Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать онлайн

Юрій Щербак Час Тирана. Прозріння 2084 року

І Я візьму вас з народів, і зберу вас

З усіх країн, і введу вас у вашу землю.

І покроплю на вас чисту воду, і очиститеся

від усіх ваших нечистот і від усіх

ваших ідолів, і Я вас очищу.

І дам вам нове серце, і дам вам новий

дух, і заберу кам'яне серце з вашого тіла

та дам вам тілесне серце.

Книга пророка Єзекіїла

36:24, 25, 26

Побачив видиво я. Всі на чорних конях

Безжалісні їздці один за одним гнали

і, наче в помсті, тратували стиглий сад.

І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива

С в о й о г о краю й крови, і були свої це

З тавром скаженості, і страху, і зневіри.

Юрій Липа

ТИРАН (TYRANT) — володар, який використовує владу шляхом пригноблення й деспотії.

Синоніми — деспот, автократ, диктатор.

Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary of the English Language, Gramercy books, NY, 1996

ПРОЗРІННЯ (INSIGHT) — приклад зрозуміння справжньої природи речей, особливо завдяки інтуїтивному осяянню.

Webster's Encyclopedic Unabridged Dictionary of the English Language, Gramercy books, NY, 1996

Частина перша Римські канікули

1

ОГОЛОШЕННЯ ПРО КОНКУРС НА ЗАМІЩЕННЯ ВАКАНТНОЇ ПОСАДИ

Закрите акціонерне товариство «Україна-Русь» оголошує відкритий всесвітній конкурс на заміщення посади головного менеджера країни (координатора). Для участі в конкурсі запрошуються чоловіки й жінки різних національностей віком від 35 до 55 років з досвідом управління складними системами (транснаціональними компаніями, державами, фінансовими фондами і т. ін.). Бажаною також є участь членів королівських сімей із країн, де панує система конституційних монархій.

Позитивним прикладом може слугувати запрошення поляка Каміля Левандовського, губернатора єврорегіону Вроцлав, на посаду канцлера Пруссії або китайського бізнесмена І Шуйхана на місце Президента Фінляндії.

Категорично забороняється брати участь у конкурсі генералам з тиранічними нахилами, членам войовничих націоналістичних організацій, божевільним фанатикам та авторам численних утопій, які передбачають насильницьку побудову режиму всезагального щастя і справедливості для всіх громадян.

Конкурс проводитиметься упродовж 2084 року з метою заміни існуючого в Україні-Руси диктаторського режиму чорних генералів.

Оголошення розповсюджене на території України-Руси і мережами Євронету та Глобалнету 30 мовами.

1 січня 2084 року.

Через шість годин оголошення було вилучено з українського сегменту Мережі, а головний цензор NET генерал Матвійчук знятий з роботи і розжалуваний у сержанти розпорядженням Координатора країни, генерала армії Гайдука І. П.

2

Пасажирський літак АН-278 М авіакомпанії NEST-AIR стояв на висоті п’ятнадцяти метрів над злітно-посадковими смугами на спеціальній конструкції, що нагадувала гніздо. Власне, від цього (NEST — гніздо) походила назва компанії: пасажирські літаки вертикального злету-посадки входили в моду, успішно конкуруючи з традиційними літаками горизонтального старту. Обмежені площі аеропорту Київ-Жуляни, зусібіч стиснуті новобудовами, вимагали саме такого розв’язання проблеми. Перед тим як сісти в кабіну ліфта, яким пасажири доставлялися до літака, Джордж Безпалий поглянув на лайнер: темно-сірий, зі сталевим вилиском, наче бомбардувальник, із пласким фюзеляжем дивовижної форми, короткими крилами змінної геометрії, літак став гордістю України-Руси, візиткою її науково-технологічного прогресу. Попередником пасажирського лайнера був десантно-транспортний літак АН-277 DX, з якого Джордж виконував свої перші стрибки.

Діставшись літака, Джордж Безпалий умостився в 19-му ряду біля вікна, відчуваючи безпричинний неспокій, невідомо чим викликаний: чи то важливістю завдання, покладеного на нього, чи січневим теплим дощем над Жулянами, від чого з висоти «гнізда» всі аеропортові споруди здавалися безнадійно безбарвними: але, швидше за все, тривогу викликала затримка рейсу до Риму: пасажири змушені були сидіти в літаку вже сорок п’ять хвилин, а причин затримки екіпаж не пояснював. Джордж вирішив не турбувати стюардесу, не чіплятися до неї з дурними запитаннями, як робили це інші пасажири, щоб не привернути до себе зайвої уваги. Безпековий і паспортний контроль пройшов безпроблемно: для того щоб під час сканування тіла таємна флешка не привернула уваги, він кинув її до чорної сумки серед різного дріб’язку — окулярів, запасних флешок, електронного перекладача з італійської мови, ключів від квартири, зарядного пристрою для гаджета і пари нових батарейок. Контролери аеропорту байдуже глянули на екран, коли його сумка повільно проповзала перед ними по стрічці транспортера.

І ось тепер, коли все, здавалось, було позаду, щемке безпричинне відчуття страху зростало в його душі: уявив, як агенти військової контррозвідки, яка підпорядковувалася особисто Гайдуку, піднімаються ліфтом угору, вриваються на борт літака, наближаються до нього… В цю мить, здригнувшись, побачив, що внизу до конструкції, на якій тримався літак, повільно під’їжджають два військові джипи «Джура», помальовані у камуфляжні кольори, і чорний, лискучий від дощу лімузин. Навряд чи його транспортували б на лімузині. Джордж так і не зрозумів, хто під'їхав до прозорої труби, в якій пересувався ліфт, — але через кілька хвилин у бізнес-класі (Джордж побачив це через нещільно запнуті завіски) з’явилися якісь люди. Четверо кремезних хлопців (Джордж упізнав одного з них — колись він працював в управлінні охорони МО) увійшли до економ-класу, сіли в першому ряду, заблокувавши вхід до бізнес-класу. І одразу запрацювали потужні турбіни літака, і лайнер, вібруючи, став повільно підійматися в повітря.

Джордж зітхнув полегшено й перехрестився непомітно, як робив це завжди перед злетом літака.

Офіційна причина короткочасної відпустки до Риму Джорджа Безпалого була проста і зрозуміла: побачення з матір’ю Ніною Іванівною Безпалою, вдовою підполковника військової розвідки України Віктора Безпалого, вбитого у Вашингтоні DC 21 квітня 2077 року^[1].

Щоправда, мати жила не у Римі, а на території держави Паданья — в Північній Італії, для в’їзду в яку потрібна була спеціальна віза: Рим залишався столицею вузької смуги — буферної центральної зони, кордони якої на півночі пролягли по лінії Гроссето — Перуджа — Анкона, а на півдні — від Сабаудії до Пескари.

Італійський «чобіт» був туго перепоясаний вузьким ременем центральної зони, відділяючи Паданью зі столицею у Мілані від південної вільної республіки Меззоджеро, столицею якої став Неаполь; окремою автономною республікою оголосила себе Сицилія.

В’їзд до Риму не вимагав візи; у рапорті до командування управління охорони Міністерства оборони Безпалий пояснив, що має намір одержати в Римі візу до Паданьї для відвідання матері і сестри Мар’яни, які мешкали у Віченці, невеликому місті поблизу Венеції.

Проте справжня мета його поїздки, про яку знав лише полковник Стригун, полягала в іншому.

Після приземлення АН-278 М в аеропорту Ф’юмічіно на спеціальне гніздов’я пасажирів ще хвилин двадцять не випускали з літака, доки VIP-пасажири не сіли до швидкісного ліфта й не зникли. Джордж так і не зумів розгледіти їхніх облич.

З

У неділю, 2 січня 2084 року в Римі стояла тепла весняна погода. Вийшовши з терміналу «С» аеропорту Ф’юмічіно-Рим, Джордж Безпалий, двадцятидволітній лейтенант, відчув, як огортає його тепла хвиля насиченого вологою тропічного повітря, як млосно розслабляються м’язи і як неохоче рухається він у незнайомому натовпі до платформ електрички.

Під скляним вокзальним склепінням було парко, хоча в прозорому даху зяяли дірки, наче після бомбардування. Юрба на платформі збільшувалася, люди голосно щось вигукували, штовхалися, реготали, наче раділи відсутності поїзда. Джордж, начуваний про злодійкуваті звичаї римського плебсу, міцно тримав на плечі чорну сумку, а ногою притримував темно-зелений солдатський мішок на коліщатках. Нарешті підійшла електричка, що мала вигляд, наче щойно виповзла з Дантового пекла: колись білосніжні, з ніжно-рожевими та ліловими смугами двоповерхові вагони були розмальовані дикунськими графіті — чорно-червоними й синьо-оранжевими ієрогліфами, гаслами і невідомими символами, серед яких лише одне слово було зрозуміле: Fuck. Поїзд FR-1 скидався на всуціль кольорово розтатуйованого рецидивіста, на шкірі якого не залишилося живого місця.

З вереском і веселою штовханиною натовп кинувся до потяга і вніс Джорджа в один з останніх вагонів на першому поверсі, де він ледве встиг зайняти місце у проході. Вагонні вікна були також замазані різними символами і написами, через що всередині панував напівморок. Джордж зрозумів, що не побачить назв станцій, повз які стукотить електричка: йому потрібна була зупинка Остієнзе — сьома чи восьма від аеропорту. Репродуктор гугнявив щось нерозбірливе — залишалося тільки сподіватись на транспортну схему, що дав йому полковник Стригун. Витягнув її з кишені куртки і вдивлявся у незнайомі назви станцій: Parko Leonardo, Fiera di Roma, Ponte Galeria, Muratella, Magliana, Villa Bonelli, Roma Trastevere і нарешті Roma Ostiense.

Джордж раптом відчув на собі чийсь погляд і відірвався від карти. Навпроти нього, у проході біля самих дверей сиділа немолода жінка у довгому плащі оливкового кольору, на шиї елегантний темно-синій з червоним малюнком шовковий шарфик; жінка не зводила з нього погляду своїх темних пригаслих очей; в її погляді не було ні заклику, що зветься sex-appeal, ні кокетства чи зацікавленості, а просто сумна упокореність. Джордж подумав, що ця відчужена від вагонного галасу жінка несе в собі тиху, приховану від більшості пасажирів, неземну італійську красу, яка гіпнотизує його. Він на якусь мить заплющив очі, відчуваючи умиротворену радість від побаченого. Звівши знову погляд на жінку, він побачив, що вона підводиться і, ніби кидаючи прощальний погляд, дає йому якийсь непомітний знак, показуючи на підлогу, де стояли його зелений мішок і сумка.

Він поглянув униз і похолов.

Його чорної сумки, яку поставив поряд із мішком, не було. Джордж здригнувся від страшної думки, яку одразу ж відкинув: це якесь непорозуміння, сумка є; він, не бажаючи тримати її на колінах, коли вивчав карту, лише на мить поклав поряд із речовим мішком, вона десь тут, біля ніг. Почав похапливо озиратися навсібіч, дивитися на прохід, по якому щойно йшли якісь люди, готуючись вийти на зупинці — але сумки ніде не було. «Вілла Бонеллі» — прохрипів репродуктор. Незнайомка, стоячи в тамбурі, озирнулася з сумом, кинувши останній погляд на Безпалого, і зникла.

Він зрозумів, що трапилось із ним велике нещастя і що недаремними були тривога і страх, які охопили його ще в Жулянах, бо він провалив важливу операцію, і невідомо, чи не розплатиться за цей провал життям. Замість того щоб негайно по проходженні сканування в аеропорту Ф’юмічіно перекласти флешку з чорної сумки до внутрішньої кишені куртки, він тупо поперся до бандитського гніздов’я — електрички, по якій шастали зграї італійських, румунських й африканських злодіїв та ошустів. І хто ота незнайома жінка, яка зачарувала його невідомо чим? Чи вона теж член якоїсь банди, відьма-гіпнотизерка, або, навпаки — затероризована мафією порядна немолода сеньйора, яка хотіла його, йолопа слов’янського, застерегти від небезпеки, посилаючи йому сигнали тривоги — а він не зрозумів. Розкис, як останній лох.

Пустка безвиході заполонила його єство: так було одразу після смерті батька, який упав, закривавлений, на балконі двадцятого поверху в Спрінгфілді, коли Джордж зі щільно притиснутими навушниками, оглухлий від скрежету хард-року, випадково помітив через відкриті балконні двері батькову голову на білій плитці — і, тремтячи від страху і жалю, торгав безтямно татове мертве тіло, шарпав за сорочку, залиту кров’ю, холонучи від безнадії. Так і зараз: відчував, як раптово зламалося його бездарне життя.

Ледве не проскочив зупинку Остієнзе, в останню мить перед закриттям дверей вихопившись на перон з непотрібним речовим мішком, почуваючись ампутованим без чорної сумки. Кинувся вздовж платформи, розташованої над будівлею, до якої прилягала римська площа, шукаючи пост поліції. Та даремно. Двері були зачинені; у неділю правоохоронці не працювали, справедливо вважаючи, що цього дня треба не чинити злочини, а молитися Богу. Матюкнувшись, Джордж вийшов на порожню площу й понуро поплентався до станції метро «Базиліка Святого Павла», шукаючи вулицю Остієнзе, 263 — там містився Римський клуб інтегральних досліджень.

4

Змалечку, скільки себе пам’ятав, Мікулаш Куцка любив білих кролів. Батько, який жив у старому будинку на околиці Кошіце, тримав у городі з десяток кліток, відгодовуючи кролів травою, сіном, морквою, яблуками, капустою. Малий Мікулаш ходив з батьком на задвірки військового заводу, де старий Мілан Куцка косив траву, а син збирав її до полотняної торби. Косили тільки надвечір, коли немає роси й трава суха. Мікулаш любив запах, що йшов від кліток; засунувши руку всередину, він пестив угодованих кролів, відчуваючи пухнасте заспокійливе тепло, випромінюване тихими тваринками. До якогось часу Мікулаш не розумів, чому подеколи мама Марія заводить його до хати і вмикає голосно телевізійну програму TEEN-TV; але якось, коли мати поїхала до своєї рідні у Пряшеві, Мікулаш побачив ТЕ, що змінило його життя.

Батько вбивав кролів ударами молотка по голові, від чого над подвір’ям стояв смертний вереск; міцно тримаючи кроля за вуха лівою рукою, батько піднімав його над старим столиком, що стояв неподалік від кліток, правицею наносив різкий і точний удар молотком по тімені — кролик смикався, сіпаючи задніми лапами, наче хотів поплисти кудись далеко від місця страти; на столі вже лежали три безживні тушки.

Малий Мікулаш, прочинивши вікно тісної комори, де готував уроки, не міг відірвати погляду від страшної картини, відчуваючи, що дитинство скінчилося назавжди. Потім батько патрав мертвих кролів, руки його почервоніли від крові; вивернуті шкурки він напинав на трикутні дерев’яні рамки, біля яких роїлися чорні мухи. Серед кролів, забитих того дня, був улюблений Мікулашів білий кролик на прізвисько Лабуть.^[2]

Батько знав, як любить його Мікулаш. Якби мати була вдома, вона ніколи не дозволила б вбити чи продати цього кроля.

Того дня Мікулаш тяжко захворів: почалася нестримна блювота, гарячка охопила хлоп’яче тіло, вночі він знепритомнів — довелось викликати «швидку допомогу». Мати негайно повернулась додому, але син замкнувся в собі й нічого їй не розповів.

Жили вони за рікою, на південно-східній околиці Кошиць, біля Опатівського шляху. Після того випадку, коли зненавидів батька й назавжди відмовився їсти м’ясо, Мікулаш забрів до поблизького костела Божого серця Ісуса Христа: тут було тихо й прохолодно, жодної живої душі, повітря сповнене незнайомого запаху, в якому, здавалося, змішані були самотність, сум і заклик до молитви — саме те, що потрібно було нещасному хлопцю. Він сперся колінами на спеціальну дерев’яну підставку під пюпітром і почав розмову з Богом; йому здалося, що Хтось уважно його слухає. Помолившись кілька годин, від чого на душі йому полегшало, Мікулаш зрозумів, що знайшов порятунок у цьому брудному, осоружному, кривавому житті, де так легко люди вбивають молотками невинних пухнастих кролів. Він ще не знав, що так само легко люди вбивають людей. Згодом у Руанді молодий місіонер-монах бачив, як спеціальна міжнародна комісія ОГБ^[3] відкривала братські могили замордованих християн, убитих джихадистами; черепи були розколоті ударами селянських мотик. Мікулаш Куцка, здригаючись перед масштабами христоциду, подумав, що такий самий вигляд мали черепи його улюблених кроликів після того, як по них пройшовся молоток татуся.

5

Його Святість Папа Римський Климент XV, 270-й єпископ Риму, вікарій Христовий, наступник Князя апостолів, Верховний першосвященик Вселенської Церкви, Примас Італії, митрополит римської провінції, глава Ватиканської держави, Раб рабів Божих, тихо молився у приватній папській каплиці на третьому поверсі палацу Сикста П’ятого.

У каплиці стояв запах свіжоскошеної трави: у метрі від розп’яття, перед яким молився понтифік, у спеціальному відкритому вольєрі бавився білий, наче ангел, кролик, тихо посопуючи та хрумкаючи травичку, привезену з берегів озера Альбано, де міститься папська літня резиденція Кастель-Гандольфо.

Папа на колінах придибав до вольєра і поклав руку на голову кролика, відчувши, як неспокійно стриже той теплими вухами. «Боже всемилостивий, пробач мені гріх мій дитячий, що не врятував життя Лабута, не зупинив руку батькову, коли вбивав він безневинних кролів», — прошепотів Климент. Йому здалося, що кролик зрозумів його слова, бо припинив тремтіти, віддаючи своє ніжне тепло старечій долоні.

Знявши руку, Папа знову звернувся до розп’яття, вимолюючи прощення за інший смертний гріх свого життя: тільки коли батько помер (майбутній Папа Римський служив тоді єпископом у Братиславі й не зміг — чи не схотів — приїхати на похорон старого Мілана Куцки), мати розповіла йому, що якби не кролі, багатодітна родина померла б з голоду під час війни з Угорщиною; батько врятував дітей від голодної смерті, годуючи і вбиваючи кролів, ховаючи клітки від знавіснілих солдатів, що вигрібали всі харчі, незалежно від того, стояли перед ними словаки, русини, цигани чи мадяри. Мама розповіла Мікулашу, що якісь турецькі найманці ледь не розстріляли батька, знайшовши в повітці лантух з ячмінним борошном.

Болюче відчуття невіджалованої провини перед батьком охопило старого понтифіка: «Отче небесний, — молився він, — я готовий нести будь-яку кару за свою ненависть до батька, за те, що, пішовши з дому, більше ніколи з ним не зустрівся, що не попрощався з ним перед смертю, не попросив вибачення за всі кривди, заподіяні мною татові». Згадав батькові руки — але не в кролячій крові, а порепані, важкі руки простого залізничника-путійця, як ламав він на Різдво хрусткі облатки й давав дітям, а вони цілували йому руку.

Задуму його перервав делікатний стукіт. У дверях стояв, схилившись у смиренному напівпоклоні, його особистий секретар, архієпископ Джузеппе Монті; був у чорній сутані, підперезаній фіолетовим шовковим поясом.

Папа, громіздкий чоловік із важкими руками простолюдина, схожими на батькові, повільно, спершись на лаву для моління, підвівся на ноги й запитально глянув на секретаря.

— Вибачте, Ваша Святосте, через десять хвилин зустріч.

— Я пам’ятаю, Джузеппе, — мовив Папа, шкодуючи, що так раптово перервано хвилини тихої розмови з Богом.

— Ця зустріч таємна, — нагадав архієпископ. — Жодної преси не буде.

— Дякую, Джузеппе, — намагаючись не виказати свого роздратування, відповів Папа. «Чи він мене за дурня держить? — подумав. — Хіба я не знаю, що велике світло завжди народжується у великій таємниці?»

— Через п’ять хвилин я буду внизу. Зустрічайте гостей.

Схиливши голову, Джузеппе Монті зник.

Папа Климент XV на мить підійшов до вольєра і доторкнувся до кролячого вуха вказівним пальцем правої руки. Кролик тихо жував уже трохи прив’ялу траву, його вуха прозоро світилися у промені сонця, що заблукав до папської молільні.

б

Електромобіль представницького класу «Альфа-Ромео-Амбассадор-500b» із затіненими вікнами повільно посувався вузькими вуличками Ватикану, й Гайдукові здавалось, що вони пливуть під водою, оточені тінями затонулих палаців. Патріарх України-Руси Ізидор, що сидів порад, ніяк не коментував маршруту, хоча знав Ватикан досконально, бо жив тут і працював у 2073–2075 роках. Він тихо зітхав, молячи Бога, щоб цього разу не зірвалась їхня місія. Йому довелося докласти великих зусиль, щоб переконати Гайдука здійснити поїздку до Риму і спробувати домовитися з Папою Климентом XV.

Нарешті лімузин тихо в їхав на подвір’я Святого Дамаза й зупинився посередині, там, де починався розстелений зелений килим. Ізидор ще в літаку ознайомив Гайдука з протоколом візиту, розповівши, що треба намагатися уникати білого, червоного і фіолетового кольорів — барв Папи, кардиналів та архієпископів.

Ватиканські охоронці одночасно з обох боків відкрили важкі броньовані двері лімузина, і гості ступили на подвір’я. Незважаючи на таємний характер візиту (в повітрі над Апостольським палацом кружляв жовтий папський гелікоптер, щоб завадити гелікоптерам TV зазирнути всередину подвір’я), на честь гостей була вишикувала почесна варта — три відділення швейцарської гвардії. Гайдук замилувався розкішним вбранням першого відділення — традиційною середньовічною уніформою вояків: на сонці, що визирнуло над Римом, сяяли сталеві шоломи гвардійців, виблискували алебарди; білі комірці-жабо, як на картинах Рембрандта, контрастували з молодими засмаглими обличчями гвардійців, а смугасті синьо-оранжеві панталони й панчохи вояків наче були запозичені з веселого дитячого карнавалу. Вояки другого відділення виструнчились у найновіших бойових нанопластикових скафандрах, яким позаздрив Гайдук, і тримали в руках швейцарські важкі штурмові автомати SIG-951 SARP калібру 7,62 з розривними кулями: пущені в дію, такі кулемети могли б рознести частину Апостольського палацу; третє відділення швейцарців у синіх комбінезонах і голубих пілотках належало до нового роду ватиканських військ — протиповітряної та протиракетної оборони. Вклонившись бойовим прапорам родів військ, гості, супроводжувані архієпископом Монті, пройшли через парадний вхід палацу і наблизились до дверей ліфта, біля яких стояло четверо швейцарських гвардійців у середньовічних строях. Ліфт, що нагадував розкішну королівську карету XVII століття, велично піднявся на другий поверх.

Згідно з протоколом, першим ішов патріарх Ізидор, на крок за ним, спираючись на карпатський топірець, посувався Гайдук. Ізидор був убраний в чорну рясу, поверх якої одяг зелену мантію, на голові — білий із золотом ковпак-кукіль, на грудях — золота з емаллю панагія роботи київських майстрів XV століття — зображення Матері Божої, в руках — довга різьблена патериця. Йшов він велично, сірі очі сяяли радістю з-під густих чорних брів.

У чорному цивільному костюмі й чорній сорочці накульгував Гайдук, похмуро занурившись у думки, далекі від Ватикану, не звертаючи уваги на розкішні зали, прикрашені старовинними картинами і скульптурами — зайвими, на його думку, декораціями, якщо хочеш говорити з Богом, а не з честолюбними меценатами Ватикану. Проминувши тронну залу, вони наблизились до дверей папської бібліотеки, де чекав на них Климент XV.

Узрівши Ізидора, Климент радісно розвів руки для обійм і, широко всміхаючись, сказав лише одне слово: «Агой!»

Вони міцно тричі розцілувалися, порушивши ДВОпоцілунковий ритуал. Ізидор, працюючи в Римі, заприятелював з кардиналом Мікулашем Куцкою, який обіймав посаду державного секретаря Ватикану. Саме тоді друзі почали обговорювати ідею реуніфікації Західної і Східної церков — тобто їх Возз’єднання після кількох віків взаємної ненависті та поборювання. Папа був убраний у білу сутану, на голові — біла шапочка, схожа на єврейську кіпу (таку, мабуть, носив Христос), з-під сутани визирали червоні черевики. Тільки замість білого муарового паса Климентове дебеле тіло було обвинуте чорною фаш’єю — на знак жалоби за невинними християнами, що полягли під час ХРИСТОЦИДУ, розпочатого «Глобальним джихадом» у 2082 році. Ізидор поцілував перстень Папи на правій руці, Климент поцілував панагію на грудях київського патріарха. Гайдук ледве наблизив губи до папського п’ястока, з подивом відчувши запах трави — на цьому скінчилися офіційні церемонії. Гості увійшли до папської бібліотеки, де їх всадовили на спеціальних стільцях навпроти робочого столу, за яким зайняв своє місце Папа. Дивлячись на шкіряні з золотом корінці старовинних книжок, на тлі яких сидів Климент, Гайдук подумав — чи коли хтось читав ці фоліанти, зжовклі кладовища людських думок?

Між тим зустріч почалася з короткого слова Климента, який мовив по-словацьки; перекладав на українську молодий монах-францисканець у коричневій рясі, перепоясаній мотузкою. Архієпископ Монті вів запис бесіди.

— Вітаю тебе, мій любий брате у Христі, - промовив Климент, побожно склавши руки й нахиливши голову. — Це велика радість — вітати у Ватикані представника древньої Київської церкви, заступниці народу руського та українського, церкви, що виникла над Дніпром ще тоді, коли ми були єдиним Тілом Христовим, коли ми ще не були розбратані, коли між Римом, Константинополем і Києвом панувала згода. Плекаймо цей дух згоди.

Потім Климент уважно глянув на Гайдука й перехрестив його.

— Вітаю Координатора України-Руси генерала Гайдука як людину, котра багато зробила для того, щоб ідея єдності християнських церков була підтримана у вашій державі.

— Дякую, Ваша Святосте, — підвівся Гайдук.

— Сідайте, пане генерале… Я знаю, що минулого року вас спіткало велике горе — смерть улюбленої дружини. Я молюся за неї… і за вас. Нехай Господь вилікує ваші рани. А їй дасть Царство Небесне.

Він змовк і, схиливши голову, занурився в тиху молитву. Через кілька хвилин, наче прокинувшись від короткого сну (Папа згадував білого кролика, його ніжні вуха), він твердо поглянув на гостей:

— А тепер я готовий вислухати ваші пропозиції.

7

Римський клуб по вулиці Остієнзе, 263 розмістився в двоповерховій старовинній споруді теракотового кольору серед пальм, які у спекотні дні рятували дім від гарячого сонячного проміння; невеличке patio, посипане сірою галькою, оточували кущі рожевих троянд і декоративний бордюр із вічнозеленого цупкого самшиту; тут можна було посидіти на лавочках у задумі чи тихій бесіді, не боячись бути підслуханим. Господарі клубу запевняли гостей, що ні в patio, ні всередині будинку немає прихованих мікрофонів. Вони казали правду: система потужних камер відеоспостереження з електронними сканерами розшифровки розмов робила застарілі мікрофони непотрібними.

Джордж Безпалий увійшов до приймальної кімнати на першому поверсі, схожої на reception маленького готелю. За стійкою сидів мідний чолов’яга років сорока з п’ятиденним заростом щетини на обличчі й уважно вивчав Джорджа, який м’явся, не знаючи, де приткнути солдатський мішок.

— Ви запізнилися, лейтенанте, — по-українськи, з ледь відчутним акцентом (замість «запізнилися» сказав «запіжнилишя») звернувся чоловік до прибульця.

— Літак затримали. В Жулянах і в Римі, - відповів Джордж, відчуваючи, що допит тільки починається. Але чолов’яга подав йому ключа з причепленою до нього важкою дерев’яною грушею.

— Ваша кімната три тут, на першому поверсі, праворуч по коридору. — «Поверсі» прозвучало як «поверші». — Можете відпочивати до п’ятої години. Тоді вас прийме керівництво.

В грудях у Джоржа похололо при цих словах.

— Пообідати можете в кафе поряд із Фондом. За рогом, як іти до станції метро. Гроші у вас є?

— Грошей немає, - здав свою першу таємницю Джордж: гроші йому видали в Києві, але він також поклав їх до клятої сумки.

— Добре, тримайте.

Чолов’яга дав Джорджу невеличку картку: кредит на сто лір.

Джордж увійшов до тісної комори, всередині якої стояла пластикова душова кабіна. Над ліжком на стелі тримався на кронштейні невеличкий телевізор. У коморці стояло затхле повітря, просякле запахом тютюну, і Джордж прочинив вікно, яке виходило в patio: вдихнув свіжий запах троянд, на яких ще іскрилася роса, й відчув себе безнадійно самотнім і нещасним. Йому схотілося повернутися до Києва.

8

— У світі склалася надзвичайно небезпечна геостратегічна ситуація, — монотонно, наче на військовій раді в генштабі, доповідав Гайдук.

Папа Климент, примруживши набряклі верхні повіки, за якими ховався проникливий погляд карих очей, уважно слухав його, не перебиваючи.

— Вперше в історії людства лінія розлому й глобального конфлікту пролягає не між Заходом і Сходом, не між Північчю і Півднем, не між червоною, коричневою, чорною чи блакитно-ліберальною ідеологіями, а між ісламом і християнством. Це навіть не зіткнення цивілізації, це щось гірше. Бо чим цивілізаційно відрізняються мусульмани-європейці від християн-європейців? Чи християни Сирії та Лівану — від мусульман?

Папа розімкнув повіки — мабуть, хотів щось сказати, але утримався — й знову занурився в напівдрімоту.

— Рішення лідерів «Глобального джихаду» в Ісламабаді в 2082 році щодо винищення християн як вищої мети джихаду не є пропагандовим гаслом, а цілком реальним військовим планом. Наявність ядерної зброї й балістичних ракет у Пакистані, Ірані, Єгипті, Туреччині, Індонезії, Саудівській Аравії, Халіфатах Центральна Азія і Кавказ значно ускладнює геополітичну ситуацію…

Гайдук зробив паузу, щоб переконатися, що глава Ватиканської держави не заснув, але той підбадьорливо глипнув на Координатора своїм веселим карим поглядом й кивнув заохочуюче.

— Ви можете сказати, Ваша Святосте, що сунітська ядерна зброя відрізняється від шиїтської — звичайно, не в фізико-технологічному сенсі, а в політичному, і що доки існує смертельна ворожнеча між сунітами та шиїтами, християнському світові ніщо не загрожує. Але, на жаль, я маю найнеприємнішу новину… Ми отримали абсолютно надійні агентурні дані щодо таємної наради вищих релігійних лідерів «Джихаду» півмісяця тому — в грудні 2083 року в Джакарті. Учасники дійшли згоди щодо проведення в святому для всіх мусульман місці — в Мецці — у 2085 році історичного акту примирення й єднання сунітів та шиїтів — новий безпрецедентний і дуже небезпечний поворот у світовій історії. Дозвольте передати Вам, Ваша Святосте, матеріали конференції і заключну резолюцію.

Він поклав на столі перед понтифіком мініатюрну, оздоблену золотим візерунком коробочку, схожу на футляр для зберігання діамантів, всередині якої на оксамитовій подушечці лежав круглий, розміром з 10-центову монету, носій таємної інформації.

— Дякую, пане генерале, за безцінний дар, — ворухнувся Климент, обережно передаючи коробочку архієпископу Монті. Понтифік не сказав Гайдукові, що ватиканська розвідка ще перед Різдвом детально ознайомила керівництво Апостольської столиці з матеріалами наради в Джакарті. Перша дружина одного з лідерів «Джихаду» була християнкою; зберігаючи свою віру в глибокій таємниці, наражаючись на смертельну небезпеку, вона допомагала агентам Ватикану.

— Цілком згоден з вашими оцінками. Хоча приклад Чорної Орди, яка так швидко розпалася, надихає нас. Уповаємо на волю Господа і віримо, що не кине своїх дітей напризволяще.

— Чорна Орда розпалася завдяки відсутності чіткої ідеології, бо грабунок і розбій не є ідеологією. Але головною причиною розпаду Орди став, безумовно, ракетно-ядерний удар по центрах управління Орди, завданий російськими субмаринами за наказом із Києва.

— Я чув про цю версію, сину мій, хоча причини ядерної війни і досі не зовсім зрозумілі, - лагідно сказав Папа. — Хіба не воля Господня знищила Орду за один місяць? Що стосується об’єднання сунітів та шиїтів, то це річ проблематична. Надто багато крові пролилось між ними. Не вірте палким деклараціям.

— Мікулашу, історія дає нам чи не останній шанс, — вступив у розмову патріарх Ізидор, розгладжуючи пучками пальців косматі брови. — Якщо християни — всі, хто вірить у Христа, всі, хрещені на цій землі, - повернуться до джерел нашої віри, відкинуть старі чвари і незгоди, які, наче той чортополох, засмітили християнське поле, що ми його спільно обробляли тисячу років, ми будемо непереможні. Я не знаю, що буде з об’єднанням сунітів і шиїтів, але «Глобальний джихад» реально існує і несе смертельну загрозу християнству. Провісником цієї небезпеки стала народжена в Києві секта смертохристів, інспірована ісламістами.

— Ми були занепокоєні, почувши про це, — кивнув із зрозумінням Климент. — Були спроби організувати щось подібне і в римо-католицькій церкві, але так звані «хрестові загони» добровольців знищили цю єресь.

Ізидор розважливо продовжував:

— Ми сприймаємо як трагедію порушення єдності древньої неподільної Христової церкви. І ніякі «хрестові походи» чи «хрестові загони» не допоможуть нам, якщо мільйони людей в Європі, Америці, Африці, Азії не згадають, що вони — брати, що сповідують найдобрішу, найсправедливішу віру…

— На жаль, брате Ізидоре, вона не завжди була найдобрішою і найсправедливішою, — сумно зітхнув Климент. — Ми засудили звірячі експедиції наших далеких предків — Хрестові походи, вибачилися за ексцеси інквізиції, за антисемітизм, за антимусульманські війни в Афганістані, Іраку, Палестині, Індонезії та Африці… Але я згоден, що прийшов час історичних рішень. Апостольська столиця готова зробити свій крок назустріч. Хочемо почути ваші пропозиції.

Патріарх рвучко підвівся (крісло ледве не впало на візерунчасту, сяючу в сонячному промінні підлогу бібліотеки), сперся на патерицю і став у задумі; тільки часте дихання виказувало його хвилювання.

Гайдук злякався, щоб Ізидор не зіпсував візиту театральними жестами і голосними порожніми словами. Генерал ненавидів патетику, якою вдосталь нагодував його колишній президент Капран-Воля — позер, солодковуст, словоблуд і понтяра, здатний за красне слово мати рідну продати. Готуючись до поїздки, Гайдук реально оцінив силу багатовікової ватиканської державно-релігійної машини, побудованої на таємній дипломатії та витончених інтригах, на скомплікованій досконалості теологічних аргументів й богословських текстів, на вмінні вести гнучкий диспут з ворожими філософіями, на поборюванні східних схизматиків. Ця двотисячолітня інституція, древніша за всі парламенти світу, не сприймала романтичної патетики прибульців з інших, далеких від Риму земель, з інших, чужих світовому католицизму церков.

На щастя, Ізидор, витримавши паузу, мовив дуже просто й раціонально:

— Брате мій во Христі Клименте. Історія дає нам останній шанс подолати розкол християнства, що став карою Божою за гріхи наші. Ми пропонуємо — а влада нас підтримує в цьому, — глянув Ізидор на Гайдука, — провести в Києві у червні чи липні — це твій, брате, вибір, — Вселенський християнський собор з участю глав усіх християнських церков різних конфесій. На соборі цьому маємо оголосити історичний Акт Возз’єднання, попросити прощення і простити гріхи братам нашим за всі минулі нехвалебні вчинки. Перед лицем смертельних зовнішніх і внутрішніх загроз, коли християнство може зникнути з лиця землі, нам не гоже ворогувати, поділятися на католиків, ортодоксів, лютеран чи англіканців. Нас усіх об’єднує розп’яття, на якому Син Божий приймав муку, щоб нас врятувати.

Климент, скинувши з себе маску сонливості, уважно слухав Київського патріарха.

— Я згоден із тобою, брате Ізидоре. І готовий взяти участь у такому об’єднавчому Соборі. Але що робити з тими розбіжностями, що віками руйнували нашу єдність? Адже за півроку ми їх не подолаємо. Візьмімо хоча б догмат непогрішимості Папи. Чи ти віриш, брате мій, що я — Мікулаш Куцка, старий словак, нормальна людина з усіма добрими якостями і своїми вадами, людина, яка любить вихилити чарку боровички і яка знає напам’ять тексти Апостола Павла і Томи Аквінського, але яка не знає ні основ медицини чи сучасної фізики, — негайно після обрання мене на папський трон став непогрішимим? Віриш?

Патріарх Ізидор дипломатично промовчав.

— А я не вірю! Не можу уявити, що вже через кілька хвилин після голосування щось у мені змінилося і я став мудрий і непогрішимий, наче Гугл, — іронічно казав Климент. — Я це знаю, ти це знаєш, він, — кивнув на архієпископа Джузеппе Монті, який тонко всміхнувся на цей жарт. — Але якщо я спробую десь прилюдно піддати сумніву цей постулат, мене одразу розірвуть на шматки, мене проклянуть… Я відмінив після Великої Темряви целібат — і на мене одразу вчинили замах у Португалії.

Ізидор довго мовчав, потім тихо промовив:

— Мене теж хочуть розірвати… Якщо проголосимо Акт Возз’єднання, нас схочуть убити, розшматувати, знищити ті, для кого Церква — не спільний дім Христа, а приватна власність, не вчення добра і прощення, а рупор ненависті в концтаборі. Але, дорогий брате, не робімо різких рухів. Усі нерозв’язані питання нехай залишаються нашим наступникам. Ти будеш непогрішимим доти, доки більшість твоїх кардиналів не зрозуміє, що навіть така чиста і непогрішима душа, як Христос, вагався, робив, можливо, помилки, але відмолював свої гріхи перед Отцем Небесним. Акт Возз’єднання — це не конституція нової церкви і не різка зміна ритуалів і традицій: це — перший лишень крок на довгому шляху, це повернення до основ, до спільної молитви, це — акт єдності всіх християн, незалежно від особливостей різних церков. Ми проти уніфікації усіх християнських церков, які склалися історично упродовж віків, з врахуванням національних особливостей різних народів. Але ми — за єдність відчуття своєї причетності до Христа. В цьому між нами не повинно бути різниці.

— Скажіть, — раптом мовив по-італійськи архієпископ Монті, — чому саме в Києві, чому в цей час? І що буде з російсько-московською православною церквою?

Монах-францисканець не забарився перекласти це запитання на українську.

— Після знищення джихадистами константинопольського патріархату як першого серед рівних православних церков і після вибухів над Єрусалимом Київ став однією зі столиць східного християнства, — відповів з величною переконаністю Ізидор. — Звичайно, можна провести Собор у Греції чи Болгарії, але саме Київ сьогодні є аванпостом християнства перед ісламським викликом. Саме Київ пережив окупацію Чорної Орди і має трагічний досвід військового зіткнення з ісламською агресією.

По-перше, у 2084 році виповнюється 1220 років першого хрещення Руси князем Аскольдом. По-друге — минає 1030 років з часу остаточного розколу єдиного християнства. Хіба не добра нагода, щоб відновити єдність? Що ж до московсько-російського православ’я, — зиркнув суворо Ізидор на кардинала, який записував старанно його слова, — то трагедія наших російських братів во Христі полягає в тому, що вони перетворили церкву на підпорядкований Кремлю ідеологічний департамент Російської держави. З розпадом держави на шість частин розпалася, відповідно, московська православна церква. Існує, щоправда, Суздальська митрополія на чолі з патріархом Савелієм. Безперечно, ми запросимо всі російські християнські церкви до участі в Соборі, хоча усвідомлюємо, який шалений опір цей акт може викликати в частини російського кліру. Вони виступають категорично проти екуменізму. Вони ще не зрозуміли, що Третього Риму — московського — вже немає і ніколи не буде, а четвертий, у Києві, ми не збираємось будувати. Ми лише хочемо відновити дух єдності юдейсько-римсько-грецького християнства, який панував у першому тисячолітті. Повернутися до нашого спільного коріння.

Папа Климент підвівся й обійняв Ізидора.

— Брате Ізидоре, прошу призначити повноважного представника для підготовки тексту Акта і технічних аспектів Собору. З нашого боку це буде архієпископ Монті. Через кілька днів він стане кардиналом і буде призначений державним секретарем.

На замкнено-незворушному обличчі Монті засвітилася радість — хоча, можливо, це промінь сонця впав випадково на нього.

Папа запросив Патріарха України-Руси на спільну молитву нагору до своєї приватної каплиці, а генерал Гайдук пішов оглядати скарби Ватикану в супроводі перекладача — молодого монаха-францисканця отця Василія, який походив з Ужгорода і працював на четверте управління НРА — Національного розвідувального агентства України-Руси.

9

Римський клуб інтегральних досліджень був нічим не прикметною приватною організацією; у Вічному Місті таких нараховувались сотні — і благодійних, і розвідувальних, і аналітичних, і диверсійних — одні діяли проти Півночі, інші працювали на дестабілізацію Південної Італійської Республіки. Римський клуб належав невідомому Фонду Крюгера, за рахунок якого міг орендувати будинок, утримувати близько двадцяти постійних працівників і фінансувати таємні філіали на території України-Руси. Характер діяльності клубу не привертав уваги римської влади, яка не бачили нічого протизаконного в проведенні незрозумілих досліджень жменькою законослухняних імігрантів, котрі не втручалися в заплутані справи поділеної Італії.

Рівно о п’ятій годині вечора Безпалий ступив у невеличкий конференц-зал на другому поверсі; посередині кімнати стояв овальний стіл, оточений десятьма кріслами. В залі було двоє: лисий повновидий чоловік у зеленому френчі, який сидів з правого боку столу; біля вікна, що виходило в patio, за окремим столиком, заставленим якоюсь апаратурою, всілася людина на ім’я Вінсент; це він вранці зустрів Джорджа в приймальні клубу.

«Особіст, — подумав Джордж. — Це він мордуватиме мене».

— Як доїхали, лейтенанте? — ввічливо спитав чолов’яга в зеленому френчі. — Сідайте. Називайте мене Полковником.

Джордж сів навпроти Полковника. Той уважно приглядався до нього, потім задоволено сказав:

— Викапаний батько. Такі самі кучері. І очі. Не треба ніяких посвідчень. Чи не правда, Вінсенте?

Вінсент ніяк не відреагував на ці слова.

— Я потрапив у надзвичайну ситуацію, — Джорджу здалося, що голос у нього мертвий і звучить іззовні і здалеку. — У мене вкрали сумку з усіма документами. Тими, що передав вам полковник Стригун.

— Як украли? Де? — здивувався Полковник. — Ти хоч знаєш, які документи мав привезти?

— Не знаю, що в них, але знаю, що дуже важливі.

Через годину доскіпливого допиту, в ході якого Джордж не оповів нічого нового, Полковник наказав Вінсенту:

— Підключи його.

Той жорстко поклав свої м’язисті руки на плечі Джорджа й всадовив нещасного лейтенанта за стіл з апаратурою, причепив присмочки до грудної клітини, надягнув на руки манжетки, наче кайдани замкнув, а на голову — важкий шолом, від якого йшов запах горілої гуми. Перевіривши апаратуру, Вінсент, упершисьпоглядом в екран монітора, почав новий допит, десятки разів повторюючи ті самі запитання. Джордж відповідав, намагаючись не помилитися, кажучи абсолютну правду про подію в електричці. Раптом на екрані він помітив якісь прозорі тіні, що виникали з безладу; Джордж зрозумів, що це його спогади про вагон електрички — і здригнувся, побачивши обличчя літньої італійки, її втомлений незмигний погляд, який породжував у його душі болісно-солодкі спогади і бажання.

— Хто ця жінка? — спитав Полковник, який уважно стежив за екраном.

— Не знаю, я її не знаю.

— Вона була у вагоні?

— Я її не бачив, — збрехав Джордж, намагаючись зберегти свою таємницю і не втягнути ні в чому не повинну жінку в нещастя, що трапилось із ним.

— Він бреше, — вказав на показники приладів Вінсент.

— Хто вона? Ти мав із нею контакт? — наполягав Полковник. — На кого вона працює?

— Ні з ким я не мав жодного контакту. Ніякої жінки не знаю. Сумку вкрали, коли карту вивчав.

Ще через дві години Полковник, який жодного разу не підвищив голосу й не вилаявся (це злякало Джорджа), втомлено сказав:

— Ти сидітимеш у камері в підвалі. А ми будемо шукати твою сумку. І цю жінку. Вінсенте, — наказав він, — зв’яжись із центральним офісом залізничної поліції, там працює капітан Бонетті. Ось його особистий номер. Подзвони йому негайно. Скажеш — від Крюгера.

— Слухаю, — Вінсент переніс номер із гаджета Полковника до свого.

У цю мить Джордж, який уже підвівся, щоб іти до в’язничної камери, почув за спиною хрипкі звуки синтезатора людського голосу, що повторив слова Полковника:

— Скажи — від Крюгера. Від Крюгера.

До конференц-зали в їхало безшумно електричне крісло-візок, сяючи хромованими деталями й спицями великих коліс. На візку вмостилася, як здалося Джорджу, штучна істота: голова скидалася на гібрид протигазної маски й чорного щитка для електрозварювання — з мерехтливими вогниками замість очних прорізів. У нижній частині цієї умовної голови стирчала гофрована дихально-ротова трубка, увінчана спеціальним фільтром. Тіло, вдягнуте в лискучий пластик, наче в гідрокостюм, здавалося надмуханим балоном, здатним злетіти в повітря при сильному подуві вітру. Замість верхніх кінцівок з їхніми анатомічними компонентами виблискували сталеві гачки механічних протезів.

Безпалий було подумав, що господарі клубу лякають його потворою-роботом, але візок під’їхав упритул до лейтенанта, і робот вперся у нього зоровими променями, потужність яких раптово зросла.

— Я знав твого батька, — прохрипіла потвора. — Не хочу вірити, що ти зрадник. Знаєш, що роблять зі зрадниками?

— Знаю, — майже плачучи сказав Джордж. — Тільки я не зрадник. Чому ви не вірите мені?

— Тому що твій батько також був зрадником, — з гофрованої трубки вирвалися звуки, схожі на сміх.

10

Джованна Россі, душа якої ще прагла романтичного кохання, увінчаного палкими сексуальними втіхами, а тіло поступово входило в холодну клімактеричну тінь ув’ядання, проклинала себе за те, що поїхала додолу в брудному й злодійському електропоїзді FR-1 замість того, щоб сісти в 339-й автобус-експрес або взяти таксі (не в грошах справа) й елегантно дістатися станції Вілла Бонеллі, де жила в скромному двоповерховому, стилізованому під XVIII століття особняку на вулиці Альбанезе.

Ще перебуваючи під гидким враженням від пограбування якогось молодого наївного чужоземця, свідком якого стала, та від відчуття власного безсилля, бо боялася ту шпану, що шастала по вагонах, Джованна перейшла вокзальним тунелем на лівий бік по ходу поїздів на Рим й одразу потрапила до розкішного тінистого парку, в трьохстах метрах від якого містився її будинок. Джованна поверталася з Мілана, де відвідувала старшу сестру, чоловік якої тиждень тому помер. На відміну від сестриного чоловіка, чоловік Джованни помирати не збирався, а навпаки — ставши великим начальником у Римі, завів собі молоденьку коханку, яка працювала в його управлінні. Джованна, зітхнувши, згадала той далекий час, коли чоловік працював начальником відділку карабінерів станції Вілла Бонеллі, зовсім неподалік від їхнього дому — за залізничною колією на вулиці Мальана Нуово. Тоді він поводив себе набагато обережніше, бо будь-якої хвилини Джованна могла з’явитися в приміщенні карабінерів. Але коли це все було? Давно, коли вони були молоді й кохали одне одного.

Джованна зітхнула.

Чоловік сьогодні залишався вдома — хоча не кожної неділі він міг собі це дозволити — й Джованна ще з аеропорту потелефонувала йому, щоб попередити, що повертається, щоб, бува, старий кобель не надумався затягнути коханку до сімейного ліжка. Наближаючись до будинку, Джованна відчула приплив радості й надій, бо скучила-таки за своїм лисим цапом і готова була віддати йому не затребуваний ніким запас ніжності, хоча знала, що все це — марні ілюзії старіючої, нікому не потрібної жінки.

Вона подзвонила у двері, і, хоч як не дивно, двері негайно відчинилися, наче чоловік стояв біля них, чекаючи на Джованну. На чоловікові був темно-вишневого кольору шовковий шлафрок, розстібнутий на грудях, де надмір чорного з сивизною волосся компенсував його відсутність на голові.

— Алоре! — вигукнув абсолютно безглузде слово чоловік і радісно обійняв Джованну.

Чоловік Джованни Франко Россі років із двадцять тому перейшов із корпусу карабінерів до центрального Агентства внутрішньої служби інформації і безпеки (AISI) — контррозвідки, — яка, хоч і не врятувала італійську державу від розпаду, проте продовжувала боротися з агентурою «Глобального джихаду» та мафіозними структурами Неаполя і Палермо. Франко Россі очолював дивізіон боротьби з організованою злочинністю і був переконаний, що весь світ — починаючи з Папи Римського, прем’єр-міністра та Президента Італії й кінчаючи школярами молодших класів, куди ходили його внуки, складається з бандитів, злодіїв, злодюжок, жебрацьких гангів та мафіозі, об’єднаних у потужні політичні партії.

Щось дивне найшло на Франка сьогодні: він також скучив за дружиною, бо незатишно почувався у порожньому домі, тривожно прокидався вночі з пістолетом, вихопленим з-під подушки — й тому він приготував сніданок, чекаючи на Джованну: підсмажив яєчню й тости, налив холодний сік з апельсинів до високих склянок, які спітніли одразу, й зварив міцну каву, яку вже встиг випити. Джованна, скинувши шарф і плащ, сіла за кухонний стіл, не розуміючи, що сталося з чоловіком. Може, полаявся з коханкою?

— Як долетіла? Все нормально? — спитав Франко, не чекаючи навіть відповіді, бо якби ненормально…

Але Джованна, нічого не розповідаючи про сестру та її проблеми з дітьми (знаючи, що сестрині справи не цікавили Франко), чомусь почала з випадку, свідком якого стала в електричці, додавши, що цей нахабний грабунок свідчить про абсолютну неспроможність поліції навести лад у гадючниках, на які перетворилися приміські електрички, летовища, вокзали, поїзди та станції метрополітену.

Чоловік правильно зрозумів, у чий город кинуто камінець (хоча його дивізіон й не займався справами дрібних злодіїв), спитав тільки, чому Джованна думає, що той невдаха, в кого вкрадено сумку, — іноземець. Дружина пояснила, що той хлопець (уявила його кучері медового кольору й погляд, яким він дивився на неї, від чого їй стало тепло) нічого не розумів по-італійськи, а на його мішку була начеплена бірка іноземного аеропорту.

Скінчивши снідати, Джованна пішла до ванної кімнати, а Франко ступив до кабінету, обладнаного засобами радіоелектронного зв’язку, наче капітанський відсік підводного човна. Поки дружина приймала душ, Франко встановив, що майже одночасно з рейсом із Мілана, о 10:30 AM, прибув рейс із Києва.

— Джованно, — гукнув чоловік, почувши, що дружина вийшла з ванної кімнати. — Йди-но сюди. Ти зможеш пізнати того йолопа, якого обікрали?

Франко вирішив довести дружині, що він таки чогось вартий і недаремно мордує свій час на службі — і не лише заради коханки. Джованна, якій треба було прибрати в домі й поїхати до дочки, котра жила в центрі Риму, неохоче приєдналася до чоловіка. Вона вже не була рада, що затіяла цю розмову, бо, знаючи занудний, настирливий і дріб’язковий — з підвищеною, підозріливою увагою до незначних деталей — характер Франко, перелякалася, що він зіпсує їй всю неділю.

Але те, що побачила, здалося їй захоплюючою грою.

— Дивись уважно, — сказав Франко. — Не проґав цього телепня.

На великому екрані замиготіли обличчя пасажирів літака АН-278 М рейсом Київ — Ф’юмічіно. VIP-пасажирів серед них не було.

— Стоп! — вигукнула Джованна, відчуваючи дивне хвилювання. — Це він.

Стереоскопічне зображення кучерявого хлопця з наївними очима зупинилося на екрані. «Джордж Безпалий, 22 роки, експедитор приватної українсько-італійської фірми МАРС (Мілан-Алчевськ-Рим-Сімферопль), неодружений, зріст 180 см, група крові… Мета поїздки — візит до матері й сестри, які живуть у Віченці. До 2077 року мешкав у Вашингтоні ДС, Конфедерація держав Північної Америки. Гетеросексуал, судимостей не має».

Джованні стало ніяково, наче вона без дозволу зазирнула в чужу таємницю.

— Тепер дивімось далі, — Франко був виразно задоволений ефектом, що його справила на дружину поява незнайомого на екрані. Він уперше демонстрував Джованні інформаційні можливості своєї спецслужби.

Він набрав на клавіатурі цифровий код, і на екрані виникла емблема залізничної поліції.

— Ти в якому вагоні їхала?

— В другому з кінця. Ледве встигла, — немовби виправдовувалася Джованна.

— Тепер дивись уважно.

У напівтемряві виникли незнайомі обличчя, якісь постаті рухалися до тамбура: це був вагон, у якому недавно їхала Джованна: вона побачила себе, свій відчужений, ні на кого не звернутий погляд, нервовий рух рук, що поправляли шарфик на шиї.

— Алоре, — задоволено промуркотів Франко, — ти поводиш себе зразково і ні з ким не заграєш.

Джованна подумала, що хотіла б подивитися на чоловіка — що виробляє він зі своєю коханкою; але вони, либонь, роблять де у кімнаті, де немає камер спостереження.

— Тепер дивимось далі.

Він перемкнув щось на клавіатурі, й на екрані з’явилося зображення з другої камери, яка висіла над головою Джованни. Невідомий кучерявий хлопець, поставивши сумку біля ніг ближче до проходу, витягнув із кишені карту й почав вивчати. Поряд із ним у проході з’явилася постать циганки, яка розкладала якісь записки на багажі подорожніх. Хлопець із здивуванням подивився на циганку й записку, яку та поклала на його мішок, і в цю мить…

— Стоп! — вигукнув Франко, зупиняючи картинку. — От негідники!

На нерухомій картинці було видно, як дитяча рука якогось шльоцика вхопилася за сумку; на наступних кадрах циганка, затуливши кучерявого хлопця, збирала назад свої записки; а коли вона зникла з екрана, сумки вже не було. Джованна побачила розгублений погляд невідомого, звернутий в її бік.

— Все, — переможно сказав Франко. — Бачиш, як просто? Справу можна передавати до суду.

— То ж передай, — знизала плечима Джованна.

Франко здивувався.

— Навіщо тобі здалася ця дрібнота? Ну, вкрали в молодого дурня зубну щітку — буде надалі більш уважний.

— Ти що — не в собі? — вибухнула Джованна. — А якби мене пограбували? Що з тобою таке, страж закону? Зграї злодіїв ганьблять Італію, тероризують громадян, а вам байдуже? Що ми за люди такі?

Вона раптом заплакала, неочікувано для себе; в цьому гіркому плачі зійшлися образа на Франко, жаль до сестри, сум за втраченою молодістю й ще щось невимовне й незрозуміле — можливо, материнське співчуття до невідомого хлопця, бажання його приголубити, провести рукою по його тугих кучерях.

11

Капітан Бонетті вмочив шматок свіжої багетки в зеленкувату оливкову олію Extra Virgin, щойно посолену й від того божественно смачну. Хазяїн маленької кафейки на вулиці Чіаберо завжди на початку ланчу приносив своєму клієнтові керамічну мисочку, куди той підливав олію, вимазуючи її булкою. Саме в ту хвилину, коли Бонетті доїдав змащену олією багетку, очікуючи, коли принесуть йому тарілку свіжого салату «Цезар», пролунав сигнал його гаджета. Це сталося о 1:30 РМ. На екрані з’явилося обличчя Франко Россі з контррозвідки, яке не віщувало для капітана нічого доброго.

— Що за бардак у вас на лінії FR-1? — сердито зарипів Россі. — Якісь циганки грабують іноземців. Це пахне міжнародним скандалом. Я висилаю вам відеозапис злочину. Негайно виїжджайте до Ф’юмічіно, підніміть на ноги вашу срану поліцію. І щоб через дві години вкрадена сумка була в мене в агентстві. А циганку запакуйте до літака і вишліть до Ефіопії. Нехай там краде. Все, кінець зв’язку.

Капітан Бонетті зрозумів, що неділя, яка починалася так чудово, а мала завершитись ще краще — зустріччю з україно-італійкою, веселоокою Калиною Луцик — накрилася смердючим унітазом, ім’я якому — Франко Россі.

12

Через годину після дзвінка Бонетті й організованої поліцією облави на лінії FR-1 була затримана зграя румунських циганів, на чолі якої стояла італійська повія й рецидивістка Міра Моцетта, названа так за свою любов до червоного. Вбрана у пишні циганські одежі, вона шастала по вагонах, розкладаючи на сумки й клумаки приїжджих записки з проханням допомогти помираючій дитині. Серед пасажирів багато було заробітчан-іммігрантів. Записки, як правило, ніхто не читав, зате Міра, як досвідчений розвідник, визначала місця грабіжницьких операцій, а її малолітки-підручні виконували її вказівки; якщо хтось ловив злодія на місці злочину, Міра вчиняла великій ґвалт на захист безневинної хворої дитини; поліція й кондуктори потягів добре знали цю зграю, але оскільки Міра ділилася з ними частиною награбованого, мовчки терпіли цю наругу над правопорядком колишньої Римської Імперії.

Зграю Міри Моцетти накрили в піцерії навпроти входу до станції Понте Галеріа; на Міру без зайвих слів надягли наручники, а малому грабіжнику Бену, якого одразу впізнали, передивившись записи відеоспостереження, пообіцяли переламати руки й відірвати ноги, й він негайно розколовся: здобичу грабіжники зберігали в камері схову — вони навіть не встигли її поділити. Поліцейські схопили чорну сумку з биркою ТО CABIN і прізвищем BEZPALY, й о п’ятій вечора сумку доставили до офісу начальника дивізіону AISI Франко Россі.

Це була найбільш успішна й блискавична операція італійської поліції за останні двадцять років деградації держави, громадяни якої згадували, як світле далеке минуле своїх прадідів, золоті часи правління Беніто Муссоліні та його чорносорочечників.

…Коли увечері о 8:20 РМ до капітана Бонетті задзвонив хтось, хто назвався Вінсентом з Фонду Крюгера (в тому Фонді працювала кохана капітана Калина Луцик), Бонетті, інтелігентний флорентієць з двома вищими освітами, почав лаятись, як останній неапольський сміттяр: уже отримав за цю бісову сумку сувору догану від керівництва й змушений був у неділю увечері, коли Рим занурився у січневі сутінки, сидіти в службовому кабінеті управління залізничної поліції й вимучувати рапорт про діяльність злочинної банди на лінії FR-1 (хіба тільки на цій лінії діяли зграї грабіжників?) і про вжиті заходи щодо так званої «циганської групи» Міри Моцетти.

— Цю довбану сумку знайдено. Вона в контррозвідці. Understand? — він чомусь, почувши жахливий акцент Вінсента, перейшов на англійську. — Call to the Agency. Сіао.

Він роздратовано перервав розмову й відключив гаджет, щоб ніхто більше не турбував його.

13

У понеділок вранці 3 січня на стіл начальника дивізіону контррозвідки Франко Россі полетіло все, що містилося в чорній сумці Джорджа Безпалого: кредитні картки на 500 лір, надсучасний гаджет (увагу Франко привернуло те, що це була найновіша модель, яка щойно надійшла на озброєння вищого офіцерського корпусу ОГБ), окуляри з вбудованою в них відеокамерою та мінікомп’ютером, що міг виводити потрібну інформацію на скельця, дрібні сувеніри з символікою фірми МАРС, запасні батарейки великої ємності й маленький, але потужний лептоп, українські сувеніри — вишивана скатертина та серветки до неї, диски з текстами електронних книжок українською і англійською мовами, ключі від київської квартири Безпалого і повно іншого дріб’язку, серед якого досвідчений погляд Россі виділив невеличку флешку в спеціальному, щільно замкненому сріблястому футлярі.

Россі не зміг відкрити футляр — довелося викликати механіка з контртерористичного дивізіону. Коли флешку було відкрито, Россі вставив її до спеціальної щілини в своєму комп’ютері. На екрані виникло зображення комахи, яка почала негайно розмножуватися, поки чорно-жовта хмара цих інсектів не заполонила весь простір екрана. Потім екран спалахнув і зображення зникло. Помічник Россі через півгодини перевірок і спроб оживити комп’ютер із сумом повідомив, що дорогий казенний прилад згорів дотла, гавкнувся, як старий електрочайник у результаті короткого замкнення.

День починався жахливо, бо вранці Россі полаявся з Джованною, яка прокинулася в поганому настрої й чути нічого не хотіла про цю бісову сумку та її господаря; коханка відштовхнула його, коли намагався обійняти, бо в неділю не приїхав до неї пообідати, як домовлялися; на додачу до всього заступник директора Агентства раптом виявив інтерес до історії з сумкою — мовляв, на якій підставі Россі вліз у компетенцію залізничної поліції і втрутився в банальну історію дрібної крадіжки (і яка ж це сука, подумав Россі, встигла настукати на нього заступнику директора, який ненавидів Франко як головного претендента на свою посаду). Щоб заткнути пельку заступникові, Россі, ще не знаючи вмісту сумки, конфіденційно повідомив, що його агентура натрапила на слід українського шпигуна, який, не виключено, повинен вийти на зв'язок з одним зі злочинних угруповань. Россі й сам дуже швидко повірив у цю абсурдну версію. Його налякали зловісні комп’ютерні комахи, які розповзлися по екрану, й він викликав хакерів з дивізіону електронної інформації.

Хакери прийшли зі своїм комп’ютером, у якому були встановлені потужні фільтри проти смертоносних вірусів типу Locust — удосконаленого і надзвичайно патогенного потомка древніх черв’яків STUXNET — й почали обережно експериментувати з флешкою, яка не хотіла розкривати свої таємниці. Нарешті на екрані з’явилася якась абракадабра з цифр, математичних символів та ієрогліфів.

Хакери визнали своє безсилля, й Россі прийняв два важливих рішення:

— відкрити оперативну справу проти українського агента Джорджа Безпалого під кодовою назвою «Римські канікули» й грифом «цілком таємно»; агентурі AISI докласти всіх зусиль для затримання Безпалого;

— передати флешку в Національний дешифрувальний центр управління електронної розвідки.

Настрій у Франко Россі виразно поліпшився, коли він зрозумів, що випадково завдяки своїй дурепі-дружині упіймав чи не найбільший шанс у своєму житті — викрити шпигунську мережу східної диктаторської країни Україна-Русь. Франко з ніжністю подумав про дружину, якій вибачив усі її ранкові вибрики. І ще з більшою ніжністю подумав про коханку, з якою обов’язково помириться сьогодні й проведе вечір разом, як того вимагав службовий обов’язок, пов’язаний із форсуванням операції «Римські канікули».

14

Наступного дня після від’їзду високих гостей з України-Руси кардинал Едгар Саймс, керівник Апостольської інформаційної служби Ватикану, довгов’язий смиренний американець із коротким білесим волоссям і завжди сонним виглядом обличчя, зосереджено працював у своєму кабінеті на першому поверсі палацу Сикста П’ятого; тут, у закритих для відвідувачів покоях, містився невеличкий апарат керівництва ватиканської розвідки й контррозвідки — заступники Саймса з оперативної діяльності та аналітичної служби і їхні помічники. Сама ж інформаційна служба розмістилася в затишному передмісті Риму — містечку Вілла Бонеллі, в корпусах колишнього Американського університету. Офіційно ця неприступна твердиня, що нагадувала монастир-фортецю, носила назву Ватиканський архів-інститут пам’яті імені апостола Павла — першого християнського розвідника.

Кардинал Саймс виконував доручення Папи Климента XV і вивчав усі матеріали, пов’язані з візитом генерала Гайдука та патріарха Ізидора до Ватикану й оцінював безпекові аспекти їхніх пропозицій щодо проведення в Києві Вселенського християнського собору Возз’єднання. Уважно прочитав довідку інформаційної служби про внутрішньополітичну ситуацію в Україні-Руси і тепер переглядав записи розмов Ізидора з Гайдуком, таємно зроблені під час їхнього візиту до Риму.

Гості відлетіли з миром до Києва у понеділок, 3 січня, залишивши по своєму візиті багато запитань, серед яких головним було: наскільки міцним є режим військової диктатури генерала Гайдука, встановлений в Україні-Руси ще п’ять років тому? Саймс, випускник математичного факультету Стенфордського університету, а згодом — Католицького університету в Любліні (Польща), добре знав, що зовнішній спокій і вміло зрежисована стабільність у диктаторській державі, де ЗМІ перебувають під контролем режиму, може будь-якої хвилини перетворитеся на поле бою громадянської війни: у будь-якій темряві неминучим є схід сонця. Але чи громадянська війна — так звана битва за свободу — яка несе незліченні нещастя народу, особливо матерям та їхнім дітям, старим і немічним людям — чи така безжальна і безглузда війна завжди є бажаною і чи завжди народ потребує свободи, здобутої такою ціною?

Едгар Саймс звернув увагу на запис вечірньої розмови генерала і патріарха під час їхньої приватної вечері; в ході тієї розмови глухо, приховано прозвучали натяки на внутрішні незгоди у керівництві України-Руси. Ось що дослівно сказав Гайдук: «Долаючи розкол християнства, розкол глобальний, ми безпорадні перед розколом внутрішнім». Нічого конкретного, за що можна було б зачепитися, ніяких прізвищ і фактів, проте… В словах Гайдука звучали втома й розчарування — можливо, більшою мірою пов’язані з втратою його молодої дружини, матері їхнього маленького сина. Але могла існувати інша версія — кардинал та його розвідка мали визначити всі можливі варіанти розвитку подій, щоб убезпечити Ватикан від провалу Вселенського собору. Надто великим був ризик для святого престолу і високими ставки у цій грі.

Над Римом запали зимові сутінки, Ватикан спорожнів, останні відвідувачі залишили його територію. Кардинал утомлено підвівся з-за столу й зробив кілька кроків у напівтемному кабінеті. Настільна лампа у зеленому абажурі освітлювала таємні папери. Саймс ненавидів зчитувати інформацію з екрана комп’ютера, і всі матеріали йому подавали у паперовому вигляді — потім усі ці таємниці зникали у січкарні шредера.

До кімнати хтось постукав. У дверях з’явився помічник Саймса отець Варга.

— Пробачте, Ваше Преосвященство, але щойно я отримав цікаву інформацію.

— Заходьте, — не дуже привітно сказав Саймс.

— Управління контррозвідки розробляє одного туриста з України-Руси…

Саймс втомлено подумав, що цими дрібницями можна було б не морочити йому голову. Є справи важливіші.

— Справа більш поважна, ніж вам може здатися, — наче прочитав думки кардинала Варга, молодий, чіпкий, як бульдог, професійний розвідник, який уже встиг попрацювати в нунціатах у Лісабоні, Будапешті й Братиславі. — Цей турист прибув одним літаком із патріархом Ізидором і генералом Гайдуком. Може, де збіг обставин. Але цікавий. А головне — в цього туриста виявлена флеш-картка, яка знищує оперативну пам’ять звичайних комп’ютерів і містить у собі зашифрований текст, що не піддається розшифровці в Національному центрі.

Варга зробив паузу, але кардинал мовчав.

— Гадаю, що не виключений якийсь зв’язок між візитом представників України-Руси і змістом флеш-картки. Це не схоже на бізнесову чи іншу інформацію. Флешка захищена бойовим вірусом невідомого нам типу.

Кардинал Саймс увімкнув світло в кабінеті — розкішна люстра, яка знала ще запах свічок XVIII століття, засяяла урочисто. Варга скривив обличчя, закліпав очима, наче пробудився від сну. Невиразне обличчя Варги, яке неможливо було запам’ятати з першого разу, було найбільшим надбанням розвідника.

Кардинал також прокинувся від задуми.

— Де той турист?

— Контррозвідка розшукує його. Але його слід губиться на станції Остієнзе.

— А хто в контррозвідці веде цю справу?

— Начальник дивізіону Франко Россі.

— Я не хотів би втручатися в діяльність AISI, — тихо мовив кардинал. — Це може спровокувати непотрібний конфлікт і розголос у медіа. Але що стосується флешки… Можливо, це просто дурна витівка українських хакерів. Але в будь-якому разі потрібна розшифровка. Де ця флеш-картка?

— Ось, — єпископ Варга переможно, показавши на мить дрібні зуби в швидкій посмішці, дістав із кишені джинсів, схованих під сутаною, маленький контейнер із флешкою.

— Передайте це в наше управління електронної безпеки у Вілла Бонеллі. Нехай вони через термінал «А» зв’яжуться з американським агентством національної безпеки, дивізіоном «Сфінкс». Я попрошу адмірала Стенлі Фішера про допомогу. Вони розшифрують. Якщо не вони, то хто?

— Звісно, звісно, — Варга сховав флешку до кишені. Зараз у Північній Америці день у розпалі. Саме час взяти в роботу загадкову флешку.

15

Безпалий провів у в’язничній камері Римського клубу вже дві ночі, а справа не посувалася з місця. У підвалі було холодно й сиро, Джорджа мучила алергія — з розбухлого носа безперервно текло, очі сльозилися — але ніяких ліків йому не давали. Годували хлібом і синтетичним молоком, від чого почався пронос — і, сидячи на унітазі, Джордж журливо думав про свою нещасну долю та її фатальну рокованість. Після вбивства батька сім’я повернулася до Києва, де матері призначили пенсію за заслуги чоловіка перед Батьківщиною. Ні про яку зраду батька мови не йшло — навпаки, приїхав до них додому якийсь великий начальник на прізвище Мережко й вручив матері орден за вірну службу — хрест із золотими мечами, й сказав, що батьків подвиг ніколи не буде забутий. Але після того візиту про Безпалих одразу забули, ніхто з тих, з ким дружили Безпалі у Вашингтоні, до них не з’являвся, мати — до того весела, компанійська жінка — впала у депресію, завела мову про близьку смерть і одного разу відкрила Джорджеві таємницю батькової загибелі. Тоді вперше з уст матері прозвучало це прокляте прізвище: ГАЙДУК.

Мати пояснила Джорджу, що саме Гайдук, якого наблизив до себе Гетьман Мазун, організував убивство Віктора Безпалого, якому заздрив і якого боявся як конкурента; коли ж батько отримав компрометуючу Гайдука інформацію, той найняв кілера.

— Запам’ятай, синку, це прізвище — Гайдук. Ти повинен помститися за батькову смерть. Поклянись мені.

— Клянусь, — з юнацькою запальністю пообіцяв син.

Джордж у квітні 2077 року був зарахований до військового ліцею імені Івана Богуна. Під час окупації Києва Чорною Ордою ліцей евакуювали до Кам’янця-Подільського, за винятком тих трьохсот відчайдухів, які загинули під Києвом. Джордж не вступав ні в які ЛУКи й УРА — він не грав у патріотичні ігри, бо жив іншим — бажанням відомстити Гайдуку. В цьому був таємний сенс його існування. Незадовго до ядерних вибухів мати вийшла заміж за давнього батькового знайомого, торговця зброєю з Турина Домініко Скандоне і встигла виїхати до Італії разом із Мар’янкою, але під час Великої Темряви Скандоне помер. Джордж, який залишився в Україні, не бачив з того часу матері й сестри і тільки рік тому знайшов їх. Тепер він дуже сумнівався, що знову побачить їх.

Серед Джорджевих спогадів, що обсіли його в підвальній камері, був один, якого особливо соромився й намагався відтиснути в непам’ять, але спогад уперто спливав на поверхню, породжував почуття ганьби: у 2082 році курсант Вінницького вищого командного училища аеромобільних військ імені Героїв-богунців, сержант Джордж Безпалий вишикувався зі своїм батальйоном на плацу, де готувалися вони до святкування Дня Перемоги 22 червня. Командування обіцяло, що кращий взвод поїде до Києва на урочистий парад. Було спечно, хотілося пити й лягти десь у холодку, але командири нервували, дивлячись на годинники, й не давали команди «Розійтись».

Раптом з-поза східного берега Південного Бугу, від Жигалівського лісу виринула сіро-сталевого кольору «черепаха» й приземлилася на плацу. Оркестр заграв урочистий марш. Із «черепахи» вийшло четверо людей у камуфляжній формі, до яких підскочив начальник училища, бригадний генерал Бережний.

— Батальйон… струнко!

Попереду йшов, припадаючи на ногу, засмаглий чоловік, схожий на старого, пошарпаного в боях боксера; його темні очі уважно дивилися на курсантів. Тільки коли візитери наблизилися впритул до Безпалого, він зрозумів, що чоловік цей — Гайдук. На фотографії в офіцерському клубі він мав молодший вигляд. Серце Безпалого стислося. Ось настав момент помсти. Батьків убивця зупинився перед ним.

— Сержант, крок уперед, — наказав Гайдук, впершись у Джорджа жорстким поглядом.

— Сержант Безпалий, друга рота, взвод Альфа, — завчено відрапортував Джордж.

— Як ти виріс, Джордже, — усміхнувся Гайдук і поклав руку йому на плече. Цей момент встиг зафіксувати армійський фотограф. — Але упізнати можна. А де мати?

— Проживає в Італії, пане генерале армії.

— Він у нас круглий відмінник, — похвалився генерал Бережний.

— Ігорю, допоможи йому. Подбай, — чи то попросив, чи наказав Гайдук своєму молодому супутникові. Пізніше Джордж дізнався, що це був генерал армії Палій, міністр оборони.

Гайдук міцно потиснув руку Джорджу.

— Бажаю успіхів, сержанте.

— Слава Україні, — виструнчився курсант.

Усе відбувалося як уві сні, коли ти скутий якоюсь гіпнотичною силою й не можеш ворухнутися, хоча насувається на тебе смертельна небезпека. Джордж проклинав себе, що не зарізав Гай лука десантним ножем (на парадні навчання боєзапас не видавався), остаточно переконавшись у своїй слабкодухості; але ця зустріч змінила Джорджеву долю: негайно по закінченні училища його забрали до центрального апарату Міністерства оборони, де його командиром став полковник Стригун.

Стригун. Ось хто дав йому таємну флешку. Стригун повинен визволити його з підвалу.

Йшов третій день ув’язнення Безпалого, а його все не викликали нагору. Їжу приносив Вінсент, який не відповідав на Джорджеві запитання й мовчки грюкав дверима, клацаючи замком. Але цього разу прийшов не Вінсент.

У прочинених дверях перед Джорджем стояла худенька дівчинка, яка була схожа на підлітка — у бейсбольній кепочці клубу «Нью-Йорк Янкіс», джинсовій курточці й коротких штанцях; смішна світла косичка лежала на лівому плечі дівчиська.

— Ти хто? — спитав він, розгубившись від несподіванки.

— Я — Калина Луцик. Працюю в Фонді Крюгера. А ти хто?

— Я Джордж із Києва.

Дівчина принесла йому шматок піци й апельсиновий сік замість остогидлої білої молочної води.

— Ти могла б принести мені щось проти алергії? Бо ніс у мене…

— Як фонтан Треві, — захихотіла дівчина. — Будеш поводити себе добре — принесу.

Вона зачинила двері, але не так гостро і ворожо, як робив це Вінсент. У серці Джорджа прокинулась надія — невідомо на що.

16

На другому поверсі Римського клубу тривали дискусії з приводу небезпечної ситуації, що склалася внаслідок втрати Джорджем Безпалим сумки з флешкою. З одного боку, доброю новиною було те, що флешка не зникла на дні римського злочинного світу й не викинута в смітники Вічного Міста; жахливою новиною стало те, що флешка дивовижно швидко опинилася в руках контррозвідки, що наводило на думку, що Джорджа Безпалого «вели», можливо, ще з Києва; а це могло означати, що в штабі полковника Стригуна міг працювати «кріт».

Власник Фонду пан Крюгер — та роботизована потвора, якої так злякався Джордж Безпалий, — сидів мовчки на місці головуючого; почути можна було лише сопіння й хрипи, що виривалися назовні зі штучно вентильованих легенів через гофровану трубку й фільтри. Тільки посилене мерехтіння очних вогників виказувало збуджений емоційний стан Крюгера, що не віщувало для персоналу Римського клубу нічого доброго.

За столом розсілося шестеро менеджерів фонду на чолі з Полковником, який колись, у славні часи безвладдя 2079 року, служив заступником генерала Тараса Галушки в партизанському революційно-народному русі «Полтава». Біля нього сидів його вірний ординарець і слуга Вінсент, він же Мирон Пилипович Іванишин, генерал-хорунжий військової розвідки, колишній заступник Гайдука. Крім Вінсента, ніхто не знав справжнього імені Полковника, який у результаті пластичної операції й гормонотерапії перетворився з похмурого, зарослого чорною щетиною жмикрута і шкуродера на повнявого інтелігента з маленькими азійськими очима й тонким голосом соліста гурту «Гей-хлопці».

— Справу Безпалого веде начальник третього дивізіону AISI Франко Россі. Капітан Бонетті нічим допомогти нам не може. Ми встановили, що дружина Россі чітко зафіксована в спогадах Безпалого й думаємо, що між нею та ним існує якийсь зв’язок, який він приховує.

Полковник замовк і запитально подивився на потвору у візку. У відповідь почув лише шипіння повітря, яке в прискореному ритмі вихоплювалося з фільтрів. Потвора ворухнула сталевими щупальцями — замінниками пальців, що означало: продовжуйте.

— Пропоную: провести негайно операцію із захоплення дружини Франко Россі з метою шантажу чоловіка, від якого вимагати повернення флешки. Піддати дружину допиту третього ступеня для з’ясування, що пов’язує її з Безпалим. Це перше.

Друге. Якщо у найближчі два-три дні ми не повернемо флешку, Безпалого ліквідувати, як зрадника і клятвовідступника. Звернутися до київського філіалу з проханням передати нову флешку, можливо, через територію албанського халіфату. Щодо тієї флешки, яка перебуває в контррозвідці, можемо бути спокійні. Її не вдасться розшифрувати. Нікому й ніколи.

— Ніколи не кажи «нікому», — прохрипів штучний голос Крюгера. — План приймається. Виконуйте.

Він тихо викотився заднім ходом з конференц-зали і зник у сусідній кімнаті.

17

Броньована яхта «Пауль Целан» повільно, на мінімальних обертах двигуна виписувала кола посередині озера Лаго-Маджоре. Вітер нагнав з боку Альп хмару, наповнену снігом, наче подушка пухом. Тільки сніг не походив на пух, а сірою стіною стояв у повітрі, мокрими сірими смугами встелював палубу й рубку катера, беззвучно плюхався на чорну поверхню води.

Накинувши на плечі жовтий дощовик із теплою підкладкою з верблюжої шерсті, Рафаїл Фрідман стояв на капітанському містку, марно вдивляючись у бік Локарно, намагаючись розгледіти хоча б натяк на сигнальні вогні Marina-Locarno; але снігова хмара, що тихо, наче велетенський темно-сірий аеростат, сіла на озеро, одразу перетворила кволий зимовий день на дно ночі.

У теплій каюті залишився молодий коханець Фрідмана, італієць Алессандро, студент-композитор із Болоньї, який у перервах між любощами знайомив патрона з основами математичного складання музики. Заплутані формули Фрідмана, завдяки яким він вивчав магічно-математичні цикли історії, його спроби пророцтва майбутніх подій — всі ці абстрактні й незрозумілі плетива цифр і символів Алессандро перекладав на мову музики: інколи в химерних, дисонансних і алогічних поєднаннях звуків вгадувалися уривки якихось незнайомих урочистих мелодій — наче музика майбутніх тріумфів проривалася крізь атмосферні поміхи й глушилки воюючих армій. Алессандро, довговолосий юнак, який говорив незрозумілі речі, пластично жестикулюючи при цьому м’якими долонями, наче диригував невидимим оркестром, присвятив Фрідману свою першу симфонію «Civitas Dei» (Град Божий).

Фрідман, який виріс в атмосфері синкопальних ударів рояля й гострих дисонансних акордів, породжених енергійними пальцями батька, сприймав незрозумілу Алессандрову музику, як спогад щасливого дитинства.

Почуваючи себе вкрай вичерпаним після сексуальних спазмів, Фрідман відчув, що перебуває на нічийній смузі між палкими обіймами життя і тихим умиротворенням смерті — порожнечею, що не знає жодних бажань, ревнощів чи заздрості. Залишилося тільки дихання — щоб відчути прохолоду альпійського повітря. Фрідман простягнув уперед руку — наче Христофор Колумб, коли побачив американський берег.

Але доторкнувся лише струменів мокросніжжя. Поглянув назад і з задоволенням не побачив, а відчув над собою обертання радарної антени, яка не давала катеру заблукати в суцільній темряві.

У цю хвилину пролунав сигнал мобільного зв’язку. Фрідман почув пташиний голос Гарольда Міллібранда, який після смерті Еммануїла Голдстайна обійняв посаду виконавчого директора Клубу Локарно, тобто став фактично прем’єр-міністром Світового уряду в його західній, урізаній і обмеженій версії. Фрідман, відповідно, перейшов на посаду Міллібранда — генерального секретаря клубу.

— Говорити можете? — спитав Міллібранд.

Фрідман буркнув щось невиразне, шкодуючи, що хвилина щастя і самотності скінчилася.

— Це дуже важливо, — сказав Міллібранд.

Фрідман і сам розумів, що виконавчий директор не буде даремно турбувати його, знаючи, що він, підкоряючись невидимій силі, вищій за всі формули і всю політику, вийшов на яхті у пошуках примарного щастя.

— Щойно я мав розмову зі Стенлі Фішером, — Міллібранд дзвонив із Лондона, на що вказували індикатори на екрані переговорного пристрою. — Вони одержали дуже важливу інформацію стосовно нашого друга Гайдука.

— Розумію, — сказав Фрідман, не розуміючи нічого.

— Завтра я вилітаю до Вашингтона. Прошу вас приєднатися до мене. Йдеться про справу стратегічної ваги. Ви мене чуєте? — занепокоївся Міллібранд.

— Чую. На світанку вилітаю до Лондона.

Яхта, викресливши на воді останнє коло, повернула до берега, долаючи снігове місиво.

Фрідман подумав, що Алессандро — його останнє кохання й тому дуже болюче і безнадійне. Він вирішив узяти Алессандро з собою до Вашингтона, хай би що думав манірний Міллібранд.

Фрідман не спустився до каюти, де чекав на нього Алессандро, а стояв осліплий від снігу, з сивою змокрілою борідкою, яку можна було викручувати, якби вона була трохи довша. Знав, що досвідчений капітан і надійні радари не підведуть, виведуть яхту із зони смерті. Можливо, востаннє.

18

Джордж Безпалий не знав, що, бавлячись у ліжку капітана залізничної поліції Бонетті, весела щебетуха Калина Луцик оповіла своєму коханцеві про дивного хлопця Джорджа з Києва, невідь-чому ув’язненого в підвалі Римського клубу по вулиці Остієнзе. Все це Калина розповіла, сидячи верхи на капітані, підстрибуючи, як вправна вершниця в сідлі, ще й розплітаючи-сплітаючи світлу косичку. Секс для неї був грою, дитячою забавкою, часом невпинного слововиверження; замість беззмістовних і часто штучних зойків, якими досвідчені жінки заохочують до подвигів своїх партнерів, Калина виголошувала нескінченний монолог, ділячись із капітаном випадковими враженнями, спогадами і дівочими мріями про червоний родстер «Альфа-Ромео-Електра». Капітан Бонетті, якого спочатку дратувала ця дивна звичка Калини, відволікаючи його від внутрішнього, глибоко інтимного циклу проростання, зростання, дозрівання і плодоношення, врешті-решт навчився відключатися від її базікання та дурного реготу: нехай повзає, підстрибує, ковзає вперед-назад, наче на велотренажері, нехай щебече що завгодно, розповідає про улюблені іграшки — аби він досягнув стану нірвани.

Але почувши ім’я київського хлопця й місце його ув’язнення, капітан Бонетті рвучко скинув з себе Калину, яка нічого не зрозуміла, перервав процес, що наближався до щасливого завершення, й голий, явивши Калині всю стрункість свого засмаглого тренованого сорокарічного тіла та його окремої гіпертрофованої частини, скочив до письмового столу й увімкнув комп’ютер.

— Ходи-но до мене, — покликав він Калину, яка від несподіванки змовкла — саме тоді, коли знадобилися її свідчення. На екрані замиготіли остогидлі для Бонетті кадри дрібного злодійства в електропоїзді FR-1: спочатку Міра Моцетта гайнула через вагон, бігаючи очима по багажу пасажирів, потім замурзане обличчя Бена зафіксувалося в стоп-кадрі, саме тоді, коли він витягав сумку з-під ніг своєї жертви, а вже тоді перед занімілою від здивування голою Калиною, яка тонкими руками прикривала свої вельми проблематичні груди підлітка, з’явився Джордж Безпалий в усій своїй зляканій безпорадності.

— Це він! — нарешті до Калини повернувся голос.

Капітан Бонетті, увійшовши до порталу поліції, пожежної охорони і швидкої допомоги «Великий Рим», набрав номер будинку, в якому містився Фонд Крюгера. Тривимірне зображення споруди, план усіх поверхів, включаючи підвальний, розташування сходових клітин, дверей, вікон і конструкція балок піддашшя, внутрішній вигляд кімнат й особливості підходу до будинку — все це було зафіксовано на екрані. Калина вказала, в якій саме підвальній кімнаті ув’язнено молодого телепня.

Бонетті, незадоволений тим, що таку дрібну справу, як крадіжка в поїзді, яка входила до юрисдикції залізничної поліції, перехопила контррозвідка, вирішив не інформувати Франко Россі, а втерти тому індику носа і провести операцію із звільнення заручника силами свого підрозділу. Він зателефонував до відділу спецоперацій і наказав виділити п’ятеро бійців підрозділу «Ромул», призначивши час атаки Римського клубу на першу годину ночі.

19

Франко Россі затримувався допізна на роботі (Джованна здогадувалася, якого типу ця робота), про що повідомив дружину десь о 6-й РМ. Над Вілла Бонеллі вже запали січневі сутінки, темрява і пустка панували в домі Россі. Джованну лякали незнайомі шерехи, клацання й стукіт, що знедавна поселилися в будинку й раніше ніколи її не турбували. Від часу тої недоладної історії з крадіжкою в поїзді сумки в хлопця з України Джованна відчувала незрозумілий неспокій — наче перші передвісники невідомої хвороби висилали їй сигнали тривоги, а вона була безсила щось вдіяти й не могла нічого сказати чоловікові, який тільки поглузував би з неї, бо безпеку їхнього будинку забезпечувала досконала система електронного стеження й попередження, виведена на пульт служби охорони контррозвідки. Щодо звукової гами, яка почала так лякати Джованну, то нічого дивного в цьому небуло: адже будинок, придбаний сімейством Россі у кредит п’ятнадцять років тому, був захаращений підробленими під старовину меблями, купленими у поспіху на якомусь аукціоні — і тепер ці меблі розсихалися й тріщали немилосердно. Картини у золочених рамах, що так подобалися чоловікові, були жалюгідними підробками з дешевих копій, на яких зображалося озеро Комо з човнами й місячною доріжкою по воді та мости й гондоли Венеції XVII століття. Джованні здавалося, що ці картини також перегукуються вночі, наче важкі штучні метелики шелестять позолоченими крилами, хочуть залишити цей осоружний будинок: алебастрові (на мармур не вистачило грошей) погруддя римських цезарів потріскували, наче горщики, зліплені з поганої глини.

Джованна розуміла, що причиною її тривог став не цей фальшивий підробний мотлох, а її самотність й люті ревнощі до чоловіка з його коханкою.

О сьомій годині вечора Джованна, відчуваючи нестерпність тривоги, що охопила її, вийшла з дому й подалася до бару «Оріанна», який містився зовсім недалеко, на протилежному кінці вулиці Альбанезе. Вона не звернула увага на білий мікроавтобус з вимкненими фарами, припаркований неподалік від входу до її будинку. Задумливо зайняла місце біля стійки й замовила мартіні. Бармен Антоніо, на прізвисько Біг-Марк, товстий і жовіально комунікабельний інформатор контррозвідки, дуже добре знав Франко Россі та його дружину: змовницьки підморгнувши Джованні (мовляв, розумію й співчуваю), він підніс жінці конусоподібний келих, на дні якого лежала золотава оливка. Джованна надто швидко проковтнула прохолодний напій і, не відчувши бажаної полегші, замовила горілку з тоніком. Біг-Марк, зробивши вигляд, що анітрохи не здивований (йому не хотілося думати, що така гарна сеньйора почала потроху спиватися), виконав замовлення. В барі було небагато відвідувачів, й досвідчене око Біг-Марка одразу помітило двох незнайомців, що сиділи в кутку, п’ючи міцну каву — трохи запізно, чи не так?

Дуже швидко захмелівши, Джованна вирішила повернутися до Мілана, щоб допомогти сестрі й позбутися пригнічуючого почуття тривоги і власної непотрібності в порожньому домі, заповненому претензійним мотлохом. Джованна, яка колись скінчила факультет мистецтв університету імені Ромео і Джульєтти у Вероні, розумілася на справжньому живописі пострафаелітів і їй особливо гадкими здалися дрібнобуржуазні кічові смаки чоловіка, його бажання походити на тих нуворишів, що мешкали у шикарних віллах неподалік від будинку Россі. Після третього келиха горілки, змішаної з шампанським (Біг-Марк тільки похитав головою, вирішивши більше не подавати спиртного сеньйорі Россі), Джованна, остаточно заспокоївшись, вирішила негайно повернутися додому, замовити квиток на завтрашній ранок до Мілана й спакувати валізи.

Вона вийшла на скупо освітлену вулицю, вдихнувши з полегшенням прохолодне повітря (прогноз погоди попереджав про сніговий шторм, що насувався з боку Швейцарії). Біг-Марк хоч і відзначив про себе зникнення двох незнайомих чоловіків, які щедро розрахувалися за каву, але ніяк не пов’язав це з тим, що за кілька хвилин раніше сеньйора Россі незграбно сповзла з високого стільця й, намагаючись йти якомога рівніше, залишила бар, тепло розпрощавшись із барменом.

Джованна вже наближалася до огорожі свого садочка, коли чиясь міцна рука в гумовій рукавичці затиснула їй рота; вона відчула легкий укол у шию і знепритомніла. Подумала тільки, що треба було накинути на шию улюблений шовковий шарфик, може, захистив би від несподіваного нападу.

20

Опівночі бійці спецназу і агенти залізничної поліції на чолі з капітаном Бонетті оточили будинок Фонду Крюгера, заблокувавши всі виходи. У будинку панувала тиша, світилися лише вікна в приймальній кімнаті на першому поверсі, де, як повідомила Калина Луцик, чергував озброєний охоронець; світло також слабко блимало у вузьких щілинах, що виходили з підвального приміщення у двір. Шибки цих щілин були зафарбовані густим шаром білил.

Температура повітря різко падала, вже перші струмені снігу майнули у світлі вуличних ліхтарів, бійці змерзли й з нетерпінням поглядали на годинники, боячись заклякнути, як їхні предки під Сталінградом, й тому попросили капітана Бонетті почати операцію раніше запланованого терміну. Він погодився, не розуміючи, що цим підписує собі смертний вирок: о пів на першу ночі з будинку мало вийти четверо озброєних чоловіків, скінчивши роботу, щоб встигнути на останній поїзд метро, й тоді в Римському клубі залишалося б лише двоє охоронців — один вгорі, в reception, другий — у підвалі.

Помахом руки Бонетті дав команду на початок операції. Двоє спецназівців тихо прочинили вхідні двері, й Бонетті увірвався до приймальні, наставивши пістолет на зляканого охоронця; щоправда, той устиг натиснути тривожну кнопку. Тому коли поліцейські на чолі з Бонетті спустилися до підвалу, їх зустрів концентрований вогонь з автоматичної зброї. Бонетті, хоч і був у кулевідпорному жилеті, не очікував опору й легковажно вибіг назустріч вогню, отримавши смертельне поранення в горло, й, захлинаючись кров’ю, не встиг навіть подумати про Калину Луцик — чи своїм легковажним базіканням не підставила вона його під кулі?

Отямившись від несподіванки, спецназівці угрохали двох бандитів; троє інших скористалися підземним ходом і, вискочивши на площу перед станцією метро «Базиліка Святого Павла», встигли зникнути. Розлючені таким провальним ходом операції (ще двоє поліцейських були поранені), спецназівці розтрощили двері підвальних приміщень: в одному з них знайшли кучерявого молодого парубка, який тремтів від холоду й страху, в другій камері, де яскраво горіло світло, побачили напівпритомну немолоду жінку, прив’язану до стільця, поруч з яким валялися дроти з електродами.

Забравши з собою тіло мертвого Бонетті, всадовивши до поліцейського автобуса звільнених заручників і залишивши в Фонді Крюгера трьох спецназівців та слідчого залізничної поліції, учасники акції в розгубленості повернулися до управління, завели чоловіка і жінку до кабінету капітана Бонетті й залишили їх. Жінка прилягла на диванчику й одразу задрімала, а український бранець Джордж примостився в шкіряному кріслі капітана й намагався зрозуміти, що відбувається з ним у клятому Римі.

Прокинувшись о третій годині ночі з диким болем голови, Джованна жахнулася, згадавши, що сталося з нею після того, як залишила бар «Оріанна»; кудись поділася вся лють на чоловіка, натомість прокинулося почуття провини перед ним — він просив вмикати маячок її гаджета у загальну систему стеження за їхнім будинком. Вона не послухала Франко і навіть не взяла гаджет із собою до бару; як остання дурепа вона не повірила чоловікові, що крадіжка сумки вивела контррозвідку на серйозну шпигунську аферу.

Освітлення в кабінеті нещасного капітана Бонетті було вимкнено, блимала лише слабка сигнальна лампочка над входом; підлеглі капітана вирішили дати до ранку спокій звільненим заручникам. Джованна, звикнувши до напівтемряви, побачила Джорджа Безпалого, який сопів застудженим носом, сидячи за письмовим столом; не було жодного сумніву, що він міцно спить. Джованна подивилася на його дитяче обличчя, заплющені очі й напіввідкритий рот, і якесь забуте материнське почуття ніжності ворухнулося в ній. Вона мовчки дивилася на цього незнайомого кучерявого хлопця, і солодке бажання віддати йому своє молоко зростало в ній. Щоб перебороти що безсоромну, не знану досі й непристойну фантазію, вона вирішила подзвонити чоловікові й розповісти, що з нею сталося.

Джованна простягнула руку до телефонного апарата, що стояв на столі, але в цю мить Джордж прокинувся й, розплющивши очі, вперся в неї поглядом.

— Who are you? — суворо спитав він. — Do you speak English?

— Si, si, — злякано закивала Джованна, наче спіймана на гарячому. — Do you remember me… the train? My name is Giovanna. Giovanna Rossi.

— I’m George Bezpalyy.

Ледве освітлена, жінка ця в забрудненому плащі з напіввідірваним рукавом, з пошматованим на грудях платтям здалася йому ще прекраснішою, ніж в електричці; зустріч із нею в поліцейському приміщенні, в якому стояв казенний запах старих меблів, цигаркового диму і улюбленого капітаном Бонетті дезодоранту «Nivea», здалася Джорджу такою само неймовірною, як зустріч із живою Моною Лізою. Інших, більш точних і менш фантастичних порівнянь він не мав.

— I know, George, who are you, — тихо сказала Джованна, запахнувши на грудях плащ. Вона подумала, що знає його давно, ще до того, як побачила в поїзді Ф’юмічино — Рим.

21

Через дві години після викрадення Джованни Россі — коли вона вже сиділа у підвалі Фонду Крюгера й відповідала на перехресні запитання чотирьох чоловіків — один із них бездоганно говорив по-італійськи, троє — зі слов’янським акцентом — і коли до її тонких засмаглих зап’ясть приземкуватий чоловік, якого звали Вінсентом, приєднав електроди і перші зойки вирвалися з її уст — саме тоді до офісу Франко Россі подзвонив невідомий і повідомив, що дружина Россі є заручником організації «Чорні бригади», й поставив ультиматум — негайну передачу флеш-картки з вкраденої сумки взамін на повернення дружини. Інакше Джованна Россі помре завтра вранці о 5:00 AM. Франко Россі глянув на екран: дзвонили з центрального транспортного римського хабу «Терміні», з телефона-автомату 163. Не встиг Франко віддати наказ на пошуки зловмисника, який розмовляв, повернувшись спиною до відеокамери, як той перервав зв'язок. Через кілька хвилин залізнична поліція та карабінери кинулися на пошуки невідомого (камери спостереження показали, як від автомату 163, розміщеного поряд із вітриною модного бутика «Dior-Armani», швидкою ходою прямує до виходу на автобусну станцію якийсь чоловік у куртці з каптуром, що закривав верхню половину обличчя); але чоловік наче розчинився у вечірньому натовпі серед безлічі парасольок, якими люди захищалися від снігопаду.

Франко Россі не встиг навіть розпочати з невідомим гру, щоб врятувати бідну Джованну, бо зрозумів, що «Чорні бригади» не жартують. А флешка все ще перебувала в руках кардинала Едгара Саймса, і про повернення її терористам мови не могло бути.

Тому Франко Россі вирішив зосередитися на пошуках білого мініавтобуса, до якого викрадники кинули його дружину. Карабінерам було дано наказ посилити увагу до всіх незвичних подій на вулицях Вічного Міста. Коло замкнулося лише тоді, коли у Фонді Крюгера прозвучали постріли й коли команда капітана Бонетті запросила додаткову допомогу, амбуланси і коронера. Франку Россі доповіли про надзвичайну ситуацію на вулиці Остієнзе через сорок хвилин після закінчення операції, але він ще не знав, що в цій стрілянині могла загинути його дружина. Поліцейські, налаштовані на звільнення Джорджа Безпалого, спочатку так і не зрозуміли, хто є ця жінка, випадково знайдена у підвалі Римського клубу, а орієнтування на Джованну Россі через недбалість капітана Бонетті спецкоманда залізничної поліції так і не одержала.

Коли Джованна нарешті додзвонилася до чоловіка, він спочатку захлинувся від щастя, вигукуючи найніжніші словечка їхньої молодості, чим посіяв у серці дружини почуття гріха, провини перед ним, а потім, довідавшись подробиці її звільнення й утямивши смертельну небезпеку, якій піддав Бонетті і Джованну, і Джорджа своєю безглуздою непідготовленою акцією, почав проклинати бідного капітана та всю срану поліцію, всю безглузду систему побудови силових органів, при якій п’ятеро прем’єр-міністрів та один Президент країни стали заручниками і були вбиті; що ж казати про рядових громадян?

Наказав негайно доставити дружину і Безпалого до штаб-квартири AISI, що містилася в центрі Рима, на вулиці Джованні Ланца.

22

Святому Отцю Клименту XV у передранковий час, коли хмара з боку Альп перетворила Рим на каламутну снігокруть Заполяр’я, наснився дивний сон. Білий кролик, розміром з корову, сидить на траві, притиснувши довгі вуха до спини, а двоє людей у засмальцьованих заводських спецівках і з чорними від сажі однаковими лицями ходять навколо кроля й щосили луплять його по голові важкими молотами, від чого лунає такий звук, наче бомкає надтріснутий дзвін — але кроль сумирно й наче приречено терпить ці нещадні удари, чим тільки дужче розпалює своїх катів, які сатаніють, бачачи покору жертви та її небажання вмерти. На молоті налипає білий кролячий пух, але немає крові, й вбивці, хрипко дихаючи, змахуючи з облич струмені чорного кислого поту, знову здіймають догори сталеві молоти. Кати нагадують Мікулашу Куцку фабричних робітників зі східнословацького металургійного комбінату під час народного повстання, коли був зупинений назавжди комбінат і залога у сліпому гніві трощила устаткування, вбивала бездарних менеджерів, які не знайшли ринків збуту, й перетворювала на металобрухт складні цехові конструкції…

Здригнувшись, Папа прокинувся і згадав хвилю повстань і погромів, що прокотилася по Східній Європі, коли стало зрозуміло, що закінчилася стадія індустріального та постіндустріального розвитку людства й мільйони людей тепер не мають роботи. Як повернути їх до заповітів Христових, коли люди втратили заробітки, а з ними сенс життя?

Вийшов зі спальні й ступив до модельні; його улюблений білий кролик мирно дрімав у вольєрі на свіжій траві. Папа перехрестився і прочитав ранкову молитву. Наблизився до вікна й трохи прочинив дерев’яні віконниці. Праворуч сіріло розмите негодою громаддя купола собору Святого Петра. Прямо перед Папою проглядалося напівкружжя колонади, яка наче циркулем обіймала площу Святого Петра.

Порожня площа, де часами збиралися багатотисячні натовпи вірян, ховалася у сніговій імлі; на дні каламутного котловану, на який перетворилася площа, утворилися хвилясті снігові замети, яких не міг подолати маленький жовтий трактор з начепленим спереду бульдозерним ножем.

Папі раптом здалося, що в самому центрі площі Святого Петра, перед Єгипетським обеліском він побачив маленьку людську постать, самотню, загублену в сніговому безмежжі. Понтифік подумав, що, можливо, то стоїть упертий прочанин з далекого краю, який дивиться на вікно, друге з правого боку Апостольського палацу на верхньому поверсі, і людина ця сподівається на диво — чекаючи, коли Папа відкриє вікно й поблагословить саме його — невідомого перехожого.

Климент XV відчинив віконниці трохи ширше й перехрестив площу, хуртовину, замети, обеліск, маленький трактор і самотнього прочанина.

Незважаючи на свій простонародний вигляд добродушного сільського священика зі словацької глибинки, Мікулаш Куцка був одним із найосвіченіших теологів XXI століття. Хоча його мати, проста русинка Марія з-під Пряшева належала до греко-католицької церкви, Мікулаш обрав римський католицизм, бо ще юнаком засліплений був могутністю його будівлі, блиском, величчю й духовним багатством цієї споруди, яка, він був переконаний, утвердилася на Землі назавжди, бо такою є воля Божа.

Закінчивши словацький католицький університет у Ружомбероку, майбутній понтифік зміг, завдяки блискучим здібностям, виграти важкий міжнародний конкурс і стати студентом факультету теології Папського університету Святого Томи Аквінського в Римі. Обравши спеціальність «екуменізм», Куцка захистив докторську дисертацію на тему «Інтелектуальна місія християн Східної Європи в глобалізованому світі XXI століття» й приєднав до свого прізвища престижну абревіатуру STD — Sacrae Theologiae Doctoratus. Це не завадило йому грати в футбол у студентській команді й одного разу виграти церковний кубок, щоправда, ціною зламаного ребра. Потім він жартував, що шкодує, що з цього ребра не народилася Єва. Це був сумний жарт, бо його перше й останнє кохання — чорнява Катушка, Катарина Прокопчакова, дівчина з Жиліни, яка навчалася на факультеті соціальних наук, відучила назавжди від мрії про кохану, як породження його духу і тіла. Перший поцілунок з нею увечері на площі Глінки, неподалік від будинку ректорату, возніс Мікулаша на незбагненну височінь, яку він помилково охрестив Veritatis Splendor (Сяяння Істини), не розуміючи, що для Катушки це була лише одна з багатьох технологій сексу; коли дівчині через місяць набридли несміливі доторки невинного юнака та його довгі богонатхненні промови, вона війнула коротенькою спідничкою, під якою ледве ховалася товстенька дупка, й пішла назавжди. Після цього Мікулаш прийняв целібат і приєднався до ордену монахів-домініканців. Він душею, а не через схоластичні докази навчителів зрозумів, чому його великі попередники — апостоли, святі, філософи та ієрархи давали обітницю безшлюбності, обпечені пекельним вогнем таких самих шльондр, як Катушка.

Вже будучи кардиналом, примасом Словацької католицької церкви, Мікулаш Куцка зажив слави своїм фундаментальним твором «Мистецтво християнської любові і виклики Темряви» (2070). Книга ця була просякнута духом каяття за злочини і помилки католицької церкви, яка свого часу не змогла подолати суперечності між євангельською аскезою і відстороненістю Христа та його апостолів від мирських принад, та бажанням церкви побудувати не Град Божий, а Храм Земної Влади у всій його імперсько-римський цезаро-папській величі. «Можливо, прийдуть часи, — писав у епілозі своєї книги Папа, — коли розкішні храми Ватикану будуть перетворені на музеї високого мистецтва, а християни, об’єднані у вільні громади на кшталт тих, що існували у першому тисячолітті, молитимуться у скромних церквах, де глибше проявляється справжній дух братерства і солідарності. Християнство не повинно залякувати людей страшними карами земними і небесними, а дати глибоке розуміння праведних моральних істин, проголошених Ісусом Христом у його Нагірній проповіді. Тільки об’єднані любов’ю, а не страхом, євангельською мудрістю, а не максималістським фанатизмом, толерантністю, а не догматичною ненавистю, християни зможуть протистояти всім сучасним і майбутнім загрозам». Завершив книгу кардинал Куцка тривожною засторогою: «Великі мудреці древності — Плутарх і Цицерон — казали, що незадовго до народження християнства на берегах Егейського моря було чути таємничий голос, який провіщав: „Помер великий Пан!“ — античне божество, язичницьке втілення природи.

Ми не хочемо, щоб сьогодні на берегах морів та океанів прозвучав стогін: „Помер Христос!“ — що означало б, що померло християнство. Це стало б духовною катастрофою для всього людства, загибеллю цивілізації, переходом до іншої — дикунської самовбивчої стадії розвитку суспільства. Стало б остаточною перемогою Темряви».

Ця книга викликала запеклу дискусію в католицьких — і не лише — колах. З’явилися в майбутнього слов’янського Папи, — другого в історії Ватикану, — який очолив реформістське крило римської церкви, непримиренні вороги, які звинуватили його в руйнуванні священних основ католицизму. Особливу лють викликали реформи Климента XV, надто ж ліквідація целібату — безшлюбного статусу священиків. Причому це були так звані «м’які» реформи — кому подобався целібат, міг залишатися йому вірним. Але більшість римо-католицьких священиків, які потайки заздрили священикам православним, залюбки поодружувались, обзавелися дітьми й почувалися щасливими, скинувши зі своїх пліч гріх лицемірства, мужоложства й звинувачень у педофілії.

Зітхнувши, понтифік відійшов від вікна, подумавши, що безпрецедентний снігопад, який паралізував Рим, це також частина Божого плану, це Його нагадування людям про необхідність солідарності та взаємного порятунку.

Як зазвичай, о 7:00 AM з’явився у приватних папських покоях кардинал Саймс зі щоденною доповіддю про стратегічну ситуацію в світі та загрози для християнства. Проте цього разу кардинал почав з анекдотичного, не вартого уваги Папи Римського випадку дрібної крадіжки в електропоїзді FR-1. Папа поблажливо слухав розповідь кардинала, не перериваючи його, повертаючись думкою до ранкового сну: чому саме сьогодні наснився йому цей болісний сон — і яке одкровення несе він понтифіку? Однак поступово Климент XV повернувся до кардиналової розповіді, збагнувши, що початок січня 2084 року несе йому як главі римо-католицької церкви і всім християнам у світі великий виклик, на який потрібно дати відповідь.

І відповіді цієї ніхто, крім Климента XV, дати не може.

Кардинал зазначив, що національні засоби виявилися безсилими дешифрувати послання з Києва, і тоді Саймс звернувся особисто до свого друга, директора АНБ адмірала Стенлі Фішера. Шість годин найпотужніші в світі комп’ютери Північної Америки працювали за спеціальною програмою.

Результат розшифровки представлено у двох примірниках. Один — легко вклонився Саймс — передано вам. Другий передано до Білого Дому, на розгляд Президента Конфедерації країн Північної Америки Пола Андерсена.

Папа Римський усівся за свій стіл, надягнув окуляри, заглибився у читання документа, розшифрованого з такими зусиллями в КРИПТО-центрі поблизу Аннаполіса, Вірджинія.

Київ, 1 січня 2084 р.

Цілком таємно, особисто директору Фонду Крюгера (Римський клуб, м. Рим, Центральна зона Італії).

Шановний пане Крюгер,

З абсолютно достовірних джерел нам стало відомо, що готується так званий Акт Возз’єднання між православною та римо-католицькою церквами. Підписання Акту планується в Києві під час проведення Вселенського собору християнських церков у червні-липні 2084 р. Ініціатором Акту з боку України-Руси є Патріарх України-Руси Ізидор та Координатор держави, генерал армії Гайдук І.П., з боку римо-католицької церкви — Папа Римський Климент XV. Найближчим часом мають відбутися таємні переговори між названими особами.

Вказаний Акт є нічим іншим, як актом ганебної зради візантійсько-московської православної церкви, яка несе людству єдино правильне християнське вчення, випробуване часом, таке, що увійшло у генетичний код святого східнослов’янсько-руського народу. Так званий АКТ Возз’єднання є нічим іншим, як проголошенням релігійної війни проти православ’я, спробою повернути назад хід історії, нав’язати нашому народу чужі йому принципи екуменізму й західних ліберальних юдо-християнських цінностей, під прикриттям яких римо-католицька церква коїла злочини в Україні-Руси під час численних окупацій наших земель.

Вже сьогодні конфіденційні дослідження показують, що 30–40 % православних священиків і 30 % суспільства в цілому рішуче виступають проти планованого Возз’єднання, справедливо вважаючи цю угоду актом національної капітуляції в ім’я дрібних політичних інтересів тиранічного режиму Гайдука. Ми виходимо з того, що католики-реуніоністи підступно хочуть ПРИЄДНАТИ православну церкву до Риму, чим остаточно її зруйнувати.

Інформуємо, що у зв’язку з вищенаведеними обставинами почалася активна підготовка до державного перевороту, усунення від влади генерала Гайдука і ліквідації військового націоналістичного режиму чорних генералів.

1. У результаті розколу в лавах правлячої хунти ідею перевороту підтримують міністр оборони Палій І. С. та його найближче оточення і власник концерну «Чорнобиль-30» Малахов М. М. з усіма структурами, підлеглими йому.

2. Передбачається проведення широкомасштабного резонансного терористичного акта під час підписання угоди про Возз’єднання в Києві. Розробка конкретного плану дій, технічних деталей уже почалася. Про план акції та засоби її виконання повідомимо пізніше. Кодова назва операції «Благодатний вогонь».

3. Просимо посилити пропагандистську компанію проти режиму Гайдука в засобах масової комунікації, особливо в Євронеті, з метою компрометації держави Україна-Русь як нежиттєспроможної етнічної химери, як чорної діри Європи, як країни, яка не має права на існування.

4. Особливу увагу зосередити на зриві Акту Возз’єднання та недопущенні проведення в Києві Вселенського собору. Пропонуємо зосередити всі зусилля Центру на Папі Римському Клименті XV. Діяти методами переконання, шантажу, залякування і, якщо треба, здійснити замах на його життя, аби не допустити підписання ним Акту.

5. Для реалізації цих планів просимо посилити фінансування діяльності організації «Антитиран» через наявні канали.

Багров

PS. Перевізник цього документа лейтенант Джордж Безпалий, син агента ДерВару В.Безпалого, готовий віддати життя в боротьбі з режимом Гайдука. Може бути використаний для проведення жертовних терористичних актів.

Понтифік іще раз уважно перечитав документ і звів очі на кардинала Саймса. Той смиренно перебирав маленькі червоні гудзики на сутані, радіючи, що цього разу хитрому словаку, який накинув на себе простацьку маску, не вдасться так просто виплутатися з тієї пастки, що йому приготувала улюблена Україна-Русь — ці дикі варвари візантійського замісу.

— Ви переконані, що це не провокація з боку ворогів Гайдука?

— Ні, Ваша Святосте. Не переконаний, — сказав кардинал якомога розсудливіше. Це був би чудовий вихід — злегковажити цей лист, відкинути його, сховати у ватиканському архіві, ніяк не відреагувати — а тим часом жорстокий кріт історії прориє свій підземний хід й вигулькне на поверхню там, де його ніхто не чекає.

Папа недовірливо поглянув на свого начальника розвідки: адже саме кардинал напередодні візиту Ізидора і Гайдука передав понтифіку кілька агентурних повідомлень із Києва про кризову ситуацію у верхньому ешелоні влади; там містилися глухі натяки на конфлікт Палія з Гайдуком із невідомих особистих причин. Тому Папа вирішив показати розшифрований лист Багрова кардиналу Монті, у відданості якого не мав щонайменшого сумніву.

Документу, підписаному псевдонімом «Багров», слід приділити найвищу державну увагу Ватикану. Бо лист цей — оголошення смертного вироку особисто Клименту XV та дітищу його життя — Акту Возз’єднання християн.

— Можете йти, — ворухнувся Папа. — Лист залиште, я ще подумаю.

Кардинал Саймс не поспішав залишити папські покої.

— Ще одна новина. Затримано перевізника цього документа Джорджа Безпалого. Тепер він перебуває у спецізоляторі AISI. Преса може рознюхати. Треба підготувати версію.

— Версія одна, — тоном, що не терпить заперечень, мовив Папа. — Флешку не вдалося розшифрувати, вона заражена злоякісним вірусом, її довелося знищити. Організуйте відповідний витік інформації. Справами Фонду Крюгера та перевізника нехай займеться AISI. Я особисто попрошу про це директора Агентства.

Побачивши невдоволену міну Саймса, додав:

— З вашою участю, звичайно.

Тепер ніщо вже не затримувало кардинала в бібліотеці понтифіка.

Климент XV знову підійшов до вікна, що виходило на площу святого Петра. Не побачив ні жовтого трактора, ні самотньої постаті посеред майдану. Сніговий циклон перетворив Вічне Місто на сіру паралізовану примару, перервавши автомобільний і автобусний зв’язок, заблокувавши рух приміських електричок, перегородивши кучугурами снігу вузькі мости через Тибр.

Зітхнувши, Папа подумав, що у Вашингтоні зараз ніч; вирішив потелефонувати Президенту Конфедерації північноамериканських держав Полу Андерсену пізніше, о 4:00 РМ.

23

Камера, до якої агенти AISI вштовхнули Джорджа Безпалого, була набагато комфортніша за підвальне приміщення Фонду Крюгера: суха, тепла, навіть комп’ютер стояв у цій камері — тільки без виходу в зовнішній світ. Одразу ж накинувся на новини з України. Нічого цікавого. Країна готувалася до святкування Різдва. Програми з Назарету, конкурс ясел, в якому всіх вразила Полтава — і Діва Марія, і її чоловік Йосип, і малий Ісус, і овечки в яслах, і волхви — всі обсідалися галушками, тлустими і смачними, від одного вигляду яких у глядачів щедро текла слина. У зв’язку із закінченням посту багато давалося фармацевтичної реклами — проти діареї, печії, відрижки, гикавки, блювання, рефлюкса, гастриту, повітряної тампонади кишківника та запору — так, наче народження Христа супроводжувалося геть всуціль загальнонародними диспепсичними явищами. В історико-документальному телефільмі студії ім. О. Довженка цар Ірод нагадав Джорджу генерала Гайдука: коротко стрижений чорнявий розбійник, який разом зі своїм військом тероризував Єрусалим та прилеглі провінції. Прогноз погоди для України-Руси, трансльований щогодини, передбачав спеку (+30 °C) у районі Черкас. Дикторка із захопленням повідомляла про визрівання багатого врожаю фінікових пальм у Чернігові та їх експорт до Африки. Ніяких політичних новин і взагалі новин, що могли б негативно вплинути на спокій громадян та їх підготовку до святкування Різдва, не було.

Джордж почав подумки знову повторювати завчену легенду, вигадану Стригуном: їде до матері й сестри, флешку, змісту якої він не знає (це було правдою), попросив передати до Римського клубу знайомий по роботі в фірмі МАРС на прізвисько Магда. Він сказав лише, що передає якісь бухгалтерські рахунки до римського відділення фірми. Людей із Римського клубу також не знає, зайшов на хвилинку сказати, що загубив флешку, а вони скрутили його… Полковник Стригун, особистий дорученець, помічник і права рука генерала армії Палія, працював із Джорджем за індивідуальною програмою підготовки агентів стратегічної розвідки. Джордж згодом зрозумів, що так зване Управління охорони при міністрі оборони є нічим іншим, як прихованою мініатюрною копією Національного розвідувального агентства (НРА), тобто повністю підпорядкованої Гайдуку колишньої ВІРУ (Військової розвідки України). Різниця полягала лише в тому, що УОМО складалося повністю з особисто відданих Палієві та Стригуну людей. Працюючи в Управлінні, Джордж пройшов курс диверсійної підготовки, отримавши звання «снайпер першого класу», й рік тренувався в елітному десантному підрозділі «Кобра», розташованому у Вишгороді.

За зовнішністю наївного, кучерявого, трохи вайлуватого юнака з довірливим поглядом зеленкуватих очей і веснянками на носі ховався досвідчений і рішучий боєць, навчений вбивати, якому Стригун восени 2083 року доручив охороняти дружину міністра оборони Леду Рогнедівну Палій, кодова кличка Леді. Це був знак великої довіри до молодого лейтенанта.

О 10:00 AM Джорджа повели на допит. Він зрозумів, що потрапив до якоїсь поважної контори: конвоїри були у цивільному, але в масках із прорізами на очах; мовчки надягли гумові, так звані гуманітарні наручники й повели довгим білим із червоною смутою на стінах коридором. Всі, хто йшли назустріч, зупинялися, ставали обличчям до стіни, і лише потім, коли конвой проминав їх, продовжували свій нечутний рух. Як летючі миші, подумав Джордж.

У просторому погано освітленому кабінеті, куди ввели Джорджа, на стіні, під якою стояв важкий темний стіл, висіло розп’яття — сталевий Христос на дерев’яному хресті. На правій стіні — портрет Джузеппе Гарібальді, такий само похмурий, як і цей кабінет; ліворуч — на всю стіну вицвілий гобелен сіро-зеленкуватих кольорів із зображенням суворих лицарів з піднятими мечами. Напис на гобелені — «La Patria non sinega, sicon quista» («Вітчизну не заперечують, її завойовують»).

