Океан [Володимир Савич Кузьмич] (fb2) читать онлайн

Володимир Кузьмич

ОКЕАН

Повість про світове змагання стратопланів

Малюнки та обкладинка М. Глущенка

Центральний Комітет Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Харків-Одеса

1939

ЯСНА МОСКВА

Сотні автомобілів найновіших марок мчали вулицями столиці.

Відкриті й закриті, великі й малі, всіх кольорів, летіли вони на північ і на північ – у вогкі ліси Тушино, де сьогодні, 18 серпня, мало відбутися свято авіації.

Похід авто був величний. «Електрозавод», МОГЕС, Метро, «Шарикопідшипник» послали на свято ешелони машин, і перед ними по обидва боки шосе мерехтіли ясні квартали нової Москви – рівні, чисті, рожеві, сині, зелені квартали, дружні з зеленню, з квітами.

Це була ясна Москва, найкрасивіше і найорганізованіше місто в світі. Воно вставало гострим конусом Палацу Рад, увінчаного могутньою фігурою Леніна. Палац підводився знизу, де гриміли авто, трамваї, і рівнявся на висоту повітряних машин, що літали навколо велетня. Весь у статуях та скульптурних групах, що відбивали історію перемоги робітничого класу, Ленінський Палац був винятковим витвором епохи. Його створили ті, хто з рушницею в руках ішов на штурм Зимового палацу, хто рубав чорні верстви вугілля, хто свердлив алмазними свердлами гірські надра.

І не було в світі більш величного будинку, як Ленінський Палац. Пірамідальна лінія Палацу бігла круто вгору уступами, символізуючи невтримне зростання робітничої держави. Це давало очам поштовх, і погляд зводився по терасах Палацу все вище й вище – до легкої хмарки, що іноді гостювала коло статуї Леніна. В геніальному розрахунку будови Палац здавався однією спільною лінією зльоту.

Це була ясна Москва.

І сьогодні мешканці сонячної Москви мчали машинами до ланів і лісів зеленого кільця. Вся Москва поспішала до Тушино, де готувалась одна з найбільших подій в СРСР і в цілому світі – міжнародне змагання нових авіамашин. Сотні аеропланів і стратопланів прибули вчора до Москви на її численні аеродроми. Автомобілі вибігали на широку автостраду, облямовану лісом і квітниками. Автострада, пофарбована в шаховому порядку білим і синім, оздоблена червоними стрілами, круто завертала недалеко від Тушино, і прибулі вигукували від захвату.

Попереду блищало зелене поле, схоже на величезний стадіон, з трибунами для численної публіки. А на полі стояло двадцять сім сферичних малих і великих стратостатів, наготовлених для польоту. Вони похитувались від легенького вітру.

Двадцять сім повітряних куль вистроїлись в одну лінію. Її починали дрібні кулі місткістю від 100 кубічних метрів, жовті, як осіннє листя. Її продовжували більші аеростати від 500 і до 2-3 тисяч кубометрів. Вони зростали в напрямі до обрію і сяяли під промінням ранкового сонця, захованого в легку «туманну сорочку». Жовті, сірі, голубі відблиски пересувались по верхах аеростатів і примарно вигравали. Остання куля – найбільша – закінчувала на третьому кілометрі висхідну лінію, через що вся низка повітряних куль нагадувала поставлених в один ряд головатих велетнів-гулліверів.

А далі на фоні неба завис туман. Він пом’якшував яскравість фарб, створював дивну глибінь простору та відсував небо далеко, і багатьом здавалось, що ці кулі підуть угору по небесних поверхах та й стануть на хмарних балконах вартовими. Але небо ще було порожне. Жоден аероплан не порушував голубої тиші. Аероплани відступили далеко вглиб аеродрому, звідкіля тільки ясніли риски крил літаків. Скільки їх – було невідомо. Простори поглинули рахунок. Простори показували одне – сотні тисяч людей. Люди заполонили землю і трибуни, нескінченний рахунок трибунних квадратів лякав аматорів математики. Розпорядники свята нарахували в Тушино 600 тисяч чоловіка.

Прибулі дивились у біноклі і дивувались: нескінченні стрічки людей тяглись до зеленого Тушинського аеродрому і заповнювали його.

Колони автомашин прибували і розбігались на всі боки. Невиразний гул повз по землі. Початок свята призначений був на восьму годину.

Всі нетерпляче поглядали на годинники. Було вже пів на дев’яту. Нервове хвилювання йшло по трибунах і перекидалось на всі кінці: чекали, поки розійдеться туман. А туман, як важка газова хвиля, котився понад землею і обгортав ліси вогкою ватою.

Нарешті, на одному з небесних поверхів заясніло. В біло-голубому рельєфі з’явилось сліпуче сонце. Туман розходився. І ось гримнув давно жданий сигнал. Загриміли радіорепродуктори:

«Товариші! Журі міжнародного змагання розпочинає політ сферичних аеростатів. Польотами керує славетний вихованець партії і комсомолу Володимир Красін».

Гучні оплески прокотились по трибунах, як грозовий вітер. Вони наростали хвилями, і на трибуні, що затихла на хвилинку, люди слухали дивний гул сусідніх трибун – гул, підпорядкований законам ритму.

На полі здригнулися кулі. І ось перша (найменша) знялася вгору. Вона йшла тихо, не поспішаючи. І спочатку здавалась маленькою та нерішучою, але за хвилину вона вийшла на простір, і величезні літери піднеслись разом з нею. Знову гул пішов по трибунах. Куля піднеслась ще вище, і всі прочитали:

...Сьогодні...

За першою вислизнула друга куля, блідо-жовта, більша. Повільно підносячись, вона розгорнула нове слово:

...наша...

За другою третя – смугаста, як купол старовинного собору Василя Блаженного, підняла ще довше слово:

...радянська...

Далі знялись четверта і п’ята кулі:

...держава...

...бере участь...

...в змаганнях...

...навколо...

...планети...

Голубі та зелені кулі наздоганяли одна одну, і над Тушино розкривалась небачена панорама. Різнокольорові кулі в прозорому одязі зникаючого туману тримались на висоті від 100 до 200 метрів і висіли в недвижному повітрі. Нові слова йшли вгору:

...сьогодні...

...стратоплан...

...«Владимир Ленин»...

...летить разом...

...з шведським...

...і американським...

...стратопланами...

Новий аеростат підняв величезний глобус. І ось серед континентів, морів, океанів з’явилась червона нитка. Це був намічений маршрут. Він починався в Москві, ішов по південно-східній стороні Польщі, проходив через Угорщину, Адріатичне море, над Римом. Пряма, абсолютно пряма лінія йшла над Середземним морем, вганялася в північний берег Африки, перерізала гори Атлас і пробігала над Біскрою. Далі тяглась моторошно жовта Сахара. Після неї – басейн річки Сенегал, і починалась океанічна частина маршруту, що дорівнювала 26 000 кілометрів. Глобус повільно обертався, і червона нитка перерізала екватор, опускалась над островом Тринідад, торкаючись Фолклендських островів коло Огненної Землі, і пробігала за один кілометр від мису Горн. Так само рівно лінія маршруту йшла далі до Тихого океану і на 62 градусі 30 мінутах південної широти підводилась угору від Антарктики і Південного полюса, залишивши Нову Зеландію на 700 кілометрів ліворуч. Над островами Великої Океанії, над Кермадеком, островами Хреста, Меншикова, Синявіна і Римського-Корсакова йшов цей стратосферний маршрут до берегів Японії. Двадцять шість тисяч кілометрів Атлантичного й Тихого океанів лягли під ниткою наміченого маршруту. Океанічна частина закінчувалась коло Йокогами. Далі стратоплани повинні були пройти над Токіо, зачепити Владивосток і через Харбін, Сретенськ, близько від Чити і Байкала, злетіти до північного полярного кола, на широті 62 градуси 30 мінут пройти по течії Обі і, перелетівши через Урал, повернутись тією ж рівною лінією до Москви.

Так, це була справжня екваторіальна пряма, що дорівнювала довжині екватора. Цілий маршрут охоплював 40 000 кілометрів. Починаючись у Москві, він закінчувався також у ній.

Кулі висіли над Тушинським полем і плавно гойдались разом із своїми літерними транспарантами. Написи читали і перечитували, а в туманній тиші все так само стояли голубі, жовті, зелені, оранжеві, смугасті та однокольорові кулі. Завдяки їм зараз багато хто зрозумів, у чому полягає рельєф блакитного неба, що звичайно здається плоским і притисненим до землі. Сонячне проміння пробивало плівку легкого туману і горіло на гусячих лапках аеростатів та їх куполах.

Гул захвату знову прокотився по землі. Панорама блакитних поверхів зачарувала людей так само, як і готоване змагання трьох стратопланів.

За хвилину нова куля з багатокольоровим райдужним зафарбленням, уся в ромбах, підняла два нових слова:

...умова змагання...

Шістнадцята і сімнадцята кулі вистрибнули вгору і, наздогнавши перших на висоті шестисот метрів, стабілізувались. Вони вивісили в простір закінчення фрази:

...облетіти планету...

...за 24 години...

– Ого-го!.. Ого-го!.. – розляглось по трибунах. – Двадцять чотири години!.. Яку ж це треба набрати швидкість?

– Найбільша, відома нам на сьогодні, буде швидкість СС-1. Воронов дав тисячу триста п’ятдесят кілометрів, як же вони встигнуть облетіти Землю за двадцять чотири години?

На трибунах починались суперечки. Сперечались між собою робітники, колгоспники, студенти і професори. Сперечались іноземці, що позліталися з цілого світу на величне свято; кореспонденти світових газетних трестів; авіатори Франції, Туреччини, Америки, Англії, Швеції, Польщі та багатьох інших країн.

Ніщо не заважало дивитись на небесний спектакль, його головаті «артисти» повільно запливали вгору. Вже зливались літери транспарантів. Тільки яскраві смуги червоних слів, освітлених сонцем, горіли на голубому фоні.

Вісімнадцята куля чекала на свою чергу. Це був великий, добре наповнений аеростат, схожий на глобус. Біля восьми куль, що залишились на землі, порядкувала повітряна команда. Блиснув білий прапор на вишці Центральної Ради Тсоавіахему, і вісімнадцятий аеростат покинув землю... І ось на ясному фоні обрію з’явилась вигнута лінія, ніби сходило сонце. Купол мав яскраво оранжеве зафарблення. Ждали нетерпляче, на що обернеться такий схід сонця. За хвилину купол округлився, з’явилась лінія носа, вийшли ніби з-під землі очі, веселі ясні очі, і на трибунах скрикнули:

– ІЛЛІЧ!.. НАШ ІЛЛІЧ!

Над полем завис прозорий портрет великого Леніна... Вище куля за кулею сходили по блакитних щаблях. За Леніним постав новий велетень. І знову з трибун закричали:

– СТАЛІН!..

Це було ім’я вождя, що дав натхнення і високу стійкість радянським пілотам, ім’я, що було символом соціалістичних перемог.

Видовище двадцяти семи нерухомих куль із червоним намистом слів, художніх портретів, що прикрасили небо, зворушило всіх учасників світового авіасвята. Іноземці захоплювались одверто, – нічого подібного вони досі не бачили.

Туман тікав. Повіяв легкий вітрець, і багатоголове небо з усіма його поверхами плинуло на південь до Москви, до Палацу Рад, затягненого при вершині хмарним димком. Кулі розтяглись по небу на кілька кілометрів. Картина була незабутня. Сонце вирвалось із млистого полону й одним замахом залило поля. П’ятнадцять хвилин відходили кулі слідом за туманом.

Загув потужний мотор. Від повітряних хвиль полягла трава. Ще момент, і літак побіг по землі, сполучений тросами з десятьма планерами, що нагадували мініатюрні міноноски. Всі погляди зупинились на повітряному поїзді.

Десять планерів розійшлись віялом од ведучого літака. На висоті 1000 метрів вони почали відокремлюватись од тросів і легкими птахами заковзались у повітрі над величезним полем та півмільйоном глядачів. Літак незабаром сів, і тиша запанувала в небі. І дивно було дивитись, як планери засяяли своїми вузькими крилами над трибунами, знизившись безшумно, з ледве чутним присвистом. Десять планерів утворили срібне кільце, і ледве блиснув на вишці Центрального аероклубу вимпел, як зверху полетіли білі квадратики – програми світового змагання. Мільйон білих порошинок закружляв у сонячному вихрі. Вітер розкидав їх по всьому полю. Їх підхоплювали і читали:

ПРОГРАМА

міжнародних змагань в день авіації

на аеродромі Центрального клубу Тсоавіахему

ПЕРЕД ВІДЛЬОТОМ

Так, це було міжнародне авіаційне змагання. І вже не Париж, не Лондон, не Берлін і не Варшава стали місцем змагань, а столиця великого Радянського Союзу, який встиг завоювати першість в усіх міжнародних рекордах.

Радянський Союз демонстрував свою силу, і тому сьогодні Москва являла собою місто гостинності й привіту, властивих славному переможцеві.

В одному з кутків Тушинського стратодрому, де стояли підготовлені до польоту стратоплани, відбулася характерна для сьогоднішнього дня сцена.

Біля великого радянського стратоплана «Владимир Ленин» давно були закінчені підготовні роботи. Вся команда перебувала коло велетня, який височів над головами людей своїми біло-голубими крилами та багатьма ракетними моторами. На обличчях команди кожний з присутніх читав радісну думку: «Ми сьогодні летимо так далеко і так високо».

Перед відльотом ніхто не метушився. Всі були певні, що з технічного погляду з стратопланом все гаразд. Проте, в очах майже кожного з них світилась жадоба, яку можна помітити у голодних або спраглих людей. Особливо яскраво ця риса відбивалась у двох товаришів.

Перший з них Воронов, старий пілот-більшовик, людина поважного віку, мовчки походжав біля входу до стратоплана і дивився на своїх товаришів сіро-зеленкуватими очима і з стриманою поблажливою посмішкою. Саме ця посмішка і виблиск очей говорили, що старий пілот з величезним досвідом давно мріяв про політ навколо Землі за Бразильським маршрутом, давно ждав його. I от настав день здійснення давньої мрії. Як мандрівник поспішає в пустині до оазиса, так Воронов поспішав до своєї мети, стримуючи хвилювання останніх хвилин. Нарешті йому та його товаришам дозволять запустити мотори та знятись у надхмарну височінь, де вони мають випередити своїх повітряних супротивників.

