Коли настане день [Рута Богдан] (fb2) читать онлайн

Рута Богдан Коли настане день

Соломія різким рухом сіла на ліжку. У вікні тьмяно блимали вогні у будинку навпроти. Серце скажено калатало. Вона увімкнула лампу, що стояла поряд на тумбочці. На годиннику була третя ночі. Перед очима дівчини знову пропливала яскрава картинка: літній прохолодний день, темні хмари закривають грозове небо. Чуються гучні удари грому, спалахує блискавка. Сильний вітер гне дерева, ллє злива. На верхівці гори стоїть чоловік у чорному плащі, темній сорочці та штанях. Чорна борода рухається поривами сильного вітру. Руки чоловік тримав простягненими над долиною. Він голосно сміявся. За його спиною з обох боків стояли ще двоє чоловіків. Один із них одягнений у міховий жилет сірого кольору. У нього був хижий погляд, неначе у дикого звіра. Інший — у темно-червоній сорочці та темних штанах. Він мав русяве волосся та темні й глибокі, наче провалля, очі. У небі над ними різко вдарила блискавка та загуркотів грім.

— Скоро цей світ буде моїм! — закричав чоловік у чорному плащі та голосно засміявся. Він дивився навколо так, неначе хотів проковтнути все, що було навкруги.

Соломія струсонула головою і лягла горілиць. За вікном почулася сирена поліцейської машини, що проїжджала десь поряд. Вже кілька місяців один і той самий сон змушував дівчину з жахливим стогоном підхоплюватись у ліжку посеред ночі. Коли ж це нарешті скінчиться? Мабуть, час навідати Гордія. Він завжди знає все. Завжди…

* * *

За вікном вагону пропливали зелені лісосмуги та жовті пшеничні поля. Пасажири сновигали туди-сюди, намагаючись розвіяти нудьгу від довгої подорожі. Раптом Соломія здригнулася від несподівано голосного запитання:

— Пробачте, можна тут присісти?

Дівчина повільно повернула голову. Симпатичний хлопець із блакитними очима посміхався, стоячи біля столика. Соломія байдуже кивнула. Хлопець сів поряд.

— Ви теж до Франківська?

Соломія невдоволено пхикнула і відвернулася. Хлопець здивовано розглядав її гарне обличчя з чіткими рисами, довге каштанове волосся, на якому виблискували сонячні промені.

— У справах їдете чи відпочивати? — зробив він іще одну спробу.

Цього разу Соломія навіть не повернула голови. Хлопець розчаровано замовк і піднявся.

— Що ж, гарної подорожі, - сказав він у пустоту і покрокував у бік тамбуру.

На горизонті замаячили будинки. Пасажири квапливо пакували речі та просувалися до виходу. Нарешті потяг зупинився. Почекавши, поки всі вийдуть, Соломія взяла наплічник і пішла до виходу. На пероні була купа народу. Як завжди, всі поспішали, летіли, галасували. Діти стрибали, чоловіки та жінки тягнули валізи. Як же вона втомилася від цієї міської штовханини! Ще одне зусилля, і вона нарешті вдихне такий жаданий аромат свободи. Вже скоро.

Годину потому вона вже їхала у переповненому автобусі, всмоктуючи красу зелених схилів, смерекових лісів та гірських річок. Ще декілька годин дороги, і ось вона стоїть на ґрунтовій, розмитій після дощу дорозі, вдихаючи п’янкий аромат лугових квітів. Соломія повернула наліво від дороги і заглибилася в ліс. Вона крокувала знайомою, майже непомітною у густій траві вузькою стежкою, час від часу зупиняючись, щоб помилуватися грибами, які неначе спеціально показувались їй, хизуючись собою. Соломія слухала спів пташок, дзижчання джмелів та ос, шурхіт трави під ногами. Як же вона скучила за цими казковими звуками, чарівними пейзажами та яскравими кольорами!

І ось нарешті вона стоїть на верхівці гори. А перед нею розкинулось своїми зеленими пагорбами її дитинство, вихлюпуючи спогади з кожного камінця, з кожної гілки височенних смерек.

Сонце яскраво сяяло на горизонті, вже високо піднявшись над горою. Соломія сіла на верхівці гори, занурюючись у споглядання чудового пейзажу, що відкривався попереду — схилів, порослих лісом, та долини унизу. Темне довге волосся дівчини тихенько колихав вітер, ніжно пестячи її спокійне та щасливе обличчя.

— Як давно ти знаєш про сон? — її голос прозвучав неочікувано голосно серед ранкового шепотіння природи.

Він, як завжди, з’явився несподівано. Хоча Соломія вже давно звикла до цієї його особливості, але все одно кожного разу дивувалася. Доволі високий огрядний чоловік років п’ятидесяти п’яти, у гуцульському вбранні, повільно сів поряд із нею. Вона помітила знайому згарду на його кремезній шиї. Чоловік поклав поряд із собою довгу палицю з напівпрозорим каменем, врізьбленим на самому вершечку. Металевий перстень на його руці блиснув у променях сонця яскравим світлом.

— З самого початку.

Відповідь була очікуваною. Соломія прихилилася головою до плеча чоловіка. Він обійняв її за плечі.

— Я так скучила.

— Я завжди чекаю на тебе, ти ж знаєш.

— Знаю.

Соломія та Гордій задумливо дивились у далечінь, охоплені спільними спогадами. Нарешті чоловік піднявся і повільно покрокував униз по схилу. Соломія пішла за ним. Яскраво світило сонце, його промені пробивалися крізь гілки дерев. Круті схили поросли кущами ліщини та ягід. Вдалині виднілися невеличкі поля з посівами.

— То скільки ще чекати? — спитала Соломія, примружуючись від жовтогарячого променя, що мерехтів на її обличчі.

— Думаю, недовго, — відповів мольфар. — Скоро ти зрозумієш, хто вони.

— Ти щось знаєш про це? Я бачу їх вже кілька місяців.

— Так, знаю.

— То скажи.

— Ще не час. Ти маєш сама усе поєднати. Коли зрозумієш, приїжджай.

— Ти впевнений, що я зможу?

— Так.

Соломія задумливо подивилася на Гордія. Потім перевела погляд на схили гори. Замисленість в її очах змінилася на захоплення.

— Я залишусь ненадовго. Я так сумую за горами.

— Я буду радий. Поїдеш, коли відчуєш, що вже час.

— Добре.

В очах дівчини спалахнув вогник. Соломія щасливо усміхнулася, зірвалася з місця і побігла по схилу вниз, вигукуючи:

— Вітаю вас, гори! Вітаю тебе, лісе! Вітаю вас, струмки, річки та озера! Вітаю вас, птахи та звірі! Я повернулася!

Гордій крокував слідом за Соломією, радісно спостерігаючи за тим, як вона несеться по схилу та час від часу щасливо обертається навколо себе, вітаючись із усім, що бачила навкруги.

Нарешті вони підійшли до великої дерев’яної хати, що стояла у долині. Соломія з розбігу влетіла у ворота і зупинилася біля лави, на якій лежав великий чорний кіт. Вона присіла поруч. Кіт ліниво відкрив одне око, муркнув щось схоже на привітання і знову поринув у сон. Соломія шанобливо привіталася і граційно піднялася в очікуванні Гордія, що вже підходив до воріт.

— Заходь, не соромся, — запросив він та почекав, поки Соломія увійде. Потім зайшов услід.

Завжди, коли вона поверталася, хата наповнювалася любов’ю. Вона відчувалася в оцих рушниках, що Соломія діставала зі скрині та розвішувала на цвяхах, у борщі, який вона варила у великій печі, у пиріжках, що смакувала з таким задоволенням. Її голос наповнював любов’ю кожен куточок цієї старої хати, що бачила багато чого на своєму віку.

— Тут все як раніше, — сказала Соломія і щасливо посміхнулася.

Вона ніжно погладила ікону, що висіла у кутку над столом, потім сіла на лаву. Гордій почав поратись біля печі. Соломія підхопилася і побігла допомагати. Через декілька хвилин вони вже сиділи поряд, смакуючи запашний борщ та обговорюючи останні новини.

* * *

Через тиждень Соломія повернулася до Києва, оскільки скоро мала стартувати чергова літня археологічна експедиція до степів Подніпров’я. Соломія любила ці поїздки, не дивлячись на важкі похідні умови, які інколи дуже дошкуляли, тому що вона все ж таки любила комфорт та вже звикла до нього з того часу, як переїхала до міста на навчання. Але ці подорожі завжди приносили відчуття того, що вона є частиною історії, яка завжди хвилювала її серце. Соломії з дитинства подобалось читати книжки про давні цивілізації, і вона мріяла, що колись знайде відповіді на всі ті питання, на які до цього часу не відповів жоден вчений. Тож ще у старших класах вона вже знала, куди буде вступати, і після закінчення школи поїхала до Києва, щоб здійснити свою мрію. Після університету Соломія залишилась у столиці, влаштувавшись до Київського національного музею історії України. Робота їй подобалась. Вона продовжувала читати багато спеціальної літератури, вдосконалювала знання давніх мов. І не переставала мріяти зробити якесь сенсаційне наукове відкриття.

І ось розпочиналася чергова експедиція. Соломія зібрала дорожній наплічник і вирушила на залізничний вокзал разом з усіма іншими учасниками подорожі. Табір розташували у степу, біля одного зі скіфських курганів. Все було як завжди. Зранку сніданок, потім Соломія разом з іншими йшла на розкопки. От і цього дня, поснідавши смачною пшеничною кашею з маслом, вона залізла до ями, яка з кожним днем усе розширювалась та заглиблювалась. Археологи дуже обережно розгрібали землю, щоб раптом не пошкодити якісь цінні знахідки. Цей липень, як і зазвичай, був неймовірно спекотним. Сонце нещадно палило, трава із зеленої перетворилась на сухе сіно. Дощів майже не було. Чоловіки, що копали суху глину та землю, витирали лоби брудними руками, проклинаючи цю дику спеку. Дівчата розкладали знайдені в кургані предмети побуту до коробок та ящиків. Соломія сиділа на землі й розгрібала руками землю, струшуючи її з якогось предмета. Раптом під яскравими променями сонця він блиснув золотом. Соломія обережно струсила з предмета залишки землі, взяла його до рук і почала уважно розглядати. Це була невеличка прямокутна табличка, зроблена із золота, на якій виднілися викарбувані єгипетські ієрогліфи. До Соломії підійшла дівчина-колежанка, що працювала неподалік. Вона з цікавістю втупилась у табличку.

— Ого, нічогенька знахідка! — закричала дівчина. — Гей, дивіться, що Соломія відкопала!

Люди кинули свою роботу і позбігалися, вони оточили дівчину та роздивлялися знайдений предмет. Один із колег, який стояв поруч, присів біля Соломії.

— Можна глянути? — запитав він.

— Так, звичайно, — відповіла дівчина.

Вона передала табличку чоловікові. Він обережно взяв її та почав уважно роздивлятися з усіх боків.

— Цікава штука! — промовив він, повертаючи знахідку тильною стороною. — Не скіфська робота. Очевидно, що з Давнього Єгипту. І як вона потрапила до скіфського кургану?

— Напевно, разом із іншим скарбом, який захопили під час походів, — сказала Соломія. — Де тільки тих скіфів не носило!

— Мабуть, що так і було, — погодився чоловік.

Він передав табличку назад до рук Соломії. Всі так і стояли навколо дівчини, роздивляючись знайдений скарб. Соломія задумливо дивилася на ієрогліфи. Вона відчувала легкі коливання у повітрі, що йшли від таблички. Якась давня сила була захована в ній. Невже це саме те, про що вона думала? Не може бути, щоб їй так повезло, це просто неймовірно! Треба якнайшвидше повернутися до Києва. І знахідку потрібно дуже пильнувати, а то хто знає, кому що до голови скоче.

Через тиждень пізнього літнього вечора Соломія сиділа за столом у своєму службовому кабінеті. За вікном були вже сутінки, але у кабінеті ще відчувалася денна літня спека. Вікно до кабінету було напіввідчинене. Перед дівчиною лежала книга. На розкритій сторінці виднілися малюнки, на яких було зображено давньоєгипетських жерців. Поряд із книгою лежала знайдена нею золота табличка. Соломія втупилась у книгу, уважно вдивляючись у текст. Час від часу вона позирала на табличку, порівнюючи написи на ній із тими, що були у книзі.

— Книга давньоєгипетського бога Тота була записана на золотих табличках. Той, хто володів нею, отримував знання, як навчитися мови тварин та отримати владу над людьми і світом, — процитувала Соломія вголос.

Вона перевела очі на табличку, взяла її до рук та почала уважно розглядати. Потім задумливо промовила:

— Це сакральні знання, дуже небезпечні. Тому книга зникла. Та, як видно, не вся. Дещо вціліло.

Раптом порив вітру повністю відчинив вікно. Соломія різко підняла голову та на секунду завмерла, дивлячись крізь нього. Потім вона встала і підійшла до вікна, щоб зачинити. Але спочатку визирнула на вулицю. Там не було жодної людини. Сильні пориви вітру гнули гілки дерев. Зненацька прямо перед нею вдарила блискавка та почувся гуркіт грому. Несподівано під одним із дерев із нізвідки виник той страшний чоловік із бородою, що наснився їй, але цього разу він був без плаща. Дівчина завмерла. Декілька хвилин вони дивилися один одному у вічі. Несподівано знову вдарила блискавка, і чоловік зник. Соломія швидко зачинила вікно. Вона повернулася обличчям до столу, кілька секунд постояла, обпершись на підвіконня і дивлячись на табличку, що лежала на столі поряд із книгою.

— Час настав, — сказала вона, і в її голосі почулася рішучість, що була добре знайома Гордію.

Соломія швидко підійшла до столу, взяла зі стільця свій наплічник, поклала туди золоту табличку і вийшла з кабінету.

Соломія виринула з приміщення музею і швидко покрокувала уздовж вулиці. Був пізній літній вечір. Денна спека вже спала. Сильні пориви вітру гнули гілки дерев. На довгій вулиці не було видно жодної людини і чулося лише голосне відлуння кроків дівчини. Вона дійшла до рогу, завернула за нього і раптом побачила поряд із собою на стіні тінь, схожу на великого собаку. Несподівано вдарив грім. Соломія на мить застигла, потім рвучко обернулася. Навпроти неї стояв великий сірий вовк. Його очі світилися в сутінках, немов дві вуглини. Він пригнувся, приготувавшись до стрибка. Так, головне не панікувати. Дівчина швидко огляділася і помітила неподалік дерево. Наступної миті замість неї на розпеченому сірому асфальті вже стояла велика чорна кішка. Вона зірвалася з місця і помчала до дерева. Швидко видершись на нього, кішка перелякано зиркнула на вовка, роздумуючи, що робити далі. Вовк підійшов до дерева, сів під ним і подивився на кішку, що здерлася на саму верхівку. Він вочевидь чекав, поки вона злізе на землю, і не збирався нікуди йти. Так пройшло хвилин п’ять. Зненацька почулися голоси людей. Уздовж вулиці йшла весела компанія молоді, вони голосно розмовляли та сміялися. Вовк повернув голову на голоси і трохи відійшов від дерева, щоб подивитися, що відбувається. Чудово! Тепер головне — не впустити цей щасливий шанс. Кішка рвонула по стовбуру і помчала у темний провулок. Люди пройшли далі. Вовк повернувся до дерева, задер голову і зиркнув на верхівку. Він обійшов дерево з усіх боків, але побачив, що кішки там не було. Вовк сердито загарчав. Несподівано він став збільшуватись, і ось вже посеред вулиці стояв чоловік із хижим поглядом, той самий, якого Соломія кожної ночі бачила уві сні. Чоловік ще секунду постояв, неначе розмірковуючи, що робити далі, а потім швидко покрокував вулицею в той бік, звідки прийшла дівчина.

* * *

Теплим літнім ранком Соломія стояла на горі серед високих зелених смерек. Унизу перед нею, між карпатських гір, простелилася мальовнича галявина. Посеред галявини стояв невеликий дерев’яний будинок. Поряд росло декілька дерев та кущів, утворюючи невеличкий садок. Сонце грало яскравими променями на деревах та даху будинку. У гілках чувся спів пташок.

На обличчі дівчини сяяла щаслива посмішка. Нарешті Соломія почала швидко спускатися по схилу на галявину. Ось вона вже поряд із хатою. На дерев’яній лаві біля дверей, як завжди, лежав чорний кіт, що грівся у лагідних променях сонця. З дверей назустріч Соломії широкими кроками вийшов Гордій. Він щасливо посміхнувся і простяг руки для обіймів. Дівчина підійшла до нього, і вони міцно і разом із тим дуже ніжно обнялися. Соломія прихилила голову на його плече.

— Ну ось, нарешті, я вдома.

— Втомилася? Ходімо, я тебе нагодую.

— Дякую. Дуже зголодніла.

Соломія підійшла до лави, сіла поряд із котом та обережно доторкнулася до його шовковистої шерсті. Кіт підняв голову, розплющив одне око і муркнув у відповідь. Соломія почесала його за вухом, і кіт заспівав негучну котячу пісню. Гордій стояв біля дверей та лагідним поглядом спостерігав за дівчиною. Нарешті Соломія піднялася з лави, і вони з Гордієм зайшли до хати.

Соломія увійшла до хати першою. Раптом посмішка зникла з її обличчя, а погляд став недоброзичливим і сердитим.

— А це ще хто? — запитала вона, зиркаючи на незнайомця, що сидів на лаві за столом.

Гордій перехрестився на ікону святителя Миколая, що висіла на стіні у кутку.

— Познайомся, це мій старий товариш, — сказав Гордій.

Хлопець вийшов з-за столу, підійшов до Соломії та простяг їй руку для привітання. На вигляд йому було років двадцять сім-двадцять вісім. Високий, ставний, з темно-русявим волоссям та блакитними очима. Мабуть, купа дівчат за ним побивалася.

— Олекса, — представився він.

Соломія струснула головою, і її довге каштанове волосся розсипалося по тендітних плечах. Вона сердито зиркнула на Олексу.

— І що він тут робить? — запитала вона Гордія.

Олекса опустив руку.

— І мені теж приємно познайомитись, — сказав він насмішкувато, і з його очей посипались блакитні вогники.

Дівчина підійшла до столу та всілась на стілець. Олекса запитально подивився на Гордія. Той мовчки посміхнувся та попрямував до печі. Він дістав звідти горщик із борщем і поніс його до столу. Соломія швидко піднялася, підійшла до Гордія і взяла у нього горщик.

— Я допоможу.

— Дякую.

Соломія поставила горщик на стіл, взяла на полиці дві тарілки — для себе та Гордія, дві ложки та почала розставляти все на столі. Гордій приніс буханець хліба та розрізав його на скибки. Соломія насипала борщ у тарілки та сіла за стіл. Гордій мовчки посміхнувся, попрямував до полиці, взяв іще одну тарілку та ложку, насипав у неї борщу та поставив перед Олексою.

— Смачного! — сказав він.

— Дякую!

Всі почали їсти. Соломія мовчки дивилася у свою тарілку. Гордій їв, час від часу поглядаючи на Соломію і Олексу та стиха посміхаючись.

— Як там батько? — запитав він, дивлячись на хлопця.

— Дякую, непогано. Просив тобі кланятися.

— Міг би колись і навідати, старий розбишако.

— Та й ти міг би.

— Міг би. Та все якісь справи. Так і чекаємо, хто ж таки зможе першим.

Олекса та Гордій посміхнулися один одному. Соломія сердито роздивлялася борщ у тарілці та мовчки продовжувала їсти. Після обіду дівчина зібрала посуд і попрямувала на вулицю, щоб вимити його на лаві біля хати. Гордій та Олекса залишилися всередині.

— Вона завжди така люб'язна? — посміхнувся Олекса.

В очах Гордія заблимали вогники.

— Часто. Що, не очікував такого прийому?

— Такого ні. І як ми будемо співпрацювати?

— Є один плюс: твоя терплячість розів'ється до безмежних розмірів.

— Хоча є і мінус: вона може раптово луснути.

Гордій та Олекса гучно зареготали. До хати зайшла Соломія. Вона поставила посуд на стіл, узяла рушник та почала витирати тарілки й ложки. Олекса стояв біля стіни та дивився, як дівчина працює.

— Час поговорити, — промовив Гордій і глянув на Соломію та Олексу.

Дівчина роздратовано подивилася на хлопця.

— А він що, теж має до цього відношення?

— Так, він піде з нами.

— А без нього ніяк?

— Припини, — розсердився Гордій. — Ти знаєш, я б не кликав, якби можна було впоратися удвох.

Соломія примирливо подивилася на Гордія.

— Добре, пробач.

— То скількох ти бачила? — запитав мольфар.

— Двох. Думаєш, їх набагато більше?

— Звичайно, у них є й інші прибічники, і немало, ти ж розумієш.

— Так, то я просто запитала, для підтримання розмови. А то отой твій товариш стоїть, як одоробало, тільки стіну підтримує.

— Стіна принаймні вихованіша, з нею набагато приємніше мати справу, — посміхнувся Олекса, і в його очах знову заблимали блакитні вогники.

— То розмовляй із нею й далі, - відрізала Соломія. — Може, щось цікаве від неї дізнаєшся. Наприклад, хімічний склад вапна.

— Може, краще звернеш свою енергію на визначення маршруту? — зупинив її Гордій.

Соломія помовчала.

— Невже її таки потрібно знищити? — нарешті промовила вона.

— Якщо не хочеш, щоб твій сон справдився, — відповів мольфар.

Соломія поставила витертий посуд назад на полицю, дістала золоту табличку з наплічника та поклала її на стіл. До столу підійшов Олекса та почав уважно роздивлятися золоті ієрогліфи.

— Вона така гарна, — промовила Соломія.

— Книга Тота. Рідкісна річ. І дуже небезпечна. Не дивно, що вона прийшла саме до тебе, — Олекса глянув на дівчину.

Соломія з цікавістю подивилася на нього.

— Це ще чому?

— У світі немає випадкових подій. Усе взаємопов’язане і має причини та наслідки.

— І з якої ж причини мені так підфартило тікати поночі від вовкулаки, що ледве мене не з’їв?

— З тої причини, що ти швидко бігаєш, — посміхнувся хлопець.

— Ха-ха-ха, — сердито сказала Соломія і обпекла хлопця гарячим поглядом.

Поки Соломія розмовляла з Олексою, Гордій уважно роздивлявся табличку. Соломія подивилася на мольфара.

— То, може, розкажеш нарешті, хто вони? — попросила вона.

— Ну, одного ти сама впізнала, — відповів Гордій. — Вовкулака, дуже сильний. Один із перших, дуже давно живе на світі.

— А бородань?

— Чорний мольфар.

— Він хоче силу Тота?

— Так, знання. Вони дають силу і владу. Необмежену.

— То ти вже знаєш, що з нею робити? — Соломія з цікавістю втупилась у Гордія.

— Так, я спитав.

— І що вони сказали?

— Віддати озеру.

— Ти питав у сил стихій?

— Так.

— Якому саме озеру?

