Річки Лондона (fb2)

- Річки Лондона (пер. ssv310) (а.с. Пітер Ґрант-1) (и.с. Peter Grant-1) 1.66 Мб (скачать fb2) - Бен Ааронович

Настройки текста:



Розділ 1 Ключовий свідок


Усе почалося о пів на другу ночі січневого вівторка, коли Мартін Тернер (вуличний актор і, за його власними словами, учень-жигало) перечепився перед західним портиком церкви Святого Павла, що на Ковент-Ґарден, через чиєсь тіло. Мартін, який і сам тоді був не дуже тверезий, спочатку був подумав, що це тіло одного з багатьох гульвіс, які вважали площу Ковент-Ґарден зручним туалетом і місцем ночівлі просто неба. Швидким поглядом досвідченого лондонця Мартін оглянув людину, щоб визначити, п'яна вона, божевільна, чи просто зазнала біди. Оскільки всі три версії могли виявитися правдою одночасно, бути добрим самаритянином у Лондоні вважається екстремальним видом спорту на кшталт стрибків зі хмарочосів або боротьби з крокодилами. Звернувши увагу на дорогі одяг і взуття, Мартін прийшов до висновку, що це пияк, аж раптом помітив, що тілу бракує голови.

Як Мартін потім сказав детективам під час допиту, йому пощастило, що він був напідпитку, бо інакше багато часу було б змарновано на крики та біганину, особливо після того, як він збагнув, що стоїть у калюжі крові. Натомість Мартін Тернер із повільною терплячістю п'яної та переляканої людини вийняв телефон і викликав поліцію.

Диспетчерська служба поліції передала інформацію найближчому патрульному автомобілю, і через шість хвилин перші двоє поліцейські вже були на місці. Один з них залишився з Мартіном, який раптово протверезився, а другий переконався, що це дійсно труп, і що на нещасливий випадок це не схоже. Голову вони знайшли в шести метрах звідти: вона закотилася за одну з неокласичних колон, що стоять перед портиком церкви. Патрульні доповіли про це диспетчерам, а ті зв'язалися з відділом убивств, черговий офіцер якого — наймолодший з їхніх констеблів-детективів — прибув за півгодини, лише раз глянув на пана Безголового й відразу розбудив свого начальника. І незабаром на двадцяти п'яти метрах відкритої бруківки між портиком церкви та будівлею ринку з усією пишнотою та величністю з'явилася команда розслідування вбивств. Патологоанатом прибув, засвідчив смерть, зробив попередні припущення щодо її причини й увіз тіло для посмертного розтину. (Була коротка затримка, коли шукали достатньо великий пакетик для доказів, щоб у нього голова помістилася). Команда криміналістів виявилася цілим натовпом; щоб усі навколо розуміли, хто тут найголовніший, криміналісти висунули вимогу розширити охоронювану територію, щоб вона охопила весь західний кінець Площі. Для виконання цієї вимоги на місці злочину знадобилися додаткові полісмени, тож головний слідчий зателефонував до поліцейського відділку Черінг-Крос і спитав, чи не мають вони зайвих. Почувши чарівні слова «понаднормовий час», командир зміни пішов до казарми й підняв з теплих ліжок усіх добровольцями. Таким чином охоронювану територію розширили, було здійснено обшуки, молодших детективів відправили виконувати загадкові доручення, але о п'ятій годині ранку все зрештою припинилося. Тіло увезли, детективи поїхали, а криміналісти одностайно погодилися, що до світанку (тобто, впродовж найближчих трьох годин) тут робити більше нічого. До тих пір їм було лише потрібно, щоб двійко лягавих охороняли місце скоєння злочину, а потім їх хтось замінить.

Ось чому о шостій ранку я стояв на крижаному вітрі біля площі Ковент-Ґарден, і ось чому привид здибався саме зі мною.

Іноді я питаю себе, чи не було б моє життя менш цікавим, але й набагато безпечнішим, якби тоді за кавою пішов я, а не Леслі Мей? Чи міг на моєму місці бути будь-хто інший, або ж це була моя доля? Коли я думаю про це, мені завжди допомагають мудрі слова мого батька: «Біс його знає, чому трапляється одне, а не інше».

* * *

Ковент-Ґарден — це велика площа в центрі Лондона, на східному кінці якої знаходиться Королівська Опера, а на західному — церква Святого Павла. Раніше на цій площі був головний плодово-овочевий ринок, але за десять років до мого народження його перенесли на південь. Він мав довгу й бурхливу історію, пов'язану здебільшого зі злочинністю, проституцією та театром, але тепер це ринок для туристів. Щоб не плутати церкву Святого Павла з однойменним собором, її часто називають Акторською церквою, а збудував її у 1638 році Ініґо Джонс. А знаю я про неї так багато тому, що стовбичення на крижаному вітрі має неперевершену здатність змушувати шукати хоч якусь розвагу, а на стіні церкви висіла інформаційна табличка з дивовижною кількістю подробиць. Чи знали ви, приміром, що першу офіційно зареєстровану жертву спалаху чуми 1665 року (того, що закінчився, коли Лондон згорів) поховано на цвинтарі цієї церкви? Я про це дізнався через десять хвилин після того, як сховався там від вітру.

Команда розслідування вбивства перегородила вхід у західний кінець Площі, натягнувши стрічку впоперек виходів на вулиці Кінг-Стріт і Генріета-Стріт, а також уздовж фронтону критого ринку. Я охороняв той край, де була церква, під портиком якої мав можливість ховатися від негоди, а констебль Леслі Мей, моя товаришка по стажуванню, охороняла протилежний кінець, де знайшла притулок під навісом ринку.

Леслі була низенькою білявкою з пружним бюстом, який вгадувався навіть під захисним жилетом. Ми разом пройшли базове навчання у Гендоні, а потім нас відправили на стажування до Вестмінстерського відділку. Попри моє глибоко закорінене бажання дослідити, що в неї під уніформою, стосунки між нами були суто професійні.

Оскільки ми обоє були констеблями-стажистами, доглядати за нами залишили досвідченого констебля, який з метою сумлінного виконання свого завдання всівся неподалік у цілодобовій кав'ярні.

Мій телефон задзвонив. Я не відразу зміг вийняти його з-під захисного жилета, портупеї, кийка, наручників, цифрового поліцейського радіо та незграбної, але, на щастя, водонепроникної куртки. Коли ж я його все-таки дістав, виявилося, що телефонувала Леслі.

— Я піду за кавою, — сказала вона. — Тобі купити?

Я подивився вбік критого ринку й побачив, як вона махає мені рукою.

— Цим ти врятуєш мені життя, — сказав я й провів її поглядом, коли вона чкурнула в напрямку Джеймс-Стріт.

Не минуло й хвилини, як я побачив, що біля портика хтось стоїть. У тіні за найближчою колоною ховався невисокий чоловік у костюмі.

Я привітав його, як належить полісменові столичної поліції.

— Агов! — сказав я. — Ти що там робиш?

Чоловік обернувся, і я побачив біле перелякане обличчя. На чоловікові були пошарпаний старомодний костюм з жилеткою, годинник на ланцюжку та потертий капелюх-циліндр. Я подумав, що це може бути один з вуличних артистів, що мають дозвіл на виступ на Площі, але для виступів було надто рано.

— Йдіть сюди, — сказав він і поманив рукою.

Я переконався, що мій розсувний кийок на місці, і пішов до нього. Полісмени, навіть найбільш доброзичливі, повинні загрозливо височіти над цивільними — саме тому ми носимо великі черевики та шоломи з загостреними верхівками. Але наблизившись до цього чолов'яги, я побачив що він зовсім низенький: півтора метра, якщо без капелюха. Я ледве стримував бажання присісти, щоб наші з ним обличчя були на одному рівні.

— Я все бачив, пане офіцере, — сказав чоловік. — Це було жахливо.

У Гендоні нам втовкмачили дуже добре: передусім отримай ім'я та адресу. Я вийняв блокнот і ручку:

— Як вас звати, сер?

— Авжеж, пане офіцер. Мене звати Ніколас Волпенні, але не питайте мене, як це пишеться, бо літери я не зміг засвоїти.

— Ви вуличний артист? — спитав я.

— Можна це і так назвати, — відповів Ніколас. — До сьогодні всі мої вистави були виключно на вулиці. Хоча такої холодної ночі, як сьогоднішня, було б непогано привнести в мою кар'єру трохи інтер'єрів. Якщо ви мене розумієте, пане офіцере.

До вилоги в нього був пришпилений значок: олов'яний скелет, що завмер у стрибку. Для такого маленького старигана-кокні ця прикраса здавалася надто готичною, але ж Лондон є столицею змішування культур. Я записав: «Вуличний артист».

— А тепер, сер, — сказав я, — розкажіть, будь ласка, що саме ви побачили.

— Я дуже багато бачив, пане офіцере.

— Але ви були тут упродовж останніх кількох годин?

Ще одна річ, на якій наполягали мої викладачі: в жодному разі не можна підказувати свідкові. Інформація має текти в один бік.

— Я тут і вранці, і вдень, і вночі, — сказав Ніколас, який вочевидь не бував на тих лекціях, які слухав я.

— Якщо ви стали свідком чогось, — сказав я, — буде краще, якщо ви дасте свідчення.

— З цим може бути проблема, — сказав Ніколас, — зважаючи на те, що я мертвий.

Я подумав, що почув його неправильно.

— Якщо вас турбує ваша безпека…

— Мене вже нічого не турбує, пане офіцере, — сказав Ніколас. — Бо я вже сто двадцять років мертвий.

— Якщо ви мертвий, — не втримався я, — то яким чином ми з вами розмовляємо?

— Напевно, ви маєте дещицю бачення, — сказав Ніколас. — Щось від старої Євсапії Палладіно, — він уважно оглянув мене. — Може, ви це від батька успадкували? Ким він був? Докер? Моряк? Це від нього у вас таке гарне кучеряве волосся і такі губи?

— Ви можете довести, що ви мертвий? — спитав я.

— Якщо ви наполягаєте, офіцере, — сказав Ніколас і зробив крок уперед, на світло.

Він був прозорий; прозорий, як голограми в кіно. Тривимірний, абсолютно справжній і до біса прозорий. Я бачив крізь нього білий намет, залишений криміналістами для захисту тіла.

«Гаразд, — подумав я, — навіть якщо я збожеволів, від поліцейських обов’язків мене ніхто не звільняв».

— Ви не могли б розповісти, що саме ви бачили? — спитав я.

— Я бачив, як перший чоловік, якого вбили, йшов з боку Джеймс-Стріт. Охайний, з рішучою ходою, тримався як військовий, вдягнутий яскраво, як це тепер модно. «Жирний карась», як казали за моїх тілесних часів, — Ніколас зробив паузу, щоб сплюнути; до землі нічого не долетіло. — А потім з'явився другий чоловік, який скоїв убивство; він ішов у протилежному напрямку, від Генріета-Стріт. Він був гірше вдягнутий: сині робочі штани та щось на кшталт дощовика рибалки. Вони пройшли повз один одного он там, — Ніколас указав на місце в десяти метрах від портика церкви. — Напевно, вони були знайомі, бо кивнули один одному, але не зупинилися, щоб поговорити, абощо; їх можна було зрозуміти — у таку ніч не станеш баритися.

— Отже, вони розійшлися в різні боки? — спитав я не тільки для того, щоб прояснити цей момент, але й для того, щоб встигнути все записати. — І вам здалося, що вони знали один одного?

— Були знайомі, — сказав Ніколас. — Не думаю, що вони були великими друзями, особливо зважаючи на те, що сталося потім.

Я спитав його, що саме сталося потім.

— Ну, той другий, убивця, надів капелюх і червоний смокінг, вийняв палицю, а потім прудко й тихо, наче кіт до миші, підбіг до першого пана ззаду й одним ударом відбив йому голову.

— Ви що, глузуєте з мене?! — сказав я.

— Правду кажу! — сказав Ніколас і перехрестився. — Клянуся власною смертю, а більшої клятви бідний дух дати не може. Це було жахливе видовище. Голова відлетіла, а з шиї — кров фонтаном.

— Що робив убивця?

— Зробивши своє діло, він пішов собі геть по Нью-Роу, — сказав Ніколас.

Я подумав, що Нью-Роу веде вниз, до Черінг-Крос — ідеального місця, якщо хочеш спіймати таксі або навіть сісти в автобус. Убивця міг залишити центр Лондона швидше, ніж за п'ятнадцять хвилин.

— І це ще не було найгірше, — сказав Ніколас, не збираючись дозволяти своєму слухачеві відволікатися. — Було в цьому вбивці дещо потойбічне.

— Потойбічне? — спитав я. — Ви щойно зізналися, що ви привид.

— Я, звісно, дух, — сказав Ніколас, — але це лише означає, що я краще знаюся на потойбічному.

— То що саме ви побачили?

— Чоловік-убивця не просто змінив капелюх і зовнішній одяг, він змінив своє обличчя, — сказав Ніколас. — Хіба це не потойбічно?

Хтось крикнув моє ім'я. Леслі поверталася з двома кавами.

Поки я відвернувся, Ніколас зник.

Кілька секунд я стояв, витріщивши очі, а потім Леслі знов покликала мене:

— Тобі потрібна кава чи ні?

Я пройшов бруківкою туди, де на мене чекала з пластиковим стаканчиком Леслі.

— Що-небудь трапилося, поки мене не було? — спитала вона.

Я надпив каву. Я не зміг змусити себе сказати «Я щойно розмовляв із привидом, який усе бачив».

* * *

Наступного дня я прокинувся об одинадцятій, і це було набагато раніше, ніж я хотів. Мене та Леслі відпустили о восьмій і ми, щойно добрівши до казарми, відразу пішли спати. На жаль, окремо.

Основними перевагами мешкання в казармі свого відділку є те, що це дешево, близько до роботи, і поруч немає батьків. А недоліком є те, що доводиться ділити своє помешкання з людьми, яких не навчили жити разом з іншими людьми, і які мають звичку носити важкі черевики. Невміння жити разом призводить до того, що кожне відчинення дверей холодильника стає захопливою мікробіологічною пригодою, а важкі черевики означають, що коли хтось повертається зі зміни, гуркіт кроків нагадує лавину.

Я лежав у своїй вузькій койці та дивився на плакат з Естель[1], що висів на протилежній стіні. Кажіть, що хочете, але неможливо подорослішати настільки, щоб відмовити собі в задоволенні бачити перед собою красиву жінку, коли прокидаєшся.

Десять хвилин я лежав, сподіваючись, що всі мої спогади про розмову з привидом розвіються, наче туман, але вони не зникали, тому я підвівся й пішов під душ. Цей день був незвичайний, тож мені слід було мати добрий вигляд.

Попри все, що про неї думають, лондонська поліція досі залишається пролетарською організацією і зовсім не сприймає поняття «клас офіцерів». А тому кожний новий навчений констебль, незалежно від того, яку він або вона має освіту, мусить пройти дворічне стажування звичайним копом на вулиці. Бо ніщо так не гартує характер, як коли на тебе лаються, плюють або блюють представники громадськості.

Перед закінченням свого стажування починаєш проситися до різних підрозділів, з яких складається поліція. Більшість стажистів продовжать службу повноцінними констеблями в одному з поліцейських відділків міста, і великі поліцейські посадовці люблять наголошувати, що рішення залишитися констеблем і працювати на вулицях Лондона — гарний вибір. Бо мають же бути люди, на яких лаятимуться, плюватимуть і блюватимуть, і особисто я аплодую тим хоробрим чоловікам і жінкам, які виконують цю роль добровільно.

Саме таким було шляхетне покликання командира мого підрозділу, інспектора Френсіса Неблета. Він став полісменом ще до того, як динозаври повиздихали, швидко доріс до рангу інспектора, а потім тридцять років із задоволенням обіймав одну й ту саму посаду. Це був флегматичний чоловік з гладким брунатним волоссям, чиє обличчя було таке, ніби по ньому лопатою вдарили. Неблет був настільки старомодний, що надівав поверх білої сорочки мундир і навіть виїжджав «із хлопцями» на патрулювання.

На сьогодні мені було призначено з ним співбесіду, на якій ми мали «обговорити» мої кар'єрні перспективи. Теоретично цей етап розвитку моєї кар'єри матиме позитивні наслідки і для поліції, і для мене особисто. Після цієї співбесіди буде ухвалено остаточне рішення щодо мого майбутнього, але я мав сильну підозру, що на мої побажання при цьому ніхто не зважатиме.

У задрипаній кухоньці, якою користувалися всі мешканці мого поверху, я зустрів Леслі, яка мала незбагненно свіжий вигляд. У одній з шаф там був парацетамол; на парацетамол у поліцейській казармі завжди можна розраховувати. Я ковтнув таблетку й запив водою з-під крана.

— Пан Безголовий має ім'я, — сказала Леслі, поки я готував каву. — Вільям Скірміш, працював у ЗМІ, жив у Хайґейті.

— Більше про нього нічого не сказали?

— Лише те, що завжди кажуть, — відповіла Леслі. — Безжалісне вбивство, бла-бла-бла. Злочинність у центрі міста, до чого докотився Лондон, бла-бла.

— Бла, — завершив я.

— Що робитимеш у першій половині дня? — спитала вона.

— О дванадцятій маю співбесіду з Неблетом щодо моєї кар'єри.

— Удачі, — сказала вона.

* * *

Щойно інспектор Неблет звернувся до мене за ім'ям, а не за прізвищем, я зрозумів, що попереду на мене чекає велика дупа.

— Скажіть-но, Пітере, — спитав він, — якою ви бачите свою подальшу кар'єру?

Я посунувся на стільці.

— Я думав про карний розшук, сер, — сказав я.

— Ви хочете бути детективом?

Неблет усе своє життя був констеблем, а тому до поліцейських, які не носять уніформу, завжди ставився приблизно так, як звичайні люди ставляться до податкових інспекторів. Тобто, під тиском ти готовий визнати, що без них не обійтися, але своїй дочці одружитися з таким не дозволиш.

— Так, сер.

— А навіщо обмежувати себе карним розшуком? — спитав він. — Чому б не обрати один зі спеціальних підрозділів?

Бо якщо ти досі стажист, тобі не можна казати, що ти хочеш потрапити до підрозділу розслідування вбивств або організованої злочинності, щоб їздити на великій тачці й взуватися в туфлі ручної роботи.

— Я думав почати з початку й поступово просуватися вгору, сер, — сказав я.

— Це дуже розумне ставлення, — сказав Неблет.

Раптом мені спала жахлива думка. А що як вони думають послати мене до «Трайдента»? Це підрозділ, призначений для боротьби зі злочинами в чорних громадах, скоєними зі застосуванням вогнепальної зброї. «Трайдент» завжди шукав чорношкірих офіцерів для виконання жахливо небезпечних завдань під прикриттям, і те, що я мав мішане походження, робило мене підхожим кандидатом. Я не хочу сказати, що вважаю їхню роботу непотрібною, просто особисто я таку роботу навряд чи зможу виконати. Межу своїх можливостей має знати кожний, і переїзд до Пекхема та зависання з бандитами, рекетирами й тими дивними білошкірими худорлявими хлопцями, які не розуміють іронію Eminem, безумовно перевищували мої сили.

— Я не люблю реп, сер, — сказав я.

Неблет повільно кивнув.

— Це корисна інформація, — сказав він, і я вирішив надалі тримати пельку закритою.

— Пітере, — сказав він, — упродовж двох років у мене склалася дуже добра думка щодо вашого розуму та вашого вміння важко працювати.

— Дякую, сер.

— До того ж, ви маєте певний науковий досвід.

Коли я закінчив школу, мої відмітки з математики, фізики та хімії були дещо вищі за пересічні. Якщо десь це і вважається науковим досвідом, то не в науковій спільноті. Принаймні, вступити до університету я не зміг.

— Вам добре вдається викладати думки на папері, — сказав Неблет.

У мене аж живіт звело від розчарування. Я зрозумів, яке жахливе призначення планує для мене лондонська поліція.

— Ми хочемо, щоб ви розглянули перспективу роботи в процесуальному відділі, — сказав Неблет.

Теорія, на якій базується існування процесуального відділу, дуже логічна. Офіцери поліції, як усім відомо, потопають у бюрократії: підозрюваних треба реєструвати, ланцюжок доказів не має розриватися, а «Акт про поліцію та кримінальне провадження» має виконуватися до останньої літери. Роль процесуального відділу — виконувати паперову роботу замість заклопотаного констебля, щоб той скоріше повернувся на вулицю, де на нього лаятимуться, плюватимуть і блюватимуть. Таким чином на вулицях завжди патрулюватимуть констеблі, злочинність буде здолано, і всі добропорядні громадяни нашої країни житимуть щасливо.

Але правда полягає в тому, що ця бюрократія не така вже й обтяжлива — будь-яка найнята на півставки напівосвічена людина впорається з нею менше, ніж за годину, ще й на манікюр час залишиться. Проблема в тому, що для поліцейської роботи треба мати авторитетний вигляд; треба пам'ятати, що сказав підозрюваний, щоб потім спіймати його на брехні. А також треба йти туди, де кричать, зберігати при цьому спокій, бути тим, хто відкриває підозрілий пакунок. Не те щоб уміти водночас і те, і друге неможливо, просто таке трапляється рідко. Таким чином, своєю пропозицією Неблет казав мені, що я не справжній коп, не ловець крадіїв, але я можу зіграти неоціненну роль — заощадити час справжнім копам. Я з жахливою впевненістю відчув, як ці слова — неоціненна роль — невблаганно мчать до цієї розмови.

— Я сподівався на щось більш активне, сер, — сказав я.

— А це дуже активно, — сказав Неблет. — Ви виконуватимете неоціненну роль.

* * *

Зазвичай офіцери поліції не шукають виправдання для того, щоб зайти в паб, але одним зі звичайних приводів є традиційна гулянка, на якій споюють стажистів, які щойно стали повноцінними констеблями. Саме з цією метою мене та Леслі потягли через Странд до «Рузвельт Тоуд» — щоб заливати нас там спиртним, доки ми не втратимо можливість стояти вертикально. Принаймні, таким був план.

— Як пройшла співбесіда? — спитала Леслі, намагаючись перекричати ревіння пабу.

— Кепсько, — крикнув їй я. — Процесуальний відділ.

Леслі скривилася.

— А в тебе що?

— Не хочу тобі казати, — сказала вона. — Щоб настрій не псувати.

— Не бійся, — сказав я. — Я витримаю.

— Мене тимчасово призначили до команди розслідування вбивств.

Я ніколи не чув, щоб туди брали відразу після стажування.

— Детективом?

— Констеблем у цивільному одязі, — сказала вона. — Це велике розслідування, їм бракує людей.

Вона не помилилася. Мій настрій було зіпсовано.

Після цього вечірка вже не тішила. Я пробув там близько двох годин, але ненавиджу, коли хтось жаліє себе, а надто коли це роблю я, тож, не маючи можливості занурити голову в відро холодної води, я обрав найближчу до цього альтернативу.

Але на жаль, поки ми були в пабі, дощ надворі скінчився, тож тверезіти мені могло допомогти лише крижане повітря.

Через двадцять хвилин до мене вийшла Леслі.

— Вдягнися, — сказала вона. — Застудишся.

— А хіба холодно? — спитав я.

— Я знала, що ти засмутишся, — сказала вона.

Я вдягнувся.

— Ти вже розповіла своїм? — спитав я.

Окрім матусі, татусі та бабусі Леслі мала п'ятьох старших сестер, які всі мешкали не далі як у ста метрах від батьківської оселі в Брайтлінгсі. Я зустрічався з ними раз або два, коли вони всім своїм табором вирушали до Лондона в шопінгову експедицію. Вони були такі галасливі, що їх можна було б затримати за порушення громадського спокою; єдине, що рятувало їх від цього — поліцейський ескорт, що складався з мене та Леслі.

— Ще вдень, — відповіла вона. — Вони були задоволені. Навіть Таня, яка не розуміє, що це означає. А ти своїм уже розповів?

— Про що? — спитав я. — Про те, що я працюватиму в кабінеті?

— У роботі в кабінеті немає нічого поганого.

— Я просто хочу бути копом, — сказав я.

— Я знаю, — сказала Леслі. — Але чому?

— Тому що хочу допомагати суспільству, — сказав я. — Ловити поганців.

— Тож не заради блискучих ґудзиків? — спитала вона. — Або заради можливості замкнути наручники й сказати «Спіймався, синку»?

— Берегти спокій Королеви, — сказав я. — Нести порядок у хаос.

Вона сумно похитала головою.

— Чому ти вважаєш, що порядок існує? — спитала вона. — Адже ти виїжджав на патрулювання по суботніх вечорах. Хіба це схоже на спокій Королеви?

Я хотів був безтурботно притулитися до ліхтарного стовпа, але трохи промахнувся й мало не впав. Леслі це здалося набагато смішнішим, ніж мені. Вона сіла на сходинку книжкового магазина, щоб перевести подих.

— Гаразд, — сказав я. — А навіщо ця робота тобі?

— Мені вона добре вдається, — відповіла Леслі.

— З тебе не настільки хороший коп, — сказав я.

— Настільки, — сказала вона. — Будьмо чесні: як коп я просто класна.

— А я?

— Ти занадто легко відволікаєшся.

— Неправда.

— Вечір перед Новим Роком, Трафальгарська площа, великий натовп, кілька гопників мочаться у фонтан — пам'ятаєш це? — спитала Леслі. — Ситуація погіршується, гопники починають буянити, а чим тоді займався ти?

— Та я лише на дві секунди відійшов! — сказав я.

— Щоб подивитися, що написано в лева на сраці! — сказала Леслі. — Я боролася з двома п'яними гопниками, а ти займався історичною розвідкою.

— А хочеш узнати, що було написано в того лева на сраці? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі, — я не хочу знати ні про те, що в лева на сраці пишуть, ні як працює сифон, ні чому один бік вулиці Флорал-Стріт на сто років старіший за протилежний.

— Тобі це не цікаво?

— Ні, а надто тоді, коли я борюся з гопниками, ловлю крадіїв автомобілів або знаходжусь на місці нещасливого випадку з летальними наслідками, — сказала Леслі. — Ти мені подобаєшся, ти хороший чоловік, але ти наче сприймаєш світ не таким, яким його має сприймати коп… Ти ніби бачиш те, чого немає.

— Що саме?

— Не знаю, — сказала Леслі. — Я ж бо цього не бачу.

— Бачити те, чого немає, може бути для копа корисною навичкою, — сказав я.

Леслі у відповідь пирхнула.

— Я серйозно, — наполягав я. — Минулої ночі, коли тебе відволікла твоя кофеїнова залежність, я знайшов свідка, якого там не було.

— Не було? — спитала Леслі.

— Ти, мабуть, хочеш спитати, як може бути свідком той, кого там не було?

— Так, хочу.

— Це коли твій свідок — привід, — сказав я.

Леслі подивилася на мене.

— Особисто я надала би перевагу оператору відеокамери спостереження, — сказала вона.

— Що?

— Тому, хто побачив убивство на екрані відеокамери спостереження, — сказала Леслі. — Він був би свідком, якого не було на місці злочину. Але ідея про привида мені подобається.

— Я допитав привида, — сказав я.

— Маячня, — сказала Леслі.

Тож я розповів їй про Ніколаса Волпенні та про чоловіка-вбивцю, який розвернуся, змінив одяг і вдарив бідолашного…

— Як, кажеш, звали жертву? — спитав я.

— Вільям Скірміш, — сказала Леслі. — Про це в новинах казали.

— Бідолашному Вільямові Скірмішу відбили голову.

— Такого в новинах не казали, — сказала Леслі.

— Слідчі не стануть розповідати про таке кореспондентам, — сказав я. — Щоб було чим перевіряти свідків.

— І цей свідок — привид? — спитала Леслі.

— Так.

Леслі зіп'ялася на ноги, трохи похитнулася, а потім знову сфокусувала зір.

— Думаєш, він досі там? — спитала вона.

Холодне повітря зрештою почало витвережувати мене.

— Хто?

— Привід твій, — сказала вона. — Ніколас Ніклбі. Думаєш, він може досі бути на місці злочину?

— Звідки мені знати? — сказав я. — Я ж навіть не вірю в привидів.

— Ходімо, подивимось, чи він там, — сказала вона. — Якщо і я його побачу, це буде підете… під-тверд-жен-ням твоїх слів.

— Згода, — сказав я.

Взявшись попід руки ми пішли вулицею Кінг-Стріт до Ковент-Ґарден.

* * *

Тієї ночі спостерігалася цілковита відсутність привида Ніколаса. Ми почали з портика церкви, біля якого я його бачив, а потім, оскільки Леслі, навіть коли нап'ється в зюзю, була старанним копом, ми методично обшукали все навколо.

— Картопля фрі, — сказала Леслі, коли ми завершили друге коло. — Або кебаб.

— Може, він не виходить тому, що я не сам? — припустив я.

— А може він з'являється за розкладом? — сказала Леслі.

— Дідько з ним, — сказав я. — Ходімо по кебаб.

— Ти добре покажеш себе в процесуальному відділі, — сказала Леслі. — Ти там…

— Якщо скажеш «робитимеш неоціненний внесок», я за свої подальші дії не відповідатиму!

— Я збиралася сказати «змінюватимеш світ на краще», — сказала вона. — Або ж ти можеш поїхати у Штати, у ФБР тебе, напевно, візьмуть.

— Навіщо я їм? — спитав я.

— Вони зможуть скористатися тобою як двійником Обами.

— А за це, — сказав я, — за кебаби платитимеш ти.

* * *

Зрештою виявилося, що ми занадто п'яні, щоб знайти кебаб, а тому пішли назад до казарми, де Леслі навіть не спробувала запросити мене до своєї кімнати. Я був на тій стадії сп'яніння, коли лягаєш у темряві на своє ліжко, а кімната вертиться навколо тебе, і ти замислюєшся над природою буття й над тим, чи встигнеш дістатися до туалету швидше, ніж тебе вирве.

Наступного дня був мій останній вихідний, і якщо я не доведу, що вміння бачити те, чого немає, є необхідною навичкою сучасного офіцера поліції, на мене чекатиме процесуальний відділ.

* * *

— Вибач мене за вчорашнє, — сказала Леслі.

Зустрітися із жахами кухоньки того ранку жоден з нас не наважився, тому ми знайшли собі притулок у їдальні казарми. Попри те, що персонал цього закладу складався з маленької польки та худорлявих сомалійців, через дивну адміністративну інерцію їжа була по-англійськи жирна, кава була погана, а чай — гарячий, солодкий, налитий у кухлики. Леслі взяла повний англійський сніданок, а я — чай.

— Не треба вибачатися, — сказав я. — Ти втратила більше, ніж я.

— Я не про це, — сказала Леслі й ляснула мене по руці столовим ножем. — Я маю на увазі те, що я сказала про тебе як про копа.

— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв твою критику до уваги, і після ретельного розгляду її цим ранком, я маю відчуття, що зможу досягти своїх цілей у розвитку кар'єри, якщо діятиму старанно, активно, а понад усе — творчо.

— Що ти затіяв?

— Зайду в ГОЛМС і перевірю, чи правду сказав мені привид, — відповів я.

* * *

Кожний поліцейський відділок країни має щонайменше один термінал ГОЛМСа. Це велика база даних міністерства внутрішніх справ, яка дозволяє незнайомим з комп'ютерами копам наздогнати технології кінця двадцятого століття. А вимагати від них наздоганяти двадцять перше було б занадто.

Там зберігається все, що стосується великих розслідувань, дозволяючи детективам пов'язувати різні дані між собою й запобігати тим фіаско, через одне з яких полювання на Йоркширського Різника стало взірцем того, як робити не треба. Нова версія цієї системи мала називатися ШЕРЛОК, але оскільки слова для такої абревіатури ніхто вигадати не зміг, її назвали ГОЛМС-2.

Теоретично доступ до ГОЛМС-2 можна було отримати й з ноутбука, але столична поліція вважає за краще прив'язувати своїх працівників до стаціонарних терміналів, які не можна забути в транспорті або продати. Під час великого розслідування термінали можна перенести з головного приміщення ГОЛМСа до будь-якої кімнати для допитів, що є у відділку. Ми з Леслі могли би прокрастися до головного приміщення й ризикнути бути спійманими, але я натомість під’єднав свій ноутбук до локальної мережі в одній з пустих кімнат для допитів, щоб працювати там безпечно й комфортно.

На курси ознайомлення з ГОЛМС-2 мене відправляли три місяці тому. Тоді я зрадів, бо думав, що мене готують до роботи у важливих розслідуваннях, але тепер зрозумів, що їм було потрібно, щоб я навчився вводити дані. Менше, ніж за півгодини я знайшов розслідування вбивства на Ковент-Ґарден. Люди часто халатно обирають паролі, а інспектор Неблет скористався іменем своєї наймолодшої доньки та роком її народження. І цим надав мені доступ до потрібних файлів.

Стара система не могла працювати з великими файлами, але ГОЛМС-2 відставав від сучасного рівня технологій усього лише на десять років, тож тепер детективи мали можливість вводити фотографії доказів, скановані документи та навіть записи відеокамер спостереження. Це наче YouTube для копів.

Команда, яку призначили розслідувати вбивство Вільяма Скірміша, не гаяла часу: вони зібрали записи відеокамер спостереження й спробували знайти на них убивцю. Це був дуже великий файл, і саме його я відкрив першим.

Згідно з рапортом, ця камера була встановлена на розі Джеймс-Стріт і дивилася на захід. Запис був послідовністю не дуже якісних кадрів, що знімалися за поганого освітлення приблизно раз на секунду. Але попри погане освітлення було чітко видно Вільяма Скірміша, який ішов під камерою в напрямку Генріета-Стріт.

— А ось і наш підозрюваний, — сказала Леслі й указала.

На екрані була ще одна людина, яка пройшла повз Вільяма Скірміша й вийшла з кадру. Усе, що можна було про неї сказати: напевно, чоловік; можливо, в джинсах і шкіряній куртці. Згідно з коментарями, цю людину було вирішено звати «СВІДОК А».

Потім з'явилася третя фігура, яка йшла геть від камери. Я натиснув паузу.

— Він не схожий на того самого чоловіка, — сказала Леслі.

Це точно. На цьому чоловікові було щось на кшталт шапки смурфа та смокінг часів короля Едуарда — навіть не питайте, звідки я знаю, як виглядали смокінги за часів короля Едуарда; скажу лише, що це певним чином пов'язано з «Доктор Хто», і на цьому облишмо це питання. Ніколас казав, що смокінг червоний, але зображення з камери спостереження було чорно-біле. Я повернувся на два кадри назад, а потім знову вперед. Перша людина, СВІДОК А, вийшла з кадру за два кадри до того, як з'явився чоловік у шапці смурфа.

— Дві секунди на перевдягання, — сказала Леслі. — Жодна людина на це не здатна.

Я клацав далі. Чоловік у шапці смурфа вийняв палицю й швидко наздогнав Вільяма Скірміша. Замахування загубилося між кадрами, але удар було видно чітко. На наступному кадрі тіло Скірміша вже здолало півшляху до землі, а маленьку темну пляму, про яку ми вирішили, що то має бути голова, було ледь видно біля портика.

— Боже мій! Він дійсно відбив йому голову, — сказала Леслі.

Точнісінько, як сказав Ніколас.

— А ось на це, — сказав я, — жодна людина не здатна.

— Ти вже бачив, як людині голову відбивають, — сказала Леслі. — І я там була, забув?

— То була дорожньо-транспортна пригода, — сказав я. — То були дві тони металу, а не палиця.

— Так, — сказала Леслі й постукала по екрану. — Але ми бачимо це на власні очі.

— Тут щось неправильно.

— Окрім того, що людину вбивають?

Я повернув той кадр, на якому на сцені з'явився Шапка Смурфа.

— Ти бачиш палицю?

— Ні, — сказала Леслі. — Обидві його руки видно. Може, вона в нього на спині?

Я перейшов на наступний кадр. На третьому кадрі палиця чарівним чином з'явилася в руках Шапки Смурфа, але це могло бути результатом затримки між кадрами. І було з цією палицею ще дещо неправильне.

— Вона завелика, як для бейсбольної бити, — сказав я.

Палиця була завдовжки щонайменше як дві третини зросту чоловіка, що тримав її. Я кілька разів переходив по кадрах то назад, то знову вперед, але не міг зрозуміти, де він її ховав.

— Може, йому подобається говорити дуже лагідно? — сказала Леслі[2].

— Де взагалі можна дістати биту такого розміру?

— У «Крамниці великих бит»? — сказала Леслі.

— Спробуймо глянути на його обличчя, — сказав я.

— «Бити для великих хлопчиків», — сказала Леслі.

Я ігнорував її та дивився далі. Вбивство тривало менше, ніж три секунди, лише три кадри: на першому підготовка, на другому удар, а на третьому наслідки. Четвертий кадр спіймав Шапку Смурфа, коли той розвертався: профіль у три чверті, в якого стирчали підборіддя та великий гачкуватий ніс. На наступному кадрі Шапка повертався туди, звідки прийшов. Тепер він ішов повільніше, досить безтурботно, наскільки можна було судити з такого відеозапису. Палиця зникає через два кадри після вбивства — і знову я не зміг знайти, куди вона ділася.

Я подумав, чи немає можливості покращити зображення облич, і почав шукати відповідну функцію.

— Ідіот, — сказала Леслі. — Відділ розслідування вбивств це й без тебе мав зробити.

Вона була права. Відео вже мало посилання на покращені зображення Вільяма Скірміша, СВІДКА А та вбивці в шапці смурфа. Всупереч тому, що показують у серіалах, покращення відеозапису має межу. І байдуже, якщо зображення цифрове — якщо інформації немає, її немає. Тим не менш, хтось із лабораторії добре постарався, і попри те, що всі три обличчя були нечіткі, щонайменше було очевидно, що це три різні людини.

— На ньому маска, — сказав я.

— Ти починаєш вигадувати, — сказала Леслі.

— Подивись на підборіддя та ніс, — сказав я, — таких не буває.

Леслі вказала на коментар до цього зображення:

— Схоже, слідчі згодні з тобою.

До файлу доказів додавався список «заходів», одним із пунктів якого було «перевірити місцевих виробників і продавців театральних і маскарадних костюмів». Пріоритет цього пункту був дуже низький.

— Ага! — сказав я. — Отже, це може бути одна людина!

— Як можна перевдягнутися за дві секунди? — спитала Леслі. — Не вигадуй.

Усі файли доказів пов'язані посиланнями, тому я вирішив перевірити, чи вдалося слідчим відстежити, куди СВІДОК А пішов від місця скоєння злочину. Виявилося, що вони не змогли цього зробити, хоча пошуки цього свідка мали високий пріоритет. Я був готовий побитися об заклад, що буде прес-конференція із закликом до свідків. Зокрема на ній звучатиме фраза «А особливо ми зацікавлені в розмові з…»

Смурфову Шапку відстежили вздовж усієї вулиці Нью-Роу (саме туди він пішов і за словами Ніколаса), але потім він зник з камер спостереження в провулку Св. Мартіна. Згідно зі списком «заходів», половина команди, що займалася розслідуванням, наразі прочісувала навколишні вулиці, шукаючи можливих свідків і докази.

— Ні, — сказала Леслі, вгадавши мої думки.

— Ніколас…

— Привид Ніколас, — виправила мене Леслі.

— Ніколас з обмеженою тілесністю, — виправив її я, — правильно розповів мені про те, як убивця наблизився до жертви, про спосіб нападу та про причину смерті. Також він правильно назвав напрямок, куди втік убивця, і ми не маємо жодного кадра, на якому було б одночасно видно СВІДКА А та Смурфову Шапку.

— Смурфову Шапку?

— Підозрюваного у вбивстві, — сказав я. — Мені треба повідомити про це слідчих.

— І що ти скажеш старшому інспекторові? — спитала Леслі. — «Я зустрів привида, і він сказав мені, що СВІДОК А надів маску і скоїв убивство»?

— Ні, я скажу, що до мене підходив потенційний свідок, який хоча й пішов раніше, ніж я встиг з'ясувати його ім'я та адресу, надав цікаву інформацію, яка потенційно може сприяти успішному завершенню слідства.

Принаймні, цього було достатньо, щоб Леслі замислилася.

— І ти вважаєш, що це врятує тебе від процесуального відділу?

— Щонайменше, це варто спробувати.

— Цього недостатньо, — сказала Леслі. — По-перше, вони вже займаються СВІДКОМ А, у тому числі розглядають можливість того, що на ньому була маска. По-друге, ти міг отримати всю цю інформацію з цього відео.

— Вони не знатимуть, що я мав доступ до цього відео.

— Пітере, — сказала Леслі. — На цьому відео видно, як комусь відбивають голову. Воно пошириться всім інтернетом ще до кінця цього дня, і це за умови, що його ще не показали в ранкових новинах.

— Тоді я створю нові напрямки розслідування, — сказав я.

— Ти зібрався шукати свого привида?

— Хочеш зі мною?

— Ні, — сказала Леслі. — Оскільки завтрашній день — найважливіший день решти моєї кар'єри, я ляжу в ліжко рано з чашкою какао та примірником довідника працівника поліції.

— Що ж, це навіть добре, — сказав я. — У будь-якому разі я вважаю, що вчора він тебе злякався.

* * *

Для полювання на привида потрібні: тепла спідня білизна (дуже важливо), тепла куртка, термос, терпіння, привид.

Мені дуже скоро спало на думку, що це, цілком можливо, найбезглуздіша річ, яку я коли-небудь робив. Близько десятої години вечора я зайняв свою першу позицію — за столиком біля кав’ярні; там я чекав, коли людей стане менше. Коли кав'ярня закрилася, я побрів до портика церкви й став чекати.

Ніч знову була зимна, а це означало, що п'яницям, які виходили з пабів, було надто холодно, щоб бити одне одного. Повз мене пройшли учасниці дівочої вечірки: близько десятка жінок у завеликих рожевих футболках, на великих підборах, з кролячими вухами на голові. На блідих ногах гусяча шкіра від холоду. Одна з них помітила мене.

— Ішов би ти краще додому! — гукнула вона. — Він уже не прийде.

Її подруги завищали сміхом. Я почув, як одна з них скаржилася, що «всі красунчики — геї».

І саме коли я думав про їхні слова, я побачив чоловіка, який дивився на мене з іншого боку Площі. Після того, як розповсюдилися призначені для геїв паби, клуби та чати в інтернеті, одиноким чоловікам, щоб знайти собі пару, більше не потрібно тинятися морозними ночами по туалетах і кладовищах. Але деяким все одно подобається ризикнути відморозити собі який-небудь орган — навіщо їм це, я гадки не маю.

Зростом він був метр вісімдесят сантиметрів, а вдягнутий у красивий костюм, що підкреслював широкі плечі та вузьку талію. На вигляд йому було трохи за сорок, він мав гарні риси обличчя, а брунатне волосся було зачесане по-старомодному. У світлі вуличних ліхтарів роздивитися було важко, але мені здалося, що очі в нього сірі. В руках у нього була тростина зі срібною голівкою, і я навіть не дивлячись міг би здогадатися, що туфлі в нього ручної роботи. Додайте йому ще супутника — дещо етнічного молодого парубка — і через таке зловживання кліше можна поліцію викликати.

Коли він неквапливо пішов до мене, я подумав, що він таки дійсно шукає собі дещо етнічну пару.

— Вітаю! — сказав він. У нього була чиста аристократична вимова, як у типового англійського злодія з голлівудського кінофільму. — Що ви тут робите?

Я вирішив спробувати сказати правду.

— Полюю на привида.

— Цікаво, — сказав він. — Йдеться про якогось конкретного привида?

— Ніколас Волпенні, — відповів я.

— Як вас звати і де ви мешкаєте? — спитав він.

Жоден лондонець не стане відповідати на таке питання без спротиву.

— Перепрошую?

Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й вийняв звідти гаманець.

— Старший детектив-інспектор Томас Найтінґейл, — сказав він і показав своє посвідчення.

— Констебль Пітер Ґрант, — представився я.

— Ви з відділку Черінг-Крос?

— Так, сер.

Він дивно посміхнувся.

— Продовжуйте, констеблю, — сказав він і пішов геть по Джеймс-Стріт.

Ось так і сталося, що я розповів старшому детективові-інспектору, що полюю на привидів, і якщо він мені повірив, то подумав, що я несповна розуму, а якщо не повірив, то подумав, що я гей, який має намір порушити громадський порядок непристойними діями.

А привид, якого я шукав, так і не з'явився.

Ви коли-небудь тікали з дому? Я тікав. Двічі. Першого разу, коли мені було дев'ять років, я дістався лише до супермаркету на Кемден Хайстріт, а другого разу, коли мені було чотирнадцять, я дістався аж до вокзалу Юстон і зупинився вже перед розкладом відправлення поїздів. Обидва рази мене ніхто не рятував, не знаходив, не повертав; коли я повертався додому, моя мати, цілком можливо, навіть не знала, що я тікав. Тато точно не знав — у цьому я певний.

Обидві пригоди закінчилися однаково: моїм усвідомленням того, що зрештою, хай там як, я повернуся додому. У дев'ятирічному віці ключовим було розуміння того, що той супермаркет є зовнішньою межею моїх знань про довколишній світ. За ним були станція метро та велика будівля зі статуями котів, а ще далі — інші вулиці та поїздки автобусом до підвальних клубів, у яких було сумно, пусто й пахнуло пивом.

У чотирнадцятирічному віці я був уже більш раціональним. Я не знав жодного з міст, що були в таблиці відправлень поїздів, і сумнівався, що вони будуть більш гостинними, ніж Лондон. Мені, напевно, не вистачило би грошей поїхати від Лондона далі, ніж на 20 кілометрів, але навіть якби я вмудрився поїхати зайцем, чим би я харчувався? Тих грошей, що я мав при собі, вистачило б на те, щоб поїсти тричі, а потім довелося би повертатися до мами з татом. Будь-яка альтернатива тому, щоб сісти на автобус і повернутися додому, лише відстрочувала моє неминуче повернення.

О третій годині ночі на Ковент-Ґарден я відчував те саме. Усі можливі варіанти мого майбутнього вели до єдиного шляху, якого я не міг оминути. Я не їздитиму на класній тачці й не казатиму «спіймався, синку». Я працюватиму в процесуальному відділі й «робитиму неоціненний внесок».

Я пішов назад, до казарми.

Мені здавалося, що десь в далечині хтось сміється з мене.

Розділ 2 Мисливський собака на привида


Наступного ранку Леслі спитала мене про успіхи в полюванні на привида. Ми тоді гаяли час перед дверима кабінету Неблета — місця, з якого я мав отримати фатальний удар долі. Наша присутність там не була потрібна, але ми обоє хотіли скоротити свою агонію.

— Бувають варіанти гірші за процесуальний відділ, — сказав я.

Ми обоє задумалися над цим.

— Дорожня поліція, — сказала Леслі. — Це гірше за процесуальний відділ.

— Але машини там дають непогані, — сказав я. — п'ятірка BMW, Mercedes M-класу.

— Знаєш, Пітере, ти такий верхогляд, — сказала Леслі.

Я хотів був обуритися, але саме цієї миті з кабінету вийшов Неблет. Побачивши нас, він не здивувався. Він вручив Леслі конверт, який вона чомусь не наважувалася розкрити.

— На вас чекають у Белгравії, — сказав Неблет. — Можете їхати.

У Белгравії базувалася штаб-квартира відділу розслідування вбивств. Леслі нервово помахала мені рукою, розвернулася й поскакала коридором геть.

— Оце справжній ловець злодюг, — сказав Неблет. Подивившись на мене, він нахмурився. — А стосовно вас я не знаю, що думати.

— Я активно роблю неоціненний внесок, сер, — сказав я.

— Хитрий лис — ось ви хто, — сказав Неблет. Мені він замість конверта вручив папірець. — Ви працюватимете зі старшим інспектором Томасом Найтінґейлом.

На папірці були написані ім'я інспектора та адреса японського ресторану на Нью-Роу.

— А який це відділ? — спитав я.

— Економічні та незвичайні злочини, наскільки мені відомо, — відповів Неблет. — Там від вас вимагається цивільний одяг, тож не баріться.

«Економічні та незвичайні злочини» — за цією спільною назвою було багато дуже різних вузькоспеціалізованих підрозділів, починаючи від мистецтв і антикваріату й закінчуючи імміграцією та комп'ютерними злочинами. Найголовнішим було те, що процесуального відділу серед цих підрозділів не було. Я пішов від Неблета якнайшвидше, поки він не змінив свою думку, але хочу наголосити на тому, що я в жодному разі не поскакав.

* * *

Нью-Роу була вузенькою пішохідною вуличкою між Ковент-Ґарден і провулком Святого Мартіна; на одному з її кінців розташувався супермаркет «Теско», а на другому — театри провулка Святого Мартіна. «Tokyo A Go Go» виявився бенто-рестораном посередині цієї вулиці; він був затиснутий між приватною галереєю мистецтв і магазином спортивних товарів для жінок. Всередині він був довгий, ширини ледь вистачало на два ряди столиків, панував мінімалістський японський стиль: полірована дерев'яна підлога, дерев'яні лаковані столи та стільці, багато прямих кутів і рисового паперу.

Найтінґейл сидів за останнім столиком і їв з чорної лакованої дерев'яної коробочки-бенто. Побачивши мене, він підвівся й потиснув мені руку. Коли я всівся навпроти нього, він спитав, чи голодний я. Я сказав «ні, дякую». Я нервував, а тому дотримався правила: не класти рис у схвильований шлунок. Інспектор замовив чай і спитав, чи не проти я, якщо він продовжить їсти. Я сказав, що я не заперечую, і він продовжив швидкими рухами паличок виймати з бенто їжу.

— То він повернувся? — спитав Найтінґейл.

— Хто?

— Ваш привид, — сказав Найтінґейл. — Ніколас Волпенні: удавав жебрака, грабував п'яниць, за нагоди крав. Належав до парафії Сент-Джайлс. Здогадуєтеся, де його поховано?

— На цвинтарі Акторської церкви?

— Дуже добре, — сказав Найтінґейл і спритно схопив паличками шматок качки. — То він повернувся?

— Ні, не повернувся, — сказав я.

— Привиди вередливі, — сказав він. — Свідки з них дуже ненадійні.

— Ви хочете сказати, що привиди існують?

Найтінґейл акуратно витер губи серветкою.

— Ви з ним розмовляли, — сказав він. — Який ваш висновок?

— Я чекаю на підтвердження свого старшого офіцера, — сказав я.

Він відклав серветку й взяв чашку.

— Привиди існують, — сказав він і надпив чай.

Я витріщився на нього. Я не вірив ні в привидів, ні у фей, ні в богів, і впродовж двох минулих днів почувався глядачем на виставі ілюзіоніста, неначе будь-якої миті з-за завіси вийде фокусник і попросить мене загадати будь-яку карту. Вірити у привидів я не був готовий, але емпіричні результати заперечувати не міг.

А якщо привиди справжні?..

— Чи не хочете ви мені сказати, що в лондонській поліції є секретний філіал, який займається привидами, вовкулаками, феями, демонами, відьмами, чаклунами, ельфами, гоблінами?.. — спитав я. — Я сподівався, що ви мене зупините раніше, ніж я вичерпаю всі відомі мені слова.

— Названі вами — лише мала частка, — сказав Найтінґейл.

— Інопланетяни? — не зміг не спитати я.

— Поки що не було.

— А секретний філіал поліції?

— Боюсь, що до його складу належу лише я, — відповів він.

— І ви хочете, щоб я… долучився?

— Щоб ви допомогли мені з цим розслідуванням, — сказав Найтінґейл.

— Ви вважаєте, що в цьому вбивстві було щось надприродне? — спитав я.

— Розкажіть-но мені, що вам повідомив ваш свідок, — сказав він, — а тоді побачимо, до чого це веде.

Тож я розповів йому про Ніколаса та про те, як убивця змінив одяг. Про записи камери спостережень і про те, що відділ убивств вважає, що то двоє різних людей. Коли я закінчив, він попросив у офіціантки рахунок.

— Шкода, що я не знав цього вчора, — сказав він. — Але є шанс, що ми все одно зможемо знайти слід.

— Слід чого, сер? — спитав я.

— Потойбічного, — сказав Найтінґейл. — Воно завжди залишає слід.

* * *

Їздив Найтінґейл на «Ягуарі», на справжнісінькому Mark 2 з 3.8-літровим двигуном XK6. Мій татко міг би свою трубу продати за можливість володіти такою тачкою, і це ще в 1960-х, коли труба досі для нього щось значила. «Ягуар» не був як новий: на кузові подекуди були вм'ятини, на дверцятах водія була огидна подряпина, шкіра сидінь починала тріскатися, але коли Найтінґейл повернув ключ запалювання і рядний шестициліндровий двигун загуркотів, ця машина була ідеальна.

— На державних випускних іспитах ви здавали природничі науки, — сказав Найтінґейл, коли ми поїхали. — Чому ви не пішли до університету?

— Я відволікся, сер, — відповів я. — Мої оцінки були невисокі, тому я не зміг вступити туди, куди хотів.

— Серйозно? І що вас відволікало? — спитав він. — Може, музика? Ви організували власний гурт?

— Ні, сер, — сказав я. — Нічого настільки цікавого.

Ми поїхали через Трафальгарську площу й скористалися поліцейським проблисковим маячком, щоб проїхати навпростець через Мелл, повз Букінгемський палац до пам'ятника королеві Вікторії. Я розумів, що цією дорогою ми могли їхати лише до одного з двох місць: або до Белгравського відділку, де був штаб відділу вбивств, або до Вестмінстерського моргу, де знаходився труп. Я сподівався на штаб, але їхали ми, звісно, до моргу.

— Але ви розумієте науковий метод? — спитав Найтінґейл.

— Так, сер, — сказав я і подумав: Бекон, Декарт, Ньютон — пам'ятаю. Спостереження, гіпотеза, експеримент і ще щось, що я зможу пригадати, коли повернусь до свого ноутбука.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — Бо мені потрібна людина, здатна до об'єктивності.

«Точно в морг», — подумав я.

* * *

Офіційно він зветься «Криміналістичний комплекс Іена Веста» і являє собою найкращу спробу МВС надати одному зі своїх моргів такий само крутий вигляд, як в американських серіалах. З метою завадити бридким полісменам забруднювати залишки доказів на тілі померлого, тут є спеціальна аудиторія, звідки можна стежити за розтином наживо на телеекрані. Ця технологія навіть найстрашніший розтин тіла опускала до рівня телевізійної документалістики. Я не збирався вимагати більшого, але Найтінґейл сказав, що нам потрібно наблизитися до тіла.

— Навіщо? — спитав я.

— Зір — не єдине чуття, — сказав Найтінґейл.

— Ви на екстрасенсорне сприйняття натякаєте?

— Просто не зачиняй свій розум для незрозумілого, — сказав Найтінґейл.

Місцевий персонал, перш ніж дозволити нам підійти до столу, змусив нас одягнути чисті захисні костюми та маски. Оскільки ми не були родичами або знайомими, вони не стали накривати тканиною проміжок між плечима та головою. Як же я радів, що відмовився в ресторані їсти!

Напевно, Вільям Скірміш за життя був досить непримітною людиною. Середнього віку, трохи вищий за пересічного чоловіка, мускули в'ялі, але жирним він не був. Дивитися на відокремлену голову, в якої замість шиї нерівні краї розірваних шкіри та м'язів, виявилося напрочуд легко. Більшість людей вважають, що перший труп, якого бачить поліцейський офіцер — жертва вбивства, але насправді це зазвичай жертва дорожньо-транспортної пригоди. Для мене перший раз трапився на другий день служби, коли велокур'єрові відбила голову велика вантажівка. Після того я не те що б звик до цього, але принаймні знав, що буває набагато гірше. Дивитися на безголового пана Скірміша не було приємно, але я мушу визнати, що це виявилося не так страшно, як я уявляв.

Найтінґейл нахилився над тілом і наблизив обличчя майже впритул до розірваної шиї. Потім похитав головою та обернувся до мене.

— Допоможіть мені перевернути його, — сказав він.

Навіть із хірургічними рукавичками на руках я не хотів торкатися тіла, але відмовлятися було вже пізно. Тіло виявилося важчим, ніж я очікував. Холодне та інертне, воно ляпнулося на живіт. Я швидко відійшов, але Найтінґейл покликав мене назад.

— Нахиліть своє обличчя якомога ближче до його шиї, заплющіть очі та скажіть мені, що ви відчуєте, — сказав Найтінґейл.

Я вагався.

— Обіцяю, що потім вам буде зрозуміліше, — сказав він.

Добре, що на мені були маска та захисні окуляри: не було жодного шансу, що я випадково поцілую мертвого. Я зробив так, як він мене попросив, і заплющив очі. Спочатку був лише запах дезінфікційного засобу, неіржавкої сталі та вимитої шкіри, але через кілька секунд я відчув ще щось: відчуття дряпання, шерсті, висунутого язика, мокрого носа, хвоста.

— Ну що? — спитав Найтінґейл.

— Собака, — сказав я. — Маленький собака, що забагато дзявкає.

Ричання, гавкіт, крики, спалахи бруківки, палиць, сміху — маніакального, верескливого сміху.

Я різко відсахнувся.

— Насилля та сміх? — спитав Найтінґейл.

Я кивнув.

— Що це було? — спитав я.

— Потойбічне, — сказав Найтінґейл. — Схоже на те залишкове зображення, що залишається від яскравого світла, коли заплющиш очі. Ми звемо це «vestigium».

— Звідки мені знати, що це не уява? — спитав я.

— З досвіду, — сказав Найтінґейл. — Щоб відрізняти це від уяви, потрібен досвід.

На щастя, ми відвернулися від тіла й пішли.

— Я ледве-ледве відчув щось, — сказав я, коли ми перевдягалися. — Воно завжди таке слабке?

— Це тіло вже два дні лежить у холодильнику, — сказав Найт, — а мертві тіла погано зберігають vestigia.

— Отже, те, що його залишило, мало бути дуже сильним? — спитав я.

— Так, — сказав Найтінґейл. — А тому ми маємо припустити, що цей собака дуже важливий, і нам треба дізнатися чому.

— Може, у пана Скірміша був собака? — припустив я.

— Добре, — погодився Найтінґейл. — Почнімо з цього.

Ми перевдягнулися й уже пішли до виходу з моргу, аж раптом нас спіткала доля.

— Люди скаржаться, що в цій будівлі почало смердіти, — сказав за нашими спинами голос. — Трясця мені, якщо це неправда!

Ми зупинилися й озирнулися.

Старший детектив-інспектор Сівол — великий чоловік: майже два метри заввишки, груди як бочка, пивне черевце, а голос такий, що іноді вікна тремтіти. Він був чи то з Йоркширу, чи звідкись поблизу, і так само, як багато інших жителів півночі, що мали проблеми з психікою, він замість витрачати гроші на психотерапевта переїхав до Лондона. Я багато чув про нього, і ці чутки зводилися до одного: за будь-яких обставин займати його неможна. Він ішов до нас уздовж коридору, схожий на бика на стероїдах, і мені ледь вдавалося стримувати бажання сховатися за спину Найтінґейла.

— Це, бля, моє розслідування, Найтінґейле! — сказав Сівол. — Мені байдуже, кого ти зараз трахаєш, мені не треба твого секретноматеріальського лайна, яке заважає справжній поліцейській роботі!

— Запевняю вас, інспекторе, — сказав Найтінґейл, — я не маю наміру заважати вам.

Сівол подивився на мене.

— А це що за дідько?

— Це констебль Пітер Ґрант, — сказав Найтінґейл. — Він працює на мене.

Сівол був вочевидь шокований цим. Він уважно подивився на мене, а потім знову повернувся до Найтінґейла.

— То в тебе тепер підмайстер є? — спитав він.

— Це поки що не вирішено, — сказав Найтінґейл.

— Ми ще подивимося, — сказав Сівол. — Була угода.

— Так, була угода, — сказав Найтінґейл. — Але обставини змінюються.

— Дідька лисого вони змінюються! — сказав Сівол, але мені здалося, що вже не так переконано. Він знову подивився на мене. — Ось тобі моя порада, синку, — тихо сказав він. — Тікай від нього геть, поки ще не запізно.

— Ви вже все сказали? — спитав Найтінґейл.

— Тримайтеся далі від мого розслідування! — сказав Сівол.

— Я йду туди, де я потрібний, — сказав Найтінґейл. — Така була угода.

— Обставини, бля, можуть змінитися! — сказав Сівол. — А тепер перепрошую, джентльмени, але я спізнююсь на очищення товстої кишки.

Він пішов коридором назад, грюкнув подвійними дверима й зник.

— Що за угода? — спитав я.

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл. — Ходімо, спробуймо знайти того собаку.

* * *

На північному краї лондонського району Кемден домінують два пагорби: на заході Гемпстед, а на сході Хайґейт; а Гіт, один з найбільших парків Лондона, висить поміж ними наче зелене сідло. Від цих верхів схили спускаються до річки Темзи та її заплави, що прихована забудовою центрального Лондона.

Район Дартмут-Парк, де мешкав Вільям Скірміш, був на нижній частині схилу пагорба Хайґейт, до Гіту звідти можна було дійти пішки. Померлий чоловік володів квартирою на нижньому поверху перебудованого вікторіанського терасового будинку, що стояв на розі вулиці, обабіч якої росли дерева, а автомобільний рух там був зменшений майже до скону.

Нижче звідти були Кентіш-Таун, Лейтон-Роуд і район, у якому виріс я. Деякі з моїх шкільних приятелів жили за рогом від квартири Скірміша, тож я непогано знав це місце.

Коли ми показували констеблю, що чатував біля дверей, свої документи, я помітив у вікні другого поверху чиєсь обличчя. Як і в багатьох перебудованих терасових будинках, у тутешньому вестибюлі встановили стіну з гіпсокартону, від чого стало тісно й темно. У кінці були зроблені двоє вхідних дверей. Двері, що вели праворуч, були прочинені, але символічно перекриті поліцейською стрічкою. А другі двері, напевно, вели до квартири нагорі, з якої на нас хтось виглядав.

Квартира Скірміша була акуратна, мебльована тією типовою сумішшю стилів, яку обирають для своїх домівок звичайні, не одержимі демонами люди. Книжкових полиць було менше, ніж я очікував побачити у працівника ЗМІ; було багато фотографій, але ті з них, на яких були діти, були або чорно-білі, або мали вицвілі кольори старих фотоплівок.

— Життя, сповнене тихим відчаєм, — сказав Найтінґейл.

Я зрозумів, що це цитата, але вирішив, що не буду тішити його питанням про автора.

Про старшого інспектора Сівола можна було багато чого сказати, але дурнем він не був. Було видно, що його підлеглі з відділу розслідування вбивств попрацювали ретельно: залишки порошку для зняття відбитків пальців були на телефоні, на ручках дверей, на рамах, книжки було вийнято з полиць, а потім поставлено назад догори дриґом. Остання деталь, як на мене, роздратувала Найтінґейла надто сильно.

— Це просто недбалість, — сказав він.

Шухляди відкривали, обшукували, а потім залишали не повністю засунутими, щоб позначити їхній статус. Усе, що було варте реєстрації, було зареєстровано та введено в ГОЛМС, напевно, бідолахами на кшталт Леслі, але у відділі розслідування убивств не знали ні про мої екстрасенсорні здібності, ні про vestigium дзявкітливого пса.

І собака мав тут бути. Бо інакше доведеться припустити, що панові Скірмішу були до вподоби «М'ясні шматочки в підливі для улюбленців», а я сумніваюсь, що тихий відчай, яким було сповнене його життя, був настільки сильний.

Я зателефонував Леслі.

— Ти далеко від термінала ГОЛМСа? — спитав я.

— Я відколи сюди прийшла, ще жодного разу від цього бісового термінала не відходила, — відповіла Леслі. — Мені наказали вводити дані та перевіряти кляті свідчення.

— Серйозно? — сказав я, намагаючись не зловтішатися. — А вгадай-но, де зараз я?

— Ти в кімнаті Скірміша, що в клятому Дартмут-Парку, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я чую, як про це репетує інспектор Сівол, навіть крізь стіну його кабінету, — відповіла вона. — А хто такий інспектор Найтінґейл?

Я кинув погляд на Найтінґейла, який нетерпляче позирав на мене.

— Потім розповім, — сказав я. — Ти можеш для нас дещо перевірити?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Що саме?

— Коли квартиру обшукували, собаку не знаходили?

Я почув, як клацала клавіатура, коли вона вводила запит на відповідні файли.

— У рапорті про собаку нічого не згадується.

— Дякую, — сказав я. — Ти зробила неоціненний внесок.

— А за це ти сьогодні оплатиш моє пиво! — сказала вона й поклала слухавку.

Я розповів Найтінґейлові про відсутність собаки.

— Ходімо знайдемо допитливого сусіда, — сказав Найтінґейл.

Отже, він теж побачив обличчя у вікні.

Біля вхідних дверей над дзвоником причепили домофон. Щойно Найтінґейл натиснув на кнопку, аж замок задзижчав, відчиняючись, і голос з динаміка сказав:

— Заходьте, любі.

Знову щось задзижчало, і відчинилися внутрішні двері, що були нагорі запилених, але в інших відношеннях чистих сходів, а коли ми пішли цими сходами вверх, звідти почувся гавкіт маленького собаки. Волосся в пані, що зустріла нас нагорі, не було вибілене з синькою. Взагалі-то, я навіть не знаю, як має виглядати вибілене з синькою волосся та чому вибілювати так волосся взагалі здавалося комусь гарною ідеєю. Також у неї не було рукавичок без пальців і багатьох котів теж не було, але щось у її вигляді казало, що в майбутньому вона може серйозно розглянути можливість і першого, і другого. Як для старої бабці вона була досить висока, жвава й анітрохи не повільна розумом. Вона сказала, що її звати пані Ширлі Палмаррон.

Швидко провівши нас до вітальні, меблювання якої востаннє зазнало суттєвих змін у сімдесятих, вона запропонувала нам чай і печиво. Поки вона поралася на кухні, собака — короткошерстий біло-коричневий тер'єр-напівкровка — махав хвостом і безперервно гавкав. Собака не знав, кого з нас двох вважати більшою загрозою, тому крутив головою туди-сюди, ні на мить не перестаючи гавкати, аж доки Найтінґейл не вказав на нього пальцем і не пробурмотів щось. Собака миттєво завалився на бік, заплющив очі й заснув.

Я подивився на Найтінґейла, але той лише вигнув брову.

— Тóбі заснув? — спитала пані Палмаррон, коли повернулася з чаєм на таці.

Найтінґейл схопився на ноги й допоміг їй поставити тацю на маленький столик. Перш ніж знову сісти, він зачекав, доки сяде господиня.

Тóбі уві сні гарчав і дриґав лапами. Змусити такого замовкнути могла хіба що смерть.

— Який же він галасливий! — прокоментувала пані Палмаррон, наливаючи чай.

Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:

— Він ваш? — спитав я.

— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.

— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.

— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».

— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.

— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.

* * *

Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.

— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.

— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.

— Отже, магія існує, — сказав я. — А ви, таким чином… як це зветься?

— Чародій.

— Як Гаррі Поттер?

Найтінґейл зітхнув.

— Ні, — сказав він, — не як Гаррі Поттер.

— І в чому полягає різниця?

— Я не з казки, — сказав Найтінґейл.

Ми знову сіли в «Ягуар» і попрямували на захід, огинаючи південний край Гемпстед-Гіт, а потім повернули на північ, щоб піднятися на власне Гемпстед. Тут, на пагорбі, був лабіринт вузьких вулиць, геть захаращених усілякими «BMW» та великими джипами. Ціни за тутешні будинки були семизначні, тож якщо десь тут і водився тихий відчай, його причиною мало бути щось таке, що за гроші не купиш.

Найтінґейл залишив «Ягуар» на стоянці для місцевих жителів і далі ми пішли на Дауншир-Хілл пішки. Потрібний нам будинок виявився одним з ряду величних вікторіанських особняків, що стояли осторонь від північного краю дороги. Будинок був нівроку: готичні прикраси на двосхилому даху, еркери; за газоном перед будинком доглядали професіонали, а судячи з відсутності домофону, будинок належав Купертаунам повністю.

Підходячи до вхідних дверей, ми почули плач немовляти — слабкий, неквапливий плач дитини, яка готувалася до добрячого голосіння й була готова робити це весь день, якщо буде така потреба. Зважаючи на заможність будинку, я очікував зустріти тут няню або служницю, але жінка, що відчинила нам двері, була занадто змучена, щоб бути найнятою.

Августі Купертаун було трохи менше ніж тридцять років, вона була високою білявою данкою. Про її громадянство ми дізналися тому, що вона сама вмудрилася згадати про нього майже відразу. До народження дитини в неї була худа фігура, майже як у хлопчика, але материнство розширило її стегна й додало жиру. Про це вона теж згадала майже на початку розмови. З точки зору Августи, в цьому були винні англійці, які не вміли жити відповідно до високих стандартів, на які розраховували скандинавські жінки з хороших родин. Я не знаю, що вона мала на увазі; можливо, у данських лікарнях є спортивні зали для породілей.

Вона приймала нас у великій внаслідок прибраних стін вітальні/їдальні з підлогою зі світлої деревини; нефарбованих соснових дощок тут було набагато більше, ніж я волів би бачити за межами сауни. Попри всі старання пані Купертаун, дитина вже почала долати безжалісну чистоту будинку. Пляшка для годування закотилася під сервант, а зняті повзунки лежали зібгані на дорогій стереосистемі. Я відчув запах молока та блювотини.

Дитинча лежало в колисці вартістю чотириста фунтів стерлінгів і плакало.

Над мінімалістським гранітним каміном зі смаком були розвішані родинні портрети. Брендон Купертаун був чоловіком сорока років із приємною зовнішністю, з чорним волоссям і вузькими рисами обличчя. Поки пані Купертаун метушилася, я нишком фотографував телефоном.

— Я завжди забуваю про таку можливість, — пробурмотів Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до двадцять першого століття, сер, — сказав я.

Коли пані Купертаун прибігла до нас, Найтінґейл ввічливо підвівся. Цього разу я вже був до цього готовий і зробив те саме.

— Дозвольте поцікавитися, чим заробляє ваш чоловік? — спитав Найтінґейл.

Пан Купертаун був телевізійним продюсером, досить успішним, з кількома преміями BAFTA й продажем телепрограм у США (що пояснювало будинок за семизначну ціну). Він міг би досягти навіть більшого, але зліт на вищі щаблі міжнародного шоу-бізнесу був обмежений парафіяльним характером британського телебачення. Якби ж то британці припинили знімати телепрограми, що орієнтуються лише на місцевого глядача, або навіть почали знімати акторів, які хоч трохи привабливі.

Хоч якими цікавими не були думки пані Купертаун щодо провінційності британського телебачення, ми вважали за потрібне спитати її все-таки про інцидент із собакою.

