Жесть (sho(r)t stories) [Олександр Леонідович Ушкалов] (fb2) читать онлайн

Сашко Ушкалов Жесть (sho(r)t stories)

Читати лежачи!

Страшенно люблю авторів, які, творячи своїх персонажів, можуть у письмі дати раду елементарним людським емоціям, станам, переживанням, однак не зациклюються на чомусь одному, не роблять зі своїх героїв якоїсь «ходячої ідеології» чи свого авторського «ходячого методу». Після буремних часів модерністської естетики, яка, втім, і досі «блукає» постмодерними текстами, до такого «виявлення» автора в письмі читач ставиться або з недовірою, або з іронією. Наша доба глобалізаційного прискорення і трансформацій так стрімко змінює, мов слайди, «картини бажань», що задоволення, навіть суто естетичне, навіть суто літературне, тобто суто снобістське, стає реальною проблемою. Попри тотальне перенасичення, незадоволеність постає психологічним голодом, очевидно, через безмежність вибору й не менш «моментальні» розчарування.

І справді, ми живемо в дуже вибагливий, перенасичений неймовірно великою кількістю текстів і творчих практик, вимогливий до автора літературний час. Читача вже задовбали катастрофісти, екзистенціалісти, експресіоністи, сентименталісти, а також сенсуалісти разом з іроністами, не кажучи про реалістів, духовних опортуністів і спіритуалістів. Читача вже задовбали цілі відра «одкровень», «страхів», «плачів», «зізнань», «криків», «надривів» чи інших «заангажованостей», які на нього виливає розбурхане та схильне до естетичного насильства автора. Господи, ну коли ж мені нарешті потрапить до рук текст без автора, у сенсі без слідів його незграбних чобіт, якими він топчеться на кожній своїй сторінці? — часто доводиться чути нарікання роздратованих читачів, певно, втомлених від читання творів із надмірно «оціночними» судженнями чи психічними «вадами» їхнього автора.

Мабуть, саме через погану літературу читачі стають снобами. Мій читацький досвід у цьому сенсі з року в рік системно «ретроградує»: змушує ще пильніше придивлятися до класики, ретельніше її перечитувати, бо лише там, у добрих і стареньких знайомих творах, можна побачити силу-силенну речей, на які раніше не звертали увагу. Класичним авторам якраз вдавалося те, що сьогодні зазвичай авторам не вдається. Старість, чи що? Як би це банально не звучало, але хочеться саме природності, невимушеності, дотепності й ненав’язливості. Хочеться, щоб нашу читацьку цікавість просто-напросто майстерно водили за носа, щоб вона не нудьгувала, щоб ми себе не силували читанням книжки.

Оповідання Сашка Ушкалова — це дотепна мандрівка за природністю, за тією «магією буденного», що її література, пригнічена концептами, ідеями, схемами чи суворими рамками жанрів, зазвичай втрачає. «Забути» наш інтелектуальний досвід розуміння літератури, відкинути панівні традиції, плюнути на розумування, знову повернутися до «реального», але не як до моделі опису та стилю-диктатора, а як до стихії самого пересічного життя. Чогось мені здається, що саме цим шляхом пішов прозаїк Сашко Ушкалов.

Книга «Жесть» названа дотепним сленґовим словом, одне зі значень якого зазвичай є психологічним — це захват-здивування. Назва надзвичайно влучна, адже ця «жесть» як переслідуватиме читача від оповідання до оповідання. Це нарочито несерйозне, приземлене, «невисоке» слово має й відповідну соціалізацію: буденну, почасти банально-комедійну, поверхневу, одним словом, показує нашу непричесану пострадянську дійсність. До речі, про поверхні. Уже настільки задовбали «глибини» в літературних творах, особливо духовно-онтологічно-містичного походження, що, певно, варто прислухатися до рецептів дідуся Дельоза й шукати «глибини поверхонь».

Ушкалов блискуче їх віднаходить, і його творча уява демонструє такі унікальні з точки зору письма «фігури» нашої буденщини, що від реготу можна звалитися з крісла: саме тому цю книгу я рекомендую читати лежачи.

Я не впевнений, чи краще за автора оповім про ці оповідання. Вони настільки кумедні, настільки сильні своїм віталістичним гумором і парадоксальністю, що я жалкую лише за одним: мені мало, хочу ще! Як Данило Кіш, який своєю творчістю створив унікальний материк минулого — , Сашко Ушкалов своїми оповіданнями формує власний материк — енциклопедію живих. Істоти, які населяють цю безконечну книгу, — наші парадоксальні сучасники. Вони наївні й незграбні, смішні й сумні, розгублені й сварливі, незадоволені й дотепні. Свого часу невеликі оповідання й новели з несподіваними сюжетними поворотами О. Генрі сказали про Америку більше, ніж газети. Я сподіваюся, що оповідання Ушкалова, теперішні й майбутні, так само скажуть про нашу країну та добу значно більше, ніж ми можемо собі уявити.

Жесть

— Звідки в тебе мавпа? — питаю я.

— Турки, — каже він, — матроси з турецького корабля подарували.

— Що, просто так взяли й подарували?

— Нє, — заперечно хита він головою, — вона лишайна була, а я її виходив.

— Дивно, — кажу.

— Шо дивно? — не розуміє Сява.

— Ну, де вона могла підчепити в морі лишай?

— Та хезе, — знизує він плечима. — Може, від матросні… Вони ще ті мудаки…

— В смислі?

— Ну от уяви, сиджу я на пляжі… Вечір, нема нікого. А вони метрів за п’ятдесят од берега на шлюпці кудись гребуть. І тут один із них кричить, коротше, мені: «Абазан!»

— Як-як?

— Абазан… Це матюк по-їхньому, по-турецьки. І мене, значить, переклинює просто. Оце, думаю, сраті турки, тут собі, у мене на батьківщині, таке дозволяють… Потоплю сук… А вода холоднюча, градусів десять. Ото я прямо в лахах лізу в море й пливу. Аж тут хуяк… Хтось на мене застрибує і почина топить… Я на дно. Води, блін, наглитавсь. Ледь не всрався з переляку… Виплив, коротше, а воно мавпа — і лапи свої до мене тягне, верещить, вилізти на мене пробує, наче я острів який… А я так у голові все прокручую. Оце, думаю, якого я взагалі пливу до тих блядських турків? Може, вони не «абазан» кричали? Може, «абізян»? І оце я пливу їх топити, а сам же взагалі неправий. А оця ось, — Сява незлостиво штурхнув мавпу під бік, — поки я думав, ще раз вилізла мені на голову й почала топить. Виплив я, коротше, допер її до берега… Лежу. Вона поруч віддупляється. Турки, чую, ржуть, бляді… Оце так ми й стрілись, — зітхнув Сява сентиментально, ніби говорив про свою кохану після тридцяти років подружнього життя.

Був листопад. Темрява поволі сповзала на центральний пляж Ялти.

* * *

Після дев’ятого класу душа в Сяви якось ні до чого не лежала. Його мама, завідувачка одного приморського пансіонату, бачила це і, як кожна мати, сильно непокоїлась за долю свого роздовбая.

— От дивись, — часто казала вона йому за сніданком, — дев’ять років ти бив байдики в школі. І що? Що ти збираєшся робити далі? Ховатимешся в мене під спідницею?

— Ма, — мимрив Сява, — яка спідниця? Ти феміністка, ти все життя в штанях. Баті он заїхала праскою, коли він оце востаннє приходив. Мене теж не любиш. Ну яка спідниця?

Мама зітхала й починала лобову атаку.

— Славік, — казала вона, — твій батько мудак і жеребець. Та зараз мова не про нього, а про тебе. Я не хочу, щоб ти був такий, як він. Тому й питаю: чим ти будеш займатись по життю, чим будеш заробляти? Ти, головне, придумай, а я тобі на перших порах поможу грошима. Не сиди без діла. Добре?

— Добре, — буркав Сява й брав пару тижнів на роздуми, намагаючись підійти до справи по-серйозному.

— Ма, — приходив він до неї по тому, — я, кажись, придумав.

— Викладай, — кивала вона.

І Сява намагався викласти все якомога чіткіше.

— Ма, — казав він, — я прочитав кілька підручників з маркетингу… І там всі говорять, що в бізнесі головне — емоції. Є емоції, значить, є бізнес. Бізнесу без емоцій гайки.

— Ближче до діла, — починала дратуватись мама, шукаючи ключі від пригнаного з Польщі «фольксвагена».

— От, — казав Сява, — бачиш, ти вже нервуєш. Значить, я викликаю в тебе емоції. Правду там пишуть.

Основна ідея Сяви полягала в тому, щоб продавати емоції, тобто не те щоб продавати, а скоріше — розстрілювати. Він хотів відкрити на набережній тир, але не простий тир, а, як він говорив, «емоційний».

— Уяви, мам, приходить у тир мужик і каже: «В мене теща сука, жити не дає, дихати не можу, гризе мене, як бобер молоду березу…» А я йому: «В тебе є її фотка?» Він приносить мені фотку, я її швиденько проектором у повен зріст на стіну, а потім він по ній пуляє! Це буде бомба! Гроші лопатою гребтимем!.. Шо скажеш?

Мама лиш мовчки зиркала на праску.

Літо тим часом добігало кінця, і треба було щось вирішувати. Сява вирішувати не поспішав, відповідно, вибір за нього зробила мама-феміністка, після чого він іще два з половиною роки протирав штани в технікумі, так і не ставши агрономом.

— Ти, головне, довчись, — казала йому мама. — Отримаєш диплом, я тебе прилаштую в одну контору по знайомству, будеш помічником директора. Контора надійна, завжди буде на плаву. Вони возять по морю турецькі овочі. Будеш на закупках, тому читай більше про овочі, малий. Ти повинен у них тямити.

— Ма, — хнюпився Сява, — овочі — це не зовсім те, чим би я хотів займатись. Овочі не викликають у мене емоцій.

* * *

З технікуму Сяву вигнали після того, як він показав своєму науковому керівникові перший розділ диплома. Тема звучала приблизно так: «Використання конопель у народному господарстві». Починався диплом красивою й правильною фразою: «Коноплі (маріхуана) — це однорічна трав’яниста рослина родини конопляних (Cannabaceae)». Перший і другий параграфи були витримані в межах аграрної етики й моралі, а от далі Сява відійшов від плану наукового керівника вбік власних наукових інтересів: передостанній параграф називався «Порівняння індіки та сатіви за психотропними властивостями», а останній — «Симптоми й особливості інтоксикації канабіноїдами». Усе, може б, і обійшлося, якби Сява не піддався емоціям. Обговорюючи з науковим керівником передостанній параграф, він, ніби який татарин на Ай-Петрі, запропонував провести дегустацію. Науковий керівник погодився майже без вагань. За дегустацією їх і застукав на курилці завкаф — почесний громадянин міста й кавалер медалі «За освоєння цілинних земель»… Сяву викинули на вулицю того ж таки дня. Наукового керівника залишили, але ціле півріччя ганьбили на щотижневих педрадах.

Отак мамина ідея пов’язати Сявине майбутнє з овочами накрилась мідним тазом. Правда, уже за кілька тижнів мама дістала підроблений диплом випускника медінституту, тож її син став працювати в санаторії. Сяву прикріпили до процедурної, і вже невдовзі він опанував таку дивовижу, як душ Шарко.

* * *

Місцевий сантехнік Василич завів Сяву до кабінету. Сява був у білому халаті й сором’язливо переступав з ноги на ногу.

— На, — сказав Василич і вручив Сяві шланг, приєднаний до пульта з кількома кранами й кнопками. — Осьо кран з холодною водою, а осьо з гарячою. Цьою ось хернею регуліруєш давлєніє — од трьох до чотирьох атмосфер. Цель должна стоять на растоянії чотирьох метрів, іначе покалічиш. Всьо, пішов я товчок справлять. У мене там гавно на шостому етажі плава…

І Сява став чекати. Десь за півгодини у двері постукали.

— Да-да, — відповів Сява поважно.

До кімнати зайшла жінка. Важила вона кілограмів сто сорок, та Сява злякався аж тоді, як вона стала роздягатись. Роздяглась до купальника, залізла в щось, що нагадувало душову кабінку, і повернулась до Сяви сракою. Панікуючи, Сява чомусь подумав, що з її купальника можна було б пошити нехерове вітрило… Аби не випробовувати долю, Сява відкрутив кран з холодною водою й поставив вентиль на чотири атмосфери, як і казав Василич. Шланг захрипів. За мить він видав потужний струмінь, що врізався в товстелезну сідницю, вибивши в целюліті ямку. Сява провів шлангом угору, потім униз — на сідниці лишилась продовгувата вм’ятина. Тітка тим часом задоволено порохкувала.

* * *

Перші два місяці роботи докорінно змінили Сявину психіку. На початку третього він був близький до божевілля. Целюлітні жінки з якогось дива йому довіряли. Довіряли й розказували про свої проблеми. Він мовчки слухав — їм було цього досить. Серед його постійних клієнток опинилась і шкільна географічка Тамара Миколаївна.

— Славік, — говорила вона, — ти думаєш, я оце від хорошого життя на душ записалась, витрачаю свої вчительські копійки, принижуюсь перед бувшим учнем? Нє, Славік, це не від хорошого життя. Я своєму чоловікові завжди подобалась, аж доки в нього там щось не заладилось на заводі.

Сява не зовсім розумів, як любов до жінки може залежати від проблем на заводі, та все одно казав:

— Тамара Миколаївна, все у вас буде добре, от побачите.

— Де вже там, — зітхала вона. — Звідки тому добру взятись? Ти от послухай. Приходить він із заводу, злий такий. Я йому тарілку борщу, а він мені: гівняний борщ. Я йому: сам ти гівняний. А він як грюкне кулаком по столу, як закричить: ти, кричить, тільки собі їдло нормальне готуєш, он яка жирнюча, а я… я що, на нормальний борщ не заслуговую? Ну, я йому ту тарілку на голову хлюп. Він як скочить, як кинеться до мене, а я його візьми та й штовхни… То він так — брик і вдаривсь головою об батарею… І все. Розумієш, Славік. Нема сім’ї, спимо по різних кімнатах. Не говоримо тижнями. Він на завод ходить, а я в школу й на душ оце…

Далі було гірше. Целюлітні жінки стали з’являтись йому в снах і вимагати від нього сексу. Сява пробував тікати, та вони були скрізь. Урешті-решт товстухи заганяли його в глухий кут, обступали щільним кільцем і починали зривати з нього халат і спортивки. Сява осунувсь, знов почав курити траву, а перед сном жлуктив міцне кримське вино, що відгонило паленим цукром і пластиком.

* * *

Видряпатися з депресії Сяві допоміг той самий підручник з маркетингу. Сява читав його на ніч, сторінка за сторінкою, як Біблію, аж доки не дійшов до розділу «На кожен товар є свій покупець». «Маючи партію неходового товару, — ділився досвідом автор, — головне, не впадати у відчай. Скажімо, у вас є контейнер китайських кедів, які рвуться вже після першого взування. Не біда! Спробуйте продавати їх у зоомагазині. Та він же божевільний! — мабуть, подумаєте ви про мене. А ось і ні. Звернімось до статистики. Британські вчені стверджують, що близько 73 % власників котів і собак страждають через те, що їхні улюбленці регулярно бурять у залишене без нагляду взуття. Поверніть товар під правильним кутом — і він викличе правильні емоції!»

«Шо я маю? — міркував Сява, до якого ніяк не приходив сон. — Я маю кілька десятків целюлітних бабег у купальниках. Як розвернути їх під правильним кутом?..»

Коли надворі вже почало світати, Сява раптом збагнув, що річ не в куті, під яким слід розвертати товар, а в тому, щоб цей товар взагалі хтось побачив — розвертатися під різними кутами товар і сам зможе, бо він іще здатен рухатись, ну принаймні сяк-так долазити до його кабінету.

Тривожно подрімавши ще трохи, Сява встав, перерахував заначку й подався до найближчого маркету електроніки, де придбав кілька веб-камер середньої паршивості. По дорозі до пансіонату він купив пару пляшок для Василича. Бувалий сантехнік більш ніж правдиво зімітував поломку душу Шарко, тож кабінет цілий день стояв на ремонті. Цього часу цілком вистачило для того, щоб Сява перетягнув на роботу старенький пентіум і як слід замаскував камери.

Тепер залишалось тільки переконати матінку-феміністку, що в кабінеті душу Шарко повинен бути інтернет.

— Інтернет? — спитала вона Сяву. — Це ж душ Шарко для ходячого целюліту… Нащо там інтернет? Слава, що ти городиш?

— Ма, — почав штовхати Сява заготовлений уночі спіч, — він там для розвитку нашого кабінету. Ти ж сама казала, шо вже давно не Союз… Казала?..

— Ну казала, — закліпала очима мама, не розуміючи, до чого він веде.

— От і я про це. Я для кабінету зроблю сторінку в контакті, клієнти прямо через неї записуватимуться на прийом, консультації там будуть отримувати… з дому не виходячи прямо… Це сервіс… це тобі не прийшов і чергу вистояв… Хороший сервіс — хороші емоції, хороші емоції — хороший бізнес.

Мама аж рота роззявила з подиву.

— Однокласники? — спитала вона після тривалої паузи.

— Шо однокласники? — не врубився Сява.

— В однокласниках будем представлені? — по-діловому поцікавилась мама, чи не вперше в житті розмовляючи із Сявою не як з роздовбаєм, а як з цілком адекватним членом суспільства.

— Ясна річ, — кивнув той, і вже наступного дня в кабінеті Шарко був інтернет.

* * *

Адміни німецького еротичного відеочату погодились на трансляцію майже одразу, незважаючи на те, що Сява спілкувався з ними за допомогою гугл-транслейта. Товар викликав правильні емоції. Американці довго випитували, чи всі моделі повнолітні. Сява, користуючись тим-таки транслейтом, спитав: де вони бачили, щоб у неповнолітніх було стільки целюліту? «Ну, в житті всяке бува», — відповіли йому американці й теж погодились. З росіянами, попри відсутність потреби користатися гугл-транслейтом, не зрослось. Ті почали вимагати копії паспортів моделей, тому залишились без видовища…

Результати перевершили всі сподівання. За перший місяць на Сявин інтернет-гаманець крапнуло 950 баксів. Наступний місяць був удвічі прибутковіший. Сява не міг натішитись і, нарешті, почав ловити від роботи кайф. Так тривало аж до травня.

* * *

Обідню перерву олігарха Корчагіна назвати вдалою було важко.

— Натусік, — прохрипів він секретарці, яка ввійшла до його кабінету, — дай щось, щоб мені стало краще…

— Вам погано, Ілля Петрович? — затремтіла секретарка, знаючи, що в шефа ніколи не було проблем зі здоров’ям.

— Мені дуже погано, — хапаючи ротом повітря, кивнув той, — я б сказав… хуйово…

* * *

Вечір олігарха так само був не з приємних.

— Ольга Павлівна, — стартував він з порога на тещу, щойно опинився на ґанку її помешкання, — скажіть, вам чогось у цьому житті не вистача?

— Ілюша, — виставила вперед обидві долоні теща, — по-перше, не кричи на матір своєї дружини, а по-друге, чого це ти довбеш мене філософськими питаннями?

Корчагін осікся. Ніде правди діти, теща, колишній заводський бухгалтер, рідко коли лізла за словом у кишеню.

— Ольга Павлівна, давайте начистоту, — уже спокійніше почав Корчагін. — Те, що ви зараз почуєте, як мамі моєї дружини, може вам не сподобатись…

— Ти зраджуєш Мариночку? — звела брови теща.

— Ні… — позадкував Корчагін. — Просто я дивлюсь в інтернеті все, що мені хочеться…

— Ілюша, я тебе не зовсім розумію… Усе нормально, ти здоровий?

— От і я, — мовив Корчагін, — не дуже вас розумію. Вам що, грошей мало? Чи це у вас вікове?..

— Послухай мене, Ілюша, чого це ти думаєш, що я буду терпіти твоє хамство?

— А чого це я, — схопився за голову Корчагін, — на сайті, де всякі там… показують себе за гроші, раптом бачу свою тещу?

* * *

— Знайди і скинь цього гівнюка з Ай-Петрі… — просичав Корчагін у слухавку, говорячи з начальником своєї спецслужби.

Карета швидкої з тещею на борту саме відчалювала від будинку. Сіялась мжичка. Корчагін глянув у приморські небеса — вони були вологі й непроглядні, як скло його джипа.

— Слухай, — спитав він того-таки начальника, набравши його хвилин за сорок, — ви його ще не скинули?

— Ні, — відповів начальник захекано. — Оце якраз тягнемо підараса на зубець. Ще метрів тридцять.

— Значить так, — видихнув Корчагін, — не треба його кидати.

— Шеф, а шеф, — заканючив начальник, як трирічний пацан, — ну давай його скинемо.

— Ні, — відрубав Корчагін.

— Ну добре, — зітхнув начальник. — А що з ним робити?

— Дайте йому пизди, — подумавши, сказав Корчагін, — та не калічте…

— Іще раз?

— Що ще раз?

— Пизди…

— А ви вже?

— Ну, — буркнув начальник.

— Коли?

— Та… як знайшли, так зразу…

— Наказ такий був? — став дратуватись Корчагін.

— Ну шеф, ну чого ти? — пішов у контрнаступ начальник. — Сам подумай, яка різниця?.. Усе одно з Ай-Петрі!..

— Зам’яли, — буркнув Корчагін.

— Так що з ним робити?

— Ходити може?

— Може… мабуть… — не зовсім упевнено промимрив начальник.

— То нехай собі йде, а ви по домах.

— І все? — не повірив начальник.

— Ні, — похитав головою Корчагін, хоч ніхто його не бачив. — Скажіть йому, щоб більше ніколи не муляв мені очі. Ніколи й ніде. Бо тоді точно полетить з Ай-Петрі…

* * *

— Слухай, — питаю, — а що ви тут взагалі робите?

— Ми тут, — пояснює Сява простодушно, — бухаємо.

— Що, і мавпа?

— Угу, — киває Сява. — Кажу ж, матросня подарувала… Вона бухала й курила, як паровоз. Та, сам розумієш, криза… Ці її випендрози мені не по кишені. Ох і ламало ж її без сигарет! Роздовбашила мені всю хату нах… То ми тут бухаємо час від часу… Я тут це… любов свою стрів.

— Ностальгія?

— Хезе… — знизує плечима Сява. — Не знаю, як це назвати.

— Що, засмагала тут у купальнику?

— Нє, вона не така, — хита головою Сява й кривиться, ніби засмагати на центральному пляжі — моветон.

— Вийшла з хвиль?

— Стібеш? — знову кривиться Сява, але враз м’якне. — Діло так було… Тільки ти не це… Ми тут бухали, — каже він і показує на мавпу, — осінь якраз була, така пора, як зараз. Усе пам’ятаю…

— Угу, — підштрикую я.

— І от, коротше, спускається вона з набережної… Спускається і йде он до тієї каменюки, бач?

Я глянув туди, куди він показував. Там і справді був чималий валун, вкритий мулом.

— А потім ставить на неї шось таке маленьке, волохате. Ми здалеку навіть не зрозуміли, шо то таке, аж доки воно не стало дзявкати. Тільки дзявкати воно стало пізніше… Вона, знач, відходить метрів на п’ять од каменюки, зніма з плеча фотоапарат, стає на коліно й почина оце шось фоткать… — Сява замовк, немов не міг знайти підходящих слів, щоб змалювати подальші події.

— Ну? — питаю я. — І що далі?

— Баклан! — видихає, нарешті, він перегар мені прямо в лице.

— Що?..

— Баклан!

— Чувак, — кажу, — не стартуй.

— Та хто стартує?.. Кажу ж, баклан, великий сірий такий баклан. Валить згори в піке, закладає таку нехілу петлю та… їблись… Хапає те, шо на каменюці стояло, і давай зйобувать у відкрите море… Так і було, клянусь… І от тут воно задзявкало. Ми, коротше, вкурили, шо то собака. І кусається, видно, блядь, бо метрів за двадцять од берега баклан його кинув од гріха подалі.

— Слухай, — кажу, — що ти мені втираєш?

— Обгрунтуй!.. — заводиться Сява.

— Це життя, — обґрунтовую я, — а ти мені втираєш…

— Це, — цідить він крізь зуби, — моє життя… І якшо у твоєму житті це схоже на тьорки, то це твої проблеми, братішка. А в моєму житті ця жесть була. Не віриш? — ледь не кричить він. — Так на хуй з пляжа!

— В якому смислі? — спокійно питаю я.

— В прямому, — заспокоюється й Сява.

— Лади, — кажу. — А далі що було?

— Ну, — розводить він руками, — ми сидимо, значить… А вона бере й починає стягувать із себе лахи. Можеш уявити красиву тьолку на осінньому пляжі в трусах і в шкірянці?

— Якщо постараюсь…

— Отож і воно… А мені й уявляти нічого не треба було. Така тьолка, капець!..

Я кивнув і глибоко затягнувся.

— Підриваюсь я, значить, і бігом до неї. А вона вже куртку встигла скинути і в самій футболці мерзлякувато так тулить у воду, по коліна вже десь. Влетів я за нею, не роззуваючись, витяг на берег, поставив на ту каменюку, з якої баклан цуцика спиздив, а та труситься й кричить на мене, пусти, мов, дебіл, Мішель тоне, Мішеля треба рятувать. Спокуха, мала, кажу, зараз витягнем твого собаку. Хто, кричить вона, ти його витягнеш? Пусти, кричить, бо вкушу. Спокуха, кричу вже і я, спокуха! Вітьок зараз усе зробить.

— Вітьок? — питаю я. — Хто такий Вітьок?

— Він, — тицяє Сява на мавпу. — Японський макак, до речі. Вітьок, привітайся.

Вітьок неохоче тягне мені лапу. Я тисну. Очі у Вітька, як дві великі перестиглі чорні смородини.

— Вітьок нормально плава? — питаю.

— Ага, — киває Сява. — Ми влітку так бабки заробляли. Атракціон: фігачиш у море м’яч, а Вітьок за ним пливе. Він японський макак, вони ого-го як плавають. Я, значить, і кажу Вітьку: дістань собаку. Той без охоти, але поліз у воду. Дістав. Приплив назад. І от, значить, картина. Стоїмо: я по яйця мокрий, Вітьок з цим йобаним чихуахуа і вона на каменюці в трусах і в футболці…

— Чим же, — питаю, — вона тобі так сподобалась?

Сява поринув у роздуми. По його вицвілих очах я бачив, що він зараз десь далеко-далеко, за тисячі миль звідси.

— Точно, — сказав він, — не знаю… Може, безпомічність… Може, ще шось… Та слухай: вириває вона у Вітька свого Мішеля й почина з ним сюсюкатись, а паралельно, значить, пробує вдягтись, та нічо в неї не виходить. На нас ноль вніманія. Нас ніби й нема. Я адідаси нові, по ходу, втопив, Вітьок — той узагалі як хлющ мокрий, у шерсті водоростей повно. Пішли, кажу йому, пішли додому, а то кашляти будеш. Ну, ми й почесали на набережну. Та тут чую, вона за нами лопоче. Стій, кричить. Спинились. Дякую, каже мені. Йому дякуй — показую на Вітька… Ладно, каже вона, не звертаючи на Вітька уваги, поїхали. Бере мене за рукав і тягне кудись. Притягує, значить, до запаркованого «Ленд Ровера», зніма його з сигналки, відкрива двері. Давай, каже, вантаж мавпу. Це Вітьок, говорю їй. Пофіг, відповіда вона, вантаж швидше, я змерзла. Я Вітька на заднє сидіння, сам заліз до нього, сідуха мокра… коротше, засрали півсалону. А вона шось у багажнику риється, потім сіда на переднє, кида мені рушник. Витирай, каже, а сама свого чихуахуа тре. Я Вітька витер, той ожив ніби, вмостивсь зручніше, роззирається. А вона чихуахуа тре й тре… Перестань, кажу, терти, а то зітреш, він і так малий. Ти, відповіда вона, за мавпою слідкуй. Це Вітьок, знов кажу я. Пофіг, знову каже вона й дає по газах.

Їдемо на Лівадію, зарулюємо у двір триповерхової доміни. Пішли, каже вона, і мавпу бери. Ну, я йду. А шо робити? Заходимо. Назустріч жінка така років під сорок. Це, каже вона їй, мої друзі, а потім на мене позира. Як тебе звати? Слава, відповідаю, Слава і Вітя нас звати. Дивлюсь, у жінки очі по гривні, але все по етикету — дуже приємно, каже, Слава і Вітя, мене звати Марта. Заходьте, будьте як удома. Чаю, кави? Спасибі, кажу, взаємно приємно, а сам думаю: ні хуя собі, попав у дворянське гніздо. І відчуваю, шо треба якусь приємність сказати. Ну й говорю: у вас, говорю, дуже красивий будинок і дуже гарна дочка. Дякую, каже Марта, але в мене син вашого віку, а я покоївка. Знаєш, як мені соромно було?.. Піднялись на третій поверх, до кімнати її. Я такі тільки в кіні бачив — у футбол можна грати. Ліжко кілометрове, фотки її скрізь на стінах. Статуя якась у повен зріст, а на статуї ліфчики висять. Розові в основном. І от знаєш, шо мене збісило?

— Ліфчики?

— Нє…

— Мене збісило те, шо коли людина багата, то вона дума, шо їй усе можна. Ми стоїмо з Вітьком посеред кімнати, а вона йде до шафи і всі лахи з себе скида на підлогу. Так і стоїть гола, порпається в шафі, шукає там шось. На нас ноль вніманія. От ти б роздягся перед незнайомим мужиком?

— Перед мужиком ні.

— Лади, — каже Сява. — Ти ж мужик, вибач, не подумав… А перед жінкою ти б роздягся?

— Та не знаю… Слухай, може, вона тебе просто хотіла?..

— Подивись на мене, — зітхає Сява, — бачиш, як я галімо виглядаю? Так от, тоді я виглядав не краще… Не могла вона мене хотіти. Я її хотів, чесно кажу. А вона мене точно ні… І от вона повертається до мене й пита: голодний? Розумієш, стоїть гола й таке мене пита. Да, говорю я їй, а сам думаю: от гівно, я ж у душі був учора, від мене, мабуть, штиня, як від комбайнера. Добре, каже вона, бо я теж. Ти де живеш? На Кривошти, відповідаю. О’кей, каже вона й почина збиратись. А мавпа теж? Угу.

Спускаємось ми вниз, Марта проводжає мене недобрим поглядом. Сука, думаю, ми ж із тобою одної крові, ми ж типу… комбайнери. Чого ж ти на мене гниєш, мать? На все добре, каже вона мені навздогін, приємно було познайомитись. До побачення, буркаю, у вас дуже гарний будинок. Вітьок весь цей час висить у мене на плечі й до неї шкіриться. Він коли на людину шкіриться, значить, вона йому не сподобалась… Приїжджаємо ми, значить, у «Софію». Ресторан цієї, як її, бля…

— Якої?

— Ну, цієї… Засєнтябрі-і-іло за окно-о-ом, засєнтябрі-і-іло-о-о… — тягне повз ноти Сява хриплим голосом.

— Ротару чи що?

