Крадій [Клер Норт] (fb2) читать онлайн

Клер Норт Крадій

Розділ 1

Наближається Велика Гра.

Ні, не зараз, шахівниця ще не зовсім готова, ще не всі фігури на місцях, але вже скоро. Чому вона нас не знищила? Красива, витончена в усьому, чому не розтрощила нас, коли зробити це було набагато легше?

Можливо тому, що найкращою грою завжди є та, що подобається найбільше.

Розділ 2

Коли Ремі Берк прийняв виклик, він був п'яний, але це його не виправдовує. Він гравець з досвідом близько п'ятдесяти років (хоч і виглядає не більш як на сорок), він мусив розуміти. Ми бачили, як він відмовився від першої запропонованої чарки — спочатку ввічливо, потім рішуче — і поважали мудрість цього вчинку. Але коли Абгік Лі сів навпроти нього та випив свій віскі за раз, у серці Ремі Берка прокинулася гордість, бо суперник мав досвід близько семи років — шмаркач, як за мірками Дому Ігор — і його сіро-зелені очі кидали виклик довести, що Ремі не боягуз.

— Ти що, не п'єш? — спитав Лі, і після цих слів Ремі пив, хлистав залпом, бо чудово знав, що здатен добре перетравлювати алкоголь, не мав жодного сумніву, що в такій грі він переможе цього гравця-напівкровку.

Через шість чарок він прогарчав:

— На що ми граємо?

— Ні на що, — відповів Лі, перехиляючи в рот ще одну. — Іноді гра не має сенсу.

О, безрозсудний Ремі!

Дурний Ремі, піднесений інтоксикацією та гордістю!

Усі ігри мають сенс.

Усі до єдиної.

Тобі слід було спитати нас; ми прошепотіли б у твоє вухо, розповіли би про той день у 1933 році, коли Лі грав у морський бій проти торговця зброєю з Нью-Джерсі. Два крейсери та фрегат пішли того дня на дно моря, а коли Лі було оголошено переможцем, він виграв не тільки флот суперника, але також його моряцькі навички та міцний шлунок, а переможений отримав хронічну діарею до кінця своїх днів. На восьмій або дев'ятій чарці ми думали були підійти, щоб попередити, але там були арбітри в білих шатах, вони перетнулися з нами поглядом, і ми зрозуміли, що ти вже грав, хоч сам цього ще не розумів.

О, Ремі, не слід було недооцінювати суперника, він не став би кидати тобі виклик щодо випивки, якби не знав, що зможе перемогти.

Але випивка не була грою; принаймні, вона була не тією грою, в яку хотів зіграти Абгік Лі.

Вона мала лише відкрити дверцята пастки.

Розділ 3

Дім Ігор.

Призначені для ігор будинки існували завжди, але це не звичайний ігровий заклад, це не місце, де можна кидати кості або ляскати картами по столу. Авжеж, якщо ваша душа бажає саме цього, ви можете грати в нижчій лізі з нижчими гравцями, що ставлять на кін лише гроші та гордість. Але якщо ви граєте достатньо добре — якщо маєте волю до перемоги — пройдіть крізь срібні двері та зайдіть до вищих сфер, де ми, стародавні душі та підступні гравці, ставимо на кін життя та кров, зір і душі. Я міг би розповісти вам про зіграні мною ігри: про замки, які я захоплював і обороняв, маючи під командуванням сім тисяч чоловіків для захисту свого прапора від суперника! Про королів, яких я зводив на трон або скидав з трону, про збудовані мною монументи, про те, як я ризикував на фондових біржах, женучи свого гравця до монополії в нафті, деревині, залізі, людях. Про вбивць, яких я переслідував, а іноді сам був переслідуваним; про перегони навколо світу, коли я мав команду з двадцятьох і єдину каравелу, і про дивних фігур і людей, якими я грав, щоб досягти перемоги.

Але не тепер, ще ні. Це ще не мій час.

Тож гляньмо, я і ви, знов на бідного Ремі Берка, на хорошого, хоч і непримітного гравця, який одного спекотного ранку в розпал літа 1938 року прокинувся на підлозі свого готельного номера в Бангкоку: в роті він відчув смак блювотиння, від похмілля очі на лоб лізли, а в мить шаленого жаху він згадав!

Про те, як він пив, Ремі пам'ятав мало, це правда; так само не пам'ятав він і того, як опинився тут, о цій годині. Але коли він підвів голову над підлогою й узрів бавовняні штани та лляний піджак чоловіка, що сидів навпроти, спогади до нього повернулися й копнули його череп мало не сильніше, ніж молот алкоголю вдарив по його шлунку.

Він устиг дістатися до вікна, щоб сильно й шумно блюванути на вулицю.

Батько Ремі був англійцем, мати — француженкою. Це був дуже непопулярний шлюб.

Його народ був чимось в Індії; її — чимось у Лаосі, але все це було дуже давно та дуже далеко, всі вже померли, нікого немає. Дім Ігор дає життя тим, хто грає добре, але таких мало, і вони мусять навчитися залишати менш важливі речі позаду. Але попри те, що Ремі виграв багато партій і прожив багато десятиліть, напевно, якась частка його сім'ї досі переслідувала його, бо він завжди повертався до місць свого народження, бродив по островах Малайзії, по пагорбах Лаосу, по великих річках В'єтнаму, доки зрештою, наче метелик на вогонь, не повернувся до Бангкока.

У Південно-Східній Азії Французька та Британська імперії похмуро поглядали одна на одну, загарбуючи хто півострів, хто стародавній народ, аж доки зрештою не залишилася лише одна країна — Таїланд, благословенний Таїланд, готовий бути зім'ятим, як метелик під лапою леопарда. Король подивився на британців, і побачив, що врятувати його можуть лише французи; подивився на французів, і побачив, що їх стримають лише британці, і якимось неймовірним способом, завдяки бойовим кораблям і концесіям, Таїланд залишався вільним черв'яком нейтральної території поміж щелепами колоніальних акул. Але наскільки вільною може бути країна, навколо якої всі великі імперії готуються до війни?

Тож нас так само, як і Ремі, привабило до Бангкока, і тепер ми сидимо, невидимі спостерігачі, щоб побачити, яка нова доля спіткає старого гравця, що витирає з губ останні залишки вчорашньої надмірності та сповзає з підвіконня на підлогу.

— На що я погодився? — питає він зрештою.

Чоловік у лляному костюмі не відповідає відразу, а трохи повертається в плетеному кріслі, щоб визирнути з вікна готелю. На вулицях унизу місто змінювалося. Імпортні чорні автомобілі роздратовано повзли за запряженими поні двоколками, що везли сіно та рис; триколісні рикши шмигали навколо велосипедів і гуркітливих вантажівок. Бангкок був містом, де стикалися світи: гарні костюми західних чоловіків і східних чоловіків, що хотіли бути більш західними, ніж західні; запилені саронги непосидючих дітлахів; рвані штани вуличного торговця, що волав ціну; мантія буддистського монаха, який чіплявся до перехожих, не відпускав їх, доки вони не платили.

— Скажи мені, що це не піжмурки, — простогнав Ремі у відповідь на мовчання співбесідника. — Останні піжмурки тривали сім місяців, а потім ще п'ять я з ціпком ходив.

— Це не піжмурки.

— Добре, тоді... — це речення було обірване, бо Ремі, спираючись на лікті, з дивовижною швидкістю, як для чоловіка, що зазнав такого хімічного ушкодження, знов поповз до підвіконня та, захлинаючись і плюючись, висунув голову на вулицю й не зміг вирвати. Якщо когось і здивувала поява високого англо-француза з бородою, що починала сивіти, який мав зріст понад метр вісімдесят і намагався блюванути на вулицю, коментувати її ніхто не став. Це був Бангкок; це місто бачило й гірше.

Нудота прийшла та пішла, і він знов сів на підлогу, важко дихаючи.

Чоловік у лляному піджаку відхилився на спинку крісла, закинув ногу на ногу, руки склав перед собою дахом і ритмічно постукував пальцями по кінчику свого носа. Його обличчя було молоде (неприродно молоде: надто гладеньке, надто м'яке, неначе його постійно шліфували), але волосся було сріблясто-біле, світліше за його піджак. Зрештою він сказав:

— Чого я не розумію, Ремі, так це того, як тобі вдалося так нализатися. Та ще й з такою людиною, як Абгік Лі! Ми ж бо всі знаємо, що це найзлісніший покидьок з усіх, що приходили до вищої ліги!

— Це не було частиною якогось великого плану, якщо ти на це натякаєш.

— Абгік усе сприймає дуже особисто.

— Він молодий; він перегорить. Десять років — ну, може двадцять — і він зіграє дурну гру на дурну ставку. Якщо ти такий небайдужий до нього, Срібний, чому не здихаєшся його?

Чоловік, якого назвали Срібним, м'яко похитав головою:

— Зі мною Абгік не гратиме. Він полює на периферії, шукає дрібнішу рибу. Одного дня він, можливо, наважиться кинути мені виклик, але не зараз.

— Дякую за комплімент! — прохрипів Ремі. — Може розповіси мені, на якій сковороді я сьогодні шкварчатиму?

— Ти досі тримаєш гроші під матрацом?

— Маю близько п'ятдесяти батів.

— Вони тобі знадобляться.

— Срібний! — проревів Ремі, опускаючи свою досі хитку вагу на підлогу. — Що це за гра?

— Під час одинадцятої чарки ти, як я розумію, погодився на гру в схованки.

Мовчання.

Ремі заплющив очі та відкинув голову назад.

— Добре, — сказав він. Потім подумав. Потім: — Добре.

Знов мовчання.

— Яка гральна дошка? — зрештою спитав він.

— Таїланд.

— Що... весь?!

— Весь.

— А карти?

— Не знаю, що саме здали шукачеві, але припущу, що то суттєві ресурси. Гадаю, він має кілька сильних карт у поліції, в уряді та у храмах. Напевно, він також витяг кількох найманців, колишніх шпигунів, колишніх аферистів; можливо, одного або двох банкірів.

— Який час мені треба побити?

— Ти питаєш мене, в якій Абгік формі?

— Так. Ти за всім стежиш. Так, я питаю тебе, в якій він, в дідька, формі?!

— Останнього разу, коли Абгік Лі грав у схованки, дошкою була Палестина. Він ховався впродовж п'ятнадцяти місяців, а коли настала його черга шукати, знайшов свого суперника за одинадцять днів. Якщо вмієш швидко шукати, можна довго не ховатися.

— Це добре, бо в цій країні я навряд чи зможу ховатися довше, ніж тиждень.

— Абгік Лі добре грає в цю гру; рекомендую тобі ховатися довше.

— А які ставки?

І знов від чоловіка на ім'я Срібний лише мовчання.

— Не дивись так на мене, які ми в біса зробили ставки?!

— Абгік поставив двадцять років свого життя.

— Це не дуже багато.

— Для Абгіка це багато; як для такого молодого, це величезна ставка; взагалі-то, з його боку це дивовижна зухвалість.

— Якщо програю, я можу собі дозволити стільки заплатити.

— Ти поставив свою пам'ять.

Мовчання.

Мовчання.

Коли Ремі знов заговорив, його голос був тихим і дуже тверезим:

— Усю?

— Усю.

Мовчання.

— Скільки я маю часу?

— Гра починається опівдні; ти маєш двадцять хвилин. Напевно, Абгік уже готує штурм цього готелю; рекомендую тобі бути готовим бігти, щойно почне бити годинник.

На мить Ремі заціпенів. Потім, ледь хитнувши головою, він витер рукавом рот, поповз навкарачки до свого ліжка й відкинув убік матрац, під яким лежав паперовий конверт. Документи для подорожі, трохи грошей — менше, ніж йому хотілося б. «Відколи це Ремі такий недбалий?» — дивуємося ми. Нема сумніву, що він, оглядаючи свою убогу заначку, думав те саме.

Коли Ремі зіп'явся на ноги, блювота знов здійнялася до його горла, і він на мить прихилився до стіни, чекаючи, коли це почуття мине.

— Я маю знати про якісь правила? — спитав він поміж важкими подихами.

— Не користатися ресурсами, яких немає на дошці.

— Тобто?

— Не пиши про допомогу до свого банкіра в Індії або до мисливця, якого виграв у Рангуні.

— Ти знаєш про мисливця?

— Ти сам казав: я стежу за тим, хто в якій формі.

— Добре. Лише ті ресурси, що в Таїланді. Що ще?

— Їм дозволено ранити тебе.

— Серйозно?

— Шукач мусить засвідчити знаходження особисто, мусить торкнутися тебе. Убивати гравця — проти правил, але якщо люди Абгіка спіймають тебе раніше, ніж туди прибуде Абгік, їм дозволено тримати тебе до його появи силоміць, навіть якщо ти чинитимеш опір.

— А мені Абгіка можна ранити? — спитав він крізь зуби.

— Тобі можна вбивати його фігури та, напевно, ти можеш спробувати поранити його... Втім, коли ти ховаєшся, це нерозумно.

— Ще щось?

— Не стільки правило, скільки порада: Абгік дуже хотів зіграти в цю гру. Заради неї він тебе напоїв, і тоді ти кинув йому виклик. Гральну дошку обрав він; правила призначив він. Він, певно, готувався, перевірив твої ресурси. Він стежитиме за твоїми відомими зв'язками, чекатиме, коли ти звернешся до них по допомогу.

— Про це я вже здогадався.

— Тверезієш?

— Котра година?

— Без чверті дванадцята.

— Де я розпочинаю?

— Тут.

— А Абгік?

— У Домі Ігор.

— Звідти сюди лише двадцять хвилин.

— Двадцять хвилин пішки, — виправив Срібний. — Машиною — п'ять.

— П'ять хвилин — невелика фора.

— Бангкок великий, а ти був п'яний.

А потім поміж губ Срібного швидко проштовхнулося запитання, яке він хотів спитати, стримувався, але тепер воно вимагало прозвучати.

— Чому Абгік хоче грати з тобою, Ремі? — спитав він. — Від цієї гри тхне особистим. Що ти йому зробив?

— Чесне слово, старий, — відповів Ремі, знімаючи з верхівки шафи рюкзак, — я навіть гадки не маю.

Розділ 4

Ми дивимося.

Дивимося, як Срібний за п'ять хвилин до дванадцятої виходить з готелю через задній вхід. Гра ще не розпочалась — це станеться з ударом дзвона — але нетактовно, невиховано, якщо побачать, що один гравець допомагає іншому надто відверто. Через це в Домі можуть зацікавитися справжніми намірами цього гравця.

Ми бачимо, як Абгік Лі крокує взад-вперед перед срібними дверима Дому Ігор. Як цей будинок опинився тут? Ми бачили ці двері у Венеції та в Лондоні, в Парижі та в Нью-Йорку, в Токіо та в Пекіні, завжди ті самі двері з металевими лев'ячими головами, але де б він не був, де б не з'являвся, Дім Ігор здається старим, незмінним, вбудованим в архітектуру місця так, ніби завжди був тут, і зникав, не залишаючи по собі шраму.

Ми питаємо себе, ви і я: хто керує цим рухом по світові? Хто заявляє, що тут і тепер, у 1938 році, двері до Дому відчиняться саме в Бангкоку?

А потім ставимо собі інше, набагато складніше запитання: чому?

Абгік Лі такими питаннями не переймається. Він гравець вищої ліги Дому Ігор. Він має лише одну мету, ту саму, що керує будь-яким чоловіком або жінкою, що ступали до цих пустих залів — він рішуче налаштований виграти. Будь-яка інша думка лише заважає.

Подивімось хвилинку на Абгіка Лі. Його родовід надзвичайно заплутаний. Перси, бенгальці та непальці зустрілися кілька поколінь тому з шотландським сержантом зі Східної Індійської компанії, який закохався в Індію, збрив бороду і дав слово ніколи більше не їсти м'ясо, і його внуки були красивішими за всіх у селі, чорноволосі та зеленоокі, і їх цуралися як чужих. Абгіка теж цуралися, але він натрапив на двері Дому Ігор, де вдягнені в білі шати арбітри чекали на нього, і де він виявив, що вправність у картах може дати більше, ніж мінлива слава.

Гарний сірий костюм і гарні чорні туфлі — напевно, з Лондона або з Парижа. «Йому має бути жарко в шерстяному», — припускаємо ми, але він ніколи його не знімає, його ніколи не бачили зі складкою на сорочці або з плямою на штанах, бо тепер, коли Абгік має ці речі, яких бажають інші чоловіки, без них його не бачитимуть. Абгік Лі перевдягатиметься до вечері навіть у Сахарі, носитиме підтяжки для шкарпеток у Такла-Макані, бо він це може, а ви — ні. Він бачив плакати про вибори в Бангкоку, чув вітри змін, чутки про японські війська, що поглядають на сусідній Сінгапур, про армійських генералів, яким байдуже, у що вірить колись священний король — і все це йому байдуже. Усе це лише історичні події навколо його життя, а історія мине; а він, натомість, триватиме.

Його годинник має срібний футляр; він ніколи не марнує час.

Годинник б'є дванадцять, і починається полювання.

Розділ 5

Бангкок збудували, коли було зруйновано столицю. Аюттхая, місто шляхетних королів, була спалена вщент, членів королівської родини було зарізано або взято в полон. Коли те місто померло, почалася традиція генералів, які приходили до влади, коли не було кращої альтернативи, і нащадки тих генералів тепер сиділи, тихі та тривожні, у великому палаці Бангкока, а тим часом нові генерали віддавали нові накази, кланяючись королям, що мусили постійно нагадувати собі, що кланятись у відповідь не треба.

Колись на болоті збудували палац; його будівлі, майстерні та склади були не набагато кращими за плавучі причали, за плоти, що колихалися на нерівному багнистому узбережжі, де вода та суша ніяк не могли визначити, хто з них сильніший. Але місто, хоч і молоде, швидко зростало, і тепер простягнулося від річки Чаопхрая вглиб континенту, перетнуте бурими каналами, в яких роїлися комарі. Вулиці Бангкока були однією з найдивніших мішанин суспільств, що коли-небудь з'являлася на землі. Дерев'яні хиткі халупи; баржі, що гнили по швах; величні посольства та європейські особняки з блискучого каменю, на яких стирчали крихітні башточки, немов мешканці боялися навали іграшкових солдатиків, або ж так мало боялися таїландців, що навіть обороняючись від них ставилися до них як до карликів. Храми — великі кам'яні вати — жодному з них не було й півтора століття, але всі мали стародавні різьблення та суворі настанови, що були доставлені через усю країну, щоб надати віку, бо ерозійна дія сирості та сонця цього ще не зовсім досягли. Але навіть у цих нещодавно зведених буддистських святилищах можна було знайти зелений регіт довгоязикої Калі, що танцює на черепах своїх ворогів; усміхнену долоню Крішни, багато рук Вішну; а теологи запекло сперечалися на хінді, тайській, малайській та мандаринській щодо найбільш правильного шляху на небеса, у той час як християнські чоловіки та жінки зачудовано дивилися на це зі своїх посольств і причалів, дивуючись, як щось настільки красиве може бути настільки неправильним.

І саме в це місто, коли годинник б'є дванадцять разів, виходить Ремі Берк — спантеличений від похмілля, на спині рюкзак, в якому одна пара штанів, дві пари шкарпеток, одна коробка сірників, не допалена свічка, двісті батів різними банкнотами та монетами, олівець і ніж. У будь-якому місті світу такий чоловік викликав би якийсь коментар, і зараз такі коментарі були б для нього смертю, або майже смертю.

Він поставив на кін свої спогади?

Такі ставки в Домі Ігор не були нечуваними, і він не мав причин ставити слова Срібного під сумнів. Хіба арбітри не мали втрутитися? Чи не мав хтось зупинити його? (Ігри завжди чесні).

Запізно вже питати себе.

Він біжить.

Розділ 6

З Бангкока ведуть лише три шляхи. Поїзд, човен і дорога. Кожний має свої недоліки.

Альтернатива?

Залишитися в Бангкоку.

Заховатися в посольстві разом з іншими іноземцями?

Але ні. Надто очевидно: посольство стане пасткою, в’язницею; там його знайдуть, у цьому він не мав сумніву; Абгік спіймає його за кілька днів, максимум за тиждень. Треба виїхати з міста, знайти ліс або гору, не припиняти рухатися.

Нема часу, щоб зупинитися та все обдумати. Дідько! Нема часу.

Поїзд, човен чи дорога?

Він був менш ніж у милі від головного вокзалу, а звідти — куди завгодно, довгі щупальця Сіамської залізниці простиралися перед ним, але це було очевидно, легко, а поїзди ходили рідко та ненадійно. Не було справжнього розкладу руху, лише чорна дошка, на якій чоловік у косому кашкеті нашкрябував часи відправлення, що були радше обіцянками хороших намірів, аніж гарантією втечі.

Або ж йому пощастить. Можливо, там буде поїзд.

Дорога?

Автомобілі тут досі диковина, власність дуже багатих; краще вкрасти велосипед.

Француз метр вісімдесят заввишки, що педалює поміж таїландськими полями, досі може привернути до себе увагу; але з цієї проблемою він стикатиметься будь-де, що б він не робив.

О, ним зіграли, Ремі Берком! Ним грали задовго до того, як розпочалася ця гра.

Він обирає середній шлях і біжить до річки.

Гей-гей! Постіймо трохи, ви і я, на берегах Чаопхраї та послухаємо викрики, гей-гей! Хочете чогось, сер, хочете купити? Ось, я маю золото, срібло, дорогоцінні камені, тотеми священної сили; маю трави, спеції, загорнутий у бананове листя рис, смажену сарану, дуже добра, дуже смачна, горобці на шампурі, можна їсти цілком, креветки завбільшки як ваш кулак, гей-гей! Сповільніться, пане, сповільніться, це дуже хороша річ, ви іноземець, так, багатий, так, ви приїхали на Схід скуштувати чогось дивовижного: спробуйте це, купіть це, купіть її, купіть його; ну ж бо, пане! Плавучий ринок завжди тут: сотня маленьких плотів і човнів, дюжина великих пароплавів, кілька кліперів, що намагалися протиснутися з бухти на південь: ми тут, всі ми чекаємо на тебе, як ти чекав на нас, річкою Чаопхрая тече золото.

Ремі не купує.

Він має п'ятдесят батів у рюкзаку та одяг, що на ньому. Тепер кожний сатанг треба рахувати; кожну брудну монету, кожну виторгувану знижку. Він біжить захеканий і спітнілий, повітря схоже на вологий плащ, що огортає шкіру, втомленого іноземця проводжають поглядом здивовані обличчя, бо хто в Таїланді бігає? «Тримай серце прохолодним», — несхвально цокають язиками старики у дверях. Будь задоволений і тримай серце прохолодним.

За інших обставин він любив цю країну за її занурення в розслаблення. «Сонце занадто спекотне, — немов кажуть тут люди, — земля занадто мокра, гори занадто високі, рис занадто зелений для стресу, тож заспокойся, випусти пару, поїзд поїде тоді, коли матиме на це настрій, відлив настане, коли річка буде готова, тож навіщо ти захекався та ногами тупаєш?»

Він тупає ногами тому, що помре — його розум помре — якщо ви не приберетеся з його дороги!

Берег. Річка ще не повністю приборкана; вона досі несе пам'ять про добрі старі часи, коли місто плавало на ній і лише Великий Палац стояв на її шляху. У Ратанакосіні королі цієї країни збудували кам'яні стіни для захисту своїх домів, своїх сховищ, своїх крадених смарагдових Будд, але далі від цих витончених місць золота та позолоти у воду стирчать, наче язики вбитих леопардів, дерев'яні причали — найбільше людське втручання проти хвиль. Море на південь, але там великий ризик потрапити в міжнародні води, порушити правила, а чого Ремі боїться сильніше за смерть, так це арбітрів, білих і невблаганних, які знайдуть винного де завгодно. Над краєм води гудить гнус, мухи лізуть у пусті очні западини викладеної на продаж мертвої риби, дівчата легкої поведінки воркують до іноземних покупців і продавців, що прибули в порт, до охайних японців, що фиркають і йдуть до більш важливих зустрічей з більш важливими людьми; до бродяг-китайців, що через війну та політику залишили свою країну шукати нового призначення в нових місцях; до малайських робітників, що шукали смаку свободи; і до англо-індійських учених, що жили достатньо довго, щоб спитати себе: а що то воно взагалі таке, свобода? Вони прибувають, усі прибувають на ринок, прибуває сюди і Ремі, сподіваючись на те, що в цьому натовпі навіть він — навіть сміховинний він — не виділятиметься.

— Накхон Саван! Я їду в напрямку Накхон Саван! — звертається він до човнярів тайською, а ті сміються з його почервонілого обличчя та важкого дихання.

— Їдь поїздом, французе! — радить один, недбало перекидаючи через борт барильця зі срібною рибою. — Тобі сподобається поїзд!

— Я хочу поплисти човном.

— Чому? Це буде довше, а ти, схоже, поспішаєш.

— Мені річка подобається.

— Їдь поїздом, французе! Для тебе це набагато краще!

Спіймавши облизня, він дивиться на годинник.

Двадцять на першу.

Щоб він зробив, якби був Абгіком Лі?

