Таємнича пригода в Стайлзі (fb2)

- Таємнича пригода в Стайлзі (пер. Надія Хаєцька) (а.с. Еркюль Пуаро) (и.с. Класика англiйського детективу) 885 Кб (скачать fb2) - Агата Крісті

Настройки текста:



Аґата Крісті Таємнича пригода в Стайлзі

Аґату Крісті знають у всьому світі як королеву детективу. Близько мільярда примірників її творів продано англійською мовою, ще один мільярд – у перекладі 100 іноземними мовами. Вона – найпопулярніший автор усіх часів. За кількістю перевидань її книжки поступаються лише Біблії та творам Шекспіра. Вона – автор 80 детективних романів та збірок оповідань, 19 п’єс і 6 романів, опублікованих під ім’ям Мері Вестмейкот.

Перший роман Аґати Крісті – «Таємнича пригода в Стайлзі» – був написаний наприкінці Першої світової війни, в якій письменниця брала участь, перебуваючи у волонтерському медичному загоні. У цьому романі вона створила образ Еркюля Пуаро – маленького бельгійського детектива, якому судилося стати найпопулярнішим героєм у літературі детективного жанру після Шерлока Холмса. Цей роман був опублікований у видавництві «Бодлі-Гед» 1920 року.

Після цього Аґата Крісті щороку видавала по книжці, а 1926-го написала свій шедевр – «Убивство Роджера Екройда». То була її перша робота, опублікована видавництвом «Колінз», що започаткувала плідну й ефективну співпрацю, яка тривала 50 років і спричинилася до створення 70 книг. «Убивство Роджера Екройда» стало також першою книжкою Аґати Крісті, яка була інсценована – під назвою «Алібі» – і успішно театралізована на одній із лондонських сцен Вест-Енду. «Пастка на мишей», найславетніша п’єса письменниці, була вперше поставлена 1952 р. і не сходить зі сцени протягом найтривалішого часу в історії театральних вистав.

У 1971 р. Аґата Крісті отримала титул Дами Британської Імперії. Вона померла 1976 р., а кілька її творів вийшли друком посмертно. Найуспішніший бестселер письменниці – «Сонне вбивство» – з’явився друком дещо згодом у тому ж таки році, після чого вийшли її автобіографія та збірки оповідань «Останні справи міс Марпл», «Пригода в затоці Поленза» й «Поки триває світло». У 1998 р. «Чорна кава» стала першою з п’єс Аґати Крісті, на сюжеті якої інший автор, Чарлз Осборн, побудував свій роман.

* * *

Моїй матері


Розділ перший Я їду в Стайлз

Останнім часом значний інтерес громадськості до так званої «справи Стайлзу» трохи притих. Утім, попри всю її сумнозвісність, мій друг Пуаро та й сама родина Кавендіш попросили мене описати всі подробиці тієї історії. Сподіваємося, що це раз і назавжди покладе край чуткам, які ширяться й досі.

Отож я коротко окреслю обставини, що зв’язали мене з тією справою.

Через інвалідність мене відправили з фронту, і, провівши декілька місяців у доволі похмурому санаторії, я отримав ще місяць на оздоровлення. Близьких родичів чи друзів у мене не було, отож я саме намагався вирішити, чим зайнятися, коли випадково зустрів Джона Кавендіша. Багато років я майже не бачив його. Насправді взагалі його добре не знав. Джон був на добрих п’ятнадцять років старший за мене, хоча на вигляд навряд чи можна було дати йому сорок п’ять. Однак підлітком я часто відвідував Стайлз, маєток його матері в Ессексі.

Ми приємно погомоніли про старі часи, й наприкінці він запросив мене провести відпустку в Стайлзі.

– Матінка буде рада побачити тебе знову. Минуло стільки років!

– А мама добре тримається? – запитав я.

– О так! Ти, певне, знаєш, що вона знову одружилася?

Боюсь, що я не зміг приховати свого подиву. Коли місіс Кавендіш одружилася з Джоновим батьком, удівцем із двома синами, – то була красива жінка середнього віку, наскільки я пам’ятав. Тепер їй мало б бути не менше сімдесяти. Перед очима виник образ енергійної та владної особистості, дещо схильної до благодійництва й публічної слави, яка любила відкривати базари, граючи роль покровительки. Жінка вона була щедра й володіла значним статком.

Заміський особняк Стайлз-Корт містер Кавендіш придбав ще на початку подружнього життя. Чоловік настільки перебував під впливом своєї дружини, що, помираючи, заповів їй особняк і значну частку своїх прибутків, хоча такий розподіл був несправедливим щодо двох його синів. Але мачуха завжди була великодушна до них. Вони були ще надто малі, коли батько одружився вдруге, і завжди ставилися до неї як до рідної.

Молодший брат Лоуренс був вразливим юнаком. Він вивчився на лікаря, але невдовзі повернувся додому, відмовившись від медицини на користь власних літературних амбіцій. Однак його вірші ніколи не переслідував успіх.

Джон певний час мав адвокатську практику, але зрештою віддав перевагу більш спорідненій праці місцевого сквайра. Він одружився два роки тому й перевіз дружину в Стайлз. Хоча в мене закралася підозра, що Джон волів би, щоб мати збільшила йому виплати і він зміг жити окремо. Проте місіс Кавендіш подобалося планувати все самій, а інші мали підлаштовуватися під неї, адже тут вона міцно тримала в руках віжки, тобто гаманець.

Джон зауважив, що мене здивувала новина про материн шлюб. Він сумно усміхнувся.

– Клятий пройдисвіт! – сердито буркнув він. – Скажу тобі, Гастінґсе, це таки ускладнило наше життя. А Іві… пам’ятаєш Іві?

– Ні.

– А, мабуть, вона прийшла пізніше. Це – мамина помічниця, компаньйонка, майстриня на всі руки. Віддана добра Іві! Не надто гарна чи молода, та серце з перцем, якою створив її Бог.

– Ти збирався щось сказати мені…

– А, про того типа. З’явився нізвідки, удав із себе троюрідного чи якогось там брата Іві, хоча вона не надто охоче визнає цю спорідненість. Мужик – повний чужинець, це всім зрозуміло. Має велику чорну бороду і в будь-яку погоду носить черевики з лакованої шкіри. Але матінка одразу ж відчула до нього симпатію. Вона найняла його секретарем. Сам знаєш, вона постійно керує сотнею благодійних організацій.

Я кивнув.

– Та, звісно, війна перетворила сотні на тисячі. Ясна річ, той тип був їй корисний. Але три місяці тому ми всі були ошелешені, коли матінка раптом оголосила, що вона з Альфредом заручилися! Він же принаймні років на двадцять молодший за неї! Це ж відкрите полювання на статки, та що тут удієш, вона сама собі господиня, то й вийшла за нього.

– Нелегкі, мабуть, тепер для вас часи.

– Нелегкі? Це пекло!

І от через три дні я зійшов із потяга в Стайлз-Сент-Мері – невеличкій і трохи недоладній станції, що, здавалося, не мала ніяких підстав для існування, але все ж умостилася посеред зелених лугів і сільських доріг. Джон Кавендіш чекав на платформі й провів мене до машини.

– Бензину майже не залишилося, – зауважив він. – Здебільшого завдяки справам моєї матінки.

Село Стайлз-Сент-Мері простяглося десь за дві милі від станції, а маєток Стайлз-Корт розташувався за милю по інший її бік. Був спокійний теплий день на початку липня. Коли дивишся на рівнинні ессекські поля, такі зелені й спокійні під полуденним сонцем, важко повірити, що недалеко звідти наміченим шляхом іде війна. Я відчував, ніби потрапив в інший світ. Коли ми звернули до головних воріт, Джон мовив:

– Боюся, Гастінґсе, для тебе тут буде надто тихо.

– Любий друже, це саме те, що мені потрібно.

– Так, тут досить мило, якщо ти хочеш байдикувати. Сам я двічі на тиждень муштрую добровольців, а також допомагаю на фермі. Моя дружина постійно «біля землі». Щоранку о п’ятій вона вже на ногах, доїть корів, і так аж до полудня. Загалом життя тут чудове, якби не той Альфред Інґлторп! – Джон раптом пригальмував і глипнув на годинник. – Може, встигнемо забрати Синтію. Ні, вона вже, мабуть, вийшла з лікарні.

– Синтія? Це ж не твоя дружина, правда?

– Ні, Синтія – протеже моєї матері, дочка її шкільної подруги, яка одружилась із нечесним адвокатом. Він прогорів, і дівчинка залишилася сиротою й без копійки. Мама прийшла на допомогу, і Синтія живе з нами вже зо два роки. Вона працює в госпіталі Червоного Хреста в Тедмінстері, за сім миль звідси.

Він замовк, бо ми під’їхали до чудового старого будинку. Дама в цупкій твідовій спідниці, що схилилася над трояндами, випрямилася, помітивши нас.

– Привіт, Іві! Ось наш поранений герой! Містер Гастінґс, міс Говард.

Міс Говард щиро, аж до болю потисла мені руку. Мене вразили блакитні очі на засмаглому обличчі. То була приваблива жінка років сорока з глибоким голосом, майже чоловічим, коли його підвищувала. Досить приємна дебела постать із відповідними ногами в добротних черевиках. Її спосіб спілкування, як я невдовзі виявив, вирізнявся телеграфним стилем.

– Бур’яни ростуть просто за руками. Не встигаю з ними справлятися. Можу й вас запрягти до роботи. Обережніше тут.

– Запевняю, я б з радістю вам допоміг, – відповів я.

– Не треба так казати. Ніколи. А то пошкодуєте.

– А ви цинічна, Іві, – розсміявся Джон. – Де ми сьогодні питимемо чай: усередині чи надворі?

– Надворі. Надто гарний день, щоб сидіти в чотирьох стінах.

– Що ж, ходімо. Ви вже досить попрацювали в саду сьогодні. «Достоїн бо робітник своєї нагороди»,[1] самі знаєте. Ходіть, відпочиньте.

– Гаразд, – сказала міс Говард, знімаючи садові рукавиці, – мушу погодитися з тобою.

Вона провела нас за будинок до місця, де під тінню величезного платана був накритий стіл для чаювання.

З одного з плетених крісел піднялася постать і зробила кілька кроків нам назустріч.

– Моя дружина, Гастінґсе, – сказав Джон.

Я ніколи не забуду, як уперше побачив Мері Кавендіш. Її високу струнку фігуру на тлі пломенистого світла; яскраве відчуття жаристого вогню, який, здавалося, відбивався в її прекрасних золотисто-карих очах, неймовірних очах, що відрізнялися від очей усіх інших жінок, яких я знав; того надзвичайного спокою, який, попри все, складав враження дикого неприборканого духу в прекрасному та благородному тілі – усе це залишило в моїй пам’яті неймовірне враження. Я ніколи цього не забуду.

Мері Кавендіш привітала мене, сказавши кілька приємних слів чистим низьким голосом, і я занурився в плетене крісло, відчуваючи надзвичайну радість, що прийняв Джонове запрошення. Місіс Кавендіш подала мені чай, а кілька тихих зауваг, які вона зробила, лише посилили моє перше враження про неї як надзвичайно чарівну жінку. Уважний слухач завжди стимулює розповідати, і я розказав кілька кумедних випадків, що стались у санаторії, і полестив собі, що розважив господиню. Джон, звісно, хороший хлопець, та блискучим співрозмовником його не назвеш.

У ту мить із відчинених скляних дверей долинув добре відомий мені голос:

– Альфреде, напишеш княгині потім, після чаю, добре? А я запрошу леді Тедмінстер на другий день. Чи почекаємо на відповідь княгині? Якщо вона відмовиться, леді Тедмінстер могла б прийти на відкриття в перший день, а місіс Кросбі – на другий. А ще ж герцогиня, щодо шкільного свята.

Чоловік щось пробурмотів, а потім місіс Інґлторп відповіла:

– Так, Альфреде, звичайно. Краще після чаю обміркуємо. Ти такий розсудливий, Альфреде.

Скляні двері відчинилися трохи більше, й на траву ступила красива срібноволоса стара леді з дещо владними рисами обличчя. За нею прямував чоловік, манери якого вирізнялися шанобливістю.

Місіс Інґлторп палко привітала мене:

– Містере Гастінґс, як чудово побачити вас після стількох років. Альфреде, милий, містер Гастінґс. Гастінґсе, Альфред – мій чоловік.

Я зацікавлено глянув на «милого Альфреда». Без сумніву, тут він був чужинцем. Я вже не дивувався Джоновій відразі до його бороди. Мені здалося, довшої та чорнішої бороди ще не бачив. Він носив пенсне із золотою оправою й мав на диво невиразні риси. Мені спало на думку, що, ймовірно, він мав би природніший вигляд на сцені, тому що в реальному житті був неначе не на своєму місці. Він в’яло потис мені руку і сказав досить низьким і улесливим голосом:

– Дуже приємно, містере Гастінґс. – Потім звернувся до своєї дружини: – Емілі, любонько, ця подушка, схоже, трохи вогка.

Вона аж світилася ніжністю, коли він замінив подушечку, демонструючи найчуйнішу турботу. Дивно, що таку розсудливу жінку так засліпило!

За присутності містера Інґлторпа компанія поводилася стримано, у повітрі відчувалася прихована ворожість. Зокрема, міс Говард навіть не намагалася приховати свої почуття. Проте місіс Інґлторп, здавалося, не помічала нічого незвичайного. Її балакучість, яку я пам’ятав ще з давніх часів, за всі ці роки не змінилася, і з жінчиного рота лився безперервний потік слів, здебільшого про майбутній благодійний ярмарок, який вона організовувала і який мав відбутися найближчим часом. Час від часу вона зверталася до чоловіка, уточнюючи дні та дати. Його турботливі й уважні манери не змінювалися. Із самого початку в мене виникла до нього сильна відраза, і я лестив собі, що моє перше враження цілком очевидне.

Місіс Інґлторп повернулася до Івлін Говард дати інструкції щодо листів, а її чоловік звернувся до мене запопадливим голосом:

– У вас військова спеціальність, містере Гастінґс?

– Ні, до війни я працював у «Ллойдс».[2]

– Повернетеся туди, коли все закінчиться?

– Напевно. Або туди, або почну все з чистого аркуша.

Мері Кавендіш нахилилася вперед:

– А яку професію вибрали б ви, якби прислухалися до своїх схильностей?

– Ну… усе відносно.

– Жодного таємного хобі? – запитала вона. – Скажіть мені, до чого вас тягне? Кожного тягне, зазвичай до чогось безглуздого.

– Ви сміятиметеся з мене.

Вона всміхнулася.

– Напевно.

– Ну… Я завжди мав таємне бажання бути детективом!

– Справді? У Скотленд-Ярді? Чи як Шерлок Холмс?

– О, звісно, як Шерлок Холмс. Та якщо серйозно, це й справді манить мене. Якось у Бельгії я випадково зустрів одного чоловіка, знаменитого детектива, й він мене надихнув. Це – дивовижна людина. Любив казати, що суть роботи хорошого детектива – просто вибрати метод. На цьому й побудована моя система, хоча я просунувся набагато далі. Смішний такий чоловічок, дженджуристий, але надзвичайно розумний.

– Я й сама люблю хороші детективні історії, – відзначила міс Говард. – Хоча тепер пишуть багато безглуздого. Злочинця виявляють в останньому розділі. Усі ошелешені. А в житті справжнього злочинця ви знатимете одразу.

– Досить багато злочинів не розкрито, – сказав я.

– Та я не про поліцію, а про тих, хто має до цього якийсь стосунок. Члени сім’ї. Їх не обманеш. Вони дізнаються.

– То, – сказав я здивовано, – гадаєте, що якби ви були вплутані в якийсь злочин, скажімо, убивство, то змогли б визначити вбивцю?

– Аякже. Довести адвокатам я, мабуть, не змогла б. Але впевнена, що сама б знала. Я б нюхом відчула, якби він наблизився до мене.

– Можливо, це вона, – підказав я.

– Можливо. Але вбивство – жорстокий злочин. Тому асоціюється з чоловіками.

– Не в разі отруєння. – Дзвінкий голос місіс Кавендіш змусив мене здригнутися. – Учора доктор Бауерстайн сказав, що завдяки повному невігластву більшості лікарів у рідкісних отрутах, імовірно, про незліченні випадки отруєння взагалі не підозрюють.

– Мері, яка моторошна тема розмови! – вигукнула місіс Інґлторп. – У мене аж мурашки по шкірі. От і Синтія!

Дівчина у формі медичного волонтерського відділу легко бігла через моріжок.

– Синтіє, ти сьогодні запізнилася. Містер Гастінґс – міс Синтія Мердок.

Синтія Мердок була юним створінням, повним свіжості, життя та енергії. Вона зірвала з себе невеличкий кашкетик, і я замилувався хвилями її чудового розпущеного каштанового волосся й білизною руки, коли дівчина потягнулася за чаєм. Якби вона мала темні очі та вії, то була б прекрасною.

Юнка плюхнулася на землю поряд із Джоном і, коли я передав їй тарілку з сандвічами, усміхнулася мені.

– Сідайте сюди, на траву. Тут так добре.

Я слухняно опустився поруч.

– Ви працюєте в Тедмінстері, так, міс Мердок?

Вона кивнула.

– За свої гріхи.

– Отже, вони вас залякують? – запитав я, усміхаючись.

– Хотіла б я це побачити! – викрикнула вона з гідністю.

– Моя двоюрідна сестра також працює медсестрою, – зауважив я. – І вона боїться «Сестер».

– Я не здивована. А знаєте, містере Гастінґс, сестри існують. Вони про-сто є! Уявляєте? Слава Богу, я не медсестра. Я працюю в аптеці.

– Скількох людей ви отруюєте? – запитав я з усмішкою.

Синтія всміхнулась у відповідь.

– О, сотні! – відповіла вона.

– Синтіє! – гукнула місіс Інґлторп. – Гадаєш, ти зможеш написати для мене кілька записок?

– Звичайно, тітко Емілі.

Вона одразу ж схопилася на ноги, і щось у її манері видало, що дівчина має тут підлегле становище і що якою б доброю взагалі не була місіс Інґлторп, вона не дозволяла про це забувати.

Господиня звернулася до мене.

– Джон покаже вам кімнату. Вечеря о сьомій тридцять. Ми вже деякий час не влаштовуємо пізніх застіль. Леді Тедмінстер, дружина нашого члена парламенту, дочка покійного лорда Ебботсбері, робить так само. Вона погоджується зі мною, що треба показати приклад економії. У нас цілком воєнний побут: ми нічого не марнуємо. Кожен клаптик макулатури збираємо в мішок і відвозимо на перероблення.

Я висловив своє захоплення, і Джон повів мене в будинок широкими сходами, які на півдорозі розходились у два боки: праворуч і ліворуч, у різні крила будинку. Моя кімната містилася в лівому крилі й вікнами виходила на парк.

Джон залишив мене, та через кілька хвилин я побачив із вікна, як він ішов моріжком під ручку з Синтією Мердок. Я чув, як місіс Інґлторп нетерпляче гукнула «Синтіє», дівчина здригнулась і побігла до будинку. У цю мить із тіні дерева вийшов чоловік і повільно пішов у тому ж керунку. Йому було років сорок, брюнет із сумним, чисто виголеним обличчям. Здавалося, щось його дуже схвилювало. Проходячи повз будинок, чоловік зиркнув на моє вікно, і я впізнав його, хоча він змінився за п’ятнадцять років, від часу нашої останньої зустрічі. Це був молодший брат Джона, Лоуренс Кавендіш. Я задумався, що ж спричинило такий вираз обличчя.

Тоді я викинув його з голови та повернувся до своїх справ.

Вечір пройшов досить приємно. Тієї ночі мені снилася загадкова жінка – Мері Кавендіш.

Ранок наступного дня видався ясним і сонячним, і я був сповнений передчуттів приємної зустрічі.

Я зустрів місіс Кавендіш аж пополудні, коли вона люб’язно погодилася прогулятися зі мною, і ми чудово провели день, блукаючи лісом, і повернулися до будинку десь о п’ятій.

Коли ми ввійшли в просторий передпокій, Джон поманив нас у кімнату для куріння. З виразу його обличчя я відразу усвідомив, що трапилося щось серйозне. Ми попрямували слідом, і він зачинив за нами двері.

– Слухай, Мері, тут справжнє пекло. Іві посварилася з Альфредом Інґлторпом і збирає речі.

– Іві? Збирає речі?

Джон сумно кивнув.

– Так. Вона пішла до матінки й… Ой, ось і вона.

Увійшла міс Говард. Суворо стиснуті губи, в руці – маленька валіза. Здавалося, вона схвильована, сповнена рішучості й трохи напружена.

– Що б там не було, – вибухнула вона, – я своє слово сказала!

– Люба моя Івлін, – викрикнула місіс Кавендіш, – цього не може бути!

Міс Говард суворо кивнула.

– Може, ще й як! Боюсь, я сказала Емілі таке, про що вона не забуде і що швидко не пробачить. Якби до неї хоч трохи дійшло. Та, напевне, як об стінку горохом. Я їй прямо сказала: «Ви вже стара жінка, Емілі, а немає більшого дурня, ніж старий дурень! Цей чоловік років на двадцять молодший за вас, і не обманюйте себе тим, що він одружився з вами. Через гроші! Не давайте йому занадто багато. У фермера Райкеса гарненька молода дружина. Спитайте свого Альфреда, скільки часу він там проводить». Вона дуже розлютилася. Ясна річ! Я продовжила: «Я лише попереджую вас, подобається це вам чи ні. Цей чоловік уб’є вас у ліжку й оком не мигне. Він негідник. Можете казати мені що хочете, але пам’ятайте мої слова. Він негідник!»

– І що вона сказала?

Міс Говард зробила дуже виразну гримасу.

– «Дорогий Альфред», «милий Альфред», «злий наклеп», «гидка брехня», «мерзенна жінка» звинуватила її «коханого чоловіка». Що раніше я піду звідти, то краще. Отже, я йду.

– Але не вже?

– Цієї ж хвилини!

Якусь мить ми сиділи та дивилися на неї. Нарешті Джон Кавендіш, переконавшись, що його вмовляння не допомагають, устав і пішов, щоб переглянути розклад потягів. Дружина прямувала за ним, бурмочучи, що треба переконати місіс Інґлторп ще раз усе зважити.

Коли вона вийшла з кімнати, обличчя міс Говард змінилося. Вона нетерпляче схилилася до мене.

– Містере Гастінґс, ви чесний чоловік. Можна вам довіритися?

Це трохи мене вразило. Вона поклала руку на моє плече і стишила голос до шепоту:

– Пригляньте за нею, містере Гастінґс. Моя бідна Емілі. Вони як зграя акул – усі вони. О, я знаю, про що кажу. Усі вони зараз у фінансовій скруті й намагаються витягти з неї гроші. Я захищала її, скільки змогла. Тепер, коли я не стою в них на шляху, вони дуритимуть її.

– Звичайно, міс Говард, – сказав я. – Я зроблю все можливе, але думаю, ви просто збуджені та дуже накручені.

Вона перервала мене, повільно накивуючи вказівним пальцем.

– Молодий чоловіче, просто повірте мені. Я прожила на цьому світі більше, ніж ви. Тому прошу вас: тримайте очі широко розплющеними. Побачите, що я маю на увазі.

Через відчинене вікно долинув шум автомобіля; міс Говард встала й попрямувала до дверей. Зовні почувся голос Джона. Коли її рука вже була на дверній клямці, вона повернула голову через плече й махнула мені:

– Найголовніше, містере Гастінґс, приглядайте за тим дияволом, її чоловіком!

Часу на більше не було. Міс Говард поглинув гучний хор протестів і прощань. Інґлторпи не з’явилися.

Після того як машина від’їхала, місіс Кавендіш раптом відійшла від групи, перетнула доріжку та попрямувала через газон назустріч високому бородатому чоловікові, який, очевидно, ішов до будинку. Протягнувши йому свою руку, вона зашарілася.

– Хто це? – запитав я різко, бо інстинктивно не довіряв цьому чоловікові.

– Це доктор Бауерстайн, – сказав Джон.

– Що за доктор Бауерстайн?

– Він зупинився в селі, щоб оговтатися після серйозного нервового зриву. Спеціаліст із Лондона; дуже розумний чоловік, гадаю, один із найкращих на цей час експертів з отрут.

– Крім того, він – великий друг Мері, – додала слівце Синтія.

Джон Кавендіш нахмурився та змінив тему.

– Прогуляймося, Гастінґсе. Паскудна справа. У неї завжди був гострий язик, але на всю Англію немає відданішого друга, ніж Івлін Говард.

Він повів мене стежкою поміж зелені насадження, і ми спустилися в село через лісок, що був межею одного боку садиби.

Коли ми проходили через ворота, повертаючись із прогулянки, нам кивнула головою та всміхнулася гарненька, схожа на циганку молодиця, що йшла в протилежний бік.

– Приємна дівчина, – захоплено зауважив я.

Джонове обличчя заклякло.

– Це була місіс Райкес.

– Та, що міс Говард…

– Саме та, – сказав Джон аж занадто різко.

Я згадав сивоволосу жінку з великого будинку й це свіже пустотливе личко, яке щойно всміхнулося нам, і через мене пройшов холодок передчуття. Я негайно відігнав його.

– Стайлз – славна місцина, – сказав я Джонові.

Він кивнув досить похмуро.

– Так, прекрасна садиба. Колись вона буде моєю – мала б бути за законом, якби мій батько склав заповіт справедливо. Тоді я б не був у такій скруті, як тепер.

– Ти на мілині, так?

– Мій дорогий Гастінґсе, не побоюся зізнатися тобі, що розуму не доберу, де взяти гроші.

– А брат не може тобі допомогти?

– Лоуренс? Він уже давно витратив усе до копійки, щоб публікувати дурні віршики в розкішних палітурках. Ні, ми обоє нужденні. Мушу визнати, що мама завжди була до нас дуже добра. Принаймні до недавнього часу. Відтоді як вона вийшла заміж… – Він замовк і нахмурився.

Уперше я відчув, що разом з Івлін Говард з атмосфери дому зникло щось незамінне. Її присутність означала безпеку. Тепер безпека зникла, і повітря було насичене підозрами. Мені на думку знову спало похмуре обличчя доктора Бауерстайна. Голову заповнили нечіткі підозри всіх у всьому. На якусь мить з’явилося передчуття невідворотного лиха.

Розділ другий Шістнадцяте та сімнадцяте липня

Я прибув до Стайлзу п’ятого липня. Тепер перейду до подій шістнадцятого та сімнадцятого числа того місяця. Для зручності читача переказуватиму все якнайточніше. Згодом деякі факти випливли під час слідства й тривалих і нудних перехресних допитів.

Через кілька днів після від’їзду Івлін Говард я отримав від неї лист, у якому вона повідомляла, що влаштувалася медсестрою в найбільшій лікарні в Міддлінґемі, промисловому містечку миль за п’ятнадцять від Стайлзу, і благала повідомити її, якщо місіс Інґлторп виявить бажання примиритися.

Єдиною ложкою дьогтю, що затьмарювала спокій моїх днів, була незвичайна і, на мою думку, абсолютно незрозуміла перевага, яку місіс Кавендіш надавала компанії доктора Бауерстайна. Що вона побачила в тому чоловікові, я не можу собі уявити, але жінка постійно запрошувала його до садиби, і вони часто виходили разом на довгі прогулянки. Зізнаюся: мені було надзвичайно важко зрозуміти цю прихильність.

Шістнадцяте липня припало на понеділок. Це був день переполоху. У суботу відкрився благодійний ярмарок, і того вечора був запланований приурочений цьому захід, на якому місіс Інґлторп мала декламувати вірш про війну. Із самого ранку ми всі працювали над організацією заходу та прикрашанням зали в селі, де він мав відбутися. Пізно пообідали та провели полудень, відпочиваючи в садку. Я помітив, що Джон поводився якось незвично. Він був надзвичайно збуджений і розтривожений.

Після чаю місіс Інґлторп прилягла відпочити перед вечірньою подією, а я запропонував Мері Кавендіш зіграти партію в теніс.

Десь за чверть сьома місіс Інґлторп покликала нас, попередивши, що ми запізнимося, бо вечеря сьогодні раніше. Ми поквапилися, щоб зібратися вчасно, і ще не встигли закінчити трапезу, як машина вже чекала перед дверима.

Захід пройшов із великим успіхом, виступ місіс Інґлторп зустріли бурхливими оплесками. Окрім цього, було також кілька живих картин, у яких брала участь Синтія. Вона не повернулася з нами, тому що її запросили на вечерю, і дівчина залишалася ночувати у своїх подруг, з якими позувала в живих картинах.

Наступного ранку місіс Інґлторп снідала в ліжку, тому що була досить утомлена; але о пів на першу вона з’явилась у відмінному настрої й потягла мене з Лоуренсом на святковий обід.

– Таке чарівне запрошення від місіс Роулстон. Вона, знаєте, сестра леді Тедмінстер. Роулстоуни прибули сюди ще з Вільгельмом Завойовником – одна з наших найдревніших сімей.

Мері залишилася в Стайлзі під приводом раніше домовленої зустрічі з доктором Бауерстайном.

Обід був дуже приємним, і коли ми їхали назад, Лоуренс запропонував повернутися через Тедмінстер, розташований менш ніж за милю вбік від нашого шляху, і відвідати Синтію в аптеці. Місіс Інґлторп підтримала цю ідею, але оскільки повинна була написати кілька листів, то висадила нас там, і ми мали повернутися разом із Синтією ресоркою.

Нас затримав недовірливий санітар, поки не підійшла Синтія. У неї був свіжий і гарний вигляд у довгому білому спецхалаті. Вона привела нас до свого святилища й представила колезі, досить моторошній особі, яку Синтія весело називала «Шишка».

– Скільки пляшечок! – вигукнув я, оглядаючи невеличку кімнату. – Ви справді знаєте, що в кожній із них?

– Скажіть щось оригінальне, – зітхнула Синтія. – Усі, хто сюди заходять, кажуть це. Ми вже планували вручити приз першому, хто не скаже: «Скільки пляшечок!» І я знаю, що ви скажете далі: «Скількох людей ви отруїли?»

Сміючись, я зізнався в цьому.

– Якби ви, люди, тільки знали, як легко отруїти когось помилково, то не жартували б про це. Що ж, вип’ємо чаю. Ця шафка заповнена різноманітними таємними припасами. Ні, Лоуренсе, це шафка з отрутами. Та велика шафка. Саме та.

Ми пили чай у веселому настрої, а опісля допомогли Синтії мити посуд. Коли відклали останню чайну ложечку, у двері постукали. Вираз облич Синтії та «Шишки» раптово змінився на непривітні та грізні гримаси.

– Увійдіть, – сказала Синтія різким діловим тоном.

Усередину зайшла молода перелякана медсестра з пляшечкою, яку протягнула «Шишці», але та вказала на Синтію, сказавши загадкові слова:

– Сьогодні мене тут немає.

Синтія взяла пляшечку й вивчила її з суворістю судді.

– Її мали принести сьогодні вранці.

– Старша медсестра дуже шкодує. Вона забула.

– Медсестри повинні читати правила, написані по той бік дверей.

З виразу молодої медсестрички я зрозумів, що немає найменшого шансу, що вона ризикне повторити це послання тій «страшній сестрі».

– Отже, це не можна зробити до завтрашнього ранку, – підсумувала Синтія.

– Можливо, ви приготуєте це нам сьогодні ввечері?

– Як ви добре знаєте, – великодушно сказала Синтія, – ми дуже зайняті, але якщо знайдемо трохи часу, то приготуємо.

Медсестра пішла, і Синтія швидко взяла баночку з полиці, наповнила пляшечку й поклала її на стіл біля дверей.

Я розсміявся.

– Дисципліну слід підтримувати?

– Саме так. Вийдемо на наш невеликий балкончик. З нього можна побачити всі відділення лікарні.

Я пішов за Синтією та її подругою, і вони показали мені різні відділення. Лоуренс залишився позаду, та за якусь мить Синтія озирнулася й покликала його приєднатися до нас. Потім глянула на годинник.

– Роботи більше немає, «Шишко»?

– Ні.

– Гаразд. Тоді замикаймо та ходімо.

Того дня я побачив Лоуренса в зовсім іншому світлі. На відміну від Джона, було надзвичайно важко зрозуміти, що це за людина. Він був повною протилежністю свого брата практично в усьому, надзвичайно сором’язливий і замкнутий. Однак у його манерах був певний шарм, і я подумав, що, якщо пізнати його краще, можна мати до нього більш глибокі почуття. Я завжди вважав, що його ставлення до Синтії було досить незграбне, та й дівчина, у свою чергу, наче соромилася його. Але того дня вони обоє були дуже веселі, щебетали одне з одним, як двоє дітлахів.

Коли проїжджали через село, я згадав, що мені потрібні кілька марок, тому ми зупинилися біля поштового відділення.

Вийшовши з будівлі, я наскочив на маленького чоловічка, що саме заходив. Я відійшов убік, щоб вибачитися, коли раптом, голосно скрикнувши, він міцно обійняв мене й поцілував.

– Mon ami Гастінґс! – викрикнув він. – Це таки mon ami Гастінґс!

– Пуаро! – вигукнув я.

Я повернувся до ресорки.

– Міс Синтіє, яка несподівана для мене зустріч! Це мій старий друг, мсьє Пуаро, якого я багато років не бачив.

– О, ми знаємо, мсьє Пуаро, – весело відповіла Синтія. – Але я й не здогадувалася, що він ваш друг.

– Так, справді, – серйозно сказав Пуаро. – Я знаю мадемуазель Синтію. Своєю присутністю тут я завдячую доброті місіс Інґлторп.

Коли я запитально глянув на нього, він додав:

– Так, друже мій, досить люб’язно з її боку запропонувати свою гостинність сімом моїм співвітчизникам, які, на жаль, стали біженцями зі своєї батьківщини. Ми, бельгійці, завжди згадуватимемо місіс Інґлторп із вдячністю.

На вигляд Пуаро був доволі незвичайний чоловічок. Не вищий від п’яти футів шести дюймів, але тримався з неймовірною гідністю. Його голова формою нагадувала яйце й завжди була ледь нахилена в один бік. Жорсткі вуса, як у військових. Акуратність одягу просто дивовижна. Мені здавалося, що й пилинка завдасть йому більше болю, ніж вогнепальна рана. Проте цей химерний дженджуристий чоловічок, який, як я прикро зауважив, тепер накульгував, колись мав славу одного з найзнаменитіших співробітників бельгійської поліції. Його детективне чуття було надзвичайне, і він досяг успіху, розплутуючи найскладніші справи того часу.

Пуаро вказав мені на скромний будинок, де проживав зі своїми співвітчизниками, і я пообіцяв незабаром навідатися. Потім він ефектно підняв капелюх, прощаючись із Синтією, і ми рушили до котеджу.

– Дуже приємний чоловік, – сказала Синтія. – Я й не знала, що ви знайомі.

– Самі того не знаючи, ви виявили гостинність до знаменитості, – відповів я.

Решту дороги я переказував їм різні подвиги й перемоги Еркюля Пуаро.

Усі повернулися в чудовому настрої. Коли ми ввійшли в передпокій, місіс Інґлторп вийшла зі свого будуара. Здавалося, вона чимось стривожена й засмучена.

– А, це ви, – сказала вона.

– Тітонько Емілі, щось сталося? – запитала Синтія.

– Звісно, ні, – різко відповіла місіс Інґлторп. – Що може статися?

Тоді вона помітила Доркас, покоївку, яка йшла в їдальню, і попросила її занести в будуар кілька марок.

– Так, мадам. – Стара служниця завагалася, а тоді нерішуче додала: – Мадам, може, вам краще лягти спати? У вас дуже втомлений вигляд.

– Мабуть, ти маєш рацію, Доркас… Так… Ні… Не зараз. Мушу закінчити кілька листів, перш ніж заберуть пошту. Ти розпалила камін, як я просила?

– Так, мадам.

– Тоді я ляжу одразу ж після вечері.

Вона знову повернулася в будуар, а Синтія дивилася їй услід.

– Оце так! Цікаво, що ж сталося? – звернулася вона до Лоуренса.

Він, здавалося, не почув її, бо, не зронивши й слова, розвернувся й вийшов із будинку.

Я запропонував дівчині трохи пограти в теніс перед вечерею і, коли Синтія погодилася, побіг нагору по ракетку.

Сходами спускалася місіс Кавендіш. Можливо, це моя вигадка, та вона також мала дивний стурбований вигляд.

– Добре прогулялися з доктором Бауерстайном? – запитав я, намагаючись бути якомога байдужішим.

– Я не ходила, – коротко відповіла вона. – Де місіс Інґлторп?

– У будуарі.

Вона схопилася рукою за поруччя, тоді, здавалося, зібралася з силами перед зустріччю й швидко спустилася повз мене сходами, пройшла через коридор до будуара й, увійшовши, зачинила за собою двері.

Коли за кілька хвилин, прямуючи на тенісний корт, я пробігав повз відчинене вікно будуара, то не міг не почути уривок з їхнього діалогу. Мері Кавендіш говорила голосом жінки, яка відчайдушно намагається не втратити самоконтролю:

– Тобто ви не покажете це мені?

На що місіс Інґлторп відповіла:

– Люба моя Мері, це не має нічого спільного з тією справою.

– Тоді покажіть мені.

– Запевняю тебе, це не те, що ти думаєш. Це взагалі тебе не стосується.

На що Мері Кавендіш відповіла з дедалі сильнішою гіркотою в голосі:

– Звичайно, я мала здогадатися, що ви покриватимете його.

Синтія чекала мене й нетерпляче заговорила:

– Що я розповім! Була жахлива сварка! Я вже все дізналася від Доркас.

– Що за сварка?

– Між тіткою Емілі та ним! Я таки сподіваюся, що вона нарешті викрила його!

– То Доркас була присутня?

– Звичайно, ні. Просто «випадково проходила біля дверей». Таку бучу здійняли. Хотіла б я знати, що ж саме там було.

Я пригадав смагляве обличчя місіс Райкес, а також попередження Івлін Говард, але розсудливо вирішив притримати язик за зубами, поки Синтія перебирала всі можливі гіпотези й піднесено висловила надію:

– Тітка Емілі прожене його геть і ніколи більше з ним не говоритиме.

Я намагався знайти Джона, але його ніде не було. Очевидно, сьогодні пополудні відбулося щось дуже важливе. Я намагався забути випадково почуті слова, але як не старався, не зміг повністю стерти їх зі своєї пам’яті. Який стосунок мала Мері Кавендіш до цієї справи?

Коли я спустився на вечерю, у вітальні був містер Інґлторп. Його обличчя не виказувало жодної емоції, як завжди, і мене знову вразила абсурдна нереальність цього чоловіка.

Нарешті спустилася місіс Інґлторп. Вона все ще мала схвильований вигляд, і під час їди панувала натягнута тиша. Інґлторп був надзвичайно мовчазний. Як правило, він оточував дружину маленькими знаками уваги, підкладаючи їй під спину подушечку, граючи роль відданого чоловіка. Відразу по обіді місіс Інґлторп знову пішла до своєї кімнати.

– Мері, принеси мені каву, – звеліла вона. – У мене п’ять хвилин, щоб переглянути пошту.

Ми з Синтією сіли біля відчиненого вікна вітальні. Мері Кавендіш принесла нам каву. Вона здавалася збудженою.

– Вам, молоді люди, увімкнути світло чи ви надаєте перевагу сутінкам? – запитала вона. – Синтіє, віднесеш каву місіс Інґлторп? Я зараз наллю.

– Не хвилюйся, Мері, – сказав Інґлторп. – Я віднесу це Емілі.

Він налив чашку кави й, обережно несучи її, вийшов із кімнати.

Лоуренс пішов за ним, а місіс Кавендіш сіла біля нас.

Усі троє якийсь час сиділи в тиші. Славна була ніч, спекотна та спокійна. Місіс Кавендіш трохи обвівала себе пальмовим листком.

– Надто душно, – тихо сказала вона. – Буде гроза.

Прикро, але моменти гармонії такі короткі! Моє блаженство різко обірвав добре відомий, але глибоко ненависний мені голос із холу.

– Доктор Бауерстайн! – вигукнула Синтія. – Дивний час для візиту!

Я ревниво зиркнув на Мері Кавендіш, але, схоже, це її зовсім не схвилювало, ніжна блідість її обличчя не змінилася.

Через якусь мить Альфред Інґлторп провів у кімнату доктора, який, розсміявшись, заявив, що йому не варто заходити до вітальні в такому вигляді. І правда, видовище було жалюгідне, бо гість сильно заляпався брудом.

– Що це ви робили, докторе? – викрикнула місіс Кавендіш.

– Мушу спершу вибачитися, – сказав чоловік. – Я не збирався заходити, але містер Інґлторп наполягав.

– Ну, Бауерстайне, ви в жахливому стані, – зазначив Джон, входячи з холу. – Випийте кави та розкажіть нам, що ж із вами сталося.

– Дякую. Розкажу.

Він розсміявся з легким відтінком гіркоти, описуючи, як виявив надзвичайно рідкісний вид папороті у важкодоступному місці та як, намагаючись дістатися до рослини, шубовснув, на свій сором, у найближчу калюжу.

– Сонце швидко висушило мене, – додав він, – але боюся, що мій зовнішній вигляд ганебний.

Саме цієї миті місіс Інґлторп із холу покликала Синтію, і дівчина вибігла з вітальні.

– Люба, будь ласка, віднеси мій бювар. Піду спати.

Двері в передпокій були відчинені навстіж. Я встав, коли Синтія зірвалася з місця, Джон сидів поруч зі мною. Тобто було троє свідків, які могли б заприсягнути, що місіс Інґлторп сама несла каву, ще не відпивши з чашки. Для мене вечір виявився повністю зруйнованим присутністю доктора Бауерстайна. Здавалося, що цей чоловік ніколи не піде. Нарешті він піднявся, і я зітхнув із полегшенням.