— Точно, — киває Сява. — Ти, головне, нічо не подумай. Я її пісень не знаю. Просто цю мама співа, коли настрій херовий… Я кажу їй: мене туди в спортивному не пустять, дарма ми сюди їхали. Ти зі мною, каже вона, тобто, в принципі, й мавпу твою могли б додому не завозити. Заходимо, значить, сідаємо. Біжить до нас гарсон. Біжить, бля, аж столи перестрибує. Розклав меню, чотири рази вклонивсь. Я за тебе виберу, добре? — каже вона. Я киваю, а сам меню продивляюсь. Значить так, — каже вона знов, — ти будеш «фін де клер». А я якраз на тій сторінці, де ці фіндеклери, і розумію, що тарілка, бля, 700 гривень. І тільки я хотів їй сказати шось типу: та нє, мала, я краще який супчик посьорбаю, тут є супчики?.. Як мене хтось хапає за шкварник і перекида зі стільця. Ну от, думаю, лежачи на нів’їбезно красивому килимі, а ти казала, шо можна і в спортивному. Отак і довіряй. Аж тут переді мною хтось присіда. І як ти думаєш, кого я бачу? Я бачу того урода, шо ледь не скинув мене з гори. А стіл із нею почина поступово віддалятись, тобто мене позорно тягнуть по підлозі на вихід. Я не пручаюсь. А на фіга? Ну пручатимусь я, хто мене рятуватиме, Ротару чи шо? І тут вона підривається з-за столу й кричить, мов, шо це за хрінь така? Ну й називає, мабуть, прізвище свого татка. Моя срака зразу ж перестає їхать по килиму. Це хто, питають у неї і показують на мене. Це мій хлопець, каже вона. Добре-добре, кажуть їй. Значить так, твій хлопець поки шо посидить у нас у машині. Забрати його зможеш із татком. Витягують вони мене назовні. Правда, не пиздять, бо першого разу почали пиздити прямо там, у кабінеті. І запихають мене в ту саму беху на заднє сидіння. Так і сидимо, посередині я, а по боках амбали.

* * *

— Так, сонечко.

— Па, — каже вона, — у нас тут із другом проблеми. Ти не міг би під’їхати?

— Гаразд, — погоджується він. — Куди?

— У «Софію»…

— Так, — повторює батько, — у «Софію», значить… А що за проблеми?

— З цим, — зітхає вона, — з другом твоїм. У нього ще око сіпається…

— Слухай, — вкрадливо питає батько, — а що за друг із тобою?

— Ну па, ну яка різниця, кажу ж, що проблеми з цим твоїм…

— Значить так, — заспокоює її батько, — з Корчагіним у тебе не може бути проблем. То що за друг, я тебе питаю.

— Ну, це складно пояснити…

— Сонечко, ти все-таки спробуй.

— Я сьогодні його зустріла… Мішель… ну, він… у море впав. Далеко в море…

— Мішель?.. — перепитує батько. — Упав у море? Як це так?

— А так… Його баклан украв, а друг мій… він Мішеля врятував, точніше, не друг, а його мавпа… Я ж кажу, все складно…

— Мавпа? — перепитує батько й зводиться з-за столу.

— Ага… японський макак…

— Добре, сонечко, — шепоче в слухавку батько, дістаючи із сейфа «макарова», — ти, головне, будь на місці.

* * *

Сява бачив усе на власні очі, зблизька, в деталях, ніби суфлер зі своєї буди. На руках у нього був один сценарій, а в реалі розгортався геть інший. Вона сиділа на капоті свого «Ленд Ровера», поставивши ноги на відбійник, і курила одну за одною. За якийсь час приїхав чорний мерин, з якого виліз чолов’яга в пальті кава з молоком. Чолов’яга кинув їй кілька слів, потім глянув на «BMW» із Сявою, потім знову на доньку, потім собі під ноги.

* * *

— А потім, — каже Сява, — він просто згріб її з капота й запакував на заднє сидіння мерса. Махнув рукою в наш бік. Сів і поїхав. Ровер так і лишився із заведеним движком. Ми теж поїхали.

— Куди? — затягуюсь я.

— Куди-куди… — мляво кривиться Сява. — На Ай-Петрі… Та про це краще не згадувати… Перші два тижні вона мене провідувала в лікарні. Вона й татарин.

— Що за татарин?

— Ну той, шо мене під зубцем випадково знайшов… А потім вона зникла. Її не стало. Не приходила, не дзвонила…

— А татарин? — питаю я невідомо навіщо.

— Татарин ходив, — і собі затягується Сява, — аж доки мене не виписали. А потім теж кудись зник…

* * *

Через кілька місяців, ранньою весною, Сява сидів уночі на колючому піску порожнього пляжу біля пансіонату своєї матінки. Сидів і пив з баклаги міцне місцеве вино. Раптом на телефон почав надзвонювати якийсь дивний номер. Починався на 44. Сява протер очі, струснув головою, але номер усе одно був на 44 і продовжував наполегливо його викликати.

— Альо, — нарешті сказав Сява.

— Альо, це я, — сказала вона йому.

— Ти де? — спитав Сява.

— У Лондоні, — відповіла вона. — Вибач, мене батько на курси відправив…

— Ясно, — відповів Сява. — А на які курси?

— У фотошколу… Я тобі квитки за пару тижнів вишлю. Прилетиш до мене?..

Запала напружена тиша, прозора, як повітря, ніби вони насправді говорили не по телефону, а стоячи впритул одне до одного, така тиша, яку не можна чути, а можна лиш вдихати й видихати.

— Прилечу, — буркнув Сява, зробив великий ковток приторного вина й кинув телефон у прохолодне лагідне море.

—

——

Мала

Я беру й навіщось вмикаю телевізор. З екрана на мене починають дивитись чуваки в білих халатах. Уважно так дивляться, ніби це не я їх увімкнув, а вони мене, увімкнули й дивляться моє кіно, хоч нічого не розуміють, бо це явно не початок. Ну, їм принаймні здається, що не початок. А щодо мене, то я зараз не можу визначити — що це. Урешті їм набридає на мене дивитись, тому вони починають проповідувати.

— Усього тридцять п’ять баксів, — каже один із них. — Купіть наш інгалятор, і все стане на місце, і ви, нарешті, зрозумієте, що таке життя. Колись люди вірили в те, що кожному відведено певну кількість вдихів… Тобто все просто: чим повільніше дихаєш, тим довше живеш. Наш інститут, — показує він рукою на себе та ще на двох даунів, — знайшов прямий доказ цієї теорії. Фішка в чому? Коли ви дихаєте, то у вашому тілі відбуваються окиснювальні процеси, внаслідок чого виникають вільні радикали, через які ви й старієте… А висновок тут один: чим менше дихаєте, тим менше старієте. Купуйте інгалятор, спеціально розроблений нашим інститутом, — він знов показує на себе та на двох даунів, — і ви зменшите кількість вдихів від тисячі до ста п’ятдесяти на годину…

«Продам на хрін», — думаю я про телевізор і плентаюсь у душ, подалі від стрьомних чуваків. Сьогодні четвер. Четвер для мене — день сексу. Щочетверга я йду до Валентини. У неї четвер — методичний день. Вона працює вчителькою англійської. Їй двадцять шість, має п’ятирічного сина. Чоловіка вигнала кілька років тому й відсудила в нього квартиру. Той вважає її сучкою й не перестає нагадувати про це есемесками. Хтозна, може, безхатченко й правий, та мені байдуже — у нас просто секс по четвергах.

Стоячи під прохолодним душем, думаю про інгалятор. Думаю про нього й коли витираюся. І дарма, бо несподівано в моїх очах народжується нова невідома галактика з безліччю дивних-предивних яскравих зірок… Дивлюсь на рушник. І що ж я, зараза, бачу? На ньому висить мій кульчик. А це означає… Це означає як мінімум те, що сексу сьогодні не буде… Перебираюсь до дзеркала. Во блін! Так воно і є. Мочка вуха роздвоюється, ніби язик змії. Доброго ранку, чувак!

* * *

— У вас багаж буде? — питає мене по телефону операторка таксі.

— Який іще багаж? — шиплю, затискаючи вухо рушником так сильно, ніби в мене в руках не вухо, а щойно спіймана рибина. — Мені до невідкладної хірургії…

— Ну, не знаю, — каже та. — Так буде чи ні?..

* * *

Таксист приїжджає по мене явно зацькований. Нічого не пита і взагалі намагається не дивитись у мій бік. Ще б пак, коли я тримаю біля голови закривавлений рушник. Діставшись невідкладної хірургії, прямою наводкою чешу до чорного входу. На курилці тицяю медсестрі десятку і вже за кілька хвилин опиняюся в якійсь каптьорці.

Невдовзі підтягується й хірург. Судячи з перегару, він уже після зміни, а може, і на зміні, хрін його зна.

— Ну, показуй, — говорить він.

Я показую.

— Ги-ги-ги, — ірже хірург, але швидко змовкає. — Надіюсь, тільки у вусі? Більш ніде нема?

— Нема, — бурчу я.

— А то наклепають у себе желізяк… Скажи чесно, тобі це подобається?

— Ну…

— А хош, назад вшию? — стібе він.

«Собі вший…» — думаю я якраз тієї миті, коли він фігачить мені в вухо лідокаїн.

* * *

Три сотні — і діло в шляпі — тринадцять швів. З каптьорки хірург виводить мене вже до вестибюля.

— Через чорний стрьомно, — каже він, тиснучи мені руку. — Случай шо, звертайсь.

По тому він розчиняється в обшарпаних коридорах, мов великий шмат рафінаду. А я тим часом не відчуваю половини башки, так міцно мене прихопив лідокаїн.

Помітивши в кутку вестибюля кавовий автомат, невпевнено рушаю до нього. Автомат довго не хоче брати п’ятірку, виламується, як поморочена старшокласниця. Кінець кінцем таки бере, починає варити каву й віддає решту. Віддає, це м’яко кажучи: спочатку монети дзеленчать у його нутрі, потім випадають у віконечко решти, вилітають із нього й дзвінко розсипаються по підлозі.

— Джек-пот, бля… — бурчу я.

— Дядь! — чую позаду. Озираюсь і бачу малу років семи-восьми. Голова в неї перебинтована — куди тобі той фронтовик.

— Дядь, — каже вона, — ви не пийте цього кохве…

— Чому? — питаю.

— Там, — каже мала, — антикоагулянт Є551, стабілізатор Є340 й емульгатор Є471…

— Правда? — витріщаю я очі від несподіванки.

— Ага, — киває вона, — а ще вони воду з-під крана беруть…

— Звідки знаєш? — примружуюсь.

— Нате, — каже вона, — почитайте, — і тицяє мені якусь пом’яту газету.

Не знати навіщо, беру в малої газету, дістаю стаканчик з кавою, сьорбаю і… охрініваю. Мабуть, це видно по моїй пиці.

— Я ж казала, воно гидота, — радіє мала, — а ви не вірили.

Дивлюсь у стаканчик і розумію, що автомат налив гарячої солодкої води, а от кави в ній ані дрібочки.

— На, — кажу я малій, — потримай.

Віддаю їй газету, ставлю стаканчик в автомат, роблю крок назад і валю його з ноги. Раз, другий, третій…

* * *

— Так, гражданін, зараз ми приведем вашу дєвочку, — каже майор міліції.

— Дєвочку? — не вірю я своїм вухам, одному цілому, а другому штопаному. — Ви і її пов’язали?

— А куди ж її було дівать? — розводить руками майор і зніма слухавку. — Альо… Галя?.. Галя, приведи дєвочку.

За півхвилини двері до кабінету розчахуються й Галя затягує малу з перебинтованою головою. Пов’язка в тої сповзла — тепер можна подумати, що в неї нема ока.

— Фух, — зітхає Галя, — здихалась.

— А шо такоє? — пита майор.

— Зара побачите, — киває Галя і мерщій тіка з кабінету.

— Дядя міліціонер, — мала відразу посміхається, — скажіть, а у вас тут багато бандітів?

— Ну… є трохи, — киває майор, зробивши поважне табло.

— А ви в людей стріляли? — продовжує допит мала.

— В поганих… да, — киває він.

— А на смерть?

— Та було, — сентиментально зітха майор.

— Так ви, дядя, убійця?

— Я, — скрипить зубами майор, і табло в нього вже кисле, — страж порядка. Я порядних людей защіщаю від усякой…

— А покажіть пістолєт, з якого ви по людях пах-пах! — просить мала.

— Не покажу, — буркає майор.

— Дядя, а шо луччє: пістолєт чи палка?

— Яка палка?

— Ну та, якою ви людей б’єте.

— Ми не б’ємо, ми проводим профілактичеську роботу, — напружується майор.

— Так шо луччє: пістолєт чи палка?

— Пістолєт! — гаркає майор.

— А наручники у вас є, дядя міліціонер?

Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.

— Покажіть наручники, ну, будь ласочка.

— Галя! — кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. — Осьо, дивись.

— Ох які інтересні! А можна я пограюсь?

— Нє, — каже майор. — Спецсрєдства дітям не ігрушка.

— А шо це в вас за тьотя на стіні? — питає мала й тицяє пальцем на плакат.

— Це не тьотя, — скрегоче зубами майор. — Це Мілєвський…

— А, — каже мала, — а я думала тьотя.

— Галя! — горлає майор, потроху червоніючи. — Забери… дєвочку!

— Кстаті, цей дядя не мій папа, — каже мала.

— Галя! — кричить майор, уже нічого не чуючи. — Забери її, кажу, на… геть!

— Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: «Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо скажете, может бить… проти вас… це… іспользовано»?

— Ага, — каже майор. — На наручники, тіки відчепись.

Мала радісно загрібає зі стола браслети.

— Це не моя дочка, — кажу я.

— Та я вас понімаю, — киває майор. — Я б од такого чуда тоже отказався б… В маму, видать? Бо ви не це… неговіркий…

— Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні…

Майор повільно повертає голову вбік вікна, під яким мала і справді пристебнула себе до батареї.

— Га-а-а-аля-я-я-я! — в розпачі реве майор.

— Дядя, відстібніть мене.

— Не відстебну! Сиди там! — хапається майор за голову.

— Дядя, я пісять хочу.

— Так, — майор дивиться на мене як баран. — Зара я її відстьогую… і шоб духу вашого не було-о-о!

* * *

— Нащо ти їм сказала, що я твій батько? — бурчу на вулиці, коли прапор грюкає за нами дверима.

— А що ж мені було робить? — обурюється мала. — Вони мене вивели в калідор і кажуть: «Жди тут». Я й стою. Час стою, два… Вони про мене забули.

— Ну… — киваю. — А як ти там взагалі опинилась?

— Як, як… Ми на екскурсію приїхали. У музей природи. Ну й мені погано стало в тій кімнаті, де кишки в банках… Я від класу відстала, а коли наздоганяла, зі сходів упала. Тьоті з музею скору визвали, і мене сюди привезли…

— А вчителі що?

— Що що? — не зовсім розуміє мене мала.

— Ну, вони де?

— Та хтозна, — каже вона.

— А живеш ти де?

— Не знаю.

— Як це ти не знаєш?

— А отак! Як упала, то й капець. З голови вилетіло. Нічо згадати не можу.

— Брехло… — говорю з докором.

— Самі такі… — відповідає на те мала й придивляється до мене уважніше. — А що в вас із ухом?

— Сережка була. Зачепився, порвав…

— А нащо вам сережка? — дивується мала. — Їх же тьоті носять.

— Не знаю.

На мить западає незручна мовчанка. Таке враження, що нам обом відбилопам’ять і ми поняття зеленого не маємо, що його робити далі.

— У вас є телефон? — раптом питає мала.

— Є, — зітхаю з полегшенням, сподіваючись на те, що вона зараз комусь подзвонить і я, нарешті, її здихаюсь.

— З іграми?

— Угу.

— Дайте пограти, — просить мала.

— Не дам, — обламавшись, кажу я. — Ходім.

— Куди це? — насторожено питає вона.

— До іншої міліції.

— Е, нє-є-є… — навідріз каже вона, — я в міліцію не піду-у-у…

— Чого це? — дивуюсь.

— А ви що, — і собі дивується мала, — не бачили, які вони там? Вони ж кричать!

— Бачив, — киваю.

— Ну коли бачили, чого тоді питаєте? — мала підходить ближче.

— І що мені з тобою робити?

— Не знаю, — знизує плечима вона. — Самі вирішуйте, ви ж у нас дорослі.

— Знач так, — говорю суворо, — я все вирішив. Ходім до міліції, тут недалеко ще одна є.

— Будете тягнути в міліцію, — ультимативно заявляє вона, — я від вас утечу!

— Та тікай, — кажу, — дуже ти мені треба…

І що ж ви думаєте?

Мала вигукує щось на зразок «гад», розвертається й на повних парах мчить від мене алеєю.

«Ну й хрін з тобою, — кажу я сам собі, — поїду додому зализувати рани».

Потому чешу геть, принагідно намагаючись зібрати докупи думки, але тут якраз дзвонить Валентина.

— Ти в курсі, котра година? — питає вона з ходу по-вчительськи суворо й, мабуть, уже мне пальцями червону ручку.

— Нє, — чесно відповідаю я.

— Я так і думала! — сопе вона в слухавку. — Де тебе носить?

— Валь, — кажу, — я приїду й усе поясню. Давай не зараз…

— Ти думаєш тільки про себе… — заводиться вона.

— Не тільки.

— Ну, а про кого ж ти ще думаєш?..

— Зажди секунду, — я озираюсь.

Метрів за десять від мене мала, мов розсекречений шпигун, прожогом стрибає за найближче дерево. Стрибає й обережно з-за нього визира.

— Ходи сюди! — кличу я.

Та слухняно покидає свою схованку і з недовірою, та все ж таки підходить до мене.

— Тебе як звати?

— Маша…

— Я ще про Машу думаю, — кажу я Валі.

— Про яку таку Машу? — спантеличено видихає Валя.

— Та… довго пояснювати…

— Гад такий! — кричить Валя й кидає трубку.

Повільно, але переконливо вечоріє…

* * *

До мене на хату ми з перебинтованою Машею дістаємося близько дев’ятої. Я всадовлюю її в крісло, вдруге за сьогодні вмикаю ящик і знаходжу канал з мультиками. Мала відразу ж заявляє, що мультиків терпіти не може, і видирає пульт у мене з рук. Я приношу їй пачку печива, а сам звалюю на кухню, аби щось приготувати. Готувати, за великим рахунком, нічого, крім вівсянки. Тому її й готую. Звик харчуватися по забігайлівках. Вдома вівсянка, трохи сухофруктів і віскар. Несу вівсянку малій, але та вже мирно дрімає в кріслі під якийсь поморочений серіал.

Жуючи вівсянку й запиваючи її віскарем, набираю Валентину. Та не бере слухавку. Ну й не братиме ще днів шість, тобто до наступного методичного. Така вже в неї вдача.

«Хочеш дитину?» — пишу їй есемес.

«Від тебе, бовдура, чи що?» — відповідає вона хвилин за десять.

«Не знаю, від кого, — пояснюю, — я її знайшов. Звати Маша. Років вісім десь. Балакуча».

«П’яний?» — питає Валентина в наступній есемесці.

«Тверезий», — заперечую я.

І тут Валентина передзвонює.

— Що за ахінею ти несеш? — питає вона ображено, але з нотками цікавості, які не вдається приховати.

— Був би радий, якби молов що попало, — зітхаю я й роблю чималий ковток алкоголю.

— Розказуй, — вимагає Валентина. Її образу як рукою зняло.

— До мене, — кажу, — мала причепилась. Загубилася. Ми в міліції були, але вона така балакуча, що нас звідти вигнали, навіть розбиратись не стали.

— Як це вигнали?

— Ну от так, сказали, забирай свою дочку й провалюй.

— А з чого вони взяли, що ти її батько?

— Вона сама їм сказала…

— Нащо?

— Та хто її зна, ти ж на дітях краще тямиш.

— Краще, — погоджується Валентина. — А де вона зараз?

— У мене, у кріслі спить.

— Так, — каже Валентина, — негайно дзвони в міліцію! З цим не жартують. Її батьки, мабуть, уже з глузду з’їхали. Ти головою своєю думаєш, що робиш?

— О’кей, — відбиваюсь, — зараз подзвоню, тільки не кричи.

* * *

Набираю 102.

— Дєжурная, — відповідає рипучий жіночий голос.

— Альо, — кажу я голосу, — я на вулиці дівчинку знайшов. Років вісім. Вона загубилась. А де живе, сказати не може.

— Харашо. Гдє ви находітєсь?

— Вдома…

— Дєвочка с вамі?

— Ага…

— Запісиваю адрєс, січас наряд прієдєт. Заберьот єйо.

— Куди? — питаю.

— В дєцкую комнату.

— Так вона ж спить!

— Кто? — уточнює голос.

— Маша, — кажу, — дівчинка.

— Нічо, — заспокоює мене голос. — Прідьотся проснуцца, єслі хочєт домой попасть.

— І що ви там з нею робитимете?

— Вияснім обстоятєльства єйо пропажі, родітєлєй іскать будєм.

— Вночі?

— Ето вряд лі… Утром, єслі слєдоватєль прідьот. Адрєс називайтє.

Я дивлюсь на Машу. І скидаю голос із лінії.

* * *

— Ну що? — пита Валентина.

— Нічо… Залишу малу в себе.

— А міліція що?

— Сказали, пришлють наряд, заберуть до дитячої кімнати. А розбиратися вранці будуть.

— А ти що?

— Нічо… Адресу не назвав і трубку кинув…

— Який же ти все-таки придурок, — зітхає Валентина, мабуть, міркуючи про те, посадять мене чи ні, а якщо посадять, то чим їй тоді займатись у методичний день.

* * *

Я обережно вкриваю малу пледом, вимикаю ящик і йду до іншої кімнати, прихопивши віскар.

* * *

Ранок починається з голосу Валентини:

— Альо, ти мене чуєш?.. Дівчинка ще в тебе?

— У мене, — сонно бурчу я. — Де ж їй дітись?

— Райвно на вухах, — звітує Валентина. — Цілий день її вчора шукали. Знаю, з якої школи. Знаю, хто батьки. Так що давай, вези її до нас. І по дорозі думай, як відмазатись, бо міліція точно буде…

— Я що, зробив щось не те?

— А ти спробуй доведи їм…

* * *

— Доброго ранку, мала, — кажу я.

Та сонно тре кулаками оченята й поправляє пов’язку.

— Доброго, — зітхає вона.

— Слухай, я тут твоїх батьків знайшов, без міліції…

Німа сцена.

— То що? — питаю.

— Нічо, — каже вона.

— Ото й добре, — розводжу руками. — Додому повернешся, до батьків.

— У мене злі батьки…

— Як це? — спросоння не в’їжджаю я.

— Ну, вони п’ють і б’ються…

— Значить, ти все згадала?

— Та я, — каже вона, — нічого й не забувала, якщо чесно…

— Втекла?! — не можу повірити я.

— Угу, — винувато киває вона.

Знов німа сцена.

— Чого ви мовчите? — питає вона потому.

— Ну, просто не знаю, що сказати…

— Та ладно, — зітхає вона якось приречено. — У вас печиво ще є?

Я мовчки пензлюю на кухню за печивом. Затамовую подих, ніби під час пірнання. Навіть без інгалятора.

Бутси

— Та ну, — каже Жора, — ходім, у них є настільний футбол.

— Чувак, завтра на уроки, вставати о п’ятій.

— Дві баби, настільний футбол, — канючить Жора.

— Їдь сам.

— Та стрьомно самому, — зізнається Жора й поправляє свої ботано-айтішні окуляри, — ще зґвалтують…

Я дивлюсь на Жору: як справжній кінчений айтішнік, він і так виглядає зґвалтованим. Дивлюсь на нього й… погоджуюсь. Жора миттю бере бомбілу на старих жигулях, і ми їдемо в маркет. Бомбіла має сентиментально-педагогічний настрій. Спершу розказує про свою доньку, що вигнала його з дому. Потім про те, що він уже третю ніч ночує в машині. А далі вчить нас, як жити. Мов, нормально в цій країні існувати не можна.

— Треба красти, — авторитетно заявляє він. — От ви, молодьож, крадете?

— Угу, — буркає Жора, — щодня.

— Балабол, — посміхається бомбіла.

Тоді я дістаю з кишені швейцарський ножичок, відкриваю лезо й серйозно так кажу:

— Отєц, ну, всьо, відкатав. Зара так тіхо стаєш на аварієчки й пішов зі свого транспортного срєдства.

Бомбіла повертає до мене голову, кліпає вицвілими, мов старий настінний килим, очима, і вони тієї миті справді нагадують аварійки авто. Потім він дивиться на мою перочинку глузливим поглядом, пронизливо ірже, як кінь, і… в’їздить у дупу старезному облупленому тролейбусу. Якийсь час сидимо мовчки, аж доки з-за тролейбуса не виходить розлючена баберя в ядучо-зеленій безрукавці. В одній руці в неї монтировка, в іншій — пачка дрібних грошей, зібрана за робочий день. Пачкою грошей вона вимахує, як стягом якоїсь власної держави, а монтировка… Ми з Жорою випадаємо з жигулів і по-спринтерському відбігаємо метрів на двадцять. Бомбіла тим часом вистрибує з-за керма й починає завзято оборонятись, здебільшого позиційно, бо для успішної боротьби йому бракує кілограмів сорок. Урешті-решт водійка тролейбуса його ловить, бере жужмом, відриває від землі й пробує кинути. Бомбіла натомість чіпляється за неї так, як чіпляються за життя, тому вони вдвох незграбно падають на проїжджу частину. Водійка розсипає зароблені гривні, й ті, підхоплені травневим вітерцем, розлітаються на всі боки, мов зграйка наполоханого малька. Водійка, ясна річ, згори, бомбіла — знизу…

Решту шляху ми долаємо пішки й мовчки. Совість гризе мене, як бобер березу. Жора нервово гризе нігті. Аж ось, нарешті, й потрібний будинок. Вилазимо на четвертий поверх. Жора нервово дзвонить у двері. Нам відкриває товстуха із загіпсованою рукою. На губах — яскрава помада, на переніссі — окуляри на зразок Жориних. Така собі любителька пончиків і енциклопедії Брокгауза-Єфрона.

— Знайомся, — каже Жора, — це Поля.

— Привіт, Поля, — кажу я.

Поля видає якийсь дивний звук, напрочуд легко підстрибує й висне мені на шиї, добряче грюкнувши гіпсом по потилиці. Висне, цілує в щоку, ніби сестра брата, який вернувся з війни. І хоч я згинаюсь під її вагою, Поля не хоче мене відпускати. Так і стою рачки, витріщившись на Жору й дослухаючись до гудіння в голові. Жора — ще той мудак: накладаючи на життєві схеми свої вигадливі скрипти, втрачає до нас інтерес і йде собі в квартиру. Пауза стає загрозливою. Я напружуюсь, мов штангіст перед становою тягою, із хрускотом у хребті розпрямляюсь і таки відриваю Полю від підлоги.

— П-о-л-я, — вичавлюю із себе.

— Ась? — шепоче вона.

— Ти кльо-ва…

— Правда? — вона стискає мене ще дужче.

— Правда, — зітхаю я з останніх сил, і ми падаємо на підлогу тамбура.

Я згори, Поля — знизу…

* * *

Тьолки дрючать нас у настільний футбол чотири рази поспіль. З розгромним рахунком. Ми виглядаємо так жалюгідно, що не дотягуємо навіть до рівня ФК «Салют» із Бєлгорода. Так ми галімо граємо. Жора весь час ірже, мов, то ми фору даємо, а як на мене — натурально бздим. І це при тому, що Поля грає однією рукою. Потім Жора каже, що все, годі, зараз ми будемо грати серйозно. Ми починаємо грати серйозно і бздим іще тричі.

— Ну, ладно, — каже Жора, — спорт спортом, а тепер пограємо в щось більш розумне.

Тоді Поліна зривається з місця й дує в іншу кімнату, а вже за мить повертається зі старим радянським «ерудитом». Починаємо грати. Виграє, ясна річ, Поля, виклавши останнім слово «пінда».

— Слухай, — кажу я їй, — нема такого слова.

— Як це? — обурюється Поля. — Слово «пінда» було, є й буде.

Язик у неї заплітається, і вона стає дедалі грайливіша.

— Поля, — питаю я, — а що таке «пінда»?

— Зараз, — каже вона, — я тобі все покажу.

Мене аж пересмикує. Поля тим часом пензлює на кухню. Чи не за «піндою»? Може, вона в неї десь там у холодильнику? Ні. За мить вона повертається з чималим бананом. Банан тримає в одній руці, а в іншій — відкриту червону помаду.

«Пінда», — думаю я собі. Поля відскакує до дзеркала, швидко ставить собі між брів яскраву червону цятку. Якусь мить навіть здається, що Всевишній зжалівся наді мною й прислав на землю архангела зі снайперською гвинтівкою. І зараз той вилізе на дерево навпроти вікна, ну й викона свій архангельський обов’язок — завалить цю діваху разом з її «піндою».

Поля і справді якось незграбно падає на підлогу, та замість того, щоб з останнім подихом вичавити з себе якийсь пафосний меседж типу «Галопом в небеса!», вона починає підвивати:

— О, — підвиває вона, — найблагородніший і найсправедливіший, — і кладе мені до ніг банан, ніби квіти до пам’ятника загиблим воїнам. Я стою непорушно.

— Ну ось, — каже вона, нарешті зводячись. — Це й була «пінда».

— Здуріти. А чи є в цій хаті інтернет?

— Да, — відповідає Поля, — у мене в кімнаті.

Я обережно валю в її кімнату прогуглити, що таке «пінда». Якщо, — думаю собі, — пошуковик не знає, що це таке, то треба готуватись до відступу. Опинившись у кімнаті, сідаю за ноут і швидко вбиваю «пін…» На цих літерах мене викидає на «пінгвінів Мадагаскару», а потім на «очкових пінгвінів» — чемпіонів з пірнання. Пишуть, що ці тварюки здатні занурюватись на 130 метрів, а от чому вони «очкові», — не пояснено. Забиваю «пінда» повністю, мене виносить на життєвий і творчий шлях давньогрецького лірика Піндара. Про «пінду» — ні слова. Я починаю хвилюватись. Не люблю речей, яких не можу пояснити. Вони мене переслідують.

І тут до кімнати входить Уля, подружка Полі, повна її протилежність. Я б сказав, такий собі цицькатий антонім: дуже нічогенька із себе, але туга на розум.

— Кгм, — кашляє вона в мене за спиною, хоч я давно вже побачив її в дзеркалі.

— Слухай, — кажу я Улі, — ти часом не знаєш, що таке «пінда»?

— Нє, — чую у відповідь і бачу в дзеркалі, як Уля починає роздягатися.

— Спати хочеш? — тетерію я.

— Угу, — крекче вона, стягуючи із себе джинси й стрибаючи на одній ніжці.

— Гарних снів, — чешу потилицю.

— З тобою, — додає вона й розстібає ліфчик.

Я розвертаюсь на гвинтовому стільчику: вона таки натурально гола — дзеркало не бреше.

— О’кей, — киваю, ніби на уроці, — а з цього місця, будь ласка, докладніше.

— Поки ти тут сидів, ми все вирішили. Спочатку ти зі мною, а потім з Полею. Жора зараз із Полею, а потім зі мною, — вона каже це так спокійно, ніби питає, скільки грудочок цукру кинути мені в чай, каже й залазить під ковдру на розстеленому дивані.

— Ага, — киваю я, — а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?

— З Полею, — каже Уля уже з-під ковдри, — я не буду. Хоч вона — моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…

Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.

— Облажавсь? — питаю.

— Рука, — крекче він, — вона лягла мені на руку, а в руці щось як хрусне…

— Ну, — не розуміє Уля, — а я тут до чого?

— Я полежу тихенько, — не чує її Жора.

Западає тиша. Я б сказав, хвилина мовчання… А потім у двері стукає Поля.

— Зайнято, — металевим голосом, хоч і з нотками страху, відповідає Жора, так, ніби ми в клозеті столичного експреса.