— Озеру, що народилося багато тисячоліть тому із льоду, де знаходять притулок усі душі грішників — убивць та самогубців, озеру, де сила стихій знищує все, що народжується не в ньому.

— Несамовите? — запитав Олекса.

— Так.

Соломія злякано подивилася на Гордія.

— Але ж ти знаєш, що буде з тим, хто потривожить озеро?

— Так, знаю.

Соломія хотіла щось сказати, але подивилася на Олексу і стрималася.

— Ти знаєш, де воно знаходиться? — запитав Олекса.

— Ні, але ми відшукаємо це місце.

— Як? — поцікавилася Соломія.

— Завжди знайдуться ті, хто захоче допомогти.

Олекса подивився на мольфара.

— То коли вирушаємо? — запитав він.

— Якнайскоріше. Думаю, завтра. Треба відпочити перед дорогою, шлях буде нелегким. Олексо, я постелю тобі в опочивальні.

— Добре, дякую.

Гордій з Олексою вийшли до іншої кімнати. Соломія взяла до рук табличку. Вона ніжно гладила ієрогліфи та уважно роздивлялася їх. Потім поклала її до свого наплічника та вийшла надвір.

Її оповили тихі сутінки. Птахи вже не співали, і тільки цвіркуни про щось розмовляли між собою. Було тепло, і п’янкі пахощі нічних трав пробуджували уяву.

Соломія неквапно підійшла до тину та обперлася на нього. Її погляд повільно переходив від тьмяних силуетів гір, що оточили галявину з усіх боків, на лугові квіти, якими поросла трава навколо хати. Соломія замилувалася небом, що мало дивовижні відтінки червоного, синього та темно-блакитного. Трохи згодом із хати вийшов Гордій. Він підійшов до Соломії й став поруч. Так вони стояли декілька хвилин, думаючи кожен про своє.

— Це несправедливо, — нарешті порушила тишу Соломія. — Смерть в нагороду за порятунок чужого життя.

— Ми маємо дати шанс світові не загинути.

— Чому ми маємо жертвувати собою заради людей, які навіть не знають про наше існування?

— Якщо вони переможуть, світ зміниться. І нам у ньому вже не буде місця.

— Чому саме ми?

— Так розпорядилася Доля.

— Ти вчив, що в житті завжди є вибір.

— Так, є. Ти ще маєш час прийняти рішення. Доля вказує напрямок. Але тільки людина обирає шлях.

Соломія декілька хвилин стояла мовчки, дивлячись в одну точку.

— Дякую, що побув зі мною.

— Не затримуйся. Вночі холоднішає.

Гордій розвернувся та, не кваплячись, покрокував до хати. Цвіркуни так само голосно співали свої пісні, і духмяні пахощі паморочили їй голову. Соломія ще декілька хвилин залишалася на подвір’ї, потім повільно рушила до дверей і зайшла усередину.

* * *

Був спекотний літній день. Сонячні промені пронизували загусле від спеки повітря, струменіли крізь гілки дерев. По лісу крокували Гордій, Соломія та Олекса. Хлопець та дівчина несли наплічники, у Гордія через плече була перекинута полотняна сумка. Вони спиралися на палиці, на їхніх обличчях читалася втома.

— Може, трохи відпочинемо? — запропонувала Соломія. — Ми вже півдня йдемо.

— Добре, давайте перепочинемо, — погодився Гордій. — Та й попоїсти вже треба.

Соломія роздивлялася навколо.

— Он там гарне місце, — сказала вона, показуючи на велике дерево. Вона рушила до нього. Кинувши наплічник на землю, дівчина важко опустилася на траву. Гордій та Олекса приєдналися до неї. Соломія вийняла з наплічника бутерброди, Олекса дістав термос. Вони розклали усе на серветці та почали їсти.

— Думаю, треба знайти провідника, — сказав Гордієві Олекса, уписуючи за обидві щоки хліб із сиром.

— Боїшся заблукати? — зиркнула на нього Соломія, скрививши гарненького рота у презирливій посмішці.

— Боюся, щоб ти раптом у болоті не загрузла, — відповів хлопець. — А то ще витягати доведеться.

— Дивися сам не втопися. Ти хоч плавати вмієш?

— А ти?

— Слухай, а ти коли по воді вчився ходити, дровиняку з собою брав? На випадок, якщо контакт із поверхнею трісне.

Олекса взяв черговий бутерброд та із задоволенням відкусив шматок.

— До речі, пробач, що бутербродів із мишатиною не взяли, на випадок, якщо забудеш закляття, як назад із кішки в людину обертатися. Раптом ти погано навчалася в дитинстві, - сказав він.

— Цікаво, усі характерники такі невігласи?

— Мені теж цікаво, усі відьми такі стерви?

— Досить вже, — зупинив цю дискусію Гордій. — Збирайтеся, час іти.

Гордій піднявся, Соломія та Олекса почали збирати речі. Нарешті вони неохоче встали, надягли наплічники та попрямували далі в ліс. Соломія йшла останньою. Дівчина обожнювала ліс. Ще в дитинстві вона часто гуляла вузькими стежками, слухаючи спів пташок та плескіт гірської річки, розмовляла з бджолами, метеликами та мурахами. Разом із мамою, а пізніше з Гордієм, який замінив їй родину, вона збирала лікарські трави, щоб потім висушити їх та пити смачний чай. Мама вчила дівчинку, як робити відвари та настойки, які допомагали від різних хвороб. Пізніше, коли Соломія переїхала до міста, вона часто згадувала ці світанки, коли вони тихо рухалися по мокрій від роси траві, відшукуючи заповітні стеблини та квіточки. В їхній хаті завжди пахло зіллям. Як і в Гордієвій. Влітку, під час рідких наїздів до Гордія, Соломія завжди йшла до лісу, щоб знову опинитися серед чарівних рослин та казкових ароматів. От і зараз, не дивлячись на втому, дівчина насолоджувалась лісом.

Соломія так заглибилась у свої відчуття, що не помітила, як розв’язався шнурок на кросівку, аж поки вона не наступила на нього та ледь не гепнулася в траву. Ото б той дурнуватий Олекса реготав! Добре, що не впала. Соломія нагнулася, щоб поправити взуття. Вона вже зав’язала шнурок, та раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд. Вона підняла голову і побачила серед кущів того самого величезного вовка, який переслідував її у місті. Дівчина різко випросталась. Олекси та Гордія вже не було видно. Вовк дивився на неї холодними жовтими очима. Так вони стояли декілька секунд, мовчки вдивляючись один у одного. Раптом вовк стрибнув. Соломія відскочила вбік, різко виставивши перед собою руки, в яких тримала палицю. Вовк на мить завмер, готуючись до нового стрибка. Соломія розгубилася. Що робити? Покликати на допомогу? Ага, щоб він потім глузував із неї всю дорогу? Ні, обійдеться! Треба якось самій собі зарадити. Все ж таки вона відьма, дідько забирай!

Вовк знову стрибнув і несподівано схопив пащею палицю посередині. Соломія втратила рівновагу і впала на траву, намагаючись вирвати у тварини свій дрючок і виставити його перед собою. Хижак відпустив кийок та роззявив пащу. Соломія відчувала над собою його гаряче дихання і бачила блискучі очі. Вовк насунувся над нею. Раптом яскрава блискавка промайнула поряд, і хижака відкинуло далеко на траву. Вовк швидко отямився, зіп’явся на лапи та помчав за дерева. Соломія підняла голову і побачила Олексу, який стояв неподалік із витягнутою правою рукою. Він підійшов до Соломії і простягнув їй руку. Вона сердито схопилася на ноги.

— Обійдуся без твоєї допомоги!

— Авжеж, я помітив, що вже обійшлася, — посміхнувся він.

Раптом біля них з’явився Гордій.

— Він був один? — запитав він, і в його очах промайнула тривога.

— Принаймні я більше нікого не помітила.

— Я також, — сказав Олекса. — Ти думаєш, він тут був не сам?

Гордій уважно оглядівся навколо.

— Впевнений, — сказав він.

— То треба бути напоготові, - підсумував Олекса.

Гордій продовжував уважно оглядатися навкруги. Вже сутеніло. Повітря стало прохолоднішим. Чулися крики сови, шурхіт листя у гілках та цигикання цвіркунів.

— Ну добре, давайте рухатися далі. Пошукаємо місце для ночівлі.

Він покрокував стежкою уперед. Решта посунули услід за ним. Ліс уже огорнули сутінки. Гордій, Олекса та Соломія вийшли на невелику галявину, оточену деревами. Гордій зупинився і почав роздивлятися навколо. Олекса та Соломія приєдналися до нього.

— Зупинимося тут, — сказав мольфар. — Потрібно відпочити. Попереду чекає важкий шлях.

— Нарешті! — промовила Соломія.

Вона вийшла на середину галявини, кинула наплічник на землю і втомлено впала поряд. Дівчина вийняла із рюкзака ковдру і накинула її собі на плечі. Гордій обійшов галявину по колу, уважно розглядаючи дерева, потім підійшов до Соломії та сів поруч. Олекса поклав свій наплічник на землю та почав збирати хмиз, але на галявині його було дуже мало.

— Я піду пошукаю хмиз для багаття, — сказав він і рушив у глиб лісу.

— Добре, — сказав Гордій. — Але не затримуйся. Вони на нас полюють.

Олекса зник за деревами. Гордій уважно подивився на Соломію.

— Ти завжди можеш повернутися, — сказав він.

— Ніколи більше цього не кажи.

Соломія притулилася до Гордія. Він обійняв її за плечі.

— Ти мій єдиний друг. Завжди був, — тихо промовила вона.

Чоловік погладив Соломію по голові.

— Дитино моя, життя дало мені тебе, і я ціную цей дар понад усе.

Соломія міцніше притулилася до Гордія. Вони мовчали, дивлячись на гілки дерев, що вирізнялись на потемнілому небі.

— Помирати страшно? — нарешті порушила тишу Соломія.

— Ти не помреш.

— Цього разу ти не маєш права обирати. Доля послала її мені. Це мій шлях.

— Інколи нам тільки здається, що ми знаємо наше майбутнє.

Соломія та Гордій так і залишились сидіти на галявині, обійнявшись та занурившись кожен у свої думки. Нічна тиша поступово огортала ліс, небо стало зовсім темним, а на ньому яскраво блимали зірки, кличучи до свого таємничого і звабливого світу.

* * *

В лісі вже стемніло. Олекса поступово віддалявся від місця ночівлі. Дерева росли доволі щільно, а густі кущі не давали можливості вільно рухатися, тож йому доводилося продиратися крізь хащі. Він нагнувся за черговою гілкою та несподівано завмер. Хлопець відчув присутність поряд якоїсь істоти, приховану загрозу, що ось-ось мала з’явитися. Олекса кинув хмиз на землю, швидко випростався і раптом побачив перед собою високого чоловіка у темно-червоній сорочці і чорних штанях, того самого, що бачила уві сні Соломія. Олекса та той чоловік стояли один навпроти іншого та декілька секунд дивилися один одному у вічі. Очі чоловіка були темні та глибокі, а обличчя — дивного рожевого кольору. Це був упир. Раптом Олекса звично потягнувся вперед, і знайоме відчуття польоту наповнило його мозок. Він летів, і різноманітні уривки свідомості та дивні картини мчали перед його очима. Нарешті він зупинився, увійшовши у свідомість упиря. Олекса побачив галявину посеред лісу. Доволі густий туман огортав фігури, які виднілися там. Хлопець розгледів чоловіка з чорною бородою, що тримав у руках палицю, на якій були вирізьблені давні символи. Поряд із ним стояв чоловік у міховому жилеті сірого кольору. Він дивився на бороданя хижим поглядом, неначе дикий звір. На галявині навколо цих двох Олекса побачив чимало песиголовців, що стояли по колу, та Водяника, неподалік від упиря. Раптом Олекса виринув із чужої свідомості. Перед ним, як і раніше, стояв чоловік у темно-червоній сорочці. Несподівано він випростав руку, і у ту ж мить Олексу підкинуло і повалило на землю сильним потоком повітря. Він спробував устати, але упир продовжував тримати його притиснутим до землі. Хлопець зібрався з силами і виштовхнув уперед руку, з неї на упиря полетіла синя блискавка, якою того відкинуло далеко вбік. Олекса швидко піднявся, але й упир теж. Він прицілився і пожбурив у хлопця струменем пилу. Блискавка Олекси та пиловий вихор зійшлися у двобої. Олекса напружив усі свої сили і вже почав притискати упиря до землі, аж раптом почвара почала швидко крутитися навколо своєї осі, вириваючи траву та підіймаючи разом із собою землю. Він миттєво перетворився на пиловий вихор та зник, наче й не було. Олекса відсапався, зібрав кинутий ним хмиз та рушив до Гордія і Соломії. Вони чекали на нього. Хлопець поклав хмиз на землю, простяг над ним руку, і багаття запалилося. Він сів навпроти Гордія та Соломії, узяв товсту гілку та поправив хмиз.

— Я бачив другого.

Соломія та Гордій подивилися на Олексу, Соломія з цікавістю, а Гордій дуже уважно.

— Упиря? — запитав мольфар.

— Так.

— Вони перевіряють нашу силу, — пояснив Гордій.

— То мольфар прийде перевірити тебе? — Соломія поглянула на Гордія.

— Ні. Він прийде по табличку.

— А чого це тобі така честь, без перевірки? — здивувалася дівчина.

— Бо ми давні знайомі.

Соломія подивилася на чоловіка.

— Овва, як цікаво! Старий знайомий, значить. Не знала, що в тебе такі зв’язки, — сказала дівчина, і в її голосі прозвучала легка образа.

— Це не найцікавіша історія з мого життя.

— То, може, якраз прийшов час розповісти? — запропонувала вона.

Гордій поглянув на Соломію, потім перевів погляд на вогонь. Він узяв гілку та підклав її у вогнище.

— Вже час відпочивати, — сказав він. — Я поставлю кордони, щоб ми могли спокійно дожити до ранку.

Гордій піднявся і рушив убік. Соломія уважно дивилася йому услід, потім підклала під голову наплічник, вкрилася ковдрою і повернулася обличчям до багаття. Вона мовчки лежала, спостерігаючи за тим, як вогняні язики поглинали сухі гілки, швидко повзучи по них та охоплюючи червоним живим кольором. Це ж треба, давній знайомий! І нічого ніколи не розповідав… А вона думала, що вони друзі. Вона ж завжди йому все розповідала, всі свої дівчачі секрети. Ну, а кому їй ще розповідати, в неї ж більше нікого немає… Він завжди був їй за батька, якого вона ніколи не знала. Вона хотіла знати про нього все, і їй здавалося, що знає. Але виявляється, що ні. Цікаво, що це за секрет, який не можна їй розповісти? А може, він не хоче при Олексі? А потім розповість. Треба якось здихатися цього нахабного характерника. Хоча ні, він, судячи з усього, може стати їм у нагоді. Мабуть, ще не один раз треба буде до чужої голови лізти. Головне, щоб не до її, а то він отримає на горіхи.

Олекса сидів біля вогнища навпроти Соломії, поправляючи вогонь гілкою та час від часу кидаючи погляд на дівчину. Гордій стояв до них спиною. Його погляд був задумливим та сумним. Перед його очима яскравими картинами пропливали спогади, несподівано виринаючи один за одним, немов акули з води. Ці картини назавжди закарбувалися у його пам’яті, не даючи йому забути все те, що вже довгий час шматувало його серце та змушувало лежати із розплющеними очима багато довгих ночей. Він чув крики розпачу і безнадії, тужливі пісні смерті. Вони заповнювали його до країв, повзли по ньому, неначе мурахи по мурашнику, не залишаючи надії на порятунок. Та чи існує той порятунок? Мабуть, то марні спроби звільнитися від минулого. Минуле і майбутнє злилися в одне ціле — його теперішнє …

* * *

Сонце поволі підіймалося над ранковим лісом. Прохолодне повітря струменіло крізь гілки дерев. На галявині жевріли залишки згорілого вогнища. Гордій, Соломія та Олекса повільно згортали ковдри та складали їх до наплічників.

— То ти багато встиг побачити? — запитав Гордій у Олекси.

— Ні, всього декілька хвилин, але бачив, хто вже з ними.

— Песиголовці та водяник?

— Так.

— Не дивно, давні друзі.

— Я щось не зрозуміла, ти ж казав, що бачив тільки упиря? — Соломія втупилась в Олексу.

— В лісі так.

— Ти що, ще десь був?

— Так, трохи прогулявся.

Соломія роздратовано подивилася на Олексу та Гордія.

— Може, і мені, недостойній, поясните, про що взагалі йдеться.

— Ну ти ж сама знаєш, що вміють характерники, — відповів Гордій.

— Зрозуміло, шпигував у чужій голові. Упиревій.

— А не треба було? — з усмішкою поцікавився Олекса.

— Залежить від того, що там цікавого.

— Ну, інформації про нові модні тенденції весняно-літнього сезону, на жаль, не було.

Соломія сердито подивилася на Олексу, але не встигла відповісти. Раптом налетів сильний вітер, гілки дерев почали хитатися та стогнати. Небо одразу потемнішало. Олекса та Соломія завмерли і почали сторожко роздивлятися навколо, ставши спинами один до одного. Гордій стояв навпроти двох великих дерев, тримаючи у руці посох.

— Ми прийшли з миром і шаною. Не сердься і покажися, хазяїне лісу! — сказав він, і вітер поніс його слова у всі боки, розкидав між деревами, пожбурив у небо, і вони впали звідти на землю, а потім відскочили від неї і розвіялись між гілками.

Раптом вітер вщух, і почувся повільний тихий дівочий спів. Між деревами почало поволі розвиднюватися, і вдалині показалися дівочі постаті. Вони були злегка прозорі та тьмяно світилися на фоні дерев. Дівчата були гарні, з довгими косами, в які були вплетені квіти та зелене гілля. Вони співали якусь давню обрядову пісню. Зненацька десь збоку почувся дивний чоловічий голос, низький та густий.

— Навіщо ви тривожите наш спокій?

— Пробач нас, дух лісу! — сказав Гордій. — Сили стихій вказали нам цей шлях.

Соломія та Олекса повернулися вбік і побачили невисокого бородатого діда з поважним обличчям, у коричневому вбранні, у волохатій шапці. Він сидів на поваленому дереві.

— Так, я знаю. — сказав Лісовик. Деякий час він мовчки роздивлявся людей. — Ти завжди шанував наш рід та звичаї. Тобі потрібна допомога?

— Ти знаєш, що ми шукаємо.

— Думаю, вам краще спитати у духа озера.

— Як нам знайти дорогу?

— Тут недалеко. Мої мавки покажуть шлях. Але піти має дівчина. І хлопець. Ти маєш охороняти ваш скарб. Хай щастить.

— Дякую, дух лісу!

Гордій вклонився лісовику. Той відповів поважним поклоном. Мавки почали рухатися вбік, їхній спів став голоснішим. Соломія кинула погляд на те місце, де сидів Лісовик, і побачила, що його вже там немає. Вона оглянулася на Гордія. Він кивнув. Соломія та Олекса перезирнулися, потім почали рухатися за мавками. Соломія йшла по лісу попереду, за нею крокував Олекса. Поступово навколо них почав з’являтися туман, і через деякий час у ще не дуже густому тумані вони раптом побачили, що попереду блимає вода в озері. Туман швидко густішав, і скоро Олекса вже не міг бачити Соломії. Він почав тривожно оглядатися та прискорив ходу. Раптом він вийшов із туману. Перед ним лежало велике гарне озеро. Воно яскраво виблискувало у місячному сяйві.

— Соломіє! — закричав Олекса.

Він підійшов до берега та оглядівся. На піску не було ніяких слідів. На небі сяяли зорі, і вода блимала ніжно-сріблястими вогниками. Раптом хлопець відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він різко обернувся, готовий до бою, і побачив Соломію.

— Пробач, я дуже швидко йшла. Боялася загубити мавок.

Дівчина посміхалася Олексі. Він уважно дивився на неї.

— Ти вже спитала?

— Ще ні.

Соломія почала повільно рухатися навколо Олекси. Потім знову поклала руку йому на плече і стала прямо перед ним. Вона продовжувала посміхатися. Її обличчя було вже близько, губи торкнулися його вуст, і він відчув її поцілунок. Але щось дивне було в її доторку, щось невловимо-чуже, байдуже та холодне. Раптом Олекса відштовхнув дівчину.

— Я знаю, ти завжди цього хотів, — вкрадливо промовила Соломія і посміхнулася. — То чого ти чекаєш? Зроби це.

Соломія зробила крок до Олекси. Раптом хлопець різко виставив руку вперед і пожбурив у Соломію яскраво-блакитну блискавку. Дівчина миттєво перетворилася на вогняного змія і злетіла до неба. Олекса оглядівся.

— Де ж Соломія? — промовив він сам до себе.

* * *

Соломія повільно рухалась в тумані. Мавок вже не було ні видно, ні чутно. Відчуття тривоги росло в ній, воно немов кліщами стискала її серце. Дівчина обернулася навколо, намагаючись хоч щось розгледіти, але все було марно. Раптом туман зник, і Соломія вийшла на берег чудового гірського озера, яке виблискувало у місячному сяйві. Дівчина повільно підійшла до води. Несподівано почувся дівочий голос, що співав тужливу пісню. Він неначе лився з озера. Раптом воно почало світитися, і на поверхні з’явилася постать дівчини, вдягненої у довгу вишиту сорочку. Вона сяяла, розбризкуючи навколо себе яскраві сріблясті промені. Постать рухалася по воді, повільно наближаючись до Соломії.

— Ти така гарна, — тихо промовила дівчина, і її голос розсипався мільйоном срібних дзвіночків. — Я теж була колись юна та вродлива.

— Що з тобою сталося?

— Я мала зробити вибір. І я його зробила. Он бачиш той великий камінь на березі?

Соломія оглянулася і розгледіла великий камінь, за формою схожий на фігуру людини.

— Це мій тато. Він скам’янів від туги за мною.

— Що з тобою сталося?

Дівчина помовчала, втупивши очі в темний силует, що височів на піску. Соломія чекала, і тривога все ширилась у ній, заповнюючи всі клітини її організму. Дівчина відчувала: ще мить, і вона переллється через край, заливаючи цей пісок, понесеться до води і накриє її страшною темною сіткою. Нарешті незнайомка промовила:

— Була зима. Одного разу до сусіднього села увійшли татари, вони різали, вбивали, грабували. А надвечір задумали перейти ліс і піти на інші села. І коли підійшли під гору, побачили нашу хату. Татари сказали, щоб я була їм за проводиря. Я плакала, просилася, а вони стали погрожувати, що тата вб’ють і хату спалять. І я зробила свій вибір. Я привела татарів до озера. Це було взимку, озеро вже замерзло. Я сказала, що хочу відпочити і трохи погрітися коло вогню. Татари послухали мене, розклали ватру, бо й самі хотіли погрітися. Вони не знали, що під ними озеро, бо на льоду був сніг. Розклали великий вогонь, лід провалився, і ми всі пішли на дно.

