Викрадення в Тютюрлістані [Войцех Жукровський] (fb2) читать онлайн

Войцех Жукровський

Викрадення в Тютюрлістані

Переклад з польської Олени Медущенко

Малюнки Олександра Кошеля

Київ «Веселка» 1986

Перекладено за виданням:

Wojciech Żukrowski.

Porwanie w Tiutiurlistanie.

Nasza księgarnia.

Warszawa, 1980.

Троє друзів

Дивіться, он із-за пагорба виходять троє. Та й чудні ж які подорожани! Ледве бредуть вибоїстим піщаним путівцем. Важко човгають ногами, видно, дуже наморені. Обличчя й одяг аж сірі від пилу.

Попереду виступає капрал Мартин Пипоть — півень, якого після останньої війни демобілізували. Служив він у війську сурмачем. Щодня вдосвіта грав на сурмі зорю. На мундирі в нього кілька вицвілих стрічечок від медалей — це нагороди за бойові подвиги. Але що вдієш, старість не радість. Видали йому скромну платню та й показали на двері казарми.

Відпочивай тепер. Та коли ти звик воювати, як же тобі вертатися до буденного життя на подвір’ї, курей до миски скликати, яйця лічити та на світанку тричі кукурікати, щоб господар устиг надягти штани й почухати потилицю.

Ет, не для нього така робота. От і подався в широкий світ шукати збройних сутичок. Мундир на ньому вилинялий, полатаний, але сурма за плечима сяє, мов липневий місяць, а троє обламаних пер на хвості по-лицарськи погойдуються од вітру. Ступає він важко, карбуючи крок підкованими чобітьми. Остроги черкають об пісок, а затуплений дзьоб принюхується, чи не пахне десь пригодою. Відомо — старий, посивілий у боях служака.

За ним дрібною манірною ходою чимчикує лисиця Хитруся. Вона була бонною, вихователькою дітей у поміщика Індика. Знає іноземні мови — і качину, і курячу, а як чудово співає!.. І їй теж не поталанило, певне, застосувала до малих індичат неправильні педагогічні методи. її прогнали в три вирви. Зрештою, вона не любить згадувати цю історію.

Тепер її заповітна мрія — стати господинею в якому-небудь заїзді, хазяйнувати в кухні, смажити печеню з приправами, наглядати, як сходить тісто. По ній і не видно, що позаду важка дорога. Шубка чепурненька, на голові — чепчик, у лапах — торбинка й парасолька. На кінчику хвоста, немов метелик на шавлії, колишеться червоний бант. Вилизана мордочка припудрена, а може, то тільки проміння вечірнього сонця так падає.

Позаду йде кіт Мишібрат Нявчура, славний парубчина. Останні два роки він служив у млині. Але кілька місяців тому з розмови з господарем, після якої кіт і досі кульгає, він ясно зрозумів, що мельник його службою незадоволений.

Як гляне Мишібрат на нескінченну безлюдну дорогу, так і зітхне. Курява нагадує йому борошно, що сиплеться з-під жорна, а шелест дерев — шум води, яка спадає на букове колесо…

Але втраченого вже не вернеш. Згубило кота добре серце.

Часом він нявкне, обітре жмутком трави закурені чоботи й, насвистуючи, доганяє товаришів.

— Звідкіля ви, мандрівники? — спитає хтось.

— Здалеку, голубе, здалеку, — відказують хором.

— А куди ж прямуєте?

— Далеко, голубе, далеко!

О, дивіться, тепер їхні тіні витяглися, стали тонкі й довгі, випереджають їх, чуючи близький нічліг. А ось уже й зливаються з тінями лісу. Півень поправляє на голові ківер, струшує з гребеня пил. Червоне сонце вже над самою землею, от-от зайде. Надходить ніч.

Ночівля під сосною

— Сьогодні далі вже не підемо, — промовив півень і показав на дерева.

Сонце розливало тепле жовтогаряче світло, а вітер зганяв малі пустотливі хмарки на захід, де мама-хмара вже розіслала їм перинки. Хмарки щосили опиралися, невдоволено морщились і навіть пустили сльози.

— Роса, — мовила Хитруся, простягаючи лапку, на яку впала велика, тепла хмаринчина сльоза.

— Треба пошукати затишний куточок, — нявкнув Мишібрат.

— Кажу ж вам — заночуємо на узліссі, — буркнув півень, прискорюючи ходу.

Насувався тихий, теплий присмерк.