Чутно, як кроки віддаляються по коридору. Ми втрьох полегшено зітхаємо… Слава богу, мабуть, пішла зварити собі кави. Не збирається ж вона вішатись на люстрі?.. Та яка люстра її витрима? Не ті тепер люстри… Але через хвилину-другу за дверима лунає тупіт. Таке враження, що на нас біжить носоріг. Потім щось з розгону грюкає в двері, та так сильно, що ті аж тріщать.

— Комод, — шипить Жора й вилазить з-під ковдри. — Треба підперти двері комодом…

Ми піднімаємо комод — він напрочуд легкий, певно, порожній — і тягнемо його до дверей… Тим часом «носоріг» знов розганяється… На цей раз двері не витримують… і до кімнати влітає розлючена Поля зі шворкою для білизни на шиї. На шворці теліпається шматок люстри… Навіжена товстуха всією масою вибиває нам з рук комод і падає разом з ним на підлогу, щосили вчепившись у нього, ніби це була одна-єдина річ, яка цікавила її в цій кімнаті… Так вона й завмерла в обіймах пропахлої нафталіном порожнечі комода, якщо з порожнечею можна обніматись…

* * *

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, — чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським зварювальним апаратом, яким нашвидкуруч латає дно баржі. Баржі, що нею він пересувається небесами, наглядаючи за нами й перевозячи з однієї хмарини на іншу душі японців, загиблих під час цунамі.

Одинадцятирічний Стас прокинувся на світанку й першим ділом, мерзлякувато згорбившись, рушив у кімнату Студента. Там порожньо: кімната, як завжди, засрана, але Студента в ній нема. Стас подумки зрадів, що його погрози подіяли, але вирішив перевірити ще й на кухні. На кухні радість зникла. Студент спав собі на стільці, поклавши голову на такий самий засраний стіл. Де б Студент не з’явився — усе засере, це Стас добре зна. Малий обходить квартиру по периметру, ніби кошеня, яке щойно принесли на нову територію, де йому все життя й треба буде жити. Мами ніде нема, схоже, звалила на роботу. Його мама здає одну кімнату Студенту. Правда, здає, це так, для красного слівця. Скорше, вона тримає його, як свійську тварину, — Студент нічого не платить, може брати харчі з холодильника, а за це мама з ним спить. Стасова мама — двірничка.

— Вставай, мурло! — бурчить Стас і боляче валить Студенту з ноги по коліну.

Той повільно підводить голову, дивиться на Стаса мутними очима й хрипить:

— Здрисни, мєлкий.

— Я, — каже Стас, — зараз тобі яйця відріжу.

— Ріж, — не перечить Студент, знов провалюючись у сон, як під кригу, — тільки відчепись.

Стас шукає ножа. Знаходить. Крутить його в руках, але відкладає. За мить знаходить більшого. Підходить до Студента й обережно штрикає того в пах. Студент не реагує. Стас штрикає його в пах дужче. Жодного ефекту. Стас уявляв собі все це якось інакше, тому вирішує відрізати Студентові яйця другим разом. Кинувши ножа на підлогу, він починає нишпорити по квартирі, яка нагадує сміттєзвалище. Мама має дивну мульку — все, що тільки знайде на вулиці, тягне додому, тягне, тягне й тягне…

За кілька хвилин Стас знаходить у вітальні вогнегасник, ричить його на кухню й кладе на стіл прямо перед Студентом. Приміряється, розвертає в потрібний бік і валить на балкон, де лежить купа старих газет. Запасшись газетами, повертається на кухню, рве просвинцьований папір і обкладає ним Студента. Обклавши, милується. Але всього мить. Потім дістає з полички сірники й підпалює. Полум’я починає рости-рости, Студент сяк-так прочумується, підводить голову зі стола.

— Це шо, блядь, таке? — ошелешено кліпає він очима, бачачи, як на ньому займається футболка.

— Це ти, блядь, гориш, — безневинно посміхається Стас.

А от далі все йде не так, як він задумав. Замість того, щоб волати, бігати кухнею, намагаючись збити із себе полум’я, Студент сидить як потороча. Він сидить і, судячи з усього, хоче згоріти. Тоді Стас кидається до вогнегасника, зриває кільце, тисне на руків’я. Ні фіга, вогнегасник не паше. Нарешті, Студенту таки починає добряче припікати. Він зривається й, ніби підбитий літак, з криком летить у ванну. Стас розуміє, що зараз йому будуть гайки — часу на роздуми нема.

* * *

5. 30 ранку.

— Драсті, — кажу я.

— Драсті, — схиляється до мене продавщиця, марно намагаючись просунути свою мармизу у віконечко.

— Розміняйте полтину, — прошу я, — жетон не можу купити.

— А читати вмієш?

— Да, — киваю. — У п’ять років навчився…

— Ну так читай!

— «Ксєрокса нєт», — читаю я й замовкаю.

— Ну, — каже вона вже м’якше, — а далі?

— Все.

— Як це все? — не вірить вона, прочиняє дверцята й вилазить у метроперехід. Точніше, спершу вилазять її велетенські цицьки, а вже потім вона сама. Уважно обдивляється вітрину.

— Блядська страна, об’явлєнія вже пиздять, — тяжко зітхає продавщиця. — Нє, ну оце кому воно здалось… — додає вона, знов залазить у свій кіоск і гучно хряскає дверима, ховаючись і від мене, і від «блядської страни».

— Ну, — питаю, — то що?

— Блядська страна, — ще раз каже вона. — У меня тут не обмєннік. Купуй шось, ото й розміняєш.

— Добре, — кажу. — Що тут у вас найдешевше?

— Сосиски уценьонні, — відповідає товстуха. — «Школьні».

— Давайте одну.

— По одній не продаю.

— Чого?

— Бо уценьонні.

— А три?

— Три продам.

— Ну давайте.

Вона відрізає мені три сосиски, відраховує решту. Беру решту, розвертаюсь і йду собі геть.

— Ей, — кричить вона, — молодой чєловєк, ти сосиски забув.

— Та хай, — кажу, — мені дрібні гроші потрібні.

— Ей, — знову кричить вона, — забери сосиски, забери сосиски, я сказала!

Повертаюся, забираю. Заходжу на станцію, вибиваю з автомата жетон, пролажу між турнікетами, пензлюю далі.

— Молодой чєловєк, можно вас?

Переді мною стоїть заспаний прапорщик.

— Слухаю.

— Ваши докумєнтіки, пожалуста.

— Навіщо? — не розумію я.

— У нас мєсячнік по борьбє с наркоманієй.

— Ну?

— По статістікє, каждий второй молодой чєловєк імєєт прі сєбє наркотіческіє і псіхотропниє вєщєства.

Я роззираюсь довкруг. Вестибюль порожній, як нічний цвинтар…

— Добре, — кажу, — а де другий?

— Кто? — не розуміє прапорщик.

— Молодий чоловік…

— В смислє? — починає прокидатися страж порядку.

— Ну, ви сказали, що за статистикою кожен другий… А я один.

Прапорщик і собі обводить поглядом вестибюль.

— Нє випєндрівайся, — пошепки каже він, а вже гучніше додає: — докумєнтікі, я сказал.

— Нє, — обурююсь я, — я вчитель. Я що, на наркомана схожий?

— Учитєль? — з недовірою питає він. — Ти сєбя со сторони відєл? С сосіскамі.

Я опускаю очі й бачу, що «шкільні» сосиски теліпаються в моїй лівиці, як нунчаки. А паспорт у мене проблемний.

— Потримайте, — кажу я і вручаю прапору свої сосиски.

Той неохоче, але все ж бере.

Тоді я дістаю з наплічника, під зав’язку набитого учнівськими зошитами, свій обгорілий паспорт. Його півроку тому намагалася спалити одна навіжена лярва. Забираю в прапора сосиски, віддаю паспорт.

— В танкє горєл? — питає прапор незлостиво.

— В мікрохвильовці… — буркаю я. — Дєвушка одна ледь було не спалила.

— Ізмєнял єй?

— Нє, — кажу чесно, — накурена була.

Сказав і зрозумів, що капець…

За двадцять хвилин виходжу з каптьорки з сосисками й зошитами. Ну, і з обгорілим паспортом, ясна річ. Тільки що без грошей… «Блядська страна…»

* * *

— Хорош, хорош пинать, синку, — каже чорний батько своєму чорному Пітерові, що футболить м’яча на подвір’ї за будинком, під палючим сонцем Уганди. — Тобі вже шістнадцять, поїдеш, як двоюрідний брат, учитись у Карків на хірурга.

— Куди-куди? — пита Пітер.

— У Карків, це Україна.

— А де вона, ця Україна? — пита Пітер.

— Далеко, — відповідає батько, — і там холодно.

І ось сім’я починає ладнати Пітера в дорогу. Місцевий пастор качає з нету англо-український розмовник, батьки готують документи, переказують в один з українських банків п’ятнадцять косарів зелені, насилу розживаються на армійську «аляску», щоб дитя не відморозило, бува, свій чорний зад. Пастор два місяці вчить із Пітером українську.

2 червня. Пітер сходить по трапу літака в Борисполі. Температура +34 за Цельсієм. Пітер, звісна річ, в «алясці».

— Це точно Україна? — питає він на митному контролі.

— Точно, а що? — цікавиться знуджений гладкий митник.

— Я думав, — каже Пітер, — що тут холодно.

— Так літо ж, абізяна, — буркає незлостиво митник і ставить штамп.

— Дякую, — відповідає Пітер.

Потому він трясеться бусом у Харків, дивуючись, що пастор вчив його вимовляти «Карків», а місто насправді називається «Харькафф». Діставшись сірого мегаполіса й поселившись у готелі «International», він наступного ж дня валить до медичного, але тут про його двоюрідного брата ніхто й не чув.

Пітер виходить із відділу кадрів, сумно сідає на біле підвіконня й думає, що брат таки мудак, що йому не варто було довіряти ще відтоді, як він повіз його до Кампали й там загубив. А після цього, не парячись, повернувся до рідного містечка.

— Агов, — чує він збоку на рідному суахілі, — чого похнюпився?

Чує і бачить дівчину років двадцяти, таку само, як і він, угандійку.

— Та от, — каже Пітер, — приїхав до брата, він тут ніби мав учитися, а про нього й чути не чули.

— Ясно, — відповідає дівчина. — Він сто пудів на Барабашово. Це вже мені повір. Як його прізвище?

— Мукванга. А що таке Барабашово?

— Поїхали, покажу. Заразом знайдемо й твого брата… До речі, у тебе гроші є?..

Пітеру й справді щастить знайти брата. Звісно, довелось купити дівчині джинси, але то таке — головне, що брат знайшовся.

— О, — каже брат, поправляючи адідасівський костюм, — і ти тут!

— А ти що, не вчишся на хірурга?

— Ну, я почав був, — каже брат, — але це дуже дорога країна. Спробуй, здай тут сесію цим білим. Словом, кинув.

— І що ж ти робиш?

— У мене, брате, бізнес. Торгую барахлом і, як бачиш, непогано почуваюсь. Беру барахло в жовтих, продаю білим, — ірже він.

— Ясно. А батькам чого не пишеш?

— Я ж кажу — дорога країна, і пошта тут дорога… Усе дороге.

— Ладно, — зітхає Пітер. — Можна в тебе перекантуватись до іспитів?

— Яких іспитів? — не розуміє брат. — Ти мені це кинь. Гроші є?

— Є, — ствердно киває Пітер.

— Скільки?

— П’ятнадцять.

— Значить так, — каже брат. — Я тобі продам контейнер і вагон барахла. Він уже на Основі — це тут поруч. Тільки розвантажити й перевезти. Так що не парся. А оскільки ти мій брат, то я тобі дам ще й двох в’єтнамців. Безкоштовно. Вони в тебе торгуватимуть.

— Як це даси? Вони в тебе раби чи що?

— Ні. Вони живуть у моєму контейнері, тому й працюють на мене.

— І що, платити їм не треба?

— Не треба. Все просто. От я кажу їм — ці спортивки коштують тридцять. І мені все одно, за скільки вони їх провалять. Головне, щоб віддали мені тридцять, січеш?

«А що, — думає Пітер, — торгувати барахлом краще, ніж різати апендикси, тим паче брат, він поганого не порадить так далеко від батьківщини».

Потім вони їдуть у банк і знімають налом усе бабло, яке батьки Пітера переказали в Україну. Брат бере бабло, відповідає на дзвінок по мобілі, садовить Пітера в макдональдзі на Бекетова й каже, щоб той почекав з годинку, бо треба дещо розрулити. А тоді, мов, заберемо шмотки з готелю й повалимо до мене на хату. Пітер сидить у макдональдзі до десятої вечора, але брата нема. На другий день Пітер їде шукати його на Барабашово, але ті, хто знають брата, кажуть, що він не приходив. Іще за тиждень Пітер розуміє, що брат спродав свої контейнери й кудись зник. Лишив тільки двох в’єтнамців, які самі знайшли Пітера, називають його «начальником» і питають, де ж у біса контейнер, бо, мов, уже четвертий день ночують на смітнику.

Гроші, які вдалося провезти в Україну налом, закінчуються, тому Пітер наймається до співвітчизників-угандійців, щоб з найнижчого щабля розпочати підкорення цієї країни. Йому видають пачку пластикових станків для гоління, а також мішок із фломастерами. В’єтнамці працювати на Пітера не хочуть, пояснюючи жестами, що на цьому сильно не навариш, тим паче жити ніде. Тому кланяються й розчиняються в нетрях Барабашово.

— Леза-хламастер-хламастер-леза, — марить щоночі Пітер уві сні на своїй брудній койці, яку винаймає разом із петеушниками в трикімнатній квартирі в жахливих єбєнях на Баварії.

* * *

У тебе 137 гривень. Мало бути 150, але по дорозі додому мама не втрималась і купила двушку жигулівського, а на додаток ще й пачку стружок з кальмара. Діставшись додому, вона жбурнула тобі бабки, обізвала спиногризом і сказала, щоб завтра сам їхав і купив собі щось взутися, бо сором, сором ходити в такому соромі. Мама дивно говорить. Вірніше, вона почала дивно говорити десь рік тому, після того, як обіперлася на незаземлений токарський станок у жеці і її лупонуло струмом. Вона каже, щоб купив щось нормальне, бо ходити в ньому, в нормальному, доведеться і восени, і взимку, і навесні, а в ненормальному скільки не виходиш. Мама повторює це двічі й відрубається під звуки якогось реаліті-шоу. Певно, там, у своїх снах, вона працює прибиральницею на пляжах Малібу, щопівгодини знаходячи в піску посіяні мільйонерами «Ролекси».

І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.

Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.

— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.

Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.

— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?

— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?

— Мені, — каже Стас, — треба бутси.

— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!

І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза-хламастер-леза-хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:

— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.

Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.

— Ось, — каже він, — вибирай.

Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.

— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Партіса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?

— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.

— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.

— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.

І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.

Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.

— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!

Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.

Пітер у паніці зиркає туди-сюди.

— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!

— Не буду, — відмовляється Стас, — він крадений! — і намагається тицьнути гаманець Пітерові. Пітер відскакує від Стаса, ніби той хоче порубати його на фарш бензопилкою.

— Ховай, кажу! Міліція забере. Кинеш тут, міліція і тебе, і мене забере.

У дитячій кімнаті міліції Стас уже раз бував. Дебела рудоволоса тьотя в пілотці тоді допитувалась: «Скажи, мальчик, зачєм ти хотєл оторвать Мітє Сємьонову яічкі?» Насправді Стас нікому нічого відривати не хотів. Просто так вийшло. Митя Семенов, вайлувате десятилітнє мурло, з’їжджав на сраці з новісінької дитячої гірки, встановленої на депутатські гроші посеред двору. Стасові було тоді сім, і випробувати нову гірку йому теж кортіло. Проте Митя не збирався підпускати до гірки ані його, ані решту дрібноти. Схоже було, що Миті вже й самому набридло, але він продовжував самоствердження, дивлячись, як заздрісно дрібнота зблискує очима й жує соплі. Тоді Стас заліз під гірку й на превеликий подив помітив, що в її новому металевому днищі є невеличка дірочка. Він узяв і встромив туди ключа від квартири, який висів у нього на шиї. Встромив, а витягнути назад не може — ключ застряг намертво. І з шиї його, цей ключ, зняти було ніяк. А Митя знов поїхав на сраці вниз… Словом, у міліцію Стасові взагалі не хотілось, тож він задер футболку й сунув гаманця собі в штани.

— По чому фломастери? — спитав він Пітера.

— Шо? — не вкурив той.

— Фломастери, кажу, по чому?

На Пітера й Стаса якраз неслась пограбована дама з кількома охоронцями ринку.

— Ці шість, а ці сім, — занервував Пітер.

— А довго малюють чи сохнуть зразу?

Переслідувачі промчали повз. Ну, майже повз… Дама ледь не вбила Стаса картатою торбою, а один з охоронців перекинув Пітера на запльований асфальт.

— Блат, — зітхнув той, дивлячись на свій розсипаний нехитрий крам.

— Треба казати «блядь», — поправив Стас і почав допомагати Пітерові збирати пластикові станки для гоління.

* * *

— Соломаха, — питає Стаса математичка, — що це таке?

— В смислі, Вероніка Модестівна?

— Ти що, взув мамині підбори?

Клас придуркувато хихоче.

— Моя мама не носить підборів… — каже Стас і обводить клас спопеляючим поглядом.

— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?

— Бутсами.

— Е? — не розуміє математичка.

— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможниця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.

— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватись?

— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.

— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?

Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.

— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.

«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.

Нечесної чесності Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна «нечесна чесність». Це я сам придумав, ну, цю «нечесну чесність». У 93-му ми грали товаріщеський з «Металістом». І я тоді забив, забив своєю «нечесною чесністю». Стас і вся команда починали придивлятись до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер виглядав цілком нормально, якщо, звісно, не брати до уваги того, що ніс пургу. «Так от, шо я зробив?» — питає сам себе тренер і миттю ж відповіда: «88-ма хвилина. Ми подаєм кутовий. Переді мною защитник на метр дев’яносто… Не перестрибнеш його ніяк… Дьоргать за футболку, бить по ногах — ніззя, самі ж понімаєте, в який бік свисток свистить… І от кутовий. М’яч летить прямо на мене, а попереду цей… защитник. І знаєте, шо я роблю?» — знову питає тренер і швидко відповіда, так, ніби боїться, що хтось із його підопічних шмаркачів відповість швидше: «Я беру й щипаю його за сраку, сильно-сильно так щипаю, як женщину. І поки він стоїть і пробує понять, шо случилось, я вколачую м’яч у дев’ятку. Він потом біжить до судді, цей защитник, і каже йому: «Товариш суддя, мене вщипнули за сраку, дуже больно, оно він…» І показує на мене пальцем. А суддя йому й каже: «Ну, то, може, ти йому нравишся…» І ми виграли. Нечесна чесність. Не валіть по ногах, пацани…»

І Стас зважується.

— Мальвіна, що таке міньєт? — імітуючи голос учителя історії, питає він спокійно.

— Міньєт, — на автоматі випалює Мальвіна, — це збірна назва орального сексу, при якому статевий член пасивно збуджують…

Вона раптом осікається, червоніє, як вогнегасник, і кометою виліта з класу.

До речі, Мальвіна — дочка Вероніки Модестівни.

* * *

Я сиджу за вчительським столом. Нудьга ще та. У класі біології в нас проходить урок з літератури, точніше четвертий урок на тему «Пісні літературного походження». Позаду мене хрінова пальма, чиє колюче листя штрикає мені в спину. Півторатонна біологічка, мабуть, схиблена на голкотерапії.

— А тепер, — кажу я, — є шанс заробити оцінку. Може, хтось щось заспіває?

— Я, я, я, я! — тягне руку Мальвіна, аж мені хочеться відповісти «ґут, майн медьхен, зер ґут».

— Давай, Мальвіно, — кажу я натомість.

Мальвіна встає і починає валити гімн України — противним голосом, повз ноти, так гидко, що за країну соромно. Але посадити її не можна, бо дитя співа гімн, віддано й від усієї душі.

На словах «згинуть наші воріженьки» двері класу відчиняються і на порозі з’являється Стас. Мальвіна на мить змовкає, але відновлює спів з того самого рядка, дивлячись Стасові прямо в очі, ніби саме він і є ворог нашої неньки. Власне кажучи, вона горла на нього словами гімну. Стас тим часом робить поважну міну й прикладає руку до серця, як футболіст збірної. Хоч який же матч може бути після такого гімну? Я б і гру відмінив… На останніх нотах Мальвіна хрипить і, врешті-решт, змовкає. Тиша.

— Можна я? — питає Стас без ентузіазму й, не дочекавшись дозволу, цокає своїми бутсами в кінець класу, під шафу, де стоїть опудало сойки, череп орангутанга й кілька пробірок із заспиртованими глистами.

Але дійти до свого місця він не встигає, бо до класу вліта захекана директриса. Учні підриваються, я теж. Пальма втикає мені під лопатки свої колючки. Вигляд у директриси такий, ніби вона хоче захопити нас у заручники, забарикадуватися, завісити вікна темними фільмоскопними фіранками й тримати облогу омону, вимагаючи залізничний квиток до Сімфера, тисячу баксів і відро крейди, яка б не рипіла по дошці. І виступ Леонтьєва, приватний, тільки для неї, живий, ясна річ, без фанери.

— Сідайте! — гаркає директриса. — Соломаха, покажи ноги. Покажи ноги! — біжить вона до нього.

Підбігає. Стас винувато показує.

— Знімай, — горлає вона. — Знімай негайно! Паркету три неділі! Тіки-тіки поклали новий паркет, а ти! Ти! Що ти собі дозволяєш! Знімай, кажу!

— Не зніму, — шепоче Стас.

— Зніма-а-ай! — завиває директриса й тупоче ногами.

Опудало сойки не витримує і замертво падає їй до ніг. Директриса помічає це лиш тоді, як починає по ньому топтатись.

* * *

Студент спить на кухні за підручником з правознавства. Стас спить неспокійним футбольним сном на своїй проваленій розкладачці. Мама повертається на початку другої ночі, бо щодня підробляє прибиральницею в кав’ярні «Бєлая лошадь». За прибирання там платять 30 гривень плюс дають кегове, коли щось лишається. Мама заходить до кімнати обережно. Принаймні їй так здається. У темряві вона навпомацки знаходить Стасів рюкзак і, ніби здобич, тягне його до тьмяно освітленої вітальні. Спочатку вона дістає з рюкзака розтоптаного птаха. Крутить перед очима.

«Грак? — думає вона. — Та нє, не схоже… Може, шпак? Чи дятел? Та нє, нє… Ладно, хуй з ним, із цим птахом. Хоч цікаво, що це за птах такий дивний».

Потім із рюкзака з’являються дві пари новісіньких футбольних бутсів. Ну й, урешті-решт, щоденник, в якому через дві сторінки поточного тижня записано: «Доводжу до вашого відома, що ваш син ходить на уроки у футбольних бутсах, псуючи тим самим новий шкільний паркет. Сподіваюся, це неправда, коли він каже, що йому більше нічого взути, бо в сім’ї немає грошей. Крім того, ваш син спитав на уроці в однокласниці, що таке… Ну коли… Коли жінка бере цей… Я тут цього не писатиму. Зайдіть, будь ласка, до мене… Також доводжу до вашого відома, що через вашого сина постраждав експонат із класу біології, а саме — опудало сойки. Відремонтуйте негайно й поверніть».

— Сойка, — скрегоче зубами мама, — так це, блядь, сойка…

* * *

— Коли ти купиш собі костюм? — питає мене на курилці вчитель історії.

— Іванич, — кажу я, — дай я спокійно покурю, покурю і піду.

— Ну нє, — обурюється він, — я ж тобі добра хочу, а ти…

— Іванич, — кажу я, — цей твій костюм… От ти навіщо його носиш?

— Як це — навіщо? — питає Іванич. — Щоб… красивим бути.

— Ага, — киваю я, — Іванич, а коли тобі востаннє казали, що ти красивий?

— Так, — затинається Іванич, — так… цей…

Я не хочу слухати, що там у нього «цей», тому виходжу з курилки й через стадіон пензлюю до найближчої зупинки.

— Шмаркач! — кричить мені в спину Іванич.

Хочеться порвати йому костюм, але мою увагу привертає Стас, який сидить на лабіринті.

— Агов, — кажу, — прогулюєш?

Біля ніг Стаса стоїть розкуйовджене опудало сойки, її перехняблений дзьоб недбало перемотано скотчем.

— Нє, — зітхає він, — у школу не пустили, бо в бутсах.

— Пішли, — кажу.

— Куди? — не розуміє Стас.

— На ринок, купимо тобі кросівки.

— У мене, — зітхає Стас, — грошей нема.

— Я тобі куплю.

— Так віддавати нічим.

— Виростеш, віддаси, — кажу. — Сойку не забудь.

* * *

— Ей, — каже Стас, — до нас пробирається якась тьотка.

— Де? — питаю й намагаюсь розгледіти щось у забитому метровагоні.

— Та он, — каже Стас і показує.

Я дивлюся в той бік, куди він тицяє пальцем, і розумію, що мені гайки.

— Мені гайки, — кажу, — зараз дам тобі гроші, купи собі кросівки, а на решту справ мені похорон. Тобі можна довіряти?

Розштовхуючи пасажирів і тримаючи над головою загіпсовану клешню, до нас наближається Поля.

— Нє, — каже Стас, — я пас. Вона он яка зла. — І пірнає в натовп.

Так я й стою зі скаліченою сойкою в руках. Поля, нарешті, долазить до мене, кілька секунд розгляда мою сойку, потім набирає повні груди повітря й збирається щось… Що саме вона збиралася, я так і не дізнався, бо вже наступної миті в її очах зблискують запальнички, а з вух майже натурально починає валити дим.

— А-а-а-а-а-а-а, — волає вона, заплющуючи очі.

Тим часом чиясь рука хапає мене за штанину й тягне до виходу.

Двері якраз розчахуються, і Стас витягує мене на платформу. Розчервоніла й дика Поля лізе за нами.

— Сойку, — кричить Стас.

— Що, сойку?

— Кидайте сойку!

Я по-гандбольному фігачув Полю сойку. Поля ухиляється, і сойка хряпає якогось мужика по потилиці. Двері електрички зачиняються. Finis.

— Що це було? — питаю я в Стаса нагорі.

— Та так, — каже він. — Довго пояснювати. Трюк один. «Нечесна чесність» називається.

* * *

Мама довго й прискіпливо розглядає кросівки:

— Де взяв?

— Учитель літератури купив, — винувато відповідає Стас. — Ми, правда, сойку загубили.

— Яку сойку? — фігачить його рушником мама. — Як ми тепер твоєму вчителю гроші віддамо?

— Він сказав, як виросту, то й віддам.

— Ну-ну, — киває мама, — так я й повірити-повірила.

Потім вона йде в кімнату до Студента, і вони довго про щось радяться, але що б вони там не нарадили, Стас знає точно — сойку вже не вернеш… так само, як і бутси, які мама збирається завтра віднести на ринок…

* * *

Суботній ранок починається о другій дня. Першим ділом, ніби солдат строкової служби, я ставлю на шпалерах позначку — іще один відпрацьований у школі тиждень. Варю каву, курю у вікно. У двері моєї квартири з відрізаним дзвінком хтось грюкає.

— Хто там? — підходжу й знуджено питаю я.

— Відкривайте, міліція! — чую у відповідь.

— Не відкрию, — кажу я, а сам думаю: «Поля, точно Поля помстилась».

— Відкривайте, відкривайте, а то зараз двері на хуй спиляєм, по-хорошому відкривайте.

І я відкриваю. «ZAZ» валить зі стереосистеми свій «Падам». Мене натомість валять на підлогу. Кава розливається.

— Ну що, — кажуть копи, — дострибався, педофіл довбаний? — і застібають мені на зап’ястках важкі холодні браслети.

Браслети нагадують командирські годинники. От тільки нащо мені аж два годинники?

Єнот

Дорогий професоре Бішоф!

Я ніколи не любила говорити про себе. А якщо й траплялась така нагода, відразу з’їжджала на інші теми. Зрештою, не маю нічого проти теревенів, та так уже склалося, що про себе — ні-ні.

Мене звати Стася.

Якщо вірити батькам, то до шести років з хвостиком я була цілком нормальна. Хоча… Крім мене, у сім’ї ще двоє дітей. Я — середульша. Тому хтозна, чи мали батьки час особливо до мене приглядатись. Мабуть, не дуже. Бо середульша — це ні сюди ні туди. Тобто ти не молодша, але й не старша. Ні риба ні м’ясо, так би мовити…

Отже, у тому, що на перший дзвоник мене відправили саму, не було нічого дивного. Пов’язали красиві банти, тицьнули в руки мітлу з жоржин, а де школа — я вже й сама давно знала. Про те, що сталося за годину, я, з вашого дозволу, розкажу від третьої особи. Мені так краще. Та й вийде правдивіше. Чому саме так, вам уже, сподіваюсь, пояснив професор Бріль.

А діло було так…

* * *

Стася щосили калатає шкільним дзвоником, сидячи на плечі здорованя-одинадцятикласника, який має обійти з нею таке собі коло пошани. І чим менша відстань лишається до підстаркуватої директриси, тим глибше Стася впадає в якийсь недитячий транс, вибрикуючи ногами так завзято, ніби в неї вселились першовересневі духи знання, котрі знають те, чого не знає ніхто. І от тепер Стася не знає, що із цим знанням робити.

Тримати її старшокласникові стає дедалі важче. Калатання натомість набува дивовижного ритму, немов рукою малої і справді керують прозорі й водночас мутні, як поліетиленові пакети, духи. Воно заповзає здорованеві в мізки, витискаючи звідти геть усе, ніби омон демонстрантів з майдану. Якоїсь миті він навіть розуміє, що рухається в такт із цим калатанням. Усе навколо перестає існувати. Одне-єдине, що продовжує пов’язувати чувака з реаліті-шоу — це задоволене табло директриси і Стася, яку просто розриває зсередини. На частку секунди він заплющує очі, і саме в ту хвилину в його голові зринає якась нова, дуже самотня нота… Лунає вона глухо й переконливо — «хуяк». Одразу після цього калатання йде на спад, а за мить узагалі вщухає, так, ніби його ніколи й не було. У голові здорованя народжується недобрий здогад. Він повільно приходить до тями, і недобрий здогад підтверджується. Руками він тримає порожнечу. Тоді він так само повільно озирається через плече й бачить Стасю, яка лежить у карколомній позі, міцно, ніби боєць гранату, стискаючи в руці дзвоник. На шкільне подвір’я заповзає зловісна тиша. Чувак заплющує очі, тепер уже точно розуміючи, що свято знань закінчилось… принаймні для нього. «Ну, і для цієї дуркуватої малої, — думає він, — бо хер чи вона вижила…» Прифігіла юрба починає потроху гудіти. Одинадцятикласник уже уявляє собі, як його спершу запльовують, потім топчуть ногами й урешті-решт добивають дзвоником… як його мізки, мов хамелеон, зливаються із сірим і гарячим вересневим асфальтом. І ніби на підтвердження, дзвоник дзенькає. «Ну от, — приречено думає здоровань, — капець малій… конвульсії». Аж раптом хтось хапає його за штанину. Одинадцятикласник розплющує очі. Там, знизу, похитуючись, але міцно тримаючись за його штанину, стоїть і дивиться вгору мала.

— Ей, — каже вона, — руку давай. Я сама на тебе не злізу. Оно який здоровий… — і дзенькає дзвоником.

