Хроніки капання [Любов Бурак] (fb2) читать онлайн

ХРОНІКИ КАПАННЯ

Якось так… Просто лікарня і просто знайома до болю палата. Тобто, біль знайомий, а палата, як і все відділення з ремонтом. А люди - без…

Викладачка технічного універу, вчителька з гімназії, менеджер банку, власниця салону краси, вчителька з району і ФОП побутової хімії із супермаркетів.

Всі зубожілі і всім пльохо. І, навіть, викладачка універу 1986 року народження впевнена, що колись було краще. Бо жили на всьому своєму, жодних запозичень, нічого закордонного - тому і патріотизм був.

Питаю в неї скількох студентів вона вивчила до рівня винахідника. Каже, що в Україні це неможливо.

Вчителька гімназії її підтримує - неможливо, бо Міносвіти дає такі програми, що вчити по них складно.

ФОП із побутової хімії з ними згодна: освіта - зло. Вона нічого, окрім восьми класів не закінчувала, коли всі йшли в дев`ятий, вона вже з торбами на Туреччину каталась. І тому зараз має стелажі у всіх супермаркетах плюс дві точки на ринках. Але, що то є? Копійки!

Власниця салону краси підтверджує: освіта до дупи, аби морда красива була - то ще є шанс в житті. Головне навчитись малюватись, чесатись і не стригти нігті на повний місяць. І ще мати хороше хобі.

Вчителька з району мовчить, лише киває. В неї тиск, як оце в мене - тож їй і стеля - НЛО, і кардіограма - макраме.

А викладачка продовжує про патріотизм і як то має бути скрізь і все своє в успішній країні. Як колись в ссср. Бо чуже-американське-китайське псує українців.

Раджу їй позбутись смартфона, бо з нього Китай шкідливі промені насилає. І не вживати американські медикаменти, бо там ЦРУ щось точно підмішала.

ФОП з побутової хімії каже, що все може бути.

Вчителька гімназії погоджується, бо в них одна математичка всі задачі на планшеті робила з дітьми, то її звільнили і вона виїхала на заробітки до Англії. А там вийшла заміж за якогось грамотного по комп`ютерах і тепер вони разом програми пишуть для Англії, а всьому педколективу за неї соромно, що вона на дошці алгоритм написати не могла.

Власниця салону краси каже, що так, чого чекати від таких вчителів? Краще до школи дітей не пускати, хіба що в приватні якісь. Де вчать краси, моди і стилю. Але то страшенно дорого.

ФОП з побутової хімії має свою думку - влада довела.Власниця салону краси з нею згодна. Влада страшна і буде ще гірше.

Педагоги зітхають.

- Чим то закінчиться? - дивляться на мене.

- Я не астролог, - відповідаю.

- О! А в гороскопі писали, що Зеленський - Козерог! - каже вчителька гімназії.

- Я і не сумніваюсь, - кажу.

- От він всім дасть - посміхається ФОП!

- Що саме дасть? - уточнюю.

- Ну… Все дасть, - впевнено каже викладачка технічного універу. - І всіх посадить. Сам каже, що буде повертати ссср. І війни не буде.

- Так, - киває власниця салону краси. - Буде мир, руsкі вгомоняться, полетимо в Європу спокійно.

- Носом по рукаві, - говорю.

- А то чого?

- По факту злиття з братським народом. Полетите хіба закопуватись в тайгу, щитом між Китаєм і Мордором стояти.

- Та ні, - заперечує вчителька гімназії. - В нас Незалежність.

- Аякже! - каже ФОП з побутової хімії. - Нам би лише бариг позбутися і Порошенка.

- Бо довели країну до ручки.

- Ясна річ, - киває головою ФОП. - Незалежність, без бариг і корупції. Жити неможливо. Свята йдуть, а на стіл поставити нічого! Бідні люди.

- Та чого ж? - несміливо зауважує вчителька з району. - Нам зарплату підняли, дорогу до села зробили, амбулаторію зремонтували, школу, садочок дитячий. Шкільний автобус їздить, маршрутка, крамниця нова. Фермер добру зарплату платить. На цей рік громада територіальна запланувала…

- Я вас прошу! - перебиває її вчителька гімназії. - Запланували вони! То все показуха!

- Та яка ж показуха? - не розуміє вчителька з району. - Ми так живемо. Зміни є і то відчутні. І програма НУШ…

- От і живіть собі в своєму селі! - каже вчителька гімназії. НУШ - непотріб!

- Точно! - авторитено заявляє викладачка технічного універу. - Село відстало від життя! Зовсім не бачите, що в світі робиться!

