. — То й що?

— Ненавиджу! — зашипіла Сашка.

— Сашко, що з тобою? — знову обняв її за плечі Ростик.

Та мовчала. Не могла вона зараз сказати, що Драгомарецький цієї миті помирає в далекій клініці «Надійний притулок» для безнадійно хворих.

Переляканий офіціант приніс десерт.

Віка здивовано на нього подивилася:

— Ми не замовляли.

— Це від шеф-кухаря.

Віка повернулася в бік кухні і побачила старшого чоловіка, який помахав їй рукою. Вона відповіла йому тим самим.

Тим часом ситуація за столиком загострювалася. П’яна Славка трохи підвелася і втупилася у Сашку:

— Ненавидиш? Справді? — засміялася Славка. — Ненавидь!

А ти знаєш, що моя донька зустрічається з твоїм сином? Вона мені вчора подзвонила і повідомила, що вона від нього вагітна. Ха-ха-ха! Історія повторюється! Діти повторюють помилки своїх батьків!…

Сашка побіліла:

— Що ти сказала? Повтори, що ти сказала!

— А що чула! Скоро ми з тобою станемо щасливими бабусями!

— Ні! — закрила руками обличчя Сашка. — Ні! — і в розпачі обхопила руками голову. — Ні! Я не допущу цього! Вони ж брат і сестра! — простогнала вона.

Запала мовчанка.

— Повтори, Сашко, що ти сказала? — перепитали усі в один голос.

Сашка, ковтаючи сльози, повторила:

— Мій Лесик і Славчина Сашка — брат і сестра. По батькові. По Драгомарецькому.

— Так що, твій Лесик від Драгомарецького? — вражено спитав Ростик.

Сашка закивала головою і заплакала.

Згадавши довгоногого красеня Лесика, Сашчиного сина, усі здивувалися, чому вони раніше про це не здогадалися.

Славка нервово курила одну цигарку за другою. Потім налила собі повний бокал горілки і залпом його випила.

— Що ти сидиш, корово! — закричала Віка на неї. — Бери мою мобілку, дзвони доньці, розкажи їй усе!

— Тихо будь, — сказала геть п’яна Славка. — Моя Сашка — не від Драгомарецького… І взагалі, я все набрехала… Як завжди…

Вона розреготалася, впала головою на стіл і захропіла.

8

Те, що сталося у кафе, остаточно розкололо їхню компанію. Нові таємниці, що несподівано розкрилися в цій розмові, геть зламали і без того хистку концепцію товариства та їхніх стосунків. Драгомарецький постав у їхніх очах по-новому. І Сашка. І Славка. І взагалі, тепер здавалися безглуздими усі ті штучні ритуали і всі ті фальшиві принципи, яких вони дотримувалися так багато років. Компанія розвалилася. Таємне товариство теж. Більше не існувало третьої заповіді: солідарність.

Інформація для роздумів.

Солідарність — це була третя заповідь таємного товариства Магдалини. Хай там що траплялося, вони підтримували одна одну. Вони сиділи під госпіталем, коли Сашка робила свою першу операцію; вони визволяли Славку з витверезників; вони витягали Віку з того світу, коли вона намагалася покінчити життя самогубством; вони по черзі водили малих Сашку і Лесика до садка, а потім — до школи; вони виказували Славчиним кавалерам, які її кидали; вони виводили Ксеню з релігійних екстазів. Вони жили, як одна родина, забуваючи при цьому про свої справжні сім’ї.

Сашка проводила годинами час у автомобілі. Їзда заспокоювала її. За кермом їй гарно думалося. Тепер нарешті все складалося докупи. Сашка зрозуміла, що Драгомарецький ніколи не мав фізичного контакту зі Славкою. Ця новина так вплинула на Сашчин емоційний стан, що вона ніяк не могла заспокоїтися і знайти собі місця. Довгі-довгі роки вона носила в серці образу на Сергія, думаючи, що він одразу після їхньої першої і єдиної близькости пішов до Славки. Або ще гірше: не прийнявши душ після Славки, прийшов до неї… І цинічно зробив по дитині обидвом. Як таке можна простити? Це мучило її ціле життя. Вона не могла йому цього подарувати.

А насправді все було інакше. Отже, крім її Лесика, в нього взагалі немає дітей! Відтак, цілком можливо, що вона, Сашка…

Ні, вона навіть не могла про це подумати… Це було надто неймовірно. Вона вперше побачила Драгомарецького таким, яким хотіла його бачити: однолюбом, шляхетним лицарем… Добре, що вона не розповіла нікому про поїздку до Сен-Мішеля, про зустріч з Петрухою, тобто вже Петром Миколайовичем, і про візит до смертельно хворого Сергія. Тепер це стосується тільки їх двох. Як пізно сталося прозріння! Як пізно… Якби не її сліпа відданість своїм подругам, вона б таки з’ясувала це раніше. З Драгомарецьким. І все ще можна було б виправити… А тепер пізно…. Пізно! Він — смертельно хворий. Він помирає.

Вона кілька разів виїжджала на автобан, що вів до того далекого монастиря, однак на чверті шляху повертала назад.

Вона вагалася.

Віка відчула, що не може більше жити в тому маленькому готелі. По-перше, її тіло прагнуло розкошів. Душа її летіла до маленького Пилипка, а розум не міг примиритися з тим, що її найкраща подруга стільки років її обдурювала. Віка переїхала до паризьких апартаментів свого Дубуасика.

Поки він був на роботі, вона тинялася розкішними апартаментами у стані специфічного збудження. Віка проганяла від себе думки, які роїлися в її голові. Після гострого болю від образи на подругу, найближчу людину, вона почала відчувати щось на зразок докорів сумління. Тепер їй, як ніколи раніше, видавалося жахливим блюзнірством те, що саме вона була першою жінкою у житті Драгомарецького. Вона посіла Сашчине місце. Причому законне місце. Віка картала себе за те, що саме вона, а не дрібна брехушка Славка, стала причиною усіх нещасть — і Сашчиних, і Сергієвих, і своїх власних. Віка не хотіла про це думати. Проте у розкішній паризькій квартирі з видом на золоті бані «Інвалідів» не було на що відволіктися. Вона казала собі: мене й без того покарала доля. Але це не допомагало. Тоді вона думала: оскільки доля нарешті їй посміхнулася, то мусить щось змінитися на краще і в них — у Сашки з Драгомарецьким… Як же їм допомогти?

Увечері приходив Філіп і поцілунками розвіював усі її сумні думки.

Славка безпробудно пила. Це був її крах. Міф про неї як матір єдиної дитини Драгомарецького розвалився. Рано чи пізно це мусило статися. Але на міфі тримався її авторитет. На ньому, здається, трималася і прихильність подруг до неї. Її малу Сашку всі просто обожнювали: задаровували подарунками, заціловували. Драгомарецький справно платив великі аліменти. А Лесику не припадало нічого. Славка раніше ніяк не могла зрозуміти, чому Драгомарецький визнав її байстрючку своєю. Думала, що він зіграв шляхетного лицаря, аби заховати її гріх. Аж тепер вона збагнула все. Це була частина плану витонченої помсти Драгомарецького Сашці. Він хотів зробити їй боляче. За що? За те, що та не відповіла взаємністю на його почуття. А вона ж його любила. І досі любить. І він її — також…

Славка пила, щоб заглушити свій біль і свою огиду до самої себе. Більше ні з ким не могло цього статися, тільки з нею. Вона — підла, підступна, заздрісна баба, що має чорний рот і довгий злий язик. Як очиститися? Колись вона поставила це запитання Ростику, який, мов рентгеном, просвічував її душу. І він порадив: тільки через любов. Лише любов може її позбавити найгірших жіночих вад. Як би їй хотілося уткнутися у груди Петрухи Йолкіна! А він утік. Як усі. Де він? Вона знову самотня і нікому не потрібна.

Після своїх любовних невдач вона завжди поверталася у рідне лоно товариства Магдалини. І її, блудну доньку, завжди приймали. Тепер це неможливо. Вона зробила все, щоб її ніколи не пробачили.

Ксеня сприйняла усі новини дуже спокійно. Після того, як Ростик переконав її, що Драгомарецький — не той, на кого їй треба витрачати свою енергію, вона взагалі збайдужіла до всього, що стосувалося Сергія. Тим більше, в її житті з’явилося щось дуже схоже на її власну долю: неповороткий, вусатий, мордатий Охрім Петрович. Славчина мама колись казала: чоловіків треба жаліти, бо їх Бог багато чим обділив. Яка ж вона була права! Якби вона була зараз тут! Пані Адріяна підказала б їй, як укласти цього здорованя з дитячим серцем у своє ліжко. З ким би порадитися на цю делікатну тему? Віка відпадає. Її амплуа — тікати від чоловіків, а не вкладати їх у ліжко. Тим більше, зараз її чіпати не можна. Сашка? Ця теж не має досвіду зваблення. Славка? Ні! Її методика так налякає Охріма Івановича, що він ще років з десять тікатиме від жінок. Залишався Ростик. А от з Ростиком було найтяжче. З одного боку, саме він змінив її світогляд, наблизив до Охріма Петровича. Однак, з другого боку, її насторожило те, як наполегливо Охрім Петрович добивався, щоб Ростик лишився на ніч. Чесно кажучи, вона навіть приревнувала і запідозрила солідного дипломатичного працівника в чомусь дуже непристойному. Хоч бажання завоювати «дядька» виявилося набагато сильнішим, за всі підозри.

Так вона роздумувала. Цієї миті їй дуже бракувало колективної думки і колективної дії членів таємного товариства Магдалини. Їй над усе хотілося тепер порадитися зі своїми подругами. Тим більше, що на жодну з них вона зла не тримала. Ксеня була переконана, що саме вона може помирити всіх дівчат.

Наступного дня вона, порадившись з Охрімом Івановичем, запросила всіх магдалинок на вечерю. Він не заперечував, бо тяжко ностальґував.

Ксеня метеликом пурхала навколо гостей, однак розмова не клеїлася.

Славка прийшла, сподіваючись, що товариство прийме її знову. Вона дала собі слово не пити спиртного. Це було тяжке випробування. Відтак, борючись із собою, вона була не надто красномовна і привітна.

Сашка не хотіла бачити подруг взагалі. Але Ксеня, мала Ксеня… Сашка не могла їй відмовити. Якраз Ксеня найменше була винна в її негараздах і найбільше з-поміж них заслуговувала на щастя.

Ростик мав добре серце. Тож, коли Ксеня жалібно заплакала в слухавку, він піддався на її вмовляння.

А Віка прийшла заради Сашки, яка попросила її про цю послугу. Віка хотіла помиритися з подругою.

Тож усі сиділи, як засватані, і мляво теревенили про Верховну Раду України, неначе в світі немає нічого цікавішого. Це вже така українська традиція. Коли нема про що говорити, заводять мову про Верховну Раду, хто в ній найсимпатичніший, хто — найпринциповіший, хто — найпродажніший.

Ксеня дуже нервувалася. Її геть не цікавило ні перше, ні друге, ні третє. Вона хотіла завоювати Охріма Івановича Бика. Тим часом розмова явно не сприяла цьому.

Сашка, побачивши благальний Ксенин погляд, змінила тему:

— Охріме Івановичу, розкажіть, чому вас так назвали? Адже ви народилися в радянські часи! А Ваше ім’я якось не асоціюється з радянською дійсністю!

Якби Сашка знала, чим усе скінчиться, вона б не ризикнула поставити це запитання. Досі вона ніколи не бачила людей з цілковитою відсутністю почуття гумору.

Охрім Іванович дуже серйозно поставився до запитання і дав надзвичайно ретельну і детальну відповідь. Пізніше ця оповідь стане легендарною для товариства Магдалини, адже саме завдяки їй і відбулося примирення.

Охрім Іванович почав з того, що його батько одружився не з любови, а з розрахунку. Дуже вже йому хотілося мати тестів мотоцикл.

