Демони Ленінграда [Адам Пшехшта ] (fb2) читать онлайн

- Демони Ленінграда (пер. полігНОТ) 262 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Адам Пшехшта

Настройки текста:




Демони Ленінграда

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

-------------------------------------

Увага! Місцями зустрічається ненормативна лексика.

--------------------


Якась зі штабних давалок, здається цицьката і сраката Даздрапєрма – я вже добряче нахлистався, а в повітрі висів важкий махорковий дим – подала пельмені. Я не відмовився. Так між нами, потрібно бути повним дебілом, щоб вибрати для дитини ім’я, яке походить від виразу: Да Здравствует Первое Мая… Ну, ничего, у нас, в Росії, дураков ніколи не бракувало. Я перехилив стаканчик горілки, закусив невеличким, облитим сметаною, пиріжком. На якусь мить я відчув, що ситий. Господар нашої невеличкої вечірки, Ваня Бондарук, хуярив на гармошці, від наповненої тирсою, і розпеченої до червоного буржуйки розходилося тепло, пахло горілкою, м’ясом і парфумами дівчат. Так, наче це не Ленінград 1942 року. Щоправда, вже два місяці, як робітникам збільшено пайок хліба до триста п’ятдесяти грамів на день – всі інші отримували по двісті, але і так люди вмирали від голоду, зростала кількість нападів з метою пограбування харчів, прибувало жертв канібалізму. Ба, якби тільки це…

Ксеня, дрібна чорнявка в формі телефоністки, стала переді мною, потупала ногами, запрошуючи на паркет. Ми почали танцювати. Якийсь підполковник впав мордою в тарілку — отже забава вдалася, господар горілки не шкодує, хтось співав під акомпанемент гармошки. Через довший час, задихавшись, я присів на лавку, почастувався ще одним пиріжком, мляво відганяючи розохочену дівчину. Трохи, курва, не по-джентльменськи, але штабні шльондри рідко виходили за територію штаб-квартири, а мені доводилося кружляти містом, я бував у будинках, мешканці яких навіть не мали сили винести надвір власні екскременти – вікон ніхто не відкривав, заощаджуючи згромаджене від скупчених тіл, жалюгідне тепло – тому виливали їх як могли, на сходи, й навколо розходився сморід напівзамерзлого лайна. Користуватися розташованими на подвір’ях спільними нужниками нікому навіть в голову не приходило. Не з такими морозами, не з такими пайками. Я не голодував, хоча траплялося, що не наїдався – нічого дивного, бувало, що навіть офіцери НКВД вмирала від недоїдання – але сам вихід на вулицю при температурі мінус двадцять, а нерідко й тридцять градусів висисав стільки енергії, що на багато справ не вистачало сили. До того ж я вже обдаровував особливою увагою завідуючу офіцерською столовою Надю Елізаровну, в якої нічого собі вимоги. За якусь мить надута Ксеня приклеїлася до високого, м’язистого матроса – який не дивлячись на тепло сидів у плащі й пив горілку стаканами. Напевно, бідолаха повернувся з бою. З огляду на колір мундирів, і факт, що моряки перли в атаку, не зважаючи на втрати, німці називали їх “Чорною Смертю”. Командування вже певний час використовувало моряків Балтійського флоту для сухопутних операцій, про всяк випадок розміщуючи в них за спинами загороджувальні загони, які повинні були стріляти в кожного, хто посміє відступати. Тому вони не відступали. Якось тупо помирати від куль своїх, тим більше знаючи, що НКВД ідентифікує тіла вбитих втікачів і сумлінно займеться їхніми родинами… Моряк мав чин капітана, я мав на собі мундир лейтенанта з відзнаками військ зв’язку. Якби не факт, що Ванька любив мене, я б ніколи не потрапив на цю забаву, надто високі пороги. Насправді я був майором военной разведки, одним з небагатьох, хто залишився після Великої Чистки. Просто зараз військову розвідку відбудовували блискавичними темпами. Наш Головнокомандувач, татко Сталін, дурнем не був і швидко зауважив, що армії бракує ретельних розвідданих. І хто мав їх збирати? – явно не йолопи з НКВД.

Я перехилив ще один стакан, по кістках розлилося приємне тепло, скуштував гуляш. Відчув у роті характерний солоний смак. Йоб його мать! Людське м'ясо. Одна з дівчат косо поглянула на мене – може кокетує, а може… Потрібно вважати, за канібалізм, свідомий канібалізм загрожувала кара смерті. Багато міліціонерів і агентів НКВД вже загинуло від рук людоїдів: сильніших, ситіших, безжалісних, бо вони чудово знали, що на них чекає, якщо їх спіймають. Ну дивися, дівчино, дивися… Я підніс до рота ще одну ложку, якось проковтнув, запив горілкою. У нас, военной разведки, на емблемі кажан, а не меч, як в НКВД. Ми не вдаємо, що воюємо з мороком, ми – його частина. А людське м'ясо я пробував і раніше – така робота. Жінка посміхнулася до мене, відвернулася, явно заспокоївшись. Почекай, кохана, ми ще про це порозмовляємо, обов’язково порозмовляємо, подумав я мстиво.

Я встав і легенько похитуючись – загалом, мені навіть не потрібно було особливо вдавати, я випив десь півлітра – підійшов до Ваньки, який саме смакував шашлик.

-- Ей, що то за дівка? – Я шарпнув його легенько за рукав, показуючи рухом голови жінку.

Тепер вона танцювала вальс з лисим льотчиком під акомпанемент музики з патефона. Ваня протяжливо зригнув, підняв червоне, спухле від алкоголю обличчя. Напевно добряче підналіг, щоб надолужити – гармошку він відклав кілька хвилин тому.

-- Де? – пробурмотів.

-- Прямо по курсу, -- гаркнув я нетерпляче.

Він раптово прийшов до тями, напружив мутний погляд.

-- А, ця, -- промимрив. – Стережися, це тьолка полковника Бєляєва. Він дуже ревнивий, -- зареготав він.

Я знизав плечима, в мене й гадки не було заводити якийсь роман. А якщо я познайомлюся з нею службово, Бєляєв вдасть, що ніколи про неї не чув. Принаймні, якщо слідство не покаже, що потрібно зайнятися ближче також полковником…

-- Як її звати?

-- Вєра Щосьтам, -- заявив він, позіхаючи.

-- Дякую, веселої забави, -- я по-дружньому поплескав його на прощання.

Я пішов у коридор, одягнув кожух, натягнув на вуха теплу хутряну шапку, додатково обв’язавши голову бабською хусткою. Тепер в Ленінграді мало значення тільки виживання, ніхто не зважав чи вдягнений ти за формою. Зрештою, хто міг це зробити? Військовий патруль? Міліція? О другій годині ночі? Не смішіть мене. Місяць тому, в січні, було зафіксовано, що від холоду померло майже двісті міліціонерів.

Вийшовши, я був змушений затиснути рот, схилив голову; міцний, крижаний вітер зайняв мені дух. Незграбно риючись в правій кишені кожуха – в ній був розріз, через який легко дістати пістолет з кобури – я впевнився, що в зброї знятий запобіжник. На самотніх перехожих чигали бандити, які намагалися відібрати в своїх жертв харчі, траплялися теж вбивства для м’яса, людського м’яса. В грудні заарештовано за людожерство менше ніж тридцять осіб, в січні вже понад триста, до середини лютого – п’ятсот. А це тільки вершина айсберга… Повертаючись додому в хуртовині, що сікла снігом мене по обличчю, я розмірковував про свою місію, про канібалів. Ні, мова йде не про звичайних людоїдів, ними займалася міліція, а у випадку організованих банд – НКВД. Я повинен був знайти когось особливого, керівника групи – а може секти – антропофагів. Людину, яка організувала напади на патрулі, ізольовані військові пости, сіяла терор на лінії фронту, вбивала солдатів. Саме тому це завдання доручили военной разведке. Буквально позавчора на нейтральній смузі між нашими та німецькими лініями, було знайдено трьох мертвих солдатів з елітної Окремої Бригади Морської Піхоти Балтійського флоту. Справжні ветерани: добре організовані, відважні, досвідчені. Гільзи від вистріляних патронів свідчили, що вони розпочали бій з тим, що їх вбило, однак в руїнах, де вони організували спостережний пункт, було виявлено тільки їхню кров – так, неначе нападників кулі не брали. Ну і, ясна справа, наткнулися на тіла, у всіх вирвано серця. Через кілька хвилин після стрілянини на місце прибув посилений патруль – морська піхота своїх не кидає – але не було виявлено жодних порушників, тільки самотні сліди на снігу. Через двісті метрів вони зникли в сніговій заметілі. Інший пункт, розташований неподалік, доповів, що до німецьких окопів ніхто не повертався, метушня і гарячкові спалахи освітлювальних ракет з боку фріців – події відбувалися після півночі – свідчили, що для них це теж несподіванка. Невже вони теж були стривожені? Може таємничий канібал діяв також з другого боку фронту? Це теж потрібно вияснити, хоча пріоритетом було зупинити вбивць-людоїдів. Солдати починали боятися, шептали про людожерів, яких вбити може тільки посвячена або срібна куля, обмежено активність патрулів, що само в собі було неприпустимим, звідкись виплила назва Досконалі. Що вона означала? Цього не знав ніхто.

Біля самого входу в багатоповерхівку, де мене розквартирували, захиталася якась потужна тінь. Я автоматично відступив, намагаючись задубілою від холоду долонею витягнути зброю. Мене зупинив заспокійливий жест – я впізнав Рюміна, одного з призначених допомагати мені агентів военной разведки. Він відчинив солідну браму, вже в коридорі підняв поставлену на сходи гасову лампу, посвітив.

-- Добре, що ви повернулися, майоре, -- пробурмотів він. – Ми наткнулися на невеличку проблему.

Я промовчав; клацаючи зубами, добрався до передпокою, двоє інших моїх людей, Пєтя Дрозд і Тіма Котушев, допомогли мені стягнути кожух, дали гарячий, солодкий, як патока чай.

-- Розповідай! – наказав я за мить Рюміну.

Той мовчки вийшов з кімнати, повернувся, підштовхуючи поперед себе якесь худюще, закутане по кінчик носа створіння.

-- Я сказав щоб не роздягалася, бо вона перемерзла, ми знайшли дівчисько, коли патрулювали околицю, ховалася в одному з підвалів, -- пояснив Рюмін.

-- Її? – Я запитально підняв брови.

-- Донька двірнички. Її мати померла місяць тому, вони жили на першому поверсі, недавно хтось виважив двері й обікрав помешкання. Я затримав її, бо мені здалося, що вона шпигувала за нами, але… -- він замовк, красномовно скривившись.

Я знов перевів погляд на закутану в старі лахи постать.

-- Зніми це з неї, -- наказав.

Рюмін здер з незнайомки якесь зовсім не вишукане пальто, легко присвиснув, побачивши під ним соболеву шубу.

-- Розумне дівчисько, -- сказав він схвально. Якби вона одягнула шубу зверху, хтось давно би вже її вбив.

-- Соболь, командир, -- втрутився Дрозд. – Контрреволюцією пахне. Підозріло це все, -- ствердив він.

-- Згоден, -- відповів я, жестом зупиняючи Рюміна, який почав розщіпати надто велику для дівчини шубу. – Залиш, бо засмердить нам всю хату.

Від знайди сильно смерділо – нічого дивного, мабуть, ходила в тих самих лахах добрих кілька тижнів, може довше.

-- Ванна? – запитав я.

-- Готова, -- відрапортував жваво Дрозд.

Я побрів у ванну, досі заціпенілими руками зняв одяг, мундир старанно склав на роздобутому десь кріслі з оздобною, високою спинкою, і полегшено зітхнувши, занурився в гарячу воду. На краю імпозантної, дореволюційної ванни я навіть знайшов шматок мила з запахом бузини. З одного боку гаряча вода була розкішшю, бо бракувало дров, з іншого – дозволяла підтримувати таку-сяку гігієну. Наша норма дозволяла гарячу ванну раз в кілька днів, хоча доводилося купатися в тій самій воді. Власне кажучи, хлопці купалися після мене – один з привілеїв мого звання… Інколи хтось натрапляв на щось особливе; недавно мій тезка, Саша Рюмін, знайшов на сусідньому подвір’ї горіх. Сам порадив собі з деревом, а фахово порізані поліна притягнув до нашого житла – ми розмістили їх в коридорі, приберігаючи на особливі випадки, як сьогодні. Надто довгі періоди охолодження приводили до запалення легенів, свою лепту вносила теж скупа на калорії дієта.

Я відмокав десь півгодини, час від часу доливаючи бляшаним черпаком на дерев’яній ручці трохи окропу – він закипав у відрі, що стояло на саморобній пічці. Саме різного роду “буржуйки” і “козли”, як ленінградці називали такі саморобки, не давали людям померти. Принаймні тим, хто мав що кинути до пічки… Невдоволено рохнувши, я видряпався з ванни, дістав рушник, покликав дівчину. За мить вона з’явилася в ванній, Тіма Котушев підганяв її ззаду. Я закрив двері, щоб зберегти тепло, недбалим жестом наказав їй роздягнутися.

-- Скупнутися не бажаєш? – запропонував я.

В неї затремтіли губи, вона почала гарячково шарпати шубу. Що ж, дівоча скромність – припустимо, що вона була ще дівчиною – відступила перед розпачливим бажанням зігрітися. Вперше за невідомо скільки часу. Скинула шубу, здерла кілька верств вбрання, з огидою на обличчі кинула в кут брудну білизну. Капризна… Невже якась недобита аристократка? Ні, розмірковував я, надто молода. Я дав би їй не більше двадцяти років. Вона занурилася в воду, блаженно, майже еротично зітхнувши. Нарешті тепло… Я її розумів. Вже другий місяць я йшов по сліду секти канібалів, питаючи себе, що мене прикінчить швидше – голод, чи мороз. Я зиркнув на дівчину – худенька, але їй було ще далеко до живих скелетів, які я бачив кожен день в Ленінграді. Може хтось їй допомагав, а може була спритнішою, ніж здавалося на перший погляд? Легко скривившись, я розгорнув брудний одяг – на щастя вошей не було, глянув на етикетку на шубі. Дореволюційна. І етикетка, і шуба, тепер таких не роблять. Дівчина, яка саме без жодного сорому намилювала свої маленькі груди, поглянула на мене перелякано, здогадалася, що я роблю. Я не промовив ані слова, повернувся до дзеркала, поголився. Нехай трохи похвилюється, їй не зашкодить, а мені полегшить допит. Рюмін бувалий розвідник, якщо він затримав дівчисько, для цього була причина. Зрештою поговорити завжди варто, може розкаже щось цікаве?

Я повернувся на кухню -- з огляду на піч, в якій палили вугіллям, тут було найтепліше -- всівся за столом.

-- Нахуя нам ця мала? – кинув я Рюміну. – Поїбати хочеш чи що?

Дрозд і Котушев пішли спати, сьогодні я їх вже не потребував, тому я не ходив навколо, ми зналися з Сашком надто довго, щоб дотримуватися субординації. Зрештою, я ніколи не був прихильником надмірних формальностей. Доки мої люди знають, хто командує, все нормально.

-- Вона місцева, донька двірнички, могла допомагати матері й знає всі навколишні закамарки. Цвинтар, на якому кілька тижнів тому знайшли позбавлений серця труп гробаря, тут неподалік, з півкілометра звідси. Може вона щось знає про це, -- відповів він, слабо посміхнувшись.

