Змій [Клер Норт] (fb2) читать онлайн

Клер Норт Змій

Розділ 1

Її нема, її нема. Монета обертається, а її нема.

Розділ 2

Ходімо.

Подивімося вдвох, ви і я.

Ми відганяємо тумани.

Ми ступаємо на шахівницю, робимо пишну появу: ми тут, ми прибули; нехай замовкнуть музики, нехай ті, хто знає, відвертаються при нашому наближенні. Ми — арбітри цієї події; ми судимо, ми поза грою, але водночас є її частиною, нас полонить перебіг гри, ляскання карт, падіння фігур. Ви думали, що вільні від гри? Ви вважаєте себе чимось більшим в очах гравця? Ви гадаєте, що хід робите ви, а не вами?

Якими наївними ми стали.

Оберімо місце, нехай це буде Венеція. Скажімо, це буде 1610 рік, шість років відколи Папа востаннє оголошував це місце єретичним, позбавляючи його благословення своїх молитов. І чим було це оголошення для людей, що жили в цьому місті? А було воно не більшим, ніж було: аркушем паперу з печаткою. Жоден єпископ Рима не міг похитнути це місто, що тоне. Натомість прибудуть чорні пацюки, вони принесуть бліх і чуму, і тоді місто покається в недостатній вірі.

Але ми випереджаємо події. Для тих з нас, хто грає в Домі Ігор, час тягнеться, наче тісто, яке місять; натягуючись, рветься, але ми вперто продовжуємо, і гра триває.

* * *

Її зватимемо Тіна.

Вона народилася наприкінці шістнадцятого століття в сім'ї купця, який заробив статок, купуючи тканини в Єгипті та продаючи їх голландцям; її мати була єврейкою, яка вийшла заміж заради кохання, а її батько годував її мало не від народження свининою та змусив її заприсягтися, що вона ніколи не розкриє цю таємницю великим чоловікам міста.

— Ким я буду, коли виросту? — питала вона батька. — Я можу бути водночас і твоєї дочкою, і маминою?

На що її батько відповідав:

— Ні тим, ні другим. Я не знаю, ким ти станеш, але ти будеш собою, і цього буде достатньо.

Згодом, коли її мати помирає, батько згадує свої слова та плаче. Його брат, який ніколи не схвалював цей шлюб і, як його символ, завжди не любив дитину, крокує взад-вперед, роздратовано кажучи:

— Припини плакати! Будь чоловіком! Мені соромно дивитися на тебе!

Вона, дитина восьми років, почервонілими очима дивиться на цю розмову крізь двері, стискає кулаки та обіцяє, що ніхто ніколи більше не бачитиме, як вона плаче.

* * *

А через кілька років Тіні, вдягнутій у синє з сірим, зі срібним розп'яттям на шиї та шкіряними рукавичками на руках, повідомляють, що вона одружиться.

Її батько сидить мовчазний і присоромлений, а її дядько бубонить про деталі шлюбу.

Її посаг більший, ніж її ім'я, за нього куплено Джакамо де Орчело, володаря давнього титулу та недавньої бідності.

— Він адекватна пара, потенційно гарний чоловік, зважаючи на твій статус, — пояснює її дядько.

Пальці Тіни розслаблено лежать на колінах. Щоб тримати їх так, не давати їм міцно зчепитися, потрібна неабияка зосередженість, а Тіна зі своїх п'ятнадцяти років не плакала вже сім, і не збирається плакати зараз.

— Ти хочеш цього? — питає вона свого батька.

Він відвертає обличчя, а в ніч перед весіллям вона сидить разом із ним біля вогню, бере його руку й каже:

— Тобі не потрібне моє вибачення, ти не зробив нічого неправильного. Але якщо ти хочеш його, то знай, що ти його отримав, і коли я піду, я пам'ятатиму про тебе лише найкраще; лише найкраще.

Вперше відтоді, як померла її мати, він плаче, але вона — ні.

* * *

Джакамо де Орчело не був добрим чоловіком.

Заради даного за Тіну посагу цей тридцятивосьмирічний аристократ пообіцяв собі витримати посміх рівних, що реготали, побачивши п'ятнадцятирічну наречену, шепотіли, що він одружився з дочкою купця, кепкували, що під її спідницею є лише тканини та ще тканини, і жодної жіночої частини тіла, за яку чоловікові можливо вхопитися.

Першої ночі, коли вони залишилися на самоті удвох, вона тримала його руки — колись вона бачила, що так робила її мати — і гладила його волосся за вухом, але він сказав, що це жіночі дурниці, та штовхнув її на ліжко.

Його літня мати сказала їй, що йому подобалися свіжі креветки, приготовані над димним вогнем, щоб була певна кількість прянощів і певна солодкість, і Тіна навчилася секретів цієї страви та принесла йому її на вечерю, а він з'їв, не подякувавши, не помітивши зроблені нею зусилля.

— Тобі сподобалося? — спитала вона.

— Коли я був малий, мене годували краще, — відповів він.

* * *

Коли вона вперше прийшла до цього будинку, вона співала, але він сказав, що від її голосу в нього голова болить. Потім, однієї ночі, гуляючи сама, вона заспівала одну з пісень своєї матері, і він спустився до неї та вдарив її, репетуючи: «Жидівка! Жидівка! Шльондра і жидівка!». І більше вона не співала.

* * *

Її заможність трохи врятувала його від боргів, але гроші спливали, а посміх тривав. Чи не це, цікавимося ми, зробило її шлюб таким холодним? Чи, може, річ у невмілому поводженні старого чоловіка з нареченою-підлітком, його прихильність до вина, його любов до карт, а згодом, коли вона не змогла народити спадкоємця, його дедалі більший потяг до повій? Яка частина з цього всього, спитаємо ми, в найбільшій мірі визначала їхній дім?

Ми стежимо за їхнім будинком, що гордо й високо стоїть посеред Сан Паоло, чуємо, як слуги шепочуться, прикривши роти руками, бачимо, як дружина ретирується до своїх обов'язків, стаємо свідками того, як чоловік витрачає дедалі більше, як казна пустіє, і коли з плином років Джакамо стає дедалі необачнішим, що бачимо ми в ній? Анічогісінько, бо здається, що вона тримає удари долі як камінь, її риси перетворилися на ідеально білу маску.

Тіна, красуня Тіна стала жінкою, веде бухгалтерію, коли відсутній чоловік, працює разом зі слугами та ховає за підкладкою своїх спідниць дукати, поки він їх не знайшов і не витратив на те або на ту, що йому сьогодні до вподоби. І чим більше він галасував, тим тихішою ставала вона, доки навіть шепіт проти неї вщухнув, бо венеційським пліткаркам здається, що нема там нікого, ні дочки купця, ні дружини азартного гравця, ні жінки, ні єврейки, ні навіть самої Тіни, а є самий лише лід, про який вони можуть шепотітися, але яка радість інтригувати проти самої зими?

Усе це може тривати, але ж це Венеція, яку обожнює чума, яку ненавидять папи, торговий центр Європи, і навіть тут усе має змінюватися.

Розділ 3

Є один будинок.

Тепер ви його не знайдете — ні його браму з дверним молотком у вигляді голови лева, що мовчазно ричить уночі, ні його обвішані шовком внутрішні двори, ні гарячі, сповнені пари кухні, нічого — але тоді він стояв на одній з тих малих безіменних вулиць біля Сан Панталеоне, трохи на північ від короткого кам'яного моста, який охороняють троє братів, бо є лише дві речі, які венеціанці цінують сильніше за родину: мости та колодязі.

Як ми сюди потрапили?

Ви... Ну, ви прийшли разом з Тіною, слід за Джакамо, який завжди шукає нові способи розтрачувати свій статок і почув про місце, в якому це можна робити дуже екстравагантно. Ви прийшли з ними обома до дверей, бо Джакамо злий на свою дружину, злий на її холодність, на її незмінну ввічливість і відмову кричати, і тому він веде її з собою, щоб вона бачила, що він робить, і страждала через це. Ідіть за ними; ось вони стукають у двері та входять до прикрашеної шовком і оксамитом зали, де на них тиснуть запах фіміаму та тихі звуки музики; вони проходять повз двох вдягнених у білі шати жінок, чиї обличчя сховані за білими вуалями чорниць, хоч і не існує такого ордену. Жінки шепочуть:

— Ласкаво просимо! Проходьте, будь ласка.

Йдіть за ними до першого внутрішнього двору, де на колонах стін горять смолоскипи, а зображені мозаїкою в східному стилі сумні обличчя катованих святих прикро дивляться на них зі своїх ніш над арками дверей.

Як і Джакамо, ви, можливо, помітите повій, чиє волосся високо зачесане, сукні підняті до колін; вони воркують у затемнених кутах з клієнтами. Звуки музики, запах м'яса, м'який гомін голосів, стукіт гральних кісток, шелест карт — все це вабить його, наче солодкий нектар.

Але це не все.

Можливо, як і Тіна, ви також бачите хлопців і чоловіків, що воркують з присутніми заможними жінками, чиї обличчя приховані довгоносими масками або тканими сріблом вуалями. Можливо, ви побачите інші двері, що ведуть до інших місць, і з-за тих дверей, наче відбите світло свічок, лунають інші голоси та інші запахи. Коли її погляд (а за ним і наш з вами) оглядає це місце, ми також звертаємо увагу, що всі ігри, що граються в цьому дворі та в залах навколо нього, є більшим, ніж звичайне торохтіння шансів у чашці гравця. Адже ми бачимо шахи, шашки, «Млин» і багато інших, які наразі назвати можемо лише ми: тоґуз кумалак, бадук, сьоґі, маджонг, суґороку та шатрандж — здається, сюди прибули всі ігри світу та всі народи. Хіба це не могольський князь, у головному уборі якого діамант, що більший за кулак, рухає фігурою проти юдейського лікаря, що огорнув навколо шиї жовтий шарф? А жінка в червоному, з чотками навколо зап'ястя, що робить ставку проти пірата з Рагузи, який щойно повернувся з розбою, хіба вона не француженка? І ще — далі ще екзотичніше! Бо нам при огляді кімнати здається, що то московський дворянин лається та плюється, що Венеція брудна, перевертає карту, яку побив князь Банту, і той слабко всміхається та каже: «Спробуєш ще раз?» Хіба не китайський шовк накинуто на рукави жінки в вуалі, що принесла до столу напої, і хіба немає натяку на золото майя в брошці чоловіка, що чатує перед срібними дверима, що ведуть до місця, яке нам з вами поки що не знайоме?

Тіна бачить усе це, і хоча й не може визначити походження всього побаченого так точно, як це робимо ми, вона достатньо мудра, щоб зрозуміти, що це означає.

Розділ 4

Джакамо грає.

Граючи, він програє.

Він чоловік, яким грають гравці, та ще й слабкі. Ми не витрачатимемо на нього надто багато часу.

Тіна дивиться. Він тримає її біля себе, щоб вона бачила, як він програє двадцять, тридцять, сотню дукатів. Коли вона ніяк не реагує, він пригортає її до себе ближче, за талію, щоб вона бачила, як він програє в наступній роздачі кільце свого батька, свій маєток біля Форлі.

Коли навіть це не спричинює навіть руху брови, він хапає за стегно найближчу дівку, цілує їй шию.

Тіна каже:

— Принести вина?

Вона підводиться і йде. Її руки, що лежать одна поверх одної на її животі, абсолютно розслаблені. Джакамо на відміну від інших знає, що це значить, і він задоволений.

Він дає собі слово, що завтра вони сюди повернуться.

Розділ 5

Спостерігаємо не тільки ми.

Арбітри стоять окремо від слуг, що приносять з невидимої кухні витончені наїдки та солодкі напої. Сховавши обличчя за масками, судді дивляться та стережуть срібні двері.

— Куди ведуть ці двері? — питаємо ми.

— До вищої ліги.

— А що таке вища ліга?

— Це місце для ігор.

— Але ж це місце теж для ігор, так само як і весь цей будинок. У чому відмінність вищої ліги?

— Інші ігри.

— До них можна долучитися?

— Вас запрошено?

— Ні.

— У такому разі вам не можна.

— Як мені отримати запрошення?

— Ми спостерігаємо. Ви граєте.

І двері залишаються зачиненими. Поки що.

* * *

Тіна теж спостерігає.

Вона спостерігає за своїм чоловіком, чий статок поступово знищується чоловіками посередніх навичок з поганими стратегіями. Вона спостерігає за удачливими та за бідними, за розважливими та за легковажними — всі вони рухаються по кімнаті, кидаючи один одному виклик підвищити ставки. Вона помічає члена Ради Сімох і двох членів Ради Десяти. Вона бачить суддів і купців, лордів і священників, більш того — вона бачить жінок. Дружини та доньки, матері та нічні дами — декотрі грають, декотрі дивляться, а є такі, кого пускають крізь срібні двері до невідомого місця без жодного слова, без жодного звуку. Їхні обличчя сховані за карнавальними масками, їхні очі бачать, що вона дивиться на них.

А ще цей чоловік.

Нумо звати його Срібним, на честь тернового срібного візерунка товщиною в одну нитку, що в'ється вздовж його рукавів. Він наближається до неї, і доказом того, яким нешкідливим він видається, є те, що вона не помічає його, аж доки не обертається на його голос:

— Ви граєте?

Ні, вона не грає.

Він усміхається, злегка хитаючи головою.

— Прошу вибачити мене, — скаже він. — Я неправильно висловився. Ви гратимете?

Вона дивиться на спину свого чоловіка, на пусті келихи біля нього, на монети на столі, і розуміє, що на губах у неї гнів, у животі буря, а руки болять — їх аж пече, так сильно вона стиснула кулаки — і м'яким, як зимовий туман, голосом вона каже:

— Так.

* * *

Вони грають у шахи.

Першу партію виграє він.

Другу виграє вона.

Граючи, вони майже не розмовляють. На кону інформація, бо немає гри без ставки.

— Хіба недостатньо грати заради радості?

При цих словах по його обличчю промайнув жах:

— Ви поставили б на кін своє щастя? Ви ризикнули б своєю самоповагою? Боже мій, не грайте на радість; принаймні, поки що, коли можна поставити так багато дрібніших речей.

Ці слова мали б здатися химерними, але вона сприймає їх природно, як тканину, що вкриває вівтар.

— У такому разі на інформацію, — каже вона. — На відповіді.

Коли він виграє першу партію, він питає її ще до того, як король упав:

— Ви кохаєте свого чоловіка?

— Ні, — відповідає вона, дивуючи його своєю щирістю.

Коли виграє вона, вона довго думає, а потім питає:

— Чим я вас зацікавила?

І він відповідає:

— Одного дня мені знадобиться послуга іншої людини, і мені цікаво дізнатися, чи не може ця людина бути вами.

А потім Джакамо встає, п'яний, і вона веде його додому.

Наступного дня вона звільняє ще одного слугу, платити якому вони не можуть собі дозволити, а через дві ночі вони повертаються до того будинку.

* * *

І знов: Джакамо, карти, випивка, програші.

Ми делікатні спостерігачі; ми не витріщаємося кожного вечора, але буваємо тут часто й уже бачили його в такому стані, тож можемо припустити, що це повторювалося багато невідомих нам разів.

Ми можемо докірливо похитати головами, але нічого не кажемо. Хто ми, щоб судити?

Однак цієї ночі ми спостерігаємо зміну. Сьогодні він засинає після третьої роздачі, з його губ на скатертину тече слина. Тіна мала б відчувати через поведінку чоловіка сором, але жаль, як і звук материної пісні, давно вже загубився. Потім біля неї з'являється Срібний і каже:

— Ви гратимете?

Вони грають.

У першій грі вона ходить надто швидко, ледь дивлячись на дошку. Коли вона втрачає останню фігуру, він ставить їй своє запитання:

— Чого ви боїтеся?

Вона довго думає перед відповіддю.

— Того, що я можу зробити, — каже вона. — Тієї жінки, якою я стала.

Їхня друга гра повільніша, важча, і за три ходи до того, як вона мала поставити мат, він каже:

— Мені, напевно, можна визнати поразку, але це зіпсує вашу чудову перемогу.

Тому він грає до кінця, вона виграє та питає ще до того, як його король ліг на шахівницю:

— Це ви сьогодні отруїли мого чоловіка?

— Так, — відповідає він. — Як ви здогадалися?

— Я бачила, як ви спостерігали за його грою, стояли поруч із ним. Раніше ви ніколи не спостерігали за ним, не виявляли жодної зацікавленості його грою, бо вона погана. Ви посміхалися та сміялися як один з них, з чоловіків з картами, але ви не такий. Можу лише припустити, що ви маєте якийсь інший намір. А він тепер спить, і ніщо його не будить.

— Боюсь, він житиме. Колись я виграв у александрійця знання алхімії. Я поставив проти його умінь своє знання про порох. На щастя, він грав своїми пішаками погано, і я захопив туру.

— Ви розмовляєте загадками.

— Вам треба вивчити мою мову.

— Або вам — мою.

— Але ж ви хочете дещо, що я маю, пані.

— Що саме?

— Ви хочете знати, що за срібними дверима.

— Можливо, хочу.

— Не будьмо манірними.

— Добре, я хочу. Я хочу знати.

— У такому разі ми маємо грати.

Вони грають.

Розділ 6

Того дня, коли вона змушена піти по гроші до лихваря в гетто (який знав її мати та прошепотів їй про це, він дасть їй гроші за особливий відсоток) до неї підходять арбітри.

Тієї ночі, як це буває часто, Срібного немає, але вона вже стала впевненою; вона ходить по кімнаті та грає з багатьма людьми, іноді програє, але виграє більше. Джакамо надто п'яний, щоб цікавитися, і тому вона обережно заробляє гроші на гральних дошках і столах, картами та фішками, фігурами та кубиками, накопичує собі власний маленький запас монет на той день, що мусить прийти незабаром, коли він занадто сильно втопить себе та свій дім у випивці.

Спершу люди погоджувалися грати з нею через жалість, і програвали. Потім вони грали з цікавості до жінки цього чоловіка, яка грає набагато краще, ніж той, хто має бути її хазяїном. Тепер вони грають просто заради гри, найщирішим способом, бо тепер Дім Ігор впливає на їхні душі, і вони грають заради єдиної речі, що важить — заради перемоги. І авжеж є такі гравці, хто її в певні дні обіграє, але набагато більше тих, хто програє, але намагається грати знов і знов.

Потім приходять арбітри.

Голос жіночий, але зважаючи на білі балахони, хто б міг про це знати, доки не почув?

— Ходімо зі мною, — каже арбітр. — Ми дивилися, як ви граєте.

— А куди йти?

— Ви хотіли б зустрітися з Майстром Ігор.

Це не запитання, у запитанні нема потреби.

Тіна йде до срібних дверей. Як і Тіна, ми, можливо, зупинимося тут, щоб розглянути встановлені там чотири різьблені панелі. На них зображено падіння імперій. Гордий Рим, здоланий варварами півночі. Шляхетний Константинополь, люди якого кричать, коли оттомани зіштовхують їх зі стін. Два міста, які вона не може назвати, а коли двері відчиняються, вона розуміє, що для іншої пари очей ці зображення є не трагічним риданням, а радше святкуванням нової імперії, що прикінчує стару.

Потім двері зачиняються, і ми залишаємося з Тіною самі в дуже довгому коридорі, де шлях не видно через шовки, що розвішані наче стародавнє павутиння; приглушені звуки музики, запах воску та світло свічок тішать наші почуття.

На мить їй стає лячно, але повернутися неможливо, тому вона йде вперед, вперед, доки подвійні дерев'яні двері не прочиняються до іншого приміщення, до зали з м'якими голосами, де низькі дивани та виноград у мідних мисках, де старі та молоді, вродливі та дивні. У внутрішньому дворі нижчої ліги вона думала, що побачила велику різноманітність людей зі всього світу, але тепер вона бачить обличчя, що для її очей здаються ледь людськими, але ми могли б сказати їй, що он то — вищий придворний історик з Наньцзіна; а там, в туго затягнутому на талії обі — дружина вбитого в битві самурая. Оце вождь маорі витріщається на вдягнену в хутра жінку степів, і хіба це не натяк на природу цього будинку? Бо навіть Тіна, яка не знає нічого про пастухів верблюдів зі Сходу та про будівників каное з Півдня, з першого погляду розуміє, що ці люди чужі в її світі, а їхнім одіянням немає місця у Венеції. І річ не тільки в тому, що вони не змогли б пройти, щоб їх ніхто не прокоментував, але й сама погода проти них, бо та, що огорнула шию білим хутром, неодмінно спітніла б в осінньому теплі, у той час як той, що вдягнув — і Тіна навіть відвернулася від цього видовища — лише трохи звірячих шкур на стегна, напевно, не витримає венеційську ніч.

То як усі ці люди сюди потрапили? Дуже багато дверей ведуть усередину та назовні, вони всі дуже різні на вигляд: ті, в які вона зайшла — класичного римського штибу, але он там — паперові панелі, що відсуваються, а ондечки металевий бар'єр, який треба зрушити лебідкою, щоб дозволити людям пройти крізь його пащу.

Вона думає про все це та відчуває страх, але це страх, який вона не може пояснити, він більший за непоінформованість, що його породила. Потім приходить арбітр і каже:

— Ходімо, будь ласка.

Вона слухається та йде слідом.

Маленькі чорні двері, крихітні проти величезності приміщення, ведуть до вузьких сходів нагору.

Ці сходи приводять до кімнати без вікон.

На підлозі розкладено подушки, і троє чоловіків уже прийшли. Двоє з них у масках. Іншого вона впізнає: такий самий гравець з внутрішнього двору, як вона, з ним вони рівні за рахунком.

Перед ними всіма сидить на купі подушок, схрестивши ноги, жінка в білому, а біля неї срібний кубок. Як і в арбітрів, її обличчя сховане, але її шати більші за об'ємом та за довжиною, вони огортають її так щільно, що лише зап'ястя визирає з-під довгого рукава, і лише коли вона говорить, ми відчуваємо, якої вона статі.

Досить довго вони мовчать — і четверо незнайомців, і щільно вдягнена жінка — але згодом вона наче прокидається від чогось на кшталт медитації, підводить голову та каже їм:

— Вас усіх обрано.

На мить вона замовкає та міркує над цим реченням, що так легко впало їй на вуста. Скільки разів вона вже промовляла це, до скількох гравців зверталася? Їх було надто багато, надто багато.

— У цьому Домі є дві ліги, в яких можуть змагатися гравці. З нижчою лігою ви всі вже познайомилися: там вдосталь золота та гордості, які можуть вигравати ті, хто прагне таких матеріальних речей. Тепер я запрошую вас усіх до вищої ліги. Тут ми не граємо на прості, приземлені речі. Ви можете ставити на кін діаманти, якщо блиск цих каменів вас тішить, або рубіни, або тіла, або золото, або рабів. Це все речі, яких можуть бажати інші гравці. Але тут ви можете поставити дещо більше. Ми запрошуємо вас поставити на кін частку себе. Можливо, ваше вправне володіння мовою. Вашу любов до якогось кольору. Ваше розуміння математики. Ваш гострий зір. Ваш чудовий слух. Роки свого життя — ви можете поставити скільки завгодно, якщо такий ваш вибір, але ті, хто зробить ставку нерозумно та програє, постаріє раніше свого часу, а ті, хто виграє, зможуть жити тисячу років і стати, граючи, більшим, ніж були до цього. З такими великими ставками ми не граємо в ігри, що залежать від везіння. Якщо ваша мета — схопити короля, ми назвемо цього короля, і щоб виграти вам доведеться піти до його двору. Якщо захочете, як наші молоді хлопці, змагатися за володіння прапором або іншим символом влади, будьте певні: це буде прапор найсильнішого генерала країни, а ваших військ буде легіон, і за трофей ви боротиметеся гарматою та порохом. Наші ігри граються для розваги та для тренування наших розумів, але граються вони плоттю, кров'ю, кишками та болем, як у випадку кожного монарха цього світу.

— Ви можете засудити це як неможливе або як відьомство, але це не те, і не інше, і якщо б ви вважалися настільки вузьколобими, щоб не повірити в те, що я кажу, вас не було б сюди запрошено. Про цю лігу та про наш Дім чули багато людей, і в прагненні знайти його було втрачено багато життів, зраджено багато близьких. Вам багато в чому пощастило бути обраними, але якщо мої слова спричиняють у вас страх, то можете зараз піти, а гра триватиме. Знайте, що вас не буде запрошено повернутися до цієї ліги, і вам не буде дозволено розповідати про неї іншим. Це непорушна умова.

Вона припиняє говорити й чекає.

Ніхто не підводиться, ніхто не йде.

— Добре, — каже вона. — Я приймаю вашу згоду. Але оскільки це Дім Ігор, ви не можете просто ввійти до вищої ліги, не зробивши ставку. Підхожими було визнано вас чотирьох, до вищої ліги долучиться один. Решта підуть звідси й ніколи не повернуться. Для визначення переможця вам пропонується гра. Будь ласка, візьміть скриньки.

Ми дивимося, як чотири скриньки, кожна зроблена зі срібла, арбітри подають гравцям, а тим кортить відкрити, але поводяться вони цілком спокійно, можливо, стримані страхом перед тією, що сидить навпроти.

— Це гра в королів, — продовжує вона. — У цих скриньках лежать фігури, якими ви можете користатися. Кожна фігура є людиною в цьому місті, яка через необдуманий ризик, програш, борг або недоречну амбіцію винна щось цьому Домові. Їхній борг ми передаємо вам, ви можете ним користатися. Також у скриньках ви знайдете подробиці про своїх королів. У Верховному Трибуналі з'являється вакансія інквізитора в чорному. За неї змагатимуться четверо кандидатів приблизно рівної сили. Кожному з вас призначено одного з цих кандидатів — одного з королів. Переможцем стане той або та, чий король сяде на трон. Правила гри також лежать у ваших скриньках. Того, хто їх порушуватиме, найсуворішим способом каратимуть арбітри. І, друзі, будь ласка, не сумнівайтеся: арбітри знатимуть. Вони знатимуть.