— У нас у селі, — поважно розповідав Охрім Іванович, — мотоцикли називають мациклєтами. Так от, мій батько часто казав матері: «Якби не твій мациклєт, ти б мені сто лєт снилася в бєлих тапочках»…

Магдалинки перезирнулися, а потім пильно подивилися на дипломатичного працівника: чи, бува, не жартує він. Але той аж ніяк не жартував. Він оповідав дуже зосереджено, неначе робив доповідь на Верховній Раді. Він не давав підстав навіть посміхнутися.

Охрім Іванович провадив далі:

— У них довго не було дітей. Батько кілька разів поривався втекти від матері, проте любов до тестевого мациклєта стримувала його від цього вчинку. Кожного разу, виконавши свій подружній обов’язок, він казав матері: «Якщо на цей раз получицця, назвемо синочка Едуардом!»

Гості Охріма Петровича почали давитися сміхом. І, якби не Ксеня, яка благально просила усілякими жестами мовчати, вони б давно вже розреготалися.

А Охрім Іванович розповідав так серйозно, наче йшлося про ухвалення бюджету у парламенті:

— Мати згоджувалася на Едуарда. Вона була згодна на все, адже батько був «першим хлопцем на селі», дарма, що дрібоньким. А вона нічим, крім гренадерської постави і батькового мациклєту, похвалитися не могла.

Славка почала покашлювати. Всі знали, що цим кашлем вона намагається замаскувати сміх, що її розпирав. Вона була найпершою реготухою в компанії. Видно було, що вона себе просто ґвалтує, щоб не розреготатися. Решта дівчат і Ростик дивилися на неї з жахом, відчуваючи, що сміхові імпульси потихеньку лізуть і з них.

Поважний дипломатичний працівник, не повівши й бровою, провадив далі:

— Через п’ять років батько не витримав: «Чхать я хотів на ваші мациклєти!» — кричав він і почав збиратися з дому. Тоді мій дід купив «жигулі». Це були перші «жигулі» на селі. Батько не пішов від матері, а знову почав періодично виконувати свій подружній обов’язок, повторюючи одну й ту ж саму фразу: «Якщо на цей раз получицця, назову синка Едуардом!» Минуло ще п’ять років, а Едуард у них не виходив.

Ростик кусав губи, стримуючи сміх, а Сашка, ледь стримуючись, прошепотіла йому на вухо: «Здається, я знаю, чим це закінчиться». Ростик подивився на неї очима, повними сліз від сміху, і простогнав: «Я зараз накладу в штани!»

Ксеня стояла за спиною у поважного Охріма Івановича, прохально притуливши пальця до губів, що означало: мовчіть, будь ласка. Проте стриматися було неможливо.

Охрім Іванович важко зітхнув і сумно подивився на стелю. У нього на очах забриніли сльози. Тільки не від сміху. Вочевидь, ця історія викликала в нього особливо мінорні емоції.

Сашка підвелася з крісла і стала поза зором Охріма Івановича на випадок, що, коли таки розрегочеться, то не на очах у поважного дипломатичного працівника.

— І якось, випивши півсулії самогонки, він знову ж таки виконав свій подружній обов’язок, а після того закричав на всю хату: «Я, бля, вже не можу! Якщо на цей раз щось получицця, назву його Охр-рімом! Їй-бо, бля!»

Славка активно засякалася в хусточку. Ростик заплакав на плечі у Охріма, а Охрім заплакав, уткнувшись носом у Ростикову руду чуприну. Щоправда, один ридав від сміху, другий — цілком щиро.

Віка вибігла з кімнати до ванни, Сашка — за нею.

Довірливий Охрім Іванович навіть не зрозумів, що сталося і яку послугу він надав товариству Магдалини.

Після дипломатової щирости усім на душі стало легко і приємно.

Охріма Івановича напоїли і засватали за Ксеню, вдягнувши на його дебелого пальця заздалегідь заготовлену обручку.

Залишаючи Охріма Івановича з Ксенею наодинці, Ростик поплескав його по плечі і дуже серйозно наказав:

— Як получиться, назвеш синка Сірожкою!

Сп’янілий Охрім Іванович кивнув на знак згоди.

Уранці всі, крім Ксені, зібралися в маленькій готельній кімнатці. Дівчата намовляли Ростика зателефонувати Охріму Івановичу, щоб дізнатися, чим закінчився вчорашній вечір. Ростик опирався, мовляв, йому незручно, проте магдалинки таки примусили його набрати номер.

Ростик відкашлявся і почав чекати, коли хтось підійде до телефону на протилежному кінці дроту. Проте слухавку ніхто не брав.

— Нічого, почекаємо, — вирішила Сашка і прилягла на ліжко. Славка пішла до себе в номер, а Віка сором’язливо повідомила, що в неї обід з Пилипком і що вона обов’язково повернеться.

Сашка й Ростик лишилися наодинці.

Запала мовчанка. Ростик стояв біля вікна і дивився на безтурботних парижан.

Сашка з Ростиком знали, що думають про одне й те ж саме, проте ніхто з них не наважувався почати розмову.

Нарешті Ростик зітхнув і сказав:

— Ти його бачила?

— Ні, — відповіла Сашка. — Побоялася. Я була за п’ять кроків від нього, але не була готова до зустрічі.

— Де це — за п’ять кроків?

— Він у клініці «Надійний притулок». Гадаю, це клініка для смертельно хворих.

— Ти впевнена?

— Так.

— Що з ним?

— Не знаю. Мабуть, він помре.

Сашка заплакала. Ростик розгублено подивився на неї:

— Що ти мелеш!

— Я не мелю! Я точно знаю!

— Що ти собі до голови взяла? — Ростик замислився.

— Ти чуєш, Ростику? Він помирає!

— Та не може він помирати! Він здоровий, як бик! Ну, не настільки, як Охрім Іванович, проте ще ого-го!

Сашка сказала:

— Ти чуєш мене чи ні? Він по-ми-рає!

— Ти щось наплутала, Сашко, їй-бо! Не може цього бути!

— Поїхали зі мною! Сам переконаєшся!

Ростик похитав головою.

— Нікуди я не поїду!

— Поїдеш!

Ростик сів навпроти неї, узяв за руки і, дивлячись їй у вічі, попросив:

— Розкажи, що з тобою сталося під час твого зникнення.

Сашка розповіла все, що пам’ятала. На згадці про Петруху Йолкіна Ростик напружився.

— Отже, це він привіз тебе туди? — допитувався Ростик.

— Так, він, — дратувалася Сашка.

— Тут щось не те.

Здається, його впевненість похитнулася. Він запустив руку у руді пасма і замислився:

— Ти кажеш — «Надійний притулок»?

— Так! Збирайся! — смикала його за рукав Сашка.

— Почекай! Щось не клеїться! — не здавався Ростик.

— Та все клеїться! Поїхали!

Нарешті Ростик повірив. Він піднявся і почав ходити кімнаткою.

— Що з ним могло статися? Мені здається, що ти помиляєшся!

— Я часто помиляюся?

— Взагалі — ні! Але кілька разів — суттєво!

— Ти маєш на увазі той випадок, коли я гарантувала тобі витягти сімнадцятий білет на екзамені? — скривилася Сашка. — Ти пам’ятаєш, коли це було? Мені ж тоді було шістнадцять років!

— Я цей іспит на все життя запам’ятав. Так само, як і твій прогноз про те, що на пані Адріяну напали грабіжники. Пам’ятаєш?

Сашка почервоніла. Вона згадала, як через неї до квартири пані Адріяни увірвалася група порятунку і застала її в ліжку з батьком Віки. Ото була ганьба!

— Не віриш? — рішуче заявила Сашка. — Давай зателефонуємо на мобільник Йолкіну!

— Ти вже знаєш його номер?

Сашка нічого не відповіла. Вона гарячково набрала номер.

— Алло! Петрухо! Ти де? В «Надійному притулку»? Як він там? Не дуже? Скажи це Ростику, бо він мене за божевільну має!

Ростик притулився вухом до слухавки і почув те ж саме. Він побілів.

— Що з ним сталося? — спитав Ростик.

— Це не телефонна розмова, — відрубав Петруха. — Приїдеш — побачиш!

Вони їхали на старенькому «пежо» автомагістраллю.

Ростик дуже хвилювався. Він увесь час підганяв Сашку:

— Чого ти повзеш, як черепаха!

— Подивися на спідометр, дурню! Бачиш — сто сорок!

— У тебе зіпсований спідометр!

— Сам ти зіпсований! Забери руки геть!

Так вони сварилися дорогою, поки Сашка не додумалася ввімкнути музику. Гарні французькі шансони завжди позитивно впливають на нервову систему. На Ростика вони подіяли. Він скрутився калачиком на задньому сидінні і затих.

Сашка полегшено зітхнула. Однак за якийсь час її насторожило те, що ззаду не чулося жодних звуків. Вона озирнулася — Ростик лежав нерухомо.

— Гей, Ростику! — покликала вона його.

Він не відповідав.

— Що з тобою, га?

Знову мовчанка.

Сашка захвилювалася: не доведи Господи, і з ним щось сталося. Вона вирішила зупинити машину, незважаючи на те, що вони їхали автобаном. Адже життя людини під загрозою!

Зменшивши швидкість до вісімдесяти, вона почула ззаду себе голос:

— Е-е!

Вона зраділа:

— Господи! Ти живий! А я вже думала, що й тебе скрутило.

І раптом Ростик почав сміятися. Спочатку це було слабке хихикання, яке скоро переросло в істеричний сміх. Трохи згодом його посіла гикавка, і він почав просто задихатися в сміхових імпульсах.

— Він помирає! Ой, не можу! Я зараз кінчуся!

Сашка насторожено прислухалася до того, що відбувалося на задньому сидінні. «Поїхав», — злякалася вона. Таке вже з ним раз було, коли померла його улюблена бабуся Ірма. Тоді він просміявся п’ять днів з невеличкими перервами, після чого його спровадили на лікування.

Тим часом Ростик крізь сміх вигукував уривки фраз:

— От намудрив! Аж сам себе перехитрив! Ха-ха-ха!

— Нервовий зрив, — поставила діагноз Сашка. Вона знову набрала Петруху і повідомила:

— Йолкін, у нас нові проблеми! У Ростика істерика на нервовому ґрунті, переговори з лікарями. Йому потрібна допомога.

Ростик, почувши це, почав сміятися ще страшніше. Він хапав ротом повітря, намагався затримати його, проте одразу ж вибухав дикою істерикою.

По якомусь часі Ростикові полегшало. Він, здається, заспокоївся. Спершу Сашка його не зачіпала, аби не спровокувати рецидив. Проте треба було дізнатися про його стан. Вона обережно поцікавилась:

— Тобі вже краще?

Ця безневинна фраза знову викликала бурю неприродного реготу з гикавкою і блювотою навпереміш.

Сашка лаяла себе останніми словами.

Попереду з’явився знак заправки. Вона стишила швидкість. На стоянці вона дала Ростикові заспокійливі краплі. Він слухняно їх випив. Перед самим «Надійним притулком» Ростик навіть задрімав.

Діставшися клініки, Сашка вийшла з машини і відчинила велику залізну браму.

Перед нею відкрилася величезна зелена галявина з фонтаном посередині. В кінці галявини стояла стара споруда з тесаного каменю. Навколо фонтану медсестри в білих халатах і таких самих шапочках возили інвалідні візки. Хворі блукали парами й поодинці, перемовлялися одне з одним, а медсестри — між собою.

З машини вийшов сонний Ростик.

— Ходімо, — він легенько підштовхнув Сашку.

— Не можу — сказала вона. — Я не зможу дивитися в очі смертельно хворого. Що я йому скажу? Банальне «я тебе люблю»? Чи мелодраматичне: дорогий, в тебе є син? Це ж не бразилійська мильна опера. Це життя.

Ростик знову почав сміятися.

Від людей у білих халатах до них попрямувала чоловіча фігура. Поки вона наближалася, вони впізнали в ній Петруху Йолкіна.