Як вона вціліла, як звелась на ніжки й навіщо хоче далі калатати — незрозуміло нікому, включно з нею самою. Але того, що вона цього не розуміє, вона теж не розуміє. Тому здоровань знов садовить її на плече, і вони разом добивають першовересневе коло пошани.

Відтоді все й почалось. Мені, тобто Стасі, стало звичним ділом говорити про себе в третій особі. Та й не лише говорити — я почала дивитись на себе збоку. У свої шість з чимось я не надавала цьому жодного значення, як не надавала й у десять, а от інші чомусь надавали…

* * *

Початкова школа спливла непомітно, чого не скажеш про середню. У ній я почерпнула тільки одне — ні добра, ні зла не існує. Скажу більше, не почерпнула, а зачерпнула, ніби човен річкової води.

Звісно, ви можете зі Стасею, тобто зі мною, не погодитись, але обміркуйте все як слід. Візьміть міфологію і фольклор, візьміть блокбастери і фігастери. Добро, за сценарієм, має навішати злу, а драматургія полягає в тому, що добро менше сидить по тренажерках, тому й слабше за зло. І ось вони сходяться. Три удари — добро в шмарклях валяється біля ніг зла. А от після цього починається найцікавіше. Зло, замість того щоб добити противника, сідає навпочіпки, дістає лайкі-страйк, смачно затягується і каже щось типу: «Ну шо, довимахувалось? Глянь на себе, яке ти жалюгідне. Лежиш тут у шмарклях… Хто тепер житиме на твоїй дачі в Криму? Кому дістанеться твій крайслер? А все тому, шо не треба було вимахуватись… Врятуємо світ від зла!.. Хто тебе на це напоумив?..»

А добро лежить собі й роздупляється. Зло тим часом втрачає пильність. І ось саме тоді добро збирає докупи рештки сил, блискавично витягує вперед руку й хапає зло за яйця. Зло падає, у зла больовий шок. Тоді добро зривається на ноги, бере шмат шлакоблока, добрий такий шмат, що іншим разом фіг би й підняло, але зараз помагає стан афекту. І вісім разів б’є цим шлакоблоком зло по башці, по-доброму так б’є… Спершу сім разів поспіль, а потім іще раз з інтервалом — контрольний.

— Ну шо, — каже добро, — довимахувалось?

Потім обшукує зло, знімає платинові персні, забирає гаманець і навіть лайкі-страйк. Трохи дивується, що зло без зброї. Нарешті, плює на зло, розвертається і, накульгуючи, пензлює геть. Та тільки воно відійшло на десять кроків, як зло з останніх сил дістає чи зі шкарпетки, чи хрін зна звідки ствол. Цілиться тремтячою рукою. Раз — осічка. Добро чує цей звук, розвертається і все бачить. І розуміє, що його, добра, вже нема. І зло розуміє те саме, що його, зла, нема…

* * *

Що вам іще розказати про середню школу? У сьомому класі мені дали прізвисько Циркуль. Саме ним я намагалась штриконути товстого однокласника, чийого імені ніяк не згадаю. Пам’ятаю лиш, що його мати працювала в паспортному й погрожувала моїм батькам міліцією. За що? Ну, він зірвав з мене спідницю.

Наступні два роки аж до вступу в художнє училище мої стосунки зі школою нагадували італійський футбол. Простіше кажучи, я симулювала. Хапалась за будь-яку можливість лишитися вдома, а коли не виходило, то таки пленталась до школи й симулювала вже там. Наприклад, непритомніла на хімії, біології чи історії, проте циркуль викладала на парту навіть на уроках літератури.

* * *

У художньому зі мною не сталось нічого такого, що могло б вас цікавити. Далі був архітектурний. На другому курсі розпочалась канитель із Євро-2012. Ну, наші можновладці разом з польськими виканючили право на його проведення. Готуючи курсову, я, скоріше жартома, ніж серйозно, запропонувала професору макет нового стадіону, який зовні виглядав, мов старовинна фортеця, а всередині був цілком реальним комфортабельним 50-тисячником. Професор сплеснув руками й навіть відправив мій проект на якийсь там конкурс. Я тому не надавала особливого значення й звалила на ціле літо до бабусі під Охтирку.

* * *

— Стасічко, — кланявся переді мною професор першого вересня. — Стасічко, до тебе там гості… Ходім, ходім скоріш до завкафа…

— Які ще гості, Давид Аронович? — нічого не розуміла я.

— Високі, дуже високі, — шепотів професор, задираючи голову до стелі, так, ніби на мене чекала команда баскетболістів.

Гостем виявився присадкуватий пузань десь під сороківник. Він важко звівся, простягнув мені руку й, коли я ніяково подала йому свою вимащену оліфою клешню, припав до неї губами. Я почервоніла. А що мені лишалось?

— Ну, — сказав високий гість, позираючи на професора й завкафа, — ми тут трохи поговоримо. Гаразд?

За кілька секунд преподи покірно вимелись із кабінету, а ми лишилися тет-а-тет.

«Що за хрінь, Стасю?» — думала я, стоячи посеред кабінету. Пузань тим часом опустився в крісло й зацікавлено мене розглядав. «Зараз він скаже, що на землю з шаленою швидкістю херачить метеорит. А сам він із НАСА. Ну, і вони так прикинули, що Стася й тільки Стася зможе врятувати нашу стрьомну планету… То як, Стасю, по руках, готова на подвиг?»

— Стасю, я, з твого дозволу, — почав товстун, — одразу перейду до діла.

Стася кивнула.

— Мене звати Євген Дмитрович. Я представник великої будівельної компанії… Ми тут ознайомилися з твоїм проектом стадіону, і він нас дуже зацікавив…

— Ага, — видихнула Стася, скоса позираючи на портрет президента. — Добре, що ознайомились…

— Так от, — вів далі товстун, — моє начальство прислало мене для того, щоб я спитав у тебе, чи не будеш ти така люб’язна продати нам цей проект. Існує висока ймовірність, що ми реалізуємо його у Львові.

— Ага, добре, що ймовірність висока.

— Отже, Стасю, — витер товстун спітнілу мармизу хусточкою, — я хотів би спитати, за скільки ти готова його продати…

— Проект? — перепитала Стася.

— Авжеж. Проект і право на його реалізацію, — кивнув товстун. — Скажи, будь ласка, бо ми б дуже хотіли владнати цю справу вже зараз.

«Конверси, — подумала Стася, — і джинси нові, а то за літо роз’їлася, ці тиснуть».

— Ну… — сказала я, — давайте за…

— Тс-с-с… — приклав пальця до пухких губ товстун і поманив Стасю рукою до себе, після чого виклав на стіл візитівку й ручку. — Пиши…

«100», — написала Стася.

— Угу, — полегшено зітхнув товстун. — Електронна версія креслень є?

— Є, — відповіла Стася, подумки міряючи нові джинси.

— А банківський рахунок?

— Нє-а, — похитала головою Стася, не розуміючи, на біса воно їй треба.

* * *

На початку зими я переїхала до власної однокімнатки недалеко від цирку. Решту грошей віддала сім’ї, бо хезе, що з такою купою бабла робити, коли тобі вісімнадцять… Навчання вирішила не кидати. І все було розмірено-плавно, аж доки в моєму житті не з’явились вони, брати-«есесівці». Ні-ні, вони не нацики. Їхнє прізвисько виникло з іншої причини.

Уявіть собі картину. Років із двадцять тому потріпаний життям боксер місцевого рівня надумав завершити кар’єру й закохався в молоду, проте не дуже перспективну біатлоністку. Саме вона й народила йому двійко пацанів-близнят.

— Тобі яке ім’я нравицця? — спитав у неї боксер, забравши з пологового.

— Ну, мені нравицця «Сірьожа»… — змучено посміхнулась біатлоністка.

— А ще? — спитав боксер.

— Ну, я не знаю, — знизала плечима вона. — «Сірьожа» мені нравицця, а яке ще — не знаю.

— Знач так і буде — Сірьожа.

— А второй? — не зрозуміла біатлоністка.

— Тоже буде Сірьожа, — розвів руками боксер.

— Якось воно цей… страннувато… — спробувала заперечити біатлоністка, але така вже в боксера вдача: або буде так, як сказав він, або… драстуйте, лижі й снайперська берданка.

У палаці реєстрації новонароджених боксерові спробували натякнути, що називати близнят однаковими іменами якось не того, але той пояснив, що вирішувати йому, тим паче що жодних законних підстав заборонити йому бюрократи не мали. «Есесівцями», за першими літерами імен, Сірьожу й Сірьожу прозвали в боксерській секції, коли тим стукнуло одинадцять. Жили вони поверхом нижче за Стасю.

* * *

З «есесівцями» я познайомилась у дивний спосіб. Вони мене врятували. Засидівшись у студії, я поверталась додому. Було вже за північ. Прошмигнула до під’їзду, дочекалася ліфта й поїхала на свій сьомий. Та не доїхала. Ліфт раптом спинився й нікуди не хотів рухатись, ні вниз ні вгору. Натисла кнопку диспетчерської.

— Да, — сказали мужики з динаміка, — да, вже їдемо, скоро будем.

І забули вимкнути зв’язок, заповнивши кабіну своїми нічними голосами.

— Слухай, брат, — казав один із них, — я тебе понімаю, але внучка ваша… зачєм она кормушку збила?

— Кормушки…

— Шо кормушки?

— Вона всі кормушки на районі збива.

— А на хрєна? Ви її шо, не воспитуєте?

— Аліксєїч, ти, блін, як моя сваха… інтелєкту, шо в інфузорії…

— Санич, ти мене не оскорбляй… Мала ваша кормушки збива на районі, а я, знач, інфузорія? Думай собі шо хоч, а я щитаю, шо мала ваша неправа.

— Аліксєїч, я з нею на цю тему балакав. І то, шо вона мені сказала, мене полностю удовлєтворя, і я знаю, шо з нею всьо нормально.

— Ну і шо вона тобі сказала?

— Сказала, шо не просто так їх збива. То вона ліквідірує конкурентів. Для неї це, як бізнес, я так пойняв. Общепитний бізнес. Вона цим птицям ціле утро готове перед школою, і вони до неї на балкон літають. І то, шо вона не хоче, шоб вони їли в других кормушках, я щитаю, шо це нормально. Виросте мала, відкриє кахве собі, от…

— Нє, ну це да… Тут ти правий. Якшо вона в бізнес собірається йти, то до цього треба змалку привчацця. Так і шо в ітогі?

— Суки ви… — підсумувала Стася й розплакалась.

— Хто це? — пролунало з динаміка насторожено.

Діалог стих. А на сходах залунали чиїсь кроки. Стася, шморкаючи, сповзла на брудну підлогу.

* * *

— Чуєш? — долинуло до неї за мить. — Там хтось плаче.

— Де? — перепитав той самий голос.

— У шахті…

Стася принишкла.

— Та ну… То тебе глючить, брат…

— Ну, може…

І кроки почали віддалятись. Від безпорадності Стася гупнула в двері ногою.

— Я ж казав, шо хтось плаче, — почулось зі сходів.

— А це тут до чого?

— В смислі?

— Ну, зараз же гупнуло… А ти кажеш «плаче»…

— Ну да…

Стася вже шкодувала, що подала ознаки життя.

— Хто там? — спитав потому голос, так, ніби вона щойно грюкнула не в двері ліфта, а в двері чиєїсь квартири.

— Я застрягла… — зітхнула Стася.

— Ага, добре. Звати тебе як?

— Стася.

— А мене Сірьога.

— І мене, — сказав той самий голос.

— Ми брати.

— Близнюки…

На якусь мить Стася навіть зраділа, що сидить у ліфті, а значить, ці двоє, якщо їх справді двоє, до неї не доберуться.

— Ліфтерів викликала? — спитав голос із-за дверей.

— Да, — зітхнула Стася, — але вони суки…

— Ясно… Коротше, сиди тут, а ми пішли за монтировкою.

Кроки стали віддалятись. Здалеку було чутно бурмотіння.

— Ну от шо ти таке кажеш?

— А шо?

— Сиди тут…

— І?

— Куди ж вона дінеться? Вона ж в ліфті застряла…

— Ну да… Не подумав якось.

Хвилин за десять вони мене дістали, як ту рибину, котрій дивом пощастило вижити в консервній бляшанці.

* * *

Після цього ми подружились. «Есесівці» частенько забігали до мене по вечорах. Я готувала їм щось смачненьке й крутила фільми Куштуріци. Вони наминали їжу й розгублено казали:

— Странні вони дуже… ці тіпи…

— Чого? — не розуміла Стася.

— Ну от шо це за мрія: стати черепахою?

— Не просто ж так стати, а щоб жити вічно… — пояснювала Стася.

— Ага, — кивали вони. — І далі шо?

— Вічність… — знизувала плечима Стася, перевертаючи сирники з родзинками.

— А той, другий!.. Збудувати драбину з кадилаків… Висотою до Місяця… Ну не фігня?

— Есесівці! — казала Стася, викладаючи сирники їм на тарілки.

— Шо?

— Ну, а ви от про що мрієте?

— Ги-ги-ги, — гиготіли вони, наминаючи. — Битись проти Кличків.

— Це ж боляче, — кліпала на них Стася.

— Боляче… Но красіво… — серйозно поглядали вони на неї.

Словом, я не зовсім розуміла «есесівців», «есесівці» не розуміли мене. На цьому наша дружба й трималась. Я навіть переспала з одним із них, хоч і досі не розумію, з котрим саме…

* * *

Дорогий професоре Бішоф, з вашого дозволу, я не писатиму про несподівані загострення. Про них я докладно розповідала професору Брілю, а отже, сподіваюсь, ви вже в курсі. Розкажу ліпше про першу зустріч з вашим колегою, професором Брілем.

У своєму білому халаті поверх класичного зеленкуватого костюма він нагадував відставного військового. Не виключено, що так воно і є. Він відірвав погляд від потріпаного зошита аж тоді, коли Стася всілася на стілець перед його столом. Якраз у цей час у нагрудній кишені його халата завібрував мобільник.

— Секунду, — прошепотів він до Стасі самими губами. — Да… Де вам, кажете, дали мій номер? У міністерстві? Угу… Яку передачу знімаєте? Бої екстрасенсів? Моя допомога? Яка саме? Завдання для конкурсу? Ну що ж… — Бріль поправив окуляри. — Ви там маєте чим записати? Добре, я почекаю… секунду… — ще раз прошепотів він до Стасі. — Я вже закінчую… — Готові? Пишіть. Купуєте якийсь дріб’язок… Який? Ну… брелоки, скажімо, машинки іграшкові… Скільки? А скільки у вас екстрасенсів?.. От стільки й купуйте. Кожному по одній. Записали? Потім дайте їм снодійне. Яке? Та байдуже. Головне, дотримуйтесь дозування. А коли екстрасенси заснуть, засуньте їм оте о в анальний отвір. Ви що, погано чуєте? Ні? То навіщо перепитуєте? Так от, коли вони прочумаються, попросіть їх визначити, що в кожного в сраці…

Бріль роздратовано скинув співрозмовника з лінії й поклав мобільник на стіл.

— Перепрошую… — ще раз вибачився він. — То яка ваша проблема?

— Я, — сказала я прямо, — говорю про себе в третій особі.

— Тобто?

— Я говорю з професором… — сказала Стася, артикулюючи кожен звук.

— Ви в мені розчарувались? — очі Бріля закліпали.

— Стася говорить з професором… — додала Стася, нічого не відповівши на його питання.

— Зрозумів-зрозумів, — сплеснув руками Бріль, як мала дитина.

— Стасю, а як часто це з вами?

— Як тільки забуду, що треба казати «я», так і починається.

— Докладніше, — попросив професор.

— Професоре, це дуже незручно… Дивіться, ми ж усі дихаємо?

— Дихаємо, — підтвердив Бріль.

— І ми дихаємо навіть тоді, коли не пам’ятаємо, що нам треба дихати…

— Це називається автоматія, — кивнув професор.

— Так от, — вела далі Стася. — Я кажу «я» тільки тоді, коли пам’ятаю про це. Варто мені забути — і я говорю про себе в третій особі, я кажу «Стася».

— Вголос?

— І вголос, і подумки…

— Ясно, — кивнув Бріль, хоч що саме йому було ясно, Стася не знала.

* * *

Наближався мій день народження. «Есесівці» дуже до мене прив’язались. Я до них теж. Вони навіть боксувати мене вчили. Такий собі культурний обмін.

За тиждень до мого двадцятиліття брати почали активно випитувати, що я хочу на подарунок. Я відбувалась жартами. «Есесівці» наполягали. Тоді я жартома сказала, що хочу єнота. «Есесівці» жарту не зрозуміли… Коли вони потім розповідали про все в деталях, це був чистий сюр.

* * *

Їх двоє. Вбрані досить просто — суперстари, світлі джинси, сірі светри з відкотними комірами й коричневі шкірянки. Вони про щось завзято сперечаються, стоячи на стежині серед лук. Жести їхні різні й різкі, як біль у животі. Аж ось суперечка вщухає. Вони ствердно кивають головами, обнімаються, поплескуючи один одного по спині:

— Да, братику, да, так ми й зробимо.

Потім вони йдуть стежкою, аж доки за кількасот метрів на горизонті не з’являється невеличка ферма з невеличким будиночком.

— Слухай, братику, — каже один із них. — А, мо, давай без першого… Бо стрьомно якось. Я, конєшно, розумію, шо це для діла, та…

— Шо та? — перепитує другий.

— А як нас хтось із наших же й попалить?

— Братику, — каже другий, — які наші? До наших тища кеме, ми йдемо по полю. Сам подумай, шо тут нашим робити?

— Ну, я не знаю, — розводить руками перший. — Ми ж тут шось робимо.

На такий аргумент другий вагомих слів не знаходить, тому просто каже:

— Будь спок, братику, будь спок. Усе робим по плану.

Підійшовши до хазяйства, вони стукають у металеві ворота й беруться за руки. Чекають. Зачекавши джентльменські три хвилини, один із них стукає вже більш наполегливо. Ногою. При цьому вони продовжують міцно триматись за руки.

— Дома самі єноти, хазяїна нема, — чують вони в себе за спинами й повільно розвертаються.

Перед ними стоїть мужик у спортивному костюмі, колись, певно, дорогому, а тепер досить жалюгідному. Він нагадує затягану болонку. Картину доповнює кілька реп’яхів, що присмоктались до його спортивок, як п’явки. Присмоктались, але ще не встигли зрозуміти, що фіг із нього висмокчеш щось корисне.

Мужик, судячи з усього, з бодуна, тому наша пара в суперстарах вирішує якомога швидше з усім покінчити.

— А хазяїн же ж де? — випалює один із них.

— Та валимо, і все тут… — шепоче йому на вухо другий. — Ти гля на нього…

— Ніззя, — шепоче у відповідь інший. — Хто нам тоді поможе вибрати найкрутішого? У Стасі все буде найкрутіше. Січеш?

— Угу… — набурмошено киває другий.

— Хазяїн не вдома… — придивляється до них мужик.

— Добре, — каже один з однакових. — Добре. Ми зрозуміли. Мені й моїй жоні треба єнота…

— Жоні? — перепитує мужик.

— Да, — киває той на другого. — Це моя жона.

— А це мій муж, — додає другий для більшої переконливості.

Мужик струшує башкою. Пробує протерти очі. Потім знов струшує башкою, ніби хоче витрусити бодун, як воду, котра набралась у вухо під час пірнання. Знову тре очі. А коли розплющує їх, то бачить уже одного, а не двох.

— А жона де? — питає він прифігівши.

— Жона?

— Да, — говорить мужик, — осьо з тобою жона була. Така точно, як ти… — він якусь мить думає, а потім ставить собі діагноз: — Блядь така, шо це я мелю?..

— Та була-була… — чує мужик у себе за спиною, після чого розвертається й бачить там типу жону.

Мужик знов кліпає очима, повільно повертає голову назад, але там уже нікого нема. «Ага, — думає мужик спокійно, — то він був коло воріт… а потім хуяк — і в мене за спиною. А коло воріт його вже нема… Чи її?.. Блядь… А чо це я такий спокійний? Тут робиться шо попало, а я ні бздик-бздик… Може, я сплю?..»

Мужик кусає себе за руку. Та йому все одно нічого не зрозуміло. Тому він кусає себе вдруге, так, що на руці виступає кров.

«Есесівці» тим часом починають панікувати. «Перегнули, — думають вони, — ой перегнули! Загнали мужика. У того впала планка, і зараз він себе з’їсть. Їй-бо, з’їсть! А хто ж нам тоді єнота вибере?.. Найкрутішого».

— Ей! — чує мужик позад себе.

Він уже панічно озирається і знову бачить когось із однакових.

— Ти хто? — питає він, урешті, тремтячим голосом.

— Нечиста сила.

Мужик миттю хреститься покусаною рукою, але це не помагає.

— Не чіпай мене… — скиглить він. — Не чіпай, я жити хочу…

— Довго й щасливо? — пита «есесівець».

— Угу, — киває мужик.

— Це тобі черепахою треба стать… — підсумовує другий «есесівець».

Після того вони в кількох словах пояснюють, що Стасі, так-так, саме Стасі потрібен на день народження найкрутіший єнот, котрих, як вони чули, тут, під Трускавцем, на цій фермі й розводять. Якщо мужик дасть їм єнота, то жодних напрягів. Нам єнот — тобі спокій і довге щасливе життя. Мужик пробує уявити, хто така Стася, ще раз хреститься, веде нечисть у розплідник і віддає їй найкрутішого маленького єнота. Нечисть дякує, хова єнота за пазуху, ще раз дякує і рулить геть…

* * *

Луки. Стежкою до захованої в посадці машини йдуть двоє однакових. Потім вони вирішують зрізати кут і чешуть навпростець весняною соковитою травою.

— Странна якась трава, — каже один.

— В смислі? — не розуміє інший, розглядаючи в себе за пазухою смугастий клубок найкрутішого єнота.

— Ну, зелена така, зелена, як…

— Як шо?

— Як зеленка…

Договорити вони не встигають, бо чують позаду якийсь шурхіт і хекання. А звуки ці, де б ти не був, чи на просторих луках під Трускавцем, чи на нічних вулицях східного мегаполіса, нічого доброго не віщують. «Есесівці» одночасно розвертаються. Метрів за десять від них стоїть захеканий мужик у спортивному костюмі, так-так, той самий. А в руках у нього солідна така ружбайка. Мужик явно не хоче говорити з нечистю, тому лунає оглушливий постріл. Один з «есесівців» скидає руку до обличчя, так, ніби вона може його захистити, а другий, той, що з єнотом, різко робить півоберта, щоб хоч якось зменшити можливість влучання, а потім повільно, мов зрубане дерево, валиться на траву.

З-під його куртяка випадає маленький єнот, нашугано пробігає кілька метрів і затихає серед зелених водянистих стебел.

— Сіль… — шипить той, що впав.

— Сіль, значить… — зітхає той, що ще й досі прикриває рукою пику.

* * *

Дорогий професоре Бішоф, вибачте, коли щось не так. І за лайливі слівця вибачте. Це все «есесівці». Я, поки їх не знала, майже не лаялась.

Професор Бріль сказав, щоб я написала вам про себе все як є. Так і сказав: «Пиши, Стасю, пиши. Головне, щоб на одному подиху й жодних правок. Не перечитуй, не виправляй. Написала — і відправила Бішофу! Я його попереджу».

Мені дуже прикро, що я не змогла до вас приїхати. Ближчим часом навряд чи й зможу це зробити. Мій паспорт, тобто те, що у вас, коли не помиляюсь, називається «reisepass», недійсний. А коли мені зроблять новий — невідомо, бо ніхто з бюрократів не вірить, що той, із візами, погриз єнот. Єноти такі бешкетники…

З пошаною, Стася

—

——

Фізика

Правду кажучи, матуся виховувала Анну-Марію на манір старої ревної пуританки. Сама вона, матуся тобто, була висока й худюща, як викинута на смітник офісна ікебана, вдягалась просто й скромно, ніколи не носила прикрас, не користувалась косметикою. Вона навіть чути не хотіла про походи Анни-Марії на дискотеки, а всіх її подружок, що, починаючи з шостого класу, носили лосини й штукатурились дешевою косметикою, охрестила «прошмандовками» і, як могла, обмежувала з ними спілкування свого сонечка. Від справжніх пуритан маму Анни-Марії відрізняло тільки одне: ті більшу частину часу присвячували молитвам, а вона — маленькому чорно-білому телевізору «Електрон».

Переломний момент у спілкуванні Анни-Марії зі своєю мамою настав тоді, коли дівчина закінчувала одинадцятий клас — точніше, вранці перед останнім дзвоником. Того дня Анна-Марія прокинулась без будильника і ще деякий час валялася в ліжку, поглядаючи на плакат із Жаном Рено. У свою чергу, Жан Рено якось сумно й хитрувато мружився вбік Анни-Марії, певно, намагаючись порахувати крихітні паротяжки на її піжамі. За мить увімкнулось радіо, що служило Анні-Марії замість будильника. Ішла передача «Цікаві факти». Ведучий якраз пояснював, що котів тягне до мишей тільки через те, що в них є сірка, конче потрібна котам, аби в них не випадала шерсть. Потім якийсь співачок проспівав баладу про любов, а потім в ефірі знову з’явились «Цікаві факти». «Чи знаєте ви, — спитав ведучий, — що Жан Рено народився в Касабланці, а звати його насправді не Жан Рено, а Хуан Морено?» Почувши таке, Анна-Марія враз забула і про котів, і про мишей, і про любов — вона ображено закліпала оченятами, почуваючись обманутою й розчарованою. Розчарування було таке чисте й тонке, ніби вона провалилась глибоко в дитинство, де їй доводилось нетерпляче чекати власного дня народження, сподіваючись, що їй ось-ось подарують омріяну Барбі, а натомість вона отримувала від матінки зубну щітку нового покоління.

Такою от розчарованою Анна-Марія і з’явилась на кухні. Матінка, як і більшість жінок її віку, із самого ранку мала хріновий настрій, тому почала якусь дивну розмову.

— Знаєш, Аню, — сказала вона, — я вже кілька разів бачила, як уранці тебе під під’їздом чекає цей… як його… Дімич… А потім ти віддаєш йому свій рюкзак, і він його несе!

— Ну так, — не зовсім зрозуміла Анна-Марія, — а що ще можна робити з рюкзаком?

— Яка ж ти наївна…

Ошелешена Анна-Марія навіть їсти перестала, чекаючи, що зараз мама розповість, що ще її приятель може робити з рюкзаком, крім того, що носити.

— Сьодні він носить твій рюкзак, а завтра, дивись, затягне в ліжко…

— У нього нема ліжка, — знизала плечима Анна-Марія, — в нього розкладачка.

Матуся аж руками змахнула, так, ніби отримала в щелепу від якогось невидимого боксера.

— Ти була в нього вдома?

— Так, — кивнула Анна-Марія.

— І він тебе… теє…

— Ні… — заперечно похитала головою вона. — А що?..

— Ніякого сексу до весілля! Ніякого сексу! — скрикнула матуся і зірвалася зі стільця. — Ми з твоїм папою… ми з ним до весілля навіть не спали поруч! І ніхто б нас не змусив цього зробити!.. — дедалі дужче розпалювалась вона, аж Анні-Марії почало здаватися, що її старі ненавиділи одне одного до весілля.

— Та й після весілля… — навіщось буркнула Анна-Марія.

— Що? — видихнула матуся. — Що ти там бурчиш?

— Кажу, враження таке, ніби ви спали разом один-єдиний раз… та й то тоді, як зачали мене…

— Хамка-а-а! — матуся схопила зі столу чашку й щосили пожбурила її на підлогу. Як на зло, чашка влучила прямісінько по пальцях матусиної лівої ноги, взутої у в’єтнамку. — Ай!.. Це все через тебе!..

За мить квартира мала обернутися на земний філіал пекла з повним циклом виробництва, тому Анна-Марія вирішила якомога швидше драпати. Вона шаснула до своєї кімнати, миттю скинула піжаму, вбралася, запхала в рюкзачок у формі вівці копилку й непомітно вислизнула, кинувши презирливий погляд на Хуана Морено. Матуся, яка стовбичила тепер у ванні, тримаючи ногу під цівкою холодної води, нічого не встигла навіть помітити.

Крокуючи вулицею вбік школи, Анна-Марія була задоволена життям, проте тривало це всього хвилин п’ять. Потому Анна-Марія зрозуміла, що поспішна втеча з хати зіграла з нею злий жарт. Якби на її місці опинилась багатодітна сім’я, то вона б, певно, забула вдома свого найдебільнішого нащадка, натомість в Анни-Марії була інша проблема. Вона нашвидкуруч вдягла трусики, які вже встигла охрестити «єжовими». Трусики ці, за великим рахунком, були дуже симпатичні, з усілякими рюшечками й таким іншим, словом, усе як належить, якби одного разу Анна-Марія не припекла праскою кілька швів, що відтоді нестерпно муляли під час ходьби. Повертатися додому було не найкращою затією. Матуся Анни-Марії весь час ходила б за нею назирці, й перевдягти трусики непомітно навряд чи вдалося б. А якби мама помітила такий маневр своєї донечки, то неодмінно охрестила б її «прошмандовкою», котра збирається втратити цноту під час останнього дзвоника. Тож Анна-Марія вирішила терпіти.

Терпіння їй вистачило на цілу годину, після чого «єжові» трусики остаточно дістали свою горопашну власницю. Тому Анна-Марія вибралася з юрби однокласників, що стовбичили на лінійці, слухаючи занудні промови педагогів, і попрямувала до школи. Опинившись у школі, дівчина поспішила до жіночої вбиральні. Двері вбиральні були відчинені, а на місці ручки зяяв отвір, завбільшки з чималу монету. У вбиральні було порожньо, тому дівчина, не заходячи до кабінки, просто причинила двері, полізла під спідничку й одним рухом стягнула з себе «єжові» трусики. Відчуваючи блаженну полегкість, Анна-Марія кілька секунд розглядала себе в дзеркало, так і продовжуючи тримати трусики в руці. Аж раптом у коридорі по-зрадницькому рипнув паркет. Дівча зиркнуло на двері й помітило, як у дірці щось промайнуло, а вже за секунду там закліпало чиєсь допитливе око.

Анна-Марія безцеремонно сунула трусики в сумочку й, ніби не звертаючи на око жодної уваги, підійшла до рукомийника. Там вона вдала, що збирається мити руки, й кілька разів глибоко нахилилась до дзеркала, немовби розглядаючи щось на своєму милому личку, так, що куца спідничка її шкільної форми оголила ноги ледь не по самі сіднички. Паркет за дверима ще раз по-зрадницькому рипнув. А вже наступної миті Анна-Марія різко повернулась і, на манір американського морського піхотинця, смачно заїхала сандалією в двері. Двері розчахнулися й вдарились об щось велике. Тим великим був не хто інший, як Владімір Лєксандрч, шкільний фізрук. Зараз він лежав на підлозі, хапаючи ротом повітря й прокручуючи в голові останні кадри, що їх устиг побачити… Ось Анна-Марія нахиляється до дзеркала, й він майже бачить її сіднички, ось вона повернулась, стрімко скинула ніжку вгору, так, що він аж… і тут вибух… вибух… ніби народилась нова галактика, чим і можна пояснити появу численних зірок і комет, які тепер кружляли перед Владіміром Лєксандрчем. Таке в його житті було тільки раз, колись давно-давно, класі в десятому, коли він був не Владіміром Лєксандрчем, а просто собі Вованом Косим. Тоді він бухнув і поліз під атракціон у луна-парку. Атракціон називався «Ромашка», хоч ромашку не нагадував навіть віддалено. Та й як може нагадувати ромашку високий стовп із закріпленим на ньому колесом, до якого в свою чергу на довгих ланцюгах кріпляться пластикові сидіння? Одне слово, саме таким от сидінням Вовану й заїхало по балді…

Побачивши фізрука, Анна-Марія закусила нижню губку… Вона трохи подумала, взяла Владіміра Лєксандрча за ногу й сяк-так затягла до вбиральні, ніби забиту на полюванні тварюку. Потім схопила його за руку і, впершись ногою в протилежну стіну, перевернула тушу фізрука на живіт. За мить дівча розпустило волосся й двома знятими бантами зв’язало Лєксандрчу руки за спиною. Той застогнав і почав звиватись, ніби який велетенський слимак. Тоді Анна-Марія добряче копнула фізрука по ребрах, вийшла з убиральні, зачинила за собою двері й повернулась на лінійку з якимось дивним відчуттям легкості.

