Мандрівка в безвість [Володимир Гай] (fb2) читать постранично, страница - 3

зсередини круглі вікна нової машини нагадували очі фантастичної істоти. Три людських постаті видавалися карликами перед цими величезними, ще невідомими людству, літаками.

– Так, – багатозначно промовив Крафт, одягнений у чудового сірого костюма з фашистівською відзнакою в петлиці, – не мине й десять років, і такі машини не викликатимуть здивування. Вони будуть так відомі, як сьогодні авто чи звичайний літак…

– Мій шеф говорить правду, – вклонившись, відказав кремезний інженер Бутермільх, – при допомозі цих літаків ми завоюємо не лише всю земну кулю, а також і інші планети. Земля буде планетою оберменшів… Останні – нашими колоніями. Ми – імперія всесвіту.

– Ха-ха-ха! – зареготав третій супутник. – Однак чи не дуже сміливо ви розгортаєте головну доктрину нацизму в масштабі Всесвіту. Останні події на східному і західному фронтах… Чи буде на це час?.. Може, ці машини ми використаємо лише, щоб втекти з Землі і уникнути кари…

– Теж ідея… – замислившись, відповів головний інженер і, щоб закінчити дискутування своїх помічників, закликав їх досередини ракети.

Ще не вкритий внутрішньою обшивкою, крицевий каркас нагадував ребра доісторичної істоти палеозойської ери.

На стінах тяглося мереживо різнокольорових електричних дротів, сполучуючих складне устаткування.

– Коли ви гадаєте остаточно закінчити монтаж? – запитав головний інженер у Бера, який особисто керував будівництвом.

– Ще шістдесят день, і перша ракета буде готова до відльоту.

– Гм… це непогано, інженере Бер. А де цей радіоприлад? Чи ви випробували його?

– Ми нещодавно отримали його від фірми Філіпс… Завдяки оригінальній конструкції ним цілком можливо подавати короткі умовні повідомлення з інших планет.

– Чудово! Залога ракети, прибувши до місця призначення, повідомить нас про свої спостереження. Це дуже важливо, дуже важливо.

– Цей прилад цілком змінює наш попередній план про зв’язок з Землею. Тепер це складне питання блискуче вирішено, – додав Бер.

– Чудово! Тепер вже настав час негайно розпочати навчання летунів. Пане Бутермільх, вам особисто я доручаю це складне завдання. Про хід підготовки й успіхи сповіщайте особисто мене.

– Яволь! – по-військовому відповів Бутермільх. – Сьогодні мене повідомили з тюрми про те, що там є чвірка людей, засуджених до смерті. Це не звичайні злочинці, і я гадаю, що їх можна буде змусити замість смерті прийняти нашу пропозицію.

– Мені здається, що з цього може бути діло. Дійте! – наказав Крафт.

Незабаром вони піднялися на невелику галявину в скелястих міжгір’ях Альп.

– Звідсіль ми відправимо першу ракету в космічні простори, – замріяно промовив Рудольф Крафт…

НАДЗВИЧАЙНА ПРОПОЗИЦІЯ

Олена побачила невеличку і неохайну кімнату з заґратованим вікном. Стіл і три кріселка були єдиною меблею. На нефарбованому сосновому столі червоніли якісь плями.

– Невже кров!? – злякано прошепотіла дівчина.

В напруженій невідомості довго тягнеться час. Хвилини плутаються з годинами, пережиті роки видаються коротшими, ніж ці хвилини. Косі промені освітлюють страждаюче обличчя Олени Ярош. Ув’язненій видається, що якась фантастична надлюдська потвора просовує люфу пістоля в невидиму щілину і цілиться на неї…

Рипнули двері, й Олена почула, що хтось увійшов до її камери. Вона відчуває, що це породжений її уявою кат. Вона з молитвою на устах вирішила прийняти смерть.

– Встаньте! – наказує він за її спиною.

Олена здригнулася від різкого неприємного голосу. Помолившись ще кілька хвилин і промовивши останнє «… Я йду до тебе, Господи. Амінь!», вона піднялася.

Перед її очима стояв високого зросту, темно-русявий, вродливий, ще не старий чоловік. Він пильно, але з ледве захованим презирством, що лягло на зморшках його губ, оглядав її, немов якийсь незвичайний крам. Це тяглося якусь хвилину, але їй не подобалися ці оглядини, і Олена, напружуючи останні сили, намагаючись надати своєму голосові повної байдужості, промовила:

– Мені відомий вирок! Швидше виконуйте його! – Вона болюче прикусила губи, щоб зразу ж не впасти в розпач і не показати перед цим чужинцем, що вона злякалася смерті.

«Швидше усі розрахунки з життям. Досі я змогла стримуватися, а далі не знаю, що буде», – подумала вона.

– Невже я подібний на ката? – глузливо запитав таємничий відвідувач.

– Мені це зовсім байдуже, – відповіла Олена.

– Я бачу, що ви віруєте в Бога. Так почнемо з того, що я вам повідомлю: рай, куди ви намагаєтеся потрапити, знаходиться на планеті Марс.

– Що вам потрібно від мене?

– Залишилися лиш короткі, як момент, тридцять хвилин до вашої страти. Мені шкода вас – таку молоду, гарну жінку й талановиту музику.

– Я дуже вдячна, що ви нагадуєте мені про це, – саркастично відповіла Ярош.

Невідомий відвідувач був заскочений тоном