Ростик, помітивши його, ще більше почав захлинатися сміхом.

— Молодці, що приїхали! — сказав Петруха, наче не зважаючи на те, що діється з Ростиком. — За мною!

— Він помирає?… — завагалася Сашка.

— Як тобі сказати… — непевно сказав Петруха. — Дивлячись як на це поглянути.

Сашка подивилася на нього з осудом.

До Ростика ззаду підійшли двоє санітарів і, вправно скрутивши, повели кудись. Той знову розреготався.

Сашка злякалася.

— Усе в нормі, Сашко! Зараз Ростика оглянуть і допоможуть йому.

Сашка зупинилася, запідозривши щось не те:

— Гад! Ти нас дуриш! Нікуди я не піду!

Вона спробувала втекти.

— Ти що, Сашко! — він схопив її за рукав. — Невже ти не хочеш з ним побачитися? Може, це востаннє…

Це було сказано так щиро, що Сашка одразу ж повірила.

Перед палатою вона на мить зупинилася. Набравши в груди повітря і видихнувши, вона сказала:

— Ну, що ж. З Богом!

Сашка штовхнула двері, зайшла до кімнати і… розгубилася.

Драгомарецького тут не було. Натомість був її чоловік — ґенерал Соприка. Він сидів на лікарняному ліжку в лікарняній одежі. Вона ступила крок назад і зупинилася.

Здається, він теж не чекав цієї зустрічі. Він підхопився з ліжка, потім рвучко сів назад. Безгучно вилаявшись, він уже спокійно сказав:

— Ну, здрастуй, жоно!

Вона тільки зараз побачила, як він постарів.

— Здрастуй, — розгублено сказала вона і присіла на краєчок стільця.

Вони були в палаті самі. Розмова не клеїлася. Сашці не хотілося ні про що його питати. Не хотілося сваритися. Не хотілося й пожаліти. Взагалі нічого не хотілося. Навіть відрази й образи вже не було. Тільки порожнеча. Вона сиділа і дивилася собі під ноги, роздумуючи, де саме в своїй логічній схемі вона припустилася помилки. Отже, Петруха Йолкін пов’язаний не з Драгомарецьким, а з Соприкою? Нічого не зрозуміло. Але, здається, Йолкін навмисне організував цю зустріч за спиною Соприки, щоб відкрити Сашці очі на чоловіка. Може, Соприка навіть не здогадується про те, що Йолкін зараз у коридорі?

— Як ти мене знайшла? — запитав її чоловік.

Вона вагалася, говорити про Йолкіна чи ні.

— Не скажу, — про всяк випадок ухилилася від прямої відповіді.

Той знічено кивнув. Вони сиділи мовчки, дивлячись одне на одного.

— Чому ти мене ні про що не питаєш? — нарешті поцікавився він.

Сашка здвигнула плечима.

— Ти мене ніколи не любила? — поставив він несподіване запитання.

Сашка здригнулася. Вона ніколи над цим не замислювалася. По паузі відповіла:

— Любила. По-своєму.

— По-своєму… — втомлено сказав він. — Як старшого брата?

Сашка не знала, як реагувати. Вона геть заплуталася.

— Не знаю… Ні… Як чоловіка. Як законного чоловіка.

— Але небажаного… — продовжив він її думку.

— Та наче ні… Напевне, я любила тебе так, як у дев’ятнадцятому столітті жінки любили шлюбних чоловіків, посватаних батьками.

Ґенерал стомлено посміхнувся.

— Це не найгірше.

Сашка знизала плечима.

— Ти завжди був мені другом, — додала Сашка, щоправда, нещиро.

Ґенерал скрушно похитав головою.

— Чому ти не питаєш, що я тут роблю?

Сашка подивилася на його змучене обличчя і промовчала.

— Чому ти не питаєш мене, через що я тут, за які гроші і взагалі про все, чим цікавляться жінки у своїх чоловіків?

— Це твоя справа.

— Твоя справа… — тихо повторив він. — Ти права…

— Ти давно хворієш? — запитала Сашка, дорікаючи собі в душі, що раніше сама не здогадалася.

— Ні. Я сам це недавно з’ясував. Але не хочу про хворобу. Нехай буде — солдат лікує старі рани.

— Лікує? Отже, ти…

Сашка затнулася. Вона хотіла була сказати: «Отже, ти не безнадійний?», — проте вчасно схаменулася.

— Який у тебе діагноз?

— Я б не хотів, щоб ти про це знала.

«І це після стількох років спільного життя!» — образилася вона, проте виду не показала.

Ґенерал продовжив:

— Якщо ти прийшла, я хотів би попросити у тебе пробачення.

Сашка заперечно хитнула головою. Проте він провадив:

— Ти нічого не знаєш. Я не маю права називатися твоїм другом. Я не той, за кого себе видавав. Пробач мені.

— За що?

— За все.

— Ти не хочеш говорити?

— Не хочу. Мені соромно. Просто пробач і все. Пробачаєш?

— Пробачаю.

— Дякую.

— А я тобі дякую за Лесика. Адже ти все знав?

— Знав. Але я вихований на тому, що не той батько, що народив…

Він узяв її руку і поцілував.

— Ти — вільна. Зараз я тобі бажаю щастя. Тому й кажу це.

Він скривився і ліг на ліжко.

До палати зайшов медбрат і зробив йому заштрик.

Ґенерал заплющив очі.

— Посидь біля мене… — сказав він неприродно тихо.

Вона підсіла До ліжка і взяла його за руку.

Так вони просиділи якийсь час. Нарешті Соприка розплющив очі і сказав:

— Тепер іди. Я не хочу, щоб ти бачила мою слабкість. Я хочу побути сам. Це моє останнє слово.

Сашці різко заболіла голова. Вона підвелася і, хитаючись, вийшла з палати.

Ростик прокинувся в сліпучо-білій кімнаті. Хотів було поворухнутися, однак йому це не вдалося: руки і ноги були прив’язані до ліжка пасами. Хотів озватися, проте з горла видобув лише якесь шарудіння.

«Оце так улип!» — подумав Ростик.

На більше він не спромігся. В голові був туман. Важко було впіймати думку. У мозку крутилася одна й та ж сама картина: він у бочці і не може з неї вилізти. Колись бабця Ірма розповіла йому про його прадіда, якого випровадили на заслання у бочці для оселедців. Ця розповідь настільки його вразила, що він, будучи десятирічним хлопчиком, кілька ночей не міг заснути. Бабусі довелося провести кілька сеансів психотерапії, аби виправити свою педагогічну помилку і стабілізувати його психіку. Ті давні кошмари повернулися.

У ньому немов сиділи двоє Ростиків. Перший мислив, другий діяв. Перший уособлював його дух, другий — тіло.

До палати хтось зайшов. Ростик-перший подумав: «Головне, щоб не зробили другий заштрик». І сказав Ростик-перший Ростикові-другому: «Швиденько інсценуй блювання». — «Це важко», — відповів Ростик-другий. Ростик-перший скомандував вольовим тоном: «Негайно візьми себе в руки». Ростик-другий напружив усі свої сили, підвів голову й імітував блювоту жовчю. При цьому він закочував очі під лоба. Напевне, допомогла-таки школа Станіславського, бо над ним пролунало:

— Передозування. — Це сказав Хтось.

— Хто його знає, яка в цього дохляка доза.

Ростик-перший примусив Ростика-другого повторити експеримент.

— Треба йому трохи паси послабити, бо захлинеться блювотою.

— Гаразд, давай.

До Ростика підійшов Хтось-перший і пильно на нього подивився. Ростик-другий вольовим зусиллям зобразив затуманений погляд і заслинену відвислу губу. «Здається, повірив» — констатував Ростик-перший.

Хтось-перший розстебнув йому паси на лівій руці.

«Красненько дякую! — сказав Ростик-перший. — Я шульга».

Ростик-другий знову імітував блювоту.

— Він не чує?

— Не мав би.

— Ану, перевір!

Хтось-перший підійшов до Ростика і взяв його за підборіддя.

Ростик-другий удав, що відключився.

— Відключився, — сказав Хтось-перший.

— Ходімо.

Хтось-перший та Хтось-другий пішли геть.

Ростик-перший залишився сам на сам з Ростиком-другим. Вони обидва вже не боялися. Ін’єкція притамувала почуття страху. Головне тепер — зробити перший рух.

Треба ж щось робити.

Ростик підвівся і впав на подушку, не подужавши втримати голови.

— Припливли! — сказав Ростик-другий.

— Відставити! — наказав Ростик-перший.

— Легко тобі командувати! — сказав Ростик-другий.

— Мені теж нелегко командувати з бочки з-під оселедців.

— Якої бочки? — перепитав Ростик-другий.

— Не має значення. Роби, що тобі сказано.

— Сволота!

— Сволота — це той, хто з нами таке зробив.

— Як казала бабуся Ірма, дурносміх завжди закінчується сльозами.

— Нічого собі, дурносміх! Таке накрутив, що й сам потерпів! Хіба не смішно?

— А Петруха — дебіл! По-перше, не сказав, що йдеться про Соприку, а не про Серьожку…

— Ну?

— А по-друге, зробив з мене божевільного!

— Петруха не винен. Він — не лікар! А Сашку доведеться провчити: уявила себе психіатром!

— Ти сам винен! «Режисер» недоумкуватий!

Так, розмовляючи сам із собою, Ростик похитуючись рушив до дверей. На них передбачливо було вмонтоване віконечко. По коридору ходили туди-сюди люди в білих халатах.

Тоді Ростик доповз до вікна. Він був на другому поверсі, однак не зміг би навіть залізти на підвіконня.

Ростик спостерігав за хворими, що провадили неквапні бесіди на лавках і у візочках. У них було щось спільне — однаковий вираз обличчя, спосіб життя. Одне слово, це була справжня спільнота.

Унизу щось зашаруділо. Ростик перехилився через підвіконня, і голова замалим не потягла його донизу.

— Мене тут не знайдуть! Мене тут не знайдуть! — радісно долинало знизу.

Ростик ще більше перехилився, щоб побачити господаря голосу, і випав з вікна.

— Забився? — спитав Ростик-перший.

— Ні, — відповів Ростик-другий.

На обох Ростиків подивилися чотири ока, а точніше, два — за товстими скельцями окулярів.

— Ти теж від них ховаєшся? — привітно сказали окуляри.

— Так, ми ховаємося! — сказали обидва Ростики.

— Щось я тебе тут не бачив…

— Ми — новенькі, — сказали Ростики. — А від кого ти ховаєшся?

— Від Тома.

— А сам ти хто?

— Я — Джеррі.

— Ясно, — подумали обидва Ростики і подивилися уважніше на пацієнта в окулярах. Ростика-першого зацікавив чорний предмет на поясі. Він скидався на мобільний телефон.

— Справжній? — поцікавилися Ростики.

— Справжній — з гордістю сказав очкарик.

— А кому ти з нього дзвониш?

— Мамі.

— Дай на хвилинку!

— Бери!

Ростик-перший не повірив, що все так просто. А Ростик-другий обважнілими пальцями тиснув на кнопки. Він набирав телефон Охріма Івановича Бика.

9

З клініки «Надійний притулок» поверталися двома машинами. Першу вів Охрім ІвановичБик. Поруч з ним сиділа Ксеня, а на задньому сидінні — Славка. Охрім Іванович з переляку після Ростикового дзвінка замалим не розгромив дуже пристойну клініку, яка виявилася не для смертельно хворих, а для всіх, хто хоче зі своєю хворобою заховатися подалі від стороннього ока.

Дякувати Богові, все з’ясувалося. Ростика ще раз оглянули і з’ясували, що у нього надто збудлива нервова система, проте у психіці відхилень немає. Що ж до ґенерала Соприки, то його діагноз на його прохання лишився у таємниці.

Другою машиною, знаменитим стареньким «рено», керувала Віка. Біля неї сиділа Сашка, а на задньому сидінні лежав Ростик. Він іще не оклигав після ін’єкції і падіння з другого поверху.