Хитруся схилилася; вхопила чайник і побігла до ставка. Вже зовсім споночіло. На небо висипало безліч зірок, стільки ж мерехтіло їх у дзеркалі ставу. Коли Хитруся зачерпнула при березі води, кілька зірок запливло в чайник, тому заварений чай мав чудовий золотистий колір.

Нявчура тим часом ламав сухе гілля. Капрал Пипоть видобув з вузлика кресало і, присівши навпочіпки, заходився розпалювати вогнище.

Залізо брязнуло об кремінь, сипнули іскри, і язичок вогню зашелестів, затріщав у сухій глиці. Він чимраз більшав, ріс і нарешті почав лизати товщі гілочки. Нявчура все тягнув сушняк і складав у купу, щоб його вистачило на цілу ніч.

Подорожні посідали біля вогнища. Почеплений на дротині чайник забулькотів. Хитруся скубла мох на підстилку. Півень, діставши складаного ножа, різав хліб.

— Друзі, — озвався він, — нам доведеться вдовольнитися тим, що є… А є в нас небагато… Я дам вам ще по шматочку грушки.

— Я вже й забула, які вони — і маслечко й сирок, — зітхнула Хитруся, крутячи гострим носиком. Мокрий від смутку кінчик його блищав, неначе на нього сіла іскринка.

— А я, повірите, не пам’ятаю, як пахне копчена ковбаска, — промуркотів Мишібрат.

— Копчена в ялівцевому диму…

— Ну, ялівцевий дим у вас є…

— Тільки ковбаски ані духу.

— Друзі, — поважно мовив капрал Пипоть, — добре, що в нас є гарячий чай, в якому плавають зірки, мов липовий цвіт, і є хліб, печений на капустяному листі, і є вогнище, біля якого ми гріємо лапки, і є довкола ліс, що заколисує нас.

— Це не так погано, — згодився Нявчура, обпікаючись гарячим чаєм.

— Навіть зовсім добре, — пробурмотіла Хитруся.

Вона змела хвостиком шишки й простяглася біля багаття. Скибку хліба тримала проти вогню так, що відблиски стікали по ньому, мов малинове варення. Відкушувала потрошку і їла з таким смаком, що Нявчура раз у раз заздрісно облизувався.

Коли вже трохи перепочили, капрал Пипоть витяг із-за правої халяви люльку, з-за лівої — капшук з міхура і довго натоптував люльку тютюном. Нявчура послужливо подав йому жарину. Півень кілька разів глибоко затягнувся, дзьобом випустив дим.

Ліс навколо німував. Високі стовбури сосон здіймались, мов шоколадні колони. Часом тільки скрикував птах, розбуджений блиском вогнища, і знову засинав, сховавши голову під крило.

— Розкажи нам, за що ти одержав ці ордени, хоробрий капрале.

— Розкажи що-небудь про війну, — попросив Нявчура.

— О, то, певне, були незвичайні подвиги!

— Розкажи, не змушуй себе довго просити.

Тоді півень гордо стріпнув крилами і, пихкаючи люлькою, почав:

— Гм, про що б це… От хіба розповім про останній похід на Блабону.

Загадкові сигнали

Діялося це не так давно, тож ви, певно, й самі дещо пам’ятаєте… Був я тоді у війську, служив сурмачем у королівській гвардії в нашій столиці Тулебі, в короля Барила Сьомого. Хай живе він сто літ!..

Гарні то були часи. Щодня відбувалися паради й огляди, щотижня на ринковому майдані, в зеленому павільйоні, грав військовий оркестр. Спочатку був у ньому і я, але занадто вирізнявся, моя сурма заглушувала всі інші інструменти, її пронизливі звуки легко влітали у м’ясисті вуха міщан. І ті потім не могли заснути. Вночі стрибали на одній нозі й, нахилившись набік, трясли головами, ніби У вуха їм попала вода. Самий тільки звук, один-єдиний звук моєї бойової сурми міг підняти їх на небувалі героїчні вчинки. Але вони охочіше дрімали за прилавками, де барвистою річкою струмували з полиць шовки. Вечорами прогулювались на ринковому майдані, а в неділю слухали вальси, лагідні, як весняне небо. Тому мене й спровадили з оркестру, мовляв, гармонію порушував…

Відтоді я з подвійним запалом щоранку грав зорю, і зграї голубів, плещучи мені крильми, зривалися з дахів. Одного дня сама королева, найясніша Плетунія, прикликала мене перед своє рум’яне лице й промовила:

— Чути вас, хоробрий капрале, на сім миль навкруг, шибки деренчать, плоди в садах падають з гілок, а люди раптово прокидаються. От і мій кухар теж зненацька схопився з ліжка та й ускочив поміж сни і тепер не впізнає яви…

— Не шкодую легень, ваша величність!