– Я проведу вас у село, – сказав містер Інґлторп. – Мушу зустрітися з нашим розпорядником щодо деяких рахунків на будинок. – Він повернувся до Джона. – Мене не чекайте. Візьму з собою ключ від вхідних дверей.

Розділ третій Ніч трагедії

Для того щоб ця частина моєї розповіді була зрозумілішою, надаю план другого поверху Стайлзу. Вхід до кімнат прислуги пролягає через двері Б. Вони не з’єднані з правим крилом, де знаходяться покої Інґлторпів.



Здавалося, була середина ночі, коли мене розбудив Лоуренс Кавендіш. У його руці була свічка, а на обличчі – тривога, з якої я зрозумів, що трапилося щось серйозне.

– У чому річ? – запитав я, підводячись у ліжку й намагаючись зібратися з думками.

– Боюся, матері дуже зле. У неї якийсь напад. На жаль, вона замкнулася в кімнаті.

– Уже йду.

Я вискочив із ліжка і, кутаючись у халат, поквапився за Лоуренсом уздовж коридору та галереї до правого крила будинку.

До нас приєдналися Джон Кавендіш і ще дехто зі слуг, які стояли неподалік із приголомшеним виглядом. Лоуренс глянув на брата.

– Як нам діяти?

Я подумав, що ніколи ще його невпевненість не була такою виразною.

Джон із силою посмикав клямку дверей місіс Інґлторп, та це не дало жодного ефекту. Двері, очевидно, були замкнені зсередини. На той момент уже всі мешканці будинку були на ногах. Із кімнати долинали дуже тривожні звуки. Стало очевидно, що треба діяти.

– Спробуйте пробратися через кімнату містера Інґлторпа, сер, – волала Доркас. – Бідолашна господиня!

Раптом я зрозумів, що Альфреда Інґлторпа тут не було, лише його одного. Джон відчинив двері до його кімнати. Там було дуже темно, та позаду йшов Лоуренс зі свічкою, і в мерехтливому світлі ми побачили, що ліжко застелене, і жодних ознак того, що до цього в кімнаті хтось перебував.

Ми одразу попрямували до суміжних дверей. І вони були замкнені зсередини. Що ж робити?

– Ой, лишенько, сер, – лементувала Доркас, заламуючи руки, – як же нам діяти?

– Треба виламувати двері, я гадаю. Хоча це буде важко. Хай якась із покоївок розбудить Бейлі та відправить його по доктора Вілкінза. Тепер спробуймо двері. Хоча заждіть, є ще двері до кімнати міс Синтії?

– Так, сер, та вони завжди замкнені. Ніколи не відчинялися.

– Можна просто глянути.

Джон швиденько побіг до кімнати міс Синтії. Там уже була Мері Кавендіш, що трясла дівчину, яка, напевно, мала надзвичайно міцний сон, і намагалася її розбудити.

За кілька секунд він повернувся.

– Нічого хорошого. Теж замкнені. Треба виламувати двері. Здається, ці менш міцні, ніж ті, що з коридору.

Ми напружилися та налягли всі разом. Двері було зроблено з суцільного дерева, і якийсь час вони опиралися нашим зусиллям, та зрештою піддалися під нашою вагою і з голосним гуркотом відчинилися навстіж.

Ми всі загриміли всередину, Лоуренс досі зі свічкою в руці. Місіс Інґлторп лежала в ліжку, усе її тіло було охоплене сильними конвульсіями, під час яких, вона, напевно, перевернула столик поруч із ліжком. Проте, коли ми ввійшли, її кінцівки розслабилися, і жінка відкинулася на подушки.

Джон перетнув кімнату й запалив газову лампу. Потім, обернувшись до Енні, однієї з покоївок, попросив її піти до їдальні та принести бренді. Після цього підійшов до своєї матері, у той час як я відмикав двері в коридор.

Я повернувся до Лоуренса, щоб сказати, що краще піду, якщо моя допомога не потрібна, та слова завмерли на губах. Мені ще ніколи не доводилося бачити такий переляканий вираз обличчя. Він був блідий, наче крейда. Зі свічки, яку чоловік тримав тремтячими руками, на килим капав віск. Очі, сповнені жахом чи якоюсь схожою емоцією, непорушно дивилися в точку поверх моєї голови на дальній стіні. Наче він побачив щось, що змусило його закам’яніти. Інстинктивно я прослідкував його погляд, та нічого незвичайного не побачив. Мерехтіння попелу в каміні, акуратно виставлені в ряд прикраси на поличці над ним – нічого загрозливого.

Сила нападів місіс Інґлторп, здається, згасала. І вона почала говорити уривками.

– Уже краще… так раптово… необдумано вчинила… замкнувшись.

На ліжко впала тінь, підвівши погляд, я побачив Мері Кавендіш, що стояла у дверях, обійнявши рукою Синтію. Здавалося, вона підтримувала дівчину, яка мала розгублений вигляд і була сама на себе не схожа. Її обличчя було дуже рум’яне, і вона невпинно позіхала.

– Бідна Синтія дуже налякалася, – тихо мовила місіс Кавендіш.

Сама вона – я помітив – була одягнена у свій білий робочий одяг. Напевно, уже було пізніше, ніж я гадав. Я побачив слабкий промінчик денного світла, що пробивався крізь штори на вікні, і годинник на полиці над каміном указував, що вже майже п’ята.

Мене раптом наполохав придушений крик, що линув від ліжка. Бідолашну жінку скував новий напад болю. Конвульсії були настільки сильні, що здавалися нестерпними. Усі розгубилися. Ми скупчилися навколо неї, не спроможні допомогти чи полегшити страждання. Від останньої конвульсії місіс Інґлторп відірвалася від ліжка, опираючись на голову й на п’яти, неймовірно вигнувши тіло дугою. Мері та Джон безуспішно намагалися дати їй ще бренді. Минули миті. І знову – тіло дивно вигнулося дугою.

У цей момент доктор Бауерстайн увійшов до кімнати, авторитетно всіх розштовхуючи. На секунду він завмер на місці, дивлячись на постать у ліжку, але в ту ж мить місіс Інґлторп придушено закричала, спрямувавши погляд на доктора:

– Альфред… Альфред… – і непорушно впала на подушки.

Поспіхом доктор підійшов до ліжка, схопив її за руки та енергійно почав ними рухати, виконуючи штучне дихання, наскільки мені відомо. Він віддав кілька коротких і різких наказів прислузі. Авторитарним помахом руки відіслав нас усіх до дверей. Ми дивилися на нього із захопленням, хоча в душі всі вже знали, що було занадто пізно і щось удіяти вже неможливо. З виразу його обличчя я розумів, що й у нього самого було мало надії.

Зрештою він полишив свої спроби, сумно хитаючи головою. І в цю мить ми почули кроки ззовні та доктор Вілкінз, особистий лікар місіс Інґлторп, огрядний метушливий невеличкий чоловік, увірвався всередину.

Доктор Бауерстайн у кількох словах пояснив, як він проходив повз ворота будинку, коли з них виїхав автомобіль, і як поквапився хутчіш до будинку в той час, коли автомобіль поїхав по доктора Вілкінза. Кволим рухом руки вказав на постать у ліжку.

– Ду-уже печально. Ду-уже печально, – бурмотів доктор Вілкінз. – Бідолашна мила жінка. Завжди робила забагато… забагато… не слухала моїх порад. Я попереджував її: «Шануйтеся». Але ні… її бажання творити добро було занадто сильним. І природа повстала. При-ро-да по-вста-ла.

Я помітив, що доктор Бауерстайн пильно дивився на місцевого лікаря, звертаючись до нього.

– Конвульсії були дуже потужні, докторе Вілкінз. Шкода, що вас не було тут, щоб побачити. Вони були… стовбнякового типу.

– Ах! – сказав доктор Вілкінз, замислившись.

– Волів би поговорити з вами наодинці, – мовив доктор Бауерстайн і звернувся до Джона: – Ви не проти?

– Звичайно, ні.

Усі вийшли в коридор, залишивши обох лікарів наодинці, я почув, як позаду нас двері замкнулися на ключ.

Ми повільно спустилися сходами. Я був надзвичайно збуджений. До певної міри я володів дедуктивним талантом, і поведінка доктора Бауерстайна підняла в думках бурю різноманітних висновків. Мері Кавендіш поклала долоню на мою руку.

– Що ж таке? Чому доктор Бауерстайн поводився так… дивно?

Я глянув на неї.

– Знаєте, що я думаю?

– Що?

– Послухайте! – Я оглянувся, чи ніхто нас не чує, і знизив голос до шепоту. – Думаю, її отруїли! Упевнений, доктор Бауерстайн це підозрює.

– Що? – Жінка притислася до стіни, її зіниці сильно розширилися.

Потім вона закричала так, що я аж налякався:

– Ні, ні! Тільки не це… не це!

Вирвавшись від мене, вона побігла догори сходами. Я попрямував за нею, боячись, щоб Мері не знепритомніла. Коли я її наздогнав, вона стояла, опершись на поруччя, смертельно бліда. Жінка роздратовано відмахнулася від мене рукою.

– Ні, ні… залиште мене. Мені краще побути самій. Дозвольте мені побути в спокої кілька хвилин. Ідіть униз до інших.

Я знехотя скорився. Джон і Лоуренс були в їдальні. Я мовчки приєднався до них та, гадаю, висловив загальну думку, коли зрештою порушив тишу:

– Де містер Інґлторп?

Джон похитав головою.

– Його немає в будинку.

Наші погляди зустрілися. Де ж був Альфред Інґлторп? Його відсутність дивна й незрозуміла. Я згадав передсмертні слова місіс Інґлторп. Що вони означали? Що ще вона могла б нам розповісти, якби їй вистачило часу?

Нарешті ми почули, як лікарі спускаються сходами. Доктор Вілкінз мав вигляд самовдоволений та захоплений і намагався приховати внутрішнє хвилювання зовнішнім спокоєм. Доктор Бауерстайн залишався на задньому плані, його похмуре бородате обличчя лишалося незмінним. Доктор Вілкінз говорив за них обох. Він звернувся до Джона:

– Містере Кавендіш, прошу вашої згоди на розтин.

– Це обов’язково? – похмуро запитав Джон. Його обличчя скривилося від болю.

– Абсолютно, – мовив доктор Бауерстайн.

– Тобто?

– Ні доктор Вілкінз, ні я не зможемо надати довідку про смерть, зважаючи на обставини.

Джон схилив голову.

– У такому разі в мене немає іншого вибору, ніж погодитися.

– Дякую, – коротко сказав доктор Вілкінз. – Ми пропонуємо зробити це завтра ввечері… тобто вже сьогодні ввечері. – І він зиркнув на денне світло. – Зважаючи на обставини, навряд чи вдасться уникнути розслідування смерті… Такі формальності є обов’язковими, та прошу вас не хвилюватися.

Зависла пауза, а потім доктор Бауерстайн вийняв два ключі з кишені та вручив їх Джонові.

– Це ключі від обох кімнат. Я їх замкнув, і, на мою думку, на цей час краще, щоб вони так і залишалися.

Після цього лікарі пішли.

У мене в голові крутилася думка, яку я врешті вирішив висловити. Та відчував, що варто бути обачним у цій справі. Я знав, що Джон боявся будь-якої публічності, він – легкий у спілкуванні оптиміст, який ішов на компроміс при виникненні проблем. Буде важко переконати його в розважливості мого плану. Лоуренс, з іншого боку, менш консервативний та з багатою уявою, був для мене прийнятнішим однодумцем. Безсумнівно, настала мить, коли я мав узяти ініціативу у свої руки.

– Джоне, – сказав я, – хочу тебе дещо попросити.

– Що ж?

– Пам’ятаєш, я згадував про свого друга Пуаро? Бельгійця, що зараз тут перебуває? Він – славетний детектив.

– Так.

– Хочу, щоб ти дозволив мені покликати його… розслідувати цю справу.

– Що… зараз? До розтину?

– Швидка реакція – це перевага, якщо… якщо були якісь протизаконні дії.

– Дурниці! – залементував Лоуренс злісно. – На мою думку, це все вигадки Бауерстайна! У Вілкінза й думки такої не було, доки Бауерстайн її йому не підкинув. Але, як і всі професіонали, Бауерстайн має свої химери. Отрута – то його хобі, тож вона йому всюди ввижається.

Зізнаюся, мене здивувала реакція Лоуренса. Він рідко бував таким різким у будь-чому.

Джон вагався.

– Я не поділяю твоєї думки, Лоуренсе, – зрештою промовив він. – Я схиляюся до того, щоб надати Гастінґсу свободу дій, хоча я б, мабуть, трішки зачекав. Навіщо нам непотрібні скандали?

– Ні, ні, – із запалом сказав я, – вам нічого боятися. Пуаро – сама конфіденційність.

– Гаразд, роби як знаєш. Залишаю це на тебе. Хоча якщо все саме так, як ми підозрюємо, то справа цілковито зрозуміла. Хай мене простить Бог, якщо я його безпідставно звинувачую!

Я глянув на свій годинник. Шоста година. Вирішив не втрачати більше часу.

Проте відстрочку на п’ять хвилин я таки собі дозволив і провів їх, порпаючись у бібліотеці, доки не знайшов медичну книжку, у якій був опис отруєння стрихніном.

Розділ четвертий Пуаро розслідує

Будинок, у якому мешкав бельгієць у селі, розташувався неподалік паркових воріт. Туди швидше можна було дістатися вузькою стежиною у високій траві, оминаючи звивистий в’їзд. Тож я пішов тим шляхом і майже дістався будиночка, коли мою увагу привернула постать чоловіка, що біг у мій бік. То був містер Інґлторп. Де ж він перебував до цього часу? Як збирався пояснити свою відсутність?

Він одразу ж на мене накинувся.

– Боже мій! Це жахливо! Бідолашна моя дружина! Я щойно довідався.

– Де ви були? – запитав я.

– Мене затримав учора ввечері Денбі. Було вже по першій, коли ми закінчили. Потім я зрозумів, що все-таки забув ключа. Не хотів підіймати на ноги весь будинок, тож Денбі запропонував мені переночувати в нього.

– Як ви почули ці новини? – знову запитав я.

– Вілкінз прийшов до Денбі, щоб повідомити йому. Моя бідна Емілі! Така саможертовна… така благородна особистість. Вона переоцінила свої сили.

Мене переповнило почуття відрази. Який же цей чоловік самовдоволений ханжа!

– Маю поспішати, – сказав я, вдячний, що той не допитувався, куди саме.

За кілька хвилин я стукав у двері котеджу «Ліствейз».

Не отримавши відповіді, я нетерпляче повторив свою спробу. Наді мною обережно відчинилося вікно, і з нього визирнув сам Пуаро.

З його вуст вилетів здивований вигук, коли він угледів мене. Кількома словами я описав нічну трагедію й попросив його допомоги.

– Заждіть, друже, я вас впущу, і ви розповісте мені все про цю справу, доки я вдягатимуся.

За мить Пуаро відчинив двері та провів мене в кімнату. Там посадовив у крісло, і я переповів усе про подію, нічого не приховуючи, не оминаючи жодної обставини, хоч би якою незначною вона видавалася, у той час як сам він акуратно й методично вибирав собі одяг.

Я розповів йому про те, як прокинувся, про передсмертні слова місіс Інґлторп, про відсутність її чоловіка, про сварку напередодні, про уривки розмови між Мері та її свекрухою, яку я підслухав, про попередню сварку між місіс Інґлторп та Івлін Говард і про натяки останньої.

Моя розповідь не видалася такою зрозумілою, як мені того хотілося. Я повторювався кілька разів і час від часу повертався назад, забуваючи про деякі деталі. Пуаро люб’язно всміхався до мене.

– Думки плутаються? Чи не так? Не поспішайте, mon ami. Ви напружені; ви збуджені… і це природно. Тепер, коли ми заспокоїлися, розставимо факти акуратно, на свої місця. Ми аналізуватимемо й відкидатимемо. Важливі – на один бік; неважливі – фух… – Він скривив своє схоже на херувимчика обличчя й досить комічно дмухнув. – Відганятимемо їх геть!

– Це все дуже добре, – запротестував я, – та звідки ви знатимете, які важливі, а які – ні? Це завжди здається мені таким складним.

Пуаро енергійно захитав головою. І почав розгладжувати вуса з надзвичайною турботою.

– Усе не так. Voyons! [3] Один факт веде до іншого й так далі. Чи наступний до нього пасує? A merveille! [4] Чудово! Ідемо далі. Наступний факт – ні! О, як цікаво! Чогось не вистачає, немає ланки в ланцюжку. Ми досліджуємо. Шукаємо. І ось маленький цікавий факт, мізерна часточка, яка ні до чого не пасувала, то вставимо її тут! – Він екстравагантно махнув рукою. – Це – значуще! Дуже важливе!

– Та-ак…

– Ах! – Пуаро зажестикулював пальцем до мене так енергійно, що я аж відсахнувся. – Знайте! Біда буде детективові, що каже: «Це така дрібниця, що вона не має значення. Це мені не потрібно. Я про це забуду». Це породжує плутанину! Усе має значення.

– Я знаю. Ви завжди мені про це нагадували. Тому я й розповідав усе в подробицях, попри те, видаються вони мені важливими чи ні.

– І я вами дуже задоволений. У вас хороша пам’ять, і ви чесно подали мені всі факти. Не казатиму про порядок, у якому ви їх виклали… направду, мені прикро! Але я ставлюся до цього поблажливо: ви засмучені. І, гадаю, саме через це оминули важливу обставину.

– Ви про що? – запитав я.

– Ви не розповіли мені, чи місіс Інґлторп добре поїла минулого вечора.

Я сидів і дивився на нього. Напевно, війна подіяла на мозок маленького чоловічка. Він чистив своє пальто перед тим, як його одягти, і здавався цілковито поглинутим у цей процес.

– Не пам’ятаю, – відповів я. – І в будь-якому разі я не розумію…

– Не розумієте? Але ж це чи не найважливіше.

– Не розумію чому, – мовив я трохи роздратовано. – Наскільки я пам’ятаю, вона багато не їла. Жінка була очевидно засмучена, що зіпсувало її апетит. Це природно.

– Так, – вдумливо промовив Пуаро, – це природно.

Він відчинив шухляду та вийняв невеличкий портфель, потім обернувся до мене.

– Я готовий. Ідемо до маєтку, вивчатимемо справу на місці. Перепрошую, mon ami, ви поспіхом одягалися, і ваша краватка змістилася набік. Дозвольте. – Він управним рухом її вирівняв. – Ça y est! [5] Що ж, рушаймо?

Ми поквапилися до селища, повернули біля воріт будинку. Пуаро зупинився на мить, пильно роздивився прекрасні простори парку, що досі виблискували ранковою росою.

– Яка краса, яка краса, та бідолашна родина охоплена сумом, зламана горем.

Він незворушно на мене дивився, коли це говорив, і я відчув, як зашарівся під його тривалим поглядом.

Чи була родина зламана горем? Чи сум від смерті місіс Інґлторп був таким великим? Я зрозумів, що в цьому оточенні бракувало емоційності. У померлої жінки не було дару всеосяжної любові. Її смерть породила шок, напруженість, та ніхто за нею щиро не сумуватиме.

Пуаро, здавалося, прочитав мої думки. Він похмуро кивнув головою.

– Ні, ви маєте рацію, – сказав він, – усе було б інакше, якби там існував міцний кровний зв’язок. Вона була добра та щедра до Кавендішів, та не була їхньою рідною мамою. Кров має значення, завжди пам’ятайте: кров має значення.

– Пуаро, – мовив я, – я волів би довідатися, чому ви цікавилися тим, що вживала місіс Інґлторп минулого вечора? Я все прокручую це в думках, але ніяк не можу зрозуміти, який це має стосунок до справи.

Він мовчав кілька хвилин, крокуючи поруч зі мною, та зрештою промовив:

– Я не проти вам розповісти, хоча ви знаєте, що я не маю звички щось пояснювати до завершення. Наразі існує точка зору, що місіс Інґлторп померла від отруєння стрихніном, за припущенням, поданого їй з кавою.

– Так.

– Що ж, о котрій годині подавали каву?

– Близько восьмої.

– Отож вона її пила між восьмою та пів на дев’яту, не пізніше. Проте стрихнін – достатньо сильна отрута. Його дія була б відчутною дуже швидко, можливо, за годину. Але у випадку місіс Інґлторп симптоми не проявилися до п’ятої години наступного ранку: дев’ять годин! Та велика кількість їжі, спожитої в той самий час, що й отрута, могла б сповільнити її дію, хоча навряд чи на такий довгий час. Проте цю можливість варто взяти до уваги. Але, зважаючи на сказане вами, вона небагато з’їла на вечерю, а симптоми не розвинулися аж до наступного ранку! А це вже досить цікава обставина, друже. Щось може проявитися на розтині, що пояснить це. А до того – просто запам’ятайте це.

Коли ми наблизилися до будинку, нас вийшов зустрічати Джон. Його обличчя мало стомлений і змарнілий вигляд.

– Це просто жахлива справа, мсьє Пуаро, – сказав він. – Чи Гастінґс пояснив вам, що ми хвилюємося щодо розголошення?

– Цілковито вас розумію.

– Бачите, на цей час то лише підозри. Немає нічого конкретного.

– Власне. Але варто перестрахуватися.

Джон звернувся до мене, виймаючи свій портсигар, запалюючи цигарку.

– Знаєте, що той чоловік, Інґлторп, повернувся?

– Так. Я його зустрів.

Джон жбурнув сірник у клумбу поруч, що було для Пуаро неприйнятним. Він підняв сірник і обережно його закопав.

– Важко зрозуміти, як до нього ставитися.

– Такі труднощі довго не триватимуть, – тихо промовив Пуаро.

Джон мав розгублений вигляд, не зовсім розуміючи прихованого значення цих слів. Він вручив мені два ключі, які передав доктор Бауерстайн.

– Покажіть мсьє Пуаро все, що він бажає побачити.

– Кімнати замкнені? – запитав Пуаро.

– Доктор Бауерстайн уважав це за потрібне.

Пуаро вдумливо захитав головою.

– Тож він у цьому впевнений. Що ж, це спрощує наше завдання.

Ми разом піднялися до кімнати, де сталася трагедія. Для зручності надаю планування кімнати та розташування меблів.


Пуаро замкнув двері зсередини й миттєво взявся до інспекції кімнати. Він переходив від однієї речі до іншої з прудкістю коника-стрибунця. Я залишався біля дверей, боячись зруйнувати якісь докази. Пуаро ж, здається, не оцінив мою передбачливість.

– Що з вами таке, друже, – залементував він, – чого ви там стоїте… як то кажуть?… ага, так, як загрузле порося?

Я пояснив, що боявся зруйнувати якісь сліди.

– Сліди? Що за вигадки! Через цю кімнату вже пройшла армія людей! Які шанси тут натрапити на сліди? Ні, підходьте сюди та допоможіть мені в пошуках. Я поставлю тут свій портфель, допоки мені він не знадобиться.

Він поставив портфель на круглий столик біля вікна, але то виявилося невдалою ідеєю: верхня частина столу була погано прикріплена, він перехилився, і портфель з’їхав на підлогу.

– En voilà une table! [6] – закричав Пуаро. – О, друже, можна жити у великому будинку, та все одно не мати комфорту.

Після цього короткого повчання він знову взявся до пошуків.

На якийсь час його увагу привернув невеличкий фіолетовий бювар із ключем у замку на письмовому столі. Він витяг ключ із замка й передав мені, щоб я його оглянув. Проте я нічого особливого не помітив. То був звичайний ключ марки «Єйл», із закрученим крізь нього шматком дроту.

Потім він оглянув виламані нами двері, переконавшись у тому, що засув справді було прострілено. Тоді попрямував до протилежних дверей, які вели до кімнати Синтії. Ті теж були замкнені, як я вже згадував. Проте він не полінувався відімкнути їх, кілька разів відчиняючи та зачиняючи; потім спробував це робити дуже обережно, щоб не спричинити жодного шуму. Раптом щось привернуло його увагу в самому засуві. Він його уважно розглянув, потім спритно підхопив зі свого портфеля щипці, вийняв звідти щось мініатюрне й помістив це в конверт.

На комоді була таця зі спиртовою лампою й маленькою каструлею. У посудині виднілася невелика кількість темної рідини, поруч стояла порожня чашка на блюдечку, з якої, очевидно, пили.

Як я міг бути таким неуважним, щоб не помітити це? То були важливі докази. Пуаро самовіддано вмочив туди палець і обережно скуштував.

– Какао… гадаю… з ромом.

Він перейшов до безладу на підлозі, де поруч із ліжком перевернувся стіл. Лампа, якісь книжки, в’язка ключів, розбитий шматок кавової чашки – усе лежало на підлозі.

– О, цікаво, – мовив Пуаро.

– Мушу зізнатися, що не бачу тут нічого надто цікавого.

– Не бачите? Погляньте на лампу… скляний циліндр розбитий у двох місцях; шматки так і лежать, як упали. Та дивіться: кавова чашка розчавлена в порошок.

– Що ж, – стурбовано мовив я, – гадаю, хтось на неї наступив.

– Саме так, – проговорив Пуаро дивним голосом. – Хтось на неї наступив.

Він підвівся з колін і повільно перетнув кімнату до полиці над каміном, де зупинився й бездумно перебирав статуетки, рівненько їх розставляючи. Чоловік робив так, коли нервував.

– Mon ami, – сказав він, обертаючись до мене, – хтось наступив на ту чашку, розтерши її в порошок, і зроблено це тому, що в ній був стрихнін, або – що набагато серйозніше – тому, що в ній не було стрихніну!

Я не відповів. Я стояв здивований, та знав, що не варто його просити пояснити. За якусь мить Пуаро продовжив своє розслідування. Він підняв в’язку ключів з підлоги і, перебираючи їх у руках, урешті вибрав один, світлий і блискучий, який вставив у бювар. Ключ підійшов, і детектив відімкнув його та, мить провагавшись, зачинив і знову замкнув, кинув в’язку ключів, разом із тим, що спочатку був у замку, у свою кишеню.

– Я не маю повноважень оглядати ці папери. Та це повинно бути зроблено, негайно!

Після цього він уважно оглянув шухляди умивального столика. Перетнув кімнату до вікна ліворуч. Кругла пляма, ледь помітна на коричневому килимі, здавалося, надзвичайно його зацікавила. Він опустився на коліна, докладно її розглядаючи, навіть понюхав її.

Урешті налив кілька крапель какао в пробірку, акуратно її закривши. Далі дістав свій записник.

– У цій кімнаті ми виявили, – проговорив він, інтенсивно щось записуючи, – шість пунктів, на які варто звернути увагу. Мені їх перерахувати чи ви бажаєте?

– Вам, – поспіхом відповів я.

– Гаразд тоді. Один – кавова чашка була розтерта в порошок; два – бювар із ключем у замку; три – пляма на підлозі.

– Вона могла бути там уже давно, – перебив його я.

– Ні, бо досі вогка на дотик і пахне кавою. Чотири – фрагмент якоїсь темно-зеленої тканини… лише кілька ниточок, та можна розгледіти.

– Ах! – вигукнув я. – Ось що ви заклеїли в конверт.

– Так. Це може виявитися шматком сукні самої місіс Інґлторп, що не так значуще. Подивимося. П’ять – ось це! – драматичним жестом він указав на велику пляму від воску зі свічки на підлозі поруч із письмовим столом. – Це повинно було б статися вчора, в іншому разі хороша покоївка прибрала б її з допомогою промокального паперу та гарячої праски. Одного разу один із моїх улюблених капелюхів… та зараз не про це.

– Найпевніше, це трапилося вчора ввечері. Ми були надзвичайно схвильовані. Можливо, сама місіс Інґлторп упустила свічку.

– Ви принесли лише одну свічку до кімнати?

– Так. Її тримав Лоуренс Кавендіш. Та він був такий збуджений. Здається, він побачив щось он там, – я вказав на полицю над каміном, – що його цілковито паралізувало.

– Як цікаво, – швидко проговорив Пуаро. – Так. Із цього можна робити висновки, – його погляд пройшовся по всій довжині стіни. – Але то не його свічка зробила таку велику пляму, бо, як ви можете помітити, це білий віск, а свічка мсьє Лоуренса, яка досі стоїть на туалетному столику, рожева. З іншого боку, місіс Інґлторп не мала свічки в кімнаті, лише лампу для читання.

– То, – сказав я, – які ваші висновки?

Мій друг відповів, роздратувавши мене, натякаючи, що мені варто скористатися власними природними можливостями.

– А шостий пункт? – запитав я. – Гадаю, це зразок какао.

– Ні, – вдумливо промовив Пуаро, – я міг би його включити до цих шести, але цього не зробив. Ні, шостий пункт я наразі не виголошуватиму.

Він швидко оглянув кімнату.

– Тут уже нічого робити, на мою думку, хіба що… – Він наполегливо й довго вдивлявся в згаслий попіл на камінній решітці. – Вогонь горить… і знищує. Та випадково… там може бути… гляньмо!

Ставши на коліна й опершись на руки, він почав завзято перекидати попіл з решітки через огорожу каміна, але робив це дуже обережно. Раптом з його вуст почувся приглушений вигук.

– Щипці, Гастінґсе!

Я похапцем передав їх йому, а він уміло витяг маленький шматок обвугленого паперу.

– Ось, mon ami! – залементував він. – Що ви на це скажете?

Я пильно оглянув фрагмент. Ось точне його відтворення:



Я розгубився. Фрагмент був якийсь товстий, не схожий на звичайний папір для письма. Раптом мені сяйнула думка.

– Пуаро! – крикнув я. – То фрагмент заповіту!

– Власне.

Я незадоволено на нього глянув.

– Вас це не дивує?

– Ні, – відповів той похмуро. – Я цього очікував.

Я віддав шматок паперу й простежив за тим, як він поклав його до свого портфеля з такою ж послідовною обережністю, з якою поводився з усім. Мої думки плуталися. Що то за загадки із заповітом? Хто його знищив? Та сама особа, що залишила воскову пляму на підлозі? Очевидно. Та як хтось зміг отримати доступ? Усі двері були замкнені зсередини.

– Тепер, друже, – різко мовив Пуаро, – час іти. Я волів би поставити кілька запитань покоївці… Доркас її звуть, чи не так?

Ми пройшли через кімнату Альфреда Інґлторпа, а Пуаро затримався настільки, щоб зробити хоча й короткий, але вичерпний огляд. Ми вийшли крізь ті ж двері, замкнувши і їх, а також двері місіс Інґлторп, як це було до того.

Я провів його до будуара, який він висловив бажання відвідати, а сам пішов шукати Доркас.

Проте, коли я повернувся з нею, будуар був порожнім.

– Пуаро, – покликав я, – де ви?

– Я тут, друже.

Він вийшов крізь французьке вікно і стояв, здавалося, зачарований клумбами різноманітних форм.

– Чарівливо! – бурмотів він. – Чарівливо! Яка симетрія! Гляньте на цей півмісяць, а ці ромби… така чепурність заворожує око. Та й розташування рослин ідеальне. Усе було нещодавно зроблено, так?

– Так, здається, цим займалися вчора по обіді. Та заходьте, Доркас уже тут.

– Eh bien, eh bien! Не карайте мене за мить насолоди цим видом.

– Так, але ця справа важливіша.

– Чому ви думаєте, що ці милі бегонії менш важливі?

Я знизав плечима. Із ним важко сперечатися, якщо він у чомусь переконаний.

– Ви не погоджуєтеся? Але так воно і є. Що ж, підемо й опитаємо сміливу Доркас.

Доркас стояла в будуарі: руки схрещені на грудях, сиве волосся здіймалося цупкими кучерями під білим чепчиком. Вона була прикладом доброї старої прислуги.

У своєму ставленні до Пуаро вона виявляла підозріливість, та він невдовзі зламав її захист. Детектив підсунув ближче стілець.

– Благаю, сядьте, мадемуазель.

– Дякую, сер.

– Ви працювали на свою господиню багато років, правда?

– Десять років, сер.

– Це дуже тривале та дуже віддане служіння. Ви надто прив’язалися до неї, правда?

– Господиня була надзвичайно добра до мене, сер.

– Тоді ви не заперечуватимете проти того, щоб відповісти на кілька запитань. Містер Кавендіш цілковито погодився на те, щоб я вам їх поставив.

– О, гаразд, сер.

– Тоді я почну із запитання про події, що трапилися вчора по обіді. Ваша господиня посперечалася з кимось?

– Так, сер. Та я не знаю, чи мені варто… – Доркас завагалася.

Пуаро на неї пильно дивився.

– Моя дорога Доркас, важливо, щоб мені була відома кожна подробиця тої суперечки, якнайповніше. Не думайте, що цим ви зрадите свою господиню, виказавши її секрети. Ваша господиня лежить мертва. Важливо, щоб ми про все довідалися та змогли покарати винних. Ніщо не поверне її до життя, та ми сподіваємося, якщо відбулося щось незаконне, віддати вбивцю в руки правосуддя.

– Амінь, – промовила Доркас із запалом. – Не називаючи імені, можу сказати, що є одна людина в цьому будинку, якій жоден із нас ніколи не скориться! І то був жахливий день, коли він уперше закрив собою денне світло, з’явившись у дверях.

Пуаро чекав, доки її обурення стихне, а тоді, повертаючись до свого ділового тону розмови, запитав:

– Тепер щодо сварки. Що ви про це знаєте?

– Що ж, сер, я вчора йшла коридором…

– Котра то була година?

– Не можу точно сказати, сер, та ще було далеко до вечері. Можливо, четверта… а може, трішки пізніше. Тож, сер, як і говорила, я саме проходила повз, коли почула тут розлючені крики. Я не збиралася підслуховувати, але… сталося те, що сталося. Я зупинилася. Двері були зачинені, та господиня говорила дуже різко й чітко, і я добре розчула, що вона сказала. «Ти брехав мені, ти мене обдурив», – мовила вона. Я не чула, що відповів містер Інґлторп. Він говорив набагато тихіше, а вона відповіла: «Як ти смієш? Я тебе утримувала, одягала та годувала! Ти всім мені завдячуєш! І ось як ти мені відплатив! Накликавши ганьбу на наше ім’я!» Я знову не розчула його відповіді, та вона продовжувала: «Що б ти не сказав, це нічого не змінить. Я чітко знаю, як мені треба вчинити. Я вже вирішила. І не думай, що страх перед розголошенням чи скандалом між чоловіком та дружиною мене зупинить». Тоді мені здалося, що вони мали намір виходити, і я поквапилася піти геть.

– Ви впевнені, що чули голос містера Інґлторпа?

– О так, сер, хто ж іще це міг бути?

– Гаразд, що відбувалося далі?

– Пізніше я повернулася в коридор; та все вже було тихо. О п’ятій годині місіс Інґлторп подзвонила у дзвоник і попросила принести їй чашку чаю – і більше нічого – у будуар. У неї був жахливий вигляд – бліда, схвильована. «Доркас, – каже вона, – я отримала такий удар». «Прикро це чути, мадам, – відповідаю їй, – вам покращає після гарячої чашечки чаю, мадам». Вона щось тримала в руці. Не знаю, чи то був лист, чи просто аркуш паперу, та на ньому було щось написано, і вона так на це дивилася, наче не могла повірити. Вона прошепотіла сама до себе, наче забула, що я там була: «Ці кілька слів – і все змінилося». А потім каже до мене: «Ніколи не довіряй чоловікам, Доркас, вони цього не варті!» Я спішно вийшла й принесла їй чашку хорошого міцного чаю. Вона подякувала і сказала, що їй стане краще, коли його вип’є. «Я не знаю, що мені робити, – проговорила вона. – Скандал між чоловіком та дружиною – то жахлива річ, Доркас. Я б воліла все приховати, якби це було можливо». У цей момент увійшла місіс Кавендіш, і вона більше нічого не додала.

– Вона тоді ще тримала в руках той лист, чи що то було?

– Так, сер.

– Що б вона могла з ним удіяти після цього?

– Власне, не знаю, сер, гадаю, замкнула б його у своєму фіолетовому бюварі.

– Саме там вона зазвичай зберігає важливі папери?

– Так, сер. Вона приносила його вниз щоранку й забирала нагору щовечора.

– Коли вона загубила від нього ключ?

– Вона не змогла його знайти вчора в обід, сер, і попросила мене ретельно пошукати. Вона була дуже цим засмучена.

– Та в неї був дублікат, чи не так?

– О так, сер.

Доркас дивилася на нього з великої цікавістю, і, правду кажучи, я також. Що це за історія із загубленим ключем? Пуаро усміхнувся до мене.

– Не звертайте на це увагу, Доркас, така моя робота – усе знати. Чи це той ключ, що загубився?

Він витяг із кишені ключ, який знайшов у замкненому бюварі нагорі.

Доркас мала такий вигляд, наче в неї очі вискочать з орбіт.

– Саме той, сер, це точно. Де ж ви його знайшли? Я скрізь шукала.

– Річ у тім, що вчора він не був там, де сьогодні. Тепер змінимо тему: чи мала ваша господиня темно-зелену сукню у своєму гардеробі?

Доркас була досить здивована таким неочікуваним питанням.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– О так, сер.

– Чи хтось іще в будинку має зелений одяг?

Доркас замислилася.

– У міс Синтії є зелена вечірня сукня.

– Світло-чи темно-зелена?

– Світло-зелена, сер, здається, різновид шифону.

– Ах, не те, що мені потрібно. Чи ще хтось має щось зелене?

– Ні, сер… наскільки мені відомо.

Вираз обличчя Пуаро не виказав і сліду того, чи він був розчарований, чи навпаки. Він лише зазначив:

– Добре, залишимо це і йдімо далі. Чи є у вас якісь причини підозрювати, що ваша господиня могла прийняти снодійні таблетки минулого вечора?

– Не минулого вечора, сер, я знаю, що ні.

– Чому ви так у цьому впевнені?

– Тому що коробочка була порожньою. Вона прийняла останню таблетку два дні тому й більше не замовляла.

– І ви в цьому впевнені?

– Упевнена, сер.

– Тоді все зрозуміло! До речі, ваша господиня не просила вас підписати якісь папери вчора?

– Підписати папери? Ні, сер.

– Коли містер Гастінґс та містер Лоуренс приходили минулого вечора, вони застали вашу господиню заклопотаною написанням листів. Гадаю, ви не зможете підказати мені, кому вони були адресовані?

– Боюся, не зможу, сер. Мене не було ввечері. Можливо, Енні зможе розповісти, та вона така неуважна дівчина. Навіть не прибрала кавових чашок учора ввечері. Ось що коїться, коли мене немає, щоб за всім стежити.

Пуаро підняв руку.

– Оскільки їх не прибрали, Доркас, залиште їх ще на трішки, я вас благаю. Я хотів би їх оглянути.

– Гаразд, сер.

– О котрій ви вийшли з дому вчора ввечері?

– Близько шостої, сер.

– Дякую, Доркас, це все, що я вас хотів запитати. – Він підвівся й почимчикував до вікна. – Мені так подобаються ці клумби. Скільки тут садівників працює, до речі?

– Тепер лише троє, сер. Було п’ятеро до війни, тоді за всім наглядали так, як і годиться в домі джентльмена. Якби ви це бачили тоді, сер. Гідний тоді був вид. Тепер тут лише старий Меннінґ, молодий Вільям і новомодна жінка-садівниця в бриджах і всякому такому. Ах, жахливі часи настали!

– Добрі часи повернуться, Доркас. Урешті, ми на це сподіваємося. А зараз чи не покликали б ви Енні?

– Так, сер. Дякую, сер.

– Звідки вам було відомо, що місіс Інґлторп приймала снодійні таблетки? – запитав я, охоплений цікавістю, коли Доркас вийшла з кімнати. – А про загублений ключ та про дублікат?

– Усе за порядком. Щодо снодійних таблеток я здогадався з цього. – Він раптом показав маленьку картонну коробочку, які аптекарі використовують для таблеток.

– Де ви її знайшли?

– У шухляді умивального столика в спальні місіс Інґлторп. То був шостий номер мого списку.

– Та, гадаю, оскільки останні таблетки прийняли два дні тому, це вже й не так важливо?

– Напевно, не важливо, та чи помітили ви щось незвичайне в цій коробочці?

Я пильно її роздивився.

– Ні, не сказав би.

– Гляньте на напис.

Я уважно прочитав напис: «Одна таблетка перед сном за потреби. Місіс Інґлторп».

– Ні, не бачу нічого особливого.

– Навіть того, що тут немає прізвища аптекаря?

– Ах! – вигукнув я. – Авжеж, це дивно!

– Чи вам колись таке траплялося, щоб аптекар відсилав таку коробку без надрукованого на ній свого прізвища?

– Ні, не можу сказати, щоб таке траплялося.

Мене це починало надзвичайно захоплювати, та Пуаро згасив мій запал своїм висловом:

– Проте пояснення дуже просте. Тож не інтригуйте так себе, мій друже.

Почулося скрипіння підлоги, що свідчило про наближення Енні, тому в мене не було часу щось відповісти.

Енні була миловидою рослою дівчиною, що, очевидно, працювала з великим захопленням, змішаним із певним зловтішним задоволенням від трагедії, що тут трапилася.

Пуаро одразу перейшов до справи з діловою різкістю.

– Я вас покликав, Енні, тому що гадав: ви зможете розповісти дещо про листи, які місіс Інґлторп писала минулого вечора. Скільки їх було? І чи можете пригадати імена й адреси?

Енні замислилася.

– Там було чотири листи, сер. Один – для міс Говард, один – для містера Веллза, адвоката, а про два інших, сер, я не можу згадати… о, ще один – для компанії «Росс», яка обслуговує бенкети, із Тедмінстера. Ще одного не пам’ятаю.

– Думайте, – наполягав Пуаро.

Енні даремно ламала мозок.

– Вибачте, сер, та я нічого не можу згадати. Не думаю, що я навіть помітила.

– Не має значення, – сказав Пуаро, не виказуючи ознак розчарування. – Ще хочу вас запитати про дещо. У кімнаті місіс Інґлторп є каструлька із залишками какао. Вона ним частувалася щовечора?

– Так, сер, какао приносили в кімнату щовечора, і вона його підігрівала вночі, коли хотіла.