Закінчивши, вона підводиться, підводяться і гравці, і впродовж секунди всі стоять, мовчазні та нерухомі, чекаючи ще чогось.

Чи нам не здається, що на прихованому обличчі Майстра Ігор є посмішка? Чи не чуємо ми в її голосі гумор?

Ми не наважуємося займатися домислами, коли в руках срібна скринька, а у грудях б'ється жах перед незнаним.

Тіна йде, йдемо і ми, а кімната розчиняється, наче спогад.

Розділ 7

Ми в найприватнішому з місць.

Тіна та її чоловік не мають спільної кімнати, і він, попри все своє нахабство, не наважується заходити до цього місця, до її місця, до найвищої кімнати в будинку, в яку зазвичай селять слуг, але слуг уже майже не залишилося. Тут є кілька дрібничок, бо Тіна вкладається лише в дрібнички, знаючи, що якщо їх буде вкрадено або знищено, матеріальна втрата буде несуттєвою, а щодо емоцій, історії та часу, що вона в них вклала, то... Нехай. Нехай.

Невидимі, ми з вами поводимося нахабно, дивлячись. Але нам, спостерігачам за чужою історією, треба було прийти сюди, бо саме тут Тіна знімає корсет і важку зовнішню спідницю, розпускає волосся, запалює нову свічку від залишку старої, ставить її біля ліжка та, сидячи на матраці, склавши ноги, наче дитина з захопливою книжкою, відкриває срібну скриньку.

За вікном на вулицях Венеції світає, сіре світло сочиться над островами лагуни, крізь дрімотні майстерні Мурано, через горду П'яцца Сан Марко, що була збудована як відповідь на Візантійські амбіції, вздовж нерухомих вод Ґранд Каналу і до Сан Паоло, де розкриваються скарби Тіни.

На аркуші паперу правила:

«Не заподій шкоди іншим гравцям.

Переможе той, чийого короля коронують».

Більше не було нічого.

Вона вертить папір у руках кілька разів, потім голосно сміється та відразу замовкає, щоб її не почули в будинку.

Вона дивиться у скриньку.

Срібна фігурка — статуетка, що зображає чоловіка в мантії та пласкому капелюсі. Його ім'я написане знизу: Анджело Селуда, хоча вона його і так впізнала. Усі знають родину Селуда, що впродовж двадцяти п'яти років безперервно билася на вулицях Каннареджіо з родиною Белліньо. Селуда носять синє; Белліньо носять зелене. Селуда торгують склом; Белліньо торгують рибою. Усі знали, з чого почалася ця ворожнеча, але знали різне. Одні казали, що з жінки, інші — що з човна. Подейкували, що капітан дому Селуда видав улюбленого сина Белліньо супернику з Мілана. Хлопець кохав дівчину (як уміють кохати сімнадцятирічні — з палкою пристрастю, що гасне, як свічка під дощем), але та жінка мала брата, а брат був ревнивий, тож два роки тому син зник. Белліньо занадто могутній, щоб будь-який дім наважився вбити його родича відкрито, але навіть його владне слово не змогло зберегти життя блудного сина. А втім, хто може розібрати, що відбувається у справах морів і воєн? Ми віримо лише тим, хто сумнівається, бо саме вони чують усе, ні в що не вірять, звуть чутки чутками, і у своїх сумнівах натикаються на правду, а правда в цьому питанні полягає в тому, що ніхто нічого не знає, а людям подобається побазікати годину або дві.

За три години по місту пошириться чутка про те, що Стефано Барбаро помер і будуть вибори нового інквізитора у Верховному Трибуналі, і тоді й Анджело Селуда, і його архіворог Марко Белліньо скочать зі своїх ліжок і битимуться за цю посаду.

Звідки, цікаво нам, Майстер Ігор знала, що Барбаро помре?

Ми питаємо себе про це, але потім облишаємо ці думки. Міркувати над цим надто глибоко видається нерозумним, і не допоможе в досягненні мети.

Її король тоді мав шістдесят один рік, був головою купецького дому, членом Колледжіо, претендентом на трон. Їй цікаво, кого дали як фігури іншим гравцям. Венеція — республіка, навіть демократія, в тому сенсі, що велика кількість заможних чоловіків міста мають право голосувати за Дожа в наступний спосіб: тридцять членів Великої Ради обираються жеребкуванням. Наступне жеребкування зменшує кількість від тридцяти до дев'яти. Ці дев'ятеро членів потім обирають сорок своїх родичів, а кількість тих наступним жеребкуванням зменшують до дванадцяти. Ці дванадцятеро потім обирають двадцять п'ять, з яких жеребкуванням обирають дев'ять, а ці дев'ять обирають сорок п'ять. З цих сорока п'яти жереб обирає одинадцять, а ці одинадцять обирають сорока одного, які вибирають Дожа.

Чи це демократія?

Авжеж, це демократія, якщо демократією звати махінації кількох великих могутніх чоловіків, що хабарями та через шлюб володіють іншими. Коли у Венеції тягнуть жереб, на шанси не покладаються; голоси мають вагу лише тоді, коли виборці знають, що голоси буде віддано належним чином. Але хто хоче бути Дожем? Нікчемна церемоніальна посада; чоловік у капелюсі, що живе в позолоченій клітці. Верховний Трибунал, бути трибуном — от де справжня влада! Це знає кожен венеціанець. Навіть мовчазний; навіть жінки.

Незапечатаний лист. Стрічка з прив'язаним перснем запрошує її прочитати, а потім запечатати, коли вона вважатиме за потрібне. Вона відкриває його.

«Шановний Пане, подавець цього листа допомагатиме вам у вашій справі. Будь ласка, будьте до неї люб'язні. Ваш Друг».

Вона оглядає перстень, яким має бути запечатаний лист. На ньому голова лева, що ричить, як дверні молотки до брами Дому Ігор. Вона запечатує лист воском і відкладає його.

У скриньці є також інші речі. Біла маска, яка, на відміну від багатьох масок, що зроблені для жінок, не вимагає тримати її, прикусивши спеціальний держак. Тіна зможе розмовляти, хоча її обличчя залишиться невідомим — дивна емансипація.

Карти Таро: Блазень, Трійка Монет, Валет Мечів, Королева Кубків, Сімка Палиць, Вежа, Жриця, Король Монет. На зворотному боці кожної карти написане ім'я та місце проживання.

Вексель на п'ять тисяч дукатів.

Єдина золота монета. Викарбуване на ній обличчя Тіні не знайоме, а надпис зроблено латиною. А ми знаємо її — як ми її знаємо! — монету зі стародавнього Риму, але з нею немає ні записки, ні пояснення. Яке її призначення? Можливо, воно стане зрозумілим лише по виконанню інших завдань? Ігри, на відміну від життя, мають структуру, закономірність, порядок, що потребує розгадування. Грай, і всі таємниці розкриються.

Тіна відклала монету, запечатала скриньку, задула свічку та лягла спати.

Розділ 8

Вона поклала на стіл тисячу дукатів.

Джакамо де Орчело дивиться на них. Що він бачить у цьому гаманці? Кораблі? Скрині з одягом, бочки риби, дорогоцінні прянощі зі Сходу, рабів, зерно? Чи самі лише бочки з вином, які котять по підлозі комори?

Певний час вони стоять, чоловік і дружина, по різні боки золота, і розмовляють обличчями, в яких лютують звинувачення, на які голоси не мали мужності, але зрештою Тіна каже:

— Я відправляюся на три місяці в монастир, молитися. Я вже сама все організувала. До побачення.

І тоді він кричить:

— Шльондра! Блудниця, повія! Звідки в тебе це золото? Де можна взяти ще? — і намагається схопити її за волосся, але вона б'є його.

І це не ляпас долонею, як зробила би пані з дому Орчело, це радше вона сама, єврейська донька, б'є по його обличчю з усієї сили, і коли він падає на спину зі скривавленим лицем, вона опановує себе та каже:

— Якщо хочеш ще, тобі доведеться зачекати до мого повернення.

Він плюхається сідницями на підлогу й на мить ціпеніє від шоку. А потім всередині нього з'являється маленький хлопчик, який плаче, повзе на пузі до її ніг, цілує туфлі та каже:

— Я кохаю тебе, я кохаю тебе, не йди, я кохаю тебе, де гроші? Я кохаю тебе.

Вона відвертається.

Розділ 9

Будинок Анджело Селуди знаходиться біля каналу. Його нижні поверхи, за традицією, є місцем бізнесу; середні поверхи призначені для сім'ї, а на верхніх юрбляться слуги, клерки та ремісники, що смиренно вдячні за отримання посади в такого великого чоловіка, як господар цього будинку. Він має власний колодязь (безперечна ознака статусу) і є щось візантійське у візерунках над вікнами, в різьбленні на стінах, в яких надряпані найдрібніші деталі — все це каже, що це старий дім стародавньої родини.

Тіна розглядає будинок з протилежного кінця приватного моста й бачить статуї, що охороняють вхід: Арес і Венера тримаються за руки, створивши над брамою арку. Вона відчуває, як об її ногу треться кішка, зацікавлена її цікавістю; чує рух весел у воді — каналом приплив черговий відвідувач, щоб віддати належне Анджело Селуді.

Їй страшно, але вона зайшла вже занадто далеко.

Вона послаблює тиск сірих рукавичок на пальці й ловить себе на тому, що мугикає мотив, пісню, про яку вважала, що геть її забула. На ній маска; при наближенні до дверей її зупиняють, і коли вона починає говорити, подив і недовіра на обличчях ледачих хлопців з кийками, що причепилися до неї, стають дедалі більшими.

— Мій лист, — каже вона. — Я можу зачекати.

Вона чекає зовні: п'ять, десять, двадцять хвилин. Поки вона там стоїть, ми не бачимо, щоб її ноги рухалися, щоб зігнулася її спина, щоб пальці нетерпляче постукували. Арес і Венера пітніють перед лицем її самовладання.

Хлопець повертається, його обличчя вже більш скромне. Він каже:

— Будь ласка, заходьте.

Вона заходить за ним усередину.

Двері зачиняються й ховають її від нас.

Розділ 10

Підслухані крізь відчинене вікно уривки розмов.

Він — Анджело Селуда, ми спостерігали за ним раніше на вулицях Венеції, коли він ішов до храму, коли сперечався з купцями, які щойно прибули до порту, оглядав лісоматеріали та скло, висловлював критику в палаці Дожа, стежив крізь шпарини дверей за суперниками. Його родина дуже давно відкрила чи то якийсь секретний пісок, чи то прихований колір, чи то загадкове зілля (деталі, як і все у Венеції, дуже нечіткі) і сильно зацікавилася склом. Війна інколи була неласкава до його торгівлі, але після кожної війни завжди настає велике підписання миру та, найголовніше, потреба заміни великої кількості розбитих шибок. І тому на Мурано його ім'я дорожче золота, а на маленьких островах, якими поцятковані краї лагуни, де живуть і працюють не більш як тридцять чоловіків, Анджело Селуда є некоронованим королем, Дожем в усьому, крім імені, командувачем майстерень по всій акваторії. Надто довго він горбатився у Сенаті, шукаючи підвищення, але ні! Він завжди був трохи занадто заможний, щоб уникнути заздрості, і тому його супротивники блокували всі його спроби; але водночас він ніколи не був достатньо багатим, щоб купити собі вихід з цього лабіринту.

Його волосся сиве, борода довга, і він, як це роблять лише старі та великі, навіть улітку носить мантію, що сягає гомілок, на шиї золотий ланцюг, на голові пурпуровий кашкет, а його найцінніша річ — золота брошка, що йому дав, як кажуть люди, король Іспанії за якісь послуги в дуже давній і вже забутій битві проти турків.

А може він її просто купив. З таким чоловіком, як Селуда, хіба можна знати напевно?

Лунає його голос, вона прийшла до нього.

— Я не очікував жінку, — каже він.

— Менше з тим.

— Ви вмієте грати?

— Мене б не обрали, якби не вміла.

— Необхідність покласти свою долю в руки жінки непокоїть мене. Мені пообіцяли допомогу Дому Ігор в обмін на... на певні послуги. Коли я погоджувався на ці умови, я уявляв щось більше.

— Як ви побачите, я дуже добре годжусь на цю роль.

— Можу я, принаймні, побачити ваше обличчя?

— Ні.

— Дізнатися, як вас звати?

— Теж ні.

— Я змагаюся у виборах до Верховного Трибуналу. Якщо я виграю, я командуватиму Радою Сорока в усьому, крім імені, а кому потрібне ім'я, коли йдеться про таку владу? Якщо я командуватиму Радою Сорока, я матиму над цим містом владу, що буде більшою за владу якогось Дожа. Я знаю, за що борюся та скільки поставлено на кін. А що отримаєте ви, що рушить вами?

— Я виграю гру.

— Це не гра.

— Хіба? Є правила, є обмеження ваших дій. Чітка мета, засоби її досягнення, за столом сидять суперники, що мусять коритися тим самим правилам, що і ви, якщо вони хочуть досягти тієї самої мети. Єдина відмінність між цими подіями та будь-якою іншою грою полягає в масштабі шахівниці.

— Ігри мусять приносити задоволення.

— Легковажність і щирість не є антонімами. Ми отримуємо задоволення від гри в шахи, але це не означає, що ми робимо марнотратні ходи. Ви вклали в майбутні події дуже багато. Свою честь, свій престиж, свої фінанси, заможність своєї родини, свій бізнес, своїх слуг, своє майбутнє. Такий тягар може сильно тиснути на розум і заважати міркувати раціонально. Я вважаю, що запропоновані мною допомога та ресурси, оскільки вони незаплямовані емоціями, будуть вам корисні.

Кілька секунд Селуда мовчить. Потім:

— Що вам потрібно?

Розділ 11

Вона бере кімнату на верхівці його палаццо.

Тепер маска не залишатиме її обличчя, за винятком тих рідкісних, дуже рідкісних хвилин, коли вона залишатиметься сама, високо над водами міста.

Їй потрібні перо, папір.

Про решту вона може подбати сама.

* * *

Слугу Селуди було відправлено до палацу Дожа з наказом чекати й не сходити з місця, доки він не почує, хто ще претендуватиме на посаду у Верховному Трибуналі. Загалом названо сім імен. Тіна вивчає їх, виловлює з пам'яті обличчя цих шанованих панів, поверхнево відомих їй з відвідувань церков або з пліток на причалах. Хто з цих семи серйозні претенденти, хто може щось виграти? Вона окреслює колами чотири імені, включаючи Селуду, але поки що ні в чому не можна бути впевненою. Кожного треба оцінити, дізнатися про їхній бізнес, бо навіть дрібний суперник, що не здатен виграти, своїми спробами може завадити їй.

* * *

Вона очікує, що Белліньо виставлятиметься, і дійсно, його ім'я серед перших, про кого вона чує. Чи вирішив Белліньо це зробити заради власного зиску, чи він просто почув, що цієї посади прагне Селуда — вона не може бути впевненою, але платить жебракові та його доньці, щоб вони спостерігали за тим, що робить Белліньо: з ким зустрічається, що про нього кажуть? Два дні вони спостерігають, і наприкінці другого дня досі немає жодної ознаки, що Белліньо грає хтось, окрім нього самого.

* * *

Фальєре — веселий, смішливий Фальєре, про якого кажуть, що він власноруч приготував отруту, що вбила близько семи років тому трьох з його гостей, хоча з рівною ймовірністю то могла бути погана риба або тухле яйце. Як може чоловік, що усміхається так зухвало, що так щиро сміється разом з іншими, бути отруйником? Потім Тіна вдивляється пильніше та гадає: може він сміявся, готуючи відвар? Можливо, як дитина, що ліпить з глини пиріжки, він хихотить, домішуючи у вино ворога беладону, пирхає сміхом від думки про те, як витріщаться очі, як прискориться серцебиття, як затуманиться розум, а з рота лунатиме істерика? Можливо, саме завдяки цим думкам він так весело наливає чарки, а люди помилково вважають цю його веселість щедрістю, думають, що він сміється з їхніх дотепів, а не зі своєї хитрості?

А може він ніколи нікого не отруював, але знає, що корисно, щоб тебе і любили, і боялися, і тому не скупиться на сміх і подарунки для друзів, і поширює плітки про те, що він робить з ворогами?

* * *

Паоло Тіаполо та Андреа Контаріні обоє не тільки сильні претенденти, але й мають достатньо нахабства, щоб ходити на месу разом. Вона сідає в задній частині церкви та спостерігає за ними з протилежного боку проходу. Вони усміхаються один одному, обіймаються, як старі друзі: «Паоло, Паоло, дуже радий тебе бачити». «Андреа, твоя дружина має чарівний вигляд. Чи все в тебе добре?» — а відвернувшись, вони нахиляються до своїх дружин і таємних супутників і шепочуть: «Ось цей покидьок. Стережися його, гадюки».

Тіаполо має трьох доньок, яких всупереч моді тримав цнотливими та незаміжніми напрочуд довго. Найстаршій уже майже двадцять чотири, люди вже думають, чи здатна ще ця стара дівка народити дитину, але! О, але ж ти розумний, Тіаполо, тепер ми розуміємо! Ти чекав, коли помре Брабано; чекав цього часу та цього місця, коли кожною з доньок можна скористатися у досягненні твоєї мети з найбільшою ефективністю. Ти добре готувався, Тіаполо, добре грав у цю гру ще до того, як вона почалася.

А Контаріні? Він володіє кар'єрами по обидва боки Адріатичного моря; він спеціалізується на вапні, камені, цеглі, глині та на розумних чоловіках, що опанували назване вище. Його діти дуже давно одружені з власниками транспорту та з торговцями мармуром, тож у місті тепер майже неможливо звести будівлю, не долучивши до цього Контаріні. Дурні люди плутають хазяїна з його фахом, називають Контаріні «кам'яним стариганом», кажуть, ніби його розум такий само тупий, як надгробки, але як швидко ці жартівники міняють свою пісню, коли їм потрібна надбудова над їхнім палаццо, або треба відремонтувати колодязі! Зараз вони юрбляться навколо нього, нашого володаря Контаріні, та сміються з його жартів, що, мусимо погодитися, надзвичайно тупі та напрочуд грубі, зроблені лише трохи смішними у сподіванні на знижки в обмін на цей гумор.

Ці двоє — усміхнений Тіаполо та важкий Контаріні — є справжніми суперниками, кожний по своєму, і дивлячись, як вони кланяються перед єпископами, Тіна думає: якої вони думки про її короля? Може, вони про нього взагалі не думають?

Спалах кольору в церкві, усмішка, що впала в край її ока. Вона дивиться, а потім вдивляється пильніше, вражена побаченим. Пишні блакитні рукави, срібні та золоті персні, знайоме обличчя, відомі манери. Той, хто грає Тіаполо як своєю фігурою, не дає собі клопоту ховатися. Він сидить гордий, як Зевс, прямо позаду своєї фігури, свого пішака, свого короля — хоч як вам до вподоби звати цих майбутніх володарів. Він не надів свою маску в церкві, бо це було бобразою Господа та великих слуг Господа, що зібралися тут, але щойно вийшовши він її надіне, як символ престижу та влади. За різьбленою усмішкою та облямованими золотом очима він ховає не себе; ні, він радше себе самого — велику людину, гравця — надіває замість свого обличчя — володар своєї царини, майстер гри.

Вона спостерігає за ним; спостерігає за Тіаполо. Фігури вона боїться більше, ніж гравця.

* * *

Хоч Контаріні і з'явився тоді на службі, він потім зникає у приватній гондолі, і два дні відтоді вона не може його знайти. Він переїхав, він ховається, але не думайте, що це ознака слабкості, бо коли йому треба з'явитися в палаці Дожа, він з'являється, тисне руки, але коли йде, відправляються два його приватні човни, один з яких пливе ліворуч, а другий — праворуч, у бухту, і ніхто не може сказати, котрий з двох чоловіків у каптурах є ним. Контаріні боїться клинка вбивці, і його страх, можливо, каже нам про те, в якому напрямку він гратиме. Тіна не робить спроб відстежити жодну з його гондол. Убивці — грубе знаряддя, яким слід грати лише коли ситуація на ігровій дошці більш-менш визначена. Контаріні зачекає.

* * *

Вночі вона вишикує фігури на столі. Фальєре, Тіаполо, Контаріні, Селуда. Чи вивчають їх інші гравці так само, як вона? Чи сидять на самоті з напівзгорілою свічкою, міркуючи про своїх ворогів і своїх друзів?

(Але ми бачимо! Трьох безіменних суперників у венеційській ночі. Той, що гордий, що так пишається своїм розумом і своєю силою, що так задоволений своєю грою, такий далекий від людяності, він п'є за почесним столом разом із Тіаполо, ляже спати п'яний і прокинеться пізно, розповідатиме незнайомцям, що спав з дружиною Тіаполо, знаючи, що ніхто не ставитиме його слова під сумнів, і думаючи, що причиною тому є страх.

А той, що грає на Контаріні, чи самим Контаріні, залежно від вашої точки зору, дивиться на будинок Селуди, в якому зараз живе Тіна, і знає, що його фігура — владний чоловік, який не заспокоїться, доки цього ворога не буде усунено; він відчуває вагу срібної скриньки, що йому дали в Домі Ігор, знає замкнену в ній силу, і думає, чи не буде незабаром запізно завдавати удар.

А як щодо останнього?

Як і Тіна, він сидить на самоті у темряві та міркує над наступним ходом.)

Фальєре, Тіаполо, Контаріні, Селуда.

А під ними — питання. Чому Белліньо не був обраний фігурою? Чому в цій грі влади та політики вона не грає саме ним? Його замах на посаду у Верховному Трибуналі сильний; можливо, сильніший, ніж у Селуди. Чому ним не скористалися? Крім того, чи буде він загрозою, хоча не є ні гравцем, ні фігурою?

Нічні питання. Ми залишимо її в компанії цих запитань.

Розділ 12

Розгляньмо одну з карт.

Спереду намальована Сімка Палиць, але хто він?

Може, чоловік, що колись прагнув до вершини, але тепер бореться за збереження своєї позиції? Середній посадовець, не король, але й не пішак, натомість він — Альвізе Муна, який, маючи п'ятдесят сім років, прожив довше, ніж більшість з тих, хто служить при дворі Дожа, але, хоч він і ходив цими залами впродовж десятиліть і чув таємні опівнічні перешіптування, щось у ньому підказує, що він не здійметься вище, а навіки залишиться тим, чим є тепер: радником, надійним, непримітним, трохи схильним до хабарів, але не надто великих, а тут, у Венеції, це найкраще, що можна сказати про чоловіка; і він не піде нікуди звідти, де він є тепер.

Вона зустрічається з ним на П'яцці Сан Марко. Він іде сам, тримаючи під пахвою згорток документів, на сиву похилену голову насунутий оксамитовий кашкет, на підборідді величезна бородавка, геть позбавлена кольору, майже блідіша за шкіру, з якої виросла, а коли Тіна ступає йому назустріч, він, не підводячи погляду, рухається, щоб обійти її, бо нема на цих вулицях нічого, крім нагальної справи, і він би радше дав цій справі ради в себе в кабінеті, аніж за присутності народу.

— Сеньйоре Муна, — каже вона, і він злегка повертає голову та сповільняє кроки. — Я маю вашу карту.

Тепер він зупиняється, дивиться навколо, хапає її під руку й шепоче:

— Не тут.

До базиліки вони входять окремо, якийсь час він молиться, і вона робить те саме, хоча він схилив коліно в передній частині проходу, а вона сидить позаду, під золотом і очима Христа. Тиша тут посилюється сильніше, ніж звук, бо кожний шепіт відлунюється, а кожне мовчання стає глибшим, ще глибшим завдяки глибині тієї прірви, в який зникне. Коли він скінчив віддавати належне Богові, вони зустрічаються під поглядом Святого Іоанна, біля ніг якого ягня, в руці книга, а очі сумні через людські діяння.

— Я винен певну кількість послуг, — шепоче він. — Я заробив певну кількість боргів. Жінка, одягнена в білі шати, запропонувала мені шанс. Вона сказала, що одного дня ви прийдете.

— Якого штибу борги?

— Це моє діло. Коли гра скінчиться, їх мені простять.

— Ви маєте посаду в палаці?

— Якщо ви волієте це так називати. Я виконую всю роботу, на яку інші не мають часу, бо сперечаються. Я турбуюся про водні шляхи, про мул і бруд. Я міркую над ціною крабів, якістю риби, глибиною нових колодязів, що викопані на старих майданах, над матеріалами для замощення та над безпекою дахів. Це мають робити інші люди, але їхню увагу привертає більша мета.

— Схоже, у вас важка робота.

— Я ніколи не буду більшим, ніж рабом амбіцій інших чоловіків.

— Я зрозуміла, що послуги, що ви винні іншим, тепер перейшли до мене. Адже саме це означає ця карта, так?

— Так, вона означає саме це, але я не пішак, щоб мною рухали по дошці. Мої борги є боргами, але коли вони сплачуються, я не маю бажання ризикувати в чужих справах.

— Я не прошу вас ризикувати.

— То що ви хочете?

— Прослуховування покоїв у Сенаті. Менш ніж через місяць буде обрано трибуна замість покійного Барбаро. Наразі я хочу знати настрої виборців: що на них впливає та чого вони бажають. У таких речах не перемогти, заручившись підтримкою однієї особи, тут грає роль найбільша вигода найбільшої кількості людей. Наразі мені потрібна лише інформація, що людині ваших якостей буде доступна. Отримання інформації — то не важкий тягар.