Королева тільки головою похитала. Із шовкової торбинки з вишитими півниками витягла жмуток вати. Поділила її натроє. Два клаптики заклала собі у вуха, а третій запхнула глибоко в блискуче горло моєї сурми.

Ще ніколи я не був такий гордий.

— Тс-с-с… Тихо… — сикнула раптом Хитруся.

Всі принишкли. Вдалині почувся тупіт копит.

Він усе дужчав, хтось, вимахуючи смолоскипом, учвал прогримотів дорогою і зник за поворотом.

— Що це? — спитав Нявчура.

— В мене лихе передчуття…

— Може, оголошують нову війну? — блиснув оком півень.

Розбуркані дерева тихо шепотілись. Мишібрат підкинув у вогнище кілька гілок. Полум’я шугнуло вгору.

— Але ти, Мартине, хотів розповісти нам про війну… — нагадала Хитруся, коли всі знов посідали навколо багаття.

— Та я ж розповідаю, саме до того й веду…

І капрал враз засоромивсь — адже він весь час вихвалявся своєю грою на сурмі.

— А війна ота почалася так… Саме приїхав у столицю з візитом до нашого короля Барила володар сусідньої держави, Блаблації, король Цинамон. Високий, смуглявий, у маленькій непоказній короні, гумовою стьожечкою підв’язаній під бородою, бо коли він схилявся над столом, корона щоразу плюхала в полумиски й загрузала в підливі; перелякані лакеї насилу виловлювали її срібними ополониками.

Пам’ятаю його приїзд. Попереду, розштовхуючи натовп, бігла юрба слуг із золотими дзвониками. Міщани тісними рядами стояли вздовж вулиць з прапорцями, з цеховими значками. Міські радники розіслали довгий малиновий килим у зелений горошок. Усі вони були підперезані золотими ланцюгами, неначе боялися, що луснуть їх роздуті від пихи черева. Метушилися слуги. їхні червоні та жовті холоші так і миготіли.

— Дорогу найяснішому королеві Цинамону, володареві Блаблації!

Коли вже міська сторожа схрестила алебарди і, грізно ворушачи вусами, відтіснила цікаву чернь, лавою посунули сурмачі. Пам’ятаю навіть той хвалебний гімн…

Тут півень відкашлявся, приплющив очі й заспівав:

— Ах, як гарно, — зітхнула Хитруся. — Як шкода, що нас там не було… Але скажи мені, що то таке — бла-бла?

— Бачиш, це в них мова така, але зрозуміти її неважко, бо замість «мама» вони кажуть «блама», а замість «тато» — «блато». З цього відразу вгадаєш, що вони з Блаблації.

— І що ж далі?

— Ну, а далі їхала позолочена карета, везло її шестеро білих як сніг коней. Хвости в них були завиті в кучері й переплетені атласними стрічками. Коли король вийшов з карети, залунали вітальні вигуки. У знатних міщан від хвилювання затремтіли черева, на них задзвеніли золоті ланцюги. На горі, в замку, прогримів сто двадцять один залп. Гармати заряджали квітами, і на величезний натовп, що плакав від захвату, спадала злива троянд. По малиновій доріжці в зелені цятки назустріч почесному гостеві йшов оточений почтом король Барило. Потім почався бенкет, який тривав сім днів і сім ночей. А на восьмий день сталося лихо, що призвело до війни. Але я не знаю, чи можна вам про це розказати, — адже то державна таємниця…

Фатальна гра

— Розкажи, любий капрале! — стали просити лисиця й кіт. — Розкажи! Довірена нам таємниця — мов той камінь, що впав у колодязь…

— Довідався я про це від королівського ключника — його мучила цікавість, і він саме підглядав крізь замкову шпарину.

В покої точилася така розмова:

— А чи не зіграти нам партію-другу, королю Цинамоне?

— А чого ж, королю Бариле, можна, але попереджаю — я чемпіон із шашок.

— От і чудово, я саме хотів попередити тебе, що рівного мені гравця немає в усьому Тютюрлістані.

— Ото-то, так само і в мене у Блаблації. Я викликав найкращих гравців — і з панства, і з простолюду… Але всіх миттю перемагав, наперед угадував їхні ходи, казав: «А тепер ти переставиш шашку осюди…» І справді, туди її й ставили.

Півень замислився.

— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — річ у тім, що королівські партнери були занадто схвильовані такою честю. Жоден з них не насмілився виграти.

— Подати шашки! —ляснув у пухкі долоні король Барило.

Королі сіли за шахівницю. Порозставляли шашки. Чорні були з шоколаду, а білі — з глазурованих мигдалевих горішків. Хто бив, той з’їдав побиту шашку.

Навколо попід стінами придворні, витягаючи шиї й тамуючи подих, стежили за кожним ходом. Над головами в королів на золотій жердці гойдалась папуга Ара.

— Буде гррра! Буде гррра! — кричала хрипко.

І гра почалася. Перші ходи робили обережно.

— Шах, мат! — вигукнув король Цинамон і схрумав глазуровану мигдалину.

— А тепер мій хід, — буркнув король Барило і ум’яв шоколадне кружальне.

Гра пожвавішала. За годину на шахівниці стало просторо. Супротивники надовго замислилися, намагаючись заманити один одного в пастку. Король Цинамон берлом чухав потилицю, король Барило щохвилини знімав корону й витирав її картатою хусткою, бо вона була мокра від поту. В одного з них лишилось двоє шоколадних кружалець, у другого — дві мигдалини.

— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.

— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.

І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.

Але це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.

— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.

На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.

Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.

— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!

— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.

— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.

— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!

— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?

Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.

— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…

— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?

— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.

— А про мою — ні?

— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.

— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.

Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.

— Раз, два, три!

— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.

— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.

— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.

— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.

— Ти сам сказав!

— Оце маєш!

— Що ж, часом і поміж королями трапляються…

— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…

— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.

— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.

— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.

— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.

Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:

— Ваша величність, я бачив злодія!

— Це, мабуть, він!

— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.

— Ні, ваша величність, це папуга!

Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.

В покої стало темно. Папуга репетувала:

— Кар-р-ра, кар-р-ра!

— Запізно, королю Цинамоне.

— Запізно, королю Бариле.

— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.

— Буду німий, як могила, як золота рибка!

І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:

— Виходить, війна.

— Так, війна.

Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:

ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,

ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА, А ТАКОЖ НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦІЇ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!

ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!

— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.

Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.

— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…

— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.

— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.

— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.

Початок воєнних дій

Півень вибив з люльки попіл.

Зірвав травинку й почистив цибух, потім заходився знов натоптувати ЇЇ тютюном.

— Коли оголосили мобілізацію, вулиці зашуміли велелюдними процесіями, зарябіли величезними написами: «Не віддамо Тютюрлістану!» або «Всі за алебарди!» та «Стережіться шпигунів!», бо вже було помічено двох сорок, які розпитували, чи довго ще після смеркання відчинені міські брами. З поважним і гордим виглядом радники простували по накази до замку. Юрби кричали «ура», грали оркестри, жінки кидалися на шию солдатам, цілували всіх гвардійців, що здалеку поблискували панцерами й подзенькували шаблями та острогами. Кожного, хто мав щось гостре й напускав на себе войовничий вигляд, засипали квітами, він ставав мало не героєм і вештався по вулицях, погрожуючи ворогам. Оплесками зустріли навіть одного дідка, який ходив з чималенькою банкою маринованих рижків у руках. Тоді ж таки побили безневинного блазня, бо само «бла» видалося городянам дуже підозрілим. До пізньої ночі місто гуло, мов підкурений вулик: тупотіли гінці, грюкали двері арсеналу, сяяли смолоскипи подвоєної варти на мурах. Ми готувалися до війни.

Виступати мали другого дня на світанні, але ще до десятої години ранку перед складами стояла довга черга і кравці з повними ротами шпильок розпускали мундири, що ніяк не налазили на гладкі туші новобранців.

Біля Західної брами вже відбувались урочисті проводи, нам бажали перемоги над ворогом. Колона сунула все далі. Яскраве вбрання сліпило очі, бойовий запал аж пашів. Щоправда, зброї було обмаль. А що давно вже не воювали, то рушниці поіржавіли, шаблі пощербились, у шоломах хазяйновита пані гетьманша підсипала квочок. Та зате їхали сотні возів, навантажених бочками з вином і медом, здаля доносився густий дух копчених ковбас і окостів, а низки сосисок, звисаючи з полудрабків, звабливо кивали до вояків, що йшли у похід. Над усім витав ніжний запах тортів і крихких тістечок, посипаних ванільним цукром. Усе це змусило армію дуже скоро зробити короткий привал. Отож зараз за міськими мурами, на поблизьких луках, нап’яли намети та й почали бенкетувати. Тепер уже й припізнілі мародери підбігали і похапцем приставали до шеренг бенкетарів. Побачивши заставлені столи та повні миски, вони заздалегідь розстібали ґудзики й попускали пояси.

