Безсмертний полк. Священна війна Путіна [Галя Аккерман] (fb2) читать онлайн

Галя Аккерман БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК Священна війна Путіна

ВСТУП

9 травня 2018 року. Через сімдесят три роки після кінця Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, на Червоній площі готують військовий парад. Незліченні підрозділи різних родів військ шикуються до маршу. Володимир Путін серед гурту своїх генералів стоїть на трибуні. Лунає пісня композитора Александрова «Священна війна», складена на самому початку нападу нацистів на СССР наприкінці червня 1941 року, пісня лунає з незліченних телевізорів, увімкнених в усій величезній країні. Грають тільки музику, врочисту та грізну, проте слова, які супроводять її, знають усі росіяни:

Володимир Путін бере слово. Наголошує на подвигу совєтських військ і говорить про «нове покоління переможців», які за кілька митей пройдуть тут маршем перед очима російського народу. Не слід забувати, каже він, що давні біси егоїзму й досі присутні у світі. Награють мелодію гімну Совєтського Союзу, що став тепер гімном нової Росії. Його слова двічі змінювали протягом минулих десятиліть, але кожна совєтська людина, кожен росіянин і зокрема кожен ветеран пам’ятають первісний текст:

Починається парад. Військові з застиглими усмішками ступають гусячою ходою, заповнюють гігантську площу рівнесенькими рядами, як у Північній Кореї, на лацканах їхніх кітелів видніють чорно-жовтогарячі георгіївські стрічки, на таких стрічках спершу носили царський орден Святого Георгія. Ці стрічки набули поширення під час Першої світової війни, а тепер стали найголовнішим патріотичним символом. У перших лавах військових марширують курсанти Севастопольського військово-морського училища, яке міститься в окупованому і анексованому Криму, приєднаному тепер до Російської Федерації.

Лунають одна за одною патріотичні пісні. На площу виїжджають танки, що теж рухаються досконалими рядами. Потім звучить музика легендарної «Катюші», тепер уже їдуть ракетні пускові установки, диктор вихваляє могутність і незрівнянну ударну силу ракет, за ними показалися величезні системи протиповітряної оборони і панцерники зі спеціальними військами, готовими виконати свій обов’язок за байдуже яких кліматичних умов, і т. ін. Нарешті настає черга військово-повітряного параду: вальсу бойових гелікоптерів і літаків у супроводі «Маршу сталінської авіації», складеного 1931 року. Тут теж звучить тільки музика. Але хто серед совєтських людей, хто серед росіян не знає його слів?

Парад, що відбувається на Червоній площі, не унікальний, військові паради, звичайно, скромніші, але досить разючі, відбуваються в Санкт-Петербурзі й Хабаровську, у Воронежі та Єкатеринбурзі, Калінінграді та Курську — в усій Росії. А також, зрозуміла річ, у Грозному в Чечні та в усьому Криму: Сімферополі, Севастополі й Керчі. І в самопроголошеній «Донецькій республіці», яку з допомогою Росії утримують проросійські сепаратисти, на центральній площі Донецька перед пам’ятником Леніну, що стоїть незворушний.

Нагадаймо, військові паради на честь Перемоги^[1] не були в СССР звичайною річчю. Перший парад відбувся 24 червня 1945 року за наказом Сталіна, наступний — через двадцять років, 1965-го. Потім довелося чекати 1985 року, коли парадом відзначили 40-річчя Перемоги. Тільки після 1995-го — на 50-річчя — ця подія стала щорічною, а з 2008 року почали демонструвати військову техніку. Одне слово, що далі від самої події, то більш помпезними і мілітаризованими стають святкування.

Лишається з’ясувати навіщо. Навіщо ці запаморочливі паради під ритми патріотичної совєтської, а то й суто сталінської музики? Навіщо така демонстрація військової могутності, тоді як святкують кінець Другої світової війни, що забрала життя від 26 до 27 мільйонів совєтських громадян? Навіщо Путін говорить про «нове покоління переможців»? Переможців над ким?

Інші запитання тривожать ще більше. Адже вже кілька років кульмінаційним пунктом святкування Великої Перемоги є не військовий парад, а цивільна хода під назвою «Безсмертний полк».

2018 року в Москві в цій ході взяло участь понад мільйон осіб, вона перетнула частину міста і дійшла аж до Червоної площі. На телеекранах видно чорні від люду широкі вулиці. Здалеку можна було б сказати, ніби це релігійна процесія. Проте замість ікон люди несли збільшені фотографії своїх предків: батьків-матерів, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, які брали участь у Другій світовій війні, багато хто з них і загинув на тій війні. Хоч ким вони були — солдатами і офіцерами, партизанами, підпільниками, працівниками тилу, військовополоненими, ленінградськими блокадниками, воєнними сиротами, — їх цього дня вшановують нащадки. Серед них дуже багато тих, хто, як і військові, почепив георгіївську стрічку.

З 2015 року Володимир Путін щороку йде в першому ряду цієї процесії, несучи портрет свого пораненого в бою батька. 2018 року в усій Росії участь у цій ході взяло приблизно 10 млн осіб. Але це ще не все, така хода відбулася десь у 80 країнах усього світу, всюди, де є російська громада. У Філадельфії і Торонто, Кельні та Мадриді, в Азії і Африці, в Латинській Америці й навіть в Антарктиці. У Парижі хода з кількасот осіб пройшла від Сталінградської площі до цвинтаря Пер-Лашез. Інші процесії відбулися в Страсбурзі, Монпельє, Ліоні, Марселі, Ніці, Безьє, Меці та Фрежусі.

За совєтської доби масові демонстрації відбувалися регулярно двічі на рік: з нагоди 1 травня, свята трудящих, і 7 листопада, річниці Жовтневої революції. В них брали участь мільйони людей. Але ніхто не йшов із власної волі. Кожен завод, кожне підприємство, кожен колгосп чи університет мав організувати «свою» колону, а комуністичні та комсомольські керівники дбали про виконання розписаних квот. Коли вже потрапив до списку, потрібна була якась украй переконлива причина, щоб не піти на парад.

Сьогодні, навіть якщо тоді відкинути, що деякі категорії російських громадян змушені брати участь у демонстраціях на честь Дня Перемоги, більшість людей прихильні до них. Вони добровільно стають у процесію, яка вшановує полеглих, а також спільні теперішнє й майбутнє бойових побратимів. Ще більше дивує присутність дітей. Їх дуже багато, і то різного віку, часто їх виряджають у військові мундири та кашкети.

У чому полягає глибокий сенс цих демонстрацій? Чому через сімдесят три роки після події це вшанування стало головним святом росіян? Чому там виставляють портрети Сталіна, наймоторошнішого ката свого народу? Чому діти, починаючи з украй раннього віку, ототожнюють себе — спонукані волею своїх батьків-матерів та вихователів — з сумною долею своїх предків? До якої долі готують їх? Зрештою, що ховається під назвою «Безсмертний полк»? Він сформований із мертвих чи живих, — чи, може, і мертвих, і живих?

Мабуть, треба було зачекати, поки більшість ветеранів помре, щоб мати змогу організувати ці демонстрації з костюмованими дітьми. Мій батько зі своїм артилерійським полком пройшов усю війну, від початку аж до вступу в Берлін. Він зберіг дружбу з двома своїми полковими товаришами. Один з них згодом вступив до Дипломатичної академії і зокрема служив як військовий аташе на Кубі; другий після вивчення юриспруденції навчався у Вищій партійній школі й працював в Інституті марксизму-ленінізму Академії наук. Мій батько як єврей не міг сподіватися на таку кар’єру. Проте став добрим юристом і членом партії. Іншими словами, всі троє були зразковими совєтськими громадянами. Вони збиралися раз чи двічі на рік, й інколи цілі години мовчки пили горілку. Війна була надто страхітлива, щоб святкувати. Було забагато крові, забагато помилок військового командування, що використовувало солдатів як гарматне м’ясо: совєтські воєнні втрати були незмірно більші за німецькі.

«Безсмертний полк» — це тільки верхівка айсберга. Історія російської участі в Другій світовій війні не позбавлена мерзенності, починаючи зі щирого порозуміння між Сталіним і Гітлером, яке тривало майже два роки, від серпня 1939-го до червня 1941 року. Але про це тепер абсолютно неможливо публічно говорити в Росії. Національний наратив стає дедалі славетнішим, позбавленим усіх чорних плям, усіх невдач і поразок. Коли хто наважиться суперечити цьому наративу, реакція дуже дратлива. Історія Другої світової війни освячена й муміфікована. «У нас хочуть украсти нашу Перемогу» — цей рефрен затягують хором. Але хто тепер вороги Росії, які збираються знищити це віртуальне святилище війни?

Для відповіді на це запитання слід зануритись у російську та совєтську історію в пошуках великих національних міфів і великих месіанських ідей, глибоко закорінених у народній свідомості. Знову поглянути на добу Івана Грозного і Петра I, сталінський період і перебудову, роки Єльцина та роки Путіна. Зрозуміти, чому совєтське минуле зрештою бере гору над західною моделлю. «Безсмертний полк», цей новий феномен, можна зрозуміти тільки у світлі давнього і недавнього минулого. Тільки так ми зможемо збагнути вплив мілітаризації і міфологізації Великої Вітчизняної війни не лише на російську політику та геополітику, зокрема в Україні, а й на всю міжнародну сцену. Щоб, зрештою, краще зрозуміти майбутнє нашого континенту.

ЧАСТИНА ПЕРША Тривала месіанська традиція

Розділ I «О РУСЬ СВЯТАЯ, РОССИЯ-МАТУШКА, РОССИЯ, РОДИНА МОЯ!»

Протягом багатьох сторіч російський народ вважав себе за носія месіанської ідеї, яка наближає його до Бога та істини і виправдовує його територіальні завоювання та панування над іншими народами.

«Царь-батюшка» і «Россия-матушка»: я завзята читачка російської літератури, і ці два вирази становили частину мого словника з самого малку. Французька мова, суворіша за російську, не відтворює нюансів слів «батюшка» (mon père) і «матушка» (ma mere). Ці російські слова із застарілим звучанням виражають водночас ніжність, синівську любов (і в прямому, і в переносному значеннях) та поклоніння. Аж до XIX ст. саме так зверталися до батька-матері, а також до священика і його дружини. Кріпаки вдавалися до цих слів, говорячи про своїх панів. А простолюд, що складався здебільшого з тих самих кріпаків, називав так царя і царицю. Народ висловлював так свою вірність, віру в справедливість монарха і патерналістське сприйняття монарших постатей.

Так само в літературі я, дитина, серед цілковитого маразму брежнєвського періоду, натрапила на вираз «Свята Русь» — дуже значущий для того, хто хоче зрозуміти російську психологію. Адже, якщо для євреїв існує Обіцяний Край, що став святою землею для трьох монотеїстичних релігій, то в чому полягає «святість» Росії?

Відома картина «Свята Русь» художника Михайла Нестерова (1862–1942) пояснює цю ідею. Виставлена вперше 1902 року і збережена в Російському музеї в Санкт-Петербурзі, картина зображує появу Ісуса перед юрбою, яка представляє російський народ: молодими і старими, жебраками і багатіями, хворими і здоровими, селянами і дворянами. Ісуса супроводять троє великих святих, яких надто шанують у православному світі: святий Сергій Радонезький, святий Георгій і святий Миколай. Пейзаж зимовий: рівнина, пагорби, ліс укриті снігом, удалині можна добачити замерзлу річку. Ліворуч на задньому плані видніє скромна дерев’яна церква, на вигляд давня, її теж укриває сніг. Обличчя зібраного народу виражають побожність і покору, а також надію й ніжність. Ця поява — алегорія божественної присутності на російській землі, поява, яка надає їй святості. Росія і справді засіяна незліченними церквами, які сприяють освяченню земель навколо них. У кожному російському домі в обраному кутку головної кімнати, який називають «красным углом», висять для щоденних молитов ікони, що, на відміну від побожних католицьких зображень, священні, бо ж пропонують вірним засіб безпосереднього спілкування з Богом і святими. Ідеться про землю, освячену постійною божественною присутністю, яка перетворює в очах народу Росію земну в Росію вічну, а російський народ — у божественний народ.

За основу цієї ідеї правлять численні легенди, які походять із «Повісті минулих літ». Твір ченців Києво-Печерської лаври (XII ст.), зокрема ченця Нестора, цей літопис розповідає про прощу святого Андрія, першого апостола, що пізнав Ісуса Христа, від гирла Дніпра аж до пагорбів, де згодом постав Київ. Він провістив появу християнської Київської Русі: «Бачите ці гори? На цих горах засяє божественне милосердя, постане велике місто, і Господь благословить спорудити там численні церкви». Насправді ніщо не доводить, що святий Андрій дійшов аж до місця майбутнього Києва, тож можна цілком обґрунтовано вважати, що йдеться про ідеологему. Але це не заважає поширюватися іншим легендам, зокрема в православних і націоналістичних колах, і ті легенди доповнюють цю розповідь ще одним розділом: сам Ісус відвідав Русь інкогніто, ба навіть провів там своє дитинство і юність.

Я не зупинятимуся тут на дискусії, яка шаленіє тепер між росіянами і українцями з приводу начебто державної неперервності між державою Київська Русь, сплюндрованою монголами, і маловідомою місцевістю, названою Москва і згаданою вперше 1147 року як володіння суздальського князя Юрія Долгорукого, хоча значення вона набула, лише починаючи з другої половини XIII ст. На думку російських істориків, Київ — «мать городов русских», релігійна і духовна основа російського народу. Вони вважають, що український народ, галузь спільного російського стовбура, набагато пізніший, ніж Київська Русь, а українська мова сформувалася дуже пізно. Натомість українські історики вважають Київську Русь за свою державу й відкидають спорідненість із Москвою. Ідеться про основоположний пункт незгоди, який додається до вже дуже сильного тертя між Росією і Україною теперішньої пори. Ми ще повернемося до нього.

Зародження уявлення про «Святу Русь»

Спробуймо на мить простежити розвиток уявлення про «Святу Русь», побачити його історичний шлях. Уперше ми натрапляємо на нього в середині XVI ст. у Максима Грека, ученого ченця, що служив Піко делла Мірандола й відчув вплив Савонароли, перше ніж поїхав у Росію перекладати там Святе Письмо. Він дуже швидко опинився в неласці, і його на довгі роки запроторили до монастирської в’язниці. Саме там він написав листа, згадавши в ньому «найсвятішу Русь». Проте можна припускати, що це уявлення має давніше походження. Адже у формі похідного прикметника термін «святоруський» трапляється багато разів у давніх епічних і духовних піснях, які оспівують подвиги героїчних захисників Русі. Ті богатирі захищають не просто рідну, а святу і священну «руську» землю, а також християнську віру. Саме в тій народній літературі сформувалось уявлення про «Святу Русь» як про Новий Єрусалим, а про російський народ — як про новий обраний народ.

Мало-помалу народне уявлення про «Святу Русь» поєдналося з уявленням про «Третій Рим», який утілює Росія. Ця ідея народилася 1453 року, в рік падіння Константинополя, але надто добре вона сформульована в посланнях, які шановний чернець Філофей зі псковського Спасо-Єлеазарова монастиря посилав великому князеві Московському Василю III (1479–1533). 1523 року він писав:

«Нехай знає твоя держава, благочестивий царю, що всі православні царства християнської віри зійшлися в єдиному твоєму царстві: один ти в усій піднебесній християнам цар благочестивий... Два Рими^[2] впали, третій стоїть, а четвертого не буде».

Ці слова Філофея містять ідею, дуже важливу для майбутнього Росії: він проголошує царя охоронцем православної віри. Саме тому цар повинен мати абсолютну владу. Бо, якщо «Третій Рим», останнє православне царство, впаде, «істинна віра» лишиться без захисту, і це буде кінець світу.

Факт, що Філофей цими словами закликає «благочестивого» Василя III до відповідальності, пояснити легко. Протягом довгого життя Філофея роль Москви (її князі ще не прийняли царського титулу) швидко виросла. Остаточно звільнившись від монгольського ярма за князювання Івана III і його наступника Василя III, Москва започаткувала збирання російських земель, здебільшого воєнним способом: Новгородська республіка впала 1478 року після низки війн із Москвою, Твер завоювали 1488 року, Псковська республіка визнала верховенство Москви 1510 року, Рязань анексували 1521 року.

Унаслідок тих завоювань Московія стала великим царством. Її перетворення в імперію виправдовуватимуть не тільки необхідністю подолати прикордонних ворогів, а й найвищим обов’язком поширювати світло істинної віри — православ’я. Цей перехід відбувся за царювання Івана Грозного (1530–1584).

Священна експансія

Протягом сотень років ця постать, наділена винятковою жорстокістю, не давала спокою художній уяві. Якщо йдеться про мене, це портрет видатного російського художника XIX ст. Іллі Рєпіна, що закарбувався в моїй пам’яті, як, до речі, і в пам’яті багатьох поколінь росіян. Сидячи на червоно-жовтогарячому килимі в розкішно прикрашеній палаті, літній чоловік з наїжаченим волоссям і виряченими очима, з безумним виразом заплямованого кров’ю обличчя тримає на руках юного сина, свого спадкоємця, якого він у нападі люті щойно вбив ударом скіпетра. Іван Грозний відомий своїми несказанними злочинами проти бояр, священиків та ієрархів православної церкви, а водночас і проти невинних звичайних людей; він, крім того, завоював Казанське і Астраханське ханства, анексував Західний Сибір, узяв під свій контроль басейн середнього і нижнього Дону, Башкирію і частину земель Ногайської орди. За його царювання територія російської держави подвоїлася, збільшившись від 2,8 млн км² до 5,4 млн км². Це причина, чому й інші художники обрали зображувати Івана Грозного як царя суворого, але величного. Я думаю зокрема про пишний урочистий портрет пензля Віктора Васнецова (1848–1926), майстра історичного й фольклорного живопису. Співіснування цих двох картин, відомих кожній бодай трохи освіченій російській дитині, розкриває складність російської історії.

1547 року Іван Грозний став першим російським царем, що був коронований і помазаний, тож отримав свою владу безпосередньо від Бога і мав відповідати тільки перед ним. Піднесений до рангу, який можна порівняти з рангом імператора, він мав відтоді необмежену владу. Його священна місія, як наголошує Ален Безансон^[3], полягала в розширенні кордонів православного царства. Але як контролювати територію, площа якої вже була більшою за площу решти Європи й охоплювала кілька неправославних і неросійськомовних провінцій? На завойованих землях збудували фортеці, де розмістилися військові гарнізони, оселилися купці, спокушені обіцянками нових багатств, а також незаможні дворяни, що служили царю й були готові створювати місцеві адміністрації. Навколо тих міських осередків засновували села селяни, які тікали від своїх панів. Усе це населення будувало церкви, збільшуючи таким чином «Святу Русь». Політика царів була проста: невірних не навертали силоміць, а «купували» еліти, що русифікувалися; водночас царі ненастанно маркували новозбудованими православними церквами нещодавно завойовані території, де присутність етнічних росіян забезпечувала покору місцевого населення Москві й поширення православ’я. Саме отак росіяни стали кістяком імперії. Покора царю й вірність православ’ю давали їм змогу пристосовуватись до часто негостинних країв.

Нова фаза територіальної експансії була пов’язана з Україною. 1654 року внаслідок Переяславської ради Росія поширила свою опіку на територію війська Запорозького, тобто Східну Україну, що доти становила частину польської держави — Речі Посполитої. Козаки тоді думали, ніби Росія захистить їхню православну віру від впливу католицизму і гноблення польської шляхти, не втручаючись у властивий їм спосіб урядування та життя. То була фатальна помилка. Адже серед козацтва існувала пряма демократія, своїх проводирів воно обирало на загальних зборах. Найвищим у військовій ієрархії був гетьман. Після приєднання до Москви Східна Україна, якою керував гетьман, мало-помалу була асимільована російською державою. Гетьманат остаточно скасували 1764 року. Катерина II (1729–1796) завершила адміністративну асиміляцію, а 1783 року поширила кріпацтво на більшу частину України. Як пояснює Ален Безансон^[4], починаючи з царювання Петра I (1672–1725), тема «Святої Русі» зникла, відродившись тільки в XIX ст. Росія змінила назву й називалася відтоді Російською імперією, Петро I офіційно став «імператором усієї Русі». Це була зміна парадигми: полишивши релігійний месіанізм, Петро I прагнув збудувати раціональну модель монархії. Але це не заважало йому далі провадити політику територіальних завоювань.

Північна війна, яка відкрила країні доступ до Балтійського моря, давши змогу збудувати Санкт-Петербург, а також завоювання нових територій у Сибіру та на Далекому Сході стерли з народної пам’яті поразки, яких зазнав цей монарх, водночас і освічений, і вкрай жорстокий, що модернізував Росію ударами довбні, всякчас зміцнюючи самодержавну владу й суворо контролюючи духівництво країни. Наприкінці його царювання Російська імперія вже мала площу понад 15 млн км². На думку Безансона, територія Росії, величезна й тоді, стала головною цінністю, яку влада пропонувала російському народові. Йдеться про світське месіанство, яке не має паралелей в історії.

Довелося чекати аж Жовтневої революції 1917 року, щоб територіальна експансія імперії припинилася. В XIX ст. Росія колонізувала поміж іншими територіями Крим, Кавказ і Середню Азію, збільшила свої землі на Крайній Півночі й Далекому Сході. На початку XX ст. російська територія вже мала площу приблизно 22 млн км². Проте завоювання нових територій і далі становило важливий мотив вступу у війну. Саме тому в Першій світовій війні Росія воювала на боці Великобританії і Франції з думкою завоювати зокрема Західну Україну, що становила тоді частину Австро-Угорщини, протоки Босфор і Дарданелли, а також Стамбул, що для росіян і досі зберігає священну назву Константинополя. Ще одна мета, не менш важлива, полягала в зміцненні російського панування над слов’янськими народами, зокрема на Балканах.

Дивна річ, цю разючу експансію в Росії ніколи не вважали за колонізацію, а трактували як природний процес. Як стверджує Безансон, ішлося не про завоювання, а про «возз’єднання»: спершу власне російських земель, потім православних земель і, нарешті, всіх земель, яким судилося стати частиною Російської імперії. Згідно з офіційною доктриною ту експансіоністську політику виправдовували не так як засіб необхідного захисту від «ворога», хоч хто ним був, чи як спосіб поширення православ’я, а як любов Росії до нових територій, що виявлялась у лагідній асиміляції, яка йшла на користь завойованим народам. Слід зазирнути в підручники історії кількох із тих народів після розпаду СССР: в усіх пишуть про імперіалізм, спершу російський, а потім совєтський!

Саме отак «Свята Русь» і сприйняття Москви як «Третього Риму», а згодом світське месіанство та культ чистої експансії правили за основи не менш абсолютної, ніж священної влади російських монархів, освячуючи експоненційні територіальні завоювання, поневолення населення і покору всякої індивідуальної волі інтересам держави. З плином часу російський народ став імперським народом, чиє головне завдання полягало в підтримці територіального маркування, забезпеченні своєю присутністю єдності імперії.

Теоретична легітимація

Ці ідеї, втілювані в життя після Івана Грозного, отримали теоретичне обґрунтування в XIX ст., що в усій Європі було сторіччям націоналізмів. Як називають війну 1812 року проти навали Наполеона? Вітчизняною війною, завдяки цій назві вона стала прототипом «Великої Вітчизняної війни» (Другої світової війни). Було б набагато точніше говорити про «війну за Вітчизну», але тут я дотримуюсь традиційного варіанту.

Сприйняття цієї війни в мене з самого малку теж супроводили картини. Я думаю про Василя Верещагіна (1842–1904), видатного художника-баталіста, чия картина «У Кремлі — пожежа!» назавжди закарбувалася в моїй уяві. На ній ми бачимо Наполеона, невисокого, з черевцем, що, не ймучи віри, дивиться крізь зубці кремлівського муру на полум’я, яке охопило Москву й підноситься аж до імператора і його наближеної охорони. На картині «Палії» взвод французьких солдатів розстрілює селян у довгих сорочках та личаках, що стоять у церкві під стіною, ймовірно, на території Кремля. Тільки дехто ще на ногах, решта, вже страчені, лежать на підлозі. На задньому плані видніють фрески із зображенням святих, немов французи стріляють по священних образах. Простолюд, що мав отакий «захист» із боку російської держави, пожертвував столицею, щоб лишити ворогові тільки спалену землю...

Якщо ці картини вплинули на душі мільйонів дітей, то, зрозуміла річ, вплинули і слова Пушкіна, Толстого, Лєрмонтова, Глинки та багатьох інших видатних поетів і письменників, які уславлювали сміливість, стійкість і патріотизм російських солдатів та народних ополченців, що прогнали напасників під командуванням такої легендарної постаті, як Михайло Кутузов, генерал-фельдмаршала й головнокомандувача російських армій під час війни 1812 року. Цей порив напрочуд добре відобразив поет Федір Глинка (1786–1880), що й сам брав участь у боях, у «Солдатській пісні», складеній під час битви під Смоленськом:

Для багатьох людей війна проти наполеонівської навали, проваджена аж до вступу російських військ у Париж, була передусім війною, яку «Свята Русь» та її цар вели проти Французької революції. Ось якими словами Олександр I описав князеві Олександру Голіцину, з яким був особливо близьким, молитву, яку він організував на площі Конкорд 29 березня 1814 року, через кілька днів після від’їзду Наполеона в заслання на острів Ельбу.

«...На тому самому місці, де король (Людовік XVI) став жертвою народної люті, поставили, за моїм наказом, вівтар і скликали всіх російських священиків, яких пощастило знайти. Могутній російський спів пролунав у присутності незліченних юрб парижан усякого стану та віку. Всі мовчали, всі слухали! Цар Росії зі своїм народом молилися згідно з православним обрядом, і отак очистилася закривавлена площа...»^[5]

Микола I, що був наступником Олександра I, став жандармом Європи, зокрема потопив у крові польське повстання 1830–1831 рр. проти російського панування. Саме навколо цієї російсько-польської війни кристалізується матриця російської політичної ідеології: слід не тільки відбити ворога, якщо він намагається вдертися в Росію, а й ніколи не віддавати ані п’яді земель, уже завойованих в ім’я тріумфу православ’я. Олександр Пушкін (1799–1837), національний поет, чиє ім’я священне для росіян, відповів на заклики підтримати польських повстанців, які лунали тоді майже в усій Європі, віршем «Наклепникам Росії» (1831 р.). Він погрожував тим, хто закликав підтримувати поляків, лихою долею, бо, якщо вони перейдуть до дій, усі росіяни, від фінських скель аж до китайських кордонів, підіймуться, вимахуючи сяйливою крицею зброї. Тут важко не подумати про теперішню російсько-українську війну...

Трохи згодом ці почуття кристалізувалися в тезах слов’янофілів — мислителів, журналістів та письменників, які абсолютно несхитно вірили у фундаментальну відмінність між Росією і Заходом та в своєрідність російського шляху: якщо Росія йтиме за своїм покликанням, стверджували вони, то зможе поширити православну істину на європейські народи, які скотилися до єресі та атеїзму. Зокрема Олексій Хом’яков (1804–1860), один із засновників цієї течії, вважав, що християнство з його заповіддю любові знайшло свій досконалий вияв у православ’ї. Саме цей своєрідний російський шлях правитиме за моральну основу великої всесвітньої ролі, яка судилася Росії: посприяти відродженню всіх західних народів, які йдуть до загибелі внаслідок «збочень» католицизму і протестантства та їхньої суто раціоналістичної системи освіти.

Федір Достоєвський (1821–1881) поглибив ці ідеї. Якщо вірити йому, людство, зокрема Західний світ, іде до загибелі, і саме Росії та російському народові Господь доручив турботу врятувати його. В духовному аспекті російський світ набагато вищий від європейського. Тож саме російському народові припадає завдання нести всьому людству світло, створити братський і вічний союз народів. Ось що писав письменник 1877 року у своєму щоденнику:

«Бо це наш народ несе в собі нове слово, це в ньому народилася ідея загального союзу людства завдяки свободі та любові, а не приписам та гільйотині»^[6].

Уявлення про вищість, притаманне російському народові, що міг би становити взірець для всього світу, було властиве не тільки самим слов’янофілам та іншим націоналістичним і традиціоналістичним колам. Революційний вільнодумець Олександр Герцен (1812–1870), якого підносив совєтський режим, був переконаний, що німецьке культурне та економічне домінування поступиться слов’янському: унікальна в своєму роді форма — російська община (за доби кріпацтва це слово означало селянську громаду, яка колективно керувала повсякденним життям села, розподіляла завдання й відповідала за виплату чиншу землевласникові) — дасть змогу Росії перегнати Європу на шляху, який веде до соціалізму, проминувши стадію капіталізму. Герцен по-своєму теж проповідував месіанську ідею: Росія — носій майбутнього людства.

Навіть найрадикальніші інтелектуали-західники (опоненти слов’янофілів), які, дотримуючись традиції Петра I, стверджували, що Росія має надолужити своє відставання від Заходу, мріяли про майбутню вищість і пишноту російського народу. Революційний літературний критик Віссаріон Бєлінський (1811–1848), пишучи 1840 року, мріяв, якою стане Росія через сто років:

«Ми заздримо нашим внукам і правнукам, яким судилося бачити Росію 1940 року, що стоятиме на чолі цивілізованого світу, даватиме закони і науці, й мистецтву і прийматиме святобливу данину поваги від усього освіченого людства»^[7].

Читаючи видатних російських письменників XIX ст., стає очевидним, що недовіру до Заходу, недовіру, яка може доходити аж до ненависті, поділяли і слов’янофіли, і західники. На думку Миколи Гоголя (1809–1852), Франція (а за нею вся Європа) —

«щось бліде, недосконале — легкий водевіль, який вона сама й породила. Не спочила на ній велично-статечна ідея. Всюди натяки на думки і немає самих думок... усе незакінчене... вся нація — блискуча віньєтка, а не картина великого майстра»^[8].

А що казати про Достоєвського? 1868 року, лише через кілька літ після скасування кріпацтва в Росії, він написав зі Швейцарії одному приятелеві:

«У Швейцарії — партії і ненастанна гризня, пауперизм, страшенна пересічність в усьому; тутешній робітник не вартий мізинця нашого: смішно дивитися і слухати. Звичаї дикі: о, якби ви знали, що вони вважають за добре і що за погане. Ницість розвитку: яке пияцтво, яке злодійство, яке дрібне шахрайство, що ввійшло в закон у торгівлі... А ми... пережили безкінечність страждань... не втратили російської думки, яка оновить світ... Наш народ незмірно вищий, шляхетніший, чесніший, наївніший, здібніший і сповнений іншої, найвищої християнської думки, якої не розуміє Європа з її дохлим католицизмом і лютеранством, яке безглуздо суперечить саме собі...»

А ось іще:

«Найгірше — це їхній бруд. Киргиз у своїй юрті живе чистіше (і тут у Женеві)... Я ненавиджу європейців ще далі від останньої межі!»^[9]

Але, безперечно, не вся російська інтелігенція була жертвою такої екзальтації. Скажімо, Іван Тургенєв (1818–1883), що значну частину свого життя прожив у Франції, завжди намагався налагодити мости між російською і європейською культурами: зокрема брав участь у славетних паризьких літературних обідах, де збиралися Ґюстав Флобер, Еміль Золя, Едмон де Ґонкур і Альфонс Доде. Протягом «Срібного віку», періоду неймовірного культурного багатства, який тривав наприкінці XIX ст. — на початку XX ст., багато письменників, поетів, митців, музикантів усотали західну культуру, а дехто навіть світову, як-от видатний російський поет і великий дослідник Африки Микола Гумільов (1886–1921), розстріляний більшовиками.

Проте ми змушені визнати, що освічені представники Росії найчастіше сприймали свою бідну, відсталу й пригноблену країну з її самодержавним режимом і поміщиками-паразитами як типового персонажа російських казок: дурника, що вилежується на печі все своє життя аж до миті, коли треба діяти, щоб урятувати Батьківщину або здійснити подвиг, і це завдання він виконує з дивовижною вправністю. Кожна російська дитина засвоїла образ цього бовдура-нероби, наділеного, проте, незвичайною потенційною енергією, а інколи й мудрістю; він діє, немов під впливом чарів, тільки тоді, коли вимагають невблаганні обставини.

Месіанська ідея про покликання російського народу вести людство до якогось «чудового» майбутнього завдяки тріумфу православ’я та військовій могутності проіснувала кілька сторіч аж до кінця царського режиму. Цю месіанську пристрасть поділяли певною мірою і російські революціонери, дарма що їхня месіанська ідея, натхнена працями Карла Маркса і Петра Лаврова, мала інший характер.

Розділ II КОМУНІСТИЧНА РОСІЯ, АБО Ж АВАНГАРД ЛЮДСТВА

Згідно з марксистською доктриною комунізм — неминуче майбутнє всього людства. Після більшовицького перевороту 1917 року Росія опинилася в авангарді людства. Комуністична месіанська ідея замінила ідею «Святої Русі».

На початку XX ст. російська інтелігенція, перебуваючи під впливом революційних (марксистських і немарксистських), а також інших духовних і традиціоналістичних течій, — вже не кажучи про велику творчу енергію, про яку я згадувала вище, — зазнала глибоких змін. Після придушення першої російської революції 1905–1907 рр. і хвилі переслідувань, до яких удався царат, інтелігенцію опанувало передчуття, що наближається кінець монархії. Це передчуття посилила Перша світова війна, коли ентузіазм і дух завоювань переродились у глибокий песимізм, навіяний поразками внаслідок непідготованості Російської імперії, тяжких помилок та бездарності військового командування і вад системи забезпечення військ боєприпасами і провіантом. Усі ці ґанджі призвели до колосальних утрат: 1,7 млн полеглих у боях, близько 5 млн поранених і 2,5 млн військовополонених.

У цьому апокаліптичному контексті множилися пророцтва, видива, сподівання. Загрожував якийсь великий катаклізм, байдуже, чи прихід Антихриста, чи кінець світу, чи соціалістична революція. 1901 року Максим Горький (1868–1936), великий пролетарський письменник, написав свою знамениту «Пісню про Буревісника», поему в прозі, в якій цей птах ледь завуальованими через цензуру словами проголошує майбутню революцію:

«В гніві грому — пильний демон — вже давно утому чує, певен він, що сонця не сховати хмарам... Синім полум’ям палають зграї хмар понад безоднею морською... Буря! Скоро вдарить буря! Це сміливий Буревісник гордо лине межи блискавиць над морем, що реве у гніві; то кричить пророк перемоги: — Хай сильніше вдарить буря!»^[10]

Багато поколінь совєтських дітей мали вчити цю поему напам’ять. Згідно з офіційною інтерпретацією то була пророча поема, яка провіщала Жовтневу революцію. Проте, якщо революція була в повітрі, ніщо тієї пори, на початку XX ст., не свідчило, що вона буде соціалістичною, і ще менше — більшовицькою. Правду кажучи, якби Лютнева революція (1917 р.), тобто повалення монархії, відбулася не на тлі катастрофічної війни, що її провадили виснажені солдати, оброблені страхітливо ефективною більшовицькою пропагандою, яка закликала їх до дезертирства, цілком можливо, що Росія стала б на шлях буржуазного розвитку й відмовилася б у такому разі від свого месіанського покликання. Але долі заманулося інакше.

Ми знаємо, що саме більшовицька партія — підтримувана лівим крилом Партії соціалістів-революціонерів, значно популярнішої і краще закоріненої в Росії — спромоглася захопити владу завдяки своїй рішучості, залізній дисципліні й привабливим для простолюду гаслам: «Земля — селянам, заводи — робітникам, уся влада — радам!» Незважаючи на катастрофічний вихід із Першої світової війни і довгу й криваву громадянську війну, Ленін і його товариші, передусім Троцький, змогли не тільки захопити владу, а й утвердити тоталітарну систему, яка проіснує понад сімдесят років, зокрема завдяки створенню, тільки-но прийшовши до влади, страхітливої політичної поліції — ЧК.

Стисло нагадаймо, що цей небачений режим вижив, незважаючи на лихо Брест-Литовського миру, укладеного 1918 року між молодою Совєтською Росією і центральними державами; згідно з ним Ленін погодився зректися будь-яких спроб поширити свою владу на Польщу, Україну, Грузію, частину балтійських країн і Білорусії. Цей мир, якого Росія дотримувалася лише кілька місяців, мав своїм наслідком посилення ворожості між прихильниками Совєтської Росії, першої у світі пролетарської держави, і національно-визвольними рухами соціалістичного і буржуазного характеру в регіонах та країнах, які «віддав» Ленін. На велике лихо для цих національних рухів, комуністичний режим зрештою вийшов переможцем і зміг відвоювати велику частину «втрачених» територій, зокрема більшу частину України.

«Учення Маркса всесильне, бо правильне»

Яким дивом цей режим протримався так довго? Крім уже названих факторів, важливо наголосити, що партія Леніна була марксистською. А згідно з тезами Маркса комунізм — неминуче майбутнє людства. Тут я повинна признатися, що під час навчання в університеті на філологічному факультеті я завжди мала посередні оцінки з обов’язкових ідеологічних предметів, як-от марксистсько-ленінська філософія і науковий (sic!) комунізм, — такою-бо безглуздою видавалася мені ця наука. «Учення Маркса всесильне, бо правильне», — утовкмачували мені. Але хто сказав, що воно правильне, запитувала я себе, ще молодесенька дівчина, тоді як ішлося про мантру, яку треба повторювати без роздумів.

Якщо підсумувати, Маркс вважав, що історія людства проходить через неминучі стадії: у доісторичному періоді матріархат, потім патріархат; рабовласницька система; феодалізм; зрештою капіталізм, що внаслідок класової боротьби неминуче має поступитися комунізму. Захопивши владу, Ленін і його товариші були переконані, що все людство піде за їхнім прикладом. Першою здійснивши соціалістичну революцію, Росія опинилася в авангарді людства, якому нестиме світло і прогрес. Саме отак із попелу месіанських ідей народилися нові месіанські ідеї.

Більша частина російських інтелектуалів і творців аж ніяк не прихилилися одразу до цієї ідеї, радше навпаки. Василь Розанов (1856–1919), видатний письменник і релігійний мислитель, зрозумів небезпеку, яку становив Ленін, за багато місяців до Жовтневої революції. У травні 1917 року він писав, що більшовицький вождь

«спирається не на громадян, які розуміють свою відповідальність і мають громадянське чуття, а на простолюд, на неосвічені й обмежені маси. Він їх розворушив, аж поки вони повстали»^[11].

Інші були шоковані насильством і безглуздою жорстокістю революційної вакханалії, скажімо, поетеса Зінаїда Гіппіус (1869–1945), що 17 березня 1918 року писала у своїх «Чорних зошитах»:

«Учора на хвилину кольнула звістка про звірячий розгром Михайловського і Тригорського (історичних маєтків Пушкіна). Але знищили й садибу Тургенєва. Осквернили могилу Толстого. А в Києві вбили 1200 офіцерів, у трупів відрубали ноги, забираючи чоботи»^[12].

Інші дуже швидко відчули насильство комуністичного дорожнього котка, який нещадно чавив на своєму шляху все, що чинило або мало потенціал чинити опір. Видатний російськийписьменник Олександр Купрін (1870–1938), що 1919 року вступив до білої армії, розповідає в одному короткому оповіданні про свою єдину зустріч із Леніним 1918 року, описує його майже нелюдську натуру, властиве йому одержиме прагнення запровадити й підтримувати диктатуру в країні Совєтів:

«По суті, — подумав я, — ця людина, така проста, чемна і здорова, набагато страшніша від Нерона, Тиберія, Іоанна Грозного. Ті, з усією своєю душевною потворністю, були все-таки людьми, доступними для примх дня і коливань характеру. А от цей — щось на кшталт каменя, на кшталт скелі, що відірвалася від гірського хребта і стрімко котиться вниз, знищуючи все на своєму шляху. І до того ж — подумайте! — камінь, що завдяки якимсь чарам мислить! Немає в нього ні почуттів, ні бажань, ні інстинктів. Одна гостра, суха, непереможна думка: падаючи — знищую»^[13].

Щодо тих, хто не відкидав одразу революцію, то кожен бачив її по-своєму, найчастіше ідеалізуючи й додаючи до неї велику дозу романтизму та містицизму. Отож видатний російський поет Олександр Блок (1880–1921), що помер від голоду наприкінці громадянської війни, інтерпретував революцію як містичну подію, зокрема у своїй відомій поемі «Дванадцять». У поемі по місту ходить революційний патруль, готовий «пальнути кулею в Святу Русь» і роздмухати «світову пожежу в крові». Попереду них, «невидимий у заметілі», «у віночку білому з троянд» іде Ісус Христос... Андрій Бєлий (1880–1934), ще один видатний поет і романіст, сприймав революцію лише як духовну революцію, здійснену в ім’я царства абсолютної свободи. На його думку, справжніми європейськими революціонерами були Ніцше та Ібсен, а не Маркс і Енґельс.

Ми знаємо, що сталося. Ідея, яка зрештою поширилася серед мас, була позбавлена всякого містицизму, і її можна підсумувати кількома простими гаслами, спрямованими на повний перерозподіл багатств і ліквідацію давніх панівних класів. За кілька років величезна частина цвіту російської інтелігенції була спроваджена у вигнання, вбита або ув’язнена, а більшовики, спираючись на ЧК^[14] і брехливу пропаганду (адже націоналізовані заводи та землі, а також совєти перебували під цілковитим контролем Комуністичної партії, а не народу), змогли накинути бачення, яке, незважаючи ні на що, мало відгук у серці багатьох простих людей, митців та письменників, які визнали «невблаганну ходу історії» і стали на службу новому режимові. Хто внаслідок ідеалізму — як, скажімо, відомий режисер Всеволод Меєрхольд (1874–1940), розстріляний НКВД^[15], або художник Казимир Малевич (1879–1935), — а хто з корисливих міркувань, як міріади конформістів.

Одна месіанська ідею проганяє другу

Будівництво нового світу і нового соціального ладу зумовлювало цілковите відкидання релігії: дві месіанські ідеї не можуть співіснувати. Ленін це добре знав, і 1913 року писав Горькому:

«Будь-яка релігійна ідея, будь-яка ідея про будь-якого боженьку, будь-яке кокетування навіть із боженькою — несказанна мерзота... це найнебезпечніша мерзота, найогидніша «зараза»^[16].

З перших днів утвердження совєтської влади боротьба проти релігії, хоч якою вона була, стала важливим елементом запровадження контролю над народом. Відповідно до конституції 1918 року священиків і ченців позбавили виборчого права, так само як і колишніх буржуа та царських офіцерів. Належне різним релігійним культам майно конфіскували; святі реліквії розкрили і осквернили, дзвони розплавили. Кожна конфесія, кожна громада втратили свій юридичний статус. Релігію просто оголосили поза законом. Відділ Народного Комісаріату юстиції, що опікувався релігійними справами, називали не інакше, як дуже відверто «ліквідаційним». Протягом багатьох років священики, зокрема православні, зазнавали нещадних переслідувань: за перші роки совєтської влади страчено приблизно десять тисяч священиків, ченців і релігійних активістів, зокрема й двадцять єпископів. А втім, чимало їх запроторили в концентраційні табори та в’язниці ЧК і (або) розстріляли під час великих чисток 1937–1938 рр. Частка розстріляних буржуа і царських офіцерів була менша: вони завжди могли стати на службу новій владі. Натомість духівництво мало зникнути.

А втім, частина інтелігенції добровільно долучилася до боротьби проти російської православної церкви, яку пов’язували з царатом і загалом із реакцією. «Під свист різки, під попівський спів рабом жила російська паства. Це називали єднанням церкви і держави»^[17], — писав революційний трибун Володимир Маяковський (1893–1930). Навіть поет Сергій Єсенін (1895–1925), співець селянської Росії, на мить спокусився революцією — «Тіло, Христове тіло, випльовую з рота»^[18], — потім розчарувався, а згодом наклав на себе руки. Така сама доля спіткала й Маяковського.

Але не досить зруйнувати стару релігію, щоб навернути трудящі маси до нової віри. Дійсність країни, спустошеної Першою світовою війною, воєнним комунізмом^[19] і громадянською війною, збуреної запровадженням диктатури Комуністичної партії, видавалася дуже далекою від обіцянок більшовиків. Людмила Іванова, дослідниця творчості Андрія Платонова (1899–1951), одного з перших прихильників революції, що згодом став одним із її найпрозірливіших критиків, цитуючи письменника й підсумовуючи його думки, пише:

«Якщо ми хочемо зруйнувати релігію і усвідомлюємо, що це треба зробити неодмінно, бо комунізм і релігія несумісні, народові треба дати замість релігії не менше, а більше, ніж релігія...» «Маси» в їхньому первісному, майже «тваринному» стані, не натхнені ані вірою, ані наукою, ані любов’ю. Вони якраз «пустота», «шлак», не пробуджена до світла сила. Хто одарує їх духом? Чи вистачить надсили в «утаємничених» у комунізм духовних лідерів навернути до нової віри мільйон людей, які лише «жують», «сплять» і працюють, як машини?»^[20]

Звичайно, «втаємничені» та великі гуру комунізму провадили дивовижну роботу з інтелектуалами, набутими або купленими для їхньої справи. Чого вони прагнули? Створити нову людину, обдаровану новою ментальністю, і це завдяки пропаганді й ліквідації «ворогів», які заважають тому «рухові вперед». Газети і журнали, театр і кіно взялися до цього завдання з неабияким талантом і ревністю. Електрифікація країни і ліквідація неписьменності в ній, великі будівництва, які почав Сталін на початку 1930-х років, перспектива швидкого просування для тих, хто цілковито дотримувався партійної лінії, зокрема для вихідців із робітничого та селянського класів, — ось що породжувало певний ентузіазм, байдуже, щирий або вдаваний. Крім того, лишалася велика месіанська ідея завоювання світу для поширення світла комунізму на всій планеті.