Я бачив по ньому, що він щось крутить, не договорює. Звичайно, я міг наказати йому розповісти все, що знає, але мороз і недоїдання впливали не тільки на тіло, вони також отупляли розум. А від його ефективності наше життя залежало в значно більшій мірі, ніж від стану наших м’язів. Тому я вирішив долучитися до гри.

-- Чому вона ховалася в підвалі? – запитав я. – Адже в неї є квартира. В крайньому разі, після смерті матері, їй би когось підселили.

Ледь помітний блиск в очах Рюміна підказав мені, що я потрапив у ціль.

-- Боялася, -- пояснив він, байдужим, здавалося б, тоном.

-- Виламали двері… -- пробурмотів я задумливо. – Як вони це зробили?

-- Пожежними топірцями, може сокирами.

-- Видно шуму вони не боялися…

Рюмін мовчки кивнув.

-- Якась місцева банда? – припустив я. – Хотіли забрати в неї їжу?

Він заперечливо покрутив головою.

-- Вже кілька днів вона не заходила в магазин по пайок, доїдала рештки.

Я нетерпляче зітхнув.

-- То що? – запитав він глузливо. – Здаєшся?

-- Вона бачила, як вбивали гробаря? Вбивці хотіли її…

-- Ні, самого вбивства вона не бачила. Я питав, -- перебив він мене.

-- Ух ти… -- гаркнув я, штовхаючи Рюміна в бік.

Той зареготав.

-- Добре. Розповім тобі, -- вирішив він. – Я трохи походив по сусідах, попитав про двері.

-- І?

-- Ніхто нічого не бачив, нічого не чув. А найкраще те, що місцеві громадяни, які блідніли від самої згадки про квартиру на першому поверсі, майже обсиралися від страху, коли я випадково зв’язав її з цвинтарем. Розумієш, не з самим вбивством, про це вони нічого не знають, а з цвинтарем. А мала воліла померти з голоду, ніж повернутися додому.

-- Цікаво, -- признав я. – Нічого надзвичайного, але цікаво.

-- В тебе є щось краще? – запитав він войовничо.

-- Гуляш з людського м’яса на вечірці майора Бондарука. І тьолку, яка ледь не вбила мене поглядом, запідозривши, що я щось зауважив, -- повідомив я з посмішкою свого підвладного.

-- Нічого особливого, -- знизав той плечима. – Просто ще одна канібалка.

Ми обоє знали, що дві треті осіб арештованих за людожерство становили жінки.

-- Людське м'ясо на вечірці у штабістів?! – пирхнув я зневажливо. – Вони не голодують. Якщо хтось подав там людське м'ясо, він зробив це не з потреби, а тому, що хотів.

-- Може, може… -- буркнув він нерішуче. – Але річ у тому, що ми не шукаємо хворого на голову маніяка, який отримує насолоду від канібалізму, чи бавиться з міліцією в “спіймайте мене, якщо зможете”. Ми шукаємо маестро, гуру.

Я зневажливо махнув рукою – коли він програє в дискусії, Рюмін починає вживати складні слова, в нього такий охоронний рефлекс. Це вже давно не справляло на мене враження. Зрештою, я знав, що означає слово “гуру”. Принаймні, більш-менш…

-- Це напівголий факір з… -- почав я, викликаючи з пам’яті якусь мутну асоціацію, може малюнок з давно забутої газети.

-- Слово “гуру” означає те саме, що маестро, -- обірвав він мене безцеремонно. – Але вказує, що його прихильники швидше послідовники, ніж учні.

Якусь мить ми сиділи мовчки, ми обидвоє закінчили інститути – Сашко ще до революції. Інколи я задумувався, чи вони відрізнялися між собою тільки тим, що в Рюміна не було курсу з марксизму-ленінізму…

Наші роздуми обірвали тихі кроки – на кухню зайшла дівчина. Після купелі, з чистим волоссям, стікаючи водою. Очевидно, не відважилася скористатися жодним з наших рушників, а витиратися власними брудними лахами їй було гидко. Страшно худа, в неї видніли вузлуваті колінні суглоби, стирчали ребра, між ногами – пучок світлого волосся. Вкрай вичерпана, вона нічим не прикрила своєї наготи. Не скажу, що вона розбудила в котромусь з нас бестію – брак калорій ефективно стримує статевий потяг. Не думаю, що наша реакція була б іншою, навіть щодо когось значно красивішого і значно… вгодованішого. Рюмін встав фиркнувши і за якусь мить повернувся з купою вбрання.

-- Можеш цим витертися, -- сказав він різко, кидаючи стару фланелеву сорочку.

Решту він поклав на крісло: теплі кальсони, штани, дві сорочки й грубий вовняний светр.

-- Це тобі, -- повідомив він.

Вона блискавично витерлася і одяглася, було видно, що ванна пішла їй на користь, розігріла заціпенілі від холоду суглоби. Я показав дівчині на крісло, Рюмін почастував солодким чаєм.

Відправивши Сашка до ліжка, я мовчки спостерігав, як знайда жадібно ковтає гарячу рідину, гріє долоні об потерту бляшану чашку.

-- Пішли спати, -- буркнув я нарешті, побачивши, що вона закінчила.

Чай і гаряча ванна повинні забезпечити їй спокійний сон, годувати її не було сенсу, після кількох днів посту її би вирвало. Взявши за руку, я відвів її в свою кімнату, показав на вкритий перинами диван. Вона стягнула верхню верству вбрання, послушно ковзнула під ковдру, за якусь мить я притулився їй до плечей. Ні, я не мав наміру скористатися нею! – в цю мить вона була для мене тільки додатковим джерелом тепла. Мабуть, кожен з хлопців взяв би її до ліжка по тій самій причині, але звання має свої привілеї…

Я доторкнувся рукою шиї дівчини, поклав пальці на пульс.

-- Чому ти втекла з квартири? – прошептав я.

Дівчина поворухнулася неспокійно, однак пульс майже не змінився – вона перебувала на межі сну: смертельно змучена, вперше за довгий час відносно сита, в теплі, в безпеці.

-- Боялася людоїдів, -- відповіла тихенько.

-- Чому?

Я почекав п’ятнадцять секунд, але відчуваючи, що вона засинає, натиснув на нерв під вухом. Не так сильно, щоб викликати біль, але достатньо, щоб вирвати зі сну.

-- Мама… мама їх підслухала. На цвинтарі. Вони говорили про якусь церемонію… Ні, більше я нічого не знаю, -- запевнила вона сонним голосом. – Мама страшно їх боялася.

-- Вони її вбили? – запитав я різко.

-- Ні, в неї було хворе серце. Одного дня…

Я заглушив її слова, поклавши пальці на вуста дівчини. Я не збирався вислуховувати історію її життя. Не зараз.

-- Чому ти втекла?

-- Здається, вони здогадалися, що мама знає про них. Прийшли, бо не були впевнені, чи вона чогось не розповіла мені перед смертю, тож…

-- Вони почали добиратися до дверей і ти втекла. Яким чудом?

У відповідь легке похропування. Я заткнув знайді ніс, поки вона не отямилася.

-- Як тобі вдалося втекти? – повторив я.

-- Я побачила… побачила їх через вікно. Вони йшли з сокирами, оточували дім. Перш ніж вони зайшли в під’їзд, я втекла у підвал.

-- Звідки ти знала, що це канібали?

-- Вони були в тонких сорочках, без пальто, без шапок. Мама казала, що вони не бояться холоду. Нічого не бояться… Вони… доконані.

-- Досконалі, -- поправив я автоматично, а тоді дозволив дівчині заснути.

Нарешті я отримав якусь змістовну інформацію – хтось, хто в тріскучі морози ходить без теплого одягу чи шапки, виділяється, як фіолетова жирафа на прогулянці. Знайти таких буде неважко. Я був абсолютно впевнений, що йдеться про “ моїх” канібалів. Звичайні канібали не відзначалися особливою морозостійкістю, я переконався не власному досвіді – чотирьох з них змусив зізнатися, поливаючи водою на морозі. Синіли й вмирали від переохолодження як звичайні люди. Я позіхнув і притулившись до дівчини, смачно заснув, відчуваючи запах бузини й свіжовмитого волосся.

***

Після сніданку я розподілив завдання, навколо ще здіймався запах дивної, приготованої наймолодшим за званням і віком Тімою страви. Вона складалася з американської тушкованки розмішаної з яєчним порошком… Похвали вона не заслуговувала, але принаймні дозволила втамувати голод. Загризли ми тонкими, як папір, ощадливо нарізаними скибками хліба, хильнули горілки. Зовсім трішки, щоб зігрітися. Нашвидкуруч приготовану бурду не було потреби довго підігрівати, тому пічка не встигла нагріти квартиру. Було мінус п’ять градусів Цельсія. В кімнаті. На розташованому за вікном термометрі ртутний стовпчик опустився нижче двадцяти семи.

-- Пєтька, шуруй в бібліотеку і архів, -- скомандував я. – Ти й далі будеш перевіряти газети й літописи, може натрапиш на випадки ритуального канібалізму в Ленінграді.

Дрозд болісно зойкнув, випустивши в повітря видимий клубок пари – йому вже набридло ритися в паперах, він займався цим кілька тижнів, як наразі, безрезультатно.

-- Тіма, -- я поглянув на коротко стриженого хлопця. – Отримаєш наші пайки, при нагоді візьмеш ті, що вона недоотримала. Бо ти їх маєш при собі, правда? – запитав я, звертаючись до дівчиська.

Вона стверджувально кивнула головою. Мене це не здивувало, в Ленінграді люди ніколи і за жодних обставин не розлучалися з продуктовими картками. Загубити їх означало померти.

-- Даш йому свої картки, -- наказав я. – В нього вони будуть безпечніші.

Вона послушно покивала, не зводячи жадібного погляду з загорнутого в папір житнього хліба.

-- І ніякого їдла до обіду! Як тобі стане погано… -- я зловісно замовк.

Дівчина злякано поглянула на мене, запопадливо притакнула.

-- Потім ще раз розкажеш Тімі про тих людоїдів. Так як мені вчора, тільки з подробицями.

-- Добре, -- відповіла вона тихо.

У величезних очах, які здавалося займали більшість трикутного, котячого обличчя дівчини, я вперше зауважив проблиск надії.

-- Сашко піде зі мною, ми повинні допитати певну шанувальницю гуляшу з людського м’яса, -- закінчив я.

Питань не було, отже всі розійшлися виконувати доручення. Ми з Рюміним марширували енергійним кроком, намагаючись до мінімуму обмежити перебування на морозі. До штабу було якихось три кілометри. Нам потрібно було встановити особу таємничої Вєри, порозмовляти з кимось з НКВД. Я хотів, щоб це вони арештували жінку, на цьому етапі я волів не світитися. З іншого боку, як майор ГРУ, я б отримав в своє розпорядження машину з водієм… Я міркував про це всю дорогу, дихаючи закритим шарфом носом, та це не дуже допомагало, крижане повітря і так обпалювало живим вогнем слизову оболонку.

Махнувши документами перед очима знайомого вартового, ми зайшли у вестибюль, старанно стріпуючи сніг з чобіт. Жінка, що сиділа за столом в закинутій на мундир шубі, байдуже підвела голову.

-- Слухаю, лейтенанте?

-- В мене призначена зустріч з генералом Мануїльським, -- сказав я.

Вона перегорнула кілька сторінок, покрутила головою.

-- Вас немає у списку відвідувачів на сьогодні. Напишіть, товаришу, рапорт своєму безпосередньому начальникові, він…

-- Подзвоніть, будь ласка, до генерала, -- обірвав я її різко.

Вона почервоніла від злості, не звикла щоб їй вказував якийсь там лейтенант, але стримала слова, вже готові злетіти з вуст. Мануїльський очолював відділ кадрів, займався особовими справами офіцерів, одним словом, був великою шишкою. Ймовірність, що йому захочеться говорити з якимось невідомим лейтенантом, була мізерною, однак наслідки помилки могли виявитися поважними – існували набагато гірші призначення, ніж праця в штабі, тому дівчина все-таки підняла слухавку. Я не переживав про наслідки телефонної розмови, генерала було поінформовано, що рано чи пізно я завітаю до нього.

-- Третій поверх, кімната триста дванадцять, -- повідомила вона мене, значно смиреннішим голосом.

Махнувши рукою, я наказав Рюміну залишитися на першому поверсі, а сам помчав вгору по сходах. В мене перехопило подих вже на другому поверсі, решту дороги я пройшов сходинка за сходинкою, тримаючись за поручні. Хоча від сніданку минула щонайбільше година, я відчув, як в шлунку в мене сильно засмоктало. На мене напало лихо, яке винищувало Ленінград – голод.

Я постукав і дочекавшись дозволу, увійшов в кабінет генерала. Мануїльський, худорлявий, сивий чоловік років під шістдесят, привітався зі мною, сердечно потиснувши руку, але широка посмішка на його обличчі не розповсюджувалася на очі.

-- Чим можу допомогти, лейтенанте? – запитав він.

-- Майоре, -- поправив я, показуючи документи. – Я веду розслідування в справі нападів на солдатів, тих ритуальних, товаришу генерале.

Він кивнув раптово спохмурнілим обличчям, щоправда, всю цю справу намагалися утримати в таємниці, але люди, як то люди – пліткували, зрештою, Мануїльський мав доступ навіть до найбільш таємної інформації.

-- Як я можу допомогти? – повторив він, вказуючи мені на крісло, сам всівся за столом.

-- В принципі мені потрібна тільки допомога представника НКВД, -- повідомив я. – З доступом до особових справ офіцерів. У вас тут є хтось такий, правильно? Безпека штабу вимагає…

Він обірвав мене жестом, потягнувся до телефону.

-- Товаришу Кутєпов, зайдіть до мене, -- кинув він різко в слухавку. – Коньяку, майоре? – запропонував.

-- Краплинку. Не хотілося б напитися на службі, -- відповів я з кривою посмішкою. – Пайок лейтенанта не надто багатий, -- пояснив я, побачивши як співрозмовник підняв брови. – А на порожній шлунок…

-- Ах, так, ваша легенда… -- буркнув він задумливо.

Генерал поставив на стіл пляшку грузинського коньяку, розлив по кришталевих стаканчиках, витягнув з шафи банку ікри й кілька скибок житнього хліба і запросив жестом частуватися.

-- За ГРУ! – підняв він тост, вживши нову назву военной разведки.

-- За армію! – відповів я взаємністю, піднявши келих.

-- Добре, що армія веде слідство, яке має відношення до армії, -- обізвався він за якусь мить. – НКВД інколи надто… -- він не закінчив, стиснувши вуста. – Беріть, не соромтеся, -- сказав він, побачивши які погляди я кидаю на хліб. – В нас купа часу. Хоча кабінет товариша Кутєпова в кінці коридору, він не з’явиться раніше ніж за п'ятнадцять хвилин, -- повідомив з кислою міною.

Я бовкнув щось невиразно, жадібно наминаючи вкриту ікрою скибку хліба. Мануїльський, як і багато інших військових, сподівався, що у випадку зіткнення з безпекою, Главное Разведывательное Управление стане на бік армії. Я не мав наміру позбавляти його ілюзій, але тільки дебіл може прагнути конфронтації з НКВД. Не дивлячись на численні невдачі, воно й надалі залишалося силою, а военная разведка боролася за право існувати.

-- Мабуть, пане майоре, вам доводиться виходити в місто, при такій температурі… -- він замовк, споглядаючи на мене з питанням в очах.

Я кивнув, замислившись, чому замість звичного звернення “товаришу”, він використав “господин”. Господин майор – звучало, як до революції… Вираз симпатії? Солідарність бойового офіцера з іншим офіцером, чи може відраза до НУВД?