— Це теж дуже типово, — сказала пані Купертаун. — Авжеж, Брендон не хотів наполягати на звинуваченні. Адже він англієць. Він не хотів здіймати галас. Але полісмен все одно мав покарати власника того собаки. Та тварина вочевидь становить небезпеку для громадян — вкусила бідолаху Брендона за ніс.

Малюк замовкнув, і ми всі затамували подих, але він лише ригнув, а тоді знову продовжив плакати. Я подивився на Найтінґейла й закотив очі, вказуючи на дитину. Може, він застосує те саме закляття, яким скористався проти Тóбі? Інспектор у відповідь нахмурився. Напевно, щодо дітей існують етичні обмеження.

За словами пані Купертаун, до пригоди з тим собакою дитина поводилася дуже добре. А тепер… ну, тепер, на думку пані Купертаун, у нього чи то зуби ріжуться, чи то живіт болить. Їхній районний лікар, схоже, нічого не розумів і взагалі майже нічого їй не розповідав. Вона вважала, що краще буде звернутися до приватного лікаря.

— А як тому собаці вдалося вкусити вашого чоловіка за ніс? — спитав я.

— В якому сенсі? — спитала пані Купертаун.

— Ви сказали, що вашого чоловіка собака вкусив за ніс, — пояснював я. — Той собака дуже малий. Як він дістав до носа?

— Мій дурний чоловік нахилився, — сказала пані Купертаун. — Ми були на прогулянці в парку, всі троє, аж раптом до нас підбіг цей собака. Мій чоловік нахилився, щоб погладити його, а той раптом хап його за ніс, не сіло не впало! Спочатку мені здалося, що це дуже смішно, але Брендон почав кричати, а потім підбіг той бридкий чоловічок і почав репетувати: «Що ви робите з моїм песиком?! Не займайте його!»

— Під «бридким чоловічком» ви маєте на увазі власника собаки? — спитав Найтінґейл.

— І цуцик бридкий, і хазяїн такий самий, — сказала пані Купертаун.

— Вашого чоловіка це засмутило?

— Хіба з англійцем це зрозумієш? — відповіла пані Купертаун. — Я пішла шукати, чим зупинити кровотечу, а коли повернулася, Брендон уже сміявся — для вас тут усе є жартом. Мені довелося самій поліцію викликати. Вони приїхали, Брендон показав їм свій ніс, вони почали сміятися. Усі були задоволені, навіть той бридкий цуцик.

— А ви не були задоволені? — спитав я.

— Річ не в задоволенні, — сказала пані Купертаун. — Якщо собака вкусив чоловіка, що йому завадить укусити дитину або малюка?

— Дозвольте спитати, де ви були вночі у вівторок? — спитав Найтінґейл.

— Там, де й будь-якої іншої ночі, — відповіла вона. — Вдома, доглядала за своїм сином.

— А де був ваш чоловік?

Августа Купертаун була неприємна, вона була білявка, але не дурна; вона спитала:

— А навіщо вам це знати?

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл.

— Ви ж начебто з приводу собаки прийшли? — спитала вона.

— Саме так, — сказав Найтінґейл. — Але ми хотіли би перевірити кілька фактів про вашого чоловіка.

— Ви вважаєте, що я все це вигадала? — спитала пані Купертаун.

У неї був вигляд переляканого кролика — той самий, якого набувають усі цивільні після п'яти хвилин відповідання на питання поліції. Якщо свідки залишаються спокійними довше, ніж кілька хвилин, це ознака того, що вони або професійні злодії, або іноземці, або просто дурні. Якщо не бути обережним, через одну з цих трьох причин можна потрапити до буцегарні. Якщо вам трапиться розмовляти з поліцією, моя вам порада: поводьтеся спокійно, але майте винуватий вигляд; так буде найбезпечніше.

— Авжеж ні, — сказав Найтінґейл. — Але оскільки він головний свідок, ми мусимо мати його свідчення.

— Він у Лос-Анджелесі, — сказала вона. — Сьогодні ввечері має повернутися.

Найтінґейл залишив пані Купертаун свою візитну картку й пообіцяв, що він, як і всі добропорядні полісмени, ставиться до нападів маленьких гавкітливих цуциків дуже серйозно і ще обов’язково зв'яжеться з нею.

— Що ти там відчував? — спитав Найтінґейл, коли ми поверталися до його «Ягуара».

— Ви про vestigium?

— Vestigium — однина, а множина — vestigia, — сказав Найтінґейл. — Ти відчув vestigia?

— Якщо чесно, то ні, — сказав я. — Жодного vestigium-у.

— Верескливе дитя, розпачлива мати та відсутній батько. Не кажучи вже про такий старовинний будинок, — сказав Найтінґейл. — Щось мало бути.

— Вона мені здалася дещо збоченою щодо чистоти, — сказав я. — Може, вона всю магію пилососом прибрала?

— Щось її безумовно прибрало, — сказав Найтінґейл. — Поговорімо завтра з батьком. А зараз повернімося на Ковент-Ґарден і спробуймо знайти слід там.

— Уже три дні минуло, — сказав я. — Хіба vestigia не звітрилося?

— Камінь зберігає vestigia дуже добре. Саме тому старі будівлі мають такий сильний характер, — відповів Найтінґейл. — Але через велику кількість перехожих і місцеві надприродні компоненти їх буде нелегко знайти.

Ми дійшли до «Ягуара».

— А тварини відчувають vestigia?

— Це залежить від тварини, — сказав Найтінґейл.

— Як щодо тварини, яка на нашу думку вже пов'язана з цим розслідуванням? — спитав я.

* * *

— Чому ми п'ємо у твоїй кімнаті? — спитала Леслі.

— Бо в паб мене з собакою не пустять, — відповів я.

Леслі, яка наразі сиділа на моєму ліжку, нахилилася й почухала Тóбі за вухом. Собака заскавчав від задоволення й притулився головою до її коліна.

— То ти сказав би їм, що це мисливський собака на привидів, — сказала вона.

— Ми не полюємо на привидів, — сказав я. — Ми шукаємо ознаки надприродної енергії.

— Він серйозно сказав, що він чародій?

Я вже починав шкодувати, що розповів про все Леслі.

— Так, — сказав я. — Я бачив, як він наклав закляття.

Ми пили пиво з ящика, який Леслі поцупила під час різдвяної вечірки у відділку, заховавши його за листом гіпсокартону, що був погано прикріплений до стіни кухні.

— Ти пам'ятаєш того хлопця, якого ми заарештували минулого тижня?

— Ще б пак! Під час боротьби з ним я вдарився об стіну.

— Я думаю, ти вдарився тоді головою сильніше, ніж вважав, — сказала вона.

— Це все насправді, — сказав я. — Привиди, магія — все.

— Тоді чому все не здається іншим? — спитала вона.

— Тому що все це було перед тобою завжди, — сказав я. — Нічого не змінилося, то чому ти маєш щось помічати? — я допив свою пляшку.

— Я думала, що ти скептик, — сказала Леслі. — Вважала, що тобі властиві наукові погляди.

Вона простягнула мені ще одну пляшку.

— Гаразд, — сказав я. — Ти же знаєш, що мій татусь колись грав джаз?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Ти нас колись познайомив. Забув? Він мені сподобався.

Я спробував не скривитися від цих слів і продовжив:

— І ти знаєш, що суть джазу в імпровізації?

— Ні, — сказала вона. — Я думала, що його суть — співати про сир і про те, як зав'язуєш комусь гетри.

— Смішно, — сказав я. — Я колись спитав у тата — коли він тверезий був — звідки він знає, що грати. А він сказав, що коли знаходиш правильний мотив, то розумієш це, бо він ідеальний. Знайшов мотив — просто йди слідом.

— І яким бісом це стосується магії?

— Те, що робить Найтінґейл, не суперечить тому, яким я бачу світ. Це правильна мелодія.

Леслі засміялася.

— Ти хочеш бути чародієм, — сказала вона.

— Не знаю.

— Брешеш, — сказала вона. — Ти хочеш стати його учнем, навчитися магії й літати на мітлі.

— Навряд чи справжнім чародіям подобаються мітли, — сказав я.

— Ти взагалі розумієш, що ти кажеш? — спитала Леслі. — Та й узагалі, звідки тобі знати? Може він саме зараз ганяє на ній верхи.

— Той, хто має такий «Ягуар», як у нього, не стане вештатися навколо верхи на мітлищі.

— Слушний аргумент, — сказала Леслі, і ми цокнулися пляшками.

* * *

Ковент-Ґарден, знову ніч. Цього разу з собакою.

А ще це ніч п'ятниці, а це означає ватаги молодих людей, які понапивалися й галасують на двадцяти різних мовах. Довелося нести Тóбі на руках, бо інакше я загубив би його в натовпі разом із повідцем. Їхати верхи йому подобалося: він то гарчав на туристів, то лизав мені обличчя, то намагався встромити свій ніс у пахви перехожих.

Я запропонував Леслі попрацювати трохи безоплатно, але вона, як не дивно, відмовилася. Але я дав їй фото Брендона Купертауна, і вона пообіцяла ввести інформацію про нього в ГОЛМС замість мене. Приблизно об одинадцятій ми з Тóбі дійшли до площі й знайшли там «Ягуар» Найтінґейла; інспектор припаркував своє авто біля Акторської церкви — ще б трохи ближче, і його забрав би евакуатор.

Коли я підійшов, Найтінґейл вийшов. У нього була з собою та сама тростина зі срібною голівкою, яку я бачив під час нашої з ним першої зустрічі. Я подумав, чи не має вона якесь інше призначення, окрім як бути холодною зброєю?

— Як ви збираєтеся це робити? — спитав Найтінґейл.

— Експерт тут ви, сер, — сказав я.

— Я звернувся щодо цього до літератури, — сказав Найтінґейл, — але нічого корисного не знайшов.

— То про це є навіть література?

— Про що тільки не буває літератури, констеблю.

— У нас є дві альтернативи, — сказав я. — Або один з нас водить його по місцю злочину, або ми відпускаємо його й дивимося, куди він піде.

— Гаразд, саме в такому порядку ми це й зробимо, — сказав Найтінґейл.

— Ви думаєте, що якщо спочатку провести його керовано, подальші результати будуть кращими? — спитав я.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — просто якщо після того, як ми його відпустимо, він втече, то більше ми нічого не вдіємо. Я погуляю з ним. А ви стійте біля церкви та пильнуйте.

Він не сказав, що саме я маю пильнувати, але я й сам здогадувався. І дійсно — щойно Найтінґейл і Тóбі зникли за рогом критого ринку, я почув, як хтось намагається привернути мою увагу. Обернувшись, я побачив, що з-за однієї з колон мене кличе Ніколас Волпенні.

— Сюди, пане офіцере, — шипів Ніколас. — Поки він не повернувся.

Він затягнув мене за колону; там, у тіні, Ніколас здавався менш прозорим і моторошним.

— Ви знаєте, з якого сорту людиною маєте справу?

— Ви привид, — сказав я.

— Я не себе мав на увазі, — сказав Ніколас. — А того, в гарному костюмі й зі срібною палицею.

— Інспектора Найтінґейла? — спитав я. — Він мій керівник.

— Що ж, не хочу я лізти не у своє діло, — сказав Ніколас. — Але я б на вашому місці знайшов би собі іншого керівника. Когось більш нормального.

— В якому сенсі? — спитав я.

— Просто спитайте в нього, в якому році він народився, — сказав Ніколас.

Я почув, як гавкнув Тóбі, і раптом Ніколаса біля мене не стало.

— Ви не надто чемні, Ніколасе, — сказав я.

Найтінґейл і Тóбі повернулися, розповісти їм було нічого. Я не розповів інспектору ні про привида, ні про те, що той сказав про нього. Я вважаю, що старшого офіцера не слід обтяжувати більшою кількістю інформації, ніж йому потрібно.

Я взяв Тóбі на руки й підняв так, щоб його дурна морда була навпроти мого обличчя. Запах м'ясних шматочків з підливою я намагався ігнорувати.

— Слухай мене, Тóбі! — сказав я. — Твій хазяїн загинув, я собак не люблю, а мій начальник може самим лише поглядом зробити з тебе рукавички. На тебе чекає квиток в один кінець до собачого притулку в Беттерсі, а потім великий сон. Твоя єдина можливість не потрапити до великої псарні на небесах — скористатися всіма своїми надприродними чуттями, якщо вони в тебе є, і знайти… те, що вбило твого хазяїна. Зрозуміло?

Тóбі дихав, роззявивши рот, а потім гавкнув.

— Вважатимемо, що це «так», — сказав я й опустив його на землю.

Він одразу підійшов до колони й задер лапу.

— Рукавички я з нього не став би робити, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Він короткошерстої породи — рукавички були б жахливі, — сказав Найтінґейл. — Але шапка непогана вийде.

Тóбі понюхав навколо того місця, де знайшли тіло його хазяїна. Потім підняв морду, гавкнув і дременув у напрямку Кінг-Стріт.

— Дідько! — сказав я. — Це було несподівано.

— Біжіть за ним! — сказав Найтінґейл.

Я вже біг. Старші детективи-інспектори не бігають — для цього існують констеблі. Я помчав за Тóбі, який подібно до всіх схожих на пацюків собак умів чкурнути, коли хотів. Він пробіг повз «Теско», потім вулицею Нью-Роу — його маленькі лапи миготіли, наче в дешевому мультфільмі. Після двох років біганини за п'яницями я мав і швидкість, і витривалість, і вже наздоганяв його, коли він перетнув вулицю Сент-Мартін, а там помчав у провулок Сент-Мартін. Я втратив свою перевагу, коли був вимушений оббігати процесію голландських туристів, що виходила з театру Ноеля Коварда.

— Поліція! — волав я. — Дорогу!

«Зупиніть цього собаку!» я не кричав, бо маю гордість.

Тóбі промчав повз бар, потім повз магазин на розі й чкурнув через Черінг-Крос-Роуд — одну з найбільш перевантажених автомобілями вулиць центрального Лондона. Мені довелося подивитися в обидва боки, перш ніж перетнути дорогу, але, на щастя, Тóбі зупинився на автобусній зупинці й задрав лапу на автомат для продажу квитків.

Тóбі глянув на мене тим самовдоволеним поглядом, який мають усі маленькі собаки, коли їм вдається зруйнувати ваші плани або залишити купку на клумбі. Я подивився, які автобуси користалися цією зупинкою. Одним з них був № 24: Кемден-Таун, Чок-Фарм і Гемпстед.

Прийшов Найтінґейл; разом із ним ми порахували відеокамери спостереження. Щонайменше п'ять із них мали добрий вид на автобусну зупинку, не кажучи вже про камери, які встановлені в лондонських автобусах. Я надіслав Леслі смс із пропозицією перевірити перш за все записи камер з зупинкою 24-го автобуса. Я певний, що вона невимовно зраділа цій смсці.

* * *

Помстилася вона мені наступного дня телефонним дзвінком о восьмій ранку.

Я ненавиджу зиму; ненавиджу прокидатися в темряві.

— Ти коли-небудь спиш? — спитав я.

— Хто рано встає, тому бог дає, — сказала Леслі. — Пам'ятаєш те фото, що ти мені надіслав, з Брендоном Купертауном? Я думаю, що він сів на 24 автобус на площі Лестер менш ніж через десять хвилин після вбивства.

— Ти сказала про це Сіволу?

— Авжеж, — відповіла Леслі. — Ми з тобою друзі, але кар'єру я собі через тебе не псуватиму.

— Що саме ти йому сказала?

— Що мала версію щодо СВІДКА А; одну з кількох сотень за минулі два дні, до речі.

— А він що сказав?

— Наказав перевірити, — сказала Леслі.

— За словами пані Купертаун, її чоловік має сьогодні повернутися.

— Тим краще.

— Підвезеш мене? — спитав я.

— Авжеж, — сказала Леслі. — А як же твій Волдеморт?

— Він знає номер мого телефону.

Перед тим, як зустрітися з Леслі на вулиці, я встиг прийняти душ і випити кави. Вона приїхала на десятилітній «Хонді Аккорд», що мала такий вигляд, ніби брала участь у занадто багатьох облавах на наркоторговців. Побачивши, як на заднє сидіння залізає Тóбі, Леслі незадоволено зиркнула на мене.

— Навіщо ти його взяв? — спитала вона.

— Самого я його в кімнаті не залишу, — сказав я, а Тóбі тим часом почав винюхувати бозна-що в проміжку між сидіннями. — Ти певна, що то був Купертаун?

Леслі показала мені кілька роздруків. Камера безпеки в автобусі була спрямована так, щоб було добре видно кожного, хто заходив усередину, і помилитися було неможливо — то був він.

— Це синці? — спитав я.

На щоках і на шиї Купертауна були наче плями. Леслі сказала, що не знає, але ніч була холодна, тож це могло бути через випивку.

Оскільки була неділя, транспортний рух був не такий вже й жахливий, і ми доїхали до Гемпстеду менше, ніж за півтори години. На жаль, коли ми підіймалися на пагорб Дауншир, я помітив там знайомий сріблястий «Ягуар», що знайшов собі місце поміж «Рейнж-Роверами» та «БМВ». Тóбі почав гавкати.

— А він коли-небудь спить? — спитала Леслі.

— Напевно, всю ніч зовнішнім спостереженням займався, — сказав я.

— Мені він не начальник, — сказала Леслі, — тож я маю намір виконувати свою роботу. Ти йдеш?

Ми залишили Тóбі в машині й попрямували до будинку. Інспектор Найтінґейл вийшов зі свого «Ягуара» й наздогнав нас перед вхідною брамою. Я звернув увагу, що на ньому був той самий костюм, в якому він був минулого вечора.

— Пітере! — привітався він, а потім кивнув Леслі: — Констеблю Мей! Наскільки я можу зрозуміти, ваші пошуки були вдалими?

Навіть зарозуміла Леслі не збиралася відкрито кидати виклик старшому за званням, тож розповіла йому про відеозапис з автобуса та про те, що ми на дев'яносто відсотків певні (особливо зважаючи на свідчення собаки для полювання на привида), що Брендон Купертаун був щонайменше СВІДКОМ А, а може навіть і вбивцею.

— Ви вже перевірили, чи перетинав він кордон? — спитав Найтінґейл.

Я подивився на Леслі, вона знизала плечима.

— Ні, сер, — сказав я.

— Отже, під час скоєння вбивства він міг бути в Лос-Анджелесі.

— Ми вирішили просто спитати його, сер, — сказав я.

Тóбі почав гавкати; не звичайним своїм дзявкотінням, а люто, по-справжньому. На мить мені здалося, що я щось відчув: хвилю емоцій, неначе знаходишся серед уболівальників футбольного матчу, коли забили гол.

Найтінґейл різко повернув голову й подивився на будинок Купертаунів.

Ми почули дзенькіт розбитого вікна і жіночий крик.

— Констеблю, заждіть! — крикнув Найтінґейл, але Леслі була вже за брамою й бігла в садок.

А потім вона зупинилася так раптово, що ми з Найтінґейлом мало не наткнулися на її спину. Вона дивилася на щось, що лежало на газоні.

— Божечко, ні… — прошепотіла вона.

Я подивився. Мій мозок намагався відхилитися від думки про те, що хтось викинув з вікна другого поверху немовля. Він намагався переконати мене, що я бачу всього лише купу ганчір'я та ляльку. Але це була неправда.

— Викличте «швидку»! — сказав Найтінґейл і побіг сходами вгору.

Я схопився за телефон, а Леслі побрела до малюка й впала перед ним навколішки. Я бачив, як вона перевертала тіло й мацала пульс. Код події та адресу я диктував автоматично. Леслі нахилилася й почала робити штучне дихання, її рот прикривав належним чином рот і ніс дитинчати.

— Ґранте, сюди! — покликав Найтінґейл.

Його голос був рівний, діловий. Я швидко збіг сходами на ґанок. Найтінґейл, напевно, вибив ногою двері з петель, бо до вестибюля я вбіг по них. Там нам довелося зупинитися, щоб визначити, звідки лунає звук.

Знову закричала жінка — нагорі. Чулося якесь гупання, ніби хтось вибивав килим. Голос, який здався мені чоловічим, але дуже високим, верещав:

— А тепер у тебе болить голова?

Я не пам'ятаю, як здіймався сходами. Я просто опинився на сходовому майданчику, переді мною біг Найтінґейл. Я побачив Августу Купертаун: вона лежала долілиць у дальньому кінці сходового майданчика, просунувши одну руку в проміжок у поруччях. Її волосся було мокре від крові, під щокою зростала калюжа. Над нею стояв чоловік, який тримав у руці дерев'яну палицю завдовжки щонайменше півтора метра. Він важко дихав ротом.

Найтінґейл не вагався. Він кинувся вперед, нахиляючись, вочевидь маючи намір завалити чоловіка. Я теж кинувся, розраховуючи притиснути до землі руки чоловіка після того, як той упаде. Але чоловік різко розвернувся й недбалим ударом тильною стороною руки відкинув Найтінґейла так, що той ударився об поруччя.

Я дивився прямо на його обличчя. Я припустив, що це Брендон Купертаун, але бути впевненим у цьому було неможливо. Одне з його очей я бачив, але великий клапоть шкіри навколо носа відірвався й прикривав друге око. Замість рота в нього була кривава паща, в якій були білі цяточки розтрощених зубів і кісток. Я був настільки шокований, що перечепився й упав, і це врятувало мені життя, бо палиця, якою змахнув Купертаун, пройшла вище моєї голови.

Я вдарився об підлогу, і той покидьок пробіг наді мною, наступивши ногою мені на спину, від чого мені перехопило подих. Почувши, що його ноги гупають по сходах, я перевернувся й зміг стати навкарачки. Під руками в мене було щось мокре та липке, і я збагнув, що через сходовий майданчик і далі сходами вниз іде рясний кривавий слід.

Внизу, в передпокої, щось гепнулось.

— Вставайте, констеблю, — сказав Найтінґейл.

— Що це, трясця, було?! — спитав я, коли він допомагав мені підвестися.

Я дивився вниз, у передпокій, куди Купертаун, чи хто це в біса був, упав — на щастя долілиць.

— Не маю жодної гадки, — сказав Найтінґейл. — Тримайтеся далі від крові.

Я спустився сходами. Свіжа кров була яскраво-червона, артеріальна. Напевно, вона лилася з дірки на обличчі Купертауна. Я нахилився й боязко торкнувся його шиї, намагаючись намацати пульс — нічого.

— Що трапилося? — спитав я.

— Пітере, — сказав інспектор Найтінґейл. — Відійдіть від тіла й обережно вийдіть надвір. Ми вже й так забагато слідів на місці злочину залишили.

Ось навіщо потрібні всі ці процедури, тренування, муштра — щоб можна було на автоматі робити те, про що твій мозок думати не в змозі — спитайте будь-якого солдата.

Я вийшов надвір, на денне світло.

В далечині чулися сирени.

Розділ 3 Фоллі


Інспектор Найтінґейл наказав нам з Леслі зачекати в садку й пішов назад до будинку, щоб переконатися, що там нікого не немає. Леслі залишила свою куртку на дитині, тож тепер тремтіла від холоду. Я хотів був зняти свою куртку, щоб запропонувати їй, але вона зупинила мене.

— Вона в крові, — сказала дівчина.

І точно: рукави були вимазані кров'ю. А ще кров була на колінах моїх штанів. Я відчував мокрість у тих місцях, де вона просочилася крізь тканину. Кров була й на обличчі Леслі: залишилася навколо губ після спроб зробити штучне дихання. Вона помітила, що я дивлюся.

— Я знаю, — сказала вона. — Я досі смак у роті відчуваю.

Ми обоє тремтіли, і мені хотілося кричати, але я був переконаний, що заради Леслі мушу бути сильним. Я намагався відволіктися, але червоні залишки обличчя Брендона Купертауна постійно поверталися до моїх думок.

— Гей! — сказала Леслі. — Тримайся.

У неї був стурбований погляд, який став ще більш стривоженим, коли я захихотів — я не зміг утриматися.

— Пітере?

— Вибач, — сказав я. — Але ти намагаєшся бути сильною заради мене, а я намагаюся бути сильним заради тебе, а… Ти не розумієш? Саме так людям вдається витримати цю роботу.

Я опанував своє хихотіння, і Леслі криво посміхнулася.

— Добре, — сказала вона. — У мене не буде істерики, якщо її не буде в тебе, — вона взяла мою руку, потиснула її і відпустила.

— Як ти думаєш, наша підмога може йти з Гемпстеду пішки? — спитав я.

Першою приїхала карета швидкої медичної допомоги. Медики помчали в садок і двадцять хвилин марно намагалися реанімувати дитину. Медики з дітьми завжди так діють, і їм байдуже, що це порушує місце злочину. Краще їм не заважати, бо зупинити їх усе одно неможливо.

Коли медики лише починали, прибув повний фургон полісменів, які почали снувати туди-сюди. До нас обережно наблизився сержант: він подумав, що ми — перемазані кров'ю цивільні, тобто потенційні свідки.

— З вами все гаразд? — спитав він.

Я не зміг нічого сказати — питання здавалося надто дурним.

Сержант подивився на медиків, які досі намагалися врятувати немовля.

— Ви можете сказати мені, що трапилося? — спитав він.

— Відбувся серйозний нещасливий випадок, — сказав, виходячи з будинку, Найтінґейл. — Ви, — сказав він, указуючи на першого-ліпшого констебля, — візьміть ще одну людину, обійдіть будинок і стежте, щоб ніхто не зайшов і не вийшов.

Констебль схопив одного з товаришів і помчав виконувати наказ. Сержант хотів був спитати в Найтінґейла документи, але той не дав йому й рота розкрити.

— Перекрийте вулицю через десять метрів від будинку в обох напрямках, — сказав він. — Преса може з'явитися будь-якої хвилини, тож зберіть достатньо людей, щоб стримати їх.

Сержант не віддав йому честь, бо ми ж поліція, ми не віддаємо честь, але коли він розвернувся й покрокував геть, здавалося, що він на параді. Найтінґейл подивився на мене та Леслі. Співчутливо кивнувши, він розвернувся до одного з констеблів, що залишилися, й почав давати накази.

Незабаром після цього з'явилися ковдри, для нас знайшли місце у фургоні, в руки сунули гарячий чай з цукром. Ми пили чай і мовчки чекали на наступну сцену.

Старший детектив-інспектор Сівол доїхав до Даунширу менше, ніж за сорок хвилин. Зважаючи на суботні затори, це означало, що він мав їхати з сиренами та проблисковими маячками від самої Белгравії. З'явившись у бічних дверях фургона, він насуплено подивився на мене та Леслі.

— Ви нормально почуваєтеся? — спитав він.

Ми обоє кивнули.

— Нікуди, трясця, не йдіть звідси! — сказав він.

Про те, щоб піти, годі було й мріяти. Коли починається велике розслідування, це так само захопливо, як дивитися в повторі реаліті-шоу, тільки сексу та насилля менше. Злочинців ловлять не геніальною дедукцією, а завдяки тому, що якийсь бідолаха цілий тиждень вишукує всі магазини, де продається певна модель взуття, а потім перевіряє в кожному з них записи камер відеоспостереження. Хороший старший детектив-інспектор робить так, що його команда розставляє всі крапки над «і», не в останню чергу для того, щоб якийсь спритник в адвокатській перуці не зміг знайти у звинуваченні якусь шпаринку, встромити туди кредитну картку звинуваченого й усе зіпсувати.

Сівол був одним з найкращих, тож спочатку нас відвели по черзі до намету, який криміналісти напнули біля головної брами. Там ми зняли з себе весь одяг, крім спідньої білизни, а замість нього вдяглися в стильні комбінезони. Дивлячись, як мою улюблену куртку пхають у пакет для доказів, я збагнув, що ніколи не цікавився тим, чи повертають колись такі речі. А якщо навіть їх мені й повернуть, то чи відправлять їх перед цим до хімчистки? З наших облич і рук зняли зразки крові, а потім люб'язно дали нам серветки, щоб ми змогли витерти з себе решту.

Потім ми знову повернулися до фургона, де на нас чекав обід з магазинних бутербродів, які виявились досить смачними, бо це ж був Гемпстед. Виявилося, що я зголоднів, і саме коли я збирався був попросити добавку, у фургон до нас заліз старший інспектор Сівол. Через його вагу фургон покосився на один бік, а ми з Леслі несвідомо зіщулилися, притиснувшись до спинок сидінь.

— Як ви двоє почуваєтеся? — спитав він.

Ми сказали йому, що з нами все гаразд і ми готові знову сідати на коней і братися до роботи.

— Це, звісно, брехня, — сказав він, — але вона, принаймні, переконлива. Зараз вас відвезуть до відділку в Гемпстеді, де мила пані зі Скотланд-Ярду вислухає ваші свідчення — кожного окремо. І хоча я прихильник правдивості в усьому, я не хочу, щоб у ваших клятих свідченнях була хоч крихта клятого лайна про вуду та «секретні матеріали». Зрозуміло?

Ми підтвердили, що він виклав свої погляди дуже ясно.

— З точки зору всіх, окрім нас, до цієї халепи ми потрапили шляхом звичайних, бля, поліцейських процедур, і цим же шляхом ми, бля, з неї виберемося!

Скрипнувши ресорами фургона, він пішов.

— Я правильно зрозумів: він щойно попросив нас брехати старшому офіцерові? — спитав я.

— Ага, — сказала Леслі.

— Я думав був, що мені почулося, — сказав я.

Тож решту цього дня ми провели в різних кімнатах для допиту, даючи лжесвідчення. Ми подбали про те, щоб наші розповіді загалом збігалися, але було й багацько правдоподібних розбіжностей. Ніхто не вміє давати лжесвідчення так добре, як полісмени.

Закінчивши брехати, ми знайшли собі в казармі уніформу (що вже була у вжитку) та поїхали назад, до Даунширу. Серйозний злочин у такому районі, як Гемпстед, завжди стає хітом новин, і ЗМІ з'являються в повному складі; не останню роль у цьому відіграє те, що половина репортерів можуть прийти сюди з дому пішки.

Ми випустили підозріло тихого Тóбі з «Хонди», а потім впродовж години чистили після нього заднє сидіння, і лише тоді поїхали, не зачиняючи вікна, назад до відділку. Сильно сварити собаку ми не могли, бо це ж через нас він був весь день замкнений у машині. Ми купили йому в Мак-Дональдсі «Happy Meal», тож, напевно, він нас вибачив.

Повернувшись до моєї кімнати, ми допили залишки пива. Потім Леслі роздягнулася й лягла в моє ліжко. Я ліг позаду неї й обійняв її. Вона зітхнула й пригорнулася до мене. У мене встав, але вона була надто вихована, щоб прокоментувати це. Тóбі зручно влаштувався в кінці ліжка, скориставшись нашими ногами як подушкою, і ось так ми всі троє і заснули.

* * *

Коли я наступного ранку прокинувся, Леслі вже не було, а мій телефон дзвонив. Я взяв слухавку — телефонував Найтінґейл.

— Ви готові повернутися на роботу? — спитав він.

Я сказав, що готовий.

Знову на роботу. Знову до Криміналістичної М'ясарні Іена Веста, де нам з інспектором Найтінґейлом було призначено екскурсію по жахливих пораненнях Брендона Купертауна. Мене було представлено Абдулу Хакк Валіду — жвавому рудуватому чоловікові п'ятдесяти з гаком років, який говорив зі слабким шотландським акцентом.

— Доктор Валід займається усіма нашими особливими випадками, — сказав Найтінґейл.

— Я займаюся криптопатологією, — сказав доктор Валід.

— Салям, — сказав я.

— Ас-Саляму алейка, — сказав доктор Валід і потиснув мені руку.

Я сподівався, що цього разу ми скористаємося приладами дистанційного спостереження, але Найтінґейлові на цій стадії розтину відео не було потрібне. Знову надягнувши фартухи, маски та захисні окуляри, ми зайшли до лабораторії. Брендон Купертаун — принаймні, ми вважали, що це він — лежав на спині голий. Доктор Валід уже розітнув його тулуб стандартним Y-подібним розрізом, понишпорив усередині в пошуках того, що там зазвичай шукають патологоанатоми, і знову зашив його. Особистість жертви ми встановили завдяки біометричному паспорту.

— Нижче шиї, — казав доктор Валід, — він чоловік сорока з чимось років у добрій фізичній формі. Але нас понад усе цікавить його обличчя.

А радше те, що залишилося від його обличчя. Доктор Валід за допомогою затискачів розправив розірвані клапті шкіри, і через це обличчя Брендона Купертауна було схоже на жахливу червоно-рожеву квітку.

— Почнімо з черепа, — сказав доктор Валід і нахилився вперед з указкою.

Найтінґейл теж нахилився, але я обмежився визиранням з-за його плеча.

— Як ви бачите, відбулося значне пошкодження кісток: нижня та верхня щелепи разом із виличними кістками повністю розтрощені, а зуби, які залишаються цілі майже завжди, у цьому випадку розколоті.

— Сильний удар по обличчю? — спитав Найтінґейл.

— Це було б моєю головною версією, — сказав доктор Валід, — якби не ось це.

Він взяв щипцями складку шкіри — я припустив, що вона колись була щокою — і потягнув її на обличчя. Шкіра перекрила весь череп і закрила вухо на протилежному боці.

— Шкіру було розтягнуто так сильно, що вона не змогла повернутися до початкової форми, і хоча від м’язових тканин залишків мало, вони теж зазнали латеральної деградації. Судячи з ліній напруження, я припускаю, що щось виштовхувалося з його обличчя в районі підборіддя та носа, розтягуючи при цьому шкіру та м'язи, трощачи кістки, а потім обличчя було зафіксовано. Згодом те, що тримало все на місці, зникло, а оскільки кістки та м'які тканини втратили свою цільність… просто кажучи, обличчя відпало.

— Ти вважаєш, що це dissimulo? — спитав Найтінґейл.

— Або дуже схожий на нього метод, — сказав доктор Валід.

Найтінґейл пояснив мені, що dissimulo — магічне закляття, яке може змінювати зовнішність. Тобто, слово «закляття» він не сказав, але суть сказаного була саме така.

— На жаль, — сказав доктор Валід, — dissimulo по суті переміщає м'язи та шкіру в нове розташування, і ця зміна може стати необоротною.

— Цей метод ніколи не був популярним, — сказав Найтінґейл.

— А причину непопулярності ви бачите на власні очі, — сказав доктор Валід, указуючи на залишки обличчя Брендона Купертауна.

— Є якісь ознаки того, що він практикував магію? — спитав Найтінґейл.

Доктор Валід взяв у руки закритий металевий лоток.

— Я знав, що ти питатимеш про це, — сказав він, — тому вийняв його заздалегідь.

Він підняв кришку, а під нею був людський мозок. Я, звісно, не експерт, але на мене мозок справив враження нездорового; він здавався зморщеним і вкритим дірочками, неначе його залишили сохнути на сонці.

— Як ви можете бачити, — сказав доктор Валід, — відбулася значна деградація кори головного мозку та наявні сліди внутрішньочерепної кровотечі, яку теж можна було б пов'язати з якоюсь деградацією, якби ми з інспектором Найтінґейлом не знали справжню причину.

Він розрізав мозок навпіл, щоб показати нам те, що всередині. Орган був схожий на померлу цвітну капусту.

— Ось це, — сказав доктор Валід, — мозок після магії.

— Таким мозок стає через магію? — спитав я. — Не дивно, що нею більше ніхто не займається.

— Таке трапляється з тими, хто не знає міри, — сказав Найтінґейл. Він обернувся до доктора Валіда: — У його будинку не було жодної ознаки застосування магії. Ні книжок, ні причандалля, ні vestigium.

— А чи не міг хтось украсти його магію? — спитав я. — Висмоктати її з його мозку?

— Це дуже малоймовірно, — сказав Найтінґейл. — Украсти магію іншої людини майже неможливо.

— Хіба що на порозі смерті, — сказав доктор Валід.

— Набагато ймовірніше, що пан Купертаун сам собі це заподіяв, — сказав Найтінґейл.

— То ви хочете сказати, що під час першого нападу він був не в масці? — спитав я.

— Цілком можливо, — сказав Найтінґейл.

— У такому разі його обличчя було спотворене у вівторок, — сказав я. — Це пояснює, чому на відео з автобуса в нього були плями на обличчі. Потім він летить в Америку, три ночі проводить там, а згодом повертається. І весь цей час його обличчя по суті знищене.

Доктор Валід задумався над цим:

— Ця версія узгоджується з усіма ушкодженнями та з ознаками початку відновлення навколо деяких уламків кістки.

— Йому мало бути дуже боляче, — сказав я.

— Не обов'язково, — сказав Найтінґейл. — Однією з небезпек dissimulo є те, що воно приховує біль. Той, хто ним користується, може не відчувати, що травмує себе.

— Але коли його обличчя мало нормальний вигляд — це було лише через те, що його тримала таким магія?

Доктор Валід подивився на Найтінґейла.

— Так, — сказав Найтінґейл.

— А коли засинаєш, що відбувається з закляттям? — спитав я.

— Напевно, воно припиняється, — відповів Найтінґейл.

— Але він зазнав таких ушкоджень, що після припинення закляття його обличчя мало розвалитися. Йому треба було підтримувати закляття весь той час, поки він був у Америці, — сказав я. — Невже він не спав упродовж чотирьох днів?

— Це здається дещо неправдоподібним, — сказав доктор Валід.

— А закляття працює як програмне забезпечення? — спитав я.

Для Найтінґейла це була незрозуміла тарабарщина. Доктор Валід вирішив допомогти йому.

— В якому сенсі? — спитав він.

— Чи можливо переконати чийсь непритомний мозок підтримувати закляття? — спитав я. — У такому разі закляття працювало б навіть коли людина спить.

— Теоретично це можливо, але навіть якщо забути про моральний бік справи, я не зміг би таке зробити, — сказав Найтінґейл. — Думаю, жоден чародій-людина не зміг би.

«Жоден чародій-людина» — зрозуміло. Доктор Валід і Найтінґейл дивилися на мене, і я збагнув, що вони зробили заради мене паузу.

— Коли я спитав вас про привидів, вампірів і вовкулаків, а ви сказали, що я й половини не назвав — це був не жарт?

Найтінґейл похитав головою.

— На жаль, ні, — сказав він.

— Курва, — сказав я.

Доктор Валід посміхнувся.

— Тридцять років тому я сказав те саме, — сказав він.

— Отже, бідолашний пан Купертаун скоріше за все став жертвою не людини? — спитав я.

— Я не хочу давати гарантії, — сказав доктор Валід. — Але ця версія найбільш імовірна.

* * *

Ми з Найтінґейлом зробили те, що роблять усі копи, які посеред дня натрапили на вільну хвилину — пішли шукати паб. Відразу за рогом ми знайшли нещадно дорогий «Маркіз Квінзбері», який під полуденною мжичкою здавався дещо забрьоханим. Найтінґейл пригостив мене пивом і ми сіли за кутовий столик, під вікторіанською гравюрою, на якій було зображено двобій боксерів без рукавичок.

— Як ви стали чародієм? — спитав я.

Найтінґейл похитав головою.

— На вступ до управління карного розшуку це не схоже, — сказав він.

— Оце так несподіванка, — сказав я. — А на що це схоже?

— Це учнівство, — сказав він. — Взяття на себе обов'язків перед ремеслом, переді мною та перед батьківщиною.

— Я муситиму звати вас «сенсеєм»?

Нарешті він усміхнувся.

— Ні, — сказав Найтінґейл, — ви муситиме звати мене Майстром.

— Майстром?

— Така традиція, — сказав Найтінґейл.

Я кілька разів подумки промовив це слово, і в мене завжди виходило «Маса».

— А можна мені натомість звати вас інспектором?

— А чому ви вирішили, що я пропоную вам посаду?

Я надпив своє пиво і чекав. Найтінґейл знову посміхнувся й надпив своє.

— Якщо ви перетнете цей Рубікон, дороги назад не буде, — сказав він. — Так, можете звати мене інспектором.

— Я сьогодні побачив, як чоловік убив свою дружину та дитину, — сказав я. — Якщо за цим є якась рація, я хочу її знати. Якщо є шанс, що він не винний у своїх діях, я хочу про це знати. Тому що це означатиме, що ми матимемо шанс завадити цьому в майбутньому.

— Це погана причина братися за цю роботу, — сказав Найтінґейл.

— А є якась хороша? — спитав я. — Я хочу цього, сер, бо мені треба знати.

Найтінґейл підняв бокал, імітуючи цокання.

— А ось це краща причина.

— То що буде далі? — спитав я.

— Нічого не буде, — сказав Найтінґейл. — Бо сьогодні неділя. Але завтра вранці підемо на побачення з комісаром.

— Добре, сер, — сказав я.

— Нічого доброго, — сказав Найтінґейл. — Він єдина особа, яка має право ухвалити це.

* * *

Новий Скотленд-Ярд колись був звичайною офісною будівлею, яку поліція орендувала в 1960-их. Відтоді інтер'єр головних кабінетів змінювався кілька разів, востаннє це трапилося в 1990-их — у найгіршому з точки зору декору державних установ десятилітті, яке поступається хіба що 1970-им. Саме тому, напевно, приймальня кабінету комісара була похмурою пустелею з ламінату та пластикових стільців. Щоб відвідувачі могли розслабитися, зі стін на них дивилися світлини шести попередніх комісарів.

Погляд Сера Роберта Марка (1972–1977 рр.) був особливо осудливим. Навряд чи він назвав би мій внесок важливим.

— Ще не пізно скасувати твою заяву, — сказав Найтінґейл.

Так, було ще не пізно, але це не означало, що я не бажав, щоб було вже запізно. Зазвичай простий констебль сидить у приймальні комісара лише якщо він дуже сміливий або дуже дурний, і я не знав, до якої з цих категорій віднести себе.

Комісар змусив нас чекати лише десять хвилин, після чого нас запросили всередину. Кабінет був великий, а декор демонстрував такий самий брак смаку, як і решта Скотланд-Ярду, і відрізнявся лише псевдо-дубовими панелями. На одній зі стін висів портрет Королеви, а на іншій — першого комісара, Сера Чарльза Ровена. Я став настільки «струнко», наскільки це взагалі можливо для лондонського копа, і мало на здригнувся, коли комісар простягнув до мене руку для рукопотискання.

— Констеблю Ґрант! — привітав він. — Ваш батько — Річард Ґрант, я не помиляюсь? У мене є кілька його дисків з тих часів, коли він грав із Таббі Гейесом. Вінілових, звісно.

Не чекаючи на мою відповідь, він потиснув руку Найтінґейлові й запросив нас сісти. Комісар був одним з народжених на Півночі, хто просувався по кар'єрних сходинках важким способом, послуживши в Північній Ірландії; таке враження, що для тих, хто має стати комісаром столичної поліції, служба там є обов'язковою, бо вважається, що войовниче сектантство гартує характер. Він служив чесно й серед підлеглих вважався не повним бовдуром, вигідно відрізняючись цим від багатьох своїх попередників.

— Це дуже несподівано, інспекторе, — сказав комісар. — Дехто вважатиме цей крок непотрібним.

— Комісаре, — обережно сказав Найтінґейл, — я вважаю, що обставини виправдовують зміну Угоди.

— Коли мене вперше ознайомили з призначенням вашого підрозділу, мене переконали в тому, що він є рудиментарним і що… — Комісарові довелося докласти зусиль, щоб вимовити це слово. — Що магія зазнає занепаду й становить лише слабку загрозу спокою Королеви. Я абсолютно точно пам'ятаю, що в міністерстві внутрішніх справ користалися словом «згасає». Ще однією часто вживаною фразою була «затьмарена наукою та технологіями».

— Міністерство внутрішніх справ ніколи не розуміло, що наука та магія не виключають одна одну, сер. Засновник моєї спільноти надав достатні докази цього. Я вважаю, що відбувається повільне, але невпинне зростання магічної активності.

— Магія повертається? — спитав комісар.

— Від середини шістдесятих, — сказав Найтінґейл.

— Шістдесяті… — пробурмотів комісар. — Чому мене це не дивує? Це до біса незручно. У вас є припущення щодо причин цього зростання?

— Ні, сер, — сказав Найтінґейл. — Але консенсусу щодо причин її попереднього занепаду теж не було.

— Я чув, як у цьому контексті згадували слово «Еттерсбург», — сказав комісар.

На мить по обличчю Найтінґейла промайнув біль.

— Еттерсбург, безумовно, відіграв свою роль.

Комісар надув щоки й шумно зітхнув.

— Убивства на Ковент-Ґарден і в Гемпстеді — вони пов'язані? — спитав він.

— Так, сер.

— Ви вважаєте, що надалі ситуація погіршуватиметься?

— Так, сер.

— Настільки, що це виправдовує порушення Угоди?

— Навчання триває десять років, сер, — сказав Найтінґейл. — Краще мати заміну на випадок, якщо зі мною щось станеться.

Комісар гірко розсміявся.

— Він розуміє, у що вплутується?

— А хіба це розуміє хоч один з тих, хто долучається до поліції? — відповів зустрічним питанням Найтінґейл.

— Ну, гаразд, — сказав комісар. — Встаньте, синку.

Ми підвелися. Найтінґейл сказав мені підняти руку й прочитати клятву:

— Кляніться, Пітере Ґрант із Кентіш-Таун, бути вірним своїй Королеві та її спадкоємцям. А також добре й віддано служити впродовж учнівства своєму Майстрові. Ви мусите слухатися старших і вдягатися відповідно до вимог свого братства. Шануючи секрети зазначеного братства, ви зберігатимете й не розголошуватимете інформацію нікому, окрім зазначеного братства. І в усьому цьому ви будете вірним і таємно триматимете дане слово, і нехай вам у цьому допоможе Бог, ваша Королева та сила, що рушить Всесвіт.

Я повторив клятву, хоча на словах про одяг мало не запнувся.

— Нехай вам допоможе Бог, — сказав комісар.

* * *

Найтінґейл сказав мені, що як його підмайстер я маю оселитися в його лондонському помешканні на площі Рассел. Він дав мені адресу й відвіз мене назад до казарми відділку Черінг-Крос.

Леслі допомагала мені збирати речі.

— А хіба ти не маєш зараз бути в Белгравії та працювати над розслідуванням убивств? — спитав я.

— Мені сказали взяти вихідний, — сказала Леслі. — Май співчуття… Не потрапляй на очі репортерів… Не приходь.

Це я міг зрозуміти. Винищення харизматичної багатої родини — це просто мрія будь-якого редактора новин. Обговоривши всі жахливі деталі, вони зможуть продовжити доїти цю тему, поставивши питання: що сказала нам смерть сім'ї Купертаунів про наше суспільство, чи не є ця трагедія виною сучасної культури (секулярного гуманізму, політичної коректності, ситуації в Палестині — підкресліть обране). Єдине, чим можна покращити цю історію — залучити гарну білявку-констебля, яка виконувала небезпечне завдання; до того ж без нагляду більш досвідчених офіцерів. Будуть поставлені певні питання, відповіді на які ігноруватимуться.

— Хто поїде в Лос-Анджелес? — спитав я.

Хтось мав дізнатися про те, чим Брендон займався в Штатах.

— Двоє сержантів, з якими я ще не знайома, — відповіла вона. — Я лише два дні встигла там попрацювати до того, як ти мене в халепу вплутав.

— Ти його улюблениця, — сказав я. — Сівол не злитиметься на тебе.

— Я все одно вважаю, що ти мені винний, — сказала вона, швидко й акуратно складаючи мій рушник кубиком.

— Чого ти хочеш? — спитав я.

Леслі спитала, чи не зможу я ввечері звільнитися раніше, і я сказав, що можу спробувати.

— Я не хочу весь час стирчати тут, — сказала вона. — Я хочу піти куди-небудь.

— Куди саме? — спитав я, дивлячись, як вона розгортає рушник, а потім складає його трикутником.

— Куди завгодно, тільки не в паб, — сказала вона й простягнула мені рушник. Мені вдалося втиснути його в рюкзак лише після того, як я його розгорнув.

— Як щодо кіно? — спитав я.

— Чудово, — сказала вона, — але воно має бути смішним.

* * *

Площа Рассел розташована на кілометр північніше Ковент-Ґарден, по інший бік від Британського Музею. За словами Найтінґейла, на початку минулого століття вона була в самому серці літературних і філософських рухів, але я про це пам'ятав лише завдяки старому фільму жахів про канібалів, що жили в тунелях метро.

Адреса на папірці вказувала на південний бік площі, де вижив рядок терасових будинків часів короля Георга. Вони були п'ятиповерхові, якщо враховувати житлові кімнати на горищах; до цокольних поверхів ішли вниз круті сходи з кованими залізними поручнями. Потрібна мені будівля виділялася серед сусідніх більш величним ґанком і подвійними дверима з червоного дерева та з латунним оздобленням. Над дверима був напис: «SCIENTIA POTESTAS EST»[3].

Я підняв на ґанок свій рюкзак і дві валізи. Потім натиснув на латунну кнопку дзвоника, але звуку крізь товсті двері не почув. Через секунду вони відчинилися самі. Можливо, мені завадив шум від автомобілів, але я не почув ні моторів, ні будь-яких механізмів. Тóбі заскавчав і сховався за моїми ногами.

— Нічого страшного, — сказав я. — Анічогісінько.

Я затягнув у двері валізу.

У коридорі була мозаїчна підлога в римському стилі та дерев'яна будка зі скляним віконцем, яка хоча й не мала нічого спільного з квитковою касою, все-таки натякала на те, що є межа, за якою потрапиш усередину будівлі, і що без дозволу цього краще не робити. Чим би не була ця будівля, це точно не приватне житло Найтінґейла.

За будкою поміж двома неокласичними колонами стояла мармурова статуя чоловіка, вдягненого в академічну мантію та короткі штанці. В одній руці він тримав величезну книжку, а в другій — секстант. На обличчі з широкими вилицями завмер вираз невблаганної цікавості, і я зрозумів, хто цей чоловік, ще до того, як побачив напис на постаменті:

Темрява ховала природу та її закони;

Бог сказав «Нехай буде Ньютон», і з'явилося світло.

Біля статуї на мене чекав Найтінґейл.

— Ласкаво прошу до Фоллі, — сказав він, — офіційної резиденції англійської магії від 1775 року.

— А вашим святим покровителем є Сер Ісак Ньютон? — спитав я.

Найтінґейл посміхнувся:

— Він був нашим засновником і першим, хто систематизував застосування магії.

— А мене вчили, що він започаткував сучасну науку, — сказав я.

— Він започаткував і те, і інше, — відповів Найтінґейл. — Така вже природа геніїв.

Найтінґейл провів мене крізь двері до прямокутного атріуму, що домінував у центрі будівлі. Наді мною були два поверхи галерей, замість даху був вікторіанський скляний купол із залізним каркасом. Кігті Тóбі цокали по підлозі з полірованого мармуру кремового кольору. Було дуже тихо, і в мене, попри бездоганну чистоту, виникло сильне відчуття покинутості.

— Он там — велика їдальня, якою ми більше не користуємося; салон і кімната для куріння, якими ми теж не користуємося, — Найтінґейл указав на двері на протилежному боці атріуму. — Спільна бібліотека, лекційна зала. Нижче розташовані кухня, посудомийня та винний погріб. Задні сходи, які насправді спереду, он там. Каретня та колишні стайні — за задніми дверима.

— Скільки людей тут живуть? — спитав я.

— Лише ми двоє. І Моллі, — сказав Найтінґейл.

Тóбі раптом припав до землі біля моїх ніг і загарчав — не вислужувався, а насправжки. Підвівши очі, я побачив жінку, яка плавно сковзила до нас по полірованому мармуру. Вона була струнка й одягнена як служниця часів короля Едварда: накрохмалений білий фартух, чорна спідниця, біла бавовняна блуза. Її обличчя не пасувало до її вбрання, воно було занадто довге й кістляве, з чорними мигдалеподібними очима. Попри чепець, її волосся було розпущене й схоже на чорну завісу, яка спадала до талії. Від цієї жінки я відразу відчув мороз поза шкірою, і не тільки тому, що дивився забагато японських фільмів жахів.

— Це Моллі, — сказав Найтінґейл. — Вона робить для нас.

— Що робить?

— Те, що треба зробити, — сказав Найтінґейл.

Моллі втупила очі в підлогу й незграбно чи то вклонилася, чи то реверанс зробила. Коли Тóбі знову загарчав, Моллі теж заричала на нього, вищиривши дивовижно гострі зуби.

— Моллі! — різко сказав Найтінґейл.

Моллі сором'язливо прикрила рот долонею, розвернулася й плавно повернулася туди, звідки перед цим з'явилася. Тóбі задоволено пирхнув, чим зміг обманути лише самого себе.

— А вона?.. — поцікавився я.

— Незамінна, — сказав Найтінґейл.

Перш ніж іти нагору, Найтінґейл підвів мене до алькова в північній стіні. Там стояла на п'єдесталі, наче бог домівки, скляна музейна вітрина, в якій зберігалася книга зі шкіряною обкладинкою. Вона була розкрита на титульній сторінці. Я нахилився й прочитав: «Philosophiae Naturalis Principia Artes Magicis, Autore: I. S. Newton».

— Отже, не задовольнившись започаткуванням наукової революції, наш Ісак винайшов ще й магію? — спитав я.

— Не винайшов, — сказав Найтінґейл, — а описав її базові принципи, зробив її більш передбачуваною.

— Магія та наука, — сказав я. — А що він виконав на біс?

— Реформував Королівський Монетний двір і врятував країну від банкрутства, — сказав Найтінґейл.

Головних сходів виявилося двоє; ми пішли східними й піднялися на першу галерею з колонами та дерев'яним панелюванням, подекуди закритим проти пилу білою тканиною. Ще два марші сходів, і ми потрапили до коридору третього поверху, де було багато великих дерев'яних дверей. Найтінґейл розкрив одні з них, неначе перші-ліпші, і запросив мене всередину.

— Це твоя кімната, — сказав він.

Вона була вдвічі більша за мою кімнату в казармі, з гарними пропорціями та високою стелею. В одному куті стояло латунне подвійне ліжко, в іншому — схожа на портал до Нарнії шафа, а між ними стояв письмовий стіл, на який падало світло з двох підйомних вікон. Дві стіни були повністю вкриті книжковими полицями, майже пустими. Згодом я подивився, які саме книжки були там: повне зібрання одинадцятого видання «Encyclopaedia Britannica» 1913 року, пошарпаний примірник першого видання «Нового чудового світу» та Біблія. Там, де колись, безумовно, був відкритий камін, тепер була кахельна газова груба. Настільна лампа мала абажур з псевдо-японськими малюнками, а біля неї стояв телефон, який, напевно, був старіший за мого батька. Пахнуло пилом і нещодавно використаним засобом для чищення меблів, і я припустив, що впродовж останніх п'ятдесяти років ця кімната була законсервована.

— Коли будеш готовий, зустрінемося внизу, — сказав Найтінґейл. — І вдягнися пристойно.

Я знав, що нас чекає, тому не поспішав, але розпаковування речей тривало недовго.

Строго кажучи, зустрічати в аеропорті батьків загиблих не входило в число наших обов'язків. Навіть якщо забути про те, що справою Купертаунів офіційно займався Вестмінстерський відділок, було надзвичайно малоймовірно, що батьки Августи Купертаун володіли якоюсь інформацію стосовно вбивства. Вам це може здатися жорстоким, але детективи мають важливіші справи, ніж утішати родичів; для цього є офіцери зв'язку з родинами. Але Найтінґейл був іншої думки, і тому ми з ним стояли в аеропорту Хітроу, чекаючи, поки пан і пані Фішер пройдуть митний контроль. Тримати в руках картонку з їхнім прізвищем випало мені.

Вони були не такі, якими я їх уявляв. Батько був низенький і лисуватий, а мати огрядна та сива. Найтінґейл представився на незнайомій мені мові (напевно, данській) і сказав мені віднести валізи до «Ягуара», що я зробив залюбки.

Спитайте будь-кого з поліції, що в їхній професії найгірше, і вам скажуть: повідомляти родичам погані новини. Але це неправда. Найгірше — це залишатися з родичами в одній кімнаті після того, як уже все їм розповів, коли змушений бути свідком того, як навколо людини розвалюється її світ. Деякі полісмени кажуть, що їх це не турбує — не вірте їм.

Напевно, Фішери ґуґлили найближчий до будинку їхньої доньки готель і таким чином отримали номер у цегляній будівлі, що була схожа чи то на тюрму, чи то на автозаправку. У фойє все було вицвіле, там було людно, а гостинність була як у центрі працевлаштування. Фішери це навряд чи помітили, але я бачив, що на думку Найтінґейла це помешкання було недостатньо хороше, на мить мені навіть здалося, що він хоче запропонувати їм переїхати до Фоллі.

Але він лише зітхнув і сказав мені залишити багаж біля конторки адміністратора.

— Далі я сам впораюся, — сказав він і відправив мене додому.

Я попрощався з Фішерами й пішов з їхнього життя якомога швидше.

* * *

Після цього мені вже не хотілося нікуди йти, але Леслі наполягала.

— Не можна щось скасовувати лише тому, що трапилося щось неприємне, — сказала вона. — До того ж, ти мені винний.

Я не став сперечатися, а зрештою… хорошою рисою Вест-Енду є те, що там завжди знайдеться, де подивитися кіно. Ми почали з «Принца Чарльза», але там на першому поверсі показували «Дванадцять мавп», а на другому — Куросаву за подвійну ціну, тож ми пішли за ріг, до «Вояжу» на площі Лестер. «Вояж» — це мініатюрна, сільська версія кінотеатру з вісьмома кінозалами, у двох з яких екрани були більші за пересічний плазмовий телевізор. Зазвичай мені подобається, коли у фільмі присутня певна кількість безпричинного насилля, але Леслі наполягла на тому, що цьогомісячна романтична комедія з Елісон Тайк і Деннісом Кратером — саме те, що нам треба. Цілком можливо, що цей фільм дійсно покращив би нам настрій, якби ми мали шанс подивитися його.

Уздовж усього фойє простягнулися каси. Усього було вісім віконець, кожне з яких було обладнане не тільки касовим апаратом, але й апаратами для насипання попкорну, приготування хотдогів і рекламою дитячих іграшок за мотивами останніх блокбастерів. Над кожним з віконець був великий екран, на якому був список кінофільмів, вікові обмеження, скільки часу залишилося до початку сеансу та скільки місць залишилося в кожному з кінозалів. Зображення на екрані регулярно змінювалося, щоб показати трейлер або рекламу, або ж просто нагадати вам, як чудово ви відпочиваєте у кінотеатрах мережі «Вояж». Цього вечора була відкрита лише одна каса, до якої була черга з кільканадцяти людей. Ми стали в чергу за добре вдягненою жінкою середнього віку, з якою були чотири дівчинки віком від дев'яти до одинадцяти років. Мене та Леслі це не турбувало, бо якщо чомусь у поліції навчишся, то це чекати.

Згодом під час розслідування було виявлено, що на касі працював лише один з чотирьох працівників тієї зміни — двадцятитрирічний біженець зі Шрі-Ланки на ім'я Садун Ранатунга. Під час пригоди двоє працівників прибиралися в кінозалах 1 і 3, готуючи їх до наступного сеансу, один продавав квитки, а останній давав ради огидній калюжі в чоловічому туалеті.

Оскільки пан Ранатунга продавав і квитки, і попкорн, йому знадобилося цілих п'ятнадцять хвилин, щоб скоротити чергу настільки, щоб у жінки, що стояла перед нами, з'явилася надія. Діти, з якими вона була, і які до цієї миті розважалися деінде, повернулися до черги, щоб не пропустити замовлення смаколиків. Жінка була дивовижно непохитна, вона чітко дала зрозуміти, що кожній дівчинці дістанеться один напій і одна порція попкорну або один пакет цукерок, а на більше годі й чекати, і мені байдуже, що вам дозволяє мати Прісцилли, коли ви гуляєте з нею. Ні, нáчос вам не можна, та й що це таке, ці ваші нáчос? Поводьтеся гарно, бо інакше нічого не отримаєте.

За висновками відділу карного розшуку Черінг-Крос, ключовою була та мить, коли одна парочка, дочекавшись своєї черги, попросила знижку. Цю парочку було ідентифіковано як Ніколя Фаброні та Євгеніо Турко — двоє наркоманів-героїністів з Неаполя, які приїхали в Лондон, щоб позбутися залежності. Вони мали брошури розташованої на Пікаділлі школи англійської мови та стверджували, що це означає, що вони студенти. Ще минулого тижня пан Ранатунга міг би це проковтнути, але саме цього дня його начальник сказав йому, що в головному офісі наголосили, що їхній філіал продає забагато квитків за знижкою, і що в майбутньому персонал мусить відмовляти тим, чиї підстави видаються підозрілими. Згідно з цим наказом пан Ранатунга з жалем повідомив Турко та Фаброні, що їм доведеться заплатити повну ціну. Парочку це дуже засмутило, бо вони спланували бюджет цього вечора виходячи з припущення про знижку. Вони протестували, пан Ранатунга був непохитний, але оскільки кожна зі сторін конфлікту розмовляла нерідною мовою, багато цінного часу було змарновано. Зрештою Турко та Фаброні дуже незадоволено заплатили повну ціну: дві брудні п'ятифунтові банкноти та жменю десятипенсових монет.

Як виявилося, Леслі професійним оком поглядала на італійців від самого початку, а я в цей час (як ви пам'ятаєте, я легко відволікаюся) думав про те, чи вдасться мені потайки провести Леслі до своєї нової кімнати у Фоллі. Тож для мене було певним сюрпризом, коли поважна, вдягнута в гарне пальто представниця середнього класу, що стояла перед нами, кинулася до віконця каси й спробувала задушити пана Ранатунга.

Її звали Сесілія Манро, вона жила у Фінчлі й привела до кінотеатру двох своїх доньок, Жоржину та Антонію, та двох їхніх подружок, Дженніфер і Алекс. Суперечка почалася, коли пані Манро простягнула як оплату за квитки купони «Кіно-забавки у Вояжі». Пан Ранатунга з жалем повідомив, що в цьому конкретному кінотеатрі ці купони не діють. Пані Манро поцікавилася причиною цього, але пан Ранатунга не зміг нічого пояснити, бо його начальство ніколи не завдавало собі клопоту пояснити це йому. Пані Манро висловила своє незадоволення, виявивши рішучість, яка здивувала пана Ранатунга, Леслі, мене, ба й навіть саму пані Манро, як вона потім казала на допиті.

Цієї миті ми з Леслі вирішили втрутитися, але пані Манро зробила свій хід раніше, ніж ми встигли підійти й спитати, в чому полягає проблема. Це відбулося дуже швидко, і як це часто буває під час несподіваних подій, нам знадобилося кілька секунд для того, щоб зрозуміти, що взагалі відбувається. На щастя, ми обоє мали достатній досвід роботи на вулиці, щоб не прикипіти до місця; ми схопили пані Манро за плечі й спробували відтягнути жінку від бідолашного пана Ранатунга. Вона тримала його за шию так міцно, що разом із нею ми перетягнули через конторку і пана Ранатунга. На той час в однієї з дівчат уже була істерика, а найстарша, Антонія, почала бити мене кулаками по спині, хоча я тоді цього не відчував. Обличчя пані Манро перекосилося від гніву, сухожилля на її шиї та руках були сильно напружені. Обличчя пана Ранатунга темнішало, губи ставали сині.

Леслі натиснула пальцем на больову точку на зап'ясті пані Манро, і та відпустила хватку так швидко, що ми обоє впали спиною на підлогу. Вона впала на мене, я спробував схопити її за руки, але отримав жорстокий удар ліктем по ребрах. Скориставшись своєю перевагою у вазі й силі, я перевернув її та ткнув обличчям у пропахлий попкорном килим. Наручників я при собі, звісно, не мав, тож довелося тримати її обома руками. З точки зору закону, якщо вже доторкнувся до підозрілого, то мусиш його заарештувати. Я оголосив їй про це, і вона обм'якла. Я пошукав поглядом Леслі: вона не тільки надала першу допомогу пораненому, а ще й зібрала дітей та повідомила про пригоду відділок Черінг-Крос.

— Якщо я відпущу вас, ви будете добре поводитися? — спитав я.

Пані Манро кивнула. Я дозволив їй перевернутися й сісти.

— Я хотіла просто піти в кіно, — сказала вона. — Коли я була дитиною, треба було просто піти до місцевого «Одеону», дати їм гроші, а вони давали тобі квиток. Відколи це стало так важко? Коли з'явилися ці огидні нáчос? Що це, курва, за «нáчос»?

Почувши лихослів'я, одна з дівчат нервово хихикнула.

Леслі все записувала у своєму службовому записнику. Ви коли-небудь чули про попередження «все, що ви скажете, може бути використано як доказ проти вас»? Ось, що мається в ньому на увазі.

— Тому хлопцеві боляче? — жінка дивилася на мене, чекаючи на заспокоєння. — Я не знаю, що сталося. Мені просто хотілося поговорити з тим, хто вміє розмовляти англійською як слід. Минулого літа я їздила у відпустку до Баварії, і всі там розмовляли англійською дуже добре. А коли привела дітей до Вест-Енду, то тут самі лише іноземці. Я не можу жодного їхнього слова зрозуміти!

Гадаю, який-небудь покидьок з прокуратури зміг би на підставі цих слів відкрити справу про злочин расової ненависті. Я перетнувся поглядом із Леслі; вона зітхнула й припинила записувати.

— Я просто хотіла сходити в кіно, — повторила пані Манро.

Порятунок прибув у вигляді інспектора Неблета, який подивився на нас і сказав:

— Вас двох хоч на хвилину можна самих залишити?

Мене йому обманути не вдалося. Я знаю, що він репетирував цю фразу всю дорогу до кінотеатру.

Тим не менш ми всі разом поїхали до відділку, щоб завершити арешт і оформити всі документи. А це три години мого життя, які мені ніхто не поверне. Як і всі копи, що працювали понаднормово, ми зрештою опинилися в їдальні, де пили чай і заповнювали бланки.

— І де цей процесуальний відділ, коли він потрібний? — сказала Леслі.

— Я ж казав тобі, що треба на «Сім самураїв» іти, — сказав я.

— Тобі не здалося, що в цій пригоді було дещо дивне? — спитала Леслі.

— Дивне? Що саме?

— Ну, знаєш… Жінка середнього віку раптом сходить у кінотеатрі з котушок і на очах у власних дітей кидається на людину. Ти певний, що не відчув ніякого?.. — вона помахала пальцями в повітрі.

— Я був неуважний, — сказав я.

При згадуванні тих подій мені здавалося, що щось там було, якийсь спалах насилля та сміху, але це відчуття було підозріло ретроспективним, схожим на спогад, якого від початку не було.

Приблизно о дев'ятій з'явилися пан Манро та батьки інших дітей, і менше, ніж через годину, пані Манро було звільнено до суду. І це було значно раніше, ніж ми з Леслі закінчили оформляти документи. На той час я був надто стомленим, тож попрощався й попросив один з патрулів підвезти мене до площі Рассел.

У мене була нова в'язка ключів і один з них був від заднього входу. Я не хотів іти там, де на мене міг осудливо подивитися Сер Ісак. У головному атріумі було майже темно, але коли я підіймався сходами, мені здалося, що я побачив світлу фігуру, яка плавно промайнула внизу.

* * *

Ночувати в аристократичному будинку — це коли на сніданок тебе запрошують до зовсім іншої кімнати, а не просто змінюють чайний сервіз у тій самій, де була вечеря. Вікна цієї кімнати виходили на південний схід, щоб не пропустити слабке січневе світло, а вид з неї був на колишні каретню та стайні. Попри те, що снідали тільки ми з Найтінґейлом, усі столи були накриті білосніжними скатертинами. За ними можна було розмістити близько п'ятдесяти людей. А сервірувальний столик був прикрашений лінійкою посріблених таць із копченою рибою, яйцями, беконом, кров'яною ковбасою та великою мискою рису з горошком і шматочками риби — Найтінґейл назвав це «кеджері». Схоже, він був збентежений кількістю їжі не менше, ніж я.

— Здається, Моллі трохи переборщила, — сказав він і поклав собі в тарілку рис.

Я взяв собі всього по трохи, а Тóбі отримав сосисок, кров'яної ковбаси та миску води.

— Ми не зможемо стільки з'їсти, — сказав я. — Що вона робитиме з тим, що залишиться?

— Я навчився не питати про таке, — сказав Найтінґейл.

— Чому?

— Бо я не певний, що хочу почути відповідь, — сказав він.

Мій перший справжній урок магії відбувся в одній з лабораторій у задній частині другого поверху. Інші лабораторії раніше використовувалися для досліджень, але ця була для навчання й була дуже схожа на шкільну хімічну лабораторію. Там були столи з газовими кранами для пальників Бунсена та білі порцелянові раковини, заглиблені в лаковані дерев'яні стільниці. На стіні навіть висіла періодична система елементів, на якій, як я помітив, були відсутні всі елементи, які було відкрито після Другої світової.

— Спершу треба наповнити раковину, — сказав Найтінґейл.

Він підійшов до однієї з них і відкрив кран з довгим, наче лебедина шия, носиком. Десь вдалечині щось грюкнуло, чорна лебедина шия затремтіла, булькнула, а потім кашлянула коричневою водою.

Ми обоє відсахнулися від крана.

— Коли ви востаннє тут щось робили? — спитав я.

Стукіт ставав гучнішим, сильнішим, а потім з крана полилася вода, спочатку брудна, а потім прозора. Стукотіння припинилося. Найтінґейл заткнув злив, наповнив раковину на три чверті й закрив кран.

— Коли тренуватимеш це закляття, — сказав він, — завжди май про всяк випадок воду напоготові.

— Ми створюватимемо вогонь?

— Лише тоді, коли ти помилятимешся, — сказав Найтінґейл. — Я зараз продемонструю, а ти слідкуй дуже уважно — так само, як тоді, коли ми шукали vestigia. Зрозуміло?

— Vestigia, — сказав я. — Добре.

Найтінґейл простягнув праву руку долонею догори, а потім стиснув кулак.

— Дивись на долоню, — сказав він і розкрив пальці.

Раптом у кількох сантиметрах над його долонею з'явилася куля зі світла. Яскрава, але не настільки, щоб я не міг дивитися на неї.

Найтінґейл стиснув кулак, і сфера зникла.

— Ще раз, — попросив я.

Думаю, до цієї миті якась частина мене чекала на раціональне пояснення, але коли я побачив, як легко Найтінґейл створює цей вогник, я збагнув, що єдине раціональне пояснення — магія існує. Наступним питанням, звісно, було: як вона діє?

— Ще раз, — сказав я.

Він розкрив руку і з'явилося світло. Джерело світла здавалося сферою розміром з кульку для гольфу та з гладенькою, схожою на перламутр поверхнею. Я нахилився ближче, але не міг зрозуміти, звідки виходить світло: зсередини чи з поверхні.

Найтінґейл стиснув кулак.

— Будь обережний, — сказав він. — Так можна очі ушкодити.

Заплющивши очі, я побачив пурпурові плями. Його правда — я обманувся м'якістю світла й дивився на нього занадто довго. Я намочив очі холодною водою.