Власниця салону краси вранці попросила перевести її до іншої палати. Бо до нашої вклали дружину фермера, яку вночі привезла «швидка». Дружина фермера приймала пологи у свині, щось пішло не так, дві свині билися в конвульсіях, кілька поросят загинули, нерви зашкалили, заспокійливе не діяло, піднявся тиск. Фермер, якому теж було відверто свинсько на серці, налив дружині домашнього коньяку і їй до світанку стало критично погано.

- Це нестерпно! – обурювалась власниця салону краси.

Дружина фермера плакала, червоніла і намагалась то прикрити щільніше ноги, то закутатись у ковдру з головою:

- Вибачте! Це так страшно, коли вісім поросят гине…І дві льохи - ще не знати що з ними…Не дай Бог якась зараза – всі підуть на забій…В нас їх всього десять і молодняк…Три роки праці в могильник…Біда…А в мене стенокардія…Така дрібниця…Покапають і випишуть…Лиш би вдома все добре було…Коля не дзвонить…

- Коля ще додому не доїхав, - заспокоюю її. – Таке буває. Якби ж то знаття – соломку підстелили б.

- Я свіжу двічі на день стелю, - виправдовується жінка. – І корми всі свої, і щеплення робимо ж…І ветнагляд оплачуємо…Та що ж за гризота така?

- Не гризіть себе, - кажу. – Зараз це найважливіше. Все буде добре. Ось і чоловік скоро подзвонить.

- Ми сім років в Польщі на фермі працювали. Дивились що там і як, вчились, щоб свою збудувати. Три роки пішло, поки обладнали, орендували поля, щоб корми свої були, підібрали породу.

- Я вас розумію…

- А я ні! Це жах просто! До людей, як до бидла! – бурчить власниця салону краси. – Оце так медреформа! В одну палату людей і село!

- Та почекайте, - пробувала схаменути її вчителька з району. – Всі ми люди. Зараз чоловік привезе їй одяг.

– Від неї тхне навозом! – не вгавала власниця красивого салону.

- Господи прости! – тихо зітхає дружина фермера. – Це ж треба бути такою панею… Куди нам, сірим?

- Панею? Щоб зневажати людей, а на гній казати - навоз? – скривилась я. – Для цього треба бути поважною худобиною і добрячим лайном.

Власниця салону краси зміряла мене хижим поглядом і вийшла в коридор.

- Я її боюсь, - прошепотіла менеджер банку.

- Чому? – здивувалась я.

- Розумієте?… Такі люди здатні натворити багато чого. Їм чуже життя зруйнувати – раз плюнути. Вона ще вчора, як ви пішли, погрожувала скаргу написати на персонал лікарні. Каже, що їх тут всіх шикувати треба, щоб місце знали.

- Так, - говорить вчителька гімназії. – Бо санітарка без хлору прибирала.

- Наскільки я знаю, то замість хлору тепер використовують щось інше. Гіпоалергенне і без запаху.

- А ви їй поясніть, - знову зітхає менеджер банку. – Вона і на медсестру накричала і лікареві в очі сказала, що він хабарник.

- Круто! – кажу. – Значить, її сьогодні випишуть.

- Їй ще два дні.

- Яких два дні? Жінка, якій так круто не йметься – автоматично вважається здоровою. Про це ще патріарх медичний, отець наш Авіцена писав.

- Не може бути, - заперечує викладачка технічного універу. – Де таке написано?

- Може, - аргументую я. – На Фейсбуці щодня купа красивих картинок з цитатами великих на тему дуже мудрих і хитровимаханих. Я ось щойно нову бачила. Виявляється, що Сікорський казав: всіх, хто часто меле язиком, можна використовувати замість пропелера до вертольота.

- Зауважу, що Авіцена не був отцем, - впевнено говорить вчителька гімназії. – Він був арабським лікарем.

- Безперечно, - кажу. – А всі, хто лікарі душ і тіл, автоматично вважаються отцями, оскільки вони покликані зціляти народ.

- Це хто сказав? – питає викладачка технічного універу.

- Ніхто. Сама придумала.

Сміються. Попустило, здається.

- Ой! Лихо з тими отцями! – зітхає ФОП з побутової хімії.

- Так, - підтримує її вчителька гімназії. – Через них від нас Господь відвернувся.

- Не скажіть, - заперечує дружина фермера. – От в нас у сусідньому селі отець ясновидячий. І ще кажуть, що в Горинці є, в Колодіївці, в Острові. І все вони бачать, і моляться, хвороби людські лікують.

- Я до Зарваниці на прощу їздила, - підтримує її менеджер банку. – Але щось не дуже то мені допомогло. Хвороба прогресує.

- Вам потрібно в Глушани поїхати. – каже дружина фермера. -Там отець по чаші дивиться і всім правду каже.

- Або до Гошева, - радить викладачка технічного універу.