Так писав через десятки років по тому знаменитий поет-трибун Євгеній Євтушенко (1932–2017)^[21].

Проте в середині 1920-х років, після поразки кількох повстань у Європі, довелося констатувати, що комуністична революція не охоплює полум’ям усю планету. Совєтський Союз опинився, як казати правду, сам перед лицем капіталістичного світу. Сталін — як головний «утаємничений» — вирішив почати мілітаризацію країни через швидку індустріалізацію. В 1928–1940 рр. спорудили гігантський металургійний комбінат у Магнітогорську, Турксиб, залізницю, що пов’язувала Середню Азію з Сибіром, величезний машинобудівний завод «Уралмаш» у Єкатеринбурзі на Уралі; на Далекому Сході заснували промислове і портове місто Комсомольськ-на-Амурі; спорудили Дніпровську ГЕС, одну з найбільших у Європі, й т. ін. Цей список довгий і справді вражає. Зусилля, яких вимагала ця прискорена індустріалізація, були буквально надлюдськими. Щоб фінансувати й годувати робітників, влада грабувала села, реквізуючи все аж до насіння; в 1932–1933 рр. внаслідок голоду померло від 6 до 8 млн українських, російських і казахських селян. Ця індустріалізація, яку почасти здійснювали в’язні ГУЛАГу, ці раби комунізму, що гинули тисячами, виснажені працею, захарчовані й кепсько вдягнені, не щадила й інших робітників, змушених жити за страхітливих умов: виснажлива праця, жалюгідна платня, комунальні перенаселені квартири або звичайні бараки, загроза ув’язнення в разі найменшого ухилу.

Протягом тієї доби письменники та митці пнулися зі шкури, прагнучи уславити режим і засвідчити щасливе життя колгоспників та робітників. Як і всі совєтські громадяни, я любила деякі фільми цього жанру, наприклад «Веселі хлоп’ята» (1934 р) Григорія Александрова (колгоспник відкриває в себе талант джазмена) або «Семеро сміливих» (1936 р.) Сергія Герасимова (героїчна полярна експедиція). Проте, незважаючи на зусилля пропаганди, комуністична ідея, зіткнувшись із реальністю, втрачала блиск. Сталін, дедалі більш параноїчний, усюди бачив ворогів та шпигунів і наказав своїй політичній поліції нещадно переслідувати їх. Саме отак були знищені члени комуністичної еліти, зокрема давні більшовики, всі колишні члени різних політичних партій минулих літ, зокрема й революційних не більшовицьких партій; люди з усіх соціальних верств, арештовані для збільшення цифри; національні меншини, скажімо, поляки та корейці, яких Сталін запідозрив у потенційній «невірності». Чистки досягли свого апогею, коли в 1937–1938 рр. протягом року стратили приблизно 700 000 осіб. У таборах ГУЛАГу тоді перебувало 1 881 570 осіб.

Незважаючи на «ліквідацію» «зрадників» і «шпигунів», зізнання яких отримували під безглуздо жорстокими тортурами, мовчазне невдоволення зберігалося й далі. Воно поставало в кошмарах Сталіна, коли з’явилася гітлерівська загроза: як населення, цілковито знекровлене вимогами та нестерпними умовами праці й життя, зможе оборонятись у разі нападу? Чи підійметься воно на захист батьківщини комунізму?

Розділ III ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВОРОТ ДО РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

Перед лицем піднесення нацизму і загрози нападу Сталін намагався розвинути патріотичні чуття російського народу і знову дозволив релігійні обряди. Месіанська ідея втілювалася тепер у битві, яку провадили комуністична Батьківщина, ба навіть просто Батьківщина, проти абсолютного зла.

1930-ті роки. Хмари збираються над Європою: швидке утвердження нацизму в Німеччині, поразка республіканської Іспанії, піднесення фашизму в багатьох країнах Старого Світу. Боротьба з комунізмом — головна мета, яку проголосила нацистська Німеччина, небезпека нападу стала відчутною. Водночас із гучними публічними судовими процесами над багатьма провідними постатями Комуністичної партії, а також із чистками Сталін мало-помалу здійснив поворот до великоруського націоналізму, що взяв гору над інтернаціоналізмом і недвозначним осудом «похмурого царського минулого». Цей націоналізм вихваляв героїчне минуле російського народу і його першорядну роль у переможному марші СССР.

У березні 1937 року газета «Правда» заявила, що історики совєтської історичної школи, яку заснував Михайло Покровський (1868–1932), більшовик із першої години, — «вороги народу». Адже, дотримуючись суто марксистського духу, хіба вони не вважали патріотизм за буржуазний феномен? Відтоді совєтська історіографія уславлювала багатовікову боротьбу росіян проти німецької експансії. Піднесли до небес Олександра Невського (1220–1263), новгородського князя, що уславився перемогами над шведами (1240 р.) і тевтонцями (1242 р.), а Сергію Ейзенштейну (1898–1948) доручили зняти фільм про нього, тож цей князь увійшов до пантеону совєтських героїв. Для цього режисера, що певною мірою потрапив у неласку до режиму, бо ж його естетика погано узгоджувалася з приписами соціалістичного реалізму, таке замовлення стало рятівним колом. Ось як він говорив про це:

«Патріотизм — моя тема. Такою була моя перша думка, коли мені доручили відтворити на екрані XIII сторіччя... Ми хочемо, щоб наш фільм не тільки ще більше мобілізував тих, хто опинився в осередку боротьби проти фашизму у світовому масштабі, а й навівав твердість, сміливість і впевненість у ті частини народів світу яким здається, ніби фашизм... непереможний»^[22].

Вплив цього фільму, що вийшов на екрани 1938 року, був значно підсилений геніальною музикою Сергія Прокоф’єва (1891–1953), що повернувся в СССР після двадцятьох прожитих за кордоном років. Серця всієї країни билися в унісон:

«Вставайте, люди русские! На славный бой, на смертный бой!.. На Руси родной, на Руси большой, не бывать врагу! Поднимайся, встань, мать родная, Русь!»

Тут ішлося не про окремий випадок. Починаючи з другої половини 1930-х років, з’явилися численні книжки та фільми, присвячені «прогресивним» історичним постатям російської історії. Таким був дух нової історичної доктрини, яка уславлювала патріотизм і утверджувала важливість індивідів у ході історії. То був вправний спосіб виправдати культ Сталіна, зміцнюючи водночас патріотичні чуття.

Проте гітлерівська загроза набувала виразнішого характеру. Тоді совєтська Комуністична партія, яка доти засуджувала нацизм, здійснила приголомшливий повний поворот. У серпні 1939 року Гітлер і Сталін підписали пакт про ненапад, що передбачав, зокрема, поділ значної частини Східної Європи. Наступного місяця армії обох країн розшматували Польщу і організували спільні паради. НКВД без найменших докорів сумління передав гестапо понад 300 німецьких антифашистів, серед них і євреїв, що, тікаючи від гітлерівського режиму, знайшли собі притулок у СССР^[23]... Потім СССР узяв під свій контроль балтійські країни, Західну Україну та інші території. Паралельно батьківщина соціалізму і батьківщина націонал-соціалізму уклали торгівельну угоду: СССР мав постачати Німеччині зернові, бавовну, нафту, продукти нафтохімічної промисловості, фосфати і марганець; Німеччина мала поставляти в СССР здебільшого високоякісну сталь і складні верстати. Іронія долі: фільм «Олександр Невський» вилучили з кінотеатрів. Натомість, щоб гідно вшанувати німецько-совєтський пакт, Сталін доручив Ейзенштейну інсценізувати у Великому театрі «Валькірію» Ваґнера.

Воєнна катастрофа

Німецький наступ у червні 1941 року заскочив Сталіна зненацька. Проте реакція величезної совєтської армії стала для нього ще більшою несподіванкою: краще спорядженіша й численніша за вермахт, вона всупереч усім сподіванням відступила, а її солдати та офіцери масово здавалися в полон. Загальну кількість совєтських військовополонених оцінюють у понад 5 млн. Багато їх здалися протягом перших місяців війни. Сучасні російські історики мають звичай пояснювати цю початкову катастрофу німецькою «підступністю» і недосвідченістю командування, значну частину якого стратили під час великих чисток. Але це пояснення недостатнє: можна стверджувати, — і я теж дотримуюсь такої думки, — що бажання провадити «славный бой, смертный бой» аж ніяк не надихало війська. Саме це й пояснює астрономічне число військовополонених: цілком очевидно, що, потрапивши в оточення, численні совєтські військові воліли радше піти в полон, ніж загинути за Батьківщину та ідеали комунізму.

Ще дивнішим і значущішим було те, що в містах і селах німців часто зустрічали як визволителів. Це безперечно було так на нещодавно завойованих територіях, скажімо в Західній Україні та Західній Білорусі (територіях, які належали Польщі, Румунії та Чехословаччині і були населені здебільшого українцями), в балтійських країнах, а також у деяких російських регіонах. Хто пам’ятає сьогодні про Локотську республіку, що проіснувала від листопада 1941 року до серпня 1943 року? Вона займала територію понад 10 000 км², мала десь 580 000 осіб населення і свою армію — Російську визвольну народну армію (РОНА), тобто понад 10 000 солдатів та офіцерів. Займаючи частини територій Брянської, Орловської і Курської областей, ця республіка була визнана німецькою владою як самоврядна одиниця, а її збройні підрозділи брали участь у боротьбі проти партизанів, контрольованих НКВД. У Києві й на Донбасі населення зустрічало німців із квітами. На Дону люди ставали в чергу, щоб записатися в німецьку армію. Калмики, жителі Північного Кавказу і Криму теж вітали прихід німців. Почуття багатьох совєтських громадян добре висловила одна росіянка, Олімпіада Полякова (її літературний псевдонім Лідія Осипова) в своєму «Щоденнику колаборантки»:

«В усіх таке відчуття, що ось, нарешті, прийшло те, чого ми всі так довго чекали і на що навіть не сміли сподіватися, хоч у глибинах свідомості все-таки дуже сподівалися. Та й, якби не було цієї надії, жити було б неможливо й нічим. А що переможуть німці — сумнівів немає. Прости мені, Господи! Я не ворог своєму народові, своїй країні. Не виродок. Але треба дивитися правді у вічі: ми всі, вся Росія, палко бажаємо перемоги ворогові, хоч який він там. Цей клятий устрій украв у нас усе, зокрема й чуття патріотизму»^[24].

Російська пропаганда й досі з політичною метою, очевидною під час теперішньої російсько-української війни, паплюжить сформовану в Західній Україні дивізію СС «Галичина», але замовчує існування всіх інших дивізій та підрозділів СС, сформованих із совєтських громадян, які походили з різних республік СССР. Ідеться про азербайджанців і грузинів, вірмен і білорусів, жителів Середньої Азії, латишів та естонців, а передусім про росіян. Росіяни сформували шість великих підрозділів СС: волонтерський полк «Варяг», національну російську бригаду СС, Козацький артилерійський корпус СС, три гренадерські дивізії СС, до яких треба додати легіон «Ідель-Урал», що складався з представників етнічних меншин Уралу і Нижньої Волги. Не слід забувати й про інші російські корпуси, полки, бригади та підрозділи, які воювали під командуванням окремих структур СС, зокрема FHA (Операційного командування) і RSHA (Центрального управління безпеки Рейху). А що вже казати про Російську визвольну армію (РОА) під командуванням генерала Власова, надто активну наприкінці війни, кожен її солдат та офіцер складав присягу «боротися з більшовизмом до останньої краплі крові»? Загалом приблизно 1,2 млн совєтських громадян воювали на боці німців (серед них близько 400 000 росіян), тобто кожен п’ятий військовий на Східному фронті.

Відродження націоналізму

Мабуть, реагуючи на цю прикру ситуацію, очевидну з початку німецького нападу, Сталін вирішив запровадити радикальні ідеологічні зміни офіційного дискурсу. Перед ним постав разючий факт, що надто вже численних совєтських громадян комуністична ідея насправді не дуже надихала.

Оскільки плани Гітлера не обмежувалися битвою проти комунізму, а передбачали ще й колонізацію європейської частини СССР коштом населення окупованих регіонів, — передусім євреїв, а також слов’ян, — Сталін вирішив тісно пов’язати совєтський патріотизм і російський націоналізм, який почали плекати ще в 1930-х роках. Адже після низки нищівних поразок війна точилася вже за виживання країни.

У листопаді 1941 року, коли Ленінград опинився в оточенні, а німецькі війська були за кілька десятків кілометрів від Москви, Сталін вирішив організувати військовий парад на Червоній площі, щоб підняти моральний дух народу. Обрана дата відповідала двадцять четвертій річниці Жовтневої революції. Проте у своїй промові вождь не говорив ані про світову революцію, ані про марксистське вчення, а розводився про «велику визвольну місію» совєтських солдатів і партизанів, які мають визволити і врятувати поневолену Європу. Сталін називав імена «великих предків», які мали надихнути народ: Олександра Невського, Дмитра Донського, Мініна і Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова, не забувши все-таки «великого Леніна»^[25].

Ця тенденція тільки посилювалася. Зокрема Сталін наказав Сергію Ейзенштейну зняти фільм про Івана Грозного, де цар мав постати як позитивна постать. У своїх рекомендаціях Сталін писав, що цей цар мав мудрість обмежити доступ іноземців до країни і захистити Росію від іноземного впливу. Річ зрозуміла, Ейзенштейн не міг приховати темних сторін царя Івана, чим стягнув на себе у вересні 1946 року гостру критику Центрального Комітету Комуністичної партії:

«Режисер С. Ейзенштейн у другій серії фільму «Іван Грозний» засвідчив невігластво в зображенні історичних фактів, показавши прогресивне військо опричників Івана Грозного у вигляді зграї дегенератів, на кшталт американського Ку-Клукс-Клану, а Івана Грозного, людину з сильною волею і характером, безхарактерним і безвольним, чимсь на кшталт Гамлета»^[26].

Насправді опричники, цей своєрідний ескадрон смерті, мали завдання катувати і вбивати внутрішніх ворогів царя. Сумнозвісні своїм насильством і незрівняною жорстокістю, вони не корилися нікому, крім царя, і вдавалися до найтяжчих звірств: крім грабунків і калічень, вони заподіяли смерть приблизно 10 000 осіб. Але Сталін, очевидна річ, мав потребу героїзувати минуле, щоб краще виправдати власні злочини.

Це відродження традицій царської доби мало дати змогу Сталіну переконати народ воювати за велику Росію і змогу зміцнити свою владу над країною. Він знову запровадив погони на військовій формі, військові нагороди, названі іменами видатних полководців давніх часів (Суворова, Кутузова, Невського, адміралів Ушакова і Нахімова), реабілітував георгіївську стрічку з барвами (жовтогарячою і чорною) імператорського військового ордену, який запровадила Катерина II і перейняла біла армія під час громадянської війни, наказав додавати епітет «гвардійський» до назв надто заслужених полків та дивізій, як і за царської доби, ушанував козаків, завдання яких до Жовтневої революції полягало в охороні кордонів імперії та придушенні будь-яких бунтів, змінив національний гімн, щоб уславити велику Росію, і т. ін.

Але найразючішою зміною було, безперечно, зближення між комуністичною владою і Російською православною церквою. У вересні 1943 року Сталін зустрівся в Кремлі з трьома митрополитами й уклав із ними своєрідну угоду. Невдовзі скликали собор для виборів патріарха, відкрили духовні семінарії та академії. Не тільки не закрили тисячі церков, що їх відкрили німці на окупованій території, а й реставрували деякі. За кілька років число священиків і дияконів круто зросло. Відтоді церква, перебуваючи під пильним контролем таємної поліції, мала служити інтересам Батьківщини.

Строката гордість

Дивна річ, саме територіальні завоювання Другої світової війни, яку в Росії називають Великою Вітчизняною, посприяли відродженню комуністичної ідеї. Ця ідея, здається, стала необхідною для ідеологічного виправдання нового завоювання територій Російської імперії після Жовтневої революції. Відтепер ішлося про її запровадження у Східній Європі manu military, збройною силою, з підтримкою місцевих комуністичних партій «братніх» комуністичних режимів, вірних Москві, та про повну інтеграцію у складі СССР територій, анексованих у 1939–1940 рр. унаслідок пакту Молотова-Ріббентропа. Уперше після Жовтневої революції СССР цілковито контролював суміжні країни: Болгарію,. Чехословаччину, Угорщину, Польщу, НДР, Румунію і принаймні тимчасово Албанію та Югославію. Цей «соціалістичний табір» зміцнила ще одна важлива подія: 1949 року, після воєнної перемоги китайської комуністичної партії під проводом Мао Цзедуна була проголошена Китайська Народна Республіка.

Протягом наступних десятиріч «соціалістичний табір» на чолі з СССР поступово збільшився, охопивши В’єтнам, Північну Корею, Камбоджу і Кубу. Паралельно СССР палко підтримував усяку антиколоніальну боротьбу, приваблюючи симпатії великого числа так званих неприєднаних країн, як-от Індії та Єгипту. Здавалося, ніби нарешті почалася світова революція, про яку марно мріяли більшовицькі вожді Троцький і Ленін під час Жовтневої революції. Совєтський Союз зміцнив свою позицію першої прогресивної сили у світі, авангарду людства, що в цілковитій згоді з марксистською доктриною вів усі народи до соціалізму і його найвищої стадії — комунізму. Героїчний ореол СССР, що розчавив абсолютне зло — нацизм — вочевидь незмірно сприяв популярності комуністичних рухів у багатьох іноземних країнах, передусім у Франції та Італії.

Хоч як іронічно, Сталін, що проголосив можливість побудови соціалізму в одній країні^[27], наприкінці свого життя опинився на чолі блоку, який складався з соціалістичних країн і міжнародного комуністичного руху. Це змусило Сталіна стримувати свою відверто русофільську політику. Перед ним поставало набагато нагальніше завдання створити атомну бомбу і зміцнити ідеологічні бар’єри супроти Заходу, цього одвічного ворога, що на мить став приятелем. «Холодна війна» була в повному розпалі, і Захід виступав проти не російського народу, а таки комунізму. Месіанська ідея, яка відтоді надихала совєтських громадян, мала строкатий характер: гордість за славетне російське минуле, незважаючи на царизм, і Перемогу у Великій Вітчизняній війні. Ця ідея поєднувалася з могутністю країни, здатної чинити опір згубним силам реакції і нести смолоскип свободи й соціалізму.

Я мала п’ять років, коли 1953 року помер Сталін. Реакція моїх батька-матері стала одним із перших моїх справжніх спогадів. Вони не плакали, але їхні обличчя були поважні, замкнені. Не прокоментували смерть жодним словом. Проте я не вірю, що вони шкодували про цю смерть. Адже під приводом боротьби з «космополітами» країна занурилася в повне безумство антисемітизму. Після замаскованого під нещасний випадок убивства в січні 1948 року видатного актора єврейського театру Соломона Міхоельса, цього своєрідного морального авторитету єврейського світу в СССР і на Заході, країна стала свідком справжньої хвилі чисток і злобної кампанії відлучення євреїв від суспільного життя та руйнування традиційної єврейської культури. 1953 року групу лікарів-євреїв, які працювали в клініках для високих керівників партії і держави, звинуватили в поганому піклуванні про багатьох провідних функціонерів, ба навіть в отруєнні їх. Якби Сталін не помер, ця справа могла б призвести до масової депортації євреїв, як уже депортували німців Поволжя, кримських татар і кілька народів Кавказу. Як і всі євреї, мої батько-мати і діди та бабусі мали всі причини боятися найгіршого. Зі смертю тирана одна сторінка історії нарешті перегорнулася.

Розділ IV ОСТАННІ КОРЧІ КОМУНІСТИЧНОЇ ІДЕЇ. HOMO SOVIETICUS

Саме в украй відносному спокої постсталінської доби сформувалось уявлення про homo sovieticus і його незвичайний підвид: homo sovieticus russicus. Це створіння вірило у велич своєї Батьківщини та у військову перевагу СССР над Заходом. Водночас було переконане у вищості росіян над іншими народами СССР, байдуже, українцями, чи узбеками. Не відчуваючи справжньої віри в офіційну ідеологію, воно пристосувалося до свого середовища і спромоглося там процвітати.

Через три роки після смерті Сталіна енергійний Микита Хрущов (1894–1971), що належав до першого кола тирана в останньому періоді його життя і сам брав участь у чистках у рідній йому Україні, викрив злочини Сталіна на XX з’їзді КПСС, щоб утвердити свою нову легітимність і забезпечити елітам спокійне життя. Годі вже чисток! Доповідь Хрущова не опублікували в пресі, тільки членів Комуністичної партії поінформували про неї на закритих партійних зборах. Зрештою ці викриття мали більше відлуння за кордоном, зокрема серед місцевих комуністичних партій, ніж у СССР. Хрущов підняв край запинала, яке приховувало страти й тяжкі засудження мільйонів людей. Доти навіть страти тримали в «таємниці»: родинам репресованих повідомляли, мовляв, їхніх близьких засудили до «десятьох років таборів без права листування».

Хрущов був ідеалістом, що прагнув не тільки «перегнати капіталістичні країни», а й збудувати комунізм у СССР за двадцять років — не більше і не менше. Цю програму проголосили 1961 року на XXII з’їзді КПСС. Я мала 12 років і добре пригадую дуже жваві дискусії навколо цієї фантастичної ідеї. У 1980-х роках, стверджували тоді, совєтські громадяни матимуть право на безкоштовне житло, транспорт, харчування на підприємствах і в школах, медичне піклування та ліки. Цієї обіцянки можна було легко дотриматись, бо квартири були муніципальні, а квартплата — символічна; вартість квитків у громадському транспорті теж була сміховинна, а медичні послуги вже були безкоштовні, хоча за ліки доводилось платити. Натомість інші обіцянки були абсолютно нереалістичні. Згідно з програмою, ухваленою керівництвом партії, кожен працював би мірою своїх спроможностей і мав би блага та послуги відповідно до своїх потреб. Але як задовольнити потреби населення в харчуванні та споживчих товарах, коли всюди панував дефіцит? У школі діти запитували вчительку: «А правда, що за комунізму я матиму шоколаду досхочу?» А вона відповідала втомленим тоном: «Треба бути свідомим: ти все-таки не матимеш потреби більше ніж в одній плитці шоколаду на тиждень!». Удома мій батько, хоч і сумлінний комуніст, зітхав: «Ох, уже не стане крамниць, будуть тільки склади, де стоятиме черга за найнеобхіднішим. Різні категорії робітників матимуть право на талони в різні склади, більш-менш забезпечені товарами. Оце тобі комунізм!»

Зрештою, нам ніколи не довелося жити за комунізму. Після повалення 1964 року химерного Хрущова і приходу до влади Леоніда Брежнєва (1906–1982) обіцянки цього осяйного і цілком нереалістичного майбутнього зникли з публічного дискурсу. Але совєтські громадяни мали інші причини пишатися своєю країною. Саме СССР запустив 1957 року перший супутник у світі, і саме російський космонавт Юрій Гагарін став першою людиною, яка 12 квітня 1961 року здійснила політ у космос, а на початку 1960-х років, спираючись на совєтську підтримку, Фідель Кастро повалив диктатуру Батисти й утвердив на Кубі соціалістичний режим.

1961 року я вже досить критично ставилася до системи, яка керувала моєю країною. Проте ніколи не забуду своєї радості та ентузіазму, коли оголосили про політ Гагаріна. Юна, 12-річна дівчинка, я сама пішла на Червону площу, де відчула хвилю людського тепла і гордощів, породжену зібраною там незмірною юрбою. А що вже казати про Фіделя Кастро, молодого, гарного, мужнього і такого переконливого! У квітні 1963 року, під час його першого візиту до Москви, я мала сльози на очах, слухаючи його безкінечну промову по телебаченню. Він миттю став моїм героєм, моїм кумиром, і то аж так, що я просила батька-матір найняти вчителя іспанської мови, щоб я могла вивчити мову кубинської революції!

Великі будівництва комунізму, успадковані з 1930-х років, становили, безперечно, ще одну причину гордощів. У 1954–1965 рр. були мобілізовані значні матеріальні та людські ресурси для розорювання цілинних земель у Казахстані, на Уралі й на півдні Сибіру. В 1954–1960 рр. стали обробляти близько 42 млн. гектарів. Оскільки ті поля містилися переважно в степах, це створило згодом великі екологічні проблеми. Але в перші роки врожаї були казкові, а ентузіазм — загальний. «На заклик комсомолу» молодь вирушала завойовувати природу в дикі місцевості, де не було найменшої інфраструктури.

Зрештою почали будувати залізницю, яка пов’язувала Східний Сибір із Далеким Сходом, відомий БАМ: завдовжки 4300 км, ця залізниця перетнула одинадцять великих річок, сім гірських хребтів, має 2230 мостів і вісім тунелів. Її будівництво серед украй важких геологічних та кліматичних умов почалося ще 1935 року. «Рабів» для того будівництва постачав Бамлаг, належний до системи ГУЛАГу. 1935 року там гарувало понад 162 000 в’язнів під керівництвом групи інженерів і під наглядом понад 6500 охоронців. Зупинене під час війни, будівництво відновилося на початку 1950-х років, але набуло повного розмаху тільки 1974 року, коли перейшло під опіку комсомолу. Всі роботи загалом закінчили наприкінці 1980-х років, але тамтешню залізничну мережу розширюють ще й сьогодні. З-поміж пісень, присвячених БАМу, я зберегла спогад про такі слова:

Загалом налічували 114 великих «комсомольських будівництв». Для забезпечення їх робочою силою молодь набирали в усьому СССР. Для декого це був спосіб покинути село й розпрощатися зі статусом колгоспника, що мало чим відрізнявся від статусу кріпака за царської доби; для інших — нагода покинути батька-матір задля нового життя (молодь не мала практично ніякої можливості придбати чи отримати квартиру), життя суворого, проте романтичного і вільнішого; ще для інших то був спосіб узяти участь у великому проекті й навіть сподіватися на соціальне просування.

Гордість народу

Одне слово, протягом постсталінських десятиріч росіяни (і меншою мірою інші народи СССР) пишалися, що живуть у величезній країні на чолі комуністичного блоку, що мав прихильність багатьох неприєднаних країн і чинив опір, перебуваючи у ворожому сусідстві з Заходом. У країні, яка змогла завоювати космос, мала значну військову могутність і водневу бомбу, пишалася найкращими спортсменами і вченими, у країні, яка перемогла у Великій Вітчизняній війні, визволила Європу від фашизму й допомогла братнім країнам утвердити соціалістичні режими.

Як і за царату, росіяни правили за кістяк імперії. Наприкінці совєтського періоду 80% росіян вважали, що їхня батьківщина — не Російська Федерація, а таки СССР. Понад 25 млн росіян жили за межами Росії, в інших республіках і навіть за кордоном, у соціалістичних країнах, де виконували певні завдання (військові, освітні, медичні й т. ін.). Дехто з них вважав, що вони живуть надто скромно, і це тому, що партійне керівництво роздає надто велику частину національного «пирога» іншим народам імперії та «братнім» країнам, і то навіть тоді, коли ті народи не люблять росіян. 1968 року під час нападу на Чехословаччину з метою придушити «Празьку весну», часто можна було почути, мовляв, чехи, врятовані колись совєтською армією від нацизму, поводяться як невдячні: не зустрічають совєтські танки квітами! Оце й було типовим для імперської логіки: росіяни були змушені до жертв, щоб тримати віжки імперії, і чекали на свідчення вдячності. На їхню думку, СССР був надмогутньою, великодушною і освіченою країною, яка захищала всіх своїх громадян і працювала задля їхнього добра. Крапка.

У сучасного письменника Дмитра Бикова я знайшла найкращий опис майже надприродної могутності, яку совєтська імперія могла навівати своїм жителям. Ось що уявляє собі Рогов, герой його роману^[28]:

«В імперії панувала вічна ніч... Ця опівнічна країна поставала в уяві Рогова як величезна жива карта, де теле- і радіовежі, кремлівські зірки і військові літаки поміж важких хмар потай підморгували одні одним. То був світ... водночас міцний і загадковий: потяги вирушали в напрями, які вважали за таємні... далеко під землею будували метро... таємне, резервне метро, яке мало стати в пригоді в разі якоїсь особливої події. Авіатори в шкіряних куртках із білими хутряними комірами, у шоломах із навушниками, з очима, захищеними окулярами з грубими скельцями, ішли в піке на своїх апаратах прямо над полярною кригою і рятували дослідників у скруті. Все в імперії було чорно-білим, ніччю і зимою, тільки потяги були сині, а літаки — зелені».

Кожен совєтський громадянин, а надто кожен росіянин, змалку усвідомлював свою належність до тієї величезної державної машини, здатної або розчавити людей, або дати їм щастя, здатної виконувати завдання не менш грандіозні, ніж безглузді. Говорячи про нашу країну, ми найчастіше вживали слова «ми», «у нас» або «наші». А коли годилось висловити критику, скажімо, «Наші не вміють робити доброго взуття», ми одразу додавали: «Зате наші ракети...»

Homo sovieticus

Важко сказати, коли саме з’явився homo sovieticus, чий образ популяризував Олександр Зинов’єв (1922–2006), надто у двох романах: «Зяючі висоти» і “Homo sovieticus”^[29]. Homo someticus — це, власне, лише латинський переклад терміна советский человек, що в СССР був цілком офіційним і часто вживаним. Проте значення цих термінів різне. Совєтська людина, піднесена до небес у совєтській літературі й совєтському мистецтві, уславлена комуністичною пропагандою, була людиною, відданою ідеалам комунізму і своїй країні, сумлінним працівником і добрим громадянином, який без вагань писав доноси на шкідливі елементи і був готовий віддати життя за Батьківщину. Це була лубочна картина ідеаліста, змальована за приписами соціалістичного реалізму, який мав зображувати феномени в процесі становлення, а не дійсність.

Натомість homo sovieticus, надто homo sovieticus russicus, який конкретно цікавить нас і якого я добре знала, був практичним створінням. Це створіння пишалося своєю Батьківщиною, бо ототожнювало себе з її могутністю, досягненнями та гігантськими розмірами. Будучи внаслідок сили обставин коліщатком у системі субординації, воно часто надолужувало своє приниження змогою принижувати своєю чергою когось іншого. Адже завжди хтось перебував на нижчому щаблі ієрархії. Homo sovieticus у душі був расистом, що давало йому змогу відчувати свою вищість: ненавидів негрів і чеченців, дисидентів і гомосексуалістів, усіх, хто був «іншим». Homo sovieticus не заганяв себе до смерті на роботі й не мав жодного уявлення про суспільне благо: в суспільстві постійного дефіциту він крав і тягнув усе, що міг, навіть ставлячи під загрозу життя інших людей. Homo sovieticus усякчас давав і брав хабарі й без упину вдавався до різних махінацій, щоб підвищити рівень свого життя. Щодо Заходу він перебував у стані параної: з одного боку, заздрив його достатку та свободі (змозі купувати все, що хочеш, вільно подорожувати), мавпував його музику й моду, а з другого — нічого не знав про його політичну демократію, надто про інституції, й добре почувався в патерналістському суспільстві, яке вирішувало майже все. Звичайно, homo sovieticus вважав, що росіяни великодушніші, розумніші, сміливіші — і таке інше. І тут годі закидати щось homo sovieticus: то була спадщина сотень років традиції, зокрема й літературної.

Я не говорю тут ані про дисидентів, ані про інтелектуалів, які перебувала в моральній опозиції до комуністичного режиму, ані про молодь, яка марно намагалася здійснити в 1970–1980-х роках революцію хіпі, ані про євреїв, що мріяли про Ізраїль або Америку. Я говорю про звичайних людей, про переважну частину населення, призвичаєного жити в системі, до якої зрештою пристосувалося з користю для себе. Пристосуватися було тим легше, що, починаючи з хрущовської доби, керівники Комуністичної партії почали дбати про потреби звичайних людей: заходилися будувати квартири для міських жителів, які мешкали в комунальних малометражках, хоча новобудови мали огидну якість; стали розвивати промислові галузі з виробництва споживчих товарів, хоча ці товари ніколи не сягали західних стандартів, ба навіть стандартів країн Східної Європи; поліпшили жахливі умови праці колгоспників; трохи послабили вузду ідеологічного контролю, а надто дали людям чуття безпеки: якщо людина не робила й не казала нічого «антисовєтського», то могла бути певною, що нею не зацікавиться КГБ.

Наприкінці совєтської доби, після тривалого брежнєвського маразму, комуністична ідея, хоч уже не така змістовна, й далі була присутня. Критика режиму була спрямована, по суті, на дедалі більші труднощі забезпечення харчовими продуктами, а частина інтелігенції страждала від неможливості вільно читати твори, опубліковані на Заході, відсутності змоги бачити деякі західні фільми, й водночас була переконана, що комуністична ідея, незважаючи на всі колишні й теперішні помилки та вади, має слушність. Зинов’єв добре сформулював це твердження, вклавши його у вуста головного героя в романі “Homo sovieticus”:

«Двоєдумство Орвелла — це західна вигадка людей, які нічого не тямлять у совєтському способі життя та совєтських людях. Я комуніст, але не так, щоб аж вірити в марксистські казки (мало хто в СССР вірить у них). Оскільки я народився, виріс і був вихований у комуністичному суспільстві, то й маю всі головні риси совєтської людини».

Саме таким був і мій батько. Тільки знайомство з Заходом трохи похитнуло його переконання. 1988 року мої батько-мати змогли вперше приїхати в Париж, щоб побачити мене через п’ятнадцять років після моєї еміграції з СССР, познайомитися з моїм чоловіком і нашими двома дітьми. На другий день після їхнього приїзду я пішла щось купити в маленькому супермаркеті на вулиці Сени, і батько запропонував піти зі мною. Велике розмаїття товарів відправило його в нокаут. По дорозі додому батько після довгої тиші запитав мене: «Доню, тут, у центрі, все в щедрому достатку. Але я сумніваюся, що крамниці робітничих передмість так само добре забезпечені товаром, — чи, може, я помиляюся?»

Батько гадав, ніби супермаркети в центрі Парижа забезпечені завдяки особливій системі, як і деякі крамниці в центрі Москви, доступні тільки нечисленним привілейованим тамтешнього режиму...

Розділ V КРАХ

Тільки за доби перебудови (1985–1991) розкрився справжній масштаб злочинів комунізму: не лише сталінського періоду, а й усіх совєтських керівників, починаючи з 1917 року. Головну роль відіграло відкриття архівів, зокрема й архівів КГБ. Совєтське минуле гостро критикували, ба навіть паплюжили. Вийшли в світнезліченні фільми, книжки, гнітючі свідчення. Тоді й зазвучали голоси консерваторів, щоб захистити Совєтську Батьківщину.

1985 року прихід до влади відносно молодого генерального секретаря Михайла Горбачова після врядування людей літніх і хворих — Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова (1914–1984) і Костянтина Черненка (1911–1985) — населення, втомлене від старого луб’я на чолі влади, і то тієї миті, коли совєтська економіка перебувала в стані глибокої кризи, сприйняло як надію. Горбачов, народившись 1931 року, в мить свого вибору на посаду генерального секретаря Комуністичної партії мав лише 54 роки. Він був ідеалістом. Як і Хрущов до нього, думав, що для пожвавлення заціпенілої державної економіки, значна частина якої працювала на військове виробництво, досить енергійного керування. Гласність, перебудова і прискорення — ці три цілі-гасла мали здійснити дива. Вважали, що перебудова, як розуміли, економіки, та прискорення виробництва стануть можливі завдяки гласності (цей термін завжди важко перекласти іноземними мовами, проте буквально він означає публічність у юридичному значенні цього терміна, скажімо, публічність дебатів тощо), яка мала дати змогу критикувати вади режиму.

Ці заклинання не справили значного впливу на економіку. Термін прискорення дуже швидко пішов у забуття. Ну, а слово «перебудова» лише веселило. «Один росіянин, — розповідали, пирскаючи сміхом, — потрапив у пекло й побачив там Брежнєва, якого смажили чортенята. «Ну, що нового в Росії?» — запитав Брежнєв. «Перебудова», — відповів росіянин. Брежнєв дивується: «Яка перебудова: адже ми нічого не збудували?»

Натомість запровадження гласності збурило усталений лад. Приголомшене суспільство дуже швидко постало перед пробудженням історичної пам’яті. Розкриття правди про злочини комунізму, спогади в’язнів ГУЛАГу, поступове відкриття архівів, публікація таємних документів... Це все негайно гостро зацікавило широкий загал, що пожадливо прагнув дізнатися нарешті правду про свою країну. Якщо Хрущов викривав культ особи Сталіна і великі чистки, ці викриття йшли тепер набагато далі: стосувалися злочинів ЧК від перших днів більшовицької влади; наказів Леніна розстрілювати публічно, не моргнувши оком, буржуазію і попів; створення 1918 р. з наказу більшовиків концентраційних таборів, які сформували згодом мережу ГУЛАГу; голоду, який у 1932–1933 рр. Сталін навмисне організував в Україні, на півдні Росії й у Казахстані; знищення значної частини української мистецької інтелігенції в 1930-х роках; пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року; страти 1940 року понад 20 000 польських офіцерів, що були військовополоненими (Катинський злочин); зґвалтування понад 2 млн німецьких жінок совєтськими військами та інших воєнних злочинів, скоєних проти цивільного населення в Австрії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині та Югославії в 1944–1945 рр.; справи Єврейського антифашистського комітету, членів якого, видатних єврейських інтелектуалів, стратили (1948–1952 рр.), а загалом цілковитого знищення традиційної єврейської культури та мови ідиш, тобто другого геноциду, цього разу культурного, єврейського населення ашкеназі, яке пережило голокост; приховування страхітливої ядерної катастрофи 1957 року на хімкомбінаті «Маяк» на Уралі, спричиненої збройним плутонієм, і ненадання допомоги жертвам; заборони генетики, яку заступила «соціалістична» псевдонаука: «мічурінська агробіологічна наука» (1948–1964 рр.); криваве придушення робітничого бунту в Новочеркаську 1962 року; використання психіатрії для приборкання дисидентства в 1960–1970-х роках; війни в Афганістані (совєтської інтервенції в 1979–1989 рр.), що забрала життя десь 15 000 совєтських військових й одного мільйона, якщо не більше, афганців, і т. ін. Цей список довгий і, на жаль, ніколи не буде вичерпним.

Нині важко уявити собі збудження, яке опанувало тоді суспільство. Могутній громадський рух дав змогу створити 1999 року «Меморіал», історичне, освітнє і доброчинне товариство для захисту прав людини, в ньому працювали ентузіасти, що архівували і публікували документи, пов’язані з темним совєтським минулим. На мітингах, які вимагали безапеляційного осуду сталінізму, збиралися численні юрби. Люди отримали змогу проглядати в архівах КГБ справи своїх родичів, розстріляних чи померлих у таборах, і або самі ринули в архіви, або доручили професійним історикам з’ясувати тяжке минуле. Преса щодня публікувала нові викриття й нові свідчення. Книгарні заполонили статті, романи та вірші про злочини совєтського минулого. Нарешті опублікували десятки справді видатних творів, скажімо, «Діти Арбату» Анатолія Рибакова, роман, написаний 1962 року і опублікований у 1987–1988 рр., одну з перших книжок, де йшлося про долю молоді в 1930-х роках; «Життя і доля» Василя Гроссмана, епічний роман про Другу світову війну, який, крім критики сталінізму, ставить ще й питання про схожість між нацистським режимом і совєтським; написаний у 1950–1959 рр., цей роман опублікували лише 1988 року в цензурованому варіанті, 1990-го — в повному; «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, написаний у 1958–1967 рр., але опублікований у СССР лише в 1989–1990 рр.; крім того, «Доктор Живаго» Бориса Пастернака і «Собаче серце» Михайла Булгакова. Кожна з цих публікацій пробуджувала свідомість і породжувала широкі публічні дискусії.

Кіно і театр теж не пленталися позаду. Митці перебували в стані ейфорії: нарешті вони мали свободу працювати. На сцені ставили нечувані речі, скажімо, «Диктатуру совісті» Михайла Шатрова, яку інсценізував Юрій Махаєв у театрі Ленкому в Москві і в якій вигадані герої та історичні персонажі з’являються на сцені як свідки звинувачення на судовому процесі Леніна.

Значною виявилась і роль, яку відіграло більш поширене та доступне кіно. Прокат фільму «Комісар» Олександра Аскольдова, знятого 1967 року і забороненого протягом двадцятьох років, теж справив ефект розірваної бомби. У фільмі розповідається про нещадного комісара-більшовичку, яка завагітніла під час громадянської війни і знайшла притулок у бідній єврейській родині, щедрій на доброту та людяність. Після десятиліть неофіційного, але злобного, антисемітизму цей унікальний фільми Аскольдова, що закрив йому шлях до кар’єри, зичливо висвітлив євреїв. Кіно швидко реагувало на можливості, створені гласністю, й зображувало тогочасне совєтське життя критично й прозірливо. Наприклад, «Маленька Віра» (1988 р.) Василя Пічула стала культовим фільмом і символом перебудови. У фільмі йдеться про життя молодої жінки, яка відкидає моральні норми зашкарублого суспільства і входить у конфлікт із родиною в провінційному промисловому місті. Цей фільм, що спровокував бурхливі дискусії, бо в ньому зобразили статевий акт, і то радше сором’язливо, проте вперше в совєтському кіно, побачили 50 млн глядачів.

Опір

Викриття тих злочинів породило певний опір у комуністичних і націоналістичних колах, які боялися, що воно знищить совєтські цінності й призведе до падіння режиму. Першою озвалася така собі Ніна Андреєва, доти невідома викладачка, в березні 1988 року вона опублікувала статтю «Не можу поступатися принципами»^[30]. Ця полум’яна комуністка критикувала в ній «антисталінську істерію», яка опанувала ЗМІ, і стверджувала, що студенти піддалися впливу нігілістичних ідей, утратили «добру» політичну орієнтацію й зазнають шкідливих ідеологічних впливів. Отже, Ніна Андреєва запропонувала членам партії захищати честь та гідність засновників соціалізму, Леніна і Сталіна. Як бачимо, перший наступ на перебудову і на осуд злочинів комунізму почався з лав комуністів і породив несамовиті дискусії в ЗМІ.

А от російські націоналістичні кола активно заворушилися від самого початку перебудови. Спершу їх майже не чули, але в березні 1990 року 74 російські письменники, зокрема кілька відомих, підписали лист, адресований владі країни:

«...під прапорами оголошеної «демократизації», будівництва «правової держави»... у нашій країні розгнуздалися сили суспільної дестабілізації... Відбувається нечуване в усій історії людства масоване цькування... представників корінного населення^[31] країни... Ми змушені дійти висновку, що пасинком теперішньої «революційної перебудови» є передусім російський народ... водночас росіянина всюди називають «великодержавним шовіністом», який загрожує іншим націям і народам. Задля цього брехливо, глузливо переписують історію Росії, тож захист Вітчизни, святу героїку російського патріотичного чуття трактують як «генетичну» агресивність, самодостатній мілітаризм... Вигадку про «російський фашизм» накидають і на те, щоб виправдати руйнування совєтської армії, анулювати результати Перемоги Совєтського Союзу у Великій Вітчизняній війні... навіяти росіянам комплекс провини, поглибити їхнє чуття національної приниженості, остаточно підточити їхнє національне самоусвідомлення... російське чуття патріотизму в усіх його виявах»^[32].

Письменник Олександр Проханов, що був серед підписантів, невдовзі заснував газету «День», одне з найрадикальніших видань націоналістичної опозиції на початку 1990-х років. Тієї доби його полум’яні діатриби породжували в бодай трохи освіченої публіки вибухи нестримного реготу. Через чверть сторіччя ми змушені констатувати, що Проханов і його ультрареакційні поплічники-націоналісти взяли гору.

Ця обурена реакція націоналістів великою мірою була пов’язана з зародженням національних рухів майже в усіх совєтських республіках, починаючи з балтійських країн, України та Грузії. Розпад СССР, прискорений економічним крахом і невдалою спробою комуністичного путчу в Москві в серпні 1991 року, відбувся в грудні 1991 року. Російська Федерація опинилася сама, втративши населення і території, що з них деякі були в складі Російської імперії, а потім совєтської держави протягом сотень років.

Розділ VI ГІРКИЙ ПІСЛЯСМАК СВОБОДИ

Для мільйонів людей розпад СССР став величезною трагедією. Якщо колишні совєтські республіки, за винятком Росії, здобули незалежність і стали свідком розквіту національних почуттів, російський народ, чия «історична доля» полягала в тому, що він правив за кістяк імперії, почувався приголомшеним і зрадженим.

До цього додалася катастрофічна економічна ситуація: руїну національної економіки супроводила запаморочлива інфляція. Росія почувалася розбитою і приниженою, поставленою навколішки.