Соломія стояла на березі озера, і передїї очами проносились жахливі видіння. Вона бачила карпатське селище. На стріхах хат та на землі лежав сніг. По селищу їхали на конях татари, вони вбивали селян, які траплялися їм на шляху. Селяни бігли по вулиці. Жінки плакали, вони хапали своїх дітей і силкувалися прикрити їх собою, чоловіки намагалися оборонятися, та марно. Потім Соломія побачила дерев’яний будинок у долині між горами. На подвір’ї біля хати стояв навколішки чоловік. Над ним насунувся татарин, замахнувшись шаблею. Поряд із ними плакала дівчина. Інший татарин вказував на чоловіка і щось говорив їй. Вона кивнула, що згодна. Татарин відпустив чоловіка. Дівчина та чоловік подивилися один на одного довгим поглядом, потім татарин штовхнув дівчину, щоб вона рухалася. Дівчина попленталась за татарами.

Татари йшли лісом, попереду них рухалась дівчина. Вони вийшли на галявину. Розбили табір, розпалили багато вогнищ. Дівчина сіла біля одного з багать. Її погляд був холодним та рішучим. Раптом крига почала тріскатися, і татари та їхні коні один за одним провалювалися під воду, почалася паніка, крики. Крига під дівчиною тріснула, і вона стала тонути. Дівчина намагалася схопитися за шматок криги, але все було марно. Вона останнього разу змахнула руками і пішла на дно.

Соломія мовчки дивилася на яскравий силует, що висів перед нею у повітрі. Вона відчувала страх та біль цієї дівчини, чула крики людей, що не хотіли помирати і відчайдушно боролися за своє життя. Але неминуча доля не залишила їм жодного шансу.

— Ти не шкодуєш про свій вибір? — запитала Соломія.

— Ні. Я мала це зробити.

— Але твій батько все одно загинув. Від страждання.

— Так. Він дуже любив мене. Але я не могла вчинити інакше.

— Але ти могла зробити те, що вимагали татари. Можливо, вони б відпустили тебе.

— А ти б змогла?

Соломія деякий час мовчки дивилася на дівчину.

— Помирати боляче? — нарешті запитала вона.

— Боляче було б залишитися жити.

Дівчина сумно подивилася на Соломію.

— Ти шукаєш шлях до Несамовитого озера? — спитала вона.

— Так.

— Ти скоро його знайдеш. І зробиш свій вибір. Тримайся на захід від Північної зірки. Щасти!

— Дякую!

Дівчина повернулася і повільно пішла по воді. Раптом хтось торкнувся плеча Соломії. Вона різко обернулася, готова до бою, і побачила Олексу.

— Куди ти зникла? Я хвилювався.

— Пробач, загубилася в тумані.

— Ти щось дізналася?

Соломія задумливо подивилася перед собою.

— Так.

Вже почало світати. Пташки попрокидалися і вітали одна одну веселим щебетом. Небо поступово ставало все яскравішим, і ніжно-рожеві полоси з’явилися на горизонті. Та ліс був настільки густий, що небо ледь просвічувало крізь гілки над головами Соломії та Олекси. Вони повільно пробиралися лісовими хащами.

— То що ти дізналася? — нетерпляче запитав хлопець.

— Треба йти на захід від Північної зірки.

Олекса уважно подивився на Соломію.

— Ти якась інша. З ким ти розмовляла?

— З дівчиною.

— Їй можна довіряти? Навколо стільки омани.

— Впевнена, що можна.

— Добре, я тобі вірю.

Тепер Соломія з цікавістю поглянула на Олексу.

— А тобі що, хтось ввижався?

— Літавиця.

— Овва! Невже?! І ким же вона з’явилася? По кому ти сумуєш, зізнавайся?

Олекса крокував попереду. Він мовчки посміхнувся собі під ніс. Та Соломія не відставала.

— І хто ж ця пані? Мабуть, якась повна чеснот красуня. Як же її звуть? Певно, Марія. Чи ні, краще Анжела!

Олекса продовжував мовчки посміхатися. Врешті решт вони вийшли на галявину, де біля згаслого вогнища сидів Гордій. Він піднявся їм назустріч.

— Нарешті! Що ви дізналися?

Соломія та Олекса підійшли до Гордія.

— Треба йти на захід від Північної зірки, — повідомила Соломія.

— Когось ще зустріли? — поцікавився Гордій.

Соломія сіла біля вогнища.

— Хай краще Олекса розкаже.

Гордій поглянув на хлопця.

— Було щось цікаве? — запитав він.

Олекса всівся навпроти Соломії. Він із посмішкою дивився на неї, і в його очах блимали блакитні вогники. Дівчина почала складати свою ковдру до наплічника, не піднімаючи очей на чоловіків та удаючи, що їй байдуже до їх розмови.

— Нічого цінного. Так, пустощі нечистої сили.

— Мабуть, літавиця спокушала.

— Ти завжди знаєш відповідь, — посміхнувся Олекса.

— Ну, це нескладно було вгадати.

— То, може, ще вгадаєш, ким вона показалася? — сказала Соломія удавано байдужим голосом, втупивши очі у свій рюкзак.

— А тобі це потрібно? — примружившись, запитав Гордій.

— Ні, просто стало цікаво.

— Ну як ні, то й нічого вгадувати. Вже час рушати. Покваптеся.

Соломія з розчаруванням у погляді, яке вона не встигла приховати, врешті решт закінчила складати свою ковдру та надягла наплічник. Гордій із посмішкою в очах підморгнув Олексі. Хлопець, стиха посміхаючись, піднявся і теж узяв свій наплічник. Гордій перекинув через плече свою сумку. Вони рушили з галявини у напрямку лісу, аж раптом на плече до Гордія всівся голуб. Він щось загелготів мольфарові на вухо, і його погляд ставав усе похмурішим. Нарешті голуб замовк. Гордій зняв його з плеча на долоню.

— Дякую. Я скоро буду, — сказав він птаху.

Голуб подивився на мольфара і кивнув. Гордій підкинув птаха уверх, і той злетів у повітря. Всі троє дивилися, як він зникав у ранковому небі. Соломія та Олекса перевели стривожені погляди на Гордія.

— Щось сталося? — запитала Соломія.

— Те, що я й очікував. Вони намагаються нас роз’єднати. У селищі багато хворих, наслали якусь хворобу. Я маю з’ясувати, що саме, і допомогти людям.

— Так, ти потрібен там. Не хвилюйся, ми впораємось, — сказала дівчина.

— Не сумніваюсь, — відповів Гордій.

— Щасти! — промовив Олекса.

— І вам! Я докладу всіх зусиль, аби якнайшвидше повернутися.

Соломія кивнула Гордієві, потім підійшла до нього, і вони обійнялися. Чоловік погладив її по голові, неначе маленьку дівчинку. Олекса та Гордій потисли один одному руки та теж обнялися. Мольфар вдарив палицею об землю і раптом зник. Соломія та Олекса подивилися один на одного, потім мовчки покрокували через галявину до дерев.

* * *

Гордій зайшов до першої від лісу хати, що стояла обабіч села. Йому назустріч вийшла жінка. Вона подивилася на мольфара зляканими очима.

— Що у вас трапилось? — запитав Гордій.

— Люди стали хворіти, якась пошесть раптом напала, — схвильовано відповіла жінка. — Лихоманка трусить, живіт болить.

— Багато хворих у селі?

— Майже в кожній хаті.

Гордій пройшов за жінкою до сусідньої кімнати. На ліжку лежав хлопець років дванадцяти. Він подивився на Гордія великими карими очима і перевів погляд на матір.

— Скільки він вже хворіє? — запитав Гордій.

— Другий день.

— І що, ознаки у всіх схожі?

— Так. Гордіє, прошу, допоможи! В мене ж одненький синок тільки.

— Не хвилюйся, ми дамо цьому раду.

Мольфар вийшов до сусідньої кімнати. Жінка рушила за ним.

— Увечері принесу зілля.

Гордій пройшов по селу, і майже в кожній хаті були хворі — діти, чоловіки, жінки. Потім він покрокував до своєї хати. На подвір’ї його чекав великий чорний кіт. Він щось невдоволено буркнув і подивився на Гордія.

— Ну пробач, — відповів мольфар. — Ти ж знаєш, в нас важлива справа.

Кіт знову щось муркнув і підійшов до Гордія.

— Заходь, погодую. А то однією мишатиною не наїсися. І молочка ж треба, — сказав Гордій і пропустив кота усередину.

Він налив коту молока з бутля, що приніс із села. Кіт вдячно муркнув і заходився хлебтати. Тим часом Гордій почав вибирати пучечки зілля, що висіли попід стріхою. Він обходив хату, відчіплював той чи інший пучечок, і складав усе на столі. Потім дістав великий казан, поклав до нього трави, залив окропом і поставив посудину у піч. Лише увечері він дістав відвар, промовив над казаном молитву і розлив темну рідину у декілька скляних пляшок.

Гордій заходив у кожну хату, де були хворі. Він наливав відвар у посудину, яку давали господарі, і казав, як його потрібно вживати. Коли мольфар обійшов усі хати, широкими важкими кроками рушив до лісу. Він ішов усе далі й далі, заглиблюючись у хащі. Нарешті Гордій вийшов до невеликої кам’яної скелі, що самотньо стирчала посеред дерев. Він почав уважно вдивлятися в траву. Нарешті зупинився і підняв щось з землі. На долоні у нього лежав білий камінь. Гордій стис його у руці і покрокував далі. Вийшовши на гору, він став обличчям до сонця, що вже заходило за верхівки. Мольфар простяг долоню, тримаючи на ній камінець, і почав промовляти заклинання. Його голос звучав усе голосніше, і луна розносила слова далеко в гори. Закінчивши обряд, Гордій пожбурив камінь униз. Постоявши ще кілька хвилин на верхівці, мольфар рушив до своєї хати.

Ніч він провів, крутячись у ліжку. Під ранок не витримав. Піднявся, одягся і пішов прогулятися. Гордій крокував стежкою поміж маленьких клаптиків городів, огороджених невисокими тинами. Він піднявся по стежці і пішов по крутому схилу наверх. З гори відкривався чудовий пейзаж. Чоловік присів на траву і випростав ноги. Пташки вже попрокидалися і щосили сповіщали про прихід нового дня. Гордій дуже любив ці вранішні години, коли сонце тільки-но з’являється з-за горизонту, розфарбовуючи небо в чудові кольори, коли замість нічної тиші повітря раптом наповнюється гомоном і різнобарвними звуками. Та цього разу він наче не помічав усього цього. Він сидів, замислено дивлячись на гори попереду, вкриті густим лісом, але бачив зовсім іншу картину.

* * *

Маленька хатка карпатського мольфара Назара Ярко самотньо притулилася біля невисокої скелі. Поряд текла неширока гірська річечка. Гордій вийшов із хати, тримаючи велике залізне відро. На порозі стояв якийсь парубок, на вигляд трохи старший, ніж він сам, приблизно років шістнадцяти. Темне довге волосся розсипалося по плечах, чорні очі горіли чи то від довгої дороги у цей захований від людей маленький світ, чи то від якихось думок — хто знає.

— Тут живе мольфар Назар Ярко? — запитав хлопець.

— Так. — Гордій з цікавістю глянув на хлопця. — Що тобі потрібно?

— Поговорити, — спокійно відповів незнайомець. — То він вдома?

— Немає. Буде через три дні.

В очах хлопця промайнуло розчарування.

— Що ж… То я його зачекаю.

Гордій пильно поглянув на нього. Він був на навчанні у Назара усього рік і ще не володів добре вмінням читати думки. Проте він відчув якесь напруження та внутрішню силу, яка йшла від цього хлопця.

— То ти на лікування чи в іншій справі? — запитав Гордій.

— У іншій.

Хлопець присів на лаву, що стояла попід стіною.

Цікаво, він що, три дні буде тут сидіти? Зазвичай людей, що приходили по допомогу до Назара, Гордій запрошував до хати. Але цей прийшов по щось інше. Гордій відчував присутність якоїсь чужої ворожої енергетики, що хвилями накочувалась у холодному гірському повітрі. Хто знає, навіщо він тут? Тож краще хай сидить на лаві. Якщо дійсно прийшов у важливій справі, дочекається. Гордій приніс з річки води, розтопив піч і заходився варити кашу. Вже була третя година. Незнайомець дістав із торби шматок хліба і почав їсти. Скоро каша достигла. Гордій визирнув у вікно. Незнайомець, як і раніше, сидів на лаві. Хлопець насипав у глиняну миску каші, взяв дерев’яну ложку та вийшов надвір.

— Тримай! — він простяг незнайомцеві кашу.

Той здивовано підняв брови, секунду повагався, а потім таки взяв тарілку.

— Дякую!

Він почав запихати ложку за ложкою до рота. Видно було, що хлопець дуже голодний, і вочевидь той шматок хліба був останнім. Мабуть, дуже довго і важко він діставався хатки дядька Назара. Одяг хлопця був простий і не дуже теплий. Легкий плащ, старі чоботи, шапка. Сумка через плече. Мабуть, дуже йому потрібен Назар, якщо ризикнув у такому одязі лізти по горах, крізь лісові хащі, старі розвалені містки та швидкі гірські річки. Адже Назар добре сховав свою хатину від людських очей, і тільки найсміливіші та найвпертіші діставалися сюди. Вірніше, то не дядько Назар тут перший оселився, а його батько, старий мольфар, відомий на всі Карпати, жив тут колись. А тепер ось Назар. Гордій потрапив до нього в учні рік тому, коли зустрів його в лісі, і мольфар, поглянувши на нього чорними, страшними, неначе пекельна прірва, очима, сказав, що він не має права нехтувати даром, що дали йому небесні сили. Коли Назар занурився у його очі, Гордій зрозумів, що падає у якусь діру, а хтось колупається у його свідомості, всвердлюючись у його думки. Коли нарешті мольфар виринув звідти, Гордій відчув миттєве полегшення.

Він і справді був не схожий на інших хлопчиків з його села. Ще коли був зовсім малий, він завжди розумів, який настрій у тих, кого він зустрічав десь на вулиці чи де інде. Він відчував зміни погоди. Точно знав, що скаже йому співрозмовник, як тільки той починав говорити. Йому снилися віщі сни. Часто він чув якісь голоси в голові, і вони його лякали. Він не розумів, що це і чому з ним відбувається. Ще малою дитиною Гордій запитав про це батьків. Вони злякано подивилися на нього і сказали нікому більше не розповідати. Між собою вони порадились і вирішили відвести до мольфара, що жив десь далеко у горах, щоб дізнатися, що коїться з їхньою дитиною. Так і зробили. Коли дізналися, що у ньому живе незвідана сила, одночасно і злякалися, і зраділи. У них в родині народився незвичайний хлопчик. Але бути незвичайним у звичайному селі важко. Тож краще нікому ні про що не розповідати. У того мольфара вже були учні, і він порадив відвести Гордія кудись деінде. Але ж не будеш бродити по лісах, розпитуючи мольфарів, хто ще не мав учнів і взяв би хлопчика на навчання. Та й віддавати комусь єдиного сина не було ніякого бажання. Тож батьки нічого хлопцю не розповіли, сказали тільки, що це минеться і треба тільки нікому нічого не казати. Гордій послухався і став чекати. Але все те, що його лякало, не зникало, а ставало ще сильнішим. А потім він зустрів дядька Назара. Тож у чотирнадцять років хлопець став його учнем. Жив у його хатці серед лісу на гірському схилі, допомагав по хазяйству. А головне — вчився. Вчився керувати собою і своєю силою. Даром, що прийшов невідомо чому саме до нього. Гордій навчився розрізняти лікувальні трави від звичайних, робити відвари, мазі. Вчився молитов, заклинань, замовлянь. Живучи у лісі, він почав розуміти мову тварин. Йому тут подобалось. Гордій відчував свій зв'язок із природою, якесь прадавнє коло, що змушувало його вслухатися у шум лісу та дощу, спів пташок, вий вовків. Але разом із тим він бачив, яким нелегким було життя Назара. Не фізичне, а духовне. Мольфар завжди знав, що до нього хтось іде. І доходили тільки ті, кому дійсно потрібна була допомога. Назар ішов їх зустрічати до лісу, бо самостійно знайти його хату було практично неможливо. Раз на рік він ішов у якесь місце, про яке не розповідав нікому, і був там дванадцять днів. Там він лежав, неначе неживе тіло, вповільнивши дихання і серцебиття. Він поринав у інший світ, де очищував свою свідомість від усієї негативної енергії, чорних думок і хвороб, що несли до нього спраглі шукачі допомоги. Мольфар приймав на себе все те, чого хотіли позбутися всі, кому він допомагав. Це було дуже важко, і Гордія це лякало. Але що він міг зробити? Доля вибрала його, треба змиритися і вчитися бути мольфаром. От і зараз Назар був десь там, далеко в горах, в одній з потаємних печер, про яку знав тільки він. І лише через три дні мав повернутися.

— Як тебе звати? — запитав Гордій незнайомця, коли той, облизавши ложку, віддав йому брудний посуд.

— Марко, — відповів хлопець, обпікши Гордія чорними вуглинами очей.

Він провів на лаві усі три дні, вперто чекаючи на господаря. Дивно, що він зміг знайти житло мольфара. Це була перша людина за той рік, що Гордій жив тут, яка прийшла сама, без допомоги Назара. Хлопець, пораючись по господарству, час від часу зиркав на Марка. Той спокійно сидів на лаві або стояв біля тину, виглядаючи господаря. Нарешті через три дні серед дерев замаячила невисока худа постать. Наблизившись до Марка, чоловік зупинився і пильно подивився на хлопця. Раптом з-за дерев вискочив чорний кіт. Він теж кудись зник на всі дванадцять днів, поки його господаря не було вдома. Кіт муркнув щось Назарові і побіг до хати.

— Доброго дня! — привітався Марко.

— І тобі доброго! — відповів Назар.

— Я до вас у справі, - сказав хлопець і глянув на мольфара, але швидко опустив очі під його темним поглядом.

Назар продовжував уважно дивитися на Марка. Нарешті він перевів очі на хату.

— Добре, заходь! — сказав він і попрямував до дверей.

Усередині приємно пахло сушеним зіллям та борщем. Назар перехрестився на ікону, що висіла у кутку, та обернувся до Марка.

— Сідай! — мольфар показав на лаву біля столу.

Хлопець присів і мовчки глянув на Назара.

— Ти впевнений, що хочеш і зможеш пробути тут так довго, як то буде потрібно? — запитав мольфар.

Марко кивнув. Його погляд був виразнішим за будь-які слова. Назар помовчав.

— Добре, залишайся, — нарешті промовив він.

Зараз Гордій зрозумів, навіщо Марко прийшов сюди. В ньому теж є та сила, що вихлюпується назовні, мучачи і не даючи спокійно жити. А ще він відчув у ньому прагнення отримати знання, багато знань.

Отож, Марко залишився. Він з дивовижною швидкістю і шаленим бажанням всмоктував усе, чого вчив їх Назар. Навіть ще швидше, ніж це робив Гордій. Він хотів знати все. І коли Назар сказав, що прийшов час обрати своє призначення: віщуна, градівника чи знахаря, він не зміг. Його цікавило все, всі знання та вміння, всі магічні обряди, замовляння та мольфи. В ньому відчувалася якась темна пристрасть, дике бажання, прагнення чогось, що Гордія інколи лякало. Лякало не саме по собі, а першопричиною і бажаннями, що керували ним. Для нього не було перешкод, труднощів та неможливого. Марко долав усе, виснажував себе фізично та морально, але завжди добивався тієї мети, яку собі ставив. Гордій же, натомість, вчився спокійно, з насолодою, отримуючи задоволення від усього, що робив та про що дізнавався від Назара. Він дійсно почувався щасливим. З Марком вони подружились. Практично одного віку, живучи у одній хаті, виконуючи подібну роботу, вони мали багато спільних тем для розмов та спільні інтереси. Марко теж з дитинства відчував у собі дивні можливості та силу. Його батьки жили бідно у одному з дальніх сіл Гуцульщини. І коли йому виповнилося шістнадцять, він вирішив будь-що знайти мольфара, який схоче узяти його на навчання. Він чув про Назара давно, і вирішив, що саме до нього він піде і буде ночувати під його хатою доти, доки той не погодиться його узяти. Адже він — найвідоміший у всіх Карпатах, найсильніший. І тільки у нього хотів Марко опановувати мольфарську науку.

Так вони прожили у Назара п’ять років. Гордій навчився читати думки, бачити майбутнє та замовляти хвороби. Але читати в чужій свідомості можна було, лише зазирнувши у вічі тієї людини. По молодості вони з Марком так інколи розважалися, коли ходили до села по продукти. Що ж стосувалося майбутнього, то Назар попередив, що краще уникати таких знань і не намагатися дізнатися про всіх, кого вони зустрічають на своєму шляху, тому що іноді це може призвести до жахливих наслідків. Втручатися у світовий хід речей можна тільки у крайньому випадку. І тільки якщо Всесвіт надсилає такий дозвіл у віщому сні. Гордій не намагався читати думки Марка, хоча таке бажання інколи закрадалося до його мозку. Та й Марко би цього не дозволив. Кому ж сподобається, коли до твоєї голови залазить чужа людина. Тож Гордій повсякчас стримував себе, натомість відбиваючи спроби Марка залізти до його думок. До голови Назара вони взагалі лізти не насмілювались, адже невідомо, чим це може скінчитися. Ще виставить обох за двері, що тоді робити? А вони ж іще не всього навчилися.

Одного теплого літнього вечора Гордій та Марко крокували сільською вулицею. Вони прямували до магазину, куди періодично ходили, коли Назарові було щось потрібно для господарства. Хлопці стиха перемовлялися, згадуючи події останнього тижня, аж раптом кроків за двадцять від них з-за рогу назустріч їм виринула невеличка зграйка дівчат. У центрі цієї купки йшла висока ставна дівчина з яскраво-каштановою довгою косою, що була перекинута через плече на груди. Темні брови злітали над великими карими очима, ніжні рожеві губки посміхалися. Дівчата весело щебетали. Наблизившись до хлопців, вони стрельнули в них цікавими поглядами і, не стишивши ходи, попрямували далі. Хлопці зупинилися, довгим поглядом проводжаючи дівчину. Вона продовжувала йти по дорозі, аж раптом оглянулася, усього на мить, потім повернулася та покрокувала з дівчатами далі.

— Гордію, ти знаєш, хто ця дівчина? — запитав Марко.

— Ні.

Марко та Гордій дивилися услід красуні, поки вона не зникла за рогом. Потім мовчки рушили далі. Так у повній тиші вони дійшли до магазину, і тільки там виринули зі своїх думок. Купивши все необхідне, вони повернулися до Назарової хати.

Та дівчина не виходила з Гордієвої голови. Вона повсякчас виринала у його свідомості і не давала сконцентруватися на роботі. Марко теж раз у раз помилявся, складаючи суміші з трав, і врешті решт Назар послав їх збирати гриби та ягоди на вечерю.