-- Я міг би тимчасово прикомандирувати вас до штабу, виділити машину з водієм і… -- він завагався. – Пайок, який належиться майорові штабу. Але, якби ви отримували цей пайок, ви б зрадили себе…

-- Не обов’язково, -- відповів я трохи поміркувавши. – Я міг би отоварювати свої продовольчі картки безпосередньо в офіцерській кухні, її керівничка – моя добра знайома.

-- Так, здається це непогана ідея, -- признав він.

Він швидко заповнив два бланки, які витягнув з шухляди, підписав і поставивши печатку, підсунув до мене. В одному з них стверджувалося, що я офіцер з особливих доручень генерала Мануїльського, в зв’язку з чим маю право користуватися службовою машиною, інший – уповноважував мене отримувати продовольчий пайок майора штабу Ленінградського Військового Округу.

Перш ніж я встиг подякувати, пролунав стукіт і до кабінету зайшов кремезний офіцер з холодними блакитними очима.

-- Полковник Кутєпов, з’явився за наказом, -- доповів він, клацнувши каблуками.

-- Вільно, товаришу, -- відповів холодним, як погляд полковника, голосом Мануїльський.

Кутєпов оглянувся по кімнаті й присунувши до стола крісло, всівся на ньому, недбало закинувши ногу на ногу.

-- Чим можу допомогти вам, генерале? – запитав він ввічливим тоном, в якому вчувалася іронія. – Або скоріше, чим вам може допомогти НКВД?

Руки, навдивовижу делікатні й доглянуті, як на представника робітничих мас, що працює в Народном Комиссариате Внутренних Дел, полковник скромно поклав на коліна, а не вимахував ними, як фокусник на ярмарку; не було такої потреби. Безсумнівно, він багато раз виконував фокуси, які й не снилися навіть найвизначнішому штукарю. Він був кращим ніж цирковий маг, і знав про це. Коли полковник хотів, щоб хтось зник, він не застосовував спритних трюків, не вживав прихованих люків. В нього були інші методи… Я зітхнув – моя мрія не стикатися з установою, представником якої він був, раптово зіткнулася з реальністю. Кутєпов не виглядав на такого, хто хотів би допомогти мені проводити слідство. Однак я потребував його допомоги, в мене не було сил і засобів, щоб довести справу до кінця самотужки.

-- Бачите, товаришу, так насправді то вашої допомоги потребує братня служба, -- пробурмотів, вдаючи сум’яття, Мануїльський. – ГРУ, -- додав він.

Останнє слово пролунало немов ляскіт батога.

-- Я впевнений, що ми без проблем узгодимо… еее… деталі, -- відповів енкаведист і оком не моргнувши.

Генерал жестом відпустив нас, ми козирнули й вийшли з кабінету. Здається, Мануїльський мав намір підтримувати мене з безпечної відстані…

За якусь мить я знов сидів у чужому кабінеті – з-за стола на мене з цікавістю поглядав Кутєпов, з портрета на стіні уважно спостерігав Дзержинський. Етажерки, що стояли вздовж стін, були заповнені теками. Цим разом господар не пригощав мене, не посміхався, чекав.

-- Мені потрібна справа полковника Бєляєва, список знайомих, коханок, друзів, -- розпочав я.

-- У вас що, немає власної? – здивувався лицемірно Кутєпов. – Це не дуже добре свідчить про…

Я зупинив його лінивим жестом, підсунув під ніс документ, який витягнув з кишені мундира.

-- Прочитайте, -- попросив я.

Він взяв аркуш без особливого зацікавлення, ковзнув поглядом по тексту, ледь помітно знизав плечима.

-- Ці всі печатки повинні мене вразити?

-- Третій абзац зверху, -- сказав я змученим тоном.

Я знов був голодним.

-- “ В Ленінграді майор Разумовський може долучати до створеної рішенням Главкома групи, представників служб і військ, яких вважатиме корисними для провадження слідства”, -- прочитав він вголос. – Це все? – запитав вдаючи безтурботність.

Було видно, що цей фрагмент йому не сподобався, сваритися з офіцером відправленим самим Сталіним – винятково безглуздий спосіб покінчити життя самогубством. Факт, що я ніколи в житті не зустрічався з Головнокомандуючим, не мав жодного значення. Однак кожне слідство можна нишком саботувати, тому я показав йому ще один пункт.

-- “Діяльність слідчої групи буде оцінюватися виключно Главкомом”… -- читав щораз повільніше Кутєпов.

-- Тепер вам зрозуміло, полковнику?

Оскільки він мовчав, я вирішив уточнити.

-- Як тільки ми закінчимо розмову, я зійду в кімнату для зв’язку і складу свій щоденний звіт, бо товариш Сталін хоче, щоб його постійно тримали в курсі, й доповім про факт підключення до слідства досвідченого працівника ленінградського НКВД, полковника Кутєпова. Від успіху моєї, а властиво тепер вже нашої місії, залежить доля Ленінграда. У випадку невдачі всю групу буде розстріляно. Принаймні, я так гадаю, -- додав я. – Навіть, якби якимось чудом вам вдалося уникнути смерті, потрапите в табір. Самі знаєте, що в’язні роблять з колишніми чекістами…

Не дивлячись на холод, що панував у кімнаті – з огляду на документи, кабінет не опалювався, надто велика небезпека пожежі – на чолі мого співрозмовника з’явилися краплини поту. Він знав.

-- Що… що мені робити? – сказав він затинаючись.

-- Для початку покажіть мені справу Бєляєва. Потрібно перевірити його коханку, здається її звати Вєра, -- відповів я. – Я хочу допитати її, та бажано, щоб це ви заарештували й помістили цю бабу в такому місці, де я…

Кутєпов зірвався з крісла і підійшов до однієї з етажерок.

-- Бєляєв, Бєляєв… -- бурмотів він, водячи пальцем по спинках тісно напханих течок. – Я не тримаю тут всі документи, -- пояснив. – На першому поверсі у нас спеціальний архів, але Бєляєв – полковник, отже його досьє повинно бути тут.

-- Ви з ним не знайомі?

Енкаведист зітхнув і поблажливо поглянув на мене.

-- У Ленінградському Військовому Окрузі служить понад сто двадцять полковників, я не знайомий особисто навіть з половиною. Знайшов, -- сказав він і, крекнувши, витягнув солідну картонну теку.

Він з тріском кинув справу на стіл, здув пилюку і почав переглядати. Я забрав автоматично протягнену по документи руку.

-- Ці дані, як і наш архів, -- Кутєпов кивнув у бік етажерок. – Цілковито у вашому розпорядженні, майоре, але я сам швидше знайду запис про знайомих Бєляєва. Я зробив його особисто.

В голосі Кутєпова я не зауважив агресії, швидше холодну ввічливість, що мені зовсім не сподобалося. Це свідчило про його інтелект. Очевидно, Кутєпов відразу зрозумів, що ми тимчасово залежимо один від одного, немов пара акробатів на трапеції. Однак пізніше, коли спільний виступ закінчиться, настане час звести рахунки, в цьому можна бути певним, як в тому, що зайде сонце…

-- Вєра Бахалова, двадцять дев’ять років, капітан військ зв’язку, -- сказав він, натягнувши на ніс пенсне. – Якщо бажаєте, за годину капітан чекатиме на вас… -- він на якусь мить задумався. – В Одинадцятці. Виділити вам машину? – запитав турботливо.

Я ввічливо подякував. Щоправда, в’язниця номер одинадцять Ленінградського Військового Округу знаходилася доволі далеко від штабу, але завдяки генералові Мануїльському я вже мав транспорт.

***

Спочатку я зайнявся рапортом і відзвітував про залучення до слідчої групи полковника Кутєпова, краще не спокушати долю, адже всяке може трапитися: смерть від переохолодження, напад канібалів чи випадковий постріл – це реалії скутого кригою Ленінграда. Нікого б не здивувало, якби щось схоже трапилося зі мною. Я волів, як говорили до революції, не вводити у спокусу свого нового співпрацівника… Тепер, коли я формально включив його у групу, він зробить все, що в його силах, щоб зі мною нічого не трапилося, інакше йому, як найстаршому за званням доведеться повідомити Головнокомандувача про хід слідства. І взяти на себе відповідальність. А в мене склалося стійке враження, що він волів би цього уникнути… Що й не дивно – татко Сталін не любив жартів, а завдання було дуже важливим, важливішим, ніж скидалося на перший погляд. Всупереч німецькій пропаганді, їм не вдавалося зламати оборону Ленінграда. Ну бо як? На заході Фінська затока з мінними полями, через які не прослизнув би навіть човен, яку додатково захищали гармати морської фортеці Кронштадт і потужний Балтійський флот: два крейсери, тринадцять есмінців, кільканадцять сторожових кораблів, понад сорок підводних човнів, десятки торпедних катерів… На сході озеро Ладога, яке захищала Ладозька флотилія. І все це в ситуації, коли німці могли тільки мріяти про кораблі подібного класу, їхній військово-морський флот виконував інші завдання. На півночі – Карельський укріпрайон, укомплектований 23 армією генерала Пшеннікова, який будували двадцять років і який небезпідставно називали “Щитом Ленінграда”. На південному напрямку – порівняно під найбільшою загрозою атаки – розмістили Невську оперативну групу, а також 8, 42 і 55 армії, повітряний захист забезпечували сотні літаків 7 корпусу винищувачів, льотних полків 23 армії й Балтійського флоту… Ні, у відкритому бою німці не мали шансів. Однак залишалася інша можливість – масовий голод. Щоправда, не могло бути і мови, щоб ворог захопив контроль над озером Ладога, але це не виключало обстрілів артилерії чи бомбардувань “Дороги життя”, що вела по ньому. Німці вже двічі переривали транспорт харчів, бо канібали, яких я розшукував, перебили патрулі морської піхоти, які прикривали постачання продовольства в Ленінград, що дозволило розвідці ворога успішно керувати вогнем власної артилерії. Було достатньо кількох тижнів, аби серед непохитних, загартованих солдатів Балтійського флоту почали ширитися панікерські настрої та жахливі чутки про секту людоїдів. Бойовий дух впав і не дивлячись на драконівські кари, які загрожували за непокору перед лицем ворога, було зафіксовано перші випадки відмови виконання наказу. Всі мали відношення до патрульної служби в околицях “Дороги життя”, на які нападали канібали. Тому Главком втрачав терпіння, ще трохи й полетять голови…

Закінчивши справи у відділенні зв’язку, я відпустив Рюміна і зійшов у склади, царство Надії Єлізарівни. Ще на сходах я почув її голос. Закутана в єнотову шубу, вона диригувала групкою рядових, які тягали мішки з мукою. Ті звивалися, мов муха в окропі – Надя не давала наплювати собі в кашу, а служба при штабній кухні була мрією майже кожного солдата. Тут нікому не загрожував голод, навіть рядовий склад харчувався краще, ніж фронтові полковники.

-- Вітай, кохана, -- прошептав я, обіймаючи Надю за талію.

-- Сашко, негіднику! – вона ляснула мене по плечу з вдаваним гнівом. – Де ти пропадав?

-- Марнував час, намагаючись здогадатися, що в тебе під шубою, -- збрехав я галантно, гладячи її по дупі.

Вона не була бридкою, може трохи пухленькою – ризик пов'язаний з професією, однак мені дошкуляв голод і хотілося тільки додатково поїсти. Зрештою, що там казати, не тільки я так реагував – статистики прогнозували радикальне падіння народжуваності, а кількість зґвалтувань у, хай там як, місті, що налічувало, не дивлячись на евакуацію, понад мільйон мешканців, впала майже до нуля. Можна створити новий лозунг: “ Голод гарантує моральність”. Ну, принаймні в цій сфері, бо в інших не дуже…

Вона захіхікала, проте відіпхнула мене легенько.

-- Приходь після обіду, -- шепнула. – Зараз я зайнята.

-- На жаль, служба не дружба, -- сказав я. – Не зможу. Я власне в службовій справі, голубко.

Схопивши Надю за руку, я затягнув її до одного з відкритих складських приміщень. На її обличчі з’явилася поблажлива посмішка, властива жінкам, яких безперестанно оточує чоловіча увага, однак очі зраджували роздратування.

-- Я ж сказала, в мене немає часу, -- фиркнула вона різко.

Я мовчки підсунув підписаний Мануїльським документ, який надавав мені право отримувати продуктовий пайок майора. Вона швидко прочитала написане, зиркнула на мене з-під опущених повік.

-- Чим можу допомогти… майоре? – запитала.

Вона трохи схилила голову, грайливо відкинула з чола пасмо волосся, виставила наперед пишний бюст. Ну так – для майора варто й постаратися, це не якийсь жалюгідний лейтенантик… Я не боявся викриття, в документі не уточнювалася моя посада, мабуть, вона взяла мене зо одного з всюдисущих штабних паразитів, майже кожен з них готував більше чи менше таємний звіт. Як говорив Дзержинський:”Довіряй, та перевіряй”. Нічого особливого, люди пристосувалися.

-- Я хотів би отримати пайок на тиждень наперед.

-- Це серйозна вага…

-- Я на машині, -- обірвав я. – Зможеш приготувати все на завтра?

-- Звичайно, -- запевнила вона. – Це все, товаришу майоре?

На якусь мить я завагався – питаючи про коханку Бєляєва, я міг викликати в Наді підозри, з іншого боку, якщо вона щось знає… Слідство рухалося повільно, наразі я не міг похвалитися особливими успіхами, а час підганяв.

-- Що ти знаєш про Вєру Бахалову? – зважився я нарешті.

Я сумнівався, що вона почне розпускати чутки про мене, навіть якщо здогадається, що я питаю не просто так. Ми, радянські люди, вже давно навчилися, що в справи влади краще не лізти.

Вона задумливо надула губи, далі не дивлячись мені в очі, так немов воліла споглядати брудну, бетонну підлогу.

-- Про неї я мало що можу сказати, -- відповіла нарешті. – Ми рідко розмовляємо, вона щось ставить з себе, як і вся решта тих штабних хвойд. Подейкують, що вона допомагала скласти меню на вечірці у Бондарука.

Я автоматично кивнув головою, все сходилося.

-- Чому саме вона? Я б скоріше подумав, що ти…

Цим разом вона підвела очі, зміряла мене глузливим поглядом.

-- Її коханець Бєляєв завідує постачанням, сам розумієш, інколи щось загубиться по дорозі… Тому люди намагаються жити з ним добре, якщо щось, він може дістати що треба.

-- Але не стільки, як ти, -- зауважив я кмітливо.

Вона скромно посміхнулася, проте не відповіла. Не було потреби, я сам інколи користувався зі “зекономлених” Надею додаткових продуктів. Не скажу, що багато, щоправда, я подобався завідуючій кухнею, але стати коханням її життя, в мене шансів не було.

-- Чому Ваня не звернувся до тебе?

-- Це твій друзяка, -- знизала вона плечима. – Для мене він тільки один з багатьох майорів.

Ну так… Тобто, зависокі пороги на Ваньчині ноги. І хто тут тільки що говорив про зарозумілість? Ех, баби…

-- Чому вас цікавить Бахалова, товаришу майоре? Хочете поміняти мене на новішу модель?

-- Чув, що НКВД хоче поставити їй кілька запитань, -- збрехав я не зніяковівши. – Я не дуже в курсі, в чому там справа, однак думаю, вона вже тобі не конкурент.

-- Йдеться про постачання? – запитала швидко. – Якась перевірка?