В одному з дванадцятьох інтерв’ю, даних у 2015–2017 рр. американському режисерові Оліверові Стоуну, Володимир Путін отак розповів про розпад СССР:

«Мені часто дорікають, що я оплакую розпад Совєтського Союзу. Але, по-перше, і це найважливіше, факт, що 25 мільйонів росіян опинилися за одну ніч на чужій землі, — справді одна з найбільших катастроф XX сторіччя»^[33].

Річ очевидна, XX сторіччя було свідком набагато тяжчих катастроф, ніж радше цивілізоване й мирне, незважаючи на деякі місцеві конфлікти, розлучення Росії з рештою республік СССР. Але для росіян, які часто займали синекури в армії, КГБ чи апараті Комуністичної партії, це розлучення справді стало катастрофою.

Правду кажучи, становище громадян Російської Федерації було таким, що не позаздриш. За кілька років вони зазнали кількох страхітливих ударів. Унаслідок політики розрядки і демілітаризації, яку ініціював Горбачов і провадив далі перший російський президент Борис Єльцин (1931–2007), військово-промисловий комплекс, серце совєтської промисловості, зазнав глибоких перетворень задля переорієнтації на виробництво товарів повсякденного попиту, які мали набагато меншу вартість. Отже, військовий завод у Тулі, що спеціалізувався з фюзеляжів ракет і набоїв, у результаті конверсії почав виробляти труби й газові плити, а військовий завод у Новгороді — відеомагнітофони. До речі, в мене досі є електричний самовар, виготовлений на військовому заводі. Мало-помалу величезну совєтську армію (2,9 млн осіб) істотно скоротили. Її контингенти, розміщені в Східній Європі, Монголії, на Кубі та в усіх республіках СССР, репатріювали. Десятки тисяч звільнених офіцерів опинилися практично на вулиці: держава не могла ані дати їм квартири, ані забезпечити їх належною пенсією. Але й ті, хто лишився в армії, мали не кращу долю: до середини 1990-х років жалюгідна офіцерська платня, яку, до речі, систематично платили з багатомісячними затримками, хоча офіцери самі оплачували своє харчування, була мізерною й завжди нижчою від середньої заробітної платні, дуже низької в Росії. Війська майже не отримували пального для військових навчань і польотів. За браком грошей для підтримки величезного парку бойових машин тисячі танків, літаків і панцерників для піхоти розмістили на занедбаних землях, без нагляду, а несумлінні офіцери навіть продавали їх у країни, де відбувалися конфлікти. Від тієї ситуації не страждали тільки стратегічні ракетні війська.

У своєму романі «Той, хто знає» знаменита авторка детективів Олександра Мариніна розповідає історію одного офіцера-підводника, що дуже пишався своїм фахом. Змушений піти у відставку на початку 1990-х років, він повертається до дружини, яку доти бачив тільки короткі миті, між двома рейсами, й шукає роботи. Зрештою він став... продавцем джинсів на базарі. Це приниження призвело до краху його родинного життя.

Доля не щадила й цивільних. Унаслідок розриву економічних зв’язків між колишніми совєтськими республіками велике число заводів замкнули свої двері або ж просто перестали давати зарплати. Ця ситуація була надто трагічною в так званих мономістах, де робочі місця забезпечувало одне велике підприємство, часто пов’язане з військовою або важкою промисловістю. Тільки-но це підприємство занепадало або зменшувало обсяг виробництва, все місто опинялося в злиднях. Такою була, наприклад, доля полярного міста Воркути, що належить до Республіки Комі й міститься за Полярним колом. Збудоване працею в’язнів ГУЛАГу, це шахтарське місто з передмістями побачило, що за двадцять років його населення зменшилося вдвічі: 1991 року воно мало 117 000 жителів, а 2018-го ‑ 56 000. Такий стан нагадує стан американських деіндустріалізованих міст, проте в Росії цей феномен сформувався з блискавичною швидкістю. Населення, призвичаєне отримувати від держави зарплату й соціальні блага, лишилося просто кинутим напризволяще.

«Я прикриваю минуле своїм старим серцем»

Але безробіття стало долею не тільки жителів мономіст. Підприємства повсюди закривались одне за одним, тож населення, яке, до речі, постало перед гіперінфляцією, занурювалось у злидні. Ситуація стала погіршуватися ще наприкінці совєтського періоду: запаморочливе падіння цін на вуглеводні на світовому ринку прискорило крах системи. Між 1985 роком (приходом Горбачова до влади) і 1991-м зовнішній совєтський борг збільшився в чотири рази, а золоті резерви зменшилися від 2500 тонн до 240. Дефіцит харчових продуктів і товарів широкого споживання був такий, що перший посткомуністичний уряд під впливом ультраліберального економіста Єгора Гайдара (1956–2009), що й сам кілька місяців обіймав посаду прем’єр-міністра, відмовився від контролю за цінами. Результат був катастрофічний.

Приклад моєї родини дуже переконливий. 1988 року, під час першого візиту моїх батька-матері в Париж, батько врочисто заявив мені, що їхні досить значні заощадження забезпечать йому і матері спокійну старість. Він мав 30 000 рублів, тобто згідно з офіційним курсом близько 50 000 доларів. За ці гроші тоді можна було купити квартиру в Москві, дачу або будинок неподалік від столиці й машину. Наступного року курс рубля упав удесятеро, тобто ця доти кругленька сума дорівнювала 5000 доларів. 1991 року інфляція досягла 160%, а 1992-го — 2508%! На щастя, батько помер раніше, а за свої 30 000 рублів він мав би змогу купити лише пляшку кока-коли.

Люди часто погано харчувались, як свідчить ця жінка на російському сайті “Livejournal”:

«Я з Далекого Сходу, з Комсомольська-на-Амурі (з Зажопинська, іншими словами). Мої батько-мати — актори державного провінційного театру. Початок 90-х років, пам’ятаю, що з їдла вдома були тільки хліб, чай рис, сіль і риба (для довідки, рис через близькість Китаю коштував копійки і завжди був у продажу, а риба восени — виходь на Амур і лови). Більш нічого не було. Ні олії, ні цукру. Дачі ми не мали, тому ніяких запасів теж не було. Зарплату не платили по 6–9 місяців. Батько ночами крутився на «жигулях», приватно розвозячи людей, мати у школах організовувала драмгуртки, щоб бодай які-небудь копійки заробити. Про одяг краще не згадувати... Я доношувала після сестри її одяг взірця 70-х — початку 80-х... Скільки принижень мені довелося стерпіти через це... Скільки мама плакала, не маючи змоги купити нам подарунки на день народження або на Новий рік... Ет... Чорні часи. Бабуся казала, що гірше тільки після війни було...»^[34].

Мільйони росіян мають такі самі спогади про той похмурий період. Невдоволені тим, що раптом опинилися в злиднях, вони з гіркотою відчували, що впродовж трьох або чотирьох поколінь жили в брехні та служили їй, ба навіть породжували її. Тож чи слід дивуватися хвилі самогубств, яка настала після цього краху? «Я був солдат, я вбив багато людей. Я вбивав, бо вірив, що чиню так в ім’я майбутнього. Я ніколи не думав, що мені доведеться коли-небудь захищати минуле. Я прикриваю його своїм старим серцем». Цю записку, яку лишив один старий чоловік перед тим, як накласти на себе руки, 1993 року процитувала Світлана Алексієвич у своїй книжці «Зачаровані смертю»^[35].

Передумови путінізму

У глобальному вимірі єльцинське десятиріччя становило унікальний відступ у російській історії. Цей період, для якого стали характерні свобода преси та зборів, нарешті вільне та інтенсивне політичне життя, був позначений ще й буянням злочинності, тяжкою бідністю і нечесною приватизацією цілих галузей промисловості дуже обмеженою сукупністю людей, наближених до першого кола влади (саме так і постали олігархи). Саме тієї пори виникають провісники повороту, який здійснила Росія під проводом Володимира Путіна.

Перша ознака з’явилася під час тяжкої конституційної кризи, яка сталася у вересні-жовтні 1993 року. Ми знаємо, чим скінчився протест тодішнього парламенту, російського Верховного Совєта, проти свого розпуску та конституційної реформи, яку запроваджував Єльцин. Унаслідок атаки танків і артилерії на бунтівний парламент загинуло близько 150 осіб, кілька сотень зазнали поранень. Нова конституція, ухвалена через два місяці на референдумі, надала президентові широких повноважень: голова держави зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади, а водночас мав широкі законодавчі повноваження. Але ж той Верховний Совєт, дарма що здебільшого складався з депутатів-комуністів, був обраний 1990 року в результаті всенародного голосування. Хоча мотиви Єльцина були похвальні (покласти край комуністичній системі), він фактично використав силу проти легітимно обраного органу замість вести переговори й шукати компромісу. Правду кажучи, навіть нову конституцію, ухвалену після вимушеного розпуску парламенту, насправді підтримала лише меншість виборців: зі 106 млн виборців лише 33 млн були прихильні до неї. 23 млн виборців проголосували проти, а 50 млн не ходили голосувати. Отже, перший крок до автократії ступили менше ніж через два роки після створення постсовєтської російської держави.

Про історію годі говорити в умовному способі, але цілком могло б бути, що компроміс із парламентом дав би змогу провести приватизацію більш розважливим і поміркованим способом. Національні багатства можна було б розподілити серед значної частини населення, перетворивши його завдяки цьому в середній клас — природну опору всякого демократичного режиму.

Другий широкий крок до недемократичного режиму ступили 1994 року, коли почалася інтервенція, спершу прихована, потім відверта, російських військ у Чечню, що кілька років тому односторонньо заявила про свою незалежність. Перша чеченська війна тривала два роки і забрала життя 14 000 російських військових і приблизно 100 000 чеченців (бійців і цивільного населення). Частина опозиції — її головною політичною силою була партія «Демократичний вибір Росії», якою керував Єгор Гайдар — вимагала припинення цієї колоніальної війни, проте Єльцин дотримувався поради тих, хто вважав за неможливе зректися «російської території», загарбаної в XIX ст. після війни, яка тривала десятиріччями (1817–1864). Значна частина ЗМІ стала на бік опозиції і гостро критикувала звірства, які коїли російські військові щодо цивільного чеченського населення, але й не намагалася применшити жорстокі дії прихильників незалежності. Чи могла російська влада «відпустити» Чечню, не спровокувавши ефект доміно в Російській Федерації? Ніхто ніколи не знатиме цього. Факт полягає в тому, що Єльцин провадив криваву війну проти російських громадян замість спробувати знайти компроміс, надавши Чечні високий ступінь автономії. Насправді перемир’я, зрештою укладене в серпні 1996 року, проте без визначення остаточного статусу Чечні, дало змогу Путіну взятися до нового завоювання, коли він прийшов до влади.

Третій широкий крок до недемократичного режиму ступили 1996 року з активною допомогою олігархів. За кілька місяців до президентських виборів Єльцин не мав підтримки серед населення. Рівень його популярності коливався на рівні 3–4%, і він не бажав виставляти свою кандидатуру. Але для тих, хто щойно придбав величезні підприємства завдяки приватизації, проведеної без конкуренції та за сміховинні гроші, було життєво важливим, щоб президент лишався на місці. Адже хтозна? Новий уряд міг би поставити під сумнів ці набуті нечесним шляхом статки.

Тоді сім великих банкірів та промисловців сформували групу підтримки Єльцина і вдалися до широкого використання нових «політичних технологій»^[36], імпортованих зі США, щоб надати Єльцину образ президента — захисника демократії та інтересів простих громадян. Оскільки завдання було майже неможливим, spin doctors, найняті людьми, наближеними до президента, з допомогою олігархів стали радше дияволізувати комуніста Геннадія Зюганова, головного конкурента Єльцина. В цей проект укинули значні кошти. Протягом кількох місяців група талановитих журналістів публікувала щотижневу газету «Не дай Бог!» тиражем 10 млн примірників, яка мала лише дискредитувати комуністів. На шпальтах цієї газети пояснювали, що їхня перемога означатиме кривавий терор, чистки сталінського типу, громадянську війну і голод. Пригадую, в одному випуску опублікували фото Бриджіт Бардо з трохи схвильованим виразом обличчя і написом: «Я молю Бога, щоб Росія не потрапила в руки комуністів!» В інтерв’ю, ілюстрованому цим фото, актриса стверджувала, що, на її думку, «комунізм був набагато небезпечнішим за нацизм». Паралельно олігархи, що диктували свої погляди великим національним телеканалам, обмежили доступ представникам опозиції. Саме внаслідок цієї почасти брехливої кампанії (обрання Зюганова безперечно уповільнило б темп реформ і зменшило б деякі надуживання, але аж ніяк не скінчилося б повторенням сталінських жахіть!) Єльцина переобрали на другий термін. Згодом ці методи комунікації дали змогу олігарху Борису Березовському, що контролював ОРТ, один із найважливіших російських телеканалів, висловити такий жарт: «Дайте мені телеканал, і за півроку я зроблю так, що президентом Росії оберуть мавпу!»

Незважаючи на антикомуністичну пропаганду, популярність Геннадія Зюганова і Комуністичної партії дала їм змогу мати представництво в Думі. В першій Думі (1994–1995 рр.), обраній після змушеного і насильного розпуску Верховного Совєта, були представлені дев’ять партій, а також блок незалежних депутатів, тож проурядові й антиурядові сили були загалом урівноважені — достатньою мірою, щоб комуністична група не змогла організувати усунення президента від влади. Друга Дума (1996–1999 рр.) ще більше схилилася в бік антилібералізму. Комуністи, маючи там 139 депутатів із загального числа 450, становили найчисленнішу групу. Поєднавшись із націоналістами Володимира Жириновського (49 депутатів) і групою аграріїв (35 депутатів), вони чинили вагомий вплив на майже постійну конфронтацію з урядом і ліберальними групами, прихильними до ринкової економіки.

Друга половина 1990-х років була позначена масовими страйками й численними маніфестаціями, які — з підтримкою Комуністичної партії та незалежних профспілок — вимагали, зокрема, виплати заборгованості по зарплаті та пенсіях, а також ухвалення закону, щоб протидіяти «злочинному загарбанню» країни з боку олігархів. Дума підтримувала ці дії і ухвалила закон про незаконність великих приватизацій, але на практиці він не мав ніякого впливу. Вкрай тяжка економічна і банківська криза 1998 року (криза неплатежів) посилила те протистояння, що дуже дестабілізувало «режим Єльцина»: лише за п’ятнадцять місяців (березень 1998 року — серпень 1999 року) приголомшені росіяни бачили, як помінялися чотири прем’єр-міністри, аж поки в серпні 1999 року призначили Володимира Путіна.

Дарма що комуністи намагалися оновитись, поєднавшись, хоч як парадоксально, з російським націоналізмом і православ’ям, вплив комуністів на населення, зубожіле й розчароване утвердженням дикого капіталізму, був ослаблений ненастанною кампанією в ЗМІ, спрямованою на висвітлення злочинів комуністичного минулого. Натомість Єльцин, не спромігшись створити демократичної держави, — зі справжнім поділом на гілки влади і незалежним правосуддям, які тільки й могли б забезпечити Росії нормальний економічний розвиток, — цілком усвідомлював, що годиться знайти або вигадати національну ідею, здатну піднести дух і надати сенс життю його підданих, спонукавши їх забути — або відносно применшити — труднощі їхнього повсякденного життя. Він доручив це завдання соціологам і «політтехнологам», які працювали, відколи він прийшов до влади як президент Російської Федерації, що перебував у коабітації з Горбачовим. Тих spin doctors — блискуче і нещадно висвітлив Віктор Пелевін, один з найоригінальніших сучасних російських письменників. У його романі “Homo Zapiens”^[37] «політтехнологи», хитрі та лихі, створили симулякри політиків у паралельній телевізійній реальності...

Яким чином утілилася в життя «національна ідея», плід їхніх роздумів? Завдяки низці заходів, які мали реабілітувати царську імперію і створити зв’язок між цією імперією та постсовєтською Росією. Найсимволічнішим заходом стало, напевне, перепоховання останків останнього царя Миколи II і його родини, розстріляних більшовиками в липні 1918 року. Понад п’ятдесят представників династії Романових та інших аристократів, які мали кровні зв’язки з ними, прибули з усіх закутків світу до Петропавлівського собору в Санкт-Петербурзі, щоб узяти участь у церемонії. У своїй промові Борис Єльцин стверджував: «Ми зобов’язані закінчити це сторіччя, що для Росії було сторіччям крові та сваволі, каяттям і примиренням».

Утіленням тієї ідеї було й релігійне відродження. Підтримку надали всім релігіям, історично представленим на російській території, а надто православ’ю. Церкви, звичайно, почали реставрувати й відкривати ще за Горбачова, проте за Єльцина збудували або відкрили заново тисячі церков та монастирів. Близький із патріархом Олексієм II (1929–2008), перший російський президент 1998 року визнав за ним роль «головнокомандувача всіх релігійних сил Росії», подарувавши йому на Великдень золоте яєчко. Не дуже обізнаний із релігією, Єльцин визнав священний статус патріарха і вбачав у близькості з ним моральну гарантію своїх дій.

Третім аспектом ідеї стала спроба об’єднати російську еміграцію, зокрема й нащадків емігрантів, які втекли з Росії після Жовтневої революції. Співвітчизниками називали всіх, хто, незалежно від наявності російського громадянства і навіть знання російської мови, відчував близькість із Росією, любив її культуру й був готовий сприяти, байдуже, яким способом, її пишноті у світі. Перший «Конгрес співвітчизників» відкрився в Москві 19 серпня 1991 року, в самісінький день путчу, тож сотні учасників безпосередньо пережили ту спробу розвернути хід історії. Протягом усього свого президентства Єльцин приймав у Кремлі знаменитих емігрантів, скажімо, Олександра Солженіцина і Мстислава Ростроповича. Ухвалили новий закон, згідно з яким кожна людина, народжена в Росії або ж чиї предки були з Росії, могла отримати російське громадянство. Цей закон ще й визначав, що російського громадянина заборонено позбавляти громадянства без його згоди. Цей закон призвів до чималих збурень серед емігрантів, які покинули Росію в 1970-х роках: ті, кого позбавили громадянства за виїзд до Ізраїлю, як-от мене, або через те, що їх вважали за «ворогів» і вигнали за кордон, могли відтоді «відновити» своє російське громадянство. Я не робила цього, але багато моїх друзів скористалися такою можливістю, як-от мій дуже дорогий друг Олександр Гінзбург, що, на жаль, уже покинув цей світ.

І, нарешті, 9 травня 1995 року провели військовий парад на честь 50-річчя Великої Перемоги в Другій світовій війні. Такий захід уперше провели 1945 року, потім організовували знову 1965-го, 1985-го і 1990 року. Починаючи з 1995 року, цей парад став щорічним. Spin doctors Єльцина вважали Велику Перемогу за славетну об’єднавчу подію.

Насправді ані Єльцин, ані групи його радників не спромоглися створити послідовну національну ідею. Найближче коло Єльцина було надто пов’язане з великим капіталом і позначене зв’язками з Заходом.

Троє мислителів

Кілька постатей надто вже ревно працювали над патріотичним відродженням Росії. Я назву тих, кого з відстані часу вважаю за найвпливовіших: Олександра Дугіна, Олександра Проханова і Сергія Кургіняна. Вони втрьох створили спектр ідей, — містичну євразійську, патріотичну та ірраціональну магму, — які мало-помалу поширилися в суспільстві.

Мішель Єльчаніноф^[38] уже простежив життєвий шлях Олександра Дугіна (нар. 1962), тож я обмежуся лише кількома біографічними та ідеологічними елементами. Дотримуючись прямої лінії від нацистського правника та геополітика Карла Шмітта (1888–1985)^[39], цей філолог за освітою, який закликає своїми гаслами до створення великої євразійської імперії, де домінуватиме Росія, вважає, що поразка СССР у «холодній війні» була перемогою «морської цивілізації» (США і Великобританії) над «цивілізацією рівнин» (Росією). Дугін брав участь у захисті Верховного Совєта 1993 року, а після його розпуску став разом із письменником Едуардом Лимоновим одним із засновників радикально антиліберальної і антиамериканської Націонал-більшовицької партії. Проте за кілька років цей маргінал став уже помітною постаттю: 1998 року його призначили радником голови Думи Геннадія Селезньова (1947–2015), переконаного комуніста; наступного року він став директором Центру геополітичних експертиз Експертно-консультативної ради з проблем національної безпеки при тому самому Селезньові. Десь тієї самої пори Дугіна часто запрошував російський Генеральний штаб, щоб він читав там лекції про геополітику. Нині він палкий прихильник донбаських сепаратистів^[40].

Я вже згадувала Олександра Проханова (нар. 1938), великоруського письменника-націоналіста з полум’яним стилем, що підтримував невдалий путч проти Горбачова 1991 року. А 1993 року він, очевидна річ, підтримував Верховний Совєт під час його конфронтації з Єльциним. Після того, як влада закрила його газету «День», він заснував газету «Завтра», що існує аж до часу, коли я пишу ці рядки. Ця газета, що своєю підназвою визначає себе як «газета Російської держави», змогла об’єднати навколо своєї редакції політиків та постаті, належні до опозиції з імперськими поглядами. У єльцинські роки ця газета була вкрай критична до «режиму Єльцина», його політики та інституцій. Я не можу не процитувати один уступ зі статті Проханова, що «вбив» Єльцина наприкінці його президентства:

«Десять років тому Єльцин віддав велику Совєтську Батьківщину на розшматування ворогу, «вбудував» її в «світове співтовариство». Десять років Батьківщину катували в казармах НАТО, ґвалтували, здирали одяг, позбавляли останніх сил, морили голодом, саджали на голку, доводили до нестями, водили на розстріл. І тепер у роздертій сорочці, босоніж, у гематомах, виштовхали під дощ, на ганьблення світу. Єльцин — головний винуватець ганьби, забрав у Росії її могутність, території»^[41].

Сергій Кургінян (нар. 1949) — теж колоритна постать. Він народився від батька-вірменина і матері-росіянки, режисер і політичний аналітик — автодидакт, був одним із найпалкіших прихильників збереження СССР і шкодує про його розпад. Наприкінці совєтської доби працював радником Політбюро і мав шукати вирішення міжетнічних конфліктів, які спалахували в різних «гарячих точках» Совєтського Союзу. Під час конфронтації Верховного Совєта з президентом був у парламенті на боці повстанців і марно намагався переконати їх зайняти менш радикальну позицію та шукати мирного виходу. Протягом другої половини 1990-х років слід Кургіняна майже зникає, проте його регулярно запрошують у ЗМІ, і він вочевидь чинить певний вплив на суспільство. Ось як він описував політичну ситуацію і свою роль в одному інтерв’ю 1997 року, названому «Останній співець імперії»:

«Для багатьох, надто, на жаль, багатьох політиків Росія — вбитий кінь. Вони шматують її. М’яса дедалі менше. Вони починають їсти один одного. Від країни лишився обгризений скелет. Тоді, й тільки тоді з’являються рятівники, що приходять на уламки, ладні пити морквяний чай і вовтузитися зі скелетом. Оживляти його. Тобто рятувати. Прийде така біда — я буду серед тих людей»^[42].

Для цих трьох людей, як і для «православного комуніста» Зюганова, все обертається навколо ностальгії за Совєтським Союзом: жалів за більшою соціальною справедливістю і певною стабільністю перед лицем струсів та незмірної нерівності посткомуністичної Росії, ностальгії за великою військовою могутністю, втраченими територіями і людським потенціалом (25 млн росіян), що лишився за кордоном.

Водночас усі троє засуджують і перемир’я з чеченськими сепаратистами, укладене «режимом Єльцина» 1996 року. 2004 року Дугін нагадав про крайню важливість Чечні для цілісності російської території:

«Чечня є центром сучасної російської державності... Щоб усвідомити це значення Чечні, треба окинути зором загальний геополітичний контекст, у якому перебуває сучасна Росія.

Програвши «холодну війну», ми стали без бою здавати всі наші позиції на користь протилежного — атлантичного — полюса, що негайно займав звільнені території. Перший цикл — розпуск Варшавського договору. Другий — розпад СССР. Наступний етап, що стояв на порядку денному загального сценарію «ліквідації імперії», полягав у розчленуванні Росії.

Чеченський сепаратизм був першим вогнищем третього етапу «ліквідації»^[43].

Які підсумки можна підбити з доби Єльцина? Розчарування населення (за винятком частини інтелігенції і середнього класу, ще дуже нечисленного і слабкого морально), що зазнало гіперінфляції й бачило, як його заощадження розтанули принаймні двічі (1992-го і 1998 року), на тлі казкового збагачення happy few, нечисленних щасливців, і бачило, як родина його хворого і дедалі частіше п’яного президента тримає віжки влади вкрай недемократичним способом. Звичайно, ЗМІ були вільні (дарма що головні телеканали вже перебували в руках олігархів), але свобода слова, як і свобода віровизнання, свобода поїздок за кордон і змога відкрити крамничку, були набуті ще за доби Горбачова.

У тій згубній атмосфері кінця врядування Єльцина стала відчутною ностальгія за належністю до могутньої імперії, яка розмовляла з США як із рівнею і брала участь у справах світу. Для Єльцина настала пора подбати про свого наступника.

ЧАСТИНА ДРУГА Велика Вітчизняна війна як основа нової російської ідентичності

Розділ VII РОСІЯ «ПІДВОДИТЬСЯ»: НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Прихід до влади Путіна, колишнього керівника ФСБ, який швидко «сфабрикував» свою партію — «Єдину Росію», — змінив ситуацію. Нова ідеологія, яку він спромігся накинути, — це вправно виготовлена суміш великоросійського патріотизму — забарвленого жалем за розпадом імперії і натхненого прагненням знову завоювати її — і реабілітації совєтського способу життя і совєтських досягнень. Відтоді совєтський період, незважаючи на його «трагічні сторінки», сприймають як позитивний і славетний.

Випробувавши чотирьох прем’єр-міністрів за п’ятнадцять місяців, Єльцин (зі схвалення своєї родини та олігарха Бориса Березовського, що мав великий вплив у Кремлі) в серпні 1999 року призначив Путіна й одразу заявив, що бачить у ньому свого наступника. Це призначення спершу породило подив. Адже цей колишній совєтський шпигун у Східній Німеччині, що на початку постсовєтської доби поміняв кар’єру в лоні служб безпеки на кар’єру апаратника й після кількох років, проведених у Санкт-Петербурзькій мерії, займав посади заступника керівника справами президента в Кремлі, директора ФСБ (колишнього КГБ) і секретаря Ради безпеки Російської Федерації, завжди тримався в затінку, тож ніхто не передбачав його блискавичного злету на верхівку влади російської держави.

Тієї самої пори, в серпні 1999 року, чеченські бойовики-екстремісти почали операцію з метою взяти контроль над Дагестаном і створити там ісламський каліфат. Чи маніпулювала тими бойовиками ФСБ? В усякому разі їхні дії становили добрий претекст для влади, щоб порушити перемир’я, укладене з очільниками незалежної Чечні. Здається, Шаміль Басаєв, головний натхненник тієї операції, мав давні зв’язки з таємними російськими службами, що й пояснює, чому під час наступу федеральних військ він разом зі своїми бійцями безперешкодно вийшов із Дагестану.

4–16 вересня 1999 року в житлових будинках трьох російських міст: Москви, Волгограда і Буйнакська — сталося кілька вибухів. Загинуло 307 осіб, понад 1700 зазнали поранень. Винних назвали дуже швидко: ними могли бути лише чеченські терористи. Перша чеченська війна (1994–1996), коли Росія, незважаючи на два роки збройного протистояння, не змогла повалити сепаратистський режим, лишилася травматичним спогадом для російського населення, що відчувало потребу в «тонізаторі», який збільшив би авторитет Володимира Путіна, і то так, щоб через кілька місяців він мав змогу перемогти на президентських виборах.

Можна цілком обґрунтовано запитати себе, чи за тими вибухами не стояла зі схвалення Володимира Путіна ФСБ. На цю тему пролито багато чорнила, висунуто кілька гіпотез. Найпереконливішою мені видається теорія американського журналіста Девіда Саттера, доброго знавця постсовєтських реалій^[44]. На його думку, Путін не мав би часу підготувати операцію такого масштабу від миті свого приходу на посаду керівника уряду до вересня 1999 року. Натомість цілком міг підготувати цю інсценізацію з наказу Єльцина, коли ще командував ФСБ. Адже Єльцину було не досить призначити Путіна на посаду прем’єр-міністра, він одразу прагнув зробити його спадкоємцем, здатним захистити його, а також його родину від усяких можливих переслідувань за злочини і надуживання, скоєні протягом десятиріччя, коли він перебував на чолі влади. У своєму телевізійному зверненні 9 серпня 1999 року Єльцин виразно заявив про свої наміри:

«Тепер я вирішив назвати людину, яка, на мою думку, здатна консолідувати суспільство. Спираючись на найширші політичні сили, забезпечити дальше проведення реформ у Росії. Вона зможе згуртувати навколо себе тих, кому в новому, XXI сторіччі судилося оновити велику Росію. Це секретар Ради безпеки, директор ФСБ Росії — Володимир Володимирович Путін... Я впевнений у ньому. Але хочу, щоб у ньому були впевнені й ті, хто в червні 2000 року прийде на виборчі дільниці і зробить свій (добрий) вибір»^[45].

Володимир Путін прийняв цю пропозицію того самого дня. Він, звичайно, став кандидатом на президентських виборах 2000 року.

Те, що сталося далі, заслуговує на особливу увагу.

У вересні 1999 року почалася Друга чеченська війна, підтримана громадською думкою, нагрітою до білого жару недавніми вибухами. 24 вересня Путін виправдав бомбардування напередодні російською авіацією міста Грозного, його аеропорту і нафтопереробного заводу словами, які стали знаменитими: «Мы будем преследовать террористов везде... Значит, вы уж меня извините, в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим». Тон був заданий.

Саме в цьому контексті Путін і наближені до нього підготувалися до законодавчих виборів, призначених на грудень 1999 року, до президентських виборів, і створили ex nihilo, з нічого, нову партію, спершу названу «Ведмідь», потім — «Єдність» і, нарешті, «Єдина Росія». Її кредо? Консерватизм і підтримка дій Путіна.

У результаті законодавчих виборів «ведмежата» і комуністи отримали майже однакове число місць і уклали своєрідну угоду про коабітацію, яка дала їм змогу поділити головні посади в комітетах Думи. Але цей союз проіснував недовго. 4 лютого 2000 року колишній прем’єр-міністр Євгеній Примаков (1929–2015), досвідчений політикан, що вважав себе за конкурента Путіна, після страхітливого паплюження в ЗМІ відмовився від президентської кампанії. Його парламентська фракція «ОВР» («Отечество — Вся Россия») одразу приєдналася до «Єдності», утворивши в Думі найчисленніший блок. Уперше в постсовєтській історії російський президент після свого обрання наприкінці березня 2000 року контролював парламент, де комуністи опинилися в меншості. Ця Думашвидко стала простою реєстраційною палатою всіх ініціатив Кремля.

За три-чотири роки простір публічної свободи значно звузився. Крім придушення прихильників незалежності Чечні коштом майже тотального руйнування країни і значних людських утрат (ще 2000 російських військових, 15 000 чеченських бійців, 25 000 цивільних), Володимир Путін зміг поставити під свою опіку головні телевізійні канали і позбутися впертих олігархів, скажімо, Бориса Березовського (1946–2013), змушеного втекти з Росії, і Михайла Ходорковського (нар. 1963). Ходорковський, найбагатший росіянин на початку 2000-х років, побачив, як його підприємства конфіскували, а його самого засудили до тривалого ув’язнення за «шахрайство» і «несплату податків». Ці дії з метою зміцнити особисту владу Путіна збіглися зі зростанням цін на вуглеводні: якщо в лютому 1999 року ціна за барель нафти впала до 10,2 доларів, за рік вона піднялася до 27,63 доларів, і це був тільки початок запаморочливого злету. Адже вуглеводні (нафта і газ) становили 50% федеральних бюджетних надходжень і 70% вартості російського експорту. Після кількох дуже важких років російський народ побачив, що рівень його життя підвищується, і це дуже посприяло популярності нового керівника.

Владна вертикаль

Цей ідеологічний поворот відбувався паралельно з розбудовою владної вертикалі, яка зміцнила владу Путіна в армії, центральному апараті та регіонах: жодне важливе призначення не робили без згоди президента, що мав повноваження звільняти майже кожного високого функціонера на цивільній службі та байдуже якого військового.

У грудні 1999 року, під час візиту до давніх колег на Луб’янці (осідку ФСБ) із нагоди святкування Дня чекіста, Путін вимовив дуже значущі слова: «Я хочу зробити одну заяву: група співробітників ФСБ, послана у відрядження для праці під прикриттям в уряд... свої завдання виконує». Він, звичайно, говорив про... себе. Дивний жарт, що виявився серйознішим, ніж передбачали: за кілька років число військових, здебільшого з таємних служб, представлених в урядових елітах, зросло в сім разів, а на найвищих рівнях державного врядування навіть у дванадцять разів. Починаючи з 2000 року, їхня присутність в економіці та політиці стала масовою. На думку соціолога Ольги Криштановської, фахівця з російських еліт, вплив військових у «когорті» Путіна просто разючий: якщо взяти 1000 найважливіших посад у лоні еліти (зокрема й ректорів найпрестижніших університетів та головних редакторів провідних ЗМІ), частка їх досягла близько 80%. Дослідниця пише:

«Надто важливо спостерегти, як військові інтегруються в державні органи... У більшості випадків їх безпосередньо призначає Кремль. Ці заступники міністрів та інші (високі функціонери) стають завдяки цьому офіцерами активного резерву. Такий статус і досі існує в органах державної безпеки. Це означає, що не припиняючи служби у військовій структурі, отримуючи там зарплату, офіцери йдуть на роботу в інший орган. На відміну від решти співробітників цього органу, вони мають додаткові завдання: пишуть щомісячні рапорти для «рідної їм структури». Крім того, зберігають матеріальні привілеї офіцерів і мають посвідчення, яке гарантує їм особистий імунітет... Це престижний статус, яким пишаються... Це «комісари»... довірені особи президента, які мають завдання стати «оком державця» і зміцнити отак контроль Кремля»^[46].

Я б додала, що дослідження урядових еліт, що їх провадила Криштановська, швидко стали, як нарікала вона одного разу переді мною, практично неможливими. Уже років десять, якщо не більше, публічні біографії представників урядових еліт, які послідовно відмовляються від інтерв’ю, стали фрагментарними і рясніють пропусками.

Візит Путіна до чекістів у грудні 1999 року не був окремим актом. Новий керівник держави заходився з різноманітних нагод «повертати гордість» не тільки різним державним службам безпеки, а й поліції та військовим. У грудні 1999 року перед керівниками парламентських груп щойно обраного парламенту він проголосив тост на честь... Йосифа Сталіна. Відмовився пити тільки Григорій Явлінський, тоді керівник демократичної і ліберальної партії «Яблуко»; Путін знову виголосив такий тост 23 лютого 2003 року в Кремлі з нагоди Дня захисників Вітчизни (давніше — Дня Совєтської армії).

Совєтський гімн як дзеркало країни

Повернення совєтського гімну, яке схвалив Путін через кілька місяців після свого обрання президентом, теж становило елемент прагнення повернути росіянам гордість. Історія цього гімну повчальна. Від миті утворення СССР 1922 року до 1943 року національним гімном був «Інтернаціонал». Але під час Великої Вітчизняної війни совєтська ідеологія перейшла від інтернаціоналізму до націоналізму, тож вирішили створити справді патріотичний гімн. Конкурс, організований із цієї нагоди, виграв твір (попервах гімн більшовицької партії, 1938 р.) композитора Олександра Александрова.

Сталін обожнював цей гімн, що вихваляв Маркса, Енґельса, Леніна, а також і його. В апогеї великих чисток він полюбляв слухати ці рядки:

Проте війна вимагала інших слів. Сталін вибрав слова Сергія Михалкова і Ель-Регістана (псевдонім Габріеля Урекляна), які корегував особисто, зберігши мелодію Александрова. Тут уже не йшлося про партію: оспівували «Велику Русь», СССР і Батьківщину. І, звичайно, Сталіна:

Цей гімн співали з 1944-го до 1956 року. Після осуду з боку Хрущова культу особи Сталіна грали тільки музику аж до 1977-го, коли той самий Сергій Михалков зі схвалення Центрального Комітету Компартії змінив слова. Новий варіант мав дві важливі модифікації: вже не було згадки про Сталіна, але знову згадали про комунізм:

Після розпаду СССР Росія мала потребу в новому гімні. Єльцин поширював, видавши указ, «Патріотичну пісню» Михайла Глинки (1804–1857) без слів, фрагмент із його опери «Життя за царя» (1836 р.). Ця врочиста музика була гімном Російської Федерації протягом десятьох років. Проте жоден поет не спромігся написати до нього текст. Слід, мабуть, думати, що ніхто не знав, якою була насправді природа нової Росії і що треба уславлювати...

Натомість Путін не вагався жодної миті: слід повернутися до початкового совєтського гімну, знову переробивши його. 30 грудня 2000 року він підписав указ: музика лишилася від гімну 1938 року, але слова, вже втретє, переписав вічний Сергій Михалков:

Скептики в Москві жартували: слова міняються, а пісня завжди та сама. Совєтське коло замкнулося.

Совєтизм без комунізму

Хитрощі Путіна полягали в поверненні до совєтських цінностей, позбавивши їх властивої їм комуністичної сутності. За Єльцина, оскільки комуністи становили справжню противагу владі, це було неможливим. Але тільки-но всяку опозицію, гідну цієї назви, ліквідували, інколи в буквальному значенні цього слова (я думаю про Бориса Нємцова, ліберального державного діяча, вбитого 2015 року, і про видатну журналістку Анну Політковську, що зазнала тієї самої долі 2006 року, якщо згадати тільки найвідоміших), Путін мав поле для маневру, щоб без вагань здійснити «совєтизацію».

Ось як діяв режим. Провідні ЗМІ, які він контролював, почали дедалі наполегливіше позитивно згадувати совєтський період, привертати увагу не тільки до великих економічних досягнень, а й до завоювання космосу, тодішнього спорту і балету, вшановувати совєтських учених, письменників і митців, ба навіть совєтських шпигунів. Рік за роком телебачення транслювало дедалі більше совєтських фільмів, детективів, героями яких були міліціонери (поліцаї совєтської доби) або агенти розвідки, концертів колишніх зірок совєтської доби, документальних фільмів, які уславлювали совєтські військові, наукові та промислові досягнення, а також цілу сукупність ток-шоу та інших передач, присвячених тому спільному минулому. Частка ефірного часу, присвячена совєтському «програмуванню», наростала крещендо. Йшлося (і йдеться досі) про здійснення занурення в минуле, щоб по-новому прочитати його — вже позитивно. Я, наприклад, зберегла в пам’яті передачу, під час якої один режисер розповідав про труднощі, зумовлені цензурою брежнєвського періоду. Ведучий слухав його, всміхаючись, засвідчуючи своє щире співчуття («Ох, ми добре знаємо, що тоді все було нелегким!»). Проте запрошений дуже швидко згадав про «добру атмосферу», яка панувала на знімальних майданчиках, тож і затьмарив отак спогад про цензуру, немов ішлося про минущу бурю. У «справжньому житті» не можна було надрукувати чи інтерпретувати жодного рядка без печаті лиховісного Головліту, управління, яке завідувало цензурою. Нині на телебаченні вкрай рідко можна натрапити на фільми із зображенням протесту, зняті під час перебудови або ж належні до тих, яких за совєтської доби, власне, й не показували. Адже вони надто похмурі, надто обвинувальні.

Щоб мати уявлення, яке місце займає совєтизм на телебаченні, досить поглянути на програми кількох великих телеканалів. Візьмімо один із головних — «Россия-РТР». Середа 16 січня 2019 року: ток-шоу «Лінія життя», започатковане 2002 року, в ньому митці, письменники, вчені та діячі культури розповідають про свій життєвий шлях. У більшості випадків ідеться про осіб, які стали відомі за совєтської доби. П’ятниця 18 січня; культовий фільм 1980 року «Петровка, 38», де йдеться про працю совєтського карного розшуку. Субота 19 січня: «Далекі близькі», ток-шоу, яке веде популярний Борис Корчевніков, що «щиро розповідає про життя зірок совєтського кіно, яких знали всі завдяки «Советскому экрану», ілюстрованому журналу з великим тиражем», як стверджує сайт цієї передачі. Далі йде щотижнева передача «Пішки», присвячена цьому дню в Москві в 1940-х роках та москвичам. Ще пізніше йде фільм «Пізні побачення» (1980 р.), совєтська мелодрама: історія невдалого кохання двох сорокарічних людей, які не спромагаються збудувати нове життя. Неділя 20 січня: «Сміхопанорама», передача, яку веде вже літній комік Євгеній Петросян, що представляє гумористів совєтської і російської сцени. Згодом передачу «Далекі близькі» повторюють. Наприкінці дня можна подивитися «Анну на шиї», совєтський фільм 1954 року за оповіданням Чехова. Решта програми присвячена новинам і сучасним серіалам або фільмам. У програмі немає жодного іноземного фільму.

Візьмімо тепер телеканал, присвячений кіно: «Дім кіно». Присутність совєтських фільмів приголомшлива. Телеканал працює 24 години на добу. З дев’ятьох фільмів у програмі в суботу 19 січня сім совєтських! Це «Спортлото-82» (комедія, 1982 р.); «Королева бензоколонки» (комедія, 1962 р.); «Висота» (мелодрама про будівництво металургійного комбінату, 1957 р.); «Афоня» (комедія, 1975 р.; перевиховання дрібного шахрая); «Дорослі діти» (драматична комедія, 1961 р.: конфлікт між батьками-матерями і дорослими дітьми); «Галасливий день» (мелодрама, 1960 р.; конфлікт поколінь, змушених співіснувати); «Три дні в Москві» (комедія, 1974 р.).

Зрозуміло, ця реабілітація совєтського періоду — що постає вже не як трагічне і хворобливе відхилення, а як загалом позитивна доба в ході тисячолітньої історії Росії — задовольняла значну частину населення, якій важко було змиритися, що чотири покоління совєтських громадян могли жити «в брехні», як казав Солженіцин. Кому не забракло б духу погодитися з такими гіркими рядками видатного совєтського режисера Ельдара Рязанова: «Жити б мені в такій країні, щоб пишатися нею. Проте мені довелося народитись у великому лайні»? Не забуваймо: якщо це населення має в своєму складі родини мільйонів жертв ГУЛАГу (страчених і ув’язнених), то має ще й дуже численних співробітників таємної поліції і тюремного апарату, а також мільйони викажчиків.

Головний герой уже згаданого роману «Той, хто знає» Олександри Мариніної — Наталя Воронова, режисер документальних фільмів для телебачення. Навчаючись за совєтської доби в Кінематографічному інституті, вона повідомляла одному зі своїх викладачів, агентові КГБ, про те, що відбувалося в студентському середовищі. Внаслідок одного з її доносів з інституту вигнали талановитого студента Южакова. Згідно з описом Мариніної Воронова — ідеалістка, яка щиро вірить, що її інформація допомагає вихователям і владі не дати студентам потрапити під «згубний західний вплив».

На початку постсовєтського періоду, дізнавшись, що одну литовську керівничку звинуватили у співпраці з КГБ, Наталя відчула, як її роздирають сумніви: а що, як хтось дізнається, що й вона була викажчиком? Щоб з’ясувати ситуацію, вона зрештою знайшла свого колишнього наставника з КГБ і запитала його, чи загрожує їй небезпека, що її викриють. Але вродливий імпозантний чоловік відповів їй майже з розчуленою усмішкою: «Ми ніколи не зраджуємо наших інформаторів». Потім заспокоїв її докори сумління з приводу студента, якому, як здається їй, вона зламала кар’єру:

«Наташенько, викиньте ці дурниці з голови! Южакова тільки відрахували з інституту, його не запроторили за ґрати: його батько-мати мали зв’язки нагорі й змогли допомогти йому. Коли він був студентом першого курсу, ми дізналися, що він читає заборонену літературу, але ж його не ув’язнили, лише трохи налякали. Згодом він виявився втягненим у незаконні валютні операції, тут йому вже загрожувала в’язниця. Батькові-матері знову пощастило врятувати йому шкуру, але його були змушені відрахувати з інституту... Ви не маєте нічого спільного з цим, ви просто поінформували мене про дії Южакова напередодні його арешту...

Ви ні в чому не винні».

Який happy end! І який підсолоджений образ совєтського суспільства: молодого дисидента представили як звичайного спекулянта на чорному ринку, щоб не породити жодної симпатії, на відміну від шановного професора, співробітника КГБ, і чесної Наташі.

Ситуація, яку описала Мариніна, нагадує мені мою особисту історію. У 15 років мені заборонили відвідувати уроки моєї класної керівнички за «несовєтський погляд» (sic!) на уроках, коли вона розповідала нам про «складну міжнародну ситуацію» та «імперіалістичні підступи». В нападі люті вчителька гаркнула, що вже не хоче бачити мене в класі. Це діялося в школі, єдиній у Москві, де частину предметів викладали французькою мовою. Якби мій батько не знав директора школи (друга одного з його друзів), я була б змушена покинути її і не мала б змоги вивчати далі французьку мову. Директор запропонував, щоб я ходила до іншого класу, і то був гарний ризикований жест, бо моя класна керівничка була ще й секретарем шкільної парторганізації. Я десятки років не знала, що спричинило таку нестямну лють тієї дами.