Наступного тижня вони знову спустилися до села по продукти. Хлопці йшли мовчки, пильно вдивляючись у оточуючі будинки, немов щось шукаючи. Раптом біля одного з будинків вони побачили ту саму дівчину, з яскраво-каштановою довгою косою. Вона вийшла з хати і попрямувала до городу. Хлопці, неначе по команді, зупинилися, зачаровано проводжаючи красуню поглядами. Лише коли вона зникла за хатою, рушили далі.

Увечері Назар повідомив, що їхнє навчання скінчилося. Тепер вони мають обрати свій шлях — стати мольфарами чи жити звичайним життям, поки їхня доля не покличе їх. Хлопці подякували Назару за науку, зібрали свої нечисленні пожитки та, не змовляючись, рушили до села, куди ходили кожного тижня по продукти. Вони влаштувалися до заможних господарів за невелику платню допомагати по господарству та на городі. І кожного вечора, коли в них була вільна хвилинка, цих двох гарних, м’язистих парубків можна було побачити на танцях у сільському клубі. Інколи туди приходила і та красуня з яскраво-каштановою косою. Звали її Юстина. Їй було сімнадцять років, вона щойно закінчила школу і ще не вирішила, чи поїде навчатися до міста, чи залишиться у селі. Місто було далеко, і батьки не хотіли відпускати доньку саму бозна-куди до чужого краю. Кавалерів у Юстини було хоч греблю гати, тож Гордію та Маркові вдавалося потанцювати з нею усього раз чи два за вечір.

Скоро стало зрозуміло, що Юстина закохалася. Це було перше дівоче кохання, світле, чисте та щире. Гордій сподобався їй ще тоді, коли вона вперше побачила його на сільській дорозі, коли бігла з дівчатами до клубу. Високий, стрункий, гарний темноволосий парубок одразу привернув її увагу. Хоча той, інший, теж був красень, кремезний, із міцними м’язами, але його очі чомусь налякали її. Вони були темні, глибокі, наче прірва, з якої виринає пекельний вогонь. Вона відчувала у ньому щось надприродне, якусь страшну силу. Він наче спопеляв своїм поглядом усе, на що дивився. А Гордій був інакший, і хоч його очі теж були чорними, як вугілля, але із них виходило яскраве тепле світло. Гордій не міг опиратися тій силі, що змушувала його кожного дня шукати зустрічі з Юстиною, бажанню розмовляти з нею, торкатися її. Він розумів, що не того чекав від нього Назар і не для того брав його до себе учнем, але нічого не міг із собою вдіяти. Прагнення кохання виявилося сильнішим за голос розуму. Та сила підкорила собі усю його волю. І він здався. Тож через рік справили весілля. Гордій та Юстина оселилися у невеличкій хатці на краю села, що батьки купили для єдиної доньки. Гордій робив усілякі причандалля з дерева і возив на продаж до райцентру. Юстина поралася по хазяйству. Гордій був щасливий.

Марко з кожним днем ставав усе більш замкненим та мовчазним. З того часу як стало зрозуміло, кому віддала перевагу Юстина, хлопці перестали спілкуватися. Зустрічаючись на вулиці, вони мовчки віталися кивком голови, не даючи змоги зазирнути один одному у їхні думки, та й проходили далі, не зупиняючись. Чомусь Марко не поїхав із села, навіть після весілля Гордія. Гордій не міг зрозуміти, невже Марко, який так прагнув отримати таємні знання та опанувати магічні вміння, що відкривають перед людиною дивовижні можливості, дасть їм згнити, так і не використавши? Якась дивна тривога стала заповнювати його, не даючи заснути вночі, змушуючи перевертатися у ліжку з боку на бік поряд зі своєю молодою дружиною. Якби ж він тільки зміг тоді зазирнути до його свідомості, незважаючи на заборону Назара, незважаючи на те, що Всесвіт не вважав за потрібне відкрити йому істину. Він повинен був прислухатися до себе. І використати всі знання, щоб усього цього не сталося. Тепер він розумів, що тоді, одружившись, він зробив помилку, і саме за це пращури покарали його. Бо не можна нехтувати своїм призначенням. Назар знав, що казав… А як же той вибір, про який він говорив? Де правда? І як її знайти?..

* * *

Соломія йшла за Олексою, який, неначе першопроходець, продирався крізь хащі, раз по разу притримуючи гілки кущів та дерев, щоб дівчину, бува, не зачепило. А то ще залишиться без ока чи з діркою у щоці, що тоді робити? А вона ж дуже гарна, ця дика кішка. Навіщо таку красу псувати, тим більше, що йому неважко гілку притримати. Та Соломія терпіти не могла, коли зазіхали на її самостійність, тож через півгодини вона не витримала.

— Що ти мною опікуєшся, неначе малою дитиною? — сердито промовила вона, порівнявшись із Олексою і відсовуючи чергову гілку. — Я сама можу дати собі раду.

— А чому б і ні? Батьки мене вчили бути вихованим хлопчиком.

— Я рада, що ти гарно вчився у дитинстві. Але твоє виховання тут як корові сідло. Так ми будемо місяць по лісу повзти.

— Та як хочеш. Якщо тобі подобається мати грим, як у фільмі жахів, прошу пані.

Соломія пішла поряд. Так вони рухалися хвилин двадцять, мовчки просуваючись крізь хащі, аж раптом почули тихий рев. Соломія застигла на місці.

— Ти чув? — запитала вона.

— Авжеж. Я ж не глухий, дякуючи Богу.

— І що це?

— Схоже на ведмедя.

Ревіння почулося вже голосніше.

— Наче з того боку, куди ми прямуємо, — прислухавшись, промовила Соломія.

— Так.

Дівчина глянула на Олексу.

— Думаєш, нам треба туди йти?

— А куди тоді нам іти?

— Не знаю.

— Ну то й не мороч голову. Пішли. Якщо що, відіб’ємось.

— Я не хочу шкодити тваринам. Вони нам нічого поганого не зробили.

— Тим більше. Може, їм якраз потрібна допомога. Пішли.

Соломія нерішуче рушила за Олексою. Рев ставав усе голоснішим. Дівчина почала нервувати, але її обличчя не змінило виразу, і тільки в глибині очей можна було прочитати тривожне очікування небезпеки. Невдовзі вони побачили вдалині між дерев велику волохату постать. Це був ведмідь. Він ревів і рухався навколо чогось, що Соломії та Олексі не було видно. Соломія зупинилася.

— Ну, і що далі? — запитала вона, зиркаючи на ведмедя.

— Дивися, він щось там шукає. Голову донизу опускає. Там якась яма.

Ведмідь дійсно кудись дивився, на щось, що було десь унизу. Зненацька почувся інший рев, але той голос був тонший і тихіший. Неначе звук ішов звідкись з-під землі.

— Мабуть, це ведмедиця. А її ведмежа потрапило до ями, яку вирили браконьєри, чи просто була яма в лісі, хто знає, - припустив Олекса.

— І що будемо робити? Як ми малому допоможемо? Ведмедиця ж нас роздере. А бити чарами, щоб тимчасово вирубити її і дістати ведмежа, я не згодна.

— Можна просто спробувати домовитись.

— Ти володієш мовою тварин?

— Ні. Але думаю, вона зрозуміє, що ми хочемо допомогти.

Соломія помовчала. Вона не уявляла, як ведмедиця має зрозуміти, що вони хочуть допомогти. Але показувати свій страх перед цим зарозумілим хлопцем вона не збиралася. Обійдеться!

— Ну добре, пішли, — сказала дівчина і повільно рушила до ведмедиці.

Тварина підняла голову і поглянула на людей маленькими темними очима. В них відбивався відчай і страх. Вона уважно слідкувала за рухами Олекси і Соломії. Вони зупинились, не дійшовши до ведмедиці метрів з п’ятдесят. Олекса пильно подивився тварині у вічі і промовив спокійним голосом:

— Ми хочемо допомогти.

Хлопець дивився на ведмедицю, і в його погляді читалася упевненість. Ведмедиця кілька секунд дивилася йому прямо у вічі. Потім повільно відійшла вбік. Неподалік Олекса угледів невелике повалене дерево.

— Пішли, треба цей стовбур опустити до ями, — сказав він.

Вони з Соломією дотягли деревину до ями і зсунули її униз. Ведмежа, що сиділо там, одразу вчепилося кігтями у рятівний стовбур і полізло наверх. Через мить ведмедиця вже облизувала його, а воно ніжно терлося об мамині боки. Соломія дивилася на цю картину щасливими очима. Все-таки молодець цей Олекса, не злякався дикого звіра. Не такий він уже й поганий.

Ведмедиця нарешті відірвалася від ведмежати і поглянула на людей. У її очах читалася вдячність. Вона заревла, але цей рик не був страшним чи диким. Він був якийсь інший, мелодійніший та ніжніший. Потім тварини розвернулися і попрямували у хащі.

* * *

Тепла літня ніч опустилася над лісом. Чулося тихе цигикання цвіркунів та ухкання сови. Посеред лісової галявини горіло вогнище. Біля нього один навпроти одного сиділи Олекса і Соломія. В руках вони тримали металеві кухлі, з яких парував смаковитий аромат трав’яного чаю.

— То ти із роду характерників?

— Так, отримав здібності у спадок.

— Ніколи не хотів бути звичайною людиною? — Соломія з цікавістю поглянула на хлопця.

— А ти хотіла?

— У дитинстві.

— А потім?

— А потім я зустріла Гордія.

— Ти дуже його любиш?

— Так.

— А інші рідні?

— Вже нікого не залишилось. Тільки Гордій.

— Зрозуміло.

Соломія замовкла. Вона задумливо дивилася на вогонь, повільно сьорбаючи ковток за ковтком запашну рідину. Олекса з цікавістю поглядав на дівчину. Її великі карі очі втупилися кудись у пітьму, що огортала ліс щільною ковдрою. Було видно, що Соломія десь у іншому вимірі, у своїх дитячих спогадах, і її погляд ставав то засмученим, то ніжним та ласкавим. Олексі дуже кортіло зазирнути у її свідомість, побачити те, що бачить вона, доторкнутися до її внутрішнього світу. Але він неймовірним зусиллям стримував себе. Вона одразу відчує його у своїй голові, і, звичайно, розсердиться. А в них тільки-но встановився хоч якийсь контакт, і не варто все ламати через свою надмірну цікавість. Та бажання було дуже сильним. Ця дівчина хвилювала його. Така яскрава та пристрасна, неначе жарина, смілива, сильна, неординарна. І дуже гарна. Дивовижна красуня. Цікаво, чи є у неї хлопець? Хоча, судячи з її поведінки, вона їх терпіти не може. Чи це просто він їй не сподобався, хто знає…

Соломія дивилася поперед себе і бачила вже не ліс, а сільську дорогу. По ній бігали сільські діти, граючись у латки. Їх було чоловік десять. Маленька Соломія стояла трохи подалі, спостерігаючи за грою. Діти бігали, весело сміючись та не звертаючи на неї ніякої уваги. Дівчинці дуже кортіло теж погратися з ними, в її очах читалося бажання бути частиною цієї маленької спільноти. Нарешті вона наважилася, повільно підійшла трохи ближче до дітей, з надією у погляді та очікуванням, що її приймуть до гри.

— Можна і мені з вами погратися? — неголосно запитала вона.

Діти зупинилися і мовчки поглянули на неї. Одна з дівчаток підійшла трохи ближче до Соломії, вона презирливо та зі злістю подивилася на неї.

— Мама казала, щоб я не гралася з тобою, бо твоя мати — відьма! І ти теж відьма! Ще не вистачало, щоб ти мене зачарувала! Іди геть!

Інша дівчинка підійшла до першої та стала із нею поряд.

— Так, іди геть! — сказала вона.

Інші діти підійшли до тих двох дівчаток, стали купкою, з ненавистю дивлячись на Соломію. Раптом вони почали дружно скандувати:

— Відьма! Відьма!

Соломія побігла уздовж дороги. Вона мчала так швидко, як тільки могла, щоб скоріше втекти від тих ненависних криків і не чути цих страшних голосів. Услід їй летів вітер. Вона була вже далеко, а крики все ще чулися у спекотному літньому повітрі, відлунюючись у горах. Соломія добігла до підніжжя гори і почала видиратися наверх. Вона відчайдушно лізла по схилу, сльози текли по її обличчю, вона витирала їх брудною долонею, а вони все не переставали литися. Нарешті вона видерлася на самий вершечок. У небі яскраво сяяло сонце. Соломія сіла на гірському схилі обличчям до долини. Вона гірко схлипувала. Її спина здригалася. Попереду відкривався чудовий пейзаж — схили гори, порослі лісом, та долина унизу. Але вона не помічала цієї краси. Раптом дівчинка відчула, як хтось обійняв її за плечі та пригорнув до себе. Вона вчула дивне тепло, що випромінювала ця людина. Соломія підняла голову і побачила чоловіка років сорока, одягненого у вишиванку і полотняні штани. Соломія продовжувала плакати, сховавши обличчя на його грудях.

— Не плач! Усе буде добре! Вони просто бояться і заздрять тобі, тому і не хочуть з тобою гратися.

Соломія повернула голову, її сумні заплакані очі глянули чоловікові в обличчя.

— Я не така, як усі! — схлипнула дівчинка. — Але я не хочу бути сама! Не хочу! За що мені це покарання?! Що я зробила поганого?!

— Ти нічого поганого не зробила. Просто ти особлива дитина. І це не кара, це дар. Він дається не кожному. Тебе обрано, ти маєш це розуміти і цінувати. І ти більше ніколи не будеш сама.

Соломія з подивом роздивлялася чоловіка.

— А звідки ти знаєш, що трапилось? Я не розповідала…

Вона злякано і розгублено поглянула на Гордія. Потім випросталася, і в її очах блимнула раптова здогадка.

— Ти теж особливий? — запитала вона.

— Так, трохи, — посміхнувся він.

Соломія вже не плакала. Вона витерла сльози та з цікавістю роздивлялася Гордія.

— Хто ти? Як тебе звуть?

— Дядько Гордій.

— А мене Соломія.

— Я знаю. — посміхнувся Гордій. — Гарне ім’я.

— Звідки ти знаєш? Ти що, все на світі знаєш?

— Ні, не все. Але багато чого.

— Я теж хочу стільки знати. Ти навчиш мене?

— Так.

— І ти будеш моїм другом?

— Звичайно, якщо ти цього захочеш.

Соломія радісно посміхнулася чоловікові. Гордій посміхнувся їй у відповідь. Нарешті у неї буде друг! Дівчинка простягла руку, і на неї всівся кольоровий метелик. Соломія щасливо і дзвінко засміялася.

Соломія струснула головою. Навколо був той самий похмурий темний ліс. Стиха потріскували гілки в багатті. Цвіркуни ритмічно цокали, і звук віддзеркалювався у прохолодному нічному повітрі. Соломія зіщулилась і перевела погляд з вогню на Олексу.

— А в тебе велика родина? — запитала вона.

— Так. Я сьомий син.

— І що, у вас усі характерники?

— Я і батько.

— Зрозуміло.

Соломія взяла гілку та поправила хмиз у багатті. Олекса мовчки спостерігав за граційними рухами дівчини.

— То ти бачиш віщі сни? — нарешті промовив він.

— Так.

— Мабуть, це виснажує.

— Так, якщо щось страшне приходить. А тебе не виснажує, коли ти в чужу свідомість заходиш?

— Буває.

Соломія задумливо перевела погляд на вогонь. Олекса дивився на Соломію, роздумуючи, чи запитати, чи не варто, потім таки вирішив ризикнути.

— Скажи, чому ти ненавидиш хлопців?

Соломія різко повернула голову і подивилася на Олексу. Її погляд одразу став холодним і роздратованим. Хлопець не міг більше боротися зі спокусою. Він занурився в її очі і вчув, що летить все далі й далі. Через секунду він вже був у свідомості дівчини.

Олекса відчув, як спека миттєво оповила його, відбираючи сили й бажання рухатись. Яскраво світило сонце. П’янкий літній трунок наповнював повітря. Він побачив, що на лузі серед високої трави сиділа Соломія. На голові у неї був одягнений вінок із лугових квітів і трав. Сонячні промені грали на її довгому розпущеному волоссі, блимаючи мідними нитками на каштановому фоні. Соломія щасливо посміхалася. Олекса побачив гарного парубка, що сидів навпроти неї. Він закохано дивився на Соломію, його тонкі пальці ніжно водили по її обличчю. Їхні очі випромінювали щастя.

Раптом Олекса відчув, що Соломія виштовхує його зі своєї свідомості. Він вислизнув з її голови. От бовдур, як це він не зміг утриматись, сам все зіпсував.

— Не смій залазити до моєї голови!

Її очі палахкотіли гнівом. Дівчина рвучко піднялася, схопила свій наплічник, вийняла з нього ковдру, відійшла подалі від Олекси, лягла на землю, повернувшись до хлопця спиною, поклала голову на наплічник, накрилася ковдрою і закрила очі.

* * *

Гірське озеро блищало посеред ущелини. На небі яскраво світило сонце. Олекса йшов по поверхні води, як уміють характерники. Його фігура неначе сяяла у жовтогарячих променях. Він відходив все далі й далі, ось він вже на середині озера. Раптом налетів шквальний вітер, загуркотів грім та вдарила блискавка.

Соломія раптово прокинулась. Вона огляділася і поступово зрозуміла, що те озеро їй наснилося. Поряд біля напівзгаслого багаття спав Олекса. Дівчина відкинула ковдру і сіла. Вдалині вона побачила якийсь вогник. Зненацька почувся тихий плач дитини. Соломія витягла з наплічника маленьку полотняну сумочку з табличкою, піднялася і повільно рушила на вогник, пильно вдивляючись у пітьму. Плач був уже зовсім близько. Раптом вона побачила перед собою маленького хлопчика, одягненого у білу сорочку. Він дивився на Соломію, неначе хотів щось попросити. Соломія зупинилася і уважно вдивлялася у обриси дитини, що стояла перед нею. Несподівано земля під ногами у дівчини провалилася. Вона відчула, що її почало затягувати до болота. Намагаючись втриматися на поверхні, Соломія стала гарячково хапатися за траву, яка провалювалася разом із нею. Дівчина хапалася руками за землю, на мить піднімалася над нею, але вилізти не могла. Соломія, однією рукою тримаючись за поверхню ґрунту, іншою із зусиллям витягнула із кишені білу хусточку і кинула її дитині.

— Твоє ім’я буде Василь! — закричала вона.

Почувся тихий дитячий сміх.

— Дякую! — промовив хлопчик.

Він почав світитися і повільно підійматися наверх до неба. Соломія відчула, що її почало сильніше затягувати до трясовини. Вона силувалась виборсатися з цієї багнюки, але сили стали покидати її. Болото швидко засмоктувало дівчину, і ось вже тільки голова і права рука стирчали над поверхнею цього згиблого місця. Раптом хтось схопив Соломію за руку. Вона підняла голову і побачила Олексу.

— Тримайся!

Хлопець рвучко смикнув її. Він лежав на землі, підклавши під себе велику колоду. Олекса тягнув дівчину, поки вона не опинилася на поверхні. Вони відповзли подалі, перевернулися на спини та деякий час лежали мовчки. В них не було ні бажання рухатися, ні бажання розмовляти.

— Дякую! — нарешті вимовила Соломія.

— На здоров’я! Що, не змогла пройти повз загиблої душі?

— Як бачиш. Мені завжди було шкода потерчат. Вони не винні, що померли нехрещеними.

— Тоді наступного разу, як захочеться посидіти в болоті, клич мене за компанію. Щоб я даремно не бігав по лісу, шукаючи, де б мені провести час.

Соломія та Олекса посміхнулися один одному. Нарешті вони піднялися і почвалали до їхньої стоянки. Олекса провів рукою по одягу, і він став сухим. Вони добрели до багаття та лягли поряд, накрившись ковдрами. Соломія лежала, дивлячись, як невисокі язики полум’я світяться у темряві, і раптом її знову охопили спогади.

То була темна липнева ніч, освітлена яскравими вогнями багать, зірками, що блимали на небі, та оживлена давніми купальськими піснями, які чулися з усіх боків у густому теплому повітрі. Ніч напередодні Івана Купала. На березі озера Соломія побачила дівчат, вони пускали вінки на воду, загадуючи на судженого. Серед них була білява красуня, з довгим волоссям, висока і струнка. Вона дзвінко сміялась, а її віночок плив по воді, несучи знак про її щасливу долю. Подалі від них до берега повільно підійшла Соломія. Вона несла у руках вінок із польових квітів, у який були вплетені волошки, ромашки та інші чудові рослинки, що рясно вкривають луки літніми місяцями. Соломія опустила свій вінок на воду і з завмиранням серця дивилася, як він повільно рушив по течії. Дівчина підняла очі і побачила, що білявка весело сміється, розмовляючи з подругами. Соломія опустила очі і зненацька скрикнула. Хвиля накрила її вінок, і він зник під водою. Дівчина стояла на березі і з розпачем дивилася на те місце, де хвилину тому згинула її надія на щастя. Вона попленталась до галявини. Підійшовши ближче, Соломія заховалася за деревом, спостерігаючи, як сільська молодь парами стрибала через багаття. До вогнища підійшов гарний стрункий парубок та білява дівчина, що пускала віночок. Вони взялися за руки, подивилися один на одного закоханими поглядами, розігналися і стрибнули через вогнище. Перестрибнувши, вони побігли далі, весело сміючись. Очі Соломії наповнилися слізьми. Не в силах більше дивитися на це веселе свято, на якому їй зовсім не було місця, вона помчала у глиб лісу. Дівчина добігла до гори і почала видиратися наверх. Через півгодини вона вже сиділа на верхівці обличчям до долини. Її спина здригалася. До неї підійшов Гордій, що взявся, як завжди, невідомо звідки. Він повільно опустився поруч, обійняв дівчину та ніжно пригорнув до себе.

— У твоє життя ще прийде кохання.

Раптом Соломія перестала схлипувати. Її очі стали холодними. Вона звільнилася від обіймів і випросталась.

— Ні! Досить! Я не хочу більше такого! Я не хочу любити! Не хочу! Цього більше не буде ніколи! Чуєш, ніколи!

— Ти не можеш заректися від того, що від тебе не залежить.

Погляд Соломії став холодним. Вона рвучко зіп’ялася на ноги і стала обличчям до долини. Її темне розпущене волосся розвівав вітер. Гордій теж піднявся.

— Більше ніхто і ніколи не змусить мене страждати! Я більше ніколи не буду плакати через кохання. Чуєш? Ніколи!

Соломія голосно промовляла, поступово переходячи на крик. Її слова звучали неначе клятва, розносячись відлунням у горах.

* * *

Прокинувшись, Олекса та Соломія заварили духмяного трав’яного чаю. Вони мовчки пили його з залізних дорожніх кухликів, стиха зиркаючи один на одного та інколи зустрічаючись поглядами. Соломія чомусь почувалася ніяково. Вона раз по разу згадувала той свій сон, через який вона прокинулася вночі, і їй було лячно. Вона завжди знала, коли сон віщий. От і цього разу вона відчувала це. Але це не його шлях, це її дорога — знищити табличку, яка могла змінити світ. Він просто допомагав їм у важких пошуках. Але чому тоді він ішов по озеру? А може, це не стосується цієї подорожі, і озеро було зовсім інше? Їй хотілося так думати і хотілося в це вірити. Та серце чомусьбуло не на місці. Але чому вона за нього так тривожиться? Хто він їй взагалі? Якийсь малознайомий хлопець, якого вона знає усього декілька тижнів. Чого раптом його доля має її хвилювати?