— А через місяць?

— Гра скінчиться, скінчаться і ваші зобов'язання.

— А мої борги?

— Усі борги закінчуються разом з грою.

— Я зроблю, як ви просите.

Її посмішки він не бачить.

* * *

А це хто?

Королева Кубків.

La Bella, вродлива пані Пісана, королева ночі. Вона поетеса, і досить непогана, хоча її слова спалить мстивий єпископ, що став коханцем, що згодом називатиме її єретичкою та шльондрою. Вона читала праці Джуліани Норичської і зве Бога «матір'ю», а Ісуса «сестрою», і стверджує, що слово Христа є співчуттям і любов'ю, і що той, хто це заперечує, не святішій, ніж кізяки віслюка. Хіба це єресь? «Ні, — скаже вона, коли стоятиме перед суддею. — Бо божественне не є ні чоловічим, ні жіночим, а тому я обираю ім'я, що є більш ласкавим, більш люблячим, більш щедрим до добра землі, і кажу, що на небесах я знайду своє сестринство».

Зараз вона сидить — голі гомілки, голі коліна, одна нога закинута на другу, спідниця високо задрана — вертить поміж пальцями пред'явлену їй карту та усміхається.

— Колись я була гравчинею, — каже вона. — Я знаю вашу гру. Як прикро, що тепер я фігура.

— Дуже прикро, — відповідає Тіна, ледь змочивши губи запропонованим витонченим вином. — Як це вас спіткало?

— Поставила на кін більше, ніж могла дати. Я поставила життя моєї дитини проти п'ятнадцяти років жіночої юності. Але моя дитина померла до закінчення гри, а оскільки в Домі немає милосердя, я втратила своє місце. Тепер я не серджусь; такі правила, це ж гра. Ця гра більша, ніж я розуміла, і гралася довше й на більших шахівницях, ніж ця, на якій граєте ви. Якби я про це знала, можливо, взагалі б не робила ставку. Але що вдієш.

— Так, що вдієш.

— Вам, безперечно, щось від мене треба. Я сильна карта у вашій руці, так? Королева Кубків, це ж треба! Певно, доречна назва. До того ж, приємно бачити, що Майстер Ігор не втратила почуття гумору.

— Я чула, що ваші жінки бувають іноді в будинку Оріо Фальєре.

— Ви правильно чули, але вони ніколи не приходять саме до нього. Він не цікавиться ні жінками, ні дівчатами; і гарні хлопчики його теж, схоже, не збуджують.

— То з ким тоді граються ваші жінки?

— З його синами. Зі слугами. З тими, що вештаються навколо нього, на щось сподіваючись. Більша частина великих домів Венеції населена людьми такого штибу, і всі вони рано чи пізно шукають віддушину для свого розчарування.

— Вони можуть бути мені трохи корисні, але не настільки, як сам Фальєре.

— Ви граєте гру... За що? Верховний Трибунал — це ваша винагорода? Так, я вгадала? Я саме цікавилася, чи втручатиметься Дім Ігор. За якого гравця ви граєте? Белліньо? Тіаполо?

— Не думаю, що мені слід це казати.

— Можливо, не слід. Але та карта, що ви маєте, зв'язує мене до кінця гри, а моєму бізнесові властива конфіденційність. Тоді дозвольте поставити таке запитання: про скількох гравців ви знаєте?

— Нас четверо.

— Четверо! І з цих чотирьох, запевняю вас, шанси з її волі рівні не у всіх. Спитайте себе, чому Майстер Ігор — чи краще звати її Майстринею? — відокремила лише чотирьох? Дім має свою мету, і якщо ви прагнете виграти, про це ніколи не можна забувати.

— Можливо, коли я виграю, я дізнаюся більше.

— Коли ви виграєте, ви взагалі не дізнаватиметеся. Перемога... Перемога — це все. У разі перемоги ви можете не захотіти наражати свій новий статус на небезпеку необачним розпитуванням. Так склалося, що ті, хто знайшов комфорт, обирають життя в обмані, бо правда дещо неприємна. Але ви мені подобаєтеся, міледі. Я рада, що мою карту отримали ви. Якщо ви хочете скористатися мною з найбільшим зиском, я не рекомендую Фальєре. Він надто холодний, надто відчужений, надто нечутливий. Селуда — інша справа, він палкий до будь-якої плоті, хоча з його вигляду не скажеш; Белліньо та Контаріні обоє люблять язиками помахати, та й не тільки ними.

— Вони всі також мають інші вади, якими я можу скористатися. Подейкують, що Белліньо мав сина...

— А, так, дурника, що поїхав до Мілана!

— Ви щось знаєте про це?

— Я знаю, що в коханні він був зухвалим і писав балади та оди мало не кожній венеціанці. Чоловіки тих пані, безсумнівно, мали, що сказати з цього приводу, але в цьому місті Белліньо захищав свого хлопчика від їхнього гніву, тому той ставав дедалі більшим бабодуром і дедалі дурнішим.

— І зник?

— Не у Венеції, в Мілані.

— Навіщо він поїхав у Мілан?

— Певно, його батько дещо соромився синових вчинків.

— Дещо соромився?

— Навіть Белліньо можуть відчути сором, коли хлопець надто п'яний, щоб відрізнити гарненьку дівчину від гарненького хлопця, коли йому однаково.

— То він відправив хлопця в Мілан?

— Це було два роки тому, може більше.

— І він не повернувся.

— Ні, не повернувся.

— І що про це думає його батько?

— Вважає, що його син загинув.

— Ви вірите в це?

Королева Кубків вагається, її губи кривляться, язик облизує їх зсередини, голова хилиться набік.

— Чому ви граєте, міледі? — питає зрештою вона.

Тіна вагається.

— Ну ж бо, ну ж бо, — корить друга. — Ми сестри, а я у вашій руці. Я була гравчинею; я можу бути вам більш корисною, ніж ви вважали спочатку. Чому ви граєте?

— Щоб бути вільною.

— Від чого?

— Від свого чоловіка. Від родини. Від своєї крові. Від свого імені. Від усього цього. Щоб бути... владною. Я маю на увазі не владу заради влади, а радше владу як силу. Владу як силу бути такою, яку знають як мене, жити собою, бо дотепер я цього права не мала. Ось чому я граю.

На це Пісана цокає язиком:

— Це дуже погано для гравця.

— Чому? Адже хороший гравець має вищу мету, заради якої грає?

— Зовсім ні. Велика мета спотворить ваше сприйняття шахівниці, призведе до рішень, заснованих на емоціях, а не на логіці. Є лише одна причина, одна єдина, заради якої варто братися за цю гру. Хочете знати, яка?

— Так. Хочу.

Королева Кубків нахиляється ближче й шепоче, чіпляючи губами вухо Тіни.

— Грайте, щоб виграти, — шепоче вона. — Це все.

Сказавши це, вона відхиляється, приємно всміхається, хихотить, як дівча, та каже:

— Ми обговорювали Белліньо?

Тіна не поспішає. Розслаблює руки. Дивиться трохи лівіше, трохи правіше, потім знов зустрічається поглядом з Пісаною. Миті, що була, могло й не бути.

— Ви вважаєте, що син Белліньо мертвий?

— Так. Кажуть, він був необачним у своїх стосунках у тому місті. Усі ці чоловіки, батьки та брати, що тут могли вибачати йому його амурні пригоди з остраху перед батьком, в Мілані цим не переймалися. Белліньо не міг захищати свого сина, щойно той перетнув лагуну, але, гадаю, вони обоє — і батько, і син — були дурними й не подумали про це.

— Отже, його син загинув?

— Радше зник. Втім, хіба є між цими словами суттєва різниця, за винятком тривалої надії? Ви хочете, щоб я дізналася про це більше? Я маю друзів у Мілані.

— Ні. Дякую. Гадаю, мені краще для цього розслідування скористатися іншими ресурсами, а вас залучити до справ, що більш відповідають вашому фахові. Фальєре...

Тут Королева Кубків обурено пирхає: Фальєре, Фальєре, навіщо він їй або вона йому? Але Тіну це не зупиняє.

— ...тримається навмисно відчуженим, його ніколи не бачать за межами його власних чотирьох стін, його постійно охороняють, він не вірить нікому. Він є фігурою, яку здолати треба перш за все, бо його здолати найважче.

— Не думаю, що жіноча ніжність найкраще знаряддя для цього.

— До чоловіка можна дістатися багатьма шляхами. Гроші, слуги, шпигуни, зрадники — але Фальєре холодний до них усіх. Але, як ви сказали, це не поширюється на решту його дому. Він не може виграти, не скориставшись усім, чим володіє, і не може захищати кожну частину свого королівства одночасно. Малоймовірна атака з несподіваного напрямку, що матиме ціллю його фігур, а не його самого, видається одним з небагатьох доступних способів, і хоча я маю достатньо грошей, щоб підкупити з цією метою когось, ви — Королева Кубків. Вам не дали б цього титулу, якби ви не були чимось більшим, ніж… решта.

— А що ви знаєте про «решту»?

— Більше, ніж чоловіки, — відповідає Тіна. — На відміну від чоловіків я дивлюся на те, що є, а не на те, що хочу бачити. Скажіть мені... Якщо Фальєре такий холодний до жінок, то як ся має його дружина?

На цих словах Пісана всміхається.

— А ось це, — муркоче вона, — цікаве питання.

Розділ 13

Стратегія.

Кожному гравцю потрібна стратегія, але сплануй надто чітко, покладися занадто сильно на єдиний шлях, і які небезпеки чекатимуть на тебе! Бо ти не один у цій грі — інші діятимуть проти тебе так само, як ти дієш проти них — тож обережно, обережно вперед.

Багато слів турбують її, у спогадах лунає сміх Королеви Кубків.

«Колись я була гравчинею».

«Грайте, щоб виграти. Це все».

Тіна злегка хитає головою, проганяючи зі своїх думок спогади про подих Пісани. У розумі Тіни формується план, але вона обережна. Спочатку інформація, а вже потім удар.

* * *

Валет Мечів сидить, закинувши одну ногу на стіл, руки склавши за головою. Чи можливо самовдоволено вихилятися, сидячи? Як що так, йому це вдається.

Його борода чорна, темніша за брунатне волосся. Ніс і очі є маленькими западинами посеред буйної маси волосся, що ховає його обличчя. Він вдягнутий у дивовижну мішанину тканин: французькі та баварські, фламандські та португальські; його кравець — п'яниця, що обожнює мандрувати.

Він каже:

— Я бився на дуелі. Моя шпага зламалася, і я програв. Моя шпага ніколи не ламається. І тепер я тут.

— Ваша карта в моїй руці.

Він змахує рукою так, ніби намагається вклонитися сидячи.

— Міледі, — каже він, хоч не встає, не прибирає ногу зі столу, не змінює посмішку, що незмінно чекає без сміху під рослинністю його обличчя. — Ви хочете, щоб я когось убив?

— Ні.

— Чому ні? Я добре вбиваю.

— Убивство — грубий хід. Убий одну з фігур зарано — і решта гравців за її відсутності стають сильнішими. Поки гравців четверо, є рівновага, сили розпорошені в усі боки, ресурси не зосереджуються. Моя фігура, схоже... Напевно, вона слабша, ніж я хотіла б, але це може бути й перевагою. Нехай інші гравці витрачають карти, б'ючись один проти одного, сильні знесилюють сильних, доки не стануть достатньо слабкими, щоб змогла вдарити я. На цьому етапі убивство порушить цей баланс, і хоча рано чи пізно баланс має порушитися, наразі для цього ще рано.

— Б'юся я краще, ніж сиджу за столом і віршую грецькою.

— Контаріні поводиться дивовижно. Він не спить у тому самому місці більш як дві ночі поспіль, відволікає від кожного свого ходу, пише листи шифром і загалом своєю поведінкою більше нагадує нічного злодія, ніж кандидата на посаду. Я знаю, що мета цього — захист від утручань інших гравців, таких, як я, але вважаю, що цим він створив слабке місце. Постійно рухомий, з таким сильним захистом, він змушений перекласти деякі зі своїх щоденних справ на когось зі своїх домочадців. Саме це я хочу розслідувати. Поговоріть з його розпорядниками. Пригостіть їх випивкою, поділіться байками про пригоди, ходіть разом із ними п'яні з шинку. Дізнавайтеся в них не те, де зараз Контаріні, а де знаходиться його статок. Як і в решти нас, його позиція залежить від фінансів — якщо ми спустошимо перед виборами його скрині, він не буде загрозою.

— Випивка та політика?

— Я гадала, що щось з цього вам сподобається.

— Ви тримаєте мою карту, — відповів він, знизавши плечима. — Не мені вирішувати, як ви нею гратимете.

* * *

А коли вона йде вулицями вночі... Відчуття.

Підозра.

Питання?

За нею хтось іде?

Ця думка, підсилена обставинами, біжить із нею аж до Ґранд Каналу.

Правила обіцяли їй безпеку, але що це означає тепер? Можливо, нічого. Все. Щось. Питання, на яке вона не може відповісти, страх, який вона не може знати… Вона прискорює ходу, не біжить — ні, але рухається, шукаючи світло, людей, провулки надто вузькі, будівлі надто високі, попереду церква — вона тікає туди, грюкає за собою дверима, свічки, запах фіміаму, її серце швидко, надто швидко стукає у вухах, в очах, у пульсації в горлі. Церква не є безпекою, хоча може стати тимчасовим спокоєм. Тіна зупиняється. Вона сповільнює своє дихання. Сповільнює пальці, очі, думки.

Вона гравчиня.

Вона гравчиня.

Вона — Гравчиня.

Переможе вона.

Вона повертається до дверей і входить у темряву.

Оглядає тіні — подивіться, яка горда, яка випростувана! Тіно, Тіно, більше немає страху, є лише гравець. Вона дивиться на темряву й кидає їй виклик; це її темрява, її ніч, її місто; її волі вони коритимуться, якщо коритимуться хоча б чомусь.

Ми дивимося, як вона йде.

Дивимося.

Розділ 14

Альвізе Муна, Сімка Палиць.

— Тіапало роздає всім хабарі, — шепоче він. — Він пообіцяв видати своїх дочок заміж уже дев'ятьом — дев'ятьом! Кажуть, що він уже вклав у ці вибори понад десять тисяч дукатів, обіцяючи землю, славу, багатство — що завгодно — тим, хто підтримає його.

— І чи досягає він цим успіху?

— Дуже багато людей приймають його дарунки, але ніхто не вимовляє його ім'я вголос.

— Чому так, як на вашу думку?

— Він дає обіцянки, які не зможе виконати. Його витрати більші, ніж він може собі дозволити, це... Грубо, — на цьому слові Губа Муни презирливо закопилюється. — Його люди погрожують тим, хто не каже нічого на його підтримку. Так грати не годиться. Людина, що отримує рівно стільки грошей, щоб сплатити свій борг і вирватися з пазурів лікаря, більш вдячна та більш особисто прив'язана, ніж та, що отримує більшу суму, виплачену бездумно.

— Але якби вибори були сьогодні?

— Тіаполо б виграв, бо інші ще не зробили свої ходи, а ще тому, що Рада Сорока знає цінність слабкого лідера, якого легко скерувати.

— А якби вони були завтра?

— Це залежатиме від того, що ви далі робитимете. Вірність, що куплена за гроші, триває лише до наступної пропозиції.

— Ви кажете, що він має людей?

— Чоловіка в палаці, це я знаю точно.

— Ви знаєте, хто це?

— Хтось владний, високопоставлений. Учора чоловікові Белліньо було відмовлено в доступі до Ради Семи. Раніше такого ніколи не було.

— Хтось у самій Раді?

— Гадаю, так.

— Мені треба знати, хто це.

— Як ви пропонуєте мені дізнатися про це? Спитати в палаці: «Чи є тут ще хто-небудь, хто присягнувся служити незнайомцеві з картою, домові без імені?» Ні, не вийде.

— Нестандартна поведінка порушує візерунок, впадає в око. Я мушу знати, якими картами грають інші гравці, якщо хочу протистояти їм. Але якщо ви такої поганої думки про спроби Тіаполо отримати підтримку, кого ви вважаєте наступним у перегонах?

— Вчора це був би Белліньо, але сьогодні вранці він утратив голоси, коли прийшла звістка про загибель у морі одного з його кораблів. Нам не подобаються ті, хто втрачає кораблі.

— Тож сьогодні?..

— Після Тіаполо... Частіше за все говорять про Контаріні, та ще й з великою повагою. Єпископи оголосили, що підтримують його, а їхні скарбниці мають не менший вплив, ніж слово Боже.

— Контаріні, не Фальєре?

— Фальєре досі невідомий, так само, як Селуда. Обоє, схоже, поки що чекають, не роблять хід.

— Фальєре торгує з Константинополем, так?

— Ваша правда. Він був одним з найперших, хто після оголошення миру заговорив з невірним. Тоді його зневажали за це, звали зрадником і язичником. Але ті дурні радники, що глузували з нього, потім приходили до нього благати про дозвіл плисти до Єгипту або про шматок сирійського мила.

— Це не впливає на його репутацію?

— Честь можна купити, а Фальєре дуже багатий.

— Єпископи, кажете, за Контаріні?

— Так.

— Дякую.

— Ви виграваєте? — питає він, коли вона відвертається.

— Ще ні, — відповідає вона. — Ще ні.

* * *

Контаріні, Контаріні, як обурливо важко шукати інформацію про Контаріні! Яка його гра? Що він робить з єпископами, цей кам'яний купець, людина з каменю? Вона дивиться, але ще не бачить, хоча тепер, принаймні, має якесь уявлення про те, куди це поверне. Вона пише записку до Валета Мечів: «Єпископи. Дізнайтеся, що Контаріні робить для єпископів».

А ще Фальєре: його пальці торкаються лише паперу та сталі, нічого теплішого, і здається, що душу його зроблено з такого самого жорсткого матеріалу. Королева Кубків взялася за роботу, але ж у правилах немає нічого, що заважає Тіні самій щось довідуватися. Не на верхівці — ні, керівники дому Фальєре надто бояться свого хазяїна, надто міцно до нього прив'язані, щоб зрадити його довіру.

Отже, тоді до низу, до тихих людей із розвішаними вухами, яких усі ігнорують, до тих необхідних душ, що є не більш як рухомими меблями.

* * *

Гондольєр, стоячи на носі свого човна закинувши руки за сиву голову, жаліється — як він жаліється! — що його день витрачається в очікуванні миті, коли Оріо Фальєре викличе його працювати, що іноді день минає і ні, він не відчалює, він не виконує свій обов'язок, а лише чекає, чекає, чекає, йому заборонено сходити з місця на випадок якщо комусь у домі знадобляться його послуги, але ж він міг би бути деінде, міг би рибалити...

— Але хіба вам не платять за очікування? — питає вона.

— Так, мені платять за те, що я марную тут свою молодість, чекаючи на примхи, але ж я можу отримувати гроші та рибалити, аніж отримувати гроші та чекати!

— Зрозуміло.

Цей нещасний гондольєр, змушений багатством чекати свого хазяїна, розповідає їй, що майже нічого не змінилося в домі Оріо Фальєре після смерті Барбаро, і що взагалі не можна було б подумати, що хазяїн претендує на посаду, якби не одна річ — минулої ночі незнайомий чоловік у масці спустився до човна та наказав відвезти його до палацу Дожа, де пробув близько двадцяти хвилин, а потім повернувся, щоб його повернули сюди. Незнайомець у масці не казав нічого, крім місця призначення та наказу чекати, а після повернення навіть не дав чайові.

— Скільки вам платять за очікування? — питає вона.

— Недостатньо, — бурчить він.

— Ви хотіли б заробити трохи більше?

* * *

Ці вулиці, ці вулиці!

Чи не боїться вона ходити ними?

(Так. Боїться. Ми знаємо це; ми знаємо це в глибокому битті наших сердець; у її погляді страх.)

Це її вулиці, ці вулиці дали їй життя, і страх, що йде поруч із нею, не перед тінями, не перед темрявою, але більший і гірший — її не залишає страх минулого.

Але вона має в руці карту, Короля Монет, і нею треба зіграти швидко, щоб встигнути отримати результат до виборів, а для того, щоб зіграти нею, Тіна мусить перейти мостом до гетто, поки ще достатньо сонячно, щоб змогти вийти звідти.

* * *

Гетто знаходиться в Каннареджіо, і там, якщо казати про архітектуру, немає майже нічого такого, щоб недбале око відрізнило його від навколишніх районів. Як і більша частина міста, воно всмоктало стилі і сходу, і заходу: велика площа в центрі, навколо крихітні провулки, похилі маківки та гострі кути, на кожному вікні натягнута мотузка з білизною. Але дивіться, придивіться уважніше: тут немає розп'ять, натомість горять свічки в менорах, і є такі, хто живуть занадто тісно в будинках, що вже давно вимагають розселення, але натомість там зробили нижчі стелі, тому кожна кімната видається трохи стиснутою, і якщо в такому будинку біля води могло бути лише п'ять поверхів, то тут їх сім. А тепер прислухайтеся, і можете почути не тільки венеційську, але й іспанську євреїв-сефардів, вигнаних християнською королевою, або молитви тих, хто втік зі Священної Римської Імперії, бо протестанти вважали їх друзями католиків, а католики — друзями протестантів. Вони не моляться разом, схід і захід, а ходять натомість кожний до своєї синагоги, шепочуть, що хоч вони й одна родина, одна кров, але він не дотримується тих самих правил, що вона, і не годиться тиснути руку чоловіка, що тиснув руку християнина.

Тож хоч вони і стиснуті разом, але навіть у гетто — а може навіть особливо тут — знаходяться причини для розколу.

Серед цих людей щонайменше одного знають усюди, і якщо не люблять, то принаймні ніхто не наважується говорити про нього менш ніж з захопленням. Його звати Саломан. Вони стоять разом біля брами до гетто, дивляться, як євреї та єврейки займаються своїми денними справами, поки день дозволяє їм працювати. Його карта доречна, як на її думку, бо Королем Монет він є не тільки для неї. Лише чотири фахи дозволені євреям Венеції, і один з них — лихварство, за що їх зневажають, проклинають, плюють на них і заздрять.

— Існує цикл приниження, — пояснює він. — Християнин, щоб підвищити себе, принижує єврея, зве його собакою, тварюкою, дияволом, ув'язнює нас уночі, наказує носити на рукавах жовте, каже, щоб ми їли свинину та спали в канаві. Але ми боремося всіма наявними засобами, щоб стати більшими за наше оточення, тому позичаємо гроші, зцілюємо хвороби та практикуємо ті філософії, від яких християни у своєму декадентстві відмовилися. Тож вони приходять до нас по допомогу, і ким вони тоді стають, якщо потребують послуг собаки та диявола? Хіба це не робить їх нижчими за нас? І хіба вони не намагатимуться знов принизити нас, щоб знов почуватися великими?

— Яка дурня, — шепоче він, немов її немає поруч. — Як легко мудрість згинається під гордістю.

— То ви хочете грошей? — питає він, становлячись діловим: бізнес, бізнес, бізнес. — Хоч я і ваша карта, я можу дати лише дешево, але не безплатно. Зазвичай гравці хочуть грошей.

— Ні, не грошей.

— А що ви хочете?

— Мені треба перетягти на свій бік Белліньо. Хоч ним не ходить жоден з гравців, він надто сильна фігура, щоб його ігнорувати.

— Ви хочете підкупити його?

— Ні. Я хочу, щоб ви зробили певні запити в Мілані.

— А, ви слухаєте чутки! Історія про хлопчика Белліньо, так? Подейкують, що він знався з жінкою, чиєму братові, як виявилося, таке не дуже до вподоби. Деякі люди кажуть, що хлопця видав Селуда; інші кажуть, що просто хлопець був дурнем. Я радше схиляюся до думки, що він був дурнем. Як і більшість хлопців.

— Мені сказали, що ви маєте зв'язки по всій Європі.

— І в більшій частині Африки, але знайти труп навіть я не можу.

— Він мертвий?

— Він зник два роки тому, і його батько робив багато запитів.

— Я чула, що міланці мстиві.

— Смерть мстива.

— Гадаю, ми обоє знаємо, що смерть — менше з зол у Мілані. Ви можете знайти відповіді?

— Ви хочете, щоб я поговорив з родичами, чи щоб витрачав свої гроші?

— Потрохи і того, і того.

Потім він здивовано повертається до неї.

— Я вас знаю? — питає він. — Ваш голос... Щось є у вас знайоме. Коли гравцям здають мою карту, вони бачать лише єврея, що позичає гроші, собаку, яку треба цькувати іншими собаками. А ви... Ви граєте мною інакше. Це несподівано.

— Ви можете це зробити?

— Я можу спробувати.

— Це все, про що я прошу.

І коли вона розвертається, щоб піти:

— Я знаю вас, — видихає він. — Ви ховаєте своє обличчя, але я знаю ваш голос. Я знав вашу матір. Вона чудово співала.

— Я гравчиня, — відповідає вона. — Решта — ніщо.

Вона пішла.