За великим столом під розп’яттям сидів лисий чоловік невизначеного віку з виглядом знервованої людини, про що свідчило періодичне часте кліпання очей, наче слідчому до очей потрапив пісок. Цей чоловік здався Безпалому персонажем українських рекламних роликів про страждальців, яким негайно треба вилікувати простатит. Трохи поодаль від великого столу, за окремим столиком, на якому стояв лептоп, сидів молодий чоловік у темно-синьому напіввійськовому мундирі без знаків розрізнення. Він заговорив по-українськи:

— Ви перебуваєте у приміщенні центрального управління італійської контррозвідки, — голос цієї людини, здавалося, мав металеве забарвлення. — Я перекладач. Вас буде допитувати бригадний генерал Франко Россі.

— Перш за все, я вимагаю присутності консула України-Руси. Я не розумію, чому мене заарештовано, і я не буду відповідати на ваші запитання, — спокійно, наче на тренуванні, сказав Джордж.

Бригадний генерал, ніби зрозумівши, що сказав Джордж, закліпав очима ще частіше і виголосив довгу промову.

— Пан генерал каже, що ви не в тій ситуації, щоб висувати якісь вимоги, — дивлячись кудись убік, сказав перекладач. — Ви звинувачуєтесь у скоєнні серйозних злочинів проти Центральної зони республіки Італія: шпигунство на користь зарубіжної держави, зв’язок із злочинною терористичною організацією, участь у кіднепінгу італійських громадян, вбивство поліцейського офіцера.

— Are you crazy? Яке вбивство? — втратив рівновагу Джордж, забувши курс психологічної стійкості.

— Вбивство скоїли ваші друзі з Фонду Крюгера. Ви їхній спільник. Ви їхали до них.

— Я їхав до матері.

— Подивіться на вашу в’їзну анкету.

На моніторі лептопа виникла анкета, яку Джордж заповнював у літаку. На запитання «Мета подорожі до Риму» було чітко зазначено: «Відвідання Римського клубу інтегральних досліджень».

Допит тривав дві години. За цей час Джордж зрозумів, що найбільше AISI цікавить, хто в Києві наказав Джорджу передати флешку до Риму, і, по-друге, що знає він про членів Фонду Крюгера. Хто такий Вінсент? (Чоловіка Джованни це особливо цікавило — бо саме Вінсент тортурував бідну жінку). Легенда про невідомого відправника флешки Магду була розроблена недостатньо переконливо (Хто такий Магда? Що вас із ним зв’язує? Опишіть його зовнішність… Де і коли ви з ним зустрілись? і т. д.) і не справила на слідчого жодного враження. Виявилося, що українсько-італійське товариство МАРС є чистою фікцією і не зареєстроване в Римі.

Наприкінці допиту генерал Россі завдав версії Джорджа нокаутуючий удар: показав фото на сайті Вінницького вищого командного училища аеромобільних військ, де диктатор України генерал армії Гайдук, дружньо усміхаючись, поклав руку на плече курсанта Безпалого, відмінника бойової та загальнокомандирської підготовки.

— Завтра суд винесе рішення про ваш арешт на сорок вісім діб, — пообіцяв із задоволенням генерал. — За сумою звинувачень вам світить сімдесят років. Тому раджу задуматись і сказати правду, десантнику. Вам не те що консул, а й сам Гайдук не допоможе.

Франко Россі знав, що безбожно блефує. Ніяких доказів провини Безпалого в нього не було; консульство України-Руси вже звернулося до Міністерства закордонних справ Центральної зони із запитом щодо долі зниклого в Римі громадянина Дж. Безпалого. Військовий аташе посольства України-Руси в Італії своїми каналами почав з’ясовувати долю нещасного сироти лейтенанта Безпалого, який приїхав на побачення з матір’ю і зник у Римі. Нічна стрілянина неподалік від собору Святого Павла привернула увагу преси: черговий репортер редакції кримінальних новин телеканалу RTI-5 встиг зафіксувати на камеру, як із приміщення фонду Крюгера виносять труп офіцера поліції та виводять жінку, яка затулила обличчя плащем, і молодого хлопця, злякане лице якого мигнуло на екрані. Россі подумав, що військовий суд області Лаціо може не дати згоди на арешт Безпалого, визнавши недостатньо вагомими аргументи AISI. Крім того, свою роль могли зіграти політичні міркування: центральна і південна частини Італії закуповували велику кількість української електроенергії й значною мірою залежали від цього критично важливого імпорту. Навряд чи уряд Центральної зони піде на погіршення відносин з Україною-Руссю заради дрібного інциденту з її громадянином.

З другого боку, ситуація складалась вкрай неприємна: ретельний обшук Фонду Крюгера не дав жодних результатів. Мертві працівники Римського клубу не були опізнані, а їхні ДНК не значилися в центральному реєстрі. Вартовий, якого вдалося захопити, старий поліцейський італієць на пенсії, схоже, нічого не знав про діяльність Фонду, а його господар, пан Крюгер («потвора», «опудало», «робот», як називали його Безпалий і працівниця фонду Калина Луцик) — нікому не відомий інвалід — зник. Як під землю провалився. Разом із ним зник Вінсент.

Комп’ютери Фонду були заражені смертельним вірусом — коричневою сараною, яка пожерла всю інформацію на твердих дисках — тому весь комплекс апаратури довелося знищити — спалити в газових печах контррозвідки.

Тільки Безпалий міг розповісти правду про те, що і хто пов’язує Київ з Римським клубом.

24

Ранок в Овальному кабінеті Білого Дому почався з традиційного брифінгу радника Президента з національної безпеки Олівера Брауна і директора Агентства національної безпеки адмірала Стенлі Фішера.

Президент Пол Андерсен, типовий WASP — білий протестант англосаксонського походження, наче вживу зійшов з воєнних плакатів, на яких дядечко Сем — сивий джентльмен із гострими, хижими рисами обличчя — закликав чоловіків і жінок приєднатися до переможної армії Північної Америки. Президент, щоправда, не був одягнений у зоряну камізельку й смугасті штани, як на плакатах, а приходив зрання на неофіційні зустрічі у чорній T-shirt з написом «In God we Trust» та зручних блакитних джинсах, потертих на сідницях і колінах.

— Хлопці, сподіваюсь, що на Землю вночі не гепнувся астероїд і що Китай не викупив усі наші борги і активи, — бадьоро звернувся Президент до учасників брифінгу, які зробили вигляд, що цей натужний гумор викликає їхні усмішки.

У Президента, якого американський народ чомусь вважав одним із найдотепніших лідерів, працював спеціальний спіч-райтер, професійний гуморист, автор коміксів про Тіка і Така, який прикрашав промови Андерсена забутими анекдотами, взятими з репертуару Боба Хоупа; сам Президент був нездатний вигадати щось смішне.

Учасники брифінгу розсілися навколо журнального столика, що стояв перед каміном, над яким висів портрет покійного Ендрю Ван Лі, й Президент попрохав секретарку Фріду — манірну стару діву — принести каву.

Першим доповідав Олівер Браун, колишній міністр оборони Конфедерації, веселий товстун, якого гольф цікавив набагато більше, ніж клята міжнародна політика, і аналітичні доповіді якому складав молодий геніальний помічник Пітер Ван Лі — син колишнього Президента Конфедерації. Зазирнувши до екрана маленького лептопа, Браун почав з аналізу дій «Глобального джихаду», який після конференції у Джакарті в грудні 2083 року значно посилив диверсійну діяльність у Північній Америці. Центральна служба безпеки щойно викрила добре законспіровану організацію джихадистів у диспетчерський мережі Міністерства транспорту. Штаб-квартира терористів містилася в Торонто.

— Знову Канада, — поскаржився Президент. — Що нам робити з цими невиліковними мульт-культуристами?

— Може, покликати віце-президента? — обережно запропонував Стенлі Фішер.

Відповідно до 41-ї поправки до Конституції, віце-президентом Конфедерації обирався канадський громадянин, який одночасно очолював уряд Канади.

Президент рішуче замахав руками, ледь не перекинувши чашку з гарячою кавою.

— Стенлі, спаси і помилуй. Він одразу побіжить рятувати отих зарізяк. Скаже, що їх, бідних, гнобили хрестоносці. Ні в якому разі. Ви уявляєте, на що вони перетворять країну, якщо виведуть з ладу системи автоматизованого управління автострад, залізниці та авіасполучень? Даю наказ негайно ліквідувати організацію включно з усіма підозрюваними. Таємно від канадців. Діяти згідно із законом 2077 року «Про надзвичайні заходи з захисту національної безпеки у воєнний час».

Він сьорбнув каву, зазначивши, що вистигла, і підлив собі нову порцію гарячої чорної рідини зі срібного кавника.

— Стенлі, а ти яку рибу спіймав?

Адмірал Фішер, швидше схожий не так на рибалку, як на рибу, тільки стару, сріблясту й засушену, простягнув Президентові текст розшифрованого Агентством національної безпеки листа з Києва до нікому не відомого пана Крюгера.

— Наскільки це серйозно? Схоже на провокацію, — прочитавши документ, спитав Президент.

— Це дуже серйозно. Я вже доповідав вам, що Ватикан збирається підписати з православною церквою Акт Возз’єднання і примирення. До речі, вони запрошують приєднатися також і протестантів.

— Щоб знову підпорядкувати собі християн? — невдоволено буркнув Президент, який ненавидів римську церкву і в своїх поглядах члена Церкви караючої десниці Бога був набагато ближчий до юдеїв та фундаменталістів-баптистів, ніж до католиків. Основним принципом Пола Андерсена був старозавітний «око за око, зуб за зуб».

Радник Браун знову поглянув у лептоп, де Пітер Ван Лі розмістив чергову порцію стратегічної інформації.

— Джихадисти заборонили грати у футбол на захоплених територіях Португалії, Іспанії та Франції. Біля Барселони розташували великий концтабір для християн — переважно священиків, які відмовляються приймати іслам. Їх поступово знищують.

Браун перервався на мить. Всі мовчали.

— Є агентурні дані про перебування вождя «Глобального джихаду» Омара аль-Бакра та його штабу на йорданському березі Червоного моря. Підтверджено нашими БКС^[4] та супутниками, — втрутився в розмову Фішер.

— Пропонується, — вів далі Браун, — провести операцію зі знищення Омара.

— Приймається, — погодився Президент. — Готуйте мою директиву. Цього скурвисина давно треба відправити до Аллаха.

— Слухаюсь, — Браун дзенькнув чашкою об блюдечко, наче кавалерист-служака — шпорами.

«Він усе провалить, цей нікчема-гольфіст», — подумав Президент. Незважаючи на відсутність почуття гумору, Андерсен відзначався глибоким розумінням сутності людей, їхніх здібностей і можливостей. Але прибрати Олівера Брауна поки що не міг: починалася президентська виборча кампанія 2084 року, а Брауна підтримували Збройні сили. Якби не Браун із його феноменальною здатністю до брудних інтриг, Андерсен нізащо не виграв би вибори 2080 року в клятої відьми Ширлі Ван Лі, яка після вбивства її чоловіка — Президента Ван Лі — підступом захопила Білий Дім.

Андерсен із відразою подивився на двері праворуч від каміна: саме там сталося вбивство Президента Ван Лі. Подумав, що Овальний кабінет сповнений тінями монстрів й привидами жертв минулого. Варто було б почистити цю кімнату, як чистять комп’ютери від вірусів-кілерів.

— Доручити розробку операції та її координування Пітеру Ван Лі, — додав Президент після невеличкої паузи. — Під твоїм, Олівере, загальним керівництвом.

— А що з листом із Києва? — нагадав Стенлі Фішер. — До мене приїхали Міллібранд і Фрідман зі Світового уряду, просять визначити нашу позицію. Ми не можемо допустити ні провалу процесу возз’єднання церков, ні терористичного акта під час Вселенського собору, ні падіння режиму генералаГайдука в Києві, ні…

— Тут треба подумати, — перебив його Президент. — Визначити, в чому наші національні інтереси. Наскільки вони збігаються з інтересами цих самозванців зі Світового уряду.

Олівер Браун, зазирнувши в лептоп, де розгорнув сторінку «Україна-Русь», повідомив:

— Київ — стратегічно важливий аванпост християнської цивілізації. Впаде Україна-Русь — впаде Центральна Європа. Нам треба підтримати режим Гайдука.

Президент це знав. Але не любив, коли йому нав’язували його ж власну думку. Тому роздратовано сказав:

— Генерал Гайдук — диктатор, тиран. Якого біса ми повинні його підтримувати? Можливо, він і сучий син, але не наш сучий син. Він — сучий син Ширлі Ван Лі, — засміявся Президент, задоволений власним жартом.

У дверях, що вели в секретаріат, з’явилася худенька постать Фріди.

— Пане Президенте, телефонує Папа Римський Климент XV. Хоче переговорити з вами.

— Скажіть, що я зараз у кризовій кімнаті й зв’язку зі мною немає. Я подзвоню йому пізніше.

Він кивнув Брауну та Фішеру, даючи знати, що брифінг скінчився. Олівер Браун, проклинаючи себе за те, що здумав перечити Президентові, вийшовши східними дверима і проминувши порожню кімнату Рузвельта, подався до свого офісу, де на нього чекав Пітер Ван Лі.

Поряд, за стіною, працював віце-президент Конфедерації Браян МакМагон — чорнобровий, зі стійким рум’янцем на щоках велетень, нащадок перших українських іммігрантів до Канади, прізвище яких було Макогон. На батьківщині віце-президента, у місті Вінніпег, було встановлено невелику — чотири фути заввишки — бронзову статую на його честь; «як український гігант став канадським ліліпутом», — ядуче написала газета «Globe and Fail» з цього приводу, що викликало протести численних українських організацій.

25

Академія кратології (тобто владознавства, скорочено Академія влади) розташувалася в горах. Ці гори часто снилися йому — в усій своїй прозорості й глибині — саме в глибині, бо дивився він на них із найвищої вершини; все інше довкруж виглядало, як безмежний кратер у Новій Зеландії. Інколи кольори (блакитнясті, фіолетові, зеленкуваті, які відповідали барвам схилів, скелястих урвищ та рослинного покрову) бували розмиті легким туманом, проте це не викривлювало відчуття грандіозної відстані, яка відкривалася слухачам Академії, наче вони вже стояли на вершині влади. Однак до цього було дуже далеко — як від дна кратера до рельєфно викарбуваної в космічному темно-синьому небі скелі, під якою мостилася споруда Академії — просторий будинок, складений із просмолених колод, наче альпійська хижа; перед будинком — галявина для тренінгу слухачів.

Вхід до Академії прикрашали слова Ніколло Макіавеллі:

«ЩОБ ДІЗНАТИСЯ, ЩО ПОВИННО СТАТИСЯ, ДОСИТЬ ПРОСТЕЖИТИ, ЩО БУЛО» (1513 рік).

Вчитель — засмаглий, як шерп, чоловік-клон, на темно-коричневому задубілому обличчі якого порожньо світилися білясті, вицвілі очі, — чекав абітурієнтів Академії кратології біля входу на галявину. Був одягнений у фланелевий темно-сірий халат, зручний для різних вправ. Недбала стрижка, глибокі залисини, маленькі скельця окулярів у залізній оправі та сіра борідка робили Вчителя схожим на фабричного робітника XIX століття. Мало хто, дивлячись на цю людину, міг подумати, що він — найбільш знаний у світі магістр Залізного ордена супремації та кратології, професор Всесвітньої академії науки і мистецтва влади — найстарішого навчального закладу, заснованого 6537 років тому.

Перед входом на галявину вишикувалась довга черга абітурієнтів — тих, хто бажали стати слухачами Академії. Для цього їм треба було скласти низку тестів.

1. Тест на волю до влади полягав у тому, що Вчитель підводив абітурієнта до стовпа, вкопаного посередині галявини, до якого був прив'язаний незнайомий чоловік або жінка, й пропонував кандидату в слухачі Академії вбити цю людину — свого головного конкурента і суперника в боротьбі за владу. Набір інструментів для цього лежав на збитому з грубих дощок столі: сокира, довгий ніж, заточка-саморобка, зашморг, револьвер системи «наган» і спрей з нервово-паралітичним газом зарин. Від стовпа відходив по схилу галявини рівчак, викладений скловолокном, щоб краще стікала кров.

2. Тест на відсутність совісті — якості дуже необхідної для справляння влади. Тих, хто пройшов тест убивства й відмив руки від крові невинних жертв, Вчитель саджав на лавки, за довгі столи, розставлені по краях галявини, й, засікаючи час, давав наказ написати донос, памфлет, чорнопіарівську статтю, анонімне брехливе повідомлення або наклепницький твір на найдорожчих, найрідніших людей — матір, батька, дітей, братів, сестер і т. д., викрити їх у смертельних гріхах, зганьбити, оббрехати, принизити, змести зі свого шляху, як головних конкурентів, що перешкоджають сходженню на сяючі вершини влади.

Вчитель уважно вивчав тексти абітурієнтів, відкидаючи 9/10 із них як такі, що недостатньо креативні, не позначені повною відсутністю моралі, не сповнені рішучою, спалюючою все довкруг ненавистю, а відтак безнадійні з погляду владних перспектив.

3. Найбільш складний і важкопрохідний тест — відповідь на просте запитання: навіщо тобі влада і що ти збираєшся робити з нею?

Тільки після успішного проходження цих тестів абітурієнт уважався прийнятим на трирічний курс Академії й мав право переступити поріг цього святилища — дерев’яної будівлі, на стінах якої висіли портрети Вищих людинозвірів влади, тих, хто здобув Jusgladii — право меча, право суда і помсти над мільйонами тих, хто залишився на дні котловану.

Кожен з абітурієнтів мріяв, щоб і його портрет колись прикрасив стіни Alma Mater.

Частина друга Половецька князівна

26

Як і намріяла матінка, я народився 6 січня 2080 року, в суботу, якраз на Різдво. Власне, почав я народжуватися значно раніше, вдень 5 січня: я тихенько куняв у своєму затишному прихистку всередині маминого тіла, аж раптом відчув далекий удар, струс, наче хтось чужий і владний безжально вдерся в наше блаженне існування. Удари, від яких стискалося моє тіло, ставали все дужчими, вони повторювалися з механічною регулярністю, і тоді я почув розгублений зойк матінки: «Пане генерале, почалося!»

Напередодні пологів мій тато не відходив від мами, я чув усі їхні розмови, як вона казала, що не перенесе родів, помре, що не хоче їхати до лікарні й самотужки народжуватиме Святика у ванні. Але ті удари, ті болючі спазми, або перейми, частішали, я злякався, розуміючи, що відбувається щось страшне, неочікуване, незворотне і незрозуміле, матінка стогнала так, що серце моє краялося від страху за неї — і тоді я почув чужі голоси, які заспокоювали маму, чийсь жіночий голос казав: «Зіприся на моє плече, Олечко, не бійся, все буде добре. Випий водички». — «Звідки ти знаєш, Леді, що буде добре? — ледве простогнала матінка. — Ти ж не народжувала…» — «Знаю, тримайся… Побачиш…»

«Куди ми їдемо?» — спитав тато, і чоловічий голос — то був голос професора Поліщука — відповів: «До Олександрівської лікарні, там усе готове. Нас чекають».

Мама вже не пручалася, вона стиха скрикувала, коли чергова хвиля судом стискала її черево і мене в ньому. Ми їхали зовсім недовго, але я перелякався ще дужче, коли відчув, як водяна подушка, що оточувала мене захисним шаром, почала зменшуватися, тоншати, а безжальний тиск на моє тіло все посилювався. Я був у паніці й не міг ворухнутися, а голоси іззовні вимагали від мами лише одного — тужитись, тужитись щосили; особливо виділявся один — грубий жіночий голос, який наказував матусі: «Це нікуди не годиться… не лінуйся, дівчино, тужитись, бо зараз притисну живіт рушником… тобі гірше буде… допомагай, допомагай… ще… ще…» — а матінка кричала: «Не можу більше, сил немає… помру…», а невідома жінка (це точно була не Леді, бо голос Леді я знав, вона часто приходила до нас і шепотілася з мамою, розповідала якісь історії про свого чоловіка) робила щось таке, після чого перейми дужчали, матінка вже не кричала, а ледь постогнувала, скиглила жалібно, і тоді я чув батьків голос: «Олю, Олечко, тримайся, я з тобою», — а професор Поліщук заспокоював батька: «Ігорю Петровичу, все добре, не хвилюйтеся, бо у вас знову почнеться аритмія».

«Вже майже розкрилася, — оповістив грубий жіночий голос, — ще трохи, дівчино, а ну, не байдикуй!»

«Невже це все діється заради мене?» — подумав я і раптом здригнувся від болю і переляку: щось слизьке торкнулося моєї голови, впевнено і твердо обмацало череп і шию, й гучний голос сповістив: «Та ось він, пуповини на шиї немає, зараз вивільню ручку… тужся, чортова дівко, не здумай відключатися!» Я відчув, що втрачаю свідомість, що голова і тіло просуваються до нового і страшного світу, прориваючи опір матусиного кільця, яке тріщало, вмиваючи мене кров’ю; розумів, що я назавжди кидаю своє надійне сховище, що почався момент вигнання, витиснення, викидання, конвульсії, некерованого руху, який супроводжувався вже не стогонами, а завиванням матусі.

Раптом моя голова відчула незвичний холод, потім моє обличчя, вкрите слизом і кров’ю, проминуло останній бар’єр, очі раптом уздріли щось незвичне — світло, яскраве, біло-зелене, холодне, і я опинився в чиїхось дужих руках. Я заплющив очі, щоб не бачити світла, щоб повернутися в рідну темряву, я задихався, нічого не розумів, лише відчуваючи, що зі мною трапилася страшна катастрофа, бо я покинув свою матусю назавжди, втратив свою тиху схованку, і мені схотілося померти, зникнути, втекти з цих чужих жорстоких рук, які міцно тримали мене за ноги, підняли над операційним столом і ляснули боляче в зад, від чого я пирхнув, розплющив очі й заскиглив від приниження, перебуваючи, як піймане зайченя, в руках оцієї товстої баби-садистки, яка так знущалася з матінки і з мене.

— Ось він, ваш синок, — басовито, з певним задоволенням промовила жінка, підносячи мене до когось, хто лежав навзнак на ліжку. І раптом моє серце сповнилося ніжністю, бо зрозумів я, що це — моя матінка, найвродливіша в світі, з сонячною усмішкою на блідому змученому обличчі. Жінка поклала мене мамі на живіт, звідки линуло тепло.

— Бачите, який гарний опецьок вийшов, — додала жінка в зеленому халаті, заляпаному кров’ю, і ще раз ляснула мене по заду. Я заплакав — не стільки від болю, як від образи, — запхинькав і уявив, як жахливо виглядаю — вимазаний кров’ю і слизом, вузькоокий маленький самурай, що опинився в руках могутніх ворогів.

І тут сталася ще одна катастрофа: вороги безжально роз’єднали наші тіла, перерізавши назавжди той струмок життя, той місток, що з’єднував мене з матусею, те, що називається на їхній мові пуповиною, — я почав дихати й відчув, як застукотіло моє маленьке серце. Самотність, довга, як життя, прийшла до мене, я зрозумів, що відтепер доведеться слухати биття в грудях свого вічного двигуна й самому вдихати холодне чуже повітря, відчувати його нестерпні запахи. Останнє, що тепер з’єднувало мене з моєю мамою — її груди, тепла цівка солодкого молока, яка заспокоїла й відігріла мене.

У цю мить щось спалахнуло — це батько зробив перше фото в моєму житті: я побачив його обличчя, прикрите маскою, його темні очі, в яких світилися біль, страждання й щастя. Навколо операційного столу скупчилися ще якісь люди, я бачив лише їхні очі, ще не знаючи, хто вони, не розуміючи, чому вони не відводять своїх безсоромних поглядів від мене й матінки — бо побачили нас, мабуть, у мить нашого приниження, мого розлучення з матінкою назавжди.

Мене тісно спеленали в якісь ганчірки й кинули напризволяще, забравши від матусі. Страждання мої були невимовні, бо ціна так званого самостійного, окремого від матусі життя виявилася занадто високою, неприйнятною спочатку для мене. Тільки повернення до матусі, коли ці потвори в зелених халатах і білих масках приносили мене до її палати і я припадав до її грудей, давало мені коротке відчуття щастя в цьому ворожому мені світі.

Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.

Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки. Вони все одно не повірили б, якби я сказав їм, що знаю, розумію, бачу і передчуваю. Я залишався для них нормальною, тихою, милою дитинкою, трохи мовчазною, зате завжди усміхненою.

Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.

— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.

Батьки умовляли мене загасити свічки на торті, потім заповзялися дмухати разом зі мною — мамине дихання ледве сколихнуло полум’я на свічках, я затамував подих, і лише батьків подув зніс, наче косою, три вогники, від яких залишилися тонкі чорні ґнотики з жевріючими жаринками й гіркий смак диму.

Через десять днів мами не стало. Я побачив її за три дні до… до цього. Вона сиділа на візку у спеціальному скафандрі, що забезпечував життєдіяльність; голову підтримувала спеціальна манжетка. Тато підніс мене на своїх дужих руках до маминого обличчя — я побачив поорану зморшками сіру шкіру, сиве волосся, місцями облізле, й живі, сповнені сліз очі. Навіть поцілувати мама мене не змогла — я відчув доторк її напівмертвих вуст до своєї щоки й закричав від відчаю прощання; батько подумав, що я злякався вигляду матінки й виніс мене з кімнати, але він помилявся: навпаки, я хотів щодовше бути з мамою, бачити її прекрасні, молоді, сяючі, світлі очі.

27

16 січня 2084 року Гайдук із сином Святиком у супроводі охорони, не запрошуючи більше нікого (навіть Зою, дружину Малахова, тітку Олі Гудими не дозволив узяти з собою), поїхав на Байкове кладовище. Олю поховали порад із Гайдуковим батьком. Снігу майже не було — лише тонкий шар інію вкривав гранітний надгробок Олі Гудими, висріблював кущі й дерева, що оточували це тихе місце. По слідах, витоптаних на інії, Гайдук зрозумів, що охорона провела ретельну перевірку могили перед його приїздом. Хоча місце спочинку батька та Олі й так перебувало під постійним наглядом систем спостереження та лазерного оповіщення.

Була неділя, тихий морозяний день. Гайдук поклав на могилу оберемок свіжозрізаних темно-червоних троянд і сів на лавочку, всадивши поряд принишклого Святика. Спочатку мовчки й зосереджено думав, згадуючи Олю, як їхали вони на весілля і як нападники обстріляли «Козака Мамая» по дорозі на Феофанію, або як бігла Оля по калюжах, перетинаючи Контрактову площу, щоб запросити Гайдука на зустріч із Капраном-Волею. Тепер це здавалося генералові дитячим сном, щасливим і, незважаючи на Велику Темряву, світлим, тільки неправдоподібно коротким, наче вигаданим. Поряд Святик сидів сумирно, тільки ніжками теліпав, наче хотів побігти геть, але ніжки до землі не діставали. «Про що він думає, цей малюк, який втратив матір? Чи розуміє всю глибину самотності й нещастя, що спостигло нас? — подумав Гайдук. — Сподіваюсь, що, на щастя, не розуміє. Тільки згодом… Може, купити Святику апарат віртуальних зустрічей „Holy Ghost -1000“? — міркував він. — Щоб дитя не забувало свою матір».

Згідно з київською модою останніх років, такі апарати встановлювали на могилах рідних для підтримання безперервного зв’язку живих із душами, тінями й рештками тих, хто відійшов у вічність. Апарат складався з шолома, схожого на гермошолом пілота-винищувача з дисплеями, що висвічувались усередині візора, даючи об’ємне зображення покійного. До шолома приєднано потужний комп’ютер, програми якого забезпечують ефект присутності об’єкта жалоби та можливість вести з ним діалог на різні теми — із збереженням особливостей мислення і мови мертвої людини. Вперше такі «діалогові могили», розробником яких стала компанія «Локхід-Мартін», з’явилися в Каліфорнії ще до Великої Темряви. Але широкого поширення вони набули з початку 80-х років XXI століття. Незважаючи на високу ціну, добралися й до України-Руси; дешевий апарат-саморобку з вкраденим програмним забезпеченням можна було купити на китайському радіоринку на Куренівці.

Однак Гайдук вирішив відкинути цю безглузду ідею, не ганьбити себе й не встановлювати на Олиній могилі щось на зразок телефонної будки для розмов із нею. Уявив Олині кпини з цього приводу, якби вона знала, що з нею проводитимуть цвинтарні спіритичні перемовини або перетворять її дух на об’єкт електронної гри під назвою «Ноосферні діалоги з улюбленими мерцями».

Гайдук зітхнув і відкинув цей дріб’язковий, недоладний, особливо в цей день, напрямок думок, розуміючи його як спосіб уникнути моменту, коли опиниться він сам на сам із непереборним горем і самотністю, що розростається в ньому, як ракова пухлина. Подумав, що за цей рік, як немає Олі, сталося стільки подій, які повністю перекреслили його розуміння людських вчинків. Згадав, як колись, під час випробувань надшвидкого британського стратегічного бомбардувальника сьомого покоління, що його збиралися закупити для ВПС України (Гайдука взяли на борт, щоб оцінив техніко-бойові якості машини), бомбардувальник увійшов у зону невагомості — тобто перетворився на космічний об’єкт, і світ перевернувся в Гайдукових очах; генерал, викликаючи сміх літунів, почав крутитися навколо своєї осі, він втратив точку опори, став неживим предметом, розгублено борсаючись у викривленому просторі, втративши всі можливості впливати на ситуацію, зрозуміти, що відбувається.

Зі смертю Олі Гайдук похмуро замкнувся в собі, став роздратованим і недовірливим, з підозрою ставлячись до близьких йому колись людей. Наче блискавично зістарився разом з Олею, зі здивуванням помітивши в собі втрату інтересу до багатьох людей, подій і радощів життя.

Надлом, спричинений смертю Олі, посилив випадок з Леді — дружиною Палія, — що стався на сороковий день, як упокоїлась Оля. Відчувши, як підіймається в ньому гіркота самоприниження й ненависть (до кого? до чого? — швидше за все, до самого себе), Гайдук підвівся (охоронці стрепенулися) й перехрестився тричі, дивлячись на могилу. Святик не хотів іти, але Гайдук рішуче взяв його м’якеньку долоньку й потягнув за собою, туди, де на алеї стояло два броньовані джипи «Джура».

Йому треба було готуватися до завтрашнього засідання Ради національної безпеки, але головною причиною його швидкого повернення з кладовища було бажання якнайшвидше усамітнитися вдома, провести цей недільний вечір у сумному мовчанні, у докорах сумління, у спробі розповісти Олі все, що з ним сталося за цей рік.

Святика доглядала літня жінка, Віра Іванівна, стара Олина знайома, яка прислужувала ще в домі генерала Гудими.

Гайдук передав Святика до рук Віри Іванівни, а сам подався до кабінету — працювати. Перечитав найважливіші агентурні повідомлення. Його увагу привернула інформація аналітика «Альберт VII», в якій той повідомляв про змову у Ватикані проти Папи Римського Климента XV з метою не допустити Акту Возз’єднання. Очолює змову нібито кардинал Едгар Саймс — директор спецслужб Ватикану, а ініціатором буцімто є північноамериканський Президент.

Гайдук зітхнув і зробив у лептопі замітку: «Взяти на контроль. Перевірити».

Час наближався до півночі, й Гайдук пошкодував, що не прийшов до Святикової спальні (Віра Іванівна жила в сусідній кімнаті), коли син ще не заснув, коли можна було з ним борюкатись, буцатись, кривлятись, щоб розсмішити Святика, щоб він усміхнувся, як світле сонечко — і тоді Гайдукові трохи полегшало б на серці.

Він тихо пішов до синової спальні й ще на порозі почув, як плаче Святик. Притиснув сина до себе, побачивши мокре від сліз обличчя й почувши гіркий плач.

— Святику, що з тобою? — спитав тихо і безпорадно, зрозумівши, що син спить. — Щось наснилося лихе?

Син, не відповідаючи, захлинався від плачу. Гайдук погладив його золотаве, як в Олі, волоссячко; чи не застудився на кладовищі? — бо був гарячий і спітнілий. Святик схлипнув кілька разів і замовк, так і не прокинувшись. Гайдук прикрив його ковдрою й навшпиньки вийшов зі спальні. Повернувшись до кабінету, налив собі трохи віскі, випив одним ковтком і знову впірився в монітор лептопа, не розуміючи, що там написано й навіщо.

28

Одразу після військового перевороту в 2079 році Гайдук із сім’єю поселився в одноповерховому зручному будинку, який стояв у глибині саду над Кловським узвозом, неподалік від Кріпосного та Виноградного провулків. Ця тиха територія й споруди на ній належали Військовій розвідці й добре охоронялися. Згодом було прокладено підземний тунель від садиби Гайдука до Маріїнського парку на горі над Дніпром, де в будівлях колишнього Міністерства охорони здоров’я, відповідно реконструйованих та розширених, розмістився КОПОР, головою якого був Гайдук, та Рада менеджерів (РАМ) — виконавчий орган Комітету порятунку. Гайдук не був формально ні главою держави (Президентом), ні прем’єр-міністром, але обійнявши посаду Координатора, фактично став військовим диктатором України-Руси.

До всіх територіально-адміністративних одиниць держави були призначені військові губернатори або комісари Збройних сил — так звані представники КОПОР-РАМу (народне прізвисько ТОПОР-СРАМу).

Збройні сили взяли на себе роль залізної конструкції, на якій трималася розхлябана, неефективна державна споруда. Військові губернатори та комісари хоч і одержали суворий наказ Гайдука щонайменше втручатися у справи місцевого самоврядування, проте час від часу не могли утриматися від спокуси насаджувати «гарнізонну демократію», відправляючи дрібних недбальців-чиновників на гауптвахту, де доручали їм проведення публічних робіт — чистку сортирів, пофарбування парканів, латання дірок в асфальті та ін.

Корупційні злочини суворо каралися військовими трибуналами, членів яких регулярно змінювали, перекидали з регіону до регіону, щоб самі не обросли корупційними зв’язками, а несли у своїх рішеннях сувору непідкупність закону. Народ дуже швидко зрозумів, хто в державі господар, тому черги невдоволених місцевою владою громадян вишикувалися перед військовими комісаріатами, а не податковими інспекціями чи муніципалітетами. Щоправда, згодом черги стрімко злинули, бо військові запровадили грубе солдафонське правило: неправдивий донос карався гауптвахтою або місяцем інтенсивної військової підготовки в таборах за містом.

Одразу після перевороту військові зіткнулися з викликом анархії й бандитизму — наслідками років руїни, безладдя і злиднів. Як писав у своїй книзі Гайдук «Велика Гра і Стратегічний вибір»^[5], у 2079–2081 рр. військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, груп комуно-анархістів та інших. Упродовж трьох місяців проводилася реєстрація всіх громадян і була проголошена амністія для членів бандформувань. Той, хто не перереєструвався й мав при собі зброю, автоматично оголошувався бандитом і суворо карався. За два роки було знищено 213 бандформувань, зокрема банди Сірого, Мокрого, Князя, Галушка, Борейка, Гамзата, Лоха та інших. Ефективними виявилися перевірки на детекторі думок і спогадів, завдяки якому бандити не в змозі були приховати криваві видіння минулого і обличчя своїх корешів.

Особливо жорстоку боротьбу військовий режим повів із розколом суспільства за національною ознакою: у 2080 році країною прокотилася хвиля показових процесів:

— у Києві була заарештована група російських шовіністів, які оголосили Тараса Шевченка «вурдалаком» і почали кампанію за заміну пам’ятника Шевченку навпроти Університету пам’ятником царю-сатрапу Ніколаю Першому, встановленому в 1896 році й зруйнованому в 1920-му більшовиками. Для того щоб поглумитися з пам’ятника Шевченку, член гуртка «ніколаїстів» Пузина виліз уночі на постамент і випорожнився. Був схоплений на місці злочину. Вся група була засуджена до страти на шибениці; щоправда, Пузина довів, що він — уроджений шизофренік, перебуває на постійному обліку в Кирилівській психлікарні й, крім того, страждає на хронічні запори. Страту йому замінили довічним ув’язненням у психізоляторі містечка Глеваха;

— у Харкові власник міського ринку, злодій у законі Мітель Дупкін та член його бандформування Адольф Хермес, створивши підпільну організацію ХАМ (Харківська асоціація м’ясників), вирішили перетворити місто на нову столицю України-Руси й перейменувати Харків на Харкієв, знищивши всі пам’ятки української культури; це починання викликало перший за 150 років єврейський погром у місті, ініційований власниками конкуруючих крамниць і пивних барів. Оскільки крім Дупкіна і Хермеса євреїв у Харкові не залишилося, погромники розтрощили й пограбували міський ринок, спаливши ларки китайців та азербайджанців. Військовий трибунал засудив Дупкіна, Хермеса та трьох погромників до смертної кари за порушення закону «Про єдність держави і повагу до національних символів»;

— у Львові члени міської організації «Націонал-смертохристів» вирішили покарати запеклого католика, польського націоналіста Адама Міцкевича, точніше, не його, а пам’ятник неподалік від Оперного театру — шляхом відпилення голови поета-віщуна та заміни її головою, взятою з полтавського монумента фельдмаршала Паскевича; військовий трибунал оголосив вирок — стратити чотирьох зловмисників на шибениці навпроти готелю «Жорж»;

— в Одесі члени підпільної організації «Союз русского народа» вирішили підпалити головну міську синагогу, закидавши її пляшками з «коктейлем Молотова» й вигуками «Бей жидов, спасай святую Русь!». Добровільна єврейська дружина самозахисту імені Зеєва Жаботинського завадила планам погромників і передала їх до рук військового трибуналу. На шибеницю, встановлену на вулиці Єврейській, де міститься синагога, пішло п’ятеро учасників нападу;

— у Чернігові кілька осіб, що належали до нікому не відомої організації ЧЕРНЬ, задумали підірвати розкішний пам’ятник Олександру Пушкіну, оточений постатями всіх жінок, котрих він колись кохав (усього 206 високохудожніх фігур), були затримані на місці злочину. Вирок — смертна кара через повішання;

— у Донецьку група домогосподарок, незадоволених роботою водоканалу, влаштувала демонстрацію (запис розповсюджено по інтернету), під час якої спалено державний прапор України-Руси й розгорнуло плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться з Россией», «Наш вождь генерал Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук». Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери, які зачитали їм рішення про позбавлення учасниць демонстрації громадянства України-Руси та всіх громадянських прав й одразу всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де розмістили дивно притихлих жінок у військово-транспортному літаку, що вирушав чартерним рейсом до вільної території Воркута.

Про всі ці та інші аналогічні випадки неодноразово сповіщали по телебаченню та інтернету, щоправда, саму процедуру виконання смертних вироків не транслювали з гуманітарних міркувань.

Ці рішучі й справедливі, на думку більшості, заходи невибіркового правосуддя військових дуже швидко й благодійно вплинули на загальну, розбурхану попередньою владою атмосферу суспільної ненависті, війни всіх проти всіх. У Криму порядок швидко навів генерал Селім-хан, командувач кримсько-татарської армії. Він безжально розгромив залишки дивізії СС («Слава Севастополя») й припинив спекуляції землею та знищення природних багатств Південного берега Криму.

На жаль, режиму Гайдука не вдалося уникнути серйозних криз, пов’язаних із регіональним сепаратизмом.

Першою стала спроба колишнього прем’єр-міністра Никанора Петропавловича Єфім’єва проголосити незалежність Донецько-Української Республіки (ДУР) у червні 2081 року. Створивши «Армію Мерцалова» з безробітних шахтарів і металургів, посиливши її «качками» з військово-спортивних реслінгових таборів, Єфім’єв приєднав цю силу до п’ятдесяти тисяч вояків власних приватних збройних формувань і виступив проти центрального уряду в Києві. Єфім’єв очолив ДУР як Народний лідер (НАЛ) і розмістив столицю в Донецьку, піднявши над містом сепаратистський смугастий чорно-оранжевий прапор футбольного клубу «Гірник».

Гайдук, не бажаючи проливати кров обдурених Єфім’євим люмпенів, яким НАЛ обіцяв віддати на пограбування Київ, якщо знищать вони це гніздов’я українсько-бандерівського націоналізму, запропонував Єфім’єву провести переговори на нейтральній території — на Дніпрі. Після довгих перемовин домовилися нарешті зустрітися посередині Каховського моря, на південь від Запоріжжя, правий берег залишивши, відповідно, за Гайдуком, лівий — за Єфім’євим. Вирішили зіграти на тому, що Єфім’єв заявляє свої претензії на всю Лівобережну Україну. Гайдук дав розпорядження військам Запорізької землі створити коридор для вільного проходження моторизованої бригади Єфім’єва від Вугледара через Гуляйполе-Оріхів-Щербаки-Степногірськ із виходом на береги Дніпра в районі залізничної станції Плавні й не вступати — до особливого розпорядження — в бій із донецькими сепаратистами. 28 червня розвідка донесла Гайдуку, що сили Єфім’єва зайняли позиції в Плавнях.

Гайдук розташував свій штаб навпроти, на західному березі — в селі Біленьке-Перше на вулиці Приморській, 3, в садибі багатого фермера. Надвечір, коли сонце хилилося до заходу, вичервонюючи трави, дерева у фруктових садах, човни на березі й риборозвідні ставки, Гайдук з вершини високого кургану побачив могутнє повноводдя Дніпра, що розкинулося перед ним; далекий протилежний берег, заштрихований комишами й плавнями, й праворуч, на південний захід від КП — немовби чорним фломастером промальовані труби старовинної Запорізької ЛЕС, вже давно перебудованої під новий тип гафнієвих реакторів.

На протилежному березі хтось пускав освітлювальні ракети в небо, що почало тільки набирати темно-синьої переднічної барви. Наступного дня на світанку Гайдук, пройшовши по дерев’яних рибальських містках й відчувши холодний плюскіт води, ступив на борт РБК — річкового бойового катера «Вуж-1204» Дніпровської флотилії, озброєного швидкострільною ЗО мм гарматою та двома великокаліберними кулеметами. На катері перебувало вісім чоловіків залоги в тільниках та синіх матроських робах і п’ятеро охоронців Гайдука, які наполягли, щоб генерал одяг бронежилет. Вуркіт двигунів посилився, вібрація в ходовій рубці зросла, жовта, пошматована гвинтами вода закипіла за кормою — і катер стрімко, торкаючись легко поверхні води, пішов у напрямку острова Великі Кучугури.

З протилежного берега до них наблизився американський десантний рівербот із написом «Mad Bull», на палубі якого можна було розрізнити масивну постать Єфім’єва. З часу їхнього останнього побачення він майже не змінився, тільки обличчя немовби поширшало й волосся вицвіло.

Катери зблизилися на відстань трьох метрів. Команди обох катерів й охоронці напружилися, розуміючи, що будь-якої хвилини може початися стрілянина — всупереч усім домовленостям і гарантіям. Рівербот Єфім’єва був розфарбований піщано-зеленими тропічними смугами, наче ящірка.

Єфім’єв, стримано кивнувши Гайдуку, почав першим:

— Господин Гайдук, я вас, признаться, недооценил. Не думал, что вы так быстро уничтожите демократию в Руси, станете украинским националистом и подлинным тираном.

Катери, над якими зависли чайки, наче в очікуванні поживи, похитувались на хвилях. Гайдук, не перебиваючи, мовчки слухав колишнього прем’єра, в якому також помилився: після перемоги над Північним Союзом у ході операції СТРАП Гайдук запропонував Єфім’єву керівну посаду в Раді менеджерів — але той відмовився. Вгніздившись у Донецьку, колишній прем’єр почав зміцнювати імперію «Вуглесталі» притаманними йому методами: рейдерськими наїздами, вбивствами опонентів, шантажем, заганянням людей у нове кріпацтво. Кілька разів намагався Гайдук переконати Єфім’єва припинити (бо відчував до нього якусь симпатію) — та марно. Оточивши себе зграєю підлабузників, кар’єристів та україножерів, він узяв собі на службу колишніх офіцерів із корпусу імені генерала Денікіна, що воював у складі 3-го Малоросійського фронту, схиблених на мстивій ідеї покарати непокірних хохлів за поразку. Агентура Гайдука, що працювала в оточені Єфім’єва, попереджала генерала про небезпечну еволюцію колишнього прем’єра, який поступово зачищав Донбас від опонентів — тих, хто залишався вірним ідеї побудови єдиної країни.

Єфім’єв, не дочекавшись відповіді Гайдука, продовжував:

— Вы нарушили национальное равновесие в пользу малороссов и тем разрушили державу Русь-Украина. Поэтому я, поддержанный многонациональным русским народом Донбасса, решил разорвать конфедеративный договор. Вся левобережная Украина поддерживает меня. Вы можете спастись в случае признания этого факта и подписания акта капитуляции — ликвидации так называемой державы Русь-Украина. Мы, коренные дончане, не потерпим больше унижений со стороны заезжих малороссов и предателей галичан…

«Так приходили зі Степу половці — кочівники-зайди, й диктували свої умови київським князям, — подумав Гайдук. — І чого цьому бандюку не вистачало? Грошей? Влади? Він схотів кинути на килим весь народ, як ганчірку, як зламані, обезголовлені тіла своїх суперників на рингу».

— Поэтому, Гайдук, я требую: немедля подписать заявление о своей отставке и о ликвидации вашей этнической химеры — государства так называемых украинцев и русских. Никогда русские не станут украинцами. Слышите?

— Ви все сказали? — спитав Гайдук, у якого від монотонного хилитання на хвилях вже почало паморочитись у голові. — Тепер слухайте мене. Сьогодні вранці я підписав декрет про позбавлення вас громадянства держави Україна-Русь з усіма майновими наслідками, що з цього випливають. Ми отримали також рішення Глобального банківського союзу про арешт усіх ваших банківських рахунків та рахунків підставних осіб, афілійованих з вами. Над цим добре попрацювала наша фінансова розвідка.

— Как вы смеете! — за інерцією грізно, але розгублено, ще не вірячи почутому, мовив Єфім’єв, і його слова вже не звучали так голосно, як перед тим. Його вузько посаджені на мідному обличчі очі стали схожі на шпаринки. Гайдуку здалося, що зараз з рівербота пролунає вбивчий залп. Але обійшлося.

— Верховний військовий трибунал оголосив вас, пане Єфім’єв, зрадником. Вам надано право добровільно залишити межі держави, — сказав Гайдук. — Ваш човен уже не повернеться до лівого берега. Прибережні води заміновано, йде роззброєння вашої бригади в Плавнях.

Єфім’єв побагровів, як під час гіпертонічного кризу:

— Это шантаж! Вы негодяй! Я жалею, что не уничтожил вас тогда, в Кабинете Министров!

— Я теж, — ввічливо відповів йому Гайдук. — Продовжую: Донецьк годину тому захоплено десантними військами, вірними уряду. Зараз там ідуть арешти змовників і ваших прихильників. Не раджу повертатися. Вниз по течії, в районі Енергодара, вас чекає гелікоптер, який доставить вас до Румунії. Раджу більше не повертатися в Україну. Ваша ДУР луснула, як мильна булька. Прощайте!

Не встиг приголомшений Єфім’єв змахнути важким кулаком, щоб дати команду відкрити вогонь, як двигуни на катері Гайдука форсажно заревіли й БРК блакитною стрілою, лякаючи чайок, рвонув не на захід, звідки прийшов, а на схід, чим збив з пантелику команду рівербота «Mad Bull»: водяний смерч від гарматно-кулеметного залпу здійнявся на порожньому місці; згодом на поверхню спливло багато оглушеної риби.

Ще довго темними водами Каховського моря повільно пливли на південь риб’ячі тіла, обернені до неба білими черевами.

29

Друга сепаратична криза вибухнула в 2082 році. Навесні у Львові новообраний парламент Галицької землі — Народна Рада — проголосив створення Західноукраїнської Держави (ЗУД) й вихід її зі складу конфедерації Україна-Русь. Невдовзі до цього рішення приєднався парламент Волинсько-Поліської землі. Ніякі вмовляння і погрози військового генерал-губернатора щодо неприпустимості порушення конфедеративного Договору, малої Конституції України-Руси, прийнятої ще за часів Президента Волі, та законів воєнного стану, запроваджених КОПОР-РАМом, не вплинули на розкольників.

Гайдук відкинув пропозицію військового губернатора Галичини генерал-майора Грома — силами трьох десантних бригад заарештувати та інтернувати членів Народної Ради, запровадити в Галичині комендантську годину й силовим шляхом відновити владу київського військового режиму.

Гайдук прилетів до Львова на бойовій «черепасі» 001, яка здійснила посадку на яворівському полігоні ОГБ, що носив назву «Мир і безпека» і тому вдень і вночі здригався від вибухів снарядів із лазерним наведенням, керованих протитанкових ракет і ревища нової таємної зброї, яку випробовували тут. Щоправда, під час приземлення Гайдука на полігоні панувала тиша. Зустрічав Координатора генерал-майор Грім — той самий, який колись врятував Гайдука, знайшовши «черепаху» 002 неподалік гори Пивихи.^[6]

Панас Васильович Грім подобався Гайдуку: небагатослівний, повільно-обережний, немовби пасічник біля вулика, спостережливий і водночас рішучий, він чимось нагадував Гайдуку колишнього міністра оборони гетьманських часів Прядка. І тепер майже панічна реакція Грома на львівські події стурбувала Гайдука: на пустопорожні індепендистські декларації, що час від часу лунали з боку галицьких кав’ярень, Грім так не реагував.

Вони, не заходячи до дерев’яних штабних приміщень, з яких ще не вивітрився зимовий запах сирої порожнечі, пішли вздовж Алеї Слави.

— Вибачте, Ігорю Петровичу, що не втримав ситуацію під контролем, — понуро дивлячись під ноги, доповідав Грім. — Мене інформували наші розвідники, що готується щось погане, але я не повірив. — Він підняв голову й подивився Гайдукові у вічі: — Беру вину повністю на себе й прошу звільнити мене з посади генерал-губернатора. Тут такий гадючник, а я… не політик я, Ігорю Петровичу. Я тут чужий.

Гайдук зупинився, ніби щойно відчув незвичну тишу на полігоні. Метрах у десяти за ними зупинилися офіцери, що супроводжували Координатора, та охоронці.

— Не поспішайте, Панасе Васильовичу. Ми всі не політики. Я вам повністю довіряю… Це, швидше, моя провина. Переоцінив патріотизм галичан і недооцінив їхню егоїстичну самозалюбленість. Ви не знаєте, де перебуває генерал Кшиштоф Самсонович?

— Звичайно, знаю. Він неподалік, у Ярославі. Спостерігає за нашими подіями. Чекає, як…

Гайдук покликав до себе офіцера зв’язку з невеличким чорним ранцем на спині та довгою, наче спінінг, антеною й наказав організувати розмову з Самсоновичем. Негайно.

Через п’ять хвилин офіцер подав трубку Гайдуку.

— Розмова йде через наш супутник, фільтрується, і визначити ваше місцерозташування неможливо, — козирнув офіцер.

Гайдук почув голос генерала броні Самсоновича, Військового коменданта Речі Посполитої.

— Panie Komendancie, mowi general Hajduk. Jestem na poligonie Jaworowskim.

— le, — відповів Самсонович. — Nasz satelita obserwoje wlanie poligon Jaworowski.

Гайдук спитав, що Самсонович думає про події у Львові. Той після певного розмислу сказав, що керівництво Польщі — вірної союзниці України, дуже стурбоване тим, що відбувається в Галичині й на Волині. Ці події можуть зламати стратегічний баланс у Центрально-Східній Європі, так потрібний перед лицем загроз з боку «Глобального джихаду».

Гайдук спитав, чи правдивими є чутки, що певні політичні сили в Польщі хочуть використати цю ситуацію для встановлення польського контролю над Галичиною і Волинню?

Після задумливої паузи (Гайдук уявив, як Самсоновичрозгладжує свої пишні вуса а-ля Пілсудський) пан Комендант РП запевнив Гайдука, що про це не може бути мови, навіть якщо Народна Рада звернеться до Польщі з проханням про приєднання до цієї країни.

— , — завершив розмову Самсонович.

— , — запевнив у свою чергу Коменданта Гайдук.

Почався весняний львівській дощ, нескінченний, немовби хмари, якими було встелене небо над Прикарпаттям, акумулювали в собі всі водні ресурси Європи. Невеселий, не такий, якими у квітні бувають дощі цвітіння. Довелось Гайдуку і групі офіцерів сховатися на веранді штабного будинку.

Потелефонувавши до голови Народної Ради професора Войчишина, який був, здається, прикро вражений тим, що грізний Координатор перебуває у такій близькості від Львова, Гайдук запропонував лідеру галицьких сепаратистів зустрітися через дві години у передмісті Львова Брюховичах і навіть назвав конкретне місце — готель «Колиба», розташований у мальовничому сосновому лісі над озером. Тут навесні 2080 року львівські власті тріумфально приймали Гайдука з Олею як переможця у війні з Північним Союзом. Саме у «Колибі» було підписано Конфедеративний договір, згідно з яким Галичина, як і всі інші землі, набувала автономію, але брала на себе жорсткі зобов’язання щодо надання Києву права на проведення загальнодержавної фіскальної, правоохоронної, зовнішньої та оборонної політики.

Вони були щасливі тут з Олею, коли вночі у спальні на другому поверсі кинулися один одному в обійми, не звертаючи уваги на голосне рипіння ліжка, а потім сміялися довго, уявивши, як слухають ці звуки охорона і господарі, а потім їм схотілося їсти, й о 3-й годині ночі вони з великим апетитом уплітали чи то пізню вечерю, чи ранній сніданок…

Згадка про той теплий сонячний день і про ту Ніч додали Гайдукові трохи радості, попри всі погані новини й занудливий невгамовний дощ.

Агенти контррозвідки, що наповнили останніми днями Львів, доповідали Гайдуку про чвари всередині Народної Ради: частина поміркованих послів була проти руйнування держави.

Войчишин спробував перенести зустріч, до якої не був готовий, вигадував різні приводи, щоб відтягнути час, але Гайдук сказав, що негайно виїжджає до Брюховичів і що війська Західного оперативного командування й бригади прикарпатських десантників — «червоні берети» — у разі відмови вести переговори будуть підняті по бойовій тривозі.

У Брюховичах уже перебувала група десантників із Києва, про яку не знали ні генерал Грім, ні його штаб. Десантники оточили територію «Колиби» й встановили контроль над під’їзними шляхами. Відділок місцевої поліції, підпорядкованої Народній Раді, був блокований, і зв’язок зі Львовом перерваний — не працювали ні мобільники, ні інші гаджети, ні Інтернет. Операцією із встановлення контролю над засобами зв’язку в новопроголошеній ЗУД керував полковник Середа. Він очікував лише наказу Гайдука на повне вимкнення всіх комунікацій у регіоні.

Над «Колибою», здавалось, зависло Око Дощовика: шурхіт не по-весняному холодного дощу нагадував звук недалекого водоспаду; псевдофольклорні принади «Колиби» — усі ці тини, тиночки, перелази, вози, колеса, повітки, глечики, важкі дерев’яні лавки й столи — все це занурювалось у мокву, і лише терпкий камфорний запах сосен, деревини й мокрої глиці очищував дихання, давав відчуття прозріння — сумного і чистого.

Поки чекали Войчишина в двоповерховому котеджі, де розтопили камін, генерал Грім детально ознайомив Гайдука з Оперативною обстановкою й вжитими військовим командуванням заходами. На щастя, ще ніхто не наважився натиснути на спусковий гачок.

Нарешті, в супроводі трьох джипів поліції прибув білий весільний лімузин «Кадилак», з якого вийшов професор Войчишин із трьома супроводжуючими особами. Перед ворітьми «Колиби» їх зустрічав Гайдук — привітно, наче нічого не сталося.

У вигрітій залі на столі вже стояла «перекуска» — гарячі деруни зі сметаною, яєчня зі шкварками, свіжа паляниця, масло, мед, ряжанка в невеличких глечиках, пряжене молоко, чай, кава.

Професор Роман Войчишин — невеличка на зріст, швидка на рухи і слова, регітлива, порівняно молода рудава людина років сорока — був легендарним галицьким революціонером, неодноразово заарештовуваним ДерВаром у часи Гетьмана Махуна; він був визначним теоретиком самостійності Галичини, автором культової книги «Галичина не Україна». Під час чергового арешту, коли Войчишину загрожувала кара смерті за звинуваченням в організації вбивства начальника управління Державної варти у Львові, генерала поліції Римаря в 2077 році, полум’яний бунтівник утік із в’язниці на Лонцького й, перебравшись до Мюнхена, став там професором Українського вільного університету, отримавши звання доктора філософії, історії та політології. Гайдук кілька разів зустрічався з цією непосидющою, як ртуть, людиною, яку поважав, але не любив: чомусь Войчишин нагадував йому Волю-Капрана — з того самого неспокійного племені революціонерів, вічних руйначів будь-якого, навіть справедливого порядку, харизматичних гіпнотизерів, здатних вести за собою натовп. Вести — тільки куди?

Ось і зараз — Войчишин був неприродно ажитований, збуджено говіркий, він реготав зі своїх жартів, весь час проводячи вказівним пальцем правої руки по коротких рудавих вусиках, наче витираючи їх; вдягнений був у темно-синю елегантну куртку з гербом Львова й голубі джинси, що робило його майже хлопчиськом порівняно зі скутим у рухах, кульгавим і мовчазним Гайдуком, убраним у відсирілу камуфляжну уніформу. «Яке нещастя, — подумав Гайдук, — що наша земля породжує таких яскравих, талановитих людей, які запрограмовані лише на опір, на повстання, на знищення і себе, і своїх однодумців, і всього, що є довкола». Аналітики Національного бюро розслідувань та військові контррозвідники приготували Гайдуку розлогу психохарактеристику на Романа Войчишина, відзначивши головну його рису: в усьому і завжди бути першим. Ніколи й нікому не підпорядковуватись, не коритись і не визнавати нічиїх авторитетів, крім власного.

Вони зі смаком поїли приготовані наїдки, більшість з яких була привезена з Києва. Охорона не довіряла місцевим куховарам. Войчишин жартував, що не розуміє, як Гайдук, людина американського виховання й способу життя, може дивитися на такі кількості калорій та холестеролу, а Гайдук у відповідь сміявся й казав, що тут усі продукти генномодифіковані й не містять у собі жодної калорії. Це не картопля, не сало, не сметана, не пшеничне тісто, а лише тіні, формули тієї смакоти, що нам так подобається.

Потім вони залишилися сам на сам, і Гайдук одразу спитав — яку мету поставив перед собою і перед Галичиною Войчишин?

Президент Західно-Української Держави припинив блазнювати, підстрибувати на місці й реготати і відверто повідав, що хоче відірвати свій народ від напіврабської, зросійщеної, православно-московської України, від візантійської спадщини Київської Руси, від російського півдня і сходу. Його мета — побудувати незалежну, процвітаючу, справедливу, дійсно українську державу — єдину і мононаціональну, справжню спадкоємницю Червоної Руси князя Данила Романовича. Поступово захоплюючись, самопідзаводячись й сповнюючись новою енергією, в якій він захлинався, професор Войчишин наче сам себе переконував у обов’язковості зруйнування єдиної держави. Він виклав Гайдуку довгий список несправедливостей з боку Центру щодо Західної України — від відносно малої квоти галичан у центральних органах влади України-Руси, бюджетних проблем та хибних рішень генерала Грома — до несправедливо прихильного ставлення Гайдука до Степу, навіть навів приклад довгого і незрозумілого потурання Єфім’єву, що ледве не привело державу на межу загибелі.

В аргументах Войчишина багато було справедливого, з чим можна було погодитись — і чимало проблем можна було усунути за взаємної домовленості, але від жорсткого, холодного погляду Гайдука не можна було приховати, що весь полум’яний пафос Войчишина, вся система його доказів, за якою можна було б розірвати на шматки будь-яку успішну країну — Польщу, Канаду чи Туреччину, — все це ніщо інше, як параноїдальні візії самотнього мрійника, які нічого спільного не мають із реальним життям.

Гайдук зрозумів, що на Україну насунулося нове лихо, гірше за примітивний бандитський сепаратизм Степу. Народився свій Томас Кампанелла, свій конструктор нової української утопії (скільки їх уже було в нашій історії?), і цей фанатик готовий вжити свої блискучі здібності задля руйнування державності — недосконалої, яка ледве тримається на військових, — але здобутої такою кров’ю. Він готовий знову погнати мільйони ні в чому не повинних людей, які ще не отямились від Великої Темряви, Чорного мору, в новий рай, в нову химеру заради примарної Ідеї. Кому вдалося побудувати успішну державу Великої Ідеї? Німеччині? Росії? Ірану? Монголії? Китаю? Центрально-Азійському Халіфату? Афганістану? Лише кров і страждання.

Гайдук мав до Войчишина багато конкретних запитань:

— скільки робочих місць створив Земельний уряд Галичини, щоб припинити безробіття й катастрофічну імміграцію до Італії та Польщі?

— чому Войчишин відмовився створити спільний промисловий регіон Катовіце-Краків-Львів з розвитку і виробництва найновіших інформаційних технологій?

— чому Львівський університет втратив провідні позиції в Європі й зник зі списку найкращих навчальних закладів світу?

— чому Львівській аеропорт стоїть напівпорожній, перебуваючи на межі банкрутства, замість того щоб стати процвітаючим хабом Центральної Європи?

— чому уряду Войчишина не вдалося зменшити рівень корупції?

Гайдук, слухаючи пристрасну промову Войчишина (який, забувши про загрозу «Глобального джихаду», натхненно малював щасливе майбутнє малої гордої самотньої української землі), вирішив ні ставити предсіднику Народної Ради важливих запитань, ні надавати йому статистичні розрахунки про залежність Галичини від постачань електроенергії та стратегічної сировини з центру, ні висловлювати свою глибоку переконаність про неможливість повноцінного існування України-Руси без Галичини і Волині: це було б схоже на державу, в якої вирізали серце.

Натомість сказав інше:

— На кордоні Польща сконцентрувала ударну армію імені Пілсудського на львівському напрямку. Командуючий — генерал армії Самсонович. У день формального від’єднання ЗУД від великої України польські війська будуть введені до Галичини. Маємо достовірні агентурні дані.

— Я добре знаю Самсоновича, — майже радісно збадьорився Войчишин, протираючи вуса від крапельок поту. — Ми з ним домовимося. Він файний хлоп.

«Він божевільний, — остаточно переконався Гайдук. — Він не може домовитись з українським генералом, а вірить, що з польським…» Згадав, чим скінчився союз Петлюри з Пілсудським.

— Я пропоную на ваш розгляд, пане Романе, два варіанти, — тихо промовив Гайдук. — Перший. Ми підвищуємо статус вашої землі до Королівства Галицько-Волинського. Вас обирають королем, як обирали польських королів — без права успадкування.

Гайдук знав, що Войчишин не має й не матиме дітей.

— Але Галичина, її корона залишається навічно в складі України-Руси. Всі ваші претензії ми уважно розглянемо, створимо спільну комісію й вирішимо, по можливості, всі спірні моменти. Згода?

Він побачив, як внутрішня хвиля неспокою і надій освітила обличчя Войчишина.

— А другий? — спитав той, перебуваючи в стані збудження, наче спринтер на Олімпійських іграх перед пострілом стартового пістолета. Те, що називається лихоманкою влади, вже заволоділо Войчишиним.

— Другий варіант — обираємо вас Президентом держави Україна-Русь.

— А ви… ви хіба не Президент? Вам хіба не подобається?

Гайдук знизав плечима:

— Ну який з мене Президент? Це не для мене. Я Координатор. Велика влада, як і великі гроші, потребує тиші. Волію тишу.

Войчишин почав занепокоєно озиратися навсібіч, наче людина, яку загнали в пастку.

— Мені потрібен час, щоб подумати.

— Часу я вам не дам, — у словах Гайдука прозвучала неприхована погроза. — Ви звідси не вийдете, доки не дасте відповіді.

— Це насильство! — обурено грюкнув кулаком Войчишин по столу. Та ніхто не почув цього стуку.

Гайдук відчув, що ця самозакохана риба заковтнула наживку.

— А ви не обманете? — підозріливо спитав Войчишин.

— Готовий підписати з вами урочисту Угоду в присутності делегацій і телебачення й негайно оголосити про її досягнення на весь світ. Даю слово честі.

Гайдук знав, що в ці хвилини військові комісари, заслані з Києва, працюють з членами Народної Ради, пропонуючи її лідерам різні високі посади взамін за підтримку ідеї державної єдності України-Руси. Голосування (58 — «за» відділення від України-Руси, 45 — «проти») показало, що Войчишин не має твердої більшості.

— Треба скликати засідання Народної Ради, — намагався чинити опір Войчишин. — І якщо ви думаєте, що мене можна залякати… Це марно. Я не таке бачив.

— Та Боже спаси, — миролюбно всміхнувся Гайдук. — Як можна таке про вас подумати? Але все треба вирішити негайно. Потім буде пізно. Я не зможу зупинити армію, підпорядковану не мені, а генералу Палію. Він налаштований проти вас. І готовий вжити силу. А ви знаєте, якими методами можуть діяти військові? Зброя і кров. Вам це потрібно?

Йому стало жаль цього мрійника, здібну і потрібну Україні людину, яку довелося б знищити, якби він спробував вивести Галичину й Волинь зі складу держави. Іншого виходу просто не було.

— Я вирішив, — нервово ворухнувся Войчишин. — Готуймо положення про статус Королівства.

«І золоту корону князя Данила на твою голову», — задоволено подумав Гайдук.

30

Через місяць після приборкання професора Войчишина (той очолив громадянський рух «Королівство» й агітував на численних мітингах, як виняток дозволених військовим режимом у Галичині та на Волині, за перетворення західних земель на автономне Королівство у складі держави Україна-Русь) Гайдук перебував у Харкові, на заводі імені Малишева. Стояла травнева степова спека, від якої не рятували навіть цехові будівлі, горішні металеві конструкції яких кидали на запилюжену долівку кволі геометричні тіні. Гайдук та його супутники спливали потом, прикладаючись постійно до фляг з охолодженою мінеральною водою «Салтівська». Стовпи сонячного світла вихоплювали з напівмороку верстати, металеві риштування, фрагменти готових виробів. Завод розпочав експериментальне виробництво машин проекту «Ящірка» — броньованих колісниць нового класу — і директор заводу Новицький поперемінно атакував то Гайдука, то Малахова — координатора оборонної промисловості — вимагаючи збільшити бюджетне фінансування. Після того як Гайдук побачив харківську «ящірку» Lizard CAV–LW-XI на заводському полігоні, настрій значно поліпшився; Оля почувалася краще, американські ліки, здобуті професором Поліщуком, дали надію на одужання; по всій країні розгорнулося масове будівництво індивідуальних будинків у кредит і реконструкція застарілої інфраструктури; Рада менеджерів працювала злагоджено, її не роздирали жодні конфлікти.

Директор запросив гостей до стенда, на якому стояв новий двигун до «ящірки», що працював на твердому паливі. І цієї хвилини Гайдук почув сигнал гаджета — особистої лінії зв’язку генерала, призначеної лише для термінових повідомлень вищої державної ваги.

Сьогодні, 15 травня 2082 р., о 10:17 AM київського часу самонавідною переносною ракетою «земля-повітря» типу «Бджола-5М» був збитий гелікоптер НАУ S-106 «Woodpecker», бортовий номер 314. На борту перебували голова Народної Ради Галичини і Волині професор Р. Войчишин, генерал-майор П. Грім та супроводжуючі їх особи і команда повітряного судна — всього дев’ять осіб. Гелікоптер летів зі Львова до Луцька і був збитий під Берестечком, біля села Пляшева. Впав у 700 м на південний захід від околиці села Пляшева в районі національного заповідника «Козацькі могили». За попередніми даними з місця падіння гелікоптера, ніхто з пасажирів не залишився в живих. Район падіння оточено військами. Силами військової контррозвідки, Національного бюро розслідувань, жандармерії та місцевої поліції організовано енергійний пошук терористів, які обстріляли гелікоптер. На північній околиці с. Пляшева в лісі патрулі виявили невідомого, озброєного автоматом ІЖ-107 та наплічною ракетою «Бджола-5М». При спробі затримання невідомий вчинив опір і був застрілений. Особа терориста встановлюється. Про подальші події негайно інформуватиму. Виїжджаю на місце події.

Міністр оборони І. Палій.

Гайдук відчув, як тимчасово, на якусь частку секунди зупинилося серце, як порожнеча і біль зростають у грудях. Він оперся на металеву драбину, що стояла біля стенда.

— Ігорю Петровичу, що з вами? — спитав директор, злякавшись за долю додаткового фінансування.

— Загинув Войчишин, — ледве вимовив Гайдук. — Я негайно вилітаю.

Він згадав смерть Індіри Голембієвської. Ритм серця відновився, хоча біль у грудях ще залишився. Гайдук зрозумів, що хтось повісить смерть Войчишина на нього. Не буде тепер Королівства Галицько-Волинського, подумав він, Короля не стало.

31

У понеділок, 17 січня 2084 року, Гайдук прокинувся дуже рано — о 5:00 AM. Зазирнув до спальні, де, скинувши ковдру на підлогу, впоперек ліжка спав Святик; лежав горілиць, ледь відкривши малий ротик, і нагадував утихомиреного ангелочка, що здійснив далекий переліт з раю до грішної землі й тепер відпочивав, склавши крильця.

Гайдук мовчки постояв над сином і тихо вийшов зі спальні до кабінету. Сів за лептоп — переглядати останні повідомлення. Його увагу привернув лист зі Сталінграда:

«Во имя Отца, и Сына, и Духа Святого.

Ваше высокопревосходительство,

Хочу верить, что Вы небезразличны к судьбе России, растерзанной и уничтоженной местными предателями и пришлыми джихадистами. Ведь Украину связывает с Россией древнее прошлое и общая христианско-православная вера, а сегодня — та угроза, с которой мы столкнулись еще в 2077 году. Предлагаю встретиться и обсудить те исторические проблемы, что стоят перед нами. Верю, что Вы как генерал, на которого судьба возложила тяжкую ответственность за будущее Вашей Родины, поймете меня, генерала, борющегося за возрождение России. Готов принять Вас в любое удобное для Вас время в Сталинграде. Безопасность гарантирую.

Боже, спаси Россию.

Генерал-лейтенант, епископ Аввакум Варламов».

Гайдук відключив лептоп і пішов до ванної кімнати, де довго стояв під гарячим душем, відчуваючи, як тепло сповнює його тіло байдужістю й умиротворенням. Біль у спині минув. Щоб не розм’якнути остаточно, увімкнув струмінь холодної води, розтер тіло темно-зеленим рушником-фроте, купленим колись Олею (вона мріяла поїхати на море до. Болгарії), накинув боксерський халат армійського клубу «Удар» (усе, що залишилося йому від спогадів про бокс) і пішов на кухню. Натиснув кнопку новенької електронної кавоварки, яка негайно видала подвійну порцію еспресо до маленької білої чашки з золотим написом «Небесний Єрусалим». Каву йому заборонив пити професор Поліщук.

Вдихнувши запах кави, Гайдук згадав стару кавоварку на довоєнній квартирі на розі Інститутської та Банкової — і сцену зі старого, віджилого, забутого і закресленого життя: як збирався він на засідання РНБ, де Махун проголосив його зрадником, а Клинкевич зідрав погони.

Гайдук надягнув цивільний костюм: спогади з того неіснуючого життя боляче зачепили його.

Він спустився до термінала підземного тунелю й сів у невеличкий електрокар, схожий на гольфовий візок. Спереду вже стояв чотиримісний кар з охоронцями. Процесія рушила в напрямку будівель КОПОРу — Ради менеджерів — туди, де містився центр управління державою, серцевина військового режиму.

Крім розгалуженої системи військового управління і контролю, яка виконувала не стільки диктаторські, як наглядові, корекційні функції, залишаючи досить багато свободи на місцевому рівні й майже не втручаючись у справи бізнесу, Гайдук послідовно будував систему національної безпеки. Другим за значенням після КОПОР-РАМу органом управління була Рада національної безпеки, до сфери відповідальності якої входили різні силові структури. Гайдук намагався не втручатися у справи Палія — міністра оборони, який як людина амбіційна дуже ревниво ставився до спроб зовнішніх впливів на УНА — хоча Гайдук мав повноваження Верховного головнокомандувача. Зате інші силові структури повністю підпорядковувалися йому.

Після перевороту 2079 року (чи Революції жоржин, як поетично називали це військові пропагандисти) були створені такі основні державні органи, підконтрольні Гайдуку як Голові РНБ:

— Координаційний комітет з розвідки й контррозвідки (КОРК) — колишній, до 2079 року, РОК — Розвідувальний комітет, улюблене дітище Гайдука;

— Національне розвідувальне агентство (НРА) з важливим компонентом — Управлінням військової розвідки (УВР) та іншими напрямками розвідай політичної, науково-технічної, електронної, фінансово-економічної, психологічної;

— Національне агентство внутрішньої безпеки (НАВБ) з включеним до його складу Управлінням військової контррозвідки (УВКР);

— Національне бюро розслідувань, що боролося з резонансними кримінальними злочинами, тероризмом (разом із НАВБ), корупцією та іншими протиправними діями;

— Національний департамент справедливості (НДС), на чолі якого стоїть Прокурор держави;

— Національне управління поліції (НУПО), яке координує роботу поліції всіх рівнів — національної, земельної та місцевої.

Справедливо вважаючи, що тільки багатоканальна незалежна інформація з різних джерел може забезпечити об’єктивне уявлення про суперечливі, мінливі й загрозливі процеси, які відбуваються всередині держави та поза її межами, Гайдук стимулював суперництво різних спецслужб, різних груп впливу та різних структур; результатом стало значне збільшення обсягів інформації, яка фільтрувалася та інтегрувалася аналітиками КОРКу Альбертами І, II, III, IV… XV — колишніми Максиміліанами ВІРУ.

На сходах Гайдука зустрів полковник Чміль — військовий ад’ютант і помічник Координатора: тепер сивий колір козацьких вусів не відрізнявся від кольору волосся, але обличчя його залишилося молодим, про що свідчив живий погляд карих очей колишнього сотенного, суворого Гайдукового командира. Добре пригнаний темно-зелений мундир із червоно-зеленими аксельбантами тільки підкреслював його хлоп’ячу статуру. Чміль тримав у руках сумку з лептопом і паперами, необхідними для засідання РНБ.

Усі встали, коли Гайдук увійшов до зали. Сьогодні він не взяв свого карпатського топірця й намагався йти, не накульгуючи. Всівся у крісло головуючого й подивився на список присутніх, що його подав Чміль. У залі зібралися члени КОПОР і РАМ, генерал-губернатори всіх земель і військові комісари великих міст, керівники спецслужб, Прокурор держави і Верховний суддя держави.

— Прошу всіх сідати. Починаємо роботу. Всі отримали необхідні документи? — спитав Гайдук.

— Так. Іго… Петр…чу… Так… — почулися різнобійні голоси, наче хор розминався.

«Скоро вони казатимуть „батьку“, — з відразою подумав Гайдук. — Як казали Гетьману, перш ніж зрадили його».

— Хочу почати з того, чого нема в порядку денному, — мовив Гайдук, відчуваючи, як повертається біль у спині. «Доведеться ковтати „Ексвил“ — так, щоб ніхто не побачив», — подумав він. — Відбуваються конфіденційні переговори між Патріархом України-Руси владикою Ізидором та Римським Папою Климентом XV щодо проголошення влітку в Києві Акту Возз’єднання християн світу, передовсім православних і католиків. Хотів би почути ваше ставлення до цього.

Всі мовчали, очікуючи, мабуть, що спочатку Гайдук висловить свою позицію.

— Я чекаю, — сказав він тоном учителя математики, що призначив неочікувану контрольну.

— Дозвольте? — різко, як завжди, підвівся Малахов — «інспектор Кварк» — перший віце-голова Ради менеджерів, президент концерну «Чорнобиль-30». — Хочу спитати вас, Ігорю Петровичу, з якого це часу ми, секулярна держава, де церква відділена від держави, вирішуємо суто релігійні справи? Чи це правильно?

— Це правильно, — відповів Гайдук так, що всі присутні зрозуміли його позицію й багатьом від того стало легше. Не треба мучитись, вагатися.

Йому здалося, що Кварк змізернів, а його шкіра набула жовтуватого відтінку — чи від поїздки до Коста-Рики, чи від негараздів із печінковим трактом. Погляд був сумний.

Кварк вперто стояв — його місце було в першому ряду за окремим столиком.

Голос його звучав різко і наполегливо:

— Я атеїст. Не православний, не католик, не юдей. Я поважаю віруючих, але не хочу брати участі в якихось незрозумілих мені екуменічних актах. Це не справа держави.

«Ще добре, що він не спитав, хто їздив до Риму, — подумав Гайдук, бо їздив туди інкогніто, як професор Духовної академії Василь Семенович Петренко, улюблений двійник Гайдука. Так було домовлено з Папою. — Чому Кварку так хочеться пити з мене кров? Адже він усе добре розуміє».

— Сподіваюсь, що ви, Миколо Михайловичу, хоч і атеїст, добре розумієте суть справи. Йдеться не про нашу конфесійну належність. У ситуації, коли Омар аль-Бакр і «Глобальний джихад» проголосили тотальну різанину християн — я не кажу вже про юдеїв — ми, наш народ, повинні самовизначитись. Нас уже не питають, хто ми — українці, росіяни, поляки, молдавани? Нас хочуть знищити тільки за те, що ми хрещені, незалежно від того, чи ми віруємо, чи ні. Це навіть не расизм. Це крок уперед порівняно з Гітлером і Сталіним. Це зветься Христоцид. От ви, Миколо Михайловичу. Приходять до вас джихадисти й питають — ти хто? Що ви скажете їм?

— Що я — людина, — кинув сердито Малахов, все ще стоячи, спершись на стіл сухими кулаками. — Я категорично проти втягування держави в справи християнства, яке переживає глибоку кризу.

— Ви сідайте… людино, — сказав Гайдук, дивуючись незрозумілій ворожій впертості Малахова, від якого саме сьогодні чекав підтримки. Вирішив найближчим часом побачитись із ним і поговорити по душах. І продовжив голосно: — Я ставлю питання інакше. Чи ми, керівництво держави, підтримаємо підписання історичного Акту Возз’єднання християн світу під час святкування в Києві річниці нашого хрещення? Маю на увазі всі геополітичні та безпекові аспекти. Пояснювальна записка є у ваших лептопах. Увімкніть монітори.

Побачив, як блакитне сяйво змінило тональність облич присутніх.

Малахов не вгавав:

— Як я розумію, «Джихад» є новим втіленням Чорної Орди. Так би мовити — той самий вид зброї, тільки модифікований. Більш небезпечний. Тому замість релігійних справ пропоную обговорити стратегічно-оборонні питання підготовки до можливих бойових дій, поки джихадисти сюди не прийшли.

— Вони вже тут, — пролунав спокійний жіночий голос. Всі озирнулися. Це була двозірковий генерал Алла Миколаївна Назарова — колишній начальник Сьомого управління ВІРУ, а нині директор Національного агентства внутрішньої безпеки. Мало хто в державі знав її в обличчя, а ті, що зустрічалися з нею, не могли повірити, що ця сіренька мишка, яка нагадувала добру бабусю з реклами дитячих каш, керувала могутньою й розгалуженою спецслужбою країни. Була вона сива — волосся принципово не фарбувала, хірургічних підтяжок обличчя не робила, косметики не вживала, і все ж — завжди залишалася не по-старечому енергійною, свіжою, з проникливим поглядом сірих очей. Носила старовинного крою костюмчики мишастого кольору — в генеральській уніформі її ніхто не бачив, хіба що Гайдук, коли вручав їй зірочки до погон.

— Вони вже прийшли, — повторила Назарова. — І більшість із них — не араби, не кримські татари, не іранці, а українці й росіяни. Якщо до Великої Темряви в країні існувало сто двадцять медресе й три ісламські університети, то сьогодні — понад чотириста, більшість з яких — підпільні, й шість університетів плюс недільні школи. В деяких навчальних закладах діють джихадисти, які готують кадри майбутніх терористів. Гламурна епоха принесла нам великі духовні втрати. Бо якби наші люди були добрими християнами, розуміли, що вони зраджують спадщину своїх предків, переходячи на бік фанатиків, ми не мали б цієї загрози. Агентство підготувало доповідь щодо проникнення джихадистів у всі сегменти суспільства. Інформацію прошу прочитати негайно після закінчення засідання РНБ, бо через годину після того текст буде знятий з комп’ютерів. Тому я повністю підтримую Ігоря Петровича — провести цей історичний акт у Києві як акт мобілізації нашого народу, його об’єднання навколо християнських цінностей. Як нагадування — хто ми, з якого коріння. Це буде дуже небезпечний захід з огляду на можливість широкомасштабних терористичних замахів. Але якщо відмовимось — ми програємо війну, ще не розпочавши битву.

Вона сіла тихо й непомітно, наче розчинилася у невеликій залі засідань, наче й не було її тут зовсім.

Гайдук пошукав очима військового губернатора Криму, генерала Селім-хана: той спокійно вдивлявся в екран лептопа, ніби не про мусульман щойно йшла мова, а про щось, що не обходило приземкуватого небагатослівного генерала.

І тоді не так різко, як Малахов, але й не так непомітно, як Назарова, підвівся міністр оборони Палій — розповнілий, з міцною шиєю, туго стиснутою коміром мундира, але все ще молодцюватий і рішучий; на засмаглому обличчі (щойно повернувся з Мексики, з курортної зони Канкун) — то була засмага блондинів — не коричнева, а яскраво-червона, швидко минуща, — білими, наче приклеєними смужками, виділялися брови. Палій надягнув парадний, оливкового кольору мундир генерала армії, з червоно-чорними нарукавними шевронами УНА на двобортному кітелі, перехопленому в талії — чи тому, що від неї залишилось — пасом, гаптованим золотим листям; ремінь був увінчаний спереду золотою клямрою-застібкою з круглою бляхою з двома перехрещеними мечами. З лівого плеча звисали золоті аксельбанти, на обшлагах рукавів сяяли п’ять золотих смуг-галунів. Козацькі малинові лампаси — дві вертикальні смуги — прикрашали генеральські штани.

— Українська народна армія повністю підтримує ідею Верховного головнокомандувача генерала армії Гайдука, — гучно вимовив Палій. — Доповідаю: в Збройних силах України-Руси нараховується вісімдесят один відсоток християн різних конфесій. Особовий склад розуміє, яка небезпека насувається на нас. Військо візьме участь у забезпеченні громадського порядку й роз’ясненні основних положень Акту Возз’єднання. Практично, ми вже пов’язані з Римом. Частина військових капеланів — греко-католики і римо-католики, які готові зробити свій внесок у цю святу справу. Пропоную: погодитись із пропозицією Верховного головнокомандувача і почати практичну підготовку до цієї історичної події. Дозвольте сісти?

«Що це з ним? — неприємно здивувався Гайдук. — Цей офіційний тон, цей розцяцькований парадний мундир, ця тупа готовність виконати наказ без спроби осмислити саму подію… Невже Леді розповіла йому?»

Він не помітив, як почав говорити генерал Селім-хан. Він мовив тихо, часто зупиняючись й погладжуючи обома руками сивіючу борідку, наче під час намазу.

— Було б добре, якби у цій події взяли участь також представники мусульманського духовенства, нехай допоможе їм Аллах… Думаю, що всі розуміють, що справжній іслам не має нічого спільного з шакалами-вбивцями, з джихадистами — цим породженням Сатани.

Він змовк, обвівши запитальним поглядом присутніх. Всі мовчали, бо не вірили Селім-хану. Про цього повільного чоловіка, вдягненого у плямисту куртку десантника з ледь помітною татарською золотою ТАМГОЮ — знаком терезів — на лівому рукаві, ходили лихі чутки. Селім-хан вважався нащадком самого Хаджи Селіма І Герая — могутнього кримського хана. Гайдук знав значно більше про свого союзника, але йому потрібна була підтримка Селім-хана, який обіцяв не виводити Крим зі складу України-Руси, не проголошувати самостійний Кримський халіфат, задовольнитися автономією. Селім-хан правив твердою рукою краєм, столицю якого переніс із Сімферополя до Бахчисарая, ближче до гір. Він відновив фортецю Ор на Перекопі, й першим об’єктом нового міста став монумент татарсько-української вічної дружби — бронзові постаті хана Іслама III Герая і гетьмана Хмельницького, обидва на конях — стремено в стремено — вирушають у спільний похід на північ. — Наш Центр політичної інформації імені Заура Хамзина відстежує всі прояви джихадизму й протидіє їм. Ми співпрацюємо з шановною пані Назаровою й надаємо НАВБ необхідну оперативно-агентурну допомогу. Але мирна і лояльна ісламська громадськість України-Руси, чисельність якої сягає п’яти мільйонів, просить звернути увагу на наші духовно-релігійні потреби. Меджліс давно передав на розгляд Ради менеджерів прохання-пропозицію про спорудження в Києві на майдані поміж Софійським і Михайлівським Золотоверхим соборами величної мечеті в пам’ять хана Батия…

— Де-де? — розгублено перепитав командирським голосом Палій.

— Ви добре знаєте це місце, пане міністре, — м’яко пояснив Селім-хан, пестячи свою борідку. — Це на тому місці, де колись стояв злощасний «дирижабль» ГЕПРУ, а ще раніше — управлінця поліції, так звані «прісутствєнниє места». Згадали?

У залі панувала мертва тиша.

— Так ось, чомусь через якусь бюрократичну тяганину РАМ не дає відповіді, що породжує серед віруючих мусульман певний неспокій, грає на руку джихадистам. Я прошу вас, шановний пане Координаторе, — звернувся генерал Селім-хан до Гайдука, — розглянути і позитивно вирішити це питання. А з джихадистами ми впораємось.

Він з гідністю вклонився Гайдукові й сів, знову заглибившись у споглядання монітора.

Гайдук чекав, що слово візьме Шморгун, мер Великого Києва, власник потужної транснаціональної енергокорпорації ЕКВК, яка, вигравши битву за ринки в концерну Малахова «Чорнобиль-30», постачала електроенергію і тверде високоефективне пальне до Європи. Але Шморгун чомусь відмовчався, хоча серед вихідців з Індії та Пакистану, які працювали на його підприємствах, траплялися криваві конфлікти між індуїстами й мусульманами. Гайдук раптом подумав, що після поїздки до Риму в Києві трапився якийсь злам, схожий на збій добре налагодженої програми в комп’ютері історії. «Працює закон змін, коли тріщать старі конструкції, змінюються раптово люди, хитаються стіни звичного життя, розколюється земля під ногами, з-під якої проростають нові, не бачені досі споруди. Такі, як мечеть на Софійській площі».

— Я візьму під особистий контроль справу побудови мечеті, шановний Селім-ага, — пообіцяв Гайдук господареві Криму. — Але хочу лише пригадати дві обставини. Перша: щойно закінчилася реконструкція київської мечеті ар-Рахма, яка стала однією з найбільших у Європі й не завжди заповнена вірянами. І друге: місце на майдані між Софійським і Михайлівським соборами, де ви пропонуєте поставити нову мечеть, прокляте Аллахом.

— Як прокляте? — не зрозумів Селім-хан.

— Це місце муки і смертей невинних людей. На ньому не можна нічого будувати. Колись це було поле битв, поле крові. (Подумав: битв між русичами і татарами). А потім — місце несправедливості. Хіба можна будувати святий дім — мечеть — на такому місці? Ми знайдемо краще місце. Думаю, що пан Шморгун як міський голова Великого Києва підшукає відповідне місце, скажімо, в Київ-East. В Борисполі. Чи не так, пане Валер’яне?

Шморгун похмуро кивнув головою на знак згоди.

По-європейському елегантний, старомодно толерантний, завжди усміхнений приємний блондин, доктор теології, голова галицької Народної Ради Олесь Юркевич, який заступив Романа Войчишина після його трагічної загибелі, звернувся до Гайдука:

— Ваша ексцеленціє, якщо братньому Києву важко буде організувати цей урочистий Акт з огляду на якісь об’єктивні причини, Львів готовий взяти на себе цю почесну функцію. Тим більше що його Святість Папа Климент XV давно обіцяв нам здійснити пасторський візит до Львова і привезти нам, нарешті, точну копію корони, дарованої папою Інокентієм князю Данилу Романовичу. Прошу взяти це під увагу.

На що Шморгун неохоче видушив із себе, що Київ ніколи не відмовиться від такої честі й організує свято єдності на належному рівні.

Навколо інших питань порядку денного РНБ ніяких дискусій не виникло — їх вирішили за годину.

32

Леді не просто розповіла чоловікові, що сталося майже рік тому. Вона створила власний сценарій вічного серіалу про кохання, зраду, ревнощі й ненависть.

Народжена 5 червня 2054 року в Києві, Леда-Франсуаза Першина могла б стати символом «гламурної епохи», яка винесла людство на вершину матеріального добробуту, загнивання й духовної деградації, наркотичного розповсюдження гедонізму, часу всесвітнього панування крадіїв-нуворішів, убогі смаки яких диктували найновіші моди у політиці й мистецтві, бізнесі й буденних звичаях. Знаком тієї епохи став принцип «Все можна купити, всіх можна розбестити; немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки безцінна хвилина щасливого життя сьогодні, зараз, цю хвилину; немає ні Судного дня, немає ні кари небесної, ні земної — якщо є гроші — а гроші завжди легко вкрасти — можна відкупитися від будь-якого суду, навіть якщо це суд Господній».

Це була епоха поп-зірок з їх безсоромним виставлянням на всесвітній огляд брудної білизни, найінтимніших подробиць приватного життя, епоха занепаду науки і різкого зменшення кількості фундаментальних відкриттів на тлі зростання кількості моделей гаджетів. Виник культ спортсменів-зірок, яким уклонялися мільйони недорозвинених фізично обивателів, отруєних пивом і фаст-фудом товстунів і товстух; політика перетворилася на поп-шоу, куди кинулися зірки естради й знамениті спортсмени — бо саме їм, а не здібним адміністраторам від давали свої голоси виборці у так званих ліберальних демократіях — більшість, яка потребувала не серйозної розмови про майбутнє, а велася на блазенські обіцянки щасливого (тобто гламурного) життя вже зараз, негайно.

Один філософ назвав цю епоху «переходом людства до нелюдського способу існування». Очевидними були аналогії із загниванням Римської Імперії, з тією лише різницею, що новітні варвари (а з ними і християни), які прийшли навзамін розбещеній римській аристократії, самі були здебільшого розбещені мрією про гламурне, нарцистичне життя.

Але цю глобалістичну будівлю, зведену на кричущій нерівності людей і народів, уже підточували грізні підземні сили ненависті, заздрості, бажання реваншу; так в’язні велетенського концтабору готують повстання, незважаючи ні на тортури, ні на газові камери, ні на активність стукачів, ні на жорстокість охоронців.

Народне повстання, що прокотилося по Україні в 2077 році й нагадувало криваві селянсько-гайдамацькі бунти XVII–XVIII століть, стало ще одним знаком змін, що невблаганно насуваються на людство. Успіхи войовничого ісламу зі створення всесвітнього халіфату, завдяки яким була розчленована Західна Європа, також свідчили про кінець «епохи гламуру»: далеко не всім подобалось наркотичне сп’яніння й показ крупним планом статевого акта як вершинних проявів цивілізації. Кінцеву трагічну риску під гламурним періодом всесвітньої історії (чи мовою ісламських пропагандистів — епохою розпусти й загнивання західної цивілізації) поставили ядерні вибухи і Велика Темрява.

На думку багатьох, людство почало повертатися до часів Середньовіччя.

Звичайно, Леда-Франсуаза Першина, вона ж у майбутньому Леді Палій, не була теоретиком гламурної епохи й не могла осмислити свою можливу роль як символу цієї доби, але, безперечно, вона належала до найвродливіших дівчат Києва й України, а отже, Європи і світу. Тільки її батько й вона знали таємницю її краси й привабливості: генетичні дослідження, за які батько сплатив чималі гроші, з великим ступенем достовірності свідчили, що Леда-Франсуаза — половецька князівна, з тих, чий полохливий погляд зафіксований на фресці XI століття, відкритій у 2049 році під час реставрації на одній зі стін Софійського собору. Висока волейболістка з міцним, добре тренованим тілом, довгими звабливими ногами й хвилею чорного волосся, що спадало їй на спину (під час матчів збірної України, за яку вона грала, Леда збирала це волосся в тугий хвіст), вона притягувала до себе хітливі погляди чоловіків — хоч би де була, хоч би що робила. На тренування чи на ігри збірної України з волейболу приходили тисячі людей, переважно чоловіків різного віку, які не відривали погляду від її грудей, коли піднімала руки для подачі м’яча, чи від її заду, коли присідала, щоб відбити важкий м’яч, чи від її ніг, які стрімко виштовхували її над сіткою, щоб завдати нищівного удару — смертельного, завершального, переможного. Її обличчя — ледь скошені чорні очі — несло в собі якусь таємницю, не відому нікому, загублену в генах ще з тих часів, коли знищені були половці — степові вороги Києва.

Батько благав Леду нікому не виказувати цю таємницю. Її назвали Ледою не для того, щоб Юпітер, прикинувшись чорним лебедем, покрив її на ріці Ерот — нічого подібного батьки не уявляли, бо далекі були від міфології, а пливли за течією гламурної моди: вони не знали, що «Леда» означає непроглядну ніч, ніч гострих і несподіваних, як спалах блискавки, сексуальних фантазій, задля втілення яких руйнуються долі багатьох людей та їхніх родин. А інколи — і держав. Однак попри всю таємну половецькість, Леда не належала зовнішньо до «фатальних жінок» з числа «готів» чи «вампірів», а залишалася милою, компанійською, привітною дівчиною, яка охоче ділилася своїми принадами з однокласниками, тренерами, хлопцями зі збірної України з волейболу, баскетболу, боксу, плавання etc. — коли траплялася нагода під час зборів напередодні змагань; вона сповідувала принцип «краса належить усім, це народне добро», хоча, віддаючи своє солодке тіло багатьом бажаючим, вона берегла серце від захоплень, знаючи, що ще не прийшов час для Нього.

Батько Леди, Рогнед Першин (тоді в гламурну, дотемрявну епоху часівГетьмана Мазуна в моду в Україні серед чоловіків увійшли жіночі імена — Зой, Оксан, Наталь, Оль), хоч і не належав до найбільших олігархів України й не входив до складу Аеропагу, проте був помітним і процвітаючим бізнесменом — власником фабрики з пошиття мундирів для вищого військово-козацького керівництва держави й верховного чиновництва, яке хворіло на мундироманію: кожне міністерство, кожен департамент, кожне агентство, кожна найменша судова, податкова чи тюремна інстанція бажали обзавестися власного уніформою.

Процвітанню справи Р. Першина сприяли дві речі:

по-перше, він створив геніальну комп’ютерну програму крою, завдяки якій за кілька хвилин закрійна машина видавала акуратно розрізані геометричні фрагменти тканини (сукна, шерсті, неоперену чи кулевідпорної наноматерії), з яких пошивочна машина автоматично робила чудовий мундир;

по-друге, мундир генерала козацько-танкових військ — темно-зелений з чорними обшлагами і лампасами — сидів, як влитий на Гетьмані Махуні, завдяки чому Рогнед Першин став монополістом у державі з пошиття уніформи. Чорний із сріблом поліцейський мундир начальника Державної варти Мережка, темно-синій маршальський мундир Генерального прокуратора України І.О. Крейди і тисячі, тисячі інших витворів комп’ютерно-кравецького мистецтва були випродукувані фабрикою Першина. Навіть перший генеральський білосніжний мундир Гайдука, шитий золотом, був замовлений у тій самій фірмі, про яку Гайдук тоді ще нічого не чув.

Він не знав, що Першин за наказом Мережка вшиває в новенькі, сяючі рядами гудзиків та різнобарв’ям кантів мундири мініатюрні пристрої для прослуховування начальствених розмов й оцінки настроїв командного складу держави. Так батько Леди — чорнобородий високий (вона пішла в нього) степовик-половець із ледь помітним прижмуром азійських очей — став не лише багатою, а й дуже небезпечною людиною, причетною до найвищих таємниць держави, головним принципом якої була повна недовіра до своїх громадян, навіть з вищої керівної еліти.

Завдяки мундирам Першина була викрита в 2075 році змова полковників проти Гетьмана й знешкоджена спроба вбити лідера нації під час урочистого параду. Виконавців стратили, проте замовників злочину знайдено не було — мабуть, вони надавали перевагу не вітчизняним мундирам, а іноземним костюмам від Армані.

Леда, звичайно, нічого про це не знала, а жила в повному достатку з батьком (мати, непоказна жіночка, колишня швачка фабрики Першина, спилася після народження Леди й була відправлена до наркологічного санаторію в Ірпені), який ні в чому не відмовляв дочці. Леда запам’ятала своє дитинство, як безперервне існування в музеї, бо палац Першина, зведений на схилах Дніпра, нижче Аскольдової могили, був і справді перетворений на велетенську виставку військово-чиновницької уніформи різних віків і народів: тут можна було побачити голландських гвардійців, які, здавалося, зійшли з картин Рембрандта, китайських комуністичних генералів часів Третьої війни в Кореї, англійських колоніальних чиновників у Індії, російських статських радників, польських уланів 1939 року, народних комісарів УРСР перед розстрілом (їхній випраний і заштопаний одяг зберігся на складах НКВС), американських шерифів із Теннессі в кумедних капелюхах, німецьких СС-манів у чорних мундирах, витончений дизайн яких, створений модельєрами «Гуччі», викликав таємний захват Першина, совєтських комісарів держбезпеки — яскраво-сині кашкети з червоними околами, кітелі з зеленої шерсті й сині галіфе з «діагоналі» свідчили про впевнену безпощадну силу держави, італійських карабінерів у темно-синіх одностроях з червоними лампасами й білими портупеями, в темних плащах-накидках з розкішною, несподіваною оперно-червоною підкладкою, французьких тюремних наглядачів часів Фуше; в окремому залі експоновані були мундири українські, переважно виробництва фірми «Першин і Ко» і переважно дизайновані батьком Леди.

Маленька Ледочка, бігаючи серед запилюжених, пропахлих спеціальними хімікаліями манекенів, почувалася, як мала комашка, що потрапила до пронафталіненої шафи, і мріяла колись підпалити весь цей мотлох, щоб легше дихалось.

Але коли 31 липня 2077 року, напередодні захоплення Києва військами Чорної Орди, палац Першина був підпалений невідомими (казали, що то були в’єтнамські робітники батькової фабрики), дихати не стало легше: ледве не потрапивши до лап погромників у масках, які зарубали батька сокирами, незважаючи на те, що в руках його був автомат ІЖ-107, Леда встигла вибігти з палаючого палацу й сховатися у заростях нижче Дніпровського узвозу: бачила у сутінках, як полум’я наповнювало палац зсередини, як вибухали по черзі великі засклені стіни залів, як вогняні кулі плазменої консистенції важко виривалися назовні, ледь не доходячи до невеличкої церкви-ротонди на Аскольдовій могилі. Тепер це місце стало також і батьковою могилою.

О п’ятий годині ранку, коли світанок почав ледве пробиватися крізь туман над лівим берегом, а руїни палацу Першина зчорніли й курилися, наче тліюче вогнище, Леда в нічній сорочці, босонога, з розпущеним чорним волоссям й подряпаними в кущах ногами вийшла на проїжджу частину Набережного шосе й благально підняла руку.

З боку Південного мосту рухались дві автівки. Перша — синій «Форд-Скорпіон» — не затримуючись, швидко об'їхала її й поїхала у напрямку Подолу. Друга — зелений мікроавтобус «Фольксваген-Еко» — різко зупинилася, щоб не збити дівчину. З автобуса вибіг високий чоловік у камуфляжі (запам’ятала лише його білясті, наче вицвілі від сонця брови), схопив Леду й упхав її всередину: там було повно озброєних вояків із довгими снайперськими гвинтівками, затиснутими між колінами цих мовчазних людей.

Так Леда зустріла свого майбутнього чоловіка Ігоря Палія, який повертався з аеропорту Київ-Бориспіль.

33

Уперше Леда познайомилась із Гайдуком і його молоденькою дружиною Олею у березні 2079 року, коли закінчувалася Велика Темрява, а полковника Ігоря Палія призначили одним із заступників Гайдука у новоствореному розвідувальному комітеті (РОК) й надали службову квартиру на Рибальському півострові — в сусідньому з подружжям Гайдуків будинку. Оля запросила Паліїв на вечерю без спеціальної нагоди — просто так, аби краще познайомитись. Олі дуже сподобалась чорноволоса й чорноока могутня красуня, якою захоплювалася ще в пору виступів Леди за збірну України з волейболу в «мирний час» — до вторгнення Чорної Орди та ядерних вибухів. Дві молоді жінки — білява і чорнява — швидко зійшлися й перейшли на «ти». Оля вчилася в Леді (так її називала і це не викликало жодного спротиву) мистецтву домогосподарки, брала в неї кухонні книги й старовинні — пошарпані й зжовклі — жіночі романи; подруги могли годинами слухати музику Шопена чи Моцарта, попивати саморобне вино — розведений самогон, забарвлений червоним буряком і напахчений висушеними травами (називали це «вермутом») — й оповідати одна одній різні історії їхнього минулого щасливого життя. Виявилося, що Першин, батько Леди, добре знав Олиного тата Святополка Гудиму, зшив йому не один мундир. Спогади про «довоєнний» Київ зріднили їх, ніби були вони на вигнанні, на далекій чужині, хоч Київ лежав поруч — за близькими темними горами; на схилах однієї з гір ще можна було розпізнати згарище палацу Першина, а за іншим узвишшям ховався Майдан, на якому повісили Святополка Гудиму. При всій відвертості їхніх розмов Оля ніколи не згадувала Гайдука — ні його службових справ, ні рис особистої вдачі. Леді ж нерідко виказувала вдячність Палієві за те, що врятував її від смерті, розповідаючи — як вона його любить.

Їхні чоловіки також потоваришували, хоч і давалася взнаки різниця віку: Гайдук був на двадцять років старший за Палія. Коли збиралися разом за столом, щебетали в основному Оля і Леді: Оля робила саркастичний огляд подій державного життя, перекривляючи головну відьму країни Богошитську, Леді притримувалася більш побутового тону, розповідаючи про справи гарнізонні, особливо затримуючись на історіях вічного циклу «зрада — кохання — зрада», завдяки чому і Гайдук, і Палій мали досить повну картину сексуальної активності офіцерів розвідки, контррозвідки і спецназу.

Палій, якщо вдавалося вклинитись у щебетання молодих жінок, вставляв свої думки щодо стану бойової підготовки війська, а Гайдук переважно мовчав. Інколи почувався безнадійно старим у цьому товаристві молодих гарних людей. Він не думав про Леді як про жінку, бо все його єство було сповнене Олею, ніжним коханням до неї; звичайно, він не міг не помітити жіночих принад Леді, її грудей, важкі округлості яких звабливо наповнювали тісну маєчку — ще й пипки гостро стирчали, наче хтось пройшовся по них пальцем чи губами. Але залишався до цього байдужим, і навіть скісний, на одну мить, тривожний погляд чорних очей половецької князівни не наводив його ні на які роздуми. Під час однієї з таких вечірок вони з Леді перейшли на «ти». Полковник Палій на це не зважився — навіть ставши генералом армії, завжди звертався до Гайдука на «ви».

Леді була схильна до певного цинізму своїх тверджень, граючи роль старшої, досвідченішої Олиної сестри, хоча народилася всього на два роки раніше за Олю; улюбленою приказкою Леді було «Все починається з кохання, а закінчується гінекологією», хоча це ніяк не стосувалося її. У неї все обмежувалося сексом без кохання й без гінекології. Вона ніяк не могла завагітніти, хоча Палій дуже хотів, й позаздрила Олі, коли та стала чекати Святика. Невідомо чому Олина хвороба, яку старанно приховували навіть від близького до Гайдука кола співробітників, породила в Леді хворобливу ніжність до подруги, щось подібне до солодкого екстазу. Ніхто, звичайно, цього не знав, і навіть сама Леді не розуміла, що з нею коїться.

…Сталося це рік тому, того вечора, 24 лютого 2083 року, коли похмуро, як у тяжкому сні, відзначали сороковини від дня Олиної смерті: вранці побували на могилі, потім відправили службу в Софійському соборі (Ізидор у чорній рясі ченця казав Гайдуку якісь безсилі слова), а увечері зібралися за вбогим поминальним столом — Віра Іванівна приготувала коливо — рис із родзинками, спекла пиріжки з капустою та картоплею, поставила оселедець з покраяною цибулею, квашені огірки та гарячу рибу з гречкою; на місці, де завжди сиділа Оля, стояла склянка з водою (алкоголю на столі не було) й шматок чорного хліба. За столом сиділи Гайдук — неголений і жорсткий, як житній сухар, Віра Іванівна в чорній хустці, Святик, професор Поліщук і начальник медслужби генерал Яків Гальперин, полковник Чміль і Леді Палій; її чоловік, міністр оборони, був відсутній, бо перебував у Будапешті на нараді міністрів оборони Організації Глобальної Безпеки.

Гайдук не слухав нікого — не чув спогадів про Олю, всіх отих байок про її душу, яка саме зараз відлітає з їхньої домівки в далеку подорож; десь далеко, по поверхні того бар’єра, яким відгородив своє горе від усіх співчувальників, ковзнули слова Леди, яка поклялася ніколи не зрадити пам’ять найближчої подруги й завжди опікуватися Святиком. Чорне волосся Леді було перехоплене ззаду чорним бантом, а чорна шовкова блузка, розстібнута на два верхніх гудзики, відкривала її довгу, сліпучо білу шию.

Після вечері всі, як по команді, вийшли з-за столу й розійшлися; Віра Іванівна пішла вкладати до сну Святика. У кімнаті залишилися Леда і Гайдук. Леда підійшла ззаду, притулилася до нього — він відчув плечима теплий притиск її грудей, поклала руки йому на груди (вона ніжно пестила його соски) й почала цілувати голову, шепочучи: «Бідний ти мій, як я тобі співчуваю… як я хочу тобі допомогти… забрати хоч на хвилинку горе… перед смертю Оля просила мене не кидати тебе, допомогти вибратись із цієї біди… Сиди тихо, заплющ очі… тобі буде добре… буде добре… Тільки сиди спокійно… а потім заснеш».

Останні півтора місяця він ніяк не міг зігрітися, наче це його поклали у мерзлу землю; тепер зі здивуванням помітив, що йому стало тепло, наче випив склянку віскі; Леді легко відсунула його стілець від столу й стала перед ним на коліна, почавши спритно розстібувати штани. Він, ще не отямившись від раптовості подій, в яких не відігравав ніякої ролі, а почувався, як паралізований інвалід на візку, відчув, як Ледине волосся гарячою хвилею лягло там, де… Найбільш гидким, таким, чого не простив ні собі, ні Леді, стало те, що в ньому нестримно, неконтрольовано, незважаючи на тугу й відчай, зростало, відчувши вологий і ніжний доторк її уст, бажання піти до кінця, скінчити все переможним, незупинним вибризком… Глянув на портрет Олі, що стояв перед склянкою з водою — йому здалося, що вона з іронічною зацікавленістю спостерігає за таємним процесом швидкого, навіть за мірками XXI століття, повернення до життя в його оральних формах невтішного вдівця та найближчої подруги небіжчиці.

Він наче почув Олині слова: «Пане генерале, пане генерале, як я рада за вас, за ваш всепереможний сексуальний потяг до життя. Прийміть мої вітання й перекажіть їх Леді».

Він вчепився обома руками в Ледине волосся, ледь відтягнувши її голову, й скочив на ноги. Побачив злякане обличчя половецької князівни, її розтулені вологі вуста, розстібнуту до спідниці блузку й відкриті груди з темно-коричневими сосками (ніколи не думав, що в неї такі великі й контрастні ці зони смоктання) — Леда ще розгублено стояла на колінах, а він, важко дихаючи, відступив від столу, затягнув зіпер на брюках і сказав тихо:

— Іди геть.

— Ти не зрозумів, — полохливо піднялася Леда, застібуючи блузку. — Ми нічого поганого не робили… Я тільки хотіла… Оля наказала мені…

— Геть, — повторив він голосніше.

Леда заплакала гірко (йому ледве не стало шкода її):

— Я люблю тебе, — сказала вона, схлипуючи. — Давно і безнадійно. Я хочу від тебе дитину.

Він лівою рукою дотягнувся до карпатського топірця, що стояв біля дзеркала, завішеного чорною тканиною, і їй здалося, що він зараз ударить її нещадно. Ходили чутки, що цим топірцем Гайдук розкроїв череп Волі.

— Я справді люблю тебе, — розмазуючи чорні сліди сліз по обличчю, казала вона. — Колись ти зрозумієш це. Я тобі потрібна. Я ненавиджу Палія. Він тупий жлох.

Так він уперше почув це слово. Жлох. Жлобо-хам.

Вона спробувала наблизитись до Гайдука, але він, наче обороняючись, підняв топірець.

— Йди негайно.

Коли Леда пішла — у спеціальній кімнаті для відвідувачів її чекала охорона Палія, — Гайдук сів за стіл, присунув ближче портрет Олі — тепер у неї був винуватий погляд, наче це вона стала причиною такого тривіального побутового скандалу, який був би немислимий в її домі, якби вона так рано його не залишила. Гайдук дістав з бару металеву скриньку, відкрив дверцята й, схопивши за горло, витягнув квадратну пляшку з білим написом на чорній етикетці «Jack Daniel’s». Налив майже догори масивну склянку й залпом випив гірку темно-коричневу рідину, не відчувши ні її смаку, ні міцності.

До їдальні зазирнула Віра Іванівна:

— Святик спить. Вам щось потрібно, Ігорю Петровичу?

— Ні, — важко хитнув він головою.

— На добраніч. Відпочиньте, Ігорю Петровичу. Так не можна. Ви ж тільки подивіться — на кого ви схожі.

«Я схожий на останнього скурвисина», — подумав він. Вклавши пляшку назад до футляру, він із силою зачинив дверцята. Як віко труни.

«Невже її душа все це бачила?» — подумав, ненавидячи себе.

34

Згодом, через рік, Гайдук збагнув, що саме відтоді, з того проклятого дня сороковин 24 лютого 2083 року, з відходом Олиної душі почала згасати його зоря, коли втратив він віру в себе, а значить, і в усе, що робив. Це було схоже на процес його перетворення з отця Фавна на генерала Гайдука, що переможно просувався до мети — повної влади над Україною. Тільки процес цей тепер набув зворотного напрямку — від неприступного тирана, який брав на себе всі гріхи і злочини військового режиму — до нещасної, сповненої сумнівів людини.

Процес цей відбувався довго і непомітно для Гайдука, бо роль Координатора, Правителя, до якої швидко звик і яка подобалася йому, вимагала повної віддачі всіх сил — до знемоги, коли не було часу на самокопання, гризоти совісті, на зневіру й покаяння, на тверезу, безжальну оцінку самого себе і тих людей, які стояли поряд. Довший час йому здавалося, що його владі ніщо не загрожує, що вона існуватиме за інерцією вічно. Механізм влади працював злагоджено: Гайдук був оточений охороною, секретарями, помічниками, радниками, різними патронажними службами, відданими йому журналістами, які оспівували кожен крок Координатора, ненав’язливо підкреслювали його зваженість, скромність, мудрість при прийнятті рішень, його рішучість у подоланні сепаратизму, непримиренність у боротьбі зі спробами розпалювання в країні етнічних чи політичних конфліктів. Його називали «людиною єднання». На засіданнях КОПОР-РАМ ветерани «Революції жоржин», його політичні спільники, без зайвих суперечок погоджувались із його пропозиціями (він заздалегідь обговорював їх із ключовими постатями військового керівництва), і вся ця дисциплінована мікродержава у великій, наповненій, немов бочка з порохом, проблемами і конфліктами державі створювала ілюзію герметичного, тихого, спокійного світу, куди майже не долинають зойки страждань і крики, сповнені ненависті.

Згодом він зрозумів, що цей комфортний мікросвіт нагадує спеціальну кімнату-камеру для таємних розмов, які неможливо підслухати, ізольовану від зовнішніх звуків.

Але час від часу і в цей жорстко контрольований світ влади проривались і тихі стогони, і голосні слова проклять та погроз.

Гайдук часто роз’їжджав по країні, відвідуючи не тільки місця стихійних лих і техногенних катастроф, але і наукові заклади, лікарні, університети, житлові новобудови, промислові, сільськогосподарські й воєнно-оборонні об’єкти — і хоча всі його візити ретельно готувалися не тільки столичним управлінням охорони і всіма спецслужбами, включно з МГБ — Медико-генетичним бюро, — але і генерал-губернаторами, військовими комісарами й різними адміністраторами на місцях, він подеколи міг почути гнівні вигуки на свою адресу й побачити раптово підняті й одразу ж зірвані охоронцями плакати «Геть тирана!», «Гайдук, припини вбивати людей!», «Генерали, геть з України!», «Україна без війська!».

На ці вихватки, які хоч і боляче зачіпали його самолюбство своєю несправедливістю — адже його режим приніс людям набагато більше доброго, ніж лихого, — намагався не реагувати і не карати тих начальників, що проморгали таке неподобство. Карали їх інші.

Але з пам’яті не йшов випадок, що трапився з ним на Яворівському полігоні восени 2083 року, коли був присутній на бойових випробуваннях харківських машин «ящірка» Lizard CAV LW-XI (Combat Armored Vehicle). Радості його не було межі, бо ця жовто-зелено-коричнева бойова машина («ящірку» не можна було назвати ні танком, ні бронетранспортером — це був новий клас зброї) заввишки один метр, вагою три тонни, керована як «дрон» автоматично, видовжена до 5–7 метрів, гнучка (складалася з кількох рухомих фрагментів) і стрімка, немовби справжня ящірка, котилася на кулеподібних колесах, долаючи будь-які перешкоди, і несла на собі ракети і 155 мм гладкоствольну гармату, яка вистрілювала гіпершвидкісні кінетичні й кумулятивні реактивні снаряди, здатні пробивати найміцнішу броню й армований бетон; для зменшення ваги й небезпеки пожежі конструктори застосували надлегкі й надміцні наноматеріали, а двигун працював на висококалорійному твердому паливі.

Гайдук, директор заводу ім. Малишева Новицький, генеральний конструктор Зігель, Малахов і група генералів із башти КП спостерігали за діями двох «Ящірок» проти десяти найновіших танків «Оберіг» та кількох батарей протитанкових самонавідних ракет земля-земля проекту «Стріла-277». Поле, на якому йшов бій, було перекопане ровами, траншеями, воронками, вкрите де-не-де рідколіссям та чагарником: незважаючи на потужний бінокль, Гайдук не міг зрозуміти, що відбувається на полі бою — помітив тільки якісь невиразні стрімкі тіні й побачив, як безпомічно вибухають один за одним радіокеровані танки, як злітають у повітря їх башти, схожі на зчорнілі чавунні млини від штанг.

Особливо вразив Гайдука один епізод: посеред полігона стояв напівзруйнований бетонний триповерховий будинок, обороняти і штурмувати який навчалися покоління десантників. Гайдук побачив, як одна з «ящірок» поповзла вертикально вгору по зчорнілій стіні будинку (Зігель пояснив, що колеса «ящірки» намащуються спеціальною клейкою речовиною, наче у справжніх рептилій) і, стрибнувши у вікно третього поверху, випалила все, що залишалося всередині. Перекриття впали, але «ящірка» видосталася з-під руїн і зникла на полі бою.

— А де ж протитанкові ракети? Вони що — не діють на ваших «ящірок»? — роздратовано спитав генерал Максимов, який заступив загиблого генерала Грома на посаді генерал-губернатора Галичини. Йому шкода було втрачених танків «Оберіг», що були на балансі Західного командування.

— «Ящірки» захищені від радарів системою «стеллс», — не відриваючи очей від бінокля, відповів Антон Зігель, молодий товстун у шкіряній куртці, яка не застібувалася на його черевці. Він захоплено спостерігав за боєм, наче хлопчисько за комп’ютерною грою. — Крім того, завдяки якостям палива інфрачервоне випромінювання зведено до мінімуму. Плюс висока маневреність. Швидкість визначення цілей — 0,5 секунди. Дистанція — до п’яти тисяч метрів.

Генерал Максимов як літун порівняв це з повітряним боєм винищувачів.

— Скупчення живої сили «ящірка» спалює напалмом, — додав Зігель.

— Ну що, запускаємо в серію? — спитав радісно Новицький.

— Треба ще перевірити в умовах пустелі, — кинув Гайдук, спускаючись із башти. Думав про майбутні бої з джихадистами. «Ящірка» йому дуже сподобалась.

До нього підійшов Чміль, якось ніяково потоптався на місці, козирнув.

— Дозвольте, пане…

— Андрій, кинь це. Що в тебе?

Чміль стишив голос:

— Тут прийшла вдова Войчишина. Вибачте, не змогли зупинити. Хтось привіз її без перепустки… Хоче поговорити з вами.

— Давай.

У казармі, неподалік від КП, його чекала зморена сива жінка, яка здалася Гайдукові набагато старшою за Войчишина. Тонкі риси інтелігентного обличчя — мабуть, колись вродливого — несли в собі тиху печаль вдовиної долі. Він запросив її сісти, але вона стояла.

— Пане генерале…

— Облиште. Для вас я — Ігор.

— Пане генерале армії, — вперто повторила вдова Войчишина, нервово стискаючи в руках невелику білу театральну сумочку, що не пасувала до її чорного вбрання. — Минув понад рік, як було вбито Романа. Ви обіцяли взяти розслідування під особистий контроль. Результатів нема. Невже в такій поліцейській державі, як наша, важко викрити вбивць?

Йому стало ніяково, наче спіймали на якомусь негарному вчинку. Слідство не рухалось з місця, а він, завантажений тисячами справ…

— Вибачте… Як вас звуть?

— Марія.

— Вибачте, пані Маріє (чомусь на мить згадав свою мати Марію), слідство посувається, але дуже повільно. Але я негайно…

— Знаєте, пане генерале, що про вас кажуть у народі? — перебила його Войчишина. Він мовчав. — Що ви — вбивця мого чоловіка. Вся Галичина в цьому переконана. І поки ви при владі — вбивцю не буде знайдено.

— Ви дуже помиляєтесь, пані Маріє, — вимовляв він дерев’яні слова пересохлим голосом.

— Я можу помилятись, але народ — ні. Роман був небезпечним для вас конкурентом. Шукайте, кому було вигідне це вбивство. Всі це знають.

Вона зім’яла сумочку, наче ганчірку, яку треба викрутити.

Він зрозумів, що будь-які його слова тут зайві.

— Чим вам допомогти?

— Дякую, пане генерале. Мені призначили персональну пенсію, Романові поставили пам’ятник із золотим німбом. Наче він Шевченко чи Міцкевич, — схлипнула вона. — Але доки не будуть знайдені справжні Романові вбивці — я не заспокоюсь, так і знайте.

Вона повернулась і різко попрямувала до виходу, риючись у сумочці й шукаючи хусточку, щоб висякатись.

Гайдук не розповів Олі про цей випадок — не хотів додавати до її хвороби мук, залишив цей біль у собі. Під час свого владарювання він багато чого не розповідав дружині.