Він би обов'язково обшукав готель, сподіваючись захопити Ремі зненацька. Але також він відправив би фігур на вокзал, встановив патрулі на дорогах, встановив кордон навколо Ратанакосіну та обов’язково — неодмінно — надіслав би фігур до берега річки. Можливо, не так багато, як до поїздів, але достатньо, щоб його помітили. Скільки для цього потрібно часу? Якщо йому пощастило, Абгік послав замало людей, щоб схопити його відразу; а що як ні? А що як в Абгіка такі хороші карти, що кожна його фігура — майстер муай боран, кожний — убивця?

Він глянув уздовж берега та не побачив нікого очевидного, ніхто не дивився на нього надто прискіпливо, надто довго, але ж тут, на цьому березі, серед бочок і ящиків, серед торгів і незгод, тут він впадає в очі найсильніше. Бідолашний Ремі Берк, найпомітніша людина в усьому Таїланді.

(Він дивиться й не бачить, але це не означає, що його ворогів тут досі немає, бо... Онде! Ми помічаємо жінку, за яку його погляд не зачепився, її волосся синьо-чорне, очі сміються, нібито з дурних розваг дітей, що штовхають патиками вздовж причалу краба, який досі ворушиться; але вона продала свою душу Дому Ігор, коли їй було лише чотирнадцять, обміняла свою свободу на життя свого немовля, а тепер є фігурою в чужій руці.

Вона всміхається дитячій забавці, відвертається від берега та шле худорлявого хлопчика на велосипеді до вокзалу, щоб той покликав чоловіків.)

Один човняр розвантажує бочки з досі живими зміями. Він зібрав їх у болотах на сході, величезну сплутану масу червоних, чорних, коричневих і зелених, що клацають одна на одну щелепами, коли їх підіймають гаком на кінці жердини. Його чотирирічна дочка сидить на носу його баржі та грає зі змією, що дуже вподобала, як гнеться зап'ястя дівчинки, але зрештою десятирічний (уже дорослий) брат хапає її за роззявлену пащу та кидає до решти змій, приречених на кулінарну або медичну долю.

На пірсі торгується дружина. Її руки злегка поцятковані десятком укусів змій, від яких вона відмахується, наче від мух. Її одяг не стільки надітий, скільки обгорнутий навколо неї; великі витки тканини вицвілого синього та коричневого кольорів намотані навколо її грудей, поясу, голови, ніг, і ми, можливо, на мить співчуваємо чоловікові, якого хльостає її язик, такий само гострий, як зуби її товару.

— Ні! — заявляє вона. — Ні, ні! Плати як домовлялися, або ми іншого клієнта знайдемо!

— Кого ви знайдете? — вимагає покупець. — Ну кого ви знайдете? Це гірший товар!

— Він не гірший, а саме такий, як домовлялися; плати, як домовлялися...

Поки вони сперечаються, Ремі оглядає човен. Стає навколішки біля корми та усміхається хлопчикові, що позирає на нього, як чоловік.

— Ви припливли по Чаопхраї? — лагідно питає він.

Хлопчик киває; плечі розправлені, груди вперед — маленький воїн.

— Знаєш Накхон Саван?

— Агов! Хочеш купити змій? — вперед ступає батько, і човен хитається. — Можу продати змій — добре їсти, добре для серця, добре, щоб чоловіком бути! Грошима займається моя дружина.

— Ви пливете на північ? — питає Ремі. — До Накхона?

— Так, на північ, але не до кінця. Там люди не дуже добрі.

— Але ж за місто?

— Так. Хочеш з нами?

— Хочу.

Чоловік облизує зсередини губи, оглядає Ремі.

— Я поговорю з дружиною, — каже він.

— А можемо відразу відправитися?

— Коли змій вивантажимо!

Дружина приходить швидко; крихітна жінка, що залякує всіх навколо, дивиться в очі Ремі.

— Куди тобі треба? — відразу питає вона тайською, наче з кулемета стріляє.

— На північ. За місто.

— Навіщо?

— Скажу чесно, мадам. Я побився об заклад, а тепер мушу тікати.

Вона довго та повільно втягує ротом повітря, цокає язиком, дивиться на своїх дітей, на чоловіка, на повну бочку змій.

— П'ять батів!

Везіння — справжнє везіння! Він, можливо, заплатить у сто разів більше, ніж у нормальній ситуації, але ж його ситуація не нормальна.

— Три бати.

— П'ять!

— Три, мадам. Є багато човнів, що готові відвезти мене далі за три.

Її голодний до вигоди погляд блукає по причалах, оцінює потенційних конкурентів.

— До Накхона ми не попливемо.

— Але з міста випливете?

— Три бати... Ти злодій, але три!

Він посміхається:

— Я допоможу вам розвантажити.

Розділ 7

Ви дивимося, як човен сковзить геть від берега.

І не тільки ми.

Чотири хвилини по тому, як він досягає центру потоку та б'ється об підступні течії річки, прибувають три автомобілі. Три — це на два більше, ніж зазвичай можна побачити в Бангкоку, за винятком тих випадків, коли у справах їдуть король або генерали; але ж ось вони: чорні, зроблені в Америці, перевезені через Тихий океан білим пароплавом з надраєними палубами та вимитими ілюмінаторами, який через чотири роки буде потоплений німецьким підводним човном, що полюватиме вздовж шляхів постачання військ і озброєнь. Ми вражені, що Абгік Лі має у своєму розпорядженні такі хороші автівки, але потім згадуємо: адже він планував це заздалегідь, хіба ні? У Домі Ігор ніщо не є випадковістю.

Абгік Лі спускається на причал, прикриває очі проти сліпучого полуденного сонця та мружиться на річку. Можливо, він думає, що бачить силует Ремі Берка, який пригнувся, але чітко видний проти борта хиткого човна. Побачити недостатньо — він мусить спіймати свого суперника.

— Усі на воду! — гримає він на чоловіків з одного з автомобілів. — Не губіть човен з виду.

Як він близько! Можливо, йому вдасться виграти за день. Яка славна то буде перемога!

Дві години по тому до маленької баржі з пустими бочками та скинутими зміїними шкірами підпливає поліцейський катер. Офіцери кричать на родину: слухатися, зупиніться, де іноземець?

Чоловік вчепився за своє весло; маленький хлопчик плаче.

Дружина стоїть посеред човна, її руки змахують, а язик хльостає, як такелаж під час шторму, проголошуючи: свині, собаки, з'явилися, так з нами розмовляєте, як ви смієте, подивіться на себе, на що ви перетворилися?!

Абгік Лі нахиляється над поруччям поліцейського катера:

— Мадам! — його голос тихий, люб'язний, непереборний. — Де іноземець?

Іноземець мав заплатити три бати, щоб його відвезли на північ, але дав лише два, і вони й милі не пройшли, аж він, нічого не пояснюючи, наказав гребти до східного берега, а там вистрибнув за борт.

— Скільки часу відтоді минуло? — зітхає Абгік Лі.

— Близько години! Він навіть не подякував!

Обличчя Абгіка Лі на мить хмуриться, але гнів зникає так само швидко, як і з'явився. Він щонайменше чемний, завжди дуже чемний. Втрать чемність, і втратиш контроль; втратиш контроль — втратиш самого себе.

Підгляньмо?

О, ну ж бо.

Подивімося, що за карти в руці Абгіка.

Ми розкриваємо кишеню на його піджаку, просовуємо пальці до срібного портсигара, в який він їх обережно склав, виймаємо, поки він зайнятий, і оглядаємо папери.

Отакої! Оце так роздача!

Інспектори поліції, шпигуни місцеві та іноземні, комуніст-саботажник, старости маленьких сіл, до яких Дім Ігор не мав дістати (але ж якось дістав), два абати та чорниця, анархіст, про якого подейкували, ніби він підклав одну або дві малайські бомби, кримінальний авторитет і його син, два мери, три промисловці, один полковник і генерал! З такими картами можна влаштувати державний переворот, скинути короля або розпочати війну! Тобі здали дивовижні карти, Абгіку Лі, і для чого?

Щоб спіймати на річках Таїланду одного чоловіка, що страждає від похмілля?

Ми опускаємо карти назад, у кишеню Абгіка, наша присутність невідома, наші думки невисловлені. Ми — глядачі, що не беруть участь; арбітри, що судять все, але самі непідсудні. Ми граємо гравцями.

Біжи, Ремі Берк. Біжи.

Розділ 8

Упродовж семи годин вони шукають усюди. Абгік Лі швидко грає трьома картами. Полісмен зупиняє всі поїзди, що залишають центральний вокзал, каже всім, що сталося вбивство, та обшукує кожне купе кожного вагона. Пасажири сидять навколо зі своїми валізами та пакунками, оперши підборіддя на долоні, та чекають, доки зрештою, через п'ять годин після того, як мав поїхати перший потяг, Абгік каже: «Досить», і полісмен дозволяє їм поїхати. Пихкаючи з димарів локомотивів великими чорними хмарами, вони повільно поскрипують по рейках, що іржавіють надто швидко.

На головних дорогах, що ведуть з міста, полковник встановлює блокпости. «Була велика загроза королю, — пояснює він, — іноземець з пістолетом, і тепер усіх треба зупиняти та обшукувати». Французький посол і його коханка прямували до заміського помешкання, щоб там кілька днів триматися за руки та віршувати (як дехто міг би це назвати), а оскільки вони іноземці, що їхали з міста, їх зупинили й тримали на мушці, поки полковник вивчав їхні документи, їхні обличчя, їхні життя. Французький посол загрожує канонерськими човнами та помстою, не стільки тому, що принижений таким ставленням, скільки з переляку, що дружина про це дізнається, коли чутки дійдуть до посольства.

Полковник перевіряє посла, каже: «Ні, це не він», і відпускає його.

На річці пихтить туди-сюди поліцейський катер. Його найбільша швидкість — вісім вузлів, але на Чаопхраї це майже нечувано, і хазяї човнів цокають язиками та хитають головами, проводжаючи поліцію поглядами: «Що за поспіх?! Ох ці зайняті люди зі своїми злочинами, як це виснажує, як напружує!»

На той час, коли сонце сіло, а комарі сховалися, Абгік Лі дуже тихий і дуже спокійний.

«Усе добре, — каже він. — Спіймати його швидко було б чудово, але ми готові до довгої гри. Нехай біжить, нехай ховається. Ми схопимо його впродовж тижня».

Сказавши це, він прямує до відділення телеграфу та починає мобілізувати свої сили в решті країни.

Розділ 9

Опускається темрява.

У ній влаштовуємося ми.

Так тихо, так спокійно. Ми — ви та я — так звикли до яскравих вогнів міста, до поцяткованого відбиттям наших справ неба, але тут, у цьому часі й у цьому місці, суцільна темрява, суцільна тиша. Дороги Сіаму вдень наповнені людьми: босими чоловіками, матерями зі сповитими немовлятами; стрибають діти, сіпають вухами запряжені у вози осли, поні та навіть, якщо ви достатньо далеко від міста, іноді чути повільну ходу слона з погоничем, що тягнуть до місця призначення колоди або палети з глиною. Є, звісно, і машини — і легкові, і вантажівки, але їх дуже мало, і ми — ви та я — можемо повернути обличчя до зорь і дивитися на нескінченність світла, що сяє в небесах, але, на нашу думку, не на землю. Дао Лук Каї — семеро курчат, що кинулися у вогонь, у якому горіла їхня мати — крихітне скупчення зірок, що ми можемо звати Плеядами. Крокодил, Дао Джа Ра Кае — подивись на нього та не забувай завжди робити добро, щоб отримати винагороду. Дао Джоун, найяскравіша зоря. Народжені під цим світилом діти стануть грабіжниками, і собаки, що стерегтимуть будинок, усі засинатимуть під їхнім срібним поглядом.

Стоп.

Слухайте.

Наближається вантажівка! Тут це рідкісне видовище; чи вона, бува, не російського виробництва? Ні, не російського. Британська вантажівка, що походить з Індії, кузов накритий брезентом, ящики підстрибують зі слабким торохтінням зеленої порцеляни-селадону, витончених чашок і вузьких ваз, що поступово виходять з моди, бо поширення Заходу на Схід починає переважати над колись модним поширенням Сходу на Захід.

Цей фургон уривчасто рухається безлюдною дорогою по безлюдній землі, водій смокче товсту манільську сигару, яку вже розтягнув майже на тридцять хвилин, листовий попіл падає на його штани, аж раптом бам! Вісь тріщить, шина лускається, в кузові посунулося щось, що не мало соватися, але він лише закотив очі та повільно зупинив машину, бо таке з ним уже траплялося, і неодноразово траплятиметься впродовж наступних п'ятнадцяти років, коли він водитиме цю машину, аж до того доленосного дня, коли двигун зламається остаточно, надто далеко від запчастин.

Не припиняючи лаятися, чоловік виходить з кабіни, намацує в поцяткованій зорями темряві шлях до кузова й відкидає брезент.

Світло слабке, місяць — тонкий серп за рухливими хмарами, але його достатньо: відкинувши зі своїх ящиків брезент, водій бачить чоловіка, а чоловік бачить його.

Водій відстрибує, з його горла лунає слабкий скрик; він не знає, тікати йому чи битися.

Чоловік, що ховався в кузові, благально підіймає руки та каже:

— Будь ласка, не... Я вам нічого не поганого не зроблю!

— Це точно, ти мені нічого не зробиш! — відповідає водій. — Це моя машина, що ти в ній робиш?!

— Мені треба було, щоб мене підвезли.

— Тебе що, просити не вчили? Ти чому ховаєшся в моєму кузові?

— Я думав, що можуть бути блокпости.

— Блокпости? Ти що, злочинець? Якщо ти злочинець, то знай, я помру, захищаючи своє майно!

Ця заява, можливо, була надто гучна й надто обурена, як від сина гончаря, чиєю найближчою подобою бойового досвіду був той раз, коли Сунан дав йому прочухана за те, що він дивно дивився на сестру Сунана.

Ремі виплутався з брезенту, важко опустився на землю, досі тримаючи руки піднятими, долонями до водія.

— Мені просто треба було під'їхати, — пробурмотів він, озираючи непримітний ландшафт: плоскі поля, плоске багно, низькі дерева, темрява. — Де ми?

— Де ми? Де ми?! Ти сховався у моїй машині, налякав мене мало не до смерті, а тепер питаєш «Де ми?» У пеклі ми, іноземцю! Я привіз тебе в пекло, і звідси тобі не втекти!

Ремі приділив усю свою увагу цьому хвалькуватому, обуреному пророку, трохи випростався та сказав:

— У такому разі, я вас залишу.

Накинувши рюкзак на плече, він озирнувся на дорогу, якою вони приїхали, потім глянув уперед, у темряву, а тоді, трохи похитавши головою, повернувся та пішов.

Дорога була вся в багні; ніч гуділа від комах.

Його штани були брудні після того, як він надто поспішно вистрибнув з човна торговця зміями. Що він тоді побачив, що так налякався?

(Він побачив, як біля берега, коли вони відчалювали, зупинилися три автівки, і був упевнений, що їх на три більше, ніж там мало бути. Хоч у тебе й похмілля, Ремі, до вищої ліги ти не просто так потрапив.)

Він сховався у вантажівці з гончарними виробами тому, що та в потрібний час їхала в потрібному напрямку. З міста вони виїхали манівцями, щоб водій зміг попрощатися зі своєю другою улюбленою тітонькою; з тією, що завжди давала йому щось солоденьке, змішане з кокосом; і через ці родинні справи вони оминули блокпости.

Ремі весь день нічого не їв і не мав, що пити.

Від згадки про це його шлунок стиснувся до болю, але гравець лише похитав головою — він не може зупинитися; він незнайомець на знайомій землі, тому мусить не зупинятися.

Водій машини позаду нього махає руками, лається, а коли темрява поглинає Ремі цілком, стоїть, тремтить і гризе нижню губу — сам не знаючи, чому.

Через п'ять миль полагоджена вантажівка пихтить по дорозі повз Ремі, її фари трохи освітлюють його. Фари проїхали сто метрів за нього, а потім зупинилися. Ремі зітхнув і продовжив іти. Пасажирські дверцята відчинилися, висунулася голова водія:

— Агов!

— Чого тобі треба?

— Тебе підвезти?

Ремі зупинився на багнистій дорозі й повернувся, щоб подивитися на ледь освітлене обличчя.

— Що?

— Підвезти? Тебе підвезти?

Голод кусає, спрага ссе.

— Так, — сказав він, залізаючи в кабіну. — Ви дуже ласкаві.

Розділ 10

Водія звали Лукнам.

Точніше, його звали Калаянапхан Анґтхонґкул Сомбун, але в дитинстві мати вважала його слабким скиглієм, тому називала личинкою — Лукнам — і завдяки тому, що це ім'я вимовлялося швидше, так він і залишився Лукнамом. Перші чотири роки свого життя він не видавав майже ніяких звуків, окрім плачу, але коли йому виповнилося шість, у душі Лукнама клацнув якийсь перемикач, і з небагатослівної істоти він став тим, хто майже ніколи не замовкає, виголошує тонни слів, до того ж безтактних, навіть тоді, коли бажано було б узагалі промовчати. У двадцять років він міг похвалитися дивовижним досягненням — втратив чотири роботи за меншу кількість років — а в двадцять один його мати в розпачі віддала його дядькові, сподіваючись, що багатший гончар знайде толк у своєму балакучому племіннику.

Це було не дуже чуйно, але толк було знайдено у водінні вантажівки.

— Думаю, моя мати подумала, що це зробить мене тихішим, кращим чоловіком, бо, розумієте, в кабіні розмовляти нема з ким. Я кожного тижня проїжджаю тисячі миль; їжджу до Рангуна продавати британцям або до В'єнтьяна продавати французам; а зворотною дорогою на південь можу взяти глину, а дядько каже, що одного дня, можливо, мені довірять робити щось інше, приміром, продавати речі, а не возити їх, але я не проти. Мені подобається їздити; це розслаблює, а мій друг Ґоп каже, що всі сподіваються, що я з'їду зі стрімчака, або в річці застрягну, абощо, бо насправді ця вантажівка не годиться для дальніх перевезень, і було б розумніше завантажити горщики на човен і продавати напрямки в Індію, але я кажу, що ми маємо родину в Рангуні і вони купують за дуже хорошу ціну, бо, знаєте, люди, що приїжджають до того міста торгувати, ну, вони насправді дурні, набагато дурніші, ніж у Бангкоку, тож добре, що ми можемо продавати там, а якщо я єдиний, хто водить вантажівку, то це не так дорого, а в Бангкоку люди знають, що таке хороша порцеляна, тож ми не можемо таку продати... Тобто, вона не погані, але й не чудова; взагалі-то, вона зовсім кепська, але китайці колись робили хорошу, але той ринок скінчився, як каже моя сестра, тож може воно й непогано, але хай там як, я не проти водити, мені подобається тиша.

Мовчання тривало кілька секунд.

— А ще мені подобається підвозити людей; у цій країні є люди, що кудись їдуть; відколи до керма прийшли генерали, це рухлива країна, і я знаю, люди кажуть, що це не добре, і що король у небезпеці, а ми маємо захищати короля, але я кажу: як це король у небезпеці? Це ж його генерали, вони роблять для його країни найкраще, і я знаю, було трохи... Але тепер уже все спокійно, тепер уже все буде добре, якщо тільки японці нас не захоплять, а вони не захоплять, бо навіщо їм це? Ми їм не цікаві, їх насправді цікавлять британці, лише Сінгапур та Індія, і це ж добре, хоча японці майже такі самі погані, як європейці, але якщо вони нас не займають, то кого це турбує?

Кого це турбувало?

Схоже, не Ремі.

— Але одного дня я припиню шоферувати та познайомлюся з жінкою, і ми поберемося й матимемо п'ятьох дітей, трьох дівчаток і двох хлопчиків, але хлопчики будуть старшими та захищатимуть своїх малих сестричок, а наймолодша дівчинка буде моєю улюбленою, тобто, в мене не буде улюблених, але насправді будуть, бо так воно є, хіба ні, і вона буде дуже сором'язлива, аж доки одного дня не почне співати, і всі казатимуть, як добре вона співає, і вона стане найвідомішою з усіх — не найбагатшою, бо багатими будуть хлопці, які доглядатимуть за мною та моєю дружиною в похилому віці — але мої доньки всі будутьзнамениті й усі по черзі приїжджатимуть годувати нас у перервах між своїми світовими турне.

Мовчання.

— А ви як думаєте?

Мовчання.

Ремі втягнув щоку в рот, мацав її зсередини кінчиком язика, вивчав, що в нього в роті, немов шукаючи дурні сентиментальності, що могли застрягти десь поміж зубами.

— Схоже, це дуже гарно.

Мовчання.

Потім:

— А хочете манільську сигару? Я беру їх у Рангуні, вони кращі — набагато кращі! — ніж ті, що є тут, та ще й дешевші, там усе дешевше.

Була простягнута сигара: загорнута в сіро-зелені листи, майже товстіша за його зап'ястя.

— Дякую, не треба.

— Ви не проти, якщо я?..

— Анітрохи. Як ви сказали, це ваша машина.

— Моя машина, так! Повірити не можу, що ви в ній сховалися; я сам би вас підвіз, якби ви попросили; а в чому річ, проблеми з законом? Не переймайтеся цим, в минулому всі мали проблеми з законом, таке трапляється; ви чули, що багато злочинців зараз відправляються в монастирі? Тобто, я не проти; що б монахи не робили, я впевнений, що це добре, але я не знаю… Деякі вдягають мантії та, я впевнений, стають кращими, але деякі просто... Ну! Ви ж знаєте, якими є певні люди? Але я ніколи нічого не казатиму, це точно, бо то не моя справа, просто роби добро та молись за добру карму, от і все, правильно? Ви молитеся?

— Ні.

— Вам слід молитися, слід молитися, це дуже важливо, навіть якщо ви молитеся не тому, кому треба, все одно треба молитися, треба робити підношення, бо інакше ніколи не матимете надії; це закон, закон Всесвіту... Ви впевнені, що не хочете курити?

— Дякую, не хочу.

Лукнам знизав плечима.

— Мені більше залишиться! — весело вигукнув він і продовжив базікати, поки вони їхали крізь темряву.

Розділ 11

Село стояло на воді.

Ці слова можна сказати про більшість населених пунктів низинного Сіаму, тож, як географічний опис, вони не давали жодної інформації.

Ремі спав у задній частині вантажівки, а Локнум храпів у передній. Світанок прийшов у вигляді світло-сірих смуг, що відбивалися в нерухомій воді озера. Ремі розбудило каркання ґав; ставши навколішки в багні, він умився, випив жменю води, відчув у своєму шлунку голод, у спині страх, озирнувся навколо, оглядаючи містечко з чотирьох будинків, в якому єдиним транспортним засобом була вантажівка Локнума; зрозумів, що не може тут залишитися.

— Я відвезу вас до Рангуна! Там живе мій двоюрідний брат, його дружина — вам треба побачити його дружину...

— Я не можу залишити цю країну.

— Чому не можете? Ви ж іноземець — ви можете їхати куди завгодно!

— Ні, сьогодні не можу. Дякую, що підвезли.

— І куди ви підете? Тут навколо нема нічого!

Ремі знизав плечима та пішов геть.

Враження втікача.

Він має сорок вісім батів у торбі. Чого вони варті? Місячна платня за оренду кімнати в місті — якщо він не їстиме. Дві подорожі поїздом. Одна ніч пияцтва у французькому клубі в Бангкоку. Пістолет і кілька набоїв. Їжа та питво на кілька тижнів, якщо заощаджувати. Замало, зовсім замало.

Світанок розпочинає день. День спекотний. У лютому тутешні звуть погоду помірною та насолоджуються сонцем, що робить шкіру Ремі схожою на вареного рака. У травні навіть смуглі чоловіки, що полюють на змій на воді, визнають, що вже занадто спекотно, щоб працювати після дев'ятої ранку, сідають і починають чекати дощ. Зараз квітень. Найгірший час з точки зору сонячних опіків.

Він краде фрукти з дерев та їсть цей вибух соків і цукрів. Пробує вкрасти курку, але та надто прудка, і він падає обличчям на землю.

Він іде п'ять годин, не побачивши жодного автомобіля, жодного велосипеда, жодного іншого села.

З людей він зустрів лише двох фермерів, чиї штани були засукані до колін, голови прикриті широкими брилями; вони вели на поле трьох важконогих буйволів. Фермери витріщали на нього очі, відверто здивовані, можливо, першим побаченим ними іноземцем, але він складає долоні у вітанні й обережно кланяється їм нижче, ніж вони йому, бо це їхня земля, їхні поля, а він — іноземець, що не спитавши дозволу ходить їхніми дорогами.

Він зупиняється невдовзі після півдня — спітнілий, досі голодний, попри вкрадені фрукти, і настільки спраглий, що ризикує залізти в затоплене поле й попити воду, в якій, він не має сумніву, водяться п'явки та змії. Він знає, що мусить виживати з цієї землі, бо не має ресурсів, щоб виживати інакше, а тому перш за все він має припинити боятися цього.

