Забуті письмена (fb2)

- Забуті письмена (а.с. Повісті) 279 Кб (скачать fb2) - Богдан Иванович Сушинский

Настройки текста:




Богдан Сушинський ЗАБУТІ ПИСЬМЕНА Фантастико-пригодницька повість


Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, і якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хічкановим. Приготувавши кінокамеру, він метушився понад краєм урвища, між двома скелями, сподіваючись, що світло ще з'явиться. У нього лишався якийсь там метр плівки, і він із затятістю, на яку здатні тільки кінооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звідси відбиток палаючої кулі, що скотилася на вершину хребта й освітлює це таємниче плато із заміською віллою доктора Мікейроса та загадковими кам'яними плитами, кожна з яких — своєрідне послання древньої цивілізації цивілізаціям прийдешнім.

— Не будемо заважати, — торкнувся мого плеча доктор Мікейрос, володар цього зібрання плит. — Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справді так важливо.

— Завтра вранці ми вирушаємо до столиці, а звідти — на батьківщину, — пояснив я, хоч Мікейрос і сам знав, що іншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалі відвідання містечка Анданачі, за околицею якого височіє це плато з будиночком доктора Мікейроса, не входило до наших планів. Ми з оператором мали зняти кілька сюжетів із життя сучасних індіанців Південної Америки, нащадків древнього народу — інків. І ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули від одного столичного журналіста про дивовижну колекцію доктора Мікейроса, який зібрав понад три тисячі кам'яних плит. На плитах стародавні майстри «закодували» у піктограмах найрізноманітніші знання, набуті невідомою нам древньою цивілізацією, наукова еліта якої, вважає доктор Мікейрос, залишила ці послання перед тим, як переселитися на іншу планету, стартувавши на своїх кораблях із космодрому на плато Наска.

Одначе все це — і невідома цивілізація, і космодром, і переселення на іншу планету — лишалося питанням полемічним. А плити — ось вони. І збирач їх — теж. І ми могли тільки пошкодувати, що дізналися про це так пізно і не зняли окремий великий фільм про той унікальний музей у гірському закутні та його господаря.

— Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, — мовби прочитав мої думки доктор Мікейрос.

— Хотілося б. Не знаю, як Хічканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.

— Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналітиком, то вважав би, що ці кам'яні плити мають магічну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналіст, кожний фотограф, який береться пропагувати ці «послання з минувшини», для мене бажані гості. Не тому, що я прагну слави — вона мені вже ні до чого. Просто людство повинно знати про ці кам'яні «листи», зацікавитися ними. Адже теорія, якої я дотримуюся і яка вам добре відома, може слугувати об'єднанню людей, їхньому моральному очищенню і духовному згуртуванню.

— Я згоден з вами, докторе. Мікейрос.

— От бачите… Але поки що з цим згодні далеко не всі. Багато хто намагається ігнорувати сам факт існування цих «послань» або порівнювати їх із примітивними наскельними малюнками давніх індіанських мисливців. Це невігласи, які не хочуть бачити очевидного і прислухатися до голосу власного розуму. Скажіть, ви писатимете щось про цю колекцію?

— Так.

Ми вже ввійшли до будинку, який усі називали «гірським гніздом доктора Мікейроса», піднялися на другий поверх у його кабінет і зупинилися біля відчиненого вікна. Між двома вершинами хребта по той бік каньйону досі зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мій товариш не міг не розуміти цього, однак він усе ще стояв на тому ж місці, де ми залишали його, і, тримаючи кінокамеру на плечі, напоготові, справді чекав дива.

— Неодмінно напишіть, — докінчив свою думку доктор Мікейрос. — І зніміть фільм. Справжній, великий фільм. Ви можете не повірити, але, по суті, кожна з цих плит має таку історію (навіть не древню, не історію свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну — як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, і як вона потрапила сюди, і що на ній закодовано), що про неї можна писати книжку й знімати фільм. Вони цього заслуговують.

— Шкода, що в нас був тільки один день. До речі, докторе… Я все хотів запитати вас, проте не наважувався… Той же столичний журналіст, що повідомив про ваші плити, розповів нам про трагедію, яка сталася тут у вас рік тому, коли ви і ваш музей мало не загинули.

— Він розповів вам про це?! — відсахнувся від мене господар «гірського гнізда».

— Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.

— Ні-ні, річ не в цьому. Я був певен, що журналісти ніколи не дізнаються про цю історію, тим паче — столичні. Навіть у містечку про неї знає лише кілька чоловік, та й ті вважають за краще скоріше забути