— Готовий до повторення? — спитав Найтінґейл. — Коли я це робитиму, спробуй зосередитися на відчуттях — ти маєш щось відчути.

— Щось? — спитав я.

— Магія — як музика, — сказав Найтінґейл. — Кожний чує її інакше. Формальний термін, яким ми користуємося — «forma», але хіба це набагато зрозуміліше, ніж «щось»?

— А можна мені заплющити очі? — спитав я.

— Авжеж, — відповів Найтінґейл.

Я дійсно відчував «щось»; неначе тиша гикала в мить створення сфери. Ми повторили цю вправу кілька разів, доки я не переконався, що це не вигадка моєї уяви. Найтінґейл спитав, чи все мені зрозуміло. Я спитав його, як зветься це закляття.

— Поміж собою ми звемо це «світоч», — сказав він.

— А ви можете зробити його під водою? — спитав я.

Найтінґейл сунув руку в раковину й попри незручний ракурс без помітних ускладнень продемонстрував утворення світоча.

— Отже, річ не в тому, що щось окислюється, — сказав я.

— Зосередься, — сказав Найтінґейл. — Спершу магія, а наука потім.

Я спробував зосередитися, але на чому?

— Через хвилину, — сказав Найтінґейл, — я попрошу тебе розкрити долоню так само, як я показував. Коли ти розкриватимеш її, уявляй собі форму, що відповідає тому, що ти відчував, коли світоч створював я. Вважай, що це ключ, що відпирає двері. Зрозуміло?

— Долоня, — сказав я. — Форма, ключ, замок, двері.

— Чудово, — сказав Найтінґейл. — Починай.

Я глибоко вдихнув, простягнув руку й розкрив кулак — нічого не сталося. Найтінґейл не розсміявся, але якби розсміявся, мені б стало легше. Я ще раз вдихнув, подумки зосередився на «формі», що б це не означало, і знову розкрив кулак.

— Я покажу ще раз, — сказав Найтінґейл. — А потім повториш ти.

Він створив світоч, я відчув його форму й спробував відтворити її. Власного вогника в мене все одно не вийшло, але цього разу мені здалося, що я відчув у своїх думках відлуння форми, неначе уривок музики з вікна авто, що проїхало повз тебе.

Ми повторили цю вправу кілька разів, і зрештою я вже був певний, яку форму має ця «forma», але подумки знайти цю форму не міг. Найтінґейлу, напевно, цей процес був знайомий, бо він розумів, на якій я стадії.

— Тренуй це впродовж іще двох годин, — сказав він. — Потім пауза на обід, а потім ще дві години тренування. А ввечері будеш вільний.

— Робити це й усе? — спитав я. — Ніякого навчання стародавніх мов, ніякої магічної теорії?

— Це перший крок, — відповів Найтінґейл. — Якщо ти з ним не впораєшся, решта не матиме сенсу.

— То це перевірка?

— Це учнівство, — сказав Найтінґейл. — Після того, як засвоїш цю форму, обіцяю тобі багацько навчання. Латинь, звісно, грецька, арабська, технічна німецька. Не кажучи вже про те, що ти візьмеш на себе більшу частину біганини, пов'язаної з моїми розслідуваннями.

— Добре, — сказав я. — Ви вмієте заохочувати.

Найтінґейл засміявся й залишив мене тренуватися самого.

Розділ 4 Біля Річки


Деякі речі неприємно робити раніше, ніж через десять хвилин після того, як прокинувся, і одна з таких речей — мчати в автомобілі по Ґрейт-Вест-Роуд. Навіть якщо це відбувається о третій годині ночі, у тебе ввімкнені сирена та проблискові маячки, а інших машин на дорозі настільки мало, наскільки це взагалі можливо в Лондоні. Я висів на ремені безпеки й намагався не думати про те, що «Ягуарові», попри всю його стильність і колекційну вартість, бракує повітряних подушок та розрахунку кузова на зберігання життя людей під час зіткнення.

— Ти вже розібрався з радіо? — спитав Найтінґейл.

Хтось колись обладнав цей «Ягуар» сучасною радіостанцією, і Найтінґейл відверто зізнався, що не вміє нею користуватися. Мені вдалося її ввімкнути, але потім я трохи відволікся, бо Найтінґейл помчав по круговому перехрестю з такою швидкістю, що я вдарився головою об вікно. Коли ми виїхали на відносно пряму дорогу, я скористався можливістю й налаштувався на хвилю відділка в Ричмонді, бо саме там, за словами Найтінґейла, були проблеми. Ми почули завершення рапорту у виконанні дещо напруженого голосу, властивого тим, хто відчайдушно намагається не видати свою паніку. Йшлося там про гусей.

— Танго Віскі 3 від Танго Віскі 1, повторіть!

TW-1 — це має бути позивний чергового інспектора в центрі управління відділка в Ричмонді, а TW-3 має бути однією з патрульних машин.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 3, ми біля Білого Лебедя, на нас напали кляті гуси.

— Білого Лебедя? — спитав я.

— Це паб у Твікенгемі, — сказав Найтінґейл. — Біля мосту до острова Іл Пай.

Про острів Іл Пай я знав, що це кілька доків і будинків на річному острівці довжиною 500 метрів. Колись там виступали «Роллінг Стоунз», і мій батько теж — ось звідки я знав про нього.

— А гуси? — спитав я.

— Вони кращі за сторожових псів, — сказав Найтінґейл. — Спитай у римлян.

TW-1 гусьми не цікавилася; вона хотіла почути що-небудь про злочин. Двадцять хвилин тому було кілька дзвінків — громадяни скаржилися на порушення спокою та, можливо, бійку між групами молодиків. З мого досвіду це могло бути що завгодно, починаючи від невдалої гулянки й закінчуючи лисицями, які перевернули контейнери для сміття.

TW-3 повідомив, що бачив групу вдягнених у джинси та куртки IC1 чоловіків, які билися на Ріверсайд-Роуд із невідомою кількістю IC3 жінок. IC1 — це кодове позначення білошкірих людей, IC3 — чорношкірих, а я, якщо вам дуже цікаво, залежно від того, як часто бував останнім часом на сонці, потрапляю то до IC3, то до IC6 (араби та північноафриканці). Бійки між чорними та білими трапляються, хоча й рідко, але я вперше чув, щоб хлопці билися з дівчатами. TW-1 теж з таким не стикалася, тому вимагала пояснення.

— Жінки, — доповідав TW-3. — Точно жінки, а одна з них абсолютно гола.

— Саме цього я і боявся, — сказав Найтінґейл.

— Чого саме? — спитав я.

Коли ми мчали Чизвікським мостом, зовні «Ягуара» стрімко проминала пустота. Вище Чизвіка Темза робить велику петлю на північ, навколо ботанічних садів «К'ю Ґарденс», а ми поїхали навпростець до Ричмондського моста.

— Тут поблизу є важливе святилище, — сказав Найтінґейл. — Гадаю, хлопці саме туди хотіли дістатися.

Коли він сказав «святилище», я подумав, що навряд чи йдеться про стадіон.

— І ці дівчата захищають святилище?

— Можна й так сказати, — погодився Найтінґейл.

Він був чудовий водій, така зосередженість на дорозі завжди втішає, але коли вулиці стали вужчими, навіть Найтінґейл був змушений сповільнитися. Як і велику частину решти Лондона, центр Ричмонду було засновано ще тоді, коли про міське планування люди хіба що мріяли.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 4; я на Черч-Лейн біля річки, тут п'ятеро або шестеро IC1 чоловіків сідають у катер.

TW-4 мав бути другим патрульним автомобілем відділка Ричмонду, а це означало, що були залучені майже всі.

TW-3 доповів, що IC3 жінок вони не бачать, ні голих, ні одягнених, але їм видно човен, який прямує до протилежного берега.

— Зв'яжися з ними та повідом, що ми вже їдемо, — сказав Найтінґейл.

— А який у нас позивний? — спитав я.

— Зулу-1, — відповів він.

Я ввімкнув мікрофон.

— Танго Віскі 1 від Зулу-1. Ми поруч.

Настала коротка пауза — TW-1 замислилася. Я засумнівався, чи знає чергова, хто ми такі.

— Зулу-1 від Танго Віскі 1. Зрозуміло, — її голос був безвиразний; вона чудово знала, хто ми такі. — Зважайте, що підозрювані, схоже, перетнули річку й тепер можуть бути на південному березі.

Я хотів був підтвердити, що почув її, але лише захрипів, бо Найтінґейл різко повернув на односторонню Георг-Стріт проти дозволеного напрямку руху, чого не можна робити навіть з сиренами та проблисковими маячками. І не в останню чергу тому, що є ризик зіткнутися з чимось дуже великим, спроектованим для прибирання вулиць посеред ночі. Я сильно уперся ногами в підлогу, бо у світлі наших фар вигулькнуло двометрове вишнево-червоне серце-валентинка на вітрині магазину.

Обізвався TW-3:

— Катер з підозрюваними горить. Я бачу, як люди вистрибують з нього.

Найтінґейл натиснув на газ ще сильніше, але на щастя ми вже знову їхали в дозволеному напрямку. Праворуч був Ричмондський міст, але Найтінґейл проїхав навпростець через маленьке кругове перехрестя на дорогу, що йшла вздовж Темзи. Ми почули, як TW-1 викликає пожежний катер — тому до місця подій щонайменше двадцять хвилин плисти.

Найтінґейл різко повернув праворуч по дорозі, якої я навіть не помітив, і раптом ми вже мчали крізь непроникну темряву, трусилися по дорозі, вкритій гравієм. Несподіваний поворот ліворуч, і ми вже їдемо вздовж берега, повторюємо вигин ріки. Близько до протилежного берега була лінія пришвартованих катерів з каютами, а за нею я побачив жовте полум'я — пожежа. Це був не сучасний катер для прогулянок, а радше маленька баржа, один з тих приватних вузьких човнів із ручним фарбуванням і сплячим котом на даху. Але якщо на цьому конкретному судні й був кіт, я сподівався, що він умів плавати, бо корабель горів від носа до корми.

— Онде, — сказав Найтінґейл.

Подивившись уперед, я мигцем побачив на краю освітленого фарами простору силует. Я повідомив TW-1:

— Підтверджую наявність підозрюваних на південному березі біля… де ми в біса зараз?

— Пором Гемертон, — сказав Найтінґейл, і я повторив це диспетчеру.

Найтінґейл загальмував, і ми зупинилися навпроти катера, що горів. У бардачку в нас були ліхтарі — покриті ґумою чудовиська зі стародавніми лампочками. Коли ми з Найтінґейлом виходили в темряву, їхня вага обнадійливо напружувала руку.

Я освітив доріжку, але підозрювані — якщо вони взагалі існували — втекли. Найтінґейл, схоже, цікавився більше річкою, ніж доріжкою. За допомогою свого ліхтарика я оглянув воду навколо баржі, що повільно дрейфувала за течією, але у воді нікого не було.

— Хіба ми не маємо переконатися, що на борту ніхто не залишився? — спитав я.

— Я сподіваюсь, що на борту нікого немає! — сказав Найтінґейл так голосно, ніби звертався не до мене, а до річки. — Негайно погасіть вогонь! — додав він.

У темряві хтось захихотів. Я спрямував туди промінь ліхтаря, але там не було нічого, крім пришвартованих до протилежного берега човнів. Обернувшись, я побачив, як охоплений полум'ям човен опустився під воду, неначе хтось схопив його за днище й потягнув униз. Коли останні язики полум'я погасли, човен вигулькнув на поверхню й колихався, наче ґумова качечка.

— Що це зробило? — спитав я.

— Духи річки, — відповів Найтінґейл. — Залишайся тут, а я перевірю берег.

З протилежного берега знову почувся сміх. А потім менше, ніж у трьох метрах від мене, безумовно жіночий голос із безумовно лондонським акцентом сказав «Дідько!», а потім почувся скрегіт металу, який розривався.

Я ринувся туди. У тому місці берег був земляним схилом, який утримували коріння дерев та кам'яні укріплення. Наблизившись, я почув сплеск, і встиг навести на нього промінь раніше, ніж граційна фігура зникла під водою. Я міг би подумати, що то видра, але не настільки дурний, щоб вважати, що видри бувають без шерсті й розміром з людину. Просто піді мною була квадратна клітка з дротової сітки (частина з протиерозійних заходів, як я дізнався пізніше), а одна з її сторін була розірвана.

Найтінґейл повернувся ні з чим і сказав, що нам залишається дочекатися прибуття пожежного катера, який відбуксує залишки баржі. Я спитав його, чи існують русалки.

— То була не русалка, — сказав він.

— Отже, бувають істоти, схожі на русалок?

— Зосередься, Пітере, — сказав він. — Не все відразу.

— То був дух річки? — спитав я.

— Genii locorum, — сказав він. — Дух місця, богиня річки, якщо тобі так зрозуміліше.

Але не богиня самої Темзи, пояснив Найтінґейл, бо її участь у будь-якій бійці була би порушенням угоди. Я спитав, чи йдеться про ту саму угоду, яка Угода, або про зовсім іншу угоду.

— Є багато угод, — сказав Найтінґейл. — Значна частина того, чим ми займаємося, полягає в забезпеченні того, щоб усі дотримувалися цих угод.

— І є богиня цієї річки, — сказав я.

— Так. Мама Темза, — терпляче сказав він. — А ще є бог річки — Батько Темза.

— Вони близькі?

— Ні, — сказав він. — І це частина проблеми.

— Вони справді боги?

— Теологічними питаннями я ніколи не цікавлюсь, — сказав Найтінґейл. — Вони існують, вони мають певну силу, вони можуть порушувати спокій Королеви, тому поліція має ними цікавитися.

З темряви вигулькнув промінь прожектора. Він пройшов по річці раз, вдруге, а потім повернувся й зупинився на залишках баржі — прибули пожежники. Почувся запах дизельного палива; пожежний катер обережно став уздовж баржі, люди в жовтих шоломах стояли напоготові зі шлангами та баграми. У світлі прожектора було видно, що надбудова баржі згоріла вщент, але досі було видно, що борти раніше були червоні з чорною смужкою. Я чув, як пожежники розмовляли, висаджуючись на баржу та перевіряючи її безпечність. Усі ці процедури були обнадійливо рутинні. І через це мені на думку спало ще дещо. Ми з Найтінґейлом схопилися з ліжок, сіли в «Ягуар» і помчали на захід раніше, ніж стало зрозуміло, що це не звичайні наслідки п'ятничного пияцтва.

— Звідки ви знали, що це нас стосується? — спитав я.

— Я маю власні джерела інформації, — сказав Найтінґейл.

Один з автомобілів ричмондського відділка прибув із черговим інспектором, і ми всі взяли участь у бюрократичних ритуалах, щоб з'ясувати офіційні статуси кожного. За очками виграв Ричмонд, але лише тому, що один з них мав каву в термосі. Найтінґейл повідомив місцевим, що це діяла банда. Якісь молодики IC1, безсумнівно нетверезі, викрали баржу, спустилися на ній нижче шлюзу Теддінгтон і побилися з групою місцевої IC3 молоді, в якій були й жінки. При спробі втекти теддінгтонська банда ненавмисно підпалила своє судно, потім покинула його й утекла пішки по доріжці, що йде вздовж Темзи. Усі кивали головами — типова ніч п'ятниці у великому місті. Найтінґейл сказав, що він певний, що ніхто не втопився, але черговий інспектор Ричмонду вирішив про всяк випадок зателефонувати рятувальникам.

Після того, як наші інспектори помітили кожен своє дерево, всі роз'їхалися.

Ми поїхали назад у Ричмонд, але перед мостом зупинилися. До світанку залишалася щонайменше година, але заходячи за Найтінґейлом у залізну браму, я все-таки побачив, що дорога, якою ми їхали, проходила крізь муніципальні сади, що вкривали похилий берег річки. Попереду було оранжеве світіння — на нижній гілці платана висіла гасова лампа й відкидала світло на кілька арок з червоної цегли в облицюванні укосів дороги. Всередині цих штучних печер я помітив спальні мішки, картонні коробки та старі газети.

— Я піду побалакаю з тролем, — сказав Найтінґейл.

— Сер, — сказав я, — мені здається, що коректніше звати їх безпритульними.

— Ні, не в цьому випадку, — відповів Найтінґейл. — Він троль.

У тіні однієї з арок я побачив рух, бліде обличчя, сплутане волосся, кілька шарів старого одягу проти зимового холоду. Як на мене, то був типовий безхатько.

— Троль, серйозно? — спитав я.

— Його звати Натаніель, — сказав Найтінґейл. — Раніше він спав під мостом Ханґерфорд.

— А чому він переїхав? — спитав я.

— Напевно, хотів жити далі від центра.

Троль, що живе в передмісті — чом би й ні?

— То він і є вашим джерелом? — спитав я. — Це він вас попередив?

— Якість полісмена визначається якістю його інформаторів, — сказав Найтінґейл.

Я не став зауважувати, що в наші часи їх треба звати «неоголошені людські інформаційні ресурси».

— Тримайся далі від нього, — сказав він. — Тебе він ще не знає.

Натаніель знову сховався у своєму лігві, а Найтінґейл підійшов і ввічливо нахилився на порозі печери троля. Я тупцював на місці й дмухав на пальці. Мені стало розуму вдягти службовий светр, але в лютому після трьох годин біля річки можна було задубіти навіть зі светром під курткою. Якби я не був такий зайнятий зігріванням долонь під пахвами, я помітив би, що за мною стежать, значно раніше. Взагалі-то, якби я не провів останні два тижні у спробах відрізнити vestigium від звичайної безпричинної параної, я б цього взагалі не помітив.

Це почалося як приплив крові до обличчя, наче збентеження, як того разу на новорічній вечірці, коли Рона Танг перетнула танцювальний зал і напрямець повідомила мене, що Фанмі Аджаї хоче, щоб я потанцював із нею, але дідька лисого я танцював би під наглядом ватаги дівчат-підлітків. Зараз я відчув таку саму пильну увагу до себе — зухвалу, насмішкувату, допитливу. Спочатку я озирнувся, як на моєму місці зробив би кожний, але позаду не було нічого, крім ліхтарів на дорозі. Мені здалося, що я відчув щокою тепле дихання, з’явилися думки про сонячне світло, скошену траву та перегріте волосся. Я розвернувся, подивився на річку й на мить мені здалося, що я побачив рух, обличчя або…

— Бачили що-небудь? — спитав Найтінґейл, і я від несподіванки сіпнувся.

— Ісусе! — сказав я.

— Його тут точно немає, — сказав Найтінґейл. — Це навіть Блейк вважав неможливим.

Ми повернулися до «Ягуара» та до слабких обійм його системи обігріву зразка 1960-их. Коли ми їхали до центру Ричмонду, цього разу вже без порушень правил руху, я спитав Найтінґейла, чи повідомив троль Натаніель щось корисне.

— Він підтвердив наші підозри, — сказав він. — Що хлопці в тому човні були послідовниками Батька Темзи, вони спустилися за течією, щоб напасти на святилище на острові Іл Пай, а там їх побачили послідовниці Мами Темзи. Перед тим хлопці безсумнівно надудлилися й напевно самі підпалили свій човен, коли намагалися втекти. Нижче за течією Темза є суверенною цариною Мами Темзи, а вище вона належить Батькові Темзі. Кордоном є шлюз Теддінгтон, розташований у двох кілометрах від острова Іл Пай.

— То ви вважаєте, що Батько Темза хоче захопити територію? — спитав я.

Ці «боги» видавалися схожими на наркодилерів.

На зворотному шляху автомобілів було помітно більше — Лондон прокидався.

— Те, що духи місця виявляють територіальність, навряд чи можна вважати несподіванкою, — сказав Найтінґейл. — Хоч там як, я вважаю, що ти маєш унікальний досвід, який допоможе розв’язанню цієї проблеми. Я хочу, щоб ти пішов і побалакав із Мамою Темзою.

— І що мені та моєму унікальному досвідові сказати пані Темзі?

— З'ясуй, у чому полягає проблема, і подивись, може знайдеш полюбовне вирішення.

— А якщо не знайду?

— Тоді нагадаєш їй, що незалежно від того, що собі дехто вигадав, спокій Королеви поширюється на все Королівство.

* * *

«Ягуар» мав право водити тільки Найтінґейл, і це можна було зрозуміти. Якби я мав таку машину, я би теж не пускав нікого за кермо. А мені було дозволено користатися десятирічним блакитним «Форд Ескорт», який вочевидь був поліцейським. Найтінґейл скуповувався у тій самій крамниці, що й Леслі. Стару поліцейську машину завжди можна впізнати, бо скільки її не мий, вона все одно старим копом смердить.

* * *

Шоредич, Вайтчепел, Воппінг — старий і новий Іст-Енд були перемішані докупи грошима та нетерпимістю. Мама Темза жила на схід від «Білої Башти» у перебудованому складі біля бухти Шедвел. Цей склад був на протилежному боці суднопідіймального елінгу від «Prospect of Whitby», стародавнього паба, що колись був легендарною джазовою сценою. Мій батько виступав там із Джонні Кітінгом, але завдяки віртуозному вмінню псувати власну кар'єру пропустив виступ із Літою Роза — здається, його тоді замінили Ронні Г'юзом.

З боку дороги склад мав фасад з лондонської цегли, в якому пробили сучасні вікна, але з боку Темзи були старі вантажні причали, які переобладнали на автостоянку. Я залишив машину між оранжевим «Сітроеном Пікассо» та червоним «Ягуаром XF», у якого на вітровому склі була наліпка з логотипом радіостанції «Urban Dance FM».

Виходячи з машини, я отримав найсильніше відчуття vestigia. Несподіваний запах перцю та морської води — раптовий, як крик чайки. І це не дивно, бо цей склад раніше був частиною Лондонського Порту, найбільшого порту у світі.

Від Темзи дмухав холодний пронизливий вітер, тож я поспішив до входу. Десь у когось грала музика, і баси були накручені так, що це можна було вважати порушенням громадського спокою. Мелодію, якщо вона й була, почути було неможливо, але басові ноти аж у грудях бриніли. Раптом на цьому тлі почувся жіночий сміх, недобрий і легковажний. Вхідні двері були замкнені домофоном. Я набрав номер, що мені дав Найтінґейл, і зачекав. Коли я хотів був набрати номер ще раз, з-за дверей почулося наближення шльопання ґумових пантофлей на ремінці. Потім двері відчинилися; за ними стояла молода чорна жінка з очима, схожими на котячі. На ній була завелика для неї чорна футболка, на якій був напис «WE RUN TINGZ».

— Привіт, — сказала вона. — Що треба?

— Я детектив-констебль Ґрант, — сказав я. — Прийшов побачитися з пані Темзою.

Дівчина оглянула мене з голови до п'ят і, завершивши порівняння з якимось теоретичним стандартом, склала руки на грудях і втупила в мене погляд.

— То й що? — спитала вона.

— Мене прислав Найтінґейл, — сказав я.

Дівчина зітхнула, розвернулася й крикнула в коридор:

— Тут якийсь чувак каже, що від Чародія прийшов!

На спині її футболки було написано «TINGZ NUH RUN WE»[4].

— Впусти його, — гукнув зсередини будівлі голос, що мав слабкий, але легковпізнаваний нігерійський акцент.

— Заходь, — сказала дівчина й поступилася дорогою.

— Як вас звати? — спитав я.

— Мене звати Беверлі Брук, — сказала вона й нахилила набік голову, коли я проходив повз неї.

— Приємно познайомитися, Беверлі, — сказав я.

Усередині було спекотно, як у тропіках, і майже так само вогко; мої обличчя та спина почали пітніти. Я побачив, що двері всіх квартир у коридорі були широко розчинені, а важкий бас лунав від залізних кованих сходів, що вели на вищий поверх. Або це найбільш дружній багатоквартирний будинок за всю історію Англії, або ж Мамі Темзі належить уся будівля.

Беверлі вела мене до квартири на першому поверсі, а я намагався не затримувати погляд на довгих струнких коричневих ногах, що визирали з-під футболки. У самій квартирі було ще спекотніше, ніж у коридорі, і я впізнав запах пальмової олії та листя маніоки. Персиковий відтінок, яким були пофарбовані стіни, рис із курятиною, який готувався в кухні, торгова марка печива з начинкою — все це пояснювало мені, до якого сорту домівки я потрапив.

Ми зупинилися на порозі до вітальні. Беверлі поманила пальцем, щоб я нахилився, а тоді пробурмотіла мені у вухо:

— Виявляй повагу.

Я вдихнув запах перегрітого волосся та какаового масла. Мені неначе знову було шістнадцять.

Коли в 1990-ті роки було найнято архітектора, який збудував цей будинок, йому сказали, що він проектує апартаменти-люкс для амбіційних молодих спеціалістів. Він, без сумніву, уявив собі суворі піджаки, підтяжки та людей, які меблюватимуть свій дім у суворому мінімалістському стилі скандинавських детективних романів. Напевно, навіть у найстрашніших своїх кошмарах він не уявляв, що хазяїн скористується цією просторою вітальнею для того, щоб заштовхати в неї щонайменше чотири комплекти м'яких меблів з магазину «Світ Шкіри». Не кажучи вже про плазмовий телевізор, на якому наразі був футбол із вимкненим звуком, і величезну рослину в горщику, в якій я несподівано впізнав мангрове дерево. Справжнє мангрове дерево, чиє викривлене коріння вивалилося за межі горщика й пішло мандрувати серед густого ворсу килима, що лежав на підлозі. Задерши голову, я побачив, що верхні гілки пробили стелю. Біла штукатурка відвалилася, з-під неї визирали соснові балки.

Рядком на шкіряній канапі сиділа добірна колекція африканок середнього віку, і кожна з них оглянула мене з голови до п'ят так само, як це зробила Беверлі. Абсолютно недоречно поміж ними сиділа худорлява біла жінка в рожевому кашеміровому светрі й перловому намисті, почуваючи себе цілком як вдома, неначе колись зайшла сюди випадково й залишилася назавжди. Я звернув увагу, що спека їй не дошкуляла. Вона дружньо кивнула мені.

Але все це не було важливим, бо крім них у кімнаті була Богиня Річки Темза.

Вона сиділа, наче на троні, на найкращому, директорському кріслі. Її волосся було сплетене з чорними стрічками в прикрашені золотом коси й стояло над її лобом наче корона. Обличчя в неї було кругле, без зморщок, шкіра гладенька й бездоганна, як у дитини, а губи — повні й дуже темні. Очі були такі самі котячі, як у Беверлі. Блуза та спідниця — з вишуканих золотих австрійських мережив; виріз на шиї прикрашений червоним і срібним, достатньо широкий, щоб відкрити гладеньке повне плече та верхні схили грудей.

Прикрашена гарним манікюром рука лежала на кавовому столику, біля ніжок якого стояли мішки та маленькі дерев'яні ящики. Наблизившись, я відчув запах солоної води та кави, дизеля та бананів, шоколаду та риб'ячих нутрощів. Для того, щоб зрозуміти, що я відчуваю щось надприродне, мені не була потрібна підказка Найтінґейла, чари були такі сильні, неначе мене омивав морський приплив. У її присутності я не бачив нічого дивного в тому, що Богиня Річки була нігерійкою.

— Отже, ти хлопчик чародія, — сказала Мама Темза. — А хіба не було угоди?

Я знайшов у собі сили говорити.

— Здається, то була радше домовленість.

Я опирався бажанню кинутися перед нею на коліна, занурити своє обличчя між її грудей і не виринати звідти. Коли вона запропонувала мені сісти, зробити це було невимовно важко.

Я побачив, що Беверлі сміється, прикривши рот рукою. Мама Темза теж хихикнула й відіслала дівчину на кухню. І це було мені теж зрозуміло: африканські жінки заводять дітей саме для того, щоб було кому замість них вдома поратися.

— Хочеш чаю? — запропонувала Мама Темза.

Я ввічливо відмовився. Найтінґейл сказав дуже чітко: під її дахом нічого не їсти й не пити. «Зробиш це, — казав він, — і вона запустить у тебе свої пазурі». Моя мати сприйняла б таку відмову як образу, але Мама Темза лише кивнула. Може, це теж є частиною угоди?

— Твій Майстер, — сказала вона. — Чи добре він почувається?

— Так, мадам, — сказав я.

— Чим старішим стає наш Майстер Найтінґейл, тим краще він почувається, — сказала вона. Не встиг я спитати, що вона має на увазі, а вона вже питала про моїх батьків. — Твоя мати з народу фула, так? — спитала вона.

— Зі Сьєрра-Леоне, — сказав я.

— А твій батько, якщо я не помиляюся, більше не грає?

— Ви знайомі з моїм батьком?

— Ні, — сказала вона й багатозначно посміхнулася. — Лише в тому сенсі, що всі музиканти Лондона належать мені, особливо джазмени та блюзмени. Це річкове.

— То ви й з Міссісіпі знаєтеся? — спитав я.

Мій батько завжди наполягав, що джаз і блюз народилися в каламутних водах Міссісіпі. А мати казала, що вони, як і решта диявольських вигадок, народилися в пляшці. У певній мірі я глузував, але також мені раптом спало на думку, що якщо існує Мама Темза, то чому б не бути й богу Міссісіпі, а якщо він існує, чи спілкуються вони? Чи були в них довгі телефонні розмови про замулювання, водорозподіл і потребу контролювати повені в припливно-відпливних зонах? А може, вони шлють одне одному електронні листи? СМС? Твіттер?

Повернувшись таким чином на землю, я збагнув, що чари частково послабшали. Думаю, Мама Темза теж це відчула, бо хитро подивилася на мене й кивнула.

— Так, — сказала вона. — То ось воно як. Як розумно було з боку твого Майстра обрати саме тебе; а ще кажуть, що старого пса новим фокусам не навчиш.

Два тижні схожих незрозумілих зауважень Найтінґейла призвели до того, що я виробив дієву протидію зарозумілим висловлюванням — змінював тему.

— А як ви стали Богинею Темзи? — спитав я.

— Ти певний, що хочеш знати? — спитала вона, але я відчував, що їй приємна моя цікавість. Загальновідомо, що всі люди люблять говорити про себе. Дев'ять з десяти визнань своїх гріхів зобов'язані природному інстинкту людини розповісти про себе уважному слухачеві, навіть якщо йдеться про те, як оповідач забив на смерть ключкою свого партнера по гольфу. Мама Темза була така сама; взагалі-то, я збагнув, що боги мають навіть більшу потребу розказувати про себе, ніж звичайні люди.

— Я приїхала в Лондон у 1957 році, — сказала Мама Темза. — Але тоді я не була богинею. Я була простою сільською дівчиною, ім'я якої вже забула; я приїхала вчитися на медсестру, але якщо чесно, медсестра з мене була не дуже хороша. Наближатися до хворих мені ніколи не подобалося, а серед однокурсників було забагато ібу[5]. Через тих дурних пацієнтів я не склала іспит, і мене вигнали, — Мама Темза невдоволено чмокнула. — Викинули на вулицю. А потім мій красунчик Роберт, який залицявся до мене три роки, каже мені: «Я більше не можу чекати, доки ти даси мені відповідь, я оженюся з білою ірландською сучкою».

Вона знову чмокнула й цього разу кімнатою наче луна пішла, бо інші жінки зробили те саме.

— Я була така нещасна, — сказала Мама Темза, — що вирішила накласти на себе руки. О, так, настільки сильно той чоловік розбив мені серце. Тож я пішла до моста Ганґерфорд, щоб кинутися в річку. Але ж то залізничний міст, а старий пішохідний, що йшов тоді вздовж нього, був дуже брудний. Хто тільки не жив тоді на тому мосту: волоцюги, тролі, гобліни. Це було зовсім не те місце, де порядна нігерійська дівчина хотіла би втопитися. Бо що як хтось побачить? Тому я пішла до моста Ватерлоо, але поки я туди дійшла, сонце вже сідало за обрій, і куди б я не подивилася, всюди було так красиво, що я не змогла змусити себе стрибнути. А потім стемніло, і я пішла додому вечеряти. Наступного ранку я встала рано й сіла в автобус до моста Блекфраєрс. Але на його північному кінці стоїть клята статуя Королеви Вікторії, і хоч вона й дивиться в інший бік, уяви, який то був би сором, якби вона обернулася й побачила мене на парапеті!

Усі присутні згідно кивали.

— Ні за що на світі не кинулася б я з моста Саутварк, — сказала Мама Темза. — Тож куди я потрапила наприкінці ще однієї довгої пішої мандрівки?

— До Лондонського моста?

Мама Темза нахилилася й поплескала мене по коліну.

— Це був старий міст, який згодом продали гарному американському джентльменові, який знав, як догодити річці. Дві бочки Ґіннесу та ящик рому — ось що я називаю справжнім приношенням!

Наступила пауза, бо Мама Темза надпивала чай. Беверлі зайшла з тарілкою печива з начинкою й поставила її так, щоб я міг дотягнутися. Я й сам не помітив, як узяв печиво в руку, але швидко схаменувся й поклав його назад. Беверлі пирхнула сміхом.

— Посередині старого Лондонського моста була каплиця на честь святого Бірина, а оскільки я на свята ходила до церкви, то вирішила, що це гарне місце, щоб зістрибнути. Я стояла там, дивилася на захід; починався приплив. Лондон тоді досі був портом, який уже помирав, але як і кожний старий, проживши довге, захопливе життя, мав багато розповідей і спогадів. І був переляканий тим, що стає старим і слабким, і нема кому за ним доглянути, бо не лишилося в річці життя, не було Оріши, духу, ніхто не міг подбати про старого. Я почула, що річка кличе мене за ім'ям, яке я вже забула, й каже: «Ми бачимо, що тобі боляче, ми бачимо, що ти плачеш через чоловіка, як дитина».

— І я сказала: «О, Річко, я здолала таку велику відстань, але з мене не вийшла медсестра, з мене не вийшла жінка, і саме це причина того, що мій чоловік не любить мене».

— І тоді річка сказала мені: «Ми можемо забрати цей біль, можемо зробити тебе щасливою й дати тобі багато дітей і онуків. Весь світ прийде до тебе й покладе дарунки до твоїх ніг».

— Що ж, — сказала Мама Темза, — пропозиція була спокуслива, тож я спитала: «Що я мушу зробити? Чого ви хочете від мене?» А річка відповіла: «Ми не хочемо нічого, окрім того, що ти вже була готова віддати».

— Тож я стрибнула у воду — шубовсь! І пішла вниз, аж на дно, і мушу сказати, що там є такі речі, що ти не повіриш. Скажу лише, що дно треба почистити, ото й усе.

Вона мляво махнула рукою в бік річки.

— Я вийшла з ріки он там, сходами Воппінга, де колись піратів топили. І відтоді я тут, — сказала вона. — Це найчистіша промислова річка Європи. Думаєш, це щасливий збіг обставин? Свінгуючий Лондон, «Файна Британія», Бар'єр Темзи — думаєш, усе це само собою трапилося?

— Купол? — спитав я.

— Тепер це найпопулярніше місце проведення концертів у Європі, — сказала вона. — Рейнські діви відвідують мене, щоб подивитися, як це робиться, — вона багатозначно глянула на мене, але я не знав, хто такі ці кляті Рейнські Діви.

— Можливо, Батько Темза бачить це дещо інакше, — сказав я.

— Баба Темза, — зневажливо сказала Мама. — Коли він був молодий, він стояв там, де стояла я, на тому самому мості, він дав ту саму обіцянку. Але після Великого Смороду він жодного разу не спускався нижче шлюзу Теддінгтон. Так і не повернувся, навіть коли Базалджет зробив каналізацію. Навіть під час німецьких бомбардувань, коли місто палало. А тепер він каже, що це його річка!

Мама Темза випросталася у своєму кріслі, неначе позувала для офіційного портрета.

— Я не жадібна, — сказала вона. — Нехай володіє Генлі, Оксфордом і Стейнсом. А я матиму Лондон і дарунки всього світу біля моїх ніг.

— Ми не можемо дозволити вам битися, — сказав я.

Це «королівське ми» дуже важливе в роботі поліції; воно нагадує тому, з ким розмовляєш, що ти є представником могутньої організації, яка зветься Столичною Поліцією, яка є представницею закону й з точки зору кількості службовців здатна окупувати невелику країну. Але коли користуєшся цим «ми», треба бути певним, що вся ця могутність наразі дійсно поділяє твою думку.

— Це Баба Темза порушив кордон, зайшов за шлюз, — сказала Мама Темза. — Це не я маю себе стримувати.

— З Батьком Темзою ми поговоримо, — сказав я. — А від вас ми очікуємо, що ви триматимете своїх людей під контролем.

Мама Темза схилила голову вбік і повільно оглянула мене.

— Ось що я тобі скажу, — заговорила вона. — Даю вам часу на те, щоб вгамувати Бабу, до Квіткової Виставки в Челсі. А після цього ми візьмемо справи у свої руки.

Вона «королівським ми» користувалася набагато впевненіше, ніж я.

Зустріч було закінчено, ми обмінялися люб'язностями, а потім Беверлі Брук провела мене до дверей. Коли ми виходили в атріум, вона навмисно зачепила мене стегном, і я відчув раптову хвилю жару, що не мав нічого спільного з центральним опалюванням.

Відчиняючи переді мною двері, вона грайливо глянула на мене.

— Бувай, Пітере! — сказала вона. — До зустрічі!

* * *

Коли я повернувся до Фоллі, Найтінґейл сидів у читальні на другому поверсі. У цій кімнаті було багато оббитих зеленою шкірою м'яких крісел, ослінчиків для ніг і маленьких столиків. Уздовж двох стін стояли книжні шафи з червоного дерева, але Найтінґейл зізнався мені, що за старих часів люди зазвичай приходили сюди подрімати після обіду. Він розгадував кросворд у газеті «Телеграф».

Коли я сів навпроти нього, він підвів погляд:

— То яка твоя думка?

— Вона безумовно вважає себе Богинею Темзи, — сказав я. — Вона справді богиня?

— Це не дуже корисне питання, — сказав Найтінґейл.

Мовчазно з'явилася Моллі з кавою та тарілкою печива з начинкою. Я подивився на печиво, потім підозріло глянув на Моллі, але вона була така сама незбагненна, як і завжди.

— У такому разі, — сказав я, — звідки береться їхня сила?

— Це питання набагато краще, — сказав Найтінґейл. — Щодо нього існує кілька суперечливих гіпотез: що їхня сила походить з віри їхніх шанувальників, або від самої місцевості, або з божественного джерела за межами смертного світу.

— А що з цього приводу думав Ісак?

— Для Сера Ісака, — сказав Найтінґейл, — божественне було вразливим місцем — він навіть божественну природу Христа ставив під сумнів. Йому не подобалася ідея Трійці.

— Чому?

— У нього був дуже аналітичний розум, — сказав Найтінґейл.

— Чи надходять ці сили звідти ж, звідки надходить магія? — спитав я.

— Пояснити все це стане значно легше, коли ти опануєш своє перше закляття, — сказав він. — До підвечірку ти ще встигнеш дві години потренуватися.

Я побрів до лабораторії.

* * *

Мені снилося, що зі мною в ліжку були Леслі Мей і Беверлі Брук, вони лежали по різні боки від мене, обидві прекрасні й голі, але це було зовсім не так еротично, як можна подумати, бо я не наважувався обійняти одну, щоб не наражатися на смертельну образу другої. Щойно я вигадав, як мені просунути свої руки водночас під них обох, як Беверлі встромила зуби у моє зап'ястя, і я прокинувся від жахливої судоми в правій руці.

Усе було настільки погано, що я випав з ліжка й дві хвилини з безцільним стоїцизмом борсався на підлозі. Ніщо не будить так добре, як біль, тож щойно я зрозумів, що заснути не зможу, я вийшов зі своєї кімнати та пішов шукати що-небудь їстівне. Підвал Фоллі був лабіринтом кімнат, що залишився від тих часів, коли тут мешкали десятки людей, але я знав, що задні сходи спускаються майже до кухні. Не бажаючи турбувати Моллі, я спускався сходами якомога тихіше, але дійшовши до цокольного поверху, побачив, що там горить світло. Наблизившись, я почув, як Тóбі загарчав, потів гавкнув, а потім почулося дивне ритмічне шипіння. Хороший полісмен знає, коли не треба оголошувати про свою присутність, тож я прокрався до дверей кухні й зазирнув усередину.

Моллі була досі вдягнена у свій костюм служниці й сиділа на краєчку старого дубового столу, що домінував на одному з країв кухні. Біля неї на столі стояв бежевий керамічний полумисок, а навпроти неї, в трьох метрах від столу сидів Тóбі. Оскільки двері були в неї за плечем, Моллі не бачила мене. Вона опустила руку в полумисок й вийняла звідти шматок порізаного м'яса — настільки сирого, що з нього аж крапало.

Тóбі схвильовано гавкнув, а Моллі трохи подражнила його м'ясом, а потім вправним рухом жбурнула смаколик до нього. Тóбі виконав дивовижний стрибок із сидячого положення та схопив м'ясо в повітрі. Побачивши, як Тóбі, не перестаючи вертітися, завзято жує, Моллі почала сміятися — це було те ритмічне шипіння, що я почув раніше.

Моллі взяла ще один шматочок м'яса та помахала ним до Тóбі, який аж танцював від передчуття. Цього разу Моллі його обманула: трохи пошипіла на його спантеличене вертіння, а потім, переконавшись, що він бачить, кинула скривавлене м'ясо собі в рот. Тóбі сердито гавкнув, але Моллі показала йому неприродно довгий, пристосований до хапання язик.

Я, напевно, ахнув або сіпнувся, бо Моллі зістрибнула зі столу й обернулася до мене. Очі широко розкриті, рот роззявлений так, що видно гострі зуби, а по блідій шкірі підборіддя тече яскраво-червона цівка крові. Потім вона затулила рот долонею й чи то з переляканим, чи то зі присоромленим виглядом мовчки побігла з кухні. Тóбі ображено загарчав на мене.

— Я не винний, — сказав я йому. — Просто зголоднів трохи.

Не знаю, чому він скаржився; адже йому дісталося м'ясо, що залишалося в полумиску, а мені — лише склянка води.


Розділ 5 Дистанційне керування


Мої спроби створити світоч не давали нічого, окрім судоми та безумовного збільшення відповідних м'язів руки. Раз на два дні Найтінґейл вранці показував мені це закляття, і я по чотири години на день з багатозначним виразом обличчя розкривав руку. На щастя, на третьому тижні лютого я отримав перерву, бо ми з Леслі Мей мусили дати свідчення проти Сесілії Манро, звинуваченої в нападі в кінотеатрі на площі Лестер.

Того ранку ми обоє слухняно з'явилися о десятій годині (в уніформі, бо судді люблять, коли констеблі вдягнені в уніформу), хоча й мали непохитну віру в те, що розгляд цієї справи перенесуть щонайменше на другу. Оскільки ми були амбіційними полісменами, які прораховують ситуацію на кілька кроків уперед, ми взяли з собою чтиво; у Леслі було останнє видання «Довідника працівника поліції», а в мене — видані в 1897 році «Легенди долини Темзи» Горація Пітмана.

Вестмінстерський мировий суд знаходиться за вокзалом «Вікторія», на Горсферрі-Роуд. Це невиразна коробка, яку збудували в 1970-х. Вона настільки позбавлена архітектурних принад, що дехто вважає за потрібне зберегти її як жахливе попередження для нащадків. Зала очікування в ній унікально поєднує в собі тісну діловитість і байдужу нелюдяність, якими славиться британська архітектура другої половини двадцятого сторіччя.

Біля дверей до зали суду стояли дві лавки. Ми сіли на одній з них, а звинувачена Сесілія Манро, її адвокат і подруга, яку вона привела заради моральної підтримки, сиділи на другій, разом із паном Ранатунга та його братом. Жоден з них не був тут за власним бажанням, усі вони винили в цьому нас.

— Чи є новини з Лос-Анджелеса? — спитав я.

— Брендон Купертаун був на межі, — сказала Леслі. — Виявилося, що всі його американські угоди зазнали краху й телевізійна компанія має ось-ось збанкрутувати.

— А як щодо його будинку? — спитав я.

— Має піти дорогою всього мирського, — сказала Леслі.

Я її не зрозумів.

— Іпотека не оплачувалася півроку, — сказала вона. — А його дохід за останній рік ледве дотягнув до тридцяти п'яти тисяч фунтів.

Оскільки я, працюючи повноцінним констеблем, отримував на десять тисяч менше, моє співчуття Купертаунові було стриманим.

— Це починає бути схожим на класичний розвал сім'ї, — сказала Леслі, яка не нехтувала додатковими матеріалами з кримінальної психології. — Перед батьком перспектива катастрофічної втрати статусу, він не може пережити цю ганьбу і вирішує, що без нього життя його дружини та дитини не мають сенсу. Він ламається, вбиває знайомого медійника, вбиває свою родину, а потім і себе.

— Зробивши це так, що обличчя обвисло? — спитав я.

— Бездоганних версій не буває, — сказала Леслі. — Ми не можемо з'ясувати навіть причину, з якої Вільям Скірміш був тієї ночі у Вест-Енді.

— Може, він шукав партнерку для сексу? — припустив я.

— Ні, не шукав, — сказала Леслі. — Я би про це знала.

Оскільки перебіг останніх годин життя Вільяма Скірміша став для цієї справи майже неважливим, з'ясовувати всі деталі було доручено наймолодшому працівникові відділу розслідування вбивств, тобто Леслі. Витративши стільки часу та сил на спроби дізнатися про завершальні події життя Вільяма Скірміша, вона залюбки, ба навіть з непереборним ентузіазмом ділилася цим зі мною, не впускаючи жодної дрібниці. Леслі перевірила романтичні нахили Вільяма Скірміша й з'ясувала, що він ніколи не ходив до Вест-Енду по секс, наш Вільям був серійним моногамом; зі всіма, з ким він зустрічався, він знайомився або через друзів, або на роботі. А ще Леслі перевірила всі відеокамери спостереження, повз які він проходив тієї ночі, і наскільки вона могла бачити, він пройшов від свого дому до станції «Тафнелл Парк», доїхав підземкою до Тоттенхем-Корт-Роуд, а звідти пішов вулицею Мерсер-Стріт прямісінько на Ковент-Ґарден, до своєї фатальної зустрічі з Купертауном. Нікуди не звертав, жодного разу не вагався, неначе в нього була призначена зустріч.

— Неначе щось вплинуло на його мозок, — сказала вона.

Тож я розповів їй про закляття dissimulo та припущення про те, що щось оселилося в розумі Купертауна, змусило його змінити своє обличчя, вбити Вільяма Скірміша, а потім його сім'ю. Природно, після цього я описав і свій візит до Мами Темзи, уроки магії та служницю «бозна що воно таке» Моллі.

— А хіба тобі можна розповідати мені про це? — спитала Леслі.

— А чому ні? — сказав я. — Найтінґейл не казав мені, що цього не можна робити. Твій бос теж у це все вірить; просто йому воно не дуже подобається.

— Отже, щось таки впливало на мозок Купертауна, правильно? — спитала Леслі.

— Правильно, — сказав я.

— І чим би воно не було, — продовжила Леслі, — воно могло вплинути й на розум Вільяма Скірміша. Воно могло змусити його піти до Вест-Енду просто для того, щоб йому там відбили голову. Тобто, якщо воно може вплинути на мозок однієї людини, то чому б йому не вплинути на мозок іншої, приміром, на твій або на мій?

Я згадав запах крові та жах на обличчі Купертауна, коли той кинувся до мене.

— Дуже дякую тобі за цю думку, Леслі, — сказав я. — Тепер я ніколи не розлучатимусь із нею, особливо вночі, коли намагатимусь заснути.

Леслі глянула на Сесілію Манро, яка тихо сиділа.

— У неї була така сама раптова божевільна лють, — сказала дівчина. — А що як на її мозок теж був вплив?

— Її обличчя не обвисло, — сказав я.

Сесілія Манро здригнулася, побачивши, що ми дивимося на неї.

— А що як Купертаун був головним вибухом, — сказала Леслі, — а вона була лише відлунням? Можливо, десь у місті траплялися й інші пригоди, але ми випадково були присутні лише під час цієї.

— Треба перевірити архіви, пошукати, чи не було чогось схожого, — сказав я. — Можливо, таке дійсно неодноразово траплялося.

— Райони Вестмінстер і Кемден, — сказала Леслі. — Це багато злочинів.

— Обмежся фізичними нападами, які були вчинені вперше, — сказав я. — Більшу частину роботи зробить комп'ютер.

— А що робитимеш ти? — спитала вона.

— Вчитимусь робити світло, — величаво сказав я.

* * *

Два дні по тому Найтінґейл покликав мене, щойно я вийшов з ванної кімнати. Практичні заняття було скасовано, а разом із ними, схоже, і сніданок. На Найтінґейлові був костюм, який я знав як його «робочий костюм» — світло-коричневий двобортний твідовий піджак «у ялинку» зі шкіряними латками на ліктях. На руці він ніс складений бежевий плащ, а ще він мав при собі свою тростину зі срібною голівкою — я вперше бачив його з нею при денному світлі.

— Ми їдемо в Перлі, — сказав він, і на мій подив кинув мені ключі від «Ягуара».

— А що там, в Перлі? — спитав я.

— Я тобі не розповім, — сказав він. — Я хочу, щоб ти отримав власне враження.

— Це щось поліцейське чи щось магічне? — спитав я.

— І те, і інше, — сказав Найтінгейл.

Я сів за руль «Ягуара», повернув ключ запалювання й завмер, щоб трохи насолодитися звуком двигуна. Коли в житті трапляється щось хороше, важливо не поспішати.

— Повідом, коли будеш готовий, — сказав Найтінґейл.

Машина слухалася гірше, ніж я очікував, але те, як двигун реагував на натискання педалі акселератора, компенсувало всі недоліки, включаючи занадто сильну реакцію керма та нагрівач, який час від часу дмухав мені в обличчя затхлим гарячим повітрям.

Я поїхав через міст Лембет. У робочі дні транспортний рух у Лондоні завжди перевантажений, і ми зупинялися всю дорогу, поки їхали повз Овал, крізь Брикстон і аж до Стрімгема. Далі ми вже їхали лондонським передмістям, по гектарах двоповерхових терасових будинків, поміж якими проходили широкі вулиці. Подекуди ми проїжджали повз нерівні прямокутники зеленої території, що нагадували про стародавні села, які колись зрослися разом, наче плями плісняви в чашці Петрі.

Ця частина автостради А23 називається Перлі-Вей; ми проїхали повз два високі димарі з логотипами IKEA. Наступна зупинка — Перлі, знамените місце, Перлі, ви мене розумієте?

На автостоянці біля вокзалу Перлі на нас чекав червоний мінівен «Фольксваген Транспортер» з логотипом лондонських пожежників. Коли ми зупинилися біля нього, з бокових дверей вийшов великий чоловік; він привітав нас змахом руки. Йому було за сорок; ніс у нього був зламаний, брунатне волосся пострижене коротко. Найтінґейл представив його як Френка Кефрі.

— Френк працює в Нью-Кросі. Він наша людина серед пожежників.

— Своя людина? Для чого? — спитав я.

— Для цього, — сказав Френк і дав мені полотняну торбу.

Вона була несподівано важка і я мало не випустив її. Всередині дзенькнуло щось металеве.

— Обережно, — сказав Найтінґейл.

Я розстібнув її та зазирнув усередину. Там були два металеві циліндри розміром з бляшанки аерозолів, але значно важчі. Вони були білі, на них було написано «No. 80 WP Gren.» Зверху був спусковий механізм із пружиною, зафіксований великою металевою чекою. Я не фанат зброї, але ручну гранату впізнати можу. Коли я питально глянув на Найтінґейла, той роздратовано махнув рукою і сказав:

— Сховай їх.

Я закрив торбу й обережно повісив її на плече.

Найтінґейл знову повернувся до Френка.

— Ваші люди готові? — спитав він.

— Дві машини напоготові — про всяк випадок.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — За півгодини ми маємо впоратися.

Ми повернулися до «Ягуара», і Найтінґейл наказав їхати через міст, потім по кількох однакових вулицях, а зрештою сказав:

— Приїхали.

За рогом ми знайшли стоянку, від неї пішли пішки.

Ґрасмере-Роуд ішла паралельно до залізниці й виглядала цілком нормальною низкою окремих або об'єднаних будинків, що були збудовані в 1920-х, хоча фасади були схожі на епоху Тюдор. На вулиці не було нікого, всі діти були в школі, їхні батьки — на роботі, а ми йшли, вдаючи звичайних перехожих, наскільки це взагалі можливо, коли об твій бік дзенькають дві гранати. Якщо нас хтось бачив, то скоріше за все вважав агентами з продажу нерухомості, які перевіряють свою територію.

Несподівано Найтінґейл звернув ліворуч, у браму одного з будинків, і попрямував до дерев'яних дверей, що вели в бічний хід навколо будівлі. Не сповільнюючи ходи, він зробив правою рукою випад убік воріт, клямка клацнула, відскочила від дощок і поторохтіла по доріжці.

Ми зайшли в ці двері. Тут нас не було видно з вулиці. Найтінґейл кивнув на двері, і я причинив їх і підпер великим теракотовим квітковим горщиком. У горщику досі була земля, з якої стирчало висохле зіщулене стебло. Я помітив такі самі горщики, що стояли вздовж сонячної сторони доріжки; вони теж усі були мертві. Найтінґейл нахилився, взяв жменю землі й підніс її до носа. Я зробив те саме, але земля не мала ніякого запаху, неначе занадто довго стояла на підвіконні

— Вони тут уже досить довго живуть, — сказав Найтінґейл.

— Хто? — спитав я.

Ззаду будинку були залізничні колії, тож нам треба було турбуватися лише через сусідів з двох боків. Садок не можна було назвати джунглями, але газон мав такий вигляд, ніби його не косили вже кілька місяців, а колись охайні клумби були такі самі мертві, як і рослини в горщиках. Великі скляні двері, що вели в садок, були заперті, а штори щільно засунуті. Ми обійшли навколо й підійшли до кухні. На вікнах були опущені жалюзі, а двері були заперті зсередини на засув. Я уважно стежив, розраховуючи, що Найтінґейл знову виб'є замок, але натомість він просто розбив вікно своєю тростиною. Просунувши руку за шибку, він посунув засув і відчинив двері. Я зайшов за ним усередину.

Якщо не зважати на погане освітлення, це була цілком нормальна приміська кухня. Шведська кам'яна робоча поверхня, газові плита та духовка, мікрохвильова піч, горщики зі штучного каменю, підписані «цукор», «чай» і «кава». Холодильник вимкнений, до його дверцят магнітами прикріплені записки та рахунки. Найновішому рахункові було шість місяців. Біля нього була записка: «Дідусь?» Нижче був розклад, в якому серед іншого був час, коли треба забирати дітей з дитсадка.

— Тут діти живуть, — сказав я.

Найтінґейл був похмурий.

— Уже не живуть, — сказав він. — Саме це і привернуло нашу увагу.

— Це матиме поганий кінець? — спитав я.

— Так. Для сім’ї, що тут мешкала.

Ми тихо зайшли в передпокій. Найтінґейл показав рукою, щоб я перевірив, що нагорі. Ідучи по сходах, я розсунув свій кийок і тримав його напоготові. Вікно над сходами було грубо заклеєне чорним папером, щоб усередину не потрапляло світло. На одному з листів паперу був дитячий малюнок: будиночок, квадратні вікна, завитки диму з кривого димаря, а збоку гордо стоять мама з татом.

Дійшовши до темного сходового майданчика, я збагнув, що в мене на язиці вертиться слово: починається на «в», римується з «кефір». Я прикипів до місця. Найтінґейл сказав, що все, що я перераховував, у певному сенсі існує, але ж не міг він мати на увазі й вампірів теж? Я сумнівався, що вони були хоч трохи схожі на те, якими їх зображують у книжках і в серіалах, і єдине, в чому був певний — вони не сяятимуть на сонці, як у «Сутінках».

Ліворуч від мене були двері. Я змусив себе зайти в них. Дитяча спальня; вона належала хлопчику, який був достатньо малим, щоб досі гратися «Лего» та солдатиками, що були розкидані по підлозі. Ліжко було акуратно застелене синьо-фіолетовим простирадлом, наволочка та ковдра були такі самі. На стіні висіли плакати мультфільму «Ben 10» і футбольного клубу «Челсі». Тут був запах пилу, але анітрохи сирості або плісняви, які асоціювалися в мене з давно покинутими будинками.

Спальня дорослих була така сама: ліжко акуратно застелене, в повітрі сухий пил, але жодного павутиння в кутах стелі. Цифровий будильник біля ліжка не працював, хоча шнур був у штепселі. Коли я взяв той годинник у руки, зі шпарини в його нижній частині посипався білий пісок. Я обережно поставив його на місце й вирішив повернутися до нього пізніше.

Головною кімнатою задньої частини будинку була дитяча. Шпалери з казковими малюнками, колиска, манеж. Протяг з дверей колихнув гіпоалергенні дерев'яні іграшки, що висіли над колискою. Як і у випадку інших кімнат, не було жодної ознаки боротьби або навіть швидкого від'їзду; усе було акуратно прибране. Це неприродно, як для дитячої кімнати. Неприродною була й відсутність плісняви у ванній кімнаті та запаху води в резервуарі.

Остання кімната верхнього поверху була, як кажуть ріелтери, «напівспальнею», яка насправді годилася хіба що для маленьких дітей або для карликів. Вона була переобладнана на міні-кабінет, у якому були настільний комп'ютер дворічної давнини, шафа IKEA та настільна лампа. Доторкнувшись до комп'ютера, я отримав спалах пилу та озону — той самий vestigium, який я вже відчув у спальні батьків. Знявши з системного блоку бокову стінку, я побачив усередині такий самий білий пісок. Я потер його між пальцями. Він був дуже дрібний, як порох, але безумовно складався з гранул і мав золотаві блискітки. Коли я збирався вийняти материнську плату, у дверях з'явився Найтінґейл.

— Якого біса ти тут чекаєш? — прошипів він.

— Комп'ютер перевіряю, — сказав я.

Вагаючись, він змахнув з лоба волосся.

— Облиш його, — сказав він. — Залишилося лише одне місце перевірити.

Треба не забути повернутися з пакетами для доказів і забрати весь комп'ютер.

У передпокої були двері, за якими вузькі сходи вели вниз. Сходинки були з потертих товстих дощок — напевно, їх тут було встановлено ще тоді, коли було збудовано цей будинок. За дверима висіла лампочка без абажура; вона мене засліпила й темрява внизу стала більш непроникною.

Підвал — чому мене це не дивує?

— Що ж, — сказав Найтінґейл, — старість — не радість.

Я із задоволенням пропустив його вперед.

Спускаючись вузькими сходами, я здригнувся. Було холодно, неначе ми спускалися до морозильника, але моє дихання не перетворювалося на пару. Я сунув долоню під пахву, але різниці в температурі не відчув. Це був не фізичний холод, це був якийсь різновид vestigium. Найтінґейл зупинився, потоптався на місці та розім'яв плечі, наче боксер перед боєм.

— Ти відчуваєш? — спитав він.

— Так, — прошепотів я. — Що це?

— Tactus disvitae, — сказав він. — Запах антижиття — вони мають бути тут, унизу.

Він не сказав, хто «вони», а я не спитав. Ми пішли далі вниз.

Підвал був вузький і напрочуд добре освітлений однією флуоресцентною трубкою, що тягнулася на половину його довжини. Хтось повісив на одній зі стін полиці, а під ними поставив робочий стіл. Відносно недавно на бетонну підлогу кинули старий матрац, а на ньому лежали двоє вампірів. Вони були схожі на безхатьків, на тих стародавніх волоцюг, що колись вдягалися в лахміття й гарчали на людей з тіні. Коли ми з Найтінґейлом наблизилися до них, відчуття холоду посилилося. На вигляд здавалося, що вони сплять, але не було ні звуків дихання, ні тієї духоти, що мала бути в обмеженому просторі, де сплять люди.

Найтінґейл дав мені сімейну фотокартку в рамці, напевно, поцуплену з полиці над каміном у вітальні, а потім взяв свою тростину у праву руку.

— Я хочу, щоб ти зробив дві речі, — сказав він. — Перевірив їхні особистості та перевірив, чи є в них пульс. Зможеш?

— А ви що робитимете?

— Прикриватиму тебе, — відповів він. — На випадок, якщо вони прокинуться.

Я на мить замислився.

— А вони можуть прокинутись?

— Раніше таке траплялося, — сказав Найтінґейл.

— Наскільки часто? — спитав я.

— Чим довше ми тут стоїмо, тим більша ймовірність, — сказав Найтінґейл.

Я присів і обережно простягнув руку, щоб відгорнути комір пальта найближчого. Я рухався обережно, щоб не торкнутися шкіри. Це було обличчя чоловіка середнього віку, білого, з неприродно гладенькими щоками й мертвотно-блідими губами. Я порівняв його з фотокарткою, і хоча риси обличчя були ті самі, справжньої схожості з усміхненим батьком на світлині не було. Я розвернувся, щоб оглянути друге тіло. Це була жінка, риси її обличчя збігалися з рисами матері на фото. Добре, що Найтінґейл обрав фотокартку, на якій не було дітей. Я простягнув руку, щоб перевірити пульс, але завагався.

— На цих тілах ніщо не живе, — сказав Найтінґейл. — Навіть бактерії.

Я притиснув пальці до шиї чоловіка. Шкіра холодна, пульсу немає. Так само й з жінкою. Я підвівся й позадкував звідти.

— Нічого, — сказав я.

— Повертайся нагору, — сказав Найтінґейл. — Хутко.

Я не побіг, але назвати мою ходу розслабленою теж не можу. Найтінґейл піднявся відразу за мною, тримаючи напоготові свою тростину.

— Давай гранати, — сказав він.

Я взяв із торби гранати, Найтінґейл взяв одну з них і показав мені, що з ними робити. Мої руки трохи тремтіли й висмикнути чеку було важче, ніж я очікував — напевно, це зроблено для безпеки. Висмикнувши чеку зі своєї гранати, Найтінґейл указав вниз, на сходи до підвалу.

— На рахунок три, — сказав він. — Кидай так, щоб до самого дна долетіла.

Він почав рахувати й на «три» ми кинули гранати вниз і я як дурень дивився, як моя стрибає сходами до дна, доки Найтінґейл не схопив мене за руку й не потягнув мене геть.

Ще до того, як ми добігли до вхідних дверей, я відчув подвійний удар під ногами. Коли ми вибігали з будинку на газон перед ним, з підвалу валив білий дим.

— Білий фосфор, — сказав Найтінґейл.

Звідкись зсередини почувся тонкий крик. Не зовсім людський, але майже.

— Ви чули? — спитав я Найтінґейла.

— Ні, — сказав він. — І ти нічого не чув.

Стривожені сусіди почали вибігати, щоб подивитися, що відбувається, але Найтінґейл показав їм своє посвідчення.

— Не турбуйтеся, ми перевірили: всередині нікого не було, — сказав він. — Пощастило, що ми саме поруч проходили.

Перша пожежна машина зупинилася біля нас менше, ніж через три хвилини, і нас прогнали від будинку. З точки зору пожежників, під час пожежі люди діляться на два типи: жертви та завади, і якщо ви не хочете потрапити до однієї з цих категорій, краще відійдіть.

Потім з'явився Френк Кефрі. Він привітався кивком голови з Найтінґейлом і пішов до головного пожежника по рапорт. Найтінґейлові не треба було пояснювати мені, що має бути далі: коли вогонь погасять, Френк, як пожежник-слідчий, огляне залишки та заявить, що причиною пожежі було щось звичайне, а докази, які суперечитимуть цьому, знищить. Безсумнівно мала бути й домовленість про те, що робити з тілами в підвалі, і вся ця пригода вважатиметься пересічним займанням житлового будинку. Напевно, проблеми з електрикою; пощастило, що нікого не було вдома; добре, коли в домі є детектор диму.

Ось так ми, пані та панове, розбираємося з вампірами в старому місті Лондоні.

* * *

Важко описати відчуття успіху. Ще до того, як мені вперше вдалося скористатися магією, я відчував, що повільно наближаюся до цього. Неначе двигун, який ледь обертається холодного ранку, щось неначе чіплялося за мої думки. Через годину тренування я зупинився, глибоко вдихнув і розкрив руку.

І вона з'явилася — розміром з кульку для гольфу й сліпуча, як сонце — сфера зі світла.

І тоді я дізнався, чому Найтінґейл наполягав на тому, щоб під час мого тренування поруч була наповнена раковина. На відміну від його сфери світла, моя була жовта й випромінювала тепло, багато тепла. Мені обпекло долоню, я закричав і сунув руку в раковину. Сфера зашкварчала й погасла.

— Що, долоню обпік? — спитав Найтінґейл. Я не почув, коли він зайшов.

Я вийняв руку з води й оглянув її. Шкіра на долоні почервонішала, але на позір не було нічого серйозного.

— У мене вийшло, — сказав я.

Я не міг повірити: я створив справжню магію. Це був не просто фокус Найтінґейла.

— Повтори, — сказав він.

Цього разу я тримав руку прямо над раковиною, сформував подумки ключ і розкрив руку.

Нічого не трапилося.

— Не думай про біль, — сказав Найтінґейл. — Знайди ключ і повтори.

Я пошукав ключ, відчув, як двигун заводиться й розкрив долоню, щоб відпустити зчеплення.

Я знову обпікся, але цього разу сфера була вже не така гаряча, а долоня була ближче до води. Але я все одно подивився на руку: цього разу вже точно пухирі будуть.

— Ще раз, — сказав Найтінґейл. — Зменшуй тепло, залишай світло.

Я був здивований тим, як легко воно мені підкорилося. Ключ, газ, зчеплення — більше світла, менше тепла. Цього разу вона була тепла, а не гаряча; жовтого кольору, як стара 40-ватна лампочка.

Цього разу я не чекав наказу Найтінґейла.

Я розкрив долоню і створив ідеальну кулю світла.

— А тепер утримуй її, — сказав Найтінґейл.

Це все одно як балансувати граблі на долоні: в теорії просто, але на практиці виходить п'ять секунд, не більше. Моя чарівна сфера луснула, наче мильна булька.

— Добре, — сказав Найтінґейл. — Я скажу тобі слово, а ти кажи його кожного разу, коли робитимеш це закляття. Але дуже важливо, щоб ефект закляття раз у раз повторювався.

— Чому?

— Поясню через хвилину, — сказав Найтінґейл. — Це слово «lux».

Я повторив заклинання: ключ, двигун. Одночасно я промовив це слово. Сфера трималася довше, це безумовно ставало легше.

— Тренуй це закляття ще щонайменше тиждень, — сказав Найтінґейл. — Але не відволікайся. У тебе з'явиться бажання експериментувати: зробити її яскравішою, змусити її літати навколо…

— Її можна змусити рухатися?

Найтінґейл зітхнув:

— Найближчого тижня не можна. Тренуйся, доки це слово не стане закляттям, а закляття не стане словом. Щоб сказати «lux» означало створити світло.

— «Lux»? — спитав я. — А що це за мова?

Найтінґейл здивовано подивився на мене.

— Латинською це означає «світло», — сказав він. — Невже в школі латини не вчать?

— Ні, в нашій школі її не викладали.

— Не страшно, — сказав Найтінґейл. — Я можу тебе її навчити.

«Оце так пощастило», — подумав я.

— А чому саме латинська? — спитав я. — Чому не скористатися англійською, або не вигадати власні слова?

— Lux — закляття, яке ти щойно робив — є тим, що ми звемо формою, — сказав Найтінґейл. — Кожна з базових форм, яким ти навчишся, має власну назву: Lux, Impello, Scindere, тощо. Коли доведеш їх до автоматизму, зможеш комбінувати їх, створюючи складні закляття; так само, як складаєш зі слів речення.

— Це як ноти? — спитав я.

Найтінґейл усміхнувся.

— Саме так, як ноти, — сказав він.

— То чому б не користатися нотами?

— Тому що в головній бібліотеці є тисячі книг про те, як робити магію, і всі вони користуються стандартними латинськими формами.

— Напевно, це Сер Ісак вигадав? — спитав я.

— Вперше форми описані в «Principia Artes Magicis», — сказав Найтінґейл. — Але впродовж років були зміни.

— А хто робив ці зміни?

— Ті, кому завжди кортить поекспериментувати, — сказав Найтінґейл. — Такі, як ти, Пітере.

Отже, як і решта інтелектуалів сімнадцятого сторіччя, Ньютон писав на латині, бо це була міжнародна мова науки, філософії та, як я дізнався пізніше, дорогої порнографії. Я спитав, чи не існує перекладів.

— «Artes Magicis» не перекладали, — сказав Найтінґейл.

— Бо не можна простолюду магії вчитися, так?

— Так, — сказав Найтінґейл.

— Дайте-но вгадаю, — сказав я. — У тих книжках, там не тільки форми, там усе написано латиною?

— За винятком того, що написано грецькою або арабською, — сказав Найтінґейл.

— А скільки часу потрібно для вивчення всіх форм? — спитав я.

— Десять років, — сказав Найтінґейл. — Якщо не зволікатимеш.

— Тоді я починаю тренуватися негайно.

— Дві години потренуйся й досить, — сказав Найтінґейл. — Потім не займайся магією щонайменше шість годин.

— Мене це не втомлює, — сказав я. — Я можу весь день це робити.

— Якщо переборщиш, будуть наслідки, — сказав Найтінґейл.

Мені це не сподобалося.

— Які наслідки?

— Напади, крововиливи в мозку, аневризми…

— А як зрозуміти, що вже переборщив?

— Якщо вже почалися напади, крововиливи та аневризми, — сказав Найтінґейл.

Я згадав зморщений, схожий на цвітну капусту мозок Брендона Купертауна та слова доктора Валіда: «Ось це мозок після впливу магії».

— Дякую за попередження, — сказав я.

— Дві години, — сказав Найтінґейл з порога. — А потім чекаю на тебе в кабінеті — займемося латиною.

Я зачекав, доки він пішов, а потім розкрив долоню й прошепотів: «Lux!»

Цього разу світло сфери було м'яке, а тепла було не більше, ніж від сонячного світла.

«Трясця! — подумав я. — Я чаклувати вмію!»

Розділ 6 Каретня


Вдень, якщо я не був у лабораторії, не навчався і не пішов гуляти, моїм завданням було прислухатися до дзвоника вхідних дверей на випадок, якщо хтось прийде. Це траплялося так рідко, що першого разу я цілу хвилину не міг второпати, що то дзеленчить.

Виявилося, що то прийшла Беверлі Брук, вдягнута в яскравий блакитний пуховик з піднятим капюшоном.

— А ти не поспішав, — сказала вона. — Я мало не задубіла тут.

Я сказав, що вона може зайти, але вона знітилася й сказала, що не може.

— Мама каже, що не можна, що тут недружньо до таких, як ми.

— Недружньо?

— Тут наче чарівне силове поле, абощо, — сказала Беверлі.

Я подумав, що це логічно. Принаймні, це пояснює недбалість Найтінґейла щодо охорони.

— То чому ти тут?