Через годину він продовжує йти, голова болить, але не від алкоголю — хоча невдалий початок подорожі теж давався взнаки — а від спеки та голоду. Через якийсь час він уже не може сказати, чи Сонце рухається навколо Землі, чи він рухається навколо Сонця; не може бути впевненим, що не ходить по колу, йдучи до заходу сонця. І лише коли небо починає оранжевіти та рожевіти на обрії, а бліки з його запалених очей зникли, він приходить до іншого села — кількох будиночків з дахами з сушеного листя на дерев'яній рамі, і тамтешні дорослі дивляться на нього, як на живу примару, а діти зачаровано юрбляться навколо, надто сором'язливі, щоб щось спитати, але надто цікаві, щоб утекти.

До Ремі наближається старий чоловік. Він майже такий самий худий і жилавий, як ціпок, на який спирається: шкіра як кора, волосся як павутиння. Він староста села, але на відміну від свого батька, який був старостою до нього, він зберіг свій розум і знає, що не треба підозріло зиркати на невідоме.

— Хто ти? — питає він. — Ти заблукав?

— Мандрівник, — відповідає Ремі. — Не заблукав, просто броджу.

Ага! Обличчя старости просяяло від розуміння, бо хоч сам він таких людей ніколи не зустрічав, але знав, що іноземці у спекотному кліматі дуже легко божеволіють, а цей бідолашний дурник вочевидь зазнав сильного сонячного удару.

— Ходімо в дім, ходімо в тінь, — наказує він. — Поїж з нами, поїж!

Ремі кориться.

Розділ 12

Ремі сидів у тіні та їв рис.

Зняв черевики.

Потер свої пухирі; щоб не роздряпати їх, знов надів черевики.

Знайшов п'явку, що завзято ссала з його гомілки.

Обережно скинув її. Не можна щипати її за спину або надто сильно стискати. Не можна опікати вогнем або сіллю. Ці народні засоби, хоч і традиційні, змушують п'явку відригувати з'їдене, наповнюючи рану вмістом свого шлунку. Відривай її легко — дуже легко —або нехай жере, доки сама не відвалиться на землю, а анестезія її слини притупить біль.

Селяни спостерігали за ним мовчки, нічого не питаючи, але зрештою дочка старійшини, коли її батько відвернувся, нахилилася та сказала:

— А в місті добре? Там багато роботи?

Ремі розкрив був рот, щоб відповісти, але збагнув, що пролунати готові лише банальності та плоска напівправда. Довша, більш чесна відповідь вимагала більше сил, ніж він мав.

— Непогано, — сказав він, — буває і гірше.

Коли він намагався заснути, до нього підійшла дружина старійшини та простягнула мішок з чимось схожим на мелену білу крейду. Він не зрозумів, і вона показала, втерши цю речовину собі в обличчя, в руки, ноги, долоні, доки вся її відкрита шкіра не перетворилася на примару, на енергійну примару з вишкіреними зубами, що пропонувала йому подарунок. Він обережно втер порошок собі в обличчя та відчув прохолоду. Жінка кивала та посміхалася, заохочуючи його продовжувати, як перелякану дитину.

Він ліг на дерев'яну підлогу будинку старійшини та заснув — ніхто йому цього не пропонував, але ніхто і не заперечував.

Він спав п'ять годин.

Розбудив його звук двигунів.

Жах посеред ночі, страх викриття! Він миттєво встав, побачив, як по даху хижі пройшли промені фар, підповз навкарачки до вікна та визирнув.

Жителі села вже збиралися: зацікавлені, хоч і не надто здивовані, бо спочатку прийшов іноземець, а тепер автомобіль: ці дві речі майже напевно пов'язані, а тому майже напевно нічим не видатні.

З автомобіля виходить чоловік; потім другий; потім третій.

Вони гарно вдягнуті. Один — таєць, другий — японець, третій — тієї дивної суміші крові, що не має місця, до якого належала, але зустрічається по всьому світові. Абгіку Лі, ти міг би бути красенем, якби не був таким гравцем.

Старійшина вітає їх і вказує на свій будинок.

Вони біжать усередину, але Ремі Берк спав у черевиках, тож його там уже немає.

Розділ 13

Кепський світанок.

Він повзе вночі по грязі та по полях, а на світанку озирається та бачить чіткий шлях руйнувань, що його рух залишив на мирній землі. Обірвані стебла, розчавлені квіти, розсипані пелюстки та висмикнута з корінням селера позначають здоланий ним шлях, а село позаду нього досі видно, його шлях огорнутий темрявою. Ступні його ніг розмокли, можуть почати гнити в черевиках; він здригається, хоча повітря гаряче.

Тепер, коли Абгік так близько, він не може користатися дорогами. Мисливець рухався швидко, так швидко! Він побачив, що його здобич втекла з Бангкока, та, певно, сунув свої щупальці вздовж доріг, розпитує, де бачили незнайомця. Ремі потрібно негайно змінити обличчя, але переслідувачі наздоганяють так швидко, що на це немає часу.

Спина згорблена, легені дихають конвульсивно — він хитко йде крізь початок дня.

Неподалік по дорозі виляє автівка. Він навіть не бачив тієї дороги, вона загубилася за кущами, просто багнистий шлях посеред багна. Він ховається, лежить на животі серед зелених паростків поля, доки авто не проїжджає. Пара водяних буйволів підозріло поглядає на нього, не розуміючи, що ця ходяча калюжа робить у їхньому царстві. Його зовнішність буде проблемою, він розуміє. Якщо й може бути щось більш підозріле, ніж англо-француз зростом метр вісімдесят, що йде сам по низинах Сіаму, так це англо-француз зростом метр вісімдесят, що вкритий гряззю. Такий вигляд не годиться для володарів колоній, і ні британський бульдог, ні La Belle Франція, не будуть вдоволені, якщо дізнаються, що один з рідних синів так ганьбить їхні шляхетні звичаї, з'явившись таким... Розпатланим. Неохайним. Недостойним. «У благородній Англії, — міг би заявити посол, — багна немає. Навіть жебракам там бракує лише кращих речей».

Він розуміє, що не може тікати таким чином довго. Що б він зробив, якби був шукачем?

Він би розставив блокпости в радіусі досяжності пішого чоловіка, і не дозволив би нікому ні ввійти, ні вийти. Встановити кордон навколо Бангкока надзвичайно важко, бо місто занадто велике, але тут, у сільській місцині, де дві дороги ведуть в один бік і одна — в протилежний, це набагато простіше.

Опівдні він сховався в тіні дерева. Над його головою висіли сірі, ще не зрілі фрукти. Птах із голеною головою та екстравагантним хвостом витріщився на нього згори, прокаркав своє невдоволення його присутністю, а потім утратив цікавість і знов заходився чистити своє пір'я.

Його погляд зупинився вдалечині, на хребті з низьких пагорбів. Сонце випалило всі хмари, і у спекотному полуденному світлі ті пагорби здавалися голими та суворими. Наближаючись до них, він бачить край лісу та чагарнику, що здиралися на пологий схил, зелено-сіре листя шпичасте та широке, неначе пальми півдня та витривалі хвойні дерева півночі зустрілися в цій країні та злилися разом в остаточній генетичній перемозі.

З наближенням до пагорбів стежка ставала твердішою. Біль у ступнях ніг послабився до постійних пульсацій, що не обіцяло нічого доброго. Біль у голові шепотів про наближення сонячного удару, але тепер, коли Абгік був так близько, Ремі не міг витрачати час на блювання.

О якійсь годині після полудня він почув звук двигуна, гучніший і чіткіший, ніж у автомобілів, що іноді деренчали по цій зліпленій з глини землі. Він побіг, дістався чагарників, що сягали йому до пояса, кинувся в їхні обійми, гілля подряпало його шкіру, сполоханий гризун помчав геть від своєї нори. Там Ремі залишався, поки двигун робив над ним коло, потім друге, потім третє. Його одяг був кольору сірої землі, його волосся, шкіра — все було вкрито гряззю, і це, напевно, його врятувало.

Літак кружляв знов і знов, а потім полетів геть, його спостерігачам було нічого доповісти.

До краю низького лісу Ремі дійшов, коли сутеніло. Останні кілька миль були найдовшими: стежки обривалися, поля зростали перекинутими баштами катованого листя. Він упав під тінню акації, почув пронизливі нічні крики красивих істот, що гордо виступали вдень, хизуючись насиченим золотом і зеленю свого пір'я; їхні голоси були схожі на бойові крики варварських бабусь, і на кілька блаженних хвилин Ремі заснув.

Ніч була для того, щоб компенсувати день.

Він виблював небагатий вміст свого шлунку, потім блював рідкою жовчу.

Він ліг, згорнувшись; у голові пульсував біль, руки тремтіли, ковдрою для нього було опале листя, шкіра свербіла від приземлень і зльотів міріад комах. У темряві йому здалося, що він почув, як щось велике важко дихає та бродить лісом, і він замислився, чи підходять тигри так близько до людей, і чи сплять уночі дикі собаки. Було би просто розпалити багаття, але ще рано. Не цієї ночі. Не так близько до людей Абгіка.

Невдовзі після півночі, коли сходив місяць, він почув у далекому лісі голоси. Звуки тут поширювалися дивно, їх ніс вітер, що шурхотів листям. Ремі натягнув свою ковдру з листя вище, на голову, доки поміж вологими листками можна було побачити лише його очі, які дивилися на гру променів ліхтарів у лісі, що згодом зникли разом зі звуками людей.

Абгік Лі мав слідопита; авжеж, хто б сумнівався.

Лише для дурня це могло стати несподіванкою.

Розділ 14

Він встав одночасно з сонцем, бо не мав іншого вибору.

Коли він почав струшувати з себе листя, зі своєї схованки вистрибнув розлючений і захеканий вепр; Ремі здригнувся, дізнавшись, що провів частину ночі біля істоти, що була більшою, ніж він. Він стривожився, що здійнятий тварюкою шум хтось міг почути.

Сонце здіймалося вище, здіймався і він. Під стовбуром дерева, що впало, він знайшов гніздо невідомих комах і зібрав їх жменею у згорнутий лист, на сніданок. Завдяки голоду вони смакували краще; можливо, навіть добре. Ті, що мали на голові довгі антени, а на панцирі — коричневі цятки, трохи нагадували йому креветок.

Западина натякала на воду, але струмок, що він знайшов у її середині, був завширшки менше метра — цівочка, майже нічого. Він занурився туди, повернувся головою до течії, щоб вода текла по обличчю, по очах, у рот. Зняти черевики він не наважувався, бо боявся, що розпухлі ноги потім не вдасться всунути назад.

Він подумав, чи не залишитися йому тут, біля струмка, живитися дрібними комахами, але озирнувшись туди, звідки прийшов, надто легко зміг побачити відбитки своїх ніг у вологому ґрунті, зламані гілочки, порушений підлісок, а тому продовжив сходження.

Лісова тінь зробила пересування простішим, захищала його від сонячного жару, але орієнтуватися стало складніше. Довіряючи лише руху, він ішов угору, доки не вийшов до гребеня з довгим сірим камінням, що здіймався над верхівками найвищих дерев, а там, шукаючи простіший шлях, Ремі натрапив на стежку, вужчу, ніж талія дитини, але менше з тим стежку, прорізану ножами та черевиками; вона звивалася через гребінь пагорба й далі спускалася на інший бік.

Він ішов нею певний час, доки не дійшов до розгалуження, побачив, що чиїсь ноги тут уже пройшли до нього, пішов тим самим шляхом.

Ця стежка повертала вниз, майже туди, звідки він прийшов, і Ремі був уже готовий облишити її, аж раптом, пробираючись крізь вкриті комахами кущі, вийшов на маленьку галявину. Тут з непримітної купи сірого каміння починався струмок, з якого він раніше пив, і тут, вирізьблені з таких самих каменів і прикрашені жовтими та зеленими лишайниками, були обличчя дюжини богів.

Найвищий з них, хоч і трохи нижчий за Ремі, був усміхненим блаженним Ґаутамою, з високим волоссям і довгими вухами, з руками, що були складені у вітанні «вай». Обабіч від нього, менші за розміром, але не молодші й не менш гарно різьблені, були Вішну та Крішна, Ґанеш — бог-слон, і Куан'їн, богиня милосердя; вони стояли разом, наче щаслива родина, а в одному з кутів стояв зі зламаною в лікті рукою ще один святий: з індійськими рисами, в буддистській мантії, на шиї висів знак хреста; він усміхався так само вдоволено, як і всі на цьому пагорбі.

Перед цими ідолами сиділа жінка. Сидячи навпочіпки, вона пощипувала шматок якогось фрукта, а її очі блукали зі статуї на статую, майже не зупиняючись на жодному з божеств. Її голова була обгорнута зав'язаною на потилиці яскравою тканиною, на шиї були металеві обручі, що здіймали її підборіддя над плечима. Зуби в неї були заплямовані соком бетелю, зап'ястя кістляві та старі, гомілки такі вузькі, що він міг би їх охопити великим пальцем і мізинцем. З його наближенням її голова повернулася, продемонструвавши заплямовану усмішку та мутні очі. Вона мружилася, вдивлялася крізь свої катаракти, побачила незнайомця — форму без деталей — і буркнула щось, що могло бути вітанням, а могло — зневагою. Їй не могло бути менш ніж сімдесят років, але якимось чином їй вдалося піднятися сюди, щоб їсти тут фрукти та хитатися вперед-назад перед стародавніми каменями.

Ремі вклонився, склавши перед собою руки, та спитав її:

— Даруйте, вельмишановна пані, ви не знаєте, чи не можу я десь поблизу виміняти їжу?

Вона так довго не відповідала, що він почав був питати знов, але вона перебила його, різко хитнувши головою та перенісши вагу з однієї ноги на іншу.

— Міняти, міняти, нічого міняти, — цокала вона язиком.

— Я голодний, мені потрібна допомога.

— Допомога? Голодний? Нічого міняти... Ні, нічого міняти.

— Тут десь є село?

— Село? Ні, нема села.

— Якісь люди?

— Внизу, можливо, внизу. Спитайте в мого сина.

— А де ваш син?

— Там, там, он там, — вона вказала зап'ястям назад, на стежку; пальці змахнули, наче хвіст коня, що відганяв мух.

— Це далеко?

— Ні, не дуже далеко, не дуже.

— А ви... У вас тут усе добре?

— Я маю фрукти. Хочете фруктів?

Він глянув на недоїдені залишки, і в його животі буркнуло.

— Ви дуже ласкаві, але я краще знайду дорогу.

Він залишив її саму, молитися невідомому божеству.

Розділ 15

На іншому боці гребеня була стежка, що вела вниз, перетворювалася на накреслену на землі тонку лінію, а потім і зовсім зникала.

Там, де вона зникала, Ремі зупинився, шукаючи когось або щось; якусь ознаку людей. На деревах кричали птахи, листя тріпотіло, як вітрила. Вітер був холодний, а сонце таке гаряче, що там, де воно пробивалося крізь листя, пропалювалися плями на шкірі та на землі. Він прислухався.

Поміж деревами щось тріснуло.

Хтось вилаявся, слова загубилися у вітрі, а потім знов почулося:

— Ідіот! Ідіот, я ж казав тобі, прив'яжи...

Вітер уніс слова геть.

Ремі повертався навколо себе та дивився, слухав.

На третьому обороті він побачив слона. Той стояв лише в п'ятдесяти метрах від нього, і стояв там увесь цей час. «Як, — дивувався Ремі, — така велика, така масивна істота може так добре ховатися?» Слон дивився на нього; він дивився на слона; в того вуха задумливо змахували комах, що чіплялися до зморщеного боку, а хобот згинався, неначе намагався жувати повітря.

На мить вони обоє заціпеніли; здавалося, що ця зустріч захопила зненацька їх обох. А потім з-за слона вискочив худий гнучкий чоловік з мішком на спині та палицею в руці, побачив Ремі й зупинився. Його голова була голена, одяг був вибухом кольорів, штани рвані на колінах і в ходу, сильно залатані, а латки були теж драні, але йому це, схоже, було байдуже.

— Агов! — зрештою гукнув він, коли тиша стала надто довгою. — Агов! Ти мою матір бачив?

Погонича слона звали Сонґнум. Він був другим сином своєї матері, королем лісів, хазяїном свого племені. «А де, — подумав Ремі, — перший син?»

(Він утік, щоб стати монахом; яке розчарування! «Шукати духовного просвітлення дуже добре, — казав його брат, — але хіба цим когось нагодуєш?» Більше ми про це не розмовлятимемо.)

Сонґнум мав рушницю — старезну іржаву штукенцію; певно, залишок якоїсь війни. Мабуть, вона була писком останніх технологій, коли з неї вперше вистрелили в Криму, але кожну кулю треба було заряджати, заштовхувати на місце, зводити гачок, і годилася вона лише стріляти зблизька по кролях або залякувати чужинців, що були далеко від дому.

Наразі Сонґнум махав нею на Ремі — не дулом, а усією річчю, бо сам не був упевнений, чи він залякує ворога, чи вітає зустрітого на безлюдній стежині друга. Як і в його матері, зуби в нього були забруднені червоним і чорним, але два з них він, на відміну від матері, втратив, і тому жував майже виключно одним боком рота, створюючи цим візерунок зі смуг, що далі від горіха поступово ставали рожевими.

Під його керівництвом були семеро інших чоловіків, з яких двоє були його рідними братами, четверо — двоюрідними, а ще одного вони підібрали дитиною, і той жахливо страждав через відсутність кровного зв'язку. Також під керівництвом Сонґнума були три слони, що позирали на навколишню людську метушню з терплячістю хитрих жерців, які бачили бунти й чули зміни псалмів, але, глянувши вгору, розуміли, що небеса ніколи не змінюються, щоб догодити людині.

Будь-яка надія, що ці чоловіки могли бути лісничими або місцевими, зникла при погляді на їхню антикварну зброю, і тоді з'явилася підозра — цілком правильна — що вони можуть бути торговцями не дуже законного штибу.

(Ми зазираємо в їхні пакунки, і так, так! Солодкий п'янкий мак, чий сік було висушено на сонці у великі бежеві шматки, загорнуто в льон і відправлено за призначенням. Це не Китай, тут за таку діяльність голову не відрубають, але все одно, це дуже ризикований бізнес, але ж зараз важкі часи! Ми не можемо винити Сонґнума за те, що він уникав людних доріг.)

Запитання: хто ти такий, що ти тут робиш?

Відповіді: я мандрівник, я заблукав.

А потім, відчувши, напевно, незаконність їхнього товару: британці звинуватили мене в тому, чого я не робив. Вони гнали мене до самого Бангкока. Я намагаюся дістатися до Півночі, до В'єнтьяна.

Пішки?

Я не маю іншого вибору.

Мовчання в лісі.

Настала непроста мить. Вони ж не погані люди, ці контрабандисти, так? А як ми визначимо слово «погані»? Сонґнум любить свою матір, і через цю любов, безсумнівно, зробить будь-що, щоб її захистити, і якщо її захист вимагатиме холоднокровного вбивства незнайомця… Що ж, хіба це сам по собі «поганий» вчинок?

Ми розглядаємо альтернативи, зважуємо «за» та «проти».

Ми зараз граємо у гру, і кубики, коли падають, не можуть не мати певну вагу. «Шанс» — концепція для дітей.

Можливо, Ремі теж чує, як торохтять кості в кухлі — гравець цієї гри завжди має вміти почути таке — але що йому робити? Він розраховує кожний можливий хід, а їх небагато, і всі вони... марні. Його доля зараз у руках другого сина, чиї губи мають колір стародавньої крові. Кинь кості, підкинь монету — і чекай, що буде.

Пальці Сонґнума барабанять по комлю рушниці.

Ремі дивиться на зброю і розуміє, що зіграв цю мить неправильно. Він поставив на братерство бандитів, але визнавши, що на нього полюють, він також визнав, що за нього є винагорода.

Лунає голос:

— Я загубила ложку.

Наші очі повертаються (здається, що не тільки наші, а всього лісу), і ми бачимо мати контрабандиста, що бреде лісовою стежкою та рухається вправно, як для жінки, чия шия стирчить зі спини майже горизонтально. Її губи виблискують від спожитих фруктів, липкі пальці ваблять мух, як нектар, але голос у неї чіткий, ноги впевнені, бо це її пагорби, її ліси, і хоча молоді хлопці сміються з неї та звуть її бабцею, вона знає історії, які їм ніколи не зрозуміти.

Слабкий жест її сина, і ті хлопці, що ховали в руках і в поглядах ножі, відводять очі, відвертаються.

— Я загубила ложку! — знов вигукує вона, шкандибаючи до слонів. — Загубила.

Ремі повільно рухається геть, готовий побігти, щойно син і мати зустрінуться. Сонґнум метушиться навколо родительки, тимчасово забувши про Ремі; допомагає матері сісти на своє місце на слоні (її крихітна фігура губиться на великій спині), наче королеву на трон умощує. Ремі простує геть, прослизає поміж деревами, але, напевно, якийсь паросток синівської шанобливості, честі або добрішого ставлення до світу зайнявся у контрабандисті, бо коли Ремі розвертається, щоб чкурнути, Сонґнум гукає до нього:

— Агов! — кричить він. — Хочеш їсти?

Розділ 16

Пікнік у лісі з контрабандистами та їхньою матір'ю.

Вони сміються з того, як жадібно він їсть, доки не розуміють, що це не вистава, не фантазія, це жадібність чоловіка, що інакше міг би померти з голоду.

Його одяг зіпсований, але досі достатньо цікавий, щоб наймолодший член клану, хлопчик років п'ятнадцяти, запропонував за нього стару сорочку та широкі штани, які він віз на продаж. Для Ремі вони замалі, але достатньо великі, щоб попри дивний вигляд залишатися зручними. Для хлопця вони в будь-якому разі були завеликі. Звідки вони в нього? — дивуємося ми.

(Виграв у перегонах зі своїм старшим братом; той брат зараз не з кланом, бо бігає повільно та любить азартні ігри, а в цьому налагодженому бізнесі жоден з цих двох гріхів не є прийнятним. Той старший хлопець помре в 1943 році від шулерського ножа в горлі; молодший — у 1945-ому, коли відступ японців спричинить хаос. Коли він помре, на ньому буде сорочка з латками, що були вирізані з одягу Ремі. От такий він, шанс; така доля.)

Ремі пропонує заплатити кілька монет — жменю — за свою їжу, але мати контрабандиста вже спить, і щось у тому, як мирно вона це робить, як спокійно лежить, спершись на свого теплого слона, який міг розчавити її худорляве тіло одним змахом хобота, одним рухом убік, але чекає, поки вона мирно спочиває — можливо, саме це видовище пробуджує в Сонґнумі філантропію, яку за інших обставин він би не виявив. Тож, лише сказавши весело: «Щасти тобі, іноземцю!», він махає рукою Ремі, і гравець іде своїм шляхом, до якої б долі той не вів.

От і весь пікнік у лісі.

Розділ 17

Поїсти, попити, трохи поспати під захистом дерев. Нарешті він знімає свої черевики, а його ноги розпухлі, почервонілі. Він робить поміж камнями гніздо, запалює дуже маленьке багаття з крихітних трісок і лягає подумати.

Де Абгік Лі?

(За п'ять миль від Накхон Савана, чекає, поки ти прийдеш до нього, Ремі, чекає, поки ти зайдеш у його пастку).

Де люди Абгіка?

(Троє досі прочісують пагорб, шукаючи тебе, менш ніж у чотирьох милях звідси — слідопит з друзями. Вони є найближчою та найбільш нагальною загрозою, але наразі їх відволікли стежки браконьєра, вони подумали, що ти теж міг скористатися цими шляхами. Ще п'ятдесят чоловіків і жінок оточують цю територію; хтось на човнах, хтось на велосипеді, декотрі з них навіть не знають, що грають у гру, вони радше фігури, якими грають фігури; їм дали твій опис і наказали знайти, не пояснюючи, навіщо. Не помилися, Ремі, ти досі посеред рою, і шершні дзижчать.)

Що Ремі робитиме тепер?

Він лягає на спину та думає, а небо тим часом наповнюється зорями.

Розділ 18

Ми дивимося з неба вниз, і поміж хитанням лісового листя, що шепоче звуком галькового пляжу, не бачимо Ремі.

Слідопит знаходить місце, де той спав уранці, але багаття згасло дуже давно, він пішов на світанку, поліз по голих каменях, на яких не залишається жодної ознаки того, що тут ступала людська нога.

Якийсь час вони йдуть, припускаючи найбільш імовірний шлях втікача, але марно.

Ремі Берк улетів, як подих.

Три дні його не бачили.

Скільки може чоловік пройти пішки за три дні?

Три милі за годину, п'ятнадцять годин щодня — не більше; три дні — сто тридцять п'ять миль.

Неможливо. Жодного шансу, що Ремі зайшов так далеко!

На четвертий день Абгік сідає біля карти, креслить на ній коло радіусом сто миль навколо села, де востаннє бачили Ремі, та міркує. Стомильний радіус містить величезну територію, але деякі місця легко виключити. Його люди були на річках, у містах, на вокзалах, і в будь-якому з цих місць іноземця помітили б. У жодному з найближчих великих міст чужинців не бачили, і хоч кількість його карт обмежена, їм доступні великі ресурси. Полісмени, солдати та шпигуни нишпорять по селах, шукаючи Ремі Берка — фігури, якими грає чоловік, яким самим грає Абгік Лі.

О, Абгіку, ти справді думаєш, що на тобі гра зупиняється? Чи ти, рухаючи свої фігури по цій мапі, як по уявній дошці чи шахівниці, ти справді думаєш, що є володарем усього, що відбувається?