Вперше я побачив перелякану Надю. Так – вона була на ти з більшістю генералів, але якби привернула увагу наших чуйних чекістів, жоден зі штабістів не взяв би її під захист. Не посмів би. А в тому, що вона воліла би уникнути надто детальних запитань щодо розподілу ввірених їй товарів, сумнівів у мене не було. Мабуть, вона не крала більше за інших, але за відповідних обставин, цього аж занадто. Зараз найпопулярнішою причиною вироків смерті в Ленінграді був бандитизм. Під цю статтю підганяли все: від канібалізму чи грабіжницьких нападів по крадіжки й розтрату. Звичайно, для Наді теж знайшлася би стаття. А може навіть кілька?

Побачивши занепокоєне обличчя завідуючої кухнею, я невимушено розсміявся.

-- Хочеш про це поговорити? – прошепотів я, копняком прикриваючи двері.

З невідомих причин я відчув збудження, вперше за доволі довгий час. Може причиною стала зміна ситуації? Цим разом то Надя потребувала щось від мене. Рюмін любить повторювати, що почуття влади – найкращий афродизіак.

Я стягнув з Наді шубу, штовхнув у бік брудного, недбало обструганого стола. Вона зойкнула, спершись о поверхню, проте не протестувала. Вона не носила багато вбрань – більшість часу перебувала в добре огрітих приміщеннях, тому вже за якусь мить я підняв спідницю і відчув під пальцями повні сідниці. Я увійшов у неї після недовгих ласк, без зайвих церегелів – здавалося, Надю ця ситуація теж розпалила. Наступної миті в неї вже був оргазм, вона видавала уривчасті, пронизливі окрики. Що ж, ймовірно, кілька солдатів в коридорі дійде до висновку, що товариш лейтенант часу не втрачає…

Я застібнув ширінку, допоміг жінці привести себе до ладу. Вона сикнула, піднявши закривавлену руку. Скалка. Одним рухом я висмикнув дерев’яну тріску, поцілував долоню, відчуваючи солоний смак крові.

-- Вже не болить? – запитав я з усмішкою.

-- Ні, -- буркнула вона. – Наступного разу, товаришу…

-- Постараюся поводитися делікатніше, -- перебив я її.

-- Може завтра я привезу тобі пайок? – запропонувала вона несподівано. – Однаково їду вантажівкою в порт, моряки святкують, якийсь контр-адмірал отримав нове звання, тож можу взяти зайвий ящик-другий.

-- Звичайно. Я живу на Марата, шостий будинок, третій поверх, квартира номер двадцять сім.

-- Це та вуличка недалеко від вокзалу?

Я кивнув. Перш ніж я вийшов, Надя засунула мені до кишені шкірянки пляшку коньяку і плескату, загорнену у вощений папір пачку – сушені овочі, справжній делікатес в блокадному Ленінграді. Ну, ну… Вона більше не запитала про Бахалову, я оцінив її стриманість.

-- Справа не в крадіжці продуктів, -- запевнив я, щипаючи Надю на прощання в щічку. – Можеш спати спокійно.

Вона знов нахмурилася, хоча їй явно полегшало. Що ж, мало того, що вона в безпеці, то ще й позбудеться конкуренції. Я сумнівався, що Бєляєв продовжить свій гендель, навіть якщо його не зачепить слідство, а це було малоймовірним. Під час вміло проведеного допиту, підозрювані пригадували собі неправдоподібні кількості своїх і чужих гріхів. А що б там не казали про НКВД, слідчі в них були компетентні, дуже компетентні…

*****

Я сподівався, що в машині – я скористався виділеним мені наказом Мануїльського транспортом – нарешті зможу відірватися від щоденних болячок обложеного міста. Наївний бовдур… Тільки тепер, сидячи в зручній автівці, може не зігрітий, але безумовно захищений від укусів крижаного вітру, я зауважив замерзлі трупи, що лежали на вулицях. Подорожуючи вулицями пішки, я бачив тільки те, що під ногами. Інколи десь збоку ледь виднілися невиразні, присипані снігом обриси, але мороз, від якого на очах виступали сльози, не викликав бажання розглядатися, тілесні муки вбивали будь-яку цікавість. Зараз, рухаючись не надто швидко, хоча й не надто повільно в гарнізонну в’язницю, в мене складалося враження, що я їду вуличками якогось жахливого, розтягнутого в безкінечність морга. Ми минали трупи, сотні трупів. Водій щось розповідав – це ж треба було натрапити на компанійського водія – проте його голос гудів в мене у вухах, як різкі постріли, звуки доходили з запізненням, немов їм доводилося продиратися крізь густу, напівзастиглу масу. Я мовчав. Коли ми минали Смоленський бульвар, я почув якийсь рик, машину закинуло, коли водій виконав мій наказ – тільки тоді до мене дійшло, що я наказав йому зупинитися. На тротуарі лежала жінка, в обіймах вона тримала кількамісячне, на око, закутане в старий плащ немовля, сніг навколо почервонів. Я вискочив з машини, побіг. Вона скинула хустку з голови – збоку лежав поношений, картатий коц – і понуро завивала, показуючи всьому світу закривавлені уста, широко відкриті, божевільні очі. Згорток, який ця божевільна тримала в обіймах, ще рухався, проте я бачив, що з кожною хвилиною, слабше і слабше. Я вирвав у неї немовля, розгорнув клунок – в дитини було перегризене горло. Я притиснув “Токарєва” до вуха жінки, натиснув гачок. Вона впала обм’якло на сніг, до затулених невидимою ватою вух продерлися три сухих постріли.

-- Това… нанте, …нанте! Товаришу лейтенанте! – водій сіпав мене за рукав.

Наче уві сні я скерував дуло в його бік, він відскочив назад, в очах – страх.

-- Поїхали! – скомандував я дерев'яним, чужим голосом.

У вуличному гучномовці хтось пристрасно декламував вірш Бодлера:

Тоді підскакують раптово люті дзвони,

І в небо стьмарене страхітливо ревуть,

Мов духи мандрівні, що стогони й прокльони

Зригають на свою неприкаянну путь;

І довгий катафалк з блискучими дверима

Проходить у душі; подолана давно

Надія хлипає, й розпука нещадима

Встромляє в череп мій прачорне знамено.

Я з тріском зачинив двері машини, ми рушили. Місцева радіостанція передавала поетичні твори на зміну з найновішою інформацією – задля підтримки бойового духу. Не така вже й дурна ідея, мешканці Ленінграда завжди славилися любов’ю до поезії – не шкодило нагадати їм про це, коли настав час тотального хаосу, але скидалося на те, що вибір текстів залишав бажати кращого… Однак я знав, що радіоведучі отримали від влади карт-бланш, вони могли говорити про все, з одним єдиним винятком – голод. Ця тема була в Ленінграді табу.

-- От сука! – відізвався водій, очевидно, до нього повернулася, втрачена при вигляді зброї, відвага. – Інші матері віддають дітям свій продуктовий пайок і вмирають…

-- Мовчати! – гаркнув я.

В мене не було бажання вислуховувати розмірковувань на тему моралі. Не зараз. Водій послушно замовк. Я знав, що він має рацію – дійсно, віддавши власний пайок дітям, з голоду померло так багато матерів, що було сформовано особливі патрулі, які регулярно перевіряли, чи в помешканнях залишився хтось живий. В багатьох родинах єдиним годувальником була мати, бо батьки переважно перебували на фронті, невдовзі після її смерті помирали також молодші діти, старші інколи виходили на вулицю жебракувати й красти, розпачливо намагаючись виторгувати у долі кілька додаткових днів. Без особливих успіхів – ленінградці вже не мали чим ділитися, а кар’єра неповнолітніх злочинців переважно тривала недовго; тих, у кого було дванадцять років, карали смертю, як дорослих. За бандитизм.

Ми заїхали на подвір’я в’язниці; водій закрутив машиною у крутому розвороті, чи то хотів похизуватися, чи показати невдоволення моєю поведінкою – в результаті цього хвацького маневру я полетів набік і боляче вдарився ліктем – і зупинив автівку біля кількох інших, вишикуваних на спеціально виділеному майданчику. Я мовчки виліз і пішов у кабінет начальника, залагодивши необхідні формальності, зажадав побачення з Бахаловою. Виділений мені за провідника вартовий повідомив, що її саме допитують. Незважаючи на поганий настрій, я посміхнувся під носом – здається, мій приятель з НКВД не байдикував, от, що означає відповідна мотивація…

Не знаю, що в ній бачив Бєляєв, може колись вона була красивою. Тепер її краса була в минулому; напівгола, в порваній гімнастерці, з обвислими, посинілими від холоду цицьками, на яких я зауважив кілька слідів від опіків, вона не зацікавила би жодного чоловіка. Розпухле, фіолетове обличчя вказувало, що допит тривав вже певний час. Бахалова сиділа на прикрученій до бетонної підлоги табуретці, навколо неї стояли три офіцери НКВД, в тому числі й Кутєпов. Кивком голови, я викликав його в коридор, коли він вийшов – попросив відзвітувати. Він витягнув з кишені пачку цигарок, ввічливо запропонував. Я охоче пригостився, я знов відчував голод, а руки задерев’яніли від холоду – камери не опалювалися. Ми закурили.

-- Що з нею? – запитав я.

-- Зізналася, що приготувала гуляш з людського м’яса, -- повідомив Кутєпов. – Але, -- він енергійно видихнув дим. – Чуття вас не обмануло, товаришу, це не все. Вона хотіла потрапити в секту, до Досконалих.

Попри виголошений з повною шани посмішкою комплімент, очі енкаведиста залишалися пильними й сповненими підозри.

-- Але вони з’їдають серця, -- я зморщив брови. – А гуляш був…

-- Гуляш – тільки прелюдія, частина ритуалу, -- перебив він мене. – Вони називають це “втрата душі”, -- повідомив Кутєпов з іронією. – Перш, ніж їх прийме вчитель… так, є в них такий… вони повинні довести, що відмовляються від будь-яких моральних принципів. Тому вони вбивають і здійснюють акти канібалізму, пожирання серця – це причастя, вінець довгої дороги. Все разом повинно звільнити їх від обмежень людського існування, вони вірять, що з’ївши серце власноручно вбитої людини й отримавши благословення вчителя, здобудуть статус напівбога.

-- А конкретніше? Окрім морозостійкості?

Вже вимовляючи ці слова, я знав, що допустився помилки – клятий, отупляючий голод! Раніше я не сказав Кутєпову про те, що розповіла мені донька двірнички – ба! – я навіть не запитав дівчину, як її звати, тепер буде важко пояснити, що це ненавмисне, що я не приховую інформацію.

Я важко зітхнув і згасивши недопалок цигарки, поглянув Кутєпову просто в очі.

-- Я допитав особу, яка вижила після засідки сектантів. Вона твердить, що сектанти не відчувають холоду. Ані страху, -- додав я, подумавши. – Може саме тому, вони називають себе Досконалими.

Якусь мить той мовчав, міряючи мене поглядом з напруженою, майже клінічною увагою. Я завмер немов загіпнотизований, якщо він дійде до висновку, що за його спиною, я веду якусь гру… Нарешті він похитав головою – легким, ледь помітним рухом, сам не знаю, чи співчуваючи моїй наївності, чи не здатний повірити, що я настільки тупий.

-- Тримайте мене постійно в курсі, -- сказав він.

Я кивнув головою і переказав все, чого довідався від дівчини.

Кутєпов мовчки вислухав мене, автоматично стукаючи краєм долоні об металевий одвірок; середній, безіменний і вказівний пальці він склав так, що їхні кінчики знаходилися на одній лінії, жоден не виступав. Тук, тук – перерва – тук, тук, тук. Видно, його дійсно непокоїли новини, на якусь мить він втратив пильність. Саме так б’ється, коли хочеш перебити горлянку, сонну артерію, розтрощити скроню. Отже, товариш Кутєпов не простий штабіст. Потрібно запам’ятати.

-- Що нам робити з Бахаловою? – запитів він, коли я закінчив.

-- Мене це не обходить, -- знизав я плечима. – Вона знає когось з секти? Зізналася звідки брала… м’ясо?

-- Бахалова вважала, що сектанти спостерігають за нею і якщо вона достатньо “сплюгавить душу”, сконтактуються з нею. Нічого не скажеш, старалася… А людське м’ясо взяла, начебто, на цвинтарі біля вокзалу, там багато непохованих трупів, могильники не поспівають.

-- Варто перевірити чи не збрехала, -- зауважив я.

-- Тобто? – наморщив брови енкаведист.

-- Ну, я про труп, -- буркнув я. – Чого в ньому бракує, чи – я скривився. – філе, чи, все-таки серця.

Він стиснув губи, знов почувся стук долоні об одвірок. Тук, тук, тук.

-- Ми привели сюди Бєляєва, вона його бачила, -- повідомив Кутєпов. – Не думаю, що… -- він красномовно замовк.

Тут я з ним погоджувався. Не думаю, щоб принижена, позбавлена надії на допомогу свого покровителя – специ з НКВД, звичайно ж, їй це показали – жінка збрехала. Мабуть, вони наказали полковникові валити все на Бахалову, дали йому зрозуміти, що повірять в його версію? – звичайно, якщо він донесе на коханку… Застосований ними фізичний тиск, був скоріше символічним, дали кілька ляпасів, припекли цигаркою – тільки для того, щоб зрозуміла – вона повністю в їхніх руках, вони можуть зробити з нею все. Достатньо, щоб смертельно перелякати, надто мало, щоб викликати травму, яка б схиляла її випереджати бажання слідчих, говорити все з метою уникнути болю. Однак, я не міг керуватися своїми почуттями, не в цій справі, де ставкою було життя. Главком, мабуть, додав би, що перш за все йдеться про долю Ленінграда…

-- Все-таки краще перевірити, самі розумієте, товаришу, -- відповів я твердо. – Якщо помилимося, доведеться пояснювати…

Кутєпов зупинив мене нетерплячим жестом.

-- Гаразд, -- вирішив він. – Поїхали.

*****

Кам’яні, присипані снігом надгробки – деякі дореволюційні, з хрестами схожими на простягнуті до неба в даремному жесті руки – нагадували ліс. Зимовий, жорстокий, позбавлений соків і життя. Грізний. Навіть демонстративно атеїстичні надгробні плити з червоною зіркою дихали якимось понурим містицизмом. Може причиною були покинуті на цвинтарі трупи. Більшість спочивала недалеко від воріт – мабуть, могильники намагалися скласти їх в охайний стіс, проте було видно, що з цієї ідеї нічого не вийшло. Тільки перша, покладена прямо на землі верства, була укладена у вигляді регулярного чотирикутника; решта, звалена як-небудь, утворювала безформний насип. Подекуди в глибині цвинтаря було видно поодинокі трупи; в алейках, інколи притулені до стін древніх гробниць, так немов небіжчикам не вистарчило сил, щоб спочити у вибраному собою місці. Вони нагадували замерзлі шматки м’яса, кинуті недбало будь-де, без сліду належної мертвим поваги. Від них віяло тривогою.