Ключ до цієї загадки з’явився лише через півсторіччя. Кілька років тому я опублікувала частину своїх спогадів у російському журналі «Континент», де розповіла про цей епізод. Після тієї публікації я отримала довгий електронний лист від колишнього учня мого класу, що в 14–15 років був моїм найкращим другом. Він написав, що його приголомшила моя розповідь, і признався, що був регулярним інформатором моєї класної керівнички. Він повідомляв їй про наші розмови й показував вірші, які я давала йому. Адже завдяки моєму першому залицяльникові я мала доступ до творчості кількох поетів, офіційно не заборонених, проте їх не видавали: Мандельштама, Цветаєвої і навіть Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками 1921 року. Я переписувала їхні вірші в зошити й давала читати тому хлопцеві. На перервах ми розмовляли про них. Та вчителька знала, що я читаю твори на межі забороненого, — принаймні такі, що їх не годиться читати правильній совєтській школярці.

Але повернімося до Мариніної. Інший персонаж її роману, молодий журналіст Нільський, провадить розслідування щодо Воронової і дізнається, що вона має підтримку, яка допомагає їй реалізувати дорогі проекти. З якої причини їй допомагають?

«Коли утвердилася політика Горбачова, відбулися радикальні зміни. КГБ втратив свої позиції, які давали йому змогу впливати на розуми й душі. Тоді й ухвалили постанову вибрати з-поміж найталановитіших діячів культури тих, кому було б корисно допомагати, бо в разі потреби можна буде розраховувати на їхню вірність. Духовними проводирями нашої країни й далі були культурні діячі, найчастіше письменники та режисери. Годилося дбати про цих проводирів і сприяти їм, щоб слушної миті вони пропагували «правильні ідеї».

Наталя належала до тих «талановитих людей»: ця давня викажчиця, що, на відміну від мого шкільного товариша, який усе життя відчував докори сумління за ту «співпрацю», зрештою змирилася зі своїм минулим і фактом, що її кар’єра розвивалася завдяки «інвестиціям» КГБ. Вона не соромилася цього. Такою є мораль цієї розповіді. Мабуть, саме це й відбулося в реальному житті з багатьма звичайними людьми і діячами культури. Після років худих корів за Єльцина держава або інші структури, контрольовані державою, скажімо, мерії великих міст, почали допомагати інтелектуалам. Наприклад, один добрий літературний журнал отримав від Московської мерії приміщення в самому центрі міста. Головний редактор здав у суборенду майже всю ту велику площу і лишив для самої редакції тільки одну чи дві кімнати: дуже висока орендна плата давала йому змогу жити заможним життям. Відомий письменник повернувся після довгого вигнання, і йому дали в столиці чотирикімнатну квартиру. Дуже ретельний соціолог отримала для своєї дослідницької групи течку з двома мільйонами доларів!

В обмін на що пропонують такі королівські дари? Якщо журнал не був по-справжньому близький до влади, відтоді він уже «нейтралізований». Письменник, давніше антисовєтський, став несамовитим захисником путінської Росії. Та соціолог уже кілька років співпрацює з одним аналітичним центром Кремля. Це розповіді про людей, яких я знаю особисто, тож я, щоб не бути нескромною, не розкриваю їхніх імен. В усьому цьому немає нічого нового. За сталінської доби діячі культури, якщо дотримувалися вказівок партії, тішилися високим рівнем життя: мали дачі, гарні квартири, відпочинкові будинки, великі тиражі своїх книжок або гарантовану закупівлю своїх картин і т. ін.

Повернення морального консерватизму

Реабілітація совєтизму значно посприяла тому, що Росія «підводиться з колін»^[47]. Ідеї демократів, що їх пов’язували зі злиднями, олігархією та злочинністю 1990-х років, а також із перебудовою, паплюжили, натомість заохочували «моральну стабілізацію». «Примирення» між царською Росією і постсовєтською Росією було передусім позначене відродженням консерватизму. Повернення царської Росії на національну сцену характеризували численні події. Хоча ще Єльцин переніс останки родини останнього царя в Санкт-Петербург, уже за Путіна, в жовтні 2000 року, Миколу II, його дружину і п’ятьох їхніх дітей канонізували як «мучеників». Дуже скоро в Росію перевезли останки багатьох і царських, і білогвардійських генералів (які воювали проти більшовиків під час громадянської війни), що померли за кордоном.

Найбільш значущим перепохованням було, напевне, перевезення останків одного з видатних полководців білої армії генерала Денікіна (1872–1947), відомого своєю запеклою боротьбою з більшовицьким режимом, несамовитим запереченням ідеї розчленування Російської імперії (чого вимагали кілька національних меншин, скажімо, українці та грузини) і несхитним антисемітизмом (він уважав, що євреї загалом прихильні до більшовиків). Московські дворянські збори^[48] подали ідею перепоховати цього великого російського патріота, і цій ідеї швидко дали хід. У жовтні 2005 року з наказу Путіна останки Денікіна перевезли зі США до Москви й поховали з державними почестями в некрополі Донського монастиря.

Того самого дня і на тому самому місці поховали ще одного великого російського патріота, філософа Івана Ільїна (1883–1954), теж із наказу Путіна. Ільїн був украй консервативним філософом зі слов’янофільськими і монархічними поглядами. Вигнаний із Совєтської Росії 1922 року разом із 160 іншими інтелектуалами, він жив у Німеччині як антикомуністичний пропагандист. 1933 року Російський науковий інститут, де він працював, передали під опіку Йозефа Геббельса. Працю Ільїна дуже цінував перший шеф гестапо Рудольф Дільс. Ільїн сам вважав себе за фашиста: на його думку, диктатор — «митець влади». Проте відданість Ільїна не захистила його повною мірою від підозр гестапо, 1938 року він був змушений покинути Німеччину і перебратись у Швейцарію. Навіть після війни Ільїн зберіг прихильність до фашизму, хоч і засуджував його надужиття:

«Фашизм не повинен був ставати на позиції, ворожі християнству... Фашизм міг і не створювати тоталітарного устрою; він міг задовольнитися авторитарною диктатурою... Російські «фашисти» не зрозуміли його... Якщо їм пощастить утвердитися в Росії (не доведи Господь), вони скомпрометують усі державні та здорові ідеї і проваляться з ганьбою... Франко і Салазар зрозуміли це і намагаються уникнути таких помилок. Вони не називають свого режиму «фашистським». Сподіваймося, що й російські патріоти до кінця продумають помилки фашизму та націонал-соціалізму і не повторять їх»^[49].

Уже кілька років, як Путін цитує Івана Ільїна в своєму щорічному посланні Федеральним Зборам. А Дмитро Медведєв, президент Росії у 2008–2012 рр., рекомендував його твори російським студентам. Крім того, це прізвище фігурує в деяких промовах російського міністра закордонних справ, голови Конституційного суду і патріарха. Які ж ідеї цього філософа, що їх так полюбляють цитувати сучасні російські керівники? Наприклад, ідея, що мета політики — подолати індивідуальність і запровадити «живу тотальність» нації. Зокрема він писав:

«Майбутня Росія має знайти собі особливу, своєрідну державну форму, поєднання «адміністрації» і «корпорації», яке відповідатиме російським національним історичним традиціям...^[50] З огляду на масштаб завдання заклики до формальної демократії є наївними, непродуманими і безвідповідальними»^[51].

Вибір Донського монастиря для поховання Денікіна та Ільїна суперечливий. За сталінської доби тіла розстріляних під час великих чисток спалювали, а потім їхній прах закопували на території Донського монастиря, вночі, у щонайбільшій таємниці; крім того, там ховали й тих, кого страчували і до 1937-го, і після 1938 року. Микита Петров, історик із «Меморіалу», вивчав біографії сталінських катів, безпосередньо пов’язаних із тими стратами. Головного ката, якщо можна так висловитись, звали Василь Блохін (1895–1955), і за тридцять років доброї та вірної служби він особисто стратив близько 20 000 осіб. Позбавленого за доби Хрущова військового звання і нагород, цього ката спалили на тому самому місці, що і його жертв. І все-таки, якщо прах жертв ховали анонімно, Блохін мав право на скромний пам’ятник із фотографією в цивільному. Після приходу Путіна до влади на його могилі поклали нову мармурову плиту, прикрашену новим фото, цього разу з погонами генерал-майора служби безпеки. Що слід думати про це все: що кожен із трьох, Денікін, Ільїн і Блохін, по-своєму посприяв величі Росії?!

Об’єднавчі проекти

Одним із великих завдань, за яке дуже швидко взявся Путін, було возз’єднання Російської православної церкви за кордоном, яку заснували в 1920-х роках священики-емігранти, що не визнавали влади більшовиків, із Московським патріархатом. Після краху комуністичного режиму, коли співіснування двох окремих російських православних церков вочевидь уже не мало сенсу, московський патріарх Олексій II шукав зближення з Російською закордонною церквою. Ця церква спершу була непохитною, бо значна частина священиків СССР — і вся церковна ієрархія, зокрема й патріарх Олексій II — була скомпрометована зв’язками з КГБ. Прийшовши до влади і приїхавши в Нью-Йорк, Путін, хоч і не зустрівся особисто з митрополитом Лавром, предстоятелем Російської закордонної церкви, запросив його до Росії. Згодом, 2003 року, Путін приїхав у Нью-Йорк ще раз з листом, якого підписав Олексій II, і цього разу вже зустрівся з Лавром. Зусилля дали свої плоди: у травні 2007 року тисячі православних росіян стали свідками відновлення «канонічного спілкування» між Московським патріархатом і Закордонною церквою (що мала у світі кількасот парафій і десь півтора мільйона вірних). 2007 року на щорічній прес-конференції Путін стверджував, що значення «традиційних конфесій» Росії (передусім православ’я) можна порівняти зі значенням ядерного щита: адже вони зміцнюють російську державу і гарантують її зовнішню та внутрішню безпеку. Отже, новооб’єднана церква Путіна стала де факто каналом впливу на американських і європейських православних християн і зміцнила зв’язки між Батьківщиною-матір’ю і «русским миром».

Це зміцнення ролі церкви мало дуже швидкі наслідки. 2003 року так звані хулігани знищили в Сахаровському центрі в Москві виставку під назвою «Обережно, релігія!» Сорок митців виставили твори, які критикували навколишнє святенництво і ставили під сумнів місце релігії у світському суспільстві. Тих «хуліганів», насправді послану із завданням паству однієї московської церкви, швидко відпустили. Натомість організаторів виставки судили за «підбурювання до релігійної ненависті». Процес тривав близько двох років у атмосфері полювання на відьом. Двох працівників Сахаровського центру засудили до великих штрафів. Третю звинувачену, митця, який допомагав організовувати виставку, виправдали, але внаслідок травми, заподіяної процесом, вона наклала на себе руки. Це був перший із довгої низки судових процесів, найвідомішим з яких, напевне, був процес гурту “Pussy Riot” 2012 року, звинуваченого у співі блюзнірського тексту в храмі Христа-Спасителя під час релігійної служби. За словами письменника Проханова, то був «страхітливий вияв нігілістичної антицерковної культури».

Путін став активним прибічником ще одного об’єднавчого проекту, який започаткував Єльцин: підтримки «співвітчизників» в усьому світі. Отож фонд «Русский мир», фінансований російським урядом, організовує з 2007 року щорічні асамблеї, на яких збираються сотні представників «русского мира» з усієї планети в присутності російської дирекції і релігійних достойників. Цей фонд уже створив понад 250 російських центрів у 70 країнах. 2018 року в їхній роботі брало участь понад мільйон осіб в усьому світі. «Росія, Україна і Білорусь формують разом Святу Русь» — саме таке гасло часто використовують на зустрічах, присвячених поширенню уявлення про «русский мир».

Можна ще згадати Фонд підтримки і захисту прав співвітчизників, які живуть за кордоном, створений указом Путіна 2012 року, цей фонд зокрема надає юридичні консультації і допомогу у випадку судових процесів, порушених проти «співвітчизників».

На конгресах співвітчизників, які періодично відбуваються в Москві, представлена ціла галактика інституцій, центрів, організацій, асоціацій, мета яких — зміцнювати зв’язок Росії з її вихідцями і симпатиками за кордоном. Під час останнього, шостого конгресу, що відбувся наприкінці жовтня 2018 року, Путін звернувся до 700 делегатів, які представляли російську діаспору в світі:

«Символічно, що цей конгрес відбувається напередодні Дня російської єдності, це свято засноване на честь подвигів наших предків і свідчить про неперервний зв’язок усіх поколінь, відданих Вітчизні, людей, які обстоюють свої традиційні цінності та спільні ідеали незалежно від того, в якій державі вони тепер живуть... Усі разом ви представляєте величезну громаду російських співвітчизників, один величезний русский мир... що об’єднував усіх, хто духовно пов’язаний із Росією... хто вважає себе за носія російської мови, культури, російської історії»^[52].

Як і православна церква, «русский мир» за Путіна швидко став інструментом soft power, лагідної сили, у світі^[53]. Ба навіть просто сили, як свідчить мобілізація «русского мира» на користь сепаратистів Донбасу. Проте всі ці об’єднавчі проекти нації, всі зусилля зміцнення зв’язків між матір’ю-Росією і закордоном не мали б сенсу, якби Путін на запропонував російському народу та «русскому миру» нової ідеології, зіпертої на переписування національної історії: славетного бачення минулого, водночас і царського, і совєтського, в якому головну роль відіграє Перемога в Другій світовій війні.

Розділ VIII ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА НАД АБСОЛЮТНИМ ЗЛОМ

Реабілітація совєтського періоду і додавання його до величної розповіді про тисячолітню російську історію були б неможливі без уславлення Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). Уславлення, яке за Путіна стало одержимістю. Але ж як говорити про Перемогу, не назвавши того, хто був генералісимусом і керівником совєтської держави мало не тридцять років? Реабілітація Сталіна — головний елемент історичного ревізіонізму і править за міст між царатом і совєтським режимом.

Ми ще не підступали до одного з найважливіших аспектів путінської ідеології: переписування історії. Заявлена мета полягала в прагненні зробити російську і совєтську історію досить позитивною, щоб молоде покоління пишалося Батьківщиною і прагнуло захищати її. Якщо історики завжди мають — майже за рідкісними винятками — право вивчати байдуже яку епоху і публікувати результати своїх досліджень, держава підтримує тільки так званий позитивний підхід до національної історії. Скажімо, історик сталінських злочинів видасть, не без труднощів, свою книжку малим тиражем, натомість «позитивні» твори, написані з підтримкою Міністерства культури та інших російських організацій і фондів, публікують багатотисячними накладами, а то й тиражем у кількадесят тисяч примірників. Крім того, їх рекомендують для читання учням і студентам.

Такий характер дій став очевидним після публікації під керівництвом Олександра Філіппова двох підручників російської історії (2007-го і 2009 року). В першому йдеться про період 1900–1945 рр., у другому — 1946–2006 рр. Опубліковані в двох варіантах — одному для викладачів і другому для учнів та студентів, — ці підручники містять незліченне число «перлів», зокрема в розділах, присвячених сталінському періодові (1924–1953 рр.). Зокрема там стверджено, що масові репресії і терор були раціональними методами і діями політичного керівництва (з метою забезпечити соціальну «стабільність») і керування економікою (з метою індустріалізувати і модернізувати країну). Відповідно до путінського духу автори подають нам «примирене» бачення національної історії, однаково характеризуючи протилежні сили, ба навіть катів і жертв: усі були росіянами, які діяли задля блага великої Росії, байдуже, чи йшлося про Денікіна, Сталіна або Тухачевського (маршала, розстріляного 1937 року з наказу Сталіна). Адже добро і зло — не абсолютні категорії: добро — це те, що служить великій російській державі, і то зі схвалення православної церкви, в дусі відомого німецького військового гасла: “Gott mit uns!” («З нами Бог!»).

2013 року президент Путін доручив Міністерству освіти створити серію підручників, які охоплять тисячолітню історію Росії. Ідея була проста: замінити десятки підручників, чимало яких мали фінансову підтримку «з-за кордону» (наприклад фонду Сороса) і які «перекручували» вирішальні події російської і совєтської історії, підточуючи національні почуття молоді, та створити для кожного історичного періоду єдині авторитетні підручники патріотичної орієнтації.

Обов’язок наглядати за цим завданням дістався міністрові культури Володимиру Мединському, що став популярним у Росії завдяки своїм багатотиражним дешевим книжкам, присвяченим історичним темам: власне, історичній міфології, в якій російську історію виставлено на сцену залежно лише від інтересів держави і яку можна охарактеризувати стереотипним протиставленням захисників і ворогів Батьківщини. 2015 року, під час однієї конференції в Московському інституті міжнародних відносин, alma mater Мединського, він у своєму виступі увиразнив власний підхід до совєтської історії, вписаної, на його думку, в пряму лінію російської історії:

«Більшовики від самої миті свого приходу до влади бралися до державного будівництва, вважаючи історичну Росію за неподільне утворення. Вимушено — зокрема й усупереч багатьом своїм теоріям, які заперечували державу в принципі... У підсумку: з громадянської війни, що почалася в роздрібненій країні зі зруйнованими інститутами державної влади, вийшла зрештою та сама єдина Російська держава, яку стали називали СССР^[54]. Ми знову-таки лишаємо за дужками питання поточної мотивації та ідеології. Менше ніж через тридцять років після немов загибелі Російської держави вона сягнула вершини свого тріумфу та могутності: я маю на увазі Перемогу 1945 року та інші видатні досягнення совєтської доби. Тож хто переміг у громадянській війні? Я скажу вам парадоксальну річ: перемогла третя сила — історична Росія. Та сама Росія, яка існувала тисячу років до революції й існуватиме завжди»^[55].

Читаючи праці й полемічні статті деяких «істориків», як-от Мединського, можна легко добачити параметри цього підходу. За позитивні вважають усі фактори та всі історичні постаті, які посприяли територіальному розширенню Росії, захисту православних народів і перемозі над ворогами Росії, надто західними і католицькими (чи то тевтонськими лицарями, чи то підступними поляками). Саме отак сприяють реабілітації постаті Івана Грозного (до чого вже брався Сталін), незважаючи на спротив багатьох істориків і частини громадської думки, ще не цілком поневоленої новим історичним методом.

Ось що можна було прочитати на сайті журналу «Военное обозрение» в жовтні 2016 року:

«У противників російської цивілізації і народу з’явився новий привід пирхати злобою. Минулої п’ятниці в Орлі відбулася врочиста церемонія відкриття першого в Росії пам’ятника Івану Грозному... Одразу спливли «чорні міфи», що їх сфабрикували наші зовнішні вороги ще за життя першого російського царя... Там (на Заході) Івана Грозного зусиллями пропаганди перетворили в одну з «найстрашніших і найкривавіших» постатей світової історії. Це не дивує. Важко знайти в російській історії людину, яка б так багато зробила для нашого народу. Для господарів Заходу Іван Васильович — страшний ворог. Звідси і ненависть до нього, паплюження. Хоч у порівнянні з західними володарями тієї ж доби, які буквально топили свої і сусідні країни, міста в крові... Іван Грозний великий гуманіст»^[56].

Великим російським і совєтським завойовникам, чи то Петру I, чи то Сталіну, курять фіміам; Михайла Горбачова і Бориса Єльцина, винних у розпаді СССР і запідозрених у догідливості перед Заходом, суворо критикують, ба навіть ненавидять. Негативне бачення Леніна, утверджене наприкінці горбачовської доби, а потім за Єльцина, відтоді значно пом’якшили. Як писав міністр Мединський, хіба Ленін не забезпечив територіальну єдність Російської імперії, коли Османська імперія та Австро-Угорська імперія розпалися? Історію тепер трактували лише залежно від інтересів держави. Кожну територіальну втрату сприймають як драму: землі, що їх завоювали наші предки, слід зберегти за всяку ціну, а воля народів, які живуть на ній, не має значення. Той, хто визнає законність такої волі, — просто антипатріотичний. Саме отак утверджують геополітичний підхід до історії, про який теоретизували нацисти, зокрема Карл Шмітт (1888–1985), що його обожнює Олександр Дугін.

В одній зі своїх промов^[57] Дугін цитує визнання провини режисера Карена Шахназарова, колишнього радника Горбачова під час перебудови, що став безумовним прихильником Володимира Путіна:

«Наш аналіз перебудови спирався лише на ідеологічні принципи. Ми (прихильники Горбачова) щиро вірили, що, зменшивши ідеологічне протистояння між комунізмом і капіталізмом, ми зменшимо небезпеку конфронтації між двома блоками, небезпеку ядерної війни... Ми були переконані, що Захід прийме нашу пропозицію. Але ми не взяли до уваги факт, що, як пишете ви (Дугін), існує геополітичне, набагато глибше протистояння між двома типами цивілізації: таласократичної (морської могутності, тобто Заходу) і телурократичної (земної могутності, тобто СССР). Якби в наших університетах, а також у Центральному Комітеті й таємних службах, викладали геополітику, ми були б набагато розважливіші у проведенні перебудови і не дозволили б, щоб нас одурили!.. Це наша помилка, наша трагедія. Саме отак ми втратили велику країну».

Тоді Дугін пояснив:

«Перебудова, зокрема реформи Єльцина — це перемога всіх таласократичних тенденцій: антивізантійських, антимосковських, західницьких, ліберальних європейських, демократичних і т. ін. Росія не раз була врятована завдяки союзу самодержавства і мас, протиставлених могутнім політичним елітам, які зазнавали тоді чисток. Так було й за Івана Грозного (опричнина), за Петра I і за Сталіна. Щоразу, коли влада суверена, підтримуваного масами (візантійська імперська модель), хиталася, олігархія або аристократія піднімали голову: спутуючи керівника всілякими зобов’язаннями і стаючи між ним і народом, вони створювали систему, спрямовану проти народу і держави, антинаціональну систему».

На думку істориків, і то дедалі більшого числа істориків та політиків, саме Сталін знову надав Росії її колишньої величі, ба навіть збільшив її. Немов великий цар, Сталін розширив кордони імперії, наростив військову та економічну могутність СССР, переміг у війні і здійснив поворот до консерватизму. Ще за життя Сталіна його порівнювали з Іваном Грозним і Петром I. Проте Сталін, що його вважають за архітектора грандіозного тріумфу російського народу над абсолютним злом, яким був нацизм, має особливу ауру. Через те його популярність ненастанно зростає. Десь 1990 року внаслідок викриттів злочинного характеру сталінізму ім’я Сталіна позитивно сприймали тільки 10% населення. Але, починаючи з єльцинських років, за доби економічного краху та екзистенційного приниження, рівень його популярності регулярно зростав. Чи відіграв тут якусь роль тост, який Володимир Путін публічно виголосив за Сталіна? Правда тут має радше протилежний характер: завдяки групам соціологів, що їх Путін поставив собі на службу, він мав змогу дізнатися про емоційний стан суспільства й діяти в унісон із ним. У лютому 2017 року Сталін опинився на чолі видатних постатей світової історії з рівнем популярності 38%, випередивши Путіна і національного російського поета Пушкіна. Я пригадую один совєтський анекдот, популярний за доби Брежнєва: «У XXI ст. експертів запитали: «Ким був Гітлер?» Бони відповіли: «Дрібним тираном епохи Сталіна».

Саме в дусі цього давнього анекдоту трактують тепер постать Сталіна численні офіційні особи. Ось що 2014 року сказав Віталій Третьяков^[58], регулярно запрошуваний учасник великого російського політичного ток-шоу «Вечір із Володимиром Соловйовим»:

«Наприкінці 1930-х років Сталін був політичним діячем на вершині своєї сили. Він дуже добре знав державний апарат і російську історію. Чи міг він довіряти країнам, які були ворогами під час Першої світової війни і здійснили інтервенцію в Совєтську Росію під час громадянської війни? Він чудово знав, що балти добре приймуть Гітлера, тож треба було окупувати ці країни байдуже під яким приводом... Треба заявити на повен голос, що генералісимус Йозеф Сталін відіграв незмірну роль у нашій перемозі».

Велика Вітчизняна війна

Щоб зрозуміти таку неймовірну популярність, треба замислитись над офіційним трактуванням Другої світової війни, зокрема періоду, який росіяни називають Великою Вітчизняною війною. Для них вона почалася 22 червня 1941 року, коли німецькі війська пішли в наступ проти СССР. Через сімдесят вісім років після цієї трагічної події Велика Вітчизняна війна стала головним і основоположним елементом нової ідентичності російського народу.

На мою думку, в попередніх розділах я довела, що росіяни протягом сотень років жили в певності своєї месіанської долі: несли в собі божественну істину (Москву уподібнювали до «Третього Риму», «Святої Русі»), поєднану з імперською істиною, згодом із комуністичною істиною (Совєтська Росія як авангард людства), уподібненою до імперського націоналізму. Саме імперський націоналізм мало-помалу взяв гору, надто після Великої Вітчизняної війни, коли результати Перемоги дали змогу перетворити ізольований на міжнародній сцені СССР у світову наддержаву. З цієї причини згадана війна за Брежнєва стала об’єктом культу, тоді як її відносно мало вшановували за Сталіна, — можливо, саме тому, що її історія приховувала багато темних сторінок. Після розпаду СССР російський народ почувався сиротою,якого зрадили інтелектуали, що розповідали про не дуже славні епізоди національної історії, які народ волів би забути або ніколи не знати. Велика Вітчизняна війна, ця боротьба з абсолютним злом, була ідеальною темою, щоб повернути народові «втрачену честь». Перемогти те зло могло тільки абсолютне добро, вічне світло. Тобто російський народ під проводом Сталіна. З появою Путіна ця ідентичність народу-переможця набула безперечно месіанських акцентів. Ідеться не тільки про минуле, а й про іманентну рису російського народу.

Щоб не ослабити цю ідеологічну зброю, сервільні історики заперечують або виправдовують «тактичними міркуваннями» не дуже славні сторінки російської участі в Другій світовій війні. Передусім період 1939–1941 рр., коли СССР Сталіна і нацистська Німеччина об’єдналися задля розчленування Східної Європи. Сліди цієї співпраці ретельно затерли, проте деякі збереглися. Скажімо, незабутня карикатура Кукриніксів, тріо російських художників, намальована 1940 року: совєтський пілот у польоті тисне руку нацистському пілоту, тим часом як совєтські та німецькі бомби рясно спадають на Лондон. Підпис проголошує: «Народи-брати призначили собі зустріч над ворожим містом. Кожен потиск рук — це тріск Британської імперії».

1948 року на Заході знайшли мікрофільми таємних протоколів до пакту про ненапад між Німеччиною і СССР. Але за браком оригіналів, знищених бомбами в Німеччині, совєтська влада категорично заперечила їхнє існування. Оригінали, які зберігалися в Росії, оприлюднили тільки за Єльцина, 1993 року, і вони справили ефект вибуху бомби. Адже, якщо було відносно легко пояснити причини того договору (виграти час, щоб краще підготуватися до можливої великої війни, або сподіватися, що Гітлер нападе на західні демократії, які в СССР вважали за ворожі режими), було дуже важко виправдати протоколи, що визначали поділ значної частини Східної Європи. Хоча фотографії оригіналів були опубліковані в одному збірнику російського Міністерства закордонних справ, завжди існує досить могутня течія есеїстів та істориків, які заперечують автентичність текстів. Є багато тих, хто заперечує, зокрема, автентичність підписів Молотова та Ріббентропа і шукає непослідовності в тексті. Ось що пише історик Арсен Мартиросян, колишній високий співробітник совєтської військової розвідки:

«Коли війна скінчилася, Захід відчув гостру потребу продукувати фальшивки, щоб знеславити СССР і представити його як винуватця війни... Адже договір про ненапад підточив проект Заходу, який наприкінці 1930-х років цинічно прагнув спровокувати напад нацистської Німеччини на Совєтський Союз. Захід тоді мав би змогу вдертися на німецьких «плечах» у Східну Європу й досягти своїх геополітичних цілей, іншими словами, утвердити своє панування!»^[59]

Ці звинувачення проти Великобританії і Франції цілковито дотримуються совєтської логіки. Після поділу Польщі СССР і Німеччина 28 вересня 1939 року справді підписали новий договір про кордони. Совєтські газети друкували тоді, що Великобританія і Франція не мають права називати СССР агресором, бо ж оголосили війну Німеччині, яка прагнула тільки миру.

29 грудня 1939 року газета «Правда» опублікувала послання, які Сталін адресував Гітлеру і Ріббентропу, подякувавши за привітання з 60-річчям. Якщо послання до Гітлера досить формальне, послання до Ріббентропа тепліше:

«Міністру закордонних справ Німеччини панові Йоахиму фон Ріббентропу. Дякую Вам, пане Міністре, за Ваші побажання. Скріплена кров’ю^[60] дружба народів Німеччини і СССР має всі підстави бути тривалою і міцною. Йосиф Сталін».

Як, зрештою, пояснити, що цей короткий період дружби між нацистською Німеччиною і СССР, а також поділ Східної Європи на підставі таємних протоколів (єдиного пояснення спільного розчленування Польщі і «добровільної» совєтської анексії трьох балтійських країн, Західної Білорусі і Західної України — польських територій, румунських Бессарабії та Північної Буковини і частини Фінляндії), провокує такі ревні заперечення? Відповідь видається очевидною: визнання цих фактів руйнує міф про абсолютну «святість» Великої Вітчизняної війни. Видатний російський історик Арсеній Рогінський, один із засновників «Меморіалу», розповідав мені одного дня про психологічний бар’єр, який перешкоджає звичайному громадянинові визнати реальність. «Ми воювали з нацистами, ми не могли бути їхніми друзями!» — такою є миттєва реакція населення, підтримана мовчанням або спростуваннями офіційних осіб.

Як пов’язаний із цим Володимир Путін? Якщо йдеться про пакт, він поводився щонайменше непослідовно, 1 вересня 2009 року в Ґданську, під час церемонії, присвяченої початку Другої світової війни, він заявив:

«Ішлося про змову з метою врегулювати проблеми на плечах інших... Усі угоди з метою умиротворити нацистів були неприйнятні з морального погляду і були нерозумні, шкідливі й небезпечні з політичного погляду. Саме сукупність цих дій призвела до трагедії, до початку Другої світової війни. Треба визнати її помилки. Наша країна визнала. Державна дума, наш парламент, засудила пакт Молотова-Ріббентропа^[61]. Ми можемо законно сподіватися, що й інші країни, які накладали з нацизмом, учинять так само».

Чи був Путін щирим, говорячи перед поляками про помилки совєтського керівництва? А чи йшлося тільки про хитрощі, як мали приспати чутливу до того питання публіку? Хай там як, через шість років, 2015-го, Путін солідаризувався зі своїм міністром культури Мединським, на чию думку, цей пакт становив великий успіх сталінської дипломатії, і зовсім по-іншому промовляв перед Ангелою Меркель:

«Коли СССР зрозумів, що його лишають один на один із гітлерівською Німеччиною, він ужив заходів, щоб не допустити прямого зіткнення. Був підписаний цей пакт. У цьому сенсі я поділяю думку нашого міністра культури, що сенс для гарантування безпеки Совєтського Союзу в цьому пакті був»^[62].

Якщо вірити історику Микиті Петрову, ця зміна тону відображує еволюцію офіційної російської позиції не тільки щодо історії, а й теперішності; це тріумф Realpolitik:

«Нам президент (Путін) особисто повідомляє: «Ми нікому не дозволимо накинути нам чуття провини»... Це означає, що наша країна завжди мала абсолютну слушність — і підписуючи таємні протоколи з Гітлером, і нападаючи на Фінляндію, і коячи ще багато-багато такого, що в міжнародному праві кваліфікують як злочин»^[63].

Ще один злочин заплямовує «позитивну історію» Другої світової війни: Катинський злочин, який широка громадськість на Заході знає завдяки чудовому фільму з такою назвою Анджея Вайди (1926–2016). Зізнаюся, що, призвичаєна до жахіть сталінських злочинів, я маю повні очі сліз, коли думаю про Катинь.

Совєтські війська, окупувавши частину Польщі, взяли в полон 250 000 польських військових. Значну частину цих людей, простих солдатів, або відпустили, або передали німцям (43 000 осіб). Близько 15 000 офіцерів (серед них багатьох студентів-резервістів) і колишніх поліцаїв запроторили в табори. Табори, які «приймали», крім того, тисячі представників цивільної польської еліти: лікарів, адвокатів, викладачів і т. ін.

5 березня 1940 року Політбюро на чолі зі Сталіним погодилося з проханням Лаврентія Бери (1899–1953), начальника НКВД, що бажав застосувати смертну кару до «25 700 польських в’язнів, колишніх офіцерів, службовців, поліцаїв, членів різних контрреволюційних організацій, шпигунів і саботажників» без суду і обвинувальних актів.

Число розстріляних було трохи меншим. 21 982 жертви повезли у ваговозах до шістьох місць страти. Найвідоміше містилося в Катинському лісі під Смоленськом. Британський історик Ентоні Бівор^[64] уточнює, що НКВД записало адреси родин жертв, дозволявши їм спершу писати додому. Ці родини схопили й депортували в Казахстан, загалом 60 667 осіб, з яких 80% були жінки та діти.

Але й без Катині репресії проти поляків були надто жорстокі. Під час великих чисток поляки — або люди, чиє прізвище мало польське звучання — ставали об’єктом особливих зусиль. За словами Ніколя Верта^[65], зі 140 000 арештованих осіб 111 000 стратили, решту заслали в ГУЛАГ. Під час окупації Східної Польщі 150 000 чоловіків силоміць забрали до Червоної армії, а 100 000 — у будівельні батальйони, які споруджували укріплення. Польський Інститут національної пам’яті підбиває вкрай тяжкий загальний підсумок: 320 000 поляків, депортованих у Сибір, і 150 000 померлих (або страчених) унаслідок совєтської окупації.

Останки жертв, убитих у Катині, знайшла 1941 року німецька армія під час наступу на західну частину СССР; нацисти широко висвітлили це відкриття як доказ більшовицького варварства. СССР заперечував свою відповідальність і звинувачував нацистську Німеччину. Знову-таки довелося чекати перебудови, щоб Михайло Горбачов і Борис Єльцин опублікували частину таємних документів, які доводять совєтську провину. Проте нині це вбивство мало присутнє в офіційному історичному наративі. Ще тривожніше те, що Володимир Путін і Дмитро Медведєв не раз висловлювали свою «власну думку», стверджуючи, мовляв, ці страти свідчили про особисту помсту Сталіна, розлюченого через свою поразку в Совєтсько-польскій війні 1920 року. Чимало російських есеїстів та істориків, скажімо, Юрій Жуков і Олег Назаров, ідуть набагато далі: вважають, що головні документи, пов’язані з Катинським злочином, і зокрема рапорт Берії, сфальшовані, щоб викривити роль Сталіна в совєтській історії та історії XX ст. Зокрема існує сайт «Правда о Катыни», який заперечує совєтський злочин і звинувачує в ньому нацистів. У соціальних мережах ці заперечення досить поширені. Ось що писав 2012 року молодий популярний блогер Максим Акімов:

«Я і мільйони інших громадян Росії не визнаємо і ніколи не визнаємо брехливих звинувачень на адресу нашої країни, яка не тільки врятувала світ від світової катастрофи, а й подарувала тій самій Польщі велику незалежну державу... Я не збираюся визнавати, або бодай мовчати про «катинську брехню» ще й з тієї причини, що накидання цієї абсурдної провини СССР має мету кинути тінь на всю концепцію правоти нашого народу і його моральної переваги над тими, хто напав на нас, і над їхніми спадкоємцями, які тепер намагаються прирівняти свій, засуджений міжнародним трибуналом, нацистський рейх до Совєтської держави, що перемогла в головній війні в історії»^[66].

Це формулювання підтверджує слова Арсенія Рогінського: є дуже багато людей, які відмовляються вірити в очевидні факти лише тому, що вони суперечать їхньому баченню справедливої по суті Росії.

Заперечення і викривлення правди стосуються й інших болючих тем історії Великої Вітчизняної війни. Згадаймо, наприклад, про існування армії Власова та інших російських добровольців, які воювали чи то в складі вермахту, чи то в російських дивізіях СС. Олександр Солженіцин писав в «Архіпелазі ГУЛАГ»:

«Це досить незвичайний феномен у світовій історії: кілька сотень тисяч молодих людей у віці від двадцятьох до тридцятьох років узялися за зброю, щоб воювати проти своєї Батьківщини на боці її найлютішого ворога. Тут слід, напевне, подумати: хто тяжчий злочинець — ця молодь чи наша стара Батьківщина? Це не можна пояснити біологічною зрадою, вона повинна мати соціальні причини».

У середині 1990-х років про цей феномен ще писали. Роман Георгія Владимова «Генерал і його армія» (1994 р.), де йдеться про перехрещені долі генерала Власова і німецького генерала Ґудеріана, отримав 1995 року премію «Російський Букер», а 2000 року — Сахаровську премію «За громадянську сміливість письменника». Тоді численні критики вважали його твір за «найважливіший роман десятиріч», оцінювали його як один із найкращих творів про війну. Незважаючи на породжену полеміку, цей роман і далі вважають за видатний текст, дарма що в наші дні про нього мало говорять.

Натомість у грудні 2018 року спалахнув скандал навколо слів не згодного з режимом письменника Дмитра Бикова, вимовлених під час однієї публічної зустрічі в Санкт-Петербурзі. Не виправдовуючи нацизм і колабораціонізм, Биков стверджував, що цей колабораціонізм був виявом громадянської війни, тобто опором населення СССР комунізму і совєтському режиму під час і після німецького нападу^[67].

Биков, на жаль, лише нагадав про відомі факти: масовий колабораціонізм із нацистами, бо вони воювали проти більшовизму, і боротьбу проти совєтської окупації в західних районах СССР після війни. Додаймо, що протягом Великої Вітчизняної війни нарахували 1,7 млн дезертирів і 2,5 млн осіб, які уникнули військового призову — завдяки, наприклад, фальшивим медичним довідкам. Як доводять рідкісні свідчення, часто йшлося про відмову воювати і вмирати за більшовицьку Батьківщину.

А втім, більшість совєтських громадян мужньо воювали з німецькими окупантами. Проте видатний письменник Василь Гроссман, автор роману «Життя і доля», бачив точно: в більшості випадків люди воювали проти тих, хто напав на рідну землю, їхню Батьківщину, а не задля захисту більшовизму. Та війна стала національно-визвольною війною: солдати в Сталінграді та на інших фронтах сподівалися, що Перемога забезпечить після війни більшу свободу. Цю мрію Сталін швидко розбив новою хвилею репресій...

Що далі відступають від війни, то більш священними стають її історія і пам’ять про неї. В січні 2014 року, незадовго до вшанування 70-ї річниці кінця блокади Ленінграда вермахтом, єдиний незалежний телеканал «Дождь» запропонував глядачам та відвідувачам свого сайту таке запитання: «Чи треба було віддати Ленінград німцям, щоб урятувати сотні тисяч людських життів?» Нагадаймо, що ця блокада, яка тривала майже дев’ятсот днів, була страхітливим випробуванням: близько мільйона осіб, можливо, навіть більше, померли там від голоду, хвороб і холоду, якщо не загинули під час бомбардувань або нелюдських атак. 54% глядачів того каналу, що складаються з освічених містян, дали відповідь «так». Це «блюзнірське опитування» спровокувало лють ЗМІ і соціальних мереж. Місцева прокуратура з ініціативи Санкт-Петербурзької думи навіть почала розслідування проти каналу «Дождь» за «образу» захисникам міста. Телеканал дуже швидко був змушений вибачитися перед громадянами і визнати, що те опитування було помилкою.

Інший скандал спровокувала сатирична комедія російського режисера і продюсера Олексія Красовського, знята 2018 року: «Свято». Дія відбувається 1941 року протягом новорічної ночі в обложеному Ленінграді, інтрига спирається на конфронтацію між забезпеченою родиною і двома голодними людьми. Коли фільм перебував ще на стадії монтажу, активісти й політики — які все ж не бачили його — вимагали від Міністерства культури заборонити прокат фільму, бо в ньому зиркали іронічним поглядом на священну тему. Поставши перед цим галасом обурення, Красовський відмовився від ідеї випуску фільму в прокат і обмежився його демонстрацією в “YouTube”, де той фільм усе-таки побачили понад мільйон людей.

Симптоматичним для загальної атмосфери є франко-британський фільм Армандо Януччі «Смерть Сталіна» (2017 р.). Ця весела політична сатира, що зображує останні дні диктатора і боротьбу за владу в лоні його наближеної гвардії, справді спровокувала в Росії вкрай несамовиті реакції.

22 січня 2018 року, за кілька днів до виходу фільму, Міністерству культури адресували колективний лист: там ішлося про «образливе ставлення до національного гімну», інформацію «екстремістського характеру», «приниження росіян (совєтських громадян)». Автори листа стверджували, що вихід цього фільму напередодні 75-річниці Сталінградської битви був би «плювком в обличчя всіх її жертв і тих, хто вижив». Серед підписантів був режисер Микита Михалков, син автора слів совєтського і російського гімнів, а також багато інших представників культури «патріотичної» орієнтації. Зрештою внаслідок численних негативних реакцій Міністерство культури скасувало свій дозвіл.

Якщо фільм «Свято» кінець кінцем не пішов у прокат, блокбастер «Урятувати Ленінград» демонстрували в кінозалах із великою помпою одразу після святкування 75-ї річниці кінця блокади. У фільмі зображено зворушливу історію двох закоханих, яких напередодні неминучого нападу німців на місто евакуювали на великій баржі, що затонула серед Ладозького озера разом з усіма своїми пасажирами, понад тисячею людей. Опозиційна «Новая газета» писала, що справжню драму цього масового потоплення, яке довго замовчували, перетворили в мелодраматичний фільм, де випустили найважливіше: ті люди сіли на стару баржу без фальшбортів, непристосовану... Без засобів порятунку. Без конвою. Без повітряної підтримки...

Річ очевидна, фільм «Урятувати Ленінград», на відміну від «Свята», добре узгоджувався зі святкуванням 75-ї річниці кінця блокади, яке прагнули зробити грандіозним: з цієї нагоди на параді маршували 2500 військових, частина в мундирах Великої Вітчизняної війни, а також продемонстрували разючі технічні засоби, і це все — в присутності Володимира Путіна. В серці міста збудували величезний «військово-історичний» табір, де відтворили життя під час блокади та боїв і уславлювали нездоланний дух ленінградців.

Прикладів уславлення і фетишизації Великої Вітчизняної війни не бракує. У січні 2019 року Лаос передав Росії 30 танків «Т-34», які були в країні. Більшість цих танків мають 50–70 років. Росія запропонувала Лаосу дати знижку під час купівлі нових танків, якщо вона отримає старі. Чому служитимуть ті танки? їх використовуватимуть для парадів на честь Дня Перемоги, знімання історичних фільмів, реконструкції битв і як «пам’ятники» в різних провінційних містах. Ці танки доповнюють уже наявний арсенал: понад тисяча «танків-пам’ятників» засвідчують у російських містах та містечках могугність Батьківщини.

Танки «Т-34» прибули до Владивостока на пароплаві. Потім їхали потягом через усю країну аж до міста Наро-Фомінська під Москвою. Польська “Gazeta Wyborcza” порівняла цю врочисту подорож із носінням святих реліквій. На вокзалах тих «ветеранів» вітали не тільки звичайні жителі, а й священики з корогвами і свяченою водою, кроплячи нею танки, та оркестри. В одній місцевій газеті можна було прочитати: «Ласкаво просимо додому, переможці!»

Насправді ті танки не брали участі в Другій світовій війні. Навіть виробили їх не в СССР, а в Чехословаччині, країні, що, напевне, продала їх Лаосу на початку посткомуністичної доби. Але яке це має значення? Цей танк — ікона: кожен «Т-34» тепер священний!

Немов як супровід повернення легендарних танків, блокбастер «Т-34» Олексія Сидорова мав величезний успіх у російських кінотеатрах. Ідеться про фантазію для підлітків, у якій персонажі нагадують героїв відеоігор. Нацисти в ньому наказують полоненим совєтським танкістам бути живими мішенями під час військових навчань. Їм дали один танк «Т-34», у якому вони спромоглися заховати трохи набоїв. Танкісти зрештою втекли від німців, перетнули мінні поля й нейтралізували ворожі танки, що переслідували їх. «Новая газета» подала точний аналіз:

«У (совєтських) фільмах живим пульсом билася фолкнерівська ідея: з війни не можна прийти переможцем. У них було усвідомлення глобальної катастрофи, якою була для нашого народу Друга світова... У новітній вітчизняній кіновійні не знайти авторської точки зору. Замість звертання до міфу — міфологізація історії. Замість антивоєнного духу — девіз «Можемо повторити!», заклик до подвигу. Замість жорстокого розумного ворога — суцільні ідіоти. Романтизація війни, відчуття легкості перемоги охоплює екран, вабить до себе нові покоління глядачів»^[68].

Якщо війну, зокрема Перемогу, сприймають як священні, всяку спробу поставити під сумнів той чи той епізод, говорити про внесок союзників у Перемогу, нагадувати, що СССР майже два роки був союзником гітлерівського режиму або що совєтські солдати зґвалтували наприкінці війни близько двох мільйонів німецьких жінок (із благословення Сталіна) одразу сприймають як блюзнірство і спробу «вкрасти» Перемогу.