Іноді ми забуваємо, який ти молодий.

Чуток, звісно, багато. Чужинець, якого бачили в Ратчапхоні, виявився британським журналістом, рабом у рівній мірі джину та малярії, який звільнився на кілька місяців зі своєї посади в Сінгапурі, щоб переосмислити своє життя та поміркувати, чи не настав час долучитися до комуністичної партії. Інший чоловік, якого бачили в Нонг-Кланг, виявився німецьким археологом з дружиною. Подейкували, ніби той німець насправді був євреєм, а на археології знався не краще, ніж косатка на чайній церемонії, але відрікся від себе старого та вигадав собі таке ім'я, що найбільше йому пасувало, і таким чином підвищив шанси свого виживання. Голландець на двадцять миль південніше шукав коштовні камені, маючи загін з тридцяти тихих чоловіків, які не всміхалися й не хмурилися, коли він ходив туди-сюди та кричав кожному, хто до нього наближався: «Сюди, сюди!» та «Геть, геть!» — певно, це були єдині місцеві слова, яких він навчився. Він був переконаний, що знайде діаманти та розбагатіє, але коли прийшли японці, його інтернували як ворожого чужинця, а коли звільнили в 1945-ому, його голос був зламаний, хоча спину він досі тримав рівно.

Усі ці чутки Абгік переслідує, надсилає своїх фігур досліджувати кожну, знаючи при цьому, що жодна з них не є Ремі.

І ця відсутність Ремі дозволяє звузити коло.

Десь у дикому місці; не серед людей. Рано чи пізно він буде змушений визирнути, і Абгік не має жодного сумніву, що в межах прокресленого на карті кола він знайде переслідуваного.

Розділ 19

День четвертий.

День п'ятий.

День шостий.

Ніхто не бачив.

І що ж там з Ремі Берком?

Де ти тепер?

А він сидить біля річки — ні, навіть не річки — схожого на черв'яка притоку, що звивається по землі, не маючи навіть імені, окрім того, яке знають лише місцеві. Він рибалить.

Вчора його тут не було; завтра його тут не буде. Він украв волосінь, прив'язав до неї шматочок деревини, наштрикує улов на загострені кілки та готує його над гарячою золою. Він утомлений, брудний, весь вкритий укусами комах та порізами, з яких повільно щось тече, але ноги в нього вже не розпухлі, а живіт час від часу повний. Одного ранку він прокинувся й побачив, що його оцінює змія: розтягнулася біля нього на всю свою довжину, перевіряючи, чи зможе проковтнути його цілим. (Не змогла б, а коли він почав ворушитися, вона втратила цікавість.) Іншого разу він побачив двох дітлахів — хлопчика та дівчинку — що зачаровано дивилися на нього, на цього чоловіка з паличок, що ховався в їхньому лісі. Вони побігли геть, щойно він сів, і він покинув ту свою криївку тієї ж години, розуміючи, що вони не стримаються та розкажуть про нього батькам, батьки розкажуть другові, а друг може розповісти поліції, і таким чином через кілька годин, максимум — днів, його знайдуть.

(Вони дійсно розповіли батькам, а батьки розповіли своїм друзям. Двоюрідний брат одного з друзів, в якого брат дружини служив у поліції, розповів про це родичеві, а той через шість днів отримав повідомлення від свого начальника в Накхон Савані про чоловіка-втікача, англо-француза з темним брунатним волоссям, а щойно він поставив начальство до відома, вони всі поспішили до того місця, де діти бачили Ремі, і знайшли там лише потрох з'їденої на сніданок риби та кілька зерен краденого рису, що він проковтнув, поспішаючи.)

Ремі бродить, і йому вже не так страшно, як раніше. Після початкового шоку від цієї халепи, він уже набув певної подоби спокою. Він іде, іде, ступні його ніг болять, доки зрештою, затвердівши як ротангова деревина, вони набувають форми його побитих черевиків, а він продовжує йти. Одного дня він краде велосипед; проїхавши дорогою двадцять миль, викидає його у густий підлісок і йде натомість руслом річки. Наступного дня він знаходить міцну палицю, що достатньо пряма, щоб на неї спиратися, і спить на ґанку храму з високими стінами, про який подумав, що той покинутий, доки посеред ночі не з'явився монах, який дав йому трохи води та рису, без жодного слова поставив біля нього миску; а на світанку інший монах прийшов з мітлою, щоб прогнати його.

Він рухатиметься, ховатиметься, уникатиме людей, наскільки йому це вдаватиметься, доки обставини не змовляться проти нього. А якщо він муситиме зустрітися з людьми?

Він припустить найгірше та продовжить тікати.

Розділ 20

На сімнадцятий день його застала зненацька жінка. Вкритий дерев'яними дошками шлях ішов поміж рисовими полями. Ремі йшов ним сам, під сірим небом, що в ранішньому сяйві загрожувало дощем ще до того, як кольори захопили землю, а коли він глянув навколо, то побачив жінку, спертий на дерево велосипед, а в кошику курку зі зв'язаними ногами; досі жива, та висунула з кошика голову й тривожно дивилася навколо.

Коли він наближався, жінка подивилася на нього, він усміхнувся їй, злегка вклонився та пішов собі далі.

Її погляд не відпускав його спину.

Дві години по тому, на іншій стежині, що вела на сусідній пагорб, він почув торохтіння педалей, стрибки коліс по нерівній землі. Курки в кошику вже не було, але цього разу жінка сповільнилася, обігнала його на кілька кроків, зупинила велосипед, сперлася ногою та з сильним акцентом запитала французькою:

— Пане, з вами все добре?

Він відповів їй її мовою та побачив на її обличчі подив.

— Зі мною все добре, дякую.

— Ви знаєте, куди ви йдете?

— На північ. Це паломництво.

— То ви... святий чоловік?

— Ні. Просто йду.

Поки тривала ця коротка розмова, він уже пройшов повз неї, але вона злізла з велосипеда, наздогнала його та пішла поруч із ним.

— Як ви можете бути паломником, якщо ви не святий чоловік?

— Я вважаю, що саме паломництво має зробити людину святою.

— Або стерти гріх зі зла — в цьому ж інша мета, хіба не так?

— У певних культурах.

— Ви схожі на людину певних культур.

Тепер він подивився на неї уважніше, розглянув її чоловічий одяг, її великий бриль, загрубілу від сонця шкіру. Доклавши зусиль, вона могла б видати себе за хлопця, але вона не намагалася виглядати кимось конкретним і результат був дивно привабливим. Він відвернувся. Якийсь час вони йшли разом мовчки.

— А ваше паломництво вже довго триває?

— Ні, не дуже довго.

— А чому ви пішли?

— Мав проблему з азартними іграми.

— А-а... Це жахлива річ.

— Я зробив ставку, якої не мав робити. Це може дорого мені коштувати. Я думаю — принаймні, так каже мій друг — що мене обдурили, щоб я зробив цю ставку, що за цією помилкою стоїть щось більше за випивку. Але це все одно був я, це мій голос погодився, це все одно моя гра, — він говорив швидко, тихо, здивований звучанням свого голосу. Скільки часу минуло, відколи він мав людську компанію? На природі дні тягнуться повільно, коли ховаєшся від людських очей.

— То ви тікаєте від своїх боргів?

— Ні. Я йду, щоб виграти гру.

— Але ж ви казали, що це паломництво.

— А хіба це не може бути і тим, і тим?

— Не думаю, що паломництво може бути справжнім, якщо ви також користуєтеся ним як приводом відвідати улюблену тітоньку або купуєте дешево шовк для перепродажу, — серйозно бурмотіла вона. — Це просто бізнес, вдягнений в оранжевий одяг.

— Але ж ось він я, іду сам, і хоча мої наміри можуть бути одним, хіба ми не можемо припустити, що мій шлях також змінює мене?

— Ну, гаразд, у найкращому випадку це дійсно паломництво, але воно могло би бути набагато ефективнішим, якби ви не йшли водночас, щоб виграти.

— Я... готовий погодитися з цим.

Вони знов якийсь час ішли мовчки.

— А чому ви заговорили зі мною? — спитав він. — Грошей у мене немає.

— Шкода... У мене їх теж немає.

— Більшість людей цураються мене.

— Авжеж цураються — ви ж бо чужинець.

— А вас не цуратимуться через те, що ви з чужинцем розмовляєте?

— Я вдова. Якщо я розмовлятиму з чоловіками, люди про мене пліткуватимуть. Тому я розмовляю з вами.

— Тому що... Я не чоловік?

— Ви обрали для своєї мандрівки найбезлюднішу годину та найбезлюднішу дорогу. І ви іноземець, а це робить вас чимось іншим, аніж чоловіком, а я, розмовляючи з вами, є чимось іншим, аніж вдовою. Я жила зі своїм чоловіком на березі озера. Він там продавав рибу французам, і до нас прийшов священник, щоб навернути нас у свою віру. Священник був не дуже переконливий, але йому подобалися клімат і їжа, і він сказав, що якщо Бог дав йому так мало людей, то це знак того, що він має тут залишатися довше, аніж іти далі й шукати простішу паству. Це був його жарт. А потім у мого чоловіка почало боліти вухо, і він помер.

— Я... Мені прикро це чути.

— А потім я мала стати монашкою у храмі.

— А чому не стали?

— Жінкам не можна молитися разом з чоловіками. Їх не можна благословляти — буде не чисто, якщо руки абата торкнуться голови жінки, навіть дитини.

— А як щодо чорниць?

— Чорницям можна торкатися дітей, але чорниці підмітають і виконують доручення, але не беруть участі в дискусіях.

— Ви... хотіли стати монашкою, щоб брати участь у дискусіях?

— Авжеж. Генерали правлять країною; король не залишає межі свого палацу; комуністи б'ються з націоналістами, ті б'ються з японцями в Китаї, а в Індії Ґанді йде до моря, щоб зібрати сіль. Авжеж, я хотіла дебатувати, медитувати та молитися.

— Це наче... добре.

Вони йшли далі. Зрештою вона сказала:

— Ви йдете до Сок Прах?

— Не знаю. А де це?

— Це село на протилежному боці цього пагорба.

— Тоді, напевно, туди.

— Саме там я живу.

— Зрозуміло.

— Думаю, вам не слід туди йти.

— Чому?

— Тамтешні монахи дуже недалекі.

— Яке жахливе звинувачення проти монахів.

— У цю пастку легко потрапити. Молишся, думаєш, молишся, і з часом забуваєш, що світ є більшим за твої думки. Шляхетно, коли світські люди проводять певний час у храмі. Я думаю, що для тих, хто в храмі, було б теж шляхетно іноді проводити тиждень у шахті або дітей народжувати, як ви думаєте?

Ремі не втримався й усміхнувся:

— Можливо, ви маєте рацію.

Вони йшли.

— А ще, — сказала вона, — два дні тому до села приходили два чоловіки, солдати. Вони мали портрет білого чоловіка, іноземця, який вони повісили на стіні будинку нашого старости. Він іноземець, втікач, винагорода п'ятсот батів будь-кому, хто допоможе його знайти. Тут, у нас, п'ятсот батів — великі гроші.

Вони йшли.

— Дякую, — зрештою сказав він. Потім, наче трохи подумавши: — Якщо вони сказали, що я скоїв якісь злочини, когось поранив, абощо, то це брехня.

— Брехня?

— Я... Іноді я граю у гру. Це все.

— Якого штибу гру?

— Схованки.

— Як діти грають?

— Саме так, як діти грають. Я ховаюся, а дехто інший шукає. Коли він мене знайде, ми поміняємося, і тоді я його шукатиму. Переможе той, кого шукатимуть довше.

— Ви граєте в дуже дивну гру.

— Я був п'яний, коли погодився.

— І водночас ви звете цю гру паломництвом?

— Добра гра дає не тільки втіху. А чи є дорога, що не проходить через ваше село?

— Ні. Але є стежка, що приведе вас до храму, а звідти ви зможете злізти схилом до річки.

— А це той храм.... у якому повно поганих монахів?

— Можливо, вони вас не продадуть за п'ятсот батів. Втім, — вона всміхнулася, — достатньо, щоб спокусився лише один, так?

Вони йшли.

— Я живу за межами села, — зрештою сказала вона. — Кажуть, що вдовиці приносять нещастя. Я бідна.

— А чоловіки, що приходили до вашого села, багаті, — припустив він.

— Ви граєте на гроші? Ця ваша гра-паломництво, ці ваші борги, яких ви боїтеся — це гроші?

— Ні. Якщо я виграю, я отримаю життя. Якщо програю, втрачу розум.

— Це дуже великі ставки.

— Я ж кажу: п'яний був.

— А ваша гра дозволяє вам убивати людей? — спитала вона раптом, не сповільнюючи ходи, йдучи поруч із ним. — Ви це робите?

— Проти цього немає правил, але я все одно мушу робити цей вибір.

— А ви вб'єте мене, щоб я нікому не розповіла? Я бачила вас на цій дорозі, можу поїхати на велосипеді вперед, до села, до міста, до вокзалу — там вони мають чоловіка, що розмовляє кодом Морзе. Можливо, мені дадуть винагороду. За п'ятсот батів люди забудуть, що я вдова. Якщо на кону ваше життя, ви хочете забрати моє життя, щоб зберегти свою таємницю?

— Ні, не хочу.

— Чому?

— Ваше тіло знайдуть; почнуться пошуки.

— Мене не шукатимуть, я їм байдужа.

— Вони можуть шукати вашого вбивцю не тому, що люблять вас. Можливо, вони шукатимуть його через страх за своїх дочок і дружин.

— А-а... Це добра причина! То ви мене не вб'єте тому, що нічого завдяки цьому не отримаєте?

— Також мені хотілося б вважати, що я маю кодекс.

— Але цей кодекс не в рамках гри?

— Ні.

— Він допомагає вам виграти?

— Він... Напевно, ні. Але я його все одно маю. Але як я вже сказав, це питання ще не визначене.

— Отже, вас ще не було випробувано? Напевно, ваша правда, — міркувала вона. — Це може бути для вас також і паломництвом.

— Вам щось потрібно, — сказав він, зупинився та повернувся обличчям до неї. — Розкажіть.

— Я хотіла дискусії, — відповіла вона. — Ви перший, хто заговорив до мене, за п'ять місяців.

На цьому всі його слова померли на його язиці.

Що ми бачимо тут, цієї миті? Ця жінка — худа як жердина, в мішкуватому одязі — заціпеніло та прямо стоїть перед незнайомцем. Люди її села цураються її погляду, відвертаються; вона приносить невдачу; вона проклята двічі: спершу тим, що овдовіла, а вдруге тим, що не має дітей, що підтримали б її в такому становищі. Чоловіки помирають, але дружини, що не забезпечили нащадка — вони ходять у тіні диявола! Добрі люди, добрі монахи, добрі друзі — вони не бажають їй лиха, вони просто хочуть, щоб вона була деінде. Життя надто важке для складності; нехай про те, що «правильно», питають тоді, коли в мисці буде більше рису, а в животі — риби. Нехай хтось інший струсне суспільство до самих його коренів;нехай долею вдів переймаються ті, хто має на це час.

Вона розмовляє, і це перший раз за п'ять місяців, коли вона говорить так багато слів за раз. Упродовж певного часу своєї ізоляції вона розмовляла з зорями, зі світанком, з птахами на деревах, з Буддою та всіма його аспектами, і з собою самою. Але її слова стали повторюваними та банальними, тому вона замовчала, аж до сьогодні.

Ремі Берк не розмовляв чотири дні, і думав, що може через це збожеволіти.

— Я маю трохи грошей, — сказав він. — Чи можу я купити у вас трохи їжі?

Розділ 21

Її звали Фон. Вона народилася в день, коли почався мусон, і вітри дмухали так сильно, що дах хатини тремтів від них, і вода текла на її обличчя. «На щастя, — завжди казала її мати, — це не тому, що природа лютує».

Її хатина знаходилася за межами села, вверх вирубаними у землі сходами на невеликий пагорб, прихована низько похиленими пальмами та потрісканими валунами. Хатина була єдиною кімнатою, здійнятою палями приблизно на фут над землею, і мала дах з листя. Колись там були двері зі вплетеного в раму цупкого висушеного листя, але рама тріснула, і тепер двері лежали на землі, чекаючи ремонту, а кімната була відкрита в ніч. Готувала Фон надворі, у ямі з деревним вугіллям і округленими каменями. Вони їли, коли сонце сідало, прислухаючись до змін звуків лісу. З вершини низького пагорба їм було видно внизу село — маленьке коло зі свічок і багать для приготування їжі, що протинали темряву. Вона сказала, що ця хатина належала її матері, яка померла чотири роки тому, і чий дух — як казали люди — досі тинявся на цьому самотньому пагорбі.

Він спав на підлозі біля її ніг, а вітер жбурляв навколо них обривки снів.

Вранці вона сказала:

— Я хотіла зробити двері кращими, але самій це важко.

Вона вже мала потрібні інструменти: вирізані зі впалого гілля клини, кілька цвяхів, обачно зібраних під час її подорожей до міста, молот та іржава пилка. Вона давала йому чіткі команди, він корився, і вже опівдні все було готово. У другій половині дня вона всілася лагодити рибальську сітку, він дивився, а потім, не кажучи ні слова, взявся допомагати, а вона сказала:

— Я роблю її потроху за раз.

— Від мене не буде багато користі — такі справи я не часто роблю.

— Від тебе буде користь, — впевнено заперечила вона. — Добре мати компанію.

Коли сонце сіло, вона глянула вниз, на світло села, поцокала язиком і сказала:

— Завтра мені доведеться піти туди.

— А що ти їм даєш в обмін за товари?

— Трави, що я збираю на пагорбах. Рибу, якщо пощастить. Білок і птахів, яких ловлю тенетами. Але вони знають, що я живу сама, тому їм легко обкрадати мене. Вони не погані люди, просто голодні. Їхні діти голодні. Якби ти мав можливість здобути більше їжі для своїх дітей, хіба не скористався б?

— Можливо.

— Якби це не суперечило твоєму кодексу?

— Як я вже казав, його ще не перевірено.

Третього дня вона поїхала на велосипеді до села, а він зібрав дрова, перевірив тенета. Повернувшись, вона поставила велосипед до стіни хатини, поплескала рукою по його керму та сказала:

— Без нього я, напевно, вже б давно померла.

Наприкінці першого тижня вони сиділи мовчки одне біля одного, дивилися, як поміж деревами з'являються зорі, доки він зрештою не сказав:

— Я маю трохи грошей — можеш їх взяти.

— Ти допомагаєш мені поратися; мені не потрібні гроші.

— Менше з тим, я маю трохи грошей; тобі б вони стали в пригоді. Будь ласка, не будь... Будь ласка, візьми їх.

— Ні, — тихо відповіла вона, відштовхуючи його руку від себе. — Якщо я почну витрачати бати, люди щось запідозрять. Дивуватимуться, звідки вони в мене, і ти будеш у небезпеці.

— Невже немає способів обійти це?

— Ти ж граєш у свої ігри... Скажи, чи є якісь шляхи, що не мають ризику?

— Ні. Напевно, ні.

— Ось, бачиш?

Дев'ятого дня вона легко торкнулася його руки; несвідомо зачепила, щоб привернути увагу.

Він підвів очі, всміхнувся, і вона відразу прибрала руку, охопила пальці другою рукою, немов її ужалили. Сказала кілька пустих слів — нам не цікаво, яких саме — і швидко пішла геть.

(Вона не може згадати останній раз, коли торкалася іншої людини, але ми можемо. Дев'ять місяців і двадцять чотири дні тому одна жінка допомогла тобі підняти торбу, що ти впустила, але ти не зберегла спогади про відчуття дотику її пальців, бо не знала, що до наступного дотику мине дуже багато довгих холодних ночей.)

Вранці дванадцятого дня вони ходили лісом, встановлювали тенета та збирали коріння, доки вона зрештою не спитала:

— Чому ця гра така важлива?

— Я казав тобі: якщо я програю, я втрачу все.

— Але чому ти граєш? Чому для тебе так важливо бути гравцем?

— Це... Мені подобається перемога... Виклик. Мої дні не одноманітні. Я не сиджу, вирішуючи задачі логістики; я не намагаюся зробити так, щоб поїзди ходили між Мандалаєм і Рангуном; мені не доручають рухати контейнери в бухтах Гонконгу або рити ями в Сяні. Мені протистоїть не тупа повсякденність, а геній інших умів. Я б'юся з видатними умами, і коли перемагаю, коли знаю, що я був кращим... Але іноді навіть у програші є радість. У тому, що став свідком краси, геніальності іншого гравця, відчував прискорення свого серця, як обличчя палало від збудження грою, від захвату своїми планами, їхніми планами; шанс не зіграв ролі, це не везіння, не природа, це просто... я. Мій розум, фігури та гра. Це... неймовірно. Досконало. Я... не зможу відмовитися від цього.

Вони пройшли разом ще трохи, а потім вона сказала:

— Але ж ти був п'яний.

— Що?

— Коли ти погодився на цю гру, що граєш тепер, ти був п'яний.

— Я... так, був. Так. Абгік... добре обіграв мене в цьому.

— І ніхто не спробував тебе зупинити?

— Не знаю. Я маю друга... Тобто... Не зовсім друга. Він гравець, один з найстаріших, можливо, найстаріший з усіх, що досі живі, а дружба завжди є частиною чогось іншого, теж хорошого, напевно, як і всі ігри, але... Те, що відбувається в Домі, ніколи не буває повністю тим, чим виглядає.

— Це не те, про що я тебе питала.

— А про що?

— Я думаю... Я питаю в тебе, чи є те, що ти відчуваєш, щастям? Або ж, якщо це щастя, то чи варте воно цього?

— Це лише гра.

— І вона не робить шкоди?

— Вона... Я маю кодекс, — відповів він. — Гра є тим, чим вона є, але я маю кодекс.

— Отже, я думаю, що ти відповів на запитання. Самому собі.

П'ятнадцятого дня він поклав руки на її плечі, як мовчазне привітання, як безсловесну втіху, коли вона дивилася на ліс. Її тіло сіпнулося, немов одна частина її хотіла тікати, а друга — опуститися. Потім вона ковтнула, підняла голову, підвелася та пішла геть.

Того вечора він сказав:

— Я не можу залишатися в одному місці надто довго.

— Думаєш, твої вороги знайдуть тебе тут?

— Я впевнений, що вони досі шукають. Можливо, вони подумали, що я вислизнув з їхньої сітки та перестали шукати в цій місцині. Але навряд чи. Абгік матиме карти, якими можна грати по всій країні — я впевнений, що він тримає кілька фігур тут. А я... Є певні речі, які я маю зробити.

— Які речі?

— Перемогу отримує той, хто ховатиметься найдовше. Я чужинець у цій країні; навіть тут, навіть з тобою, я не можу ховатися вічно. Я маю питання, що потребують відповідей. Я не розумію, чому Абгік хотів грати в цю гру. Я не розумію, чому Дім Ігор дозволив їй статися.

— Хіба ти не казав, що був п'яний?

— Гра не рівна. Абгік має природну, негайну перевагу. Він може сховатися в цій країні: його обличчя не примітне. Моя шкіра заважає мені ховатися. Він має ресурси, якими може користатися; мав час, щоб розставити свої фігури — фігур у нього більше, ніж йому було здано. Я цього не мав. Гра не дає втіхи, якщо є неминучим знищенням супротивника. Дім Ігор міг утрутитися, зрівняти ставки до того, як вони були зроблені, але не зробив цього. Це... цікаво.

Вона тихо кивнула, її погляд залишив його та звернувся до лісу.

— Якщо це для тебе важливо, ти мусиш робити це.

Вночі вони лежали на протилежних краях хатини. Вона відвернулася, коли він роздягався, і натягнула свою тонку ковдру до самого підборіддя, коли умощувалася спати.

Вони лежали, відвернувшись одне від одного, та вдавали, що сплять.

Розділ 22

Наступного ранку він прокинувся, і вона сказала:

— Я піду по припаси.

Він проводжав її поглядом, коли вона їхала на велосипеді в сіре ранкове світло; ліс шепотів, з настанням дня збиралися мухи. Певний час він крокував по хаті, а коли сонце випарило сирість і спека дістала навіть до тіней, заганяла їх далі, він став ходити вздовж краю лісу.

Сонце здійнялося вище, він походив і посидів, потім ще трохи походив, малював патичком візерунки на земляній підлозі, дивився в небо, ходив, чекав.

Невдовзі після опівдня він почув торохтіння велосипеда по доріжці. Він підвівся та стояв, важко дихаючи, не розуміючи чому, доки не з'явилася вона: на спині рюкзак, у кошику фрукти та загорнутий у листя сирий рис. Він розкрив рот, щоб сказати: «Що?»

Мить того, що могло би бути. Ми набираємо в груди повітря, як і він, і готові сказати «вибач», «бувай», «до побачення», «адью», «прости мене», «будь зі мною»... — усе це крутиться на нашому язиці в ту мить втягування повітря, але Ремі...

...Він не сказав нічого, бо вона заговорила перша, незграбно злізаючи з велосипеда, який кинула на місці й подріботіла до нього, схопила його за передпліччя й міцно тримала.

— Тобі треба йти! — прошипіла вона. — Іди негайно!

— Я не...