І ясна жадоба, що виблискувала в очах пілота, тепер надавала його обличчю не виразу втоми, як це буває із спраглою людиною, а виразу енергійності й готовості до найтяжчого іспиту. Воронов був немов на пружинах. Здавалось, він не ходив на своїх легких ногах, а злітав, немов би думки його зарані підносили на височінь, якою полетить над стратосферою велетень «Владимир Ленин».

Друга людина, яка нагадувала в цьому розумінні Воронова, була молода жінка, вчений-фізик, білява Інна Шевченко з блакитними очима і тим суворо-допитливим поглядом, що характерний для настирливих людей, для впертих дослідників природи. На її світло-зеленому комбінезоні лежав відблиск сріблястих крил стратоплана, освітлених сонцем. Вона почекала, поки Воронов приєднається до її групи, і, ставши напроти нього, тихо сказала:

– Ах, як тяжко вичікувати останні хвилини! Це гірше мук. Товаришу Воронов, ви завжди такі веселі! Скажіть якийсь дотеп, розважте нас, може, сонце покотиться швидше, і ці звичайні авіазмагання теж швидше закінчаться.

– Ех, Інно, Інно! – засміявся перший пілот. – Я можу задоволити твоє бажання і сказати сонцю: котись швидше. Але ж тоді я не матиму змоги спинити його, і ти швидше постарієшся. Ти ж цього напевне не хочеш?

– Так, я не хочу старітись. Але в польоті в нас буде надзвичайна швидкість, і тоді сонце само спиниться, бо ми полетимо з швидкістю обертання Землі.

«З швидкістю обертання Землі», – подумав про себе той, хто брав участь в готуванні польоту, хто був ініціатором його і хто сьогодні вже показав свою роботу як повітроплавець. Це був Володимир Красін, високий, мужній чоловік, з правильними благородними рисами обличчя, з темними каштановими очима. Звичайний короткуватий руський ніс з широкими крилами надавав йому виразу зосередженої енергії, спокою, що сьогодні, проте, був порушений почуттям близької розлуки з молодою дружиною, з Інною.

Мине кілька годин, і Інна полетить разом з усіма навколо Землі до мису Горн, щоб відстояти славу любої соціалістичної батьківщини, Вона ж, країна Рад, виховала, випестила їх, і вони дадуть їй новий міжнародний рекорд.

Красін радів. Його дружина виконає свій обов’язок, обов’язок доньки до матері вітчизни.

Знаючи, що саме переживає Інна, Красін наблизився до неї, взяв її під руку, і вони, обоє схвильовані, обійшли навколо стратоплана. Всі давали їм дорогу, розступалися, і це ще більше хвилювало молоду жінку та її чоловіка,

Інна і Володимир замилувано поглядали на потужний стратоплан. Ось він – «Владимир Ленин»!

На височині шести метрів од землі починається його летюче крило, озброєне ракетними моторами, зробленими спеціально для іоносфери, де стратоплан забезпечений вічним невичерпним джерелом енергії – гримучим газом, чистою сумішшю кисню з воднем. Мотори на задній кромці крила виглядають немов стальні кулаки з виводами для використаного гримучого газу, що його компресори втягуватимуть безпосередньо з повітряного океану.

Крило містить у собі пілотську і штурманську рубки. Зараз крізь скло видно, як всередині походжає коло встановлених приладів аероплана сивоусий лисуватий Іван Луценко, конструктор багатьох типів аеропланів. Ось він придивляється до нових приладів, що їх винайшли в спільній праці Інна і Володимир. Інна стримано стежить за виразом обличчя конструктора: чи не помітив він чогось недоладного в тому зоряному телензометрі, який вимірюватиме відстань між зірками й даватиме точну картину майбутнього шляху.

Ось у кабіну ввійшов Воронов. Він швидко пройшов скляною галереєю, і тінь його голови пробігла по штурманських приладах. Задоволення заграло на обличчі Воронова. Інна знала чому: пілот знайшов печатки міжнародного журі на всіх контрольних апаратах і приладах цілими, не зламаними.

– Прилади автоматично покажуть висоту польоту, далекість його. Вони занотують за певним часом положення сонця і сфотографують за стратосферою ті сузір’я, що стоятимуть у зеніті, – сказала Інна і привітно повернулась до Красіна.

Красін стояв і милувався не тим, що робилося в кабіні, а своєю дружиною, її чистим рум’яним обличчям та розумними ясно-блакитними очима.

Так вони і стояли на лінії зльоту і цієї хвилини не помічали нікого, не маючи змоги одірватися одне від одного. Нарешті сльози радості забриніли на повіках молодої жінки, і вона промовила:

– Ти не сумуй без мене. Краще радій...

– Я й радію, – одповів Красін і справді посміхнувся, мимоволі зітхнувши, немов від перевтоми.

Тим часом навколо стратоплана настала дивна тиша. Команда, поділена на дві вахти, – одна вахта в блакитних комбінезонах, друга – в зеленуватих, – оточила свій стратоплан. Немов боячись, що якась несподівана пригода може пошкодити йому, товариші попросили всіх своїх рідних та знайомих відійти на кілька кроків від самольота.

Всі проводжаючі одійшли, і тепер «Владимир Ленин» відкрився очам, як неперевершена краса, як зразок точності, вмілого розрахунку крил, моторів і висувних закрилків, які могли то збільшувати, то зменшувати площину крила, залежно від висоти і вимог льотного режиму. На фоні людського натовпу літак виріс і немов піднісся, ось-ось стрибне в небо.

Раптом до старту під’їхала автомашина, і з неї вийшла сива підстаркувата жінка з чорними очима і тонким довгуватим носом, який надавав їй певної схожості з відомою народною героїнею – іспанською комуністкою Долорес Ібаррурі.

Це була Марфа Миколаївна, мати Інни Шевченко. Разом з нею вийшов Агарін Сергій Миколайович, начальник повітряних сил Союзу, людина струнка й рухлива, не зважаючи на солідні роки і сітку зморщок біля очей.

– Товариші Воронов, Інна Шевченко, Луценко, на хвилину до мене!

Інна почула виклик і разом з Красіним підійшла до Агаріна й матері, керівниці однієї з галузей Тсоавіахемівської авіації. Поки не з’явився Воронов і Луценко, Агарін мовчки посміхався, і цим страшенно зацікавив Інну.

– В чім справа?

– А от у чім, – почав Агарін. – Як голова бюро міжнародних змагань, запрошую вас до себе на десять хвилин. Там у мене вже сидять керівники американського і шведського стратопланів. Треба остаточно умовитись, як ви злетите, щоб о 12-ій годині точно в одному строю, крило в крило, з’явитись над аеродромом.

– А в нас час є? – спитала, нервуючись, Інна.

– О, часу вистачить! Зараз почнуться рядові міжнародні змагання на фігурні польоти, так що часу вистачить!

І коли вже сідали в машину, Марфа Миколаївна шепнула на вухо своїй доньці, що один з її суперників, американець Мінде, буде нервуватись під час польоту. З Нью-Йорка надійшла телеграма від його дружини, що банда рекетирів вимагає від неї гарантії, що політ Мінде буде переможний і що таким чином рекетири сподіваються одержати частину премії за самовільне рекламування його перемоги.

«Скільки ще дикого в Америці», – подумала Інна, і їй стало жаль хорошого талановитого льотчика Мінде, життя якого залежало від бандитів.

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ!»

Тим часом на аеродромі почались звичайні демонструвальні польоти.

Серед напруженого чекання перша п’ятірка турецьких пілотів злетіла з поля і, окреслюючи велике коло, повернулася з північного заходу. П’ятірка промчала дуже низько. Темна шовкова стрічка, що зв’язувала крила літаків, залишилась ціла і тільки вигиналась од пружного вітру.

Привітальні вигуки супроводили турків.

Французи круто взяли вгору. П’ятірка швидкісних літаків почала креслити небо. Мертві петлі, штопори, бочки – різні складні фігури, в тому числі нова, вигадана французами і названа «президент», блискавично зміняли одна одну, заповнюючи небо. Фігуру «президент» (вона складалася з п’ятьох димних кілець, що зависали в повітрі, входячи одне в одне) народ зустрів палкими аплодисментами.

На французьку трибуну принесли кошики квіток та іменні подарунки. На вишці аероклубу підняли величезний національний прапор Франції.

Американці виставили свої автожири. Замерехтіли в повітрі рукаті пропелери. Машини стрибнули вгору по прямій і набрали висоту. Знизу вони здавалися маленькими крилатими дзиґами. Вони спускались і підіймались, робили круті віражі. Автожири ходили в повітрі, як акробати на стовпчиках. Їх вертикальний рух був повільний. І тоді вони нагадували крилаті ліфти.

Зоряний прапор США знявся на вишці, – журі присудило американцям одну з премій.

Третій відділ свята був особливо дивний. Коли почався показовий літ п’ятьох радянських винищувачів із стратопланами, що з’явилися в білому сліпучому світлі сонця на величезній висоті, всі замовкли і слухали гуркіт моторів. Гуркотнява звуковою лавою падала з висоти 9-12 кілометрів і знову підносилась у височінь.

Над полем пролетіла ескадра лінійних повітряних кораблів, велетнів типу «Максима Горького». Шістнадцять гігантів із замашними крилами несли знатних людей столиці (по шістдесят чоловіка кожний). Крила затулили небо, могутній рев моторів залив землю.

– Знімайте швидше! – кричали в запалі іноземні гості фотографам.

Пролетіли гіганти, і повітря сповнилось легкими машинами. Тисяча біпланів гриміла в небі. Йшов окрилений комсомол, гриміло небо, гриміли й серця. Тисяча літаків була передана Тсоавіахему.

Пройшли дирижаблі «Правды», шедеври літацького мистецтва. Зазвучали небесні струни, коли дирижаблі включили свої рупори і заграли авіамарш. Після дирижаблів з’явились нові літаки. Яскраву майстерність показали радянські пілоти в індивідуальному пілотажі. Комсомольці завоювали дві перші премії. Останні три дістались туркам, англійцям і американцям.

Одзвучало небо, і з висоти почали спускатись парашутні групи. На величезних різнобарвних шовкових зонтах летіли жінки.

Завершуючи парашутну програму, з неба плавно спускався макет султанського палацу. Два фонтани розкидали на всі боки сріблясті бризки.

Це була одна з картин опери «Запорожець за Дунаєм».

З неба спускався разом із палацом симфонічний оркестр. На висоті 500 метрів загриміла східна музика, а на прозорій целулоїдній підлозі летючого палацу затанцювали балерини.

Аеродром затих. Тисячі біноклів підвелись угору. Музика, по-справжньому «небесна», захмарна, ніжним закликом розлягалась по землі.

Ніхто ніколи не чув такої м’якої музики. Була вона ніжна і розливна, як пісня жайворонка, бо її звуки падали згори вниз.

Музику не тиснули стіни і стелі, вона лилась вільна, весела, плавно розливаючись, як весняна вода по зеленому парку.

Музику встигли записати на плівку, поки оркестр на парашутах торкався землі. Султанський палац підстрибнув і чудно звалився набік.

Оркестр спустився багато краще. Але спохвату два скрипалі зламали смички.

За п’ять хвилин аеродром знову був чистий. Глибока мовчанка, як купол незримого парашута, вкрила поле з його шістьмастами тисяч гостей.

Стрілка годинника повільно насувалась на цифру дванадцять. Погляди зосередились на північній частині неба, – саме звідтіля, із стратодрому злітали «вони» о призначеній годині.

На командній вишці клубу знялись державні прапори всіх країн, що брали участь у святі.

Ліворуч на полі гримнув гарматний салют. Здалека почулось і, зростаючи, насувалось глухе ревіння стратосферних літаків.

З півночі поруч, крило при крилі, йшли «вони». Лінія крил зливалась у хмарній імлі, і не можна було вгадати назв літаків. Та за півхвилини правий стратоплан відокремився величезним суцільним крилом з ледве помітними соплами ракетних моторів. Темний струмінь диму відтінив ясні слова на його розмашистих крилах: «Владимир Ленин».

Сусідній стратоплан, невеликий і верткий, ніс на крилах американські зелені п’ятикутні зірки в білих колах і чорні латинські літери: «Дух Вашингтона». Третій був великий і здавався швидкохідним. Поміж тонкими крилами можна було помітити яйцеподібну кабіну, закінчену звичайним для літаків хвостом. Рисунок крил нагадував старовинний літак. На ньому стояло два слова: «Приват-Ганза». Це означало, що приватна шведська авіаційна фірма взяла участь у змаганнях на швидкість.

Три стратоплани йшли поруч, окреслюючи повільне коло над Тушино. Земля затремтіла від глухого незвичного гуркоту висотних моторів. Вигуки, овації, оплески, хорове «ура» повіддю залили Тушинське поле. Три могутні салюти зенітної артилерії потрясли землю. Сотня багатокольорових ракет вистрибнула в небо, і все поле потонуло в нестримних громових вибухах. Це був початок. Початок виключно важкого змагання на рекордну далекість. Як не затремтіти від радощів серцям радянських патріотів! Як не хвилюватись іноземцям, що приїхали подивитись на змагання!

 Цілий світ здригнув, коли о дванадцятій годині за московським часом три стратоплани почали третє висотне коло, набираючи висоту в тридцять тисяч метрів. Тільки дві хвилини їх бачив світ. Вони йшли, шиплячи соплами, зменшуючись у розмірі. Далі вони потонули в голубому басейні неба.

Раптом на землі вибухнув новий огневий салют. В небо вийшов дирижабль і кинув хмару димних бомбочок:

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ»

Розпочалась завзята гонитва сталевих коней. Ніхто не залишав аеродрому. П’ять хвилин після відльоту ще гриміли оркестри, а радіодиктори вже повідомляли:

«Стратоплани пройшли півтораста кілометрів».

Ще за п’ять хвилин усі знали, що вони проходять басейн Дніпра і Прип’яті. В якийсь неозначений момент літаки перетяли радянсько-польський кордон і на сороковій хвилині льоту були над Львовом. Літаки линули, як метеори. Вони перетинали держави, вони перетяли ще два кордони – польсько-чехословацький та чехословацько-угорський. Вони вдирались у повітряні стовпи^[1] держав і мчали, як комети.

За чотирнадцять хвилин польоту від Львова вони були вже над Будапештом і ще за сім хвилин залишили Угорщину, щоб летіти над гірською Югославією і переступити ще за якісь шість хвилин Адріатичне море.

Вже летіли по світу веселі звістки:

– Для них Польща – п’ятнадцять хвилин льоту.

– Чехословаччина – чотири хвилини.

– Угорщина – чотирнадцять, а Італія – тільки сім.

– Вони щойно пройшли над Римом...

– Хто попереду? – гриміли юрби, і, як бурю, посилали рупори відповідь:

– Попереду йде американський стратоплан!