Саме тоді, коли тихо згасала Оля й коли по ночах йому почали привиджатися тіні тих, кого усунув на своєму шляху, — колишній Президент і мрійник Капран-Воля покінчив життя у таборі для інтернованих у Волинських лісах, повісився на простирадлах, залишивши записку з прокляттями Гайдуку і всій його сім’ї до сьомого коліна, — саме тоді, замість рухатись не зупиняючись до сяючих вершин Абсолютної Влади, як учив його Вчитель (бо влада — як гірське повітря, її ніколи забагато не буває) — Гайдук почав повертатися додолу. Тобто, як переконані були ті, хто стояв при владі, спускатися в пекло, в ті темні долини, де жили мільйони підданих, колишніх кріпаків, а тепер — щасливих боржників банків, не власників, а орендарів, яким військовий режим України-Руси вперше за сотні років подарував ілюзію ситого, заможного життя у власних дешевих будинках, можливість мати власні дешеві автомобілі й маленькі літачки, стереоскопічні телевізори, play stations і комунікаційні гаджети. Натомість кожному громадянинові був присвоєний ідентифікаційний номер — від дня народження до смерті — з зашифрованими біогенетичними, медичними та державно-правовими (порушення, злочини, відбування кари і т. п.) даними, що ставило під тотальний контроль держави населення країни. МГБ (Медико-генетичне бюро) розпочало виконання таємного проекту: дешифруючи генетичний код людини, дослідники намагалися визначити найбільш небезпечні в соціальному плані особистості потенційних революціонерів, бунтівників, анархістів, людей, здатних на замахи, розрухи і громадянську непокору. Взамін за спокійне забезпечене існування народ був звільнений від політичних пристрастей, брехливих партійних гасел, що несли лише розбрат, від дурної парламентської суєти, пустопорожніх обіцянок популістських блазнів і шулерів та нападів штучно стимульованої суспільної ненависті, притаманних ліберальній виборній демократії. Епоха гламуру й моральної вседозволеності, агресивної пропаганди поп-зірок, нав’язування окремими збоченцями-режисерами свого хворобливого бачення людських стосунків скінчилася — замість цього прийшло спокійне, цензуроване й контрольоване, але об’єктивне інформування суспільства, що дало можливість різко зменшити розповсюдження TDV — Television Debility Virus, виділеного професором Вебером у чистому цифровому вигляді, — завдяки чому була виготовлена перша вакцина проти цього психічного захворювання.

Хіба це не блискучий результат авторитарного правління військових в ім’я добробуту народу?

Таємні дослідження Національного агентства внутрішньої безпеки статистично достовірно доводили, що з таким станом справ погоджувалось близько вісімдесяти відсотків населення, що було переконливим доказом найвищої людяності й справедливості правлячого режиму. Понад п’ятдесят відсотків респондентів вважали Гайдука добрим правителем.

З хабарами було майже повсюдно покінчено — і не тільки шляхом розстрілів і повішень, — а головно завдяки запровадженню pricelist’iв — тобто офіційних цінників: за будь-які послуги призначалася справедлива плата — за перебування в лікарні, за допомогу вдома чи підготовку учнів і студентів. Готівки на руках населення майже не було, хоча грошова одиниця укр існувала; у перші ж місяці перебування військового режиму при владі хтось розповів Гайдукові, сміючись, що куна, запроваджена Волею, на мові однієї з балто-угорських країн означає ніщо інше, як жіночий статевий орган. «Бляха-муха», як казав колись Григорій Невінчаний. Гайдук наказав негайно змінити назву на щось більш людське, зрозуміле народу. Під час реформи кожному громадянину України-Руси внесли на рахунок по десять тисяч укрів і відкрили кредит на сто тисяч укрів, що давало змогу розпочати свій бізнес, орендувати землю або сплатити за навчання дітей.

Головним конструктором державного будівництва став молодий доцент Києво-Могилянської академії Оксан Нерубай — веселий лисий яйцеголовий яппі в маленьких круглих окулярах, скельця яких, здавалося, не вбирали й фокусували в собі світло, а навпаки — випромінювали гострі зблиски, наче матеріалізуючи блискучі державотворчі ідеї Нерубая й перетворюючи їх на енергію світла. Нерубай, якого переслідували всі попередні влади за божевільні, карикатурні пророцтва майбутнього (потім більшість пророцтв здійснилася), прибився до КОПОРу як скромний консультант, але досить швидко Оксан, який сподобався Гайдуку, став незамінним старшим радником вищого органу виконавчої влади — Ради менеджерів. Своєю нестримною енергією рухів і думок Нерубай нагадував патріарха української філософії часів Першої незалежності Вадима Сократівського — візіонера і провидця, енциклопедиста і футуролога, минулознавця і майбутнього викривача сокровенної таємниці Леніна. Те, що Оксан Нерубай був учнем професора Вебера, відіграло чималу роль у його вивищенні у часи влади військових. Сам Нерубай не без задоволення порівнював себе з Зія Гек Алпом — ідеологом Кемаля Ататюрка, приписуючи Гайдуку роль турецького генерала-реформатора.

Сповідуючи гегелівську ідею «держава понад усе», Нерубай модифікував її, пристосувавши до реалій нового часу, коли слинявий політкоректний лівий лібералізм довів свою повну неспроможність, вироджуючись у соціалізм, а старомодні тоталітарні режими закінчили своє існування на смітниках історії, наче залізні, проіржавілі, клепані конструкції початку XX століття; так само безповоротно збанкрутували попередні корумповані режими України, хоч би яким пропагандистським лахміттям вони прикривалися — чи російсько-радянською спадщиною несамовитих червоних бісів, що творили шабаш у Москві на Красній площі, чи українськими дірявими козацькими шароварами й гопаками кріпаків під пильним наглядом панів й осавулів з нагаями, чи блатняцько-паханськими піснями братків у спортивних костюмах із бейсбольними битами в руках і перемогами Єфім’єва на степових ристалищах, чи проплаченими натовпами перед дерев’яним ідолом Перуна, які у трансі вигукують лише два слова «Слава!» і «Ганьба!» — але не хочуть почистити після себе засмічені майдани й не бажають тяжко працювати, бо таке життя їм нецікаве і нудне.

На одному із засідань КОПОР-РАМу ще у 2079 році Оксан Нерубай представив свою доповідь, яка й лягла згодом в основу практичних дій зі створення держави нового типу.

Серед основних положень доктрини Нерубая були такі:

1. Народ — це продукт географії та історії, держава — продукт людської волі. Держава може віддзеркалювати все гірше і все краще, що є в народі — залежно від політичної волі Володаря.

2. Державу слід будувати на принципах загальнонародного солідаризму і державного націоналізму, який виховує громадян у дусі відданості українській державі й сприяє створенню української політичної нації. Солідаризм передбачає боротьбу проти олігархічної нерівності й групових привілеїв, турботу про спільні інтереси народу, відмову від поділу суспільства на окремі ворогуючі партії. Політичну націю становлять усі громадяни, які вважають Україну своєю Батьківщиною і згодні з принципами побудови держави (що робити з незгодними, Нерубай не знав і ніяких рекомендацій не давав. Генерали знали).

3. Комуністи і крайні праві нацистські партії мусять бути виключені назавжди з політичного життя як носії Вічного Зла.

4. Бажано, щоб державою керувала політично нейтральна адміністрація менеджерів, яка має програму економічного, соціального, екологічного і духовного розвитку на найближчі 25 років.

5. Збройні сили повинні стати гарантом стабільності держави, стримуючим фактором, не органом репресій, а системою військового патронажу, своєрідною фабрикою, що продукує державних лідерів, відповідальних за свої слова і дії.

6. Засоби масової комунікації не повинні перебувати в руках окремих монопольних політичних чи фінансових груп (дозволена для кожної групи квота акцій — не більше 10 %, для держави — не менше 20 %).

7. Брати участь у виборах на місцевому і земельному рівнях мають право лише громадяни, які сплачують податки, мають власність і працюють (працювали), а не перебувають на вічному утриманні держави. Працюючі мають право на два голоси, пенсіонери — на один.

8. Замість політичних партій має бути створено єдину масову організацію типу СІЧ — Слава і Честь — й систему автономних громадсько-виробничих (спілка ремісників, спілка працедавців, спілка хліборобів і тому подібні), громадсько-освітніх (вільна Академія наук, вільні університети) та громадсько-релігійних (Союз християн) і молодіжних організацій, які повинні відігравати дорадчу роль при прийнятті рішень.

9. Відбираючи політичну свободу в її популістсько-ліберальному розумінні, військовий режим повинен дати народу відчуття справедливості — припинення фінансових та інших спекуляцій, шахрайських оборудок, обдурювання громадян, і водночас — конфіскацію несправедливо нажитих олігархами багатств, підвищення пенсій і зарплат, захист матері і дитини, покращення системи охорони здоров’я і освіти. Учителі повинні стати державними службовцями і бути високооплачуваною опорою держави.

Держава має гарантувати розвиток і фінансувати національну культуру — виробництво кіно- і телефільмів, електронну публікацію книжок, організацію виставок і концертів; іншими словами, держава не тільки зміцнює Збройні сили (hard power — тверду силу), але й всемірно сприяє зростанню soft power — м’якої сили, яка збільшує привабливість країни.

Держава повинна постійно пам’ятати про своє велике минуле, своїх героїв. Для цього треба заснувати спеціальний державний орган — Міністерство міфології.

Таку програму Нерубая було в цілому схвалено військовим режимом і з певними поправками прийнято до реалізації. Замість Міністерства міфології було створено державне Агентство пам’яті, національного героїзму та історичної гордості.

35

На другий день після засідання Ради національної безпеки Гайдук приїхав до свого кабінету на схилах Дніпра дуже рано: у передранковій темряві падав сніг, вкриваючи трохи світлішою, ніж інші барви, пеленою дерева у Марійському парку і розважальні споруди на дитячому майданчику навпроти вікон його кабінету. Охорона була проти розміщення його кабінету в цій частині будинку, побоюючись замаху з боку готелю «Київ», але він відмовився сидіти у великій залі, що виходила вікнами на Дніпро: пам’ятав панораму Дніпра, яка відкривалася з гетьманського палацу на горі Борщиха й не хотів більше роз’ятрювати собі душу картинами вічної ріки, які породжували сум нездійсненності мрій і почуття провини — перед ким? за що? Волів сидіти в маленькій кімнаті, де не могло вміститися понад п’ять осіб; час від часу підходячи до вікна, дивився на малюків, які вовтузилися в пісочницях, штовхалися біля каруселі й гойдалок, з галасом сідали до червоних і жовтих пластикових вагончиків дитячої залізниці. Заздрив тим, хто міг дістатися будки машиніста чорного паровозика: лише раз у житті побував у Празі разом із Ширлі Мак Доул — вони відвідали Політехнічний музей і наввипередки бігали серед старовинних автомобілів і паровозів. Піднявшись до кабіни одного з паровозів, вони цілувалися з Ширлі, мов навіжені, але все ж технічна душа Гайдука не могла не бути зачарована таємничим світом манометрів, плетивом мідних трубок, блиском важелів і розсипами пофарбованих червоних вентилів. Господи, коли це було? — зітхнув він. І чи було взагалі? Дивно: смак поцілунків забувся, а кабіна машиніста — ні.

Іноді Віра Іванівна приводила на майданчик Святика — під посиленою охороною, звісно, — і тоді Гайдук, підходячи до вікна, намагався розпізнати сина поміж інших дітей.

Сьогодні в парку і на майданчику було порожньо, навіть топтунів із «наружки» не було видно. В Києві стояли хрещенські морози. Гайдук подумав про Леді — після тієї поминальної вечері він її більше не бачив, дружні застілля з Паліями припинилися — не було Олі, а робочі зустрічі з Палієм поступово перетворилися на офіційний ритуал; щось було непоправно втрачено, хоча ніколи ні Гайдук, ні Палій не говорили про це. Їхня колишня дружба перетворилася на відчужену зону мовчання, таку, як цей засніжений порожній парк за вікном.

Тихо зазвучав сигнал урядового зв’язку. Гайдук підняв трубку.

— Пане генерале, доповідає черговий Управління військової розвідки майор Яровий. До нас телефонує військовий аташе з Португалії, полковник Колчак. Він каже, що до нього прийшов якийсь поляк, каже, буцімто ваш родич. Наполягає на розмові з вами.

— З’єднай.

Через шорохи прослуховування почув голос полковника Колчака:

— Пане генерале, доповідаю…

— Той поляк у тебе?

— Так точно.

— Дай йому трубку… Алло, слухаю!

Він одразу пізнав голос свого двоюрідного брата Марека Гороля.

— 

— спитав Гайдук.

— Dla czego Chrystusem?

— 

Гайдук давно поховав Марека з його сім’єю в мороку і сум’ятті Великої Темряви: всі спроби знайти Марека в Кохловіцах не дали результату. Марек, поспішаючи і ковтаючи слова, повідав йому, що живе тепер у Лісабоні, Гєня та дівчата — Мариля і Кася, слава Богу, живі й здорові, він все ще працює в фірмі Фрідмана, але головне, заради чого дзвонить: під час останньої поїздки до Польщі він знайшов мати Ігоря, а свою тітку Марію Гороль-Гайдук.

— Gdzie? Gdzie? — гукнув Гайдук, стискаючи трубку. Три роки тому Невінчаний, який повернувся з розшуків Марії Юзефівни, переконав Гайдука, що вона мертва.

— Pszczyna, — сказав Марек. — Miasteczko niedaleko Katowic.

— Пщина, — ледве вимовив цю назву Гайдук, який ніколи нічого не чув про це містечко.

— 

Зв’язок перервався. Гайдук наказав черговому вийти на полковника Колчака і передати через нього Мареку Горолю шифр Гайдукового особистого скайпу. Відчув часті сильні удари серця, очікуючи, що ось-ось почнуться перебої, аритмія — і знову доведеться лягати під крапельницю в клініку професора Поліщука.

Подумав, що тепер вони з мамою помінялися ролями — спочатку він воскрес із мертвих, повернувшись в Україну, тепер — мати, залишаючись у Польщі.

36

21 січня 2084 року, в п’ятницю, вранці Гайдук вилетів до Варшави на зустріч із Фрідманом. Той у середу подзвонив із Вашингтона і наполягав на негайній зустрічі будь-де — у Відні, Празі, Будапешті, Братиславі, Варшаві чи Гельсинках. Але не в Україні. Гайдук не вагаючись одразу вибрав Варшаву.

Домовились зустрітися у закритій військовій частині варшавського летовища Окєнче. З Гайдуком полетіли Чміль і четверо охоронців. Формальним приводом поїздки була зустріч із Комендантом Польщі, головою військового режиму генералом Кшиштофом Самсоновичем (колишній міністр оборони Пшемислав Росяк, який став у 2079 році прем’єр-міністром Польщі, був інтернований у 2082 році режимом генералів десь на Мазурах). Літак Гайдука «Сесна-Шкода» 606 PC підрулив до стоянки, де метрах у п’ятдесяти на них чекав чорний бізнес-джет «Gulfstream» G-950-SP — елегантно довершений найновіший космолет з емблемою Світового уряду на кілі й білим написом Novusordomundi на фюзеляжі та номером 002. Троє польських військових у конфедератках, приклавши два пальці до козирків, привітали Гайдука.

— Major Poremba, asystent Komendanta, — представився один із них. Гайдук був у цивільному — в короткому чорному плащі без звичного камуфляжного кашкета.

У Варшаві було значно холодніше, ніж у Києві; дув низовий морозний вітер, що ніс у своїх струменях колькі сніжинки.

— , — вказав майор Поремба на постать, що підстрибувала, гріючись, перед чорним красенем-літаком.

Гайдук сам, без супроводу, пішов назустріч Фрідману.

«Як постарів», — подумав Гайдук, розуміючи, що те саме, дивлячись на нього, подумав Фрідман.

— Я не запрошую вас усередину. Бо так наказує закон збереження таємниці. Тим паче, що нас оточують дуже допитливі люди, — засміявся Фрідман. Під сивою сколошканою борідкою буковинського барона відкрилися новенькі, наче перламутрові, зуби. Він наблизився до хвоста літака, де тихо працювали двигуни, свист яких не давав змоги прослухати розмову цих двох людей.

— Адмірал Стенлі Фішер просив передати вам привіт.

— Дякую, — нахилив змерзлу голову Гайдук. «Старий йолоп, чому не взяв хутряну шапку? — вилаяв сам себе. — Треба розтерти вуха».

— Вони перехопили в Римі важливий документ і просили показати вам. Це наказ Президента Андерсена. Я не маю права залишити вам копію. Прочитайте і запам’ятайте.

Фрідман став так, щоб збоку не було нічого видно, і ввімкнув електронний планшет. Гайдук нахилив голову й почав читати лист якогось Багрова до якогось Крюгера. Чомусь одразу повірив, що це правда: Акт Возз’єднання. Червень-липень 2084. Гайдук. Ізидор. Климент XV. 30–40 % священиків проти Возз’єднання. Підготовка до державного перевороту. Палій. Малахов. Терористичний акт. Операція «Благодатний вогонь». Кампанія проти режиму Гайдука. Замах на Папу. Організація «Антитиран». Джордж Безпалий. Син агента Дервару. Перевізник. Готовий на все. Все.

Вимкнув планшет і віддав його Фрідману.

— Я запам’ятаю. Дуже дякую Президенту і вам.

— Білий Дім дуже стурбований можливістю перевороту у вашій країні. Світовий уряд також. Загроза джихаду зростає. Україна — ворота в Європу.

— Нехай Європа захистить спочатку Португалію, Іспанію, Францію, Балкани, — зло сказав Гайдук. — Це там — ворота в Європу. І вони відкриті. Ми впораємось. Створимо Центрально-Східноєвропейський християнський оборонний блок. Це все?

Він усе ще соромився — невідомо чому — потерти вуха.

— Ні.

Фрідман дістав із внутрішньої кишені чорного довгого, наче ряса, кашемірової шерсті пальта невеличкий пакет із флешкою, який віддав Гайдукові.

— Це — персональний подарунок від адмірала Фішера. Знімки з американської бойової, космічної станції «Рональд Рейган». Вонимоніторили Україну саме тоді, коли загинув ваш націоналіст і сепаратист Войчишин. Там є всі розшифровки — може, згодиться вам. Адже ви ще не знайшли вбивцю?

— Шукаємо.

— Тоді подивіться ось це, — Фрідман подав йому ще один пакетик. — Тут найновіші дані моєї розвідки. Вам буде цікаво.

Переборовши бажання потерти задубілі від морозу вуха (вітер — справжній chill — на мінус 30 градусів), Гайдук спитав:

— Чим можу вам віддячити?

Фрідман скривився, наче його ця пропозиція не обходила, але спитав:

— А що ви пропонуєте?

— А що ви хотіли б?

Фрідман засміявся:

— Ми торгуємось, як два старі євреї за хвіст оселедця на рибному базарі в Єрусалимі. У вас вуха скоро відмерзнуть. Я хочу… повернутися до Чернівців. І відновити маршрути через Україну до Сталінграда.

— Думаю, ми вирішимо це.

— І ще одне, — не дуже впевнено вимовив Фрідман. Гайдук зупинився. — Ви знаєте, в якій ситуації перебуває Ізраїль в результаті ядерних ударів?

— Знаю, — підтвердив Гайдук. — Я шкодую.

— Ми, члени Світового уряду, дуже вдячні вам за те, що ви погодились прийняти сто тисяч наших громадян-біженців.

Гайдук запитально подивився на Фрідмана.

— Чи не можна трохи збільшити квоту?

— Ми подумаємо, порадимось. Думаю, що можна довести кількість репатріантів… ще до двохсот тисяч. Але не в одному місці, а враховуючи походження цих людей — на Поліссі, на Черкащині, в Чернівцях. Тільки не в Криму. Ми допоможемо людям облаштуватися. Виділимо їм порожні будівлі… землю. Україна потребує євреїв. Це невід’ємна складова нашого народу. Але, вибачте, пане Фрідман. Якщо хтось знову підніме питання віковічного антисемітизму і нацизму українців, антисемітизму Шевченка, Франка, інших світочів нашої культури, ми жорстко відреагуємо на це. Ви знаєте, що коли ми боремось з українофобією, всякі Дупкіни і Хермеси звинувачують нас в антисемітизмі.

— Вони не євреї, — презирливо кинув Фрідман.

— А хто?

— Вони — жиди. Таких ненавидять в Ізраїлі. Я дуже вам вдячний, пане генерале. Робіть із ними, як вважаєте за потрібне. Прощавайте.

Потиснувши гарячу руку Фрідмана (чому в нього така гаряча рука? чому моя холодна?), Гайдук попрямував до свого літака, затято розтираючи вуха — доки в них не пробудилися і не почали повзати маленькі голочки.

З круглого ілюмінатора літака «Гольфстрім» на нього дивився Алесандро, який компонував на комп’ютері потужний фінал своєї симфонії «Civitas Dei»: композитору здавалося, що саме тут, у цій вистудженій морозяним вітром Варшаві, сіро-голубі будівлі аеропорту якої нагадували айсберги, закінчується «Град Божий» — теплий виноградний рай. Тільки ніяк не міг збагнути — чому цей полюс холоду носить ім’я Фредерика Шопена?

37

Після сорокахвилинної зустрічі з Комендантом Польщі генералом броні Самсоновичем, яка відбулась у спецтерміналі аеропорту Окєнче для VIP-осіб (Комендант відбував з офіційним візитом до Ірландії), Гайдук вилетів на південь — до аеропорту Катовіце-Пижовіце, розташованому в тридцяти кілометрах північніше від величезної шльонської агломерації великих міст і містечок, за які билися німці й поляки, коли цей регіон був вугільно-сталевим серцем Польщі в XX столітті. Тепер тут були розміщені автомобілескладальні заводи найбільших європейських фірм, конструкторські бюро і підприємства з виробництва електроніки, а до часу військового перевороту генерала Самсоновича у 2082 році тут вільно діяла патріотично-шльонська партія німців, яка мала своє представництво у Сеймі. Партійна діяльність була заборонена режимом Самсоновича, а Сейм розпущений: Самсонович уважав себе вірним послідовником і учнем маршала Пілсудського; він часто повторював слова свого вчителя про те, що демократичні свободи було зужито так, що можна зненавидіти всю демократію — бо партійний інтерес переважав над усім: партії в Польщі розмножилися так сильно, що стали незрозумілими для загалу. Пілсудський підкреслював, що оголосив війну махінаторам, лайдакам, вбивцям і злодіям у політиці й поклявся, що від цієї боротьби не відступить. Під час всесвітнього хаосу і джихадистських загроз Самсонович хотів бачити Польщу не роздертою партійною гризнею, а єдиною і сконсолідованою країною, яка готова захищати християнські цінності. Сам він, на відміну від маршала, був глибоко віруючим католиком.

Тому переговори з Самсоновичем Гайдук міг уважати успішними, хоча було відомо, що пан Комендант з великою недовірою ставився до українців (його далекі предки-осадники майже всі були по-звірячому знищені на Волині під час українсько-польської різні 1943 року), але прихильно сприйняв ідею Возз’єднання церков: Гайдук розповів генералу про переговори в Римі. Генерал Самсонович навіть запропонував — у разі якихось проблем із Києвом — провести об’єднавчий собор у місті Хелм.

— Холм, — сказав Гайдук.

— Хелм, — повторив Самсонович, — у соборі Різдва Пресвятої Богородиці — місці, однаково святому як для русинів (поправився — українців), так і для поляків.

Гайдук подякував Коменданту Польщі за розуміння й висловив надію, що ніщо не завадить провести цей історичний акт у Києві. Домовившись про посилення військової співпраці, в тому числі про обмін розвідувальною і контррозвідувальною інформацією, яка становить спільний інтерес, генерали нашвидку поснідали разом із послами Польщі в Києві та України-Руси у Варшаві й розлетілися кожен за своїм маршрутом.

В аеропорту Катовіце-Пижовіце на Гайдука очікував важкий військовий штабний джип «HUMWEEM 2042» з кулеметом на даху. Спереду, змигуючи синіми й червоними сигналами, йшла машина польської військової поліції. Майор Поремба делікатно відмовився від пропозиції Гайдука їхати разом і сів до автомобіля супроводу. Ззаду йшов джип «Джура» військового аташе України-Руси в Польщі, бригадного генерала Коваля.

Тут, на півдні Польщі, лежали великі сніги. Шляховики ледве встигали розчищати автостраду Катовіце-Будапешт. Гайдук сидів у глибокій задумі, згадуючи знайомі назви містечок, повз які проїжджали: Тихи, Берунь. Десь недалеко на захід лежала Руда Шльонська, де в домі Марека Гороля переховувалися вони з Боженою після падіння літака «Кульгавий дракон»…

Нарешті, збочивши з автостради, повільно в’їхали в маленьке містечко Пщину, засипане снігом. Збоку залишився замок німецьких князів Хохберг фон Плесс — головна туристична атракція Пщини. Генерал Коваль із захопленням, хизуючись своїми історико-військовими знаннями, розповідав, який це чудовий замок, знамените місце, де в роки Першої світової війни розташовувався головний штаб німецької армії Східного фронту, що тут перебували імператор Вільгельм II, генерали Людендорф та Гінденбург, а Гайдук похмуро відмовчувався, думаючи про матір. Звичайні автівки не могли проїхати по засніжених вулицях містечка, і тільки військові позашляховики пробивали собі дорогу вперед, посуваючись довжелезною вулицею Водзіславською, аж поки не вперлися у великий сад, дерева в якому нагадували снігові кулі, що трималися на чорних гілках. За деревами і сніговими заметами ховався двоповерховий будинок німецької архітектури зі старої темно-червоної цегли, схожий на лікарню. Так це і було — будинок для літніх людей.

«Хамві» зупинився перед головним входом, біля якого на них чекав молодий лікар у зеленому халаті. Виявився українцем зі Львова. Він провів без зайвих слів Гайдука на другий поверх, у кінець коридору, й відкрив двері кімнати 27. На акуратно застеленому ліжку сиділа мати Гайдука в старенькій темно-червоній із сірими оленями кофтинці, яку колись привіз їй Гайдук із Норвегії. В руках вона тримала розгорнуту книжку. Навпроти матері на стільці вмостилася зовсім ветха жіночка з тих, що їх називають «божими кульбабами». Темно-синій охайний халатик, з-під якого виглядала біла мереживна блузочка; в одній руці — довга електронна цигарка з лікувальними аерозолями, в другій — така сама, що і в Марії Юзефівни книжка, тільки закрита.

Пацієнтки не звернули щонайменшої уваги на відвідувачів. Гайдук хотів одразу підійти до матері, обійняти її, впасти на коліна, наче блудний син, поцілувати її руку, покаятись, що так пізно знайшов її, але лікар дав застережливий знак, і Гайдук, ступивши один крок до ліжка, зупинився.

читала мати, звертаючись до своєї сусідки, —

Мамина сусідка тоненьким старечим голоском, наче співали вони дуетом, декламувала щось інше:

Мати, заглиблена в книжку, продовжувала сумно:

На що сусідка радісно защебетала:

Гайдук не міг витримати більше і гукнув:

— Мамо!

Марія Юзефівна здивовано відірвалася від книжки і довго вдивлялася в сина. «Божа кульбаба» гнівно поглянула на порушника спокою і, жбурнувши книжку на тумбочку, велично вийшла з палати.

Гайдук відчув запах старості, змішаний з ароматом парфумів та лікувальним димом електронної цигарки.

Нарешті мати розцвіла, підвелася й зробила крок назустріч Гайдуку.

— Петре… це ти? — спитала по-українськи.

Лікар і Чміль вийшли у коридор.

— Це я, мамо. Твій син Ігор.

— Де ти був, Петре? Все на роботі, на роботі. Я так тебе чекала… А де Ігор? Ще в школі? А Катерина? Як вона після кашлюку? Одужала? Як добре, що ти не віддав її до лікарні… Якби ти знав, як тут погано… Ліки такі гіркі… Стривай, Петре, я хочу представити тебе моїй подрузі.

Мати тільки тепер зауважила, що сусідки немає.

— А де ж вона? Знаєш, Петре, я нею дуже пишаюсь, — притишила голос Марія Юзефівна, таємничо дивлячись повз Гайдука. — Знаєш, хто вона?

— Хто, мамо?

— Це сама Віслава Шимборська. Нобелівська лауреатка.

— Мамо, Віслава Шимборська давно…

— Петре, ти ніколи нічого не розумів у поезії, — розчаровано ворухнулася мати, знову сідаючи на ліжко.

Він сів на стілець, на якому щойно мостилася померла поетка — або її тінь.

— Як почуваєшся, мамо? Я заберу тебе звідси.

Мати здивовано знизала плечима:

— Забереш? Мене неможливо звідси забрати. Хіба забирають з неба?

— Але, мамо, твій дім у Києві.

Лагідна усмішка примирення освітила її обличчя.

— Петре, я з ним, — вона подивилась на стіну, на якій висіло дерев’яне розп’яття Христа. — Звідси не повертаються… Я рада, Петре, що ти прийшов. Бо завжди хотіла тебе спитати щось дуже важливе… Стривай, зараз згадаю.

Вона заплющила очі й довго сиділа так, ледве похитуючись на ліжку, наче молилася. Потім глянула на нього уважно, наче впізнала. І спитала:

— Війна вже скінчилася?

Від цього погляду Гайдукові стало невимовно соромно, і він заплакав, закривши обличчя руками, схлипуючи, як дитина, знаючи, що ніколи не відмолить своїх гріхів перед матір’ю, батьком, Олею, перед самим собою, перед тими, хто загинув з його вини і ще загине.

Мати тихо підійшла до нього і поклала легку долоню на його голову.

— Не треба, Петре. В нас діти. Нам треба їх рятувати. Ігоря і Катерину. Я буду молитися за них і за тебе. А тепер іди. Я дуже втомилася. А мені ще треба вчити напам’ять вірш Шимборської «Щасливе кохання». Адже в нас було щасливе кохання, чи не так, Петре?

Залишивши квіти і подарунки, привезені з Києва, давши лікарю Войчишину (це був племінник Романа Войчишина) велику суму злотих на ліки, продукти й опіку матері (помічник Самсоновича майор Поремба запевнив Гайдука, що військова адміністрація Шльонська оточить пані Марію Гороль-Гайдук найпильнішою увагою), Гайдук тієї ночі виїхав назад до аеропорту Катовіце-Пижовіце. Цілуючи матір, знав, що бачить її востаннє. Згадав, але запізно, що так і не сказав мамі, що зустрічався з Христом.

38

Чаша терпіння Джованни Россі переповнилась. До неї додому прийшов сержант Бадольо — дебелий парубок із лицем, всуціль зарослим чорною шерстю, наче в сицилійського мафіозі з американських фільмів; він поскаржився, що генерал Россі, сержантів начальник, спокусив наречену Бадольо, котра працює секретаркою в дивізіоні, яким керує Франко Россі. Сержант розгублено просив сеньйору Россі щось вдіяти, щоб припинити це лиходійство, інакше Бадольо не ручиться за себе й станеться велике нещастя. Він хоч і сержант, але прізвище в нього маршальське.

Джованна знала, що нещастя вже сталося: вона втратила чоловіка. Але, як могла, заспокоїла сержанта, котрий, сидячи на краєчку стільця, пив каву обережними ковтками, поправляючи час від часу руків’я пістолета, що стирчало під лівою пахвою, й щоразу вибачаючись за вторгнення до генералової домівки.

Стратегічний план помсти швидко визрів у її голові. Вона спитала, чи має сержант доступ до в’язнів, які сидять у камерах AISI — на що Бадольо сказав, що це — частина його роботи: доставляти підслідних на допити чи інші слідчі дії. Тоді Джованна запропонувала сержантові скоїти певний службовий злочин: вивести з камери українця Джорджа Безпалого, всадовити в службовий автомобіль AISI, перевезти його до паркінгу в аеропорту Ф’юмічіно й передати в’язня їй. Вона запевнила сержанта, що, власне, й злочину ніякого немає: чоловік сказав їй, що найближчими днями військовий суд Лаціо звільнить Безпалого, як невинну людину — і тому його викрадення ніяким чином не позначиться на кар’єрі сержанта, але дуже зашкодить цьому козлу Россі, який зваблює, користуючись службовим становищем, дівчат своїх підлеглих.

Розчулившись, сержант витягнув лептоп й показав Джованні серію кольорових зображень своєї нареченої. У Джованни серце зайшлося від смертельної образи і гніву: в житті не бачила такої потвори — негарна, з великим носом і низьким чолом, ця незнайома Дульцінея була втіленням найгірших рис жінок італійського простолюду; один її вигляд принизив Джованну так, що будь-яка кара, що спостигла б Франко Россі, здавалася їй м’якою.

Бадольо погодився з планом сеньйори Россі — йому вже доводилося возити Безпалого до Риму на якесь упізнання. Вони домовились про точний час, місце зустрічі й обмін по телефону зашифрованими фразами. Джованна пообіцяла, що поверне сержанту його небесну красуню, й він пішов задоволений.

Спека, яка повернулася до Риму та його околиць, перетворила засніжені вулиці й площі на ріки, струмки й водоспади; Тібр вийшов із берегів, щедро вихлюпуючи свої води в історичний центр міста. Телевізійні коментатори пропонували перейменувати Рим на Венецію, а саперні частини були кинуті на порятунок затоплених районів.

Джованна вранці заздалегідь виїхала до аеропорту Ф’юмічіно й зайняла місце в секторі «D» величезного паркінгу, як і умовились із сержантом Бадольо. Вона напередодні викупила два квитки до Мілана на своє ім’я, щоб збити зі сліду генерала. Хвилюючись, жінка спостерігала за звичайною аеропортовою суєтою, ще не уявляючи всіх наслідків свого вчинку. Вона забрала свої речі з дому, натомість на столі у кухні залишила фотографію генералової коханки, здруковану з лептопа Бадольо, з власноручним написом: «Нехай вона готує тобі каву і робить все інше».

Це була звичайна жіноча дурість, брак уяви засліпленої ревнощами дружини, бо якщо наречена сержанта Бадольо на щось і надавалася, то це було саме приготування кави і роблення «всього іншого».

Автомобілі, які займали вільні місця на паркінгу або виїздили звідси, повільно посувалися, видушуючи колесами буруни брудної води; люди весело перестрибували через калюжі, радіючи приходу весни. І тільки Джованна тривожно очікувала сержанта, думаючи про те, який скандал виникне навколо Франко Россі, коли його головний підслідний, звинувачений у шпигунській афері, зникне разом із нею. Не до коханки буде тоді генералові AISI.

Вона не знала, що своїм безглуздим, по-жіночому дурним вчинком рятує життя Джорджу Безпалому: в очікуванні його звільнення в самісінькому історичному центрі Риму, якраз між станціями синьої лінії метро «Кавур» та червоної лінії «Площа короля Емануїла II», на вулиці Джованні Ланца, де розташована була штаб-квартира AISI, на Безпалого неподалік від входу до будинку контррозвідки очікував кілер із Фонду Крюгера. Фонд після провалу Римського клубу не розчинився у повітрі, не зник назавжди, а тільки змінив місце перебування: власник фонду пан Крюгер («потвора») на власному літаку перелетів у незалежну Сицилію, де жив у замку в Сан-Катальдо, недалеко від Палермо. Інші члени змінили конспіраційні адреси, прізвища та імена. Вийди Безпалий із внутрішньої тюрми AISI, безтурботно озираючись по боках і радіючи, що всі його нещастя скінчились, прямуючи до зупинки таксі чи станції метро, — і постріл мотоцикліста обірвав би його життя.

Але сержант Бадольо вивіз його в службовому автомобілі зі спецгейту контррозвідки з Віа-ін-Сельчі — вулиці, яка зливалася з Джованні Ланца: на цьому злитті стояв сіро-рожевий, схожий на важку праску, увішану камерами спостереження, будинок директорату Агентства внутрішньої інформації та безпеки. Проминувши станції метро «Кавур» і «Піраміда», вони потрапили на вулицю Остієнзе — Безпалий здригнувся від думки, що його знову везуть до бісового Фонду Крюгера. Але сержант Бадольо, виїхавши на шосе Рим — Ф’юмічіно, подався в бік моря — туди, де розкинулися землі аеропорту імені Леонардо да Вінчі.

Безпалий був у наручниках і нічого не розумів. Він незграбно вийшов з автомобіля, вступивши по самі кісточки в калюжу; побачивши вертикально злітаючі зі стартових гніздов'їв літаки й термінали аеропорту, зрозумів: його депортують на Батьківщину, і не знав — радіти чи сумувати з цього факту. Але його підхопила Джованна й, підвівши до заздалегідь орендованого в аеропорту автомобіля на прізвище зятя (машину, в якій приїхала і яка належала Франку Россі, залишила на паркінгу), упхала розгубленого Джорджа всередину, дала сержантові Бадольо, який скинув із Безпалого наручники, тисячу лір, наказавши купити гарне плаття своїй нареченій, і негайно виїхала зі стоянки, взявши курс на північ, на шосе А12 Рим — Генуя.

Мала при собі значок AISI, який давав їй право на безперешкодний перетин кордонів між різними частинами Італії. Франко дав їй значок після звільнення з підвалу Римського клубу, на випадок, якщо знову влетить у якусь халепу. Значок був схожий на гарну брошку: на чорно-білому шаховому полі щита — золоте сонце і напис навколо щита: «Scientia rerum rei publicae salus». Вона не знала, що всередині значка вмонтований мініатюрний маячок.

Опівдні вони перетнули кордон між Центральною римською зоною і державою Паданья в районі міста Гроссето: електронні датчики на кордоні зчитали показники — Джованна висунула з вікна ліву руку зі значком, наказавши перед тим Джорджу лягти на задньому сидінні, — і шлагбаум КПП автоматично відкрився. «Welcome to Padagnia — the most prosperous part of Italy» — привітав утікачів великий плакат.

39

Повернувшись до Києва, Гайдук викликав до себе Аллу Миколаївну Назарову — директора Національного агентства внутрішньої безпеки. Вирішив, що з усіх тих, хто оточує його, повністю довіряє двом чи трьом: Назаровій, Чмілю, ще Грому, якого вже немає в живих. Жахнувся своїй самотності. Навіть у часи Гетьмана Махуна чи Президента Волі разом із ним залишалося набагато більше вірних людей. Попрощався назавжди з наївним міфом про «свою команду», «своїх людей», «хлопців, яким можна довіряти». Учитель був правий: шлях угору, до вершин влади — не похід альпіністів у зв’язці на Еверест. Це мандрівка самозречення й лютої стратосферної самотності, коли нікому не можна вірити, коли душа випалена, немовби поле бою напалмом.

Назаровій першій розповів зміст листа якогось Багрова до якогось Крюгера, назвавши прізвища Палія і Малахова. Боячись підслуху, вийшов із Назаровою на прогулянкову доріжку на наддніпрові кручі — все навкруги було засніжене, холодне і вороже: Поділ, Дніпро, Труханів острів і льодяного кольору дальні хмарочоси на лівому березі, у Києві-East. На береги Дніпра, на відміну від Риму, відлига ще не прийшла.

Назарова, вдягнена в чорне скромне пальто, на голові — біла шерстяна хустка, — схожа на одну з бабусь, що вигулюють онуків у Марийському парку, — уважно вислухала Гайдука, не перебиваючи, й довго думала. Гайдук накинув на себе той легкий плащ, в якому їздив до Варшави, й так само йшов з непокритою головою, але йому зовсім не було холодно; стояв безвітряний ранок, від легкого морозцю здавалося, що повернулася студентська молодість, тільки розмова була не студентська. Поряд на дитячому майданчику гуляв Святик, але і ця думка не приносила заспокоєння.

ЯКЩО ПОЧНЕТЬСЯ, ВОНИ НЕ ПОЩАДЯТЬ СВЯТИКА.

— Хто ініціатор? — спитала Назарова. — Як ви думаєте?

— Не знаю. Не думаю, що Палій. І взагалі, цю версію ще треба добре перевірити. Не хочу вірити, щоб Палій…

— А Леді? Вона може грати якусь роль?

— Леді? — йому здалося, що він почервонів. Невже ЦЕ відомо Назаровій?

— Деякі її висловлювання щодо вас можуть навести на думку, що, м’яко кажучи, вона вас недолюблює… Пропоную створити невеличку оперативну групу з довірених людей. Її склад я представлю вам завтра. Треба взяти в розробку Палія та його оточення і Малахова.

— Мене турбує Безпалий. Це молодий здібний хлопець, якого можуть використовувати всліпу.

— Я чула, що Безпалий зник у Римі. Його розшукує Міністерство оборони.

— Рим. Крюгер, — подумав уголос Гайдук.

— На жаль, це не моя парафія, — зупинилася Назарова, уважно приглядаючись до Гайдука. — Ви довіряєте Орленку?

Генерал Сергій Орленко був директором Національного розвідувального агентства, яке, згідно із законом, єдине мало право на проведення операцій за кордоном.

— Я не хотів би розширювати коло тих, хто знає про Рим, — ухилився від прямої відповіді Гайдук, хоча й довіряв Орленку — колишньому військовому аташе в Північній Америці, з яким Гайдука пов’язувала не одна небезпечна операція. — В принципі, це він повинен мене інформувати, а не я його. Даю вам право діяти за кордоном. Тим паче, я сподіваюся, що в Італії ще збереглася ваша агентура.

— У Франції. Але і в Італії пошукаємо. Я доповідатиму.

Прощаючись, затримала його долоню в своїй руці:

— Ігорю Петровичу, як мама?

«Вже встигли поінформувати, — подумав Гайдук. — Хто?» І спитав:

— Скільки у вас онуків?

— Троє.

— Вони живуть із вами?

— Так.

— Якщо зі мною щось трапиться, не забудьте про Святика. Добре?

Назарова довго дивилася вслід йому — як важко йшов, накульгуючи на ліву ногу.

40

Аналізом спостережень американської БКС «Рональд Рейган», отриманих у Варшаві, Гайдук доручив зайнятися групі досвідчених аналітиків КОРК, очолюваних колишнім Максиміліаном IV, за новою класифікацією — Альбертом І.

Через кілька днів Гайдуку був переданий звіт групи, який стверджував наступне: супутникові знімки найвищої детальності зображення (до 1,0 см) показують, що в ніч з 14 на 15 травня 2082 року військова платформа КрАЗ-3500 «Чумак» із замаскованою на борту батареєю самонавідних ракет ППО класу «земля-повітря» «Зоря-18» (всього 12 ракет) прибула з Луцька до Берестечка й зупинилася в лісі у двох кілометрах на південь від села Пляшева. На знімках добре видно, як залога (три військовослужбовці) маскують батарею камуфляжними сітками. Вранці 15 травня о 8:30 за київським часом спеціальні датчики інфрачервоного проміння БКС зафіксували підвищену активність персоналу батареї. О 9:57 AM було здійснено запуск трьох ракет у напрямку гелікоптера «Woodpecker N314», який наближався до с. Пляшева. Після пуску ракет платформа негайно від'їхала в напрямку містечка Млинів Дубненського повіту. Ці спостереження американського розвідувального супутника MSWQ-4138 свідчать, що о 16:18 РМ того самого дня платформа зіткнулася з автоцистерною для перевезення ракетного пального в районі м. Овруч (с. Мала Хайча), в результаті чого стався сильний вибух. Обидва об’єкти знищені.

Увагу аналітиків привернули знімки легкового електромобіля «Опель-ЗАЗ-Десна 004», що перебував на узбіччі шосе ТО302, в трьох кілометрах від місця падіння збитого гелікоптера. Після вибуху гелікоптера автомобіль рушив на південь, у напрямку Радивиліва. Аналітикам вдалося розшифрувати номер автомобіля ІН 2838 О, що належить управлінню охорони Міністерства оборони, начальник полковник І. Стригун.

Гайдук через Чміля негайно передав звіт Назаровій, наказавши їй переглянути матеріали слідства по вбивству Войчишина і Грома й співставити їх з американськими даними.

41

Леді розповіла чоловікові, що сталося між нею і Гайдуком на сороковини від Олиної смерті. Але не тоді, коли це сталося, й не так, як було насправді. Бо перед тим, як розповісти, вона зробила останню відчайдушну спробу помиритися з Гайдуком.

22 червня 2083 року, під час урочистого прийому з нагоди четвертої річниці перемоги над Північним Союзом, розпалившись від вина і танців (прийом відбувався в реконструйованому Будинку офіцерів на розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулка, у великій залі, яка легко перетворювалася з глядачевої на танцювальну), вона підійшла до Гайдука і, схилившись перед ним у напівпоклоні, запросила до танцю. Армійський джаз-оркестр імені Гаррі Фрідмана якраз почав тихо награвати композицію Глена Міллера «Moonlight Serenade». Гайдук дуже любив цю мелодію і ледве не піддався спокусі покласти праву руку на талію Леді. Ще ніколи не була дружина міністра оборони більш вродливою і повною зваби: довге, яскраво-червоне, глибоко декольтоване плаття підкреслювало силу і стрункість її тіла, білизну довгої шиї, чорноту волосся, зібраного в хвіст, стягнутий темно-червоним бантом. Гайдук відчув тропічний, запаморочливий аромат парфумів, що линув від Леді — хоча, можливо, це не були ніякі парфуми, а нічний сигнал її хотіння, крик пристрасті, нестримне бажання половецької князівни віддатися негайно Володарю, як рівному їй, єдиному, хто вартий не просто сексу, а її кохання.

На щастя для Гайдука, він стояв у затінку біля колони — неподалік чекав на нього лише Чміль, і ніхто в залі, охопленій музикою і веселощами, не бачив цієї сцени. Зібравши всі сили, Гайдук ввічливо посміхнувся (вона подумала — привітно) й сказав, що не може, на жаль, потанцювати з такою гарною жінкою, бо дуже болить нога. Сприйнявши це, як заохочення до примирення, Леді впритул наблизилась до Гайдука (її чоловік стояв в іншому кінці зали в оточенні кількох офіцерів з управління Стригуна й не бачив Леді). Гайдук злякався, що ця божевільна зробить з ним те, чого не змогла досягти у лютому 2083 року, але вона добре запам’ятала урок сороковин.

— Ігорю Петровичу, вибачте мені… за те… я не знаю, що на мене найшло… — шепотіла вона так пристрасно, що йому знову схотілося відчути те — гарячий дотик її волосся, як тієї ночі.

Він притулився спиною до колони. Із зали линули звуки безсмертного блюзу, що оспівував нічне кохання двох людей, яке занесло їх на Місяць, — недосяжне, небесне, непорочне і сентиментальне.

— Простіть мені мій гріх великий. Я молилася весь час… просила Олю простити мене.

— Прощаю, — сказав він сухо, хоча насправді був майже розчулений. — А чи простить Оля — не знаю.

Вона зраділа й поклала йому руку на плече, наче вже танцювала з ним блюз своєї мрії. Чорний погляд її половецьких очей пожадливо ковзнув по ньому — і це витверезило його. Він ввічливо, але твердо взяв її руку і відвів назад.

— Вибачте, Леді, але це погана ідея. Тут не час і не місце з’ясовувати стосунки, яких не було. І не буде ніколи. Я не граюсь у кохання з дружинами моїх друзів. І з подругами моєї дружини. Ідіть, вас чекає чоловік. Прощайте, — Гайдук вийшов із гріховного затінку і, мружачись від яскравого світла, покликав Чміля — щоб їхати додому.

Леді залишилась стояти біля колони, поклавши обидві руки на округлу мармурову поверхню, наче збиралася танцювати з цим нерухомим будівельно-архітектурним елементом Будинку офіцерів, що коштував два мільйони укрів; щоправда, начальник будівельного управління МО Деніро Альпачинович Проді, оформивши матеріал колон, як італійський мармур, сподобився замінити його донбаським, зекономивши для своєї кишені на кожній колоні один мільйон укрів; а всього по периметру розкішної зали стояло шістнадцять білосніжних колон.

Оркестр заграв прощальний солодко-оргастичний повільний вальс «Fascination» («Зачарування»), і Леді, випурхнувши з-за колони, усміхнена і прекрасна, перетнула червоним метеликом залу і, поклавши ніжно руки на потужну шию генерала армії Палія, пішла з ним танцювати, приспівуючи «It was fascination, I know», пристрасно притискаючись до славетного парадного поясу, увінчаного золотою бляхою з мечами, роблячи раптові паузи, піднімаючи вгору струнку ногу й знову починаючи томливий рух. Генерали і офіцери з дружинами розступились і утворили коло, в якому, хитаючись на одному місці, танцювала друга державна пара України-Руси.

«Ось хто повинен керувати державою», — подумав полковник Стригун. І не тільки він.

* * *

…Повернувшись із балу, Леді розридалася, жбурнула червону сумочку в фотографію на комоді, на якій сміялися щасливо Оля, Гайдук, Палій та Леді — одразу після перемоги 2079 року. Потім здерла з себе червону бальну сукню — шедевр найкращого київського кутюр’є Сильвестра Сталоновича Проді, порвавши в кількох місцях тонкий шовк — і постала перед чоловіком, який устиг уже в кабінеті додати фужер холодної горілки до багатої алкогольної палітри державного прийому.

Леді стояла перед ним у чорному ліфчику й чорних стрінгах із розпатланим волоссям, спущеними до колін порваними чорними панчохами, розмахуючи самурайською шаблею — подарунком японського міністра оборони, і час від часу крушила гострим лезом кришталеві бокали, що стояли на стійці бару.

— Що ти робиш? — гукнув вражено Палій.

— Я вб’ю його! — істерично кричала Леді, й скляні скалки, виблискуючи фіолетовими гранями, падали на підлогу.

— Кого? Хто він? Ти з глузду з'їхала?

— Це ти з'їхав, нікчемна ганчірка. Служи йому, плазуй перед ним! Він тобі віддячить. Уже віддячив!

Нова порція скла посипалась льодяним дощем після шаленого удару шаблі.

Нарешті Палій перехопив руку дружини з шаблею, а лівою долонею вліпив їй ляпаса в половецьке обличчя, від чого Леді враз зм’якла й гірко заревіла, впавши чоловікові на груди.

— Любий, коханий… якщо не захистиш мене… я вб’ю його сама.

— Кого, твою мать! Ти скажеш нарешті?

— Гайдука… — ще безнадійніше заридала Леді. — Він хотів мене зґвалтувати, розірвав усе…

— Коли? Під час прийому? Що ти верзеш?

— Ще коли Оля жива була, — схлипувала Леді, розстібаючи чоловікові формену сорочку. — Я не хотіла тобі казати, соромно було, така гидота… близький друг — і такий козел смердючий. Оля, бідна, як помирала, попереджала мене, бо цей скурвисин її теж зґвалтував… вона ще малоліткою була. Уявляєш?

Її руки спритно добралися до генеральських штанів — це наповнювало його п’яною радістю, від якої світ перевертається, бо все, що здавалося добрим і надійним, раптом стало ворожим і огидним; тільки тепла рука вірної дружини, що пестить його там, рятує його від ганьби і безчестя, від безодні, в яку зіштовхнув його Гайдук, якому служив вірою і правдою.

Леді переповзла на килим, де не виблискували уламки розбитого кришталю, за нею — Палій. Світла вони не вмикали, бо це була найкоротша ніч року, коли світло згасаючого дня і світло народжуваного ранку перетікають, майже не перериваючись, одне в одне, не даючи спати птахам і приносячи людям біль безсоння і прозрінь, нерідко брехливих. Штучне світло тут не потрібне.

— Його треба прибрати, вбити, розмазати по стіні, — вуркотіла Леді, все тісніше притискаючись до п’яного, вже сповненого сліпої ненависті Палія; почуття помсти вже займалося в ньому, наче вогнище на сіновалі, — безконтрольна і всеспалююча спрага помсти плебея до людини з іншого зоряного виміру. Палій не розумів, що всі люди нерівні не тому, що мають різну кількість зірок на погонах, а тому, що народилися під різними планетами.

— Державою повинен керувати ти, — шепотіла йому на вухо Леді, збуджуючи його вібрацією голосу і нечуваним, зухвалим змістом слів, які відкривалися йому, як істина, якої чекав, в яку давно таємно вірив.

— Я хочу тебе, — голосно і хрипко сказав він. — Дай… бо я вже не можу…

— Ні, не дам, поки ти не поклянешся знищити його… стати на його місце і поставити мене поряд. Я розтопчу його… я… — захлиналася вона в потоці своїх сексуальних фантазій, уявляючи себе поряд із Гайдуком — бо лише раз у житті, в день сороковин, навіть не завершивши до кінця того, про що мріяла останні три роки, вперше вона спізнала райське вознесіння на небо, яке у сексологів носить назву супероргазм raritas.

— Я клянусь, Ледочко, я все зроблю, я згоден, я його теж ненавиджу, він зневажає мене, він перемогу приписав собі, він тиран, і армія ненавидить його, ми скинемо його, тільки зараз прошу тебе, дай…

Вона милостиво відкрилася йому, поклавши свої прекрасні довгі ноги на його плечі, але цей бовдур, цей жлох, цей нікчемний п’яниця не зміг зробити того, чого чекала від чоловіків Леді. Він був гіршим за всіх колишніх її коханців — волейболістів, плавців, офіцерів штабу і спецназу, іноземних військових аташе, навіть гіршим за того наївного шмаркача, її молодого охоронця Джорджа Безпалого — і де він зник? І вона, імітуючи судоми щастя, зрозуміла, що ненавидить цього Палія над усе.

Вона встала (Палій захропів на килимі), гидливо переступивши через чоловіка. У вікнах уже засвічувався новий ранок. Гола Леді відчинила вікно. Їхній будинок на Печерську, біля круглої фортечної башти, був оточений високим парканом, зона якого освітлювалася прожекторами. Вартовий на вишці здивовано подивився на неї.

Хто знає — можливо, директор НАВБ Назарова, зустрічаючись із Гайдуком у січні 2084 року, мала на увазі саме цю минулорічну червневу розмову Леді з Палієм?

Таємниці спецслужб будуть розкриті тільки через п’ятдесят років — у 2134-му. Та й то не всі.

42

Перетнувши кордон Паданьї, Джованна відчула ейфоричну легкість вільного існування, наче повернулася її університетська молодість, насичена мистецтвом і коханням; щоб остаточно позбутися залежності від генерала Россі, вона досить легковажно викинула жетон AISI на шосе перед Паганіко, чим врятувала себе і Джорджа від принизливого затримання в дорозі агентами контррозвідки, які вже переслідували їх. Джордж Безпалий сидів тепер поряд із Джованною, дивуючись разючій зміні, що сталася з нею. Замість сумної, втомленої, оповитої серпанком ув’ядання прекрасної незнайомої сеньйори за кермом сиділа енергійна вродлива жінка з чарівною усмішкою і веселим поглядом золотаво-карих очей. Він згадав старовинний італійський фільм, в якому грала славнозвісна в той час Diva Софі Лорен: він знав, що її давно немає, але закохався в померлу жінку і, прокручуючи незчисленну кількість разів той фільм, вивчив напам’ять риси її божественного тонкого обличчя, обриси її тіла, що збуджували його юнацьку уяву.

Джованна, знаючи мстиву вдачу свого чоловіка, розуміла, що він переслідуватиме її та Джорджа з енергією криволапої такси, натасканої на лисиць. Тому після Сієни вона вирішила позбутися орендованого автомобіля. З’їхала з автостради Сієна-Флоренція, побачивши вказівник із назвою незнайомої їй місцевості Бадезе, проїхала з півкілометра, й вони зупинилися зачаровані, наче потрапили в середньовічну казку: на узвишші, оточеному виноградними плантаціями і апельсиновими гаями, мостилася перед ними в прозорому весняному небі фортеця, стіни якої кільцем оточували жменьку старовинних будинків, критих червоною черепицею. Придорожня реклама гостинно запрошувала подорожніх до «Rezidenza delle Badesse», обіцяючи зручні кімнати, бари, ресторани, джакузі й сауни — все, що потрібно для щастя закоханим. Вони перезирнулися, бо однакова гріховна думка промайнула в їхніх головах. Але Джованна заперечливо похитала головою: ще не тепер, не тут. Вони об’їхали готель-фортецю й, поблукавши по сільських манівцях, знайшли на відшибі ферму, господар якої, старий дід із великим червоним носом і обличчям, зарослим білим пухом, погодився продати їм древній «Форд» — проіржавілий гібрид легковика і вантажівки з бензиновим мотором 2040-х років, дуже непрактичним на теперішній час.

Фермер, зрадівши, що Джованна добре заплатила йому готівкою, поклав до кузова три великі каністри з бензином, заготованим про всяк випадок.

Весь той час Джордж чекав її неподалік в «Ніссані-Wind» орендованому в фірмі AVIS. Цей новенький електромобіль вимагав дозаправки акумуляторів на автостанціях, де їх могли впізнати. Загнавши «Ніссан» у сховану від людського ока видолинку, вона витягла з-під торпедо прилад GPS і розбила його монтировкою.

Саме тоді Джордж, дивлячись на неї — як вона завзято знищує сліди їхньої втечі, на її замурзані тонкі руки, вперше поцілував її, відчувши, що все відбувається, як уві сні.

Вона, ставши навшпиньки, відповіла йому довгим і пристрасним поцілунком, але вивільнилася з його обійм і прошепотіла по-англійськи:

— Не зараз. Увечері.

Він, важко дихаючи, неохоче погодився. Вони рушили далі, на північ, і Джованна сказала йому, що існує велика небезпека його арешту, якщо він з’явиться у Віченці. Без сумніву, в домі його матері вже чекають на нього агенти AISI. Джордж погодився з нею, подумавши при цьому, що люди з Фонду Крюгера ще небезпечніші й навряд чи подарують йому зникнення клятої флешки. Джованна запропонувала йому залягти на дно в іншому містечку — Маростіка, ближче до Австрії, де жила її стара подруга з університетських часів.

За мірою їхнього просування на північ весна відступала, повітря ставало холоднішим, а сонце сховалося за темними хмарами, що починалися від Альп, вистеляючи небо над Міланом, Вероною і Венецією.

На ніч зупинилися у мотелі «Аден» на околиці Маростіки. Сутеніло, але вони не вмикали світла. Джованна пішла приймати душ, ледве прикривши двері, й Джордж, лежачи на ліжку під розп’яттям, вдивлявся у світляну щілинку, яка вела до душової (навпроти душової кімнати горів вуличний ліхтар), чекаючи з нетерпінням, щоб швидше вже прийшла Джованна. Вона повернулася, розчісуючи мокре волосся, але не лягла поряд із ним, а погнала його до душу, наче малу дитину.

— Alore George, — сказала вона. — What are you doing here? Go, go to the bathroom.

Він був голий, і те, що вона побачила в напівтемряві, дуже їй сподобалося, але замість того, щоб стати на коліна перед ним, як робила це Леді, Джованна легенько ляснула його по м’язистій сідниці, аби заохотити до водних процедур. Він нашвидку помився, знемагаючи від бажання, і тільки коли повернувся, пахнучи лавандовим милом, потрапив до її обійм і відчув себе малою дитиною, шукаючи устами її гострі соски, їй здалося, що її пласкі груди, які давно не знали пестощів, наповнюються теплом, грубшають, наче справді вливається в них молоко, і вона скрикнула від щастя, від повернення гарячої вологи там, де народжується життя, де був Джордж, а тієї ночі, їй здалося, він був усюди.

43

Слухачі Академії кратології зібралися біля мощеної пласким камінням тисячоліттями вичовганої доріжки, яка вела до галявини. Стояв чудовий теплий сонячний ранок після нічного дощу, й десятки равликів виповзли на доріжку, несучи на собі світло-коричневі й світло-салатові будиночки-сфери, схожі на антени радіотелескопів.

— Придивіться до равликів, — сказав Учитель. — Ті, що лежали в траві ліворуч, хочуть переповзти на правий бік доріжки, де на них чекає така сама трава. Ті, що були з правого боку, щосили намагаються дістатися лівого берега. Для них доріжка — як Атлантичний океан. Равлики думають, що вони — Колумби, що їхні каравели перетинають океан. І тоді з’являєтесь ви і своїми важкими черевиками розчавлюєте равликів, наче грізні й анонімні боги; невдахи не розуміють, чому і за що спіткала їх така кара. Так само, коли вас на шляху до влади знищує якась небесна сила — це відбувається на позір безглуздо й алогічно. Але не забуваймо, що наймудріші равлики або зовсім не перетинають доріжки, або переповзають її, коли по ній ніхто не ходить. Такі виграють.

Слухачі мовчки розмірковували над долею равликів і своєю долею, яку будь-якої миті може розплющити важкий чобіт якогось потворного божества.

— А тепер перейдімо до наступної теми, — продовжував Учитель, скидаючи чорну академічну шапочку, бо стало навіть гаряче і на його чолі виступили крапельки поту. Навколишні гори карбувалися в усій їхній величі, хоча долини ще ховалися в ранкових сутінках.

Витерши червоною хусткою чоло, Вчитель назвав тему твору, що його повинні написати слухачі: ЖІНКА І ВЛАДА.

— Тільки не здумайте відбутися тривіальними думками про роль (Єкатерини Медічі, Маргарет Тетчер чи Індіри Голембієвської або оповідками про сексуальні пригоди Катерини Великої. Не треба також цитувати ті сторінки щоденника Льва Толстого, де він пише, що замість голови в жінок статевий орган. Усім відомо, що це так, але це не знімає проблеми. Врахуйте також, що війна ісламу за вселенське панування — це боротьба за владу чоловіка над жінкою. Від того, чим скінчиться ця боротьба, залежить доля чоловіків на землі та їхньої влади.

Він зняв окуляри й акуратно протер їх тією самою червоною зім’ятою хустинкою, що протирав нею чоло. Слухачі подумали, що Вчителя справді хвилює ця невичерпна тема. Тільки надвечір, коли долини вже занурилися в темряву, а вершечки гір ще світилися, підзолочені сонячним промінням, один зі слухачів на ймення Зозо розповів їм історію, яку Вчитель визнав найкращою. Зозо, вдягнений у білий френч і білі полотняні штани-шаровари, заправлені в чорні чоботи, розповів їм, що, будучи професійним революціонером, переховувався від поліції в домі свого друга й переспав із його дружиною. Через чотирнадцять років потому він знову знайшов прихисток у цьому домі й зустрів там молоденьку чорняву дівчину — доньку господарів, з якою полюбляв бавитись; особливо йому подобалося, коли вона сиділа в нього на колінах. Одного вечора, коли так само, якзараз, насувалися сутінки, дівчина безжурно стрибала в нього на колінах, і він, непомітно й легко, без особливих зусиль увійшов у неї, хоч і здогадувався, що це його донька. Спалахнуло кохання, й через кілька років Зозо одружився з дівчиною. Вона допомагала йому прибирати до рук владу і знищувати ворогів. Але що більшу владу він здобував, чим більше крові лилося (інколи йому доводилося приходити додому в закривавлених білих полотняних костюмах, із засохлою на руках кров’ю колишніх друзів), тим далі віддалялася від нього дружина, тим частіше ставала вона на бік друзів, призначених на страту, тим рідше допомагала йому відмивати від крові руки. Поступово Зозина дружина-донька стала найбільшою перешкодою на його шляху до влади абсолютної, бо коли він бачив її — бачив здивовані, перелякані і сповнені презирства та ненависті очі вбитих друзів. Нарешті Зозо звинуватив її у подружній зраді, впіймавши в обіймах свого старшого сина від першої дружини. Важко уявити, які монстри могли народитися від цього зв’язку.

Не витримавши такої наруги, а головне — непокори, Зозо в приступі шаленого гніву вбив свою чорняву дружину-доньку і прирік на загибель свого сина, ставши самотнім і безжальним вовком. Він навіть зрадів своєму вивільненню від будь-яких ознак людини, переходу в стан Людинозвіра, бо відтоді став тотальним Володарем свого краю: для нього не залишилося нічого святого: ні друга, ні брата, ні сина, ні дружини — тільки одні вороги, яких треба було знищувати. І дітей тих ворогів також.

І тільки проходячи на могилу своєї доньки-дружини, він плакав, проклинаючи її за зраду, за те, що усамітнила його.

Коли Зозо скінчив свою розповідь, слухачі сиділи в глибокій задумі. Вже стемніло, й довелося запалити факели — відблиски вогню вихоплювали з темряви похмурі обличчя слухачів Академії.

І тільки один студент, що прийшов зі Сходу, сказав твердо:

— Він усе зробив правильно. Тому його і досі славить і любить народ.

І Вчитель подумав, що цей студент має шанс дійти до вершини Влади, якщо його не роздушить, наче равлика, чийсь важкий черевик того, хто буде також переконаний у своїй правоті.

Частина третя 1984–2084

44

Відтоді як полковник Герман Фатхулін очолив управління з боротьби з ісламським екстремізмом Національного агентства внутрішньої безпеки, йому не давала спокою таємнича постать лідера «Глобального джихаду» шейха Омара аль-Бакра.

Чим більше він та його співробітники вивчали біографію, ідеологію та діяння Омара (а збирали вони всі доступні їм матеріали — як з інтернету, так і з масиву розвідданих не тільки української агентурної мережі, а й з обмінних файлів ОГБ), тим більше Фатхулін переконувався, що має справу з геніальною людиною, яка в своєму методичному русі до світового панування набагато перевершила таких своїх попередників, як Гітлер, Сталін і Карахан. Якщо ці старомодні людинозвірі ставили за мету створення територіальних, громіздких, неефективних імперій, централізовано керованих бюрократією та каральними органами, то Омар аль-Бакр створював мережу децентралізованих, не прив’язаних до певної території організацій-клітин «Глобального джихаду», які, виконуючи основні настанови шейха, були вільні у своїх кадрових рішеннях та діях на місцях. Омар, не будучи медиком чи біологом, не знав, звичайно, що цей принцип нагадує розростання злоякісних пухлин у здоровому, але вже позбавленому надійного імунітету організмі, коли дикі ракові клітини неконтрольовано і бурхливо розмножуються в тілі, породжуючи метастази в різних його частинах, знищуючи навкруги все, що має ознаки життя.

Головною метою «Глобального джихаду» було встановлення влади всесвітнього халіфату не на расово-національній і не на класово-інтернаціональній основі, а на відданості Аллаху та його Пророку. Омар аль-Бакр добре розумів, що ця ціль недосяжна без примирення і об’єднання сунітів і шиїтів, між якими пролягли ріки крові, століття ненависті. Тому першим кроком Омара після 2082 року, відколи він очолив міжнародний ісламський фронт проти юдеїв та християн, було відновлення створеної в 2011 році в Індонезії сунітсько-шиїтської богословської ради — органу примирення і єднання майже двомільярдної громади мусульман, тридцять відсотків з яких становили шиїти. Саме Омар аль-Бакр мав найбільше особистих підстав до реуніфікації мусульман, бо саме в ньому вигадливо поєдналися ці ворогуючі течії: був народжений у 2042 році в Саудівській Аравії в сім’ї мільярдера-суніта, який твердив, що рід їхній виходить із роду праведника халіфа Абу Бакра, і матері — шиїтки іранського походження, прекрасної персіянки, сонцесяйні очі якої вразили серце Омарового батька, президента нафтової компанії, що діяла на території колишнього Іраку. Сім’я матері Омара Фатіми належала до древнього шиїтського роду, започаткованого шахом Персії шейхом Ісмаїлом у XVI столітті. Шлюб суніта і шиїтки ледве не спричинив локальну війну, але перемогли загальноісламські бізнес-інтереси: сунітські нафтові компанії аль-Бакра та шиїтсько-іранські нафтопереробні заводи, що належали сім'ї Фатіми, доповнювали одне одного і тому об’єдналися в єдину могутню імперію «М.Е.ОіІ» (Middle East Oil), яка не знала релігійних поділів, лише сповідувала спільні кланові цілі економічного розширення і фінансової експансії.

Навчаючись спочатку в Женеві, а згодом у Гарварді, в школі бізнесу імені Дж. Кеннеді, Омар, оточений слугами, вчителями, помічниками і охороною, отримав фундаментальну релігійну освіту, двічі здійснивши паломництво у Мекку та Медіну й ґрунтовно вивчивши Коран, глибоко пізнавши суни та хадити пророка Мухаммада і палко дотримуючись законів шаріату. Він, змолоду дивуючи свою сім’ю мудрістю, святістю та рівнонаближеністю до сунітів і шиїтів, став шейхом і заслужив право носити чорну чалму. Щоправда, під час бойових дій він іноді надягав вицвілу на сонці зелену чалму, яка також свідчила про його наближеність до Пророка.

У колекції Фатхуліна зберігалося рідкісне фото молодого Омара аль-Бакра на обкладинці журналу «Time — News Week» за 2064 рік із підписом «Найвродливіший араб світу. Гарвард пишається своїм студентом». Тонке смагляве обличчя мрійливого юнака з сяючими блакитними очима, густі вії, за довжиною своєю могли суперничати зі штучними, що наклеювали на верхні повіки щітками найкращі косметичні фірми; чорна борідка, ледве закучерявлена, прокреслювала ніжні обриси Омарового лиця, доводячи образ молодого нафтового принца до меж досконалості, а молодих жінок — до екстазу. В короткій біографічній замітці йшла мова про те, що на батьківщині Омара троє заміжніх жінок за рішенням шаріатського суду були покарані каменуванням за спроби непристойного залицяння до молодого хлопця.

На запитання журналу — свідком якої події хотів би стати Омар, він відповів, що бажає побачити, як дванадцятий імам Мухаммад аль-Махді, який у п’ятирічному віці сховався в печері, залишить укриття й повернеться у світ, прийде, як Месія, аби об’єднати сунітів і шиїтів. Американські кореспонденти-безвірники, слухаючи молодого красеня напівараба-напівперса, думали, либонь, що він розповідає їм орієнтальні казки з «Тисячі і однієї ночі», не розуміючи своїм цинічно-прагматичним куцим розумом, що Омар бачить себе в ролі Месії-Махді — і не лише марить цим, а й готує себе до цього покликання: вивчає західну економіку і державні системи, західні інформаційні технології, західну ментальність і психологію для того, щоб невдовзі оголосити нещадну війну цьому світові й використати свої знання для досягнення перемоги у цій війні.

По закінченні Гарварду сліди Омара губляться на п’ять років: ходили чутки, що він перебував у цей час в загоні моджахедів, що діяв у Пакистані та Афганістані, але достовірних відомостей про це немає. Проте відомо, що в тридцятирічному віці він пережив разючу трансформацію: замість мрійливого вродливого юнака з’явився зрілий чорнобородий воїн Аллаха, захисник усіх гноблених, принижених, прибитих злиднями і розчавлених глобалізацією мусульман, будівничий всесвітнього халіфату, який гаслом нової держави проголосив не економічну потужність, не добробут її громадян, а справедливість.

Під той час стався розрив Омара з родиною, відмова його успадкувати бізнес батьків, що викликало сімейний скандал, гіркоту і підозри в психічному нездоров’ї нащадка. Однак Омар був жорстко послідовний: отримавши свою частку спадщини, він негайно заснував «Ісламський банк справедливості» й розпочав програму допомоги найбіднішим, надаючи напівжебракам невеличкі безвідсоткові кредити довіри під чесне слово, єдиною вимогою ставлячи неучасть у збройних акціях супроти сунітів чи шиїтів; ці кредити отримали назву «Кредитів примирення». При «ІБС» існував шаріатський суд, який стежив, щоб клієнти банку не розтринькували намарно кредити і не ставали лихварями. Порушення правил Омара каралося відрубанням руки, зрідка — голови. «ІБС» працював не лише на території таких мусульманських країн, як Пакистан, Іран, Афганістан, Курдистан, Туреччина, Єгипет, Індонезія, країни Магрібу, Середня Азія і Кавказ, але й набув значного поширення в Європі та Північній Америці. При Банку існували відділення ісламської пошти, бурхливо розвивався «ІсламНет»; Банк охоче надавав кредити на освіту молоді в медресе та релігійних університетах «Глобального джихаду», не відмовляючи також тим переконаним джихадистам, які хотіли навчатися в західних університетах.

У 2073 році Омар аль-Бакр дав одне з небагатьох інтерв’ю, яке Фатхулін неодноразово перечитував, подивляючись гіпнотичній простоті й привабливості думок молодого шейха. «Все зло сучасного світу, — твердив Омар, — походить від трьох причин: перша — єврейський великий спекулятивний капітал, що створив несправедливу глобальну фінансову систему, за якої одиниці безмежно багатіють, а мільйони людей животіють у злиднях; друга — юдо-християнська ліберальна система капіталістичних цінностей, за якої заохочується хижацька боротьба сильної меншості супроти слабкої генетично і біологічно більшості, що веде до комерціалізації життя, поневолення й духовної деградації; третя — нестримні технологічні інновації американо-європейської західної цивілізації, що їх не в силах сприйняти народи Аллаха, для яких смертельним є шалений ритм життя, бо означає втрату традиційної неспішної мудрості й руйнування високої моралі».

Відповідно до цього, Омар сформулював завдання «Глобального джихаду». Знищенню підлягали:

1. Невірні (кафіри) — насамперед Ізраїль, Конфедерація країн Північної Америки, Західна Європа. Головними об’єктами атак оголошувались глобальні фінансові установи, наукові центри, особливо IT та біогенетичні, юдо-християнські релігійні інституції, спекулянти, лихварі, торгівці алкогольними напоями, гомосексуалісти, проститутки і т. д.

2. Зрадники-мусульмани (муфтами), ті, що служать кафірам, заперечують закони шаріату, створюють псевдоісламські військово-політичні маріонеткові режими, що служать Ізраїлю і Америці. На запитання кореспондента, чи передбачає доктрина Омара аль-Бакра новий Голокост, той категорично заперечив, сказавши, що співчуває жертвам нацистського геноциду, переважно бідним євреям, які розплачувалися за гріхи керівників світового сіоністського уряду — представників компрадорського капіталу.

«Я був у місцях масового знищення євреїв у Бабиному Яру в Києві і в Польщі — в Освенцімі, і я молився за душі моїх двоюрідних братів, — заявив Омар. — Бійці Джихаду не воюють із дітьми, старими людьми і жінками, ми поборюємо причину Зла — тих, кого свого часу карав єврейський Бог Яхве. Господь через Мойсея попередив народ Ізраїлів не створювати собі богів ні зі срібла, ні з золота, бо інакше народ цей буде розсіяний по світу. Ми знищимо тільки єврейську скверну, яка породила культ золота, наживи, брехні, работоргівлі, содомії, розпусти, інтелектуальних збочень, таких як марксизм, юдо-християнство чи лібералізм, але не чіпатимемо трудового єврейського люду. Знищені будуть тільки вороги ісламу, — підкреслив Омар. — У тому числі й зрадники мусульмани, що стали союзниками єврейського капіталу. Всі інші мають вибір — або розпочати боротьбу з „Глобальним джихадом“, яку програють, або добровільно прийняти іслам — найсправедливішу релігію світу. Тоді колишнім християнам дозволятимуть носити блакитну чалму, євреям — жовту, колишнім комуністам — червону».

«Ми побудуємо найсправедливіше суспільство в історії людства, нехай благословить нас Аллах», — завершив своє інтерв’ю шейх Омар.

Випадково чи ні, але саме після опублікування того інтерв’ю в світі прокотилася серія гучних терористичних актів, жертвами яких стали власники банків, казино, домів розпусти, кінорежисери-геї, керівники єврейських релігійних громад та відомі мусульмани — відступники від Корану та законів шаріату.

Нез’ясованою залишалася роль Омара аль-Бакра в організації коаліції країн Чорної Орди. Розвідки Західного світу отримували дуже скупі свідчення подвійної гри шейха: з одного боку, комірки «Глобального джихаду» активно впливали на уряди Чорної Орди і брали участь у бойових діях проти невірних, з другого боку, ходили чутки про принципову незгоду шейха із застарілими уявленнями диктатора Кара-хана щодо захоплення військами Орди територій, їх зовнішньої окупації, на взірець німецької окупації 1939–1945 років, совєтської окупації Європи в 1945–1989 роках, совєтської та американської окупації Афганістану, окупації США Іраку, Лівії, Сирії, ізраїльської спроби окупувати Іран.

Омар аль-Бакр висунув доктрину завоювання не простору, а — людських душ.

В останні роки Омар не давав інтерв’ю, його місцезнаходження було невідоме, а зображення шейха не з’являлися ні в Мережі, ні на TV, ні в газетах. Лише Ватикан надав Гайдуку під час його січневої поїздки до Риму останнє агентурне фото Омара аль-Бакра: змарнілий, наче висхлий у пустелі, сивіючий чоловік у чорному тюрбані; важко в цій людині було пізнати молодого сяючого красеня з Гарварду. Незрозумілою і лякаючою була одна деталь: праве око Омара з невідомої причини було заклеєне тонкою плівкою тілесного кольору. Консультанти-окулісти контррозвідки висловили кілька версій, але то були лише здогади.

45

Герман Фатхулін жив на Стрілецькій вулиці, недалеко від Національного управління внутрішньої безпеки. Відтоді як влада Києва після військового перевороту заборонила рух автомобілів усередині історичної зони міста (дозволено було, як виняток, пересування в невеличких одно- чи двомісних електрокарах), довелося користуватися системою підземних тунелів, якими рухались вантажівки постачального сервісу, тролейбуси, карети швидкої допомоги та інший транспорт. Набравши таємний код на дверях технічних служб, можна було легко потрапити до спецтунелів, що вели в підземні бункери контррозвідки. Фатхулін, який терпіти не міг вологого повітря київських тунелів, мусив користуватися ними: у 2083 році він несподівано отримав від організації «Глобальний джихад» електронне послання, в якому повідомлялося, що він, тоді ще підполковник Фатхулін, за зраду ісламу, загибель Ізабелли-Нурі та моджахедів у Бориспільському аеропорту в ніч на 1 серпня 2077 року шаріатським судом іменем Аллаха засуджується на смерть.

Назарова негайно доповіла про це Гайдуку, і той наказав посилити охорону Фатхуліна, змінити йому прізвище (став називатися Аристархом Поляковим) й періодично змінювати зовнішність шляхом застосування масок із полілату.

Тоді ж постало питання — звідки джихадисти дізналися електронну засекречену адресу Фатхуліна? — відповіді на яке до певного часу так і не було знайдено.

У вівторок, 1 лютого 2084 року, полковник Фатхулін прокинувся рано-вранці, коли в домі всі ще спали; тихо босоніж прочалапав на кухню, де заварив собі зелений узбецький чай, під гіркого присмаку якого народжувалася туга за Батьківщиною — за сухим повітрям узбецьких пустель, за пиловими буревіями і глибочінню синього неба, за глинобитними мазанками і запахом дозрілого винограду. Підійшов до вікна — зимова темрява на вулиці доповнювалася монотонним гамором зливи — чи то рання весна, чи пізня осінь.

Фатхулін згадав, що цей день несе йому велику радість — день народження сина Тимура, якому сповнилося шістнадцять років; подарунок — надсучасний лептоп із підключенням до космічно-світової Мережі — лежав у кабінеті полковника. Згадка про день синового народження наповнювала серце Фатхуліна радістю, яку потьмарювала вчорашня сварка з дружиною Ніною, яка, клята баба, дізнавшись заднім числом про його роман з Ізабеллою-Нурі, вчинила йому черговий скандал. Сварки загострювалися, як тільки бачила його в масці з полілата, в якій набував рис білявого, нічим не примітного поліщука — Ніна, не можучи звикнути до того його нікчемного вигляду (бо виходила заміж за чорнявого красеня-узбека, а не якогось іванківського алкаша-бригадира), починала кричати, що він, мабуть, завів собі нову кралю, і ніякі оперативно-маскувальні міркування не могли її переконати.

Допивши вистиглий — і від того ще гіркіший — чай, Фатхулін швидко зібрався на роботу, поки Ніна не встала й не почала поратися на кухні, сердито грюкаючи каструлями і сковорідками.

Ніна з пухкої, як свіжа булочка, дівчини, солістки хору «Авіатор», що співала тоненьким голоском «Ой не світи, місяченьку, не світи нікому» — а сама заквітчана, в яскравому українському строї — очей не відірвати — перетворилася на опасисту молодицю, вічно всім невдоволену, зі скаргами на болі в спині, суглобах, ногах, голові, печінці та інших органах, яка знищила всі його сподівання на тихе сімейне життя. Він подумав, що іслам правий у своєму ставленні до жінок, які, особливо в Україні, отримали потворну владу над чоловіками; якби з’явився новий Маркс, він описав би не класову експлуатацію людини людиною, а підпорядкування чоловіків жінкам.

Фатхулін вийшов у двір, де чекав на нього охоронець із розкритою парасолькою; двір походив на дно водойми, дощ гучно барабанив по залізних контейнерах для сміття та пластикових поверхнях дитячого майданчика. Вони сіли до малого електричного кару і через темний під’їзд виїхали на Стрілецьку й доїхали до Рейтерської, звернули ліворуч, прямуючи до Володимирської вулиці. Час від часу Фатхулін дозволяв собі пересуватися по поверхні, не спускаючись у плетиво тунелів. Розумів, що шанси загинути нагорі чи в підземеллях однакові. Все залежало від волі замовника, інформованості навідника та спритності виконавця замаху. І від збігу випадкових обставин. Сьогодні їм пощастило — проїхали порожніми дощовими вулицями без затримок і пригод.

У приймальні Управління його зустріла оперативна чергова — мовчазна, похмура і від того ще більш приваблива лейтенант Наргиз Асадова, вдова сирійського історика, вбитого джихадистами під час захоплення університету в Дамаску.

Не дивлячись на Фатхуліна, Асадова повідомила, що з Острова надійшов документ із «червоної папки» і вручила йому флешку, коди доступу до якої мали три людини — Гайдук, Назарова і Фатхулін.

Наказавши нікого до себе не пускати, Фатхулін заглибився у дешифровку документа. Це було повідомлення його найціннішого агента зі штабу шейха Омара аль-Бакра, так званої Deep throat (Глибокої глотки), кличка Рауль.

Фатхулін познайомився з ним у Бухарі, коли йому було дев’ять років. Ходили з Раулем до медресе, вивчаючи Коран і арабську мову. Рауль, хворобливий темно-рудий підсліпуватий хлопчик в окулярах, був предметом злих жартів і знущань з боку учнів медресе, які незлюбили його за те, що був найздібнішим і дорослі пророкували йому кар’єру видатного богослова, казали, що стане колись імамом. Діти не могли Раулю вибачити цього і дражнили його «імамом». Але Герман — безперечний лідер класу, гарний спортивний хлопчик, звернув увагу на малого відлюдника, пожалів його, запропонував дружбу і захист.

Вдруге Герман Фатхулін, під той час слухач Розвідувальної академії імені генерала Марченка, побачився з Раулем в Бухарі, відвідуючи свою родину: Рауль залишався таким само хворобливим юнаком, так само дивував учителів Ісламського університету геніальними здібностями; але в характері його щось змінилося: відкрився Герману, що ненавидить режим кривавого Кара-хана, бо диктатор та його поплічники спотворили іслам, перетворили миролюбну релігію на знаряддя вбивства — і ця рішучість, раніше не бачена в характері Рауля, найбільше вразила Фатхуліна.

Рауль попросив свого друга допомогти молодшій сестрі Ділбар, яка страждала на вроджену ваду зору. Фатхулін запросив цю хворобливу, сором’язливу, негарну дівчину, схожу на брата, приїхати до Києва, де влаштував її в офтальмологічну клініку «Новий зір» на Нивках. Дівчині зробили складну операцію, і весь цей час Фатхулін відвідував її, а коли вона одужала — привіз букет червоних гвоздик, щоб порадувати її яскравими кольорами. Рауль, який приїхав до Києва за сестрою, не знав, чим віддячити Фатхуліну. Така нагода трапилася в 2079 році, коли друзі зустрілися в Аммані — Герман як військовий аташе при Посольстві України-Руси, Рауль — як радник шейха Омара зі справ об’єднання сунітів і шиїтів. Визнавши, що Омар, яким він спочатку захоплювався, не набагато кращий за Кара-хана, Рауль погодився інформувати Фатхуліна про все, що відбувається в штабі Омара. Найскладнішим було організувати надійний зв’язок. Врешті-решт, управлінням електронної розвідки була розроблена індивідуальна, тільки для цього випадку надтаємна програма під кодовою назвою «Нектар», гаслом якої стали слова 16-ї сури Корану: «Твій Господь навіяв бджолі: зводь житло в горах, на деревах і будівлях. А потім споживай всілякі плоди та слідуй шляхами твого Господа, що підсильні тобі». Програма полягала в тому, що «бджілка» (команда хакерів) збирає закодовану Раулем інформацію на численних богословських сайтах «Глобального джихаду», де регулярно з’являлися публікації Рауля — й приносить мед інформації на Острів, звідки нерозшифровані повідомлення Рауля передавалися Фатхуліну. Інколи інформація містилася навіть у посланнях самого шейха Омара, які складав Рауль.

Скінчивши розшифровку тексту, Фатхулін подзвонив додому. Почув сонний голос жінки.

— Ніночко… я тебе вітаю. З Тимуром…

— Чому ти так рано пішов? — спитала Ніна, і в голосі її не було злості, тільки легка образа. — Навіть не поцілував.

— Вибач, будь ласка. Викликали.

— Це ти мені вибач, — раптом вимовила Ніна новим для нього голосом — не сердитим, а винуватим. — За вчорашнє. Прокинулася сьогодні, а тебе немає поруч. Так страшно стало. Син, така радість, а тебе немає. Я злякалася. Вибач.

— Що ти, що ти, — сказав він, відчуваючи, як зникає вся його ворожість до дружини. — Все в порядку, ввечері буду, шампанське за мною.

— А за мною салат олів’є, — зраділа вона.

Він повернувся до повідомлення Рауля.

«Рауль — Остапу. Терміново. 28.01.2084. Омар одержав інформацію про підготовку Акту Возз'єднання в Києві. Інформація надійшла від Крюгера. Наказано разом із Крюгером підготувати масштабний теракт в Києві, посилити тиск на Ватикан з метою зірвати Возз'єднання. Прийнято рішення про включення України-Руси до числа країн, на які буде розповсюджено активні дії Джихаду. Також ішлося про застосування нового виду зброї, характер якої невідомий.

Рауль».

46

Гайдук прилетів на об’єкт «Чорнобиль-30» зненацька, навмисно не попереджаючи Малахова. Той, нічого не підозрюючи, накручував кола на доріжці критого велотреку, що був частиною великого спорткомплексу, побудованого на поверхні, а не в підземних сховищах. Гайдук пригадав свою першу поїздку в «Чорнобиль-30»: з того часу тут сталися разючі зміни. Старовинні будівлі Чорнобильської АЕС були надійно сховані під спеціальними захисними конструкціями і перетворені на видобувний комбінат — джерело рідкісних радіоізотопів. Простір від Страхолісся до Копачів був забудований енергетичними і оборонними підприємствами, виведеними після війни 2079 року з-під землі на поверхню. Низькі дощові хмари нависли над «Чорнобилем-30», але навіть крізь зимову мжичку з висоти лету «черепахи» Гайдук міг побачити ідеальну впорядкованість великої промислової агломерації — цехів, складських приміщень, допоміжних і адміністративних споруд, гуртожитків, злітно-посадкових гелікоптерних майданчиків.

Побачивши Гайдука, Малахов зменшив швидкість свого червоного велосипеда «Команч» і під'їхав до Координатора, поряд з яким стояв лише Чміль і — поодаль — начальник охорони комплексу. На Малахові був червоний спортивний костюм його улюбленої футбольної команди «Ліверпуль», на голові — чорний бейсбольний кашкетик зі знаком атома. Піт зрошував його зморшкувате обличчя, проте погляд його світлих очей був молодий і зухвалий. Міцно потиснув Гайдукову руку і, нічого не питаючи, наче не здивувався такому неочікуваному візиту, повів генерала на центральну засклену трибуну велотреку, де не було прослуховування й можна говорити відверто.

— На останньому засіданні РНБ мені здалося, Миколо Михайловичу, що вас щось непокоїть, ніби щось сталося, — проказав заздалегідь заготовану фразу Гайдук. Був у шкіряний куртці пілота ВПС і дуже швидко зігрівся, проте не поспішав її скидати. Тепло заспокоювало біль у спині. — Не знаю, але складається таке враження, що у вашому ставленні до мене щось змінилося. Може, я помиляюсь?

Малахов витримав твердий погляд Гайдука.

— Ви чуєте коли-небудь голоси? — спитав після паузи Малахов. На трек виїхало кілька юнаків-велосипедистів у червоних і синіх майках. Вони посувалися дуже повільно, щільною групою.

— Голоси?

— Все частіше і частіше я чую голоси своїх батьків. Батька, який ходив по селах, вимінював електроніку на хліб і молоко, щоб нагодувати мене. Мами, яка, помираючи, просила мене не розлучатися із Зоєю. От і сьогодні я їхав на велосипеді й розмовляв із небом. Просив у батьків вибачення за все і обіцяв незабаром прийти до них…

«Чому вони їдуть так повільно?» — думав Гайдук, дивлячись на велосипедистів, і згадував засніжену Пщину і материн голос, її слова про небо.

— Ось і Олі немає, і я ніяк не змирюся з цим, — мовив Малахов, витираючи обличчя рушником, що лежав на столі, за яким працюють спортивні коментатори. — Я не з вами, Ігорю Петровичу, тому що я з НИМИ. З тими, хто мене чекає. Їх набагато більше, ніж вас, живих. І вони сильніші.

— У вас проблеми зі здоров’ям?

— Та ні. Швидше, проблеми з часом і простором. Я переходжу в інший стан. Не забувайте — адже я Кварк.

Раптом велосипедисти, перетнувши лінію під трибуною, запрацювали ногами як шалені, петляючи по треку то вгору, то стрімко падаючи вниз, і ці безглузді перегони нагадали Гайдуку його життя. І коли один із велосипедистів упав, Координатор зрозумів, що втратив назавжди Малахова.

— Ви не ображайтесь, Ігорю Петровичу, але я нарешті зрозумів, що все моє життя — це суцільна поразка. Малахов жбурнув рушник у блискучий контейнер для сміття. — Я хотів стати вільною людиною, а став олігархом, мільярдером, який готовий перегризти горлянку Шморгуну за зайвий мільярд. Хоча Шморгун був колись моїм кращим другом. Я хотів будувати демократичну державу, а побудував диктатуру, тільки м’яку, новітню, soft dictatorship, і я — переконаний демократ, який обожнює Велику Британію, — став одним із тиранів на своїй землі.

— Ви вважаєте, що наша з вами держава гірша за державу Махуна чи державу Волі? — ображено спитав Гайдук.

Малахов змахнув руками.

— Що ви, Ігорю Петровичу. Звичайно, не гірша. Але хіба той сатанинський бал крадіїв та жлохів, яким були ці режими, є еталоном для порівняння? Хіба ми з вами про таку державу мріяли?

Пелетон велосипедистів тепер посувався в середньому ритмі, без уповільнень і різких пришвидшень. Малахов нарешті придивився до руху на треку.

— Як їдуть гарно, га? Готуються до першості Європи. Але коли я катаюсь, їх сюди не пускають. Бо я — господар, кредитор, а вони — боржники, орендатори. І ви знаєте, що найгидкіше? — Малахов перейшов на шепіт. — Мені це подобається. Бути вищим за них. Мати над ними владу. Уявляєте, яка ганьба?

— Я думаю, що їх не пускають тільки для того, щоб ви не побачили, який ви старий. — Гайдуку було шкода Малахова, бо зрозумів, що втратив ще одну близьку людину, але не міг не сказати цих безжальних слів. — Ви втомилися, Миколо Михайловичу. І погода сьогодні пригнічує. Настрій похмурий. Вам усе не подобається. Думаєте, я в захваті? Думаєте, я нічого не бачу і не розумію? Та я знаю про цю державу таке… Щодня читаю зведення, слухаю доповіді. Вбивства, самогубства, бійки, протести, сварки за землю, підпільні організації, українські, російські шовіністи, анархісти, ісламські бойовики, сепаратисти, слизовики, спекулянти… Україна — це вічний киплячий казан Європи під великим тиском, який час від часу вибухає — і тоді ллється кров ріками. Нам вдалося — хоч і шляхом терору, не заперечую, — трохи знизити тиск у цьому казані, припинити сповзання до повномасштабної громадянської війни. Вперше за багато років ми дали людям спокій, можливість працювати на себе. Дали надію на справедливість. Хіба цього мало?

— Справедливість? — усміхнувся Малахов. — Побійтеся Бога, Ігорю Петровичу. Ви коли-небудь рахували, скільки багатств, майна і землі зосереджено в наших руках — у руках членів КОПОР-РАМ? Сімдесят відсотків. Це випадково? А що робиться на місцях? Мої представники при військових губернаторах і комісарах розповідають таке… — він махнув рукою. — Ми знищили армію, втягнувши її в цивільні справи, перетворивши військових на адміністраторів, бізнесменів та господарників. Треба щось робити, вносити якісь зміни. Так довго це не триватиме.

— А в загрозу «Глобального джихаду» ви вірите?

Малахов замислився. Гайдук подумав, що йому не вистачатиме мудрого Малахова, до порад якого генерал так часто прислухався.

— «Глобальний джихад» не має шансу на військову перемогу. Так само, як не мала шансу Чорна Орда. Він переможе тільки тоді, коли захопить душі наших людей, а не територію. Чесно кажучи, я маю великий сумнів у глибокій християнськості нашого народу, який все ж таки у своїй основі народ-язичник. Ваше захоплення християнством — велика ілюзія.

— Сподіваюсь, що ви помиляєтесь, Миколо Михайловичу.

Кілька хвилин вони мовчали, спостерігаючи за спортсменами.

— Відпустіть мене, Ігорю Петровичу, прошу вас, — Малахов благально подивився на Гайдука. На трек виїхала команда дівчат у блакитній формі, і Гайдук, побачивши їхні молоді треновані тіла, згадав Олю.

— Я вас не тримаю.

— Не хочу бути щуром, що кидає потопаючий корабель.

— Хіба він уже потопає? — жорстко кинув Гайдук.

— У світі є одна країна, яку не зачепили світові й громадянські війни, — мрійливо сказав Малахов, уважно придивляючись до тренування велосипедисток. — Там немає ні українців, ні росіян, немає ненависті, ніяких конфліктів. Люди просто насолоджуються життям.

— Це де — на Марсі?

— Я хочу туди поїхати із Зоєю. Гроші в мене є. Часу немає. Майже не залишилось. Хочу хоч трохи пожити собі на радість. Ви не бували в цій країні, бо там немає армії і розвідки. Це Коста-Рика. Коли відпочивав там — переконався: найкраща країна в світі.

— І коли ж ви хочете туди виїхати?

— Якнайшвидше. Призначу свого наступника. Швидше за все, ним стане Антон Зігель, мій генеральний конструктор. Ви знаєте його. «Ящірка» — це його…

— Знаю, — перебив Гайдук, підводячись. Він прощався з Малаховим. Назавжди. Зрозумів, що «інспектор Кварк», цей «капітан Немо», не брав участі у змові, про яку Багров повідомляв: підводний човен пішов на дно, і капітан змушений піднятися на поверхню, вийти з підводного світу таємниці і мовчання, до якого звик. На суходолі «капітан Немо» втрачав свою загадкову багатозначність: на поверхні діяли набагато спритніші й сучасніші експонати, такі як Антон Зігель чи Оксан Нерубай.

Не сказавши більше жодного слова розгубленому Малахову, який у своєму червоному спортивному костюмі виглядав як старий, зморений біс-опалювач з першого кола пекла, Гайдук вийшов під дощ. Йому здалося, що тут дихається набагато легше, ніж у будівлі велотреку з його чистим кондиційованим повітрям та молодими, добре тренованими велосипедистами, яких не цікавили розмови незнайомих їм членів диктаторської хунти; головним було досягнення високого результату на чемпіонаті 2084 року в Лондоні, а не думки про долю держави та народу.

47

На початку лютого у Віченці, старовинному місті на півночі Італії, яке колись входило до складу Венеційської Республіки — про що свідчила висока колона, увінчана білокам’яним левом із крилами, — з’явився якось непримітно, не привертаючи до себе уваги агентів AISI, молодий швед — Йохан Рьонгвальд, який зупинився у готелі «Санта Корона» в самісінькому історичному центрі міста. У цей зимово-весняний час дощів та снігопадів туристів у Віченці майже не було, і власник готелю, зрадівши, зменшив Рьонгвальду ціну за кімнату з двохсот лір до сімдесяти за ніч. Рьонгвальд — довготелесий білявий швед з пронизливо холодним поглядом блакитних очей — виявився великим шанувальником геніального архітектора Відродження Андреа Палладіо і мав намір написати книгу про творчість видатного громадянина Віченци, про що сповістив власника готелю, бармена та всіх відвідувачів, з якими встигнув перезнайомитись і почастувати грапою. Особливо цікавився пан Рьонгвальд найвидатнішим творінням Палладіо — театром «Олімпіко». Балакучі й простодушні господарі почали навперебій давати допитливому шведу поради: виявилось, що театр «Олімпіко» зовсім близько, у п’яти хвилинах приємної пішої прогулянки по історичних місцях Віченци; що в театрі можна замовити персонального екскурсовода і що саме тепер тут відбувається міжнародний театральний фестиваль шекспірівських п’єс.

Надихнутий таким надміром інформації, пан Рьонгвальд знайшов на сайті театру список екскурсоводів з їхніми фотографіями. Після прискіпливого вивчення списку він зупинився на сеньориті Мар’яні Скандоне — рудій кучерявій дівчині, яка чимось одразу припала йому до душі, — можливо, тому, що його сестру також звали Мар’яною, а можливо, й через те, що його сексуально розбещеній натурі бажалося зустріти чисту і невинну душу, в таємниці якої так цікаво було зазирнути, наче спокусити черницю. Проте, не виключено, існувала інша причина його інтересу до скромної працівниці театру «Олімпіко».

Вранці Рьонгвальд набрав номер телефону екскурсбюро «Олімпіко» і домовився про зустріч із сеньоритою Скандоне на 10:00 AM. Повільно крокував по мокрій бруківці, піддаючись дивному відчуттю — наче загубився серед декорацій якоїсь старовинної італійської опери, виставлених під відкритим небом, під холод і дощ, і згадував рідну батуринську землю, дуже вигідно здану в оренду власнику великої агрофірми «Аскольд О’Коннел і К°», завдяки чому брати і сестричка Мар’яна були забезпечені грошима і продовольством, але, на відміну від старшого брата, втратили відчуття землі, її запаху та поклику навесні, коли приходив час оранки. Перед входом до театру «Олімпіко», що містився на площі Джакомо Матеотті, стояла під парасолькою, зіщулившись від холоду, сеньорита Скандоне, яку здалеку пізнав по рудому кольору розкішного кучерявого волосся. Її усмішка не була вимучено-обслуговувальною, а щирою, бо дівчина раділа невеличкому заробітку, такому нечастому в міжсезоння. Мар’яна вдруге сподобалася Рьонгвальду, який, дещо відшліфувавши свої манери в контррозвідці (спеціалізувався на полюванні на агентуру Півночі), у своїй суті залишався тим самим жорстоким хижаком, як і в часи перебування в Спасо-Дніпровському братстві. Якнайпривітнішою широкою своєю усмішкою відповів на вітання дівчини, ледь переборовши в собі бажання взяти її за руку. Ще не час.

Сеньйорита Скандоне почала захоплено розповідати по-англійськи (в неї виявилася блискуча американська мова, багатша від functional English Рьонгвальда) про архітектора Андреа Палладіо, його час і найвидатніше його творіння — театр «Олімпіко», побудований за принципом античних театрів. Була вдягнена у темно-синій жакет-блейзер із золотими гудзиками і гербом Віченци та шовкову, нижче колін, сукню темно-синього кольору з маленькими рожевими квіточками. Вона повільно провела Рьонгвальда через величні зали вестибюля з мармуровими підлогами, в яких розмістилася виставка «Шекспір і сучасність». Він старанно занотував її розповідь, хоча все це знав з інтернету ще в Києві, в управлінні спецоперацій НАВБ, де Святополк Блідий-Рьонгвальд у званні майора контррозвідки обіймав посаду спецагента. Час від часу Рьонгвальд робив фотографії професійною камерою «Арсенал-ТХ» із вбудованим усередину відео- і аудіомагнітофоном і антеною для передачі інформації на розвідувальний супутник «Січ-81». Нарешті вони увійшли до глядачевої зали театру — і навіть Рьонгвальд із його цинічно-зневажливим ставленням до всіляких мистецьких див навколишнього світу не зміг приховати свого захвату. Мар’яна була щаслива, бо її клієнт, здається, перейнявся величчю Палладієвої фантазії: з дерев’яних лав амфітеатру глядачі могли побачити урочистий портал сцени — наче відкривалося перед ними нове, небачене місто, на вулиці якого можна було потрапити через центральну арку і два бічних проходи.

Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не опалювався.

— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.

— І я, — тихо погодилась вона.

Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому, що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.

Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки — виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися увечері виставу театру імені Федерико Фелліні з Ріміні — давали Шекспірового «Макбета». Гість зі Швеції обов’язково хотів, щоб увечері його супроводжувала Мар’яна, і хоча квитки коштували дуже дорого, не по кишені сеньйориті Скандоне, він виклав гроші, й вони домовились зустрітися о 7:00 РМ перед входом до театру. Тільки він попросив її вдягтися потепліше, щоб не застудилася, чим дуже її зворушив.

І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна, незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я, смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.

Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді Макбет вигукувала:

«Класна баба, — подумав Рьонгвальд. — Така переріже горло будь-кому й не здригнеться». П’єса почала йому подобатись, коли зрозумів, що вона про головне, про те, що незагоєною раною сидить у його серці: про зраду і помсту.

Він узяв Мар’янину руку, відчувши ніжний рух її пальців; однак руку вона не забрала. Зрозуміла, що вони з цим шведом однодумці, бо обох лякає невичерпна людська підступність, зрадливість і жорстокість.

Рьонгвальд утямив, що справжнім героєм п’єси є не цей ліліпут Макбет — ганчірка, боягуз, ваганець, тюхтій, зануда і плаксій, а його баба. Згадав чомусь Зару зі Спасо-Дніпровського братства, яка, чув, утопила без усяких вагань ножа в спину монгола з групи нападників Бьорна Ульванга.

Між тим, леді Макбет оголила величезну грудь і, стискаючи її, наче хотіла зцідити молоко на чоловіка, що розгублено стояв унизу, вимовила докірливо:

З її груді бризнула цівка крові, вкриваючи червоною липкою рідиною Макбета («Томатний сік?» — подумав спецагент): Макбет, наче прокинувшись зі сну, кинувся нарешті вбивати короля Дункана. Мар’яна тихо пояснила шведу, що кров — справжня, замовлена на місцевій бійні.

Режисер майстерно використав скульптури патриціїв, що оздоблювали портал на сцені: під час убивства короля прожектор вихоплював їхні обличчя, сповнені жаху, наче стали вони невільно свідками страшного злочину — і так і застигли навіки, не в змозі отямитись від побаченого.

Однак подальший хід п’єси розчарував Рьонгвальда: захопивши королівську владу, повбивавши (бо була в цьому потреба) купу дорослих і дітей, ця кривава парочка, замість того щоб насолоджуватись владою і багатством, виявила невибачну слабину, почала божеволіти, боятися глюків — дешевих лякалок у вигляді закривавлених привидів, і врешті-решт ганебно програла битву за владу, бо їх, бачите, замучила совість. Цього Рьонгвальд зрозуміти не міг і пошкодував, що викинув гроші на таку старовизну, переконавшись у тому,що Шекспір безнадійно застарів, відстав від сучасного світу, де смішними здаються моральні муки героїв «Макбета».

Звичайно, нічого з цих думок не повідав Мар’яні, тепла рука якої довірливо подавала йому якісь таємні знаки, і тому сказав дівчині, що вражений сучасністю як п’єси, так і вистави; Мар’яні сподобалось його тонке сприйняття Шекспіра, й вона почала розповідати про поетику Фелліні (він ніколи не чув цього прізвища), на якій побудовано виставу.

Він запросив її на вечерю, і вона радо погодилась: знайшли неподалік від театру порожній ресторанчик (Рьонгвальд переконався, що за Мар’яною не йдуть агенти AISI, з презирством подумавши про цих лінивих макаронників, які навіть у своїй державі не можуть упіймати придурка з України) і замовили карпачо з тунцем і крабові котлети, запиваючи це холодним білим вином.

І тільки тоді, коли вона закохано дивилася на нього, а він погладив її щоку й занурив пальці в руде волосся, справді відчувши ніжність до цієї чистої дівчини, Рьонгвальд, наблизивши до неї своє обличчя (вона злякалася, думаючи, що він попросить її руку і серце), прошепотів, що він з України, офіцер Міністерства оборони, давній друг Джорджа й хоче допомогти її брату, якому загрожує велика небезпека. Вона, наче загіпнотизована, навіть не здивувавшись такій разючій зміні, сказала, що в її домі чергують агенти поліції, хочуть заарештувати Джорджа, мати звелася й плаче, не розуміючи, що діється. Рьонгвальд сказав, що врятує Джорджа, якщо Мар’яна дасть йому адресу брата — він переконаний, що вона знає її (насправді він не думав, що вона може знати адресу). І тут сталося диво: Мар’яна пошепки повідомила, що сусідка передала записку від Джорджа: він з якоюсь жінкою, яка допомагає йому, зупинився недалеко, в містечку Маростіка — і назвала адресу.

— Ви допоможете братові, Йохан? — з надією спитала вона. — Я вам вірю.

— Я не Йохан. Я Святополк. Ти мені дуже подобаєшся, — щиро мовив Рьонгвальд, майже вірячи у свої слова. І я все зроблю, щоб його врятувати. А потім я приїду до тебе. Будеш мене чекати?

— Буду… молитиму Бога, щоб ви… ти приїхав.

Він вирішив не йти з нею до готелю, де, був переконаний, встановлено прослуховування. І не хотів поспішати, зривати з неї одяг, робити з нею те, що робив з іншими жінками — брутально, як справжній хижак. Інакше поводитись із жінками Рьонгвальд не вмів. Він пожалів її, наче справді збирався повернутися до Віченци, до цієї рудої кучерявої наївної дівчини.

Такого ще з ним ніколи не було.

Він зупинив таксі, сплатив водієві гроші й попросив відвезти сеньйориту на той бік Баккільоне, на північ, де побіч автостради Маростікана жила Мар’яна. На прощання він поцілував її в щічку, як на першому побаченні, бо це й справді було їхнє перше побачення. А сам, розрахувавшись у готелі, сів до орендованого потужного електромобіля «Альфа-Ромео», з тих, що полюбляють карабінери, й, увімкнувши двірники, які скидали з вітрового скла дощ та мокрий сніг, також подався на північ, до Маростіки. Відповідний сигнал з фотоапарата пішов на розвідувальний супутник.

48

Уранці закритий мінівен, який належав фірмі з чистки килимів, під’їхав до будинку, що стояв на околиці Маростіки. Звідси було добре видно похмуро-темний силует Альп, бо дощ припинився й температура повітря впала майже до нуля. За кермом мінівена сидів літній італієць Антоніо в синьому комбінезоні, поряд — у такому самому комбінезоні — Святополк Рьонгвальд (Блідий). Антоніо — законсервований агент Назарової — вночі прибув до Маростіки з Мілана. Вони дочекалися, коли господиня дому, літня повна сеньйора в старомодному облізлому хутрі, вийшла на ґанок і, не закриваючи за собою дверей на ключ, покрокувала обережно, боячись послизнутися, до маленького двомісного «Фіата». Озирнувшись на вікна будинку, наче звідти хтось спостерігав за нею, сеньйора сіла в автомобіль і рушила з двору в напрямку Маростіки.

Перечекавши хвилин десять, Антоніо та Рьонгвальд наблизились до вхідних дверей. Антоніо подзвонив і став так, щоб його було видно зсередини в «очко». Ніхто не озивався, й Антоніо задзвонив знову. Рьонгвальд стояв, притиснувшись до стіни, щоб його не можна було побачити. В кишені тримав балончик зі спреем — нейропаралітичним газом. Кобуру пістолета під лівою пахвою розстібнув, готовий пустити його в дію.

Нарешті вони почули жіночий голос:

— Хто там?

— Сеньйора Грінфілд замовила чистку килимів, — відповів Антоніо.

Після хвилини вагання жінка зсередини зважилася відкрити двері. Рьонгвальд схопив її за шию й блискавично заліпив їй рота клейкою стрічкою — вона не встигла зойкнути, тільки сіпалась, намагаючись вирватися з його рук. Була в халаті, накинутому на голе тіло, й на її шиї Рьонгвальд помітив синяки від засосів. Розпатлане темне волосся з сивизною при корінні та вирячені від жаху очі робили її старою і негарною. Передавши цю стару бабу в руки Антоніо, Рьонгвальд увірвався до спальні, де на зім’ятій постелі лежав голий Джордж. Почувши гамір у передпокої, він підвівся трохи з усмішкою на обличчі, призначеною, мабуть, для цієї старої курви: одного погляду на ліжко було досить, щоб зрозуміти, чим займалася вночі ця парочка.

— Здоров, Джордже, — сказав Рьонгвальд, випустивши струмінь газу в обличчя Безпалого. — Батьківщина чекає на тебе. Ти затрахав цю стару бабу… як тобі не соромно? — повчально мовив спецагент. — Тобі що — в Україні дівчат мало?

Джордж не почув цієї високоморальної проповіді, бо втратив свідомість. Хоч як дивно, але Джованна Россі, яку зв’язав Антоніо, відчула полегшення. Джордж був нестримний у своєму любовному шалі й дійсно затрахав її до знемоги: інколи їй здавалося, що він виверне їй матку. Не слухаючи її благань про відпочинок, він по кілька разів за ніч входив у неї, і їй було соромно перед подругою, Лорою Грінфілд, самотньою вдовою, яка, звичайно, чула в сусідній кімнаті, як рипить це чортове ліжко, як кричить у нестямі Джованна, не можучи себе стримати, і як реве, немов молодий бичок, Джордж. Джованна зрозуміла, що їх застукали підлеглі чоловіка з контррозвідки, і вже вигадувала, що скаже на своє виправдання, бо почала вже марити своїм затишним домом у Вілла Бонеллі — і, о диво, — відчула, що скучила за своїм генералом та його дурними жартами. Скоріше б повернутися до Риму.

Загорнувши Джорджа у килим, Антоніо й Рьонгвальд впакували його до мінівена й, залишивши Джованну прив’язаною до стільця в кухні, обірвавши лінію зв’язку з пультом охорони будинку й забравши із собою три комунікаційні гаджета, знайдені в оселі сеньйори Грінфілд, вирушили на великій швидкості в напрямку австрійського кордону, де чекав на них автомобіль резидента військової розвідки України-Руси в Австрії.

Рьонгвальд ще не знав, що сталося з Мар’яною Скандоне: повернувшись вночі додому з першого їхнього побачення, Мар’яна була схоплена невідомими на подвір’ї: роззяви з італійської поліції, що ночували вдома, нічого не помітили. Накинувши чорний каптур на голову дівчині, нападники завезли її до порожньої, давно кинутої бензоколонки «AGIPP» і почали розпитувати про Джорджа. Мар’яна сказала, що нічого не знає про брата, якого чекали на початку січня, але він чомусь не приїхав. Бандити — їх було троє, всі в масках, — не повірили їй і піддали тортурам, тикаючи розпеченим стрижнем у дівочі груди, від чого вона несамовито кричала. З акценту нападників вона зрозуміла, що двоє з них із України; жодного сумніву в неї не було, що вони хочуть вбити Джорджа, і вона молила Бога, щоб Рьонгвальд встиг врятувати брата. Особливо жорстоким виявився один із нападників — приземкуватий чолов’яга, якого звали Вінсентом. Інший — Полковник — вів допит і не торкався дівчини. Часом між диким болем і запамороченням Мар’яні здавалося, що ось-ось прийде на допомогу Рьонгвальд, знищить бандитів і знову поведе її до театру «Олімпіко». Але Рьонгвальд не приходив, а вона все частіше втрачала свідомість, намагаючись викреслити з пам’яті саме слово «Маростіка», і останнє, що почула в своєму житті, це слова Полковника:

— Крюгер наказав кінчати.

І тоді Вінсент накинув на її тонку шию зашморг і щосили затягнув його.

49

Як і домовлялись, рівно о 10:00 AM у кабінет до Гайдука прийшов Шморгун. Він уже мало був схожий на того Шморгуна, якого вперше на засіданні ЦКР побачив у 2079 році Гайдук: руда борода посіріла й зменшилася — була акуратно підстрижена; кудись поділася худоребрість — він розповнів і вже не крутився дзиґою, як колись, а рухався, розмовляв і міркував поважно — і важко було сказати, чи то фізична вага вплинула на його поведінку, чи зміна поведінки з хлоп’ячої на дорослу спричинилася до погладшання. Проте, на щастя, залишилась незмінною творча захопленість Шморгуна, його здатність висувати нові ідеї і втілювати їх.

Шморгун залишався головою Ради менеджерів, тобто фактично виконував обов’язки прем’єр-міністра України-Руси, а також як мер Великого Києва відповідав за діяльність багатомільйонної метрополії, поділеної Дніпром на Київ-East та Київ-West. Але головною його пристрастю залишалась енергетика — удосконалення різних видів пального, від «валер’янових крапель», на яких він сколотив свій багатомільярдний статок і став одним із найбагатших бізнесменів Європи — до найсучасніших зразків твердого синтетичного палива. Йому вдалося виграти змагання за ринки у Малахова завдяки тому, що Шморгунове пальне було менш небезпечне і більш дешеве, аніж МЕС (мобільні енергетичні станції) Малахова, які працювали на плутонії й могли стати здобиччю ядерних терористів. Тому Малахову довелося обмежитись виробництвом озброєнь, що приносило компанії «Чорнобиль-30» прибутки, менші за прибутки Енергетичного концерну «Валер’янові краплі» (ЕКВК).

Шморгун приніс заяву Гайдуку про звільнення з посади голови Ради менеджерів і мера Великого Києва у зв’язку з бажанням зосередитись на науково-винахідницькій роботі в своєму Концерні.

«Ще один», — подумав Гайдук, майже не дивуючись. Тільки спитав сухо:

— Причини?

— Ми налагодили механізм. Тепер він працює. Є люди, які здатні його підтримувати. Рада менеджерів упорається без мене. А в мера Києва є надійні заступники. Я пропоную узаконити поділ Києва на дві великі частини. Києвом-East може керувати генерал Раджив Лал. Ми вже приготували йому офіс у новому будинку на проспекті Індіри Голембієвської в Дарниці. Київ-West нехай очолить Нерубай. Хлопець він розумний і енергійний. А мені треба довести до пуття одну задумку, — він хитро подивився на Гайдука, ставши на якусь мить схожим на колишнього Шморгуна. — Вам може здатися божевільною ця ідея… але зараз перевіряємо. Передача енергії на відстані за допомогою цифрової інформації. Надихнуло мене відкриття професора Вебера щодо цифрової передачі вірусів.

— А як же Київ-2? — нагадав Гайдук. — Це ваша ідея. Невже кинете?

Одразу після військового перевороту Шморгун висунув ідею побудови поряд із Києвом, нижче по течії Дніпра, нової столиці України-Руси — екологічно збалансованого невеликого міста парків, озер і проток із розміщеними в ньому урядовими установами, музеями, храмами, університетами, майстернями художників і гуманітарними науковими центрами.

Гайдук підтримав цю ідею, справедливо вважаючи, що старий Київ у спотвореному війнами і олігархічними новобудовами вигляді, майже позбавлений зелені, із застарілою інфраструктурою і транспортними колапсами не може бути ефективною столицею великої європейської держави. Звичайно, рішучі заходи, вжиті військовим режимом, трохи покращили ситуацію в Києві: перш за все, була побудована сучасна восьмирядна кільцева траса навколо міста; крізь заплутане, як сама історія Києва, плетиво вулиць, власне, над вулицями були зведені чотири хайвеї — широкі бетонні чотирирядні жолоби — два із Заходу на Схід і два з Півдня на Північ — на висоті триповерхових будинків, зі спіральними з’їздами вниз й багатоповерховими паркінгами на місці розвалюх XIX століття й «хрущоб», що збереглися з XX-го; хайвеї West-East оминали історичну зону Києва і пересікали Дніпро завдяки новим мостам; рух Хрещатиком військові заборонили, а мерія була перенесена з бездарної споруди на центральній вулиці у старовинний палац на Липках на вулиці Пилипа Орлика. Було побудовано десятки тунелів, відкрито понад сорок нових станцій метро, київські гори з’єднано віадуками — і вся ця очисна, руйнівна, перебудовна і споруджувальна робота проводилась під безпосереднім керівництвом Шморгуна.

І все ж, незважаючи на значні успіхи в розв’язанні проблем Великого Києва, потреба в побудові Києва-2 залишалася. Оголосили міжнародний архітектурний конкурс на проект нового міста і на назву нової столиці. Конкурс виграв молодий геній із Венесуели Кузьма Крейда, який запропонував під горою Борщихою побудувати штучний бетонний півострів на Дніпрі. Намити пісок і покласти згори животворний чорнозем, засадити його садами й розмістити над ним величезну сталево-титанову сітку на бетонних опорах, у клітинах якої мали бути підвішені над садами й штучними озерцями химерні споруди урядових установ, з’єднані одна з одною прозорими транспортними тунелями. З назвою міста склалося гірше — крім «Київ-2», «Либідь», «Київ-South», «Сонцедар» та «Яропіль» жодної по-справжньому адекватної цьому видатному проектові назви не знайшли, і тому конкурс на назву було продовжено.

Народ нове місто назвав «Гайдук-парк». Тоді, під час узгодження архітектурної концепції нової столиці, Гайдук зустрівся з Кузьмою Крейдою: зосереджений, з високим чолом юнак носив у собі якісь розмиті фамільні риси генерального прокуратора кріпацько-козацької України, свого батька Івана Оврамовича Крейди, але відрізнявся від нього мрійливою мовчазністю, виразною чистотою помислів, лагідним короткозорим поглядом світлих, а не чорних, як у батька, очей, а головне — геніальною силою уяви, що малювала міста майбутнього — небачені, наче мушлі в небі, споруди, об’єднані в химерні структури, непідвладні нормальній людській фантазії. Працював у Токіо, в майстерні світової слави архітектора Казуйо Тамури. Ціну запросив за проект цілком помірну, кажучи, що відчуває свій обов’язок перед колишньою Батьківщиною. Про батька мовив дуже стримано, сказавши лише, що той загинув під час війни 2079 року, і нічого про нього невідомо; поїхати до Полтави чемно відмовився. Проект його називався «Небесний Єрусалим». На запитання — чому така назва? — пояснив, що Київ для нього завжди асоціювався з Єрусалимом. Крім того, сказав молодий Крейда, «Небесний Єрусалим» — це образ святого міста, раю, втілення досконалого суспільства, місце, де людина зустрічається з Богом. Столиця України має бути не символом диктаторської держави (бо кожна держава поневолює), а столицею богонатхненного народу. Звідси ідея міста, що висить у небі, наче зоря.