— Я пішла до села, а вони всі витріщалися на мене, а потім відводили погляд. Діти витріщалися, старі жінки витріщалися, матері витріщалися, батьки витріщалися, а коли я зібралася їхати, син фермера повернувся до матері та спитав: «А її вони теж заберуть?» Найбагатший фермер має віз, на якому їздить до ринку — не було ні возу, ні фермера, але ж у найближчі три дні ринку не буде! Певно, тебе побачили — тобі треба йти.

— Це ще не доказ, — відповів він, відчуваючи гупання пульсу під язиком; горло напружилося, повітря бракує. — Це не означає...

Вона сунула йому в руку пакунок загорнутого в бананове листя рису.

— Тобі треба йти, — повторила вона. — Вони знають.

Він наче уві сні зібрав свої убогі пожитки, не заперечував, коли вона сунула в його рюкзак також чашку та дерев'яну ложку. Потім він стояв перед дверима її хати, в яких стояла вона, і наче в маренні казав:

— А як же ти?

— Моєму життю нема загрози.

— Точно?

— Ця гра... Ти в ній виграєш?

— Я... Можливо. Не знаю.

— Іди, — повторила вона, злегка похитавши головою. — Просто йди.

Він не ворухнувся.

— Якщо ти програєш, мені від тебе не буде жодної користі, — сказала вона. — Іди.

Він пішов.

Розділ 23

Злість — не корисна емоція для гравця.

Він знов іде сільськими шляхами, далі від дороги, далі від людей, далі від усього, крім шмагання сонця та зміни вітру, і нагадує собі, що він не злиться. Не злиться на себе, не злиться на Фон, не злиться на Абгіка Лі, не злиться на Дім Ігор, не злиться на...

«Ні на що суттєве», — каже він собі й відразу почувається винним за те, що до тієї, що тимчасово прийняла його у себе вдома, відчував не тільки вдячність.

Він не злиться.

Злість не допоможе.

Ідучи через ліс, він багато разів нагадує собі про це.

Розділ 24

Вночі він влаштувався спати під пологом листя похиленого пальмового дерева, і вважав, що він у безпеці, доки раптово не прокинувся й не побачив ліхтар, що миготів поміж деревами, почув голоси, що бурмотіли в темряві, тріск під ногами. Як вони підійшли так близько: п'ятсот метрів, а може менше, чотириста? Він накинув рюкзак на спину й побіг наосліп у темряву.

Почувши його, інші нічні бродяги спрямували на нього світло, хтось скрикнув, і вони теж побігли, помчали до нього крізь неспокійне дзижчання темряви.

Він біг, доки не опинився перед потоком, а потім побіг вздовж нього, хапаючи ротом повітря; по обличчю текли піт і сльози, ноги тремтіли, легені рвалися, а переслідувачі не відставали, один з них випередив решту — босий і прудкий, вдягнений у довгу сорочку та підперезані мотузкою шорти — слідопит, без сумніву слідопит, фігура в руці Абгіка Лі, сильніша та небезпечніша за будь-яку найняту допомогу.

Ремі біг, доки не перечепився й відразу підвівся, і по теплу, що він відчув у гомілці, зрозумів, що це буде ціна, яку він заплатить згодом, і продовжував бігти, доки його ноги його не підвели — живіт палав, обличчя мало не лускалося — він упав руками та колінами на землю, перекотився на спину, здригався та тремтів.

Біг його переслідувача позаду трохи сповільнився. Кліпаючи, щоб прогнати сльози, Ремі дивився на світло, ледь бачачи чоловіка, що тримав ліхтар: худий, як каштанове дерево, а на обличчі пустота — самий лише професіоналізм; чоловік, що виконує свою роботу. Він підійшов ближче до Ремі, вийняв з-за свого мотузкового паска мачете, звільнив ще одну мотузку, що була обмотана навколо його живота, і обережно, крок за кроком, підійшов до Ремі й зупинив кінчик клинка над самими його грудьми.

— Ти мене не вб'єш, — видихає гравець тайською. — Це буде проти правил.

Чоловік не відповів, на його обличчі не було розуміння.

— Абгік виграє лише якщо торкнеться мене сам, лише якщо я буду живий, — повторив Ремі французькою. — Ти мене не вб'єш.

Французька, певно, було зрозумілішою, бо клинок у руці чоловіка миттєво розвернувся, вигнуте лезо зупинилися трохи нижче правого ока Ремі.

«Живий, — без слів казало сталеве лезо, — не обов'язково означає цілий».

Повільно, дуже повільно слідопит присів біля Ремі, залишаючи лезо на місці. Позаду нього, продираючись крізь темряву, лунали кроки решти переслідувачів, що були не такі прудкі й упевнені в шляху, як цей чоловік. За мить мисливець гукне їх, покличе до здобичі, і тоді все — кінець гри.

Ремі заплющив очі, глибоко вдихнув, і мисливець, певно відчувши, що це може означати, міцно стулив губи. А потім Ремі перекотився, відбив клинок рукою вбік, водночас якомога сильніше змахнувши ногою в напрямку обличчя чоловіка. Мисливиць теж покотився, звільнив мачете, але Ремі кинувся всім тілом на супротивника, ігноруючи клинок, ігноруючи пальці, що вчепилися в його обличчя й намагалися дотягнутися до його очей, щоб вирвати їх з западин. Мить, упродовж якої махали руки та ноги — забагато кінцівок, щоб була від них користь, жодного плану в бійці, лише лікті в живіт, коліна в пах, кулаки в обличчя, а потім Ремі звільнив з плутанини лікоть і опустив його усією вагою тіла на горло чоловіка.

Очі мисливця вирячилися. Він захрипів, витріщився в ніщо, і руки, що хапали, тепер упали глухо на землю. Ремі відкотився від шокованого нападника та, досі чуючи в лісі звуки наближення інших, розвернувся й побіг.

Розділ 25

Хмарний ранок, важкі прокидання.

Абгік Лі, прокинувшись, бачить обличчя одного зі своїх гравців, що стояв перед ним — мисливця, гарної фігури, якою він добре грав.

Обличчя набрякле, шия обгорнута тканиною, немов це якимось чином могло трохи зменшити червоний набряк. Мисливиць починає говорити французькою, якою володіє не дуже добре, і його голос хрипкий:

— Він утік.

Абгік Лі прикладає кінчики пальців до місця поміж бровами, в якому, як дехто каже, знаходиться невидиме третє око; а може він просто саме в цьому місці найсильніше відчуває роздратування.

— Він рухався пішки?

— Так. На північ. Ми продовжуємо пошуки; він не міг піти далеко. Він був поранений.

— Як саме поранений?

— Ми билися. Я вдарив його кілька разів. Він також кульгав, коли тікав.

— Ви не змогли спіймати чоловіка, що кульгав?

— Він виявився більш схильним до насилля, ніж ви мені розповідали. Ви сказали, що він легко здасться; що він м'який і боязкий. Ви змусили нас повірити, що він не витримає в природі довше, ніж кілька днів.

— Я однозначно був про нього саме такої думки.

— Ваша думка, пане, була хибна.

Куточок нижньої губи Абгіка трохи смикається, і він знов стукає подушками двох стулених пальців по центру лоба: раз, вдруге, втретє — заспокоює думки. Він не звик чути, що помиляється; для людини з його схильностями це дуже незручний розвиток подій, і відчувши незручність, він припускається найбільшої помилки з усіх — ігнорує це.

— Він довго не витримає, — повторює Абгік. — Йому це не до снаги.

А що там Ремі?

Ми шукаємо та нарешті знаходимо, ледь помічаємо його там, де він упав. Він умостився поміж трьома безіменними каменями біля стрімкого водоспаду. Він прокидається повільно, він ледь спав, і той сірий край поміж сном і прокиданням є єдиним простором, де він зараз бродить. Коли ж він зрештою повністю опритомнів, він просто лежить і дивиться на небо. Він загубив час і напрямок сонця; він бачить самі лише хмари. Його гомілка сильно опухла, і якби це не видавалося йому непродуктивним і безглуздим, він міг би лягти й заплакати, жаліючи себе.

Тепер він мріє повернутися до Фон, журиться через усі дурниці, що вони обоє сказали, або не мали мудрості сказати.

Сонце сходить, йому теж треба підводитися.

Ми сидимо разом, ви і я, на високій скелі над водоспадом, дивимося, як глибоко внизу вирує шумовиння, і з цього місця спостерігаємо, як Ремі шкутильгає геть.

Розділ 26

Це ризик, але іншого вибору він не має.

У сутінках він падає на землю перед маленьким монастирем з літніми монахами та метушливими хлопчиками.

Двері відчиняє старий чоловік, який цокає язиком і зітхає, побачивши Ремі, та залишає його лежати, пішовши кликати молодих хлопців.

Двоє дітей, десяти та дванадцяти років, допомагають Ремі дошкандибати до кімнати, що злегка тхне цвіллю.

Найстаріший з монахів — чоловік, що ходить за допомогою ціпка з круглою голівкою — сідає поруч, щоб оглянути ногу Ремі, щось бурмоче та заявляє, що так, дійсно, тут медичних знань монахів не достатньо! Постільний режим, якщо ваша ласка, постільний режим.

— Ви злочинець? — спитав, сідаючи біля Ремі, молодий чоловік сімнадцяти років, сирота, якого залишили опіці священників, коли йому було два роки.

— Ні, — відповів він.

— Як ви отримали це поранення?

— Упав.

— Ви впевнені, що ви не злочинець? Ми тут раді всім, незалежно від їхнього минулого.

— Я не злочинець.

— А... Але ж ви тікаєте, так?

— Не від закону.

— Ви впевнені?

— Клянуся.

Вранці найстаріший монах повернувся, щоб знов оглянути Ремі, буркотів, а потім заявив:

— Так, так, постільний режим, як я і сказав!

Опівдні абат — молодший за найстарішого монаха, але набагато обізнаніший у політиці — прийшов привітати несподіваного гостя.

— Дивина за дивиною! — весело вигукнув він. — Поранений іноземець, що розмовляє нашою мовою! Чи ви знаєте щось про шлях до просвітлення?

— Я чув, — буркнув Ремі зі свого солом'яного матраца на підлозі, — що добрими вчинками та доброчинністю в цьому житті можна просунутися у колесі Всесвіту.

— Думаю, це чудово, що ви прийшли до нашого монастиря, — весело хихикнув абат. — Для вас, для нас, для всіх!

Сказавши це, абат повернувся до своєї кімнати та написав своєму начальнику у великому храмі в місті листа, яким повідомив, що чоловік, якого розшукує поліція, прибув до його храму, і чи не скасували ту суттєву винагороду за його піймання? Він відправив хлопця на пошту й задоволено став чекати на відповідь.

Розділ 27

На другий день його перебування в монастирі почався сезон дощів.

Ремі сидів під дірявим дахом ґанку, слухав, як по черепиці тече вода, дивився, як земля перетворюється на мерехтливе чорне дзеркало.

Наймолодший монах, сирота, сів поруч із ним і сказав:

— Спочатку я подих. Потім, коли я подих, я повітря. Я вітер, що рухається небом. Я листя, що гнеться на деревах. Я обертання землі, тріскання ґрунту, пил, що відлітає геть. Я тут і над, і в усіх куточках землі. Я в першому вдиху новонародженої дитини; я останній видих матері, що помирає. Я — ридання покинутого коханою людиною. Я сміх радісної дитини. Я подих, я вітер, я життя, і коли я є всім цим, я — той я, що був просто мною, що сидів тут зараз з тобою — був абсолютно нічим.

Під час вечері абат спитав, чи надійшла якась пошта, і йому відповіли, що через дощі дороги стали складними та багнистими, а він усміхнувся та сказав, що цього слід було очікувати, і що він анітрохи не стурбований, а Ремі спостерігав за ним краєм ока, усміхаючись, і нічого не казав.

Коли о третій ночі дзвін закликав прокинутися та молитися під місячним світлом, найстаріший монах прийшов розбудити Ремі, повсякчас цокаючи язиком.

— Тобі корисно, — сказав він. — Ходімо, ходімо, тобі корисно, спробуй!

А коли дзвін закликав усіх до сніданку, наймолодший монах тихо підійшов до нього, відтягнув до бічної кімнати, і там Ремі побачив свій рюкзак, сухий саронг і бриль, ціпок, щоб було на що спертися, сандалі та загорнутий у листя рис. Монах сказав:

— Два тижні тому нам усім сказали шукати збіглого іноземного злочинця. Абат сказав, що віддати його солдатам або поліції буде добрим вчинком, і тому було вирішено, що ми так і зробимо.

— Чому ти розповідаєш мені про це?

— Бо це цікаво, хіба ні? — сказав з усмішкою монах. — Мені часто кажуть, що я забагато патякаю.

Сказавши це, він відвернувся, а Ремі взяв це скромне добро та, не сказавши ні слова, побрів геть.

Розділ 28

Чудернацьке видовище!

Чоловік із надто довгою брунатною бородою, брунатним волоссям, обпаленою сонцем світлою шкірою, вдягнений у мішанину одягу — щось середнє між футболкою контрабандиста та одіянням монаха — з рюкзаком за плечима кульгає до Лампанга.

На півночі земля більш гориста, дика та красива. Вода, що стікає з гір, прорізує великі долини, неначе саме обертання Землі перетворило все на плавні вигини: вигини плато, вигини потоків; вигини доріг і вигини дерев. Це країна ананасів, тикових дерев і білої порцеляни з вишуканої каолінової глини. На світанку низька хмара гладить вершини гір і згоряє зі сходом сонця. До заходу сонця тіні розвернулися великим змахом сірого над землею, і вітер шепоче крізь ліси та над річками запахом гнилого листя та духмяних квітів, що розкрилися після закінчення дощів.

Знов сам, поранений, Ремі Берк прямує на північ, до Лампанга.

Двічі за два дні його мало не спіймали.

Першого разу невідомо звідки на безлюдній брудній дорозі з'явилася армійська вантажівка. На головній дорозі упав міст, його змило повінню, тому вантажівка повернула на бокову дорогу, а Ремі, почувши її наближення, біжить у підлісок, кидається в укриття й ховається, поки солдати, понуривши голови під залитим дощем тентом, проїжджають повз нього.

Другого разу був поліцейський кордон біля плоских синіх вод Мае Ва. Певно, хтось його побачив і розповів (Хто? — дивуємося ми. Браконьєр і його син, який розповів другові, а той — двоюрідному братові, який знав начальника поліції, а той отримав накази з цього приводу ще п'ять днів тому разом із попередженням, що підозрюваний скоріше за все прямує в цьому напрямку). На нього чекали троє ледачих полісменів: штани забрьохані багном, жують бетель і спльовують червоний сік у калюжі під ногами, страждають під дощем, чекаючи на його появу.

Він дивився на них з хребта, що був приблизно на чверть милі вище того вигину дороги, що вони охороняли; лежав на животі й оцінював їх і свій маршрут. До перехрестя, що вони охороняли, він пройшов двадцять миль і не хотів повертатися, бо його черевики гнили від дощів, ноги були чорні від багна, живіт пустий, гомілка боліла. Натомість він сховався у невеликому гаї, з'їв свій останній банан і його квіти, тремтів від дощу. Холод і сирість опановували його горло та розум, від чого перше боліло, а другий затуманювався. Як довго він ще витримає?

Не дуже довго.

Стільки, скільки треба.

Невдовзі після заходу сонця полісмени на дорозі кинули своє завдання та поїхали на велосипедах назад до міста. Він пройшов повз їхній кордон босоніж, побачив попереду вогні села й не наважився наблизитися. Тієї ночі він спав погано й прокинувся з лихоманкою, вранці рибалив на озері, спіймав дуже мало, а з'ївши, відчув нудоту, але зумів утримати їжу всередині.

Лихоманка не відпускала його звідти. Три дні він лежав на березі озера, пив і крав фрукти з дерев, тремтів і сам себе пошепки втішав. Іноді він звертався до себе французькою, іноді — англійською. Іноді згадував одну з історій, що його батько розповідав, коли вони ходили разом містом Варанасі, ще за тих часів, коли Імперія була великою, а ритуали індусів, що милися з молитвою, були розвагою, дитячою грою, на яку британці вказували пальцями та сміялися, а виховані пані відверталися, зашарівшись від того, що побачили так багато оголеного тіла, безтурботно демонстрованого в каламутних водах Гангу. Потім його розум брів до матері, яка одного разу повела його показати храми загубленої Камбоджі, шепчучи йому на вухо, щоб він не казав дідусеві, що вона його сюди привела, бо вважалося неправильним, якщо поважна пані цікавиться варварськими традиціями місцевих. Потім вона опустилася біля нього на коліна й показала стародавні різьблені тексти, зображення богів і королів, надряпані вістрям ножа на святих зображеннях графіті давно померлих дітей, впалі камені місця, до якого люди колись ходили в джунглі, щоб молити про дощ, що напоїть їхні посіви, про сонце, під яким визріє врожай. Він тоді бігав туди-сюди по різьблених брилах зруйнованих храмів, сміявся та питав, чи можна пограти в схованки, а навколо нього верещали джунглі, гнучкі мавпи підозріло кліпали біля своєї купи поцуплених манго.

То було ще до того, як ігри, в які він грав, стали... чимось іншим.

Четвертого дня лихоманка минула, і він ліг голий у воду озера, заплющив очі, відкинув голову назад і слухав гуркіт у своїх вухах. Він спіймав останню рибу, приготував її на жаринах і дивився на маленький човен, що плив через озеро; єдиного члена екіпажу захищала парасолька, з корми висіли три волосіні, а потім хазяїн човна побачив його, помахав рукою та на веслах підплив ближче.

Чоловік був рибалкою шістдесяти років, йому бракувало трьох зубів: двох на нижній щелепі та одного на верхній.

— Заблукав? — спитав він.

— Ні, не заблукав. Шукаю шлях через озеро.

— Ага, ну то залізай, залізай!

Він заліз.

Перетинаючи водойму, рибалка жваво розповідав: про свою дружину (померла), про синів (благородні), про своїх невісток (не дуже добрі, але хоча б стараються), про внуків і правнуків (гарненькі, всі вони, такі гарнюні). Його семеро синів одружилися й разом народили йому тридцять вісім онуків, і з цих тридцяти восьми двадцять дев'ять вже також мали дітей — про кожного він пам’ятав ім’я, міг описати характер — тож загалом виходило, що в радіусі двадцять миль навколо озера загальна кількість його прямих родичів дорівнювала сімдесяти трьом.

— Було б сімдесят чотири, — зітхав він, — але один з них поїхав.

А це певним чином було майже смертю.

На протилежному березі озера Ремі хитко став на твердий берег і спитав:

— А чи далеко до Лампанга?

— Якщо підеш дорогою, то два дні йти... Але ж дорога на тому березі.

— А чи далеко йти, якщо я триматимуся далі від дороги?

— Чотири або п'ять днів, іти буде важко. Але тобі не слід цього робити — ти ж бо поранений, і хворів. Поживи в мене. Моя невістка догляне за тобою.

— Не можу. Коли ви повернетеся додому, дізнаєтеся, що про мене питали. Іноземець, високий, світла шкіра. Вам скажуть, що я злодій.

— Ти не злодій! — засміявся старий. — Я маю сімдесят три дитини — думаєш, не вмію злодіїв розпізнавати? Ти паломник, це ясно, як вдень!

— Тоді ви розумієте, чому я обираю важчий шлях.

Рибалка знизав плечима:

— Ґаутама на своєму шляху до просвітлення спробував голодувати та страждати, але лише з повним животом досяг Нірвани — принаймні, я так вважаю.

Коли вони вже розходилися, Ремі, повагавшись, обернувся до старого.

— А можна... — почав був він, а потім замовк, запнувся, не через слова, а через саму ідею того, що зібрався сказати.

Довіра в ньому ослабла, надзвичайно ослабла, і тепер слова застрягли в горлі, але він повільно глибоко вдихнув і все одно спробував:

— Коли розповідатимете людям про мене — можете розповідати, я не проти — ви не могли б їм сказати... Сказати, що я питав дорогу до Пхрае. Скажіть, що моя гомілка сильно поранена, і ви не перевозили мене через озеро. Але будьте ласкаві, не кажіть нічого хоча б день. Або два? Мені нічого вам запропонувати, окрім своєї вдячності та обіцяння, що таким чином ви не скоїте зла, а радше багато хорошого.

Рибалка вдихнув, втягнувши губи так сильно, що аж кінчик носа вниз нахилився й немов затремтів над прірвою, у яку могло провалитися все обличчя. Потім усміхнувся, весело махнув рукою та сказав:

— Гаразд, мене все одно ніхто не слухає!

Ремі низько вклонився та пішов геть.

Розділ 29

Чотири дні по тому, накульгуючи, він вийшов з лісу та пагорбів і прибув до Лампанга.

Колишня гордість королівства Ланна, це місто досі зберегло свої стіни, свої золочені храми, свою любов до бананів зі спеціями та свою гордість, неначе в тіні своїх гір досі заявляло, що воно є окремою державою, якій від зовнішнього світу потрібно надто мало, щоб турбувати його. Їдьте до Чіанг-Мая або до Бангкока, або за кордон, до Мьянми, якщо маєте потребу бігати на роботу, сперечатися на вулицях, купувати екзотичні речі або гучно розмовляти посеред ночі. Лампанг був тихим місцем для тихих людей, і дай боже, щоб це не змінилося.

Ремі трохи постояв на схилі, дивлячись на це маленьке місто, на будинки, що стояли на палях на стрімкій річці Ванг, яка, як і багато інших річок цієї країни, повертала зрештою до Чаопхраї та на південь, до моря. Він слухав звуки запряжених кіньми двоколок, що стрибали по вулицях, крики погоничів слонів, що везли товари до міста, брязкіт збруй і плескотіння весел — усі звуки здіймалися вгору, підсилені далеким гірським схилом на протилежному боці.

Входити до Лампанга було ризиком, бо там будуть представники влади, що пильнуватимуть, хоч як би він не відірвався від переслідувачів у горах, навіть якщо ті повірили казці рибалки, що він повернув на схід, до Пхрае, а не на захід, до річки. (Везіння: рибалка збрехав, і дуже радів цьому, його слова дійшли до Абгіка Лі, і той відразу наказав генералові з військом перейти до Пхрае, а своїх мисливців відправив назад, у пагорби, і не знайшов там жодного сліду Ремі.)

Але яким би не було везіння, його помітять, і місце його знаходження стане відомим, коли він зайде в місто. Усі ресурси Абгіка перенаправляться, його шукатимуть, і йому знов доведеться бігти, у той час як досі він просто бродив.

Великий ризик, жахлива небезпека.

І він, кивнувши головою, погодився ризикнути.

Розділ 30

О, Ремі, Ремі, що ти робиш?

Купуєш два квитки на вокзалі в Лампанзі: один до Чіанг-Мая, другий — до Бангкока.

Ми дивимося на спантеличене обличчя касира, поки ти сплачуєш за квитки дорогоцінними батами, що так обережно беріг у своєму рюкзаку.

Ми дивимося, як ти прямуєш на платформу, обшарпанець у лахмітті, як не глянь — лялька з ганчір'я; скоро за тобою прибуде поліція, обов'язково, але спершу приходить поїзд «Чіанг-Май — Бангкок», великий новий шумний локомотив з дизельним двигуном, чорний і гордий, що брязкає, як щелепа динозавра, і з металевим скреготом вповзає до вокзалу. Ти сідаєш на потяг, що йде на північ; зухвалий, як ніхто, усміхаєшся надзвичайно спокійною усмішкою, сидиш у купе разом з двома іншими пасажирами — жінкою, яка тримає сплячу дитину, та чоловіком у діловому костюмі, японцем, який люб'язно всміхається тобі поверх газети, а потім відвертається й більше ніколи не дивиться.

Ремі розглядає ландшафти, що гуркотять повз вікно. Йому багато треба побачити.

(Хто ці мандрівники? Ну, вона їде до своєї матері, яка помирає дванадцятий раз і вмиратиме ще тричі, кожного разу галасливо скаржачись зібраним нею родичам, що її власна родина покинула її, а потім зрештою помре в 1947 році, впавши на вулиці, вдарившись головою та більше вже не прийшовши до тями. А він? Ну, а він знається на залізницях, вивчав залізниці, а зараз вивчає залізниці, що поєднують Китай та Індію, і одного дня, незабаром, організовуватиме у своєму кабінеті за допомогою карт і записок будівництво залізниці полоненими рабами, а коли війна скінчиться, казатиме, що Японія лише хотіла принести свободу народам Сходу, лише покласти край тиранії. Отже, ми бачимо їх, цих супутників у поїзді, і дізнавшись про них, відвертаємося.)

У Чіанг-Маї ти сходиш з цього поїзда, потім сідаєш на поїзд, що їде в протилежному напрямку, на південь, до Бангкока, а коли він починає від'їжджати від платформи, ти знов сходиш, зістрибуєш з відкритого балкона в задній частині вагона на гравій, котишся по ньому, потім встаєш, обтрушуєшся та біжиш геть від колії.

Ми стежимо за Ремі... Зараз ми дивимося, як він присів біля невеликого колодязя за межами квадратного кріпосного рову навколо міста; він наливає в чашку води, збриває майже тупим ножем велику бороду, якою обросло його підборіддя, з-під ножа з'являється бліда шкіра, якої майже не торкалося сонце, як порівняти з коричневим навколо його очей. А тепер він сидить і голить голову, воду фарбує кров, бо він зіскрібає волосся майже повністю, а потім надіває на оголену шкіру широкий солом'яний бриль, а худорляве засмагле тіло огортає запиленою мантією.