– Попереду – «Дух Вашингтона» на чолі з льотчиком, переможцем Тихого океану, містером Мінде.

– Мінде випередив шведа на п’ять хвилин льоту, тобто на 135 кілометрів.

– А що чувати про радянський стратоплан?

Рупори довго мовчали, але згодом диктор тихо промовив:

– Пілот Воронов та Інна Шевченко проходять над Римом!

– Над Римом, але швед уже проходить край Сардинії! Американець навпроти острова Мальти!

І знову рупор твердить одне:

– Радянські пілоти не поспішають. Вони певні перемоги, як ніхто. Вони відстають лише на п’ятнадцять хвилин.

Слухачі вираховують, скільком кілометрам це дорівнює.

Охочі математики швидко обчислюють, що Воронов відстав на 380 кілометрів від американця Мінде. Цифра вражає. Чому літак відстає? Хто йому дав право? Центральний клуб Тсоавіахему штурмує цікава юрба. Дехто проривається до кабінету Шевченко, Марфи Миколаївни. Хай вона скаже, чому її донька, Інна, не поспішає.

Марфа Миколаївна втішає, заспокоює молодь. Радянський велетень відстав тому, що «Владимир Ленин» злітав угору, бо він розрахований на висоти в іоносфері, вищі за 62 кілометри, де є в повітрі вільний гримучий газ, невичерпне паливо для стратоплана. Він не перевантажений так, як швед, земним паливом. Марфа Миколаївна чекає, що товариші залишать її: у неї багато своїх турбот. Вона має обов’язок зноситися шифром із стратопланом. Але молодь не йде від неї.

– Отже, «Ленин» летить удвоє вище, ніж ті два стратоплани?

– Так. Він має можливість подвоїти швидкість!

– Але чому ж вони не подвоюють і йдуть у хвості?

Марфа Миколаївна нагадує про те, що в змаганнях, особливо на рекордну далекість, перемагає той, хто спокійно йде до своєї мети. Перемога «Владимиру Ленину» забезпечена. Його ведуть більшовики: перший пілот – командир Воронов, другий пілот – Оксана Макарівна, будівник стратоплана Луценко, завідувачка наукової частини Інна Шевченко. З ними летять ще штурман астроном Миша Лінецький, електрик Мурзаєв, моторист Юматов та інші.

Молодь розійшлась, обмірковуючи вголос почуте. Але нові звістки її знов не потішали.

Середземне море було перетяте. «Вони» пройшли над горами Атласа і о другій годині дня за московським часом промайнули над Біскрою, останнім містом перед могутньою пустинею Сахарою. Мінде упевнено йшов попереду третю годину. Відстаючи від нього то на п’ять хвилин, то на три, то на одну, наздоганяв чемпіона Тихоокеанського перельоту «Приват-Ганза», шведський літак.

Коли «Ганза» наближалась до «Вашингтона», шведи стріляли в повітря і пускали ракети. А велика батьківщина «Ленина» стежила за чітким, дивно спокійним польотом свого велетня. Протягом двох годин він набрав звичайну швидкість і все так само відставав од Мінде на 15 хвилин.

Раділи американці. З ними сперечались шведи, обіцяючи загнати Мінде на полюс. Вони йшли в заклад. Радянський народ чекав нових звісток. Нові звістки були такі:

– Мінде збільшує швидкість. Він летить на висоті 27 кілометрів із швидкістю 1630 кілометрів на годину. Роньє Вільгельм і Ван-дер-Шлік на «Ганзі» йдуть на висоті 25 кілометрів із швидкістю 1670. Вони незабаром наздоженуть Мінде.

– Мінде дає газ. У нього 1705.

– У Роньє 1715.

– А скільки у Воронова? – запитували трибуни.

– Воронов методично веде корабель, маючи швидкість 1600.

– Чи збільшить він її?

– Він – не лихач.

І нервове вичікування охопило ясну Москву.

ПЕРЕДУСІМ – СПОКІЙ!

Володимир Красін, що брав гарячу участь у підготовці польоту, не потрапив до складу команди, хоч і страшенно бажав залишитись першим із перших у радянському стратосферному племені.

Красін за дорученням авіадідуся Луценка виконав багато робіт. Йому належала ідея польоту, і він перший проклав на велетенському глобусі в інституті ЦАГІ білу нитку маршруту. Володя згадує, як важко було йому, наклавши нитку на глобус, зв’язати її кінці. Тоді маршрут визначався трохи інакший, а саме: Москва – Берлін – Париж – Атлантика – Гвіана – Амазонка – Тихий океан – Кантон – Тянь-Шань – Урал – Москва.

За цією роботою застала його Інна. Ознайомившись з ідеєю польоту навколо Землі, вона поцілувала друга і покликала приголомшеного Луценка поглянути на справу рук свого товариша.

Разом вони обміркували політ і вирішили, що краще зсунути лінію польоту круто вниз, щоб дві третини шляху проходили над океаном.

– Правильно, – сказав Красін.

І, замислившись над властивостями стратосфери, повідомив, що, на його думку, на великих висотах панують могутні, ніким ще не вивчені повітропади і теплові вітри, дуже небезпечні при переході з суходолу на океан або навпаки.

– В екваторіальній смузі, за всіма відомостями, відбувається могутній обмін гарячого й холодного повітря. Краще вибрати стабільний маршрут – над океаном, і лише в міру необхідності – над суходолом. Повз Бразилію – найкращий маршрут.

Тверджень і порад Красіна ніхто не заперечував, у тому числі і його друг Воронов.

Пам’ятає Володя глобус ЦАГІ. З копією такого ж глобуса полетіли Воронов і Оксана, перші радянські пілоти суперавіації. Зараз вони ведуть корабель Володиним маршрутом. Автор польоту не летить.

Не летить. А це ж він винайшов самопишучий прилад – зоряний телензометр. Автоматично сполучений з годинником телензометр фотографував зірки і виміряв кути небесних сузір’їв коло зеніту. Його прилад контролює змагання пілотів суперавіації. Він не дозволить заблудити або, ще гірше, звернути вбік від маршруту і майнути, приміром, навпростець по п’ятдесятій паралелі через США, скоротивши політ з 40 000 кілометрів до якихсь 13 000, бо північні паралелі багато коротші від екватора.

Володин прилад, запечатаний і запломбований міжнародним журі на чолі з начальником повітряних сил Радянського Союзу Агаріним, повинен був у момент відльоту з Москви сфотографувати передню частину Великої Медведиці, її голову і лапи, що сьогодні, 18 серпня, стояли в зеніті над Москвою рівно о дванадцятій годині дня. Зоряний телензометр іще за годину мав зняти на плівку сузір’я Малого Лева, а переходячи через піски Сахари, стратонавти фотографують сонце, що сьогодні підкотилось до лапи Лева, до найяскравішої зірки цього сузір’я – до Регула.

Володя розробив для Інни Шевченко і для першого пілота Воронова зоряний маршрут, бо «Ленин», як і його суперники, мав змогу точно просуватись лише по зірках, тому що з висоти стратоплана земля зливалась у суцільний сіро-голубий фон. Перед тим, як сісти в кабіну, кожен учасник польоту добре вивчав сузір’я обох півкуль, звернувши особливу увагу на південну. Воронов знав, що на екваторі, не відстаючи від сонця, «Ленин» зустріне в зеніті Секстант, слабеньке сузір’я, не завжди відзначене на зоряних картах, далі пройде Гідру, залишивши праворуч Компас. А коло мису Горн (при умові, що швидкість «Ленина» дорівнюватиме швидкості планети) корабель «Ленин» стане під найширшим у всесвіті сузір’ям – Кораблем Арго.

Над Інною, Вороновим, Оксаною та Михайлом Лінецьким зависнуть 829 зірок Корабля. Пухнасті Золоті Паруси і зірчасті Щогли встануть над «Лениным» найкрасивішою панорамою світу зірок, а Південний Хрест і Центавр палатимуть поруч, розгортаючи світові простори невиданої краси. Усе це побачать радянські суперпілоти, побачить Інна і Воронов…

Вони побачать також, як сонце, не заходячи, не сходячи, зійде до зеніту і мандруватиме з півдня на північ, а далі з півночі на південь. Стратоплан ітиме нарівні з сонцем. Час зупиниться. Всюди, де пролітатимуть стратоплани, цілу добу вони матимуть лише дванадцяту годину дня.

Команда буде обідати – 12 година.

Команда піде вечеряти – 12 година за місцевим астрономічним часом.

Вахта зміниться, ляже спати, проспить вісім годин, і все не мине дванадцята й дванадцята година сонячного незгасаючого дня.

Володимир Красін радий, що його товариші зуміють зупинити час.

Він не потрапив до складу команди і тепер бентежився, що на першому етапі радянський корабель відставав од сусідів. Йому здавалось, що коли б він був на ньому, стратоплан летів би без затримок.

Красін увійшов до кабінету Марфи Миколаївни, де, хвилюючись за долю радянського корабля, сиділи: напружений як струна і зовнішньо спокійний Сергій Миколайович Агарін, майстер Алеї Велетнів Гайдар та Іннина мати.

З милуванням Красін зупинив погляд на постаті Агаріна, що сидів, спершись ліктями на коліна.

«Справжня людина. З робочих вийшов. Більшовик з молодих літ. На партійній роботі виріс Сергій. Визволений революцією з заслання, організовував він партизанські загони, бив ворога – імперіаліста, пана, куркуля. В період реконструкції широко розгорнув він свій будівничий хист. На звичайній роботі, щодня, щогодини бути героєм і збільшувати героїзм мас – таке завдання. От з кого треба і мені брати приклад», – думав Красін, дивлячись на Сергія Миколайовича.

Замислившись, він не сподівався, що його настрій помітить Агарін. Сергій Миколайович підвів голову й запитально подивився на повітроплавця.

– Чого сумуєш, друже?

– Нас випередили, а нам треба бути передовими!

Сергій Миколайович нахмурив брови і, глянувши на Марфу Миколаївну, відповів:

– Передовим завжди треба бути, це – основна риса нової людини. Все росте. Колгоспниця Оксана завоювала честь бути другим пілотом. Інна завідує науковою частиною на «Ленине». Всі ростуть. Воронов, і той, не зважаючи на свої роки, готується бути Героєм Радянського Союзу. Не турбуйся, наш стратоплан випередить усіх!

Сказавши це, старий більшовик устав; пройшовся по кабінету.

– Товариші, – сказав він, – наше завдання – стежити за льотом «Ленина»!

Старий майстер Гайдар, що сидів досі тихо, кинув репліку:

– Порядок льоту не змінився: американець попереду. Наші наздогнали його на півтори хвилини.

– Ось Гайдар каже, що наші наздогнали американця на півтори хвилини. Це значить, що вони виконують наші поради точно. Ми не дурно порадили Воронову не летіти швидше, ніж тисячу шістсот кілометрів. Хай побережуть резерви. Краще треба придивитись, щоб сусідів (розумієте?) вивчати з тилу. А в сусіда треба знати ходу, його темпи, перевірити серце. Ось Воронов і перевіряє. Він почав наздоганяти, бо не рвався і не метушився, як Роньє. Він знає закони ритму. Він, як добрий бігун, додержує рівного дихання. Він – дисциплінований.

– А це головне, – підвищив голос Сергій Миколайович. – І ти, Володимире, візьми з нього приклад.

Красін почервонів. Сергій Миколайович дав зрозуміти, чого треба бажати героєві.

– Погано, якщо у героя душа згасає; вона повинна завжди горіти, бо героїзм нагромаджується з порошинок, непомітних справ, з дрібниць. Зумійте бути бортмеханіком, коли треба, маючи звання першого пілота! Хай це не так яскраво, хай навіть здаватиметься зниженням. Тільки це не зниження – це все той самий бойовий ленінський невичерпний героїзм. Це відданість батьківщині. Це велика сталінська скромність. Хіба це погано?

Хвиля променистого воління облила молодого повітроплавця. Засяяло проміння в душі, і заясніли думки. Гайдар, сивий, нелисіючий старик, дивлячись на гру молодого обличчя, не стерпів і вигукнув:

– Герой завжди співає! Він не співець, але в нього душа красива.

НАВКОЛО ЗЕЛЕНОЇ ПЛАНЕТИ

– А тепер, товариші, перевіримо більшовицьку путь нашого стратоплана, – сказав Сергій Миколайович.

– Марфо Миколаївно, – звернувся він до сивоволосої Шевченко, – зв’яжіть нас із «Владимиром Лениным».

Забриніли дзвоники, заблимали лампи радіоустановки. З кабіни вийшло двоє молодих радіотехніків і, перевіривши сполучення мікрофону, повідомили, що апарати працюють справно.

Марфа Миколаївна затягла штори на вікнах і включила телевізор. Всі присунулись ближче. Сергій Миколайович задивився на мережу крапок, що мерехтіли на екрані, як зірки Молочного Шляху.

Коли на екрані з’явилось суворе обличчя Воронова, а за ним напружене лице Інни – Марфа Миколаївна спалахнула з радості. Засміявся і Володя.

– Який курс корабля? – запитав Агарін.

– Зараз двісті дев’ять градусів. А почали ми над Москвою з курсу двісті сорок один і дві десятих. Незабаром пройдемо екватор.

– Ваша швидкість?

– Тисяча сімсот двадцять.

– Чим викликано збільшення швидкості?

– Ми хочемо випередити противників. Шведи мчать із швидкістю тисяча сімсот, а американець – тисяча сімсот дев’яносто.

– Негайно зменшіть швидкість до тисячі шестисот. Перевірте нагнічування до камери гримучого газу з іоносфери.

Воронов здригнувся, спустив очі і знову звів їх. Страждання відбилося в них.

– Дорогий Воронов, більшовицька методичність і дисципліна гарантують успіх. Ми умовились, що ви перевірите всі моторні агрегати в польоті на висоті іоносфери.

– Я це пам’ятаю, – і рупор чудно кахикнув, ніби у Воронова зірвався голос.

На екран випливла Інна. З дивним виразом в очах, вона глянула на матір, на любимого чоловіка. Здавалось, вона хоче висловити якесь заперечення, але промовчала і почала слухати начальника повітряних сил.

– Зараз ще рано їх випереджати. Хай противник виявить свої сили. Вивчимо його силу, перевіримо його подих, ритм серця. Придивимось до його ходи. Особливо до ходи шведів, вони приховують якісь хитрощі. Перевіримо «Ганзу» на змаганні з Мінде.

– Отже, – відгукнувся Воронов, – відставати більш як на п’ятнадцять хвилин не можна?

– Не можна, – і в голосі Агаріна прозвучав наказ.