— Як ви там, Ростики? — жартувала Віка. — Не побилися між собою?

— Яка ти жорстока! — театрально промовив він. — Після цього довіряй тобі таємниці! А я ж зробив тобі неоціненну послугу!

— Яку ж?

— Це ж я сказав, що тобі треба їхати до Парижа.

— Було таке.

— Тож ти мене повинна на руках носити!

— Можна й поносити.

У обидвох був гарний настрій. На відміну від Сашки, яка остаточно розклеїлася. Ростик навіть не дорікав їй, що вона поставила йому дикий діагноз і цим завдала додаткових клопотів.

— Може, мені все-таки треба було залишитися? — періодично питала Сашка друзів.

— Він же не хотів, щоб ти знала про його болячку. А якби ти лишилася, ти б обов’язково розкусила! — намагалися переконати її Віка з Ростиком.

— Та я й так, здається, здогадуюся! — зітхнула Сашка. — Але ж я лікар і дружина. Я ж повинна бути поруч!

Віка і Ростик вдавали веселощі, щоб якось розрадити подругу.

— Знаєш, Ростику, мій Дубуасик — просто цукерочка. Я тобі така вдячна. Ти для нас усіх, як талісман. — Вона злякано замовкла, поглянувши на Сашку. — Принаймні для мене й Ксюхи.

— Для Славки теж, — із задоволенням підхопив тему той. — Ти б бачила, як вони туркотіли з Петрухою! Мов ті голубки! Це так просто не закінчиться!

Віка і Ростик знову згадали про Сашку.

— Сашко, і в тебе все буде гаразд. От побачиш! — запевняли вони.

— Я Гарантую! — чи то жартома, чи то серйозно сказав Ростик.

Сашка автоматично кивала.

— А цей Охрім Іванович — класний мужик, — знову завела розмову Віка. — Коли він дізнався про тебе, Ростику, мало не збожеволів. У вас, бува, не лямур а труа?

— Він не в моєму стилі, — манірно махнув ручкою Ростик. — Та й думаю, що він і не здогадується про мою орієнтацію. Просто йому потрібен такий друг, як я.

— Що б ми без тебе робили? — сказала Віка.

Попереду Охрім Іванович зупинився на заправці. Віка спрямувала своє авто туди ж само.

Славка, вийшовши з машини, потяглася і, поплескавши службове «пежо», сказати б, по його «пежо», філософськи промовила:

— Гарне ти моє «пежо»,
Поплещу тебе по жо…
Вона щасливо засміялася і, неначе виправдовуючись, додала:

— Прорвало!.. Давно не писала віршів!..

— Вірші? — здивувався Охрім Іванович.

Славка закружляла в танці.

Охрім Іванович з осудом подивився на неї. У нього засмикався правий вус.

Ксеня, помітивши це, погладила його по широкому плечі:

— Це вони жартують, любий!

— Ну і жарти!

До Славки підступив Ростик: — Гей, Ейнштейн! — гукнув він і затнувся. — Ти диви, я й сам майже віршами заговорив!

Він відкашлявся і продекламував:

— Гей,
Ейнштейн,
Скажи: а шо
Скажеш ти Про це «пежо»?
Славка ще раз оглянула дипломатичне «пежо» і сказала:

— Нічого собі машинка! Взагалі, мені подобається, що у Франції немає культу «крутих машин», як у нас. Французи — патріоти. Їздять тільки на своїх «пижиках», «ренушках» і «сітроєнчиках».

Потім вона втупилася в небо і замислено продекламувала:

— На «рені» і на «пежі»
Я каталась В Парижі!
Ростик без жодного сорому додав:

— Славцю, ти, з своєю жо…
Розчавиш усі «пежо»!
Славка підійшла до нього впритул і кинула йому у відповідь:

— Із таким, як в мене жо…
У Парижі напряжо…
Віка, почувши розмову, образилася за «пежо»:

— Якби чув мій Дюбуа, він би не подарував… Ой! І я віршами! Що це на нас усіх найшло? Треба Пилипку зателефонувати.

Віка набрала по мобільному свого коханого. Поговоривши з ним три хвилини, вона повідомила усім радісну новину:

— Дубуасик запрошує усіх нас до себе. У Версаль. Ура!

Усі пораділи і вскочили в машини, щоб продовжити шлях тепер уже до Версаля.

Хто потрапляє до Версаля, опиняється в іншому просторі і в іншому часі. Може, тому, що тут заборонені усілякі перебудови, перепланування, ремонти фасадів, обмежено будівництво нових жител, аби зберегти дух старовини. А може, тому, що направду час тут зупинився.

Магдалинки для початку відвідали Версальський палац і парк, які саме прокидалися від зимової сплячки. Паркові скульптури знімали з себе «зимовий одяг», тобто плащі, якими загорталися витвори мистецтва на зиму, а дерева вдягалися у весняний одяг — молоді бруньки й цвіт.

На пагорбі стояв величезний Версальський палац, держава в державі, в якій етикет завжди був головнішим від закону, мода була справою державною, а мораль двору (або, на думку мораліста, аморальність) підпорядковувалася етикету і була радше суцільним відхиленням від усіх етичних заборон.

Ті, хто тут живуть, а працюють у Парижі, щоденно здійснюють подорожі не тільки в просторі, а й у часі. І це відбивається на них самих. Версальці особливі. Вони дуже чутливі до етикету, до моди. І — до моралі.

Принаймні, таким був Філіп.

Зустрівши веселу компанію українців, він обережно, проте ретельно, з ніг до голови, зміряв кожного поглядом, оцінюючи український смак. А поки вони ходили Версалем, він крадькома поглядав на друзів своєї дружини, зупиняючи погляд на дрібницях — годинниках, біжутерії, ювелірних прикрасах, взутті, колготках, — на всьому тому, чого звичайний український чоловік просто не бачить.

На свою Віку він дивився з неприхованим задоволенням. Хоч вона й не відповідала французьким стандартам (невисокий зріст, маленькі груди і помітна попка), проте йому дуже імпонували її зріст і довгі ноги.

Інформація для роздумів

Віка мала бездоганний смак. Вона відчувала моду нутром, що трапляється дуже рідко. Вона ніколи не мавпувала когось, бо сама творила стиль, який дуже наближався до французької манери одягатися. Тобто, судячи з одягу, вона в душі була француженкою. Вона цінувала фактуру і колір — засадничі моменти французької моди. Вона уважно ставилася до ароматів, зачіски і прикрас. Вона належала до тих красунь, на яких дешева шматина мала вигляд дуже дорогої речі. Проте цим вона майже ніколи не користувалася. Вона завжди носила дорогі речі.

Віка перебувала в дивному стані: практично зламалася вся її життєва настанова на те, що вона фригідна, що їй взагалі не потрібні чоловіки, що вона ніколи не буде щасливою. З другого боку, така настанова її лякала. Як жінка в розквіті літ, вона боялася, що минуле нікуди не зникає, воно переслідує людину до кінця. Віка не хотіла цьому вірити, тому повторювала слова незабутньої пані Адріяни, Славчиної мами: жінка за своє життя кілька разів кардинально перероджується, і коли сорокарічна жінка дивиться на свою фотокартку, зроблену двадцять років тому, вона дивується: хто це? Невже я? Та ні, цього не може бути, бо не було ніколи…

Віка почувалася у цьому розкішному палаці, як у себе вдома. Це був її масштаб. Вона поводилася в цих залах і кімнатах, неначе все це належало їй. Вона могла поцінувати зручність планування, малюнок шпалер, вигідність ліжок, кількість відділень у туалетних столиках королев чи фавориток тощо.

Ростик неуважно слухав про Версаль. Йому здавалося, що, якби він жив тут у минулому житті, то грав би роль блазня. Йому було б дозволено сказати будь-що будь-кому у вічі. Йому все прощалося б як блазню. Можливо, він би був режисером двірцевих інтриг. А може, просто двірцевим дурником. Ростик інколи ненавидів сам себе за те, що й у реальному своєму житті часто блазнює. За цією маскою він хоче приховати серйозність своїх почуттів, роздумів, свій викривально-бунтарський дух. Він живе, не знімаючи маски блазня. І це йому подеколи заважає. Йому хотілося б бути самодостатнім, як Драгомарецький. Однак він завжди переконувався, що його призначення в житті — перетворювати його на театр. А самому йому судилося бути режисером дійств.

Ростик ходив за Сашкою хвостиком, намагаючись якось її розвеселити. Він відчував, що завинив перед нею, а вона про це не відала ні сном, ні духом. Він голосно сміявся, коли екскурсовод розповідав про різні дивацтва французьких королів, зокрема, про те, що один з них панічно боявся води і мився за своє життя всього тричі, два з яких — при народженні й після смерти. Дикі запахи від свого несвіжого тіла він тамував парфумами. Сашка зі своєю ідеєю-фікс щодо чистоти закочувала очі і починала смикатися: такі розмови викликали в неї сверблячку. Ростик, побачивши ці нервові рухи подруги, почав чухати їй спинку, на що та з розмаху ляснула його по сідницях. Ростик замість того, щоб образитися, почав інтенсивно крутити тим самим місцем, по якому отримав. При цьому він скидався на товсту курку з жирненьким гузном. «І знову я блазнюю!» — з прикрістю подумав Ростик.

Дюбуа, спостерігаючи за цією сценою, витріщив очі. Він зненацька помітив, що Ростик одягнений точнісінько, як він сам: у зелену сорочку з рожевою краваткою. Навіть куртка в Ростика була подібна до його, на якій теліпався рожевий шалик. З-під штанів виднілися зелені шкарпетки в рожеві цяточки. Філіпа це відкриття шокувало. Він вважав, що слов’яни цілковито нездатні одягатися зі смаком. Цей міф почала розвіювати в ньому Віка, і не лише своїм бездоганним смаком, а й демонстрацією альбому українського народного вбрання. Філіп ніколи ще не бачив нічого гармонійнішого. Зовнішній вигляд Ростика переконував його в тому, що Віка — не виняток. Українці мають хорошу «одягову» генетику і навіть сірий зрівнялівський совок не викорінив її до кінця.

Інформація для роздумів

Ростик одягався не за модою, а за настроєм. Вибираючи щоразу, що б надягти, він керувався лише одним принципом: відповідности кольору його сьогоднішньому емоційному стану. Його не цікавило, що саме він вдягне, тобто, яку річ. Його цікавила лише колірна гама. Саме тому він міг на офіційне прийняття вдягти замість строгого смокінгу білосніжної сорочки з комірцем-стієчкою і чорним «метеликом» яскраву шовкову сорочку з жабо і геть не комплексувати з цього приводу. І йому це сходило з рук, ба більше, його за це навіть любили.

Сашка все ще почувалася некомфортно. Вона дорікала собі за те, що зараз перебуває не там, де треба бути вірній дружині.

Однак її щось насторожувало. Вона здогадалася про чоловіків діагноз. Невже він такий непристойний? Бо навіщо приховувати від неї? Чому Петруха Йолкін привіз її туди? Судячи з виразу обличчя Соприки, він не хотів її бачити. І взагалі, хто Петруха Йолкін насправді? І чого хоче від неї? Що за дивна Ростикова поведінка? Він — дрібний махінатор, це факт. Але що його зв’язує з Йолкіним? І чи має це якийсь стосунок до Драгомарецького?

А може, не сушити собі голови? А просто виконати чоловікове бажання (чи це був дозвіл командира?): стати вільною. Однак цього не вдавалося. Сашка надто довго і міцно була зв’язана пасами несвободи. А тепер, коли ці паси начебто розрізано, м’язи досі перебували в стані несвободи. Вони забули, як бути вільними. Вони не знають, що таке свобода.