– Що це було? Просте какао?

– Так, сер, з молоком та чайною ложкою цукру і двома чайними ложками рому.

– Хто його приносив до кімнати?

– Я, сер.

– Завжди?

– Так, сер.

– О котрій?

– Коли приходила заслонити штори, як правило, сер.

– Ви приносили його одразу з кухні?

– Ні, сер, бачите, на газовій плиті не вистачає місця, тож кухар готував його раніше, до того, як варив овочі на вечерю. Потім я приносила його нагору і ставила на стіл поруч із розкривними дверима, а пізніше відносила в її кімнату.

– Розкривні двері знаходяться в лівому крилі, чи не так?

– Так, сер.

– А стіл, він із цього боку дверей чи далі, з боку прислуги?

– З цього боку, сер.

– О котрій принесли какао нагору минулого вечора?

– Десь о чверть на восьму, сер.

– А коли ви віднесли його до кімнати місіс Інґлторп?

– Коли пішла заслонити штори, сер. Близько восьмої. Місіс Інґлторп прийшла в спальню до того, як я закінчила.

– Тож між чверть на восьму і восьмою годиною какао стояло на столі в лівому крилі?

– Так, сер.

Обличчя Енні червоніло все більше й більше, і несподівано з її уст вихопилося:

– І якщо в ньому була сіль, сер, то це не я. Я ніколи сіль навіть поруч не ставила.

– Чому ви думаєте, що там була сіль? – запитав Пуаро.

– Побачила на таці, сер.

– Ви бачили сіль на таці?

– Так. Груба кухонна сіль. Я не помітила її, коли виносила тацю нагору, та, коли прийшла, щоб віднести до господині в кімнату, – одразу її побачила, і, думаю, мені варто було віднести тацю вниз і попросити кухаря приготувати свіжий напій. Та я дуже поспішала, бо Доркас не було, тож вирішила, що із самим какао, напевно, усе було гаразд, а сіль розсипалася лише по таці. То я витерла її фартухом і понесла.

Мені було важко контролювати хвилювання. Сама того не відаючи, Енні надала нам важливий доказ. От би вона здивувалася, якби знала, що «груба кухонна сіль» була стрихніном, однією з найстрашніших отрут, які знало людство. Я захоплювався спокоєм Пуаро. Його самовладання було разючим. Я з нетерпінням чекав наступного питання, та воно мене розчарувало.

– Коли ви ввійшли до кімнати місіс Інґлторп, чи були двері до кімнати міс Синтії замкненими?

– Так, сер, вони завжди замкнені. Їх ніколи не відчиняли.

– А двері до кімнати містера Інґлторпа? Ви не помітили, чи вони теж були замкнені?

Енні завагалася.

– Не можу точно сказати, сер. Вони були зачинені, та не можу стверджувати, чи замкнені.

– Коли ви зрештою залишили кімнату, місіс Інґлторп замкнула за вами двері?

– Ні, сер, не тоді, та, думаю, пізніше замкнула. Вони зазвичай замикалися на ніч. Я про двері в коридор.

– Ви не помітили на підлозі свічковий віск, коли прибирали кімнату вчора?

– Свічковий віск? О ні, сер. У місіс Інґлторп не було свічки, лише лампа для читання.

– То, якби була велика пляма з воску, ви вважаєте, що напевне б її помітили?

– Так, сер, і я б її прибрала з допомогою промокального паперу й гарячої праски.

Потім Пуаро повторив питання, яке ставив Доркас:

– У вашої господині колись була зелена сукня?

– Ні, сер.

– Ні мантії, ні накидки, ні… як воно називається? Пальто?

– Не зелені, сер.

– І ніхто більше в будинку не мав такого?

Енні задумалася.

– Ні, сер.

– Ви в цьому впевнені?

– Цілком упевнена.

– Bien! Це все, що я хотів довідатися. Вельми вдячний.

Нервово хихочучи, Енні подалася геть із кімнати під скрип підлоги. Моє стримане напруження вирвалося на поверхню.

– Пуаро, – закричав я, – мої вітання! Це чудова знахідка.

– Що саме чудова знахідка?

– Звісно ж те, що не кава, а какао було отруєне. Це все пояснює! Звичайно, отрута не подіяла аж до ранку, оскільки какао випили посеред ночі.

– То ви гадаєте, що какао – зверніть увагу на те, що я кажу, – какао містило стрихнін?

– Звичайно! Та сіль на таці, що ж іще це могло бути?

– Це могла бути сіль, – відповів Пуаро спокійно.

Я знизав плечима. Якщо він вирішив так поводитися, немає сенсу з ним сперечатися. У моїй голові промайнула думка – уже не вперше, – що бідолашний Пуаро старіє. Потайки я мислив, що йому пощастило, позаяк він спілкується з кимось, хто має прийнятніший спосіб мислення.

Пуаро роздивлявся мене з якимось спокійним блиском в очах.

– Ви мною незадоволені, mon ami?

– Мій дорогий Пуаро, – холодно промовив я, – не мені вам указувати. Ви маєте право на власну думку, так само як і я.

– Надзвичайно поважна промова, – зазначив Пуаро, різко підводячись на ноги. – Я завершив свою роботу в цій кімнаті. До речі, чий це робочий стіл у кутку?

– Містера Інґлторпа.

– Ах! – Він невпевнено спробував відкинути верх. – Замкнуто. Та, можливо, один із ключів місіс Інґлторп відімкне його.

Він кілька з них спробував, крутячи й перебираючи їх умілою рукою, і зрештою із задоволенням вигукнув:

– Voilà! Це не той ключ, але він відчинить, якщо натиснути.

Він відкинув кришку стола і швидко пробігся поглядом по акуратно складених паперах. На мій подив, не розглядав їх, лише схвально мовив, зачиняючи стіл:

– Це точно, він організована людина, цей містер Інґлторп!

«Організована людина» – це, за визначенням Пуаро, найвища похвала, якою можна нагородити людину.

Я відчув, що мій друг уже не той чоловік, яким був, коли той почав незв’язно белькотіти:

– У столі не було марок, та могли бути, еге, mon ami? Могли бути? Так, – він обвів поглядом кімнату, – цей будуар нам уже нічого не розповість. Він нічого не виказав. Лише це.

Він витяг із кишені зім’ятий конверт і кинув його мені. Це був цікавий документ. Простий, трішки брудний старий конверт із кількома нашкрябаними на ньому словами, здавалося, не пов’язаними між собою.

Ось його факсиміле:


Розділ п'ятий «Це ж не стрихнін, правда?»

– Де ви це знайшли? – з цікавістю запитав я Пуаро.

– У кошику для паперу. Упізнаєте почерк?

– Так, це почерк місіс Інґлторп. Але що це означає?

Пуаро знизав плечима.

– Не можу сказати, але наводить на роздуми.

У мене майнула дика ідея. Чи можливо, що місіс Інґлторп була божевільна? Може, у неї виникали неймовірні думки, може, вона одержима дияволом? І якщо це так, чи існує можливість, що вона вчинила самогубство?

Я саме збирався поділитися цими версіями з Пуаро, коли його слова збили мене з пантелику:

– Ходімо, – сказав він, – оглянемо кавові чашки!

– Мій любий Пуаро! На Бога, яка тепер із цього користь, коли нам відомо про какао?

– O là là! Те нещасне какао! – зверхньо вигукнув Пуаро.

Він розсміявся з явним задоволенням, піднявши руки до небес у награному відчаї, – жест, який я сприйняв як найгірший смак.

– І все ж таки, – сказав я з притиском, – позаяк місіс Інґлторп піднялася зі своєю кавою нагору, я не розумію, що ви сподіваєтеся знайти, хіба вважаєте можливим виявити пакетик стрихніну на таці з кавою!

Пуаро моментально прийшов до тями.

– Ходімо, ходімо, друже, – сказав він, схопивши мене попід руку. – Ne vous fâchez pas! [7] Дозвольте мені задовольнити свою цікавість чашками з-під кави, і я візьму до уваги ваше какао. То як? Домовилися?

Він був такий чудний, що я ледь стримував сміх. Ми попрямували до вітальні, де чашки з-під кави й таця залишалися в тому ж стані, що їх покинули.

Пуаро змусив мене відтворити сцену минулого вечора, уважно слухаючи й перевіряючи, чи всі чашки були на своїх місцях.

– То місіс Кавендіш стояла біля таці й наливала каву. Так. Потім вона підійшла до вікна, де сиділи ви й мадемуазель Синтія. Так. Ось ці три чашки. І чашка на камінній поличці, недопита, – то містера Лоуренса Кавендіша. А та, що на таці?

– Джона Кавендіша. Я бачив, як він її там поставив.

– Гаразд. Одна, дві, три, чотири, п’ять, але де чашка містера Інґлторпа?

– Він не брав собі кави.

– Отже, усі на місці. Хвилинку, друже.

З особливою обережністю він брав одну-дві краплини осаду з кожної чашки й запаковував їх в окремі пробірки, перед тим по черзі пробуючи кожен зразок. Його вираз обличчя якось дивно змінився. Я міг би його описати як суміш здивування та полегшення.

– Bien! – сказав він нарешті. – Це ж очевидно! Мав я один здогад, але, виходить, помилявся. Так, я помилявся. І все ж це дивно. Та нічого!

І, характерно знизавши плечима, з особливим розворотом плечей, він викинув те, що його турбувало, зі своїх думок. Я хотів сказати ще з самого початку, що його одержимість кавою приведе нас у глухий кут, але прикусив язика. Зрештою, хоча він уже мав багато літ, свого часу Пуаро був великою людиною.

– Сніданок готовий, – сказав Джон Кавендіш, заходячи з холу. – Мсьє Пуаро, поснідаєте з нами?

Пуаро прийняв запрошення. Я спостерігав за Джоном. Він уже майже повернувся до свого нормального стану. Шок від подій минулої ночі ненадовго його засмутив, але врівноваженість і самовладання незабаром повернулися до нього. Мій товариш не був наділений багатою уявою, як його брат, у якого її було в надлишку.

Ще з досвітком Джон був на ногах, надсилаючи телеграми, – одна з перших адресована Івлін Говард, – писав повідомлення в газети та й узагалі займався тими сумними обов’язками, які тягне за собою смерть.

– Можна запитати, як просуваються справи? – сказав він. – Ваші дослідження вказують на природну смерть моєї матері чи… чи ми повинні готуватися до найгіршого?

– Гадаю, містере Кавендіш, – мовив Пуаро, – що вам не варто тішити себе оманливими сподіваннями. Можете сказати мені точку зору інших членів сім’ї?

– Мій брат Лоуренс переконаний, що ми робимо багато шуму з нічого. Він стверджує, що це типовий випадок серцевого нападу.

– Він так вважає? Справді? Дуже цікаво, дуже цікаво, – тихо пробурмотів Пуаро. – А місіс Кавендіш?

Невелика тінь майнула обличчям Джона.

– Поняття не маю, що про це думає моя дружина.

Відповідь спричинила миттєву напруженість. Джон перервав цю ніякову тишу, запитавши з деяким зусиллям:

– Я вже казав, що містер Інґлторп повернувся?

Пуаро опустив голову.

– Ситуація дуже незручна для всіх нас. Звісно, треба ставитися до нього як завжди – але, трясця його матері, просто кишки перевертаються, коли сидиш за одним столом із можливим убивцею!

Пуаро співчутливо кивнув.

– Я вас повністю розумію. Для вас ця ситуація справді важка, містере Кавендіш. Можна запитати вас? Містер Інґлторп пояснив те, що не повернуся додому минулого вечора, відсутністю ключа від дверей. Це так?

– Так.

– І ви впевнені, що він справді забув його, що, зрештою, він не брав його із собою?

– Поняття не маю. Я не перевіряв. Ми завжди тримаємо його в шухлядці в передпокої. Піду гляну, чи він там.

Пуаро стримав його жестом, ледь помітно усміхнувшись.

– Ні, ні, містере Кавендіш, уже надто пізно. Упевнений, що ви знайдете його там. Якщо містер Інґлторп таки взяв його, він мав достатньо часу, щоб покласти ключ на місце.

– Але ви думаєте…

– Я нічого не думаю. Та якби хтось випадково бачив ключ зранку до повернення містера Інґлторпа, це було б цінним свідченням на його користь. От і все.

Джон, здавалося, розгубився.

– Не хвилюйтеся, – приязно промовив Пуаро. – Запевняю, вам не потрібно турбуватися. І оскільки ви так люб’язно запросили нас, то ходімо снідати.

Усі зібралися в їдальні. За таких обставин ми, природно, не були веселим товариством. Наслідком шоку завжди є напруженість, і, гадаю, усі ми це відчували. Етикет і хороше виховання, звісно, вимагали, щоб наші манери були такими, як завжди, та все ж я не міг не запитати себе, чи справді цей самоконтроль важко їм давався. Ні почервонілих очей, ні ознак скорботи, затамованої в душі, не було. Я утвердився в думці, що найбільше ця трагедія вразила Доркас.

Краще омину Альфреда Інґлторпа, який грав роль скорботного вдівця так, що мене нудило від його лукавості. Цікаво, він знав, що ми його підозрюємо? Звичайно, чоловік не міг не розуміти цього, як би ми не приховували. Чи проймався він страхом, чи був упевнений, що його злочин залишиться безкарним? Звісно, підозріливість, що відчувалася в повітрі, мала б попередити його, що за ним стежать.

Однак чи всі підозрювали його? Як щодо місіс Кавендіш? Я спостерігав, як вона сиділа на чолі стола, вишукана, стримана, загадкова. У світло-сірій сукні з білими рюшами довкола зап’ясть, що спадали на її ніжні руки, жінка мала прекрасний вигляд. Проте, коли вона хотіла, її обличчя ставало незворушним, як у сфінкса. Вона мовчала, майже не розтуляла рота, і все-таки якимось дивним чином я відчував, як сила її особистості домінувала над усіма нами.

А маленька Синтія? Вона мала підозри? Здавалося, дівчина дуже втомлена й ослабла. Важкість та слабкість були настільки очевидні, що, коли я запитав, чи їй погано, вона не приховувала свого стану:

– Так, мені страшенно болить голова.

– Ще кави, мадемуазель? – запитав турботливо Пуаро. – Це вас оживить. Кава незамінна в mal de tête [8].

Він схопився й узяв її чашку.

– Без цукру, – сказала Синтія, побачивши, як Пуаро потягнувся за щипцями для цукру.

– Без цукру? Ви відмовилися від цукру на час війни?

– Ні, я завжди п’ю каву без цукру.

– Sacré! [9] – пробурмотів до себе Пуаро, принісши їй наповнену чашку.

Його почув тільки я і, зацікавлено глянувши на обличчя маленького чоловічка, побачив на ньому ледь стримуване збудження, а очі стали такі ж зелені, як у кота. Він побачив або почув те, що дуже схвилювало його, але що? Тугодумом я себе не вважаю, та мушу визнати, що нічого незвичного не привернуло моєї уваги.

Наступної миті двері відчинилися і з’явилася Доркас.

– До вас прийшов містер Веллз, сер, – сказала вона Джонові.

Я згадав, що так звали того адвоката, якому місіс Інґлторп писала ввечері перед трагедією.

Джон негайно підвівся:

– Проведіть його до мене в кабінет.

Тоді звернувся до нас:

– Це адвокат моєї матері, – пояснив він і тихішим тоном додав: – Він також і коронер,[10] розумієте. Можливо, захочете пройти зі мною?

Ми погодилися й попрямували за ним. Джон швидко йшов попереду, і, скориставшись нагодою, я прошепотів Пуаро:

– Тож буде розслідування причин смерті?

Пуаро неуважно кивнув. Здавалося, він настільки занурився в роздуми, що в мені знову прокинулася цікавість.

– У чому річ? Ви не звертаєте уваги на те, що я говорю.

– Правду кажете, любий друже. Я дуже стурбований.

– Чому?

– Тому що мадемуазель Синтія п’є каву без цукру.

– Що? Ви жартуєте, так?

– Ні, я зовсім не жартую. Є щось, чого я не можу зрозуміти. Мій інстинкт не обманув мене.

– Який інстинкт?

– Інстинкт, що змусив мене перевірити кавові чашки. Chut! [11] А тепер тихо!

Ми увійшли за Джоном у кабінет, і він зачинив за нами двері.

Містер Веллз був приємним чоловіком середнього віку з проникливим поглядом і типовою для юриста гримасою. Джон представив нас і пояснив причину нашої присутності.

– Розумієте, Веллзе, – додав він, – усе це повністю конфіденційно. Ми й досі сподіваємося, що потреби в розслідуванні не виникне.

– Так, так, – утішливо мовив Веллз. – Якби-то можна було обійтися без болю та розголосу встановлення причин смерті, але, звісно, цього не уникнути, якщо лікарське свідоцтво про смерть відсутнє.

– Так, я розумію.

– Розумна людина, той Бауерстайн. Знаний авторитет у токсикології, якщо не помиляюсь.

– Це правда. – Джон відповів із певним напруженням у голосі, а тоді недбало додав: – Нам доведеться свідчити? Тобто всім нам?

– Вам, звісно, і… містеру… Інґлторпу.

Настала невелика заминка перед тим, як адвокат продовжив говорити своїм заспокійливим тоном:

– Будь-які інші докази будуть лише підтвердженнями, це проста формальність.

– Ясно.

Вираз полегшення майнув обличчям Джона. Це здивувало мене, тому що причин для такого я не помітив.

– Якщо ви не проти, – продовжував містер Веллз, – я подумав про п’ятницю. Буде достатньо часу для медичного звіту. Розтин проведуть сьогодні ввечері, правда?

– Так.

– То моя пропозиція вас влаштовує?

– Повністю.

– Не потрібно казати вам, містере Кавендіш, як я засмучений цим трагічним випадком.

– Не могли б ви допомогти нам розібратися з ним, мсьє? – втрутився Пуаро вперше, відколи ми увійшли в кімнату.

– Я?

– Так. Ми дізналися, що вчора ввечері місіс Інґлторп написала вам. Ви, мабуть, отримали лист сьогодні вранці.

– Отримав, але там не було жодної цінної інформації. Просто записка, у якій вона просила мене відвідати її сьогодні вранці, оскільки їй знадобилася моя порада у важливому питанні.

– Вона не натякала, про що йтиме мова?

– На жаль, ні.

– Шкода, – сказав Джон.

– Дуже шкода, – серйозно сказав Пуаро.

Запала тиша. На кілька хвилин Пуаро заглибився в роздуми. Нарешті він знову звернувся до адвоката:

– Містере Веллз, є дещо, про що я хочу вас запитати, якщо це не суперечить вашій професійній етиці. Хто успадкує гроші місіс Інґлторп після її смерті?

Адвокат якусь мить повагався, а тоді відповів:

– Скоро це стане відомо всім, тому, якщо містер Кавендіш не заперечує…

– Ні, – сказав Джон.

– Я не бачу жодних причин не відповісти на ваше запитання. Згідно з її останнім заповітом, датованим серпнем минулого року, після сплати різних невеликих сум прислузі й іншим особам усе своє майно жінка залишила пасинку, містерові Джону Кавендішу.

– А це не було – перепрошую за таке запитання, містере Кавендіш, – досить несправедливо щодо іншого пасинка, містера Лоуренса Кавендіша?

– Ні, не думаю. Бачте, згідно з умовами батькового заповіту, позаяк Джон успадкував маєток, після смерті мачухи Лоуренс отримає значну суму грошей. Місіс Інґлторп залишила гроші своєму старшому синові, знаючи, що він дбатиме про Стайлз. На мій погляд, цей розподіл дуже справедливий і об’єктивний.

Пуаро задумливо кивнув.

– Зрозуміло. Але ж я маю рацію, кажучи, що згідно з вашими англійськими законами повторний шлюб місіс Інґлторп автоматично анулював той заповіт?

Містер Веллз кивнув.

– Як я саме збирався сказати, мсьє Пуаро, цей документ тепер утратив юридичну силу.

– Hein! [12] – сказав Пуаро. Він на мить задумався, а потім запитав: – Чи було про це відомо місіс Інґлторп?

– Не знаю. Можливо.

– Вона це знала, – раптом сказав Джон. – Лише вчора ми обговорювали тему заповітів, які анулюються новим шлюбом.

– О! І ще одне питання, містере Веллз. Ви сказали «її останнім заповітом». Це означає, що місіс Інґлторп складала й інші заповіти?

– У середньому щороку вона складала принаймні один заповіт, – незворушно відповів містер Веллз. – Вона змінювала заповідальні розпорядження, обдаровуючи то одного, то іншого члена сім’ї.

– Припустімо, – знову почав Пуаро, – що, не сповістивши вас, вона склала новий заповіт на користь того, хто не є членом сім’ї, у будь-якому сенсі цього слова, – візьмімо, наприклад, міс Говард, – ви б здивувалися?

– Зовсім ні.

– Ага! – Пуаро, здається, вичерпав свої запитання.

Поки Джон із адвокатом обговорювали питання щодо документів місіс Інґлторп, я підійшов ближче до Пуаро.

– Гадаєте, місіс Інґлторп склала заповіт, у якому залишила всі гроші міс Говард? – запитав я тихо і з цікавістю.

Пуаро всміхнувся.

– Ні.

– Тоді чому ви запитали?

– Тихо!

Джон Кавендіш звернувся до Пуаро:

– Пройдете з нами, мсьє Пуаро? Ми проглянемо материні документи. Містер Інґлторп залишив це повністю на містера Веллза й мене.

– Що значно спрощує справу, – пробурмотів адвокат. – Технічно, звичайно, він мав повне право… – Містер Веллз не закінчив фразу.

– Спочатку оглянемо письмовий стіл у будуарі, – пояснив Джон, – а тоді підемо в її спальню. Найважливіші папери вона тримала в фіолетовому бюварі, який мусимо уважно оглянути.

– Так, – сказав адвокат, – цілком можливо, що там може бути пізніший заповіт, ніж той, що зберігається в мене.

– Такий заповіт існує, – зазначив Пуаро.

– Що? – вражено дивилися на нього Джон і адвокат.

– Точніше, – продовжував мій друг, – існував.

– Що ви маєте на увазі під «існував»? Де він зараз?

– Згорів!

– Згорів?

– Так. От, гляньте.

Він витягнув обгорілий шматок паперу, який ми знайшли в каміні місіс Інґлторп, і вручив його адвокатові, коротко розповідаючи, де і як він його знайшов.

– Але, можливо, це старий заповіт?

– Не думаю. Насправді я майже впевнений, що його було написано не раніше ніж учора пополудні.

– Що? Це неможливо! – вирвалося одночасно в обох чоловіків.

Пуаро звернувся до Джона.

– Якщо ви дозволите покликати садівника, я це доведу.

– О, авжеж… Але не розумію…

Пуаро застережно підняв руку.

– Робіть, як я кажу. Потім розпитуватимете мене скільки завгодно.

– Добре. – Джон подзвонив у дзвіночок.

Доркас не забарилася.

– Доркас, будь ласка, скажіть Меннінґу, щоб підійшов сюди.

– Так, сер.

Доркас вийшла.

Ми чекали в напруженій тиші. Та сам Пуаро почувався абсолютно спокійним і протер від пилюки забутий куточок книжкової шафи.

Тупіт підбитих цвяхами черевиків по гравію надворі сповістив нас про наближення Меннінґа. Джон запитально глянув на Пуаро. Останній кивнув.

– Заходьте, Меннінґу, – сказав Джон. – Я хочу з вами поговорити.

Меннінґ повільно й нерішуче увійшов через скляні двері та наблизився, наскільки міг. У руках він тримав кашкет, обережно перекручуючи його по колу. Його спина була зігнута, хоча він, напевне, був не настільки старий, як здавався. Очі, проникливі та розумні, не відповідали повільній і досить обережній мові.

– Меннінґу, – сказав Джон, – цей джентльмен поставить вам кілька запитань, і я хочу, щоб ви відповіли.

– Так, сер, – пробурмотів Меннінґ.

Пуаро швидко ступив уперед. Меннінґ глянув на нього з легким презирством.

– Меннінґу, учора по обіді ви посадили клумбу бегоній з південного боку будинку?

– Так, сер, я та Вільям.

– А місіс Інґлторп підійшла до вікна й покликала вас, так?

– Так, сер, покликала.

– Розкажіть своїми словами, що трапилося далі.

– Нічого особливого, сер. Вона просто сказала Вільяму поїхати велосипедом у село і привезти бланк для заповіту, щось таке… Я точно не знаю, що вона йому написала.

– Ну?

– Ну, він привіз, сер.

– І що сталося тоді?

– Ми повернулися до бегоній, сер.

– Місіс Інґлторп більше вас не кликала?

– Кликала, сер, обох, мене та Вільяма.

– А тоді?

– Ми мали прийти в її кімнату й підписати довгий документ, під її підписом.

– Ви бачили те, що було написано вище, над її підписом?

– Ні, сер, вона накрила це промокальним папером.

– І ви підписали там, де вона сказала?

– Так, сер, спочатку я, потім Вільям.

– А що вона зробила з тим документом?

– Ну, сер, вона вклала його в довгий конверт і поклала в той фіолетовий бювар, який лежить на столі.

– О котрій годині вона вперше покликала вас?

– Я б сказав, десь о четвертій, сер.

– Не раніше? Це не могло бути близько о пів на четверту?

– Ні, сер. Я б так не сказав. Радше кілька хвилин по четвертій, але не раніше.

– Дякую, Меннінґу, досить, – сказав задоволено Пуаро.

Садівник глянув на господаря, який кивнув, опісля Меннінґ підняв палець до чола, щось пробурмотів і обережно вийшов з будинку.

Ми перезирнулися.

– Боже мій! – пробурмотів Джон. – Який надзвичайний збіг!

– Що за збіг?

– Моя мати склала заповіт у день своєї смерті!

Містер Веллз прокашлявся й сухо зазначив:

– Кавендіше, ви впевнені, що це збіг?

– Що ви маєте на увазі?

– Ваша мати, як ви самі сказали, мала серйозну суперечку з кимось учора ввечері…

– На що ви натякаєте? – знову закричав Джон. Його голос дрижав, і чоловік зблід.

– Після цієї сварки ваша мати дуже раптово й поспішно складає новий заповіт. Ми ніколи не дізнаємося його зміст. Вона нікому не сказала про нові умови. Сьогодні вранці вона, безсумнівно, проконсультувалася б зі мною щодо цього, але не судилося. Заповіт зникає, цю таємницю вона забере із собою в могилу. Кавендіше, боюся, тут немає місця збігу. Мсьє Пуаро, я впевнений, ви погодитеся зі мною, що факти наводять на роздуми.

– Наводять чи ні, – втрутився Джон, – ми дуже вдячні мсьє Пуаро за прояснення цього факту. Якби не він, ми б ніколи не довідалися про цей заповіт. Гадаю, не варто питати, що спершу змусило вас запідозрити цей факт?

Пуаро всміхнувся та відповів:

– Старий списаний конверт і свіжопосаджена клумба бегоній.

Джон, думаю, продовжував би далі засипати його запитаннями, але в той момент почувся голосний гуркіт мотора, і ми всі повернулися до вікна, де саме проїхав автомобіль.

– Іві! – викрикнув Джон. – Вибачте, Веллзе.

Він поквапився до передпокою.

Пуаро запитально подивився на мене.

– Міс Говард, – пояснив я.

– О, я радий, що вона приїхала. Гастінґсе, у цієї жінки є і розумна голова, і серце. От тільки Господь обділив її красою!

Я за прикладом Джона вийшов у передпокій, де міс Говард намагалася виплутатись із об’ємних шалей, що оповивали її голову. Коли її погляд зустрівся з моїм, мене пройняло раптове почуття провини. Ця жінка так ревно попереджувала мене, а я, на жаль, не звернув уваги на її слова! Як швидко та зневажливо я викинув їх із голови! Тепер, коли таким трагічним способом доведено її правоту, мені стало соромно. Вона знала Альфреда Інґлторпа надто добре. Я задумався: якби вона залишилася в Стайлзі, чи трапилася б трагедія, чи той чоловік боявся б її пильних очей?

Я відчув полегшення, коли вона взяла мене за руку й знову стиснула своїм славнозвісним міцним потиском. Її погляд був сумний, але без докору. Червоні повіки видавали, що вона гірко плакала, але манери залишилися грубуватими та різкими.

– Вирушила, щойно отримала телеграму. Якраз повернулася з нічної зміни. Найняла машину. Найшвидший спосіб дістатися сюди.

– Іві, ви хоч їли зранку? – запитав Джон.

– Ні.

– Так я й думав. Ходімо, сніданок ще не прибрали, і вам зроблять свіжий чай. – Він звернувся до мене: – Подбай про неї, Гастінґсе, добре? На мене чекає Веллз. О, це мсьє Пуаро. Іві, знаєте, він допомагає нам.

Міс Говард потисла Пуаро руку, але підозріло глянула на Джона через плече.

– Тобто, «допомагає нам»?

– Допомагає в розслідуванні.

– Нічого розслідувати. Його ще не відправили до в’язниці?

– Кого не відправили до в’язниці?

– Кого? Альфреда Інґлторпа, звісно ж.

– Люба Іві, обережніше. Лоуренс вважає, що мати померла від серцевого нападу.

– Лоуренс той ще дурень! – відказала міс Говард. – Зрозуміло, що то Альфред Інґлторп убив бідну Емілі, а я казала, що так станеться.

– Люба Іві, не кричіть так. Що б ми не думали чи не підозрювали, поки краще говорити якомога менше. Попереднє слухання буде в п’ятницю.

– Коли рак свисне! – Міс Говард просто незрівнянно фиркнула. – Вам тут усім клепки бракує! До того часу цей тип покине країну. Якщо він має трохи лою в голові, не буде чемно тут сидіти, чекаючи, поки його повісять.

Джон Кавендіш безпомічно дивився на неї.

– Я знаю, що все це значить, – звинувачувала вона Джона. – Послухали лікарів. Ніколи не робіть цього. Що вони розуміють? Або нічого, або достатньо, щоб стати небезпечними. Я добре це знаю, мій батько був лікарем. Той малий Вілкінз – найбільший дурень, якого я зустрічала у своєму житті! Серцевий напад! Іншого він і не сказав би! Будь-хто, хоч трішки помисливши, зрозуміє, що її отруїв чоловік. Я завжди казала, що він уб’є її у власному ліжку, бідолашку. Він зробив це. І все, що ви робите, – це бурмочете якісь дурниці про «серцевий напад» і «попереднє розслідування буде в п’ятницю». Вам мало б бути соромно, Джоне Кавендіш.

– Що ви хочете, щоб я зробив? – запитав Джон, не здатний стримати легку посмішку. – Чорт, Іві, я не можу схопити його й приволокти до місцевого відділку поліції.

– Ви могли б щось придумати. Дізнайтеся, як він це зробив. То спритний дурисвіт. Може, розмочив липку стрічку з отрутою для мух. Запитайте кухарку, чи нічого не пропало.

У цей момент я був змушений усвідомити, що прихистити міс Говард і Альфреда Інґлторпа під одним дахом і підтримувати між ними мир було одним із подвигів Геракла – Джону тут не позаздриш. Із виразу його обличчя я бачив, що той повністю усвідомлює складність ситуації. Поки що він урятувався втечею, швидко вийшовши з кімнати.

Доркас принесла свіжий чай. Коли вона вийшла, Пуаро відійшов від вікна, де стояв увесь цей час, і присів біля міс Говард.

– Мадемуазель, – серйозно сказав він, – я хочу дещо вас попросити.

– Що ж, просіть, – згодилася жінка, дивлячись на нього з якоюсь неприязню.

– Я хочу розраховувати на вашу допомогу.

– Я з радістю допоможу вам повісити Альфреда Інґлторпа, – різко відказала вона. – Шибениця – надто легко для нього. Його потрібно волочити конем і четвертувати, як це колись робили.

– Отже, ми з вами однодумці, – сказав Пуаро, – бо я теж хочу повісити злочинця.

– Альфреда Інґлторпа?

– Його чи когось іншого.

– Іншого немає. Хіба бідну Емілі намагалися вбити, поки не з’явився він? Я не кажу, що вона не була оточена акулами, – була. Та вони полювали лише на її гаманець. Її життя лишалося в безпеці. І враз з’являється містер Альфред Інґлторп, і лише через два місяці – вуаля!

– Повірте, міс Говард, – переконливо сказав Пуаро, – якщо містер Альфред Інґлторп – убивця, від мене він не втече. Даю вам чесне слово, що повішу його на шибениці, як Амана![13]

– Уже краще, – з ентузіазмом вигукнула міс Говард.

– Прошу, проте, довіряйте мені. Ваша допомога може бути дуже цінною. Я поясню причину: у цьому будинку скорботи ваші очі – єдині, що плакали.

Міс Говард закліпала, і до її грубого голосу додалася нова нотка:

– Якщо ви про те, що я любила її, – так, це правда. Емілі була досить егоїстичною старою. Дуже щедрою, але завжди хотіла щось натомість. Вона не дозволяла людям забути про те, що вона зробила для них, тому й не відчувала любові у відповідь. Хоча навряд чи усвідомлювала це або відчувала нестачу любові. Сподіваюся, що ні. У мене з нею були інші стосунки. Я тримала свою позицію з самого початку. «Платитимете мені стільки фунтів на рік. Гаразд. Але жодного зайвого пенні, ні пари рукавичок, ні театрального квитка». Вона не розуміла цього, іноді почувалася ображеною. Казала, що то моя дурна гордість. Це було не так, але я не могла їй пояснити. Зрештою, важливо, що я зберігала самоповагу. І от з усієї тутешньої компанії я єдина могла дозволити собі відчувати до неї приязнь. Турбувалася про неї. Оберігала її від усіх, і тут з’являється цей меткий на язик негідник, і пух! – усі роки відданості їй намарне.

Пуаро співчутливо кивнув.

– Розумію, мадемуазель, розумію ваші почуття. Це цілком природно. Ви, напевно, думаєте, що ми байдужі, що нам бракує тепла й енергії, але, повірте, це не так.

У цей момент Джон зазирнув у їдальню й запросив нас обох піднятися в спальню місіс Інґлторп, оскільки вони з містером Веллзом закінчили огляд письмового стола в будуарі.

Коли ми піднімалися сходами, Джон озирнувся на їдальню й довірливо прошепотів:

– Слухай, що ж трапиться, коли ті двоє зустрінуться?

Я безпомічно похитав головою.

– Я сказав Мері тримати їх окремо, наскільки це можливо.

– А вона зможе?

– Один Бог знає. Є ще дещо. Інґлторп і сам не хоче зустрічатися з нею.

– Ключі й досі у вас, Пуаро? – запитав я, коли ми дійшли до замкнених дверей кімнати.

Узявши в Пуаро ключі, Джон відімкнув спальню, і ми увійшли всередину. Юрист попрямував одразу до столу. Джон пішов за ним.

– Мама зберігала всі важливі документи в цьому бюварі, – сказав він.

Пуаро витягнув маленьку в’язку ключів.

– Дозвольте. Про всяк випадок зранку я замкнув його.

– Але зараз він незамкнений.

– Неможливо!

– Дивіться. – І Джон підняв кришку бювара.

– Mille tonnerres! [14] – закричав ошелешено Пуаро. – Як це… Обидва ключі в моїй кишені! – Він кинувся до бювара й раптом застиг. – En voilà une affaire! [15] Замок зламано!

– Що?

Пуаро знову поклав бювар на стіл.

– Але хто зламав? Навіщо? Коли? Але ж двері були замкнені! – Ми просто вибухнули уривками запитань.

Пуаро відповідав категорично, майже механічно:

– Хто? Оце питання. Чому? Ах, якби я знав. Коли? Після того як я був тут годину тому. Щодо замкнених дверей – там дуже простий замок. Можливо, підійшов ключ від будь-яких інших сусідніх дверей.

Ми ошелешено витріщились один на одного. Пуаро підійшов до каміна. Зовні він здавався спокійним, але я помітив, що його руки, які механічно вирівнювали вазочки із джгутиками для розпалювання вогню на камінній полиці, досить сильно тремтіли.

– Бачте, усе відбувалося так, – сказав він нарешті. – У цьому бюварі щось було – якийсь доказ, сам по собі, мабуть, незначний, але його достатньо, щоби встановити зв’язок між убивцею та злочином. Злочинцю було надзвичайно важливо знищити доказ, перш ніж його виявлять та оцінять значущість. Тож він наважився на ризик, на великий ризик – прийти сюди. Виявивши, що бювар замкнено, невідомий був вимушений зламати замок, видавши цим свою присутність. Якщо він пішов на такий ризик, то це щось надзвичайно важливе для нього.

– Але що це?

– Ой! – викрикнув Пуаро, сердито махнувши рукою. – Цього я не знаю! Певне, якийсь документ чи той клаптик паперу, який Доркас бачила в руках господині вчора після обіду. І я, – він уже не стримував свій гнів, – що за цвіла голова! Навіть не подумав! Повівся як останній телепень! Не варто було взагалі залишати той бювар. Треба було взяти із собою. О, та я тричі осел! А тепер доказ зник. Знищено… та чи знищено? Може, є ще шанс… Треба обшукати всі можливі місця!

Він вилетів з кімнати, як божевільний, і щойно я достатньо отямився, одразу ж попрямував за ним. Але допоки дістався сходового майданчика, він пропав з поля зору.

Мері Кавендіш стояла на майданчику, де сходи розходилися на два боки, дивлячись униз, на хол, у напрямку зникнення Пуаро.

– Що сталося з вашим дивним другом, містере Гастінґс? Він промчав повз мене, як розлючений бик.

– Щось дуже засмутило його, – непевно відказав я. Не знав насправді, наскільки відвертим порадив би мені бути Пуаро. Побачивши, як на точених устах Мері Кавендіш заграла ледь помітна усмішка, я спробував змінити тему: – Вони ще не зустрічалися, правда?

– Хто?

– Містер Інґлторп і міс Говард.

Вона подивилася на мене якось бентежно.

– Уважаєте, що їхня зустріч стане катастрофою?

– А ви хіба ні? – спитав я, досить приголомшений.

– Ні. – Вона, як завжди, м’яко всміхнулася. – Хотіла б я побачити справжню шумну сварку. Це б очистило атмосферу. Бо зараз усі ми думаємо надто багато, а говоримо зовсім мало.

– Джон так не думає, – зазначив я. – Він намагається втримати їх якомога далі одне від одного.

– О, Джон!

Щось у її тоні дратувало мене, і я випалив:

– Старий Джон – чудовий чоловік!

Вона зацікавлено вивчала мене хвилину-другу, а тоді, на моє велике здивування, сказала:

– Ви вірні своєму другові. Тому мені й подобаєтеся.

– Хіба ви не мій друг теж?

– Я дуже поганий друг.

– Чому ви так кажете?

– Тому що це правда. Одного дня я мила зі своїми друзями, а наступного повністю забуваю про них.

Не знаю, який ґедзь мене вкусив, та я розсердився й сказав дещо нерозумне й нетактовне:

– І все ж, схоже, з доктором Бауерстайном ви завше люб’язні!

Я відразу ж пошкодував про свої слова. Її обличчя застигло. Складалося враження, що опустилася залізна завіса та заховала справжню жінку. Не зронивши ані слова, вона розвернулась і швидко піднялася сходами, а я стояв як ідіот, проводячи її поглядом.

Отямився, почувши страшний шум унизу. Пуаро щось викрикував і голосно пояснював. Мені стало прикро, що вся моя дипломатія була марною. Мій маленький друг саме розповідав про втрачений доказ усьому дому; цей учинок, на мою думку, поставив під сумнів його мудрість. Я вкотре пошкодував, що мій друг мав схильність утрачати голову в миті сильного хвилювання, і швидко спустився сходами. Побачивши мене, Пуаро практично відразу ж заспокоївся. Я відвів його вбік.

– Мій любий товаришу, – сказав я, – хіба це розумно? Ви ж не хочете, щоб усі довкола знали про цей випадок? Ви ж фактично граєте на руку злочинцю.

– Гастінґсе, ви так гадаєте?

– Я переконаний.

– Добре, мій друже. Надалі радитимуся з вами.

– Добре. Хоча, на жаль, уже трохи пізно.

– Ваша правда.

Він здавався таким засмученим і присоромленим, що мені стало шкода його, хоча я досі вважав, що моя заувага була справедлива та мудра.

– Що ж, – сказав він нарешті, – ходімо, mon ami.

– Ви вже закінчили?

– Поки що так. Пройдетеся зі мною до села?

– Із задоволенням.

Він підняв свою валізу, і ми вийшли через скляні двері вітальні. Синтія Мердок саме заходила, і Пуаро відійшов убік, щоб пропустити її.

– Вибачте, мадемуазель, можна вас на хвилинку?

– Так? – Вона запитально глянула на нього.

– Ви колись готували ліки для місіс Інґлторп?

Її обличчя злегка порожевіло.

– Ні, – відповіла вона трохи вимушено.

– Тільки її таблетки?

Синтія ще більше порум’яніла й сказала:

– О так. Одного разу я зробила їй трохи снодійних таблеток.

– Оцих?

Пуаро витягнув порожню коробку з-під таблеток.

Вона кивнула.

– Можете сказати, що то було? Сульфонал? Веронал?

– Ні, таблетки броміду.

– О! Спасибі, мадемуазель. Гарного дня.

Ми швидко рушили з будинку, і я час від часу поглядав на супутника. Я часто помічав: якщо він був чимось стурбований, його очі ставали зелені, як у кішки. Тепер вони сяяли, як смарагди.

– Друже мій, – нарешті сказав він, – у мене є ідея. Дуже дивна і, мабуть, цілком неможлива. Та все ж вона годиться.

Я знизав плечима. Особисто я думав, що Пуаро надає надто багато значення цим фантастичним ідеям. У цій справі, достеменно, правда була досить однозначна й очевидна.

– То от як пояснити пусту етикетку на коробці, – сказав я. – Як ви сказали, дуже просто. Дивно, що я сам не додумався.

Пуаро, здавалося, не слухав мене.