— Ну, — сказала Беверлі, — коли мама-річка і тато-річка дуже сильно кохають одне одного…

— Дуже смішно.

— Мама каже, що в університетській лікарні відбуваються дивні речі, які ти маєш перевірити.

— Які ще дивні речі?

— Вона каже, що це в новинах показали.

— У нас немає телевізора, — сказав я.

— Навіть дешевого?

— Взагалі ніякого телевізора, — сказав я.

— Жорстоко, — сказала Беверлі. — То ти йдеш чи ні?

— Піду спитаю, що скаже інспектор, — відповів я.

Найтінґейла я знайшов у бібліотеці — він щось писав, і я запідозрив, що це він готує мені завдання з латини. Я розповів йому про Беверлі, і він сказав мені піти перевірити. На той час, коли я повернувся до коридору, Беверлі вже ризикнула зайти у двері, але стояла якомога ближче до порога. Дивно, але біля неї стояла Моллі; вони нахилилися одна до одної, неначе секретами ділилися. Почувши мої кроки, вони підозріло швидко відійшли одна від одної — я відчув, що в мене вуха зашарілися. Моллі промчала повз мене й зникла в глибинах Фоллі.

— Ми візьмемо «Ягуар»? — спитала Беверлі, коли я вдягав пальто.

— А ти хіба зі мною зібралася? — спитав я.

— Я мушу, — сказала Беверлі. — Мама сказала, щоб я сприяла.

— Чому сприяла?

— Жінка, яка нас повідомила, є нашою послідовницею, — сказала Беверлі. — Без мене вона з тобою не розмовлятиме.

— Гаразд, — сказав я. — Ходімо.

— Ми поїдемо на «Ягуарі»?

— Не кажи дурниць, — сказав я. — До університетської лікарні можна пішки дійти.

— О, — сказала Беверлі. — А я хотіла на «Ягуарі» покататися.

Тож ми взяли «Ягуар», застрягли в заторі на Юстон-Роуд, а потім двадцять хвилин шукали, де припаркуватися. За моєю оцінкою ми їхали вдвічі довше, ніж могли йти пішки.

* * *

Університетська лікарня займає два квартали між Тотенгем-Корт-Роуд і Ґавер-стріт. Заснована в дев'ятнадцятому столітті, вона найбільше відома тим, що є лікарнею, де навчають студентів Лондонського університету, а також тим, що саме в ній народився певний Пітер Ґрант, підмайстер чародія. Від того доленосного дня в середині 1980-х половину території перебудували й поставили тут блискучі блакитно-білі башти, які створювали враження, ніби посеред вікторіанського Лондона приземлився шматок Бразилії.

Вестибюль був широкий, просторий, у ньому було багато скла та білої фарби. Єдине, що його спотворювало — велика кількість хворих. Офіцери поліції проводять у відділах швидкої допомоги багато часу: або питаєш у постраждалого, звідки в нього ножові поранення, або вгамовуєш агресивного п'яницю, або ж тебе самого зашивають. Це одна з причин того, що так багато поліцейських одружуються з медсестрами; а другою причиною є те, що медсестри з розумінням ставляться до позмінної роботи.

Послідовниця Беверлі була медсестрою, світлошкірою худорлявою жінкою з фіолетовим волоссям і австралійським акцентом. Вона дивилася на мене недовірливо.

— Хто це? — спитала вона Беверлі.

— Це друг, — сказала Беверлі та взяла жінку під руку. — Йому ми розповідаємо все.

Жінка розслабилася й подарувала мені сповнену надії усмішку. Вона була схожа на одну з дівчат-підлітків з передостанньої церкви, до якої ходила моя мама.

— Правда, чудово бути частиною чогось справжнього?

Я погодився, що бути частиною чогось справжнього дійсно чудово, але було би круто, якби вона розповіла мені, що вона бачила. Я реально скористався словом «круто», і вона при цьому навіть не скривилася.

За її словами, до лікарні привезли велокур'єра, який зазнав дорожньо-транспортної пригоди, а коли йому надавали допомогу, він вдарив ногою лікаря в око. Доктор був радше приголомшений, ніж поранений, а кур'єр утік з відділу швидкої допомоги раніше, ніж прибула охорона.

— А чому ви вирішили повідомити про це нас? — спитав я.

— Через сміх, — сказала медсестра. — Коли я поверталася до палати, я почула верескливий сміх, як у птаха майни. Потім я почула, як Ерік — тобто, доктор Фремлайн, який постраждав — я почула, як він лається, а потім цей кур'єр вибігає з палати, а обличчя в нього неправильне.

— В якому сенсі неправильне? — спитав я.

— Просто неправильне, — сказала вона, чудово демонструючи, чим свідки такі корисні під час будь-якого поліцейського розслідування. — Він так швидко промчав повз мене, що я майже нічого не побачила, але воно було… неправильне.

Вона показала мені палату, в якій це сталося — біло-бежеву нішу з тапчаном, яку від коридору відділяла лише завіса. Vestigium — зверніть увагу, що я користуюся одниною — дав мені по обличчю, щойно я зайшов туди. Він був такий самий, як біля Вільяма Скірміша, коли той лежав у морзі, але без гавкання собаки.

Лише два місяці тому я міг би зайти в ту нішу, здригнутися, подумати: «Дивно», і вийти звідти.

Беверлі встромила свою голову за завісу й спитала, чи знайшов я що-небудь.

— Мені потрібно зателефонувати з твого телефону, — сказав я.

— А твій де? — спитала вона.

— Вибухнув під час чарівного нещасливого випадку, — сказав я. — Подробиць тобі краще не знати.

Беверлі закопилила губу й простягнула мені напрочуд великий «Ericsson».

— Поповни його рахунок, — сказала вона.

Корпус телефона був герметичний, великі кнопки були захищені прозорим пластиком.

— Він може працювати під водою, — додала дівчина. — Подробиць тобі краще не знати.

— Можеш попросити свою послідовницю, щоб вона знайшла для мене адресу доктора Фремлайна?

Беверлі знизала плечима.

— Авжеж, — сказала вона. — І не забудь: за все, що наговориш, заплатиш!

Поки Беверлі виконувала моє доручення, я вийшов з її телефоном на тиху пішохідну вуличку, що йшла між старою та новою частинами медичного комплексу, і зателефонував Найтінґейлові. Я розповів йому про пригоду та про vestigium, і він погодився, що того кур'єра варто пошукати.

— Я хочу простежити за тим лікарем, — сказав я.

— Цікаво, — сказав Найтінґейл. — Чому?

— Я думав про послідовність подій, пов'язаних з убивством Скірміша, — сказав я. — Тóбі кусає Купертауна за ніс, саме з цього все починається. Але Купертауну не зриває дах, аж доки він згодом не зіткнувся зі Скірмішем на Ковент-Ґарден.

— Ти думаєш, що причиною стала випадкова зустріч?

— У тому-то й річ, — сказав я. — Леслі каже, що відділ розслідування вбивств не знайшов причини, навіщо було Скірмішеві іти того вечора на Ковент-Ґарден. Він сідає в автобус до Вест-Енду, зустрічається з Купертауном і залишається без голови. Ні зустрічей, ні друзів, нічого.

— Ти вважаєш, що вони обоє зазнали впливу? — спитав Найтінґейл. — Думаєш, їх змусив зустрітися хтось третій?

— А це можливо?

— Усе можливо, — сказав Найтінґейл. — Якщо твій собака зазнав впливу разом зі своїм хазяїном і Купертауном, це може пояснити його чутливість до vestigia.

Я звернув увагу, що Тóбі було названо моїм собакою.

— Отже, це можливо?

— Так, — сказав Найтінґейл, але голос у нього був скептичний.

— Що як кур'єр грає роль Тóбі, а лікар — Купертауна? — спитав я. — Щонайменше, не буде нічого поганого, якщо простежити за лікарем, доки не знайдуть кур'єра.

— Ти з цим впораєшся? — спитав Найтінґейл.

— Авжеж, — сказав я.

— Добре, — сказав Найтінґейл і сказав, що пошуки кур'єра організує сам.

Щойно я завершив розмову, з лікарні вийшла Беверлі Брук, від колихання стегон якої було важко відвести очі. Перехопивши мій погляд вона всміхнулася та простягнула мені папірець — адресу доктора Фремлайна.

— Що далі, начальнику? — спитала вона.

— Куди тебе підвезти? — спитав я.

— Ні-ні-ні, — швидко сказала Беверлі. — Мама сказала посприяти.

— Ти вже посприяла, — сказав я. — Можеш повертатися додому.

— Я не хочу додому, — сказала вона. — Мама зібрала весь почет: Тай, Ефра, Фліт, не кажучи вже про старих жінок. Ти навіть не уявляєш, що це таке.

Взагалі-то, я чудово уявляв, що це таке, але Беверлі казати про це не хотів.

— Ну ж бо, я буду добре поводитися, — сказала вона, широко розкривши очі. — Я даватиму тобі свій телефон.

Я вирішив здатися, поки в неї не почали губи тремтіти.

— Але ти мусиш робити те, що я скажу.

— Слухаюсь, начальнику, — сказала вона й віддала честь.

На вінтажному «Ягуарі» зовнішнім спостереженням займатися неможливо, тож довелося розчарувати Беверлі: повернутися до Фоллі й пересісти в колишній коповоз. Гараж Фоллі відокремлений від головної будівлі й займає весь нижній поверх переобладнаної каретні. Від стаєнь було видно, де раніше була брама, розмір якої дозволяв заїхати кареті, запряженій четвіркою коней; згодом цю браму замурували й вбудували більш скромні розсувні двері. «Ягуар» і коповоз жили в приміщенні, якого було достатньо для чотирьох екіпажів.

На відміну від парадного входу Фоллі, каретня, схоже, не лякала Беверлі.

— А як же недружнє чарівне силове поле? — спитав я.

— Тут його немає, — сказала вона. — Лише трохи захисту на дверях гаража.

Найтінґейла вдома не було, але в передпокої мене зустріла Моллі з торбою, в якій лежали загорнуті у вощений папір і зав'язані мотузочками сендвічі. Я не спитав її, з чим вони, але сумнівався, що з курятиною по-індійськи. Повернувшись до каретні, я кинув сумку та сендвічі на заднє сидіння коповоза, переконався, що Беверлі застібнула ремінь безпеки й поїхав ловити молодого лікаря.

* * *

Доктор Фремлайн жив у двоповерховому вікторіанському терасовому будинку в Ньюгемі. Це було західніше, ніж я люблю бувати, але район непоганий. Я знайшов місце для парковки, звідки було видно парадні двері, і вийшов. Розуміючи, що жодна сила на землі не втримає Беверлі в машині, я дозволив їй піти зі мною за умови, що вона триматиме рот закритим.

Кнопка дзвоника була лише одна, у маленькому дворі перед будинком були лише гравій, баки для сміття та кілька пустих яскраво-червоних горщиків для квітів. Я подумав, що доктор Фремлайн володіє всім будинком або сам, або з друзями. Я натиснув на кнопку дзвоника й життєрадісний голос сказав, що зараз відчинить. Голос належав огрядній круглолицій жінці, одній з тих, що виховують у собі чудовий характер, бо єдиною альтернативою цьому є самогубство.

Я показав їй своє посвідчення.

— Доброго дня! Мене звати Пітер Ґрант, я з поліції, а це моя колега Беверлі Брук, річка на півдні Лондона.

З цивільними такий трюк вдається, бо після слова «поліція» їхні мозки зазвичай ціпеніють.

Втім, напевно я переборщив, бо жінка дивно подивилася на Беверлі й сказала:

— Мені не почулося, ви назвали її річкою?

І це зайвий раз доводить, що під час виконання службових обов'язків не можна вихвалятися.

— Це жарт для своїх, — сказав я.

— Вона здається занадто молодою для того, щоб працювати в поліції.

— Не занадто, — сказав я. — У неї виробнича практика.

— Можна мені ще раз на ваше посвідчення подивитися? — спитала жінка.

Я зітхнув і показав документ. Беверлі хихотіла.

— Якщо хочете, я можу дати вам номер свого начальника, — сказав я. Зазвичай це спрацьовує, бо лінь представників громадськості сильніша за їхню недовіру.

— Ви прийшли через те, що трапилося в лікарні? — спитала жінка.

— Так, — полегшено відповів я. — Саме тому.

— Але Еріка немає вдома, — сказала вона. — Ви розминулися з ним. Він п'ятнадцять хвилин тому пішов.

«Авжеж, — подумав я, — і тепер він майже напевне менше, ніж у п'ятистах метрах від того місця, звідки ми з Беверлі приїхали».

— Ви знаєте, куди він пішов?

— А чому ви про це питаєте?

— Ми вважаємо, що вийшли на слід того чоловіка, що вдарив його, — сказав я. — Нам треба, щоб доктор Фремлайн підтвердив деякі деталі. Якщо ми зробимо це швидко, буде шанс заарештувати винного ще сьогодні.

Це справило на неї враження, і ми отримали не тільки назву гастропаба, до якого пішов доктор Фремлайн, а ще й номер його мобільного. Коли я йшов назад до машини, Беверлі бігла підтюпцем, щоб не відставати.

— Чому ти так поспішаєш? — спитала вона, коли ми сідали в машину.

— Я знаю цей паб, — сказав я. — Він на розі Ніл-Стріт і Шелтон-Стріт, — я поїхав раніше, ніж Беверлі встигла пристебнутися. — Напроти того місця є пішохідний майданчик біля магазина «Urban Outfitters».

— «Urban Outfitters»? — перепитала Беверлі. — То ось звідки в тебе сорочка «Dr Denim».

— Ні, мені її мама купила, — сказав я.

— Ти вважаєш, що це не так соромно?

Я втопив педаль, наскільки це взагалі можливо у випадку десятилітнього «Форд-Ескорт», і промчав кілька світлофорів на червоне світло. Позаду почувся незадоволений крик.

— У тому місці часто тусуються велокур'єри, — сказав я. — Там багато пабів і кав'ярень, а ще звідти близько до більшості їхніх клієнтів.

По вітровому склу почав ляпати дощ, і я був змушений сповільнитися — дорога ставала ковзкою. Скільки часу треба докторові Фремлайну, щоб доїхати до Ковент-Ґарден громадським транспортом? Не менше, ніж година, але стартував він раніше, а йшлося про Лондон, в якому їздити на метро часто було швидше, ніж на авто.

— Зателефонуй докторові Фремлайну, — сказав я Беверлі.

Вона буркнула, набрала номер, послухала й сказала:

— Автовідповідач. Напевно, він під землею.

Я назвав їй номер Леслі.

— Не забувай, — сказала дівчина, — за ці розмови платитимеш ти.

— Авжеж, — сказав я.

Беверлі притулила телефон до мого вуха, щоб я міг тримати кермо обома руками. Коли Леслі відповіла, я почув фоном гомін у відділку Белгравія — справжню поліцейську роботу.

— Що трапилося з твоїм телефоном? — спитала вона. — Я весь ранок намагалася додзвонитися.

— Зламав його магією, — відповів я. — До речі, замов мені еїрвейв.

«Еїрвейв» — назва суперсучасної цифрової рації для копів.

— Хіба ти не можеш отримати його у своєму відділку? — спитала вона.

— Жартуєш? — відповів я. — Думаю, Найтінґейл ще не знає, що таке еїрвейв. Або хоча б що таке рація. Думаю, він навіть телефоном ще не дуже впевнено користується.

Вона погодилася зустріти нас на Ніл-Стріт.

Коли ми повзли пішохідним відтинком Ерлгем-стріт, дощ лив уже як з відра. Я зупинив машину на розі, звідки було добре видно і паб, і місце тусовки велокур'єрів. Потім залишив Беверлі в машині, а сам пішов заглянути в паб. Там було пусто; доктор Фремлайн ще не прийшов.

Коли я повернувся в машину, моє волосся геть намокло, але в торбі був рушник, тож я зміг витертися майже насухо. Беверлі це чимось розсмішило.

— Дай-но я це зроблю, — сказала вона.

Я дав їй рушник, і вона нахилилася й почала терти ним мою голову. Одна з її грудей тиснула на моє плече, і я був змушений опиратися бажанню обняти її талію. Дівчина чесала пальцями моє волосся.

— Ти його хоч коли-небудь розчісуєш? — спитала вона.

— Навіщо стільки часу витрачати? — сказав я. — Просто збриваю його повністю кожної весни.

Вона провела долонею по моїй голові й зупинила її на потилиці. Я відчув її дихання близько, на своєму вусі.

— То в тобі анічогісінько від твого батька? — Беверлі сіла на своє місце й відкинула рушник на заднє сидіння. — Твоя мама, мабуть, була розчарована. Вона майже напевно сподівалася, що ти носитимеш великі кучері.

— Могло бути й гірше, — сказав я. — Якби я народився дівчинкою.

Беверлі несвідомо торкнулася власного волосся, яке було випрямлене й розділене проділом, а по боках опускалося на плечі.

— Ти навіть уявити не можеш, наскільки це складно, — сказала вона. — І саме тому тобі мене туди не витягти, — вона кивнула на вулицю, яку заливало дощем.

— Якщо ти вважаєшся богинею…

— Оріша, — сказала Беверлі. — Ми Оріша. Не духи місця, а Оріша.

— Чому ти не можеш вплинути на погоду? — спитав я.

— По-перше, — нарочито повільно сказала вона, — погода — не забавка. А по-друге, це північний Лондон, володіння моїх старших сестер.

Колись я бачив карту річок Лондона сімнадцятого століття.

— Ти маєш на увазі Фліт і Тайберн? — спитав я.

— Якщо ти й далі зватимеш її Тайберн, решту свого життя проведеш бовтаючись у зашморгу, — сказала Беверлі. — Якщо коли-небудь зустрінешся з нею, зви її «леді Тай». Втім, я б на твоєму місці не хотіла б з нею зустрітися. А вона навряд чи хоче зустрітися з тобою.

— То в тебе з ними не дуже гарні стосунки? — спитав я.

— Фліт нормальна, — сказала вона. — Але занадто цікава. А Тай просто пихата. Вона живе в Мейфейрі, ходить на вечірки багатіїв і знає «впливових людей».

— Мамина улюблениця?

— Лише тому, що може владнати справи з політиками, — сказала Беверлі. — П'є чай на терасі Вестмінстерського палацу. А мені дісталося сидіти в машині з Найтінґейловим хлопчиком на побігеньках.

— Якщо я правильно пам'ятаю, ти сама не захотіла додому їхати, — сказав я.

Я помітив, що ззаду до нас під'їжджає машина Леслі. Вона ввімкнула й вимкнула фари, а потім вийшла. Я швидко нахилився назад, щоб відчинити їй пасажирські двері. Дощ ударив мене по обличчю так, що я мало не захлинувся, а Леслі майже устрибнула всередину.

— Думаю, буде повінь, — сказала вона, схопила мій рушник і почала витирати ним обличчя та волосся. Потім різко подивилася на Беверлі. — Хто це? — спитала вона.

— Беверлі, це констебль Леслі Мей, — потім я повернувся до Леслі. — Це Беверлі Брук, річковий дух і п'ятиразова переможниця місцевого лондонського конкурсу з безперервного базікання.

Беверлі ляснула мене по руці. Леслі схвально всміхнулася їй.

— Її мати — Темза.

— Справді? — спитала Леслі. — А хто ж тоді тато?

— Це складно, — сказала Беверлі. — Мама каже, що знайшла мене; я плавала в струмку біля автостради в Кінгстон Вейл.

— У кошику? — спитала Леслі.

— Ні, просто пливла, — сказала Беверлі.

— Її спонтанно створили мідіхлоріани, — сказав я. Обидві жінки подивилися на мене, не розуміючи. — Забудьте.

— Твій підозрюваний уже прийшов? — спитала Леслі.

— Після того, як ми приїхали, ніхто не приходив, — відповів я.

— Ти що, не знаєш, який він зовні? — спитала Леслі.

Я збагнув, що не маю жодного уявлення про зовнішність доктора Фремлайна. Перед тим, як ми почали його переслідувати, я сподівався просто поговорити з ним у нього вдома.

— Я маю опис, — відповів я.

Леслі сумно подивилася на мене й витягла роздрук фотографії з прав водія доктора Фремлайна.

— Він був би непоганим копом, — сказала вона Беверлі, — якби не відволікався від деталей.

Леслі дала мені пристрій, що був схожий на великий гібрид «Нокії» та рації; це була персональна радіостанція «Еїрвейв». Я заховав її у внутрішню кишеню куртки. Цей апарат був трохи важчий за мобільний телефон, через нього я матиму кособокий вигляд.

— Це він? — спитала Беверлі.

Вдивившись у дощ, ми побачили пару, що наближалася від кінця Ніл-Стріт. Обличчя чоловіка збігалося з фото, за винятком синця навколо лівого ока та схожих на шпали стрічок пластиру, якими було заклеєно поріз на його щоці. Він прикривав парасолькою себе та свою супутницю, кремезну жінку у вогненно-оранжевому дощовику. Вони обоє всміхалися й здавалися щасливими.

Ми мовчки дивилися, як вони дійшли до гастропаба, зупинилися струсити парасольку й зайшли всередину.

— Нагадай-но, навіщо ми тут? — спитала Леслі.

— Ти вже знайшла кур'єра? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — І мені здається, що моєму начальникові не подобається, що твій начальник ставиться до нього як до хлопчика на побігеньках.

— Скажи йому, що він не перший, — сказав я.

— Сам скажи, — сказала Леслі.

— А з чим сендвічі? — спитала Беверлі.

Я розкрив торбу, розгорнув пакет і знайшов там скибочки білого хліба з хрумкою скоринкою, між якими була смажена яловичина з гірчицею та хроном — це дуже добре, бо одного разу я знайшов у обідньому пакеті смажені телячі мізки, тож відтоді ставився до сендвічів від Моллі з обачністю. Леслі, яка завжди їсть без остраху й вважає заливних вугрів делікатесом, взялася ласувати, але Беверлі вагалася.

— Якщо я їх їстиму, ти не очікуватимеш, що я буду зобов'язана тобі? — спитала Беверлі.

— Не переймайся, — сказав я. — Я взяв освіжувач повітря.

— Я серйозно, — сказала Беверлі. — У маминих квартирах є чувак, який прийшов у 1997-ому році вилучити меблі за неплатіж. Пригостився чашкою чаю та печивом і залишився назавжди. Я звала його «дядько Бейліф»[6]. Він порається в будинку, коли щось треба полагодити або прибрати, і мати його ніколи не відпустить, — Беверлі ткнула мене в груди пальцем. — Тому я хочу знати, які твої наміри щодо цього сендвіча.

— Запевняю, мої наміри чесні, — сказав я, думаючи про те, як близько я був до того, щоб скуштувати у квартирі Мами Темзи заварного крему.

— Заприсягнись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Нема в мене ніякої сили, — сказав я.

— Це точно, — сказала Беверлі. — Заприсягнись життям своєї мами.

— Ні, — сказав я. — Це дитячі забаганки.

— Гаразд, — сказала Беверлі. — Я сама собі їжу куплю.

Вона вийшла з машини й покрокувала геть, залишивши двері відчиненими. Я звернув увагу, що перш, ніж влаштувати цю сцену, вона дочекалася, доки вщухне дощ.

— Це правда? — спитала Леслі.

— Що саме? — спитав я.

— Закляття, їжа, зобов'язання, чародії? Судовий пристав? — сказала Леслі. — Заради Бога, Пітере, це щонайменше незаконне позбавлення волі!

— Частина цього правда, — сказав я. — Але я не знаю, наскільки велика. Думаю, навчання на чародія полягає у з’ясовуванні, що є правдою, а що ні.

— Її матуся справді богиня Темзи?

— Вона нею себе вважає. Я з нею зустрічався й починаю думати, що вона має рацію, — сказав я. — У неї справжня сила, тож я ставитимуся до її доньки як до справжньої, доки не з'являться докази протилежного.

Леслі перехилилася через спинку сидіння й зазирнула мені в очі.

— Ти вмієш чаклувати? — тихо спитала вона.

— Я вмію лише одне закляття, — сказав я.

— Покажи.

— Не можу, — відповів я. — Якщо я це зроблю, зіпсуються рації, стереосистема, а можливо навіть і запалювання. Саме так я й зламав свій телефон — він лежав у мені в кишені, коли я тренувався.

Леслі схилила голову вбік і холодно подивилася на мене.

Я хотів був протестувати, але у вікно постукала Беверлі, і я відразу опустив скло.

— Я вирішила повідомити вас, що дощ уже припинився, — сказала вона. — А вулицею йде велокур'єр.

Ми з Леслі вивалилися з машини, виявивши цим відсутність уміння стежити; згадавши, що не хотіли впадати в око, ми вдали недбалу бесіду. На наш захист я можу сказати, що щойно перед цим закінчилася наша дворічна служба в уніформі, а для констебля в уніформі впадати в око — основна задача.

У Беверлі, напевно, гарний зір, бо кур'єр був у самому кінці вулиці й наближався повільно й розмірено. Свій велосипед він штовхав поруч, це було підозріло, і я помітив, що заднє колесо гнуте. Я відчув неспокій, але не був певний, яким було це відчуття: моїм власним чи зовнішнім впливом?

Неподалік почав гавкати собака. Позаду нас мати сварила дитину, яка хотіла, щоб її понесли. Я чув, як десь дощ тік у каналізацію й напружився, намагаючись розчути… не знаю, що саме. А потім почув: тонкий, придушений верескливий регіт, який неначе долинав звідкілясь здалеку.

Велокур'єр мав досить звичайний вигляд: дуже обтисла жовто-чорна форма, кур'єрська сумка, до ременя якої пристебнуте радіо, блакитно-жовтий захисний шолом. У нього було вузьке обличчя, тонкі губи, гострий ніс, але очі були підозріло безвиразні. Мені не подобалося, як він ішов. Гнуте колесо чиркало по рамі, і голова чоловіка неначе кивала в такт кожному оберту. Я вирішив, що краще не дозволяти йому підходити ще ближче.

— Покидьок! — почув я позаду себе крик, а потім стук.

Обернувшись, я нічого не помічав, доки Леслі не вказала на подвійні скляні двері «Urban Outfitters». Якогось чоловіка жорстоко били об внутрішній бік дверей. Його висмикнули з поля зору, а потім знову гепнули ним об двері — достатньо сильно, щоб ті зіскочили з однієї з петель і з'явився достатній для втечі проміжок. Він був схожий на туриста або на іноземного студента: одягнений по-європейськи, в міру довге біляве волосся, на плечі досі висить сумка. Він потрусив головою, неначе його щось спантеличило, а потім відсахнувся, бо нападник різко розчинив двері й пішов до нього.

Це був низенький огрядний чоловік з рідким брунатним волоссям і круглими окулярами в дротовій оправі. На ньому була біла сорочка, до кишені якої був причеплений беджик менеджера. Він спітнів, лискуче обличчя було червоне від люті.

— Ти мене вже дістав! — закричав він. — Я намагаюся бути ввічливим, але ні, курва, тобі треба ставитися до мене, як до раба!

— Агов! — крикнула Леслі. — Поліція.

Вона пішла до них, тримаючи лівою рукою посвідчення, а праву опустивши на руків'я розсувного кийка.

— У чому проблема?

— Він напав на мене, — сказав молодий чоловік. Безумовно, з акцентом. Начебто, з німецьким.

Розлючений менеджер з магазина завагався й повернувся до Леслі, кліпаючи з-за скелець окулярів очима.

— Він розмовляв по телефону, — сказав менеджер, уся лють якого зникла. — Коли стояв біля каси. І йдеться навіть не про те, що йому хтось зателефонував — він сам набирав номер, коли платив. Я розраховую на взаємовигідну ввічливу розмову, а цей поганець ігнорує мене й телефонує комусь!

Леслі стала між двома чоловіками й обережно почала відштовхувати менеджера назад.

— Зайдімо всередину, — сказала вона, — і ви мені все розповісте.

На її роботу було приємно дивитися.

— Ну чому?! — жалівся менеджер. — Ну що може бути настільки важливим, що він не міг зачекати?

Беверлі ляснула мене по плечу.

— Пітере, — сказала вона. — Дивись.

Обернувшись, я побачив доктора Фремлайна, який мчав по вулиці з палицею, що була завдовжки як половина його зросту. За ним бігла й кликала його спантеличена жінка, з якою в нього було побачення в гастропабі. Я побіг щодуху, швидко обігнав жінку, але не мав жодного шансу наздогнати доктора Фремлайна раніше, ніж той добіжить до своєї жертви.

Кур'єр навіть руку не підняв для захисту, коли доктор Фремлайн сильно вдарив його палицею по плечу. Я побачив, як права рука чоловіка смикнулася, відпустила велосипед, і той почав падати вбік.

— Чим більше прийматимете, — волав доктор, — тим краще для вас!

Я вдарив його плечем трохи вище його стегна. Так, щоб падаючи вбік, він забезпечив мені м'яке приземлення, а не навпаки. Я почув, як велосипед упав на дорогу, а палиця покотилася по тротуару. Я намагався знерухомити доктора Фремлайна, але той виявився дивовижно сильний, він ударив мене ліктем по грудях так, що я почав хапати ротом повітря, відновлюючи дихання. Намагаючись схопити його ноги, я отримав удар коліном по обличчю, не витримав і вилаявся.

— Поліція! — крикнув я. — Припиніть бійку!

Дивно, але він послухався.

— Дякую, — сказав я, бо це здавалося ввічливим.

Я спробував підвестися, але хтось ударив мене з такою силою, що я уткнувся лицем в асфальт ще до того, як збагнув, що мене вдарили. У вуличній бійці, хоч як би боляче вам не було, асфальт — ваш ворог, тому я перекотився й знову спробував підвестися. Коли мені це вдалося, я побачив, що кур'єр підняв величезну палицю з землі й замахнувся на доктора Фремлайна. Доктор спробував ухилитися, але палиця зачепила верхню частину його руки. Скрикнувши від болю, він посковзнувся й упав.

На мене накотилася хвиля емоцій: піднесення, агресивний захват, як у вболівальників, чия команда під час домашнього матчу отримала можливість забити гол.

Цього разу я побачив, як відбувалося dissimulo: підборіддя кур'єра почало рости; ламаючи кістки та зуби, воно стало гострим, вистромилося вперед. Ніс витягнувся й став майже таким самим довгим, губи злобно викривилися. Це було несправжнє обличчя, таким малювали обличчя півмісяця, а в справжньому житті ніхто не міг мати такий вигляд. Рот розкрився й усередині я побачив червону розтрощену щелепу.

— Ось так це робиться! — заверещав він і замахнувся палицею.

Кийок Леслі влучив йому по потилиці. Він похитнувся, Леслі вдарила його ще раз, він хрипко зітхнув і упав переді мною. Я підповз до нього й перевернув його на спину, але було вже пізно. Обличчя обвисло, як намокле пап'є-маше. На моїх очах його шкіра розірвалася навколо носа та підборіддя, а потім розгорнулася великими вогкими клаптями. Я намагався змусити себе щось зробити, але ніщо з того, чого нас навчили на курсах першої допомоги, не підготувало мене до того, що чиєсь обличчя може розкритися, неначе морська зірка.

Я засунув долоню під складку шкіри, кривлячись від її теплоти та вологості, й спробував загорнути її назад на обличчя. Мені спало на думку, що треба принаймні спробувати зупинити кровотечу.

— Відпустіть мене! — крикнув доктор Фремлайн. Я підвів очі й побачив, що Леслі вже наділа на нього наручники. — Відпустіть мене, — сказав він. — Я можу допомогти йому.

Леслі вагалася.

— Леслі, — сказав я, і вона почала знімати з лікаря наручники.

Запізно. Кур'єр раптово напружився, його спина вигнулася дугою, а тоді кров, що зібралася в його шиї, хлинула поміж моїми пальцями скрізь розриви його шкіри.

Доктор Фремлайн підвівся на ноги й схопив руками кур'єра за шию. Він трохи зсунув свої пальці, шукаючи пульс, але з його обличчя було видно, що пульсу немає. Зрештою він похитав головою і сказав мені відпустити. Обличчя кур'єра знову розгорнулося.

Лунав крик, і мені довелося зосередитися, щоб переконатися, що він не мій. А міг би бути мій. Мені безумовно хотілося кричати, але я згадав, що цієї миті та на цьому місці ми з Леслі — єдині копи, а громадськості не подобається, коли поліція починає кричати; це ніколи не сприяє громадському спокою. Підвівшись, я виявив, що навколо нас зібралися глядачі.

— Пані та панове, — сказав я, — це поліцейська операція. Відійдіть, будь ласка.

Люди трохи відійшли — коли ти вкритий кров'ю, люди стають більш слухняними.

* * *

Зберегти місце злочину до прибуття підмоги нам вдалося, але багато людей у натовпі вийняли свої телефони та знімали відео та фото мене, Леслі та залишків велокур'єра. Ці зображення потрапили в інтернет ще до того, як прибула швидка й парамедики накрили вбитого простирадлом. Я помітив, що Беверлі тиняється на краю натовпу, а перетнувшись зі мною поглядом, вона помахала мені рукою, розвернулася й пішла.

Ми з Леслі знайшли собі місце під навісом одного з магазинів і чекали там на намет криміналістів, взяття зразків крові та перевдягання.

— Треба нам кинути цю звичку, — сказала Леслі. — У мене скоро одяг скінчиться.

Ми розсміялися… якщо це можна було назвати сміхом. Не можу сказати, що вдруге це стає легше, просто тепер уже знаєш, що наступного ранку ти все одно прокинешся тією самою людиною, якою лягав спати.

Прибула детектив-сержант з відділу розслідування вбивств і взяла керівництво на себе. Це була приземкувата жінка середнього віку з прямим брунатним волоссям і сердитим обличчям — було таке враження, що на дозвіллі вона розважається бійками з ротвейлерами. Це була легендарна детектив-сержант Міріам Стефанопулос, права рука Сівола й страхітлива лесбіянка. Про неї казали лише один жарт: «Знаєш, що трапилося з останнім полісменом, який жартував з детектива-сержанта Стефанопулос?» «Ні, а що з ним трапилося?» «Цього ніхто не знає». Цей жарт був не тільки єдиний, а ще й несмішний.

Але їй, схоже, подобалася Леслі, тож цього разу нас «обробили» набагато швидше, але щойно все закінчилося, нас запхали в машину без поліцейських емблем і повезли до Белгравії. Найтінґейл і Сівол розпитали нас у непримітній залі; нотаток ніхто не робив, зате нам запропонували чай.

Сівол зиркав на Леслі; він був незадоволений. Леслі зиркала на мене; вона була незадоволена тим, що був незадоволений Сівол. Найтінґейл був розсіяний; він виявив якийсь інтерес лише тоді, коли я розповів про свої почуття перед нападом. Після цього ми всі поїхали до Вестмінстерського моргу, де Сівол і Стефанопулос здивували мене своєю присутністю при розтині тіла. Леслі та я намагалися стояти за їхніми спинами, сподіваючись, що вони нас не помічатимуть.

Велокур'єр лежав на столі, а його обличчя було розгорнуто тим самим способом, що ставав уже жахливо знайомим. Доктор Валід оголошував свій висновок, що якимось чином невідома особа або кілька осіб примусили жертву змінити за допомогою магії собі обличчя, а потім кидатися на незнайомих людей. Почувши слово «магія», детектив Стефанопулос різко глянула на Сівола, але її керівник лише похитав головою: мовляв, не зараз.

— Його звати Дерек Шемпвел, — сказав доктор Валід. — Двадцять три роки, громадянин Австралії, в Лондоні жив три роки, несудимий, аналіз його волосся каже про періодичне вживання марихуани протягом останніх двох років.

— Нам відомо, чому було обрано саме його? — спитав Сівол.

— Ні, — сказав Найтінґейл. — Хоча всі випадки, схоже, починалися з невдоволення. Купертауна вкусив собака, Шемпвела зачепило авто, що проїжджало повз нього.

Сівол запитально глянув на Стефанопулос.

— На нього наїхали на Странді, сер, у сліпій зоні камер спостереження.

— Сліпа зона? — спитав Сівол. — На Странді?!

— Шанс був один з тисячі, — сказала Стефанопулос.

— Мей! — гаркнув, не озираючись, Сівол. — Ви вважаєте, що ці випадки пов'язані?

— Разом із пригодою, свідками якої ми з Ґрантом були в кінотеатрі, а також із тою, що передувала смерті Шемпвела, я нарахувала п'ятнадцять випадків, коли злочинці демонстрували нетиповий рівень агресії, — сказала Леслі. — Усі ці люди не мали кримінального минулого, не спостерігалися психіатрами й усе це відбулося в радіусі півмилі від перехрестя Кембридж-Серкас.

— Про скількох людей, які були… одержимі… нам відомо напевно? — спитав Сівол.

— Лише про тих, у кого розвалилося обличчя, — сказав Найтінґейл.

— Я маю дещо пояснити, — сказав Сівол. — Комісар не хоче розголосу, тому над дрібницями констебль Мей співпрацюватиме з констеблем Ґрантом, але щойно трапиться щось суттєве — відразу звертатися до мене. У вас є заперечення, Томасе?

— Жодного, Александре, — сказав Найтінґейл. — Усе надзвичайно логічно.

— Завтра прилетять його батьки, — сказав доктор Валід. — Ви не заперечуєте, якщо я зшию його обличчя?

Сівол глянув на труп.

— Курва, — сказав він.

* * *

Коли ми їхали назад до Фоллі, Найтінґейл мовчав, але перед сходами повернувся до мене й сказав, щоб я добре поспав. Я спитав його, чим збирається займатися він, і він відповів, що хоче попрацювати в бібліотеці — можливо, вдасться звузити коло істот, які були здатні скоїти ці вбивства. Я спитав його, чим я можу допомогти.

— Тренуйся, — сказав він. — Вчися швидше.

Коли я йшов сходами вгору, назустріч мені сковзила Моллі. Вона зупинилася й запитально подивилася на мене.

— Звідки мені знати? — сказав я. — Ти знаєш його краще, ніж я.

* * *

Не можна казати начальнику, що швидкий інтернет (бажано кабельний) потрібен тобі для того, щоб дивитися футбол. Натомість треба сказати, що інтернет потрібен для того, щоб мати доступ до ГОЛМСа, а не телефонувати кожного разу Леслі Мей. А футбольні трансляції, кінофільми на замовлення та консольні ігри — то лише побічні бонуси.

— А для цього потрібно прокладати кабель усередину Фоллі? — спитав Найтінґейл, коли я звернувся до нього з цим проханням під час тренування.

— Саме тому його і звуть кабельним, — сказав я.

— Лівою, — сказав Найтінґейл, і я слухняно створив світоч лівою рукою.

— Утримуй його, — сказав Найтінґейл. — Ми не можемо дозволити, щоб щось фізично входило в будівлю.

Я вже дійшов до того, що міг розмовляти, утримуючи світоч, але робити це з невимушеним обличчям було важко.

— Чому не можемо?

— Навколо будівлі переплетено кілька шарів захисту, — сказав Найтінґейл. — Востаннє їх було встановлено після того, як у 1941 році було прокладено телефонні кабелі. Якщо ми введемо ззовні новий кабель, ми створимо цим слабке місце.

Я припинив удавати невимушеність і зосередився на підтримці світоча. На щастя, Найтінґейл наказав припинити.

— Добре, — сказав він. — Думаю, ти вже майже готовий до вивчення нової форми.

Я відпустив світоч і перевів подих. Найтінґейл пішов до сусіднього стола, на якому я розібрав свій мобільник і встановив мікроскоп, знайдений у футлярі з червоного дерева, що стояв у одній з шаф.

Інспектор торкнувся вкритої чорним лаком латунної трубки.

— Ти знаєш, що це таке? — спитав він.

— Оригінальний мікроскоп Чарльза Перрі, номер п'ять, — сказав я. — Я знайшов його опис в інтернеті. Виготовлений у 1932 році.

Найтінґейл кивнув і нахилився, щоб подивитися на те, що було всередині мого телефона.

— Ти вважаєш, що це зробила магія? — спитав він.

— Я знаю, що це зробила магія, — сказав я. — Я лише не знаю чому та як.

Найтінґейл ніяково посунувся.

— Пітере, — сказав він. — Ти не перший учень з допитливим розумом, але я не хочу, щоб це заважало тобі виконувати твої обов'язки.

— Так, сер, — сказав я. — Я займатимусь цим тільки у вільний час.

— Ти хочеш запропонувати каретню, — сказав Найтінґейл.

— Сер?

— Для того кабельного зв'язку, — сказав Найтінґейл. — Потужний захист непокоїв коней, тому каретню в його межі не включили. Я певний, що цей твій кабель буде дуже корисний.

— Так, сер.

— Для усіляких розваг, — продовжив Найтінґейл.

— Сер!

— А тепер, — сказав Найтінґейл, — наступна форма — Impello.

* * *

Не знаю, чи було збудовано каретню відразу з другим поверхом, щоб поселити на ньому лакеїв, а потім це перекриття пробили в 1920-их, або ж навпаки, поверх додали, зробивши нову стелю вже в гаражі, коли замурували головні ворота. А ще хтось колись приґвинтив до стіни внутрішнього двору досить красиві спіральні сходи з кованого заліза. Коли я вперше наважився піднятися ними, я з подивом дізнався, що близько третини похиленого даху на південній стороні було засклено. Зовні це скло було брудне, кілька шибок тріснули, але того світла, що вони пропускали, вистачало, щоб побачити накриту тканиною безладну купу речей. На відміну від решти Фоллі, ці покривала були пухнасті від пилу — напевно, Моллі тут ніколи не прибирала.

І якщо такі знайдені мною під покривалами докази, як канапа, китайська ширма, різноманітні столики та набір керамічних мисок для фруктів казали не достатньо промовисто, то в додаток я знайшов також мольберт і повну коробку затверділих від старості пензлів з білячої шерсті. Судячи з пустих пивних пляшок, що стояли акуратним рядком вздовж південної стіни, хтось користувався цим приміщенням як художньою студією. Певно, це був або підмайстер на кшталт мене, або чародій, який мав серйозні проблеми з алкоголем.

У куті, дбайливо загорнуті в коричневий папір, стояли кілька написаних маслом полотен. Серед них було кілька натюрмортів і досить аматорський портрет молодої жінки, чий дискомфорт був чудово переданий попри невміле малювання. Наступна картина була набагато професійніша — джентльмен епохи короля Едуарда був зображений сидячи в тому самому плетеному кріслі, яке я знайшов трохи раніше. Чоловік тримав у руці тростину зі срібною голівкою, і на мить я подумав, що це Найтінґейл, але чоловік на картині був старше, а очі в нього були блакитні. Можливо, Найтінґейл-старший? Наступна картина — імовірно, того самого автора — зображала оголену жінку; це полотно так мене приголомшило, що я поніс його до стельового вікна, щоб краще роздивитися. Я не помилився. Це була Моллі. Бліда та гола, вона лежала на канапі й дивилася з картини примруженими очима, опустивши одну руку в миску з вишнями, що стояла та стільці біля неї. Принаймні, я сподівався, що то були вишні. Картина була намальована в імпресіоністському стилі, тож мазки були широкі й роздивитися деталі було неможливо; але то безумовно було щось маленьке й червоне, такого самого кольору, як губи Моллі.

Я обережно знову загорнув картини й повернув їх туди, де знайшов. Потім поверхнево перевірив відсутність сирості, гниття чи що там зазвичай робить дерев'яні балки крихкими та небезпечними. В одному з кінців кімнати я знайшов вантажні двері, а над ними назовні стирчала балка для підйому вантажів. Можливо, тут колись зберігали сіно для коней.

Висунувши голову з вікна, щоб перевірити міцність балки, я побачив у одному з верхніх вікон бліде обличчя Моллі. Я навіть не знаю, що мене дивувало сильніше: те, що хтось зміг умовити її роздягнутися, чи те, що її зовнішність за минулі сімдесят років не змінилася. Вона пішла; начебто, не побачивши мене. Я розвернувся й оглянув кімнату.

Я вирішив, що вона мене цілком влаштовує.

Усі родичі моєї мами на якомусь етапі свого життя заробляли на хліб прибиранням офісів. Для одного з поколінь африканських іммігрантів прибирання кабінетів стало такою самою частиною культури, як обрізання чоловіків і вболівання за «Арсенал». Моя мама теж цим займалася й часто брала мене з собою, щоб заощадити на няньці. Коли мама-африканка бере свого сина на роботу, вона очікує, що її син працюватиме, тож я швидко навчився користатися мітлою та ганчіркою для вікон. Тому наступного дня, після тренування, я повернувся до каретні з пакетом латексних рукавичок і пилососом. Знаєте, один кіловат засмоктувальної потужності робить прибирання кімнати зовсім іншим. Залишається турбуватися лише про те, щоб не створити ненавмисно розлом у просторово-часовій структурі Всесвіту. Через інтернет я знайшов мийників вікон, і поки ці двоє сварливих румунів протирали засклений дах, я встиг повісити на балку блок — саме вчасно, щоб підняти ним доставлені телевізор та холодильник.

Прокладання кабелю треба було чекати цілий тиждень, тож я займався тренуванням і звуженням кола пошуків Батька Темзи.

«Його пошуки стануть для тебе гарною вправою, — сказав Найтінґейл. — Познайомишся з фольклором долини Темзи».

Я попросив підказку, і він сказав мені, що традиційно Батько Темза вважається перипатетичним духом; якщо вірити інтернету, це означало, що він мандрівний, рухомий, тож від цієї підказки було мало користі. Але мушу визнати, що про фольклор долини Темзи я дійсно дізнався багато нового, здебільшого суперечливого, але коли-небудь ці знання обов’язково допоможуть мені виграти вікторину в пабі.

Щоб відсвяткувати своє повернення до двадцять першого століття, я замовив піцу та запросив Леслі на входини. Після довгого відмокання в порцеляновій ванні з ніжками у вигляді кігтистих лап, що домінувала у спільній ванній кімнаті на моєму поверсі, я вже не вперше дав собі слово, що обов'язково встановлю душ. Я не франт, але іноді люблю вдягнутися з шиком; втім, як і всі копи, я не зловживаю біжутерією, а понад усе ніколи не вішаю на шию те, чим можна мене задушити. Я замовив «Becks», бо знав, що Леслі надає перевагу пиву в пляшках, а потім, чекаючи на її прихід, усівся дивитися спортивні телеканали.

Однією з багатьох сучасних інновацій, якою я скористався в каретні, був установлений на бокових дверях гаража домофон, тож коли Леслі прийшла, мені було достатньо натиснути кнопку.

Я відчинив двері й зустрів її на верху спіральних сходів… а вона прийшла не сама.

— Я привела Беверлі, — сказала Леслі.

— Авжеж, — сказав я.

Я запропонував їм пиво.

— Я хочу, щоб ти чітко сказав, що ніщо з того, що я тут їстиму або питиму, ні до чого мене не зобов'яже, — сказала Беверлі. — І цього разу не дражнися!

— Добре, — сказав я. — Їж, пий, жодних зобов'язань, слово скаута.

— Клянись своєю силою, — сказала Беверлі.

— Клянусь своєю силою, — сказав я.

Беверлі схопила пиво, стрибнула на канапу, знайшла дистанційку й почала перемикати канали.

— А можна я кінофільм замовлю? — спитала вона.

Далі відбулася тристороння суперечка про те, що ми будемо дивитися; я програв, а Леслі зрештою виграла завдяки тому, що схопила дистанційку й увімкнула один з безплатних кіноканалів.

У той час, коли Беверлі скаржилася на те, що жодна з піц не була з пепероні, двері злегка прочинилися й до нас зазирнуло бліде обличчя. Це була Моллі. Вона дивилася на нас, а ми дивилися на неї.

— Заходь, — запропонував я.

Моллі нечутно прослизнула у двері, підпливла до канапи й сіла поруч із Беверлі Я раптом збагнув, що ще ніколи не був до неї настільки близько; її шкіра була дуже бліда й така сама бездоганна, як у Беверлі. Від пива вона відмовилася, але шматочок піци боязко взяла. Їла вона відвертаючись і прикриваючи рот рукою.

— Коли ти збираєшся розібратися з Батьком Темзою? — спитала Беверлі. — Мамі терпець скоро урветься, Ричмондське угруповання теж втрачає спокій.

— «Ричмондське угруповання», — пирхнула Леслі.

— Спершу я маю знайти його, — сказав я.

— Хіба це важко? — спитала Беверлі. — Він має бути недалеко від річки. Візьми в оренду човен, пливи проти течії, а коли допливеш — зупиняйся.

— Але як мені знати, що я вже доплив?

— Я б це знала.

— То чому б тобі в такому разі не відправитися зі мною?

— Нізащо, — сказала Беверлі. — Вище шлюзу Теддінгтон ти мене не затягнеш. Я лише там, де є припливи.

Раптом Моллі різко повернула голову до дверей, і через мить хтось постукав. Беверлі подивилася на мене, але я знизав плечима — я ні на кого не чекав. Вимкнувши на пульті звук, я пішов до дверей. Це був інспектор Найтінґейл, одягнений у синю спортивну сорочку та блейзер, який у його випадку був найближчим до звання повсякденного одягу. Якусь мить я дивився на нього, як дурень, а потім запросив зайти.

— Просто хотів подивитися, як ти тут влаштувався, — сказав інспектор.

Щойно Найтінґейл зайшов до кімнати, Моллі схопилася з канапи, Леслі підвелася, бо він був старший офіцер, а Беверлі встала чи то з міркувань якоїсь магічної ввічливості, чи то готуючись тікати. Я представив йому Беверлі, яку він раніше бачив лише мигцем, коли їй було десять років.

— Не вип'єте з нами пива, сер? — запропонував я.

— Дякую, — сказав він. — Звіть мене, будь ласка, Томас.

Цього він від нас не дочекається. Я простягнув йому пляшку й вказав на канапу. Він обережно сів на одному кінці, не розслабляючи пряму спину. Я сів на протилежному кінці, Беверлі всілася посередині, Леслі сиділа майже струнко, а бідолашна Моллі двічі сідала й підводилася, а зрештою вмостилася на самому краєчку. Очі вона не відводила від підлоги.

— Який великий телевізор, — сказав Найтінґейл.

— Це плазмовий екран, — сказав я.

Найтінґейл з розумним виглядом кивнув, а Беверлі непомітно для нього закотила очі.

— А звук поламався? — спитав він.

— Ні, — сказав я. — Я його тимчасово вимкнув.

Я знайшов дистанційку, і впродовж десяти секунд приборкував гучність звуку.

— Яке чітке зображення, — сказав Найтінґейл. — Все одно як мати власний кінотеатр.

Кілька секунд ми просиділи мовчки; напевно, всі насолоджувалися якістю просторового звуку.

Я запропонував Найтінґейлові скибку піци, але той пояснив, що вже поїв. Він спитав про здоров'я матері Беверлі й отримав відповідь, що в неї все гаразд. Допивши пиво, він підвівся.

— Мені треба вже йти, — сказав він. — Дякую за пиво.

Ми всі підвелися й проводили його до дверей. Коли він пішов, я почув, як Леслі полегшено зітхнула й знову плюхнулася на канапу. Коли повз мене раптом із шелестом тканини просковзила за двері Моллі, я мало не скрикнув.

— Отакої! — сказала Беверлі.

— А вона та Найтінґейл часом не?.. — спитала Леслі.

— Фу, — сказала Беверлі. — Яка химерна думка!

— А хіба ви з нею не друзі? — спитав я.

— Друзі, але ж вона наче істота ночі, — сказала Беверлі. — А він старий.

— Не такий вже він і старий, — сказала Леслі.

— Старий, — наполягала Беверлі, але скільки б я її того вечора не питав, вона більше нічого не сказала.



Розділ 7 Лялькова вистава


Це сталося, коли я розпочав тренування не вийнявши свій телефон з кишені піджака. Я навіть помітив невеличкий спалах, коли створив світоч, але впевнено цю вправу я виконував лише два дні, тому не приділив спалаху уваги. Лише згодом, спробувавши зателефонувати Леслі, я виявив, що моєму телефонові гаплик, а коли вийняв його з чохла, з нього посипався такий самий пісок, який я бачив у будинку вампірів. Я відніс мобільник до лабораторії й поклав під мікроскоп. Щойно я розкрив корпус, зсередини посипався такий самий дрібний пісок. Позолочені ніжки були цілі, контакти — теж, але кремнієва частина мікросхеми розсипалася. У просякнутих запахом сандалового дерева шафах лабораторії був просто дивовижний вибір старовинних приладів, у тому числі мікроскоп Чарльза Перрі, який було запаковано так акуратно, що я був певний: це робив не студент. Під мікроскопом я з'ясував, що цей порошок є здебільшого кремнієм та невеличкою кількістю домішок — напевно, германій або арсенід галію. Мікросхема, що відповідала за перетворення радіочастоти, на перший погляд здавалася цілою, але вся її поверхня була вкрита дрібними дірочками. Вона нагадала мені мозок пана Купертауна. «Ось тобі телефон після магії», — подумав я. Було очевидно, що я не зможу користуватися магією, маючи при собі мобільний телефон або стоячи біля комп'ютера, айпода чи будь-якої іншої техніки, яку винайшли пізніше, ніж я народився. Не дивно, що Найтінґейл їздить на «Ягуарі» 1967 року. Питання в тому, наскільки далеко треба відходити від техніки? Коли я планував експерименти, щоб з'ясувати це, Найтінґейл відволік мене наступною формою.

Ми сіли по протилежні боки лабораторного столу й Найтінґейл поклав між нами предмет — маленьке яблуко.

— Impello, — сказав інспектор, і яблуко здійнялося в повітря.

Воно висіло й повільно оберталося навколо себе, а я перевіряв, чи нема там, бува, непомітних ниток, стрижнів, абощо. Я ткнув у нього пальцем, але відчуття було таке, ніби його вмуровано в щось тверде.

— Достатньо побачив?

Я кивнув, і Найтінґейл показав кошик яблук — сплетену з лози корзину з ручкою та картатою хусточкою, уявляєте? Він поклав переді мною друге яблуко, і мені не були потрібні пояснення щодо того, що буде далі. Він змусив яблуко злетіти, я прислухався до forma, зосередився на своєму яблуку та сказав «Impello».

Я майже не здивувався, коли нічого не трапилося.

— З часом стає легше, — сказав Найтінґейл. — Просто часу потрібно багато.

Я подивився на кошик:

— А навіщо нам так багато яблук?

— Вони мають тенденцію вибухати, — відповів Найтінґейл.

* * *

Наступного ранку я пішов до крамниці й купив три комплекти: захисні окуляри та цупкі робочі фартухи. Щодо фруктових вибухів Найтінґейл не пожартував, я потім весь день пахнув яблучним соком і весь вечір виймав зі свого одягу зернятка. Я спитав у Найтінґейла, чому ми не тренуємося на чомусь міцнішому, приміром, на кульках з підшипників, на що він відповів, що магія потребує майстерного контролю від самого початку.

— Молоді чоловіки завжди мають спокусу скористатися грубою силою, — сказав Найтінґейл. — Це як зі стрільбою з рушниці: оскільки вона завжди небезпечна, спочатку вчать безпеці, і лише потім — влучності й швидкості.

Під час того першого разу ми витратили багато яблук. Я змушував їх злетіти, але рано чи пізно — лусь! Спочатку був короткий період, коли це було весело, але згодом мені набридло. Після першого тижня тренувань я міг дев'ять разів з десяти здійняти яблуко в повітря, не знищивши його. Але я не був задоволений.

Мене турбувало питання: звідки береться ця енергія? Електрику я ніколи добре не розумів, тож не знав, скільки енергії витрачалося на створення світоча. Але підняти маленьке яблуко в гравітаційному полі Землі — це майже стандартне визначення одного ньютона сили, тож на це кожної секунди має витрачатися один джоуль енергії. Закони термодинаміки щодо цього дуже суворі, вони кажуть, що неможливо отримувати щось нізвідки. А це означає, що цей джоуль звідкись береться — але звідки? З мого мозку?

— Отже, це як екстрасенсорне сприйняття, — сказала Леслі під час одного з її регулярних візитів до каретні.

Офіційно вона приходила для того, щоб співпрацювати зі мною над розслідуванням, але насправді її цікавили великий телевізор, безплатна їжа та невирішене сексуальне напруження. До того ж, окрім двох непідтверджених випадків, що трапилися приблизно тоді ж, коли був напад на Ніл-Стріт, нічого знайти не вдалося.

— Як той чувак, якого показували, який міг предмети рухати, — сказала вона.

— Я не відчуваю це як вплив на предмети розумом, — сказав я. — Я радше створюю розумом форми, які впливають на щось інше, а воно вже робить так, що щось відбувається. Ти знаєш, що таке терменвокс?

— Це дивакуватий музичний інструмент з антенами, — сказала вона. — Правильно?

— Майже, — сказав я. — Найголовніше те, що це єдиний музичний інструмент, якого не треба торкатися. Рухаєш руками й отримуєш звук. Потрібні рухи досить абстрактні, тож треба навчитися пов'язувати певне розташування руки з певною нотою, перш ніж вдасться спробувати зіграти мелодію.

— А що каже Найтінґейл?

— Він каже, що якби я не відволікався на фізику, то не мусив би так часто відмиватися від яблук.

* * *

Наприкінці березня годинники переводять на одну годину вперед — переходять на літній час. Прокинувшись того дня пізно, я відчув, що у Фоллі панує дивна пустота: стільці в кімнаті для сніданку досі засунуті під столи, на стіл не накрито. Найтінґейла я знайшов у одному з дуже м'яких крісел на балконі другого поверху; він читав вчорашній номер «Телеграф».

— Сьогодні переводять годинники, — сказав він. — Двічі на рік вона бере вихідний.

— І куди вона йде?

Найтінґейл указав у напрямку горища.

— Думаю, залишається у своїй кімнаті.

— А ми кудись їдемо? — спитав я.

На Найтінґейлові був надітий спортивний піджак, а під ним — кремовий шотландський светр. На маленькому столику поруч із ним лежали його шоферські рукавички та ключі від «Ягуара».

— Це залежить від того, — сказав він, — чи знаєш ти, де сьогодні Старий Чоловік Темзи.

— Трусбері Мід, — сказав я. — Він має прибути туди приблизно під час весняного рівнодення, яке було минулого тижня, і залишатиметься там до Дня Дурнів.

— Чому ти так вважаєш? — спитав Найтінґейл.

— Це виток його річки, — сказав я. — Куди ще йому йти навесні[7]?

Найтінґейл усміхнувся:

— Я знаю на шосе М4 непогану кав'ярню. Можемо там поснідати.

* * *

Трусбері Мід, опівдні, небо блідо-блакитне. Якщо вірити топографічній карті, саме тут, у 130 кілометрах по прямій від Лондона, з'являється Темза. Трохи на північ звідси знаходиться археологічна пам'ятка — чи то фортифікація залізного віку, чи то римський табір; вона ще чекає на своїх дослідників. Виявилося, що там є волога лука, камінь, що позначав виток, а після дуже мокрої зими є невеличка ймовірність побачити тут воду. Під'їжджати туди треба другорядною дорогою, але щойно закінчувалися приватні будинки, для яких цю дорогу було прокладено, вона ставала гравійною. Лінію ріки було видно завдяки густим деревам; виток Темзи був за ними.

На тій луці стояв Двір Старого Чоловіка Річки. Почули його ми раніше, ніж побачили: гуркіт дизельних генераторів, брязкання сталі, гупання басів музичного ритму, ревіння гучномовців, дівочі крики, спалахи неонових вогнів над деревами — усі ознаки мандрівного парку розваг. Я раптом згадав один з тих вихідних, коли я однією рукою тримав за руку батька, а другою стискав дорогоцінну жменю монет. Яких ніколи не вистачало, вони завжди швидко закінчувалися.

Ми залишили «Ягуар» біля дороги й пішли пішки. За деревами я бачив верхівки великого колеса та того атракціону, в якому тебе жбурляють у повітря прив'язаним до кінця мотузки — я не знаю, який у цьому сенс. Дорога перетинала русло потоку поверх сучасної бетонної труби, яка нещодавно була ушкоджена, коли по ній проїжджали важкі вантажівки; на мить ми опинилися в тіні дерев.

Перший рядок припаркованих фургонів почався відразу, як ми знову вийшли на сонце. Більшість з них були старомодні: горбаті дахи, маленькі дверцята та вікна. Були серед них і декілька нових, з нахиленими передніми частинами та червоними смугами-блискавками. Крізь захаращення з газових балонів, розкладних стільців, натягнутих відтяжок і сплячих ротвейлерів я навіть побачив мигцем схожий на підкову дах дерев'яного циганського фургона — я вважав, що вони лише заради туристів існують. Хоча на перший погляд фургони були припарковані абияк, мене не залишало відчуття, що є в їхньому розташуванні певна закономірність, яку свідомість не могла вхопити. Територія безумовно мала кордон, і в кремезному чоловікові, який охороняв його, сидячи у дверях свого фургона, не було нічого ілюзорного.

Чорне волосся цього чоловіка було змащене, чуб зачесаний назад, на щоках довгі бакенбарди, що вийшли з моди ще коли мій тато регулярно грав з Тедом Гітом наприкінці п'ятдесятих. А ще в нього був абсолютно нелегальний дробовик, який стояв спертий на фургон.

— Добридень, — сказав Найтінґейл і пройшов повз нього, не зупиняючись.

Чоловік кивнув:

— Добридень.

— Хороша сьогодні погода, — сказав Найтінґейл.

— Схоже, буде сонячно, — сказав чоловік з акцентом, який був чи то ірландський, чи то валлійський, але безумовно кельтський.

Я відчув, як на шиї під потилицею поворушилося волосся. Лондонські копи не люблять вдиратися в кочовий табір не маючи щонайменше повний фургон спецзагонівців у обладунках — інші способи вважаються відсутністю поваги.

Житлові фургони стояли дугою навколо власне ярмарку. Там великі ярмаркові апарати ревіли, брязкали й волали пісню «I Feel Good» у виконанні Джеймса Брауна. Кожний коп знає, що ярмарки Великобританії організовуються Шоуменами, переплетені родини яких настільки замкнені, що офіційно вважаються окремою етнічною групою. Родинні імена були написані фарбою на генераторах і тимчасових огорожах. Я нарахував щонайменше шість різних імен на шести різних атракціонах, а потім ще стільки ж, поки ми йшли крізь ярмарок. Схоже, кожна родина привезла на весняний ярмарок у Трусбері Мід по одному атракціонові.

Повз нас пробігли худорляві дівчата, за якими майоріло їхнє руде волосся та лунав сміх. Їхні старші сестри походжали в коротких білих шортах, ліфчиках і чоботах з високими підборами, і поглядали на старших хлопців крізь вкриті тушшю вії та хмарки сигаретного диму. Хлопці намагалися приховати свою ніяковість, вдавали крутих, повз каруселі проходили з напускною байдужістю. Їхні матері працювали в будках, на яких були намальовані грубі зображення кінозірок минулого десятиліття та висіли плакати й попередження щодо небезпеки. Було враження, що ніхто не платить ні за атракціони, ні за цукрову вату; напевно, саме тому діти були такі задоволені.

Власне ярмарок формував ще одне півколо, у центрі якого була грубо зроблена огорожа з жердин, як у кінофільмах про ковбоїв, а в центрі огорожі знаходився витік могутньої Річки Темзи. Як на мене, він був радше схожий на маленький ставок для качок. А біля огорожі стояв сам Старий Чоловік Річки.

Колись у Міді була статуя Батька Темзи, яка тепер стоїть у Леклейді, на відтинку ріки, в якому вода буває частіше, ніж тут, а зображує та скульптура мускулистого чоловіка з бородою як у Вільяма Блейка; чоловік спирається на постамент, тримаючи на плечі лопату, а біля ніг у нього ящики та пакунки — плоди промисловості та торгівлі. Імперську пропаганду можу впізнати навіть я, тому для мене виявилося несподіванкою, що він і насправді має такий вигляд; втім, мабуть, я розраховував побачити щось більше, ніж чоловіка біля паркана.

Він був невисокий, з худим обличчям, над яким стирчали гачкуватий ніс і великі брови. На вигляд він був старий, щонайменше сімдесят років, але в його рухах була жилава сила, а очі в нього були сірі та блискучі. На ньому був старомодний двобортний костюм майже чорного кольору; під розстебнутим піджаком було видно червоний оксамитовий жилет, латунний кишеньковий годинник і складену носову хустку кольору жовтих нарцисів. На голову був насунений старий капелюх, з-під якого стирчали пасма білого волосся, з губи звисала сигарета. Він стояв, спираючись на огорожу, ставши ногою на її найнижчу жердину, і краєм рота розмовляв з одним з кількох лячно жвавих старих чоловіків, що стояли з ним біля огорожі. При цьому він то вказував на ставок, то довго затягувався сигаретою.

Коли ми підходили до нього, він глянув на Найтінґейла, нахмурився, а потім звернув увагу на мене. Я відчув, як мене потягла сила його особистості; вона обіцяла пиво та кеглі, запах кінського гною та піше повернення з паба додому під місячним світлом, теплий камін і простих жінок. Добре, що я вже мав досвід із Мамою Темзою, тож приготувався подумки завчасно, бо інакше покрокував би до нього й запропонував би йому все, що мав у гаманці. Він підморгнув мені й зосередив свою увагу на Найтінґейлі.

Старий Чоловік вигукнув вітання на невідомій мені мові, яка могла бути валлійською, шелта, або навіть доримською гельською. Найтінґейл відповів тією самою мовою, і я подумав, чи не доведеться мені її теж вивчати? Старі чоловіки посунулися, щоб біля огорожі з'явилося місце, але лише для одного чоловіка. Найтінґейл підійшов до Батька Темзи, і вони потиснули один одному руки. Завдяки більшому зросту та гарному костюмові Найтінґейл мав виглядати як поміщик, що зустрівся з селянами, але в тому, як Батько Темза дивився на нього, не було анітрохи смиренності.

Говорив здебільшого Батько Темза, свої слова він підкреслював легкими рухами пальців. Найтінґейл похилився на огорожу, навмисно зменшуючи різницю зросту; він кивав і сміявся в доречні, наскільки я розумів, моменти.

Коли я думав, чи не наблизитися мені до них, щоб почути, про що вони розмовляють, мій погляд перехопив один з молодших чоловіків. Він був вищий і більш кремезний, ніж Батько Темза, але мав такі самі довгі жилаві руки та вузьке обличчя.

— Краще вам не забивати собі цим голову, — сказав він. — Мине не менше, ніж півгодини, перш ніж вони закінчать обмінюватися люб'язностями, — він простягнув велику мозолясту долоню, щоб потиснути мені руку. — Окслі, — представився він.

— Пітер Ґрант, — сказав я.

— Ходімо, я познайомлю вас зі своєю дружиною, — сказав він.

Дружина була привабливою жінкою з кругленьким личком і разючими чорними очима. Вона зустріла нас на порозі скромного фургона 1960-их років, який стояв окремо, ліворуч від ярмарку.

— Це моя дружина Айсіс, — сказав Окслі, а потім звернувся до неї: — Це Пітер, новий учень чародія.

Вона потиснула мені руку. Її шкіра була тепла й мала таку саму нереальну бездоганність, яку я помічав у Беверлі та Моллі.

— Дуже приємно, — сказала вона. Вимова в неї була наче в Джейн Остін.

Ми сіли на розкладні стільці навколо картярського столика, який мав стільницю з потрісканого лінолеуму й був прикрашений самотнім нарцисом, що стояв у стрункій скляній вазі.

— Ви хочете чаю? — спитала Айсіс, а потім, побачивши моє вагання, додала: — Я, Анна Марія де Бург Коппінгер Айсіс, урочисто клянусь життям свого чоловіка, — на цих словах Окслі злегка пирхнув, стримуючи сміх, — і майбутніми перспективами веслярської команди Оксфорда, що ніщо, спожите вами в мене вдома, ні до чого вас не зобов'язуватиме, — вона перехрестила серце й по-дівчачому всміхнулася мені.

— Дякую, — сказав я. — Від чаю я не відмовлюсь.

— Бачу, вам цікаво, як ми познайомилися, — сказав Окслі.

Я бачив, що йому кортіло про це розповісти.

— Напевно, вона впала до вас у річку, — припустив я.

— Ви помиляєтесь, сер, — сказав Окслі. — За тих часів я мав велику прихильність до театру, і дуже часто вбирався гарно й з'являвся у Вестмінстері, щоб подивитися вечірню виставу. Я тоді був той ще франт і, напевно, привертав до себе багато захопливих поглядів.

— Особливо, коли гуляв по ринку худоби, — сказала Айсіс, саме повернувшись із чаєм.

Я звернув увагу, що чашки та чайник були зі сучасної порцеляни, гарного дизайну зі стильною платиновою смужечкою навколо вінців. Я запідозрив, що отримую VIP-обслуговування, і зацікавився причинами такого ставлення.

— Вперше я побачив свою Айсіс у старому театрі «Рояль» на Друрі-Лейн. Я був у раї[8], а вона — в ложі зі своєю любою подругою Ганною. Я був вражений, але вона, на жаль, вже мала залицяльника, — він зробив паузу, щоб налити чай. — На якого чекало жахливе розчарування.

— Мовчи, коханий, — сказала Айсіс. — Молодому чоловікові це не цікаво.

Я взяв чашку. Чай був заварений слабо; я впізнав аромат «Ерл Ґрей». Я вагався, тримаючи чашку біля губ, але ж довіра має з чогось починатися, тому я рішуче надпив. Чай був дуже гарний.

— Але ж я як річка, — сказав Окслі. — Хоча й біжу, але завжди на місці.

— За винятком посух, — сказала Айсіс і запропонувала мені шматок бісквітного торта.

— Я завжди ховаюсь під поверхнею, — сказав Окслі. — Так було й тоді. Її подруга мала дуже гарний будинок у Стробері Гілл, просто чудовий, тоді навколо ще не було цих будинків у стилі псевдо-тюдор. Якби ви бачили той будинок, то знали б, що він збудований як замок, а моя Айсіс була принцесою, ув'язненою у його найвищій башті!

— І досить часто виїжджала з нього жити до будинку своїх друзів, — сказала Айсіс.

— Мій шанс настав, коли в цьому замку відбувався великий маскарад, — сказав Окслі. — Одягнувшись у своє найкраще, хитро сховавши своє обличчя маскою лебедя, я проникнув усередину через вхід для торговців і незабаром опинився серед аристократів.

Я вирішив, що якщо вже наважився пити чай, то чому б не пригоститися ще й тортом. Той виявився купленим у магазині й дуже солодким.

— Це був великий бал, — сказав Окслі. — Лорди, леді, джентльмени — всі вдягнені або в довгі сукні, або в обтислі штанці та оксамитові жилетки, і кожен, ховаючись за маскою, думав про щось розпутне. А найбільш розпутною була моя Айсіс, бо вона на собі мала лише маску Цариці Єгипту.

— Я була богинею Ісідою[9], — сказала Айсіс. — Як ти чудово знаєш.

— Тож я зухвало підійшов і записався в її картку на всі танці.