— Невже вас не цікавить «Небесний Єрусалим»? — повторив своє запитання Гайдук. І після паузи додав тихо: — Ви мені дуже потрібні. Зараз не час тікати.

Шморгун уважно подивився на Гайдука, подумавши, як змінився за останній рік Координатор.

— Щось сталося, Ігорю Петровичу?

— Готується державний переворот.

— Це підозри? Чи реальні факти?

— Поки що підозри. Але дуже обґрунтовані.

— Я з вами, — просто сказав Шморгун. — А «Небесний Єрусалим» ми добудуємо. Всі надприбутки нашої корпорації будуть вкладені в нове місто. Але… хочете моєї поради?

— Кажіть.

— Вам треба перебороти своє горе. Люди почали відчувати утому і зневіру. Це погано. Одразу знайдуться бажаючі обійняти місце слабкого лідера. Ви як канатоходець над прірвою. Не можна зупинятися на півдорозі й піддаватися сумнівам. Ви популярні в народі. Вас підтримують люди, це реально. Звичайно, є вороги, які хочуть зруйнувати державу. Але у вас є величезна влада. Її треба розумно вжити. Як робили ви в 79-му, 80-му…

— Влада? — гірко всміхнувся Гайдук. — Тут ви помиляєтесь. Всі кажуть — диктатор, тиран… А я підрахував, що реально маю владу над п’ятдесятьма особами, не більше. Ну, може, над сотнею людей. Я можу їх змістити з посади, призначити нових. І все. А далі… від кожного залежить, як він мій наказ виконує. Є такий закон зіпсованого телефону. Будь-яка влада спотикається на цьому законі. І все питання полягає в тому, чи цей телефон працює погано з технічних причин, чи хтось свідомо спотворює сигнали. Я не в силах перевірити, як виконуються мої накази. Знаєте, що я вислуховую під час поїздок на місця? У нормальній державі більшість проблем вирішується на рівні повітів і земель, а не в столиці. А в нас… Коли це скінчиться? Віскі вип’єте? — несподівано перервав свій монолог Гайдук.

— Не відмовлюсь.

Гайдук відкрив праві дверцята масивного дубового столу, за яким сидів, і дістав з нижньої полиці пляшку «Jack Daniel's».

— За що п’ємо?

— За «Небесний Єрусалим», — цокнувся з ним Шморгун, уперше за останні роки відчувши тривогу за майбутнє.

Заяву про відставку він забрав.

50

Джорджа Безпалого розмістили в таємному спецізоляторі контррозвідки на Дегтярівській. Слідство вели полковник Домбровський та майор Блідий. Джордж не впізнав його, бо не запам’ятав обличчя нападника, який пустив йому в обличчя струмінь нейропаралітичного газу в Маростіці, а на кордоні Австрії вводив йому антидот. В’язня не били, не підключали до апаратури контролю за думками, не вводили ніяких речовин з так званого ряду «сироваток правди». Але допит вівся по дванадцять годин поспіль, жорстко, зі знанням багатьох деталей перебування Безпалого в Італії. Він не знав, що друга оперативна група агентів Назарової, яка мала свого «крота» в управлінні Франко Россі, схопила одного з трьох убивць Мар’яни Скандоне — рідної сестри Джорджа Безпалого, — і свідчення цього сицилійського мафіозі записали на диск; пройшовшись по його волосатих грудях паяльною лампою (запах був, наче обсмалювали кабана перед Різдвом), агенти багато чого дізналися і про обставини смерті Мар’яни, і про Фонд Крюгера, його власника, який угніздився недалеко від Палермо, та його людей.

Безпалий зрозумів, що ці похмурі «особісти», особливо білявий, із крижаним поглядом блакитних порожніх очей, не будуть панькатися з ним, як італійські контррозвідники, і виклав слідчим усе, що знав, детально, нічого не приховуючи. Згадав і полковника Стригуна, і Леді.

Протоколи допитів лягли на стіл Гайдука, і він вирішив зустрітися з Джорджем. Приїхав на вулицю Дегтярівську, нікого не попереджаючи, в джипі «Джура» без жодного супроводу. На подвір’я в’язниці вибіг розгублений полковник Домбровський, почав рапортувати, але Гайдук, не слухаючи його, пройшов усередину, в приміщення, в якому через спеціальне скло-дзеркало можна було спостерігати за допитом. Пізнав ту саму темно-сіру кімнату, в якій допитував колись Таса-Фелікса-Троцького і Зореславу. «Треба вміти захищати свою владу, — згадав слова Вчителя. — Той, хто не захищає своєї влади, — не гідний її. Смерть і страх смерті — ось найкращі охоронці влади».

Святополк Блідий-Рьонгвальд у чорному мундирі майора контррозвідки — дві срібні «шпали» в петлицях — продовжував допит Безпалого.

— Моєю метою, — неголосно, як на сповіді, мовив Джордж, — було вбивство генерала Гайдука. Я був готовий до цього.

— Яка причина вашої ненависті до Гайдука?

На столі, поверхню якого колись дряпала своїми пазурами Зореслава, стояв відеомагнітофон, що фіксував допит. На маленькому екранчику монітора можна було побачити зіщулену постать Безпалого.

— Особиста помста. Генерал Гайдук — вбивця мого батька… Те, що я пережив у той день у Спрінгфілді… коли побачив на балконі вбитого батька… вовік не забуду і не прошу.

Гайдук увійшов до кімнати, де вівся допит. Блідий-Рьонгвальд скочив з місця, хотів доповісти, але Гайдук, не подаючи йому руки, сказав:

— Вільні. Можете йти.

Сів навпроти в’язня й спитав:

— Ти пам’ятаєш мене, Джордже? Я — генерал Гайдук.

Джордж напружено мовчав. Сидів у м’яких гумових кайданах-рукавичках і не міг ударити генерала, навіть якби хотів. Але, як і тоді, під Вінницею, відчув дивний параліч волі, наче цей тиран, постарілий із того часу, як побачив його у Вінниці Безпалий, мав над ним гіпнотичну владу. Джордж НЕ МІГ підняти руку на Гайдука. І не хотів.

— Оскільки ти, Джордже, звинувачуєш мене у вбивстві твого батька, дай, будь ласка, мені шанс на справедливість. Вислухай мене.

Джордж, похиливши кучеряву голову на груди, вперто мовчав.

— Твій батько, Віктор Безпалий, був моїм найкращим другом, — сказав Гайдук. — Я вірив йому, як самому собі. І хотів залишити його керівником Бюро у Вашингтоні… Усім, що в мене залишилося найдорожчого в цьому житті — здоров’ям мого сина — я клянусь, що не вбивав твого батька. І не знав тоді, що він працює на Державну варту проти мене. Ти можеш не вірити мені, але це так.

Джордж не зронив ні слова, хоч і слухав уважно. Гайдук витягнув невеличку флешку, вставив її в щілину комп’ютера і увімкнув екран.

— Я приніс тобі деякі документи по справі батька і не піду звідси, доки ти не прочитаєш їх.

Джордж підняв голову й подивився на екран. Спочатку неохоче, але потім з якоюсь болючою пожадливістю почав пізнавати страшну правду про свого батька — його доноси на Гайдука, звіти Державної варти, представлення Гайдука на призначення підполковника ВІРУ Безпалого В.І. на його місце і присвоєння йому позачергового звання полковника військової розвідки. З особливою увагою Джордж прочитав зізнання Ніколь Коен і почув її голос, записаний Бейліним; документ від 5 червня 2077 року щодо розслідування ситуації навколо українсько-американського Бюро з науково-технологічних обмінів перечитав двічі.

І останній документ — вирок смерті зраднику В. Безпалому, винесений невідомою йому організацією УРА — Українська революційна армія — і виконаний групою фанатиків у Вашингтоні. Прізвища Олі Гудими під цим вироком не стояло.

Через годину Безпалий підняв очі на Гайдука.

— І що мені накажете? Зненавидіти батька? Аплодувати його вбивцям? Полюбити вас?

— Нічого не треба, — знизав плечима Гайдук. — Ти повинен любити батька. Він був добрим батьком і дуже любив тебе. Повір мені. Але ти доросла людина і повинен розуміти, що життя дуже складне. І часто найближчі нам люди не є тими, ким ми їх уявляємо. Але від того вони не перестають бути найближчими.

«Все одно його треба було б убити», — безсило думав Джордж, дивлячись на Гайдука.

— Відпустіть мене до матері й Мар’яни, — сказав Безпалий, думаючи про Джованну. — Я не можу тут, у цьому бруді…

По змореному обличчю Гайдука майнула темна тінь.

— У мене дуже погана новина для тебе, — вперше Гайдук зустрівся своїм похмурим поглядом із Безпалим. — Твою сестру Мар’яну вбили люди Крюгера.

— Ви брешете! — люто вигукнув Джордж. — Спочатку ви вбили батька, а тепер хочете вбити сестру! Ненавиджу вас! Будьте ви прокляті! Не вірю жодному вашому слову…

— Не віриш? — спитав Гайдук пересохлими губами, бо почалися перебої в серці. Будь проклята така боротьба за владу.

На екрані з’явилося зображення Мар’яни з моргу в Віченці. Синє спухле обличчя й неприродно руде волосся. На ніжній шиї — чорна странгуляційна смуга.

— Це вона! — заридав Безпалий. — Мар’яночко! Хто це зробив?

Він плакав як дитина, витираючи очі гумовими рукавицями-наручниками, схлипуючи, а потім знову заходячись нестримним плачем.

Гайдук поклав руку йому на голову. Джордж поволі заспокоївся.

— Подивись на цю людину. Ти його знаєш?

Джордж підвів голову. Очі були червоні, повні сліз.

На нього дивився кремезний чоловік, який першим зустрів Безпалого у Римському клубі.

— Це Вінсент.

— Він убив Мар’яну. Колись він був моїм заступником. Зрадив усе й усіх. Батьківщину, сім’ю, друзів, честь офіцера. Його прізвище Іванишин. Мирон Пилипович. Треба рятувати твою матір.

Джордж, все ще схлипуючи, подивився на Гайдука:

— Ви можете допомогти? Благаю.

— Твоя мати перебуває під охороною італійської поліції. Але ми знаємо, як працює італійська поліція… В тебе є вибір.

— У мене немає вибору. Я вб’ю Вінсента.

— Вибір завжди є, — повторив Гайдук слова Вчителя. — І ти повинен його зробити. Або ти залишаєшся державним зрадником, змовником, що хоче знищити існуючий у країні лад і вбити керівника держави — і будеш за це справедливо покараний, але справи твоєї сімї нас не обходять… або ти стаєш моїм союзником. Ми рятуємо твою матір і даємо тобі шанс помститися за все, що заподіяли тобі й твоїй сімї люди з Римського клубу.

— Де похована Мар’яна?

— У Віченці, біля могили її вітчима Домініко Скалдоне. У похороні брала участь твоя мати. Під посиленою охороною карабінерів.

— Мати знає, де я?

Гайдук підвівся й, накульгуючи на ліву ногу, знесилено посунув до виходу. Потім озирнувся.

— Мати не знає, що трапилось із тобою. Вона переживає за тебе. Боїться. Вибір за тобою.

Безпалий нерухомо сидів за столом, поклавши голову на скуті кайданами руки.

51

Отримавши зашифрований сигнал тривоги з борту авіаносця Конфедерації «Президент Ендрю Ван Лі», що стояв у Перській затоці, шейх Омар аль-Бакр вночі переправився разом зі своїм штабом і шістьма дружинами через затоку Акаба на ізраїльський берег, у кинуте мешканцями курортне місто Ейлат і зупинився у порожньому п’ятизірковому готелі «Принцес» неподалік від Таби. Уламки товстого скла від вибитих вікон готелю накрили брезентом похідних наметів, і тепер цілком безпечно можна було молитися і ходити по коридору-галереї третього поверху, що виходила на море з видом на йорданський берег. Готель був вигадливо вкомпонований архітектором у прибережну скелю, і тому для більшої безпеки супутники Омара, а серед них і богослов Рауль, розташувалися в приміщеннях, які прилягали до скелі. Сам Омар із двома помічниками розсілися у знайдених неушкодженими кріслах, оббитих темно-червоним оксамитом, лише де-не-де просічених кулями й дрібними уламками ракет. Перед Омаром установили на тринозі апарат відеоспостереження, й шейх, дивлячись на годинник, очікував ранкової години 7:00 AM. Сонце підводилось над Перською затокою і пустелею, що пролягла по території каліфату Ірак — аж до йорданського берега на Червоному морі. У такі хвилини Омар зазвичай молився, впавши на коліна й розпластуючись на землі у пориві самозабуття. Він любив Аллаха і вірив йому, і Аллах був для нього сонячним світлом, що народжується десь у горах Афганістану. Омару здалося, що, посилаючи зі Сходу перші, ще не пекучі промені, Аллах розмовляє з ним, подає шейху таємні знаки своєї прихильності, а видовжуючи тіні предметів на землі, вказує на небезпеки, бо маленькі непримітні люди, буває, раптом починають відкидати довгі тіні своєї підступності та лихих намірів. Прозріння, наче тремтливі міражі в пустелі, приходили до Омара саме в ці хвилини спілкування з Аллахом, коли шейхом приймалися остаточні рішення, затверджувалися таємні маршрути і виносились смертні вироки.

Але сьогодні, сидячи в кріслі у коридорі готелю «Принцес» і дивлячись на зелено-прозорі води Червоного моря, під якими ховалися коралові острови, Омар думав не про Аллаха, а про зустріч із Сатаною: і справді, рівно о 7:00 AM на вишуканий літній палац колишнього короля Йорданії, в якому Омар та його люди переховувались кілька днів, упали американські крилаті ракети, від вибухів яких здригнувся протилежний берег, спінилася вода, в якій ще вчора шейх плавав, і темна хмара диму перекрила сонячні промені Аллаха. Нехай впаде прокляття на голови невірних янкі. Прилетіло не менш як півдюжини ракет. Омар припав до м’якого окуляра візора і побачив, з якою ювелірною точністю влучили ракети, знищивши надземну будівлю і виривши глибоку яму на місці підземних бункерів, в яких, як переконував Омара місцевий шейх Хассан, можна було пережити навіть ядерний вибух. Але Аллах підказав Омару інше рішення. Після нищівного удару американців по порожньому місцю Омар спрямував свій погляд праворуч, на південний схід, у бік берегів своєї Батьківщини — Саудівської Аравії, туди, де лежали Джедда й Медина. Смуток світлих дитячих спогадів ворухнувся в його серці, й він вирішив перенести штаб «Глобального джихаду» на береги Каспійського моря.

52

Дивна подія, яка спочатку не привернула належної уваги, сталася в провінції Міссіонес, закинутій у північно-східний куток Аргентини, на стик кордонів трьох країн — Аргентини, Бразилії та Парагваю. Молодий український біолог — Валентин Троянко, з числа беззавітно відданих науці ентузіастів, співробітник Зоологічного музею Академії наук у Києві імені М. М. Щербака^[12], палаючи бажанням збагатити фонди музею, домовився про обмін експонатами з колегами з біологічного факультету університету Пасадас і наважився у розпал тропічного літа, в січні 2084 року, на довгу і недешеву, за власний рахунок подорож до Аргентини, де чекав його такий самий молодий фанат Хорхе Очоа, з яким регулярно перемовлялися по скайпу.

Побачивши зелені гори Міссіонес, червону, насичену залізом землю, яка під час злив перетворювалась на червоне багновисько, в якому потопали автомобілі, почувши крики не відомих йому птахів й побувавши у непролазних хащах сельви, Троянко очманів від щастя, уявивши себе Дарвіном і Бремом. Разом з Очоа вони роз’їжджали по провінції на старенькій бензиновій «Тойоті-Джангл» аргентинської збірки, набиваючи її іржавий кузов усе новими і новими експонатами. Очоа мав при собі офіційний дозвіл уряду провінції на вивезення до України-Руси окремих екземплярів птахів і тварин взамін на експонати, що прибули з Києва. Проте ні поліція, ні лісова охорона їх не зупиняли, бо знали добре цю замурзану червонястою грязюкою автівку та її господаря. Очоа безперервно смоктав через металеву трубочку з невеличкої гарбузини гірку рідину — чай-мате, який не сподобався Троянку (це було єдине їхнє розходження в смаках).

Одного дня вони виїхали з міста Пасадас і вздовж ріки Парани, за якою лежав Парагвай, поїхали подивитися на руїни єзуїтського монастиря Сан-Ігнасіо: їм відкрилися древні кам’яні стіни, що оточували поле, завбільшки з два футбольних, вкрите густою зеленою травою; побачили залишки церкви з червоного каміння, і Троянку здалося, що він на машині часу перелетів у древній світ іспанських рицарів, монахів та індіанських язичників гуарані, котрі навчалися тут грамоті, вірі в Христа і ремеслам, залишивши по собі зелену траву, руїни, тишу і пустку. Не дуже переймаючись історичною долею людей, що жили тут у XVI столітті, Троянко запропонував Хорхе вийти за стіни монастиря й пошукати ящірок, яких тут, серед каміння, ліан, кактусів, орхідей і бамбука повинно бути дуже багато. Вийшли через масивні, майже давньоримської архітектури брами — і завмерли. Земля перед ними, яка мала повнитись життям, була мертва. Немовби пожежа по ній пройшла: смуга землі, що простяглася до берега Парани, була наче випалена напалмом — нічого живого на ній не залишилось, тільки стирчали чорні стовбури дерев та де-не-де виднілися білі скелети тварин.

— Це що? — вигукнув вражено Троянко. — Залишки війни?

— Ні, — не дуже охоче відповів зазвичай балакучий Очоа. — Війни тут не було. Це… сарана.

— Мій Боже! Коли?

— Місяць тому. Я тут був торік… і шокований… повірити не можу.

— Що мене дивує, — поглянув своїм зірким дослідницьким оком Троянко на сліди нападу сарани, — так це чіткі геометричні контури цієї смуги. Це щось неприродне.

Очоа придивився уважно і погодився з другом: поле, виїдене, вигризене і знищене сараною, мало вигляд видовженого прямокутника, який наче лінійкою прокладений був від кордону Парагваю до Сан-Ігнасіо посеред розкішної рослинності.

— Невже це сарана? — засумнівався Троянко.

— Сарана, сарана, — запевнив його Очоа. — Я читав офіційний звіт, було повідомлення аграрного департаменту провінції. Це тривало два дні — зграї сарани неочікувано атакували поле, викликавши паніку у тубільців. Уряд не встиг відреагувати, відправити отрутохімікати, організувати боротьбу — як усе припинилося… Дивна історія, — зітхнув Хорхе Очоа.

— А що діялось із сараною в Парагваї? Ви зв’язувалися з ними?

— Ніякого зв’язку з Парагваєм немає, — відповів Очоа. — Це раніше ми їздили туди купувати електроніку. Найдешевшу в світі. Рік тому в Парагваї стався державний переворот і до влади прийшов генерал Аугусто Мюллер, ісламіст. Тепер він уже не Мюллер, а верховний правитель халіфату Латинська Америка Ахмед Перший. Там кояться страшні речі. Біженці розповідають.

«Яке божевілля, — подумав Троянко. — Прийшов час тиранів. Усюди. Наскільки чистіші рослини і тварини. Тут немає часу крокодилів чи метеликів».

Більше про політику мови не вели.

Перетнувши навскіс мертве поле, наче посипане попелом, біологи наблизились до неушкодженого гаю грейпфрутових дерев, рожеві плоди яких світилися тріумфуючими барвами тропічного життя, наче і не лежала поряд зона смерті.

Троянко на межі трави і мертвої зони побачив якесь створіння, схоже на чорного, з бронзовим блиском коника-стрибунця. Озирнувся і, переконавшись, що його друг Очоа полює на якогось перламутрово-фіолетового метелика, швидко нахилився і підняв із землі нерухому сарану — істоту розміром із три сантиметри, зі складеними жорсткими крильми й тупою головою, на якій мертво виблискували великі очі. Похапцем витягнув із сумки металеву коробочку-боксик з-під дитячих цукерок-льодяників фірми «Поршен» і поклав туди новий унікальний майбутній експонат Музею зоології — Schistocerca Americana. Але розумів, що коїть науковий і громадянський злочин, оскільки міжнародною Конвенцією з нерозповсюдження небезпечних біологічних агентів категорично заборонялося неофіційне, неконтрольоване переміщення таких об’єктів із країни в країну. Швидко сховав коробочку до сумки, нічого не сказавши Очоа. Закінчивши полювання і впіймавши великого — розміром із порося — варана, друзі поїхали на північ, у напрямку водоспадів Ігуасу.

53

Монотонно і самотньо минають мої дні без мами, під наглядом Віри Іванівни — доброї жінки, яка, мабуть, любить, але абсолютно мене не розуміє: головне для неї, щоб я був нагодований різними кашками-манашками, гарбузовими супчиками-пюре, банановими та шоколадними йогуртами, курячими котлетками, овочево-фруктовими салатами та іншою дієтичною гидотою, хоча насправді я обожнюю наперчені чіпси, смажену з цибулею картоплю, свинячі сардельки, кока-колу і морозиво у кількостях, від яких починається ангіна. І ще Віра Іванівна страждає на культ чисто випрасуваного одягу — усіх тих штанців, сорочечок та курточок, незміряні стоси яких лежать акуратно складені в шафах, тоді як я люблю зручні драні джинси та стару злинялу T-shirt із написом «І Love Arizona» і вдрукованою програмою прикольних мультиків про пригоди молодого кактуса «Ргісіе». Коли вдягаю цю маєчку і запускаю мультики, я маю вигляд святкової ялинки у вогнях, а Віра Іванівна жахається мого вигляду. До мене щодня приходить лейтенант Вася з виховного управління армії й займається зі мною мовами (українська, англійська, іспанська) та примітивною арифметикою. Я клею дурня, роблю вигляд, що тупий і не розумію всіх цих 2+2=4 і what does she…? Чи did you…? I українських, довгих, як крокодил, слів «робитимемо», «слухатимеш». Насправді ж моїм головним учителем є комп’ютер, наладований, як коробка цукерок, сотнями ігор, які скачую з різних американських, європейських, українських і навіть китайських мереж. Серед них такі мої улюблені, як «Космічний ковбой», «Сталкери на Марсі», «Битва космічних тронів», «Глобальний спецназ-7», «Супермен Уні Ухате», «П’ята світова війна», «Секретна місія», «Візантійський вузол», «Міжзоряні тачки», «Український фактор» і багато інших, з яких я багато чому навчився — і мові, й історії, і тій брудній справі, яка зветься боротьбою за владу: адже в усіх цих іграх для того, щоб виграти, треба неодмінно діяти швидко, рішуче, жорстоко, не жаліючи ворогів і тих, хто стоїть на твоєму шляху. Граючи за правилами, я швидко навчився перемагати, тільки часто запитую себе — навіщо це? В ім’я чого точаться ці криваві битви? Чого не вистачає воюючим сторонам? Хто залишається лежати в руїнах міст, що їх знищують переможці? Віра Іванівна, не знаючи нічого про мої захоплення, що я сповна віддаюся геймінгу, вмикає «Ваbу-TV», де добрі солодкі звірятка зустрічаються з добрими квіточками, допомагають одне одному і коять лише добрі вчинки, не розуміючи, що я вже спізнав розмах космічних битв, жорстокі таємниці візантійської історії, напади розбишак-варягів на Русь, криваві походи хрестоносців, захоплюючі пригоди галактичних завойовників і нескінченні війни козаків із татарами, ляхами і москалями. Я ніколи нікому про це не казав — про свої таємні знання історії, математики (бо для того, щоб виграти, треба вміти швидко рахувати резерви і співвідношення озброєнь воюючих сторін), мови (бо більша частина ігор була англійською), а головне — розуміння, як подолати людську підступність і жорстокість, щоб перемогти у грі, яка зветься життям.

Я не схильний ділитися своїми знаннями ні з Вірою Іванівною, ні з рожевощоким добрим Васею, ні, тим більше, з батьком. І взагалі, я дуже небагатослівний із дорослими, і не раз чув розмови Віри Іванівни і Васі з батьком, коли той із занепокоєнням питав — чи це нормально, що я такий мовчазний, а вони казали, що нічого страшного, язик, мовляв, «розв’яжеться» у віці п’ять-шість років. У хлопців таке буває.

Якби була жива матуся, я поділився б із нею своїми сумнівами, годинами розмовляв би і розпитував її — чому, наприклад, у мене немає дідів і бабусь, а в інших дітей є? А з татом я не можу так розмовляти, бо не виходить. Щось мене зупиняє.

Аж ось одного дня наприкінці лютого тато сказав, що їдемо кататися на лижах на весь день! Я ошалів від радості, бо всі ці прогулянки з Вірою Іванівною та охороною в Марийському парку мені остогидли: діти бояться до мене підходити, а коли підходять — охоронці перевіряють, що вони дають мені, які іграшки, дивляться, щоб не дай Боже я не взяв з їхніх рук яблуко чи банан, чи, бува, не випив їхній апельсиновий сік — я згадував при цьому гру «В’язні Алькатрасу», під час якої міцні хлопці в смугастих робах повинні були вирватись на волю, перемігши жорстоких охоронців.

Вранці чудового зимового дня на татовому джипі ми поїхали до Чабанів. Зупинилися в незнайомому мені одноповерховому засипаному снігом будинку, всередині якого було затишно, в каміні палав вогонь; над каміном висіло фото мами — молодої і щасливої. Я повалявся трохи на хутрі білого ведмедя, помацав його гострі ікла — батько сказав, що справжні, — й перевірив великі блакитні очі звіра — виявилися скляні, наче гудзики. Потім одягнув лижний термокостюм і тато дав мені новенькі черевики з червоними лижами і червоний пластиковий шолом з темними окулярами. Я одразу став схожий на сержанта Дрейка з «Глобального спецназу» — тільки лазерного автомата не вистачало. Тато також перевдягнувся, й ми вийшли з напівтемного дому на вулицю: зимове ясне сонце засліпило нас, снігові замети сяяли святково й були неприродно чисті, — такого в Києві я ніколи не бачив. Тато став на лижі, й ми пішли по прокладеній кимось лижні — я спереду, за мною — тато. Він спирався на палки. Як досвідчений космічний воїн, я уважно подивився навкруги: навколо поля, по якому ми просувалися, слухаючи, як рипить сніг під лижами, можна було помітити охоронців у білих маскхалатах. Ми дійшли до краю яру, з якого вниз також була прокладена лижня, наче запрошуючи нас — спускайтеся, хлопці, не бійтеся. Сонце висіло в прозорому повітрі, наче над Марсом, тато озирнувся і щось сказав — я побачив тільки хмаринку пари, що вихопилась із його рота, й він помчав донизу, і я із завмираючим серцем, боячись швидкості, подався за ним. Тато чекав мене внизу, і я, не долітаючи до нього, гепнувся, перевернувшись кілька разів, і пірнув у сніговий замет — а батько, злякавшись, кинувся до мене, вихопив із замету, підняв забороло в шоломі й розцілував, питаючи — чи, бува, не пошкодив руки-ноги? Все було ціле, лижі не поламані, й ми почали з ним сміятися нестримно, мов дурні, мов побачили найсмішніший мультик у світі.

Разів із десять ми з’їжджали з ним з тієї гірки, доки я навчився не падати й пружинити на колінах — але в цей час він почав падати, і довелось мені навчати його балансувати тілом; я не розумів тоді, що він утомився і його рани розболілися. Повертаючись додому, ми під'їхали до старого саду, і тато, зморений, ледве тримаючись на лижах, підвів мене до якогось дерева, засніженого, як і всі, нічим не примітного, і сказав:

— Це щаслива яблуня. Запам’ятай.

Мені здалося, що після його незрозумілих слів дерево (яка яблуня? з чого це видно? адже яблук на ній не було) засяяло, запалахкотіло на сонці золотим полум’ям, виділяючись з-посеред інших дерев, наче під стовбуром закопаний був чарівний скарб (це вже в стилі Baby-TV).

Ми повернулися у теплий дім, тато розтирав мені щоки, перевдягав у суху одіж, і перш ніж сісти обідати, я подав йому ліки — така в нас із ним була гра: п’ять таблеток різного розміру й кольору — три білі, дві темно-червоні капсули; особливо подобалось мені маленьке біле сердечко. Торік я давав йому три пігулки. Тато взяв до рук мою долоню з білим сердечком, губами, мовби цілуючи долоню, забрав сердечко; потім довго дивився на мою долоню й пальці, прикладаючи до своєї — великої і міцної, немовби порівнюючи — і сказав:

— Дивись, як схожі.

І знову поцілував мої пальці.

Хтось уже приготував і поставив на стіл обід — мій улюблений червоний борщ, що його колись готувала матінка Оля. Гречану кашу з котлетою, квашену капусту та огірки і на десерт — як тато вгадав? — морозиво крем-брюле зі свіжою малиною. Тато не пив свого гидкого віскі; запивали їжу томатним соком.

Після обіду ми грали з татом у шахи — і я знову виграв, бо тато навчив мене стратегії гри — коли важкі тури, наче танкові колони, захоплюють центральні вертикалі, розрізають навпіл поле бою (була така електронна гра «Танкові битви 1939–1945 років»), слони-бронетранспортери наносять кинджальні удари по діагоналі, а підступні коні (гелікоптери зі спецназом) неочікувано штурмують лігво ворожого короля.

Потім з’явився Чміль з якимись документами, а я почав грати на своєму лептопі в «Божевільні перегони-9»: змітаючи зі свого шляху всіх суперників, я гнав на своєму супер-джипі «Козак Мамай» через усю Африку — пустелі, саванни, буші, ліси, через гори і ріки — вперед на південь, туди, де Порт Елізабет, дезакінчується земля і де починаються володіння Антарктиди.

Перед вечерею ми знову вийшли з татом — тільки без лиж. Прогулювалися розчищеними доріжками навколо будинку; ще було світло — небо стало зеленкуватим, з яскраво-червоними смугами на заході: де-не-де вже засвітились вогні на вежах охорони. Мені стало сумно, і я спитав — чи скоро повернеться мама?

Тато зупинився на мить, уважно подивився на мене:

— Вона і зараз із нами. Дивиться на нас, радіє, як Святик виріс. І завжди буде з нами. Вона там, — він показав рукою в небо, в якому вже де-не-де виблискували перші зірки.

Западала темрява, я змерз, і ми повернулися додому. Повечеряли, і тато поклав мене до ліжка, нахилився, щоб поцілувати і перехрестити. Я торкнувся рукою його щоки й відчув, яка вона колька. Мені здалося, що не тільки колька, а й волога.

Я швидко заснув, і тоді мені наснився дивний незрозумілий сон: наче влітку я стою на березі річки, на якому буяють польові квіти — білі, сині, рожеві, а за рікою, над видноколом — з двох боків — ліворуч і праворуч — одночасно піднімаються над водою і полем ДВА СОНЦЯ і повільно, урочисто пливуть по дузі назустріч одне одному, а я сам-самісінький стою на цій родючій, важкій від різнотрав’я землі й дивлюся на дивне сходження двох світил, розуміючи, що Хтось дає мені таємний сигнал, але не тямлячи — ЩО він означає?

Уранці, коли ми з татом поверталися до Києва, я нічого не розповів йому про сон, хоча й знав, що до кінця своїх днів пам’ятатиму його, хоча, можливо, ніколи не збагну його сенсу. Два сонця в небі наді мною.

54

У дикому місці, на межі збезлюдненої комуни Сан-Катальдо, неподалік містечка Теразіні, розташованого на південний захід від Палермо, у 2082–2084 роках виріс замок «Perla del Golfo — Перлина затоки»: поставлений на прибережній скелі на висоті сорока метрів над смарагдово-прозорим морем, оточений пальмами, апельсиновими деревами, захищений електронним парканом та мотками колючки, цей замок, змурований із місцевого сіро-жовтого каміння у мішаному, мавритансько-мальтійському стилі, з самого моменту своєї появи на сицилійській землі нічим не відрізнявся від старовинних споруд, розкиданих по острову, і, здавалось, стояв тут чи не з XII віку. Навіть місцеві жителі моментально звикли до ново-старої споруди. Ніхто не знав і не бачив господаря замку. Кружляв поголос, що це якийсь німець Крюгер, що слуги потайки кличуть його Потворою, але тим, хто обслуговував замок, платили щедро, що при сицилійському безробітті дуже цінувалося, і тому ті, кому пощастило працювати на Крюгера, мовчали. Пам’ятали, либонь, що охоронцями Крюгера були рішучі бородаті люди з Катаньї, озброєні американськими автоматами.

У суботу, 26 лютого 2084 року, об 11:45 AM до аеропорту Палермо прибув рейсовий літак із Тунісу, з якого вийшла худорлява молода на вигляд людина в чорному тюрбані й довгому чорному плащі. Над Сицилією сяяло весняне сонце, зелене віття пальм похитувалось під морським вітерцем, яскраві квіти на клумбах майже по-літньому радували око різнобарв’ям. До людини в чорному підійшов кремезний чолов’яга в шоферській сірій уніформі й кашкеті з золотою кокардою, спитав:

— Пробачте, пан Нурдин Асанбай?

— Так, — зупинився приїжджий.

— Дозвольте взяти ваш багаж, — шофер ввічливо підхопив подорожню (теж чорну) сумку на коліщатках і підвів гостя до «Ролс-Ройса» золотого кольору, припаркованого прямо перед входом до аеропорту, незважаючи на заборонні знаки.

— А вас як звуть? — спитав пан Асанбай.

— Вінсент.

— Дуже приємно, — сказав гість, перед яким були привітно відкриті задні праві дверцята автомобіля. «Дуже приємно познайомитись із головним вбивцею з Фонду Крюгера», — подумав він.

Через тридцять хвилин «Ролс-Ройс» тихо в’їхав на подвір’я замку Крюгера і зупинився в трьох метрах від вкритих золотим орнаментом дубових парадних дверей. Головним елементом орнаменту була вигадливо-каліграфічно виконана літера «К». На темно-червоному перському килимі стояв огрядний лисий чоловік у зеленому шовковому френчі, який назвався Полковником.

Широко всміхаючись, Полковник повів гостя урочистими сходами нагору (Вінсент ніс позаду багаж) й показав пану Асанбаю його апартаменти: розкішну кімнату — кабінет із балконом, що виходив на море, спальню і рожево-мармурову ванну кімнату, немовби транспортовану з семизіркових готелів Катару.

— За годину — ланч із паном Крюгером, — повідомив Полковник і позадкував до виходу, залишивши гостя на самоті. Той, зорієнтувавшись, де встановлено камери стеження, витягнув із сумки невеличкий пошарпаний бухарський килимок і став на коліна, схиливши у ревній молитві голову перед Сходом.

Ланч було накрито в бібліотеці, яка вразила гостя багатством старовинних книжок, серед яких, мабуть, зберігалися справжні раритети — що викликало в пана Асанбая певну заздрість і жаль, що не зможе поритися в манускриптах, знайти щось унікальне, ще не читане, сховане на трьох ярусах цієї величезної книгозбірні. Його увагу привернув старовинний глобус діаметром з півтора метра, вісь якого трималася на дерев’яному рухомому механізмі.

— Подобається? — почувся хрипкий голос.

Пан Асанбай озирнувся: до нього повільно наближався інвалідський візок, в якому сиділа подоба людини — роботизовано-чорна істота, яка, здавалося, виповзла на весняну заквітчану землю Сицилії з підводних глибин, звідти, де живуть восьминоги.

Нурдин Асанбай хоч і був готовий до зустрічі з Потворою (Остап вислав Раулю детальний опис Крюгера та його співробітників), але здригнувся від огиди: сісти з ним за один стіл — все одно, що обідати з медузою.

— Пан Крюгер? — чемно спитав гість. — Нехай Аллах благословить вас. Це велика честь для мене — бути вашим гостем… — мовив він по-російськи.

— Аллах Акбар, — відповів Крюгер, склавши молитовно руки так, що металеві пальці брязнули, наче виделкою стукнули по ножу. — Я вітаю в моєму домі представника великого шейха Омара аль-Бакра, вірного продовжувача справи Пророка — мир йому та благословення Аллаха. Прошу до столу.

Сівши до столу, вони помолилися мовчки і взялися до їжі. Крюгер запропонував гостеві ще не бачену ним страву — гречані галушки в глиняних мисках зі сметаною і маслом, та ще й политі згори медом.

— Благословенна земля, де народилася така їжа, — мовив гість. — Хто ті щасливці, що можуть скуштувати таке?

Крюгер споживав їжу спеціальним висувним хоботом, усмоктуючи галушки всередину з певними хрюкаючими звуками, до яких пану Асанбаю непросто було звикнути. Але небесний смак галушок компенсував усі звукові страждання, що випали на долю посланця шейха Омара.

— Буду з вами відвертий, — прохрипів Крюгер. — Шейх Омар просив довіряти вам, як самому собі. Я з України. Місто Полтава. Столиця галушок і вареників. До речі, зараз нам подадуть вареники з вишнями. Я — маршал України. Найвища посадова особа держави. А не якийсь генерал-самозванець, диктатор і тиран моєї нещасної Батьківщини. Моє справжнє прізвище — Крейда. Іван Оврамович.

Він зробив багатозначну паузу, і електронні об’єктиви його протезних очей засвітилися червоними жаринками.

Але на гостя його слова, здається, не справили великого враження, бо він залишився чемно і уважно незворушним. Сказав лише:

— Дуже приємно, пане Крейда. Нехай Аллах дасть вам здоров’я і благополуччя. Перейдімо до справи. Ви сказали шейху Омару, що маєте для нього надзвичайно важливе повідомлення.

Проте маршал України Іван Оврамович Крейда не поспішав переходити до справ. Втягуючи в себе живильним хоботом вареники, прицмокуючи й створюючи батату гаму звуків, схожих на хропіння, постогнування й вуркотіння, господар замку мрійливо сказав:

— Хіба це вишні? Мерд, як кажуть французи. Або шайзе по-німецьки. От у нас у Полтаві вишні були… Великі, як чавунні ядра, якими Петро Перший побив зрадника Мазепу. Соковиті, як дівчата наші чорнобриві… А це — дрібнота, наче горох у Сахарі.

Він втягнув у себе нову порцію вареників і почекав, доки вони вгомоняться в його штучних нутрощах. Підняв догори хромовані руки — наче нагострені вила.

— Бачите, що вони зі мною зробили? — жалібно спитав пана Асанбая. — Я служив народу вірою і правдою… а мене за це спалили… Якби не святі й чисті води Ворскли… де я зараз був би? Це все вони — націоналісти і сіоністи. Ніколи не прошу їм наруги над моєю землею. Лежачи в австрійській клініці «Рудольфінтер гаус», де мені замінили вісімдесят відсотків тіла, я переосмислив своє життя, пане Асанбай… До речі, звідки ви так чудово знаєте нашу рідну російську мову?

— Я народився в Бухарі, — скромно сказав гість. — У медресе там викладали п’ять мов — арабську, англійську, російську, латинську, давньогрецьку.

Крейда сумно похитав тим, що заміняло йому голову.

— Я колись теж знав різні мови… Малоросійську, венесуельську… Був я веселою людиною, любив співати наші народні пісні. «Не брани меня, родная, что я так люблю его…». Любив танцювати зі студентками в Каракасі. Всі смагляві, гарячі… Але тепер, — він наче вмить перекреслив усі спогади, — тепер я служу Аллаху. Я став воїном Аллаха, його мечем. Я покараю юдо-християнських зрадників. Я готовий служити під знаменами «Глобального джихаду». Так і передайте шейху Омару. Разом із ним ми визволимо Україну. Ми виправимо історичну помилку князя Володимира. Чи ви знаєте, пане Асанбай, що Свята Русь була близька до прийняття ісламу?

— Та невже? — здивувався гість. — Вперше чую.

— Так, так, — хрипко підтвердив Крейда. — Зараз я закінчую філософський трактат на тему «Іслам — майбутнє малоросійського народу», де наводжу переконливі факти.

Асанбай ковтнув зелений чай, подумавши, що такого мерзотника бачить уперше в житті. І дай Аллах, щоб востаннє. Він прочитав файл Гайдука про життя й діяння маршала юриспруденції, генерального прокуратора України, винахідника смертельного наркотика галуїн І.О. Крейди.

— А тепер до діла.

Крейда підкотився до бібліотечної секції першого ярусу, праворуч від входу; секція виявилася захисною стінкою, оздобленою фальшивими корінцями книжок, яка легко відійшла вбік, відкривши сталеві двері масивного сейфу. Почаклувавши над дверима, Крейда прочинив їх трохи, лише настільки, щоб просунути руку всередину, і дістав із сейфа папку з крокодилячої шкіри із золотою застібкою. Тихо під’їхав до столу (Вінсент, уже вдягнений у лакейську ліврею, забрав увесь посуд), дістав із папки якийсь документ і поклав перед Асанбаєм.

— Читайте.

Гість узявся до читання.

«Маніфест 148-ми представників народу України-Руси.

Аллах Акбар!

Його Високосвітлості, Вождю всепереможного „Глобального джихаду“, шейху Омару аль-Бакру, нехай благословить його Аллах!

Членам Всесвітньої ісламської ради „Глобального джихаду“ — нехай буде задоволений ними Аллах!

До вас звертаємось ми, повноважні представники поневоленого юдо-християнами народу України-Руси — політики, колишні члени парламенту і адміністрації, міністри земельних урядів, бізнесмени, вчені, діячі культури, лідери громадських організацій, занепокоєні домогосподарки і чемпіони східних єдиноборств.

Ми керуємось почуттям глибокої тривоги за долю нашої Вітчизни, що стогне під п’ятою злочинного військового юдо-християнського режиму генерала-тирана Гайдука та його поплічника патріарха Ізидора. Нас об’єднує спільна турбота за майбутнє нашої улюбленої Батьківщини — і це майбутнє ми бачимо тільки в Ісламі, нехай Аллах дасть йому вічну силу.

Ми хочемо покаятись перед мусульманами за всі злочини, скоєні нашим народом упродовж багатьох віків історії Руси-України — за вбивства простих воїнів-ординців, що вели наших дівчат в ясир, за відсіч татаро-монголам, які прийшли на нашу землю з мирною освітньо-культурною місією, за наругу над визвольними турецькими військами під Хотином, Віднем, Кам’янець-Подільським, за всі знущання з мусульманської релігії та звичаїв, що їх зазнали від українців брати мусульмани.

Визнаємо історичну провину русько-українського народу, який під оружним тиском серійного вбивці, ґвалтівника і розпусника так званого святого Володимира прийняв юдо-християнство, погордливо відкинувши святі й чисті основи мусульманської віри. Два смертельні гріхи й досі деформують душу нашого народу — алкоголізм та поїдання у великих кількостях свинячого м’яса, отруюючи його свідомість і знищуючи чистоту помислів.

Нав'язавши народу глибоко чуже йому вчення єврейського рабина, божевільного лжепророка Христа, варязько-військові володарі Руси-України, діючи у своїх цілях, поневолили народ, перетворили його на покірливе бидло, отруєне облудними законами Христа про неспротив злу. Відторгнення країни від високих джерел мусульманської цивілізації згубно вплинуло на розвиток Руси-України. Злочинною треба визнати таку військову організацію, як козацтво, яке зганьбило Україну кривавими акціями проти мусульманських братів.

Ми суворо засуджуємо і каємось за всі вияви ворожнечі нашого народу проти хана Батия, Османської імперії, Чорної Орди та інших братніх мусульманських організацій.

Вимагаємо, щоб Міжнародний трибунал справедливості в Женеві прийняв рішення про засудження народу України як ініціатора і виконавця злочинів етнічної чистки з елементами геноциду супроти ісламу та мусульман упродовж багатьох віків.

Ваша Високосвітлосте (нехай Аллах веде Вашу шаблю від перемоги до перемоги), звертаємось до Вас і високоповажних членів Всесвітньої ісламської ради із закликом — прийти до нас із визвольною місією і суворо покарати призвідців наших нещасть — військову хунту Гайдука, яка, разом із зрадником Ізидором, готує новий союз юдо-християн для організації нового сіоністського походу проти братів мусульман.

Урочисто заявляємо: цього не буде! Аллах покарає зрадників.

Просимо „Глобальний джихад“ звернути свій погляд на Україну-Русь, народ якої готовий прийняти найкращу віру — іслам, підкоритися найсправедливішим законам шаріату, відкинути геть підступне і брехливе вчення Христа.

Прийдіть до нас, володійте нами і чиніть свій справедливий суд над сіоністськими прислужниками, українськими націоналістами та християнськими фарисеями.

Ми урочисто клянемось, що свідомо і добровільно приймаємо іслам і стаємо під зелений прапор Пророка — мир йому й благословення Аллаха!

Аллах Акбар!

Року 1505 по хіджрі, місяця другого, дня тринадцятого».

Прочитавши, Асанбай у задумі поклав папір на стіл.

— Ну як? — знетерпеливився Крейда.

— Текст чудовий, і шейх Омар, благослови його Аллах, буде задоволений. Та чи є підписи? Чи лист справжній? Без підписів шейх Омар не прийме цього документа.

— Ображаєте, дорогий, — Крейда витягнув із папки ще три сторінки й передав посланцеві шейха. — Подивіться, чий підпис першим стоїть під листом? Мій. Не забудьте це підкреслити шейху, коли покажете йому листа. Коли ви його побачите?

— Якщо дозволить Аллах — через три дні. Чи це все, що ви хотіли передати шейху? — Асанбай торкнувся пальцем листа.

Крейда взяв до рук папку, ледве не поцарапавши її коричневу пухирчасту поверхню гострими кінчиками металевих пальців.

— Це далеко не все. Ми створили в Києві центр підготовки до державного перевороту. Якщо Гайдук наважиться проголосити Акт Возз’єднання християн, ми приготуємо йому та-а-кий сюрприз, що мало не здасться.

— А більш конкретно? — спитав Асанбай.

Крейда хрюкнув, наче засміявся, і підїхав до сейфу. Поклавши папку всередину, зачинив масивні двері, виставив шифр, затуливши спиною клавіатуру, щоб гість не бачив, і поставив на місце стінку з книжковими корінцями. Повернувшись до столу, спитав:

— Що означає ваша чорна чалма?

— Я тричі здійснив хадж до Мекки і знаю напам'ять Коран, — із гордістю відповів Асанбай. — І не тільки Коран.

— А я тричі доходив до вершин влади в Україні… та не дійшов. І напам'ять вивчив усі правила політичної гри. Тому мені потрібні гаранти. Шейх повинен проголосити мене еміром України. Верховним ісламським правителем емірату Україна-Русь. Адже я тепер — повноцінний мусульманин. Навіть обрізаний, — він знову двозначно захрюкав, — не п’ю горілки, не їм свинятини. В мене немає печінки. Зате в моєму мозковому комп’ютері — повний текст Корану…

Він упритул під’їхав до Асанбая. Очні індикатори спалахнули зеленим світлом.

— Так і передайте шейху. У нас потужна організація, й ми йому допоможемо. Але після того, як він виконає мою вимогу.

— Воля ваша, пане маршале, і я передам ваше прохання, — схилив голову гість. — Але дозвольте виконати волю шейха Омара.

Асанбай урочисто дістав із широкої кишені смугастого бухарського халата футляр — із тих, в яких зберігаються дорогоцінності, — й відкрив: на чорному оксамиті виблискувала золота мініатюрна шабля розміром у два дюйми — із золотим ланцюгом, прикрашеним коштовним камінням.

— Шейх Омар аль-Бакр нагороджує вас — вірного союзника джихаду — другою за значенням нагородою моджахедів — Золотою шаблею Пророка, нехай благословить його Аллах. Після того, як буде підкорена Україна-Русь і ви станете еміром нової провінції Всесвітнього халіфату, вас буде нагороджено найвищим орденом — Чорною діамантовою шаблею на смарагдах. Аллах Акбар.

Він ледве просунув ланцюг із шаблею на металеву шию Крейди, відчувши кінчиками пальців її холодну поверхню.

— Воістину великий, — прохаркав зворушено Крейда, який не очікував такої щедрості.

Склавши акуратно «Маніфест 148-ми» з підписами і сховавши його до внутрішньої кишені, Асанбай церемонно відкланявся й повернувся до своїх апартаментів.

Побачив, що таємні мітки, залишені ним на сумці, порушено: його речі ретельно обшукали. Взявши з собою килимок, вийшов у розкішний сад, що оточував замок «Перлина затоки». Був у захваті від яскраво-фіолетових квітів-дзвіночків бугенвілеї, яка обплітала мури замку, вогняних маків та численних кактусів, жовтоцвіття яких прикрашало третю — внутрішню — лінію захисту замку.

Обслуга переконалася, що гість — свята, віддана Аллаху людина: замість того щоб спуститися ліфтом на пляж і спізнати тілесні радощі морського купання, пан Асанбай чотири рази розстилав свій килимок у мальовничих кутках саду і, припавши до землі, ревно молився за перемогу «Глобального джихаду» і його вождя шейха Омара над невірними. Нікому в лігві Крюгера-Крейди не могло примаритися, що богомільний гість, стоячи на колінах, закладає в рослини біологічні мікрочіпи-маячки радіоелектронного наведення, привезені в килимку. Виявити їх було майже неможливо, бо до часу їх активації вони перебували в «сплячому» стані й ніяк не реагували на електромагнітні пошуки.

Вранці Вінсент, якому гість не сподобався своїм релігійним фанатизмом і блюзнірським самозаглибленням, відвіз пана Асанбая до аеропорту на рейс Палермо-Каїр.

55

Нарешті і до Києва підтяглася весна. Вже вночі у середу 1 березня хвиля тепла огорнула місто, а яскраве сонце почало дзвінко вигравати на золотих банях соборів, засліплюючи птахів, які ще не прокинулися від сірих снів зими, а скляні грані хмарочосів спалахували, наче дзеркала, від чого над містом стояло сяєво, додаючи прозорості небу і невагомості хмаринкам.

Деякі старі сентиментальні люди, спостерігаючи де диво — місто, наче втративши стару потріскану цегляну вагу, засміченість дворів і розбитість доріг, піднялося над пагорбами і Дніпром, немовби перетворилося на легку весняну хмару — плакали, ніяк не можучи повірити, що Велика Темрява скінчилася, стала минулим, тобто припинила існувати.

Але молодих, а тому жорстоких і веселих, не схильних до сліз людей ніякі метафізичні перетворення світу не цікавили, бо весна адреналіном заповнила їхні артерії, а потужні двигуни їхніх автомобілів, здавалося, працювали на сонячному сяєві.

Один із них, Оксан Нерубай, повертався до Києва з Житомира, де в останні два дні лютого брав участь у міжнародній конференції «Джордж Орвел: 1984–2084. Чи справдилися пророцтва великого письменника?». Конференцію проводили в Житомирському національному гуманітарному університеті імені Валерія Шевчука, і Нерубай виголосив основну доповідь, в якій доводив, що, на щастя, сто років розвитку людства переконливо довели, що після падіння глобальної системи сталінізму, червоного, чорного і коричневого терору похмурі передбачення Орвела щодо «Старшого Брата» і злочинів «Внутрішньої Партії» не збулися: ніхто так і не спромігся переписати людську історію, бо правду було надійно збережено в потужних мережах інтернету; диктатура в її найжорстокіших формах, описаних у романі «1984», відійшла в минуле; рівень життя багатомільйонних мас трудівників незрівнянно поліпшився (було наведено чимало статистичних даних), а рівень свободи людей суттєво, на кілька порядків, зріс. Замість кривавих диктатур і саморуйнівних ліберальних анархій минулого у світі виник новий тип держави — «регульована солідаристська постдемократія», прикладом якої може бути Україна-Русь, де панують суспільний мир і міжнаціональна злагода, де немає олігархів і фінансових спекулянтів, де відсутні ворогуючі партії, де зусиллями держави проводиться планове оновлення промисловості, модернізація інфраструктури і сільського господарства і де середній клас виріс до не бачених раніше шістдесяти відсотків від населення країни зі стабільно зростаючим добробутом.

Зал, в якому був присутній військовий комісар Житомира, уважно вислухав промову Нерубая і ввічливо поаплодував.

Учасники конференції знали, ким насправді був Оксан Нерубай, хоч у програмі він скромно значився як професор політології Києво-Могилянської академії. Тому під час обговорення доповіді учасники висловлювалися обережно, більше налягаючи на помилкові прогнози Орвела й архаїчні описи життя диктаторської країни, в якій — повний абсурд з теперішнього погляду! — був заборонений вільний секс, хоча сьогодні лише в Житомирі вдень і вночі працює 27 «вагончиків щастя» під вивіскою «Хеша» і взагалі — спостерігається бурхливе зростання народжуваності, справжній бебі-бум. Чи це не доказ помилковості прогнозів Орвела? Те саме казали гості з Китаю, Туреччини, Польщі, Кавказького і Албанського еміратів. Все так би й завершилося — в стилі поблажливого заперечення похмурих фантазій Орвела, який, хоч і непоганий письменник — тут йому не відмовити в майстерності нагнітання атмосфери тривога — майже як у фільмах Хічкока, але виявився нікудишнім футурологом.

Однак тут, порушуючи заздалегідь прокреслений сценарій обговорення, на сцену вийшла представниця Італії, точніше, її центрально-римської частини — молоденьке дівча-підліток у старовинному джинсовому костюмчику, зі світлою косичкою на лівому плечі, яку вона, хвилюючись, сіпала обома руками — і представилася чистою, але трохи застарілою — без англійських домішок — українською мовою: Калина Луцик, Рим, аспірантка центру «Де Дикація» — вивчення демократії і диктатури.

— Про що ви кажете? — обурено спитала вона, вийшовши в самісінький центр сцени, бо трибуна була зависока для неї. — Орвел — найгеніальніший пророк людства з часів Івана Богослова з його «Апокаліпсисом», — проголосила Калина Луцик. — Вся історія людства за останні сто років — від 1984 до 2084-го — свідчить про правоту передбачень Орвела, безпомилковість його пересторог!

Нерубай, сидячи в першому ряду поряд із генералом Симоненковим, комісаром Житомира, зі зростаючою симпатією спостерігав за цим дівчиськом, яке казало правду, яку знали всі, але мовчали. Генерал неспокійно совався у своєму кріслі й навіть спитав пошепки гостя з Центру, обдавши Нерубая запахом застійного перегару — чи не варто перервати промову цієї… згідно із законами надзвичайного стану.

— Боронь Боже, — прошепотів у відповідь високопоставлений професор політології, — нехай говорить. Це наукова дискусія.

— Орвел має великі заслуги перед Україною, — вела далі Калина. — Він один із перших у світі, ще перед Другою світовою війною, сказав, що колосальні події — такі як голод в Україні 1933 року, що забрав мільйони життів, — пройшли поза увагою більшості англійських русофілів. Скажіть мені, — дзвінко спитала Калина, обводячи поглядом зал, — чи вшанувала Україна Орвела? Чи є в цій країні хоч один пам’ятник письменнику чи вулиця його імені?

Зал зааплодував.

— Тепер щодо пророцтв. Орвел передбачав нескінченні війни між Океанією та Євразією. Що бачимо ми? Третю і Четверту світові війни, Великий Вибух і Велику Темряву. Орвел змалював зловісний образ Великого Брата. Що відбувається через сто років? Великий Брат удосконалився, зріс кількісно і зміцнився якісно, він спостерігає за нами на вулицях і площах міст, у приватних квартирах і офісах, породжуючи страх і двоєдумство. Про яку регульовану постдемократію можна казати в атмосфері тотального стеження й контролю думок?

— Правильно! — залунали в залі голоси.

— Це провокація! Припиніть! — гнівно закричала повна випещена блондинка у фіолетовому довгому панбархатному платті — проректор університету, організатор конференції.

— Нехай говорить! Не перебивайте! — вимагав зал.

Генерал Симоненков підвівся й, не попрощавшись із Нерубаєм, вийшов із залу.

— Я могла багато б сказати про мою країну — Італію, де панують мафія, безробіття і Великий Брат. Але обмежуся лише однією цитатою з Орвела.

Вона дістала з нагрудної кишені джинсової куртки зім’ятий аркуш і почала читати:

— «Світ буде повною протилежністю тим дурним гедоністським утопіям, якими тішились колишні реформатори. Світ страху, зради й мук, світ, який, удосконалюючись, ставатиме не менш, а більш безжалісним. Прогрес у нашому світі буде спрямований на зростання страждань. Колишні цивілізації стверджували, що вони засновані на любові й справедливості. Наша ґрунтується на ненависті». Джордж Орвел, «1984». Пізнаєте?

Злива оплесків привітала дівчину, яка легко зістрибнула зі сцени й, задерикувато поглянувши на Нерубая, під овації залу пройшла на своє місце.

Розкішна блондинка-проректор, сяючи діамантами, почала давати відсіч італо-українській зайді, розповідати, як вільно і щасливо дихається громадянам України-Руси в режимі регульованої солідаристської постдемократії. Вона належала до племені соціологів — найбільш брехливої та продажної частини інтелектуальних лакеїв. У 2077 році вона захистила докторську дисертацію на тему «Всенародна підтримка Гетьмана Махуна. Корелятивно-когнітивна парадигма сучасної міфологемістики».

Нерубай вийшов до холу, де можна було випити каву. Там було порожньо — лише за дальнім столиком стояла Калина Луцик із чашкою в руках.

— Дозвольте приєднатися? — спитав Нерубай.

— Будете мене знищувати? — сьорбнула каву Калина.

— Та навпаки. Хочу привітати. Мені дуже сподобався ваш виступ. Хоча я з ним не згоден, — широко всміхнувся Нерубай, наче це він переміг у дискусії, і підняв чашку. — За вашу і нашу свободу, пані Луцик.

— Зовіть мене Калиною.

— А я Оксан.

Вона приснула зі сміху:

— Якщо у вас народиться дочка і ви назвете її Оксаною, вона буде Оксана Оксанівна?

— Саме так, Калино Малинівно… Але я хотів би продовжити нашу дискусію в нормальній обстановці. Можна перетнутись із вами сьогодні увечері?

Калина лукаво подивилася на Оксана.

— Сподіваюсь, що це не кімната містера Чаррінгтона, де зустрічалися Джулія та Вінстон?

— Лишень ресторан у нашому готелі. До речі — ви в якій кімнаті зупинились?

— Чотириста три.

— А я в п’ятсот п’ятнадцятій, — повідомив Нерубай. — Запрошую повечеряти разом. Я знаю місце, де немає прослуховування.

— Із задоволенням.

— Тоді о сьомій, — допив свою каву Нерубай.

— Але в мене немає вечірнього плаття, — поскаржилася Калина.

Нерубай відчув приплив незрозумілої радості від слів цього дівчиська.

— Даю вам слово, що місцеві красуні збожеволіють від заздрості, побачивши ваш старовинний джинсовий костюм. Такого навіть у місцевому історичному музеї не знайдеш.

…І от тепер, після бурхливої ночі, проведеної в номері-люкс Нерубая, після розпивання джина з тоніком з міні-бару і розкурювання косяка з марихуаною, що знайшла Калина, після нескінчених дискусій про D-D — демократію і диктатуру, — після того, як дитяча усмішка Калини остаточно підкорила Оксана, а її вистрибування на ньому, і розплітання-заплітання коси, і нескінченні розмови про якийсь Фонд Крюгера, де вона підробляла прибиральницею, та її невеличкі, ледь окреслені дівочі груди, скрики і шалені втискання Калини, і раптові зупинки, і виверження її вологи йому на живіт — довели його до запаморочення, тому що ніколи ще Нерубай не спізнав таких неземних насолод — тепер він, п’ючи третю чашку кави, щоб врятуватися від сну, запропонував їй поїхати з ним до Києва, пожити в нього і докінчити диспут про Орвела та його пророцтва.

Нерубай став другим після капітана Бонетті чоловіком у житті Калини і дуже їй сподобався, бо з ним було набагато цікавіше, ніж з офіцером транспортної поліції Риму, який нічим, крім тупого самовдоволеного мачизму не запам’ятався, хоч по-людськи його було жаль. Хто міг подумати, що його ухлопають у тому клятому Фонді Крюгера.

Побачивши у підземному гаражі готелю «Полісся» білий родстер «Порше-Аеро-6200» з водно-водневим двигуном, червоними широкими, як танкові гусениці, шинами і червоними сидіннями, Калина Луцик прийшла в захват, бо саме про таку мандрівку в такій крутій тачці з коханим мріяла. Що не кажи, а в чомусь Орвел помилявся. Такі тачки можуть тимчасово компенсувати втрату свободи.

Нерубай надягнув шкіряний шолом пілота Другої світової війни — досить пошарпаний, кольору кави — з навушниками і ларингофоном, і причепив до спеціальних застібок на шоломі великі авіаційні окуляри, а Калині подав такий самий шолом із козячої шкіри (вона подумала, що в такому літала Амелія Ерхарт), тільки білий, з ніжним запахом парфумів, з чого вона зрозуміла, що не є першою пасажиркою в цьому шикарному автомобілі. Оксан увімкнув внутрішній зв’язок, і тепер їм не заважав свист вітру і гуркіт величезних траків на шосе. Шкіряного даху він не піднімав, і тому вони одразу відчули опір весняного повітря; ранкове сонце стояло перед ними попереду, над Києвом, але затемнені окуляри рятували очі від засліплення.

Шестирядна, з роздільними смугами для руху автострада Лондон-Берлін-Варшава-Київ-Сталінград-Астана-Шанхай (так званий євразійський транспортний коридор Європа-Азія № 1) була переповнена вантажівками та автобусами, що рухалися в бік Києва. Час від часу, щоб Нерубай не забував, яке диво його спіткало завдяки Орвелу, Калина, скинувши окуляри, просовувала свою голову в шоломі під кермо, й тоді, мліючи від щастя, Нерубай, аби не врізатись у переднє авто, не збочити з крайньої лівої смуги швидкого руху, змушений був увімкнути автоматичний крузконтроль й, відпустивши кермо, закидав руки за голову, відкинувшись у сидінні, наче в колисці, забувши про все на світі. Водії траків із великим задоволенням і розумінням спозирали за цією сценою з висоти своїх кабін, даючи гучні, схожі на ревуни локомотивів, сигнали або висовували ліву руку з піднятим середнім пальцем, щось кричали сороміцьке, але ні Оксан, ні тим паче Калина не звертали на це уваги, бо це була їхня весна й вони підлягали її законам, не думаючи про автоматичні відеофіксатори і радіолокатори руху на шосе, встановлені через кожні двадцять кілометрів на спеціальних арках, під зеленими інформаційними щитами, які повідомляли температуру, стан покриття, дозволену швидкість (150 км/год.) та відстань до Шанхая (11 341 км) і до Сталінграда (1256 км).

Так розважаючись, вони доїхали до Святошина, коли нарешті Калина припинила висмоктувати з нього залишки енергії, підняла голову й почала оглядати київське передмістя, бо ніколи не була в золотоверхій столиці — тільки в Надвірній, звідки походила її родина. Їй дуже сподобалися сосни, серед яких ховалися житлові будинки. Швидкість руху різко зменшилася, бо проспект Перемоги був забитий автівками. Вони піднімалися вгору по бульвару Шевченка, туди, де ліворуч біліли стіни Володимирського собору, повз масив Ботанічного саду та станцію метро «Університет». Нерубай, не з’їжджаючи вниз, до Бессарабської площі та пам’ятника Героям Майдану, з якого починався бульвар Шевченка, виїхав на віадук, який сріблясто-алюмінієвою веселкою на висоті тридцяти метрів над містом з’єднав бульвар Шевченка з Кловською горою і далі, швидкісною трасою пересікаючи вулицю Івана Мазепи і Дніпровській узвіз, спускався до моста через Дніпро.

Не доїжджаючи до вулиці Івана Мазепи, Нерубай з їхав праворуч з екзиту 27 і добрався до свого будинку на вулиці Панаса Мирного, де вів холостяцьке вільне життя в пентхаузі, з якого відкривався вид на Київ. Калина, вийшовши на балкон, подумала, що це місто нагадує їй Рим, хоча наче ні в чому не схоже було на Вічне Місто, але не встигла до кінця збагнути цей парадокс, бо Нерубай згріб її з балкона, здер одяг і завалився з нею до ліжка, де через кілька хвилин заснув, як дитина, навіть не скинувши Калину з себе. Вона була легка, мов квітка.

Вона ще не знала, що через три дні вдень, коли Оксан Нерубай піде на роботу, в двері постукають, і в квартиру ввійдуть двоє ввічливих людей, які покажуть значки агентів Національного агентства внутрішньої безпеки. Вони повезуть Калину в похмурий будинок на вулиці Володимирській і допитуватимуть дівчину впродовж трьох годин. Їх цікавитиме все, що стосується Римського клубу та його співробітників, фотографії яких їй покажуть. З-за затемненого скла за Калиною Луцик спостерігатиме немолода жінка, схожа на звичайну київську бабусю; у Калини візьмуть підписку про нерозголошення й доставлять на вулицю Панаса Мирного якраз за півгодини до повернення з роботи Нерубая, який затримався на важливому засіданні Комісії з питань розширення прямої постдемократії в Україні-Руси.

56

О третій годині ночі Палій прокинувся, не розуміючи — де він, хто він і що з ним відбувається. Він перевертався у темряві, наче сидів у тренажері пілотів космічної авіації. Дуже боліла голова. Щоб зупинити нестримне перекидання, він почав мацати руками все навкрути, поки наштовхнувся на щось тепле. Леда, гола і нічим не прикрита, спала поряд, і доторки чоловіка не розбудили її, бо так само, як і він, вона напилася до нестями під час вечері, даної начальником полігону 444 «Десна», бригадним генералом Цимбалюком на честь міністра оборони генерала армії Палія та його дружини. Ширяння у невагомості обірвалося, Палій зрозумів, що сидіть у ліжку королівського сайзу поряд зі сплячою дружиною, ще не тямлячи, де і чому. Але гострий страх — ознака алкогольної інтоксикації — пойняв його разом із поверненням пам’яті: вони з Ледою спали на другому поверсі дерев’яного будинку для гостей, зведеного на березі Київського моря серед сосен, неподалік від танкодрому 269-го учбового центру сухопутних військ України-Руси.

— Ледо, Ледочко, — почав розштовхувати дружину Палій. — Прокинься.

Нарешті зі стогоном Леда підвелася і злякано спитала:

— Що сталося? Де ми?

— Я боюся.

Чоловік поклав руки на її плечі й притулив дружину до себе. Вона відчула, як він тремтить.

«Мерзотник, — подумала вона, — менше пити треба, не дасть поспати».

Вона спробувала розімкнути його обійми, щоб знову лягти, але Палій тримав її міцно, наче останню надію.

— Чого боїшся, герой України? — глузливо спитала вона. — Зелена чупакабра наснилася?

Він почав шепотіти їй на вухо:

— Три дні тому до Стригуна прийшли слідчі військової прокуратури.

— Ну і що? Давно треба, щоб не крав…

— Та ні, якби ж то… Гребуть під аварію з гелікоптером… пам’ятаєш, коли Грім і Войчишин загинули?

— А тобі що до цього? — не зрозуміла Леді. — При чому тут ти? Ми з тобою якраз із Мальорки приїхали, пам’ятаєш? Ще речі не розпакували. Ще купальники мої були вогкі, — вона засміялася. — Господи, як добре було… А тепер… Якого біса ти привіз мене до цього лісу? Мені твої навчання до…

— Послухай, мать твою! — гримнув по-солдатськи Палій, наче перед ним був якийсь проштрафлений лейтенантик, а не половецька князівна. Він боляче стиснув її плечі й знову перейшов на шепіт: — Це я… я віддав наказ Стригуну знищити Грома. Бо я дізнався, що Гайдук хоче мене змістити з міністра оборони і поставити замість мене Грома. І ти, дорога, перестала б бути першою леді Збройних сил. Уявляєш?

— Ні, — щиро злякалася Леді. — Невже твій Гайдук такий покидьок? Ми ж із ним тоді дружили.

— А цей ідіот Стригун знищив гелікоптер, не знаючи, а може, і знаючи, що в ньому Войчишин.

Леді міцніше обхопила Палія, який ще трусився, наче від холоду. Їй стало жаль його:

— Ну і що? Тобі що — шкода цього вискочку-западенця Войчишина? Пам'ятаєш, як він не схотів подати тобі руку на прийомі? Бо твій батько, бачте, допитував його. Чистоплюй.

Палій сердито відсунувся від дружини.

— Слухай, ти вчора перебрала і тепер не тямиш нічого. — І, знову присунувшись до неї, гаряче зашепотів: — Зрозумій, що Войчишин не повинен був загинути. Навпаки. Він ненавидів Гайдука, вважав його проамериканським, пропольським, проєврейським, проросійським, прочортзна-яким агентом. Він — дисидент, а Гайдук служив Махуну. Якби Войчишин залишився у живих, Гайдука сьогодні не було б. Войчишин розпалив би все. Він це умів… Його загибель була не потрібна. Але після катастрофи всі подумали, що це його уколошкали, а Грім — як гарнір до основної страви. Уявляєш?

— Ти не хвилюйся, — ніжно поцілувала чоловіка Леді. — Ти ні при чому. Нічого вони не знайдуть.

— Неспокійно на серці, Ледочко… Риють глибоко.

— Візьми себе в руки, — різко сказала Леді. — Не ти їх повинен боятися, а вони — тебе. Треба негайно прибрати Гайдука. Будеш чекати — приберуть тебе. Хочеш похмелитися?

Вона пішла до кухні, відкрила холодильник, дістала пляшку горілки з морозильника, налила півсклянки, витягла з банки маринований ніжинський огірок і подала Палієві. Той одним ковтком випив горілку, загриз огірком і відчув, як спокій і тепло знову повертаються в його дуже тіло, а головний біль зникає. І страх розплати за вбивство Грома, Войчишина і невинних літунів відходить від нього, розчиняється в нічній темряві — і тепер не Палій боїться свого страху, а страх — Палія, ховаючись до певного часу, чекає, коли знову вийде з глибин душі й накинеться на свою жертву і розтерзає її. Але Палій не читав Шекспіра і не розуміє цієї кабалістики, бо вже спить сном невинної дитини і підніметься через три години бадьорим, готовим до проведення навчань роботизовано-комп’ютерних військ «Десна-2084» під назвою «Весняна рапсодія». Тільки Леді в глибокій задумі просиділа до ранку на кухні, п’ючи каву.

57

У навчаннях брали участь практично всі оператори РЗК — роботизовано-збройних комплексів — інтелектуальна еліта української армії, — які керували ударними «крилами» безпілотників-дронів, батальйоном перших «ящірок», запущених у серійне виробництво, безекіпажними танками «Оберіг» STX-99, зенітно-ракетними автоматизованими комплексами, батареями протитанкових ракет і стрілецькими радіокерованими пересувними платформами, побудованими на базі машини «Дракар VIII».

О 7:00 AM 2 березня учасники навчань вишикувались на центральному плацу «Десни-444», навпроти пам’ятника легендарному танку Т-100-УМ «Серп», який уславився під час війни з Румунією. Було темно, і плац освітлювався прожекторами, які мертвим своїм світлом вихоплювали з мороку сірі силуети броньованих командно-штабних машин і шеренги операторів і механіків РЗК.

Навчанням керував заступник Малахова, генеральний конструктор Антон Зігель, дії якого контролював, за наказом Палія, полковник Стригун. Палій терпіти не міг отих яйцеголових цивільних самовпевнених інтелектуалів-вискочок, які все нахабніше забирали до своїх рук управління військами, розглядаючи бойове зіткнення, як короткочасний динамічний епізод комп’ютерної гри, де швидкість прийняття рішень і обсяг машинної пам’яті вирішує результат. Ці цивільні фердидурки докотилися до того, що стали заявляти, що військо в його традиційному розумінні припиняє своє існування, що нікому не потрібні натовпи тупих переляканих солдатів і тисячі напівосвічених офіцерів, які ледве вміють керувати одним танком чи літаком, але не складною системою бою: людському мозку не вистачає потрібної інформації і швидкості мислення для блискавичного прийняття складних системних рішень. Це лише під силу потужним комп’ютерам. А Зігель зайшов так далеко, що заперечив і роль генералів, сказавши, що майбутню війну виграють не генерали, а цивільні — висококваліфіковані оператори, що керують складними РЗК, бойові хакери і ремонтники електронної техніки.

«Це Гайдук їх розпустив, — думав Палій, слухаючи цю маячню Зігеля. — Подавай їм армію без генералів і офіцерів, інтелігенти срані. А якщо противник їх накриє системами залпового вогню і крилатими ракетами, коли лінія оборони перетворюється на пекло — де вони будуть? Вони ж окопуватися не вміють, не для цих білоручок це чорне, земляне діло. Гайдука треба прибирати. Забагато влади дав цим схибленим на комп’ютерах придуркам».

Але, підійшовши до мікрофона, сказав зовсім інше, прочитавши заготовлений Стригуном текст промови:

— Рядові, сержанти, офіцери, генерали! Сьогоднішні навчання становлять новий, вищий етап бойової підготовки Збройних сил України-Руси до воєн восьмого покоління. Ви — мозок армії, її інтелектуальна еліта, гордість нації. Батьківщина вручила вам нові види зброї, і справа вашої честі — досконало опанувати цю зброю в її комплексному, системному застосуванні на полі бою.

Цього вимагають безпекові інтереси держави. Цього вимагає сучасна військово-політична ситуація в світі, яка несе нові виклики і загрози Україні-Руси. Бажаю всім учасниками навчань добрих результатів.

За дорученням Верховного головнокомандувача, Координатора держави, генерала армії Гайдука оголошую початок навчань.

Слава Україні!

Оркестр, що замерзав під трибуною (оркестранти стояли в легкій парадній формі, а не в теплих камуфляжах), заграв старий гімн «Ще не вмерла України», відновлений у правах декретом Гайдука одразу після перевороту.

У березневому прохолодному небі спалахнула червона ракета, і стрункі шеренги вмить зламалися: офіцери в зимових камуфляжах, в яких сірий колір майстерно змішувався з біло-чорними і блакитними плямами,кинулися до броньованих командно-штабних машин управління боєм (КШМУБ — БТР 774 «Погляд») — займати свої місця перед комп’ютерами і моніторами радарів, вводячи в пам’ять машин необхідні дані: згідно з легендою, «червоні» раптово форсували Десну зі сходу силами трьох бронетанкових бригад, вдерлися в розташування «синіх» з метою прорвати їхню оборону, вийти на береги Київського моря і, форсувавши водойму, захопити плацдарм у Дніпрово-Тетерівському секторі, у безпосередній близькості від стратегічних об’єктів «Чорнобиль-30». «Сині» повинні були завдати контрудар по тилах «червоних» і бічними ударами перерізати головну артерію — танкову просіку, бо «червоні» не мали іншого вибору, ніж скористатися цією єдиною дорогою до берегів Київського моря.

Березень тільки починався, зима неохоче відступала від цих північних лісистих місць, але могутні сили весни вже працювали, пробуджуючи в природі й людях приховані джерела оновлення.

Палій у супроводі Зігеля сів у командний джип «Хамві», й пісчаною дорогою вони подалися до вежі КП.

На узбіччі Палій помітив самодіяльний напис невідомого солдатського філософа на щиті фанери: «СОВІСТЬ ПРИДУМАЛИ ЗЛІ ЛЮДИ, ЩОБ ВОНА МУЧИЛА ДОБРИХ».

Він зупинив джип:

— Це що за херня? Зняти негайно!

Далі їхали мовчки. Бойові дії починалися о 8:15 AM.

Нагорі їх уже чекав Стригун, який запросив перекусити: до початку навчань залишалось ще півгодини.

— Як промова? — спитав він Палія. Був Стригун худий, змарнілий, з дрібними рисами обличчя, переораного передчасними зморшками людини, яка перегоріла на службі — а тепер, після того, як вчепилися в нього слідчі військової прокуратури, поселився в його очах затаєний страх. Гайдук, мерзотник, відмовив Палієві у проханні присвоїти полковнику Стригуну чергове звання бригадного генерала. Невже щось рознюхав? Палієві стало жаль вірного помічника.

— Промова чудова. Передай хлопцям, які писали, мою подяку.

— Вип’єте чогось? — спитав Стригун.

— Налий до чайної склянки коньяку. І поклади ложечку. Тільки без цукру.

— Слухаюсь.

Антон Зігель навіть не глянув на викладені на столі страви, серед яких красувалася велика чорно-сіро-блакитняста, наче в зимовому камуфляжі, фарширована щука. Антон випив зрання склянку молока, з'їв трохи сиру й запив це енергетично-вітамінізованою кавою «Чавес» без кофеїну — і тепер вивчав екрани численних моніторів — комп’ютерних і радарних. Випивши «чаю», до нього приєднався Палій, який, однак, нічого не розумів у цих цифрових рухомих абстракціях, бо звик до карт із нанесеною на них оперативною обстановкою. Втім, його думки були зайняті набагато важливішою, ніж ці навчання, справою: сьогодні на п’яту годину РМ, після закінчення операції «Весняна рапсодія» Палій призначив виїзд на борту командирського катера вісьмох найближчих йому генералів і полковника Стригуна на рибалку на Київському морі з вечірним вогнищем на піщаному плесі та нічною юшкою. Він подумав, що треба було б придумати назву майбутньої операції з відсторонення Гайдука від влади, але ніщо не спадало на думку.

На КП зростало тривожне хвилювання. Нарешті на сході в небо піднялися сигнальні ракети. «Червоні» рушили в атаку. Штаб «синіх» розташувався зовсім недалеко від КП — у півкілометрі, у сосновому розпліднику: чотири КШМ причаїлися у спеціально виритих ровах-укриттях серед низькорослих сосонок; покриті згори маскувальною сіткою, вони були майже непомітні для стороннього ока. Палій здивувався — а де укріплення охорони штабу? — але вирішив не втручатися. Лівіше від штабу відкривалася велика танкова просіка завширшки в п’ятдесят метрів, в просторіччі — «Бродвей»: тут, у ритих-переритих, переораних траками пісках, ровах і ескарпах навчалися покоління танкістів. Планувальникам навчань було очевидно, що напрямок головного удару пройде тут, бо ліворуч від «Бродвея» видовженим прямокутником 10x30 кілометрів простягнувся непрохідний сосновий ліс, щільний, як металева щітка для волосся; міцні сорокарічні сосни були висаджені близько поставленими рядами — і ніякі спроби деяких танкістів чи командирів БТР бодатися з цією перешкодою не увінчалися успіхом. Цей ліс одержав народну назву «Чорний клин». Праворуч від танкової просіки на кілька кілометрів на схід тяглося Відьмине болото, в якому втопився не один десяток танків.

У той час коли Антон Зігель — як завжди, у незастебнутій шкіряній куртці, тільки товстим червоним шарфом обмотав собі горло — збуджено перебігав від монітора до монітора, часом вигукуючи: «Ну давай, дорогий, давай. А де твої ЕМВешки? Ти що, не бачиш, що ти вже мертвий? Дрони, дрони! Вмикай СЗР-15!» — Палій напружено думав про своє: як сказати генералам про переворот, щоб не злякалися і не зрадили його, які інтереси народу захищатиме новий режим, які кістки кинути постдемократичному бидлу, щоб забули на другий день про Гайдука? Знав: будь-який успішний переворот, навіть здійснений пацієнтами психлікарні, буде названий великою народною революцією; будь-яка програна всенародна революція увійде до історії, як жорстокий безглуздий бунт, нікому не потрібний, всіма опльований і забутий.

Стояв, спершись ліктями на перила оглядового майданчика КП, задумливо дивлячись — і ніякого бою не помічаючи — на діряву тканину туману, що місцями стелився над лісами, просікою і болотами; стояла оманлива тиша — ні пострілів, ні вибухів, ні ревіння моторів. Раптом здригнувся від несподіванки, побачивши в метрі від себе видовжене, наче м’яч для гри в американський футбол, темно-сіре, вологе від роси металеве тіло дрона, який втупився в міністра оборони поглядом убивці — холодними об’єктивами, обмацуючи Палія червоним променем лазерного прицілу. Не спромігся ні на що краще, ніж змахнути руками, як баба на курей, і вигукнути:

— А ну, киш! Ти що собі дозволяєш, мать твою!

Дрон, як здалося Палієві, високомірно, не притримуючись жодної субординації, повільно розвернувся і полетів у напрямку штабу «синіх».

Ніхто не звернув уваги на цю сценку: бій був у розпалі. Все відбувалося у тиші, на зіткненні електромагнітних полів та лазерних променів, і бронетехніка гинула не внаслідок вибухів чи пожежі, а в результаті виходу з ладу комп’ютерів і двигунів.

Отямившись від шоку після зустрічі з дроном (треба покарати оператора, який дозволив собі таке зухвальство — злякати міністра оборони), Палій раптом звернув увагу на «Чорний клин» — темний неприступний прямокутник лісу: дві вогняні лінії пропікали його наскрізь, наче хтось автогеном різав бляшаний лист, наближаючись до танкової просіки.

Антон Зігель, відірвавшись від апаратури, стояв поруч і захоплено вигукував:

— Уперед! Уперед! Молодець, Воропай.

Через кілька хвилин неприступний ліс був прорізаний наскрізь, як гнила тканина, і Палій побачив, як дві «ящірки» стрибнули на просіку і стрімко рвонули в напрямку штабу «синіх».

— Все! The end! — Зігель задихався від захвату, наче сам подолав танкову просіку і самотужки захопив штаб «синіх». Неприродні, ядучо-анілінового кольору, піднялися над місцем розташування штабу яскраво руді й фіолетові сигнали димових шашок.

— Пане міністре, навчання скінчено, — ввічливо звернувся Зігель до Палія.

Над «Чорним клином», над просіками, випаленими «ящірками», зависли темні димові смуги. Палій відчув запах гару, принесений вітром.

— Як скінчено? Тільки почалося… і все?

— Все. «Червоні» виграли.

— Але ж у сценарії закладено, що виграють «сині»! — Палій не терпів самодіяльності, відступів від наказів, ламання заздалегідь встановлених правил гри.

Зігель винувато розвів руками.

— Так вийшло. Вибачте. Перемогла команда «червоних». Вони швидше приймали неординарні рішення. Їхні програми виявилися повнішими, кращими.

— Хто командував «червоними»?

— Старший науковий співробітник ІСТАР майор запасу Воропай.

— Скажіть вашому Воропаю, — Палій уже не міг тамувати гнів, бо почувався обдуреним, — що я йому ноги з дупи повириваю, якщо ще раз насмілиться бавитись із дроном у моїй присутності.

— Передам, — миролюбно склав руки на череві Зігель. — Але, пане міністре, він мислить не дупою, а головою. А дрон, між іншим, зняв із КП важливу інформацію.

— Яку інформацію? — з ненавистю сказав Палій. — Ви чому не виставили охорону навколо штабу «синіх»? Тут однієї розвідувально-диверсійної групи вистачило б, щоб захопити цей сраний штаб. Чого варті ваші комп’ютери? Ви що — всерйоз вірите, що війна буде стерильною? Без рукопашних боїв, без крові, без свого Сталінграда? Війна з Північним союзом більше не повториться.

Зігель знизав плечима.

— Сталінград? Хто його пам’ятає? Ви ще згадали б Ватерлоо. Чи битву при Фермопілах.

— Один вибух тактичного ядерного боєзаряду в повітрі знищить ваші срані комп’ютери і дрони. І тоді хто битиметься з ворогом? Ваші оператори? Вони навіть не озброєні. Вважаю ваші навчання невдалими. Це не «Весняна рапсодія», а… а… соло на дірявому барабані. Я так і доповім Верховному головнокомандувачу. Все. Можете йти.

Палій згадав убивчий погляд дрона і відчуття страху й незахищеності, яке охопило його. Може, цей дрон уміє читати думки? Подумав, що успішний переворот можна буде здійснити тільки за допомогою операторів роботизовано-комп’ютерної зброї.

58

У неділю, 12 березня, Гайдук запросив на вечерю до себе патріарха Ізидора і академіка, голову Державної комісії з питань духовності і культури Твердохліба (М.В.Гоголя). Якщо патріарх лише трохи посивів, не втративши анітрохи статуарної величі, то Твердохліб змінився невпізнанно (Гайдук не бачив його з часів поїздки до Суздаля): повністю облисів (виявляється, проходив курс хіміо- і радіотерапії), а славнозвісний Гоголів ніс зменшився в усіх своїх неповторних параметрах. Голос також змінився — став хрипким і тихим.

Гості принесли з собою подарунки. Ізидор — розкішно видану книгу промов і проповідей «Християнська єдність. Дорога, Правда і Життя» з голографічними зображеннями християнських храмів першого тисячоліття — від Сирії до Риму, від Візантії до Києва, від Греції до Вірменії. В шкіряні палітурки книги були вмонтовані мікроносії, на яких записана була духовна музика ранніх християн.

— Це безцінний дар, — зворушено сказав Гайдук. — Обов’язково прочитаю.

Твердохліб також вручив генералу свою книгу — «Роздуми про сенс існування і призначення України», не так розкішно видану, але досить об’ємну, з портретом автора на обкладинці — в академічній шапочці й мантії, з хворобливою, вимученою посмішкою на худому обличчі, з прикладеним до книги диском — перекладом англійською мовою.

Гайдук пишався своїм декретом, яким забороняв видавати книжки без перекладу іноземною мовою — хоч англійською, іспанською чи китайською.

Роль господині виконувала Віра Іванівна, якій допомагали молоді хлопці-кухарі, привезені з Острога. Спільними зусиллями приготували пісну вечерю з кількома рибними стравами і на десерт — відвареними качанами молодої кукурудзи. Сиділи в тій самій кімнаті, де справляли сороковини, тільки Гайдук переставив меблі так, щоб ніщо не нагадувало йому Леді. На стіні навпроти вікон висів портрет Олі, зроблений ще до хвороби — її лукава усмішка; щоразу, дивлячись на портрет, Гайдук чув її іронічний голос: «Пане генерале… Як вам ведеться без мене?»

Святик їздив на самокаті навколо столу, за яким вечеряли гості. Він одразу пізнав по голосу цю дивну бородату людину в чорній рясі. Згадав, що це до нього приходила мама Оля, коли захворіла, і людину цю звали Ізидором. Той поблагословив Святика, а хлопець від'їхав у дальній кут, де стояв рояль (при мамі у цій кімнаті влаштовувались музичні вечори), й побачив навколо постаті Ізидора ореол світла, як в іграх про супергероїв, і чорну непроникну темряву там, де сидів Твердохліб.

Найбільше світла випромінював портрет мами Олі.

Святик погриз трохи качан кукурудзи і пішов спати під наглядом Віри Іванівни, а гості розсілися на кріслах перед невеличким столиком, за яким можна було випити чай чи каву.

— Я вдячний вам, що відгукнулися на запрошення, — Гайдук поклав до чашки з окропом пакетик стевії. — Наближається свято Воскресіння Христового…

— Коли? — спитав Твердохліб.

— 26 березня у католиків, ЗО квітня — у православних, — сказав Ізидор. — Навіть календар розводить нас у різні кути часу. Мусимо подолати і цю відстань.

— Напередодні свят варто було б проголосити остаточну дату проведення Акту Возз’єднання, — продовжував Гайдук. — Чи церква, Ваша Святосте, готова до цього? Бажано разом із Ватиканом.

Ізидор відрізав собі шматок домашнього торту «Наполеон», приготованого Вірою Івановною, і скуштував.

— Дуже смачно… Давно такого не їв… Ми домовились із Ватиканом оголосити одночасно наше рішення у неділю, 16 квітня. Остаточна дата також узгоджена: це — 25 червня, день святого Аскольда, першого хрестителя Руси. Сімдесят один рік тому наші мудрі попередники — патріарх Філарет та його сподвижники — канонізували князя Аскольда, християнське ім’я якого — Миколай, і проголосили його святим благовірним князем і першомучеником.

— А як іде будівництво храму Воскресіння Христа? — спитав Гайдук. Цей храм зводили на Михайлівській площі, там, де стояла донедавна помпезно-совєтська споруда Міністерства закордонних справ (останнім міністром при Махуні тут був Руслан Фощенко, лице якого своєю бундючністю нагадувало Гайдуку сіру будівлю МЗС). Відходячи з Києва, споруду міністерства спалили війська Чорної Орди.

— Все за графіком, — запевнив Ізидор. — У травні освятимо. Залишились деякі фрески і мозаїки. Зокрема, сцена хрещення киян Аскольдом.

— У своїй книзі я багато пишу про князя Аскольда, — чашка в руках Твердохліба тремтіла. — Це недооцінена постать нашої історії. Я переконаний, що літопис бреше про обставини вбивства Аскольда Олегом. Взагалі, багато літописів нагадують «Короткий курс історії ВКП(б)». Повна брехня і вигадка. Є вагомі докази, що в Києві існувала широка змова язичників проти Аскольда. Зокрема це була військова еліта, невдоволена миролюбною політикою князя-християнина. Аскольд не був такий наївний, щоб без охорони вийти з княжого двору, піти далеко у нетрі Угорського урочища і спокуситись на запросини Олега — подивитись на якісь брязкальця. Вбивство Аскольда змінило українську історію, бо була знищена місцева, руська династія Кия, натомість до влади прийшли Рюриковичі — жорстокі варяги-язичники.

— Але ж саме вони створили могутню Київську імперію, — напівзапитально-напівствердно сказав Гайдук.

— Це великий історичний парадокс, — погодився Твердохліб (чай пролився з його кволих рук на скатертину). — Найбільші вороги України, не відаючи того, робили інколи неймовірні послуги Україні. Ленін, який визнав етнічні кордони України. Сталін, який приєднав до України її західну частину. Хрущов, який віддав Крим. Путін, який своєю агресією допоміг сконсолідувати Україну. Кара-хан, який напоровся на збройний опір України…

Патріарх потягнувся за новим шматком «Наполеона». Його молоді сірі очі з сумом зиркнули на Твердохліба, й тільки одна думка-молитва промайнула в його голові: «Спаси і помилуй тебе, Господи». Але звернувся вголос до Гайдука:

— Чи ви переконані, пане генерале, що Акт Возз’єднання не погіршить ситуацію в державі? Українська об’єднана помісна церква не хотіла б, щоб символічний акт добра і злагоди заподіяв шкоду державі та нашому народові, посіяв розкол.

Гайдук чекав цього моменту. Саме для цього він покликав до себе цих мудрих мужів, аби обговорити те, що мучило його. Він довго збирався з думками.

— Розумію вашу тривогу, Ваша Святосте. Перед поїздкою до Ватикану і після я твердо пообіцяв вам, що військове керівництво держави підтримає вашу ідею — проголосити Акт Возз’єднання у Києві. І я від цього не відступлю. Незважаючи на всі перешкоди, обіцяю: ми забезпечимо всі умови для мирного і безпечного проведення цього свята.

— Дякую, пане генерале.

— Але я був би нечесний із вами, якби не поділився своїми… якщо не сумнівами, то думками. Прошу вас бути також гранично відвертими.

Він, відсунувши чай, налив собі у склянку для віскі холодну мінеральну воду (яка ганьба, подумав він — до чого я докотився) «Феофанівську», сильно газовану, яку заборонили йому пити лікарі, й із задоволенням відчув її колький смак, що приніс полегшу пересохлому горлу.

— Якщо ви розглядаєте Акт Возз’єднання з релігійного, християнського погляду — і це цілком правильно, — то я, вибачте, дивлюсь на це, як на політичну подію. Не приховаю, що ситуація складається дуже непроста. Якщо після війни і революції 2079 року (він не сказав «перевороту», хоча знав, що це так) упродовж трьох років ми досягли певної стабілізації (подумав: які жертви для цього знадобилися), то сьогодні спостерігається тривожна тенденція до дестабілізації як у світі, так і в нашій державі. Маятник історії знову гойднувся в бік війни.

Гості слухали його напружено: патріарх Ізидор припинив їсти торт «Наполеон», а Твердохліб відмовився від чаю, поклавши безсилі руки на коліна.

— У світі зростає агресивна активність «Глобального джихаду», і Україну-Русь внесено до пріоритетного списку держав, призначених на знищення. Замість хочуть створити емірат Рутенія. Вже призначено майбутнього еміра.

— Кого? — одночасно вирвалося в патріарха й академіка.

— Поки не скажу, — всміхнувся Гайдук. — Але ви його знаєте. «Джихад» обрав щодо України-Руси шлях не прямої військової агресії, хоча і це буде здійснено свого часу, а повзуче захоплення душ, так зване мирне приєднання до ісламського світу, коли суспільство припиняє чинити опір і саме добровільно здається джихадистам.

— Цього не може бути, — сказав Ізидор.

— Це може бути, на жаль, — підтвердив сумно Твердохліб. — Таке вже траплялося в нашій історії. Перехід від язичництва до християнства — що це, як не масова зрада?

Гайдук знову ковтнув мінеральну воду і продовжив:

— Тому я дивлюсь на Акт Возз’єднання ширше — як на політично-оборонну подію, як на факт морального об’єднання і опору суспільства ісламській агресії. Але наскільки ви, мої дорогі друзі, переконані в консолідації народу України-Руси, в його здатності чинити моральний опір? І збройний також?

Поясню своє питання: в мене є багато тривожної агентурної інформації щодо процесів у суспільстві, спостерігається зростання невдоволення частини населення військовим режимом. З одного боку — байдужість і пасивність більшості громадян, з другого боку — поява деяких радикальних партизанських рухів, здатних розірвати, знищити мир у державі. Звідси моє друге запитання: може, маємо справу з глибокою кризою військового режиму? Може, треба повернутися до моделі так званої ліберально-партійної виборної демократії, яка, на моє переконання, моментально знову розірве державу, позбавить її здатності до ефективної оборони в умовах зростаючих загроз. Що ви думаєте?

— Я думаю, — ворухнувся Ізидор, — що тільки Бог знає насправді, що трапиться з Україною. Тільки в Нього є план, і він нам наразі невідомий. Думаю, що на нас насувається, можливо, останнє випробування, подібне до того, що стояло перед нами в 2014 році — чи хоче народ український залишитись існувати на своїй землі, чи Господь покарає нас, як покарав колись народ Ізраїлів — і передав його у руки чужинців і губителів землі на здобич, щоб ті її пограбували. Мене дуже стривожила ваша промова, пане генерале, бо ви не з тих, хто кидається порожніми словами… Скажу відверто: ми багато втратили з початку нинішнього століття — віру, мораль, християнські цінності. Церква в цьому також винна: не змогла своєчасно реформуватися, пішла за галасливими святошами, за мракобісами і ревнителями старовини. Зберегла ритуали, зовнішні форми, а багато в чому втратила суть — милосердя. Але тепер — після таких жахливих випробувань, як ядерні вибухи і Велика Темрява, люди знову повернулися до Бога. Тому не треба боятися розколу. Смертохристи не перевелися і виступатимуть проти Возз’єднання, але не вони становлять більшість. Церква знову з народом.

І повірте: ми, зі свого боку, не сидимо склавши руки, пане генерале, а ведемо велику роботу. Роз’яснюємо в церквах вірянам сенс Возз’єднання, сенс повернення до Єдиної Христової церкви — і люди нас розуміють.

Що стосується внутрішньої ситуації в державі… то міг би сховатися за формулою «Богу — Богове, кесарю — кесареве». Та не буду. Відверто кажучи, відчувається потреба якихось змін.

— Яких? — до Гайдука прийшло роздратування, як тоді, коли зустрічався з Малаховим. Він відчув зростаючий опір тих людей, на яких спирався, які йому здавалися однодумцями, і це йому не сподобалось.

— Люди відчувають втому від влади, — сказав Твердохліб. Голос слабкий, а слова тверді. — Наші люди схильні до анархії, їхнє гасло «воля», а не «свобода».

Гайдук сердито ворухнувся.

— Люди, люди… Це абстракція. А конкретика така, що ми побудували найм’якішу форму диктатури, навіть не диктатури, а того, що зветься порядком. Хіба ми втручаємось у повсякденні справи людей? Обмежуємо їхнє право на пересування? На ведення бізнесу? На інтелектуальну діяльність? Вашу книжку, пане академіку, хтось цензурував?

— Ні, — злякано сказав Твердохліб, забувши додати, що книга його видана накладом п’ятсот примірників і нікому не потрібна.

— Ми не стільки керуємо, скільки регулюємо, — продовжив Гайдук, намагаючись говорити миролюбно. — Всі статистики кажуть нам, що людям стало краще жити, що добробут зростає. Це не офіційна брехня, це — правда. Але якщо ми зараз відійдемо — то хто замість нас прийде? Що станеться з державою?

— Я переконаний, що держава в її попередній формі віджила, відмирає, — в голосі Твердохліба з’явилася вперта сила, якої він сам не очікував. — Не держава, а вільні міста і асоціації міст — Львів і Краків, Харків і Воронеж… Вільні землі, вільні громадяни. Ось наше майбутнє.

— А тактичною ядерною зброєю хто володітиме? Вільні землі? Хто розроблятиме нові види озброєнь? (Згадав Харків і «ящірки» на конвеєрі заводу Малишева). І хто протистоятиме наступу «Глобального джихаду»? Ні, тут ви помиляєтесь. Я вважаю державу вічною, неминущою цінністю і головною запорукою існування українського народу, — жорстко сказав Гайдук. — Це навіть не предмет дискусії.

Твердохліб винувато похитав головою — його худа шия здавалася кволим стеблом висохлої рослини.

— Вибачте, пане генерале, можливо, я щось не те сказав…

І раптом Гайдуку стало невимовно жаль цю вмираючу людину. Генерал відчув себе справжнім тираном, котрий не терпить інакодумства, і його охопив сором.

— Це ви мені вибачте. Я поважаю вашу думку, але маю інший погляд. Даю слово, що уважно прочитаю вашу книжку і ми ще зустрінемось із вами і подискутуємо.

— Ми більше не зустрінемось, — ледве підвівся зі свого крісла Твердохліб. — Я дуже зле почуваюсь. Ця книга — мій заповіт. У ній я каюсь за свої помилки та інтелектуальні блукання. В цій книзі я переглянув свої погляди на Гоголя і тверджу, що Гоголь — зрадник України, жалюгідний малорос, царський служака, словесна отрута якого — треба сказати, дуже талановита отрута — заповзла в серця українців і досьогодні розтліває їх. Дякую за вечерю… і ще раз вибачте. Не хотів нікого образити…

Гайдук провів гостя до виходу, подав йому плащ (той відмовлявся, не можучи ніяк потрапити до рукава слабкою рукою, і довго вовтузився, застібаючи плащ), прощався, знову і знову вибачаючись, потім неочікувано поцілував Гайдука і заплакав і, спираючись на генералового охоронця, посунув до автомобіля.

Повернувшись до їдальні, Гайдук розвів винувато руки. Патріарх мовчки нахилив голову. Кілька хвилин пили чай, думаючи про своє. «Треба подзвонити професору Поліщуку, може, чимось допоможе Твердохлібу», — вирішив Гайдук.

— Коли я казав про потребу змін, я не мав на увазі ліквідацію держави, — мовив Ізидор. — Ні окремі землі, ні асоціації міст, ні навіть єдина церква не замінять собою держави. Але, Ігорю Петровичу (він, не помічаючи, кинув офіційну форму звертання, і його слова прозвучали більш переконливо), є такий психологічний закон: очікування змін. Тепер, коли успіхи вашого режиму безсумнівні, треба подумати — як оновити форми управління державою… Я не можу дати конкретних рекомендацій, це не моя справа, але маю таке відчуття.

Помовчавши трохи, Гайдук вразив патріарха неочікуваним запитанням:

— Що ви сказали б, Ваша Святосте, якби патріарх об’єднаної християнської церкви України-Руси став одночасно і главою держави?

Ізидор похитав заперечливо головою:

— Як у Чорногорії в XIX столітті? А як же з секулярністю держави? Відділенням держави від церкви? Це неможливо.

— Не поспішайте казати «ні», — попрохав Гайдук, кладучи ще один шматок «Наполеона» патріарху. — Це ідея одного мого радника. Думаю, ви знаєте моє негативне ставлення до посади Президента, наділеного широкими повноваженнями. Це — прямий шлях до диктатури. Бачу по собі, хоча я й не Президент, а диктатор, змушений приймати майже всі рішення, що дуже комфортно для підлеглих. Відновлення монархії — річ складна, особливо в умовах України. Набіжить сорок вісім претендентів, усі нелегітимні. А нам потрібен глава держави і символічний, і легітимний, і…

— І слабкий, — усміхнувся Ізидор.

— Скажемо так — не авторитарний. Освячений тисячолітньою традицією. Миротворець, людина злагоди. Символ соборності держави, її давнього минулого. З мінімумом влади. Лише з певними, обмеженими Конституцією церемоніальними функціями. Не член жодної партії, а людина, яка відповідає перед Богом. І центр цієї символічної влади в Софійському соборі. Як підкреслення того факту, що народ наш християнський. А в усьому іншому — церква має бути відділена від держави.

— Боюся, що це дуже сумнівна ідея, — задумливо мовив Ізидор. — Поєднання верховної державної та релігійної влади схоже на цезаропапізм.

— Не відкидайте цю ідею, Ваша Святосте. Подумайте. Дозвольте показати вам один документ.

Гайдук приніс із кабінету лист 148-ми діячів до шейха Омара аль-Бакра, подав його патріарху. Той спохмурнів, читаючи. Лівою рукою стиснув патріаршу патерицю, що стояла поряд із кріслом. Прочитавши, кинув на Гайдука погляд, повний скорботи.

— Хто підписав?

— Скажу, але не зараз.

— Що збираєтесь робити?

— Вислати їх у Сомалі. До джихадистського раю.

— Не беріть гріха на душу, Ігорю Петровичу. Благаю вас…

— Одним більше, одним менше…

Патріарх перехрестив Гайдука.

— Прийдіть на сповідь… Може, відпущу гріхи… Але послухайте моєї поради. Опублікуйте цей лист із прізвищами підписантів. Якнайширше — по телебаченню, по мережах Укрнету, Євронету. Організуйте широку публічну дискусію.

— Їх розтерзають.

— Забезпечте їм охорону, — порадив Ізидор. — Дайте їм можливість висловитися. Я впевнений, що християнство на нашій землі має глибше коріння, ніж думає Твердохліб. Чи схоче наш народ ісламізуватися? Якщо так, то я стану останнім патріархом України-Руси. Організую партизансько-християнський загін імені князя Аскольда.

— Візьмете мене до себе? — засміявся Гайдук. — Ви хоч стріляти вмієте?

— Не кулями єдиними живе людина… Ваш Святик — божественне дитя. Його чекає велике майбутнє. Він випромінює світло. Бережіть його. Благослови його Господь.

— Дякую, владико.

І згадавши щось, Гайдук сказав:

— Я знаю, що у вас є прямий канал зв’язку із Папою Римським.

— Мій особистий представник…

— Передайте Папі Клименту, що в нас є надійні дані про змову проти Папи у Ватикані. Її очолює кардинал Саймс. Не виключений замах на Папу. Нехай бережеться.

Патріарх тричі розцілувався з Гайдуком на прощання. Вже виходячи у двір, де чекав його автомобіль, патріарх зупинився і ще раз перехрестив Гайдука:

— Співчуваю вам. Як глава держави ви мусите реагувати, брати гріх на душу. Я ж як глава церкви можу лише нагадати, що сказав Господь: «Не мстіть за себе, але дайте місце гніву Божому, як написано: у Моїй владі є помста, і я віддам, сказав Господь».

Гайдук схилив мовчки голову. Патріарх не знав, що серед тих, хто підписав «Маніфест 148-ми», стояло ім’я академіка Твердохліба.

59

Учитель представив слухачам Всесвітньої академії науки і мистецтва влади (кратології) чергового лектора, назвавши його Германіком. Оскільки лютий холод зійшов з гірських вершин і дах Академії та галявина були засипані снігом і спуститися в долину за їжею можна було або на лижах, або на снігомобілі, заняття перенесли до зали, де запалили камін. Слухачі, закутавшись у сірі шерстяні пледи, розсілися на підлозі, уважно розглядаючи Германіка.

Це був смаглявий міцної будови молодий чоловік: на голові — чорний сталевий шолом із відпиляними рогами, на тілі — бронежилет, схований під пурпуровим плащем.

— Я був наймолодшим і наймогутнішим імператором світу, чотирнадцятиразовим консулом, великим понтифіком, трибуном, батьком війська, народним демагогом, тобто захисником народу. Мене охороняли тринадцять когорт преторіанської гвардії, по тисячі воїнів у кожній, яким я сплачував на рік сорок тисяч сестерцій. Я пережив шість заколотів, викривши і покаравши їх призвідців.

Коли Сенат виступив проти мене, я показав їм це, — він витягнув з-під плаща меч, і слухачі побачили коротке закривавлене лезо.

— Я сказав цим старим пердунам — я прийду до вас, і він, — Германік високо над головою підніс меча, — прийде разом зі мною. Я читав лише дві книги, які носив за мною мій слуга. Називалися вони «Меч» і «Отрута» — туди вносилися списки тих, кого треба було стратити. Кожен Володар має такі книги. Це були важкі книги, і наприкінці мого правління їх возили на запряженій трьома кіньми колісниці, яку я звав «Птиця-трійка».

Він зареготав дивно, наче плакав, але ніхто із слухачів не посміхнувся. В залі запала тиша, лише потріскували поліна в каміні.

Германік сховав меча до піхов.

— Мене хотіли вбити ще дитиною, але на подушці сиділа змія, яка берегла мій сон… Я був найщасливішою людиною в світі, — широка усмішка промайнула по його похмурому обличчю космічного жандарма. — Я любив свою матір — вона була вродлива й молода і ночами приходила до мене — після того, як отруїла батька. Але найбільше — Олівію. Я був закоханий у свою сестру, вона також приходила по ночах — коли матінка виїздила на берег моря.

Ваш Учитель запитує вас — навіщо вам влада? І ви часто не знаєте, що відповісти. Запам'ятайте, — голос Германіка став грізним, і серця слухачів стиснулись від страху. — Влада потрібна для того, щоб задовольняти будь-які ваші хотіння, будь-які пристрасті, навіть злочинні, навіть прокляті богами вчинки. Ви можете пити людську кров, злягатися з матерями і сестрами, розтлівати маленьких хлопців і дівчаток, мати статеві акти з тваринами. Як я зі своєю кобилою, яку зробив громадянкою імперії, а потім — членом Сенату. Я любив її й хотів на ній одружитися. Запліднюючи кобилу своїм сім'ям, я сподівався, що народиться маленький кентавр, наш син із тілом жеребця і моєю головою. Але тодішні наші пізнання в генетиці були дуже відсталі, не те що зараз. Тепер я задовольнив би цю схотінку… Коли Сенат хотів поставити статую Зевса, я наказав скульпторові ваяти її з мене.

Влада дається вам для того, щоб робити будь-що — і ніхто, ніхто, якщо ваша влада справжня, не скаже вам слова заперечення. Навпаки — знайдуться філософи і поети, які звеличать вас, оспівуватимуть ваші діяння у піснях, одах, поемах, псалмах, панегіриках, телесеріалах, літописах, легендах, хроніках, філософських монографіях, казках, гімнах та історичних романах. Філософи, якщо вони віддані вам і якщо вони справжні філософи-діалектики, виправдають вас, будь-яке ваше свинство… навіть вбивство матері, навіть кровозмішання, навіть підпал столиці.

Германік приклав долоню до очей, наче на знак скорботи.

— Так, мої брати і послідовники, я вбив свою матір, бо вона почала мене ревнувати до коханої моєї сестри Олівії і стала погрожувати, що зробить імператором мого молодшого брата Італіка. Довелось їх ліквідувати… Чого мовчите? А що ви зробили б на моєму місці?

Але найбільшою трагедією для мене стала зрада Олівії, яка приревнувала мене до ефіопського хлопчика, подарованого мені намісником Африки. Олівія увійшла в змову з Сенатом, але я випередив змовників і вбив Олівію та дев’яносто сенаторів. Так, розумію, це прикро, але цього вимагали інтереси влади. Народ мене підтримав. Моє горе і туга за Олівією сублімувалися в поезію:

Цей мій вірш був проголошений Академією літератури кращим віршем усіх часів і народів, і я отримав за нього імперську премію імені Вергілія.

Тому, брати, ніколи не цурайтесь поезії, бо слово зміцнює вашу владу, вивищує вас над підвладними.

Але як зберегти цю владу?

Тут Германік зняв із себе важку тевтонську каску, і слухачі побачили, що перед ними стоїть абсолютно сива людина, незважаючи на свою молодість. Германік витер краєм пурпурового плаща спітніле чоло й знову надягнув каску.

— Це головне питання. Взявши владу, треба її боронити всіма способами — законними (самі для цього створюйте потрібні вам закони), незаконними, злочинними, мерзенними, підступом і підкупом. Пам’ятайте, що головною рисою справжнього Імператора чи Володаря мусить бути селекція.

Він повторив це слово:

— Селекція.

Її вигадали не в концтаборі Аушвітц, де на платформі проводили селекцію юдеїв з прибулих поїздів, розподіляючи їх на тих, хто йде в газові камери негайно, і тих, хто ще трохи поживе. Селекція виникла шість тисяч років тому разом із владою. Так, так, брати мої. І до мене, і я, і після мене Володарі знали це слово: як розділити, відсортувати, віднайти і не помилитися при цьому, потрібних людей — негідників і бандюків, що служитимуть вам вірою і правдою і не зрадять вас у непевну хвилину. Як знайти філософів і поетів, які писатимуть про вас спогади, поеми і афоризми — і одержуватимуть від цього задоволення. Як підібрати потрібних вам жорстокосердих прокурорів без крихти совісті й відданих мерзотників-плазунів суддів, що зневажатимуть закон і засудять до страти невинних, на яких вкаже ваш августійший перст? Як по тюрмах, смітниках і помийницях відшукувати потрібних вам свідків, які завжди слухняно свідчитимуть проти ваших ворогів? Як з виразу очей, з тремтіння рук, із собачого погляду зрозуміти, що перед тобою стоїть кат, кілер, убивця, який виконає будь-який твій наказ. Як серед тисяч преторіанців знайти потрібного вам вірного префекта — тобто начальника вашої охорони, який не зрадить вас, не всадить вам меч у спину? Ось головне питання влади.

Це тепер вам добре, коли у вас на службі різні медико-генетичні лабораторії та індикатори брехні. А що було робити мені? Коли кругом таїлася зрада. Запам’ятайте — немає влади без зради. Це спізнав я. Це спізнали Гітлер, Сталін, Кара-хан. Всі тирани ходять у тіні зради. Пам’ятайте про це. Мій сумний приклад нехай стоїть перед вами.

Я карав своїх ворогів, змушуючи їх до самогубства. Я лагідно розмовляв із ними, розповідаючи, як це шляхетно — перерізати добровільно собі горло заради улюбленого імператора. Я намовляв совєтських народних комісарів і німецьких фельдмаршалів пустити собі в скроню кулю з пістолета в ім’я відданості вождю. Я намовив свого улюбленого філософа… не пам’ятаю його прізвища… прийняти отруту. Інколи мої преторіанці самі дострілювали ворогів імператора або викидали їх із вікон багатоповерхівок. Коли мені подобалась якась жінка, я переконував її чоловіка скінчити життя самогубством… Солодкими потому були обійми таких вдів.

Але… але все закінчується.

Влада, велич, могутність, жінки, хлопчики… Тільки зрада нескінченна.

Мене зрадив Гай Антоній, префект преторіанців, хоча я регулярно платив йому, зрадив тому, що забажав сам стати імператором! Людина без освіти, без совісті, без політичних і поетичних талантів, плебей зрадницька заманив мене в якийсь тісний провулок, обіцяючи мені небесне задоволення з розпусною жінкою, яка мала троє грудей, і вдарив мене в шию мечем. Проте удар був несильний, і я вирвався і побіг у напрямку палацу, але префект наздогнав мене і…

Германік скинув пурпуровий плащ і повернувся спиною до слухачів Академії. Вони з жахом побачили, що бронежилет захищав лише груди і живіт імператора, а спина була відкрита. В ній, трохи нижче лівої лопатки, стирчав кинджал. Дивно — але крові зовсім мало вилилося з рани, можливо, тому, що рана була затампонована руків’ям кинджалу.

Спалахнула блискавка серед снігу, і по будинку Академії прокотився грім такої сили, наче космічний лайнер врізався в сусідню скелю. На мить згасло світло, а коли лампи знову спалахнули, Германік уже зник.

Учитель побажав усім доброї ночі і приємних сновидінь і попросив наступного дня підготувати твір на тему: «Влада і селекція».

Частина четверта Сарана

60

Після епохального відкриття 2074 року Розенфельдом, Шиміцу і Копровським елементарної частки часу, яку назвали ТАЙМОНОМ, та неспростовних доказів не лінійного, а викривленого, спіралеподібного і навіть зворотного руху цих часток історична наука, що спиралася на догму так званої «стріли часу» — тобто вічного руху від минулого через сучасне до майбутнього — пережила глибоку кризу: стало зрозуміло, що, подібно до Часу, історія окремих цивілізацій, культур чи націй носить різнонапрямковий, різношвидкісний характер. Так само, як на безмежному еволюційному полі окремі особини живуть у власному часі, народжуючись, пожираючи одна одну, розмножуючись і гинучи, залишаючи світову арену чи захоплюючи нові простори — і час динозаврів відрізняється від часу метеликів, а час праведників і людинозвірів не є тотожним, так само й історія різних народів і суспільств не веде їх до світлого майбутнього, а нерідко навпаки — до здичавіння, деградації, агонії, загибелі.

Недаремно відомий мислитель XX — початку XXI століття Іммануїл Валерстайн писав: «Ми повинні тікати, як від чуми, від ідеї про те, що історія на нашому боці, що ми невблаганно прийдемо до розумного і справедливого суспільства в тій чи іншій подобизні. Історія не стає ні на чий бік. Через сто років наші нащадки можуть пожаліти про все, що ми зробили».

Завдяки нерівномірному, викривленому руху ТАЙМОНІВ час уподібнюється плину ріки зі стрімниною та з безліччю відгалужень, заток, боліт, стоячих озер і паралельних, висихаючих річищ; історія стає схожою на незрозумілого мутанта, химерну і примхливу істоту, поведінка якої не піддається розшифруванню навіть такими видатними істориками, як А. Тойнбі чи Н. Девіс. Ця істота, часом мовчазна і похмуро занурена під землю, у темні лабіринти таємного гризунства, часом іронічна і безсоромно галаслива, любить скандальні сюжети, роблячи з канібалів — імператорів, улюблених народом, з дрібних злочинців — демократично обраних президентів, з боягузів — славетних героїв, зі стукачів — взірці моральності й порядності. Та проходить час (чи він іде вперед, чи кривулясто петляє в просторі або поготів зупиняється) — і постаті тиранів падають у багно, колишні моральні авторитети виявляються ошуканцями, а забуті жертви підносяться з небуття на найвищі п’єдестали історії. В цьому полягає вища правда історії, часто неприпустимо запізнена. Всі повороти, стрибки, криваві гримаси Історії виявляються абсолютно непередбачуваними для більшості людей, за виключенням хіба що пророків.

Хіба в 1913 році хтось нормальний міг уявити, що через п’ять років загинуть цілі світи — імперії, країни, мільйони людей, що масові вбивства і тортури стануть звичайною справою? Що через двадцять років, у 1933-му, дві найбільші тиранії — червона і коричнева — здобувши абсолютну владу, готуватимуться до взаємного знищення? Що червона тиранія виморить голодом мільйони українців, а коричнева почне винищення мільйонів євреїв? Що в 1943 році на землі, в повітрі й на морях відбуватимуться грандіозні битви із застосуванням не бачених для людей 1913 року видів зброї?

Так само люди 2013 року, навіть найбільш освічені з них, що добре знали історію — але історію минулого, а не прийдешнього — не могли уявити, на що перетвориться карта світу через сімдесят років. Вони не могли уявити, що на території Європи виникне двадцять один емірат — в Іспанії, Франції, Нідерландах, Німеччині, в Скандинавії та на Балканах — як результат гнилої політкоректності, фальшивої толерантності західних лібералів, які, не враховуючи інтересів власних народів, перетворили Європу на прохідний двір, на смітник й гримучу суміш різних племен і етносів. Російська імперія впала, як стара напівзруйнована скотобійня, під вагою агресії Путіна проти України, його бундючних проектів відновлення колишньої величі, від всепоїдаючої корупції, алкоголізму, нерозв’язання національних питань і збайдужіння громадян. Сполучені Штати Америки припинили автономне існування, намагаючись відродитися у формі Конфедерації країн Північної Америки, але це не повернуло їм колишньої могутності, а падіння долара показало американцям справжні, дуже вузькі межі їхньої сили. Китай, поділений повстаннями і громадянською війною між червоною комуністичною Північчю та синім капіталістичним Півднем, залишався загадковою силою, дбаючи лише — до кращих часів — про власні внутрішні інтереси.

Шейх Омар аль-Бакр, висунувши ідею повзучої ісламської айландизації (від Island — острів) світу (тобто розповсюдження ісламських островів на всіх континентах), до певного часу не вдавався до прямої збройної агресії, хоча мав у своєму володінні «сунітську» (Пакистан) і «шиїтську» (Іран) ядерні бомби. Але амбіції шейха стримувала смертельна ворожнеча між сунітами та шиїтами. Вся мережа глобалізації, зведена наприкінці XX — напочатку XXI століть, луснула під час Третьої та Четвертої світових воєн, вибухів і Великої Темряви так, наче це була іржава залізна клітка для хижих птахів, але птахи виросли, зміцніли й, змахнувши крилами, розірвали цю клітку й розлетілися навсібіч.

Те, що в такій світовій каламуті вціліла Україна, хоч і пережила війни, окупації й перевороти — було одним із незбагненних див історії.

Після ядерних вибухів і Великої Темряви людство вже не повернулося до стану споживацького, гедоністичного накопичення непотрібних зайвих предметів — символів багатства, престижності, жадібності, захланності, примх, нестримних фантазій. І не тому, що отямилося, прозріло, прислухалося до пересторог «Римського клубу», його доповіді «Межі зростання», а просто тому, що став відчуватися БРАК багатьох речей, мінералів, металів, сполук і сировинних субстанцій. Те, що сухою офіціозною мовою називається «брак ресурсів». Звичайно, фантазія і винахідливість вчених багато в чому компенсували цей дефіцит і воєнна промисловість працювала на повних обертах, випускаючи нові аерокосмічні й океанські бойові платформи, «ящірки», «черепахи», збройно-роботизовані комплекси, дрони, сателіти, ракетні системи і тому подібний мотлох, який застаріє за кілька років. Україна-Русь завдяки запасам своєї магічної «дев’ятки» — дев’яти рідкісних елементів, вкрай необхідних у виробництві зброї та електроніки подвійного призначення — на тлі загального здефіцитнення ресурсів опинилася серед потенційно багатих країн.