2014 року Дума навіть ухвалила закон, який передбачав покарання (аж до трьох років ув’язнення) за публічну реабілітацію нацизму. Ірина Ярова, ініціатор того закону, заявляла, що він не дозволить публікувати «лицемірну брехню» і переписувати історію на користь «негідних політичних проектів». Це стосується зокрема «поширення навмисне фальсифікованої інформації про діяльність СССР під час Другої світової війни» і «штучного створення доказів для звинувачень». По суті, як зауважив історик і журналіст Микола Сванідзе^[69], «усі об’єктивні й чесні історичні дослідження можуть підпасти під удар цієї статті Кримінального кодексу. Це спосіб заткнути рота чесним людям: історикам, журналістам і звичайним приватним особам, які писатимуть чи говоритимуть у публічному просторі».

Відтепер Велика Вітчизняна війна «недоторканна». Це твердження слушне не тільки про великі історичні постаті, як-от Сталіна й Жукова, головні епізоди війни, скажімо, блокаду Ленінграда, Сталінградську битву і штурм Берліна, а й про незначущі самі по собі епізоди.

За доказ тут править легенда про Зою Космодем’янську (1923–1941), ім’я якої знала кожна совєтська дитина. Як члена групи молодих добровольців її арештували й катували нацисти. На другий день після допиту, на якому вона не зрадила нікого, її повісили в одному селі. Аж до свого останнього подиху вона закликала жителів села воювати проти нацистів, лаяла своїх катів і стверджувала, що вони ніколи не переможуть її народ.

Справжня історія не така славетна. Зоя була неврівноваженою дівчиною, яку до війни лікували з приводу психічних розладів. На початку війни вона вступила до загону розвідників і диверсантів при штабі Західного фронту. Ту молодь попередили, що всі вони загинуть під час виконання своїх завдань, а тих, хто якимсь чином не загине в бою, візьмуть у полон, катуватимуть і вб’ють нацисти. 17 листопада 1941 року, коли німці наближалися до Москви, Сталін дав наказ спалити всі села, які були між 40-м і 60-м кілометрами позаду лінії фронту. Ця тактика випаленої землі прирікала на смерть від вогню або холоду (то була надто сувора зима) російських жителів тих сіл, переважно жінок, дітей і старих, бо майже всі чоловіки були мобілізовані. За словами Іллі Старинова (1900–2000), відомого совєтського диверсанта, цей наказ Сталіна був украй тяжкою помилкою, бо позбавив партизанів усякої народної підтримки і спонукав населення ставати на бік німців, — саме отак і був знищений партизанський рух у Ленінградській області, що полегшило оточення міста^[70].

Група Зої отримала наказ спалити за 5–7 днів десять сіл. Дівчина встигла підпалити лише три будинки села Петрищево. Зою піймав на гарячому житель села і передав її німцям. Решта совєтської легенди правдива: її катували й повісили. Зоя постає як трагічна жертва водночас і злочинного наказу Сталіна, і свого фанатизму, і, зрозуміла річ, німецьких напасників. Але викриття, пов’язані з Зоєю, спровокували хвилю обурення: адже взялися за священну постать із пантеону героїв війни. Як пояснює соціолог Сергій Кара-Мурза, «народна свідомість, незалежно від офіційної пропаганди, обрала її та ввела до пантеону святих мучеників. Її образ, без жодного зв’язку з її справжньою біографією, правив за опору тієї свідомості»^[71].

Підведімо підсумки. Незважаючи на дедалі більш обмежувальні закони, Росія не є тоталітарною державою, в ній публікують праці критичних істориків, можна передплатити телеканал «Дождь» і слухати радіостанцію «Эхо Москвы», можна дивитись по інтернету фільми, яких ніколи не знайдеш десь-інде, або відео з опозиціонером Навальним, що викриває корупцію, яка панує у високих сферах влади. Але все це адресоване дуже обмеженій публіці: освіченим громадянам, які вийшли протестувати проти виборчого шахрайства під час виборів до Думи 2011 року, проти переобрання Путіна 2012 року, на користь обрання опозиціонера Олексія Навального в Москві під час муніципальних виборів 2013 року й т. ін. Влада чудово розуміє, що не має підтримки цих, скажімо, 15% населення. І не бачить у цьому великої незручності, бо ж якраз і позбавляє цих людей впливати на велику більшість населення. Національні телеканали перебувають у руках держави, що загалом контролює більшість ЗМІ й забезпечує ненастанне форматування громадської думки, що й дало тій державі змогу вигадати культ Великої Вітчизняної війни.

Розділ IX «БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК» — ПОГАНСЬКИЙ АПОФЕОЗ КУЛЬТУ НАЦІЇ

Навіщо створювати культ Великої Вітчизняної війни? Для населення ця війна — унікальна політична подія XX ст., у якій кожен росіянин може впізнати себе. В Росії майже немає жодної родини, член якої тим або тим чином не брав би в ній участь. Майже немає жодної родини без полеглого, пораненого чи зниклого безвісти. Саме в цьому контексті й на тлі безпрецедентної мілітаризації з’явилася ініціатива: «Безсмертний полк». Спершу громадянський і незалежний, цей рух був швидко очолений урядом і став тепер дедалі грандіознішим святкуванням єдності й непереможності російського народу.

Використання Великої Вітчизняної війни, до якого вдається Путін, спирається не на порожнечу: ця війна глибоко позначила життя кожної совєтської родини. Сталін мінімізував військові та цивільні втрати й називав вигадану цифру 7 млн осіб, приховуючи факт, що реальні втрати були набагато вищі від німецьких. Після перепису населення 1961 року Микита Хрущов назвав цифру ближчу до реальності: 20 млн осіб. Брежнєв, не уточнюючи, говорив про «понад 20 мільйонів». Лише під час перебудови комісія, що складалася з військових та істориків, отримала доступ до архівів, зокрема архівів Генерального штабу, і змогла порахувати втрати. У травні 1990 року комісія опублікувала результати своєї праці: загинуло 26,6 млн осіб, з них близько 8,7 млн військових. Нині виявляється, що навіть ці цифри поставлено під сумнів.

14 лютого 2017 року Дума присвятила пленарне засідання «патріотичному вихованню російських громадян». Депутати, сенатори та високі урядовці слухали свого колегу комуніста Миколу Земцова, що розповідав про втрати, пов’язані з Великою Вітчизняною війною. Його доповідь спиралася на розсекречені дані Держплану, які в минулому не вивчали. Якщо вірити тій інформації, населення СССР у 1941–1945 рр. зменшилося майже на 53 млн осіб; близько 11 млн осіб померли від природних причин. Отже, людські втрати, зумовлені війною, становили десь 42 млн осіб. Серед них, за словами Земцова, понад 19 млн. військових і близько 23 млн цивільних. Серед військових він налічує понад 3 млн військовополонених, що загинули або були знищені в німецьких таборах; з-поміж цивільних приблизно 2,5 млн євреїв знищено внаслідок голокосту кулями і близько одного мільйона ленінградців загинули під час блокади.

15 млн додаткових смертей відносно цифр 1990 року. Величезне збільшення, таке раптове і, зрештою, неймовірне, що вчені мляво відреагували на ці «одкровення». За браком обґрунтованих і доступних доказів за цими цифрами проступає певне бажання поставати в образі жертви. А втім, відкриваючи засідання, голова думського комітету з освіти В’ячеслав Никонов виголосив таку заяву:

«Сьогодні, коли лютує нова війна, яку дехто називає гібридною, наша Перемога — одна з головних цілей нападу на нашу історичну пам’ять. Ми бачимо, як повторюються спроби фальсифікувати історію, які мають переконати нас, що не ми, а хтось інший переміг у війні, і змусити нас вибачитися».

Ці нові цифри цілком можуть бути новим маневром, щоб ще більше освятити Велику Перемогу, якій курять тим більше фіміаму, що страхітливіших жертв вона вимагала. Історик і публіцист Марк Солонін подає геополітичне пояснення такого «гігантизму»:

«Патріоти» вже давно сприймають жертви совєтського народу у війні як підставу для висування геополітичних претензій. Це неоціненна боргова розписка, яку вони здерли з ненависного Заходу, і цифра в розписці має бути якомога більшою. Більше трупів, ще більше!»^[72]

2013 року міністр Мединський, «головний патріот», уже виправдовував окупацію Східної Європи кількістю совєтських жертв:

«Серед країн-союзників СССР найтяжче постраждала Великобританія, що, до речі, воювала на два роки довше від нас. Її сумарні, досить обмежені, втрати за шість років війни становили близько 400 000 осіб... Добре запам’ятайте цю цифру. Бо щоразу, коли вам казатимуть про внесок Великобританії, США і Франції та СССР у Перемогу, прошу вас порівняти цю цифру і нашу: 27 мільйонів. Ось ця пропорція: 400 000/27 000 000 = 1/67, мабуть, і буде в головних аспектах найточнішою математичною формулою ціни, яку заплатили союзники за спільну Перемогу... Тож яке моральне право мали інші країни, крім нашої, вирішувати повоєнну долю Європи?»^[73]

Немає значення, що міністр ошукував, як і численні офіційні історики: СССР не тільки був майже так само довго у війні, як і Великобританія (він почав з окупації Польщі 17 вересня 1939 року, потім окупував балтійські держави, почав війну проти Фінляндії й т. ін., про що офіційні російські історики уникають говорити), а й британські втрати цивільних і військових сягають 500 000 осіб, американські — 400 000 осіб, французькі — 600 000 осіб. Якби Мединський хотів робити чесні розрахунки, співвідношення було б 1,5 млн жертв до 27 млн, тобто не таким «катастрофічним», як він вважає. Але яке це має значення? Фетишизація Перемоги сімдесятирічної давності дає змогу Росії нині утверджувати свої геополітичні претензії і свою моральну вищість над цілим світом, виправдані кров’ю совєтських жертв.

Лишається тільки факт, що кількість совєтських жертв майже годі уявити собі, байдуже, йдеться про 27 млн чи про 42 млн полеглих. Не забуваймо, що загалом співвідношення між полеглими на фронті й пораненими становить один до двох або до трьох. Тож серед військових мало б бути від 16 до 18 млн поранених. Якщо до них додати померлих (з усіх категорій разом), ми отримуємо запаморочливу цифру: від 43 до 45 млн осіб з ураженою плоттю, і то серед населення, яке становило 1941 року після анексії територій унаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 194 млн осіб. Одне слово, під час тієї війни кожен четвертий чи п’ятий загинув або ж був поранений.

Отже, ми зобов’язані повернутися до питання, яке мучить кожного, хто вивчав історію Другої світової війни. Чому стільки вбитих, покалічених і поранених із совєтського боку? Це питання головне: якою людською ціною переміг СССР у цій війні? Як сталося, що число жертв із німецького боку набагато менше, ніж із совєтського (я не встряватиму в битву цифр, але в совєтів жертв майже вдвічі більше)? Георгій Владимов у своєму вже згаданому романі звинувачує совєтське військове керівництво, зокрема маршала Жукова, в тому, що вони ніколи не щадили солдатів, щоб досягти у визначений термін військових цілей, які ставив Сталін, і то байдуже якою людською ціною.

Ось один драматичний приклад: Ржевська битва (Тверська область), що тривала загалом понад п’ятнадцять місяців у 1942–1943 рр., поділяючись на кілька епізодів. Жуков кидав на укріплені німецькі позиції полк за полком, дивізію за дивізією. Із совєтського боку було майже 400 000 полеглих, понад 750 000 поранених і понад 200 000 потрапили в полон. Місто Ржев із населенням 40 000 осіб було стерте з лиця землі. Але ця тривала битва змушувала кілька німецьких дивізій лишатися на Ржевській дузі й перешкодила їм узяти участь у Сталінградській битві. Чи була виправдана «Ржевська м’ясорубка», як називали її ті, хто вижив у цій битві? В усякому разі офіційна російська історіографія прагне обминати цей епізод мовчанням. Ржев не входить у героїчний дискурс.

Але винищували народ не тільки військові, які посилали російських солдатів на певну смерть. Лютувало й совєтське правосуддя: за чотири роки війни військові трибунали засудили понад 2,5 млн осіб (з них 217 000 на смерть), не рахуючи тих, кого стратили на місці командири чи комісари, а також загородні загони, які стояли позаду бойових військ, закриваючи їм шлях до відступу.

Ставлення совєтського уряду до мільйонів військовополонених, які опинилися в німецьких руках, було не ласкавішим. Наприкінці 1941 року в полон потрапили понад 3 млн совєтських військових. Німці ставилися до них із неймовірною жорстокістю і вбивали з найменшого приводу, якщо полонені не вмирали через брак їжі, медичного піклування та даху над головою. Як пише Тімоті Снайдер, у перші місяці війни військовополонених чекала запрограмована смерть, бо вони в очах Гітлера, крім того, що були комуністами, належали до нижчої раси^[74]. До того ж Сталін у серпні 1941 року підписав указ, згідно з яким офіцерів і комісарів, що потрапили в полон, вважали за дезертирів, їхні родини арештовували. Коли влітку 1941 року в німецькому полоні опинився рідний син Сталіна Яків, Сталін відмовився обміняти його. Совєтське керівництво відхилило й пропозицію Червоного Хреста в Женеві піклуватися про совєтських полонених, передусім годувати їх. Загальний наказ полягав у боротьбі до останнього патрона і радше загибелі, ніж здачі в полон.

Слід нагадати й про долю численних поранених і покалічених. Коли я була малою дівчинкою, на вулицях Москви, надто в периферійних кварталах, рясніло безногими інвалідами. То були ветерани війни, що пересувалися на грубих, абияк обтесаних дошках із маленькими коліщатками, відштовхуючись руками в товстих рукавицях. Тих калік іронічно називали самоварами. Держава не дуже дбала про них, у найкращому разі вони отримували жалюгідну пенсію, тож, часто не маючи нікого, хто дав би їм притулок, були змушені жебрати. Чимало їх жили на вулицях або вокзалах. Горілка нерідко була їхньою єдиною втіхою. Кількість інвалідів, які втратили принаймні одну кінцівку (часто дві, а то й чотири), оцінюють у понад мільйон осіб. У середині 1950-х років ці бідолахи раптом зникли з публічного простору: за наказом влади їх зібрали і транспортували в центри, де їм судилося лише повільно вмирати далеко від очей та серць своїх співвітчизників, щоб не «затьмарювати» героїчний образ війни і приховати факт, що режим кидає напризволяще тих, хто героїчно захищав його. Місця, де створили деякі з тих центрів, відомі. Один із них містився в північній частині Ладозького озера, в Карелії, на острові Валаам, відрізаному від континенту кригою майже дев’ять місяців на рік. Можна лише уявити собі, що відбувалося в таких місцях...

Протягом принаймні двох поколінь у родинних спогадах був присутній воєнний травматизм. Літні люди повторювали, наче мантру: «Не дай, Боже, війни!» Щоб уникнути війни, вони були ладні терпіти дуже суворе життя. Але комуністичний режим мало переймався тими стражданнями. Офіційні вшанування обмежувалися вихвалянням заслуг військових командирів і виняткових героїв, не звертаючи уваги на звичайних героїв. Мабуть, саме з цієї причини зародився рух 9 травня. Щороку в День Перемоги родини жертв почали збиратися задля вшанування своїх рідних, які воювали на війні.

Народження «Безсмертного полку»

Цей феномен зародився в одній школі в Новосибірську. 1965 року учні вирішили вийти на парад із портретами ветеранів; це був спонтанний рух, що не мав підтримки з боку місцевої влади, бо ж не було приписів зверху. Дві інші десь такі самі ініціативи з’явилися під час перебудови: в Липецькій області та Солікамську. Але тільки починаючи з 2007 року, за Путіна, ця ідея справді втілилася в життя. Цього року в Тюмені, місті нафтовиків, Геннадій Іванов, голова обласної ради ветеранів, організував парад переможців. Ініціативу, про яку розповіла преса, підтримали інші міста (Казань, Кемерово, Новосибірськ та ін.). 2010 року Людмила Шевцова, заступниця мера Москви, організувала марш громадян із фотографіями ветеранів і транспарантами: «Герої Перемоги, наші прадіди і діди». Участь узяло приблизно 5000 осіб. Бракувало лише якоїсь дрібнички, щоб надихнути юрбу.

2011 року троє журналістів сибірського міста Томська знайшли ту дрібничку. Йшлося про «відновлення справедливості»: герої, які воювали за свободу країни, мали право бути присутніми — вони або їхні фотографії — на святі Перемоги. 9 травня 2012 року близько 6000 томчан із портретами своїх предків, що брали участь у Великій Вітчизняній війні, вийшли на парад у місті. Ідея сама по собі не була оригінальна, але тамтешні журналісти знайшли назву, яка й становила всю відмінність. Ту ходу назвали «Безсмертний полк», тож бійці отримали таким чином статус безсмертних. Ентузіазм ЗМІ, регіональних і національних, одразу надав тій ініціативі популярності. Сформувалася спільнота координаторів із різних міст і навіть іноземних країн, де є численні громади вихідців із Росії. 2013 року «Безсмертний полк» пройшов маршем у 120 російських містах, а також в Україні, Казахстані та Ізраїлі. 2014 року до цього феномену були причетні 500 міст і сім іноземних країн.

Річ зрозуміла, народні збори такого масштабу, одразу підтримані різними органами місцевої влади, не могли уникнути уваги російської виконавчої влади. Годилося очолити цей щойно сформований рух — масовий міжрегіональний історико-патріотичний рух «Безсмертний полк», що попервах хотів бути аполітичним. 2015 року «Безсмертний полк» ввели у всеросійську програму святкувань 70-ї річниці Перемоги. Отже, 9 травня 2015 року, одразу після військового параду, «Безсмертний полк» уперше пройшов вулицями Москви і по Червоній площі. В ньому брало участь близько півмільйона осіб. На чолі — Володимир Путін, пишаючись портретом батька.

Починаючи з 2015 року, ці марші почали отримувати логістичну і солідну фінансову підтримку з боку російської держави. Зокрема через масовий всеросійський рух «Волонтери Перемоги», представлений у 76 російських регіонах, цей рух отримує державні субсидії (понад 63 млн рублів у 2016–2017 рр.) та різні регіональні допомоги, скажімо, безкоштовне надання приміщень. Координатори «Волонтерів» — здебільшого державні та муніципальні урядовці або ж співробітники організацій, фінансованих державою. Другим організатором заходів на 9 травня є громадянсько-патріотичний рух, названий «Безсмертний полк Росії», його заснувала група функціонерів, до яких належать Олена Дунаєва, колишній директор Волгоградського патріотичного центру, а також громадська організація, співголовою якої є депутат Думи Микола Земцов, котрого я вже згадувала. Марші фінансують ще й дві федеральні структури: Російський центр громадянського і патріотичного виховання і Федеральне агентство у справах молоді.

Саме отак держава привласнила ініціативу, початкова мета якої була радше шляхетна: «Зберегти в лоні кожної родини пам’ять про покоління, яке пережило Велику Вітчизняну війну... і вшанувати пам’ять наших близьких, були вони ветеранами армії чи флоту, підпільниками, партизанами, працівниками тилу, в’язнями концентраційних таборів, ленінградцями під час блокади, дітьми війни». І справді, сайт «Безсмертного полку» (www.moypolk.ru) вже прийняв понад 400 000 розповідей та свідчень про долі людей із «покоління переможців» і допоміг знайти сліди деяких полеглих.

Після 2015 року успіх «Безсмертного полку» ненастанно зростав у Росії та в усьому світі. Путін щороку бере участь у ньому, і таке, безперечно, посприяло популярності цієї ходи. 2010 року в ній брали участь 1,2 млн осіб у Москві та Санкт-Петербурзі і сотні тисяч інших людей у 73 російських регіонах та сорока іноземних країнах. 2017 року брали участь уже 7,8 млн осіб, з них 850 000 в Москві. Саме тієї пори абсолютно зникла спонтанність на користь злагодженої до міліметра організації, гідної совєтської доби. В зімкнутих лавах можна побачити курсантів шістьох суворовських військових училищ Міністерства внутрішніх справ Росії, а також курсантів Московського президентського кадетського училища Федеральної служби військ національної гвардії (або ж президентської гвардії) Російської Федерації. Всі ті юні військові несуть, як і годиться, портрети свої дідів і прадідів. Лихі люди запевняють, що їм наперед роздають ті збільшені фотографії, ніяк не пов’язані з їхніми справжніми предками.

2018 року число учасників зросло ще більше. Цього разу на вулицях Москви пройшли маршем понад мільйон осіб і понад 10 мільйонів в усій країні у складі десь 2900 маніфестацій. Як і щороку, деякі учасники несли портрети Сталіна. «Безсмертний полк» пройшов маршем і в багатьох містах анексованого Криму та на сепаратистських територіях Донбасу, де виставляли фотографії не тільки жертв Великої Вітчизняної війни, а й проросійських бойовиків, убитих у боях проти регулярної української армії, яку сепаратисти та їхні російські спонсори називають «фашистською». У Москві Володимир Путін ішов поруч із двома іноземними керівниками: сербським президентом Александром Вучичем та ізраїльським прем’єр-міністром Беньяміном Нетаньяху. Хоча серби героїчно боролися з окупантами, а держава Ізраїль несе на своїх плечах пам’ять про голокост, цей демарш був зумовлений політичними розрахунками, набагато тісніше пов’язаними з безпосередньою дійсністю. Найдужче вражала, мабуть, участь кількох десятків сирійських дітей, що тоді були на канікулах у найпрестижнішому піонерському таборі совєтської доби — «Артеку» в Криму, — який і далі приймає надто вже заслужених російських дітей та дітей із «дружніх країн». Сирійські діти несли портрети свої близьких, які загинули під час сирійської війни. Ті діти з усією очевидністю належали до родин, вірних Башару аль-Асаду, тож було неважко здогадатися, хто відігравав роль «фашистів», винних в убивстві їхніх батьків або дядьків. Б’юсь об заклад, що американці.

Географія «Безсмертного полку» теж значно розширилася: 2018 року ця хода відбулася в понад 80 країнах, аж до Антарктики. «Співвітчизники», якістановлять «русский мир» в усіх закутках планети, вбачають у ній украй символічний та об’єднавчий елемент. У Франції ці процесії зібрали 3000 осіб. Усюди або майже всюди у світі були присутні, як повідомляють, російські дипломати.

Масштаб цих процесій справді приголомшує. Щоб унаочнити це, досить подивитися відео в інтернеті. В Москві це людський потік, що заполонив великі міські артерії. Потік, де йдуть разом літні люди та молодь, чоловіки і жінки, ба навіть дуже юні дівчатка та хлопчики, інколи виряджені у військові мундири. Попереду того потоку десятки людей несуть величезний червоний транспарант, — немов бар’єр чи бастіон, — на якому написано: «Безсмертний полк». У чому полягає глибокий сенс такої дивної маніфестації? І які рушії гальванізують це людське море?

Глибокий ритуал

«Безсмертним полком» росіяни передусім знову заявляють про свою Перемогу над нацистами і повідомляють усьому світові про свою моральну вищість, насамперед над Заходом, потім над рештою світу. Новим світлом тепер уже є не «Свята Русь» (після сімдесятьох років накинутого атеїзму релігійне чуття вже не досить значуще), і, зрозуміло, не комуністична ідея, а поганська ідея, ідея національної могутності та іманентної непереможності, живлена Великою Перемогою.

Слова гімнів і пісень, складених із цієї нагоди, дуже промовисті.

Наприклад:

Або:

Або:

Або:

Серед численних пісень, які вирізняються силою своєї ритмічної страхітливої військової музики, є пісня Олега Газманова, ультрапатріотичного співака і автора текстів, автора знаменитої пісні «Я рождён в Советском Союзе, Сделан я в СССР». Олегові Газманову внаслідок його політичної діяльності заборонено в’їзд до деяких європейських країн. Ось довгий уривок із цієї пісні:

Яку науку можна виснувати з цих слів? Минуле і теперішнє — нерозривні, це вічне повернення Совєтського Союзу. «Безсмертний полк» об’єднує учасників ходи та їхніх предків. Живі, що беруть участь у «Безсмертному полку», вічні так само, як і небожителі. Оскільки «Безсмертний полк» святий (або священний), фотографії відіграють ту саму роль, що й ікони. І, нарешті, цей полк, вічно живий, готовий знову воювати задля захисту героїчної і непереможної Батьківщини. Ця битва освячена небесами.

Отже, йдеться про містерію, яку ставлять щороку і яка полягає в новій актуалізації основоположних подій (міфологічних чи справжніх) наявного устрою. Так само, як і битва Мардука і Тіамата в Месопотамії, вихід євреїв із Єгипту, народження і воскресіння Ісуса. Але тут, попри вживання релігійних термінів, немає жодної згадки про Бога або про його пророка. Священний об’єкт — це Батьківщина, її захист — святе завдання.

Ось як Олександр Проханов, колись маргінальний письменник і патетичний націоналіст, а тепер уже шанована постать, описав свої емоції під час військового параду і ходи «Безсмертного полку»:

«Це була служба Божа для тих, хто дотримується релігії Великої Перемоги... Приголомшила містерія, ім’я якій — «Безсмертний полк». Мільйон людей, що йдуть вал за валом з обличчями то мокрими від сліз, то радісними і захопленими. Люди, що люблять, вірять, поєднані... грандіозним релігійним поривом. Ця процесія нагадувала величезну хресну ходу. Портрети фронтовиків, незліченні вервечки їх були схожі на неоціненні ікони, від яких променилося сяйво... Фронтовики форсували Дон і Дніпро, Віслу та Одер, гнівно вривалися в європейські столиці, топтали, сікли мечем, душили руками величезну слизьку фашистську гадину»^[75].

Олександр Дугін подає досить близький аналіз:

«Безсмертний Полк — глибинний ритуал відновлення прямого зв’язку між світом живих і світом мертвих, предків. Мертві герої повертаються і йдуть разом із потомками. Діти йдуть там само, позначаючи обрій народної вічності... Після смерті людина нікуди не зникає і переходить в інший стан, пов’язаний із потоком крові, родом, передачею тонких властивостей через родину і потомків... Це справді народне явище, яке відроджує глибинні аспекти російської народної сакральності. І хоча держава взяла це під контроль, вона не зіпсувала ритуал... Пам’ять Безсмертного Полку — певне живе нагадування про безсмертя, в прямому розумінні — не як про абстрактну метафізичну ідею, а те, з чим ми маємо справу у звичайному житті. Мертві повертаються, мертві живуть, мертві розчинені в нашій крові. Вони подають голос... У цьому й полягає сенс безсмертя — в конкретній присутності мертвих поряд із нами, в нас і, найголовніше, в майбутньому...

Те, що я бачив у Безсмертному Полку — це Народ... Народ саме такий — про нього годі помислити без мертвих. Це його інтегральна, найкраща частина... Це була хода, яка згуртовує, створює народ, певний обряд, коли мертві показували, яке все дрібне і мізерне перед лицем їхньої величі... В Безсмертному Полку оживає наш народ. Народ і Росія — вищі від життя. Це пробудження... має стати точкою нашого відродження»^[76].

Проханов і Дугін — православні вірні, проте релігійний екстаз, який вони описують тут, майже не має нічого спільного з християнством, а свідчить радше про культ війни, предків і смерті.

Дуже близькі ідеї, можливо, не досить виразно охарактеризовані, ми бачимо у фашистських суспільствах, в Італії та Німеччині. Марк Неоклеус, викладач одного британського університету, присвятив цьому феноменові ціле дослідження^[77]. На думку цього професора соціології, культ бійця, полеглого на бойовищі, — важливий компонент фашистської ідеології. Зокрема Неоклеус пише про тезу філософа Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), члена нацистської партії, який стверджував, що можна налагодити прямий контакт із полеглими в бою, і аналізує інші нацистські обряди та святкування, які припускають, що мертві, якщо не лишилися серед живих, воскресають. Неоклеус вивчає «містичний світ» фашизму, що, на його думку, є «світом безсмертного існування»:

«Відповідно до звичайної міфології герой — це або виняткова постать, або звичайна постать, що здійснює виняткову дію. А у фашизмі байдуже яку людину слід виховати так, щоб вона ставала героєм... Тіло полеглого в бою стає священним тілом полеглого героя, що веде до «культу мертвих» у буквальному розумінні: освячення мертвих. Якщо фашизм — політична релігія, тоді ореол «святості» припиняє бути пов’язаним із суто релігійним змістом і починає охоплювати світські та політичні уявлення, скажімо, солдата, вбитого ворогом. Водночас місця, де солдати воювали і вмирали за свій народ, теж стають святими... Місця, де споруджено меморіали та пам’ятники на честь героїв, теж священні».

Одне слово, стверджує дослідник, фашизм живлять уявлення про воскресіння та безсмертя, які перетворюють смерть за Батьківщину в бажану долю. Зрештою, це коло ідей, яке пояснює фашистське гасло: «Хай живе смерть!»: шляхетна смерть — це перехід у безсмертя і поєднання з колективним тілом нації.

У «Безсмертному полку» носять портрети не тільки людей, які героїчно загинули, бо багато виставлених облич — це не ті, хто загинув у бою. Вони були поранені або просто воювали, як мій батько. Працювали під час війни, як моя мати, що її, студентку юридичного факультету, взяли на роботу секретарем військового трибуналу в Москві; як мій дід по матері, що, незважаючи на частковий параліч, працював сторожем на заводі й інколи гасив запалювальні бомби, які падали на покрівлю; як моя бабуся по матері, що, страждаючи від ожиріння та серцевих проблем, працювала друкаркою в управлінні того самого заводу. Чи були вони героями? Ніхто з них ніколи б не прийняв цього титулу. Жоден з них не дозволив би виставляти свій портрет.

Кінець фільму «Урятувати Ленінград» дуже промовистий. По осяяному сонцем Невському проспекту суне незліченна колона «Безсмертного полку», учасники якої несуть транспаранти з назвою затонулої баржі. А чи героїчна та баржа? Чи герої оті пасажири, чиє життя так трагічно урвалося? Нині на це запитання слід відповідати ствердно. Відтепер усі, хто знав війну, належать до покоління переможців і одразу мають статус героїв. Війна і вся нація, і мертві, і живі освячені. Росія знову стала «Святою Руссю»: її народ освячений назавжди своєю Великою Перемогою.

Отже, Дугін і Проханов, ці ідеологи з фашистським духом, помітили, мабуть, головну суть цих святкувань. Для значного числа учасників ідеться про маніфестацію сили, єдності, солідарності, родинних і національних гордощів. Але слова, слова тих гімнів мають сенс, і цей сенс діє на неусвідомленому рівні: ті, хто маршує з «Безсмертним полком», спілкуються з мертвими і завдяки цьому стають безсмертними. Вони теж готові захищати Батьківщину й померти за неї.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Нова національна ідентичність, нова політична даність

Розділ X МІЛІТАРИЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Культ Великої Вітчизняної війни сприяє мілітаризації російської молоді, яку мають надихати подвиги народу під час війни і яка повинна братися до фізичної підготовки, проводити військові навчання, ходити в експедиції для пошуків останків солдатів на бойовищах, створювати місцеві військові музеї, здійснювати реконструкції великих битв із масою статистів. Російська держава виділяє значні суми на виховання патріотичного духу серед молоді.

2012 року Володимир Путін створив своїм указом Російське військово-історичне товариство. Це фінансована державою організація, і очолює її не хто інший, як міністр культури Володимир Мединський. Яка її мета? «Консолідувати зусилля держави і суспільства, щоб краще вивчати військову історію Росії, чинити опір спробам викривити її, плекати патріотизм, підвищувати авторитет військової служби і зберігати військово-історичну спадщину». Ця організація перебуває під пильним контролем кількох «яструбів», скажімо, Сергія Шойгу, міністра оборони, або Дмитра Рогозина, гендиректора «Роскосмосу» (цивільного і військового).

У партнерстві з міністерствами оборони і культури це товариство, що має відділення в усіх російських регіонах, керує військово-історичними таборами для молоді в Росії і на суміжних територіях (загалом тих таборів сто десять); організовує експедиції для пошуку останків військових, полеглих на бойовищах, споруджує пам’ятники героям різних російських війн, провадить безкоштовні екскурсії на бойовища під назвою «Шляхи Перемоги», в тих екскурсіях узяли участь донині півмільйона школярів; а передусім улаштовує грандіозні реконструкції битв.

Згадаймо, наприклад, прорив Міуського фронту в серпні 1943 року після двох років запеклих боїв, битву, значення якої деякі історики порівнюють зі значенням Курської битви. Фронт був сформований трьома укріпленими лініями німецької оборони, поділеними мінними полями, і тягнувся вздовж річки Міус на Донбасі на сотню кілометрів. Німці вважали, ніби їхня оборона нездоланна, як-от лінія Маннергейма чи лінія Мажино. Історію цієї битви приховували десятки років унаслідок величезних людських утрат (за два роки загинуло 830 000 совєтських солдатів супроти 120 000 німців) і тривалості боїв. Міус був пеклом, як і Ржев. Ті, хто вижив, говорять навіть про «малий Сталінград».

Ось як перший канал російського телебачення представив реконструкцію тієї битви в серпні 2018 року:

«Танки, панцерники, бійці в мундирах і, звісно, піротехніка... Десятки членів військово-патріотичних клубів мали відчуття, ніби перебувають на справжньому бойовищі... Для підготовки реконструкції цієї битви їм знадобилося багато часу. Вони викопали окопи, збудували землянки та бліндажі, натягли колючий дріт і т. ін., щоб показати глядачам, на що були схожі грандіозні німецькі укріплення на Міуському фронті... Звідти Гітлер мав намір піти в наступ на Кавказ. Німці займали висоти, солдати Червоної армії наступали по рівнині, на лінії прицілу. Вони змогли взяти ті висоти лише з третьої спроби».

Навіщо здійснювати таку грандіозну й дорогу реконструкцію? Щоб кількасот юнаків «знали і пам’ятали», як стверджують інструктори? Можна цілком обґрунтовано припустити, що цю битву обрано з інших причин. Річка Міус тече, власне, по Донецькій і Луганській областях, значні частини яких окупували проросійські сепаратисти. Тож, можливо, битву проти німецьких фашистів відтворили як повторення боротьби сепаратистів проти українських «фашистів». Мабуть, саме в цьому полягає головний сенс підготовки в таборах Російського військово-історичного товариства: познайомити молодь зі смаком майбутньої війни.

«Юнармія»

Військово-історичне товариство, що об’єднує сотні місцевих осередків, — не єдиний спосіб вербування дітей і підлітків. Після президентського указу в жовтні 2015 року народилася ще одна військово-патріотична організація під патронатом Сергія Шойгу — «Юнармія», підрозділи якої прикріплені до військових частин, військових училищ і академій, до авіаційних полків, кораблів військово-морського флоту та армійських спортивних клубів. Створення і виготовлення мундирів, військових знаків, символів і беретів членів «Юнармії» фінансує держава. Емблема і прапор поєднують червоне совєтське знамено, п’ятикутну зірку — теж совєтську — і стилізованого орла, що нагадує водночас і двоголового орла царської Росії, і такого ж орла посткомуністичної Росії. Як часто в путінській Росії, цей постмодерністський прапор ставить на одну площину і царську, і совєтську історії, об’єднані в єдиному патріотичному пориві. Цей рух почав діяти вже через кілька місяців після свого створення.

Виховати молоде покоління патріотів, які ведуть здоровий спосіб життя і здатні в разі потреби захищати зброєю Батьківщину, — таким є заявлене прагнення засновника «Юнармії» Сергія Шойгу. Ось що можна прочитати на одному військовому сайті, який представляє проект:

«Часто військово-патріотичні організації типу «Юнармії» звинувачують у тому, що вони надто мілітаризують дітей. Насправді немає нічого поганого, якщо дитина в 10–12 років знатиме будову стрілецької зброї і вмітиме влучно стріляти з неї. Набагато гірше, коли, прийшовши в справжню армію, новобранець не знає, з якого боку підійти до автомата... Не варто розповідати, чи буде користь від такого бійця в разі виникнення раптової бойової загрози»^[78].

Насправді йдеться не тільки про навчання вмінню стріляти. На першому великому з’їзді членів «Юнармії», що приїхали в Москву з усіх закутків Росії, Шойгу фактично пообіцяв їм таке:

«У вас попереду можливості брати участь в усіх наших заходах. У вас буде можливість літати на літаках і стрибати з парашутом, занурюватися під воду й ходити в походи на наших бойових кораблях і підводних човнах... стріляти з усього, що стріляє, крім ракет. У вас буде можливість їздити на всьому, що в нас є»^[79].

Менше ніж за три роки чисельний склад «Юнармії» досяг 276 000 членів. Але міністр Шойгу не хоче спочивати на лаврах. У грудні 2018 року він вимагав посилити військово-патріотичну роботу серед молоді й заявив про свою наступну мету: 500 000 членів.

«Лихі люди» порівнюють «Юнармію» з Hitlerjugend. На відміну від Hitlerjugend, і це значуща відмінність, участь в «Юнармії» добровільна. Але схожість і справді тривожна. В обох випадках ідеться про мілітаризацію і психічне вербування молоді, як свідчить гімн «Юнармії»:

Як і в піснях про «Безсмертний полк», у цьому гімні поєднано минуле і теперішнє. Це «ми» стосується водночас і совєтських солдатів, які врятували російський прапор, рідні домівки та пісні, і членів «Юнармії», готових повторити подвиг своїх предків коштом свого життя.

Чи можна уявити собі, як сотні тисяч європейських дітей, байдуже, німецьких, французьких чи іспанських, співають такий гімн? У нацистській Німеччині таке втовкмачування дало свої плоди: загони Hitlerjugend утримували останню лінію оборони рейху і гинули за Батьківщину і фюрера аж до останнього дня війни. Як і всі діти-солдати, вони були безстрашні... «Юнармія» вербує своїх добровольців, починаючи з восьмирічного віку.

Історія вербування

Правду кажучи, готування до війни присутнє всюди. Хоча «початкова військова підготовка», яка полягає в теоретичному і практичному навчанні, не обов’язкова, її викладають у великій кількості шкіл. Після 2015 року багато шкіл створили класи кадетів, куди приймають тільки добрих учнів. Після уроків вони вивчають військову історію і опановують абетку військового навчання, зокрема навчаються стріляти, техніки бою і т. ін. Ці діти матимуть пріоритет, якщо захочуть вступити до вищих навчальних військових закладів.

Ці заходи не нові, йдеться про певне повернення до совєтських традицій, але в набагато більшому масштабі. Отож у березні 2014 року президент Путін підписав указ, відновивши статус і практику «ГТО» («Готов к труду и обороне!»), совєтської традиції, назву якої він вирішив зберегти. Ідеться про програму фізкультурної підготовки для здачі нормативів, зокрема зі стрільби. 2016 року в них брали участь учні всіх шкіл і всіх освітніх закладів країни; з 2017 року в них може брати участь кожен громадянин від 6 до 70 років. Офіційно ці змагання факультативні, але на практиці школярі та студенти часто змушені до участі. Здача нормативів «ГТО» офіційно не становить складової частини мілітаризації країни, але де-факто йдеться про фізичну підготовку, яка полегшує пристосування до армійської служби.

Насправді вербування дітей відбувається ще в ранішому віці. Наприклад, у магазинах можна купити книжечки-розмальовки, призначені дітям від 1 до 3 років, де представлені різні військові професії, танки і військові кораблі. Починаючи з трьох років, ті книжечки вигідно заступає велика книжка-розмальовка з назвою «Військова техніка», призначена конкретно хлопчикам, на її четвертій сторінці можна прочитати, що вона «привертає увагу дітей до останніх моделей танків, самохідних гармат, ракетних установок. Величезних важких машин, що їх придумали наші військові інженери і що становлять гордість, силу й могутність нашої армії. З такою зброєю ми не боїмося жодного ворога»^[81]. Хіба що віддати перевагу книжці «Армійський спецназ», яка докладно пояснює та ілюструє функції спеціальних армійських підрозділів, тобто командос^[82]. Можна, напевне, погодитися з думкою тієї матері, що лишила такий коментар на одному сайті продажу через інтернет: «Дуже добра розмальовка для дітей. Ми подарували її нашій дитині — першокласнику на 23 лютого (свято збройних сил). Реалістичні й докладні малюнки, і кожен має супровід у вигляді повчального для дітей опису діяльності спецназу. Рекомендую!»

Але книжки-розмальовки — це, звичайно, дрібниця, якщо порівняти з потоком романів, оповідань, віршів, популярних книжок і коміксів, присвячених Другій світовій війні та російській армії. Частина цієї продукції — перевидана тепер — була створена ще в совєтському періоді. Але, як пише одна мама у «Фейсбуку», коли читаєш своїй дитині вголос, прикметник «советский» дуже легко замінити прикметником «российский»: однакова кількість складів. Зрештою, що більше минає часу, то менше значення має та різниця.

Але книжок не досить. Що може бути кращого, щоб діти почувалися невимушено в тому мілітаризованому світі, як дати їм військові мундири? Вони потрібні для святкувань і 23 лютого, і 9 травня. Ці убори здебільшого складаються з військової сорочки, пояса (з зіркою на пряжці), штанів для хлопців і прямої спіднички для дівчат, пілотки та чобіт зі штучної шкіри і мають утілювати образ солдатів і офіцерів минулого й нагадувати дітям про дідів та прадідів, які служили в армії й захищали Батьківщину. Ці товари пропонують на кількох сайтах продажу через їнтернет^[83].

Можна також організувати військову вечірку, як радить один спеціалізований сайт^[84], пропонуючи мундири, іграшкову зброю і тістечка у формі гранат. Усі ці аксесуари використовують для процесій «Безсмертного полку», в яких беруть участь численні діти.

Хіба що батьки-матері захочуть повести своїх дітей в один із недавно створених військово-патріотичних парків з атракціонами, які мають шалений успіх. Будівництво найбільшого з них — чия повна назва звучить Військово-політичний парк культури і відпочинку Збройних сил Російської Федерації «Патріот» — почалося восени 2014 року в Одинцовському районі під Москвою. Щоб покласти перший камінь, організували врочисту церемонію в присутності міністра Шойгу і губернатора області. Опис цього парку, що займає понад 5000 гектарів, справді вражає: музей авіації, музей панцерних бойових машин, музей артилерії, спортивні споруди, а в перспективі багато інших проектів. Територія поділена на кілька зон, кожна з них представляє якийсь різновид збройних сил: піхоту, авіацію, військово-морський флот, аерокосмічні сили, стратегічні ракети, авіадесантні війська. Там виставлені військові машини, на них можна по-справжньому навчатися, а також скористатися різними атракціонами. Для транспортування гусеничних машин і панцерників спорудили спеціальну залізницю. Парк уже має свою каплицю, проте на 75-ту річницю Великої Перемоги, 2020 року, там спорудять головну церкву російських збройних сил із куполом 100 метрів заввишки. У вересні 2018 року в присутності Володимира Путіна і з благословення патріарха Кирила покладено перший камінь фундаменту тієї церкви.

Проте одного парку такого типу не досить для забезпечення патріотичних потреб населення всіх закутків Росії. У жовтні 2018 року російський прем’єр-міністр Дмитро Медведєв, безлика маріонетка президента Путіна, видав постанову про створення п’ятьох нових патріотичних парків: у Кронштадті коло Санкт-Петербурга, в Єкатеринбурзькій області на Уралі, у Севастополі в Криму, в Мурманській області на півночі й на острові Руський на Далекому Сході.

Саме отак формується нова російська ідентичність: ідентичність народу, що походить від покоління переможців у Другій світовій війні, народу, який переміг найбільше зло — фашизм і який, отже, вважає, ніби має право грати роль першого плану на міжнародній арені. Народу, готового воювати не тільки для свого захисту, а й для захисту геополітичних інтересів своєї Батьківщини і посилення її впливу у світі.

Розділ XI НОВА РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ДОКТРИНА І НОВІ ЗАСОБИ ПРОПАГАНДИ

Мілітаризація російського суспільства має дві головні цілі. Перша пов’язана з внутрішньою політикою: треба створити постійний патріотичний порив, який об’єднуватиме націю задля підтримки путінської влади. Друга — з зовнішньою політикою: потребою захищати російські геополітичні інтереси, розширювати зони впливу країни, доходячи інколи аж до анексії, боротися з демократичним Заходом, власне, з США і Європейським Союзом. Як? Підтримуючи всі рухи — крайні ліві і крайні праві, — прагнучи ослабити західні країни і вдаючись до засобів «гібридної» війни, як-от тролінгу, поширення fake news, шантажу, корупції і просто доброї старої брехні.

Від миті свого приходу до влади Володимир Путін, надихаючись совєтською, ба навіть сталінською моделлю, мріє про відновлення російської держави, зіпертої на абсолютну військову могутність і безперечне домінування у вуглеводній сировині, і то відкидаючи водночас і марксистську ідеологію, і вільне підприємництво та демократію. Наче вовк у вівчарні, він на початку був змушений просуватися замасковано. Отже, бачили, як він спершу зміцнив свою владу: поставив під свій контроль російські ЗМІ — колись рушії перебудови; підпорядкував олігархів і призначив друзів та колишніх чекістів (часто і тих, і тих водночас) на головні посади, усунув із Думи, а також із місцевих зборів та адміністрацій представників демократичних партій. Ця праця, закінчена наприкінці другого мандата Путіна, дала йому змогу тимчасово відступити своє місце Дмитру Медведєву, проте не пустивши віжки влади. Але перше ніж здійснити цю відому «рокіровку», або ж «перевернути пісковий годинник», і стати прем’єр-міністром тоді, коли Медведєв скочив у президентський фотель, Путін накреслив нові лінії російської зовнішньої політики.