* * *

— Діти, — сказала після завершення урочистостей Клавдія Митрофанівна, їхня класуха, — а зараз мені треба з вами поговорити, у класі бажано…

В Анни-Марії тьохнуло серце… Її однокласники, що вже збиралися йти бухати, обламались і, ніби на розстріл, повільно поплентались за класухою.

У класі вона зробила поважну міну, поправила окуляри, потім хімію, з якою ходила ще тоді, коли вчила батьків своїх теперішніх учнів.

— Дорогі одинадцятикласники, — мовила вона, — у мене є до вас одна не… неприємна розмова…

Усі насупились.

— Точніше, не розмова, а питання… Чи ви не знаєте, бува, хто це закрив у жіночій убиральні Владіміра Лєксандрча…

— Я! Це я!.. — сам не тямлячи для чого, загорлав Дімич і дико зареготав. Від природи Дімич був простий чувак — спершу він щось робив, а вже потім думав… Хоч думав він досить рідко.

— А тоді розбив йому голову й зв’язав… — завершила класуха.

У Дімича відпала щелепа.

Клас теж спочатку примовк, а потім заржав і заулюлюкав так навіжено, ніби це був не клас, а палата п’ятнадцятої психлікарні. Дімич і собі навіщось заулюлюкав, проте класуха з усього маху довбонула по столу «Кобзарем». Усі примовкли. Останнім примовк, ясна річ, Дімич.

— Усі вільні, — сказала класуха, — а ти залишся… — вона тицьнула пальцем на Дімича.

* * *

Анна-Марія вже майже годину тупцяла довкола старої яблуні, з якої раз у раз падало жовте скручене від спеки листя. Теплий сухий вітер бавився її волоссям, проте невдовзі обламався й ущух, так, ніби Господь вимкнув кондиціонер, буркнувши собі під носа: годі з них, облізуть…

І ось, нарешті, з облущених дверей школи, тримаючи руки в кишенях і дивлячись кудись під ноги, вивалив Дімич… Він так і не зрозумів, чому йому погрожували міліцією й за що обіцяли завалити насилу вимучений трієчний атестат, чому ніхто навіть чути не хотів, що він пожартував, і чому той підар Лєксандрч тільки тупо розводив руками й не міг сказати, що це насправді не він, не Дімич… Бо, самі посудіть, якби Дімич схотів зробити падлянку Лєксандрчу, то хіба б це було так? Він би таки напружився і вигадав би щось куди чумовіше, ніж просто довбонути фізрука по голові, зв’язати дівчачими бантами й кинути в жіночу вбиральню… Та й звідки в мене дівчачі банти? Хоч… ладно… банти це ще якось так… але ж вони, блядь, салатового кольору, а я цей салатовий колір терпіти не можу…

Тут слід сказати, що в світлому дитинстві Дімич жив у бабусі, яка за всі пустощі лупасила його мокрим рушником. Салатового кольору, ясна річ. Найбільше йому дісталось у третьому класі, коли він спалив у духовці бабчину перуку. Тоді бабця миттю кинулась до ванної, намочила рушник і почала ганяти Дімича по кухні, а той намагався сховатись під стіл. Але в ту мить, коли бабчин рушник боляче заїхав йому по вуху, Дімич раптом подумав… А хулі вона… — подумав Дімич, — так же і вбити можна… через якусь там перуку… І тоді Дімич знайшов під столом віник, виліз і почав відбиватись. Бабуся ледь не сказилась і запрацювала з потрійною швидкістю, проте вік давався взнаки, і невдовзі Дімич перейшов у контрнаступ. Долю битви вирішило те, що одним із влучних ударів Дімич збив бабусині окуляри, без яких та майже нічого не бачила. Загартована піонерськими таборами й будзагонами, вона сяк-так навмання відмахувалась, але Дімич таки загнав її на балкон, звідки не випускав аж до вечора, доки не повернувся дідусь. Наступного дня його депортували до батьків…

Коли Дімич спустився зі сходів, Анна-Марія швидко пішла назустріч. Дімич помітив її здалеку й ніяково роззирнувся. Анна-Марія наблизилась до нього майже впритул, пильно глянула йому в очі, а потім несподівано притягла до себе за спортивний куртяк і поцілувала. За мить вона відштовхнула Дімича від себе, ще раз глянула йому в очі й глибоко зітхнула:

— Дякую тобі, Дімич…

Розвернулась і пішла геть. А Дімич так і залишивсь стовбичити, тримаючись пальцями за губи…

На дискотеку того вечора Анна-Марія не прийшла. Певно, не варто казати, як на неї там чекав Дімич…

* * *

Члени всіх радикальних партій світу нервово курили б на балконах своїх явочних квартир і добивали б запаси алкоголю, якби їм довелося почути про радикальність шістнадцятирічної дівчини в картатій спідничці із рюкзаком у вигляді засмоктаної вівці. Додому Анні-Марії повертатися аж ніяк не хотілось, тому в одному з прилеглих до школи парків вона розбила об лавочку свою копилку, засипала у вівцю кілька жмень металевих одногривеників і рушила на Південний вокзал. Її вчинок нагадував життєву й професійну філософію одного мого знайомого електрика. Життя, — казав він, — воно не любить невизначеності й двозначних ситуацій, тому з невизначених ситуацій слід завжди робити визначені, а з двозначних — однозначні. Сам він так і робив. Якщо він не міг допетрати, який саме дріт тримає в руках, то перерізав його, а потім діставав сигарету, закурював і чекав, доки йому не починали дзвонити на мобільник, матюкаючись, мовляв, там і там зникло світло. Тоді він задоволено гасив сигарету, скручував дріт назад і робив помітку в своєму блокноті: п’ятий дріт знизу — жіночий клозет на третьому поверсі. Так він робив аж доти, доки фірма не послала його провести профілактичний огляд кіноконцертної зали «Україна». Про те, що нагорі, тобто в самій залі, відбувався з’їзд якоїсь сратої партії, мого друга електрика, ясна річ, ніхто не попередив. І от він порпався у величезному щитку, аж доки не натрапив на дивний вимикач. Що ним вмикається й що вимикається — годі було збагнути, тому він дістав з кишені записника й вимкнув рубильник. За хвилину йому передзвонили — зі слухавки лунали партійні мати й погрози. Зрозумівши претензії, електрик увімкнув рубильник і записав у своєму блокноті: світло в залі. Щоправда, писав він те дарма, бо за кілька годин вилетів з роботи.

Щось подібне утнула й Анна-Марія. «Додому мені не хочеться, — міркувала вона. — А чого ж мені хочеться? Мені хочеться опинитись якомога далі звідси».

— Можна мені квиток? — попрохала вона касирку на вокзалі.

— Куди? — спитала касирка.

— На шістдесят сім гривень, — знизала плечима Анна-Марія, — тільки швидше й кудись подалі.

Так вона й опинилась у роздовбаному плацкарті до Києва, маючи при собі в нутрі засмоктаної овечки «єжові» трусики, мобілу та вісім гривень, що залишились на здачу.

* * *

Повертаючись пізно ввечері з дискотеки, Дімич помітив біля свого під’їзду ментівський бобик. З нього саме вилазив дільничний, а довкола машини, накульгуючи, метушилася мама Анни-Марії.

— Гадина така! — лаялась вона. — Сказала, що їде в Київ, їде назавжди й більше ніколи не вернеться! І телефон вимкнула! Чи ж я на таке заслужила, чи ж я їй щось зробила! Я ж її народила, я ж її виховала…

І Дімича на мить клемонуло. «Гадина така», — повільно думав він, — це, мабуть, про Анну-Марію. А про кого ж іще? Не про дядька ж Макса — це точно. Бо він «урод»… Саме так кричала матуся Анни-Марії, коли той вертався додому напідпитку. «Значить, — думав Дімич, — Анна-Марія поїхала в Київ, дуже-дуже далеко поїхала й не хоче повертатись. Це все пояснює… Ну не все… а те, чому її не було на дискотеці». На мить Дімич перестав хвилюватися, радий, що тепер він знає, чому Анни-Марії не було на танцях. Проте вже за кілька хвилин сказав сам собі: «Стоп! А чого це вона поїхала в Київ?» Питання було надскладне, тож Дімич думав про це ледь не до самого ранку. І те, до чого він додумався, — було жахливе.

— В усьому винен я… — прошепотів він, сонно кліпаючи очима. — Це ж очевидно… Вона мене поцілувала… Вона мене поцілувала, і їй стало соромно, що вона поцілувала мене, дурка, і тому вонавирішила втекти до Києва, і я, по ходу, в усьому винен, в усіх цих розкладах винен тільки я… Ну да, а хто ж іще? Голова в Дімича розвалювалась на шматки, бо він не звик так багато думати. Він у всьому винен, отже, він і має все розхльобувати…

Тому він сів на підлогу й знов став думати. Думав логічно, як вчив їх воєнрук, використовуючи весь свій багаж знань.

Зі шкільного курсу фізики він пригадав, що двоє людей на відстані одного метра притягуються одне до одного із силою, яка дорівнює вазі десь так 0,00003 грама. Інформація ця була геть зайва, проте цікава. Саме тому він її й запам’ятав. Що робити далі, Дімич не знав, тому розбудив молодшого брата. Стосунки їхніх батьків з природою були дивні. Природа, напевно, їх не любила. Тому повелась по-жлобськи, внаслідок чого недалекий Дімич мав гарне тіло й десять разів тис 140-кілограмову штангу, а його брат-вундеркінд натомість важив у свої п’ятнадцять десь так 40 кг разом з одягом і рюкзаком.

— Слухай, — сказав йому Дімич, — тут таке діло. Це правда, що двоє людей притягують одне одного на відстані метра з силою, що дорівнює вазі 0,00003 грама?

— Дихни, — попросив брат.

Дімич дихнув. Брат здивовано протер очі:

— Ну да… правда…

— Слухай, а порахуй мені, з якою приблизно силою я можу притягуватись до людини в Києві?

— Жартуєш?

— Нє, — похитав головою Дімич. — Зараз котра година?

— П’ята, — відповів брат.

— Ну от. А що я завжди роблю в такий час?

— Ну спиш…

— Правильно. То чому я замість того, щоб спати, повинен зараз жартувати?

— Тобто ти й зараз спиш?

Дімич зрозумів непереконливість своїх доводів, тому вирішив здатись.

— Да, я сплю і ти спиш, але все одно порахуй…

Брат виліз із ліжка, знайшов на столі калькулятор і за півхвилини видав йому цифру.

— 0,0000000000625 грама.

— Це добре, — кивнув Дімич, розуміючи, що між ним і Анною-Марією все ж таки існує бодай якийсь зв’язок.

— А на хріна тобі це? — спитав брат.

— Та так, — зітхнув Дімич. — Просто цікаво, з якою силою я притягуюсь до однієї людинки в Києві.

— А тебе не колише, що тих людинок у Києві кілька мільйонів?

Ця звістка була для Дімича справжнім холодним душем.

— Спи давай, бо зараз як дам… дистрофан малий, — тільки й буркнув він.

Перемагаючи біль у голові, Дімич думав про своє… «Якщо сила тяжіння все ж таки існує, то мені треба придумати, як зробити так, щоб я притягувався саме до Анни-Марії». І тут його знов занесло в шкільну програму. Він раптом згадав, як фізик показував один дослід. Він тер паличку, а потім до неї липли крихітні шматочки паперу. Плекаючи божевільну надію, Дімич відкрив шафу, дістав звідти шкільний альбом за дев’ятий клас і вийняв фотку Анни-Марії. Потім він потерся об неї щокою й на кілька хвилин застиг, відчуваючи, як у нього в грудях, десь ліворуч, вовтузиться щось, вовтузиться і тягне його вперед. Його брат тим часом навіть не думав спати, визираючи в щілинку з-під ковдри й чекаючи, що Дімич ось-ось почне дрочити.

* * *

Ранкове київське повітря нагадувало воду. Воно затікало під одяг і огортало своїми холодними молекулами все тіло, змушуючи його вкриватись гусячою шкірою. Анна-Марія пленталась незнайомою вулицею, гадки не маючи, з якого боку в цьому місті встає сонце. Вона пленталась, і було в неї якесь дивне передчуття, ніби невдовзі має статися щось таке, що докорінно змінить усе її життя, а коли й не змінить, то принаймні дозволить їй усе розставити на полички й назвати речі своїми іменами, дозволить узяти й описати все те, що зараз коїться в неї в душі, простими й зрозумілими словами, так, як це робив мій знайомий електрик, про чиє існування Анна-Марія, ясна річ, навіть не підозрювала.

Те, що вона побачила, була якась химерія. З одного боку від неї у ранковому мареві стояв розкішний театр, а з другого — сіра обшарпана панельна багатоповерхівка. Проте Анну-Марію вразив зовсім не цей, незвичний для центру столиці, контраст. Її вразив чоловік, котрий висів униз головою з балкона, зачепившись зігнутими в колінах ногами за перила.

— Привіт, — гукнув їй він і радісно замахав руками.

— Привіт… — розгублено відповіла Анна-Марія.

— Я йог.

— А я Анна-Марія.

— Слухай, — сказав «йог», — тут таке діло… я оце тренуюсь, а сьодні щось не розрахував із часом і тепер не можу вилізти назад. Ти не могла б мені помогти?

— Я? — перепитала Анна-Марія, хоч на порожній вулиці, крім неї, нікого не було.

— Ну да, — замахав руками «йог», — ти, бо я так довго не провишу, а вилізти назад не теє… заслаб. Витягни мене, а я пригощу тебе чаєм… Другий під’їзд із двору, восьмий поверх, квартира сімдесят шість.

— А двері? — не повірила Анна-Марія.

— Двері в мене відчинені — я ж йог!

І Анна-Марія задріботіла через дорогу, швидко знайшла потрібний під’їзд, швидко піднялась на потрібний поверх і, вагаючись, застигла перед потрібними дверима.

— Ладно, — видихнула вона й зайшла всередину.

Та не встигла Анна-Марія зробити й двох кроків, як на неї впала якась дивна хвиля сну. Така лагідна й невідпорна, що пручатися було годі. Засинаючи, вона дуже переймалася тим, що ось так бере й засинає, а той йог зараз зірветься з балкона, й від нього мокрого місця не лишиться, а потім приїде міліція і знайде її тут сплячою в коридорі, без документів… із засмоктаною вівцею, «єжовими» трусиками й гривнями, яких залишилось цілих дві…

* * *

Прогріте пообіднє київське повітря нагадувало тепле залізо тренажерних залів. Запах був рідний, тому Дімич не відчував у цьому чужому для себе місті жодного дискомфорту. Спустившись ескалатором, він зупинився серед вокзальної зали, витяг із кишені джинсів фотку Анни-Марії й потерся об неї щокою. Дивно, проте в грудях йому було тихо, ніби на дні водосховища, вкритого кригою. Він потерся об фотографію вдруге — знов жодного наслідку. Під час третьої спроби до Дімича підійшов патруль.

— День добрий, — сказав один з міліціянтів. — А що це ви робите?

— Я, — чесно відповів Дімич, — трусь щокою об фотку.

Аби ніхто не сумнівався, Дімич показав міліціянтам фото Анни-Марії. Ті здивоваво перезирнулись:

— Пройдіть із нами…

— Це навіщо? — не зрозумів Дімич.

— У нас місячник… місячник боротьби з наркоманією.

Тягнучи Дімича до каптьорки, патруль по дорозі забрав іще одного чувака, після чого Дімич трохи заспокоївся.

«За статистикою, — думав він, — кожна друга молода людина має при собі психотропні речовини. Нас зараз двоє… У мене нічого такого нема, тож воно має бути в того чувака. Значить, мене без проблем відпустять».

Зрештою, так воно й сталося. Проте на цьому проблеми з київською міліцією в Дімича не кінчились. Вийшовши з каптьорки, він побрів навмання, свято переконаний, що його веде вперед сила тертя щокою об фотку. Так він знайшов трамвайне коло й зайшов у перший-ліпший трамвай. У трамваї став на задній площадці й притулився лобом до скла, відчуваючи на собі кожну вибоїнку цього заклопотаного міста.

Із задуми Дімича вивело те, що хтось зачепив його рукою по задниці. У таких ситуаціях Дімич, на відміну від усіх інших ситуацій, думав майже блискавично, і зараз його думка виглядала приблизно так: «мене-лапав-гей-ні-не-їздять-геї-в-трамваях-фак-гроші-всі-гроші-були-в-задній-кишені-фак-і-фотка-анни-марії…» Дімич різко обернувся, щоб тут-таки й порішити свого кривдника, проте спантеличено застиг на місці — позад нього не було нікого, крім двох міліціянтів… Дімич ледь не бовкнув: «Віддайте мою фотку й мої гроші!» — але вчасно прикусив язика.

Вийшов він на тій самій зупинці, що й міліціонери, але через інші двері. Пройшовши за ними кількасот метрів, Дімич побачив, як ті поділили його гроші, а потім викинули у смітник чеки, що були серед купюр, а також фотку Анни-Марії. За мить фотка знов була в Дімича, і все стало чудово, коли не зважати на те, що в кишені в нього лишилось усього кілька дрібних монет і мобіла з порожнім рахунком. Так він і тинявся Києвом, час від часу тручись щокою об фотку Анни-Марії й дослухаючись, що коїться в грудях, ліворуч…

* * *

Анна-Марія розплющила очі. Вона сиділа за столом на якійсь обшарпаній кухні. Навпроти неї сидів Хуан Морено, проте Анну-Марію це якось майже не схвилювало.

— Вибач, — сказав Морено ламаною українською, — вибач за такий лаж із моїм псевдо…

— Та ну, — мовила на те Анна-Марія, — це ж шоу-бізнес, я все розумію. Хуан Морено — це максимум форвард футбольного клубу, але аж ніяк не телезірка. А от Жан Рено…

Морено розвів руками, даючи зрозуміти, що вона має рацію.

Тим часом Анна-Марія чомусь розсміялася, та так голосно, що Хуан Морено зник, а на його місці з’явився «йог».

— О, — сказала Анна-Марія, — ти живий?

— Ну да, — відповів той.

— Як же ти вибрався? Вибач, я… коротше, зайшла до тебе й раптом заснула.

— А ти красива, — сказав їй навіщось «йог».

Анна-Марія не зрозуміла, до чого тут це, тож вирішила оглянути себе з ніг до голови, ніби хотіла переконатися, що вона й справді красива. Та, опустивши голову, вона зрозуміла, що сидить в плетеному кріслі, намертво примотана до нього скотчем…

* * *

Ближче до ночі Дімич почав впадати у відчай. Анни-Марії ніде не було, до того ж дико хотілось їсти, бо він нічого не їв з тієї самої миті, як Анна-Марія його поцілувала. Копійок йому не вистачало навіть на хліб, тому Дімич зважився на ризикований хід. Він зайшов у першу-ліпшу кафешку й сказав барменові:

— Братішка… бабла нема, а їсти хочеться. У мене є мобіла.

Бармен покрутив телефон у руках, кивнув і за кілька хвилин виніс Дімичу тарілку борщу.

— Оце все? — тихо спитав Дімич.

— А ти чого хотів? — огризнувся бармен. — Я ж твій телефон у касу не покладу!

Дімич узяв борщ і всівся за найдальший від бармена столик, розмірковуючи про те, що світ несправедливий, оскільки за цей телефон йому мали винести десь із три сотні тарілок борщу. Правда, якби Дімичу їх зараз винесли, він би все одно не знав, що з ними робити, хоч справедливість і перемогла б. Доки він їв, кафешка спорожніла. Підкріпившись, Дімич зрозумів, що його зараз переклинить. Його й справді переклинило. Роззирнувшись по кафешці й переконавшись, що він лишився сам, Дімич підійшов до бармена, схопив його за патли й кілька разів смачно грюкнув пикою об барну стійку. Здачу або телефон він не вимагав.

Цілу ніч Дімич просидів у якомусь парку, кутаючись у свою вітрівку й не відриваючи щоки від фотки Анни-Марії. А щойно небо почало сіріти, він знову відчув у грудях якусь незрозумілу вовтузню, звівся й пішов уперед, у той бік, який, як йому здавалось, і підказувала ця вовтузня.

Ішов він близько години, аж доки не опинився біля прекрасного театру, де й вирішив сісти перепочити. Дімич сів і почав роздивлятись довжелезний сірий панельний будинок навпроти. Погляд Дімича спинився на одному з балконів:

— Ого, бля…

На балконі, зачепившись ногами за перила, висів униз головою якийсь придурок. Дімич швидко вирахував поверх, прикинув, який це під’їзд, і перебіг вулицю. Двері до квартири придурка були прочинені. Дімич увійшов досередини й обережно зробив кілька м’яких кроків. А коли він спинився серед вітальні, з шафи несподівано вискочив той самий придурок, який кілька хвилин тому звисав із балкона, ніби яка сопля… Вискочив й спробував тицьнути Дімичу в пику ганчірку, що смерділа хімікатами… Після першої ж Дімичевої подачі він облишив цю марну затію й, змахнувши руками, затих на підлозі.

«Дивно якось», — знизав плечима Дімич і пішов на кухню глянути, чи нема там чого попоїсти…

Батрахоміомахач

Я чогось дуже добре запам’ятав той день, коли в Дизеля на хаті з’явився Монтьор, його легендарний хвилястий папужка. Після трьох років спільного життя з Дизелем Монтьор виглядав дуже фігово, я б навіть сказав, що він узагалі ніяк не виглядав, якщо так можна говорити про хвилястого папугу, який зовні нагадує шматок пластиліну з кількома тицьнутими в нього пір’їнами. Якби в папуг були папужачі війни, я був би свято переконаний, що, перш ніж потрапити до Дизеля, Монтьор пройшов щонайменше кілька з них, при цьому не раз горів у танку й підривався на протипапужачих мінах, так він насправді галімо виглядав, цей Монтьор.

— От на фіга я тебе купив? — спитав Дизель у перший же вечір свого хвилястого папужку, який, не звертаючи на нього жодної уваги, сидів на холодильнику й пофігістично чистив дзьоб.

— От на фіга я його купив? — спитав Дизель удруге, цього разу вже мене.

— Ну… — знизав я плечима, — мабуть, тобі не вистачало тепла…

— А тепер мені типу вистачає… да? — буркнув Дизель. — Я навіть не знаю, мужик цей папуга чи баба.

— А це так важливо?

— Звісно, важливо! — майже обурено кивнув Дизель.

— Не розумію. Ти що, трахати його будеш?

Немов підтверджуючи своє бойове минуле й відчуваючи якусь засаду, хвилястий папужка з острахом зашкутильгав на інший бік холодильника.

— Збоченець, — гмукнув Дизель. — Спершу я хочу його якось назвати… А потім навчу говорити… Та як же я його назву, якщо не знаю, мужик він чи баба?

На кухні запала незручна мовчанка. Тоді я дістав трубу й набрав Зеленого, який вчився на ботаніка.

— Привіт, Зелений! — сказав я.

— Я зав’язав, — поспішив попередити мене Зелений. — Я цим більше не займаюсь.

— Розслабся, — так само поспішив заспокоїти його я. — Тут таке діло: ти знаєш, як визначити — папуга мужик чи баба?

— Шо? — не врубився Зелений.

— Шо, шо… У нас папуга, і нам треба знати, він мужик чи баба.

— Ви шо, трахати його будете? — спитав Зелений.

— Може… — замислено відповів я. — Та спочатку нам треба його назвати…

Я почув, як Зелений шурхотить якоюсь книжкою.

— Шо за папуга? — спитав він потому.

— Та ніби хвилястий… — невпевнено відповів я.

— Значить так, — сказав Зелений, — якшо це самиця… молода самиця, то коло ніздрів у неї повинна бути це… окантовка.

— Зелений?..

— Да.

— Ти там нормальний?

— Да… — якось невпевнено відповів Зелений.

— Де ти бачив у папуги ніздрі?

— Де, де… Так у книжці написано. А якшо написано «ніздрі» — значить, є ніздрі.

— О’кей, — змирився я. — А ще ми хочемо навчити його говорити. Як це робиться?

Зелений знов зашурхотів сторінками.

— Ні хуя не вийде, — мовив він за хвилину.

— Це ще чого?

— Тут написано, шо розмовляють тільки ті папуги, чиїми господарями є пенсіонери, інваліди, домогосподарки й самотні люди. Мов, у них багато вільного часу, шоб навчити папугу говорити. А про таких дебілів, як ви, там нічо не написано…

І Зелений кинув слухавку. Словом, того вечора хвилястого папужку ми так і не назвали. Хоч уже за кілька хвилин сталася подія, яка кардинально вплинула на всю його подальшу долю та ще й спонукала наректи його Монтьором…

— О, придумав! — сказав Дизель. — Я буду з ним гратись.

Потому він витяг зі своєї лівої кросівки шнурок, кілька секунд покрутив його в руках і несподівано хвицьнув ним папугу. Папуга обурено розчепірив крила й щось крякнув. Я на той час фігово тямив на папугах, але підсвідомо відчув, що крякнув він щось недобре. Дизель хвицьнув папугу вдруге. Папуга крякнув голосніше.

— Що ти в хріна робиш? — спитав я Дизеля.

— Граюсь, — пояснив той. — От дивись. Цей папуга птах… Так?..

На мить я перестав ловити хід його думок.

— А цей шнурок, — продовжив Дизель, — цей шнурок… він схожий на довгого черв’яка… А всі птахи, по ходу, мають любити черв’яків, — по цих словах Дизель утретє хвицьнув папугу.

Папуга видав щось на зразок бойового кличу — схоже, у нього впала планка і він знову відчув себе на війні. Бо вже наступної миті видрав шнурок у Дизеля з рук, перелетів на шафу й почав несамовито шарпати його своїм гострим дзьобом.

— Пиздець, — сказав Дизель. — Який він нервовий…

— Або вона…

— Тоді істєрічка…

У ту мить Дизель навіть не підозрював, що завдав птахові реальної психічної травми, бо кілька наступних місяців його хвилястий папужка фігачив на шмаття геть усе, що хоч трохи нагадувало шнурки… Це був терор. Дизель не міг залишати на видному місці кросівки. Його хвилястий терорист повідгризав усі шнурівки від фіранок, попсував усі колекційні вимпели, перегриз усі мотузки, на яких висіли фотки… І врешті-решт… коли нічого схожого на черв’яків не лишилось, хвилястий папужка остаточно загнався… У Дизелевій хаті йшла тоді перебудова… Лампочка в його кухні висіла на тоненькому дроті, і папуга… Він…

«Я почув щось, що нагадувало маленький ядерний вибух, — розповідав Дизель. — І стало темно. Довелось іти в тамбур і заново вкручувати пробки». А коли Дизель зайшов на кухню, присвічуючи ручним ліхтариком, там усе ще літало пір’я. Так, ніби кілька секунд тому в цій кімнаті завершилась битва ангелів. Папуги ніде не було… Аж на другий день він, перебираючи крилами, як тюлень, виповз з-під холодильника. З того самого дня Дизель і почав звати його Монтьором.

Друга катастрофа з Монтьором сталася приблизно через рік. У гості до Дизеля прийшов його друг Філа. Прийшов не сам, а зі своїм худим, наче кістяк з музею природи, собайлом породи колі. Колі звали Коля. Коля перейшов Філі в спадок від батька, а оскільки з роботою у Філи були постійні напряги, то їв Коля не так уже й часто, до того ж не завжди те, що їдять собаки. І от коли Дизель і Філа сиділи в кімнаті перед теликом, сьорбаючи пиво й передивляючись минулорічний фінал NBA, Коля мирно собі дрімав у вітальні. Аж раптом туди на правах господаря залетів Монтьор. Після пригоди з електрикою він літав, ніби лайнер, що потрапив у зону турбулентності. Не вагаючись ані секунди й не чекаючи дозволу на посадку, Монтьор приземлився прямо на довге хавало Колі, мабуть, сприйнявши його за якусь екзотичну рослину або ікебану, такий той був худий. Приземлився й, нічого не підозрюючи, почав чистити своє заскубане пір’я. Коля тим часом розплющив ліве око й здивовано глянув на папугу. Тоді папуга перестав кублитись і собі зацікавлено зиркнув у велике збентежене око Колі. Схоже, у маленькій голові Монтьора ніяк не вкладалося, звідки в ікебани може взятися око, до того ж таке збентежене. Тому його пташиний мозок не вигадав нічого кращого, як дзьобнути… Дзьобнути з усієї сили. Коля заскавчав і з непритаманною для нього швидкістю клацнув зубами. Полетіло пір’я. На кілька секунд запала тиша. Посеред вітальні стояв Коля, незграбно розчепіривши свої худі кістляві лапи. Він кліпав пораненим оком. З одного боку його пащеки стирчав хвіст Монтьора, а з іншого — крутилась його голова. Здається, Коля не знав, що робити далі. Монтьор, мабуть, так само, хоч, зрештою, що такого він міг зробити. Урешті-решт він зібрався на силі й застрекотів, застрекотів так, ніби знайшов нові кросівки Дизеля й порвав їхні шнурки на тисячі найдрібніших шматочків. Дизель, ясна річ, ракетою вилетів у вітальню й спершу охрінів, побачивши такі невтішні розклади, а потім, замахнувшись пивною баклагою, вгатив нею Колю по хребту. Коля, ніби цирковий пес, якого все життя вчили балетних наворотів, високо підстрибнув у повітря, химерно розчепірив лапи, виплюнув Монтьора й завив, як навчальна сирена в день цивільної оборони. На цей позивний до вітальні вилетів Філа.

— Ти чо? — спитав він Дизеля й тицьнув на Колю.

— А він чо? — питанням на питання відповів Дизель і тицьнув на Монтьора, який лежав на спині за метр від Колі й перебирав у повітрі лапками, так, ніби пробував по ньому йти. Невідомо куди, правда. Схоже, Коля таки добряче прикусив йому голову.

— Та не їбе мене твоє оце! Ти на Колю глянь!.. Сраний папуга! — розлючений Філа стрибнув уперед і підняв ногу в дірявій шкарпетці, збираючись розчавити Монтьора.

Опустити ногу Філа не встиг, бо та сама пивна баклага, яка хвилину тому огріла Колю, грюкнула його в табло. Філа заточився, втратив рівновагу й упав на Колю. Коля знов примусив усіх поринути в напряжну атмосферу дня цивільної оборони. А потім Філа зірвавсь на ноги й, розгинаючись, заїхав Дизелеві головою в живіт. І пішов брат на брата…

Просто

Ти розплющуєш очі й повільно приходиш до тями, так повільно-повільно, як весна на крижаний континент, бо не знаєш, що в ній, у цій тямі, відбувається. Про час узагалі пробуєш не думати, у просторі почуваєшся геть загублено. Його, почуття простору, загубити дуже легко, воно зникає враз і без жодних слідів. Ну от, приміром, пізно ввечері телефонує тобі якась твоя подружка.