Зненацька її зацікавила розповідь екскурсовода. Вона із здивуванням дізналася, наскільки несвобідним було життя у королівському палаці. І найбільшим полоненим у тенетах всіляких обмежень та умовностей етикету був король — перша особа в державі. Саме він був найнесвобіднішою людиною у власному королівстві. Кожний його день починався і закінчувався однаково, розписаний до хвилини. Життя його було публічним, він ніколи не лишався на самоті. Навіть на горщику. Вночі біля нього спав хтось із почту і вранці будив. Етикет вимагав величезної кількости атрибутів одягу, які були цілковито нефункціональними і, крім символічного і деякого естетичного навантаження, нічого не несли, а навпаки — ще більше обмежували його свободу. Це був невільник. Він не міг відступити від жорстких правил, не маючи права на самостійне життя.

Сашка подумала: король не мав свободи, бо уособлював державу. А що заважає стати вільною їй?

Вона інстинктивно обернулася, відчувши дискомфорт. І піймала на собі пильний погляд Філіпа Дюбуа.

Інформація для роздумів

Сашка ставилася до одягу дуже праґматично. Отримавши першу в житті умовну свободу, вийшовши заміж, вона почала вдягатися так, як їй заманеться. При цьому вона перепробувала різні стилі — від романтичного до екстремального. Однак зупинилася на чомусь середньому між класичним і спортивним. Якщо кваліфікувати її стиль за національними ознаками, то він найбільше нагадував стиль віденської ділової жінки. У Відні просто непристойно носити яскраві кольори, короткі спідниці. Натомість ділові жінки і навіть бабусі віддають перевагу штаням. Тут люблять м’які притлумлені кольори — сірий, коричневий, беж, слонової кості. І поєднання аскетичности фасону з високою вимогливістю до якости, головним гаслом якої є натуральність. Саме так вдягалася Сашка. Вона не любила крикливости і зайвих атрибутів, які заважали їй рухатися. Вона віддавала перевагу натуральним тканинам і дорогому якісному взуттю. Парфумами не користувалася, дотримуючись правила, що найкращий запах — відсутність будь-якого запаху. Тим більше, що парфуми пригашують нюх людини, гостротою якого вона завжди пишалася, адже лікареві це необхідно.

Славка, перебуваючи під враженням зустрічі з Петрухою Йолкіним, сприймала екскурсію Версалем у романтичному настрої. Найбільше вона дослухалася до історій про життя королівських фавориток. Їй лоскотали нерви і збуджували фантазію оповіді про контрасти їхнього життя: про їхню таємну всевладність в роки перебування у фаворі та моральну кризу в часи падіння. Вона уявляла себе то гризеткою, то мадам де Помпадур, яка тримала мистецькі салони і диктувала моду на мистецтво. Оце б її туди. Вона б усе мистецтво перевернула. Так. Саме це їй потрібно зараз. Вже здогадалася про себе: у творчості вона — нуль. А тут така цікава сфера діяльности — мистецький салон. Вона загорілася цією ідеєю і почала фантазувати, як вона його облаштує. Тільки б знайти гроші… Тільки б знайти гроші…

Інформація для роздумів

Славка тримала в своєму гардеробі купу речей, які добирала за однією засадою: «Щоб теліпалося». Тобто це були довгі сукні з різними висюльками, шлярками, стрічечками, пацьорками. Її часто тягло на «циганщину», і тоді вона обвішувала себе намистами, «циганськими» сережками і хустками. Але найчастіше вона свій гардероб називала «богемним». У такому вбранні зазвичай виконують романси — це довга спідниця, шаль, руки в перснях. Вона любила яскраві гарячі кольори, однак, зважаючи на свою повноту, використовувала їх тільки в атрибутах — хустках, шаликах, косинках.

Могутній Охрім Іванович тримав за руку мініатюрну Ксеню. Це була кумедна пара. Щоправда, не кумедніша від високої Віки і маленького Філіпа Дюбуа. Охрім Іванович і Ксеня поважно слухали історію королівських інтриг, при цьому Охрім Іванович час від часу щось занотовував до свого блокнота. Ксеня подеколи поправляла своєму нареченому краватку, чим підкреслювала свою нову роль. Щоб не бути надто несерйозною біля солідного діяча вітчизняної дипломатії, вона змінила лінзи на свої традиційні круглі окуляри. Тож тепер ця статечна пара могла переплюнути своєю серйозністю будь-яку британську пару.

Ксеня водночас відчувала безмежну радість з приводу того, що нарешті впіймала за хвіст птаха удачі, і разом з тим певну напругу, немовби той хвіст був мокрим і слизьким і весь час норовив вислизнути з її рук. Вона пильно стежила за своїм судженим, вивчаючи його скупу міміку, жестикуляцію, намагаючись через них проникнути в його серце. В одній з розмов Ростик її заспокоїв, сказавши, що Охрім Іванович — простий, як стовп, і можна не чекати від нього жодних несподіванок. Ксеня вірила другові на всі сто, проте її не полишав природний страх нареченої, яка ще не має у паспорті штампу.

Інформація для роздумів

Ксеня любила романтичний стиль. В її одязі або у волоссі завжди знаходилася хоча б одна квіточка. Мереживо, вишивка, торочки, бантики — без цього вона просто не могла існувати. Особливо їй пасував стиль німецької фройляйн XIX ст. — біла блузочка з коротким мережаним рукавом «ліхтариком», спідниця «тетянкою», коротенька жилеточка і білий охайний фартушок.

10

Напевно, Дюбуа зробив правильно, що привів українських гостей до свого дому після, а не до екскурсії Версалем. Королівський палац трохи замортизував шок від його версальського будинку, який також скидався на палац. Щоправда, в мініатюрі.

Дівчата вже досить потомилися і мріяли лише про гарний французький обід, який їм обіцяв влаштувати суджений їхньої Віки. Посеред зали стояв довжелезний стіл, сервірований у кращих традиціях французького етикету. Біля кожної тарілки стояла табличка з іменем. Кожен знайшов там своє ім’я і став, як годиться, за спинкою стільця. Філіп нервово поглядав на годинник і не давав команди сідати за стіл. Магдалинки, чуючи запаморочливі запахи з кухні, мало не зомлівали, стоячи навколо столу з фужерами аперитиву і вдаючи безмежно щасливий настрій.

Нарешті всі зрозуміли, в чому річ. Одна табличка була зайвою. Філіп на когось ще чекав.

Першим це збагнув Ростик і на мигах спитав Ксеню, що написано на табличці, яка стояла поруч з її місцем. Ксеня довго намагалася сфокусувати свої окуляри на табличці, однак не зуміла. Вона здвигнула плечима.

Тоді Ростик підморгнув їй і вказав підборіддям на Славку, що стояла з іншого боку місця незнайомця. Славка, з притаманною їй безцеремонністю, не грала у гарні манери, а просто і трохи брутально спитала Ростика:

— Тебе цікавить, хто зараз прийде?

На неї всі зацитькали:

— Тихо, тихо! — і показали на Філіпа.

— Та він і так ні бельмеса не розуміє! — сказала вона про француза.

Той почервонів, неначе запідозрив, що саме про нього говорять.

Щоб уникнути незручности, Сашка почала господареві щось запально розповідати. Дюбуа чемно слухав, проте червоний колір не сходив з його щік.

Тим часом Славка нахилилася до таблички і прочитала:

— «Мсьє Серж!» Ну, нічого собі: «шо ні рожа, то Сірожа!»

Усі з товариства Магдалини захихикали, бо це стосувалося кожного особисто. Тільки Ксеня приховала свою посмішку від Охріма Івановича, щоб він ні про що не здогадався.

Нарешті Віка, побачивши танталові муки своїх друзів, тихенько про щось попросила Філіпа, той кивнув і запросив гостей до столу.

Гості дуже зраділи, не підозрюючи, що згадані вже муки матимуть своє продовження. Про це вони здогадалися, коли їм на величезній таці принесли мікроскопічний шматочок найголовнішого французького делікатесу — гусячої печінки — і підсмажений тостик.

Усі перезирнулися між собою, мовляв, як це їсти? Тож почали чекати, коли трапезу розпочне господар. Проте господар не поспішав їсти. Він натхненно розповідав про історію цього делікатесу.

Якби він цього не зробив, то уникнув би певних проблем.

Річ у тім, що Філіп почав пояснювати, як саме готується ця печінка: гусей силою розгодовують, запихаючи їм до рота їжу до тих пір, поки у них не утворюється цироз. Після цього безневинного птаха забивають, а печінку з’їдають життєрадісні французи. Після такого вступу їсти перехотілося. Принаймні цю страву. Коли Філіп приступив до печінки, намащующи її ножиком на тост, до нього приєдналися найголодніші, Славка та Охрім Іванович, а також той, хто мав найбільш здорові нерви, а саме Ростик. Решта вагалася. І лише після того, як Філіп ображено натякнув, скільки коштує ця страва, її похапцем запхнули в себе всі інші.

На друге подали рибу: рожеву севрюжку в соусі. На гарнір — три галузочки аспарагусу.

Гості знову ж таки перезирнулися і, нічого не сказавши, накинулися на «друге». Вони за мить змели з тарілок страву, начхавши на етикет. Порції були надто маленькими як на українців, тому дехто ганебно закінчив трапезу, вимокуючи соус хлібом.

Філіп трохи перелякано дивився на цю картину, проте був достатньо ввічливим, щоб не пожартувати.

Гості напружено чекали на десерт, сподіваючись, що, може, він компенсує їхні втрати калорій за цілий день.

Внесли десерт. Побачивши на таці мініатюрні тістечка з полуничкою, усіх дівчат охопив нервовий сміх. Чоловіки мовчали. Дюбуа не зрозумів специфічного українського гумору, Ростик чудово маскувався, бо був непоганим актором, а Охрім Іванович щиро дивувався, як можна ображати сміхом господаря, який частує у своєму домі.

Склалася дурнувата ситуація. Магдалинки, заражені сміхом, ніяк не могли зупинитися, від чого їм хотілося сміятися ще більше. Вони були подібні до несерйозних школярок. Ростик, щоб врятувати становище, почав розповідати старі анекдоти, які заходили до голови. Проте перекласти анекдот іноземною мовою так, щоб він залишився смішним, майже неможливо. Тому Дюбуа мінявся на обличчі, не розуміючи, що відбувається: чи він такий тупий, чи то український гумор такий недолугий.

Ледь-ледь магдалинкам вдалося вгамувати себе. І саме цієї миті до зали несподівано увійшов гість, на якого так довго чекав Філіп.

Це був Серж. А точніше — Сірожка.

Після враження, яке справив на них десерт, магдалинки зустріли колишнього однокашника дружним сміхом і аплодисментами, від чого той трохи розгубився. А магдалинки вже нічому не дивувалися.

Драгомарецький був одягнений як паризький франт — вишукано і бездоганно. Від нього віяло тим Драгомарецьким, в якого вони були закохані в школі.

Той обійшов стіл, аби сісти на своє місце. По дорозі він потиснув руку Філіпові зі словами «Привіт, друже!» і поплескав по плечу Охріма Івановича зі словами «Привіт, Охрімище!»

Дівчата закліпали очима.

Після невеликої паузи тишу порушила Славка:

— Ну? І що ти тут робиш, Сірожо?

Сергій елегантно намащував гусячу печінку на тост, аристократично відвівши мізинчик:

— Звільняю вас від себе і себе від вас.

Усі за столом замислилися, кожен про своє, і чекали продовження. Проте Драгомарецький не поспішав. Він доїв печінку і приступив до риби. Магдалинки уважно спостерігали за ним, немов вивчаючи вишукані манери.

Добре, що принесли сир, яким, за французьким етикетом, треба було закінчувати урочисту вечерю. Невтамоване почуття голоду якось притлумилося. І хоч Ростик попередив, що на добавку сиру брати не можна, це поганий тон, бо означає, що гості лишилися голодними і незадоволеними, магдалинки зіґнорували це правило.

Дівчата посерйознішали. Вони відчули, що ось-ось настане розв’язка, логічне пояснення всіх подій, що сталися з ними останнім часом.