Отож 10 січня 2007 року, на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки, він виголосив промову, в якій ясно заявив про повернення до «холодної війни», не згадуючи її назви. Ця агресивність гостро контрастувала з поміркованістю, що переважала за єльцинської доби, коли йшлося про відносини Росії з Заходом:

«Ми домовилися зі Сполученими Штатами Америки про скорочення наших ядерних потенціалів на стратегічних носіях до 1700–2200 ядерних боєзарядів до 31 грудня 2012 року. Росія має намір точно виконувати взяті на себе зобов’язання. Сподіваємося, що й наші партнери діятимуть так само транспарентно і не відкладатимуть про всяк випадок, про «чорний день» зайву пару сотень ядерних боєзарядів. І, якщо сьогодні новий міністр оборони Сполучених Штатів тут нам оголосить, що Сполучені Штати не ховатимуть ці зайві заряди ні «під подушкою, ні «під ковдрою», я пропоную всім підвестися і стоячи привітати це. Це була б дуже важлива заява»^[85].

У тій самій промові Володимир Путін гостро критикував розширення НАТО на схід і стверджував, що Росія не поважатиме постанов ЄС і НАТО, пов’язаних із міжнародною безпекою, за винятком лише постанов ООН, де Росія має право вето, а отже, й можливість блокувати кожну постанову, несприятливу для неї. Путін критикував Організацію з безпеки та співпраці у Європі (ОБСЄ), перетворену, на його думку, у «звичайний інструмент на службі зовнішніх політичних інтересів однієї країни або групи країн на шкоду іншим державам», а також так звані недержавні організації, що їх використовує Захід для обслуговування своїх інтересів. Путін наголошував, що Росія — «країна з понад тисячолітньою історією, країна, яка завжди мала привілей провадити незалежну зовнішню політику». І закінчив: «Ми не маємо наміру змінювати цю традицію».

Двоє друзів Росії

Як зауважив 2017 року політолог Андрій Колесников із Центру Карнеґі в Москві, ця промова позначила початок трансформації Росії, що з партнера Заходу стала перетворюватись у «суперсуверенний острів»^[86]. Щоб відігравати провідну роль у світі, режим Путіна перейняв політичне кредо дуже консервативного царя Олександра III (1845–1894): «Росія має лише двох друзів: свою армію і свій флот».

За президентства Медведєва, коли командував Путін, російська армія почала масштабну військову реформу, щоб модернізувати свої структури й підвищити ефективність. Ця реформа, оголошена за зачиненими дверима на колегії Міністерства оборони в жовтні 2008 року, мала закінчитися 2020 року. Нині кількісний склад армії нараховує трохи більше мільйона осіб (призовників і контрактників) і близько 30 млн резервістів, яких можна мобілізувати в разі потреби. Армія дедалі краще споряджена і навчена. Після 2008 року вона щороку проводить навчання на різних частинах російської території, навчання дедалі складніші, в яких бере участь щораз більша кількість військових. Скажімо, в навчаннях «Схід-2014» на Далекому Сході у вересні 2014 року брало участь десь 150 000 військових. Крім того, 1500 танків, 120 літаків, 70 кораблів. То були найбільші навчання після совєтської доби. Проте через чотири роки, в навчаннях «Схід-2018», уже брало участь 300 000 військових, понад 1000 літаків, гелікоптерів і дронів, близько 36 000 танків, панцерників та інших машин, десь 80 кораблів і суден забезпечення. До того ж у цих навчаннях брали участь китайські та монгольські підрозділи. Річ зрозуміла, Путін поїхав на схід, щоб бути присутнім.

Ці навчання служать не тільки для перевірки технічних засобів армії, а й для збільшення її операційного потенціалу: окремі підрозділи навчаються досягати цілей, визначених під час битв. Армія аж ніяк не приховує своєї могутності: 2018 року були присутні спостерігачі з 57 країн, а також представники НАТО і ЄС.

У грудні 2014 року, невдовзі після анексії Криму, Володимир Путін схвалив нову редакцію російської військової доктрини (ухваленої 2010 року). Цей текст уточнює, якими є відтоді дві головні загрози для Росії. Перша, зовнішня, пов’язана з розширенням НАТО на схід; ця загроза вкрай перебільшена, але дуже ефективна для мобілізації громадської думки проти США та їхніх «сателітів» і випинання грудей, показуючи під час військових навчань і парадів дедалі досконаліші й страхітливіші бойові засоби. Друга загроза внутрішня, йдеться про «поширення інформації з метою чинити вплив на російське населення, зокрема на юних громадян, щоб підточити історичні, духовні й патріотичні традиції с сфері оборони Батьківщини». Отже, як бачимо, знову: все, що може зазіхнути на підсолоджену та міфологізовану історію Другої світової війни, офіційно вважають за табу і загрозу.

Але, крім навчань, російська армія вишколюється, і то дедалі більше, у справжніх війнах. Улітку 2008 року, коли в Китаї відбувалися Олімпійські ігри, вона почасти вдерлася в Грузію для «захисту» сепаратистів Південної Осетії (близько 50 000 жителів) і Абхазії (менше 250 000 жителів). Міжнародний тиск лише стримав Росію від повної окупації Грузії і повалення прозахідного президента Саакашвілі. Відтоді Росія, що 2007 року втратила свої військові бази в Грузії, збудували нові в цих двох сепаратистських республіках, не визнаних міжнародною спільнотою. Росія контролює де-факто 20% грузинської території.

Починаючи з листопада 2013 року, хвиля народних протестів, мирних по своїй суті й спрямованих проти відмови проросійського президента Януковича ратифікувати угоду про асоціацію між ЄС і Україною, протягом трьох місяців вирувала по всій Україні. Цей рух дістав назву Євромайдан, або просто Майдан, бо маніфестанти збиралися на майдані Незалежності, головній площі Києва. Через кілька днів після втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року (зрештою його переправили до Росії) в результаті кривавої, але невдалої спроби розігнати маніфестантів у Крим прибули російські командос без знаків розрізнення, посиливши 25-тисячний російський військовий контингент, розміщений на кількох військово-морських базах^[87]. Вони зайняли парламент та інші головні інституції, паралізували політичне й економічне життя півострова. Через місяць Росія анексувала Крим, і тепер значну частину території цього півострова в Чорному морі займають військові об’єкти.

Після анексії Криму (офіційно говорять про «возз’єднання» Криму з Росією) на додачу до російського флоту там створили автономне угруповання російської армії. Йдеться про війська, здатні воювати самостійно, без зовнішньої логістичної підтримки. За словами міністра оборони Сергія Шойгу, «це угруповання не лишає жодного шансу потенційному супернику, який ризикне зазіхнути на територіальну цілісність Росії. Крім того, — додав міністр, — високоточні системи, розміщені на півострові, відіграють важливу роль у гарантуванні безпеки всієї Росії».

У листопаді 2017 року начальник Генерального штабу генерал Герасимов уточнив склад того угруповання. Крім великої військово-морської бази, в Криму розміщені армійський корпус, дивізія протиповітряного захисту й авіаційна дивізія. А Чорноморський флот тепер доповнили підводними човнами, фрегатами з крилатими ракетами і береговими системами протиповітряної оборони.

Інтервенція в Сирії

Але, безперечно, найбільшими «навчаннями» російської армії стала її інтервенція в Сирію 2015 року. Вперше за роки існування посткомуністичної Росії Путін вирішив прийти на допомогу диктаторові — Башару аль-Асаду, кривавому катові свого народу. Ця постанова, звичайно, відповідала очевидним стратегічним і геополітичним інтересам (за совєтської доби Росія вже створила невелику військово-морську базу в Тартусі, а 2015 року мала змогу збільшити її, поширивши свою могутність на Східне і Центральне Середземномор’я, а також отримала ще одну базу, вже авіаційну, в Хмеймімі), але в цьому можна ще й добачити бажання російського президента заявити всьому світові, що Москва відтепер ніколи не покине своїх союзників. Аж до тієї пори — і за Єльцина, і за Путіна — російський уряд безсило приглядався, як валили диктаторів — його союзників і друзів: Слободана Мілошевича, Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі. За рік до того, 2014 року, не змігши перешкодити втечі та усуненню in absentia від влади українського президента Віктора Януковича, Путін помстився, анексувавши Крим і підбуривши до бунтів на південному сході України, та досяг певного успіху на Донбасі. У Сирії постанову здійснити воєнну інтервенцію наприкінці вересня 2015 року ухвалили «вчасно»: тоді, коли доля Башара аль-Асада, здавалося, вже була вирішена, російська інтервенція дала змогу змінити ситуацію на протилежну. Росіяни заявили, що воюють, мовляв, із «терористами». А тими «терористами» в їхніх очах були не тільки бойовики так званої «Ісламської держави», а й різні спрямовані проти Асада повстанські рухи, що їх вважав за терористів сирійський режим. Насправді російські авіаційні та ракетні удари дісталися здебільшого містам і регіонам, де не було «Ісламської держави» або ж траплялися лише нечисленні групи її бойовиків, проте ті райони перебували під контролем різних повстанських, джихадистських чи ні, угруповань. Згідно з різними повідомленнями^[88] понад 80% російських ударів були призначені для боротьби з опозицією Асаду.

В одній статті в газеті “New York Times”^[89] перелічено п’ять великих цілей російської операції в Сирії: перешкодити падінню режиму Асада; уникнути дипломатичної ізоляції Росії після анексії Криму; довести, що Росія надійніший союзник, ніж США; продемонструвати могутність нових російських озброєнь; запропонувати нове видовище російській громадській думці, розчарованій загрузанням на Донбаському фронті.

Росіяни довго заперечували присутність своїх військ на сирійській землі — за винятком, звичайно, персоналу, що служив на базах у Тартусі та Хмеймімі. Проте в березні 2016 року президент Путін зазначив, що одна з цілей операції — на додачу до перелічених у газеті “New York Times” — полягає в потребі пересвідчитись у надійності російських технічних засобів за реальних бойових умов. Російська армія застосовувала в Сирії 231 тип озброєнь, зокрема керовані ракети великої дальності, як-от «Калібр», «X-101», «Іскандер-М», «Точка-У» і «X-55». Але, якщо запуск цих ракет здійснювали далеко від сирійських кордонів, використання інших бойових засобів безперечно вимагало присутності російських військових на сирійській землі.

22 серпня 2018 року російське Міністерство оборони опублікувало рапорт про результати інтервенції його збройних сил у Сирії. В ньому сказано, що в боях у Сирії брало участь понад 63 000 російських військових, із них 26 000 офіцерів і 434 генерали. Серед них усі командувачі російських військових округів, начальники об’єднаних штабів, а також командувачі авіації та протиповітряної оборони, всі командири дивізій і 95% командирів полків і бригад змішаного типу. Понад 90% екіпажів військової авіації і 60% екіпажів стратегічної авіації, які реалізували понад 39 000 бойових вильотів, удосконалили свої бойові вміння, беручи участь у справжній війні. Крім того, 86 військових кораблів і 14 підводних човнів, а також 83 допоміжні судна брали участь у 189 операціях на морі^[90].

Нині російська армія модернізована й добре підготована: на додачу до щорічних навчань вона набула неоціненного «бойового досвіду». Молодь мілітаризована, а її патріотичний дух, так само як і патріотичний дух більшості населення, піднесений ненастанним потоком пропаганди. Але хто той ворог, проти якого Росія збирається воювати? Путін охарактеризував його 2007 року у своїй мюнхенській промові: цей ворог — НАТО і Захід. Від тієї дати офіційний та неофіційний дискурс щодо демократичних країн стає дедалі агресивнішим.

Анексія Криму

Анексія Криму справді призвела до повороту у відносинах Росії і Заходу. Анексувавши належну Україні територію під прикриттям референдуму, організованого тоді, коли Росія вже окупувала півострів, і то без згоди України, не провівши з нею ніяких переговорів, Росія змінила свою натуру. Вона стала rogue state, державою-парією. А втім, хоча значна частина здебільшого російськомовного населення Криму була проросійська, можна думати, що результати референдуму, який схвалив приєднання півострова до Росії (офіційно проголосували 83% виборців, майже 97% сказали «так»), були сфальшовані. Як по-іншому пояснити, що в травні 2013 року, за даними опитувань Інституту Ґеллапа, лише 23% жителів Криму бажали, щоб ця територія приєдналася до Росії? Навіть беручи до уваги антимайданівську пропаганду, яку активно провадили російські ЗМІ, така разюча зміна видається невірогідною.

Путін міг би обрати той самий підхід, що й з іншими сепаратистськими територіями на постсовєтському просторі, скажімо, Придністров’ям (що формально становить частину Молдавії) або Абхазією і Південною Осетією (які згідно з міжнародним правом становлять частину Грузії). Щоб покарати Грузію, Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, проте ніколи не намагалася анексувати їх. Тож чому Путін вирішив анексувати Крим і перетворити його в російський регіон, зробивши всякий поворот назад юридично неможливим?

Щоб виправдати цю постанову (яка, здається, здивувала навіть російський уряд), Путін покликався на факт, що хрещення Володимира, князя Київської Русі, відбулося 988 року в місті Херсонесі, яке попервах було грецькою колонією в Криму, що належав Візантійській імперії. Адже, оскільки згідно з російською ортодоксією держава Київська Русь, населена різними слов’янськими, а також фіно-угорськими, балтійськими і германськими племенами, започаткувала російську історію («Київ — мати міст руських», сказано в «Повісті минулих літ» на початку XII ст.), для Путіна, щоб утвердити начебто історичні права Росії на Крим, було важливо освятити свою постанову цим актом хрещення. Отже, ми знову бачимо тут уявлення про «Святу Русь», уже докладно обговорене вище на сторінках цієї книжки.

Дивна річ, у російських пропагандистських текстах рідко згадують факт, що Крим — населений, починаючи з IX ст., здебільшого тюркськими племенами, кримські хани не раз воювали проти Московської Русі — став російським тільки 1783 року після десятиріч воєнних кампаній проти Кримського ханства й Османської імперії, десятиріч, протягом яких населення півострова скоротилося від 707 000 (1700 р.) до 92 000 (1785 р.). Саме граф Потьомкін, відомий своїми «потьомкінськими селами» (він звелів виготовити картонні фасади, щоб приховати злидні Криму від імператриці Катерини II), а також інтенсивною колонізаторською діяльністю, спонукав Катерину II вдатися до нової спроби завоювання, цього разу вдалої. Він писав Катерині: «Разом із Кримом ви отримаєте контроль над Чорним морем. Тільки від Вас залежатиме закрити чи ні доступ туркам до моря і годувати їх або дати їм здохнути з голоду»^[91]. Це суто колоніальне та імперіалістичне завоювання, що коштувало, якщо не життя, то принаймнірідної землі кільком сотням тисяч автохтонів (одна частина населення втекла до Туреччини, друга була знищена), мабуть, не таке гламурне, як хрещення Володимира. Проте було натхнене тими самими геополітичними інтересами, що й теперішня анексія Криму, перетвореного за кілька років в укріплений російський аванпост на березі Чорного моря.

Байкери в Севастополі

Але головне виправдання анексії, яке висуває російська влада, — це все-таки захист міста Севастополя, героїчного міста, що так довго чинило опір під час Великої Вітчизняної війни, а загалом і всього Криму від українських «фашистів», які, за словами пропагандистів, загрожували йому геноцидом після перемоги Майдану. Немов у релігійній містерії, таким чином знову відтворили вічну битву між силами зла (Майдан зайняв місце, яке колись займав нацизм) і Росією, яка мужньо захищає своїх «співвітчизників». Той самий аргумент висували, коли підбурювали до бунтів і підтримували проросійських сепаратистів на Донбасі (до цієї теми ми ще повернемося), але, «беручи» Крим, набагато більшою мірою апелювали до патріотичних поривів російського населення, ця анексія мала справді символічне значення.

Адже оборона Севастополя була однією з найславетніших сторінок Великої Вітчизняної війни. А насправді була і однією з найтрагічніших. До початку боїв укріплення Севастополя і його околиць вважали за одні з найкраще захищених у світі, з величезною концентрацією артилерії і авіації, мінними полями і бойовими кораблями. Німецька армія почала наступ 4 листопада 1941 року, але змогла взяти місто і остаточно окупувати Крим лише на початку липня 1942 року. Севастополь боронився понад півроку, перебуваючи якийсь час у стані облоги. Як і на багатьох інших бойовищах, це була гекатомба для совєтських військ: загалом загинуло 62 000 совєтських військових, 43 000 отримали поранення, 95 000 потрапили в полон. Якщо порівняти, то серед німців і румунів (які брали участь в останній атаці) був 5861 убитий, 21 000 поранений і трохи менше 800 зниклих безвісти. Коли перемога німців видавалася неминучою, Сталін відмовився евакуювати війська, зокрема й поранених, за винятком високого командування та старших офіцерів, а також керівників Севастопольської парторганізації. Отже, тисяча осіб змогла потай вибратися з Криму, покинувши війська, тобто прирікши їх на смерть або полон, бо ж їм дали наказ битися «до останньої краплі крові».

Найстрашніший епізод здачі Севастополя німцям відбувся в Інкермані, містечку на південному заході півострова Крим неподалік від Севастополя. Галереї, прорубані в гігантській скельній стіні 30 метрів заввишки і 300 метрів завдовжки, яка нависала над містом, правили за погреби для зберігання ігристих вин місцевого виробництва. Поряд із цими запасами совєтська армія розмістила склади озброєнь. Крім того, там містилися два польові шпиталі, які мали приймати тисячі поранених, а ще ховалися цивільні, що втекли зі своїх домівок. Під час німецького наступу на Інкерман ту скельну стіну зруйнували величезним вибухом, поховавши десь 3000 людей. Наказ висадити в повітря склади, щоб не лишити ворогові боєприпасів, дав командувач тилу контр-адмірал Микола Заяц, незважаючи на присутність у галереях поранених і цивільного населення.

Але це ще не все. 4 липня 1942 року Совінформбюро оголосило, що совєтським військам дано наказ відступати (нагадаймо, що їх покинули), і аж захлиналося: «Слава головних організаторів героїчної оборони Севастополя... ввійде в історію Великої Вітчизняної війни проти німецьких фашистських негідників як одна з найблискучіших сторінок». Понад тисячу військових (зокрема багато евакуйованих офіцерів і керівників Комуністичної партії) нагородили медаллю «За оборону Севастополя». Заяц отримав її одним із перших...

Населення Криму, а надто вже Севастополя, «міста російської слави», як назвали його, десятки років годували очищеними від усіх «темних» плям героїчними оповідями, святкуваннями і салютами. А влада незалежної України не робила нічого ні для відновлення історичної правди, яка, безперечно, спонукала б критично поставитись до уславлення совєтської армії та її командирів, передусім Сталіна, ні для отримання контролю над Чорноморським флотом. У результаті тривалих переговорів більшу частину цього флоту, базованого в Севастополі та на інших кримських базах, зрештою передали Росії. 1997 року Росія законно отримала ті бази в оренду на двадцять років. Але ж присутність у Криму 25 000 російських моряків теж сприяла підтримці міцного зв’язку з російською «Батьківщиною-матір’ю».

Той зв’язок підтримували ще й різноманітні маніфестації. З 2009 року найвідоміший у Росії мотоклуб «Нічні Вовки» організовує щороку в Севастополі на берегах озера, що лежить коло гори Гасфорта, міжнародне байк-шоу. Ось як туристичний сайт подає цю подію:

«Щороку головний режисер шоу — лідер «Нічних Вовків» Олександр Залдастанов (Хірург) — збільшує масштаб і видовищність вистави. Сам цей захід вважають за одну з найважливіших подій у міжнародному байкерському русі. Грандіозна вистава, сповнена ризикованих трюків, піротехнічних спецефектів, музики, літературних образів і військової техніки різних епох, стає вираженням глобальних концепцій, які відображують думки про патріотизм і Батьківщину багатьох росіян»^[92].

Цей самий сайт описує шоу 2015 року:

«2015 року свято байкерів було грандіозне, бо перебувало під знаком двох пам’ятних дат: сімдесятої річниці Перемоги і двадцятої річниці самого шоу. Глядачі мали право на приголомшливу виставу — «Кузня Перемоги», в якій брали участь сотні акторів, музикантів, спортсменів, морських піхотинців, а також техніка епохи Великої Вітчизняної війни в робочому стані. Головною темою свята була Перемога Совєтської армії як кульмінація тисячолітньої історії Росії».

Чи треба уточнювати? Шоу 2018 року ні в чому не поступалося попереднім. Темою була битва проти темних сил, які перетворили наш світ у великий смітник: содомітів, НАТО, Америки, МВФ і т. ін. Задля боротьби з цими лихими силами, якими керував Змій, Святий Георгій спустився з неба на величезному мотоциклі й прохромив його списом у кульмінаційний момент шоу. Саме тоді з’явилася гігантська платформа, на якій одягнені в біле люди палили вогнеметами той смітник, а на табло демонстрували датовану 2018 роком фразу Путіна, що стала мало не прислів’ям: «Навіщо потрібний світ, якщо в ньому немає Росії?» Іншими словами, якщо на Росію нападуть або ж вона опиниться під ризиком зазнати масованого ядерного удару, росіяни дадуть відповідь без думки про наслідки для самого існування людства. Журналіст Петро Акопов так прокоментував цю фразу:

«Ні, все-таки бити, бо навіщо нам такий світ, якщо там не буде Росії? Нас уб’ють, а ви лишитесь? Це не національний егоїзм. Це любов до батьківських домовин, рідного згарища, до тисячолітньої, не раз... умирущої, але згодом воскреслої Росії»^[93].

Автор сценаріїв усіх цих патріотичних шоу — письменник Олександр Проханов, про якого я вже говорила. Як і завжди, його тексти полум’яні. Ось, наприклад, як він сприймає постать лідера патріотичних байкерів:

«Хірург — це людина землі тільки почасти, це небесна людина. Подивіться в обличчя. В обличчі є щось янгольське, це янгол бурі. А коли вовки сідають на страхітливі, моторошні гуркітливі машини — це лише почасти мотоцикли. Вони стискають ті машини своїми сідницями і перетворюють їх у полчища відплати. Вони мчать по землі, сіючи добро і караючи зло...»^[94]

Озираючись назад, я думаю, що перехід 2009 року цього фестивалю з Центральної Росії, де він був заснований 1995 року, в Україну був продуманим політичним актом: він сприяв зміцненню в кримчан чуття належності до Росії. На фотографіях шоу видну густу юрбу з десятків тисяч людей, які зібралися і в захваті спостерігають грандіозну виставу. Що бідна Україна, приваблена Заходом, могла протиставити цій пишній водночас і російській, і совєтській демонстрації сили й патріотизму?

Та й він сам, той «Хірург», схожий на корсара байкер на мотоциклі “Harlei-Davidson”, відіграв важливу роль у поширенні російських націоналістичних ідей у Криму. Він відкрито вважає себе за друга президента Путіна. Хай там як, його діяльність має активну підтримку російської держави, зокрема президентські субвенції, його не раз нагороджували: 2013 року він отримав орден Пошани за свій внесок у патріотичне виховання молоді та увічнення пам’яті про полеглих захисників Вітчизни; медаль «За повернення Криму» в квітні 2014 року, а також медаль «За звільнення Криму і Севастополя» в березні 2014 року; знак МВС Чечні «за протидію екстремізму і тероризму» 2016 року і, нарешті, останню медаль «За зміцнення міжнародної співпраці» 2018 року.

Хоча «Нічні Вовки» та їхній проводир мають високу оцінку з боку російського режиму і породжують ентузіазм людських юрмиськ, вони постають перед ворожим ставленням до себе багатьох західних країн. З кінця 2014 року Хірург і його зграя байкерів перебувають під американськими і канадськими санкціями за роль, яку вони відіграли в подіях в Україні. У квітні-травні 2015 року Залдостанову і його «вовкам» заборонили в’їзд до Європейського Союзу, коли вони намірялися, вирушивши з Росії, перетнути на мотоциклах Білорусь та кілька європейських країн, здійснюючи «ралі Перемоги», яке мало закінчитися символічним «взяттям» Берліна з нагоди сімдесятої річниці Перемоги. Лайку Залдостанова, розлюченого цією відмовою, підтримав російський міністр закордонних справ.. 2017 року з нагоди застосування додаткових американських санкцій Хірург лише відповів: «Пізно прокинулись. Нас уже не зупиниш!»

Кілька пропагандистів

Залдостанов — не єдиний, хто поширює пропаганду, прагнучи очорнити Захід і Україну, «винну» в тому, що віддала перевагу західній моделі, й уславити совєтський період та новий російський патріотизм. Ціла група державних пропагандистів, дуже ефективних і щедро оплачуваних, займають увесь телевізійний простір, який пропонують головні державні телеканали: «Россия-1», «Первый канал», «НТВ», РТР Планета» (для мовлення за кордон) та кілька інших, менш важливих. Не побачивши їхніх передач, важко уявити собі, яку ненависть до Заходу і зокрема до України вони намагаються прищепити населенню. Слухаючи цю пропаганду, яка щодня виливається на екрани, виникає враження що росіяни, які підтримують Путіна, живуть у паралельній реальності. Кілька провідних пропагандистів, що, як і Залдостанов та Дугін, перебувають під міжнародними санкціями, заслуговують бути названими. Ідеться про Володимира Соловйова, Дмитра Кисельова, Аркадія Мамонтова і Маргариту Симоньян, якщо назвати найпомітніших. Їх характеризує неймовірна агресивність і справжнє вміння викривлювати реальність і знесилювати байдуже якого опонента, часто брутальними репліками і потоком брехні. Хай там як, тих рідкісних опонентів, які могли б зіткнутися з ними в словесному поєдинку, ніколи не запрошують.

Еволюція цих журналістів, які колись належали до лібералів і прихильників свободи слова, відповідає еволюції путінської Росії. Володимир Соловйов, що на початку 1990-х років жив у США й досяг успіху як бізнесмен, — тепер медійна постать першого плану: його час на екрані коливається від 20 до 30 годин на тиждень. Він веде майже щоденну передачу «Вечір із Володимиром Соловйовим», ще одну передачу п’ять разів на тиждень — «Хто проти?» — і третю, щотижневу передачу: «Росія, Кремль, Путін». Щодня цей чоловік, виряджений у чорний кітель непевного військового стилю (хіба що, може, нагадує одяг гуру), із пронизливим то лихим, то глузливим поглядом висловлює й дає висловлювати своїм запрошеним гостям найтяжчі безумства, кожен з яких випльовує погрози Заходу і мерзенній Україні. А запрошені часто ті самі: люди одного політичного замісу, націоналісти і прихильники Путіна, що, немов зграя псів, беруть участь у колективному лінчуванні якого-небудь обраного цапа розгрішення. Гуморист Віктор Шендерович, опонент режиму, характеризує їх так:

«Талант негідника — теж талант. Ніякого іншого таланту в Соловйова немає. У нього добре підвішений язик, і він абсолютно не скутий етичними категоріями, це людина феноменальної безсоромності. Йому справді не соромно за те, що він робить. Цільна постать... Присягаюсь, у ньому анітрохи немає суперечностей. Якщо Бог звільнить нас від Путіна, він не просто пристосується. З’ясується, що він тримав останній бастіон свободи слова, намагався зберегти її за страхітливих умов авторитарного режиму. Ось побачите — це він поведе вас до світлих ідеалів лібералізму, коли скінчаться тоталітарні часи»^[95].

Саме в передачах, які веде Соловйов, можна почути, наприклад, заклики окупувати Україну, щоб ліквідувати українську державу, провести російський кордон через місто Львів і позбутися «фашистів» та українських «нацистів», завдавши тяжкий удар по їхніх американських «господарях». Немає значення, що Петра Порошенка обрали абсолютно легітимно і він визнаний міжнародною спільнотою. Немає значення, що Верховна Рада була обрана в результаті прозорих парламентських виборів. Немає значення, що так звані «фашисти» і «нацисти», якщо їх узагалі не вигадали, не представляють практично нічого на українській політичній шахівниці. Щоб бути ефективною, битва проти «нацистів», освячена Великою Вітчизняною війною, має завжди зберігати актуальність.

Дмитро Кисельов — ще один пропагандистський набоб. Це журналіст-професіонал, і в 1990-х роках його вважали за прозахідного. В 1994–1995 рр. він вів програму «Вікно в Європу» на телеканалі «Останкіно». Ця передача отримувала субвенцію Європейської комісії в рамках підтримки демократичних представників Росії. Протягом кількох років Кисельов працював на українському телебаченні й навіть купив собі будинок у Криму, коли півострів ще був українським. На жаль, ця доба давно вже минула. У вересні 2012 року Кисельов став єдиним ведучим програми «Новини тижня», яку транслюють у неділю ввечері. Вбраний у строгий костюм, цей чоловік із голеним черепом і дебелою постаттю протягом майже двох годин оглядає події за тиждень. Обернувшись плечима до свого минулого, він тепер головний речник Кремля. Я не можу тут відтворити абсолютно кумедний хамський тон, яким Кисельов говорить про Захід. Це він стверджував, що Росія здатна перетворити США в купку радіоактивного попелу. Це він висловлював гіркий жаль, що СССР Горбачова зрадив Німецьку Демократичну Республіку і її шефа таємної поліції Маркуса Вольфа. Це Кисельов заявив, що України вже не існує, що це лише «віртуальна країна». Це він висловив моторошну фразу: «Я вважаю, що не досить накладати штрафи на геїв, щоб протидіяти пропаганді гомосексуалізму: їм треба заборонити бути донорами крові та сперми, а у випадку смертельної автокатастрофи треба ховати їхні серця в землі або спалювати». Кисельов, крім того, що зоряний ведучий, ще й генеральний директор Міжнародного інформаційного агентства “Russia Today”. І саме йому належить ця вкрай промовиста фраза:

«За масштабом діяльності Путіна можна порівняти з-поміж його попередників у XX ст. лише зі Сталіним... Після Сталіна всі кремлівські керівники один за одним опускали рівень своїх амбіцій, тож на початку XXI ст. Росія була знекровлена, деморалізована й роздерта...

А тепер? Боєздатність армії відновлено, ядерний паритет підтверджено, територіальну цілість збережено... Росія вільна так, як ще ніколи не була протягом своєї історії»^[96].

Ну, а Аркадій Мамонтов — дивний персонаж. Цей чоловік зі статурою, що вражає й заповнює весь екран, немов вивчає вас лукавим поглядом людини, яка розуміє головне. А головне для нього — постійна змова проти Росії, яку готують її західні вороги: таємні служби, франкмасони, геї та інші злочинці. Як каже він сам, «Росію оточили вороги, які мріють завербувати молодь за гроші ЦРУ. Щоб та молодь здійснила державний переворот. Щоб замовники могли контролювати російські національні багатства»^[97].

З 1990-х років, періоду, коли Мамонтов висвітлював міжетнічні конфлікти на постсовєтському просторі, він часто одягає жилет із багатьма кишенями на грудях або шкіряну куртку. Автор численних сенсаційних «документальних фільмів», які документальні лише назвою, він висвітлює «гарячі» теми, скажімо, відкриття штучного «шпигунського каменя» в Москві, що правив, так би мовити, за поштову скриньку для британських шпигунів, завербованих серед місцевих жителів («Шпигуни», 2006 р.), або злочин членів гурту “Pussy Riot”, яких він знай називає «блюзнірами» і «викриває» начебто замовника — Бориса Березовського, олігарха в неласці, що живе у вигнанні в Лондоні («Провокатори», 2012 р.). На думку Мамонтова, мета «блюзнірства», яке скоїли ті три молоді жінки і яке підготував Березовський, полягала в замаху на життя Путіна й намірі підточити його владу. В березні 2013 року Березовського знайшли повішеним у його домі в Беркширі. Досі підозрюють, що це вбивство, замасковане під самогубство.

Після подій на Майдані Мамонтов присвятив кілька фільмів подіям в Україні й систематично говорить про неонацистів, це лейтмотив усієї російської пропаганди на цю тему. Ще задовго до появи наприкінці 2018 року не залежної від Москви Православної церкви України, він зокрема викривав «переслідування» «справжніх» православних священиків, підпорядкованих Московському патріархату («Гоніння», 2015 р.). Останній документальний фільм, який я бачила, розповідав про начебто фінансування Лютневої та Жовтневої революцій у Росії американськими банкірами, що фінансово «тримали» більшовиків і вимагали страти останнього царя і його родини, щоб надовго ослабити Росію, розбивши її неоціненний набуток — монархію («Корона під молотом», 2019 р.).

Деякі фільми Мамонтова, здається, були створені не тільки задля викриття зовнішніх і внутрішніх ворогів режиму, а й з метою створити претекст для Слідчого комітету Російської Федерації, щоб притягати тих «ворогів» до суду. Отже, 2012 року Мамонтов зняв фільм у двох епізодах «Анатомія протесту», де використав відео- й аудіозаписи приватних розмов кількох опозиціонерів і одного грузинського парламентаря, що дуже непевно запитував про організацію акцій протесту. Ми пригадуємо, що наприкінці 2011-го і в першому півріччі 2012 року наростав рух протесту проти ошуканства на виборах до парламенту і проти переобрання Путіна. Таж очевидно, що Мамонтов і його команда не могли отримати ті записи, можливо, сфальшовані, без допомоги російських таємних служб. Навіщо такий маневр? Чому не притягати тих опозиціонерів до судової відповідальності, якщо докази «підривної діяльності» достатні? Бо використання записів, отриманих незаконно, могли б опротестувати в рамках судової процедури адвокати обвинувачених. Натомість Мамонтов не мав потреби розкривати особи своїх інформаторів унаслідок захисту таємниці джерел інформації! Слідчий комітет, звичайно, став переслідувати опозиціонерів, зображених у фільмі, а також грузинського парламентаря, що підтримував би повстання завдяки американському фінансуванню.

Я вирішила розповісти про трьох зіркових журналістів, які, здається, втілюють сам дух путінської пропаганди, але насправді вірних слуг режиму — легіон. Ті, хто не згоден із панівною політичною лінією, але не хоче ставати у відкриту опозицію, намагаються вести спортивні та розважальні передачі, як, до речі, й за совєтської доби. Якщо йдеться про знаменитості, скажімо, гламурну пару, яку формують співачка Алла Пугачова і гуморист Максим Галкін, що вміли лишитися нейтральними, влада не заважає їм. А перед тими, хто приєднується до дуже ріденьких лав опозиції, двері зачиняються, як сталося з подружжям акторів Тетяною Лазаревою і Михайлом Шацом, вигнаних звідусіль після їхньої участі в демонстраціях 2011–2012 рр., або з відомим письменником, телеведучим і гумористом Віктором Шендеровичем, що має тепер доступ лише до одного телеканалу «Дождь», трансльованого через інтернет, і однієї радіостанції — «Эхо Москвы»; обидва мовники критичні до уряду, проте їхнє поширення дуже обмежене. А якщо йдеться про політичних журналістів, які працюють в аудіовізуальних засобах, контрольованих державою, ніяка нейтральність не можлива. Тон політичного журналізму — у випусках теленовин, спеціальних політичних передачах і ток-шоу — стає дедалі агресивнішим, немов Третя світова війна вже в нас на порозі. Загальну лінію визначає, і то не раз, сам Володимир Путін, бо для нього «патріотичне виховання має стати органічною частиною життя нашого суспільства».

Пропаганда за кордоном

У такому вихованні «гнилий» Захід і «нацистська» Україна є головними ворогами. Проте внутрішня пропаганда, призначена для російського населення, величезна частина якого досі черпає інформацію з юшки, поданої російським телебаченням, дуже відрізняється від пропаганди, призначеної на експорт. Сімсот мільйонів глядачів в усьому світі слухають і дивляться “RT” (“Russia Today”), холдинг, який об’єднує чотири інформаційні канали. Вони мовлять 24 години на добу з Москви або місцевих студій, програми транслюють англійською, арабською, іспанською і французькою мовами, через інтернет або по телебаченню, через різні служби доступу. До цих каналів додаються інші органи. Наприклад німецьке агентство відеоновин “Ruptly”, що належить “RT” і пропонує ексклюзивний зміст іншим каналам. “RT” керує десятками рахунків у “Twitter’i”, до яких звертаються десятки мільйонів осіб. 2016 року число переглядів відеозмісту по належному “RT” каналі “YouTube” уже перевищило 1,8 млрд. У лоні того самого холдингу “RT” функціонує на всіх парах і міжнародне мультимедійне агентство новин “Sputnik”, засноване 2014 року російським урядом. Воно пропонує подавати «російський погляд на сучасність» і поширює свої матеріали 31 мовою. Надто велику популярність воно має в англосаксонських країнах.

До 2008 року весь аудіовізуальний матеріал, призначений для закордону, був зорієнтований на створення позитивного образу Росії. Але 2008 року, після російської воєнної операції в Грузії і визнання Кремлем двох сепаратистських республік — Абхазії і Південної Осетії, — консультанти з комунікацій американської компанії “McCain” допомогли російській зовнішній аудіовізуальній службі виробити нову політику. Ленін казав, що капіталісти, одержимі жадобою наживи, здатні продати більшовикам мотузку, на яких ті повісять їх. Відтоді завдяки американським умінням та досвіду пропаганда, спрямована за кордон, віддає перевагу висвітленню подій у західних країнах з украй критичних позицій. Одне слово, російська пропаганда підтримує всі елементи, які дестабілізують кожну країну, наприклад крайні праві і крайні ліві рухи, й роздмухує недовіру до демократичних інституцій. Зміст різниться залежно від країни поширення пропаганди. Отже, в США під час останньої президентської кампанії “RT” і “Sputnik” багато говорили про насильство і сваволю поліції, про расові конфлікти, паплюжили демократів; у Франції вони розперезалися проти Макрона під час його кампанії, відверто підтримуючи Франсуа Фійона і Марін Ле Пен. Висвітлюючи конфлікти в країнах, де є російські інтереси, вони активно захищають російську позицію, як-от у Сирії та Венесуелі, підтримуючи «легітимну владу» Асада й Мадуро і стверджуючи, що «Росія ніколи не покидає своїх союзників». Російські аудіовізуальні засоби систематично критикують НАТО, претензію США на світове лідерство або начебто русофобію (всю критику російської політики трактують як «русофобію») та систематично підтримують сепаратистські ідеї. З зараженням соціальних мереж тролями та ботами цей державний аудіовізуальний матеріал бере участь у тому, що можна було б вважати за втручання у виборчий процес багатьох західних країн.

Як чудово підсумувала головний редактор “RT” Маргарита Симоньян, «важливо, щоб був канал, до якого люди звикли, він їм подобається, і ось коли треба, ти показуєш те, що треба. В якомусь розумінні не мати свого мовлення за кордон — це однаково, що не мати Міністерства оборони. Коли немає війни, воно наче й не потрібне. Та коли є війна, це просто критично»^[98].

Маргарита Симоньян — дуже особливий випадок у російській медійній галактиці. Ця молода жінка має талант і нахабність, які дали їй змогу, ще дуже юній, піднестися на аудіовізуальний Олімп. Вона народилася в Краснодарі 1980 року, 2005 року її призначили головним редактором каналу “Russia Today”, у 25 років, потім, 2013 року, — головним редактором Міжнародного інформаційного агентства “Russia Today”, а 2014 року — інформаційного агентства “Sputnik”. Річ зрозуміла, як і трьох провідних пропагандистів, про яких ішлося вище, і як 300 інших журналістів, Путін нагородив її 2014 року за «об’єктивність у висвітленні подій у Криму».

Як сталося, що Симоньян могла зробити таку блискавичну кар’єру? Досить раз поглянути відеоматеріали “RT”, у яких вона з’являється, щоб зрозуміти: вона вдається до нового різновиду журналістики, двома головними рисами якого є брехня та висміювання. У грудні 2015 року, відповідаючи на критику з боку американських медіа, “RT” створило геніальне відео — sui generis, зрозуміла річ. У 4-хвилинному кліпі Симоньян у хутряній шапці з зіркою на лобі та неоковирній куфайці дискутує з великим ведмедем, що символізує російську могутність, оглядає темні кімнати бюро “RT”, які нагадують радше в’язницю, рахує мільйони банкнот, які прибувають цілими ваговозами з Кремля, лає закутих у кайдани іноземних співробітників, присутня при вдаваному зніманні військових сюжетів і т. ін. У кінці відео Симоньян, цього разу вже у звичайному вбранні, з’являється й каже: «Ви отак уявляли це собі? Що ж, це правда! Саме так ми й працюємо!» За цим пасажем іде кілька дуже критичних цитат західних медіа на тему “RT”, на другому плані на екрані з’являється напис: «Ми й далі будемо доводити їх до люті».

Безсоромна брехня — справжній товарний знак усієї російської пропаганди за останні роки. Це потік брехні, яку ллють без найменшого стриму. Отже, Росія не визнала, що порушила міжнародне право і територіальну цілістьУкраїни, анексувавши Крим; не визнала, що підбурювала до розколу України через свою підтримку проросійських сепаратистів на сході країни, тоді як вона сама потопила в крові Чечню за доби, коли ця республіка хотіла проголосити свою незалежність, в ім’я своєї «територіальної цілості»; не визнала, що транспортувала ракетну установку «Бук» на територію Донбасу і збила цивільний літак MH17 компанії “Malaysia Airlines” у липні 2014 року; не визнала, що громадянські революції в Грузії (2003 р.) та Україні (2004 р. і 2013–2014 рр.) відображували бажання грузинського та українського народів перейняти європейські цінності й остаточно звільнитися від ярма совєтської минувшини (Росія звинувачує США в тому, що вони підбурювали до них); не визнала, що де-факто анексувала 20% грузинської території; не визнала, що 2006 року отруїла полонієм перекинчика Олександра Литвиненка, так само як не визнала, що отруїла 2018 року Сергія Скрипаля, колишнього російського офіцера військової розвідки і британського таємного агента, а водночас і його доньку; не визнала, що намагалася вплинути на результат президентських виборів у США та парламентських виборів у Німеччині, що намагалася втрутитись у референдуми про Брекзит і незалежність Каталонії.

Я могла б збільшити кількість цих прикладів. Очевидним є те, що режим Путіна, спираючись на постійну медійну обробку і на винаходи spin doctors, яких у Росії називають «політтехнологами», спромігся накинути своєму населенню паралельну реальність, життя в «задзеркаллі». В тій паралельній реальності Росію завжди представляють як жертву, яка героїчно б’ється, щоб не податися під наступом ворогів, і черпає свою силу в героїчному минулому Батьківщини, передусім у Великій Перемозі 1945 року. Саме отак інтерпретують санкції, накладені на Росію за анексію Криму і втручання на Донбасі, за отруєння Скрипаля або за втручання в президентську кампанію в США. Згідно з офіційним дискурсом Росія має слушність, бо ж завдала поразки найтяжчому лиху останнього сторіччя — нацизму, а ще й просто тому, що, добре озброєна, здатна знищити байдуже якого противника. Як зауважив кілька років тому російський політолог Євген Мінченко, «Путін визнав, що США лишаються єдиною наддержавою. Проте Росія з її ядерним потенціалом є країною, яка гарантовано може знищити США одним ударом»^[99].

Розділ XII СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Ситуація в Україні заслуговує на особливу увагу: теперішню російсько-українську війну російська пропаганда трактує на кшталт національного наративу про Велику Вітчизняну війну. На сепаратистському Донбасі, як і в анексованому Криму, святкування Великої Перемоги і процесії «Безсмертного полку» набувають особливого характеру: їх інсценізують як символ віри, маніфестацію належності «втрачених територій» України до «русского мира» і його цінностей. Ідеться, по суті, про дуже високу ціну, яку має заплатити Україна за свій проєвропейський вибір, представлений російською пропагандою як «фашистський». Адже Перемогу у Великій Вітчизняній війні ненастанно актуалізують знову, і то не тільки процесіями «Безсмертного полку», а й постійним спростуванням будь-якого відмінного історичного наративу. Українські вимоги, спрямовані на визнання націоналістичних рухів, які існували до і під час Другої світової війни, теж провокують злобу офіційної Росії. А Революцію гідності 2013–2014 рр., відому під назвою Євромайдан, Росія трактує як бунт «фашистського» характеру, підготований США. Адже російська пропаганда називає «фашистами» і «нацистами» не тільки всіх українців, які колись воювали проти сталінського режиму (в Західній Україні опір тривав аж до 1955 року), а й теперішню українську владу, що обстоює європейську орієнтацію та декомунізацію країни.

Я почала їздити в постсовєтську Україну 1992 року, коли моєму чоловікові, художнику, єврею родом з України, запропонували організувати там виставку. Наш друг Леонід Плющ, відомий український політичний утікач, жив тоді в Нантері під Парижем і дав нам координати кількох своїх друзів. Саме отак ми започаткували стосунки з витонченим цвітом української інтелігенції: письменниками, філософами, істориками, митцями.

Незалежність тільки-но проголосили, проте я була вражена швидкістю, з якою Росія й Україна віддалялись одна від одної. Можна було б говорити про розлучене подружжя: ще вчора вони разом спали, їли, їздили у відпустку, поділяли тисячі спогадів. І ось за ніч стали чужими одне одному. Ще трохи — і дійшло б до ненависті!

Тієї пори інтелектуальне життя в Росії кипіло: перебудова дала змогу відкрити нових письменників, режисерів, мислителів. Та, коли я запитувала моїх нових українських друзів, чи вони читали таку книжку або чи бачили такий фільм, відповідь майже завжди була негативна. Вони читали тільки українських письменників, не доступних мені за браком знання мови (всупереч дуже поширеній ідеї про близькість російської та української, ці мови не менш далекі одна від одної, ніж, скажімо, французька від португальської), та західних авторів в оригіналі або в українському, інколи російському, перекладі.