— Слухай, — каже вона плаксиво, — предки вшились на курорт, а мені страшно засинати в порожній хаті.

«Ну що ж, — думаєш ти, — мене ніхто не любить, я… я, зрештою, теж нікого… А їй страшно, а зі мною не буде…»

Пензлюєш до неї. Потім ви до пізньої ночі п’єте колекційне віскі її батька й дивитесь радянського Вінні-Пуха. При тому вона п’є значно більше за тебе й близько третьої ночі стає така весела, що не побоялась би пройти голою перилами найвищого мосту, не те що заснути в порожній квартирі.

А ще за кілька хвилин вона засинає. З жінками це часом трапляється — такий собі передоз щастя, аварійна відключка, щоб не згоріли життєво важливі схеми. Якусь мить ти чекаєш, поки вона засне міцніше. Кролик тим часом уже встиг видати своє: «Що значить “я”? “Я” бувають різні!» — а Пух, навіть не намагаючись збагнути заморочки дідуся Фройда — куди йому з його тирсою, — починає натякати, що кролик — хтивий мудило, і наполегливо, ніби коп з ордером, вимагати, щоб той відчинив. Кролик попускається: інтелект інтелектом, а сила силою, мало що там у цього ведмедя в голові, крім тирси… раптом нітрогліцерин…

Потім ти обережно несеш її в ліжко, з цікавістю роздягаєш і закутуєш у ковдру, а сам, вимкнувши світло, лягаєш поруч. Ти довго-довго не можеш заснути. Тобі вже починає здаватися, що твоя свідомість — це якийсь софт на демо-версії: вона запросто може зробити так, щоб твоя рука почухала зараз твою ж таки сраку або щоб твої губи поцілували ось оце вушко, але взяти й зробити так, щоб ти заснув — дзуськи. Мов, вибач, камрад, усі складніші функції, зокрема й ця, будуть доступні аж після того, як ти забашляєш за ліцензійну версію, а то розсобачились тут, дикуни, у своїй Східній Європі… І автоматично спливає вікно господнього сайта — ну там розцінки, релізи нових версій… Але це, по ходу, не твій стиль, бо ти не звик понтуватись ліцензіями, тобі простіше щомісяця перевстановлювати демки.

Аж тут ти раптом відчуваєш, що треба відлити. Та якраз тоді, коли ти навпомацки пробуєш дістатися до клозету в чужій квартирі, відчуття простору й зникає. Ковзаючи ногами по підлозі, ніби на лижах, і випроставши вперед руки, ти повільно просуваєшся в потрібний бік. Але то тільки здається, що повільно і що в потрібний бік, бо насправді ти рухаєшся досить стрімко й хрін зна куди — ти збився з курсу, як корабель у Бермудах. А вже наступної миті ти з глухим звуком в’їжджаєш таблом у торець відчинених дверей. Тебе заносить наче як ліворуч, і ти врубаєшся в щось, що сягає тобі по пояс, а відразу після того тобі на ногу з гуркотом пада якась важка фігня. «С-с-с, бля-я…» Кілька секунд — і спалахує світло.

— Хто там? — чуєш ти її зляканий голос.

— Я…

— Що значить «я»? «Я» бувають різні! — вона обережно визирає з кімнати, тримаючи над головою вазонок.

Побачивши тебе, вона ставить вазонок на підлогу, сонно кліпає оченятами й пробує натягнути куцу футболку на трусики.

— Ой, — каже вона.

— Я відвернусь.

— Нє, не це… у тебе кров.

Потім вона заклеює тобі лоб пластирем і нервово зиркає на уламки розбитої праски:

— Куди це ти йшов?

— На кухню, — брешеш ти, — хотів води напитись.

— Правда? — питає вона сумно. — А не додому?

— Правда-правда, — киваєш ти.

— Наступного разу, — зітхає вона, — вмикай світло.

«Наступного разу?» — не розумієш ти, а вона тим часом вимикає світло, бере тебе за руку й веде до своєї кімнати. За пару секунд лунає глухий удар, а потім звук битого скла.

— Ну от, — зітхає вона, — вазонок…

«Ну от, — зітхаєш подумки й ти, — так і не відлив…»

* * *

Зараз орієнтирів теж нема. Ти лежиш посеред кухні на холодних кахлях. Поруч — сковорідка. Тихо й спокійно. Судячи з усього, ти вже в тилу, а лінія фронту пішла далеко-далеко вперед. Зводишся. Голова гуде, мов високовольтний трансформатор. Обмацуєш її. О! Щось нове — ближче до лоба височіє ґуля. Нівроку така.

Тоді ти знаходиш турку, висипаєш у неї рештки кави, заливаєш водою й ставиш на газ. Доки кава вариться, оглядаєш поле бою, щоб зрозуміти, чим усе скінчилось: перемогою чи поразкою? Треба ж щось далі думати, ну там планувати щось… Народні гуляння чи день жалоби — залежно від обставин. І тут твій погляд зупиняється на портреті Сковороди. Тобі його подарувала знайома художниця. Сковорода там із птахами. Вони в нього на плечах, на голові, в руках. Словом, птахи з ним дружать. І він із ними. Нормальні птахи… Але є й нова деталь — через увесь портрет тягнеться напис, зроблений червоною помадою: «Мудак». І три крапки. Ти хочеш почухати макітру, але та віддає різким болем. Тоді ти пробуєш реставрувати хід подій. Кава якраз закипає. Ти переливаєш її в пивний кухоль і починаєш пити великими ковтками. П’єш спрагло, ніби хочеш когось із себе вигнати. Так робила твоя бабуся, коли на городі заливала водою нори набридливих кротів. Зараз ти пробуєш зробити щось схоже, от тільки нори твої, судячи з усього, віднедавна порожні.

* * *

Додому я повернувся майже поночі. Злий як пес. Виною тому була пара набридливих і катастрофічно нефартових німців — Мартін і Ульрих. Якщо довіряти схемам Канта чи вже кого там, мовляв, ніщо не береться нізвідки й не зникає безслідно, тобто якщо припустити, ніби фортуна має певний фіксований об’єм, то можна зрозуміти, як народжуються арабськими шейхами. Ними народжуються тому, що у світі існують лузери на зразок Мартіна й Ульриха. Лузери, які поводяться так, ніби фортуна дала клятву Гіппократа й тепер не має вибору, а завжди тебе лікуватиме, щойно ти нахитнешся зі східців цього життя, щось собі покалічивши. Вийшли вони на мене у вкрай дивний спосіб.

* * *

Діло було так. Я поліз в «Однокласники», щоб глянути на незворотні процеси старіння — пивні пузела, дітей, «деуланоси», тещ та інші блага, які життя підкидає після двадцяти п’яти порядним і не дуже мужикам, тим, що десять років гризли разом з тобою граніт науки. Аж раптом до мене в приваті відписався один із них. Виявилось, що він уже кілька років отирається в Гамбурзі, де невдовзі має одружитися з німкенею, вдвічі старшою за нього.

— Я чув, у тебе турбізнес, — написав він у чаті.

— Типу того, — мляво відповів я, вже жалкуючи, що виліз сюди.

— Слухай, я до тебе направлю двох фріців. Можна? Один — брат моєї дружини, а другий його кент.

— Та нє, — став відмазуватись я, — ми працюємо з групами, опт, так би мовити, два німці не катить. Давай більше, хоч би десяток.

— Ну де я тобі візьму десяток? Бери для початку пару, — торгувався той. — Вважай, що це дрібний опт. Нормальні фріци, непроблемні, при баблі.

— Ладно, — згодився я, — хай зв’яжуться, щось придумаю.

— Данке, чувак, — зрадів той. — Але пам’ятай: що нашим нормаль, то фріцу капут…

І, блін, як у воду дививсь.

* * *

Попри обіцяну нормальність, німці виявились натурально схиблені.

— Ти, головне, нічого не подумай, — пояснювали вони в переписці, — ми письменники. Нам потрібні пригоди, якісь цікаві пригоди в Україні.

— Що за пригоди? — не вдуплив я.

— Ну, щоб із нами в Україні сталося щось цікаве. Придумай щось. Головне, щоб нам нудно не було.

«Казяться з жиру», — подумав я й сказав, щоб приїздили.

* * *

— Яка така довідка? — питали німці в Борисполі під обмінником.

— Про походження ваших євро, — казала касирка.

— Що це значить? — зривався на фальцет Ульрих.

— Ну, де ви їх узяли, ці ваші євро? — касирка дивилась на них, мов на недоумків.

— Ми громадяни Євросоюзу! — казав Ульрих. — Невже ви думаєте, що в нас і досі марки?

— Я нічого не думаю, — відповідала касирка, — мені потрібна довідка.

— Ладно-ладно, — відтягував від віконця Ульриха Мартін, — охолонь, брат. Я, здається, розумію, в чому річ.

— І в чому ж? — кліпав очима Ульрих.

— Це все Гриша, це, мабуть, частина його плану, тобто наші пригоди…

— Ти гадаєш, Гриша спеціально підлаштував, щоб ми вже в аеропорту лишились без бабок?

— А чого б і ні? Нам же казали, він — профі.

— Ладно, — не йняв віри Ульрих, — зараз я, — і знову пішов до віконечка.

— Ви знаєте Гришу, так? Ви від Гриші? — з надією зиркав він на касирку.

* * *

З Борисполя до Києва таксюки довезли Мартіна й Ульриха за 50 євро. А на Харків, за моєю ж таки порадою, німці добирались плацкартом житомирського потяга, де під ранок програли провідникам у карти всю налічку, яка в них була. Мартін радив Ульриху попуститися й піти хоча б годинку поспати. Ульрих натомість, здійнявши кіпіш, розбудив піввагона, але все ж таки здобув право на реванш. Здобув і поставив новенький «Нікон». Карти випали хороші, та гра все одно не клеїлась. І тут німці зрозуміли, що наші махлюють, про що відразу ж і повідомили їм в ультимативній формі, тобто відмовились грати далі й зажадали своє бабло назад. Провідники виявили справжню українську гостинність, тобто не били, а висадили гостей під Харковом.

— Чуваки, ви ж від Гриші, да? — скиглив попущений Ульрих, коли його виштовхували з тамбура на порожній ранковий перон станції Ріпки.

— Сам ти Гриша… — незлостиво буркнув йому вслід один із провідників.

* * *

— Гріша, вір штеєн ін Рєпкі гєрум унд габен кайн гельд! — обурювався Мартін, наярюючи мені по телефону о восьмій ранку.

Це типу означало, що вони застрягли в якійсь невимовно-мальовничій задниці й грошей у них чортма. До Ріпок за німцями поїхав мій компаньйон Сєва. Ті сумно сиділи на своїх рюкзаках посеред перону.

— О, дивись, якийсь швуль… — буркнув Ульрих, розглядаючи Сєву, чия рожева сорочка майоріла, мов семафор.

— Німці? — спитав Сєва, підійшовши до них.

Ті лиш стомлено кивнули.

* * *

Допомігши німцям зняти бабло в одному з банків, Сєва поселив їх у готель «Металіст». Німці відіспались, ожили й повалили в центральну частину міста, де під вечір зняли в парку Горького двох стрьомних дівах, ну й повернулись до готелю.

А коли по обіді наступного дня Мартін і Ульрих прокинулись, то зрозуміли, що щось не так. Голови в них були квадратні, а в номері панував такий шарварок, ніби вони проспали кілька землетрусів. Своїх гаманців, телефонів, одягу, ба навіть взуття вони не знайшли. «А що, — думали дівахи, — німецьке взуття — найкраще у світі». Допивши рештки коньяку, ці ушльопки познімали з вікон гардини, закутались у них і, ніби двоє римлян у тогах, спустилися на ресепшен.

* * *

— А фен, хто платитиме за фен?! — питала покоївка, коли ми з Сєвою приїхали їх виручати.

— Скільки? — зітхнув я.

— Шо скільки?

— Скільки взяли?

— Один, — закліпала очима та, — на три скорості.

— А, — полегшено зітхнув я й поліз за гаманцем.

За гардини теж довелось заплатити.

* * *

Відвізши німців до Сєви на хату, я поїхав до себе. Вдома висіло кілька богемних приятелів моєї. Стосунки з ними в мене були складні. Я їх не любив, вони мене теж, а на додачу боялися. Моя запрошувала їх, і вони влаштовували літературні читання, а потім довго сиділи й обсмоктували власну писанину, перетворивши мою вітальню на філософсько-літературний салон. Проблем у їхньому житті, власне кажучи, не було, якщо не брати до уваги тих, філософсько-літературних, які вони самі собі й вигадували. Я натомість був свято переконаний, що в житті письменника повинні бути справжні проблеми, ну там любовний трикутник, бідність, заслання, алкоголізм, цироз чи, на крайняк, Дантес. І, керуючись цим принципом, час від часу підкидав їм проблем.

Ідеш собі на кухню повз вітальню, щоб зварити каву, нікого не чіпаєш, аж раптом чуєш:

…но в отличие от бальзамов жизнь приносила ей только запары она хотела уж выйти замуж но завела себе сенбернара…

Далі оплески й чиєсь захоплене:

— Ах, какая ріфма-аллітєрація, какая ріфма-аллітєрація! Бальзамов — замуж!

Після цього, ясна річ, кави тобі вже не хочеться. Ти береш із шафи бехерівку й наливаєш склянку по вінця. Пензлюючи назад повз вітальню, зазираєш у двері й кажеш:

— У третьому рядку дуже потішила прихована рима: уж — муж!

— Гриша… — каже моя з докірливим поглядом.

Фак, я ж мільйон разів просив не називати мене «Гриша». Ми ж домовлялись…

За півгодини ти знову йдеш на кухню. Тепер уже не по каву, а по щось їстівне. Повз вітальню йдеш, звісно. Бо обійти її ніяк. Хіба стрибнути з четвертого поверху на засраний палісадник, місяць полежати в лікарні, а потім — на інвалідному візку — через вхідні двері. І що ж ти чуєш?

— Мова як така у своїх текстових маніфестах демонструє як кореневу невластивість імені, метафоричні механізми референції і комунікації, так і власну гетерогенність, належність до регіонів, що мають різні онтологічні статуси…

Їсти після цього вже не можна, бо точно знудить. Знову береш із шафи бехерівку, знову наливаєш повну склянку. Повертаєшся, вдруге просовуєш голову в двері.

— Яка рима-алітерація, — кажеш ти, — яка рима-алітерація! Механізми — різні.

— Гриша… — каже моя знову, явно цілячи в мій моральний пах.

— Там нема рими, це Дерріда, — бубнить хтось із богеми.

Он воно що! Ти йдеш геть. Тобі сумно. Ти не хочеш тут бути.

* * *

Так от, я приліз додому майже поночі. Богема знов окупувала мою хату. А я не став церемонитись і відразу, з порога, в стилі американських миротворців, хуйнув по противнику крилатою ракетою. Простіше кажучи, почав валити російську народну пісню. «Куда уєхал цирк, — горлав я, — он бил єщьо вчєра, і вєтєр нє успєл со стєн сорвать афіши, куда ушлі слони, в какіє города погонщіки вєдут учьоново вєрблюда…» По-моєму, я щось наплутав зі словами. Та й голос у мене такий, що якби в слухачів була при собі вогнепальна зброя, то вони мали б повне право завалити мене на місці, як арабського терориста. Але голими руками мене не візьмеш, тим паче богемними… Тим паче після німців.

Богема миттю почала ладнатись на вихід, відступаючи так швидко, як партизанський загін, що встиг нашкодити на чужій території. Біля дверей виникла тиснява. Сяк-так гості зашнурували свої черевики — хто навпочіпки, хто рачки, а хто в позі лелеки, підібравши ногу до грудей, — і вшились. Я, певна річ, не заперечував.

— Це повний ідіотизм! — сказала моя хвилин за п’ятнадцять, недбало посунувши мені миску з макаронами й шматком бройлера.

— А по-моєму, це макарони й бройлер.

Вона стрельнула в мене вбивчим поглядом.

— Ай, — сказав я, — боляче…

— А мені, думаєш, не боляче, — процідила вона, — коли ти влаштовуєш цирк? Це… повний ідіотизм.

— Це не повний ідіотизм…

— А що ж тоді повний ідіотизм?

— Ну ось це, наприклад, — я взяв макарон і встромив його собі в ліву ніздрю.

— Це… це-е-е… — їй, мабуть, хотілося сказати щось дуже образливе, та натомість вона скочила на ноги й крикнула: — Це… неблагородно-о-о!

— Радієш, що ти благородний? — вийняв я макарон із носа й з’їв. — Ти нездоровий…

То була остання крапля.

— Що?.. Що ти, блядь, сказа-а-ав? — зарепетувала вона й затупала ніжками, ніби втрамбовувала невидимий асфальт моєї траси до пекла.

— Це не я. Це Сковорода, — відповів я й уп’явся зубами в бройлера.

— Ах Ско-во-ро-да! — вона схопила зі столу сковорідку.

…Це останнє, що я пригадую.

* * *

«А як усе починалося! — думаю я, вештаючись порожньою квартирою. — Як я її завойовував!..»

Вона саме написала оповідання «Кавуновий дощ», якусь таку не дуже вдалу стилізацію під казку. Жила, мов, принцеса в королівстві, а батько, значить, хотів швидше сплавити її заміж. Чи онуків хотілось, чи що. І от вона сказала, що віддасть серце тому, хто влаштує для неї кавуновий дощ. Принци, ясна річ, обламались, ну й загнили на неї, поставили її в ігнор. Принцеса нагулялася в молоді роки, а тут уже й тридцятник ніби не за горами. От і каже вона старому — типу давай, давай, старий, скликай принців, будем обирати мені мужа. І послав старий гінців за принцами, але справа не клеїлась. Та ну, — думали принци, — їй уже майже тридцятник, плюс кінчена, кавунові дощі всякі там у голові в неї… І повернулись гінці ні з чим… Не пригадую, що там за мораль була в цій казці, але кавуновий дощ я таки вирішив влаштувати…

* * *

П’ята ранку, ми з Вєнєю й іще одним чуваком під’їжджаємо до її будинку на Вєніній копійці. Та майже шкребе днищем по асфальту, і це не дивно — повен багажник і повне заднє сидіння кавунів. Ще й я на задньому сидінні, наполовину ними замурований, як фараон валунами. Збиваємо навісний замок на горище, за годину перетягуємо всі кавуни на дах. Їх у нас десятків чотири. Вєня відганяє копійку на безпечну відстань. Повертається до нас і каже:

— Мужики, тіки в хуїндай не попадіть.

— Сам ти хуїндай.

О 6.30 вона, як завжди, вибігає на ранкову пробіжку. О 6.55 повертається назад. І от, коли їй лишається метрів сімдесят до під’їзду, — з неба починають падати кавуни. Падають і розбиваються об асфальт, як велетенські краплі крові з пораненого неба. Усе відпрацьовано: ми кидаємо, а Вєня слідкує, щоб кавуни там нікого знизу не прибили.

Тепер вона моя. Правда, чотириста баксів за ремонт хюндая довелось-таки заплатити…

* * *

Ми познайомились на літературній студії. Я, особливо ні на що не розраховуючи, шкрябав ночами свої калічні оповідання. Вона шкрябала десь такі самі, натомість бачила в снах, як їй років за двадцять вручають Пулітцерівську. Ці її амбіції підігрівав керівник студії, сивий долдон, автор поетичного тритомовика «Калиновий кетяг» і двох повістей — «Диявол не спить» та «Поцілуй мене, ненько». Мабуть, він просто хотів залізти їй під спідницю й чекав, доки вона стане повнолітньою. Я залазити їй під спідницю не збирався, але одного разу запросив на концерт «сплінів». Усе, жодних інших рухів у її бік.

* * *

Почалося літо. Ми з Вєнєю крутились мов білки в колесі, сплавляючи на Азов цілі колони фермерських бусів з області. У Вєніного старого був автопарк. А ми мотались по селах і набивали клієнтуру — великим оптом. Такий у нас був туристичний бізнес. При цьому старий із Вєнєю ніколи не спілкувався, а я був між ними посередником. Причина банальна — батько пройшов Афган, а син із п’ятнадцяти років тусувався в клубі «Драйв». З травня по вересень у їхніх стосунках починалась «весна».

— Як там цей? — питав у мене старий.

— Нормально, — відповідав я.

Проте в холодну пору року, коли клієнтів було обмаль, старий називав Вєню не інакше як «підар».

— Як там підар? — питав він у мене.

— Нормально, — відповідав я.

* * *

Наприкінці липня вона винесла мене з усіх можливих колій, перевела стрілки й відправила на досі незаймані території. Почалося все з телефонного дзвінка. Десь по третій ночі. Я вже спав. Кажу ж, літо — пора бізнесу. Вєня, копійка, запилені автостради й дешеві путівки на Азов. На щось інше часу не вистачало.

— Це ти? — спитала вона пошепки.

— Ага, — сонно погодився я.

— Можна тебе дещо попросити?

— Ага…

— Добре, — видихнула вона. — Забери мене з цього пекла.

— Ага… — знову погодивсь я, бо, коли сонний, погоджуюсь на все. — З якого?..

* * *

І понеслось. Близько четвертої я виїхав на велосипеді вбік П’ятихаток. За півгодини розшукав її довбаний піонерський табір. Двічі падав через кермо в посадці, бо думав, що добре знаю трасу. Виявилось, що добре знати трасу по світлому ще не означає, що ти добре знаєш її в передранкових сутінках. Назад ми їхали так само велосипедом. Я крутив педалі, а вона мерзлякувато щулилась на рамі в светрі й піжамних штанях. Її обличчя й волосся були перемащені зубною пастою.

* * *

Вдома я запхав її під гарячий душ, а сам почав прибирати срач на кухні, щоб приготувати сніданок.

— Це маєш бути ти… — сказала вона раптом у мене за спиною.

— Ага, — погодився я, — маю бути я… — і розбив чергове яйце над сковорідкою.

— Я знала, що ти погодишся…

Після цих слів я, нарешті, розвернувся. Вона стояла на холодних кахлях, сором’язливо прикриваючись рушником.

— На що погоджусь?

— Ну… — зніяковіла вона, — на це…

— На що?..

— Ну, щоб я стала жінкою.

Я присів на стілець. Під дупою трагічно хруснув пакет картопляних чипсів, а в кулаці — розчавлена яєчна шкаралупка.

— Нє, — видихнув я, — я не погоджусь…

— Чого? — примружилась вона.

— Того.

— Добре, — сказала вона. — Можеш цього не робити, а от старпер це зробить залюбки!

Ішлося про керівника студії. Сильний хід…

— Нє, — похитав я головою, — він цього теж не зробить…

— Зробить-зробить, — стала заводитись вона. — Бачив, як у нього слина тече?

— Бачив. Та він зараз на Азові.

— Брешеш!

— Ти вже повір… — зиркнув я на годинник, розуміючи, що за 40 хвилин має заїхати Вєня.

— Добре! — випалила вона. — Тоді це буде хтось із моїх прищавих однокласників!

Я ствердно кивнув.

Вона, мабуть, не знала, що робити далі, тому прошипіла:

— Рахую до десяти… Один… два… три…

«Тю, — подумав я, — невже, коли вона скаже “десять”, з кладовки вилізе її однокласник?»

Словом, можете вважати мене покидьком, але що було робити? Не досмажувати ж яєчню…

* * *

По тому вона вирішила зникнути з мого життя, що, власне, й зробила. Я затужив, став неуважний і нервовий. Бізнес не клеївся. В один із заїздів посеред дороги зламався бус, під зав’язку запакований нашими фермерами. Ми з Вєнєю приїхали на новому годин через одинадцять. Ватага фермерів на той час уже нагадувала країну, розбиту паралічем революції. Третина з них, включно з водієм, була в гівно п’яна, третина не втратила надію дістатись до обітованої Кирилівки, а решта вимагала негайно повернути бабки й розвезти їх по хатах.

— Мужики, — говорив я понуро, сидячи на сходинці буса, — давайте так: ті, хто хоче додому, повернуться додому, але через Кирилівку. Спочатку їдемо туди, потім веземо вас назад. Добре?

— Хуй тобі! — крикнула товстуха в картатому сарафані, затуливши своєму жирному синулі вуха.

Довелось повертатися в село.

Я затужив.

Вєня й собі впав у депресуху.

— Чувак, — казав він, — викинь цю тьолку з голови. Ось на тобі путівку наАзов. Поїдь, пару днів розвійся. Повернешся, і знову будемо рубати бабло. Сам подумай, зараз не заробимо, як жити взимку?

— Сам ти тьолка… — казав я Вєні.

Той не дуже й образився.

* * *

— Вєня, — кажу я, — Вєня, чуєш?.. Якби проходив міжпланетний фестиваль з ідіотизму, ти був би членом журі. Чи ідіотизм — це твоє кредо?.. Вєня, чуєш?.. У тебе є життєва філософія?

— Нє, — ледь не плаче Вєня, але все одно продовжує облизувати морозиво-ріжок.

Ми сидимо під макдональдзом на Науковій і думаємо, що робити. Точніше, думаю я, а Вєня вже все, що міг, придумав, тобто подзвонив мені.

— Давай іще раз, — кажу, — тільки спокійно й усе по порядку…

— Гре, — зітхає Вєня, — добре. Якщо хочеш, я розкажу втретє. Мені неважко. Значить, вранці, як ти й просив, я повіз їх у «Караван», вдягнути. Ти ж сам казав увечері: «Вєня, завтра вдягнеш цих уїбанів. Не ходити ж їм у гардинах! А потім щось придумаєм…» Казав же?

— Казав, — похмуро киваю я. — Вєня, але чому в «Караван»?

— Ну як! — обурюється Вєня. — Там же ж тепер знижки!..

— Ага, — зітхаю я. — Значить, спочатку ми зі своїх башляємо за готель, потім ти за наші ж бабки вдягаєш їх у бутіках.

— Гре, — сопе Вєня, — але ж зі знижками…

— Ага, — ще раз зітхаю я, — і жодного секонда в цьому місті нема…

Вєня винувато дивиться на мене.

— А далі що?

— Далі, — каже Вєня, — я мав мотнути в центр, дещо залагодити. Ну і взяв їх із собою, бо реально, що з ними робити… Спинився он там. Кажу, посидьте, уроди, я зараз ріжок куплю, і поїдемо далі. Пішов по ріжок… Виходжу — ні фріців, ні копійки…

— Ріжок уже годину їси чи що?

— Нє, — знизує плечима він. — Це вже четвертий…

Вигляд у нього, як у пуделя, такого сумного й приреченого, аж здається, що він зібрався вмерти, прямо тут, у декоративних квітах, посеред клумби.

* * *

Кинувши Вєню напризволяще, я долажу до найближчого великого маркету, беру візок і першим ділом рулю до стелажів з алкоголем. Алкоголю беру багато й різного, аж мені на хвіст сідає охоронець. Ходить за мною назирці, ніби боїться, що я все це почну пити прямо зараз, а грошей розплатитись у мене не буде. До алкоголю добираю різної фігні, а охоронець і далі продовжує висіти в мене на хвості, передаючи щось комусь по рації. Тому я починаю їздити колами, більше нічого не вибираючи.

— Він на овощах, — передає охоронець по рації, — а тепер на сладощах. А тепер знов на овощах, а тепер на сладощах, а тепер на овощах…

— Да, — каже йому рація, — а потом знов буде на сладощах. Валєра, ти там вгашений, чи шо?

— А тепер на сладощах, — продовжує той, — нє, не вгашений, на овощі їде.

Зупиняюсь біля металевого бокса з капустою, закладаю крутий віраж, уважно оглядаю городину й вирішую діяти. Беру капустину з бокса й кладу її на підлогу, потім другу, третю, четверту, п’яту…

— Прийом, — шепоче в рацію охоронець, — він виклада капусту на пол…

— Прийом, — хрипить рація. — Валєра, від’їбись! Як чути?..

Валєра розуміє, що підкріплення не буде, тому вступає зі мною в переговори.

— Ти чо? — починає він.

— В смислі? — відповідаю я й дістаю з бокса наступну капустину.

— Ей, — кричить у паніці Валєра, — так ніззя, поклади капусту назад.

— Угу, — кажу я, — може, ще лягти на підлогу й руки за голову?

— Зачєм ти це робиш? — не вгаває Валєра.

— Щоб дістати капусту… — пояснюю я.

— Яку? — панікує Валєра.

— Он ту, — показую я на дно бокса.

— А з цими шо не так?

— Не знаю, — кажу, — мені та сподобалась… — і, нарешті, дістаюсь до потрібної капустини.

Валєра ошелешено кліпає. Я уважно розглядаю капустину…

— Блін… — зітхаю.

— Шо? — роздупляється Валєра.

— І ця хрінова, — кладу капустину в бокс.

— Прийом, прийом, — шепоче Валєра, вчепившись за рятівну рацію, — ви в курсі, шо в нас хрінова капуста?.. Як чути?..

* * *

Попри солідні запаси бухла, вдома порожньо і якось апокаліптично. Вона прямо отак от пішла від мене вперше за два роки. Грюкнула сковорідкою, а потім, мабуть, дверима, хоч цього я вже не міг почути. Хочеться їй подзвонити, та не можна. Я подзвоню, вона повернеться, поцілує мене й скаже: дякую, що зробив перший крок, це дуже по-чоловічому, а при тому подумає — зламався, засранцю, не можеш без мене, ставай на коліна, сяду тобі на шию… Зараз я ладен думати все що завгодно, тільки б її ненавидіти. Словом, я вирішую прискорити апокаліпсис, відшукати його педалі й педалювати. Це моя мета на найближчі три-чотири дні, принаймні на скільки в мене вистачить алкоголю. Потім або настане апокаліпсис, або я вийду на балкон, вдихну терпке міське повітря на повні груди й почну все наново, якщо, звісно, не обламаюсь.

* * *

— Ось слухай, що пишуть, — читає Вєня пожмакану газету, підставляючи аркуш під бліде світло, яке лине з-під стелі. — Пєрвий прєзєрватів бил ізготовлєн дрєвнімі ацтекамі єщьо в чєтирнадцатом вєкє до нашей ери із риб’єго пузиря…

Ми щойно вирулили бусом із Харкова й на крейсерській швидкості пердолимо повз темний Люботин нічною київською трасою. Кілька годин тому Вєні подзвонили якісь його дружбани й спитали, що той у біса робить в Борисполі. «Скуповуюсь у дьюті-фрі, — відповів роздратовано Вєня, — це вигідніше, ніж у Харкові». Словом, випадково з’ясувалося, що Вєніна копійка припаркована на стоянці під терміналом А… Ну й ми оце по неї їдемо. Вєня тверезий і поглинутий читанням галімої газети, я не дуже тверезий і поглинутий спробою уявити, як міг виглядати перший у світі презерватив.

…Хащі на березі річки. Хащами гуляють він і вона: Дібішко-Бінес і Наоквегіжігокве. Дібішко-Бінес розуміє, що треба вразити серце Наоквегіжігокве якимось красивим, романтичним вчинком, тому бере каменюку і збиває з дерева першого-ліпшого барвистого птаха. Перебуваючи в тяжкому нокдауні, птах відчуває, як його беруть на руки й видирають із дупи жмут пір’я, по-перше, найкрасивішого, а по-друге, того, що відповідає за нормальні маневри в повітрі. Потім птаха недбало кидають у кущі.

— Це тобі, — каже Дібішко-Бінес, — вплети собі ці пера у свої чорні коси.

— Підар-а-а-а-ас! — кричить тим часом птах із кущів своєю пташиною мовою.

— А ще, — каже Дібішко-Бінес, — я розумію пташину мову.