— Що було нахабно й безсоромно, — прокоментувала Айсіс.

— Я врятував твої ноги від багатьох незграб! — сказав Окслі.

Вона притиснула долоню до його щоки:

— Цього я не заперечуватиму.

— Але про маскаради треба пам'ятати одну річ: наприкінці всі маски мусять бути зняті, — сказав Окслі. — Принаймні, у ввічливій компанії, але я тоді подумав…

— А коли таке трапляється — чекай біди, — зауважила Айсіс.

— Чому цей маскарад має закінчуватися? — продовжував Окслі. — І як син слідує за батьком, я дозволив дії слідувати за думкою — схопив свою любу Айсіс, кинув її собі на плече й помчав полями до Чертсі.

— Окслі, — сказала Айсіс. — Цей хлопець — представник закону. Не можна казати йому, що ти мене викрав. Він буде зобов'язаний заарештувати тебе, — вона подивилася на мене. — Запевняю вас, це було за моєї згоди, — сказала вона. — Я двічі була одружена, мала дітей і завжди робила як сама вважала за потрібне.

— Це точно, вона виявилася досвідченою жінкою, — сказав він і підморгнув, змусивши мене зніяковіти.

— Хто б міг подумати, що він колись носив сутану, — сказала Айсіс.

— Ченець з мене був жахливий, — сказав він. — Але то було інше життя, — він постукав пальцями по столу. — А тепер, коли ми нагодували вас, напоїли й набридли вам до нестями розмовами, чому б не перейти до справи? Чого хоче Велика Пані?

— Ви ж розумієте, що я тут виключно як посередник, — сказав я.

Нам у Гендоні читали курс лекцій про розв'язання конфліктів і казали, що треба повсякчас підкреслювати свою нейтральність, одночасно дозволяючи обом сторонам конфлікту вважати, що потайки ви на їхньому боці. Ми виконували вправи з розподілом ролей і все таке інше, і це була одна з небагатьох речей, яку я вмів робити краще за Леслі.

— Мама Темза вважає, що ви прагнете опуститися нижче шлюзу Теддінгтон.

— Це все одна ріка, — сказав Окслі. — А він — Старий Чоловік Річки.

— Вона стверджує, що він покинув припливну частину річища в 1858 році, — сказав я.

Якщо бути точнішим, це відбулося під час Великого Смороду (зверніть увагу на великі літери), коли Темза переповнилася каналізаційними стоками й у Лондоні запанував настільки жахливий сморід, що парламент вирішив переїхати до Оксфорда.

— Того літа в Лондоні залишилися лише ті, хто не міг поїхати, — сказав Окслі. — Місто тоді було непридатне ні для людини, ні для тварини.

— Вона каже, що після цього він не повернувся, — сказав я. — Це правда?

— Це правда, — сказав Окслі. — І, якщо чесно, Старий ніколи не любив те місто після того, як воно вбило його синів.

— Про яких синів ідеться?

— О, ви їх знаєте, — сказав Окслі. — Були Тай, Фліт і Ефра. Усі вони тонули в потоці бруду та гною, доки їх не позбавив страждань той хитрий покидьок Безелджет. Той, що створив каналізацію. Я зустрічався з ним, до речі; дуже шляхетний чоловік, з найблагороднішими рисами. Набив йому сраку за те, що він такий покидьок і вбивця.

— Ви вважаєте, що він убив ті річки?

— Ні, — сказав Окслі. — Але він був їхнім трунарем. Мушу віддати належне дочкам Великої Пані, вони безумовно витриваліші за моїх братів.

— Якщо йому не потрібне місто, чому він рветься нижче за течією? — спитав я.

— Декого з нас досі ваблять яскраві вогні, — сказав Окслі й посміхнувся дружині.

— Гадаю, було б непогано знову відвідувати театр, — сказала вона.

Окслі налив мені ще чаю. Десь позаду мене хрипкий голос гучномовця крикнув: «Почнімо цю вечірку!» Джеймс Браун досі співав свою пісню.

— І заради цієї можливості ви хочете битися з дочками Мами Темзи?

— Ви вважаєте, що вони для нас занадто страшні? — спитав Окслі.

— Я не думаю, що ви хочете цього настільки сильно, — відповів я. — До того ж, я певний, що можна домовитися.

— Возитимете нас автобусом на екскурсію? — спитав Окслі. — А паспорти для цього будуть потрібні?

Попри все, що ви, як вам здається, знаєте, більшість людей битися не хочуть, надто коли сили рівні. Натовп може розірвати на шматки одинака; чоловік, що має зброю та шляхетну мету, залюбки уб'є багато жінок і дітей. Але ризикувати в чесній бійці — це не так просто. Ось чому часто можна побачити, як п'яні молодики виконують номер «не тримайте мене», водночас відчайдушно сподіваючись, що їх утримають. Приїзду поліції всі завжди дуже раді, бо ми маємо обов’язок рятувати їх, незалежно від того, чи подобаються вони нам, чи ні.

П'яним молодиком Окслі не був, але я бачив, що він так само бажав знайти того, хто його стримає. А може, не його, а його батька?

— А ваш батько, — сказав я. — Чого він насправді хоче?

— Того самого, чого хоче будь-який батько, — відповів Окслі. — Поваги своїх дітей.

Я мало не бовкнув, що не всі батьки варті поваги, але зумів стулити пельку, та й узагалі… Не всі мали такого батька, як мій.

— Було б непогано, якби всі трохи охолонули, — сказав я. — Розслабтеся, поки ми з інспектором шукатимемо якогось вирішення.

Окслі подивився на мене поверх своєї чашки.

— Зараз весна, — сказав він. — Вище Ричмонду є багато цікавого.

— Вівці ягняться, — сказав я. — Тощо.

— А ви не такий, як я очікував, — сказав Окслі.

— А що ви очікували?

— Я вважав, що Найтінґейл обере когось більш схожого на себе, — сказав Окслі. — Може, більш аристократичного?

— Відвертого, — сказала Айсіс, випереджаючи чоловіка. — Майстерного.

— У той час як ви, — сказав Окслі, — хитрун.

— Більш схожий на тих чародіїв, яких ми знали раніше, — сказала Айсіс.

— Це добре? — спитав я.

Окслі та Айсіс розсміялися.

— Не знаю, — сказав Окслі. — Але дізнатися про це буде цікаво.

* * *

Залишити ярмарок було напрочуд важко. Ноги здавалися важкими, неначе я брів у воді. І лише коли ми дійшли до «Ягуара» й звуки ярмарку почали слабшати, я відчув, що втік.

— Що це таке? — спитав я Найтінґейла, коли ми сідали в машину.

— Seducere, — відповів він. — Непереборний потяг або спокуса. Як пише Бартолом'ю, багато надприродних істот користуються цими чарами як засобом самозахисту.

— А коли я навчуся це робити? — спитав я.

— Приблизно через десять років, — сказав інспектор. — Якщо вчитимешся трохи швидше, ніж зараз.

Поки ми поверталися через Сайренсестер до шосе М4, я розповів Найтінґейлові про своє знайомство з Окслі.

— Він consigliere[10] Старого Чоловіка, так? — спитав я.

— Якщо ти маєш на увазі, що він його consiliarius, радник, то так, — сказав Найтінґейл. — Напевно, друга за важливістю особа в таборі.

— Ви знали, що він звернеться до мене, так?

Найтінґейл зупинився, щоб подивитися на шосе, перш ніж виїжджати на нього.

— Вимагати переваги — його робота, — сказав він. — Ти погодився пригоститися тортом?

— Я мав відмовитися?

— Ні, — сказав Найтінґейл. — Доки ти під моїм захистом, він не намагатиметься спіймати тебе в пастку; втім, коли маєш справу з такими людьми, не завжди можна покладатися на здоровий глузд. Старому немає сенсу не сіло не впало намагатися змінити кордони. Отже, тепер ти бачив обидві сторони. Що скажеш?

— І перші, і другі мають справжню силу, — сказав я. — Але відчувається вона по-різному. У неї сила безумовно від моря, від порту й усього такого. А в нього — від землі, погоди та… звідки мені знати, може від лепреконів і кристалів?

— А це могло би пояснити, чому кордон між ними саме на шлюзі Теддінгтон, — сказав інспектор. — Теддінгтон — найвища точка, куди доходить приплив. Нижче нього річка зветься припливним річищем. А також це частина Темзи, яку адмініструє Лондонський Порт — навряд чи це збіг.

— То я маю рацію? — спитав я.

— Напевно, так, — сказав Найтінґейл. — Думаю, між припливним річищем і прісною рікою завжди був розкол. Можливо, саме тому Батькові Темзі було так легко залишити місто.

— Окслі натякнув, що Старому насправді не хочеться мати справи з містом, — сказав я. — Що йому просто потрібна повага.

— То може його задовольнить якась церемонія? — сказав Найтінґейл. — Може, клятва вірності?

— А що це таке?

— Феодальна клятва, — сказав Найтінґейл. — Васал присягається в лояльності своєму сюзеренові, а той обіцяє свій захист. Таким чином були організовані середньовічні суспільства.

— Саме до середньовіччя ми й повернемося, якщо ви спробуєте змусити Маму Темзу присягнути комусь у підданстві, — сказав я. — А надто Батькові Темзі.

— Ти певний у цьому? — спитав Найтінґейл. — Це було б суто символічно.

— Символічність усе лише погіршує, — сказав я. — Вона сприйме це як приниження. Вона вважає себе господинею найкращого міста на Землі, і не стане нікому вклонятися. А надто селюкові, що у фургоні їздить.

— Шкода, що ми не можемо одружити їх, — сказав Найтінґейл.

Сміючись із цього, ми об'їхали Свіндон.

Коли ми виїхали на М4, я спитав Найтінґейла, про що була його розмова зі Старим Чоловіком.

— Мій внесок у розмову був щонайбільше побіжний, — сказав Найтінґейл. — Здебільшого йшлося про технічні деталі: зменшення рівня ґрунтових вод, затримка циклів водоносних горизонтів, сукупні коефіцієнти водозбірної площі. Усе це визначатиме, скільки цього року води потече в річку.

— А якби я повернувся на двісті років у минуле і теж мав би з ним розмову, — сказав я, — про що тоді балакав би Старий Чоловік?

— Про те, які квіти зараз цвітуть, — сказав Найтінґейл. — Якою була минула зима… як весняним ранком літають птахи.

— І це був би той самий Старий?

— Не знаю, — сказав Найтінґейл. — У 1914 році Старий був той самий, це я тобі можу точно сказати.

— А звідки ви знаєте?

Трохи повагавшись, Найтінґейл відповів:

— Я не такий молодий, яким виглядаю.

Задзвонив мій телефон. Мені дуже кортіло проігнорувати дзвінок, але лунала пісня «That’s Not My Name», а це означало, що телефонує Леслі. Коли я ввімкнув зв'язок, вона забажала знати, де ми в біса були. Я сказав їй, що ми саме зараз проїжджаємо Редінг.

— Це знову трапилося! — сказала вона.

— Наскільки погано?

— Дуже погано, — сказала вона.

Я причепив до даху машини проблисковий маячок, Найтінґейл натиснув на педаль, і ми помчали назад до Лондона, залишаючи позаду себе захід сонця.

* * *

На Черінг-Крос-Роуд були припарковані три пожежні машини. Затор розтягнувся аж до площі Парламент і Юстон-Роуд. До провулка Сейнт-Мартін-Корт ми прибули під запах диму та белькотіння рацій. Леслі зустріла нас біля обмежувальної стрічки й дала нам захисні костюми. Поки ми перевдягалися, я побачив, що половина фронтону «Дж. Шикі» згоріла, і що в провулку стоять три намети, якими криміналісти зазвичай накривають докази. Отже, щонайменше три трупи.

— Скільки всередині? — спитав Найтінґейл.

— Жодного, — відповіла Леслі. — Всі вийшли через задній пожежний вихід. Лише незначні поранення.

— Хоч щось позитивне, — сказав Найтінґейл. — Ви певні, що це наш випадок?

Леслі кивнула й повела нас до першого намету. Всередині ми дізналися, що доктор Валід дістався туди раніше за нас; він присів біля тіла чоловіка, вдягненого в шафрановий одяг крішнаїта. Тіло лежало на спині там, куди впало: ноги прямі, руки вздовж тіла, неначе він брав участь в одному з тих практикумів щодо збільшення довіри, де ви дозволяєте собі впасти назад, але цього разу його ніхто не зловив. Обличчя було такою самою кривавою кашею, як у Купертауна та велокур'єра.

Отже, відповідь на своє запитання ми отримали.

— Це не найгірше, — сказала Леслі й покликала нас до другого намету.

У цьому наметі були два тіла. Перше з них було темношкірим чоловіком у чорному сюртуку, волосся якого зліпилося від крові. Його вдарили по голові з такою силою, що череп тріснув, і з-під нього виглядала частина мозку. Друге тіло належало ще одному крішнаїтові. Якийсь добродій намагався допомогти йому, перевернувши на бік. Зважаючи на розколоте обличчя, ці потуги були вже марні.

Я збагнув, що в моїх вухах гупає, а дихати стало важко. Кров, напевно від удару, нанесеного іншому чоловіку, забрьохала рясу кришнаїта, залишивши на помаранчевій тканині червоний візерунок. Усередині намету було парко, я почав пітніти під захисним костюмом. Найтінґейл про щось спитав, але я не почув, чи відповіла йому Леслі. Я вийшов з намету, мало не блюванув, і почапав до обмежувальної стрічки, дивуючись тому, що зміг утримати торт усередині.

Я витер рот пластиковим рукавом комбінезона й сперся на стіну. Навпроти мене висіла афіша Театру Ноеля Коварда.

Дві жертви з напіввідірваними обличчями означали, що дві людини зазнали «одержимості» водночас. Залишався ще один намет. Я спитав себе, наскільки гірше може бути в ньому?

Дурне питання.

Третій труп сидів схрестивши ноги — як дитина, а не як йог, хоча його руки й лежали на колінах долонями догори. Крішнаїтський одяг був геть просякнутий кров'ю, плечі були вкриті чимось червоним. Голови взагалі не було, залишився лише шматок шиї з нерівними краями. Серед розірваних м'язів щось біліло — напевно, хребет.

У цьому наметі на нас чекав Сівол. Коли Леслі ввела нас, він буркнув:

— Хтось вирішив поглузувати.

— Воно зростає, — сказав я.

Найтінґейл різко глянув на мене, але нічого не сказав.

— Але що саме зростає? — спитала Леслі. — І чому ви не можете це зупинити?

— Тому що ми не знаємо, що це, констеблю, — холодно сказав Найтінґейл.

* * *

Було дуже багато свідків, підозрюваних і людей, які допомагали поліції. Щоб провести допити якомога швидше, ми розділилися на пари. Я працював зі Сіволом, а Найтінґейл — із Леслі. Таким чином у кожній з кімнат був хтось здатний відчути vestigium, якщо той сунуть під ніс. Сержант Стефанопулос збирала фізичні докази та перевіряла записи відеокамер спостереження.

Дивитися на те, як працює Сівол, було майже задоволенням. Розмовляючи з підозрюваними, він ніколи не був таким загрозливим, як у розмові з полісменами. Його метод допиту був обережний; в жодному разі приятельський, завжди формальний, але голос він ніколи не підвищував. Я записував.

Реконструйована нами послідовність подій була гнітюче знайомою, але мала значно більший масштаб, ніж раніше. Був лагідний весняний день, неділя, і в провулку Сейнт-Мартін-Корт було досить людно. Клоуз — це пішохідний провулок, на який виходять три службові ходи театру, чорний хід до паба «Браун» і знаменитий ресторанчик «Дж. Шикі». Саме туди ходять по каву між виставами актори та працівники сцени. «Дж. Шикі» — місце тусовки театралів, що анітрохи не дивно, бо цей заклад у кількох хвилинах пішки від найзнаменитіших театрів Вест-Енду, а поїсти там можна навіть пізно ввечері. А ще «Шикі» вдягає своїх швейцарів у капелюхи-циліндри та сюртуки, і саме в цьому ресторанчику цього дня розпочалася проблема.

О другій сорок п'ять, приблизно тоді, коли я чаював з Окслі та Айсіс, шестеро членів Міжнародного Товариства Свідомості Крішни зайшли в цей провулок з боку вулиці Черінг-Крос-Роуд. Бхакта — шанувальники цього бога — йшли від площі Лестер до Ковент-Ґарден; це був їхній звичайний маршрут. На їх чолі був Майкл Сміт, особистість якого згодом підтвердили завдяки дактилоскопічній експертизі; колишній наркоман, алкоголік, крадій автомобілів, підозрюваний у зґвалтуванні, який упродовж тих кількох місяців, що минули від його долучення до релігійного руху, жив безгрішним життям. Міжнародне Товариство Свідомості Крішни розуміє, що привертати до себе увагу та провокувати перехожих на агресію — різні речі. Публічними танцями та співами вони хочуть зацікавити потенційних новонавернених, але не спровокувати при цьому бійку. Таким чином, щоб уникнути проблем, час перебування на одному місці мав обиратися обережно. Майкл Сміт умів дуже добре оцінювати, що його підлеглі можуть собі дозволити, а що ні, і тому на чолі шафранової вервечки того дня йшов саме він.

І саме тому всі здивувалися (це розповів Вілард Джонс, колишній рятувальник, якому цього дня пощастило вижити), коли вони зупинилися навпроти «Дж. Шикі» і Майкл Сміт сказав, що хоче, щоб їх було чути. Тим не менш, по вулицях вони ходили саме для того, щоб їх було чути, тож вони почали це робити.

— Звуки мають бути гармонійними, — казав Вілард Джонс. — У нашій епосі матеріалізму та лицемірства немає жодної форми духовної реалізації, що ефективніша за наспівування маха-мантри. Це наче щирий плач дитини до її матері… — певний час він продовжував просторікати на цю тему.

Але цього разу гармонію порушував дзвоник, що його вішають на шию коровам; Вілард Джонс знав, що цей дзвоник з корови, бо його батько та брати були справжніми фермерами-невдахами в Уельсі.

— Якщо ви коли-небудь чули дзвоник, що вішають на корову, — казав Джонс, — то розумієте, що про гармонію, коли його роблять, не турбуються.

Приблизно о другій п'ятдесят Майкл Сміт дістав звідкись такий дзвоник і почав дзвонити їм, сильно махаючи рукою. Швейцаром того дня чергував Ґурчан Теміз з району Тотенгем, до якого він переїхав з Анкари. Як типовий лондонець, Ґурчан мав високий поріг толерантності до чиєїсь нерозсудливості, бо, зрештою, якщо живеш у великому місті, нема сенсу скаржитися, що воно велике; але його толерантність усе одно мала свою межу, а називалася та межа «глузування». Дзвонити біля ресторану великим коров'ячим дзвоником і бентежити клієнтів безумовно означало глузувати, тож Ґурчан вийшов висловити Майклові Сміту свій протест, а той кілька разів сильно ударив його дзвоником по голові та по плечах. За словами доктора Валіда, смерть настала після четвертого удару. Щойно Ґурчан Теміз упав на землю, ще двоє крішнаїтів, Генрі Мак-Івой з Веллінгтона, що в Новій Зеландії, та Вільям Кетрінгтон з Гемел Гемпстеда, що в Англії, підбігли й почали бити жертву ногами. Це завдало не таких вже й великих ушкоджень, бо обоє шанувальники Крішни були взуті у м'які сандалі.

Цієї миті всередині закладу за шинквасом вибухнув якийсь запалювальний пристрій. Усі клієнти, хоча й були сумішшю туристів і театралів, евакуювалися з будівлі швидко та організовано. Ті, хто вийшов у задні двері, розійшлися по Сесіл-Корт; ті, хто виходив крізь передні двері, пробігли повз тіла Ґурчана Теміза, Генрі Мак-Ілвоя та Вільяма Кетрінгтона, які вже були мертві. Більшість з людей помітили, що були тіла та кров, але ніхто не міг згадати деталі. Лише Вілард Джонс добре бачив, що сталося з Майклом Смітом.

— Він просто сів, — сказав Джонс. — А потім його голова вибухнула.

Існує кілька банальних причин, через які голова може вибухнути (приміром, як що в неї влучила куля з надвисокою швидкістю), тож криміналісти витратили якийсь час на те, щоб спростувати всі ці можливості. Тим часом я з'ясував, що спричинило вибух усередині «Дж. Шикі», і це було саме вчасно, бо справою вже починали цікавитися відділ боротьби з тероризмом та МІ5, а цього ніхто не хотів.

* * *

Відповідь я знайшов завдяки експериментам, які робив напівпотайки, намагаючись дослідити, як зламався мій телефон. Я не збирався експериментувати над своїм ноутбуком або над ще одним телефоном, а тому збігав до «Комп'ютери для Африки», які ремонтують викинуті комп'ютери й пожертвують їх за кордон, і придбав у них повну сумку мікросхем і материнську плату від, як мені здавалося, Atari ST. Малярним скотчем я зробив уздовж лабораторного стола відмітки через рівні інтервали, потім поклав біля кожної відмітки по мікросхемі, розташував у потрібному місці руку й створив світоч. Головна хитрість науковців — змінювати лише один параметр за раз, але я відчував впевненість у тому, що кожного разу створюю світоч однакової сили. Цілий день я робив вогники, а потім перевіряв кожну мікросхему під мікроскопом, шукаючи ушкодження. І не отримав жодного результату, якщо не рахувати роздратованого Найтінґейла, який сказав, що якби я дійсно мав стільки вільного часу, то знав би, які латинські прийменники вимагають знахідного відмінку, а які — орудного.

А потім він відволік мене тим, що вчив мене мого першого Adjectivum-а, тобто форми, яка змінює один з аспектів іншої форми. Цей Adjectivum називався Iactus, і в комбінації з Impello, теоретично, мав дозволити мені робити так, щоб яблуко літало навколо кімнати. Після двох тижнів яблучних вибухів я натренувався настільки, що міг досить точно жбурляти яблуко вздовж лабораторії. Найтінґейл сказав, що наступний етап — навчитися ловити речі, які хтось жбурляє в мене, і тоді яблука знову почали вибухати; саме на цій стадії я був, коли перевели годинник на літній час, і саме тоді відбувся офіційний візит до Батька Темзи.

Прорив відбувся, коли я сидів у кімнаті для допитів і спостерігав за тим, як Сівол обережно вискубував факти зі свідчення Віларда Джонса. Виявилося, що магія де в чому точнісінько така сама, як і наука: іноді найголовніше — побачити очевидне. Так само, як Галілей помітив, що предмети в гравітації прискорюються однаково, незалежно від їхньої ваги, я збагнув, що існує велика різниця між моїм телефоном і мікросхемами, з якими я експериментував: мобільник, коли згорів, мав живлення від батареї.

Для того, щоб під'єднати мою колекцію вживаних мікросхем до батареї, треба було дуже багато часу, але на щастя, якщо знати, де шукати, усього лише за п'ять фунтів можна купити десять мікрокалькуляторів. Після чого достатньо лише правильно їх розставити, створити рівно на п'ять секунд світоч і сунути калькулятори під мікроскоп. Той, що був безпосередньо під моєю долонею, згорів, а решта мали дедалі менші ушкодження аж до відмітки «два метри». Що це означало? Чи я випромінював шкідливу для електроніки енергію, чи навпроти, я висмоктував енергію з калькуляторів? І чому ушкоджень зазнавали саме мікросхеми, а не інші компоненти? Відкритих питань було багато, але одна річ була очевидною: тепер я можу займатися магією, коли в кишені лежить телефон — за умови, що з нього вийнято батарею.

— Але що це все означає? — спитала Леслі.

Я надпив свій «Becks» і змахнув пляшкою в напрямку телевізора.

— Це означає, що я щойно з'ясував, яким чином почалася пожежа.

Наступного ранку Леслі надіслала мені електронною поштою рапорт пожежників. Прочитавши його, я знайшов магазин, який міг продати такий самий касовий апарат, як той, що був у «Дж. Шикі». Через вимогу Найтінґейла не впускати нікого чужого в Фоллі, за винятком каретні, мені довелося нести цей клятий апарат до лабораторії самотужки. Моллі спостерігала за цим, прикривши рукою посмішку. Я подумав, що Леслі в даному випадку не чужа, але коли зателефонував і запросив її на демонстрацію, вона сказала, що зайнята, виконує щось для Сівола. Закінчивши всі приготування, я попросив Моллі запросити Найтінґейла прийти до мене в лабораторію.

Там я розчистив один з кутів (якнайдалі від газових труб), поставив касовий апарат на металевий столик і під’єднав його до живлення. Коли прийшов Найтінґейл, я дав йому лабораторний халат і захисні окуляри, а потім попросив стати в шести метрах від апарата. Потім вийняв зі свого телефону батарею.

— А яка мета цього експерименту? — спитав Найтінґейл.

— Потерпіть трохи, сер, — сказав я, — вам усе стане зрозуміло.

— Як скажеш, Пітере, — сказав він і склав руки. — А захисний шолом мені потрібний?

— Напевно, ні, сер, — відповів я. — Я рахуватиму від трьох до нуля, і хотів би, щоб на рахунок нуль ви зробили найпотужнішу магію, що за таких умов безпечна.

— Найпотужнішу? — спитав Найтінґейл. — Ти певний в цьому?

— Так, сер, — сказав я. — Ви готові?

— Якщо ти готовий.

Я почав рахувати, і на рахунок «нуль» Найтінґейл підірвав усю лабораторію — принаймні, так мені спочатку здалося. Над простягнутою долонею Найтінґейла утворилася куля вогню, схожа на дуже невдале виконання закляття «світоч». На мене накотилася хвиля жару, я відчув запах паленого волосся. Я мало не кинувся ховатися за стіл, але збагнув, що цей жар — не фізичний. Він не міг бути фізичним, бо тоді б вогонь спалив Найтінґейла. Якимось чином увесь жар утримувався всередині сфери над його долонею, а те, що я відчув, було великими vestigia.

Найтінґейл подивився на мене й спокійно вигнув брову:

— Як довго мені це тримати?

— Не знаю, — сказав я. — А як довго ви можете?

Найтінґейл розсміявся. Краєм ока я вхопив якийсь рух, а коли озирнувся, побачив Моллі — вона стояла у дверях і в її очах, які вона не зводила з Найтінґейла, віддзеркалювалося полум'я.

Щойно я відвернувся від неї, касовий апарат вибухнув. Верхня частина відлетіла, зсередини полився пластик, догори пішов густий чорний дим, який став накопичуватися біля стелі. Моллі задоволено вискнула, а я побіг з вогнегасником й поливав апарат, доки той не погаснув. Найтінґейл змусив зникнути свою сферу полум’яної смерті й увімкнув вентилятори витяжки, про існування якої я досі не здогадувався.

— Чому вона вибухнула? — спитав він.

— Швидке руйнування деталей звільняє займистий газ — водень, абощо, — відповів я. — З хімії я мав лише «задовільно». Газ змішується з повітрям усередині корпусу, потім електрична іскра й бабах! А питання, яке хочу вам поставити я, таке: закляття висмоктує з предмета магію, чи навпаки?

У відповідь я, звісно, почув, що і те, і інше.

— Зазвичай, це не вивчають ті, хто ще не опанував базові форми, — сказав Найтінґейл.

Магія, як її розумів Найтінґейл, створювалася життям. Чародій міг користуватися власною магією або магією, яку він зберіг завдяки чарам; останнє здалося мені надзвичайно цікавим, але до вибухів касових апаратів стосунку не мало. Однак життя захищає себе, і чим складнішим є життя, тим більше магії воно робить, але й тим важче цю магію відібрати.

— Неможливо забрати магію в іншої людини, — сказав Найтінґейл. — Або навіть у собаки.

— Вампіри, — сказав я. — Вони висмоктали життя з усього, що було в будинку, хіба ні?

— Вампіри безумовно паразити, але ми не знаємо, як вони це роблять, — відповів Найтінґейл. — А також ми не знаємо, як люди на кшталт твоєї подруги Беверлі Брукс беруть силу зі свого оточення.

— Саме в будинку вампірів я вперше помітив вплив на мікросхеми, — сказав я.

— Зважаючи, що машини стають дедалі більш схожими на людей, — сказав Найтінґейл, — напевно, вони теж починають творити власну магію. Але яким чином це може стати нам у пригоді?

Від такої псевдонауки я мало не скривився, але вирішив, що розбиратися з нею зараз невчасно.

— По-перше, — сказав я, — тепер ми знаємо, що те, що це робить, засмоктує величезну кількість енергії, а по-друге, тепер нам є, що шукати.

* * *

Але насправді нічого особливого ми не знайшли. Тим часом команду відділу вбивств Сівола призначили розслідувати винятково безглузде вбивство в пабі біля Пікаділі Серкас. Я відвідав місце того злочину, але там не було ніяких vestigia, зате був дурний, але зрозумілий мотив убивства.

— Обманутий хлопець, — пояснила Леслі одного вечора, коли прийшла до мене подивитися кінофільм. — Спочатку хлопець знайомиться з дівчиною, потім дівчина спить з іншим хлопцем, перший хлопець б'є ножем другого й тікає. Ми вважаємо, що він переховується у Волтгемстау.

Багато хто міг би сказати, що цим він уже достатньо себе покарав.

У вбивствах, що трапилися біля «Дж. Шикі», звинуватили Майкла Сміта, який, начебто, стрелив трьом чоловікам у голови з нелегальної вогнепальної зброї, а потім нею ж застрелив себе. ЗМІ могли б зацікавитися цим сильніше, якби саме тоді зірку мильних опер не спіймали в туалеті якогось клубу під час гомосексуального зв'язку з відомим футболістом. Ця подія засліпила ЗМІ щодо справжніх новин щонайменше на два тижні; за словами Леслі, це було занадто вчасно, щоб бути збігом.

Весь квітень я тренувався створювати форми, вивчав латину й експериментував із новими способами підривати мікросхеми. Кожного дня я водив Тóбі на прогулянку навколо Ковент-Ґарден і Кембридж-Серкас, сподіваючись, що він щось почує, але марно. Двічі я телефонував Беверлі Брук, але вона сказала, що її мати наказала їй не водитися зі мною, доки я не зроблю що-небудь з Батьком Темзою.

Травневі свята розпочалися як завжди: двома днями дощу, трьома днями мжички, і лише в суботу визирнуло сонце. Саме такого ясного дня думки молодого чоловіка сповнені романтики, морозива та вистав «Панч і Джуді».

Саме того дня на Ковент-Ґарден відбувався Травневий Ярмарок, який відзначився першим відомим виконанням «Панч і Джуді» з парадом духового оркестру, ляльковою месою в Акторській церкві, а загалом вистав «Панч і Джуді» було стільки, скільки вдалося вмістити на території церкви. Коли я був констеблем-стажистом у Черінг-Крос, цього дня я завжди був на чергуванні, тому цього разу зателефонував Леслі й спитав її, чи не хоче вона подивитися на ярмарку з точки зору цивільної людини. Ми купили в супермаркеті «Теско» морозиво та колу й вертілися серед туристів, доки не дійшли до переднього портика церкви. Єдина будка «професора» була встановлена буквально в метрі від того місця, де бідоласі Вільяму Скірмішу відбили голову.

— Чотири місяці минуло, — сказав я.

— Нудними ці місяці не були, — сказала Леслі.

— Це тому, що тобі не треба було вчитися латини, — сказав я.

Для того, щоб діти могли сісти, були покладені мати, а нам, дорослим, треба було стояти позаду. Чоловік у строкатому костюмі блазня вийшов уперед, щоб розігріти глядачів. Він пояснив, що впродовж століть було багато різних версій вистави «Панч і Джуді», але сьогодні, щоб просвітити та розважити нас, знаменитий професор Філіп Пойнтер виконає Трагічну Комедію або Комічну Трагедію про Панча та Джуді в тій версії, яку 1827 року Джованні Піччіні розповів Джонові Пейну Кольє.

Ця історія розпочалася з того, що Панча вкусив за ніс собака Тóбі.


Розділ 8 Скорочена версія


Собака Тóбі кусає Панча, а той забиває до смерті пана Скарамуша, хазяїна Тóбі. Потім Панч іде додому, викидає свою дитину у вікно й забиває до смерті свою дружину Джуді. Він падає зі свого коня і б'є ногою лікаря в око. Лікар кидається на нього з палицею, але Панч відбирає її та забиває доктора до смерті. Він дзеленчить овечим дзвоником біля будинку багатія, а коли слуга багатія виявляє своє невдоволення, Панч забиває його до смерті. На цьому місці моє морозиво розтануло й ляпнулося на туфлі.

«Трагічна Комедія, або Комічна Трагедія про Панча та Джуді, почуту у 1827 році Джоном Пейном Колліером від Джованні Піччіні». Знайти її було не важко, якщо знати, що треба шукати саме її. Після вистави ми з Леслі показали «професорові» наші посвідчення, і він був ласкавий дати нам роздрук сценарію. Ми взяли його й пішли до «Раундхауса», що на розі Нью-Роуд і Ґарік-Сріт, а там усілися читати, замовивши собі подвійні порції горілки.

— Це не може бути збігом, — сказав я.

— Ти серйозно? — спитала Леслі. — Щось користується реальними людьми для виконання дурної лялькової вистави?

— Твоєму начальникові це не сподобається, — сказав я.

— Тому я не стану йому про це розповідати, — сказала Леслі. — Нехай твій начальник розповість моєму начальникові, що на його ділянці забиває людей привид клятого Містера Панча.

— Ти вважаєш, що то привид? — спитав я.

— Звідки мені знати? — сказала вона. — Це ваша справа, чарівні копи.

* * *

У Фоллі є три бібліотеки: про першу я тоді ще не знав, друга присвячена магії, в ній зберігаються трактати про закляття, форми та алхімію (всі вони написані латиною, яка для мене була ще тарабарщиною), а третя бібліотека була загальна й знаходилася на другому поверсі, біля читальної кімнати. Розподіл роботи був очевидний від самого початку: Найтінґейл перевіряв магічну бібліотеку, а я взявся за книги, що були написані англійською мовою.

Загальна бібліотека була панельована такою кількістю червоної деревини, що її вистачило б на цілий амазонський ліс. На одній зі стін стелажі сягали стелі, і до найвищих полиць треба було лізти по драбині, яка пересувалася вздовж блискучих латунних рейок. Рядок красивих шаф містив картотеку, яка була найбільшим наближенням до програми пошуку, яку мала ця бібліотека. Відкривши шухляди, я відчув запах старого картону та плісняви, і мене втішило, що Моллі прибиралася не настільки ретельно, щоб і картотеку чистити; а якщо навіть вона і чистила тут, то, принаймні, не регулярно. Картки були вишикувані згідно з темою, а в головному покажчику книжки порядкувалися за назвою. Я почав з пошуку посилань на «Панч і Джуді», але не знайшов жодного. Найтінґейл порадив мені шукати ще один термін: поверненець. Після кількох невдалих спроб я натрапив на «Міркування про Життя та Смерть» Джона Полідарі, які, якщо вірити фронтиспісу, були видані в 1819 році. А ще там елегантними завитками було написано від руки: «Vincit qui se vincit, August 1821». Мені стало цікаво, що це означає?

Згідно з Полідарі, поверненець — це дух, який не знайшов спокою й повертається з того світу, приносячи нещастя живим, зазвичай у відповідь за неповагу або кривду, зазнану померлим за життя.

— Це безумовно відповідає нашому профілю, — сказав я Найтінґейлові під час обіду (Біф Веллінгтон, варена картопля та смажений пастернак). — Усі ці образи, через які хтось біситься і стає на шлях вендети — це узгоджується з ідеєю Леслі про те, що великі події мають маленькі відлуння.

— Ти думаєш, що вони заражаються?

— Я думаю, що це польовий ефект, як радіація або світло від лампочки, — сказав я. — Я думаю, що відлуння знаходяться всередині поля; їхні мозки заряджаються негативними емоціями — ось і маємо.

— А хіба в такому разі не мало б зазнати впливу більше людей? — спитав Найтінґейл. — У фойє кінотеатру було щонайменше десятеро людей, у тому числі ви з констеблем Мей, але впливу зазнала лише та мати.

— Може, воно підсилює гнів, який уже існує? — спитав я. — Або діє як каталізатор? Підтвердити це науковими методами буде непросто.

Найтінґейл посміхнувся.

— Що таке? — спитав я.

— Ти нагадуєш мені чародія, якого я колись знав, його звали Девід Мелленбі, — сказав Найтіґейл. — Він мав схожу одержимість.

— Що трапилося з ним? — спитав я. — Чи залишилися після нього якісь нотатки?

— На жаль, він загинув на війні, — сказав Найтінґейл. — Він не мав можливості зробити й половину тих експериментів, які планував. Він мав деякі припущення щодо того, як діє дух місця; тобі б вони сподобались.

— І якою була його гіпотеза? — спитав я.

— Я розповім тобі про неї, якщо ти навчишся наступної форми, — відповів інспектор. — Я помітив, що між сценарієм і діями пана Панча є відмінності. Я маю на увазі Кралю Поллі.

У «Трагічній Комедії» йдеться, що замордувавши дружину та дитину Містер Панч співає радісну пісеньку про те, як добре вбити дружину, а завершивши співати, робить пропозицію Кралі Поллі. Вона, як персонаж, нічого не каже, але коли наш веселий серійний вбивця починає цілувати її, видається цілком згідною.

— Ми не знаємо, чи діє він саме за цим сценарієм, — сказав я.

— Це правда, — сказав Найтінґейл. — Піччіні переповідав усну традицію, а вони рідко бувають надійні.

Згідно з Піччіні (який, можливо, переповів не зовсім ту версію), наступною жертвою мав стати сліпий жебрак, який кашляє в обличчя Містера Панча й за це вилітає зі сцени. Чи виживає він під час цього інциденту, в сценарії не написано.

— Якщо наш Пульчинелла-поверненець діє за сценарієм, — сказав я, — найімовірнішою наступною жертвою буде бляшко з Королівської Національної Інституції для Сліпих».

— Хто такий «бляшко»?

— Людина з бляшанкою для пожертвувань, — сказав я, зобразивши рукою, ніби трушу кухоль. — В яку люди кидають зайві монети.

— Сліпий, який жебракує, — сказав він. — Більш корисно було б дізнатися, ким був цей поверненець за життя і де його поховано.

— Якщо ми знатимемо, ким він був, то зможемо дати ради його проблемам і дати йому можливість спочити з миром? — спитав я.

— Або викопаємо його кістки, перемелемо їх на порох, змішаємо з кам'яною сіллю, а потім розсіємо все над морем, — відповів Найтінґейл.

— Це спрацює?

— Віктор Бартолом'ю каже, що треба вчинити саме так, — знизав плечима Найтінґейл. — Він написав книгу про те, що треба робити з привидами та поверненцями — у буквальному сенсі.

— Мені здається, що ми впускаємо одне очевидне джерело інформації, — сказав я.

— Невже?

— Ніколас Волпенні, — сказав я. — Усі напади мали свій початок неподалік від Акторської церкви, а це, як на мене, каже нам про те, що поверненець знаходиться десь там. Ніколас може знати його; взагалі-то, вони можуть навіть тусуватися разом.

— Я не певний, що привиди «тусуються» так, як ти це собі уявляєш, — сказав Найтінґейл, потім швидко озирнувся, переконався, що Моллі не побачить, і опустив свою тарілку під стіл. Хвіст Тóбі почав радісно гупати по моїй нозі.

— Нам потрібен більший собака, — сказав я. — Або менші порції.

— Спробуй поговорити з ним сьогодні вночі, — сказав Найтінґейл. — Але не забувай, що наш Ніколас не був надійним свідком навіть за життя, а після кончини його чесність навряд чи покращилася.

— А як він помер? — спитав я. — Ви знаєте?

— Випив забагато, — сказав Найтінґейл. — Дуже приємний спосіб.

* * *

Оскільки Тóбі був нашим офіційним мисливським собакою на привидів, а ще тому, що його хода стала тривожно хиткою, я взяв його з собою. Від площі Рассел і Фоллі до Ковент-Ґарден можна неспішно дійти за півгодини. Після того, як минеш магазин «Заборонена планета» й перейдеш проспект Шафтсбері, йдучи завжди прямо, можна прийти до Ніл-Стріт, на якій було вбито велокур'єра. Але я вирішив, що якщо почну цуратися певних вулиць через те, що на них когось убили, мені доведеться поїхати з Лондона.

Був пізній вечір, досить прохолодний, але біля гастропаба досі юрбилися пияки. Ідею кафе, в яких відвідувачі сидять надворі, Лондон сприйняв досить пізно, але тепер не збирався дозволити прохолодній погоді завадити її впровадженню; надто після заборони палити в приміщеннях.

Тóбі зупинився біля того місця, де доктор Фремлайн напав на кур'єра, але лише для того, щоб помочитися на стовпчик.

Навіть о такій пізній годині на Ковент-Ґарден було людно. З Королівської Опери після завершення вистави виходили глядачі, які шукали місця, де можна поїсти та зробити селфі, у той час як групи молоді, що приїхали зі всієї Європи на сплачені їхнім навчальним закладом екскурсії, користалися своїм освяченим часом правом повністю заступати тротуари.

Коли кав'ярні, ресторани та паби в критому ринку зачинилися, Площа швидко спорожніла й невдовзі людей залишилося достатньо мало, щоб я ризикнув пополювати на привида.

Серед авторитетів не було згоди щодо того, якою є справжня природа привида. Полідорі наполягав, що привиди — душі померлих, які причепилися до місцини. Він припускав, що вони живляться власним духом, і якщо цей дух не відновлювати магією, вони зрештою сходять нанівець. Ричард Спрюс у своїй книжці «Витривалість фантасмагоричного», що була видана 1860 року в Йоркширі, загалом погодився з Полідорі, але додав, що привиди можуть вбирати в себе магію свого оточення приблизно так само, як всмоктує поживні речовини зі свого субстрату мох. Пітер Брок, пишучи в 1930-их, припустив, що привиди були не більш як записами на чарівному матеріалі свого оточення, так само як музика записувалася на вінілових дисках. Особисто я прийшов до висновку, що вони схожі на недосконалі копії померлих особистостей, які тепер існують більш примітивним способом у свого роду магічній матриці, в якій від одного магічного вузла до іншого поширюються пакети «інформації».

Оскільки обидві мої зустрічі з Ніколасом почалися в портику Акторської церкви, я розпочав саме там. Копи дивляться на світ не так, як решта людей. Полісмена можна впізнати по тому, як він оглядає кімнату. Цей холодний підозрілий погляд завжди видає його тим, хто знає, на що треба звертати увагу. Дивним є те, як швидко цьому вчишся. Коли я ще був стажистом, і був ним усього лише місяць, я завітав до квартири батьків і збагнув, що навіть якби я не знав, що мій батько наркоман, то дізнався би про це, щойно переступив поріг. Тут треба пояснити, що моя мати — фанатка прибирання, з килима на підлозі її вітальні їсти можна; але ознаки завжди знайдеш, якщо знаєш, де їх шукати.

Те саме сталося й з vestigia. Коли я доторкнувся долонею до вапнякових блоків, з яких складався портик, то відчуття — холодне, нечітке усвідомлення присутності, сильний запах сандалового дерева — були ті самі, але тепер, наче коп, що «читає» вулицю, я мав приблизне уявлення про те, що ці відчуття означають. А ще я очікував, що вони будуть сильніші. Я спробував повернутися подумки в той час, коли востаннє торкався цих каменів. Чи справили вони на мене тоді таке саме враження?

Я подивився навколо, чи не дивиться хтось на мене.

— Ніколасе, — сказав я стіні, — ви тут?

Я відчув долонею щось схоже на вібрацію, неначе десь далеко поїзд метро поїхав. Тóбі заскавчав і позадкував, шкрябаючи кігтями по камінню. Не встиг я й сам позадкувати, аж просто переді мною вигулькнуло біле й прозоре обличчя Ніколаса.

— Допоможіть! — сказав він.

— Що трапилося? — спитав я.

— Він їсть мене! — сказав Ніколас, а потім його обличчя засмоктало назад у стіну.

На мить я відчув щось дивне, ніби хтось тягнув мене за потилицю вперед, тож я швидко позадкував. Тóбі гавкнув, а потім розвернувся й побіг назад, у напрямку площі Рассел. Я важко впав спиною на землю, що було боляче, і перш, ніж зміг підвестися, якийсь час лежав, почуваючись дурнем. Я обережно наблизився до церкви й боязко знов доторкнувся до каменю.

Стіна була холодна й груба, більше нічого не відчувалося. Було таке враження, ніби vestigia було висмоктано з каменів так само, як у будинку з вампірами. Я відсмикнув долоню й відійшов. Площа була темна й тиха. Я розвернувся й пішов у ніч, шукаючи Тóбі.

Він побіг аж до Фоллі. Я знайшов його на кухні — він згорнувся на колінах у Моллі. Заспокоюючи собаку, вона суворо глянула на мене.

— Він має вміти дивитися в обличчя небезпеки, — сказав я. — Якщо він хоче тут залишитися, мусить працювати.

* * *

Те, що я займався розслідуванням, не звільняло мене від тренувань. Я вмовив Найтінґейла показати мені закляття вогняної кулі, і воно, звісно, виявилося варіацією на тему Lux із доданням Iactus для руху. Коли Найтінґейл переконався, що я можу виконати першу частину не спаливши собі руку, ми пішли в підвал, тренуватися в тирі. Я тоді, звісно, вперше дізнався, що в нас є тир. У самому низу задніх сходів треба було повернути ліворуч замість праворуч, і крізь кілька броньованих дверей, про які я раніше думав, що то склади вугілля, пройти до приміщення, що було п'ятдесят метрів завдовжки, в одному кінці мало стіну з мішків з піском, а в протилежному — рядок металевих шаф. На вішалках висів рядок військових шоломів, а під ним — рядок протигазів. Там був плакат з білими літерами на криваво-червоному тлі: «Зберігайте спокій і продовжуйте», і я вирішив, що це гарна порада. У дальньому кінці був стос крихких картонних мішеней, в яких досі можна було впізнати силуети німецьких солдатів. За вказівками Найтінґейла я обпер рядок з них на мішки з піском і повернувся до вогневого рубежу. Перш ніж почати, я переконався, що не взяв з собою свій новий мобільник.

— Дивись уважно, — сказав Найтінґейл.

Він змахнув рукою — спалахнуло світло, пролунав звук, ніби простирадло розірвали навпіл, а потім перша зліва мішень розлетілася палаючими шматками.

Почувши захоплені оплески, я обернувся й побачив Моллі, яка наче дитина в цирку шипіла від задоволення, стоячи навшпиньки.

— Ви не сказали латинське слово, — зауважив я.

— Тренуйся поки що мовчки, — сказав він. — Це закляття — зброя. Воно має єдине призначення — вбивати. Опановуючи його, ти береш на себе ті самі обов'язки, як і будь-який інший озброєний констебль, тож я рекомендую тобі ознайомитися з поточними настановами щодо використання вогнепальної зброї.

Моллі позіхнула, прикривши долонею рот, щоб не було видно, як широко він роззявляється. Найтінґейл спокійно глянув на неї.

— Він має жити у світі людей, — сказав він.

Моллі знизала плечима, мовляв, «як скажеш».

Найтінґейл продемонстрував закляття ще раз, цього разу вчетверо повільніше, а я спробував повторити. Вогняну кулю я до цього вже тренував, але коли я спробував докласти Iactus, вона здалася ковзкою, неначе на відміну від яблук її не було за що схопити. Коли ж я належним чином драматично змахнув рукою, моя куля вогню повільно пролетіла дистанцію, пропалила в мішені маленьку дірочку й застрягла в мішку з піском.

— Треба відпускати її, Пітере, — сказав Найтінґейл, — бо інакше вона не вибухне.

Я відпустив вогняну кулю, і з-поза мішені почувся приглушений удар. До стелі здійнялася цівочка диму. Моллі за моєю спиною захихотіла.

Тренування тривало годину, і наприкінці я був уже здатний метати полум'я в мішень із запаморочливою швидкістю джмеля, який вже виконав свою денну норму збору пилку й користався моментом, щоб насолодитися краєвидами.

Ми зробили перерву на ранковий чай і я розповів про свою ідею відновлення Ніколаса — за умови, що після того, як «щось» його «з'їло», від нього залишилося достатньо, щоб було що відновлювати.

— Полідорі згадує закляття, що може викликати привидів, — сказав я. — Воно працює?

— Це радше ритуал, аніж закляття, — сказав Найтінґейл.

Намагаючись не дати Моллі завалити нас їжею, ми зазвичай чаювали на кухні, виходячи з того, що якщо вона не сервіруватиме шість столів у кімнаті для сніданків, то буде лише дві порції. Так і вийшло, але ці порції були великі.

— Яка між ними різниця?

— Ти постійно ставиш такі питання, — сказав Найтінґейл, — яких не маєш ставити ще щонайменше рік.

— Лише основи — скорочену версію.

— Заклинання — це послідовність форм, які зв'язані одна з іншою з метою досягнення певного ефекту, а ритуал є саме ритуалом із супровідними атрибутами, що допомагають його виконанню, — сказав Найтінґейл. — Це зазвичай старіші заклинання, з початку вісімнадцятого століття.

— А ритуальні частини важливі? — спитав я.

— Чесно кажучи, я не знаю, — сказав Найтінґейл. — Це заклинання, що рідко використовуються. Якщо б вони були потрібні часто, їх би на початку двадцятого століття модернізували.

— Можете показати мені, як це робиться? — спитав я.

Тóбі помітив, що я намащую маслом булочку, й усівся переді мною. Я відламав шматочок і дав йому.

— Є ще одна проблема, — сказав Найтінґейл. — Цей ритуал вимагає приношення в жертву тварини.

— Що ж, — сказав я. — Тóбі добре вгодований і має гарний вигляд.

— Сучасне суспільство не схвалює такі дії, а надто їх не схвалить сучасна церква, на території якої, до речі, цей ритуал треба здійснити.

— А навіщо потрібне жертвопринесення?

— За словами Бартолом'ю, під час помирання внутрішня магія тварини стає доступною для «споживання» привидом і допомагає йому потрапити в матеріальний світ, — сказав Найтінґейл.

— Отже, сутність життя тварини використовується як магічне пальне? — спитав я.

— Так.

— А людей можна приносити в жертву? — спитав я. — Забирати таким чином їхню магію?

— Так, — сказав він. — Але є одна каверза.

— Яка каверза?

— Потім зазнаєш переслідування хоч до кінця віків, і зрештою тебе буде страчено.

Я не спитав, кому саме доведеться займатися переслідуванням і стратою.

Тóбі гавкнув — вимагав сосиску.

— Якщо нам потрібне просто джерело магії, — сказав я, — думаю, я знайду прийнятну заміну.

* * *

За словами Бартолом'ю, чим ближче знаходишся до місця поховання привида, тим краще, тому я кілька годин вивчав парафіяльні записи, а Найтінґейл тим часом переконував пастора, що ми хочемо спіймати церковних вандалів. Це дуже дивна церква; вона схожа на велику прямокутну кам'яну клуню, а спроектував її Ініґо Джонс. Східний портик, біля якого я вперше зустрівся з Ніколасом Волпенні, був декоративний; справжній вхід був з західного боку церкви й вів до цвинтаря, з якого зробили садок. Брама з кованого заліза вела з саду до Бедфор-Стріт. Найтінґейл спромігся випросити в пастора ключі.

— Якщо ви плануєте засідку, — сказав пастор. — чи не треба про всяк випадок і мені залишитися?

— Ми боїмося, що вони можуть стежити за вами, — сказав Найтінґейл. — Ми хочемо, щоб вони подумали, що тут нікого немає, щоб спіймати їх на гарячому.

— Для мене це небезпечно? — спитав пастор.

Найтінґейл подивився йому в очі:

— Лише якщо ви залишитеся цього вечора в церкві.

З трьох боків садок був обмежений цегляними стінами та закритими вікнами терасових будинків, що стояли тут від тих самих часів, що й решта Площі. Відрізаний від шуму автотранспорту, він був зеленим острівком спокою, над яким височів портик церкви. Уздовж доріжки росли вишні, рожеві від освітленого травневим сонцем квіту. За словами Найтінґейла, це одне з найгарніших місць у Лондоні. Шкода, що повернутися сюди я мав опівночі, для виконання некроманського ритуалу.

Парафіяльні похоронні архіви були неповні, тому про розташування могили Волпенні я зміг дізнатися лише те, що вона мала бути на північному боці садків, ближче до середини. Оскільки Ніколас за присутності Найтінґейла не з’являвся, інспектор мав стояти біля брами до Бедфорд-Стріт, звідки можливо почути мої крики по допомогу.

Коли я прийшов туди після півночі, час від часу досі лунав пташиний спів. Ніч була ясна, але зірок не було видно через імлу. Залізна брама була холодна на дотик; зачинивши її, я попрямував до могили. Я мав канадський ліхтарик, який комплектувався ремінцем для носіння на голові; він був потрібен мені, щоб читати шпаргалки, записані в стандартному поліцейському нотатникові.

Накреслити пентаграму на м'якому, пружному дерені можна було хіба що мотикою, але я не збирався псувати такий чудовий газон. Натомість я накреслив зірку та коло вугільним пилом, який розсипав з мішка з надрізаним куточком. Я висипав його акуратно, не жаліючи. Полідорі дуже багато написав про небезпеку порушення пентаграми під час виклику духа. Коли твою душу витягнуть з тіла й вона з криком рине в пекло, це буде лише початок.

У кожній з вершин пентаграми я поклав по калькулятору. Я пропонував взяти з собою Тóбі — на випадок, якщо заміна не спрацює — але, коли настав час іти з Фоллі, собака десь сховався. У місцевій крамниці для відпочивальників на природі я взяв оберемок хімічних паличок, що світяться; їх я надламав і поклав там, де шпаргалка вимагала свічки. Той, хто викликає духів (у даному випадку це був я) мав поділитися з колом навколо пентаграми частиною своєї сутності (на чародійному жаргоні кінця вісімнадцятого сторіччя це означало «вкласти в щось магію»). Була спеціальна forma, створена саме для такого застосування, але я не мав часу вивчати її; натомість Найтінґейл запропонував мені створити в центрі світоч.

Я глибоко вдихнув, створив світоч і спрямував його до центра пентаграми. Налаштувавши ліхтарик, я почав читати зі свого записника заклинання. Оригінальна версія являла собою чотири рукописні сторінки, але за допомогою Найтінґейла мені вдалося трохи скоротити її.

— Ніколасе Волпенні, — сказав я. — Почуй мій голос, прийми мої дарунки, піднімись і заговори.

І раптом він з'явився, такий самий підозрілий, як і завжди.

— Я знав, що ви не такий, як усі, щойно побачив вас, — сказав він. — А ваш начальник теж поруч?

— Він там, — сказав я, — за брамою.

— І нехай собі там залишається, — сказав Ніколас. — Я був правий щодо пана-вбивці, так?

— Ми вважаємо, що це дух Пульчинелли, — сказав я.

— Що?! — здивувався Ніколас. — Містер Панч? Здається, ви хильнули зайвої. Мчіть до витверезника.

— Минулої ночі ви просили мене про допомогу, — сказав я.

— Я? — спитав Ніколас. — Якби я так вчинив, це зробило б мене свистуном і потаскухою, а ніхто ще ніколи не казав, що Ніколас Волпенні коли-небудь когось видав, якщо тільки до нього не завітали каральники, — він багатозначно подивився на мене.

«Свистун» на старому лондонському сленгу означало «донощик», а «каральниками» на тому самому сленгу називали чоловіків, найнятих для того, щоб побити когось — певно, за «свист».

— Приємно чути, — сказав я. — Як ваше… буття мертвим?

— Досить непогано, — сказав Ніколас. — Нема на що скаржитися. Зараз уже не так людно, як було колись. Оскільки це Акторська церква, вечірніх розваг нам ніколи не бракує. Іноді нас відвідують інші артисти, щоб нам було в кого вчитися. Приїжджав той знаменитий Генрі Пайк. О, це людина дуже незвичайна. Через свій довгий ніс він дуже популярний серед жінок.

Мені не подобався вигляд Ніколаса — напружений, нервовий; мав би він тіло — спітнів би. Я вагався, чи слід на нього тиснути, але жорстока правда полягає в тому, що інформатори — хоч живі, хоч мертві — існують лише для того, щоб ними користуватися за потреби.

— А цей… Генрі Пайк, він довго гастролюватиме тут? — спитав я.

— Щоб вам було зрозуміло: він купив увесь театр, — сказав Ніколас.

— Це добре, — сказав я. — Чи є в мене можливість побачити виставу?

— Знаєте, констеблю, я б на вашому місці на неї не поспішав, — сказав Ніколас. — Містер Пайк іноді буває дуже жорстокий до своїх товаришів по сцені; я маю підозру, що для вас він має особливу роль.

— Тим не менш, я був би не проти зустрітися… — казав я, але Ніколас раптом зник.

Пентаграма була пуста, лише мій світоч горів усередині. Не встиг я його погасити, як щось схопило мене за голову й спробувало грубо потягти до пентаграми. Я запанікував і почав шалено вертітися, намагатися звільнитися. Найтінґейл дуже сильно наполягав на тому, що в пентаграму ставати неможна, і я не хотів перевіряти, чим це мені загрожує. Я відкинув голову назад, але відчув, що підбори туфель скребуть дерен, бо мене тягло вперед, до пентаграми. А потім я побачив. Під моїм світочем у центрі пентаграми була темна тінь, неначе вирита в землі яма. Я бачив у темряві коріння трави, черв'яків, що несамовито намагалися заритися назад у землю, шари дерну та лондонської глини.

Коли я був уже на краю, я раптом збагнув, що те, що тягне мене, користується для цього моїм власним закляттям. Я спробував погасити світоч, але той не корився, продовжував світити тьмяним жовтавим сяйвом. Я щосили відхилився назад і розправив плечі, я вже майже лежав вертикально, але мої підбори все одно рухалися вперед.

Почувши крик Найтінґейла, я озирнувся й побачив, що він чимдуж мчить до мене. У мене було жахливе передчуття, що він не встигне. У відчаї я вирішив спробувати дещо. Коли тебе тягнуть у безодню, важко зосередитися, але я змусив себе глибоко вдихнути й створити правильну форму. Світоч раптом спалахнув демонічно-червоним. Я створив цю форму, сподіваючись, що вона додасть магії, але не міг зрозуміти, чи спрацювало це. Мої підбори перетнули край пентаграми, і я відчув раптове збудження, спрагу до насилля та цілий океан сорому, приниження, жадоби до помсти.

Я опустив вогняну кулю на півметра й відпустив її.

Почувся невтішно тихий грюк, неначе важкий словник упав на підлогу. А потім земля під моїми ногами підвелася й кинула мене спиною вперед. Я вдарився об гілля вишень, що росли позаду й мигцем побачив колону землі, що порснула вгору, наче товарний потяг з тунелю, а потім я впав з дерева і ґрунт наздогнав мене.

Найтінґейл схопив мене за комір і потягнув геть, а навколо нас сипалися грудки землі та вишневий цвіт. Велика грудка гепнулася мені на голову й розсипалася землею мені за комір.

А потім настала тиша; лише далекий гуркіт транспорту та сигналізація на машині десь неподалік спрацювала. Півхвилини ми відпочивали й чекали, чи не трапиться ще що-небудь.

— Знаєте, що? — сказав я. — Я отримав ім'я.

— Тобі, в біса, поталанило, що ти досі живий! — сказав Найтінґейл. — Яке ім'я?

— Генрі Пайк, — сказав я.

— Вперше чую, — сказав Найтінґейл.

Мій налобний ліхтарик, звісно, згорів, тому Найтінґейл ризикнув зробити світоч. Там, де щойно була яма, тепер було мілке заглиблення діаметром три метри. Дерен було повністю знищено, перемелено на суміш мертвої трави та роздрібненого ґрунту. Біля моєї ноги лежало щось кругле, біле та брудне. Це був череп. Я підняв його.

— Це ти, Ніколасе? — спитав я.

— Поклади його, Пітере, — сказав Найтінґейл. — Ти не знаєш, що на ньому може бути.

Інспектор оглянув, що ми зробили з садком.

— Пасторові це не сподобається, — сказав він.

Я поклав череп і помітив, що з землі стирчить ще дещо. Це був олов'яний значок у вигляді скелета, що танцював. Я впізнав у ньому той, який «носив» Ніколас Волпенні. Напевно, його поховали разом із ним.

— Ми ж попередили отця, що полюємо на вандалів, — сказав я.

Піднявши значок, я відчув слабкий спалах тютюнового диму, пива та коней.

— Можливо, — сказав Найтінґейл. — Але я не думаю, що його задовольнить таке пояснення.

— Може, витік газу? — запропонував я.

— Під цією церквою немає газопроводу, — сказав Найтінґейл. — Він може не повірити.

— Повірить, якщо ми скажемо, що витік газу — це легенда-прикриття для викопування бомби, що не вибухнула під час війни.

— Бомби? — спитав Найтінґейл. — Навіщо все так ускладнювати?

— Бо таким чином ми зможемо пригнати екскаватор і добряче тут понишпорити, — сказав я. — Можливо, зможемо ексгумувати цього Генрі Пайка й перемолоти його на порох.

— У тебе диявольський розум, Пітере, — сказав Найтіґейл.

— Дякую, сер, — сказав я. — Я стараюсь.

Окрім хитрого розуму я був також володарем синця на спині розміром з тарілку та ще кількох менших на грудях і на ногах. Лікарю я сказав, що посварився з деревом. Він дивно подивився на мене й відмовився виписувати мені знеболювальні, що сильніші за Nurofen.

* * *

Отже, ми отримали ім'я — Генрі Пайк. Ніколас натякнув, що Пайк не був одним з похованих біля Акторської церкви, але ми про всяк випадок перевірили архіви. Найтінґейл зателефонував до регістратури в Саутпорті, а я тим часом шукав Пайків на вебресурсах, присвячених генеалогії. Жоден з нас не досягнув великих успіхів, окрім того, що тепер ми знали, що це досить поширене ім'я, напрочуд популярне в Каліфорнії, Мічигані та в Нью-Йорку. Ми зібралися в каретні, де я мав можливість продовжувати користатися інтернетом, а Найтінґейл — дивитися регбі.

— Ніколас сказав, що той був артистом, — сказав я. — Він міг бути навіть виконавцем «Панч і Джуді», професором. Сценарій Піччіні було видано 1827 року, але Ніколас сказав, що Пайк старіший за нього; я припустив, що той жив наприкінці вісімнадцятого або на початку дев'ятнадцятого століття. Але від архівів тих часів жодної користі.

Найтінґейл дивився, як збірна Нової Зеландії долала оборону «Лайонс», щоб здобути очко; судячи з його похмурого обличчя, імовірність перемоги була досить високою.

— Було б непогано, якби ти побалакав із затятим театралом того часу, — сказав він.

— Хочете викликати ще привидів? — спитав я.

— Я мав на увазі декого з тих, хто досі живий, — сказав він. — У певній мірі.

— Ви натякаєте на Окслі? — спитав я.

— І на його дорогоцінну неофіційну дружину Айсіс, яка відома також як Анна Марія де Бург Коппінгер, коханка Джона Монтаґю, четвертого графа Сендвіча й співмешканка Генрі Айрленда, знаменитого дослідника творчості Шекспіра. Залишила цей тлінний світ у 1802-му, вочевидь, заради зеленіших пасовищ Чертсі.

— Чертсі?

— Саме там тече річка Окслі, — сказав він.

* * *

Якщо я мусив знову побачитися з Окслі, чому б не вбити одним каменем двох птахів? Я зателефонував Беверлі на її водостійкий мобільник і спитав, чи не погодиться вона на екскурсію. На випадок, якщо заборона її мами досі в силі, я збирався сказати, що екскурсія матиме за мету «дати ради» справі з Батьком Темзою, але шансу сказати це не отримав.

— Ми поїдемо в «Ягуарі»? — спитала вона. — Не ображайся, але інша твоя машина смердить.

Я погодився, і за п'ятнадцять хвилин вона вже дзвонила у вхідні двері. Мабуть, вона ще до мого дзвінка вешталась по Вест-Енду.

— Мама відправила мене порознюхувати, — сказала вона, сідаючи в «Ягуар». — Шукати твого поверненця.

На ній були чорні леґінси та чорна гаптована курточка поверх червоного светра з високим коміром.

— Ти б упізнала поверненця, якщо б зустріла його? — спитав я.

— Не знаю, — сказала вона. — На все буває перший раз.

Мені кортіло подивитися, як вона засовуватиме свої довгі ноги під приладову дошку, але температура була вже й без того висока. Мій тато колись сказав мені, що секрет щасливого життя — ніколи не заводити нічого з дівчиною, якщо не маєш бажання приймати всі можливі наслідки. Це була найкраща з усіх порад, які він мені дав, а також, можливо, це була причина мого народження. Я зосередився на виїзді з гаража та на прокладанні маршруту на південний захід — знов на інший бік річки.

У 671 році нашої ери на південь від Темзи, на пагорбі, що в наші часи відомий як Чертсі, було засновано абатство. Це був класичний англосаксонський заклад, наполовину центр освіти, наполовину — економічний центр, а також притулок для тих синів знаті, які вважали, що в житті є щось інше, окрім як рубати людей мечами. Двісті років по тому вікінги, яким ніколи не набридало рубати людей мечами, пограбували абатство й спалили його. Його було збудовано наново, але мешканці, певно, чимось дошкулили королю Едгару Мирному, бо в 964 році він їх прогнав і поселив там бенедиктинців. Цей чернечий орден вірив у життя, присвячене міркуванню, молитві та дуже великим стравам, а через свою любов до їжі вони прагнули покращити будь-яку ділянку орної землі, що потрапляла їм на очі. У рамках одного з таких покращень, приблизно в одинадцятому столітті, вони прокопали для Темзи канал від Пентон Гук до Чертсі Вейр, щоб забезпечити енергією води свої млини. Хоч я й кажу «ченці прокопали», вони, звісно, мобілізовували для важкої праці селян. Цю штучну притоку Темзи позначено на картах як Еббі-Ривер[11], але колись вона була відома як потік Окслі Міллз.

Я не сказав Беверлі, куди ми прямуємо, але вона зметикувала це сама, щойно ми звернули з кругової розв'язки й поїхали по Лондон-Роуд до славетного Стейнза.

— Мені сюди неможна, — сказала вона. — Це не моя територія.

— Розслабся, — сказав я. — Це санкціоновано.

Дивна річ, але попри те, що я народився й виріс у Лондоні, існують великі райони міста, які я ніколи не бачив. Стейнз, хоч він формально і не є частиною Лондона, був одним з таких місць; мені він видався малоповерховим і сільським, як на вигляд. Переїхавши в Стейнзі через міст, ми опинилися на безіменному відтинку шосе з великими живоплотами та парканами, що заважали дивитися навколо. Наближаючись до розв'язки, я сповільнився, шкодуючи, що не купив навігатор.

— Повертай ліворуч, — сказала Беверлі.

— Чому?

— Ти шукаєш одного з синів Старого Чоловіка? — спитала вона.

— Окслі, — відповів я.

— То повертай ліворуч, — сказала вона з абсолютною впевненістю.

З тим дивним відчуттям спантеличеності, яке маєш завжди, коли їдеш за вказівками іншої людини, я за першої ж нагоди з'їхав з кільцевої розв'язки. Ліворуч я побачив пристань: на хвилях колихалися рядки білих і блакитних суден, монотонність яких подекуди розбивали баржі.

— То воно? — спитав я.

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — То Темза. Їдь прямо.

Ми проїхали коротким сучасним мостом над тим, що Беверлі впевнено назвала річкою Окслі, й доїхали до невеличкої дивної кільцевої дороги. Було враження, що ми в'їжджаємо в країну манчкінів; район складався з маленьких вуличок, вздовж яких стояли рожеві вапновані одноповерхові будинки. Ми повернули праворуч, паралельно до річки. Я їхав повільно, боячись, що зараз якийсь малий розбишака вискочить посеред дороги та заспіває.

— Приїхали, — сказала Беверлі, і я зупинив машину.

Я вийшов, але вона залишилася сидіти.

— Як на мене, це погана ідея, — сказала вона.

— Насправді вони досить люб'язні люди, — сказав я.

— Я певна, що вони дуже виховані й усе таке інше, — сказала вона. — Але Тай це не сподобається.

— Беверлі, — сказав я. — Твоя мама сказала мені розібратися, і зараз я саме цим і займаюся. А ти маєш допомагати мені в цьому. А для цього ти маєш вийти з машини.

Беверлі зітхнула, відстібнула пасок безпеки й вийшла. Вона потягнулася й вигнула спину, від чого її груди сильно натягнули светр. Перехопивши мій погляд, вона підморгнула мені.

— Просто розминаю спину, — сказала вона.

Найтінґейл сказав, що пригощатися пирогом в Айсіс було поганою ідеєю, тож навряд чи він схвалить, якщо я зближатимусь із німфами місцевих вод. Тому, не зводячи очей з округлих сідниць Беверлі, я намагався думати на професійні теми. До того ж, була ще Леслі, або ж, якщо бути точнішим, слабка надія на Леслі колись у майбутньому.

Я подзвонив і ввічливо відступив.

Зсередини почувся голос Айсіс:

— Хто там?

— Пітер Ґрант, — сказав я.

Айсіс відчинила двері, зустрівши мене широкою усмішкою.

— Пітере! — сказала вона. — Який приємний сюрприз.

Вона помітила за моєю спиною Беверлі, і хоча усмішка з її обличчя не зникла, в очах з'явилася стурбованість.

— А це хто? — спитала вона.

— Це Беверлі Брук, — сказав я. — Я подумав, що настав уже час повноцінного знайомства. Беверлі, це Айсіс.

Беверлі обережно простягнула руку, Айсіс її потиснула.

— Приємно познайомитися, Беверлі. Ми на задньому дворі — проходьте.

Айсіс, звісно, не побігла — це було б недостойно — але, тим не менш, пішла швидкою ходою дружини, яка рішуче налаштована повідомити чоловікові приголомшливу новину раніше за гостей. Я мигцем зауважив чисті маленькі кімнати зі шпалерами з рослинним візерунком, а потім ми пройшли крізь двері кухні надвір.

Задня стіна будинку була біля самої річки, і Окслі збудував собі дерев'яний причал, що стирчав над водою. Від зовнішнього світу цей свого роду басейн був відгороджений з обох кінців двома плакучими вербами. Тут панували прохолода та позачасовість, як у сільському храмі. Окслі стояв голий у воді, коричнева вода хлюпала по його стегнах. Він широко всміхався Айсіс, яка шалено намагалася показати йому жестами, що треба поводитися пристойно. Виходячи з води, він побачив мене та Беверлі.

— Що це таке? — спитав він. Його плечі напружилися, і чесне слово, сонце тієї миті зайшло за хмару; хоча це міг бути просто збіг.

— Це, — сказав я, — Беверлі Брук. Привітайся, Беверлі.

— Привіт! — сказала Беверлі.