* * *

Вночі ми сидимо поруч із нею, небачені, теплом від свічки. Вона думає про Андреа Тіаполо, згадує його в базиліці, коли його гравець сидів позаду, пихатий і гордий. Він ходить занадто швидко, занадто швидко рухає свої фігури. Він підкуповує занадто багатьох, не розуміючи, що ключем до успіху є дізнатися, хто ті кілька впливових чоловіків, чию думку треба схилити, і зосередити ресурси на них, замість витрачати на дрібніших галасливих чоловіків з палацу Дожа. Він розкрив свої карти занадто швидко, але ось яке питання: чи завдати їй кампанії Тіаполо вбивчого удару, чи натомість зачекати, доки це зробить інший гравець? Фальєре вичікує; Контаріні ходить повільно та обережно, але ходить. А як щодо Белліньо, найбільшого ворога Селуди? Він діє сам, він не фігура іншого гравця, а радше грає незалежно, і знов це питання: чому він не фігура? Його ходи сильні, він став би чудовою фігурою для гри, але Майстер Ігор не обрала його.

Але він виникає з тасованої колоди, наче Дама Пік; хоч ним не грають, сам він є гравцем.

Тіна чекає, мугикаючи материну колискову, ледь чуючи свій голос.

Розділ 15

Тіна радіє того дня, коли розпізнає фігуру іншого гравця. Її радість стає меншою, коли вона дізнається, хто це: Абат Падова, любий друг Патріарха Венеції, ще більш любий друг самого Дожа, бо кажуть, що коли дружина Дожа захворіла, абат поклав на неї руки й упродовж дня — та ні, лише години! — вона встала й повернулася до своїх справ.

Цього абата Падову Тіна зараз бачить під час молитви, він шепоче після літургії у вухо Патріарха, а коли він шепоче, Контаріні дивиться на це та посміхається, і вона розуміє, що Падова — його чоловік.

І чому ні? — міркує вона. Якби вона мала таку фігуру, як Абат, вона б скористалася ним по саме руків'я.

Вона перебирає свої карти, шукаючи відповідь.

* * *

Жриця.

Вона каже:

— Можливо, ви вважаєте недоречним, що фігурою у вашій грі буде черниця?

— Мене не турбують доречність і чин, мене турбує лише перемога, — відповідає Тіна, коли вони вдвох ідуть пліч-о-пліч крізь маленьку каплицю жіночого монастиря, де мешкає Жриця.

Цей монастир розташований поза територією власне Венеції, на острові, куди відвозять ховати померлих, на крутому виступі зелені посеред синіх вод лагуни, де похоронні баржі мовчазно чекають на берегу священників і копачів, що відносять їхній вкритий саваном вантаж до чорної землі. Над ними нависають дерева з чорними шипами, під їхніми ногами ламається галька, серед гілля співають птахи, які не знають про урочистість цього місця.

— Ваша правда, — бурмоче Жриця. — Фігура є фігурою; гра є грою. Саме таке відділення людськості від справи дозволить вам виграти. Зважаючи на все це, чого ви хочете від мене?

— Я чула, що Церква підтримує Контаріні як кандидата на Верховний Трибунал.

— Церква такими речами не переймається.

— Ну ж бо, ми обидві знаємо, що це не так. Абат Падова є людиною Контаріні, і я не маю сумнівів, що ним грають.

— Серйозно? Що ж, можливо, серед нас не так вже й мало тих, хто... уклав із Домом Ігор угоду, про яку ми коли-небудь, можливо, шкодуватимемо.

Тіна чує в голосі Жриці думки, відчуває смуток, бачить, як її погляд плавно рухається до нерухомих вод лагуни, і хоча пропозиція спокуслива, а її цікавість палає, вона не ставить запитання, а радше швидко минає його, бо їй треба встигнути за справою, а ще тому, що вона починає підозрювати, що в цій грі фігура не така проста, як фішка на гральній дошці, бо фігури мають секрети та гордість, і хоча за правилами гри вони належать їй, вони також мають перетворитися на щось більше.

— Мені треба знати, що саме Контаріні запропонував єпископам, щоб отримати вплив, і що може змусити їх змінити думку.

— І ви очікуєте, що я про це дізнаюся?

— Так, сестро. Я вважаю, що ви викликаєте довіру. Я вважаю, що на вашому обличчі написані чесність і побожність. Я думаю, що вас вважають видатною духовно, але незначною з точки зору політики. Я думаю, що вам дуже легко з'ясувати відповіді на мої питання.

— Сподіваюсь, що вам здали кращі карти, ніж я, — відповідає та. — Але я, звісно, зроблю все, як ви хочете.

— Дякую, сестро.

А потім, коли зібралася вже йти:

— Дозвольте запитати... Як ви дізналися про Дім Ігор?

Тіні неприємно, що вона не може втриматися від цього запитання, але вона відразу вибачає себе, роблячи висновок, що цінність запитання… Ні, це неможливо… Але що як цінність цього запитання вища за той приз, за який вона грає?

Жриця стоїть нерухомо, міркуючи над запитанням, міркуючи над відповіддю, чи слід їй узагалі відповідати. Зрештою вона каже:

— Я бачила чотирьох або п'ятьох гравців, що грали в різних матчах і питали в мене те саме. Коли мною грали вперше, я була двійкою Кубків, новачкою в Ордені в Римі. Гравець попросив мене виконати дещо, а мені не вдалося, і мене мало не вигнали з Ордену, а він, зігравши мною невдало, втратив мене як фігуру та зрештою програв матч. Тоді була гра кардиналів, і хоч я не була гравцем, я бачила закономірності ходів достатньо добре, щоб зрозуміти, що є виграшем. Спитайте себе ось про що, міледі: ви зараз граєте на корону Венеції, і це, як я гадаю, ваша перша гра. Уявіть, на які ставки можуть грати більш досвідчені гравці. Уявіть масштаб їхніх амбіцій. Хоч я лише фігура у вашій руці, я достатньо владна, щоб мати в таких справах певний інтерес, маю достатньо цікавості, щоб бажати знати, як Дім Ігор робить свої ходи. Я думаю, що будь-хто, хто вважає себе мудрим, робив би те саме.

— Ви не маєте спокуси зіграти?

— І ризикнути програшем? Ні. Мені достатньо знати гральну дошку й бачити напрямок руху фігур. Я не робитиму ставки.

* * *

Коли її корабель відчалює від острова, вона бачить інший — вищий, більший; з гордим прапором на щоглі він прямує до відкритого моря. Це корабель Фальєре, але куди він пливе, куди так поспішає, вона не може знати. Її губи за маскою злегка стискаються — необізнаність лякає її сильніше, ніж будь-яка впевненість у махінаціях Фальєре. Що планує цей чоловік, який настільки відчужений від махінацій міста, так далеко за межами гри? Вона не знає, і на мить це її жахає.

* * *

А повернувшись на берег, вона бачить чорні пожежі, що здіймаються над гаванню.

Чоловіки бігають, відра, відра, будівлі падають, дим здіймається стовпом, а на певній висоті поширюється по небу, немов зіткнувшись з невидимою перепоною між стиснутим, тісним світом людей і простором небес. Якщо ми станемо близько — надто близько! — жар вчепиться в наші обличчя, в нашу шкіру, наші губи тріскатимуться, кров пульсуватиме в кінчиках пальців ніг; відступаймо, це вже ніщо не зможе врятувати, станьмо з дітьми, які роззявили роти на балки, що тріщать, на стіни, що падають, які дивляться, як іскри цього полум'я вертяться та пурхають до неба, і кажуть: «Мамо, це красиво. А можна ще таке подивитися?»

На берегу посланець підтверджує те, що вона вже й сама знає: цей склад належав Тіаполо. Він мав бути пустим, усі товари з нього вивезли три дні тому, але гляньте, онде стоїть він на колінах і плаче, плаче: все втрачено, і схоже, що плітки були брехнею. Склад був анітрохи не пустий, у ньому був секретний вантаж перцю на продаж англійцеві, який пообіцяв сплатити п'ять ваг золота, але тепер — тепер! — усе загублено в солодкому диму. Декотрі кажуть, що Тіаполо розориться, але ні, він повернеться; такі, як він, завжди повертаються.

Тіна не залишається ні дивитися на старого чоловіка на колінах, ні спостерігати за чоловіком у масці, що стоїть позаду нього з пустою срібною скринькою в руках, а зрештою розвертається та йде геть.

* * *

— Авжеж він не зможе перемогти, — цокає язиком Альвізе Муна, коли вони йдуть разом під низькими арками Сан Марко в напрямку сонця, що сідало. — Вся стратегія Тіаполо складалася з хабарів і залякування; ще тоді була підозра, що він не зможе повернути всі борги, а тепер він точно не зможе виконати свої погрози. Одного дня він може стати конкурентом, але не сьогодні.

Не сьогодні.

* * *

Тепер залишилося лише три претенденти: Селуда, Контаріні, Фальєре. На периферії досі залишається Белліньо, але вона не думає, що він довго протримається.

Хто з ворогів Тіаполо завдав цього удару? Якими картами було зіграно?

(А, Король Мечів! На його пальцях досі сажа, його одяг досі тхне маслом; його карта зіграна, його борг вибачено, він відвертається від полум'я... до наступної гри).

Тіна чекала вже достатньо довго.

Настав час робити хід.

Розділ 16

Коли вони вперше запрошують П'єтро Занзано та його дружину на вечерю, приходить повідомлення з проханням вибачити через головний біль.

Коли наступного дня вони повторюють свою пропозицію, посильний приносить відповідь, що на жаль, вони вже мають інші домовленості.

Третього дня вона сама приходить до будинку й відмовляється піти, доки не побачить хазяїна особисто.

Він зайнятий, роздратований, сиве волосся стирчить з-під чорного кашкета. У венеційській політиці він виглядає трохи дивним: мало того, що він має велике ім'я, але й багатство, яким це ім'я було куплено, зростало — зростало впродовж століть, у той час як багато інших зазнали занепаду. Якщо з точки зору венеціанців і була риса, близька до божественності, то саме ця, бо хіба часто знайдеш поєднання економіки та шляхетності?

— Мадам, — каже він, майже не давши собі клопоту глянути на неї, — я не можу відвідати будинок вашого хазяїна. Моя дружина погано до нього ставиться.

— Пане, — відповідає вона, — моєму хазяїну дуже прикро це чути, однак приватна консультація стане корисною нам усім.

— Не маю сумніву, що він бажає, щоб я зробив йому якусь послугу; але я не можу втручатися в цей процес.

Почувши це, вона всміхається під маскою. Це перший раз, коли ми відчуваємо це, і це так несподівано, що нам хочеться зупинити цю мить, спіймати її як портрет — секунду, що була, але ніколи не повториться.

І тоді — тоді!

Вона знімає маску.

Ми так довго бачили її в цьому образі, що майже забули, що вона людина. Чи скористатися нам словом «красива»? Краса — річ, що залежить від очей, що її бачать, але будь-яка жінка, будь-яка жива істота безумовно красивіша, ніж маска, що її ховає, тож так, ми оголошуємо, що від тієї миті й до цієї вона жива, вона живе, вона красива.

Занзано дивиться й, можливо, він вражений цим видовищем менше, ніж ми. Або ж він сам схожий на маску, що вона тепер тримає в руці, на личину без серця.

— Вам уже зробили пропозицію, — міркує вона вголос. — Дуже добре. Я не ображатиму вас припущенням, що мій хазяїн може дати вам більше, ніж вам уже пообіцяв Фальєре — адже саме про нього, як я розумію, йдеться?

Він не ворухнувся, а вона не помилилася.

— Це добрий хід з боку Фальєре, бо ваш голос, поза сумнівом, багато важить у таких справах, і ви маєте достатньо влади, щоб якщо не визначити результат голосування, то, принаймні, результат не буде визначеним, доки ви своє слово не скажете. Я не буду принижувати вашу гідність, продовжуючи тиснути на вас. Ви — чоловік прямий; я бажаю вам успіху.

Сказавши це, вона іде.

* * *

А коли вона повертається до дому, що з маскою, що ховає її риси?

Чи чуємо ми гнів у її голосі, чи це просто напруженість того плану, який за її вимогою тепер має зазнати фіаско, інакше все пропало?

Ми не можемо зрозуміти. Наша оцінка в цьому була б надто суб'єктивною.

Але ось вона розкриває рот, і каже лише одне слово:

— Фальєре.

І воно є констатацією, викликом і ходом, який ще не було зроблено.

Розділ 17

Птахи на острові мертвих досі співають, сонце досі сяє, а в переповнену землю опускають нові гроби. Тіна йде поруч зі Жрицею, а та каже:

— Контаріні володіє реліквією. Ліктем святого Симона.

— Але хіба у Венеції немає вже щонайменше двадцяти ліктів святого Симона?

— Схоже, єпископи вірять, що цей — справжній. А точніше...

Тіна всміхається, побачивши посмішку Жриці: на її обличчі це така рідкісна емоція, що цим жінка нагадує Тіні чимось її саму.

— Не знаю, де Контаріні знайшов її. Три тижні тому він її не мав, і жоден корабель не заходив у порт з подібним вантажем. Уся ця справа тримається у великій таємниці.

— Я маю кілька припущень щодо походження цієї реліквії, — бурмотить Тіна, коли вони йдуть разом біля води, дивляться на хмари, на місто; жінка та чорниця, гравчиня та фігура.

— Контаріні запропонував єпископам не тільки подарувати цю реліквію, але й збудувати святе місце для її розміщення. Немає сумніву, що контракти на це будівництво стануть... дуже спокусливими... для багатьох осіб у місті.

— А-а... Зрозуміло. Він виграє голоси єпископів, пропонуючи невеличку теологічну спокусу в золотій скриньці, а потім виграє підтримку половини Сенату, пропонуючи будівництво, що годуватиме їх упродовж п'ятнадцяти років. Але заручившись підтримкою цього підприємства Церквою, він не має потреби навіть платити більше, ніж за початкову рекламу. Якщо він зможе переконати Рим зробити внесок у будівництво релікварію, то ще й прибуток отримає з контрактів на будівництво! Це чудово!

— Ви радієте цьому?

— Мені подобається,що такий простий хід може охопити так багато фігур. Єпископів, будівників, людей віри, людей грошей. Не диво, що вони оголосили цей святий лікоть, чи що воно таке, справжньою реліквією, що майже напевно лікує від усіх хвороб. У її справжності зацікавлені всі. А де ця реліквія зараз?

— Ніхто не знає.

— Єпископи дали згоду?

— Ця справа принесе їм багатство та престиж, а це, на жаль, навіть найкращих представників цієї церкви цікавить сильніше, ніж спасіння душі.

— І з тієї самої причини те саме зробить і Сенат. У такому разі ми мусимо забезпечити невдачу цього плану якнайшвидше, і заради їхніх душ, і заради нашої справи. Дякую, сестро, за вашу допомогу.

Розділ 18

Разом у темряві, з тихими заради таємничості голосами, з вуаллю на обличчі однієї жінки та з маскою на обличчі другої, з вогнем у серці, серед голосів п'яних чоловіків вони ідуть вулицями, і Королева Кубків — Пісана, пані листів і пані ночі — каже:

— Фальєре такий холодний, що я починаю питати себе, чи є він узагалі чоловіком, ба навіть людиною, або ж це лише рухома статуя, що інколи сре, інколи плює, але інших людських потреб не має.

— Тобто, ви не мали успіху щодо проникнення в його будинок? — бурмотить Тіна.

— Він подвоїв свою охорону, вигнав усіх, кому не довіряє, дітей вислав за місто.

— Який він розсудливий. А його дружина?

— О... Дружина. (І тут ми крізь її вуаль відчуваємо, радше ніж бачимо, що наша пані Пісана посміхається, бо вона дуже давно навчилася знаходити радість серед тих небагатьох радостей, що може дати життя, якою б не була їхня форма.) — Бідолашна пані Фальєре: маючи чоловіка з глини, що їй робити?

І тоді її захват новиною долає радість від гри в її приховування, вона нахиляється вперед, вуаль навпроти її вуст колишеться від подиху, вона каже:

— Вона завела собі коханку. Жінку з Сан Марко. Дуже красиву пані, до речі.

— Фальєре знає про це?

— Якщо і знає, то нічого досі не зробив.

— Не кажіть нікому. Захищайте дружину та її коханку. Мені треба, щоб їхні стосунки тривали до дня виборів. Не дозвольте нікому дізнатися.

— Ви мені подобаєтеся, пані. Ви маєте схильність до романтики.

— Не вірте цьому.

— Будьте обережні, не загубіть себе, занурившись у гру надто сильно. Емоція — слабкість, але гравці все одно люди; і фігури теж. Якщо ви забудете, що таке любов і страх, ви не зможете чітко бачити шахівницю.

— Я знаю, що таке страх.

— А любов?

Тіна не відповіла. Пісана кивнула сама собі та сказала:

— Ви саме така гравчиня, на яку я сподівалася. Вона сказала мені, що ви сильна.

— Хто сказав?

— Майстриня Ігор.

— Майстриня Ігор розмовляла з вами?

— Так. Коли давала мені мою карту та розповідала умови угоди зі мною. Ви ж не думали, що я завжди була лише фігурою?

— І що сказала Майстриня Ігор?

— А чого для вас варте знання цього?

— Ви хочете про щось попросити?

— Йдеться радше про послугу. Якщо ви виграєте в цій грі — а я гадаю, що ви виграєте — ви станете великою гравчинею у вищій лізі. Для мене це може бути корисно. Ми з вами можемо дійти певного порозуміння.

Тіна трохи думає про це, потім каже:

— Ні. Не зараз. Це гра, а я гравчиня. Ви фігура, а я мушу перемогти. Можливо, коли перемогу буде отримано, ми зможемо поговорити про інші речі.

— Як бажаєте, пані. Як бажаєте.

І тоді Королева Кубків іде, ідемо і ми.

Розділ 19

Монета.

Тіна повертає її в пальцях.

У її руці залишилися лише три незіграні карти: Блазень, Трійка Монет, Вежа, а ще ця дивна римська монета, стара, але не стара. Ні пояснення, ні великої цінності — яке її призначення? Як нею грати?

Вона відкладає її та йде до Дому Ігор.

* * *

Тепло вогню, далекий звук музики, смак напою, гарна їжа, спостережливі вдягнуті в біле арбітри, обличчя сховані, долоні складені: ласкаво просимо, ласкаво просимо до Дому Ігор, тут можливо будь-що.

Як цей будинок тут стоїть? Як може бути він тут, де кілька місяців тому його не було? Таке враження, ніби самі вулиці незграбно посунулися, щоб дати йому місце, будівлі навколо притиснулися одна до одної трохи щільніше, але скільки б Тіна не сушила собі мозок, вона не могла згадати ні будівельні роботи, ні якісь чутки про нього, вона не чула про нього нічого, аж доки не прийшла до його дверей з лев'ячими головами.

Вона має запитання, але знає, що відповідей не матиме; доки не виграє.

Ігри.

Вони її зосереджують.

Думки загострюються.

Складнощі світу тут простіші.

Чорні, білі.

Вперед, назад.

Виграв, програв.

Вона грає, на її обличчі досі маска, і вона виграє без думки, без пристрасті, без ентузіазму до перемоги, але з напруженістю, що каже про іншу гру, про іншу Тіну, що діє за маскою.

Ми спостерігаємо за нею, а вона нас не бачить, так зосереджена на грі, доки...

Навпроти неї за шаховий столик сідає інший гравець.

На ньому маска, майже ідентична тій, що носить вона: біла, бездушна.

Вона дивиться та здригається — величезна реакція, як для неї — падають башти, тремтить земля, їй охоплює подив, але вона миттєво ховає його, тож можливо, що це побачили лише ми, хто так довго був біля неї.

Інший гравець каже:

— Зіграймо?

Вона жестом показує, що згодна.

Вони грають.

Якийсь час вони мовчать.

Пішаки падають, коні розбігаються, тури обмінюються на тур, королеви вириваються з-за прикриття, королі ховаються в рокіровках, швидкі ходи та мовчазні періоди міркувань, доки зрештою, абсолютно недоречно, чоловік не каже:

— Ви програєте, пані.

Вона підводить погляд від дошки на його пусте обличчя, потім знов опускає і якийсь час мовчить.

— Позиції рівні, — відповідає вона.

— Ні, — відповідає він. — Не рівні.

Вона знов підводить очі, а його очі, що вона бачить перед собою, такі сині, надзвичайно сині. Хто цей чоловік? Обличчя того, хто грає Тіаполо, вона змогла б упізнати навіть за маскою, і розуміє, що той гравець не є загрозою. Може, цей незнайомець — людина Контаріні, гравець, що тягне за ниточки своєї невловимої маріонетки? Але ж ні.

Ні.

Вона знала це від тієї миті, як він сів, їй не потрібні були слова, щоб знати, хто він, ким він є, що йому зараз потрібно.

Він грає Фальєре, і хоча на шахівниці вони рівні, на більш важливій гральній дошці все інакше.

Вона знає, і знає це вже певний час: він виграє. Він виграв Занзано, і хоч на даний час Сенат, як на її думку, схиляється до Контаріні, Фальєре має ще багато карт, він чекає на час для головного ходу.

— Що б ви зробили? — питає вона, майже дивуючись тому, що заговорила. — Щоб виграти, що б ви зробили?

Він не робить паузи, щоб подумати над запитанням.

— Що завгодно, — відповідає він. — Що завгодно.

— Я теж, — каже вона, відхиляючись від шахівниці.

Потім:

— Нам треба припинити це, — каже вона, вказуючи на гру між ними.

— Але ж ви сказали, що в ній позиції рівні.

— На дошці, що перед нами — рівні, але ми зараз граємо іншу гру, за іншими правилами. Мені не подобається її нерівність.

— Ніхто не казав, що ця гра проста. Якщо ви почуваєтеся не готовою до цього виклику...

— Ви ставите під сумнів мою готовність через мої дії, чи через мою стать?

— Я просто питаю.

— Ви помиляєтеся.

— Невже?

— Щодо однієї речі. Ви кажете, що я програю, але ви помиляєтеся. На цей час ви та, можливо, Контаріні набрали більше очок, виграєте у виборах. А я ні. Але мій час, пане, ще не настав. Не припускайте, що виграли, доки не всі гравці зробили свої ходи.

— Я нічого не припускаю. Однак, міледі, ви тут сама в Домі Ігор, у той час як ваш п'яний чоловік перелюбствує та грає сам у будинку, який ви бажаєте залишити позаду. Ви напускаєте на себе поважного вигляду та виголошуєте все так, ніби це доктрина, але ви досі лише дочка єврейки. Що ж до гри між нами... Пропоную вважати її нічиєю. Чи ви бажаєте випробувати свою спритність сьогодні задля приготування до завтра?

Її долоні м'яко лежать на колінах. Її голос легкий, як подих. І першим, і другим вона опанувала дуже давно.

— Назвімо це нічиєю, — каже вона. — Гадаю, радості в цій грі вже не залишилося.

* * *

Сама.

У темряві.

Іде.

Вона зла.

Так довго вона була зла, і так довго вона злість стримувала, придушувала, але сьогодні!

Злість зростає.

Зростає.

Вона лютує!

Лють!

Лють.

А потім минає.

І тоді вона знов сама; спаливши всю свою злість, вона почувається маленькою та загубленою в цьому світі.

Розділ 20

Мить, коли ми дивимося всередину.

Зробімо інвентаризацію разом, коли Тіна йде крізь палаццо Анджело Селуди — її фігури, її підлеглого короля. Ми рахуємо слуг, рабів, племінниць, племінників; двоюрідних братів і сестер, що живуть за містом; дружину, двох доньок, сина, лікаря, няньку, бухгалтера, кур'єрів, моряків, купців і валетів. Десятки людей пурхають кожного дня то в будинок Селуди, то з нього, і ніхто, схоже, не слідкує за їхньою діяльністю.

* * *

Вона питає себе:

Що є таке, чого б я не зробила?

Щоб виграти.

Нічого. Нема такого нічого.

* * *

Ввечері вона стоїть перед Селудою біля засипаного повідомленнями та документами письмового столу та каже:

— Повіям треба покласти край.

Він намагається заперечувати.

— Я розмовляла з певними жінками, які не надто сильно приховують мету свого перебування в цьому палаці. Вони є ризиком для успіху нашого підприємства. Я маю також інші вимоги.

— Вимоги?

— Пропозиції, які вам варто розглянути. Забагато людей входять сюди та виходять звідси; забагато листів відправляються надто великій кількості адресатів; замало запобіжних заходів. Упродовж кількох минулих днів я збирала інформацію про ваших супротивників, розставляла фігури там, де вони зможуть бути корисними, і не маю сумніву, що інші роблять те саме. Ви для них така сама загроза, як вони для вас; отже, вони діятимуть проти вас. Відтепер безпеці треба приділяти більше уваги.

— Це здається...

— Ви хочете виграти?

— Так.

— У такому разі, як я вже сказала, я маю кілька пропозицій. Ми мусимо охороняти ваші склади, захищати ваші кораблі. Ваша сила — гроші, престиж, ваші друзі, ваші зв'язки. Ми охоронятимемо ваше багатство, віддалимо його від будь-кого, хто може становити ризик. Якщо ви підтримували племінників, що не можуть кинути азартні ігри, ця підтримка відтепер скасовується. Якщо комусь позичали гроші, заберіть. Ви маєте солдатів, яким можете довіряти? Вони охоронятимуть ваш дім, вашу родину, ваше золото. І жоден з командирів не працюватиме сам: лише по двоє, щоб кожний за кожним стежив і гарантував неможливість зради. Не відправляти жодного повідомлення, без якого можна обійтися, а коли щось відправлятимете, ваші посланці мусять не бути вдягненими в кольори вашого дому, треба також відправляти підставних і зберігати таємність. У палаці Дожа треба шукати: кого можна підкупити, а кого вже нема сенсу; ці вибори будуть виграні грошима. Не довіряйте людям, що надто швидко змінюють прихильність; їх можуть перевербувати. Кожного вечора, починаючи від сьогоднішнього, ви вечерятимете з групою найближчих друзів і більш сумнівних союзників, але якщо ви маєте якісь звички щодо їжі, їх треба змінити. Прості страви; ви мусите їсти те, що вам не подобається, пити помірно, поводитися обачно. Будь-кого, кому ви не довіряєте повністю, відправте на найближчі два тижні геть. Будь-кого та будь-чого, що може бути використано проти вас, також треба позбутися. Міцність замку визначається його найслабшим місцем — я не зможу виграти вам гру, якщо ви самі здаватиметеся.

