Ще літо, але вже все зрозуміло [Василь Карпюк] (fb2) читать постранично, страница - 2

- Ще літо, але вже все зрозуміло 749 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Василь Карпюк

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

стебла і листя трави. Зараз їм тепло і лагідно. Трохи сонно і трохи втомлено під палючими променями. А скоро почне снитися сон про сіно. Взимку траві і корові снитимуться однакові сни.

{ перша гроза }

О, як давно так не було. Я вдома у селі. Гримить і блискає, тому довелося вимкнути комп’ютер. Мама і сестра вже двічі перепитували, чи вимкнув. І тепер пишу рукою на папері. О, ці архаїчні кулькові ручки. Ними вже роки три ніхто не писав. І тепер я знову хочу одною з них скористатися. Дві перші не пишуть — закінчилося чорнило. Добре, що третя добра. І є не до кінця списаний старий конспект сестри.

Вже давно так не було. Я на другому поверсі під самим дахом дерев’яної хати. Чутно могутній гуркіт грому. Час від часу кімната заливається світлом блискавки. Тато запалив освячену на Стрітення свічку. І за кожним спалахом блискавки треба перехреститися, щоб і наступний не влучив у хату. Хай краще лупить у смереки. З ударених блискавкою потім виходять найлункіші трембіти і роги.

А по даху впевнено тарабанить дощ. Цей стукіт відчувається так добре, ніби я сам є хатою і дощ падає на мене. Але він хороший. Під нього добре засинати. Така колискова від матусі-природи. А якщо зморило на сон ще перед початком грози, то прокидання може бути незвичним.

Коли заснути у тиші, а будить шум, то з’являється осторога. Хоч, насправді, нічого надзвичайного не стається. Просто міняється ритм. На зміну зимовій вайлуватості приходить весняно-літня жвавість. Мова зовсім не про те мляве літо (час відпусток), коли більшість мріє позасмагати на пляжі і віддатися мирній бездіяльності.

У горах перші грози задають ритм росту трави. Вона прудко пнеться вгору і вже наприкінці травня — на початку червня відбуваються перші сінокоси. Тому прокидатися треба до сходу сонця. В прохолоді косити найліпше, бо найлегше. Роса холодить босі ноги і навіть трохи змерзаєш, а тому маєш охоту до руху. Трава покірно лягає у рівні валки. Вже як сонце осушить росу, треба розтрусити траву тонким шаром, щоб добре просушилася.

Такою була перша гроза. А день перед тим був перший грім. Я тоді косив у толоці ожину, яка розростається по всьому пасовиську і забирає пашу для корови. Колючки трохи подряпали руки, але це зрівноважувала змога втомлюватись і перепочивати. В час перепочинку можна було прилягти в затінку берези і читати якусь хорошу книжку. Або навіть подрімати. В час такого короткого нетривкого сну я й почув перший грім у цьому році. А в горах є повір’я, що коли вперше гримить, то треба тої ж миті покласти на голову камінь, аби весь рік не боліла голова.

Коли я написав про цей грім вірша й опублікував його в соцмережі, то наймолодший гуцульський поет Мирослав Лаюк прокоментував: «Якщо ти писав цей вірш у Брустурах, то я вчора чув цей самий грім у Смодній (село в Косівському районі). Моя мама прикладала камінь до голови, аби не боліла цілий рік, а ми з татом з неї сміялися».

{ хліб дитинства }

Хліб дитинства дуже смачний. Переважно ламаний. А ще — дешевий. Коли я навчався у молодших класах, то був по 50 копійок. Це десь 1995–96 рр. Ми йшли з однокласниками зі школи. Доволі зголоднілі. У багатьох було так, що батьки давали якісь гроші на їдальню. Але велика пристрасть до наклейок спонукала купувати жуйки. Тому всі гроші йшли на них і дуже рідко на харчі. Часом навіть на жуйки було гидко дивитись, тому їх викидалося, а зберігалося лише наклейки. Часом ми купували наклейки одні в одних. Але часом бувало, що ми йшли зі школи дуже зголоднілі. Біля магазину в центрі села скидалися копійками — хто сім, хто п’ятнадцять… І, назбиравши п’ятдесят, купували буханець. І хоч до осель з гарячими борщами і зупками лишалося по десять-п’ятнадцять хвилин ходу, але спокуса хліба перемагала. І ми їли його самого. Ламали малими брудними руками і їли, їли, їли…

Аж доки першим не звертав додому Коля. Йому було найближче. Через кілька хвилин — я і Славко. Мені було зовсім близько до хати, а Славкові — ще на ґрунь. Далі йшли Іван, Василь і Дмитро. Їм залишався ще якийсь окраєць. Добре, що не знаю, як вони його доїдали. Чи сварилися над останнім шматочком, щоб з’їсти якомога більше? Чи ділили порівну? Чи милосердно віддавали найголоднішому? Хоча, здається, ми завжди доїдали ще до того, як звертали ми зі Славком.

Але найперший хліб дитинства — це таки домашній. І яким би смачним він не був, але завжди більше смакував магазинний. Тому, що рідше лежав на столі. А домашній спочатку пекли в печі у хаті діда і баби. Бо ми з батьками, як мені було кілька років, уже перебралися до малої хати над пивницею, але печі для випікання хліба там не було. Тільки для ватри і готування їжі. Тому хліб пікся спільно. Раз на тиждень. У печі вміщалося шість великих і три малих круглих буханці. Якраз вистачало на діда, бабу, тата, маму, сестру і мене.

Той хліб був найсмачніший, коли тільки з печі. Гарячий і хрусткий. Але бабуся не дозволяла їсти