На кого він тепер схожий? На мандрівного монаха, можливо, якщо сильно не придивлятися. На жебрака. На безумця. На святого чоловіка. На засмаглого пророка з пустелі.

Ким би він не був, він не сильно схожий на Ремі Берка.

Тієї ночі він спить під небом на вулицях Чіанг-Мая, і дикі собаки ходять навколо, міркуючи, чи не є він поживою. Це одна з найбільш спокійних його ночей за дуже тривалий час.

Коли сходить сонце, він краде велосипед і їде на ньому з міста приблизно двадцять миль, геть спітнівши за кілька годин до полудня. Він доїжджає до моста через потік — одноколійної споруди з уже іржавого заліза, по якій жоден потяг не ризикує їхати з більшою швидкістю, ніж равлик; навколо нього збираються мухи, по лісах ширяться брижі, а він сідає, схрестивши ноги, біля колії, щоб чекати.

Він дихає, і йому здається, що його подих є вітром, а вітер — повітрям, це повітря кружляє навколо світу, проходить крізь легені Абгіка Лі, що крокує по платформі Лампанга, чекаючи на поїзд, крізь розширені ніздрі гравців і фігур Дому Ігор, над водами Чаопхраї, а звідти в море. На мить йому здається, що він — ніщо, і йому не страшно.

А потім чується гудіння рейок, пихкання механізмів, гуркіт потягу. Він котиться на живіт, ховається в підліску й чекає на прибуття потягу. Експрес «Чіанг-Май — Бангкок», що прямує на південь, при наближенні до моста сповільнюється, так само як учора, коли Ремі їхав на ньому на північ. Двигун ледь-ледь пихкає, і зі швидкістю чотири або п'ять миль на годину поїзд починає обережно переїжджати.

Ремі чекає, поки проїдуть перші кілька вагонів, а потім беззвучно встає з підліска, підтюпцем вибігає, прискорюється до швидкості поїзду, а потім, сильно змахнувши просторим одягом, залізає на задню частину останнього вагона, в безпеку.

Розділ 31

Зупинки на маршруті.

Лампхун, Пхітсанулок, Лопбурі, Аюттхая, Дон Муанг.

Ремі сидить, дивиться на краєвиди та не може згадати, коли він востаннє був таким розслабленим.

Купе пусте аж до Аюттхаї, де заходять британець у лляному костюмі та його дружина. Крізь шари свого просякнутого потом піджака чоловік сильно тхне, але це не заважає його дружині, коли вона побачила Ремі, скривити ніс і прошепотіти колючою англійською:

— Від нього жахливий запах.

— Це просто монах, люба, — шепоче чоловік.

— Ми не можемо піти до іншого купе?

— Люба, не переймайся дрібницями. Неможливо постійно уникати місцевих.

Невдоволено буркнувши, дружина умощується на сидіння якомога далі від Ремі, а чоловік сідає поміж ними, як захисний екран. Він дивиться на Ремі та усміхається, виголошуючи тайською з надзвичайним акцентом:

— Доброго ранку!

— Доброго ранку, — відповідає Ремі тією самою мовою, склавши долоні, і відвертається до вікна, поки вони не побачили його посмішку.

Світ назовні. Переміщення без руху. В тіні бананового дерева відпочивають робітники. На землі гниють манго. Кістляві дівчата кидають у річку сітку. З храму чуються удари гонга. Багато зупинок, очікування, поки інший поїзд звільнить колію попереду. Іноді йде дощ; іноді небо ясне, яскрава блакить поцяткована білим, яке знов чорніє так само швидко, як хмари розходилися, і далекі пагорби та поля стають запилено-сірими.

Британець каже:

— Цьому народові, сіамцям, нічого не можна довірити. Не можна довірити жодну роботу. «Завтра», кажуть вони, а наступного дня: «Завтра». Питаєш, у чому затримка, а вони кажуть: «Завтра зроблю», а коли наполягаєш, кажуть: «Треба замовити деталь». А чому вчора її не замовили? «Замовлю завтра», відповідають вони, і це кінець розмови! Ні, краще звертатися до чинків^[1]. Пересічний чинк важко працює, але ж і хитрий, щойно кліпнеш — обкраде, але якщо показати йому, хто хазяїн, дати зрозуміти, що не терпітимеш ніяких викрутасів, то вони добре працюють. Малайці — найбільш ліниві з усіх, але це добре лікується різками, але джепи^[2]! Джепами неможливо не захоплюватися. Чорти мене забирай, якщо ці чортяки не майже такі як ми!

Ремі слухає, відвернувшись, і нічого не каже.

Він нерухомий, рухається поїзд.

Він є рухом.

Він є нерухомою точкою на Землі.

Він є Землею, що обертається.

Він є тут.

Він є всюди.

Він є нічим.

Коли вони сповільнюються, в'їжджаючи в Бангкок, з чорних небес падає дощ, його краплі такі великі, що відскакують від шкіри, вибухають на головах людей, що біжать під дах або навіс. Ремі висовується з вікна купе й бачить чергу, що тягнеться від краю платформи.

Солдати — дві дюжини або більше — зупиняють усіх чоловіків і жінок, що намагаються пройти повз них. Ремі дивиться на інший кінець платформи, але там ще більше чоловіків, озброєних, на яких дивиться повішений високо портрет благодушного короля; усі вони дивляться на поїзд, що прибув з Чіанг-Мая.

Вдихнувши, Ремі повертається до купе, а англієць з дружиною тим часом бурмочуть одне з одним.

— У нього дивний вигляд, — шепоче дружина.

— Люба, не можна так казати.

— Але ж це так... — і вони виходять з вагона.

Жах наповнює груди Ремі. Він пройшов пішки пів Таїланду, щоб повернутися до Бангкока, але схоже, що його переміщення передбачили, дізналися, де він є. Звідки Абгік знав? Чому Абгік вирішив перевірити цей вокзал?

Затамувавши подих, Ремі сидить у купе вагона, що поступово пустішає, і розуміє, що він не знає, що йому робити. Залишитися в поїзді довше, може той його знов на північ відвезе? Тікати та ховатися? Чкурнути з усіх ніг? Якщо він чкурне і його помітять, його планові кінець, уся ця небезпечна подорож буде марною. Сідати на поїзд треба було для того, щоб збільшити кількість варіантів, щоб більше не було «він може бути або в цій ділянці лісу, або серед ось цих полів», щоб його шукали всюди, де ходять поїзди, від Паданга до Нонг Кхаї. Але ж ось вони, солдати, чекають на нього в Бангконгу, і це може бути лише тому, що його виверт не спрацював!

Кондуктор ішов уздовж вагона, зазирав у кожне купе, гукаючи, що це кінцева зупинка. Чуючи його наближення, Ремі вдав, ніби спить (інстинктивна реакція), і кондуктор гукнув, щоб розбудити його та сказати, що час виходити. Ремі кивнув, усміхнувся та заходився збирати свої речі, коли кондуктор пішов далі; він вийшов у коридор, не маючи ідей, куди йому йти.

Змішатися з натовпом? Сподіватися на те, що солдати на платформі керуються старим описом: бородатий іноземець, чоловік у драному одязі, поранений чужинець?

Дуже небезпечно, але які він має альтернативи? Він насунув свій бриль нижче на обличчя, поклав долоню на двері, глибоко вдихнув і почув голос, що покликав його за іменем:

— Отакої, Ремі! — сказав голос. — Ти маєш дивовижний вигляд.

Розділ 32

Пожаліймо трохи Абгіка Лі.

Бідний старий Абгіку Лі, ти думав, що перемога буде такою легкою! Ремі Берк, ледачий, розпещений гравець, що забагато п'є та надто охоче розмовляє. Ти уявив його кабінетним генералом, великим гравцем в азартні ігри та на біржі, підступним картярем, що знає, як залучити до подій свої війська та дипломатів телеграмою або квапливо нашкрябаним листом, але ти не вважав його бігуном. Не вважав тим, хто може бігти, може ховатися, залишатися схованим. Ти помилився у своєму супротивникові, Абгіку Лі, і ми радіємо.

Ох і змусив він тебе побігати! Ти обнишпорив Накхон-Саван, прорвався лісами на північ, відправив розвідників до хуторів і сіл, човни — до озер, солдатів — до поїздів. Ти так дістав начальника поліції у Пхрае, що той почав кричати на тебе в телефон, і все це лише через повідомлення, що надійшло з Лампанга — з Лампанга, уявляєте? — про те, що чоловіка, чия зовнішність відповідала опису твого переслідуваного, бачили, коли той купував квитки на поїзди до Бангкока та Чіанг-Мая!

Тоді він був змушений передислокуватися з жахливим поспіхом: солдатів до одного кінця маршруту, полісменів — до іншого, шпигунів — у всі поїзди, що між ними. Ти мчав через усю країну до Лампанга, але на той час, коли прибув туди, твій переслідуваний був у Чіанг-Маї, а коли ти доїхав до Чіанг-Мая, його там уже не було. Але близько — так близько! Ти так наблизився, ти відчуваєш це, ти знаєш, що був майже достатньо близько, щоб доторкнутися (відколи він утік з Бангкока, твоєї найкращої миті він був у трьох милях від тебе), але якимось чином Ремі — ледачий, млявий Ремі — все одно оминув твої тенета.

Де він тепер?

Уздовж трьохсот миль між Чіанг-Маєм і Бангкоком; хто знає, де він міг зіскочити з поїзда?

Але ти наполегливий, Абгіку Лі; ти маєш план.

Певно, саме тому ти залишив солдатів на обох кінцях маршруту.

Розділ 33

— Ти не зайдеш?

Ремі обернувся, щоб побачити джерело голосу, що назвав його за іменем, говорив упевненою французькою талунав від відчинених дверей сусіднього купе.

Власник того голосу не був ні молодим, ні старим, ні примітним, ні звичайним, а радше належав до того пересічного типу, що є нічим: ні країни, ні часу, ні місця. Ми вже бачили його, ви і я, на самому початку гри, і можемо назвати його ім'я; ми звемо його Срібний.

— Упродовж певного часу провідник нас не турбуватиме, — додав він з усмішкою, коли Ремі вагався в коридорі. — Йому його робота не настільки цікава, як він удає.

Повільно, досі майже не відриваючи погляд від натовпу на платформі, Ремі прослизнув до купе, і Срібний зачинив за ним двері й усівся на сидінні, що було далі від вікна.

Певний час чоловіки дивилися один на одного й нічого не казали.

— Я попрошу певну ціну, — сказав зрештою Срібний.

— Ціну?

— Так.

— Яку ще ціну, за яку послугу?

— А я думав, що послуга очевидна, — відповів Срібний, склавши руки на коліні однієї ноги, що лежала на другій. — Я виведу тебе з цього вокзалу, а через три дні один чоловік у районі Вянг-Са побачить, як іноземець, чия зовнішність відповідає твоєму описові, йтиме лісом. Це дасть тобі час зробити те, заради чого ти сюди приїхав.

— А заради чого я сюди приїхав? — спитав він.

Срібний знизав плечима:

— Мене це не стосується, старий.

— Як ти мене знайшов?

— Я маю певні ресурси.

— Навіщо тобі допомагати мені?

— Я не хочу бачити твій програш.

— Це... незвично, як для гравця. Дім Ігор заохочує перемогу сильнішого, саме в цьому його мета. Слабі програють і сходять нові претенденти; ігри стають складнішими, ставки з часом змінюються. Якщо це мій час...

— Це не твій час, — швидко відповів Срібний. — Тобто... Я не вважаю, що гра, в яку ти граєш, рівна. Схованки — стародавня гра з добрими традиціями, але контекст цього матчу несправедливий. Слабший гравець переможе сильнішого, бо задля цього шахівницю перекосили.

— Я прийняв виклик, Срібний; ніхто мене не змушував.

— Так, з твого боку то було необачно, і конкретно за це відповідальність можеш нести лише ти. Але з самої ставки, яку ти зробив, можна дещо зрозуміти. Якщо ти виграєш, ти отримаєш уривок життя; не так вже й багато, як порівняти з тим, що ти, як я знаю, вже вигравав. Якщо ж виграє Абгік, він отримає твої спогади, а які то спогади, Ремі! Зі своїми амбіціями та з твоїм досвідом Абгік Лі може стати феноменальним гравцем, сильнішим за майже будь-кого у вищій лізі. І така гра — схованки в країні, де твоя зовнішність, якщо не зважати на твоє теперішнє модне вбрання, робить ховання майже неможливим? Ти хороший гравець, Ремі, цього ніхто не заперечуватиме, але я маю певне уявлення про карти, що отримав Абгік Лі, і готовий битися об заклад, що твої карти, коли ти їх отримаєш, будуть гіршими. Це не відповідає духові Дому Ігор, а речі, що не відповідають його духові, мене цікавлять. Ти знаєш, чому Абгік такий зацікавлений обіграти тебе?

— Не маю жодної гадки.

— Ти грав з ним раніше?

— Ні, у вищій лізі не грав.

— А в нижчій?

— Одного разу ми грали в покер.

— Хто виграв? Ти?

— Мені пощастило з роздачею.

Усмішка Срібного на мить зникла:

— «Пощастило» — небезпечна концепція в Домі Ігор.

— Менше з тим. Мені був потрібен «стрейт», і я його отримав, всупереч теорії ймовірності.

— Мені не віриться, що гра залежала від цього одного випадку.

— Не залежала, звісно, але тоді, наприкінці гри, ставки були вже великі й погана роздача, схоже, зламала Абгікову волю до перемоги.

— Що він програв?

— Гроші, більше нічого.

— Ні життя, ні сенс, ні пам'ять, ні емоції?..

— То була гра нижньої ліги, Срібний! — гримнув Ремі гучніше, ніж хотів, і знов кинув погляд на платформу, що швидко пустішала. — На кону не було нічого важливого.

Тиша у вагоні. За вікном по даху вокзалу стукотів дощ, останніх пасажирів виводили крізь військовий кордон. Капітан, якому, схоже, спала на думку геніальна ідея, жестом наказав кільком зі своїх підлеглих обшукати поїзд, починаючи з локомотива й далі усіма вагонами, перевіряючи кожні двері, кожну нишпорку.

Ремі неспокійно посунувся на сидінні.

— Ти казав про ціну, — пробурмотів він.

— Так, казав.

— Ти можеш непомітно провести мене через вокзал?

— Можу, а також зробити для тебе маленький фальшивий слід — але не великий, не такий, щоб хтось міг сказати, що це нечесно.

— А я, у відповідь?..

— Коли настане день, мені буде потрібно, щоб ти когось пощадив.

— Це начебто не важко... В чому підступ?

— Тобі буде дуже страшно, коли треба буде зробити це.

Мовчання. Крізь дірку в даху вокзалу всередину текла тонка, схожа на шнурок, цівочка води, під якою зростала калюжа. Торговця бананами виштовхували солдати, що не отримали хабаря. Заплакала дитина, злякавшись звуків двигуна. Срібний чекав. Ремі витріщався в пустоту, доки зрештою на його обличчі не з'явилася посмішка.

— Ти боїшся Абгіка Лі, — пробурмотів він.

Срібний вигнув брови й нічого не сказав.

— Ти це вже визнав. Його амбіції, моя пам'ять — він дійсно стане нищівним гравцем. Можливо, достатньо хорошим, щоб кинути виклик тобі.

— Якби він кинув мені виклик, то програв би, — відповів другий, і крізь доброзичливість його голосу пробилася жорсткість. — Але як фігура в чиїйсь руці він може становити... незручність... у більших іграх.

— І щоб запобігти цьому, ти допомагаєш слабшому гравцю?

— Ти не слабший гравець, Ремі.

— Хіба? Я ж уже казав: я погодився на цю гру. Це вже каже, що я слабий.

— Слабий в уявленні Абгіка — можливо, — відповів його співбесідник. — Абгік вважає, що гру можна виграти лише жорстокістю та розрахунком. Якби це були шахи, він мав би рацію, але ти, Ремі, маєш найбільший талант гравця вищої ліги. Ти пам'ятаєш, що твої фігури — люди. На поверхневому рівні хтось може сказати, що це означає, що ти добрий, але я також припускаю, що це робить тебе красивим. Грати людьми — набагато елегантніше вміння, ніж просто розраховувати.

Мовчання. Ремі відкинувся на спинку сидіння, склав пальці рук, напружив губи. Назовні один солдат гукнув іншому:

— Зі мною! Ходімо, ходімо, перевіримо.

Срібний заговорив трохи швидше, поглядаючи час від часу на двері купе:

— Є... аномалії... в Домі Ігор. Ми кажемо собі, що ігри, в які ми граємо, це розвага, спорт, егоїстичні забавки. Але ми граємо країнами. Ми командуємо арміями. Наші забавки — товари, ідеї, люди. Ми коронували королів і скидали тиранів, вели генералів до перемог, яких без нас вони б не здобули. Бавлячись, ми сформували людську історію, змінили її, змінили долі людей. Те, що наша діяльність організована у вигляді гри, надає нам великі переваги. Ми маємо безжалісність, інтелектуальну міць, яких можуть не мати королева, що переймається майбутнім свого сина, або капітан, який полюбив своїх підлеглих. Для нас усі вони лише фігури, ресурси, якими треба скористатися з найбільшим ефектом, і з цієї жорстокої математики ми вириваємо перемогу там, де за інших обставин була би поразка. Усе заради гри. А звідки ця гра береться? Хто видає нам фігури, показує шахівниці, стежить за дотриманням правил? Вона, звісно. Майстриня Ігор. Вона контролює нас, бо контролює дошку, і хоча Дім Ігор заявляє, що всі ігри рівні, іноді можна побачити ваду. Змагання про коронування короля, в якому гравці мають не рівні можливості, або ж фігури мають вади, які не оголошено. Гравець, якому дістався генерал, у той час як тобі — лише майор. Вона витягла Росію, а у твоїй руці лише Бельгія. Виклик, який не має бути прийнятий — скасувати умови, на які не можна було приставати, і іноді Дім Ігор втручається, а іноді ні, а зважаючи, що це Дім, що живе за правилами, я не бачу причин, що пояснили б це. Чому Дім дозволив тобі поставити на кін свою пам'ять, Ремі? Це не рівна ставка. Чому тобі дозволили прийняти виклик у країні, де навіть твоє обличчя є джерелом нездоланних перешкод? Були випадки, коли арбітри втручалися заради усунення менших дисбалансів. Чому вони не втрутилися цього разу?

Шум у кінці вагону — голоси солдатів, черевики, відкриття дверей купе.

Не зводячи очей з обличчя Срібного, Ремі сказав:

— Я сам погодився. Це була моя помилка.

— Можливо, твоя правда. Можливо, я помиляюся. Або ж ми лише фігури в руці Майстрині Ігор, і вона вирішила позбутися тебе заради когось нового.

Голоси у вагоні, ближче. Ремі не рухався; руки складені, дихання тихе.

— Отже, ти збираєшся кинути їй виклик. Ти гратимеш Велику Гру.

Якусь мить Срібний не відповідав, його очі глянули вгору, шукаючи думку. Потім він знов глянув на Ремі та відверто сказав:

— Так. То ми домовилися?

Двері купе відчинилися. У них стояли два солдати.

— Хто ви такі? Чому ви тут? — гримнули вони. — Що ви тут робите?

А потім, побачивши світлі обличчя Срібного та Ремі:

— Ось ви де, іноземці! Руки вгору! Встати! Виходьте з поїзда!

Вони обоє повільно вийшли з поїзда, поклавши руки за голови; солдати штовхали їх ззаду. Вони стояли на платформі й чекали, поки один з солдатів ходив за капітаном.

Капітан глянув на обличчя Ремі та кивнув, розуміючи. Потім його погляд повернувся до очей Срібного і його обличчя заціпеніло.

— То як? — спитав Срібний, не зводячи очей з обличчя капітана. — Домовилися?

Ремі всміхнувся та збагнув, що через цю усмішку починає сміятися. Він опустив руки з-за голови та розреготався.

— Так! — вигукнув він. — До біса все! Так, я гратиму твою гру.

Солдати дивилися на них мовчки. Що за жах з'явився в очах капітана, коли він подивився на обличчя Срібного? (Жах чоловіка, що грав, щоб увійти до вищої ліги, та програв; програв дружину, дім, дитину, аж доки незнайомець зі срібним волоссям не прийшов до нього вночі й не запропонував повернути їх в обмін на послугу, яка наразі не називалася. Як кажуть, хто дав, той і забрати може.)

— Це не той чоловік, якого ви шукаєте, — пояснив Срібний капітанові, вказуючи на Ремі. — Будь ласка, повідомте про це ваших людей.

Капітан знов кивнув, потім повернувся до своїх солдатів, відірвавши очі від обличчя Срібного наче від хитрого погляду трупа, і гаркнув:

— Не ті! Ви що, не слухали, що вам казали?! Це не ті люди! Назад до своїх постів!

Солдати виконали наказане.

Срібний вивів Ремі з дверей вокзалу й удвох вони затрималися на ґанку, дивлячись, як ллється дощ. Срібний підвів очі до неба, ніби намагався розрахувати рух кожної краплини, що падала. Ремі трохи подивився на нього, а потім простягнув руку та сказав:

— Отже, домовилися.

Погляд Срібного відірвався від сірого неба. Він усміхнувся, потиснув Ремі руку.

— Домовилися, — погодився він; а потім, ніби після роздумів: — Щасти тобі!

Він розвернувся, щоб піти.

Ремі гукнув навздогін:

— Срібний!

Другий чоловік зупинився й озирнувся, питаючи.

— Проти Дому Ігор ніхто ніколи не виграє. Ти ж це знаєш, так?

Срібний усміхнувся та пішов геть.

Розділ 34

Вісім днів у Бангкоку.

За ті гроші, що в нього залишилися, він купив собі костюм, штани, новий капелюх; вдягнувся так, як вдягаються європейські джентльмени. Тут було простіше, надто тому, що ресурси Абгіка Лі були розпорошені. Коли Ремі тікав з Бангкока, Бангкок розривали на шматки, шукаючи його, але тепер! Тепер ніхто не знав, де Ремі, тож Ремі повернувся сюди, щоб загубитися серед іммігрантів і шукачів пригод, шпигунів і біженців.

Він зняв кімнату в дешевому готелі далі від води, поспав під сіткою проти комах, помився, оглянув усі порізи та синці, подряпини та набряки, відчистив ноги, обличчя, руки, нігті, доки кожний сантиметр його шкіри не став рожевим.

Поспавши до четвертої години ранку, він знов вдягнувся у своє дрантя та пішов до посольств і клубів, до яких ходили працівники посольств. Чоловіком, якого він пограбував того ранку, став британський заступник консула, очманілий від опіуму, на шляху до адюльтеру (його дружина терпляче чекала на нього в Андершоті; запах сексу вчепився в нього як анестезійні щелепи п'явки). Ремі не довелося бити його більш як два рази, щоб змусити коритися, і гравець забрав сорок сім батів у збентеженого чоловіка, який, повільно приходячи до тями після опіумної дрімоти, здогадався не доповідати про цей злочин жодному зі своїх начальників.

У сингальця з обвислою нижньою губою Ремі купив документи мертвого француза, чий труп викинуло на берег чотири дні тому, про зникнення якого ніхто поліції не казатиме. У побіленому клубі, збудованому у вашингтонському стилі, з вентиляторами на стелі, що ніколи не оберталися, та з барменом, що продавав учетверо дешевше, ніж у меню, домашній джин і смертоносне рисове вино власного виготовлення, Ремі знайшов Вінстона Блейка, колишнього журналіста «Лондон Таймс» (іноді він давав собі клопоту надіслати статтю), час від часу шпигуна, привітного п'яницю, чоловіка, що любив повеселитися та чекав на розлучення, а іноді грав у Домі Ігор, доки не програв у грі, в яку не вмів грати, і його не викинули в ніч з чужою астмою замість виграшу.

— Ремі, — пробурмотів він, коли той усівся на табурет поруч із ним. — То ти ще не помер?

— Поки що ні, Вінстоне, — відповів він, жестом попросивши бармена налити. — Тебе пригостити?

— А чому б ні, хлопче, чом ні.

Вони балакали.

— Джепи не хочуть захоплювати Сіам, розумієш? — бурчав він. — Ця країна — дрібна риба, яку легко можна буде вловити після того, як вони отримають головний трофей.

— А що є головним трофеєм?

— Сінгапур! Малайзія! Спершу розібратися з британцями, розібратися з великим рухом спротиву, приготуватися розбиратися з Індією, і лише захопивши всю Південно-Східну Азію, можна на додаток взяти Сіам.

— А яких заходів вживають щодо цього британці?