– І випереджати ще не можна?

– Не можна. Ще рано.

Воронов рішуче хитнув головою. Він пригадав світові рекорди спортсменів СРСР, як наслідок старанного тренування, витримки, а, головне, дисципліни. Коли парашутист ішов на роботу в небо, Управління повітряних сил ставило йому на початку першу межу – 3000 метрів. Якщо парашутист стрибав з 3600 метрів, його позбавляли права стрибати на два тижні. Потім ставили другу межу – 4000 метрів. Парашутист тренував себе, вивчав свою поведінку в повітрі, звикав до почуття висоти, до свисту вітру і брав 4160 метрів, тільки трохи перебільшуючи. Від третьої межі до четвертої і п’ятої, і так до десятої, коли після 11 900 метрів давали останню – 12 000. Адалі вже висоту вибирав для себе сам парашутист. У нього з нетерплячки рипіли зуби, він завжди хотів більшого. Радянським героям завжди хотілось більших і більших досягнень.

Важка була ця школа, що не дозволяла зайвого риску, школа дисципліни. Сам Воронов пройшов її. І Агарін читав в очах пілота його почуття.

– Для тебе немає винятку! – промовив старий більшовик.

І Воронов махнув сіро-попелястими бровами на знак згоди.

– Ми вас виключаємо на п’ятнадцять хвилин, – повідомив Агарін. – За цей час ми дозволяємо вам збільшити швидкість на 50 кілометрів.

– Дозвольте збільшити на сто! – і Воронов, перший пілот стратоплана, затремтів.

– Ні, лише на п’ятдесят. Пам’ятайте, що в нас є резерв.

Посунулись угору штори, і знову засяяло світло в кабінеті.

– Ну, ось вам, товаришу Красін, робота. Зараз же беріться з бригадою вчених складати останнє зведення погоди в екваторіальному поясі – на різних висотах. Ви знавець небесних ніагар.

Володимир Красін швидко зник за дверима. Усвідомивши, що від його зведення залежить багато, він кинувся до радіовузла, де щохвилини одержували відомості про температуру повітря, моря, ґрунту, про ступінь вогкості. І поки стукотіли радіоапарати, поки Красін терпляче складав метеорологічне зведення для субстратосфери і орієнтовне для вищих шарів, Гайдар розповідав про будову «Духа Вашингтона», де було кілька секретів, на які не звернула достатньої уваги комісія міжнародного змагання.

Хвилювалась мати за свою Інну і не змогла утриматись від вигуку, коли Гайдар повідомив, що крайня швидкість у «Вашингтона» становила понад 2000 кілометрів. Вона почервоніла і торкнула Агаріна за лікоть:

– А що, як вони не поступляться перед нами першістю?

– Ми ще не брались до своїх резервів, – нагадав їй Агарін.

– Радіо!.. – крикнув радист, виносячи з кабіни шифровану телеграму.

«Мінде взяв швидкість 1820. Ван-дер-Шлік і Роньє – 1770. Ми вважаємо за потрібне прискорити свою на 100 кілометрів.

Воронов».

Сергій Миколайович почав радитись із своїм штабом. Гайдар переглянувся з начальником, прошепотів йому кілька слів, і начальник повітряних сил ухвалив:

– Збільшити швидкість до тисяча сімсот п’ятдесяти.

Давно світ не знав такої сенсації.

Всі засоби зв’язку були мобілізовані: телефон, телеграф, радіо, телебачення. Газети перейшли на щогодинні випуски, В столицях Європи величезні натовпи народу розхоплювали газети:

– Хто попереду?

Тисячі людей скупчувались на майданах, перед редакціями газет, перед радіостанціями та перед аероклубами.

– Ми викуємо тобі пропелер із золота, любий Мінде! – патетично вигукували громадяни Нью-Йорка і відразу ж починали збирати кошти на дорогоцінний подарунок своєму улюбленцеві.

– Роньє! О, великий Роньє, голова держави наказав тобі випередити американця. Не осором нашу «Ганзу»!

В ці години не було по квартирах замкнених дверей. Сусіди бігали один до одного, висловлювали здогади й припущення, шепотілись і гомоніли, забуваючи про свої справи.

Але поруч звучав міцніший і грізніший голос радіостанції Комінтерну. Вона підбадьорювала тих, що збігались поза межами СРСР на свої робочі мітинги, на маніфестації. На цих зборах звучали інші промови:

– «Владимир Ленин» переможе!

І ось при кінці п’ятої години польоту вибухнула звістка:

«Першою через екватор над Атлантикою на 17 градусі і 30 мінутах західної довготи на висоті 25 000 метрів пройшла «Приват-Ганза».

...В кабінах радянського велетня провадилась рівна методична робота. Герметично закриті від зовнішнього світу, працювали в небі наші герої, не зводили очей з приладів, тонких і чутливих, як людські нерви. Стояла над зоряним телензометром стурбована Інна і слухала, як тихо вистукує хронометр, як просувається по дзеркальному збирачеві зенітних сузір’їв кіноплівка.

Працював удосконалений СУК, тобто сонячний указник курсу, і так званий «електричний двірник» – тепловий апарат для сушіння повітря між обома склами подвійних вікон у стратоплані, бо інакше їх повкриває крига і пілоти нічого не бачитимуть.

Здригалась металічна обшивка корабля – працювали ракетні мотори.

– Зараз ми перейдемо екватор, – сказала Інна до Луценка, що ходив по кабінах стратоплана, уважно прислухаючись до роботи механізмів важкого літака.

Попереду, за прозорими бортами командирської рубки ясніла планета. Вже другу тисячу кілометрів котився внизу Атлантичний океан. Чорно-синя імла, пом’якшена млою повітряних мас, непомітно сповзала на північний схід, і далеко позаду розпливався прозорий континент Африки з його жовтою пустинею. Внизу від двох сусідніх материків повзли на океан пасати, несучи каламутне тропічне повітря, і вся ця каламуть, зігріта сонцем, підносилась могутнім стовпом угору і величезним тепловим фронтом ставала на межі суходолу, породжуючи тропічні низові грози.

Тут не лякались гроз, але на всьому бачили їх каламутний відбиток. Повітряні маси передавали знизу догори низові поштовхи. Межа стратосфери піднеслась над Сахарою до 19 кілометрів. Там стояв важкий тепловий стовп і грибовидно поширювався верхніми струменями на суходіл і навіть на океан.

Заглядаючи в метеорологічне зведення, Інна стежила за паланням африканського континенту, що висаджував угору величезні маси повітря, які тікали пасатами на північ і на південь. Континент викидав на 20 кілометрову висоту тепловий протуберанець, теплову трубу або теплові стовпи, що розпливались над Африкою, допомагаючи низовим стратопланам – американцю і шведу – йти за вітром над екватором і на широтах тропіка Рака.

– За тропіком Козерога вас зустріне вал океанічних гроз. До самого мису Горн ітимуть хмарні вали, і лише в інтервали між ними можна буде побачити землю.

І справді, ця вказівка Красіна справдилась. Знавець стратосфери, астроном, що вмів урахувати всі потрібні деталі і земної, і космічної будови, він правильно змалював картину майбутніх гроз.

Інна вдивлялась у далекі води океану в телескоп. Збільшуючи в тисячу разів, він показував океанські вали в ракурсі згори – дивні, посмуговані промінням і тінню. Радіючи з чистого повітря, вона раптом натрапила над обрієм на ясну риску. Вона мимоволі скрикнула. Це був якийсь океанський пароплав. Деталі були розмиті просторами і коливанням повітря. Інні здалося, що вона бачить його зблизька. Корабель був ясний і білий. Він здавався туманним маревом, у якому плавали круглі цяточки.

З «Ленина» пролунало радіо. І пароплав відгукнувся. Це був «Феликс Дзержинский» – велетень– теплохід, звиклий до океанських мандрівок.

«Найкращі передовики вітають високий корабель. Подорожуючи навколо світу, ми певні перемоги «Владимира Ленина». Потеплішало на серці в пілотів. Вони подякували за вітання і почали перевіряти зоряний маршрут.

Воронов став поруч Інни і розглядав у бінокль чорне з багровим відтінком небо. Він бачив, як сонце, не заходячи, перекинулось на північ і ось уже дві години стоїть у північній півкулі, поволі знижуючись по лінії зеніту. Зірка Регул дві години тому перестрибнула через голови стратонавтів і слухняно йшла за палаючим сонцем, від якого, дивлячись на небо, захищали очі спеціальним козирком.

– Інно, стежте за альфою Секстанта, – і Воронов подав їй корабельний секстант, ім’ям якого назвали це бліде сузір’я.

Луценко глянув на хронометр. 4 години і 43 хвилини за московським часом. Секундна стрілка бігла до 44-ої хвилини. Інна стурбовано схилилась над зоряною і земною картою маршруту, розрахованого Красіним, і напружено чекала дзвінка, «Зззззззз...» – і кіноавтомат сфотографував на плівці сузір’я Секстант, а далі групу людей, схилених над апаратурою.

– Єсть! Ми пройшли екватор на три хвилини раніш, як треба за планом.

Воронов натиснув кнопку і викликав другу вахту, якою командував Луценко. З кабін один по одному з’явились: Оксана – другий пілот, штурман Михайло Лінецький і вихованець Луценка – Степан Шумилін. Вони прийняли од Інни її приладдя.

Але Інна не хотіла відпочивати. Вона не могла відійти від чорно-багрової безодні, де на тридцять сім кілометрів нижче мчав, випередивши їх, стратоплан «Ганза».

Даремно Воронов кликав її обідати «о дванадцятій годині». Інна втратила апетит. Воронов похитав головою. Не треба виходити з строю. Немає апетиту, значить розладнані нерви.

– Добре, прийду, – невпевнено відповіла Інна, стоячи, як заворожена, коло скляного борта і дивлячись у бінокль на багрово-зеленувату імлу, що тікала вздовж машини назад.

Одна думка бентежила її і навіть позбавляла рівноваги. Їй кортіло глянути в тил шведові, що випередив Мінде і летів попереду від них на чотирнадцять з половиною хвилин льоту.

Вона шукала в бінокль і навіть у телескоп ту блискучу крапку, якою ввижалась на початку «Ганза», і не знаходила.

– Інно, ви виходите з норми, – звернувся до молодої вченої будівник стратоплана, начальник другої вахти Іван Олексійович.

Вона вслухалась ще раз у рівний шум ракетних моторів, глянула на широкий розмах нового величезного сузір’я з щоглами, парусами, вантами, – на Корабель Арго, що вставав на півдні одночасно з Південним Хрестом.

Шість годин відпочинку. За мисом Горн вона знову буде на вахті, і тоді Корабель палатиме в зеніті.

Вона відчинила двері. На неї наштовхнувся радист. Її цікаві очі враз встигли прочитати:

«Ганза» попереду на 400 кілометрів».

«Вашингтон» набирає швидкості, але Мінде вражений...»

«Чим вражений?..» Вона не встигла розібрати, як радист уже зачинив двері. Перед нею з’явився накритий стіл. Воронов стояв, наливаючи в бокали вино.

– Інно!.. Без вас обід несмачний.

МІНДІ ТЕЖ ГЕРОЙ

На легкому стратоплані, розрахованому на дві три людини, летів веселий Мінді.

Він був певен перемоги. Ця певність базувалася на старанній підготовці до польоту, на досвіді відомого перельоту через Тихий океан, коли молодий Мінде (пестливо Мінді), повітряний лихач, сів у свій одномісцевий аероплан і по черзі переміг ураганні вітри, сніг, туман і дощі, летівши 86 годин без відпочинку. Але з того часу минуло кілька років. І тепер він – пілот світового масштабу. Чому б йому знову не випробувати щастя?

На власні кошти він збудував стратоплан, витративши весь посаг дружини, доньки багатого банкіра. Його дружина теж вірила в успіх. Вона погодилась рискнути і заставила в банку всі свої брильянти й розкішні сукні. Вона шанувала свого чоловіка і відмовилась повернутись додому раніш, як почує про перемогу свого Джо.

І Джо поклявся не мучити чеканням свою Єванжеліну. Він відразу взяв темп і десять тисяч кілометрів ішов перший. Він гнав, як навіжений, свій апарат. Він різав кути міст. Він зневажливо поглядав на європейську дрібноту – на кордони держав, які для нього тяглись по кілька хвилин. Він Угорщину обхоплював одним поглядом. Він міг бачити одночасно половину Польщі і половину Румунії. Він бачив кінці Італії.

Він мислив океанськими масштабами і розумів рацію польоту лише тоді, коли під бортом у нього тяглись нескінченні вали Атлантики або океану-велетня – Тихого. Отже він мчав попереду всіх і посміхався з своїх супротивників. Він їх взивав чудаками і навіть дурнями.

Справді, уявіть собі. Він, Мінде, полегшив свій літак, як лише міг. Він усунув свою дружину від польоту, хоч досі вона незмінно супроводила його на всіх магістралях від Нью-Йорка до Європи або й до Австралії. Він звільнив на два тижні свого найкращого помічника, пілота Берлея. Він збудував стратоплан, розрахований лише на вагу пального, їжі та свого схудлого тіла.

А візьміть пілотів «Приват-Ганза». Їх троє. Сам капіталіст, голова фірми – Вільгельм Роньє. Пілот і начальник майбутнього міжпланетного товариства Ван-дер-Шлік, пілот голландець. І Вальтер Скальд, переможець Альп і Балканів. Вони у три рази більше взяли запасів. Літак важкий, опір великий. І хай «Ганза» має двигуни на п’ятнадцять тисяч сил, а «Вашингтон» тільки на сім, він, Мінде, має перевагу, в нього на одну одиницю ваги – 7000, а там – 5000.

При всій своїй симпатії до радянських пілотів, Мінде не міг стримати усмішки. Яке чудо вони спорудили! Висотний велетень для кругосвітніх рейсів на двісті пасажирів! Велетень, який летить напівпорожній з самою лише командою. А людей скільки в команді – три вахти! Хоч, правда, вони зведені в польоті у дві.

«Владимир Ленин» має в десять разів більший об’єм, як «Дух Вашингтона». І він несе на собі ракетні мотори в 40 000 кінських сил, і летить над стратосферою в іоносфері на висоті 62 кілометри. Іоносфера його моторам постачає пальне – природний гримучий газ. Американцеві іоносфера непотрібна. Хай летить у ній велетень, споруджений більшовиками. А проте (іронізує чемпіон Тихого океану), який програш у них! Програш психологічний. Який сенс бути одним із двадцятьох героїв? Навіть і в тому разі, коли «Ленин» перший прийде до Москви. Як узнати, хто справжній передовик, правдивий чемпіон висоти? І головне – один!