— Я подумав, що настав уже час вам познайомитися з іншим світом.

Окслі переніс вагу з ноги на ногу, і я відчув, що Беверлі позаду мене зробила крок назад.

— Як мило, — привітно сказала Айсіс. — Сідайте за стіл, вип'ємо чаю.

Окслі розкрив рот, ніби хотів нам щось сказати, але передумав і звернувся до дружини:

— Чай — чудова ідея.

Я полегшено видихнув, Беверлі нервово захихотіла, з-за хмари знову вийшло сонце. Я взяв Беверлі за руку й повів її вперед. Окслі мав статуру роботяги: стрункий, весь у пружних, жилавих м'язах — Айсіс вочевидь була небайдужа до нижчого класу. Але Беверлі, як не дивно, більше зацікавила вода.

— Тут гарно, — сказала вона.

— Хочете зайти? — спитав Окслі.

— Так, дякую, — сказала Беверлі й несподівано для мене одним вправним рухом скинула з себе светр із курточкою, потім зняла леґінси й незабутньо змахнувши коричневими кінцівками пірнула у воду. Ми з Айсіс були змушені спритно відійти, щоб нас не забризкало.

Окслі підморгнув мені й подивився на свою дружину.

— А ти йдеш, кохана?

— У нас є ще один гість, — стримано сказала Айсіс. — Дехто з нас ще не забув манери.

Беверлі виринула й стала посеред ріки по пояс у воді, з грайливою усмішкою та голими грудьми. Я не зміг не звернути увагу, що її соски були великі й жорсткі. Вона спокусливо подивилася на мене з-під важких повік. Якщо її мати була схожа на придонну морську протитечію, то Беверлі була нестримна, наче швидка чиста річка, що мчить під палким полуденним сонцем.

Я вже почав був розстібувати сорочку, але Айсіс поклала взяла мене за руку.

— Настільки легковірних молодих чоловіків я ще не бачила, — сказала вона. — І що нам з вами робити?

Окслі пірнув під воду. Беверлі схилила голову набік, хитро посміхнулася, а потім теж пірнула.

Айсіс запросила мене сісти за пластиковий садовий стіл, а сама, щось тихо бурмочучи, зібрала розкиданий одяг Беверлі, склала його акуратно й повісила біля задніх дверей. Окслі та Беверлі не з’являлися вже понад хвилину. Я подивився на Айсіс; її це, схоже, не турбувало.

— Їх не буде щонайменше півгодини, — сказала вона, заварюючи чай.

Поки вона поралася, я поглядав на воду, але не було навіть бульбашок. Я намагався переконати себе, що вони, певно, випливли з затоки й виринули десь за деревами, але сам собі не вірив. Наливаючи чай, Айсіс дала мені вже стандартну обіцянку й запропонувала скибочку пирога — я подякував і відмовився. Я спитав її, чи не пам'ятає вона Генрі Пайка. Їй це ім'я здалося знайомим.

— Я певна, що був колись актор, якого так звали, — сказала вона. — Але ж акторів було так багато, стільки красивих чоловіків. Моя подруга Анна Сеймур мала лакея-мулата, він був схожий на вас як брат. Він був загрозою для всіх кухарок, — вона нахилилася вперед і зазирнула мені в очі. — А ви — загроза для кухарок, Пітере?

Я подумав про Моллі.

— Навряд чи, — сказав я.

— Ні, я й сама бачу, — сказала вона й відкинулася на спинку стільця. — Його вбили, — раптом сказала вона.

— Лакея? — спитав я.

— Генрі Пайка. Або ж це були лише чутки. Одна з жертв знаменитого Чарльза Макліна.

— А він хто?

— Жахливий ірландець, — сказала Айсіс. — Але прекрасний актор. Він ще до того вбив чоловіка в театрі «Рояль» під час суперечки про перуку — встромив йому свою тростину в око.

— Як мило, — сказав я.

— У нього ж був ірландський темперамент, — сказала Айсіс.

Виявилося, що за молодих років Маклін був успішним актором, але на піку кар'єри покинув ремесло й почав керувати питним закладом, який незабаром збанкрутував. Змушений повернутися на сцену, він став постійним актором у театрі «Рояль».

— Його там обожнювали, — казала Айсіс. — Він завжди сидів у своєму улюбленому кріслі, що було відразу за оркестром. Пам'ятаю, що Ганна любила вказувати на нього.

— І він убив Генрі Пайка?

— Так, якщо вірити чуткам. Втім, було кілька свідків, які стверджували, що він невинний, — сказала вона.

— Ці свідки були друзями Макліна?

— І шанувальниками, — сказала Айсіс.

— Ви знаєте, де похований Генрі Пайк? — спитав я.

— Вибачте, але ні, — сказала вона. — Тоді це був досить гучний скандал. Але, як на мою думку, то біля Святого Павла, бо то його парафія.

Вона, звісно, мала на увазі того Павла, що на Ковент-Ґарден — Акторську церкву. Усе знову поверталося до того самого клятого місця.

Хлюпнула вода, і Беверлі збігла на причал так, ніби під водою були приховані сходи. Її шкіра була темна й гладенька, як у тюленя, і цієї миті я б не відвернувся, навіть якби біля мого вуха з пістолета вистрілили. Вона розвернулася до річки й почала стрибати, як дитина.

— Я виграла! — гукнула вона.

Окслі вийшов з річки настільки велично, наскільки це взагалі можливо для голого чоловіка середнього віку.

— Новакам щастить, — сказав він.

Беверлі плюхнулася на стілець, що стояв біля мого. Очі в неї палали, краплі води виблискували на руках, на гладкій шкірі плечей, на схилах грудей. Вона усміхалася мені, а я намагався не відводити очі від її обличчя. Хлюпаючи мокрими ногами, Окслі сів навпроти й без усіляких преамбул, ігноруючи суворий погляд Айсіс, взяв собі скибку пирога.

— Сподобалося плавати? — спитав я.

— Там унизу є таке… Ти просто не повіриш, Пітере, — сказала вона.

— У тебе волосся намокло, — сказав я.

Беверлі торкнулася свого спрямленого волосся, яке починало звиватися. Я дивився на неї, аж раптом вона згадала, що абсолютно гола.

— Ох, дідько! — сказала вона й перелякано подивилася на Айсіс. — Пробачте, — сказала вона.

— Рушники у ванні, люба, — сказала Айсіс.

— Я повернуся, — сказала Беверлі й побігла в будинок.

Окслі розсміявся й потягнувся взяти ще скибку пирога. Айсіс ляснула його по руці.

— Піди вдягнися, — сказала вона. — Жахливий стариган.

Окслі зітхнув і пішов у будинок, а Айсіс проводила його ніжним поглядом.

— Після плавання вони завжди такі, — сказала вона.

— А ви теж плаваєте? — спитав я.

— О, так, — сказала Айсіс і злегка зашарілася. — Але я досі надаю перевагу берегу. Їм властивий баланс між водою та сушею; чим більше часу вони проводять із нами, тим більше схожими на нас стають.

— А чим більше часу ми проводимо з ними?..

— Не поспішай іти у воду, — сказала Айсіс. — З цим рішенням краще не квапитися.

* * *

Усю дорогу назад Беверлі сиділа тихо. Я спитав, чи не хоче вона, щоб я її куди-небудь підвіз.

— Можеш відвезти мене додому? — спитала вона. — Думаю, мені треба поговорити з мамою.

Тож мені довелося їхати через усе місто до чудового Воппінга, а Беверлі всю дорогу мовчала, що само по собі було моторошно. Коли я зупинився біля її будинку, вона зупинилася, вилізаючи з машини, і сказала, щоб я був обережний. Коли я спитав її, чого саме я маю стерегтися, вона знизала плечима й швидше, ніж я встиг їй завадити, поцілувала мене в щоку. Я дивився, як вона йде від мене, на край светра, що прилипнув до її спини, і думав: що то в біса було?

Не зрозумійте мене неправильно, Беверлі Брук мені подобалася, але я був дуже підозрілий, і не в останню чергу тому, що і вона, і її мати, схоже, могли б добитися ерекції навіть у моху, якби їм це було потрібно. А пересторога Айсіс не лізти в воду разом із тим, хто не є стовідсотковою людиною, була лише глазур'ю на торті.

Коли я їхав назад до Фоллі, починався час пік. На небі зібралися хмари, по вітровому склу починали ляпати дощові краплі. Було цілком очевидно, що між Беверлі та Окслі утворився зв'язок. Коли я дивився, як вони стоять поруч у річці, вони виглядали… комфортно — ось слушне слово; а може знайомими, як кузени. Бартолом'ю — найбільший зануда, коли йдеться про духів місць — твердо наполягав на тому, що «природні духи», як він їх називав, завжди набирали деяких рис місцин, які вони уособлювали. Батько та Мама Темза були духами однієї річки; якщо мені вдасться зіткнути їх, їхня справжня природа візьме своє.

І якщо заради цього треба кілька днів дивитися на Беверлі у річці, то я був готовий на таку жертву.

Я думав був зателефонувати Леслі, але натомість замкнув гараж і пішов через парк до станції метро «Площа Рассел». В кіоску біля станції я купив квіти й без очевидної для того причини пішов у метро, щоб кудись поїхати.


Розділ 9 Козел-провокатор


Я доїхав на метро до станції «Свіс Котедж» і встиг пройти від неї чверть Авеню Фіцджона, перш ніж почав питати себе, що я роблю. Я не просто відмовився від власної машини на користь громадського транспорту, а ще й пішов пішки вгору на один з найвищих пагорбів Лондона замість того, щоб сісти в поїзд, доїхати до Гемпстеду, а тоді пройти пішки вниз. Ще не смеркалося, передвечірнє сонце пробивалося поміж деревами, що росли вздовж алеї. Квіти в моїй руці були трояндами, одним з тих темно-пурпурових різновидів, що здаються майже чорними. Мені було цікаво, для кого вони?

Було так тепло, що я зняв краватку й засунув її в кишеню піджака. Я не хотів з'явитися спітнілим, а тому не поспішав, а неквапливо йшов у тіні платанів, що росли вздовж тротуару. Це був один з тих днів, коли якийсь мотив не виженеш з думок, і тому не можеш не наспівувати його вголос; у цьому випадку це був хіт з мого минулого — «Digging Your Scene» у виконанні Blow Monkeys. Дивно було, що я знав слова, які побачили цей світ ще тоді, коли я носив підгузок. Коли я проспівав «Я просто хочу бути собою» в третьому приспіві, я дійшов до місця призначення. Цей будинок був готичною конструкцією з псевдо-баштами по кутах і з білими підйомними вікнами. Мармурові сходинки вели до величних вхідних дверей, але я їх проігнорував і пішов до бічної фіртки — я знав, куди йти. Я поправив на собі піджак, потер носки туфель об гомілки; задовольнившись, штовхнув брамку й зайшов.

Уздовж бічної стіни будинку росла жимолость; вона створила ароматний коридор, який вів до широкого сонячного садка. Навколо акуратно підстриженого газону були клумби з петуніями, чорнобривцями та тюльпанами. Два величезні, повні весняних квітів теракотові горщики стояли обабіч сходів, що вели вниз, до внутрішнього дворика, в центрі якого під полуденним сонцем стояв фонтан. Навіть мені було зрозуміло, що він не з тих, які можна придбати в садовому магазині чи в гіпермаркеті. Це була вишукана мармурова ванна для пташок, у центрі якої стояла оголена фігура, що несла воду; італійський ренесанс, напевно — історію мистецтва я вивчав замало, щоб знати напевне. Статуя була стародавня, мармур подекуди лущився, а на німфі цівочка води, що сочилася з її сулії, залишила тьмяний слід від плеча до паху.

Вода пахнула солодко й спокусливо, вона була саме тим, що було мені потрібно після довгої повільної прогулянки вгору. Біля фонтана на мене чекала приваблива жінка середнього віку. На ній були жовтий бавовняний сарафан, солом'яний капелюх і сандалі. Наблизившись, я побачив, що очі в неї такі самі котячі, чорні й розкосі, як у її матері, але вона була світліша за Беверлі й мала гарний, прямий, фотогенічний ніс.

Недалеко від того місця, де зараз стоїть Мармурова Арка, колись була шибениця, на якій вішали злодіїв старого міста Лондона. Шибеницю було названо на честь села, жителі якого отримували від цих жахливих видовищ такий зиск, що збудували трибуни, щоб клієнтам було краще видно, а само село було назване на честь річки, що текла через нього. Ця річка звалася Тайберн. Саме там повісили й бідолашну Елізабет Бартон, і Джентльмена Бартона (попри його чотири попередні втечі), і преподобного Джеймса Гекмана за вбивство красуні Марти Рей. Все це я знав тому, що після того, як Беверлі згадала під час розмови ім'я своєї сестри, сказавши, що та знає важливих людей, я зробив невелику розвідку.

— Мені здалося, що настав час нам з тобою поговорити, — сказала Тайберн.

Я простягнув їй квіти, і вона взяла їх, задоволено засміявшись. Потім вона нахилила мою голову до себе й поцілувала мене в щоку. Від неї пахнуло сигарами та новими автомобільними сидіннями, кіньми та засобом для догляду за меблями, Стілтоном, бельгійським шоколадом, а за всім цим можна було відчути марихуану, натовп і останнє падіння в забуття.

Я знайшов (наскільки це було можливо) витоки всіх річок Лондона. Деякі з них, як-от Беверлі Брук, Лі або Фліт було легко знайти, але розташування Тайберн, легендарного Джерела Вівчаря, загубилося під час божевільного вікторіанського пародвигунного розширення Лондона в другій половині дев'ятнадцятого століття. Цей фонтан вочевидь і був тим джерелом, хоча власне фонтан, на мою думку, був украдений якимось кмітливим посадовцем в останні дні Імперії.

Мене мучила спрага — я із задоволенням попив би.

— Про що ви хочете поговорити? — спитав я.

— Спочатку я хотіла б дізнатися про твої наміри щодо моєї сестри, — сказала Тайберн.

— Мої наміри? — спитав я. В роті було дуже сухо. — Мої наміри є виключно чесними.

— Невже? — сказала вона й присіла, щоб підняти вазу, яка стояла за фонтаном. — І саме тому ти повіз її рагулів показати?

Добре вихований молодий полісмен слово «рагуль» не вживає.

— То було просто попереднє, пробне розслідування, — сказав я. — До того ж, Окслі та Айсіс не рагулі.

Тайберн провела зовнішньою стороною долоні вздовж мармурової посудини, і цівочка з сулії набрякла, стала сильним потоком, яким жінка наповнила вазу.

— Тим не менш, — сказала вона, розгортаючи троянди, — це не ті люди, з ким приємно бачити свою сестру.

— Родину ми не обираємо, — весело сказав я. — Але, на щастя, можна обирати друзів.

Тайберн різко глянула на мене й почала розставляти троянди. Ваза була непримітна, з пласким дном, як у мірної колби, а зроблена була з зеленого лакованого склопластику — одна з тих речей, які можна придбати за п'ятдесят пенсів на придорожньому розпродажі.

— Я не маю нічого проти Старого та його людей, але ми живемо у двадцять першому столітті і це моє місто, і я не для того надривалася тридцять років, щоб якийсь «джентльмен доріг» зміг повернутися й забрати те, що належить мені.

— А що, на вашу думку, належить вам? — спитав я.

Вона проігнорувала моє питання; встромивши останню троянду, жінка поставила вазу на стінку, що обмежувала внутрішній дворик. Коли я купляв їх, ці троянди були останніми, що досі не були продані, вони вже починали в'янути на вітрині. Але коли Тайберн поставила їх у вазу, вони ожили, розправилися та навіть потемнішали.

— Пітере, — сказала вона, — ви бачили як організовано — а радше навіть не організовано — Фоллі. Ви знаєте, що офіційно його для уряду не існує, а його відносини зі столичною поліцією базуються виключно на усталених звичках і, прости Господи, традиціях. Воно тримається виключно на чесному слові та на старих зв'язках. Це типово британська мішанина, і першого ж разу, коли до вас звернулися по допомогу, ви зазнали жахливого фіаско. Я маю доступ до документів, про існування яких ви, Пітере, навіть не знаєте, про місце в Німеччині, що зветься Еттерсбург — можливо, вам буде цікаво спитати про нього свого вихователя.

— Формально він мій Майстер, — сказав я. — Як його учень, я дав цехову клятву, — мій язик був пересохлий і ледь рухався, неначе я цілу ніч спав з відкритим ротом.

— Яка різниця, — сказала вона. — Я розумію, що це суперечить національному характеру, але хіба тобі не хотілося б, щоб ми були в цій справі більш організовані, хоча б дещицю більш дорослі? Ну хіба це так важко — мати офіційний підрозділ уряду, який займається надприродним?

— Міністерство Магії? — спитав я.

— Ха, трясця, ха! — сказала Тайберн.

Мені хотілося знати, чому вона не запропонувала мені чай. Я прийшов до неї з квітами і вважав, що якнайменше можу очікувати на чашку чаю або на пиво, або хоча б води попити. Я спробував прочистити горло, в ньому щось хрипіло. Я глянув на фонтан і на воду, що струменіла в басейн.

— Подобається? — спитала вона. — Цей басейн — досить груба, зроблена в сімнадцятому сторіччі копія італійського витвору, але центральну фігуру було знайдено під землею під час будівництва станції «Свіс Котедж», — вона притулила долоню до обличчя статуї. — Мармур з Бельгії, але археологи запевняють мене, що сницар був місцевий.

Я не міг зрозуміти, чому мені не хотілося пити цю воду. Я ж бо вже пив до цього воду, навіть пиво, і каву або дієтичну колу, коли мав нагоду. Я пив її з пляшок, іноді з-під крана. Коли я був дитиною, я постійно пив з-під крана. Я забігав у квартиру розпечений і спітнілий після гри й не витрачав часу навіть на склянку, а просто відкривав кран і підставляв рот під струмінь. Якщо мати помічала, вона сварила мене за це, але тато лише казав, щоб я був обережний. «А що як звідти риба вистрибне? — казав він. — Проковтнеш її, навіть не помітиш». Тато завжди казав такі речі, і лише коли мені виповнилося сімнадцять, я зрозумів, що він так говорив тому, що завжди був під кайфом.

— Припиніть, — пробурмотів я.

Вона мені гарно посміхнулася:

— Що припинити?

Іноді я не проти того, щоби сп'яніти, але рано чи пізно завжди настає момент, коли розумієш, що вже натикаєшся на предмети, і тоді думаєш: «Мені це вже набридло; поверніть, будь ласка, моєму мозкові повний контроль». Так само мене дратувало і це раптове бажання доставити до Гемпстеду квіти й пити воду з дивних фонтанів. Я спробував позадкувати, але спромігся лише трохи зсунутися.

Посмішка на обличчі Тайберн зникла.

— Чому б тобі не напитися? — спитала вона.

Вона зайшла надто далеко і розуміла це; і те, що я розумію, що вона це розуміє, вона теж розуміла. Чим би не був її вплив на мене, він був надто витончений, щоб я міг впоратися з такою відвертою пропозицією. До того ж, мені завжди було цікаво дізнатися про ту рибу.

— Чудова ідея, — сказав я. — На цій вулиці є паб. Ходімо туди.

— Хитрий, падлюко! — сказала вона, і в мене склалося враження, що вона говорить не про мене. Вона нахилилася ближче й подивилася мені в очі. — Я знаю, що тебе мучить спрага, — сказала вона. — Випий води.

Я відчув, як моє тіло ринулося до фонтана. Цей рух був проти моєї волі, так само, як судома в нозі, або як гикавка, але цього разу все моє тіло корилося не мені, і від цього мене охопив жах. Тоді я зрозумів, що Старий і Мама Темза навіть не намагалися керувати мною; якщо б вони цього захотіли, я б колесом перекидався навколо них. Навряд чи ця сила безмежна, бо інакше що заважає Мамі Темзі або Старому зайти до уряду й диктувати свої умови? Гадаю, якби таке сталося, люди б це помітили; щонайменше, Темза стала б набагато чистішою.

Річ має бути в Найтінґейлі, збагнув я. Противага, людська противага надприродному, і це означало, що вони не могли керувати ним. Єдиною річчю, що відрізняла Найтінґейла від пересічної людини, була магія, а отже саме магія мала бути джерелом захисту. Це було лише припущення, але ж непросто про щось думати, коли твою свідомість намагається підкорити собі втілення історичної лондонської річки.

Щоб виграти час, я спробував відкинути себе назад. Це не спрацювало, але зупинило мій наступний ривок до фонтана. Найтінґейл ще не навчив мене захищатися від магії, тож я натомість вирішив використати Impello. Утворити в думках потрібну форму було набагато легше, ніж я очікував (пізніше я припустив, що Тайберн впливала на інстинктивну частину мого мозку, а не на «вищі» функції), і через цю легкість я переборщив.

— Impello, — сказав я й спробував підняти статую над п'єдесталом.

Почувши тріск мармуру, Тайберн із широко розкритими очима розвернулася до фонтану, і коли вона звела з мене погляд, я похитнувся, раптово звільнившись. Я відчув, як форма вислизнула з-під контролю мого розуму, і голова статуї розлетілася дощем мармурових осколків. Щось вдарило мене по плечу й порізало мені обличчя, а шматок мармуру завбільшки як маленький собака гепнувся на плитки дворика біля моїх ніг.

Басейн для птахів теж тріснув, і вода витекла з нього й розповзалася по внутрішньому дворику, наче пляма крові. Тайберн знов повернулася до мене. На лобі в неї був поріз, сарафан трохи вище стегна розірвався.

Вона мовчала, і це не віщувало нічого хорошого. Я вже бачив таке мовчання; іноді це бувало з мамою; те саме було з жінкою, брата якої щойно збив п'яний водій. Більшість людей вірить стереотипові, буцімто чорні жінки — це крики, хитання головою, подружки та «не може бути!», що якщо вони не зухвалі, то гордовиті, або зневажені, або стійкі та «Не розумію, чому деякі не можуть бути такими, як усі». Але якщо побачите, як чорна жінка замовкла, як це зробила Тайберн — очі палають, губи стиснуті, лице наче посмертна маска — ви щойно створили собі ворога на все життя.

Не залишайтеся поруч, не намагайтеся поговорити з нею про це — повірте, це погано скінчиться. Я послухався власної поради й позадкував звідти. Чорні очі Тайберн проводжали мене, і щойно я повернув за ріг, я розвернувся й дав драла звідти. Вниз до станції «Свіс Котедж» я не те щоб біг, але хода моя була швидкою. Внизу був телефон-автомат, і він був мені потрібний, бо коли я руйнував статую, батарейка була в мобільнику. Я зателефонував оператору, сказав йому свій ідентифікаційний номер, і мене з'єднали з Леслі. Вона забажала знати, де я був, бо поки я був відсутній, усе пішло коту під хвіст.

— Сліпого ми врятували, — сказала вона, — але твоєї заслуги в цьому немає.

Подробиці вона повідомляти відмовилася, бо «твій бос хоче, щоб ти був тут ще вчора». Я спитав її, де знаходиться «тут», а вона сказала мені, що у Вестмінстерському морзі, і це мене розлютило, бо сліпого, можливо, врятували, але якийсь бідолаха все одно залишився без обличчя. Я сказав, що буду там якнайшвидше.

Місцеві патрульні підвезли мене до станції «Свіс Котедж», і там я сів на поїзд до міста. Я сумнівався, що Леді Тай мала намір і достатньо людей, щоб шукати мене по всіх станціях, а однією з небагатьох переваг поламки телефону було те, що його тепер неможливо було хакнути й, відповідно, причепити до мене якісь жучки. Знаєте, я не параноїк. Такі речі можна через інтернет купити.

Коли я сів у поїзд, була година пік, і людей у вагоні було вже досить, щоб доводилося поступатися особистим простором, але ще рано було сказати, що ми напхані, як сардини. Коли я зайняв місце в кінці вагона, спиною до дверей, що вели в наступний, я помітив, що пасажири позирають на мене. Мій вигляд був незрозумілий: костюм і обнадійливо впевнене обличчя казали одне, а те, що я вочевидь нещодавно з кимось бився й до того ж був змішаного расового походження, казали про протилежне. Те, що лондонці байдужі одне одному в метро — міф; ми гіперчутливі один до одного й постійно проробляємо в голові можливі сценарії на стратегії контрзаходів. А що як цей охайний, але етнічний молодий чоловік попросить у мене гроші? Дати чи відмовити? Якщо він пожартує, чи треба мені реагувати? Як саме — стриманою посмішкою чи реготом? Якщо його поранили в бійці, чи потребує він допомоги? Якщо я допоможу йому, чи не чекатиме на мене небезпечна ситуація, або пригода, або шалений міжрасовий роман? Чи встигну я на вечерю? Якщо він розкриє свою куртку й заволає «Бог — великий!», чи встигну я вчасно втекти в інший кінець вагона?

Більшість із нас постійно розробляє безконфліктні стратегії, щоб зберегти мир у нашому часі, в нашому вагоні, будь ласка, Боже, хоча б поки я додому доїду! Люди, кому за шістдесят, називають це загальною ввічливістю; її призначення — не дати нам повбивати одне одного. Ввічливість схожа на vestigia: її не завжди усвідомлюєш, лише інстинктивно змінюєш свою поведінку у відповідь на накопичення магії навколо. Я збагнув, що саме завдяки цьому існують привиди; вони живляться vestigia, наче світлодіоди від довготривкої батарейки, час від часу вимикаючись, щоб не витрачати енергію марно. Я згадав мертвий будинок у Перлі, де жили вампіри. За словами Найтінґейла, вампіри були звичайними людьми, які «заразилися» — ніхто не знав, чим і як — і починали поглинати магічний потенціал, у тому числі vestigia свого оточення.

«Але для живлення живої істоти цього недостатньо, — сказав Найтінґейл. — Тому вони полюють на додаткову магію. Найкращим її джерелом, за словами Ісака Ньютона, були люди, але неможливо поцупити магію в живої особи, навіть у будь-якої форми життя, що складніша за плісняву, окрім як на порозі смерті, і навіть тоді це важко». Я спитав очевидне: навіщо вони п'ють кров? Він сказав, що достеменно ніхто не знає. Я спитав його, чому ніхто не зробив жодного експерименту, а він дивно подивився на мене.

«Було зроблено кілька експериментів, — сказав він після тривалої паузи. — Під час війни. Але результати вважалися неетичними, і ті документи було опечатано».

«Ми збиралися використати вампірів під час війни?» — спитав я й був здивований щирими болем і гнівом, що з'явилися на обличчі Найтінґейла. «Ні, — різко сказав він; потім, трохи опанувавши себе, додав: — Не ми. Німці».

Іноді, коли вам кажуть не йти кудись, краще не ходити.

Духи місця на кшталт Беверлі, Окслі та решти членів проблемної родини Темзи теж були на одному рівні живими істотами, а також отримували силу від свого оточення. Бартолом'ю та Полідорі обоє припускали, що ці істоти отримували живлення від усього різноманіття життя та магії, що було в їхніх царинах. Я ставився до цього скептично, але був готовий погодитися, що вони жили в симбіозі зі своїми «царинами», у той час як вампіри були просто паразитами. А що як те саме трапляється і з привидами? Якщо Ніколас Волпенні був якимось чином частиною vestigia, в яких він жив і якими живився, свого роду симбіонтом, то поверненець міг бути паразитом, привидом-вампіром. Це пояснило б зморщені, схожі на цвітну капусту мозки жертв — з них висмоктали магію.

А це означало, що ритуал, який я виконав за допомогою калькуляторів, не мав ніяких наслідків окрім того, що нагодував Генрі Пайка магією. Але мені також стало цікаво, чи не можна заманити поверненця, розкидаючи навколо магію, наче принаду для риби. На той час, як потяг почав гальмувати перед Бейкер-Стріт, я вже починав формулювати план.

Метро — гарне місце для такого роду концептуальних проривів, бо, якщо не взяв з собою щось почитати, більше тут зайнятися нічим.

* * *

Цього разу для того, щоб зайти в Вестмінстерський морг, мені не довелося навіть посвідчення показувати. Вартові біля брами просто махнули рукою, щоб я проходив. Найтінґейл чекав на мене в роздягальні. Перевдягаючись, я коротко розповів йому про свою зустріч із Тайберн.

— Проблеми завжди в дітях, — сказав Найтінґейл. — Їх ніколи не задовольняє статус-кво.

— Як ви врятували сліпого? — спитав я.

— Виявляється, вони не сліпі, — сказав Найтінґейл. — Вони «люди з вадами зору». Дуже енергійна молода жінка довго пояснювала мені це, поки ми чекали в лікарні.

— То як ви врятували чоловіка з вадами зору?

— Було б добре, якби його дійсно врятував я, — сказав Найтінґейл. — Але справжнім героєм був його собака-поводир. Щойно почався секвестр…

— Секвестр? — спитав я.

Виявилося, що це був вигаданий доктором Валідом термін для опису того, що траплялося, коли наш поверненець захоплював звичайну людину. Це юридичний термін, що означає арешт власності особи з метою виплати її боргів, або якщо ця власність вважається злочинним доходом. У нашому випадку секвестрованою власністю було людське тіло.

— Щойно почався секвестр, — сказав Найтінґейл, — собака-поводир — здається, його звати Малькольм — зійшов з котушок і відтягнув потенційну жертву геть. Інспектор Сівол розставив своїх людей біля місць збору грошей на добродійність, і один з них втрутився раніше, ніж бідолашний секвестрований Панч зміг погнатися за сліпим.

— Ще одна перемога розумної правоохорони, — сказав я.

— Так, — сказав Найтіґейл. — Першою на місці подій з'явилася твоя подруга констебль Мей.

— Леслі? Б'юсь об заклад, вона цьому не зраділа, — сказав я.

— Її власні слова: «Чому це кляте лайно завжди саме зі мною трапляється?» — сказав Найтінґейл.

— То ким був постраждалий від секвестру, коли був живий? — спитав я.

— А хто сказав, що він мертвий? — сказав Найтінґейл.

Він провів мене коридором до кімнати, що була обладнана для термінової реанімації; якщо задуматися, досить моторошно, що в морзі є таке місце. Леслі понуро сиділа на стільці в куті кімнати. Коли ми зайшли, вона привіталася змахом руки. Навколо ліжка стояли машини, що пихкали, пищали або мовчки спалахували вогниками. На ліжку лежав Теренс Потслі, двадцять сім років, з Седжефілда, що в графстві Дарем, менеджер з супермаркету, чиїх найближчих родичів ще не було повідомлено. На його обличчі були хащі з неіржавкої сталі — це називають медичним риштуванням. Доктор Валід сподівався, що воно забезпечить успішне хірургічне відновлення після того, як буде дано ладу секвестру Потслі.

— А я ще скаржилася, коли скоби на зубах носила, — сказала Леслі.

— Він притомний? — спитав я.

— Вони звуть цей стан «медична кома», — сказав Найтінґейл. — Окслі знає, з ким ми маємо справу?

— Айсіс знає, — сказав я. — Вона пам'ятає Генрі Пайка як актора-невдаху, який, можливо, був убитий Чарльзом Макліном — більш успішним актором.

— Якщо це так, це пояснює його обурення, — сказав Найтінґейл.

— Його заарештували? — спитала Леслі.

— Архіви неповні, — сказав я. — Можливо, Пайка заарештовували…

— Не Пайка, — сказала Леслі. — Макліна. Не бути спійманим за вбивство — це везіння, але якщо йдеться про два вбивства, це вже в біса малоймовірно. Не кажучи вже про несправедливість.

— Маклін дожив до похилого віку, — сказав Найтінґейл. — Він був невіддільною частиною життя на Ковент-Ґарден. Я знав про перше вбивство, але про Генрі Пайка ніколи не чув.

— Ми можемо поговорити деінде? — спитала Леслі. — Від нього в мене мороз поза шкірою.

Оскільки більшість з нас були копами, іншим місцем могли бути або паб, або їдальня — їдальня була ближче. Дочекавшись, коли до нас підійшов доктор Валід, я розповів про свій план.

— Я маю ідею, — сказав я.

— Сподіваюсь, що не «дуже хитрий план»[12], — сказала Леслі.

Найтінґейл ніяк не зреагував, але доктор Валід злегка хихикнув.

— Взагалі-то, — сказав я, — це хитрий план.

Найтінґейл мав при собі роздрук сценарію Піччіні. Я розкрив його й привернув увагу всіх до сцени, що була після того, як Панч порішив сліпого жебрака. У ній з'являється констебль, який хоче заарештувати Панча за вбивство жінки та дитини.

— Я виконаю в цій сцені роль констебля.

— Ти добровільно підставиш голову під його палицю? — спитав доктор Валід.

— Якщо ви прочитаєте сценарій, то побачите, що констебль виживає, — сказав я. — Так само, як і офіцер, який незабаром прибуває.

— Якщо я правильно розумію, ним маю бути я, — сказав Найтінґейл.

— Хто завгодно, тільки не я, — сказала Леслі.

— Я не певний, що розумію, як це має відбутися, — сказав Найтінґейл. — Генрі Пайк не має причин влаштовувати зустріч із нами, хоч як би добре ми не підходили для його п'єси.

Доктор Валід тикнув пальцем у сценарій і сказав:

— Панч питає «Хіба я вас звав?», а констебль на це відповідає «Мене до вас прислали». Панч не має вибору; це вибір долі. «Мені не треба констебля», каже він.

— Мені здається, що ви неправильно уявляєте собі Панча, — сказала Леслі. — Ви припускаєте, що він є чимось на кшталт надприродного вбивці, який змушений брати участь у виставі «Панч і Джуді». Але ж це може бути щось інше.

— Наприклад? — спитав я.

— Приміром, він може бути втіленням соціального тренду, злочину та заворушень. Дух бунтарства й непокори лондонського натовпу.

Ми всі здивовано подивилися на неї.

— Знаєте, я в школі теж училася, — сказала Леслі.

— Ти маєш інший план? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — Просто я хочу, щоб ти був обережний. Якщо тобі здається, що ти знаєш, що робиш, це не гарантує, що ти дійсно знаєш, що робиш.

— Добре, що ми з цим розібралися, — сказав я.

— Можеш не дякувати, — сказала вона. — Але навіть якщо ти зустрінешся з Генрі, що тоді?

Це було слушне питання; я подивився на Найтінґейла.

— Я можу відстежити його дух, — сказав Найтінґейл. — Якщо я буду достатньо близько, я зможу знайти його кістки.

— І що тоді?

Я подивився на Найтінґейла.

— Ми їх викопаємо, перемелемо на порох, змішаємо з кам'яною сіллю й розвіємо над морем, — сказав я.

— І це спрацює? — спитала вона.

— Раніше спрацьовувало, — сказав доктор Валід.

— Вам потрібен ордер, — сказала Леслі.

— Для привида ордер не потрібен, — сказав я.

Леслі широко всміхнулася та штовхнула до мене сценарій. Вона вказала ложкою на сторінку, і я прочитав там: «Констебль: Мовчіть! Ви скоїли убивство, я маю ордер на арешт».

— Якщо хочеш зіграти цю роль, тобі потрібен реквізит.

— Ордер на арешт привида, — сказав я.

— Ну, з цим проблем не буде, — сказав Найтінґейл. — Втім, це означає, що арешт доведеться відкласти до пізньої ночі.

— Ти справді зробиш це? — спитала Леслі.

Вона дивилася на мене занепокоєно. Я спробував удати безтурботність, але, напевно, це було більш схоже на безпідставний оптимізм.

— Як на мій погляд, констеблю, іншого вибору ми не маємо, — сказав Найтінґейл. — Буду дуже вдячний, якщо ви поставите до відома інспектора Сівола й попросите його бути готовим на Ковент-Ґарден об одинадцятій.

— Так пізно? — спитав я. — Генрі Пайк, можливо, не стане чекати так довго.

— Ордер ми отримаємо не раніше одинадцятої, — сказав Найтінґейл.

— А якщо наш план не спрацює?

— Тоді наступний план вигадуватиме Леслі, — відповів Найтінґейл.

* * *

Ми поїхали назад до Фоллі, а там Найтінґейл зник у чарівній бібліотеці (напевно, щоб вивчати закляття вистежування духів), а я пішов нагору, до своєї кімнати, де вийняв з шафи уніформу. Шолом довелося пошукати; він знайшовся під ліжком, а всередині нього був срібний свисток — абсурдним чином він досі є частиною сучасної уніформи. Оскільки мій останній телефон загинув водночас із фонтаном Тайберн, я взяв зі столу поліцейський еїрвейв і вставив у нього батарейки. Кладучи його в торбу разом із кітелем, я збагнув, що моя кімната досі мала вигляд запасної спальні; місця, де я залишався тимчасово, доки не знайду щось краще.

Я повісив торбу на плече, розвернувся й побачив, що у дверях стоїть і дивиться на мене Моллі. Вона схилила голову набік.

— Не знаю, — сказав я. — Але їстимемо ми не тут.

Вона нахмурилася.

— На передньому краю буду я, а не він, — сказав я, але її це, схоже, не вразило. — З ним усе буде добре.

Кинувши на мене останній скептичний погляд, вона посковзила геть. Коли я вийшов з кімнати, її вже не було поруч. Я спустився сходами й зачекав на Найтінґейла в читальні. Він з'явився через півгодини, вдягнутий у свій «робочий» костюм, у руці він тримав тростину. Він спитав, чи готовий я, і я сказав, що готовий.

Був чудовий теплий весняний вечір, тож замість того, щоб їхати в «Ягуарі», ми пройшли пішки повз Британський Музей, а потім навпростець через Музейну вулицю до Друрі-Лейн. Попри те, що ми не поспішали, у нас досі залишалося кілька годин, тому ми пішли повечеряти до ресторанчика біля театру «Рояль» з багатообіцяльною назвою «Бенгальський дім».

Дивлячись у меню, в якому, на щастя, не було ні картоплі, ні здобного тіста, ні підливи, я зрозумів, чому Найтінґейлові так подобалося їсти за межами Фоллі.

Найтінґейл вибрав ягнятину з диким лимоном, а я задовольнився куркою по-мадраськи, настільки гострою, що в Найтінґейла сльози текли. А для мене вона була трохи пріснувата. Хлопця, який виріс на курятині та рисі по-африканськи, індійською кухнею не налякати. Девіз західноафриканської кухні — якщо скатертина від їжі не займається, кухар пожалів перцю. Насправді, звісно, ніякого девізу немає, просто з точки зору моєї мами немислимо, щоб хтось із власної волі став їсти страву, від якої з роту не йде дим.

Чекаючи, ми замовили пиво, і Найтінґейл спитав мене про успіхи на дипломатичному фронті.

— Окрім твого невеличкого непорозуміння з Тайберн.

Я розповів йому про візит до річки Окслі та про реакцію Беверлі. Про своє бажання стрибнути у воду я промовчав. Я сказав, що на мою думку все добре, і що між двома сторонами був взаємний зв'язок.

— Ми можемо відштовхнутися від нього, — сказав я.

— Розв'язання конфліктів, — сказав Найтінґейл. — То саме цьому зараз навчають у Гендоні?

— Так, сер, — сказав я. — Але не бійтеся, як бити людей телефонним довідником і десятьом способам підкинути докази нас теж учили.

— Приємно чути, що старому ремеслу не дають померти, — сказав Найтінґейл.

Я надпив пиво.

— Тайберн не фанатіє від традицій, — сказав я.

— Ех, Пітере, — сказав він. — З усіх дітей Мами Темзи ти посварився саме з леді Тай, — він помахав виделкою. — Саме тому ми не чаклуємо на всі боки, поки не навчимося.

— А що я мав робити?

— Ти міг вийти з тієї халепи вдалою розмовою, — сказав він. — За кого ти маєш Тай, за гангстерку? Гадаєш, вона б сірники тобі під нігті встромляла? Вона тиснула на тебе, щоб подивитися, на скільки ти прогнешся, а ти вибухнув.

Якийсь час ми їли мовчки. Він мав рацію — я запанікував.

— Але не схоже, що ви сильно стурбовані цим, сер, — сказав я. — Випадком з леді Тай.

Дожувавши шматок ягнятини, Найтінґейл сказав:

— Пітере, ми зібралися грати роль козла-провокатора перед могутнім духом-поверненцем, який уже вбив щонайменше десятьох людей, — він взявся за рис. — Доки ми це не переживемо, я через леді Тай не перейматимусь.

— Якщо я правильно пам'ятаю, — сказав я, — козел-провокатор у даному випадку я, бо саме я граю роль «констебля» в сценарії. Зважаючи на те, що саме мій зад зависнув над прірвою, сер, дозвольте спитати: ви певні, що зможете його знайти?

— Певним бути неможливо, Пітере, — сказав він. — Але я зроблю все, що можу.

— А якщо ми не зможемо повернути його в могилу? — спитав я. — У нас є запасний план?

— Моллі може зробити гемомантію, — сказав Найтінґейл. — Це дуже ефектно.

Я понишпорив у своїх бідних запасах грецької.

— Ворожіння за допомогою крові?

Найтінґейл задумливо дожував і ковтнув.

— Можливо, це не дуже вдалий термін, — сказав він. — Моллі може допомогти тобі дещо поширити твоє чуття до vestigia.

— Наскільки поширити?

— На дві або три милі, — сказав Найтінґейл. — Я робив це лише один раз, тож мені важко сказати.

— І на що це було схоже?

— Я неначе увійшов у світ привидів, — сказав Найтінґейл. — Втім, можливо, це дійсно був світ привидів. Є ймовірність, що таким чином можна знайти Генрі Пайка.

— А чому ми не можемо скористатися цим способом відразу? — спитав я.

— Бо шанси п'ять проти одного, що ти при цьому не виживеш — сказав Найтінґейл.

— Добре, — сказав я. — У такому разі краще цього не робити.

* * *

Якщо про мій фах — я маю на увазі полювання на злодіїв, а не магію — можна сказати, що він мав десь у Лондоні початок, цей початок мав знаходитися на Бау-Стріт. Усе почалося з Генрі Філдінга, який був мировим суддею, сатиричним письменником і засновником того, що стало відомим як «Бігуни з Бау-Стріт». Його будинок стояв відразу біля будівлі Королівської Опери, тоді це був ще театр «Рояль», а Маклін тоді урізноманітнював свою торгівлю джином виступами на сцені. Я знаю про це завдяки тому, що «Channel 4» зняли на цю тему телевізійну драму, в якій знявся чувак, що грав Імператора в «Зоряних Війнах». Коли Генрі Філдінг помер, посаду судді після нього обійняв його сліпий молодший брат Джон, який зробив «Бігунів з Бау-Стріт» ще сильнішими, але, вочевидь, не настільки сильними, щоб завадити Маклінові забити Генрі Пайка на смерть практично в них на порозі. Не дивно, що Генрі розлютився. Я б на його місці відчув те саме.

То був перший у Лондоні справжній поліцейський відділок, і в дев'ятнадцятому столітті він переїхав на інший бік вулиці й став «Мировим Судом Бау-Стріт» — напевно, найвідомішим судом Британії після «Олд Бейлі». Туди відправили за порушення громадського порядку Оскара Вайлда, і Вільям Джойс, сам Лорд Хо-Хо, почав свою коротку прогулянку до шибениці саме на Бау-Стріт. Близнюки Крей були затримані там за вбивство Джека «Капелюха» Мак-Вайті. У 2006 році цю будівлю було продано магнату, який перетворив її на готель, бо хоча історія та традиція в Лондоні важать, гроші мають свою спокусливу пісню.

Оригінальну будівлю було замінено критим квітковим ринком з арковим залізно-скляним дахом. Еліза Дулітл у виконані Одрі Гепберн у «Моїй чарівній леді» мала би купувати свої фіалки саме тут, коли демонструвала найгірший акцент кокні за винятком Діка Ван Дайка. У 1990-их, під час перебудови Королівської Опери, нова будівля поглинула більшість навколишнього кварталу, включаючи і квітковий ринок. Ось чому ми з інспектором опинилися біля заднього входу до Опери, в якій Найтінґейл, як виявилося, знав чоловіка, який міг нас впустити.

Це був не стільки службовий вхід, скільки вхід для вантажів. Я бачив склади, в яких брами були менші, а тут був навіть вантажний ліфт, яким величезні декорації переміщали між поверхами. Террі (лисуватий чоловічок у бежевому светрі — Найтінґейлів контакт усередині) сказав, що вага декорацій починалася від п'ятнадцяти тонн, а коли вони не були потрібні, їх зберігали на складі в Уельсі; чому саме там, він не пояснив.

— Ми прийшли до мирового судді, — сказав Найтінґейл.

Террі поважно кивнув і повів нас вузькими побіленими коридорами крізь кілька пожежних дверей, що моторошно нагадували мені Вестмінстерський морг. Зрештою ми прийшли до сховища з низькою стелею, де Найтінґейл запевнив нас, що це перший поверх квіткового ринку.

— Саме тут колись був салон Номер Чотири, — сказав він і повернувся до провідника. — Не турбуйтеся, Террі, ми зможемо вийти самі.

Террі помахав нам рукою та пішов. Уздовж стін стояли бридкі стелажі зі сталі та ДВП, на яких стояли короби та пакунки з серветками, коктейльними трубочками та тацями. У центрі приміщення було пусто й лише кілька подряпин вказували, де раніше стояв стелаж. Я спробував відчути vestigia, але спочатку не було нічого, крім пилу та рваного поліетилену. А потім вони з'явилися, ледь відчутні: пергамент, старий піт, шкіра та пролитий портвейн.

— Привид мирового судді, — сказав я. — Щоб отримати примарний ордер на арешт?

— Символи мають владу над привидами, — сказав Найтінґейл. — Часто від них більше користі, ніж від будь-чого, що ми можемо взяти з фізичного світу.

— Чому?

— Якщо чесно, Пітере, — сказав Найтінґейл, — я пам'ятаю урок, на якому нам про це розповідали, і я певний, що прочитав у Бартолом'ю відповідний параграф, можливо навіть твір на цю тему написав, але чорт мене забери, якщо я пам'ятаю.

— Як ви збираєтеся вчити мене цьому, якщо самі нічого не знаєте?

Найтінґейл злегка постукав тростиною по своїх грудях.

— Я збирався освіжити свою пам'ять перед тим, як ми дійдемо до тієї частини твоєї освіти, — сказав він. — Я знаю щонайменше двох зі своїх Майстрів, які робили так само, а для них учителювання було фахом.

Я раптом збагнув, що Найтінґейл шукав підтримки, і мене це неабияк стурбувало.

— Просто не давайте мені наздогнати вас, — сказав я. — Як нам знайти цього суддю?

Найтінґейл посміхнувся.

— Нам достатньо привернути його увагу, — сказав він, потім розвернувся й промовив до центра кімнати: — Капітан Найтінґейл прийшов до Полковника!

Запах поту та пролитого алкоголю став сильнішим, і перед нами з'явилася фігура. Цей привид здавався більш прозорим, ніж мій старий друг Волпенні, худішим і більш примарним, але його очі, що дивилися на нас, блищали. Сер Джон Філдінг носив на своїх сліпих очах чорну пов'язку, а Найтінґейл покликав «Полковника», тому я припустив, що це полковник Сер Томас де Вейл — чоловік настільки корумпований, що шокував цим суспільство Лондона сімнадцятого століття, яке вважається істориками найбільш продажним за всю історію Британських островів.

— Чого вам треба, капітане? — спитав де Вейл.

Його голос був слабкий і далекий, а навколо нього я скоріше відчував, ніж бачив нечіткі контури меблів: письмовий стіл, стілець, книжкова шафа. Була легенда, ніби Де Вейл мав особливий приватний кабінет, в якому проводив «судовий розгляд» жінок, що були свідками або підозрюваними.

— Мені потрібен ордер, — сказав Найтінґейл.

— На звичайних умовах? — спитав де Вейл.

— Авжеж, — сказав Найтінґейл.

Він вийняв з кишені свого піджака сувій з цупкого паперу й простягнув його де Вейлові. Привид простягнув прозору руку й взяв папір з пальців Найтінґейла. Попри недбалість цього руху я був певний, що переміщення фізичного предмета чогось коштувало Де Вейлові. Закони термодинаміки щодо цього абсолютно чіткі — за всі борги треба сплатити повністю.

— І якого лиходія ми прагнемо затримати? — спитав Де Вейл, кладучи папір на прозорий стіл.

— Генрі Пайка, ваша честь, — сказав Найтінґейл. — Якого знають за ім'ям Панч, а також за ім'ям Пульчинела.

Очі Де Вейла заблищали, губи смикнулися.

— Ми що, заарештовуємо маріонеток, капітане?

— Скажімо так, ми заарештовуємо ляльковика, ваша честь, — сказав Найтінґейл.

— За яким звинуваченням?

— Вбивство власних дружини та дитини, — відповів Найтінґейл.

Де Вейл зацікавлено нахилив голову.

— Вона була гадюка? — спитав він.

— Перепрошую, ваша честь? — сказав Найтінґейл.

— Ну ж бо, капітане, — сказав Де Вейл. — Жодний чоловік не битиме свою жінку без провокації. Отже, вона була гадюкою?

Найтінґейл вагався.

— Жахлива гадюка, — сказав я. — Прошу пана вибачити. Але малюк був невинний.

— Жіночий язик може довести чоловіка до жахливих вчинків, — сказав Де Вейл. — Це я і сам можу засвідчити, — він підморгнув мені, і я подумав: «Чудово, тепер я це обличчя не зможу забути». — Але малюк був невинний, а тому винного треба заарештувати та поставити перед судом.

У примарній руці Де Вейла з'явилося перо, і він вправно нашкрябав ордер.

— Сподіваюсь, ви не забули про належне, — сказав Де Вейл.

— Формальності влагодить мій констебль, — сказав Найтінґейл.

А це для мене було несподіванкою. Я подивився на Найтінґейла, а той зробив рукою жест, наче робив Lux. Я кивнув, мовляв, зрозуміло.

Де Вейл демонстративно подув на чорнила, потім згорнув аркуш трубочкою й повернув його Найтінґейлові.

— Дякую, ваша честь, — сказав той, а потім звернувся до мене: — Щойно будете готові, констеблю.

Я створив світоч і спрямував його до Де Вейла, а той обережно взяв його правою рукою. Хоча я продовжував підтримувати закляття, світло потьмяніло — я припустив, що Де Вейл всмоктує магію. Я утримував його ще хвилину, а потім Найтінґейл змахнув долонею, наче рубав, і я припинив. Світло згасло, де Вейл зітхнув і вдячно кивнув мені.

— Так мало, — з жалем сказав він і зник.

Найтінґейл простягнув мені згорнутий папір.

— Тепер ти маєш належний ордер, — сказав він.

Я розгорнув ордер; як я й очікував, аркуш залишився пустим.

— Ходімо, заарештуймо Генрі Пайка, — сказав Найтінґейл.

Коли ми вийшли зі сховища, я повернув у еїрвейв батарейку та викликав Леслі.

— Про нас не турбуйся, — сказала вона. — Ми тут залюбки чекаємо, доки ви нагуляєтеся.

Окрім неї, я чув інші голоси, дзенькання келихів і останній популярний хіт. Я не став їй співчувати — вона була в пабі. Я висловив припущення, що настав уже час їй та решті команди підтримки приготуватися.

Поліцейська робота базується на системності, на процедурах і плануванні — навіть якщо полюєш на надприродну істоту. Коли ми — я, Найтінґейл, Сівол, Стефанопулос і Леслі — розробляли деталі операції, на це пішло менш як п'ятнадцять хвилин, бо те, що ми робили, було стандартним «ідентифікувати, заблокувати, вистежити, заарештувати». Ідентифікувати останню жертву Генрі Пайка доведеться мені. Щойно я це закінчу, Найтінґейл виконає свій магічний фокус і відстежить дух Генрі до його могили. Підлеглі Сівола заблокують вулиці, якщо почнеться справжнє лайно, а доктор Валід стоятиме напоготові разом із бригадою невідкладної допомоги на випадок, якщо якомусь бідоласі не пощастить і його обличчя відвалиться. Тим часом Стефанопулос була напоготові з фургоном будівельників, яким платили півтори ставки, та, як я дізнався згодом, з маленьким екскаватором, щоб розкопати знайдену могилу. Вона мала ще один фургон — констеблі в уніформі на випадок, якщо Генрі Пайк виявиться похованим під населеною спорудою, на кшталт паба або кінотеатру. Формальним керівником операції був Сівол; це, безумовно, забезпечило йому чудовий настрій.

На той час, коли ми з Найтінґейлом вийшли з задніх дверей Королівської Опери на Бау-Стріт, усі вже мали бути на місцях. Зваживши, що Генрі Пайка було забито Чарльзом Макліном на смерть менш, ніж у десяти метрах звідси, ми обоє вирішили, що кращого місця, щоб розпочати пошуки, ми не знайдемо. Я знехотя дістав з торби й надів свій кітель і чортів дурний шолом. Щоб ви знали, ми всі ненавидимо цей клятий шолом, який анітрохи не допомагає під час бійки, а до того ж робить тебе схожим на синю ручку, з якої не зняли ковпачок. Єдина причина, чому ми досі їх носимо, полягає в тому, що всі альтернативні проекти були ще гіршими. Але якщо я мав зіграти роль констебля, краще бути схожим на нього.

Наближалася північ, і останні шанувальники опери виходили з Театру й прямували до станції метро або до стоянки таксі. Бау-Стріт була настільки тиха та пуста, наскільки це взагалі можливо для вулиці в центрі Лондона.

— Ви певні, що зможете його відстежити? — спитав я інспектора.

— Ти роби свою справу, — сказав він, — а я — свою.

Я поправив ремінець на шоломі й звернувся до рації. Цього разу обізвався Сівол, який сказав мені припинити тягти Сірка за хвіст і братися до діла. Я обернувся спитати Найтінґейла, чи добрий я маю вигляд, і лише завдяки цьому побачив чоловіка в гарному костюмі, який вийшов з тіні біля службового виходу з театру й вистрелив чародієві в спину.

Розділ 10 Сліпа зона


Це був білий чоловік середнього віку, вдягнений у якісний, пошитий на замовлення костюм, але нічим іншим не примітний. У правій руці він тримав предмет, схожий на напівавтоматичний пістолет, а в лівій — оперний довідник Густава Коббе. У бутоньєрці в нього була біла гвоздика.

Найтінґейл упав швидко. Просто опустився на коліна, а потім впав обличчям на землю. Він упустив свою тростину, і та торохтіла по бруківці.

Чоловік у гарному костюмі блідими й безкольоровими у світлі ліхтаря очима подивився на мене й підморгнув.

— Ось так, — сказав він.

Теоретично, від чоловіка з пістолетом можна втекти, особливо при слабкому освітленні, за умови що не баритимешся й не забудеш постійно робити зиґзаґи. Я не буду стверджувати, що ця опція мене не спокушала, але якби я побіг, цьому стрілку нічого не заважало би підійти й вистрелити Найтінґейлові в голову. Мене вчили, що треба умиротворювати стрілка, водночас повільно задкуючи; розмова сприяє взаєморозумінню й зосереджує увагу підозрюваного на офіцері, даючи цивільним можливість забратися геть. Ви дивилися «Блакитний Ліхтар» з Джеком Ворнером і Дірком Богардом? Під час мого навчання в Гендоні нас змушували дивитися ту сцену, де полісмена Діксона, якого грає Ворнер, було застрелено. Сценарій написав колишній коп, який знав свою справу. Діксон помирає тому, що як дурний насувався на озброєного підозрюваного. Наші інструктори казали дуже чітко: не юрбіться, не висувайте загроз, балакайте й задкуйте звідти; підозрюваний має бути або надзвичайно дурним, або політично мотивованим, або (одного разу було й таке) мати захист дипломатичної недоторканості, щоб думати, що вбивство полісмена покращить його становище. Щонайменше ви виграєте час на те, щоб прибула група озброєного реагування й відстрелила дурному мерзотнику голову.

Я не думав, що задкування цього разу допоможе. Цей чоловік був однією з керованих Генрі Пайком ляльок, попри будь-які заспокійливі балачки він не вагаючись стрілятиме в мене або Найтінґейла.

Якщо чесно, я взагалі не думав. У моєму мозку було лише: «Найтінґейла підстрелено — пістолет — закляття!»

— Impello! — якомога спокійніше сказав я і підняв ліву ступню чоловіка на метр.

Він скрикнув, а його тіло піднеслося вгору й праворуч. Напевно, я недостатньо зосередився, бо чітко почув, як у його щиколотці зламалася кістка. Пістолет з його руки випав, а сам він змахнув руками й гепнувся на землю. Я підійшов і відштовхнув ногою пістолет, а потім, для певності, копнув чоловіка по голові.

Я мусив надіти йому наручники, але Найтінґейл позаду мене лежав на землі й дихав дуже хрипко. Це зветься «смоктальне поранення грудної клітки», і в цих словах немає метафор. Вхідний отвір був на десять сантиметрів нижче правого плеча Найтінґейла, але вихідного отвору я, перевернувши інспектора на бік, знайти не зміг. Мої інструктори з надання першої допомоги казали про такі поранення однозначно: кожна згаяна тобою секунда є секундою, на яку спізниться швидка допомога.

Я знав, що команда підтримки не почула постріл, бо інакше вони б уже були тут, а збиваючи стрілка з ніг закляттям, я зіпсував свою рацію. Раптом я згадав срібний свисток, що лежав у верхній кишені мого кітеля. Намацавши його, я встромив його в рот і щосили дунув.

Поліцейський свисток на Бау-Стріт. На мить я відчув схожий на vestigium зв'язок із ніччю, з вулицями, з усіма полісменами Лондона, зі свистками, запахом крові та з власним страхом, з усіма копами Лондона всіх часів, які питали себе, якого біса вони так пізно роблять на вулиці. Або ж це була всього лише моя паніка; її та vestigium легко сплутати.

Дихання Найтінґейла ставало уривчастим.

— Не припиняйте дихати, — сказав я. — Цієї звички не слід позбавлятися.

Я почув наближення сирен — який чудовий звук!

* * *

Зі зв'язками та знайомствами є одна проблема — ніколи не можна бути певним, чи вони пущені в дію, чи ні, та чи працюють вони на твою користь або на користь іншого знайомого. Те, що цього разу вони працюють проти мене, я запідозрив, коли в кімнату для допитів мені принесли каву та печиво. Колеги-полісмени, яких допитують дружньо, ходять по каву до їдальні самостійно. А обслуговування в номері отримуєш лише тоді, коли стаєш підозрюваним. Я знову був у відділку Черінг-Крос, і дорогу до їдальні, звісно, знав.

Інспектор Найтінґейл був досі живий, як мені сказали, перш ніж посадити з незвичного боку столу в кімнаті для допитів, і його відвезли до нової травматології в університетській лікарні з коментарем «стан стабільний» — за цим терміном могло ховатися що завгодно.

Я подивився на годинник. Пів на четверту ночі, менш ніж чотири години після того, як стріляли в Найтінґейла. Коли довго працюєш у великій організації, починаєш інстинктивно відчувати її течії та припливи. Я відчував, що на мене опускається молот, а зважаючи, що моя чуйка розвивалася лише два роки буття копом, цей молот мав бути величезний. Я здогадувався, хто розпочав рух цього молота, але не міг нічого зробити, окрім як сидіти по інший бік столу для допитів з чашкою поганої кави та двома шоколадними печивами.

Іноді треба нічого не робити й стерпіти перший удар. Таким чином можна побачити, що має нападник проти тебе, викрити його наміри, а тоді, якщо для вас це важливо, недвозначно стати на боці закону. А що як цей удар буде таким сильним, що тобі кінець? Що ж, буває і так.

Обраний для удару тупий предмет захопив мене зненацька, хоча я й зумів зберегти спокійний вигляд, коли Сівол і детектив-сержант Стефанопулос зайшли до кімнати для допитів і сіли навпроти мене. Стефанопулос недбало кинула на стіл теку. Та була надто товста, щоб стільки встигли написати за кілька годин, а отже більшість із тих паперів були просто макулатурою. Вона стримано посміхнулася, розриваючи на аудіокасетах целофанову обгортку, а потім вставляючи їх у подвійний диктофон. Одна з цих касет була для мене або для мого юридичного представника, щоб запобігти вириванню моїх фраз з контексту, а друга була для поліції, щоб довести, що моє зізнання отримано без биття мене по спині, стегнах і сідницях шкарпеткою, наповненою кульками з підшипників. Обидві касети були зайві, бо мене чудово було видно в кадрі відеокамери, що висіла над дверима. По проводах зображення наживо передавалося до кімнати спостереження, в якій, судячи з театральності появи Сівола та Стефанопулос, сидів хтось з Асоціації Старших Офіцерів Поліції, щонайменше заступник комісара.

Диктофон було ввімкнено, Сівол сказав, що присутні я, він і Стефанопулос, а потім нагадав мені, що мене не заарештовано, що я лише допомагаю поліції з розслідуванням. Теоретично я мав право будь-якої миті встати й піти, якщо був готовий попрощатися зі своєю поліцейською кар'єрою. І ця спокуса була велика.

Сівол попросив мене описати для протоколу в загальних рисах суть операції, під час якої було підстрелено Найтінґейла.

— Ви серйозно хочете внести це в протокол? — спитав я.

Сівол кивнув, тож я розповів усе: про наше припущення, що Генрі Пайк — поверненець, схиблений на помсті привид-вампір, який грав традиційну виставу про Панча та Джуді, використовуючи замість ляльок справжніх людей, і що вдвох ми придумали спосіб стати частиною сюжету, щоб Найтінґейл зміг знайти кістки Генрі Пайка та знищити їх. Кожного разу, коли я казав про магічний аспект справи, Стефанопулос кривилася, а вираз обличчя Сівола не змінювався. Коли мова дійшла до пострілу, він спитав мене, чи впізнав я того, хто стріляв.

— Ні, — сказав я. — А хто він?

— Його звати Крістофер Пінкман, — сказав Сівол, — і він каже, що ні в кого не стріляв. Він стверджує, що йшов додому з опери, а посеред вулиці на нього напали два чоловіка.

— Як він пояснює пістолет? — спитав я.

— Він каже, що не було ніякого пістолета, — сказав Сівол. — Він каже, що пам'ятає лише як виходив з опери, а наступне — як ви били його ногою по голові.

— А ще — невимовний біль через зламану ногу, — сказала Стефанопулос. — Плюс багато синців через те, що його кинули на землю.

— Його перевірили на сліди пороху? — спитав я.

— Він викладач хімії у Вестмінстерській школі, — сказала Стефанопулос.

— Дідько, — сказав я.

Тест на залишки пороху відомий своєю ненадійністю, і якщо підозрюваний мав контакт з хімікаліями, жоден експерт не стане стверджувати в суді, що той стріляв з пістолета. Раптом мені спала жахлива думка.

— Але ж ви знайшли пістолет? — спитав я.

— На місті подій не було знайдено жодної вогнепальної зброї, — сказала Стефанопулос.

— Я відфутболив його вздовж тротуару, — сказав я.

— Вогнепальної зброї там не було, — повільно сказала Стефанопулос.

— Я бачив його, — сказав я. — То був якийсь напівавтоматичний пістолет.

— Не знайшли нічого.

— То як тоді було підстрелено Найтінґейла? — спитав я.

— Саме це, — сказав Сівол, — ми сподіваємося почути від вас.

— Ви хочете сказати, що це я в нього стріляв?

— Це ви стріляли? — спитала Стефанопулос.

У мене в роті раптом стало сухо.

— Ні, — сказав я. — Я не стріляв у нього, а якщо там немає пістолета, то чим я міг у нього стріляти?

— Виявляється, що ви можете розумом рухати речі, — сказала Стефанопулос.

— Не розумом, — сказав я.

— А чим? — спитала Стефанопулос.

— Магією, — сказав я.

— Гаразд, магією, — сказала Стефанопулос.

— До якої швидкості ви можете щось розігнати? — спитав Сівол.

— Не до такої, з якою куля летить, — сказав я.

— Справді? — сказала Стефанопулос. — А з якою швидкістю вона летить?

— Триста п'ятдесят метрів за секунду, — сказав я. — Для сучасного пістолета. У випадку рушниці швидше.

— Скільки це в милях? — спитав Сівол.

— Не знаю, — сказав я. — Але якщо ви дасте мені калькулятор, я вам порахую.

— Ми хочемо вірити вам, — сказала Стефанопулос, граючи найневдалішого «доброго копа» в усій історії поліції.

Я змусив себе промовчати й глибоко вдихнути. На додаткові курси з проведення допитів я не ходив, але основи знав, тож розумів, що цей допит виконується геть недбало. Я подивився на Сівола, а він глянув на мене тим уїдливим поглядом, який так люблять учителі, старші детективи та матері.

— У що саме ви хочете вірити? — спитав я.

— Що магія справді існує, — сказала Стефанопулос і багатозначно посміхнулася мені. — Ви можете нам її продемонструвати?

— Це погана ідея, — сказав я. — Можливі побічні ефекти.

— Як на мене, це схоже на відмазку, — сказала Стефанопулос. — Які саме побічні ефекти?

— Можливе знищення ваших мобільних телефонів, ноутбука та будь-якого іншого електронного устаткування в цій кімнаті, — відповів я.

— А як щодо диктофонів? — спитав Сівол.

— Їх теж, — сказав я.

— А відеокамера?

— Теж, — сказав я. — Телефони ви можете захистити, якщо виймете з них акумулятори.

— Я вам не вірю, — сказала Стефанопулос і агресивно нахилилася до мене, вправно приховуючи від відеокамери, що насправді виймала зі своєї елегантної «Нокії» батарею.

— Думаю, нам потрібна демонстрація, — сказав Сівол.

— Яка саме демонстрація? — спитав я.

— Покажи нам, на що ти здатний, синку, — сказав Сівол.

День у мене був важкий, я був уже геть виснажений, тому скористався єдиною формою, яку міг надійно зробити під час кризи — створив світоч. Під великими флуоресцентними лампами він був блідий і невиразний, тож Сівола він не вразив, але суворе обличчя Стефанопулос розтягнулося такою широкою усмішкою щирої радості, що на мить я побачив її маленькою дівчинкою у рожевій кімнаті, де було багато іграшкових єдинорогів.

— Як гарно, — сказала вона.

Одна з плівок жмакалася в диктофоні, а інша просто зупинилася. З досвіду своїх експериментів я знав, що для того, щоб зламати відеокамеру, треба підсилити світоч. Я хотів був зробити світло яскравішим, аж раптом форма в моєму розумі вислизнула, і я отримав колону світла, яка сягнула стелі. Це було яскраве блакитне світло, до того ж сфокусоване. Коли я рухав рукою, промінь бігав по стінах, неначе в мене з'явився власний особистий прожектор.

— Я сподівався на щось менш помітне, — сказав Сівол.

Я вимкнув світло і спробував запам'ятати цю форму, але це все одно, що намагатися запам'ятати сон, який забувається швидше, ніж про нього думаєш. Я розумів, що в майбутньому проведу довгий час у лабораторії, намагаючись відтворити цю форму, бо як каже Найтінґейл, знання форми — це вже півсправи.

— На камеру це вплинуло? — спитав Сівол.

Я кивнув, і він полегшено зітхнув.

— У нас, бля, менш ніж хвилина, — сказав він. — Такої лавини лайна я не бачив відтоді, як застрелили Менезіса[13], тож раджу тобі, синку, знайти найглибшу нору, залізти в неї й сидіти там, доки ця злива гівна не вщухне й лайно не лежатиме довкола глибоким шаром зі скоринкою.

— А як щодо Леслі? — спитав я.

— Про Леслі турбуватися не треба, — сказав Сівол. — Вона — моя відповідальність.

Це означало, що Сівол назначив себе покровителем Леслі й давав зрозуміти, що той, кому заманеться дістатися до неї, муситиме спочатку мати справу з ним. А оскільки мій покровитель наразі лежав на койці в шпиталі й дихав крізь трубочку, від нього схожого захисту годі було чекати. Мені хотілося б думати, що Сівол, якби мав таку можливість, поширив би свою протекцію і на мене, але я не можу бути певним у цьому. Він сказав мені, що я маю дбати про себе сам — це було надто очевидно.

— Що, бля, далі робитимемо? — спитав Сівол.

— Ви мене питаєте?

— Ні, курва, я до стола звернувся! — сказав Сівол.

— Не знаю, — сказав я. — Сер. Є багато речей, які я ще не знаю.

— То починайте вже їх вчити, констеблю! — сказав Сівол. — Бо як на мене, пан Генрі Пайк на цьому не зупиниться. Ви іншої думки?

Я похитав головою.

Стефанопулос буркнула й постукала по своєму годиннику.

— Мушу тебе поквапити, — сказав він. — Бо нам треба покінчити з цим клятим спіритуалістичним лайном раніше, ніж якесь цабе з Асоціації Вищих Офіцерів Поліції запанікує й вирішить долучити Архієпископа Кентерберійського.

— Я зроблю все, що можу, — сказав я.

З погляду Сівола можна було зробити висновок, що для мене буде краще, якщо моїх можливостей, курва, вистачить.

— Коли ми почнемо знову, — сказав він, — я хочу, щоб ваш мозок починав діяти раніше за ваш рот. Так само, як після випадку в Гемпстеді. Зрозуміло?

— Абсолютно, — відповів я.

Двері до кімнати для допитів різко розчахнулися й усередину зазирнув чоловік. Він був середнього віку, з частково сивим волоссям, широкоплечий, з дивовижно кущистими бровами. І навіть якби я не впізнав його по світлинах в інтернеті, я все одно зрозумів би, що це заступник помічника комісара Річард Фолсом — одна з найбільших тварин у цих джунглях. Він поманив до себе пальцем Сівола й сказав:

— Алексе, на два слова, будь ласка.

Сівол подивився на знищений диктофон.

— Допит припинено, — сказав він і назвав поточний час.

Потім підвівся й смиренно пішов з кімнати за Фолсомом. Стефанопулос спробувала спрямувати на мене свій знаменитий зловісний погляд, але я досі не міг позбавитися думок про те, чи зберегла вона свою колекцію «Мій маленький поні».

Сівол повернувся й сказав, що допит продовжиться в сусідній кімнаті, в якій апаратура спостереження досі працює. Там ми продовжили перевірену часом традицію нахабно брехати, не кажучи при цьому нічого, крім правди. Я сказав їм, що ми з Найтінґейлом завдяки цілком звичайному інформатору мали причину вважати, що група — бо це не могла бути одна особа — яка скоїла кілька безглуздих нападів навколо Вест Енду, має базуватися на Бау-Стріт, і що коли ми пішли туди з метою розслідування, там на нас чекала засідка невідомих людей.

— Заступника помічника комісара Фолсома особливо турбує можливість загрози Королівській Опері, — сказав Сівол.

Виявилося, що Фолсом — великий шанувальник цього мистецтва, з яким його познайомили, коли його було підвищено до командора. Раптовий напад культурного снобізму часто спіткає полісменів, що досягли певного рангу та віку; це схоже на звичайну кризу середнього віку, але прикрашену великими люстрами та іноземними мовами.