Після вечері вони зібралися у затишній мисливській залі біля каміна. Сергій сидів у зручному кріслі і роздивлявся магдалинок, а ті, навзаєм, витріщилися на нього. І хоч у цей час зануда Філіп натхненно розповідав, як він реставрував свій будинок, його практично ніхто не слухав. Магдалинки з нетерпінням чекали, коли зможуть з Сергієм поговорити про своє, наболіле. Однак Філіп заливав усіх словесним водоспадом.

Треба було якось зупинити його. Але це видавалося неможливим. Той мало не захлинався своїм красномовством. Він демонстрував план свого будинку і шматочки тканини, якими було оббито стіни. Він показував фотокартки будинку до і після ремонту. Він розповідав про венеційське скло і картини, потім непомітно перейшов на свою улюблену тему, «пежо», і всі зрозуміли, що тепер його ніхто не зупинить.

Ростик вирішив рятувати ситуацію. Він узяв план будинку і ретельно вивчив його. Зненацька його осяяло: тицьнувши на підвальне приміщення, він запитав:

— А тут у вас що?

Очі Філіпа Дюбуа запалали, як у лихоманці. Він почав розповідати про свою «пивницю», про вина, які там зберігаються. І в пориві натхнення повідомив, що в тому винному льоху є рідкісна пляшка «бордо» — того року, коли була страшна посуха і вигоріли всі виноградники, і лише в одній невеличкій долині дозрів виноград. Вино з нього виявилося настільки смачним, що неначе компенсувало всю тодішню посуху. Його переповнювала гордість за себе і в цьому стані він зробив те, про що одразу ж пошкодував. Філіп запитав:

— А хочете, ми відкоркуємо її на честь сьогоднішньої зустрічі?

Усі схопилися за цю пропозицію, як за рятівну паличку, і закивали. До Філіпа нарешті дійшло, що він бовкнув, і він зблід від жаху. Проте відступати було не можна. Все-таки французький етикет. І він, знітившись і неприродно тяжко засумувавши, пішов донизу шукати вино.

Усі полегшено зітхнули і звернули свої погляди на Сергія, очікуючи від нього якихось пояснень. А той мовчав, неначе продумував текст промови.

У таких випадках найнетерплячішою завжди виявлялася Славка. Цього разу озвалася знову-таки вона:

— Слухай, Сірожику, «нє томі»!

Той потер свої довгі пальці і тихо сказав:

— Я так довго готувався до цієї промови, а тепер не знаю, що сказати.

— Та швидше ти! Зараз Пилипко повернеться!

Це трохи підхльоснуло Драгомарецького. Нарешті він почав:

— Розумієте, дівчата, долі в нас склалися так, що наші життя сплуталися в один клубок. Цей клубок не давав нам усім спокійно жити самостійно і незалежно. Хоч би що ми робили, нас дедалі більше затягувало в клубок, з якого ми не могли звільнитися. Ви страждали. Однак не менше страждав і я. Адже всі люди в молодості роблять помилки, але у всіх життя триває і налагоджується. А в нас сталося навпаки: наші помилки стягли нас в один вузол і будь-яка спроба звільнитися від нього ще більше затягувала його. І ось я вирішив розплутати цей клубок. Саме розплутати, бо будь-які спроби розрубати його були невдалими.

— Можна закурити? — поцікавилася Славка.

Усі мовчки кивнули.

— Дівчата, я вас усіх люблю, кожну по-своєму. Тебе, Ксюхо, я любив як меншу сестричку. Я завжди мріяв мати маленьку хазяйновиту сестричку. Ти дивувалася, чому я тобі завжди дарував іграшки замість парфумів чи косметики. Я хотів з тобою погратися в них, але не наважувався, бо відчував, що ти це зрозумієш неправильно. А я боявся вдруге тебе розчаровувати. Коли мій однокурсник Охрім Іванович пожалівся, що не може знайти собі в дружини маленької хазяйновитої гуцулки Ксені, я одразу ж подумав про те, що ви були б ідеальною парою. Ти ж уперто вважала, що любиш мене, а насправді глибоко помилялася. Ти також бачила в мені старшого брата. Або — нареченого для старшої сестри. Я давно думав, як вас звести з Охрімом. Дякую Ростикові за допомогу.

Магдалинки подивилися на Ростика.

Той знизав плечима і пожартував:

— Усе тільки заради вас, дорогі мадам! Тільки задля вашого блага!

— Тобто ти?… — не закінчили думку магдалинки.

— Так, — кивнув він. — І хто може поскаржитися на мене?

Дівчата замовкли.

— А стрип-бар? А жандармерія? А все це?… — чомусь почала заїкатися Ксеня.

— Бутафорія! — весело сказав Ростик. — Ну, з деякими реалістичними деталями, звичайно… Режисура життя — це моє покликання. Щоправда, я трохи перегнув палицю, проте вийшло непогано, хіба ні?

Магдалинки почувалися заплішеними дурепами, яких обкрутили круг пальця.

— Вибач, Ксюхо, — сказав Драгомарецький, — але я знав, що тебе можна переламати якимось шоком, якоюсь стресовою ситуацією.

Ксеня гнівно подивилася на Охріма Івановича. Той блимав на неї переляканими очима, боячись, що зараз от-от розвалиться те, що так гарно склалося. Проте Ксеня, побачивши в очах свого «дядька» страх, збагнула, що він боїться її втратити більше, аніж вона його. І вирішила скористатися цим. Уперше в житті вона застосувала жіночі хитрощі: надула губки і ображено замовкла. Охрім Іванович і далі кліпав очима. Здавалося, він от-от стане на задні лапки, тобто гепнеться на коліна, вимолюючи у неї прощення. Ксеню просто розпирало від власної перемоги. Нарешті вона перетворилася з маленької мадемуазель Кішечки на мадам Левицю. Їй ця роль сподобалася, і вона собою запишалася. Охрім Іванович узяв її за ручку, проте вона удавано сердито випручала її. «Дядько» дуже розхвилювався, аж розчервонівся. Ксеня ж уперше в житті насолоджувалася владою над чоловіком. І чим більший він був, тим більшим було задоволення.

Поки тривала вся ця сцена, Славка дуже пильно дивилася на Драгомарецького. Той, піймавши її погляд, спитав:

— Хочеш спитати про Петруху?

Славка кивнула.

— Це теж моя робота.

Славка не відривала від нього очей.

— Точніше, я не збирався тебе за нього сватати. Навіть не уявляв, що ти клюнеш на нього, а він — на тебе. Однак доля вирішила посприяти мені і в цьому. Я за тебе радий, Славко. І за себе також. Бо ти була моїм найбільшим тягарем. Від тебе було звільнитися найтяжче. Я тебе жалів і ненавидів одночасно. Знаєш, колись у тебе був сіамський кіт Арнольд. Це був страшний паскудник, який весь час мітив усі кутки. Причому причиною цього могли бути ревнощі, образа його котячої гідности, і просто ненависть до всього світу. І за це ти його ненавиділа лютою ненавистю, проте вигнати, занести до лісу не могла. Жаліла. Ось і для мене ти була таким Арнольдом. Ти мені принесла найбільше проблем, однак я не міг тебе позбутися.

— І ти тієї ж… — образилася Славка. — Ніхто мене не розуміє. Ніхто! Ніхто не знає, як мені тяжко!

— Не починай, прошу тебе! Твій Арнольд поводився так само: коли ти його хотіла побити віником, він жалібно нявкав і віддано дивився в очі. І в тебе просто не піднімалася рука. Я тебе здуру пожалів, коли ти розплакалася на випускному вечорі: ти сказала, що маєш передчуття, ніби ніколи не вийдеш заміж. Я тебе пожалів удруге, коли ти народила Сашку, і прийняв її. Ну, не можу бачити жіночих сліз…

— А хто він — Петруха?

— Це мій охоронець. І друг. І приватний детектив. В одній особі.

Усі здивовано подивилися на Сергія.

— Так-так, не дивуйтесь! Він виконував найделікатніші мої завдання.

Сашка звела брови.

— У тому числі щодо твого чоловіка, Сашко.

Усі були заінтриговані, оскільки, крім Ростика і частково Ксені, ніхто ні про що не підозрював.

Сергій піднявся з крісла, підійшов до каміна і поворушив жар, неначе думаючи, як про все сказати.

— Ми, Сашко, вже давно з Григорієм Степановичем Соприкою з’ясували, що Олесь — мій син. Однак твій ґенерал не хотів поступатися мені тобою. Якщо ви запитаєте, чому я вів переговори з ним, а не з Сашкою, то мушу зізнатися: на це були причини…

Він замовк і замислився.

— Напевно, доведеться розповісти все.

Він сів у крісло.

— Щойно я розлучився з Славкою, я одружився з Лією, яка своїми східними чарами примусила мене на деякий час забути про те, що мені боліло, про всіх вас, про мої помилки молодости. Вона була доброю і ніколи ні в чому мені не дорікала. Вона мене розуміла і все мені прощала. Мені було добре з нею. Щоправда, у нас не було дітей. Лікарі не знаходили в неї ніяких патологій. Я чомусь думав, що причина в мені. Тоді я ще не знав, що в мене є син.

Сергій встав і почав ходити кімнатою.

— Якось я її зрадив. Тоді я не розумів, чому зробив це. Я не міг пояснити Лії, чому? Вона питала в мене: що вона не так робить? Вона просила мене: не йди, я робитиму все, що ти захочеш. А я її покинув. Заради Лесі. Тепер, Сашко, я знаю, чому так вчинив. Леся мала таке саме ім’я, як ти — Олександра. Леся була дуже подібна до тебе. Окрім усього іншого, Леся була дуже активною дівчиною. Вона знала, чого хоче. І вміла добиватися свого. Вона хотіла собі красивого, перспективного чоловіка з блакитною кров’ю. І вона його знайшла. А коли знайшла, то зробила все, щоб одружити з собою. Моя кар’єра відразу ж різко пішла вгору. З невідомого клерка я перетворився на наймолодшого завідувача відділом. З наймолодшого завідувача відділом — на начальника управління. Мені перехоплювало подих від того злету. І я не помітив, як опинився в Лесиній клітці. Вона мене постійно шантажувала, а я боявся втратити своє насиджене місце і всі ті маленькі радощі, які дає державна годівниця. Вона мене дуже легко приборкала. Взагалі мене дуже легко приборкати…

— Чомусь ми цього не помітили, — сказала Славка.

Сергій сумно посміхнувся.

— Якось у неділю на тенісному корті я побачив, що на сусідньому корті грає в теніс Григорій Степанович з Олесем. Я підійшов до них. Ми привіталися. Григорій Степанович якось дивно подивився на мене і несподівано сказав: «Пограй з ним, мені треба терміново подзвонити». Олесь був шульгою, як я. Це нас дуже насмішило, і ми намагалися використовувати удари лівицею. Коли гра скінчилася, до мене підійшов тренер і сказав: «Ваш син — копія ви!» Я розгубився. Коли повернувся Григорій Степанович, я по очах здогадався, що він усе знає. Він підійшов до мене і сказав спокійно, але жорстко: «Навіть і не думай! Розкажу Лесиній родині». І пішов. А мене кинуло в піт. Я перелякався…

Сашка встала з місця, підійшла до столика з алкоголем і налила собі чогось міцного.

— У такому страхові я жив ще кілька років. Леся з роками зробилася дуже нетерпимою. Вона мене переслідувала. Часто з’являлася на роботі, немовби щось винюхуючи, рилася в моїх кишенях, паперах, приставляла до мене детектива. А я й не збирався її зраджувати. Я лише хотів одного: частіше бути біля сина. Я дізнався, де він тренується, і почав ходити в той самий зал. Ми подружилися. Здається, ні Григорій Степанович, ні Леся не здогадувалися про це. Але мені від самої думки про те, що це можуть викрити, робилося погано. Я не спав ночами. Я періодично пив. Я знервувався до такої міри, що хотів, аби мене вигнали з роботи. А мене не просто не виганяли, а ще й підвищували. І кожне маленьке підвищення ще тугіше затягувало на мені Лесин налигач.