– Вони зробили ще одне відкриття, là-bas [16], – зауважив він, указуючи своїм великим пальцем через плече, на Стайлз. – Містер Веллз розповів мені, коли ми спускалися сходами.

– Яке саме?

– Під замком у письмовому столі в будуарі знайшли заповіт місіс Інґлторп, складений ще до її шлюбу, в якому вона залишає свої гроші Альфреду Інґлторпу. Напевне, його склали тоді, коли вони заручилися. Містер Веллз був досить здивований, та й Джон Кавендіш теж. Заповіт було написано на одному з тих готових бланків і підписано двома служницями-свідками, але не Доркас.

– Містер Інґлторп знав про нього?

– Каже, що ні.

– Я б йому не надто довіряв, – сказав я скептично. – Усі ці заповіти трохи все ускладнюють. Слухайте, а як ті слова, нашкрябані на конверті, наштовхнули вас на думку, що вчора після обіду складено заповіт?

Пуаро всміхнувся.

– Mon ami, чи не траплялося вам при написанні листа забути, як пишеться слово?

– Так, часто. Гадаю, таке буває з кожним.

– Саме так. А хіба ви в таких випадках не намагаєтеся написати слово кілька разів скраю на промокальному папері чи на використаному листку, щоб побачити, чи правильно на вигляд? От саме це й зробила місіс Інґлторп. Можна побачити, що спочатку слово «володію» написано з двома «л», а потім правильно – з однією. Щоб упевнитися, вона спробувала написати це слово в реченні, тобто: «Я володію». І що це дало мені? Я дізнався, що після обіду місіс Інґлторп писала слово «володію», а оскільки я чудово пам’ятав про папірець із каміна, мені спало на думку, що то, імовірно, був заповіт – такий документ майже напевно містить це слово. Це припущення підтверджувалося ще одним фактом. У загальному безладі того ранку будуар не підмітали, і біля письмового столу я знайшов сліди бруду та землі. Кілька днів погода була чудова, та й звичайні черевики не нанесли б стільки бруду.

Я підійшов до вікна й відразу ж побачив, що на клумбах нещодавно посадили бегонії. Земля там була така ж, як на підлозі в будуарі, а від вас я дізнався, що бегонії посадили вчора після обіду. Тепер я був упевнений, що один чи, можливо, обидва садівники – тому що на клумбі були відбитки двох пар слідів – заходили до будуара, адже, якби місіс Інґлторп просто хотіла поговорити з ними, цілком імовірно, що вона підійшла б до вікна й тоді вони б узагалі не заходили в кімнату. Тоді я став цілком певен, що вона склала новий заповіт і покликала двох садівників засвідчити її підпис. Події довели, що моє припущення було правильним.

– Дуже кмітливо, – не втримався я. – Мушу зізнатися, що висновки, які я зробив із тих нашкрябаних слів, були помилкові.

Він усміхнувся.

– Ви дали забагато волі своїй фантазії. Уява – хороший слуга, але поганий господар. Найпростіше пояснення зазвичай правильне.

– І ще одне: як ви дізналися, що ключ від бювара було втрачено?

– Я не знав. Це була здогадка, яка виявилася правдою. Ви помітили, що на голівці ключа був шматок закрученого дроту? Я відразу ж подумав, що він, мабуть, злетів із послабленого кільця з в’язки ключів. Якби його загубила та знову знайшла місіс Інґлторп, вона негайно повернула б ключ до загальної в’язки, але там я знайшов явно дублікат ключа – дуже новий і блискучий. Це навело мене на думку, що хтось інший вставив оригінальний ключ у бювар.

– Так, – сказав я, – безсумнівно, це Альфред Інґлторп.

Пуаро зацікавлено подивився на мене:

– Ви так упевнені в його провині?

– Так, звичайно. Кожна нова деталь, здається, доводить це все чіткіше.

– Навпаки, – спокійно сказав Пуаро. – Існує кілька фактів на його користь.

– О, та невже!

– Так.

– Я бачу тільки один.

– І який?

– Що вчора ввечері його не було вдома.

– Невдала спроба, як кажете ви, англійці! Ви вибрали той факт, що, гадаю, свідчить проти нього.

– Як це?

– Тому що, якби містер Інґлторп знав, що його дружину отруять того вечора, він, безумовно, облаштував би все так, щоб не ночувати вдома. Його виправдання явно надумане. Це дає нам два варіанти: або він точно знав, що станеться ввечері, або мав особисту причину бути відсутнім.

– І що за причина? – скептично запитав я.

Пуаро знизав плечима.

– Звідки мені знати? Безсумнівно, причина ганебна. Я б сказав, що містер Інґлторп – ще той пройдисвіт, але це необов’язково робить його вбивцею.

Непереконаний, я похитав головою.

– Ви не погоджуєтеся зі мною, так? – запитав Пуаро. – Що ж, облишмо це. Час покаже, хто з нас має рацію. Тепер звернімо увагу на інші аспекти справи. Можете прокоментувати те, що всі двері спальні були замкнуті на засув зсередини?

– Ну… – почав я. – Треба поглянути на це логічно.

– Правильно.

– Я б сказав так: двері були замкнені – ми бачили це на власні очі, – але свічковий віск на підлозі та знищений заповіт доводять, що вночі в кімнаті хтось був. Ви поки що згодні?

– Абсолютно. Спостережливо підмічено. Продовжуйте.

– Так-от, – сказав я, підбадьорений, – оскільки особа, що була там, увійшла не через вікно чи з допомогою дива, то з цього випливає, що двері відчинила зсередини сама місіс Інґлторп. Це посилює впевненість, що ця особа була її чоловіком. Природно, що вона відчинила б двері власному чоловікові.

Пуаро похитав головою.

– Навіщо? Вона замкнула на засув двері в його кімнату – зовсім не схоже на неї, – вони серйозно посварилися того дня. Ні, він – остання людина, яку вона впустила б.

– Але ви погоджуєтеся, що двері мусила відчинити сама місіс Інґлторп?

– Є ще одна можливість. Перед сном вона могла забути замкнути двері, які ведуть у коридор, а замкнула пізніше, коли прокинулася вдосвіта.

– Пуаро, ви серйозно так думаєте?

– Ні, я не кажу, що так і було, але це можливо. Тепер іще одне: як ви поясните розмову між місіс Кавендіш та її свекрухою, яку випадково підслухали?

– Я й забув про це, – задумливо сказав я. – Як і раніше, це для мене загадка. Здається неймовірним, що така жінка, як місіс Кавендіш, горда і стримана до неможливого, так грубо втручається в те, що її не стосується.

– Точнісінько. Для жінки з її вихованням це дивно.

– Це досить цікаво, – погодився я. – Але все ж не важливо, і тому не варто брати це до уваги.

Пуаро застогнав.

– Що я постійно вам говорю? Усе треба враховувати. Якщо факт не підходить до версії, краще про теорію забути.

– Нічого, ми ще побачимо, – сердито сказав я.

– Так, побачимо.

Ми підійшли до котеджу «Ліствейз», і Пуаро запросив мене піднятись у його кімнату, де запропонував одну з коротких російських цигарок, які сам іноді курив. Я з цікавістю спостеріг, що він акуратно складав використані сірники в порцелянову вазочку. Моє миттєве роздратування зникло.

Пуаро розмістив наші крісла перед відчиненим вікном із видом на сільську вулицю. Повівав свіжий вітерець, теплий і приємний. День мав бути спекотним.

Раптом мою увагу привернув довготелесий юнак, який швидко крокував вулицею. Вираз його обличчя був надто дивний: химерне поєднання жаху та схвильованості.

– Погляньте, Пуаро! – викрикнув я.

Він нахилився вперед.

– Tiens! [17] – сказав він. – Це містер Мейс з аптеки. Він прямує сюди.

Молодий чоловік зупинився перед котеджем «Ліствейз» і після деяких вагань рішуче постукав у двері.

– Хвилинку, – викрикнув Пуаро з вікна. – Я йду.

Жестом він показав мені йти за ним, швидко спустився сходами та відчинив двері. Містер Мейс одразу ж почав:

– О, містере Пуаро, вибачте за незручність, та я чув, що ви щойно повернулися з маєтку.

– Так, повернулися.

Юнак облизав сухі губи. Його обличчя дивно посмикувалося.

– Усе село говорить про місіс Інґлторп, яка так раптово померла. Люди кажуть, – він стишив голос, – що її отруїли!

Обличчя Пуаро залишалося досить незворушним.

– Містере Мейс, це можуть підтвердити лише лікарі.

– Так, саме так… Звісно… – Юнак вагався, але хвилювання здолало його. Він схопив Пуаро за руку та стишив голос аж до шепоту: – Просто скажіть мені, містере Пуаро, це не… це ж не стрихнін, правда?

Я майже не чув відповідь Пуаро. Мабуть, щось ухильне. Юнак пішов, і, коли за ним зачинилися двері, погляд Пуаро зустрівся з моїм.

– Так, – сказав він, серйозно киваючи. – Цей хлопчина має свідчення для попереднього слухання справи.

Ми поволі піднімалися сходами. Не встиг я роззявити рота, як Пуаро застеріг мене жестом.

– Не зараз, не зараз, mon ami. Мені потрібно подумати. У мене в голові хаос, а це недобре.

Він провів десять хвилин у тиші, зовсім не ворушачись, за винятком кількох виразних рухів бровами, а його очі ставали все зеленішими. Нарешті він глибоко зітхнув.

– Усе гаразд. Важкі миті минули. Тепер усе впорядковано. Не можна допускати такої плутанини. Справа ще не зрозуміла, ні. Це одна з найзаплутаніших справ! Вона збиває мене з пантелику. Мене, Еркюля Пуаро! Є два дуже важливі факти.

– Які саме?

– Перше – учорашня погода. Це дуже важливо.

– Але день був славний! – перервав я. – Пуаро, ви взяли мене на кпини?

– Зовсім ні. Термометр показував вісімдесят градусів у тіні. Не забудьте цього, мій друже. Це ключ до всієї загадки!

– І другий факт? – запитав я.

– Це важливий факт: містер Інґлторп одягнений у дуже характерний одяг, має чорну бороду й носить окуляри.

– Пуаро, не вірю, що ви серйозно.

– Надзвичайно серйозно, мій друже.

– Ви ж немов забавляєтеся!

– Ні, це надзвичайно важливо.

– Припустімо, що присяжні в суді звинуватять Альфреда Інґлторпа, винісши вердикт «навмисне вбивство»? Що стане тоді з вашими теоріями?

– Вони не похитнуться через те, що дванадцять дурнів зроблять помилку! Але цього не станеться. По-перше, тому що місцевий суд присяжних не захоче брати на себе відповідальність, а містер Інґлторп практично перебуває на посаді місцевого сквайра. Крім того, – він додав мирно, – я не дозволю цьому статися!

– Ви не дозволите?

– Ні.

Я дивився на цього надзвичайного невисокого чоловічка з роздвоєним відчуттям: роздратування та зацікавлення. Він був неймовірно впевнений у собі. Ніби читаючи мої думки, Пуаро ледь кивнув.

– О так, mon ami. Я зроблю те, що сказав. – Він устав і поклав руку на моє плече. Його вираз обличчя повністю змінився. На очах виступили сльози. – У всій цій справі, бачте, я думаю про бідну покійну місіс Інґлторп. Вона не користувалася надмірною любов’ю, ні. Але була дуже доброю до нас, бельгійців, і я – її боржник.

Я зробив спробу щось додати, але Пуаро спинив мене.

– Послухайте, Гастінґсе. Вона ніколи б не пробачила мені, якби я дозволив, щоб Альфреда Інґлторпа, її чоловіка, арештували зараз, коли одне моє слово може врятувати його!

Розділ шостий Попереднє слухання

Увесь час перед слуханням Пуаро провадив активну діяльність. Двічі віч-на-віч зустрічався з містером Веллзом. Довго гуляв околицями. Мене обурювало, що він не ділиться зі мною своїми таємницями, тим паче часто я навіть уявлення не мав, на що той натякає.

Мені здалося, що він міг щось шукати на фермі Райкесів, тож, коли в середу ввечері я не застав його в котеджі «Ліствейз», пішов через поле просто туди, сподіваючись зустрітися з ним. Але його не було видно, а я не наважився йти аж до самої ферми. Дорогою назад я зустрівся з літнім селянином, який лукаво на мене зиркнув.

– Ви ж із маєтку, ага? – запитав він.

– Так. Шукаю друга, який, як я думав, пішов сюди.

– Такий маленький? Ще й розмахує руками, коли розмовляє? Той бельгієць із села?

– Так, – нетерпляче сказав я. – Отже, він тут був?

– Ах, так, він був тут, це точно. Навіть не один раз. Ваш друг, так? Ах, джентльмени з маєтку, вас тут досить багато! – І він знову грайливо зиркнув.

– А що, джентльмени з маєтку часто тут бувають? – спитав я, напустивши байдужості.

Він із розумінням підморгнув мені.

– Так, містере, один буває. Зауважте, імен я не називаю. Дуже великодушний джентльмен! О, сер, моя вам повага.

Я швидко пішов. Івлін Говард мала рацію, і я відчув різку огиду до, як мені здалося, великодушності Альфреда Інґлторпа коштом іншої жінки. Чи причиною злочину було це екзотичне циганське обличчя, чи таки гроші? Напевно, це було розумне поєднання й першого, і другого.

Пуаро виявляв пильну цікавість до одного моменту. Раз чи двічі мені здалося, що він уважає вказаний Доркас час сварки помилковим. Він їй неодноразово казав, що, коли вона почула голоси, було вже о пів на п’яту, а не четверта година.

Але Доркас лишалася непохитною. Між моментом, коли вона почула голоси, і п’ятою годиною, коли віднесла чай господині, минула година, а то й більше.

Слухання проводилися в п’ятницю в приміщенні шинку «Стайлайтіз Армз» у селі. Ми з Пуаро сиділи поряд, оскільки свідчити не мали.

Попередні заходи вже минули. Присяжні оглянули тіло, і Джон Кавендіш засвідчив особу покійної.

Потому він описав своє пробудження й обставини смерті матері.

Далі розглядали судово-медичні висновки. Стояла мертва тиша, і всі очі були спрямовані на знаменитого лондонського фахівця, який, як відомо, на той момент був одним із найбільших авторитетів у токсикології.

Кількома словами він підбив підсумки розтину. Якщо обійти медичну термінологію та формальності, усе зводилося до того, що місіс Інґлторп зустріла свою смерть у результаті отруєння стрихніном. Аналізи свідчили, що вона, мабуть, прийняла не менше трьох чвертей грана стрихніну, а можливо, цілий гран або й трохи більше.

– А вона могла проковтнути отруту випадково? – запитав коронер.

– Я вважаю це дуже малоймовірним. Стрихнін не використовують для побутових цілей, як, приміром, деякі отрути, до того ж на його продаж накладені обмеження.

– Чи огляд допоміг виявити, як увели отруту?

– Ні.

– Думаю, ви прибули в Стайлз до приїзду доктора Вілкінза?

– Це так. За воротами я зустрів автомобіль, тож поквапився туди так швидко, як тільки міг.

– Чи можете ви точно розповісти, що сталося далі?

– Я увійшов до кімнати місіс Інґлторп. Тієї миті в неї вже почалися типові стовбнякові судоми. Вона повернулася до мене й тихо видихнула: «Альфред… Альфред…»

– Чи могла місіс Інґлторп прийняти стрихнін із вечірньою кавою, яку їй приніс її чоловік?

– Можливо, але стрихнін – досить швидкий за своєю дією препарат. Симптоми з’являються від однієї до двох годин після прийняття. За деяких умов його дія сповільнена, але в цьому випадку жодна з таких обставин не підтвердилася. Припускаю, місіс Інґлторп випила каву після вечері, близько восьмої години, а симптоми не проявлялися аж до світання; це вказує на те, що препарат було прийнято пізно вночі.

– У місіс Інґлторп була звичка випивати посеред ночі чашку какао. Може, стрихнін підсипали туди?

– Ні, я сам узяв на аналіз пробу какао, що залишилося в каструльці. Стрихніну там не виявлено.

Поруч я почув тихий сміх Пуаро.

– Звідки ви знали? – прошепотів я.

– Слухайте.

– Маю сказати, – продовжував доктор, – я б сильно здивувався, якби результат був іншим.

– Чому?

– Просто в стрихніну надзвичайно гіркий смак. Його можна виявити в розчині один до сімдесяти тисяч, і його можуть замаскувати тільки дуже сильно ароматизовані речовини. Какао не могло б приховати його смак.

Один із присяжних захотів знати, чи те ж зауваження стосується й кави.

– Ні. Кава має власний гіркуватий смак, який, імовірно, перекрив би смак стрихніну.

– То ви вважаєте ймовірнішим, що препарат підсипали в каву, але з невідомої причини його дія була сповільнена?

– Так, але чашка розбита, тож немає можливості взяти на аналіз її вміст.

На цьому доктор Бауерстайн закінчив свої свідчення. Доктор Вілкінз повністю підтвердив його аргументи. Він категорично відкинув можливість самогубства. У загиблої, за його словами, було слабке серце, але в цілому вона мала відмінне здоров’я, а також була весела та врівноважена. Місіс Інґлторп ніколи б не покінчила життя самогубством.

Далі викликали Лоуренса Кавендіша. Його свідчення виявилися не надто корисними: він просто повторив братові слова. Зібравшись іти, він зупинився і, вагаючись, сказав:

– Можна зробити припущення?

Він благально подивився на коронера, який бадьоро відповів:

– Звичайно, містере Кавендіш, ми тут для того, щоб віднайти істину, і приймаємо все, що може в подальшому роз’яснити ситуацію.

– Це просто моя думка, – уточнив Лоуренс. – Звичайно, я можу помилятися, але мені все ж таки здається, що мама померла природною смертю.

– Містере Кавендіш, чому ви так думаєте?

– Мама деякий час перед своєю смертю вживала тонік з умістом стрихніну.

– А! – сказав коронер.

Присяжні зацікавлено подивилися на нього.

– Знаю, – продовжував Лоуренс, – що були випадки, коли кумулятивний ефект від препарату, що вводився протягом певного часу, закінчувався смертю. Також можливо, що це було випадкове передозування ліками?

– Ми вперше чуємо, що на момент смерті загибла приймала стрихнін. Ми дуже вдячні вам, містере Кавендіш.

Знову викликали доктора Вілкінза, і він висміяв цю думку.

– Припущення містера Кавендіша абсолютно неможливе. Будь-який лікар скаже вам те саме. Стрихнін у певному сенсі має кумулятивну дію, але в цьому випадку він не призвів би до раптової смерті. Мали б бути тривалі хронічні симптоми, які одразу привернули б мою увагу. Це просто абсурдно.

– А друге припущення? Що місіс Інґлторп випадково прийняла завелику дозу?

– Три або навіть чотири дози не призвели б до смерті. Місіс Інґлторп завжди мала велику пляшку цього препарату, оскільки отримувала його з аптеки «Кутс» у Тедмінстері. Але для такої кількості стрихніну, яку виявили в організмі померлої, вона мала б випити майже всю пляшку.

– Отже, ви вважаєте, що цей тонік не був причиною смерті?

– Звичайно. Ця думка просто сміховинна.

Присяжний, який поставив це запитання, припустив, що аптекар, який готував ці ліки, можливо, помилився.

– Так, звичайно, завжди є така можливість, – відповів лікар.

Але Доркас, наступний свідок, розвіяла й такий варіант. Ліки не були приготовані нещодавно. Навпаки, у день смерті місіс Інґлторп прийняла останню дозу.

Тому питання про тонік остаточно закрили, і коронер продовжив. Випитавши в Доркас, як її розбудило несамовите теленькання дзвінка господині і як вона відтак розбудила й інших домочадців, він почав тему сварки попереднього дня.

Доркас розповіла те саме, що ми з Пуаро вже чули, тому не повторюватиму її слова.

Наступним свідком була Мері Кавендіш. Вона стояла дуже струнко й говорила тихим, ясним і цілком спокійним голосом. У відповідь на запитання коронера жінка розповіла, що будильник, як зазвичай, пробудив її о четвертій тридцять, вона якраз одягалася, коли раптом здригнулася, бо впало щось важке.

– Мабуть, це був столик, що стояв біля ліжка, – прокоментував коронер.

– Я відчинила двері, – продовжувала Мері, – і прислухалася. За кілька хвилин несамовито продзеленчав дзвоник, прибігла Доркас, розбудила мого чоловіка, і ми всі пішли до свекрухи, але двері було замкнено…

Коронер перебив її.

– Не думаю, що ми повинні турбувати вас розповіддю про ці події. Про подальші події ми вже знаємо абсолютно все. Але я попросив би вас розповісти про сварку, яку ви почули напередодні.

– Я?

У її голосі вчувався відтінок зухвалості. Вона підняла руку й поправила мереживні рюші біля шиї, трохи повернувши при цьому голову. І раптом мені абсолютно спонтанно майнула думка: «Вона тягне час!»

– Так. Я розумію, – неквапно продовжував коронер, – що ви сиділи на лавці та читали просто під вікном будуара. Це так чи ні?

Це було новиною для мене, і, поглянувши на Пуаро, я подумав, що для нього теж.

На якусь мить повисла пауза чи просто нерішучість перед відповіддю:

– Так, це правда.

– І вікно будуара було відчинене, правильно?

Безсумнівно, коли вона відповідала, її обличчя трохи зблідло:

– Так.

– Тоді ви не могли не чути голоси всередині, особливо коли вони стали гучними від гніву. Насправді звідти, де ви сиділи, їх навіть краще чути, аніж із холу.

– Можливо.

– Повторіть, що ви тоді почули?

– Я справді нічого не пам’ятаю.

– Ви хочете сказати, що не чули голосів?

– Ах, так, до мене долинали голоси, але я не чула, що саме вони казали. – Її щоки ледь почервоніли. – Я не маю звички підслуховувати особисті розмови.

Коронер наполягав.

– Тож ви взагалі нічого не пам’ятаєте? Нічого, місіс Кавендіш? Жодного слова або фрази, які б змусили вас зрозуміти, що це особиста розмова?

Вона замовкла і, здавалося, задумалася, зовні залишаючись спокійною, як і завжди.

– Так, я пригадую, місіс Інґлторп щось говорила – не пам’ятаю точно що – про причину скандалу між чоловіком і дружиною.

– Ах! – Коронер задоволено відкинувся на спинку крісла. – Це збігається з тим, що почула Доркас. Та вибачте мені, місіс Кавендіш, хоча ви зрозуміли, що це була особиста розмова, але не пішли? Ви залишилися сидіти на місці?

Коли Мері підняла свої золотисті очі, я помітив, як вони на мить спалахнули. Я був упевнений, що в той момент жінка б охоче розірвала на шматки того маленького юриста з його інсинуаціями, але вона досить спокійно відповіла:

– Ні. Мені там було дуже комфортно. Я зосередилася на книзі.

– І це все, що ви можете нам сказати?

– Це все.

Допит закінчився, хоча я сумнівався, що коронер був цілком задоволений. Думаю, він підозрював, що Мері Кавендіш могла би сказати більше, якби захотіла.

Наступною викликали продавчиню Емі Гілл. Вона засвідчила, що після обіду сімнадцятого числа продала бланк для заповіту Вільяму Ерлу, садівникові зі Стайлзу.

Далі Вільям Ерл та Меннінґ повідомили, що засвідчили документ. Останній зауважив, що було приблизно о пів на п’яту. Вільям міркував, що це сталося раніше.

Наступною викликали Синтію Мердок. Однак вона сказала небагато. Дівчина нічого не знала про трагедію, аж поки її не розбудила місіс Кавендіш.

– Ви не чули, як упав столик?

– Ні. Я міцно спала.

Коронер усміхнувся.

– Люди з чистою совістю сплять міцно, – промовив він. – Дякую вам, міс Мердок, це все.

– Міс Говард.

Міс Говард надала лист, який увечері 17-го числа написала їй місіс Інґлторп. Звичайно, ми з Пуаро вже його бачили. Він нічого не додав до наших відомостей про трагедію. Нижче подано факсиміле:



Листа передали присяжним, які уважно його оглянули.

– Боюся, це не надто нам допоможе, – зітхнувши, сказав коронер. – У листі немає жодної згадки про будь-які події того дня.

– Тут і так усе зрозуміло, – коротко сказала міс Говард. – Він досить чітко вказує, що моя бідна стара подруга щойно дізналася, що її ошукали!

– У листі немає нічого такого, – зауважив коронер.

– Ні, адже Емілі ніколи не могла визнати себе неправою. Але я її знаю. Вона хотіла повернути мене. Але не збиралася визнавати, що я мала рацію, то вчинила інакше. Так робить більшість людей. І я сама в це не вірю.

Містер Веллз ледь усміхнувся. І більшість присяжних теж. Міс Говард, очевидно, уміла грати на публіку.

– У будь-якому разі все це дурисвітство – це велика трата часу, – продовжувала леді, зневажливо міряючи поглядом присяжних. – Розмови, розмови, розмови! Коли всі ми чудово знаємо…

Коронер поспішно її перервав:

– Дякую вам, міс Говард, це все.

Мені здалося, він зітхнув із полегшенням, коли вона закінчила.

Потім сталася сенсація дня. Коронер викликав Альберта Мейса, помічника аптекаря.

Це був схвильований молодий чоловік із блідим обличчям. На запитання коронера Мейс пояснив, що він дипломований фармацевт, але лише нещодавно перейшов у цю аптеку, оскільки помічник аптекаря пішов в армію.

Закінчивши формальності, коронер узявся до справи.

– Містере Мейс, останнім часом ви продавали стрихнін комусь, хто не мав на це дозволу?

– Так, сер.

– Коли це було?

– Минулого понеділка. Увечері.

– У понеділок? Не у вівторок?

– Ні, сер, у понеділок, шістнадцятого числа.

– Ви пам’ятаєте, кому його продали?

Можна було б почути, як летить муха.

– Так, сер. Це був містер Інґлторп.

Усі погляди повернулися туди, де безпристрасно заціпеніло сидів містер Інґлторп. Він здригнувся, коли вбивчі слова злетіли з губ юнака. Я вже подумав, що чоловік устане, але він залишився сидіти, хоча чудово зіграв вираз подиву на обличчі.

– Ви впевнені в тому, що кажете? – строго запитав коронер.

– Цілком упевнений, сер.

– Ви часто продаєте стрихнін незаконно, з-під прилавка?

Нещасний юнак помітно знітився під похмурим поглядом коронера.

– О ні, сер, звичайно, ні. Але я побачив, що це містер Інґлторп із маєтку, тож подумав, що в цьому немає нічого поганого. Він сказав, що йому треба отруїти собаку.

Внутрішньо я йому поспівчував. Для людини так природно задовольнити мешканців маєтку, особливо коли це може посприяти їх переходу від «Кутс» до місцевих аптек.

– А хіба кожен, хто купує отруту, не повинен розписатися в журналі?

– Так, сер, містер Інґлторп розписався.

– Ви маєте журнал із собою?

– Так, сер.

Журнал надали, і, сказавши кілька осудливих слів, слідчий відпустив нещасного містера Мейса.

Потім у глухій тиші викликали Альфреда Інґлторпа. Цікаво, чи він розумів, наскільки сильно на його шиї затягується зашморг?

Коронер відразу перейшов до справи.

– Минулого понеділка ви купували стрихнін, щоб отруїти собаку?

Із незворушним спокоєм Інґлторп відповів:

– Ні, не купував. У Стайлзі немає ніяких собак, за винятком вівчарки, яка перебуває у відмінному стані.

– Ви повністю заперечуєте, що минулого понеділка купували стрихнін в Альберта Мейса?

– Так.

– Ви заперечуєте й це?

Коронер простягнув йому журнал, у якому був його підпис.

– Звичайно, заперечую. Почерк сильно відрізняється від мого. Я вам покажу.

Він дістав із кишені старий конверт, написав на ньому своє ім’я, а потім передав його присяжним. Однозначно, почерк був несхожий.

– Тоді як ви поясните заяву містера Мейса?

Альфред Інґлторп незворушно відповів:

– Очевидно, що містер Мейс помилився.

Коронер на секунду завагався, а потім сказав:

– Містере Інґлторп, проста формальність, але не могли б ви розповісти нам, де ви були ввечері в понеділок, шістнадцятого липня?

– Насправді я не пам’ятаю.

– Містере Інґлторп, це абсурд, – різко відрубав коронер. – Подумайте ще раз.

Інґлторп похитав головою.

– Я не можу вам сказати. Здається, гуляв.

– Де саме?

– Я справді не можу пригадати.

Коронер нахмурився.

– Ви були ще з кимось?

– Ні.

– Ви зустріли кого-небудь під час прогулянки?

– Ні.

– Шкода, – сухо сказав коронер. – Тоді я змушений визнати, що ви відмовляєтеся сказати, де були в той час, коли, за словами містера Мейса, зайшли в аптеку, щоб купити стрихнін?

– Робіть як знаєте.

– Містере Інґлторп, будьте обережні.

Пуаро нервово заметушився.

– Sacré! – пробурмотів він. – Невже цей недоумкуватий чоловік хоче, щоб його заарештували?

Інґлторп дійсно справляв погане враження. Його марні спростування не переконали б і дитину. Однак коронер швидко перейшов до наступного питання, і Пуаро глибоко зітхнув із полегшенням.

– У вівторок удень ви сварилися зі своєю дружиною?

– Пробачте, – перебив Альфред Інґлторп, – вас дезінформували. Я не сварився з моєю любою дружиною. Уся ця історія абсолютно не відповідає дійсності. Я цілий день був удома.

– Хтось може це підтвердити?

– Ви маєте моє слово, – гордовито сказав Інґлторп.

Коронер не відповів.

– Є двоє свідків, які присягнуться, що чули вашу суперечку з місіс Інґлторп.

– Ці свідки помилилися.

Я був спантеличений. Чоловік говорив із такою спокійною впевненістю, що я був вражений. Подивившись на Пуаро, я зауважив на його обличчі вираз радості, якого не міг зрозуміти. Невже він остаточно переконався у вині Альфреда Інґлторпа?

– Містере Інґлторп, – сказав коронер, – ви чули, як тут повторили останні слова вашої дружини. Чи можете ви їх пояснити?

– Звичайно, можу.

– Можете?

– Це, здається, дуже просто. Кімната була тьмяно освітлена. Доктор Бауерстайн мого зросту й статури і, як і я, носить бороду. У тьмяному світлі, у конвульсіях, як це було з моєю бідною дружиною, вона сплутала його зі мною.

– Ах! – сам до себе пробурмотів Пуаро. – Це ж ідея!

– Ви думаєте, це правда? – прошепотів я.

– Я не кажу, що це правда. Але це воістину геніальне припущення.

– Ви зрозуміли останні слова моєї дружини як звинувачення, – продовжував Інґлторп, – але вони були, навпаки, звертанням до мене.

Коронер на секунду задумався, потім сказав:

– Гадаю, містере Інґлторп, що того вечора ви самі налили кави й узялися віднести її своїй дружині?

– Так, налив. Але не відніс її. Я хотів це зробити, але дізнався, що прийшов мій товариш, тож поставив каву на стіл у холі. Коли за кілька хвилин я знову прийшов, вона зникла.

Це твердження могло бути правдою, але, здається, воно не поліпшило ситуацію. У будь-якому разі він мав досить часу, щоб підсипати отруту.

У цей момент Пуаро м’яко мене штовхнув, указуючи на двох чоловіків, які сиділи біля дверей. Один – маленький гостролиций брюнет, схожий на тхора, інший – високий і стрункий.

Я запитливо глянув на Пуаро. Той на вухо прошепотів мені:

– Ви знаєте, хто цей невисокий чоловік?

Я похитав головою.

– Це інспектор кримінальної поліції Джеймс Джепп зі Скотленд-Ярду – Джиммі Джепп. Інший чоловік теж зі Скотленд-Ярду. Мій друже, події розвиваються швидко.

Я пильно дивився на двох чоловіків. Вони не нагадували поліціянтів. Я б ніколи не запідозрив, що це представники влади.

Я все ще дивився на них, коли раптом почув вердикт:

– Умисне вбивство особою чи кількома особами.

Розділ сьомий Пуаро сплачує борги

Коли ми вийшли із «Стайлайтіз Армз», легким натиском руки Пуаро поманив мене вбік. Я зрозумів причину. Він чекав чоловіків зі Скотленд-Ярду.

За кілька хвилин вони з’явилися, і Пуаро відразу ж підійшов до нижчого чоловіка.

– Інспекторе Джепп, боюся, ви мене не пам’ятаєте.

– Та це ж містер Пуаро! – вигукнув інспектор і повернувся до іншого. – Ви чули, що я розповідав про містера Пуаро? 1904 року ми працювали разом – справа фальшивомонетника Аберкромбі; пам’ятаєте, він утік до Брюсселя? А, це були великі дні, мсьє. А пам’ятаєте «Барона» Алтара? Пройдисвіт, якого ще пошукати треба! Він вислизав із лап половини поліціянтів Європи. Але ми взяли його в Антверпені – завдяки містерові Пуаро.

Після цих дружніх спогадів я підійшов ближче, і мене представили інспектору кримінальної поліції Джеппу, який натомість відрекомендував нас обох своєму супутнику, комісарові Саммергею.

– Навряд чи треба питати вас, джентльмени, що ви тут робите, – зауважив Пуаро.

Джепп знаюче підморгнув:

– Та ні. Мушу сказати, це досить зрозуміла справа.

Але Пуаро серйозно відповів:

– Тут я з вами не погоджуся.

– Ой, перестаньте! – уперше подав голос Саммергей. – Звичайно, усе ясно як божий день. Чоловіка спіймали на гарячому. Не розумію, як узагалі можна бути таким дурнем.

Але Джепп уважно подивився на Пуаро.

– Охолоньте, Саммергею, – жартівливо зауважив він. – Ми з мсьє вже зустрічалися, і немає людини, думку якої я врахую швидше, аніж його. Якщо не помиляюся, то він сховав якийсь козир у рукаві. Хіба не так, мсьє?

Пуаро всміхнувся.

– Я зробив певні висновки, тож так.

Саммергей усе ще був налаштований досить скептично, але Джепп уважно дивився на Пуаро.

– Досі, – сказав він, – ми бачили тільки зовнішній бік справи. У цьому й полягає недолік Скотленд-Ярду: ми дізналися про подробиці загадкового вбивства в Стайлзі тільки під час слухань. Багато залежить від того, щоби першим опинитися на місці події, як-от містер Пуаро. Нас би й досі тут не було, якби не розумний лікар, який через коронера натякнув нам про це. Але ви першим були на місці і, можливо, уже знайшли маленькі підказки. Як випливає зі свідчень на слуханнях, містер Інґлторп убив свою дружину – це так само точно, як і те, що я тут стою, і якби хтось інший, а не ви натякнув, що це не так, я б розсміявся йому в обличчя. Мушу сказати, мене здивувало, що присяжні одразу не звинуватили його в умисному вбивстві. Думаю, вони б зробили це, якби не коронер, – здавалося, він їх стримує.

– Хоча, можливо, у вашій кишені вже є ордер на його арешт, – припустив Пуаро.

Обличчя Джеппа набуло офіційного виразу.

– Можливо, так, а може, і ні, – сухо зауважив він.

Пуаро задумливо подивився на нього.

– Мсьє, мені дуже потрібно, щоби його не заарештовували.

– Смілива заява, – саркастично зауважив Саммергей.

Джепп збентежено дивився на Пуаро.

– Містере Пуаро, ви б не могли розказати нам трохи більше? Ваш натяк зрозумілий. Ви були на місці події – а ви знаєте: Скотленд-Ярд не хоче помилитися.

Пуаро серйозно кивнув.

– Я теж так думаю. Гаразд, я скажу вам таке. Ви можете використати ваш ордер і заарештувати містера Інґлторпа. Але від того не виграєте – справа проти нього одразу ж розсиплеться! Comme ça! [18] – І він виразно клацнув пальцями.

Обличчя Джеппа спохмурніло, хоча Саммергей недовірливо пхикнув.

Що ж до мене, я буквально занімів від подиву. Я міг зробити лише один-єдиний висновок: Пуаро збожеволів.

Джепп витяг носовичок і обережно витер лоба.

– Містере Пуаро, я не можу цього зробити. Я повірю вам на слово, але є й інші. Мене спитають, якого дідька я це зробив. Чи могли б ви розповісти трохи більше?

На мить Пуаро задумався.

– Це можна зробити, – нарешті сказав він. – Визнаю, що роблю це дуже неохоче. Ви не залишаєте мені вибору. Я б волів приховати те, що зараз роблю, але ваше зауваження справедливе – слóва бельгійського поліціянта, чиї часи вже минули, недостатньо! Але не можна заарештовувати Альфреда Інґлторпа. Мій друг Гастінґс знає, я обіцяв, що цього не станеться. Любий Джеппе, ходімо в Стайлз?

– Ну, я прийду десь за півгодини. Спочатку зустрінуся з коронером і лікарем.

– Добре. Дорогою туди зайдіть до мене – це останній будинок у селі. Я піду з вами. У Стайлзі містер Інґлторп надасть вам – або, якщо він відмовиться, що найбільш імовірно, я надам – докази, що точно вас переконають: справа проти нього необґрунтована. Домовилися?

– Це вигідна угода, – щиро сказав Джепп. – І від імені Скотленд-Ярду я дуже вам вдячний, хоча мушу зізнатися: наразі не бачу ані найменшої прогалини в доказах, але ви ж завжди просто неймовірні! Тоді до зустрічі, мсьє.

Два детективи попрямували геть, а Саммергей недовірливо всміхався.

– Ну, мій друже, – вигукнув Пуаро, перш ніж я зміг уставити слово, – що думаєте? Mon dieu! [19] Мушу сказати, у суді я вже починав гарячкувати. Не думав, що цей чоловік може бути таким упертим, що взагалі відмовиться говорити. Безсумнівно, поведінка як у недоумкуватого.

– Е-е! Цьому є й інші пояснення, окрім недоумкуватості, – зауважив я. – Якщо це все правда, чим він міг захищатися, як не мовчанкою?

– Є тисячі хитромудрих способів! – вигукнув Пуаро. – Якби мене звинуватили в цьому вбивстві, я зміг би вигадати сім правдоподібних історій! Набагато переконливіших, аніж неправдоподібні спростування містера Інґлторпа!

Я не міг утриматися від сміху.

– Мій дорогий Пуаро, упевнений, ви здатні вигадати навіть сімдесят! Але, якщо серйозно, попри те, що сказали детективам, ви все ще вірите в можливість невинності Альфреда Інґлторпа?

– Чому ж ні? Нічого не змінилося.

– Але ж докази такі переконливі.

– Так. Занадто переконливі.

Ми підійшли до котеджу «Ліствейз» і піднялися знайомими сходами.

– Так, так, занадто переконливі, – продовжував Пуаро майже нечутно. – Справжні ж докази, як правило, нечіткі й незадовільні. Їх треба перевіряти, просіювати. А тут уже все принесене на тарілочці. Ні, мій друже, ці докази дуже розумно сфабриковані, настільки розумно, що викрили самі себе.

– Як ви це визначили?

– Якби докази проти нього були туманними та невловимими, їх було б дуже важко спростувати. Але тепер злочинець затягнув зашморг так тісно, що Інґлторп зможе одним-єдиним рухом розрізати його і звільнитися.

Я мовчав. За хвилину чи дві Пуаро продовжив:

– Гляньмо на цю справу з іншого боку. Є, скажімо, чоловік, який вирішує отруїти свою дружину. Він, як-то кажуть, живе своїм розумом. Імовірно, не зовсім дурень. Ну, і як він це робить? Сміливо йде в сільську аптеку й сам купує стрихнін, вигадавши для цього найабсурднішу історію про собаку. Тієї ночі отрути не використовує. Ні, він чекає бурхливої сварки з нею, про яку знає вся сім’я, що, природно, спрямовує на нього підозри. Злочинець не готує ніякого захисту, ані тіні алібі, хоча знає, що помічник аптекаря обов’язково викладе всі факти. Ба! Навіть не просіть мене повірити, що хтось може бути таким ідіотом! Тільки божевільний, який хоче покінчити життя самогубством, – хоче, щоб його повісили, – так би вчинив!

– Та все ж я ще не розумію… – почав я.

– І я не розумію. Я скажу вам, mon ami, мене це спантеличує. Мене – Еркюля Пуаро!

– Але якщо ви впевнені, що цей чоловік не винний, як поясните, що він купив стрихнін?

– Дуже просто. Він його не купував.

– Але ж Мейс упізнав його!

– Прошу пробачення, але він побачив чоловіка з чорною бородою, як у містера Інґлторпа, в окулярах, як у містера Інґлторпа, одягненого в досить помітний одяг містера Інґлторпа. Він не міг упізнати чоловіка, якого, мабуть, бачив тільки на відстані, оскільки, як ви пам’ятаєте, був у селі всього два тижні, а місіс Інґлторп купувала ліки лише в аптеці «Кутс» в Тедмінстері.

– Отже, ви думаєте…

– Mon ami, ви пам’ятаєте, я наголосив на двох моментах? Поки що облиште перший, а який був другий?

– Той важливий факт, що Альфред Інґлторп носить своєрідний одяг, чорну бороду й окуляри, – процитував я.

– Точно. Тепер припустімо, що хтось захоче видати себе за Джона або Лоуренса Кавендіша. Це буде легко?

– Ні, – замислено сказав я. – Звичайно, актор…

Але Пуаро безжально мене перебив.

– А чому непросто? Я вам скажу, мій друже: тому що вони обидва начисто виголені чоловіки. Щоб успішно видати себе за одного з цих двох посеред дня, треба бути геніальним актором, до того ж схожим на них. Але у випадку Інґлторпа все по-іншому. Одяг, борода, окуляри, що приховують очі, – такі основні риси його зовнішності. Тепер, який перший інстинкт злочинця? Відвести від себе підозри, так? І як він може зробити це якнайкраще? Кинути їх на когось іншого. У нашому випадку є такий чоловік. Усі схильні вірити в провину містера Інґлторпа. Вирішили, що він буде підозрюваним, але, щоб зробити це напевне, повинні бути матеріальні докази, як-от фактична купівля отрути, що з характерною зовнішністю містера Інґлторпа і зробити було нескладно. Пригадуєте, цей юнак, Мейс, ніколи не говорив з містером Інґлторпом? Тож як він міг сумніватися, що людина в його одежі, з його бородою і його окулярами – не Альфред Інґлторп?