Особливу роль відігравав гафній, аналог цирконію, 72-й елемент таблиці Менделєєва, запаси якого виводили Україну-Русь на трете місце в світі — після Австралії та Північної Америки. Завдяки гафнію на підприємствах концерну «Чорнобиль-30» були створені найпотужніші й найбільш ємні акумулятори, вироблено кілька одиниць тактичної ядерної зброї, випродукувано гафнієві композитні матеріали для ракетних двигунів і процесорів. «Гафнієвий проект» належав до надтаємної інформації, якою володіли тільки члени КОПОР-РАМ і вузьке коло спеціалістів; за розголошення таємниці носіїв цих знань мала спіткати смертна кара — вони самі добровільно підписали таку угоду.

Ось чому Гайдук довго вагався, даючи згоду на виїзд Малахова до Коста-Рики. За таємною інструкцією, носій надсекретної інформації не мав права залишати країну упродовж 5-10 років після відходу від справ. Але Гайдук пішов проти власних правил і після болісних роздумів підписав заяву Малахова. В декреті Координатора стояли слова: «Як виняток, дозволити…»

Як виняток.

Кожна людина і країна проживала свою долю «як виняток», усупереч усім правилам, бо історія не діяла за правилами, а надавала перевагу виняткам.

61

Після навчань «Весняна рапсодія» на полігоні «Десна-444» саме під час вечірньої рибалки на катері «Гетьман Махун» змовники нарешті оформили свої плани, створивши Фронт народного опору — ФНО: на його чолі став генерал армії, міністр оборони Палій, начальником штабу призначили полковника Стригуна. Серед дев’яти членів Фронту — вісім генералів і одна жінка — Леді Палій, якій доручено було створення загальнонаціональної жіночої організації «Матері проти насильства».

Стригун та його люди підготували Палієві проект короткої відозви нового режиму:

«Громадяни України-Руси!

Керуючись вищими національними інтересами, Фронт народного опору ставить за мету повалення тиранічного режиму генерала Гайдука і широку демократизацію суспільно-політичного життя України-Руси.

Генерал Гайдук, на якого в 2079 році покладались великі надії, виявився неспроможним як в інтелектуальному, так і моральному плані лідером, який, не прислухаючись до колективної думки військового керівництва, став на шлях узурпації влади, прийняття хибних одноособових геополітичних рішень, у результаті яких Україна-Русь, ігноруючи існування такої миролюбної і дружньої сили, як ісламський світ, необґрунтовано переорієнтувала вектор свого розвитку виключно на юдо-християнський Захід, чим значно послабила свої позиції. Гайдук, усупереч лінії військового керівництва на мир і злагоду в суспільстві, несе особисту відповідальність за жорстокі незаконні репресії‘ особливо в сфері національної політики (так звані „Шевченкові“, „пушкінські“, „міцкевичеві“, „єврейські“ та інші процеси з великою кількістю невинних жертв).

Гайдук також несе особисту відповідальність за загибель яскравого, улюбленого народом загальнонаціонального лідера Романа Войчишина, до якого відчував особисту неприязнь. ФНО проведе безстороннє слідство і доведе причетність Гайдука до цього резонансного політичного вбивства.

Треба відзначити, що Гайдуку і раніше була притаманна схильність до жорстокості й вбивств невинних людей, про що свідчить хоча б історія спалення в 2079 році так званих „слизовиків“.

Негативні риси Гайдука — підозріливість, необгрунтована жорстокість, прийняття одноособових неадекватних рішень посилилися останнім часом, що дає право припустити прогресування психічної хвороби, пов'язаної з особистими обставинами. Назва цієї хвороби — „синдром тирана“, „неронізм“, комплекс „Йосифа-Адольфа“, добре відомий у психіатрії: параноїдальне сприйняття дійсності, манія переслідування, нахил до репресій і виявів вибіркової жорстокості.

Тому Фронт народного опору ставить за першочергову мету відсторонення від влади і покарання генерала Гайдука за скоєні ним злочини проти народу України-Руси.

Другим завданням ФНО є ліквідація гайдукізму як політичного явища, демонтаж системи тиранічної влади, яку буде замінено владою народних представників. Для цього буде створено партію „Прогрес і Справедливість“ (ПІС).

Після закінчення перехідного періоду, який триватиме два роки після приходу до влади, ФНО обіцяє відновити в державі представницьку демократію, скасувати цензуру і збільшити обсяг соціальних гарантій населенню. Рішуче виступаючи проти так званого Акту Возз'єднання християн, ініційованого Гайдуком та його поплічником, зрадником православ'я Ізидором, ФНО заявляє про своє невтручання в справи релігії. Ми створимо всі умови для вільного волевиявлення громадян України-Руси щодо світоглядних і конфесійних питань, без примусового насадження юдо-християнського віровчення як застарілого, непопулярного і такого, що не відповідає реаліям кінця XXI століття.

Замість того щоб зміцнювати соціальну захищеність громадян, Гайдук витрачає народні гроші на реалізацію проектів особистого звеличення — таких, як зведення собору Воскресіння Христа та побудову Києва-2 під провокаційною антинародною назвою „Небесний Єрусалим“. Це типовий шлях тиранів — таких, як Калігула, Нерон, Гітлер, Сталін та інші — увічнювати себе в архітектурі за рахунок злиднів і жебрацтва народу.

Неприпустимим є пріоритетне постачання харчових продуктів з України-Руси в країни-члени Організації глобальної безпеки, ігноруючи дружні нам ісламські країни.

Гайдук, який приховує своє польське походження, цинічно заграє з лютими ворогами українського народу — режимом польських генералів, метою яких є відторгнення від нашої держави її західної частини. Ігноруючи історичні братські зв’язки України з Росією, Гайдук підняв руку на священну дружбу обох народів, що з особливою силою продемонстрував під час операції „Стратегічний параліч“ (2079 р.).

Спираючись на народну більшість, ФНО обіцяє ліквідувати несправедливу солідаристську економічну систему, повернути право голосу тим, хто не працює, і підвищувати пенсії та соціальні виплати і дотації за рахунок держави.

ФНО сподівається на широку загальнонаціональну підтримку справедливої боротьби проти тиранії Гайдука».

Відозва була прийнята одноголосно, хоча в кількох членів хунти викликала неясне відчуття невдоволення бездоказовістю формулювань, слабкістю звинувачень і недостатньою щедрістю обіцянок тим, хто все одно не відігравав ніякої ролі в майбутньому перевороті.

Але кращої програми не було. Довелося вдовольнитись тим, що мали.

62

Душа полковника Стригуна Сергія Михайловича ховала в собі два прямо протилежні полюси: був переконаний у власній геніальності й високому призначенні свого потужного інтелекту — й жив у постійному пригніченні від несправедливості долі, яка всіляко принижувала Стригуна, підставляла підніжки на всіх етапах його життя, вперто не помічаючи видатних здібностей героя.

Стригун займав просторий кабінет у будинку Міністерства оборони на вулиці Гончара, вікна якого виходили в парк, де на місці колишнього пам’ятника Чекалову тепер бронзовою з прозеленню глибою здіймався монумент невідомого письменника. Підходячи до вікна і дивлячись на монумент, який добре проглядався крізь безлисті, ще не пробуджені весною дерева, Стригун думав, що це пам’ятник йому, геніальній, нікому не відомій людині з долею, що не склалася з самого початку, від моменту зачаття.

Справа в тому, що мати Стригуна, самотня хористка оперети, пристрасно бажала народити сина — естрадного співака, відомого на весь світ шоумена, з демонічною зовнішністю Кіркора Філіпова; але з численними чоловіками, які приходили й через кілька ночей кидали пані Стригун, нічого не виходило — зачаття не відбувалося. Та й чоловіки були не ті, що їх вимагала майбутня дитина — всі дрібні, малоцікаві, якісь декоратори, військовослужбовці не вище капітана, сантехніки, бухгалтери, поліціанти, колишні спортсмени, а тепер алкаші, що вештались навколо Черепанової гори, не думаючи про те, що тут була колись києво-єрусалимська Голгофа.

І тоді, впавши у розпач, майбутня матінка, зібравши всі свої заощадження, звернулася до біоінженерної фірми «Genesis» із проханням запліднити її сім’ям когось із видатних гламурних шоуменів типу Джекса Майклона. Необхідна процедура була проведена в 2045 році, й пані Стригун із нетерпінням чекала народження нового генія, бажано з чорним кольором шкіри. Так пластично намріяла собі чорнопузана з кучерявою голівкою, що аж розплакалась, побачивши зовсім біле дитя зі світлими очима і зляканим виразом обличчя, схожого на квашене яблуко. Ще кілька років сподівалася, що в Сергійкові прокинуться співацькі гени, мелодії хітів зазвучать у його душі, та дарма! Фірма «Genesis» жорстоко обманула бідну матір, а грошей на нову дитину в неї не було.

Але в міру зростання хлопця, батьком котрого матінка оголосила відомого співака Михайла Шиздецького, якого на той час не було в живих, у Стригуні прокинувся інший неочікуваний талант: математично-програмно-кібернетичний. Мабуть, роззяви з «Genesis» переплутали пробірки при заплідненні. Вже в третьому класі обсяг його оперативної пам’яті й математичних знань перевищував рівень студента математичної академії Цюриха, а згодом заробітки зростали швидше, ніж у молодого співака. На жаль, у вісімнадцятилітньому віці Стригун вскочив у халепу: був звинувачений у хакерському пограбуванні американського банку «Continental» на п’ять мільйонів глобо. Американські слідчі не полінувалися приїхати до Києва і розшукати юнака з сумним обличчям, на якому вже пролягли перші скорботні зморшки; кількість і глибина зморщок зросла за три роки сидіння в тюрмі для особливо обдарованих злочинців, де Стригун був регулярно ґвалтований співкамерниками та битий куховарами за невдоволену міну при споживанні того гівна, що називалося їжею. Стригун зненавидів як Америку — з її обожнюванням грошей і законів — так і Україну, за її зневажання будь-яких законів.

Саме тоді Стригуна помітив молодий опер Державної варти Іванишин Мирон Пилипович, який завербував здібного хакера і посприяв його звільненню з в’язниці. Спочатку Стригун практикувався в розробці програм перманентного стеження за неблагонадійними елементами суспільства, а оскільки до неблагонадійних належала переважна кількість громадян (про це знав Мережко, але не здогадувався Гетьман Махун), то й роботи Стригуну вистачало. Його історичним досягненням була розробка і впровадження в практику системи «Піраміда» — тотального прослуховування всіх телефонів і гаджетів країни, всіх розмов у публічних місцях та офісах — й виловлювання потрібної інформації завдяки спеціальним кодам. За систему «Піраміда» Стригуну присвоїли звання капітана контррозвідки й нагородили повним зібранням творів М.В. Гоголя у 10-ти томах. Ці відзнаки Стригун сприйняв, як глибоке приниження, справедливо вважаючи себе найздібнішим співробітником Дервари. Його бос і покровитель Іванишин ходив уже в полковниках і за розробку системи «Піраміда», в якій нічого не розумів, одержав золоту медаль Свободи.

Саме тоді померла матінка Стригуна, що кинуло його в глибоку депресію і запій, після якого збільшилася кількість скорботних зморщок на обличчі й почалося виразне тремтіння рук.

Іванишин знову врятував Стригуна, запропонувавши йому звання майора і посаду начальника відділу «Е» (електронна розвідка і спеціальні операції) в структурі ВІРУ — Військової розвідки України, де Іванишин, ставши генерал-хорунжим, посів посаду заступника Гайдука. І знову Стригун відчув несправедливість долі, бо вперше зустрівся з людиною, яка, по-перше, розуміла все, що робив Стригун, а по-друге — не довіряла йому. Цією людиною виявився Гайдук, якого Стригун боявся і ненавидів. Точніше — ненавидів і боявся. Під час підготовки операції 2077 року «Ахіллесова п’ята» Стригун зустрівся з похмурим поглядом Гайдука, який, здавалося, пропікав його, від чого ще більше тремтіли руки. І хоча Гайдук зовнішньо був люб’язний, не гримав і не матюкався нещадно, як Іванишин, Стригун знав, що більш небезпечної людини, ніж Гайдук, досі не зустрічав. Тому, не кажучи нічого Іванишину, поділився з Мережком своїми підозрами щодо справжньої антидержавної мети операції «Ахіллесова п’ята». Момент арешту Гайдука став найщасливішою подією в житті майора-хакера.

Після Великої Темряви Стригуна, який опинився на самому дні київського життя — серед «слизовиків», котрі привчили його до галуїну, — знайшов і наблизив до себе Ігор Палій — майбутній міністр оборони. Він доручив полковнику Стригуну створити Управління охорони — своєрідний особливий відділ при міністрі й спеціальний інтелектуальний центр, що міг би виконувати будь-які накази міністра. Так виник ІНКОМ — Інститут нових комунікацій, основу якого становили хакери колишнього відділу «Е», керованого Стригуном. На чолі ІНКОМу Стригун поставив майора Шпака.

Саме цей недоладно довготелесий молодий чоловік у зелених окулярах, в яких мав вигляд сліпого старця, стояв перед Стригуном. Годину тому Стригуна розпинав слідчий військової прокуратури, який, не маючи жодних фактів, намагався розколупати стару історію загибелі гелікоптера з Войчишиним та генералом Громом на покладі. Хоча Стригун і розумів свою інтелектуальну вищість над цим юридичним паперожером, проте мусив після допиту ковтнути добру порцію горілки «Срібна офіцерська», від чого заспокоєння теплою хмарою накрило його душу.

Майор Шпак стояв перед ним внутрішньо виструнчений, хоча тіло його було скривлене в лівий бік, наче начальника ІНКОМу схопив радикуліт.

— Ти що мене підставляєш, йолопе? — розтягував із насолодою слова Стригун. — Ми ж домовлялись, що «сині» виграють навчання. Я так і доповів міністру.

— Хіба ж ми думали, що вони пустять «ящірок» через ліс? — виправдовувався Шпак.

— Через ліс-переліз, — перекривив його Стригун. — А голови вам, мудакам, навіщо? Щоб каски зсередини гріти? Чому охорону штабу не виставили?

— Штаб був ідеально схований. Він був накритий електромагнітним вакуумом…

Стригун, помітивши тремтіння рук, забрав їх зі столу.

— Вакуум у ваших головах. Міністр дуже невдоволений.

Раптом якась важлива думка майнула в голові Стригуна:

— Скільки «ящірок» було у вашому розпорядженні?

— Три.

— Ви що, не вмієте з ними працювати?

Шпак ще більше перехилився в лівий бік.

— Вміємо. В нас є чудові оператори. Але…

— Тоді бери ці «ящірки» і готуй операторів. Тільки надійних. Тренуйтесь удень і вночі. Це наказ міністра, — сказав Стригун.

— Слухаюсь, — спробував вирівняти орієнтацію тіла Шпак.

— Крім того, той документ, що ви готували…

— Пойняв, — Шпак відчув страх смерті — чи то за невиконання наказу змовників, чи за державну зраду, про яку недвозначно свідчила програма дій.

— Документ поганий, особливо в частині пропонованих змін. Конструктиву мало.

— Пойняв.

— Іди.

Залишившись на самоті, Стригун знову поклав руки на стіл і уважно придивився: руки не тремтіли. Тоді дістав із шухляди металеву пласку, еліпсовидно зігнуту фляжку й ковтнув теплувату гірку рідину. Відчув радість — не від горілки, а від ідеї. Повільно сховавши папери до сейфу, перевіривши всі шафи й поставивши кабінет на сигналізацію, Стригун вийшов на вулицю. Ходив у цивільному темно-сірому костюмі й чорній неопреновій куртці з каптуром. Над Києвом западали ранні сутінки, хоча захід ще вабив весняним світлом. Перейшовши вулицю, Стригун ступив до парку, щоб перетнути його навскіс й піти далі, до площі Перемоги, де жив у 30-поверховому будинку. Біля пам’ятника невідомому письменнику вже юрмилися бомжі й наркомани, серед яких Стригун знав кількох «слизовиків», з якими переховувався під час Темряви в тунелях київського метрополітену.

— Не буде закурити? — звернувся до нього незнайомий у зеленому армійському бушлаті й чорній в’язаній шапочці, глибоко насунутій на голову. Поки Стригун витягав пачку цигарок «Президент», незнайомий тихо сказав:

— Можу запропонувати косячок від Вінсента.

Стригун відчув тремтіння рук і одразу якимось внутрішнім нюхом пізнав незнайомого, хоча той і змінився невпізнанно.

— Через тридцять хвилин в барі «Євбаз», — вимовив нервово (боявся, що військова прокуратура встановила за ним стеження) й, почекавши, поки Полковник із сицилійською засмагою забере три цигарки (знак, що за ним ніхто не стежить), швидкою ходою пішов за звичним маршрутом — туди, де колись були руїни цирку, а тепер — розважальний комплекс «Арена-Либідь» із барами, порношопами, кабінками щастя, кінотеатрами, ігровими залами та відділеннями банків, де можна було одержати короткостроковий кредит.

Бар «Євбаз», в якому збиралися переважно геї і симпатики III Райху, був стилізований під київську кнайпу часів німецької окупації міста 1941–1943 років: на стінах — німецькі накази від вересня 1941-го: «Всім жидам Києва і околиць зібратися на розі Великої Дорогожицької і Дегтярівської вулиць», оголошення про розстріли саботажників, диверсантів і комуністичних агітаторів, плакати з карикатурами Сталіна, якого по голові б’є сталевий німецький кулак, на руці — червона опаска зі свастикою, і закликами до Першотравня — Дня трудящих Європи, що об’єдналися в боротьбі з большевізмом. Ця наочна агітація висіла на стінах, обклеєних темно-тюремними довоєнними совєтськими шпалерами. На маленькій сцені грав невеличкий оркестр — акордеон, скрипка, гітара, ударні — троє молодих хлопців і дівчина-скрипалька, вбрані в мішаний одяг воєнних часів — німецькі френчі, радянські галіфе. Грали і співали німецькі пісні, з-посеред яких Стригуну особливо подобалася пісня на мелодію «Авіаційного маршу», виконана оркестрантами:

Від цих сталевих слів і переможного ритму мелодії Стригун відчув упевненість у собі, в своїй ході до звитяги. Уявив, як Гайдук здається на милість змовників. Кельнери, вбрані в чорні мундири СС, розносили шнапс, пиво «Лагер», «Пілс», «Доппель-Бок», «Хелл», смердючу капусту й свинячі сосиски, бруквений мармелад і солдатські крекери. Для екзотики можна було скуштувати «золотий хліб» окупації з каштанів, просяних висівок і картопляних лушпайок, купити німецькі цигарки «Juno» та «Rheni» в яскраво-червоних, як німецький прапор, упаковках, дістати смердючі мадярські цигарки «Hunnia» та «Levant»; за особливу плату дозволялося придбати талон на п’ятнадцятихвилинне відвідання солдатського борделя вермахту недалеко, на Дмитрівській. Офіцерський коштував дуже дорого.

Час від часу до бару «Євбаз» вривалися патрулі фельджандармерії з металевими бляхами на грудях і забирали тих, хто не розрахувався з кельнерами.

Стригуна тут знали і одразу виділили столик на два місця у кутку кімнати, над яким висіла зжовкла листівка німецькою і російською мовами:

«10 заповедей для украинского полицейского. Твоя служба состоит в борьбе против советов, насильников, воров, ростовщиков и других нарушителей закона. Будь тверд с преступниками, но оказывай помощь тем, которые находятся в нужде и которые ожидают от тебя поддержки. Ты должен своею порядочностью и своим хорошим примером воспитать население: помни, что взоры всех обращены на тебя…

СС-полицейфюрер в Киеве

ГАЛЬТЕРМАН».

Стригун зітхнув. Він напам'ять знав ці заповіді, такі само огидні й брехливі, як і в кнайпі навпроти «Партизанська землянка» зі сталінською пропагандою. Обидві ці кнайпи давно і безуспішно намагалася закрити київська мерія. Але тут працював агент Стригуна, який забезпечував безпеку полковника, і тому він почувався в цій кнайпі затишно.

Стригун замовив пляшку сливового шнапсу «Шладерер», дві гальби «Пілса», дві порції сосисок із капустою й німецький нечерствіючий хліб «Пумпернікель». Тут якраз підоспів Полковник, який був таким «полковником», як Стригун «маршалом»: служив дрібним катюгою Крейди, носив прізвище Дзагоєв, але називав себе генералом Черняєвим, командиром ескадрону смерті, що вбивав Гетьмана Махуна, але тепер змінився невпізнанно: обличчя — наче налляте рожевим холодцем, який трусився при кожному русі голови, а очі були сховані за набряками, хоча й не втратили жорстокого виразу людини, предки якої служили в Дикій дивізії та в полку НКВС особливого призначення.

Дзагоєв-Черняєв скривився від капустяно-гнилого запаху кнайпи й смороду спітнілих чоловічих тіл, незвичного після благісного повітря Сицилії, але, вихиливши склянку такого ж бридкого каламутного шнапсу, змирився з німецьким нацизмом і розповів Стригуну останні новини: друге послання Багрова вони отримали через Марокко, з шейхом Омаром уклали угоду про співпрацю, створили міжнародний гуманітарний фонд допомоги Україні-Руси, готуються до виконання вироку Папі Клименту, яким невдоволена частина кардиналів. Але залишається ще багато нерозв’язаних питань.

Тут Дзагоєв-Черняєв вперся поглядом у полковника Стригуна. Принесли сосиски, розварені й порепані, наче хтось їх розривав жадібними пальцями, щоб понюхати, як пахнуть.

— Ви їжте, їжте, — заохотив Стригун гостя, подумавши, що цей бандит зовсім розбестився на сицилійських сіфудових харчах. — Ви не думайте, це не ерзац якийсь, а справжні свинячі. А яка доля першої флешки? Ми чули, що вона потрапила до італійської контррозвідки.

— І спалила їм усі комп’ютери, — тенорово засміявся Дзагоєв-Черняєв. — Вони її так і не розшифрували.

— Моя робота, — гордовито сказав Стригун. — Це — найкращий бойовий вірус у світі. Не під силу жодним макаронникам. До речі — а де дівся Джордж Безпалий? Зник як під воду.

— Можливо, він туди й подівся, — знову засміявся гість. — Під Маростікою знайдено згоріле авто і обвуглений труп. На жаль, руде волосся почорніло.

Його сміх урвався так різко, наче хтось раптово вимкнув електродриль.

— Хенде хох! — ревнув якийсь поліцай у чорній формі з сірим коміром, з білою пов’язкою на лівій руці й наставив на сицилійського гостя «парабелум». — Аусвайс!

— Пилипе, мать твою, ще раз підійдеш — яйця повідриваю! — визвірився Стригун. Він не знав, що в іграшковий макет «парабелума» була вставлена фотокамера.

Пилип злякано відскочив і пішов чіплятися до інших відвідувачів.

— Не звертайте уваги, це місцевий псих.

Гість сердито допив шнапс.

— Йому не аусвайс, а обойму розрядити в живіт. Ну і бардак у вас. Я думав — диктатура, а тут… Чи я зможу зустрітися з Багровим? Маю послання від Крюгера.

Оркестр заграв шлягер бару «Євбаз» «Лілі Марлен». Дівчина-скрипалька в сірій німецькій пілотці досить приємним, трохи хрипкуватим голосом почала співати:

про дівчину під ліхтарем, яку звуть Лілі Марлен, котра прощається з коханим, що йде на війну.

Зал дивився на русяву українську дівчину, слухав її магічний спів, знаючи, що за цією простенькою піснею лежать мільйони солдатів, зотлілих майже півтора століття тому, згадуючи тих, хто загинув зовсім недавно, — і підхопив приспів:

сподіваючись, що солдата піднімуть із забуття, зі сну, з могили, з-під землі вуста коханої дівчини, яка чекає свого хлопця, стоячи під ліхтарем.

Стригун прозрів: тільки заради цієї пісні ходить сюди, до цієї смердючої кнайпи, бо мріє про свою кохану, яка чекала б на нього — але якої ніколи в нього не було і не буде.

— Дівчата у нас гарні, — зітхнув Дзагоєв-Черняєв. — Не те що ті тарані засушені там. Хоч би швидше повернутись, сил ніяких немає.

— Я організую вам зустріч із Багровим, — пообіцяв Стригун і покликав кельнера, щоб розрахуватися.

63

Джордж Безпалий прилетів із Франкфурта до Риму в п’ятницю, 14 квітня, з паспортом громадянина Конфедерації країн Північної Америки, виданим на ім’я Джошуа Райта, працівника секретаріату Американської католицької асоціації «За возз’єднання християнських церков». Мета перебування — релігійний туризм, зустрічі у Ватикані. Пасажир Райт був зареєстрований на трансатлантичний лет Нью-Йорк-Франкфурт із пересадкою на рейс до Риму. Візажисти контррозвідки добре попрацювали над зовнішнім образом молодого американського католика: поголений череп, на якому й сліду не залишилося від рудих кучерів, очі потемніли, а довгі чорні брови, що одразу кидалися у вічі, стали особливою прикметою. Темна шкіперська борода без вусів робила пана Райта схожим на проповідника часів Нового Амстердама. Ніякої зброї та флешок молодий християнин при собі не мав — тільки святу Біблію у чорній м’якій палітурці, записник із зображенням собору Святого Петра та вигострені олівці, з яких отруєні нейропаралітичною речовиною стріли вилітали на відстань до десяти метрів. Увесь одяг та білизна новоприбулого були придбані в Нью-Джерсі в торговельному центрі «Мейсис».

Джордж здивувався, бо не відчув жодного хвилювання, проходячи контроль в аеропорту Ф’юмічіно. Йому здалося, що постарів за ці місяці на сто років, що все тонке, чутливе плетиво — парості надій, очікувань, закоханості, мінливі тіні страхів — все молоде і неокреслене — висохло в його душі, яку сповнювало тепер важке і примітивне, наче могильна брила, бажання помсти.

У залі прибуття його очікував агент української розвідки Антоніо, який разом із Рьонгвальдом викрадав Джорджа з Маростіки, — але цього Безпалий не пам’ятав. Вислухавши запитання Антоніо «Ви з Вісконсина, сер?» й відповівши паролем «Ні, з Нью-Джерсі», Джордж мовчки сів у автомобіль Антоніо й, не відчуваючи жодного інтересу до навколишніх доволі нудних картин великої метрополії, зосередився на власних думках. Його мати була вивезена з Маростіки, але Джорджу, який погодився працювати на Гайдука, дозволили зустрітися з матір’ю лише один раз в якомусь старому дерев’яному будинку в Ірпені: мати, ридаючи, кинулась в обійми Джорджа, якого вже не сподівалася побачити в живих, вони, плачучи, згадували Мар’яну, мати проклинала і в усьому винила Гайдука, але Джордж їй нічого не пояснив — як він опинився в Києві й на кого працює; зустріч тривала одну годину, після чого Джорджу сказали, що наступна зустріч — після виконання завдання. Деталей операції «Піцерія» йому не розкрили, хоча пообіцяли, що він матиме можливість помститися за смерть Мар’яни.

Вони зупинилися в мотелі «Касабланка» о 5:25 РМ. Антоніо одразу завалився спати, а Джордж вирішив повечеряти.

Власник мотелю не міг запропонувати Джорджу нічого, крім наперчених картопляних чипсів, і люб’язно пояснив йому, як знайти недорогий ресторан у кварталі нових будинків неподалік. По дорозі Джордж натрапив на магазин квітів «Орхідея» і немовби автоматично, ще не вірячи тому, що грубо порушує обіцянку, дану ним командуванню, і службові інструкції з проведення операції, зайшов у паркий акваріум, сповнений квітами, вдихнув запаморочливий солодкуватий запах тропічних рослин і, вибравши найдорожчий букет орхідей, написав адресу Джованни Россі: ще в Києві увійшов в її електронну пошту, дізнався про неї майже все — що вона розлучилася зі своїм генералом, якого покарали й перевели до транспортної поліції, що Джованна живе тепер у центрі Риму з донькою і працює у Ватикані в поштовому центрі для туристів, де продає сувеніри — золоті монети із зображенням Папи Климента XV, срібні розп’яття Христа, мініатюрні герби Ватикану у вигляді брелоків для ключів, колекцію портретів найвидатніших римських понтифіків та інший дріб’язок.

Джордж написав записку: «Дорога Джованна, я живий. Зараз у Римі, буду до понеділка. Дуже хочу тебе побачити. Подзвони мені за цим телефоном (він подав 12-цифровий номер свого супутникового телефону). Не бійся, цей телефон не прослуховується. Все поясню при зустрічі. Цілую, Джордж».

Він сховав записку до маленького конверта із зображенням орхідеї, сплатив власнику подвійну суму за негайну доставку букета й, переконавшись, що хлопець-розсильний сів у моторолер і від’їхав, пішов шукати ресторан. Тепер у його душі з-під могильної плити — жадоби помсти — почало проростати ніжне передчуття гріха й поволі зростаюча тривога — бо знову в цьому клятому Римі втрапляв у нову халепу, яка, був переконаний, погано скінчиться. Але поклик Джованни був сильніший за всі раціональні застереження. Це був архетипний поклик юнацького кохання до старіючої жінки — тобто поклик смерті.

Вночі подзвонила Джованна. Схвильованим голосом, не приховуючи своєї радості й страху, не вірячи тому, що історія з ненаситним українським юнаком має продовження, але бажаючи будь-що зустрітися з Джорджем, вона сказала, що хоче його побачити у неділю. Для цього замовила кімнату в найкращому і найближчому до Ватикану готелі «Rezidenza Paolo VI», розташованому впритул до площі Святого Петра. У неділю о 12:00 AM Папа проголосить, як завжди, проповідь і зробить дуже важливу заяву. Готель розташований по лівому боці собору, одразу за колонадою, на вулиці Папи Павла VI. Джованна чекатиме Джорджа на п’ятому поверсі, у відкритому ресторані, де замовила столик на двох, щоб поланчувати, а потім… З ресторану добре видно вікно Сикстинського палацу, з якого Папа завжди виголошує свої недільні проповіді. Адже Джордж ще не бачив цих римських див? Не бачив. Просила тільки вийти раніше, бо збереться понад триста тисяч людей, будуть перевірки. Він назвав їй своє нове ім’я: Джошуа Райт. Вона навіть не здивувалась, сказала тільки: чекаю. I wait for you.

Він зрозумів, що готовий на будь-яке порушення будь-яких ідіотських правил — аби тільки зустрітися з Джованною, побачити її усмішку, знову відчути тепло її тонкого тіла. І знову…

Всю ніч його мучили кошмари: тікав від когось жорстокого і невблаганного, ховаючись у порожньому, наче вимерлому від чуми місті, і, втрачаючи надію на спасіння, відчував, що зловісна тінь наближається до його сховку, і тоді — як останній порятунок від смерті — приходило пробудження в незнайомій, просмердженій тютюном кімнаті у невідомому мотелі — найкращому місці для самотніх самовбивць.

У неділю об 11:00 AM Антоніо підвіз Джорджа до моста Святого Ангела. Далі рух автомобілів був перекритий. Джордж сказав Антоніо, що йде на площу Святого Петра — послухати проповідь Папи і ту важливу заяву, що він збирався зробити, про що Джорджу сказали ще в Києві, в ході підготовки операції «Піцерія». Домовилися, що Антоніо чекатиме Джорджа на паркінгу неподалік від площі, на віа Джаніколо.

Джордж перейшов на правий берег Тибра, дивуючись гнилому кольору води, яка не відповідала сонячній тональності ранку і святковому настрою натовпу, який повільно посувався до кордонів Ватикану. Вийшовши до похмурої сіро-коричневої круглої споруди мавзолею-тюрми, Джордж разом із натовпом звернув ліворуч і подався на віа Кончільяціоне, головну артерію, що вела до палацу святого Петра. Натовп збільшився й ущільнився, зупиняючись перед чек-пойнтами, де поліція й карабінери перевіряли перехожих. Джордж зрозумів, що сьогодні вжито безпрецедентних заходів безпеки: вздовж вулиці стояли бронетранспортери й автомобілі поліції, на дахах будинків було видно силуети снайперів, посилені патрулі, озброєні автоматами, пильно вдивлялися в обличчя тих, хто з'їхався сюди з усього світу, щоб почути благу вість із вуст Климента XV.

На останньому КПП, уже перед виходом на площу, центр якої чітко прокреслював перпендикуляр Єгипетського обеліска, Джорджа затримали. Він розумів, що підпадає під критерії вищого ступеня підозри поліції: самотній, молодий, із бородою, що робила його схожим на джихадиста. І хоча вдягнений Джордж був якнайамериканіше — у темно-синій блейзер із золотими ґудзиками й гербом своєї католицької організації, в синю сорочку з білим коміром і темно-червоний галстук Стенфордського університету, білі брюки та коричневі мокасини, — все одно пильні стражі порядку стали вимагати документи. «Ось він, провал», — подумав байдуже Джордж, якого суворо попереджали в Києві — уникати масових збіговиськ людей і перевірок поліції. Він віддав агентам безпеки свій паспорт. Вони довго вивчали паспорт у спеціальному пристрої, потім звірялися з комп’ютером — заходячи, ясна річ, у базу даних Американського агентства національної безпеки. Це забрало хвилин п’ятнадцять, після чого паспорт був люб’язно повернутий Джорджу. Він побачив, що спізнився — годинник показував 12:05 РМ.

Джордж почув захоплені вигуки натовпу, який вітав появу Папи Климента у верхньому, другому з правого боку вікні палацу. Збочивши ліворуч від колонади, він потрапив на вузьку забруковану вулицю Павла VI. Перед входом до готелю стояв автомобіль карабінерів й агенти безпеки уважно вивчали кожного, хто входив усередину. В рецепції Джорджу довелося вдруге показати паспорт, і дівчина-рецепціоністка, розплившись у радісній усмішці, повідомила, що сера Райта очікують на п’ятому поверсі, й вказала тонким пальчиком на відкриті двері ліфта. Піднявшись на п’ятий поверх, Джордж потрапив до ресторану — розкішної відкритої тераси, щедро прикрашеної квітами, сповненої обідаючих людей, які уважно слухали молитву понтифіка; запахи риби і смаженого м’яса, блиск срібного начиння й бокалів із вином і передчуття зустрічі з Джованною породили в його душі почуття блаженства, і всі його страхи вмить зникли.

Ввічливий кельнер у темно-червоному фартуху, почувши прізвище Райт, провів Джорджа до столика, що стояв біля балюстради, з якої добре було видно вікно й постать Папи у білому, всадовив Джорджа й запропонував випити бокал мінеральної води «Пеллегріні».

Джованни за столом не було.

— Don’t worry, sir, — заспокоїв його кельнер. — Сеньйора щойно вийшла, вона повернеться. Може, принести аперитив?

— Ні, дякую. Я дочекаюся сеньйори.

— Приємного відпочинку, — побажав кельнер. Але коротке почуття блаженства вже не повернулося, натомість Джордж відчув незрозумілу тривогу.

Не слухаючи проповіді Папи (на столі лежали навушники з апаратом, який давав змогу слухати Климента п’ятьма мовами), Джордж споглядав навкруги: більшість людей, що скупчились у ресторані, не їли, а, набожно схиливши голови, уважно слухали Папу. Джордж і собі похилив голову, щоб не виглядати невігласом-безвірником, вертиголовок), бо, як-не-як, представляв католицьку організацію. Погляд його блукав по столу і раптом наштовхнувся на невеличкий прямокутник твердого паперу, що лежав біля келиха Джованни. Візитна картка: Giovanna Rossi. Poste Vaticane. І побачив дрібні, у поспіху написані слова:

«Коханий! Я побачила людину, дуже схожу на Вінсента. Він у формі карабінера, піднявся на дах. Я йду туди. Почекай мене. Дж.».

Джордж підвівся й смиренно, наче продовжуючи молитву, подався до дверей службового виходу. Боявся, що калатання його серця почують відвідувачі ресторану. Потрапив у порожній коридор, з якого сходи спускались униз. Пройшовши два метри далі, побачив інші сходи, що вели вгору, до дверей. Це був вихід на дах.

Дістав із внутрішньої кишені блейзера олівець, затиснув його в правому кулаці. Двері на дах не були замкнені й легко відчинилися. Джордж, обережно озираючись, вийшов на плаский дах, на якому стояли квадратні дерев’яні вазони для квітів, а з того краю, що виходив на площу святого Петра, був установлений державний, білий із жовтим, прапор Ватикану. Сонце на мить засліпило Джорджа — він примружив очі, відчувши безкінечність неба, легкий подмух гарячого повітря й ледь чутний гомін спресованого натовпу тисяч людей унизу, що заповнили площу й прилеглі вулиці. І почув легкий хлопок, немов у руках малюка луснула повітряна кулька.

Джордж зробив крок уперед і на щось наштовхнувся: це були ноги мертвого карабінера, який лежав навзнак, обличчя його з невеличким кульовим отвором на чолі було незнайоме, а у відкритих скляних очах відбивалися сонячні блищики. Снайпер, зрозумів Джордж. І одразу побачив у лівій дальній кутовій частині даху постать Джованни в чорному декольтованому платті, яка борсалась в обіймах кремезняка у формі карабінера.

— Джордж! — крикнула вона, хоча й не пізнала свого рудого кучерявого коханця в голомозому бородатому чоловікові.

— Джованна, це я! — озвався він, кинувшись до жінки, й ледве не впав, зачепившись за пускову трубу від ракети. Вдалині пролунав глухий вибух, але Джордж не міг глянути — де саме, бо його погляд був прикутий до Джованни і Вінсента.

— Відпусти її, Вінсенте, — Джордж підняв правицю з олівцем, але Вінсент спритно ховався за жінкою-заручницею.

— Не підходь. Бо вб’ю цю курву.

— Він убив Папу! — Джованна, висячи в повітрі, била щодуху ногами Вінсента й намагалася вкусити його за руку. — Стріляй.

Джордж стрибнув уперед — і в цю ж мить Вінсент зіштовхнув Джованну з даху. Нещасна жінка з диким криком полетіла вниз.

Джордж вистрілив у Вінсента, але той несподівано впав на дах, і смертоносна стріла не зачепила його. Різко, по-десантному перекотившись по даху, Вінсент опинився на тому краю, що виходив у провулок. І зник.

Розгубившись на якусь мить, Джордж кинувся до карниза й зрозумів: Вінсент швидко спускався в провулок по альпіністській мотузці, заздалегідь закріпленій на даху.

Джордж, обдираючи долоні в кров, стрімко спускався за Вінсентом. Він так і не зрозумів, чи загинув Климент XV, і його це не хвилювало, але знав, що вбивця Мар’яни і Джованни зовсім поряд і намагається втекти.

Джорджа, який зістрибнув на хідник, здивувала тиша на вулиці, по якій важко, загубивши кашкет, біг Вінсент в уніформі карабінера. «Операція „Піцерія“ почалася», — подумав Джордж і знову вистрілив. Йому здалося, що цього разу стріла влучила в ногу Вінсента.

64

Найдосконаліший продукт фантазії військових і технологічного прориву сотень інженерів і робітників: ПУРК — переносний універсальний ракетний комплекс восьмого покоління, виробництва ізраїльського оборонного концерну RAFAEL класу «NAKAM» (помста, відплата), призначений для знищення командних пунктів, центрів управління противника і вибіркового вбивства терористів. Високоточна багатофункціональна ракета з блискучим, прозорим у головній частині автоматичного наведення корпусом зі склопластики та композитних матеріалів, завдовжки 70 см, калібру 75 мм, вагою 5 кг, радіусом дії від 100 до 1500 м, швидкістю лету 570 м/сек., завдяки мініатюрним твердопаливним двигунам із поміхостійкою системою точного наведення на конкретну людину — її склад ДНК, серцебиття, запах — чи на конкретний сигнал маячка; може бути керована лазерним променем. Діє за принципом FF — Fire and Forget (вистрілив і забув). Потужний заряд вибухівки і 3 тисячі готових елементів ураження гарантують загибель об’єкта атаки незалежно від ступеня його індивідуального захисту.

Дуже проста в експлуатації: Вінсент-Іванишин приніс її в пусковій трубі, яку сховав до чохла снайперської гвинтівки SR-125 — такими були озброєні всі карабінери, що охороняли площу і палац Святого Петра. Агенти безпеки, які чергували перед готелем «Rezidenza Paolo VI», не звернули на нього жодної уваги: належали до іншого відомства і виконували інші завдання.

Карабінер, що вже стояв на колінах на даху й витягував із чохла свою гвинтівку, привітно підняв руку й усміхнувся, побачивши колегу, який прибув на підкріплення, — і отримав кулю в чоло. Вінсент спокійно розчохлив ракету, очікуючи, коли Папа з’явиться у вікні палацу. Одна річ трохи непокоїла Вінсента — якась літня жінка, що піднімалася разом із ним у переповненому ліфті на п’ятий поверх: її зляканий погляд, тонкі риси її обличчя здалися знайомими, але Вінсент не міг пригадати, де її бачив.

Як тільки Папа з’явився у вікні, Вінсент зняв запобіжник — зеленим засвітився індикатор готовності ракети до пуску, що свідчило про те, що мозок ракети ухопив сигнал маячка; навів трубу на вікно й натиснув спусковий гачок. Почув легкий поштовх у праве плече, але набагато слабший, ніж віддача при стрільбі з автомата ІЖ-107, і, задоволений такою легкістю вбивства Папи Римського, прошепотів: «Господи, благослови», дивлячись на білястий слід, що залишала за собою ракета.

І в що мить хтось штовхнув його в спину і він кинув трубу на вазон із квітами, подумавши, — як добре, що працював у рукавичках, щоб легше було спускатися по альпіністській мотузці з будинку; він не залишить відбитків пальців на трубі.

— Ти що наробив! Вбивця! — кричала жінка, яку помітив у ліфті, вчепившись Вінсентові нігтями в шию — довелося схопити її в обійми й притиснути так, щоб не пручалась.

Між тим ракета «NAKAM» RMS-70NG, розкривши стабілізатори, вийшла на крейсерську швидкість й наближалася до палацу Сикста. Радарніустановки швейцарської гвардії Ватикану не засікли її. Папа саме промовляв слова молитви, яку повторювали сотні тисяч людей, що скупчились на площі:

— Отче, спаси і помилуй нас, Твоїх дітей грішних. Пам’ятаймо, що Господь ніколи не забуває прощати, це ми забуваємо просити в нього прощення… Радуйся, Маріє благодатна, Господь із тобою. Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого, Ісус. Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас, грішних, нині та в годину смерті нашої. Амінь.

Натовп повторив уголос слова: «Ave Maria, dominus toecum…»

Ракета нестримно і невблаганно рухалась на сигнал мініатюрного чіпа-маячка, встановленого агентом кардинала Саймса в зображенні папської емблеми — якраз у центрі темно-червоного килима, закріпленого на підвіконні, який звисав з вікна під час недільної меси.

Як геніально спланував цю операцію шейх Омар аль-Бакр! Ізраїльською ракетою, виготовленою ворогами Аллаха і християн, руками американського кардинала-зрадника і українського вбивці, що представляє нікчемний народ, розбещений салом і горілкою на найкращих землях, які невідь-чому дав їм Аллах, — знищити ініціатора нового хрестового походу проти правовірних, Римського Папу, нехай зітре його ім’я Аллах з пам’яті людської.

Яку насолоду несе цей вибух не тільки «Глобальному джихаду», але й мільйонам правовірних у Єгипті, Індонезії, Пакистані та інших країнах: почувши цю новину, вони вибіжать на вулиці з радісними вигуками, з кулаками, піднятими у проклятті проти хрестоносців, у шаленому танці щастя вони славитимуть знищення Папи. Скільки сподівань покладається на цю маленьку, сповнену смертоносної сили розумну ракету, нехай благословить її Аллах. Бо смерть Климента XV — то смерть ідеї Возз’єднання християн, то кінець існування цієї фальшивої релігії, цього мертвонародженого відгалуження від злобної віри юдейської.

65

Але в страшну справу смертовбивства невинної людини, в злочин століття втрутився Бог, чи його представники на землі, чи химерна Історія: смертоносний снаряд, що летів у напрямку вікна, в чорному прямокутнику якого стояв Папа в білому, здійнявши до неба руки, раптом припинив отримувати сигнал маячка, який повинен був бути закладений у килим, в те місце емблеми, де перехрещуються ключі від неба і землі, й розгублено почав здійматися в небо над куполом собору Святого Петра: комп’ютер ракети «NAKAM» лихоманково почав перебирати можливі варіанти дій, готуючись до остаточного рішення: самознищення ракети. Але в ту мить, коли ракета розгублено ширяла в небі над площею Святого Петра, захищаючись від тисяч сторонніх сигналів, радіохвиль та електромагнітних імпульсів, породжених гаджетами натовпу, теле- та радіорепортерами, в її чутливій головній частині раптом знову пролунав потрібний, очікуваний, відновлений сигнал радіомаячка — слабенький, ледве розпізнаваний, але саме той, що його жадібно прагнув почути безжальний мозок ракети: зробивши останній віраж над площею, ракета, визначивши остаточний курс руху, полетіла на північ, у той закуток території Ватикану, що розмістився під охоронним муром і називався промзоною. Там побіля вулиці Пеллегріно містилися технічні служби Ватикану — гаражі, електростанція, друкарня, склади; тут притулився невеличкий двоповерховий будинок Ватиканської пральні та хімчистки. За день до недільної меси державний секретар Ватикану кардинал Монті наказав камердинеру Папи килим, що зазвичай звисав з вікна апостольського палацу, передати на хімчистку, оскільки був забруднений під час останньої піскової бурі, що прийшла з Сахари. У неділю вивісили новий килимок — точну копію старого.

Ракета, як гончий пес, що взяв слід, стрімко наблизилася до будинку хімчистки, відчуваючи зростаючу силу і чистоту сигналу, його поклик, і, пробивши шибку у вікні першого поверху, підлетіла до згорнутого килима з радіомаячком і вибухнула.

На щастя, в неділю у пральні та хімчистці ніхто не працював. Вибух почули у розташованих неподалік казармах жандармерії, звідки повибігали заспані швейцарські гвардійці, вільні від ранкової служби. Сигнал тривоги спрацював негайно в пожежному депо Ватикану і вже через три хвилини два екіпажі прибули на місце вибуху.

Папа Климент, почувши вибух, який пролунав глухо, десь позаду Сикстинського палацу, внутрішньо здригнувся, подумавши: «Ось воно, почалося. Наступний постріл влучить у мене», — але проповіді не перервав, лише ворухнув пальцями в бік кардинала Монті. Той негайно вибіг із кімнати.

Натовп на площі Святого Петра нічого не зрозумів, не почув і не помітив, бо був поглинутий повідомленням Климента про Акт Возз’єднання церков, що має відбутися в Києві 25 червня. Всі погляди, як магнітні стрілки, були спрямовані на північ, до постаті Папи. Ніхто не побачив бійки на даху готелю, бо натовп стояв спиною до південної колонади, нікого, крім агентів безпеки, не обходило падіння невідомої жінки в чорному платті на дах автомобіля карабінерів перед входом до готелю (тонка сталь даху увігнулася всередину, прийнявши удар тіла); ніхто спочатку не звернув уваги на втечу Вінсента від Джорджа: скочивши до біло-синьої машини карабінерів, що чекала його в провулку, попід стіною Аврелія, Вінсент устиг втекти від Джорджа. Тільки пізніше слідчі Ватикану та римської прокуратури по секундах, спираючись на показання свідків і зйомки камер спостереження, відтворили хід подій, хоча так і не зрозуміли, яка сила відвела ракету «NAKAM» (тип ракети було встановлено по трубі наведення, знайденій на даху) від Папи Римського і що привело смертоносний снаряд усередину хімчистки.

«Промисел Божий, — вирішили слідчі, — або технічна вада системи наведення». Вони зосередили свої зусилля на пошуках невідомого замаховця у формі карабінера та американця Джошуа Райта, який, не наздогнавши зловмисника, що намагався вбити Папу, сам утік з місця події, сівши у темно-синій мінівен, що чекав його на вулиці Джаніколо. В усі загони поліції, прикордонної служби та карабінерів, в аеропорти та на залізничні вокзали були передані фотографії та орієнтировки на двох невідомих, які знали таємницю замаху на Папу Римського.

66

Нарешті Гайдук наважився здійснити візит до Сталінграда, куди запрошував його генерал-єпископ Аввакум Варламов. 20 квітня вилетів до Луганська, звідки мав таємно на один день податися до РСВО — Російсько-Сталінградського військового округу, де його очікував Варламов. Офіційним приводом приїзду до Луганська було відкриття довгоочікуваної надземки — спіралі естакад, побудованих над містом, з елегантними, обтічної форми зелено-блакитними поїздами виробництва місцевого заводу транспортного машинобудування.

В аеропорту Гайдука зустрічали військовий губернатор генерал Тумаркін, маленька постать якого, здається, складалася з самих шарнірів, що перебували в постійному русі, і мер міста Красюк — колишній випускник бійцівської школи Єфім’єва, з шиєю, діаметр якої перевищував діаметр голови.

З Гайдуком приїхали Чміль, Зігель, Нерубай, якому довелось на певний час залишити Калину Луцик на господарстві у Києві, восьмеро охоронців і двоє мовчазних, нікому не відомих панів — спеціальних агентів Національного бюро розслідувань. Гайдука та його супутників очікував військовий автобус «Богдан-213» жовтого кольору пустелі. Глибоко розчарувавши господарів, Гайдук відмовився сісти у великий лімузин, конфіскований на час його перебування у туристичної фірми «Луганська зоря». Гайдук давно, ще з часів Гетьмана Махуна, не був у Луганську й тому з великим інтересом придивлявся до цього напівзруйнованого Ордою, розореного Великою Темрявою, кримінальними бандами та місцевим начальством нещасного міста — до бараків і хібарок, оточених висхлими деревами з жовтим осіннім листям, хоча весна тільки починалася, до пофарбованої у зелений колір трави на узбіччі шосе, до намальованих в одній майстерні однаковим шрифтом плакатів «Луганськ вітає Героя України генерала Гайдука», «Ласкаво просимо, генерале Гайдук!», «Слава героям-генералам!», до наспіх зведених брудно-рожевого кольору пластикових парканів, що мали прикрити смітники й розвалюхи цього трудового міста, до тридцятиповерхових елітних будинків, щільно оточених високими стінами, за якими ховалася свіжа зелень дерев і гольфових майданчиків. Не оминув своїм поглядом і щойно пофарбовану залізобетонну споруду: «Вас вітає Ленінський район!»

Не витримав, спитав генерала Тумаркіна, шарніри якого продовжували рухатися навіть в автобусі:

— А Сталінського району у вас немає? Чи імені Гітлера? Ви знаєте, що Гітлер побував у вашому славному місті під час битви за Сталінград? А вулиця генерала Мохамада-бека у вас є? Він тут також був. А Ленін ніколи не бував.

Тумаркін і Красюк промовчали. Потім Тумаркін, угамувавши рух своїх шарнірів, повідомив:

— Ми розв’язуємо це питання. Але люди звикли. Вони взагалі не знають, хто такий Ленін.

Мер додав:

— Вони думають, що це скіфський цар, могилу якого знайшли недалеко. Курган Ленова.

При в’їзді до кварталу Першого тресту столових (саме так, а не «їдалень» значилося на фанерному порепаному щиті, прибитому до барака) дорогу кортежу перегородив натовп людей, яких намагалася зіштовхнути з проїжджої частини поліція, що вже обробила палицями кількох демонстрантів, по засмаглих обличчях котрих юшила кров.

Гайдук вискочив з автобуса й різко хляпнув ззаду офіцера поліції по плечу своїм карпатським топірцем. Той схопився за електрошокер, але, побачивши губернатора і мера, зупинився, змірявши Гайдука поглядом, повним погорди й ненависті.

— Припиніть бійку! — гукнув Координатор. — Я — генерал Гайдук. Приїхав до вас у гості. Що сталося?

Натовп загомонів, заворушився. Жінки заверещали, чоловіки заматюкалися. В руках людей з’явилися гаджети, щоб не пропустити таку нагоду і зробити знімки.

— Говоріть хтось один.

Чоловік у брудній синій майці, в якого кров ще не засохла на голеній голові, а майка почорніла на грудях, підняв руки, щоб припинити гамір.

— Ми вимагаємо…

— Представтеся, будь ласка, — перервав його Гайдук. — Я назвав своє ім’я. Тепер ваша черга.

— Мене звуть Василь Лутугін. Майстер «Трансмашу».

Чолов’яга років сорока, жилавий, з твердим поглядом людини, яка не боїться жодних катувань і не прогинається перед начальством.

— Вибачте, пане генерале, що довелося діяти таким способом, — сказав Лутугін, — але інакше не було жодної можливості.

— Лутугін, як вам не соромно?! — шия в мера Красюка почервоніла, наче він стояв у «мості», а на ньому лежав суперник. — Чому ви до мене не звернулися? Хіба не соромно так зустрічати дорого гостя?

— Не соромно, — огризнувся Лутугін. — Ви, пане генерале, дійсно дорогий гість. Вони стільки грошей роздерибанили на показуху! Зарплату місяцями не платять. На вас гроші є, а на нас нема. І води в місті нема. Завозять цистернами, видають по талонах. У мене троє дітей, хлопці, — на його обличчі майнуло щось схоже на лагідну усмішку, — їх треба щовечора купати. А нам пити не вистачає. В Лугані вода чорна, токсична.

— У сусіда собака покупалася в цій воді, потім народила щенят із трьома головами, — крикнула жінка, волосся якої було пофарбовано в зелений і червоний кольори.

— А фото у вас є? — спитав Гайдук, пригадавши безсмертний досвід Невінчаного в постановці абсурдних питань.

— Що?

— Фото тих щенят?

— Ні, — почала злякано відступати жінка.

— Ми зараз перевіримо. Ось цей чоловік, — Гайдук показав на одного зі своїх охоронців, — зараз поїде з вами і перевірить.

Але жінка його не чула: розштовхуючи натовп, вона злякано відходила до барака, де, мабуть, мешкала.

Гайдуку жаль стало цю змарнілу розфарбовану жебрачку, яка наче сама скупалася в токсичних водах Лугані.

— Продовжую, — вперто мовив Лутугін. — Вся вода йде в елітні острови. Ми так називаємо висотки для багатіїв. Острів Пролетарський, острів Щорса, Ворошилова, Єфім’єва, острів Тумаркіна — вашого улюбленого генерала, який хабарі бере з усіх заводів, з торговельних центрів, з поліції та ринків — і не грішми, а золотом з нашого луганського родовища.

— Зараз перевіримо, — Гайдук відчув спеку, що гарячою важкою рідиною розпливалася по місту.

— Перевіряйте.

— Пане Тумаркін, зараз із цими панами, — він покликав мовчазних агентів НБР, — ви поїдете до себе додому, а потім до службового кабінету і все покажете. Якщо це неправда — пан Лутугін буде покараний за наклеп.

Всі шарніри в тілі генерала Тумаркіна раптом наче заклинило: він зблід і знерухомів, тільки очі чорно-оливкового кольору бігали панічно:

— Ігорю Петровичу… пане генерале армії… та я… ми ж з вами… як можна…

— Сідайте в машину поліції та їдьте. І ви з ними, — наказав Гайдук Лутугіну і голосно звернувся до натовпу: — Приготуйте всі ваші скарги й передайте полковнику Чмілю. Післязавтра ми їх обговоримо. Полковник Чміль прийме скарги в готелі «Україна». А тепер вибачте, треба їхати.

В автобусі працював кондиціонер, і Гайдук, попросивши води в Чміля, почувся краще. На завод «Лугор» (Луганська орбіта) їхали мовчки. Гайдук відпустив змертвілого мера в центрі міста. «Зараз він почне ховати накрадене, — подумав. — І наробить у паніці купу помилок».

Агенти НБР та НАВБ уже кілька тижнів працювали в місті, наче шахтарі в копанках, добуваючи чорну магму фактів, які звуться доказами. Того самого дня, що й в Луганську, по всій Україні-Руси почалася кампанія зачистки генералів-корупціонерів: було виписано десятки ордерів на обшуки і арешти. Дивним чином з числа заарештованих четверо генералів належали до очолюваного Палієм Фронту народного опору.

Пізно вночі до апартаментів Гайдука в готелі «Україна» (народ називав його «німецьким», бо побудували наприкінці 1940-х років полонені німці в стилі сталінсько-гітлерівської соціалістичної готики) хтось тихенько постукав. Гайдук не спав, готуючись до завтрашньої зустрічі з генералом Варламовим. У дверях стояли охоронець і Чміль. Непоодаль від них Гайдук помітив спецагентів НБР.

— Заходьте.

На Гайдукові була чорна T-shirt із зображенням білої ящірки та картаті, наче шотландський кілт, шорти.

— Віскі? Вино? Кава? Чай? — спитав нічних відвідувачів. Ті заперечливо похитали головами. У кімнаті Чміля вже готувалася хлопчача вечеря, на якій вони відірвуться по повній.

— Доповідайте, — сказав Гайдук.

— У генерала Тумаркіна вилучено п’ятнадцять кілограмів золота, — повідомив старший агент НБР, який навіть у таку спеку не дозволив собі за весь важкий день послабити вузол чорної краватки. — Мер Красюк прийшов о четвертій годині з повинною і здав тайник із трьома кілограмами золота і великими сумами укрів та іноземної валюти.

Гайдук уявив, як мешканці цього пограбованого міста їздитимуть розкішними поїздами по естакадах, попід якими — бараки, притони для наркоманів, «кабінки щастя», побілені мазанки таких трудяг, як Лутугін (він працював у збиральному цеху отих красенів-поїздів і вважався місцевою владою неблагонадійним), закриті елітні сетльменти-острови, всі ці квартали та лінії для плебсу — цей житловий секонд-хенд без води, без зелені, з залишками обгиджених дитячих майданчиків і дірявими контейнерами до сміття з написами-графіті «Вітаємо генерала fuck him Гайдука-п…здюка».

Відчув свою особисту провину в тому, що сталося з Луганськом. І своє безсилля.

Особливо обурив Гайдука м’ясний магазин в одноповерховому будинку з червоної цегли, зведеному в 1897 році: вхід до магазину, перед яким юрмилися бідні жінки, щоб купити дешеві кістки й тельбухи, прикрашали обліплені мухами ікони — копії «Трійці» Рубльова та образу «Пречистої Божої Матері Луганської», спалені більшовиками в 1919 році, — і портрет червоного маршала Ворошилова з німбом святого.

Відпустивши спецагентів, попросив залишитися Чміля.

— Пане сотенний, — вимовив уголос, як у старі часи Спасо-Дніпровського братства, подумавши, що цей сивий, схожий на юнака чоловік — один із найрідніших йому, найвідданіших. — У мене до вас величезне прохання.

Чміль тоскно подумав, що горілка прогріється на столі й смажена ковбаса з цибулею вистигне. Хотілося дуже їсти.

— Треба рятувати це місто. Тут славні люди, але занадто терплячі. На жаль. Давно треба було революцію тут робити.

— А ви мечеть їхню бачили, Ігорю Петровичу? Найбільша в Україні. Кажуть, що тут понад тридцять відсотків прийняли іслам.

— Дивно, що не всі сімдесят, — сказав Гайдук. — Це місто — форпост джихаду. Тому я прошу вас очолити військову адміністрацію міста.

— Що?! — Чміль зрозумів, що все його дотеперішнє життя руйнується, а разом із ним — і сьогоднішня вечеря. — Та я… ніякого досвіду… не зможу.

— Тільки домовимось так, — жорстко промовив Гайдук. — Припиніть ці скиглі. — Ви — не Ворошилов, я — не Сталін. Зараз я підписую декрет про присвоєння вам звання бригадного генерала. Ви — зможете. Ось що ми зробимо. Залишайтесь у Луганську. Я поїду… туди, — показав рукою на схід. — Народу і пресі скажемо, що був на таємному об’єкті біля Краснодона. (Неподалік від Краснодона містився науково-дослідний інститут нових виробів, у просторіччі — «виродок», який розробляв безгільзові технології виробництва патронів, що заощаджувало великі кількості цінних кольорових металів, а також працював над smart-кулями, що здійснювали ураження цілей залежно від закладених у них програм пошуку).

— Але за завтрашній день підготуйте збори народних представників Луганська — пропорційно від усіх підприємств, кварталів, ліній, вулиць і островів. Післязавтра зберемося в Палаці спорту і вислухаємо з вами всі претензії. Всі вилучені скарби публічно передамо обраному людьми комітету з тим, щоб негайно пустити їх на очистку Сіверського Дінця та Лугані, на реконструкцію водогону та початок масового будівництва житла. Надамо людям кредити. Мером порекомендуйте обрати Василя Лутугіна.

— Слухаюсь, — звично виструнчився Чміль.

— Пане сотенний… тобто пане бригадний генерале, — всміхнувся Гайдук. — Тепер ви не виконуєте накази, а самі віддаєте. І відповідаєте за них. Мені буде без вас важко… Але…

Тільки ніяких шибениць і публічних страт на майдані. Всі комуністичні символи знищити згідно із законом про заборону пропаганди комунізму і нацизму.

— Слухаюсь, — знову повторив Чміль і засміявся.

— Тепер ідіть, бо вечеря перегорить. Тільки не забувайте: Київ далеко, але я — близько.

Коли Чміль вийшов, Гайдук подзвонив до Віри Іванівни і спитав, як Святик. Віра Іванівна, мабуть, уже спала, бо спочатку щось мимрила, позіхаючи, а потім повідомила, що Святик відмовився натягти нові червоні штанці на шлейках, а вимагав старі, які ще мама Оля купила йому, але вони вже малі, бо Святик виріс.

«Ось і кінець казочці про „Небесний Єрусалим“, — подумав Гайдук. — Спочатку треба побудувати земний Луганськ. Єрусалим упав з небес на гріховну землю і розбився вдрузки. Людям потрібна вода і каналізація, а не фантастичні міста в небі».

Розумів, що зазнав ще однієї поразки.

67

Летіли низько над неозорим євразійським степом, який прокидався до життя, зеленіючи озиминою, вдягнувшись у білий цвіт дерев у оазах станцій зарядки автомобілів на трасі Лондон-Шанхай. Від сонця, що здіймалося попереду, виблискували дахи, вітрові скла автомобілів та брезентові покриття важких вантажних траків, серед яких траплялося багато синіх із жовтими написами FRIEDMAN.

Разом із Гайдуком летіли Антон Зігель, завданням якого була оцінка стану озброєнь РОА (Русской освободительной армии) генерала Варламова, та Оксан Нерубай — щоб допоміг краще зрозуміти особливості політичної філософії нового об’єднувача російських земель. Дивлячись на безмежний, рівний, як поверхня океану, простір, що вів від Запоріжжя до Уральських гір, Гайдук думав про липень 1942 року, коли танкові колони 16-ї та 24-ї дивізій німецького вермахту, здіймаючи чорну куряву, безкарно краяли степ — і ніхто їх не зміг зупинити до самої Волги; думав про похід Чорної Орди 2077 року в зворотному напрямку — від Волги до Києва, і ніщо, крім ядерних вибухів на сході, не зупинило операцію «Тамерлан»: потужні штурмові колони бронетанкових війск у взаємодії з авіацією були здатні прорвати або обійти оборону противника й були переможені тільки завдяки нездоланним космічним відстаням… Який метод бойових дій — крім психологічної обробки населення — запропонує «Глобальний джихад»? Звідки буде завдано головний удар? Чи можна сподіватися на допомогу західних союзників, які вже самі напівокуповані джихадистами? Згадав про Францію, яка в 1940 році, застрашена стратегічним генієм Гітлера та винайденим ним новим методом ведення тотальної війни з попереднім розтлінням, самознищенням держав і народів, добровільно і ганебно програла війну Німеччині. Те саме відбувалося тепер.

Історія повторюється. Але, можливо, західна цивілізація і ми з нею просто надломилися, виснажилися після перенапруження величезних битв і здалися на милість переможців, як здається старий, хворий, зневірений, деморалізований солдат-інвалід, хоч і знає, що в таборі для полонених на нього чекає швидка смерть.

Можливо, ми, українці, програємо тому, що ніхто не хоче помирати за абстрактну ідею, зненавиджену державу, злодіїв у владі, за поліцію, яка нещадно лупцює мирних протестантів. Але ж і я створював цю державу і цю поліцію, призначав генералів тумаркіних, і я карав тих, кого вважав винними — робив так, як казав мені Учитель.

— Чи можна створити десантну «черепаху» для «ящірок»? — спитав він Зігеля.

Той, уважно дивлячись в ілюмінатор, не повертаючи голови, сказав:

— Звичайно, можна.

— Треба негайно розпочати переобладнання «черепах». Не тільки для десантування, але і створити ремонтну базу, командно-штабні «черепахи».

Нарешті Зігель відвернув свій погляд від степу і здивовано сказав:

— Тобто створити ударне мобільне угруповання «ящірок»? Щось на зразок танкової армії?

— Саме так. По поверненні до Києва приходьте з розрахунками. Треба робити це негайно. В нас обмаль часу.

Попереду степ перекреслювала зелена півдуга берегів ріки, що ніжно сяяла сріблястим серпом своїх чистих вод. Дон. З обох боків білими розсипами лежали станиці.

— Пролітаємо Калач, — повідомив командир літака.

Їх чекали в Гумраку — передмісті Сталінграда, де містився штаб армії генерала Варламова. Поряд із порепаною бетонкою, на яку сів літак Гайдука Ан-270М, лежала сіра, випалена сонцем, тверда, потріскана земля, крізь яку лише де-не-де пробивалася колька трава. На дальній стоянці побачили шість космічних винищувачів-бомбардувальників російського виробництва СУ(м)-307, аналогів американського F-160, і великого сірого «літаючого слона» — заправника Ту-454. При дозаправці літаки СУ(м)-307 здатні були завдавати трансконтинентальні удари противнику. Окремо стояли батареї крилатих ракет «Тор-19» та «Витязь-IV».

Зігель відзначив, де розташовані потужні параболічні антени радарів, і пошукав очима літак дальньої електронної розвідки типу «Авакс».

Між тим джип «УАЗ-Варяг» повів їх літак до башти контрольно-диспетчерського центру аеропорту Сталінград, неподалік від якої виднівся скляний павільйон для зустрічі почесних гостей.

Біля входу на червоній доріжці, спеціально розстеленій для зустрічі генерала Гайдука, стояв генерал Аввакум Варламов. Був великий і несамовитий, немов сама Росія: під два метри зростом, худий пророк із блідим натхненним обличчям людини, що прислухається лише до свого внутрішнього голосу, який, був переконаний, ішов від самого Господа, й ніякі бісівські радіоелектронні поміхи не могли заглушити цей голос; чорні очі виблискували грізно під густими, трохи підфарбованими бровами, а довге волосся і борода куйовдилися на степовому вітрі.

Варламов був одягнений у чорну рясу ченця, оздобою якої був срібний хрест і орден «Перемоги» на георгіївській стрічці. На голові — чорна оксамитна скуфія із золотим знаком архангела Михаїла, який прохромлює списом змію. Поряд із генералом стояли командири корпусів РОА в камуфляжах та кілька цивільних у білих панамках із написом «Россия». Метрах у двадцяти була вишикувала почесна варта.

Коли Гайдук, а за ним і члени делегації ступили на випалену сталінградську землю, назустріч їм величаво рушив Аввакум Варламов.

«Новий Басманов», — подумав Гайдук, побачивши вживу Варламова, який привітно розвів руки для обійм.

— Дорогой побратим, как я рад вас видеть. Пусть Господь благословит вас.

Варламов трикратно перехрестив Гайдука і трикратно розцілував. Від нього йшов запах ладану. Оркестр заграв гімн України-Руси, затим — без паузи — «Боже, царя храни». На флагштоках були підняті синьо-жовтий український прапор і чорно-жовто-білий російсько-царський стяг.

Гайдук разом із Варламовим обійшов вишикувану роту почесної варти. Особливе враження справили козаки «Дикої дивізії» — в чорних кудлатих папахах, насунутих на самі брови, і чорних мундирах із червоними портупеями, ременями, газирями, кобурами, піхвами шабель і червоними ж чоботами; щоправда, степова пилюга вже припорошила чоботи і мундири, притишивши яскраву кольорову гаму цих пекельних уніформ. На грудях у козаків виблискували срібні хрести.

Взвод «Воїнів Христа» складався з ченців, одягнених у камуфляжні ряси, на головах — сталеві шоломи з білими хрестами.

Зігель уважно вивчав зброю вояків почесної варти. Нічого цікавого: озброєні автоматами ІЖ-107 М та застарілими польськими напівавтоматичними гранатометами RGP-60. Помітив, що багато вояків носять ранцеві вогнемети невідомої конструкції. Позаду почесної варти видніли БМП «Урал-2000», танки «Витязь-ХІ» виробництва 2070 року нижньотагільського вагонного заводу і БТРи «Опричник IX», створені на базі броньових платформ «Дракар-VIII».

Карбуючи крок, рота рушила з піснею повз подіум, на якому стояли Гайдук і Варламов. Гайдук вслухався в слова незнайомої пісні:

— Это наш гимн РОА, — сказав йому виструнчений Варламов.

Негайно після маршу почесної варти гостей повезли до штабу РОА — бетонної споруди, схожої на суміш оборонного редуту і модерністської п’ятикупольної церкви із золотими хрестами, радарними антенами і ракетно-зенітними комплексами С-400 на даху.

В затишній прохолодній залі був накритий для учасників переговорів — по п’ять з кожного боку — обід, під час якого, для економії часу, мав розпочатися обмін думками. На одній із торцевих стін урочисто-журливо світився лампадами і золотом іконостас, вносячи тепло у вихолоджене кондиціонерами повітря; на протилежній стіні увагу Гайдука привернув великий фотопортрет похмурої худої людини у військовій формі Червоної армії 1930-х років, у круглих окулярах в чорній роговій оправі.

«Генерал Власов», — нарешті здогадався Гайдук.

Лакеї в козацьких строях розлили горілку.

— Помолимся, братья, — глибоким басом суворо сказав Варламов. — Отче наш, что на небесах, пусть святится имя Твое. Пусть придет царствие Твое и пусть будет воля Твоя как на небе, так и на земле. Хлеб наш насущный дай нам днесь и вложи в наши руки меч победный, чтобы покарать врагов Твоих. Дай нам мужество не убояться губителей Твоих и дай нам силу возродить из пепла народ Твой православный. Прости нам грехи наши, как и мы прощаем должникам нашим, и освободи нас от лукавого.

Тричі перехрестившись, генерал Варламов підняв гранчасту купецьку чарку, збережену, либонь, із часів заснування Царицина, й вимовив:

— Я поднимаю этот бокал за братский народ великой Украины-Руси, за его вождя генерала Гайдука! За стратегический союз Великой Киевской Руси, Великой России, Великой Белоруссии! Ура! Ура! Ура!

Всі стоячи вихилили чарки, й оркестр заграв мелодію Глінки «Славься, славься, русский царь!».

Негайно налили по другій, і тепер Гайдук піднявся з чаркою в руці. На ньому був легкий оливкового кольору літній парадний генеральський мундир без будь-яких прикрас.

— Піднімаю цей келих за православний російський народ, за християнську єдність, за нашого побратима генерала Варламова, за наші зусилля в боротьбі проти спільного ворога, за нашу перемогу. Слава!

Мелодія козацького маршу «Засвіт встали козаченьки» пролунала в залі. Випивши, не зволікаючи, третій тост за жінок, яких не виявилося серед членів делегацій і обслуги, взялися до роботи. Лакеї подали щі й кулєбяку. Першим, на правах господаря, взяв слово генерал-єпископ:

— Дорогой гость генерал Гайдук, дорогие братья. Радостью полнятся наши солдатские сердца, видя вас на священной земле Сталинграда. Это место — центр русской земли, русской славы, где решались и еще будут решаться исторические судьбы русского народа. Здесь, на Мамаевом кургане, кровавому Тамерлану привиделась Богородица с мечом, дающая ему вещий знак — уйти с нашей земли. Здесь приняли смерть миллионы русских людей, защищая Родину от немецких псов и от шакалов Черной Орды.

Отсюда мы начнем великий освободительный поход, чтобы рассветная заря свободы встала над нашей поруганной Родиной. Мы найдем силы и решимость, чтобы расправиться с нашими врагами.

Варламов зробив паузу і грізним поглядом зиркнув на присутніх — так, наче за столом переговорів сиділи самі вороги. Витримавши певний час, він продовжив:

— Россия потерпела историческое поражение благодаря кремлевским предателям, правящим страной в начале этого века. Это они организовали геноцид русского народа, это они наводнили нашу страну мигрантами — мусульманами из Центральной Азии и Кавказа, это они превратили православную церковь в послушную служанку властей, в средоточие роскоши и растления, заменив служение Христу и народу — убогим, порабощенным и сирым братьям и сестрам нашим — пресмыканием перед самопровозглашенными цезарями, перед инородцами-олигархами, презирающими наше славное прошлое и желающими уничтожить наше будущее. Как говорил мой тезка протопоп Аввакум: «Выпросил у Бога светлую Россию сатана». Это преступник Путин начал братоубийственную войну против Украины.

Я заявляю ответственно вам, наши братья, вам, высокодостойный брат Гайдук, что только благодаря бездарной политике этих пигмеев Великая Киевская Русь, великая и красивая наша сестра Украина выбрала свой особый, отдельный от России путь. И мы относимся к этому с пониманием. Более того.

Генерал Варламов знову мовчки оглянув присутніх, і на його натхненному обличчі з’явився вираз скорботи.

— Более того. Мы искренне завидуєм вам. Сегодня Украина-Русь для нас — недостижимый пока идеал. Вы смогли создать великое славянское государство, достойное своего великого прошлого. Вы смогли одолеть пигмеев, посягнувших на вашу независимость. Вы смогли отстоять христианство, приумножить величие Киева — духовной столицы Руси.

«Якщо він і Басманов, то якийсь новий. Модернізований. Басманов-М, — подумав зі здивуванням Гайдук. — Але наскільки він щирий?»

— И сегодня мы заявляєм: у нас общий враг — исламский и сионистский глобализм. Это общая угроза для наших народов: либерализм гомосексуалистов, глобализация, подрывающая основы нашего народного бытия, дехристианизация и секуляризация наших обществ.

Мы видим в вас, господа, единомышленников и союзников.

Поэтому мы с такой радостью приветствуем вас сегодня и льстим себя надеждой на прочный союз с вами на правах ваших младших братьев. Мы лишь начали наш путь к возрождению. И этот путь ведет через души людей. Мы основали новую реформаторскую Народную Православную Церковь, которой чужды роскошь, разврат и дух угодничества перед властью. Эта церковь основана народом и существует для народа. Ее принцип — от сердца к сердцу, от человека к человеку, от дома к дому, от села к селу. Помоги ближнему своему, не оставь его в беде. Эта церковь завоевывает сердца все большего числа русских, помогает искоренить безнравственность и всяческие извращения, насаждаемые так называемыми либерал-демократами и космополитическими педерастами. Мы возродили Вооруженные силы России.

Мы все, сидящие здесь, — Варламов виразним жестом руки окреслив своїх підлеглих, — родились в отрогах Уральских гор, в спецзоне, где хранились запасы ядерного оружия России. Как вам известно, Ваше превосходительство, в результате распада нашей Родины и трагических событий ноября 2076 года в Москве, Америка и Китай под предлогом сохранения мира и стабильности провели совместную незаконную десантную операцию по захвату русского ядерного оружия — нашего народного богатства. Это преступление еще ждет своего отмщения. Мы, в то время военнослужащие зоны № 5, в которую входила система подземных тоннелей в одном из секторов Уральских гор, успели спасти некоторое количество боезарядов и средств их доставки.

Это — оружие последнего боя, оружие возмездия, наша последняя надежда на победу. Часть конвенционального оружия нам досталась от старой российской армии. Часть мы докупили. Мы создали в 2079 году ВКОР — Военный комитет освобождения России, а в 2080 году — Русскую освободительную армию. Мы начали возроджение сызнова и отвергли все претензии Николая Третьего, так называемого патриарха Савелия и всей их камарильи на власть в России.

Він зупинився і зробив кілька дрібних ковтків, приклавши срібну ложку до рота. Його рух повторили всі учасники переговорів. Гайдук також ковтнув вистиглі щі, запах яких нагадав йому Суздаль. Відклавши ложку, Варламов витер рукавом ряси рота й перехрестився.

— Мы с боями пришли сюда и организовали этот округ. Мы еще не назвали это образование государством, но отрабатываем его основные параметры. Мыслим себе, что оно будет строиться по казачье-войсковому принципу, для трудового народа и его именем, разделенное на военные округа, во главе которых стоят войсковые начальники. Тут мы учимся у вас.

«На чолі стоятимуть свої Тумаркіни й Симоненкови, — подумав Гайдук. — Матриця, що склалася після Великої Темряви, репродукує однакові структури. Можливо, тільки таким є шлях спасіння нації й держави? Щось подібне до того, коли після глобального катаклізму на Землі загинули динозаври і з’явилися невеличкі мобільні екосистеми гризунів і хижаків? Який незримий, але могутній закон рухає нами?»

Побачив, що всі дивляться на стіну з портретом генерала Власова.

— Андрей Андреевич Власов — наш герой, наш святой, символ нашей веры и надежды, — мовив Варламов. — Отказавшись служить большевистским дьяволам, он нанес смертельный удар Сталину и его клике инородцев, палачей русского народа, спас честь русского генерала. Вот почему для нас священна эта аббревиатура ААВ, вот почему в наших школах дети изучают житие генерала Власова и его пражскую программу возрождения России, близкую нам.

На друге подали млини та чорну і червону ікру в спеціальних кришталевих чашах, і знову випили за дружбу, тимчасово припинивши розмови, бо всі, хто сидів за столом, — і гості, й господарі — почувалися голодними і з радістю уплітали смачну їжу. Лише Аввакум Варламов нічого не їв, а відчужено занурився в роздуми, барабанячи довгими пальцями по столу.

Гайдук побачив темні кола під очима Варламова, і йому здалося, що це — не тінь, а коротке м’яке чорне волосся, яке виросло під нижніми повіками генерала-єпископа. «Де і в якому стані зберігає він свою ядерну зброю? — подумав Гайдук. — Чому наша розвідка нічого про це не доповідала? Хто з тих, хто сидить за столом навпроти, працює на нас?» Вирішив посилити супутникове спостереження за Сталінградом та навкружною зоною.

— Теперь к делу, — рішуче стукнув Варламов долонею по столу. — Я передаю вам, господин генерал, наши разведданные об оперативно-тактической обстановке, сложившейся в нашем регионе.

Він передав Гайдуку папку з паперами, схемами, фотографіями й картами.

— К сожалению, ничего утешительного. За последний год джихадисты — смертельные враги христианских народов — лишь укрепили свои позиции. Кавказ полностью в их руках. Татария и Башкирия с ними. Они захватили Краснодарский край и — уверен, что вы это знаете — вышли в Тамань, на берега Черного и Азовского морей, подбираются к Ростову и Новочеркасску. Мы — последний русский бастион на Волге, и если погибнем мы — погибнет Россия. Поэтому я предлагаю вам некий оборонительный пакт или, если хотите, Священный Союз.

Гайдук сидів з непроникним обличчям, не зводячи очей з генерала-єпископа. Думав про це дивовижне поєднання харизматичного ченця-проповідника і брутального російського генерала-матюгальника, якого обожнюють його солдати. Було щось у Варламові щире, що викликало симпатію Гайдука; але він давно вже не дозволяв своїм почуттям відігравати хоч якусь роль при прийнятті рішень. Тим більше, коли тобі пропонують «братську дружбу» і «союз».

Наче відчувши холодну недовіру Гайдука, Варламов сказав:

— Только не подумайте при слове «союз» о попытке восстановления чего-то наподобие Советского Союза. Я считаю, что гибель русского народа началась именно со времен СССР. Нет, наш союз должен быть основан на следующих началах.

Первое. Мы признаем Киевскую Русь, а ныне — Украину-Русь великим самостоятельным государством, к которому мечтаем присоединится хотя бы на конфедеративных условиях.

Второе. Мы решительно осуждаем агрессию Москвы против Украины, войны, имевшие место в XX и XXI столетиях. Считаем это преступлением выродков против собственной матери, которое привело к распаду самой России.

Третье. Убеждены, что «Глобальный джихад» представляет огромную опасность для наших христианских народов — русского и украинского, и призываем объединить усилия в борьбе с исламской агрессией.

Скажу более: Россия, сегодня разделенная на шесть отдельних частей, имеет шанс возродиться и воссоединиться вновь. Но Россия без христианства, Россия исламизированная, Россия с вырванным у нее православным сердцем не воспрянет никогда, погибнет.

Предлагаю подписать соответствующее соглашение, предусмотреть обмен разведывательной и иной военно-политической информацией, укрепить военное сотрудничество, подготовиться к совместным военным действиям против Омара. Как важную превентивную меру предлагаю заполнить вакуум силы в степи между Луганском и Сталинградом, ввести туда наши войска и взять эту зону под наш контроль. Наш проект соглашения готов. Он очень короток, и я предлагаю его на ваше рассмотрение.

Він передав Гайдуку проект угоди між РОЛ та Збройними силами України. На бланку, де був надрукований проект, нагорі, під гербом РОЛ, виднівся девіз: «Россия — наша. Прошлое России — наше. Будущее России — тоже наше!»

Гайдук швидко прочитав текст — це було повторення сказаного генералом Варламовим. Він передав аркуш паперу членам української делегації. Вони кивнули на знак згоди і повернули проект Гайдукові.

Він підняв аркуш і сказав одне слово:

— Згода. Согласен. — Потім додав: — Тільки треба переписати на іншому папері й відредагувати. Від нас призначаю пана Нерубая. І пропоную додати пункт про негайний обмін військово-дипломатичними місіями.

Тривожні очі Варламова, підведені знизу чорними тінями, зблиснули радістю.

— От нас назначаю полковника Емельяненко-Бурлая. Он хохол и знает вашу мову.

Людина у формі «Дикої дивізії» поважно нахилила папаху й пройшлася пальцем по вусах. «Треба з ним попрацювати», — подумав Гайдук.

Під ними лежав Сталінград. Тридцять кілометрів сірої, випаленої, схожої на попіл землі вздовж правого, високого берега Волги: напівзруйновані будинки, порожні вулиці, похилена, немов Пізанська башта, статуя жінки з мечем, встановлена на висоті 102.

Летіли над містом на гелікоптері Ка-576, електродвигуни якого працювали безшумно. Увагу Гайдука привернула гігантська скульптурна композиція «Танцюючі діти», відома з усіх документальних фільмів про Сталінград. Залізобетонні діти — хто без голови, хто без рук і ніг — кружляли в несамовитому хороводі навколо крокодила з роззявленою зубастою пащею. Сірі фрагменти дитячих тіл лежали біля постаменту.

— Тут погибло шестьсот тысяч мирных жителей, — пояснював Варламов. — Это была первая бомбардировка города в августе сорок второго. И если кто-то плачет над жертвами Дрездена, я отсылаю их сюда, на эту площадь. И предлагаю послушать крики женщин и детей с тонущего парохода, расстрелянного прямой наводкой немецкими танками.

— Десь тут загинув мій прапрадід, сержант Микола Гайдук.

— Мой тоже, — зітхнув Варламов. — Только мой воевал на стороне немцев. Ефрейтор Иоган Кирхмаер. Он был из обрусевших немцев, жил в Таллинне, ненавидел большевиков, стал фольксдойчем и добровольцем пошел в вермахт… В этом городе жить нельзя. Здесь покоится прах двух миллионов людей. По ночам их призраки бродят по улицам, ищут линию боев и своих товарищей. Говорят, что здесь видели Иисуса Христа, будто бы он возвестил здесь Второе Пришествие.

Гайдук побачив площу, заставлену пам’ятниками, як кладовище; посередині площі — червоняста споруда, схожа на московський мавзолей.

— Это и есть мавзолей, — підтвердив Варламов. — Сталинисты перенесли сюда мавзолей в 2049 году вместе с прахом Ленина, Сталина и их банды, свезли со всей России памятники этой большевистской мрази. Теперь этот город — призрак, воспоминание о прошлом, город-кладбище.

Їхній гелікоптер з увімкнутими антиракетними полями й потужними електромагнітними поміхами завис над минулим Росії, виблискуючи на сонці, наче прозоре яйце з трьома ембріонами всередині: пілот, Гайдук, Варламов. Варламов поклав руку на плече пілота, і той зі зрозумінням кивнув головою. Гелікоптер, заклавши крутий віраж, полетів до Волги, води якої відрізнялися від Дону жовтуватим кольором.

— А теперь я покажу еще один Сталинград. Еще один город-герой, к сожалению, мало известный.

Вони наблизились до лівого — низького — берега Волги, піднявшись на північ до греблі Волзької АЕС і побачили сучасне місто з прямокутними одноповерховими будівлями великих промислових підприємств, хмарочосами в діловій частині й зеленими кварталами житлових будинків.

— Краснослободск, — пояснив Варламов. — Это здесь патриоты-подпольщики организовали серию взрывов на заводе, выпускавшем горючее для черепах ЧернойОрды.

Гелікоптер зробив правий віраж і повільно полетів на південь, де Волга і Ахтуба утворювали зелену плодоносну заплаву.

Від Волги тимчасово відходила петля річки Волжка-Куропатка, яка невдовзі знову поверталася до материнського річища. На острові, що лежав поміж водами двох рік, Гайдук помітив військовий аеродром із сірими стріловидними силуетами гіперзвукових безпілотних літальних апаратів найновішого типу, здатних доставляти ядерну зброю у будь-яку точку земної кулі.

«Цей монах не витрачав часу дарма, — з повагою подумав Гайдук. — Що це за апарати? Хто і де їх виробляє?»

Але промовчав, нічого не спитав. Варламов теж зробив вигляд, що, крім баштанів, теплиць та овочесховищ, не вартих уваги, на цьому острові нічого цікавого немає. Зате оживився, як тільки вони підлетіли до якогось зруйнованого, згорілого від пожеж і вибухів селища, посередині якого на високому кургані стояла біла церква із золотими, наче в ангела, крилами.

— Это наш Сталинград-2. Поселок «Вторая пятилетка». Здесь летом 2077 года стояли насмерть воины Первого корпуса РОА имени генерала Власова, когда войска Черной Орды рвались к Сталинграду. Они двигались со стороны Жанибека и Орды и хотели здесь форсировать Волгу и сходу захватить Сталинград. Я командовал корпусом и отдал приказ «Ни шагу назад. За нами — Россия». Месяц мы держали оборону. Корпус погиб.

Він перехрестився і зітхнув.

— Лучшие люди, мои близкие друзья. Я потерял две ноги и легкое. Меня без сознания перевезли ночью на лодке в Сталинград. Но мы задержали на месяц приход Мохамад-бека в Украину, сорвали его планы захватить Европу.

Варламов дихав важко, наче риба, викинута на берег.

— Недавно мы насыпали здесь курган, поставили церковь архангела Михаила. Здесь покоится полмиллиона воинов — и наших, и ихних…

Він знову перехрестився.

— Вибачте, генерале, я цього не знав. Глибоко співчуваю, — перехрестився Гайдук.

Варламов з відчаєм махнув рукою.

— И никто об этом не знает. И никакой король Англии Георг не прислал мне меч за победу над врагом… Но теперь, генерал, я хочу показать вам нечто такое, чего действительно никто не знает. Мы теперь союзники, и вам надо обязательно увидеть это.

Їхній гелікоптер полетів на схід, де радувала око життєносна зелень ланів молодої пшениці. І раптом серед зеленого поля Гайдук побачив чорний, наче винищений вогнем, геометрично правильний, видовжений прямокутник, що мертво і загадково лежав посеред буяння вистигаючих хлібів. Щось штучне і неприродне було в цій картині.

— Що це? — вигукнув Гайдук.

— Новое оружие Омара. Две недели назад на это поле набросилась саранча. Туча длиной в тридцать, высотой в десять километров. Миллиарды тварей.

— Десять кілометрів? — не повірив Гайдук.

— Да. За два дня все было уничтожено. Хлеба, деревья, животные, люди. Нам был дан знак: вот что будет с вами, если не сдадитесь. Мы получили сигнал, который через час уничтожил все наши компьютеры. На изображении — саранча. Все поедающая, все флеш-карты и коммуникации. Едва остановили.

— І як ви з цими тварюками боролись?

— Пытались огнем. Вот почему я вооружил войска огнеметами. Но результаты были незначительны. Бойцы с огнеметами погибли.

— А далі?

— А дальше? Через два дня саранча исчезла. Как будто получила приказ об отступлении. Ничего неизвестно. Что, где? Ни одной особи мы не нашли… Берегитесь, генерал. Я слышал, что нынче в Украине ожидается отменный урожай.

Гайдукові здалося, що він бачить кошмарний сон, від якого несила прокинутись. Але і дивитися далі у паралітичній дрімоті не можна, якщо хочеш жити.

69

Третю річницю шлюбу Валентин та Луїза Троянки вирішили відсвяткувати в компанії їхнього найближчого друга Оксана Нерубая, який урізноманітнював репертуар їхніх веселих збіговиськ, приводячи щоразу нових дівчат. Одного разу це була циркова акробатка, яка, напившись, стрибала по меблях, і, вчепившись у старовинну люстру, розхитувалась на ній, наче мавпа на трапеції, а в іншому виявилася абсолютно тупою істотою, нездатною на елементарну світську розмову, навіть під впливом добрячої порції горілки з лимонним соком. На другу річницю Нерубай прийшов разом із дівчиною-екстрасенсом — чорнявою товстухою з готичним малюнком обличчя й неймовірного розміру грудьми, що ледь не вивалювалися з декольтованого чорного плаття, дратуючи Луїзу, яка ревниво спостерігала, як чоловіки, хміліючи, тільки й дивляться на білі пагорби, уявляючи себе альпіністами, що повзають по цих крутосхилах. Дівчина-екстрасенс мовчки дрібними ковтками пила червоне наче кров австралійське Мерло, облизуючи вологим язичком чорні нафарбовані губи, і вивчала подружжя Троянків. На Нерубая майже не звертала уваги, бо спізнала його в ліжку, пророкуючи йому щасливе сексуальне безсімейне майбутнє і розуміючи, що довго не витримає його державницько-філософської маячні й захоплення Другою світовою війною, далекою, забутою і нецікавою сучасним «готам».

Поглянувши на Луїзу, дівчина-екстрасенс ліниво сказала, що та грає в футбол і що наприкінці сезону їй зламають ногу. Троянку прорекла велике відкриття і звання академіка тарганячих наук, що було нескладно спрогнозувати, подивившись на його квартиру, перетворену на філію Зоологічного музею — з опудалами й колекцією тропічних метеликів.

Троянко з Луїзою жили на Подолі, у тій його старовинній частині, що примикала до Контрактової площі й де збереглися ще розкішні будинки стилю «модерн» початку XX століття — для лікарів, адвокатів, чиновників, перетворені згодом на пролетарські гуртожитки-клопівники. Після реконструкції цим будинкам було повернуто їхній первісний паризький вигляд, тільки прийшли інші мешканці — кияни восьмого покоління, першого після Великої Темряви.

Луїза — двадцятирічна міцна дівчина з чулими губами й короткою стрижкою «йоржиком» грала правим півзахисником у молодіжній збірній України-Руси з футболу. Щоб утілити в життя принцип гендерної рівності, ГФФ — Глобальна федерація футболу — запровадила з 2070 року нове правило, згідно з яким було заборонено поділ команд на чоловічі і жіночі, й створила змішані команди: сім гравців — чоловіків і четверо — жінок, що додало футболу видовищності й драматизму, або, як іронізували старі консерватори-злослови, збагатило футбол сексизмом-фемінізмом. Тренери відпустили Луїзу на три дні зі зборів на базі у Ворзелі: за два тижні у Дортмунді мала відбутися гра зі збірною Німеччини.

А поки Луїзине серце раділо, бо любила домашню роботу — прибирання, готування їжі, прання й прасування, любила свою квартиру на третьому поверсі з балконом, звідки відкривався вид на Контрактову площу і Києво-Могилянську академію, любила свого божевільного Дарвіна-Троянка, любила незбагненну шкіряну планету — дзвінкий м’яч, і жити тепер не могла без засліпленого прожекторами поля й дикого ревища людей на трибунах. Її холоднокровних дальніх підступних передач у карну зону, в розріз ворожого захисту, боялися суперники, а м’які, як у кішки, підкати зривали небезпечні атаки форвардів противника. Отримувала чималу стипендію в Академії українського футболу і час від часу фінансувала експедиції чоловіка в далекі країни.

Близько 7:00 РМ Троянко повернувся з роботи, приносячи з собою специфічний музейний формалінно-нафталіновий запах, а також великий паперовий пакет продуктів із супермаркету «Сковорода» — пляшки з вином, банки з пивом, зелень для салату, довгі французькі багети й фінське масло. Розцілував дружину так, наче давно її не бачив: Луїза була вродлива не завдяки витонченим рисам обличчя, а здоровою красою експортованого тіла, природним кольором чистої молодої шкіри й сяючих білизною зубів, коли всміхалася. Тому Троянко провів руками по всіх улюблених частинах її тіла, але вона, сміючись, відштовхнула його й наказала розставити начиння й прибори на столі, встановленому перед розчиненими балконними дверима.

У Києві стояла тепла літня погода. Легке подільське надвечір’я трохи притамувало спеку; до темряви було ще далеко; коли ж запала ніч, світла вирішили все одно не вмикати, бо люстра після вправ акробатки висіла перехняблена, як пошкоджена космічна станція, й не працювала. Тому Троянко поставив на столі косівский свічник із трьома різноколірними, трохи вже обгорілими свічками.

Нарешті перед їхнім під'їздом зупинився білий «Порше-Аеро-6200» і в гостинно розчинених дверях помешкання Троянків з’явився Оксан Нерубай у білому кителі індійських брахманів, за ним — якесь непомітне дівчисько-підліток із косичками, яке викликало скороспілу думку Троянка про перехід Нерубая до розряду педофілів. На Нерубаєвій спині висів об’ємний армійський рюкзак. Скинувши з пліч вантаж, Нерубай розчоломкався з господарями, представив Калину Луцик і подарував настільний будильник, який злітав у повітря перед тим, як подати різкий сигнал — аби розлючений ранковою побудкою господар не заблокував його. У повітрі годинник нагадував дрона — круглий, блискучий, із невсипущим оком циферблату. Повисівши в повітрі, будильник знову сідав на визначене йому місце.

Потім Нерубай висипав просто на диван вміст рюкзака: головним багатством виявився величезний кавун, привезений зі Сталінграда, поряд з яким навіть скляна літрова банка чорної ікри здавалася цілком банальним подарунком.

Господарі були в захваті, й Троянко, довго не чекаючи, одразу ж підірвав пляшку шампанського «брют», і вони жахнули по келиху льодяної шипучки, яка привела їх у стан ейфорії, схожої на раптову зупинку часу — коли зникає минуле й не маячить попереду невідоме небезпечне майбутнє, коли всі почуваються щасливими. З бічної кишені зелено-рудого наплічника Нерубай витягнув прозорий пакет із великою сіро-смугастою нерухомою ящіркою всередині.

— Це до твого музею, — сказав він.

Троянко знову налив шампанське з нової пляшки.

Нерубай урочисто підняв келих.

— Ми з Калиною бажаємо вам, діти, прожити ще сімдесят років разом, у згоді, не старіючи й не заважаючи один одному. Тобі, Луїзо — тисячу голів у чемпіонаті Європи, тобі, Валю, тисячу нових крокодилів для музею. Салют!

Вони сіли за стіл, і весела розмова, наче дитяча гра з магнітними кульками й різноколірними металевими паличками, то розсипалася врозтіч, то складалася в окремі, не пов’язані між собою фігури, то склеювалась в один сюжет. Поміж балачок про перспективи збірної з футболу й нові правила автоматичної фіксації порушень за допомогою спеціальної апаратури стеження за грою й моментальної оцінки комп’ютером ситуації на полі, про скандал в Зоологічному музеї з розкраданням кісток мамонта сатаністами, будівництво на Подолі першої в Україні арени для проведення легальних гладіаторських боїв та інших необов’язкових і дрібних тем раптом зусиллями Калини Луцик хаотична розмова перетворилась на спільну суперечку. Заговорили про новий наймодніший напрямок у кіномистецтві — так званий стиль ВТ (Бі-Ті) — Back to the Truth (назад до правди). Група голлівудських продюсерів почала, користуючись новітніми технічними засобами, переробляти, доробляти та доповнювати класичні фільми про кохання сценами, немислимими при цензурі попередніх 150 років — відвертого сексу, нічим не стримуваної крутої порнографії з погляду моралістів, а з погляду новаторів-продюсерів — абсолютно правдивими картинками реального кохання. Першим таким фільмом у категорії ВТ стояв «Ромео і Джульетта»: заборонені в офіційних кінотеатрах, такі фільми демонструвалися у спеціальних кіноклубах, на окремих платних сайтах, продавалися дорого на дисках і флешках і здобули шалену популярність. Багатьом цікаво було подивитися на кінозірок минулого — Вів’єн Лі, Кларка Гейбла, Лючію Возе і Массімо Джіротті, Софі Лорен і Марчелло Мастроянні, Інгрид Бергман і Хамфрі Богарта, Моніку Белуччі й Джорджа Клуні — і так далі, і так далі — в усіх натуралістичних деталях їхніх стосунків на екрані, тобто подивитися те, що роблять мільйони чоловіків і жінок у реальному житті.

Калина Луцик полум’яно відстоювала принцип повної творчої свободи, право на такий — повний — погляд, на найвідвертіші сцени сексуального життя померлих уже зірок, а їй суперечила Луїза Троянко, кажучи, що це гидко — дивитися на вибризки сперми на екрані, що мусить зберігатися таємниця інтимного життя, що, врешті, не треба показувати урологію і гінекологію у форматі 5D і не треба ворушити прах померлих великих акторів.

Нерубай як офіційний представник військового режиму лицемірів, цензорів і гнобителів мистецтва сперечався з Калиною, але дуже мляво, а Троянко сказав, що якщо на екранах показують жахливі в своєму натуралізмі сцени злягання тварин та інсектів, то чому б не показати, як роблять це насправді Пітер Броснан з Джуліаною Мур — це тільки збагатить правду мистецтва і посилить гормональний стрес у молодих кіноманів.

Згадавши про тварин, згадали про поїздку Троянка до Аргентини, й він одразу збадьорився, бо кіномистецтво його не цікавило, лише зоологія — й він, розвісивши тонку сітку електронного екрана в затіненому кутку — на книжкових стелажах — підключив флешку до екрана, й гості, зачаровані буянням кольорів і красою аргентинських пейзажів, почали їсти шашлик із молодого баранця, запиваючи аргентинським казковим червоним вином Мендоза-Шираз-Каберне-Совіньон, від чого градус їхнього настрою зріс так, що їм здалося, що всі вони — четверо люблячих один одного людей — житимуть вічно, у повній згоді й небесній радості.

Троянко нудно розповідав про тварин і рослин, побачених ним у провінції Міссіонес, пересипаючи розповідь латинськими термінами, але навіть ця наукова лекція сприймалася, як казка; нарешті на екрані з’явилися руїни монастиря Сан-Ігнасіо й зображення ящірок, відловлених Троянком. І раптом серед тропічного буяння зелені їхні погляди зупинилися на чорній випаленій смузі зелені.

— Ну, це нецікаво, — сказав Троянко, розуміючи, що його лекція добряче знудила гостей і збираючись вимкнути екран, щоб повернутися до червоного вина і кавуна.

— А що це? — спитала Калина.

— Це — сарана. Я відкрив новий вид. Schistocera Americana, — з гордістю сказав зоолог.

— Стривай, стривай, — прокинувся Нерубай від солодкої дрімоти, викликаної блуканням його лівої руки по стегнах Калини. — Покажи ще.

Уважно вдивившись у картини, повторені Троянком, спитав:

— А чому така рівна межа між зоною сарани і життя?

— Не знаю, — зізнався чесно Троянко. — Може, сарана так запрограмована? Треба вивчати. Я привіз одного паразита, він у музеї. Просто руки ще не дійшли. А тут ще скандал із цими кістками.

Нерубай, не кажучи ні слова, витягнув з рюкзака великий урядовий гаджет, розклав складану рамку — наче відкрив крила сателітарних сонячних батарей. На екрані засвітився великий герб України-Руси з короною. Набрав довгий цифровий код, приклав пучки пальців правої руки до рамки й підніс її впритул до ока, щоб пройти папілярний і сітківковий контроль. Усі здивовано дивилися на його незрозумілі дії. Здивувалися ще більше, коли побачили вживу на екрані генерала Гайдука в його службовому кабінеті. Він заклопотано сидів під портретом Тараса Шевченка, вдивляючись у монітор комп’ютера.

— А, Оксан, — сказав генерал. — Привіт. Ти вже спробував сталінградського кавуна? Що треба?

— Ігорю Петровичу, ми знайшли сарану. Ту, про яку ви розповідали. В центрі Києва.

— Ти скільки випив?

— Мій друг — видатний зоолог, спеціаліст з різної пакості… комах, змій. Він привіз сарану з Аргентини. Дуже схоже, що це — сестра сталінградської тварюки.

— А він може створити експертну комісію? — спитав Гайдук. — Тільки негайно. Завтра.

Троянко кивнув головою.

— Може.

— Тоді скажи, що я призначаю засідання на другу половину дня завтра.

Гайдук звірився зі своїм графіком.

— На 4 РМ. У мене в кабінеті. І ти також приходь.

— Слухаюсь, — Нерубай ледве себе стримав, щоб не встати по-військовому й не прикласти руку до голови.

Зображення на екрані зникло. Наче його й не було ніколи.

У кімнаті запанувала тиша, яку порушила Луїза: почала великим ножем розрізати сталінградський кавун. Стояв тріск, наче перекриття в будинку репалося. Солодкий рожевий сік полився на Луїзині руки й фартушок із картою Аргентини, намальованою на ньому. Вона облизувала пальці, смішно відкопилюючи губи, але ніхто не сміявся, наче аура безтурботності, що панувала в кімнаті, зникла так само раптово, як і зображення на гаджеті Нерубая.

Відчуваючи насолоду від щойно продемонстрованої своєї адміністративної ваги, Нерубай уже летів нестримно на хвилі дитячої поквапливості, яка нічого спільного не мала зі справжньою державницькою мудрістю.

— Валю! — гукнув він у трансі натхнення. — Можеш показати мені цю тварюку? Я завтра зрання пораджуся з людьми із національного розвідувального агентства, розкажу їм. Перед засіданням комісії.

— Звичайно, можу, — зрадів Троянко, згадавши пророцтво чорної дівчини-екстрасенса й відчуваючи, що історія з сараною — його єдиний найімовірніший шанс привернути увагу держави до потреб Музею зоології.

— Тоді поїхали!

— Хлопці! І ми з вами, — молитовно склала руки Луїза. — Можна?

— Я теж хочу! — по-дитячому надула губки Калина.

Крива веселощів знову поповзла вгору — пропорційно до нових порцій випитого вина.

— По конях! — нетерпляче скомандував Нерубай, і вони, не прибираючи за собою, бо вирішили повернутися на Поділ, щоб догуляти, сіли в «Порше» й поїхали вгору Андріївським узвозом і, звернувши біля Оперного театру з Володимирської ліворуч, проїхали кілька десятків метрів униз і зупинилися перед кам’яними сходами, що вели до Музею зоології. Була десята година вечора, й над Києвом стояла темрява.

70

Темрява панувала у вестибюлі музею. Світилося лише віконце вахтера, старого безногого ветерана українсько-московської війни. Дід добре знав Троянка, його, як він казав, «наукові захерони», але й поважав, бачачи, як той працює, і тому, знявши охорону з музею, дав Троянкові зв’язку ключів.

Обережно, щоб не спіткнутись у темряві, компанія піднялася сходами на третій поверх, пройшла повз бронзове погруддя засновника музею М. Щербака, й, запаливши світло у першій залі, яка починалася з художньо виконаної панорами Дніпра й неозорих ланів, подалася далі — до окремого входу, що вів у лабораторні приміщення.

Троянко з силою натиснув на ключа (треба б замок прооливити), й двері з рипом відчинилися. Гості увійшли в темряву, сповнену тих запахів, що їх щодня приносив додому Троянко. Він увімкнув ощадливе світло в коридорі.

Пам’ятав, що металеву коробочку з сараною поклав у лабораторії ентомології, кімната № 7, до спеціального настільного пластиково-сталевого боксу з рукавицями з товстої синьої гуми, що стирчали назовні боксу — в них вкладалися руки дослідника для проведення різних операцій усередині. Там лежав інструментарій для роботи з небезпечними комахами, стояли газові горілки.

Троянко давно не був у цьому приміщенні, бо працював з аргентинськими експонатами в таксодермічний лабораторії, кімнаті № 12, а лаборантка Зіна, яка відповідала за ентомологічне приміщення, була в черговій декретній відпустці: вона йшла на рекорд Музею зоології з перманентного народження дітей і привела у цей світ уже четверту дитинку, а тому майже ніколи не виходила на роботу.

Троянко довго шукав ключа з висячим номерком «7», потім обережно прочинив двері. Його вразив неприємний, зовсім новий і незнайомий запах та тривожний шурхіт, що лунав ізсередини. Його друзі посміювалися в коридорі, а Луїза легко стрибала, наче на тренуваннях, дістаючи рукою до портрета якогось Шмальгаузена.

Намацавши лівою рукою вимикач світла, Троянко доторкнувся до кнопки. І остовпів, побачивши, що коїться в кімнаті № 7. Усередині боксу роїлася, гомоніла грізно, билася в прозорий пластик важка хмара сарани брудного, сіро-жовтого з чорним, кольору, розбухла, мов тісто у діжці. Бокс тремтів, наче під час землетрусу. Розгублено ступивши до лабораторії, Троянко зупинився в метрі від боксу, не знаючи, що робити, не розуміючи — як, під впливом чого одна мертва особина розмножилася в боксі, за рахунок чого харчується? Ці теоретичні роздуми перервав зляканий жіночий голос:

— Ой, що це?

Це Луїза, стрибаючи, весело забігла до лабораторії й зупинилася поряд із Троянком, завмерши від побаченого. Вона навіть фартушка не скинула, не залишила вдома. Нерубай і Калина ще стояли в коридорі, бо надумали цілуватися під портретом Шмальгаузена.

І тут сталося непоправне, те, чого Троянко до кінця своїх днів не забув, не вибачив собі.

Почувши голос Луїзи, хмара сарани почала рухатись розлючено, перетворившись раптом на єдину спресовану несамовитою силою масу, яка важкими ударами — наче молотом — розтрощила прозорий пластик боксу й накинулася на Луїзу. Та закричала жахливо, відбиваючись від сарани. Троянко кинувся на допомогу дружині, але тверді, завбільшки п’ять сантиметрів, наче зроблені з металу тварюки, не звертаючи на нього жодної уваги, терзали нещасну Луїзу, вгризалися в її молоде тіло, вкривши його щільною рухливою пеленою, наче голодна бджолина сім’я, що обсіла рамку з медом. Сарана шматувала Луїзу, не реагуючи на піну з вогнегасника, яку пустив на них Троянко. Перелякані Нерубай та Калина закрили двері до кімнати № 7, з якої лунали страшні Луїзині зойки. Нерубай набрав на урядовому гаджеті номер директора Агентства з надзвичайних ситуацій і не попросив, а наказав (голос його тремтів і зривався на фальцет) від імені Гайдука прислати негайно в музей бійців із вогнеметами й пожежників, щоб гасили пожежу.

Троянко намагався витягнути з лабораторії Луїзу, але передсмертний її крик обірвався. Хмара сарани жадібно доїдала, обгризала її, а ті тварюки, що не встигли добратися до розтерзаного жіночого тіла та плям Луїзиної крові, зі зловісним голодним жебонінням літали хаотично по кімнаті, б’ючись у вікна, обнюхуючи лабораторні шафи й холодильник, а деякі з них почали злобно кружляти навколо Троянка. Й тоді він, шокований жахливою смертю Луїзи, охоплений тваринним усепроникним страхом загибелі, але також зберігши якусь краплину здорового глузду й наукової відповідальності, вибіг із лабораторії у коридор, перевіривши — чи не подалася за ним хмара сарани. Начебто ні.

Знесилено сів на підлогу й заридав, утрачаючи свідомість на очах розгублених друзів, устигнувши лишень вигукнути сповнені відчаю слова:

— Луїзо! Я винний! Я!

Через кілька хвилин у коридорі з’явилися бійці спецназу в спеціальних противогневих костюмах і шоломах автономного життєзабезпечення, з вогнеметними стволами в руках і ранцями за плечима. Медики, поклавши тіло Троянка на спеціальні ноші-візок, почали надавати зоологу першу допомогу, а пожежники заблокували коридори дослідницького корпусу й вікна приміщення № 7, які виходили у двір старовинного академічного будинку. Усього приїхало десять пожежних екіпажів, а директор Агентства доповів особисто Гайдуку про ситуацію, що склалася в центрі Києва. Двері до лабораторії, звідки долинав незвичний гомін, що нагадував металеве стрекотіння машин для шиття, щільно зачинили сталевими щитами; те саме зробили з вікнами, вогнестійкі міцні шибки яких уже почали тріскатися під ударами сарани. Металеві листи — декоративну прикрасу будинку-банку — знайшли в сусідньому дворі, де зводилася новобудова.

Калина Луцик стояла біля Троянка, чекаючи, коли він прийде до тями, і ще не розуміючи сповна, що сталося, ще думаючи, що це — страшний п’яний сон і, можливо, вони ще прокинуться в квартирі Троянка і сміятимуться, згадуючи колективну галюцинацію, що примарилася їм.

Нерубай робив безглузді спроби керувати операцією, але на нього визвірився полковник у чорній формі, зі слідами опіків на обличчі, обклав його багатоповерховим матом і наказав відійти подалі й не заважати.

Задихаючись, поспіхом, розуміючи, що трапилося щось страшне, бійці тягали сталеві листи й висвердлювали в стіні невеличкі отвори, куди негайно вставляли стволи вогнеметів. Надворі, піднявшись на спеціальних драбинах-майданчиках на висоту третього поверху, пожежники забивали штирі в цегляну товсту стіну й вішали на них металеві листи, в яких попередньо проробили дірки для брандспойтів. Полковник нервував, поглядаючи на годинника, матюкаючись, і, раптом згадавши про перекриття, вислав команди вогнеметників на другий і четвертий поверхи будинку й наказав заблокувати вентиляційні, водогінні та каналізаційні труби й перекрити газ.

Через годину все було готово. Троянка, який розплющив очі після того, як лікар кілька разів ляснув його долонею по обличчю, повезли до Олександрівської лікарні, й Калина поїхала з ним, навіть не попрощавшись із Нерубаєм. Полковник, перевіривши готовність, дав наказ починати.

Пекельне полум’я вогнеметів увірвалося до лабораторії № 7, спалюючи сарану, бокс, у якому вона розмножувалась, лабораторні меблі й обладнання. На жаль, вогонь не оминув тіла (властиво скелета) нещасної Луїзи Троянко. Луснули шибки у вікнах, куди спробувала втекти хмара сарани — але там її також зустрів нещадний вогонь.

Кілька приміщень Музею зоології перетворилися на високотемпературні печі; впали перекриття між третім і другим поверхами, й один із пожежників загинув від удару важкої палаючої балки.

Оскільки вікна тієї частини музею, де палав вогонь, виходили не на вулицю Богдана Хмельницького, а у двір, мало хто з киян помітив скупчення пожежних машин, заграву у вікнах і дим, що валив назовні, несучи сморід спаленої сарани до пам’ятників Грушевському і Шевченку.

Вранці в короткому випуску ТВ-новин було оголошено, що внаслідок короткого замкнення застарілих електромереж в одному з підсобних приміщень академічного Музею зоології виникла пожежа, яка була швидко ліквідована внаслідок злагоджених дій служби порятунку. Ніхто при цьому не постраждав.

Більше ніхто в ЗМІ до теми пожежі не повертався й не пояснив, чому музей зоології та прилеглі приміщення були закриті упродовж трьох місяців, чому в обгорілих стінах колишніх лабораторій вдень і вночі працюють слідчі в білих спецкостюмах, продовжуючи пошуки спалених залишків сарани — чи не сховалася, бува, в попелі жива тварюка, і чому на видатного зоолога В. Троянка була заведена кримінальна справа. Сам Троянко, вийшовши з лікарні, змінився невпізнанно — посивів, ходив неголений, у брудному одязі й годинами стояв на колінах перед настінною шафою для одягу в своїй квартирі — нюхаючи плаття, які ще зберігали живий запах Луїзи. Однак як справжній дослідник, навіть у такому жалюгідному стані він спромігся висунути дві наукові гіпотези:

— сарана розмножилася в боксі, тому що харчувалася газом із підведених горілок;

— сарана накинулася на Луїзу тому, що почула інтенсивний запах сталінградського кавуна, соком якого облилася його дружина.

Весь цей час від Троянка не відходила Калина Луцик, яка прибирала квартиру, готувала йому їжу, але ніколи не заходила до їхньої з Луїзою спальні, йдучи на ніч до гуртожитку Києво-Могилянської академії, так і не пояснивши Нерубаю своєї дивної поведінки. А втім, Оксан махнув на це рукою: в кожного своя сарана в голові.

71

Свою штаб-квартиру шейх Омар облаштував у курортному містечку Загульба на березі Каспійського моря. Шейху подобалось це місце — піщаний пляж, сухе повітря Апшерона, лагідна каспійська солона хвиля, палац колишніх президентів Азербайджану, обладнаний всіма засобами зв’язку і добре захищений зенітно-ракетними комплексами CD-900, а також близькість Баку та міжнародного аеропорту імені Гейдара Алієва, що мав зв’язок з усім світом.

Біля берега погойдувався на хвилях бойовий ракетний катер «Медіна», готовий у будь-яку хвилину взяти на борт шейха в разі небезпеки й, користуючись досконалою системою «стелс», стати невидимкою і доставити вождя «Глобального джихаду» в будь-яку точку на узбережжі Каспійського моря: вся територія належала халіфату.

Сам Омар аль-Бакр розмістився неподалік від берега моря у шатрі з темно-коричневої верблюжої вовни, накритому надміцною сталево-гафнієвою сіткою, яка пружно відкидала снаряди й ракети середнього калібру. Принаймні так обіцяли американські та ізраїльські розробники захисної системи.

Помолившись о 5:30 AM, Омар задумливо сидів на піску, слухаючи тихі сплески ще сонної води й придивляючись до явлення сонця — спочатку в його ледь помітних рожево-сірих одежах; незабаром цей палаючий гігантський термоядерний реактор захопив великі простори неба і моря, змінив колір на пурпурово-вогняний, теплою хвилею огорнув шейха, зіщуленого на прохолодному березі. Охорона зітхнула з полегшенням, спостерігаючи за Омаром — як він, відігрівшись, незворушно сидів, заплющивши очі, занурившись у свої думи.

Він думав про Аллаха, Його незмірну доброту, яка інколи навіть викликає подив. Адже теплі промені, що їх посилає на Землю Аллах, гріють усіх — і мусульман, і невірних, і мучеників, і зрадників, і воїнів джихаду, і юдеїв та християн. Так само Аллах щедро роздає вологу всім народам, часом дискримінуючи правовірних, що живуть у пустелях, і насичуючи животворною водою землі невірних. Ось і в цьому році Аллах зволожив поля України-Руси так, що ці кафіри зберуть подвійний врожай і стануть однією з найбагатших націй на Землі, в той час коли мусульмани халіфату Сахара гинуть від голоду. Невже Аллах цього не розуміє? — подумав Омар, але одразу ж відігнав від себе цю єретичну думку, розуміючи, що в Аллаха існує свій план, непідвладний розумінню людських істот. Можливо, безводдя і безхліб’я в багатьох мусульманських країнах лише гартує горду силу цих народів, надихає їх на боротьбу з невірними. Ось чому ми, воїни Аллаха, здатні виконати Його волю і, незважаючи на Його незрозумілу щедрість до ворогів ісламу, завдати їм смертельного удару.

Він згадав повідомлення свого агента в Києві, одержане вчора. В ньому йшлося про поїздку генерала Гайдука до Сталінграда й угоду про дружбу і взаємодію між ним та напівбожевільним дервішем, російським попом-генералом Варламовим — одним із лютих ворогів ісламу, якого давно треба було знищити.

У повідомленні йшлося також про іншу — набагато цікавішу річ: про виявлення у центрі Києва, нехай покарає його Аллах, гніздов’я бойової сарани, яка невідь-звідки взялася в цьому християнському центрі, хоча наказу на її застосування там шейх поки що не давав.

Не обійшлося без волі Аллаха, подумав із вдячністю Омар, хоча й пошкодував, що така таємна і досконала зброя була завчасно виявлена ворогом якраз напередодні її широкомасштабного застосування на території халіфату Рутенія.

Він згадав надтаємний об’єкт у Пакистані — так званий Центр біогенетичних досліджень при Міністерстві сільського і водного господарства. Немарними виявилися велетенські кошти, вкладені в Центр, де зібрані були кращі спеціалісти — генетики і конструктори мініатюрних дронів з Америки, Європи, Китаю, які під наглядом пакистанців створили новий вид зброї — керовану комп’ютерами біо-металеву сарану, здатну розмножуватись. Успішні польові випробування цієї зброї були проведені в Сомалі, Парагваї та Росії й показали її високу ефективність і практичну непереможність. У повідомленні агента Абаль йшлося про шок і розгубленість у Києві й гарячкові пошуки методів нейтралізації сарани, чому було присвячене спеціальне засідання РНБ України-Руси.

І ще одну новину принесло повідомлення Абаля з Києва. Дуже неприємну, про яку не годиться думати в хвилини ранкової розмови з Аллахом. Але проігнорувати яку неможливо.

Сонце піднімалося все вище, припікаючи шейха Омара аль-Бакра, але він сидів на килимку нездвигно, дивуючи охорону, бо в цей час вождь джихаду зазвичай заслухував доповіді директора Управління розвідки Расифа Алі й начальника генерального штабу, генерала армії Мохамад-бека, після чого розпочинав дискусії з улюбленим радником з релігійних питань Нурдином Асамбаєм.

Охоронці, серед яких переважали дагестанські борці-ваххабіти, не знали, що шейх у цю хвилину розмовляє з Аллахом, дякує йому за щастя кохання і щастя помсти — ці два найсильніші почуття в житті людини. Аллах нічого йому не відповів на ці думки, що линули з потаємних куточків Омарової душі. Але раптом шейх почув ніжну, призабуту ним мелодію, яку надовго заглушили вибухи ракет, автоматні черги й зойки поранених, умираючих друзів Омара. Мелодія з’явилася здалеку, була спочатку тиха, наче подув каспійського вітерця, що пройшовся по схилах квітучих о цій порі року гір: це був травень, місяць солов'їв, і мелодія кохання, як і коротке цвітіння трав, була ніжно-щемлива, але Омар знав, що йому прислав її в подарунок Аллах, бо ніхто інший, крім Нього, не знав цієї таємниці: це була мелодія Шуберта «Нічна серенада», і Омар колись грав її на фортепіано і співав — хоча як міг правовірний мусульманин, шейх і хаджі співати пісню якогось німецького християнина, як міг захоплюватися цими солодкими звуками, як міг вимовляти німецькі слова палкого німецького кохання:

Але тільки ця солодка мелодія, тільки ці цнотливі слова спадали йому на пам’ять, коли згадував свою любу, свою Вогненну Квітку, яку кохав понад усе — над усіх своїх дружин, усіх жінок свого гарему, усіх зустрінутих колись дівчат.