Нарешті, вже надвечір, армія, звільнившись від доброї половини вантажу, рушила до кордону. Купки хлопчаків неохоче поверталися до міста. Страшенно шкода було покидати хоробрих батьків, розлучатися з ними на порозі таких незвичайних подій, І вони надумали вранці знов наздогнати повільне військо, щоб побачити вирішальну битву. На мурах, мов чайки, маяли білі хустинки. Багато блакитних та чорних очей сповнювалося слізьми, дивлячись, як барвиста валка обозів, звиваючись гадюкою, курить на заході і всотується під склепіння лісу.

Налетів прохолодний вітер, дбайливо заходився сушити хустинки, але дами плакали такими буйними й рясними сльозами, що невдовзі наповнили ними фортечні рови, завдяки чому обороноздатність міста незмірно зросла.

— О-о-о-ох! — писнуло щось сумно.

Хитруся провела лапкою, ніби згорнула щось собі в поділ.

— Що там таке? — спитав, ворушачи вусами, Мишібрат.

— Е, нічого, тобі здалося, — пробурмотіла лисиця. — Ти що-небудь чув, півнику?

Але капрал Пипоть, заглиблений у минулі події, чув тільки брязкіт зброї в перших сутичках.

— Надвечір, — як зараз пам’ятаю, була саме середа, — наше військо зіткнулося з ворожим авангардом. Ми якраз підходили до кордону. Там на узгірку, оточена грядками соняхів, дрімала корчма «Під оселедчиком». Дим, видний здалеку, здіймався прямісінько в небо. Тоді кілька наших, найбільш зголоднілих, з дозволу короля щодуху помчали туди. Коли вже злазили з сідел, раптом побачили ворогів, що чкурнули в соняшникову гущавину. Початий торт і відкорковані пляшки лимонаду доводили, що супротивник під боком у нас спокійнісінько собі бенкетував.

Безстрашні лицарі спершу розправилися з недоїденим десертом, а потім з переможним криком рушили в погоню. Полонених, щоправда, не привели, але відтоді ми були насторожі.

Коли ми отаборились, я щогодини сурмив, а численна варта озивалася з пітьми: «Агов, агов! Пильнуєм!» Ми були такі змучені довгою дорогою, що гучне хропіння заглушило навіть грюкіт гармат та обозів підтягуваної ворожої армії. Під покровом ночі вони стали проти нас, зовсім близенько — каменем докинеш. Гай-гай, ця битва поточилася б зовсім інакше, якби не підла зрада!

— Зрада? — скрикнули кіт і лисиця.

— Атож, зрада, — зітхнув півень і презирливо сплюнув.

Цапкова підла зрада

Був з нами в таборі один крамар, цапок. Казали, що дід його лихварював, а може, то тільки плітки… Так от, той цапок був страшенний жадюга і за гроші зробив би що хоч.

Вештався по табору увесь закурений, блідий і такий худий, що аж жаль брав дивитися, бо він навіть голодний сидів, аби калитку напхати грошвою. Отож снував по табору цапок і торгував підтяжками, підв’язками, продавав шнурки, ліфчики, чорну фарбу для вусів, поштові листівки, на яких цілувалися голубки або здоровенний тютюрлістанець притискав ногою купу повалених на землю блабланців. Одне слово, в нього було все, що може знадобитися воїну на полі битви. Цапок поскубував сиву бороду, мекав, вихваляючи свій крам, мружив хитрі очиці і всюди вмів пролізти. Навіть головнокомандувачеві, самому графу Майонезу, втелющив небитке люстерко. Проте воно відразу тріснуло, бо граф був велетенського зросту і не міг у ньому вміститися.

О, граф — що то був за вояк! Суворий і простий. А на зріст такий височенний, що йому не треба було вискакувати в сідло — стане, розставить ноги, і зброєносці підводять під нього коня. Стременами мало не до землі діставав, а коли хотів узяти чвалом, мусив на коні сідати навпочіпки.

Ото був полководець, тепер таких не знайдеш! За ним усі пішли б у вогонь!

Капрал у гіркій задумі мовчки пихкав люлькою. Врешті Мишібрат, найсміливіший, торкнув його ланкою.