— Ви говорите як генерал, як сам Тацит! — каже він.

— Я гравець, — відповідає вона. — Я знаю ціну хорошого захисту.

— Те, що ви пропонуєте, багато коштує.

— Ви хочете перемогти?

— Авжеж.

— То інвестуйте в перемогу.

Розділ 21

Нарешті приходить лист від Короля Монет! Ми перевіряли посланців кожного дня, ніколи не бігали, ніколи не метушилися — не годиться, якщо нас побачать у такому стані — але нарешті, нарешті він прийшов, саме тоді, коли ще б трохи, і було б запізно!

Вона змушує себе відкривати лист повільно. Розламує сургуч. Розгортає папір. Підносить його ближче до вогню. В повільності є сила; розум ніколи не поспішає. Вона мусить бути сильною.

Король Монет каже, що він має кузена, який має кузена, який має сестру, брат чоловіка якої був одружений на...

Ну, ви розумієте.

Хтось, чиєму слову він вірить — така суть — допомагав витерти кров з підлоги підвалу в Мілані, приблизно два з половиною роки тому. Хлопець, якому належала та кров, був венеціанцем, який нерозумно зблизився з жінкою, брат якої поставився до цього не дуже добре. Хлопець помер; сестру віддали в монастир. Кажуть, що останки хлопця кинули у воду, але на цьому історія не скінчилася, бо вода в Мілані млява, і невдовзі після того, як рештки було викинуто, їх вийняли з води, і цей невпізнаний труп було поховано на ділянці неосвяченої землі, де тепер росте дикий часник.

Я знаю одного чоловіка, який знає іншого чоловіка, що має двоюрідного брата, про якого відомо, що темними ночами він викопував зі свіжих могил трупи та відносив їх вченим міста, які всі потайки риються в кишках у пошуку таємниць і пророкують нову епоху крові та кісток. Почувши розповіді про вашого пропалого хлопця, я попросив цього друга провести розслідування, і він вийняв труп з землі, що залишила собі плоть, це жахливо.

Але вони кажуть, що на пальці того трупа був перстень з печаткою.

Хочете вгадати, кому належало те кільце?

* * *

А потім Селуда каже — ні, реве:

— Нізащо!

Вона стоїть перед його гнівом, склавши руки на животі, розправивши плечі, і просто каже:

— Якщо ми хочемо виграти в цій битві, нам потрібна підтримка Марко Белліньо.

— Він мій найгірший ворог, син шльондри, пожирач гівна...

— А також він у цій грі важлива фігура, яку абсолютно проігнорували інші гравці. Я не думаю, що сам він може виграти, але він очолює суттєву фракцію, яка, якщо її переманити на наш бік, стане нам у пригоді.

— Я ніколи не співпрацюватиму з тим чоловіком! Ніколи...

— Вам не треба розмовляти з ним, це візьму на себе я. Єдине, що мені від вас потрібне — ваша згода.

— Ні, ні. Не дам!

— У такому разі, пане, не думаю, що ви коли-небудь станете трибуном.

— Ви гравець! Ви маєте це здійснити!

— Мої можливості обмежені розданими картами.

— Гравець мусить уміти вигравати за будь-якої роздачі.

— Ми обоє знаємо, що так буває не завжди. У Венеції багато людей вважають вас аутсайдером і дивуються, що ваше ім'я взагалі згадується. Мені треба багато працювати, щоб дати вам шанс виграти. Белліньо в цій грі всі проігнорували — я можу його використати.

— А як щодо Занзано? Він друг, він добрий чоловік...

— Його купив Фальєре.

— То заплатіть йому більше!

— Не думаю, що це допоможе. Він, як ви самі сказали, добрий чоловік. У цьому випадку «добрий» може означати «той, хто, взявши хабар, не братиме іншого, що суперечить початковій угоді». До того ж, я не вірю, що йому було запропоновано лише гроші, бо їх він має багато, радше це було щось інше, про що ми ще не знаємо. Інші гравці мають карти, якими вони зіграли так само добре, як я.

— Нам потрібна підтримка Занзано...

— І ми отримаємо її, але не лестощами й не хабарями. Натомість, якщо ми хочемо заручитися підтримкою Занзано, ми мусимо продемонструвати, що перемога Фальєре, хоч і виглядає досить прибутковою, окрім наповнення гаманця принесе більше шкоди, ніж користі. Єдине, що Занзано цінує більше за гроші — честь; тож саме вона має бути нашою ціллю, саме нею ми мусимо скористатися. Забезпечення підтримки Белліньо — справа благородна, якщо зробити все правильно, а я планую робити все саме так.

— Я з ним не розмовлятиму.

Вона замислюється, чи поставити запитання, яке вона не хоче ставити, яке їй не потрібне, але яке нагадуватиме про себе й не піде з її голови, доки вона його не скаже.

— Це ви видали сина Белліньо? — питає зрештою вона. — Ви видали його в Мілані?

Якийсь час він мовчить, і в цьому мовчанні велика відповідь і великий обман, що цього разу все-таки не був сказаний.

— Ви гравець, — зрештою каже він. — Ви маєте знати щось про горе, якщо зібралися скористатися горем мого ворога, щоб зробити його моїм другом. Тож скажіть мені, моя кам'яна королево, ви знаєте щось про гнів? Про лють, про заздрість? Чи вони для вас лише інструменти, зубило, яким ви висікаєте свою перемогу як математик — самі лише лінії, але без серця?

— Я знаю горе, — сказала вона, — і лють я знаю. Я знаю їх так добре, що здається, ніби вони випалили частину мене до попелу, залишивши лише форму того, чим вони в мені були, але не саме почуття. Мені байдуже, чи це ви видали дитину Белліньо його вбивцеві. Мені важливо, щоб вас на цьому не спіймали.

— Немає доказів, що я щось зробив, — відповів він. — І не було ніколи.

— Що ж, цього достатньо.

Розділ 22

А потім вона стоїть перед Марко Белліньо та каже:

— Мені потрібно, щоб ви віддали свій голос за Анджело Селуду.

Белліньо, син торговця рибою, який одружив своїх дочок майже достатньо добре, щоб ніхто більше не смів згадувати про його походження (принаймні, за його присутності), не може приховати свій подив.

— Ви що, здуріли?! — вигукує він. — Вам жити набридло? Не думайте, що якщо ви жінка, то я не розрублю вас навпіл на місці! Ви геть збожеволіли? Я знаю точно, що старий не міг би вас прислати, якби не зневажав вас і не сподівався, що я знищу вас, зроблю брудну роботу за нього, і в такому разі вас зрадили, а якщо не зрадили, то і ви, і він — усі божевільні!

— Вам не виграти Верховний Трибунал, — прямо каже вона. — Фальєре та Контаріні надто далеко попереду. Найбільше, на що ви можете сподіватися — змінити шанси одного з них за прийнятну винагороду. Але ні Фальєре, ні Контаріні не стануть вас купувати, бо вважають, що натомість проти вас діятиме Селуда, бо він ваш ворог. У будь-якому разі, хоч як на це не подивись, ваша підтримка — ваша суттєва, але недостатня підтримка — це те, що треба або отримати, або знищити. Я хотіла б її отримати.

— Я нізащо...

— Кажуть, ви загубили сина?

Тепер мовчання. Хоч він і мовчить, хто знає, чи він зараз вибухне, чи він оступився. Вона тисне сильніше:

— Подейкують, що Селуда продав його міланцю, який вважав, що ваш син позбавив честі його сестру. Я не вірю, що Анджело Селуда мав таку можливість, хоча, безсумнівно, він мав для цього певні мотиви. Хай там як, ніхто ніколи не зізнається, що викрав і вбив вашу дитину, а тому ви змушені терпіти невідання. Невідання іноді гірше за знання, хіба не так? Я наказала своєму агентові провести розслідування. Він має родича в Мілані, який лікує певних впливових джентльменів. Я можу прояснити для вас це питання, якщо ви цього хочете.

— Прояснити?

— Якщо ви цього бажаєте.

— Мій син... мертвий.

— Так.

— Ви це знаєте?

— Так.

— Можете довести? Довести, що він помер?

— Так. І можу доставити вам його останки з доказами того, що це його останки, для належного поховання. І можу надати вам чоловіка, який убив його.

— І хочете, щоб за це я пожертвував честю та ім'ям своєї родини?

— Ні, я хочу, щоб за це ви помирилися. Разом із Селудою ви зможете отримати багато зиску. Розділені, ви є легкою здобиччю Фальєре та Контаріні: вони знають, що поки ви воюєте поміж собою, ви не здатні воювати ні з ким іншим. Мир принесе великі можливості, і не тільки. Він принесе те, що може принести лише мир.

І на мить здається, ніби він замислився.

Розділ 23

Вночі, коли вона повертається, вона знає, що за нею стежать.

Цього разу вона зупиняється посеред площі, озирається навколо й не бачить спостерігача, лише плащ промайнув і посунувся черевик, коли її переслідувач зрушив у тінь. Вона стоїть рівно, щоб показати, що не боїться. Її маска яскрава в місячному світлі, і якийсь час Тіна стоїть, чекає, доки їй не стає холодно; тоді вона розвертається та повертається додому, і більше її не переслідують.

Розділ 24

Белліньо надсилає повідомлення.

«Дайте мені тіло моєї дитини, — каже він, — дайте мені того, хто його вбив, і тоді я ваш».

Той, хто його вбив, знаходиться в Мілані, але вона це передбачила і знає, якою картою зіграти.

Ґалльярд Віоле, Блазень. Він француз, який виявив, що у Франції він непримітний, і переїхав до Італії, де незвичайність того, що він француз, може щонайменше бути цікавою для можновладних. Низенький чоловік, він не має ні надзвичайного розуму, ні особливого хисту до жартів, але опанував одне з найнеобхідніших мистецтв придворного: не жаліючи, сипати хвалу на тих, хто має владу, та зневажати тими, хто, на його думку, незабаром впаде. І безсумнівно, що саме ця риса, уміння розумно позбавлятися друзів, не давала йому померти під час його мандрівки крізь життя.

Вона зустрічає його біля молу до Форлі, дає йому тисячу дукатів, шпагу та пістолет.

— Ах, Мілан! — весело вигукує він. — Красиве місто, хоча його керівництво дещо позбавлене почуття гумору! Я сумував за його жінками.

— Ви не справляєте на мене враження блазня, — визнає вона, коли він щільніше загортається плащем.

— Не справляю? — весело питає він. — Це дуже дивно. Коли я був молодий, я грав у Домі Ігор і змахлював, щоб виграти. Тієї самої ночі арбітри знайшли мене та привели до Майстра Ігор, і там мені було повідомлено, що я порушив закони цивілізованих людей, що я заплачу найвищий штраф і на сто років стану слугою Дому, доки не вивчу цей урок і не сплачу свій борг. Я розсміявся їй в обличчя та сказав їй, що вона сміховинна розпухла жінка в дурній сукні, і наступного дня моя дружина померла, а ще через день померла моя єдина дитина, на третій день занедужав мій батько, а на четвертий я стояв на колінах біля її ніг, цілував її білі загострені черевики та благав зупинитися, сказав їй, що я навіки належу їй, а вона спитала, чи знаю я, що таке бути блазнем. Це сталося сімдесят три роки тому. Ще через двадцять сім, гадаю, вона дозволить мені померти.

Тіна приголомшено дивиться на цього чоловіка, і на мить забуває, де вона, що робить, ба навіть хто вона така, що прийшла сюди, а тепер стоїть і слухає цю байку. Чи вона, бува, не Тіна, дочка єврейки? Хіба ця земля — не земля? Небо — не небо? Хіба ці центри її світу є не більш ніж плямами на сітківці, залишеними сонцем, ілюзією на обрії?

А потім Блазень вибухає гучним реготом, плескає її по спині та каже:

— Ви просто чудо, люба пані, просто чудо! Хвала Богові за міланських дівчат!

І з тим він відправляється.

Розділ 25

Ми з вами пам'ятаємо цього чоловіка, так?

Так легко, так легко гравцеві, що загубився у власній розумності, забути про ходи інших розумних гравців!

Велике вкрите волоссям обличчя, два крихітні ока та маленький ніс, а решта загубилася під чорною бородою та вихлястою ходою. Він гордий чоловік, цей Валет Мечів, бо хто б не став самовдоволеним, якби бачив смерть так багато разів, як він, і при цьому вижив? Нема в цьому світі ні монарха, ні папи, ні князя, що міг би йому наказувати, бо він... Він бачив падіння людей і чув скрегіт брами пекла, і не скорився нічому.

Його було послано до дому Контаріні, до найбільш невловимого з усіх фігур, до чоловіка, чий страх майже більший за його розум, або ж, як час покаже, цілком відповідний масштабу катастрофи, що поки що висить над ним. Час від часу впродовж цих днів ми спостерігали, як Валет Мечів розмовляв з капітанами та сержантами, розпитував про двері, тихо помічав кожний рух кожного посланця, кожний хід кожного шпигуна, кожну монету, що падала на землю біля черевика Контаріні. Контаріні, Контаріні, тобою так розумно грає той невидимий чоловік, що стоїть за зачиненим вікном. Тіаполо програв, Селуда ще не зробив свій хід, але ти, Контаріні, ти об'єднав Церкву та державу в ім'я заробляння грошей. Мало що може сприяти виграшу у виборах так сильно, як це!

Від нашого Валета Мечів надходить повідомлення, чутка про реліквію, що схована десь серед майна Контаріні. Знищивши цю реліквію, знищиш виправдання єпископів на будування золотих башт, знищиш прибутки, що незнайомці матимуть, будуючи ці палаци за церковні гроші.

Тому приходить наказ: знайти реліквію. Знищити її. Зупинімо найбільшу гру Контаріні до того, як він її розпочне.

Тож наш валет шукає, потайки розпитує, принижуючись перед владою інших. Він, гордий чоловік, не переймається тим, що треба плазувати перед тими, про кого він знає, що вони нижчі від нього. Його розум більший за їхній, це доводить кожна розказана ним брехня, кожне його тремтіння — хіба це не хитро, коли такий гордий чоловік тимчасово лабузниться?

Коли настає кінець, це відбувається зненацька. Він не бачив його наближення навіть уві сні, але незнайомець, чиє обличчя було сховане за маскою, тримав у руці карту — Сонце, світло якого проникає до кожного куточка й усе робить явним, навіть нашого союзника, нашого друга, нашого шахрая, посланого в чуже лігво.

Він стоїть на мосту, відчуває дотик до рукава та чує слова:

— Ми можемо поговорити?

Він повертається, і удар по голові кийком відразу ламає його щелепу і два зуби. Це груба зброя, яку, певно, зробили з рештків невдалої спроби зробити шафу, або вистругали з гілки. Невже власник не може собі дозволити щось краще?

(Авжеж він може, але він надто довго чекав отримання багатства та забагато гордості інвестував у злидні, тож тепер, коли він хизується драним одягом, протертим взуттям і гордою бідністю, можливо, навіть доречно, що саме він стає розплатою долі для нашого сержанта.)

Його побили, нашого Валета Мечів. Побили так, що вже й не зрозуміти, що на ньому зламано, а що опухло, чи були його риси коли-небудь людськими. Усе червоне, все червоне, вода тече під ним червона, його одяг просякнув нею, тож червоне тече з оксамиту, і тепер вони без жодного слова, без церемоній несуть його до дому Анджело Селуди, і троє чоловіків тримають його, а четвертий, в масці, дивиться на високі вікна будинку та чекає.

Він чекає, доки з'являється вона — Тіна, чия маска така сама пуста, як у нього — і тепер, отримавши її увагу, він повертається до одного з чоловіків, що принесли сюди нашого пораненого лицаря. Цей чоловік виймає з-за поясу маленьку сокиру, одну з тих, якими можна рубати товсті канати на вітрильниках. Сокира опускається раз, потім вдруге, і вони йдуть геть, залишивши Валета Мечів на бруку перед дверима Селуди.

Його заносять всередину, і вона сама спускається з джутовим мішком. Вона бере кисть його правої руки за кінчик мізинця, не дивлячись, потім бере ліву, втиснувши великий палець у м'яку долоню, а рештою пальців тримаючись за вкриту волоссям сторону. Коли вона йде, кров крапає крізь мішок, і вона каже собі, що це лише плоть, просто м'ясо, що хитається біля її ноги.

Земля, море, чи вогонь? Якийсь час вона не може визначитись, але зрештою кидає мішок в океан, прив'язавши до нього камінь. На щастя, вода швидко хапається за ці пальці й тягне вниз, і крові на її руках залишилося мало; вона помила руки у фонтані перед церквою.

* * *

Коли Тіна повертається, Валет Мечів уже мертвий.

Кровотеча була занадто сильною, шок, біль... А може, побачивши під час останнього спалаху свідомості, що кисті його рук відтяті від тіла, найманець вирішив, що життя не варте того, щоб його жити, і розлучився з ним тією самою силою волі, якою доти жив його.

Селуда каже:

— Хто це був?

— Фігура, — відповідає вона. — Він був фігурою.

— Навіщо вони це зробили?

— Я відправила його до будинку Контаріні, щоб він знайшов там дещо. Гравець, що грає тією фігурою, прислав його назад.

— Я думав, що гравці не завдають шкоди одне одному.

— Ваша правда. Але про те, що може статися з нашими фігурами, ніде в правилах не йдеться.

У відповідь на це Анджело Селуда мовчить. Ми не думаємо, що він дурень, тож якщо досі він не знав, що означає бути фігурою, тепер уже знає.

Тіна повертається до своєї кімнати. Не озираючись.

Розділ 26

Монета обертається, монета обертається.

Вона перегортає її між пальцями.

Монета обертається, і вона не розуміє.

Розділ 27

Вона повертається до Дому Ігор.

Гравець Фальєре сюди більше не приходить, гравець Контаріні — теж. Для них гра надто важка, щоб відволікатися на дрібниці.

Про Тіаполо вона майже не думає.

— Ви граєте? — питає вона.

Ми знаємо цього чоловіка, так? Срібло на рукавах, обличчя надто втомлене, щоб бути молодим, надто м'яке, щоб бути старим. Таке враження, ніби його вік зіскребли з нього, залишивши невиразну поверхню, що всміхається радше за звичкою, ніж від сміху. Раніше ми назвали його Срібним, чоловіка, що запропонував їй грати, і тепер він знов сидить навпроти неї, але не вказує ні на фігури, ні на кості, а натомість питає знов:

— Ви граєте? Тут, досі? Я думав був, що ви заклопотані більш важливими справами.

— Ігри, що граються тут, допомагають мені зосередитися.

— Вам слід бути обережною. Інші стежитимуть за вами, вивчатимуть ваш стиль, ваші методи. Навіть у простій грі в кості характер гравця може стати видним, і з нього можуть бути зроблені певні висновки.

Вона всміхається цьому та нічого не каже, а він дивується.

— Ви... хочете, щоб вас бачили?

Захват, недовіра, подив, радість — усе це можна почути в його голосі, хоч слова цьому і не відповідають.

— Ви хочете, щоб гравці спостерігали за вашою грою?

— Ви хочете зіграти? — питає вона.

— Що ви пропонуєте?

— Карти. За кожний ваш виграш ви зможете поставити запитання. За кожний мій виграш...

— Зрозуміло.

— То граймо.

* * *

Вона ділить колоду.

Роздає карти.

Спочатку вона помиляється, повільно шукає закономірності, і він ставить п'ять, шість, сім запитань поспіль.

— Ви виграєте свою гру?

— Ні.

— Ви можете виграти?

— Можливо.

— Вам подобається ваша фігура, ваш король, для якого ви маєте здобути корону?

— Ні.

— Чого ви хочете, якщо виграєте?

— Свободу. Свободу, яку може дати лише перемога.

Ми могли б очікувати, що програвши дев'ять раундів поспіль вона зневіриться, зламається, але на десятому раунді гра змінюється, прискорюється, і Тіна швидко та вправно починає відігравати програне, і раунд за раундом лунають запитання. Тож тепер запитує вона:

— Чи є ви гравцем вищої ліги?

— Так.

— Як довго ви вже граєте?

— Думаю... Століття.

— Ви мені брешете?

— Ні.

— Чи не прислали вас вплинути на мене, допомогти або завадити?

— Це схоже на три запитання.

— Я вважаю, що це лише одне, але якщо ви не згодні, я можу розбити його на три частини, виграти три раунди й усе одно отримати відповідь.

— Ви дозволяли мені вигравати? — питає він. — Ви мені підігрували?

— Вам треба ще раз виграти, щоб я відповіла на це. А зараз мої запитання, будь ласка.

— Ні, ніхто мене не присилав якимось чином утручатися. Я побачив, що ви сама, поцікавився, чи не хочете ви зіграти, і ось ми досі граємо.

— Чи існує Дім Ігор за межами Венеції?

— Так, але на мою думку вам треба знайти кращий спосіб поставити те запитання, що ви хочете поставити.

Наступну гру вона грає надто швидко, програє та ледь здатна приховати різкий вдих, роздратування собою, що прослизає поміж її губами, коли він виграє раунд.

— Ви навмисно дозволили мені виграти в перших раундах? — питає він.

— Так.

— Чому?

— Питання, що ви ставили, натякають на те, ким ви є, та на те, що ви можете знати. Завдяки їм я можу більш вдало формулювати власні запитання.

Почувши це, він сміється, кидає карти на стіл і відхиляється на спинку крісла. Кілька секунд він сидить і хитає головою, склавши руки на грудях і схрестивши ноги, а зрештою каже:

— Пані, я не можу достеменно знати ситуацію з грою, що ви граєте за межами цих стін, але дозвольте сказати, що якщо ви гратиме її так саме добре, як грали зі мною, то не зможете не перемогти.

— Я маю ще запитання, — каже вона та вказує на карти, що лежать поміж ними.

— Гадаю, нам більше не слід грати в цю гру.

— Чому?

— Гра має бути на рівних, у ній має бути радість. Я більше не бачу ні першого, ні другого. Але ви, я бачу, прагнете отримати більше відповідей, і з мого боку було б грубо не дати їх. Тому я пропоную домовленість, угоду, що буде укладена лише поміж нами.

— Яку умову?

— Не тут, — відповідає він. — Я незабаром відвідаю вас деінде, і ми обговоримо решту умов.

— Ви обіцяєте?

— Ви бачили, як я граю. Якщо я дам слово, ви йому повірите?

Вона не відповідає, але коли ми знов дивимося, то ні її, ні його вже немає.

Розділ 28

Чоловік у Мілані.

Він уже не молодий, але застосував усі способи виглядати таким. Він носить перуку, щоб приховати поріділе волосся, панчохи обтислі, туфлі з загнутими носками, тканина, що огортає його стегна, насичено оранжева — жоден венеціанець не схвалив би таку кричущу, позбавлену смаку річ. На голові в нього кашкет, з якого стирчать срібні пір'їни, а на пальцях щонайменше одинадцять кілець, про які лише він знає, що тільки три з них золоті наскрізь.

Його ім'я неважливе, бо він у цій грі менш, ніж фігура, але ми мусимо приділити йому трохи співчуття, зважаючи на те, що чекає на нього, бо він чоловік, який мав сестру, а та сестра кохала хлопця з Венеції, і брат, дізнавшись про це, порішив того хлопця й кинув його в ріку. Близько двох років він вважав, що цей злочин зійшов йому з рук (втім, сам він це так не назвав би; ні, не злочин, а справедливість, відплата за його сестру, за його родину, за його честь) але тепер іде відплата.

Вона іде, іде, і на ній обличчя Ґалльярда Віоле, нашого дурненького француза, який наближається на вулиці до цього незнайомця й каже:

— Друже! Друже, мій старий друже, брате мій, скільки часу минуло! Дай-но я пригощу тебе випивкою.

Він замовляє їм по келиху, потім ще по одному, і ще, і невдовзі й Блазень, і його друг сильно п'яні, обіймають одне одного, цілують один одному щоки, весело регочуть, коли через хитання один або обоє падають на землю, бо це так весело — бути в хорошій компанії! Яка шляхетність — бути любимим; який це великий дарунок, як мало значать земні речі, коли є радість людяності, братерства, єдності душ!

Так проголошують Блазень і його друг, і проголошують вони це аж до тієї миті, коли нещасний чоловік раптом розуміє, що він далеко від дому, що він на вулиці, де немає смолоскипів, і тоді він повертається до Блазня та бурмоче:

— Здається, нам треба було повернути ліворуч... — а потім отримує беззвучний удар по голові, його зв'язують, затикають рот і кидають у віз, яким возять сміття.

Розділ 29

Альвізе Муна вигукує:

— Як вам це вдалося?! Як ви переконали Белліньо підтримати іншого? Та ще й Селуду!

— Я наказала фігурі знайти рештки його дитини, вбитої в Мілані мстивим братом. Я запропонувала багато грошей. Я запропонувала мир. Але я не думаю, що цього вистачить для перемоги.

— Контаріні досі має підтримку єпископів.

— А Фальєре?

— Минулої ночі в гавань прибули корабель під його прапором і незнайомець з Константинополя.

— Чи глибоко був занурений корабель?

— Ні. Цей незнайомець — все, що він привіз. Занзано теж оголосив про підтримку Фальєре; за ним стоять крамарі та більшість Сан-Марко. Але Белліньо надасть вам доки, рибалок і рибний ринок. Тепер Селуду помітять. Це був дивовижний хід!