— Усе на пси, хлопче, все на пси! — прохрипів чоловік, жадібно вдихаючи вечірню спеку. — А що вони в біса можуть зробити? Їм ледь вдається тримати місцевих під контролем, не те що давати ради імперіалістичним самураям. Бачиш он того чоловіка?.. — він указав тактовним як торпеда та делікатним як ураган пальцем, що був вимазаний чорнилом. — Це один з тих джепів. Чудова людина насправді. Щиро вірить — я це просто обожнюю — щиро вірить, що звільнить Азію від колоніального гнобителя. Що японці прийдуть як визволителі, а не як загарбники, і що пішовши на війну з бритами, жабоїдами та іншими, він захищатиме свою країну від неминучої європейської кари! Принаймні, європейцям стало пристойності не претендувати на велич або щедрість. Хай йому щастить, — весело махнув він у напрямку жертви свого аналізу, що здійняла келих у відповідь, — він хороший хлопець, і шпигун непоганий, але він жахливо помиляється.

— В чому?

— У своєму керівництві! Його керівництво торочить про «звільнення від колоніалізму», але всі вони ідеологи та громили. Який сенс мати пристойних керівників середньої ланки, якщо зверху лунає лише про етнічну чистку, га?

— А як щодо тебе?

— А що щодо мене?

— Де будеш ти, коли все це станеться?

— О, напевно, в Індії. Або на Цейлоні. Якнайдалі звідси, якщо просто!

— Ще вип'єш?

— Ти добрий хлопець, Ремі, завжди таким був.

А згодом:

— Пам'ятаєш Абгіка Лі?

— Боже, так! Бридкий тип, але грає добре, якщо я не помиляюся. Зіграв колись дивовижну партію в «Монополію» проти янкі, що був великою фігурою в ґумовому бізнесі. Виграв у нього половину плантацій Малайзії, сенатора США та кохання дружини того янкі, і все тому, що танкер суперника захопили пірати в Малаккській протоці. Особисто я вважав, що втручати дружину було занадто, оскільки він вочевидь не кохав її, але він завжди був мстивим мерзотником, цей Абгік, завжди вигравав щось не тому, що воно йому було потрібне, а просто щоб показати, що він може.

— Я граю з ним зараз.

— Боже мій, ти серйозно? Яка гра?

— Схованки.

— Ти шукаєш?

— Ховаюся, взагалі-то.

— Трясця твоїй матері, хлопче, то навіщо ти сюди прийшов?! Половина людей у цьому клятому місці намагаються пробратися в Дім Ігор, ти знаєш, як швидко вони тебе видадуть?

— Я скористався димовою завісою.

— Її на довго не вистачить; такі, як ти, примітні.

— Саме тому я зараз виконую певну роботу. Я зацікавився, чи не знаєш ти, бува, де живе Абгік Лі?

— Не вплутуй мене у свої справи, Ремі! Я вже не в Домі Ігор і маю слабкі легені на доказ. Поставив свій склероз проти його астми, і глянь, що тепер зі мною!

— А якщо мені вдасться допомогти тобі з цим?

— Лише якщо ти виграєш, хлопче, лише в такому разі.

— Ну, то допоможи мені.

А наступної ночі...

Він перехопив її, коли вона сідала на пором, що прямував на південь, до моря. Вона була вдягнута в сіре; на ньому був великий капелюх, який він насунув низько проти ліхтаря; вона побачила його краєм ока та все одно всміхнулася, впізнавши.

Поки пором повільно пихтів по воді, він пробрався до неї, а потім, наче вони двоє незнайомців, що зустрілися під час самотніх вояжів, він став біля неї, склавши руки на поруччі, і сказав:

— Тіно!

— Ремі!

— Як тобі живеться?

Жінка на ім'я Тіна замислилася, її губи натягнулися, поки вона міркувала над відповіддю.

— Добре, — зрештою сказала вона. — Досі тут.

Красуня Тіна, ми пам'ятаємо тебе з іншого часу, іншої гри, хіба ні? І ти досі тут, твоє темне волосся тепер коротше, твоя усмішка старша, твої риси красиві та незмінні, як місяць. Колись ти носила маску та грала на коронування короля у Венеції. Тієї маски вже немає; а втім... Можливо, вона просто занурилася у твоє обличчя, стала твоєю плоттю, невидимою річчю, що ти досі носиш.

— Я чула, що ти зараз граєш, — пробурмотіла вона.

— Еге ж.

— Срібний про це згадував.

— А... Я саме думав, чи згадає він.

— То як грається?

— Абгік виграє.

— Прикро це чути. Ти ж до мене не по допомогу прийшов?

— У правилах немає заборони робити це.

— Але просити допомоги в іншого гравця... надзвичайно небезпечно, — сказала вона, перенісши вагу на поруччя, щоб краще його бачити. — Подумай про концесії, що я могла б отримати від Абгіка, якби сказала йому про цю нашу розмову.

— Напевно, — визнав він, — від Абгіка ти можеш отримати більше, ніж можу запропонувати я, і таким вчинком ти могла б гарантувати його перемогу, у той час як допомогою мені ти можеш лише змінити баланс шансів проти мого програшу.

— Отже, ми дійшли згоди — я мушу допомогти Абгікові.

— Але... — перебив він, м'яко поклавши долоню на її холодну руку, — якби ти допомогла виграти мені, тобі був би зобов'язаний гравець, що, коли йдеться про вірність, набагато старший і менш темпераментний, ніж Абгік.

— Гравець, що напився та зробив дурну ставку, — відповіла вона, обережно звільняючись від його дотику, — це не той гравець, на чиї послуги я можу розраховувати.

— То допоможи мені через свій кодекс, — сказав він, швидко обійшовши її, щоб стати перед нею, бо вона відвернулася.

— Мій кодекс? Я гравчиня, — відповіла вона. — Я не маю іншого кодексу, окрім перемоги та гри.

— Думаю, ми обоє знаємо, що це неправда, Тіно. Я грав проти тебе і в нижній, і у вищій лігах, і ти перемагала завжди, окрім одного разу. Того єдиного разу, коли ти не виграла, ти не стала жертвувати життям жінки, яку ввела до палацу мого міністра. Ти знала, що він з нею зробить, коли її зрада стане відомою, і хоча виказавши її ти могла б виграти ту гру, ти зіграла іншою фігурою, і помилилася, і то була єдина гра, яку ти програла.

— Іноді я припускаюся помилок.

— У тій грі ти програла два нафтові родовища, залізничну компанію, посаду в Політбюро та свою насолоду від смаку полуниць. Відтоді я жодного разу не бачив, щоб ти припускалася таких помилок.

— Насолоду від смаку полуниць я відіграла в карти, — байдуже відповіла вона. — А ось ти, якщо мене не підводить пам'ять — а вона ніколи не підводить — ти програв своє сприйняття глибини пурпурового кольору.

— І це лише доводить мої слова: ти завжди мене обігрувала, окрім того єдиного разу.

Вона зітхнула та знов повернулася лицем до води, її очі були десь далеко, але тіло досі тут, досі чекало. Ми дивилися й чекали разом із нею, чекав і Ремі, міцно вчепившись за поруччя, поки Тіна розглядала хвилі, що розходилися перед кораблем.

— Чого ти хочеш, Ремі?

— Мені треба дізнатися щось про минуле Абгіка. Звідки він походить, які ігри він вигравав, його форма, його стиль.

— Ти маєш фігури; навіщо користатися для цього моїми?

— Мої фігури за межами цієї країни. Якщо я скористаюся ними, це буде порушенням правил гри.

— Отакої, — пробурмотіла вона, — то Абгік тебе міцно тримає? Чому ти сюди приїхав, Ремі? Ти був п'яний і погодився зіграти гру у країні, в якій не маєш ресурсів. Тобі слід було залишатися в Індії, де в тебе вдосталь фігур, щоб мати перевагу в будь-якій грі.

— І який би був у тому виклик?

Вони певний час дивилися на воду, обоє мовчки. Потім він сказав:

— Срібний гратиме у Велику Гру.

— Знаю. Він уже давно готується. Не треба цих здивованих очей. Ти сам казав, що я дуже стара гравчиня. Я спостерігала за формою свого ворога. Срібний збирає собі фігури вже кілька століть, накопичує резерв, щоб протистояти Майстрині Ігор, коли він зрештою кине їй виклик.

— І коли, на твою думку, це станеться?

— Незабаром, напевно... Незабаром.

— І як ти вважаєш, чи може він виграти?

— Не знаю. І він, і Дім Ігор приховують свої ресурси та свої наміри. Нерозумно вірити ні йому, ні Домові.

— Як ти гадаєш, Дім Ігор має якусь мету?

Вона не відповіла.

— Тіно. Твоє мовчання дуже красномовне.

— Інтерпретуй його як хочеш, — відповіла вона, не відриваючи погляд від річки. — Моє мовчання не відхилить тебе від твого курсу.

— Ти мені допоможеш?

— За це мені одного дня буде щось потрібно.

— Скажи, що саме.

— Я ще не знаю. Послуга. Інформація. Фігура. Щось такого штибу... пропорційно, звісно, до ризику... пропорційно. У таких речах завжди має бути баланс, хіба не так?

— Я згоден.

— Тоді я подивлюся, про що зможу дізнатися.

— Дякую.

— Це лише обмін, — відповіла вона, відвертаючись від води та випростовуючись. — Це також частина гри, хоча ми, напевно, лестимо собі, вважаючи себе в ній гравцями.

Сказавши це, вона пішла.

Розділ 35

Наступного ранку вух Абгіка Лі досягає доповідь, що Ремі Берка — принаймні, чоловіка, чия зовнішність відповідала його описові — бачили в Кхонкені. Новина була така надійна, що Абгік Лі відразу сів на перший-ліпший поїзд, що прямував на північ, залишивши позаду три інші, окремі, але ймовірні випадки спостереження Ремі в Бангкоку.

Ми махаємо Абгікові на вокзалі рукою, але він нам не відповідає.

Тієї ночі ця інформація надходить до Ремі Берка, і через дві години він проникає до приватних кімнат Абгіка Лі в Ратананокосіні.

Захопливе вторгнення! Ми рухаємося крізь життя Абгіка та бачимо розмазаною по всіх речах, що йому належать, історію цього чоловіка. Ми почуваємося подібними до богів, гріховними, напрочуд розумними, коли нишпоримо серед його пожитків, знаючи, що він дуже далеко. Хто став би жити звичайним життям, якщо можна жити як крадії та арбітри, як ми? Він прожив у цьому місці досить тривалий час, менш ніж у трьох вулицях від Великого Палацу. Нагорі, біля стелі, повільно обертаються лопаті вентиляторів, мухи тиснуть на сітку, що закриває вікно, віконниці за ними зачинені. Протимоскітна сітка висить над скуйовдженим подвійним ліжком — скуйовдженим, бо він не мав часу прибрати, коли отримана новина відправила його на північ; скуйовдженим, бо Абгік Лі нікому не довіряє свою приватність, свою власність.

Він узяв з собою всю інформацію про своїх фігур, про тих генералів і полковників, дипломатів і міністрів, якими грав у цій грі, але все одно залишилося багато цікавого. Полиці з книжками: Від «Das Capital» до «Mein Kampf», від Достоєвського до Геммінґвея, від Ішварчандри Гупта та Каві Кант до Сунтхон Пху та Сей Сьонаґон. Коли Абгік навчився читати середньовічною японською? (Гра в детективів у перському заміському палаці. Дрібного принца знайдено мертвим, і Абгік спіймав убивцю раніше за свого суперника. Абгік поставив своє знання хінді проти знання японської — хороша ставка, чесна гра.) На кухні багато рису та овочів, нічого надто солодкого, взагалі немає м'яса. Ніякого алкоголю, але вода — тричі фільтрована, кип'ячена та охолоджена. Абгік так сильно поспішав, що миска з рисом, холодним і загустілим, стоїть біля раковини, з неї стирчить брудна ложка, злетілися бенкетувати мухи. Сім різних сортів чаю, в тому числі банка, в якій кілька різних сортів перемішані в ідеальній пропорції. Карта Бангкока — залишена — а коли Ремі зв'язується телефоном з оператором, то останній номер, з яким його зв'язують — особистий номер міністра внутрішніх справ.

Маленький столик, на якому стоять пахощі. Перед ним на підлозі маленька подушка, на якій відбилася форма колін Абгіка. Це міг би бути вівтар, так обережно розставлено кожну його деталь, але тут немає ніякого божества, ніякого символу. Грамофон. Музика — індійський ситар. Поки музика грає, він переглядає платівки, що лежать внизу: Ваґнер, Елґар, Моцарт, Дюк Еллінгтон і Біллі Голлідей.

Ванна кімната мала та пуста. На одній зі стін біло-сині кахлі тріснуті, килимок кинуто на край ванни, раковина трохи пожовкла навколо стоку. Відкривши настінну шафу, він не знаходить у ній найнеобхіднішого — щонайменше зубну щітку Абгік забрав до Кхонкена. Ремі нишпорить у маленькому плетеному кошику для сміття, що стоїть на підлозі, і виймає звідти коричневу скляну пляшечку з ложечкою. Приліплений до неї папірець має ім'я Абгіка, дату та торгову марку: «Окулімол». Пляшка пуста, дата в межах минулих трьох тижнів. До свого повернення до міста Ремі збився з рахунку днів.

Він кладе пляшечку в кишеню та виходить з квартири так само, як зайшов.

Розділ 36

Його п'ятого дня в Бангкоку під його двері було просунуто лист.

Яким чином лист потрапив під його двері — як Тіна його знайшла — він ніколи не дізнається, а ми, поважаючи приватність гравця, не розкажемо.

У листі був список усіх зіграних Абгіком ігор, які він робив у них ставки, що вигравав, що програвав.

Упродовж семи років він часу не гаяв: виграв невеликий статок у територіальних концесіях, поступливих губернаторів, сумнівних виконавчих директорів, активних генералів. Протягом останніх дев'яти місяців він дав собі великого клопоту виграти багато в Сіамі, у тому числі — Ремі не зміг не зауважити — велику кількість військових, що нещодавно захоплювали владу; завжди, звісно, від імені короля. У цій країні, як ми добре знаємо, майже все робиться від імені короля. Лише один раз Ремі побачив своє власне ім'я — тієї ночі він грав з Абгіком у покер, у гру нижчої ліги, нічого важливого, він навіть здивувався, що ця гра була присутня в списку Тіни.

Він прочитав список один раз, потім ще раз, і з другої спроби знайшов те, що шукав.

Шостого дня Абгік Лі повернувся до Бангкока, і тієї самої ночі Ремі здалося, що за його готелем стежать двоє чоловіків. Він переїхав тієї ж години, утік у темряві, але боявся, що тепер, коли Срібний закінчив виконувати свою частину угоди, переслідування добігає кінця.

Він тікав уже майже три місяці. Ніхто б не повірив, що Ремі Берку вдасться ховатися так довго.

Сьомого дня, йдучи до річки, він почув позаду двигун мотоцикла, а обернувшись, побачив, що до нього наближаються двоє чоловіків; один з них їхав позаду другого, тримаючись за його пояс. Ремі не впізнав їхні обличчя, але знав їхні наміри, а тому побіг. Вони поїхали за ним, обігнали його по дузі; той, що сидів ззаду, кинувся перехоплювати Ремі, а водій повернувся, щоб відрізати Ремі шлях до втечі. Надто швидко, надто швидко; вони його знайшли надто швидко!

Ремі з розбігу кидається на найближчого чоловіка, хапає його руками навколо поясу. Вони обоє падають; хтось когось б'є, хтось падає, хтось б'є ногою, хтось ричить, хтось — Ремі! — кусає обличчя іншого! Він кусає того як собака, гризе як дика тварина; звідки це в ньому? (Це з лісу, з багна, після теплових ударів і голоду, спраги та страху.) І на мить — на неймовірну, неправдоподібну мить — Ремі перемагає. Б'є незнайомця на смерть на брудній вулиці Бангкока, коли домашні господині визирають з відкритих вікон, а перехожі знають, що краще не вплутуватися, надто через європейця, який може поскаржитися у своєму посольстві, а там скористаються цим як приводом, щоб... щоб скоїти щось невимовне, що посол ще навіть не вигадав. Люди дивляться, доки з-за них не виходить водій мотоцикла, який починає гамселити Ремі своїм бляшаним шоломом.

Ремі спотикається.

Падає.

Кров тече по його обличчю, по його шиї.

Шкіра на суглобах його пальців роздерта.

Його руки червоні, і незабаром стануть пурпурові, коричневі, чорні.

«От і все, Ремі Берк, — шепочемо йому ми. — Це остання зіграна тобою гра, смерть твого розуму, знищення всього, чим ти є. Абгік міг би бути добрим, кинути тобі виклик зіграти на смерть, але ні! Він хотів, щоб ти жив, забувши все, не пам'ятаючи; хотів украсти твій розум, твої спогади про гравців, про святих чоловіків, що повзли до Варанасі, про запах багать біля Гангу, про верещання джунглів, що поступово захоплювали святі місця Лаосу та Камбоджі. Він хоче спогади про пісню твоєї матері, про розповіді твого батька, про дотик твоїх пальців до голого тіла, про захват від відчуття язика в роті, про запах місячного світла, про хвилювання від перемоги, про контур спини Фон, коли та відвернулася; він хоче твою душу. А коли він матиме це все, він дивитиметься, як ти бродиш, спантеличений і наляканий світом, і сміятиметься з тебе мовчки, відвернеться та піде геть, більше не згадуючи. Ось що Абгік Лі зробить з тобою, якщо виграє, тож підводься! Вставай і бийся!»

Засліплений кров'ю в очах, Ремі змахує ногою та влучає по чужій нозі. Він б'є ще раз, і той, хто першого разу спіткнувся, тепер падає, ступня занурилася в його живіт, йому перехопило подих, але він живий. Його потреба дихати дає Ремі мить, і він користується нею. Перевертається (груди палають, лице залите, серце мчить) повзе навкарачки до краю дороги, незнайомці розступаються перед ним, він спинається на ноги та, ледве щось побачивши, намагається бігти.

Пробігши лише пів милі, він падає перед дверима якогось будинку.

Їх відчиняє жінка та починає кричати.

Йому вдається здолати ще чверть милі, перш ніж він падає знов. Троє чоловіків і дві жінки проходять повз нього, перш ніж жінка з дитиною зупиняється, щоб спитати, чи не треба йому до лікарні.

Ніяких лікарень. Абгік Лі уже знає, що він у Бангкоку, і знатиме, що він поранений. Він стежитиме за лікарнями.

«Води», — просить Ремі, і жінка приносить йому води від помпи.

«Який я маю вигляд?» — питає він.

«Жахливий, — відповідає вона. — Вам потрібна допомога».

«Ніякої допомоги. Ви дуже ласкаві. Ніякої допомоги».

Ремі повзе вперед, назустріч ночі.

Розділ 37

І ось ми тут.

Ви і я, ми знов тут, стоїмо перед дверима Дому Ігор.

Над Бангкоком ніч. Ми стукаємо у срібні двері Дому Ігор і нас впускають, зачинивши від нас місто. Тут звуки суенга, струни якого перебирає старий чоловік у червоному капелюсі, в якого довгі вуха та золото навколо горла. Дві дівчини в синьому з перламутром грають удвох на кхімі, а співачка здіймає свій голос вище, ніж літають орли, щоб розповісти історію про нещасних королів, про розбиті серця, про втрачені імперії та забуті життя. Тут гравці нижньої ліги — так багато гравців, так багато могутніх чоловіків і жінок, що шукають собі чогось більшого! — кидають один одному виклик, ставлячи на кін золото та час, послуги та секрети, неначе ці речі мають значення. Неначе ця гральна дошка є тим, що ми полюбили. Скільки з цих претендентів стати великими гравцями стануть зрештою фігурами? (Двадцять два з п'ятдесяти восьми присутніх. Двадцять два з присутніх гравців поставлять на кін трохи забагато, програють трохи занадто, і коли перебуватимуть на дні свого відчаю, жінка в білому підійде до них і скаже: «Чи можу я зацікавити вас дечим іншим?» Так, це велика кількість; втім, — міркуємо ми, — суттєва частина присутніх, певно, запрошені до Дому Ігор грати лише для того, щоб грали ними, щоб з їхніми програшами зростали ресурси Майстрині Ігор — тієї, що посідає трон. Але це думки для іншого разу, для іншого кидання кубиків, тож ми рухаємося далі.)

Крізь ще одні подвійні срібні двері, з панелей яких ревуть леви, вздовж коридору, що занадто довгий для цієї будівлі, до місця, де грає вища ліга. Ось тут, тут ми бачимо справжніх гравців, чоловіків і жінок, які знають, що світ є шахівницею, які підкинуть монету лише тоді, коли знатимуть, як вона впаде.

Ми шукаємо одного конкретного гравця, і сьогодні ми його знаходимо.

Ґодерт ван Заулен. Його заслали, якщо вірити чуткам, до крихітного острова в чорта в зубах, після того, як від нього завагітніла дочка його боса, а він не погодився взяти з нею шлюб. Населення того острова було сімдесят три, але ні! Сімдесят три, як виявилося, було кількістю тих людей, кого голландській владі вдалося порахувати, а оскільки внутрішньою частиною острова влада не цікавилася, то ті дві тисячі, що жили на схилі вулкана й поклонялися вогню та морю, не знайшли. Ван Заулен знайшов їх, і навіть тут, навіть вони, здалося, чули про гру, бо одного дня в задній частині печери відчинилися двері, а за ними він почув шелест карт, торохтіння кубиків і ритм ритуального барабана.

Тепер йому належать і батько, і дочка, що заслали його. Він виграв їх у грі «скрабл шифрувальника» в 1917 році, скориставшись шифром, що був загублений за австрійськими лініями. Дві тисячі людей загинули того дня, за правилами гри він переміг, і більше вже ніколи не озирався на минуле.

Ми наближаємося до нього, але зачекайте-но!

Першим до нього підходить інший. Ремі Берк, це ж треба тут зустрітися!

Його вигляд спричинює невелике сум'яття. Кров досі просочує комір його сорочки, фарбує кінчики його волосся. Його штани розірвані, коліна подерті, пальці брудні, суглоби на них розпухли, навколо очей синці. Він прямує до ван Заулена, і решта розступаються перед ним, хоча багато хто проводжає його поглядом.

Він сідає навпроти ван Заулена та каже вдягнутому в біле офіціанту, що обережно наблизився:

— Води, будь ласка.

Воду принесли в чашці, охолоджену льодом, на блюдці скибочка лимона, на дні пагін м'яти. Де Дім Ігор усе це знаходить? У списку питань, що ми мусимо поставити, це має низький пріоритет.

Зрештою ван Заулен обережною французькою каже:

— Ти маєш жахливий вигляд, Ремі.

— А ти маєш хороший.

— Я добре виграв в останній грі, яку грав.

— А-а... Це пояснює, чому ти аж сяєш юністю! Багато виграв?

— Лише п'ять років. То був невеликий короткий бій, нічого серйозного. Мої літаки мали кращі двигуни.

— Авжеж, адже ти — професіонал.

— Еге ж. Тобі чимось допомогти?

— Приблизно сім місяців тому ти грав проти Абгіка Лі.

— А, чарівний пан Лі. Так, я грав з ним, але не думаю, що обговорювати це буде пристойним, ти так не вважаєш?

— Обговорювання мене не цікавить, лише ставка.

— Гадаю, її теж обговорювати не варто... Якщо тільки, звісно, ти не хочеш щось запропонувати в обмін?

Ремі на мить замовкає, втупивши погляд у стіл. Зрештою він каже:

— Я саме зараз граю. Я не можу скористатися своїми ресурсами, доки гра не скінчиться.

— Тоді, боюсь, ми не...

— А як щодо карт?

Ван Заулен вагається:

— Але ж ти вже граєш?

— Це ж гра нижчої ліги, дурниця.

— І що ти можеш поставити на кін?

— А що б ти хотів?

Голландець морщить губи, задумливо підводить очі до стелі.

— Як щодо... прихильності останньої особи, що тебе любила?

— Це велика ставка, як для малої гри.

— Але ж ти, схоже... не маєш вибору.

— Я не впевнений, що арбітрам сподобається, що ти користуєшся моїм становищем.

— Але ж це гра нижчої ліги, дурниця. Може, нарди або шахи? Дозволяю вирішити тобі.

— Я завжди вважав тебе сміливішим, Ґодерте.

Той знизує плечима:

— Подейкують, що ти погодився грати з Абгіком Лі, коли був п'яний. Скоріше за все ти програєш. Який мені сенс грати з тим, хто вже майже програв, якщо не задля шансу поживитися залишками?

Ремі напружено всміхається.

— Тоді нехай це будуть шахи, — каже він сухим голосом. — Можеш грати білими, якщо хочеш.

Розділ 38

Гра в шахи.

Ми стежимо.

Стежить також половина Дому Ігор.

Ці люди багато що бачили, але просякнутий кров'ю гравець, що посеред гри у схованки забрів сюди? Ну, це... на це досі варто подивитися. Нас вабить, вабить запах крові у воді.

Хто був останньою особою, що любила Ремі?

Він не впевнений, що може це згадати, але ми можемо, і ти, Ремі, теж зможеш, якщо спробуєш. Вона чекає на тебе у зламаній хатині в лісі, над нею місяць, під нею води озера, твоя лісова вдова. Ми не думаємо, що ти повернешся до неї, і вона теж так не думає, але силу її почуттів це не зменшує. Ван Заулен матиме її, якщо виграє, як трофей на стіні.

Не слід грати на те, що тобі не належить, Ремі.

Не можна ставити на кін те, що не можеш дозволити собі втратити.

Це не узгоджується з твоїм кодексом.