Соломія глянула на Олексу. Він тримав у руках кухоль, дивлячись, як небо над деревами світлішає та стає ніжно-блакитним. Раптом він глянув на неї, і його сині очі неначе зазирнули у її думки. Соломія знітилась. Вона сердито подивилася на траву під своїми кросівками. Допивши чай, вони позбирали речі та рушили уверх по схилу.

— То куди далі? — запитала Соломія, важко дихаючи від крутого підйому.

— Думаю, треба знайти якесь село і там запитати, як пройти до озера.

— І де те село шукати?

— Ну от виліземо на гору і подивимось, що є навколо. Думаю, десь неподалік має бути якесь.

Вони вийшли на верхівку гори. Перед ними розстелилася глибока низина, а у самому низу вони побачили хати, що простяглися уздовж дороги. Село було чималеньке і тягнулося уздовж дороги вліво і вправо.

— От бачиш! Зараз спустимось і попитаємо.

— Я їсти хочу, — сказала Соломія.

— Я теж. Думаю, там має бути якась кав’ярня. Ну або до магазину зайдемо, сподіваюся, він у них є.

Вони спустилися по схилу на дорогу та повільно рушили уздовж будинків, уважно роздивляючись навколо. Через декілька хат вони побачили кав’ярню.

— Ну от, зараз поснідаємо, — сказав Олекса і рушив до дверей.

— Почекай! — промовила Соломія.

— Що таке?

— А раптом це пастка?

— Ти так вважаєш?

— Ну хто знає, що ті чаклуни можуть придумати.

— Ти хочеш сказати, що це село несправжнє? Як у мультику про козаків, що у шинку нечисту силу ловили? — посміхнувся Олекса.

— Не знаю. Але мені якось не по собі. І село якесь пусте, геть людей немає.

— Може, вони ще не попрокидалися. Або вже десь на городах та у лісі щось збирають.

— Ти ж знаєш, що люди в селах рано прокидаються.

— Слухай, ти їсти хочеш чи ні? — розсердився Олекса.

— Хочу.

— Ну то не мороч голову, пішли. Якщо що, відіб’ємось.

Олекса рішуче відчинив двері.

Вони зайшли всередину та зупинилися у дверях, роззираючись. Відвідувачів було небагато. Кілька чоловіків пили пиво, дві жінки — каву. Люди обернулися на незнайомців. Хвилину вони з цікавістю їх розглядали, потім повернулися до своїх справ. Соломія та Олекса сіли за вільний столик біля вікна. За барною стойкою стояв бармен. До нього підійшла офіціантка — дуже гарна висока ставна дівчина з темним волоссям. Вона щось сказала хлопцю і глянула на Соломію та Олексу. Потім взяла блокнот і підійшла до них. Офіціантка подивилася на хлопця звабливим поглядом.

— Що будете замовляти?

— А що ви порекомендуєте? — мило посміхнувся Олекса.

— Зранку я рекомендую каву. Бажано у ліжко, — сказала офіціантка і підморгнула хлопцю.

— А як щодо гарніру? — запитав Олекса.

— Меню перед вами, — відповіла дівчина, спокусливо посміхнувшись.

Вона трохи нахилилась уперед, щоб покласти книгу з меню перед ним на столик.

Її пишні груди, обтягнуті вузькою коричневою сукнею з глибоким декольте, опинилися якраз навпроти Олексових очей. Він посміхнувся дівчині. Не зводячи очей з її манливого декольте, хлопець узяв меню та почав його гортати, не опускаючи погляду. Соломія відчула, що в ній зсередини підіймається якась гаряча хвиля, що заливала її всю, з голови до кінчиків пальців ніг. Ця хвиля почала виплескуватись назовні, і Олекса, зиркнувши на неї, зрозумів, що ще мить, і він перетвориться на попіл під її виразним палаючим поглядом.

— Дві кави та тістечка, будь ласка, — сказав він.

Офіціантка, продовжуючи звабливо посміхатися Олексі, повільно розвернулася і рушила до бармена. Вона гарно похитувала округлими стегнами, її довгі ноги у короткій сукні привертали до себе увагу. Двоє чоловіків, що пили пиво, замовкли і облизували її голодними поглядами. Офіціантка обернулася і посміхнулася Олексі. Він спостерігав, як вона підійшла до бармена і передала їхнє замовлення на каву, потім попрямувала до вітрини по тістечка. Соломія відчула, що ще мить, і вона розірве цього нахабного бабія на шматки. Вона вже себе майже не контролювала. Олекса подивився на Соломію.

— Що? — запитав він із невинним поглядом.

— Нічого.

Олекса посміхнувся.

— Невже ти ревнуєш?

— Чого б це.

— Та й дійсно, чого б це?

Олекса продовжував дивитися на Соломію. Вона відвернулася до вікна, роблячи вигляд, що роздивляється пейзаж. І дійсно, що це вона, геть здуріла, чи що? Хто він їй такий, що вона нервує від того, що хлопець витріщається на чужі груди та ноги? Може дивитися, куди і скільки хоче, що їй до того? Вона тихцем глянула на Олексу. Міцні м’язи випирали з-під рукавів футболки, сильна шия та гарні руки привертали увагу. Високий, симпатичний. Хай робить, що хоче, що їй до того!

Офіціантка повернулася з тацею та поставила перед ними каву та тістечка.

— Дякую! — сказав Олекса, посміхаючись.

— Смачного!

— Ми тут трохи заблукали. Шукаємо озеро. Не підкажете, далеко ще до нього?

— Не дуже. Але вам самим не знайти, потрібно знати шлях.

— Може, ви знаєте когось, хто може нам допомогти?

— Зверніться до лісника. Він проведе.

— Дякую!

Офіціантка повільно нагнулася до його вуха, і її гаряче дихання обпекло хлопця жаром.

— Якщо вам потрібно буде заночувати, я знаю гарне місце.

— Я пам’ятатиму, — відповів хлопець і підморгнув їй.

Офіціантка повільно розвернулася і покрокувала до бармена. Вона поралася біля вітрини, раз у раз позираючи на Олексу. Хлопець повільно пив каву, їв тістечко та, посміхаючись, не відривав від неї погляду. Соломія швидко висьорбала каву, зірвалася з місця та вискочила на вулицю. Вона сновигала туди-сюди по подвір’ю, клянучи і Олексу, і свою дурну вдачу, і ту стерву, що несподівано трапилася у цьому Богом забутому селі. Коли нарешті Олекса вийшов із кав’ярні, Соломія зупинилася і подивилася на хлопця, неначе дика кішка, готова до стрибка.

— Ти таки дійсно ревнуєш! — сказав він. — Я не можу в це повірити! Невже це нарешті трапилось!

— Нікого я не ревную! Ще не вистачало! Просто вона якась підозріла. Думаєш, мало тут усілякої нечисті вештається?

— Та дійсно, немало. Ми, наприклад.

— Вічно у тебе дурні жарти.

— То що, ходімо до лісника, чи ще поревнуєш?

Соломія зірвалася з місця і помчала по селу у тому напрямку, звідки вони прийшли. Олекса не зрушив з місця.

— Агов, нам в інший бік! — закричав він.

Хлопець покрокував у протилежному напрямку. Соломія різко розвернулася, пронеслася повз нього і полетіла попереду. Олекса посміхнувся та пішов услід за дівчиною.

* * *

День видався хмарний, але теплий. Соломія та Олекса йшли по лісу. Стежки вже давно не було видно. Дерева росли все густіше та густіше, світло майже не потрапляло на землю та рослини. Просуватися ставало дедалі важче.

— Слухай, ми вже другу годину так блукаємо, а немає ні стежки, ні лісника.

— То що ти пропонуєш?

— Не знаю. А ти?

— Теж жодної ідеї, що робити.

— І ліс такий густий. Не думаю, що в такому місці може бути хата лісника.

— Якби когось зустріти, щоб спитати. Треба було у селі провідника найняти.

— І чого ж ти не найняв?

— А ти не пам’ятаєш, як ти неслася, неначе дика кішка по степу, ледве наздогнав уже у лісі.

— Ну зрозуміло, це я в усьому винна, хто ж іще.

— Давай не будемо сперечатися. Краще подумаємо, що нам робити.

— І що ти пропонуєш?

— Щодо повернутися до села і пошукати провідника — не думаю, що знайдемо дорогу назад. Іти вперед невідомо куди — теж не варіант.

— І що далі?

— І все. Так і будемо блукати, поки нас Гордій не знайде. Є ще варіант, що це будуть вовкулака з упирем, — посміхнувся Олекса.

— Як ти можеш жартувати у такий момент!

— Слухай, а ти тільки кішкою можеш обертатися?

— Так. А ти?

— Соколом.

— То обернись, може, щось зверху побачиш.

— Ні, я тебе саму тут не залишу.

— Я зможу дати собі раду.

— Я сказав ні. Цей варіант не підходить. Будемо шукати інший.

Соломія зиркнула на Олексу. Від його слів вона раптом відчула якесь гостре тепло, що пройняло її тіло, але воно було приємним. Раптом вдалині почулися удари сокирою, наче хтось рубав дрова.

— Чуєш? — запитала Соломія.

— Так.

— Нам пощастило?

— Зараз дізнаємось. Дуже дивний цей ліс. Але спробувати треба. Ходімо.

Олекса та Соломія рушили на звук. Скоро вони вийшли на невеличку галявину. На ній валялося повалене дерево, біля якого стояв хлопець. Він рубав гілки. Почувши шурхіт трави, хлопець підняв голову і побачив Олексу та Соломію. Вони зупинилися та пильно подивилися на хлопця, а він — на них. Погляд у хлопця був неприємний та холодний.

— Доброго дня! — привітався Олекса.

— Доброго! — відповів хлопець.

— Ми тут трохи заблукали, — сказала Соломія. — А не підкажете, як знайти лісника?

— А навіщо він вам?

— У справі до нього, — відповів Олекса.

— То що, допоможете? — запитала Соломія, уважно вдивляючись у холодні очі хлопця.

— Важлива справа? — запитав він.

— Так, певним чином, — відповів Олекса.

— Ну добре, покажу. Ідіть за мною.

Хлопець розвернувся та покрокував з галявини у хащі. Соломія та Олекса рушили услід. Деякий час вони йшли мовчки, тримаючись позаду хлопця.

— Як ти думаєш, ми не робимо дурницю? — прошепотіла Соломія.

— Або пан, або пропав. Та будь напоготові.

— Добре.

— Гей, хлопче, а чи ще далеко?

— Ні, не дуже. Вже близько.

— Щось мені це не подобається, — стиха промовила Соломія. — Чи це не блуд раптом? Щось ми наче по колу ходимо.

— Блуде, а ну, покажися! — закричав Олекса.

Хлопець несподівано обернувся, голосно засміявся і раптом розсипався на тисячу яскравих вогників. Соломія та Олекса зупинилися. Зненацька налетів сильний вітер, гілки почали рипіти, дерева стали гнутися до землі.

— Так і знала, що це він! — закричала Соломія, намагаючись встояти на траві. — І що нам тепер робити?

— Бігти!

Він схопив Соломію за руку і помчав крізь хащі. За ними з великою швидкістю летів пиловий вир. Вони неслися, мов навіжені, ледве встигаючи тікати, щоб їх не закрутило усередину. Дерева почали рідішати, і попереду між стовбурами замаячила галявина. Соломія та Олекса, геть знесилені та втомлені, вибігли на неї. Раптом вітер вщух, як і не було. Вони побачили дерев’яний будиночок. Хлопець та дівчина, уважно та підозріло оглядаючись, повільно рушили до нього. Вони дісталися дверей, обережно зайшли усередину та почали роздивлятися навколо. На стінах хати висіли трави, у кутку — ікона. Раптом Олекса та Соломія різко обернулися. Перед ними стояв високий кремезний чоловік років п’ятидесяти. Чоловік уважно дивився в очі хлопцю та дівчині.

— Вітаю! — сказав лісник.

— Доброго дня! — відповів Олекса.

— І вам доброго! З чим прибули?

— Та ось озеро шукаємо, — сказав хлопець — Кажуть, ви знаєте дорогу.

— Так, знаю. Та не кожному покажу.

— Нам дуже потрібно, — попросила Соломія. — Для доброї справи.

Лісник так само уважно дивився в очі Соломії та Олексі, неначе хотів дізнатися їхні думки та потаємні бажання. Їм обом стало не по собі. Вони відчули, що він не просто лісник. Така ж сама сила, що була в них та Гордієві, струменіла з його очей та огортала їх якимось густим серпанком.

— Ну якщо для доброї, то ходімо, — нарешті промовив лісник.

Він різко розвернувся і покрокував до дверей. Соломія та Олекса рушили за ним. Лісник упевнено йшов лісом, в якому зовсім не було стежок.

— Ви знахар? — запитала Соломія.

— Так. А ти відьма. І характерник. Навіщо вам озеро?

— Ви впевнені, що хочете знати?

— Я впевнений, що хочу попередити. Те, що ви бачите, не завжди є тим, що ви бачите. Пам’ятайте про це.

Раптом Соломія та Олекса почули збоку шурхіт, вони оглянулися і побачили, як заєць стрибнув у кущі. Хлопець та дівчина повернули голови, але лісника вже не було поряд. Вони помітили, що попереду вдалині серед лісу виблискує вода, хоча небо було затягнуте хмарами і сонця не було видно. Соломія та Олекса рушили у тому напрямку і невдовзі побачили озеро. Вони зупинилися у тому місці, де закінчувався ліс і починався берег. Постоявши мовчки декілька хвилин, вони повільно пішли по берегу до озера. На самому краю обличчям до води стояла дівчина. Вона обернулася до них. Олекса та Соломія підійшли ближче.

— Що вам потрібно? — запитала дівчина.

— Як називається це озеро? — поцікавилася Соломія.

Дівчина знову повернулася до озера обличчям і ступила у воду. Потім обернулася і поглянула на Соломію та Олексу.

— Хто ти? — запитав Олекса.

— Правда, воно гарне? — сказала дівчина. — Так блищить!

Вона зайшла у воду по пояс і попливла. Раптом дівчина почала тонути. Вона захлиналася, то випливаючи, то опускаючись під воду.

— Рятуйте! Допоможіть! — кричала вона.

Олекса і Соломія схвильовано дивилися на дівчину.

— Думаєш, треба її врятувати? — запитав Олекса.

— А раптом це пастка?

— Якась вона дивна, ця дівчина. Ти не відчула?

— Відчула. Ну потерчата теж не люди, може, і ця потребує допомоги. Спробуємо?

— Добре, давай.

Соломія та Олекса поглянули один на одного, потім взялися за руки та ступили на воду. Вони повільно та обережно йшли по озеру, як ходять характерники та відьми. Відійшовши вже досить далеко від берега, вони раптом відчули, що під ногами вже немає твердої поверхні, а навколо — вода. Вона була каламутна та якась густа, немов олія. Соломія спробувала виборсатись наверх, але щось не пускало її. Вона напружила всі свої м’язи і врешті решт виринула. Дівчина побачила над водою голову Олекси, що намагався втриматися на поверхні.

— Мене щось тягне донизу! — закричала Соломія, захлинаючись.

— Мене теж!

Олекса, який ще у шістнадцять років перепливав Дністер у найширшому його місці, відчув, що цього разу стихія не хоче його відпускати. Він бачив, як Соломія борсається у воді, намагаючись дістатися поверхні. Хлопець спробував доплисти до дівчини, але марно. Господи, не дай їй померти! Врятуй і захисти! Тільки не вона!

Соломія швидко тонула. Вона вже задихалась, в легенях більше не було повітря, і врешті решт вона здалася. Дівчина перестала пручатись і почала опускатися на дно. Її очі були відкриті, але вона ще не ковтнула достатньо води, щоб навічно залишитися у цій темній та страшній глибині. Раптом через товщу води вона побачила якесь світло внизу. Соломія розгледіла великий старовинний замок, який світився блакитно-зеленим полум’ям. Соломія зібрала усі свої сили і подумки крикнула так, що вода навколо почала вібрувати та зненацька з’явилися якісь дивні підводні хвилі.

— Берегине, допоможи!

Раптом із дна на поверхню води почало підійматися сяйво, і Соломію та Олексу перестало затягувати вглиб. Якась невідома сила виштовхнула їх на поверхню, і вони попливли до берега. Діставшись піска, вони втомлено перевернулися горілиць та деякий час мовчки лежали, відсапуючись. Раптом вони побачили те саме блакитно-зелене сяйво. Соломія та Олекса підвелися на ліктях. У центрі озера над поверхнею води повільно здіймалася гарна ставна дівчина. Світло оповивало її. Соломія та Олекса, важко дихаючи, зачаровано дивилися на неї. Дівчина наблизилась до берега, неквапно йдучи по поверхні озера.

— Дякую тобі, берегине! — промовила Соломія.

— Що привело вас сюди?

— Ми шукаємо Несамовите озеро.

— Ви скоро його знайдете. Ідіть на схід від Північної зірки. Там ви віднайдете відповіді на всі свої запитання.

— Скажи, як цей замок опинився на дні озера? — запитала Соломія.

— Я мала зробити вибір. І я його зробила.

Декілька хвилин вона стояла мовчки, і в її очах відбивалась невимовна туга. Потім красуня продовжила:

— Замість цього озера колись стояв княжий палац. Він належав моєму батькові. І ось одного разу до замку підступив ворог. Точився запеклий бій. Багато людей загинуло. Загарбники вже лізли на стіни і майже вдерлися до палацу. І тоді я попросила Бога, щоб замок не дістався ворогу. І в ту ж мить на тому місці, де він стояв, розлилося озеро, а замок опинився під водою.

— Ти не жалкуєш про свій вибір? Можливо, вороги б змилувалися над вами.

— А ти б змогла жити полонянкою?

Соломія задумливо дивилася на озеро.

— Дякуємо тобі, князівно! — нарешті промовила вона.

Дівчина кивнула їм у відповідь, потім повернулася і покрокувала по воді. Дійшовши до середини озера, вона оглянулася на Олексу та Соломію, потім повільно зникла під водою. Разом із нею зникло і світіння.

— Таки то була русалка, — сказала Соломія. — Лісник недарма попереджав.

Олекса з посмішкою подивився на Соломію.

— Що? — зніяковіло пробурмотіла вона. — Кожен може помилитися.

Олекса уважно розглядав дівчину та продовжував посміхатися.

— Тобі дуже личить мокрий одяг, — раптом сказав він.

Соломія зніяковіло поглянула на Олексу. Вони посміхнулися один одному.

* * *

Був теплий літній вечір. Вже сутеніло. Соломія та Олекса втомлено просувалися лісом.

— Може, вже зупинимося? Я втомилася.

— Добре, давай! Он там!

Олекса кивнув на велике дерево та звернув до нього. Раптом Соломія почула якесь тихе дзюрчання води. Вона прислухалася, потім почала обережно йти на звук, пробираючись між кущів та дерев. Щось тягнуло її туди, якась дивна сила, яка змусила раптом забути і про табличку, і про чорного мольфара, і про небезпеку. Вона йшла, і чим далі, тим казковішим ставав ліс та голоснішим звук падіння води. Соломія побачила, як щось блимнуло між гілок. Це мерехтливе сяйво ставало все яскравішим, і нарешті Соломія вийшла на галявину. Перед нею гуркотів та кидав свої води зі скелі незвичайної краси водоспад.

— Він казковий!

— Так! — почула вона поряд голос Олекси.

Увесь цей час він ішов за нею, оберігаючи від можливих несподіванок. Соломія та Олекса взялися за руки та повільно рушили до водоспаду, роздивляючись все навкруги та дивуючись цій неймовірній красі, що раптом постала перед ними серед цих лісових хащів. Вони повільно підійшли до краю водоспаду, поглянули один на одного і ступили у воду. Хлопець та дівчина обережно просувались по дну, і холодна прозора волога досягала їх плечей. Нарешті вони пройшли крізь товщу води, що важким потоком лилася зі скелі, і опинилися у невеликій, гарній, немов у казці, печері. Стеля блищала від крапель, і чарівне сяйво линуло зверху. Вони поклали наплічники на камінь і декілька хвилин роздивлялися навкруги. Олекса стояв позаду Соломії. Він перевів погляд зі стін печери на дівчину. Вона неначе застигла, дивуючись цій несподіваній казковій красі, що трапилась на їхньому важкому шляху в невідоме. Олекса легенько та ніжно доторкнувся до руки Соломії і повільно провів пальцями по руці наверх до її плеча. Вона обернула до нього своє обличчя. Вони дивилися один на одного і відчували, що час навколо них застиг, а простір став безмежним. Соломія наблизила своє обличчя до Олексиного, і він відчув її гаряче дихання на своїй шиї. Він обняв дівчину за талію. Соломія легенько доторкнулася кінчиками пальців до його лоба, провела по щоці та далі по міцній шиї. Вона відчула, як його вуста торкнулися її губ. Вони разом зірвалися у глибоку чарівну безодню, де не існувало ні минулого, ні майбутнього. Блискуча водяна стіна співала свою тиху пісню, а стеля мерехтіла та переливалася…

* * *

Соломія та Олекса повільно йшли стежкою, тримаючись за руки. На ліс вже спустились сутінки, і літній вечір огортав теплом та духмяними ароматами трав. Вони йшли увесь день, і втома читалася в їхніх поглядах та в кожному русі. Нарешті Олекса та Соломія вийшли на галявину. Ноги безжально гули, і їм хотілося тільки одного — впасти і поспати. Несподівано Соломія відчула, як легкий холод пробіг по шкірі. Те ж саме вона відчувала, коли вовкулака чатував її у хащах. Дівчина зиркнула на Олексу. Він сторожко вдивлявся в стовбури дерев, неначе бачив там щось, що ще не проявилося у цьому туманному повітрі, але вже було там, за деревами та густими заростями кущів.

— Щось давно наших «друзів» не видно, — стиха промовила дівчина.

Соломія та Олекса різко обернулися і раптом побачили перед собою чорного мольфара. Вони швидко огляділися і помітили, що по обидва боки від нього вже стояли упир і вовкулака.

— Про вовка промовка, — сказав Олекса.

Враз забувши про втому, Соломія та Олекса зайняли оборонну позицію, ставши один до одного спинами. Вони були у повній бойовій готовності.

— Віддайте табличку, і у вас буде шанс вижити. Можливо, — з кривою посмішкою сказав мольфар.

— Люблю коктейлі, - облизався яскраво-червоним язиком упир, дивлячись на Соломію.

— А я віддаю перевагу сирому м’ясу, — сказав вовкулака.

— Здохни, тварюко! — відрізала Соломія, зиркнувши на вовкулаку.

