Douglas Adams
Life, the Universe and Everything
Путівник по Галактиці для космотуристів – 3
Переклав з англійської Іван Яндола
Життя, Всесвіт і все суще
Для Саллі
Звичний крик жаху сповістив про те, що Артур Дент прокинувся і заново вжахнувся, побачивши, де він опинився.
І справа була не тільки в тому, що в печері було холодно, справа була не тільки в тому, що вона була волога та смердюча. А справа була в тому, що печера була в лондонському районі Айлінгтон і найближчий автобус приїде сюди десь аж через два мільйони років.
Як Артур Дент може підтвердити, час — то таке місце, де дуже легко можна заблукати, а він таки справді заблукав як у запилених згортках часу, так і космосу. Заблукавши в космосі, ти принаймні не сидиш склавши руки.
Внаслідок складного перебігу подій його почергово то лаяли, то ображали, то розкладали на атоми в таких віддалених закутках Галактики, які він навіть не міг собі уявити, тепер він був прикутий до доісторичного періоду, і хоча жилося тут дуже і дуже спокійно, він почувався як на голках.
Ось уже п’ять років його ніхто не розпилював на атоми.
Відтоді, як чотири роки тому він розлучився з Фордом Префектом, він майже нікого не бачив, а тому за весь цей час його ніхто і не ображав.
Хіба що за одним винятком.
Те сталося одного весняного вечора, майже два роки тому.
Він повертався до своєї печери, коли тільки-но посутеніло, і раптом зауважив, що крізь хмари зловісно проблискує якесь сяйво. Він задер голову і став пильно вдивлятися, і в нього зажевріла надія. Рятунок. Вихід. Сподівання людини, яка опинилася на безлюдному острові, — а може, з’явиться корабель.
Поки він спостерігав, поки він видивлявся, весь у здогадах і збуджений, крізь тепле вечірнє повітря тихо без зайвого шуму опускався довгий сріблястий корабель, вистромивши свої довгі опори, мов виконував балетний номер, демонструючи свою технічну досконалість.
Він м’яко торкнувся землі, і приглушене гудіння двигунів зовсім стихло, так ніби їх заколисав вечірній спокій.
Самовисунулася сходня.
З люка вирвався потік світла.
На порозі замаячила висока постать. Вона зійшла вниз по сходні і зупинилася перед Артуром.
— Денте, ти — мерзотник, — сказала вона напрямки.
То був позаземець, явно позаземний зайда: притаманна позаземцям довготелесість, притаманна позаземцям приплющена голова та притаманні позаземцям маленькі прорізи розкосих очей. На ньому були екстравагантні, з золотистими складками, шати з притаманним позаземцям кроєм коміра і з блідою сіро-зеленою шкірою позаземця, що визначається тим особливим глянцевим полиском, якого набуває шкіра більшості сіро-зеленоликих рас, дякуючи лише щоденному масажу та дуже дорогим ґатункам мила.
Артур приголомшено вирячив на нього очі.
Той дивився у відповідь спокійно, не кліпаючи.
Перше відчуття надії та трепету, вмить подавлене подивом, і всі думки разом вступили в битву за право скористатися його голосовими зв’язками.
— Ччм… ? — вирвалося з горла.
— Ал… ме… ух, — додав він до сказаного.
— А… т-т-т… чму… хто? — нарешті спромігся він і впав у повне безслів’я. Це були наслідки того, що з незапам’ятних часів він не мав змоги перекинутися ні з ким навіть словом.
Позаземне створіння злегка примружилося, а потім звірилося з тим, що скидалося на свого роду теку, яку воно тримало в своїй тонкій кістлявій, веретеноподібній руці.
— Артур Дент? — спитало воно. Артур безпорадно закивав.
— Артур
Філіп Дент? — уточнила істота, ще й клацнувши зубами.
— Е… є… так… є… є, — підтвердив Артур.
— Ти — мерзотник, — повторив позаземець, — нікчемний жополиз.
— Е…
Істота кивнула в знак підтвердження своїх слів, з позаземною ретельністю поставила щось на зразок «галочки» в своїй теці, живо обернулася і почимчикувала в напрямку свого корабля.
— Е… — у відчаї випалив Артур. — Е…
— Цим ти мене не переймеш, — різко кинув позаземець. Він покривуляв по сходні до люка і зник у своєму кораблі. Корабель автоматично задраївся задраївся й почав глухо та пульсуюче гудіти.
— Гей, агов! — закричав Артур і неслухняними ногами побіг до корабля.
— Зачекайте хвилинку! — гукнув він. — Та що ж це діється? Гей там! Зачекайте хвилинку!
Корабель піднявся, здавалося, скидаючи на землю свою вагу, так ніби то була єдвабна накидка, і на якусь мить завис у повітрі, а потім якось дивно став устромлятися у вечірнє небо. Він проткнув хмари, на мить їх осяявши, а потім щез, залишивши Артура наодинці з неосяжністю землі, на якій бідолаха пританцьовував свій безпорадний коротенький танок.
— Що? — зарепетував він. — Чому? Навіщо? Агов, ти там? Вернися сюди і
Последние комментарии
4 часов 10 минут назад
8 часов 18 минут назад
8 часов 35 минут назад
8 часов 55 минут назад
11 часов 37 минут назад
19 часов 46 секунд назад