Протягом тих років я часто їздила до Москви. Там теж зникла всяка цікавість до України. Той самий феномен виявився в Грузії і балтійських країнах, в Азербайджані та Узбекистані, — одне слово, в усіх колишніх совєтських республіках. Та начебто дружба народів розпалась, як карткова хатка. В’язні, що багато років жили в одній камері, перестали бути друзями, тільки-но вийшли за браму своєї в’язниці.

Винищення євреїв

Попри те, що я родом із Москви, я завжди добре почувалася в Україні: в Києві, Львові, Чернівцях, Одесі, Харкові, Карпатах. У певних регіонах розмовляли більше українською мовою, в інших віддавали перевагу російській, але ця двомовність не становила і не становить досі жодної проблеми. Серед моїх друзів було багато євреїв, і деякі з них, активні в житті своєї громади, досліджували зокрема залишки багатої єврейської минувшини України, публікували книжки і альбоми, знімали фільми та ініціювали проекти реставрації занедбаних синагог і давніх єврейських цвинтарів.

У другій половині доби перебудови Україна знову відкрила своє минуле, що було викривлене або приховане протягом совєтського періоду, й історія єврейського народу становила частину того минулого. На Заході мало хто знає, але голокост, а також уся історія євреїв у Совєтському Союзі були табу. Там визнавали реальність винищення цивільного населення на територіях СССР, окупованих нацистами, але оминали факт, що йшлося про політику, навмисне спрямовану передусім на ліквідацію євреїв. Якщо на місцях ліквідації (майже завжди кулями) й були дошки чи стели, говорили тільки про «совєтських громадян, по-звірячому вбитих фашистами». Це табу проіснувало аж до першої половини 1980-х років. Отож люди, в яких у 1982–1983 рр. брала інтерв’ю Світлана Алексієвич для своєї книжки «У війни не жіноче обличчя» (1985 р.), ніколи не згадували про знищення євреїв, натомість у її наступній книжці — «Останні свідки», — написаній на рік пізніше і теж опублікованій 1985-го, ту завісу мовчання нарешті трохи підняли.

До Жовтневої революції більша частина території України належала до так званої смуги осілості, її зовнішня межа відповідала західним кордонам Російської імперії, в цій смузі євреї мали право оселятися (жити на інших територіях імперії їм забороняли). під час Другої світової війни ця смуга, що охоплювала землі, належні Україні, Білорусі та Польщі, балтійським країнам і Молдові, здебільшого була окупована нацистами. Вона стала тоді місцем гігантської операції масового і систематичного знищення євреїв, яке почалося набагато раніше від Ванзейської конференції в Берліні у січні 1942 року, на якій офіційно ухвалили остаточне вирішення єврейського питання. В Україні, європейській країні, де, як і в Польщі, жила найчисленніша єврейська громада, знищили близько 1,5 млн євреїв. Як і всюди в Східній Європі, німецьким Einsatzgruppen, які провадили операції, допомагали місцеві допоміжні загони. Деякі автохтони все-таки служили в цих загонах, натомість інші, незважаючи на загрозу смертного вироку, навіть намагалися рятувати євреїв.

XX сторіччя виявилось особливо трагічним в історії України, яку американський історик Тімоті Снайдер охарактеризував як «криваву землю». Наприкінці XIX — на початку XX ст., а надто за царювання останнього царя Миколи II, всюди, де жили євреї, передусім в Україні, де євреїв було найбільше, організовували сотні погромів. Хоча прямих доказів про те, що їх ініціював царський уряд, немає, він усе-таки був принаймні толерантним до погромників, годі стверджувати, мовляв, поліція ревно намагалася арештувати їх. Саме тієї пори — на початку XX ст. — вигадали дуже поширену в Російській імперії облудну ідею (згодом її перейняв Гітлер), мовляв, усі євреї — революціонери. Це вочевидь було неправдою: 1920 року лише десь 5% більшовицької партії були євреями. Ба більше, всі єврейські політичні партії засудили переворот у жовтні 1917 року, відомий як Жовтнева революція. 1918 року рабини Одеси прокляли та відлучили від громади більшовицьких керівників єврейського походження, скажімо, Троцького і Зинов’єва.

Нова хвиля погромів ударила по українських євреях під час громадянської війни (1917–1922), коли всі наявні сили по черзі вдавалися до кривавих нападів на українських євреїв. У своїй книжці «Гамбіт диявола»^[100] Яків Браун, український єврейський письменник, розстріляний 1937 року, подає моторошний опис великого погрому в Києві. А втім, сучасна українська історіографія не вважає, що то була громадянська війна, і характеризує її як антиколоніальну війну за незалежність України, війну, яку молода Українська Народна Республіка, потім Українська держава за гетьмана Скоропадського, що мав підтримку Німеччини, а згодом Директорія Петлюри програли.

Злочини совєтського режиму

За совєтської влади, крім політичних чисток і переслідування різних національних меншин (татар, греків, німців) на території України, країна зазнала в 1932–1933 рр. ще й голодомору: голод, організований совєтським урядом з особистого наказу Сталіна, що прагнув фізично ліквідувати значну частину вкраїнського селянства, винного в опорі насильній колективізації земель. Згідно з оцінками — дуже різними, бо за совєтської доби статистичні дані навмисне фальшували — загинуло від 4 до 7 млн українців. Для здебільшого селянського народу це означало, що лихо не минуло жодну родину.

Совєтський режим скоїв ще й інші страхітливі злочини, спрямовані на знищення української національної культури і пам’яті. Влада активно переслідувала кобзарів, тих часто сліпих співців, живу пам’ять про минулі сторіччя, які співали історичних пісень під акомпанемент кобзи, традиційного струнного інструменту. Сотні їх повбивала совєтська таємна поліція. Комуністичний режим знищив і молоде покоління інтелектуалів, письменників, театральних режисерів, художників, музикантів, кінорежисерів, які здебільшого були віддані ідеям комунізму, але прагнули розвивати національну культуру українською мовою. Микола Хвильовий, один із проводирів тієї талановитої когорти, кинув гасло: «Геть від Москви!»^[101] Арештованих і засланих у ГУЛАГ на початку 1930-х років, їх усіх розстріляли приблизно 1937 року, тож в Україні говорять про Розстріляне відродження. Хвильовий уник цієї долі, наклавши на себе руки 1933 року, на початку переслідувань. Тож чи слід дивуватися, що багато українців вважали совєтський режим за тяжке лихо, від якого їх, можливо, звільнять німці, що 1918 року вже підтримували українську незалежність?

Історія Західної України, більша частина якої, належна тоді Польщі, опинилася під владою Совєтського Союзу лише в 1939–1940 рр., — то був прямий наслідок таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, — не менш трагічна. За даними перепису 1931 року, в Західній Україні жило 3,3 млн поляків, 4,3 млн українців і 628 000 євреїв. Совєтську окупацію супроводила масова депортація всіх, кого вважали за «ворожі елементи», тобто членів усіх політичних партій, за винятком комуністів, заможних селян, урядовців польської держави, колишніх поліцаїв, жандармів, військових і т. ін. Точні цифри не з’ясовані, але ми знаємо, що на початку 1942 року на сході СССР, у Сибіру та Казахстані, нараховували 1 173 000 депортованих із західних територій. Ця цифра охоплює тільки тих, хто вижив за абсолютно нелюдських умов, число депортованих на початку було набагато вищим. Після таких масштабних переслідувань значна частина західноукраїнського населення теж сподівалася, що Німеччина визволить їх і дасть змогу жити в незалежній державі. Отже, наступ німецьких військ породив багато ентузіазму. Ось що на початку німецького наступу на СССР писав Володимир Бирчак, письменник і активіст Закарпаття:

«Тієї пори наша молодь... і наша старша громадськість... свято вірили, що ми — союзник Німеччини і що Німеччина наважилася на велику європейську війну, щоб нам звільнити Україну... вірили, що на Різдвяні свята будемо у Львові, а на Великдень — у Києві»^[102].

Український рух за незалежність

Насправді сподівання на незалежність в українців, які до війни жили в польській державі, існували задовго до совєтської, а потім і нацистської окупації. У січні-лютому 1929 року у Відні вже відбувся конгрес українських націоналістів, який об’єднував багато організацій. Отак була створена Організація українських націоналістів (ОУН) під керівництвом Євгена Коновальця^[103] і Андрія Мельника. Проте найвідомішого з тих націоналістів звали Степан Бандера (1909–1959), він був родом із Галичини. Від його прізвища походить слово «бандерівщина», яке використовує нині російська пропаганда, щоб паплюжити Майдан і породжені ним політичні сили, називаючи їх «фашистами». Тут треба дати пояснення.

Бандера був молодим революціонером-радикалом, на якого справляли вплив фашистські тези і який вважав що терор — спосіб домогтися незалежності свого народу. 1934 року польська влада засудила його на смерть. Перед лицем хвилі протестів цей вирок замінили довічним ув’язненням. 1939 року, внаслідок окупації німцями частини польської території, він здобув свободу. В боротьбі за незалежність України проти Польщі та СССР цей переконаний антикомуніст співпрацював на початку окупації з нацистською Німеччиною. Як керівник радикального крила ОУН він отримав фінансову та логістичну допомогу від німецької військової розвідки (абверу), щоб сформувати Український легіон, що налічував десь 600 бійців і був поділений на два батальйони. ОУН сподівалася, що ці підрозділи правитимуть за основу для створення майбутньої української армії. Натомість німці розраховували використати один із цих батальйонів, “Nachtigall”, для підривної діяльності проти совєтських військ. Бійці “Nachtigall” мали брати участь у антиєврейських і антипольських погромах та облавах у Львові 1941 року, але, здається, не конче в повному складі батальйону, цей епізод і досі становить предмет суперечок^[104]. Натомість є безперечним, що програма українських націоналістів була антисемітська: вони прирівнювали євреїв до комуністів і закликали позбутися «єврейських комісарів». У червні 1941 року у Львові Бандера став співавтором декларації про відновлення Української держави, поширеної через мережу ОУН. За словами Бандери, «українська нація може отримати свою державу лише завдяки революційній боротьбі проти напасників». Він вважав, що ОУН має «спиратися тільки на власні українські сили і відкинути в принципі всяку орієнтацію на іноземні держави»^{title="">[105]}. Ця ініціатива аж ніяк не подобалася німцям. Полковник Ервін Штольце, один із керівників абверу, заявив 1946 року:

«Оскільки дії Бандери суперечили планам німецького командування, анітрохи не схильного надавати українським націоналістам, уже не кажучи про український народ, навіть тіні самостійності, Канаріс (начальник абверу) запропонував мені припинити співпрацю з Бандерою»^[106].

Бандеру відіслали в Берлін, а в січні 1942 року інтернували в таборі Заксенгаузен у Німеччині. Саме під час його ув’язнення була створена Українська повстанська армія (УПА), керована ОУН. Починаючи з весни 1943 року, вона боролася за вільну Україну проти совєтських військ, загонів польських партизанів і нацистів. Тієї пори антисемітизм уже зник із дискурсу ОУН-УПА. А втім, в УПА були й бійці-євреї. Активна здебільшого в Західній Україні, ця армія складалася з націоналістів, дезертирів із Червоної армії, жертв сталінських репресій і колишніх поліцаїв, що служили за німецької окупації. Її чисельний склад варіювався в різні періоди від 25 000 до 400 000 бійців. У вересні 1944 року Ернст Кальтенбруннер, керівник Головного управління імперської безпеки, докладав зусиль, щоб звільнити Степана Бандеру: розраховував використати його в рамках останньої спроби врятувати рейх. Бандера не вірив у перемогу нацистів, але закликав українців узяти зброю для боротьби з совєтським наступом. У жовтні 1944 року проти Червоної армії воювало до 220 000 українців. Після відновлення совєтської влади в Україні партизани УПА й далі воювали проти Червоної армії, підрозділів НКВД, функціонерів Комуністичної партії, колгоспних активістів і всіх, хто співпрацював із совєтською владою. То була нещадна війна, звірства коїли обидві сторони. Хоча значна частина членів УПА була ліквідована або арештована в 1945–1946 рр., численні групи повстанців, не маючи центрального командування, провадили боротьбу аж до 1955–1956 рр. А Бандера лишився моральним авторитетом і символом руху, хоч і не повернувся в Україну. Він жив у Німеччині, і 15 жовтня 1959 року його отруїв ціанистим калієм надто вже досвідчений агент КГБ Богдан Сташинський.

Історія опору вкраїнських партизанів совєтському режимові дуже схожа на боротьбу партизанів у балтійських країнах. Для тих, хто боровся за незалежність, обидва тоталітарні режими, гітлерівський і совєтський, були варті один одного своїми репресіями. Досить почитати чудовий роман фінського письменника Софі Оксанена «Чистка»^[107], щоб відчути жахіття, яке супроводило совєтську окупацію 1940 року, а потім 1944-го.

Слід, проте, привернути увагу до складності подій, які відбувалися в Україні протягом Другої світової війни. З одного боку, десь 7 млн українців були мобілізовані, добровільно або під примусом, до лав Червоної армії, з них майже половина — в 1943–1944 рр., мірою поступового визволення України від нацистських напасників. Совєтське командування мобілізувало навіть 17-річних підлітків (250 000), посилаючи їх на фронт без найменшої військової підготовки і належного озброєння. Ця масова мобілізація становила водночас і своєрідну помсту вкраїнському цивільному населенню, що жило за німецької окупації, і ефективний засіб зменшити кількість чоловіків, щоб перешкодити зростанню лав УПА. З другого боку, сотні тисяч українців воювали проти Червоної армії в лавах чи то УПА, чи то армії Власова, чи то різних німецьких підрозділів.

Певне число націоналістів, членів ОУН, брали участь в антиєврейських акціях, але й місцеві допоміжні загони, не належні до їхніх лав, теж удавалися до таких акцій — щоб уникнути примусових робіт у Німеччині або просто заробити на прожиття. Проте українське цивільне населення, зокрема й українські націоналісти, сприяли й порятунку євреїв. Ця тема в СССР була табу, пошук праведників почався тільки в 1991–1992 рр., після здобуття незалежності. Тієї пори багатьох тих, хто міг би претендувати на такий титул, уже не було серед живих. Проте до 1 січня 2017 року 2573 українці отримали титул праведника, який надає Яд Вашем, Міжнародний інститут пам’яті про голокост. Процедура, щоб отримати цей титул, дуже довга, кожен випадок ретельно вивчають. За даними Яд Вашем, це число відображує заледве одну десяту зібраних свідчень, які ще вивчають; якби цю працю почали на кілька десятиліть раніше, число українських праведників було б набагато більшим. Але навіть із цим дуже неповним числом Україна — четверта країна за числом праведників після Польщі, Нідерландів і Франції.

Як збудувати національний наратив із такою плутаною історичною спадщиною? Як звільнити українську історію від надміру брехні, дезінформації та пропусків совєтського періоду? Це завдання важке, і є ще численні білі плями. Лише політична свобода, яку має Україна після здобуття незалежності, а також повне відкриття кілька років тому всіх таємних архівів, зокрема архівів КГБ і Центрального Комітету Комуністичної партії України, дали змогу історикам ексгумувати минуле. Протягом десятиріч прізвище Бандери і слово «бандерівщина» звучали як страшне звинувачення. Тепер ми вже знаємо: інші керівники, а не сам Бандера, що ніколи не повернувся в Україну після тривалого ув’язнення в Заксенгаузені, провадили операції проти тих, кого вважали за совєтських окупантів. Якщо вірити статистиці КГБ, у 1944–1953 рр. від рук бандерівців загинуло 30 676 осіб під час десь 5000 збройних нападів. Серед жертв є 8350 військових, а отже, й членів винищувальних батальйонів, співробітників КГБ і МВД; решта були представниками совєтської влади, Комуністичної партії, комсомолу й т. ін. Саме цю запеклу боротьбу За національну незалежність совєтський режим вважав за непрощенну і саме вона спонукала його створити кліше та уподібнити бандерівщину до фашизму, хоч ідеологія ОУН-УПА не мала ніякого зв’язку ні з нацизмом, ні з антисемітизмом.

У сучасній Україні ім’я Бандери набуло тепер позитивної конотації як ім’я провидця, що боровся за незалежність своєї країни. Але підносять тільки його антиімперіалістичну й антисовєтську боротьбу, а не так званий політичний антисемітизм (ототожнення євреїв із більшовиками) і не наївну віру в Гітлера, що, як думав він, дозволить створити суверенну українську державу. Чи можна відокремити ці риси особистості Бандери і його руху, взявши до уваги його еволюцію та розрив із нацизмом? Якщо ми хочемо відповісти на це запитання, треба відчути себе в шкурі балтів, поляків та українців (надто з Західної України). Для цих народів і нацистські війська, і совєтські були напасниками, які хотіли скорити їх. Ханна Арендт, Олександр Солженіцин, Василь Гроссман, згодом Андре Ґлюксман та інші західні мислителі порівнювали обидва вбивчі режими і не бачили різниці між їхніми жахіттями. На практиці совєтський режим, незважаючи на прогресивні ідеї, скоїв моторошні злочини, хоч яким було їхнє ідеологічне виправдання. Проте в Росії і навіть у деяких інших країнах аж дотепер усяке порівняння двох тоталітаризмів XX ст. натрапляє на великий опір. Досить пригадати скандал, що супроводив публікацію 1997 року у Франції «Чорної книги комунізму»^[108]. Але таке взаємне прирівнювання їх становить тепер офіційну позицію України. 9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»^[109]. Така антитоталітарна позиція ненависна Кремлю: нова російська ідеологія прагне створити позитивний образ сталінського періоду.

Знаючи, що боротьбу за національну незалежність та антиколоніальну боротьбу в світі рідко провадять у рукавичках, я все-таки відчуваю велику збентеженість, коли бачу меморіальну дошку з ім’ям Бандери коло входу до української школи або коли йду по вулиці Бандери в Києві. А як могло б бути по-іншому? Голокост — це історія моєї родини. Моя свекруха, що єдина вижила з численної родини, була ув’язнена в Аушвіці. Вся родина мого діда по матері була знищена в Польщі. Проте мої українські друзі, і євреї, і християни, мають більш нюансоване сприйняття, і я довіряю їм. Для них має значення свобода, яка дає змогу поважати водночас ОУН-УПА за їхню боротьбу проти совєтського окупанта, і українських солдатів, що воювали в лавах Червоної армії. Нині в Україні вшановують жертв і голодомору, і голокосту, а також жертв політичних переслідувань українців, які шаленіли в цій совєтській республіці від миті утвердження комуністичного режиму аж до його краху і забрали сотні тисяч людських життів. Мої друзі сподіваються, що рано чи пізно, з побудовою української політичної нації (з представників різного етнічного походження), буде вироблений чесний національний наратив, який примирить націю з її тяжким і трагічним минулим. Перші кроки в цьому напрямі вже ступили.

«Фашистська держава»?

2018 року Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким останніх ще живих бійців ОУН-УПА вважають за ветеранів боїв за незалежність України, так само як і колишніх бійців Червоної армії. Вони мають ті самі привілеї — за винятком осіб, причетних до злочинів проти людства, отже, й антисемітських злочинів. Цей закон уписується в логіку одного указу 2015 року президента Порошенка, що запровадив у офіційному календарі День пам’яті й національного примирення — 8 травня, напередодні Дня Перемоги (який у Росії та більшості колишніх совєтських республік відзначають 9 травня).

В українському дискурсі немає нічого мілітаристського: вшановують «подвиг українського народу, його визначний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні», виражають «повагу до всіх борців проти нацизму», вшановують полеглих у бою, а також «жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни»^[110].

Паралельно українська влада за погодженням із єврейською громадою, яка й досі нараховує, незважаючи на масову еміграцію до Ізраїлю, десь 250 000 членів, ушановує щороку трагедію Бабиного яру в Києві, місці наймасовішого вбивства євреїв в Україні. 29 і 30 вересня 1941 року там розстріляно 33 771 єврея. Згодом там страчували ще й циганів, психічно хворих, військовополонених, совєтських партизанів і... українських націоналістів. На цьому величному вшануванні згадують усіх жертв голокосту. під час ушанування 2018 року президент Порошенко заявив:

«Сьогодні Україна і весь світ ушановують пам’ять жертв Бабиного Яру — трагедії, яка повік болітиме народам і державам та мотивуватиме політиків до мудрих цивілізованих рішень... Бабин Яр — трагедія киян, всієї України, незагоєна рана на тілі нашої планети. Це місце — братська могила різних народів і відомий у всьому світі символ голокосту»^[111].

Вивчають проект створення великого музею Бабиного яру. Чекаючи цього, центр «Юдаїка», яким керує мій друг Леонід Фінберг, здійснює надзвичайну працю, щоб відродити єврейську минувшину України: через книжки, публікації в періодиці, етнографічні експедиції, документальні фільми й т. ін. Він аж ніяк не самотній. У Дніпрі ще один друг, Ігор Щупак, керує Українським інститутом вивчення голокосту і Музеєм «Пам’ять єврейського народу та голокост в Україні», найбільшим у Європі. Цей інститут, названий Ткума, поширює свою діяльність на всю країну, організовує форуми, семінари й культурні заходи, бере участь у міжнародних маніфестаціях. Україна — це ще й історичний центр хасидського юдаїзму, єврейського ультраортодоксального руху, і стала країною прощі для побожних євреїв усього світу. Під час єврейського нового року, який святкують у вересні, десь 30–40 тисяч євреїв-ортодоксів з Ізраїлю, США та інших країн прибувають в Умань, містечко в центрі України, на тиждень святкувань і молитов на могилі одного з засновників хасидизму рабина Нахмана з Брацлава. Учасники описують ті великі збори, які неодмінно треба відвідати, як незабутні, своєрідне релігійне must, «ти повинен». Зрештою, на українській землі процвітають сотні єврейських громад, синагог, єврейських дитячих садків та шкіл. За даними статистики об’єднаної громади України, 2018 року сталося лише кількадесят антисемітських інцидентів, і то не пов’язаних із насильством: образи і графіті. Французькі євреї мріяли б про життя в такому спокійному середовищі!

Тож чому російська пропаганда називає Україну «фашистською» державою? Може, через вплив екстремістських націоналістичних партій? Пригляньмося до цього питання пильніше. Партія «Свобода», заснована 1991 року, — безперечно, націоналістична партія. Вона мала певний несподіваний успіх за президента Віктора Януковича, що потай підтримував її, щоб відібрати голоси в своїх більш поміркованих суперників. На парламентських виборах 2012 року «Свобода» отримала 10,44% голосів. Проте під час наступних виборів, у жовні 2014 року, після втечі поваленого президента, ця партія не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр, потрібний для представництва в Раді, де засідають 450 депутатів. А в одномандатних округах обрано тільки шість кандидатів від «Свободи». Інша партія, зовсім недавня, «Правий Сектор» — витвір Майдану, вона об’єднує різні крайні праві націоналістичні організації. На парламентських виборах 2014 року ця партія зазнала нищівної поразки: як і «Свобода», не подолала 5-відсоткового бар’єра і має тільки трьох депутатів у Раді. Щоправда, Дмитро Ярош, один із цих трьох депутатів, був заступником голови комітету з національної безпеки і оборони в Раді. Чому? Під час перших місяців боїв, коли українська армія не була ані добре споряджена, ані добре навчена, саме батальйони волонтерів, як-от «Азов» і «Донбас», у яких було багато представників націоналістичних партій, урятували долю української держави. Наприкінці 2014 року всі ці підрозділи були залучені до складу української армії. За словами Антона Шеховцова^[112], великого фахівця з екстремістських і популістських партій Європи, вплив крайніх правих націоналістів на українське політичне життя лишається мінімальним, набагато скромнішим, ніж їхніх приятелів у багатьох європейських країнах, зокрема у Франції. Проте вони мають певну славу серед населення завдяки своїй участі у воєнних операціях, які забрали життя значного числа націоналістів.

Одне слово, справжній «злочин» України полягає в тому, що вона не йде в ногу зі своїм російським «старшим братом». Якщо Росія здійснює повернення до совєтизму, Україна від нього відвертається, засуджує водночас і нацизм, і комунізм та переймає західні цінності. Росія душить свободи й переслідує опозиціонерів; українське громадянське суспільство дуже розгалужене й могутнє, ЗМІ там вільні. Тієї миті, коли я дописую цю книжку, в березні 2019 року, напередодні першого туру президентських виборів, тридцять дев’ять кандидатів стали на старт, і ніхто не знає, хто переможе.

Революція Гідності

Як почалася російсько-українська війна, що не називає себе так? Між листопадом 2013 року і березнем 2014 року, під час Майдану, цієї народної революції, яка змела режим Януковича, коли той під російським тиском останньої миті відмовився підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом^[113], я чотири чи п’ять разів відвідала Україну. Після тієї відмови в Києві одразу почалися мітинги, які збирали сотні тисяч людей, а головну вулицю міста й майдан Незалежності вкрили намети. Маніфестанти, немов козаки Запорозької Січі, становили своєрідно братство. Завдяки ефективному самоврядуванню мешканці того табору поводилися напрочуд добре: не було сміття, алкоголю, була тільки холодна рішучість, байдуже, під дощем чи під снігом, і відбиток радості на обличчях тих, хто боровся за справедливу справу. Все місто стояло за ними: люди носили їм харчі, медикаменти, ковдри. Ці постійні збори дістали назву революція Гідності. Адже ті люди вимагали не негайного вступу до Європейського Союзу, а тільки дозволу будувати державу, де соціально-політична організація була б заснована на європейських цінностях. Серед жителів наметового містечка були люди з усіх закутків України, навіть із Криму. Я бачила й намети «Правого Сектору», над якими майоріли червоно-чорні прапори ОУН-УПА, але їхня ділянка не займала й 10% загальної площі.

Революція запалила країну: ті, хто підтримував рух, жили здебільшого в центрі й на заході, зате їх було менше на сході, де частина російськомовного населення почала організовувати контрманіфестації та займати адміністративні будівлі, відділення міліції, мерії. Росія, що активно підтримувала проросійських контрреволюціонерів, сподівалася, мовляв, бунт, швидко охрещений «Російською весною», пошириться на всьому південному сході України і країна розколеться на дві частини з лінією поділу по Дніпру. Але ці сподівання реалізувалися тільки почасти: Крим анексували, а Донецька та Луганська області, перебуваючи під контролем сепаратистів, яким допомагала Росія, проголосили в односторонньому порядку свою незалежність.

Насправді йшлося про лише дві українські області, де завдяки російській підтримці пощастило довести до відокремлення. Згідно з даними перепису 2001 року (на жаль, останнього) тільки 10% населення Криму заявили, що їхня рідна мова українська, близько 12% сказали, що татарська, і 77% — російська. Цифри для Донецької та Луганської областей були не менш промовисті: в Донецькій було 75% російськомовних, а в Луганській — 69%. Отже, природна річ, вплив російських медіа та пропаганди був там сильніший, ніж деінде.

Російська антиукраїнська пропаганда

Я вже говорила про ефективність російської пропаганди в Криму, яка наголошує на героїзмі народу під час Другої світової війни і належності регіону до Росії після завоювання у XVIII ст. і до 1954 року. Історія Донбасу інша. Історично Донбас складався з земель, на яких жили здебільшого українські селяни, великою мірою знищені під час голодомору. За сталінської доби ті регіони зазнали посиленої індустріалізації завдяки розвитку гірничої промисловості та інших галузей важкої промисловості. Тоді туди припливали робітники та інженери з усіх закутків СССР, чимало їх не були українцями. Тож, як і на всіх великих промислових комплексах у Росії, Україні, Казахстані, населення було мішаним: просто совєтським.

Наприкінці совєтської доби Донбас почав страждати від деіндустріалізації. Тоді дискурс російської пропаганди знайшов надто сприятливе відлуння серед тамтешнього зубожілого населення, заціпенілого в своєму минулому. Ось як 2004 року описувала свою подорож на Донбас лауреатка Нобелівської премії з літератури Герта Мюллер, разом з одним німецьким другом вона відвідала місця, де той колись працював як військовополонений, власне, як раб:

«Там у кожному парку стоїть танк із Другої світової, в центрі кожного міста — Ленін заввишки в дзвіницю... Увечері на небі світні нитки зір вишивають не Великий і Малий Віз, як звичайно, а Великий і Малий Танк... Всюди півонії... Але серед усіх ленінів і танків півонія видається совєтською квіткою, знавіснілою від тієї перемоги... схожою на набій, на ручну гранату»^[114].

Терта Мюллер із властивою їй тонкою чутливістю помітила справжню проблему Донбасу: для його жителів совєтська доба була добою слави, навіть якщо та слава була фальшива. Після «подвигу» забійника Стаханова, якому 1935 року приписали працю всієї його бригади (йшлося про обсяг видобутого за день вугілля), совєтська пропаганда підносила до небес стахановців та інших шахтарів, зображених як цвіт робітничого класу, дарма що умови їхнього реального життя були жалюгідні. У недавньому документальному фільмі Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу» (2019 р.) це показано напрочуд добре. Якщо й можна чимсь дорікнути українській владі після здобуття незалежності, то її недостатньою присутністю на сході, зокрема в Криму й на Донбасі, територіях, що лишилися без підтримки, немов своєрідні заповідники совєтизму, де економікою керували кілька олігархів, які перешкоджали розвиткові малих підприємств і розквіту політичного життя та громадської плюралістичної діяльності.

Після анексії Криму і початку війни на Донбасі ті регіони покинули близько 3 млн осіб. Серед них понад 1,7 млн оселилися в Україні як переміщені особи; понад один мільйон у Росії, кілька сотень тисяч у Білорусі та різних країнах ЄС. Отже, десь добра третина всього місцевого населення. На практиці це означає, що «живі сили» покинули ті небезпечні регіони, де тепер високий рівень злочинності. Отож Донецький університет у вигнанні функціонує вже кілька років у Вінниці, в серці України; він має дев’ять факультетів, понад 5000 студентів 1 700 викладачів.

Російська пропаганда, ця головна зброя війни, яку називають «гібридною», напрочуд добре використовує тему Другої світової війни, щоб виправдати свої дії в Криму й на Донбасі і звинуватити українську владу, обрану після революції на Майдані. Після втечі поваленого президента Януковича нову українську тимчасову виконавчу владу, а потім сформовану за результатами президентських і парламентських виборів, які були цілком прозорими, російська пропаганда називала «фашистською хунтою», ба навіть «нацистським режимом». Українських військових називали карателями, як називали під час Другої світової війни німецьких солдатів, які проводили каральні операції проти совєтських партизанів і цивільного населення на окупованих територіях. Не менш популярний термін для назви українських військових — «бандерівці». Тих, хто працює з українською владою, називають пособниками, це слово вживали під час Другої світової війни для назви колабораціоністів. А озброєні сепаратисти називають себе «ополченцями», як називали себе народні групи самооборони 1812 року й під час Другої світової війни. Нині йдеться радше про дві регулярні армії: армію самопроголошеної «Донецької республіки» й армію самопроголошеної «Луганської республіки», вони навчені та озброєні Росією, що офіційно заперечує свою участь у війні.

Знаком об’єднання всіх прихильних до тієї пропаганди є так звана георгіївська стрічка. Цю стрічку використовували для совєтських нагород, зокрема ордену Слави і медалі «За перемогу над Німеччиною». На сепаратистських українських територіях, а також у Росії, ті, хто одягає таку стрічку, ототожнює себе з популярними акторами совєтських фільмів і недавніх кінокартин про Велику Вітчизняну війну: поводяться як добрі совєтські громадяни, змушені зіткнутися зі страхітливими фашистами. У процесіях «Безсмертного полку» під час святкування Дня Перемоги георгіївська стрічка присутня всюди.

Важливо наголосити, що мілітаризація російського суспільства значно зросла після анексії Криму і формування двох самопроголошених республік на Донбасі: Кремль з’ясував, що тема опору «фашистській» Україні дає йому змогу краще мобілізувати своє населення. Кремлівські пропагандисти абсолютно відверті, в їхньому тоні дедалі більше злоби, немов Росія готується провадити широкий наступ на Україну.

Брехні та викривлень фактів годі злічити. Отож Дмитро Кисельов у своїх щотижневих передачах зображує Україну як слабку і знекровлену країну, що живе під проводом Вашингтона, країну, де нацисти тріумфують, а прості люди страждають від економічної ситуації (справді дуже тяжкої). У червні 2014 року Кисельов навіть відкрив російськомовний портал ukraina.ru, його власник — агентство “Russia Today”, а сенс існування — створення негативного образу України. Портал почав свою діяльність із реклами фільму такої собі Альони Березовської, назва якого повторює назву порталу: “Ukraina.ru”. Ця журналістка була наближена до Віктора Януковича, а коли він утік, наслідувала його приклад і перебралася до Росії. Ідея фільму спирається на вигадану і приписану Бісмарку цитату, яка циркулює в Росії уже кілька літ і яку сам Кисельов процитував 2 березня 2014 року:

«Тільки втрата України може підточити могутність Росії. (Тому) треба не тільки відірвати Україну від Росії, а й протиставити їх одна одній і спостерігати, як брат убиває брата. Задля цього треба просто знайти і виховати зрадників у лоні національної еліти і з їхньою допомогою змінити сприйняття частини великого народу, щоб ця частина стала ненавидіти все російське...»

Цей фільм пояснює, що український етнос — не більше і не менше, як німецька вигадка, яку прищепили населенню на межах Росії (тобто жителям України), щоб відокремити ту територію від російської держави. Такою була мета Німеччини під час і Першої світової війни, і Другої. Нині до цього мерзенного завдання взялися європейці з Майданом.

Володимир Соловйов, теж великий кремлівський пропагандист, повниться ще більшої злоби. Він не раз провіщав Україні, що вона розпадеться і втратить південний схід своєї території. В одній передачі у вересні 2018 року він говорив про високу місію Росії, вдаючись до суто месіанських акцентів, і стверджував, що Україна ніколи не буде країною-переможцем:

«Росія всякчас несе світові визволення від вічного Зла. Це Росія зупинила Наполеона, зупинила монгольську навалу, зупинила шведського короля Карла XII, зупинила Гітлера! Колись це була Російська імперія, потім Совєтська імперія, але ніколи не було Української імперії!»

У січні 2019 року він зайшов ще далі, погрожуючи Україні великою російською навалою:

«Венесуельський сценарій розв’язує нам руки в Україні. Моліться, щоб американці не послали своїх військ у Венесуелу. Повторюю: якщо ви ступите крок убік, ви втратите свою державу. Це сказав президент Російської Федерації... І пригадайте: Україна завжди вигравала, коли була об’єднана з Москвою. І ніколи не вигравала, намагаючись стати проти Росії... Це завжди закінчувалось однаково: не слід недооцінювати ведмедя... Ми чекаємо довго, але, коли йдемо в наступ, він лютий».

Річ зрозуміла, Кисельов і Соловйов аж ніяк не єдині, хто прагне створити лиховісний образ України, щоб виправдати анексію Криму й російську підтримку сепаратистів Донбасу. Олександр Дугін, великий співець євразійської Росії, написав книжку на цю тему: «Україна: моя війна. Геополітичний щоденник»^[115]. У своїй передмові він запитує себе про «українську драму»:

«Ідеться про Російську весну, перемогу або поразку Росії в боротьбі проти свого екзистенційного ворога (атлантизму, глобальної фінансової олігархії, Заходу), долю Русского мира, Великої Росії. Росія може бути тільки великою, інакше припинить існувати. Звичайно, російський народ завжди платив дуже високу ціну за велич Росії, проливаючи іноді моря крові... На Донбасі, захищаючи Русский мир, загинули десятки тисяч людей... Дехто вирушив на Донбас після того, як був переконаний моєю позицією і моїм аналізом. Я розумію, що маю особисту відповідальність за долю і кров Новоросії, за її шлях, за її мертвих і живих».

Багато інших авторів теж висвітлюють тему України крізь лупу, яка викривлює геть усе. Серед них є письменник Едуард Лимонов, колишній лідер націонал-більшовицького руху і добре відомий у Франції письменник завдяки роману, який присвятив йому Емманюель Каррер^[116]. Завжди прихильник Великої Росії, цей революціонер фашистського штибу виражає в своїй недавній книжці^[117] переконаність, що кінець України вже близько:

«Не слід шукати компромісу з Києвом. Це нерозумний противник, не здатний вести переговорів, підступний і непередбачуваний... Треба орієнтуватися на іншу мету: воєнну перемогу над Києвом, а не компроміс із ним.

Ще одна помилка — не слід шукати розуміння з боку Заходу. Вони можуть зрозуміти Росію, але не хочуть і не розумітимуть. Вони прагнуть скрутити нас у баранячий ріг своїм тиском на нас... А Володимир Володимирович (Путін) даремно так часто розмовляє зі злочинцем Порошенком.

Не треба зустрічатися й зі спадково ворожою Росії фрау Меркель. Треба відвести її на холодну дистанцію, в крайньому разі нехай із нею коротко розмовляє іноді прем’єр Медведєв. Зрештою, це Німеччині вкрай треба грітися російським газом, не навпаки».

Лимонов у минулому брав участь у багатьох війнах на постсовєтському просторі й на Балканах. Постарівши, обмежується письмом. Натомість досить непоганий письменник Захар Прилєпін, кілька книжок якого опубліковано у Франції, взяв зброю, щоб воювати на Донбасі на боці сепаратистів. Він навіть створив батальйон командос і очолив його завдяки своєму досвіду, набутому в Чечні — зрозуміло, з російського боку. В інтерв’ю, датованому лютим 2017 року і опублікованому в тижневику «Звезда», він заявив, що мета війни на Донбасі — захопити Київ, бо «Київ російське місто. Українське російське місто... Наша мета — вся Україна. Жодна інша мета не можлива». Цікаво зазначити, що в тому самому інтерв’ю він говорить про призначення Росії:

«Бог є... Я щиро вірю, що Росія свята... Це дуже просто. Ми спасителі світу. Треба усвідомити це. Ми охоронці... людського здорового глузду. Охоронці того, що робить людину людиною».

Одержимість НАТО

Але нині в хорі антиукраїнських голосів у Росії переважає не цей месіанський тон. Україну сприймають водночас і як фашистську, і як прихильницю атлантизму, а це, зрозуміла річ, абсолютно несумісні речі. Згідно з російським дискурсом Україна — вістря списа Західного світу і НАТО проти Росії, яка може розраховувати лише на свої сили. Нагадаймо, що протягом постсовєтського періоду і аж до дуже недавнього часу НАТО не вважав Росію за ворога. Натомість Росія вважає НАТО за ворога номер один і гостро реагує на присутність військ та об’єктів НАТО коло своїх кордонів.

Вісім чи дев’ять років тому я поїхала в Київ викладати журналістику в Києво-Могилянській академії, мабуть, найкращому університеті країни. Тієї пори ідея вступу до НАТО вже почала поширюватися в Україні, але прихильною до неї була незначна меншість населення. Мої студенти третього і четвертого курсів практично нічого не знали про ту організацію. Більшість українського населення не схвалювала можливого вступу до НАТО. Після весни 2014 року, анексії Криму і початку війни на Донбасі, вітер перемінився. За даними різних опитувань громадської думки, десь половина населення, а то й більше підтримують цей вступ і набагато менше половини висловлюється проти. Як заявив президент Порошенко в Брюсселі на саміті НАТО в липні 2018 року, «Один із постійних членів Ради Безпеки ООН — агресор. За цих умов єдиний механізм, що функціонує, — НАТО». Отже, на його думку, членство в НАТО є «цивілізаційним вибором, який виразно підтримує український народ». У лютому 2019 року Верховна Рада зрештою ухвалила зміни до Конституції, записавши в ній як мету членство в ЄС і НАТО.

Річ очевидна, цей вступ відбудеться не завтра і не післязавтра. Щоб стати членом ЄС, Україна має пройти довгий шлях реформ, значно зменшити корупцію, створити справді незалежне правосуддя й т. ін. Ці вимоги Європи великою мірою збігаються з вимогами НАТО, але на цьому шляху є величезна перешкода: війна на Донбасі, що триває з невеликою інтенсивністю, але зі щоденною часткою полеглих і поранених. НАТО не має ніякого інтересу встрявати в конфлікт із Росією, що могло б статись, якби Україна належала до цієї організації. Натомість Росія зацікавлена в підтримці на плаву сепаратистських республік і підживленні воєнного конфлікту. Саме це відверто стверджує письменник-націоналіст Олександр Проханов в одній статті, датованій жовтнем 2018 року, а наступного місяця в інтерв’ю «Комсомольской правде», де він бичує Україну та її «бандерівську ідеологію». Але й висловлює впевненість, що в далекій перспективі вступ України до НАТО неминучий. Війна на Донбасі дає лише змогу загальмувати процес:

«Україна приєднається до НАТО, бо цю постанову ухвалив Захід, і він не відступить. Режим (український) не впаде... Його долю вирішують не на Хрещатику, а на Капітолійському пагорбі... Київська пропаганда тотальна. Вона знищує, і вже знищила, братерство, перетворивши українське населення, яке складається з українців, росіян, євреїв, у застиглий русофобський моноліт. Україна будує свою нову державу, спираючись на ненависть до Росії і росіян... Україна перетвориться в могутній антиросійський плацдарм, звідки НАТО вестиме свою експансію. Це будуть не тільки пускові ракетні установки й контингенти прикордонників. Це будуть потужні радіостанції, які мовитимуть на Росію... і диверсійні центри, які формуватимуть шпигунів та диверсантів, а також системи електронної розвідки, які прочісуватимуть російський простір...

Ми повинні розуміти: Донбас... це гарантія, що Україна поки що не вступить до НАТО. Донбас — буферна зона на шляху київської влади, яка ненавидить нас і якій політично та військово допомагає Захід. Донбас захищає наш Крим, захищає нашу Росію. Він не дає поставити на українській території крилаті ракети. Ці дві маленькі держави (Донецька і Луганська) захищають величезну всеросійську справу».

Якщо я так щедро цитую Проханова, то тільки тому, що він виражає суть російського дискурсу на тему України і Заходу. Країна-агресор представляє себе в шатах жертви, змушеної захищатися і боронитися, тоді як насправді її противник, Україна, безмежно слабший, а НАТО не готовий не те що посилати війська, а навіть давати озброєння. Тобто лише через цю російську фантазію цивільне населення Донбасу живе жахливим сьогоденням, а військові й цивільні — і росіяни, й українці — далі втрачають там життя. Ось який висновок Проханова:

«Ми повинні приготуватися до битви, тієї, яку готують уздовж російських кордонів. Зіткнення з українською державою — членом НАТО буде одним із найжорстокіших. Тож досить обманювати себе».

У травні 2018 року в інтерв’ю газеті «Завтра» академік Сергій Глазьєв, радник президента Путіна з питань регіональної економічної інтеграції, іде ще далі, розвиваючи теорії змови і пропонуючи покласти край українській державі:

«Неонацистський переворот, організований американськими таємними службами в Україні, — ключ американської агресії, спрямованої на підтримку глобального лідерства США. Війни в Північній Африці, Іраку, Сирії та Україні слід вважати за початкову стадію цілої низки взаємопов’язаних війн, ініційованих США та їхніми союзниками, цими війнами з допомогою стратегії «керованого хаосу» вони намагаються зберегти свою глобальну гегемонію...

Американська урядова еліта дотримується звичайної західної логіки, прагнучи роздмухати війну проти Росії, бо це найбільша країна, яка уникає їхнього контролю. Захід, через Гітлера, сподівався знищити російський народ. США тепер чинять так само — через українських нацистів... Не слід перебувати в омані нашої величі, — нас намагаються не стримати, а знищити».

Прихильник «пригладжування» російської історії, Сергій Глазьєв, хотів би вилучити з неї злочини та прикрі епізоди. В тому самому тексті він говорить про голодомор як про міф, який вигадали співробітники британських таємних служб, щоб створити комплекс меншовартості в росіян і русофобію повсюди в інших країнах. На його думку, американські таємні служби за чверть сторіччя перетворили, «почавши з нуля», населення України в русофобську націю «зомбі». Це й становить причину, через яку, річ очевидна, треба розчленувати українську державу:

«З огляду на масштаб злочинів проти людства, які скоїли в Україні неонацисти під проводом своїх господарів, буде необхідний новий Нюрнберзький процес. А звільнивши територію України від неонацистів... можна використати модель Боснії-і-Герцеговини, демілітаризувавши Україну під міжнародним контролем, ліквідувавши таємні служби й т. ін.».

Якщо узагальнити, сучасний російський патріотизм, що є не чим іншим, як націоналізмом імперіалістичного кшталту, забарвленим совєтською ностальгією, використовує модель Великої Вітчизняної війни, щоб накинути її українській ситуації й виправдати агресію, яка триває вже п’ять років. Уже кілька місяців, як ток-шоу та інші передачі головних російських телеканалів знову вдалися до ще жорсткішого тону щодо України. Українській державі відмовляють у будь-якій легітимності. Заклики напасти на Україну, щоб прогнати звідти міфічних «неонацистів», лунають дедалі частіше.

Інколи добрий анекдот може підсумувати складну ситуацію. Оцей анекдот був популярний в Україні 2014 року, коли Крим окупували російські військові без знаків розрізнення: Одна дама в Москві телефонує своїй сестрі в Харків:

— Моя люба, тобі треба чимшвидше виїхати до Москви!