- Я до Люрду їздила, - говорить вчителька гімназії. – А цього літа хочу потрапити в Меджугор`є, або й до Фатіми. Вірю, що там допоможе. Там Бог ближче.

- Треба правильний день і час вибрати, коли Господь духом своїм найближче до того святого місця, де є чудотворна ікона - зі знанням справи говорить ФОП з хімії.

- А як його вирахувати? – питає вчителька гімназії.

- За гороскопом, - кажу я. – І Полярною зіркою в сузір`ї Овна на біполярному перекосі неба.

Просто пригадую собі, як нас з Катрусею почуло Небо, коли ми стояли у звичайному собі соборі. Світло тихе, вечір, свічки і зовсім чуже місто, в якому люди давно не ходять до величних соборів…І тепер у нас є маленька Катруська.

- Головне, щоб церква була православна, - каже ФОП з хімії.

- Ні, католицька! – заперечує вчителька гімназії.

- Знаєте? А я християнка віри євангельської, - каже до мене вчителька з району.

- Я теж, - відповідаю. – Саме євангельської віри.

- Не спасетесь! – заявляє ФОП з хімії. – Пекло, геєна вогнена, сірка і смола.

- Точно, - погоджуюсь. – Вам видніше, це ваш профіль. Я завжди підозрювала, що пекло – то якась хімія.

- От через таких, як ви, - каже вчителька гімназії, - нас Господь і карає.

- Як саме? – питаю.

- Оцим всім! Корупцією, зубожінням, баригами у владі, - перечисляє вона. - Це ж страшно, коли найбільша країна Європи живе, як Ангола якась. Простим людям на елементарне не вистачає!

- Добре, що на перельоти простим людям у святі місця вистачає, - зауважую.

В цей час до палати заходить власниця салону краси:

- Там священик прийшов з дяком. На службу збирають.

- Я от думаю, дівчата, - активізується менеджер банку. – Давати по п`ятдесят, чи по двадцять.

- То отець Я., він родич нашого владики, - каже власниця салону краси.

- Може, і п`ятдесят мало… - задумується дружина фермера.

Не хочу новин. Дивлюся на ці світлини і бачу мою Волинь. Розумію Лесю. Було що оспівувати. А тепер хочеться кричати. Але… Який сенс? В мене ціла тека таких світлин. Волинь, Галичина, Поділля, Полісся, Покуття, Буковина початку ХХ століття. Архітектура, природа, культура, побутова автентика. І люди…

На тодішній мапі світу це були Австро-Угорщина, Річ Польська Посполита, Румунія…І росія…

За кілька років Перша Світова, згодом Друга - і все стало росією…І все зникло. Лишились світлини того, що ми втратили…

Ті, хто в палаті втратили ссср…Їм обіцяють його повернути. І вони хочуть, прагнуть, намагаються. Бо тоді все відібрали в багатих, роздали бідним і всім було добре. Люди, народжені в 70 - 80-ті, хочуть повернути те, чого в них ніколи не було. Й@баний телевізор!

- За союзу легше було на ноги стати. Моя баба добровільно приїхала сюди вчителювати в 48-му, - розповідає вчителька гімназії. - Дали їй будинок у селі, великий такий, з верандою і мансардою. В дворі хлів був і стайня на двоє коней, а за хатою сад був великий, навіть, розказувала баба, що виноград там ріс і айва. Баба не знала, що то таке, то називала їх волохатими яблуками. В них, на Орловщині, такого дива не бачили зроду. Бабі сподобалось тут. Тиша, природа, своя хата, школа невелика, бо дітей небагато було в селі після війни. Тільки що люди косо дивились на неї та шептались поза спину. Не хотіли дітей російської мови вчити. І ще баба котів терпіти не могла, а тут два коти дерлись до хати і собака в двір приходив, вив ночами і скавулів.

- Це, по вашому, називається легше? - питаю.

- Звичайно! - нерозуміюче дивиться на мене вчителька гімназії. - Держава дбала про вчителів, хату виділила, в хаті все було.

- А де господарі тої хати поділись? Отримали, як переселенці на Сибір, державні нари в бараці? Чи їх розстріляли?

- Яка різниця? - кривиться вчителька. - Я вам розказую, що в ссср вчителям держава давала все, а не те, що тепер!

- Хто морду на замку тримав, тих не вивозили і не розстрілювали! - впевнено каже ФОП з побутової хімії.

- Бо там порядок був і держава для людей була, а не тако собі! - погоджується власниця салону краси. - Всіх забезпечували житлом, продуктами.

- Так, так, - погоджується з нею викладачка технічного універу. - Мій дід воєнним був. В 47-му прислали його сюди. Після війни тут всі голодні і холодні були, а на станцію щотижня приходив вагон з усім необхідним для офіцерів. Дідові теж квартиру велику дали, потім і машину, і до самої смерті мав путівки до санаторів, виплати, з бази міг все виписати собі, на парадах стояв на трибуні.