— І що ж він сказав, цей птах? — нетямиться від захвату Наоквегіжігокве.

— Він сказав: нехай це пір’я береже тебе від небезпек цього підступного світу!

Далі Дібішко-Бінес демонструє супутниці свою силу і витривалість. Спершу піднімає велику каменюку, потім ламає молоду пальму, а насамкінець сідає сракою в мурашник.

— Ну так що, — питає він потому, — даси?

— Та ладно вже, — згоджується Наоквегіжігокве, — тіки по-бистрому.

І ось він уже спускає свою настегенну пов’язку, аж раптом вона пита:

— А цейво, контрацептиви в тебе є?

— Зара-зара, секунду, — шепоче він збуджено й галопом скаче до річки.

Там ловить руками велику рибу. Крутить її в себе перед носом, уважно розгляда й кидає назад у воду. «Нє, ця завелика, — думає він, — спадатиме…» За мить ловить наступну й полегшено зітхає. Вилазить на берег, дістає шматок нагостреного кременя, аж тут риба сумно так йому й каже:

— Відпусти мене, воїне, я виконаю три твої бажання…

— Та мені б потрахатись, — каже він винувато, — щоб без наслідків…

— Ну то йди до неї, і все. Я влаштую.

— А не намахаєш? — недовірливо пита Дібішко-Бінес.

— От тобі хрест! — божиться риба.

— Який іще хрест? — дивується Дібішко-Бінес.

І рибі настають гайки.

* * *

Я розплющую очі. Сказати, що в голові дзвенить, — нічого не сказати. Дзвенить в усьому тілі, мовби я — кришталева ваза, яку збираються купувати в маркеті, і грюкнули по ній чимось металевим, щоб перевірити, чи немає тріщин і ще якихось девіацій. Є. І тріщини, і девіації. Та все одно дзвенить. І це якось неправильно.

Мене торсає бортпровідниця.

— Доброго ранку, — говорю їй, хоч він і близько не добрий.

— Слава богу, — скрипить вона білосніжними зубами, — виходьте, молодий чоловік, уже Бориспіль…

— Виходь давай! — підгавкує за її спиною якесь мудило в костюмі. — Тебе вже десять минут будять!

Я зводжуся, б’юсь головою об багажний відсік і сповзаю назад у крісло.

— А Вєня де? — питаю в бортпровідниці.

— Який Вєня? — зітхає вона, беручи мене під руку, щоб витурити з автобуса.

— Той, що поруч зі мною їхав.

— Він, — каже бортпровідниця, — у Полтаві вийшов.

— Для чого? — питаю я.

— Для того, — тягне вона мене в прохід, — що в нього квиток був до Полтави.

— Щось не віриться…

— А мені, — крекче вона, — і не треба вірити. Краще звільніть салон і не затримуйте відправлення автобуса.

— Я допоможу, — зривається з місця мудило в костюмі, хапає мою другу руку, і вони вдвох виштовхують мене в двері, ніби старий, побитий міллю диван.

Я, правду кажучи, десь так себе й почуваю. За ідеєю, зараз мають прибігти галасливі дітлахи, пострибати по мені, а потім дістати сірники й підпалити. Але дітлахів на бориспільському паркінгу нема. Автобус рушає, обдавши мене димом. Лізу по телефон, щоб подзвонити Вєні й, нарешті, дізнатися, що все це в біса значить, проте моя рука так і зависає в повітрі.

Паркінгом прямує вона. У кедах, джинсах і білій сорочці. З наплічником. Такою я завжди нею марив. Підходить, цілує мої попечені алкоголем губи й шепоче на вухо: «Доброго ранку», — так, ніби ми з нею посеред цього паркінгу щойно прокинулись.

— Ходім, — каже й бере мене за руку.

— Куди? — не розумію я.

— Летимо в Таїланд…

— В Таїланд? — не вірю я. — Як так?

— А просто, — знизує вона плечима й тягне мене вбік терміналів.

—

——

Голуб

Я стояв на лінійці, а в голову мені нереально припікало навіжене східне сонце. Здавалося, що воно на якогось біса спрямувало всі свої промені й усе своє тепло саме сюди, на майданчик моєї школи, а решта планети зараз перебуває на позаплановій профілактиці, тобто в повній темряві. Не в силах більше терпіти, я розгорнув шкільний альбом і поклав його собі на голову, ніби дах. Тієї ж миті до мене розвернувся мій класрук — учитель праці, Кузьмич — і спитав:

— Ти чо це?

— Чо це? — перепитав я.

— Ну це… — і він спорудив у себе над головою двома долонями подобу мого шкільного альбому.

— Трік-трак — я в домікє… — пояснив я.

За секунду Кузьмич безцеремонно конфіскував мій дах, і сонце почало діймати мене з новою силою.

— Кузьмич, — сказав я, — ви зірвали мені дах…

— Нічо, — поспішив заспокоїти мене він, — кончіцця лінєйка, я поставлю його на мєсто… І для надьожності приб’ю кількома шиферними гвоздіками…

Кузьмич зареготав, зареготав голосно й геть не в тему, бо наша довга й розпатлана директриса якраз викликала до мікрофона якогось депутата й активно показувала за його спиною, що ми, тобто учні, маємо аплодувати. Усім нам, звісно, депутат був до сраки, тож аплодувала тільки директриса, аплодувала беззвучно, ніби в старому телевізорі, в якому проблеми з регулятором звуку. А коли звук раптом з’явився, то це був пришелепуватий звук — іржав Кузьмич. Директриса вмить припинила аплодувати й спопелила Кузьмича вбивчим поглядом. Той осікся, випустив з рук мій дах, тобто шкільний альбом, а потім швидко присів за ним… Так швидко, що очко його підстрелених картатих штанів загрозливо рипнуло… Стоячи раком, Кузьмич приречено зазирнув собі між ноги, потім підібрав мій альбом і, прикриваючи ним свою неоковирну вчительську жопу, стрімголов пірнув між моїми однокласниками й підстрибом побіг до школи.

Депутат тим часом наполегливо постукав у мікрофон зігнутим пальцем, немов перед ним був не мікрофон, а двері в якесь невидиме помешкання, чиї невидимі жителі навідріз відмовлялися пускати всередину такого недоумка, як він. «Дорогіє випускнікі, — дико напружуючись, прочитав він зі складеного вчетверо папірця, — в етот памятний дєнь от вас навсєгда убєгаєт дєцтво і вас начінаєт прєслєдовать взрослая жисть…»

Сам не розуміючи чому, я забив на решту промови й почав мовчки повторювати цю чорну, довгу й неповоротку, наче танкер із нафтою, фразу… А депутат, судячи з його жестів, уже перейшов на експромт і почав бажати нам різну херню, яка мені особисто була зовсім непотрібна.

Коли ж депутат, нарешті, заткався, директриса й собі навіщось постукала в невидимі двері мікрофона, але її, ясна річ, теж нікуди не пустили. Є така категорія людей, яких ніколи, за жодних обставин, як би вони того не хотіли, нікуди не випустять й ніколи нікуди не впустять. Це, мабуть, стрьомно — жити в резервації, ні про що таке навіть не здогадуючись.

Так от, вона нагадала ім’я цього мудакуватого типа й те, що рік тому він щось там подарував нашій школі, що саме — я не розчув. По тому директриса витягла звідкись клітку й почала діставати з неї перепудженого білого голуба. Голуб задля годиться хотів був кілька разів її дзьобнути, але потім отямився, певно, побоюючись підчепити якусь заразу. Коротше, він притих і попустивсь. Директриса витягла його назовні й тицьнула депутатові в руки… Той розгублено крутив його в руках, не розуміючи, що з ним робити, з цим голубом, аж якоїсь миті мені здалося, що він просто збирається покласти його в кишеню брюк.

Голубу, схоже, теж здалося щось у цьому ж роді. Може, навіть щось страшніше й карколомніше. Тому він зібрався на силі й уже радикально виразив свій голуб’ячий протест проти цієї класової несправедливості. Простіше кажучи, він серонув депутатові прямо на костюм… Від несподіванки й образи депутат так сильно стис бідолашного птаха, що той розчепірив крила й роззявив дзьоб, віддалено нагадуючи фашистського орла-альбіноса, враженого церебральним паралічем.

Директриса ні хріна цього не помітила й почала підказувати депові жестами, як треба кидати голуба. Дійство знову стало нагадувати старий телевізор з поламаним звуком. Урешті-решт деп таки кинув голуба, правда, зовсім не так, як показувала директриса, а прямо перед собою, на асфальт, потім дістав з кишені папірець, з якого щойно читав побажання випускникам, і заходився відчищати ним гівно…

Лінійка захихотіла (судячи з виразу директриси, знов не в тему), голуб бебехнувся на асфальт, ніби підбитий пілот, проповз півметра, кілька разів змахнув крилами, насилу злетів і сів на підвіконня кабінету географії…

Охоронці депутата, що стовбичили трохи осторонь, якось враз нервово засовались, і мені почало здаватися, що вони прямо зараз дістануть свої пушки й розпочнуть грандіозну стрілянину, намагаючись помститися голубу за такий от конкретний наїзд… Тоді б вони напевно поклали всіх ботанів нашої школи, бо ті завше стояли в першому ряду, сяючи під промінням нашого східного сонця своїми начитаними їбалами й товстими скельцями окулярів.

І хоч це був явно гівняний день, та загинути від випадкової кулі, що призначалася пом’ятому наляканому птахові, який взагалі-то символізував пацифік, у мої плани не входило. Отож, я розштовхав однокласників і пішов собі додому, побоюючись, правда, стріти десь Кузьмича з його шиферними гвіздками й моїм шкільним альбомом. Але того ніде не було. Хтозна, може, він не витримав і зробив собі харакірі, фігурно вирізавши лобзиком зношену печінку.

Я вирішив піти найкоротшим шляхом, повз арабські гуртяги. Небо над ними було якесь штучне, ніби в туристичному довіднику, незрозумілого кольору й зовсім неглибоке. Здавалось, варто лиш напружити зір — і ти побачиш його замулене дно. Одним словом, якби з гуртяги зараз вийшли всі-всі араби й спробували мене в ньому втопити, у них би точно нічого не вийшло.

Араби й справді вийшли. Не знаю, чи збирались вони мене топити, але їх було п’ятеро. Я незалежно пензлював повз них. На моєму підстреленому польському піджаку двадцятирічної давності, який я позичив у свого старого, метлялася червона стрічка з написом «Випускник-2000». Я почав був думати, що виглядаю з нею безглуздо, і вже хотів її зняти, як один з арабів сказав мені ламаною російською:

— О, мі відєл тіба вчіра в тіл’євізарє, ті пабідітєльніц конкурса «Міс Юкрейн два тищі».

Спершу я навіть нічого не міг сказати. Просто стояв і дивився на них, а вони теж стояли й перлися з мене.

— Аллах — мудак, — нарешті бекнув я, сам не знаю навіщо, — якщо в нього такі сини…

В очах «синів Аллаха» зблиснули недобрі вогники — так, ніби десь там, глибоко в їхніх довбешках, хтось клацнув запальничкою, намагаючись прикурити сигарету на шаленому протязі. А потім усі п’ятеро полетіли на мене. Я розвернувся, зірвав із себе червону стрічку й увімкнув максимальну швидкість. Бігти було незручно, бо підстрелений піджак, застебнутий на кілька ґудзиків, сковував рухи. Його теж довелось зірвати з себе й викинути. І хоч мій старий після весілля жодного разу так його й не вдягав, я був більш ніж упевнений, що мені добряче за нього влетить. Я біг і час від часу озиравсь. Араби потроху мене наздоганяли… І тоді я раз і назавжди вирішив, що треба дивитись тільки вперед… Я біг і повторював: «…в етот памятний дєнь от вас навсєгда убєгаєт дєцтво і вас начінаєт прєслєдовать взрослая жисть…» І щось у цьому було. Правда, тоді я ще не зовсім розумів, що саме…

Пікап

Я б навіть сказав, що вона була богинею. Але не в тому сенсі, в якому можна подумати. У більшості чоловіків, котрі помічали її на одній із центральних вулиць, не зупинялись серця, хоч, якщо добре розібратись… Я навіть не знаю, коли в усіх цих клерків у накрохмалених сорочках і костюмах мідл-класу можуть спинятись серця… Хіба тоді, як їм телефонують патрульні й кажуть, що в їхню тачку, припарковану за двісті метрів звідси, на повній швидкості вдовбався КамАЗ, а потім, на додачу, телефонують із банку й кажуть, що в кредиту, на який вони взяли цю тачку, вдвічі виросли відсотки. Тільки тоді їхні серця, мабуть, і зупиняються, ніби офісні принтери, що зажували аркуш паперу.

Богинею вона була в іншому сенсі. Не знаю як, але їй вдалося всього за півроку зробити з Михи нову людину, виліпити з його пластилінових мізків щось варте уваги. А якщо й не виліпити, то принаймні примусити його думати саме мізками, а не тим, чим думають двадцятип’ятилітні чуваки, яким легко дістаються гроші й чиї серця глухнуть, щойно легенький вітрець задирає куцу спідничку першої-ліпшої цицькатої блондинки.

Соня привчила Миху читати, варити запашну каву, займатись йогою, тащитись від японської кухні, дивитись старе чорно-біле кіно й випускати на волю птахів. Так-так. Вони приходили на пташиний ринок, довго блукали поміж клітками з дикими птахами, а потім купували всіх, на кого вистачало бабла. Купували й відразу ж випускали в небо на очах в ошелешених алкашів, що ловили тих птахів сильцями в передмісті.

— Тобі подобається те, що ми робимо? — питала Миху Соня.

— Угу, — відповідав Миха, якому, якщо чесно, значно цікавіше було спостерігати за розгубленими пиками ловців.

— От і добре, — посміхалась Соня.

Якось наприкінці серпня Соня й Миха спробували врятувати рибину, яку побачили у велетенському акваріумі, тиняючись порожнім ранковим супермаркетом, — та була велика й обідрана, проте почувалась доволі впевнено. За кільканадцять хвилин потому, як Миха викупив її з рабства, вони з Сонею вже їхали на попутці до найближчого озера, що було відразу ж за містом. Рибина тим часом нервово сіпалась у пластиковому кульку з логотипом супермаркету. Коли божевільна парочка опинилась на березі, Соня випустила рибину в воду. Та ошелешено вдарила хвостом, пішла вглиб, але вже за кілька метрів спливла догори пузом.

— Як же це так? Як же вона могла вмерти? — хлюпаючи носиком, питала Соня, коли тіло рибини стало відносити хвилями на середину озера.

«Гайки рибині…» — подумав Миха, але вголос сказав:

— Ні фіга вона не вмерла. Я зараз подивлюсь, що там із нею, — потому він швидко роздягся й заліз у воду.

Рибині й справді настали гайки, тому Миха, не довго думаючи, схопив її обома руками й на півхвилини зник під водою, встигнувши надійно прикопати її в муляці, щоб та навіть не думала спливти.

— Ну що? — спитала Соня, коли Миха виліз на берег.

— Все супер! — заспокоїв він її. — Попливла собі.

— А чому вона тоді була догори пузом?

— Ну, — розвів руками Миха, — мабуть, у неї на мить спинилось серце.

— Чого? — не повірила Соня.

— Від щастя, мала, від щастя, що вона знов опинилась на свободі.

* * *

Так тривало десь із півроку, а от потому все пішло до бісової мами. Легкі гроші скінчились, точніше згоріли. Одного чудового ранку Миха тупцяв на зупинці, замислено чухав потилицю й поглядав, як пожежники вовтузяться серед купи обгорілих гральних автоматів.

— Блискавка, — пояснили йому пожежники, — все спалила блискавка. Таке бува рідко, та все ж таки бува, братішка.

— Ідіть на хуй… — буркнув Миха, який терпіти не міг, коли його називали «братішкою».

— Отвічаєм, братішка, — запевнили його пожежники, — блискавка… І нічого нас посилати…

За дивним збігом обставин, протягом місяця блискавка влучила ще у дві халабуди з гральними автоматами, які належали Михі.

— Блискавка, — знов пояснили пожежники, — братішка. Як це не дивно, та знов блискавка…

— Угу, — сплюнув Миха й чимдуж підфутболив обгорілу каністру з-під бензину, що валялась прямісінько в нього під ногами.

Потому він поїхав додому й перевіз Соню на нову квартиру, в інший район міста, де його ніхто не знав, бо хтозна, блискавка — це таке діло… Спершу спалить твій бізнес, а далі зафігачить тобі в балкон із калаша, коли ти куритимеш і дивитимешся в прозорі погожі небеса, або прийде й підпалить двері.

Наступний місяць Миха закопався в книжки й напружено згадував, що йому там втирали в універі про комп’ютерні мережі. За пару тижнів він улаштувався програмером в одну з великих компаній, де мав щоночі виходити на роботу. І тут понеслось.

Миха повертався з нічної зміни й дуже хотів спати. Соня тим часом якраз прокидалась і дуже хотіла Михиної уваги. Спочатку вони, ясна річ, кохалися, потім Соня готувала Михі омлет і подовгу розповідала про Віана. А Миха просто падав з ніг і, ледь не засинаючи, мовчки поглядав на її дупцю. За мить Соні набридав монолог, тому вона питала, що він думає, приміром, про той чи інший сюжетний поворот. Миха зазвичай нічого не думав, але якось викручувався. «Да, — казав він, — я б зробив так само», — або: «Цікаво, що з цього приводу сказав би дідусь Фройд?» Але Соня все-таки якось вкурила, що Миха навіть не підозрює, хто такий Віан. Михі довелось розколотися. Тоді вона сказала, щоб він більше ніколи-ніколи її не обманював і прочитав, нарешті, Віана. Миха кивнув, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й благополучно вирубився. Щоправда, уже наступного ранку Соня знов поцікавилась, чи Миха не прочитав Віана. Миха заперечно похитав головою, з’їв омлет, поцілував Соню в скроньку й знов благополучно вирубився. А от третього ранку фокус не вдався. Миха навіть омлет не встиг з’їсти. Вони лежали в ліжку й замислено курили.

— То ти прочитав Віана? — спитала Соня.

— Ні, кохана, — чесно зізнався Миха.

— Миха, — зітхнула Соня, — так і дебілом стати недовго…

І тут Михине серце спинилось, спинилось майже так само, як тоді, коли він її побачив уперше… «Так і дебілом стати недовго», — прошепотів Миха собі під носа, розуміючи, що останні півроку він щовечора о восьмій годині виходить на свій довбаний офіс, повертаючись щоранку рівно о дев’ятій, кохаючи Соню, з’їдаючи омлет і вирубаючись до самого вечора. Соня тим часом ішла на пари, потім у фітнес-клуб, а далі по кав’ярнях з подругами…

— Кохана, — процідив крізь зуби Миха, — будь ласка, ніколи не називай мене дебілом…

— А то що? — пирхнула вона, як сіамська кішка.

— Нічо… — на мить розгубився Миха.

— Ти мене не любиш, — заканючила Соня.

— Люблю, мала, — зітхнув Миха, — але ніколи не називай мене дебілом.

— Слухай, — похитала головою Соня, — тільки дебіли можуть відмовлятись читати Віана…

І тоді в Михи впала планка… Він сів на ліжко, серйозно зазирнув Соні в зелені оченята й тихо спитав:

— Ти добре пам’ятаєш вчорашній вечір?

— Так, — кивнула вона. — А це тут до чого?

— Вчора у нас вибухнула мікрохвильовка, бо ти поставила в неї банку оливок…

— Ну?

— А от тепер ти хочеш мені довести, що ти нормальна, а я дебіл, бо не читаю твого довбаного Віана?

— А ти що, хочеш назвати мене дебілкою через цю довбану мікрохвильовку? Ти її навіть відремонтувати не зміг!

Миха мовчки опустив голову, згадавши обгорілі фіранки й картонну коробку, до якої він склав десяток шматків того, що колись було пічкою.

— Ти що, дахом поїхала?.. Та цю пічку не відремонтував би навіть твій Віан!

— Віан відремонтував би! Він був геній, і я б неодмінно з ним переспала!

— Та педик твій Віан!.. Педик!..

— Та сам ти пе… — Соня змовкла на півслові й вчасно виправилась, — дебіл!

— А ти розумна?

— Да, я така!

— А шо ти вмієш?

— Все!

— Так хулі ж я тоді півроку на сніданок і вечерю хаваю омлет?..

* * *

Як не крути, а характер у неї був непростий. Власне, саме через нього Соня насилу довчилась у школі. Точніше, не через нього, а через те, що один ушльопок пробував визначити тип її характеру. У третій чверті останнього класу до них на урок приперся зовсім зелений психолог. Приперся й не зміг вигадати нічого кращого, як попросити учнів намалювати свій автопортрет. Соня взяла аркуш паперу й поставила посеред нього ледь помітну крапку, так його й здавши.

— Чому ти нічого не намалювала? — спитав психолог, поправивши свої ботанські окуляри. — Чи це така концепція? Невже ти вважаєш себе порожнім місцем? У тебе проблеми з самооцінкою, дівчинко?

— А в вас із зором?

Ботан-психолог закопилив губи, зняв окуляри й протер їх об светр, після чого уважно оглянув аркуш.

— Бачу крапку, — бекнув він.

— Чудово, — кивнула Соня, — це я.

— Тобто?

— Це я, — повторила Соня. — Стою серед засніженого поля, ракурс з висоти трьохсот метрів.

— Та ну, — знов бекнув ботан, покрутив пальцем біля скроні, розвернувся й почвалав назад до свого столу.

Але не встиг він зробити й кількох кроків, як у спину йому полетів чималий кактус, що стояв поруч із Сонею на підвіконні. Чувак крякнув, картинно змахнув руками й завмер, ніби в нього влучила мініатюрна хвостата комета, що зійшла з орбіти. Звідки Соні було знати, що цей недоумок — син директорки.

* * *

Попри всі складні замутки, попри Сонині пеемеси й Михину затраханість, вони все-таки любили одне одного, любили й відчували, що в них лишається кілька місяців, не більше. Я б навіть сказав, що все це почало нагадувати футбол. Якийсь такий дебільний матч, до завершення якого — п’ятнадцять хвилин, при тому, що обидві команди програють з рахунком 0:4, програють і не знають, що їм робити, крім того, що спокійно собі програвати й нікуди не рипатись. А попереду на них чекає друга ліга, витоптані газони й порожні трибуни провінційних містечок з кількома десятками місцевих алкашів, розхитані нерви й червона картка з подальшою дискваліфікацією до кінця сезону. А коли дискваліфікація закінчується й починається новий сезон, у якому тобі вже нібито можна грати, ти глухо сидиш на лавці запасних, без жодних надій повернутись на поле, сидиш і дивишся, як по траві бігають вісімнадцятилітні шмаркачі, бігають і не знають, що таке матч, коли обидві команди за п’ятнадцять хвилин до кінця програють з рахунком 0:4.

І тоді на допомогу прийшли брати наші менші, прийшли, бо в них, на відміну від людей, є чуйка, звідки й коли час робити ноги, відчайдушно тікати на всіх парах, щоб життя не порвало тебе на британський прапор. Діло було так. Соні мало виповнитись двадцять один. Миха довго думав, що б їй таке подарувати, і якось побачив у вітрині іграшкового магазину офігезних розмірів панду. Панду Михі продавати відмовились, мовляв, та належить дочці власника, і її поставили у вітрину лиш для того, щоб вона торгувала там своїм плюшевим таблом.

— Це, — пояснила менеджерка, — такий маркетинговий хід. Ми не можемо продати вам цю панду.

— Споримо? — процідив крізь зуби Миха.

— Це панда дочки нашого власника. Вона її дуже любить! — заперечно похитала головою менеджерка.

— А скільки їй років?

— Кому?

Миха нічого не відповів, натомість попрохав покликати власника. До нього вийшов чувак у доволі дорогому костюмі з пришелепуватою рожевою краваткою.

— Слухаю вас, — кивнув він.

— Я хочу купити цю панду…

— Це улюблена панда моєї дочки. Вона не продається, — розвів руками чувак.

— Вона її дуже любить?

— Дуже.

— І як ви пояснили своїй дочці те, що панда зникла?

— Сказав, що панда захворіла і я відвіз її до лікарні.

— Штука баксів — і ця панда здохла, не доїхавши до лікарні, — Миха зазирнув у маленькі круглі очиці власника крамниці.

— Здохла? — перепитав той.

— Угу, — кивнув Миха. — Від серцевого нападу…

— Здохла, то й здохла… — погодився власник.

Хвилин за десять Миха витяг з магазину півтораметрову панду. Та була важка й неповоротка, ніби й справді здохла. Спочатку він спробував нести її поперед себе, намагаючись охопити її тушу обома руками. Панда весь час вислизала, після чого в Михиних руках лишались клапті її білої шерсті. Не вигадавши нічого кращого, Миха завалив її собі на спину й потяг далі, тримаючи довкола шиї її великі м’які лапи й відчуваючи, як її ноги раз у раз копають його під зад, розгойдуючись у повітрі. «Я тебе витягну, — захекано шепотів Миха, — витягну з цієї блядської вулиці, з цього блядського міста і з цієї блядської планети, де продається все, чуєш, пандо. Бо якщо його дочка тебе любила, то в тобі зараз її крихітне сердечко, яке ще поняття не має, що таке бабло і який її папік педрило, якщо продав тебе разом з її серцем… Чуєш, пандо? Я навіть заздрю тобі, що ти панда. У вас, у панд, може, якісь свої напряги й розклади, та вони все одно не такі дебільні, як у людей, пандо. Я тебе витягну звідси, й ти житимеш у найпрекраснішої істотки на світі. Вона ніколи тебе не скривдить. Тримайсь, пандо…» Панда весь час замислено мовчала. Навіть тоді, коли сиділа поряд з Михою в метро, а Миха обнімав її за шию, як найближчого друга. Мовчала й тоді, коли її пару разів стукнуло турнікетом, після чого Миха заповажав її ще дужче.

Батьки Соні натомість придумали інакший подарунок. Це теж була тварина, та на відміну від панди — маленька, непосидюча й дуже галаслива. Здавалось, її аж розриває від енергії, та вона лиш дзявкала, бо як її ще можна реалізувати, ту енергію, якщо ти важиш один кілограм і сто п’ятдесят грамів. «Ну що це, блядь, за собака! — думав Миха. — Охоронна порода? Та його самого охороняти треба… Попросити його принести дрючок? Та він же насилу олівець у зуби візьме… Або якщо, скажімо, кидати пластикову тарілку, щоб він ловив на льоту? Йому ж голову відірве тією тарілкою. А про те, щоб ганяти котів, я взагалі мовчу… Ну що це, блядь, за собака! Яка з нього користь?» А найбільше його харило те, як він вистукує своїми кігтиками по паркету. Словом, Миха його недолюблював. «От що вони подарували, — розмірковував він, — дзявкітливий мішок з кістками… Бігає тут своїми лапами по паркету, ковзає, як збірна України по хокею… без користі… Інша річ — моя панда. Велика, м’яка, мовчазна й нікого не дістає…»

Соня теж полюбила панду. Повертаючись із нічної зміни, Миха часто заставав свою кохану в її обіймах. Та одного разу… саме тоді, коли в них повільно, проте дуже впевнено все починало летіти шкереберть, сталась біда. Миха повернувся додому трохи раніше. Соня, згорнувшись калачиком, ще спала на їхньому ліжку. Панда тим часом лежала в кутку на підлозі. І все було б добре, бо панда сама облюбувала той куток, якби Миха не помітив у неї на морді Сониного мікроскопічного собаку. Собака вовтузився панді по пиці й тихо харчав. Михі це не сподобалось. Він підійшов ближче й дав песику легенького копняка. Потім Миха збентежено оглянув свою панду, підняв її з підлоги й притулив до стінки. Панда сумно дивилась йому прямо в очі. Собака тим часом ніяк не міг заспокоїтись, знов підбіг і став шарпати панду за ногу. Це була велика помилка, бо панда похитнулась усім тілом. Бусинка — а саме так звали те шкодливе псисько — зачув щось лихе й дав по газах. Він устиг розвернутись, зробити пробуксовку по слизькому паркету, просунувшись уперед десь на півметра, але тут панда й накрила його своїм важким тілом. Бусинка пронизливо дзявкнув — Соня прокинулась.

— Що сталось? — сонно закліпала вона оченятами.

— Ем… Панда… панда впала на Бусинку…

— Як так? — не зрозуміла Соня.

— Ну… впала… Бусинка спочатку шарпав її за носа, а потім за лапу… і вона на нього впала…

Соня сплеснула ручками, зірвалася з ліжка й насилу відкинула панду з розкаряченого тільця Бусинки, що дивився на світ своїми вибалушеними, сповненими жаху очима.

— Ти… — прошепотіла Соня, — ти це спеціально зробив…

— Що, спеціально? — не відразу в’їхав Миха.

— Ти спеціально кинув її на мого Бусинку…

Того самого дня вона зібрала всі свої речі — косметику, трусики, книжки, Бусинку й, доки Миха спав, переїхала назад до своїх батьків, так нічого йому й не пояснивши. Прокинувшись у порожній квартирі, Миха відразу все зрозумів. Єдине, що йому ніяк не доходило: від чого відкинувсь Бусинка?

* * *

— Хто це? — спитав Миха в одного зі своїх кумплів на вечірці й показав убік білявки із зеленими очима. Та сиділа на канапі, спокійно пила якийсь коктейль і читала крихітну книженцію, схожу на телефонний записник. Усе, що відбувалось навколо, здавалося, геть її не обходило.

— Навіть не мрій про неї, — відрубав Михин кумпль.

— Це ще чого? — не зрозумів Миха.

— Вона надто… — кумпль зам’явся, добираючи потрібні слова, — коротше, вона надто… — потому він розвів руками, гадаючи, що Миха й так усе зрозумів.

— Надто що?..

— Навіть не знаю, як це назвати. Ну от дивись… Ти підсідаєш до неї, ви п’єте, у вас навіть ніби й розмова клеїться, а потім вона раптом пита: «Ти цікаво живеш?» Ти, як дебіл, кліпаєш на неї очима, а вона знов пита: «Що цікавого у твоєму житті?» Тоді ти починаєш згадувати. «Ну, — кажеш ти, — позавчора я був у сауні. Чотири дні тому — на футболі. Тиждень тому стріляв у тирі. Місяць тому був п’яний і в’їхав у цигарковий кіоск…» «Да, — киває вона головою, — супер…» І так обламувавсь не я один.

* * *

— А от ти цікаво живеш? — спитала вона в Михи на вулиці.

У Михи похололо на серці, і він забігав очима по прилеглих будинках.

— Ато… зараз сама побачиш, — насилу вичавив він із себе, спинивши погляд на міліцейському бобику, припаркованому біля кущів. — Чекай хвильку. — По цих словах він підстрибом, ніби поранений в одне місце, понісся до обізянника на колесах.

— Товариш сержант, — зайшов Миха здалеку, — я знаю, ми з вами живемо в нелегкі часи… — Сержант тим часом вивалював із кущів, намагаючись застебнути матню й не зовсім доганяючи, що від нього хочуть. — І кожен з нас має один одному помагати, — Миха говорив, як свідок Єгови. Почувши слово «помагати», сержант невдоволено скривився.

— Шо нада? — спитав він.

— Ви б не могли підкинути нас додому?

— Ти шо, дебіл? — щиро здивувався сержант. — Я тобі шо, на таксиста похожий?

Миха тим часом дістав з нагрудної кишені свого куртяка два стобаксові папірці.

— Точно дебіл… — підсумував сержант, запихаючи гроші собі в кишеню. — А чо саме я? — спитав він так, ніби стояв на килимку в начальства, а на нього хотіли повісити якогось глухаря.