– Можливо, і так, – погодився я, захопившись красномовством Пуаро. – Але чому тоді він не розповів, де був у понеділок о шостій годині вечора?

– Ах, справді, чому? – заспокоюючись, сказав Пуаро. – Якби його заарештували, він, напевно, розповів би, але я не хочу до цього доводити справу. Я змушу його зрозуміти всю серйозність його становища. Звичайно, за тим мовчанням є щось неприємне. Якщо він і не вбивав своєї дружини, це – негідник, який має що приховувати, окрім убивства.

– Що це може бути? – розмірковував я, у той момент підкорений словами Пуаро, хоча, як і раніше, частково переконаний, що очевидний висновок таки правильний.

– Ви не здогадуєтесь? – посміхаючись, запитав Пуаро.

– Ні, а ви?

– Ах, так, раніше в мене була одна думка – і це виявилося правдою.

– Ви про це мені не розповідали, – докірливо сказав я.

Пуаро винувато розвів руками.

– Вибачте, mon ami, ви не були sympathique [20], – щиро відповів він. – Скажіть, тепер ви розумієте, що зараз його не можна заарештовувати?

– Можливо, – сказав я, сумніваючись. Позаяк мені була байдужа доля Альфреда Інґлторпа, я подумав, що трохи переляку йому не зашкодить.

Пуаро, який уважно на мене дивився, зітхнув.

– Ну, мій друже, – сказав він, змінюючи тему, – якщо не брати до уваги містера Інґлторпа, що вас вразило на слуханнях?

– О, я почув усе те, чого й очікував.

– Вам нічого не здалося дивним?

Я подумав про Мері Кавендіш і відповів ухильно:

– Що саме?

– Ну, наприклад, свідчення містера Лоуренса Кавендіша?

Я відчув полегшення.

– О, Лоуренса! Ні, не думаю. Він завжди так хвилюється.

– Його припущення про те, що мати могла випадково отруїтися тоніком, який приймала, не здається вам дивним, га?

– Та ні. Звісно, лікарі його висміяли. Але це було цілком природне припущення для неспеціаліста.

– Але мсьє Лоуренс не профан. Ви самі казали мені, що він починав із вивчення медицини й отримав ступінь.

– Так, правда. Про це я не подумав. – Я був вельми здивований. – Дивно.

Пуаро кивнув.

– Його поведінка із самого початку була чудна. З усіх домочадців тільки він міг би розпізнати симптоми отруєння стрихніном, однак він єдиний член сім’ї, у кого виникла теорія, що смерть могла настати з природних причин. Якби це був мсьє Джон, я б зрозумів. У нього немає професійних знань, та й уяви теж. Але мсьє Лоуренс – ні! І ось сьогодні він висуває припущення, яке – і сам мав би знати – сміховинне. Це, mon ami, дає поживу для роздумів!

– Дуже заплутано, – погодився я.

– Потім місіс Кавендіш, – продовжував Пуаро. – Ще одна особа, яка не розказує всього, що знає! Що ви про це думаєте?

– Я не знаю, як це розуміти. Здається неймовірним, що вона прикриває Альфреда Інґлторпа. Але схоже на те.

Пуаро задумливо кивнув.

– Так, дивно. Одне можна сказати напевно: вона почула набагато більше тієї «приватної розмови», аніж розповідає.

– І все ж, вона – остання людина, яку можна було б звинуватити в підслуховуванні!

– Точно. Та її свідчення дещо мені дали. Я помилився. Доркас повністю мала рацію. Того дня сварка все-таки відбулася раніше, близько четвертої, як вона й казала.

Я зацікавлено подивився на нього. Ніколи не розумів, для чого йому це.

– Так, сьогодні ми дізналися багато цікавого, – продовжував Пуаро. – Приміром, доктор Бауерстайн. Чому він не спав і був одягнений у такий час уночі? Мені дивно, що ніхто не прокоментував цього факту.

– Думаю, у нього безсоння, – вагаючись, сказав я.

– Це дуже добре або дуже погане пояснення, – зауважив Пуаро. – Воно містить у собі все і заразом нічого не пояснює. Я наглядатиму за нашим розумним доктором Бауерстайном.

– Ще якісь огріхи виявлені під час слухання? – з усмішкою запитав я.

– Mon ami, – серйозно відповів Пуаро, – коли ви з’ясуєте, що люди не кажуть вам правди, – стережіться! Так от, якщо я не надто помиляюся, сьогодні на слуханні тільки одна, максимум дві людини говорили правду без застережень і вивертів.

– Та ну, Пуаро! Я не цитуватиму Лоуренса чи місіс Кавендіш. Але є Джон і міс Говард, звичайно, вони говорили правду?

– Мій друже, обоє? Один, я згоден з вами, так, але щоб обоє…

Його слова неприємно мене вразили. Свідчення міс Говард були хоч і неважливими, але такими прямими та простодушними, що я й на мить не сумнівався в її щирості. Я дуже поважаю Пуаро за його проникливість, за винятком випадків, коли він стає як упертий осел.

– Ви справді так думаєте? – запитав я. – Міс Говард завжди мені видавалася дуже чесною – аж іноді це було незручно.

Пуаро дивно на мене подивився, хоча я так і не зрозумів значення цього погляду. Здавалося, він хотів щось сказати, та одразу ж затнувся.

– І міс Мердок, – продовжував я, – вона ж теж не обманювала.

– Ні. Але дивно, що вона не чула ані звуку, адже спить у сусідній кімнаті; тоді як місіс Кавендіш виразно почула, як упав столик, в іншому крилі будівлі.

– Ну, вона молода. І міцно спить.

– Так, дійсно! Вона, мабуть, усесвітньо відома цим своїм умінням так спати!

Мені не зовсім подобався його тон, але в цю мить ми почули стукіт і, визирнувши у вікно, побачили двох детективів, які чекали внизу.

Пуаро схопив капелюх, підкрутив вуса і, ретельно змахнувши уявні порошинки зі свого рукава, кивнув мені, щоб я спускався за ним. Ми приєдналися до детективів і попрямували в Стайлз.

Я думаю, що поява двох чоловіків зі Скотленд-Ярду була шоком, особливо для Джона, хоча, звичайно, після вироку він розумів, що це було тільки питанням часу. І все ж таки присутність детективів прояснила йому ситуацію краще, аніж будь-що інше.

Дорогою Пуаро пошепотівся про щось із Джеппом, і той попросив усіх домочадців, за винятком прислуги, зібратися разом у вітальні. Я зрозумів усю вагомість цього: Пуаро любив хвалитися.

Особисто я не був налаштований оптимістично. Пуаро, можливо, мав вагомі причини вірити в невинність Інґлторпа, але така людина, як Саммергей, вимагатиме вагомих доказів, а я дуже сумнівався, що наш детектив їх мав.

За якийсь час усі зібрались у вітальні, і Джепп зачинив двері. Пуаро ввічливо посадив усіх у крісла. Усі погляди були прикуті до людей зі Скотленд-Ярду. Думаю, ми вперше зрозуміли, що все це не поганий сон, а реальність. Колись ми тільки читали про таке – тепер самі були акторами у драмі. Завтра всі газети Англії ряснітимуть заголовками:

ЗАГАДКОВА ТРАГЕДІЯ В ЕССЕКСІ.
БАГАТУ ЛЕДІ ОТРУЇЛИ

Будуть світлини Стайлзу й фото з підписами «Родина виходить зі слухань» – місцевий фотограф не сидить без діла! Усе таке, про що сто разів можна прочитати, – те, що відбувається з кимось, але не з вами. І тепер тут, у цьому будинку, скоєно вбивство. Перед нами були «слідчі у справі». У моїй голові ще виринали слушні фрази та зауваження, коли Пуаро взяв слово.

Думаю, всі були трохи здивовані, що саме він, а не один з офіційних детективів узяв на себе ініціативу.

– Мадам і мсьє, – сказав Пуаро, уклоняючись, наче він знаменитість, яка збирається виступити з лекцією. – Я попросив вас зібратися тут усіх разом із певної причини. Вона стосується містера Альфреда Інґлторпа.

Інґлторп сидів трохи відособлено – думаю, кожен підсвідомо відсунув стілець трохи далі від нього – і трохи напружився, коли Пуаро вимовив його ім’я.

– Містере Інґлторп, – Пуаро звернувся безпосередньо до нього, – над будинком нависла дуже темна тінь – тінь убивства.

Інґлторп сумно похитав головою.

– Моя бідна дружина, – пробурмотів він. – Бідна Емілі! Це жахливо.

– Я не думаю, мсьє, – багатозначно сказав Пуаро, – що ви розумієте, наскільки жахливо це може бути для вас. – І оскільки Інґлторп, здавалося, не зрозумів, він додав: – Містере Інґлторп, ви зараз у дуже великій небезпеці.

Двоє детективів заметушилися. Я бачив, як з губ Саммергея вже готове було злетіти офіційне застереження: «Усе, що ви скажете, буде використано проти вас». Пуаро продовжував:

– Мсьє, тепер ви розумієте?

– Ні. Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, – неквапно сказав Пуаро, – що вас підозрюють в отруєнні вашої дружини.

Це спокійне висловлювання спровокувало в кімнаті тихі вигуки.

– Боже мій! – першим вигукнув Інґлторп. – Яка потворна думка! Я отруїв мою дорогу Емілі!

– Не думаю, – Пуаро пильно за ним спостерігав, – що ви повністю розумієте, які несприятливі для вас свідчення ви дали на слуханні. Містере Інґлторп, розуміючи, що я щойно вам повідомив, ви досі відмовляєтеся сказати, де були в понеділок о шостій годині вечора?

Зі стогоном Альфред Інґлторп знову сів і затулив руками обличчя. Пуаро підійшов і встав над ним.

– Кажіть! – грізно крикнув він.

Роблячи зусилля, Інґлторп підняв своє обличчя від рук. Потім повільно й обдумано похитав головою.

– Ви не говоритимете?

– Ні. Я не вірю, що люди можуть бути настільки жахливими, щоб звинуватити мене в тому, що ви кажете.

Пуаро задумливо кивнув, як чоловік, який уже прийняв рішення.

– Soit! [21] – сказав він. – Тоді я змушений говорити замість вас.

Альфред Інґлторп знову схопився на ноги.

– Ви? Як ви можете говорити? Ви не знаєте, – різко випалив він.

Пуаро повернувся до нас обличчям.

– Мадам і мсьє! Я говорю! Слухайте! Я, Еркюль Пуаро, стверджую, що чоловік, який минулого понеділка о шостій годині вечора зайшов в аптеку й купив стрихнін, був не містер Інґлторп, оскільки того дня о шостій годині містер Інґлторп супроводжував місіс Райкес, яка поверталася додому з сусідньої ферми. Я можу надати вам не менше п’яти свідків, які присягаються, що бачили їх разом о шостій чи одразу після шостої, і, як ви знаєте, «Еббі Фарм», будинок місіс Райкес, розташований як мінімум за дві з половиною милі від села. Тож у його алібі немає абсолютно ніяких сумнівів!

Розділ восьмий Свіжі підозри

На мить повисла тиша. Першим заговорив Джепп, який був здивований найменше.

– Можу сказати, – вигукнув він, – ви молодчина! Містере Пуаро, ви не помилилися! Гадаю, ці ваші свідки надійні?

– Voilà! Я підготував список – їхні імена й адреси. Звичайно ж, ви мусите з ними зустрітися. Але побачите: усе гаразд.

– Я в цьому певен, – знизив голос Джепп. – Дуже вам вдячний. Заарештувавши його, наробили б ми проблем. – Він повернувся до Інґлторпа. – Але, вибачте мене, сер, чому ви не сказали всього цього на слуханнях?

– Я скажу вам чому, – перебив Пуаро. – Ходили чутки…

– Дуже злостиві, які цілковито не відповідають дійсності, – схвильовано перебив Альфред Інґлторп.

– А містеру Інґлторпу не хотілося б зараз ніяких скандалів. Правду кажу?

– Щиру правду, – кивнув Інґлторп. – Мою бідну Емілі ще навіть не поховали, тож ви можете уявити, як я переживав, щоб не поповзли й інші брехливі чутки?

– Між нами, сер, – зауважив Джепп, – для мене краще будь-які чутки, аніж бути заарештованим за вбивство. І я смію припустити, що ваша бідна дружина вважала б так само. І, якби не мсьє Пуаро, вас би таки точно заарештували!

– Безсумнівно, я був дурнем, – пробурмотів Інґлторп. – Але ви не знаєте, інспекторе, як мене цькували й обмовляли. – І він кинув недобрий погляд на Івлін Говард.

– Тепер, сер, – сказав Джепп, звертаючись до Джона, – якщо можна, я хотів би оглянути спальню леді, потім трохи побалакати з прислугою. Ні про що не турбуйтеся. Містер Пуаро покаже мені, куди йти.

Коли всі вийшли з кімнати, Пуаро повернувся й подав мені знак слідувати за ним нагору. Там схопив мене за руку й відвів убік.

– Швидко йдіть в інше крило. Стійте там, просто біля оббитих сукном дверей. Нікуди не йдіть, поки я не прийду. – А потім, швидко обернувшись, він приєднався до двох детективів.

Я прислухався до його вказівок і став біля оббитих сукном дверей, дуже здивований, чому він мене про це попрохав. Чому я повинен стояти на сторожі саме в цьому місці? Я уважно вдивлявся в коридор перед собою. Раптом у голову прийшла думка: усі кімнати, окрім покоїв Синтії Мердок, знаходилися в лівому крилі. Цікаво, чи це якось пов’язано? Чи я мав стежити, щоб хтось не прийшов чи не пішов? Я сумлінно стояв на своєму посту. Минуло кілька хвилин. Ніхто не прийшов. Нічого не сталося.

Напевно, минуло хвилин із двадцять, коли Пуаро приєднався до мене.

– Ви нікуди не ходили?

– Ні, я стояв непорушно, як скеля. Нічого не сталося.

– Ох! – Був він задоволений чи розчарований? – Ви взагалі нічого не бачили?

– Ні.

– Але ви напевно щось чули? Великий гуркіт, так, mon ami?

– Ні.

– Таке можливо? Ах, але я серджуся на себе! Зазвичай я не такий незграба. Я просто зробив необережний жест лівою рукою, – а я знаю жести Пуаро, – і столик біля ліжка впав!

Він здавався таким по-дитячому засмученим і пригніченим, що я поспішив його заспокоїти.

– Нічого страшного, друже. Яке це має значення? Ваш тріумф унизу розхвилював вас. Мушу сказати, це було несподіванкою для всіх нас. Мабуть, у стосунках Інґлторпа і місіс Райкес є щось таке, що змусило його так уперто мовчати. Що тепер робитимете? І де ті хлопці зі Скотленд-Ярду?

– Пішли вниз, щоб допитати прислугу. Я показав їм усі наші знахідки. Я розчарований Джеппом. У нього немає свого методу!

– Привіт! – гукнув я, виглядаючи у вікно. – Тут доктор Бауерстайн. Думаю, ви маєте рацію щодо цього чоловіка, Пуаро. Він мені не подобається.

– Він розумний, – задумливо зауважив Пуаро.

– Ох, розумний, як диявол! Мушу сказати, я був дуже втішений, коли побачив, у якому стані він був у вівторок. Ви ніколи не бачили такого видовища! – І я описав йому докторові пригоди. – Він нагадував опудало! Обліплений брудом з голови до ніг.

– Ви його бачили?

– Так. Звичайно, він не хотів заходити – це було відразу після вечері, – але містер Інґлторп наполіг.

– Що? – Пуаро схопив мене за плечі. – Доктор Бауерстайн був тут у вівторок увечері? Тут? І ви мені про це не сказали? Чому ви мені не сказали? Чому? Чому?

Здавалося, його охопило безумство.

– Мій любий Пуаро, – обурився я, – не думав, що вас це зацікавить. Не знав, що це важливо.

– Важливо? Надзвичайно важливо! Отже, доктор Бауерстайн був тут у вівторок увечері – у ніч убивства. Гастінґсе, ви не розумієте? Це все змінює, усе!

Я ніколи не бачив його таким засмученим. Відпустивши мене, він механічно поправив пару підсвічників, усе ще бурмочучи про себе: «Так, це все змінює, усе».

Раптово він, здавалося, щось вирішив.

– Ходімо! – сказав він. – Ми повинні діяти негайно. Де містер Кавендіш?

Джон був у кімнаті для куріння. Пуаро попрямував туди.

– Містере Кавендіш, у мене є важливі справи в Тедмінстері. Можна взяти ваш автомобіль?

– Так, звичайно. Просто зараз?

– Якщо дозволите.

Джон подзвонив у дзвіночок і наказав завести машину. Через десять хвилин ми вже мчали повз парк дорогою в Тедмінстер.

– А тепер, Пуаро, – приречено сказав я, – може, ви поясните мені, що все це означає?

– Ну, mon ami, ви й самі багато про що можете здогадатися. Звичайно, ви розумієте, тепер, коли містер Інґлторп поза підозрою, ситуація сильно змінилася. Ми зіткнулися з абсолютно новою проблемою. Ми знаємо, що є чоловік, який не купував отрути. Ми знайшли сфальшовані докази. Тепер прийшов час для справжніх. Я виявив, що будь-хто з будинку, окрім місіс Кавендіш, яка грала з вами в теніс, у понеділок увечері міг видати себе за містера Інґлторпа. Також він стверджує, що залишив каву в холі. На слуханнях ніхто не звернув увагу на це твердження, але тепер воно має зовсім інше значення. Ми повинні з’ясувати, хто, зрештою, відніс каву місіс Інґлторп або хто проходив через хол, поки вона там стояла. З ваших слів, є тільки дві людини, про яких ми з упевненістю можемо сказати, що ті не знаходилися біля кави, – місіс Кавендіш і мадемуазель Синтія.

– Так, це так. – Я відчув невимовне полегшення на серці. Мері Кавендіш, звичайно, не була під підозрою.

– Знявши підозру з Альфреда Інґлторпа, – продовжував Пуаро, – я був зобов’язаний відкрити карти раніше, ніж планував. Поки я його підозрював, злочинець утратив пильність. Тепер він буде вдвічі обережніший. Так, удвічі обережніший. – Він раптово повернувся до мене. – Скажіть, Гастінґсе, а ви самі нікого не підозрюєте?

Я задумався. Чесно кажучи, того ранку в моїй голові раз чи двічі майнула дика й неймовірна думка. Я відкинув її як абсурдну, але вона все ж залишалась.

– Не можна сказати, що це підозра, – пробурмотів я. – Це настільки безглуздо.

– Кажіть, – підбадьорливо переконував Пуаро. – Не бійтеся. Кажіть, що думаєте. Завжди варто звертати увагу на свої інстинкти.

– Ну, – ляпнув тоді я, – це абсурд, але я підозрюю, що міс Говард не сказала всього, що знає!

– Міс Говард?

– Так, ви сміятиметеся…

– Зовсім ні. З чого я маю сміятися?

– У мене не зникає відчуття, – бурмотів я, – що ми виключили її з можливих підозрюваних радше тому, що її тут не було. Але, зрештою, вона була лише за п’ятнадцять миль звідси. Автомобіль доїде сюди за півгодини. Чи можемо ми впевнено сказати, що в ніч убивства в Стайлзі її не було?

– Так, мій друже, – несподівано сказав Пуаро, – ми можемо. Однією з перших моїх дій було зателефонувати в лікарню, де вона працювала.

– І?

– І я дізнався, що того вівторка міс Говард була на чергуванні. Несподівано привезли поранених, тож вона люб’язно запропонувала залишитися на нічне чергування, і її пропозицію з удячністю прийняли. Тут усе сходиться.

– О! – Мене загнали в глухий кут. – Справді, через надзвичайно шалені випади міс Говард проти Інґлторпа я почав її підозрювати. Не можу позбутися відчуття, що вона зробить усе, щоби кинути підозру саме на нього. І в мене виникла думка, що ця жінка може знати щось про знищений заповіт. Вона могла б спалити новий, переплутавши його зі старим, що був на його користь. Міс Говард так сильно налаштована проти нього.

– Ви вважаєте її запал неприродним?

– Та-ак. Вона дуже шалена. Цікаво, чи часом не зійшла з глузду через це.

Пуаро енергійно похитав головою.

– Ні, ні, ви на хибному шляху. Міс Говард не божевільна й не зійшла з розуму. Вона – чудовий зразок збалансованої англійської витримки й твердості. Вона – сама розсудливість.

– Але її ненависть до Інґлторпа видається майже маніакальною. Моя ідея, безсумнівно, просто сміховинна: вона мала намір отруїти його, а отруту помилково прийняла місіс Інґлторп. Але я не зовсім розумію, як це можливо було зробити. Усе це надзвичайно безглуздо та смішно.

– У дечому ви маєте рацію. Завжди розумно підозрювати всіх, поки логічно не зможете довести, на своє превелике задоволення, що вони невинні. Отже, які є причини того, що міс Говард свідомо отруїла місіс Інґлторп?

– Вона була вірна їй! – вигукнув я.

– Тихо! Тихо! – роздратовано вигукнув Пуаро. – Ви міркуєте як дитина. Якщо міс Говард здатна була отруїти стару леді, то цілком здатна і вдавати відданість. Ні, ми повинні шукати в іншому місці. Ви маєте рацію, припускаючи, що її запал проти Альфреда Інґлторпа надто шалений, щоб бути природним, але цілком помиляєтесь у висновках, які з того робите. Я зробив власні висновки, які вважаю правильними, але зараз не говоритиму про них. – Він хвилину помовчав, а потім продовжив: – Поки, на мій погляд, є одне незламне заперечення того, що міс Говард – убивця.

– Яке?

– Вона не мала б жодної користі від смерті місіс Інґлторп. Немає вбивства без мотиву.

Я розмірковував.

– А чи не могла місіс Інґлторп скласти заповіт на її користь?

Пуаро похитав головою.

– Але ви ж самі сказали містерові Веллзу про таку можливість?

Пуаро усміхнувся.

– На це були причини. Я не хочу згадувати прізвище людини, яку мав на думці. Про міс Говард я теж думав, тому й використав її ім’я.

– Та все ж місіс Інґлторп могла б так учинити. Чому ж, заповіт, складений у день її смерті, може…

Пуаро так енергійно захитав головою, що я замовк.

– Ні, мій друже. У мене є деякі думки щодо заповіту. Але можу вам сказати: він не на користь міс Говард.

Я прийняв його запевнення, хоча не дуже розумів, чому він настільки в цьому переконаний.

– Ну, – зітхнувши, сказав я, – тоді можемо виправдати міс Говард. Частково ваша вина в тому, що я став її підозрювати. Ті ваші слова про її свідчення на слуханні збили мене з пантелику.

Пуаро здавався збентеженим.

– Що я говорив про її свідчення на слуханні?

– Ви не пам’ятаєте? Коли я сказав, що вона і Джон Кавендіш поза підозрами?

– О… А… Так. – Він, здавалося, трохи заплутався, але опанував себе. – До речі, Гастінґсе, я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

– Звичайно. Що саме?

– Наступного разу, коли залишитеся наодинці з Лоуренсом Кавендішем, я хочу, щоб ви сказали йому: «У мене для тебе є повідомлення від Пуаро. Він каже: “Знайдіть ще одну кавову чашку, та можете спати спокійно!”» Ані слова більше. Ані слова менше.

– «Знайдіть ще одну кавову чашку, та можете спати спокійно!» Правильно? – здивовано запитав я.

– Чудово!

– Але що це означає?

– З’ясуйте самі. Ви ж маєте доступ до фактів. Просто скажіть це йому, і подивимося, що він відповість.

– Дуже добре, та це все дуже загадково.

Ми якраз заїхали в Тедмінстер, і Пуаро скерував автомобіль до хімічної лабораторії.

Пуаро бадьоро зістрибнув з автівки й увійшов усередину. За кілька хвилин повернувся.

– Ну от, – сказав він. – Упорався.

– Що ви там робили? – зацікавлено запитав я.

– Залишив дещо для аналізу.

– Так, що саме?

– Зразок какао з каструльки в спальні.

– Але його вже перевірили! – отетеріло вигукнув я. – Доктор Бауерстайн перевіряв, і ви самі сміялись над можливістю того, що в ньому був стрихнін.

– Я знаю, що Бауерстайн перевірив його, – тихо відповів Пуаро.

– Що тоді?

– Ну, це просто моя забаганка перевірити його ще раз – от і все.

На цю тему я не зміг витягнути з нього ані слова більше.

Такий учинок Пуаро щодо какао дуже мене спантеличив. Я не міг зрозуміти причини цього. Однак моя впевненість у ньому, яка свого часу трохи згасла, повністю відновилася з моменту його урочистого підтвердження невинності Альфреда.

Похорони місіс Інґлторп відбулися наступного дня, а в понеділок, коли я спустився на сніданок, Джон відвів мене вбік і повідомив, що вранці містер Інґлторп переїжджає в «Стайлайтіз Армз» і перебуватиме там, доки не вирішить, що робити далі.

– Гастінґсе, насправді його від’їзд – це велике полегшення, – продовжував мій чесний друг. – Раніше теж було нелегко, коли вважали, що вбивство скоїв він, але ще гірше тепер, коли ми всі відчуваємо провину, бо думали на нього. Річ у тому, що ми поводилися з ним жахливо. Звичайно, усе свідчило проти нього. Не розумію, як нас можна звинувачувати за поспішні висновки. І все ж таки ми помилялися і зараз маємо жахливе відчуття, що треба загладити свою провину; а загладити її важко, бо ми досі його недолюблюємо, ну, може, трохи менше, ніж раніше. Усе це неймовірно незручно! І я вдячний, що йому вистачило такту виїхати звідси. Добре, що Стайлз не його. Нестерпно було б думати, що він тут господар. Йому достатньо і її грошей.

– Ти зможеш підтримувати тут усе в порядку? – запитав я.

– О так. Звичайно, прийдеться заплатити за похорони, але мені залишається половина батькових грошей, і Лоуренс побуде тут, тож його частка також є. Звичайно, спочатку буде скрутно, бо, як я тобі вже казав, зараз у мене фінансові труднощі. Та ходімо, нас чекають.

Через від’їзд Інґлторпа всі відчули таке полегшення, що в нас видався найкращий сніданок після трагедії. Синтія, від природи життєрадісна, знову стала сама собою, і всі ми, за винятком Лоуренса, який постійно супився та нервував, були спокійні, веселі та чекали нового й щасливого майбутнього.

У газетах, звичайно, постійно писали про трагедію. Голосні заголовки, стиснуті життєписи кожного члена сім’ї, тонкі натяки та стандартні фрази, що поліція підозрює, хто вбивця. Нас це не обходило. Настало затишшя. Війна відійшла на другий план, і газети жадібно писали про цей злочин у світському житті: «Таємнича подія в Стайлзі» – така основна тема.

Природно, це дуже дратувало Кавендішів. Будинок постійно брали в облогу журналісти, з якими постійно відмовлялися зустрітися, але ті продовжували розбурхувати село й довколишню місцевість, де вони лежали в засідці з фотоапаратами, чекаючи якогось необережного члена сім’ї. Наше життя стало публічним. Люди зі Скотленд-Ярду приходили й ішли, проводили експертизи, допити, усе уважно оглядали й нічого не казали. Ми не знали, що вони шукають. Чи в них є якісь здогадки, чи цей злочин так і залишиться в категорії нерозкритих?

Після сніданку до мене підійшла Доркас і досить загадково запитала, чи може вона зі мною поговорити.

– Звичайно, Доркас, що сталося?

– Ну, тут таке, сер. Можливо, ви побачите сьогодні джентльмена з Бельгії? – Я кивнув. – Знаєте, сер, він запитав мене, чи в господині або когось іншого була зелена сукня.

– Так, так. Ви знайшли її? – Мені стало цікаво.

– Ні, ні, сер. Але я згадала про скриню, яку юні джентльмени – Джон і Лоуренс усе ще були для Доркас юними джентльменами – називають «переодягальня». Вона стоїть на горищі, сер. Велика, набита старим одягом, вигадливими сукнями й усіляким мотлохом. І мені раптом спало на думку, що, можливо, там є зелений одяг. Тож якби ви сказали це тому джентльмену з Бельгії.

– Я скажу йому, Доркас, – пообіцяв я.

– Уклінно дякую, сер. Він дуже приємний джентльмен, сер. І дуже відрізняється від тих двох детективів із Лондона, які скрізь пхають свого носа і ставлять питання. Як правило, я недолюблюю іноземців, але з того, що пишуть у газетах, зрозуміла, що бельгійці не такі, як інші іноземці, а він, звичайно, найувічливіший джентльмен з усіх.

Люба стара Доркас! Коли вона стояла, повернувши до мене своє чесне обличчя, я думав, що такі чудові старомодні служниці, на жаль, тепер зникають.

Я вирішив одразу піти в село й пошукати Пуаро, але зустрів його на півдорозі до будинку й відразу переказав повідомлення Доркас.

– А, хоробра Доркас! Ми глянемо на скриню, хоча… – але неважливо, пошукаємо там.

Ми ввійшли до будинку через одні зі скляних дверей. У холі нікого не було, тож піднялися просто на горище.

Звичайно, там була скриня, гарна, старовинна, усипана мідними цвяхами та переповнена всіма можливими видами одягу.

Пуаро безцеремонно викинув усе на підлогу. Там були один чи два зелених відрізи різних відтінків, але Пуаро похитав головою. Він видавався дещо апатичним, наче не очікував великих результатів від цього пошуку. Раптом вигукнув.

– А це що? Подивіться.

Скриня була майже порожньою, і там, унизу праворуч, лежала прекрасна чорна борода.

– Ого! – сказав Пуаро. – Ого! – Він покрутив її в руках, уважно оглянув. – Нова, – зазначив він. – Так, зовсім нова.

Після недовгих вагань він поклав її назад у скриню, накидав усе інше, як було раніше, і швидким кроком попрямував униз. Він пішов у комору, де Доркас діловито полірувала срібло.

Пуаро дуже ввічливо побажав їй доброго ранку та продовжив:

– Доркас, ми оглянули скриню. Я дуже вдячний вам, що згадали про неї. Там дійсно прекрасна колекція. Дозвольте запитати, чи ці речі часто використовуються?

– Ну, сер, зараз не дуже часто, хоча іноді в нас відбувається те, що юні джентльмени називають «маскарад». Сер, часом це буває дуже смішно. Містер Лоуренс – він чудовий. Найсмішніший! Я ніколи не забуду ту ніч, коли він одягнувся як перський шах – здається, так він сказав, – якийсь східний король. У руці тримав великий паперовий ніж і сказав: «Зауваж, Доркас, ти повинна бути дуже шаноблива. Це – дуже гострий ятаган. І якщо я буду тобою незадоволений, то відрубаю тобі голову». Міс Синтія переодяглася апашем – чи як називають тих французьких головорізів. Вона скидалася на одного з них. Ви ніколи б не повірили, що така красива молода леді може перетворитися на такого негідника. Ніхто б її і не впізнав.

– Такі вечори, мабуть, були суцільною розвагою, – добродушно сказав Пуаро. – Гадаю, містер Лоуренс носив ту чорну бороду зі скрині, коли був перським шахом?

– Він таки мав бороду, сер, – усміхаючись, відповіла Доркас. – Я це знаю, бо він позичив у мене два мотки чорної шерсті, щоб її зробити! І на відстані вона видавалась абсолютно природною. Я не знала, що там узагалі є борода. Думаю, її поклали туди зовсім недавно. Там точно є руда перука, але не знаю більше ні про яке волосся. Як правило, вони користувалися паленим корком, хоча потім було повно мороки з відмиванням. Якось міс Синтія була негритянкою – ото вона мала з тим проблему.

– Отже, Доркас нічого не знає про чорну бороду, – задумливо сказав Пуаро, коли ми вийшли в коридор.

– Як ви думаєте, це та сама? – нетерпляче прошепотів я.

Пуаро кивнув.

– Так. Ви помітили – вона була підстрижена?

– Ні.

– Так. Вона була вирізана точно за формою бороди містера Інґлторпа, і я знайшов кілька зрізаних волосинок. Гастінґсе, ця справа дуже заплутана.

– Цікаво, хто поклав її в скриню?

– Хтось дуже розумний, – сухо зауважив Пуаро. – Ви розумієте, він вибрав єдине місце в будинку, де можна сховати її непомітно? Так, він розумний. Але ми повинні бути розумнішими. Ми повинні бути настільки розумні, щоб він узагалі це не запідозрив.

Я погодився.

– Тож, mon ami, мені дуже знадобиться ваша допомога.

Я був задоволений компліментом. Були часи, коли я не думав, що Пуаро оцінить мене.

– Так, – продовжував він, задумливо дивлячись на мене, – ви будете безцінні.

Це було надзвичайно приємно, але наступні слова Пуаро були не такі приємні.

– Я повинен мати союзника в будинку, – замислено промовив він.

– Ви маєте мене, – обурився я.

– Так, але цього недостатньо.

Мені було боляче, і я це проявив. Пуаро квапливо пояснив:

– Ви не зовсім мене розумієте. Усі знають, що ви працюєте зі мною. Мені потрібен хтось, кого б не асоціювали з нами.

– О, я розумію. Як щодо Джона?

– Ні, думаю, ні.

– Він хороший хлопець, хіба що не дуже розумний, – замислено сказав я.

– Он іде міс Говард, – раптом сказав Пуаро. – Вона – саме те, що нам потрібно. Але я в її чорному списку, позаяк очистив ім’я містера Інґлторпа. Усе-таки можемо спробувати.

Увічливо кивнувши, міс Говард погодилася поговорити з Пуаро кілька хвилин.

Ми пішли в маленьку вітальню, і детектив зачинив двері.

– Отже, містере Пуаро, – нетерпляче сказала міс Говард, – у чому річ? Швидше, маю справи.

– Мадемуазель, ви пам’ятаєте, я колись просив вас допомогти мені?

– Так, пам’ятаю, – кивнула леді. – І я сказала, що із задоволенням вам допоможу – повісити Альфреда Інґлторпа.

– А! – уважно дивився на неї Пуаро. – Міс Говард, поставлю вам одне запитання. Я прошу вас правдиво відповісти на нього.

– Я ніколи не брешу, – відповіла міс Говард.

– Саме так. Ви все ще вірите, що місіс Інґлторп була отруєна своїм чоловіком?

– Що ви маєте на увазі? – різко запитала вона. – Не думайте, що ваші красиві пояснення мають на мене хоч якийсь вплив. Визнаю: це не він купив в аптеці стрихнін. Що з того? Насмілюся нагадати, що він і стрічкою для мух міг скористатися, як я вже казала вам раніше.

– Там миш’як – не стрихнін, – м’яко сказав Пуаро.

– Яке це має значення? Миш’як убив би бідну Емілі так само, як і стрихнін. Якщо я переконана, що він це зробив, то для мене зовсім не важливо, як саме це зроблено.

– Точно. Якщо ви переконані, що він це зробив, – спокійно сказав Пуаро. – Я поставлю запитання по-іншому. Ви коли-небудь у глибині свого серця вірили, що місіс Інґлторп була отруєна власним чоловіком?

– Боже мій! – вигукнула міс Говард. – Хіба я постійно не казала вам, що цей чоловік – лиходій? Хіба я не казала вам, що він убив би її в ліжку? Хіба я завжди не ненавиділа його, як отруту?

– Точно, – сказав Пуаро. – Це повністю підтверджує мою ідею.

– Яку ідею?

– Міс Говард, ви пам’ятаєте розмову, яка відбулася в день приїзду сюди мого друга? Він переказав її мені, і там була фраза, яка дуже мене вразила. Пам’ятаєте, ви стверджували: якби хтось скоїв злочин і якби вбили когось, кого ви любите, ви б інстинктивно знали, хто злочинець, навіть якби не могли повністю цього довести?

– Так, пам’ятаю. І вірю в це. А ви, мабуть, уважаєте це маячнею?

– Не зовсім.

– І все ж ви не звертаєте уваги на мою інтуїцію щодо Інґлторпа?

– Ні, – сухо сказав Пуаро. – Тому що ваша інтуїція не проти містера Інґлторпа.

– Що?

– Ні. Ви хочете вірити, що він скоїв злочин. Ви вірите, що він здатен його скоїти. Але ваша інтуїція каже вам, що він його не скоював. Вона каже вам більше… Мені продовжити?

Вона втупилася в нього, як заворожена, і зробила рукою невеликий ствердний рух.

– Сказати, чому ви так люто налаштовані проти містера Інґлторпа? Тому що ви намагаєтеся повірити в те, у що хочете вірити. І тому ви хочете втопити й задушити свою інтуїцію, яка називає вам інше ім’я…

– Ні, ні, ні! – несамовито вигукнула міс Говард, змахуючи руками. – Не кажіть цього! Ой, не кажіть! Це неправда! Це не може бути правдою. Я не знаю, як у мою голову могла прийти така дика… жахлива думка!

– Я маю рацію, хіба ні? – запитав Пуаро.

– Так, так. Мабуть, ви чарівник, що здогадалися. Але цього не може бути – це так жахливо та ще й неможливо. Це точно зробив Альфред Інґлторп.

Пуаро поважно похитав головою.

– Не питайте мене про це, – провадила міс Говард, – тому що вам я не розповім. Я в цьому не зізнаюся навіть самій собі. Мабуть, я божевільна, що таке думаю.

Пуаро наче задоволено кивнув.

– Я нічого не питаю. Для мене досить підтвердження моєї думки. І я… У мене також є інтуїція. Ми разом працюємо для досягнення спільної мети.

– Не просіть мене допомогти вам, тому що не допоможу. Я навіть пальцем не поворухну, щоб… щоб… – Вона затнулася.

– Ви допоможете мені наперекір собі. Я нічого у вас не прошу, просто будьте моїм союзником. Ви не зможете інакше. Ви робитимете тільки те, що я вас попрошу.

– І що саме?

– Спостерігатимете!

Івлін Говард схилила голову.

– Так, я не можу цього не робити. Я завжди спостерігаю – завжди сподіваюся, що, можливо, помиляюся.

– Якщо ми помиляємося – ну й добре, – сказав Пуаро. – Ніхто не зрадіє більше за мене. Але що, як ми праві? Якщо ми маємо рацію, міс Говард, на чиєму ви боці?

– Не знаю, я не знаю…

– Вирішуйте.

– Це можна буде зам’яти.

– Цього не можна заминати.

– Але ж сама Емілі… – Вона замовкла.

– Міс Говард, – серйозно сказав Пуаро, – це не гідно вас.

Раптом вона охопила обличчя руками.

– Так, – тихо сказала вона, – це була не Івлін Говард! – Вона гордо підняла голову. – А це – Івлін Говард! І вона на боці справедливості! Чого б це не коштувало.

Із цими словами вона рішуче вийшла з кімнати.

– От, – сказав Пуаро, дивлячись їй услід, – іде дуже цінний союзник. У цієї жінки, Гастінґсе, є голова, але є й серце.

Я нічого не відповів.

– Інтуїція – чудова річ, – задумливо промовив Пуаро. – Її не можна ані пояснити, ані проігнорувати.

– Ви з місіс Говард, здається, розуміли, про що йдеться, – холодно зауважив я. – Можливо, ви не спостерегли, що я все ще блукаю в темряві.

– Справді? Це так, mon ami?

– Так. Просвітіть мене, добре?

Пуаро якусь мить уважно на мене дивився. Потім, на мій надзвичайний подив, рішуче похитав головою.

– Ні, мій друже.

– Слухайте, а чому ні?

– Для секрету достатньо двох.

– Ну, я думаю, дуже несправедливо приховувати від мене факти.

– Я не приховую факти. Вам відомі всі факти, які я знаю. З них ви можете зробити свій висновок. Цього разу мова йде про ідеї.

– Усе ж було б цікаво знати.

Пуаро дуже серйозно подивився на мене й знову похитав головою.

– Бачите, – сумно сказав він, – у вас нема інтуїції.

– Щойно ж ви самі вимагали від мене тільки розсудливості, – зауважив я.

– Вони взаємопов’язані, – загадково сказав Пуаро.

Це зауваження видалося мені настільки недоречним, що я навіть не потрудився щось відповісти. Але вирішив, що як зроблю якісь цікаві та важливі відкриття – а я, без сумніву, їх зроблю, – то триматиму їх при собі та здивую Пуаро кінцевим результатом.

Бувають випадки, коли необхідно самоствердитися.

Розділ дев'ятий Доктор Бауерстайн

Досі я ще не мав можливості передати Лоуренсу повідомлення Пуаро. Але, вийшовши на прогулянку моріжком, усе ще сердитий на свого друга через його зарозумілість, я побачив Лоуренса на майданчику для крокету. Він безцільно штовхав пару старезних куль іще старішим молотком.

Мені подумалося, що зараз зручний момент передати йому повідомлення. Інакше Пуаро, мабуть, сам це зробить. Насправді я не дуже добре розумів сенс цих слів, але лестив собі, що з відповіді Лоуренса і, можливо, кількох вправних запитань із мого боку швидко зрозумію їх значення. Я підійшов до нього й почав розмову:

– Я шукав тебе, – нещиро повідомив я.

– Дійсно?

– Так. Насправді я маю для тебе повідомлення від Пуаро.

– Так?

– Він сказав, щоб я почекав, поки ми залишимося самі.

Я значно стишив голос, уважно спостерігаючи за Лоуренсом краєм ока. Гадаю, я завжди вмів створити, як-то кажуть, певну атмосферу.

– І?

Вираз його смаглявого сумного обличчя не змінився. Чи здогадувався він про те, що я збирався сказати?

– Повідомлення таке, – мовив я, ще більше стишивши свій голос. – Знайди ще одну кавову чашку, та можеш спати спокійно!