Просто, хоч жеребок кидай. От чудаки, так чудаки! Колективісти! Прихильники масового героїзму!

Мінде стримує регіт. Ні, немає у червоних чемпіона. І не буде.

А ось я, Мінде, я, Джо, – буду такий. Я не поділяв честі героїзму ні з ким, коли стрибав через Тихий океан, не хочу поділяти й зараз. Хочу сам бути героєм, особисто. Премія і, головне, світова слава буде лише моєю. Моє ім’я знову стоятиме в заголовках по всіх газетах. Про мене одного гримітиме радіо, і нічиє стороннє ім’я не заступить мої заслуги, не напружуватимуть пам’яті мільйони людей, згадуючи, хто ж такий летів ще з Мінде?

Так, я зробив краще, ніж шведи. Їм на трьох треба ділити премію. А мене самого покликала країна. Вона знову чекає мене на вершині слави. І я знов туди прийду, як законний владар стратосфери. І промовлю звідтіля знаменні слова:

– Я людина планети, герой потрійної слави…

Справді, його батьківщина, його країна вітала вже славетного Мінді, готувала йому подарунок, золотий пропелер. І він летів, покладаючись на почуття. Стежив сам за приладами, астрографом, зоряним телензометром і виконував одночасно роботу пілота, штурмана, механіка. Не дозволяв перегріватися моторові. Коли температура охолоджуючої маси в моторі дійшла до 70, а стінки вихлопних труб нагрілись до 800 градусів, він згадав, що камера спалення розрахована лише на 1000 градусів. При цій температурі розтоплювалися поршні, що викидали спрацьований газ – експлозит.

Отже він зменшив струмінь експлозиту і включив запасний охолоджувач. Він увімкнув штепселі радіо, готуючись передавати зведення свого польоту, але в цю хвилину взнав, що «Ганза» перейшла екватор раніш за нього. Джо затремтів. Він дав густий струмінь експлозиту і вирішив за всяку ціну випередити клятого шведа. Він переключив керування на автопілота, і літак помчав із швидкістю більше 1900 кілометрів, тобто швидше обертання Землі.

Але минала хвилина по хвилині, і чорна «Ганза» вперто йшла попереду. А Мінде бачив у бінокль її короткий опуклий хвіст, що випускав із своїх трубок жовті струмені спрацьованого газу.

Метушився, злився американець, «потрійний герой». Ледве він випереджав на кілька хвилин шведа, як той знову тікав уперед, і десяток виграних кілометрів пропадав марно. Знову спадав темп льоту. А тут, як на лихо, перегрівались експлозитні мотори (синтез ракети і дизеля), і температура стінок стрибала до 800 і навіть вище. Мінде вирішив плюнути на розсудливість і залишив сектор газу на прискорювальному режимі. Він слухав концерти з Вашингтона, і музика потішала його. Батьківщина кликала, хвилювалась за нього, і вперше він почув докори від Єванжеліни. Батьківщина долара проклинала свого Джо. Вона вживала заходів проти відсталого героя. І все це Джо слухав разом із музикою, червоніючи і почуваючи себе пригніченим. Він погоджувався із своєю батьківщиною. Неписаний закон конкуренції не визнавав поразок чемпіона. Краще вже загинути на полі бою! – казали його друзі.

Мінде хотів був подерти на клапті радіант-таблицю з густим віялом градусів. Він лютував, згадуючи «Ганзу», що йшла вже під кутом 232°, тим часом як він ще тримає крутий спуск з екватора – 230°.

Ще гукнуло радіо. Знов героя закликає країна... Але Мінде умлів. Він ледве не задихнувся від люті і жаху.

«Штаб рекетирів повітряного флоту засуджує вас. Ви полетіли до Москви, не підписавши з нами угоди, що десять відсотків вашої премії переказується в банк на наш рахунок».

– Грабунок! Бандитизм!.. – заволав Джо. – Єванжеліно, вживи заходів.

«Ви насмілились зазіхнути на законні, освячені звичаєм прибутки нашої асоціації. Та ми сподіваємось, що ви свою помилку виправите. Бажаємо перемоги!»

– Мерзотники, – відповів по радіо Мінде і на відповідь ще ширше розгорнув сектор газу. «Вашингтон» зірвався і з швидкістю 2000 кілометрів почав наближатися до «Ганзи», що впевнено, нестримно мчала вперед.

Швидше-швидше-швидше! Він наздоганяє. Швидше-швидше-швидше – він летить у хвості «Ганзи». Швидше – сузір’я Корабля встає на цілий зріст. Швидше – бо «Ганза» додає газу і знов тікає в далечінь. Швидше – перейдено Тринідад. Ще швидше – Ріо-де-Жанейро підвелось у голубому тумані далеко праворуч, і сині голови навколишніх гір біжать під біноклем на віддалі тисячі кілометрів.

Треба ще швидше. Хай рекетири-здирники смокчуть його соки! Хай беруть геть усе! Цінність – у ньому самому, в його літакові, в його дусі відчайдушного індивідуалістичного героїзму. Та ще – в коханні його вірної, відданої дружини,

– Швидше! – кричить мозок. – Швидше! – стукотить кров. – Швидше! – гримить радіо.

І котяться хвилі туману. Знову знижується за екватором стратосфера. Знов автопілот веде літак на висоті тих 23 кілометрів, де «Вашингтон» розвиває найбільшу, скажену швидкість. Зникає в глибині знайомий Атлантичний океан. Подає голос радіо. І чує він: штаб із Москви дозволяє «Владимиру Ленину» ступнево прискорювати літ. І чує він за спиною: на величезній висоті – 62 кілометри, у напруженій тиші йде радянський велетень з ім’ям світового вождя.

Велетень ще відстає, але хто може бути певний, що він не набере темпів? Батьківщина в нього інша, соціалістична – вона посилає своїм двадцятьом громадянам дружні теплі радіограми. Ось чує цілий світ, як один колгосп, десь біля Харкова, вітає Оксану Макарівну з успіхами на другій вахті і переказує їй про успіх її батька в роботі з новою гібридною пшеницею...

«...Без посіву, в десятий раз ця пшениця дала укіс. Твій батько Макар Степанович – герой соціалістичного землеробства. Прилітай, люба доню колгоспу, з перемогою. Вітай товаришів».

Мінде ніяк не міг зрозуміти, яке відношення має пшениця до рекордного польоту. Невже звістка про гібридну пшеницю відіграє роль психологічної пружини для героїзму в галузі авіації? Невже його почне випереджати радянський велетень, що полетів без запасів пального і збирає свій гримучий газ десь в іоносфері вище 60 кілометрів? Вітають Інну, Воронова. І летить найважливіша звістка до радянського велетня:

– «ПАЛКЕ БІЛЬШОВИЦЬКЕ ВІТАННЯ ГЕРОЯМ.

ЙОСИФ СТАЛІН».

Зникає в Мінде охота глузувати з більшовицького запалу. Не заспокоюють його жарти. «Ганза» по-старому веде перед, і п’ята тисяча кілометрів за екватором закінчується без перемоги, А тут ще Луценко повідомляє, що «Ленин» надолужив п’ять хвилин, далі ще три хвилини, за півгодини – ще чотири.

– Лечу за чотири хвилини від «Вашингтона». Коло мису Горн наздожену передовика.

Синіє на правому борту простора Бразилія, далі Аргентина. Встає щогла Корабля Арго в зеніті, і надзвичайно швидко наближаються широти мису Горн. Ось уже забіліли на далекому півдні круті снігові хребти Американських Андів.

– Швидше! Швидше!! Швидше!!!

І летить оскаженілий Джо. Летить, пам’ятаючи кохання Єванжеліни, летить, кленучи рекетирів-бандитів, що вимагають собі його премію. Летить і наздоганяє «Ганзу», залишаючи її за лівим бортом далеко позаду.

Випередив... випередив шведа! Зависли в зеніті вісімсот зірок Корабля, схиляється ліворуч палаючий Південний Хрест і біжать під ним білі верховини Андів.

– Швидше, швидше!

– На тисячу кілометрів випередити «Ганзу». Не пропустити Луценка наперед, і до самісінької Москви бути передовим.

– Бррраво!.. Брррравооо!.. – галасує, відгукується його батьківщина.

Мінде тепер ладен пробачити їй усі образи. Вона захистить його від рекетирів, від бандитів, що після Австралійського перельоту вкрали в нього і ледве не вбили кохану дівчину – ніжну хорошу Єванжеліну, яку він однині бере з собою за кордон. Грабунком премії віддячила йому батьківщина за нечуваний героїзм.

Він віддячить тепер бандитам, хоч би в які броньовані автомобілі вони посідали. Він з’явиться над Нью-Йорком на своєму літаку і перед тим, як спуститись, напише в небі димними літерами:

«Смерті рекетирам вимагає герой планети,

перший владар стратосфери! Негайної смерті!!!»

Це легко зробити. Він так колись віддячив зажерливому фабрикантові сигар, коли, не маючи іншого заробітку, рекламував на хмарах продукцію капіталіста. За звільнення та несплату неустойки Джо гідно помстився ненажері:

«Не купуйте сигар у такого... в них гнилий тютюн.

Мій хазяїн – шахрай».

Це була перша юнацька слава Джо.

Гримнула нова звістка. Мінде припав до рупора і довго не вірив своїм вухам. Якась нісенітниця, неймовірна, безглузда лунала звідтіля.

«Ви не залишили закладу. Ми викрадаємо вашу дружину і просимо, прилетівши до Москви, покласти в банк 100 000 доларів».

Що це таке?.. Що це таке?.. І зелені блискавки замерехтіли у нього в очах. Нечуваний удар (нова нагорода за героїзм) упав на загартовану в грозах голову Мінді.

– Боже, врятуй Єву! Рятувати... Швидше, швидше, швидше!..

МИС ГОРН

– Тепер поведінка наших суперників нам зрозуміла! – спокійно сказав Іван Олексійович Луценко, ознайомившись з останніми подіями польоту.

– Тепер треба налягти! – запропонувала Оксана, не відходячи від автопілота, що вів стратоплан за визначеним курсом і показував зараз за колом радіанта – 232 ° своєю стрілкою.

Оксану та Мишу викликали до кабіни радиста.

Викликала Москва.

– Прийміть друге метеорологічне зведення Красіна.

Вписуючи зведення до журналу, Миша Лінецький переконався в тому, що Красіи з його бригадою вклав у свою працю всі сили, весь хист і потрібну міру чуття, щоб на відстані більш як шістнадцять тисяч кілометрів розпізнати лінії вітрів і скласти план динамічних переміщень повітряних мас. У кожному слові зведення відчував Миша людину, що любила своїх товаришів і стерегла їх від небезпек незнайомого далекого шляху.

– Вам треба триматись висоти порядку 70 кілометрів. Нижче струмені повітряних мас із швидкістю 400 кілометрів заважатимуть льоту. На висоті вітри понесуть вас на південь. Готуйтесь використати їх і випередити противників.

Внизу, в хмарних глибах на висоті близько 2000 метрів, народжувались і зростали білі вали. Їх верхи досягали 9000 метрів. Стовп пари стояв над океаном. Миша, як повітряний штурман, добре знався на хмарах. Велетенські маси каламутного тропічного повітря зустрічались із полярним повітрям – чистим, кришталевим, що створює найкрасивіший голубий тон неба. Холодне повітря Антарктики витискувало теплі верстви екваторіального походження.

Ішов холодний фронт. Повітряна каламуть підносилась угору й зогрівала до 8000 метрів атмосферу. Ось чому зараз над океаном дибом ставали білі грозові хмари і треба було сподіватись грозових валів.

Вихрами йшов мис Горн на чужинців. Білими кулаками хотів відігнати їх. Але грози спадали вниз одна по одній. Хмари дивували своїм зростом стратонавтів. Деякі з хмар перевищували Ельбрус, Монблан. Тяглись хребти хмарних Гімалаїв. Вони народжувались із низових холодних мас повітря і вибухали грозами холоду.

Мис Горн чорнів у найчистіших верствах полярного повітря, то ховаючись у черговій грозовій хвилі, то знову показуючись – чорний, плямистий, мокрий. Огненна Земля здавалась Інні матовим нерівним колом. Магелланова протока вигиналась чорнішою, ніж суходіл, стрічкою. Але білим полум’ям горіли на тропічній півночі верховини Анд. Кряжі прорізували блакитну цілину і сяяли кремовим блиском.

– На що нам далі сподіватися, товаришу штурман? – спитала Інна.

– Гляньте на Анди, побачите...

І молодий Лінецький показав у бік Тихого океану, відрізаного від запіненої грозової Атлантики. Там, на схилі каламутних просторів екватора, стояла ясна тиша, обіцяючи безпечний похід.

Але тут, де вони проходили країну полярних холодів, шуміли бурі.

– Красін замкнув негоду на замок. Над країною льодів зниження рівнозначне катастрофі. Запам’ятаємо це, – і Михайло Федорович Лінецький поважно, як справжній повітряний вовк, схилився над щоденником.

Танули Фолклендові острови. Насувався мис Горн. У зеніті над ним ішли три висотні кораблі. Лінецький прожогом кинувся в свою кабіну готувати червоні ракети, щоб викинути їх униз за сигналом штурмана. Кораблі йшли і над основними точками свого маршруту відзначали пройдену путь кольоровими ракетами. Унизу чекали кур’єри журі.

– Хто перший мине цей клятий мис?

Раптом задзвеніло радіо... На екрані блиснула телеграма:

«В дев’ять годин чотирнадцять хвилин вечора за московським часом над мисом Горн прийнято сині сигнальні ракети».

– Це – Мінде...

– Так, це – він.

Мис Горн підповз під тулуб корабля, ховаючись у хмарі. Штурман не зводив очей з 117-ої зірки в Кораблі Арго (точний зеніт Горна) і, коли вони опинились у зеніті, Лінецький міцно натиснув важелі. Десять ракет полетіло вниз з висоти 69 200 метрів, щоб вибухнути в повітрі на висоті 1000-800 метрів над контрольним постом міжнародного журі.

За дві хвилини знов спалахнув радіоекран:

«В дев’ять годин шістнадцять хвилин над мисом Горн прийнято червоні сигнальні ракети».

– Здорово! Ми лише на дві хвилини не випередили Мінде. Швед тепер ззаду!..

І вся вахта радісно захвилювалась. Скільки дозволяли бачити розірвані хвилі величезних хмар і кришталеві шари повітря, – на заході, на палкій півночі і навіть на холодному півдні – до крижаної Антарктиди вставало могутнє багатоводне велетень-море.