— Ми вважаємо, що фокусом їхньої діяльності має бути Бау-Стріт, — сказав я. — Але зв'язку з будівлею Королівської Опери розслідування поки що не виявило.

О шостій годині ми завершили опис подій, який Сівол міг переконливо переповісти Фолсому, а я на той час засипав на стільці. Я очікував на тимчасове усунення, або на догану, або на розслідування Незалежною Комісією Скарг на Поліцію, але за кілька хвилин до сьомої мене відпустили.

Сівол запропонував підвезти мене, але я відмовився. Послаблений стресом і недосипанням, я йшов провулком Св. Мартіна. Погода за ніч змінилася. Під брудно-блакитним небом дмухав холодний вітер. У суботу година пік починається пізно, тож коли я перетнув Нью-Оксфорд-Стріт і попрямував до Фоллі, вулиці ще не повністю втратили свій ранішній спокій. Я очікував на найгірше, і не помилився. Навпроти будівлі стояла щонайменше одна поліцейська машина без розпізнавальних знаків. Усередині неї я нікого не бачив, але про всяк випадок помахав рукою.

Я пішов у парадні двері, бо краще зустрітися з халепою лицем до лиця; до того ж я був надто знесилений, щоб іти навколо будинку до стаєнь. Я очікував побачити там полісменів, але натомість виявив двох солдатів у бойовому однострої та з рушницями. На них були куртки з лісовим камуфляжем і бордові берети з кокардами парашутного полку. Двоє заступили мені прохід повз будку, а ще двоє стали обабіч головних дверей, готові схопити будь-кого, хто вирішив би порішити себе, напавши на двох озброєних десантників. Хтось ставився до фізичного захисту Фоллі дуже серйозно.

Зброю свою десантники на мене не наставили, але на їхніх обличчях була та загрозлива безтурботність, яка, певно, невимовно пожвавлювала вулиці Белфаста в роки, що передували мирній угоді. Один з них кивнув головою в напрямку ніші, в якій за більш елегантних часів мав би сидіти швейцар, коли не був потрібний. Там із чашкою чаю та примірником «Дейлі Мейл» сидів ще один десантник, з сержантськими шевронами. Я впізнав його. Це був Френк Кефрі, Найтінґейлів приятель-пожежник. Він привітно кивнув мені й покликав до себе. Я подивився на емблеми на плечах Френка. Четвертий батальйон парашутного полку, про який я знав, що він складається з резервістів. Отже, Френк був резервістом, що чудово пояснювало наявність у нього фосфорних гранат. Я запідозрив, що це чергова частина старих зв'язків і знайомств, але цього разу я був досить певний у тому, що Френк слухається Найтінґейла. Жодного офіцера поруч я не бачив. Я припустив, що ті залишилися в казармі, делегувавши важку роботу сержантам.

— Я не можу тебе впустити, — сказав Френк. — Доки твоєму начальникові не покращає або не призначать офіційного заступника.

— Хто віддав такий наказ? — спитав я.

— О, це все частина угоди, — сказав Франк. — Найтінґейл і наш полк мають давні стосунки. Можна сказати, існує борг.

— Еттерсберг? — спитав я навмання.

— Деякі борги невідплатні, — сказав Френк. — А ще є такі справи, що мають бути зроблені.

— Мені треба зайти, — сказав я. — Мені потрібна бібліотека.

— Вибач, синку, — сказав він. — Угода каже абсолютно чітко: ніякого несанкціонованого доступу в межі головного периметру.

— Головного периметру? — спитав я.

Френк намагався щось мені сказати, але тривала відсутність сну зробила мене дурним. Лише коли він повторив сказане, я второпав, що він натякає, що брама гаража знаходиться за межами периметру.

Я вийшов на слабке денне світло й обійшов будівлю, щоб зайти в гараж. Біля нього стояв старий «Renault Espace» з настільки очевидно підробленими номерами, що я був певний, що він належав парашутистам. Я затримався, щоб переконатися, що старий «Ягуар» замкнений, і накрити його витягнутою з-під верстата тканиною. Потім утомлено піднявся сходами до каретні й побачив, що мене випередила Тайберн.

Вона нишпорила в чемоданах і в іншому старому мотлоху, який я склав у дальньому кінці приміщення. Картина з Моллі та портрет чоловіка, якого я вважав батьком Найтінґейла, стояли притулені до стіни. Я дивився, як вона стала навколішки, засунула руки під софу й витягла звідти ще одну валізу.

— Раніше це називали каютною скринею, — сказала вона, не обертаючись до мене. — Вона достатньо низька, щоб поміщатися під койкою. Таким чином пасажир міг скласти окремо речі, які потрібні під час подорожі.

— Цим радше камердинер пасажира займався, — сказав я. — Або камеристка.

Тайберн обережно склала вийнятий з валізи лляний піджак і поклала його на канапу.

— Більшість людей не мали слуг, — сказала вона. — Більшість поралися самі.

Вона знайшла те, що шукала, й підвелася. На ній був елегантний італійський чорний сатиновий костюм і практичні чорні туфлі. На лобі досі було видно те місце, куди влучив мармуровий осколок. Вона показала мені свій трофей — брудно-коричневий картонний конверт, у якому була платівка на 78 обертів.

— Дюк Елінгтон і Аделаїда Хол, «Креольський любовний поклик» на оригінальній чорно-золотій марці, — сказала вона. — А він запхав це у валізу й відніс у гостьову кімнату.

— Ви хочете продати її на eBay? — спитав я.

Вона кинула на мене крижаний погляд:

— Ти прийшов по свої речі?

— Ви не проти?

Вона вагалася.

— Забирай, — сказала вона.

— Ви такі ласкаві, — сказав я.

Більшість мого одягу залишилася в Фоллі, але завдяки тому, що в каретні Моллі ніколи не прибирала, мені вдалося надибати кофту та джинси, що впали за канапу. Мій ноутбук був там, де я його залишив — на стосі журналів. Футляр до нього мені довелося шукати. Весь цей час Тайберн не зводила з мене очей. Враження було таке, ніби миєшся під наглядом мами.

Як правильно зауважив Френк, деякі речі треба робити не зважаючи на те, чого це коштує. Я випростався й повернувся до Тайберн.

— Послухайте, — сказав я. — Мені шкода за той фонтан.

На мить мені здалося, що в мене вийшло. Я можу заприсягтися, що щось промайнуло в її очах — чи то пом'якшення, чи то схвалення — але воно відразу зникло, поступившись місцем попередній люті.

— Я дізнавалася про тебе, — сказала вона. — Твій батько — наркоман, уже тридцять років.

Такі слова не мають дошкуляти мені. Про залежність свого батька я знаю з дванадцяти років. Коли я дізнався, він був досить відвертий і намагався зробити так, щоб я зрозумів усе, що це означає, бо не хотів, щоб я успадкував це від нього. Він був одним з кількох людей у Великобританії, які досі отримували героїн за рецептом, завдяки районному лікареві, який був великим шанувальником найменш успішної джазової легенди Лондона. Батько ніколи не позбувався цієї звички повністю, але й ніколи не втрачав контроль. Мені не має дошкуляти, коли його звуть нариком, але все одно дошкуляє.

— Дідько! — сказав я. — Як же йому вдалося це приховувати? Я в шоці.

— Бути розчаруванням — ваша сімейна риса, чи не так? — сказала вона. — Твій вчитель хімії був настільки розчарований тобою, що написав про це листа до газети. Ти був його хлопчиком. Фігурально.

— Еге ж, — сказав я. — Тато вклеїв ту вирізку в альбом.

— А коли тебе звільнять за злісну неправомірну поведінку, він досі берегтиме ту вирізку? — спитала Тайберн.

— Заступник помічника комісара Фолсон, — сказав я. — Він ваш хлопчик, так?

Тайберн злегка посміхнулася.

— Я вважаю за потрібне стежити за зірками, що сходять, — сказала вона.

— Вертите ним навколо пальця? — спитав я. — Дивовижно, що чоловіки згодні робити за невеличкий флірт.

— Не поводься як дитина, Пітере, — сказала Тайберн. — Річ у владі та взаємних інтересах. Якщо ти досі думаєш переважно своїми геніталіями, це не означає, що всі так роблять.

— Я радий це чути, бо хтось має сказати йому, що час вже стригти брови, — сказав я. — Пістолет — ваша робота?

— Не кажи дурниць, — відповіла вона.

— Це цілком у вашому стилі. Змусити іншого дати ради вашим проблемам. Макіавеллі пишався б вами.

— Ти хоч що-небудь читав з Макіавеллі? — спитала вона.

Я завагався і вона зробила з цього правильний висновок.

— А я читала, — сказала вона. — В оригіналі, італійською.

— Навіщо?

— Для диплома, — сказала вона. — Коледж святої Гільди в Оксфорді. Історія та італійська.

— І з обох спеціалізацій відмінниця, звісно? — сказав я.

— Авжеж, — сказала вона. — Тож ти мусиш розуміти, чому поношена шляхетність Найтінґейла мене анітрохи не вражає.

— То це ви дали пістолет? — спитав я.

— Ні, не я, — сказала вона. — У мене не було потреби планувати цей провал. Рано чи пізно Найтінґейл мав облажатися. Хоча навіть я не думала, що йому стане дурості дозволити комусь підстрелити себе. Втім, нема лиха без добра.

— Чому ви досі не в Фоллі? — спитав я. — Чому тут, у каретні? Там дуже цікаво, бібліотека просто неймовірна, а якщо здавати ці апартаменти тим, хто знімає історичні кінофільми, можна цілий спадок заробити.

— Усьому свій час, — сказала вона.

Я намацав у кишені ключі.

— Ось, можу свої ключі позичити, — запропонував я. — Не маю сумнівів, що десантників ви зможете забалакати.

Від моєї простягнутої руки вона відвернулася.

— Одним з добрих наслідків цих подій, — сказала вона, — стане можливість зробити розумний вибір щодо того, як діяти в таких справах надалі.

— Ви не в змозі зайти, — сказав я. — Я правий?

Я згадав про Беверлі Брукс і її «недружні силові поля».

Леді Тай глянула на мене, наче герцогиня, тим старим поглядом, який не до снаги опанувати дружинам футболістів, і на мить від неї тхнуло стічною трубою, грошима та угодами, ухваленими під бренді та сигари. Але через те, що Тайберн була сучасною, були там також запахи капучино та в'ялених помідорів.

— Ти зібрав усе, за чим прийшов? — спитала вона.

— Цей телевізор мій, — сказав я.

Вона відповіла, що я можу забрати його будь-коли, коли мені зручно.

— Що він у тобі знайшов? — спитала вона й похитала головою. — Завдяки чому ти став хранителем таємного полум'я?

Я не знав, про яке в біса полум'я йдеться.

— Просто пощастило, напевно.

Не вдостоївши мене відповіді, вона відвернулася й продовжила нишпорити у валізах. Мені стало цікаво, що вона насправді шукає.

Коли я перетинав двір каретні, я почув позаду приглушене дзявкотіння й обернувся. З вікна третього поверху на мене дивилося бліде скорботне обличчя — Моллі, яка міцно притулила до грудей Тóбі. Я зупинився, щоб помахати їм рукою (сподіваюся, що обнадійливо), а потім пішов перевірити, чи живий ще Найтінґейл.

* * *

Біля дверей до палати Найтінґейла чатував озброєний полісмен. Я показав йому своє посвідчення, а він змусив мене залишити мої торби в коридорі. Сучасна реанімаційна палата може бути напрочуд тихою: апаратура моніторингу стану хворого видає звуки лише коли щось погано, а дартвейдерського сипіння не було, бо Найтінґейл дихав самостійно.

У різнобарвній поліестеровій постелі, яку легко прати, він виглядав дуже старим і недоречним. Одна з нерухомих рук була оголена й приєднана до десятка проводів і трубок, обличчя витягнулося й посірішало, очі заплющені. Але дихання було сильне, рівне та самостійне. На столику біля нього стояла миска з виноградом, а у вазі стирчав букет синіх диких квітів.

Якийсь час я постояв біля ліжка, вважаючи, що треба щось сказати, але нічого не спало на думку. Переконавшись, що ніхто цього не побачить, я взяв його за руку й потиснув її — вона була напрочуд тепла. Мені здалося, що я щось відчув — слабкий запах вологої сосни, деревного диму та полотна — але це відчуття було настільки нечітким, що я не був певний, чи це vestigia. Я збагнув, що хитаюсь на ногах — настільки був утомлений. У куті кімнати було крісло. Зроблене з ламінованої деревостружкової плити та вкритої пластиком незаймистої піни, воно здавалося надто незручним, щоб спати в ньому. Я сів у нього, дозволив голові нахилитися вбік, і за півхвилини вирубився.

Ненадовго прокинувшись, я побачив доктора Валіда та двох медсестер, які метушилися навколо ліжка Найтінґейла. Я витріщався на них, як дурень, доки доктор Валід не побачив мене й не наказав спати; принаймні, мені здалося, що він сказав саме це.

Наступного разу я прокинувся від запаху кави. Доктор Валід приніс мене картонну чашку лате й таку кількість пакетиків з цукром, що їхня ціна могла зробити в моєму продуктовому бюджеті суттєву недостачу.

— Як він? — спитав я.

— Йому вистрелили в груди, — сказав доктор Валід. — Після такого люди дещо сповільнюються.

— З ним усе буде гаразд?

— Він житиме, — сказав доктор Валід. — Але я не знаю, чи одужає він повністю. Втім, те, що він дихає без штучної допомоги — добрий знак.

Я надпив лате й обпік язик.

— Мене не пускають у Фоллі, — сказав я.

— Я знаю, — сказав доктор Валід.

— Ви можете зробити так, щоб пустили?

Доктор Валід засміявся.

— Тільки не я, — сказав він. — Я лише цивільний радник, що має трохи езотеричного досвіду. Доки Найтінґейл не може виконувати свої обов'язки, рішення про доступ до Фоллі має ухвалювати комісар, або навіть хтось вищий за нього.

— Міністр внутрішніх справ? — спитав я.

Доктор Валід знизав плечима.

— Щонайменше, — сказав він. — Ти знаєш, що далі робитимеш?

— У вас є доступ до інтернету? — спитав я.

* * *

Якщо пройти крізь певні двері, навчальні лікарні на кшталт цієї перестають бути лікарнями й перетворюються на медичні дослідницько-адміністративні центри. Доктор Валід мав там свій кабінет і — це мене шокувало — студентів.

— Езотеричним речам я їх не вчу, — сказав він.

Вибачаючись за вихваляння, доктор пояснив, що він є всесвітньо визнаним гастроентерологом.

— У кожного своє хобі, — прокоментував він.

— А моїм хобі найближчим часом стане пошук роботи, — сказав я.

— Якщо ви збираєтеся на співбесіду, — сказав доктор Валід, я б на вашому місці спочатку душ прийняв.

Кабінет доктора Валіда був незручним і вузьким; вікно в торці, довгі стіни повністю вкриті книжковими полицями. На всіх горизонтальних поверхнях лежали теки, фахові журнали та довідники. На одному з кінців вузької полиці, якою користалися як письмовим столом, посеред моря роздруків хитко стояв комп'ютер. Я кинув свої торби й під’єднав ноутбук до штепселя, щоб зарядити. Модем було приховано за стосом часопису «Кишка: Міжнародний Журнал з Гастроентерології на Гепатології». Весела анотація повідомляла, що «Кишку» під час голосування серед гастроентерологів усього світу було визнано найкращим журналом з гастроентерології. Я навіть не знав, радіти мені чи лякатися через те, що існує так багато журналів, присвячених безпроблемному функціонуванню мого кишечника. Роз'єм для модема був підозріло схожий на саморобний; щонайменше, він був нестандартний. Коли я спитав про це доктора Валіда, той сказав лише, що хоче тримати певні файли в секреті.

— Від кого? — спитав я.

— Від інших дослідників, — відповів він. — Вони повсякчас намагаються вкрасти мою роботу.

Найгіршими, як виявилося, були гепатологи.

— А чого ще можна очікувати від людей, що мають справу з жовчю? — сказав доктор Валід і засмутився, що я не зрозумів його жарту.

Переконавшись, що зможу згодом попрацювати, я дозволив докторові провести мене коридором до ванної кімнати, де я прийняв душ у кабінці, розмір якої дозволяв митися людям з паралізованими кінцівками разом із їхніми кріслами з колесами, санітарами та собаками-поводирями. Штатне мило мало лимонний антибіотичний запах, настільки їдучий, що я боявся змити з себе верхній шар епідермісу.

Під душем я думав про деталі того, як було підстрелено Найтінґейла. Попри сенсаційні фантазії газети «Дейлі мейл», зайшовши до першого-ліпшого паба ви не зможете придбати там пістолет, надто напівавтоматичний, яким так невправно скористався минулої ночі Крістофер Пінкман. А це означає, що Генрі Пайк не мав можливості приготувати Пінкмана до засідки за ті двадцять хвилин, що минули від нашого прибуття до Королівської Опери до нашого виходу через задні двері сцени. Генрі Пайк мусив знати про наші плани спіймати його на Бау-Стріт, а це залишало три можливості: або він передбачував майбутнє, або читав чиїсь думки, або хтось із тих, хто знав про наш план, був однією з керованих ним ляльок.

Передбачення майбутнього я відкинув відразу. Не тільки тому, що я великий шанувальник причинності, а ще й тому, що нічого з того, що Генрі Пайк робив раніше, не свідчило про наявність у нього такого вміння. Що ж до читання чужих думок, то, якщо вірити тому, що я читав у звичайній бібліотеці Фоллі, воно було неможливе; принаймні, не можна було почути чиїсь думки так, ніби їх диктор на телебаченні читає. Ні. Хтось розповів, у чому полягає план, або особисто Генрі Пайкові, або комусь, ким керував Генрі Пайк. Найтінґейл цього не робив. І я не робив. Залишався відділ розслідування вбивств. Зважаючи на те, що Стефанопулос і Сівол не любили розмовляти про магію навіть із тими, хто нею офіційно займається, я не міг уявити, що вони розмовлятимуть про неї з іншими, а Леслі робитиме так само, як вони.

Почуваючись приємно свіжим, я вийшов з-під душу й витерся рушником, який через багаторазове прання був на дотик як наждак. Той одяг, який я здобув у каретні, був не зовсім свіжий, але все-таки чистіший за той, що був на мені. Після кількох хибних поворотів у однакових коридорах я повернувся до кабінету доктора Валіда.

— Як почуваєтеся? — спитав він.

— Людиною, — сказав я.

— Згодиться, — сказав він.

Він розказав мені, де знаходиться кавоварка й дозволив користуватися нею.

Відтоді, як людство припинило безцільно тинятися навколо й почало само вирощувати собі їжу, суспільство ставало дедалі складнішим. Коли ми припинили спати з близькими родичами й збудували стіни, храми та кілька пристойних нічних клубів, суспільство стало надто складним для повного розуміння однією особою, і тоді народилася бюрократія. Бюрократія розділяє цю складність на кілька взаємопов'язаних систем. Тобі не треба знати, як ці системи поєднані між собою, або навіть яку функцію виконує твоя система, натомість ти просто виконуєш свою частину роботи, і весь агрегат зі скрипом рухається далі. Чим більш різноманітними є виконувані організацією функції, тим складнішими стають взаємозалежності систем і підсистем. Якщо ви відповідаєте, як Столична Поліція, за запобігання терористичним атакам, за улагоджування домашніх свар і за те, щоб водії не вбивали незнайомих перехожих, ваші системи мають бути дуже складними.

Однією зі складових цих систем є вимога кожному відділу мати доступ до бази даних ГОЛМС-2 або через спеціальний комп'ютер, або з використанням спеціального програмного забезпечення, встановленого на авторизованому ноутбуці. Цим займається Директорат з Інформації, а оскільки він відповідає лише за свою частину системи, він не бачить різниці між «Групою Розслідування Серйозних і Організованих Злочинів» і Фоллі, який зробили відділом лише тому, що кращого способу включити його до організаційної структури поліції ніхто не вигадав. Для інспектора Найтінґейла це нічого не означало, але для щиро вашого це означало, що я не просто міг установити на свій ноутбук легальний інтерфейс ГОЛМС-2, а ще й отримав у ньому такий самий рівень доступу, як у голови відділу розслідування вбивств.

І це було дуже слушно, бо одним з моїх підозрюваних був головний інспектор Сівол, а в таку мішень не варто цілити, якщо не певний, що влучиш з першої спроби. Детектив-сержант Стефанопулос, яка теж знала про цю операцію заздалегідь, була не менш важкою мішенню, якщо тільки я не хотів стати жартом номер два: «Знаєш, що трапилося з констеблем, який звинуватив Стефанопулос у тому, що вона була мимовільним знаряддям злого духа-поверненця?» Доктор Валід був підозрюваним номер чотири, і саме тому я не розповів йому, що маю на думці; Леслі була підозрюваною номер п'ять, а номером шість, і це лякало мене найбільше, був, звісно, я сам. Достеменно знати неможливо, але я був майже певний, що між убивством Вільяма Скірміша та викиданням власної дитини у вікно Брендон Купертаун не мав жодної гадки про те, що вже не є тим, ким він був раніше.

Щодо Леслі я не відчував ніяких змін. Чи можна приховати контроль над людиною? Втім, більш імовірним було те, що я не настільки чутливий, як мені здається. Найтінґейл завжди казав мені, що вчитися відрізняти vestigia від примх власних почуттів треба впродовж усього життя. Я вже робив припущення щодо того, кому можна вірити — повторювати цю помилку я не збирався.

Після душу я витратив якийсь час на те, щоб оглянути в дзеркалі своє обличчя, набратися відваги й розкрити рот, щоб зазирнути всередину. Зрештою я заплющив очі й сильно притиснув пальці до щік — ще ніколи я не відчував такої радості від того, що намацав свій премоляр. Це доводило лише те, що поки що Генрі Пайк моє обличчя не розтягував.

Я встановив зв’язок з ГОЛМС-ом і набрав свої логін і пароль. Формально, вони належали не мені, а Найтінґейлові, а тому мали бути дезактивовані відразу після того, як він став недієздатним, але поки що ні в кого руки, вочевидь, до цього не дійшли; інерція — ще одна з характерних рис цивілізації та бюрократії. Я почав від початку, від вбивства Вільяма Скірміша, що сталося 26 січня на Ковент-Ґарден.

Три години й дві кави по тому мені вдалося знайти те, що я шукав, під час перегляду справи доктора Фремлайна. Той напад розпочався з того, що велокур'єра збили з велосипеда на Странді й він потрапив до університетської лікарні, де напав на доктора Фремлайна. Патрульний полісмен навіть взяв у нього свідчення на місці скоєння злочину, поки вони чекали на прибуття швидкої допомоги. Постраждалий стверджував, що водій підрізав його, зіштовхнув з дороги. Леслі сказала мені, що це трапилося в маленькій сліпій зоні на Странді, але в початковому рапорті йшлося, що кур'єра зіштовхнули з дороги навпроти вокзалу Кінг-Крос. Біля цього лондонського вокзалу сліпих зон не було від 1990-их, коли його оголосила своєю ціллю Ірландська Республіканська Армія. Я почав нишпорити в нутрощах архіву ГОЛМС, куди якась катована душа з відділу вбивств завантажила релевантні відеозаписи з кожної дієздатної камери спостереження від Трафальгарської площі до Олд-Бейлі. Жодне з відео не було як слід помічене, тож шукати потрібний мені файл довелося майже півтори години. Велокур'єр не сказав, якої марки автомобіль підрізав його, але стару «Хонда Акорд» не впізнати було неможливо. Роздільна здатність відео не дозволяла розгледіти водія або номер, але ще до того, як я відстежив пересування авто до відеокамери на Трафальгарській площі, що мала вищу роздільну здатність, я зрозумів, хто за кермом.

Це було логічно. Вона була присутня під час убивства Купертауном дружини та дитини, під час пригоди в кінотеатрі та під час нападу на доктора Фремлайна. Вона була присутня на плануванні операції біля Опери й прибула туди з підмогою вчасно, щоб забрати й сховати пістолет.

Моєю підозрюваною була Леслі Мей. Вона брала в цьому участь; керована Генрі Пайком, вона грала роль у його божевільній виставі про бунт і помсту. Я подумав, чи не брала вона участь у цьому від самого початку, ще від тієї ночі, коли голову Вільяма Скірміша було збито з його плечей і коли я зустрів Ніколаса Волпенні. Але потім я згадав Кралю Поллі зі сценарію — мовчазну дівчину, до якої залицявся Панч після того, як убив свою дружину та дитину. Він гучно цілує її, і вона не вбачає в цьому нічого поганого. А потім він співає «Якби я мав усіх дружин Короля, я вбив би їх усіх заради моєї Кралі Поллі».

* * *

Одного разу одна мати загубила на Ковент-Ґарден свого сина. Вона була справжньою англійкою в старому сенсі цього виразу: гарне плаття з візерунком, гарна сумочка; вона йшла скуповуватися у Вест-Енді та відвідати музей лондонського транспорту. На мить відволіклася, задивилася на вітрину крамниці, а обернувшись, виявила, що її шестирічний хлопчик зник.

Я дуже добре пам'ятаю, яким було її обличчя на той час, коли вона знайшла нас. Поверхневий спокій, традиційна британська стриманість, але її видавали очі, які металися то вправо, то вліво — вона стримувала бажання бігти відразу на всі боки. Я намагався заспокоювати її, а Леслі зв'язалася з відділком і організувала пошук. Не пам'ятаю, що я казав тій жінці; напевно, щось заспокійливе; але навіть говорячи я бачив, як вона ледь помітно тремтить, і збагнув, що просто на моїх очах людина розвалюється. Шестирічна дитина знайшлася менше, ніж за хвилину по тому: якийсь добрий мім привів її з одного з двориків Площі. Тієї миті, коли з'явився хлопчик, я дивився на матір і бачив, як на її обличчя повернувся спокій, як страх наче засмоктувало всередину, доки не залишилася просто жвава та практична жінка в сарафані та босоніжках.

Тепер я розумів цей страх — не за себе, а за когось іншого. Леслі була керована Генрі Пайком, який сидів у її голові вже щонайменше три місяці. Я спробував згадати, коли бачив її востаннє. Чи виглядало її обличчя інакше? А потім я згадав її усмішку, широку посмішку, яка не приховувала зубів. Чи посміхалася вона мені нещодавно? Я подумав, що це було можливо. Якби Генрі Пайк застосував на ній dissimulo, переробив її на подобу Пульчинелли, вона б не змогла приховати розтрощені зуби. Я не знав, як вийняти Генрі Пайка з її голови, але подумав, що якщо зможу дістатися до неї раніше, ніж поверненець спотворить її обличчя, то, можливо, зможу цьому запобігти.

На той час, коли доктор Валід повернувся до свого кабінету, я вже мав план.

— Який саме? — спитав він.

Я розповів, але на його думку цей план був жахливий.



Розділ 11 Бунт вершків суспільства


Першою задачею було знайти Леслі. Це я зробив просто: зателефонував їй і спитав, де вона.

— Ми на Ковент-Ґарден, — сказала вона.

«Ми» — це вона, Сівол і приблизно половина решти відділу розслідування вбивств, бо старший інспектор вирішив діяти за перевіреною часом традицією «коли маєш сумнів, залучи якнайбільше людей». Вони збиралися прочесати Площу, а потім швидко перевірити Королівську Оперу.

— Що він сподівається зробити? — спитав я.

— Перш за все обмежити поширення проблеми, — сказала Леслі. — А щодо більшого ми сподіваємося на тебе, чи ти забув?

— Я дещо вигадав, — сказав я. — Але важливо, щоб ти не робила нічого дурного.

— Гей! — сказала вона. — Це ж я!

Якби ж то це була правда!

Далі мені було потрібне авто, тож я подзвонив Беверлі на її водозахисний телефон, сподіваючись, що вона зараз не плаває під Тауерським мостом, чи що там ці німфи річок на дозвіллі роблять. З другої спроби вона взяла слухавку й захотіла знати, що я зробив з її сестрою.

— Вона незадоволена, — сказала Беверлі.

— Забудь про сестру, — сказав я. — Мені потрібна твоя машина.

— Лише якщо я теж поїду, — сказала вона. Я був до цього готовий; тобто, насправді я навіть розраховував на це. — А інакше йди пішки.

— Згода, — сказав я, вдаючи, що мені цього не хочеться.

Вона сказала, що за півгодини під'їде.

Третім пунктом було знайти якісь сильні препарати; зважаючи на те, що я знаходився у великій лікарні, ця задача виявилася напрочуд важкою. Проблема полягала в тому, що мій слухняний лікар мав сумніви щодо етики.

— Ви забагато телевізор дивитеся, — сказав доктор Валід. — Дротиків зі снодійним не буває.

— Бувають, — сказав я. — В Африці ними постійно користуються.

— Я спробую перефразувати й говорити повільніше, — сказав доктор Валід. — Безпечних дротиків зі снодійним не буває.

— Це не обов'язково має бути дротик, — сказав я. — Чим довше ми залишаємо Леслі керованою, тим більша ймовірність того, що Генрі Пайк зруйнує її обличчя. Для того, щоб працювала магія, розум має бути притомним. Вимкніть ту частину мозку, що відповідає за свідомість, і б'юсь об заклад — Генрі не зможе скористатися закляттям, а лице Леслі залишиться таким, яким його Бог створив.

З виразу обличчя доктора Валіда я бачив, що він поділяє мою думку.

— Але що потім? — спитав він. — Ми не можемо тримати її в медичній комі невідомо скільки.

— Ми отримаємо час, — сказав я. — Може, Найтінґейл отямиться, може я встигну повернутися до бібліотеки Фоллі, може Генрі Пайк помре від старості… чи як там називається, коли непомерлі зникають.

Доктор Валід буркнув, пішов геть, і згодом повернувся з наповненими одноразовими шприцами, що були запаковані й мали емблему біологічної небезпеки та надпис «Ховайте від дітей».

— Розчин еторфіну гідрохлориду, — сказав він. — Достатньо для того, щоб приспати жінку вагою шістдесят п'ять кілограмів.

— Швидко діє? — спитав я.

— Це саме те, що колють носорогам, — сказав він і дав мені другий пакунок, в якому були ще два шприци. — А цей препарат для зворотного ефекту, наркан. Якщо вколеш собі еторфін, негайно вколи собі ось це, викликай швидку й зроби так, щоб вони прочитали ось цю картку.

Він дав мені картку, яка ще не охолола після ламінатора. Акуратним почерком доктора Валіда там було написано: «Увага! Мені стало дурості вколоти собі гідрохлорид еторфіну», а далі йшов перелік потрібних лікувальних процедур. Більшість з них стосувалася реанімації та героїчних заходів щодо збереження серцебиття та дихання.

Їдучі ліфтом униз, до вестибюля, я нервово плескав по кишенях куртки й тихо повторював, що транквілізатори — в лівій кишені, а протидія — в правій.

Беверлі чекала на мене там, де паркуватися було заборонено; на ній були штани кольору хакі та коротка чорна футболка з надписом «WINE BACK HERE» на грудях.

— Та-да! — сказала вона й показала мені свою машину.

Це був яскраво-жовтий «BMW Mini» з відкидним верхом, модель «Cooper S». Важко знайти машину, яка впадає в очі сильніше за цю, але поміщається на стандартній парковці. Я залюбки дозволив вести дівчині, бо не хотів, щоб мене побачили за кермом такої автівки.

Було спекотно, як для кінця травня, тож це був чудовий день, щоб їхати з відкинутим верхом, навіть попри вихлопи в годину пік. Вміння Беверлі водити машину було пересічно жахливим, чого й слід було чекати від того, хто отримав права менш ніж два роки тому. Хорошою рисою лондонського транспортного руху є те, що зазвичай водій не має можливості розігнатися до такої швидкості, на якій можна припуститися фатальної помилки. Цілком очікувано ми зрештою застрягли на початку Ґавер-Стріт, і переді мною повстала одвічна лондонська дилема: вийти та піти пішки чи чекати й плекати надію?

Я знову зателефонував Леслі, але її телефон відразу ввімкнув автовідповідач. Я зателефонував до відділку «Белгравія» і попросив з'єднати мене з «еїрвейвом» Стефанопулос. На випадок, якщо хтось прослуховував цей канал, сержант, як їй належало, наказала мені повертатися додому й чекати на накази, а потім повідомила, що востаннє бачила Сівола та Леслі, коли ті прямували до Королівської Опери. Я сказав їй, що негайно їду додому, і мій голос не зміг би переконати ні саму Стефанопулос, ні гіпотетичного слухача, але на друкованій розшифровці, якщо та потрапить до суду, ця фраза виглядатиме добре.

Затор закінчився, коли ми минули Нью-Оксфорд-Стріт, і я сказав Беверлі їхати по Ендел-Стріт.

— Коли ми туди приїдемо, ти маєш триматися від Леслі якнайдалі, — сказав я.

— Думаєш, я з нею не впораюся?

— Я думаю, що вона може висмоктати всю твою магію, — сказав я.

— Серйозно? — спитала Беверлі.

Я не був у цьому певний, але духи місця на кшталт Беверлі мали отримувати звідкись магію, а для поверненця на кшталт Генрі Пайка це робило їх привабливими жертвами. Можливо, духи місця мають проти цього якийсь природний імунітет, і я дарма переймався, але ризикувати не хотів.

— Серйозно, — сказав я.

— От лайно, — сказала вона. — А я вважала, що ми з нею подруги.

Я хотів був сказати щось втішне, але мало не був задушений паском безпеки, бо Беверлі з'їхала з вулиці з одностороннім рухом біля спортивного центру «Оаза» й повернула на Ендел-Стріт, ніяк не попередивши про це інших учасників дорожнього руху, а може, навіть, не усвідомлюючи їхнього існування.

— Леслі дійсно твоя подруга, — сказав я. — Але Генрі Пайк — ні.

Натовп людей, що раділи п'ятниці, виливався з пабів і кав'ярень на тротуари, і на кілька годин Лондон отримав справжню вуличну культуру, до якої повсякчас закликають ті, хто має вілли в Тоскані. Через звуження дороги та перспективу збити пішохода навіть Беверлі була змушена на мить прибрати ногу з педалі газу.

— Зважай на людей, — сказав я.

— Ха! — сказала Беверлі. — Хто їм винний, що вони водночас ходять і випивають?

Ми жорстко вписалися в закрут Лонг-Ейке, сповільнилися через скупчення випивох навпроти «Кемблз Гед» на розі та прискорилися, їдучи далі по Бау-Стріт. Оскільки біля будівлі Опери не було видно ні поліцейських автомобілів, ні пожежних, ні швидкої допомоги, я вирішив, що ми, можливо, встигли. Беверлі зупинилася на паркувальному місці для інвалідів навпроти Опери.

— Не зупиняй двигун, — сказав я, виходячи. Я, звісно, не сподівався, що зроблю все швидко, просто вирішив, що після таких слів вона сидітиме в машині й не потрапить у халепу. — Якщо хтось із поліції вимагатиме, щоб ти поїхала звідси, назви їм моє ім'я та скажи, що я всередині за офіційною справою.

— Можна подумати, що це допоможе! — сказала Беверлі, але залишилася сидіти в машині, а це було найголовніше.

Я перейшов вулицю до головного входу й штовхнув зроблені зі скла та червоного дерева двері. Після сонячного світла в атріумі було темно та прохолодно; у скляних вітринах біля дверей стояли вдягнуті в костюми минулих вистав манекени. Коли я пройшов крізь другі, внутрішні двері до вестибюля, мені назустріч несподівано рушив потік людей. Я швидко подивився на всі боки, шукаючи, що змусило їх схопитися з місць; попри те, що їхній рух був швидкий і цілеспрямований, паніки я не бачив. А потім я втелепав: настав антракт! Це курці, які йшли назовні, щоб насолодитися сигаретою.

І дійсно, великі групи людей виходили з дверей з надписом «партер» і прямували ліворуч; певно, до туалетів і до барів — саме в такому порядку. Я стояв на місці й дозволяв людям іти повз мене — такого великого чоловіка, як Сівол, помітити має бути легко. Модні тенденції мене не вразили: усі були вдягнені дорого, але здебільшого то був гарний повсякденний одяг, і лише подекуди в цю нудьгу вносили різноманіття вечірні сукні; я від вищого класу очікував кращого. Коли натовп став менш щільним, я злився з потоком, дозволив йому понести мене ліворуч, повз гардероб, сходами нагору, до головного бара. Табличка казала, що це «Ресторан Балконів», і наскільки мені було видно, його створили, кинувши кілька тонн соснової деревини всередину вікторіанської теплиці з кованого заліза. Спроектований спеціально для того, щоб обслуговувати антрактовий натовп — тисячу вражених громадян, що мчать сюди з метою спробувати залити почуті співи джином з тоніком — цей ресторан мав великі відкриті простори та звичайні м'які меблі. Вкритий білим склепінням з металу та скла, він виглядав так, ніби IKEA була найнята, щоб переустаткувати вокзал Святого Панкраса. Якби паровозик Томас був шведом, його вітальня мала б саме такий вигляд.

Хоча він, напевно, був би тоді менш життєрадісним.

Уздовж усього приміщення йшов балкон заввишки шість метрів, ширини якого вистачало, щоб поставити сервіровані білим льоном і срібними приладами столики зі стільцями. Тут людей було менше; певно, тому, що більшість людей відразу прямували до бара, щоб встигнути залити в себе якомога більше джину, поки знов не заграла музика. Я пішов до найближчих сходів нагору, сподіваючись, що звідти буде кращий вид. На півдорозі я відчув, що настрій натовпу змінюється. Цього разу це була не сенсація, а наче пізно вночі десь далеко гавкає собака.

— Нехай та курва відчепиться! — пролунав десь піді мною пронизливий жіночий голос.

Це було таке саме відчуття напруження, яке я колись відчув на Ніл-Стріт перед тим, як доктор Фремлайн накинувся на велокур'єра. Хтось випустив тацю — по дорогій підлозі заторохкотів метал, розбилися кілька келихів. Поблизу почувся іронічний сміх.

Я піднявся до балконів, пройшов поміж двома вільними столиками й визирнув, щоб оглянути натовп.

— Мудила! — сказав десь унизу чоловічий голос. — Мудила затраханий!

Я помітив чоловіка віком трохи менш ніж п'ятдесятьох років: волосся трохи сиве, консервативний костюм, виразно кущисті брови. Це був заступник помічника комісара Фолсом — неначе без нього моє життя було не достатньо складним. Я позадкував від балюстради балкону й саме тієї миті побачив Леслі: вона спиралася на поруччя протилежного від мене балкону й дивилася просто на мене. Вигляд у неї був нормальний: активна, задоволена, вдягнута у свої звичайні, як для чергувань, шкіряну куртку та штани. Переконавшись, що я її бачу, вона радісно помахала мені й кивнула вниз, указуючи на головний бар, де Сівол здобував собі випивку.

Офіційний голос повідомив, що вистава продовжиться за три хвилини.

Внизу, у головному барі, хлопець у піджаку зі шкіряними латками дав ляпаса одному зі своїх співрозмовників. Хтось крикнув, Леслі глянула вниз, а я помчав уздовж балкону, розштовхуючи на своєму шляху людей. Я кинув погляд на Леслі: та приголомшено дивилася на мене, як я оббігаю перший ріг і мчу до балкона, що йшов упоперек приміщення. Той, хто цієї миті думав у голові Леслі — вона чи Генрі Пайк — не очікував, що я проштовхуватимусь крізь натовп добре вдягнутих аристократів. І саме на це я й розраховував. Дуже не просто намацувати в кишені шприц із заспокійливим, коли прокладаєш дорогу серед обурених шанувальників опери, але якимось чином мені вдалося приготувати все вже тоді, коли я оббігав останній ріг і біг прямо до Леслі.

Вона зачудовано дивилася на мене, схиливши голову набік, а я подумав: удавай з себе круту, якщо хочеш, бо незабаром міцно спатимеш. На ту мить люди вже звільняли мені дорогу з власної волі, і останні п'ять метрів я міг пробігти без перешкод. Зміг би, якби Сівол не піднявся сходами й не вдарив мене по обличчю. Це було все одно як врізатися в низьку стельову балку: я гепнувся на спину й збагнув, що розглядаю стелю, на якій не можу сфокусувати зір.

Дідько, швидко ж він може рухатися, якщо захоче!

Генрі Пайк, вочевидь, міг впливати й на інших людей, навіть на таких упертих чуваків, як Сівол — це дуже погано.

— Мені це байдуже! — волала праворуч від мене якась жінка. — Самі лише кляті чоловіки, що співають про клятих чоловіків!

Голос оголосив, що вистава продовжиться за хвилину, тож глядачам слід повернутися на свої місця. Вдягнений як офіціант молодий чоловік сказав мені з румунським акцентом, щоб я залишався на місці, бо викликали поліцію.

— Я і є поліція, бовдуре! — сказав я, але не дуже виразно, бо щелепа боліла наче вивихнута.

Я знайшов і показав йому своє посвідчення, а він, треба віддати йому належне, допоміг мені підвестися. У барі не було нікого, окрім прибиральників. Хтось наступив на шприц, розчавивши його. Я обмацав своє обличчя. Оскільки всі мої зуби залишилися на місці, Сівол бив не на повну силу. Я спитав, куди пішов великий чоловік, і мені сказали, що він разом із білявою жінкою пішов сходами вниз.

— У театр? — спитав я, але вони не знали.

Я побіг сходинками вниз і опинився перед довгою мармуровою стійкою гардеробу. Зручною рисою Сівола було те, що його важко не помітити та забути — служитель гардеробу сказав, що великий чоловік пішов до партеру. Я повернувся до вестибюля, де ввічлива молода пані спробувала заступити мені дорогу. Я сказав їй, що мені треба побачитися з її начальством, і коли вона пішла його кликати, я зайшов до зали.

Спершу мене вразила потужною похмурою хвилею музика, а потім — розмір театру. Рядками позолоти та червоного оксамиту здіймалася велика підкова. Ціле море голів пролягало від мене до оркестрової ями й далі до сцени. Декорації зображали корму вітрильного корабля, але його розміри були настільки перебільшені, що планшир здіймався над співаками. Усе було пофарбовано холодними відтінками синього, сірого та брудно-білого: корабель плив у неспокійному океані. Музика була така сама похмура, їй дуже не завадило би більше ритму, або хоча б дівчина у міні-спідниці. Чоловіки в мундирах і трикутних капелюхах співали один одному, а білявий хлопець у білій сорочці витріщав наївні очі. У мене з'явилося дивне передчуття, що це не скінчиться добре ані для блондина, ані для глядачів. Щойно я з'ясував, що тенор грав капітана, як бас, який грав у виставі злодія, запнувся. Я був подумав, що це за сценарієм, але тихий гомін, що пробіг серед глядачів, дав зрозуміти, що я помилився. Співак спробував продовжити, але не міг згадати свої слова. Тенор хотів був імпровізувати, але спіткнувся й з панікою подивився за лаштунки. Глядацький гомін почав переважати звуки оркестру, а музиканти, зметикувавши нарешті, що щось не так, раптово припинили грати.

Я пішов проходом між кріслами до оркестрової ями, хоча й не мав жодної гадки, як потім звідти потрапити на сцену. Кілька глядачів підвелися й намагалися зазирнути за куліси й побачити, що там відбувається. Дійшовши до ями й подивившись униз, я побачив, що музиканти досі сиділи з інструментами в руках. Я був настільки близько, що міг торкнутися першої скрипки. Очі скрипаля були затуманені; він тремтів. Диригент постукав паличкою по пюпітру й музиканти знов почали грати. Я впізнав у музиці першу мелодію, яку Містер Панч співає за сценарієм Піччіні; це була «Мальбрук в похід зібрався», стара французька пісня, яка в англомовному світі більш відома як «Бо він чудовий хлопець».

Першим підхопив приспів тенор, який грав капітана:

«Містер Панч — чудовий малий,

Вдягається в червоне з жовтим».

До співу швидко долучилися бас і баритон, а за ними й уся трупа; вони співали так, неначе тримали перед очима потрібні партитури.

«А якщо коли й стає добродушним,

То тільки серед добрих друзів».

Співаки гупали ногами в такт музиці. Глядачі неначе заціпеніли в кріслах; я не міг зрозуміти, що з ними: спантеличені, зачаровані чи просто надто вражені. А потім перший ряд партеру підхопив ритм, плескаючи долонями та тупочучи ногами. Я й сам відчував бажання долучитися, на думку спливали пиво, кеглі, пироги, танці й байдужість до того, що про тебе подумають.

«З дівчатами пустун, гульвіса.

Ні в чому собі не відмовляє».

Плескання та тупіт поширювалися, ряд за рядом, далі в партер. Завдяки чудовій акустиці Опери тупотіння було гучнішим, ніж галас стадіону, і таким самим заразливим. Щоб не дати своїм ногам тупати, я мусив напружити коліна.

«І лише коли він помре, все скінчиться:

Тоді комедії Панча кінець».

Леслі вийшла на сцену — зухвало зійшла сходами на декорацію, що зображала частину корабля, а там повернулася до глядачів. І тоді я побачив, що в лівій руці вона несла тростину зі срібною голівкою. Я впізнав її — цей покидьок поцупив ціпок Найтінґейла. З темряви вибухнув промінь прожектора, який залив дівчину жорстким світлом. Музика та співи припинилися, тупотіння вщухнуло.

— Пані та панове, — звернулася Леслі, — хлопчики та дівчатка. Сьогодні я представляю вам найтрагічнішу комедію й найкумеднішу трагедію про Містера Панча в постанові великого таланту й імпресаріо містера Генрі Пайка, — вона зачекала на оплески, а не почувши їх, щось тихо пробурмотіла й злегка змахнула тростиною. Я відчув, як на мене нахлинуло бажання; глядачі позаду мене зааплодували.

Леслі люб'язно вклонилася.

— Я дуже радий, що я тут, — сказала вона. — Гей, але ж цей театр став набагато більший, аніж був за мого життя! Тут є ще хто-небудь з 1790-их?

З гальорки долинув самотній вигук — завжди знайдеться хтось, хто не вміє стулити пельку.

— Не те щоб я вам не вірив, пане, але ви брешете, — сказала Леслі. — Стариган з'явиться з хвилини на хвилину, — вона дивилася поверх рампи в партер, щось шукаючи. — Я знаю, що ти там, чорний ірландський пес!

Вона похитала головою.

— Я дуже радий бути тут, у двадцять першому столітті, — раптом сказала вона. — Тут багато речей, за які можна бути вдячним: водогони в будинках, екіпажі без коней… непогана тривалість життя.

Очевидного способу потрапити з партеру на сцену не було. Оркестрова яма була два метри завглибшки, край сцени за нею був вищий, ніж могла дістати людина.

— Сьогодні, пані та панове, хлопчики та дівчата, для вашої розваги я представляю вам свою поставу тієї сумної сцени з історії про Містера Панча, — сказала Леслі. — Я маю на увазі, звісно, його ув'язнення та неминучу, на жаль, страту.

— Ні! — скрикнув я.

Я читав сценарій. Я знав, що має бути далі.

Леслі подивилася прямо на мене й усміхнулася.

— Авжеж, — сказала вона. — «Вистава — доказ».

Почувся тріск зламаних кісток, і її обличчя змінилося. В міру того, як її ніс ставав схожим на гак, її голос ставав пронизливим вереском.

— Ось, інша справа! — скрикнула вона.

Я спізнився, але все одно стрибнув у оркестрову яму. Королівська Опера не обмежується квартетом із драм-машиною; вони мали повний оркестр з сімдесяти музикантів, і розмір ями був відповідний. Я приземлився в духовій секції, музиканти якої були настільки зачаровані Генрі Пайком, що анітрохи не заперечували. Я проштовхався поміж скрипалями, але марно, бо не міг навіть дострибнути до краю сцени. Один зі скрипалів спитав мене, якого біса я роблю, і за підтримки басиста погрожував натовкти мені пику. У них обох був погляд як у п'ятничних п'яниць, який тепер у мене асоціювався з Генрі Пайком. Я схопив пюпітр, щоб було чим оборонятися, і цієї ж миті оркестр заграв знову. Почувши музику, двоє кровожерливих музикантів відразу забули про мене, взяли свої інструменти, сіли на свої місця та з надзвичайною, зважаючи на їхній психічний припадок, пристойністю почали грати. Я почув, як істота, яка вдягла тіло Леслі, заспівала своїм жахливим писклявим голосом:

«Розлучившись із коханою,

Панч мусить досі скорбіти».

Я не бачив, що робила Леслі, але судячи з пісні вона грала ту сцену, в якій Панч спостерігає у вікно в'язниці за тим, як збирають шибеницю. В обох кінцях оркестрової ями були двері; так або інакше вони мають вивести за лаштунки. Розпихуючи музикантів ліктями, я проклав собі шлях до найближчих дверей, залишаючи по собі слід зі скриків, висків, дзенькання та грюків. Двері вивели мене до вузького шлакобетонного коридору, від якого на всі боки вели інші, такі самі на вигляд коридори. Оскільки я пішов ліворуч, якщо дивитися зі сцени, я припустив, що ще один поворот вліво приведе мене за лаштунки. І я не помилився, якщо не рахувати того, що в Королівській Опері замість залаштункового приміщення був цілий ангар, величезний простір з високою стелею, втричі більший за сцену; тут можна було припаркувати Цепелін. Усі працівники сцени та решта людей, що незримо тиняються під час вистави, зібралися біля лаштунків, зачаровані тим впливом, яким Генрі Пайк опанував глядачів. Позбувшись цього впливу, я отримав можливість заспокоїтися та подумати. Леслі вже ушкоджена; якщо я вколю їй транквілізатор зараз, її обличчя відвалиться. Поспішне повернення на сцену мені нічим не допоможе; моя незграбна поява може бути передбачена сценарієм Генрі Пайка. Протискуючись поміж працівниками сцени, я спробував підійти до сцени якомога ближче, але так, щоб мене звідти не було видно.

Шибениці не було. Натомість вони повісили зашморг начебто з реї корабля. Або Генрі Пайк був більш передбачливим, ніж я вважав, або в сценарії початкової опери когось мали повісити. Напевно, це мало відбутися після тривалих співів.

Леслі, досі виконуючи роль Панча, зображала, як той чахне за ґратами. Схоже, вона вже не дотримувалася сценарію Піччіні, а натомість розважала глядачів історією життя певного Генрі Пайка, честолюбного актора; від скромного початку в малому Ворвікширському селі до розквіту кар'єри на лондонській сцені.

— І ось я був, — декламувала Леслі, — уже не молодий чоловік, а досвідчений актор, даровані Богом таланти вже розвинуті роками досвіду, здобутого на суворих і невмолимих сценах Лондона.

Силу примусу демонструвало те, що ніхто з працівників сцени навіть не хихикнув. Оскільки Найтінґейл ще не читав мені «вплив на мозок для початківців», я не знав, скільки потрібно магії для того, щоб утримувати під своєю владою дві тисячі людей, але не сумнівався, що дуже багато, і тому вирішив, що нехай краще в Леслі відпаде обличчя, ніж всохне мозок. Я подивився навколо. Десь поруч мав бути набір для надання першої медичної допомоги. Доктор Валід сказав, що якщо я хочу зберегти її життя достатньо довго, щоб встигла доїхати карета швидкої допомоги, мені знадобляться соляний розчин і бинти, якими треба обмотати її голову. Я знайшов потрібне на стіні над колекцією вогнегасників, у напрочуд великому чемодані з міцного червоного пластику, який міг стати в пригоді як зброя. Приготувавши останній шприц і взявши другою рукою набір першої медичної допомоги, я покрався вздовж лаштунків. На той час, коли мені знову стало видно сцену, Леслі — мені було нестерпно думати про неї як про Панча або Генрі Пайка — детально розповідала про розчарування Генрі. У більшості з цих розчарувань Пайк звинувачував Чарльза Макліна, який, за ствердженням Генрі, підняв на нього руку через заздрість, і саме тут, біля цього театру, жорстоко забив Генрі на смерть.

— Його треба було повісити за це, — сказала Леслі. — Так само як і за смерть бідолашного Томаса Галлума, якого він порішив у Королівському Театрі. Але він мав везіння ірландця і талант балакуна.

Саме тоді я зрозумів, на що чекав Генрі Пайк. Чарльз Маклін регулярно з'являвся у Королівській Опері аж до самої своєї смерті. Згідно з легендою, привид Макліна бачили багато разів у його улюбленому кріслі в партері. Генрі Пайк намагався виманити його, але я сумнівався, що той з'явиться. Леслі походжала по палубі, оглядаючи партер.

— Покажися, Макліне! — гукнула вона.

Мені здалося, що в її голосі з'явилася невпевненість. Ця палуба була здійнята над основною сценою, я не міг туди залізти. Єдиним шляхом туди були сходи з боку глядачів, але прокрастися до Леслі непомітно було неможливо. Мені доведеться зробити дещо дурне.

Я зухвало вийшов на сцену, а потім припустився помилки — подивився на глядачів. Через вогні рампи я бачив дуже мало, але достатньо, щоб зрозуміти, що вся ця маса людей дивиться на мене. Я перечепився через власну ногу й ухопився, щоб не впасти, за бутафорську гармату.

— А це що таке? — вискнула Леслі.

— Я Джек Кетч, — сказав я, але мене було ледь чути.

— Боже, збережи мене від дурнів і аматорів, — пробурмотіла Леслі, а потім підвищила голос: — Що це таке?

— Я Джек Кетч, — сказав я, і цього разу відчув, що слова почули глядачі.

У відповідь до мене дійшла хвиля vestigia; не від людей, а від матеріалу зали. Театр пам'ятав Джека Кетча, ката Чарльза Другого, чоловіка, який прославився настільки впертим невизнанням невміння виконувати свої обов'язки, що одного разу навіть видав буклет, у якому звинуватив одного зі страчених, лорда Рассела, в тому, що той не міг зачекати нерухомо, щоб кат замахнувся сокирою. Сто років по тому слово «кетч» стало синонімом вішальника, вбивці, ба навіть самого Диявола: якщо й існувало ім'я, на яке нечистий відгукнеться, то це «Джек Кетч». І саме цим пояснювалася роль Кетча у виставі «Панч і Джуді», і саме тому це був мій найкращий шанс наблизитися до Леслі й скористатися шприцом.

— Дуже вам дякую, пане Кетч, але мені й тут досить зручно, — сказала Леслі.

Я не дав собі клопоту вивчити сценарій, але знав його достатньо добре, щоб імпровізувати.

— Але ж ти мусиш вийти, — сказав я. — Вийти, щоб тебе повісили.

— Невже ви такий жорстокий? — спитала Леслі.

Я абсолютно певний, що в цьому місці мало бути багато балаканини, але оскільки слів я не пам'ятав, то відразу перейшов до діла.

— Тоді я сам прийду по тебе, — сказав я і пішов сходами вгору, на палубу.

Дивитися на спотворене обличчя Леслі було нестерпно, але я мусив бути готовим до несподіванок. Її обличчя Панча роздратовано скривилося — певно, через те, що я пропускав рядки — але вона продовжувала виставу, саме як я і сподівався. У цьому місці п'єси Джек Кетч хапає Панча й тягне його до зашморгу, а хитрий жоновбивець обманює Джека Кетча, змушуючи його самого сунути голову в петлю й повіситися. Ні, панове, таких зразків для наслідування дітьми вже не роблять.

Я приготував шприц.

Леслі знітилася переді мною.

— Пощадіть, пощадіть! — вищала вона. — Я більше так ніколи не робитиму.

— Це точно, — сказав я, але раніше, ніж устиг зробити їй ін'єкцію, вона крутнулася й штрикнула Найтінґейловою тростиною мені в обличчя. М'язи моїх спини та плечей заціпеніли, і я ледь утримував рівновагу.

— Ти знаєш, що це таке? — спитала Леслі, хитаючи переді мною тростиною.

Я спробував сказати «Це палиця», але м'язи моєї щелепи паралізувало разом із рештою.

— Так само, Як Просперо мав книгу та посох, — сказала Леслі, — так само має їх і твій Майстер, але мені з цих двох речей потрібен лише посох. Походячи з миру духів, я знаю дещо про магію, але чого не маєш без тіла, так це іскри життя, потрібної для здійснення бажань.

Принаймні, це підтверджувало, що власної магії Генрі Пайк не мав, і це відкриття здалося б мені набагато цікавішим, якби я тієї миті не був паралізованим і не залежав від його примх.

— Це джерело сили твого Майстра, — сказала Леслі. — А отримавши його силу я можу зробити… Майже все, що захочу, — вона посміхнулася, продемонструвавши розкришені зуби: — Твоя репліка: «Ну ж бо, пане Панч, досі баритися!»

— Ну ж бо, пане Панч, досі баритися! — сказав я й указав на зашморг. — Суйте свою голову в цю петлю.

Дивовижно: цього разу я відчував непереборний потяг майже так, ніби він був forma, формою в моєму розумі, але не з мого розуму.

— Туди? — сказала Леслі й підморгнула аудиторії. — Навіщо?

— Еге ж, саме туди, — сказав я.

Я знову відчув те саме, і цього разу був певен: ідея форми була зовнішня, але сама форма творилася моїм власним розумом. Це було схоже на гіпноз; радше навіювання, ніж наказ.

— Навіщо? Я не знаю, — сказала Леслі й зобразила глибокий відчай.

— Це дуже просто, — сказав я й схопив колючу на дотик петлю. — Просто вставляй свою голову сюди.

Леслі нахилилася вперед так, що її голова пройшла повз петлю, й спитала:

— Так?

— Ні, ні, — сказав я й указав на петлю, — Сюди.

Я подумав, що якщо на мене діє навіювання, я маю бути здатним відкинути його.

Леслі театрально промахнулася, знову намагаючись засунути голову в петлю.

— Ось так? — спитала вона.

Я намагався виштовхнути цю форму зі свого розуму, але натомість сказав:

— Не так, дурню! — і зобразив роздратування.

Груба сила допомогти не могла, і я мав щось вигадати, бо менш ніж через дві репліки персонаж Джек Кетч мав сунути свою дурну макітру в петлю й дозволити повісити себе, а разом із собою й мене.

— Ти кого дурнем звеш? Спробуй це сам зробити, якщо розумний! — пищала Леслі й зробила паузу, даючи глядачам час посміятися. — Покажи мені, як це робиться, і я відразу повторю.

Моє тіло посунулося в передчутті руху, після якого моя голова мала потрапити в петлю. І тоді мені спала думка, що якщо я не можу позбутися цього змушення, то, може, вдасться його змінити? Я зробив це за подобою зниження шуму, коли для послаблення звуку створюють такий самий звук, але в протилежній фазі — це дуже складний і неінтуїтивний принцип, але він працює. Я сподівався, що моя дивна спроба зробити подумки те саме буде вдала, бо щойно я почав утворювати подумки форму, аж мій рот сказав:

— Добре, покажу.

Моя форма та примус зіткнулися наче двоє коліщат, що зчепилися зубцями, намагаючись рухати одне одного в протилежному напрямку. Мені здалося, що я навіть відчуваю, як шматки forma вертяться в моїй голові й боляче рикошетять всередині черепа, але все це могло бути лише моєю уявою. Втім, байдуже, уява то була чи ні. Я відчув, що параліч минув, відсмикнув голову від зашморгу й тріумфально глянув на Леслі.

— А може і не покажу, — сказав я.

Величезна рука обхопила ззаду мої груди, а здоровенна долоня штовхнула мене в потилицю, спрямовуючи голову в петлю. Я відчув запах верблюжої шерсті та лосьйон після гоління — певно, поки я радів своїй розумності, до мене ззаду підійшов Сівол.

— А може і покажеш, — сказала Леслі.

Я пручався, але хоча й бувають великі чоловіки, які напрочуд слабкі, Сівол до них не належав, тому я встромив шприц у не прикриту одягом частину його руки та вколов йому всю дозу. На жаль, ця доза була підібрана для Леслі, яка не мала розміру Сівола. Його сили анітрохи не послабшали, а Леслі тим часом крикнула: «Підіймайте, хлопці!» і мене потягнуло за шию вгору.

Єдине, що врятувало тоді моє життя — мене вішали театральним зашморгом, який з урахуванням норм безпеки було розроблено так, щоб не пошкодити горлянку привабливого хорватського баритона, якого мали в ньому вішати. Вузол був несправжній, а щоб мотузка не втрачала форму, її було підсилено металевим дротом. Десь безумовно мало бути вушко, до якого мала бути пристебнута майстерно прихована страхувальна система, надягнута на того гарного баритона, що мав співати прощальну арію. У мене, на жаль, страхувальної системи не було, тому клятий зашморг мало не вбив мене, але все-таки мені вдалося висунути з нього голову, обдерши при цьому шкіру на підборідді. Щоб мати більшу опору, я засунув у зашморг лікоть, але спину все одно пройняло болем.

Швидко глянувши вниз, я побачив що до сцени щонайменше п'ять метрів. Найближчим часом руки розслабити не вдасться.

А Леслі піді мною знову звернулася до глядачів.

— От і розібралися з поліцією! — сказала вона.

Сівол позаду неї важко сів на сходинку й упав уперед, наче втомлений бігун — нарешті подіяв еторфіну гідрохлорид.

— Бачите, — сказала Леслі. — Один офіцер смикається перед сконом, а другий заснув, напевно, очманівши від пиття. Ось так ми, добрі люди Англії, довіряємося свиням, які майже не відрізняються від злодіїв, яких мусять ловити. Як довго, пані та панове, хлопчики та дівчатка, ви можете терпіти це? Чому це люди доброї вдачі платять податки, а іноземці тим часом не платять нічого, але розраховують на вільності, які є важко заробленими привілеями англійця?

Триматися мені було дедалі важче, але розтискати пальці анітрохи не хотілося. Обабіч сцени були величезні завіси, і я подумав, що зможу вхопитися за одну з них, якщо розгойдаюсь. Схопившись обома руками за зашморг, я почав згинатися, зміщати центр ваги, щоб збільшити амплітуду.

— Бо кого пригноблено сильніше? — вигукнула Леслі. — Тих, хто не шукає нічого, крім прав для себе, або тих, хто вимагає всього — соціального забезпечення, субсидій, пенсій — а самі нічого не платять?

Одна з речей, яку я вивчав з історії, була реформа «Закону про бідних», тому я знав, що Генрі Пайк або користається тим, що знайшов у пам'яті Леслі, або впродовж минулих двохсот років читав газети.

— І чи вдячні вони? — питала вона.

Глядачі щось забурмотіли.

— Авжеж, ні! — сказала Леслі. — Бо вони звикли вважати такі речі своїм правом!

Було нелегко зробити так, щоб мотузка гойдалася не над оркестровою ямою. Я спробував змінити напрямок, і через це почав описувати вісімку. Від платформи на риштуванні мене досі відділяло кілька метрів, тож я гойднувся сильніше, змахнувши ногами.

Раптом натовп заревів, і я відчув, як навколо мене здіймається хвиля розчарування та обурення. У критичну мить я втратив зосередженість і врізався у портьєру. Я стрибнув, відчайдушно хапаючись за важку тканину руками та ногами, намагаючись сповільнити свій спуск на сцену.

А потім усе освітлення погасло. Не було ні іскор, ні вибухів, ні спалахів — нічого театрального; лампи просто вимкнулися. Я подумав, що десь усередині сучасної системи освітлення кілька мікропроцесорів щойно розсипалися піском. Коли висиш на самих лише нігтях, рухатися вниз — майже завжди найкращий вибір, тому я намагався не зважати на біль у передпліччях і почав опускатися завісою. Я чув, що глядачі в раптовій темряві не панікують; зважаючи на обставини, це було дуже моторошно.

Навколо Леслі, наче промінь від невидимого прожектора, з'явилося коло світла.

— Пані та панове, — гукнула вона, — хлопчики та дівчатка! Гадаю, настав час погратися надворі!

Один з дядьків моєї мами колись придбав квитки на матч «Арсенала» проти «Тотенгема», а через те, що його син піти не зміг, взяв замість нього мене. Ми опинилися серед власників сезонних квитків, найзатятіших футбольних фанатів, які прийшли заради гри, а не бійки. Бути серед такого натовпу все одно, що потрапити в приплив — хоч як не старайся рухатися в іншому напрямку, він усе одно потягне тебе за собою. Гра була досить нудна й усе йшло до нічиєї «нуль-нуль», аж раптом, не сіло не впало, в додатковий час «Арсенал» стрімко пішов у наступ. Коли вони досягли штрафного майданчика, усі шістдесят тисяч людей затамували подих. А коли форвард «Арсенала» влупив м'яч у сітку, я кричав від радості разом з усіма людьми навколо. Це було цілком мимовільно.

І таке саме відчуття було, коли Генрі Пайк вивергнув натовп з Королівської Опери. Напевно, я відпустив завісу й останні два метри пролетів. Єдине, що пам'ятаю: я раптом лежу на сцені з різким болем у гомілці та з несподіваним бажанням набити комусь пику. Ставши на ноги, я опинився лицем до лиця з Леслі.

Я здригнувся. Зблизька дивитися на рештки обличчя було ще важче. Мої очі проти волі намагалися втекти від цієї гротескної карикатури. Навколо дівчини стояли актори: всі чоловіки, всі напружені та, за винятком тендітного баритона, набагато дебеліші, ніж можна очікувати від творців високої культури.

— У тебе все гаразд? — верещала вона. — Я через тебе хвилювався.

— А хіба не через тебе я висів? — сказав я.

— Пітере, — сказав Генрі Пайк. — Я ніколи не бажав твоєї смерті. Впродовж минулих кількох місяців я став сприймати тебе не стільки як ворога, скільки як комедійного персонажа, телепня, що виходить на сцену з собакою й виконує кумедні речі, поки справжні актори перевдягаються.

— Я звернув увагу, що Чарльз Маклін не з'явився, — зауважив я.

Ніс Панча смикнувся.

— Байдуже, — сказала Леслі. — Цей старий покидьок не зможе ховатися вічно.

— А ми тим часом… Що ми робимо? — спитав я.

— Гратимемо свої ролі, — сказала Леслі. — Ми — Містер Панч, нестримний дух бунту та повстання. Наша природа — чинити неспокій, так само як твоя природа — намагатися зупинити нас.

— Ти вбиваєш людей, — сказав я.

— На жаль, — сказала Леслі. — Будь-яке мистецтво вимагає жертв. І послухай того, хто знається на цьому: смерть — це радше нудно, ніж трагічно.

Раптом мене вразила думка, що той, з ким я розмовляю, не є повною особистістю. Вимова стрибала то взад, то вперед, від однієї ери до іншої, переслідувані мотиви та поведінка шалено змінювалися. Це був не Генрі Пайк, навіть не Містер Панч, це була якась мозаїка; особистість, складена з напівзабутих фрагментів. Можливо, привиди всі такі — візерунки зі спогадів, що затрималися в матеріалі міста, наче файли на жорсткому диску; і вони повільно згасають, бо кожне покоління лондонців додає до цих візерунків свої життя.

— Ти мене не слухаєш, — сказала Леслі. — Я приділив час зі свого насиченого розкладу, щоб позловтішатися, а ти поринув у свій власний світ!

— Скажи-но мені, Генрі, — сказав я. — Як звали твоїх батьків?

— Містер і міс Пайк, звісно.

— Я питав про імена, а не прізвища.

Леслі засміялася.

— Ти намагаєшся обдурити мене, — сказала вона. — Їх звали Батько та Мати.

Я не помилився; Генрі Пайк — принаймні, та частина його, що сиділа в голові Леслі — був у буквальному сенсі не сповна розуму.

— А розкажи-но мені все добре, що спливає тобі на думку про твою матір, — сказав я.

Леслі нахилила голову вбік.

— Ти що, дурнем мене вважаєш? — сказала й указала на трупу акторів, які незворушно спостерігали за нашою розмовою. — Знаєш, що надрукували в «Таймс» про цю постановку?

— «Похмура та безглузда»? — припустив я, підводячись. Якщо Леслі воліє просторікувати, чому б мені не скористатися цим і не встати?

— Майже, — сказала вона. — Театральний критик з «Таймс» написав, що «ця вистава була така сама серйозна, як різдвяний епізод серіалу «Вулиця Коронації»».

— Як грубо, — сказав я.

Транквілізатора в мене більше не залишилося, але за кулісами лежав набір першої медичної допомоги. Можливо, одного удару важким ящиком по голові вистачить, щоб Леслі знепритомніла. А що потім?

Леслі нахилила голову в інший бік, не зводячи очей з мене.

— Дивіться, хлопці, — сказала вона акторам. — Це ж театральний критик з «Таймс»!

Я подумав був сказати їм, що навіть не читаю «Таймс», але вирішив, що вони мене навряд чи слухатимуть. Я побіг до найближчого пожежного виходу, керуючись тим, що він за визначенням має бути найкоротшим шляхом назовні, який за законом має бути незамкненим. До того ж, знаки пожежних виходів мали інше живлення, а тому залишалися єдиним джерелом світла.

Перетнувши залаштункове приміщення, що мало розмір ангара, я випереджав співаків на три метри й не став сповільнятися для того, щоб відчинити перші двері — це коштувало мені синця навпроти ребра, зате надало мені ще один метр. Мої очі почали вже адаптуватися, але навіть попри те, що знак аварійного виходу світив прямо переді мною, його світла не вистачило, щоб не перечепитися через залишений на проході возик. Схопившись за гомілку, я полетів на підлогу, і якась дурна частина мого мозку думала тоді про те, що ця перепона була порушенням правил безпеки.

Вздовж коридору до мене мчав чийсь силует. Мене наздоганяв співак; у темряві було незрозуміло, який саме. Я штовхнув ногою йому назустріч візок, і він гепнувся долілиць поруч зі мною. Це був великий чоловік, від якого пахнуло потом і гримом. Він спробував підвестися, але я, встаючи на ноги, наступив йому на спину. У двері вломилися його друзі, тож я скрикнув, щоб привернути їхню увагу до себе, а тоді дременув звідти. Крики, з якими вони перечіплювалися через свого колегу, дуже тішили.

Бах! — крізь ще одні двері — і ввімкнулося світло; напевно, це була окрема мережа; я знову був у лабіринті вузьких коридорів, що виглядали однаковими. Я пробіг крізь кімнату, що була населена самими лише перуками, і повернув у коридор, підлога якого була вкрита заметами балетних туфель. На одному з них я послизнувся й врізався в шлакобетонну стіну. Позаду чулося виття акторів, які бажали моєї крові; те, що їхні погрози виголошувалися з бездоганною дикцією, анітрохи не розраджувало.

Зрештою, вибігши крізь ще один пожежний вихід, я опинився на першому поверсі біля туалетів, поруч із роздягальнею. З головного фойє чулося, як б'ється скло, тому я попрямував до бічного виходу, повз квиткові каси. Проігнорувавши повільні двері, що оберталися, я відразу попрямував до запасних виходів, але те, що я побачив за склом, змусило мене зупинитися.

На Бау-Стріт був повний безлад. Добре вдягнутий натовп грабував готель, що був навпроти, а від однієї з машин здіймався стовп густого чорного диму. Це була знайома машина — жовтий «Міні» з відкидним верхом.

