мокрим рушником головою, завітав до намету.
– Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?
– Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…
Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з’явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.
– Ярославе! – зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. – Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.
– Так, кохана Олено! Це все було марево, – відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.
Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…
Квітень 1947 р.
Последние комментарии
6 часов 47 минут назад
15 часов 39 минут назад
15 часов 41 минут назад
2 дней 22 часов назад
3 дней 2 часов назад
3 дней 4 часов назад