– Здрастуй, Великий і Тихий! – скрикнула Інна.

Повернувся радіант із своїми лініями, що біжать з одного центра. І не 232, а вже 233° стояло на автопілоті.

– Тепер у нас побіжать градуси невпинно – 234, 235, 236... 240... 241... 247... 257... І поки не буде рівно 270, тобто поки ми не опинимось у найнижчому місці нашого маршруту, в антарктичній його частині, на широті 62° 30′ і на 110° західної довготи, я не знатиму спокою. Я випереджу Мінде. У нас до здачі вахти 2600 кілометрів або 1 година 22 хвилини, – проказав нашвидку начальник другої вахти товариш Луценко.

– Радіо! – скрикнув Лінецький.

– «Ганза» пройшла Горн у 9 годин 20 хвилин. – Тепер нас не наздогнати! Нам вітри йдуть у тил, а йому і Мінде в ніс із швидкістю до 500 кілометрів, що відбирає в них від 30 до 45 кілометрів швидкості.

– Дати швидкість 2000 кілометрів, – наказав Іван Олексійович.

Від могутнього ракетного тремтіння здригнувся корпус літака. Злякавшись, стрибнув Лінецький до моторів, до компресорів, що вбирали гримучий газ із іоносфери. Він кипів і горів, ніби вирішувалась зараз доля його власна і його товаришів на стратоплані. Він зрозумів, що дух змагання пойняв начальника вахти, штурмана, другого пілота.

– Догнати Мінде! Видерти першість у нього.

Нагрівались стінки компресорів. Розпікались корпуси ракетних моторів, що стріляють гримучим газом. Здригались сталеві покрови висотного корабля.

І раптом радіограма:

«Я прошу зрозуміти моє становище.

Я швидше згорю в повітрі, ніж поступлюсь вам. Я повинен одержати приз, щоб врятувати свою дружину.

Мінде».

Ходив по кораблю його будівник Луценко. Стежив за роботою моторів. Чи не перегріваються, чи не загрожують літакові вибухом, а за ним стежив лячними очима схвильований Миша Лінецький.

І знову йшло радіо. Але вже з-за спини:

«Пане Мінде, просимо не спускати нас з очей. У нас горять мотори. На випадок катастрофи просимо вас врятувати наш корабель.

Роньє, Ван-дер-Шлік, Скальд».

БІЙ МОТОРІВ

Лінецький затурбувався, заметушився, Луценко зробив йому зауваження, тоді помічник Інни нахилився до обличчя конструктора і зашепотів:

– Стінки моторів перегріті. Температура стінок – 1000. Сопла можуть відлетіти, і ми позбудемось керування.

Луценко подивився на нього і ще раз суворо нагадав:

– Ми не знаємо меж! Нам не страшне перегрівання моторів.

Лінецький ще раз нахилився:

– Я маю право попередити вас! Де тут вилізти? В океан? На крижину? – і додав у відповідь на важкий погляд Луценка: – Апарат не може летіти з такою швидкістю. Компресори на встигають накачувати гримучий газ у балони.

Воронов був присутній при цій розмові. Він вирішив піти до кабіни мотористів перевірити слова Лінецького, як працюють пірометри, що вимірюють величезні температури на небезпечних місцях ракетного знаряддя. Турбота за вдалий політ пойняла його. Він не злякався, він хотів випередити Мінде і свідомо пішов на певний риск. Але не хотів горіти в повітрі. Хай на це наражаються безумці, подібні до Мінде або Роньє.

В кабіні мотористів справді пекло. Перегрівання моторів давалося взнаки. Камери спалення гуділи, як домни. Власне кажучи, то були справжні динамічні домни, бо в них клекотів вулканічно міцний газ, безупинно подаваний до форсунок. Пірометри, припаяні до стінок реактивних моторів, показували, здається, перейдену межу нагрівання.

– Тисяча шістсот п’ятдесят градусів жару.

Він поклав руку на стінку, обкладену азбестом і тепловою ізоляцією. Але стінка була гаряча, і долоня Воронова відскочила від мотора. Мотористи мовчазно стежили за його рухами. Тут стояли Шумилін, Юматов, Стуруа – нове покоління ракетонавтів.

– Що, вкусила? – спитався Юматов.

– Справді, кусається... – і Воронов, усміхнувшись, відійшов.

Мотори з їх складними трубами, з добре обміркованою системою подачі гримучого газу (76 процентів водню і 24 проценти кисню) невдоволено бурчали. Дрібні поштовхи від вибухів у п’ятнадцятьох ракетах струшували кабіну більш, ніж звичайно. Здригались стіни, двигтіла підлога. Мотористи так само стежили за вибухами, як і Михайло Федорович. Вдивляючись у їх молоді обличчя, Воронов не бачив ніяких ознак переляку. Вони працювали як більшовики, ладні зустріти на шляху всякі труднощі.

Тоді Воронов попрохав дозволу відкрити вічко і поглянути на аванкамеру, складову частину компресора, де згущувався гримучий газ. Через вічко можна було побачити, чи не проходять струмки ракетного щосекундного безперервного вибуху до аванкамери. Бо як тільки сюди пройдуть іскри, вогонь охопить балони, і тоді не бачити їм Радянського Союзу, не бачити рідної землі.

В аванкамері було темно. Тільки інфрачервоне проміння, непомітне для ока, виходило від нагрітих стінок аванкамери і фіксувалося «фотооком».

Гордість за вчених, що здобули новий метал, охопила Воронова. Бистрит, реактив елементу 246 – надзвичайно вогнестійкий, він не зазнає ніяких деформацій, хоч як казиться в камері спалення вогонь із температурою до 2000 градусів.

Гордий і впевнений повернувся Воронов до командирської рубки.

Там, стурбована, зібралась перша вахта. Інна, Мурзаєв забули про відпочинок і сон. Вони стояли перед конструктором Луценком і чогось ждали. Інна сердито стискала кулаки:

– Нам треба збільшити швидкість! Треба!

– Товариші, годі... Я даю наказ збільшити швидкість! – і Воронов узяв у руку телефон.

Але ввійшов радист із телеграмою від Мінде:

«Ваша швидкість 2000. Моя – 2100».

– Його – 2100. Наша буде 2200, – і командир корабля спокійно віддав наказ збільшити швидкість.

Корабель здригнувся від нових поштовхів. Хвилина мовчання, суворого й рішучого, ринула на команду корабля. Всі розійшлись по місцях. А штурман відзначив нову зірку в Арго, на яку їм треба було тримати курс при збільшенні швидкості. Перша вахта пішла відпочивати до салону. Але ніхто не міг відпочивати. Всі забули про сон.

А час біг назад, «Владимир Ленин» випередив сонце і зоряний час. І вже весь палаючий небосхил обертався зворотним рухом на схід із заходу. Якщо екваторіальна швидкість обертання Землі дорівнювала 1575 кілометрам на годину, то при швидкості 2200, та ще перенесеній на полярні широти, де швидкість планети удвоє повільніша, час повинен був відступати дуже швидко. 12 годин дня раптово змінились на 11. Годинникову стрілку так званого місцевого часу, установлену для контролю в салоні, стратонавти безперервно переставляли назад.

– Пам’ятайте, до здачі вахти випередити Мінде...

Стрілка місцевих показала 10 годин 50 хвилин, далі 10 годин 45 хвилин. Нарешті на довготі 100° – 10 годин 35 хвилин.

Відбувались шалені перегони. Вахта стояла коло апаратів, і штурман корегував зоряний курс, за допомогою Володимира Красіна, через радіозв’язок. Вище підносився на сході полум’яний Оріон. Падав набік Південний Хрест. Ховались за обрій Велика Медведиця і Лев. І щодалі більше відставав шведський корабель.

Мовчання супроводило напружену працю. У мотористів важко було дихати. Вони часто виходили в коридор трохи охолонути. Раптом ударило радіо:

– SOS... SOS… SOS...

Це трапилось тоді, коли зблідлий від напруження й турбот Воронов уже вважав, що за всіма розрахунками Мінде ось-ось залишиться позаду.

– Це напевне Мінде... Він горить!

– SOS... SOS… SOS...

Штурман моментально закріпив на радіанті курс 270 чистий курс на захід, у місці найбільшого зближення з Антарктидою, тобто на 62° 30′ південної широти і 110° західної довготи.

«Рятуйте наш стратоплан. Ми розвинули швидкість 2250 кілометрів, сподіваючись випередити противника. Але сопла від перегрівання розлетілись на шматки. Мотори не працюють, ми плануємо, внизу Тихий океан з висоти 22 070 метрів. Координати 62 і 11 південної широти, 101 західної довготи.

Команда «Приват-Ганзи».

Ставала перед очима картина азарту, що оволодів командою «Приват-Ганзи». Очевидно, пожежа спричинила розрив оболонки, де зберігались вибухові речовини. Зараз шведи спускаються до крижаних безодень Антарктичного океану на півтори тисячі кілометрів од пароплавних ліній між Новою Зеландією і Америкою, у найбільшому віддаленні від островів і континенту.

Отже, один співучасник вибув із змагання. Чи не чекає така участь і решту?

Радист повідомив, що сигнали SOS прийняті «Лениным». Швед нічого не відповів. Але перегукування в ефірі продовжувалось.

«Я вас чую. Повертаємо на південь. Будемо на другий день. Тримайтесь.

Теплохід «Президент Гардінг».

Хвилина занепокоєння. Відповідь сумна й рішуча:

«Боїмось, що ви запізнитесь. Нас відділяють 1560 кілометрів... Містер Мінде... Містер Мінде... поверніться і врятуйте нас.

«Приват-Ганза»

Мінде відповів просто.

«Я рятую свою дружину. Я проклинаю націонал-соціалістів. Хай вас рятують рекетири».

В командирській рубці стратоплана «Владимир Ленин» на якусь хвилину настало замішання. Луценко задумано схилився над радіожурналом і вичікував відповіді з Москви від штабу, бажаючи погодити свої дії з керівниками штабу, бо летів же не просто стратоплан, а учасник міжнародного змагання.

Воронов рішуче підвівся.

– Чому мовчить наша столиця?

Треба було самим вирішувати, чи рятувати членів добровільного товариства «Приват-Ганзи».

Воронов скликав обидві вахти.

– Що робити? Летіти до Москви чи повертати назад?

– Рятувати? – скрикнула запально Оксана Макарівна. – Нізащо! Я їх ненавиджу! В команді є фашисти!

– Доволі суперечок! – Воронов став коло апарата і продиктував радистові, що «Владимир Ленин» іде рятувати екіпаж «Приват-Ганзи».

– Інно, приймай вахту, – Луценко з усмішкою подав їй борт-бух.

– За моєї вахти рятувати команду, в якій є напевне фашисти?

Воронов спокійно подивився на неї.

– На Радянський Союз дивиться все людство. «Владимир Ленин» – символ радянського гуманізму. Зрозумій своїм молодим розумом значення нашого вчинку.

І ось по ширині крила ковзнуло сонце, повернувся зоряний чорний небосхил.

Корабель скерував свій курс на схід і почав плавно знижуватись.

Зникли висоти, сліпуче сонце.

Внизу буяла полярна зима, і густі снігові хмари диміли над нічним континентом Антарктиди.

КАТАСТРОФА

Більш як півгодини розшукували загиблий стратоплан, поки нарешті побачили в темній таловині посеред трьох крижаних полів чорний корпус «Ганзи». Айсберги, впаяні в поля, закривали стратоплан і заважали рятувати його.

– Товариші, він димить...

Воронов побачив струмки диму на задньому краю крила. Зовні корабель був ніби цілий, але очевидно пошкоджений всередині. Інна взялась до своїх апаратів, що фотографують інфрачервоним промінням, і чомусь здивувалась, що корабель закрився димовою завісою. Вона побоювалась повного розгрому. Врятувати людей тоді було б неможливо.

Шиплячи згасаючими ракетами, велетень пішов сідати на широку кригу поруч «Ганзи». Воронов нікому не доручив штурвала і сам повів корабель на кригу.

І в холодній тиші прозвучало останнє його запитання.

– Іване Олексійовичу, перевірте запас гримучки. Чи вистачить знов повернутись на висоту ?

Луценко схилився до лічильників. Мовчки він махнув рукою: все в порядку. Підйом на висоту забезпечений.

Густий дим укривав корпус шведського стратоплана. Очевидно, «Ганзу» підвели до крижаного поля, і в м’якому світлі виникали тіні, немов по льоду бігали фігурки.

В різкому вітровому свисті клубочився дим, вигинались язики тьмяного полум’я. Здавалося, три чоловіка метушились на крижині і боролися з пожежею, заливаючи полум’я, що клекотіло коло сопла.

Інна захопилась рятуванням і навіть забула, що їй треба летіти до Москви. Зараз її друзі покажуть клас радянського гуманізму врятують шведів. Радянські громадяни покажуть цілому людству, як вони рятують.

Інна зрозуміла, чому сталась катастрофа: перевантажений нітрогліцерином, що вибухає в камерах спалення із швидкістю 3880 метрів на секунду, іноземний літак потрапив до рук людям, які заради премії й перемоги йшли на шахрайство. «Ганза» не могла бути передовим літаком у руках розлютованих шведів, які поводились під час змагання досить підозріло.

«Ганза» програла бій моторів і бій людей. Тому вона й горіла.

Незабаром люки літака відчинились, і свіже повітря полярної зими (на південній півкулі 18 серпня дорівнювало 18 лютого північної півкулі) ринуло в каюти «Владимира Ленина».

Воронов і Луценко виносили все потрібне для рятування іноземної команди, а потім з вантажем, з апаратами помчали по крижаному полю. Вони тонули в снігу, потрапляли в розколини, вистрибували і знову бігли.

Навколо свистів вітер, здіймаючи хуртовину. Над обрієм ледве блимало південне сонце, прориваючись крізь укриття полярних туманів. Задля безпеки Воронов зупинився за 800 метрів від «Ганзи». Залишивши на кораблі Оксану Макарівну і Мишу з механіками, він з помічниками вийшов на поле, озброєний всіма протипожежними засобами. Вони несли вогнегасники і балони з рідкою вуглекислотою. Треба було охолодити поверхню баків, де зберігалася убивча енергія нітрогліцерину.

Самовіддано бігли радянські люди назустріч пожежі. Хуртовина дужче й дужче завивала навколо. Воронов ледве встигав розставляти вішки, щоб не заблудити, вертаючись. Зимове сонце вже заходило за обрій. З болем у серці дивилась на нього Інна: порушувалась умова польоту – йти врівні з сонцем, нарівні з місцевим часом, – дванадцятою годиною. Втрачалось досягнення першої половини маршруту – заходила перша година дня.