— Можливо, не дуже розумний. Якщо його помітять, шанси нападу на нього збільшаться.

— Але ж ви готові?

— Я не знаю, якими картами можуть грати мої суперники.

— Але своїх ворогів ви знаєте, так?

На мить замислившись над цим питанням, вона киває:

— Так. Тепер знаю.

* * *

Того самого дня по місту поширюється чутка.

Фальєре вів переговори з самим Великим Візиром Оттоманського Султана; Фальєре домігся свого. Гарантовані йому концесії на торгівлю з невірними настільки неймовірні, що якби він зараз оголосив, що турки стали християнами, у це повірити було б легше.

Тієї ночі Фальєре та Контаріні відвідують церкву разом, сідаючи по протилежні боки від проходу. По закінченню церемонії вони не тиснуть один одному руки, їхні дружини не посміхаються та не обіймаються, всі напружено йдуть, кожен своєю дорогою, і люди, повз яких вони проходять, напружено кланяються, намагаючись виказувати цим повагу обом в рівній мірі. Тіаполо сидить далеко позаду, навколо нього три його доньки. «Подейкують, — ходить шепіт, — що найстаршу буде відправлено до монастиря. Жоден з тих наречених, яких Тіаполо їй знайшов, більше нею не цікавиться».

Тіна дивиться на цих дочок: опущені очі, зіграні фігури; на мить вона згадує, що відчуваєш, коли плачеш.

Розділ 30

Вона знаходить його в Домі Ігор.

— Ви гравець Тіаполо, — каже вона, сідаючи біля нього.

Він відриває погляд від картярського столика; два пальці його правої руки притиснуті до зімкнених вуст, ніби щоб не випустити з них повітря. Зараз він не в масці, його очі почервонілі, під ними мішки від надмірної праці та браку сну.

— А ви — Селудова єврейка, — різко каже він. — Що вам треба?

— Ви програли цю гру, — відповідає вона. — Ви грали надто швидко, надто рано, надто сильно; наприкінці у вас нічого не залишилося.

— Ви прийшли глузувати?! — вигукує він. — Вам посміятися треба?

— Ні. Ви досі маєте не зіграні карти та фігуру, що слухається вас. Тіаполо не зможе стати трибуном, а ви не зможете потрапити до вищої ліги, але ми досі можемо бути корисними одне одному.

— Ви пропонуєте... союз?

— У правилах немає нічого, що забороняє його.

— Ви щойно сказали, що я програв.

— І ви дійсно програли. Питання в тому, чи програєте ви все.

* * *

По всьому місту за нею слідує тінь.

Цього разу вона не біжить, не зупиняється, не чекає, не боїться.

Тепер вона пам'ятає, як добре відмовитися боятися.

Вона зупиняється на Ріалто. Навіть о цій годині купці та лоточники торгуються, юрби людей штовхаються за місце, перетинаючи водний шлях. Архітектори та наклепники пророкували, що цей міст простоїть не більш як десять років, такою абсурдною була його конструкція з арок і білого каменю, але ж ось минуло два десятиліття, а він стоїть, неймовірний і зухвалий, як сама Венеція.

Вона чекає, і приходить Срібний; на його обличчі немає усмішки.

— Прогуляймося? — питає вона першою.

Вони гуляють.

Розділ 31

— Спочатку Белліньо, а тепер і Тіаполо вас підтримує? — питає він, коли вони йдуть поміж нічними пожежами. — Який неортодоксальний шлях до перемоги — обертати своїх ворогів на друзів.

— Мій спосіб перемогти — мати намір перемогти. Решта — лише тактика. Ви казали про якусь угоду? Про відповіді на запитання?

— Гадаю, ви маєте більше запитань, ніж я.

— Але ви все одно цікавитеся мною, — відповідає вона. — Втім, я вважаю, що вас зачаровує радше мій розум, ніж щось інше.

— Якщо чесно, міледі, я вважаю, що ви переможете.

— Я? Фальєре досі контролює торгівлю зі сходом; Контаріні досі улюбленець єпископів і будівельників міста. Я захопила плацдарм, але цього недостатньо, щоб гарантувати перемогу.

— Але ж ви досі маєте незіграні фігури, так? Монета, приміром... Я вгадав? Вгадав! Коли я глянув на дошку й побачив, що королем видано Селуду, а не Белліньо, мені стало цікаво, які карти могли видати його гравцеві.

— Вам доведеться пояснити це мені.

— Поясню, але ми маємо укласти угоду.

— Якого штибу угоду? Я не жертвуватиму грою.

— Про це я вас не проситиму.

— Тоді кажіть. Яку роду угоду?

— Одного дня, можливо через тиждень, або через місяць, або через рік, або через десять чи навіть більше років, я потребуватиму послуги. Я буду в певному становищі, зазнаватиму труднощів, і тоді я попрошу вас збрехати декому, кого ви боїтеся. Зробіть це, і я відповім на будь-які ваші запитання, наскільки буду спроможний.

— Запропонована вами угода несиметрична. Я маю уявлення щодо того, що можу отримати від неї зараз, але жодної гадки про масштаби втрати в майбутньому.

— З усім тим, це єдині умови, на які я пристану.

Певний час ми йдемо мовчки. Місто навколо нас стискається; ми йдемо далі від Ґранд Каналу, від метушливих шляхів міста, до темних місць, до вузьких місць, до провулків і утворених навислими будинками печер, перетинаємо водяні шляхи, що завузькі для гондол і надто широкі, щоб зватися стічними канавами, йдемо повз місця вшанування плачучих святих і героїв-мучеників, до жаровень, де юрбляться жебраки та гріють побіліли пальці змерзлі «нічні пані». Ми йдемо, йдемо вулицями, що ніколи не змінюються, де кров старіша за камінь, стародавня кров стародавніх родин, чиї діди годувалися водою лагуни, водою, якою одного дня окроплять лоб новонародженого, що нестиме ім'я далі: у домі, на вулиці, у замерзлому місті Венеція. Ми йдемо, і ніхто не знає ні про нашу значущість, ні про нашу силу, ніхто крім окремих, кого ми вітаємо, як знайомих чужаків, неоспіваних друзів. Ми йдемо.

Доки зрештою:

— Добре, — каже вона, зупиняється та думає ще трохи. Потім: — Добре. Домовилися.

— Тоді питайте.

— У грі, в яку я граю, рівні шанси?

— Ні.

— Звідки ви знаєте?

— Якби це була гра рівних, гравця було би призначено Белліньо, а не Селуді. Його позиція була сильнішою, еквівалентною Тіаполо, Фальєре та Контаріні. Селуда був слабшою фігурою. А той чоловік, що грав Тіаполо, ще не був готовий до вищої ліги. Його тактика була погана, наміри нечіткі. Вибір фігур по суті надав перевагу Фальєре та Контаріні.

— Чому?

— Дім Ігор є... старим. Він не прив'язаний до жодного місця, а радше має двері по всьому світові. Ця гра у Венеції — одна з сотень, можливо тисяч, що граються в таких місцях, яких ви не бачили навіть уві сні, до того ж це гра початкового рівня, маленька сутичка на дошці. Дім грає імперіями та королями, арміями та Церквами, а його гравці — одні з найстаріших і... напевно, не мудріших, але, скажімо, найбільш цілеспрямованих людей, яких я знаю. Неважко уявити, що організація з такою цілеспрямованістю та з таким масштабом впливатиме на події. Фігурі на кшталт Тіаполо дано гравця, який не може виграти; потенційному трибуну на кшталт Белліньо гравця не дано, і цим відмовлено у можливості обійняти цю посаду. Ми кажемо собі, що Дім Ігор не має цілей окрім як грати, але я прожив достатньо довго й зіграв достатньо ігор, щоб поставити це під сумнів. Сама природа гри змінює світ, і хоч я і не можу заприсягнутися, ризикну припустити, що розподіл карт, який має бути випадковим, насправді змінено таким чином, що результат гри більше залежить від волі Дому Ігор, ніж від здібностей гравця.

— З якою метою?

— Цього я... не можу сказати. Гравці — навіть найстарші з них — не люблять ставити це запитання. Можливо, це знає лише Майстриня Ігор.

— Я отримала монету.

— Так. Я думав, що ви могли її отримати.

— Що це? Їй немає міста серед карт, це мирська річ, я не розумію цю фігуру.

— Дозволите розповісти історію?

— Це було насправді?

— Цю історію часто повторюють... Цього досить?

— Розкажіть.

Розділ 32

Люди кажуть (почав розповідати Срібний), що за всі роки існування Дому Ігор було лише три Майстри Ігор. Про першого я нічого не знаю, але другим Майстром була жінка, вдягнута в біле, чиє обличчя було прихованим, так само, як і її мета. Майстриня Ігор є головою та джерелом усіх ігор, що граються. Її правила абсолютні; її вирок є остаточним. Сама вона не грає, а радше розробляє та контролює ігри, в які грають інші — за дуже рідкісними винятками. Кажуть, що коли Рим упав, то Майстрині Ігор було кинуто виклик зіграти в таку гру, від якої похитнулися б усі імперії. Коли Лютер прибивав свої тези до дверей церкви, кажуть, Майстриня Ігор спостерігала, і що ці речі, що нам здаються не більш, як змінами світу, для тих, хто носить біле, є ходами на шахівниці, що більша за ти, які будь-хто з нас бачить. Хоч правда це, хоч ні, але згідно загально прийнятої думки Майстрині Ігор кілька разів кидали виклик такі гравці, як ви і я. Ніхто не знає гру, в яку грають Майстер і претендент, і за всі роки, що я пам'ятаю, був лише один такий матч. У цій грі проти Майстрині Ігор грала жінка з Нормандії, і ця гра тривала майже сім років. Впродовж цього часу діяльність Дому була припинена, і всі ресурси було кинуто на цей єдиний конфлікт. Війни бушували по всій Європі та Азії. Храми падали в Африці та в Новому Світі; народи повставали проти правителів Індії; ширилася чума, а дикі вершники скакали вільно серед палаючих країн... Але чи були ці події пов'язані? Чи були то ознаки битви за трон Майстрині Ігор? Не знаю, а хотів би знати.

Яким би не був перебіг гри, через сім років претендентка зникла. Без сліду. А наступного дня після її зникнення Дім Ігор знов відчинив свої двері, ніби нічого не було. Багато людей вважали, що вона померла; інші припускали, що після програшу її забрав Дім Ігор: її тіло, її розум, її душу засмоктало в безкінечні коридори цього місця, щоб вона вічно слугувала Домові. Один або двоє — дуже мало — припустили, що ні, вона не програла, а виграла, і з перемогою сама стала Майстринею Ігор, прив'язаною до Дому так само міцно, як у разі програшу, бо Майстриня Ігор може померти лише в разі програшу, покинути посаду лише за такими правилами, яких змушує дотримуватися на дошці гравців.

Але вас цікавить, яким чином усе це стосується вашої монети, так?

Та жінка мала чоловіка. За уявленнями того часу краще було б сказати, що чоловік мав дружину, нижчу істоту, що доповнювала його велич, але по правді він був проти неї аматором у грі, напевно, як ваш чоловік проти вас. Він був одурманеним дурнем, якому ставало мудрості лише на те, щоб довіряти набагато більшій розумності своєї дружини. Упродовж семи років він дозволяв їй грати цю гру, ніколи сповна не розуміючи її масштаб і важливість, аж до того доленосного дня, коли вона зникла, чи то загинувши, чи то отримавши перемогу, чи то ставши рабинею — він не знав. Він знав лише, що її забрав Дім Ігор, і обурений раптовим відкриттям очевидного, він гупав по срібних дверях, що вели до зали вищої ліги, благаючи та погрожуючи, щоб йому розповіли про долю його дружини. Ніхто йому не відповів, бо він був посереднім гравцем нижчої ліги, і правила гри не дозволяли йому спілкуватися з тими, хто міг знати. Роками він намагався знайти відповіді на свої запитання, і не досяг нічого, бо хоч яким сильним він не ставав у грі, Дім не запрошував його до вищої ліги. Зрештою, у відчаї, втративши здоров'я та статок, він почув про далеку країну, де є стародавній чарівник, здатний допомогти йому.

Продавши залишки свого майна, він відправився на Схід, до країни високих плато та високої трави, де дерева лише зрідка удостоюють сірі гірські схили честі своїм зростанням, і там є великий войовничий нарід, одягнений у шкури та озброєний списами, який сусіди називають варварами, а вони лише сміються, бо знають, що «варварство» — їхня сила, їхня лють, і вони радіють, що іншим стає розуму розуміти це.

Там, відростивши довгу бороду та стоптавши черевики, з останніми силами він спустився вздовж струмка до прихованої долини, де палали великі багаття і люди танцювали на честь грому та дощу. Люди, що його знайшли, не мали у своїй мові слова «закон», навіть не розуміли, що це. «Сила» та «життя» були єдиними зрозумілими їм поняттями, єдиним зрозумілим правосуддям, а нав'язувати цими методами щось інше було лише марнуванням сили. Вони сміялися з цього чужинця, з цієї обірваної істоти, що прийшла до їхнього дому, відібрали в нього все, що в нього залишалося та порізали його, щоб перевірити, чи така сама червона його кров, як у них, і відвели його до найсильнішого та наймогутнішого з них, про випадок, якщо той має думку з цього приводу, щоб не образити його, прийнявши рішення без його відома.

Цей сильний чоловік, цей могутній чоловік... Як мені його описати? Борода в нього була чорна, волосся пряме, очі кольору зеленої морської хвилі, шкіра кольору горіху, але теж обгоріла, почервоніла від вітру та сонця до цупкості наждаку. Він був не надто високий, але мав розслаблені манери, руки та ноги розкидані аби куди, упевнений у собі та у своєму царстві, і коли до нього штовхнули цього клятого іноземця, він подивився на цього чоловіка, виявивши не більшу цікавість, ніж віщун, що побачив несприятливу жертву.

Зрештою він заговорив, і чоловік був вражений, почувши так далеко від дому рідну мову з такою чіткою вимовою.

— Чому ти тут? — спитав цар долини.

— Я прийшов, шукаючи допомогу, — відповів чоловік.

— Допомогу? Сам собі допоможи. Чому ти мене просиш?

— Мені сказали, що ти знаєш щось про Дім Ігор.

— Чи я схожий на того, хто знає? Чи я схожий на того, кому це не байдуже?

Після цих слів чоловік розправив трохи плечі перед цим царем і сказав:

— Ні, я не бачу на твоєму обличчі жодної ознаки цього, але ти не запитав мене, що таке Дім Ігор, ти відразу висловив зневагу, і тому я думаю, що ти — чоловік, якого іноді звуть Птахом, ти ворог Дому та того, хто ним править. Чи правий я?

— Ти набридаєш мені, — відповів чоловік, якого звали Птах. — Твої слова мені набридають.

З цим він відвернувся, і його підлеглі кинулися на чоловіка та здавалося, що вони розірвуть його на шматки, ба навіть з'їдять, аж раптом він скрикнув:

— Дім Ігор украв мою дружину!

Почувши це, володар того місця трохи озирнувся, хоч і не виказав жодної ознаки співчуття, а всі його піддані трохи відійшли, розчаровані, що їх лишали здобичі.

— То й що? — спитав він. — Мені яке до цього діло?

— Я хворий і бідний, — відповів чоловік. — Я знаю, що помру раніше, ніж дізнаюся правду. Єдиним відомим мені способом знайти свою дружину є стати великим гравцем; я зможу грати лише якщо матиму більше часу; а єдиний спосіб виграти час — бути великим гравцем! Тож я у пастці, я помру і мені ніколи не дізнатися правду. Допоможи мені. Я мав трохи грошей, але їх забрали твої люди...

З цими словами він простягнув єдину монету, що в нього залишилася, стародавню маленьку римську річ, що тремтіла в його долоні.

— Гроші? — відповів Птах, і його голос розкотився водночас сміхом і люттю. — Думаєш, мені небайдужі гроші? Думаєш, я переймаюся людськими речами? Монетами та законами, правдою та королями, чоловіками та дружинами? Це все фальшиві речі, вигадані, неприродні речі, якими людство себе ув'язнює. Хіба я схожий на того, хто в клітці? Хіба я схожий на в'язня?!

Розлючений, він схопив чоловіка за горло так, що той, задихаючись, не міг говорити, не міг навіть прохрипіти якесь заперечення, щось на свій захист, а думав уже, що помре.

Якусь мить він висів, цей бідолашний недогравець, його життя було в чужих руках, але хіба це не можна сказати про кожного з нас? Чиє життя не висить поміж примхою незнайомця та презирством Всесвіту?

Потім Птах раптово відпустив чужинця, його настрій трохи покращав, і він ходив туди-сюди, посміхаючись якійсь думці. Що більше він про те думав, то веселішим ставав, аж доки раптом не зупинився й не зареготав — таким грандіозним і багатим звуком, що його хоч ложкою їж. Потім він нахилився, підняв з землі випущену монету та сказав, вкладаючи її в тремтячу руку чоловіка:

— Гра. Що ж, добре, маленький чоловічку, гра.

— Яка гра?

— Щось близьке до твого рівня, щось таке, що не до смаку Майстрині Ігор, але все-таки гра, з правилами та наслідками. Підкинь монету. Назви сторону. Вгадаєш — житимеш достатньо довго, щоб зіграти свою гру, а точніше, її гру, гру Дому Ігор. Не вгадаєш — помреш. Хіба це не цікава гра?

— Це випадковість, а не гра.

— Усе є випадковістю. Природа — випадковість. Життя — випадковість. Людське божевілля — намагатися знайти правила там, де їх немає, винайти обмеження, що не існують. Єдине, що має значення — вибір. Тож обирай. Обирай.

І чоловік зробив вибір.

Розділ 33

— А хто цей Птах? — питає Тіна, коли ми йдемо разом крізь венеціанську ніч.

— Важко сказати, — відповідає Срібний. — Він не гравець і не фігура; в межах Дому Ігор його не існує. Я чув, що один чоловік зі Сходу колись висунув гіпотезу — масштабну, захопливу гіпотезу! — що якщо існує Дім Ігор, то має існувати і Птах. Має бути відповідь на правила, дім безладу та випадковості на противагу точності та порядку гри. Але аргументація, як на мене, була надто філософська, тож я був не дуже уважний.

— То ви кажете, що я маю монету Птаха?

— Я кажу, що історія розповідає про монету, підкинувши яку, можна отримати смерть на одній стороні або життя — на другій. У певному сенсі такі речі є прокляттям для Дому Ігор, бо не важливі ні навички, ні розум, ні вміння, важливий лише результат. А з іншого боку, можна заперечити, що саме це і є найчистіша форма гри, незабруднена складністю, природна, в якій шанс ставиться однаково і до мудрого, і до дурня.

— Чи слід вам, як гравцю, розповідати мені про це? Чи слід вам пояснювати іншим про цінність їхніх фігур?

— Чи в правилах написано, що я не можу цього робити?

— Ні.

— Значить, можу. Як ви, я певний, згодом дізнаєтеся Гравці рідко допомагають одне одному. Кожний гравець, що живе занадто довго, стає суперником, якому треба кинути виклик або усунути. Але як ви сама чудово продемонстрували, велику силу можна отримати, якщо перетворити ворога на друга.

— Чи я ворог?

— Ви гравець, як і я.

— Але ви граєте в іншу гру, так?

Він не відповідає. Він цокає язиком, злегка хитаючи головою.

— Ну ж бо, ну ж бо, — каже вона. — Ви сказали, що відповісте на мої запитання; я досі ставлю їх.

— Так. Я граю в іншу гру.

— І я стану в ній фігурою?

— Можливо.

— Одна з моїх фігур нещодавно загинула.

— Я бачив.

— Я не думала... Мені не спадало на думку, що... Дурниці, насправді. Ви правильно кажете, в правилах нема нічого ні про те, що фігура не може померти, ні про те, що іншим забороняється вбивати. Я просто не подумала про це. Не подумала... Але це сталося. Гра триває.

— Тіно.

Він зупинився, зупиняємося й ми, і тоді здається, що зупиняється вся Венеція, ніч холодіє, стіни нахиляються ближче, щоб слухати, слухати змову.

— Міледі, — виправляється він, намагаючись знов знайти слова. — Не думайте, що люди в цій грі не гинуть. І не відступайте.

— Я не відступлю, — каже вона. — Я розумію, і зрозуміла від самого початку, чому король може захотіти, щоб ним грав гравець, чому Селуда, Фальєре, Тіаполо та Контаріні погодилися бути фігурами в наших руках. Їхні амбіції забарвлені почуттями, бажаннями та зобов'язаннями; вони чують крики коханих, бачать біль у своїх друзях. Хтось помирає — і вони мусять горювати, шкодувати, сумніватися у своїх намірах і їхніх наслідках. Перемога для них є засобом досягнення постійно змінюваної мети, статку або честі, комфорту або престижу, а залученими інструментами є дочки та сини, товариші та цінні речі, які було важко здобути, а використавши один раз не можна виграти назад. Ця плутанина речей затуманює простий намір, а намір має бути лише один — перемогти. Перемога та винагорода. Ми — гравці. Вони — фігури. Перемога — це все.

Сказавши це, вона відвертається, і ми...

Що з нами?

Може, ми трохи засмучені? Невже в нас, в тих, хто знає про плин часу та чув плітки про ще не назване майбутнє, зросла подоба сентиментальності, що приховує правду речей? Чи бажаємо ми бути переможними та людяними? Якими дурними ми стали в нашому старому віці. Якими нерозважливими. Ми мусимо вигнати ці сантименти з наших душ і затямити: річ у перемозі, річ у виграші. Решта — лише клітка.

Монета обертається.

Монета обертається.

А вона пішла.

Розділ 34

Залишилося п'ять днів.

Куди сплинув час?

Тепер вони на рівних, — думає вона. Фальєре, отримавши обіцяння торгівлі зі Сходом, виграв багатьох людей, що підтримували Контаріні, і навіть голоси абата з одного боку чи Занзано з іншого не можуть визначити перемогу. Є такі, що присягнулися й не змінять прихильності, але дуже багато голосів тепер можна завоювати, і вона має у своєму розпорядженні Тіаполо та Белліньо, їхні сили тепер грають на Селуду.

Цього недостатньо — поки що. Вона ще не може виграти. Але вона бачить спосіб отримати перемогу.

* * *

Залишилися лише дві карти: Трійка Монет і Вежа.

Трійка Монет — маленький недооцінений жебрак, що живе на милостиню Церкви. Він видається ніким, але він теж має зіграти роль.

Але не зараз. Не тепер, коли готовий до використання Вежа.

Тіна зустрічається водночас з ним і зі Жрицею. Вони сидять у човні посеред бухти, їдять фрукти та п'ють воду, і Тіна каже:

— Навіть якщо ми знайдемо цей «лікоть святого Симона», чи що там Контаріні намагається накинути єпископам, ми маємо проблему, що Сенат хоче, щоб слова Контаріні були правдою. Вони хочуть, щоб у Венеції з'явилася священна реліквія, вони хочуть мати для її зберігання великий дорогий проект з будівництва, що наповнить їхні кишені. Украсти або знищити цей предмет недостатньо: ми мусимо переконати єпископів і їхніх прихильників, як сильно це починання їм зашкодить, а не допоможе.

Жриця якийсь час мовчить, погоджуючись, але не пропонує нічого іншого, бо чим вона може це виправити? Що тут можна вдіяти?

Тому наші погляди звертаються до Вежі, який відомий як Фоскарі, і при зрості сто дев'яносто сантиметрів такий високий, такий широкоплечий, що просто диво, що гондольєр погодився взяти його в човен, не злякавшись, що один пчих цих грудей може перекинути їх у забруднену нечистотами воду. Колишній військовий інженер, він втратив руку в позабутій війні, в одному з нескінченних зіткнень між містами-державами, яке обидві сторони почали заперечувати, щойно воно скінчилося, бо ніхто в Італії не любить воювати одне проти одного; їхні битви — то радше просто дрібні непорозуміння в питаннях території, честі та гордості, а загиблі — то якісь авантюристи, а не солдати, не воєнні, якими командують князі, бо хто знає — що як учорашній заклятий ворог завтра стане твоїм зятем? Такі вже неминучості бурхливих часів.

— Я вважаю, що в наших інтересах створити потребу в іншому будівництві, — продовжує Тіна. — Такому, в якому Контаріні не матиме найбільшу частку.

— Що ви пропонуєте?

— Патріарх має дуже гарний будинок, — відповіла вона.

Мовчання.

Фоскарі-Вежа наче не зацікавлений, його погляд стежить за парою мух, що ширяють над водою, сплутані одна з одною, але якимось чином не падають, шалено тріпочуть крилами та здіймаються над водою. Жриця сидить, але попри всі свої благопристойність і підготовку не витримує; її рот трохи роззявився, і зрештою вона вигукує:

— Ви хочете спалити будинок Патріарха?!

Вежа злегка посміхається; його погляд досі деінде, наче в дитини, що почула сварку батьків і знає, що якщо сидітиме тихо, ця сварка незабаром закінчиться для нього добре.

— Лише частину його, — відповідає Тіна.

Жриця знов сідає, хитає головою, її долоні злітають з колін і знов опускаються, наче метелик, що не впевнений у змозі полетіти.

— Патріарх дуже багатий, — тихо продовжує Тіна, — і обирав його радше Сенат, ніж Бог.

— Ви не можете цього знати, — заперечує Жриця, можливо, більш різко, ніж хотіла. — Бог у руках людей, що голосують, і на язиках людей, що говорять, навіть тих, хто каже зле, бо все зрештою служитиме його святому духові.

— Навіть ми? — питає Тіна. — Навіть цим?

Знов мовчання.