– Що це, на Бога, означає? – Лоуренс дивився на мене зі щирим здивуванням.

– Хіба ти не знаєш?

– Поняття не маю. А ти?

Я був змушений похитати головою.

– Яка ще кавова чашка?

– Не знаю.

– Хай краще спитає Доркас чи одну з покоївок, якщо хоче дізнатися про кавові чашки. Це їхня робота, а не моя. Не знаю нічого про кавові чашки, крім того, що в нас є кілька, якими ніколи не користуються. Вони як недосяжна мрія! Старий «вустер». Розбираєшся в таких речах, Гастінґсе?

Я похитав головою.

– Багато втрачаєш. Досконала старовинна порцеляна. Справжнє задоволення – доторкнутися до неї або навіть просто подивитися.

– То що мені передати Пуаро?

– Скажи йому, що я не знаю, про що він говорить. Це для мене як китайська грамота.

– Гаразд.

Я знову попрямував у будинок, коли він раптом покликав мене.

– Як закінчувалося повідомлення? Повтори ще раз, добре?

– Знайди ще одну кавову чашку, та можеш спати спокійно! Справді не знаєш, що це означає? – щиро запитав його я.

Він похитав головою.

– Ні, – сказав він, замислившись, – не знаю. Якби я тільки знав…

Із будинку долинув звук гонга, і ми пішли туди разом. Джон запросив Пуаро залишитися на обід, і той уже сидів за столом.

За мовчазної згоди всі оминали згадки про трагедію. Розмову вели про війну й інші віддалені теми. Та коли, подавши сир і печиво, Доркас вийшла з кімнати, Пуаро раптом нахилився до місіс Кавендіш.

– Вибачте, мадам, що повертаю вас до неприємних спогадів, але в мене виникла маленька ідея. – «Маленькі ідеї» Пуаро вже ставали його улюбленою фразою. – І я хотів би запитати вас дещо.

– Мене? Звичайно.

– Ви надзвичайно добрі, мадам. Я хочу запитати вас: як гадаєте, суміжні двері між кімнатами місіс Інґлторп і мадемуазель Синтії були замкнені, як ви сказали?

– Звісно, вони були замкнені, – відповіла Мері Кавендіш досить здивовано. – Я так і сказала на попередньому слуханні.

– Замкнені на засув?

– Так. – Схоже, вона розгубилася.

– Тобто, – сказав Пуаро, – ви впевнені, що вони буди замкнені на засув, а не просто на ключ?

– А, тепер я зрозуміла, про що ви. Ні, я не знаю. Я сказала, що вони були замкнені в тому сенсі, що я не могла їх відчинити, але, здається, усі двері були замкнені на засув зсередини.

– Однак, на ваш погляд, двері могли були замкнені на ключ, так?

– О так.

– Та, увійшовши до кімнати місіс Інґлторп, самі ви не помітили, чи були двері замкнені на засув?

– Я… Я думаю, були.

– Проте самі ви не бачили?

– Ні. Я не звернула уваги.

– А я звернув, – раптом втрутився Лоуренс. – Я помітив, що вони були замкнені на засув.

– О, це вирішує проблему.

Здавалося, Пуаро засмутився.

Я не міг не порадіти тому, що хоча б раз одна з його «маленьких ідей» зійшла нанівець.

Після обіду Пуаро попрохав мене провести його додому. Я погодився досить стримано.

– Ви роздратовані, хіба не так? – турботливо запитав він мене, коли ми входили в парк.

– Ні, – холодно відказав я.

– Тоді чудово. Мені аж від серця відлягло.

Це було не зовсім те, на що я очікував. Сподівався, що він помітить мою стриману поведінку. Але все ж його проникливі слова задовольнили моє справедливе обурення. Я розтанув.

– Я передав Лоуренсу ваше повідомлення, – сказав я.

– І що він відповів? Був повністю спантеличений?

– Так. Упевнений, він не розумів, що ви мали на увазі.

Я гадав, що Пуаро буде розчарований, та, на мій подив, він відповів, що цього й очікував і дуже задоволений. Моя гордість завадила мені порозпитувати далі.

Пуаро перейшов на іншу тему.

– Мадемуазель Синтія сьогодні не обідала? Не знаєте чому?

– Вона в лікарні. Знову повернулася до роботи.

– О, працьовита дівчина. І гарненька. Схожа на картини, які я бачив в Італії. Хочу подивитися ту аптеку. Як думаєте, вона покаже її мені?

– Упевнений, вона буде в захваті. Це цікавенька місцина.

– Вона працює там щодня?

– Середами в неї вихідний, а суботами повертається додому на обід. Це її вихідні дні.

– Я запам’ятаю. Жінки тепер чудово з усім справляються, а мадемуазель Синтія – розумничка. Так, у неї є голова на плечах.

– Так, гадаю, вона склала досить важкий іспит.

– Безсумнівно. Зрештою, це надзвичайно відповідальна робота. Гадаю, там зберігаються дуже сильні отрути?

– Так, вона нам показувала. Їх тримають під замком у невеличкій шафці. Працівники мають бути дуже обережні. Виходячи з кімнати, завжди беруть ключ із собою.

– Справді. Це шафка біля вікна?

– Ні, з протилежного боку кімнати. Навіщо запитуєте?

Пуаро знизав плечима.

– Просто цікаво. І все. Зайдете?

Ми дісталися до будиночка.

– Ні. Гадаю, краще повертатися. Пройдуся довшою дорогою, через ліс.

Ліси довкола Стайлзу дуже красиві. Після прогулянки відкритими доріжками парку було приємно ліниво блукати прохолодними просіками. Вітру майже не відчувалося, а тьохкання птахів було слабким і приглушеним. Я трохи прогулявся й нарешті опустився на траву під величезним старим буком. Думки переповнювали любов та доброзичливість до всього людства. Я навіть пробачив Пуаро його безглузду потаємність. Я перебував у мирі з усім світом. І позіхнув.

Згадав про злочин, але він здався мені нереальним та далеким.

Я знову позіхнув.

Можливо, подумав я, цього ніколи не було. Звичайно, це просто поганий сон. Насправді то Лоуренс убив Альфреда Інґлторпа молотком для крокету. Але з якого дива Джон підняв через це такий галас і кричить: «Кажу тобі, я не потерплю цього!»?

Я здригнувся й прокинувся.

Я відразу зрозумів, що опинився в дуже незручному становищі. Десь за дванадцять футів від мене навпроти одне одного стояли Джон і Мері Кавендіш і, очевидно, сварилися. Так само очевидним було, що вони не знають про мою присутність поблизу, тому що, перш ніж я заворушився чи встиг щось сказати, Джон повторив ті ж слова, якими розбудив мене:

– Кажу тобі, Мері, я не потерплю цього!

Голос Мері був холодний і спокійний:

– Хіба ти маєш право засуджувати мої дії?

– Про тебе все село пліткуватиме! Маму лише в суботу поховали, а ти вештаєшся з цим типом.

– О, – вона знизала плечима, – тебе хвилюють лише сільські плітки!

– Не тільки. Досить з мене того, що він постійно тут тиняється. До речі, він же польський єврей.

– Трохи єврейської крові не така й погана річ. Вона послаблює, – Мері подивилася на нього, – безпросвітну дурість типового англійця.

У її очах був вогонь, у голосі – лід. Я не здивувався, що кров прилила до Джонового обличчя.

– Мері!

– Так? – Її тон не змінився.

У його голосі вже не чулося благання.

– Я правильно зрозумів: ти продовжуватимеш бачитися з Бауерстайном попри моє відверте несхвалення?

– Це мені вирішувати.

– Ти відкрито перечиш мені?

– Ні, просто не визнаю твоє право оцінювати мої дії. Хіба в тебе немає друзів, яких я не схвалюю?

Джон сторопів. Рум’янець повільно відступав з його обличчя.

– Про що ти? – запитав він зміненим голосом.

– Бачиш! – сказала тихо Мері. – Ти таки розумієш, що не маєш права вказувати мені у виборі моїх друзів.

Джон благально глянув на неї, на обличчі – вираз страждання.

– Не маю права? Я не маю права, Мері? – спитав він схвильовано й потягнувся до неї. – Мері…

Мені здалося, що на мить вона завагалася. Її обличчя пом’якшало, але враз сердито відвернулася.

– Ні!

Вона вже пішла, коли Джон побіг за нею та схопив за руку.

– Мері, – тепер його голос був дуже тихий, – ти кохаєш того Бауерстайна?

Вона завагалася на мить, тоді на її обличчі з’явився дивний вираз, древній, як світ, та все ж було в ньому щось вічно юне. Так усміхався єгипетський сфінкс.

Вона спокійно вивільнила руку й пішла, кинувши через плече:

– Можливо.

Вона швидко минула невелику просіку, а Джон залишився стояти там, наче кам’яний бовдур.

Я зробив кілька кроків уперед, навмисно ступивши на сухі гілочки, щоб Джон помітив мене. Він обернувся. На щастя, товариш подумав, що я щойно підійшов сюди.

– Привіт, Гастінґсе. Провів свого друга? Чудернацький чоловічок! Він і справді такий хороший детектив, як думаєш?

– Колись його вважали одним із найкращих.

– Ну, тоді щось у тому є. Але світ – паскудна штука!

– Ти так думаєш? – запитав я.

– Боже мій, звісно! Глянь, який жах зараз відбувається. Нишпорки зі Скотленд-Ярду з’являються в будинку, як «джек-із-коробочки»! Ніколи не знаєш, де на них натрапиш наступної миті. Усі газети країни сповнені сенсаційних заголовків. Кляті журналюги! Тільки уяви собі, сьогодні вранці біля воріт зібрався цілий натовп глядачів! Ніби в нас тут кімната жахів, як у музеї мадам Тюссо, але безкоштовна. Стільки всього коїться, ти не думаєш?

– Не вішай носа, Джоне! – сказав я заспокійливо. – Це не триватиме вічно.

– Хіба? Це може тривати стільки часу, що ми ніколи більше не дивитимемося людям в очі.

– Ні-ні, ти просто надто цим переймаєшся.

– А як про це не думати, якщо постійно, куди б ти не пішов, тебе переслідують бридкі журналюги або тобі вслід витріщаються круглолиці ідіоти! Та є дещо гірше.

– Що?

Джон стишив голос:

– Гастінґсе, ти задумувався – для мене це мов страшний сон, – хто міг це зробити? Іноді мені здається, що то просто нещасний випадок. Тому що… хто міг би вчинити таке? Інґлторп тепер поза підозрою, а нікого більше немає, тобто нікого, крім… крім одного з нас.

Так, це й справді жахіття для будь-кого! Один із нас? Так, звісно, це так, хіба що…

Мені сяйнула нова ідея. Я швидко обдумав її. У голові наче посвітлішало. Загадкові вчинки Пуаро, його натяки – усе підходило. Який я дурень, що не здогадався про це раніше, і яке це полегшення для всіх нас.

– Ні, Джоне, – сказав я, – це не один із нас. Хіба б могло таке статися?

– Так, я знаю, але хто ж іще?

– Хіба ти не здогадуєшся?

– Ні.

Я обережно роззирнувся і стишив голос.

– Доктор Бауерстайн! – прошепотів я.

– Неможливо!

– Не зовсім.

– Але яка, заради Бога, йому користь від материної смерті?

– От цього я не знаю, – зізнався я, – але скажу тобі, що Пуаро теж так думає.

– Пуаро? Справді? Чому ти так вирішив?

Я розповів йому, як сильно розхвилювався Пуаро, коли дізнався, що доктор Бауерстайн був у Стайлзі в ту фатальну ніч, і я додав:

– Він двічі повторив: «Це все змінює». Відтоді я не переставав про це думати. Пригадуєш, як Інґлторп сказав, що залишив каву в холі? От саме тоді прийшов Бауерстайн. Чи не можливо, що, коли вони з Інґлторпом ішли через хол, доктор кинув щось у каву?

– Гм-м, – сказав Джон. – Це було б надто ризиковано.

– Так, але можливо.

– І ще, як він дізнався, що це її кава? Ні, старий, щось тут кінці з кінцями не сходяться.

Але я згадав інше.

– Ти маєш рацію. Але все було не так. Слухай.

І я розповів йому про какао, яке Пуаро взяв на аналіз.

Джон перервав мене так само, як і я переривав його.

– Але глянь, Бауерстайн уже зробив його аналіз?

– Так, так, у цьому й заковика. До мене також лише щойно дійшло. Не розумієш? Бауерстайн брав зразки на аналіз – у цьому й річ! Якщо Бауерстайн – убивця, він без проблем замінив зразок звичайним какао й відправив його на аналіз. І тоді, звичайно, ніякого стрихніну не знайдуть! І ніхто навіть не запідозрив Бауерстайна й не подумав узяти новий зразок. Ніхто, крім Пуаро, – додав я з невеликим запізненням.

– Так, але як щодо гіркого присмаку, який какао не приховає?

– Щодо цього в нас тільки його слова. Є й інші можливості. Він же один із найвидатніших токсикологів світу…

– Один із найвидатніших кого? Повтори ще раз.

– Він знає про отрути більше, ніж інші, – пояснив я. – Гадаю, він винайшов спосіб прибрати гіркоту зі стрихніну. А можливо, це взагалі не стрихнін, а не відомий нікому препарат, який викликає ті ж симптоми.

– Гм-м, так, це можливо, – сказав Джон. – Почекай, як він дістався до какао? Це ж було не на першому поверсі?

– Так, не на першому, – сказав я неохоче.

Тоді раптом страшна думка майнула в моїй голові. Я сподівався й молився, щоб те ж саме не подумав Джон. Я скоса глянув на нього. Він розгублено насупився, і я видихнув із полегшенням, бо та жахлива думка була така: доктор Бауерстайн міг мати спільника.

Але це неможливо! Жодна жінка, така ж вродлива, як Мері Кавендіш, не могла бути вбивцею. І все ж були прекрасні отруйниці.

Раптом я згадав ту першу бесіду за чаєм у день мого приїзду і блиск в очах Мері, коли вона сказала, що отрута – жіноча зброя. Якою схвильованою була місіс Кавендіш того фатального вівторкового вечора! Може, місіс Інґлторп дізналася дещо про неї та Бауерстайна й погрожувала розповісти її чоловікові? Може, злочин учинено, щоб запобігти викриттю?

У цей момент я згадав таємничу розмову між Пуаро й Івлін Говард. Чи не про це йшла мова? Хіба не в цю жахливу можливість Івлін не хотіла вірити?

Так, усе збігалося.

Не дивно, що міс Говард запропонувала «зам’яти справу». Тепер я зрозумів ту її незавершену фразу: «Але сама Емілі…» – у душі я погодився з нею. Місіс Інґлторп більше воліла б, щоб злочин залишився безкарним, аніж щоб зневажали ім’я Кавендіш?

– Є ще дещо, – сказав несподівано Джон, і неочікувані нотки в його голосі змусили мене почуватися винним. – Те, що змушує мене сумніватися в істинності твого припущення.

– Що? – запитав я, вдячний, що він не продовжував розпитувати про те, як отрута потрапила в какао.

– Ну, той факт, що Бауерстайн наполягав на розтині. Навіщо це йому? Вілкінз задовольнився б, указавши на «хворобу серця».

– Так, – сказав я з деяким сумнівом. – Але ми не знаємо напевне. Зрештою, він міг вирішити, що так безпечніше. Про це б говорили. Тоді Міністерство внутрішніх справ замовило б ексгумацію. Усе могло випливти назовні, і він опинився б у незручному становищі, тому що ніхто б не повірив, що людина з його репутацією помилилася з діагнозом, визначивши причину смерті як «хвороба серця».

– Так, це можливо, – визнав Джон і одразу ж додав: – Бог мені свідок, я не розумію, який у нього міг бути мотив!

Я здригнувся.

– Слухай, – сказав я, – можу й помилятися. І пам’ятай, усе має залишатися тільки між нами.

– Так, звісно. Певна річ.

Увесь цей час ми йшли й тепер саме входили до садка через маленьку хвіртку. Неподалік почулися голоси, оскільки на чай накрили під платаном, як і в день мого приїзду.

Синтія повернулася з лікарні, я поставив свій стілець поруч із нею й розповів про бажання Пуаро відвідати аптеку.

– Звичайно! Я буду рада зустрітися з ним. Хай заходить якось на чай. Побесідуємо. Він такий милий! І дуже кумедний. Одного дня змусив мене зняти брошку з моєї краватки та закріпити її знову, сказав, що вона нерівно пришпилена.

Я сміявся.

– У нього це манія.

– Справді?

Кілька хвилин ми просиділи мовчки, а потім, глянувши в бік Мері Кавендіш, Синтія тихо промовила:

– Містере Гастінґс!

– Так?

– Після чаю я хотіла б поговорити з вами.

Те, як вона глянула на Мері, змусило мене задуматися. Дивно, що між двома жінками існувало так мало симпатії. Уперше я замислився про майбутнє дівчини. Місіс Інґлторп не залишила їй ніяких засобів для існування, та я гадав, що Джон і Мері, можливо, наполягатимуть, щоб вона залишилася тут, принаймні до кінця війни. Я знав, що мій товариш ніжно до неї ставився і йому було б шкода відпускати її.

Джон, який щойно заходив у будинок, знову вийшов надвір. Його зазвичай добродушне обличчя викривила гримаса гніву.

– Хай їм грець, тим детективам! Я вже не знаю, чого їм треба! Перевернули догори дриґом усі кімнати в будинку. Це вже занадто! Гадаю, вони скористалися тим, що всі ми сидимо надворі. Цей Джепп ще отримає від мене, коли я побачу його наступного разу!

– Соратники Пола Прая! – буркнула міс Говард.

Лоуренс висловив думку, що вони повинні вдавати активну діяльність.

Мері Кавендіш промовчала.

Після чаю я запросив Синтію прогулятися, і ми повільно попленталися до лісу.

– І? – запитав я, коли щит із зеленого листя закрив нас від допитливих очей.

Зітхнувши, Синтія опустилася на траву й зняла капелюшок. Промені сонця, пробиваючись крізь гілля дерев, перетворили її темно-руде волосся на грайливе золото.

– Містере Гастінґс, ви завжди такі добрі та стільки всього знаєте.

У ту мить я раптом зрозумів, що Синтія насправді була дуже чарівна дівчина! Набагато привабливіша, ніж Мері, яка ніколи не говорила мені такого.

– Отож? – знову лагідно перепитав я, коли вона завагалася.

– Мені потрібна ваша порада. Що мені робити?

– Робити?

– Так. Бачте, тітка Емілі завжди казала, що забезпечить мене. Мабуть, вона забула чи принаймні не думала, що так скоро помре. Та в будь-якому разі вона нічого мені не залишила! І я не знаю, що робити. Гадаєте, я маю відразу поїхати звідси?

– Боже, ні, ні! Я впевнений, що ніхто не хоче відпускати вас.

Синтія завагалася на мить, вириваючи травинки своїми тендітними ручками. Тоді сказала:

– Місіс Кавендіш хоче. Вона ненавидить мене.

– Ненавидить вас? – вражено викрикнув я.

Синтія кивнула.

– Так. Я поняття не маю чому, але вона не терпить мене. І він теж.

– Тепер я знаю, що ви помиляєтеся, – тепло сказав я. – Навпаки, Джон вас дуже любить.

– О, Джон – так. Я мала на увазі Лоуренса. Звичайно, мені байдуже, ненавидить мене Лоуренс чи ні. Але страшно, коли ніхто тебе не любить, правда?

– Але вони люблять вас, мила Синтіє, – щиро сказав я. – Я впевнений, що ви помиляєтеся. Гляньте, є Джон… і міс Говард…

Синтія досить похмуро кивнула.

– Так, Джону я подобаюся, а Іві, попри свій грубуватий характер, навіть мухи не образить. Але Лоуренс ніколи не розмовляє зі мною й уникає мене, а Мері ледь стримується, намагаючись бути ввічливою. Вона хоче, щоб Іві залишилася, благає її, але мене вона бачити не хоче, і… і я не знаю, що робити.

Раптом бідне дитя розплакалося.

Я не знаю, що на мене найшло. Може, полонила її врода, коли вона сиділа у траві, з волоссям, що мерехтіло золотом під променями сонця, можливо, я відчув полегшення, що зустрів людину, яка напевне не була пов’язана з трагедією, а може, щиро пошкодував її молодість та самотність. У всякому разі я схилився перед нею і, взявши її маленьку ручку, ніяково сказав:

– Синтіє, станьте моєю дружиною.

Несвідомо я вибрав ефективний засіб від її сліз. Вона відразу ж сіла, забрала руку й промовила з роздратуванням:

– Не кажіть дурниць!

Це мене трохи розсердило.

– Це не дурниці. Я прошу вас виявити мені честь і стати моєю дружиною.

На мій подив, Синтія розсміялася й назвала мене «кумедним диваком».

– Дуже мило з вашого боку, – сказала вона, – але ви ж цього не хочете!

– Хочу. Я маю…

– Не важливо, що ви маєте. Насправді ви не хочете, і я також.

– Ну, звичайно, тоді зрозуміло, – сухо сказав я. – Але не бачу нічого кумедного. Нічого смішного в пропозиції руки та серця немає.

– Так, справді, – сказала Синтія. – Можливо, хтось прийме вашу пропозицію наступного разу. До побачення, ви мене дуже підбадьорили!

І, вкотре вибухнувши нестримним сміхом, вона зникла між деревами.

Ще раз прокрутивши в голові нашу розмову, я залишився надзвичайно незадоволеним.

Раптом мене осінило, що варто піти в село й пошукати Бауерстайна. Хтось мав наглядати за цим типом. Однак було б дуже розумно заспокоїти його підозри, якщо він їх мав. Я згадав, як Пуаро покладався на мою дипломатію. Отже, я вирушив до будиночка з карткою «Здаю кімнати» на вікні, де він проживав, і постукав у двері.

Двері відчинила літня жінка.

– Доброго дня, – привітно сказав я. – Доктор Бауерстайн вдома?

Вона витріщилася на мене.

– Ви не чули?

– Що не чув?

– Про нього.

– Що з ним?

– Йому кінець.

– Йому кінець? Він помер?

– Ні, забрала поліція.

– Поліція? – Я глибоко вдихнув. – Тобто його заарештували?

– Так, точно, і…

Я більше не слухав, а побіг у село, щоб знайти Пуаро.

Розділ десятий Арешт

Як на лихо, Пуаро не було, і старий бельгієць, який відповів на мій стук у двері, повідомив, що, схоже, той поїхав до Лондона.

Я був приголомшений. Що, на Бога, Пуаро міг робити в Лондоні? Він прийняв таке рішення раптово чи планував це ще до того, як ми розійшлися кількома годинами раніше?

Я знову вирушив у Стайлз, дещо роздратований. Через відсутність Пуаро я був невпевнений, як саме маю діяти. Можливо, він передбачав цей арешт? А може, і сам став його причиною? На ці запитання я не знаходив відповіді. Та що в цей час робити мені? Відкрито повідомити в Стайлзі про арешт чи ні? Хоча я й сам не визнавав, та думка про Мері Кавендіш тиснула на мене. Чи не стане це жахливим шоком для неї? Наразі я категорично відклав будь-які підозри щодо неї. Вона не могла бути вплутана в це. Інакше я б почув хоч якісь натяки.

Звичайно, приховувати від неї арешт доктора Бауерстайна постійно я б не зміг. Завтра це опублікують у кожній ранішній газеті. І все ж намагатимусь не розбовкати цього. Якби тільки Пуаро був досяжним, я порадився б із ним. Що змусило його поквапитися до Лондона без жодних пояснень?

Попри все, моя думка щодо його проникливості різко підвищилася. Я б ніколи не запідозрив доктора, якби Пуаро не натякнув мені це. Так, безперечно, маленький бельгієць був розумним.

Після деяких міркувань я вирішив довіритися Джонові, і хай сам вибирає, повідомляти іншим чи ні.

Він голосно присвиснув, коли почув новини.

– Ти диви! То ти мав рацію. А я не міг повірити.

– Ні, це дивно, допоки не звикнеш до цієї думки та не побачиш, як усе підходить. І що ж нам робити зараз? Ясна річ, завтра знатимуть усі.

Джон розмірковував.

– Не переймайся, – промовив він нарешті, – нічого зараз не говоритимемо. Немає потреби. Як ти й сказав, скоро все стане відомо.

Але, на превелике моє здивування, спустившись зранку й нетерпляче перелистуючи газети, я не знайшов ані слова про арешт! Там була колонка суцільних просторікувань про «Отруєння в Стайлзі», але більше нічого. Це здавалося досить незрозуміло, але я припустив, що з якоїсь причини Джепп не хотів, щоби новина про арешт потрапила в газети. Мене це трохи занепокоїло, оскільки припускалася ймовірність подальших арештів.

Після сніданку я вирішив пройтися до села й подивитися, чи повернувся Пуаро, та не встиг і вийти з будинку, як на порозі побачив невеличку постать, а знайомий голос сказав:

– Bonjour, mon ami!

– Пуаро, – вигукнув я з полегшенням і, схопивши його обома руками, потягнув до кімнати. – Я ще ніколи нікому так не радів. Слухайте, я не розповів нічого нікому, окрім Джона. Я правильно вчинив?

– Друже мій, – відповів Пуаро, – я не знаю, про що ви говорите.

– Про арешт доктора Бауерстайна, звичайно, – нетерпляче відповів я.

– То Бауерстайн заарештований?

– Ви не знали?

– Не мав найменшого уявлення. – Але, помовчавши трохи, додав: – Хоча це зовсім мене не дивує. Зрештою, ми лише за чотири милі від узбережжя.

– Узбережжя? – перепитав спантеличено я. – Як це стосується справи?

Пуаро знизав плечима.

– Це ж очевидно!

– Не для мене. Безсумнівно, я тугодум, проте мені взагалі не зрозуміло, що спільного близькість до узбережжя має з убивством місіс Інґлторп.

– Звісно, що нічого, – відповів Пуаро, усміхаючись. – Але ми розмовляли про арешт доктора Бауерстайна.

– Але ж його заарештовано за вбивство місіс Інґлторп…

– Що? – закричав Пуаро зі щирим здивуванням. – Доктора Бауерстайна заарештували за вбивство місіс Інґлторп?

– Так.

– Неможливо! Це занадто навіть для фарсу! Друже, хто це вам сказав?

– Гаразд. Ніхто мені не говорив, – зізнався я. – Але його заарештували.

– Так, звісно. Але за шпіонаж, мій друже.

– Шпіонаж? – Я хапнув повітря.

– Точнісінько.

– Не за отруєння місіс Інґлторп?

– Ні, якщо наш товариш Джепп не втратив здорового глузду, – спокійно відповів Пуаро.

– Але… я думав, що й ви так гадали.

Пуаро подивився на мене поглядом, який виражав здивований жаль і повне відчуття цілковитої абсурдності такої ідеї.

– Ви хочете сказати, – запитав я, повільно звикаючи до нової думки, – що доктор Бауерстайн – шпигун?

Пуаро кивнув.

– Ви ніколи цього не підозрювали?

– Мені навіть в голову не приходило.

– Вас ніколи не дивувало, що відомий лондонський лікар заховався в такому маленькому селі й має звичку прогулюватися ночами при повному параді?

– Ні, – визнав я, – ніколи про таке не думав.

– Звичайно, він німець за походженням, – сказав Пуаро задумливо, – проте доктор так довго практикує в цій країні, що всі сприймають його як англійця. Отримав громадянство приблизно п’ятнадцять років тому. Дуже розумний чоловік, до того ж єврей.

– Негідник! – вигукнув я з обуренням.

– Не зовсім. Навпаки, патріот. Подумайте, що цей чоловік може втратити. Власне, я ним захоплююся.

Проте я не міг дивитися на це по-філософськи, як Пуаро.

– І з цим чоловіком місіс Кавендіш блукала повсюди! – вигукнув я обурено.

– Так, я б сказав, що вона була для нього корисною, – зауважив Пуаро. – Поки пліткарі поєднували їхні імена, інші дивацтва лікаря проходили непоміченими.

– Отже, гадаєте, він ніколи по-справжньому не кохав її? – палко запитав я, можливо, занадто палко в такій ситуації.

– Цього, звичайно, я не буду стверджувати, але… можна сказати вам свою особисту думку, Гастінґсе?

– Так.

– Добре, так-от, місіс Кавендіш не кохає й ніколи ні на йоту не кохала доктора Бауерстайна!

– Ви справді так думаєте? – Я не міг приховати задоволення.

– Я цілком упевнений у цьому і скажу вам чому.

– Так?

– Тому що вона кохає іншого, mon ami.

– О! – Що він мав на увазі? Мимохіть приємне тепло розлилося моїм тілом. Щодо жінок я не марнославний, але пригадав певні свідчення, надто непомітні на той час, але, можливо, вони точно вказували, що…

Мої приємні думки перервав раптовий прихід міс Говард. Квапливо обвівши поглядом кімнату, щоб упевнитись, що тут більше нікого немає, вона швидко пред’явила старий аркуш коричневого паперу. Віддавши його в руки Пуаро, міс Говард пробурмотіла, як вона вміла, таємничі слова: «Зверху на шафі» – і прожогом залишила кімнату.

Пуаро із запалом розігнув папір і задоволено хмикнув. Він розгорнув його на столі.

– Ходіть-но, Гастінґсе. Скажіть мені, що це за ініціали – «Д.» чи «Л.»?

Це був аркуш паперу середнього розміру, покритий густою пилюкою, неначе лежав без ужитку якийсь час. Але наліпка на ньому привернула увагу Пуаро. Зверху цей листок містив друковану марку мсьє Парксонзів, славнозвісних театральних костюмерів, і був адресований «… (спірні ініціали) Кавендішу, Есквайру, Стайлз-Корт, Стайлз-Сент-Мері, Ессекс».

– Можливо, це літера «Т». Чи, може, «Л», – сказав я, вивчаючи аркуш зо дві хвилини. – Це точно не «Д».

– Добре, – відповів Пуаро, складаючи аркуш знову. – І я так думаю. Це «Л», будьте певні!

– Звідки це? – запитав я з цікавістю. – Це важлива знахідка?

– Загалом ні. Хоча вона підтверджує моє припущення. З’ясувавши про її існування, я послав міс Говард на пошуки, і, як бачите, жінка досягла успіху.

– Що вона мала на увазі, говорячи «зверху на шафі»?

– Вона мала на увазі, – швидко відповів Пуаро, – що знайшла аркуш зверху на шафі.

– Цікаве місце для клаптика коричневого паперу, – здивувався я.

– Зовсім ні. Верх шафи – відмінне місце для обгорткового паперу й картонних коробок. Я сам їх там зберігав. Якщо скласти охайно – зовсім не помітні.

– Пуаро, – серйозно запитав я, – ви вже розібралися з цим злочином?

– Так… можна сказати, я знаю, як його здійснили.

– О!

– На жаль, у мене немає доказів моїм припущеням, хіба що… – Із раптовою енергійністю він схопив мене за руку та потягнув у хол, збуджено викрикуючи французькою своє захоплення:

– Mademoiselle Dorcas, mademoiselle Dorcas, un moment, sil vous plaît! [22]

Доркас, досить схвильована шумом, поспішно вийшла з буфетної.

– Моя хороша Доркас, у мене з’явилась ідея, малесенька ідея… якби її підтвердити доказами, який чудовий шанс! Скажіть мені, у понеділок – не у вівторок, Доркас, а в понеділок, переддень трагедії, – нічого не сталося з дзвоником місіс Інґлторп?

Доркас дуже здивувалася.

– Так, сер, коли ви сказали, я згадала. Так, сталося, хоча й не знаю, як ви про це дізналися. Миша, чи щось таке, перегризла дріт наскрізь. У вівторок уранці прийшов майстер і полагодив його.

З довгим вигуком задоволення Пуаро повів мене назад у невеличку їдальню.

– Бачите, не треба шукати зовнішніх доказів, достатньо розуму. Але плоть слабка, тому тішить, якщо ти на правильному шляху. О, мій друже, я неначе на світ народився. Я біжу! Я стрибаю!

І це було правдою: він біг, і стрибав, і вибрикував уздовж моріжка за вікном.

– Що робить ваш видатний друг? – запитав голос позаду мене. Повернувшись, я побачив поруч Мері Кавендіш.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся у відповідь.

– Що тут сталося?

– Навіть не знаю, що сказати. Пуаро поставив Доркас декілька запитань про дзвоник і так утішився, почувши відповідь, що аж підстрибує, як бачите!

Мері розсміялася.

– Як курйозно! Він виходить за ворота. Ще повернеться сьогодні?

– Не знаю. Я відмовився від спроб відгадати, що Пуаро робитиме далі.

– Він трохи ненормальний, містере Гастінґс?

– Чесно кажучи, сам не знаю. Інколи я впевнений, що Пуаро цілком божевільний, а потім, саме на піку його безумства, я виявляю, що в цьому безумстві є система.

– Зрозуміло.

Попри сміх, сьогодні зранку Мері мала задумливий вигляд. Вона здавалася серйозною, майже сумною.

Мені спало на думку, що це хороша можливість обговорити з нею справу Синтії. Почавши, як на мене, досить тактовно, далеко зайти я не встиг: вона владно мене зупинила.

– Ви відмінний адвокат, безсумнівно, містере Гастінґс, але в цій справі ваші таланти не знадобляться. Синтії не загрожує жодна недоброзичливість з мого боку.

Я почав щось бурмотіти про те, щоб вона часом не подумала… але вона знову мене зупинила, і наступні слова стали настільки несподіваними, що зовсім витіснили Синтію та її проблеми з моїх думок.

– Містере Гастінґс, – промовила вона, – як гадаєте, ми з чоловіком щасливі разом?

Я був надто приголомшений і пробурмотів щось на кшталт того, що не моя справа думати про таке.

– Гаразд, – тихо відказала Мері, – ваша це справа чи ні, але я скажу: ми не щасливі.

Я промовчав, оскільки побачив, що вона ще не закінчила.

Мері розпочала повільно крокувати туди-сюди кімнатою, ледь схиливши голову, і її струнка, гнучка постать легенько погойдувалася при ходьбі. Раптом Мері зупинилась і подивилася мені у вічі.

– Ви нічого не знаєте про мене, правда? – запитала вона. – Звідки я, ким була перед тим, як вийшла за Джона, – фактично нічого? Добре, я вам розповім. Я зроблю вас отцем-сповідником. Думаю, ви добрий, так, я впевнена, що ви – добрий.

Чомусь я не відчував такого піднесення, як мав би. Я згадав, що Синтія почала свою сповідь приблизно так само. Крім того, отець-сповідник мав би бути старшим чоловіком, це непідхожа роль для юнака.

– Мій батько був англійцем, – мовила місіс Кавендіш, – а мама – росіянкою.

– О, – сказав я, – тепер зрозуміло…

– Зрозуміло що?

– Щось чужинницьке, інакше завжди оточує вашу постать.

– Гадаю, мама була дуже красивою. Не знаю напевне, тому що ніколи її не бачила. Вона померла, коли я була ще зовсім маленькою. Здається, її смерть пов’язана з трагедією: вона помилково прийняла велику дозу якогось снодійного. Хоч би там що, мій батько був убитий горем. Невдовзі він влаштувався в консульську службу. Куди б він не їхав, я була з ним. Коли мені виповнилося двадцять три, я об’їхала майже весь світ. Це було розкішне життя, яке мені подобалося.

На її обличчі з’явилась усмішка, а голова відкинулася назад. Здавалося, у пам’яті вона проживає ті старі щасливі роки.

– Тоді тато помер. Він залишив мене в дуже скрутному становищі. Я перебралася жити до кількох старих тіток у Йоркшир. – Вона здригнулася. – Ви зрозумієте мене, якщо скажу, що для дівчини, яку виховали так, як мене, то було страшенно нудотне життя. Тіснота та нудна монотонність майже зводили мене з розуму. – Вона на мить замовкла й додала іншим голосом: – І тоді я зустріла Джона Кавендіша.

– Так?

– Можете уявити, що, з точки зору моїх тіток, це була дуже хороша партія для мене. Але я вам чесно скажу: цей аргумент на мене не вплинув. Ні, Джон був просто способом утечі від нестерпної монотонності мого життя.

Я нічого не відповів, і через деякий час вона продовжила:

– Не зрозумійте мене неправильно. Я була з ним досить чесна. Я зізналася йому, що він дуже мені подобається і я сподіваюся з часом полюбити його, але не була, як це називають, «закохана». Він заявив, що це його влаштовує, тому ми одружилися.

Якийсь час вона чекала. Її чоло трохи нахмурилося. Здавалося, вона щиро зазирає назад, у минулі дні.

– Думаю… Я впевнена… Спершу він любив мене. Але вважаю, що ми не підходили одне одному. Майже одразу ж ми віддалилися. Він – скажу неприємну для моєї гордині, але правдиву річ – незабаром утомився від мене.

Я мусив промимрити щось на зразок незгоди, та вона швидко продовжила:

– О так, утомився! Зараз це вже не має значення – зараз, коли наші дороги розходяться.

– Що ви маєте на увазі?

Вона тихо відповіла:

– Я маю на увазі, що не збираюся залишатись у Стайлзі.

– Ви з Джоном не житимете тут?

– Джон, може, і житиме, а я – ні.

– Ви хочете залишити його?

– Так.

– Але чому?

Вона довгий час мовчала, та зрештою промовила:

– Можливо, тому, що хочу бути вільною.

І, доки вона говорила, я раптом побачив перед собою широкі простори, незаймані смуги лісів, земель, на які не ступала нога, – і зрозумів, що значить свобода для людини такої вдачі, як Мері Кавендіш. Мені здалося, що я на мить побачив її справжню – наче дика горда істота, не приборкана цивілізацією, як полохлива пташина з гір.

З її губ зірвався слабкий стогін:

– Ви не знаєте, ви не знаєте, якою в’язницею є для мене це ненависне місце.

– Розумію, – сказав я, – але… але не робіть нічого необдумано.

– О, необдумано! – Її голос насміхався з мого здорового глузду.

Тоді раптом у мене вирвалися слова, за які я ладен відкусити свій язик:

– Ви знаєте, що доктора Бауерстайна арештували?

Миттєвий холод, наче маска, промайнув її обличчям, витерши всі інші почуття.

– Джон був такий люб’язний, що повідомив мене про це сьогодні вранці.

– І що ви думаєте? – тихо запитав я.

– Про що?

– Про арешт.

– А що мені слід думати? Очевидно, він німецький шпигун; так Джонові сказав садівник.

Її обличчя та голос були абсолютно холодні й невиразні. Їй байдуже чи ні?

Вона відійшла на крок чи два й торкнулася однієї з ваз із квітами.

– Ці зовсім зів’яли. Я повинна зробити новий букет. Ви не проти відійти… Дякую, містере Гастінґс.

І вона тихо пройшла повз мене, вийшла надвір і холодно ледь кивнула мені, прощаючись.

Ні, Мері точно не кохала Бауерстайна. Ніяка жінка не зуміла б зіграти свою роль з такою холодною байдужістю.

Пуаро не з’явився й наступного ранку, не було слуху й від людей зі Скотленд-Ярду.

Але в обідній час прибув новий доказ чи, радше, його брак. Ми даремно намагалися відстежити четвертий лист, який написала місіс Інґлторп увечері перед смертю. Наші зусилля були марні, і ми покинули цю справу, сподіваючись, що одного дня це дасть про себе знати. Саме так і сталося: з другою поштою прибуло повідомлення від французької фірми музичних видавців, що підтвердили отримання чека від місіс Інґлторп і висловили жаль, що їм не вдалося віднайти певну серію російських народних пісень.

Отож облишено останню надію розгадати таємницю з допомогою листів місіс Інґлторп, відправлених у той фатальний вечір.

Якраз перед чаєм я вийшов на прогулянку, щоб розказати Пуаро про нове розчарування, але, на моє роздратування, виявив, що чоловіка знову не було.

– Знову поїхав до Лондона?

– О ні, мсьє. Але сів у потяг до Тедмінстера. «Побачити аптеку молодої леді» – так він сказав.

– Дурнуватий віслюк! – вирвалося в мене. – Я ж говорив йому, що середа – це єдиний день, коли її там немає. Добре, скажіть, хай знайде мене завтра вранці, гаразд?

– Звичайно, мсьє.

Але й наступного дня від Пуаро не було жодної вісточки. Я починав сердитися, що він так безцеремонно з нами поводився.

Після обіду Лоуренс відвів мене вбік і запитав, чи піду я зустрітися з Пуаро.

– Ні, не думаю. Він може сам прийти, якщо захоче бачити нас.

– О! – Лоуренс мав дивний вигляд. Якась незвична нервозність і збудження в його поведінці зацікавили мене.

– Що трапилося? – запитав я. – Я можу піти, якщо сталося щось особливе.

– Нічого такого, але… якщо підете, скажіть йому, – він понизив голос до шепоту, – гадаю, я знайшов іще одну кавову чашку.

Я майже забув про загадкове повідомлення Пуаро, але зараз моя допитливість пробудилася знову.

Лоуренс більше нічого не сказав, і я вирішив проігнорувати свою гордість і ще раз навідати Пуаро в котеджі «Ліствейз».

Цього разу мене прийняли з усмішкою. Мсьє Пуаро був усередині. Чи не бажаю піднятися нагору? Я зійшов сходами.

Пуаро сидів біля столу, затуливши голову руками. Він підстрибнув, коли я увійшов.

– Що це? – турботливо запитав я. – Сподіваюся, ви не хворі?

– Ні, ні, не хворий. Але вирішую серйозну справу.

– Чи упіймати злочинця, чи ні? – жартома запитав я.

Але, на мій превеликий подив, Пуаро серйозно кивнув.

– Сказати чи не сказати, як говорить ваш видатний Шекспір, – ось у чому питання.

Я не переймався тим, щоб виправити цитату.

– Пуаро, ви ж несерйозно?

– Якнайсерйозніше. Найсерйозніше з усього те, що висить на волосині.

– І це?

– Жіноче щастя, mon ami, – промовив він серйозно.