– Швидше, товариші!.. – і Воронов побіг, завдавши на плече важкий балон рідкої вуглекислоти.

Всі побігли. А хуртовина вила, страшна полярна хуртовина. Сонце сховалось. І навіть досі нерухомі айсберги сповнили повітря крижаним хрускотом... Затріщало льодове поле.

Негода оскаженіла, не рахуючись з людськими намірами. Вона порозкидала рятувальників, і лише вірьовка, протягнена від одного до одного, врятувала радянських пілотів. Вони задихались і падали від поривів вітру. Біла мла запнула все. Ніхто не міг сказати, що трапиться з іноземцями. Ураган міг роздмухати вогонь, і тоді щосекунди «Ганза» могла вибухнути.

У Інни замерзли брови. Зуби стукотіли від холоду. Вона несла важкий вогнегасник і думала: «Мабуть, ворогів рятую! Що ж, так треба!»

Інна одпльовувалась від снігу, кликала Воронова.

Начальник експедиції з жахом думав про те, що ураган може продовжуватись хоч цілу добу. Буря може зірвати і рятування і продовження польоту.

– Товариші, держись! – кричав він. – За мною... Лівіше. Я почув запах диму.

Справді, дух пожежі летів на них. Все ближче й ближче підходили вони до місця посадки «Ганзи», але кружляли і нічого не могли знайти. Буря люто знущалася з них: твердий сніг бив в обличчя, дубіли руки й ноги.

Люди зривались у ями, кричали. Тяглись один по одному, але йшли.

Та ось майнула чорна тінь попереду. Забабахкало, забумкало, часто, безперервно. Крізь вітровий свист долетіли громи ракетного вибуху, і серця рятувальників здригнулись. Інна не витримала. Сльози покотились у неї з очей.

– Запізнились. Вони вибухли! – і свідомість катастрофи зупинила її на місці.

Воронов упустив балон. І дві хвилини витратив, щоб витягти його з замету. А хуртовина співала урочисту пісню над висадженими «ганзівцями». Але поруч ударив новий вибух. Над головами блиснули огненні мечі, і газовий стовп звалив людей на сніг. Важка маса промчала вгору і загула в білому затьмареному просторі.

– Що воно таке?

Воронов смикнув шворку. Раптом повернув назад і, весь обліплений снігом, похитуючись од втоми, крикнув товаришам:

– Шведи зірвались... Вони від-ле-ті-ли... Вони нас обдурили! Вони скинули на лід кучу димових шашок!

– Яка підлота! Ясно, на таку підлість можуть піти лише фашисти!

– Як же ми тепер надолужимо своє?

Новий удар незабаром упав на рятувальну партію. Виявилось, що стратоплан примерз до крижини і наполовину був занесений снігом. Як тепер має стратоплан піднестись на висоту, щоб досягти 62 000 метрів і використати дарове пальне?

Воронова не можна було впізнати. Втомлений, обмерзлий, він обурювався. Що могли відповісти співучасники рятувальнихробіт?

Та крізь бурю думок проточилась головна думка. «Видерти з крижаного полону стратоплан!»

В кабінах горіли огні. Люки замело снігом, але вікна все одно не допомагали: полярний морок сипав снігом, готуючись укрити крило, як малу хатину, і остаточно впаяти гондолу корабля в кригу.

– Вилетіти... але як? Де брати пального?

А тут радіо прийняло нову хвилю:

«Ганза» просить не хвилюватись за її долю. Все в порядку! Якщо ви самі пошлете «SOS», попереджаємо – рятувати ворогів не будемо».

Інна повільно прочитала радіограму, і ненависть, невичерпна, нескінченна ненависть, охопила її серце: вона ціле життя присвятить боротьбі з такими негідниками, як фашисти Ронье і Ван-дер-Шлік. Обурення було безмежне. Радіо кричало знов:

«Ганза» знайшла найпідліший спосіб рекламувати шашки власного виробу для димових завіс».

Це була правда! В тісній кабіні «Ганзи» в обіймах один у одного лежали пілот і голова фірми й радісно реготали, як можуть реготати підлі люди, злочинці.

ВНОЧІ

Москва, як і вся країна, стежила за змаганням. Мало хто спав в ніч на 19 серпня. Всенародне авіаційне свято закінчилось танцями по клубах, палацах і на вулицях. Тисячі пар виходили в ніч і на асфальті танцювали знову.

Сипались квіти на вулиці, сміялись дівчата, гриміла танкова музика. Фізкультурники Москви сіли на велосипеди і на очах у всіх створили на легких машинах іскрометний вело-вальс на честь Воронова та Луценка.

Десять пар велосипедистів, освітлених прожекторами, стрункі рухи і вся грація танцюристів створили незабутню картину.

Але надійшли страшні звістки: рятуючи «Ганзу», радянський велетень рискував собою. Яке ж було обурення чесних людей у цілому світі, коли вони о другій годині ночі дізнались про лукавство блазнів від науки, що через них радянські герої застрягли у 2600 кілометрах від мису Горн, у полярній завірюсі.

Ущухли в столиці веселощі. І важкі думки оволоділи містом. Воронячим кряканням вилітали з ефіру злостиві радіограми «Ганзи». Вона продовжувала летіти і насмілювалась знущатись. Радянський народ обурювався. Що буде, чим закінчиться змагання?

Штаб змагання не спав. В Тушино цілу ніч горіли вогні. Сергій Миколайович боровся проти сну. Тіні великої громадянської війни зависали над ним. Давнє почуття молодості охопило його. Та ж настороженість, пильне безсоння. Та ж готовість битися з ворогом, вийти з засідки і вдарити по його тилу. Та ж сувора зосередженість.

Але інші масштаби! Не за сто кілометрів діяв тепер ворог, а на протилежних пунктах земної кулі. На крайній півночі і на далекому півдні – в зимі, в льодах, у згаслому полярному дні. Ворог хитрував, і тепер з його підступної вигадки обурювався цілий культурний світ.

Сергій Миколайович напружено думав про вилазку ворога. Сувора зосередженість виявлялась у нього на обличчі швидкими рухами вій, під очима звисали набряклі від утоми пухлини. Він думав був надіслати на зміну літак РД, як літак військовий.

– Можна послати РД рятувати Воронова, але він прилетить до Антарктиди лише на восьму годину ранку. Отже, Воронов не встигне повернутись до Москви на призначений термін. А змагання мусить продовжуватись.

Марфа Миколаївна метнулась до сусіднього кабінету, де з радіотехніком працював друг Інни. Вона з слізьми на очах обняла його і звернулась з благанням:

– Володю! Думай про те, як повернути Інну! Інну, дорогий, і всіх товаришів... Повернути нам щастя.

Красін працював над метеозведенням, визначав новий зоряний маршрут (за три години зірки змінили своє положення). Відірвавшись од таблиць, він обняв матір Інни, поклав голову на її плече і попрохав подзвонити до планетарію, щоб астрономи й техніки, які відають механічним небом, були за десять хвилин коло зоряного верстата.

– Зірки – це ще не все! Головне – знайти пальне для розтоплення крижини, – нагадав Сергій Миколайович, заходячи до них.

Красін підвів очі:

– Я пропоную використати рідкий кисень. У них його вистачить.

Обличчя начштабу прояснилось:

– Але рідкий кисень з чимсь треба сполучити. Сам же він не горить. Потрібні: вугілля, метал, дерево або щось інше з того, що в них на борту. Отже, треба використати внутрішні ресурси. Ти вчений, скликай наших фізиків і розв’язуй завдання.

Скликані вчені сповнили кімнати аероклубу новим життям. Посідали за один стіл фізики й хеміки Москви, сіли поруч з Сергієм Миколайовичем. Випереджаючи напружений біг нічних хвилин, побігли по папері олівці та пера, розмічаючи таблиці вбирачів кисню, вираховуючи температуру кожного елементу. І в колективних зусиллях народилось розв’язання.

– Кисень – перша умова. Єсть на борту...

– Вугілля? Але вуглевбирач не можна зробити, бо сажі в них немає.

– На борту багато металу.

– Чи може горіти метал із потрібного для ракети силою?

– Горить магній...

– Ще краще – літій. Той літій, що з його стопів зроблено там багато які деталі.

– Так, так! Літій і магній. Алюміній. Електрон. Єсть на борту...

– Товариші, вирахуйте калорійність вибуху.

– І температуру...

– Єсть. Калорійність вища від піроксилінової. Температура вище двох тисяч градусів, – сказав один металург.

– А чи витримають камери спалення такі різкі реакції? Метали вільно окислюють середовище. Вони вплинуть на стінки камер.

– Я певен, стінки витримають! – сказав металург.

Колектив знайшов розв’язання, і воно для контролю пройшло крізь усі галузі науки. Учені старанно перевіряли кожну пропозицію, нещадно одкидаючи необґрунтовані проекти і затверджуючи лише те, що служило на користь польоту.

Розв’язання було знайдене о другій годині тринадцятій хвилині ночі за московським часом. В ту ж таки хвилину пішов в ефір радіонаказ знятись, використавши магній-літій.

«Для аварійного запасу бистриту дробимо алюміній, мішаємо з магнієм літієм». Таку відповідь дав екіпаж «Владимира Ленина».

– Ось бачите, товариші, радянська наука справді невичерпна! – вдоволено зауважив Агарін, встаючи з-за столу.

– Тому невичерпна, що за радянською людиною стоїть організований більшовизм – ЦК партії та його мудрий вождь! – відповів невтомний у роботі Володимир Красін.

Замерехтіли кольорові вогники на щиті радиста:

«Якої зірки триматись на зльоті? Ми відірвались од криги. Набираємо висоту.

Воронов, Луценко».

«Ваш місцевий час?» – спитав Красін.

«3 години 42 хвилини ранку на 101° 3′ довготи».

«Тримайте курс на Альфу Південного Хреста. Вона у вас у зеніті», – відповів, порадившись з астрономами, Красін.

– А ти не помилився? – стурбовано спитав начальник штабу перельоту.

– Прошу поїхати зі мною до планетарію, – запропонував Володимир, показуючи на чорному зоряному глобусі, як перемістилось небо за час їх роботи.

– До планетарію! – наказав Сергій Миколайович, і машина загула за вікном.

ПЕРШИМ ПРИЛІТАЄ КОРАБЕЛЬ ПІД НАЗВОЮ...

Там, на полотняному куполі, не знаючи хмар, дощів і туманів, горіло синім блиском південне небо.

Тонке дзижчання електроприладдя сповнювало півпорожню, прохолодну залу планетарію. Тихі яскраві світлячки, як синій безмежний сон, пропливали в безодній глибині ручного, слухняного неба. Дзижчання апаратів навіювало ліричний спокій, і недурно товариш Агарін сказав серед зоряної тиші:

– Тут навчаєшся поважати небо.

Повага до неба, любов до висот ставали новою рисою людини. Під дзижчання моторів, що керували небом, його Молочним Шляхом і тисячами зірок, легко мріялось про майбутнє.

Коли всі звикли до темряви, чудовий Пісенний Хрест, сусід Корабля Арго, що відійшов на захід, замиготів у зеніті. Міцний Центавр з яскравими зірками. Вовк із підібганими ногами, Трикутник і хижий Скорпіон заблимали на сході. Чорна безодня відкрилась поруч із Хрестом, відтінена хмарами Молочного Шляху.

Блиснув тонкий показувальний промінь, і голос, що виходив ніби з цілого неба (акустичний ефект планетарію), м’яко промовив:

– Над нами небо Антарктиди – шістдесят два градуси тридцять мінут широти. Таким його бачать наші стратонавти.

Тонкий промінь побіг по куполу слухняного неба і діткнувся до найяскравішої зірки Південного Хреста.

– Ось під цією точкою перебуває зараз стратоплан «Владимир Ленин». Його відділяють три зоряні години від підніжжя щогли Корабля, де він знаходився, випередивши місцевий час більш як на півтори години.

Промінь показав відстань між 160° і 128° зоряного меридіанного кола. Всі мимоволі затурбувались. Яке віддалення! Його ж треба пройти! Пройти й випередити Мінде та Роньє, керуючись зоряними розрахунками Володимира Красіна і метеорологічної бригади. Розрахунки тут на перевірці виявились цілком певними.

– Де може знаходитись Мінде?

– Мабуть, на траверсі Нової Зеландії.

– Вкажіть по зірці, – попрохав Сергій Миколайович.

Промінь метнувся вгору і зупинився на верхівці щогли.

Очевидно, Мінде мчав, як метеор. Летів, не вважаючи ні на що, з однією лише думкою – врятувати свою Єванжеліну. А за ним, на десять градусів нижче від Паруса, йшов шведський стратоплан, де сиділи злочинці-фашисти Роньє і Ван-дер-Шлік.

Над столом у Володі спалахнуло м’яке світло. Він порозкладав свої таблиці, і в міру того, як телефон подавав нові й нові звістки від штабу, перевіряв обрахунки та посилав їх на радіостанцію.

«Ленин» летів на газі спалюваного магнію, літію і важкого металу бистриту з атомною вагою 246.

Володя невідступно думає про друзів, він радиться з товаришем і від імени штабу шле наказ збільшити вкладання металу до камери, зміцнити струмінь рідкого кисню, щоб будь-якою ціною досягти 62 кілометрів, де пального невичерпний океан.

«Наш планетарій – дзеркало вашого льоту. Ви збилися з першого маршруту, де мірою був місцевий час. Тепер ми визначаємо вам шлях за Південним Хрестом. Прямо вперед!»

«Але камера перегріта до 2800», – відповідає простір.

«Витримає. Давайте швидкість!»

«У камері температура 3200 градусів».

«Завалюйте метал, камера з бистриту – термостійка».

«У камері – 3600».

Це була небачено висока температура. Промінь на небі нагадував про те, що таку температуру мають старі зірки. А камера з вольфрамових аркушів могла витримати лише 3700. Далі б вона розм’якла, як тісто, і загрожувала б пожежею кораблю.

Знов постало питання про метал бистрит. Знов задумались над його невичерпними якостями вчені країни Леніна і Сталіна.

Питання ще не було розв’язане, коли надійшла нова радіограма.

«Ручуся за камеру з бистриту. Інна Шевченко».

– Дозволити їм швидкість до 2500 кілометрів.

Швидкість була взята. Промінь, показуючи курс корабля, повільно і плавно пересунувся від близької до Бети Хреста зірки на саму Бету.

«Метал у нас вичерпався. Але ми летимо на висоті 62. Питання про пальне більше не існує.

Воронов, Луценко, Шевченко».