— Це… — знизав плечима Миха, — бобик… романтика…

— Чо? — не в’їхав сержант, відкриваючи двері будки. — Поїдете в обізяннику, рядом со мною не положено.

Сидячи одне навпроти одного в темній будці із заґратованими вікнами, Миха й Соня якийсь час напружено мовчали. І от саме тоді в Михи всередині щось зламалось. У його голові крутилась лиш одна думка, така проста й водночас складна, що йому навіть лячно було її думати, не те що переказати комусь нормальними словами. Та якби він усе-таки спробував, то виглядало б це десь так. Кожній людині дається два життя, а яким із них жити, вона обирає сама. Перше — це коли ти живеш для життя, тобто перш ніж щось робити, сто разів обдумуєш усі можливі подальші сюжети. Друге — це коли життя живе задля тебе, якщо, звісна річ, так можна казати. Тобто ти береш і щось робиш, а вже воно потім париться, що і як має бути далі, вигадує той чи інший поворот, бо дітися йому нікуди. Не скаже ж воно тобі: все, чувак, ні хріна не буде, приїхали. Ні, воно, звісно, може тебе завалити, щоб ти не вимахувавсь і не перекладав на нього свої обов’язки. Але як воно це зробить, щоб ніхто нічого не запідозрив? Подарує тобі плеєр і виведе на трамвайну колію? Може, і так, але спробуй добазарся з воділою. Думаєш, це буде легко? Повір, легко не буде. Воділи — народ упертий. От воно й переводить тебе з колії на колію, присилає тобі нові декорації, бо нікому не треба головняків, повір, навіть життю не треба. Так думав Миха, аж поки невідомо для чого сказав:

— Сонь, я зараз загадаю число, від одного до десяти…

— Навіщо? — здивувалась Соня, яка, правду кажучи, трохи невпевнено почувалася в обізяннику.

На якусь мить Миха розгубився, бо життя забило, відмовилось щось вигадувати. Йому навіть здалося, що він почув десь глибоко всередині себе: «Хрін тобі, чувак. Вигадав дурню, сам тепер і викручуйсь».

— Ну, — знизав плечима Миха. — Це гра така. Не вгадаєш число, тоді ти програла…

— І що?

«І що, і що?.. Справді, і що?..» — подумки запанікував Миха, а вголос сказав:

— Тоді я тебе поцілую.

— Ясно, — посміхнулась Соня. — А якщо вгадаю?

— Ну, — закліпав очима Миха, — тоді ти виграєш і поцілуєш мене…

Соня закусила губку:

— Вісім…

«Ой…» — злякавсь Миха, який навіть загадати нічого не встиг. Проте паніка тривала зовсім недовго, бо вже наступної миті Соня припала до його губ легким-легким поцілунком. Миха підповз до неї на колінах, і все довкола зникло.

Планета нагадала про себе хрипким голосом сержанта.

— Романтіки, бля… — буркнув він, — приїхали.

— Куди приїхали? — розгублено спитав Миха, відриваючись від Соні й розуміючи, що він навіть адреси не сказав.

— Як і договарювались, у п’ятизвьоздочний готель, — крякнув сержант і для більшої переконливості грюкнув кийком по дверях обізянника. — Виходьте давай…

Миха зняв Соню з високої підніжки бобика й обережно поставив перед собою.

— Ну, — спитав він у сержанта, — ми пішли?

— Угу, — кивнув той, — пішли-пішли, — і показав кийком убік дверей відділка.

— Ми так не домовлялись, — спробував заперечити Миха, але отримав кийком по нирках і ще кілька копняків, коли опинивсь на землі.

— А ти пішла звідси, — долинув голос сержанта.

Потому Миха відчув, як його тягнуть кудись по землі, тримаючи за шкірку, ніби забиту на полюванні тварину, і світ несподівано знову щез. Прочумавшись, він побачив над собою схвильоване личко Соні. Та мовчки зазирала йому в очі й нервово куйовдила обома руками його волосся. Сам Миха лежав на лавці в обізяннику відділка, а його голова була в Соні на колінах.

— Товариш сержант, прокидайтесь! — кричав Миха за п’ять хвилин потому, тримаючись за ґрати обома руками. — Ми домовимось, у мене є гроші!.. Випустіть нас звідси!..

Сержант, який розпластався на своєму столі, так, ніби пустив собі кулю в скроню, спросоння смикнув руками, скидаючи на підлогу ключі, олівці й аркуші паперу.

— Випустіть нас, — канючив Миха, — я дам вам грошей…

«Твою мать, — думалось йому, — вона була майже моя, а тепер ця мусарня і цей ушльопок… До того ж, він відхерачив мене прямо в неї на очах та ще й проволік на сраці через подвір’я… Здуріти…»

Сержант, нарешті, підійшов і відчинив двері. Миха з недовірою вийшов назовні.

— Іди, я тебе відпускаю.

— Що? — не зовсім в’їхав Миха.

— Пішов звідси! — спокійно відповів сержант.

— А вона? — спитав Миха й показав на Соню.

— А вона побуде тут! Іди-іди! — сержант копнув Миху під зад.

Випустили їх аж під ранок. Вони йшли порожнім проспектом — Миха не наважувався сказати бодай слово, а Соня, здавалось, перебирала в голові купу думок, яким не могла дати лад.

— Поїхали до тебе… — сказала вона потому.

— Як до мене? — розгубився Миха.

— Ну так, до тебе…

— Я думав, ти мене зневажаєш…

— Чого? Ти кльово все це вигадав…

— Що вигадав?

— Ну, всю цю історію з бобиком і сержантом… Ти ж про все це з ним домовився…

— Я? Домовився?..

— Не відмазуйсь… Ти все це вигадав… Усе було спеціально!

— Ну, ладно, — знизав плечима Миха, — поїхали…

* * *

Зараз у них все о’кей. Соня живе зі своїми батьками. Ті купили їй нового собайла, якого вона, ясна річ, знову назвала Бусинкою, а Миха щоранку повертається додому й ляга на підлогу поруч зі своєю пандою. Ляга, курить і слухає тишу, таку глибоку, що чутно, як десь далеко-далеко росте й колишеться на вітрі очерет.

—

Діла

Ось уже кілька років мені не траплялось нічого такого, що могло б вивести мене із себе. Це зовсім не означає, що я обережно прокладаю свої траєкторії. Це також не означає, що мені все по цимбалах. Назвімо мене «бувалим». Я багато чого бачив і багато чого відчував. Ну, принаймні мені так здається.

Востаннє я нервував у нічному клубі. Ми якраз пасли конкурента, тобто стежили за кожним його кроком, чекаючи якоїсь осічки. Політика — річ така: одна осічка й тебе поховали. Я курив на барі. Політик на диво чемно бухав мартіні. Ні тобі проституток, ні бійок з місцевими, навіть офіціантку за сраку не мацав. Нудьга, словом. І тут з’явилась вона.

Неодмінні білі штани, під ними неодмінні червоні труселі, і щоб вони неодмінно визирали. Червоне й біле, кров з молоком, калина на снігу, чи що вже там… На ногах танкетка, яку можна використати замість автомобільного домкрата. Згори топік з написом «Долч Ігуана». У руці айфон з телевізором на дві сім-карти. У вухах сережки-обручі. Пластмасові, ясна річ, такі, на яких у своїх клітках розгойдуються і скубуть пір’я домашні какаду. Помада яскраво-червона під колір труселів. Очі ядучо-фіолетові під колір танкеток. У руках сіра, як артилерійський снаряд, банка пійла, що зветься «Рево»…

Вона підходить до мене йкаже:

— Ну шо, малий, потанцюєм?

— Не танцюю я, — кажу у відповідь. — З отим он потанцюй, — і показую на політика, якого пасу.

— Та ну, — обводить вона поглядом політика, — то якийсь обсос. Може, даже гей. Бач, мартіні п’є.

— Згоден, — перекрикую пекельний даб-степ.

— Це харашо, — киває вона. — Так шо, потанцюєм.

— Ні, — кричу, — відпочивай.

— Шо? Дешо мішає? — ірже вона й хапа мене своєю клешнею за яйця.

«Отакої», — думаю собі, ставлячи склянку коньяку на барну. Потім міцно беру дівку за фарбоване волосся й веду до клозету, маючи твердий намір освіжити їй голову. Вона тим часом поливає тусовку своїм реактивним бухлом. І тут вимальовуються троє її друзів. Двоє наших і один не наш… Не наш мені й каже:

— Атпустіть Наташа…

* * *

От після цього я й вирішив: «Мене із себе не виведеш, не виженеш, не викуриш, не виманиш, хоч димових шашок у мене накидай, а я й тоді із себе не вийду. Надихаюсь смердючого диму й відкинуся. Але там, зовні, мені точно робити нічого. Я себе там не бачу». Сказав — і став спокійний, мов удав.

* * *

— Не починаються, — каже вона замість «доброго ранку», і в голосі її стільки трагізму, ніби планету опанував черговий льодовиковий період, а весна не починалася вже років із шістдесят.

— Що? — питаю.

— Діла не починаються.

— Які діла? — не вдупляю я, бо які «діла» можуть бути в неділю о сьомій ранку, тільки ж очі продерли.

— Жіночі, — зітхає.

— Добре, — говорю їй спокійно.

— Що ж тут доброго? Знаєш, що це може означати? — витріщається вона.

— Знаю.

— І?

— Добре…

— Ні фіга собі… Нє, ну ні фіга собі! — обурюється вона, вилазить із ліжка й босоніж лопоче на кухню.

А я, що я? Мені тридцять три, і я спокійний. Я спокійно дивлюсь на те, що менш ніж за рік у мене з’явиться хтось малий. Якщо він, то гратиму з ним у футбол, якщо вона — то не гратиму, а просто любитиму.

* * *

Поснідавши, їду на контору. Політика не має вихідних. Розслабився в неділю, хлопнув пива, подивився дербі, потім вмикаєш ноут — і на тобі. До твого кандидата прифотошопили п’яну проститутку й розісрали фото по всенькому інтернету. І виправдовуйся потім, мовляв, він порядний сім’янин. Розвішуй його фотки з дружиною. А козир дружини, порівняно з фотографією конкурентів, полягає хіба в тому, що вона ніби твереза.

На конторі дико вантажить Симон. Симон — політтехнолог, виписаний за контрактом зі Штатів.

— Ти, — каже він, — колись бачив малих голубів?

— Яких малих? — неуважно перепитую я.

— Ну дітей… Ти дітей голубів колись бачив?

— Нє, — хитаю головою.

— А чому? — домахується він.

— Бо я не орнітолог, — бурчу. — Від’їбись, Симоне, я ЗМІ моніторю.

— Вдумайся, — не вгаває той, — це картина України, я тобі відповідаю.

— Про що ти? — придивляюсь до його зіниць. Зіниці ніби в нормі.

— Ми, — каже він, — бачимо тільки дорослих голубів, а де їхні діти — хтозна. Отак от і у вас, українців.

— Ага, — киваю, — добре, як скажеш.

— Ви, — нудить Симон, — у своїх дітей крадете дитинство. Вони у вас народжуються дорослими. Ви їх до бабок з ходу привчаєте, до всіх ваших дорослих муток. Ви вбиваєте їхній ніжний вік.

— Ага, — киваю, — дивись, твоя пика. — І показую Симону фотку з інфопорталу. На фотці міська «майовка»: наш кандидат хоче посадити дерево, а Симон подає йому лопату.

— Кинь мені на пошту, — просить Симон, — батькам покажу. — І веде далі. — До чого я все це. Ваші діти… вони з ходу дорослі, тому нам треба прокачувати дитячу лінію. Тренінги для дітей робити безкоштовні, прокачувати, словом.

— Іди, — говорю, — прокачуй…

— Ну й піду, — бурчить він. — Фотку скинув?

— Скинув, — киваю.

— Батькам відішлю, — навіщось повторює він і чимчикує до свого столу.

* * *

— Альо, — дзвонить вона десь за годину, — чуєш, я тест купила.

— Ну… І що там?

— Нічо не можу зрозуміти.

— Так не бува, — кажу.

— Бува, — відрубує вона. — Дебільний якийсь тест.

— Мала, — говорю, — тобі двадцять два, почитай інструкцію…

— Читала, — сопе вона, — читала…

— Добре, давай я за пару годин повернусь, разом почитаємо.

— Смисл? — пита вона. — Я вже тест викинула.

— Куди?

— У смітник.

— Так дістань.

— Та ну, — обурюється вона. — Не буду я в смітнику ритись…

— Чекай мене, — обрубую, — я новий привезу.

— Нє, — тепер обрубує вже вона, — я з мамою порадилась. Мама каже, що треба до нормального лікаря. Поїхали!

— Неділя, — кажу я. — Нормальні лікарі в неділю не приймають.

— Ти що, моїй мамі не довіряєш? — починає злитись вона.

— Та ладно, — кажу. — Чекай, скоро буду.

— То ти моїй мамі не довіряєш? — розпалюється вона.

* * *

— Ти куди? — питає Симон, затягуючись сигаретою на виході.

— Свою, — відповідаю, — до лікаря повезу.

— А що сталось?

— Нічого. У мене, може, дитина буде.

— О, — кива Симон задоволено, — ти, головне, не облажайся.

— В смислі?

— Ну, виховуй нормально, щоб не було ефекту голуба… Казки нормальні читай, коротше… І про бабки менше три в присутності малечі.

— Симоне…

— Да-да, — уриває мене він, — знаю, «від’їбись»… — гасить цигарку й пензлює назад до офісу.

* * *

Ми стоїмо на задній площадці тролейбуса спинами до скла, дивимось у салон. Навпроти нас сидить старенька. У капелюшку така, в пальтечку, довоєнні кліпси у вухах, а з-під капелюшка вибивається волоссячко, сиве, як вигоріла під спекотним слобожанським сонцем трава. Поруч втикає її онук. Вбраний у курточку, з якої вже давно виріс, бейсболку, розбиті кросівки. Джинси в нього схожі на «варені мальвіни». Пика вся в пушку. Голитись, мабуть, старенька не дозволяє. На носі дешеві окуляри.

І тут старенька дістає з торби задачник з алгебри.

— Давай, Мишенька, — говорить вона, — позанімайся, скоро екзамени…

— Бабушка, — відповідає Мишенька, — я вже два раза прорішав задачник…

— Нічо, повтореніє — мать ученія!

— Твою маму, — шепоче моя, усе це бачачи, і тулиться мені під бік.

Тролейбус якраз гальмує. Ми виходимо на вулицю, аж раптом я чую якусь шарпанину. Озираюсь і бачу, як із дверей вилітає Мишенька. У руці в нього перука старенької. Сама старенька виковилює слідом за ним. Мишеньці, судячи з усього, гайки — він точно поїхав, бо зривається з місця й починає умотувати вбік проспекту Правди. Тоді старенька набира в легені повітря і щосили кричить: «Держіть його-о-о! Держі-і-і-іть…» За іронією долі Мишенька біжить прямо на ментівський патруль. Біжить і не бачить його. Мабуть, він узагалі нічого не бачить, бо з тролейбуса випав уже без окулярів. Так чи ні, а молодий курсант валить його в табло незгірше за Джекі Чана. Перука картинно злітає догори й падає на асфальт поряд з Мишенькою. До перуки діла нікому нема. Тим часом офігілому Мишеньці профілактично валять ногами по нирках, а далі заламують руки. Старенька знов кричить. Чи то вона пережива, що Мишеньці боляче, чи то радіє, що він не втік і не заніс бозна-куди її перуку.

Я прискорюю ходу й прямую вбік баталії. Мишеньку ще й досі товчуть. І в принципі, можуть затовкти, бо скільки йому там треба! Перші відхоплені люлі — це як перший у житті алкоголь, п’ятдесят грамів — і у відключку. Моя дріботить за мною. Понуро натягаю капюшон майстерки, щоб не видно було пики, дістаю з кишені запальничку, затискаю в правиці. І тут моїй, нарешті, доходить, бо вона міцно хапа мене за рукав.

— Не роби цього, — каже вона злякано.

Я пробую вирватись. Джекі Чан помічає нашу вовтузню і зводиться. Вона тим часом уже переді мною й тримає мене за барки.

— Ти чого? — питає вона, зазираючи мені в очі.

— Пусти, — кажу я пошепки, — покалічать же ботана…

— Не пущу, — говорить вона, висне мені на шиї й припадає до моїх губ. — Блін… Здається, почалось…

Моє серце сильно налягає на ребра, ніби дослухається до її тіла. Воно слухає й чує щось таке, чого не може переказати мені ані своїми словами, ані будь-якими іншими, не може втиснути поштовхами мені в кров, ніяк не може пояснити… І губи мої відчувають сіль її сліз, таку справжню й таку солону, що якби я був рибиною, то ніколи б не вижив у цій водоймі.

—

—

Панда

— Гаразд, — сказав я. — Мабуть, панда.

— «Мабуть» нас не влаштовує, — відповів він. — Кажіть напевно.

— Панда…

— Оце інша справа… А тепер дозвольте поцікавитись: чому саме панда?

— Ну, — знизав я плечима, — панди мені подобаються.

— Розумію… Але цього не досить. Переконайте мене, що з вас вийде гарна панда… така, що буде справно виконувати покладені на неї обов’язки.

— Мені це цікаво… А все, що мені цікаво, я роблю з охотою.

— Уже ліпше! — кивнув він. — А тепер назвіть мені три найкращі риси свого характеру.

— Та я не люблю займатись саморекламою…

— А я й не прошу вас себе рекламувати.

— Ну, добре… Я посидющий, я думаю мінімум п’ять разів, перш ніж щось зробити. І… коли вже чогось захочу, воно буде моїм, чого б це не коштувало.

— Читаєте волюнтаристів?..

Я заперечно похитав головою.

На якусь мить чолов’яга замислився. Було йому років сорок. Шикарний костюм сидів на ньому чудово, проте наголо вибритий череп йому не пасував. Напруги додавала роблена ввічливість і мішки під очима, куди відклалися всі його недосипи, алкоголь і, напевно, хворі нирки.

— Гаразд, — підсумував він. — Будемо вважати, що перший рівень співбесіди ви пройшли. Тепер, будьте ласкаві, заповніть анкету, і вас покличуть на розмову до нашого шефа.

Анкету я сів заповнювати в приймальні. Перелік дурацьких питань, на які я намагався відповісти максимально чесно. На питання «Чи ви колись брехали?» відповів ствердно, а на питання «Яка ваша мрія?» написав «Секрет…»

Хвилин за десять мене покликали до іншого кабінету. Я опинився сам на сам із бізнес-вумен. Класичний костюм. Красивий бюст десь третього розміру. Зібране в тугий хвіст волосся. Окуляри у важкій оправі. Словом, їй личило б зніматись у німецькому порно, а не бути шефом цієї контори.

Вона недбало пробігла поглядом мою анкету.

— Виходить, ви брехун? Я вас правильно зрозуміла?

— Так, — кивнув я.

— І коли ви брехали востаннє?

— Ну… хвилин п’ятнадцять тому.

— Як це?

— Я сказав вашому колезі, що ідеально підходжу на посаду панди, хоч насправді я трохи боюсь висоти…

Жінка помовчала, а потім попросила розповісти, що саме привело мене до них.

Я розповів… намагаючись не брехати.

* * *

Учора я повертався зі столиці до свого міста. Їхав у плацкартному вагоні. Це коли купе без дверей. У купе — четверо пасажирів. Ще двоє туляться під стіною, через прохід, на бокових полицях. Компанія, в якій мені належало провести наступні кілька годин життя, була так собі. На протилежній від мене поличці лежало щось, із голови до ніг закутане в простирадло, а на тій, де мав примоститись я, сиділи католицька черниця й дуже пошарпаний на вигляд чувак років під п’ятдесят. Я, не вітаючись, сів поряд із ними. Невдовзі чувак дістав із торби шмат копченої курки і почав її наминати, розповідаючи черниці, як добре жилось при радянській владі і як йому, бідоласі, паскудно живеться тепер. Черниця-католичка за своїми замашками легко могла б бути йому жінкою, бо щойно чувак дістав курку, як вона дістала варені яйця й почала бити їх об стіл. Ці звуки на мить розбудили те, що лежало на протилежній поличці. Воно завовтузилось, і частина простирадла з нього сповзла. Це було не «воно», а «вона», до того ж ця «вона» мала досить непогані сіднички, які визирали з-під міні-спідниці. Я мимохіть замилувався ними, проте черниця враз прикрила власницю сідничок простирадлом.

Лізти нагору спати не хотілось, тому я став міркувати про те, наскільки великою може бути ймовірність, що копчена курка, яку зараз точить мужик, знесла ті яйця, які точить черниця. З імовірністю в мене на цей раз не склалося, тим паче що мужик уже закінчив свою вечірню трапезу й почав варнякати. Його конкретно пробивало на камбеки в дитинство. Схоже, він належав до тих збоченців, котрі навіть у дорослому віці люблять розповідати жінкам страшні історії, щоб ті боялися й плакали.

От він і видав черниці таку історію. Мовляв, класі десь так у восьмому вчитель біології «зарізав» усю їхню компанію… Пообіцяв, що поставить одиниці за четверть і їх усіх потурять зі школи, бо вони, падлюки, понадгризали парафінові овочі й фрукти, які щойно прислали до школи з райцентру. Словом, треба було щось робити, і вони вирішили задобрити свого вчителя подарунком. А подарунок був такий: спочатку зловили чималу рибину, почекали, доки вона здохне, а потім кинули її в мурашник. За кілька днів на мурашникові лишився ідеально чистий кістяк, який вони запхали в картонну коробку та ще й зробили кришку зі скла. Це мав бути експонат, за допомогою якого вчитель міг розповідати про будову риб’ячого кістяка…

Почувши таке, черниця стала хреститися, а я пішов до провідника за пивом, збираючись цмулити його в тамбурі, доки ці клоуни не поснуть, так і не знявши з себе грим, поролонові носи й руді перуки. А тоді, — думав я, — ляжу собі на свою верхню полицю, звішу голову вниз і дивитимусь на сіднички, якщо, звісно, їхня власниця ненароком знову розкриється.

Затоварившись двома пляшками пива, я сяк-так пробрався через вагон, оминаючи ноги в смердючих шкарпетках, що стирчали з поличок якраз на рівні обличчя. Аж ось і омріяний тамбур. Шкода тільки, що там було двійко дємонів з побитими пиками. Я став у протилежний від них куток і майже залпом спорожнив першу зі своїх пляшок. Дємони тим часом мовчки мене розглядали. А потім один із них став мені щось казати. Що саме, я так і не втяв, бо говорив він якоюсь дивною мовою. Молдавани, чи що?.. — промайнуло мені в голові. — Точно молдавани! Але чого їм від мене треба? Чого вони хочуть від мене на території моєї республіки? Невже наймаються на роботу? Тільки що вони вміють, ці молдавани? Копати? Так у мене нічого копати. Робити ремонт? Так у мене й квартири нема. Чи, може, хочуть бути моїми охоронцями? Так не візьму я таких уродів… Хіба озброїти їх лопатами і втирати, що це гастарбайтери?.. На мить я навіть уявив, як сиджу за баром у якомусь пафосному закладі, а за сусіднім столиком, не палячись, несуть свою службу й відробляють бабло ці двоє. І от повз мене проходить мажорний тип у шкіряних штанях. Він чіпляє мене ліктем, так що я проливаю на бар бехерівку з льодом. Тоді мої молдавани зриваються з місця й стають перед типом стіною.

— Ти що, невихований? — питає один із них.

— А шо таке? — цікавиться мажор, так, ніби нічого не сталося.

— Вибачся перед хазяїном, — скрегоче зубами другий молдаванин.

— Шось ви дуже борзі, братішки… — обурюється тип, відхиляє полу піджака й показує їм ствол.

— Ти це… — каже перший молдаванин, — не стартуй… Вибачайся давай, а ні, так ми тебе закопаєм…

— В смислі?..

— В прямому, — скрегоче зубами другий молдаванин і киває на свій столик, з-під якого стирчать два держаки від лопат.

Мажор одразу ж застібає піджак і повертається до мене:

— Вибач, братішка… неправий. Шо ти п’єш?

— Бехерівку.

— Пляшку бехерівки цьому пану за мій рахунок, — гукає мажор барменові…

І тут говіркому молдаванинові, схоже, набридло те, що я стою й мовчки на нього втикаю. Він почав говорити значно голосніше.

«Чувак, — підказував мені мій внутрішній перекладач, — ми круті, ми в тебе на кухні так кахлі покладемо, так покладемо… А ще можемо копати… Копаєм дешево…»

— Копати на кухні?

— Шо? — не зрозумів молдаванин.

Тоді я відкрив запальничкою друге пиво, сьорбнув:

— Хтось із вас говорить українською?

— Ага, — радісно киває молдаванин, після чого його мова й справді починає трохи нагадувати українську.

— Ми боксьори з Тернополя, — пояснює він.

— А з обличчями у вас що?

— Кур-р-р-рва, — кавкнув другий «молдаванин», що до цього мовчав. — Казав я тобі, Йванку, не треба в столиці по кабаках шлятись, казав тобі, кур-р-р-рва!

І тут вони стали мені сповідатись. Історія їхня була проста. Ці два дємони довго й нудно тренувались у Тернополі, аж доки їх не запросили на змагання до Києва й Харкова. Та в Києві на них чекав страшний удар. Причому подвійний. Спершу з’ясувалось, що їхній тренер записав їх на змагання не з боксу, а з кікбоксингу. Та ну, — обурився один із «молдаван» і хотів уже повертати на вокзал. Та ну, — обурився такій слабкодухості свого одноклубника другий «молдаванин», — не сци, кікбоксинг — то той самий бокс, тіки шо ше ногами можна пиздицця. І «молдавани» вирішили спробувати… А потім пішли до одного зі столичних кабаків, щоб залити гіркоту поразки. Там у них сперли мобільники, після чого вони перебили півбару й навіть віддухопелили бармена. Але мобільники їм так і не повернули. І ось тепер вони не можуть зв’язатися з тренером, не можуть сказати, що йому буде, блядь, після того, як вони повернуться, а заодно й поцікавитись, на які саме змагання він записав їх у Харкові, куди вони зараз оце їдуть.

Завершивши свою розповідь, «молдавани» в унісон зітхнули. А я саме допив пиво.

— Треба бабу… або когось замочити, — сказав один із них.

«Добре, що я не баба, — подумалось мені, — хоч…» Утім «молдавани» не стали мене чіпати, натомість один із них кілька разів щосили садонув кулаком стінку тамбура.

— Не бий так сильно, Йванку, — скрушно сказав другий, — бо зара проб’єш стінку й даси комусь по сраці…

Той, що бив, спантеличено застиг. Мабуть, йому дійшло, що за стінкою справді клозет. Тоді його перемкнуло на мене, тобто не на мене, а на мою порожню пляшку з-під пива.

— Хоч, я ту флєшку на голові розіб’ю? — спитав він.

Оскільки я не знав, чию голову він має на думці, то став енергійно відмовлятись. «Молдавани» попустились і навіщось почали випитувати в мене, чи маю я вдома кобіту. Я сказав, що не маю. Тоді «молдавани», певно, відчувши всесвітню тугу й усі задрочки нашої екзистенції, взяли мене під руки й потягли до свого вагона, радісно повідомивши по дорозі, що в них там є «водка». Я намагався пручатись, хоч, ясна річ, у мене нічого не вийшло.

За кілька хвилин ми були вже в їхньому вагоні. Проте тут на «молдаван» чекав неприємний сюрприз: на полицю, під якою вони сховали торбу з бухлом, уляглася якась огрядна «женщина».

— Пані, прошу вас устати, — безцеремонно сказав їй один з «молдаван».

«Пані» розплющила очі, побачила над собою двох недоумків і голосом Маяковського заявила:

— Убірайтєсь вон, іначє я січас визову міліцию!

— Та прошу встати, пані, прошу… — почав був канючити другий «молдаванин».

— Я старая, поетому нє встану! — відрубала «женщина».

— От курва мать… — зашипів перший «молдаванин» на вухо другому. — То най лежить собі стара блєдіна… я полицю підніму, а ти тєгни торбу.

«Молдаванин» сказав — «молдаванин» зробив.

Дочекавшись, поки «женщина» знов заплющила очі, той, що шипів, підкрався до полички, став навпроти неї, ніби штангіст перед ривком, і обережно взявся руками за її край.

— Оп! — скомандував його кумпль.

І вже наступної миті «женщина», хруснувши кістками й крекнувши, опинилась між стінкою та своєю дерматиновою лежанкою. Тепер вона нагадувала відбивну в гамбургері. Другий «молдаванин» тим часом дістав з-під полички торбу, і «женщину» повернули назад.

— Помогітє!.. — почала було «женщина», проте «молдаванин»-штангіст так зиркнув на неї, що вона враз замовкла.

— От блядь, — скрушно зітхнув другий «молдаванин».

— Шо, блядь? — не зрозумів інший.

— Та торба не та… Водка в другій…

«Женщина» знов хрускає кістками, крекче, але на цей раз мовчить. Урешті-решт «молдавани» таки дістали потрібну торбу, де поміж боксерських рукавичок справді завалялись дві пляшки паскудної дешевої горілки. Бог любить трійцю, тому «женщину» ще раз хряскають поличкою об стінку — треба ж поставити торбу на місце. А потім вони тягнуть мене до тамбура:

— Пий!

— Залпом!

— Всю флєшку!

І обоє дивляться на мене так, що я розумію — якщо не вип’ю, мені капець. Тоді я беру пляшку, відкриваю її, роблю глибокий вдих, ніби й справді збираюсь її випити, і… з усього маху жбурляю її «молдаванам» під ноги. Все! Вилітаю у відкритий космос за тамбуром, вламуюсь у вагон і біжу, біжу світ за очі, ухиляючись від смердючих шкарпеток, біжу й розумію, що в мене є кілька зайвих секунд, бо не так уже й легко оговтатись від того, що якийсь ушльопок бере й нахабно розбиває в тебе під ногами твої ж таки півлітри. Так я пробігаю кілька вагонів, вилітаю в тамбур і розумію, що вагонів далі нема, що вони скінчились, ніби набої під час перестрілки. Якусь мить я стою і дивлюсь, як у темряві зникають шпали, потім озираюся й бачу крізь прочинені двері, як до вагона вриваються збезчещені «молдавани». Вигляд у них страшний, навіть без лопат…

— Закопають… — кажу я сам собі й смикаю ручку останніх дверей, які ведуть у нікуди. Смикаю й розумію, що ці двері якогось хріна відкриті. Тоді я відчиняю їх навстіж, іще раз озираюсь назад і… стрибаю…

* * *

До тями я прийшов у кімнаті того чувака з мішками під очима.

Він щось розказував про їхню контору, вихваляв її на всі боки, хоч завершив свою розповідь на мінорі:

— В умовах світової фінансової кризи у нас, шановний, не так уже й багато вакансій. Але все ж таки ми можемо вам дещо запропонувати. Зараз нам потрібні мураха, меч-риба, кокер-спанієль і панда. Обирати доведеться з цього…

Перспектива стати рибою чи мурахою після нещодавно почутої в потязі розмови мене лякала. Кокер-спанієлів я не люблю, бо вони обсцикають геть усе, що хоч трохи належить до вертикальної площини…

Тож коли ви будете це читати, я сидітиму десь у Гімалаях, високо-високо над землею, і повільно жуватиму стебла бамбука…

—

Оглавление

Сашко Ушкалов Жесть (sho(r)t stories)

  Жесть

  Мала

  Бутси

  Єнот

  Фізика

  Батрахоміомахач

  Просто

  Голуб

  Пікап

  Діла

  Панда