Я взагалі не знав, що сказати.

– Момент настав, – задумано промовив Пуаро, – і я не знаю, що робити. Бо, як бачите, ставки великі. Ніхто, крім мене, Еркюля Пуаро, таке не зміг би вчинити! – І він гордо постукав себе по грудях.

Шанобливо помовчавши кілька хвилин, щоб не зіпсувати ефекту, я передав йому повідомлення від Лоуренса.

– Ага! – закричав він. – Отже, він таки знайшов додаткову чашку кави. Це добре. У нього більше розуму, ніж здавалося б, у того вашого зажуреного мсьє Лоуренса!

Особисто я був невисокої думки про розум Лоуренса, але утримався від суперечки з Пуаро й обережно зробив йому зауваження, що він забув мої настанови щодо вихідних Синтії.

– Це правда. Зовсім дірява голова. Проте інша молода леді була така мила. Засмутившись через моє розчарування, вона показала мені все якнайкраще.

– Що ж, добре, тоді із Синтією почаюєте іншим разом.

Я сказав йому про лист.

– Прикро, – мовив він. – Я завжди мав надії на цей лист. Значить, не судилося. Ця справа має бути повністю розплутана отут. – Він постукав себе по лобі. – Маленькі сірі клітини. «Їм це під силу», як ви тут кажете. – Тоді раптом Пуаро запитав: – Ви розбираєтесь у відбитках пальців, мій друже?

– Ні, – відповів я, досить здивувавшись. – Мені відомо, що немає двох однакових відбитків, але це все, що знаю.

– Саме так.

Він відімкнув маленьку шухляду й витягнув кілька фотографій, які поклав на стіл.

– Я пронумерував їх: один, два, три. Можете описати їх?

Я уважно вивчив докази.

– Усі значно збільшені, як я бачу. Номер один, я б сказав, чоловічі відбитки пальців: великий та вказівний. Номер два – жіночі; вони набагато менші та зовсім інші. Номер три, – я трохи помовчав, – схоже, наче там змішалися багато відбитків, але ось тут, дуже виразно, є відбиток номера один.

– Поверх інших?

– Так.

– Ви впізнали їх безпомилково?

– О так; вони ідентичні!

Пуаро кивнув і, обережно забравши в мене фотографії, замкнув їх знову.

– Гадаю, – сказав я, – що, як завжди, ви не збираєтеся пояснювати.

– Навпаки. Під номером один були відбитки мсьє Лоуренса. Під номером два – мадемуазель Синтії. Вони не важливі. Я просто дістав їх для порівняння. З номером три трохи складніше.

– Так?

– Як бачите, вони дуже збільшені. Можливо, ви помітили, що весь знімок наче розмитий. Не описуватиму спеціальний прилад, порошок для зняття відбитків і решту того, що я використовував. Це загальновідомий для поліції процес, із допомогою якого можна отримати знімок відбитків пальців з будь-якого об’єкта за дуже короткий проміжок часу. Гаразд, мій друже, відбитки пальців ви побачили, залишається назвати той предмет, на якому їх залишили.

– Кажіть уже, мені не терпиться почути!

– Eh bien! Третя фотографія зображає значно збільшену поверхню крихітної пляшечки з верхньої полички в шафці з отрутами в аптеці лікарні Червоного Хреста в Тедмінстері – це звучить як «будинок, який збудував Джек!»

– Боже праведний! – викрикнув я. – Але що на ній робили відбитки пальців Лоуренса Кавендіша? Він не наближався до шафки з отрутами в день, коли ми там були.

– О, таки наближався!

– Неможливо! Ми постійно були разом.

Пуаро похитав головою.

– Ні, мій друже, була мить, коли ви не були разом. Ви не могли в ту мить бути разом, інакше не було б необхідності кликати мсьє Лоуренса приєднатися до вас на балконі.

– Я забув про це, – зауважив я. – Але це була тільки мить.

– Достатньо довго.

– Достатньо довго для чого?

Усмішка Пуаро стала загадковою.

– Достатньо довго для джентльмена, який колись вивчав медицину, задовольнити природну допитливість і цікавість.

Наші погляди зустрілися. Очі Пуаро були приємно таємничі. Він наспівував легенький мотив. Я підозріло подивився на нього.

– Пуаро, – вимовив я, – що було в цій особливій пляшечці?

Пуаро виглянув у вікно.

– Гідрохлорид стрихніну, – сказав він через плече, продовжуючи наспівувати.

– Боже мій! – вимовив я зовсім тихо, але не здивовано, адже очікував цю відповідь.

– Чистий гідрохлорид стрихніну майже не використовують, лише в рідкісних випадках для таблеток. Для виготовлення більшості ліків використовують медичний розчин, рідкий гідрохлорид стрихніну. Ось чому відбитки пальців залишилися відтоді непорушними.

– Як вам вдалося зробити ці знімки?

– Я впустив з балкона свій капелюх, – просто пояснив Пуаро. – Відвідувачам не було дозволено спускатися вниз у ту годину, і тому, попри мої вибачення, колега мадемуазель Синтії спустилася та принесла його.

– Отже, ви знали, що збиралися знайти?

– Ні, не зовсім. Із вашої розповіді я здогадувався, що мсьє Лоуренс мав можливість підійти до шафки з отрутами. Треба було лише підтвердити чи спростувати ймовірність.

– Пуаро, – сказав я, – своїм веселим настроєм вам мене не обманути. Це дуже важливе відкриття.

– Не знаю, – сказав Пуаро. – Проте мене дещо вражає. Без сумніву, це вразило вас також.

– Що саме?

– Гадаю, загалом у цій справі надто багато стрихніну. Уже втретє ми наштовхуємося на нього. Стрихнін був у тоніку місіс Інґлторп, Мейс продав стрихнін в аптеці у Стайлз-Сент-Мері. А тепер знову стрихнін у руках одного з членів родини. Це збиває з пантелику, а я такого не люблю, ви знаєте.

Перш ніж я зміг щось сказати, один із бельгійців відчинив двері та заглянув усередину.

– Унизу леді, питає про містера Гастінґса.

– Леді?

Я зірвався на ноги. Пуаро спустився зі мною сходами. На порозі стояла Мері Кавендіш.

– Я відвідувала одну стареньку в селі, – пояснила вона, – і, як мені повідомив Лоуренс, ви були з мсьє Пуаро. Я подумала, що зайду по вас.

– О, мадам, – сказав детектив, – а я гадав, що ви вшанували своїм візитом мене!

– Так колись і зроблю, якщо запросите, – усміхнувшись, пообіцяла жінка.

– Це добре. Якщо вам знадобиться отець-сповідник, мадам, – вона ледь здригнулася, – пам’ятайте, що отець Пуаро завжди до ваших послуг.

Мері пильно дивилася на нього якусь мить, наче намагалася відшукати в його словах глибше значення, а потім різко змінила тему.

– Мсьє Пуаро, чому б вам не провести нас?

– Із задоволенням, мадам.

Усю дорогу до Стайлзу жінка швидко та гарячково говорила. Мені здалося, що певним чином вона нервувалася через очі Пуаро.

Погода зіпсувалася, і різкий вітер був по-осінньому пронизливий. Мері трохи тремтіла та застебнула своє чорне пальто. Вітер поміж дерев видавав жалібний звук, немовби зітхав якийсь велетень.

Ми піднялися до парадних дверей Стайлзу, та раптом відчули: щось було не так.

Назустріч вибігла Доркас. Вона кричала та заламувала руки. Інша прислуга скупчилася трохи далі, нагостривши вуха.

– О, мадам! Мадам! Не знаю, як вам сказати…

– Що таке, Доркас? – нетерпляче запитав я. – Скажіть нам нарешті.

– Це все ті кляті детективи. Вони заарештували його… Вони заарештували містера Кавендіша!

– Заарештували Лоуренса? – видихнув я.

Доркас дивно глянула на мене.

– Ні, сер. Не містера Лоуренса, містера Джона.

Позаду, голосно зойкнувши, Мері Кавендіш рухнула на мене, і, обернувшись спіймати її, я зустрівся з тихим тріумфом в очах Пуаро.

Розділ одинадцятий Версія обвинувачення

Суд над Джоном Кавендішем за звинуваченням у вбивстві його мачухи відбувся через два місяці.

Небагато скажу про тижні, які пройшли з моменту останньої події, але моє захоплення і співчуття були повністю на боці Мері Кавендіш. Вона палко встала на захист свого чоловіка і, відхиляючи найменшу думку про його вину, боролася за нього всіма силами.

Я висловив своє захоплення Пуаро, і він задумливо кивнув.

– Так, вона з тих жінок, які найкраще проявляють себе в часи незгод. Тоді розкриваються їхні найщиріші почуття. Гордість і ревнощі…

– Ревнощі? – перепитав я.

– Так. Ви не помітили, що вона надзвичайно ревнива жінка? Як я вже казав, мадемуазель переступила через свою гордість і ревнощі. Вона думає тільки про свого чоловіка та про жахливий фатум, що нависає над ним.

Він говорив із таким почуттям, а я дивився на нього, не відводячи погляду, пригадуючи той полудень, коли він сумнівався, говорити чи ні. Враховуючи його чулість до «щастя жінки», я був задоволений тим, що його позбавили права вирішувати.

– Навіть зараз, – сказав я, – мені важко повірити. Бачте, я і в останню хвилину думав, що це Лоуренс!

Пуаро всміхнувся.

– Знаю.

– Але Джон! Мій старий друг Джон!

– Кожен убивця, мабуть, чийсь старий друг, – по-філософськи провадив Пуаро. – Не можна змішувати почуття та розум.

– Мушу сказати, що ви могли б і натякнути мені.

– Мабуть, я так не вчинив, mon ami, тому що він – ваш старий друг.

Його слова трохи стурбували мене, оскільки я згадав, як по-діловому розповідав Джону про гіпотези Пуаро, які, як я тоді вважав, стосувалися Бауерстайна. До речі, з нього зняли всі обвинувачення. Проте, хоча цього разу він виявився надто розумним для них і обвинувачення в шпигунстві так і не довели, та на майбутнє крила йому добряче підрізали.

Я запитав Пуаро, чи засудять Джона. На моє превелике здивування, він відповів, що, навпаки, надзвичайно ймовірно, що Джона виправдають.

– Але, Пуаро… – запротестував я.

– Друже мій, хіба ж я з самого початку не казав вам, що не маю доказів? Одна річ – знати, що людина винна, а зовсім інша – довести це. А в цій справі дуже мало доказів. І це – головна проблема. Я, Еркюль Пуаро, знаю, але мені бракує останньої ланки ланцюга. І поки я не знайду цю останню ланку… – Він похмуро похитав головою.

– Коли ви вперше запідозрили Джона Кавендіша? – запитав я за мить.

– А ви взагалі не підозрювали його?

– Ні, справді.

– Навіть після тієї підслуханої частини розмови між місіс Кавендіш та її свекрухою й після її нещирих відповідей на попередньому слуханні?

– Ні.

– То ви не можете скласти докупи два і два та докумекати, що коли то не Альфред Інґлторп сварився зі своєю дружиною – а ви пам’ятаєте, що він наполегливо заперечував це на слуханні, – то це або Лоуренс, або Джон. Якщо це Лоуренс, поведінка Мері Кавендіш не зрозуміла. Але, з іншого боку, якщо це був Джон, усе легко можна пояснити.

– Отже, – викрикнув я: мене наче осінило, – то Джон сварився зі своєю матір’ю того полудня?

– Саме так.

– І ви знали весь цей час?

– Звичайно. Лише так можна пояснити поведінку місіс Кавендіш.

– І все-таки ви стверджуєте, що його можуть виправдати?

Пуаро знизав плечима.

– Певна річ. У поліційному розслідуванні ми почуємо аргументи обвинувачення, але в будь-якому разі адвокати порадять йому не вдаватися до захисту. Це станеться на самому процесі. І… до речі, мій друже, хочу вас попередити: я на слухання справи не прийду.

– Що?

– Ні. Офіційно я не маю нічого спільного з цим. Доки я не знайду цю останню ланку, мушу залишитися в тіні. Місіс Кавендіш повинна думати, що я за її чоловіка, а не проти нього.

– Я б сказав, це гра не за правилами, – запротестував я.

– Не зовсім. Маємо справу з дуже розумною та безпринципною людиною, і ми повинні використовувати будь-які можливі засоби, інакше вона вислизне з наших рук. Ось чому я так старанно намагаюся залишатися в тіні. Усі відкриття зробив Джепп, його й ушанують за заслуги. Якщо мене викличуть свідчити, – широко посміхнувся він, – то, мабуть, як свідка захисту.

Я не вірив своїм вухам.

– Це цілком en règle [23], – продовжив Пуаро. – Як не дивно, я можу надати докази, що знищать один з аргументів обвинувачення.

– Який саме?

– Той, що стосується спалення заповіту. Джон Кавендіш не знищував його.

Пуаро був справжнім провидцем. Не вдаватимуся в деталі засідання поліційного суду, оскільки допити включали багато нудних повторень. Мені лише залишається констатувати, що Джон Кавендіш залишив собі право захисту, і тому справу передали до кримінального суду.

Вересень зустрів усіх нас у Лондоні. Мері винайняла будинок у Кенсінґтоні, де Пуаро прийняли як члена родини.

Мені запропонували роботу у військовому міністерстві, тому я постійно бачився з ними.

Минали тижні, а Пуаро все більше нервувався. Йому й досі бракувало «останньої ланки», як він говорив. Глибоко в душі я сподівався, що все так і залишиться, бо хіба буде Мері щаслива, якщо Джона не виправдають?

П’ятнадцятого вересня Джон Кавендіш постав перед судом на Олд-Бейлі за звинуваченням в «умисному вбивстві Емілі Аґнес Інґлторп» і заявив, що він «не винен».

Для його захисту найняли сера Ернеста Гевіветера, славнозвісного королівського адвоката.

Містер Філліпс, також королівський адвокат, висловив версію державного обвинувачення.

Убивство, за його словами, було цілком навмисне й холоднокровне. Очевидно, що це – навмисне отруєння люблячої та довірливої жінки пасинком, для якого вона завжди була більше ніж мати. Ще з дитинства вона підтримувала його. Він із дружиною жили в Стайлз-Корті серед розкоші, оточені її турботою та увагою. Місіс Інґлторп була їхньою доброю та щедрою благодійницею.

Він запропонував викликати свідків, щоб довести, що затриманий, гульвіса та марнотратник, був у вкрай важкому фінансовому становищі, а також крутив інтрижку з такою собі місіс Райкес, дружиною фермера, що жила неподалік. Коли це дійшло до вух його мачухи, вона дорікнула йому цим пополудні, напередодні своєї смерті. Виникла сварка, частину якої почули інші. Напередодні затриманий купив стрихнін у сільській аптеці, замаскувавшись таким чином, щоб кинути підозру на іншого, а саме – на чоловіка місіс Інґлторп, якому люто заздрив. На щастя, містер Інґлторп зміг представити беззаперечне алібі.

У другій половині дня сімнадцятого вересня – продовжував прокурор – відразу ж після сварки з сином місіс Інґлторп склала новий заповіт. Наступного ранку його знайдуть знищеним у каміні її спальні, але виявлені докази, які свідчать, що його було складено на користь її чоловіка. Покійна вже підписала заповіт на його користь, але – тут містер Філліпс виразно закивав вказівним пальцем – затриманий не знав про це. Що змусило місіс Інґлторп зробити новий заповіт, коли старий ще існував, він не зміг сказати. Вона була жінкою в літах і, можливо, забула про попередній; або – це здавалося йому ймовірнішим – вважала, що його анульовано її шлюбом, бо раніше про це велася розмова. Леді не завжди добре обізнані в юридичних питаннях. Роком раніше вона склала заповіт на користь підсудного. Містер Філліпс може навести докази, що саме підсудний подав каву своїй мачусі в ту фатальну ніч. Пізніше він намагався проникнути в її кімнату і саме тоді, без сумнівів, зміг знищити заповіт, оскільки вважав, що так стане чинним старий заповіт, складений на його користь.

Підсудного заарештували через знахідку в його кімнаті, зроблену інспектором кримінальної поліції Джеппом – блискучим офіцером поліції, – який виявив там пляшечку стрихніну, ідентичну тій, що продали в сільській аптеці несправжньому містерові Інґлторпу напередодні вбивства. Суд присяжних має вирішити, чи ці викривальні факти є переконливими доказами вини підсудного.

І, ледь натякаючи, що важко уявити суд присяжних, який вирішить інакше, містер Філліпс сів і витер чоло.

Першими свідками обвинувачення були в основному ті, кого викликали під час слідства. Спершу брали медичні свідчення.

Сер Ернест Гевіветер, відомий на всю Англію своєю нахабною поведінкою, якою лякав свідків, поставив лише два запитання.

– Я так розумію, докторе Бауерстайн, що стрихнін – речовина швидкої дії?

– Так.

– І в цьому випадку ви не можете пояснити, що затримало його дію?

– Так.

– Дякую.

Містер Мейс упізнав у пляшечці, яку дав йому прокурор, ту, що він продав «містеру Інґлторпу». Під тиском питань аптекар визнав, що знає містера Інґлторпа лише візуально. Він ніколи не розмовляв із ним. Свідка перехресно не допитували.

Викликали Альфреда Інґлторпа, який заперечив, що купував отруту, як і те, що посварився зі своєю дружиною. Різні свідки підтвердили істинність його слів.

Садівників допитали щодо заповіту, а тоді викликали Доркас.

Доркас, віддана своїм «юним джентльменам», наполегливо заперечувала, що то був голос Джона і, попри все, упевнено заявила, що в будуарі її господині був містер Інґлторп. Губи підсудного витягнулися в ледь помітну невеселу посмішку. Він чудово розумів, наскільки марним був її доблесний опір, бо захист не збирався заперечувати цей момент. Місіс Кавендіш, звичайно, не могла свідчити проти свого чоловіка.

Після різних запитань щодо інших моментів містер Філліпс запитав:

– Ви пам’ятаєте, як у червні для містера Лоуренса Кавендіша надійшла посилка від фірми «Парксонз»?

Доркас похитала головою.

– Я не пам’ятаю, сер. Можливо, і було таке, але містера Лоуренса частину червня вдома не було.

– Якби посилка прийшла в час його відсутності, що б з нею зробили?

– Залишили б у його кімнаті або переслали йому.

– Ви?

– Ні, сер. Я б залишила її на столі в холі. За таке відповідає міс Говард.

Викликали Івлін Говард. Вона відповіла на кілька запитань, і черга дійшла до посилки.

– Я не пам’ятаю. Багато посилок приходить. Нічого такого не пригадую.

– Ви не знаєте, чи відправили її містеру Лоуренсу Кавендішу у Вельс, чи поклали в його кімнаті?

– Не думаю, що я пересилала її. Я б пам’ятала.

– Припустімо, прийшла посилка для містера Лоуренса Кавендіша, а потім зникла. Ви б помітили її відсутність?

– Ні, навряд чи. Я б подумала, що хтось про неї подбав.

– Мені здається, міс Говард, що саме ви знайшли цей шматок обгорткового паперу? – Він тримав у руці той же запилений листок, який ми вивчали з Пуаро в маленькій їдальні.

– Так, я.

– Навіщо ви його шукали?

– Мене попросив бельгійський детектив, якого найняли для розслідування справи.

– Де ви нарешті знайшли його?

– Зверху на… на… шафі.

– На шафі в кімнаті підсудного?

– Здається, так.

– Ви самі знайшли це?

– Так.

– Тоді ви мусите точно знати, де це знайшли?

– Так, це було на шафі в кімнаті підсудного.

– Тепер краще.

Працівник фірми «Театральні костюмери Парксонз» підтвердив, що 29 червня на прохання містера Л. Кавендіша йому відправили чорну бороду. Її замовили листом, до якого вклали квитанцію про поштовий переказ. Ні, листа не зберегли. Усі транзакції записано в їхніх книгах. Бороду відправили на вказану адресу: «Л. Кавендішу, есквайру, Стайлз-Корт».

Сер Ернест Гевіветер важко піднявся зі свого місця.

– Звідки лист?

– Зі Стайлз-Корту.

– З тієї ж адреси, на яку ви відправили посилку?

– Так.

Немов хижак, сер Ернест Гевіветер накинувся на свідка:

– Звідки вам це відомо?

– Я… я не розумію.

– Як ви зрозуміли, що лист надійшов зі Стайлзу? Ви звернули увагу на поштовий штемпель?

– Ні, але…

– Ага, то ви не помітили штемпеля! І все ж ви дуже впевнено кажете, що він зі Стайлзу. Насправді ж на ньому міг бути будь-який штемпель, так?

– Так…

– Отож листа, хоча його й написано на поштовому бланку, могли відправити з іншого місця? Наприклад, із Вельсу?

Свідок визнав таке можливим, і тоді сер Ернест своїм виглядом дав знати, що задоволений.

Елізабет Веллз, друга покоївка в Стайлзі, стверджувала, як уже перед сном згадала, що замкнула вхідні двері на засув, а не на ключ, як просив містер Інґлторп. Отож, вона спустилася вниз, щоб виправити свою помилку. Почувши легкий шум у західному крилі, вона заглянула в коридор і побачила, як містер Джон Кавендіш стукає у двері місіс Інґлторп.

Сер Ернест Гевіветер досить швидко з нею впорався, під його нещадним натиском покоївка безнадійно суперечила собі, і адвокат знову сів на місце із задоволеною посмішкою на обличчі.

Після свідчень Енні щодо свічкового воску на підлозі й того, що вона бачила, як підсудний ніс каву в будуар, судове засідання відклали на наступний день.

Дорогою додому Мері Кавендіш зі злістю говорила про прокурора.

– Жахливий чоловік! Які тенета він наставив на мого бідного Джона! Як він перекрутив кожен факт, щоб усе здавалося не таким, яким воно є!

– Ну, – я намагався втішити жінку, – завтра все повернеться по-іншому.

– Так, – задумливо заговорила вона, потім раптом стишила голос. – Містере Гастінґс, ви не думаєте… це ж не Лоуренс! Ні, цього не може бути!

Але сам я замислився і, щойно залишився віч-на-віч з Пуаро, запитав його, до чого вів сер Ернест.

– О! – схвально відповів Пуаро. – Цей сер Ернест дуже розумний чоловік!

– Гадаєте, він переконаний, що Лоуренс винен?

– Я думаю, він узагалі ні в що не вірить і ніщо його не турбує! Ні, просто прагне створити таку плутанину серед присяжних, щоб вони розійшлися в думках щодо того, який із братів це зробив. Він намагається показати, що є стільки ж доказів проти Лоуренса, скільки і проти Джона, і, гадаю, досягне свого.

Коли суд продовжив розгляд справи, першим свідком викликали інспектора кримінальної поліції Джеппа, і той коротко та ясно виклав свої свідчення. Переказавши попередні події, він продовжив:

– Після отриманої інформації інспектор Саммергей та я обшукали кімнату затриманого під час його відсутності. Під одягом у комоді ми знайшли: по-перше, пенсне в золотій оправі, схоже на те, що носить містер Інґлторп, – було вилучене як речовий доказ, – по-друге, цю пляшечку.

Помічник фармацевта одразу ж упізнав пляшечку – невеличкий флакончик із блакитного скла, у якому було трошки білого кристалічного порошку, а на етикетці напис: «Гідрохлорид стрихніну. Отрута».

Новим доказом, виявленим детективами після засідання поліційного суду, був довгий, майже новий аркуш промокального паперу. Його знайшли в чековій книжці місіс Інґлторп, і, приклавши дзеркало, на ньому можна було чітко побачити слова: «…усе, чим я володію, залишаю коханому чоловікові Альфреду Інґл…» Це ставило поза сумнівами той факт, що знищений заповіт було складено на користь чоловіка покійної. Потім Джепп показав обвуглений фрагмент паперу з каміна й закінчив свої свідчення, розповівши про бороду, виявлену на горищі.

Але свій перехресний допит почав сер Ернест.

– У який день ви обшукали кімнату підозрюваного?

– У вівторок, двадцять четвертого липня.

– Рівно через тиждень після трагедії?

– Так.

– Ви знайшли ці два предмети в комоді. Шухляда була незамкнена?

– Так.

– Вам не здалося дивним, що чоловік, який вчинив злочин, зберігав докази в незамкненій шухляді, де кожен може їх знайти?

– Він, можливо, залишив їх там у поспіху.

– Але ви щойно сказали, що після злочину минув тиждень. У нього було достатньо часу, щоб їх забрати та знищити.

– Можливо.

– «Можливо» – це не відповідь. Він мав достатньо часу, щоб забрати їх та знищити, чи ні?

– Мав.

– Уся та білизна, під якою ви знайшли речі, була легка чи тепла?

– Тепла.

– Іншими словами, це була зимова білизна. Очевидно, підозрюваний не заглядав би до тієї шухляди?

– Напевне, ні.

– Будьте ласкаві відповісти на моє запитання. Чи підозрюваний у найспекотніший тиждень спекотного літа поліз би до шухляди із зимовою білизною? Так чи ні?

– Ні.

– У такому разі хіба не можливо, що предмети, про які йде мова, поклала туди третя сторона і затриманий не знав про їх наявність?

– Я б не сказав, що це ймовірно.

– Але це можливо?

– Так.

– Це все.

Далі йшли інші свідчення. Докази фінансових труднощів, у яких опинився підозрюваний наприкінці липня. Докази його інтрижки з місіс Райкес. Бідна Мері – безсумнівно, з її гордістю це було боляче чути. Івлін Говард мала рацію щодо фактів, хоча ворожість до Альфреда Інґлторпа привела її до хибних висновків.

Тоді за трибуну вийшов Лоуренс Кавендіш. Відповідаючи на запитання містера Філліпса приглушеним голосом, він заперечував будь-яке замовлення від «Парксонз» у червні. Фактично двадцять дев’ятого червня він перебував у Вельсі.

Раптом сер Ернест войовниче витягнув підборіддя.

– Ви заперечуєте, що замовили чорну бороду в «Парксонз» двадцять дев’ятого червня?

– Так.

– Ага! А як щось трапиться з вашим братом, хто успадкує Стайлз-Корт?

Грубість запитання викликала рум’янець на блідому обличчі Лоуренса. Суддя не стримався й тихо й несхвально щось пробурмотів, а підсудний сердито нахилився вперед із лави підсудних.

Гевіветер не переймався гнівом свого клієнта.

– Якщо ваша ласка, відповідайте на запитання.

– Гадаю, – тихо сказав Лоуренс, – що я.

– Що ви маєте на увазі під «гадаю»? У вашого брата дітей немає. Маєток успадкуєте ви, так?

– Так.

– О, вже краще, – сказав Гевіветер з якоюсь озлобленою люб’язністю. – Ви ще й грошей ласий кусень успадкуєте, так?

– Сер Ернест, а й справді, – запротестував суддя, – ці питання справи не стосуються.

Адвокат уклонився, але, випустивши стрілу, продовжував:

– У вівторок, сімнадцятого липня, якщо не помиляюся, ви з іншим гостем відвідали аптеку лікарні Червоного Хреста в Тедмінстері?

– Так.

– Залишившись на самоті на кілька секунд, ви відімкнули шафку з отрутами й оглянули деякі пляшечки?

– Я… Я… міг таке зробити.

– Тобто ви це зробили?

– Так.

Сер Ернест уже прицілився в нього наступним запитанням:

– Ви розглядали якусь конкретну пляшечку?

– Ні, не думаю.

– Будьте обережні, містере Кавендіш. Я говорю про пляшку гідрохлориду стрихніну.

Лоуренс зблід.

– Ні, я впевнений, що не чіпав її.

– Тоді як ви поясните, що залишили на ній чіткий відбиток ваших пальців?

Такий метод залякування виявився дуже ефективним для людини з нестабільною нервовою системою.

– Я… гадаю, я, мабуть, узяв пляшечку в руку.

– І я так гадаю! Ви відсипали частину вмісту?

– Звісно, що ні.

– Чому ж тоді ви взяли її в руки?

– Я колись вивчав медицину. Природно, що такі речі цікавлять мене.

– О! Тож отрути викликають у вас природну зацікавленість, так? І все-таки ви дочекалися, коли зостанетеся на самоті, перш ніж задовольнити ту «зацікавленість»?

– Це просто збіг. Навіть якби там були інші, я б учинив так само.

– Але так сталося, що інші вийшли?

– Так, але…

– По суті, за весь той час ви залишилися самі лише на кілька хвилин, і так сталося – я повторюю – так сталося, що саме впродовж тих двох хвилин ви виявили «природну зацікавленість» у гідрохлориді стрихніну?

Лоуренс жалюгідно запинався.

– Я… Я…

Із задоволеним виразом обличчя сер Ернест зазначив:

– У мене більше немає до вас запитань, містере Кавендіш.

Цей уривок перехресного допиту викликав велике пожвавлення в суді. Багато модно одягнених присутніх жіночок заклопотано схилили докупи голови й так голосно зашепотіли, що суддя сердито пригрозив, що їх виведуть із зали суду, якщо шум негайно не припиниться.

Було ще кілька свідчень. Викликали графологів, щоб ті висловили свою думку щодо підпису «Альфред Інґлторп» в аптечному журналі. Вони одностайно стверджували, що це точно не його почерк, і припустили, що, можливо, то підозрюваний змінив почерк. Під час перехресного допиту вони визнали можливість майстерної імітації почерку підозрюваного.

Промова сера Ернеста Гевіветера, коли він оголошував версію захисту, була недовгою, але він наповнив її силою своєї виразної манери. Ніколи, стверджував він, за свою довгу кар’єру не чув про звинувачення в убивстві, яке опиралося на такі незначні докази. Вони були не лише цілком непрямі, але й здебільшого практично недоведені. Хай візьмуть ті свідчення й уважно проаналізують. Стрихнін знайшли в шухляді в кімнаті підозрюваного. Та шухляда була незамкнена, як він уже наголошував, і можна стверджувати, що доказів того, що саме підозрюваний поклав туди отруту, не було. Фактично це була зловмисна й підступна спроба приписати злочин підозрюваному. Сторона обвинувачення не змогла забезпечити щонайменшого доказу того, що Джон Кавендіш замовив чорну бороду в «Парксонзі». Підозрюваний відкрито визнав сварку з мачухою, але і сварка, і його фінансові труднощі дуже перебільшені.

Шанований колега – сер Ернест недбало кивнув у бік містера Філліпса – сказав, що якби підозрюваний був чесною людиною, то ще під час попереднього слідства пояснив би, що то він, а не містер Інґлторп був учасником сварки. Однак захисник подумав, що факти було викривлено. Насправді сталося таке: підозрюваному, коли він повернувся у вівторок увечері додому, повідомили, що відбулася серйозна сварка між містером і місіс Інґлторп. Джон і не підозрював, що його голос могли сплутати з голосом містера Інґлторпа. Він зробив логічний висновок, що було дві сварки.

Обвинувачення стверджувало, що в понеділок, шістнадцятого липня, підозрюваний увійшов у сільську аптеку, переодягнений як містер Інґлторп. Проте в той час він перебував у віддаленій місцині під назвою Марстонз-Спінні, куди його викликали анонімною запискою, сформульованою в стилі шантажистів, у якій погрожували, що повідомлять дружині про деякі справи. Отож підозрюваний вирушив до того місця і, намарне прочекавши півгодини, повернувся додому. На жаль, дорогою туди та звідти він не зустрів нікого, хто б підтвердив правдивість цієї історії, але, на щастя, зберіг записку, і її пред’являть як доказ.

Щодо твердження про знищення заповіту, підозрюваний мав адвокатську практику і прекрасно знав, що заповіт, складений на його користь торік, автоматично скасовано повторним шлюбом його мачухи. Можуть з’явитися докази, які вкажуть, хто насправді знищив заповіт, і, можливо, це дозволить поглянути на справу під іншим кутом.

Нарешті Ернест Гевіветер указав присяжним на наявність доказів проти інших осіб, окрім Джона Кавендіша. Він спрямував їхню увагу на той факт, що докази проти містера Лоуренса Кавендіша були такі ж, якщо не вагоміші, як і докази проти його брата.

Тоді викликав підозрюваного.

Джон добре проявив себе як свідок. Під умілим керівництвом сера Ернеста він цілком правдоподібно виклав свою історію. Підозрюваний показав отриману анонімну записку й подав її присяжним для вивчення. Готовність, із якою визнав фінансові труднощі та суперечку з мачухою, надала цінності його запереченням інших доказів.

Наприкінці своїх свідчень він замовк, а потім додав:

– Я хочу дещо прояснити. Я повністю відкидаю й засуджую брудні натяки сера Ернеста Гевіветера про мого брата. Мій брат – я переконаний – не більше причетний до злочину, ніж я.

Сер Ернест просто усміхнувся й помітив своїм спостережливим оком, що протест Джона справив дуже приємне враження на присяжних.

А тоді почався перехресний допит.

– Я так розумію, ви ніколи не задумувалися, що на попередньому слідстві свідок міг помилково сплутати ваш голос із голосом містера Інґлторпа. Хіба це не дивно?

– Ні, я так не думаю. Мені сказали, що між моєю матір’ю та містером Інґлторпом виникла сварка, мені й на думку не спало, що все було не так.

– Навіть тоді, коли служниця Доркас повторювала уривки розмови – уривки, які ви напевне розпізнали.

– Я їх не розпізнавав.

– Ваша пам’ять, мабуть, надзвичайно коротка!

– Ні, але ми обоє були сердиті та, гадаю, сказали більше, ніж думали. Я мало уваги приділяв тому, про що говорила моя мати.

Недовірливий смішок містера Філліпса – це тріумф криміналістичних умінь. Він перейшов до питання про записку.

– Ви подали цю записку в дуже доречний час. Скажіть, у почерку вам ніщо не знайоме?

– Ні, нічого знайомого.

– Ви не вважаєте, що він надзвичайно нагадує ваш почерк, але недбало змінений?

– Ні, я так не думаю.

– Я стверджую, що це ваш почерк!

– Ні.

– Я стверджую, що, прагнучи знайти алібі, ви вигадали фіктивну й доволі сумнівну зустріч і власноруч написали записку, щоб підтвердити свої слова!

– Ні.

– Хіба не доведено, що в той час, коли, за вашими словами, ви чекали в якомусь віддаленому та пустельному місці, насправді ж були в аптеці села Стайлз-Сент-Мері, де купили стрихнін під іменем Альфреда Інґлторпа?

– Ні, це брехня.

– Я стверджую, що, одягнувши костюм містера Інґлторпа, чорну бороду, підрізану, щоб була схожа на його, ви перебували там і підписалися в журналі його іменем!

– Це цілковита неправда.

– Тоді я залишу чудову схожість між почерком у записці, журналі та вашим власним на розсуд присяжних, – сказав містер Філліпс і сів із виглядом людини, яка виконала свій обов’язок, але все ж приголомшена такими умисними лжесвідченнями.

Після цього, оскільки вже було пізно, справу відклали до понеділка.

Я помітив, що Пуаро здається надзвичайно розчарованим. Між його очима була зморшка, яку я добре знав.

– Що таке, Пуаро? – запитав я.

– Ох, mon ami, усе погано, дуже погано.

І все-таки я відчув значне полегшення. Очевидно, є можливість, що Джона Кавендіша виправдають.

Коли ми приїхали додому, мій маленький друг відхилив запрошення Мері на чай.

– Ні, дякую, мадам. Я піднімусь у свою кімнату.

Я пішов за ним. Досі насуплений, він наблизився до столу й витягнув колоду карт для пасьянсу. Потім присунув крісло і, на моє велике здивування, почав похмуро будувати карткові будинки!

Моя щелепа мимоволі відвисла, і він відразу ж сказав:

– Ні, mon ami, я ще не здитинів! Просто заспокоюю свої нерви, нічого більше. Це заняття вимагає точних рухів. Точність пальців веде до точності мозку. А тепер мені це потрібно як ніколи!

– У чому проблема? – запитав я.

Сильно стукнувши по столу, Пуаро зруйнував так дбайливо збудовану споруду.

– Ось, mon ami! Я можу будувати карткові будинки сім поверхів заввишки, але я не здатен, – геп, – знайти, – геп, – останню ланку, про яку говорив.

Я не знав, що сказати, тому прикусив язика, а він знову почав повільно будувати будиночки з карт і час від часу бурмотати.

– Так… Це зроблено! Тепер ставимо… одну карту… на іншу… з математичною… точністю!

Я спостерігав, як з-під його рук виростав картковий будинок, ряд за рядом. Він не вагався, не помилявся. Це було наче магічний фокус.

– Які у вас несхибні руки, – підмітив я. – Гадаю, я лише раз бачив, як вони тремтіли.

– Безсумнівно, то було, коли я розлютився, – надзвичайно спокійно зауважив Пуаро.

– Так, точно! Ви просто оскаженіли. Пам’ятаєте? Тоді ви дізналися, що замок на тому бюварі в спальні місіс Інґлторп зламали. Ви стояли біля камінної полички й поправляли там фігурки у своїй звичній манері, ваші руки тряслися, як осиковий листок. Мушу сказати…

Але раптом я замовк. Пуаро видав сиплий та невиразний крик, знову знищив свій картковий шедевр і, затуливши очі руками, похитнувся назад, потім уперед, очевидно, страждаючи від невимовного болю.

– Боже, Пуаро! – викрикнув я. – Що сталося? Вам погано?

– Ні, ні… – Він задихався. – Це просто… просто… у мене є здогад!

– О! – вигукнув я з великим полегшенням. – Один із ваших «невеличких здогадів»?

– О, ma foi [24], ні! – відверто відповів Пуаро. – Цього разу це грандіозна ідея! Разюча! І ви, саме ви, мій друже, наштовхнули мене на неї!

Раптом він схопив мене в оберемок, розцілував в обидві щоки і, перш ніж я оговтався від подиву, стрімголов вилетів із кімнати.

У цю мить увійшла Мері Кавендіш.

– Що сталося з мсьє Пуаро? Він пробіг повз мене з криком: «Гараж! Заради Бога, покажіть мені, де тут гараж, мадам!» І, не чекаючи моєї відповіді, вискочив на вулицю.

Я кинувся до вікна. І справді, він мчав вулицею з непокритою головою й розмахував руками. Я повернувся до Мері з жестом відчаю.

– Його в будь-яку мить зупинить поліціянт. Он він, повернув за ріг!

Наш погляди зустрілися, і ми безпорадно дивилися одне на одного.

– Що ж сталося?

Я похитав головою.

– Не знаю. Він будував карткові будинки, коли раптом сказав, що в нього з’явилася ідея, і, як ви бачили, прожогом вилетів на вулицю.

– Ну, – сказала Мері, – сподіваюся, до вечері він повернеться.

Але настала ніч, а Пуаро не повернувся.

Розділ дванадцятий Остання ланка

Раптовий від’їзд Пуаро всіх нас надзвичайно заінтригував. Минув недільний ранок, а детектив і досі не з’явився. Але десь о третій годині нас змусив підійти до вікна жахливий протяжний гудок, і ми побачили, як з автівки виходить Пуаро в супроводі Джеппа та Саммергея. Маленький чоловічок мав зовсім інший вигляд. Він сяяв диким самовдоволенням. Із перебільшеною шанобливістю вклонився Мері Кавендіш.

– Мадам, дозвольте мені провести невеличкий reunion [25] у вітальні. Треба, щоб усі були присутні.

Мері сумно всміхнулася.

– Ви ж знаєте, мсьє Пуаро, у вас на все carte blanche.

– Мадам, ви неймовірно добрі.

Усе ще сяючи, Пуаро зібрав нас у вітальні, підсовуючи усім крісла.

– Міс Говард, сюди. Мадемуазель Синтія. Мсьє Лоуренс. Добра Доркас. І Енні. Bien! Мусимо відкласти наші збори на кілька хвилин, допоки приїде містер Інґлторп. Я надіслав йому записку.

Міс Говард одразу ж піднялася з місця.

– Якщо той чоловік увійде в дім, я звідси піду!

– Ні, ні! – Пуаро підійшов до жінки й тихо почав умовляти її.

Зрештою міс Говард погодилася повернутися на своє місце. За кілька хвилин до кімнати ввійшов Альфред Інґлторп.

Коли зібралася вся компанія, Пуаро піднявся зі свого місця, немов популярний лектор, і ґречно вклонився своїй аудиторії.

– Мсьє, мадам, як усім вам відомо, розслідувати цю справу мене запросив мсьє Джон Кавендіш. Я відразу ж оглянув спальню покійної, яку, за порадою лікарів, замкнули, і, відповідно, кімната залишилася в тому ж стані, як і тоді, коли сталася трагедія. Там я знайшов такі речі: по-перше, шматочок зеленої тканини; по-друге, пляму на килимі біля вікна, ще вологу; по-третє, порожню коробку з-під таблеток броміду. Спершу розглянемо шматок тканини, який був на засуві дверей між спальнею місіс Інґлторп та кімнатою мадемуазель Синтії. Я передав ту тканину поліції, та їй не приділили багато уваги. Там також не з’ясували, що це – відірваний шматок від садового нарукавника.

Почувся збуджений шум.

– Отож у Стайлзі була лише одна особа, що працювала із землею, – місіс Кавендіш. Тому, найімовірніше, саме вона ввійшла в кімнату покійної через двері, що ведуть до кімнати мадемуазель Синтії.

– Але ж двері було замкнено на засув ізсередини! – викрикнув я.

– Коли я оглядав кімнату, так. Але перш за все у нас є тільки свідчення місіс Кавендіш, як вона спробувала відчинити ті двері та сказала нам, що їх зачинено. Під час веремії, яка виникла після цього, вона мала море можливостей замкнути їх на засув. Я відразу ж скористався нагодою, щоб перевірити своє припущення. Почну з того, що шматок тканини точно відповідає дірці в нарукавнику місіс Кавендіш. Також під час попереднього слухання місіс Кавендіш сказала, що почула з власної кімнати, як упав столик біля ліжка покійної. Знову ж таки, я спішно перевірив це твердження, залишивши мого друга мсьє Гастінґса в лівому крилі будівлі, якраз перед дверима спальні місіс Кавендіш. Я ж у супроводі поліції пішов до кімнати покійної й там, наче випадково, штовхнув той столик і виявив, як і очікував, що містер Гастінґс узагалі нічого не почув. Це підтвердило мою підозру, що місіс Кавендіш сказала неправду, заявивши, що під час трагедії саме одягалась у своїй кімнаті. Насправді я був переконаний: вона була не у своїй спальні, а в кімнаті покійної, коли здійнялася тривога.