Бахалова повела нас до могили, на варті якої стояла фігура ангела з букетом лілій в руках, на мармуровій плиті вирізьблено лаконічний напис: Раиса Федоровна Малкина, девица, скончалась 19 декабря 1897 года. Вона мовчки показала на труп, що лежав поруч. Один з людей Кутєпова наступив на труп важким військовим чоботом, шарпнув різко за довгий плащ, що вкривав його аж до щиколоток. Почувся сухий хруст і енкаведист полетів назад, тримаючи в руці шматок замерзлої тканини. Хтось нервово засміявся, через деякий час нам вдалося відслонити ноги небіжчика; через розрізані штани ми зауважили, що на стегнах мертвого чоловіка бракувало шматків. Я сплюнув у сніг жовч, що підійшла мені до горла, тріснув Бахалову в обличчя. Кутєпов і собі вдарив, зваливши жінку з ніг, її почали копати з усіх боків, а вона тільки безпорадно стогнала. На якусь мить ми забули про взаємну ворожнечу, об’єднані порушенням одного з найважливіших табу людськості – поїдання створінь свого виду. Невдовзі Бахалова нагадувала не людину, а скривавлену ганчірку. Вона вже не стогнала. Нарешті полковник красномовно поглянув на мене, немов питаючи, чи вона нам ще для чогось потрібна. Я заперечливо похитав головою. Клацнув запобіжник пістолета, пролунав постріл.

-- Поїхали назад, -- промовив він втомленим тоном.

Я підняв брови, побачивши, як Кутєпов сідає у виділену мені машину – на цвинтар він приїхав власною, ескортуючи Бахалову, немов хотів підкреслити факт, що це він контролює в’язня. Ми відразу рушили; водій чекав, не виключаючи мотор, волів не ризикувати при такій температурі. Нікому не хотілося йти пішки вулицями Ленінграда.

-- Ви можете мені пояснити, куди подівся капітан Рюмін? – запитав енкаведист, запалюючи цигарку.

Цим разом він не пригостив мене, немов вичерпав запаси ввічливості на сьогодні. Мене не здивувало, що він знає звання Сашка. Мабуть, мав його справу, або наказав слідкувати за ним?

-- Власне про це я й хотів з вами порозмовляти, товаришу…

-- Слухаю, -- заохотив він мене жестом.

-- Я відправив його до штабу армії й флоту, він повинен попросити там список солдатів у яких морозостійкість вища за середню. Я впевнений, що такі є, і їх важко не зауважити. Мабуть, вони не афішуються, бігаючи на морозі в гимнастерках, -- признав я. – але так чи сяк, принаймні про частину з них ми дізнаємося.

-- Гадаєте, що таким чином знайдете членів секти? А якщо натрапите на звичайних, просто дещо витриваліших солдатов? Вб’єте всіх?

-- Я наказав Рюміну говорити, що ми шукаємо людей для особливого завдання. Нагорода для добровольців – кілька кілограмів консерв і горілка… Ми перевіримо їх, виставляючи на мороз, біля лікарні, щоб в разі чого відразу надати допомогу. Гадаю, охочих не бракуватиме, бо Рюмін повинен натякнути, що йдеться не про “Дорогу життя”. Однак я потребуватиму вашої допомоги…

-- Як завжди, -- буркнув Кутєпов.

Я пропустив його слова повз вуха.

-- Сподіваюся, частина сектантів зголоситься. Важко знехтувати шансом на додатковий продовольчий пайок, але, мабуть, не всі. Я хотів би, щоб ви скористалися своєю агентурою і виловили решту. Тих… обережних.

-- Я так розумію, ви розраховуєте, що виявлені члени секти під час допиту викажуть інших?

Я підтвердив, буркнувши щось незрозуміле.

-- А якщо виявиться, що вони витримують не тільки мороз, а й біль?

-- Сумніваюся. Не дошукуйтеся в цьому якогось містицизму, товаришу, -- відповів я, поблажливо посміхаючись. – Може вони під дією наркотиків, або якісь особливі тренування…

-- Тренування?! – перебив він мене роздратованим тоном.

-- Тібетські монахи вміють розтоплювати сніг теплом власного тіла, -- зауважив я. – Зрештою, займемося цим, коли прийде пора. Поки що наш пріоритет – виловити всіх морозостійких.

-- В такому разі, поясніть мені ці вбивства і факт, що досі не спіймано жодного з людоїдів, які як здається, без жодних проблем вбивали наших солдатів, і то не будь-яких солдатів, -- попросив він з іронією.

-- Я міркував про це, однак це тільки гіпотеза, -- почав я обережно. – Якщо не помиляюся, то наших вбивали свої ж товариші, члени секти. Їх ніхто не підозрював, на їхньому боці був фактор несподіванки.

-- І їх не беруть кулі. Останній патруль морської піхоти знищила одна людина, знайдено гільзи…

-- Так, знайдено, -- я безцеремонно перебив Кутєпова. – Хтось, не обов’язково одна особа, перебив солдатів, найімовірніше ножем, як інших раніше. Це покаже розтин. Нападники вирізали жертвам серця і вистрілявши трохи набоїв, зникли. Якщо це були солдати, в цьому немає нічого дивного -- вони знали місцевість. Вони пішли геть, ставлячи ноги у свої сліди. Всі, хто коли-небудь воював взимку, знають цей фокус. А сніг, який падав у той час, блискавично затер контури слідів, дозволяючи тільки визначити в якому напрямку вони пішли.

-- Чудова дедукція. Гідне поваги те, як ви відкинули будь-який містицизм. Вражаюче! – кинув Кутєпов ущипливо.

Його очі блимнули в напівтемряві, немов у тигра на полюванні.

-- Мене так виховали, -- відповів я обережно. – Комсомол, потім партія…

-- Разумовський – скоріше дворянська фамілія?

-- Це фамілія пастушка, якого цариця затягнула в ліжко і віддячилася кількома титулами, -- вицідив я, крізь стиснені зуби. – Зрештою, на світі багато Разумовських.

-- Звичайно, маєте рацію, -- ввічливо притакнув енкаведист. – Повертаючись до справи, в мене є дещо для вас, ми знайшли це в квартирі підозрюваної. – Він простягнув невелику, оправлену в червону шкіру книжку. – Здається, її підкинули недавно, так твердить Бахалова, а так, як ми не знайшли на сторінках її відбитків пальців, можна припустити, вона каже правду.

Я ледь стримався, щоб не схопити Кутєпова за горло. Він дав мені книжечку тільки тепер, коли Бахалова була вже мертвою, вбитою за моєї згоди, в присутності трьох свідків з НКВД. Браво, товаришу Разумовський! Ви проявили свій видатний інтелект і професіоналізм… Залишалося тільки сподіватися, що жінка дійсно нічого не знала про переданий їй текст. Всю решту дороги я мовчав – волів не відзиватися, конфронтація з НКВД не виправила б ситуації, хоча вираз обличчя задоволеного з себе чекіста діяв мені на нерви. Я попрощався з Кутєповим біля будинку на Марата, де він пересів у свою машину, і проінструктувавши водія, пішов нагору. Хлопці привітали мене гарячим чаєм і стаканчиком горілки. Я випив одне і друге, закусив квашеним огірочком, який вони вичарували невідомо звідки, після цього відправивши геть всіх крім Рюміна, переглянув записник за столом. Всупереч моїм очікуванням, в ньому не було жодних інструкцій чи заклять, не описувалося блюзнірських церемоній. Написана туманною, малозрозумілою мовою, в ній йшлося про “втрату душі”, з посиланням чи то на доктрину гностиків, чи то на окультні теорії. Я не знайшов жодної згадки про культ канібалів.

-- Що скажеш? – запитав я, протягнувши книжечку Сашкові.

Він обережно відкрив її, понюхав – вона пахнула, як свіжа газета – і буркнувши щось під носом, заглибився в книжку. Побачивши, що читання займе трохи часу, я дістав з шафи бляшанку зі свининою, кількома рухами ножа відкрив її, та вигорнув вміст на тарілку. Це відразу відірвало Сашка від написаного, він зиркнув на мене з тривогою в очах – наше становище вимагало суворої економії продуктів, а це не так просто серед постійно голодних людей, порушення правил, перевищення денної норми призводило до примусового голодування. При таких морозах його можна було й не пережити.

-- Спокійно! – засміявся я, побачивши вираз обличчя Рюміна. – На завтра я домовився про додаткову хавку, майорський пайок. Привезе його особисто моя солодка Надя Елізаровна, цариця офіцерської кухні.

Я розділив консерву, налив горілки. В ГРУ, звичайно ж, дотримуються службової субординації, але командири не тримають своїх людей на відстані, намагаються жити, як вони. Принаймні, на завданні…

Повеселілий Рюмін охоче потягнувся за стаканом, закусив тушкованкою і повернувся до записника. Перш ніж я з’їв свою частку, в дверях з’явилися Котушев і Дрозд, за їхніми спинами я побачив дівчину з першого поверху. Ну, так, відчули запах хавки.

-- Як малу звати? – я штовхнув Сашка в бік.

-- Вєра, -- буркнув той, не відриваючись від книжки.

Я кивнув головою, витираючи тарілку від залишків консерви. Вєра… Так як Бахалова. Ничего! Та вже мертва, не будуть мені плутатися.

-- Слухаю вас, -- звернувся я суворим тоном до підлеглих.

-- Ми тільки хотіли перевірити, чи наш командир з глузду з’їхав, чи… -- Котушев замовк, сповнений надії.

Хлопець втягнув щоки, вдаючи виснаженого від голоду, після цього невинно посміхнувся.

-- По пів консерви на брата, -- оголосив я, дивлячись на нього з-під лоба.

-- А вона? – зиркнув позад себе Дрозд.

Я весело пирхнув – ще трохи й, зі збільшеним продуктовим пайком, повернеться цивілізація, лейтенант Дрозд саме заступився за даму…

-- Хай буде! – махнув я рукою. – Вона теж.

*****

Я сикнув, необережно доторкнувшись до розпаленої пічки, тихо вилаявся і прикрив дверцята. Я насилу відірвав погляд від полум’я, вогонь справляв враження домашнього притулку, зараз майже не доступного в Ленінграді з огляду на всеохоплюючий холод. Тут ти замерзав навіть в ліжку, під грубою ковдрою, день за днем. Просто інколи менше, ніж завжди. В кутку кухні – як не крути, найціннішої кімнати в цілій квартирі – біля вікна, стояла встановлена ще попередніми жильцями буржуйка. Раніше ми нею не користувалися, бо в неї була забита димова труба, але тепер, в припливі доброго гумору після додаткової вечері, Дрозд – син сажотруса – привів обладнання у робочий стан. От, що чинить трохи хавки… Рюмін ще раз докладно оглянув шкіряну обкладинку і недбало кинув книжку на стіл. Незважаючи на сутінки, було виразно видно хмарки нашого дихання. В мене навіть не було бажання поглянути яка температура. Зрештою, яка різниця? Йобаний холод, та й годі.

-- Обкладинка, здається, походить з паризької школи; лінійне тиснення, подвійна оправа, -- буркнув нарешті Рюмін. – Наші робили це трохи інакше. Мабуть, її здерли з якоїсь іншої книжки, тут їм такої не зробити. Козляча шкіра, позолота… На їхнє щастя жодних написів. Зате всередині явна фальшивка. Ще чути запах друкарської фарби.

-- Це я і сам здогадався, Вотсоне, -- підсумував я саркастично його висновки. – Скажи мені щось, чого я не знаю.

-- Тоді виникає запитання: якого біса тобі її дали? Адже Бахалова мертва, вони взагалі не мусили про це згадувати.

-- Факт, – я задумливо кусав губу. – Може Кутєпов побоявся затаїти інформацію? Врешті-решт Главком…

-- Але це фальшивка, а ніяка не інформація. Маячня укладена з кількох дебільних творів протягом години чи двох. Страх може зупинити Кутєпова від саботажу слідства, кінець кінцем він знає, що ми знаходимося в одній зв’язці, однак в цьому є ще щось… Він щось вивідав у Бахалової.

-- Отже… Чекай! – крикнув я. – Ця погань намагається зупинити мене від пошуків книги, справжньої книги, де описуються ідеї, якими керуються Досконалі, у випадку, якби хтось шепнув мені про її існування. Він хоче, щоб я злегковажив таку інформацію, вважаючи, що це якась дурня! Коханка Бєляєва розповіла йому про це.

-- Так! – підтвердив Рюмін, стукнувши кулаком об стіл. – Ось що він задумав! Але навіщо? Якщо книжка, справжня книжка, містить щось істотне для нашого слідства, ми провалимо завдання і нас поставлять поміж стінкою і екзекуційним взводом, він стоятиме поряд з нами. Йому не викрутитися. Рішення прийматиме особисто товариш Сталін, а йому все равно, полковник чи майор, НКВД чи ГРУ… -- закінчив він тихіше.

-- А якби книжка не мала нічого спільного зі слідством? – запитав я. – В ній не було ніякої важливої інформації, а тільки…

-- Так?

-- А тільки опис, як стати Досконалим. Не в сенсі, як вступити в секту, а технічні подробиці цього… перетворення. Бо справа тут не в морозостійкості, а принаймні не тільки.

-- Левітація? Проходження крізь стіни? Невидимість? – почав кепкувати Рюмін.

-- Не має значення, -- буркнув я. – Не відхиляйся від теми, напрошується один очевидний висновок: ми повинні діяти швидше і випередити товариша Кутєпова, першими знайти цю книжку. Якщо, ясна річ, вона існує… Нерозумно було би тратити час на якусь дурню.

Він кивнув головою, однак я бачив, що його щось непокоїть, кілька разів він відкривав і закривав рота, немов не міг зважитися, сказати мені щось, чи краще промовчати. Я терпляче чекав.

-- Румунія, -- видушив він з себе нарешті. – Пам’ятаєш завдання в Румунії?

Я стиснув зуби. Пам’ятав звичайно. Ми, радянські люди, відкидаємо всякі буржуазні забобони, не віримо ні в Бога, ні в чари. І ми маємо рацію, Бога не існує – найкраще це доводить історія людства, а магія і всякі фокуси-покуси – вигадки марновірних селюків. Однак, інколи… Кожен офіцер ГРУ, від капітана і вище, отримує доступ до досьє, які описують особливо небезпечні завдання – для перестороги й науки. Минулого року було відправлено елітний підрозділ военной разведки – Московский Отряд Специального Назначения – в один з румунських монастирів. Не знаю, в чому полягало само завдання, в документах це не вказувалося, однак було зроблено наголос на кількох питаннях: завдання виконано, втрати особового складу – тридцять двоє вбитих з сорока восьми, що брали участь в операції, у противника виявлено алергію на срібло. Алергія -- нормальна річ, сам був свідком, як один з моїх людей помер після укусу звичайної бджоли, хоча факт, що стільки алергіків зібралося в одному місці змушував замислитися, але такі втрати… В монастирі жило шістнадцять ченців, а кожного з посланих туди хлопців, я б сміло поставив проти десяти солдатів, дійсно добрих солдатів… Можливо справа була в наркотиках, під час боїв на Філіппінах американських солдатів якийсь час вирізали озброєні тільки мачете тубільці, які вискакували з джунглів – вони були настільки обдовбані, що не відчували ні страху ні болю, за повідомленнями, вони навіть менше кровоточили. Звичайно, їх можна було вбити, але складно, дуже складно…

-- Спокійно, Сашко, -- зітхнув я. – Достатньо великого калібру і потрібно стріляти в голову. Може хтось і встигне натиснути на гачок чи штрикнути ножем з кулею в серці, але з мізками на стелі – ніколи в житті. А щодо книжки…

-- В мене є ідея, -- перебив мене Рюмін. – Сьогодні я був в бібліотеці й архіві, хотів побачити, як собі радить Дрозд, але…

-- Так?

-- Це безнадійна робота, -- знизав той плечима. – Самі ми нічого не знайдемо, про це й мови не може бути. Частину документів намагалися вивезти, тепер там такий безлад, що ніхто не знає, де що знаходиться. Крім співробітників, -- додав він. – Проте більшість з них має хоч якесь поняття тільки про свої відділи. За весь архів відповідає такий собі професор Данкель.