— Ти перша! — відповів він та кинувся на дівчину.

Вона рвучко випростала руку вперед, і вовкулаку відкинуло вбік хвилею повітря. У цей час Олекса пожбурив блискавку в упиря. Той ухилився від удару, злетів у повітря і перемістився на інше місце. Він ударив Олексу пиловим стовпом, намагаючись відкинути його на землю, та хлопець блокував удар блискавкою. Вони стояли один навпроти одного, сконцентрувавши всі свої сили, але ні один із них не міг взяти верх. Вовкулака швидко піднявся і відповів Соломії ударом пилу. Вона ухилилася, пиловий вихор пронісся повз неї. Соломія знову направила удар на вовкулаку, цього разу вона пожбурила у нього градом. Він блокував удар, і два потоки — граду та пилу — паралельно один одному піднялися до неба. Сили у всіх були рівні. Чорний мольфар стояв осторонь, тримаючи палицю і спостерігаючи за ними. Нарешті все це йому набридло.

— Ну досить! В мене немає часу на дитячі забавки!

Він направив посох на Соломію, і її відкинуло вбік. Дівчина впала на землю. До неї миттєво підскочив вовкулака, але він не встиг дістатися Соломії, як Олекса рвучко випростав праву руку, і навколо дівчини виросло високе вогняне коло. Поки Олекса допомагав Соломії, чорний мольфар скористався моментом, направив на нього палицю, і Олекса впав, немов підкошений. Мольфар силою повітря притис його до землі. Олекса почав задихатися. Він тримався за горло і важко дихав, намагаючись якось вирватися, та всі зусилля були марні.

— Віддай табличку, і він не помре. Принаймні зараз, — сказав чорний мольфар, дивлячись на Соломію темними, неначе пустими, зіницями.

Соломія з болем дивилася на Олексу.

— Думай швидше. Ти не зможеш усе життя просидіти у цьому колі. Усе одно вийдеш. І табличку я таки отримаю. А ти будеш жити з думкою, що винна у його загибелі. Ти впевнена, що зможеш?

Соломія розгублено поглянула на Олексу. Що ж робити? Віддати табличку і не виконати своє призначення, обрікши світ на нову страшну реальність, чи пожертвувати життям дорогої їй людини? Вона застигла в оціпенінні. Її погляд став важким і туманним.

— Не смій! — закричав Олекса до Соломії. — Він все одно мене вб’є. Не вір йому!

Соломія не відривала очей від Олекси.

— Пробач! — нарешті промовила вона і рішуче вийшла із кола.

— Табличку! — скомандував чорний мольфар.

Соломія дістала з рюкзака золоту табличку. До неї підійшов упир і простяг за реліквією жахливо-червону руку. Соломія кинула табличку на траву. Упир підняв її і віддав чорному мольфарові. Той задоволено посміхнувся, сховав отриманий скарб до сумки та глянув на Соломію і Олексу.

— Відпусти його! — сказала дівчина.

— Мабуть, я поспішив із обіцянками.

Він легенько покрутив палицею, і Олекса втратив свідомість.

— Ти чорний мерзенний покидьок!

Соломія пожбурила в мольфара градом, але він легко відвів від себе цей потік.

— А я хотів подарувати тобі життя. Це так ти вирішила мені віддячити?

Він направив на Соломію палицю. Вона відчула, як якась сила підняла її у повітря, перекинула два рази навколо осі та кинула в траву. Мольфар не дав їй піднятися, силою повітря з палиці притискаючи до землі. До неї підскочив упир. Його червоні очі засвітилися прямо над її головою. Важке дихання обдало її смердючим запахом. Раптом упир злетів у повітря, відкинутий убік синьою блискавкою. Гордій, що з’явився зненацька, направив палицю на чорного мольфара. Два стовпи — синя блискавка та пиловий потік — перетнулися у бажанні виграти цей двобій. Вони боролися, і трава сяяла навкруги від жарин, що сипалися на неї. Нарешті Гордій відкинув чорного мольфара новим ударом блискавки на кілька метрів убік. Чорний мольфар швидко піднявся і відскочив від нового потоку граду, що пожбурив у нього Гордій своєю палицею. Град полетів далі крізь дерева.

— Вашому світу скоро прийде кінець! — закричав чорний мольфар і зник, наче ніколи і не з’являвся на цій мальовничій лісовій галявині.

Вовкулака перетворився на вовка і помчав до лісу. Упир почав крутитися навколо своєї осі, миттєво перетворившись на пилову воронку, і зник, піднявшись у повітря. Гордій допоміг Соломії встати та швидко покрокував до Олекси. Хлопець напівлежав на землі, він кашляв, тримаючись за горло.

— Вас ні на хвилину не можна залишити, — сказав Гордій. — Повсякчас у щось устрягнете.

Гордій присів біля Олекси.

— Як ти? — запитав він, тривожно вдивляючись в його обличчя.

— Нормально. Живий.

Соломія підскочила до Олекси, впала біля нього навколішки та зазирнула йому у вічі. Він посміхнувся їй. Вона теж відповіла йому посмішкою. Гордій уважно подивився на Соломію. Вона підняла на нього очі.

— Він забрав табличку, — сказала дівчина.

— Знаю.

— Пробач.

— Ти не винна.

— Що тепер?

— Спробуємо забрати її.

— Як? Ти знаєш, де його шукати?

— Ще ні, але завжди є надія на краще.

— Ти усюди маєш багато вух і очей, — сказав Олекса.

— Цього разу їх буде недостатньо.

— Це жахливо — ми нарешті знаємо, що робити з табличкою, але втратили її, - промовила Соломія.

— В нас ще є час, хоча й небагато.

— Скільки? — запитала дівчина.

— Сім днів. До повного місяця. — Гордій подивився на Олексу. — Ти можеш увійти до його голови?

— Спробую.

Хлопець сів зручніше, закрив очі, намагаючись зосередитись.

— Ні, нічого не бачу, — нарешті сказав він.

— Значить, він вже у паралельній реальності, - промовив Гордій. — Звідси нічого не прочитаєш. Треба йти за ним.

— Запитаєш у духів пращурів, як дістатися? — запитав Олекса.

— Так.

— У Кам’яній могилі? — поцікавилась Соломія.

— Так. Сьогодні на світанку.

— А нам туди можна? — з надією поглянула дівчина.

— Не цього разу. Зачекаєте на мене тут.

— Добре, — сказав Олекса.

Мольфар зник.

* * *

Гордій стояв посеред Кам’яної могили. Перед ним було розташоване коло з невисоких кам’яних стовпів — давнє капище, де слов’янські волхви-чарівники спілкувалися зі своїми богами. Перші сонячні промені освітили небо, пофарбувавши його в рожевий та жовтогарячий колір. Мольфар підняв голову, поглянув на різнокольорові полоси над горизонтом, потім повільно зайшов усередину кола і став у центрі. Піднісши угору руки і тримаючи в правій свій посох, він почав говорити, поступово підвищуючи голос.

— Кличу вас, великі пращури! Явіться у світ мороку, прийдіть зі світу вічного сонця! Відкрийте двері істини!

Сонячні промені освітили кам’яні стовпи, пересуваючись зверху донизу. Зненацька темний густий стовп простягся від неба до землі. Він рухався та ширився, немов жива істота. У ньому з’явилися чотири постаті — дві жінки, одна у коричневому плащі, інша у блакитній сяючій сукні; чоловік у білому одязі та чоловік у жовтогарячому плащі, що блимав, неначе полум’я.

— Пробачте мені, великі пращури, що потривожив ваш спокій, — шанобливо промовив Гордій. — Але нам не обійтися без вашої допомоги.

— Ти хочеш знати, де він? — запитав чоловік у жовтогарячому плащі.

— Так.

— Ідіть до великої гори Богит. Там ви знайдете те, що шукаєте. — сказав чоловік у білому одязі.

— Але будьте обережні, - промовила жінка у коричневому. — Ти знаєш, що не все, що ти бачиш, є таким насправді.

— Ми відкриємо вхід до його світу. Але не затримуйтесь там надовго, прохід закриється через три дні, - попередила мольфара жінка у блакитній сукні.

— Дякую вам, великі пращури!

Постаті поступово розтанули у повітрі, і темний густий стовп розчинився. У небі сходило сонце, провіщаючи новий день.

* * *

Соломія і Олекса сиділи на галявині, обійнявшись. Дівчина задумливо спостерігала за пташками, що стрибали з гілки на гілку, цвірінькаючи та шукаючи їжі. Несподівано перед ними з’явився Гордій. Дівчина і хлопець схопилися на ноги.

— Ну що, дізнався? — запитала Соломія.

— Вони відкриють нам прохід на горі Богит.

— На давньому капищі? Круто! Навіть мріяти не могла, що колись зможу увійти до нього!

— Скільки в нас часу? — поцікавився Олекса.

— Три дні.

— Але це далеко звідси. І невідомо, скільки ми там затримаємось, — засумнівався хлопець.

— Значить, треба поспішати, — підсумував Гордій.

— Пішки не встигнемо, — сказав Олекса. — Соломія літати не вміє. Що будемо робити? Ти — інша справа. Будеш нас там чекати?

— Немає сенсу мені там самому сидіти. Та й вас як залишиш, то хтозна-що виходить. Поїдемо автобусом.

— З пересадкою за день доїдемо, — сказав Олекса.

— То поквапимось.

Вони підхопили речі і швидко рушили до лісової стежки.

* * *

Рейсовий автобус зупинився на трасі біля лави, над якою було написано «Медобори». Соломія, Олекса і Гордій вийшли з автобуса і рушили уздовж дороги, потім повернули до лісу. Вже майже стемніло. Друзі повільно рухалися лісом. Він був доволі густий, тому доводилося повсякчас продиратися крізь хащі. Нарешті вдалині забовваніла якась велика кам’яна споруда.

— Невже прийшли? — зраділа Соломія. — А то я вже ледь ноги переставляю.

Вони підійшли ближче і зупинилися. Перед ними височіли величезні кам’яні брили, що утворювали квадрат з вузьким проходом посередині. Наверху були покладені ще кілька брил, які виконували функцію даху. Соломія та Олекса обійшли цю дивну споруду навколо.

— Цікаве місце, — сказала дівчина, уважно роздивляючись навкруг. — Така енергетика сильна.

— Ще б пак, — відповів Олекса. — Недарма саме тут волхви спілкувалися з богами.

В очах Соломії промайнув страх.

— А якщо ми не встигнемо повернутися? — сказала вона.

— Залишимось у паралельній реальності назавжди, — відповів Гордій.

— А раптом нам там сподобається? — припустила дівчина.

— Подивимось, — промовив мольфар. — Ну що, готові?

Гордій підійшов до входу в капище. Інші рухались за ним. Вони зайшли усередину кам’яної споруди, пройшли через неї по проходу і вийшли з протилежного боку.

— І що? — запитала Соломія, роздивляючись навколо. — Той же самий ліс. Ми вже там?

— Так, — відповів Гордій.

— Дивно. Неначе нічого не змінилося. І куди далі? Може, в когось запитати? В лісовика, наприклад?

— У цьому світі все може бути інакше: друзі стають ворогами, а вороги — друзями. Треба бути насторожі. Тому питати про шлях небезпечно. Скористаємось іншим дороговказом. Камінь підкаже, якщо ми зіб’ємося з дороги.

Гордій провів рукою по каменю, що був врізьблений у верхівку його палиці. Він спалахнув блакитним світлом. Мольфар рушив у хащі. Інші покрокували за ним. Вони продиралися крізь дерева та кущі, а ліс усе густішав. Час від часу камінь на посоху переставав сяяти, тоді Гордій рухав палицею у пошуках правильного шляху. Нарешті дерева стали рідішати. Між ними щось забовваніло. Скоро друзі побачили великий замок. У його вікнах блимало світло. Камінь на палиці почав яскраво мерехтіти.

— Ось ми і прийшли, — сказав Гордій.

— Як ми потрапимо всередину? — запитав Олекса, з цікавістю розглядаючи велетенську споруду, яка здавалася неприступною фортецею.

— Має бути якийсь прохід, — сказав Гордій. — Можливо, чорний мольфар на нас не чекає так швидко, тож не ставив сильні кордони.

— А може, він від щастя взагалі про все забув? — припустила Соломія.

— Я на це не дуже сподіваюсь, — відповів Гордій.

— То що, розвідка боєм? — запропонував Олекса.

— Не найкраща ідея, — заперечив мольфар. — З ним краще хитрощами обійтися.

— Ти так добре його знаєш? — в голосі Соломії прозвучала легка образа.

— Трохи.

— То що ти пропонуєш? — запитала дівчина.

— Чули про змія, що охороняє Зміїне озеро?

— А що, воно в усіх реальностях є?

— Сподіваюсь, що в цій є.

— І як до нього дістатися?

— Ну, завжди можна знайти тих, хто допоможе.

— А якщо вони виявляться ворогами? — запитала Соломія.

— Доведеться ризикувати, — відповів мольфар. — Іншого виходу немає.

— А твоя палиця що, не допоможе? — поцікавилася Соломія.

— Цього разу ні.

— Чого це?

— Батарейка ослабла, передавач не підживлює, - посміхнувся Гордій.

— Та ну тебе! — надула губки Соломія.

— Щоб віднайти правильний шлях, потрібно знати, кого шукаєш, знати, як він виглядає, щоб не помилитися. Тоді камінь приведе до кінцевої мети. А змія я ніколи раніше не бачив, не довелося, нажаль.

— То що будемо робити?

— Спробуємо запитати у лісовика. Але не тут. Заблизько до замку. Треба відійти подалі про всяк випадок.

Вони знову заглибились у хащі. Приблизно через півгодини друзі вийшли на невелику галявину, на краю якої ріс велетенський дуб.

— Думаю, це якраз те, що треба, — сказав Гордій. — Ну що ж, ризикнемо.

Він обернувся обличчям до дуба.

— Вітаю тебе, володаре лісу! — промовив мольфар гучно, і луна від його слів відкотилася кудись у небо. — Просимо тебе, покажися!

Зненацька налетів сильний вітер. Соломія відчула, що її тягне кудись убік, до дерев. Вона вчепилася в Олексу. Мольфар не зводив очей із велетенського дерева. Раптом вітер вщух. Біля дуба стояв маленький дідок, точно такий, якого Соломія бачила тоді, коли вони ходили питати дорогу до дівчини з озера. Але зараз то був, мабуть, інший, бо ж реальність чужа. І дідок чужий. Хто його знає, що в нього в голові. Треба бути насторожі.

— Що вам потрібно? — запитав він гучним низьким голосом.

— Просимо, допоможи знайти дорогу до Зміїного озера, — відповів Гордій.

Дідок зиркнув на мольфара.

— Навіщо воно вам?

— Хочемо в нього дещо попросити, — сказав Гордій.

— Навіщо вам вода? Куди ви хочете потрапити?

Ти диви, який цей дідок противний. Ну точно не друг. Соломія підозріло втупилася в лісовика, намагаючись розгледіти його очі за низькими густими бровами.

— Один мій знайомий чаклун забрав дещо з моїх речей і не хоче повертати.

Лісовик зиркнув на Гордія з-під насуплених брів. Декілька хвилин він мовчки роздивлявся присутніх.

— Ну добре, — нарешті сказав він. — Ідіть цією стежкою. Вийдете, куди треба.

Соломія поглянула у той бік, куди показувала волохата рука лісовика. Прямо перед ними простяглася ледь помітна стежка. Дивно, раніше її там не було. Ну що ж, доведеться спробувати цей шлях. А раптом пощастить? Соломія підняла очі, але лісовик вже зник. Гордій навіть подякувати не встиг.

— Ну що, готові? — запитав він.

— Угу, — пробурчала дівчина.

Вони рушили стежкою у хащі. Вона була ледь протоптаною, зарослою травою, видно, що нею давно ніхто не ходив. Стежка звивалася, повертаючи то вправо, то вліво, завертаючи за дерева та кущі. Друзі все йшли і йшли, а озеро не з’являлося. Почало світати.

— Слухайте, так можна три дні блукати, — сказала Соломія. — А там і прохід закриється.

— А що ти пропонуєш? — запитав Олекса.

— Не знаю.

— Ну то не мороч голову. Наче в нас є інші варіанти.

— Ми вже добу не спали. Я втомилася і ледве рухаюсь.

Гордій зупинився.

— Всі втомилися. Давайте думати, що робити.

Соломія сіла на траву. Інші примостилися поряд.

— Чогось мені здається, що той лісовик нам ніякого озера не покаже, — сказала дівчина. — Він мені геть не сподобався. І очі увесь час ховав.

— То що далі? — запитав Олекса.

— Не знаю, що.

Соломія з надією поглянула на Гордія. Він завжди знав, що робити. Жодного разу, коли б вона не прийшла до нього зі своїми запитаннями, він не сказав, що не знає відповіді. І зараз має знати. Це ж Гордій, всесильний мольфар, який може і знає все на світі. Соломія подивилася на дядька таким самим поглядом, яким завжди дивилася на нього ще малою дівчинкою, коли бігла до нього зі своїми дитячими проблемами. І він завжди допомагав. Потім Соломія виросла, і це були вже інші проблеми, дівочі та жіночі, але відповідь завжди була: «Так». І ось тепер вона шукала в його очах того самого виразу впевненості та знання. Але його там чомусь не було. Натомість дівчина побачила втому та якусь легку тінь, що стривожила її, просочившись у мозок та розлізшись там по всіх закавулках. Соломія раптом відчула, як страх охоплює її, стискаючи у своїх холодних обіймах. Вона злякано видивлялася щось у очах мольфара, але не знаходила того, що шукала.

— Мабуть, нам треба трохи перепочити, — сказав Гордій.

Соломія застигла. Страх розповзався по ній усе далі, і пальці стали холоднішати. Вона мовчки дивилася на мольфара.

— Будемо спати по черзі, - сказав він. — Ви перші. Я повартую.

— Я повартую, — сказав Олекса. — Ви спіть.

— Я сказав, що я повартую, — сердито повторив мольфар. — Лягайте!

Соломія здригнулася. Металеві нотки у голосі Гордія налякали її ще більше. Вона чула цей метал колись давно, і то був не дуже приємний спогад. Тоді їй було п’ятнадцять. Вона закохалася. Але хлопець не звертав на неї ніякої уваги. І це її бісило. Вона звикла, що парубки бігають за нею, і вона крутила ними, як хотіла. Тоді вони жили з мамою вже не в селі, а в райцентрі. Переїхали, щоб ніхто не знав, яка слава за їхньою родиною встановилася. Адже вони вроджені відьми, і в їхньому селі всі це знали, тому і цькували дівчинку від самого народження, обходили стороною їхню хату. І коли щось траплялося, все на них звертали. Але якщо яка трава була потрібна або замовляння, все одно до них ішли, і поворожити жінки теж приходили. Отакі вони, люди. Дивні істоти.

Тож мама хотіла, щоб у Соломії було нормальне життя. От і переїхали. Але від своєї долі не втечеш. І Соломія, живучи у райцентрі, дуже сумувала за лісом, горами та дядьком Гордієм. Іноді навідувалась, на літніх канікулах.

Хлопець, в якого Соломія закохалась, був з їхнього класу. Новенький, його родина переїхала до райцентру у середині навчального року. Високий, стрункий. Спортом займався. Соломія була першою красунею у школі. Дівчата їй заздрили, і подруг в неї ніколи не було. Ну то, мабуть, доля її така. Зате кавалерів не бракувало. Бо ж гарна, що аж очі у хлопців сліпли від тієї краси. Їй і чарувати непотрібно було, вони самі за нею хвостом ходили, відбою не було. Певно, щось в ній відчували, якусь особливу жіночу принадність, щось таке, що йде зсередини і притягує своєю силою, неначе магніт. Ніхто не міг встояти перед її карими очима, стрункою фігурою, яскравим поглядом та темними хвилями волосся, що сягало талії і огортало плечі густим шовком. Ніхто, крім нього. Соломія чекала тиждень, два, три, а він дивився на неї тим самим привітним, але байдужим поглядом. Вітався, розмовляв, прощався. І ніяких пропозицій зустрічатися, запрошень до кінотеатру, прогулянок увечері. Але найгірше сталося через три тижні — Соломія побачила його з іншою. Дівчиною з паралельного класу, яка жила у сусідньому з ним будинку. Симпатична, але ж не красуня. Як це він звернув увагу на неї, а не на Соломію?! Це було неприпустимо. Соломія почувалася ображеною. А найстрашніше було те, що однокласниці, і не тільки вони, почали перешіптуватись, вона помічала їхні глузливі погляди та чула навмисно голосні обговорення. Вона ще не забула насмішки односельчанок, які в дитинстві змушували її ридати майже щодня. Живучи в райцентрі, вона вже звикла до надмірної уваги представників протилежної статі, тож відмова була неначе грім серед ясного неба. І Соломія вирішила будь-що привернути хлопця до себе. І вперше вдалася до приворотної магії. До темної магії, яка несла в душу ніч. Соломія знала, до чого це може призвести і як змінить життя того хлопця. Але тоді вона була дурна юна відьма, яка дуже не хотіла згадувати своє дитинство, що ніяк не давало про себе забути. Вона добилася свого. Хлопець покинув ту дівчину і ходив за Соломією, наче тінь. Вона відчувала задоволення і насолоду від перемоги. Але хлопець марнів на очах. А коли Соломія приїхала на канікули до Гордія, він одразу зрозумів, що вона зробила. Те, як він подивився на неї, вона не забуде ніколи. І той метал у голосі теж закарбувався у її пам’яті назавжди. Гордій сказав тоді, що загубити душу легко, а відродити її — практично неможливо. І що він не може повірити, що ось ця чорна відьма, що стоїть перед ним — це його мила дівчинка Соломія, яка рятувала потерчат і метеликів, підбирала нещасних цуценят і годувала чужих голодних котів. Тоді Соломія і зробила свій вибір. Вона зробила відворот, і хлопець прийшов до тями. А Соломія повернула собі себе. Вона не могла і не хотіла втратити свого єдиного справжнього друга. Крім мами і Гордія, її ніхто не любив по-справжньому, не як жінку, а як людину, ніхто не знав її так добре, ніхто так не цінував кожної миті, проведеної з нею поряд. А потім померла мама. І у Соломії залишився тільки дядько Гордій. Вона переїхала на навчання до Києва. Але кожного року поверталася до його затишної хати, щоб відчути себе маленькою дівчинкою з яскравим метеликом на долоні.

Ось і зараз дівчина почула в його голосі ті ж самі ноти розчарування. Але вже не нею, а собою. Він не зміг знайти шлях до озера. Він, той, хто завжди доводив справу до кінця і знаходив вихід, цього разу не зміг.

Соломія відчула страх і жаль. Вона відвела погляд і слухняно лягла на траву, підклавши під голову наплічник. Дівчина незчулася, як заснула. Прокинулась вона вже надвечір, коли сонце тихо заходило за горизонт, а на небі з’явилися гарні червоно-сині яскраві полоси. Вона відкрила очі і кілька хвилин не могла згадати, де вона і що тут взагалі робить. Коли нарешті згадала, швидко сіла на траві.