Ми дивимося, чекаємо на програш Ремі.

Він грає чорними; ван Заулен — білими.

Він розпочинає агресивно, міняє слона на коня, коня на слона, розкриває центр шахівниці, пішака бере пішак, якого бере пішак, якого бере пішак. Фігури зникають, центр звільняється. Рокірування, перегони до протилежних країв шахівниці, укриття. Ферзі один навпроти іншого, Ремі розглядає можливість обміну, ван Заулен...

Здригнувся.

«Ще не настав час, — неначе каже голландець, — забирати з дошки найсильнішу фігуру».

Коли ферзь відступає, Ремі вивчає його обличчя.

Відмова від обміну сама по собі не є помилкою, але вона... про щось свідчить.

Чи не бачить ван Заулен щось на його скривавленому обличчі?

(Бачить. Він бачить вождя племені на безіменному острові, на який заслали його, розпусника, що забагато розпусничав. Він бачить старезного чоловіка, що танцює в намисті з кісток убитих акул, чує удари барабана, відчуває кров у своєму обличчі, у шиї, в кінчиках пальців, несподівано підводиться, щоб теж танцювати, вертиться, кружляє з вождем, і з дочкою вождя, і з дружиною вождя, доки не розуміє, що м'ясо, яке він їсть, сире, а барабани замовкли, і все село дивиться, як він жере, лише на нього. У їхньому мовчанні є темрява, насилля, що готується пролитися, але вони не ворушаться, нічого не кажуть, коли він крадеться геть, назад, до факторії в бухті, і барабани не б'ють, а він більше не танцює. Тепер ван Заулен дивиться знов на просякнуте сонцем і кров'ю обличчя Ремі Берка і бачить у ньому насилля та владу, відчуває в роті смак сирої плоті й чує удари барабана, і йому невимовно страшно.)

Взято фігуру; лише пішака, та й то з тактичним ризиком.

Через чотири ходи ван Заулен відіграє пішака, потім ще одного, його пульс прискорюється, він чує перемогу.

Він помиляється: це не перемога, а пастка. Його звабили смаком легких здобутків, і тепер його тура в пастці, загнана в кут королем і слоном. Він пробує втекти, але тікати нікуди, і він, зітхнувши, міняє свою туру на останнього пішака, і розуміє, що гра майже скінчилася, хоч і не знає, звідки прийде смерть.

Смерть приходить через три ходи після неминучого обміну ферзями.

Він здається, коли це стає очевидним, і спостерігачі, крім нас, розходяться.

Ремі каже:

— Ти винен мені інформацію.

— Що ти хочеш знати? — питає голландець, збагнувши, що почувається виснаженим.

— Сім місяців тому ти грав проти Абгіка Лі, і він програв. Ось моє запитання: що він програв?

Ван Заулен посміхається, хоч його руки тремтять.

— О, — каже він. — Тепер я розумію.

Розділ 39

Рано вранці, коли лише починався світанок, Ремі залишив Дім Ігор.

Вулиці Бангкока нарешті замовкли, якщо не рахувати далекого брязкання дзвоника на вівці, грюкання дверей у провулку та крику бродячого кота.

Чоловіки чекають назовні: три солдати та полковник. Ми знаємо, хто їх повідомив, і розуміємо: такого доброго гравця, як Абгік Лі, добре мати на своєму боці.

Цього разу вони не збираються ризикувати. Двоє чоловіків схопили Ремі під руки, третій надів на нього кайданки, і раніше, ніж він встигає поцокати язиком і сказати «Що вдієш?», його запхали в машину та помчали по пустих брудних вулицях. Його привозять до будинку над каналом, підіймають на три марші сходів, штовхають двері, а за ними кімната, де світло ранкової зорі повільно повзе по підлозі чітко окресленими квадратами, вказуючи на письмовий стіл, на крісло, на ліжко, на гасову лампу, що догорала. Його садять на стілець, а з сусідньої кімнати чути, як вода в тазу підіймається, плюхається, потім перестає.

Вони чекають.

Абгік Лі витирає рушником обличчя, руки, шию, і зрештою заходить у кімнату. На ньому сорочка з довгими рукавами та жилет, до кишені якого причеплений годинник, ланцюжок звисає на пружний живіт. Може, він і спить так? Як, дивується Ремі, йому вдається уникати складок?

— Ти добре грав, Ремі, — каже він і простягає руку, щоб торкнутися вкритого синцями обличчя Ремі. — Краще, ніж я думав.

— Дякую.

Абгік вагається, його пальці зависнули над шкірою Ремі. Потім він опускає руку, проводить нею по рукаву ворога, по його руці, міцно стискає на мить на синцях — достатньо сильно, щоб Ремі здригнувся — а потім обережно відпускає. Він відвертається від свого полоненого, поправляє на собі краватку та, оглядаючи себе у дзеркало, тихо зітхає:

— Квач. Тепер тобі шукати.

Розділ 40

Вони дали Ремі три дні відстрочки.

Час на загоєння, як сказали вони.

Третього дня йому дали його карти.

Майори, дружини міністрів, кілька жерців, трохи монашок, двійко торговців, кілька шпигунів, мисливець з південної Африки, слідопит з Непалу — добрі карти, що тут сказати, непоганий набір фігур для гри, але навіть і близько не достатньо хороший.

Йому стало цікаво, що б на це сказав Срібний.

(Він усміхнувся б і не сказав нічого. Ремі не бачив карти Абгіка, але відчував його владу, і відчуває зараз, що карти, які він має — випадково перетасовані, випадково роздані карти — погані. Якщо вони взагалі випадкові.)

Він усміхається арбітрові, що принесла їх йому, та каже:

— Дуже дякую.

Обличчя арбітра невидиме, сховане за вуаллю; вона йде.

На четвертий день він викликав двох своїхфігур — бенгальського солдата, знаменитого тим, що спочатку вбивав, а потім полюбив великих гірських тигрів — та гангстера з Бангкока, який вихвалявся, ніби його двоюрідний брат володів усім Гонконгом і постачав опіум самій королеві Вікторії! Крадій мав автомобіль; солдат мав рушницю. Разом вони поїхали до Дому Ігор.

Біля дверей стояла арбітр, щоб зачекати разом з ними призначеного часу. Вони відпочивали, спершись на капот автомобіля, жували щупальця кальмарів, доки не настала дванадцята година, а тоді Ремі сховав свій годинник, сів на пасажирське крісло та сказав:

— Мені хотілося б щось подивитися.

Вони поїхали до кінотеатру. Коли заграв національний гімн, усі глядачі урочисто підвелися та стояли, поки документальна стрічка показувала, як король оглядав останній тріумф якогось генерала.

Ми, слуги його величності,

Схиляємо свої голови та серця,

Щоб висловити свою повагу правителю, чиї заслуги нескінченні,

Видатному з династії Чакрі,

Найвеличнішому у Сіамі.

...

Нехай усе, чого ти бажаєш, здійсниться

Згідно з надіями твого великого серця,

Бо ми бажаємо твоєї перемоги, ура!

Коли фільм скінчився, Ремі знов глянув на годинник та, поцокавши язиком, сказав:

— Може, до храму?

Вони пішли до Пахум Ванарам, бо крадій переконав, що це достатньо далеко від головних шляхів, щоб там було тихо, але там достатньо велично. Солдат залишився назовні, відмовившись заходити до місця, що таке прикрашене та настільки суперечить його вірі. Крадій поскакав усередину, перестрибуючи сходинки, купив велику жменю пахощів і лягав ниць перед кожним монахом і кожним святим образом. Ремі дивився, як натовп віддає честь попелу давно померлого короля, посидів трохи біля рота кайліна — наполовину дракона, наполовину лева — що ревів і охороняв цей королівський палац, почув удари гонга, зауважив, що тіні стають довшими, та зрештою сказав:

— Хіба тут не чудово було? Ходімо вечеряти.

Вони їли креветок і смажену рибу, щупальця восьминога та зморщену зелену капусту, які купили в продавця біля річки, який божився, що його батько був найкращим рибалкою в бухті, і одного разу спіймав акулу, що була більша, ніж його човен, і не померла навіть коли він у неї влучив гарпуном, підчепив гаком і витяг на сушу.

— Не померла навіть на суші? — ввічливо спитав Ремі.

— Ні! Вона померла лише коли моя мати вирізала її серце, що досі билося, і викинула його назад у море! Чесне слово!

Усі найправдивіші історії, як ми знаємо, закінчується саме цими священними словами.

Коли сонце сіло і вони змили зі своїх рук жир та олію своєї вечері, крадій, захоплений пригодами цього дня, сказав:

— А що далі, сер?

Солдат зітхнув, і у відповідь на запитальний погляд Ремі знизав плечима та сказав:

— Мене сюди привезли полювати.

— Скільки годин минуло від початку полювання?

— Дев'ять? Десять?

— Цього має бути достатньо, — сказав Ремі та повернувся до крадія: — Відвези мене до Дому Ігор.

Розділ 41

Знов срібні двері; знов звуки музики.

Знов котяться кості, знов сміх незнайомців, що ніколи не стануть справжніми друзями; ніколи, поки грають у гру.

Коли Ремі входить, до нього повертаються голови; за ним іде його солдат, крадій залишився з автівкою.

— Йому не можна сюди! — каже арбітр, що сторожить прохід до залів вищої ліги.

— Він фігура, а я гравець, — впевнено відповідає Ремі. — Ми граємо у гру.

Арбітр вагається, потім киває, і вони заходять удвох.

Коридори; голови обертаються, люди витріщаються; ми рухаємося повз життя, що створюються, повз мрії, що зазнають краху, повз виграні дива, повз програні життя, повз битви поміж умами, брутальними мозками та навичками; падають уряди, змінюються імперії; це Дім Ігор, де людність є символом, світ — предметом: приходь і грай, якщо не боїшся; приходь до Дому Ігор.

Менші дерев'яні двері позаду, потьмянілі сходи ведуть вгору. Зазвичай їх охороняють, але з наближенням Ремі арбітр задкує, бо арбітри стежать за виконанням правил гри, а Ремі гравець, гра триває, триває навіть на цьому темному марші сходів, яким зазвичай ходять лише арбітри, вгору та вгору, забагато поверхів, думаємо ми, для цього будинку, забагато дверей, що ведуть на всі боки, але Ремі не зупиняється, чуйка підказує йому, куди йти, вгору, до того місця, де Майстриня Ігор — така вродлива, хоч і загублена в білому, така красива, доки не стала тим, чим вона є; вгору туди, де живе Майстриня Ігор, правителька Дому, господиня Гри.

Арбітр штовхає двері, тож Ремі не треба навіть стукати, він входить у кімнату, що обвішана шовками — самі лише білі та срібні, що приховують меблі, приховують форми та розміри, але не приховують його.

Абгік Лі сидить за письмовим столом, що покритий червоним лаком. Він озирається на звук дверей, його рот розкривається — можливо, щоб віддати якийсь наказ або попросити про щось — але озирнувшись, він бачить, і його рот розкривається ширше, перо та папір випадають з пальців на підлогу.

Абгік Лі.

— Квач, — каже Ремі, хапаючи його за руку. — Спіймався.

Розділ 42

Солдат стояв назовні.

Ремі стояв усередині.

Абгік сидів, заціпенівши, досі в кріслі, біля його ніг папери, біля його ліктя на половину випитий графин з водою.

Жоден з них не говорив.

Потім Ремі сказав:

— Твоя ставка була двадцять років. Коли ти їх сплатиш, ти станеш старим чоловіком. Твій розум стане слабшим, як і твоє тіло. Після такої втрати тобі буде важко повернутися. Я колись програв п'ятнадцять років у матчі в Польщі, і мало не помер, коли намагався їх відіграти. Я звільню тебе від сплати, звільню від смерті — а зважаючи на те, як гралася ця гра, йдеться саме про смерть — якщо ти відповіси на кілька простих запитань.

Мовчання.

Потім:

— Як ти тут опинився? — видихнув Абгік Лі, і ми маємо враження, що він питає не стільки Ремі, скільки самого себе, або ж когось іншого, хто стоїть поруч, невидимий. — Як ти тут опинився?

— Я відстежив твої краплі для очей, — відповів Ремі, вийнявши з кишені маленьку скляну пляшечку з написом «Oculimol». — Сім місяців тому ти грав у гру проти ван Заулена; програвши, ти отримав подразнення роговиці, що непокоїло його після зараження ока. Це подразнення, коли свербить, не робить тебе сліпим, але його треба постійно заспокоювати спеціальними краплями. Ти користуєшся краплями «Oculimol»; їх важко знайти за межами Бангкока. Знайшовши їх, я вирішив, що ти навряд чи ризикнеш залишити місто, навіть граючи у схованки.

— Я прибрав усі сліди, — прошипів він хрипким від пересохлого язика голосом. — У моїй кімнаті не було нічого.

— Зараз у твоїй кімнаті немає нічого. Але я приїхав до Бангкока тиждень тому, щоб дізнатися щось про тебе до того, як почну шукати. У цьому немає порушення правил, це просто ризик. Приїхавши до Бангкока, я викрив себе, допоміг тобі спіймати мене, але ця небезпека була варта винагороди. Знайшовши у твоїх кімнатах «Oculimol», я сходив до всіх аптек, які зміг знайти. Лише дві отримують цю мікстуру, і лише одну попросили вислати велику партію — на поточну адресу Дому Ігор. Як я вже сказав, немає правила, що забороняє мені шукати тебе, коли ти шукаєш мене. Так само як немає правила, що забороняє тобі ховатися в Домі Ігор. Гравці залишаються тут упродовж тижнів або місяців. Мені не спало б на думку шукати тебе тут, бо це безглузда ідея, і якщо ти, заздалегідь усе приготувавши, уникаючи контактів з тими, хто міг співчувати мені, був згодний залишатися в цій золоченій клітці на кілька годин довше, ніж час, упродовж якого я від тебе бігав — ніж важкий, самотній час, упродовж якого я від тебе бігав — то ти б виграв, навіть не відчувши дискомфорту від сверблячки в оці. Ти не порушив правила, Абгіку Лі, і я не порушив. Не можна навіть сказати, що ти порушив дух гри або якийсь кодекс честі. Твій кодекс — перемога та приз. Більше нічого. Ситуація, що склалася, могла б розбудити в мені бажання мститися; але, як я вже сказав, я відмовлюся від свого призу за певну інформацію.

Абгік ковтнув:

— За яку інформацію?

— Чому ти кинув мені виклик?

— Ти був слабкий.

— Я старий гравець — тобі доведеться вигадати краще пояснення.

— Ти був слабкий — слабкий старий чоловік у чужій країні. Я міг виграти... Я знав, що міг виграти.

— Дім Ігор просив тебе кинути мені виклик?

Він не відповів.

— Дім Ігор пропонував тобі допомогу?

Нема відповіді.

— Які тобі здали карти, коли ти мене шукав?

Нема відповіді.

Ремі посміхнувся, схиливши голову набік:

— Шлях сюди був дуже довгим, Абгіку Лі. Я мандрував довго, де тільки не побував, поки не збагнув, яким чином можу тебе перемогти. Ти налякав мене, змусив боятися, зосередитися на хованні, на тому, що ти мене шукаєш. Надто довго я не міг згадати, що незабаром мисливцем стану я, а я, Абгіку, хороший мисливець. Я надто довго грав, щоб не бути хорошим мисливцем, не смій мене недооцінювати. Чому ти кинув мені виклик на цю гру?

— Я знав, що міг виграти.

— Чому саме мені?

— Ти махлював! — скрик — раптовий, різкий і пронизливий — здійнявся, коли Абгік схопився, все його тіло трусилося від люті. — Ти махлював — арбітри мали відібрати твою душу, твоє тіло — ти махлював!

— Ні. Я в рамках правил цієї гри.

— Не цієї, не цієї, — ричав другий. — Не цієї гри. Раніше!

— Раніше?

— Коли ми грали в карти, ти махлював!

Ми разом з Ремі намагаємося зрозуміти це звинувачення, знайти причину цієї люті. То річ у... картах? То це гра в покер, карти на столі змусили Абгіка лютувати, як лев? Ми думаємо, що так, і ми здивовані.

— То був покер, — видихнув Ремі. Потім, ближче до справи: — Я не махлював.

— То була моя гра! Я перемагав. Моя гра, але ти махлював.

Гарчання, скрегіт зубів, шумно втягнуте повітря — Абгік готовий луснути від нього, тримає в собі величезний тиск.

— Я не махлював.

— Махлював!

— Мені пощастило! То було везіння, вдалий розклад, от і все!

— Не буває ніякого везіння! — Абгік випустив свій голос назовні; скинув зі стола графин, осколки розлетілися по підлозі, вода обприскала білі шовки, що висіли навколо. Він копнув ногою своє стародавнє лаковане крісло, бив кулаками по своїх грудях і знов, і знов ревів:

— Не буває везіння!

Ремі чекав.

Ми чекали.

Запанувала тиша.

Мовчання, що складалося з повільного, вимушеного дихання, з вирячених очей, з напружених вен.

Ми чекали.

Мовчання.

Ремі сказав:

— Що тобі запропонував Дім Ігор?

Мовчання.

— Що тобі пообіцяли? Кращі фігури? Перевагу на твою користь? Вказівки на слабших гравців? Що вони отримують з мого програшу?

Мовчання та повільне дихання Абгіка.

— Я поверну тобі твоє життя, — пробурмотів Ремі. — Клянуся, я відмовлюся від призу, але спочатку дай мені відповідь.

Дихання Абгіка сповільнювалося. Він простягнув руку до свого крісла, побачив, що воно зламане та перекинуте. Він сповз спиною вздовж краю стола, наче не в змозі вхопитися за нього, і зрештою впав на підлогу. Там він сидів, розкинувши ноги, витріщившись у ніщо, дихання прискорене та поверхневе, а не те важке, що він мав раніше.

Ремі присів перед ним.

— Розкажи мені. Дай мені допомогти тобі.

Абгік повільно підвів погляд. Він наче побачив, немов уперше, не свого ворога, не свого переможця, що теж дивився на нього, навіть не іншого гравця, а радше він дивився, розглядав риси обличчя Ремі: шрами та поранення, сліди великих труднощів, що сонце викарбувало на його шкірі, недавно закипілу кров, синці, що ще не зовсім загоїлися, втомлені очі, що надто довго мружилися проти яскравого, спекотного дня та лише з острахом заплющувалися на довгу, наповнену стогоном ніч. Усе це він побачив і, схоже, вперше побачив людину; на мить його губи розкрилися, неначе він мав заговорити, але потім щось ворухнулося серед завіс позаду Ремі, за його спиною, і губи Абгіка знов зімкнулися.

Що то було?

Ми повертаємося, щоб подивитися (Ремі — ні), і нам здається, що ми бачимо фігуру, яка йде геть, зникає серед шовків, з яких з'являлася. Ми переслідуємо її, але білість спить нас, і ми не можемо знайти її тут. Поки що не можемо... Поки що.

Потім Абгік каже:

— Ні, —каже він знов, і його голос стає більш впевненим: — Ні.

Ремі випростовується та хитає головою.

— Я даю тобі цей шанс, — каже він.

— Ні.

— Якщо ти не відповіси, я отримаю твоє життя.

— Я... не відповідатиму.

— Ти так сильно боїшся Майстрині Ігор?

Якусь мить Абгік мовчав, відвернувши голову. Потім, дуже тихо:

— Ні, — але коли він казав це слово, його голова кивнула, а очі дивилися в очі Ремі, вдивлялися, а потім він замовкнув і не казав більше нічого.

Розділ 43

Чи це перемога?

Ремі стоїть біля річки Чаопхрая та чекає, коли над бурхливими водами зійде сонце.

Чи це перемога?

Він заплющує очі та дихає, і йому здається, що його подих є...

Лише подихом.

Він іде ґрунтовою дорогою, що закарбувалася в його спогадах, але форми, що колись були такими чіткими, історії, що були такими яскравими, тепер наче десь у тисячі миль.

То це і є те, на що він грав?

Чи це успіх?

Сонце визирає з-за східного краю міста: тонкий як гвіздок промінець, що зростає так швидко, зі швидкістю обертання Землі, та поширюється вгору, у велике вичікувальне небо.

Він почувається...

Дуже втомленим.

Хоча, якби ми подивилися, то, певно, припустили б певну юність у стані його шкіри, свіжість у його очах, яскравість кольору волосся, м'якість його руки, які не є... які не можуть бути його звичайним виглядом.

(І якби ми подивилися, то змогли б побачити чоловіка, що йде геть від Дому Ігор. Спочатку він іде високий, хоч і не має певного напрямку, але незабаром його спина болить, ноги стають хиткими, тому він зупиняється, зламує гілку з дерева та йде далі, спираючись на неї. Його хребет трохи згинається, а коли він тре свою голову, що тепер болить, під його пальцями відпадають пасма волосся, його глибока чорнота сивіє в руці. Він підводить очі, і тепер вулиця видається далекою, трохи не в фокусі, і йдучи геть Абгік Лі починає плакати, сльози течуть по його старих зморшках, по руслах його старого обличчя.)

Чи це перемога?

А потім з'являється вона.

Майстриня Ігор, уся в білому.

Вона стає поруч із Ремі й дивиться, як сонце здіймається над будівлями, наповнюючи небо рожевим золотом. Вітерець з річки ворушить вуаль, що закриває її обличчя, але попри зростання спеки на ній досі надіті рукавички, штани, мантія — схована кожна частина її тіла, окрім голосу, що каже чітко та тихо:

— Ти був п'яний, коли погодився на цю гру, — пояснює Майстриня Ігор. — Ти був п'яний, коли погодився на попередні п'ять.

— Свої попередні п'ять ігор я виграв, — парує він, не відриваючи погляд від сходу сонця. — Виграв.

— Ти грав на малі ставки, такі дрібні, що ледь були варті гри. Ти старий гравець, Ремі Берк, і хороший. Нам було дуже прикро бачити, що ти втрачаєш... цікавість.

— Втрачаю цікавість? — видихає він, ледь стримуючи гнів у голосі. — То ось що ви побачили в мені? Гравця, що «втрачає цікавість»? Це тому ви сказали Абгікові кинути мені виклик?

— Дім Ігор не контролює ні гру, ні везіння при роздачі, ні те, що роблять гравці.

— Але ви його і не зупинили, — бурчить він. — Дозволили йому кинутися на мене; дозволили відбутися нерівній грі...

— Хіба вона була нерівна? — швидко перебиває його вона. — Хіба нечесна? Ти бродив сотні миль, Ремі Берк, і, гадаю, знайшов трохи того, що впродовж останніх років ставало для тебе дедалі закритішим. Ти, на нашу думку, знайшов причину грати й переміг. Хоч якими б не були ті позірні переваги, що мав Абгік, вони, вочевидь, не були непереборними.

— Гра була нерівна...

— Ти виграв, — повторює вона, обриваючи його. — Виграв.

Мовчання. Потім:

— Срібний збирає собі фігури, — каже вона. — Хіба ти ніколи не брехав, щоб виграти роздачу? Хіба не позбувся б фігури, якби мав перспективу кращої? Не плутай його прості пояснення з правдою.

— Срібний збирає фігури, — відповідає він. — І ви, певно, теж. Це не було проти правил, але лише з вашої згоди він міг сховатися в Домі Ігор; лише з вашої згоди міг відбутися такий нерівний матч, на такі жорсткі ставки. Якби Абгік переміг, якби він отримав мою пам'ять, він став би нищівним гравцем; а якби він виграв завдяки угоді між ним і вами, він став би навіть ще більш нищівною фігурою.

— Але він програв, — відповідає вона. — Сильніший розум здолав слабший, і ми надзвичайно задоволені, що ти граєш у Домі Ігор, надто тепер, коли ми знаємо повну силу твоїх... якостей. Хто б міг уявити, що ти можеш дати так багато; дивовижно, що люди роблять, коли їх випробовують. Тепер, коли це відомо, ми з нетерпінням чекаємо можливості побачити, як ти гратимеш у майбутніх іграх. Розумієш, Ремі, Дім Ігор виграє незалежно від того, хто перемагає; ми збагачуємося вашими успіхами.

Йому нічого відповісти.

Лише подих і повітря.

Сонце сходить, Земля обертається, і він є...

...чимось. Чимось суцільним, чимось палким, чимось сильним, чимось старим, чимось новим, чимось, що має назву, що тепер повертається у його насупленому лобі, у його напруженій щелепі, у його стиснутому кулаці, і ось воно — те, що змиває шлях, заспокоює обертання Всесвіту, пришпилює зорі до їхніх місць і змушує Місяць збільшуватися та зменшуватися лише для нього.

Він гравець.

Він трохи випростовується, відвертає обличчя від сонця.

А потім вона, досі дивлячись на схід світла, каже:

— Наближається Велика Гра, Ремі. Вона готувалася сторіччями, але незабаром її час настане. Коли вона почнеться, зважай, куди карти впадуть.

— Я гравець, — каже він. — Я вмію читати дошку.

Майстриня Ігор усміхається за вуаллю та відвертається.

Він дивиться їй вслід, а коли відвертається, ми з вами дивимося трохи довше, доки вона не зникає з поля зору.

Примітки

1

Презирлива назва китайців.

(обратно)

2

Презирлива назва японців.

(обратно)

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42

Розділ 43

*** Примечания ***