— Бідняточко! — єхидно промовила Славка. — Нам би твої проблеми!

Сергій зітхнув. Він не знав, що їй відповісти.

Тут до розмови втрутився Ростик з філософським висновком:

— Жінка і чоловік — це два цілковито різні види гомо сапіенса. Саме тому ви ніколи не зрозумієте один одного…

У вхідні двері хтось задзвонив. Вони не звернули на це жодної уваги.

Жінки чекали продовження історії.

А Сергій, здається, вичерпався. Вочевидь, йому вже не хотілося ні про що говорити.

— Що було далі? — не витримала Славка.

Сашка попивала міцний напій.

Сергій мовчав.

Ініціативу взяв на себе Ростик:

— Якось він зустрів її… А точніше, їх…

— Кого? — перепитала Славка.

Сергій зітхнув і відповів:

— Олеся з Сашкою. Син і мати йшли обійнявшись і, мабуть, жартували. Вони сміялися, їм було добре. А мені — ні. Вони були разом, я — сам. Я вирішив почати все спочатку.

Було видно, що він нічого не хоче розповідати. Він стомився.

— Е, ні, — заперечила Славка. — Так діло не піде! Як сповідатися, то до кінця!

Сергій налив собі якогось алкоголю.

Ростик, побачивши його стан, вирішив підтримати друга:

— Що означає почати життя спочатку? Значить, переоцінити цінності. Найняв Петруху. Він зібрав інформацію про вас і ваше життя. А потім ми втрьох розробили план…

Славка встала й обурено сказала:

— Дівчата, здається, нас обставили, як першокласниць!

Це дівчатам не сподобалося. Вони невдоволено перезиралися, уявляючи, як за ними стежать в найрізноманітніших місцях, в тому числі і в лазні.

Вони підвелися з крісел і скупчилися біля вікна, щось активно обговорюючи.

Ростик, аби розрядити обстановку, підскочив до них і почав доливати в їхні чарки і фужери різні напої:

— Маленькій Ксені — шампанське, — лагідно приказував він. — Великій Віці — мартіні. Войовничій Сашці — чоловічого питва. А тобі, Славко, досить пити. Скоро приїде Петруха, ти повинна бути в формі!

— Петруха? — вирячила очі та. — Цей сексот недорізаний? Та я його власними руками задушу! Хай загримлю до тюряги, але я його прикінчу! — галасувала вона. Проте Ростика послухалася. Про всяк випадок.

— Тихо, тихо! — заспокоював її Ростик. — Ти не в літературному клубі, а в пристойному товаристві!

— Я все-таки не розумію, — озвалася нарешті Сашка. — Якщо Петруха працював на Сергія, то чому він був там, з моїм Соприкою?

До кімнати ввійшов Петруха. Славка, побачивши його, завмерла. Їй немов заціпило. Вона зробилася слухняною і мовчазною.

Петруха посміхнувся своєю робітничо-селянською посмішкою і пояснив Сашці, замість привітання:

— Твій Соприка — не той, за кого себе видавав.

— Я це вже десь чула… — скептично сказала Сашка.

— Ми відстежили його темний бік життя і зробили так, щоб ти сама переконалася, на власні очі, який він. Я стежив за ним півроку. З’ясувалося, що він — аморальна людина. Причому збоченець. Він тебе ніколи нічим не «нагороджував»?

Сашка почервоніла. Магдалинки згадали сумну історію з Сашчиного життя. Щоправда, вона була певна, що підхопила ту заразу в «повітряно-крапельний» спосіб, зробивши таким чином майже відкриття в медичній теорії.

— До речі, і зараз він лікується від чогось подібного.

Сашка присіла на краєчок крісла, панічно згадуючи, коли востаннє було оте, «раз на півтора місяця». Здається, три місяці тому. Хух.

Розмову продовжив Сергій.

— Я йому поставив умову: або він дає тобі спокій, або про всю цю бридоту дізнаються в штабі.

— Мама мія! — схлипнула Ксеня і пригорнулася до Охріма Івановича. Той від щастя просто обм’як і ніжно обняв її великою червоною рукою.

Сашка, похитуючись, підійшла до столика з випивкою і налила собі ще, однак пити не стала.

До кімнати зайшов Філіп. У руках він міцно тримав запорошену пляшку, загорнуту в рушник.

— Як ви тут? — спитав він. — Чому такі сумні? Пропоную випити за Сержа, який звів мене з Вікою!

Усі закричали «ура!» і почали цокатися тим, що в кого було.

Філіп боязко поставив на стіл знамениту пляшку «бордо», проте українці, як ніякий інший народ, захланні, відтак вони оцінили мужній крок не менш скупого француза і вирішили віддячити йому тією ж самою монетою:

— Ми не сплутуємо напої! — в один голос закричали вони. — Вип’ємо це вино у вас на весіллі!

Філіп з радощів просто розквітнув.

Настрій у всіх помітно поліпшився.

Філіп провів усіх до танцювальної зали і ввімкнув музику.

Він ґалантно запросив Віку до танцю. Проте танцю не вийшло. Філіп уткнувся кучерявою головою Віці в груди, і вони переминалися з ноги на ногу.

Поряд, також притулившись один до одного, тупцяли Охрім Іванович і Ксеня. Суворий дипломатичний працівник немов боявся, що пташина випурхне з його обіймів, тому зробив справжній капканчик зі своїх рук.

Сашка з Сергієм не танцювали. Вони стояли одне навпроти одного і про щось тихо перемовлялися. Їм було про що поговорити. Тим більше, що вони наново звикали одне до одного після довгої розлуки.

Славка вчила танцювати незграбного Петруху.

Ростик кружляв поміж пар.

Усім було добре і весело.

Ростик час від часу зачіпав котрусь із дівчат, а ті сахалися від нього, називаючи то провокатором, до шпигуном, а то й ще гірше.

— Стерви ви невдячні, — блазнював Ростик. — Я вас ощасливив, а ви…

— Ощасливив? — озвалася Славка, ведучи Петруху в танці. — Мене? Оцим рудим опудалом? Дякую тобі красненько! Можеш забрати собі його!

— Він не моєї орієнтації! — пожартував Ростик. — Ксюхо, а ти скажеш братикові Ростику «дякую»?

Ксеня огризнулася:

— Посміялися з мене? Задоволені? — і вона хотіла була випручатися з обіймів Охріма Івановича, проте той міцно стискав її.

— Не тріпайся, пташечко! — засміявся Ростик. — Тепер тобі вже не вирватися на свободу!

Магдалинки, хоч і танцювали, проте подумки аналізували все, що почули від Сергія і Ростика.

— Хіба не можна було б зробити все простіше? — озвалася нарешті Віка.

— Як простіше?

— Ну, наприклад, привезти всіх наших суджених до нас і перезнайомити їх з нами?

Ростик розсміявся.

— Уявляю, як твій Філіп летів би з твого вікна!

Усі засміялися.

— А Петруха лише в Парижі мав шанси сподобатися перебірливій Славці! Хоча ми на нього взагалі не ставили.

Знову залп сміху.

— А Охрімові Івановичу також не завадив ореол ангела-рятівника! Хіба ні?

Регіт не вщухав.

— Я сам собі режисер! — кружляв у танці Ростик. — Це моє призначення! Я — творець щастя!

Зненацька зупинившись, він підняв указівного пальця вгору і оголосив:

— А тепер, магдалинки, увага! Ми вам розповіли все. Нині ваша черга!

— Що ти маєш на увазі?

— Тепер ви розповідайте, як ви напали на Драгомарецького в його кабінеті!

— Що-о? — вражено зупинилися дівчата.

— Як що? Забули? По голові дали, роздягли, блакитний бантик зав’язали на грішному місці! Хто це зробив?

Ростик, здається, розгубився:

— Не робіть такі невинні личка! Кажіть, хто це зробив?

— Я! — озвався металевий жіночий голос.

Усі озирнулися.

На порозі зали стояла незнайома жінка.

— Це я зробила! — зверхньо сказала вона і попрямувала до Драгомарецького. — Ну що, любий, розважаєшся? — додала вона.

— Лесю, що ти тут робиш? — перелякався Сергій.

— Не твоя справа, любий. Збирай манатки і поїхали додому!

Сергій перелякано дивився на неї:

— Я подав на розлучення, Лесю. Я до тебе не повернуся ніколи… — тихо сказав він. — Я прошу тебе, тільки без скандалу.

— Ви подивіться на нього! — злим сміхом розсіялася Леся. — Інтеліґентик задрипаний! Ти знаєш, з якого лайна я тебе витягла?

— Лесю, не треба!

— Якби не я, ти б і досі протирав штани за 120 гривень! Я з тебе людину зробила!

Сергій, хоч і не мав сил сперечатися, проте не видавався розгубленим. Він твердо і спокійно дивився їй у вічі. Незмигно.

— Десять років! Десять років день у день! А вночі ти лягав до мене в ліжко, а сам думав про іншу!

До Лесі підбіг Філіп, який вирішив на правах господаря запропонувати їй щось випити. Однак вона відмахнулася від нього, а натомість підійшла до Сашки:

— Привіт, тезко!

Сашка повернулася до неї спиною і гордо пішла в напрямку до столика з алкоголем.

— Ти навіть говорити зі мною не хочеш? А я хочу! Подивися на себе: в тобі немає нічого особливого! Ти звичайна совкова медсестра!

Усі ошелешено мовчали. Леся продовжувала:

— Я зробила одну тактичну помилку. Я не дала Драгомарецькому можливости ще разпереспати з тобою. Тоді б він переконався, що ти — така, як усі. В тебе дві руки і дві ноги! І решта в тебе не медом мазана. І враження про «першу любов» розвіялися б, як маків цвіт!

Сашка наливала собі мінеральну воду, а Леся стояла за нею і говорила до її потилиці:

— Я хочу знати: чим ти його приворожила? Я хочу знати: чому він тебе не зміг забути? Чому він носив твою дитячу фотокартку у портмоне?

— Чому ти її не позбулася? — іронічно спитала Сашка.

— Я періодично знищувала фотокартки, а вони все одно з’являлися там.

Сашка спокійно дивилася у вікно і попивала зі склянки воду.

Леся підійшла до столика з випивкою, налила собі склянку скотча, кинула туди льоду, трохи розмішала і залпом випила.

— Я навіть з Соприкою твоїм переспала, щоб якось рознюхати про тебе. Але він сказав, що ти з ним холодна, як крига! Хоч він відчуває в тобі якісь дикунські пристрасті! Ха-ха-ха! Скільки разів я підсилала до тебе потенційних коханців, щоб вирвати назовні ті дикунські пристрасті, але ти гидувала хлопцями! Навіть тим солодким лейтенантиком! Правду каже Славка: ти — збоченка!

— А до чого тут я? — почервоніла Славка.

— Ой-ой-ой! Не роби з себе наївну сільську дівчинку! Продажна шкура!

Леся підійшла до Сергія:

— То що ж ти знайшов в Сашці? Чим я гірша від неї?

Сергій спробував ще раз її утихомирити:

— Лесю, ми вже не раз говорили на цю тему. Я не повернуся. Це остаточно.

— Ах, так? А знаєш, що ти тепер — нуль! Що на тебе відкрили справу? Знаєш? Що сьогодні тебе розшукує прокурор, а завтра до цього підключиться Інтерпол? Знаєш? Знай, Іудо! Ти в мене ще будеш в ногах валятися! Капці цілувати! Проклинати той день, коли вирішив піти від мене! До речі, коли це сталося?

— Ти мені вибач, Лесю, але я знав про це у день нашого одруження…

Несподівано кахикнув Філіп Дюбуа:

— Я не розумію, що тут відбувається? — несміливо спитав він французькою.

— Сімейні розбірки! — сказала флегматично Віка і, поклавши руку йому на плече, повела з кімнати. — Ти ж ніколи не будеш зі мною сваритися, любий? — додала вона лагідно. — Я ненавиджу сімейні скандали!