Потім Вежа повертає свою величезну бородату голову, дивиться вгору, на небо, можливо бачить у мінливих хмарах якусь дитячу фантазію — спину дракона, ноги коня, дух дельфіна — і каже:

— Ви хочете, щоб хто-небудь помер?

— Ні.

— Наскільки велика пожежа вам потрібна?

— Не настільки велика, щоб будинок був не вартий ремонту, і не в такому місці, де вогонь може поширитися.

Напевно, те, що ми бачимо на обличчі Вежі, є розчаруванням; і саме тут і тепер ми розуміємо, що попри всю його дитячу простакуватість, попри його невинний вигляд, цей чоловік тримав своїми руками ворогів за горло, і йому це подобалося. Що ж привело його, цікавимося ми, до служби Домові Ігор?

(І є прихований секрет, бо одного разу Фоскарі дивився на місто, якому не судилося бути захопленим, воно було високо серед пагорбів: похилі жовті вулиці, червоні дахи, круті схили яких простягалися по ландшафту наче карта, і нападникам було видно кожну дорогу, кожний ріг, кожний дім, і вони могли вказувати пальцем, що буде зараз зруйновано. У тому місці, в той час, чекаючи на гарантовану перемогу, Фоскарі простягнув руку до гармати, що була його коханкою, його друзями, його владою, його всім, і коли він взявся запалювати вогонь, одягнута в біле жінка підійшла до нього та сказала:

— Стій. Не треба. Пороху забагато, метал старий. Ця гармата при спробі пострілу вибухне і гарантовано вб'є тебе.

Сказавши це попередження, вона пішла, а він, будучи чоловіком гордим, але забобонним, наказав підпалювати ґніт своєму лейтенантові, а сам відійшов, і потім висохлу кров зі шматків того чоловіка знаходив у складках свого камзолу ще кілька місяців, а коли біла пані знов прийшла до нього, він став на коліна та сказав, що тепер він належить їй, а вона сказала: «Я знаю».

Така історія Вежі.)

— Не бачу, чим це вам допоможе, — каже Жриця, і її голос повертає нас до цього часу, цього місця, до цієї миті на морі. — Патріарх витратить гроші на ремонт свого палацу, і це лише збільшить прибуток Контаріні.

— Вся стратегія Контаріні залежить від цієї реліквії, — відповідає Тіна. — Вона є виправданням прагнення єпископів збудувати собі більше багатих святилищ, з такого будівництва вони отримають зиск, привласнюючи частку грошей і обрізки позолоти, бо Рим обов'язково надішле їм гроші для розміщення священної реліквії. Контаріні постачає камінь за велику ціну, єпископи беруть гроші в Рима, Сенат бере гроші в єпископів і купців — усім прибуток! Але! Якщо перед Патріархом стоятиме дилема: інвестувати в будівництво церкви для реліквії сумнівного походження чи ремонтувати свій палац — що він обере? Авжеж, Рим не платитиме і за перше, і за друге, а Сенат заробить набагато менше, ремонтуючи палац замість нового релікварію, в якому кожний аркуш золотої фольги може бути нащадком п'яти зниклих.

— А реліквія? — питає Жриця. — Що з нею?

— Я не зіграла ще однією картою, — відповідає Тіна. — Мені треба лише вибрати час.

Розділ 35

Трійка Монет — хлопчик, якому ледь виповнилося п'ятнадцять або шістнадцять; цибатий, з видовженим овальним обличчям. Ніщо не здається в ньому пропорційним, він занадто худий, щоб легеням було де дихати, занадто високий, щоб стояти на таких ногах, очі замалі, щоб бачити, вуха завеликі, щоб чути. Але він стоїть, живий і, як не глянь, здоровий. Інколи крадій, інколи жебрак, він один з тих, хто ніким не буває довго, а радше дрейфує від однієї легкої ідеї до іншої, осідлавши хвилю життя, доки вона його не втопить або не винесе на невідомий берег.

Він не ідеальна фігура для цього ходу, але іншої фігури вона більше не має.

— Вкрасти реліквію? — міркує він. — Можна спробувати; це може бути цікаво, а може бути нудно, не знаю.

— Я відправила чоловіка шукати її, і його вбили.

Трійка Монет знизує плечима; він не дуже здивований.

— Моє життя скінчилося, коли Дім Ігор взяв мою карту, — пояснює він. — Мені чітко пояснили, що я собі більше не належу.

Вона хоче його спитати. Вона дивиться, і не питає. У цьому немає потреби. Цей хлопчик, цей дивний, відчужений хлопчик говорить мало. Це та сама байдужість, яку вона бачила в очах Вежі, та сама зосередженість, що в погляді Жриці. Це те саме, що ховається за сміхом Королеви Кубків, за вихилясами Валета Мечів, за сутулістю Сімки Палиць. Кожна фігура жила по-своєму, як вважала за потрібне, але під поверхнею було щось таке, про що Тіна не наважувалась питати.

Чи є це рабством?

Вона швидко жене цю думку: рабів беруть силою, тримають всупереч їхньої волі, але...

Але ж:

Альвізе Муна, Сімка Палиць: «Я мав борги».

Пісана, Королева Кубків: «Я поставила на кін життя своєї дитини».

Валет Мечів: «Моя шпага зламалася».

Жриця: «Деякі люди укладають угоди, про які можуть потім шкодувати».

Кожну фігуру Тіна отримала від Дому Ігор, але що штовхнуло їх у його двері?

Королева Кубків знала, що вона прийде: «Колись я була гравчинею».

А як щодо неї самої, як щодо Тіни?

Вона жодного разу не подумала про свого чоловіка.

У цьому немає нічого ганебного, вона була зайнята більш важливими справами.

І навіть якщо питання можна було б ставити, що б вона робила?

Пішла геть?

Назад до Джакамо, назад до минулого життя?

Гравець має грати, щоб виграти. Король, що завойовує королівство, мусить убити на своєму шляху багато солдатів; четверо хочуть стати командирами, і лише один зможе отримати це звання. Як щодо решти? Як щодо тих, хто залишаться позаду, коли буде отримано перемогу?

Їх історія не пам'ятатиме.

Тож продовжуй, Тіно, продовжуй.

Іди до кінця.

Розділ 36

Вона поставила Валетові Мечів питання, заради відповіді на яке він загинув. Де реліквія Контаріні?

Тепер вона розуміє, яким дурним було те запитання. Контаріні, Контаріні, переляканий, завжди рухомий Контаріні! Ти зіграв картою, щоб спіймати шпигунів у своєму домі, ти кожної ночі спиш у новому ліжку, і авжеж усміхаєшся, смієшся та тиснеш руки прелатам і князям, і кажеш, як чудово буде, коли ти станеш трибуном, але ж, Контаріні... Це слово для тебе ще не вигадали, але воно з'явиться — «параноїк».

Які йому були здані карти, які угоди було укладено, щоб дати Контаріні його сміховинну реліквію — вона не знає, але це неважливо. Реліквія є не сенсом цього підприємства, а лише приводом — приводом будувати, приводом розтрачувати, заявляти про тріумф, якого майже немає. Але оскільки цей лікоть досі є символом, він має цінність, а де Контаріні тримає речі, що мають велику цінність?

При собі. Завжди, завжди при собі.

Жахлива недовіра!

Якби ж ти тільки вірив іншим, Контаріні; якби ти тільки знав, як всміхатися щиро, тоді б ти, можливо, виграв цю гру, але ні. Ні. Ти ніколи не розумів цінність таких речей.

Вона мусить виманити Контаріні зі схованки.

І хіба є кращий спосіб це зробити, думає вона, ніж скориставшись фігурами ворога?

* * *

Вона розмовляє з Селудою.

— Кажете, що поки Занзано не зрадив вас, ви були друзями?

— Я думав, що знаю, що таке дружба, — відповідає він, — і так, помиляючись у розумінні того, що було між нами, я був його другом.

— Ви маєте якісь надіслані ним листи? Може, записку? Щось, написане його рукою?

— Можливо. Навіщо?

— Ви хочете знати? — питає вона. — Зважаючи на те, що ви досі тримаєтеся за якусь частку тієї дружби?

Селуда замислюється, потім швидко вмиває руки.

— Ні, — каже він. — Я не хочу знати.

* * *

Лист надіслано.

Відповідь отримано.

Відповідь дали лінивому хлопчикові-посланцю, якого легко купити, і Тіна уважно читає, поки Трійка Монет ліниво стоїть біля неї, вичищаючи з-під своїх нігтів бруд, відкидаючи ці чорні цятки у воду каналу.

Тіна читає, міркує, потім пише інший лист, знов запечатує та відправляє його.

У написаному від імені Занзано запрошенні йшлося, що хоча він упродовж останніх тижнів твердо висловлювався на користь Фальєре, тепер щодо цього виникли певні сумніви, тож чи не хоче Контаріні обговорити кілька питань щодо взаємних інтересів?

І виявилося, що Контаріні хоче.

Дуже хоче.

* * *

Ніч у Венеції.

Мало міст уночі красивіші та огидніші за Венецію.

Це місто — діамант суперечностей. Ми стоїмо біля вод лагуни, ви і я, і дивимося, як під зоряним небом колихається на брижах місячне світло. Ми чуємо скрипіння кораблів, запах риби, що шкварчить на сковорідці, чуємо далекий сміх, відчуваємо тепло з відчинених дверей, і знаємо, що це, безумовно, рай, це красиве місто, ми дивуємося величі справ людських.

Але відверніться, і чи є тут хоча б щось, що не є загрозою? Провулки надто темні, стіни надто тісні, біля ніг плескоче голодна, спрагла до крові вода. Скільки кісток були обсмоктані витрішкуватими рибами, що залишають гачок вудки без уваги через наявність смачніших пасовищ? Скільки з ґав, що гніздяться на найвищих баштах, не опускалися морозного зимового вечора, щоб виклювати око в трупа, якому завтра не знатимуть, яке ім'я написати на могильному камені? Краса і кров: чи дає кров красі додаткову силу? Чи білішає шкіра після миття в червоному? Чи це сама кров є красивою, бо хіба люди не спалахують яскравіше, якщо знають, що завтра можуть потонути?

А може ось це найжахливіша правда з усіх: у настільки підвладному течіям місті, як Венеція, можливо, просто надто важко знайти любов, відданість і правду, і тому люди вкладають серця в інше — в пристрасть, красу, поезію та пісні — сподіваючись, що ці тіні недосяжного є не гіршими за саму любов.

* * *

Контаріні отримує послання Занзано та, як мусить гарна фігура, показує його своєму гравцю.

Чи чує гравець пастку?

Можливо чує, але битва між Фальєре та Контаріні надто недалека, суперник надто близький, щоб відмовлятися від такої пропозиції, і навіть якщо якась дрібниця буде втрачена, як багато можна виграти! Лист порівнюється з іншими, написаними рукою Занзано, перевіряється печать, і видається, що це дійсно його голос, його стиль, його композиція, і тому в найтемнішу годину ночі, коли п'яні хлопці та веселі дівчата, що танцювали на столах трактирів, нарешті позасинали, з будинку Контаріні вирушає гондола.

У ній сидять четверо та гондольєр, який нічого не каже, в якого нічого не питають. На обох кінцях човна запалені смолоскипи, щоб освітлювати шлях, але луна ховається за високими стінами міста, і лише трохи світла проштовхується крізь темряву, що гудить комарами. О цій годині водні шляхи — місце комах; одні з них повзають по поверхні, їх видно лише по брижах від стрімкого руху, інші здіймаються високо, стукаються об стіни, наче сліпі кажани, намацують в повітрі дорогу, ображаючись, що їхню мандрівку так грубо обірвано.

Контаріні рухається крізь усе це мовчки.

Розгляньмо двох інших, що супроводжують його.

Одного чоловіка ми швидко розпізнаємо, називаємо його ім'я та забуваємо — це охоронець з коротким списом, яким він навряд чи вміє користуватися, та з короткою щербатою шпагою, якою, напевно, вміє. Він є проблемою, але не нездоланою.

Другого ми раніше не бачили, його обличчя сховане оксамитовим каптуром, але якби ми розглянули його роль, його силу, його здібності, ми змогли б дати йому хоча б символічне ім'я, сказати, що він та карта, що зветься Сонце, а справжнє його ім'я скоріш за все германське, і він колись доставляв листи Серу Френсісу Волсінгему, колись зрадив короля Іспанії, а тепер є тим, чим йому вдається бути краще за все — шпигуном, мандрівником і наглядачем. Час від часу він мав бажання зіграти в тому самому Домі Ігор, де іноді гаяли час його хазяї, але з невідомих нам причин Майстер Ігор ніколи не запрошувала його до вищої ліги, хоча своїм умінням він був того вартий.

Контаріні не довіряє Сонцеві, підозрюючи в ньому того, ким той колись був; але хоча він і лякливий чоловік, він також заощадливий: для нього чоловік, карту якого тримають, є майном. Його погляд задоволено переходить на останнього пасажира човна, на чоловіка в білій масці, і Контаріні всміхається йому, але чи є усмішка у відповідь — ми не бачимо. Як легко цей старий огрядний чоловік, веселий Контаріні, поздоровив себе з наявністю такої сильної фігури, як Сонце, і якимось чином при цьому забув, що він і сам фігура. Найлегший для інтелекту вибір, шлях найменшого спротиву — ось і маєте.

Охоронець, шпигун, фігура та гравець.

Шлях до будинку Занзано заводить їх під чотири мости. Два з них настільки великі, що гондольєрові достатньо лише трохи нахилитися, щоб проштовхнутися під ними; з інших двох один змушує його присісти, а один настільки низький, що просто диво, що пілотові цього малого судна не доводиться лягти на дно, щоб провести їх під каменями. Коли вони наближаються до цього мосту, Контаріні бурмоче звичну лайку про нуворишів і про збудовані ними вульгарні речі, забуваючи — вирішуючи забути — як учора потискав руку тому самому чоловікові, що будував цей міст, вітав його з правильним вибором підтримати Контаріні, і висловлював сподівання зустрітися найближчим часом для приватної бесіди.

При наближенні до цього маленького моста здається, що тіні навколо нього трохи ворухнулися, і Сонце здіймає голову, почувши кроки.

Звук, що може бути скреготом бочки.

Скрипіння, що може бути натягуванням лука.

Сонце здіймається на ноги, впевнено стоїть у човні, що ще не зупинився. Гравець у білій масці питає:

— Щось не так?

— Можливо, — відповідає чоловік. А потім: — Я чув...

Що він чув, нам не дізнатися, бо наступним, що він відчув, були тріск балок і вибух липкої чорноти на його обличчі — з дуже високого вікна кидали барильця з медом, брудом і яйцями, все це замішав злий кухар Селуди, і темна липка речовина обляпала кожного в човні, що захитався від такого нападу, а потім від спричиненого сум'яття заколихався з одного борта на інший, а зрештою перевернувся, скинувши всіх у воду.

Цієї миті все світло погасло, і якийсь час чоловіки борсалися та хлюпалися, махали руками та хапали повітря в повній темряві. Як це жахливо — тонути. А набагато гірше — тонути в темряві, коли не зрозуміло, куди рятуватися, бо навколо лише бездонна вода, безкрая темрява, набряклий одяг, бульбашки повітря з носа та роту, а очі мало не лускаються від тиску рідини на твоє обличчя, що захлинається. Жах; жах утонути, коли клинок солдата стає якорем, коли витончене хутро, яким облямовано твій плащ, і золотий ланцюг на шиї є смертю, що загрожує затягнути тебе вниз — багаті люди тонуть швидше за бідних.

Але! Над ними спалахує світло, в темряві чуються голоси, з'являються десятеро або п'ятнадцятеро хлопців — забутих, нелюбих, невідомих бідняків цього міста. Вони юрбляться біля краю води, горять смолоскипи, простягаються руки, троє або четверо пірнають, щоб допомогти пасажирам, що борсаються та плюються, витягають їх — когось за руку, когось за шию, одного навіть за волосся — і ті ахають полегшено, опинившись у безпеці, на мосту.

— Грошей, грошей, будь ласка, пане, грошей! — кричить найзухваліший з недоглянутих рятівників, або:

— Я сильний, бачите, який я сильний, я дуже сильний, я можу бути корисним, так, я слуга, я багато працюю, бо я дуже сильний!

А може навіть простіші, тихим шепотом промовлені слова, що не є загрозою (ні, що ви, ніякої загрози):

— Я врятував ваше життя. Я міг би цього й не робити, пане, і небо до мене через це добрішим не стане.

Контаріні — гордий чоловік, він з тих, хто завжди відмовляється від запропонованих подарунків, аби вони не стали боргами, але ще менш схильний віддавати свої гроші, якщо не певний, що за це отримає. Але тепер він сидить, цей великий муж Венеції — брудний, мокрий, смердючий — а дюжина маленьких рук демонстративно поправляють на ньому мокру мантію та обмацують його, шукаючи монети, кільця, срібло та золото, аж доки Сонце, зібравши свої клепки до купи, не реве: «Геть звідси!» і не кидається на зграю, а та розбігається; вони всі сміються, як гієни, трохи відступають, але ще не здаються, чуючи кров, бачачи своїх жертв загнаними в темряві. Усі, крім одного, який біжить у темряву та не озирається.

Потім з води витягують гравця, його маска загубилася, він виявляється старим чоловіком: сиве волосся, сива борода, бліді очі та бородавка посередині лівої скроні, яка здається рожевою внизу та коричневою в центрі, неначе друга бородавка спробувала вирости з першої. Він хапає ротом повітря, бачить хлопчиків, бачить свої фігури, гондольєра, що оплакує своє розбите судно, розбиті бочки, що плавають у воді, і його розум відразу звертається до найголовнішого питання:

— Скринька!

Контаріні негайно починає мацати свій мокрий одяг, великими важкими хвилями штовхаючи набряклу тканину, і хоча відразу нічого не знаходить, все одно продовжує шукати, бо це неприпустимо, неможливо, що він не може знайти те, що шукає.

— Хто взяв її?! — реве гравець. — Де вона?!

Він спинається на ноги та, не дбаючи ні про себе, ні про свою безпеку, шльопає ступнями до зграї хлопчиків, які регочуть, дивлячись, як цей намоклий бик іде до них; вони розбігаються від нього, щебечуть про те, як весело дивитися на рухи старого чоловіка, і що ще веселіше буде подивитися, як стара людина плакатиме.

Ця низка — переслідування, тікання, переслідування, тікання — відводить гравця трохи далі від каналу, і раптом, наче здмухані вітром весняні пелюстки, хлопці розбігаються босоніж по бруку до темряви, що поглинає їх.

Ми дивимося на гравця: з одягу тече, волосся липне до голови, захеканий, обтяжений віком і водою. Він вертить головою, ноги наче прикипіли до місця, притиснуті його власною вагою, і він бачить загорнуту в сіре фігуру з білою маскою на обличчі та з ліхтарем у руці.

Ми знаємо, як звати цю жінку, так? Але він бачить лише те, чим вона є, а не ким вона є, і не може навіть змусити себе звернутися до неї.

— Курва! — видихає він, не маючи на разі нічого дотепнішого.

Вона робить кілька кроків до нього, і він намагається випростатися в повний зріст, хоча важко набути гідної статури, коли з твоїх штанів тече вода каналу.

— Селудина шльондра! — додає він. — За це твоя фігура помре.

— Я так не думаю, — відповідає вона. — Украсти у вас реліквію було лише частиною сьогоднішньої роботи.

— Цього не вистачить! Ти програєш.

— Я не знаю, чи переможу я, чи Фальєре поб'є мене в останній розборці. Але в чому я впевнена, так це в тому, що участь Контаріні цієї ночі закінчилася, і вам ніколи не бачити вищої ліги Дому Ігор. Я не люблю, коли гравці зловтішаються зі здоланих ворогів, але у вашому випадку я прийшла не зловтішатися, а щоб стати свідком. Мені натякнули, сильно натякнули, що Дім Ігор здає карти нерівно. Моя фігура слабка, і хоч я не можу порівняти свої карти з іншими, не знаю, що їм дісталося, я... не впевнена, чи дійсно їм так пощастило, як я вважаю. Тому я хотіла побачити вас, стати свідком цієї миті, і запитати себе: чому ви? Або: чому Контаріні? Або ж і перше, і друге. Чому Дім Ігор бажав бачити у вищій лізі таку підлу істоту, якою, вочевидь, є ви? Яка їхні мета? Чому ми граємо цю гру? Я впевнена, що ви не маєте відповіді. Ви — фігура; і я, можливо, теж. Але завдяки тому, що я вас побачила, колись, можливо, я буду ближчою до відповіді на своє питання.

Вона припиняє говорити, а він раптово швидко рушить до неї, піднімає руку, захеканий, ніби хоче схопити її за горло. Про що він думає? Чи може він уявити собі, що вбиває її — він з таких? На нашу думку правда в тому, що він узагалі не може думати, і це просто тварина, бездомний пес у його душі, що зараз тягне пальці до її шиї.

Але вона навіть не здригнулася, і він, побачивши її нерухомість, вагається, їхні подихи перетинаються: його — швидкий, її — повільний, очікувальний. Два правила були дані гравцям, і він їх згадує.

— Наважишся? — питає вона, і він завмирає на місці. — Посмієш?

Схоже, що ні.

Він прибирає пальці; змушує тремтливі руки опуститися.

— Ви не гравець, — зрештою видихає вона. — Гравець би ніколи не впав так низько. Це добре. Саме це я і хотіла знати. Це означає, що Дім Ігор робить так, щоб виграв Фальєре.

— Це все ніщо, — каже він. — Єпископи стоятимуть за нас.

— Ні, — відповідає вона. — Я так не думаю.

Сказавши це, вона розвертається, і він дивиться, як вона йде.

Розділ 37

Сьогодні небо червоніє.

У будь-якому місті пожежа — це катастрофа, але у Венеції! Тут так багато будівель, так щільно одна до одної, стільки деревини, яка лише чекає, коли її запалять.

Але вогонь не поширюється, бо будівля, в якій він розпочався, відокремлена своїм статусом від багатьох інших, а води поруч вдосталь.

«Не слід було Патріархові мати такий гарний палац, — каже собі Жриця, дивлячись понад водою на полум'я. — Як багато ми забули. Як плакав би Христос, якби побачив нас зараз».

Розділ 38

А вранці Патріарх Венеції пише лист до свого доброго друга, абата Падови, який, ми можемо припустити, продав свою душу жінці в білому і став картою, що зветься Верховний Жрець, і за що? За обіцянку секретів і благ, цінність яких, як ми одного дня побачимо, не переважує необхідної жертви.

Хай там як, саме йому пише Патріарх, розповідаючи про пожежу, що поглинула його славетний палац, і про втрачені безцінні скарби! Золото плавилося у вогні, фарби здіймалися пухирями на полотнах, обличчя святих знищені, стародавні візантійські символи обернулися на попіл, трояндова вода закипіла, а скло потріскалося й перетворилося на пісок — трагедія, трагедія та мерзенність, і навіть гірше — набагато гірше! Чи можуть дійсно церкви Венеції дозволити собі водночас і будувати релікварій для цього «ліктя святого Симона», якщо це не підробка... (Що це за нове питання? — дивується абат. — Відколи когось турбує справжність?!) ... і відбудовувати дім Патріарха?

Паніка серед духовенства, паніка в Сенаті. Ситуацію ще можна врятувати, вибори досі можна виграти, але ось з'являються Анджело Селуда та Оріо Фальєре, і хоча вони вороги, суперники в боротьбі за корону, але обоє чують кров і здається — лише впродовж ранку та дня — що вони безслівно єднаються.

«Зиск від будівництва релікварію сильно перебільшено, — шепоче Селуда. — Контаріні вас усіх дурив, користався вами, пропонував винагороди, які не міг би дати, усі священники потайки висловлювали сумнів — невже ви дійсно хочете мати таку ненадійну людину, як Контаріні, у Верховному Трибуналі?»

А Фальєре, цей крижаний Фальєре, тиняється по залах палацу Дожа та бурмоче голосом, що наче ніколи не підвищується, але проникає до кожного темного кута: «А де взагалі ця реліквія? Що це за кістка, заради якої через Контаріні єпископи можуть збанкрутувати?»

З усім цим борються і Контаріні, і його гравець: благають, запевняють, задобрюють, улещують: «Ми досі можемо дати містові великий прибуток, Патріарх може отримати і релікварій, і палац, повірте нам, повірте в те, чого ми можемо досягти, це була брудна гра...», але все марно.

А коли під час вечері вони пред'являють саму реліквію, то священник, що поховав у тісних кладовищах Венеції багато тіл, вигукує: «Це не та кістка, яку ви нам показували раніше, і вона набагато свіжіша, ніж має бути будь-яка реліквія!» І відразу вибухає хаос, а Фальєре шепоче: «Мені б не хотілося критикувати свого доброго брата Контаріні, але дійсно здається, що цю реліквію треба перевірити...»

І Селуда шепоче: «Бідолашний Контаріні. Схоже, він став невинною жертвою якогось жахливого ошуканства, невже він сам не помітив?»

Тож коли сонце зрештою сідає, з Контаріні покінчено.

Ми дивимося, як він повертається до свого палацу, цього разу пішки — ганебно пішки! — можливо, не в змозі позбутися мокрих принизливих спогадів про минулу ніч.

Того чоловіка, що був його гравцем, ми більше не бачимо.