-- За походженням німець, правильно? – вставив я швидко.

-- Так, в нього німецькі предки, щоправда, він член партії, але в теперішній ситуації потрібно зовсім небагато, щоб запідозрити когось в шпигунстві, отже він повинен прислухатися до наших… аргументів.

-- Чудова ідея, -- похвалив я. – З самого ранку зайдемо до професора. Але зараз, -- я широко позіхнув. – Пора спати. Це був важкий день.

З-за дверей почулися звуки гітари, за мить до них доволі гармонійно долучило тріо чоловічих та жіночого голосів – дівчисько явно побороло сором’язливість:

Как на Киевском вокзале

Меня блядью обозвали.

Ну какая же я блядь,

Если некому ебать.

-- Діти, -- пробурмотів я. – Діти.

*****

Хтось затикав мені ніс і рот, мені бракувало повітря. Я різко виринув зі стану несвідомості, відштовхуючи нападника. Біла, як полотно Вєра показувала на вікно, видаючи дивні, хриплі звуки. Я відчував кислий запах її страху, в ранковій напівтемряві бачив викривлене від жаху обличчя. З вулиці доносився тупіт важких військових чоботів. Біля воріт будинку крутилося кільканадцять осіб, тріщали під сокирами дошки. Досконалі. В цивільному одязі, але озброєні “пепеша” і пістолетами, без кожухів, шуб і шапок. Нечулі на мороз. Я блискавично прийшов до тями й не зважаючи на холод, що кусав мене за босі ноги, вибіг в коридор, на льоту вихопивши з-під подушки зброю.

-- Ко мне, ребята, ко мне, -- гаркнув я.

Дрозд і Котушев причаїлися за купою дров, Рюмін викрикував щось в телефон – я сподівався, він встигне викликати допомогу, розраховувати на сусідів не доводилося. Загупали кроки по сходах, з прошитих довгою чергою дверей посипалася тріски. Почувся тріск – двері до квартири розчинилися настіж. Я вилаявся від безсилля, пістолети не допоможуть проти такої переваги, тільки Котушев, який походив з Сибіру, припав до прикладу “мосіна”, ну, так – мисливець нікуди не ходить без своєї гвинтівки… В моїй голові пролетіли тисячі думок, незв’язаних між собою образів, я гарячково міркував: звідки цей напад? Який мій вчинок спровокував його? Хто нацькував на мене Досконалих? Розлючений арештом коханки Бєляєв? Дурня. Якби він мав щось спільного з канібалізмом, Бахалова відразу ж здала б його. Він звичайний злодій і опортуніст, нічого більше. Кутєпов? Обманув мене і вбив Бахалову, перш ніж я встиг її допитати – факт. Однак якби я вперся, що хочу поговорити з нею, він не зміг би стати мені на заваді -- ба! – навіть не посмів би. Якщо я загину, він буде першою особою, від якої Главком зажадає пояснень, а це не жарти, ой, ні… Ну і звідки сектанти знали мою адресу? Якби хтось слідкував за мною, я б з легкістю зауважив, зараз вулицями Ленінграда ходили тільки ті, хто мусив, в натовпі не заховаєшся. Кутєпов знав де я мешкаю, але крім нього… Надя! Я сказав їй свою адресу! Вона запропонувала завезти продуктові пайки тільки після того, як я натякнув, що Бахаловою цікавиться НКВД. І до того признався, що я не лейтенант, а майор. Якщо вона належала до Досконалих, їй було неважко зіставити факти… Надя, ти суко!

Раптово з’явилося бородате обличчя, в очах якого сяяв фанатизм, а через секунду зникло в кривавому місиві, сухо гавкнув “мосін”. Рюмін вихилився зі своєї кімнати і з широким замахом кинув гранату на сходи. Ми припали до підлоги, над головами засвистіли обламки.

-- Ко мне! – викрикнув я знову, стріляючи до сектантів, які кинулися в атаку.

Хтось відповів вогнем, на щастя схибив. Котушев, пригвинтивши багнет до карабіна, заблокував вузький прохід між купою дров і стіною, та майстерно бився, даючи мені час перезарядити зброю. Дрозд з Рюміним зникли в одній з кімнат, їх атакувало кілька нападників. Я встиг зарядити три патрони, і всі вистріляв у м’язистого здорованя, який схилився над порубаним сокирами Котушевим. Поруч лежали якісь трупи, хлопець не віддав життя даром. Побачивши, що наступні вороги перескакують імпровізовану барикаду, я втік до кімнати. Першого, який забіг за мною, я вдарив коліном в пах. Коли він зігнувся вдвоє, я лупнув його по шиї рукояткою пістолета. Закінчилися патрони? Ничего! – в мене в руках надалі був кілограм заліза. Наступного я тріснув “токарєвим” по плечу, але чомусь це не справило на ньому ніякого враження. Сталева ключиця чи що? Він штовхнув мене відкритою долонею, немов під час дружньої суперечки, але я відлетів до стіни, наче після зіткнення з вантажівкою. Я хотів встати, проте моє тіло ні з того, ні з сього, перетворилося у важкий, розтоплений метал, я безпорадно дивився, як до моєї шиї летить вістря сокири. Перш ніж мене досягнув поцілунок смерті, в раптовому, болісному спалаху світла я побачив, як Вєра кружляє зі сталевим лезом в руці, моє обличчя скропила тепла кров. Жахливий удар витіснив рештки повітря з моїх легенів і я провалився в темряву.

*****

Я прийшов до тями, чуючи підвищені голоси.

-- Потрібно негайно доповісти про ситуацію!

-- Давай почекаємо, може опритомніє.

Мої друзі – Мануїльський і Кутєпов… Я з зусиллям підняв, немов не свої повіки, якусь мить бачив тільки сіро-білу пляму, відчув, що хтось зволожує мені губи. Невпинно моргаючи, я прогнав з очей туман, який застилав мені зір. Поряд з лікарняним ліжком сидів Рюмін – блідий, з побитим обличчям, але на око живий-здоровий. Відносно здоровий. Звуки сварки добігали з коридору. Я спробував сісти, однак мене прошив такий потворний біль, що я відразу впав на подушки.

-- Лежи, -- буркнув Рюмін. – В тебе поламані ребра і струс мозку.

-- Що з хлопцями? – запитав я, насилу пропихаючи слова через засохле горло.

-- Дрозд отримав кулю в живіт, але видряпається з цього, Котушев втратив вухо, в нього тріснув череп і розрубане сокирою плече. Зараз непритомний.

-- Які… прогнози?

Сашко апатично знизав плечима.

-- Хто ж то знає?

-- Яким чудом я вижив?

-- Тебе врятувала наша знайда, Вєра Туркул. Зірвала зі стіни шаблю і відрубала голову покидьку, який хотів тебе прикінчити. Відразу після цього приїхав черговий взвод з гарнізону.

-- Шаблею?! – вигукнув я недовірливо.

-- Шаблею. Здається ти купив собі життя за пів консерви, -- ствердив він кислим тоном.

-- Кажеш, її фамілія Туркул?

Той кивнув.

-- Чому ти раніше мені не сказав?!

-- Ти не питав, -- він знов знизав плечима. – Зрештою, здається я поступив правильно?

-- Можливо, -- відповів я, уникаючи його погляду. – Поклич лікаря і тих двох, -- наказав я.

Він важко зітхнув, проте встав з крісла, за якусь мить я побачив старшого, гладкого чоловіка в білому халаті, за ним до палати зайшли Кутєпов і Мануїльський.

-- Майор Дадушев, -- представився лікар.

-- Поставте мене на ноги, лікарю. Я повинен бути в стані ходити.

-- Про це не може бути й мови! – сказав він різко. – Стан, в якому ви знаходитеся, товаришу, повністю виключає…

-- За наказом Главкома, -- прошепотів я.

Несподівано мене почало нудити, я вирвав у миску, яку поспішно підсунув Рюмін.

-- Самі бачите, -- сказав лікар вже лагідніше. – Правда, я міг би міцніше забинтувати вам грудну клітку і ввести якісь стимулянти, однак будь-яке надмірне фізичне зусилля може викликати пробиття легенів і внутрішній крововилив. Я не можу взяти на себе відповідальність за…

-- За наказом Главкома! – повторив я.

-- Ну, гаразд, якщо ви вимагаєте цього при свідках… За кілька хвилин я буду готовий, -- пообіцяв він.

-- Товаришу Кутєпов! – покликав я тихо.

Енкаведист підійшов ближче, став у недбалу позу, міряючи мене понурим поглядом. Він явно був незадоволений мною. Його розлютила моя необережність? Боявся, що йому доведеться виправдовуватися перед Сталіним? Байдуже, хуй ему в рот!

-- За наказом Головнокомандувача! – почав я твердо, почекав поки він стане струнко, ніжка до ніжки, п’яти разом. Виходило йому не дуже, було видно, він до цього не звик, а тут, курва, треба, люди дивляться. – Завдання: заарештувати лейтенанта Надію Елізаровну Успєнську, не допитувати, не допустити втечі, спроби самогубства, будь-якого контакту з сторонніми особами, про виконання доповісти, -- продовжив я.

-- Але…

-- Мовчати! – гаркнув я.

Той замовк. Його щоки почервоніли, як цегла. Він чудово розумів -- в цю мить має значення тільки факт, що я маю право видавати накази від імені Главкома. Найменша непокора і товариш Кутєпов опиниться в таборі, байдуже, що він полковник.

-- Взяти на себе контроль над морозостійкими добровольцями, не допустити втечі, паніки, розповсюдження чуток. До мого прибуття запевнити їм нормальні умови, гаряче харчування, змогу відпочивати в теплому приміщенні, -- закінчив я.

Енкаведист стиснув губи так міцно, що вони нагадували рану, зроблену бритвою, але промовчав.

-- Взяли живцем якихось сектантів? – запитав я.

-- Тільки двох, -- відповів він. – Обидвоє знаходяться в стані, який виключає допити. Може за тиждень-другий…

-- Охороняти їх двадцять чотири години на добу, -- наказав я.

Кутєпов послушно кивнув головою.

-- Я вже віддав відповідні накази, -- запевнив він.

З допомогою Рюміна, який підтримав мене за плечі, я сів на ліжку, до невеликого приміщення – тільки зараз я зауважив, що отримав окрему палату – зайшов лікар в товаристві двох медсестер.

-- Ага, і виділіть мені групу з машиною, -- крикнув я Кутєпову в дверях.

-- Я можу чимось допомогти? – запитав Мануїльський.

Я сикнув, коли медсестри взяли мене під руки, змушуючи прийняти дивну, напівпташину позу з відведеними від тіла ліктями. Було боляче.

-- Є дещо, товаришу генерале, -- признав я.

-- Дихайте діафрагмою, -- наказав Дадушев, обмотуючи мені груди наступними верствами полотна.

Я пояснив Мануїльському в чому справа, спостерігаючи куточком ока, як біля мене метушиться медик. Лікар сформував навколо моєї грудної клітки щось на зразок грубої на пів сантиметра броні; жорсткої, яка явно обмежувала рухи. Я сподівався, що цього буде достатньо, аби не допустити переміщення зламаних ребер. Я не божевільний, але інтуїтивно відчував, що мало бракує, аби товариш Сталін почав вимагати звіт про результати слідства -- ад'ютант Главкома, якому я доповідав по радіо, виказував щораз більше занепокоєння.

-- Вважайте це зробленим, -- пообіцяв Мануїльський, після чого направився до виходу.

Мене це не здивувало, щоправда, він міг виконати моє прохання одним телефонним дзвінком, але, очевидно, волів зробити це більш делікатно, зберегти певну дистанцію. Дослівно. Якщо, як люблять говорити американці, лайно потрапить у вентилятор, краще відсунутися. На цьому закінчилася солідарність армії з військовою розвідкою…

З допомогою Рюміна я одягнувся і вислухавши на прощання настанови лікаря, вирушив у пошуках енкаведистів. Я сподівався, що Кутєпов залишив мені таких, які в стані дорахувати до десяти. В мене не було вибору, доводилося скористатися їхньою допомогою, бо ані я, ані Сашко не дуже придатні для погонь, чи слідчих дій. Щоправда, я припускав, що професора Данкеля потрібно буде скоріше приводити до тями, ніж переслідувати чи лупити по морді, проте ніколи не відомо, візьмемо наприклад Надю Елізаровну чи хоча б Вєру Туркул. Вєра… Теоретично, вона могла не мати нічого спільного з генерал-майором білої армії Антоном Туркулом, однак я сильно в цьому сумнівався. Дорогий і скоріше за все не крадений одяг, навіть її білизна, здається, була шовковою, тільки зараз до мене дійшло – голод дійсно отупляє – те, як вона володіла шаблею… Ні, вона не була фехтувальницею, але хтось показав їй, як тримати клинок. Принаймні, для забави. Не так просто відрубати голову. Туркул перебував у еміграції, але родина могла залишитися тут, було б дивно, якби його кревні підтримували більшовиків. Якщо я мав рацію, молода Туркул залишалася в живих тільки завдяки злочинному недбальству наших органів безпеки. Правда, це не велика проблема, в будь-яку мить її можна розв’язати.

*****

Данкель виглядав на понад шістдесят років, але це могло бути внаслідок недоїдання. Чітко окреслене, суворе обличчя перетинав помітний шрам. Може він в молодості бився на дуелі? Червоно-синій шрам контрастував з восковою шкірою і риб’ячими очима. Дещо піднята – скорочення м’язів тому, що він постійно користувався моноклем? – права брова чоловіка викликала враження неприступності й зарозумілості.

Я сидів за столом в його кабінеті, професорові довелося вдовольнитися скромним, кривоногим кріселком. Що ж, інколи краще відразу показати, хто тут головний.

-- Мені потрібні всі дані на тему Досконалих і канібалів, -- сказав я без довгих вступів.

Я не показав документів, мундири енкаведистів, що прибули зі мною, все пояснювали.

-- Я все-таки попросив би… -- почав він, міряючи мене холодним поглядом.

-- Книжка! – прохрипів я, перебиваючи його. – Я знаю, що в ваших архівах зберігається книжка про секту!

Правду кажучи, я зовсім не був в цьому впевнений, але ребра, які пульсували болем, не дивлячись на пов’язку, і постійні запаморочення не налаштовували надто дружньо до зарозумільця. Здається, професор свято вірив у нісенітниці про комуністичне правосуддя і почувався в безпеці. Якщо виникне така потреба, я покажу, що він помиляється; двоє похмурих, дебелих чекістів тільки чекали на мій наказ – перед цим я повідомив їм, що слідство контролює особисто Главком.

-- В нас дійсно є така книга, -- відкашлявся дещо нервово Данкель. – Йдеться про обряди, які прийшли до нас найімовірніше з Китаю, ще в дев’ятнадцятому столітті. Мабуть, хтось з мореплавців чи мандрівників… Книжку написано тут, на місці, вона потрапила в руки агентів охранки під час якогось слідства.

-- Пам’ятаєте, пане професоре, що це було за слідство? – запитав я швидко.

Я автоматично вжив слово “господин”, енкаведисти зиркнули на мене косо, в очах Данкеля промайнула весела іскра.

-- Про ритуальний канібалізм, -- повідомив він мене з поблажливою посмішкою. – Вирізання сердець. Не впевнений, але, здається, про це писали “Судові відомості”. Здається на початку сімдесятих років, -- він задумливо потер скроню.