Згадав порожні, напівзруйновані під час Третьої та Четвертої глобальних воєн печери укріпрайону Тора-Бора, де залишки його бригади імені мученика Бен-Ладена переховувалися від дронів і гелікоптерів хрестоносців, що прийшли з війною в ході Четвертого Глобального хрестового походу в ці священні гори Афганістану.

Бригада Омара була знекровлена в нерівних боях із невірними; залишалося всього кілька бійців, закінчувалися боєприпаси й медикаменти. У кількох метрах від Омара вибухнув дрон-кілер, запрограмований на запах шейха — запах немитого, заюшеного солоним потом тіла. І хоча на Омарі була американська каска й бронежилет, невеличкий і отруйний осколок, завбільшки з кіготь гірського сапсана, вп’явся в праве око шейха, яке почало витікати; отрута надходила просто в мозок Омара, затьмарюючи свідомість і породжуючи кошмарні видіння. І тоді Вогненна Квітка, його ніжна горда Наргиз кинулася висмоктувати отруту з ока, вилизувати рану, вона витягла осколок і очистила очну яму. Цілющий доторк її вуст, схожий на ніжний поцілунок, урятував життя шейху. Відлежуючись у темряві печери (батарейки розрядилися, а свічок у них не було), залишений наодинці з Наргиз (останні моджахеди пішли від них на пошуки інших загонів), Омар спізнав інші дотики і поцілунки дівчини, яка пішла воювати з хрестоносцями, аби відомстити їм за смерть свого чоловіка — професора історії ісламу Дамаського університету, вбитого бойовиками християнської організації «Воїни світла».

Так пролежали вони вдвох у печері два місяці, бо знайшли стару комору із запасами харчів і води — ще з часів Першого хрестового походу на початку століття — і це був найщасливіший час у житті Омара, хоча його оточувала суцільна темрява; тільки наближення Наргиз — кислуватий запах її тічки — приносило йому світло, завдяки якому він бачив її обличчя; йому здавалося, що й до правого ока повернувся зір, хоча око було втрачено назавжди. Навіть у темряві Наргиз соромилася оголюватись перед ним; він пізнавав її тіло руками, які замінили йому очі. Саме тоді, у непроглядній печерній темряві, в його серці звучала серенада Шуберта, гімн ночі й кохання; Омарові здавалося, що ця музика написана тільки для нього й Наргиз; він не міг повірити, що ці роботизовані потвори в чорних гермошоломах, які знищували правовірних на афганській землі, можуть також слухати Шуберта і любити цю музику.

Коли вони вийшли з печери в гори, на землі панувала Велика Темрява, яку він не помітив, бо велика темрява печер ще довго панувала в його очах. Шейх прокинувся від спогадів про Вогненну Квітку, зі здивуванням зрозумівши, що сонце піднялося досить високо і що він все ще сидить на березі моря, нічого не роблячи, викликаючи здивування і неспокій його штабу.

Торкнувся кінчиками пальців правого ока, переконавшись, що прозора плівка на місці, а око нічого не бачить, бо здатне було уздріти лише Наргиз.

Махнув рукою, підкликавши помічника, й наказав тому привести доктора Дюкло — головного радника з питань застосування бойової сарани. Морис Дюкло, слоноподібний сорокалітній парижанин у білому зім’ятому костюмі, прийшов, задихаючись, і став на коліна перед Омаром. Дюкло ненавидів усі ці мусульманські намази, сидіння на килимах, безалкогольний режим, богословські розмови, безкінечні посилання на Коран і Сури та інші незрозумілі й ворожі йому речі, але любив свою сарану, за створення якої йому платили величезні гроші — й тому мирився з незручностями режиму, якому служив. У свою чергу, доктору Дюкло дозволялося споживати свинину й пити червоне вино. Щоб не викликати відрази в шейха запахом випитої ранком порції алкоголю, Дюкло став на коліна пооддаль від Омара.

— Чи готовий план операції «Небесний гнів»?

— Так, — відповів Дюкло, в якого голова тріщала з бодуна.

— Коли найкраще починати операцію?

— Наприкінці червня.

— Ви склали карту полів України-Руси для проведення операції?

— Так, — збрехав Дюкло.

— Треба приректи їх на голод, знищити весь урожай, — наказав шейх.

— Ми зараз накопичуємо потрібну біомасу в спеціальних контейнерах. До середини червня все буде готове.

— Ідіть, — гидливо кивнув Омар, до якого долинув кислий запах перетравленого в шлунку вина, і наказав покликати Нурдина Асанбая.

Той, мерзлякувато кутаючись у теплий темно-синій халат, покірливо сів навпроти шейха, радіючи, що сонце зігріє йому спину.

Омар уважно придивився до богослова.

— Чи добре себе почуваєте?

— Дякую Аллахові.

— Маю одну ідею і хочу обговорити з вами.

— Слухаю уважно.

— Що ви сказали б, якби ми зібрали у липні в Бухарі Ісламську асамблею молодих сунітів і шиїтів — як важливий крок до об’єднання.

Асанбай задумався на мить, хоча знав, що Омар не терпить заперечень: все, що суперечило його думці, викликало в нього шалену лють. Тому Асанбай відповів обережно:

— Ідея дуже добра. Але чи не замало часу для її реалізації? Мені здається, що Асамблею треба дуже добре підготувати: визначити головну тему так, щоб не викликати одразу конфронтації і непотрібних чвар.

— А яку тему запропонували б ви?

Не вагаючись, Асанбай сказав:

— Совість. Аллах дав людині совість, як стража над нею. А над совістю поставив ще одного стража: страх Божий. Від того, чи є ці стражі у людини, чи немає, витікають усі її вчинки. Ця тема однаково близька шиїтам і сунітам. Так вчив Саїд Кутб.

Шейх роздумливо мовив:

— Що ж, думаю, що це правильний напрямок думок. Можна сформулювати так: ісламський ідеал та роль совісті… Тільки є ще одне питання.

Асанбай подивився на шейха запитально.

— Що робити з тими, хто втратив совість і став зрадником? Зрадником ісламу, глобального джихаду і всесвітнього халіфату? — сказав повільно Омар, дивлячись у вічі Асанбаю.

Не відводячи погляду, Асанбай знизав плечима.

— Совість є або її нема. Її не заміниш комп’ютером. Це дар Аллаха. А зрадників треба судити за законом шаріату.

— Це справедливі й мудрі слова, — підвівся шейх. Обличчя його було темне і зморене, ліве око сльозилося. Мелодія Шуберта вже не звучала в його душі. Він покликав начальника охорони Доку Амраєва і дав необхідні накази.

Асанбай залишився сидіти на піску, відчуваючи, що сонце його більше не гріє, а пісок став холодним, наче сніг.

Прийшов телеоператор, установив навпроти Асанбая штатив із камерою. Асанбая оточили охоронці в камуфляжних костюмах піщаних барв пустелі, хоча тут, на березі Каспію, потрібні були інші камуфляжі — кольорів весняного цвітіння й синього неба.

Нарешті з’явився кат у червоній арафатці — тільки очі виблискували з-поза вузької щілини, залишеної на обличчі. В руках у ката була крива шабля — точнісінько така, як зображена на чорному прапорі джихаду.

Схлипуючи, Омар вимовляв страшні, — аж сам не вірив у них, — слова:

— Ти був моїм братом, Асанбай, і все добре, що ти зробив, залишиться зі мною і джихадом, нехай благословить його Аллах. Але ти зрадив нас, продався кафірам, став агентом Раулем, вступив на службу до української розвідки, на службу до ворога ісламу Гайдука. Ти втратив совість, і тому ти заслужив на смерть і прокляття. Ти зрадив Аллаха.

Асанбай підніс голову й витримав погляд Омара, повний гніву і скорботи.

— Моя совість залишиться зі мною, — сказав тихо Асанбай. — Тільки Аллах у нас різний. Мій Аллах — добрий, він любить мир і злагоду, він не вбиває невинних людей. Твій — жорстокий і непримиренний. Вбиваючи мене, ти вбиваєш і себе. Але я прощаю тебе. Хотів би зустрітися з тобою, Омаре, в раю, але боюсь — не вийде. Тебе туди не пустить справжній Аллах, слава Йому.

Він нахилив голову й більше не вимовив ні слова.

Омар дав знак кату, і той вправним різким помахом шаблі відрубав Асанбаю голову. Потім, учепившись у волосся, підніс голову над собою. Цівка крові заюшила арафатку, але ніхто цього не помітив, бо червоне на червоному неможливо розрізнити.

Оператор закінчив зйомку.

— Відправте запис у Київ, Національне агентство внутрішньої безпеки, Фатхуліну. Копію залиште в архіві, — наказав шейх Омар аль-Бакр; в його очах стояла сардонічна усмішка мертвої голови Асанбая. День після страти він не міг працювати, а провів у молитвах. Він питав Аллаха — де ховається совість людини (якщо, звичайно, вона є)? В мертвій голові, в якій скуйовджене, схоже на паклю волосся, синюшна шкіра, вирячені очі й вишкірений рот із жовтими зубами — чи в мертвому тілі, від якого відтяли голову?

Того самого вечора шейх вирішив перевести штаб-квартиру із Загульби в інше місце, поближче до України-Руси. Подумав, що це може бути Тамань — місто, розташоване навпроти Керчі.

72

19 травня 2084 року в Києві в палаці «Україна» відкрився черговий Світовий конгрес українців. Шморгун причепурив місто до цієї події — всюди гостей вітали величезні екрани 3D, розміщені на фасадах будинків: тут транслювалися радісні картини мирного життя громадян України-Руси, яскраво-пекучими кольорами світилися квіти на віночках гарних дівчат, які співали забуті й від того ностальгійно-прекрасні народні пісні, транслювався гопаковиймарафон у Черкасах, що тривав уже п’яту добу, й не сходили з екранів змагання в Полтаві з швидкісного поїдання галушок на рекорд до книги Гіннеса.

Але не це робило Київ святковим, а пора року: винятково лагідне повітря переходу весни у розповнь літа — унікальне поєднання температури і вологості повітря, цвітіння каштанів, атмосферного тиску, гри свіжих тіней на асфальті — все, що зафіксоване було метеорологами навесні 1914, 1934, 1984 та 2014 і 2064 років, — породжувало неусвідомлюване, але відчутне почуття щастя в душах киян — незрозуміле й нічим не пояснюване відчуття лету, пташиного ширяння над Дніпром, над його повеневим повноводдям й зеленими островами посеред річкового простору. Ці відчуття захопили також делегатів Конгресу зі 186 країн світу, що зібралися під гаслом «Україна там, де є українці!». Учасники були зачаровані гостинністю киян і щедрістю організаторів: фінансовими спонсорами Конгресу стали канадо-українець Йосип Тесля, власник корпорації з виробництва електронного обладнання, та Валер’ян Шморгун. За їхній рахунок делегатам було забезпечене авіасполучення у першому класі й проживання у шестизіркових готелях Києва, безкоштовне відвідання будь-яких місцевостей у межах України-Руси, розваги в кращих ресторанах і клубах столиці, увагу ЗМІ й одержання коштовних пам’ятних подарунків. Тільки диктаторська країна могла так щедро вітати своїх блудних синів і дочок.

Гайдук прийшов на друге засідання Конгресу о 3:00 РМ: вирішив не світитися під час урочистого відкриття, співання гімну та пісень «Боже, великий, єдиний» і «Реве та стогне Дніпр широкий», проголошення привітань та обрання керівних органів, покладання квітів та інших ритуальних дій. Охорона провела його у перший ряд під час промови якоїсь літньої людини. Головуючий — президент Глобального об’єднання українців (ГОУ), бразильський правник із провінції Куритиба Рамон Шинкар, помітивши Гайдука, жестом запросив генерала до президії, але той відмовився. У притемненій залі мало хто помітив його появу.

Гайдук відмовився бути на відкритті Конгресу не тільки тому, що й справді не любив рекламного галасу під час таких заходів, але головно тому, що в спеціальному звукоізольованому приміщенні Національного агентства внутрішньої безпеки провів уранці таємну нараду, на якій обговорювали останні тривожні новини: вбивство агента Рауля, перенесення Омаром штаб-квартири на кордони України-Руси, підготовка до застосування бойової сарани і питання внутрішнього зрадництва у верхніх київських ешелонах влади.

Тому, незважаючи на благоліпну композицію весни, погоди, київських каштанів та ейфоричний, безжурний настрій мешканців і гостей столиці, Гайдук перебував у болісних роздумах; так лікар карантинної служби зі страхом очікує прориву епідемії чуми на вулиці свого безтурботного міста, яке ще не відає, що очікує його невдовзі, коли зачумлені щури виповзуть з підвалів на поверхню.

— Слово надається представниці Канади, провінція Альберта, пані Саката, — втомлено сказав Шинкар, який уже третю ніч поспіль не спав: дві ночі провів у організаційних суперечках із членами підготовчого комітету конгресу, третю — в пиятиці й любощах із коханкою, молодою бразильською секретаркою президента, яка приїхала разом із ним з Ріо-де-Жанейро до Києва.

На сцену піднялася струнка чорнява дівчина в елегантній шовковій вище колін спідниці темно-зеленого кольору, підійшла до пюпітра з мікрофоном, торкнулася мікрофона рукою, наче перевіряючи — чи є звук. Потім голосно, немовби боялась, що її не почують, гукнула:

— Я представляю канадський фронт УРА — Української революційної армії. Замість сидіти тут у комфорті й слухати базікання старих пердунів, для яких Україна — це вишиванки, галушки й шаровари, — ми повинні боротися на місцях за перемогу Світової федерації українських вільних республік.

У залі почувся свист, вигуки обурення, рідкі оплески.

— Доповідаю вам, що три дні тому парламент Альберти під тиском революційного українського студентства проголосував за проголошення Канадсько-української республіки — КУР — зі столицею в місті Едмонтон. Це наш подарунок Конгресу.

Зал більш схвально відреагував на цю новину. Гайдук згадав Олю: це гарне дівча зі стрункими ногами і революційними гаслами нагадало йому померлу дружину, від чого стало боляче й захотілося вийти із зали, побути на самоті.

— Ми стоїмо напередодні створення ПУР — Португальської української республіки, ІТУР — Італійської української республіки, на черзі НУР — Німецька українська республіка та АМУР — Американська українська республіка. Я закликаю уряд України і Конгрес підтримати цей процес грішми, зброєю, людьми!

Голосні оплески супроводжували ці її слова. Гайдук збагнув, яку свиню підкладає державі це нахабне довгоноге дівчисько: завтра на території України-Руси з’являться ЧУРи — Чеченсько-українські республіки, МУРи — Мадярсько-українські республіки та РУРи — Румунсько-українські республіки.

Згадав лист віце-президента Конфедерації, керівника уряду Канади Браяна МакМагона, в якому той погрожував Гайдуку санкціями, якщо Україна-Русь не припинить агресію і не ліквідує КУР.

Рамон Шинкар, хоч і бабій та пияк, також відчув небезпеку і спробував перервати промову УРА-дівчини.

— Пані Саката, пані Саката, — постукав він олівцем по мікрофону, що стояв перед ним. Залізний скрегіт покотився по залі. — Я вас прошу… Це не засідання Третього Інтернаціоналу і ви не Троцький. Закінчуйте свій виступ.

Але зал, який відверто нудьгував від солодкаво-патріотичних виступів діаспорійних старців, почав тупотіти ногами й вимагати продовження промови. Дівчина, відчувши підтримку, різко відкинула волосся з очей (цей жест здався Гайдукові знайомим) і гнівно звернулася до головуючого:

— Ви помовчали б, дон Шинкар! Ви думаєте, ми не знаємо, що ви продалися військовому режиму Гайдука і вірно служите йому? — (Вона була права: Рамон Шинкар існував завдяки спеціальній таємній пенсії уряду України-Руси, яка перевищувала всі його мізерні заробітки дрібного адвоката в місті Куритиба). — Цей режим байдужий до долі світового українства! Ви подивіться, що виробляють джихадисти в Європі, у нас в Канаді. Скільки свідомих українців загинуло від рук знавіснілих ісламістів! А військова хунта України-Руси боязливо мовчить. Мабуть, знову готуються здати Україну загарбникам, як це зробив гетьманський режим перед навалою Чорної Орди! Не мовчіть, українці! Підтримуйте український революційний рух у світі! Ми волелюбна нація! Геть тирана Гайдука!

Урочиста зала, сповнена ущерть делегатами і гостями, затремтіла від овацій. «Геть тирана!», «Слава вільній Україні!», «Ганьба диктаторам!», «Свободу політичним в’язням!» — лунали звідусіль вигуки, напружуючи охорону Гайдука. Начальник охорони, що стояв за кулісами, почав викликати підмогу — спеціальний загін гвардійців, підпорядкований особисто Гайдуку. Нерубай, присутній у залі, розлючений виступом якоїсь японської шльондри, яка болюче нагадала йому Калину Луцик, котра пішла від нього до нещасного Троянка, потелефонував до прес-служби Конгресу і наказав вирізати виступ дівчини з вечірнього телевізійного звіту. Кореспонденти зарубіжних агентств збуджено передавали новину з Конгресу, який до того здавався їм зборами пацієнтів геронтологічної клініки.

У загальному гармидері делегати Конгресу не помітили, як повільно, накульгуючи на ліву ногу, людина в камуфляжному мундирі з чотирма зірочками на погонах опинилася посередині сцени і владно підняла руку.

Галас припинився, і в залі запала тиша.

— Це я — тиран Гайдук. Координатор України-Руси, голова військового режиму. Доброго дня вам, дорогі гості. Вітаю всіх вас у Києві.

Його голос звучав глухо, без жодних пасіонарних модуляцій, але кожне його слово лягало в мертву тишу важко, наче цегла, покладена в міцний мур.

— Дівчина, яка щойно виступала, — моя донька Кристина.

— Ви — мій батько, але я не ваша донька! — дзвінко вигукнула із зали Кристина Саката під загальний сміх.

— Сьогодні в неї день народження, — вперто, не звертаючи уваги на сміх і оплески, сказав Гайдук. — Привітаймо її.

І перечекавши хвилю оплесків, продовжив:

— Їй усього двадцять три роки, і для цього віку вона демонструє непогані здібності: українсько-махновську волелюбність і стратегічно-глобальне американське мислення. Бо дійсно — надзвичайно актуальним є гасло Конгресу. Там, де є українці — там Україна. Колись там, де були українці, панувало приниження, злидні, страх перед сильним. Згадаймо історію української іміграції до Канади, Сполучених Штатів, до Італії та Португалії.

Але сьогодні за вами стоїть ваша Вітчизна Україна-Русь — горда і сильна держава. Ми не розмінюємось на дрібні погрози тим, хто готує нам знищення. Ми збільшили на десять відсотків у цьому році витрати на військо (оплески), постачаємо Українській народній армії нові види і системи зброї (оплески посилилися). Ми будуємо Україну — славну продовжувачку Київської Руси — в Україні, бо ми є тут, на нашій з віку-правіку землі (оплески), де жили і померли наші діди і прадіди. Ми нічого не маємо проти України в провінції Альберта, де в парламенті офіційною мовою є українська, в Португалії чи Італії, але не там наша земля, а тут!

Ми не будемо забирати в Канади, Португалії чи Італії навіть малого клаптика їхньої землі, не хочемо знищувати держави, з якими живемо в дружбі. Ми не збираємось створювати всесвітній український халіфат. Це не наш шлях (він відчув, як зала переходить на його бік, як зростає сила оплесків). Українці ніколи не були агресорами… Так, ми програвали битви і війни, нас окупували й знищували. Але Україна не захоплювала чужих земель і не робитиме цього сьогодні. Хочеш бути вільним — не поневолюй інших. Українська держава не дасть ні копійки на зброю, на романтичні авантюри УРА-патріотів, не дасть добровольців на загарбання чужих земель — тим більше земель, що належать нашим стратегічним союзникам і партнерам. Але ми в багато разів збільшимо фінансову та іншу допомогу українським громадам, вам, наші брати і сестри! Ми сьогодні заможні й можемо собі це дозволити.

Перечекавши овацію, яка супроводжувала ці слова, Гайдук сказав:

— Можна — і треба — скільки завгодно критикувати режим, існуючий в Україні-Руси… Я сам його критикую, бо він мені не подобається… Можна називати нас тиранами, але не можна оминути того факту, що ми врятували Україну від розпаду, від загибелі, від нової окупації. І, сподіваюся, що ще врятуємо.

Спалахнула нова хвиля овацій, хтось у залі вигукнув «Слава Гайдуку!».

«Це клакери Нерубая», — подумав невдоволено генерал.

— І доки небезпека висітиме над нами, ми залишимось тими, ким є: військовими, українцями, державниками, відповідальними перед народом та історією. Єднаймося, українці, навколо держави, яка забезпечує нашу незалежність. Наше гасло — «Земля. Народ. Незалежність. Держава». Ми відбулися і ми будемо.

Слава Україні!

Зал стоячи аплодував йому, бо більшість делегатів, хоч і відданих західній демократії, потайки вірили в тверду руку одного генерала більше, ніж у жадібність багатьох партій, ладних роздерти країну на клапті.

— Знайдіть доньку і приведіть, — наказав Гайдук начальнику охорони, вийшовши за куліси.

«Я стаю досвідченим демагогом, тобто другом народу», — з відразою вирішив генерал, заходячи до порожньої кімнати для членів президії, де можна було випити каву й відпочити в шкіряних кріслах. Від кави відмовився, в крісло не сів, хоч і почував слабкість у ногах після недовгого стояння на сцені. Всі, хто був у кімнаті, залишили її.

Нарешті до кімнати увійшла дівчина в темно-зеленій шовковій сукні, яка пасувала їй, підкреслюючи її молодість і вроду; на її тонкій шиї висів золотий ланцюжок, до якого підвішений був прозорий бурштин кольору яєчного жовтка, усередині якого вмістилася маленька коричнева комаха. Гайдук згадав: цей бурштин він подарував своїй нареченій Дарі.

— Ось ти яка, Кристино, — мовив Гайдук, нервово стискаючи в руці топірець, на який спирався.

— Що, не чекали? — Кристина нерухомо стояла в метрі від дверей.

— Ти де зупинилася, в якому готелі?

— В тітки Катерини…

— Катерини?

— Катерини. Вашої рідної сестри. Забули таку?

— Я не знав, що вона живе в Києві. Розшукував у Кам’янці-Подільському, але не знайшов. Загубив її після Великої Темряви.

— Ви загубили нас усіх ще до Великої Темряви, — жорстко сказала Кристина. — Бо ви самі — Велика Темрява.

— Ти даремно мене демонізуєш, — він відчув, що втрачає голос. — Були помилки, але це були взаємні помилки. Твоєї мами і мої. Вона заборонила мені зустрічатися з тобою. Але все одно — я винний. Якщо зможеш — пробач.

— Що від цього зміниться тепер? — вона різким рухом відкинула волосся, й Гайдук згадав: так робила Лара, його дружина, коли ходила вдома з розпущеним волоссям і сварилася з ним.

— Як мама?

— Все добре. Має балетну студію, непогано заробляє.

— А ти? Заміж ще не вийшла?

— Пане генерале, це порожня розмова, — голос Кристини змінився, наче вона мала ось-ось заплакати. — В мене є батько, і я його люблю. Його зовуть Йошісада Саката. І якщо я колись вийду заміж, на вінчання мене виведе він, а не ви. Вибачте, в мене зустріч.

— Можна тебе поцілувати? — він подумав, що треба було б стати на коліна перед нею, але цей жест видався йому фальшивим і театральним. Крім того, дуже боліла спина. А ще, у Мережі могло з’явитися фото: глава держави на колінах перед норовистим дівчиськом.

— Я не цілуюся з тиранами. — Вона подумала, що якщо таке фото з’явиться в Мережі, її революційні друзі проклянуть її. Відчула, що зараз розплачеться перед цією похмурою, старою і чужою їй найріднішою людиною, про зустріч з якою мріяла роками, у фотографії якої, що зберігалися в маминому архіві, часто потайки вдивлялася, бажаючи почути його голос, зрозуміти — хто він і чому кинув її, свою єдину доньку?

Не сказавши більше ні слова, Кристина рвучко вийшла з кімнати й наосліп побігла довгим коридором, шукаючи туалет, де, стоячи перед дзеркалом, розридалася гірко, проклинаючи себе за те, що приїхала в чужий і ворожий Київ із революційного Едмонтона, потрапила у збіговисько людей, які, окрім пустопорожньої балаканини, не вміють нічого робити — ні вести антиурядову пропаганду, ні таємно перевозити зброю, ні організувати революцію, піднімаючи студентів університету на повстання.

Гайдук стояв нерухомо, почуваючи себе безмежно самотнім, кинутим усіма, залишеним у чужому, ворожому оточені людей, яких не цікавлять ні його страждання, ні його ілюзії, а потрібна лише його влада. Без влади він мертвий. Але і влада принесла йому смерть. Відчув себе знерухомленою комахою, запакованою на тисячу років у товщу бурштину. Зрозумів, що це гірке прозріння веде його до загибелі.

І тому зробив відчайдушну спробу врятуватися і згадав про Святика.

73

Він запам’ятав це засідання Академії мистецтва і науки влади саме тому, що зі слухачами зустрівся легендарний Генерал, який назавжди увійшов до історії людства — як переможець у кривавій глобальній війні, як керівник коаліції, яка здолала тиранічний режим смертохристів, що ніс демократичним країнам загладу, крематорії та рабство.

Генерал був присадкуватий, якщо не сказати товстий, його обм’якле обличчя нагадувало морду бульдога, очі якого світилися не стільки жорстокістю, скільки розумом. Мундир на ньому був зім’ятий, наче ніхто його не прасував з часів Великої війни.

Слухачі сиділи на галявині за столами, на яких нічого, крім конспектів, води й черствого хліба, не було, а Генерал стояв перед картою обох півкуль, розміченою стрілами, позначками діючих армій і схемами боїв на землі й в океанах.

— Я був найвідданішим прибічником демократії, — сказав Генерал, запалюючи сигару, гіркий дим якої перебивав аромати свіжих струменів льодовикового повітря й запахи гірських трав. — Спочатку я приєднався до Партії Робітників, щиро вірячи, що їх треба захищати від гніву Власників. Я служив партії вірою і правдою, але одного разу, коли готувався загальний страйк, який загрожував моїй країні розрухою, голодом і великими нещастями, я зрозумів, що вожді цієї партії самі перетворюються на жорстоких тиранів, що вони ладні взяти на озброєння серп і молот і знищити кожного, хто з ними не згодний. Їхня влада — в силу їхнього неуцтва, примітивізму та жорстокості, притаманної люмпенській черні, — набагато брутальніша за владу Власників. І тоді я приєднався до Партії Власників, хоч і бачив вочевидь усе лицемірство і всю рафіновану всеосяжність подвійних стандартів цих людей. Але вибору в мене не було: якщо Партія Робітників відкидала будь-які правила гри заради досягнення темних цілей своїх вождів, то Власники воліли грати за правилами, які до певного часу забезпечували їм перевагу.

Учитель уважно слухав Генерала, й обличчя його залишалося сіро-незворушним, і неможливо було зрозуміти, чи схвалює Вчитель такі вчинки Генерала: адже Вчитель вийшов із самих низів, діставшися вершин влади.

— Демократія, ригористичне дотримання правил гри, вільні вибори, дотримання законів монархії, право народу на легальну зміну влади, свобода слова і святе право власності, вільна боротьба думок у суспільстві, парламентська система — всі ці фундаментальні стовпи демократії стали моєю вірою, сильнішою за віру в Бога.

Він знову запалив сигару, що згасла була в прохолодному гірському повітрі.

— Я попереджав про наближення війни, про можливість окупації моєї країни — і народ мене почув. Я став на чолі уряду і почав гарячково готуватися до війни. До речі, це я перевів наш військово-морський флот із вугілля на нафту, чим у десятки разів посилив його енергетичну потужність. Мої конструктори створили найкращий у світі винищувач, винайшли радар і пеніцилін. Під час скаженої атаки ворога, коли на столах наших громадян було те, що стоїть на ваших столах, мене підтримав народ, а я дав йому надію на перемогу.

Він підніс вгору руку з двома пальцями у вигляді літери V.

— Ми билися на просторах Євразії і на морях Океанії, відбиваючи атаку оскаженілого ворога. Ми були спочатку одні, на самоті з легіонами смертохристів, але народ не здригнувся, і монархія витримала удари з неба і з океану. Серед нас не було зрадників, бо ми залишалися єдиною вільною і демократичною країною в Європі, й ми боролися за свободу проти тиранії.

Я був зі своїм народом і армією під час бомбардувань столиці, в пісках Африки та джунглях Азії, на полях битв у Європі. Заради перемоги я пішов на союз з одним із найбільших тиранів світу, справжнім дияволом, який знищував свій народ, — але в мене не було вибору. Щоразу після зустрічей з тим тираном я змивав зі своїх рук кров, але не міг змити з душі почуття гріха.

Так, я зробив багато помилок… Коли ворог мав захопити флот наших розгромлених союзників, я дав наказ знищити їхні кораблі разом із моряками. Загинуло тридцять тисяч невинних людей. Їхня кров на мені, й ніхто не зніме з моєї душі цього злочину. Але я врятував свою країну в найкритичніший час, коли її існування було під загрозою. І народ мене простив, а згодом — Бог.

Навіть у каламуті боїв, коли було втрачено територію майже усієї монархії, в час тривоги, непевності та нестатків я забезпечив існування демократії: працював парламент, діяли партії і свобода слова обмежувалася лише вимогами військової цензури.

Генерал зробив ковток коньяку зі склянки, завбачливо поставленої Вчителем на столику поряд із картою світу. Обличчя Генерала стало схоже на личко малюка, який скуштував випадково цибулю — навіть очі засльозилися.

— Я зійшов на вершину влади, — повідав він сумно, наче сповіщав про поразку. — Ми перемогли, і народ боготворив мене. Сотні тисяч підданих монарха вітали мене всюди, де я з’являвся. В історії людства нікого так не вітали, нікого так не любили і не поважали. Я летів на крилах перемоги, я думав про те, як вивести країну з повоєнних руїн, як врятувати монархію і піднести її могутність. Я знав, як відвести нову загрозу тиранії, що зростала зі Сходу. Я був безсумнівним лідером… і раптом..

Генерал знову ковтнув коньяк, щоб зняти гіркоту спогадів. Слухачі завмерли, як глядачі фільму, герой якого завис над прірвою, ледве тримаючись однією рукою за канат.

— І раптом під час перших повоєнних демократичних виборів мене провалили ті, хто ще вчора молився на мене. Обрали якогось мізерного персонажа з Партії Робітників, якогось нікому не відомого недоумка, який одразу розорив країну, наче все ще тривала війна.

І тоді я прокляв демократію, якій служив стільки років. Хтось радив мені вчинити військовий переворот, щоб повернути владу, але я надто любив і поважав монархію, щоб зганьбити її зрадою і заколотом.

Він зітхнув.

— Ось що таке демократія. Ви можете потискати тисячі рук, цілувати в попки сопливих малюків, обіцяти виборцям золоті гори, плазувати перед ними під час виборчої кампанії, можете мати величезні заслуги перед країною, бути найчеснішою людиною в світі, бойовим генералом, великим стратегом і рятівником Вітчизни, але завжди поряд із вами може з’явитися хтось верткий, слизький, безсоромний і безсовісний, хто встеле собі шлях до влади грішми й брехливими обіцянками, і ви програєте. А з вами і вся країна. Пам’ятайте це.

У небі загуркотів старовинний, побудований сто тридцять років тому десантний гелікоптер «Westerland-Manchester Н-56», на темно-сірому фюзеляжі якого був намальований розпізнавальний знак — темно-синє, біле і всередині червоне коло. Через кілька хвилин після посадки бойової машини неподалік від галявини — повітряний струмінь від гвинтів здув зі столів усі записи — старі солдати в пласких касках внесли свого Генерала під звуки волинки на поклад машини, й гелікоптер зник серед гір, залишивши по собі гасовий сморід. Так смерділи давно забуті людством невеличкі настільні прилади для готування їжі — примуси, керогази, дуже популярні під час тієї війни, яку виграв Генерал, щирий демократ, який усе життя ненавидів тиранів і все життя заздрив їм.

Частина п’ята Два сонця

74

Україна-Русь наближалася до нових випробувань, нового повороту своєї долі, хоча звичне життя ще не було ні в чому порушене й тривали буденні турботи громадян — пошуки роботи, житла і нових кредитів, народження дітей і намагання дати їм добру освіту, кохання, зради, розлуки, хвороби і смерті. Зовнішньо все залишалося по-старому, як і тисячу років тому — і якби людям сказали, що вони живуть у майбутньому, вони б здивувалися; після ядерних вибухів і Великої Темряви люди намагалися забути те страшне, через що їм довелося перейти, викреслити з пам’яті ще недавнє минуле; вони хотіли жити у побутовій суєті й спокої, не бажаючи думати про нові загрози.

Відкриття Моргана, Чуньтао і Гомеса (2081 рік), які віднайшли в голові людини не один, а два мозки, перевернуло старі уявлення щодо процесу мислення: якщо Мозок-1 — відносно невелика й древня частина людського мозку — намагався створювати більш-менш об’єктивну, хоч і примітивну картину навколишнього світу, завдяки чому могли вижити стародавні мисливці, рибалки, землероби й народилося велике древнє мистецтво Греції та Риму, то Мозок-2 — пізніший набуток людини — в результаті накачування упродовж останніх двохсот років неприродно великих обсягів штучної інформації вийшов з-під контролю Мозку-1, був інфікований комп’ютерними вірусами і перетворився на гігантський резервуар снів, у яких перебували люди вдень, безпідставних ілюзій, викривлених уявлень про дійсність, міфів, потужніших, ніж ті, якими жили стародавні вікінги; завдяки Мозку-2 переважна більшість людей все далі віддалялася від реальності, втрачаючи здатність передбачити майбутнє і тверезо оцінювати його виклики.

Палій, який нічого не знав про відкриття Мозку-2, відносив себе до людей далекоглядних, передбачливих і реалістичних, хоча його все дужче терзали хворобливі фобії і незрозумілі тривоги, позбутися яких — він був переконаний — можна було лише після вдалого перевороту. Після знищення Гайдука, який розпочав відверто ворожі дії проти свого міністра оборони. Четверо генералів, що входили до Фронту народного опору, були заарештовані, що викликало лють Палія, хоча НБР надало неспростовні документальні докази хабарництва і корупції цих опор військового режиму. Палій побачив у цьому лихий знак і вирішив пришвидшити підготовку до захоплення влади, до чого закликав його Мозок-2 і підштовхувала Леді, яка відмовилась задовольняти сексуальні фантазії свого чоловіка доти, доки він не вб’є Гайдука. Мозок-1 був геть відсутній у голові Леді.

На початку червня Палій провів таємну нараду на полігоні «Десна-444», в якій взяли участь кілька найбільш довірених осіб. Серед них — полковник Стригун, начальник ІНКОМ майор Шпак і четверо генералів, уцілілих від Гайдукових репресій і сповнених рішучості припинити бути застрашеними маріонетками в руках цього тирана.

Змовники зібралися в запасному центрі управління військами — підземному бункері, розташованому в сосновому лісі поодаль від основних будівель полігону-444. На відміну від поверхні землі, де панувала тропічна спека, в бункері було сиро й холодно і стояв запах гнилого повітря й давно непрацюючої апаратури.

Перш за все, було прийнято рішення перевести полковника Стригуна на нелегальне становище, оскільки військова прокуратура пред’явила йому звинувачення в організації замаху на генерала Грома і голову Народної Ради Галичини Войчишина. Вирішили сховати Стригуна разом із представником Крейди на конспіративній квартирі Особливого відділу МО в самому центрі Києва — на розі Рильського провулка та вулиці Володимирської, де в ретельно охоронюваному військовою жандармерією елітному восьмиповерховому будинку мешкали вищі чини Міністерства оборони. Квартира містилася в пентхаузі, звідки добре проглядався Софійський майдан: це було ідеальне місце для спостережного пункту.

Палій виявив неабияке почуття гумору, сховавши Стригуна під носом ненависного Національного агентства внутрішньої безпеки, будівлю якого можна було побачити з балкона конспіративної квартири. Причиною раптового зникнення Стригуна в розпалі скандального слідства вирішили пояснити його госпіталізацією в австрійській клініці «Рудольф Інтергаус», пов’язаною з різким погіршенням здоров’я.

Стригун зітхнув полегшено, уявивши, як переховується під надійною охороною і як у комфорті й безпеці здійснює технологічне управління операцією «Немезида»: назва химерна й малозрозуміла, але так вирішив Палій. Стригун не знав, що назву вигадала Леді, яка згадала однойменний телесеріал із життя грецьких богів: богиня помсти була кровно споріднена з Ледою.

Єдине, що не сподобалося Стригунові — перспектива перебування в одній квартирі з «полковником» Дзагоєвим-Черняєвим, від якого віяло небезпекою. Стригун згадав, як наприкінці зустрічі в барі «Євбаз», коли оркестр виконував завершальний шлягер «Лілі Марлен», «полковник» стрімко вийшов до туалету і невдовзі повернувся, сказавши, що їм треба негайно йти звідси. Вже на вулиці, коли до бару під’їжджали, завиваючи сиренами, поліцейські автомобілі, «полковник» зізнався, що замочив у туалеті того нахабного поліцая, який так налякав його, розмахуючи пістолетом. Ночувати в одній квартирі з цим зарізякою було небезпечно. Втішало тільки те, що поверхом нижче розташується майор Шпак зі своїми людьми — операторами роботизовано-збройних комплексів.

Стригун підготував Палієві докладний сценарій першого в світі комп’ютерного перевороту: за наказом штабу в країні вимикалися всі засоби зв’язку і енергетичні системи на території держави. Блокувалися автономні мережі спецслужб, переривався індивідуальний зв’язок поліції, вірус «Сарана» знищував оперативну пам’ять силових структур. Всі канали телебачення, інтернету, величезні екрани на фасадах будинків та причепах вантажівок і гаджети громадян наповнювалися лише одним інформаційним продуктом — «Відозвою» ФНО, остаточний текст якої узгодили під час засідання.

Згідно з планом, у столицю заздалегідь, під приводом забезпечення спокою на час проголошення Акту Возз’єднання християн вводилися вірні Палієві армійські частини з бронетехнікою та — додатково — з десятьма «ящірками», що мали бути розставлені в стратегічних пунктах Києва і знищити, в разі потреби, будь-які вогнища опору прибічників Гайдука. Передбачалося блокування автомобільних доріг, зокрема траси Лондон-Шанхай, аеропортів та залізничного сполучення. На «Олімпійському» стадіоні Києва мав бути організований тимчасовий концентраційний табір для затриманих у ході перевороту: Стригун передбачив навіть такі технічні деталі, як розподіл різних категорій заарештованих по секторах (військові, поліція, служба контррозвідки, цивільні чиновники — всі окремо), організацію харчування (доручалося мережі їдалень «Рідна галушка»), каналізації (на стадіон передбачалося завезти 250 туалетних кабін), госпіталізації поранених (для цього призначалися підземні приміщення продуктового супермаркету «Фаворит») та кремації мертвих. У столиці вводилася комендантська година і система спеціальних перепусток для різних категорій громадян.

Палієві дуже сподобався цей план, який він назвав «майже досконалим» і сказав, що першим декретом, який він підпише, буде присвоєння Стригуну звання бригадного генерала. Стригун уявив, де і коли це буде зроблено: згідно з його планом, за годину до часу «X» Палій перемішувався з будинку Міністерства оборони до 70-поверхової башти «Верховина» на бульварі Лесі Українки, з якої місто відкривалося як на долоні: звідси Палій мав здійснювати загальне керівництво операцією «Немезида».

Добрий настрій Стригуна (вже приміряв генеральські погони, хоча розумів, що одна зірочка — надто мізерна платня за його зусилля) був негайно зіпсований, коли Палій дав слово «полковнику» Дзагоєву-Черняєву, представникові міжнародного гуманітарного фонду допомоги Україні-Руси з Риму. Своїм високим, гормонально зміненим голосом «полковник» каменя на камені не залишив від плану Стригуна, показавши його обмежений технологічний характер, хоча переворот повинен був стати подією не тільки для України-Руси, а й для всього світу.

Дзагоєв-Черняєв інформував учасників наради, більшість з яких уперше його побачили, що є повноважним представником не тільки маршала І.О.Крейди (якого почали забувати сучасники, передчасно поховавши у водах Ворскли), але — насамперед — вождя «Глобального джихаду» шейха Омара аль-Бакра. Розповів про таємний пакт Крейда-Омар (до якого повинен приєднатися генерал Палій), який не зводиться до комп’ютерного (тобто майже безкровного) повалення режиму Гайдука, а матиме набагато глибші наслідки.

Результатом заколоту має стати:

1. Фізичне безжальне знищення генерала Гайдука та його оточення й прибічників на місцях і захоплення повної і беззастережної влади над країною.

2. Убивство в Києві, на Софійському майдані, патріарха України-Руси Ізидора та Папи Климента XV разом з ієрархами, які підтримують ідею християнського єднання. Ця операція повинна носити назву «Ритуальне очищення» й увійти до світової історії, як кривавий «час Києва», що знаменує собою кінець християнства.

3. Проголошення новим режимом Акту добровільного приєднання народу України-Руси до ісламу і створення халіфату «Рутенія».

4. Призначення халіфом видатного державного і політичного діяча України-Руси, вірного сина українського народу І. О. Крейди; призначення генерала армії Палія міністром Збройних сил халіфату Східної Європи з присвоєнням йому звання фельдмаршала.

Дзагоєв-Черняєв, набряки на повіках якого помітно збільшилися за час перебування в Києві, обвів усіх присутніх поглядом, у порожнечі якого нічого, крім погорди, не чаїлось. Стригуну здалося, що Палій, який нагадав йому сільського телепня на гулянці, де пішли в дію ножі, пополотнів, слухаючи безжальні, як смертельні вироки, слова «полковника»; подумав, що ця гидь при переможному звершенні перевороту стане головним прокурором-катом держави. Генерали, присутні на засіданні, також спохмурніли, посіріли, скуті бункерним холодом, бо збагнули, що вороття назад немає, а рух уперед — це рух до загибелі. Стригун відчув, як промерз до кісток, як задубіли ноги і руки, а замість ребер тіло стискають холодні металеві обручі.

Дзагоєв-Черняєв вів далі: сказав, що план Стригуна абсолютно не враховує політичної складової, без якої неможливо зробити якісний переворот.

Чому, питав він, у плані не враховано участь опозиційних до режиму Гайдука сил? Серед них він назвав Партію репресіоналів, розпущену військовими ще в 2079 році, Об’єднання «слизовиків», комуно-анархістів, Союз поміщиків, Лігу рестлерів імені Єфім’єва, Асоціацію жлохів, Спілку биндюжників півдня, СРУН — Союз руського народу та інші впливові, хоч і нелегальні організації. Схвально відгукнувся про очолювану Леді Палій організацію «Матері проти насильства», яка об’єднала кілька тисяч жінок — матерів, дружин, дочок чоловіків, репресованих режимом Гайдука, і проводить тепер дуже корисну роботу — складає списки тих, кого треба знищити в першу чергу. Номер один у цих списках — генерал Гайдук.

Дзагоєв-Черняєв також розповів ураженим змовникам про великі суми грошей, переправлених Омаром і Крейдою в Україну-Русь і призначених на сплату замаховцям, на закупівлю зброї, агітацію та організацію народних маніфестацій на підтримку нового режиму і приєднання до ісламу. Стригун подумав — а де ж ті гроші, яких ніколи не бачив і про які не чув? Куди вкладені? В маєтки Палія в Мексиці? Чи купівлю ним пакету акцій «Чорнобиль-30»?

На завершення своєї директивної промови Дзагоєв-Черняєв запропонував (тобто наказав) негайно оприлюднити лист 148-ми видатних діячів до Омара — з усіма прізвищами і адресами — з тим, щоб народний гнів стихійно покарав авторів документа (відповідна організаційна робота вже ведеться) у вигляді кривавого погрому. Це дасть бажаний пропагандистський ефект, викликавши співчуття суспільства до новомучеників, а отже, й ісламу, дасть змогу підписантам якомога швидше потрапити до раю, а силам «Глобального джихаду» дасть можливість провести гуманітарне втручання в справи України-Руси, встановити в державі необхідний спокій.

Після виступу «полковника» в бункері запала напружена тиша: кожен зі змовників думав про свою долю і долю своїх сімей у разі поразки (за це відповідав Мозок-1), одночасно плекаючи райдужні ілюзії злету на вершини влади в разі перемоги (тут потужно працював Мозок-2).

Стригун згадав бар «Євбаз» — переможні плакати і марші вермахту, постаті офіцерів СС та поліцаїв, від яких і сліду не залишилось. Час тиранів, які керували світом і знищували мільйони людей, десь зник. Цей час зірвався зі своєї траєкторії, накресленої тиранами, він припинив рухатися, він розвіявся, як попіл на вітрі, залишивши по собі кілька сумних пісень про дівчат, які чекають під ліхтарем своїх наречених-мерців.

Тепер про той час тиранів нагадують хіба що такі мерзенні декоративні кнайпи, як бари «Євбаз» та «Партизанська землянка», брехливі, як спогади ветеранів про війну. Кожна війна залишає по собі такі фальшиві бари з сумними піснями. Невже від нас — після перевороту, війни і крові — залишиться ще один смердючий бар «Немезида», в якому навіть не подадуть ні алкоголю, ні свинячих сосисок, а звучатимуть одноманітно-тягучі наспіви мулли і пануватиме вакуум, порожнеча, зупинка і остаточне зникнення часу?

Але тільки ця страшна порожнеча, цей поворот часу в неіснуючу реальність, цей крок у нікуди, де попереду — шибениці, гільйотини і розстрільні ескадрони, — тільки таке розгортання подій дає Стригуну надію — стати, нарешті, самим собою, виконати своє справжнє призначення, піднятися над Гайдуком, Палієм, Крейдою та іншими пігмеями-самозванцями, які забрали в нього найдорожче: право на владу, яка має належати йому. Ту владу, яку дасть йому абсолютна зброя — смертельний комп’ютерний вірус типу «Сарана», код якого відомий лише йому, Стригуну.

Уявив, як повертається з цього промерзлого бункера в київську спеку, як пробивається на прийом до Гайдука з надзвичайним повідомленням вищої державної ваги і як здає йому всю цю зграю змовників на чолі з Палієм — і як нагороджує його Гайдук і милостиво дозволяє бути свідком під час страти заколотників.

І одразу відкинув цю згубну ідею, бо Гайдук набагато небезпечніший за Палія, а значить — треба будь-що ліквідувати Координатора та його режим. Це єдиний шанс для Стригуна залишитися в живих і перемогти.

Руки, що їх тримав перед собою на столі, затремтіли незупинно, наче під час приступу паркінсонізму, але мозок працював потужно і безпомилково. Це був Мозок-2.

75

У суботу, 10 червня, Гайдук вирішив разом зі Святиком поїхати на два дні на Рогульку: давно обіцяв синові навчити плавати. На березі озера був побудований невеличкий двокімнатний дерев’яний будинок: в одній із кімнат можна було поспати й пообідати, в другій зберігався різний мотлох — велосипеди і самокати Святика, вудочки, ключки для гольфа, м’ячі різних розмірів і кольорів, надувний човен, валялося старе взуття та запилюжені мішки зі Святиковими іграшками.

Стояв один із тих літніх київських днів русалчиного тижня, який своїм сонячним, просіяним крізь сосни світлом, теплом, що сповнювало навіть затінені куточки лісу, блиском води, білим цвітінням латаття й запахом суниць у траві, здавалося, обіцяв безсмертя кожному, хто жив ілюзіями Мозку-2. Мозок-1 кликав у такий день на рибалку, полювання, на небезпечні пригоди й не гарантував безсмертя, але міг подарувати найвище почуття, гідне справжньої людини — почуття перемоги.

Вони увійшли у воду — Гайдук обережно, відчуваючи її холодний джерельний опір, бо вперше в цьому році був на озері, а Святик, розігнавшись здалеку, від самого будиночка, плюхнувся, здійнявши сяючий на сонці фонтан бризок, ховаючись від яких, батько змушений був пірнути й зіткнутися під водою з сином, який, заплющивши очі, безтурботно плив йому назустріч. На другий захід до води Святик надягнув маленькі сині окуляри для плавби, а Гайдук підтримував знизу його біле тільце й кричав, щоб працював ногами, але Святик ще не тримався впевнено на воді й, пропливши метрів зо два, хапався за батькову шию: той притискав до себе найдорожче — слизьке тіло дитини, й знову кидав його до води, навчаючи плавати брасом. Потомившись, вони лежали на гарячому піску, потім грали в квача і знову стрибали в озеро.

Перекусили прямо на березі (Гайдук ламав ще теплу французьку багету руками, даючи м’які кавалки Святику — розуміючи, що так не можна робити, непедагогічно, що його засудила б Віра Іванівна, але відчуваючи від цього дикунського шматування їжі радість). Святик запивав булку теплим какао з термоса. Потім вони почали надувати чотиримісний гумовий човен десантників спеціальним насосом, що працював від акумулятора. Зачаровано дивилися, як темно-сіра ганчірка, розпластана на піску, починала оживати, ворушитися, гладшати, набирати округлих форм, відкривати задум конструкторів — петлі для весел, жовті написи на бортах, рифлене днище й гумові підставки для кулеметів, — перетворюючись в уяві Святика на бойовий корабель вікінгів з улюбленої комп’ютерної гри.

Спустили корабель на воду й сіли в нього. Човен похитувався на озерній, нагрітій у верхньому шарі воді, охолоджуваній чистими джерельними водами знизу. Гайдук одягнув на Святика яскраво-оранжевий рятувальний жилет, дав у руки легеньке червоне весло — й вони відплили від берега.

Гайдук сидів на кормі й допомагав сину підгрібати в напрямку містка, перекинутого через затоку. За містком відкривалася широка гладінь озера. Проминувши місток, який легкою тінню промайнув по човну, вони звернули ліворуч — туди, де колись вивищувалась над водою сосна — дитя сталінських п’ятирічок, а тепер стояла на пагорбі альтанка, але затишний піщаний пляжик, на якому колись Гайдук із Боженою готували юшку, зберігся.

Гайдук згадав, як три роки тому Аскольд О'Коннел передав йому невеликий сталевий циліндр розміром із термос для кави та пакет із листом. Він прийшов тоді на берег Рогульки один, наказавши охороні залишитись на КПП. Лист-заповіт уже був читаний-перечитаний, вивчений на пам’ять. Напружившись, ледве відгвинтив кришку з вигравіруваним номером і гербом легіону «Марс», — земною кулею з крилами і мечем та зіркою вгорі. Зайшов по груди до води і висипав на поверхню озера білий попіл, не вірячи, що це все, що залишилось від Божени. Попіл, невагомий, як спогади, віддалявся потроху від Гайдука, зникаючи в глибинах води, наче ніякого сліду Божена від себе не залишила. Розмахнувшись із люттю, Гайдук закинув далеко урну, почувши глухий сплеск, й опустив сірі від попелу долоні у воду. Долоні вмить стали чистими, тільки біль у серці нічим не можна було затамувати.

…Щойно їхній човник звернув до того пляжика, їх зупинив грізний вигук:

— Стій! Тут заборонена зона… — але побачивши голого, в плавальних трусах Гайдука, мордоворот з автоматом, що сидів у човні, замаскований в очереті, осікся.

— Пробачте, пане генерале армії… не пізнав.

З ним у човні сиділо ще двоє таких самих мордоворотів у камуфляжних майках та панамках.

Святик уявив, як починається битва вікінгів із варварами, й пошкодував, що варвари так швидко здалися рудому Рьорику.

На пляжику Гайдук побачив Леді, яка загорала, лежачи в шезлонгу, гола і прекрасна, як богиня Весни, прикрита тільки внизу живота білими водяними ліліями. Поряд із нею лежав, повернувши голову до сонця й заплющивши очі, Палій, червоне тіло якого вимагало прохолоди й негайного змащення лікувальним протиопіковим кремом.

— Доброго здоров’я! — привітно помахав рукою Гайдук, підпливаючи ближче до берега. Леді полохливо прикрила груди і міжніжжя руками, а Палій, розплющивши очі, злякано подивився на човен, подумавши, мабуть, який він беззахисний на цьому пляжі, не маючи змоги усамітнитися безпечно навіть у своїх володіннях. Закинуту дачу Махуна Палій розпорядився відремонтувати: того дня він уперше приїхав із Леді сюди, в розкішно відреставровану дачу Гетьмана.

Першою опам’яталася Леді: накинувши на себе короткий прозорийхалатик, вона ступила по коліна у воду (лілії впали до її ніг) і, підкоряючись новим надіям, усміхаючись, сказала:

— А я не пізнала вас, Ігорю Петровичу. Багатим будете.

— Куди ж більше, — всміхнувся й він до неї. — Вашими устами…

— А Святик! Боже, як виріс! — сплеснула Леді руками. — Святику, ти мене пам’ятаєш? Хочеш, поплаваємо разом?

Але Святик нічого не відповів, навпаки — почав відгрібати від пляжу. Нарешті підвівся Палій, хоча, на відміну від дружини, усмішка не осяяла його обгорілого обличчя.

— Пане генерале армії…

— Киньте церемонії, Ігорю, — з невластивою для нього лагідністю мовив Гайдук. — Чого не заходите? Треба переговорити. Незабаром Софійський майдан, день Возз’єднання. Потрібна ваша допомога.

— Вибачте, справи заїли. Я буду… Коли?

— Та хоч і завтра, — безтурботно посміхаючись, сказав Гайдук. Я сюди на два дні приїхав. О десятій годині ранку чекаю в своїй хаті. Рибу ловите?

— Та ні, — знічено сказав Палій. — Я не вмію.

— От і я теж. Здається, у вас був ювілей? — звернувся Гайдук до Леді.

— Який ювілей, — відкривши на хвилину своє тіло в усій його безсоромній красі й запахнувши халатик, скромно опустила очі Леді. — Я ще не така стара, щоб справляти ювілеї. Просто день народження.

П’ять днів тому їй виповнилося тридцять років, і вона зраділа, що Гайдук пам’ятає цей день, який раніше вони відзначали разом.

— Подарунок за мною, — Гайдук зробив потужний рух веслом, і човен почав швидко віддалятися від Палія та Леді, які стовбичили у воді, не розуміючи, що означає ця випадкова (чи невипадкова?) зустріч зі смертельним ворогом, який виявився таким привітним — як у давні часи.

Гайдук теж згадав давні часи — коли п’ять років тому вони з Ігорем Палієм, вірним другом, готувалися до війни і перевороту, коли ніщо їх не розділяло — ні Леді з її статевим органом замість голови, ні непомірні амбіції Палія — доброго і вірного товариша, коли піщаний маленький пляж зі старою сосною над ним ще зберігав згадку про Божену, про таємницю їхнього кохання — і таємницю марсіанської зброї.

Все зникло.

Гайдук спохмурнів й спрямував човен назад, до свого дерев’яного будиночка. На небі з’явилися високі, щільні, наче пакля, хмари, немовби прийшли з половецько-степових часів, потьмаривши сонце.

Коли човен уже підходив до берега й пісок жовтів під водою, вкритою лататтям, — глянсовим зеленим листям — Святик, який задумливо занурив праву руку у воду, дивлячись на хвилястий слід, залишений мимохіть на озері, раптом повернув голову до Гайдука і сказав:

— Тато, ці люди хочуть вбити нас. Я боюся. Тікаймо звідси.

76

— Коли? — спитав Гайдук, повіривши страшним синовим словам, хоча вперше почув від нього пророцтво.

— Сьогодні вночі, — Святик, наче тікаючи від ворогів, стрибнув у воду й зупинився на піщаному березі, чекаючи батька.

— Все буде добре, — не зовсім упевнено сказав Гайдук.

Зазвичай він не брав із собою охорону на Рогульку, вважаючи, що ідіотизмом було б ходити з охороною в добре охоронюваній зоні. Зайшовши до будиночка, де відчув біль у спині — мабуть, тому, що тут стояла прохолода — він викликав лейтенанта Василя Масенка — вихователя Святика — й охорону, начальником якої був майор Гордій Груздь-«Сервер», — той, що колись першим знайшов «черепаху» Гайдука на березі Кременчуцького моря — і тим врятував генерала. Через годину лейтенант Вася з двома охоронцями повіз Святика додому, де чекала їх Віра Іванівна. Восьмеро охоронців на чолі з Груздем залишилось із Гайдуком. Неподалік від будинку в лісі розмістився допоміжний взвод спецназу військової розвідки.

День дуже повільно наближався до свого кінця і вже не був такий сонячно-лагідний, як спочатку, а здався Гайдукові похмурим, наче літо раптово зламалося, відійшло від берегів Рогульки. Але насправді це в Гайдукові щось зламалося — в ньому зростало роздратування від того, що повірив малюку, піддався страхові, який безпричинно розростався в ньому. Подумав: якщо все мине спокійно, завтра вранці вип’є з Палієм пляшку віскі й спробує розвіяти відчуження, що виникло між ними, бо ніякі таємні доповіді НАВБ не здатні перекреслити те, що пов’язувало Гайдука з Палієм, і ніяка божевільна Леді зі своїм сексуальним зайобом не може знищити їхню дружбу. Молив Бога, щоб нічого не сталося цієї ночі.

Нарешті сонце почало згасати за дубовим гаєм, за колючкою, що відділяла закриту армійську зону, за сяючою вогнями фар автострадою Київ-Махноград.

— Пора, — сказав Гайдук, і вони з Груздем полізли на горище будиночка: поклавши нанотитанові кулевідпірні жилети, вони лягли на них перед прочиненим люком, з якого відкривалася житлова кімната. Були в спецназівських шоломах із приладами нічного бачення; Гайдук тримав у лівій руці «Беретту», в руках Груздя — швейцарський важкий штурмовий автомат SIG-951 SARP калібру 7,62 з трасуючими розривними кулями — подарунок Гайдука після його візиту до Ватикану.

Весь цей день вони були на сухому режимі, щоб не бігати мочитися вночі. Охорона займала позиції назовні.

О другій ночі в шоломі пролунав тихий голос вартового, який чергував на березі:

— До нас наближаються два десантних човна, по чотири в кожному. Увага на березі.

Охоронцям був даний наказ не відкривати вогню по нападниках, а пропустити їх до будинку.

Восьмеро десантників тихо вийшли на берег і, обережно озираючись, почали наближатися до будинку, не зустрічаючи охорони Гайдука. П’ятеро залягли в кущах навпроти будинку, а троє тихо ступили на дощатий ґанок. Двері не були зачинені на замок, і перший відкрив їх, дивуючись і радіючи, що вони не риплять (двері були змащені удень, щоб не рипіли). Другий увійшов до кімнати, ступивши ліворуч, до столу, а третій підійшов м’яко (на ньому були спеціальні бахіли) праворуч до ліжка, піднявши автомат. Тоді перший тінню ковзнув усередину кімнати і підійшов до ліжка з того боку, де лежав Святик. Не гаючись, підніс пістолет з глушником до дитячої голівки й вистрілив. Звук пострілу прозвучав тихо, наче десь випадково біля будинку хруснула гілка. І одразу ж другу кулю послав у закутану ковдрою постать дорослої людини.

Уперше в житті побачив Гайдук збоку, як розстрілюють його сина Святика та його, як безжально спрямовують ствол пістолета в голову дитини, щоб убити напевно, одним пострілом, без зайвого галасу — і простота цієї сцени на якусь мить спаралізувала його, наче це йому, а не манекену влучила в голову куля, розносячи вдрузки Мозок-1 і Мозок-2 — і цієї паузи злякався Груздь, боячись, що замаховці встигнуть втекти; начальник охорони штовхнув свого генерала, мовляв, прокидайся, час діяти.

І замість того, щоб увімкнути в кімнаті яскраве світло спеціальних ламп, знерухомити і знезброїти нападників, як домовлялися з Груздем, взяти їх живцем, Гайдук люто гукнув:

— Вогонь!

І пустив чергу з «Беретти» у першого — головного — вбивцю, а Груздь поклав другого і третього. Почувши наказ генерала, охоронці, замасковані «зозулями» на соснах, відкрили вбивчий вогонь по нападниках, що світилися перед ними як на долоні. Тільки одному з них удалося добігти до води й відштовхнути надувний човен із піщаного пляжу. Гранатометний постріл накрив його метрах у десяти від берега.

Тільки коли настала суцільна темрява і мертва тиша, Гайдук зрозумів, яку дурницю скоїв. Хто тепер доведе, що цих убивць прислав Палій?

Подзвонив до Києва, спитав — як Святик? Налякана нічним дзвінком Віра Іванівна, ще не прокинувшись як слід, сказала, що Святик спить. Гайдук попросив Груздя принести з будиночка пляшку віскі — сам боявся побачити вбитими Святика і себе й кров замаховців на чистих простирадлах; тремтів від нічного холоду і зігрівся лише після того, як зробив кілька пожадливих ковтків з горла.

Сірим світанком охоронці поклали п’ятьох убитих нападників у ряд на піску; світ ще був позбавлений кольорів, коли Гайдук вдивлявся в обличчя своїх вбивць: синюшне, набрякле обличчя першого здалося йому знайомим; але не згадав, де і коли його бачив. Ледве пізнав третього, якому куля потрапила в око — того мордоворота, що кричав на них зі Святиком, коли їхній човен наблизився до пляжу з Палієм та Леді. Інших не знав.

— Якщо о десятій прийде Палій, покажіть йому цих, — наказав заступнику Гайдук. — Може, когось знає. Викличте офіцерів Агентства внутрішньої безпеки. Я повертаюся до Києва. Груздь зі мною. Ніхто про те, що сталося, поки не повинен знати.

Подумав, що востаннє бачить Рогульку — цей куточок щастя, кохання, білих лілій і кривавих убивств. Місце, де похована Божена, де вбивали Святика і його, Гайдука.

77

Після невдалого замаху на Папу Климента XV державний секретар Ватикану кардинал Монті почав вимагати від охорони рішуче посилити заходи безпеки: обмежити появи Папи на публіці, прикрити вікна його палацу спеціальними прозорими непробивними щитами з нового наноматеріалу фортлар; об’їзди площі Святого Петра або відмінити зовсім, або здійснювати в броньованому папамобілі. На жодну з цих пропозицій Климент не пристав, вважаючи, що метою джихадистів є обмеження його особистої свободи, а значить, і свободи всіх вірян, застрашення християн, зведення їх до рівня стародавніх християнських громад у Римі, зацькованих владою і розтерзаних дикими звірами в цирках.

У неділю, 11 червня, Папа Климент, провівши ранкову месу у відкритому, як завжди, вікні, пішки вийшов до натовпу на площі Святого Петра; і хоч його супроводжувала посилена охорона, а перевдягнені агенти були розсіяні серед прочан, почуття смертельної тривоги не полишало ні Папу, ні його оточення: Климент згадав почуття приреченості Христа напередодні свята Паски в Єрусалимі, його страх смерті, самотність, беззахисність і зраду учнів — хоча швидко відкинув цю блюзнірську думку, це непристойне порівняння себе, скромного раба Божого, зі Спасителем.

Але ступивши у натовп людей, які випромінювали любов і відданість Папі, відчувши їхню енергетику добра, яка, наче тепле римське червневе повітря, огортала його, Папа заспокоївся, забувши про свої страхи, і з великою радістю взявся до звичної роботи — благословляти людей, які бажають відчути в його словах, доторках і похрещеннях частку Божої присутності, вірять у його надзвичайну місію, покладену на нього Господом.

«Чи я сам вірю в це?» — подумав він, відчуваючи, як піт зрошує йому чоло, заливає очі, крапає з кінчика носа, а хустку він забув у покоях — і попросити хустку в одного з охоронців соромився. Дав собі слово — не слухати керівників його охорони, які наполягли на тому, щоб під білу сутану він одягнув фортларову кулевідпорну кольчугу. Триста снайперів, система перевірки і контролю за якими була переглянута після замаху, охороняли Папу з дахів собору Святого Петра, колонади, що оточує площу немовби циркулем, і навколишніх будинків. Помилки, що призвели до попереднього замаху, були враховані, й випадкова людина, хоч би й в уніформі карабінера, не могла дістатися даху.

Нарешті Папа, стомлений, але щасливий — бо кожен поцілунок і доторк до малюка — шмаркатого, вередливого, зляканого чи лагідного ангелочка — приносив Клименту невимовне блаженство і смуток, бо позбавлений був такої простої людської радості — мати дітей і онуків. Біля лівого від єгипетського обеліску фонтана побачив невеличку групу людей, що стояли під словацьким національним прапором і тримали в руках плакат із написом «KOSICE».

Папа, широко посміхаючись, підійшов до земляків із простим привітанням «Агой!». Тільки наблизившись упритул до цієї групи прочан, зрозумів, навколо чого вони гуртувалися: на спеціальних ношах-візку лежала паралізована огрядна стара жінка з нерухомим безформним обличчям, схожим на сіру подушку, з грубо намальованими губами і бровами; сиве волосся старої було занедбане, нерозчесане, безнадійно жовтуватого кольору. З відразою Папа помітив, як слина хворої стікає з кутиків рота на підборіддя. Це був єдиний знак життя, бо заплющені очі й колір обличчя робили її схожою на мерця. Люди, що привезли сюди цю безнадійно хвору напівмертву жінку, оточили Климента й говорили навперебій, щось благали від нього — він ледве зрозумів, що це — їхня мати й бабуся, й вони просять — ні мало, ні багато — зцілити її, уздоровити, як робив це колись Христос. Хтось, мабуть, син, медично освічений, розповідав, що в хворої поліартрит і поліневрит, погіршені діабетом та інсультом — наче тут, на площі Святого Петра ці клінічні терміни могли допомогти скромному словацькому монахові сотворити диво. Охоронці нервували, боячись, що в таку спеку ця жінка може померти тут, на площі, чим зіпсує папську месу — й один зі швейцарських гвардійців, приклавши ліву руку до рота, викликав реанімаційну бригаду ватиканської медслужби, щоб допомогти якщо не жінці, то Папі вийти з цієї ситуації й не залишити по собі мертве тіло.

Але Папа перебував у іншому вимірі — таке з ним нечасто траплялося, — й, відключившись від галасу земляків, зосередився на молитві: «Отець небесний, дай мені сили допомогти хоч чимось цій нещасній, спаси і помилуй її». Подолавши огиду, поклав свою м’яку руку на чоло паралізованої жінки, відчувши смертельну холоднечу її тіла, наче родина тримала її в холодильнику, і, забувши про все, впав у транс. Йому здалося, що сили полишають його і що не існує великого збіговиська людей навколо нього, що він у пустелі, де наштовхнувся на нещасну, яка потерпає від спраги, й він має поділитися з нею останньою краплиною води; відчув, як гарячими стають кінчики його пальців, що торкаються чола нещасної, й затьмарення — коротке, як сон змореної людини, що йде по пустелі, вибиваючись з останніх сил, — зійшло на нього, і йому здалося, що він почув здалеку голос Месії: «Царство Боже ось-ось відкриється перед тобою», — а потім уже не чув нічого — і прокинувся від якихось вигуків, у чужому місті, серед незнайомих людей, нічого не розуміючи — хто він і де опинився.

Навіть словацьких слів не розумів, а натовп навколо нього кричав, що сталося диво — і тільки тоді, відходячи від нош (на таких ношах, що стоять на чотирьох ніжках із коліщатками, амбуланси забирають поранених в автомобільних катастрофах), Папа побачив незнайому стару жінку, що підвелася, задихаючись, простягла до нього руки і щось кричала, викривлюючи грубо розмальований яскраво-червоною помадою рот, у якому не було зубів; з рота лилася цівка слини — і Климентові стало гидко, наче зробив щось непристойне. І тільки тоді він побачив ще один плакатик, що його тримала гарненька кароока дівчинка років п’яти, і прочитав напис: «Дорогий Папо, будь ласка, порятуй мою бабусю Катарину Прокопчакову-Штіллер, твою колежанку з університету в Ружомбероку!» Охорона, побачивши свого патрона, близького до знепритомлення, викликала папамобіль і, всадовивши Климента всередину, де кондиційоване повітря принесло йому полегшу, відвезла до палацу Сикста, де очікував його особистий лікар, професор-інтерніст Серджіо Аруна, який діагностував у пацієнта стан вичерпання, близький до колапсу.

Засинаючи, Климент найбільше боявся, щоб йому не наснилася ця страшна баба з сірим розмальованим обличчям, з гнилісним запахом тілесних гріхів, що йшов від неї. Подумав, здригаючись, що ж насправді міг відчувати Христос, уздоровлюючи прокажених, вкритих виразками та гнійниками людей: можливо, й у Нього починалася блювота після таких зцілень?

Не знав, що Вічне Місто охоплене однією новиною: Папа Римський здійснив диво! Повернув до життя паралізовану жінку! Це перше з трьох див, необхідних для того, щоб стати святим.

78

«8 червня 2084 року. Адреса: 5 км sul Aeropuerto International de Limon, 70101, Costa-Rica, Close to Playa Westfalia Hotel

Генералу армії Гайдуку І.П.

Дорогий Ігорю Петровичу.

Як і обіцяв, пишу Вам одразу, як тільки ми кинули якір на березі Карибського моря — все ж ближче до України, ніж з узбережжя Тихого океану. Коста-Рика — дійсно казкова, як ми її побачили під час першої поїздки, унікальна країна, призначена, здається, для щасливого мирного життя. Навіть дивно тут згадувати Україну, „Чорнобиль-30“, усі наші катастрофи та війни, бо тут, де райська природа і все цвіте круглий рік, наші негаразди здаються такими абсурдними… Ми зупинилися неподалік від портового міста з дивною назвою Лимон. Я подумав, що і в нас могли б існувати міста Яблуко, Груша, Слива або Соняшник. Уявляєте, Київ-2 — місто Соняшник? Купили двоповерховий будинок із сонячними батареями на південь від пляжу Вестфалія, поряд із національним заповідником Кагуїта. Будинок виходить на море і унікальний білопісковий пляж, бо всі інші пляжі в цій країні — чорні, з вулканічного піску. Дім наш розташований у маленькому, добре охоронюваному селищі Парадайз-Біч, де живуть американці — відставні фінансисти, офіцери — переважно генерали, високопоставлені чиновники. Так, нашим безпосереднім сусідом є маршал авіації, колишній головнокомандувач військ космічної і протиповітряної оборони Конфедерації держав Північної Америки Алекс Джозеф, самотній джентльмен, який щоранку під звуки гімну піднімає прапор Конфедерації, а потім цілими днями сам із собою грає в баскетбол, причому щит із кільцем у нього встановлений на рівні його зросту: не треба вистрибувати. А ще біля нашого котеджу поселилася велика червоно-зелена папуга завбільшки з доброго індика, яку ми охрестили Ерною і яка час від часу несамовито кричить, лякаючи нас спочатку. Тепер ми вже звикли.

Ви не повірите, але кілька днів тому ми зустріли тут колишнього міністра закордонних справ Руслана Фощенка, який бундючно пройшов повз нас, зробивши вигляд, що не пізнав. А може, справді не пам'ятає?

До чого важко звикнути — так це до механічної зміни денного світла на тропічну ніч рівно о 6:00 вечора — і так цілий рік, без наших сутінок і довгого згасання сонця на сході. Також час від часу докучають доволі набридливі тропічні дощі — їх сезон якраз припадає на квітень-травень — і ми із Зоєю з ностальгією згадуємо різноманіття погоди в Україні. Але це все — дрібниці порівняно з тим спокоєм, що маємо тут, і можливістю спостерігати розкішну природу — тепле море, джунглі, гори, діючі вулкани, озера, почуваючи себе першовідкривачами незвіданої землі, як у дитячих мареннях. Між іншим, саме в Лимоні висадився 12 жовтня 1502 року Колумб і відкрив Америку — і ми з нетерпінням чекаємо 12 жовтня — місцеві жителі відзначають цей день грандіозним святом.

Насолодившись свободою і райською природою, я почав трохи нудьгувати і тепер шукаю роботи. Оскільки Коста-Рика є лідером електронної промисловості західної півкулі, я дуже легко знайшов фірму, в якій мені пообіцяли посаду консультанта.

Голоси моїх батьків нікуди не ділися — вони приїхали зі мною з України до Коста-Рики і звучать усе голосніше. Весь час думаю про „Чорнобиль-30“, про Вас, нашу справу, про Україну.

Зоя цілком щаслива, знайшла собі товариство старих американських леді й вивчає місцеву, дуже смачну кухню.

Вибачте за сумбурний лист. Це перші враження. Далі писатиму більш логічні і раціональні тексти.

Ваш М. Малахов».

* * *

«Спецдонесення резидента військової розвідки України-Руси по Нікарагуа, Коста-Риці, Панамі підполковника Д. Мочалкіна

13 червня 2084 року.

10 червня ц. р. вночі о 2:00 AM група бойовиків латино-американського дивізіону організації „Глобальний джихад“ у складі до 40 осіб, переважно бійців спецназу з Парагваю, висадилася з десантного судна на східне узбережжя Коста-Рики, плайя Вестфалія, селище Парадайз-Біч, знищивши воєнізовану охорону. Упродовж двох годин джихадисти вбили всіх мешканців селища. З особливою жорстокістю розправились із маршалом авіації КДПА Алексом Джозефом, голову якого розмістили в зав’язаному дротом баскетбольному кошику біля його будинку. У котеджі, що належав М. Малахову, колишньому першому віце-голові Ради менеджерів, президенту концерну „Чорнобиль-30“, знайдена вбитою дружина М. Малахова — З. Малахова, в будинку, судячи з усього, проведено тотальний обшук, сам Малахов зник і доля його невідома. О 6:00 AM, піднявши над селищем чорний прапор джихаду, нападники зникли. Відсутність Збройних сил Коста-Рики не дала можливості своєчасно провести пошукову операцію, знайти і знищити терористів».

79

Після невдалої погоні за Вінсентом Джордж Безпалий мусив залягти на дно — бо портрети Джошуа Райта не зникали з телеекранів, порталів Євронету, сторінок газет, зі стін продуктових магазинів і станцій підзарядки електромобілів. Помінявши два автомобілі, Антоніо зумів вивезти Джорджа на кареті швидкої допомоги з обложеного Риму: це була особлива карета жовтого кольору, номери якої свідчили, що в ній перебуває небезпечний інфекційний хворий на мутантний грип, викликаний штамом SRI-078 (Spaine’s Reconstructed Influenza). Антоніо так перейнявся цим зловісним маскарадом, що почав боятися Джорджа, особливо тоді, коли молодий невдаха-розвідник кашляв. Уже в Калабрії вони віддали «карету смерті», як її називали італійці, одному з друзів Антоніо, який повернув її інфекційному карантинному госпіталю, розташованому на відшибі від Риму, неподалік від аеропорту Ф’юмічіно.

Пересівши до маленького «Фіата-смайл», Антоніо і Джордж добралися до міста Реджоді-Калабрія й зупинилися в дешевому невеличкому готелі «Абракалабрія» на околиці, на схилі гори, з якої добре проглядалася мессінська протока і місто Мессіна на протилежному — сицилійському березі.

Центр дав їм вказівку — сховатися якнайнадійніше і чекати наказу. Судячи з усього, операція «Піцерія» в її первісному вигляді провалилася. Джордж відіслав через Антоніо детальний звіт про подію в Римі й щиро покаявся, боячись, що більше ніколи не побачить матері, якщо взагалі залишиться в живих. Центр на це нічого не відповів: і не тому, либонь, що добрі сентиментальні люди розчулились з приводу втрати Джорджем своєї коханої Джованни, яка годилася йому в матері, а тільки тому, що інформація про Вінсента та ракетний замах на Папу видалася їм надзвичайно важливою, такою, що переважує всі злочини Джорджа перед спецслужбами України-Руси.

Джордж не виходив із готельної кімнати, валяючись днями в ліжку і вивчаючи італійську мову; готель остогид йому через тиждень, і він його не називав інакше, як «Абракадабра», телевізора не вмикав, бо кожного разу, коли його бородате американське обличчя з’являлося на екрані, йому ставало погано і здавалося, що ось-ось агенти AISI увірвуться до кімнати (хоча бороду давно поголив, а волосся на голові почало відростати). На щастя, господарем готелю був двоюрідний брат Антоніо, а ролі покоївок виконували його дружина і донька — стара діва, яка нічим не цікавилась, крім як поїсти улюблену пасту з баклажанами і вареним бергамотом та поспати. На випадок виходу в місто була приготована маска з полілату — чорнявий красунь із тонкими вусиками, схожий на сутенера чи картяра-шулера.

Нарешті, майже через два місяці після їхньої втечі з Риму, Антоніо сказав, що увечері вони виїздять до Сицилії. Вони довго обмірковували — їхати їм через міст, що висів над затокою між Реджо-ді-Калабрія та Мессіною, чи обрати пором. Вирішили вирушити останнім нічним рейсом порому, контроль за яким не був таким доскіпливим: пором вважався старовинним місцевим способом переїзду на острів, майже сімейним, де люди знають один одного; через міст переважно проїжджають туристи, чужі люди, які навіть не знають про існування порому; тому контроль за мостом здійснювала не тільки місцева поліція і карабінери, але й агенти AISI.

За кермо «Фіата» сів власник готелю, якого всі тут знали. Поряд із ним Антоніо, ззаду зіщулився Джордж, натягнувши на обличчя маску з полілату.

І хоча в Мессінській затоці їх добряче похитало на високій хвилі, і Джордж від переживань і качки ледь не заблював новенький автомобіль, згадуючи похід Одіссея поміж Сцилою і Харибдою, все обійшлося, і на сицилійському березі охоронці, побачивши власника готелю «Абракалабрія» за кермом, тільки махнули гостинно рукою, пропускаючи агентів української розвідки на вільний і незалежний острів Сицилію. Вільний від законів і незалежний від влади, як казали мешканці острова.

Тут їх зустріли троє невідомих, з вигляду — типові мафіозі, з переконань — побожні католики, сповнені бажання помститися вбивцям, що підняли руку на Папу, дарма, що він не італієць. Незнайомці завезли їх до ферми неподалік від Палермо, де розмістили гостей у стодолі, в якій стояли два поламані трактори МТЗ. Зате зброя, яка зберігалася тут, була справна і найновіша: швейцарські автомати SIG-951 SARP, самонавідні переносні українські ракети «Бджола-5М», американські снайперські гвинтівки SR-125, російські автомати ІЖ-107-М, німецькі засліплюючо-шумові гранати RG-8, лазерні пістолети й бойові шоломи карабінерів із вбудованими радіостанціями та індивідуальними радарами.

Увечері учасники операції «Піцерія-2» зібралися в стодолі за столом, куди запросив їх власник ферми, старий удівець сеньйор Марчелло, очі якого постійно сльозилися. Попри всі розповіді про економічну кризу, Марчелло вразив гостинністю, виставивши прості, але смачнющі селянські сицилійські наїдки. Перш за все, була винесена велика кількість пляшок із червоним вином «Неро д’авола» (Джорджеві почулося «диявола»), білий ще гарячий хліб і мисочка золотавої оливкової олії; на хліб клали покришені свіжі помідори з часником та скибки козячого з кмином сиру. Джордж відчув звірячий голод, причиною якого було, швидше, збудження перед завтрашньою операцією і викидання у кров великої кількості адреналіну та інсуліну. Антоніо представив Джорджа своїм далеким родичем з Мальти на ім’я Джан-Карло Ленс; ламана італійська мова Безпалого з досконалим англійським акцентом підтверджувала цю легенду. Накинувшись на білий хліб з овочами, Джордж забув, що це тільки добрий початок довгого вечора. Господар приніс гарячу рибну юшку з перцем, яка зігріла гостей краще за вино. Потім на столі з’явилися миски з салатом із помідорів, баклажанів, зеленої квасолі, солодкого перцю — і ці яскраво-червоні, помаранчеві, жовтогарячі кольори звеселили душу тих, хто не знав, чи залишиться в живих завтра. Спробувавши рибні котлетки й домашні свинячі ковбаски з родзинками, Джордж зрозумів, що хотів би народитися в цім краю веселих жерунів (чи хотів би померти — не думав). А попереду ще була паста — жовтаві макарони з сардинами, притрушені кропом і прикрашені лимонами. Пили багато, не виголошуючи вигадливих тостів, і тільки під кінець вечері, коли на столі з’явилися солодкі сицилійські пундики Джордж уже не міг дивитися на їжу), господар, старий Марчелло, котрий, як міг, догоджав гостям, приносив і забирав тарелі, доливав вино і допомагав знайти дорогу до туалету, почав говорити. Джордж намагався зрозуміти сенс його слів.

А Марчелло почав вибачатися перед гостями, що приймає їх не в домі, не у світлиці, де на столі чиста скатертина, де гарний посуд і де на стінах висять картини з Божою Матір’ю та її Сином, а не запасні тракторні колеса, де не пахне біодизелем і пилом. Колись, коли він ще був молодий, в його домі з’явилася жінка з України, яку звали Галина, Галя; батько Марчелло найняв її, щоб доглядала за паралізованою матір’ю. В усьому світі не було добрішої й лагіднішої жінки, сказав Марчелло, витираючи сльози. Вона обережно перевертала матір, робила їй масаж і змащувала шкіру спеціальними лікувальними мазями, годувала її з ложечки й виносила з-під неї судно, підмивала, коли мати лежала закаляна; в теплу погоду вивозила матір у двір, у тінь апельсинових дерев, і відганяла мух від її обличчя. Зароблені гроші Галина відправляла в Україну, а сама, живучи в комірчині на піддашші, годувалася хлібом, молоком і дешевими овочами. Час від часу Галина їздила до Палермо, де біля церкви Марторана збиралися українці, обговорювали свої справи. Минав час, і помер батько Марчелла, а мати все жила — нерухома і безмовна, вона існувала стараннями Галини. Вона ніколи не казала, хто залишився в Україні, ніколи не їздила до свого Тернополя, звідки була родом. Одного разу, коли в домі залишився Марчелло, Галина та паралізована мати, Марчелло зайшов до комірчини й ліг поряд із Галиною. Вона прийняла його так само покірливо і лагідно, як доглядала його хвору матір. Нічого кращого у своєму житті Марчелло не спізнав; багато разів він пропонував Галині одружитись, стати співвласницею ферми, але тиха жінка відмовлялася: він продовжував їй регулярно сплачувати платню, яку вона так само регулярно відправляла в Україну. Напередодні Великої Темряви померла його мати, й через кілька днів після похорону Галина зникла, не залишивши листа, не сказавши йому ні слова. Просто зникла. Він був у відчаї й почав їздити до Палермо, до церкви Марторана й зустрічатись з українцями, які збиралися там по суботах. Слухав їхні пісні, які нагадували йому Галину. Біля нього почали крутитися жіночки, які пропонували йому свою допомогу, але він думав тільки про Галину, вірив, що одного дня вона повернеться й знову буде з ним.

Через кілька місяців одна жінка, яка приїхала на заробітки з Тернополя до Палермо, розповіла йому, що сталося з Галиною: історія ця свого часу збурила Тернопіль. Виявилося, що Галина приїжджала на Сицилію, маючи родину: чоловіка-алкоголіка, який після від'їзду дружини зовсім збомжився і зник невідомо де. Ходили чутки, що чорні трансплантологи забрали його органи (крім печінки, звичайно) на пересадки. Але не чоловік був вічним болем Галини, а син. Він, залишившись без матері, підсів на галуїн — смертельний наркотик. Всі гроші, що заробляла Галина, йшли на його лікування у дорогій приватній клініці. Галина не знала, що наркологам було вигідніше не вилікувати сина, а підтримувати його в стані залежності від галуїна. Саме ця наркологічна клініка належала до мережі розповсюдників галуїна. Коли Галина повернулася до Тернополя, син уже перетворився на дику тварину: вимагаючи грошей, він убив свою нещасну матір…

Тут Марчелло вихилив ще одну склянку вина і, не приховуючи свого плачу, сказав: «Я не вірю в її загибель. Я чекаю її. Від того часу, як вона пішла з дому, я нічого не міняв у кімнатах, там, де торкалися її руки. Тому я не запросив вас до їдальні. Галина для мене — як Бог. Вона всюди. Тільки ніяк не зрозумію — чому вона пішла від мене? Чому не попросила грошей? Я б дав їй усе, що вона захотіла».

Вночі Джорджу наснилася Леді: гола, виблискуючи своїми скошеними очима, вона ганялася за Джорджем, безсоромно розпахуючись перед ним, а він, бажаючи її, чомусь тікав від неї, хоча навпаки — повинен був охороняти її, не відходячи нікуди.

80

Джордж прокинувся рано з важкою головою. Від гір ще віяло прохолодою, яка майже не відрізнялася від денної спеки. Марчелло лагодив на даху електротрактора сонячні батареї й буркотів щось про китайський непотріб. Члени групи швидко, без розмов, попили гарячу каву й розібрали зброю. Джордж узяв автомат DK-107-M з двома здвоєними ріжками, до якого звик в училищі, десантний ніж і дві німецькі гранати. Сховавши зброю до спортивних сумок, які кинули до багажника, Джордж і Антоніо, попрощавшись з іншими учасниками акції, сіли до свого «Фіата» й рушили до аеропорту Палермо.

Коли від'їхали від ферми, Антоніо перервав мовчанку.

— Я всю ніч не спав…

— Нервуєш?

— Ні. Думав про жінку з України. Дружину Марчелло. Невже у вас увесь народ такий, як ця?..

— Народ різний. Як і у вас, — розважливо відповів Джордж, не зрозумівши, куди хилить Антоніо.

— Вона вбивця. Свого сина. Своєї сім'ї. Її давно треба було вбити. Якби в мене така була… з-під землі дістав би і прикінчив, — не повертаючи до Джорджа голови, сказав Антоніо — бо дивився уважно на дорогу.

Далі всю дорогу до аеропорту вони мовчали.

Антоніо зі зброєю залишився чекати біля виходу з терміналу «В», а Джордж, пройшовши в своїй масці сутенера повз поліцейських, став перед каруселлю, на якій вже повзли перші сумки пасажирів, що прибули з Відня. Незчувся, як біля нього опинився блондин із холодними блакитними очима й чистісінькою українською мовою тихо лайнувся:

— Куди дивишся, телепню, мать твою… Сумка вже пішла на друге коло. Розвідник сраний.

Це був його слідчий і наставник, майор Святополк Блідий-Рьонгвальд, тільки з золотавою борідкою, що робила його подібним до шведського шкіпера. Поки наближалася на транспортері сумка Блідого, той дав Безпалому велику червону таблетку-льодяник для смоктання: сказав — щоб змінити голос.

Вони вийшли з терміналу: спереду поважно йшов Блідий, за ним ніс його сумку Джордж і ззаду сунув Антоніо зі зброєю.

Перед центральним входом до аеропорту їх чекав Вінсент у сірій шоферський уніформі. Пильно поглянув на приїжджих, обмінявся паролем із Блідим (прозвучали слова «немезида» і «накам») і повів гостей до «Роллс-Ройса» золотого кольору. Антоніо обережно поклав сумки у багажник, не дозволивши зробити це Вінсенту. Джордж помітив, що Вінсент виразно накульгує на ліву ногу, і згадав, як, біжучи за Вінсентом по вулиці, послав отруєну стрілу навздогін, в останню мить, коли той уже сідав до автомобіля карабінерів.

Легенда їхнього приїзду до Сицилії була така: через гаджет вбитого на Рогульці «полковника» агенти НАВБ зв’язалися з Крейдою і домовились вислати на Сицилію полковника Генерального штабу Сміяна (тобто Блідого) з доповіддю до Крейди про підготовку до перевороту й координацію спільних дій. «Полковник» Дзагоєв-Черняєв, труп якого лежав у холодильнику в морзі військового шпиталю, залишався в Києві піднімати на повстання проти тирана Гайдука народні маси й розподіляти гроші Крейди-Омара на підтримку «Глобального джихаду». Разом із Сміяном до Крейди вирушили відомий український дисидент, член Ісламської ліги молоді України-Руси Іван Ленс, він же Джордж Безпалий, та Антоніо Барбаліо, агент української військової розвідки в Австрії.

Крейда не міг знати, що член ФНО генерал Симоненков із Житомира, попри свій геройський вигляд, уже на перших допитах, побачивши незаперечні докази свого хабарництва і корупції, розколовся і розповів агентам НАВБ правду про підготовку перевороту, сподіваючись, що Координатор простить йому клептократичні злочини.

Враховуючи нові обставини, що виникли в останній час, Гайдук і Назарова вирішили негайно почати операцію «Піцерія-2» — провести її жорстко і рішуче, не починаючи складної гри з Крейдою. Часу на це не залишалося.

Антоніо сів поряд із Вінсентом, Блідий — на праве заднє сидіння, а Джордж, смокчучи кислуватий льодяник, умостився прямо позаду Вінсента, дивлячись в його стрижену потилицю і могутню шию. Мовчки, не перекинувшись жодним словом із шофером (хто він такий для посланців Великої Змови?), вони виїхали з аеропорту і подалися на південний захід до «Perlo del Golfo». Блідий поглянув на Джорджа й злегка кивнув. Блискавичним рухом Джордж накинув на горло Вінсенту зашморг із тонкого дроту, яким при бажанні можна було відтяти голову від тулуба. Вінсент зойкнув, і «Роллс-Ройс» ледве не вискочив на зустрічну смугу, по якій перла їм назустріч велика фура. Антоніо притримав кермо і приклав до правого боку Вінсента ніж із тонким гострим лезом, яке, якщо натиснути кнопку на руків’ї, вистрибувало з силою на двадцять сантиметрів, пробиваючи одяг, м’яку шкіру і ребра: Вінсент добре це знав, неодноразово вбиваючи людей таким ножем. Після невдалого замаху на Папу Вінсент почувався приреченим, розуміючи, що ватиканська контррозвідка шукатиме його роками, не шкодуючи ні зусиль, ні грошей. Зашморг на шиї й кінчик ножа при боці підтвердили його найстрашніші передчуття.

— Я не винний, — прохрипів по-італійські Вінсент. — Мені наказав Крюгер. А ракету прислав Омар. Я молив Бога, щоб Папа залишився живий. Бог почув мою молитву.

Але посланець із Києва виявив повну байдужість до цього визнання.

— Слухай мене уважно, сучий сину, — вимовив зрозумілі українські слова Блідий. — Якщо хочеш жити, роби, як скажемо.

— Гаразд, — мотнув головою Вінсент, відчувши, як тонкий дріт ріже йому шию. Йому здалося, що тепла цівка крові вже потекла з горла на груди.

— Скільки людей охороняє Крейду в будинку?

— Шестеро.

— Скільки охоронців на території?

— Сім.

— Ти підвезеш нас прямо до дверей палацу. Якщо спробуєш дати сигнал тривоги — смерть на місці.

— Зрозумів.

— Де перебуває зараз Крейда?

— У бібліотеці на першому поверсі. Чекає на вас.

Він не бреше, зрозумів Блідий. Все збігалося з описом агента Рауля. Блідий дав зашифрований сигнал на борт українського фрегата «Богдан Хмельницький»: операція «Піцерія-2» почалася. Коли автомобіль під’їхав до брам Крейдиного маєтку, які повільно відчинялися, Блідий набрав на гаджеті код — наказ на активацію маячків, закладених ще Раулем навесні на території палацу.

«Роллс-Ройс» повільно в'їхав на доріжку, що вела до палацу, й впритул наблизився до розкішних вхідних дверей, увінчаних літерою «К». Блідий і Антонію вискочили з автомобіля, й італієць встиг оглушити шокером охоронця, який відкрив їм двері. Джордж затягнув струну удавки так, щоб Вінсент не ворухнув головою, а потім, відкривши передні ліві двері, додатково знерухомив водія ручними й ножними кайданами, привезеними Антоніо. Кинувся до багажника й дістав із сумки свою зброю. Всередині палацу вже лунали глухі постріли. Джордж побіг по коридору вперед, до бібліотеки, до якої встиг увірватися майор Блідий. Антоніо, як і домовились, зайняв позицію біля сходів, що вели на другий поверх. Тепер постріли було чути надворі — то діяла група нападників, з якими Джордж і Антоніо ночували у фермі старого Марчелло. Перестрибнувши через тіло охоронця, Джордж вбіг до бібліотеки, яка вразила його не розкішшю умеблювання чи величчю старовинних гобеленів зі сценами тріумфального всенародно схваленого приходу до влади Беніто Муссоліні, не розмірами земної кулі-бару (всього цього він не помітив у запалі атаки, а прочитав у докладному звіті агента Рауля про бібліотеку), а запахом галушок, що гостинно парували на столі, приготованому до почастунку гостей із Києва.

За столом сиділа Потвора, знайома Джорджу з часу його ув’язнення в підвалі Римського клубу. Перед нею стояв майор Блідий, вперши ствол автомата в залізну маску маршала Крейди.

— Слухай мене сюди, свиняча дупо, обрізай омарівський, — вимовляв Блідий. — Іменем України-Руси ти заарештований. Тепер, жлох полтавський, галушко срана, розколюйся: відкривай сейф, бо переріжу тобі цю трубку. Пойняв?

Він ткнув автоматом у гофровану дихальну трубку Крейди. У відповідь почув хрипіння й посвистування, супроводжуване миготінням червоних очних індикаторів.

— Подивись, де сейф, — наказав Блідий Джорджу.

Той подався праворуч від входу до захисної стінки з фальшивими книжковими корінцями й штовхнув її вбік, діставшись зачиненого сейфу. Тільки Крейда міг його відкрити.

— Крюгер, шайзе, ти мене чув, твою мать?

Блідий схопив гофровану трубку й почав її перетискати. Крейда захропів, наче йому справді перерізали горло, й під’їхав до сейфа.

Вінсент сидів знерухомлений у «Роллс-Ройсі», спостерігаючи, як нападники серед білого дня, не криючись, вбивають охоронців законного власника маєтку; він не вірив своїм очам. Це було не за правилами. Вінсент помилявся, бо вся історія Сицилії — війна не за правилами, різанина серед білого дня. Так само, як історія України. Впадаючи у відчай, він напружено думав — як врятуватися. Замах на Папу не цікавив цих людей, і це його лякало ще більше. Вирішив, що єдиною надією може стати для нього цей гидкий фірдик із зовнішністю жиголо й тонким голосом євнуха. Його можна підкупити. Ця надія додала йому сил спостерігати за бійнею на території «Perlo del Golfo».

Але справжній, інфернальний жах пойняв Вінсента, коли чорна тінь повисла над «Роллс-Ройсом», затулила сонце, наче під час затемнення, й почала збільшуватись, перетворившись на літаючу тарілку, що сіла прямо на майданчик перед палацом. Це була десантна «черепаха» з борту фрегата «Богдан Хмельницький», який брав участь у навчаннях Організації глобальної безпеки в Тиренському морі під назвою «Мальтійський щит-18», під час яких відпрацьовувались елементи антитерористичних операцій. Не вірячи власним очам, Вінсент побачив українських морських піхотинців, які вистрибували з «черепахи» й бігли повз нього до палацу: через кілька хвилин міцні хлопці в чорних беретах і тільниках потягли до «черепахи» візок із Потворою та апаратуру життєзабезпечення маршала Крейди. За ними вискочили двоє приїжджих. Один із них, той фірцик, якого збирався підкупити Вінсент, підбіг до автомобіля й почав скидати кайдани з шоферових ніг. Обмацуючи ліву ногу, Джордж виявив, що вона мертва: холодний пластик протеза замість кісток і м’язів.

— Благаю, сеньйоре, даю десять мільйонів глобо, тільки звільніть, — прошепотів Вінсент. Представник ісламської молоді затопив йому кулаком у лице, роз’юшивши в кров сопатку, й, трохи послабивши зашморг, викинув Вінсента з автомобіля й потягнув до «черепахи».

— Ласкаво просимо на Батьківщину, — сказав майор Блідий, який стояв біля люка десантної машини, й щосили ударив Вінсента ногою по яйцях. Через кілька хвилин учасники операції були на борту «черепахи». В палаці залишився мертвий Антоніо, вбитий охоронцем Крейди, що несподівано вихопився з підвалу, звідки його не чекали.

«Черепаха» піднялася вгору над палацом Крейди і взяла курс на північ — на фрегат «Богдан Хмельницький».

Міністерство закордонних справ України-Руси не прийняло ноти протесту Сицилії у зв’язку з порушенням її суверенітету, викраденням і вбивством громадян цієї незалежної держави, пояснивши, що Сицилія, по-перше, ігнорувала численні звернення України-Руси про видачу міжнародного особливо небезпечного злочинця, терориста і наркобарона Крейди, а по-друге, десантна «черепаха», бортовий номер 057, випадково перетнула повітряний кордон Сицилії під час навчань із відпрацювання елементів рятувальної операції на морі й не має жодного стосунку до інциденту в палаці Крейди, який свідчить про мафіозні розборки бандитських угруповань.

Після посадки «черепахи» на корабель Вінсента вивели на кормову палубу, де він побачив Джорджа, який саме скидав маску з полілату: як і тоді, коли вони зустрілись на даху готелю «Rezidenza Paolo VI», Вінсент, упізнавши Безпалого, зрозумів усю марноту своїх ілюзій і стрімголов кинувся до борту і зник, повторивши траєкторію своєї жертви, Джованни Россі, впавши в прозору морську воду, насичену живим сонячним світлом. Якийсь матрос хотів було кинути Вінсенту рятувальний жилет, але Блідий заперечливо помахав рукою, мовляв,не треба розкидатися державним майном, тим більше що тіла ніде не було видно: могутній гідравлічний струмінь засмоктав знерухомленого ручними кайданами Вінсента під гвинти «Богдана Хмельницького», залишивши швидкоплинний червоний слід на збуруненій воді, що тяглася за фрегатом.

Найбільше за все Джордж шкодував, що, як і завжди, виявився безнадійним телепнем і не здогадався сам скинути Вінсента з борту, не чекаючи казенного правосуддя. Від цієї думки йому стало погано й він довго блював у матроському із запахом хлорки гальюні, а потім стояв, притулившись до холодного дзеркала перед рукомийником, відчуваючи, як тремтить корпус корабля, що взяв курс додому, на Чорне море.

81

12 червня Гайдук призначив Оксана Нерубая начальником своєї канцелярії, тобто першим помічником Координатора. Це стрімке підвищення в ієрархії військового режиму хоч трохи компенсувало Нерубаю гіркоту втрати Калини Луцик, для визначення суті якої він знайшов ємке слово: блядоока, — слово, яке насправді не відповідало істині, бо, кинувши Нерубая і пішовши до Троянка, Калина нічого не вигравала ні в сексуальному, ні в матеріально-престижному плані.

Але Нерубай, який цінував у жінках лишень їхні первинні статеві ознаки, не розумівся в складних процесах, що відбуваються всередині тієї чорної скрині, яка зветься жіночою душею: він навіть не здогадувався про існування цього таємничого органу, чутливого до страждань інших людей. Нерубай, як істинне дитя IT-century (віку електронних технологій) нічого не чув про жінок-мироносиць.

Призначення Нерубая на відповідальну посаду в державі врятувало його від безплідних роздумів на тему жіночої невдячності й зради, бо часу на це не стало: працювали вдень і вночі, готуючись до проведення Акту Возз’єднання та до інших, менш приємних подій. Нерубай ночував у кімнаті відпочинку при своєму офісі, пристосовуючись до жорсткого розпорядку Гайдука. Начальник управління зв’язку Координатора полковник Середа ознайомив Нерубая зі складною системою комунікацій, зосереджених у спеціальному приміщенні. Нахиливши лису голову над моніторами, закинувши окуляри на високе чоло й короткозоро мружачи очі, Нерубай намагався зрозуміти і запам’ятати функції різних мереж, за допомогою яких можна було відстежити події в найвіддаленіших кутках країни й зв’язатися негайно з державними чиновниками різних рівнів.

Інформація про всі події поточного життя країни безперервно в режимі онлайн надходила з терміналів Міністерства оборони, розвідки, контррозвідки, поліції, департаменту закордонних справ та інших організацій. Цю систему обслуговували вдень і вночі п’ятеро чергових аналітиків Альбертів, але насправді апарат моніторингу був набагато потужніший — кілька сотень офіцерів, розташованих на Острові. За бажання за допомогою спеціальних чипів і системи GPS можна було знайти окремого громадянина, довідатись про стан його здоров’я і подивитися, що він робить у цю хвилину, прочитати його досьє і генетичний прогноз поведінки, наданий МГБ.

Як і більшість ліберальних вільнодумців-теоретиків, що любили базікати на теми побудови держави, Нерубай не мав жодного поняття, на чому базується держава і як вона функціонує. Тільки отримавши допуск до вищих державних таємниць і ознайомившись — хоча й поверхово — з діяльністю КОПОР, РАМ та інших органів влади, побувавши в її коридорах, Нерубай почав розуміти, що держава є однією з найдревніших і незмінних у своїй суті інституцій — як скелет у хребетних тварин; держава будується не на високих ідеальних уявленнях таких фантазерів, як Нерубай, а на низькому пожадливому інстинкті влади, тваринному бажанні здобути вищість над іншими, на грошах, жорстокості й поневоленні. Перечитуючи аналітичні довідки і оперативні зведення, в яких відбивалося пульсуюче і приховане від більшості громадян СПРАВЖНЄ лице держави, Нерубай почував себе маленькою комахою, яка випадково потрапила в залізний механізм велетенського дзиґаря, зубчасті колеса якого крутилися безугавно з часів Вавилона. Він зрозумів, що держава — це вічний двигун, що її сила полягає не в ідеології її батьків-засновників, не в умоглядних кресленнях таких фантазерів-винахідників, як Нерубай, а в тупій виконавчій силі її нижчих ланок — працівників каральних органів, суддів, податківців, середніх бюрократів, військовослужбовців, тюремних наглядачів, катів-виконавців, поштарів, транспортників, комунальників, вивізників сміття, охоронців та інших слухняних до певного часу людей, яким держава повинна платити гроші, якщо хоче існувати. Держава давала своїм слугам не тільки гроші, але й відчуття мстивої владної вищості над нормальними людьми.

Пізнаючи старовинні, відомі ще з часів Платона і Макіавеллі істини, Нерубай часто не міг зрозуміти логіки Гайдука — який, хочеш-не-хочеш, був главою держави, її беззаперечним диктатором.

Нерубаєві здалося, що Гайдук ухилявся від багатьох обов’язків, покладених на нього статусом диктатора: він, на відміну від його попередників, не втручався у справи бізнесу і економіки, хоча від цього залежав добробут держави; він пальцем не поворухнув, щоб розбагатіти; незважаючи на існування генерал-губернаторів, намагався дати самостійність органам місцевого самоврядування, якщо тільки вони не перетворювалися на Луганськ; дав великий ступінь свободи науковим і освітнім організаціям. Зате непримиренний був до порушників законів «Про єдність нації» і «Про неприпустимість розпалювання ненависті серед різних груп громадян і різних регіонів держави».

Нерубай не розумів також ставлення Гайдука до Палія: незважаючи на докази існування антидержавної змови, очолюваної Палієм, про що свідчили таємні доповіді НАВБ, НАР, НБР, НУПО та інших організацій стеження і контролю, Гайдук нічого не зробив, щоб заарештувати Палія — навіть після замаху на Рогульці. Він мовчки, нічого не пояснюючи, повертав Нерубаю всі пропозиції про необхідність негайного втручання в дії змовників. Незрозумілими також були дії Координатора щодо Єфім’єва, якому після заколоту було надано можливість залишити Україну-Русь.

Одного разу Нерубай наважився прямо спитати Гайдука про це. Пили разом каву в кабінеті Гайдука, і настрій в генерала, здається, був добрий: щойно одержав повідомлення про успішне завершення операції «Піцерія-2».

Гайдук уважно подивився на Нерубая, і цього разу погляд його не був похмуро-темним, небезпечно-непередбачуваним.

— Я дам тобі прочитати унікальну книгу. Називається «Анатомія страху». П’ять томів.

— Ого, — злякався Нерубай. — Це що — детектив?

— Це — про владу. Тобі треба знати, що це таке.

— Макіавеллі все сказав.

— Ти дійсно думаєш, що я тиран? — спокійно спитав Гайдук, наче знав стандартну відповідь: ні, ні, шановний Ігорю Петровичу, ні в якому разі, ви не тиран, а демократ нового типу, ліберал широкого профілю.

Нерубай не піддався спокусі підлеститись до свого боса, бо знав, що будь-яка нещирість, неправда буде сприйнята Координатором, як зрада.

— Я думаю, що ви тиран. Але нетиповий, — набрався мужності Нерубай. — Тиран із залишками совісті.

Гайдук засміявся весело, наче почув дотепний анекдот.

— Це оксюморон. Як «палаюча крига». Совість і тиран — несумісні речі. Але схоже.

І серйозно продовжив:

— Ти розумієш, Оксане, за своєю суттю я не безжальний кат і не відмінник-випускник Академії влади, який вбиває всіх наліво і направо, прокладаючи собі дорогу нагору. Я — розвідник. І я розумію, що битву можна виграти без великої крові, коли знаєш плани противника. Людям здається, що я — таємничий бронзовий монумент, Старший Брат, що нависає над країною… а насправді я — схожий на мішень на стрільбищі.

— Яку ще мішень? — не зрозумів Нерубай.

— У моєму оточенні існують десятки груп тиску на мене. І ти в їх числі. І всі ви вимагаєте, щоб я прийняв ВАШІ рішення. Стріляєте з усіх боків… а я — наче дірява мішень на полігоні. Знаєш, що нестерпне?

І, не дочекавшись відповіді, генерал сказав:

— Необхідність прийняти остаточне рішення. За яким стоять смерті й нещастя. Але є вихід. — Він помовчав, ковтнувши каву. — Коли-небудь я розповім тобі про отця Фавна. Чув про такого?

— Ні, — збрехав цього разу Нерубай, бо про отця Фавна колись розповів йому полковник, ні, тепер уже генерал Чміль. Якась дивна і заплутана історія. Нерубай подумав: те, що він почув від Гайдука, людини потайної, є якимось прихованим сигналом Координатора: можливо, сподіванням, що ці його слова не будуть забуті. Тієї миті Нерубаєві спало на думку написати історико-біографічну повість про Гайдука під назвою «Нетиповий український тиран». Працюючи помічником Гайдука, він має унікальну можливість збирати документальний матеріал і вести відверті розмови зі своїм генералом.

Ця думка надихнула Нерубая на дуже небезпечне запитання:

— Я читав один документ 2077 року, в якому ви висловлюєте думку про неефективність військового режиму для України.

— Висловлював, — погодився Гайдук, уважно глянувши на Нерубая. — І що?

— А тепер ви вважаєте режим ефективним? — Нерубай відчув, що генерал ось-ось пошле його кудись дуже далеко. Але Гайдук спокійно поставився до його слів, ніби даючи ще один сигнал-заохочення до роботи над біографією.

— Я не мав іншого виходу, — повільно зважував слова Гайдук. — Це був типовий військовий переворот. Можливо, більш успішний, ніж в інших країнах. Я не хотів грати в імітаційну демократію — з пародією на вибори, з призначеним парламентом та іншими псевдодемократичними бла-бла-бла. Як це було при гетьмані Махуні. Краще відвертий військовий режим — але максимально м’який — ніж брехати людям і усьому світові. Але все має свої історичні строки. Прощу тебе подумати над цим: що далі?

— Ну, як мінімум, створіть щось на зразок правлячої партії. Ну, хоча б на основі організації СІЧ — «Слава і честь», братства, союзу ветеранів. Щоб забезпечити масову підтримку вашому… нашому режиму.

І ще одна інформаційна ідея осяяла Нерубая.

— Ігорю Петровичу, є прохання. Дати інтерв’ю на свято Перемоги Оксані Хмелько.

— Це хто? Твоя чергова подружка? А як італійка?

З цього Нерубай зрозумів, що Гайдук дещо чув про Калину Луцик.

— Ні-ні. Це інша опера. Оксана Хмелько — одна з найкращих телевізійних журналісток. Веде програму «Відверта нічна розмова» на першому каналі. Рейтинг програми зашкалює. Я розумію, що ви людина не публічна… але ви керуєте країною, відбуваються важливі події, а ви — мовчите. Подивіться її програму, потім скажете.

Нерубай приховав від Гайдука, що добре знає Оксану Хмелько: вона була його студенткою на відділенні політично-соціальних наук у Києво-Могилянській академії, й він, як тільки побачив її, став до неї залицятися, але зустрів такий ввічливий, на грані холодної зневаги опір, що почувся дрібним провінційним хахалем, а не переможно-інтелектуальним спокусником, і вирішив задовольнитися ілюзією дружніх відносин із дівчиною, яка поводила себе так впевнено, наче мала мету в житті й твердо до неї йшла. Можливо, так воно й було. Нерубай подумав, що розхвалює Оксану, наче продає товар у гарній упаковці: між тим, знаючи Гайдука і стан справ у державі — зростаюче напруження — злякався, що Гайдук негайно пошле його куди подалі й зіпсує довірчу атмосферу розмови за кавою.

Однак було пізно зупинятися, й Нерубай вставив флешку в комп’ютер, виправдовуючи своє нахабство необхідністю створювати позитивний імідж Координатора.

На екрані виникла заставка програми і титри, потім з’явилося задумливе обличчя Оксани Хмелько. На подив Нерубая, Гайдук мовчки дивився на екран. Він ніколи не бачив програми «Відверта нічна розмова», не чув нічого про Оксану Хмелько.

Вона виринула нізвідкіль, наче невідома ниряльниця раптово вихопилася на поверхню моря, захопивши зненацька Гайдука. Той не зрозумів, що сталося, точніше, його раціональний Мозок-1 не зрозумів, бо не був готовий до цієї зустрічі, але Мозок-2 пережив забуте відчуття осяяння — коли нічого не сталося, і разом із тим стався спалах, який усе змінив.

На нього дивилося спокійне обличчя незнайомої молодої жінки, яке раптом здалося йому знайомим, наче бачив, зустрічався з нею в цьому або минулому чи позаминулому житті. Вона не була схожа ні на Божену, ні на Олю: темно-руде, каштанове волосся — але не жорстко лаковане, а м’яке, карі теплі очі, ледь усміхнені рожеві уста — нічого гламурного, агресивного, неприродно-вродливого не було в її обличчі, а прихована, не на показ, тиха краса, яка входила в душу, в її схильні до спокою таємні куточки. Єдине, що поєднувало цю жінку з Боженою і Олею — це світло, яке вона випромінювала. Але, можливо, це був нав’язливий гіпноз самотнього чоловіка, спраглого за жінкою, можливо, це світло народилося в його душі, було вигадане ним?

Гайдук, звичайно, ніколи не чув про теорію голландського дослідника Шмутц ван Шміттера про «архетипні відбитки». За цією теорією, у підсвідомості людини з народження зберігаються генетично зумовлені «відбитки» — зображення тих партнерів (жінок, чоловіків), які є найкращими з погляду еволюції і найбільше пасують до носія «відбитку». Таких зображень небагато — від одного до трьох. Переважна більшість людей упродовж життя так і не знаходять собі ту «єдину» чи того «єдиного», що призначені їм долею. Той, хто зустрічає свій «відбиток», не розуміючи — чому? — переживає осяяння, почувається щасливим. Ця теорія була висміяна в колах провідних сексопсихологів, як староромантичний відгомін концепції «кохання з першого погляду».

Оксана звернулася до когось на екрані, й Гайдук відчув, що ладен дивитися на неї довго, не чуючи її слів, хоча голос її був лагідно-заспокійливий, і тому він сказав жорстко:

— Досить. Вимкни.

— Невже не сподобалось? — не підозрюючи нічого, запитав Нерубай, розчарований такою черствістю свого шефа і невдачею своїх піарівських зусиль. — Її телеобраз посідає одне з перших місць у міжнародному рейтингу MF-1. Magic Face номер один. Це не означає — дівчина, яку всі хочуть трахнути. А означає, що всі жінки і чоловіки хочуть дивитися на неї і слухати її. Бо їй довіряють. Це як наркотик. Цю програму, якщо ви тільки даєте згоду, дивитимуться двісті мільйонів глядачів, у перекладі, звичайно. Ми організуємо її на Пан’європейському Ті-Bi й на GNN. Може, подивитесь ще?

— Запис залиш, буде вільний час — подивлюсь. А інтерв’ю… зараз не можу. Коли все скінчиться (він подумав, що ніщо ніколи не скінчиться, а якщо все скінчиться — він не зможе за визначенням дати інтерв’ю) обіцяю — дам. А тепер, вибач, до роботи. Хто там наступний?

— Назарова.

— Запрошуй.

82

Оксана Хмелько щойно від їхала від Сирця, де містилася фортеця (в прямому сенсі слова — гігантська неприступна залізобетонна споруда потворної київської архітектури початку XXI століття) — штаб-квартира найбільш брехливого каналу українського європейського телебачення — «Першого наднаціонального», як його звали молоді циніки. І хоча Оксана не належала до їх числа, цю оцінку поділяла, в душі сподіваючись, що її програма найкраща серед того мотлоху, який втюхували в голови укрорусів очільники каналу — генерал Майко, господарі й продюсери Шредінгер, Арлазар, Судоплатов і Беннінгхоф. Якщо в часи Гетьмана Махуна канал мав виразно політичне, пропагандистське забарвлення, то в часи військового режиму, в умовах двогодинної трансляції на день, крім сухо офіційних новин в ефір ішли переважно розважальні програми — перефарбовані й реанімовані концерти всяких Хохлавських, Дібров та сімейних пар Матяшків-Бебешків. На їхньому тлі програма Оксани Хмелько була одкровенням: телеведуча завжди знаходила цікавих людей, розмова з якими давала правдиве уявлення про країну, народ і правлячий режим. Кілька разів військова цензура знімала Оксанині програми, але продюсери каналу не відмовлялись від її послуг: завжди у п’ятницю в прайм-тайм о 9:00 РМ починалася її програма, яку дивилася майже вся країна.

Електромобіль Оксани, маленький двомісний «Дейсі-міні» з перепусткою на вітровому склі «TV-ВСЮДИ», посувався по Великій Житомирській в напрямку Володимирської, коли в гаджеті пролунав дзвінок. Оксана побачила на екрані обличчя Нерубая, свого колишнього викладача і залицяльника, сповнене державної величі й хлоп’ячої самозакоханості. Вона скривилася: невже він знову заведе свою сексуальну пісню альфа-самця?

— Оксаночко, слава і честь! Ти мене чуєш?

— Слухаю. Що треба?

— Мені нічого. Це тобі треба.

— Кажи, — вона звернула праворуч і виїхала на Софійський майдан. Слава Богу, рух ще не був перекритий, але на великому просторі між Софійським, Михайлівським і новозбудованим собором Воскресіння Христа вже повним ходом ішли приготування до свята Возз’єднання: зводились трибуни для ієрархів, ставилися вказівники й декоративні щити, монтувалося додаткове освітлення (і численні камери спостереження).

— З тебе могорич, — урочисто сказав Нерубай. — Він погодився.

І додав після деякої паузи:

— У принципі погодився.

— Хто? — спитала Оксана, обережно ведучи автомобіль у будівельному лабіринті під пильними поглядами офіцерів шляхової поліції.

— Мій шеф!

І тут Оксана зрозуміла, що означало повідомлення Нерубая: тиран України генерал Гайдук дасть їй інтерв’ю в рамках програми «Відверта нічна розмова». Таємничий похмурий диктатор, про якого ходять легенди, який, давши ілюзію свободи країні, насправді обплутав її тисячами несвобод, готовий розмовляти з нею — і ця розмова відбудеться на її умовах: вживу, за відсутності будь-якої цензури. Або не відбудеться.

— Коли?

— Ти, старенька, багато хочеш. Знаєш, що зараз робиться в світі? Закінчаться всякі релігійні масовки, повстання, війни і ДБК — довготривалі бойові конфлікти — настане мир, і тоді… Жартую. Думаю, що це буде наприкінці червня — на початку липня. Так що готуй запитання. Якщо треба — дзвони. Я допоможу, пораджу.

Не почувши жодної реакції — ні вигуків щастя, ні скептичних коментарів, — Нерубай зрозумів, що досягнув необхідного шокового ефекту і кинув:

— Бувай, — і відключив лінію.

Оксана, ще не усвідомивши всіх наслідків щойно почутої новини і небезпек, пов’язаних з інтерв’ю — у разі якщо її питання будуть наївними або претензійно перемудрованими, а його відповіді — примітивно-казенними або цинічно-брехливими, як це характерно для самовпевнених диктаторів, обмежених солдафонів, — її програму чекає провал у глядачів, а на неї впаде тихе презирство ліберальних київських кіл за те, що продалася кривавому режиму, віддала своє чесне ім’я взамін… за що? Згадала аналогічні інтерв’ю своїх колег у Європі з диктаторами, які, організувавши безсоромний спектакль із виборами, зґвалтувавши народ на своє обрання чи переобрання, потім повчально розповідали про розквіт демократи й багатозначно виголошували заяложені, блювотнодійні кліше, — а журналісти змушені були також багатозначно похитувати головами на знак згоди і були схожі на таких програмах на останніх проституток. Від цієї перспективи їй стало паскудно, й вона пошкодувала, що погодилася на розмову з Гайдуком у своїй програмі.

Вона доїхала до парку Шевченка, над яким здіймалася легка сталево-алюмінієва конструкція, вкрита прозорим пластиком, яка перетворювала парк на подобу гігантської оранжереї: таке покриття звели з огляду на кліматичні зміни. Під час сезону тропічних злив узимку або сніжних раптових ураганів посередині літа яйцеподібний прозорий дах захищав рослинність парку і дітей, яких виводили на прогулянку, від атмосферних аномалій. Це був вічно зелений сад, в якому поряд із дубами і кленами здіймалися вгору пальми, розквітали тропічні квіти й прижилися щебетливі колібрі, схожі на яскравих святкових метеликів — тільки стрімких, як маленькі бойові дрони. Входи до парку Шевченка охоронялися, і кожен відвідувач проходив спецконтроль на наявність зброї та вибухівки. Поставивши автомобіль на підземному п’ятирівневому паркінгу навпроти червоного корпусу Університету, Оксана Хмелько подалася в парк — шукати Лесю, свою чотирирічну доньку, яка мала гуляти тут зі своєю групою з дитячого садка. Дитячий майданчик розташований був у тій частині парку, що прилягала до Терещенківської вулиці, де здіймалося сіре громаддя так званого будинку залізничників, який створював тюремний фон для пам’ятника Шевченку. На кожному з семи поверхів цього будинку над вікнами висіли барельєфи відомих колись залізничників, а вгорі, під дахом, стояли оголені скульптури колишніх начальників Південно-Західної залізниці.