— Ти почав про зраду…

— Еге, — стрепенувся півень, — отож я вам і кажу…

Опівночі з густої пітьми виринули дві замасковані постаті. Під чорними пелеринами, якими вони прикривали ліхтарі, стиха побрязкувала зброя. З-за возів почулось умовне бекання, і до них став скрадатися зрадник-цапок. Усі троє відійшли набік, у зарості ялівцю. То були посланці короля Цинамона.

— Слухай, цапку, — почали вони, — зрада — то дрібниця, ми й без тебе знаємо те, що ти хочеш нам виказати… Найважливіше для нас — щоб завтра ви лишилися без командувача. Усунь улюбленця ваших солдатів графа Майонеза… Тільки він може нам перешкодити… Треба позбутись його за всяку ціну!

— Скільки дасте? — видихнув цапок.

— Ну… — обачливо шепнув посланець, — половину того, що ти думаєш.

— Мало, — мекнув цапок, —- дуже мало.

— Буде з тебе.

— Докиньте трохи, шляхетні панове, і присягаюсь рогами, що завтрашню баталію ми почнемо без графа!

Знову блиснув ліхтар, забряжчали срібняки, і постаті в низько насунутих каптурах пірнули в зарості ялівцю. Цап неквапно повернув назад до табору. На його запалих грудях випиналася торбинка з грішми, він любовно гладив її ратичкою. І почав цап кружляти поміж наметами, де стояла зброя, купами лежали палаші, грізно стриміли заткнуті в дерен алебарди. Він нахилявся, щось виливав з бутля, брязкав лезами і між сонними солдатами повз далі, в бік королівського намету.

Граф Майонез саме скінчив військову раду. Офіцери порозходились, а король Барило ласкаво кивнув йому.

— Спи сьогодні в моєму наметі, графе, чогось мене острах бере…

— Сором, ваша величність, ніколи ви не були в більшій безпеці, як зараз, серед своїх вірних солдатів!

— Так, я знаю, любий графе, але вдвох усе-таки веселіше.

Полягали спати. Король — на ложі, вимощеному подушками, а граф, прямий і суворий, як меч, — на голій землі, прикритій лише кількома килимами та ведмежою шкурою. Граф не роздягався, тільки скинув важкі чоботи, а що намет був невеличкий, його довгі ноги з вузькими й плоскими аристократичними ступнями висувалися з-під опущеної запони у прохолоду ночі. За мить обидва вже спали по цілоденних трудах, і в снах їхніх витала богиня перемоги Вікторія з лавровим вінком.

Цієї хвилини й чекав підступний цапок. Озирнувся — нікого. Скрізь тихо, тільки вдалині перегукувались вартові. Цапок присвітив ліхтарем. На Довгих ногах командувача, які цап, нахиляючись, полоскотав бородою, неспокійно ворухнулися пальці.

— Хе-хе-хе! — засміявся цап. — Завтра сам тікатимеш із табору, завтра тебе всі засміють, — шкірив він жовті зуби.

Витяг з-за пазухи бутель та й ну обливати графові ступні рідиною, що при світлі ліхтаря червоніла, як кров.

— Хе-хе-хе, завтра всі дізнаються, що цей непереможний полководець, такий суворий до солдатів, потай розкошує собі — вимочує ноги в малиновому соку… Самі подумайте, це ж ганьба — служити під рукою такого полководця. Ноги — в малиновому соку! Хе-хе-хе!..

Він уже хотів був дати драла, але чи то надто голосно засміявся, чи то бутель дзенькнув, та зненацька важке ручисько лягло йому на карк.

— Гей, ти чого тут шукаєш? — гаркнув вартовий.

— Н-нічого, я просто так…

— Гей, солдати, сюди! — гукнув вартовий, підніс угору ліхтар і побачив заюшені ступні головнокомандувача. — На поміч! Зрада! — заволав він.

І враз отетерів, бо цап, щоб замести сліди свого злочину, кинувся похапцем злизувати малиновий сік.

Граф Майонез, якому шорсткий язик лоскотав підошви, вибухнув гучним сміхом.

— Що тобі приснилося, графе? — спитав, збудившись, король Барило. — Чого ти смієшся?

Граф душився зо сміху, силкуючись підібгати ноги, але цап тримав міцно і лизав скільки сили.

— Добре сміється той, хто сміється останній, — поважно прорік король.

Він вірив, що прислів’я — це мудрість народна.

— Го-го-го! —зареготав граф.

— Не кажи гоп, поки не перескочиш… — промовив король Барило, але, чуючи дедалі голосніший сміх, почав і собі усміхатись. — Ну, годі вже, любий графе, годі, — просив він, змахуючи сльозу.