Я продовжував розмірковувати над цим припущенням. Місіс Кавендіш перебуває в кімнаті своєї свекрухи. Скажімо, вона шукає щось, але ще не знайшла. І враз місіс Інґлторп прокидається від сильних конвульсій. Вона відкидає руку, перекидаючи столик біля ліжка, потім відчайдушно тягне за дзвінок. Місіс Кавендіш, вражена, упускає свічку, проливаючи віск на килим. Вона підбирає свічку та швидко відступає в кімнату мадемуазель Синтії, зачинивши за собою двері. Вона виходить у коридор – служниці не повинні виявити її там, де щойно була. Але вже пізно! З галереї, яка з’єднує два крила, чуються кроки. Що їй робити? Не маючи часу на роздуми, вона знову забігає в кімнату молодої дівчини й трясе її, намагаючись розбудити. Підняті на ноги домочадці поспішають коридором. Усі стурбовано стукають у двері місіс Інґлторп. Нікому й на думку не спало, що місіс Кавендіш не прийшла разом з усіма, але – і це дуже важливо – я не можу знайти хоч когось, хто б бачив, що вона йшла з іншого крила. – Він подивився на Мері Кавендіш. – Правда, мадам?

Вона опустила голову.

– Ви маєте рацію, мсьє. Розумієте, якби я знала, що, розповівши про ці факти, хоч чимось допоможу своєму чоловікові, то так і зробила б. Але мені здавалося, що це ніяк не проллє світло на питання його провини чи невинності.

– У певному сенсі ви маєте рацію, мадам. Але, знаючи правду, я б уникнув багатьох помилкових припущень і побачив би справжнє значення інших подій.

– Заповіт! – вигукнув Лоуренс. – Мері, то це ти його знищила?

Вона похитала головою, як і Пуаро.

– Ні, – сказала спокійно вона. – Є тільки одна людина, яка могла його знищити, – сама місіс Інґлторп!

– Неможливо! – вигукнув я. – Вона ж тільки склала його того полудня!

– Проте, mon ami, це зробила місіс Інґлторп. Бо як інакше можна пояснити той факт, що в один із найспекотніших літніх днів місіс Інґлторп наказала розпалити в її кімнаті камін?

Мені перехопило подих. Якими ж ми були ідіотами, не подумавши, що той вогонь – це якась недоладність! Пуаро продовжував:

– Температура того дня, мсьє, була вісімдесят градусів у тіні. Утім місіс Інґлторп наказала розпалити камін! Чому? Тому що хотіла щось знищити й не придумала іншого способу. Пам’ятаєте, що згідно з жорсткою економією під час війни в Стайлзі не викидали жодного клаптика паперу? Тому іншого способу знищити такий цупкий документ, як заповіт, не було. Почувши, що в кімнаті місіс Інґлторп розпалили камін, я відразу ж дійшов висновку, що необхідно було знищити деякі важливі документи, імовірно заповіт. Отже, знахідка обвугленого клаптика паперу в каміні для мене не була несподіванкою. Звісно, тоді я ще не здогадувався, що заповіт склали саме того дня, і мушу визнати, що, дізнавшись про це, я допустився серйозної помилки. Я подумав, що рішення місіс Інґлторп знищити свій заповіт було прямим наслідком сварки того полудня, тому сварка відбулася після, а не перед складанням заповіту.

Але, як нам відомо, я помилився й був змушений відмовитися від цієї ідеї. Я розглядав проблему з іншої точки зору. Так от, за чотири години Доркас випадково підслухала, як її господиня сердито сказала: «Не думай, що страх розголосу чи скандал між чоловіком і жінкою стримає мене». Я припустив – і, до речі, цілком правильно, – що ці слова вона адресувала не чоловіку, а містерові Джону Кавендішу. О п’ятій, годиною пізніше, використовує майже ті самі слова, але точку зору змінює. Жінка зізнається Доркас: «Не знаю, що робити; скандал між чоловіком і дружиною – жахлива річ». О четвертій годині вона була роздратована, але повністю володіла собою. О п’ятій у неймовірному розпачі говорить про те, що пережила «жахливий шок».

Зваживши на все з точки зору психології, я зробив припущення й був переконаний у його правильності. Другий «скандал», про який вона говорила, не збігався з першим і стосувався її самої!

Реконструюймо події. О четвертій годині місіс Інґлторп свариться зі своїм сином і погрожує викрити все його дружині, яка, до речі, чула більшу частину розмови. О четвертій тридцять місіс Інґлторп під впливом розмови про дійсність заповітів складає заповіт на користь свого чоловіка, який засвідчують двоє садівників. О п’ятій Доркас знаходить свою господиню в стані значного занепокоєння з аркушем паперу – «листом», на думку Доркас, – у руці, і саме тоді місіс Інґлторп наказує розпалити камін у її кімнаті. Очевидно, що між о пів на п’яту та п’ятою щось сталося, що повністю перевернуло її почуття, оскільки тепер вона так само прагне знищити той заповіт, який щойно так хотіла скласти. Що ж тоді трапилося?

Наскільки нам відомо, упродовж тієї півгодини вона була зовсім одна. Ніхто не входив і не виходив із будуару. Що ж спричинило таку раптову зміну настрою?

Можна лише здогадуватися, але сподіваюся, що моє припущення правильне. У письмовому столі місіс Інґлторп не було жодної марки. Нам це відомо, тому що пізніше вона просить Доркас принести їй кілька. У протилежному кутку кімнати стоїть письмовий стіл її чоловіка. Вона намагалася знайти марки і, згідно з моєю теорією, хотіла відімкнути стіл своїми ключами. Те, що один з них підійшов, я знаю. Отож вона відмикає шухляду стола і, шукаючи марки, випадково натрапляє на дещо інше – листок паперу, який Доркас бачила в її руці і який, звичайно, не мав потрапити на очі місіс Інґлторп. З іншого боку, місіс Кавендіш переконана, що цей аркуш, за який так міцно вчепилася її свекруха, – письмовий доказ невірності її чоловіка. Вона вимагає його в місіс Інґлторп, яка запевняє її, цілком щиро, що цей лист її не стосується. Місіс Кавендіш не вірить їй, гадаючи, що місіс Інґлторп прикриває пасинка. Оскільки місіс Кавендіш – дуже рішуча жінка й під маскою стриманості шалено ревнує свого чоловіка, то налаштована будь-якою ціною дістати той аркуш, і у вирішенні цієї проблеми їй на допомогу приходить випадок. Вона несподівано знаходить ключ до бювара місіс Інґлторп, який та загубила вранці. Мері знала, що свекруха завжди зберігає всі важливі документи в цьому бюварі.

Тому місіс Кавендіш складає план, як лише може зробити жінка, доведена своїми ревнощами до відчаю. Того вечора вона відсунула засув на дверях, що ведуть до кімнати мадемуазель Синтії. Можливо, і петлі трохи змастила, тому що, коли я відчиняв двері, це було досить безшумно. Задля більшої безпеки місіс Кавендіш відклала виконання задуму на сам досвіток, оскільки прислуга звикла чути, як вона в такий час ходить кімнатою. Жінка повністю одяглася в робочий одяг і тихо ввійшла в спальню місіс Інґлторп через кімнату мадемуазель Синтії.

Він на мить замовк, і Синтія не стрималася:

– Але я б прокинулася, якби хтось пройшов через мою кімнату!

– Якби не були під дією снодійного, мадемуазель.

– Снодійного?

– Mais oui! [26] Пам’ятаєте, – він знову звернувся до всіх нас, – попри весь шум і бучу, що знялися в сусідній кімнаті, мадемуазель Синтія міцно спала? Є дві можливості: або вона прикидалася, що спить, – чому я не повірив, – або її стан викликали штучно.

З цією ідеєю в голові я ретельно оглянув усі чашки кави, пам’ятаючи, що саме місіс Кавендіш принесла каву мадемуазель Синтії увечері напередодні. Я взяв зразки з кожної чашки та відправив їх для аналізу – але безрезультатно. Я уважно перерахував чашки – а раптом одна з них зникла. Шестеро людей пили каву, і, відповідно, було шість чашок. Довелося зізнатися собі, що я помилявся.

А тоді я виявив, що винний у серйозному недогляді. Каву принесли сімом людям, а не шістьом, тому що того вечора там був доктор Бауерстайн. Це повністю змінювало всю справу, бо зникла одна чашка. Прислуга нічого не помітила, оскільки Енні, служниця, яка принесла каву, налила сім чашок, не знаючи, що містер Інґлторп так її й не пив, а Доркас, яка, як завжди, прибирала зі столу вранці, виявила шість чи, точніше, п’ять чашок, тому що шосту знайшли розбитою в кімнаті місіс Інґлторп.

Я був упевнений, що зникла чашка мадемуазель Синтії. Була ще одна причина так думати: у всіх чашках був цукор, а мадемуазель Синтія ніколи не підсолоджувала каву. Мою увагу привернула розповідь Енні про «сіль» на таці з какао, яке вона щоночі приносила в кімнату місіс Інґлторп. Отож я дістав трохи цього какао та відправив його на аналіз.

– Але це вже робив доктор Бауерстайн? – швидко сказав Лоуренс.

– Не зовсім. Він попросив зробити проби на стрихнін. Але не перевіряв його, як я, на вміст снодійного препарату.

– Снодійного?

– Так. Ось звіт лабораторії. Місіс Кавендіш застосувала безпечне, але ефективне снодійне до обох: місіс Інґлторп і мадемуазель Синтії. Тоді їй, як наслідок, mauvais quart dheure [27]. Уявіть, як вона почувалася, коли свекрусі раптом стало погано, жінка померла і відразу ж після того заговорили про отруту! Мері була впевнена, що снодійне, яке підсипала, цілком безпечне, але, безсумнівно, у той жахливий момент боялася, що смерть місіс Інґлторп – то її вина! Охоплена панікою, вона біжить униз і швидко кидає чашку та блюдце мадемуазель Синтії у велику мідну вазу, де їх пізніше знаходить містер Лоуренс. Залишків какао місіс Кавендіш не наважується торкнутися. Надто багато очей стежать за нею. Можете здогадатися, яке полегшення вона відчула, коли згадали про стрихнін, і вона зрозуміла, що трагедія – це не її рук справа. Тепер можливо пояснити, чому симптоми отруєння стрихніном так довго не проявлялися. Снодійне, прийняте разом зі стрихніном, сповільнило дію отрути на декілька годин.

Пуаро замовк. Мері поглянула на нього. На її обличчя повільно поверталася барва.

– Усе, що ви сказали, цілком правильно, мсьє Пуаро. То була найстрашніша година в моєму житті. Я ніколи цього не забуду. А ви просто чудові. Тепер я розумію…

– Що я мав на увазі, коли казав вам, що можете сміливо сповідатися отцю Пуаро, так? Але ви не довіряли мені.

– Тепер я все зрозумів, – сказав Лоуренс. – Какао зі снодійним після отруєної кави просто сповільнили її дію.

– Саме так. Але чи була в каві отрута? Тут у нас невеличка проблема, оскільки місіс Інґлторп узагалі її не пила.

– Що? – зойкнули всі від несподіванки.

– Не пила. Пам’ятаєте, я говорив про пляму на килимі в кімнаті місіс Інґлторп? Виявилося дещо особливе в цій плямі. Вона була ще волога, від неї сильно пахло кавою, а поміж волокон килима я знайшов невеликі порцелянові друзки. Я одразу ж зрозумів, що сталося, бо лишень двома хвилинами раніше поклав свій портфелик на стіл біля вікна, той перехилився, і мій портфель упав точнісінько на те ж місце, де була пляма. Так само місіс Інґлторп поставила свою каву, коли заходила в кімнату того вечора, а зрадницький стіл зіграв з нею той же фокус.

Про те, що потім сталося, я можу лише здогадуватися, але я б сказав, що місіс Інґлторп підняла уламки чашки та поклала їх на столик поруч із ліжком. Потребуючи чогось підбадьорливого, вона підігріває какао й випиває його. Тепер перед нами нова проблема. Відомо, що в какао стрихніну не було. Каву вона не пила. Але стрихнін вона таки випила між сьомою та дев’ятою вечора. Що ж то був за третій засіб, який зміг приховати смак так, що ніхто про це не подумав? – Пуаро оглянув кімнату, потім сам виразно відповів: – Її ліки!

– Ви маєте на увазі, що вбивця підсипав стрихнін у її тонік? – викрикнув я.

– У цьому не було потреби. Він уже був там – у мікстурі. Стрихнін, який убив місіс Інґлторп, приписав доктор Вілкінз. Щоб краще прояснити це вам, я зачитаю уривок із книжки з фармацевтики, яку я знайшов в аптеці лікарні Червоного Хреста в Тедмінстері:

«Наступний рецепт описано в підручниках.

Strychninae Sulph – gr. 1

Potass Bromide – 3vi

Aqua ad – 3viii

Fiat Mistura

За кілька годин у цьому розчині більша частина солей стрихніну осідає як нерозчинний бромід у вигляді прозорих кристалів. В Англії померла жінка, прийнявши таку мікстуру: осілий стрихнін зібрався на дні, і жінка проковтнула майже весь стрихнін з останньою дозою ліків».

– Звичайно, у рецепті доктора Вілкінза броміду не було, але пам’ятаєте, я згадував порожню коробку від снодійного з бромідом? Одна-дві таблетки, укинуті в пляшечку з ліками, ефективно спричинять випадання стрихніну в осад, як описано в рецепті, і тому його приймуть з останньою дозою. Пізніше ви дізнаєтеся, що особа, яка зазвичай наливала ліки місіс Інґлторп, робила це вкрай обережно, щоб не трясти пляшечку й залишити незбурений осад на дні.

У самій справі є свідчення того, що трагедія мала статись у понеділок увечері. Того дня шнурок дзвінка в кімнаті місіс Інґлторп було акуратно перерізано, а мадемуазель Синтія проводила вечір понеділка з друзями, тому місіс Інґлторп мала залишитися в правому крилі сама, повністю відрізана від будь-якої можливої допомоги, і померла б, найімовірніше, до того, як викликали б лікаря. Але в поспіху, щоб не запізнитися на сільську розвагу, місіс Інґлторп забула прийняти ліки, а наступного дня обідала не вдома, тому останню, фатальну дозу вона прийняла двадцятьма чотирма годинами пізніше, ніж це передбачив убивця; і завдяки цій затримці останній доказ – остання ланка ланцюга – тепер у моїх руках.

Посеред невимовного хвилювання він витягнув три тонких смужки паперу.

– Лист, написаний убивцею власноруч, mes amis! Якби його написали трохи зрозуміліше, місіс Інґлторп, своєчасно попереджена, залишилася б живою. А так вона усвідомлювала небезпеку, але не знала, як це проявиться.

У мертвій тиші Пуаро з’єднав смужки паперу і, відкашлявшись, прочитав:

Найдорожча моя Івлін!

Ти турбуватимешся, не отримавши звістки. Усе добре: замість учора це відбудеться сьогодні ввечері. Ти розумієш. Прийдуть кращі часи, коли стара жінка помре й не стоятиме в нас на шляху. Ніхто не повяже мене зі злочином. Та твоя ідея з бромідом – геніальна! Але мусимо бути дуже обережні. Неправильний крок

– Тут, друзі мої, лист обривається. Певне, автору завадили, але немає ніякого сумніву в тому, хто це. Цей почерк усім нам знайомий…

Крик, що швидше нагадував зойк, розірвав тишу:

– Дідько! Як ви це знайшли?

Стілець перевернувся. Пуаро спритно відскочив убік. Швидкий рух – і його нападник гепнувся на долівку.

– Мсьє, мадам, – сказав ефектно детектив, – дозвольте представити вам убивцю, містера Альфреда Інґлторпа!

Розділ тринадцятий Пуаро пояснює

– Пуаро, ви старий негідник, – сказав я, – так і хочеться придушити вас! Чого ви прагнули, так мене обманюючи?

Ми сиділи в бібліотеці. Декілька божевільних днів залишилися позаду. У кімнаті внизу Джон і Мері були знову разом, у той час як Альфред Інґлторп і міс Говард – під арештом. Нарешті ми з Пуаро залишилися самі та я міг заспокоїти власну все ще палючу цікавість.

Пуаро якусь мить не відповідав мені, але зрештою сказав:

– Я не обманював вас, mon ami. Щонайбільше – дозволив вам самому обманутися.

– Так, але чому?

– Ну, це важко пояснити. Розумієте, мій друже, у вас настільки чесний характер, а вираз обличчя такий щирий, що, enfin [28], приховати ваші почуття неможливо! Якби я розповів вам свої ідеї, то, щойно ви б побачили містера Альфреда Інґлторпа, той хитрий джентльмен запідозрив би, що – у вас є така виразна ідіома – «пахне смаленим»! А тоді – bonjour нашим шансам упіймати його!

– Гадаю, у мене більше дипломатичності, ніж ви вважаєте.

– Мій друже, – заблагав Пуаро, – я вас прошу, не гнівайтесь! Ваша допомога була найдорогоціннішою. Саме надзвичайна доброта вашої вдачі змусила мене трохи почекати.

– Ну, – пробурмотів я, трохи заспокоївшись, – та, гадаю, ви могли хоча б натякнути.

– Але я натякав, мій друже. Кілька разів. Ви не зрозуміли. Тепер пригадайте, чи колись я говорив вам, що вірю в провину Джона Кавендіша? Навпаки, хіба я не казав вам, що його, найімовірніше, виправдають?

– Так, але…

– І чи відразу після цього я не казав про те, як складно притягнути вбивцю до правосуддя? Хіба не було очевидно, що я говорив про двох цілком різних людей?

– Ні, – сказав я, – мені це не було очевидним!

– І знову, – продовжив Пуаро, – на початку чи не повторював я вам, що не хочу, щоб містера Інґлторпа арештували тепер? Це мало б вам щось натякнути.

– Ви хочете сказати, що підозрювали його вже тоді?

– Так. Почнемо з того, що, хто б не скористався зі смерті місіс Інґлторп, її чоловік вигравав найбільше. Навіщо далеко від цього відходити? Коли того першого дня я ходив із вами в Стайлз, то уявлення не мав, як було здійснено злочин, але з того, що знав про містера Інґлторпа, розумів, що буде важко знайти якусь прив’язку його до злочину. Прибувши в маєток, я відразу збагнув, що місіс Інґлторп сама спалила заповіт; і, до речі, ви не можете нарікати, мій друже, бо я всіляко намагався переконати вас у важливості розпаленого каміна в спальні посеред літа.

– Так, так, – нетерпляче мовив я, – продовжуйте.

– Ну, мій друже, як я й кажу, моя віра в провину містера Інґлторпа була дуже хитка. Фактично, було стільки доказів проти нього, що я майже повірив у те, що він цього не робив.

– Коли ви змінили свою думку?

– Коли виявив: що більше зусиль я докладаю, щоб очистити його, то більше він старається, аби його заарештували. Тоді, коли я дізнався, що Інґлторп не має стосунку до місіс Райкес і фактично це Джон Кавендіш цікавився нею, був уже цілком переконаний.

– Але чому?

– Усе просто. Якби це Інґлторп мав інтрижку з місіс Райкес, його мовчання було б цілком зрозумілим. Але, коли я виявив, що цілому селу відомо, що чарівна дружина фермера привабила Джона, мовчання Інґлторпа отримало зовсім інше пояснення. Було безглуздям удавати, що він боїться розголосу, оскільки жоден можливий скандал йому не припишуть. Така його поведінка змусила мене добряче помислити, і я помалу дійшов висновку, що Альфред Інґлторп хотів бути заарештованим. Eh bien! З тієї миті я прийняв аналогічне рішення: не дозволити заарештувати його.

– Зачекайте хвилину. Я не розумію, чому він хотів бути заарештованим?

– Тому що, mon ami, за законом вашої країни людина, один раз виправдана, ніколи не може бути засуджена знову за той же злочин. Ага! Геніальна ідея! Без сумніву, це людина методична. Розумієте, він знав, що в такій ситуації однозначно буде підозрюваним, тому задумав надзвичайно розумну ідею підготувати багато сфабрикованих доказів проти себе. Він хотів, щоб його заарештували. Тоді б він надав своє бездоганне алібі – і, опа, він у безпеці на все життя!

– Але я й досі не розумію, як він зміг довести своє алібі, але все-таки піти в аптеку?

Пуаро здивовано глянув на мене.

– Хіба це можливо? Мій бідолашний друже! Ви ще не збагнули, що це міс Говард ходила до аптеки?

– Міс Говард?

– Та звісно. Хто ще? Їй було найлегше. Її ріст чудово підходить, голос глибокий і схожий на чоловічий, ба більше, не забувайте: вона з Інґлторпом – родичі, між ними є певна схожість, особливо в ході та поставі. Це було дуже просто. Вони – розумна пара!

– Я не надто добре зрозумію, як саме вони втнули ту справу з бромідом, – зауважив я.

– Bon! [29] Відтворю це для вас настільки, наскільки можливо. Я схильний думати, що тут заправляла міс Говард. Пригадуєте, жінка якось зауважила, що її батько був лікарем? Можливо, вона готувала ліки для нього або запозичила ідею з однієї з багатьох книжок, які лежали повсюди, коли міс Синтія готувалася до іспиту. Хай там як, але їй було відомо, що додавання броміду до мікстури, яка містить стрихнін, спричинить його випадання в осад. Може, ідея прийшла до неї досить раптово. Місіс Інґлторп мала коробочку з таблетками броміду, які іноді приймала вночі. Що могло бути легшим, ніж розчинити один або більше цих порошків у великій пляшці ліків місіс Інґлторп, коли та прийшла з «Кутс»? Ризик практично нульовий. Трагедія станеться не раніше ніж за два тижні. Якщо навіть і побачать, як хтось із них торкався ліків, до того часу все забудуть. Міс Говард влаштовує сварку та їде з будинку. Проміжок часу та її відсутність знищать усі підозри. Так, це була розумна ідея! Якби вони більше нічого не зробили, можливо, їх злочин не викрили б. Але вони були незадоволені. Намагалися бути надто розумними – і це стало причиною їхньої невдачі.

Пуаро закурив свою крихітну сигарету, затримавши погляд на стелі.

– Вони домовилися кинути підозру на Джона Кавендіша, купивши стрихнін у сільській аптеці та розписавшись у журналі його підписом.

У понеділок місіс Інґлторп прийме останню дозу своїх ліків. Отож у понеділок, о шостій годині, Альфред Інґлторп влаштовує так, що його бачать багато людей у місці, дуже віддаленому від села. Міс Говард заздалегідь придумала неправдоподібну історію про нього й місіс Райкес, щоб потім пояснити його мовчання. О шостій годині міс Говард, переодягнена як Альфред Інґлторп, заходить в аптеку зі своєю історією про собаку, отримує стрихнін і ставить підпис Альфреда Інґлторпа Джоновим почерком, який перед тим уважно вивчила.

Але це не спрацює, якщо Джон теж зможе підтвердити алібі, тому вона пише йому анонімну записку – усе ще копіюючи його почерк, – яка приводить його у віддалене місце, де навряд чи його побачать.

Поки все йде добре. Міс Говард їде до Міддлінґема. Альфред Інґлторп повертається в Стайлз. У будь-якому разі ніщо не може його скомпрометувати, оскільки стрихнін, який отримала міс Говард, зрештою, потрібен лише як привід, щоб кинути підозру на Джона Кавендіша.

А тоді трапляється перешкода. Того вечора місіс Інґлторп не приймає свої ліки. Пошкоджений дзвінок, відсутність Синтії, влаштована Інґлторпом через свою дружину, – усе даремно. І тоді він дає промах.

Місіс Інґлторп вийшла, і він вирішує написати своїй спільниці, яка, на його острах, може панікувати через провал їхнього плану. Імовірно, місіс Інґлторп повернулася швидше, ніж він очікував. Упійманий на гарячому й дещо схвильований, чоловік поспішно зачиняє й замикає свій письмовий стіл. Він боїться, що, залишившись у кімнаті, буде змушений відімкнути його знову і місіс Інґлторп може мигцем побачити листа до того, як він його вихопить. Тому Інґлторп виходить і прогулюється в лісі, не подумавши, що дружина може відімкнути стіл і виявити компрометувальний документ.

Але саме так, як ми знаємо, і трапилося. Місіс Інґлторп читає лист і усвідомлює підступність чоловіка й Івлін Говард, хоча, на жаль, речення про бромід не застерігає її. Вона розуміє, що в небезпеці, але не відає, у чому та криється. Вона вирішує не казати нічого чоловікові, але пише адвокату з проханням прийти завтра й вирішує негайно знищити щойно складений заповіт. Вона зберігає фатальний лист.

– То саме щоб знайти той лист, її чоловік виламує замок бювара?

– Так, і через величезний ризик, на який пішов, зрозуміло, що він чудово усвідомлював його важливість. За винятком того листа, не було нічого, що могло поєднати його зі злочином.

– Є лише одна річ, яку я не можу зрозуміти: чому він не знищив його відразу, як отримав?

– Тому що не насмілився ризикнути ще більше – тримати його в себе.

– Не розумію.

– Погляньте на це з його точки зору. Я виявив, що було лише п’ять коротких хвилин, у які він міг забрати його, – п’ять хвилин перед нашим прибуттям на місце злочину, бо до того часу Енні замітала сходи й побачила б, хто йшов у праве крило. Уявіть собі! Інґлторп заходить у кімнату, відімкнувши двері за допомогою одного з ключів від інших дверей – вони всі досить схожі. Він поспішає до бювара – той замкнений, і ключів ніде не видно. Для нього це жахливий удар, бо означає, що він не приховає свою присутність у кімнаті, як сподівався. Але чоловік чітко розуміє, що потрібно ризикнути всім заради того проклятого доказу. Він швидко виламує замок складаним ножиком, перекидає папери, поки не знаходить те, що шукає.

Але тепер з’являється свіжа дилема: він не наважується тримати папір у себе. Можуть побачити, як він виходить із кімнати, і проведуть обшук. Якщо документ знайдуть у нього – це певна загибель. Можливо, у той момент він також чує звуки внизу – із будуара виходять містер Веллз і Джон. Він мусить діяти швидко. Де заховати той жахливий аркуш паперу? Уміст кошика з паперовими відходами зберігається, і в будь-якому разі його точно оглянуть. Можливості знищити листа в нього немає, і він не наважується його зберігати при собі. Інґлторп обертається і бачить – що, mon ami?

Я хитаю головою.

– За мить він порвав лист на довгі тонкі смужки і, скрутивши їх у джгутики для розпалювання каміну, поспішно засовує їх серед інших джгутиків у вазі над каміном.

Я вражено вигукнув.

– Ніхто б не подумав подивитися туди, – продовжував Пуаро. І він зміг би на дозвіллі повернутися й знищити цей єдиний доказ проти себе.

– То весь той час він був у вазі з джгутиками в спальні місіс Інґлторп, у нас під носом? – вигукнув я.

Пуаро кивнув.

– Так, мій друже. Саме там я виявив свою «останню ланку» і завдячую тим щасливим відкриттям вам.

– Мені?

– Так. Пригадуєте, ви сказали, що в мене тремтіла рука, коли я вирівнював фігурки на камінній полиці?

– Так, але я не розумію…

– Ні, а я зрозумів. Знаєте, мій друже, я пригадав, що, коли ми були там уранці, я вирівняв усі предмети над каміном. І, якщо вони вже були вирівняні, не було б потреби вирівнювати їх знову, якби між тим їх ніхто не торкався.

– Оце так, – пробурмотів я, – отже, це пояснення вашої дивної поведінки. Ви поспішили в Стайлз і виявили, що доказ іще там?

– Так, і це було змагання на час.

– Але я все ще не розумію, чому Інґлторп був таким дурнем і залишив доказ там, коли мав безліч можливостей знищити його?

– У нього не було нагоди. Я потурбувався про це.

– Ви?

– Пригадуєте, ви дорікали мені, що я довірив домочадцям конфіденційну інформацію?

– Так.

– Так от, мій друже, я бачив, що це єдиний шанс. Тоді я ще не впевнився, чи Інґлторп злочинець, чи ні, але якщо так – мислив я, – то він би не тримав папір у себе, а сховав би його десь, і, залучившись допомогою домочадців, я запобіг знищенню листа. Інґлторп уже був під підозрою, а зробивши справу публічною, я забезпечив нас послугами приблизно десяти детективів-аматорів, які невпинно наглядали за ним, і, усвідомлюючи їхню пильність, він би не наважився спробувати знову знищити документ. Отож він був вимушений покинути будинок, залишивши листа у вазі для джгутиків.

– Але, без сумніву, міс Говард мала достатньо можливостей, щоб допомогти йому.

– Так, але міс Говард не знала про існування листа. Згідно з попередньо домовленим планом вона не розмовляла з Альфредом Інґлторпом. Уважалося, що вони смертельні вороги, і поки Джона Кавендіша надійно не засудять, жоден із них не наважився б на ризиковану зустріч. Звісно, нагляд за містером Інґлторпом тривав, я сподівався, що зрештою він приведе мене до схованки. Але той виявився надто розумним, щоб дати мені таку можливість. Лист був там у безпеці, оскільки ніхто не подумав подивитися туди першого тижня, і малоймовірно, що це зробили б пізніше. І якби не ваше вдале зауваження, ми, мабуть, ніколи не змогли б притягти його до відповідальності.

– Тепер я це розумію; але коли ви вперше почали підозрювати міс Говард?

– Коли виявив, що вона збрехала під час допиту про лист, який отримала від місіс Інґлторп.

– Чому? Про що там брехати?

– Ви бачили той лист? Пригадуєте його загальний вигляд?

– Так, приблизно.

– Тоді ви пригадаєте, що місіс Інґлторп писала дуже чітким почерком і залишала великі проміжки між словами. Але якщо поглянете на дату листа, то помітите, що «17 липня» повністю відрізняється в цьому плані. Розумієте, про що я?

– Ні, – визнав я, – не розумію.

– Ви не розумієте, що той лист був написаний не сімнадцятого, а сьомого, у день після від’їзду міс Говард? «1» уписано перед «7», щоб перетворити число на «17».

– Але чому?

– Те саме я запитав себе. Чому міс Говард приховала листа, написаного сімнадцятого числа, і показала цей, підроблений. Тому що вона не хотіла показувати лист від 17-го числа. Знову ж таки, чому? І відразу в мою голову закралася підозра. Пригадуєте, я говорив, що розумно остерігатися людей, які не кажуть правду?

– І все ж, – обурено вигукнув я, – зрештою, ви надали мені дві причини, чому міс Говард не могла вчинити злочин!

– І дуже хороші причини, – відповів Пуаро. – Довгий час вони були для мене каменем спотикання, аж поки я не пригадав дуже вагомий факт, що вона й Альфред Інґлторп були двоюрідними братом і сестрою. Вона не могла б здійснити злочин без сторонньої допомоги, але, знову ж таки, це не завадило б їй стати спільницею. І, потім, та її надзвичайно сильна ненависть. Вона приховувала протилежну емоцію. Без сумніву, у них був пристрасний зв’язок задовго до того, як він приїхав у Стайлз. Вони обдумали ганебний план: йому слід одружитись із цією багатою, але досить нерозумною старою леді, умовити її написати заповіт, залишаючи всі гроші йому, а тоді досягнути своєї мети завдяки розумно продуманому злочину. Якби все пішло за їхнім планом, мабуть, вони покинули б Англію й жили разом на гроші своєї бідної жертви.

Вони – дуже хитра й безсовісна пара. Поки підозра була спрямована проти Інґлторпа, міс Говард робила приготування для зовсім іншої dénouement [30]. Вона прибуває з Міддлінґема, маючи в розпорядженні всі компрометувальні докази. На неї не падає жодна підозра. Не звертають увагу, що жінка ходить будинком. Вона ховає стрихнін і окуляри в кімнаті Джона. Кладе бороду на горище. Контролює, щоби врешті все було належним чином виявлено.

– Не зовсім зрозуміло, чому вони намагалися скинути вину на Джона, – зауважив я. – Набагато простіше звинуватити в злочині Лоуренса.

– Так, то була чиста випадковість. Усі свідчення проти Лоуренса з’явилися цілком несподівано. Це, мабуть, дуже дратувало пару інтриганів.

– Його поведінка була невідповідна, – задумливо зауважив я.

– Так. Ви розумієте, що за цим стояло?

– Ні.

– Це ж очевидно: він вірив у те, що мадемуазель Синтія була винною в злочині.

– Ні, – вражено вигукнув я. – Неможливо!

– Можливо. Я теж розглядав таку версію. Саме тому й поставив містерові Веллзу те перше запитання про заповіт. Потім: вона готувала снодійне з бромідом, вдало переодягалася чоловіком, як нам розповіла Доркас. Насправді, проти неї було більше доказів, ніж проти будь-кого іншого.

– Ви жартуєте, Пуаро!

– Ні. Сказати вам, що змусило збліднути мсьє Лоуренса, коли він уперше ввійшов у кімнату матері тієї фатальної ночі? У той час, коли його мама лежала там, очевидно отруєна, він побачив через ваше плече, що двері до кімнати мадемуазель Синтії не замкнені.

– Але він стверджував, що вони були замкнені! – вигукнув я.

– Точно, – сухо промовив Пуаро. – І саме це підтвердило мої підозри, що таки не були. Він прикривав мадемуазель Синтію.

– Але навіщо йому її прикривати?

– Бо він у неї закоханий.

Я засміявся.

– Отут, Пуаро, ви помиляєтесь! Я точно знаю, що він далекий від того, щоб кохати її, вона йому зовсім не подобається.

– Хто вам таке сказав, mon ami?

– Сама Синтія.

– La pauvre petite! [31] І вона була засмучена?

– Сказала, що їй байдуже.

– Тоді їй далеко не байдуже, – зауважив Пуаро. – Вони такі – les femmes! [32]

– Те, що ви говорите про Лоуренса, є для мене великою несподіванкою, – сказав я.

– Але чому? Це було найбільш очевидно. Хіба мсьє Лоуренс не морщив обличчя щоразу, коли мадемуазель Синтія говорила та сміялася з його братом? Він убив у свою довгу голову, що мадемуазель Синтія закохана в мсьє Джона. Увійшовши в кімнату матері й побачивши, що її, очевидно, отруїли, мсьє Лоуренс дійшов висновку, що мадемуазель Синтія щось про це знає. Майже впав у відчай. Пам’ятаючи, що попередньої ночі вона піднімалася разом із мамою, він ногою розтрощив чашку з-під кави на друзки, щоб не було жодного шансу перевірити її вміст. Саме тому він наполегливо й зовсім марно підтримував теорію «смерті з природних причин».

– А як щодо «ще однієї кавової чашки»?

– Я був певен того, що її заховала місіс Кавендіш, але мені потрібно було переконатися. Мсьє Лоуренс зовсім не знав, що я маю на увазі; але, поміркувавши, він дійшов висновку, що, як зможе десь знайти додаткову кавову чашку, його кохана буде поза підозрою. І він не помилився.

– Ще одне. Що хотіла сказати місіс Інґлторп своїми останніми словами?

– Вони, звісно, були звинуваченнями проти її чоловіка.

– Оце так, Пуаро, – зітхнувши, мовив я. – Гадаю, ви все мені пояснили. Я радий, що все закінчилося таки щасливо. Навіть Джон і його дружина примирилися.

– Завдяки мені.

– Тобто, завдяки вам?

– Мій любий друже, ви усвідомлюєте, що тільки судовий процес об’єднав їх знову? У тому, що Джон Кавендіш усе ще кохає свою дружину, я був упевнений. Так само як і в тому, що вона кохає його. Але вони дуже віддалилися. Це все трапилося через непорозуміння. Вона вийшла за нього не кохаючи. Чоловік це знав. Він по-своєму дуже вразливий і не нав’язував би себе, якби Мері не хотіла. Коли він відступився, у ній прокинулося кохання. Але вони обоє надзвичайно горді, та їхня непохитна гордість тримала їх на віддалі. Чоловік закрутив роман із місіс Райкес, а жінка навмисне розвивала дружбу з доктором Бауерстайном. Пригадуєте день арешту Джона Кавендіша, коли ви знайшли мене в роздумах про велике рішення?

– Так, я цілком розумів вашу проблему.

– Пробачте, mon ami, але ви навіть найменшого поняття не мали. Я намагався вирішити: варто чи ні виправдати Джона Кавендіша відразу. Я міг би його виправдати – хоча справжніх злочинців тоді могли б не звинуватити. Вони нічого не запідозрили в моєму ставленні аж до останнього моменту – це частково пояснює мій успіх.

– Ви маєте на увазі, що могли б урятувати Джона Кавендіша від притягнення до суду?

– Так, мій друже. Але я, зрештою, зробив вибір на користь «жіночого щастя». Нічого, окрім великої небезпеки, крізь яку вони пройшли, не могло б об’єднати ці дві горді душі знову.

Я з тихим здивуванням глянув на Пуаро. Неймовірне зухвальство маленького чоловічка! Хто б іще, окрім Пуаро, додумався до засудження за вбивство для відновлення подружнього щастя?

– Я розумію ваші думки, mon ami, – сказав мені Пуаро, усміхаючись. – Ніхто, крім Еркюля Пуаро, не спробував би такого! І ви помиляєтесь, осуджуючи це. Щастя чоловіка й жінки – найчудовіша річ у цілому світі.

Його слова повернули мене до попередніх подій. Я пригадав Мері, яка лежала бліда та виснажена на дивані, укотре прислухаючись. Унизу почувся звук дзвінка. Вона підхопилася. Пуаро відчинив двері та, зустрівшись із її повним страждань поглядом, злегка кивнув. «Так, мадам, – мовив він. – Повертаю його вам».

Він відійшов убік, і, виходячи, я побачив очі Мері, коли Джон Кавендіш обійняв дружину.

– Мабуть, Пуаро, ви маєте рацію, – м’яко сказав я. – Це найчудовіша річ у світі.

Раптом почувся стукіт у двері, і заглянула Синтія.

– Я… я лише…

– Заходьте, – мовив я, піднявшись.

Вона увійшла, але не сіла.

– Я… лише хотіла дещо вам сказати…

– Так?

Синтія декілька секунд нервово теребила китичку, тоді раптом вигукнула:

– Ви милі! – поцілувала спершу мене, а потім Пуаро й знову вибігла з кімнати.

– Що, на Бога, це означає? – здивовано запитав я.

Поцілунок Синтії був дуже милий, але публічність такої честі послаблювала насолоду.

– Це означає, що вона виявила, що мсьє Лоуренс не так вже сильно не любить її, як вона думала, – по-філософськи відповів Пуаро.

– Але…

– Ось і він.

У той момент Лоуренс проходив повз двері.

– Ей! Мсьє Лоуренс, – покликав Пуаро. – Можна вас привітати, га?

Лоуренс почервонів, потім ніяково всміхнувся. Закоханий чоловік – жалюгідне видовище. А от Синтія мала чарівний вигляд.

Я зітхнув.

– У чому річ, mon ami?

– Нічого, – сумно сказав я. – Просто дві чарівні жінки!

– І жодна з них не для вас? – закінчив Пуаро. – Не хвилюйтесь. Утіштеся, мій друже. Хтозна, може, ми ще з вами попрацюємо? І тоді…

Примечания

1

Луки 10: 7 (пер. І. Хоменка). (Тут і далі прим. перекл.)

(обратно)

2

Страхова компанія.

(обратно)

3

Побачимо! (фр.)

(обратно)

4

Чудово! (фр.)

(обратно)

5

От і все! (фр.)

(обратно)

6

Ото стіл! (фр.)

(обратно)

7

Не сердьтеся! (фр.)

(обратно)

8

Головний біль (фр.).

(обратно)

9

О Боже! (фр.)

(обратно)

10

Коронер – посадова особа, що розслідує раптові смерті за незвичайних обставин.

(обратно)

11

Тс-с (фр.).

(обратно)

12

Ага! (фр.)

(обратно)

13

Біблійний персонаж, повішений на високій шибениці, яку готував для іншого.

(обратно)

14

Тисяча громів! (фр.)

(обратно)

15

Ну й випадок! (фр.)

(обратно)

16

Там унизу (фр.).

(обратно)

17

Дивись! (фр.)

(обратно)

18

От так! (фр.)

(обратно)

19

Боже мій! (фр.)

(обратно)

20

Милий, приємний (фр.).

(обратно)

21

Хай буде так! (фр.)

(обратно)

22

Мадемуазель Доркас, мадемуазель Доркас, хвилинку, будь ласка! (фр.)

(обратно)

23

Як належить (фр.).

(обратно)

24

Чесне слово (фр.).

(обратно)

25

Зібрання (фр.).

(обратно)

26

Саме так! (фр.)

(обратно)

27

Довелося несолодко (фр.).

(обратно)

28

Зрештою (фр.).

(обратно)

29

Добре! (фр.)

(обратно)

30

Розв’язка (фр.).

(обратно)

31

Бідолашна! (фр.)

(обратно)

32

Жінки! (фр.)

(обратно)

Оглавление

  • Розділ перший Я їду в Стайлз
  • Розділ другий Шістнадцяте та сімнадцяте липня
  • Розділ третій Ніч трагедії
  • Розділ четвертий Пуаро розслідує
  • Розділ п'ятий «Це ж не стрихнін, правда?»
  • Розділ шостий Попереднє слухання
  • Розділ сьомий Пуаро сплачує борги
  • Розділ восьмий Свіжі підозри
  • Розділ дев'ятий Доктор Бауерстайн
  • Розділ десятий Арешт
  • Розділ одинадцятий Версія обвинувачення
  • Розділ дванадцятий Остання ланка
  • Розділ тринадцятий Пуаро пояснює