Дітей кишма кишіло в парку. В Києві почався повоєнний бебі-бум: зграї малих розбишак стрімголов бігали по майданчику, валялися в пилюзі, сідали в гойдалки, штовхалися в черзі, щоб дістатися ракети й з’їхати з гірки по сяючому, як ковзанка, жолобу; найбільш непокірливі представники цього племені обирали свій особливий шлях і, ковзаючись та падаючи, вперто підіймалися по жолобу назустріч своїм братикам і сестричкам, які летіли згори. Найбільший гамір стояв там, де з прокатного майданчика злітали вгору невеличкі яскраво розмальовані гелікоптери, в яких верещали від захвату юні пілоти.

Оксана уважно дивилася на цей хаос, думаючи про те, що він керований якимись особливими правилами, недоступними для дорослих; уявила, як якась дитина розповідає їй на програмі «Відверті нічні розмови» про ті пристрасті, страждання й надії, якими живуть на майданчику три-п’ятирічні діти, в яких є свої ганги, свої безжальні вожді, які відбирають іграшки у слабких інтелігентів. Зітхнула, знаючи, що цей світ малюків ніколи не відкриє своїх таємниць дорослим.

Дітей із дитячого садка не побачила — мабуть, їх уже повели на вечерю: була 4:20 РМ. Вона спустилася з пагорба, на якому був розбитий парк, перетнула Терещенківську й опинилася перед чотириповерховим, пофарбованим у салатний колір будинком початку XX століття, який стояв ліворуч від «будинку залізничника». Проминула підворіття, від якого війнуло сирістю й запахом сечі, й увійшла в порожній затінений двір; десь вгорі звучали гами, вимучені невмілою рукою учня на деренчливому фортепіано. Оксана звернула праворуч, прямуючи до входу до дитячого садочка. Й здригнулася зі страху, зіткнувшись у затінку з незнайомою людиною — худою, виснаженою, з божевільно білими очима, в дранті, яке колись було камуфляжем, з речовим мішком за плечима. Вона схопилася за сумочку, де лежав газовий пістолет.

— Я вас знаю, — сказав незнайомий. — Ви — Оксана Хмелько. Я бачив вас по телевізору. Ви мені дуже потрібні.

— Ви хто? — ступила крок назад Оксана.

— Ви навіть краща, ніж я уявляв.

Його білі очі пропікали її з ненавистю. Оксана, затинаючись, розстібнула сумочку й намацала холодний метал пістолета.

— Та не ялозьте ви… я вас не зґвалтую. Хоча треба було б, — зітхнув він.

— Що вам від мене треба? — голосно, щоб її почули в дворі, спитала Оксана. Але в дворі нікого не було, а іржаві звуки розбитого фортепіано заглушали її голос.

— Мене зовуть Воля. Василь Воля. Законний Президент України-Руси.

— Як же так? — розгублено спитала Оксана. — Я чула, що Воля…

— Не вірте нікому, — всміхнувся незнайомий. — Вони брешуть. Вони нікого не вбивають, тільки кажуть, що вбили. І я себе не вбивав. Вони тільки роблять вигляд, що розстрілюють. А на шибеницю вішають гумові ляльки, а не людей. Нікого не вбивають. Всіх висилають на каторгу. В Чорнобиль.

Оксана гарячково пригадувала, як насправді виглядав колишній Президент Воля, але не могла нічого згадати. Здається, блондин. У незнайомого — сивий брудний йоржик на голові й жовтушне обличчя хворого на гепатит С.

— Тих, кого вони засудили до страти, перевели у «Чорнобиль-30». У підземні ядерні цехи. Гафній, чули про таке? Спочатку я був у таборі для інтернованих на Волині. Потім вони оголосили, що я покінчив життя самогубством. І перевели мене в «Чорнобиль-30». Якби не Леся, загинув би там. Вона мене викупила.

— Що вам від мене треба?

— Дуже проста річ. Я хочу виступити у вашій програмі й розповісти всю правду.

«Божевільний, — подумала Оксана. — Або провокатор. Воля помер. Все, що каже ця людина, — брехня».

— Я кажу правду.

Незнайомий скинув смердючий мішок, розв’язав і почав щось шукати. Витягнув шматок черствого хліба, знову закинув до мішка, потім знайшов щось і простягнув Оксані. Це була глиняна свистюлька — заяложена, майже чорна.

— Що це?

— Це — сурма віщого Бояна, головного жреця царя Артани.

Він приклав свистюльку до рота й надув щоки. Звук вийшов жалібний, ледь чутний.

— Беріть. Ця сурма врятує Україну. Ви врятуєте. Ви єдина кажете правду.

Вона з відразою взяла заслинену свистюльку.

Незнайомий закинув мішок на плечі.

— Я чекаю запрошення на програму. Прощайте. Тільки свисніть, я прийду. Я живу в Рівному у Лесі.

Відсунувши Оксану вбік й обдавши її смородом безхатька, він повільно, не озираючись, пішов із двору. Дивно, але в цьому дворі не було видно камер спостереження — мабуть, коштів у житлокомунгоспу не вистачило.

Зайшовши всередину дитячого садка, Оксана почула дитячий галас і запахи молока та манної каші. Діти вовтузились біля маленьких шаф, шукаючи свій одяг. Вихователька Варвара Овдіївна — втомлена сорокарічна жінка у білому халаті — побачивши Оксану, одразу почала кричати так, наче знову на Землю впала Велика Темрява.

— Мамо, що ви собі дозволяєте? Ваша дочка знову упісялась. Це що за безобразіє? Простирадло я вам пратиму? В нас не вистачає білизни, а та що є — дрантя запісяне.

Вона взяла зі столу зіжмакане простирадло і жбурнула його Оксані. Та, як була у весняному рожевому легкому платті з золотими нитками, що пронизували його, наче промені сонця, ледве встигла схопити простирадло, не знаючи, куди його сховати. Її Леся злякано зіщулилась коло шафи. Сльози текли по її обличчю.

— І щоб більше вона не пісяла вдень під час сну. Інакше…

— Що інакше? — зблідла Оксана і ткнула виховательку простирадлом в обличчя. Та злякано відсахнулася від цієї телевізійної стерви, багатійки, випещеної задаваки.

— Ви ніколи не упісювалися в дитинстві? — крикнула істерично Оксана, нічого не тямлячи від приниження. — У вас тут холодно, незважаючи на спеку. В туалет зайти не можна, діти бояться… Даєте в обід якусь сечогінну бурду дітям, яку компотом називаєте! А потім дивуєтесь, що діти пісяють.

Вихователька схопила вологе простирадло й почала принижено вибачатися, бо жахнулась, подумавши, що може втратити це місце, і статус державного службовця, і непогану пенсію в майбутньому.

— Вибачте, Оксано Дмитрівно, це непорозуміння… Вибачте, цього більше не буде.

— Мамочко, мамулю, — заплакала Леся. — Я більше не буду. Даю тобі чесне-пречесне слово. Забери мене звідси.

Схопивши Лесю за ручку, не розпитуючи її, як зазвичай, про новини дитячого садка, потягла доньку, задихаючись у паркому повітрі, через парк Шевченка до підземного паркінгу. Треба було повертатися в телецентр на запис програми.

Подумала, що треба було б запросити Варвару Овдіївну на програму, щоб та розповіла всі таємниці дитячого садка. Крадіжку продуктів, відсутність білизни та одноразових простирадл і рушників, ядучий сморід від хлорки, розсипаної великими купами в туалеті, та інші принади щасливого дитинства. І зрозуміла, що ніколи вихователька не скаже правди, побоїться — як бояться казати правду ті, в кого щотижня бере інтерв’ю Оксана, хоча телеглядачам здається, що чують правду, відому всім й всіма замовчувану.

83

Об’єкт, що складався з панцира і залишків Крейди всередині, плюс апаратура життєзабезпечення, отримав кодову назву «Скриня» і з великою обережністю був перевезений до тюрми Національного агентства внутрішньої безпеки на вулиці Володимирській, 33 — цього безсмертного місця перебування всіх репресивних органів за останні сто сорок років, від якого віяло запахом смерті й страждань, і ніякі дезодоранти влади у вигляді санітарно-гігієнічних покращень місць ув’язнення не могли усунути цього стійкого смороду.

Операція з переміщенням Крейди з Сицилії до Києва нагадувала Безпалому історію про гігантську тигрову акулу-людоїда, завбільшки з дев’ять метрів, спійману біля берегів Австралії і доставлену на борт американського авіаносця «Президент Ван Лі»: в телесеріалі GNN детально розповідалося про зусилля науковців і військових урятувати акулу від згубної дії електромагнітних полів, від яких тріщав авіаносець. Акула на прізвисько Сара (хтось пригадав, мабуть, Сару Лу Лейн, віце-президента Конфедерації) уславилась тим, що відкусила ногу знаменитій серфінгістці Мейсі Гемільтон, що не завадило Мейсі стати світовою чемпіонкою з однією ногою. Безпалому запам’яталися всі технічні примудрування — величезний бак, в якому кидалася в різні боки Сара, апаратура для фільтрації води й насичення її киснем, якісь помпи і пристрої стеження, які нагадували прилади моніторингу в реанімаційній палаті.

Це все причандалля вагою близько шести тон було піднято на борт транспортного літака «Титан», який вилетів до Атланти (Джорджія), де акулу помістили в прозорому басейні, в якому на очах зляканої і шокованої публіки вона народила сорок вісім акуленят, які почали атакувати прозорі стіни басейну, нападати на обличчя людей, що стояли назовні.

Тепер Безпалий і Блідий у парадних мундирах офіцерів військової розвідки стояли в підвальній залі, де виставлена була камера-клітка з маршалом Крейдою. З’явилася директор НАВБ Назарова (Безпалий її ніколи не бачив і не міг повірити, що ця бабуся очолює спецслужбу країни); Фатхулін та інші високопоставлені працівники Агентства неголосно перемовлялися, очікуючи прибуття Когось (Безпалому захотілося попісяти, але він соромився спитати, де туалет, і тому терпів), а Блідий думав про нагороду — краще за все, якби йому підкинули гектарів десять родючої землі.

Нарешті всі змовкли й зробили вигляд, що стоять по стійці «струнко». До зали увійшов Гайдук у незмінному камуфляжі в супроводі молодого довгов’язого «яппі», який поблискував навсібіч скельцями окулярів і тримався ззаду генерала.

Гайдук привітався з Назаровою й підійшов до Блідого.

— Майор Блідий, — сказав він буденним тоном. — Вітаю вас з успіхом операції «Піцерія-2», присвоєнням чергового військового звання підполковника розвідки. Нагороджую вас орденом «Щит і меч» третього ступеня.

— Слава Україні! — вигукнув голосно Блідий, розчарований тим, що землі йому не подарували. Мабуть, усю вільну землю роздерибанили.

— Героям слава, — тихо відповів Гайдук і підійшов до Безпалого. З часу їхньої останньої зустрічі Гайдук ще змарнів, риси неголеного обличчя загострилися, темний погляд не ніс у собі нічого доброго, і Безпалий знову відчув безпричинний страх перед цією людиною, яка принесла йому жахливі новини і знищила волю до опору.

— Як почуваєшся, Джордже? — запитав генерал, потиснувши Безпалому руку. — Я знаю, що загинула твоя кохана, і співчуваю тобі. Твоя недисциплінованість допомогла зірвати вбивство Папи і взнати імена замаховців. Тобі присвоюється звання капітана розвідки, і ти будеш у моєму розпорядженні. Працюватимеш під командою Нерубая.

— Дякую, Ігорю Петровичу, — вимовив несподівано для себе нестатутні слова Джордж.

— Тільки не здумай більше закохуватись у заміжню жінку. Це погано закінчується, капітане.

Вперше Джордж побачив усмішку на обличчі Гайдука. Генерал дав команду людям у комбінезонах, що оточували клітку.

— Відкривайте.

З брязкотом впали залізні ґрати, потім «робітники» (мабуть, із команди тих, хто зіштовхує людей з шибениці, подумав Джордж) розімкнули пластикові стіни, й під поглядами тих, хто зібрався тут, у підвалі внутрішньої тюрми, виникла Потвора, що сиділа у візку, сяючи зеленими очними індикаторами; всі трубки були підключені до апаратури, хропіння звучало ритмічно і здавалося, що Крейда мирно спить на рідній землі.

— Вітаю вас, Іване Оврамовичу, з прибуттям на рідну землю, — сказав Гайдук, відчуваючи потребу міцно стиснути топірець.

Потвора певний час хрюкала, наче комп’ютер перекладав їй слова Гайдука, але потім, засвітившись різноколірними вогниками, наче зіпсований світлофор, прохрипіла:

— Вітаю вас, Ігорю Петровичу… А галушки ви приготували? Пам’ятаєте, як я вас зустрів у ГЕПРУ — галушками, шкварками, горілочкою, варениками — як найкращого друга.

— Галушки будуть, — запевнив Гайдук. — Все ще попереду.

Відкашлявшись і витиснувши з себе остаточно сицилійське повітря свободи, Крейда майже нормальним голосом промовив:

— У мене три вимоги. Перша: надати мені адвоката Хосе Гонзалеса Ромейро з Венесуели. Всі витрати беру на себе.

Друга. Трактувати мене згідно з моїм званням маршала, Героя України. Відповідне приміщення, харчування і обслуговування. Плюс медичний персонал.

Третя. Прошу організувати мені зустріч із моїм сином Кузьмою. Чув, що він зараз у Києві.

І остання: я хочу переговорити з генералом Гайдуком сам-на-сам. Прошу залишити нас наодинці.

— Зачекайте! — підняв руку Гайдук. — Перш ніж ми залишимось наодинці, я пропоную експеримент. Подивитись, що насправді залишилось від Івана Оврамовича Крейди. Починайте.

Не встигла Потвора відреагувати зміною кольорової гами індикаторів, як люди в комбінезонах зняли металевий шолом-маску з голови маршала й скинули тьмяно виблискуючий панцир із тіла.

Те, що відкрилося погляду присутніх, примусило їх тихо зойкнути.

Перед ними сидів живий-живісінький І. О. Крейда в темно-синьому маршальському мундирі з зіркою на шиї; звичайно, сьогоднішній в’язень київської тюрми, громадянин України-Руси, Венесуели, Швейцари й Сицилії Крейда відрізнявся від усевладного Генерального прокуратора минулої держави: голова Крейди нагадувала поверхню головного мозку, з тих, що зберігаються в формаліні в скляних банках в анатомічному музеї — блідо-жовтуватий, проораний звивинами — тільки хитрі чорні оченята виблискували так само допитливо-привітно, як у минулі часи. Руки, схожі на воскові протези, ворушили пальцями, керуючи довгими сталевими пазурами. Ні про які суттєві втрати кінцівок, частин тіла чи внутрішніх органів також не йшло мови. Медико-патологоанатомічні експерти НАВБ, провівши Потвору через трубу ЕМР й сканувавши загадковий об’єкт, порекомендували Назаровій зняти з Крейди панцир, повернути плоть Івана Оврамовича українському народу.

— Що ви робите? — панічно заволав Крейда, відчувши себе майже голим після добровільного ув’язнення й затінку. Почувся звук води, спливаючої з санітарно-фанової системи, підключеної до візка. — Це — тортури, порушення міжнародних конвенцій! Я буду скаржитися.

Прокурор держави Пилип Джеджула, колишній військовий аташе в Сингапурі (він же очільник департаменту справедливості) — лисий, упевнений у собі чоловік із манерами метрдотеля престижного ресторану, вийшов уперед і добре артикульованим басом повідомив:

— Громадянин Крейда. Ви ув’язнені попереднім строком на шістдесят днів згідно із законом «Про національну безпеку» за звинуваченням у скоєнні тяжких державних злочинів проти України-Руси. Вам буде забезпечено всі права підозрюваного і надано можливість мати адвоката. Вас судитиме Вищий військовий трибунал. Суд відбуватиметься у Полтаві. Ваш син, громадянин Венесуели Кузьма Крейда відмовляється від зустрічі з вами.

Три роки тому Джеджула пережив трагедію: разом із дружиною його заарештували в Сингапурі, звинувативши в шпигунстві. Але згодом під тиском Києва його звільнили, дружину — ні. Прокурор Сингапура урочисто оголосив, що дружина відмовляється від зустрічі з Джеджулою. Згодом, уже в Києві, Джеджула дізнався, що дружину передали китайському уряду в Шанхаї, де її стратили. Однак манери в Джеджули залишилися незмінні: вишукано-чемні й самовпевнено-тверді. Тільки душа — мов випалена пустеля, по якій під вітром летить перекотиполе — як остання надія Джеджули побачити дружину. Джеджула уславився тим, що скасував кілька рішень військового керівництва, тобто Гайдука, визнавши їх незаконними.

Джордж Безпалий зміг нарешті кинутись до туалету в супроводі тюремного наглядача й випорожнитися, відчувши мить щастя в цій юдолі людських страждань.

84

Розмова Гайдука сам-на-сам із Крейдою відбулася на шостому поверсі внутрішньої тюрми, у залитій сонячним світлом літа кімнаті, звідки відкривався вид на золоті бані Софійського, Михайлівського соборів та новозведеного собору Воскресіння Христа. Куполи золотими вітрилами летіли в голубому небі, створюючи міражі небаченого міста, Небесного Єрусалима, сповненого благодаті й вічного миру.

Гайдук мовчки, очікуючи від Крейди початку розмови, дивився у заґратоване вікно; замість того щоб гуляти зі Святиком у лісі, чи плавати в басейні, або літати на маленькому електро-гелікоптері в Чабанах (Рогулька викреслена назавжди), він мусить проводити час у тюрмі, де кожен, незалежно від статусу, почувається в’язнем — і дивитися на цю Потвору, яка, витягнута зі своєї шкарлупи — наче краб із панцира — виглядає ще огидніше. Але навіщо він розігрував що комедію з нанотитановою захисною оболонкою, сидячи в ній, як у консервній банці?

На столі перед Крейдою були виставлені його улюблені наїдки, — галушки і вареники, крім того борщ із пампушками і сметаною, свіжі, щойно підсмажені деруни й гаряча кров’яна ковбаса. Гайдукові захотілося їсти, хоча розумів, що торкнутися цих страв не можна — як не личить їсти щось у присутності покійника.

Крейда нарешті порушив довге мовчання.

— Пам’ятаєте, Ігорю Петровичу, які були добрі часи? Коли ми дружили з вами, коли нас ще не посварили? Багато я дав би зараз за те, щоб повернути ті часи…

Гайдук мовчав. Їхню розмову слухали і записували. Згадав про Святика: що думає він про батька й що бачить своїми світлими Олиними очима, коли Гайдук після зустрічей із носіями темної енергії повертається додому? Сам темний і депресивно виснажений.

— Що буде зі мною? — спитав Крейда.

— Вас судитимуть. А до того ви матимете щастя подивитися на свято Возз’єднання християн.

— А потім мене повісять?

— Це вже як вирішить суд. В Україні-Руси, як вам відомо, він найсправедливіший.

— Тобто робить те, що ви накажете? Так, як робив колись я?

— Все залежить від вас, Іване Абрамовичу.

— Оврамовичу.

— Вибачте. Забув.

— А що від мене залежить? — голова-мозок Крейди вкрилася додатковими зморшками-звивинами.

— Ви повинні розповісти слідству всю правду про свою багатогранну злочинну діяльність. Ви створили одну з найбільших у світі кримінальних наркомереж. Від вашого галуїна за далеко неповними підрахунками тільки в Україні-Руси за роки після Темряви загинуло понад вісімсот тисяч людей — головно молодих людей. І це при наших жахливих демографічних втратах. Уявляєте?

— Навіть уявити не можу, — зітхнув співчутливо Крейда.

— А в Європі? Америці? Скільки людей загинуло?

— Ваша арифметика нікуди не годиться. Цих людей ніхто не примушував. Вони самі обрали собі галуїн — бо він приносив їм щастя. Ось ви, Ігорю Петровичу, що ви можете запропонувати людям в годину нещасть? Га? Сувору дисципліну, каторжні роботи? Або брехливе слово Христове? А я дав їм справжнє щастя, можливість пережити найтяжчі часи. Мій галуїн офіційно дозволений у низці країн, як ліки проти болю і депресії. В Голландії є навіть партія галуїністів, яка має п’ять місць у парламенті. Та мені за галуїн треба Нобелівську премію дати. У той час коли війни і катастрофи стрясають людство, коли страхи переслідують людину, я даю порятунок. Причому на добровільній основі: хочеш — бери галуїн, не хочеш — живи в жахливих муках реальності.

Задоволений собою і переконливою діалектикою великої брехні, Крейда взявся до їжі. Першим ділом — до галушок. Для цього йому не знадобилася навіть харчова трубка — все пішло просто до рота. Гайдук відчув больові спазми в шлунку. Ум’явши миску галушок, Крейда здивовано подивився на генерала:

— А ви чому не їсте? Їжте, не соромтесь. Я вас пригощав, тепер ви мене. Дякую за таку зустріч. Тепер я відчуваю, що повернувся на Батьківщину. Ну й що ви ще маєте проти мене? — кольнув він Гайдука чорним поглядом.

— Я не прокурор. Акт звинувачення налічує двадцять томів. Там і вбивства, і війна на боці Північного Союзу, і замах на Папу Римського, і підтримка шейха Омара, і підготовка перевороту в Києві. Дуже цікаво. Звучить, як детективний роман. Буде що читати, Іване Оврамовичу.

— Що вам треба від мене? — відірвався від борщу Крейда. — Вбити мене? Але не вб’єте.

— Це чому?

— Тому що я — безсмертний, — зареготав Крейда, бризкаючи червоними краплями борщу на білу скатертину. — Я — невмирущий архетип українця. Ви, мабуть, думаєте, генерале, що ви — українець? Помиляєтесь. Ви — такий самий українець, як українцем є комп’ютер або лазерна гармата. Ви — жорстокий раціональний продукт Заходу, чужий українській душі. Ви ніколи не знали нічого українського і не любили. Ви не знали і не любили українських пісень, не любили галушок, не знали, як пахне чебрець у хаті, як верби завмирають над водою на світанку… Ви ніколи не ночували з українськими дівчатами на сіновалі, а розважалися з розбещеними американськими секс-ляльками. Ви позбавлені ніжності, яка живе в душі кожного з нас, українців.

— Це з вашої великої любові до України ви визначили українцям їхню роль — бути рабами? — спитав Гайдук. — Чужих зайд і своїх панів?

— Іменно так! — знову задоволено реготнув Крейда. — Бо справжнім символом українця є Микола Васильович Гоголь. Не ваш гайдамака і бунтар Шевченко, а саме Гоголь: бути рабом-малоросом, вічно відданим старшим братам із Росії. Любити все полтавське, українське, провінційне, всіх отих хохлів-салоїдів і галушкожерів, але служити вірою і правдою Москві й Петербургу. В цьому — історичне призначення українців. Ми — народ м’який, співучий, терплячий. Ми збереглися як народ тільки завдяки нашій покорі, нашому рабству, як ви кажете. Інакше нас би давно знищили в Сибіру. А так — жили-не тужили в рабах Росії й Польщі. Жили краще, ніж наші хазяї. Бо ми — хитрі, а вони — дурні.

Він засміявся майже по-людськи, не хрюкаючи.

— Брешеш, сучий сину! — Гайдук з такою силою вдарив топірцем по столу, що останні вареники висипалися з миски й слизько розповзлися по пластиковій поверхні. Це викликало щирий жаль у Крейди — бо марнувалися найкращі національні харчові продукти. Гайдук підніс кінчик палиці до Крейдиногообличчя: — Запам'ятай, салоїде й галушкожере. Ти не знаєш українців. Ми не тільки народ Плуга, а й народ Шаблі. Ми вільні, горді та войовничі. Ти забув повстанців, партизанів, махновців, бунтівників, бандерівців протестувальників. Українці вперті як у житті, так і в бою. Згадай Майдан. І не будуть коритися ніяким місцевим султанам і ніяким Омарам. Не стануть рабами Омара.

Він забрав топірець з-під носа колишнього Генерального прокуратора.

Оговтавшись від переляку (бо аж здригнувся, подумавши, що цей скажений тиран вб’є його своїм топірцем), Крейда не погодився з Гайдуком:

— Стануть, пане генерале, ще й як стануть, — заперечив він, взявшись за кров’янку. — Омар — найкращий варіант. За ним — майбутнє. А ми тишком-нишком проживемо на левадах і у вишневих садочках. Бо нам не потрібні ні ракети, ні гафній. Цей жид київський Малахов не потрібен із його «Чорнобилем-30.» Бо ми — тиха сільська нація. Нам коні й воли потрібні, а не машинерія американська. Ви, пане генерале, служите Фрідману, який ще поплатиться за те, що зробив зі мною. Хочете дружити із Заходом, який насилав на нас тевтонів, єзуїтів, вбивав, палив, забирав зерно, церкву нашу руську знищував. А я хочу дружити з Омаром, при якому збережеться наш народ.

— А як же ваше улюблене свиняче сало? І горілка? Омар вам дозволить?

— Та куди ж він дінеться? — пирхнув від безглуздості Гайдукового запитання Крейда. — Він що, біля кожної хати патруль бусурманський поставить, всі самогонні апарати знайде? Та наші генетики полтавські виростять під видом баранів таких свиней… Генетично модифікованих!

— А церква ваша свята православна? Вам не жаль її? В Полтаві зведена за ваші гроші?

— Ні, не жаль. Бо не Крейда перетворив українців на рабів, і навіть не Гоголь, а ваше улюблене християнство. Будьте покірливі, будьте добрі… Хіба вам не відомо, що сьогодні вже науково доведено, що ваш Христос улюблений — це продукт пропагандистів Римської Імперії. Вони підіслали свого агента Йошуа, вигадали йому брехливу ідею покірності. Боялися єврейських повстань. Правда, прорахувалися. Імперія впала завдяки йому. Бувають такі історичні парадокси, — знову реготнув Крейда.

— Ви Христа не чіпайте, — тихо з погрозою сказав Гайдук і подумав при цьому, що це звучить зовсім абсурдно: він що — патріарх Климент чи Папа Римський, щоб захищати Христа? Христос не потребує його допомоги. Сам себе захистить.

— Ех, Ігорю Петровичу, — мрійливо відсунувся від столу Крейда. — Якби ми були разом, ми б із вами такого наробили… Ви що — вірите, що зміните українців й обернете їх на німців? Нікому це не вдалося: ні варягам, ні Романовим, ні Гітлеру зі Сталіним… Ваша влада доходить кінця. Краще приєднуйтесь до нас, доки не пізно.

Гайдук знову відчув напад дикої люті й уявив, як своїм топірцем б’є по мозку-голові Крейди, як розчахує цю зморшкувату кулю навпіл, не розуміючи, правда, що станеться далі: чи будуть схожі половинки на роздертий плід граната, чи поллється кров, або потече з Крейдяної голови якийсь слиз — як від розчавленої гусені?

Цього разу стримався, хоч і відчув перебої в серці. Сухо сказав:

— База даних ваших операцій у наших руках. Але нам потрібні коди для повної розшифровки. Ви не підете на той світ, доки не розкриєте всі таємниці. Інакше…

— Що інакше? — всміхнувся маршал. — Пройдетеся по мені паяльною лампою? Але моє тіло не відчуває болю. Дивіться.

Він щосили встромив виделку в ліву кисть своєї руки, що лежала на столі, навіть не скривившись.

— Ми попрацюємо з вашою душею, — пообіцяв Гайдук. — Покажемо вам свято Возз’єднання. Щоб порадувати вас. А потім підсадимо вас на галуїн-форте. Який викликає жахливі видіння. Це страшніше, ніж ця виделка у вашій руці. Дамо вам прочитати медичний звіт про дію галуїна.

— А потім? — уже не так весело спитав Крейда.

— А потім організуємо вам зустріч із сараною шейха Омара. Кавунчик вам дамо херсонський і пустимо сарану в камеру. Видовище дуже захоплююче. Можу фільм показати.

Гайдук встав, стиснув у руці топірець.

— Прощайте, Іване Оврамовичу. Сподіваюсь, що в цьому житті ми більше не зустрінемось.

— А в тому?

— Сидітимемо в різних концтаборах. Я — під назвою Пекло. Ви — в Раю. З галуїном і галушками, — рушив до виходу Гайдук.

Крейда так і не витягнув виделку з прохромленої, прибитої до столу кисті. Вже коли Гайдук стояв у дверях, Крейда гукнув із відчаєм:

— Я піду на співпрацю. Але дайте мені зустрітися з сином.

85

Під час презентації Крейди у внутрішній тюрмі на Володимирській, 33 Герман Фатхулін перекинувся кількома словами з директором НАВБ Назаровою й повернувся до себе в управління, пройшовши по підземних переходах між корпусами Агентства, роблячи несподівані повороти, потрапляючи в тупики й повертаючись назад, доки не знайшов знайомий коридор, маркований зеленим кольором.

У приймальні його зустріла Наргиз Асадова, яка невідь-чому всміхнулася йому приязно, від чого її сумне обличчя раптом на мить засвітилося рожево, а очі сповнилися живим блиском, наче Наргиз вперше зустріла Фатхуліна, наче вона — молода незаймана красуня — зіткнулася з молодим незнайомим красунем, мліючи від сорому й цікавості.

— До вас можна? — спитала вона.

— Що, червона папка? — здивувався він, знаючи, що ніякої папки не буде.

— Ні. Хочу поговорити.

— Почекайте, я покличу, — розгублено сказав він, відчиняючи електронним ключем, код якого змінювався щодоби, двері кабінету. Звичний казенний запах зустрів його. Єдине заґратоване вікно в кабінеті виходило на стіну сусіднього будинку, в якому розміщувалося УВБ — Управління внутрішньої безпеки. Інструкція забороняла відкривати вікна, а кондиціонери не забезпечували приміщення достатніми кількостями свіжого повітря. І все ж, тут було краще, ніж у підвалі внутрішньої тюрми.

Фатхулін набрав номер 99 і сказав:

— Через двадцять хвилин.

І натиснув кнопку виклику Асадової.

Вона негайно з’явилася на порозі, вже не сяючи тимчасовою радістю, а була напружена й похмура, як завжди.

— Сідайте, — сухо сказав Фатхулін. — Слухаю вас.

Вона подала йому електронний планшет, екран якого світився. На планшеті було два обличчя: щасливо усміхненої Асадової й дитини років п’яти-шести: смаглявий божественної краси хлопчик із витонченими рисами обличчя, великими блакитними очима й чорними довгими віями — такі стають переможцями на міжнародних конкурсах дитячої краси.

— Це мій син Джаміль.

«Чого хоче Вогненна Квітка? — думав Фатхулін. — Невже щось відчуває?»

— Його батько — шейх Омар аль-Бакр.

Наргиз подивилася на Фатхуліна, чекаючи його реакції. Він мовчав.

— Чому ви мовчите? — здавалося, що вона ось-ось заплаче. — Вас це не цікавить?

Вона нервово забрала планшет і вимкнула його.

— У вашій особовій справі цього немає, — нарешті видушив із себе казенні слова Фатхулін. — Ваше особисте життя мене не цікавить.

— Багато чого немає у моїй особовій справі. І я про це розповім, якщо схочете.

— Дякую за довіру, — холодно сказав Фатхулін: розповість вона не йому, а іншим.

Немовби соромлячись і долаючи внутрішній опір, опустивши долу очі, Наргиз вимовила:

— Був певний момент, коли мені здалося, що ви… небайдужі до мене.

Фатхулін тепер проклинав свою слабкість: рік тому, коли Наргиз стояла поряд із ним, подаючи йому таємні документи, й наблизилася на дистанцію доторку, збуджуючи його (від неї йшов незрозумілий таємничий запах, але не парфумів), він не втримався й торкнувся її вуха, досконалого, як перламутрова мушля, й пройшовся пальцями по її щоці. Він хотів її поцілувати, але Наргиз різко відскочила від нього й, обійшовши стіл, сіла навпроти нього; й хоча не сказала нічого — знала, що кабінет прослуховується — але було видно, що вона обурена. Тепер, незважаючи на прослуховування, згадала про це.

Він знову промовчав. Глянувши на настільний годинник, побачив, що залишається десять хвилин.

— Тільки зараз хочу сказати вам: ви мені подобались тоді. І подобаєтесь. Але я не могла дозволити собі…

Вона заплакала.

«Все йде за складеним нею сценарієм», — подумав.

— Коли я народила Джаміля, вже в Києві, шейх Омар прислав сюди своїх агентів, які зробили мені обрізання…

— Що зробили? — вражено спитав Фатхулін, плюнувши на всі прослуховування.

— Обрізання. Вирізали мені клітор. Скалічили мене, щоб я більше ніколи не відчула оргазму. Я перестала бути жінкою. Омар так любив мене… що зробив усе, аби я більше нікому не належала.

— Навіщо ви це мені тепер розповідаєте? — з гнівом і відчаєм сказав він. — Чому не тоді?

Наргиз зблідла, її смаглява шкіра стала схожа на колір клавіш у старих фортепіано.

— Часу нема. Є одне прохання. Врятуйте Джаміля. В мене нікого немає. Тільки ви. На вас єдина надія.

У двері кабінету голосно постукали.

— Секунду, — гукнув Фатхулін.

— Благаю: врятуйте Джаміля. Нехай Аллах вас благословить.

Ще раз постукали, й негайно відкрили двері. Троє оперативників з управління внутрішньої безпеки увірвалися до кабінету й схопили Наргиз за руки. Один, у гумових рукавичках, вправно розтулив прекрасні уста Наргиз, перетворивши їх на об’єкт стоматологічного дослідження, й обшукав ротову порожнину. Наргиз від несподіванки зайшлася в кашлі, за яким відбувся блювотний рефлекс. Клацнули наручники, причому не м’які, гуманні, а жорсткі, ріжуче-травматичні.

— Наргиз Асадова, псевдо Вогненна Квітка. Вас заарештовано. Ви звинувачуєтесь у зраді України-Руси, шпигунстві на користь «Глобального джихаду» і смерті агента Рауля.

Її різко підняли зі стільця, але вона обм’якла й не могла стояти. Фатхулін також підвівся, відчуваючи нестримне бажання кашляти, наче це йому в роті робили ревізію, шукаючи ампулу з отрутою. Оперативник, який надягав на неї наручники, грубо облапав її, пройшовся по грудях і животу, наче шукав пояс шахідки.

— Чисто, — .сказав він. — Вибачте, полковнику, за вторгнення і дякуємо за допомогу.

Вони стрімко витягли Наргиз із кабінету, не зачинивши за собою дверей. Фатхулін подумав, що УВБісти так поспішали, що навіть не взяли жінку-оперативника для затримання і обшуку Вогненної Квітки. Йому навіть стало жаль нещасну Наргиз, але він згадав відеозапис зі сценою страти Асанбая, згадав його батька і сестру Ділбар. Подумав, скільки допитів тепер доведеться пройти йому по справі Наргиз Асадової.

86

На світанку 23 червня о 5:17 AM генерал-губернатора Луганська Чміля розбудив різкий телефонний дзвінок. Чміль, який ще не знайшов собі постійної квартири, тимчасово перебував у будинку військової комендатури, де на другому поверсі йому виділили невеличку кімнату з окремим туалетом. Дзвінок не вщухав, і Чміль підняв трубку.

— Пане генерале! — почувся збуджений голос.

Ледве розуміючи, що відбувається, Андрій сонно сказав:

— Що сталося?

— Тут два сонця піднялося. В небі.

— Ви хто? — гаркнув Чміль, розуміючи, що йому не дав доспати якийсь божевільний. Тільки як дізнався закритий номер телефону?

— Пробачте, пане генерале, що не представився. Майор Скуба. Комендант міста Краснодон. Дзвоню вам з Урало-Кавказа.

— Я тобі сраку надеру за такі жарти, — осатанів Чміль. — Знайду з-під землі й погони здеру. Який Урало-Кавказ? Ти що мелеш? Ти б ще сказав, що із Занзібара дзвониш.

Людина на тому кінці дроту не на жарт злякалася.

— Пане генерале, вислухайте мене уважно. Прощу вас. Урало-Кавказ — селище поблизу Краснодона. Ми на ставку рибалимо.

— Ну і як клює?

— Три окуні, дві красноперки, — відрапортував невідомий майор Скуба.

— Ви тверезі?

— Ображаєте, пане генерал. Тільки увечері, після рибалки.

— Що вам примарилось? — вже спокійніше спитав Чміль.

— Два сонця. Одне нормальне, сонячне. А друге — чорне. Обидва піднімаються вгору. Може, астероїд якийсь?

— Зараз прилечу, розберуся, астрономе, — невдоволено сказав Чміль, розуміючи, що день зіпсований. Він пригадав розповідь Гайдука після повернення із Сталінграда.

…Через тридцять хвилин бойовий гелікоптер «Ірокез-АСН-207», низько стелячись над степом, розхитавши очерет, сів на березі ставка, неподалік від намету, де Чміля чекали троє рибалок; в наметі залишилася юна представниця племені степових амазонок, невиспана, але задоволена нічною рибалкою.

Чміль, не слухаючи рапорту майора Скуби — дужого телепня, який за масою тіла й зростом удвічі перевищував габарити генерал-губернатора, обернувся на схід; там, над українсько-російським кордоном, що проходив по зарослих кущами вибалках, піднімалося два сонця.

Одне, що червоною ранковою зорею пройшлося по степу, ставку, хирлявих вербах та невеличких пригірках, хоча ще не розгорнуло вповні свою енергію світла і тепла; і друге, що обіймало праву частину панорами і повільно здіймалося над Каменськ-Шахтинськом — чорне, важке, як чавунне ядро, оточене темним ореолом, із хвостом, що тягнувся з землі, немовби тримаючи це чорне тіло на прив’язі.

Чміль, відчуваючи, що в нього трусяться руки, наче від холоду, що йшов від ранкової води, почав набирати таємний номер урядового зв’язку. Нарешті йому відповіли, й він, поспішаючи, наче боявся, що зв’язок урветься, доповів, хто він. Почув у слуховому апараті, прикріпленому до вуха, сонний голос Гайдука.

— Ігорю Петровичу, Чміль. Боюсь, що почалося. Чорне скупчення у вигляді кулі. Висота — десять кілометрів, діаметр — три-п’ять кілометрів. Рухається в напрямку Краснодона. Думаю, що далі піде на Запоріжжя, Херсон. Що робити? Є дві старенькі «черепахи», бронетехніка теж застаріла. Просимо допомогу. Добре. Чекаємо. Розвідку проведемо. Негайно доповім.

Подивившись на сторопілого майора Скубу та його колег по рибалці, спитав:

— У вас транспорт є?

— Джип. У балці стоїть.

— Негайно повертайтеся до Краснодона, піднімайте гарнізон, пожежників, поліцію. Оголошуйте надзвичайний стан. Нікому не виходити на вулиці. Організуйте постачання води і харчових продуктів. Розкрити пакети по формі «три» й діяти згідно з інструкціями.

— Це що?

— Це сарана. Подарунок шейха Омара.

— Так клювало добре, — ще не розуміючи, що відбувається, позіхнув Скуба.

— Я тобі поклюю, твою мать, — знову визвірився Чміль. — Ще перевірю, чому ти в п’ятницю не на службі! Руки в ноги, швидко!

— А ви?

— Я на розвідку. Зараз піднімаємо Луганськ. Генерал Гайдук висилає підкріплення. Приготуйте негайно аеродром для прийому важких транспортних літаків. Все. Чого стоїте?

Чміль був схожий у цю хвилину на маленького розгніваного жокея, який шмагає батогом великого лінивого жеребця, що програв перегони. Хоча і розумів, що жеребець не винний.

Зайнявши місце поряд із пілотом, Чміль дав наказ злітати; зв’язавшись із комендатурою в Луганську, оголосив тривогу по гарнізону. Потім набрав номер міського голови Василя Лутугіна. Коротко розповів про ситуацію і попросив ужити заходів, щоб попередити паніку. Чорна хмара могла обійти боком Луганськ, а могла і знищити місто.

Гелікоптер піднявся на висоту 4000 метрів і звідси як на долоні було видно чорну кулю, що збільшувалася у розмірах за мірою наближення гелікоптера. Промінь радара, що кружляв по екрану, раптом згас, наче струмінь частот зіткнувся з непереборною перешкодою, величезною металевою туманністю, яка жила своїм життям, об’єднана внутрішніми силами тяжіння, керована єдиною програмою, закладеною в електронні мізки мільярдів цих комах-мутантів.

Вони підлетіли на відстань 800 метрів до хмари, побачивши хвіст завдовжки у двадцять кілометрів: далеко внизу на землі побачили колону великих вантажівок-цистерн, схожих на бензовози, з них чорними струменями тяглися потоки сарани, з яких складався хвіст цієї чорної комети. Чміль передавав результати спостережень прямо в штаб надзвичайних ситуацій у Києві; у режимі онлайн відеоспостереження хмари йшли на монітори київського штабу. Там уже змінили орбіту розвідувального супутника «Січ-81» для оперативного моніторингу ситуації на південних рубежах України-Руси. Київ вимагав від Чміля все нових і нових подробиць про хмару: швидкість і напрямок руху, щільність маси сарани, місце знаходження центру управління хмарою, кількість і ємність цистерн, частоти радіохвиль, які керують хмарою. Чміль дав наказ пілоту наблизитись до хмари якомога ближче: піднятися на висоту до 8000 метрів і підійти до поверхні чорної кулі на відстань до 200 метрів. Пілот, досвідчений підполковник ВПС Костакіс, маріупольський грек, який брав участь у багатьох повітряних битвах із Чорною Ордою та Північним Союзом, до болю стиснув зуби й ледве видушив із себе:

— Що ви робите, пане генерале, це безумство. Я не буду…

— Роби, що сказано, — затявся Чміль. — Інакше погони полетять і твоя пенсія.

Перед ними стояла чорна стіна, схожа на поверхню невідомої планети, з тією лише різницею, що ця поверхня не була мертва, а ворушилася, наче магма. Навіть крізь шум двигунів чопера до них долинав інший, потужніший, зловісний гомін тварюк, спресованих у кулю. Страх пойняв Чмілеву душу, і він згадав, як отець Фавн читав їм у Братстві з Біблії незрозумілі й таємничі слова:

«Із диму на землю вийшла сарана… і дано було їй владу… а сарана та подібна була до коней, готових до бою. На головах у неї — наче вінці, подібні до золота, а обличчя її — наче обличчя людини. І мала панцирі, подібні до залізної броні, а шум її крил — як від колісниць із великою кількістю коней, які біжать до бою…»

— Дивіться! — гукнув злякано підполковник Костакіс, задираючи вгору ніс гелікоптера.

Від чорної поверхні відділився протуберанець — подібний до списа викид біомаси — який стрімко наближався до них.

Чміль зрозумів, що пілот був правий, і наказав:

— Ракети до бою!

Ракетний залп струсонув гелікоптер, який, зробивши «мертву петлю» в небі, почав різко знижуватися, щоб відірватися від протуберанця. Всередині чорної маси спалахнули вибухи ракет, що не змінили ні швидкості, ні напрямку руху сарани, яка атакувала гелікоптер.

— Земля, я «Донець-один». «Я Донець-один». У нас проблеми. Нас атакує сарана, — підполковник Костакіс намагався говорити спокійно.

Другий залп ракет нічим не покращив ситуації. Останнє, що побачили Костакіс і Чміль — чорно-золоту хвилю розлючених істот, що обліпили вікна кабіни, від чого всередині запанувала темрява — тільки світилися індикатори приладів; сарана щільною масою вдарила по гвинтах так, що вони розлетілися на шматки: тепер чопер «Ірокез» — автоматизований, озброєний до зубів апарат, що наводив жах на противника, почав каменем падати на землю зі швидкістю пікіруючого бомбардувальника, оточений щільним чорним коконом сарани. І в центрі управління летами в Луганську, і в надзвичайному штабі в Києві почули люті крики підполковника Костакіса:

— Хлопці! Твою мать… я послухав цього мудака, цього курдупеля Чміля, а тепер… Допоможіть моїй сім'ї… Прощайте! Твою мать!

Це були останні слова, що пролунали з гелікоптера, який вибухнув у степу під Краснодоном.

87

Через годину після інформації про загибель чопера з Чмілем і Костакісом до Гайдука з різних міст України-Руси, переважно з південно-східної її частини, почали надходити повідомлення про масові демонстрації мусульман — поки що мирні: сотні тисяч чоловіків у довгих білих одіяннях і чалмах і жінок у хіджабах вирішили зробити вихідний день і подалися до мечетей. Свою роботу припинили базари, маленькі овочеві крамнички й навіть великі торговельні центри, у деяких містах зупинився транспорт і почалися перерви у постачанні харчових продуктів, прибиранні сміття, на будівництвах об’єктів комунальної власності. Шейх Омар почав операцію «Гнів небесний», складовою частиною якої стала операція ФНО «Немезида».

На спеціальній карті-екрані України-Руси виникали все нові й нові зелені точки ісламського мирного повстання, стрімко зростали цифри учасників операції Омара. Карту розгорнули в щойно відкритому кризовому штабі, розміщеному в новому місці — не на Острові чи в Чабанах, — а на Звіринці, під старовинними київськими горами, неподалік від підземного Звіринецького монастиря. Заїхати сюди можна було через вулиці Землянську чи Видубицьку, а ще легше спеціальним підземним тунелем від станції метро «Іван Мазепа» або станції «Катерина Білокур». Надійно схований у товщі гори в залізобетонних лабіринтах, здатних витримати ядерні вибухи, штаб був, по суті, невеличким підземним містом, обладнаним усім необхідним для автономного існування.

Після замаху на Рогульці Гайдук не бачив Палія; міністр оборони лише передзвонив до нього, висловивши глибоке співчуття й обурення з приводу такого звірячого акту й пообіцяв провести силами Особливого відділу МО власне розслідування, знайти й заарештувати учасників і замовників замаху. Розпитував, як почувається Святик, і казав, що Леді приголомшена тим, що сталося, й проплакала всю ніч, дізнавшись про злочин на Рогульці.

«Проплакала від того, що задум зірвався», — зло подумав Гайдук.

Палій весь час перебував у відрядженнях, проводив навчання військ, офіцерські збори, інспектував гарнізони. Забезпечувати порядок у Києві під час Акту Возз’єднання він доручив військовому коменданту Києва генерал-лейтенанту Радживу Лалу, якому Гайдук довіряв повністю, — проте саме в червні Раджив змушений був поїхати до Індії на похорон якогось близького родича. З ліні, недбальства чи байдужості організаційні справи скинули на Управління охорони, яким командував полковник Стригун, й на ІНКОМ (Інститут нових комунікацій), начальник — майор Шпак.

Гайдук через обтяженість справами цих деталей не знав; він ще у травні створив оперативну групу з підготовки Києва до видатної події світового значення на чолі з мером Шморгуном, у складі Назарової, яка відповідала за безпеку в столиці, та інших чиновників, які забезпечували транспортування, харчування, розміщення, медичне і культурне обслуговування учасників цієї події. Назарова дала наказ залучити до акції десять тисяч поліцейських, сил жандармерії та спеціальних антитерористичних загонів і доручила начальнику ІСТАР (Інституту стратегічно-аналітичних розробок) майору Воропаю розробити програми захисту гостей свята. Науково-технологічне керівництво операцією «Київський бастіон» Назарова поклала на Антона Зігеля. До операції залучено було бригаду дронів, які мали забезпечувати спостереження з повітря за натовпами учасників свята.

Але події в Краснодоні значно ускладнили оперативну ситуацію: першим поривом Гайдука було бажання негайно вилетіти до Луганська — особисто очолити боротьбу з «чорним сонцем» — хмарою сарани, яка повільно рухалась у житницю України-Руси, де дозрівав багатий врожай зерна. Але його відсутність у Києві під час Акту Возз’єднання мала б негативні політичні наслідки, викликала б чутки про нестабільність держави, її сповзання до громадянської війни, її улеглість до повзучої ісламської агресії.

Тому Гайдук прийняв рішення залишитись у Києві, а відповідальність за операцію «Хліб життя» поклав на Нерубая та генералів Селім-хана з Криму й Максимова зі Львова. Науковим консультантом був призначений Валентин Троянко. Гайдук знав, звичайно, про непримиренно-ворожі стосунки Селім-хана й Максимова, й — трохи в іншій площині — Троянка і Нерубая. Це було запорукою ревного виконання ними обов’язків, запеклої конкуренції і контролю дій Селім-хана з боку Максимова, якби диктатор Криму здумав поширити свою владу (чи владу ісламу) над християнським півднем.

Була негайно створена група військ «Південь» зі штабом у Мелітополі, туди спішно перекидалися формування збройних сил і поліції. Гайдук як Верховний головнокомандувач вже о 2:00 РМ підписав відповідний наказ, ігноруючи Палія, який зник невідомо де і не озивався.

До Мелітополя було відправлено шість великих військово-транспортних «черепах» із трьома «ящірками» на борту кожної, бригада бойових дронів-кілерів, десять безекіпажних танків «Оберіг STX-99», три бригади ЗРК, літак електронної розвідки АН-378-ХМ, п’ять космічних винищувачів F-160, три дивізіони вогнеметів, пожежні війська та інша техніка й допоміжні інженерно-саперні підрозділи.

Таким чином кризовий штаб керував двома складними операціями, від яких залежала доля держави: «Київський бастіон» — як щит проти операції «Благодатний вогонь», «Немезида» чи «Ритуальне очищення» та «Хліб життя» — як меч проти Омарової агресії «Гнів небесний». Гайдук згадав спекотні дні травня-червня 2079 року, коли вони з Палієм взяли на себе відповідальність за одночасне проведення двох операцій — «Ранні жнива» і «Стратегічний параліч». Тепер обставини змінилися, наче картинка, перевернута з ніг на голову: тепер Гайдук захищався проти сил, спрямованих на повалення його режиму; агресія приходила не з Півночі, а з Півдня, але незмінним залишалося прагнення агресора забрати в народу найдорогоцінніший скарб — хліб.

Вже о 4:00 РМ аналітики штабу, ґрунтуючись на спостереженнях Чміля й Костакіса та даних супутника, встановили маршрут і швидкість руху сарани вглиб країни. По розрахунковій лінії руху чорної хмари почалися земляні роботи; сотні бульдозерів, скреперів, бойових саперних машин рили ями, рівчаки, заглиблення, траншеї, вкривали дно плівкою й наповнювали нафтою, мелясою, миючими розчинами; спеціальні команди хімічних військ у зелених антитоксичних комбінезонах під наглядом Троянка завозили і заливали в ці штучні баюри якусь отруйну рідину.

Вже надвечір з’явилися перші жертви: під час заповнення рівчаків біля селища Єсаулівка на взвод хімвійськ напала передова частина чорної хмари: ті, хто дивом вижив у цій затятій сутичці, розповідали потім, що багатотонна маса сарани накинулася на поживу, розшматовувавши бійців, які з металевих фляг виливали липку й солодку рідину до рівчака; комахи, що спробували приманку, гинули, але за ними сунули нові хвилі, які пожадливо пожирали своїх саранячих співродичів.

Звістка про це одразу полетіла до Мелітополя й Києва.

88

23 червня 2084 року о 4:30 РМ на трьох загальноукраїнських каналах TV (громадському, державному і приватному), на мережах Глобалнету, Євронету та Інтернету з’явився Гайдук. Його промову з блискавкою «Breaking News» транслювали в усіх європейських країнах та Конфедерації держав Північної Америки.

«Громадяни України-Руси, громадяни країн-членів Організації глобальної безпеки, дорогі співвітчизники, жінки і чоловіки.

Інформую вас, що сьогодні на світанку розпочалася агресія сил „Глобального джихаду“ проти України-Руси. Агресія ця здійснюється у двох формах:

— у вигляді застосування біологічної зброї — генетично-мутантної, комп’ютеризованої, керованої здаля біомаси бойової сарани, хмара якої спрямована в житницю України-Руси — в донецькі, запорізькі, херсонські, одеські землі, в степові райони Криму, де визрів найкращий урожай у нашій історії;

- і друга, поки що мирна на вигляд, форма ісламської агресії: масові демонстрації мусульман — громадян України-Руси і акції непокори, що супроводжуються релігійно-політичними вимогами — змінити державний устрій України-Руси і вектор цивілізаційного розвитку нашого народу — відмовитися від християнства, прийняти іслам і закони шаріату, заборонити вживання алкоголю і свинини, а що найголовніше — Україні-Руси вийти з Організації глобальної безпеки й приєднатися до „Глобального джихаду“ — руху ісламських держав, на чолі якого стоїть Омар аль-Бакр. Протестувальники в деяких місцевостях захоплюють церкви і адміністративні будинки, вивішуючи чорні прапори джихаду.

Це дуже серйозний виклик, який несе смертельну небезпеку кожному з нас, самому існуванню нащого народу в результаті можливого голодомору. Нам треба налаштуватися на виснажливу боротьбу і численні жертви. На жаль, ми понесли перші втрати, серед яких — бригадний генерал Чміль і підполковник ВПС Костакіс, які загинули смертю хоробрих, отримавши цінні розвідувальні дані. Своїм декретом я щойно присвоїв їм звання Героїв України. Вічна їм пам'ять і слава!

Дорогі друзі українці!

Я не обіцяю вам легкої перемоги і швидких успіхів. Перед нами — жорстокий, підступний і небезпечний ворог, озброєний непримиренною примітивною ідеологією, який, як показує досвід, не зупиниться ні перед чим у спробі досягти своєї мети.

Якою є мета шейха Омара?

Початок його наступу в переддень проведення в Києві історичного Акту Возз’єднання східної та західної гілок християнства показує, що метою „Глобального джихаду“ є знищення християнства як релігії, як цивілізації, як одного з безцінних духовних скарбів людства, фундаменту, на якому будувалася Київська Русь і Україна.

І ще один ворог нашої держави, який використовується „Глобальним джихадом“ — це ми з вами, це наша байдужість, наша лінь і схильність до рабства, наша сумнозвісна так звана толерантність до всіляких зайд, які, увійшовши до нашої хати, починають у ній господарювати, заводити свої порядки.

Шейх Омар є відомим міжнародним злочинцем, небезпечним терористом, який нічого спільного не має з ісламом — однією зі світових миролюбних релігій.

Сьогодні він вчинив ще один злочин — застосував проти нашої країни біологічну зброю, заборонену міжнародними конвенціями. Ми знаємо, де розташований центр виготовлення цієї зброї — у Пакистані. Нам відомо ім’я конструктора цієї зброї — громадянина Франції Мориса Дюкло, який перебуває в міжнародному розшуку.

Ми разом з Організацією глобальної безпеки суворо покараємо всіх, хто причетний до цього злочинного проекту. Ми знайдемо адекватну відповідь на всі виклики і розіб’ємо агресора. Нам відомо, що Омар готує терористичні акти в Києві під час Акту Возз’єднання, він погрожує не зупинитися навіть перед руйнуванням наших християнських древніх святинь — київських золотоверхих храмів. Ми не принизимось до того, щоб погрожувати Омару застосувати нашу ракетно-ядерну зброю проти мусульманських святинь у Мецці та Медині. Ми знайдемо іншу ефективну і адекватну відповідь.

Стосовно так званих „мирних“ демонстрацій громадян України-Руси ісламського віросповідання, я віддав наказ силам правопорядку уважно спостерігати за цими виявами і негайно припиняти будь-які спроби порушити громадський спокій. Ми зуміємо відділити право на мирну релігійну діяльність від спроби змінити державно-політичний устрій України-Руси. Ми проведемо ретельну перевірку релігійно-політичної і економічної діяльності всіх іноземних громадян і громадян нашої країни, і в разі порушення законів України-Руси вони будуть позбавлені громадянства, права на торговельно-бізнесову діяльність і депортовані поза межі нашої держави в такі процвітаючі ісламські країни, як Сомалі та Афганістан.

Хочу повідомити, що сьогодні увечері буде оприлюднено таємний лист до шейха Омара 148-ми відомих громадян нашої країни з їхніми прізвищами та адресами. В цьому листі першим підписантом є міжнародний злочинець, наркобарон, зрадник українського народу Іван Крейда, він же Крюгер, він же Шредер, він же Башмаков, він же Ортега Медельїні. Інформую суспільство, що він перебуває в руках українського правосуддя й невдовзі відповість за свої злочини. В цьому листі 148 діячів запрошують шейха Омара загарбати Україну-Русь і засвідчують бажання бачити їхню країну в складі ісламських країн. Висновки робити вам, але держава не залишиться байдужою до спроби її знищення.

Гайдук не сказав, що віддав наказ не публікувати імені та адреси одного з підписантів — умираючого академіка Твердохліба (Гоголя): розслідування показало, що під час хвороби від Твердохліба відвернулися всі його друзі та знайомі, і тільки допомога Київської організації „Глобального джихаду“ — грішми, ліками й опікою — продовжила життя старого академіка).

Громадяни і громадянки України-Руси!

Своїм декретом від 2:00 РМ я оголосив воєнний стан на території деяких південних земель і часткову мобілізацію резервістів. У цих регіонах вводяться обмеження згідно із законом про воєнний стан.

Разом із тим, у Києві в неділю, 25 червня, як і заплановано, відбудеться історичний Акт Возз’єднання церков з участю патріарха Ізидора та Папи Римського Климента. Як глава військового режиму я урочисто гарантую спокій і порядок під час свята. Будь-яким спробам Омара та його поплічників зірвати Акт Возз’єднання буде дана жорстка відсіч.

Дорогі друзі!

Ми не одні у боротьбі з агресією „Глобального джихаду“. Сьогодні я мав розмову з Президентом Конфедерації держав Північної Америки паном Полом Андерсоном та віце-президентом КДПА, прем’єр-міністром Канади Браяном МакМагоном, Генеральним секретарем ОГБ паном Гарольдом Міллібрандом, Комендантом Польщі генералом броні Кшиштофом Самсоновичем, іншими державними діячами, які висловили повну підтримку нашій державі й обіцяли надати нам негайну військово-технічну допомогу. Щойно до мене подзвонив командувач Російської визвольної армії генерал-єпископ Аввакум Варламов, з яким ми домовилися про спільні дії проти агресора. У разі проведення нами разом із нашими союзниками глобальних антитерористичних акцій ми сподіваємось на позитивне розуміння Японії, Китаю та Індії.

Хочу ще раз підкреслити: війна з „Глобальним джихадом“ — це не війна з ісламом. Немає нічого спільного між тими, хто вірить в Аллаха та його пророка Мухамеда, й жорстокими вбивцями, які несуть геноцид вільним націям, грабунок і знищення вільних держав.

Україна-Русь — християнська держава і ніколи не відмовиться від своєї ідентичності. Але ми — багатоконфесійна держава, в якій вільно співіснують юдеї та мусульмани, буддисти та християни. В розмаїтті — наша сила, наша єдність. Ніяке чорне сонце, ніяка хмара сарани не закриє від нас справжнього золотого сонця нашої свободи і незалежності. Ми свято віримо в перемогу!

Слава Україні-Руси, слава героям!»

* * *

У той час, коли Гайдук виголошував свою промову зі стаціонарної телестудії, розташованої в бункері кризового штабу під Звіринецькою горою, Селім-хан задіяв бригаду яничар імені хана Іслама Герая: солдати в зелених чалмах захопили мечеті, навколо яких зібралися мирні (поки що) протестанти, й одного за одним виводили мулл, призначених шейхом Омаром. Натомість привезені з Криму мулли починали молитву за мир і єдність української землі. Там, де мусульмани спробували чинити опір, спецназ яничар діяв жорстко і рішуче: ударами канчуків і — плашма — кривих шабель заганяли призвідців заколоту в тюремні автобуси. В Черкасах, Бердичеві й Раві-Руській слов’янська поліція заарештувала сотні демонстрантів, які не виконали накази «розійтись». Всього на території країни у п’ятницю було вбито 14 осіб. Надвечір кількість зелених зон на карті України-Руси в кризовому штабі значно зменшилась. Кримські, лояльні до влади мулли, привезені Селім-ханом, виступили в місцях скупчення мусульман й умовляли їх розійтися, припинити акції протесту, не підігравати ворогам, які бажають знищити врожай, викликати голод в Україні й тим самим знедолити їх, українських мусульман та їхніх дітей. У більшості місцевостей протестувальники послухали мулл і мирно розійшлися.

* * *

О 7:00 РМ канали телебачення показали вечірню молитву і проповідь патріарха Ізидора у Софійському соборі, який закликав усіх християн молитися за мир в Україні-Руси, а в неділю там, де не запроваджено воєнний стан, масово прийти до церков і підтримати Акт Возз’єднання.

89

Вранці у суботу, 24 червня, два сонця — золоте і чорне — побачили у світанковому тумані степовики Гуляйполя. За добу чорна хмара значно просунулась углиб території України-Руси: проклавши мертву смугу завширшки двадцять кілометрів, пожерши все живе на своєму шляху, сарана пройшла через густо населені райони Донеччини, зачепивши Амвросіївку і Волноваху, і вийшла на рубіж Запорізьких земель, беручи курс на Гуляйполе. Там, де посувалася чорна хмара, від якої на багато кілометрів розповсюджувався зловісний металевий скрегіт, здіймалася паніка: валки легковиків, автобусів, вантажівок і кінних возів, заповнених переляканими жінками з дітьми і старими людьми, повільно сунули на захід; колони біженців перешкоджали військовим перекидати в загрожені райони бойову техніку і хімічні речовини. Тих, хто не зумів евакуюватися, військові навчали, як урятуватися від сарани: залягти у підвалах чи надійно захищених укриттях, запастися водою, щільно законопатити всі отвори, через які могла залізти всередину сарана. Але це мало чим допомогло. Кількість жертв сарани за неповними підрахунками зросла до 150–200 осіб.

У ніч з п’ятниці на суботу Гайдук, не витримавши тиску негативної інформації з півдня, терміново вилетів до Мелітополя, де розмістився штаб групи військ «Південь». Першим доповідав Троянко, який досить оптимістично змалював ситуацію: низка розрахунків і напрацювань його лабораторії підтвердилась. Сарана гинула під дією хімічної речовини ЛУАС-14, створеної на основі сполук, схожих на сік кавуна, та нейротоксинів, що паралізували рух цих комах. Друга обнадійлива новина — завдяки здобутій Чмілем і Костакісом інформації про радіочастоти, які керують мікрокомп’ютерами, впакованими в тіло сарани, вдалося розробити програму частотної дезорієнтації хмари. За словами Троянка, перемогти хмару можна, якщо краще скоординувати зусилля різних родів військ. Відчувалося, що Троянко не хоче відверто казати про хаос, з яким довелося йому зіткнутися. Не хотів, мабуть, підставляти свого колишнього друга.

Нерубай одразу поскаржився на організаційний бардак, неприбуття трьох із шести «черепах», відсутність комп’ютерних програм для «ящірок», бездіяльність винищувачів F-160, паніку серед населення, небажання командування окремих військових підрозділів виконувати його — цивільної людини — накази.

Генерал Селім-хан сказав, що зосередився на придушені заворушень серед мусульман і не може розірватися й боротися одночасно з хмарою сарани.

Генерал Максимов виявив повну організаційну неспроможність і нерозуміння критичної ситуації, що склалася в степу. Він посилався на якісь старі накази та інструкції, їхню суперечливість та неузгодженість.

Гайдук, вислухавши доповіді керівників операції «Хліб життя», зірвався і дав волю своєму гніву, кричачи, що не бачив у своєму житті більших йолопів, хоча й розумів, що найгіршим йолопом виявився він сам, призначивши цих чотирьох абсолютно різних людей керувати однією операцію. Після спалаху його гніву в штабі зависла напружена тиша.

Витримавши паузу, Гайдук спитав Троянка:

— У вас є військове звання?

— Старший лейтенант військ біологічного захисту.

— Присвоюю вам звання майора і призначаю командувачем операції «Хліб життя». Вам підпорядковуються всі підрозділи Збройних сил і поліції. Генерал Максимов відсторонюється від операції і повертається до Львова. Потім ми з вами розберемось, — похмуро пообіцяв Гайдук переляканому Максимову. — Генерал Селім-хан зосереджується на придушенні ісламського повстання. Для наведення порядку у військах призначаю заступником командувача Троянка начальника воєнної розвідки генерал-майора Коваля.

Два місяці тому Гайдук відкликав Коваля з Польщі й призначив його начальником управління воєнної розвідки і, одночасно, заступником директора Національного агентства внутрішньої безпеки. Незважаючи на своє замилування військовою історією, у багатьох ситуаціях — ще з часів Швейцарії — Коваль виявив себе жорстким керівником і здібним організатором.

Коваль, який прилетів до Мелітополя разом із Гайдуком, мовчки слухав доповіді своїх колег: його особливо зацікавила інформація про хвіст, що простягнувся від ядра сарани до бази постачання, яка перебувала поза межами державних кордонів України-Руси.

— Пане Коваль, — звернувся до нього Гайдук, виводячи зі стану роздумів. — Вам зрозуміле завдання?

— Так точно, — напружився Коваль.

— Ви повинні, допомагаючи майору Троянку, організувати взаємодію всіх родів військ і, по-друге, — навести лад у військах і серед населення. Припинити паніку. Діяти за законами воєнного стану. Розмежувати шляхи евакуації і шляхи пересування військ у зону бойових дій. Задіяти для цього корпус жандармерії. Порушників, дезертирів і панікерів розстрілювати без суду і слідства. Якщо не зупинимо сарану під Гуляй-полем, вона знищить не тільки наш врожай, але і енергетичний вузол на Дніпрі.

Гайдук подивився на Троянка, котрий наче був схожий на в’язня, який припинив щойно голодовку.

— Майор, негайно прийміть душ, поголіться й одягніть нову уніформу. Виглядаєте, як опудало… Випийте каву, поїжте. І покажіть мені — де і як ви збираєтесь остаточно зупинити сарану?

Троянко підійшов до великомасштабної карти Гуляйпільського повіту і твердо, хоч ніякої твердості не було ні в його постаті, ні в рухах, сказав:

— Тут. Село Святодухівка, тридцять п’ять кілометрів на схід від Гуляйполя. Тут є те, що нам потрібне. Пропоную негайно евакуювати село і провести необхідні роботи на водоймі, яку місцеві жителі називають Махновським морем.

Стоячи перед картою, Троянко став детально викладати план бойових дій і робив це з такою чіткістю, що Гайдук здивувався — звідки вона в гуманітарія-біолога, мандрівника, схожого на хіпі, нещасного вдівця, який назвав на честь загиблої дружини Луїзи отруту проти сарани ЛУАС-14. Це спрага помсти чи системний дар, закладений природою й виявлений випадково, під час екстремальної ситуації?

Нарада тривала дві години. Генерал Максимов тихо зник, відлетів до Львова, намагаючись не привертати більше уваги до своєї особи. Генерал Селім-хан, перш ніж виїхати в розташування бригади яничар, поставив дивне питання, що примусило напружитися всіх присутніх:

— Пане Верховний головнокомандувач, чи даєте ви право моїй бригаді брати ясир?

— Що ви маєте на увазі? — якомога спокійніше спитав Гайдук, хоча всередині в нього все похолонуло.

— Я не маю на увазі українських дівчат і хлопців, як у часи Богдана Хмельницького, — повільно, обводячи всіх важким поглядом, роз’яснив Селім-хан. — Для цього сьогодні існують економічні стимули. Я маю на увазі тих мусульман-бунтівників, які хочуть жити в ісламській Україні. Я пропоную брати їх у полон і гнати в Крим. Ми надамо їм можливість жити в умовах ісламського режиму, і вонипринесуть Криму користь. У нас вони швидко забудуть цього шайтана Омара і стануть справжніми мусульманами, — криво посміхнувся Селім-хан. — Ви згодні, Ігорю Петровичу?

— Згоден, — сухо, через силу видушив із себе це слово Гайдук. Знав, що сталося б, якби не погодився. Пам’ятав історію Берестечка.

Виразно задоволений, Селім-хан відкланявся й велично вийшов зі штабної зали.

У залі залишились Гайдук, Троянко, Нерубай, Коваль і група штабних офіцерів, які пригнічено спостерігали за діалогом Селім-хана і Гайдука.

— Продовжуємо, — сказав Координатор, наче нічого не сталося. Але сталося. Гайдук не міг себе заспокоювати тим, що прийде час, і проблему Селім-хана він розв’яже. Часу на це не було. Його час — час Тирана — закінчувався.

Нерубай сидів, збайдужілий до всього, у кутку штабного приміщення, почуваючи себе розбитим і паралізованим поразкою, наче його «Порш» потрапив у катастрофу, врізався в бетонну стінку, а його господар випадково залишився у живих. Окуляри скинув і кліпав очима короткозоро, не бачачи ні карти, не слухаючи штабістів, бо нічого не розумів ні в топографії, пі в бойових діях, ні в логістиці. Єдине, що він розумів — це те, що він обісрався публічно перед усіма — перед своїм шефом, Троянком, генералами, якими хотів керувати, перед вищими офіцерами, які не звертали на нього жодної уваги, а топталися перед картою й голосно щось мовили.

Може, вперше у своєму житті він зрозумів, що не є найталановитішим, найблискучішім, найуспішнішим і що Калина Луцик, либонь, своїм жіночим тваринним нутром зрозуміла те, що ніякий він не альфа-самець, а нікчемний понтяра, який плив по життю under false colors — під чужим прапором, як кажуть американці.

Під ранок, увійшовши у стан ступору, майже на грані летаргічного сну, Нерубай відчув чиюсь тверду руку на своєму плечі.

Перед ним стояв Гайдук.

— Вставай, вояко, летимо додому.

Вже сидячи в літаку, запнувши ремені безпеки, Нерубай почув, як Гайдук наказує пілоту підлетіти до Святодухівки.

Сидячи по правому борту, Гайдук і Нерубай припали до ілюмінаторів. Над степом, ще повитим нічним туманом, над визрілими хлібами, виярками, річечками і порожніми селами спроквола прокидався тривожний ранок. Над Махновським морем, що було схоже на марево, у мертвій тиші сходило два сонця — темно-червоне і чорне.

«Що чекає на цю землю?» — подумав Гайдук і відчув, як почалися перебої в серці.

До самого Києва летіли мовчки. І тільки перед заходом на посадку в аеропорту Жуляни Нерубай сказав:

— Пане генерале, я подаю у відставку. Прошу звільнити мене за власним бажанням.

Не повертаючи голови (Нерубай сидів за спиною Координатора), Гайдук кинув:

— Через місяць звільню. Коли закінчимо всі справи. А зараз їдь на роботу і працюй. Завтра великий день.

«Насправді великий день — сьогодні, — подумав Гайдук. — Все вирішується під Святодухівкою, а не в Києві».

Суботній ранок у Києві був чистий, наче свято у дитячому садку. Не хотілося думати ні про зраду, ні про заколот, що визрівав у цьому вічному місті. Гайдук утомлено зітхнув і нагадав Нерубаю, що об одинадцятий годині почнеться засідання кризового штабу — щоб підготував необхідні документи.

90

У суботу ввечері полковник Стригун дав наказ Шпаку та його хакерам з ІНКОМу запустити вірус «Сарана-3» для враження заздалегідь намічених цілей.

Вночі Стригун, який не міг заснути, ще раз уважно перечитав таємний сценарій проведення недільних урочистостей у Києві. Сценарій був здобутий агентом Палія, що працював у Національному агентстві внутрішньої безпеки і мав допуск до секретних файлів: зі сценарію ясно випливало, що основним центром урочистостей ставав Софійський собор і прилеглий до собору майдан, де на спеціальному подіумі мав бути підписаний Акт Возз’єднання. У сценарії по хвилинах був розписаний хід церемонії — від 10:00 AM до 2:00 РМ: як рухається урочиста процесія, хто і за ким виступає, коли розпочинається спільна молитва. Ще ціннішим був додаток до сценарію, в якому з точністю до одного метра було позначено місця розташування Патріарха і Папи Римського та шістдесяти восьми глав церков і предстоятелів, що мали приїхати на свято. Особливу увагу привертала окрема трибуна для Гайдука і чільних представників військового режиму. Виходячи з цього, Стригун, Шпак та працівники ІНКОМу розробили свою програму: було визначено хронологію бойових дій (початок о 10:15 AM), сектори обстрілу, інтенсивність вогню, перекриття вулиць, фактор паніки, участь окремих груп повстанців, зосередження удару на трибуні Гайдука, розміщення пар снайперів і ефективне використання «ящірок». До 12:00 AM все мало бути скінчено, і тоді починалася друга фаза перевороту: проголошення Палія Верховним Правителем України-Руси.

Під час останньої розмови, що відбулася в Голосієві, у конспіративному будинку Управління охорони МО, Палій наказав Стригуну не звертати уваги на маячню «полковника» Дзагоєва-Черняєва щодо негайного проголошення халіфату «Рутенія» й призначення халіфом Потвори-Крейди: спочатку Палієві треба взяти владу в державі; сконсолідувати її навколо нового військового керівництва — тобто Палія; зрозуміти, куди хилиться геополітична ситуація — а вже потім вирішувати, чи приєднувати державу до імперії шейха Омара і на яких умовах. Чия фінансова допомога буде щедрішою — тому й надаватиметься перевага.

На щастя, «полковник», якого так боявся Стригун, десь зник і не з’явився в домі, з якого починався Рильський провулок; дні, проведені Стригуном на верхньому поверсі, з якого відкривався чудовий вид на Софійський майдан, були, мабуть, найкращими в його житті: час від часу він розгортав цупкий сувій офіційного паперу з гербами, отриманий у Голосієві, на якому Палій як глава держави (авансом) і Верховний головнокомандувач присвоював Стригунові чергове звання бригадного генерала і призначав його заступником міністра оборони: щоправда, було невідомо, хто стане міністром. Подейкували, що це може бути Симоненков або Тумаркін. Але Стригунові було все одно. Він зневажав обох і готовий був із ними співпрацювати, хоч і вважав їх недоумками.

Головним сюрпризом для режиму Гайдука Стригун вважав не свою «програму дій» — тобто військовий план повстання — для цього малоінтелектуального продукту вистачило б убогої фантазії Шпака, — а бойовий комп’ютерний вірус «Сарана-3». Завдяки тримісячній роботі загону хакерів ІНКОМ та інформації, що надійшла від агентів ФНО, вдалося отримати таємні зашифровані адреси, які давали можливість проникнення вірусу на сервери канцелярії Гайдука, розвідки й контррозвідки, поліції та інших силових структур і промислових мереж. Удар по цих серверах — як нищівний удар по сонячному сплетінню людини: виводив із ладу найважливіші органи опору держави, породжуючи хаос і розгубленість.

На відміну від звичайних хакерів, Стригун володів унікальним хистом — бачити водночас складні потоки інформації, її стрибки і зупинки, все розгалужене плетиво мереж в усій їхній об’ємній структурі: так досвідчений археолог по одній напівзруйнованій стінці може уявити складну архітектуру зниклої старовинної фортеці. Створений Стригуном новий різновид вірусів «сарана» поєднував у собі риси «ботнетїв», скриптових, файлових та стелс-вірусів, майстерно запакованих, здатних знаходити щонайменші щілини в захисних програмах противника, проникати в операційні системи, в жорсткі диски і флеш-накопичувачі й знищувати їх, пожирати інформацію подібно до сарани, яка з'їдає все живе на своєму шляху.

Стригун недаремно вивчав медичні підручники з вірусології, особливості патогенезу хронічних нейроінфекцій. Знав, як вірус, долаючи опір клітинних мембран, входить усередину нервової клітини, розмножується шляхом самореплікації й руйнує клітину, набирає сили для нового стрибка, щоб захопити нервову мережу, і, нарешті, викликає параліч цілого організму. На відміну від природних, віруси Стригуна розповсюджувались комп’ютерними мережами. Але, як і всі геніальні й божевільні винахідники, Стригун перебільшував значення свого відкриття, вважаючи вірусну зброю абсолютною, такою, що не піддається розшифровці та знешкодженню.

Він вирішив заразити своєю вірусною сараною не лише державні сховища таємної інформації України-Руси, але й одночасно застосувати комп’ютерну зброю проти глобальних мереж і паралізувати світову банківську систему, системи безпеки ядерних станцій і авіатранспорту — й через кілька днів по тому, як криза охопить увесь світ, виставити свої умови: влада і гроші.

Обрав навіть місце для майбутнього князівства під назвою «Хакерленд»: у Карпатах, на стиках кордону України-Руси, Польщі й Словаччини, на незайманих нічиїх землях, де повітря чисте, насичене запахом лісів і гірських трав, де не буде над ним нікого, крім Бога, якого уявляв у вигляді Суперкомп’ютера, а він, Стригун — його вірний пророк, великий князь Цифр; населення його країни — не більше десяти тисяч хакерів, і його, Стригунова, святиня, його храм і Кааба — всесвітній сервер, що контролює світові комп’ютерні мережі. Його зброя — програми «Сарана-3», «Сарана-4», «Саранa-MXS-15» і так далі. Ніхто в світі не здогадується, як вони діють.

Його підвів Мозок-2: Стригун не міг уявити, що АНБ Конфедерації держав Північної Америки зможе розшифрувати лист Багрова (Палія-Стригуна) до Крюгера-Крейди. Бундючна самовпевненість Стригуна не дала змоги припустити, що унікальні бойові якості віруса, створеного українцем (АНБ присвоїло вірусу шифр «Багров-1»), привернуть увагу американських розвідників і що при КРИПТОцентрі АНБ буде створений спеціальний відділ із вивчення віруса «Багров» та його адаптації до глобальних цілей Америки. Перш за все, комп’ютерники АНБ створили антивірусну програму, яка знешкоджувала «сарану» Стригуна. Сили були нерівні: з одного боку — геніальний, побитий долею, упосліджений і самотній українець-винахідник, якого не могли зрозуміти найближчі керівники, а хакерам з ІНКОМу було далеко до математичної величі Стригуна; з другого — величезна машина з 20 тисячами найкращих математиків Америки, на послугах якої перебував найпотужніший комп’ютер світу «ZEUS North Star-19/39 МІТ» — найновіший виріб шістнадцятого покоління, розміщений у спеціальному приміщенні розміром з ангар для космічних кораблів. Казали, що математики, які працюють на «Північній зірці», не витримують більше шести місяців, божеволіють від нелюдської сили комп’ютера, його здатності розв’язувати завдання, непідвладні розумінню людини. Від того комп’ютер охрестили «North Stab» — тобто «Північний удар». Недосконалий аналог комп’ютера АНБ під кодовою назвою «Південна зірка» існував лише в Китаї.

91

Закінчувалося навчання в Академії влади. Наближалася екзаменаційна сесія, за нею — випускний бал. Учитель приготував слухачам сюрприз — запросив на останню лекцію найбільшого Правителя всіх часів і народів, портрети якого прикрашали зал Академії.

Слухачі сиділи у дворі, вдихаючи свіже повітря весни, з радістю думаючи про закінчення курсу. Багато з них були переконані, що тепер вони розуміють, що таке влада, які вона несе принади й які чаїть у собі небезпеки. Але все одно — всі бажали подивитися на людину, зображення якої в парадному мундирі при орденах бачив кожен.

Яким же було їхнє розчарування, коли, ледве шкандибаючи босоніж по прохолодних кам’яних плитах, до них вийшла стара немічна людина в нічній сорочці, крізь шийний отвір якої прозирало сиве волосся на грудях, та в брудних кальсонах, залитих жовтою сечею. Багато хто з учнів пізнав у старому Зозо, хоча його чорна і густа колись чуприна була розчухрана й сіра, а грізні вуса, що всіх колись лякали, перетворилися на облізлу щітку.

Проте коли старий тиран зупинився посередині галявини й поглядом жовтих своїх очей пильно пройшовся по обличчях слухачів, багатьом із них стало не по собі — такої сили ненависті й підозрілості був цей погляд.

Старий мовчки стояв під прохолодним вітром з гір, піднявши догори руки, і всі побачили, як вони тремтять.

— Ось що вони зі мною зробили, — сказав Зозо. — Мої соратники і учні. Зрадники і троцькісти, сіоністи і агенти британської розвідки. Я виявився слабкодухим лібералом, бо не знищив їх та їхніх дітей і онуків, хоча й мав змогу. Вони знищили не просто мене, а справу мого життя: вони знищили імперію, побудовану мною.

Учитель хотів поставити на столі перед Старим склянку чистої гірської води, але той гнівно скинув склянку на плити. Гострі осколки скла виблискували на сонці.

— Забери від мене це, — визвірився Зозо на учителя. — Я вже випив свою чашу до дна.

Трохи заспокоївшись, Старий продовжив свою розповідь:

— Моя імперія простяглася від Балтики і Адріатичного моря до Берингової протоки і Жовтого моря. Сто десять народів світу на чолі з моїм улюбленим російським народом славили мене, складали про мене пісні, поеми, легенди і молитви. Я став найпопулярнішим героєм світової історії. На мою честь було названо п'ятнадцять міст, поставлено десятки тисяч пам’ятників. Невже ви думаєте, що цього можна домогтися лише жорстокістю і мільйонами невинних жертв, у чому тепер мене звинувачують мої вороги? Ні. Я спізнав справжню народну любов. Навіть мої споконвічні вороги — Гітлер і той нікчемний генерал, що виступав перед вами — навіть вони по-своєму любили і шанували мене.

Але не мої соратники.

Ці жалюгідні покидьки, яких я знайшов на смітниках революції, підняв і освятив їх своєю величчю, саме вони наважились підняти на мене руку. Бо заздрили мені й боялись мене.

Він зупинився, щоб перехопити повітря, й слухачі ще раз переконалися, який він старий і немічний, як важко дихає, як пальцем поправляє зубні протези, що весь час спадали з ясен, заважаючи говорити; слухачі побачили, що обличчя Зозо вкрите не лише слідами від віспи, але й плямами, схожими на трупні; ліва — суха — рука постійно трусилася, наче страждала на хворобу Паркінсона. Деякі слухачі відчули жаль до Старого — а це означало, що вони не здадуть випускних іспитів і не отримають дипломів Академії влади.

— Ви думаєте, вони мене отруїли, як тепер твердять опортуністи? Ні. Все, що давали мені їсти і пити, я примушував скуштувати їх. Ні, ніякої отрути не було. А що було, питаю я вас?

Всі мовчки сиділи, боячись зустрітися поглядом із Зозо. Бо всі були переконані, що найближчі друзі його отруїли, щоб зупинити цю божевільну машину смерті.

— Вони не отруїли мене, — відповів Старий на своє запитання. — Навпаки: вони не дали мені маленької таблетки, яку давали мені мої розумні єврейські лікарі. Це було на той час найновіше американське відкриття: аспірин. Маленька таблетка раз на день. Профілактика від удару. І вони забрали в мене цю таблетку…

Зозо зупинився і довго згадував. Учитель занепокоївся, бо свіжий весняний вітер міг застудити старого Вождя, і тоді його не можна було б більше запрошувати на лекції для наступних поколінь слухачів.

— Однієї ночі я не спав, — продовжував Старий, — і думав: як розширити кордони Імперії, як вийти на береги Ла-Маншу, як зміцнити свою владу шляхом нових страт, як знищити раз і назавжди опозицію. І раптом я відчув, як мій мозок — найгеніальніший мозок у світі — стискається зі страшним болем, перетворюється на малий горіх у твердій шкарлупі, невеличкий камінь у порожнечі черепа, як пливе все навколо мене, і я — володар світу! — не можу встояти на ногах, не можу ворухнути руками, не здатен покликати охорону; і я падаю на підлогу, усцикаюся ганебно і лежу напівмертвий, ще не розуміючи, що це — кінець. Я чую все, що говорять наді мною ці зрадники, які ділять мою владу, хоча я ще дихаю, ще все розумію… але не можу нічого сказати, не можу напустити на них моїх вірних катів, не можу омити свої руки їхньою чорною кров'ю… І тоді я починаю молитися. І молюся тому Богу, якому оголосив нещадну війну, тому Богу, сотні тисяч служителів якого я вбив. Я молюся довго — і вдень, і вночі і в труні, повз яку йдуть, плачучи, мільйони людей. І чую Його голос: «Ти молишся, щоб Я повернув тобі силу і владу. Але не каєшся. Але Я тебе прощаю. Бо Я не міг би тебе покарати страшніше, ніж ти себе. Ти вбив свою дружину, твої діти відвернулися від тебе і загинули. Твої учні всі як один виявилися Юдами, а твоя влада була примарною, твоя імперія — паперовою. Тих, хто був насправді відданий тобі, ти знищив. І тому Я дарую тобі вічне життя, щоб провів його у муках, щоб бачив, як руйнується все, що будувалося тобою на крові, як проклинають тебе народи і як нищиться твоя Імперія, перетворюючись на порох».

Старий ледве стояв на ногах: було зрозуміло, що він ось-ось впаде і сконає на самоті, як тоді, на дальній дачі. І тоді до нього підскочили його охоронці — всі в кашкетах з яскраво-синім верхом і червоним околом; підхопивши Старого, вони потягли його геть з галявини, а він пручався і кричав:

— Це вони не дали мені аспірину. Це вони зрізали золоті гудзики з мого маршальського мундира, коли мене ховали вдруге. Це вони хочуть поховати мене втретє. Не дайте їм зробити цього! Допоможіть! Я розповім вам, як здобути владу і як її утримати! Сатрапи, мать вашу! Розстріляю! Негайно дайте мені аспірин! Чуєте?!

Ніхто зі слухачів не ворухнувся, щоб допомогти старому Вождю. Його крики ставали все тихішими, бо охорона безжально тягла його вниз, у долину, в пекло для тих, хто був при владі й втрачав її назавжди.

Тільки сліпучі вершини гір карбувалися у вічному небі, не підвладні нікому — ні царям, ні вождям, ні генералам, ні навіть зухвалим альпіністам, які, наражаючись на смертельний ризик, марно намагалися їх покорити.

Частина шоста Небесний Єрусалим

92

Щодві години Троянко особисто звітував по скайпу Гайдуку про перебіг битви з сараною. Він не знав, що зі свого боку військові розвідники Коваля у ті самі інтервали часу висилали на адресу Гайдука детальні письмові інформації про ситуацію, що склалася у районі Святодухівки. По трубах, прокладених уночі між Гуляйполем і Святодухівським водосховищем, що носило народну назву Махновське море (народна легенда стверджувала, що на дні ставка сховав свої скарби Нестор Махно), подавалася з Гуляйполя токсична рідина ЛУАС-14, на виробництво якої перевели Кам’янсько-Придніпровський хімічний завод.

Хмара сарани заввишки в десять кілометрів, діаметром п’ять кілометрів присмокталася одним кінцем до Махновського моря — як наркоман до кокса чи галуїна. Другий довгий хвіст чорної кулі простягнувся на сотню кілометрів до бази на території Росії в Сальських степах; тут Морис Дюкло розташував біогенетичні та комп’ютерні потужності з репродукції сарани і постачання енергії в розташування хмари.

Негайно по від'їзді Гайдука Троянко дав команду підняти в повітря літак АН-378 ХМ системи АВАКС, який завис на висоті п'ятнадцять кілометрів над землею, спостерігаючи згори за хмарою і вивчаючи режим радіочастот, які керують сараною. Вже вранці в п’ятницю Троянко наказав крилу космічних винищувачів F-160 завдати удар по базі в Сальських степах напалмо-вакуумними бомбами, які спалюють усе живе в радіусі десяти кілометрів. Під час бойових вильотів, що тривали добу, загинув один літак, який з необачності врізався у хмару сарани. Розвідувальні дрони підтвердили інформацію про те, що довгий хвіст сарани обрубаний і хмара залишилася без живильно-енергетичної підкачки.

Одночасно АВАКС почав бомбардувати хмару фальшивими частотами, сіючи безлад усередині зграї тварюк, злютованих єдиною радіодисципліною. Вже о 4:00 РМ у п’ятницю з’явилися перші ознаки дезінтеграції чорної кулі й зменшення її активності.

Сотні тонн мертвої сарани завалили Махновське море та його береги, перетворили затишну колись Святодухівку на смердюче звалище напівметалевої падалі. Поля навколо були знищені хворою сараною, що втратила орієнтацію й перетворилися на чорну, позбавлену життя поверхню Місяця.

Генералу Ковалю довелося розстріляти дев’ятьох командирів підрозділів, що не виконали своєчасно наказів Троянка, і п’ятьох цивільних начальників, які вимагали хабарі від нещасних жінок з дітьми за можливість евакуації — хоча транспортні військові колони надавали таку можливість усім бажаючим.

Від 6:00 РМ п’ятниці і до 2:00 РМ суботи батареї важких оперативно-тактичних ракет «земля-повітря» піддавали регулярним ударам чорну кулю сарани, всередині якої можна було помітити спалахи — наче блискавки в чорній грозовій хмарі. Коли став відчуватися брак ракет «земля-повітря» типу «Фонтан-А 215», Троянко негайно поінформував Гайдука, і свіжа партія ракет надійшла із західного оперативного напрямку.

Над гуляйполівським степом стояв потужний гомін, немов від великого водоспаду; від металевого скреготу крил отруєної сарани тремтіла земля, а солодко-нудотний сморід мертвих комах, рознесений вітром у далекі села, викликав у людей запаморочення. Довелося видавати спеціальні марлеві маски, зрошені розчинами дезодорантів.

Найбільших втрат зазнали розвідувальні літальні апарати-безпілотники «Ghost» («Привид»), які ставали легкою здобиччю сарани, підлітаючи надто близько до хмари з метою оцінки її стану. Сарана знищила також три безекіпажні танки «Оберіг», які спробували під’їхати впритул до берегів Махновського моря: величезні маси сарани навалилися на танки, знерухомивши їх, і, пролізши всередину, зжерли електронне приладдя й акумуляторні батареї.

Малоефективними виявилися вогнемети, які, діючи на невеликих відстанях від хмари, не могли знищити такої маси сарани, що концентрувалася на запорізькій землі. Лише на останніх стадіях битви, коли треба було добивати розпорошені зграї сарани, отруєної і позбавленої сигналів управління, вогнемети стали в нагоді.

Битва тривала весь день п’ятниці, ніч на суботу і з ранковим світлом суботи спалахнула з новою силою. З Гайдуком зв’язався генерал-єпископ Аввакум Варламов, який повідомив, що його козацька «Дика дивізія» провела на бронетачанках рейд зі знищення резервів шейха Омара, які просувалися на захід з метою відновити керованість чорної хмари й підвищити чисельність сарани в районі битви.

Зі штабу військ Організації глобальної безпеки до Києва щогодини доходили повідомлення із супутників і БКС щодо стану хмари й динаміки бою.

Битва ще тривала, ще гинули люди й бойова техніка, але вже надвечір у суботу стало зрозуміло, що сараняча агресія шейха Омара зазнала поразки.

93

У суботу вранці Оксана Хмелько разом із донечкою Лесею поїхала до ТРЦ «Фаворит»: всезнаючі колеги з телебачення налякали її жахливими чутками про бої з гігантською чорною хмарою сарани на півдні й можливі заворушення в Києві під час підписання Акту Возз’єднання. Тому колеги радили запастися продуктами і питною водою. Пошепки, щоб не викликати гніву військового начальства, подружки Оксани казали, що південь охоплений панікою; офіційне телебачення і радіо обмежувалось після виступу Гайдука дуже короткою і обережною мовою комюніке, розповідаючи про подвиги пожежників і бійців хімічних військ, а не про справжню картину народної битви з сараною. Між тим, на телебаченні ширилися страшні чутки — про смерть тисяч людей, масову втечу сотен тисяч мирних мешканців із зони вторгнення сарани, знищення сараною величезних масивів зернових і руйнування маленьких містечок і сіл по шляху просування чорної хмари. Розповідали про ісламські бунти і бої між мусульманами та християнами, погроми церков і мечетей. Але достеменно ніхто нічого не знав, тому що зв’язок з півднем був заблокований, інтернет-мережі не працювали, а виїзд населення за межі регіонів, охоплених війною, був заборонений. Доводилось задовольнятися чутками і читанням повідомлень Євронету, в якому також не було ніякої достовірної інформації, хоча публікувалося кілька страшних фотографій гігантської хмари, зроблених із розвідувальних супутників ОГБ.

Торговельний 9-поверховий комплекс «Фаворит» підходив упритул до хмарочоса — блакитної скляної 70-поверхової башти «Верховина», встановленої на площі Лесі Українки: звідси, з вершини Печерських пагорбів, відкривалася панорама десятимільйонного мегаполіса, поділеного Дніпром на Київ-East і Київ-West, але поєднаного двадцятьма мостами й двома підземними тунелями. Вершина хмарочоса була найкращим стратегічним спостережним пунктом Києва. Звідси любили вести свої програми тележурналісти, сюди на оглядовий майданчик возили численні екскурсії — і, зависаючи із завмиранням серця над містом, люди пізнавали його древню структуру, дивуючись — як їхнім предкам півтори тисячі літ тому вдалося, не підносячись угору, продираючись крізь лісові хащі, обрати це місце, створене, здавалося, Богом для щасливого народу і могутньої держави. Історія постійно перекреслювала цю географічну патетику.

У розкішному вестибюлі «Фаворита», який сяяв алюмінієм і зеленим мармуром, стояв білий рояль, за яким сиділа дівчина у чорному концертному платті й грала Шопена. Кілька роззяв топталося довкола, слухаючи цю неземну тривожну музику, сповнену сумом і пристрастю. Спустившись ескалатором на мінусовий поверх, де розкинулися зали супермаркета, Оксана всадовила Лесю до візка й рушила до секції безалкогольних напоїв.

Вона відзначила, що покупців сьогодні було набагато більше, ніж зазвичай, хоча ніяких ознак паніки не можна було помітити. Люди не кваплячись вантажили у візки пакети з пляшками води. Оксана немовби вперше побачила багатство вибору — десятки назв мінеральної води українського виробництва, імпортна вода з Грузії, Польщі, Франції, Норвегії і навіть Чилі — газована, слабко газована і негазована, збагачена вітамінами й антиоксидантами, вода проти діабету та гіпертонії, вода для малюків і старих. Оксана поклала до візка два пакети «Моршинської» і, вагаючись, простягла руку за третім, але, засоромившись, забрала руку. Тільки не піддаватись паніці. Якийсь чолов’яга у зеленій футболці з написом «Я люблю Аллаха» всміхнувся, подивившись на неї, й поклав залишений нею пакет до свого візка.

— Мамо, мамо, хочу «Кіндер-сюрприз», — почала вимагати Леся, яка знудилася сидіти у візку.

Леся пішла в батька — смаглява й чорноволоса, з тонкими рисами «кавказького», як казали Оксанині друзі, обличчя (в Оксани було типове слов’янське лице). Міцно стуливши тонкі губи, Леся твердо йшла до наміченої цілі — в даному разі до дитячого відділу солодощів та іграшок.

— Лесю, — м’яко сказала Оксана, — знаєш, що людині найпотрібніше?

— «Кіндер-сюрприз».

— Ні. Вода і хліб. Воду ми вже маємо, підемо по хліб.

— Не хочу! — Леся ногами почала бити дротяну стінку візка, привертаючи до себе увагу покупців.

Оксана зітхнула. Так само твердо йшов до мети її колишній чоловік Андрій Хмелько, півзахисник київської футбольної команди «Арсенал», яка стала чемпіоном України-Руси — не в останню чергу завдяки талантам Андрія. Ставши кумиром киян, Хмелько, чорнявий красень на прізвисько Циган, перетворився на справжнього плейбоя, завсідника нічних клубів, героя жовтої преси. Оксана згоряла з сорому, читаючи в інтернеті оповідки про походеньки футболіста, який, купивши собі окрему квартиру, майже не приходив додому. А потім і зовсім зник із Києва, підписавши контракт із лондонським «Арсеналом». Оксана подала на розлучення, чого її чоловік тільки й чекав: лондонський суд надіслав їй документ про розлучення. Андрій негайно скористався свободою й одружився з якоюсь кахектичною шльондрою — третьорядною моделькою, яка негайно примусила Хмелька перейти до футбольного клубу «Galaxy-LA» й переїхати до Лос-Анджелеса; там платили набагато більше, ніж в Європі, а футбол був набагато нижчого рівня, ніж в Англії. Так і зник з Оксаниного життя чорноволосий смаглявий форвард із чарівною усмішкою (тепер рекламував зубну пасту проти пародонтозу).

Не піддаючись на Лесин шантаж і лемент, Оксана покотила візок до відділу хлібобулочних виробів, який вабив покупців запахом свіжовипеченого тіста: поряд із відділом працювала пекарня, з якої жінки в темно-зелений уніформі й синьо-червоних нашийних хустках вивозили в торговельну залу все нові й нові гарячі вироби: тут були і житньо-чорні буханці «кантрі», і пухкі світлі паляниці, й сірі з висівками і кунжутом круглі степові хлібці, й вірменський лаваш, і французькі довгі білосніжні багети, і якісь пласкі коржі з яєчнею всередині, і білоруський селянський хліб, до якого додавався глечик холодного кисляку.

Щоб заспокоїти Лесю, Оксана підійшла до полиць, які ломилися від свіжої солодкої випічки: п’ять сортів круасанів — із шоколадною начинкою і без, деніші з різними — малиновими і зеленими — джемами, хачапурі з білим сиром, здобні пухкі булочки «Царські», хоча насправді це була смакота вбогих радянських часів, арабські медовики і пироги з халвою — і все ще тепле, пахуче, смачне. Леся довго вередувала, розгубившись під тягарем вибору, й нарешті взяла солодкий пончик донат, щедро всипаний маком, і на якийсь час заспокоїлась. Оксана поклала до візка ще гарячий буханець чорного хліба: хоч хліба майже не їла, але піддалася загальному психозу. Подумала, що насушить сухарі. Потім вони з Лесею під'їхали до величезного акваріума, де можна було стояти годинами, спостерігати за життям акули, яка, наче сірий стовбур гладко обтесаної і давно затонулої деревини, лежала нерухомо на дні, не звертаючи уваги на риб’ячий дріб’язок, що вистрибував довкола.

Запахи рибного відділу доповнювали цю ідилію. Оксана ледве себе стримала, щоб не піти туди, де золотом і сріблом виблискували форель, скумбрія, коропи, окуні, щуки, лежали на льодяних подушках вусаті соми і величезні лососі, а норвезькі оселедці та палтус випромінювали такі аромати, що в людей починалася нестримна слинотеча. Оксана майже не вживала солоного і тому, силою волі придушивши в собі рибні бажання, швидко подалася до свого улюбленого фруктового відділу. Побачивши гори зелених яблук «симиренко» і полум’яно-помаранчеві персики, жовті розсипи груш і синьо-лілових слив розміром з кулак дорослої людини, якісь екзотичні, нікому не відомі плоди в спеціальних обгортках — Оксана жахнулася думці, що всього цього багатства може вмить не стати, якщо в країні знову почнеться громадянська війна. Пам’ятала, як кілька років тому, після Вибуху і Великої Темряви, панував голод, як у порожніх магазинах стояли черги озлоблених людей, які чекали, коли «викинуть» черговий товар по картках — гнилу перебрану картоплю чи м’яті зелені помідори, що плавали в каламутному розсолі. Бурхливе відродження, що почалося з 2080 року, принесло в Україну-Русь усі вітчизняні й світові багатства ринку; відкривалися нові торговельні центри, складські приміщення, пекарні, птахокомбінати — й у 2084 році звичною стала картина продуктового благоденства.

Купивши, нарешті, «Кіндер-сюрприз» для Лесі (та, спробувавши, скривилася й викинула у кошик для сміття), Оксана запаслася пряженим молоком, набором дитячих солодких йогуртів, банкою кави «Чавес», куркою для гриля, м’якою дитячою кременчуцькою ковбасою і польським сиром «Крулевські» (Лесі довелося висідати з переповненого візка); доповнивши харчові запаси туалетним папером і батарейками для ліхтарика й радіоприймача, вона повела візок (Леся допомагала штовхати) до черги в касу.

Повітря в «Фавориті» було свіже й прохолодне, і Оксана, незважаючи на тривогу, що охопила її при відвіданні магазину, раптом відчула незрозумілу хвилину впевненості й гармонії — може, тому, що вгорі вже лунала врівноважена музика Мендельсона. Придивившись до стрічок-транспортерів, куди покупці викладали свої товари, Оксана побачила, що структура закупок майже однакова: питна вода, хліб, м’ясо, туалетний папір, батарейки. Люди пам’ятали лихі часи й боялися їх повернення. Знали, що в годину народної біди — під час революції, громадянської війни чи будівництва соціалізму — насамперед зникає туалетний папір. Закон, якого не передбачив Карл Маркс.

Але одразу ж побачила, що не всі підлягають цьому закону: перед нею стояла жінка, візок якої був набитий пляшками вина, горілки і віскі. Пляшки дзенькали, коли жінка посувалася вперед, і всі чоловіки з заздрістю дивилися на візок. Чи на жінку?

Обличчя цієї високої ставної жінки у червоному легкому брючному костюмі здалося Оксані знайомим. Десь вона бачила цей хвіст чорного волосся, цю довгу білу шию і цей гордий скісний погляд згори.

— Вибачте, — звернулася до жінки Оксана, — перепрошую, що турбую вас. Ви часом не Леда Першина… тобто Палій? Колишня чемпіонка України?

— Я, — повернулася до Оксани Леді. Оксані здалося, що Леді чимось збентежена, хоча й трималася дуже люб’язно.

— Мене зовуть Оксана Хмелько. Я ведуча програми на першому каналі телебачення. Може, бачили колись мою програму?..

— Звичайно, бачила. Дуже цікава.

— Я хотіла б запросити вас на програму. Давно мріяла. Але ніяк не могла до вас добратися.

Леді засміялася задоволено.

— Так, це важко. Я — особливо охоронюваний військовий об’єкт. Але для вас… Тільки ви не боїтесь, що я можу вам таке розповісти… що і не снилося? Я — носій державно-інтимних таємниць.

Леді дивно засміялася. Витягла із сумочки візитку й подала Оксані.

— Подзвоніть… — вона задумалась, — днів через десять. Вибачте, зараз поспішаю.

Наприкінці касового коридору, де покупці пакували продукти, Леду Палій уже очікував широкоплечий красень — типовий герой серіалів про спецназ.

Він поклав пляшки до великої спортивної сумки — з тих, в яких кілери носять зброю, — і Леді, розрахувавшись, пішла з ним до ліфтів, так і не озирнувшись, не глянувши на Оксану.

Невідомо чому, настрій в Оксани знову зіпсувався. Подумала, що не треба було лізти зі своїми журналістськими фантазіями до цієї…

Тут, як тільки вийшли поза межі «Фаворита» і наблизилися до електромобіля, Леся знову почала канючити «Кіндер-сюрприз». Краще запросити на програму менеджера цього супермаркету: нехай розповість таємницю — як досягти такого небаченого достатку продуктів і товарів в умовах військового режиму.

94

О сьомій годині ранку в неділю, 25-го червня, Стригун, який так і не заснув уночі, вийшов на балкон і з насолодою підставив обличчя набігаючому з Дніпра прохолодному вітерцю. На душі було легко, й кудись поділися звичні страхи. Його вірус упродовж останніх десяти годин уже трощив комп’ютерні мережі, знищував сховища пам’яті й центри прийняття рішень, руйнував останні фортеці комп’ютерного опору в цій державі і в Європі, переможно спалював на своєму шляху канали передачі інформації.

Повністю позбавлений будь-яких музичних здібностей, жертва генетичної помилки інженерів фірми «Genesis» мугикав переможний марш, що запам’ятався йому в барі «Євбаз»: «Все вище, і вище, і вище…»

Подумав, що тепер вище за нього немає нікого, крім Бога-комп’ютера: ні начальника (Палій виходив на зв’язок рідко й невідомо де перебував), ні вождя і тирана (про Гайдука взагалі останніми днями нічого не було чутно), ні систем агентурного стеження і тиску (він був вільний у своїй криївці, і ніхто не міг йому заподіяти нічого лихого).

Уважним поглядом Стригун окинув Софійський майдан. Був ще зовсім порожній у таку ранню годину; не видно також і посилених заходів безпеки: нечисленні військові й поліційні патрулі, безлюдні вулиці, недіючі пункти перевірки, розташовані неподалік від будинку НАВБ на Володимирській. Сцена перед стінами Софії, удекорована збільшеними копіями соборних фресок, стояла порожня, хоча снайпери (Стригун знав, де вони були розміщені) вже тримали цей простір світової історії в прицілах своїх гвинтівок. Пам’ятник Богданові Хмельницькому здався Стригунові малим, сірим і зайвим на цьому величезному майдані.

Чекати залишилося зовсім недовго. Стригун зітхнув і неохоче повернувся до своїх комп’ютерів. Йому схотілося поїхати на Труханів острів, де знав потаємні пляжі, оточені верболозом, на яких нікого в такі хвилини не було; порибалити спокійно, час від часу прикладаючись до металевої фляжки з безсмертним народним самогоном; потім покласти золотаві шпроти на чорний хліб і вдихнути гіркуватий аромат диму впереміж із запахом риби; ще й на пальцях залишався стійкий запах риб’ячого жиру.

Понюхав пальці, але не було в них жодного запаху, наче змертвіли. Повернувся до кімнати, де стояли численні комп’ютери, і почав уважно зчитувати показники моніторів. Із задоволенням побачив перші ознаки хвороби, що охоплювала інформаційну систему людства: на Мальдівських островах вийшла з ладу система забезпечення безпеки аеропорту; в Нігерії банкомати відмовились видавати гроші людям, і розлючений натовп почав громити торговельний центр, де стояли ці грошомори; в Польщі вийшла з ладу система соціального забезпечення пенсіонерів й організація «Пенсійна солідарність» заявила протест уряду; в Японії раптово припинив працювати центр попередження цунамі; в Києві в суботу ввечері раптово припинила працювати система постачання і платежів супермаркетів «Фаворит», що викликало нездоровий ажіотаж серед постійних клієнтів мережі.

На гаджеті Стригуна пролунав сигнал таємної лінії. Він почув бадьорий голос Палія:

— Як справи, бригадний генерале? Все готове?

— Повний порядок, пане міністре. Система працює. Вже є перші результати.

— Працює, працює. Сам переконався. Тут відключені ліфти, довелося на сімдесятий поверх пертися пішки. Серце ледве витримало.

— Вибачте, пане міністре.

— Все в порядку. Чекаю на початок. Доповідайте, коли внесуть «Благодатний вогонь».

Це означало — коли снайпери відкриють ураганний вогонь по трибунах.

95

Крейду вирядили в яскраво-оранжевий балахон смертника, надягли ножні й ручні кайдани й, запакувавши в карету швидкої допомоги «Ксеня», повезли о 9:00 AM навпростець через ще порожній майдан трьох соборів до готелю «Трансконтиненталь» — у жалюгідну сплющену копію паризького «Concord Opera Paris», великими зусиллями і хабарами втулену на клаптику землі там, де починалася вулиця Велика Житомирська: вузькість території компенсували висотою готелю, прикрашеного ампірною ліпкою, наче кремовий торт шоколадними вензелями. Зате вийшов чудовий командний пункт поліції, яка з висоти ампірної башти вивчала Михайлівську площу з метою недопущення ворожих різним режимам демонстрацій. Готель колись належав Крейді, гармонійно доповнюючи тюремний простір чорного «дирижабля» ГЕПРУ: Крейда з сумом зітхнув, згадавши благословенні часи гетьманського режиму.

На спостережному балкончику Крейда опинився разом із групою високопоставлених чинів поліції й органів безпеки, які з великим зацікавленням дивилися на легендарного маршала-в’язня, перед котрим на окремому столику поставили миски з галушками і варениками. Деякі навіть підходили до Івана Оврамовича і, відчуваючи певну душевну і службову спорідненість із колишнім Генеральним прокуратором, віталися з ним, а один нагадав йому, що працював колись під його началом у «дирижаблі» — чорному неіснуючому будинку ГЕПРУ, на місці якого мав збиратися святковий натовп християн. До послуг Крейди, якого охорона звільнила від ручних кайданів, був наданий потужний прилад денного бачення — щоб в усіх деталях міг розгледіти історичне свято.

Ліворуч від готелю «Трансконтиненталь», на місці колишнього Міністерства закордонних справ, здіймалася модерна споруда нового, щойно освяченого собору Воскресіння Христа: п’ятикупольна монументальна будівля в суворому добароковому стилі старокиївської архітектури ХІ-ХІІІ століть із напівсферними золотими банями, блакитними підбанниками й сліпучо-білими кріпосними стінами, закругленими луками і склепіннями. На стіні над центральним входом — велика мозаїка, де золотий, червоний, синій і зелений кольори творили барвисте зображення покровителів України — святого Андрія Первозванного, святого Архистратига Михайла, святого Георгія Переможця і святого князя Аскольда, над якими розпростер у благословенні свої руки Ісус Христос.

Всі об’єми собору були промальовані золотими і блакитними вертикалями, завдяки чому здавалося, що споруда висить у небі. Білі стіни були зведені зі спеціального надміцного скла, і під час вечірньої служби собор світився зсередини святково і таємничо у сутінках. Цей собор стояв урівень із Михайлівським Золотоверхим, бо здіймався з високих мурів Християнської Академії, виразно відрізняючись від своїх старших побратимів модерними рисами нової архітектури XXI століття, зберігаючи водночас тяглість історичної традиції.

Крейда, забувши на мить про своє вбрання смертника, замилувався собором Воскресіння Христа, завдяки якому величезний майдан, що починався від Володимирської вулиці і, розширюючись, ішов до самих схилів Дніпра, став завершеним, поєднавши старовинну землю з новою історією.

«І все ж, шкода будівлі ГЕПРУ» — ще раз із сумом подумав він. І в цю ж мить здригнувся від страху, бо чиїсь руки надягли йому на голову солом’яний бриль. Подумав, що так починається підготовка до страти на електричному стільці — на голову кладуть пласку залізну беретку.

— Тату, це я. Боюсь, щоб ви не схопили теплового удару.

Перед Крейдою стояв його син Кузьма.

— Ти ж носив окуляри… — розгублено сказав Крейда, не розуміючи, в чому змінився Кузьма.

— Зробив корекцію.

— Але все ще мружишся.

— Так, — покірливо погодився Кузьма. — Я думав — ви загинули, тату. Вибачте. Мама виплакала всі очі.

— Ніхто мене не шукав, — поскаржився Крейда.

— Ми з мамою шукали, — твердо заперечив Кузьма. — Але нам сказали…

— Сказали, сказали… А мені сказали, що я ворог України. Мені що — погодитись із цим?

— Вибачте, тату.

Тиха і байдужа покірливість Кузьми упереміж із незрозумілою впертістю прикро вразили Крейду, який відчув разючу зміну в синовому характері, тільки не міг збагнути — в чому вона полягає? Сина наче підмінили.

— Ти де живеш? У Києві?

— Ні, тату. В Японії.

— А, — зрозумів Крейда. — Ось що значить твоя халамида.

Кузьма був одягнений у просте полотняне кімоно кремового кольору, широкі білі штани й сандалії на босу ногу, перепоясаний коричневим пасом. Бриль, що поклав батькові на голову, зняв із себе — і тепер мружився в променях сонця. День заповідався прозорий і спечний — саме для жнив.

— А що в Києві робиш? — продовжував допитуватися Крейда, бо син не бажав нічого сам розповідати.

— Проектую місто. Я виграв конкурс.

— Скільки отримав?

— Ніскільки.

— Що за місто?

— «Небесний Єрусалим». Умовна назва. Тільки нікому це не потрібно. Сказали, що спочатку треба побудувати земну каналізацію. До неба ще далеко.

— Як довго будеш тут?

— Три дні, — відчужено сказав Кузьма. — Я вже піду, тату. Мене чекають.

— Стій, стій, — простягнув благально руки Крейда. — Ти маму бачиш? Де вона?

— В Каракасі. Я там регулярно буваю.

— А донечки мої як?

Кузьма відступив подалі від Крейди.

— А ви нічого не знаєте, тату?

— Що?

— Стефанія померла від передозу. Від галуїна. Знайшла у вашому сейфі. Прощайте.

Повернувшись спиною до батька, Кузьма зробив кілька кроків і змішався з поліцейськими чинами, що спостерігали за святом.

96

Штаб операції «Київський бастіон» на чолі з Антоном Зігелем розмістився на верхньому поверсі будинку, що стояв у парку на розі Малої Житомирської вулиці, звідки добре проглядалися як Михайлівська, так і Софійська площі. Офіцери ІСТАР, якими командував майор Воропай, облаштували тут свою апаратуру і численні монітори стеження. Окреме приміщення зайняли оператори роботизовано-збройних комплексів (РЗК), які перенесли сюди обладнання командно-штабних машин управління боєм. Тут перебували оператори «дронів» і «ящірок», які підгримували постійний зв’язок із трьома гелікоптерами спостереження S-96 М10 «Gray Giant», обладнаних системами АВАКС. Гелікоптери зависли високо над Києвом, спостерігаючи за подіями в древній частині міста.

Майор Воропай, зовсім молодий хлопчина з білим панківським йоршиком волосся, в драних джинсах, кросівках і військовій, розстібнутій до пупа бобочці з майорськими погонами, сидів за комп’ютером, що інтегрував інформацію, яка спікалася до штабу. Перед ним на додатковому моніторі світився надтаємний похвилинний сценарій проведення свята Возз’єднання — і з наближенням початку урочистостей напруження в штабі зростало.

* * *

О 10:00 AM полковник Стригун вийшов на балкон і був неприємно здивований порожнечею на Софійському майдані.

Невеличкі групи людей рухалися до Михайлівського майдану. Трибуни для почесних гостей були порожні, а кількість поліції та військових з очеплення збільшилася незначно. Стригун стрімко побіг на нижній поверх — туди, де отаборилися працівники ІНКОМУ на чолі з майором Шпаком. Його зустрів украй розгублений Шпак у цивільному вбранні (на Стригуні була новенька уніформа бригадного генерала, в якій він вирішив зустріти свято перевороту).

— Де твої люди? — гаркнув Стригун, похолонувши від однієї думки…

— Не знаю, — сіпався Шпак. — Вранці були, ви ж самі бачили. Потім пішли на перекур… Ось-ось прийдуть.

— Час починати акцію! — вирішив Стригун, підштовхуваний бажанням дії та інстинктом самознищення.

— Куди починати? Нікого нема, — резонно зауважив Шпак, який і в новому цивільному темно-сірому в клітинку костюмі був схожий на бомжа.

— Як намітили, так і починай! Виводь «ящірки». Я дам команду снайперам.

Стригун щодуху погнав у верхнє приміщення і вислав зі свого гаджета закодований сигнал: «Приготуватись до бою». Вийшов на балкон і приклав до очей бінокль. Побачив, як з провулка, що примикав до готелю «Хаят», повільно виповзло довге сіре тіло «ящірки». Кілька святково вдягнутих людей із дітьми вийшли з готелю під італійським прапором і здивовано подивилися на невідому бойову машину, яка стояла на тротуарі, й навіть сфотографувалися поряд із нею. «Ящірка» тихо підкрадалася до контрольного пункту, що перегородив Софійську вулицю; перед КПП стояла невеличка черга людей, які проходили на майдан.

«Що відбувається? — Стригун був у відчаї. — Невже хтось переставив стрілки всіх годинників?» Перевірив по кількох комп’ютерах — було 10:15 AM київського часу.

Стригун набрав номер Палія.

— Чого не починаєш? — накинувся на нього міністр оборони.

— На майдані нікого немає!

— Вони всі всередині собору. Починай! — наказав Палій, спостерігаючи за містом з висоти хмарочоса «Верховина» і сам нічого не розуміючи. Леді вже була вдрузки п’яна і ходила хитаючись, чіпляючись до офіцерів Палія й кажучи їм одне і те саме:

— Я тільки прошу… вбийте їх усіх нах. Нікого не залишайте живими. Порвіть зубами.

Офіцери відводили очі, бо від неї йшов такий потужний поклик розпусти, що важко було дивитися на її п’яне звабливе тіло в прозорому червоному костюмі, її груди в глибокому декольте, відкриті для кожного, — і тому офіцери, вибачаючись, відсахувались від Леді, а Палій уже не звертав уваги на цю курву, яка його дістала. Він твердо вирішив після перевороту покінчити з цією хітливою кішкою, з божевільною половецькою князівною, яка, якщо стане властителькою України-Руси, одразу знищить його, перетрахає всіх, хто опиниться на її шляху, й повторить долю тієї німецької німфоманки цариці Катерини, котра зґвалтувала всю Росію.

— Починай! — повторив свій наказ Палій.

* * *

— Увага, вони починають, — попередив Воропай своїх операторів. Збувалися розрахунки Гайдука, який разом із Зігелем і Воропаєм розробляв цей план. Вся зона княжого Києва і прилеглих районів була розбита на сегменти, контрольовані досвідченими офіцерами, які вели спостереження з допомогою телекамер, індикаторів частот, що випромінювала бойова техніка, та дронів «Яструб», які злітали з дахів. При розробці операції був врахований прикрий досвід замаху на Папу Климента — і о 9:45 AM були автоматично змінені коди доступу на об’єкт для всіх офіцерів поліції і війська, хто мав зброю і забезпечував недоторканість учасників і гостей свята. Будь-яке несанкціоноване проникнення на дахи чи в під'їзди будинків викликало сигнали тривоги; агенти безпеки мали право негайно відкривати вогонь на ураження.

За місяць до проведення Акту Возз’єднання були створені й випробувані автономні локальні комп’ютерні мережі, не з’єднані з основними серверами національних агентств; про існування цих мереж знали лише Зігель, Воропай і ще кілька надійних офіцерів управління електронної розвідки. Починаючи з п’ятниці, ці мережі були задіяні в операції «Київський бастіон».

Увагу Воропая привернула «ящірка», яка виповзла з укриття біля готелю «Хайят»: він зафіксував сцену фотографування італійських туристів на тлі сталевої потвори і спробував зупинити її просування до стін Софійського собору. Але всі його зусилля були марними. Він покликав Антона Зігеля.

* * *

«Ящірка», якою на відстані керував майор Шпак, раптом стрибнула на проїжджу частину Софійської вулиці й сходу знесла загороджувальні бар’єри контрольного пункту, розтрощила апаратуру сканування й, вбивши двох розгублених поліцейських, які не встигли відскочити вбік, виїхала на майдан перед Софійським собором. Військовий патруль, що стояв біля КПП, відкрив вогонь по «ящірці», викликавши паніку серед перехожих, які йшли в напрямку Михайлівського майдану. Кілька людей із дітьми встигли сховатися за постаментом пам’ятника Богдану Хмельницькому.

Стригун переключив управління «ящіркою» на свій комп’ютер, і тепер на екрані його монітора тремтіли картинки, схоплені прицілами «ящірки». Перед нею здіймалася дзвіниця Софії. Дистанція — 52 метри. Може бути знищена залпом із двох ракет. Чи спалена вогняними потоками. Мозок «ящірки» вимагав негайного прийняття рішення.

* * *

— Вона вийшла з-під контролю! — злякано вигукнув майор-хіпі Воропай. Але Антон Зігель зрозумів це й без підказки. В його уяві майнули страшні картини знищень: Софійський собор у руїнах, тисячі вбитих, спалені собори над Дніпром, вічна ганьба Києва, смерть християнства. Ось що означала кодова назва шейха Омара «Благодатний вогонь».

— Вмикайте гармати Пі-Пі-Дабл-Ю! — наказав Зігель. Руки в нього дрібно тремтіли, в роті пересохло. «Мабуть, почався діабет, — подумав він. — Спадкова хвороба батьків».