- В 47-му на Волині і Галичині смерть з голодною косою ходила. Совіти пробували голодом виморити українців. Єдине, що загони УПА ще партизанили в лісах, то їм не вдалось масштаби Голодомору 33-го року повторити.

- Та отож! Якби не УПА, - каже викладачка, - то порядок би був раніше наведений. А через УПА стільки воєнних загинуло! Дід розказував, що до 49-го ледве не щодня хоронили однополчан. Весь час їхній підрозділ в рейдах був, виловлювали бандерівців, щоб дати людям майбутнє.

Вона пильно дивиться на вчительку з району:

- От що вам погано жилось, скажіть?

- Я тоді не жила, - чесно відповідає та. - Я народилась у 89-му.

- Але ви ж повинні пам`ятати! Ну, добре: там малі були, потім Незалежність, але ж генетична пам`ять, візуальна: в хаті, при хаті? Все ж було? Батьки не розказували?

- Було,- зітхає вчителька з району. - Мама розказувала. Дідо в УПА був, вбили його і ще кількох в лісі. Привезли під контору колгоспу, яка була в колишній церкві, виклали рядком і зігнали людей впізнавати рідних. Бабця і ще кілька жінок боялись впізнати своїх чоловіків, бо це ж одразу на Сибір вивезуть, то їх довго били в церкві, а потім вивезли в Казахстан. Дорогою в бабці двоє дітей померли, тільки мама і вижила. А хату дідову віддали агрономові, якого привезли з Криму.

- Не пощастило вам, - каже викладачка універу.

- От, бачите! Держава дбала про спеціалістів, - продовжує вчителька гімназії. - А непокірних карала. І це правильно. - Бо патріотизм і відданість державі - перш за все!

На цих словах менеджер банку зіщулилась. Вже згодом, коли йшли з лікарні, вона розповіла. Мама її помічником завгоспа працювала на заводі. Завгосп і парторг того заводу прокралися в особливо великих розмірах, але мали зв`язки в прокуратурі. Тож вийшли сухими з води, а її маму посадили на десять років з конфіскацією. Коли мама вийшла на волю, завгосп уже був бізнесменом, а парторг депутатом.

- Я з бабусею росла, - каже менеджер банку. - З тих пір боюся всього. Людей боюся. Вони на все здатні. А ви не боїтеся?

- Боюся, - відповідаю. - Боюся, що оце все повернеться. За дітей боюся. А все решта - відбоялась уже.

Стільки страху пройшло крізь мої вуха і перед очима. Пам`ять. Дивна штука, скажу вам. Колись поїду в Городища. Цікаво стало: кому та чортова держава віддала будинок мого прадіда. Він освіченим і заможним варіятом був, все йому не йнялось, прогресу хотілось. Поїхав якось до Відня в 1912, бо казали йому, що там такі машини виставляються для села різні, що все замість людей роблять. Взяв із собою доньок, щоб світу побачили. За півроку приїхав додому сам з шістьма возами залізяччя - дітей залишив у пансіоні для благородних дівчаток. Так моя бабця Ганя потрапила на справжній різдвяний віденський бал, де був сам найсвітліший цісар. Кажуть, прабаба рублем тоді прадідові ребра полічила, пообіцяла вивезти і закопати в Холодному Яру та й вигнала назад до Відня. І там він плакав під пансіоном, щоб йому дітей віддали, бо його жінка вдома приб`є та в Холодному Яру прикопає…

Його там десь і поховали. За кілька років. Коли в Холодному Яру стало гаряче. Прабабу комсомольці розстріляли в Городищах коло базару, коли вона срібну тарель на хліб міняла, а бабця з молодшою сестричкою втікали від радянського “щастя”. Знесилені ледве Збруч перейшли і до родини дістались на Волинь. А тут невдовзі теж настала “справедлива” держава. Бабця встигла в поляків нову метрику купити на чуже прізвище.Та й зажила “щасливо” в колгоспі. Все життя боялась і тремтіла. І до смерті бабця Ганя вдавала з себе неписьменну та затуркану.

Мені до неї, поки жила бабця Сянька, ходити не дозволяли, бо бабця Ганя лаялась не побожно. На все, що не по-її, бабця мала одну фразу: “й@бані куньсумольці”…

Бабця Ганя колись розказувала мені, що Кременець був свого часу, ще за її пам`яті, красивішим від Кракова, а в Луцьку було гарніше, ніж у Відні. Бо у Відні на дорогах послід за конями прибирали лише, коли найсвітліший цісар мав їхати, а в Луцьку на то були спеціальні прибиральники…