Хотілося кричати «ура», танцювати. Володя покинув на хвилину таблицю і мрійно задивився на панораму зоряного неба. Тепер він не мав сумніву: Інна незабаром прилетить до Москви. З перемогою. Раптом його хтось легенько підштовхнув:

– Зарано радіти. Треба ще попрацювати, щоб вони не заблукали в зірках.

Суворе, напружене обличчя Сергія Миколайовича з різким профілем промайнуло над столом астронома-стратонавта. Красін схопив олівець і знов пірнув у свої таблиці.

А промінь повз і повз. Залишив за собою Хрест. Перебіг хвіст Центавра і подався прямою лінією до крайньої точки реї Корабля, де блискали дві зірки. Похитнувся глобус неба, і всі побачили ніким небачену картину. Зірки заходили з півночі на південь.

Так, зірки заходили не зі сходу на захід, а з півночі на південь. За спиною з’явилась бліда тінь «планетарного» сонця. Воно швидко сходило і під дзижчання електромоторів планетарію виводило з-під обрію перші зблідлі зірки Великої Медведиці.

Тікало південне небо. Надходили старі знайомі – зірки північної півкулі. Вище підводилось сонце з Левом, і лінія екватора виходила до центра неба.

– «Владимир Ленин» на широтах середньої Австралії над островом Кермадек, – стриманий гомін вітерцем пробіг по зборах.

А промінь, не поспішаючи, просувався вперед і непомітно опинився біля Регула, що під його знаком щорічно відбувається радянське авіаційне свято 18 серпня.

– Товариші, корабель біля екватора. І міняє вахту.

Директор планетарію включив меридіанне коло, і ось на полотні виникли чіткі лінії широт і довгот. Екватор гнучкою дугою підбіг до зеніту і, коли промінь на хвилину затримався на ньому, здався прямим, не зігнутим.

– Товариші, «Ленин» другий раз перейшов екватор.

Директор включив тепер світлову карту, що показувала в фарбах картину країн, на якими пролітав стратоплан. По синьому фону пішли острови – Меншикова, Синявіна і Римського-Корсакова... Тихий океан!

Всі забули про те, що справжнє сонце давно вже зійшло на справжньому небі, що місто встало і працює. Сніданок, поданий стратосферній комісії, нагадав про забутий ранок. Заклики землі проходили сюди, але не могли загасити заклику неба.

Корабель наближається до островів Болкано. Незабаром він пройде над столицею Японії. Зачудованими поглядами стежили глядачі за картиною на полотні і чекали, що ось-ось на сині хвилі океану зійде зелена облямівка острова Ніпон-Хондо і «Владимир Ленин» підлетить до берегів Азії, завершуючи свій переліт над трьома океанами – Атлантичним, Антарктичним і Тихим.

Радів Красін і зовсім забув про те, що вважав себе вчора загиблим героєм. Радів і мріяв про зустріч із коханою. Поруч сидів Агарін, він теж мріяв про повернення друзів і про зустріч.

– Токіо!.. Ще півгодини – Владивосток! Скоро радянська земля зустріне екіпаж!

Десятки людей повторили радіовигук. Зелений фон пішов по живій карті. Владивосток пройшов по косому зеніту. Всі уявили собі, як над містом розриваються червоні сигнальні ракети, вимпели польоту. Як, напевно, сердиться Мінде, коли він не встиг ще викинути свої сині ракети.

– До речі, де він? Чому мовчить? Чи не вирішив він з’явитись мовчки до червоної столиці, щоб напевно випередити колег? Що, як він повернеться поперед Воронова?

Летіли в ефір запитання про Мінде, але він мовчав і, очевидно, усміхався, ведучи свій корабель над Японським морем, на Владивосток і Нерчинськ.

Що «Ганза» відстала – в цьому не було сумнівів. Про неї не було мови, її не згадували, бо в неї горіли камери насправді, коли вона прискорила свій літ.

Захвилювалось на карті Японське море. Зникла крапка Владивостока, і жовті поля Маньчжурії бігли під білим указувальним променем.

– Товариші, вже дев’ята година ранку! Скоро вони будуть у столиці. На аеродром!..

Далі бігли під променем поля і долини. Вистрибували гірські хребти, сопки, розливались широкі річки. Набік відійшла Ангара з найбільшою в світі гідростанцією на три мільйони кінських сил. Високі береги Обі побігли під крилом стратоплана. «Владимир Ленин» опинився на крайній півночі.

62° 30′ північної широти – границі тундри і тайги. Безмежні простори Арктики. Полярне літо і тумани північних морів. Стоїть угорі знайоме північне небо. Та ж Медведиця, Кассіопея, Персей, Візничий. Але на них ніхто не дивиться. Всі покинули планетарій. Всі мчать на аеродром. До Тушино, в аероклуб!

А радіо не вгаває і подає нові відомості про політ радянського стратоплана, якому вже давно відкрито семафор на Москву.

– ...«Владимир Ленин» летить над Уралом!

Не встигає авто проїхати відстань між Червоним майданом і майданом Маяковського, як вуличні рупори сповіщають:

– «Ленин» летить над рікою Камою!

Дивне почуття охоплює тих, хто сидить в автомашинах, хто поспішає назустріч героям і хто не встигає проїхати рідне місто з одного кінця в другий в той час, як дивовижний летючий велетень Радянської землі перетинає території величезних областей.

Ледве автомобілі, поспішаючи в Тушино, проїжджають повз стадіон «Динамо», як з верхівок «динамівських» будов летить нова новина:

«Все ближче й ближче до рідної Москви летить радянський корабель! Стратоплан «Ленин» – гігант соціалістичної суперавіації, в цю хвилину перетинає меридіан міста Кіров. До Москви залишилось біля тисячі кілометрів. Ми певні, що радянський стратоплан прибуде до Москви в точно призначений час – о дванадцятій годині дня».

На вулицях – ріка з автомобілів, що пливуть лише в один бік – на північ, на північ – в Тушино. Багато громадян стривожені питанням:

– Як би встигнути на аеродром!

– Невже ми не проїдемо вісімнадцяти кілометрів раніше, ніж стратоплан свою тисячу кілометрів!

Всі розуміли цю стривоженість. Справді ж бо, велетень ішов з такою хуткістю, якої ще не бачив світ і яку йому забезпечив соціалістичний лад.

Летить «Владимир Ленин», і нема йому спину!

Він летить і кожну десяту хвилину сповіщає про свій політ. Дивно лише, що Мінде мовчить і не відгукується. Невже він випередив радянських пілотів і ховає свою таємницю?

Нарешті всі – в Тушино! І в цю хвилину радіо вигукує:

«Владимир Ленин» летить над містом Горьким!»

Знов тисячі машин, знов 600 000 народу поспішає на свої вчорашні місця.

Вчорашні... Хто сказав про вчорашні? Для героїв не було вчора. Вони не відставали від сонця і разом з ним прийдуть до Москви.

Гримлять оркестри. Гримить радіо.

– Невже Мінде прийде перший?

І раптом дізнались, що якийсь чужий стратоплан щойно знизився у Токіо, не витримавши нагріву ракетних струменів.

– Коли б це був Мінде, вільніше стало б на душі...

Але знизився, переможений простором, якого не зміг перестрибнути, без пального, з погорілими камерами спалення, апарат «Приват-Ганза». Зганьблені фашисти не спромоглися облетіти земну кулю і від ганьби не могли тепер з’явитися на обрії Москви.

Підходила дванадцята година.

Шумів величезний мільйонний аеродром.

Погляди проймали карту величезного СРСР, над яким уже пройшли суперпілоти. Глядачі рахували хвилини, що залишились до переможного спуску одного з двох. Плакала від напруження дочка Воронова, чекаючи батька. Дівчинка хотіла, щоб її батько обов’язково переміг американця. Іншого вона не припускала.

А Мінде мовчав. Летів на самоті. Чи спав він, натомлений, у кабіні, звірившись на пілота-автомата, чи розрядились у нього акумулятори? Ніхто нічого не знав.

Годинники пробили – по радіо з кремлівської башти – три чверті на дванадцяту. Спокійне небо сяяло, і лише дрібні баранці вийшли гуляти по його синьому полю. Тремтіли руки від нетерплячки. Напружено впивались у висоту погляди. Сотня аеропланів вилетіла наперед назустріч. Залишилось п’ять хвилин. Величезний макет здалека показував час:

11-57... 11-58... 11-59...

Сотні тисяч очей та об’єктивів направились у зеніт. Щось зачорніло маленькою цяточкою. Цятка збільшувалась, спірально знижуючись, і ось видно вже крила, і ракети летять униз, прорізуючи з 9000 метрів димними слідами атмосферу.

Димки тягнуться до землі і раптово вибухають сигнальними вимпелами. Спочатку не можна добачити кольору ракет. Заважає сонце і дим. Падають біноклі від напруженого вглядання.

А стратоплан тим часом окреслює коло над великою палаючою Москвою і кидає вдруге ракети.

– Червоні ракети!.. Червоний колір!

Тепер усі бачать, як «Владимир Ленин» летить над трибунами, пізнають його широке, рівне крило. І голос Воронова гримить із радіорубки:

– Радянські люди, використовуючи невичерпні скарби природи під керівництвом мудрого Йосифа Сталіна, з перемогою повертаються тепер до тебе, наша велика батьківщино!

Вигуки, салюти гармат. Громи оркестрів.

Москва, пролетарська столиця зустріла гідних своїх синів, славетних героїв.

Марфа Миколаївна сідає в авто і їде за Володею на стратодром.

Рупори, кіноапарати, мікрофони. Репортери, тисячі людей. Прорізаючи натовп, летить Красін. Він бачить попереду лише свою героїню. І коли вона сходить на землю, він хапає її в обійми і цілує. Люди знайомі і незнайомі цілуються, тиснуть одне одному руки, радіють і танцюють, як діти. Діти теж танцюють. І вся ця картина потрапляє на плівку кіноапаратів.

Інна хвилюється. Вона вражена щасливою зустріччю.

– Володю, Володю! – шепоче вона.

ЕПІЛОГ

Мінде не прилетів до Москви на фініш, але не заявився і після того.

Його шукали в усіх напрямах, усіма засобами, поки на шостий день розшуку не одержали телеграми з Кермадека про те, що американський теплохід «Президент Гардінг» бачив, як на атоловий острів у Тихому океані з незнаних висот упав огненний метеорит. Швидкохідна шлюпка теплохода причалила до пустинного атолу, де сумно вигинались над океанськими хвилями «королівські пальми». Косі стовбури пальм відбивались у дзеркальній лагуні, оточеній кільцем коралових рифів і зелені. В лагуні лежали гарячі рештки метеорита.

Коли їх розглянули пильніше, виявилось, що то залишки погорілого стратоплана «Дух Вашингтона».

Сьогодні всіма засобами оголошено на весь світ рішення журі міжнародних змагань на політ в стратосфері довкола Землі.

«Переможцем світового польоту визнано радянських пілотів, команду радянського стратоплана «Владимир Ленин»!

Так, переможці радянські люди, виховані партією Леніна-Сталіна. Ця перемога свідчить про надзвичайну перемогу соціалістичної системи над капіталістичною! Це запорука майбутніх перемог нашої радянської суперавіації».

Так, це запорука майбутніх космічних перельотів, тих самих, про які говорить сьогодні афіша Московського планетарію:

ПІДГОТОВКА ДО КОСМІЧНОГО РЕЙСУ

ЗЕМЛЯ-МІСЯЦЬ

Лекція тов. ВОРОНОВА, командира стратоплана

«Владимир Ленин»

Красін ніжно цілує молоду дружину. Вони розмовляють про героїв, про минулі і майбутні їх подвиги, а навколо вигинаються скляні стіни московського планетарію з картинами зоряних світів, з монументом героя науки Джордано Бруно, спаленого на вогнищі, з бюстом першого астронома-більшовика Штернберга, що віддав своє знання артилеристам-повстанцям у грудневі дні 1905 року в славному місті Москві.

Але дзвенить дзвінок, запрошуючи вийти з круглого вестибюля на другий поверх, під купол полотняного неба.

Ідуть дівчата і юнаки. За ними йдуть Володимир і Інна, вони полюбили планетарій, де так затишно думати і мріяти.

Слухачі сідають. Згасає штучне світло. Чорний морок стоїть перед очима, знищуючи всі відблиски зовнішнього життя.

– Даю небо, – голосно промовляє чорне повітря рівночасно з усіх боків.

І синій незмірний океан зливою тропічного зоряного світла спадає на Інну, вона німіє від подиву, вражена видовищем.

З нічого, з мороку народились зоряні простори, обхопили колосальні світи. Але, як сині зоряні хмари, що тікають на всі кінці великого всесвіту, у неї у самої в душі вирують океани своїх, людських бажань.

І груди розриває жага невичерпного зростання, очі не можуть надивитися на всесвітнє змагання огненних мас, руки тягнуться до висоти, щоб зрушити всесвіт. Крізь висоти, через стратосферу, над іоносферою в небесні глиби, в космічні сфери віків і просторів летить людина, – єдиний герой світової історії.

І падають до ніг Інни комети, метеори розлітаються на всі боки, і хмари ракетних газів несуть міжпланетний корабель у безмежний світ. Хто ж він, цей летючий вихор?

Хто він, цей нестримний велетень? Хто він, коли під ним рідна земля, коли під куполом завойованого неба квітнуть мирні радянські держави, що усунули капіталізм з планети, долини звільненої Великої Індії з 900 000 000 щасливих людей, долини і високогір’я Китаю, де мільярд людей організував велику Робітничу Державу?

«Хто він?» – гадають Інна і Володя, вслухаючись у тихий і могутній заклик неба.

– Це герой єдиної Комуністичної Землі, хазяїн всесвіту!

Палають кетяги сузір’їв, звучить небо, промовляє простір.

– Який блискучий вік!

____________

 

Книгу повернув читачеві бібліограф Вячеслав НАСТЕЦЬКИЙ, 2016.

1

Повітряним стовпом зветься весь повітряний простір над територією даної держави.

(обратно)

Оглавление

Володимир Кузьмич

ОКЕАН

ЯСНА МОСКВА

ПЕРЕД ВІДЛЬОТОМ

«ЄСТЬ – У ПОЛЬОТІ!»

ПЕРЕДУСІМ – СПОКІЙ!

НАВКОЛО ЗЕЛЕНОЇ ПЛАНЕТИ

МІНДІ ТЕЖ ГЕРОЙ

МИС ГОРН

БІЙ МОТОРІВ

КАТАСТРОФА

ВНОЧІ

ПЕРШИМ ПРИЛІТАЄ КОРАБЕЛЬ ПІД НАЗВОЮ...

ЕПІЛОГ

*** Примечания ***