— Це я що, цілий день проспала? — запитала вона Олексу, що сидів поряд.

— Угу. Ти дуже втомилася. Добре, що відпочила.

— Так ми ж зовсім не маємо часу.

— Ну, все одно стежка зникла, тож ти хоча б відпочила.

— Як це стежка зникла? — витріщила очі Соломія.

— Таки то був не друг, — сказав Гордій.

— Зрозуміло, — промовила Соломія. Несподіваний холод огорнув її. — І що тепер робити?

— Поки що не знаю, — відповів мольфар.

Холод став сильнішим. Невже їм доведеться залишитись у цій жахливій чужій реальності? Як тепер знайти прохід назад? Хоча, мабуть, прохід можна знайти. А от табличку ні.

— А твій камінь до порталу можевивести? — обережно запитала Соломія.

— До порталу, думаю, може. Але нам потрібна табличка.

Соломія сердито подивилася на Гордія. Що ж тепер, через цю кляту табличку вічно скніти у цій жахливій іншій реальності? В неї геть не було такого бажання. Ні грама.

Ліс був густий та непривітний. Пташки вже позамовкали, засинаючи у хащах. Духмяні пахощі нічних квітів наповнювали повітря. Соломія дістала з наплічника бутерброди, але їсти не хотілось. Вона запхала до рота шматочок, із зусиллям проковтнула, запила мінералкою і почала роздивлятися, як Олекса доїдав її хліб із сиром. На цьому він не зупинився, з’ївши ще два бутерброди з ковбасою. Добре, що в нього є апетит, сили потрібні, особливо зараз. Чоловіки такі, хвилювання на апетит не впливає. А от Гордій теж не їв. Він стояв спиною до Соломії та Олекси, напружено розмірковуючи. Нарешті він повернувся до друзів.

— Я спробую прослизнути до замку, — сказав він.

— А як ти пройдеш через його кордони? — запитала Соломія.

— Є в мене один засіб. Впевнений, що подіє.

— Розрив-трава? Але ж її можна використати тільки один раз. А назад як ти вийдеш?

— Там розберуся. Головне — зайти.

— Ти що? А якщо не зможеш вийти?

— Значить, так тому і бути.

Соломія відчувала якусь неминучість у його впевненості.

— А як же я? Ти про мене подумав? Я не можу більше нікого втрачати! Я не переживу.

— Я маю знайти цю табличку.

— Якого дідька ти маєш її знайти? Жертвувати почуттями близьких заради того, щоб врятувати чужих людей та світ? Не смій мене кидати!

У голосі Соломії забриніли сльози та почулися нотки дитячої образи. Їй було страшно. Страшно вже давно, ще з того моменту, як їй почали снитися ті люди. А потім відчуття невідворотної біди ставало все сильнішим та мучило її, не відпускаючи ні на мить. Вона знайшла ту табличку у розкопах і зрозуміла, що коло замкнулося. Хоча в неї був вибір і ніхто її не примушував іти шукати те озеро. Та вона знала, що Гордій все одно піде, з нею чи без неї. Вона не могла відпустити його. Вона не могла його втратити. Якщо він помре, вона собі не пробачить. Як не пробачила собі смерть мами.

Тоді їй було сімнадцять. Після закінчення школи вона вирішила вступати до університету. Іспити здала успішно і подала документи до київського вишу. Її прийняли. Соломія вирішила поїхати навідати Гордія, адже тепер вона буде жити далеко і не зможе його бачити цілий рік. Мама залишилась у райцентрі. Вона не дуже добре себе почувала останнім часом, але доньці про це не казала, не хотіла її засмучувати, щоб вона не хвилювалася і мала гарні результати на іспитах. Соломія раділа зустрічі з дядьком Гордієм, бігала по луках, по лісу, розмовляла з деревами та тваринами. Вона почувалася щасливою. І ось одного яскравого ранку Соломія пішла збирати лісову малину. Вона повільно просувалася крізь кущі, зриваючи темно-червоні соковиті ягоди, клала їх до рота, смакуючи ароматні кульки. Попереду між дерев заблищало озеро. Соломія обожнювала воду. Вона рушила до нього. Невеликий водоспад виблискував своїми переливчастими хвилями, несучи зі скель водяні потоки. Соломія підійшла до води. Її охопило нестримне бажання пірнути у цей прохолодний потік. Вона огляділася. Навколо не було жодної людини, тільки пташки співали у гілках дерев. Дівчина скинула легку сукню, білизну і опустила ноги на дно. Вода була холодна, але Соломія любила це відчуття, коли спрагле тіло відроджується у живильній прохолоді. Тож вона повільно рушила до водоспаду. Нарешті дівчина дісталася його і стала під холодні хвилі. Вона закрила очі і закричала від задоволення, її дзвінкий голос рознісся по хащах. Коли Соломія виринула з-під потоку води і відкрила очі, то застигла з переляку. На березі прямо перед нею стояв хлопець. Високий, гарний, світловолосий. І дивився на неї зачарованим поглядом. Ще б пак, вона ж зовсім гола. Соломія присіла у воді. Вона звикла до уваги хлопців, але ніхто з них ще не бачив її зовсім оголеною. І що тепер робити? Вода була холодна, і так сидіти і чекати, поки хлопець піде, було неможливо. Та й невідомо, чи він піде. А може, він маніяк? Хоча Соломія маніяків не боялася, її сили було достатньо, щоб вони назавжди запам’ятали зустріч із нею. Що ж, прийдеться виходити. Але як себе поводити, що робити, Соломія не уявляла. Ну, там видно буде. Вона набрала у легені повітря і піднялася у воді на повний зріст. Тамуючи в собі зніяковіння, вона пішла уперед, не опускаючи очей. Діставшись берега, дівчина подивилася хлопцеві в обличчя. Гарний круглолиций парубок витріщався на неї великими блакитними очима. Соломія повільно вийшла з води, натягла на себе одяг, взяла кошик з малиною і покрокувала між деревами.

— Пробач, що потурбував, — раптом почула вона іззаду.

Соломія продовжувала мовчки йти.

— Можна спитати, як тебе звуть?

У нього був приємний бархатистий баритон. Дівчина зупинилася і глянула на нього.

— Соломія.

— А мене Петро.

На вигляд він був трохи старший за неї. Вдягнений у білу футболку, що підкреслювала його літню засмагу та обтягувала міцні м’язи на руках. Шия була теж міцною та гарної форми. Соломія задивилася на його руки. Її завжди приваблювали чоловічі руки. Дівчині подобалось дивитися на тонкі пальці, широкі долоні, мускулисті широкі плечі. Її охопило непереборне бажання обійняти Петра. Соломія відвернулася.

— Ти не тутешня? Я тебе ніколи не бачив раніше.

— Ні, не тутешня, — збрехала Соломія.

— А де ти живеш?

— У місті. Я на канікули до родичів приїхала.

— А в яке село?

— Яка тобі різниця? — відрізала Соломія і покрокувала далі.

Вона не мала ніякого бажання розповідати, хто вона і звідки. Ще не вистачало, щоб він здогадався, хто вона така. Адже зрозуміло, що він місцевий. Цікаво, хто саме він з тих хлопців, що цькували її в дитинстві разом з отими злостивими дівчатками?

— Не сердься, — сказав Петро схвильованим голосом. — Я запитав, бо хотів би ще коли-небудь тебе побачити.

— Навіщо?

— Ти дуже гарна, — сказав хлопець, захоплено витріщаючись на Соломію.

Вона хвилинку подумала. Ну, а чом би й не зустрітися. Він гарний. Закохає його у себе, потім кине, щоб знав, як цькувати невинних дівчаток.

— Ну добре, приходь завтра опівдні до озера.

— Обов’язково прийду, — зрадів Петро.

— А тепер прощавай. І не здумай іти за мною, — сказала Соломія і обпекла хлопця таким поглядом, що він закляк на місці.

Наступного дня вона знову пішла до озера. Петро вже був там. Він сидів на березі, нетерпляче видивляючись її серед дерев. Як тільки побачив її струнку фігуру, що легко рухалась лісовою стежкою, підхопився і поспішив до неї. Вони вирішили прогулятися на верхівку гори. Не Соломіїної улюбленої, іншої. Та гора була тільки для неї і Гордія. Соломія одразу попередила, що нічого про себе розповідати не буде, і якщо він хоче її бачити, то нехай не задає питань. Натомість вона розпитала його про все, що її цікавило. Йому було дев’ятнадцять років, жив, як вона і думала, у її колишньому селі, але не так давно, усього п’ять років. Значить, його не було серед тих ненависних діточок багато років тому. Добре, подивимось, що за парубок цей Петро. Вони зустрічалися в лісі кожного дня. Соломія постійно відчувала те непереборне бажання його обійняти, їй хотілося торкатися його обличчя, рук, плечей. Коли він брав її за руку, щоб допомогти перестрибнути повалену колоду або здертися на гору, дівчину починало лихоманити. Такого вона раніше не відчувала. Їй хотілося бачити Петра кожного дня. Соломія закохалася. Їй було з ним цікаво. Він навчався на факультеті журналістики, цікавився історією краю та фольклором. У село приїздив до батьків під час канікул.

Соломія більше вже не могла себе контролювати, і коли Петро нарешті наважився поцілувати її, вона не опиралася. Дівчина поринула в глибоку безодню насолоди, що затягувала її все сильніше. Соломія почувалася щасливою. Він любив її, пестив ніжними словами, малюючи їхнє спільне майбутнє. Вона не питала, чи були у нього раніше дівчата. Головне, що зараз він із нею.

Так пройшло півтора місяці. Але раптом дзвінок чужої людини розрізав життя Соломії навпіл. Зателефонували сусіди. Повідомили, що мами більше немає. Соломія застигла, тримаючи мобільний телефон біля вуха і дивлячись великими пустими очима кудись вдалечінь. Через годину вона вже їхала до райцентру автостопом, і в її голові стрибала одна-єдина думка — це вона винна, вона, тільки вона… Вона рідко телефонувала матусі, захоплена несподіваним щастям, вона забула про неї, а мама не хотіла тривожити її спокій, щоб донечка гарно відпочила перед навчанням. І ось трапилось невідворотне… Сердечний приступ. А її не було поряд, щоб допомогти, викликати швидку, врятувати. Сусіди викликали міліцію, коли зрозуміли, що щось трапилось, бо мама вже кілька днів не виходила з дому. А вона, захоплена своїм раптовим коханням, нічого не відчула, не полетіла на допомогу, забула про неї. Вона ніколи собі не пробачить. Тому що цьому немає прощення.

Соломія поховала маму і поїхала на навчання до Києва. Але Петра забути не змогла. Вони писали одне одному по електронній пошті, телефонували та слали смски. Та поступово листи хлопця почали приходити все рідше, а одного дня телефон відповів не звичними гудками, а холодним голосом автовідповідача «Цей номер не обслуговується». Соломія писала і писала йому, не в змозі себе контролювати. Якесь божевілля охопило її. Вона не зірвалася і не помчала до Петра лише тому, що була літня сесія, а в неї ще були якісь залишки розуму, які не давали їй можливості зовсім спаплюжити своє майбутнє цим навіженим коханням. Вона сяк-так здала іспити і поїхала до Гордія. Там вона дізналася, що Петро вже два роки має дівчину, з того ж таки села, вона на рік за нього молодша. Вони разом навчалися в університеті, а на канікули приїжджали додому. Тож він зустрічався одночасно з ними двома. І кохався, виходить, з двома. Чи тільки з Соломією, хто знає. А коли вона поїхала, він викинув її зі свого життя. Виходить, то була звичайна хіть. А вона вірила усім його словам про кохання, про те, якою вони будуть щасливою парою. Вона не витримала і пішла тієї темної липневої ночі на свято Івана Купала. Соломія ховалася за деревами, щоб її ніхто не побачив, і видивлялася Петра. Вона хотіла подивитися на ту стерву, що заполонила його душу. На ту, кого він обрав, кому він не брехав про щасливе майбутнє. І вона її побачила. Соломія впізнала її. То була та сама дівчина, що тоді першою почала кричати їй «Відьма!» То була саме вона. Вона була білява, гарна, струнка. А головне, з нею був він. Вона знову виграла. Соломія відчула дику ненависть. Їй захотілося знищити її, розірвати на шматки, розкидати їх по всьому лісу, щоб дикі звірі гризли її кістки і їли м’ясо. Щоб вона зникла назавжди. І навіть якщо Петро не повернеться до Соломії, тої, кого він любив зараз, теж не буде в його житті.

Соломія стояла і дивилася, як вони, взявшись за руки, стрибають через вогонь. Ненависть застеляла їй очі, заповнювала її єство, туманила мозок. Вона відчула насолоду від думки про помсту. Сльози котилися по щоках, а в голові сновигали божевільні ідеї, як і куди заманити ту білявку і які краще використати заклинання та трави. І раптом перед її очима з’явилася прозора постать. Соломія дивилася на її обриси, і сльози ще рясніше покотилися по її щоках.

— Не треба, люба! — сказала мама і лагідно подивилася на доньку. — Не губи себе. Він не гідний твого життя. Скоро ти знайдеш справжнє кохання. Вір мені, я знаю. А в тебе є Гордій. І я завжди поряд із тобою.

Силует почав повільно танути. Соломія простягла руку і провела нею у повітрі. Потім повернулася і побігла в глиб лісу.

Дівчина катувала себе почуттям провини. Чому вона не розповіла про Петра Гордієві, приховала від нього свої почуття? Звичайно, він бачив, що вона закохана, але нічого не питав. Вона завжди все сама йому розповідала. А тут змовчала. Тож він не став її розпитувати. Схоче, розповість. І вона розповіла. Але вже нічого не можна було вдіяти. Соломія розуміла, що якби тоді вона все розказала, маму б, можливо, вдалося врятувати. І вона би не страждала через це жахливе кохання. А так сталося те, що сталося. Чи було би все інакше, вона не знала. Але тепер у неї залишився тільки Гордій. І втратити його — означало вмерти. Тож краще хай вона помре сама, викинувши ту дурну табличку до озера, ніж жити далі, відчуваючи ще й цей, новий біль від нової втрати.

— Але ти вже не сама, — раптом сказав Гордій.

Соломія знала, що від нього нічого не приховаєш.

Дівчина розуміла, що втручатися у життя інших, керуючи їхніми вчинками, — це егоїстично. Та нічого не могла з собою вдіяти. Вона не хотіла страждати від втрати близької людини. Не хотіла, і все. Вона вже достатньо настраждалася. Зустрічі з тими двома хранительками озер додали їй рішучості. А може, та легенда бреше і озеро не забирає тих, хто його тривожить. Може, пращури змилостивляться над нею, і вона не помре. Хто знає? Але їй хотілося в це вірити. А що їй залишалося?

— Ну все, час іти, — сказав Гордій.

Вони зібрали речі і покрокували між деревами. Посох Гордія показував шлях. Блакитний камінь знову привів їх до замку.

— Я піду з тобою, — сказала Соломія.

— Навіть не думай! — розсердився мольфар.

— Це ти навіть не думай, що я дозволю тобі йти самому. Якщо вже йти, то разом.

— А мене тут хтось помітив? — устряг в розмову Олекса. — Я теж піду. Це навіть не обговорюється.

— Припиніть! — сказав Гордій. — Я сказав, що піду сам.

— І як ти мені завадиш? — спитала Соломія.

Гордій дивився на дівчину темними очима, і їй здалося, що вона зараз запалає від його яскравого погляду.

Раптом почулося якесь дивне тихе муркотіння і писк. Гордій обернувся на ці звуки і почав пильно вдивлятися в темряву. Під великим деревом виднілися якісь маленькі пухнасті істоти білого кольору. Вони почали рухатися до Гордія.

— Це ж хухи! — закричала Соломія.

— Вітаю вас, мешканці лісу! — промовив Гордій. — Просимо, допоможіть нам знайти Зміїне озеро!

Хухи запищали і почали рухатися далі у гущавину. Гордій та решта покрокували услід. Вони знову продиралися крізь хащі, намагаючись не втратити хух із поля зору та слуху. Раптом навколо почав з’являтися туман. Він усе густішав і густішав, і скоро стовбури дерев, гілки та кущі зникли в білому мареві. Олекса схопив Соломію за руку. Вони вже майже не бачили Гордія, що йшов попереду. Друзі рухалися навмання, орієнтуючись на муркотіння хух. Але воно ставало все тихішим.

— Що нам робити? — захвилювалася дівчина. — Хух вже майже не чути.

Гордій зупинився та оглядівся навколо. Камінь на його палиці почав світитися.

— Просимо, поверніться за нами, мешканці лісу! — голосно промовив він.

Муркотіння стало голоснішим. Гордій, Соломія та Олекса знову почали просуватися лісом. Туман поступово розсіювався. Попереду серед дерев заблищало озеро.

— Дякуємо вам, лісові мешканці! — сказав Гордій.

Хухи замуркотіли і зникли між корінням велетенського дуба. Гордій із друзями вийшли на берег озера. Воно мерехтіло у місячному сяйві, переливаючись срібними вогниками та кличучи до себе втомлених подорожніх, щоб подарувати прохолодну живильну вологу.

— І що далі? — запитала Соломія.

Зненацька вода у озері засяяла ще яскравіше. Посередині водоймища вона заклекотіла, завирувала, піднялася велетенським стовпом і розлетілася у різні боки мільйонами срібних крапель. Із цього водяного стовпа з’явився величезний чорний змій. Це і був охоронець озера. Він підняв свою голову, і друзі побачили, як два великих зелених ока блимнули яскравим сяйвом. Змій ліг на поверхню води і поповз до берега.

— Що вам потрібно? — запитав він, піднявшись із води і увіп’явши в людей смарагдові очі.

— Вода, — відповів Гордій.

— Те, що ви дійшли сюди, доводить ваші добрі наміри. Хухи не показуються тим, хто має темну душу. Добре, ви отримаєте воду. Хлопець може підійти до берега.

Олекса повільно рушив до краю озера. Дійшовши до води, він дістав із наплічника невелику флягу і опустив її у озеро. Живильна срібляста волога полилася усередину, і фляга почала блимати мерехтливим сяйвом. Олекса набрав повну посудину і повернувся до друзів.

— Дякуємо тобі, великий охоронцю! — сказав Гордій. — Маємо ще одне прохання.

— Не забагато для одних відвідин? Ну добре, що ще вам потрібно?

— Зустріч із білою змією.

— Куди ви хочете увійти?

— До замку чорного мольфара.

— Ви хочете змінити хід речей?

— Ми хочемо перешкодити цій зміні.

— Добре. Чекайте тут.

Змій поповз уздовж берега, огинаючи його, і скоро зник з очей.

Соломія з острахом і цікавістю чекала на його повернення. Вона взагалі-то вже звикла до всіляких потвор і чудовиськ, але змій її дійсно вразив. Такого вона ще не бачила. А тепер ще й білу змію приведе. Вона багато про них чула і читала, але зустрічатися не доводилось. А тут така удача, одразу з двома побачиться. Та хвилювання таки давалося взнаки. Невідомо, чи сподобаються вони тій змії. Хоч би не з’їла їх раптом, не приведи Господи, а то хто ж тоді буде табличку знищувати. Хоча не повинна, вони ж не задля себе стараються. Охоронець озера це точно знає. Повинен і їй сказати.

Нарешті вдалині заблимали смарагдові вогники. Поряд із ними блищали ще два, але вже діамантові. Вони швидко рухалися в темряві, і ось уже можна було вирізнити серед пітьми дві великі істоти. Вони підповзли до людей і зупинилися на невеликій відстані. Біла змія була трохи меншою за чорного охоронця озера. Вона була неначе вирізьблена зі слонової кістки.

— Вітаємо тебе, хранителько сили, — промовив Гордій.

— Присягніться, що використаєте мої чари з добрими намірами, — сказала змія і глянула на людей діамантовими очима.

Всі неголосно промовили присягу.

— Але моєї сили вистачить, щоб зробити невидимим тільки одну людину.

— Я піду! — сказав Олекса.

— А чому це ти? Ні, я! — невдоволено буркнула Соломія.

— Ви будете чекати на мене у лісі, - зупинив їхню сварку Гордій. — В нас обмаль часу, а мені по замку рухатися швидше, ніж вам.

— Точно, ти ж у нас мобільний, крізь стіни проходиш, — погодилася дівчина.

Змія посунула своїм хвостом, і його кінець опинився перед Гордієм. Змія тримала маленьку скляну посудину. Вона простягла її мольфарові.

— Зробиш ковток, коли буде потрібно.

— Дякуємо вам, великий охоронцю озера та хранителько чарів! — вклонився їм Гордій.

— Пам’ятай, чари діють тільки три години, — попередила біла змія.

— Хай щастить! — промовив охоронець озера і рушив до води.

Біла змія зникла у темряві.

Гордій із товаришами заглибилися в ліс услід за хухами. Маленькі пухнасті істоти довели їх до місця, з якого почався їхній шлях до озера, і зникли серед коренів величезного дуба.

— Дякуємо вам, лісові мешканці, за допомогу! — промовив Гордій і обернувся до Олекси.

— Зможеш побачити, де він ховає табличку? Це скоротить час на пошуки.

— Так. Сподіваюся, цього разу буде видно.

Олекса зосередився, закривши очі. В його голові з’явилися спочатку непевні обриси якогось приміщення, потім стало зрозуміло, що це кабінет. У ньому розміщувалося багато полиць та шаф, у яких стояли рядами якісь давні фоліанти, великі та менші за розміром, на столі було кілька посудин, схожих на алхімічні пробірки, і якась скринька. Олекса відчув, як чорний мольфар ішов по кабінету, він пройшов до однієї з полиць, натиснув на якийсь важіль, і перед ним з’явився прохід. Мольфар увійшов до іншої кімнати. Потім підійшов до столу, відкрив шухляду і дістав невелику скриньку, а з неї табличку.

Олекса відкрив очі.

— У кабінеті є таємна кімната. У шухляді стола скринька.

— Зрозумів, — сказав Гордій. — Чекайте на мене тут. Якщо я не повернуся за три години, тікайте через портал.

— Як ти міг подумати, що ми тебе кинемо? — розсердилася Соломія.

— Ви мені нічим не допоможете і можете самі загинути. Присягніться, що зробите, як я кажу.

— Не буду я присягатися, — насупилась Соломія.

Гордій уважно подивився на Олексу. Хлопець зрозумів, що той хоче поговорити. Він увійшов у свідомість мольфара і почув його голос.

— Присягнись, що забереш її і повернеш у наш світ.

— Я не зможу залишити тебе напризволяще.

— А пробачити собі її смерть ти зможеш?

— Можливо, крайні заходи не знадобляться.

— Зроби, як я кажу.

Соломія пильно дивилася на чоловіків. Що це вони собі дозволяють?! Взагалі знахабніли!

— Гей, ви що, розмовляєте? Не смійте домовлятися за моєю спиною!

Олекса вислизнув із Гордієвої свідомості і простягнув йому флягу з водою.

— Ну, все, я пішов! — сказав Гордій і ковтнув рідину з посудини, яку подарувала їм біла змія. Він встигнув глянути на Соломію та Олексу і розчинився у повітрі.