* * *

У навушниках Стригун почув голос Палія:

— Молодець! Знищуй їх!

До нього додався хрипкий голос Леді:

— Стригунчику! Порви їх на клапті! Спали їх нах! Я тебе поцілую!

Він дав команду «ящірці».

* * *

Чотириярусна, сліпучо-біла з бірюзою стін і золотом бані Софійська дзвіниця здіймалася над майданом, освітлена сонячним ранковим промінням, наче одна з вічних опор Неба. Тільки троє людей на землі розуміли, що нічого вічного в цих старовинних барокових стінах, прикрашених багатою ліпкою, немає, і через кілька секунд вони можуть впасти — а за ними може розвіятись у прах і собор, що стоїть трохи збоку від дзвіниці.

Темно-сіре, щойно з конвеєра, ще не вкрите камуфляжним розфарбуванням тіло бойової «ящірки» тремтіло від ледве стримуваної потужності двигунів (ті, хто сховалися за пам’ятником Богдану Хмельницькому, відчули гарячу силу струменів, наче в пустелі починався ураган).

* * *

Крейда спочатку нічого не зрозумів, бо сидів як мертвий після повідомлення сина про Стефанію. Але нарешті зауважив, що серед чинів поліції почалася паніка, і тоді приткнув обличчя до гумових прокладок візора приладу денного бачення: на Софійській площі відбувалося щось незвичне і страшне: якийсь невідомий Крейді видовжений апарат (навкруги лежали вбиті люди, а з боку скверика, що навпроти пам’ятника Хмельницькому, вівся вогонь по апарату), раптом звиваючись по бруківці, мов змія, поповз до східного фасаду Софійської дзвіниці і, присмоктавшись до стіни першого ярусу, піднявся вертикально, наче справжня ящірка, й став здійматися вгору, не звертаючи уваги на карнизи між ярусами, оминаючи арки і ніби винюхуючи щось, немов шукав якусь загублену річ. Чини поліції, що оточували Крейду, кинулися до сходів, що вели з оглядового майданчика готелю «Трансконтиненталь» донизу. Залишились лише Крейдові вартові, які заніміли від побаченого так само, як і об’єкт, охоронюваний ними.

Нарешті цей пекельний новий вид зброї (навіть маршал Крейда, хоч і з запізненням, зрозумів це), ця «ящірка», проминувши постаті апостола Андрія і князя Володимира на третьому ярусі й лише зазирнувши на хвилину в кругле вікно і торкнувшись дзвонів, які зазвучали тривожно, вляглася впоперек четвертого ярусу, спрямувавши голову в бік собору.

* * *

— Ти чому не відкриваєш вогонь? — знову Палій був на зв’язку. — Чого чекаєш?

— Пішов ти к довбаній матері, — роздільно й чітко вимовив ці слова Стригун, сам здивувавшись тій свободі, що відчув у ці хвилини. Бо почував себе хазяїном Києва, господарем Землі і Неба, повелителем Часу і Простору, тобто Богом (хоча десь прочитав, що Бог не знає, що таке Час і Простір — ці поняття для Нього не існують). Від одного руху «мишки» тепер залежала доля тих, хто зібрався усередині Софійського собору, а не від наказів якогось сраного Палія — нездари, який став кимось лише завдяки волі Гайдука. Але і з Гайдуком буде сьогодні покінчено.

Стригун кинув погляд на монітор, де карбувалася кольорова картинка, побачена очима «ящірки», електронний погляд якої проникав крізь стіни: спочатку виникла постать жінки з піднятими в молитві руками. Синій хітон, пурпуровий плащ із золотими складками, вузько поставлені очі, що не зводили суворого погляду зі Стригуна. Йому стало не по собі. Потім картинка, побачена «ящіркою», поповзла донизу, панорамно пройшлася по внутрішньому простору, торкнувшись на мить золоченого іконостасу й зупинившись перед вівтарем.

Зал собору був порожній. Хоч скільки погляд «ящірки» нишпорив по будівлі собору, жодної людини в ньому виявлено не було.

* * *

Дві гармати PPW (pulse-power weapons), які генерували електромагнітні пульсові удари, були заздалегідь установлені Зігелем неподалік від Софійського і Михайлівського майданів. Почувши наказ Зігеля, оператор гармати навів її на сіру «ящірку» і «причепив» об’єкт до автоматичної системи наведення. «Ящірка» якраз повільно повзла вгору по дзвіниці й нарешті зупинилася на четвертому ярусі під золотим куполом, зайнявши горизонтальне положення, готуючись до вирішального стрибка на Собор.

— Готовий, — сказав оператор.

— Вогонь! — поквапливо скомандував Зігель, бо знав, що в резерві заколотників — ще дві «ящірки»: якщо не зупинити першу, наслідки будуть катастрофічні.

Оператор натиснув кнопку пуску імпульсів гармати PPW.

* * *

Стригун зрозумів, що потрапив у пастку. Йому підсунули фальшивий сценарій свята. Його злякав погляд мозаїчної Богоматері, й він відкинув думку про руйнування собору. Моментально прийняв нове рішення: відправити «ящірку» на штурм нового собору Воскресіння Христа; учасники свята Возз’єднання могли бути тільки там на молебні. Одночасно «ящірка» знищить на своєму шляху військово-поліцейські кордони і кілька тисяч людей, що зібралися над Дніпром. Ніякого Возз’єднання сьогодні не буде. Цього не дозволить він — бригадний генерал Стригун.

Він набрав на клавіатурі новий код програми, закладеної в мозку цієї сталевої істоти, невразливої до вогню і ракетно-гарматних пострілів і тому непереможної. Але з «ящіркою» сталося щось непередбачуване: не слухаючись наказів Стригуна, вона, наче впавши в кому, перестала передавати інформацію та відповідати на запити Стригунового комп’ютера й через три хвилини важко полетіла з висоти четвертого ярусу вниз, вдарившись у мур і, проломивши його та розтрощивши трибуну для почесних гостей, мертвим брухтом застрягла посеред потрощеної цегли — удар, наче землетрус, прокотився сусідніми будівлями, й на верхньому поверсі дому на Рильському провулку попадали монітори зі столу, за яким сидів Стригун.

Доступ до двох запасних «ящірок» був заблокований. Стригун спустився поверхом нижче, але майора Шпака там уже не було.

Він повільно зірвав із себе генеральські погони, кинув їх у засмічений хакерами куток, де лежали бляшанки з-під пива, сигаретні недопалки й порожні мисочки з прозорого пластика. Шпак любив носити в них японські сніданки.

Стригун дістав із холодильника пляшку горілки «Козацька» й із насолодою засмоктав це крижане пійло. Нічого кращого не пив у своєму житті. Через кілька хвилин почув стукіт у двері, потім — удари важким предметом, від чого міцні металеві двері почали тріщати, наче алебастрові.

З лівої внутрішньої кишені генеральського камуфляжа Стригун дістав маленьку флешку, зняв ковпачок і загострений кінець флешки зі спокійною байдужою силою вбив собі в передпліччя, нижче ліктьової ямки, де тонка шкіра, навіть не почувши болю.

97

Свято за справжнім, а не фальшивим, підсунутим Палієві й Стригуну сценарієм, розпочалося на дві години пізніше, в полудень, рівно о 12-й годині. До цього часу з Софійського майдану були прибрані трупи тих, хто випадково загинув під час атаки «ящірки», пролом у стіні, де лежала мертва «ящірка», закрили високими щитами, перед якими встигли спорудити нову трибуну для почесних гостей.

Але, згідно з реальним сценарієм свята, не Софійський майдан став спочатку центром урочистих подій того дня, а площа перед Михайлівським Золотоверхим та собором Воскресіння Христа. Об 11:00 AM, вже після того, як небезпеку було усунуто, були відкриті КП на Майдані Незалежності, Європейській площі та з боку Володимирської і Великої Житомирської вулиць — і натовпи гостей і паломників почали швидко наповнювати наддніпровський простір трьох старовинних градів — Володимира, Ярослава та Ізяслава-Святополка.

Об 11:50 AM на спеціальній трибуні, розміщеній біля пам’ятника княгині Ользі, з’явився Гайдук і члени КОПОР-РАМ — всі у світлих цивільних костюмах, зосереджені й спокійні, наче півтори години тому нічого не сталося. Інформація про події біля Софії була оприлюднена лише пізно ввечері і представлена, як незначний інцидент.

Трьохсоттисячний натовп вірян, що з'їхалися з усіх кінців світу (кожен мав спеціальну перепустку з чипом, в якому містилися детальні персональні дані включно зі складом ДНК), розмістився на великій площі між трьома соборами та прилеглими вулицями, спрямувавши свої погляди на Схід, у бік Дніпра. Ніхто не знав, як розгортатиметься свято, знали лише, що воно буде коротким і триватиме від 12:00 до 1:30 РМ.

О 12-й годині зазвучали куранти Михайлівського Золотоверхого собору й оператори систем безпеки увімкнули електронний захист зони свята: тут не працював мобільний зв’язок, персональні гаджети, неможливим був запуск жодної самонавідної ракети чи постріл снайпера — за цим стежили сотні маленьких розвідувальних дронів, піднятих у повітря, і десять тисяч агентів внутрішньої безпеки, поліції та військ спеціального призначення АТП (антитерористичних підрозділів) «Пантера». Ще ніколи в своїй історії Київ не бачив таких безпрецедентних заходів безпеки.

Здійнявши руки, патріарх Ізидор, вознесений над величезним натовпом, сказав — і голос його, посилений потужними репродукторами, лунав із неба, западаючи в душі тих, хто стояв на київській землі. Патріарх говорив по-українськи та по-англійськи:

— Брати і сестри во Христі! Надійшов день нашого свята, день повернення до наших джерел — до древньої неподільної церкви — єдиного тіла Христового.

Дві тисячі тридцять років тому на гори ці над Дніпром зійшов апостол Андрій Первозваний, учень Христа і рідний брат апостола Петра. Він приніс сюди, на землю київську, спасительське слово святої Євангелії. Це він прорік, що на горах сих засяє благодать Божа, буде місто велике і багато церков здвигне тут Бог! Тут апостол Андрій поставив свій хрест, тут заснував він першу християнську церкву Київської Руси-України.

Вдумайтесь у це знамення, брати і сестри! Прозрійте, молю вас!

Ізидор зробив паузу. Відчув зростаючий біль у животі — наче прокотилася спазматична хвиля. Від хвилювання чи з'їв уранці щось недобре? Невже це від ряжанки і полуниць? Пополотнів, подумавши, що з вершин торжества може впасти в багно приниження. Але неприродна тиша глибокої задуми, що охопила натовп, спонукала його подолати біль і раптову слабкість.

— У світі існувала єрусалимська Християнська церква і церква Русі — задовго до заснування Константинопольської церкви. Наш народ одним із перших у Європі отримав істину і одкровення Христове. Недаремно Київ став Єрусалимом святої Русі.

Пригадаймо собі, що Київ, Русь-Україна були хрещені тоді, коли церква наша ще була неподільна, коли християнство ще не зазнало трагедії розколу, розбрату — і ми завжди пам’ятали про це, завжди мріяли про відновлення нашої духовної єдності. І сьогодні, через тисячу тридцять років після блукань і взаємних помилок, Господь Бог подарував нам прозріння і навернув нас на шлях єдності з нашими братами во Христі.

Від імені православної Церкви я прошу наших братів простити нам наші помилки і гріхи, так, як ми прощаємо їм їхні.

Ізидор став на коліна й похилив голову в глибокій задумі. Потім повільно піднявся, спираючись на патерицю.

Гайдук згадав, як важко створювався справжній сценарій свята: треба було не тільки зберегти таємницю (бо для розробки фальшивого сценарію, сценарію-приманки, також була скликана група релігійних і державних чиновників, робота якої була оточена суворою таємницею), але і узгодити всі деталі церемонії з патріархом Ізидором та представником Папи кардиналом Монті. Технічно-безпековий бік справи забезпечував Антон Зігель.

— Брати і сестри, — продовжував Ізидор, — маю для вас благу вість. Як щойно мене поінформувало військове керівництво, в південних степах нашої улюбленої Батьківщини одержано рішучу перемогу над підступним ворогом — хмарою бойової, керованої здаля сарани, посланої сином Сатани — шейхом Омаром. Мир прийшов на нашу землю, і приніс його нам Ісус Христос.

Вигуки радості тисяч людей, що зачаровано дивилися на штучні сонця, які золотом виблискували над древньою землею, посилили репродуктори; на великих екранах, розставлених по периметру площі й в усіх людних місцях Києва, досвідчені TV-режисери вихопили щасливі обличчя тих, хто прийшов на це свято. Разом з українськими в студії на Сирці працювали професіонали ватиканського телебачення, які миттєво відбирали хвилюючі картинки: старенька бабуся у вишиваній блузці, народжена на початку століття, плаче від радості, бо пережила три війни і Велику Темряву; вона плаче не від свята Возз’єднання, а від того, що жива, що бачить сонце, послане Богом, і що її внук повернеться з Півдня, де закінчилися бої; малий білявий дворічний опецьок — наче жива реклама дитячих вітамінних сумішей — сміється, мружачи світлі очі; черниця з Нігерії хреститься ледь помітно, і очі її повні сліз; молоді японці — хлопець і дівчина — цілуються, сповнені щастя. Ці та інші картинки летять по всьому світу — туди, де півтора мільярда глядачів дивляться програму з Києва. Мало хто знає, що час церемонії Возз’єднання перенесли на дві години пізніше не з міркувань безпеки, а на вимогу телекомпаній — щоб рано-вранці це диво побачили на американському континенті.

Гайдук спостерігає за іншим екраном — не першого каналу і Ватиканського TV, а за планшетом, який тримає перед ним його охоронець: Троянко розповідає про закінчення битви під Святодухівкою. Показує, як палають під залпами вогнеметів чорні гори сарани: дим здійнявся високо над степом, так, що сонця не видно. «Ящірки», оточивши Махновське море, спалюють залишки сарани, пробивають проходи в завалах обгорілих тварюк, знищуючи навколо себе все, що ворушиться, не залишаючи нічого живого. Потім оператори армійського телебачення перемикають свої камери на інші об’єкти: показують колону, що розтяглася по степу, оточена вершниками в камуфляжних халатах і зелених чалмах: це яничари Селім-хана женуть в ясир, в кримські степи мусульман — переважно новонавернених українців і росіян, — хльостають їх по плечах гарапниками, і кожен такий удар означає Гайдукову поразку. Знає, які пісні-прокляття складуть про нього нові кримські невільники.

Наче крізь сон Гайдук почув голос Папи Климента, який мовив по-італійськи, по-англійськи та по-словацьки:

— Перед тим як приїхати сюди, я побував у Криму, в каменоломнях Інкермана, де майже дві тисячі років тому був ув’язнений і помер четвертий Папа Римський, мій тезка Климент Перший, засланий на каторгу з Рима. Це він знайшов сліди апостола Андрія Первозваного в Криму. Климент не тільки хрестив у Криму тих, хто працював поряд із ним, але і знайшов джерело води. Тієї Святої води, без якої неможливе ні тілесне, ні духовне життя.

Це вода від Бога, бо саме Бог є Життям і джерелом життя. Недаремно Бог подарував нам перемогу над ворогами християнства саме в цей день, коли ми укладаємо Акт Возз’єднання.

Я благаю Ісуса Христа простити гріхи наші, що скоїли ми супроти братів наших на Сході, і прощаю їм їхні гріхи. Благослови, Господь, цю землю і цих людей, спаси нас грішних і помилуй. Переконаний, що саме з Києва об’єднане християнство починає новий етап своєї історії. Сьогодні ми з вами стали сильнішими і мудрішими, бо ми повернулися до першоджерел християнства — до Сина Божого Христа, апостолів Петра, Павла, Андрія, до їхнього вчення любові та милосердя…

Знову, як тоді в Римі, коли врятував він свою колишню кохану Катарину Прокопчакову, Папа відчув нестерпну київську спеку, неспокій, бо чув уранці постріли, й піт знову заливав йому обличчя, і він подумав, як жахливо виглядає на екранах усього світу. Пригадав сусіда, старого м’ясника Швайгера, який постійно витирав рушником лискучу від поту червону пику, — а рушник завжди був заяложений — і Климентові XV схотілося мати такий самий рушник тут, у Києві. Й він пошкодував, що не послухав поради свого лікаря — побризкати обличчя спеціальним препаратом, що блокує дію потових залоз.

Він не знав, що згодом коментатори оголосять, що під час Акту Возз’єднання Папа плакав, омиваючи лице потоками сліз, а Патріарх, навпаки, був блідий, одуховлений і тремтів, наче на морозі.

Нарешті ієрархи обійнялися і тричі — всупереч ватиканському протоколу — міцно розцілувалися. Підійшли до невеличкого столика, вкритого вишиваними рушниками, й підписали Акт Возз’єднання. Хор гримнув могутню величальну Бортнянського «Многая літа». Урочиста процесія представників християнських церков зі ста сімнадцяти країн світу на чолі з Папою Римським Климентом і Патріархом України-Руси Ізидором почала повільно рухатися до Софійського собору, де мав відбутися спільний молебень.

98

Палій бачив усе: як «ящірка» вихопилася на Софійський майдан, як, вбиваючи поліцейських з очеплення та випадкових перехожих, вона стрибнула на дзвіницю. В нього серце стислося від жаху, коли уявив, що може накоїти така броньова машина, якщо відкриє ракетний вогонь чи вивергне з себе на двісті метрів потік полум’я, який перетворить довкілля в попіл.

Згадав, як вінчався з Леді в Софійському соборі в 2079 році, одразу після перемоги над Північним Союзом: на прохання Гайдука вінчав їх Ізидор, тоді ще митрополит, і Палій, далекий від віри в Бога (вірив лише в силу ударів кулака і пострілів у обличчя ворогів), відчув під час того молебня містичний страх перед Чимось, чого не міг побачити чи осягнути розумом, звиклим до мови оперативних зведень. Йому здалося, що в мороці Собору причаїлася якась істота, яка уважно спостерігає за ним і Леді, вивчає цю парочку, що випадково заблукала в священні володіння древньої віри, принесла сюди своє пихате бажання бути вищими за інших, стати допущеними до таїнства, недоступного для більшості людей. Гайдук і Оля були свідками на їхньому вінчанні. Ніколи після того нога Палія чи Леді не ступала під склепіння Софійського собору.

Але насправді Палія лякала не вогнева потужність «ящірки», не її здатність знести з лиця землі дзвіницю чи Собор, а незрозуміла порожнява на Софійському майдані, відсутність будь-яких ознак початку свята.

Він зрозумів, що трапилося щось непоправне: Стригун вийшов з-під контролю, а разом із полковником — і вся ситуація. Через кілька хвилин після цієї останньої розмови зі Стригуном зв’язок перервався; всі спроби офіцера зв’язку вийти на таємні, закодовані електронні адреси учасників ФНО та агентури Крейди-Омара були марні.

І раптом у тишу командного пункту, з висоти якого відкривався Київ, схожий на свою супутникову карту, увірвався посвист вітру, від чого полетіли зі столу таємні папери й серветки, що прикривали тарілки з бутербродами, принесеними на сніданок. Впала і розбилася чашка з кавою, залишивши чорну пляму на дзеркальній поверхні підлоги.

У скляній стіні, що виходила на північ, утворився круглий отвір розміром із футбольний м’яч. Палій побачив, що офіцери повернули голови до нього (залишилося з ним усього п’ятеро найбільш відданих співробітників штабу), й навіть п’яна Леді, що лежала на білій шкіряний поверхні дивану — наче червона ганчірка — повернула до нього голову. І тоді з жахом Палій побачив у півметрі від себе сталеву кулю дрона-кілера типу «Яструб» (Hawk-XS-17/84) — найновішого американського вбивцю, вкраденого військовою розвідкою України-Руси з військового полігону «Грінфілд» у Великій Британії.

«Чого ви стоїте як вкопані й нічого не робите, не рятуєте мене?» — хотів крикнути Палій до своїх офіцерів, але не зміг, занімів, бо дрон паралізував його потужним електронним імпульсом. За мить він відчув, як вогняна куля вибухає в його голові — це імпульсний удар розірвав його мозок — і генерал армії, Герой України, міністр оборони Ігор Палій занурився у вічну темряву.

Не склалися в нього відносини з дронами.

А далеко внизу, над Дніпром, біля соборів починалося свято Возз’єднання.

99

Через місяць після свята Возз’єднання, коли кияни вже забули про нього (бо крім великих невигод і обмежень у пересуванні й незрозумілої трагедії на Софійському майдані свято це не принесло їм нічого позитивного — ні падіння цін на харчові продукти, ні підвищення зарплат і пенсій, ні зменшення літньої рекордної спеки, ні звільнення від інших повсякденних турбот, хвороб, смертей, нещасних випадків й відчуття монотонної тяжкості життя), а саме 20 липня 2084 року, в четвер, перед Оксаною Хмелько різко зупинився чорний мінівен із синіми і червоними блимаючими вогнями на даху й гербом воєнної розвідки — червоним щитом і схрещеними мечами — на дверцятах. Оксана якраз вийшла з дитячого садка на Терещенківській і йшла в бік бульвару Шевченка, де під бетонними опорами хайвею «Святошино-Печерськ» залишила свою автівку. Вона тримала за руку Лесю, котра, як завжди, чогось вимагала.

Здригнувшись від несподіванки, Оксана різко зупинилася на хіднику, й навіть Леся замовкла.

З мінівена вискочив усміхнений молодий офіцер із кучерявою рудою чуприною й наївним поглядом зеленкуватих очей.

— Пані Оксана Хмелько?

— Так, — напружено відповіла Оксана.

По місту ширилися чутки про арешти осіб, причетних до спроби військового перевороту в день Возз’єднання.

— Хочу передати вам запрошення генерала Гайдука на вечерю і вашу розмову з ним, яка відбудеться завтра о 7-й годині вечора.

Він подав їй конверт із гербом України-Руси.

— Що за дурня! — ображено спалахнула Оксана. — Ваш генерал запрошує мене на мою власну програму?

— Не ваш, а наш. Керівник держави, — повчально сказав кучерявий. — І запрошує вас до своєї резиденції, а не до телестудії. Якщо не хочете — скажіть одразу. Він людина зайнята і знайде — де, як і з ким провести вечір.

Офіцер зробив спробу повернутися до мінівена.

— Стривайте.

Вона давно чекала цієї хвилини, підготувавши довгий список запитань і вивчивши його напам’ять, — і ось тепер, коли була за крок до здійснення свого проекту, який приносив їй міжнародну славу — бо нікому ще не вдалося взяти розлоге інтерв’ю в тирана, який, ставши переможцем, ще більше замкнувся в собі, не підпускав до себе журналістів, не виступав з обіцянками, не намагався використати недавні події з саморекламною чи пропагандистською метою і знову, як і перед війною з Омаром та святом Возз’єднання, став малопомітним в інформаційному просторі — і ось тепер вона розгубилася, зморозила щось не те й могла втратити свій журналістській шанс, що випадає раз у житті.

— Як вас звуть?

— Капітан Джордж Безпалий. Ад’ютант генерала Гайдука.

— Пане Безпалий, ви вважаєте правильним лякати жінку з дитиною своєю тюремною каретою, замість того…

— Вибачте, будь ласка, — почервонів Безпалий, — не подумав. Хотів як краще…

Тепер він видався їй симпатичним бовдуром.

— Передайте, що я дякую за запрошення і обов’язково буду.

— Я заїду завтра за вами. Можете взяти з собою дочку. Як тебе звати?

— Леся, — визирнула мала з-за мами. — А «Кіндер-сюрприз» буде?

— Буде, буде, — запевнив Безпалий. — Вибачте ще раз. До завтра. Ви не хвилюйтесь, там усе буде. Камери. Звук. І багато «Кіндер-сюрпризів».

Він швидко сів у мінівен і поїхав у напрямку вулиці Толстого.

100

Я передчував, що це станеться. Тільки не знав — коли? Той спечний день п’ятниці 21 липня став для мене катастрофою: увечері до нас прийшла якась фіфа, тиха і лагідна змія, яка вповзла в наш дім не одна, а з малою чорною мавпою на ім’я Леся. Треба було побачити, як засвітився тато, коли ця парочка увійшла до їдальні, де висів портрет матінки Олі. Ні, зовні він залишився замкненим, як завжди — тільки поцілував руку тій мимрі, але навколо нього виникло таке світло, що осявало кімнату так, що й свічки не були потрібні. Ця мимра, щоб підластитися до мене, подарувала мені круту гру «Останній герой-ІХ» (і звідки вона дізналася, що це моя улюблена?), погладила мене по голові й назвала себе Оксаною. На ній було якесь скромне темне плаття, яке наче було схоже на найдорожче вбрання топ-моделі, але не це головне! Головне, що ця Оксана, коли тато поцілував їй руку, раптом також засвітилася, як люстра в Будинку офіцерів. Ніхто, крім мене, цього не помітив. За стіл, святково прикрашений, як для прийняття якогось глави держави, сіли ми з татом, навпроти — мимра та її мавпа, збоку — Віра Іванівна в незмінному чорному платті з білим мереживним комірцем. Тато підняв перший тост — ох-ох! — за дітей, і та мимра Оксана ледь пригубила вино й більше не пила: сказала, що не п’є під час роботи над програмою. І тато, замість того щоб поставити перед собою віскі й добре прикластися до свого улюбленого пійла, також покірливо відставив бокал із червоним вином. Яка ганьба!

Тут я вирішив показати клас цим залітним пташкам і почав злизувати червоні ікринки з поверхні бутерброда й вимастив маслом свій ніс, потім виделкою спробував хлебтати борщ, потім кинув пиріжок із капустою на підлогу й заліз під стіл і смикнув мавпочку Лесю за ногу. Леся пирснула від сміху, дивлячись на всі мої випєндряжі, й закашлялася, чим викликала мій регіт. Бідна Віра Іванівна позеленіла від злості й від неможливості гримнути на мене при татові. Зате тато показав себе перед гостями в усій своїй тиранській красі: заліпив мені потиличник і сказав, що виведе мене за вухо з-за столу. Якби жива була мама Оля, він ніколи так не вчинив би: тільки мама мала право карати мене. Після батькових репресій (побачили б ви, як задоволено хихотіла ця мавпочка Леся) за столом запанувала тиша, бо ця журналістка Оксана трималася дуже скуто, навіть світло, що його вона випромінювала, пригасло, а тато поскаржився їй, що на мене не має часу (а чому ж на НЕЇ є час?) і що я росту сам по собі, незважаючи на зусилля Віри Іванівни й Василя. Потім принесли морозиво, і Леся зарюмсала, бо мати їй не дозволила, боялася застуди (в таку спеку!), і тоді я — не знаю чому — зробив героїчний жест і також відмовився від своєї порції шоколадно-ванільного морозива зі свіжими трускавками. Віра Іванівна не повірила своїм очам, коли побачила таке самозречення. Взамін морозива нам принесли шоколадні цукерки зі сливами всередині, і я вибрав найбільшу, прикрашену рожевим кремом, і дав Лесі. Бо мені шкода її стало, коли їй заборонили їсти морозиво. Леся манірно, наче принцеса, нахилила голову й глянула спідлоба на мене дивно — я вперше зустрівся з таким поглядом. Очі в неї були дуже гарні. Вона була в рожевому, з малими блакитними метеликами платті, білих шкарпетках і чорних лакованих черевичках. Я добре розгледів їх під столом.

Батько запропонував Оксані перейти до зали засідань, де за півгодини мала починатися пряма трансляція його розмови з цією мимрою — і я вже знав, чим скінчиться ця розмова і ця зустріч — я зазирнув на мить у майбутнє, яке майнуло переді мною, як сон. Тільки свого майбутнього я не схотів побачити. Боявся. Я зрозумів, що незабаром прийде до мене самотність — довга, як моє нескінченне майбутнє життя, важка, як біг на лижах у Чабанах, коли сніг січе в обличчя й коли чуєш голос матінки згори: «Тримайся, синку, не падай, я з тобою. Я завжди буду з тобою».

Віра Іванівна повела мене з Лесею до моєї кімнати, схожої на кабіну космічного корабля, захоплену піратами, й залишила нас, наказавши пограти в якусь зі спокійних повчальних ігор, наприклад, «Пригоди Каріка і Валі». Я всунув до рота потворні ікла, надягнув маску вампіра й почав бігати за переляканою Лесею, намагаючись вкусити її тонку шийку. Вона сполохано стрибнула на стіл, розкидавши й поламавши мої улюблені, склеєні мною іграшки, й заверещала так, що прибігла Віра Іванівна і увімкнула телевізор, всадовивши нас із правого і лівого боку від себе, дала нам пепсі-колу й примусила нас дивитися розмову мого тата з матір’ю Лесі.

Більшої нудоти я в житті своєму не бачив.

101

У залі засідань у резиденції Гайдука були вимкнені всі гаджета й скайпи таємного зв’язку. Тут уже купчилося багато людей — дві гримерки, які мали взятися за обличчя Оксани і Гайдука — висвітлювати їх, знімати зморшки й плями, сліди Чорного Мору на лиці генерала, дизайнувати і мейкапувати фейс-об'єкти, які вже не належали цим двом особам — а мільйонам глядачів у всьому світі. Освітлювачі виконували накази телеоператорів, які виставляли картинку: бесіда мала бути при каміні, над яким висів портрет першого Президента України; на карнизі над каміном посередині стояла золота статуетка індійського бога Шиви — подарунок Індіри Голембієвської, — з обох боків — керамічні темно-червоні коні й зелені баранці легендарного майстра-гончара Залізняка.

Звукооператор перевіряв якість звуку з мікрофонів, непомітно розставлених біля крісел, в яких мали сидіти Оксана і Гайдук. В іншому кінці зали, перед численними моніторами, крім режисера і редактора (тобто цензора) програми, стояли Нерубай і директор першого каналу — відставний генерал із сивими вусами з підвусниками, який хотів був дати кілька керівних вказівок, та ніхто його не слухав. Нерубай згадав свою роль в операції «Хліб життя». Саме тоді він сформулював основний закон влади — всім хочеться бути поближче до влади (Володаря) і подалі від відповідальності. Оператори метушилися біля камер, перевіряючи якість зображення, а за всім цим безладом пильно стежили п’ять охоронців.

Увійшовши до зали, де панувала звична робоча метушня, Оксана раптом відчула неприємне і неочікуване хвилювання й ще раз передивилася свої заготовки. Зала засідань сподобалась своєю суворою функціональністю, і вона пошкодувала, що розмова відбуватиметься не в тій частині, де стояв письмовий стіл тирана і де приймалися важливі державні рішення, а в публічній зоні. На письмовому столі, вільному від будь-яких паперів та прикрас, вона побачила лише фотографію в срібній рамочці — молода жінка зі Святиком, ще немовлям, обидва усміхнені й щасливі.

На стіні над столом засідань висіла картина: молодий запорозький козак — незакінчена, наче зліплена з кількох могутніх мазків і тому більш жива. Раптом поряд виник Нерубай і пояснив, що це ескіз Рєпіна до картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Охорона заборонила відзняти увесь зал із його деталями. Цей ідіотизм годі було зрозуміти. «Овальний кабінет у Білому домі знає весь світ, — подумала вона. — Божевільна хуторянська країна».

Гайдук усівся навпроти неї й твердо поглянув їй у вічі, немов застерігав проти чогось. Цей погляд здався їй ворожим. Все її хвилювання як рукою зняло. Відчула себе вільною і відчайдушно впевненою. «Я йому зараз покажу», — подумала вона.

Режисер махнув рукою: «Почали!»

Оксана поглянула в камеру й привітно посміхнулася.

— Добрий вечір. На годиннику — дев’ята вечора. Починаємо нашу традиційну програму «Відверта нічна розмова». Мене зовуть Оксана Хмелько, мій співбесідник (ледве не сказала — мій гість) — Координатор держави, генерал армії Ігор Петрович Гайдук. Доброго вечора, Ігорю Петровичу…

— Доброго вечора, — скуто кивнув він.

— Дякую за вашу згоду на цю розмову і дякую за люб’язне запрошення до вашого робочого кабінету у вашій резиденції. Нагадую — сьогоднішня програма йде вживу, без будь-якої цензури і вилучень. З вами — Перший національний державний канал України-Руси.

На телевізійних моніторах поповзли початкові титри програми.

Гайдук був одягнений у літній, оливкового кольору польовий військовий мундир — без будь-яких аксельбантів, шевронів та орденських знаків. Повітря в залі було охолоджене, щоб з чола очільника держави не крапав піт.

— Моє перше питання до вас, пане генерале. Як ви оціните історичну перемогу над шейхом Омаром аль-Бакром — маю на увазі знищення хмари сарани в південних районах держави.

— Я не називав би цю перемогу історичною, — відповів Гайдук, намагаючись не дивитися на Оксану, яка подобалася йому все більше і більше. — Це — одна з перемог у битвах, які точаться в XXI столітті між цивілізаціями. Але не перемога у війні. Ми задоволені тим, що нам удалося врятувати найбагатший врожай у нашій історії. На жаль, не обійшлося без людських жертв і руйнувань.

— Якими є наші втрати?

— Точні цифри ще не підраховані, але втрати серед мирного населення і військ оцінюються в понад дві тисячі осіб, плюс матеріальні збитки. Це дуже серйозні втрати, і ми схиляємо голови в пам’ять загиблих.

— Що сприяло перемозі?

— Вчасна науково-технологічна підготовка.

— Яка саме?

— Про це завчасно говорити, — ухилився від відповіді Гайдук. — Це наше «ноу-хау», і ми хочемо поки зберегти його в таємниці. Скажу тільки, що нашим вченим вдалося зрозуміти природу мутантної сарани — цієї жахливої біологічної зброї. Вона повинна бути безумовно заборонена і знищена. На землі не повинно залишатися жодної особини цієї штучно створеної сарани, здатної до самовідтворення. Бо трагедія може повторитися спочатку.

— Вам не здається, що інформація про ці події була, м’яко кажучи, недостатня?

— Вона відповідала вимогам воєнного стану, — сухо сказав Гайдук, давши зрозуміти, що не хоче продовжувати цю тему.

Тоді Оксана вирішила приступити до головного:

— Ігорю Петровичу, не таємниця, що вас називають тираном, диктатором…

Директор каналу, що притулився до стіни зали засідань, пополотнів і почав прощатися зі своєю генеральською пенсією…

— А як би ви самі визначили свою роль у державі?

Вираз Гайдукового обличчя ні в чому не змінився, ніби мова йшла про якісь нейтральні, далекі від нього речі.

Індикатори першого каналу засвідчили різке зростання кількості глядачів.

— Моя роль визначена 16 червня 2079 року рішенням Комітету порятунку, головою якого мене було обрано. Нагадаю, що КОПОР перебрав владу на всій території України-Руси, а я був призначений Координатором держави з міжнародно-безпекових питань. Ці функції я виконую і сьогодні.

— Чи можна назвати режим, яким ви керуєте, режимом ліберальної диктатури? Чи освіченої тиранії? Чи ще як?

— Називайте, як хочете. Це — режим відповідальності перед народом у період великих викликів, великої турбулентності та великої невизначеності. Це режим, якій приніс стабільність, безпрецедентне процвітання країни і зростання добробуту народу, ліквідацію кріпосницько-олігархічної системи, різке зменшення корупції. Режим, який об’єднав роз’єднану країну. Дав надію на справедливість. Це не мої слова. Це слова провідних європейських і американських аналітиків.

— Ви заборонили політичні партії… — нагадала Оксана, викликавши у директора передінфарктний стан.

— Так, заборонили, — погодився Гайдук, який, на подив Оксани, не виявив жодних ознак роздратування чи невдоволення, як це буває притаманно диктаторам. — Чи ви пам’ятаєте, пані Оксано, телевізійну програму такого собі гастролера Шіндлера?

— Пам’ятаю. Дуже рейтингова програма.

— Це були справжні політичні собачі бої. Пан Шіндлер нацьковував одних так званих«політиків» на інших, безсоромно маніпулюючи громадською думкою, а насправді — розриваючи країну на частини, викликаючи зростання ворожнечі й агресії в суспільстві. Це була вітрина так званої демократії Гетьмана Махуна при повній відсутності самої демократії. І ви хочете, щоб ці часи повернулися?

— Не дуже. Але…

— Верховний суд держави заборонив діяльність п’яти політичних партій, які вели країну до розвалу, до самознищення, до громадянської війни. Це — партія репресіоналів, партія комуністів, нацистів, сепаратистів і ОСХУ (Об’єднання смертохристів України). Це дало нам можливість зупинити розпад країни, об’єднати громадян навколо важливих національних цілей розвитку.

— Ви вважаєте, що демократія шкідлива для України-Руси?

— Прочитайте, будь ласка, мемуари геніальної людини XX століття — Прем’єр-міністра Сингапуру Лі Кван-Ю. Завдяки ліберально-авторитарному режиму він перетворив злиденну маленьку країну в процвітаючу, в один із важливих центрів світової торгівлі і фінансів. Згадаймо також Туреччину Кемаля Ататюрка. Чим була і чим стала ця країна?

— Мені шкода, — чарівно усміхнулася Оксана на першу камеру, — але я повинна перервати нашу бесіду на рекламну паузу. Це дуже коротко, не відходьте від екранів.

Гримерка кинулася освіжати макіяж телеведучої, додавши до вродливого обличчя Оксани рожевих барв, а директор телеканалу підійшов до неї й, ворушачи довгими вусами, застогнав:

— Ти що робиш, дурепо! Вбити мене хочеш? І себе також? І канал знищити?

«Пішов нах, старий пердун», — непристойно подумала вона, відчуваючи, як калатає серце.

У цей час до Гайдука підійшов Джордж Безпалий і показав йому якесь зображення на планшеті. Гримерку до Координатора не пустили.

— Увага! Хвилина до ефіру! — попередив режисер.

— Продовжуємо нашу програму «Відверта нічна розмова з Оксаною Хмелько». Мій співбесідник — генерал Ігор Петрович Гайдук. Ігорю Петровичу, — звернулась вона до Координатора, — я вдячна вам за можливість поставити прямі запитання і почути відверті відповіді. Але в мене є ще дуже багато запитань.

— Пані Оксано, зачекайте хвилиночку, — сказав Гайдук — і в тоні його не було прохання, а прозвучав наказ, що викликало в директора каналу і режисера паніку, а в Оксани — почуття ганебного закінчення її кар’єри. Що надумав цей солдафон? Невже припиняє бесіду?

— Щойно надійшло дуже важливе повідомлення телеканалу GNN. Якщо можна, прошу увімкнути, — наказав Гайдук.

На екранах з’явився червоний напис «Breaking News». Потім телекореспондент у білій, забризканій кров’ю сорочці, що стояв посеред хаосу — якихось руїн, де бігали в паніці люди, метушилися поліцейські й під'їжджали, завиваючи, карети швидкої допомоги, — задихаючись, говорив щось. Спочатку звуку не було.

— Я веду цей репортаж із Бухари, — нарешті прорвався крик репортера, схожого на героя американського серіалу «Марсіанська катастрофа» — тільки не нахабно-самовпевненого, як у серіалі, а зляканого: він увесь час проводив лівою, вільною від мікрофона рукою по обличчю і дивився на свою долоню, наче витираючи кров чи шукаючи поранення.

— Три години тому в Палаці єдності мусульман у Бухарі розпочалася Ісламська асамблея молодих сунітів і шиїтів, у роботі якої бере… брав участь лідер «Ісламського джихаду» шейх Омар аль-Бакр. Я перебував у ложі преси і слухав виступи. Було оголошено, що слово має Ділбар Асанбаєва, відома як талановита узбецька жінка — політолог-ісламіст, гаряча прихильниця єдності сунітів і шиїтів. Ділбар вийшла на сцену, підійшла до шейха Омара, вклонилася йому і вигукнула: «Єдність буде можлива, коли ти загинеш, шайтан», — і пролунав потужний вибух (на екрані можна було побачити спалах, на зміну якому прийшла темрява — лише чути було зойки поранених).

У результаті вибуху загинуло щонайменше п’ятдесят осіб, обрушилася покрівля палацу. Ложа репортерів дивом залишилася непошкодженою. Головна новина — шейха Омара більше не існує. З вами був Ібрагім Солсбері, GNN, Бухара.

На екрани телевізорів знову повернулася мирна київська картинка: Гайдук у задумі сидить навпроти Оксани Хмелько, яка розгублено думає — як відреагувати на цю жахливу (чи радісну?) новину. Пауза тривала з хвилину — і цього було досить, щоб телеглядачі сприйняли звістку про загибель головного ворога християнства. Цим люди XXI століття відрізнялися від своїх попередників: швидкістю звикання до будь-якої інформації. Навіть найжахливішої. І швидкістю забування новин.

Нарешті Оксана перервала таке довге, неприпустиме для телебачення мовчання:

— Пане генерале. Я глибоко вражена почутим і побаченим. Думаю, так само й мільйони наших глядачів. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Насамперед, я хочу висловити співчуття близьким і друзям тих, хто загинув під час цього терористичного акту. Ми поважаємо дружній узбецький народ і висловлюємо нашу підтримку в ці важкі хвилини. Хочу нагадати, що наша держава рішуче засуджує будь-які терористичні акти, хоч би якими шляхетними були їхні мотиви… Тим більше, що теракт не зупинить радикальний ісламський рух. Їхня мета — христоцид. На місце шейха Омара прийдуть інші фанатики. На жаль.

— Ви вважаєте, що Україна-Русь може знову стати об’єктом агресії?

— Безперечно. Наші природні й людські ресурси, наш хліб, наш індустріальний потенціал і наше геополітичне становище — все це викликає бажання в наших ворогів у близькому і дальньому зарубіжжі поневолити нас. І ми повинні бути готові до цього.

— Дозвольте, пане генерале, в контексті новин із Бухари поставити вам питання щодо недавніх подій у Києві. Йдеться про спробу державного перевороту в день підписання Акту Возз’єднання християнських церков. Офіційна реакція була надто скупа, що породило масу чуток. Невже це в інтересах держави — коли замість правдивої інформації в суспільстві панують дикі чутки?

— Тут ви праві, — несподівано погодився Гайдук. — Це наша помилка… моя помилка. Ми її виправимо і дамо детальний звіт про те, що трапилось 25 червня. Слідство вже майже закінчилося. Це була змова групи військових, які не мали жодної підтримки в суспільстві. Безпринципна боротьба за владу заради влади. Головною мішенню був я. І мій син. Вони зробили спробу нас вбити. Очолював змову колишній міністр оборони генерал Палій.

— Що з ним сталося?

— Він загинув під час заколоту.

— Де він похований?

— На військовому цвинтарі в місті, де він народився, — Гайдук згадав Тульчин, де похований батько Палія.

— А що сталося з його дружиною? Ходять чутки…

— Я не коментую чутки, — різко обірвав Оксану Гайдук. Вона знову відчула, що грається з вогнем. — Пані Леда Рогнедівна Палій лікується від… від залежності (не уточнив, якої) в одному із закритих лікувальних закладів. Її стан покращився, і вона висловила бажання стати монахинею. Військовий трибунал розгляне її прохання та визначить ступінь її вини.

— І останнє питання з цього ряду: що сталося на Софійському майдані в день Возз’єднання і наскільки великою була небезпека руйнувань наших святинь?

Гайдук спохмурнів: ця клята красуня, що вивертала його, як кишеню штанів перед пранням, почала дратувати його. Смерть Омара багато що змінювала — він відчув потребу негайно зв’язатися з Назаровою і Фатхуліним, дізнатися подробиці. Але треба було виконувати обіцянку. Тим більше, що інтерв’ю було набагато потрібніше йому, Гайдуку, ніж цій… Гарна жінка, але чи хотів би він, щоб така проноза опинилася з ним у ліжку? Хотів. Дуже. Але щоб вона не ставила запитань, на які він не має відповіді. Або не хоче відповідати. Просто помовчала. Тихо притулилася до нього. Забула про камеру і мікрофони.

— На жаль, змовникам вдалося захопити кілька зразків нової зброї. Вони збиралися організувати терористичний акт, масштаби якого набагато перевищували б те, що сталося сьогодні в Бухарі. На щастя, знайшлися люди, які завчасно попередили органи внутрішньої безпеки про запланований злочин. Із масовими вбивствами гостей свята і масштабним руйнуванням наших святинь. Вжиті нами заходи не дали злочинцям можливості реалізувати свій намір. Їх покарала їхня ж зброя.

Він згадав Стригуна: коли оперативники увірвалися до приміщення, де перебував Стригун, вони побачили, як на їхніх очах його тіло, ще з ознаками життя, чорніє й руйнується, наче згнило зсередини. Експертиза встановила, що Стригун заразив себе бойовим комп’ютерним вірусом «сарана» власної конструкції, і вірус цей знищив його тіло так само швидко, як робив це з базами даних у комп’ютерах. Патологоанатом, який робив розтин залишків Стригуна, ошалів від радості, коли зрозумів, що став свідком першого в світі комп’ютерного вбивства (самовбивства) людини, і подумав, що це відкриття тягне на Нобелівську премію. Тільки не міг вирішити — в галузі інформатики й цифрових технологій чи в медицині.

Гайдук запитально подивився на Оксану. Та зрозуміла й оголосила рекламну паузу.

— Ви дуже сердитесь не мене, Ігорю Петровичу? — спитала, всміхаючись.

— Швидше, на себе, — всміхнувся їй у відповідь. — Але я донесу свій хрест до кінця.

— Бідний, — пожаліла вона його. — Я можу вам допомогти його нести?

Ці немовби грайливі, але дуже серйозні слова зачепили йому душу, й Оксана знову сподобалась йому.

— Це небезпечно, — тихо відповів він. — Але спробуйте.

Він забув, що всюди стоять приховані мікрофони й звукорежисер чув їхню розмову.

— Всі на місця! — вигукнув режисер. — Починаймо.

— І знову в ефірі Координатор Гайдук і я, ваша ведуча Оксана Хмелько. Продовжуємо програму «Відверта нічна розмова». Пане генерале, розкажіть, будь ласка, про ваше бачення майбутнього України-Руси наприкінці XXI століття.

— Перш ніж говорити про майбутнє, ми повинні оцінити сучасну ситуацію. Що нам вдалося зробити, що не вдалося. Незабаром будемо відзначати 93-ю річницю нашої незалежності. Саме по собі це — диво, видатний геополітичний феномен. З народу приниженого, постколоніального і постгеноцидного поступово виникає — я не скажу, що вже виник, — але виникає народ єдиної країни, народ гордий, такий, що вміє відстояти свою незалежність. Колись, на початку XIX століття, французький міністр закордонних справ Талейран порівнював Францію з Австрією. Він сказав, що Франція об’єднує тридцять мільйонів людей з єдиною мовою, вірою, звичаями, єдиними цілями, єдиною владою, і тому Франція — найсильніша країна світу. Натомість Австрія — це конгломерат різних народів, різних мов, різних релігій, яку не об’єднує ніщо, крім особи імператора. І тому Австрія — слабка країна. Талейран був правий. Австрійська імперія розвалилася…

— А Франція розвалюється на наших очах, — вставила Оксана.

— Я не був би таким категоричним, — м’яко сказав Гайдук (сам не розумів, чому висловився так м’яко, адже завтра посол Франції в Києві граф Жозеф де Перідор заявить йому протест проти приниження Франції, члена Організації глобальної безпеки, яка надавала Україні-Руси допомогу, хоча сама потребувала допомоги в боротьбі з «Глобальним джихадом». Але завтра протесту не буде — Гайдук це твердо знав). — Над нами, над каміном висить портрет першого Президента України. Це — велика людина, і його велич ми усвідомлюємо сьогодні набагато ясніше, ніж його сучасники. На його долю випали тяжкі випробування, коли Україна була розшматована на різні політичні частини, коли точилася холодна громадянська війна. І тим не менше, навіть у ті важкі часи він та його однодумці чітко розуміли вектор розвитку держави та її мету. Звичайно, вони були наївні, вони думали, що за кілька років можна подолати посткомуністичну деградацію України.

— А сьогодні ми подолали?

Гайдук задумався, бо таке питання не раз ставив сам собі й не міг знайти однозначної відповіді.

— Не повністю, — визнав він. — Але ми не можемо і не хочемо створити суспільство клонів, які думають однаково. Нам також не потрібна удавана, позірна єдність громадян, притаманна тоталітарним, тиранічним державам. Але треба розуміти: і сьогодні нам загрожує розкол країни, якщо ми не виявимо твердість у боротьбі за Україну. Ми відкидаємо так звані ліберально-демократичні ілюзії щодо відмирання держави, розмивання державних кордонів, створення асоціації вільних міст і регіонів. Держава — такий самий древній винахід людства, як колесо. Від колеса неможливо відмовитись і замінити його чотирикутником.

Він узяв зі столика склянку й зробив ковток води. Подумав, що краще сидів би наодинці з Оксаною, мовчав (і вона мовчала) й ковтав віскі.

— Знаєте, пані Оксано, я зустрічався з керівником однієї південної країни, й він сказав мені: «Пане генерале, Україна нагадує мені гроно винограду. Прекрасне й сповнене сонячної енергії. Але спробуйте відщепити від грона окремі виноградинки й розсипати їх — що вийде?» Наша найбільша цінність — єдність країни, єдність держави в розмаїтті її земель. Армія є інтегруючою силою, гарантом єдності України-Руси. Я гадаю, що настав час відмовитись від федеративного устрою, викликаного історичними обставинами.

Сила руху 16 червня 2079 року полягає в тому, що Збройні сили прокинулися з летаргічного сну, вийшли зі стану амнезії та безвідповідальності. До цього стану військо довели комуністи й посткомуністи, які свідомо знищували офіцерський корпус за допомогою комісарів і особістів. Завдяки Комітету опору армія знову стала важливою частиною суспільства, одним із головних гарантів державності й незалежності. Сподіваюсь, що ця роль залишиться і надалі.

— І все ж таки — які нерозв’язані проблеми залишились нам у спадок від старої комуністичної і олігархічно-кріпосницької України? — вона знову відчула, що входить у заборонену сферу державницьких міфів Нерубая — головного теоретика та ідеолога режиму. Вона була права: Нерубай, слухаючи інтерв’ю (сидів на дивані, посунувши освітлювача, щоб не затуляв Гайдука і Оксану), неодноразово відчував, що падає в прірву, а потім — незрозуміло чому — злітає вгору: те, що Гайдук виганяє його з високої посади, було справою днів, але, вигнавши, Гайдук міг на прощання повиривати в нього ноги з дупи за те, що підсунув йому Оксану — це було набагато страшніше за всі попередні кари, які падали на відчайдушну голову Нерубая.

— Головні проблеми — в українській душі, — сказав Гайдук, розуміючи, що цією відповіддю він перекреслює підтримку кількох мільйонів глядачів, які наївно вірять у святість української душі. — В нашій ментальності. Ми все ще перебуваємо в полоні міфології: українці — святі, чисті, чесні, добрі, хоробрі, роботящі, патріотичні, найкращі на землі. Але українці — такі самі, як усі люди. Дуже різні. Маючи всі ці безперечні цноти, які я згадав, вони також носять у собі заздрість, куркульство, жлобство, зрадництво, продажність, холуйство. — І, згадавши Крейду, додав: — І бездержавність, безхребетність у душах. Податливість до рабства. Так було завжди і так, на жаль, є. Це питання генетики, а не політики. Такою є людська натура. А роль політики полягає в тому, щоб максимально зменшити вплив негативних народних рис, підтримуючи найкраще, що є в людях. КОПОР і РАМ намагалися пропонувати народу чесну політику. Ми підтримували інтереси суспільства всупереч егоїстичним інтересам окремих осіб, схильних до крадіжок, використання влади в корисливих цілях, зради та інших злочинів. Ми — великий народ, і, як будь-який інший народ, маємо власних вбивць, бандитів, зрадників. Але в більшості своїй народ складається з порядних, чесних, високодостойних громадян із почуттям гідності. Проблема в тому, що до влади липнуть не найкращі.

— Якщо можна, я перейду до деяких більш приватних питань, пане генерале. Ви дуже таємнича особистість, а наших глядачів цікавить…

— Ні, не треба, — жорстко перервав її Гайдук, і їй здалося, що у виразі його обличчя майнула лють і біль. Їй стало його шкода. Вона згадала його слова про замах на його сина та на нього.

— Я не дозволю перейти межу між публічністю політика, державного діяча і приватністю звичайного громадянина. Але я хочу завершити вашу програму, пані Оксано, на дуже високій ноті. Думаю, ви будете задоволені і ваш рейтинг злетить до неба.

Він зробив паузу, й вона перелякано чекала — що ще викине цей чортів непередбачуваний генерал, який грається з нею, як кішка з мишкою. То ніби наближаючись упритул до неї, то відкидаючи її, як непотрібну річ. «З нього міг би вийти добрий режисер. Досконало володіє паузами і вміє будувати інтригу», — подумала Оксана. Щоправда, вона ще не зрозуміла — чи схотіла б брати участь у його виставах, чи змогла б підпорядкувати своє незалежне життя цій жорстокій і такій слабкій людині.

— Хочу зробити офіційну заяву, — нарешті порушив мовчання Гайдук. — Оголошую, що з завтрашнього дня, — із суботи 22 липня 2084 року, — я йду у відставку. Це абсолютно добровільне, добре продумане рішення. Я залишаю всі посади, що їх обіймаю, і стаю звичайним рядовим громадянином України-Руси. І тоді, пані Оксано, через певний час я буду готовий дати вам нове інтерв’ю і відповім на питання стосовно мого приватного життя. Якщо тоді я становитиму для вас хоч якийсь інтерес…

І, піднявши голову й подивившись прямо в об’єктив камери, сказав:

— Це непросте для мене рішення, і я довго думав, перш ніж його прийняти. Але країна повинна відпочити від мене… а я — від країни. Нам потрібне оновлення держави. Моє рішення підтримали члени КОПОР-РАМ. Я підготував декрет про свою відставку і підписую його в присутності всіх телеглядачів і пана Оксана Нерубая — керівника моєї канцелярії.

Гайдук дістав із кишені френча аркуш паперу й розмашисто (потім коментатори скажуть — з відчаєм і рішучістю самовбивці) підписався.

— Іншим декретом я призначив пана Валер’яна Шморгуна Координатором держави. Новим міністром оборони призначений пан Антон Зігель. Також я затвердив склад Установчих зборів, які мають приготувати конституційні пропозиції й провести через рік, у жовтні 2085-го, вибори до Національних зборів. Україна-Русь, гідно пройшовши через випробування п’яти років військового режиму, вигравши дві війни і зміцнивши своє внутрішнє й міжнародне становище, починає новий етап свого державного життя. Але хочу попередити: армія не допустить повторного сповзання держави в помийну яму дрібного політиканства, розбрату і розгулу корупції. З цією метою створюється Вища військово-державна рада, до складу якої входять одинадцять генералів, на чолі яких стоятиме генерал Коваль. Ця рада буде гарантом державного ладу і порядку в країні. Також хочу подякувати всім тим, хто в нелегкий час стояв поряд. Прошу моїх опонентів, якщо зможуть, пробачити мені мої гріхи, помилки і несправедливість з мого боку…

Він замовк і запитально подивився на Оксану, яка також заніміла, не вірячи в реальність почутого.

— Чи будуть ще запитання, пані Оксано? — спитав Гайдук.

— У мене немає слів… я поки не можу коментувати щойно почуте, я шокована, але… але скажіть: чим ви будете займатися на… на добровільній пенсії? Рибалкою? Полюванням? Читати книжки?

Він засміявся. Наскільки щиро — важко було зрозуміти.

— Писатиму мемуари. Назва — «Академія влади». Роздуми — що таке влада.

— Ви вже зрозуміли — що таке влада? — в ній знову прокинувся журналістський азарт.

— Ні, — чесно визнав Гайдук. — Хоча почав звикати до неї. Але хочу нагадати один епізод. На початку року якась підпільна опозиційна організація опублікувала в Мережі оголошення про міжнародний конкурс на заміщення вакантної посади. Йшлося про мою посаду головного менеджера країни — Координатора. Мені ця ідея сподобалась. Можливо, коли безпекова ситуація в Європі та Україні-Руси нормалізується, ми зможемо обирати на відповідальні державні посади найбільш компетентних менеджерів — не тільки наших, але й з інших країн. Найменш політизованих і найбільш ефективних. Як це робиться в транснаціональних корпораціях. Але вирішувати це моїм наступникам. Влада потрібна як інструмент менеджменту, а не як зброя низьких інстинктів і брудних політичних пристрастей. Щоправда, боюся, що за тисячоліття людської історії ніщо не змінилося. І природа влади також.

Він встав і подав Оксані руку. Та схопилась із крісла й відчула сильний потиск руки колишнього тирана. Потиск здався режисеру занадто довгим.

— Дякую вам, Ігорю Петровичу, за відвертість…

— Авжеж — усміхнувся він. — Почути таке… Дякую і вам, пані Оксано. Ви дуже допомогли мені… сказати те, що давно хотів. До побачення.

Мікрофони, камери і освітлення — все було вимкнуто й у перші секунди склалося враження, що кімната занурилась у суцільну темряву.

Слова Гайдука про хрест тепер здалися Оксані цілком зловісно-правдивими. Вона знала, ЩО буває з диктаторами, які втрачають владу. Їй стало жаль Гайдука і схотілося притулитися до нього. Щоб йому стало легше. Не озираючись, вона вийшла із зали засідань.

102

Нарешті після двох місяців суспільних плачів і скандалів із биттям недорогого кухонного посуду (сервізи, привезені ще його батьками з Бухари, що стояли в «горці» в їдальні, вціліли), зі спробами піти з дому, криками про зраду та істеричними завиваннями біля вікна, щоб чули сусіди, Ніна погодилась взяти на виховання малого Джаміля, сина Наргиз Асадової, яка перебувала в слідчому ізоляторі НАВБ. Герман Фатхулін узяв гріх на серце і збрехав Ніні, що це його син, прижитий ще в Аммані.

Вони з Ніною, оформивши відповідні документи (Фатхуліну довелося піти з Агентства, де таких речей не прощають), заїхали до Центру захисту дітей на Теремках, де тимчасово перебував малий Джаміль, і забрали його звідти. Малий гордий красень звірувато дивився на нових батьків, і на його довгих віях дрібними росинками виблискували сльози. Але не сказав нічого, не опирався цьому брутальному захопленню його в заручники, а, схлипуючи, пішов до спальні, де стояло дванадцять ліжок, й дістав із тумбочки нехитрі пожитки: фотографію мами, набір кольорових фломастерів, пляшку «Чайна-коли», улюблену срібну ложку (мати казала, що це подарунок батька), мобільний телефон — все чекав, що мати подзвонить і забере його звідси, — дві чорні майки з білими арабськими написами, трусики, мило і зубну щітку й — святиню, невеличку срібну, вкриту арабською в’яззю коробочку, що замикалася на ключ, який висів у хлопця на грудях. Мати наказала берегти коробочку, як зіницю ока, як священну пам’ять про батька. Замотав коробочку в майки, поклав всі речі в червону спортивну сумку товариства «Рубін» й вийшов із кам’яним обличчям до Германа і Ніни Фатхуліних.

У квартирі на Стрілецький Джамілю показали його кімнату: син Фатхуліних Тимур поїхав на дворічне стажування до Лондона, й малому дісталася його кімната з Play-station 16-го покоління й найновішим комп’ютером. Але ці електронні радощі буття залишили Джаміля байдужим. Він замкнув кімнату зсередини (нові батьки чекали його з обідом, Герман на честь малого приготував розкішний плов), озирнувся й виклав свої пожитки з сумки на ліжко. Обережно відкрив срібну коробочку ключиком, щоб переконатися, що все залишилось на місці.

На дні лакованої всередині чорним коробочки лежали, виблискуючи металевими крилами, дві великі особини сарани. Вони не рухались — наче зачаїлись перед стрибком.

Джаміль швидко захлопнув кришку коробочки, щоб не вихопилися завчасно. Ще не час.

103

Новий навчальний рік в Академії влади почався нудно й був схожий на осінню сльоту, що мокрою марлею сповила ці гори. Слухачам здавалось, що будинок Академії опинився на дні сірої ріки, ледь живі води якої, забруднені каналізаційними стоками, можна було побачити в ясну погоду в долині, там, де жили злидарі з касти рабів.

Імла знищила всю ієрархію цінностей.

Туман немовби вирівнював у правах небожителів та долиняків, людей влади та смердів. Щоб потішити слухачів Академії, якось підбадьорити тих, хто зневірився прорватися на сяючі вершини, що зникли в імлі, Вчитель запросив людину, про долю якої ходили різні суперечливі й навіть фантастичні чутки: якщо одні казали, що прихід до влади такого неотесаного чмиря і тупого жлоха неможливий навіть у сучасному толерантному світі, то інші твердили, що людина ця є символом нових підходів до кратології (наука про владу) і знаменує вищий, ще не усвідомлений суспільством етап таємних технологій захоплення влади, перед яким меркнуть застарілі приклади Наполеона, Сталіна, Гітлера, Кара-хана та інших почесних членів Академії.

Людину цю звали Сірий Князь.

Перед слухачами постав дебелий чолов’яга зростом 185 см, вагою 134 кг в царській, підбитій горностаєм мантії з багряної парчі. Мантія була накинута на голе тіло, татуйована поверхня якого нагадувала за щільністю, відвертістю й дотепністю малюнків та написів — стіну в привокзальній сральні на станції Жмеринка. Широке рихле обличчя прикрашала непевна усмішка, яка ховала в собі самовдоволеність жорстокого звіра й приниженість великомученика і придурка, неодноразово колективно ґвалтованого в тюрмі парашника.

— Що треба, підараси? — витріщився на слухачів Сірий Князь, усміхаючись недобре, наче грався ножиком.

— Хочемо, ваша Сіросте, почути вашу історію здобуття влади, — шанобливо схиливши голову, відповів Учитель. — Бо є такі серед нас, які не вірять у можливість вашого монаршого злету після чотирьох ходок у зону. Кажуть, що так не буває…

— Буває все, бо все буває, пойняв, підар? — визвірився Сірий Князь. — Книжок треба менше читати.

Він понюхав свої долоні, схожі на плавці акули.

— Мій вчитель Семен Могілевський учив, що всі люди поділяються на лохів, тобто підарів, які вірять усьому, написаному в книжках — законам різним і конституціям — і бояться їх порушувати, — і на гієн, яким закони не писані. На східняку в південно-східному краю сірі бригади обрали мене паханом найбільшого базару «Барабулька». Ми взяли під свій контроль цей ринок, який став нашою маленькою державою, де панували наші закони. Потім ми почали працювати на олігархів: наші загони рейдерів захоплювали магазини, ресторани, заводи, фірми, ринки… Ми захопили місто, потім цілий регіон. Ми вбивали тих, хто чинів нам опір, підривали вибухівкою конкурентів, закатували в асфальт тих чистоплюїв-законників, які не хотіли нам коритися.

Прийшов час, коли вже не олігархи командували нами, а ми — олігархами. З наперсточників, кишенькових злодюжок і кидал сформували ми штурмові загони під керівництвом досвідчених мокрушників. У нас з’явилися великі гроші, бо під нашим контролем перебувала торгівля, наркотики, малий і великий бізнес, експорт дівчат до зарубіжних борделів, продаж органів для трансплантації.

Моїм головним відкриттям, завдяки якому я увійшов до світової історії, є декриміналізація, легалізація сірих бригад, виведення їх з підпілля на поверхню публічного життя. На відміну від гнилих демократій Заходу, де наш бізнес вважається злочинним і перебуває в тіні, ми оголосили злочинною всяку законну діяльність — всі ці кримінальні кодекси та так звані правоохоронні органи.

На звільнених з-під влади права територіях ми встановили свої закони. Я сформулював основний закон гієн: не соромтеся нічого, не бійтеся нікого. Не соромтеся свого минулого, бо справжнє життя — в зоні. Не бійтеся законів минулого, бо за вами — майбутнє без будь-яких законів. Штурмові загони ми перетворили на поліцію, назвавши ці формування «Гієною». Це теж був мій винахід. Замість армії, яку ми розпустили, бо я їй не довіряв, ми озброїли до зубів головорізів і вбивць, яких годували м’ясом із кров’ю.

О, як грізно вони виглядали!

Чорні шоломи з жовтими фосфоричними очима й закривавленими пащеками, сірий камуфляж із чорними плямами, схожий на шерсть гієн, спеціальні потужні сирени, від реготу яких застигає кров у жилах, лазерні палиці й помпові рушниці, що залишають у тілі наскрізні дірки… Всі, хто бачив «гієн» та чув їхній регіт, розбігалися врозтіч… Я мріяв дати «Гієні» ядерну зброю, хоча б тактичну, але ці виродки — західні демократи — не дозволили мені цього зробити…

Ми створили своє правосуддя, основним законом якого стали ПОНЯТІЯ. Ми запустили «гієн» у суди й прокуратуру, заповнили вірними шістками державні органи управління, створили групу партійних «гієн» у парламенті.

Всюди мої «гієни», пов’язані законом ОМЕРТИ, діючи погрозами вбивств і підкупом, нищили опір і владу лохів, змітаючи зі свого шляху чесних підарасів і законослухняних мудаків. Ми могли підкупити будь-кого, бо немає такої сили, яка встоїть перед грішми. Кого не можна було підкупити, ми вбивали або заганяли в тюрми, якими командували досвідчені рецидивісти. Наша влада почала розростатися стрімко й незупинно, наче гівно у вигрібній ямі, до якого кинули дріжджі.

Він задумався на хвилину й мерзлякувато запахнув на собі мантію.

— Ми зрозуміли, що ми — непереможні. Країна була підкорена нами, і я переїхав до столиці.

Він засміявся щасливо, викликаючи в пам'яті якісь радісні видіння, й кілька слухачів відчули блювотний рефлекс і почали ковтати в’язку слину. Багатьом почувся в залі сморід параші, змішаний із запахом казенної хлорки.

— Непереможні, — повторив Сірий Князь. — Народ виявився бидлом, лохи — підарами. В нас з’явилися свої теоретики, академіки, юристи. Кілька паханів у законі стали членами Вищого суду й переробили Кримінальний кодекс на Конституцію. Називалося це — КаКа. Кримінальна Конституція. Мене проголосили Всесірішим Монархом, начепили на шию золотий ланцюг, поклали на голову золоту корону (він навіть доторкнувся до чорного волосся, але не знайшов там нічого). Ми створили першу в світі державу кримінальних бригад. Не червоних чи чорних, а сірих. Це унікальна, не бачена досі держава. Мене приймали в усьому світі президенти і королі, натовпи цілували руку… (Сірий Князь, наче не вірячи, покрутив перед очима долоню). Ми підкупали членів європейських парламентів, журналістів і лідерів партій — бо тепер у нас в руках була ціла держава і ми робили з нею все, що хотіли: забирали в лохів бізнес, переписували бюджет, друкували гроші, збільшували податки… Розкоші мого палацу дивувалися Шпеєр, Хусейн, Чаушеску, Кара-хан і цей придурок Мгуанбо, який полюбляв жерти людські печінки.

— А про золотий унітаз — це правда? — спитав, шепелявлячи злякано, слухач-японець — бо народ цей, як відомо, полюбляє комфортні, з теплою водою та ароматичними парами, комп’ютерно керовані унітази.

— Це брехня! — гнівно гукнув Сірий Князь. — Не золотий, а платиновий. Бо так порадили санепідемлікарі… А що, накажете все життя на параші сидіти?

Заспокоївшись, він продовжив:

— Нарешті ми побудували державу єдиної вертикалі, про яку я мріяв ще в таборі. Вертикаль — як шампур, на який настромлені ласі шматки держави. Ми створили навіть власну церкву смертохристів, яка проголосила мене святим в’язнем совісті й прокляла всіх, хто був зі мною незгодний.

Я йшов уперед, ведучи за собою зграю гієн, не гребуючи нічим: ні гнилою мертвечиною, ні смердючою падаллю, ні свіжинкою. Мені вірили всі, з ким я зустрічався — президенти і королі, — бо кожному я брехав у вічі, кажучи те, що він хотів почути, обіцяючи золоті гори. Я зневажав цих лохів, які вірили мені, бо в мене була мрія.

По його обличчю майнуло дитяче світло спогадів, й очі стали маленькі, наче ранком, прокинувшись, малюк дивився на сонце.

— Я хотів довічно панувати в цій країні, хотів, щоб тут була злагода, щоб ніхто у всьому світі не командував мною, щоб усі вірили мені безоглядно й стояли переді мною на колінах. І щоб ніхто ніколи не смів мені сказати «НІ».

Обвівши гієнним поглядом слухачів, Сірий Князь, ще солодко всміхаючись, спитав:

— Що, придурки, хіба погана мрія?

Він очікував, що всі схилять голови й згідно прокричать «Ні, Князю, мрія твоя чудова і „гієнам“ твоїм слава», але всі, опустивши очі долу, мовчали.

— Я хотів стати не нікому не відомим Сірим Князем, а Чорним Бубновим Королем цієї сраної країни, символом перемоги гієн в окремо взятій державі. Я хотів, щоб мене і мою сім’ю зрівняли в правах з королями Англії, Швеції, Бельгії та Іспанії. І щоб мої діти вспадкували мою владу.

І я пообіцяв цим західним піндосам приєднатися до них, я урочисто цілував їхні мантії і святині, стояв на колінах перед ними в їхніх палацах — і вони повірили!

Він засміявся, й сміх його був схожий на регіт гієни.

— Скажу більше: мені повірили лохи моєї країни, це бидло, яке зветься населенням, яке безвідмовно виконувало всі мої накази. Я розвів їх, як кошенят.

Його сміх почав нагадувати моторошне завивання звірів у нічній пустелі.

— Мені зшили цю мантію, а один із моїх академіків розповів байку про Старшого Брата, який, правлячи своєю країною, робив, що хотів: проголошував війни Океанії чи Євразії, потім раптово встановлював із ними мир і починав воювати з Атлантикою. Байка мені дуже сподобалась. Я зрозумів, що це я — Старший Брат, що я можу надурити всіх, робити, що хочу.

Тієї ночі, коли вся країна, всі ці лохи святкували приєднання до Атлантики, я проголосив їй війну і приєднався до Євразії, до імперії Двоголового Орла. Чому? Чому? Ви питаєте — чому? — роздратовано мовив Сірий Князь, хоча ніхто його не запитував, бо всі читали історію і знали, чим закінчилося його князювання.

— Тому, що так вирішив імператор. Цей сучий син, колишній опер у таборі, де я сидів, тримав мене за яйця, стискав залізні пазурі… було боляче. Нестерпно боляче… і я не витримав. А ви що зробили б на моєму місці, підари? — жалібно, з надією на співчуття, спитав він. — Га?

Але всі мовчали.

— І тут сталося те, чого я не очікував. Це бидло, яке боялося мене, вийшло на головний Майдан. І кричало: «Банду геть!» Я вислав загін «гієн», щоб розігнати цих неозброєних лохів. Але на Майдан прибігло в сто разів більше бидла. Вони весь час співали пісень і били в барабани… Ніколи не забуду цього стукоту… Тихіше… Ви чуєте?

Вчитель і слухачі завмерли. За стінами Академії в тумані почулися крики «Банду геть!», потім грізно закалатали барабани — і всі слухачі Академії кинулися до вікон, забувши про Сірого Князя. Імла почала відходити, і слухачі побачили величезний натовп, що оточував будівлю Академії. З натовпу полетіло каміння, брязнули вибиті шибки, запалали «коктейлі Молотова», вогняними колесами покотилися палаючі шини, від яких здіймався вгору чорний масний дим.

— «Гієни», до мене! — заволав Сірий Князь, на якому почала тліти мантія — йому довелося її скинути, і його голе синюшне тіло світилося безпорадно в спалахах пожежі — але ніхто до нього так і не підбіг. Навпаки, Вчитель і учні в паніці кинулися врозтіч, бо вже зайнялася зала засідань і вогонь перекинувся на портрети Володарів. За одну мить полум’я охопило меблі й бібліотечні стелажі, сховище рідкісних рукописів — і весь будинок Академії влади загорівся, наче сухий хмиз, а похмурий натовп дивився, як палають усередині владолюбці, й барабани повстанців били люто, й їхній гуркіт важкою луною котився по горах, висвічених червоною загравою.

Посеред натовпу повстанців, що оточував згарище, можна було побачити нових, ще нікому не відомих кандидатів у Володарі, очі яких світилися відблисками пожежі, стаючи жовтими, схожими на очі гієн.

Епілог

На території Спасо-дніпровського братства, в зоні особливо зхоронюваного таємного військового полігону, там, де колись містилися казарми братчиків, був зведений невеличкий будинок із просмолених паль, схожий на карпатську лісничівку. В будинку, пропахлому запахом свіжої деревини, оселилося двоє: мовчазний посивілий, чорнявий колись чоловік, що накульгував на ліву ногу, й хлопчик років чотирьох-п’яти, світлий, із дивним поглядом широко поставлених очей. Щодня ця парочка, супроводжувана трьома охоронцями, ходила в далекі прогулянки піщаними дніпровськими плесами, порожніми в цей час, або піднімалася на пагорби, зарослі густим чагарником.

Одного осіннього дня, коли щедро сипалося з дубів жолуддя, швидко втрачаючи свою зелену барву й перетворюючись на ламкі коричневі боби, коли падало на землю червоне й майже прозоре кленове листя, від якого йшов депресивно-гіркий запах пізнього жовтня, ця парочка йшла вздовж озера, на березі якого росли старезні дуби й високі сосни. Хлопчик зупинився, зачудовано спостерігаючи, як по сірій, того самого кольору, що і небо, поверхні води пливуть дикі качечки, залишаючи по собі слід, ніби хтось срібним пером легко чиркнув по озеру. Надивившись на це диво, мандрівники рушили далі й невдовзі, піднявшись угору, побачили, що перед ними відкривається територія якогось закинутого гігантського будівництва — наче на землі зводили марсіанську базу. Паркани, що огороджували цю величезну територію, були успішно розкурочені місцевим людом — залишились від них лише пунктирні натяки — бетонні стовпчики, вкопані в землю, де-не-де — згнилі дошки, запахи яких гармонійно доповнювали природну осінню картину ув’ядання.

Вони стояли на вершині гори, з якої погляд осягав панораму законсервованого будівництва: могутні спіралевидні бетонні опори здіймалися в небо; з них звисали сталеві троси, наче ванти з корабельних щогол; бетонний півострів заходив далеко в Дніпрові води, темним своїм контуром майже зливаючись із річковою водою. Кинуті поіржавілі крани здаля виглядали, наче скелети гігантських жирафів; звідси, з гори, можна було побачити накреслені архітектором транспортні артерії та недобудовані споруди дивної мушлеподібної форми — немовби великі равлики, що виповзли під дощ із гірських печер.

— Що це, тату? — спитав хлопчик. — Космодром?

— Ні. Тут мав бути Київ-2. Це — «Небесний Єрусалим». Нова столиця.

— А що сталося?

— Це той випадок, коли каналізація перемогла мрію, — незрозуміло пояснив батько. — Колись розповім тобі.

Чоловік цей був у довгій чорній селянській свитці, схожій на монашу рясу, на спині — солдатський наплічник із хлібом, молоком і водою, в лівій кишені свитки — стара «Беретта М9 А11», в руці — потемнілий від часу карпатський топірець. На хлопчику — сіро-зелена куртка з каптуром — на випадок холодного дощу, наплічник із ліхтариком та окулярами нічного бачення, на голові — бейсбольний темно-синій кашкетик із написом SPACECOM.

Хлопець довго дивився на кладовище чиєїсь мрії, що простяглося перед ним.

— Тату, ми скоро звідси поїдемо? — спитав, узявши батька за руку, наче змерз.

— Нема куди їхати, Святику, — батько відчув тепло маленької долоньки, і ніжність та тривога торкнулися його серця. — Ні Франція, ні Коста-Рика не для нас. Хіба тут погано? Віра Іванівна з тобою, Василь — з тобою. Комп’ютерні ігри — з тобою. Уроки. Нарисна геометрія. Історія архітектури. Ти хочеш стати архітектором? Може, добудуєш колись «Небесний Єрусалим»? Влітку будемо плавати на човні, рибалити. В нас немає іншої землі, ніж ця.

— Ти пам’ятаєш ту дівчину, що приходила до нас?

— Яка дівчина?

— Ну, та мавпа чорнява. Леся. З мамою, яка тобі так сподобалась.

— Пам’ятаю, — розгублено сказав батько, не розуміючи — звідки син знає, про що він весь час думає.

— Може, запросиш їх? — Святик пригадав, як весело було, коли вони гралися у вампірів і трощили іграшки на його столі. І мавпа та не така вже й погана.

— Не знаю, — випустив батько руку малюка. — Не знаю — чи захочуть вони приїхати в таку глушину. Але спробую. Ходімо додому.

Неподалік на закинутій бетонці їх очікував джип з охороною, який слідував за ними під час довгих мандрів.

Вночі батькові наснився сон: у горах, серед сліпучих вершин і стрімких схилів, на маленькій галявині він сидів за столом, наче студент, завалений конспектами, й до нього підійшов хтось, схожий на Вчителя, тільки без окулярів, і подав йому важку книгу в шкіряній палітурці, товсту, наче словник китайської мови. Білі вузькі смужки паперу, покладені поміж сторінками — багатьма сторінками — наче вії альбіноса стирчали з книги.

— Це що? — спитав.

— Це Книга Влади. Там, де закладки, там про тебе написано.

Він узяв книгу, яку ледве втримав у руках — така була важка, — поклав на дощатий стіл і розгорнув. Перегорнув одну сторінку, другу, третю… десяту, соту… викидаючи паперові смужки.

Сторінки були порожні й темні.

* * *

На Різдво, 26 грудня 1994 року, в аерокосмічному агентстві США НАСА панувало незвичне і далеко не святкове збудження. Розшифровка серії знімків телескопа «Хаббл», переданих на Землю, показала, що в дальньому космосі пливе велике біле місто, яке шоковані вчені одностайно назвали «Небесним Єрусалимом» — Heavenly Jerusalem — і визнали: це — оселя Бога. Негайно після цього відкриття всі знімки та інформація про «Небесний Єрусалим» були засекречені.

Але завдяки витокам таємної інформації багато що стало відомо: великі багатометрові лінзи телескопа, що були сфокусовані на віддаленому кутку Всесвіту, принесли зображення сяючої неземним світлом пірамідальної структури, що розпростерлась у космосі на багато мільярдів кілометрів. Було висунуто безліч гіпотез, серед яких така: до «Небесного Єрусалима» повертаються і вічно живуть душі померлих людей. Вважається, що в цьому гігантському космічному місті, яке, як виявилося, є астрономічним центром Всесвіту, його точкою відліку, від якої розбігаються галактики, живе Бог, Творець матерії, життя, енергії і людських безсмертних душ.

Друга гіпотеза щодо «Небесного Єрусалима» — що це інженерна споруда галактичних розмірів, творіння могутньої позаземної суперцивілізації, яка створила космічний комп’ютер, в якому міститься вся інформація про людей — мертвих, і живих, і ще не народжених, але доля яких уже заздалегідь вирішена. Не лише про людей, але й про народи і цивілізації, країни і держави — минулі, вже неіснуючі й ті, що, наче гладіатори, стікаючи кров’ю, борються сьогодні на арені світової історії за своє виживання.

Лише в ювілейному 2094 році, коли людство відзначало 100-річчя з часу астрономічного відкриття «Небесного Єрусалима», в район його розташування була споряджена експедиція на космічному кораблі «Генерал Ричард Стоун» із командою в 168 осіб, включно з малими дітьми. Експедиція повернулася через тридцять один рік — у 3025-му. У живих залишилося двадцять вісім членів екіпажу — з числа тих, що почали свій космічний лет, будучи дітьми. Це була найбільш мовчазна команда з усіх, хто коли-небудь повертався на Землю. Їх так і охрестили — Silent Crew; всі вони, хоч і молоді, були сиві, а в очах у них стоялостраждання. Невдовзі майже всі вони померли без будь-яких видимих причин, тільки один — швейцарський священик-астронавт Карл Краутгамер — залишився в живих і в 3041 році порушив обіт мовчання, опублікувавши книгу «Правда про „Небесний Єрусалим“». Книга негайно стала світовим бестселером, але автор не зміг насолодитися славою і великим грішми, які прийшли до нього: помер раптово, у розповні здоров’я.

У своїй книзі К. Краутгамер детально описує подорож до центру Всесвіту, їх приліт до «Небесного Єрусалима» й пришвартування корабля до якоїсь дивної споруди, що нагадувала літаючу запальничку або плаский сталево-скляний хмарочос, який висів у космосі.

Космічне місто нагадувало піраміду або структурну формулу невідомої молекули, окремі частини якої були поєднані системою транспортних з’єднань, схожих на гігантські прозорі труби. Всередині контурів піраміди висіли окремі кластери, що складалися з автономних однотипних споруд, схожих на плато електронних приладів, тільки величезних, зроблених з якогось невідомого прозорого металу: враження було таке, ніби мандрівники перебувають усередині гігантського комп’ютера; жодної живої істоти за час перебування в «Небесному Єрусалимі» астронавти не зустріли, натомість чули голоси, які звучали в головах учасників експедиції, в кожного свій голос. Інколи астронавтам здавалося, що вони чують голоси рідних — померлих батьків, бабусь, дітей, друзів; іноді голоси були незнайомі і звучали нейтрально, так, ніби гід в автобусі пояснює туристам історичне значення якоїсь місцевості чи споруди.

Як стверджував Краутгамер, одна з найбільш поширених на Землі гіпотез була близька до істини: космічна Піраміда виявилася нічим іншим, як сховищем для людських душ, грубо кажучи — складом особливої духовної енергії. Голоси витлумачили, що душі — це вічний, незнищенний потенціал природи, невичерпна скарбниця характерів, почувань, нахилів, надій, пристрастей і спогадів. Астронавтам нібито відкрився Третій закон Бога — закон збереження і вічного кругообігу душ. Тому абсолютно безпідставним був вираз «мертві душі», вигаданий одним із релігійних поетів-фантазерів XIX століття. Всі душі — живі й безсмертні; залишивши Землю й діставшись «Небесного Єрусалима», де вони перебувають у русі й трансформаціях, душі згодом знову повертаються на Землю, щоб вселитися в тіла нових людських поколінь; звідти — незмінні особливості характерів, стабільність упродовж тисячоліть людських вдач, змішання ангельських і диявольських рис в одній душі. Сновидіння й картини минулого походять від того, що старі вічні душі живуть у молодих тілах — і цей кругообіг триває від створення світу й триватиме до його кінця.

Повною несподіванкою для прибульців із Землі було те, що в «Небесному Єрусалимі» знайшли прихисток не лише людські душі, як справедливо стверджувала гіпотеза астрономів, але й душі тварин і рослин. Тут переховувалися душі вимерлих динозаврів, які зберігали пам’ять первісних ландшафтів Землі, душі собак, вірних друзів людини, душі корів і свиней, зарізаних на м’ясокомбінатах, а також душі дерев, спиляних, розрізаних на дошки, спалених у печах і під час лісових пожеж. Один астронавт почув оповідь про стражденну душу дерева, з якого був збитий хрест, на якому розіп’яли Ісуса. Ба, більше: мандрівники дізналися, що в окремому кластері зібрано душі автомобілів, розтрощених під час автокатастроф, літаків, збитих під час воєн, підводних човнів, підірваних глибинними бомбами. Астронавтам показали окреме приміщення у формі перламутрового равлика, призначене для зберігання душ ядерних реакторів Чорнобиля, Фукусіми та інших АЕС, що вибухнули, а також душ жертв цих катастроф.

Параметри кожної душі були зашифровані в цифровому вимірі. Споруда-запальничка, до якої був пристикований космічний корабель «Генерал Ричард Стоун», призначалася для зберігання своєрідної картотеки душ — із шифрами кластерів, показниками класів і видів й номерами окремих душ. При наявності коду доступу дуже легко було знайти душу конкретної людини, істоти чи машини.

Найцікавіше в книзі монаха-астронавта відкривалося далі: космічне місто мало свої вулиці, площі, завулки і швидкісні шляхи сполучення душ. Тут був кластер грішників з окремими контейнерами для гордині, марнославства, заздрості, гніву, журби, жадібності, обжирання та сексоманії. Позбувшись цих гріхів, душі мали право вільно пересуватися містом.

Але найбільший кластер всередині космічного міста належав ДОБРОТІ І ЛЮБОВІ, бо цими почуттями були сповнені душі більшості померлих — адже саме під час посмертних прощань розкриваються найкращі джерела людського єства.

Була тут і своя ієрархія — академія мудреців, поетів і праведників, а також орден запеклих негідників.

На вершині Піраміди, що здіймалась над містом, сяяло, наче спалах Наднової зірки, вмістилище Бога. Ніхто туди не мав доступу.

Читачі К. Краутгамера були вражені тим, що в «Небесному Єрусалимі» відсутня така важлива ознака, як національність чи громадянство: тут немає ні китайців, ні еллінів, ні юдеїв, ні американців. Для Бога всі люди — Його піддані. Безсмертна душа не має паспорта, ця душа належить даній конкретній людині, а не державі; для неї немає кордонів (гасло Космічного міста — «душа без кордонів»), не має значення релігія чи інша належність. Тому душа Гітлера валялася на нижньому — підвальному поверсі разом із душею єврейського терориста Моше Кагана, а душа Сталіна опинилася в одному карцері з душею Троцького. Будь-які спроби астронавтів з’ясувати, що сталося і що станеться з різними державами (Францією, Пакистаном чи Україною), залишалися без відповідей. Їм пояснювали, що держави душі не мають: держави — штучні, тимчасові утворення, вічними є землі, на яких живуть народи: існування ж народів, що мають душі, обмежено в часі й просторі. Слабкі народи, які не мають волі до боротьби за існування, зникають назавжди, на їхнє місце заступають більш варварські, примітивні племена, сповнені жорстокої молодої енергії.

І ніяка російська «птіца-тройка», що розмахнулася невідомо чому на півсвіту й летить незрозуміло куди, ніякий американський суперкадилак, що мчить по хайвею, ніяка українська мажара, запряжена мрійливими волами, ніякі японські рикші з голоблями, за які вчепився виснажений перевізник — ніякі фальшиві символи народів не визнаються в космічному місті.

«Небесний Єрусалим» не є застиглою назавжди статичною конструкцією, тут немає жорсткого поділу на пекло, чистилище і рай: кожна душа тут має шанс звільнитися від тягаря гріхів і злочинів, що приводить її на площу Покаяння — тобто виводить на верхні поверхи споруди. Як нагороду Творець дарує таким душам піднесення до майдану Прозріння — коли душа осягає вищий ступінь наближення до Бога, до Його всеосяжної мудрості, до істини. Душі ж ліниві, рабські скніють у своїх сховищах, а душі найбільших злочинців, які не каються і яким немає прощення, надійно замкнені до спеціальних капсул, наче високотоксичні радіоактивні відходи. Та чи так уже надійно? — чому ж тоді на Землі з’являються все нові й нові злочинці?

У 3056 році у справі «Небесного Єрусалима» з’явилася ще одна сенсаційна новина. Виявилось, що не тільки Карл Краутгамер написав свої свідчення. Один з астронавтів, українець Яр Стах, історик за фахом, порушивши заборону про нерозповсюдження інформації, дану господарям космічного міста, залишив таємні записи, не призначені для друку — й опубліковані лише після його смерті в 3056 році. З тих записів видно, що допитливий і настирний історик, перебуваючи в «Небесному Єрусалимі», намагався дізнатися — що сталося з душею генерала Гайдука?

Відповідь: він осягнув стан Прозріння.

А Божена, Оля та Оксана — чи їхні душі зустрілися з душею Гайдука? — не вгавав Стах. Мовчання було йому відповіддю. Тут спрацював небесний закон захисту приватної інформації.

Тільки на запитання про безсмертну архетипну українську душу Івана Оврамовича Крейди допитливий історик-астронавт нібито отримав чітку відповідь: душа полтавця-галушкомана активно працює в ранзі Генерального прокуратора підвальної опалювальної секції Піраміди. Вірною подругою Крейди і його заступником стала половецька князівна Леді. Стах також твердить, що будь-які розмови про майбутнє, будь-які спекуляції — що очікує попереду людину, сім’ю, народ, державу — є в «Небесному Єрусалимі» безглуздими з тієї причини, що час тут не рухається вперед. Сказано ж було: для Бога немає ні Часу, ні Простору.

…Але ніхто не міг перевірити ні слів Краутгамера, ні вигадок Стаха, бо будь-які експедиції до центру Всесвіту були на Землі заборонені після 3025 року. Через потужні телескопи можна було лише спостерігати, як у далекому чорному космосі летить сяюче таємниче місто, призматичної форми гігантський острів, але зрозуміти — звідки й куди цей «Небесний Єрусалим» пливе, як він побудований, ким населений і яким є його призначення — було неможливо.

Від автора

Всі події трилогії «Час смертохристів», «Час Великої Гри» і «Час тирана» вигадані, а отже, мали місце в минулому чи відбудуться в майбутньому.

Всі персонажі існували, існують та існуватимуть вічно.

Всі прізвища змінено, а дати не мають значення.

Єдиною реальністю, що не потребує доказів, є «Небесний Єрусалим».

Все буде навпаки (закон Гайдука).

Київ, 2013–2014 роки

Із нотаток до трилогії Юрія Щербака

Замість післямови

Світ став схожий на мої книги.

Андре Мальро. 1955

И уже предо мною прямо

Леденела и стыла Кама,

И «Quo vadis!»^[13] кто-то сказал.

Анна Ахматова-Горенко. 1943

А доля людська стає все складнішою і складнішою.

П’ер Паоло Пазоліні. 1961

Замість вступу до післямови

Світ нині став схожий на представлену тут трилогію-фантазію українського письменника.

Світ, у якому посередині всіх його інтерпретацій, комунікацій і взагалі інших його зусиль, десь приблизно з осені 2013-го опинилася Україна. У всіх своїх зусиллях. Масових і всіх інших.

Опинилася на всіх дисплеях-таблоїдах-екранах світу цього. Посередині всієї його політичної та іншої риторики. Аж до найголоснішої і найвідповідальнішої.

Зрештою, і найбезвідповідальнішої теж…

Українському патріотові месіаністичного штибу, здавалося, годилося б пишатися таким першомісцем його країни у нинішній світовій «подієвій» ієрархії. Усесвітній розголос довкола українських подій.

Але, схоже, поки що навіть високоградусний, найгарячіший тутешній патріотизм у таких настроях не помічений.

Щось зовсім іншого миготить у цьому стрімкому, чи не космічної швидкості переміщенні країни під назвою Україна з окраїни того новинарського космосу, що його давно вже годилося назвати — «світовою свідомістю», — у самісінький центр того «космосу»…

До того ж відразу згадується доволі недавній інформаційний гала-концерт того переміщення.

Переміщення десь із світового маргінесу, із традиційної тоді світової необізнаності довкола України, — у поле повсюдної тоді, скажімо так, «зацікавленості» нею.

…Із репліки однієї західної дами: «Звідки ви? Із Києва? А-а, пригадую — це десь під Чорнобилем…»

А по тому вже й Майдан-2004. На всіх телеканалах планети. Та ще й як українська ніби «телепрограма», телеалгоритм усіх подальших протестних наддійств цієї планети.

…І ось світова зіниця знову зупинилася на Україні. Тільки вже в режимі не лише платонічного співчуття-2004, а тим більше суто естетичної зацікавленості київською майданною екзотикою.

Щось воно вже зовсім іншого, року 2014-го…

А тепер відразу — ніби історіософський-історіографічний стоп-кадр цього року: це ж столітні роковини Першої світової. Незабутній 1914-й…

Всі «ми», себто вся наша тепер уже демографічно багатомільярдна людська сукупність, за своєю головною історичною метрикою — всі ми саме звідти. Із того Року-фатуму.

Навіть коли ми про це не здогадуємося. А напевне, особливо саме тоді, коли ми про це не здогадуємося…

Отож той рік, коли вся людська присутність на Землі, вся її людська сума, як кажуть наші сусіди, «в одночасье», відразу — постали в очевидній цілісності. Негативній, вимушеній. У лютому неувзаємненні всіх національних і державних величин одна з одною. Що постали у нещадному плетиві міріадів нещадно взаємозаперечних інтересів.

Усепланетний сеанс тодішніх колективних і неколективних егоїзмів! Державних. Станово-класових. Психологічних. Господарчих. І так далі.

Схоже, 1914-й — це не тільки повсюдне воєнне лихо. Це ще й очевидна антропологічна катастрофа. Гіперкриза, чи не найтяжча в усьому попередньому світовому часі. Були відкриті всі тодішні скриньки Пандори. Від різного роду ідеологічних пандемій, раніше не бачених і не очікуваних, до так само ще не бачених озброєнь.

Україна-1914, цілком, у всьому тоді такому строкатому своєму територіально-етнічному складі, ввійшла у безберегі моря-океани тієї Великої Кризи. В усі її шторми.

Ввійшла вона спочатку як жертва, як трагічна несамостійність, як об’єкт чужих намірів, розрахунків, інтересів, інтриг. Прапорець-позначка на демонічних генштабістських-геополітичних картах знавіснілих сусідів, своїх тоді ще могутніх хазяїв. Україна опинилася ніби посередині тих карт. Як їх головна там стратегічна мета і мітка. Як ресурс аграрний, індустріальний, демографічний. Як один із найдовших у світі мобілізаційних списків.

Ресурс чи реальний, чи лише очікувано-бажаний, але однаково залежний від чужої політичної і мілітарної волі. Простір, тоді ще без жодної краплі своєї суверенної волі.

Напевне, саме тому Україна закінчувала ту війну вже у напрямі аж відчайдушного, чи не фанатичного устремління вибороти собі нарешті бодай якусь суверенність.

Подальша доля цих зусиль надто добре відома. Невдатна та доля, яка вже самими своїми поразками визначила долю світу. Принаймні Європи. Визначила аж до Другої світової, що її згаданий Андре Мальро, її свідок і учасник, назвав: «повернення Сатани».

І от сповнилося рівно сто років з початку Тридцятирічної війни XX століття (1914–1945) (давайте, нарешті, назовемо речі своїми, не лише «хронологічними» іменами!). І знову історія повертає і навертає нас у той дебютний першочас головної її драми. Ніби і перемінилися її, історії, політичні ландшафти, ніби вже зовсім інші у неї дійові особи, інший подієвий репертуар нової її драми. А проте…

…Можна вжахнутися моторошній схожості поміж початком згаданої Тридцятирічної війни-ХХ і війни нинішньої, ще не оголошеної, дві тисячі чотирнадцятого.

Тоді патріотизмом громокипляча, підкреслено національно-пасіонарна Сербія — у безвихідному-безпросвітному конфлікті з безпросвітно «наднаціональною» Віденською імперією. З нібито вже приреченою державою-диплодоком. Який, агонізуючи, намагається, однак, підмінити свою катастрофу — катастрофою всесвітньою.

Політична палеонтологія проти реальної політики реальної історії.

При цьому не варто ідеалізувати і те «модерно» ще доволі молоде національно-слов’янське утворення. Балканський Слов’яносербськ з його корумпованими урядами, напівполітичним-напівбандитським підпіллям, з його молодими офіцерами-«пасіонаріями», які, не вагаючись, холоднокровно розстріляли своїх короля і королеву (здається, вагітну) у їхній опочивальні.

А відразу за тим, сказати б, «сербоцентричний» самум в усій стомовній газетній імперії початку XX століття, аж до іншого династичного вбивства іншої династичної пари.

Сараєво-1914. Ще немає ні радіо, ані телебачення. Але на ланах-полях тієї імперії, під акомпанемент окличних знаків, безчисленні повідомлення довкола Сербії, що про неї Європа ще зовсім недавно — ну зовсім нічого не знала.

А далі та тридцятирічна гекатомба-ХХ. Один тодішній публіцист радикально лівого спрямування стисло-точно охарактеризував і першопричину, і першопочаток тієї війни: «…германська буржуазія влаштувала грабіжницький похід проти Сербії, прагнучи підкорити її і задушити національну революцію південного слов’янства». (Лєнін-Ульянов.)

Ну хоч вирізьби ці слова на сьогоднішніх інформаційних порталах усіх їхніх технологічних виконань.

Перемінилися — у відомому напрямі — слов’янські азимути тодішньої великої гри, великих інтересів; перемінилися її технології і комунікації; нові її генерації.

А все інше як стій залишається на тому самому демонічному місці світового часу. Якесь його демонічне лібрето, демонічний першосценарій.

Quo vadis? Камо грядеші?

«А Симон Петро йому каже: „Куди, Господи, ідеш Ти?“ Ісус відповів: „Куди Я йду, туди ти іти за мною не можеш, але потім ти підеш за Мною“». (Євангелія від св. Івана. 13, 36).

Що ж. Вочевидь, як засвідчує та часова симетрія 1914-го і 2014-го, аж зловісна їх схожість, «іти туди» ми не можемо. Попри всю рухомість, всю інтенсивність нашого світу, що вони зазвичай звуться історією.

То що тоді робити цивілізації з такою неймовірного обсягу і неймовірного, та ще й повторюваного «циклічно» драматизму, подієвою сумою?!

А робити щось таки треба. Хоча б для того, щоби цивілізація уціліла… І уціліла, зрозуміло, ще й у якихось прийнятних для людини гуманістичних формах і змістах.

Передовсім без тридцятирічних та інших, нині ще не оголошених війн.

І тут на поміч цивілізації з’являється література, себто особливої побудови свічадо долі людської. І масової, й індивідуальної. Ніби записник нашої самоідентичності всіх її напрямків.

Ось так і з’явилося у самому розпалі української кризи її фантазійно-фантастичне свічадо — трилогія Юрія Щербака.

У світовому літературному обігу є книги, які, завдяки карколомним сюжетам, фабульним своїм лабіринтам, ваблять — чи навіть зваблюють — читача. І він незрідка не встигає, умовно кажучи, за смисловим задзеркаллям тих сюжетних вихорів, тієї композиційної віхоли. Тоді як те «задзеркалля» і є першозмістом таких книг, — їхньою, якщо вдатися до філософського жаргону, генеральною семантикою.

«Час смертохристів. Міражі 2077 року». «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року». «Час тирана. Прозріння 2084 року» — це не тільки монблан чи навіть еверест різного роду пригод-колізій. Перед читачем — унікальний романний портрет Великої Пригоди цілого народу у Великій Історії. Портрет українського Проекту всіх його виконань у тій Історії, а особливо новітній.

Сюрприз не тільки читачеві, але і національній літературі взагалі. А можливо, і не тільки їй.

Отож вдивимось не лише у почерговість-калейдоскоп тих пригод Щербакових героїв, інститутів, держав, релігійних і політичних утворень і т. д. — вдивимося у саму світоглядну систему «задзеркалля» Щербакового свічада-трилогії.

Порівняння, кажуть, завжди накульгують, але ж вони завжди і щось пояснюють.

…Якось Горький, напівсерйозно-напівшаржуючи, сказав про все, що вийшло з-під пера Лева Толстого: воно обертається головно довкола письменникового наміру якось добре облаштувати наскрізного його героя, князя Нехлюдова, у цьому світі.

Побарокова, вже новоукраїнська література, десь від «Енеїди» і «Кобзаря», аж до її катастрофи у тоталітарну епоху, зрозуміло, не мала таких аристократичних амбіцій. На відміну від великої сусідньої літератури, яка, за характерним висловом Степана Васильченко, виростала-відбувалася «у великопанській золотій клітці…».

«Князем» української літератури був хтось зовсім інший. Вона до останньої своєї літери була зосереджена на тому, як би то добре та облаштувати — свій народ.

Упосліджений нещадною історією народ, який перебувався у зовсім іншій клітці. «На нашій, не своїй землі». Без своєї аристократії і без свого горожанства. Без своєї державності, теж сконфіскованої тією історією.

Слід віддати належне цій літературі: вона, зрештою, сама стала для своєї країни і її аристократією, і її горожанством, і її державністю. І взагалі всім тим, що має облаштувати тому чи тому народові бодай ту чи ту гуманістичну норму в його існуванні.

Підрадянська епоха (епоха давньогрецькою означає — «зупинка»), дебютуючи, так багато обіцяла, а по тому ще більше зробила — для руйнації і тих норм, і взагалі будь-якої людяності. Отож вона витворила чисельно-кількісно чи не колосальну суму ерзац-літератури, яка не тільки не осмислювала довколишню дійсність — вона її безнастанно фальсифікувала. У всіх жанрах свого догмату, своїх імітацій-підробок, нескінченних своїх «обманок».

Напевне, змістовна розмова про ту беззмістовність тоталітарної бібліотеки історично ще десь попереду. І, може, не мав рації письменник Юрій Щербак, у чадному розпалі «застою» кинувши таку скептичну репліку: та що залишиться від нас усіх? Лише кільканадцять діамантів Григіра Тютюнника у цій грязюці…

Ну, напевно, щось там усе ж таки залишилося. Йдеться, однак, знову про інше. Про справді втрачений у тій беззмістовності колишній український потяг до творення національного універсального, узагальнюючого письма — довкола всієї національної долі.

Письма, яке художньо мало зафіксувати весь огром цієї долі.

Трилогія Щербака — то, отже, ніби тисячосторінкова літературна лабораторія, налаштована на те творення. На свого роду жанрову компенсацію майже ста років відсутності в уярмленій національній літературі переконливо узагальненого ландшафту самої української присутності — у світовому часі й просторі. У всьому їхньому контексті від полюса до полюса, — в амплітуді того історичного часу, який ми називаємо «новим» або ще й «новітнім».

І от — літературний продукт тієї лабораторії. Що його ні з чим у національній літературі-ХХ не порівняти. Може, тільки з Винниченковою, суто експериментальною «Сонячною машиною»? З її амбітним, але лише частинно здійсненим наміром створити цілісний портрет міжвоєнної кризової Європи і подати соціальну — на жаль, до краю наївну — рецептуру виходу із тієї кризи?.. Але ж той роман — то саме експеримент, який, обережно кажучи, художньо відбувся справді лише почасти… Та ще й на промовистому тлі повної відсутності там такого злободенного тоді, у термінах епохи, «радянського експерименту» — і так драматично упокореної-зачепленої ним підрадянської України.

Взагалі, категорія фантастичного — цей головний модуль і оператор представленого тут Щербакового письма — в епоху письма тоталітарного, смертоносного «соціалістичного реалізму» якось та зникла з тутешнього літературного обрію. Залишившись принагідно в літературі тільки для підлітків.

Щось воно по тому симпатично раптом засвітилося у «відлиговій» фантастиці Олеся Бердника з його «зоряними корсарами», які напередодні своїх зоряних мандрів характерно-загадково йдуть на поклін до пам’ятників Франку і Лесі Українці. І так само характерно наштовхуються у тих мандрах на тиранію там загадкових «галактичних диктаторів». А на Землі — ще й безжальні «надлюди» з «залізними серцями»…

Не дивно, отже, що цей симпатичний «фантастичний» шанс українського підрадянського письменства чи не одразу був безжально ліквідований режимом.

Несумісність і неспівмірність такої і всієї іншої фантастики з «реалізмом», який самоназвався «соціалістичним»… Адже він мав власну, суто «прикладну» систему «фантастичного», про яку найкраще сказав один його критик-жартівник: «…у Гофмана „ввійшов чорт“. Реалізм! У колгоспному ж романі доярка-стаханівка перевиконала план. Фантастика!» (Юрій Олеша).

Цей екскурс в українську літературну ретроспективу часів і її звершень, і її поразок має нагадати читачеві, що автор трилогії-фантазії, з одного боку, своєрідно продовжив по тому забуту інтуїцію новоукраїнської класики, яка опікувалася передовсім цілісною, «соборною» панорамою народного життя — та ще й з виховно-педагогічною метою.

А з другого, в ситуації цілковитої літературної самотності, такої характерної для цього письменника, він вочевидь не мав і в «досуверенний», і в «суверенний» наш час якихось у тому і цьому часі зразків, прецедентів до прози, ним здійсненої.

Здійсненої у режимі очевидного літературного самостійництва. Що, зрозуміло, повищує значення трилогії не лише як літературного, а й громадянського жесту: для загального добра, пам’ятаємо, особливо важливий індивідуальний, особистісний до нього внесок.

Словом, своєю трилогією Щербак поновив те, що було незворушним правилом української літературної стратегії давніх героїчних її часів: фундаментальне суспільно-корисне народознавство чи краєзнавство, чи невичерпна оповідь і про фатум свого народу, і про його боротьбу з цим фатумом.

Дивно, але ця трилогія, така «модерна» і навіть «постмодерна» за своєю поетикою і взагалі естетикою, якось органічно постає на тій національній книжковій полиці, що на ній золотими своїми корінцями почережно то тьмяніє, то відблискує українська хрестоматія-ХІХ. Тодішній епос національної енергії, на диво цілісний її і романний, і новелістичний пейзаж.

Відповідно, трилогія, аж перевантажена «національними змістами», семантикою і нової, новітньої, і десь ще гіпотетично-вітчизняної історії, історії гаданої-прийдешньої — ця трилогія справді компенсує недавню наративну порожнечу упокоренної літератури. Затабуйовані тоді у ній певні сюжети, теми, образи, сама двозначність її мовного характеру; власне, реальний «мовний апартеїд» українського підрадянського існування, поділеного поміж зросійщеним містом і лінгвістично, на щастя, «консервативним» українським селом. «Мова — дім буття» (Гайдеггер). А український дім той — єдино в поліській, волинській чи там подільсько-карпатській «діалектальній» хаті… Мимоволі, але погодишся з реплікою одного київського зоїла про український «міський роман» часів «застою»: олжа в один мільйон слів.

Письменникові, отже, треба було подолати силу-силенну «бар’єрів несумісності» правди з тодішньою неправдою. У давньому його романі «Бар’єр несумісності» іде по Києву якийсь дядько-колгоспник, питаючи: а де тут больниця?

Тут — лінгвістичний ключик до всієї мовної системи того роману, що його герої у своїх надінтелігентних, бездоганно українських діалогах дещо схожі на прийдешніх, кінця XXI століття, українських дипломатів трилогії: «у посольстві всі розмовляли по-російськи».

Але ж, окрім мовних бар’єрів несумісності, що їх національному письменству було не обійти, по тому постала — неспівмірність поміж вчорашньою Україною, депортованою всіма її метрополіями у провінціалізм чи не колоніального штибу, у політичне напівнебуття, в аж скандальну непоінформованість «вчорашнього світу» щодо тієї України та Україною, що на ній вимушено, але все ж таки зупинилася зіниця світу нинішнього…

І, відповідно, мав з’явитися настійний попит і запит на рішуче новий жанр, на нову літературну форму, що у них і має постати нова історична якість фактично зовсім нової країни. Яка, чи то мимоволі, чи навпаки, внаслідок колосальних внутрішніх енергій і порухів, опинилася — у всіх сенсах — посередині цього світу. У найбільш злободенній його «редакції»: інформаційні цунамі довкола України, вже чи не постійної дієвої-подієвої особи злободенної політичної драми на світовій сцені.

А вже чого тільки нема за її лаштунками!..

Саме про це і йдеться в трилогії Юрія Щербака. Яка опробує ту нову історичну якість — на повну силу вдало знайденого жанру. Сказати б, «парафантастичного».

…В одній доволі давній новелі письменника вчений-авангардист пише капітальну працю — «Про архітектуру хмар». Себто про структурність того, що зазвичай видається ніби безструктурністю, хаосом.

У представленій тут трилогії, уже в ролі романіста, Щербак, ніби наслідуючи героя своєї новели, подає так само архітектуру іншої, зовні-здалеку, здавалося, теж украй строкатої-пістрявої-розмаїтої подієвості. Чи не двостолітньої. Українська історія ХХ-ХХІ тут особливим чином закодована-перешифрована.

То ж давайте бодай частинно декодуємо ті безчисленні шифри.

Отож, дія трилогії розгортається у гіпотетичній Україні 2077–2084 років. І в так само гіпотетичному просторі довкола неї — у тій самій хронології. У просторі світовому (бо навіть у космосі — на Марсі…)

Але якби ж то було традиційне фентезі, що давно вже заповнило-переповнило світовий літературний обіг! Схоже, однак, що ми справді маємо справу з письмом-сюрпризом. І направду — не лише в нашому письменстві.

У напрямку справжнього змісту безлічі ситуативних парадоксів тих міражів-фантазій, у пошуках методу до їх творення — пропонуємо звернутися до… однієї стільки ж екзотичної, скільки ж — абсолютно унікальної мови. Мова маленького індіанського народу — хопі. Який живе у країні, де високого рангу український дипломат Щербак був, за сумісництвом, амбасадором. Але не про те, а про саму загадкову мову. Що у ній кожне дієслово та іменник, означаючи дію чи предмет, обов’язково особливим морфологічним чином вказують не лише на минуле й теперішнє, але й на гадане майбутнє цієї дії, цього предмета. На їх гіпотетичну прийдешність.

Трилогія українського письменника — то, метафорично кажучи, ніби переклад з тієї загадкової індіанської мови на українську.

Величезна сума подієвості, ідеології, релігії; передсуди, марновірства, ультратехнології, війни, революції і контрреволюції, поліційні репресії, демонічні спецслужби, всі колізії, інтриги, грандіозна комбінаторика грандіозних глобальних союзів і таких самих конфліктів, різного роду епідемії-пандемії, включаючи світоглядні, — словом, усе це, вся меґалічна фабульно-сюжетна сума, вся семантика трилогії у просторі тих «міражів» з надзвичайною послідовністю обов’язково веде свій родовід-початок із сучасних, ба, навіть злободенних подієвих рядів і явищ. І національних, і світових. Із усіх нинішніх українських перемог і поразок.

Весь футуристичний масив-монблан трилогії чітко, як у тій «Архітектурі хмар», вибудуваний на рішуче всій поточно-біжучій українській «метеорології»-«кліматології». Вони ніби безперестанку суфлюють звідси в прийдешнє тому українському «футуризмові». Вони присутні у кожному його прояві, у кожному його жесті. І з обов’язковою, аж трагічною гіперболізацією всіх наших нинішніх жестів, уявлень, характерів, усіх наших негараздів.

«Коянніскаці». Мовою хопі: робимо щось зовсім не те, що належить; у майбутньому це обернеться великим нещастям; отож стережімося і шануймося; маємо робити нарешті щось інше і по-іншому; істинне…

«Дивний і страшний» сон героя. Сон, у який над майбутнім Києвом «вповзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета».

Словом, автор прагне відповісти на вже колись і до нас звернуте: камо грядеші? Грізне «Quo vadis?».

«Міражі» Юрія Щербака — це саме «камо грядеші, Україно»?. І, зрештою, з нею весь інший світ у всіх тих його жестах-уявленнях-характерах.

Це — із молодого, «відлигового» тоді Івана Драча, який дебютував, можна сказати, абсолютно синхронно з Юрієм Щербаком.

Представлена трилогія — тритомна спроба відповіді на те питання.

Інтелектуальним улюбленцем того покоління був щойно відкритий ним великий російський мислитель Михайло Бахтін. Який запропонував сучасності проект так званого роману-«меніпеї» (колись частинно здійснений, на його думку, Достоєвським). Себто надроману, який у підкреслено великому обсязі осмислює національний досвід разом із досвідом світовим — у їх увзаємненні, але й у їх конфліктах, цілком реальних, але й також у вкрай умовних образах і колізіях, у цілком протокольних сколках з «побутових» часу і простору і в довільному їх переформатуванні-перемонтажі, у поєднанні високого-патетичного і «низького», тез немовби із філософського трактату і чи не коміксів.

І так далі. Гала-дійство світової і національної історії, їх незрідка страшний карнавал, галерея-персонологія всієї у ній амплітуді характерів і вчинків — від самого Бога (!) до ще зовсім маленьких, у прямому значенні, героїв (вони ще перебувають у материнській утробі). Словом, всі людські й надлюдські зразки, сформовані всіма можливими і навіть, здавалося б, просто-таки неможливими формаціями, культурами, соціальними і фаховими угрупованнями і сектами…

Але передовсім перед нами — «архітектура хмар і хмарностей» нашої, такої хиткої національної екзистенції, безнастанно атакованої і зсередини, і ззовні.

…Суворе попередження про всі аж демонічні можливості нашого егоїзму, нашої безвідповідальності, взагалі людських інволюцій, а особливо українських. Кожний тут образ подає, з одного боку, точно, аж віртуозно задокументований-запротокольований старт, давній дебют цих інволюцій (не забуваймо, що письменник Щербак дебютував як документаліст-нарисовець, а по тому продовжив цей жанр уже в більшому форматі, аж до кіносценаріїв, п’єс і книг), а з другого — той образ віддає за законами і засобами згаданої «меніпеї» — аж катастрофічного їх побільшення в історичному часі.

Трилогія-меніпея^[14] увібрала весь унікальний життєвий досвід автора. Не лише письменника-романіста, новеліста, поета, театрального і кінодраматурга. А ще й — фаховий медик, епідеміолог високого класу (докторська дисертація часів «застійного сказу» — про «сказ на Україні»). За тим — громадсько-політичний діяч. Перший некомуністичний — «зелений» — міністр, тоді ще у наскрізь комуністичному СРСР, його народний депутат-опозиціонер. Дипломат уже незалежної України. Посол її у Єрусалимі, Вашингтоні, Мехіко, Оттаві…

Що ж. Номенклатура ця не трохи схожа на наративи самої трилогії.

Але йдеться про інше. Автор, християнин, який у чорні чорнобильські першогодини вже чекав кінця світу, добре відав разом з тим, що кінець той залежить не тільки від нас. І, напевно, навіть зовсім не від нас. Але він також знає, що «всі ми», від полюса до полюса, а особливо «тут», на загадковій межі-Україні поміж колись непрохідними європейськими Хащами і досі все ще не зовсім культивованим євразійським Степом — або самі, власноруч, облаштовували ніби репетицію кінця світу, або ставали її жертвами — з боку сусідів. Усіх їхніх расових, етнічних, державних і недержавних штабів. Усіх виконань, темпераментів, ідеологій. І тому подібного.

Отож автор-християнин у своїх песимістичних видіннях і ордаліях — ще й добре поінформований експерт. Він мабуть пам’ятає репліку із згаданого вище Бахтіна про Достоєвського: останнє слово про світ ще не сказане, воно — попереду і напевно завжди буде попереду.

Але ж чого тільки не буде — попереду…

Бо, як сказав той трагічний італійський поет, доля людська стає все складнішою і складнішою.

Трилогія Юрія Миколайовича Щербака — саме про це.

«Кояніскаці…»^[15]

Вадим Скуратівський

Щербак Юрій Миколайович

Народився 12 жовтня 1934 року.

Доктор медичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол України в СІЛА, Канаді, Мексиці, Ізраїлі, перший міністр охорони навколишнього природного середовища України, народний депутат СРСР (1989–1991), член Верховної Ради СРСР. Належав до опозиційної Міжрегіональної групи депутатів, яку очолював академік А. Сахаров.

Радник Президента України (1998–2000) і Голови Верховної Ради України з міжнародних справ (2004–2007). Брав участь у переговорах на вищому рівні у Києві, Вашингтоні, Єрусалимі, Оттаві, Варшаві, Мехіко, Мадриді.

Як професор Києво-Могилянської академії викладав курс «Геополітика та проблеми глобалізації» (2003–2006).

Український письменник, драматург.

Автор понад двадцяти книжок прози, публіцистики, драматургії, поезії, серед яких — романи «Бар’єр несумісності», «Причини і наслідки», п’єси «Маленька футбольна команда», «Сподіватись», «Стіна», документальні повісті «Чорнобиль», «Україна: виклик і вибір», «Україна в зоні турбулентності».

Книга перша трилогії «Час смертохристів. Міражі 2077 року» (2011) стала літературною подією року і отримала три літературні премії. Друга книга — «Час Великої Гри» (2012). Перша і друга книги були висунуті у 2013 р. на здобуття Шевченківської премії.

Нагороджений орденами і медалями України та інших країн.

Одружений, має двох дітей.

Примітки

1

Див. «Час смертохристів». — К., 2011.

(обратно)

2

Labut (словац.) — лебідь.

(обратно)

3

Організація Глобальної Безпеки (GSO — Global Security Organization)

(обратно)

4

БКС — бойова космічна станція (CSS — Combating Spase Station

(обратно)

5

Див. «Час Великої Гри». — К., 2012.

(обратно)

6

Див. «Час Великої Гри». — К., 2012.

(обратно)

7

Після кожної війни

хтось мусить поприбирати

Будь-який порядок

сам по собі не постане.

(обратно)

8

Так тихо нам є

що чуємо пісеньку,

заспівану вчора

«Ти підеш горою, а я долиною…»

(обратно)

9

Хтось має скинути мотлох на узбіччя доріг,

аби могли проїхати авта повні трупів.

(обратно)

10

Такі зачудовані собою

хіба щось здивувати нас більше може?

Ні веселка вночі. Ні на снігу метелик.

А коли засинаємо, уві сні бачимо розлуку.

Переклад автора. Уривки з віршів В. Шимборської.

(обратно)

11

Тут і далі — переклад Бориса Тена.

(обратно)

12

Щербак Микола Миколайович (1927–1998) — старший брат автора, творець і директор Зоомузею на вул. Володимирській, 57.

(обратно)

13

«Куди йдеш»

(обратно)

14

Меніпея — вид серйозно-сміхового жанру. Термін вперше введений М. М. Бахтіним в «Проблемах поетики Достоєвського» як узагальнення античного жанру меніппова сатира. Але часто ці поняття ототожнюють. Меніпея головно характеризується наявністю особливого персонажа-розповідача, що викладає події у своїй розповіді так, як він бачить їх крізь призму власної психіки і особистісних почуттів. Елементи меніппеї простежуються в літературі XX століття (Томас Манн, М. О. Булгаков).

(обратно)

15

Кояніскаці (Koyaanisqatsi; Життя, позбавлене рівноваги) — документальний фільм Ґодфрі Реджіо, в якому режисер спробував показати людям, що вони в своєму житті звертають увагу на дрібниці, а те важливе, що у них під носом, вони помічають не завжди.

(обратно)

(обратно)

Оглавление

Частина перша Римські канікули

  1

  2

  З

  4

  5

  б

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

Частина друга Половецька князівна

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

  42

  43

Частина третя 1984–2084

  44

  45

  46

  47

  48

  49

  50

  51

  52

  53

  54

  55

  56

  57

  58

  59

Частина четверта Сарана

  60

  61

  62

  63

  64

  65

  66

  67

  69

  70

  71

  72

  73

Частина п’ята Два сонця

  74

  75

  76

  77

  78

  79

  80

  81

  82

  83

  84

  85

  86

  87

  88

  89

  90

  91

Частина шоста Небесний Єрусалим

  92

  93

  94

  95

  96

  97

  98

  99

  100

  101

  102

  103

Епілог

Від автора

Із нотаток до трилогії Юрія Щербака

  Замість післямови

    Замість вступу до післямови

  Щербак Юрій Миколайович

*** Примечания ***