— Хі-хі-хі! — не вгамовувався воєначальник.

— Та замовкни-бо хоч на хвильку! — благав уже занепокоєний король.

— Ха-ха-ха! — качався граф.

Тоді король Барило вхопив велику подушку, накрив графові голову і відважно сів на неї.

— Мій найкращий полководець збожеволів, — простогнав він.

У цю мить вартові повели з собою зв’язаного цапа.

Позбігались офіцери. Граф, ступні якого нарешті було звільнено, лежав, знесилений реготом. Стурбовані ад’ютанти підозріливо придивлялись до нього. Військовий лікар, доктор Жостір, дав йому сонних крапель.

— А якби таке сталося на полі бою, уявляєте? Це ж катастрофа!

— Ах, це було б жахливо! — забідкались усі.

Приспаного графа поклали на воза й зверху навалили цілу гору ковдр.

— Коли упріє, буде здоровий, — мурмотів доктор Жостір. — А як це не поможе, дамо йому рицини!

— Панове! Про це ніхто не повинен знати!

— Ні, — заперечив лікар, — коли людина ковтне рицини, цього приховати не можна!

— Та я ж кажу про зраду!

— А, звісно, звісно… Але як ми пояснимо його відсутність?

— Пусте! Скажемо — втік!

— Не можна, це викличе паніку!

— Тоді скажемо правду — мовляв, хворий…

— Нічого це не дасть, зажадають відкласти битву…

— Ну то скажемо, що його викрали блабланці!

— Чудова думка! Завтра розпочинаємо битву! Я пишу послання до солдатів: «Тютюрлістанці! В нас викрали головнокомандувача, цю ганьбу можна змити тільки кров’ю, кров’ю розбитого ворога!..» А в ці останні години треба відпочити. Ідіть поспіть, панове… Завтра буде важкий день…

Король лишився в наметі один, і в сумній самоті потягло його написати листа королеві Плетунії. Отож він сів та й заходився писати, і що поставить кому, то шморгне носом, а як дійде до крапки, з очей йому капне сльоза, буйна й гірка…

— А що сталося з цапом?

— Цьому негіднику після битви присудили відтяти роги і як звичайнісіньку козу продали одному вбогому гончареві. Тепер діти пасуть його на мотузці біля міського валу і як згадають про зраду, луплять дрючком по спині, а цап мекає:

— Ой, сме-е-ерть! Не ве-е-езе-е-е!

Найбільша битва в історії Тютюрлістану

Підкинули хмизу, червоне полум’я шугнуло високо вгору. Мишібрат підгорнув хвоста й почухався лапкою, а півень, так вимахуючи крилами, що довгі тіні падали аж на стовбури сосон, повів розповідь про найбільшу битву в історії Тютюрлістану.

— Вранці, коли розвіявся туман, ми побачили блискучі, мов краплі роси, панцери блабланської піхоти. Барвисті прапори лопотіли на вітрі. Посередині на чорному як ніч коні сидів сам король Цинамон і берлом показував на наш табір. Раз у раз грали сурми. Наші солдати шикувалися в каре, на одному крилі підвели коней, на них незграбно, з підставлених ослонів, злазили міщани, які служили в кінноті. Багато їх ще метушилося, на бігу підперезуючись, звалюючи на вози перини з подушками та столове срібло.

Король Барило вибіг з намету, в чому був, — у пантофлях із зеленими помпонами і підштанках у кремову смужечку. Скочив на коня.

— Солдати! —вигукнув він. — Я написав відозву до вас, але зараз ніколи, прочитаю її вам після битви! Вперед, на ворога!

Одразу взяв чвалом, але вірні придворні наздогнали його, силою стягли з коня й почали нацуплювати на нього панцер та чіпляти зброю.

— Ура! — ревнули солдати. — Хай живе наш король!

Загриміли барабани, і піхота рушила в бій. Від розміреного кроку колони стугоніла земля. Бабахнули дві мортири. Зірвалася величезна зграя сполоханих ворон, застуючи сонце чорними крильми.

— Хай живе король! — кричали солдати, лавами проходячи повз нього, підкидали вгору капелюхи з перами й дірявили їх кулями, щоб показати, які вони влучні стрільці.

— Королю, кіннота пішла в атаку! — гукнув, підбігаючи, ад’ютант, барон Пармезан, і гримнув на землю, перечепившись об власну шаблю. Миттю підскочили санітари й заходились прикладати мокру хустинку до здорової гулі на голові. Битва, видно з усього, заповідалася кривава, був уже перший поранений.

