Війна дитячими очима [Микола Іванович Біньківський] (fb2) читать постранично

- Війна дитячими очима 704 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Микола Іванович Біньківський - Михайло Чорний - Василь Станіславович Хізяк - Людмила Євстахіївна Леонтович

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Війна очима дитини під редакцією Μ. І. Біньківського

Автори висловлюють вдячність міському голові В. І. Рябоконю та громадському фонду розвитку м. Жмеринка «Рідне місто моє» за сприяння у виданні цієї книги.

Передмова

Діти Великої Вітчизняної війни давно стали дорослими, виростили своїх дітей, діждалися онуків та правнуків, завершують свій нелегкий, та все ж щасливий життєвий шлях, тому що не всім їх ровесникам судилося прожити доросле життя. Цезар Вознюк обгорів влітку 1944 року і в страшних муках пішов із життя на 12 році, Іра Добровольська та Саша Пастушенко померли від туберкульозу в голодному 1947 році на 15 році життя, Толя Покотило втопився на 19 році. То — мої друзі дитинства... Їх сучасні ровесники щодня, на жаль, дивляться кінофільми про війну і «герої» вбивають, калічать, палять, невредимі вискакують з полум’я, викликають захоплення у маленьких глядачів і бажання самим бути схожими на Шварцнегерів. Отож 14 річний Андрій облив бензином свого меншого товариша і підпалив. Кілька місяців лікарі боролися за життя хлопчика, спасли його, та на все життя залишиться він з потворенним обличчям і травмованою душею. Сергій і Володимир вбили молотком свого однокласника за те, що він був лідером у класі, відзначався успіхами у навчанні, викликав симпатії у більшості дівчаток; закопали на пустирі. Сергій, зустрічаючи матір вбитого, чемно здоровкався з нею, «співчутливо» допитувався, чи нема у неї новин про сина, разом з іншими шукав його у підвалах та дахах, аукав у пустку, добре знаючи, де він.

...Троє підлітків зустріли пізнього вечора молодого чоловіка, батька двох дітей, без попередження накинулись на нього, побили по-звірячому так, що він потрапив у лікарню...

Автори цієї книги, які бачили Велику Вітчизняну війну своїми дитячими очима, звертаються до всіх діячів від культури з закликом: «Схаменіться, припиніть пропагувати насильство, гвалтування, війну. Війна — це горе, страждання, смерть». Наші спогади про минулу трагедію людства допоможуть молодим цінувати життя, сприятимуть вихованню поваги до людини.

Біньківський Микола Іванович

Народився 1932 року в м. Жмеринка Вінницької області. У 1950 році закінчив середню школу № 1 і вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив у 1955 році. Чотири роки працював учителем в Кармалюківській середній школі, потому — у 8-річній залізничній школі № 33 в м. Жмеринка і 38 років — у середній школі № 5.

Відмінник народної освіти, учитель-методист. Разом з дружиною виховали двох синів. Тепер проживає в м. Жмеринка.

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
Погожого червневого ранку запропонував син зробити мандрівку в Демидівку, полюбуватися мальовничими берегами Рову, послухати вирування запрудженої води старого млина над скелястим урвиськом, подихати духмяним повітрям колосистих полів і чебрецевих пагорбків.

Чудовою видалась мандрівка. По дорозі додому вирішили оглянути ще церкву — архітектурний пам’ятник минулого століття — і шкільний будинок — колишню садибу поміщика.

Зупинилися на безлюдному влітку шкільному подвір’ї, розглядаючи старі стіни, вікові дерева навколо, залишки муру.

І згадалося мені давнє, напівзабуте. Саме тут 22 червня 1941 року піонерські сурми розбудили табір, який за тиждень до того розмістився в стінах школи.

Перед приниклими дітьми, яких вишикували на площі, виступив директор з повідомленням, що після сніданку їх поведуть на залізничну станцію, відправлять додому, тому що склались якісь несприятливі для їх перебування у таборі умови, а через тиждень вони знову повернуться і продовжать свій відпочинок. І ще наказав: якщо по дорозі на станцію у небі з’являться літаки з чорними хрестами на крилах, негайно всім розбігатися у різні сторони і падати на землю.

Діти не розуміли зловісного змісту сказаного, але дехто уже повторював слово, почуте від одного з батьків, який приїхав забрати сина — «війна!»

По дорозі на станцію дивилися у небо, чи не летять літаки з чорними хрестами, щоб уже розбігатися у різні сторони.

Та не тільки ми, діти, а й дорослі ще не осягли розумом, яка біда прийшла на нашу землю.

А вночі з 6 на 7 липня перші бомби упали на край міста — можливо, то було не умисне бомбардування: фашистський літак ніс смерть десь далі, чи не на Київ, але, підбитий нашими зенітками в районі хлібозаводу, спасаючи свою шкуру, потягнувся на захід, звільняючись від смертоносного вантажу.

Одна з бомб упала на стару черешню край дороги, взірвалася в повітрі, від вибухової хвилі повилітали з рамами вікна хатини, де спав на долівці одягнений та взутий вчорашній піонер. Проснувся від страшного гуркоту, сліпуче полум’я освітило перелякані обличчя