* * *

Гордій стояв біля високої стіни замку, за якою ховався його давній ворог. Треба знайти цю кляту табличку будь-якими засобами, іншого варіанту немає. Тому що Марко ні перед чим не зупиниться, як він не зупинився тоді, багато років тому. Він прагне володіти світом, і якщо йому не перешкодити, він доб’ється свого, і тоді ніч запанує над Землею. Цікаво, чи встигне він за три години знайти ту кімнату і забрати табличку? Шкода, що не можна прямо зараз вступити у двобій. Марко дуже сильний, та не сильніший за нього. А от прибічники можуть перетягти терези удачі на свій бік, бо ж, мабуть, їх тут забагато. Гордій бризнув водою з фляги на стіну. Вона одразу почала плавитись і швидко набула якоїсь в’язкої консистенції. Гордій доторкнувся до цієї густої маси і відчув, що вона прогинається під тиском його пальців. Мольфар зробив кілька кроків і опинився за стіною. Гордій стояв на широкому подвір’ї. Перед ним височів замок. Раптом з дверей вийшов упир і покрокував до якоїсь невеликої будівлі, схожої на кам’яний сарай. Гордій підійшов до дверей замку і рушив усередину. Широкі сходи вели наверх. Гордій піднявся ними і побачив довгий коридор, освічений смолоскипами. Невже Марко не міг світло провести? Хоча він завжди любив середньовічний антураж. Нічого не змінилося з того часу.

Коридор розгалужувався. Гордій хвилину постояв на роздоріжжі, прислухаючись до себе, потім повернув направо. Де ж той бісів кабінет? Він ходив по замку вже більше години, зупиняючись біля кожних дверей, що траплялися йому на шляху, і зазираючи до кімнат, якщо було відчинено. А якщо ні, бризкав на стіну водою з фляги і проходив усередину. Але кабінету поки що не знайшов. Так можна всю ніч блукати, а в нього усього дві години у розпорядженні. Та й води вже менше половини залишилось. Коридор закінчився сходами, які вели наверх. Гордій піднявся на третій поверх і почав перевіряти кімнати. Так пройшла ще одна година. Коридор зробив ще один поворот, і мольфар опинився перед останніми дверима. Ну все, якщо не тут, то треба шукати підвал. Точно! Треба було з самого початку його шукати, Марко любить усілякі темні місця. «Тю, от я дурень! Та вже перевірю й цю кімнату, щоб совість була чистою, бо вже ж прийшов». Двері виявилися зачиненими. Гордій бризнув на стіну водою і пройшов усередину. Це була доволі велика кімната з величезною кількістю шаф, в яких стояли давні манускрипти. Великий дубовий стіл розташовувався біля однієї зі стін. Невже таки це вона? Схоже, що так. Цікаво, де ж той важіль, що відкриває таємний прохід? Звичайно, можна побризкати всі стіни, але та кімната, напевно, маленька, і можна геть не туди втрапити, якщо побризкати не в потрібному місці. Раптом стіна перед ним прочинилася, і звідти вийшов чорний мольфар. Гордій ледве встиг відскочити вбік. Марко зачинив таємну кімнату і рушив до дверей. Раптом до кабінету зайшов упир.

— Ну що, скоро будемо вершити долі світу? — задоволено посміхаючись, запитав він.

Чорний мольфар підняв брови.

— Ти сказав «будемо»?

Його холодні чорні очі втупились в упиреві, і той злегка присів та нахилив голову.

— Я хотів сказати, що ви завжди можете на мене розраховувати, хазяїне!

— Отак значно краще! Ще кілька днів, і все буде, як я захочу! Ходімо, ще є справи.

Чорний мольфар і упир вийшли з кабінету. Гордій натиснув на важіль, але двері не відчинялися. Ну що ж, треба спробувати інший спосіб. Він вийняв флягу. Води залишалося дуже мало, на самому денці. Гордій побризкав стіну, почекав хвилину і помацав книги, сподіваючись, що вони вже стали в’язкими і він зможе пройти до таємної кімнати. Дивно, але нічого не змінилося. Стіна була така ж тверда і нікого не збиралася пропускати усередину. Що ж, мабуть, закляття Марка дуже сильне, а води замало, щоб його побороти. Але Гордій не збирався здаватися. Є в нього ще один засіб, зберігав для особливого випадку. Він відкрив сумку і дістав звідти маленьку стеблинку розрив-трави, яку йому пощастило знайти в ніч на Івана Купала. Він беріг її кілька років, неначе відчуваючи, що колись настане такий день, де тільки вона зможе йому допомогти. Знайти її було важко, це рідкісна удача, бо трава ця примхлива і показується людям дуже рідко. Мабуть, то пращури знали, що вона буде йому конче потрібна сьогодні, і дали свій дозвіл на те, щоб вона йому показалася тої теплої липневої ночі. Гордій кілька секунд потримав тоненьку гілочку в долоні і кинув на стіну. Вона тріснула і розлетілася на друзки. Нарешті! Мольфар зайшов до таємної кімнати. Він відчинив шухляду у столі, вийняв звідти табличку і сховав її до сумки. Потім вийшов з кабінету і покрокував коридором. Він вже майже вийшов із замку, та раптом побачив свої руки та ноги. Все, три години минули. Тепер треба сподіватися тільки на своє вміння та вдачу. Гордій швидко рушив уперед. Зненацька він почув кроки, і з-за рогу показався чорний мольфар. Першу секунду він мовчки дивився на Гордія, потім випростав руку, і в нього полетів потік повітря. Гордій відповів ударом блискавки. Марко встиг ухилитися, але блискавка зрикошетила від стіни і вдарила Марка у груди. Він впав. Цих кількох секунд вистачило, щоб Гордій встиг вискочити на подвір’я. Услід за ним вибіг чорний мольфар. Гордій побачив, що з усіх боків до нього біжать вовкулаки та упирі. Гордій відбивався блискавками та градом, але ворогів було занадто багато. Води у флязі вже не було, і як вийти за стіну, він не знав. Гордій стояв біля великих воріт, що вели назовні, але закляття, накладене Марком, не пускало його за межі стін. Зненацька у воротах прочинилася маленька хвіртка, і на подвір’я зайшов вовкулака. Мабуть, повернувся з нічного полювання. Він застиг від несподіванки. Гордій миттєво збив його з ніг і вискочив у прочинену хвіртку. Адже чари не діяли, коли самі хазяї відчиняли двері, тоді можна було зайти і вийти, якщо пощастить. Йому цього разу пощастило. Але Марко не та людина, що змириться із поразкою. Він вискочив услід за Гордієм, не даючи йому часу оговтатись. Гордій розумів, що якщо він зараз зникне, Марко швидко знайде його у своєму лісі, занадто багато в нього тут поплічників. І невідомо, чи цього разу Соломія та Олекса врятуються, бо ж це не їх територія, і не Гордій тут хазяїн. Це інша реальність, зі своїми законами. Але і віддавати табличку Гордій не збирався. Боротися до останнього — все, що йому залишалося. Він був упевнений, що Олекса не зможе ні вмовляннями, ні силою повернути Соломію до їхнього світу, вона не кине його тут нізащо. Та які у них шанси після того, як Марко отримає те, до чого прагне? Практично ніяких. Хоча ні, невеликі є, якщо затаїтися. Але це не про його друзів. Залишалося сподіватися, що втрьох вони зможуть якось відбитися і встигнуть втекти до того, як прохід через портал закриється. Або загинуть тут, у чужій реальності, і ніхто не буде знати, де вони і що з ними сталося. Тож Гордій відбіг від стіни і став обличчям до ворогів, що вискакували і вискакували з воріт замку.

* * *

Соломія вешталась туди-сюди, раз по разу позираючи на замок, що блимав синіми вогнями. Олекса то підіймав схвильовані очі на дівчину, то переводив тривожний погляд на замкову стіну.

— Скільки вже пройшло часу? — хрипким голосом вкотре запитала Соломія.

— Майже три години, — сказав Олекса.

Соломія зупинилася і поглянула на нього зляканими очима.

— І що тепер?

Олекса помовчав.

— Не знаю.

Він дійсно не знав. Що на них чекає? Що їм робити, якщо Гордій не знайде табличку? Що робити, якщо знайде, але не встигне вийти з замку? Як врятувати його? Як врятувати Соломію? Всі ці питання вже третю годину роздирали його голову на шматки, і він відчував, що ще трохи, і його мозок перетвориться на саме лахміття.

— Ти бачиш? Там щось відбувається! — раптом закричала Соломія.

— Так! Там бій!

— Треба йому допомогти!

— Біжимо!

Вони зірвалися з місця і понеслися по полю до замку.

* * *

Гордій саме поцілив черговою блискавкою в песиголовців, які купкою насувалися на нього, і пожбурив синій промінь зі своєї палиці в Марка, аж раптом він побачив, що по полю до нього біжать Олекса і Соломія. Ну що ж, спробуємо відбитися разом. Соломія та Олекса нарешті добігли до замку і вступили у бій. З-за стін замку з’явилася нова партія песиголовців.

— Перетворюйтесь і летіть до лісу! — закричав Гордій. — Я вас наздожену!

— Я без тебе не повернуся! — відповіла Соломія, відбиваючись градом від вовкулаки.

— Роби, що кажу! Негайно!

Соломія зрозуміла, що Гордій щось подумки сказав Олексі. Мабуть, щось придумали. Треба робити, як він каже. Вона миттєво перетворилася на кішку, Олекса на сокола. Він схопив кішку за шкіру і злетів у повітря. Соломія вперше летіла. Це було страшно і захоплююче одночасно. Народжена ходити по землі, вона завжди мріяла літати. Але кішки літати не вміють. Звичайно, вона інколи подорожувала літаками, але то були зовсім інші відчуття. Їй перехопило подих від цього п’янкого відчуття свободи. Але тільки на мить. Наступної миті вона згадала, що на них чатує страшна небезпека, і радість польоту замінив страх і відчуття адреналіну в крові. Що ж, потім попросить Олексу ще політати, коли втечуть з цієї клятої реальності. Про те, що на неї чекає Несамовите озеро і страшний вибір, який вона вже зробила, вона зараз не хотіла думати. Не зараз. Вона подумає про це потім. Бо зараз є про що думати і без цього. А то і так страшно.

Олекса обережно опустив кішку на траву біля лісу. Вона обернулася людиною і побачила, що все поле і замок поглинув густий білий туман. А Гордій геній, вона завжди це знала!

— Біжимо! — почувся його голос прямо біля неї. — Ми маємо встигнути, поки туман не розсіється!

Вони помчали по лісу, керуючись світлом каменя на палиці мольфара. За ними неслися їхні вороги. Нарешті Гордій, Олекса і Соломія досягли портала і влетіли в нього. Навколо був той самий ліс. Але він був якийсь інший, хоч і темний, але рідний і милий серцю.

— Вони теж можуть пройти! — закричала Соломія, відсапуючись.

— Сподіваюсь, що великі пращури зможуть тримати прохід закритим, поки ми дістанемось Несамовитого озера, — сказав Гордій.

— А як вони раніше проходили, якщо він був закритий пращурами?

— Темні сили паралельного світу теж дещо вміють. Боротьба добра і зла вічна, і їй немає кінця. Це баланс, який не можна порушувати. І ми маємо його зберегти за будь-яку ціну.

* * *

Був спекотний літній день. Яскраво світило сонце, нещадно обпікаючи плечі й руки трьох людей, що повільно здиралися по схилу гори. Змучені важкими роздумами, спрагою та довгим переходом, в якому навіть крила вже відмовлялися нести їх, Соломія, Гордій та Олекса брели наверх, опустивши втомлені плечі. Нарешті вони піднялися на саму верхівку, і перед ними відкрився чудовий гірський пейзаж. У низині між горами простяглося прекрасне гірське озеро. Вони зупинилися, вражені цією дивовижною красою, на мить забувши про те, що чекає їх попереду.

— Ну ось ми і прийшли, — тихо промовив Гордій.

— Нарешті, - сказав Олекса, втупивши погляд у Несамовите озеро.

Колір його очей змінився. Тепер він був не яскраво-блакитний, а темно-синій. Таке відбувалося з ним інколи, у найважчі хвилини його життя, коли доля змушувала його приймати важливі рішення та робити певний вибір.

— Яка краса! Не віриться, що вона може бути такою підступною, — сказала Соломія, кинувши наплічник на траву і споглядаючи цей казковий пейзаж.

— Треба поспішати, вони зроблять усе можливе, щоб не втратити свій останній шанс заволодіти скарбом, — сказав Олекса.

— Так. Не сумніваюся, — погодилась дівчина.

Соломія, Гордій та Олекса спустилися по схилу до озера. Вони вже майже досягли берега. Не дійшовши кілька десятків метрів до води, вони зупинилися. Соломія почала ритися у наплічнику, щоб дістати табличку. Вона пошукала у звичному місці, де вона завжди лежала, але таблички там не було. Тоді дівчина почала виймати все з наплічника, потім перевернула і витрусила його, але таблички, як і раніше, там не було. Соломія на мить завмерла, потім злякано підняла очі і побачила, що Гордій повільно крокував до озера. В її очах спалахнув страх.

— Ні! — закричала вона.

Дівчина рвучко підхопилася і побігла за Гордієм. Він уже досяг води. Соломія підбігла до мольфара і спробувала вихопити з його рук табличку.

— Не смій! — заволала дівчина.

Але Гордій міцно тримав свій скарб.

— Ти помилилася, — спокійно сказав він. — Це не твоя доля. Це мій шанс.

— Ні, ти не можеш померти! Ти маєш жити! Я не хочу більше нікого втрачати! Ні тебе, ні його! Це тільки мій шлях.

— Я вже достатньо пожив. І мені є на кого залишити свої справи. Мені вже час іти з цього світу. На мене там чекають.

— Ні!

Соломія продовжувала боротися за табличку. Раптом їх збило з ніг повітрям, і вони розлетілися в різні боки. Гордій впустив табличку, і вона відлетіла далеко у траву. Соломія підняла голову і побачила, як Гордій бореться з чорним мольфаром, а Олекса з упирем. Вона схопилася на ноги і саме вчасно, бо майже поряд із нею стояв вовкулака, готовий нанести їй удар. Соломія пожбурила у нього градом, він відповів їй пиловим вихором. Олекса раз у раз кидав в упиря вогняні стовпи, той направляв у відповідь пилові потоки. З усіх боків швидко насувалася величезна кількість песиголовців. Вони наступали, оточуючи Соломію та Олексу. Хлопцю та дівчині було непереливки, мало того, що упир з вовкулакою простягали до них свої брудні руки, та ще й ці почвари лізли з усіх боків. Соломія та Олекса кидались на всі боки градом, блискавками та вогняними кулями. Вони з останніх сил вкотре підіймалися після падінь, розкидаючи своїх ворогів.

Гордій та чорний мольфар стояли обличчям до обличчя, міряючи один одного знавіснілими поглядами.

— Я ж казав, що ми ще зустрінемось. І це буде не твій день, — промовив Марко, криво усміхаючись.

— Ти помилявся. Стосовно дня.

— Ти все одно програєш. Як і минулого разу.

— Тоді програв саме ти.

— Я? То де ж твоя кохана? Чому не з тобою? Чому ж ти вже багато років наче самотній звір блукаєш у пошуках спокою? — засміявся чорний мольфар, і його гучний сміх відбився луною у горах.

— Ти зрадив нашу дружбу.

— Я зрадив? Тоді що ж зробив ти? Ти знав, що я теж її кохаю. Це ти зрадив мене, змусив стати тим, ким я є!

— Ти сам обрав свій шлях.

— Ні, це ви зробили мене таким! Але я помстився їй. І помщуся тобі!

Чорний мольфар зненацька направив на Гордія палицю, і з неї різко вдарив сильний струмінь повітря. Гордій відхилив удар своєю палицею і пожбурив синю блискавку у відповідь. Та Марко теж встиг відхилити удар. Він кидав пилові струмені та вогняні кулі з такою силою, що дерева навколо валилися та палали, неначе багаття. Чорний мольфар поступово почав насідати на Гордія. Той був змушений не тільки тримати своєю палицею пилові струмені, що раз по разу вилітали з палиці чорного мольфара, але й відкидати песиголовців, що лізли на нього з усіх боків. Гордій направив на цих потвор свій перстень, з якого вирвалася висока водяна стіна, вона тримала песиголовців на певній відстані і давала можливість відбивати атаки Марка. Але потроху мольфар став відчувати, що сили почали покидати його.

— Ти вбив її! Я ненавиджу тебе! — закричав він, дивлячись у темні пусті очі Марка.

— Нарешті ти зізнався, що ти відчуваєш! Ненависть! А ти знаєш, що вона вбиває? Вбиває зсередини! Ти вже майже мертвий, бо поступово ти вбивав сам себе!

Чорний мольфар зібрався з силами і вдарив пиловим вихором по Гордію. Знесилений боротьбою, той впав на траву. Він ще тримав удар, але все більше слабшав. Ще трохи, і для нього все скінчиться. Не буде ні страждань, ні болю, ні пустих холодних днів і ночей. А буде вона. Нарешті поряд. Зненацька він побачив якусь туманну тінь, що наближалася до нього. Тінь світилася все яскравіше, і Гордій нарешті побачив Юстину, яка стояла перед ним. Вона нахилилася до нього.

— Люба! Я так сумую за тобою! Пробач мені, що не вберіг!

— Ти не винен! Пробач його, він не відав, що робив. Пробач, це твій єдиний шанс. Заради мене! Я кохаю тебе!

— Юстино!

Гордій простяг руку до Юстини, але вона почала повільно віддалятися і поступово зовсім зникла. Гордій поволі піднявся з землі. Перед ним стояв Марко. Він заглянув у чорні провалля його очей і побачив там те, що він прагнув забути всі ці довгі-довгі роки, і не міг. На траві посеред зеленого квітучого луку лежала мертва Юстина, гарна, юна, чарівна. А над нею стояв Марко. Його погляд був пустий та холодний. Гордій біг по траві, спотикаючись на кожному кроці, його ноги плутались у високій траві, і він ніяк не міг добігти. Не міг добігти… Чому він тоді поїхав у той клятий райцентр, чому не повірив своїм передчуттям? Він розвернувся тільки на півдорозі, зрозумівши, що сталося невідворотне. Тоді він не хотів бути мольфаром, хотів жити життям звичайної людини, кохати і бути коханим. Тоді він прагнув забути, хто він є насправді… А потім довгі роки намагався спокутувати свою провину… Але так і не заспокоївся, не пробачив ні собі, ні йому…

— Я прощаю тебе! — раптом закричав Гордій.

Він напружив всі свої сили і відкинув потоком води із персня чорного мольфара вбік. Марко почав захлинатися, борсаючись і намагаючись вибратися з нього.

Соломія вже майже не боролася. Вона лежала на землі і намагалася піднятись, з останніх сил тримаючи потік повітря, щоб до неї не могли підібратися вовкулака та песиголовці. Раптом дівчина побачила Олексу, який відкинув блискавкою упиря, схопив табличку і побіг до озера.

— Олексо, ні! — закричала вона щосили.

Відлуння її голосу рознеслося по горах. Та Олекса не повернув голови. Він добіг до озера, став на воду і рушив на середину. Перед очима Соломії виринув сон, думки про який так довго тривожили її серце.

Олекса йшов по поверхні, як це уміють робити лише характерники. Яскраві промені сонця виблискували на високій стрункій фігурі хлопця. Олекса дійшов майже до середини. Він зупинився і повернувся обличчям до Соломії. Вона бачила його сині, неначе вода у озері, очі. Він дарував їй життя. Життя, яке без нього не мало ніякого сенсу. Навіщо воно їй тепер?

Коли вона вперше побачила його у хаті Гордія, він нагадав дівчині Петра. Такий же високий, стрункий, з гарними сильними плечима та руками. Такі ж самі блакитні очі та світле волосся. Та вона не хотіла пам’ятати про Петра, про ті жахливі дні, про її провину. А він усім своїм виглядом нагадував їй про це. Але потім вона зрозуміла, що то схожа лише оболонка. І він більше не мучив її спогадами. Вона побачила його внутрішню сутність, що ховалася за іронічною посмішкою та саркастичними жартами. А що йому залишалося? Доводилось захищатися від її дурних кпинів. І ось тепер її душа знову розірветься на шматки і розлетиться дрібними клаптиками за вітром… І їх вже не збереш… Ніколи… Невже це насправді її доля?! Але чому?!

— Не смій! — закричала Соломія.

— Я кохаю тебе! — почула вона у відповідь.

Олекса відпустив табличку, і вона, зблиснувши у яскравих променях сонця, впала у воду. Небо одразу потемнішало, зчинився сильний вітер, загуркотів грім, вдарила блискавка. Раптом на озері з’явилися величезні хвилі, вода розступилася, і Олекса провалився на дно. Зненацька почалася злива. Нечиста сила зникла, неначе і не було її на цьому мальовничому березі.

Соломія напівлежала на землі, дивлячись на озеро, її плечі здригалися від ридання. Гордій повільно рушив до неї. Він опустився поряд та обійняв дівчину.

— За що?! За що мені це знову?! Чому я всіх втрачаю?! Що я зробила не так?!

— Не треба питати в Долі. У всього є свій сенс і своя мета. Рано чи пізно, але врешті-решт ти зрозумієш, чому тобі дано через усе це пройти.

— А ти свою зрозумів?

— Так. Сьогодні.

Соломія піднялася і повільно рушила до озера. Вона зупинилася перед самою водою. Раптом дощ перестав іти, небо стало чистим, з’явилося яскраве сонце. Вона уважно дивилася на озеро повними болю очима, неначе хотіла назавжди закарбувати це місце у своїй пам’яті. До неї повільно підійшов Гордій і став поряд. Він взяв її за руку і стояв мовчки, дивлячись на озеро.

* * *

Соломія, як завжди, стояла на своїй улюбленій верхівці гори і дивилася на долину, що розстелилася внизу. Яскраві промені сонця виблискували на верхівках смерек, а річка неголосно перешіптувалася з вітром. Раптом дівчина відчула поряд присутність ще однієї людини.

— Я чекала на тебе, дядьку Гордіє, - сказала вона, не повертаючи голови.

— А я завжди чекаю на тебе. На вас, — відповів мольфар, який вже стояв поруч із Соломією.

Гордій та Соломія посміхнулися один одному. Соломія повернула голову в бік, протилежний від чоловіка.

— Олексо, ходімо! Дядько Гордій на нас чекає! — сказала вона.

— Так, мамусю, зараз!

Соломія з любов’ю поглянула на білявого блакитноокого хлопчика років семи, який бігав по верхівці гори з повітряним змієм у руках. Соломія та Гордій розвернулися та покрокували по горі до стежки. За ними услід помчав Олекса, ведучи за собою паперового різнокольорового змія. Вони повільно рухались по схилу, і вітер летів їм навздогін, неголосно співаючи пісню про сильних духом людей, про карпатський ліс і кохання, яке не в змозі знищити ні смерть, ні відстань, ні час.