— Але навіщо?

— По телебаченню кажуть, що у вас усюди фашисти!

— Ні-ні, заспокойся! Фашисти окупували Крим, а в нас усе тихо!

ВИСНОВОК ГЕОПОЛІТИЧНА САМОТНІСТЬ

Участь, дуже суттєва, СССР у Другій світовій війні та поразка нацистського режиму безперечні. Ніхто не може і не хоче «вкрасти» Перемогу в народів тієї великої країни, як стверджують інколи російські пропагандисти, коли нагадують про деякі не дуже славетні епізоди згаданої війни. До речі, я волію говорити про «народи СССР», а не про «совєтський народ», як був звичай за совєтської доби. Розпад СССР — найкращий доказ, що цей народ ніколи не існував, бо почуваються спадкоємцями Совєтського Союзу і шкодують про його розпад тільки росіяни, народ, що протягом сторіч завжди правив за кістяк імперії.

Історія Другої світової війни неймовірно складна. Для сталінського керівництва, що стояло порід із Гітлером, ця війна спершу була імперіалістичною. Лише після нападу німців на СССР ця війна дістала назву Великої Вітчизняної війни. Тоді вона стала війною за національне виживання, поряд із союзниками і проти Гітлера, війною за визволення проти смертельного ворога, що сподівався завоювати європейську частину СССР і перетворити її у свій Lebensraum, життєвий простір, оселивши там німців і вигнавши місцеве населення на схід, за Урал, після того, як знищить частину його, зокрема всіх євреїв. Потім війна зрештою знову стала імперіалістичною, коли совєтська армія визволяла від ярма німців та їхніх союзників країни, як і ця армія окупувала до війни, а тепер окупувала знову, ба навіть завоювала нові території, які не становили частину «оборудки» Молотова-Ріббентропа, як-от Закарпаття, Кенігсберг (місто Іммануїла Канта), що став Калінінградом, і Курильські острови. У Східній Європі насадили комуністичні режими. На всіх анексованих або поставлених під совєтський контроль територіях відбулися депортації і чистки, судові процеси й страти. Десятки, ба навіть сотні тисяч людей опинилися в таборах або на засланні на Крайній Півночі, в Сибіру, Казахстані, інколи в Узбекистані, в місцях негостинних, де багато хто не зміг вижити.

Про це все тепер у Росії говорити не можна: національна територія освячена пролитою кров’ю. Доля Росії — збільшуватись, аж ніяк не зменшуватися внаслідок повернення байдуже яких територій. Саме це пояснює дві постсовєтські війни в Чечні, радість населення під час анексії Криму, категоричну відмову віддати чотири Курильські острови японцям в обмін на мирний договір.

«Безсмертний полк», спершу задуманий як народне вшанування всіх бійців Великої Вітчизняної війни, вшанування забутих історією, швидко перетворився в ультрапатріотичну маніфестацію, що підносить культ мертвих героїв і утверджує моральну вищість, притаманну народові-переможцю — вчора, сьогодні і завжди. Мертві та живі становлять єдиний непереможний і справедливий блок. Отже, ті, хто переміг найбільше зло минулого сторіччя, та їхні спадкоємці отримали завдяки цій перемозі моральне право, своєрідну майже релігійну «індульгенцію» діяти залежно тільки від інтересів своєї країни, бо це право оплачене їхньою кров’ю. Але це вшанування ставить поважні запитання: а ті, хто вбивав поляків під час окупації частини Польщі внаслідок пакту з Гітлером, теж герої? І так само й ті, хто наприкінці війни грабував, убивав цивільних і ґвалтував жінок в усіх окупованих країнах? А ті, хто стояв гарнізонами у «братніх» соціалістичних державах, щоб забезпечити утвердження комуністичних режимів?

«Безсмертний полк» став могутнім засобом мобілізації російського народу, поки триває мілітаризація Росії. Отож протиставляють «ми», що складається з «праведників», історичним «фашистам» (саме отак у СССР називали нацистів), а водночас сучасним «фашистам»: українцям, балтам, а інколи навіть усій сукупності європейців.

Правду кажучи, совєтська пропаганда вживала слово «фашист» ще до Другої світової війни для бичування противників, у яких не було нічого фашистського, проте совєтський режим прагнув отак позбавити їх людських рис і дияволізувати. «Фашистами» називали німецьких соціал-демократів на початку 1930-х років; багатьох більшовицьких керівників, героїв громадянської війни, і навіть бійців-республіканців громадянської війни в Іспанії, всі вони стали жертвами сталінських репресій; Йосипа Броза Тіто, героїчного бійця опору, що став керівником соціалістичної Югославії, проте не піддався диктату Сталіна (совєтські карикатуристи зображували його схожим на Ґерінґа, часто з сокирою, заплямованою кров’ю, в одязі зі свастиками); повстанців в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.) і багатьох інших людей. Отже, було природним і відповідало прямій лінії російської пропаганди застосувати цей термін до українців і навіть говорити про неонацистську державу, дарма що українська держава не відповідає жодному критерію, який давав би змогу кваліфікувати її так.

У цій книжці я говорила про багатьох російських пропагандистів і «політтехнологів», але ще ні разу не згадувала того, хто великою мірою вплинув на ідеологію Кремля. Я берегла найкраще на кінець. Ідеться про Владислава Суркова, «Распутіна Путіна» або «російського Макіавеллі», як його інколи називають у західній пресі. Це один із творців «Єдиної Росії», автор концепціїпро «суверенну демократію» як специфічний російський шлях. Цей колишній заступник прем’єр-міністра — нині наближений радник президента Путіна й опікується за лаштунками, і то вже багато років, «українським досьє».

Для Суркова, цього «фахівця» з України, анексія Криму навесні 2014 року — визначальна дата в історії сучасної Росії. Ось що він писав у квітні 2018 року:

«14-й рік нашого сторіччя запам’ятався важливими і дуже важливими здобутками, про які всім відомо і все сказано. Але найважливіша з тодішніх подій тільки тепер відкривається нам, і повільна, глибинна новина про неї тільки тепер доходить до наших вух. Ця подія — завершення епічної подорожі Росії на Захід, припинення численних і марних спроб стати частиною Західної цивілізації, поріднитися з «доброю родиною» європейських народів.

З 14-року і далі простирається невизначено довгий новий час, епоха 14+, в якій нам судилося сто (двісті? триста?) років геополітичної самотності»^[118].

На лихо для російського суспільства, я думаю, що Сурков має слушність. Мабуть, не випадковий факт, що крайня мілітаризація та інтронізація «Безсмертного полку» як провідного національного символу відбулися безпосередньо після анексії Криму, яка призвела до глибокого розриву відносин Росії і Заходу. Геополітична самотність, на яку Росія добровільно прирікає себе, потребує могутньої армії та мобілізації населення навколо сильної національної ідеї, — ідеї безсмертного народу-переможця, що сліпо йде за своїм вождем Путіним. Російські офіційні особи та ЗМІ дедалі частіше повторюють відому фразу Олександра III, яку я вже цитувала в цій книжці: «Росія має тільки двох союзників: свою армію і свій флот». Із «Безсмертним полком» російська держава набула третього важливого союзника: свій народ, що спочиває на героїчному минулому.

Почавши писати цю книжку, я думала, що «Безсмертний полк» — новий вияв месіанської ідеї відповідно до багатовікової російської традиції постійно спиратися на ту або ту національну ідею месіанського характеру. Приклади різних відносно недавніх тверджень, які я зібрала й процитувала в цій книжці, спонукали мене думати, що народ, перемігши абсолютне зло, вважає себе за носія абсолютного добра, і саме в ім’я цього добра відчуває своє право завойовувати нові території і бажання диктувати свою волю іншим народам, як намагається диктувати, звісно, марно, українцям. Ця думка, мабуть, була слушною якийсь час тому, але нині вітер знову перемінився.

На превелику прикрість для Російської православної церкви, що, хоч і покірна владі, проповідує моральні цінності християнства й засуджує совєтське минуле, коли її переслідували і вона відігравала підпорядковану роль, держава рішуче повернулася до виправдання та уславлення цього минулого, затерши або виправдавши його злочини та помилки, скоєні «в інтересах імперії». Кульмінацію такого виправдання можна побачити в недавній статті того самого Владислава Суркова, цього «королівського блазня», який висловлює вголос те, чого король не ризикує сказати сам. Цей програмний текст, названий «Довга держава Путіна»^[119], слід ретельно проаналізувати.

Автор пропонує остаточно зректися демократії, що навіть на Заході була тільки ілюзією, і, хай там як, російський народ відкинув її. Можна зберегти від неї, проголошує Сурков, лише кілька атрибутів ритуального порядку, щоб не дуже лякати сусідів. Російська держава «чесна», бо стверджує, що «її військово-поліційні функції найважливіші й найвирішальніші» внаслідок необхідності «тримати величезні неоднорідні простори» і «геополітичної боротьби». Сурков не ховає правди за ілюзіями: «Іманентна риса будь-якої держави — бути знаряддям захисту і нападу».

Сурков запроваджує ще й уявлення про «глибинний народ», чужий справам і вподобанням еліт:

«Уміння слухати і розуміти народ... і діяти відповідно до цього — унікальна і головна чеснота держави Путіна. Вона адекватна народу, супутня йому... і тому ефективна та довговічна».

Отже, в теперішній Росії

«всі інститути підпорядковані головному завданню — довірчому спілкуванню і взаємодії верховного правителя з громадянами. Різні гілки влади сходяться до особи лідера, їх вважають за цінність не самі по собі, а лише тією мірою, якою вони забезпечують зв’язок із ним».

На думку Суркова, ця система мала б великий експортний потенціал, російський досвід вивчатимуть у багатьох країнах: адже вже є країни, що прагнуть рівнятися на Росію. Сурков підкреслює роль, яку відіграє пропаганда:

«Чужоземні політичні діячі приписують Росії втручання у вибори та референдуми на всій планеті. Насправді справа ще серйозніша — Росія втручається в їхній мозок, і вони не знають, що робити зі своєю зміненою свідомістю... Після провальних 90-х наша країна відмовилася від ідеологічних запозичень, почала сама виробляти сенси і перейшла в інформаційний контрнаступ на Захід... Європейських і американських експертів дивують і бісять паранормальні вподобання електорату. Розгубившись, вони оголосили про навалу популізму... Інтерес іноземців до російського політичного алгоритму зрозумілий — немає пророка в їхніх батьківщинах, а все, що сьогодні відбувається з ними, Росія давно вже напророчила».

Сурков нагадує, що Росія, зменшена після краху СССР, повернулася тепер до свого «природного стану»: знову збільшується, анексує землі, як чинила вже багато сторіч. Згідно з його пророцтвом «модель політичного устрою, яка органічно склалася, буде ефективним засобом виживання і піднесення російської нації на найближчі не тільки роки, а й десятиріччя, а радше на все теперішнє сторіччя». Росія — це держава, яка «не зламається, чинитиме по-своєму, отримуватиме і утримуватиме призові місця у вищій лізі геополітичної боротьби»: ми бачимо тут безперечну Шміттову логіку.

Отже, якщо дослухатися до нашого «королівського блазня», Росія — поліційна держава, яка пишається тим, що вона така, нею керує сильний лідер, який розуміє потреби та сподівання свого народу і безпосередньо спілкується з ним, відкинувши прозахідну й «космополітичну» інтелігенцію. На жаль, тут я знову вважаю, що Сурков має слушність. У цій книжці я багато говорила про екзистенційне приниження, яке пережив російський народ не тільки внаслідок розпаду імперії, а й через розчарування, пов’язане з совєтським минулим. Путін зрозумів це бажання знову відчути національну гордість, але, замість засудити вади минулого і збудувати вільне демократичне майбутнє, а також економіку, засновану на справедливішому перерозподілі багатств та підтримці малого бізнесу, віддав перевагу моделі могутньої держави, яка знищує свободи, і державному капіталізму, що зосереджує головний масив виробництва в руках кількох украй багатих людей, які з необхідності вірні йому.

Я ще пригадую телепередачі й дуже жваві дискусії під час перебудови та перших років Єльцина. Осуд сталінізму і тверде бажання збудувати демократичне суспільство. Повітря свободи, яке віяло над Росією. Що сталося з тим усім? Уже двадцять років ті, хто не згоден із владою або не може влаштувати свого життя в путінській державі, — «космополітична інтелігенція», але не тільки вона, — масово покидають країну. За даними одного дуже поважного дослідження^[120], після піку еміграції (понад мільйон осіб), досягнутого в 1990-х роках серед економічного краху, еміграція стабілізувалася на рівні 30–50 тис. осіб за рік аж до переобрання Путіна 2012 року, коли вона знову дуже пожвавилася: 122 800 осіб 2012-го і 186 400 осіб 2013-го. Але справжня втеча людського капіталу (як, до речі, й просто капіталу) почалася 2014 року, після анексії Криму. Утікали тисячі: 310,5 тис. Осіб 2014 року, 353,2 тис. осіб 2015 року, 313,2 тис. осіб 2016 року, 377,2 тис. осіб 2017 року. Статистичні дані за 2018 рік, коли я пишу цю книжку, ще невідомі, але ніщо не дає підстав вважати, що тенденція змінилася на протилежну. Росія, чиє населення офіційно досягло 147 млн осіб (можливо, насправді менше^[121]), займає третє місце у світі за кількістю емігрантів, які живуть за кордоном: 10,6 млн осіб, одразу після Індії та Мексики, але попереду Китаю, Бангладеш і Сирії. Як наголошує один сайт, присвячений проблемам еміграції, «90% росіян живуть у стані стресу, а 10% живуть у Великобританії, Франції, Італії, Швейцарії і США»^[122].

Але дехто, хто ненавидить режим Путіна, не хоче або не може виїхати. Оскільки справжнє політичне життя неможливе, одні вдаються до громадської діяльності на місцевому рівні, присвячують себе «малим справам»^[123], які треба боронити. Інші намагаються жити як за совєтської доби, у своєрідній лялечці, яку називають «внутрішньою еміграцією». Ці люди дивляться тільки «Дождь», слухають тільки «Эхо Москвы», переглядають лише опозиційні сайти, хоча це стає дедалі важчим унаслідок посилення контролю держави за інтернетом. Дехто навіть вирішив покинути великі міста й оселитися в далеких селах, де живе скромно, у єднанні з природою. В моїй пам’яті закарбувалась одна розмова. Восени 2014 року я провідала одне подружжя московських друзів моєї юності: провідного фахівця з російської літератури і редакторки. Після анексії Криму вони були вкрай пригнічені. Називали ту анексію великим лихом, яке спіткало їхню країну. Нарікали й на те, що стало неможливим розмовляти байдуже з ким за межами вельми вузького кола друзів. Моя подруга розповіла, що одна колега здивувала її, коли вона, розмовляючи з нею по телефону, засудила окупацію Криму. Колега одразу обурилася: «Як ви смієте говорити таким тоном про нашу країну? Я б сказала, що ви нічого не тямите в геополітиці!»

За двадцять років промивання мізків, яке здійснювали сотні кисельових і соловйових, суркових і дугіних, симонян і проханових, усі безсоромні «політтехнологи», дало, без сумніву, свої плоди. Сьогодні святкують анексію Криму і вважають Захід за ворога, ходять разом із «Безсмертним полком» і купують своїм діям військові мундири: більшість населення цілковито довіряє Путіну. Воліє радше повторювати офіційну брехню, ніж дізнатися правду, що все-таки можливо. Тож одна російська журналістка, моя давня знайома, стверджує, не моргнувши оком, що саме британські таємні служби отруїли батька і доньку Скрипалів, щоб «нашкодити образу Росії». А вдова одного видатного композитора досі радіє, що Крим «відтепер наш». А ще одна давня знайома, московський психіатр, запитує, чи безпечно приїздити у відпустку у Францію: «Нас усюди ненавидять!»

Філіп К. Дік (1928–1982), чиї всі твори я люблю, написав 1964 року невеликий роман, який дуже вплинув на мене: «Передостання правда». В цій книжці населення Землі зігнане в підземні сховища, де виробляє роботів для боротьби між двома наддержавами. От тільки ядерна війна давно вже скінчилася. Володарі обох таборів поділили планету й живуть у великих резиденціях, що їх доглядають оті роботи. Але населення нічого не знає про те: дивиться щодня по телевізору сцени боїв, щодня чує підбадьорливі слова видатного харизматичного вождя. Усі ті сцени створено штучно, наче в електронній грі, і навіть великий вождь насправді не існує, це лише симулякр у віртуальній реальності, як у Пелевіна. Роман закінчується оптимістичною нотою: відчайдушно сміливі люди починають виходити на поверхню. Невдовзі правду знатимуть усі.

Російське населення нагадує мені людей у тому романі: його ошукали «політтехнологи», які навмисне збудували паралельні минуле і теперішнє. Насправді життя в совєтському суспільстві ніколи не було рожевим; Друга світова війна була страхітливим випробуванням, але Перемога не дає росіянам, як і будь-якому іншому народові, права втручатися у справи інших країн. Західні «вороги» насправді не вороги, ніяка війна не загрожує тій великій країні. Російській державі досить визнати свої провини, щоб домогтися зняття західних санкцій.

Доки російський народ житиме в цьому королівстві кривих дзеркал? 2017 року в російському інтернеті мала грандіозний успіх пісня, яку співав дитячий хор перед Мамаєвим курганом, найбільшим у світі меморіалом на честь Другої світової війни, що стоїть у центрі Волгограда (колишнього Сталінграда). Яка ж назва тієї пісні? «Дядя Вова». Саме отак російські діти звертаються до старших осіб у своєму родинному або дружньому колі: дядя, тьотя, а далі йде зменшене ім’я. Вова — це Володимир. Одне слово, йдеться про пісню, якою діти звертаються до Путіна^[124]. Подивіться це відео. Діти та підлітки, хлопчики і дівчатка одягнені у військові мундири. Ті, хто стоїть у першому ряду, тримають фотографії своїх предків і почепили собі на груди їхні нагороди. Вони теж становлять частину «Безсмертного полку», що маршує, звичайно, раз у рік, але його присутність у суспільстві тепер постійна.

Але найстрахітливіший приспів, повторений тричі:

Чи матимуть ці діти, коли виростуть, досить розуму, аби збагнути, що така загроза останньої, апокаліптичної битви — адже Путін сказав, що існування світу не має сенсу, якщо там не буде Росії — це лише спосіб постійної мобілізації, який дає змогу теперішньому режиму лишатися при владі? Чи зрозуміють вони, що їх, юних і без інтелектуального захисту, занурюють у «ретротопію», повертають у більш-менш міфологізоване минуле, яке так добре описав Зиґмунт Бауман (1925–2017) у своїй книжці-заповіті?

Вербування дітей становить, мабуть, найтяжчий злочин путінського режиму щодо свого народу.

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

Франко- й англомовна

Ackerman Galia, De Lara Philippe. L’Ukraine, 1’Europe et la mémoire de la Shoah // Commentaire. — 2018/1.

Ackerman Galia. L’idéologue de Poutine // Politique intemationale. — 2014 (літо). — № 144.

Ackerman Gallia. Mouvements extrémistesen Russie: le nationalisme grand-russe est de retour // Recherches intemationales. — 2011. — № 92.

Ackerman Galia. Russie: vers une nouvelle glaciation // Politique intemationale. — 2018. — № 159.

Appelbaum Anne. Rideau de fer. L’Europe de l’Est écrasée 1944–1956. — Paris: Grasset, 2014.

Arrignon Jean-Pierre. Chronique de Nestor Récit des temps passés. Naissance des mondes russes. — Toulouse: Anacharsis, 2008.

Beevor Antony. La Chute de Berlin. — Paris: Éditions de Fallois, 2002.

Besançon Alain. Sainte Russie. — Paris, Éditions de Fallois, 2012.

Borchtchagovski Alexandre. L’Holocauste inachevé ou Comment Staline tenta d’éliminer les juifs d’URSS. — Paris: Lattes, 1995.

Courtois Stéphane, Ackerman Galia (ред.). La Seconde Guerre mondiale dans le discours politique russe. A la lumiére du conflit russo-ukrainien. — Paris: L’Harmattan, 2016.

Courtois Stéphane et alii (ред.). Le Livre noir du communisme. — Paris: Robert Laffont, 1997.

Dorman Veronika. Amnésie russe 1917–2017. — Paris: Cerf, 2017.

Eltchaninoff Michel. Dans la tête de Vladimir Poutine. — Arles: Actes Sud/Solin, 2015.

Guillemoles Alain. Ukraine. Le Réveil d’une nation. — 2 розширене вид. — Paris: Les Petits Matins, 2018.

Hénin Nicolas. La France russe. Enquête sur les réseaux de Poutine. — Paris, Fayard, 2016.

Kostyrtchenko Guennadi. Prisonniers du pharaon rouge. Les répressions politiques contre les Juifs en URSS dans la derniére décennie du régne de Staline. — Arles: Solin, 1999.

Mongrenier Jean-Sylvestre, Thom Françoise. Géopolitique de la Russie. — 2 переглянуте вид. — Paris: PUF (серія “Que sais-je”), 2018.

Riasanovsky Nicholas. Histoire de la Russie, des origines à nos jours (післямова Françoise Thom). — Paris: Robert Laffont, 2014.

Satter David. The less you know, the better you sleep. Russia’s Road to Terror and Dictatorship under Yelstin and Putin. — New Haven: Yale University Press, 2016.

Snyder Timothy. Terres de sang. L’Europe entre Hitler et Staline. — Paris: Gallimard, 2012.

Spidlik Thomas. L’idée russe: une autre vision de 1’Homme. — Troyes: Éditions Fates, 1994.

Statiev Alexander. The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands. — Cambridge, Cambridge University Press, 2010.

Thom Françoise. Comprendre le poutinisme. Pour sortir du mensonge. — Paris: Desclée de Brouwer, 2018.

Thorwald Jürgen. La débâcle allemande. De Pagonie de l’Allemagne à la chute de Berlin. — Paris: Flammarion (серія “J’ai lu”), 1967.

Vaissié Cécile. Les Réseaux du Kremlin en France. — Paris: Les Petits matins, 2016.

Werth Nicolas. L’ivrogne et la marchande de fleurs. Autopsie d’un meurtre de masse, 1937–1938. — Paris: Tallandier, 2009.

Zygar Mikhaïl. Les hommes du Kremlin. Dans le cercie de Vladimir Poutine. — Paris: Le Cherche-Midi, 2018.

Російськомовна

Афанасьев Юрий (ред.). Другая война, 1939–1945. — Москва: РГГУ, 1996.

Будницкий Олег. «Свершилось. Пришли немцы!» Идейный коллаборационизм в СССР в период Великой Отечественной войны. — Москва: Российская политическая энциклопедия, 2012.

Гарин Игорь. Другая правда о Второй мировой. — Ч. 1. Документы.

Гарин Игорь. Русский коллаборационизм во время Второй мировой. — 2014.

Жуков Дмитрий, Ковтун Иван. Русские эсэсовцы. — Москва: Вече, 2010.

Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа. Критика русской культуры у европейских мыслителей. — Paris: YMCA Press, 1926.

Зефиров Михаил, Дегтев Дмитрий. Все для фронта? Как на самом деле ковалась победа? — Москва: АСТ, 2009.

Ковалев Борис. Коллаборационизм в России в 1941–1945 гг.: типы и формы. — Великий Новгород: НовГУ, НовМИОН, 2009.

Осипова Лидия. Дневник коллаборантки. — Москва: Российская политическая энциклопедия, 2014.

Петров Никита. Палачи. Они выполняли заказы Сталина. — Москва: Новая газета, 2011.

Петров Никита. Награждены за расстрел. 1940. — Москва: Международный фонд «Демократия», 2016.

Романько Олег. Советский легион Гитлера. Граждане СССР в рядах вермахта и СС. — Москва: Эксмо, Яуза, 2006.

Рыклин Михаил. Свастика, крест, звезда. Произведение искусства в эпоху управляемой демократии. — Москва: Логос, 2006.

Соколов Борис. Цена войны. Людские потери России/СССР в XX–XXI вв. — Москва: АИРО-ХХІ, 2016.

Соколов Борис. Оккупация. Правда и мифы. — Москва: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2003.

ПОДЯКИ

Ця книжка — результат довгих років спостереження Росії і того, що відбувається в ній. Я мала змогу відшліфувати свої думки, віддавна провадячи дискусії зі своїми французькими, російськими та українськими друзями, і до них належать Ален Безансон, Франсуаза Том, Мішель Ельчаніноф, Стефан Куртуа, Філіп де Лара, Філіп де Сюремен, Костянтин Сігов, Оксана Пахльовська, Ліна Костенко та інші. Я висловлюю особливу вдячність Франсуазі Том, що перечитала увесь мій рукопис, а також Ірині Дмитришин і Жану-Сильвеетру Монґреньє, що почасти перечитали його. Їхні поради стали мені у великій пригоді. Я дякую від щирого серця Амелі Пті, моєму видавцеві, що супроводила мене під час праці над книжкою і не тільки поправляла мене, а й передусім заохочувала. Я дякую, звичайно, і всьому невеличкому згуртованому і дружньому колективу видавництва “Premier Parallelèle”.

Примітки

1

Я пишу слова «Перемога» і «Велика Перемога» з великої літери відповідно до їхнього офіційного вжитку в Росії.

(обратно)

2

Римська імперія та Візантійська імперія.

(обратно)

3

Alain Besançon. Sainte Russie. — Éditions de Fallois, 2012.

(обратно)

4

Alain Besançon. Sainte Russie. — Éditions de Fallois, 2012.

(обратно)

5

Henri Troyat. Alexandre Ier. Le Sphinx du Nord. — Flammarion, 2008; Царь в Париже. Возмездие без крови. — Новая газета.

(обратно)

6

Fiodor Dostoievski. Journal d’un écrivain. — Gallimard, 1972.

(обратно)

7

Белинский В. Г. Памятная книжка на 1840 год. — Санкт-Петербург, 1839.

(обратно)

8

Nicolas Gogol. Rome. — CreateSpace Independent Publishing Platform, 2016. Дивись також: Lucian Raicu. Avec Gogol: essai sur l’inconsistance. — L’Âge d’Homme, 1992.

(обратно)

9

Федор Достоевский. Письма к Аполлону Майкову (от 31 декабря 1867 г.; от 22 июня 1968 г.) // Полное собрание сочинений. — Т. 15. — Наука, 1996.

(обратно)

10

Цю поему («Пісня про Буревісника») написано у відповідь на кривавий розгін студентської демонстрації в Санкт-Петербурзі 4 березня 1901 р. Уперше її опубліковано в журналі «Жизнь», остаточно закритому царським урядом у червні того самого року.

(обратно)

11

Стаття, опублікована спершу в журналі «Новое время» й перевидана в посмертній книжці Розанова «Чорний вогонь». Див.: Vassili Rozanov. Le Feu noir. — Éditions du Rocher, 2006.

(обратно)

12

«Черные тетради», 1917–1919 рр. Див.: Zinanda Hippius. Journal sous la Terreur. — Editions du Rocher, 2006.

(обратно)

13

Александр Куприн. Ленин. Моментальная фотография // Голос оттуда. — М.: Согласие, 1999.

(обратно)

14

Політична поліція, створена 1917 року для боротьби з ворогами більшовицького режиму.

(обратно)

15

Народний Комісаріат внутрішніх справ (1934–1943). Ця організація відома тим, що керувала ГУЛАГом і відповідала за державну безпеку, це була таємна поліція, що поєднувала поліційні й судові повноваження. Вона була наступницею ЧК та ГПУ і предком КГБ.

(обратно)

16

Лист від 13 листопада 1913 року, посланий із Кракова на Капрі. Ленин В. И. Полное собрание сочинений. — Т. 48. — Москва, 1970.

(обратно)

17

«Вірш про патріарха Тихона» (1923 р.) // Маяковский В. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — Москва, 1955–1961.

(обратно)

18

«Інонія» (1918 р.), відомий вірш Єсеніна, в якому він уявляє себе пророком нової країни.

(обратно)

19

Назва внутрішньої політики Совєтської держави в 1918–1921 рр. Її характеризували націоналізація промисловості, монополія на сільськогосподарські продукти першої необхідності, заборона приватної торгівлі, терор проти «ворожих елементів» і т. ін.

(обратно)

20

«Про любов», незакінчене есе 1927 р.: Enfant-terrible; Проза.ру.

(обратно)

21

«Братская ГЭС», поема, опублікована в журналі «Юность» 1965 року.

(обратно)

22

Сергей Эйзенштейн. Патриотизм — моя тема // Избранные произведения: в 6-ти т. — Т. 1. — Москва, 1964.

(обратно)

23

Margarete Buber-Neumann. Déportée à Ravensbrück: Prisonnière de Staline et d’Hitler. — Points, 1995.

(обратно)

24

Лидия Осипова. Дневник колаборантки. — Москва: РОССПЭН, 2014.

(обратно)

25

«Правда». — 1941. — 8 січня.

(обратно)

26

Постанова Оргбюро Центрального Комітету від 4 вересня 1946 року, опублікована у вид.: «Культура и жизнь». — 1946. — 10 вересня.

(обратно)

27

Теорію побудови соціалізму в одній економічно нерозвиненій країні — Росії — без розвинених капіталістичних країн Європи (тобто всупереч догмі класичного марксизму) ухвалено 1925 року на XIV з’їзді Комуністичної партії, незважаючи на незгоду Троцького.

(обратно)

28

Dmitri Bykov. La Justification. — Denoël, 2005.

(обратно)

29

У французьких перекладах: Alexandre Zinoviev. Les Hauteurs Beantes. — L’Âge d’Homme, 1977; Homo sovieticus. — Julliard/L’Âge d’Homme, 1990.

(обратно)

30

Опубліковано 13 березня 1988 року в газеті «Советская Россия».

(обратно)

31

Росіян.

(обратно)

32

Письмо писателей, деятелей культуры и науки России. — Narod.ru. Текст спершу був опублікований у журналі «Литературная Россия» 2 березня 1990 року. Дуже швидко його підтримали 300 письменників, 76 художників, 78 учених, а також кілька музикантів і режисерів.

(обратно)

33

Oliver Stone. Conversations avec Poutine. — Albin Michel, 2017.

(обратно)

34

Голод начала 1990-х. — Livejournal.

(обратно)

35

Цю книжку опубліковано російською мовою 1993 року, через два роки — французькою. Зрештою найбільшу частину цієї книжки, присвяченої хвилі самогубств наприкінці 1980-х років, а надто на початку 1990-х років, авторка переробила, використавши її для своєї книжки «Кінець червоної людини».

(обратно)

36

Саме так називали в Росії сукупність часто-густо агресивних методів комунікації та image making, творення образу, що їх використовували політики. Термін «політтехнолог» відповідає англійському терміну spin doctor.

(обратно)

37

Viktor Pelevine. Homo Zapiens. — Le Seuil, 2001.

(обратно)

38

Michel Eltchaninojf. Dans la tête de Vladimir Poutine. — Solin / Actes Sud, 2015.

(обратно)

39

На думка Карла Шмітта, світова історія — це історія боротьби між морськими великими державами і континентальними. Цікавість до цієї думки відродилася й серед частини французьких крайніх правих, наприклад, в Алена де Бенуа, великого шанувальника Дугіна. Згідно зі Шміттом, що ніколи не покаявся за свої нацистські погляди, держави повинні обирати своїх друзів і ворогів залежно від своїх інтересів і утверджувати свій суверенітет волюнтаристським методом, надто війною.

(обратно)

40

Інтерв’ю з ним у статті «L’Idéologue de Poutine» // Politique Internationale. — 2014 (літо). — № 144.

(обратно)

41

«Завтра». — 1999. — № 315.

(обратно)

42

Интервью с Сергеем Кургиняном. — Лебедь.

(обратно)

43

Александр Дугин. Чечня: тучи сгущаются. — Международное Евразийское Движение.

(обратно)

44

David Satter. The Less You Know, The Better You Sleep: Russia’s Road to Terror and Dictatorship under Yeltsin and Putin. — Yale University Press, 2016.

(обратно)

45

Телеобращение президента РФ Бориса Ельцина к гражданам России 9 августа 1999 года. — Коммерсантъ.

(обратно)

46

Ольга Крыштановская. Анатомия российской элиты. — Захаров, 2005.

(обратно)

47

Ця фраза належить Єльцину, в промові, виголошеній 10 липня 1991 року, він сказав, що «Велика Росія підводиться з колін». Цю фразу перейняв Володимир Путін восени 1999 року після свого призначення на посаду прем’єр-міністра: «Росія може підвестися з колін і як слід гахнути». Потім цей вислів у його путінській формі регулярно повторювали кремлівські ідеологи, щоб утверджувати велич Росії і погрожувати Заходу.

(обратно)

48

Московські дворянські збори створено 1990 року відповідно до традиції царської доби, коли дворянство формувало збори для обговорення локальних питань без утручання у функціонування держави. Теперішні збори поділяються на секції згідно з територіальним поділом і складаються з нащадків колишніх дворян.

(обратно)

49

Иван Ильин. Наши задачи. — Т. 1. — Айрис-пресс. 2008; Антон Барбашін. «Иван Ильин, фашист, введенный в моду»: Intersection; Аналіз філософії Ільїна і її сприйняття з боку Володимира Путіна у вид.: Michel Eltchaninojf. Dans la tête de Vladimir Poutine.

(обратно)

50

На думку Ільїна, корпорація — форма вільної асоціації, яка відповідає принципу формальної демократії, а адміністрація — форма вертикальної організації державної влади. Для кожної країни конкретне поєднання їх має бути результатом багатьох параметрів, скажімо, розміру національної території, державних амбіцій, стану економіки й т. ін. Для Росії, як вважає Ільїн, ці параметри, а також особливості національної історії промовляють на користь сильної держави.

(обратно)

51

Иван Ильин. Наши задачи. — Т. 1.

(обратно)

52

Выступление Путина на VI Всемирном конгрессе соотечественников. — Youtube.

(обратно)

53

Що стосується Франції, див. вид.: Nicolas Непіп. La France russe. Enquete sur les reseaux Poutine. — Fayard, 2016; Cecile Vaissie. Les Reseaux du Kremlin en France. — Les Petits Matins, 2016.

(обратно)

54

Курсив мій. — Г. А.

(обратно)

55

О мифах русской революции и примирении красных и белых с исторической Россией. — Однако.

(обратно)

56

«Чёрный миф» о первом русском царе Иване Грозном. — Военное обозрение.

(обратно)

57

Олександр Дугін, низка з трьох лекцій, травень 2014 року. Геополітика розпаду СССР, частина III. — Геополитика.

(обратно)

58

Дуже впливовий журналіст, тепер декан Вищої школи телебачення при Московському державному університеті.

(обратно)

59

Ці теорії викладено в його праці: Арсен Мартиросян. Мифы пакта Молотова — Риббентропа: У 3-х т. — Вече, 2009.

(обратно)

60

Курсив мій. — Г. А.

(обратно)

61

Засудила насправді не Дума, а II з’їзд народних депутатів 1989 року, під час перебудови.

(обратно)

62

Путин оправдал перед Меркель пакт Молотова-Риббентропа. — NEWSru.

(обратно)

63

Пакт Молотова-Риббентропа: конец старого мира? — Фонд Егора Гайдара.

(обратно)

64

Antony Beevor. Berlin. The Downfall 1945. — 2002.

(обратно)

65

Nicolas Werth. L’Ivrogne et la Marchande de fleurs. Autopsie d’un meurtre de masse 1937–1938. — Tallandier, 2009.

(обратно)

66

Мы не собираемся признавать “вину за катынь”. — Livejournal. Курсив мій — Г. А.

(обратно)

67

Дмитрий Быков: Как можно было там увидеть реабилитацию фашизма? — Эхо Москвы. Курсив мій — Г. А.

(обратно)

68

Главный герой Нового года — танк. — Новая газета.

(обратно)

69

Сванидзе: закон Яровой может привести к запрету исследований о войне. — РИА Новости.

(обратно)

70

Илья Старинов. Мины замедленного действия // Альманах «Вымпел». — Москва, 1999. — № 1.

(обратно)

71

Сергей Кара-Мурза. Манипуляция сознанием. — Алгоритм, 2000.

(обратно)

72

Марк Солонин: пора открыть главную тайну войны — число погибших. — Newsland.

(обратно)

73

Владимир Мединский. Война. МифыСССР. 1939–1945. — Ольма, 2018.

(обратно)

74

Тімоті Снайдер. Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним. — Київ: Грані-Т, 2011.

(обратно)

75

А. Проханов: Как потрясает сознание мистерия, имя которой — «Бессмертный полк». — Politikus.ru.

(обратно)

76

Бессмертный полк: общерусский обряд воскрешения мертвых. — Геополитика.

(обратно)

77

Mark Neokleous. Long Live Death! Fascism, resurrection, immortality // Journal of political ideologies. — 2005. — T. 10.

(обратно)

78

«Юнармия» — новая молодёжно-патриотическая организация. — Warways.ru.

(обратно)

79

Шойгу: основная задача «Юнармии» — воспитать патриотов РФ, а не военных. — ТАСС.

(обратно)

80

Гимн Юнармии. — Ppatriotikasar.ru.

(обратно)

81

Раскраска с наклейками А4 Военная техника РН-781. — Ozon.ru.

(обратно)

82

Армейский спецназ. Раскраска для мальчиков. — Ozon.ru.

(обратно)

83

Детские костюмы военных, гимнастерки, пилотки, военная форма ВОВ. — Веселый тигра.

(обратно)

84

Военная вечеринка для детей: аты-баты, все в солдаты! — Fiestino.ru.

(обратно)

85

Мюнхенская речь Владимира Путина 10 февраля 2007 года. Стенограмма. Полный текст. — Архив интроверта.

(обратно)

86

«Його Фултонська промова. З нагоди десятої річниці промови Путіна в Мюнхені». — РБК.

(обратно)

87

Після розпаду СССР Росія і Україна підписали угоду, згідно з якою більша частина Чорноморського флоту дісталася Росії, але й далі перебувала в Криму. Термін дії угоди мав скінчитися 2017 року, але президент Янукович продовжив її до 2042 року, незважаючи на велике невдоволення опозиції та громадської думки.

(обратно)

88

Selon un rapport, seulement 14% des frappes russes en Syrie ont visé l’État islamique. — Zone Militaire.

(обратно)

89

Neil MacFarquhar. Questions Linger Over Russia’s Endgame in Syria, Ukraine and Europe. — New York Times.

(обратно)

90

Победа над терроризмом, испытания техники и боевой опыт: Минобороны РФ подвело промежуточные итоги операции в Сирии. — RT.

(обратно)

91

Ольга Елисеева. Геополитические проекти Г. А. Потемкина. — Москва: РАН, 2000.

(обратно)

92

Международное Байк-шоу в Севастополе. — Travelcalendar; Байк шоу 2018 “Русская мечта” 17–18 августа. — Крымские новости.

(обратно)

93

«А зачем нам такой мир, если там не будет России?» — PravdaNews.

(обратно)

94

Александр Проханов, интервью РСН 28.04.2015. — Livejournal.

(обратно)

95

Талант негідника: в Росії розповіли, як пропагандист Соловйов почав працювати на Кремль. — ЦЕНЗОРУ.НЕТ.

(обратно)

96

Владимира Путина поздравили по телевизору. — Коммерсантъ.

(обратно)

97

Вас голосовать против СПС никто, конечно, не призывает. Но, если что, — фильм Мамонтова повторить? — Новая газета.

(обратно)

98

Русские медиа изнутри. — Афиша Daily.

(обратно)

99

Проверена временем: как звучит знаменитая Мюнхенская речь Владимира Путина 10 лет спустя. — RT.

(обратно)

100

У Росії цю книжку, написану 1928 року, опублікували лише 1999-го.

(обратно)

101

Микола Хвильовий: Iсторія гасла «Геть від Москви!». — День.

(обратно)

102

Сечь, да не та. — MyWebS.

(обратно)

103

23 травня 1938 року його вбив у Роттердамі агент НКВД Павло Судоплатов із допомогою замаскованої вибухівки.

(обратно)

104

Alfred М. de Zayas. The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945. — University of Nebraska Press, 1979; Israel Gutman. Nachtigall Battalion // Encyclopedia of the Holocaust. — Macmillan Publishing Company, 1990.

(обратно)

105

Alexander Statiev. The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands. — Cambridge University Press, 2010.

(обратно)

106

Из протокола допроса бывшего начальника отдела Абвер-ІІ полковника Э. Штольце о сотрудничестве руководителей ОУН А. Мельника и С. Бандеры с Абвером. — Исторические Материалы.

(обратно)

107

Soft. Oksanen. Purge. — Stock, 2010.

(обратно)

108

Livre noir du communisme. — Robert Laffont, 1997. Ця книжка спровокувала лють деяких лівих кіл у Франції внаслідок порівняння злочинів совєтського і нацистського режимів як двох тоталітарних режимів. Див., напр. статтю: Gilles Perrault. Communisme: les falsifications d’un “livre noir”. — Le Monde diplomatique. — Décembre 1997.

(обратно)

109

Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки. — ЛІГА ЗАКОН.

(обратно)

110

Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни. — href="https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/169/2015" rel="nofollow noopener noreferrer">Верховна Рада України.

(обратно)

111

Порошенко: Бабин Яр — трагедія, що спонукатиме політиків до цивілізованих рішень. — Укрінформ.

(обратно)

112

Galia Ackerman et Anton Shekhovtsov: “La place de l’extrême-droite en Ukraine”. — Youtube.

(обратно)

113

Ідеться про договір, згідно з яким обидві сторони зобов’язуються співпрацювати та узгоджувати свої економічні політики, законодавство і спільні норми. Ця угода запроваджує повну й поглиблену систему вільної торгівлі. Поворот назад після п’ятьох років переговорів, а потім відмова проросійського українського президента Віктора Януковича підписати текст стали причиною української кризи, що почалася 23 листопада 2013 року з руху Євромайдан. Текст зрештою підписав президент Порошенко 16 листопада 2014 року, а Європейський Союз ратифікував цей договір 11 липня 2017 року. Остаточної чинності він набув 1 вересня 2017 року.

(обратно)

114

Промова на відкритті Днів німецької літератури в Клаґенфурті, 23 червня 2004 року. — ЛитМир.

(обратно)

115

Дугин А. Украина: моя война. Геополитический дневник. — Центрполиграф, 2015.

(обратно)

116

Emmanuel Carrére. Limonov. — Paris: POL, 2011.

(обратно)

117

Лимонов Э. Киев капут. Яростная книга. — Центрполиграф, 2015.

(обратно)

118

В. Сурков. Одиночество полукровки. — Россия в глобальной политике.

(обратно)

119

В. Сурков. Долгое государство Путина. — Независимая газета.

(обратно)

120

Иной русский мир. — Проект медиа.

(обратно)

121

Цифри федеральної служби статистики (Росстату) дуже опротестовують. За даними досліджень ЦРУ, в липні 2018 року населення Росії становило 142 122 776 осіб. — CIA. Інші джерела йдуть ще далі, стверджуючи, що населення Росії становить не більше, ніж десь 90 млн жителів, але це годі перевірити.

(обратно)

122

Эмиграция из России в 2016 — что происходит. — SofiTravel.ru.

(обратно)

123

Теорія, популярна в царській Росії в 1880–1890-х роках, після невдач, яких зазнали революціонери. Прогресивна інтелігенція тоді взялася за боротьбу з неписьменністю та інші аполітичні, проте корисні ініціативи.

(обратно)

124

Дядя Вова/Uncle Vova (English subtitles). — Youtube.

(обратно)

125

У XIX ст. Аляскою керувала Російсько-американська компанія. З огляду на труднощі використання тієї далекої території Росія 1867 року, напередодні золотої лихоманки, продала свою частку США.

(обратно)

Оглавление

ВСТУП

ЧАСТИНА ПЕРША Тривала месіанська традиція

  Розділ I «О РУСЬ СВЯТАЯ, РОССИЯ-МАТУШКА, РОССИЯ, РОДИНА МОЯ!»

  Розділ II КОМУНІСТИЧНА РОСІЯ, АБО Ж АВАНГАРД ЛЮДСТВА

  Розділ III ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВОРОТ ДО РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

  Розділ IV ОСТАННІ КОРЧІ КОМУНІСТИЧНОЇ ІДЕЇ. HOMO SOVIETICUS

  Розділ V КРАХ

  Розділ VI ГІРКИЙ ПІСЛЯСМАК СВОБОДИ

ЧАСТИНА ДРУГА Велика Вітчизняна війна як основа нової російської ідентичності

  Розділ VII РОСІЯ «ПІДВОДИТЬСЯ»: НАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ІДЕОЛОГІЇ

  Розділ VIII ВЕЛИКА ПЕРЕМОГА НАД АБСОЛЮТНИМ ЗЛОМ

  Розділ IX «БЕЗСМЕРТНИЙ ПОЛК» — ПОГАНСЬКИЙ АПОФЕОЗ КУЛЬТУ НАЦІЇ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Нова національна ідентичність, нова політична даність

  Розділ X МІЛІТАРИЗАЦІЯ РОСІЙСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

  Розділ XI НОВА РОСІЙСЬКА ВІЙСЬКОВА ДОКТРИНА І НОВІ ЗАСОБИ ПРОПАГАНДИ

  Розділ XII СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

ВИСНОВОК ГЕОПОЛІТИЧНА САМОТНІСТЬ

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

ПОДЯКИ

*** Примечания ***