Донька генерала [Адам Пшехшта] (fb2) читать постранично, страница - 3

передсвітанкової імли. Вони стояли так на зігнутих ногах, гарячково стискаючи холодну сталь в спітнілих долонях, поки росіянин не рушив далі, видно, знехтувавши шумом, який його насторожив. Кроне багато разів нелегально переходив кордон, але це було давно, тому зараз він підкорявся наказам Жегліна, довірився його інстинкту і досвіду.

Коли вони вийшли на вторований шлях, що вів вглиб країни, то витягнули пляшечки з темного скла, намастили обличчя і руки безбарвною рідиною з дивним запахом. Жеглін вирив на узбіччі дороги ямку, в якій вони закопали пляшки, скропивши перед цим землю рештками препарату. Речовина, якою вони скористалися, була таємницею “Двійки”, нейтралізувала запах людини, замінюючи його пахощами лісу. Раніше обоє помилися в струмку, передяглися в чисте вбрання, намагаючись змінити слід запаху. Зараз, на второваному шляху, скориставшись препаратом, що збиває собак зі сліду, вони повинні бути в безпеці. В теорії. Тому, що не знали ні докладного діапазону дії, ані реальної чутливості “Нюхачів”, не знали, наскільки й чи взагалі спантеличать російські спецслужби агенти, які повинні відвернути увагу від місії Кроне. Одне можна сказати напевно – в цій професії виживає тільки той, хто випереджає противника принаймні на крок.

Вони вирушили в дорогу, несучи на плечах вузлики з особистими речами, так, як це робили місцеві селяни. Бідні вузлики, бо совіцька Білорусь може не голодувала так, як Україна, однак місцеві не славилися заможністю, а вони не могли собі дозволити виділятися з натовпу. Левова частка продовольства, що виготовлялася по селах, відправлялася у великі міста, комуністи більше боялися бунтів робітників, ніж невдоволення серед селян. Після двох годин маршу вони зустріли перші підводи. Жеглін заговорив з кількома селянами, однак ті або їхали в іншому, ніж агенти, напрямку, або жадали за поїздку надто багато. Кроне поправив торбу, що важила щораз більше, але не протестував, бачачи, як Жеглін зневажливим плювком прощається з наступним візником. Якби вони переплатили, то викликали б підозру, а взявши до уваги відношення селян, яким віддавна втовкмачували недовіру до “чужих”, це закінчилося б, швидше за все, доносом. Тут кожна людина з-поза рідного села викликала підозру.

Не обов’язково, як шпигун, швидше, як ймовірний агент совіцької поліції, який міг запитати, чому йому допомогли, якщо він виглядав і поводився підозріло.

Тільки після обіду вони нарешті сіли на віз, що віз зерно до млина, який знаходився за тридцять кілометрів. Заплатили пляшкою самогону. Звичайно, гнати самому горілку було незаконно, але всі й так гнали, а влада дивилася на це крізь пальці. Найгірше, що їх могло спіткати за зберігання самогону – пара копняків і конфіскація товару. З іншого боку, володіння підпільно виготовленою горілкою викликало довіру, доводило, що вони не агенти поліції.

Кроне прокинувся, відчувши, як шарпнулася підвода, що різко зупинилася. Нічний похід лісом дався йому взнаки й він заснув, вколисаний скрипом не змащених коліс воза, що рухався в монотонному ритмі. Вони стояли біля млина. Неподалік маячили будівлі якогось села.

-- Тут ми зупинимося на ніч, -- буркнув Жеглін. – Зараз і так не знайдемо жодного транспорту.

Вони зіскочили з підводи, й обійнявшись з напівп’яним від їхньої горілки, а отже веселим фірманом, побрели в бік села. Наразі все йшло добре. Побачивши таке панібратське прощання, селяни, які крутилися біля млина, могли сприйняти їх за якихось знайомих фірмана. Залишалося питання нічлігу.

-- Он щось схоже на заїжджий двір, -- повідомив Жеглін. – Членам партії – знижки, -- додав саркастично.

Кроне машинально помацав через грубий матеріал пачку документів, що знаходилася у внутрішній кишені. Був серед них і партбілет.

-- Швидше за все, нам навіть не доведеться показувати папери, -- заспокоїв його росіянин. – Мене тут знають, а ніхто при здоровому глузді не стане вдавати члена комуністичної партії. Ну, принаймні не вдавав би без відповідних документів…

Майор штовхнув товариша зовсім не по-приятельськи, той зі сміхом відскочив.

-- Ще одне, -- пробурмотів Жеглін вже тихіше. – Раджу тобі скористатися своїми ліками до носа, або хильнути трохи. А ще краще й одне, і друге, -- сказав, витягуючи з-за пазухи пляшку мутного самогону.

Тон росіянина не залишав сумнівів, що це не пропозиція, а наказ, тож Кроне розкусив поданий йому зубчик часнику і зробив дрібний ковток. На щастя, горілка мала такий паскудний смак, що в нього не виникло бажання випити ще. Принаймні, поки що… Останнє, чого він потребував зараз – це поринути в горілчане танго. Кроне не був лікарем, але чудово розумів, якщо він ще не алкоголік, то бракує йому небагато, зовсім трохи. Тому він рідко коли пробував міцний алкоголь. На жаль, було важко собі уявити, щоб йому це вдалося в Росії – тут і зараз, при комуністичній владі горілка стала