— Ну що ти! — запевняв її чоловік.

Ксеня почала підморгувати Охрімові Івановичу зробити так, як родина Дюбуа. Вони потихеньку вийшли також.

Тим часом у рудій Ростиковій голові відбувалася активна розумова діяльність:

— Ну досить, Лесько, істерик! Антракт! Краще скажи, як ти влаштувала спектакль з нападом на Серьожку.

— А! — втомлено махнула рукою вона. — Ліда-секретарка підсипала в чай один засіб, а з іншим — Петруха допоміг.

— Петруха?!! — в один голос завищали присутні й подивилися на нього.

Він стояв червоний, мов рак, і дурнувато посміхався.

— Морду наб’ю! — рвонувся було Драгомарецький. Його втримав Ростик.

Славка схопила Петруху за руку і потягла геть із кімнати. Той не опирався. На виході він обернувся і весело додав:

— Я ще й на Соприку працював! І Леську сюди привіз! Га-га-га!

Славка спершу закашлялася, а потім мало не луснула зі сміху.

— Тьху! — сплюнув Драгомарецький. — Яке їхало, таке й здибало! Як я втомився від цього всього!

— Ой! Мене теж нудить! — озвалася Сашка. — Здається, я забагато випила! Або забагато дізналася. Одне з двох! Де в цьому шато туалетна кімната?

Вона взяла свою сумочку і вийшла з зали, де лишилася трійця: Драгомарецький з дружиною і Ростиком. Почався голосний сімейний скандал. Точніше, кричала сама Леська. Вона час від часу хапала в руки якийсь предмет інтер’єру, проте не кидала в чоловіка, а немовби вагалася, і під час цього вагання з-під її пахви виринав Ростик і делікатно забирав у розгніваної жінки предмет-жертву. Видавалося, що Ростик не вперше виконує цю роль, і вона йому дуже подобається. Сергій то зривався і починав кричати, то сідав у крісло і хапав голову в руки, то поривався вибігти з кімнати. Однак на порозі вже завбачливо стояв Ростик, який добре знав: поки не вийде пара із Сергієвої дружини, тікати не має жодного сенсу. Це може навіть нашкодити, оскільки в обіг підуть нові і, можливо, дорожчі предмети Філіпового інтер’єру.

Коли вони, майже знеможені сімейною сваркою, перекидалися останніми образами, до кімнати влетіли Філіп з Вікою:

— Сашка взяла «рено» і помчала, мов божевільна, геть!

Ростик закам’янів:

— Ви знаєте, скільки вона випила?

До кімнати забігли Ксеня з Охрімом Івановичем:

— Сашка втекла! — замалим не плакала мала.

За якийсь час увійшли наспіх одягнені Петруха з Славкою:

— Куди це Сашка намилилася? — спитала розпатлана поетеса.

Леся розреготалася.

11

Сашка гнала машину вперед і вперед. Сльози котилися її обличчям. Їй здавалося, що, якби зараз машина розбилася і вона загинула б, це був би оптимальний варіант. Це відразу б звільнило її від усього. Від Драгомарецького з його фатумом і стервозною дружиною, підступного Соприки, зациклених магдалинок, остогидлого госпіталю…

— А Лесик? — сяйнуло в мозку. Як же він? Її гордість. Її кровинка. Її щастя.

Вона автоматично зменшила швидкість. «От тобі й на! — посміялася з себе Сашка. — Хотіла урвати собі житя! Скількох жінок діти стримували від фатального кроку. А, власне, чи варті всі вони — Соприка, Драгомарецький і навіть магдалинки — щоб вона заплатила життям, аби їх не бачити? Тю! Та вона може звільнитися від усіх них і так. Взяти і плюнути на все і на всіх. Просто начхати. І розірвати всі стосунки». Ця думка дещо заспокоїла її. Тепер, хоч вона й вела машину на великій швидкості, проте не ризикувала, як спершу, на обгонах.

З’явилися дорожні знаки з показниками аеропорту Шарль де Голь. Покрутившись автострадою на роздоріжжях, перш ніж знайти правильний заїзд, вона припаркувала машину, застосувавши деякі хитрощі (нехай Віка розбирається, адже машина на ній), і пішла перереєстровувати квиток на сьогодні, їй це вдалося. До відльоту лишалося кілька годин. Вона вирішила поблукати містечком — аеропортом Шарль де Голь, який нагадував їй фантастичний космопорт, що мав кілька рівнів, а перехід з одного на інший здійснювався доріжками, які рухалися в повітрі просто неба. Над цими «механічними стежками» було натягнуто сітку, щоб жодна птаха не змогла влетіти в аеропорт. Проте дурні пташки знаходилися, і вони закінчували своє життя, розбившись у тих сітях. Ось і вона, Сашка, немов та дурна пташка, заплуталася в якихось тенетах. Усі магдалинки, навіть безнадійна Славка, змогли звільнитися від самих себе і почати нове життя. А вона — ні. Чому?

Сашка присіла в кав’ярні і замовила собі кави. Біля неї крутилося на підлозі мале брунатне дівчисько з десятком косичок. Дівчинка була вдягнена, як лялька. Батьків її не було видно, проте мала не сумувала. Вона бавилася з лялькою, час від часу з цікавістю поглядаючи на Сашку.

Сашка звернула увагу, що в Парижі — величезна кількість африканців, які приїхали до Франції на пошуки щастя. В Нормандії й Бретані вона не завважила жодного, а ось у Парижі, здавалося, вони почувалися, як удома.

Мала підійшла до Сашки і спитала:

— Як тебе звати?

«Саша! — відповіла та. — А тебе?

— Мадлен — засміялася брунатна дівчинка, показавши білосніжні круглі зуби.

Сашка спершу здригнулася, а потім ближче посунулася до малої кучерявки.

— А чого ти така сумна? — безтурботно запитала Мадлен.

— Мене ніхто не любить, — зітхнула Сашка і сумно посміхнулася.

Вона напружилася, намагаючись не пропустити жодного слова, яке їй скаже мала Мадлен.

— А мене люблять мама й тато! — сказала вона. — А в тебе діти є?

— Є. Синочок.

— Ось він тебе і любить!

Сашка посміхнулася. «Вустами немовляти… вустами Мадлен-Магдалини…»

— А в тебе чоловік є?

— Немає.

— Так не може бути. Якщо в тебе є син, значить, у нього є тато. А якщо у нього є тато, значить, у тебе є чоловік! — мов стара бабця, повчала Сашку Мадлен.

— А якщо він мене не любить? — спитала Сашка.

— Любить, любить! — запевнила її дівчинка.

— А ти звідкіля знаєш?

— Я все знаю! — переконливо сказала вона і замислилася. — Я бачила в одному кіно, що спершу один дядя полюбив одну тьотю. І вони почали цілуватися в губи… А ти знаєш, — зашепотіла мала Мадлен, — що не можна цілуватися в губи, бо від цього народжуються діти. А вони цілувалися. Ну, і значить, у них народився синок.

Сашка посміхнулася. Вона згадала своє дитинство. Її колись переслідували ці страхи. Якось Драгомарецький у п’ятому класі піймав її у темному під’їзді і поцілував у губи. А після того Сашка з жахом думала, що вона вагітна.

Мадлен намагалася застібнути ґудзичок на сукенці в ляльки, однак це у неї не виходило:

— Застібни, будь ласка, Саша! Так от. Народився у них синочок, а дядя поїхав далеко-далеко. Ну…

Вона замислилася.

— В Марокко! — згадала вона далеку країну. — І зустрів там іншу тьотю. А та перша тьотя, з якою він цілувався в губи, теж зустріла іншого дядю.

Дівчинка замовкла і смикала свій мереживний рукавчик.

— Що ж було далі? Ага! А отой перший дядя все ще любив першу тьотю. Бо вони колись цілувалися… Ну, ти розумієш…

Брунатна дівчинка знову загадково посміхнулася і, змовницьки підморгнувши Сашці, тихо прошепотіла:

— У них був секс!

Вона засміялася, а потім закрила пальчиком рот.

— А ти знаєш, що таке секс? — увібравши голову в плечі, лукаво запитала Мадлен у Сашки.

— Не знаю… — розгубилася та.

— Отож! — розсміялася Мадлен. — Це і є, коли дядя цілує в губи тьотю. Зрозуміла?

— Ага.

— Так от… Про що я тобі говорила?

— Про секс.

— Ні! Про щось інше! До речі, ти мені збрехала: у тебе був секс!

— У мене?

— Так-так, у тебе. У тебе ж є синочок, значить, ти цілувалася з твоїм дядьком у губи!

Сашка знала, що дітям не можна брехати. Ось тобі й на! Як тепер завоювати її довіру?

— А-а! Згадала! Було таке! — почала виправдовуватися жінка.

— От бачиш! Я все знаю! Я вже доросла!

Вона почала розплітати кіски ляльці.

— Так от. Уже синочок виріс у тієї тьоті з фільму, а вона любить того дядька, з яким колись цілувалася у губи. Розумієш?

— Розумію.

— Так ось. А ти умієш заплітати кіски? Заплети моїй ляльці!

— А що було далі? — Сашці не терпілося дізнатися кінець дуже знайомої історії.

— Ні! Ти заплети спочатку кіски! — завередувала шоколадна Мадлен.

— Я не вмію! У мене ж був синочок, а не доця, тому я забула, як це робиться…

— Не заплетеш — не розкажу! — почала шантажувати її мала.

Сашка схопила ляльку і поділила волосся на три пасма.

— І от вирішила тьотя поїхати до дяді в гості в Марокко!

А дядя вирішив полетіти до тьоті! Ти що, тільки одну косичку заплітаєш? Так не буває! Ти ж бачиш, скільки їх у мене!

Сашка поглянула на косату голівку дівчинки:

— Добре, добре, зроблю, як ти хочеш, тільки розповідай далі!

— Так ось. І вони взяли квиток на один і той самий літак. Розумієш? Він мав летіти до Парижа, а вона цим літаком мала полетіти до нього в Марокко! Стоп! Ти неправильно заплітаєш! Дай, я тобі покажу: це пасмо сюди, от так! А це — сюди!

Мадлен почала сопучи заплітати ляльці косичку і крізь сопіння провадила серйозним тоном:

— І вони мало не розминулися в аеропорту! І от він іде з літака, а вона — в літак, і вони побачили одне одного через скляну стіну… Все! Я з тобою не дружу! Ти мене обдурила! Ти не вмієш заплітати косички!

Мадлен насупилася.

— Як ти так можеш? — мов стара, продовжувала бурчати Мадлен. — Може, в тебе народиться дівчинка, як ти їй збираєшся заплітати коси, га? Як?

Сашка розгубилася. Вона взяла у свою руку маленьку шоколадну ручку, проте норовиста дівчинка одразу ж звільнилася.

— Чим усе закінчилося в кіно? — спитала Сашка.

— Та! — зневажливо промовила Мадлен. — Вони знову почали цілуватися в губи!

Мадлен підскочила і застрибала на одній ніжці.

«Мадлен!» — почувся жіночий голос.

— Я тут! — відгукнулася дівчинка і вмить щезла. Неначе її ніколи й не було.

Сашка сиділа, мов загіпнотизована. Оголосили реєстрацію. Зареєструвавшись, вона пішла до рухомої доріжки, яка мала перемістити її до іншої частини аеропорту. Стоячи на ескалаторі, який рухався по діагоналі знизу вгору в скляному тунелі в повітрі, вона поглянула вгору, на сітку, на якій нерухомо лежала птаха.

«Не хочу я бути на її місці!» — зморщилася Сашка і відчула, що в цю мить її хтось обхопив за шию.

Вона повернулася і зіткнулася з вологими губами Сергія.

— Я тебе більше ніколи нікуди не відпущу! — прошепотів він.

«Хіба можна цілуватися у губи? — пожартувала вона до себе голоском Мадлен, п’ючи довгоочікуваний поцілунок. — А раптом будуть діти?»


Оглавление

  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
  • 11