Розділ 12 Крайні заходи


Масові зворушення не подобаються нікому, крім мародерів і журналістів. Лондонська поліція, будучи динамічною сучасною правоохоронною силою, має багато планів, як діяти у випадку громадських заворушень, залежно від того, хто протестує: починаючи від фермерів із вантажівками гною, і закінчуючи приміськими анархістами, що мають вихідні, та суботніми джихадистами. Але навряд чи вона має план на випадок того, що понад дві тисячі розлючених обожнювачів опери виллються з Королівської Опери й шалено буйствуватимуть на Ковент-Ґарден.

Я був майже певний, що Беверлі, як розумній жительці Лондона, стало мозку, щоб утекти з машини ще до того, як натовп підпалив її автівку, але я знав, що її мати не вибачить мені, якщо я цього не перевірю. Я біг і волав на всю горлянку, сподіваючись, що всі вважатимуть мене одним з бунтівників.

Щойно я вибіг з дверей, по моїх вухах вдарив галас. Він був схожий на невдоволення відвідувачів паба, але у гігантському масштабі, складався з дивних співів та тваринного виття. Це було анітрохи не схоже на звичайний бунт. Зазвичай більшість людей у натовпі нічого не роблять, тільки дивляться та заохочують. Покажіть їм розбиту вітрину магазина, і вони залюбки розкрадуть її вміст, але як і більшість людей вони, насправді, не хочуть бруднити власні руки. Але сьогоднішнє збіговисько складалося з самих лише ватажків; усі, починаючи з підозріло гарно вдягненого молодого чоловіка й закінчуючи поважною пані у вечірній сукні, були геть божевільні й готові щось ламати. Я наблизився, наскільки це було можливо, до охопленого полум'ям «Міні» і з полегшенням побачив, що на жодному з його сидінь нікого не було. Беверлі обачно дала драла, і мені слід було робити те саме, але я відволікся, побачивши гелікоптер, що висів просто наді мною.

Гелікоптер означав, що центральне командування поліції взяло на себе безпосередній контроль. А це означало, що десятки офіцерів центрального командування під час вечірок, переглядів кінофільмів або побачень з коханими отримали термінові телефонні дзвінки від місцевих офіцерів, які відчайдушно намагалися позбутися відповідальності за будь-що. Я міг побитися об заклад, що центральне командування відразу збагнуло, що все йде шкереберть, а щойно бунт закінчиться, почнеться грандіозна музична гра службових розслідувань. І ніхто не хотів стати тим, кому не вистачить посади, коли музика зупиниться.

За іронією, саме ця думка відволікла мене настільки, що заступник помічника комісара Фолсом зміг непомітно наблизитися до мене ззаду. Коли він вигукнув моє ім'я, я обернувся й побачив, що він простує до мене. Його консервативний піджак (тепер, зблизька, я побачив, що він у тонку смужечку) не мав рукава та ґудзиків. Заступник помічника комісара був одним з тих людей, у кого на обличчі щось смикається, коли вони розлючені; на їх думку, вони зберігають крижаний спокій, але щось їх завжди видає. У випадку Фолсома це було сіпання лівого ока.

— Ви знаєте, що я ненавиджу понад усе? — гукнув він.

Я розумів, що він би волів говорити тихим зловісним голосом, але на його жаль бунт навколо був занадто гучний.

— Що, сер? — спитав я.

Спиною я відчував, як позаду мене палає «Міні» — Фолсом загнав мене в пастку.

— Я ненавиджу полісменів-констеблів, — сказав він. — А знаєте чому?

— Чому, сер? — я просувався ліворуч, намагаючись отримати шлях для втечі.

— Бо ви постійно скиглите! — сказав Фолсом. — Я став полісменом у 1982 році, за добрих старих часів, ще до «Акту про поліцію та карні докази», до Макферсона та оцінок служби. І знаєте що? Ми були лайном. Ми вважали, що розслідування просувається добре, якщо заарештовано хоча б когось, не обов'язково винного. Нам били дупи від Брикстона до Тотенгема, і чи ми, курва, зламалися? Ми навіть не були надто дорогими! Могли відпустити якогось мерзотника за дві пінти пива та пакет чипсів.

Він замовкнув і на мить на його обличчі з'явилося спантеличення, а потім його погляд зупинився на мені й ліве око сіпнулося.

— А ви, — сказав він, і мені не сподобалася його інтонація. — Як довго ви змогли б тоді витримати? Повна шафа екскрементів була б лише розігрівом. Скоріше за все кілька з товаришів відвели б вас убік і пояснили б — грубо, але дружньо — що вам тут не раді.

Я всерйоз думав кинутися на нього — що завгодно, аби він замовкнув.

— І не сподівайтеся, що ваш інспектор допоміг би, — сказав він. — Він не зміг би написати у своєму рапорті «расова дискримінація» без помилок, навіть якби той рапорт взагалі було написано…

Я удав, що кидаюся на нього, щоб він відсахнувся, а сам чкурнув праворуч, геть він палаючої машини та бунту. Це не спрацювало. Фолсом не відсахнувся; коли я пробігав повз нього, він ударив мене так, наче не рукою, а дошкою. Я впав сідницею на землю й переді мною постав надзвичайно розлючений старший офіцер, що збирався щонайменше побити мене ногами. І щойно він копнув своїм черевиком по моєму стегну — синець у вигляді підбора потім цілий місяць тримався — як хтось ударив його ззаду.

Це був інспектор Неблет, досі вдягнений у свій незручний кітель, але в руці в нього був дерев'яний кийок для застосування під час бунтів, один з тих, які в 1980-их заборонили через те, що вони були трохи смертоносніші за древко льодоруба.

— Ґранте! — сказав він. — Що тут, в біса, коїться?!

Я підповз туди, де на тротуарі долілиць лежав Фолсом.

— Відбулося непоправне порушення громадського порядку, — казав я, перевертаючи Фолсома в таке положення, щоб він оклигав. Моя голова досі боліла від його удару, тому я був не дуже обережний.

— Але чому? — спитав він. — Нічого ж не передбачалося.

Бунти рідко бувають спонтанні. Зазвичай натовп треба зібрати й спровокувати, і сумлінний інспектор пильно стежить за таким. Особливо коли його ділянка містить такий магніт громадської непокори, як Трафальгарська площа. Єдина хоч трохи правдоподібна брехня, що спала мені на думку — хтось атакував Королівську Оперу психотропним аерозолем. Але я вирішив, що ця версія створить більше запитань, ніж дасть відповідей. Не кажучи вже про можливе недоречне застосування війська. Щойно я наважився був сказати правду, що який привид-вампір керує всіма глядачами, аж Неблет раптом втелепав, кого саме він щойно вдарив по голові.

— Боже мій! — сказав він, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися зблизька. — Та це ж заступник помічника комісара Фолсом!

Наші погляди перетнулися над тілом нашого старшого офіцера.

— Він вас не бачив, сер, — сказав я. — Якщо ви викличете швидку допомогу, ми можемо прибрати його з місця злочину раніше, ніж він повернеться до тями. Трапився бунт, на нього напали, ви його врятували.

— А яка в цьому ваша роль?

— Надійний свідок, сер, — сказав я. — Вашого вчасного втручання.

Інспектор Неблет суворо подивився на мене.

— Я помилявся щодо вас, Ґранте, — сказав він. — Ви маєте певні риси справжнього копа.

— Дякую, сер, — сказав я.

Я подивився навколо. Бунтівники рушили звідси; як на мою думку, то по Флорал-Стріт до Площі.

— Де ТГП? — спитав я.

ТГП — це Територіальна Група Підтримки. Це такі хлопці, що їздять у фургонах «Мерседес Спринтер» і мають у своєму споряджені все, починаючи від шоломів і закінчуючи тазерами. У кожному районі кілька таких машин їздять навколо своєї території, особливо ввечері, а на випадок непередбачуваних подій напоготові були додаткові загони. Я мав підозру, що поточні події вважаються непередбачуваними.

— Їх розгортають на Лонг-Ейке та на Рассел-Стріт, — сказав Неблет. — Таке враження, що вони хочуть утримати бунт у межах Ковент-Ґарден.

З боку Площі почувся тріск, а потім радісні крики.

— А це що? — спитав Неблет.

— Гадаю, вони грабують ринок.

— Можеш викликати швидку? — спитав він.

— Ні, сер, я маю наказ знайти ватажка.

Коктейль Молотова має дуже впізнаваний звук. Якщо все зробили правильно, він видає «дзень — бах — вжууух»; останнє — то займання бензину, яке вас уб'є, якщо ви йому дозволите. Я знаю про це тому, що з Гендону не випустять, доки не проведеш веселий день, впродовж якого в тебе жбурлятимуть займистими пляшками. Ось чому і Неблет, і я інстинктивно пригнулися, коли почули удар об асфальт менш, ніж у п'ятнадцяти метрах від нас.

— Починається, — сказав Неблет.

Подивившись на південь, я побачив натовп правопорушників на перехресті Калвергей і Бау-Стріт. За ними я побачив відблиски полум'я на синіх шоломах і сірих щитах.

Мені досі треба було знайти Леслі, знерухомити її та відправити в лікарню, до доктора Валіда. Транспортних засобів для цього не бракуватиме, бо зараз до Ковент-Ґарден з'їхалися вже, напевно, половина лондонських карет швидкої допомоги. Отже, залишалося лише знайти її. Я вирішив припустити, що вона досі шукає можливість помститися Маклінові, який колись мав горілчану крамницю на Генріета-Стріт і був похований біля Акторської церкви. Це означало, що треба повернутися на Площу, з чого випливала, на жаль, необхідність або пройти крізь епіцентр громадської непокори на південь, або бігти вверх по Флорал-Стріт, присутність на якій бунтарів та інших халеп була непередбачувана.

На щастя, ті, хто займався реконструкцією Королівської Опери, подбали про те, щоб будівля мала багато виходів. Затримавшись лише для того, щоб побажати Неблетові удачі та потайки копнути Фолсома по гомілці, я побіг назад, у будівлю. А там треба було лише прослизнути повз каси та театральну крамницю й вийти на іншому боці Площі. Це було би просто, якби наразі хтось не грабував крамницю.

Велика скляна вітрина була розбита, осколками було вкрито виставлені на продаж відеодиски, торби з логотипом Королівської Балетної Школи та сувенірні ручки. Хтось вихопив з вітрини сріблясто-чорний манекен і жбурнув його в коридор так сильно, що той розбився об мармурову стіну. Зсередини чувся плач, який час від часу перебивався грюканням. Коли я крався повз вітрину, цікавість здолала мене і я зупинився біля дверей, щоб обережно зазирнути всередину.

Чоловік середнього віку сидів босий на підлозі крамниці, а навколо нього лежали сотні товарів у прозорих пластикових обгортках. У мене на очах він схопив один з пакунків, розірвав обгортку й вийняв звідти пару білих балетних туфель. Обережно, трохи висолопивши язик, чоловік спробував натягнути одну з туфель на свою велику волохату ступню. Не диво, що туфля виявилася для нього замалою, але він тягнув і тягнув за стрічки, доки не розірвав шов. Тримаючи зіпсовану туфлю перед очима, чоловік гірко заплакав. Коли він жбурнув це взуття геть і простягнув руку до іншої пари, я залишив його — про деякі речі краще нічого не знати.

Задній вхід до Королівської Опери знаходиться під колонадою в північно-східному куті Площі. Крамницю канцтоварів ліворуч було пограбовано, по бруківці до площі вітром несло клапті кольорового паперу. Праворуч мародери завзято грабували крамницю «Дісней», але магазин «Зроби ведмедика» чомусь уцілів, залишився оазою кольорового затишку. Схоже, більшість справжніх бійок відбувалися біля церкви, на західному боці, і я припустив, що саме там має бути Леслі. Я попрямував до критого ринку, розраховуючи дістатися під його прикриттям ближче до церкви. Коли я здолав половину цього шляху, мені хтось свиснув. Це був справжній, двома пальцями в рот, свист, який прорізав галас бунту.

З другого свисту я побачив його джерело. Це була Беверлі. Вона дивилася на мене з балкона другого поверху паба, а побачивши, що я дивлюся на неї, побігла до сходів. Я зустрів її внизу.

— Вони спалили мою машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я.

— Мою чудову абсолютно нову машину! — сказала вона.

— Знаю, — сказав я і схопив її за руку. — Треба забиратися звідси.

Я спробував потягти її в напрямку Опери.

— Не можна повертатися тим шляхом, — сказала вона.

— Чому? — спитав я.

— Бо за тобою йдуть якісь люди, — відповіла вона.

Я озирнувся. Це знову були ті актори, а за ними йшли знайомі музиканти з оркестру, а потім ще якісь люди, вдягнені здебільшого у футболки — певно, ті, хто працював за лаштунками. Королівська Опера — заклад світового рівня, призначений для постановок найбільших опер в епічному масштабі, тож робітників сцени там було чимало.

— Боже мій! — сказала Беверлі. — Це Леслі?

Леслі проштовхалася з натовпу вперед, на ній досі було обличчя Панча. Вона підняла руку й трупа зупинилася.

— Біжи! — сказав я Беверлі.

— Гарна думка, — сказала вона, схопила мене за руку й потягла назад так сильно, що я мало не впав.

Беверлі чкурнула одним з темних цегляних коридорів, що вели до центру критого ринку. Оскільки вже вечоріло, більшість крамниць уже були зачинені, але біля буфетів з продажу напоїв та типових національних страв наразі мав бути аншлаг клієнтів. Але нікого не було видно, і я сподівався, що всі завбачливо розбіглися.

Позаду хором гучно вили актори та лунав верескливий сміх ходячого втілення безладу. Потім раптово настала зловісна тиша, а трохи згодом на дах упала перша запальна бомба. Хоч Леслі й сказала, що не хотіла моєї смерті, я починав підозрювати, що вона могла збрехати.

Беверлі витягла нас з коридору до однієї з критих крамниць, і саме там ми знайшли німецьку сім'ю. Їх було п'ятеро: флегматичний темноволосий батько, білява мати з гострими рисами лиця, і троє дітей віком від семи до дванадцяти років. Певно, коли розпочався ґвалт, вони сховалися за кіоском, де продавали їжу, а щойно почали визирати з-за своєї схованки, їм на зустріч прибігли ми з Беверлі. Мати перелякано скрикнула, найстарша дочка завищала, а чоловік приготувався битися. Батько не бажав битися, але був готовий захищати свою сім'ю від небезпечних стереотипів, якими б мізерними не були його шанси. Я показав йому своє посвідчення і він полегшено розслабився.

— Polizei, — сказав він своїй дружині, а потім дуже ввічливо спитав, чи не можемо ми їм допомогти.

Я відповів, що ми залюбки допоможемо, а розпочати треба з того, щоб знайти найближчий вихід та евакуюватися. Раптом я спітнів і збагнув, що причиною цьому є жар, що потрапляв мені на спину від пожежі. Уся задня частина критого ринку палала. Я поклав одну руку на спину батька, іншу — на спину старшого сина, і штовхнув їх геть від пожежі.

— Raus, raus! — волав я, сподіваючись, що це дійсно означає «Забирайтеся звідси».

Беверлі вела нас до поки що неушкодженого південно-західного кута ринку, але щойно ми дісталися другого ряду прилавків, як вона різко загальмувала, а ми з німецькою сім'єю врізалися в її спину. Попереду група бунтівників скористалася західним фасадом ринку для бійки з поліцейським підкріпленням.

— Ми в пастці, — сказала Беверлі.

Бунтівники стояли до нас спинами, але рано чи пізно хтось з них обернеться.

Один з магазинів виглядав напрочуд непограбованим, і хоча забігати в будівлю під час пожежі загалом вважається неправильним, іншого виходу я не бачив. І лише коли ми протиснулися всередину і я вже сидів навпочіпки за манекеном, на якому з одягу були лише два клаптики шовку, я збагнув, що ми знаходимося у філії «Seraglio». Я переконав сім'ю присісти за прилавком, щоб їх не було видно ззовні.

— Будь ласка! — благала мати. — Що тут відбувається?

— Не знаю, сестро, — сказала Беверлі. — Я тут рядовий працівник.

Критий ринок на Ковент-Ґарден має чотири паралельні ряди крамниць під дахом зі скла та заліза. Початково вони були збудовані як овочеві кіоски, згодом їх спереду закрили вітринами та підвели електрику, але вони досі були три метри завширшки. В них запхали крамниці, кав'ярні та мініатюрні версії тих престижних бутиків, які не збиралися дозволити такій дрібниці, як неадекватна торговельна площа, завадити їм взяти участь в обслуговуванні багатих туристів. Як наслідок, наш притулок був захаращений елегантними сріблястими та чорними манекенами, вдягнутими в досить маленькі клаптики сатину. Я сподівався, що завдяки манекенам нас буде важче помітити, якщо хтось сюди зазирне.

Це припущення було перевірено на кількох бунтівниках, що проходили повз вітрини. Судячи з драних піджаків і брудних білих сорочок, це були глядачі, а не виконавці. Коли вони зупинилися навпроти нашого магазину, розмовляючи один з одним з гортанним акцентом біржових маклерів, я затамував подих.

Дивно, але я чомусь не боявся. Натомість мені було соромно; ця чудова сім'я, живе втілення фон Траппів, приїхала до мого міста, і замість того, щоб у них дбайливо взяли надлишок грошей, вони зіткнулися з насиллям, травмами та поганими манерами лондонців. Мене це неабияк вкурвило.

Біржові маклери пішли геть.

— Добре, — сказав я через хвилину, — я перевірю, чи можемо ми вже піти.

Я обережно вийшов за двері й подивився навколо. Добра новина: бунтівників навколо не було, погана — куди б я не подивився, всюди був вогонь. Я пробіг трохи до найближчого виходу, але не встиг зробити й кількох кроків, як навколишній жар почав смалити волосся в носі. Я швидко забіг назад у крамницю.

— Беверлі, — сказав я. — Ми по самі вуха в лайні.

Я розповів їй про пожежу.

Мати нахмурилася. Сімейним лінгвістом була вона.

— Є проблеми? — спитала вона.

Полум'я чудово віддзеркалювалося у вітринах магазина та в сріблястих обличчях манекенів, тож брехати було марно. Вона подивилася на дітей, а потім знов на мене.

— І ви нічого не можете зробити?

Я подивився на Беверлі.

— Ти не можеш зробити якусь магію? — спитала вона.

Поза всяким сумнівом ставало спекотно.

— А ти?

— Ти маєш дати на це згоду, — сказала вона.

— Що?

— Така угода, — відповіла Беверлі. — Ти маєш дати на це згоду.

Одна з віконних шибок тріснула.

— Я даю згоду, — сказав я. — Роби те, що потрібно.

Беверлі кинулася на підлогу й притулилася до неї щокою. Я бачив, що її губи ворушаться. Я відчув, як щось пройшло крізь мене, це відчуття було схоже на дощ, на звук хлопчиків, які вдалині грають у футбол, на запах троянд у передмісті, на щойно вимиті машини, на вечірні телевізійні передачі, що мерехтять за напівпрозорими шторами.

— Що вона робить? — спитала мати. — Вона молиться за нас, так?

— Щось таке, — сказав я.

— Тс-с, — сказала Беверлі, сідаючи. — Я слухаю.

— Що саме?

Щось влетіло у вікно, відскочило від стіни та впало мені на коліна — кришка пожежного гідранта. Побачивши, як я його оглядаю, Беверлі вибачливо знизала плечима.

— Що саме ти зробила? — спитав я.

— Я не певна, — сказала вона. — Раніше я такого ніколи не пробувала.

Дим густішав, і ми були змушені лягти лицем на холодні камені підлоги. Середнє німченя заплакало. Мати обійняла його однією рукою й підсунула ближче до себе. Найменша дівчинка зберігала стоїчний спокій. Вона не зводила свої блакитні очі з мене. Батько не знаходив собі місця. Він думав, чи не варто йому принаймні підвестися й спробувати зробити щось марне, але героїчне. Я чудово розумів його. Остання вітрина розбилася й уламки скла посипалися на мою спину. Я вдихнув дим, закашляв, знову вдихнув дим. Було таке враження, що я не можу вдихнути достатньо. Я зрозумів, що це кінець — я помру.

Беверлі почала сміятися.

Раптом навколо нас був спекотний недільний ранок під несподівано блакитним небом. Запах нагрітого пластику та пилу: з сараю дістають надувний басейн і вдягнені в купальники та плавки діти стрибають від радості. Обличчя тата почервоніло, бо він надуває басейн, а мати кричить, щоб малі були обережні. Крізь вікно кухні від крана з холодною водою тягнуть шланг. Шланг кашляє пилом, усі діти вичікувально зазирають у нього…

Підлога затремтіла і щойно я встиг подумати «Що за дідько?!», аж у південний бік крамниці вдарила стіна води. Двері розчахнуло й не встиг я за щось схопитися, аж повінь здійняла мене й вдарила об стелю. Ударом вибило з моїх легень повітря, і я був змушений скоритися інстинктові й хапнути ротом. На мить мені стало видно, як Беверлі спокійно плаває серед мотлоху, а потім вода витекла з крамниці так швидко, що я гепнувся на підлогу.

Батько, виявивши більшу холоднокровність, ніж я, утримав себе та свою сім'ю, упершись у прилавок. Вони всі запевнили мене, що з ними все гаразд, окрім найменшої, яка хотіла те саме ще раз. Стоячи посеред крамниці, Беверлі переможно скинула вгору кулак.

— Так! — сказала вона. — А чи може таке зробити Тайберн?

* * *

Ейфорія Беверлі тривала довго: за цей час я встиг відправити німецьку сім'ю до найближчої швидкої допомоги. Наскільки я зміг зрозуміти з побаченого, спричинена Беверлі хвиля води розпочалася десь біля центра критого ринку й покотилася на всі боки, заливши Площу приблизно на десять сантиметрів. Я подумав, що Беверлі одним ударом збільшила руйнування того вечора вчетверо, але ділитися з нею цією думкою не став. Вогонь, який був на даху, їй погасити не вдалося, але коли ми йшли звідти, туди вже прямували лондонські пожежники, які закінчать цю справу.

Побачивши пожежників, Беверлі дивно збудилася й практично потягла мене вздовж Джеймс-Стріт геть від ринку. Заворушення, схоже, вже скінчилися, якщо не зважати на ЗМІ, що полювали на відьом, і на офіцерів швидкого реагування, що стояли групами навколо, обговорювали методи застосування кийків і повертали на місце свої ідентифікаційні номери.

Ми сіли на п'єдесталі колони на Севен Даєлз і дивилися на машини служб швидкого реагування, що ревіли повз нас; кожного разу, коли проїжджали пожежники, Беверлі здригалася. Хоч вечір був теплий, ми почали мерзнути, бо були наскрізь промоклі. Беверлі взяла мене за руку й стиснула її.

— Я в такій халепі, — сказала вона.

Я обняв її однією рукою, а вона скористалася цією нагодою, щоб просунути під мою сорочку холодну руку й гріти її там.

— Дуже дякую, — сказав я.

— Просто замовкни й думай про щось тепле, — сказала вона, неначе коли її груди терлися об мій бік, я міг думати про щось інше.

— Ну, зіпсувала ти кілька труб, — сказав я. — Які через це можуть бути проблеми?

— То були пожежні гідранти, а це означає, що культ Нептуна буде невдоволений, — відповіла вона.

— Культ Нептуна?

— Лондонська пожежна бригада, — пояснила вона.

— Лондонські пожежники вірять у бога Нептуна?

— Ні. Принаймні, не офіційно, — сказала вона. — Але ж ти розумієш: моряки та Нептун — природний союз.

— Пожежники — моряки?

— Не зараз, — сказала вона. — Але за старих часів для тушіння пожеж шукали дисциплінованих хлопців, які розумілися на воді, линвах та драбинах і не боялися висоти. А з іншого боку, багато моряків шукали постійну роботу на суші, тож вони були наче створені одні для одного.

— Але все одно… Нептун? — сказав я. — Римський бог моря?

Беверлі поклала голову на моє плече. Її волосся було мокре, але я не заперечував.

— Моряки забобонні, — сказала вона. — Навіть ті з них, хто вірить в Ісуса, знають, що треба мати повагу до Царя Морів.

— Ти зустрічалася з Нептуном?

— Не кажи дурниць, — відповіла вона. — Такої особи не існує. У будь-якому разі, мені соромно за гідранти, але по-справжньому мене турбує Лондонський водоканал.

— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Вони шанувальники Ктулху?

— Не думаю, що вони в когось вірять, але тих, хто може зливати у твій головний витік неочищені стічні води, краще не сердити.

— Знаєш, — сказав я, — я, здається, жодного разу не бачив твою річку.

Беверлі посунулася й влаштувалася зручніше на моїх грудях.

— Я маю хату недалеко від Кінгстон-Байпас, — сказала вона. — Будинок невеличкий, але садок спускається аж до води, — вона підняла голову так, що її губи злегка торкалися моїх. — Можемо поплавати.

Ми поцілувалися. Вона смакувала полуницями, вершками та жуйкою. Бог знає, що з нами могло бути далі, але натомість біля нас вискнув, гальмуючи, «Рейндж-Ровер», і Беверлі відірвалася від мене так швидко, що в мене губи пекли.

З «Рейндж-Ровера» вийшла й попростувала до нас кремезна жінка в джинсах. Її темношкіре виразне кругле обличчя на разі виражало надзвичайне невдоволення.

— Беверлі! — сказала вона, майже не звернувши на мене увагу. — На тебе чекають проблеми — негайно в машину.

Беверлі зітхнула, поцілувала мене в щоку й пішла до сестри. Попри біль у побитій спині, я підвівся.

— Пітере, — сказала Беверлі, — познайомся, це моя сестра Фліт.

Фліт критично оглянула мене. На вигляд їй було трохи за тридцять, статура як у спринтерки — широкі плечі, тонка талія, великі м'язисті стегна. На ній був твідовий піджак поверх чорного светра, волосся стрижене до стану майже щетини. У мене з'явилося дивне відчуття, що я її звідкись знаю, ніби як при зустрічі з трохи знаменитою людиною, ім'я якої не можеш згадати.

— Я б залюбки познайомилася, Пітере, але зараз не слушний час, — сказала Фліт. Потім вона повернулася до Беверлі: — Сідай у машину.

Беверлі сумно посміхнулася мені й зробила те, що їй сказали.

— Зачекайте! — сказав я. — Я десь вас бачив.

— Ти вчився в тій самій школі, що й мої діти, — сказала вона, знов сідаючи в Рейндж-Ровер.

Щойно двері зачинилися, Фліт почала кричати на Беверлі. Я зміг розчути лише «дитина безвідповідальна». Побачивши, що я дивлюся, Беверлі закотила очі. Я замислився: як воно, рости з багатьма сестрами? А ще я подумав, що було б добре, якби по мене теж хтось приїхав на Рейндж-Ровері, навіть якщо цей хтось кричав би на мене всю дорогу.

Лондонські заворушення мають дивну рису: щойно вийдеш за межу бунту — усе здається таким, як завжди. З поганого — Ковент-Ґарден майже згорів, але було й добре: на найголовніші гілки громадського транспорту це ніяк не вплинуло. Було темно, я був мокрий, у Фоллі мене досі не пускають, а провести ще одну ніч на стільці в палаті Найтінґейла мені не хотілося. Я зробив те, що робить кожний, хто не має іншого вибору — повернувся туди, де тебе впустять, коли б ти не прийшов.

* * *

Сісти в метро було помилкою. Поїзди були переповнені людьми, що поверталися додому з вечірніх пиятик. Попри пізній вечір, у вагонах було тепло й тісно, але зважаючи на мій мокрий, розхристаний і трохи етнічний вигляд, мені давали більше місця, ніж іншим людям.

У мене боліли спина та нога, я був утомлений і щось я упускав. У поліцейську інтуїцію я ніколи не вірив. Я спостерігав за тим, як працює Леслі: кожного разу, коли вона щось вгадувала, це траплялося тому, що вона помічала те, що я пропустив, копала глибше й більше думала про розслідування. Якщо я хочу врятувати її життя, мені треба робити те саме.

На Ґудж-стріт зайшли ще люди. Стало спекотніше, зате я почав висихати. Хлопець у коричневих штанах і синій куртці зайняв місце праворуч від мене, біля дверей до іншого вагона, настільки близько, що я чув писклявий ритм з його навушників. Я знову відчув себе захищеним анонімністю.

Жодне з прочитаних мною згадувань про поверненців не пояснювало, чому і як звичайний привид отримував уміння висмоктувати магію з інших привидів. Моя робоча теорія полягала в тому, що привиди були копіями особистостей, які якимось чином закарбувалися в магічному осаді, що накопичувався на фізичних предметах, тобто, у vestigia. Я мав підозру, що з часом привиди деградують так само, як записи на магнітофонній стрічці, якщо тільки їхній сигнал не підсилювали додатковою магією, звідси й потреба висмоктувати її з інших привидів.

На «Воррен-Стріт» до нашого вагону, певно, зайшов пияк-демагог; після короткої розминки він досяг піку своєї форми, коли ми під'їхали до станції «Юстон». Мене на той час відволікала від нього молода жінка, на якій був рожевий топ, декольте якого було глибшим, ніж я вважав фізично можливим; сівши в вагон, вона сперлася на скляну перегородку навпроти мене. Я відвів очі, щоб вона не помітила, що я дивлюсь, і зосередився на найближчому рекламному оголошенні. Я відчув, що хлопець у синій куртці посунувся; певно, він робив те саме, що я.

До мого куточка у вагоні увірвався білий хлопець з дредами, і я відчув запах пачулі, тютюну та марихуани. Трохи повагавшись, жінка в топі посунулася ближче до мене — певно, вирішила, що я є меншим з двох зол.

— Пси, пси! — волав десь в іншому кінці вагону п'яниця. — Ця країна йде псу під хвіст!

Наш щасливий потяг рушив далі.

Поверненці мали бути рідкістю, бо інакше не стало би привидів, якими вони живляться, і це знов повертало мене до питання: чому з'являється поверненець? Може, через психологічний стан у мить смерті? Навіть за стандартами вісімнадцятого століття смерть Генрі Пайка була безглузда та несправедлива, але його образа на Чарльза Макліна та розчарування сумним станом своєї акторської кар'єри все одно здавалися мені недостатньою мотивацією для того, щоб змусити бідолашного Брендона Купертауна бити свою дружину до смерті.

— Раніше тут, бля, рай був! — горланив п'яниця. Навряд чи він мав на увазі Кемден-Таун, який, попри розташовані тут ринки, ніколи не претендував більше, ніж на бідну пристойність.

На станції «Кемден» Північна лінія розділяється на гілки до Едґвера та до Хай Барнет, тож багато людей тут вийшли, а ще більше — зайшли. Нас усіх стиснуло ще сильніше, і прямісінько перед моїм носом опинилася маківка голови жінки в топі; у неї були світлі корені волосся та лупа. Праворуч до мене притиснуло чоловіка в синій куртці, удвох вони притиснули мене до дверей. Ми всі совалися, намагаючись тримати свої пахви далі від чужих носів, бо незручність не виправдовує відсутність манер і погляди комусь просто в очі.

Пияк запрошував усіх заходити.

— Чим більше, тим веселіше! — кричав він. — Запхнімо сюди весь світ — чом ні?

Запах від білого хлопця з дредами став сильніший, до нього додалися сеча та екскременти; цікаво, коли він востаннє міняв свої псевдо-військові штани?

Менш ніж через хвилину після «Кемден-Таун» потяг різко зупинився. Пасажири видали майже підсвідомий стогін, особливо після того, як світло потьмяніло. Я почув, як в іншому кінці вагона хтось сміється.

«За Генрі Пайком є ще щось, — думав я, — щось набагато гірше, ніж актор-невдаха».

— Авжеж є! — крикнув випивоха. — Це я!

Я вигнув шию, щоб подивитися на нього, але вид мені заступав білий хлопець з дредами, в якого на обличчі наразі був вираз тупого задоволення. Запах лайна посилився, і я збагнув, що хлопець щойно спорожнився собі в штани. Перетнувшись зі мною поглядом, він вдоволено посміхнувся.

— Хто ти?! — крикнув я.

Я спробував вийти зі свого кута, але жінка в топі відкинулася назад і притиснула мене до стіни. Світло стало ще слабшим, і цього разу стогін пасажирів був чудово чутний.

— Я диявольський трунок! — кричав п'яниця. — Я пияцький генделик, я наркоманське кубло! Я послідовник Капітана Свінга, Вотта Тайлера та Освальда Мозлі. Я — вищирені зуби у вікні екіпажа; через мене Діккенс прагнув до села, я — те, чого бояться ваші Майстри!

Я штовхнув жінку в топі, але мої руки залишилися нерухомим, неначе в кошмарі. Вона почала тертися об мене. У вагоні ставало спекотніше, я почав пітніти. Чиясь рука раптом схопила мою сідницю й сильно стиснула її — то був чоловік у синій куртці. Я був настільки шокований, що заціпенів. Я подивився йому в обличчя, але він з типово нудним, відстороненим виглядом досвідченого користувача транспорту дивився просто перед собою. Звуки з навушників стали гучнішими й дратівливими, ніж досі.

Задихаючись від смороду лайна, я відштовхнув жінку в топі достатньо, щоб глянути вздовж вагона. Я побачив галасливого пияка — він мав обличчя містера Панча.

Чоловік у куртці відпустив мою сідницю і спробував просунути руку мені під джинси. Жінка в топі втиснула свій бік мені в промежину.

— Хіба так, — репетував Містер Панч, — має жити молодий чоловік?

Білий хлопець з дредами нахилився до мене й неквапливо тицьнув у моє обличчя пальцем.

— Тиць, — сказав він і захихотів.

А потім зробив те саме ще раз.

Є межа, за якою будь-яка людина втратить самоконтроль і кидатиметься на всіх навколо. Декотрі люди живуть на цій межі все життя; більшість з них зрештою потрапляють до в'язниці. Декого, зазвичай жінок, ведуть до цієї межі повільно, роками, доки одного дня, не сіло не впало, ліжко горить, а адвокат наполягає, що мала місце надзвичайна провокація.

Я був на цій межі, я відчував справедливий гнів. Як чудово було б начхати на наслідки і просто відірватися! Бо іноді просто хочеться, щоб цей клятий всесвіт трохи прислухався до тебе; хіба це, курва, надмірне прохання?

І тоді я зрозумів, що річ саме в цьому.

Містер Панч — дух бунтарства й непокори — робить саме те, що написано на етикетці. Саме він стояв за Генрі Пайком, і тепер він ліз у мій розум.

— Зрозуміло, — сказав я. — Генрі Пайк, Купертаун, велокур'єр — всі сильно ображені… але ж у великому місті всі такі, хіба не так, Панче? І який відсоток насправді впускають тебе у свій мозок? Б'юсь об заклад, що в тебе паскудна статистика. Тож іди геть звідси, я додому їду!

Цієї миті я збагнув, що потяг знову їде, що світло горить як слід, а чоловік у синій куртці не тримає свою руку під моїми штанами. П'яниця мовчав. Усі пасажири старанно оминали мене поглядами.

Я вийшов на «Кентіш-Таун» — наступній зупинці. На щастя, саме тут мені й треба було вийти.

* * *

Від вересня 1944 року по березень 1945-го милий нацистський покидьок Вернер фон Браун спрямовував свої ракети Фау-2 на зірки, але, як йдеться в пісні, чомусь влучав у Лондон. Коли мій батько був дитиною, все місто було поцятковане вирвами від бомб і прогалинами в рядах будинків, де чийсь дім було знищено. У післявоєнні роки зруйновані місця поступово розчищали й відбудовували — це була послідовність жахливих архітектурних помилок. Тато любив казати, що ту помилку, в який виріс я, було збудовано на місці падіння ракети Фау-2, але я підозрюю, що то був звичайний пакунок німецької вибухівки, скинутий звичайним бомбардувальником.

Але що б не створило ту двохсотметрову прогалину у вікторіанській терасі, що йшла вздовж Лейтон-Роуд, післявоєнні планувальники не збиралися втрачати можливість припуститися помилки такого масштабу. Збудовані в 1950-их будівлі кварталу Пеквотер мали шість поверхів, прямокутну форму, а як останній естетський штрих — вони були зроблені з брудно-сірої цегли, що з часом ставала ще огиднішою. А тому, коли акт про чисте повітря поклав край знаменитим, схожим на гороховий суп лондонським туманам, і старі будівлі чистили піскоструминними машинами, наш будинок став виглядати ще гірше, ніж раніше.

Стіни були товсті, тож я, принаймні, не був змушений рости, слухаючи сусідський телевізор, але вони були зроблені виходячи з властивого всім післявоєнним архітекторам неправильного припущення, що робочий клас Лондона складається виключно з гобітів. У моїх батьків була квартира на четвертому поверсі, вхідні двері якої виходили в коридор, що був на відкритому повітрі. На початку 1990-их, коли я ріс, стіни були вкриті графіті, а сходовий колодязь — собачим лайном. У наші дні графіті майже не залишилося, а лайно регулярно змивають шлангом у каналізацію, що за місцевими стандартами вважається ушляхетнюванням. Я досі мав ключ від вхідних дверей, і це було добре, бо коли я прийшов, батьків не було вдома.

Їхня відсутність була настільки несподівана, що я завмер. Моєму батькові вже більш ніж сімдесят років, і він не часто виходить. Я вирішив, що сьогодні якийсь важливий привід, весілля або хрестини, якщо мати вдягла його й витягла з квартири. А дізнаюся я про все, коли вони повернуться. Я зробив собі чашку чаю зі згущеним молоком і цукром і з'їв два печива. Підкріпившись, я пішов до кімнати, що колись була моєю, щоб подивитися, чи не знайдеться там місце, щоб переночувати.

Щойно я виселився звідси — я маю на увазі приблизно через десять хвилин після того, як за мною зачинилися двері — моя мати почала користатися моєю кімнатою як коморою. Там було багацько картонних коробок, кожна з яких була повна й закрита за допомогою скотчу. Для того, щоб просто лягти, довелося прибрати кілька з них з ліжка. Вони були важкі й пахнули пилом. Приблизно раз на два роки моя мати збирала одяг, взуття, кухонний інструмент і косметику, складала їх у коробки й відправляла їх своїй родині у Фритаун. Той факт, що значна частина її найближчих родичів вже іммігрувала до Великобританії, США та, як не дивно, Данії, кількість посилок ніяк не зменшував. Африканські родини відомі своєю розширеністю, але в мене було враження, що мати родичалася приблизно з половиною населення Сьєрра-Леоне. Ще в дуже малому віці я засвоїв: усе, що мені належало, але я не захищав, могло раптово бути схоплено й депортовано. Приміром, мій «Лего» став предметом безупинної війни відтоді, як мені виповнилося одинадцять і мама вирішила, що я вже завеликий для таких іграшок. «Лего» загадковим чином зник, коли мені було тринадцять років, під час шкільної екскурсії.

Я роззувся, заліз під ковдру й заснув раніше, ніж встиг подумати, куди ділися всі мої постери.

Через кілька годин я ненадовго прокинувся від звуку обережно зачинених дверей спальні та приглушеного голосу батька. Мати сказала щось таке, що розсмішило його; я заспокоївся, що все гаразд, і знов заснув.

Наступного разу я прокинувся набагато пізніше, коли у вікно моєї спальні потрапили сонячні промені. Я лежав на спині, почуваючись оновленим, маючи тверду ерекцію та нечіткий спогад про еротичний сон за участю Беверлі. Що мені робити з Беверлі Брук? Те, що вона мені подобалася, було зрозуміло; те, що я їй подобався, було досить очевидно, але те, що вона була не зовсім людина, дещо непокоїло. Беверлі хотіла, щоб я поплавав з нею в її річці, а я не мав жодної гадки, що це означає, окрім того, що Айсіс не радила мені це робити. Я мав сильну підозру, що неможливо трахатися з дочкою Річки Темзи, не втративши під ногами дно; у буквальному сенсі.

— Річ не в тім, що я боюсь зобов'язань, — сказав я до стелі. — Просто спершу я хотів би знати, про які саме зобов'язання йдеться.

— Ти вже прокинувся, Пітере? — тихо спитав за дверима голос батька.

— Так, тату, прокинувся.

— Мама залишила тобі обід, — сказав він.

«Уже обід», — подумав я. Півдня минуло й нічого не зроблено. Я зліз з ліжка, протиснувся повз купу картонних коробок і попрямував до душу.

Ванна кімната, як і решта квартири, була дещо гобітського розміру, і втиснути душ у проміжок між умивальником і вікном вдалося лише завдяки грубій силі польського сантехніка. Оскільки цю операцію було сплачено з моєї кишені, я подбав, щоб мені не треба було нахилятися, щоб намочити голову. Біля душу висів новий дозатор для рідкого мила, один з тих, що можна побачити в туалетах керівництв великих компаній; його було куплено або поцуплено в оптового продавця. Я звернув увагу, що туалетний папір і рушники були набагато кращого бренду, ніж ті, якими ми користувалися, коли я жив удома; певно, мама тепер прибирала в значно кращих офісах.

Я вийшов з-під душу й витерся величезним пухнастим рушником, в куті якого було місце для вишивання назви організації. Мій батько належав до старої школи носіїв хвороб сухої шкіри, чиїм гаслом було «справжні чоловіки не зволожуються», а мама мала лише оптову ємність кокосового масла. Проти кокосового масла я не мав жодних заперечень, окрім того, що потім весь день пахнеш як шоколадний батончик. Подбавши про шкіру, я повернувся до своєї старої кімнати, а там почав розкривати випадкові коробки, доки не натрапив на підхожий одяг. Одному з моїх далеких кузенів доведеться обійтися без нього.

Кухня являла собою вузьку щілину, в якій можна було би тренувати команду підводного човна. Вона була достатньо великою, щоб мати раковину, плиту та робочу поверхню. Двері в дальньому кінці вели на такий самий маленький балкон, який, принаймні, впродовж більшої частини року був достатньо освітлений сонцем, щоб сушити на ньому білизну. З балкона підіймалися завитки блакитного тютюнового диму, що означало, що мій батько вийшов насолодитися однією зі своїх чотирьох щоденних самокруток.

Мама залишила на плиті курятину по-африканськи та приблизно півкіло басматі. Я поставив і те, і інше в мікрохвильову піч і спитав батька, чи не хоче він кави. Він погодився, і я зробив дві чашки, скориставшись розчинною кавою з бляшанки «Нескафе» промислового розміру. Щоб приховати смак, я додав багацько згущеного молока.

Батько мав добрий вигляд, а це означало, що цього ранку він уже прийняв свої «ліки». За часів розквіту своєї кар'єри він мав репутацію добре доглянутого, і мама дбала про його зовнішній вигляд: штани кольору хакі, лляний піджак, світло-зелена сорочка. Я завжди вважав цей стиль імперським шиком, і моїй мамі він був безумовно небайдужий. Сидячи на сонці в плетеному з лози кріслі, що було завширшки майже як балкон, він дійсно справляв досить колоніальне враження. Місця на балконі залишилося лише для табурета та приставного столика. Я поставив чашки с кавою на столик біля великої попільнички з рекламою пива та батькової бляшанки з тютюном.

Ясного дня з нашого балкону було видно через весь двір аж до завіс на вікнах сусідів.

— Як справи в Погані? — спитав він. Він завжди називав поліцію поганню, хоча й прийшов на мій випускний з Гендону й здавалося, що він тоді пишався мною.

— Непросто втримувати маси, — сказав я. — Вони повсякчас б'ються та крадуть.

— Такі вже сумні реалії життя робітників, — сказав тато.

Він надпив каву, поставив кухоль і взяв бляшанку з тютюном. Він не відкрив її, а лише поставив собі на коліна й тримав на ній пальці.

Я спитав, чи все гаразд у мами, і де вони були минулого вечора. У неї все гаразд, вони були на весіллі. Він не міг згадати, на чиєму. Одного з моїх «кузенів» — це слово мало діапазон значень від «дитини моєї тітки» до «хлопця, який колись зайшов до будинку матері й два роки не виходив». За традицією весілля в Сьєрра-Леоне має тривати кілька днів, так само, як і похорон, але з поваги до гарячкового ритму сучасного британського життя іммігранти намагалися скорочувати святкування до одного дня; максимум — півтори доби. Не враховуючи підготовки.

Описуючи музику на весіллі — про їжу, одяг і релігію його спогади були досить туманні — тато відкрив бляшанку з тютюном, дістав пачку цигаркового паперу й надзвичайно обережно й зосереджено згорнув собі самокрутку. Довівши цю роботу до задовільного результату, він поклав тютюн, папір і власне самокрутку в бляшанку, закрив її та знов поставив на стіл. Коли він брав свою каву, я побачив, що руки в нього тремтять. Бляшанка стоятиме на столі стільки, скільки тато витримає, а тоді він знову візьме її, поставить собі на коліна й зробить цигарку наново, а якщо буде зовсім несила, то випалить цю гидоту. У батька була рання стадія емфіземи. Той самий лікар, що поставляв йому героїн, попередив, що якщо він не може кинути палити, то має принаймні палити не більше, ніж п'ять цигарок на день.

— Ти віриш у магію? — спитав я.

— Колись я слухав, як грає Діззі Ґілеспі, — сказав тато. — Це рахується?

— Можливо, — сказав я. — Звідки, на твою думку, береться таке вміння грати?

— У випадку Діззі? Це талант і важка праця, але я знав одного саксофоніста, який казав, що отримав уміння від Диявола, підписав із ним контракт на перехресті, абощо.

— Дай-но вгадаю, — сказав я. — Він був з Міссісіпі?

— Ні, з Кетфорда, — відповів тато. — Сказав, що підписав контракт на Арчер-Стріт.

— І він добре грав?

— Непогано, — сказав тато. — Але два тижні по тому той бідолаха осліпнув.

— Це було частиною угоди? — спитав я.

— Виходить, що так, — відповів тато. — Твоя мати так це пояснила, коли я розповів їй. Вона сказала, що лише дурень очікує, що отримає щось задарма.

Це було цілком у дусі мами, яка казала «Те, що нічого не коштує, нічого й не варте». Але її головним принципом, принаймні, стосовно мене, було «Не думай, що вже такий великий, що я тебе не відлупцюю». Насправді вона мене ніколи не била, і саме через цей дефіцит, за її словами, я не зміг скласти іспити на відмінно. Чисельні кузени, що вчилися в університетах, регулярно згадувалися як зразки дисципліни, досягнутої домашнім фізичним насиллям.

Батько взяв бляшанку з тютюном і поклав її собі на коліна. Я взяв кухлі й помив їх на кухні. Згадав про залишені в мікрохвильовій пічці курятину та рис. Я виніс їх на балкон, поїв курятини, але залишив більшу частину рису. А ще я випив близько літра холодної води — то була звичайна побічна дія маминої їжі. Я всерйоз подумав, чи не піти мені знову спати. Що ще я міг вдіяти?

Я висунув голову на балкон, щоб спитати тата, чи не потрібно йому що-небудь. Він сказав, що нічого не треба. Я дивився, як він розкрив бляшанку, взяв самокрутку й поклав її в рот. Так само церемонно, як він її згортав, він дістав свою сріблясту керосинову запальничку та підпалив цигарку. Коли він вдихнув дим уперше, на його обличчі з'явилося блаженство. А потім він почав кашляти тим огидним вогким кашлем, коли здається, що зараз легені вивернуться. Тренованим рухом він загасив цигарку й зачекав, поки кашель припиниться. Дочекавшись, він сунув цигарку поміж губами й знов запалив її. Я не став залишатися — я знав, що буде далі.

Я люблю свого тата. Він — живе застереження.

У моєї мами було три стаціонарні телефони. Я взяв один з них і зателефонував на номер своєї голосової пошти. Перше ж повідомлення було від доктора Валіда.

— Привіт, Пітере! — сказав він. — Я просто хотів сказати, що Томас притомний і питає про тебе.

* * *

У газетах це назвали Травневим Безумством, але в мене ці слова асоціювалися зі світським танцем. Жовта преса назвала це Травневим Шалом; напевно, щоб менше літер на першій сторінці тулити. По телевізору показали якихось жінок середнього віку, в довгих сукнях, які жбурляли камінням у поліцію. Ніхто не мав жодної гадки про те, що трапилося, тому знавці різних мастей взялися пояснювати, що причиною зворушень став той або інший соціоекономічний фактор, що розглядався в останній з виданих ними книжок. У всьому безумовно був винен один з аспектів сучасного суспільства… якби ж ми тільки знали, який саме.

У відділі негайної допомоги університетської лікарні спостерігалася присутність великої кількості полісменів; більшість з них або байдикували, заробляючи собі понаднормові години, або намагалися взяти свідчення у жертв заворушень. Я не хотів давати свідчення, тому прослизнув крізь задній хід, схопивши швабру й удавши з себе прибиральника. Шукаючи доктора Валіда, я заблукав на верхніх поверхах, доки не натрапив на коридор, що виглядав трохи знайомим. Я відчиняв двері навмання, доки не знайшов Найтінґейла. Його вигляд не був кращим, ніж минулого разу.

— Інспекторе! — сказав я. — Ви хотіли бачити мене.

Його очі розплющилися й глянули на мене. Я сів на краю ліжка, щоб він міг бачити мене, не рухаючи головою.

— Мене підстрелили… — прошепотів він.

— Я знаю, — сказав я. — Я був там.

— Раніше підстрелили… — сказав він.

— Справді? Коли?

— На війні.

— На котрій війні? — спитав я.

Найтінґейл скривився й посунувся в ліжку.

— Друга… — сказав він.

— Друга світова війна, — сказав я. — І де ж ви були, в бригаді немовлят?

Щоб бути призваним у 1945 році, Найтінґейл мав народитися хоча б у 1929-му, і навіть тоді йому б довелося брехати про свій вік.

— Скільки вам років?

— Багато, — прошепотів він. — Початок століття.

— Початок століття? — спитав я і він кивнув. — Ви народилися на початку століття… двадцятого століття?

Він виглядав років на сорок п'ять, а це досить круто, якщо лежиш у лікарняному ліжку, під'єднаний до машини, що періодично пищить.

— Вам більш як сто років?

Найтінґейл захрипів, чим на мить налякав мене, доки я не збагнув, що це він сміється.

— Це природно?

Він похитав головою.

— Ви знаєте, чому так?

— Дарованому коню… — прошепотів він. — Зуби…

З цим я не міг не погодитися. Я не хотів його перевтомлювати, тому розповів йому про Леслі, про бунт і про те, що мене не впускають у Фоллі. Коли я спитав його, чи може Моллі допомогти мені знайти Генрі Пайка, він похитав головою.

— Небезпечно, — сказав він.

— Це треба зробити, — сказав я. — Я думаю, що він не зупиниться, доки його не зупинять.

Повільно, слово за словом, Найтінґейл розповів мені, як це має бути зроблено, і мені це анітрохи не сподобалося. Це був жахливий план, який, до речі, не відповідав на питання, як мені повернутися в Фоллі.

— Мати Тайберн… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб вона наказала своїй доньці? — спитав я. — Чому ви думаєте, що вона це зробить?

— Гордість… — сказав Найтінґейл.

— Ви хочете, щоб я благав?

— Не її гордість… — сказав Найтінґейл. — Твоя.

Розділ 13 Лондонський міст


Провести вулицею Вопінг-Вол сідловий тягач з напівпричепом — справа не з легких, тому я робив це не сам, а найняв для цього чоловіка середнього віку на ім'я Браян. Браян мав невеличку лисину, пивне черевце й постійно лаявся. До повної відповідності стереотипу бракувало лише шоколадного батончика та згорнутої газети «Сан». Втім, ерудиція від нього не вимагалася, а до будинку Мами Темзи він нас довіз без жодної пригоди.

Припаркувалися ми частково навпроти багатоповерхівки Мами Темзи, а частково — навпроти паба «Проспект Вітбі». Персонал паба, певно, вирішив, що це доставка товару, про яку їх не повідомили, і почав виходити для розвантаження, але я сказав їм, що це для приватної вечірки; дивна річ — їх це, схоже, не здивувало. Я попросив Браяна зачекати, взяв ящик зі зразками вантажу та пішов до входу. Поставивши ящик на землю, я натиснув кнопку дзвоника. Цього разу двері відчинила та сама біла пані, яку я бачив раніше серед почту Мами Темзи. Вона була вдягнута в інший, але такий само гарний твідовий костюм, мала намисто з перлів і тримала на руках маленьку чорну дитину.

— О, констеблю Ґрант! — сказала вона. — Приємно вас знову бачити.

— Дайте-но вгадаю, — сказав я. — Ви, напевно, Лі?

— Дуже добре! — сказала Лі. — Мені подобаються молоді чоловіки, яким не бракує розуму.

Річка Лі має витік на північному заході Лондона й тече навколо півночі міста, а потім різко повертає праворуч, долиною Лі до Темзи. Це найменш урбанізована річка з усіх лондонських, тому вона вижила під час Великого Смороду. Певно, Лі була з того самого покоління духів місця, що й Окслі, або навіть старша.

Я скривив лице для дитини, яка виявилася дівчинкою, а та теж скривила мені лице.

— А це хто? — спитав я.

— Це Брент, — відповіла Лі. — Вона наймолодша.

— Привіт, Брент! — сказав я.

Дівчинка мала світлішу шкіру, ніж її сестри, карі очі, які добрі брехуни могли б назвати горіховими, але войовничі риси обличчя впізнавалися безпомилково. На ній була мініатюрна червона форма збірної Англії з номером 11.

— Ти дивно пахнеш, — сказала Брент.

— Це тому, що він чародій, — сказала їй Лі.

Вирвавшись з рук Лі, Брент схопила мене за руку.

— Ходімо зі мною, — сказала вона й спробувала затягти мене у двері. Вона була напрочуд сильна, і мені довелося напружитися, щоб залишитися на місці.

— Мені треба занести цей ящик, — сказав я їй.

— Не турбуйтеся, я про нього подбаю, — сказала Лі.

Я дозволив Брент тягти мене за собою вздовж прохолодного коридору до квартири Мами Темзи. Позаду мене Лі кликала дядька Бейліфа й питала, чи не буде він ласкавий і не віднесе ящик до квартири Мами Темзи.

За словами доктора Полідарі, духи місця «поводяться так, ніби вимоги церемонії для них так само важливі, як для людини — їсти та пити», а ще він стверджував, що вони «з дивовижною легкістю передбачують такі події, щоб завжди бути належно одягнутими, а якщо цьому щось завадило, виявляють ознаки великого стресу». Зважаючи на те, що він жив наприкінці вісімнадцятого століття, я волію не сприймати його слова буквально.

Вони чекали на мене в тронній кімнаті, і цього разу було видно, що це дійсно тронна кімната. Під покровом гілля посадженого в горщик мангрового дерева стояло ексклюзивне крісло зі «Світу Шкіри». У ньому сиділа Мама Темза, сяючи австрійським мереживом і головним убором з блакитних і білих португальських намистин. Позаду неї вишикувалися жінки її почту, вдягнуті в батикові африканські сукні та хустки, а ліворуч і праворуч, утворюючи коридор, яким я мав пройти, стояли її доньки. Ліворуч я впізнав Тайберн і Фліт, які стояли разом з двома дівчинками-підлітками з тонкими косами, в кашемірових светрах. Беверлі стояла праворуч; її лайкрові шорти та фіолетова кофта здавалися не дуже відповідним одягом. Коли наші погляди перетнулися, вона закотила очі. Біля неї стояла дивовижно висока та струнка жінка, волосся в якої було нарощене білявими та насичено-блакитними пасмами, а нігті пофарбовані зеленим, золотим і чорним. Я припустив, що це Ефра, ще одна підземна річка, яка, мабуть, підробляла богинею Брикстонського ринку. Я звернув увагу, що ліворуч стояли північні річки Лондона, а праворуч — південні.

Брент відпустила мою руку, зробила Мамі Темзі реверанс, але зіпсувала урочистість, перечепившись і впавши на материні коліна. Поки дівчинка вертілася, влаштовуючись зручніше, в церемонії настала пауза.

Мама Темза подивилася на мене, і течією її уваги мене потягнуло ближче до трону. Я мусив опиратися великому бажанню впасти на коліна й бити чолом об килим.

— Констеблю Пітер! — сказала Мама Темза. — Приємно вас бачити.

— Дякую, що прийняли. Як символ моєї поваги я приніс вам дарунок, — сказав я, сподіваючись, що той з'явиться раніше, ніж я вичерпаю своє красномовство.

Позаду мене задзеленчало — зайшов дядько Бейліф з моїм ящиком. Він був кремезним чоловіком зі стриженою майже наголо головою й вицвілим татуюванням «SS» на потилиці. Чоловік поставив ящик перед Мамою Темзою, шанобливо кивнув їй, глянув на мене з жалістю й пішов, не сказавши ні слова.

Одна з посіпак підійшла, взяла з ящика пляшку й показала її Мамі Темзі.

— Пиво «Star», — сказала вона.

Це основний продукт «Нігерійської Броварні», який у Британії можна знайти в будь-якій гарній торговій мережі, а оптом — якщо твоя мама знає когось, хто знає когось, хто винен комусь послугу.

— Скільки він привіз загалом? — спитала Фліт.

— Повну вантажівку, — сказала Лі.

— А вона велика? — спитала Мама Темза, не зводячи з мене очей.

— Велика, — сказала Брент.

— І там саме лише «Star»? — спитала Мама Темза.

— Я додав трохи «Gulder», — відповів я. — Для різноманіття — трохи «Red Stripe», два ящики рому «Bacardi», трохи «Appleton», кілька пляшок лікерів «Cointreau» та «Bailey’s».

Купуючи цей дарунок, я витратив усі свої заощадження, але, як каже моя матуся, ніщо з того, що варто мати, не буває безплатним.

— Це непоганий подарунок, — сказала Мама Темза.

— Невже ти серйозно? — сказала Тайберн.

— Не турбуйтеся, Тай, — сказав я. — Для вас я додав дві пляшки мінералки «Perrier».

Хтось не втримався й хихикнув — напевно, Беверлі.

— І чим я можу тобі допомогти? — спитала Мама Темза.

— Маленьке прохання, — сказав я. — Одна з ваших доньок вважає, що має право втручатися у справи Фоллі. Усе, про що я прошу — щоб вона відступила й дозволила виконувати свою роботу вповноваженим особам.

— Вповноважені особи, — зневажливо передражнила Тайберн.

Мама Темза повернула очі до Тайберн, яка вийшла до трону.

— Ти вважаєш, що маєш право втручатися в це? — запитала вона.

— Мамо, — сказала Тайберн. — Фоллі — антикваріат, запізнілий вікторіанський розв’язок проблеми, запропонований тими ж людьми, що подарували нам церемоніймейстера в Парламенті та парад на честь мера Лондона. Традиції дуже добре сприяють розвитку туризму, але для керування життям сучасного міста вони не годяться.

— Це не вам вирішувати, — сказав я.

— То ти вважаєш, що вирішувати тобі?

— Я знаю, що вирішувати мені, — сказав я. — Мої обов'язки — моє рішення.

— І ти просиш…

— Я не прошу, — сказав я, вирішивши, що люб'язностей уже досить. — Якщо зібралася грати мене, Тайберн, краще тобі знати, з ким маєш справу.

Тайберн ступила на крок назад і оговталася.

— Ми знаємо, хто ти такий, — сказала вона. — Твій батько — невдаха-музикант, а твоя мати заробляє на життя прибиранням офісів. Ти виріс у квартирі, що була соціальною допомогою, вчився у місцевій школі, не зміг отримати відмінний атестат…

— Я присягнув як констебль, — сказав я, — і це робить мене представником закону. А також я підмайстер, що робить мене хоронителем священного вогню, а понад усе я — вільна людина Лондона, а це робить мене Князем Міста, — я ткнув у напрямку Тайберн пальцем, — і жодний оксфордський диплом з відзнакою цього не перевершить.

— Ти дійсно так вважаєш?! — сказала.

— Досить! — сказала Мама Темза. — Впусти його в його будинок.

— Це не його будинок! — сказала Тайберн.

— Роби, що я сказала, — сказала Мама Темза.

— Але Мамо…

— Тайберн!

Тайберн була вражена, і на мить я відчув щире співчуття до неї, бо жоден з нас ніколи не стане настільки дорослим, щоб наші матері перестали вірити, що можуть дати нам по сраці.

Тай вийняла з кишені елегантний телефон і, не зводячи з мене очей, набрала номер.

— Сильвія! — сказала вона. — Комісар зараз чимось зайнятий? Добре. Можеш попросити його на кілька слів? — задовольнивши себе цією виставою, жінка відвернулася й пішла з кімнати.

Я стримав бажання позловтішатися, але глянув на Беверлі, щоб побачити, чи вдалося мені її вразити. Її обличчя було підкреслено байдужим, і це було все одно як посланий рукою поцілунок.

— Пітере, — сказала Мама Темза й поманила мене до свого крісла.

Вона дала зрозуміти, що хоче сказати мені щось приватне. Я спробував нахилитися до неї з якомога більшою гідністю, але й сам не помітив, як став перед нею на коліна, дуже потішивши цим Беверлі. Мама Темза нахилилася до мене й злегка торкнулася губами мого чола.

На мить з'явилося враження, що я стою високо на Бар'єрі Темзи й дивлюся на схід, в напрямку гирла річки. Я відчував, як за моєю спиною тріумфально здіймалися башти Кенері-Ворф, а за ними — доки, Біла Вежа та мости, дзвони та будинки Лондона. А попереду себе, над горизонтом, я відчував здіймання шторму, фатальну комбінацію високих припливів, глобального потепління та поганого планування. Вони чекали, готові штовхнути вверх по річці десятиметрову хвилю й знести мости, башти й геть усе інше.

— Просто, щоб ти розумів, — сказала Мама Темза, — де лежить справжня сила.

— Так, Мамо, — сказав я.

— Я очікую, що ти даси ладу моїй давній суперечці зі Старим, — сказала вона.

— Я зроблю все, що в моїх силах.

— Молодець, — сказала вона. — А за твої гарні манери ось тобі останній подарунок, — вона нахилила голову й прошепотіла мені у вухо ім'я: — Тиберій Клавдій Веріка.

* * *

Десантники пішли раніше, ніж я повернувся на площу Рассел. Я знову був у Фоллі головним, а отже й відповідальним. Щойно я переступив поріг, Тóбі вдарився об мої ноги й висолопивши язик почав приязно махати хвостом, але з'ясувавши, що я не приніс нічого їстівного, він втратив свій інтерес до мене й побіг геть. Моллі чекала на мене біля західних сходів. Я сказав їй, що Найтінґейл притомний, а потім збрехав, що він питався про неї.

Я розповів їй, що ми мали зробити, і вона з відразою відсахнулася.

— Я піду до своєї кімнати, щоб взяти там дещо, — сказав я. — Спущусь за півгодини.

Зайшовши до кімнати, я взяв конспект з латини й перевірив дещо про давньоримські імена. А вони, між іншим, складалися з трьох частин — преномен, номен і когномен — і якщо вам до снаги прочитати власний почерк, вони здатні багато повідати про людину. Веріка — не латинське ім'я; я припустив, що воно бритське, а Тиберій Клавдій — то перші імена Тиберія Клавдія Цезаря Августа Германіка, що був відомий також як Імператор Клавдій, який царював саме тоді, коли римляни вперше завоювали Британію. Цей імператор вважав за краще за будь-якої можливості заручатися підтримкою місцевої еліти, бо заволодіти країною легше, якщо спочатку сплатити за вечерю та за букет квітів. Одним з пропонованих ним хабарів було римське громадянство, і багато з тих, хто приставав на цю пропозицію, зберігали своє рідне ім'я, додаючи до нього спереду преномен і номен свого поручителя — у цьому випадку Імператора. Отже, з самого лише імені виходило, що Тиберій Клавдій Веріка був бриттом-аристократом, який жив приблизно тоді, коли було засновано Лондон.

Яка мені була від цього користь, я не міг второпати. Якщо я виживу впродовж наступної години, я побалакаю про це з Мамою Темзою. Але наразі були більш нагальні проблеми.

* * *

У 1861 році Вільям Бут залишив Методистську Церкву в Ліверпулі й поїхав до Лондона, де заснував власну церкву й пішов до диких мешканців східного Лондона з Ісусом, хлібом і соціальною працею. У 1878 році він оголосив: йому набридло, що його звуть добровольцем, тепер він — регулярний солдат армії Христової; так народилася Армія Спасіння. Але жодна армія, хоч якими чистими не були б її мотиви, не може зайняти чужу територію без опору, і в цьому випадку опір було надано Армією Скелета. Спонукувана джином, тупоголовістю та дедалі більшим обуренням тим, що бути представником вікторіанського робочого класу важко й без проповідей цих лицемірних вихідців з Півночі, Армія Скелета розганяла мітинги Армії Спасіння, заважала її урочистим ходам і нападала на її офіцерів. Емблемою Армії Скелетів був білий скелет на чорному тлі — такий значок носили всі добромисні лобуряки від Вортінга до Бетал Ґрін. Один з них я помітив на примарній фігурі Ніколаса Волпенні, кандидата до Армії Скелета, і саме цей значок я знайшов на кладовищі Акторської церкви. Найтінґейл сказав, що мені знадобиться духовний провідник, а за відсутності містичних ведмедів, койотів, абощо, доведеться вдовольнитися лондонським злодюжкою.

Значок був саме там, де я його залишив — у пластиковій коробці, в якій я тримав скріпки для паперів. Я взяв його й потримав у долоні. Дешева дрібничка з олова та латуні. Коли я зімкнув навколо нього руку, я відчув короткий спалах смаку джину, старих пісень і слабке почуття образи.

Якщо ця мандрівка має бути духовною, нічого іншого мені не знадобиться, а початок я відтягував уже достатньо довго. Я неохоче побрів сходами вниз, до середини атріуму, де на мене чекала Моллі. Вона стояла схиливши голову, чорне волосся завісою приховало обличчя, долоні вона тримала перед грудьми, благаючи.

— Я теж не хочу робити це, — сказав я.

Вона підвела голову і вперше подивилася мені просто в очі.

— Роби, — сказав я.

Її рухи були такі швидкі, що я навіть не побачив, коли вона кинулася на мене. Одна її рука огорнула мої плечі й схопила за потилицю, а інша огорнулася навколо моєї талії. Я відчував, як її груди тиснули на мої, її стегна охопили мою ногу. Вона занурилася обличчям під моє підборіддя, і я відчув, як її губи торкнулися мого горла. Мене охопив страх, я намагався звільнитися, але вона тримала мене міцніше, ніж коханка. Я відчув, як її зуби зачепили мою шкіру, а потім, коли вона вкусила сильніше, відчув біль, який чомусь був більше схожий на удар, ніж на поріз. Я відчував, як вона ковтає виссану з мене кров, але також відчув зв'язок із плитками підлоги та з цеглинами стін — жовтими лондонськими цеглинами — а потім я падав спиною в денне світло та в запах скипидару.

Це не було схоже на віртуальну реальність або на те, як зазвичай уявляють голограму; це було наче вдихати vestigia, наче плавати в камені. Я опинився в пам'яті атріуму Фоллі.

Мені вдалося — я пройшов.

* * *

Атріум виглядав майже таким, яким мав бути, але кольори були побляклі, майже сепія, а потім у вухах задзвеніло й з'явилося таке відчуття, яке буває, коли пірнеш на самісіньке дно басейна. Моллі ніде не було видно, але мені здалося, що я мигцем угледів Найтінґейла, або ж його відбиток у пам'яті каменів, який втомлено йшов сходами вгору. Я розкрив долоню й переконався, що досі «тримаю» значок зі скелетом. Той нікуди не дівся, і коли я знов огорнув його пальцями, він злегка потягнув мене на південь. Я повернувся й попрямував до бічних дверей на Бедфорд-Плейс, але перетинаючи вестибюль раптово збагнув, що під ногами в мене безбережна темінь. Таке відчуття, ніби тверді чорні та білі плитки підлоги зробилися прозорими, а крізь них я міг бачити жахливу прірву — темну, бездонну та холодну. Я спробував прискоритися, але я йшов неначе проти шаленого вітру. Щоб просуватися далі, мені довелося нахилитися вперед і докласти більше зусиль. І лише коли я обережно пройшов вузькими коридорами приміщень для слуг, я подумав, чи не можу я, потрапивши до царини привидів, ходити крізь стіни. Двічі вдарившись лобом, я просто відчинив бічні двері, як нормальна людина.

Я вийшов у 1930-ті роки, де пахнуло кіньми. Про те, що це 1930-ті, я зрозумів завдяки двобортним піджакам і гангстерським капелюхам. Автомобілі були не щільнішими за тіні, але коні були як справжні, вони пахнули потом і гноєм. По тротуарах ходили люди; якби не безвиразні очі, вони здавалися б абсолютно нормальними. Заради експерименту я заступив одному чоловікові дорогу, але він просто обійшов мене, неначе я був знайомою незначною перепоною. Гострий біль у шиї нагадав мені, що я тут не на екскурсії.

Я дозволив значку-скелету тягнути мене вздовж Бедфорд-Плейс до Блумсбері-Сквер. Небо наді мною здавалося дивно невизначеним: то блакитне, то похмуре, то брудне від вугільного пилу. Простуючи далі, я звернув увагу, що одяг перехожих змінювався, примарні автомобілі зовсім зникли, і навіть міські силуети не залишалися ті самі. Я збагнув, що мене тягне далі в минуле, в історію. Якщо я не помилився, значок Ніколаса Волпенні відведе мене не просто до Ковент-Ґарден, де являвся його хазяїн, але й до того часу, коли той тільки почав з'являтися.

Найостанніша книжка на цю тему, яку мені вдалося знайти, була видана в 1936 році, її автора звали Люций Брок. Він припускав, що vestigia відкладаються шарами, наче археологічні шари, і що різні привиди населяють різні прошарки. Я прямував до Волпенні в пізній вікторіанській епосі, і він відведе мене до Генрі Пайка в кінці вісімнадцятого сторіччя, а той, хочеться йому цього чи ні, розкриє мені місце свого останнього спочинку.

Коли я дійшов до Друрі-Лейн, вікторіанська епоха змусила мене впасти на коліна й блювати. До повсюдного запаху кінського лайна я вже звикав, але потрапити до 1870-их було все одно як сунути голову у вигрібну яму. Може це й лише vestigia, але їх вистачило на те, щоб мій уявний обід відправився у стічну канаву. Я відчув у роті смак крові й зрозумів, що частково ця кров була моя — вона живила те окультне лайно, яким Моллі тримала мене тут.

Бау-Стріт була забита величезними каретами та екіпажами, в які було запряжено коней, що були завбільшки як непоганий сімейний автомобіль. Це був Ковент-Ґарден у розквіті, і я очікував, що значок Волпенні поведе мене вулицею Рассел-Стріт до Площі, але він натомість потягнув мене праворуч, вздовж Бау-Стріт до Королівської Опери. Коли форма екіпажів змінилася, я зрозумів, що повернувся