* * *

Отже, в залах палацу Дожа, коли всі пішли, а крізь високі вікна світять останні палкі промені сонця на заході, все нарешті заспокоюється. Ми спостерігаємо за Тіною, і не знаємо, що в неї на думці. Вона дивиться на зображення великих мужів, на обличчя шляхетних Дожів, і на стерте місце, де колись було обличчя Дожа. Вона йде крізь зображення історії Венеції — слава битви біля Лепанто, облога Константинополя, спогади про князів-хрестоносців, яких інші звали піратами та злодіями. Вона бачить намальоване зображення бурхливого моря, яким венеціанці, попри все, рухаються вперед на бригах, каравелах і галерах, могутні чоловіки з великими плечима веслують проти потужних хвиль, стародавній Посейдон знизу розбурхує море, а Ісус зверху його заспокоює. На мить їй здається, що вона бачить обличчя Зевса в бородатому зображенні Всемогутнього, коли той дарує своє благословення святим островам у лагуні. Блиск у її очах, питання перспективи, бо хіба народ цієї землі не шанував колись «батька всіх» Юпітера, і чи не були вони в цьому, для свого часу, праві?

Вона швидко хреститься від цієї думки, і ми здивовані.

Це останній раз, коли ми бачимо, що вона робить цей знак, за все наше подальше знайомство з нею.

А потім… Тихий, як ніч, з'являється він.

Чоловік, що може зробити Фальєре королем.

Двоєгравців — Тіна і він — стоять лицем до лиця у пустій залі. Обоє в масках, жоден не говорить. Чи був то збіг, що вони тут зустрілися?

Треба бути дурнем, щоб таке питати. Соромтеся, якщо подумали, що хоча б щось з цього не було зроблено чиєюсь рукою, хоча й до того, як ми прийшли подивитися.

Зрештою чоловік каже:

— Прошу вибачити мені, міледі. Те, як я звертався до вас учора, коли ми грали в шахи. Ви граєте краще, ніж я казав.

— Ви грали і своїми словами, і мною, коли так казали, а я поважаю гру, хоч і не цей конкретний хід, — відповідає вона, злегка кивнувши головою. — Я (і ви, гадаю, теж) я... отримувала задоволення... від нашої гри.

— Я теж, — відповідає він, — і мені шкода, що я не гратиму з вами знов після того, як це скінчиться, оскільки одного з нас по завершенні буде вигнано з Дому Ігор.

Вона вагається, а потім:

— Я мало не спитала ваше ім'я.

— Я б його не назвав.

— Я теж. Це видається... невідповідним... до атмосфери гри. Але мені цікаво знати, хто ви такий, що Дім Ігор бажає вашої перемоги.

— Ви думаєте, що я маю якусь фору?

— Так. Думаю, маєте.

— Ну що ви, — цокає він язиком. — Хорошому гравцеві так казати не годиться.

— Дивлячись на цю шахівницю, я не бачу причин, чому хтось мав грати Селудою, або чому ніхто не грає Белліньо, якщо тільки немає наміру більшого, ніж наші ролі. Чоловік Контаріні, хоча і сильний, виявився лише... людиною...

Вона затиняється на цьому слові, міркує над ним, і до свого подиву вирішує, що воно правильне. Бо що таке людина, як не той, хто має ваду гуманності, спокушається почуттями, сумнівами та надіями? І хіба гравець не є чимось більшим? Хіба гравець не прагне здійнятися над усім цим і бачити самі лише ходи?

— ...і тому я змушена зробити висновок, що ви найсильніший з нас, вам дано найбільший шанс, і мені цікаво, хто ви такий, що Дім Ігор воліє вашої перемоги?

— Ви себе принижуєте, міледі. Ви добре билися. Можливо, навіть мали певний шанс перемогти. Хіба Дім Ігор не бажає вам рівного успіху?

Вона розкриває рот, щоб назвати ім'я, щоб усе пояснити, але вагається, хвала їй, перш ніж заговорити про чоловіка зі срібними рукавами, про римську монету, про укладену угоду, і наші серця можуть знов сповільнитися, а ми — дихати, дихати, бо ми ще не готові, ще не готові грати гру, що мусить відбутися; не видавай нас поки що, Тіно, не видавай наші козирі тому, хто служить нашому ворогові!

Її губи міцно стулені за маскою, і якщо другий гравець і побачив у її очах зміну, або ще щось, ми цього не знаємо, і навряд чи це має значення.

— Ви кажете про мою перемогу так, ніби вона досі неможлива, — зрештою каже вона. — Хоча наразі шанси видаються рівними.

Він не відповідає.

О, багатослівне мовчання!

Її очі примружуються за маскою, і тепер вона дивиться в його безвиразне біле обличчя. Чи бачить вона? Чи бачить вона?

Знати вона не може, але відразу здогадується, бо хіба в її гаманці не лежить маленька римська монета, якою вона не зіграла, хіба на полі немає карт, хіба всі фігури вже походили, хіба досі не залишається сумнів?

Її вражає спогад — її власна порада, розумні слова: одного дня баланс треба буде порушити.

Фальєре та Селуда майже рівні в цій боротьбі, останні фігури на шахівниці.

З чого почалася ця її порада, що передувало цій думці?

«Убивство — грубий хід. Нехай інші гравці витрачають карти, б'ючись один проти одного, сильні знесилюють сильних, доки не стануть достатньо слабкими, щоб змогла вдарити я».

Вона дивиться на гравця Фальєре, і їй здається, що він посміхається.

Вона розвертається та біжить.

Розділ 39

Майстриня Ігор завжди мала почуття гумору.

Колись давно ми любили її за це.

Її натхненням для цієї гри стала колода карт Таро, вона підбирала значення карти до фігури, людину до назви. Жриця: інтуїція, знання, секрети — ось її значення. Але іноді вона зветься також Ізида, матір магії, і яке презирство відчула б наша Жриця, якби почула, що її малюють таким язичницьким пензлем, незалежно від того, чи правда це.

Блазень, повний надії у своїй подорожі. Ґалльярде Віоле, ти знаходиш надію, мандруючи дворами Європи? Ми так не думаємо. За твоєю усмішкою тебе переслідує смуток, в дорозі ти завжди самотній.

Сонце. Ти печеш більше, ніж гоїш. Твоє світло — вогонь, а не родючість.

Королева Кубків. Колись тебе спалять на палі, не тому, що ти повія, а тому, що ти наважилася писати про рай як про місце, де немає назв для чоловічого та жіночого, де душі рівні, а любов може бути висловлена дотиком і мовчанням, беззастережно.

Майстриня Ігор вибрала вас усіх, дала вам усім назви, грала вами всіма, як грає вами й зараз, і найбільш доречне ім'я вона дала останній карті — «Смерть»; цю карту вона здала Фальєре.

Розділ 40

Тіна біжить.

Біжить по вулицях Венеції, божевільна в масці, люди дивляться на неї та розбігаються перед нею.

Вона біжить, і хоча жінці не звично бігати, вона все одно біжить, відстань не важлива, час не має значення, бо вона подивилася в очі чоловіка, що грає Фальєре, побачила в них смерть і зрозуміла, що гра ще не скінчилася, і тому біжить, біжить, біжить! Добре, що вона знає це місто, бо у Венеції сонце іноді знайти важко, вулиці звиваються та плутаються одна з одною, канали повертають то туди, то сюди, утворюючи повільні дуги, що вводять невинного мандрівника в оману. Забагато мостів є приватними, забагато з них охороняються голодними людьми; думаєш, що знайшов орієнтир, але ні, провулки вигинаються, і коли виринаєш з них, то вже втратив відчуття місця, орієнтацію, шукаєш сонце і не бачиш його поміж дахами, але не панікуй.

Не панікуй.

Це твої вулиці, Тіно, вони твої, ти зробила їх своїми, ти взяла їх сама, бо ніхто не хотів давати, ти схопилася за майбутнє та зробила його своїм, ти маєш сміливість, ти маєш силу, не бійся, не бійся, біжи!

Будинок Селуди.

Раптом десятки поважних людей зацікавилися ним, чоловіки в темних мантіях і маленьких шапочках юрбляться, щоб пояснити, що насправді вони завжди були на його боці, завжди підтримували його кандидатуру, авжеж його, авжеж! Його роль як трибуна буде такою корисною для міста і за лише малу увагу він матиме їхню підтримку, лише швиденько потиснути руки та укласти угоду...

Вона проштовхується крізь натовп, а той гомонить про її грубість: жінка, тхне потом, захекана, що це вона взяла собі в голову?

Хлопчики з листами, чоловіки з грошима — вони всі прийшли, їх забагато, забагато, усміхаються, сміються, обіймаються, найкращі друзі — ми у Венеції всі найкращі друзі, і чому нам не бути друзями, адже ми венеціанці! — і зрештою вона дістається до Селуди.

— Ви мусите піти! — шепоче вона.

— Піти?

Він усміхається, радіє увазі, прихильникам; йому легко забути, що не минуло й п'яти днів відколи він був непомітним, неважливим, відколи люд Венеції не чекав від нього майже нічого, а уваги приділяв навіть менше.

— Я вважаю, що ваше життя під загрозою!

— Я зі своїми друзями! — відповідає він, широко обводячи руками натовп.

Вона мало не вищить від люті на марнославство цього чоловіка.

«Ось чому людьми треба грати! — хочеться їй кричати. — Бо я не маю такого величезного его, як ви; я не вклала всю свою душу та самоповагу в лестощі інших людей, а лише в перемогу, в перемогу, яку ви тепер можете розтринькати!»

Ці слова не для тепер, не для Селуди, тому вона міцно хапає його за руку та шепоче:

— Думаю, Фальєре міг надіслати вбивцю!

— Нехай іде! Мої люди зможуть дати цьому ради!

— Точно зможуть? Ви готові покласти на кін своє життя?

Селуда повертається до неї, і тепер вона за його веселістю бачить чоловіка, за гордістю — розум.

— У Венеції, — видихає він, — смерть завжди тебе знайде, де б ти не ховався. Не можна жити все життя чекаючи на неї, бо тоді не житимеш.

— І не переможеш, — шепоче вона.

Він знизує плечима:

— Перемога — не життя.

Сказавши це, він відвертається, широко розкриває обійми до наступного чоловіка:

— Паоло! Мій любий друже!

Якийсь час вона стоїть, спантеличена та самотня.

Її дихання сповільнилося, хоча плечі здіймаються, спина випростана, ступні ніг горять після бігу.

Натовп хлине навколо Селуди. Один з них ховає клинок, або отруту, або пістолет, або мотузку. Вона дивиться на обличчя, і вони всі всміхаються, всміхаються, всміхаються, і якусь мить вона зневажає їх усіх: місто, Селуду; можливо, навіть себе.

Її рука опускається в гаманець, і хоч вона й не може сказати, коли з'явилася ця звичка, але відчуває поміж пальцями монету, знайому та теплу там, де вона її торкалася, притискаючи до своєї шкіри як талісман.

І тієї миті їй здається, що вона бачить чоловіка на ім'я Срібний, що дивиться в шпарину з-за дверей, і розуміє, що це її уява, бо там замало місця, щоб його побачити.

Потім їй здається, що вона бачить жінку в білому, що рухається за натовпом, але низько нахиляється між двома торговцями єгипетською пшеницею, і хоч як би Тіна не тягнулася головою вверх, жінку вона більше не бачить.

Монета обертається в її пальцях, стара та тепла.

На якусь мить її погляд перетинається з поглядом чоловіка, чиї очі зелені, як океан, волосся пряме, шкіра кольору горіхового дерева, але на щоках і на лобі червонувата, ніби обпалена сонцем і морем. Він могутньої статури, одягнений у дивні варварські шати, хутро навколо шиї, кістяні кільця на пальцях, але кліпаєш очима — і він лише ще один з прохачів, що прийшли віддати данину честі Селуді; цивілізовані люди о цивілізованій годині, що усміхаються та усміхаються, і завжди шукають здобич.

І тієї миті ми, хто давно там стояв і дивився, здригаємося від її погляду, і знаємо, що вона теж нас бачить. Вона бачить нас, хоч яким би неможливим це не було, і вона знає. Вона знає, хто ми, чого ми бажаємо, і тієї миті, коли ми боїмося, що вона нас усіх знищить, нам здається, що вона натомість посміхається.

Потім її погляд натрапляє на чоловіка, і вона знає його обличчя, може сказати ким і чим він є, бо він є Смертю, так само, як колись був Джакамо, її чоловіком. Він дивиться просто на неї, його рот трохи розкритий, але це не завадить йому виконати своє призначення. Одна рука опущена вздовж його боку, друга схована під плащем, і ми відчуваємо, що це майже наша шкіра торкається руків'я схованого там пістолета.

Як це сталося?

Яким чином Джакамо де Орчело став картою Смерть? Як його спіткала ця доля?

(Він забагато програв у Домі Ігор, забагато кредиторів гупали в його двері. Борг насправді був набагато більший, ніж його дружина знала, бо сором, сором гравця, що втратив свій дім, він поглинає тебе, він з'їв Джакамо цілком. Упродовж певного часу він думав про самогубство, і коли пістолет був притиснутий до його щелепи, готовий обірвати його дні, перед ним з'явилася жінка в білому та сказала:

— Я можу дати ради вашим боргам.

— Я знаю вас, — відповів він. — Я бачив вас у Будинку Ігор.

— Ви бачили моїх арбітрів, — відповіла вона. — Ви бачили моїх пані в білому. Я — їхня господиня. Я керую шахівницею.

— Що ви тут робите?

— Незабаром розпочнеться гра за контроль над цим містом. Я шукаю фігури, що стоятимуть на дошці. Ви незабаром маєте втратити все; я поверну вам усе, але за певної умови.

— Якої умови?

— Ви вб'єте чоловіка за наказом гравця.

— Я — вбивця?

— Ви готові порішити самого себе. Запевняю вас, іншого вбити легше.

— Навіщо вам це?

— Мені подобається гра. Ігри створені для того, щоб насолоджуватися ними.

— Хіба вбивство — гра?

— Життя живеться неправдивими речами. Ми вдаємо з себе дурнів, щоб показати свою мудрість. Ми знаходимо сумні речі смішними. Ми усміхаємося тим, кого б радше знищили, утворюємо союзи з тими, кого не поважаємо, захоплюємося своїм інтелектом і завжди шукаємо найбільший приз. Ми маємо потенціал бути великими, кожний з нас, а для досягнення величі не відволікаємося, озираючись на тих, кого знищили на своєму шляху. Гра має все це теж, але не тільки це, і вона більш шляхетна, бо ті, хто грає, зрештою перевершують себе, вони бачать і наслідки своїх вчинків, і шахівницю як ціле. Не думаю, що існує більш шляхетне покликання, ніж гра, і я хотіла б мати вас її частиною.)

Джакамо де Орчело.

Його очі перетинаються з поглядом дружини.

На ній маска, але він впізнає її так само, як вона впізнає його.

Він не посміхається.

Можливо, він виглядає навіть засмученим; чоловіком, якого вона може пожаліти, хоча раніше ніколи його не жаліла.

Вони мають грати свої ролі.

Він виймає пістолет. Він від Селуди майже на відстані пострілу в упор; він не може не влучити, не вбити, а вона занадто далеко.

Її пальці стискають монету; вона виймає її з гаманця.

Його палець напружується на гачку.

Вона заплющує очі та підкидає монету.

Розділ 41

Монета обертається, монета обертається.

Колись я кохав Майстриню Ігор, але вона любила гру сильніше, ніж мене, і монета обертається, а її нема.

* * *

Вистрілює пістолет.

Розділ 42

Це остання ніч.

Ніч перед виборами.

Остання ніч перед кінцем.

Оріо Фальєре крокує по своєму кабінету, і він робив це так часто, так довго, що підлога стерлася від його кроків.

Його гравець сидить позаду нього, на його обличчі досі маска, нога закинута на ногу, руки складені на грудях.

А перед ним стоїть Тіна.

Тиша, якщо не зважати на тупання Фальєре по підлозі.

Ми чекаємо.

Зрештою Тіна каже:

— Ви знімете свою кандидатуру з виборів трибуна.

Гравець Фальєре сміється; сам Фальєре — ні, лише крокує, досі крокує.

— Один чоловік намагався вбити Анджело Селуду, — продовжує вона, але його пістолет дав осічку. Він утратив три пальці на правій руці, його заарештували. Під арештом він помер.

Ходить, ходить, Фальєре ходить. Анджело Селуда живий, а Джакомо Орчело помер, і ніхто не знає, хто дав йому отруту, що скінчила його дні.

— Ви знімете свою кандидатуру, — повторює Тіна. — Ви припините ці перегони.

Гравець знов сміється, але його сміх різко обривається мовчанням його фігури, Оріо Фальєре, який досі крокує. Гравці чекають на старого чоловіка, який знов перетинає кімнату, потім ще раз, а зрештою зупиняється перед Тіною, стоячи на двадцять сантиметрів вище над нею, і каже:

— Чому?

— Тому що я знаю про вашу дружину, — відповідає Тіна.

Мовчання.

Інший гравець нахиляється вперед, знімає з ноги ногу.

Мовчання.

— Ви не можете нічого довести, — каже зрештою Фальєре.

— Про що йдеться? — тихим серйозним голосом питає гравець. — Що не так з вашою дружиною?

— Я маю нотаріально засвідчені свідчення гондольєра, що доставляє її до місць призначення. Я маю свідчення трьох шляхетних пані, що спостерігали за її діяльністю. Я маю показання служниць, що прали постелі, чоловіків, що приносили їжу, а найважливіше — я маю свідчення її коханки.

Гравець Фальєре схопився на ноги, але Фальєре стоїть нерухомо, дуже нерухомо.

— Що робить моя дружина — нічого не значить, — каже він зрештою. — Я завжди знав, що вона шльондра. Місто забуде про це.

— Місто забуде про те, що вона спить з повіями, це правда, але цей скандал переслідуватиме вас завжди. А ось чи вибачить їй місто, що вона спить з дружинами інших чоловіків, у цьому я не впевнена. Навіть якщо вибачить, це не та причина, через яку ви знімете свою кандидатуру.

— Він не зні... Ми не знімаємо! — не витримує гравець, але Фальєре не зважає на нього, а продовжує дивитися на Тіну.

— Ви знімете свою кандидатуру тому, — продовжує Тіна, — що ви кохаєте свою дружину.

На це Фальєре посміхається:

— Мені всі кажуть, що я не люблю нікого.

— Це ви всім кажете, що нікого не любите. Але правда в тому, що її ви любите. Ви знали, яка вона, коли одружувалися з нею, а одружилися ви з нею заради грошей. Вона вас не любить, і ви її не любили, але, пане, я тримала її під наглядом кілька тижнів і дійшла висновку, що ви не торкаєтеся її тіла не через апатію, а через любов. Ви кохаєте її. Ви знаєте, чим вона займається, і прагнете захистити її. Ця відчуженість, ця холоднеча — це не для вас, а для неї. Ви любите її, і знаєте, що цей доказ, що я маю, не тільки зруйнує вашу кампанію, але й покладе край її життю.

— Ні, зачекайте, це... — починає гравець, але Фальєре рухом руки наказує йому замовкнути.

Він дивиться прямо в очі Тіни.

Мовчання.

— Пане! — знов намагається гравець. — Пане, це виверт, це брехня; вона — ніщо, вона...

Фальєре знов змушує його замовкнути, і гравець відступає, простягає руку до стіни, щоб спертися, ніби не впевнений у власній вазі. Як гаряче зараз у його животі, як сильно пульсують вени на шиї; ми дивимося на нього та думаємо — так, ми впевнені в цьому! — ми думаємо, що це добре, що він такий переляканий. Цьому гравцеві було призначено перемогти, і є велика втіха, коли сильного б'є слабий.

Що б ви зробили заради перемоги?

Будь-що, — міг би відповісти він, хапаючи ротом повітря. Будь ласка! Будь-що!

Але тепер цього гравця знищено власною фігурою, бо він видає якісь звуки, якісь дивні благальні звуки, але Фальєре його не слухає. Фігура ж бо, зрештою, є людиною! Фальєре — більше, ніж символ на шахівниці.

— Можна мені подумати? — питає він.

— Ви маєте час до світанку, — відповідає Тіна. — Ви знаєте, де знайти мене, коли побажаєте дати відповідь.

Розділ 43

Тіна йде крізь місто вночі.

Це її вулиці.

Вона не боїться жодної душі.

Шурхіт тканини поблизу.

Відчуття погляду на обличчі.

Незабаром світанок, і вона до нього готова, хоча вже знає, якою буде відповідь Фальєре.

Вона навіть не впевнена, що їй треба знищувати його заради перемоги, стільки здолавши до цієї миті, але вирішує, що неправду кажуть, стверджуючи, ніби перемога солодша, якщо її вирвано зі щелеп поразки. В майбутньому вона перемагатиме в багатьох битвах — нехай її перша буде тріумфальною.

Кроки на бруківці Венеції.

Вода плескоче по старих гладких каменях.

Жіночий голос:

— Можна пройтися з вами?

Ми дивимося, хоча бачити її зараз так боляче. Одягнена в біле, обличчя сховане за вуаллю, навіть на цих брудних шляхах вона така чиста, така яскрава, така досконала, її голос м'який і громовий, її кроки легкі і довгі, ми кохали тебе колись, кохали, а ти нас покинула.

Майстриня Ігор виходить до Тіни, коли та стримано киває, і йде поруч із нею.

Певний час вони йдуть мовчки, на небі над Венецією починає відбиватися ранкова зоря.

Потім:

— Це гра, що гралася раніше і гратиметься знов, — каже Майстриня Ігор.

— Я так і думала.

— Ви грали в неї чудово, міледі.

— Дякую. Брати в ній участь було для мене честю.

— Я спостерігала за вашим прогресом і мені подобалася манера ваших ходів. Ви станете чудовим поповненням Дому Ігор.

— Поповненням?

— Хорошою гравчинею.

— Дякую.

Вони йдуть далі. Потім:

— З вами розмовляв чоловік, так?

— Вам доведеться казати більш конкретно, міледі.

— Чоловік, якого деякі люди знають як Срібного.

— Мені знайоме це ім'я. Ми кілька разів грали з ним у шахи та в карти. Це погано?

— Анітрохи. Дім Ігор вітає всі ігри, навіть нижчі. Проти цього немає правил. Скажіть мені, цей чоловік робив вам пропозицію?

— Якого штибу пропозицію?

— Це ви мені скажіть.

Вони ще якийсь час ідуть мовчки, Тіна міркує над відповіддю. Зоря поширюється, сіре світло в тонкій небесній заслінці поцятковане кольором. Майстриня Ігор іде тихо: привид у тінях, суцільна біла анонімність.

— Перш ніж відповісти, — каже Тіна, — можна поставити запитання?

— Авжеж, за межами Дому ми лише дві жінки, що обговорюють спільних друзів.

— То скажіть мені, чи була ця гра для гравців рівною?

— Авжеж! — ображено відповідає та. — Авжеж була!

Згодом:

— Ні, — зрештою каже Тіна. — Той чоловік не робив мені пропозицій.

— Дуже добре, — відповідає Майстриня Ігор. — Це все, що я бажала знати.

І вона уходить, як уходить ніч.

Розділ 44

Пізніше — через кілька століть — незнайомець спитав Тіну, якою була перша зіграна нею гра.

Він мав на увазі гру Дому Ігор. Ішлося не про нарди, шашки або шахи, а про гру, що дала їй перепустку до вищої ліги, де замість грошей життя, час і душа, де гра відбувається у світі, королями.

Вона довго мовчала і, гадаю, той незнайомець тоді збагнув, наскільки більшим було його запитання, ніж він вважав, коли ставив його.

Зрештою вона відповіла так:

— Та гра, в якій я виграла доступ до вищої ліги, була грою королів. Моїм королем був Анджело Селуда — тепер його ніхто не пам'ятає — який хотів стати трибуном Венеції. Зараз ми вже не пам'ятаємо, що означало бути трибуном, але на той час це здавалося йому дуже важливим. Проти нього було четверо інших королів: Тіаполо, Контаріні, Фальєре та Белліньо, але Белліньо та Тіаполо були приречені програти. Контаріні дістався поганий гравець, а Фальєре... зрештою, гадаю, Фальєре обіграв свого власного гравця. Він вирішив стати чоловіком ще до того, як став фігурою, і за це я захоплююсь ним. Відтоді я зіграла сотні ігор, і дуже мало думала про ту першу, але... я запам'ятала не стільки перемогу, скільки фігури. Жриця: самотня на своєму острові. Сімка Палиць: завжди дріботить, непомічений, у справах. Валет Мечів: загинув від сокири. Блазень: з пустим поглядом, відчужений; Вежа, що любив підпалювати та витріщатися на мух. Смерть, що забагато поставив на кін і заплатив велику ціну. Вони, гадаю, залишилися зі мною більшою мірою, ніж перемога, яка сама по собі не була нічим особливим. Чомусь я досі пам'ятаю фігури.

Почувши це, другий гравець розсміявся:

— Фігури? Фігури приходять і уходять, триває лише гра!

— Ні... Але це не все, — відповіла вона. — Ви спитали мене про першу зіграну мною гру, і я розповіла про гру королів. Але є інше питання, більш важливе, а саме: що було першою грою, в яку я грала? Гадаю, та гра почалася задовго до того, як я змагалася за вищу лігу, і хоча я її досі не зрозуміла, ця битва досі триває.

На цьому співбесідник замовк; можливо, знітився від цієї думки, яку багато хто відчував, але мало хто наважувався висловити.

Потім Тіна всміхнулася, вказала на стіл перед ними та сказала:

— Ви ходитимете?

* * *

Котяться кубики.

Падають карти.

Рушаться царства.

Горять імператори.

Молоді народжуються, старих не стає.

І завжди Дім Ігор, Дім Ігор, він живе, він триває, Дім Ігор чекає.

І моє кохання теж.

* * *

Монета обертається.

Монета обертається.

* * *

І ми пішли.

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42

Розділ 43

Розділ 44