-- Сашко, -- я звернувся до Рюміна. – Йди з професором, принесіть книжку і ті газети.

Рюмін поспішно пішов за Денкелем, рухом руки я відправив за ними чекістів. Трьох озброєних осіб для ескорту підстаркуватого науковця, мабуть занадто, але я не міг дозволити собі жодних помилок, не зараз. Я знав, що або закінчу слідство протягом кількох найближчих днів, або заплачу головою за брак компетенції. Таке життя.

Очікуючи на повернення Данкеля, я міркував, що робити з Вєрою Туркул. Не було над чим сушити собі голову – існувало тільки дві можливості: донести на дівчину, або завербувати її в агентуру ГРУ. Я схилявся до другого варіанта, хоча врешті-решт все залежало від неї. Якщо вона відмовиться… Однак зі своїми зв’язками, я був готовий закластися, що вона родичка Антона Туркула, дівчина становила б цінний набуток. Також з огляду на психічні дані. Наше життя переповнює насилля: чоловіки лупцюють жінок, сильніші знущаються з слабших, триває світова війна, однак тільки мізерний відсоток людей, замішаних в це насилля, в стані битися при явній перевазі ворога. Звідси комісари, які мають право видавати й негайно виконувати вироки смерті, звідси загороджувальні загони й драконівські покарання за боягузтво під час бою. Вєра довела, що належить до цієї меншості, було б нерозумно цього не використати.

Мої роздуми обірвав стук чобіт: спокійні, розмірені кроки когось, хто нікуди вже не спішить, перепліталися з відголосами енергійної ходи. Поверталися мої люди.

-- Є! – вигукнув Рюмін, зупинившись в дверях.

Він кинув на стіл кипу пожовклих газет, показав невеличку, оправлену в шкіру книжку. Я побіжно переглянув кілька номерів “Судових відомостей” – нічого цікавого: вони описували звичним для минулого століття емоційним тоном слідство в справі ритуальних вбивств. Автор неясно натякав, що ці, як він називав, “чужі російському духові звірства” могли відбуватися тільки під впливом ворожих, найімовірніше, анархістських або комуністичних сил. Цікаво, що вони б написали, якби знали, що через понад півстоліття комуністи будуть боротися з тією самою проблемою? Може цього разу вони б звинуватили націоналістичні чи монархістські угрупування. Я вже казав, що історія потішна штука?

Я простягнув руку по книжку, важко зітхнув, побачивши російський текст впереміш з латинськими й французькими вставками. Були часи, коли вважалося, що така мішанина мов диявольськи хитра. Я запитально поглянув на Сашка – він володів французькою і латинською краще за мене. Чесно кажучи, набагато краще.

-- В книжці містяться технічні подробиці, -- доповів він. – Описуються питання пов’язані з сектою.

Я не випитував деталі, волів, щоб люди Кутєпова не довідалися лишнього.

-- Товаришу професоре, -- звернувся я до Данкеля. – Вирушайте до гарнізонної в’язниці номер одинадцять, там вас допитають. Це тільки формальність, проте доволі важлива, -- додав я, побачивши, що він збирається протестувати. – Зрештою, це у ваших інтересах, там ви будете в безпеці, Досконалі не гребують ніякими засобами, я переконався на власному досвіді, -- я болісно скривився.

-- Скільки мені там сидіти? – огризнувся Данкель. – Моя праця…

Я зупинив його лінивим жестом. Дивно, він не виглядав на переляканого, швидше на розлюченого. Це не була природна реакція, навіть, якщо він не боявся сектантів, все одно ним зацікавилося НКВД, що – цілком слушно – вважалося дуже поганою справою. Невже він сподівався, що його врятує партія? Нехай собі сподівається, бідолаха, на здоров’я…

-- Гадаю, ми ще сьогодні розгромимо організацію Досконалих, -- запевнив я. – Тоді відвеземо вас додому.

Данкель зміряв мене похмурим поглядом, але його підганяли енкаведисти, тож він вийшов, відмовившись від подальшої суперечки.

-- Що далі? – запитав Рюмін.

-- А що далі? Починаємо тестувати наших “добровольців”.

Я встав з-за стола і опираючись на плече Сашка, пошкутильгав до виходу.

Поки ми їхали до лікарні, Рюмін швиденько перекладав мені фрагменти книжки.

-- “Безсмертні присягають не відкривати нікому таємниці. Кров Вчителя творить в крові адепта Зародок, який розвивається дев’ять місяців, називається це Зміна Реальності. Коли Зародок перетворюється в Дитину, її потрібно годувати”… До біса, що означає principe vital?! – гаркнув він. – Підстава життя? Принцип…

-- Немає значення, -- буркнув я. – Що там далі? Коротко.

-- Так от, найголовніший вчитель, хтось, хто довів святу хворобу, так вони це називають, до фінальної межі. Вигодував Дитину.

-- Давай вгадаю. Їх потрібно годувати серцями?

-- Саме так. Отже, вони називають вчителя батьком, незалежно від статі, певні фрагменти вказують, що це може бути й жінка, бо тільки “батько” може їх “запліднити”.

-- З якою метою?

-- Знаєш, не дивлячись на всю цю містичну тарабарщину, це дивовижно нагадує щеплення. Хвороботворні бактерії передаються через кров вчителя, кров самого адепта протягом дев’яти місяців становить поживне середовище, потім його потрібно… гм… збагачувати.

-- Чим відрізняється серце від будь-якої іншої частини тіла?! Дурня якась!

-- Мені звідки знати? – Рюмін пошкрябав потилицю. – Ми не лікарі, та й медицина ще не сказала останнього слова. Може справа в складі крові чи вітамінах? До серця здавна відносяться по-особливому…

-- Ага, канібали, -- закінчив я. – Не пизди, Сашко. Що далі?

-- Ну, вони вірять, що можуть осягнути статус надлюдини. Знаєш, -- він пирхнув сміхом. – Є такий американський комікс…

-- Сашко!

-- Морозостійкість – це тільки перший симптом, він проявляється ще на стадії Зародка, на самому початку. Пізніше до неї додається надприродна витривалість і сила, цитую: “тіло, тверде мов алмаз”. Думаю, це останнє не слід розуміти дослівно… Нарешті довговічність і фізичне безсмертя. Все це залежить від часу, чим довше живе адепт, тим більше отримає “дарів”. На фінальній стадії “хвороби” він перетворюється в “Справжню Людину” і “живе вільний, долаючи століття”.

-- І весь час повинен їсти людські серця?

-- Здається, ні, -- відповів вагаючись Рюмін. – Я ще не прочитав до кінця, але, начебто, канібалізм відноситься тільки до головної фази “годування Дитини”.

-- А що означає згадка про “волю”?

-- Звідки мені знати? Може йдеться про те, що Досконалий абсолютно не залежить від оточення? Не хворіє, не старіє, довгий час не мусить їсти та пити, може не дихати цілими тижнями, впадати в щось схоже на транс. Уяви собі, ти живеш в часи, які тобі не подобаються, отже знаходиш якесь відлюдне місце, засинаєш і через багато років прокидаєшся вже в новій реальності, вільний…

-- Капітане Рюмін!

-- Перепрошую, -- буркнув він. – Загнався.

До лікарні ми доїхали мовчки.

*****

Добровольці вже чекали; голі по пояс, приковані до солідної огорожі, що оточувала лікарню. Залізні прути, товщиною в чоловічу руку, гарантували, що жоден з них не втече, навіть, якщо він сектант. Про всяк випадок територію оточували озброєні до зубів солдати НКВД. Мене не розізлило, що Кутєпов розпочав тест без мене, час підганяв. На обличчях, виставлених на мороз, людей я зауважив надію, змішану з тривогою. Мабуть, їм не дуже подобалися наручники й енкаведистська охорона, з іншого боку, морозостійкість – не злочин. Принаймні, досі не була…

До мене підбіг Кутєпов, я зауважив у його рухах якусь нервовість.

-- Товаришу майоре! – видихнув він. – Я повинен вам…

Я зупинив його жестом, підійшов ближче до шеренги напівголих солдатів. Кілька вже почало синіти.

-- Відведіть їх у лікарню, викупайте в гарячій ванні, зігрійте. Також перевірте, чи немає в них обморожень, -- наказав я.

-- Слухаюся! – відповів той похмуро.

В тоні чекіста вчувалася нова нотка, якась жалюгідна, принижена жорстокість. Невже щось трапилося? А, так, мабуть, він довідався, що я знайшов книжку.

Побачивши, що найбільш замерзлих розкували і відвели в будинок, решта добровольців піднеслися на дусі: випрямилися, почали зиркати на суперників. Рюмін пообіцяв переможцям по п’ять кілограмів консерв і дві літри горілки, було за що боротися.

Я почув, як за спиною скрипнув сніг – це був один з тих ясних, безвітряних днів, коли крижані обійми ленінградської зими докучали менше ніж зазвичай, були майже дружніми.

-- Я повинен доповісти вам про дещо, -- промовив Кутєпов непевно.

-- Так?

-- Данкель… Машина, якою його перевозили впала у воду.

-- У воду?!

-- Розумієте, в порту біля берега розбивають лід, щоб запевнити маневреність кораблям.

-- Як він там опинився, адже це не по дорозі?! – закричав я розлючено.

-- Не знаю, -- він опустив голову.

Я глибоко вдихнув, мене миттєво закололо в грудях.

-- Якщо він належав до секти…

-- Я беру всю відповідальність за те, що трапилося на себе, там їхали мої люди, -- промимрив він. – Може вони всі загинули.

-- Побачимо, -- зітхнув я.

Не було сенсу плакати над розлитим молоком. Зрештою, якщо вони впали у воду, то при такій температурі… Я не мав наміру проливати сльози за Данкелем, а тим більше за двома чекістами.

Нетерплячим жестом я наказав звільнити наступних солдатів – вони тремтіли від холоду, один осунувся на коліна, ледь не втрачаючи свідомість. Уважно поглянув на тих, хто залишився, вони почувалися добре, напрочуд добре. Неприродньо бліді – нічого дивного, двадцять градусів нижче нуля, це вам не жарти – проте вони не виявляли жодних інших ознак переохолодження: ознобу, заціпеніння м’язів, спазмів. Щоправда, я бачив, як солдати, що походили з Сибіру, щоранку натираються снігом, але це тривало тільки кілька хвилин, відразу після цього вони поверталися до теплих хат і землянок.

-- Поклич якогось лікаря, -- звернувся я до Рюміна.

Той мовчки побрів у лікарню. Сам я теж був змучений, мріяв про гарячу ванну і відпочинок.

В Дадушева був такий собі вираз обличчя, білі хмарки, що вилітали з його вуст, наводили на думку поспішне сопіння локомотива: пуф, пуф, пуф. Огрядний лікар не справляв враження людини в хорошій фізичній формі, однак задишку викликала не втома. Дадушев боявся.

-- Що ви про це думаєте, лікарю? – почав я розмову.

-- Це не люди, -- прошептав той. – Вони стоять тут майже годину…

-- І?

-- В них повинен бути озноб, адже організм бореться з переохолодженням, генеруючи тепло через рух, через тремтіння м’язів. Це абсолютно не залежить від волі, це неможливо зупинити, а вони… -- в нього затремтів голос, він замовк.

-- Облийте їх водою, -- наказав я.

Кілька енкаведистів поспішно виконали мій наказ, у вікнах лікарні виднілося щораз більше облич. Добре, нехай дивляться.

-- Що далі? – запитав нервово Кутєпов.

-- Почекаємо, -- відповів я, споглядаючи, як вода стікає з солдатів. – Здається, що залишилися тільки сектанти, але хотілобся…

Мене обірвав розлючений рик. Один з прикованих до огорожі солдатів кинувся вперед і, порвавши потужним ривком кайдани, вдарив у груди ближнього енкаведиста. Той впав на сніг з розкинутими над головою руками, немов дитина уві сні. Почулися постріли.

-- В ноги! – заверещав я. – Стріляйте в ноги!

Солдати в паніці, відразу відкрили хаотичну пальбу, але з кожною миттю обстріл щораз точніше концентрувався на сектантові, який петляючи, намагався втекти. Перш, ніж він впав, в нього поцілили кільканадцять разів, і не тільки в ноги.

-- Ходімо! – наказав я білому, як стіна лікарю. – Іншим, -- сикнув я гнівно Кутєпову. – Негайно надіньте додаткові кайдани!

Не дивлячись, чи виконують мій наказ, я поспішив до пораненого.

-- От же ж курва… -- Рюмін перевернув солдата на плечі. – Сімнадцять, в нього попали сімнадцять разів! – сказав він за мить.

Рани майже не кривавили, м’язи досконалого сіпалися, немов хотіли підняти з землі безвольне тіло.

-- Легені, дві рани в животі, він повинен стікати кров’ю, як недорізана свиня, -- сказав Дадушев тремтячим голосом.

Раптово повіки раненого піднялися, з вуст вирвався повний люті й болю крик.

-- Негайно в лікарню! – вирішив я.

-- Ви хочете його врятувати? – запитав медик.

-- Я хочу його допитати, -- відповів я холодно.

-- Я підстрахував інших, -- видихнув Кутєпов. Явно стривожений полковник не відставав від мене ні на крок. — Подвійні кайдани на руки й ноги, будемо сподіватися, цього вистачить… Адже вони царські, ще з часів охранки, -- додав, показуючи на руки сектанта, якого несли енкаведисти.

Дійсно – стальні кільця, товщиною в палець, справляли враження надійних. Хіба що були порвані…

-- Це не ваша вина, -- признав я. – Такий ланцюг повинен втримати бика.

Кутєпов поспішив уперед, зник з моїх очей разом зі своїми людьми.

-- Спокійно, -- шепнув Рюмін, взявши мене під руку. – Вони почекають на нас.

Коли я дошкутильгав до операційної, в якій розмістили сектанта, він вже лежав на столі, прив’язаний шкіряними ременями до масивної поверхні.

-- Залишок від колишнього психіатричного закладу, -- пояснив Дадушев. – Я про стіл. Сумніваюся, що наш… пацієнт порве пута.

-- Будемо сподіватися, -- буркнув я. – Будемо сподіватися...

-- Починаємо? – Кутєпов поглянув на мене питально.

Я стверджувально кивнув головою, всівся на підсунутому Рюміним кріслі. Два чекісти скрутило голову сектанта на бік, притиснули її до стола, Кутєпов капнув пару капель прозорої рідини на бліду від морозу щоку. Поранений відреагував моторошним завиванням, від якого кров холола в жилах.

-- Що ви витворяєте… Тут хворі! Товаришу полковнику! – пробурмотів гарячково медик.

-- Я вжив соляну кислоту, -- відповів холодно енкаведист. – Ще мить і відкриється лицевий нерв. Якщо наш друг не почне розмовляти зі мною.

Я насилу стримався щоб не вирвати; либонь поламані ребра, або викликана слідством перевтома, психічно вичерпали мене. Врешті-решт цим разом я був цілковито впевнений, що ми допитуємо ворога радянської влади, безжального вбивцю і члена нелегальної релігійної організації. Та все одно жовч підходила мені до горла, ніздрі подразнював запах крові та ліків.

-- Дайте йому сказати! – крикнув я, встаючи з крісла.

Я підійшов ближче, поглянув у переповнені божевіллям і болем очі сектанта.

-- Хто вчитель? – запитав я.

Перш ніж він відповів, на його вустах з’явилася кривава піна.

-- Двоє… старий і молодий, -- прошептав.

-- Скільки вас?

-- Було тридцять… частина загинула. Молодий вчитель наказав…

-- Це ті, хто напав на будинок на Марата?

-- Так…

-- Хто молодий вчитель?

-- Надя Елізаровна.

Рюмін тихо присвиснув.

-- Ого, -- буркнув. -- Божественна Надя.

-- А як звати старого вчителя?

-- Не знаю, клянуся, не знаю, -- прохрипів розпачливо поранений.

Спалене кислотою обличчя застигло в гримасі жаху.

-- Не знаю, клянуся…

-- Полковнику Кутєпов, продовжуйте допит, -- наказав я. – Як закінчите, негайно розстріляти всіх членів секти! Вирок виконати в присутності групи солдатів і матросів. Потрібно раз і назавжди покінчити з чутками про Досконалих. Нехай знають, що загроза минула.

-- Слухаюся! – відповів він з ледь помітною ноткою зневаги, належною слабаку, який не може дивитися на чужі страждання.

Я вийшов не прощаючись, чуючи за спиною вереск катованого чоловіка.

*****

-- Отже, залишилася тільки Надя, -- обізвався за сніданком Рюмін.

-- І “старий вчитель”, -- буркнув я.

Хоча слідство – вперше за два місяці – просунулося вперед, я прокинувся не в святковому настрої. Якщо вчителем був Данкель, якщо він вижив після катастрофи…

-- В нього не було шансів вижити, -- заявив Сашко, явно думаючи про те саме. – Крім всього іншого, щоб вийти без нічиєї допомоги на берег, йому довелося би видряпатися по вертикальній стіні, висотою в сім метрів. Саме стільки має набережна і пірс. Я питав.

-- Міг поплисти далі…

-- При температурі, яка викликає смерть за кілька хвилин? Ну і звичайно ж, пізніше пробив головою діру в кризі метрової товщини, бо її ламають тільки в порту? Маячня, -- дійшов він до висновку.

Я з полегшенням зітхнув, випростував згорблені плечі. Може Рюмін мав рацію? Мимохідь я зауважив, що біль ребер дещо притих, спокійний сон явно пішов мені на користь. Я вже не боявся нападу, будинок цілодобово охороняли прислані Мануїльським солдати.

-- Що ти зробив з книжкою? – запитав раптово Рюмін.

-- Вона в кімнаті Дрозда, під замком, -- відповів я байдуже. – Я її погортав, там дійсно тільки технічні моменти, які не мають нічого спільного з нашим слідством.

Рюмін кивнув головою, але відвів погляд вбік, так немов його щось тривожило. Ідіотизм якийсь, через всі ці події в мене розвинулася параноя.

-- Що буде зі мною? – обізвалася Вєра.

Невдоволено скривившись, вона відсунула залишки консерви. Ще тільки цього бракувало, щоб її вирвало, подумав я. Слідство закінчувалося, а в нас ще залишалися пайки Дрозда і Котушева – ті зараз сьорбали лікарняну кашку, якщо взагалі щось їли. Тому ми не шкодували собі, не було сенсу економити їдло. От Туркул трохи й перестаралася…

-- Візьму тебе з собою, -- пообіцяв я.

-- В якій ролі?

-- Не знаю! – гаркнув я. – Коханки, агента военной разведки, мавпи кока?

-- Мавпи кока?! – вигукнула вона обурено.

-- Раніше на вітрильниках так називали помічника кока, -- пояснив машинально Рюмін.

-- А тут я не можу залишитися?

-- Ні, якщо ти хоча б трохи цінуєш своє життя. НКВД тебе прикінчить. Перше, що зробить Кутєпов після мого від’їзду – викличе тебе на допит. Він подумає, що мені залежить на тобі, і хоча б тому вб’є тебе. Зрештою… Він ненавидить мене і хоче помститися, -- пояснив я.

-- Чому?

-- Не твоя справа, шмаркачко. Давай, вирішуй!

-- Якщо я не погоджуся…

-- То я особисто повідомлю служби безпеки, що в прекрасному місті Ленінграді перебуває родичка Антона Туркула, -- промовив я крізь затиснуті зуби. – Таким чином всі підозри, що я тебе покривав, зникнуть, як безпідставні, а полковникові Кутєпову доведеться довго пояснювати, чому він допустив, щоб вцілів ворог радянської влади. Під його самісіньким носом.

-- Я не ворог радянської влади!

-- Всі родичі генерала Туркула вороги вже за визначенням!

Якусь мить Вєра гнівно дивилася на мене, зрештою її погляд полагіднішав, вона опустила очі.

-- Вони скористаються мною, щоб звинуватити вас, правда?

-- Так вже в нас повелося, дівчино, -- зітхнув важко Рюмін. – Так вже повелося…

-- Мені доведеться шпигувати за дядьком? – загризла вона губу. – Пізніше?

-- Сумніваюся. Це було б надто очевидним, але не виключено, що тебе будуть використовувати, як агентку, -- признав я. – В певних колах твоя фамілія багато важить…

-- Я…

-- Не думай про те, що буде, -- перебив я її. – Ти не можеш цього передбачити, не можеш на це вплинути. Насолоджуйся життям, дивися на зірки, кохай, а якщо все-таки заразишся цим меланхолічним божевіллям і тобі захочеться стати на дорозі смерті, зроби це для друга, для коханця, ніколи заради політики чи якихось абстрактних принципів!

Запанувала важка тиша, дівчина завмерла з відкритим ротом, Рюмін зміряв мене здивованим поглядом.

-- Отже? – підняв я брови.

-- Я поїду з вами, -- сказала вона покірним тоном. – Можу бути мавпою кока, -- додала з несміливою посмішкою.

*****

Порошив сніг, білі сніжинки лагідно падали з неба, немов карнавальне конфетті, опускалися на волосся і повіки Наді, розсіваючи діамантове сяйво, танули, стікаючи по щоках, наче сльози. Надя не плакала. Вона стояла, прикована до дивної сталевої конструкції в формі букви Т, в спідничці й гімнастерці, з якої навіть не зірвали погони, може через недбальство, може зі страху. Всі знали, хто вона така. Подвір’я в’язниці оточували солдати морської піхоти, від енкаведистів тут був тільки один скромний представник в особі Кутєпова – нечувана річ, однак саме так я розпорядився: чарівні слова “за наказом Главкома” багато чого дозволяли… Я хотів особисто закінчити цю справу, граючи за власними правилами. Про те, що це кінець діяльності секти, знали всі; за день до цього було розстріляно недобитки Досконалих, жоден не вцілів, не втік від облави. Цим разом Кутєпов справився відмінно. Залишилася тільки Надя.

Коли я зупинився біля неї, вона поглянула на мене з-під оздоблених маленькими крижинками вій, посміхнулася чи то насмішкувато, чи то сумно.

-- Ти прийшов, -- промовила. – Навіщо?

-- Сам не знаю, -- буркнув я. – Відповіси на мої запитання?

Вона промовчала, отже я простягнув руку до Рюміна, відчув під пальцями овальну рукоятку кременевого пістолета. Він був заряджений срібною кулею.

-- В обмін на швидку смерть, -- уточнив я.

Вона вибухнула сміхом, довший час радісно сміялася, немов дівчисько на думку про перші танці.

-- Надя, -- прошептав я, лагідно погладивши її по щоці. – Не змушуй мене…

Вона замовкла.

-- Тобі вже набридло вбивати?

-- Набридло, -- признав я, на якусь мить закривши очі. – Я такий змучений.

-- Добре, -- заявила вона раптом. – Відповім, хоча напевно спочатку я повинна попросити гарантій, слово комсомольця, чи може комуніста?

Я пропустив насмішку повз вуха.

-- Данкель – старий вчитель? – запитав я.

-- Так, перший Досконалий. Ще минулого століття він подорожував у Китай і привіз…

Я зупинив Надю різким рухом, в мене не було наміру вислуховувати легенди сектантів.

-- Він вижив? Ти знаєш, що він впав у воду разом з чекістами Кутєпова?

-- Я не впевнена, -- покрутила Надя головою. – Він завжди був, -- вона завагалася. – Доволі таємничим. Не хизувався своїми… здібностями. Однак доволі сумнівно, навіть Данкель не зміг би довго прожити в крижаній воді. Одна справа морозостійкість, зовсім інша – цілковита нечутливість.

-- А інші? Ми когось пропустили?

-- Ні, нікого, -- відповіла та швидко.

Я відчув брехню, ще до того, як вона закінчила фразу. Подейкують, що досвідчений сповідник відкриє неправду, навіть не бачачи грішника. Гадаю, зі слідчими те саме. Кінець-кінцем, так само, як духівники, ми вислуховуємо більше чи менше правдиві зізнання, просто ми маємо змогу їх перевірити. До кривавої піни на вустах, повних вибитих зубів, до випоротих з живота бебехів. В мене не було сумнівів – Надя збрехала.

Дивлячись їй в очі, я натиснув на гачок. Бабахнуло, на грудях жінки розлилася червона пляма.

-- Запишіть, капітане Рюмін, -- наказав я. – Алергія на срібло відсутня.

Холодний метал пістолета вкусив мене за руку, я поспішно натягнув рукавицю.

-- Я не обдурила тебе, -- прошептала Надя. – Це… подарунок.

Я відвернувся, кивнув Рюміну.

-- Прикінчи її, Сашко, -- попросив.

За моєю спиною почувся тупіт кованих, солдатських чобіт, пролунала різка команда. Залп прогримів майже одночасно з окриком: “Плі!”. Брязнули натягнуті вагою безвольного тіла ланцюги. Я не зміг стриматися – поглянув через плече – даремно. Я сподівався відчути задоволення, замість цього мене знов потягнуло рвати. Ковзнувши поглядом по обличчю Кутєпова – так, це кінець нашого партнерства, товаришу! – я пішов до машини. Ми поїхали, як тільки до нас приєднався Рюмін.

Автівка рухалася повільно заледенілими вулицями: ми проїжджали повз поодиноких пішоходів, черги під продовольчими магазинами і замерзлі, майже невидимі під верствою білого пуху, трупи. Якщо влада не докладе зусиль, весною стовідсотково вибухне епідемія. Але це вже не моя проблема. Абсолютно не моя…

Я явився в штабі, провів по радіо коротку розмову з ад’ютантом Главкома і вислухавши стриману похвалу, домовився щодо виїзду, а якщо точніше, вильоту з Ленінграда. Я отримав дозвіл залишити місто за кілька днів. Нарешті… Я майже не пам’ятаю, як ми дісталися будинку на Марата. Як тільки я ліг на ліжко, то провалився в такий раптовий сон, немов хтось одним рухом вимкнув мою свідомість.

*****

Прокинувся я від вибуху. Вже стоячи на колінах на підлозі, з пістолетом наготові, я почув хруст розбитого скла. Якусь мить я не міг зібратися з думками. Невже німці прорвали фронт? Чи може якийсь вцілілий сектант прийшов закінчити роботу? Наплевать! Краще це ніж зустріч з татусем Сталіним, після того, як я запевнив його ад’ютанта, що справу Досконалих закрито… Знов по сходах затупотіли важкі чоботи, знов застогнали під прикладами гвинтівок нещодавно вставлені двері.

-- Відчини! – заверещав я до Вєри, яка скулилася в кутку.

Сам я погнав у кімнату Дрозда. Рюмін лежав навзнак, з відкинутою за голову правою рукою, ліву йому обірвало по лікоть, з рани бризкала кров у ритмі ударів серця. Я витягнув зі штанів ремінь, наложив йому джгут. Це був рефлекс – понівечені уламками груди, ребра, які виглядали з-під обривків мундира, свідчили, що він вже не жилець. Я знав, що не довезу його навіть до лікарні. Зрештою це не мало сенсу. Він зрадив.

Дверцята шафи, що висіли на одній завісі, досі були обклеєні широкою, паперовою стрічкою з печаткою ГРУ. Моєю печаткою. Так зберігаються цінні докази, не завжди в нас під руками є сейф, але кожен, хто зірве печатку, знає, чим ризикує. Як Рюмін.

-- Скільки тобі заплатив Кутєпов? – прошипів я.

-- Це не він… -- прошептав той. – Я сам… Ця книжка це свобода…

Я не встиг відповісти, в дверях стояли солдати Мануїльського.

-- Все гаразд, товаришу майоре? – запитав стривожено молодий лейтенант.

-- Краще не буває, -- відповів я. – Викликайте швидку і заберіть звідси людей, -- наказав я.

Я знов схилився над Рюміним. Той намагався щось сказати.

-- Прочитай книжку, -- прохрипів він. – Це сво… -- не докінчив він, йому з рота потік струмочок крові, здох.

-- Йобана погань! – завив я, копаючи труп. – Зрадник! Йобаний…

Підійшла Вєра, простягнула хустинку.

-- Пошла вон! Мене не поранило!

-- Плачете, -- відповіла вона тремтячим голосом.

*****

Потужні мотори пасажирського “лісунова” заспокійливо гуділи, підбадьорливо сяяли зірки на крилах винищувачів, що ескортували нас. Ми поверталися додому. Я тримав на колінах книжку Досконалих, однак більшість часу дивився у вікно. Як і решта моєї групи. Ми не розмовляли, не було про що. І Дрозд, і Котушев були вже в доволі доброму стані – зараз вони лежали у вигідних, призначених до транспортування хворих, койках – але над нами всіма висіла смерть Рюміна. Якби я не поклав зняту з запобіжника гранату в здерту з книжки обкладинку, не поставив пастку, не спробував уникнути неминучої, як мені здавалося, спроби крадіжки нотаток…

Силою волі я змусив себе продовжувати читати:

“Шануйте Вчителя, бо навіть краплина його крові має силу Зміни, саме вона утворює Зародок, і врешті призводить до… “

От, курва, краплина крові… Не може бути, щоб коли я цілував Надю в скалічений палець… Однак я пригадав собі все детально, знову відчув в устах залізний присмак. Просто чудово, товаришу Разумовський, цим разом ви перевершили самого себе. Покінчили з сектою, та упустили одного з адептів. Дозвольте доповісти, саме зараз він летить до Москви…

Я істерично засміявся, якусь мить відчував жахливий біль поламаних ребер, немов якийсь дикий звір орав мені пазурами боки. Чому Надя не сказала нікому, що я пив її кров? Що мене чекає? Чи все закінчиться тим, що я полюватиму на серця людей, які гуляють в парку Горького? Я потряс головою, як боксер, який пропустив потужний удар.

-- Внимание, ребята, -- вигукнув я.

Три пари понурих очей зупинилися на моєму обличчі.

-- Капітан Рюмін загинув у бою з сектантами, -- оголосив я. – Його поховають з усіма почестями, посмертно підвищать в званні, а сім’я отримає пенсію.

-- А якщо вони дізнаються? – почав непевно Котушев.

-- Своїм скажемо… правду, признаємо, що Саша, -- вперше після смерті Рюміна, я вимовив його ім’я. – Загинув випадково, розставляючи пастку. За моїм наказом, -- додав я твердо. – В ГРУ немає зрадників! А тепер годі перейматися, ми виконали завдання, заслужили вдячність Главкома. Після повернення нас чекають нагороди, може нові звання. Ми зазнали втрат, війна – сука, але ми надалі разом. Непереможні. Наплюємо їй в обличчя!

Я потягнувся до гітари, що стирчала з речового мішка, настроїв струни.

-- Давайте, народ, веселіше!

Я затягнув частушку, за якусь мить до мене долучилися голоси хлопців і Вєри.

Кто-то спиздил балалайку

И насрал на патефон,

Поебал мою хозяйку,

А на стол кинул гандон!


Adam Przechrzta

Demony Leningradu

Переклад з польської -- полігНОТ

----------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.