На фланзі мчала кіннота. Назустріч тютюрлістанським румакам скакали блабланські гнідаші. Здаля чути було дикий крик вершників, що поприпадали до кінської гриви. Піхота спинилась і дала останній залп. Тепер ладівниці були порожні, і солдати набивали рушниці грудками землі, ґудзиками, недогризками яблук. Декотрі, що мали надто вразливе серце й не могли дивитись, як падають вороги, обачно заплющували очі, перш ніж спустити курок.

А кіннота була все ближче. Крик перейшов у нелюдське ревище, від якого аж шкура терпла. То вершники, неспроможні стримати коней, вчепившись за поводи, репетували:

— Звертай! Геть з дороги! Тікай, бо затопчу!

По зблідлих обличчях було видно, що вояки бояться наїхати один на одного. На щастя, розумні коники розминулись і клусом припустили до соковитих лук. Тут вони спинилися так раптово, що вершники сторчголов полетіли на землю. Тоді драгуни покинули коней і пішки ринулись у гущу бою.

— Вперед! — крикнув ротмістр. — Вперед за Бла… — Але не скінчив, бо вистрелене зблизька гниле яблуко бебехнуло його межи очі.

У хмарах куряви з брязкотом і галасом билися ворожі армії, не відступаючи ні на крок. У повітрі свистіли снаряди. Качани кукурудзи, помідори, надгнилі буряки та грудки землі торохкали об шоломи. Якийсь пустельник з низкою сушених грибів у руці заклинав вистояти піхоту, що вже почала подаватися.

Тільки позад нас, на узгірку, з корчми «Під оселедчиком» рівнісінько здіймався до неба дим, а корчмар, пан Сніданнячко, готуючи обід, раз у раз вибігав на поріг і крізь рядки соняхів дивився на бойовище. Йому було байдуже, хто виграє битву. Переможці все одно прийдуть до нього попоїсти. Він давав обом арміям ще дві години, бо після першої дня вже почне непокоїтись. Хіба ж смакуватиме пересохла печеня й пригоріла підлива?

В цю мить спішена кіннота наздогнала ворога. Засапані лицарі на хвильку пристали, втерли піт з лобів і вхопилися за шаблі.

І враз залунали вигуки:

— Зрада! Панове, зрада!!!

Даремно вони моцувались — клинки ніяк не виймалися з піхов. Довелося, не добуваючи їх, гамселити ворогів по головах. А як комусь і пощастило вишарпнути шаблю, важке, липке лезо не слухалось руки, міцно приліплювалось до борід та вусів обурених супротивників. То зрадник цапок поналивав у всі піхви меду, майже зовсім обеззброївши тютюрлістанську армію.

Отож і не дивно, що наші кіннотники, б’ючись за кожний рубіж, голіруч лупцюючи ворогів, лишаючи прилиплу до нападників зброю, поволі відступали.

— Перемога! Перемога! — горлали, насідаючи на них, блабланці.

Один опасистий міщанин, оточений під деревом, стяг з ноги чобіт і, вхопивши за халяву, глушив ним драгунів.

Почувши неподалік зойки, пан Сніданнячко став квапити служниць:

— Накривайте столи, швидше, їх уже добивають!

Хто кого, він не знав, але хотів, щоб усе було готове.

Поразка нависла над армією, аж раптом розлігся радісний крик:

— Тату, тримайся! Дивись, як він йому дає!!! Тату! Ззаду заходить!!!

То прибігли синки героїчних міщан, щоб подивитися на битву. Ще здалеку вони почули брязкіт криці, бахкання пострілів та могутнє кректання воїнів. Останні сім миль хлопці бігли клусом, виваливши язики.

Тепер вони стояли на пагорбі й стусали один одного ногами, бо видовище було справді захопливе. Раз у раз то той, то інший закладав пальці до рота й свистів так пронизливо, що всі аж хололи.

Та недовго хлопчаки вистояли без діла. Один витяг з бездонної кишені рогатку й каштаном підбив око найближчому блабланцю. Рештки тютюрлістанської кінноти, приперті до тину біля корчми, кинулись виривати соняхи. Та й ну глушити ворогів по головах довгими бадилинами, аж костриця полетіла. Блабланці не витримали цієї навальної атаки й позадкували. Під градом ударів, вимахуючи затупленими мечами, один за одним вони гепали на землю, бо відчайдухи-хлопчаки спритно підставляли їм ноги. В паніці блабланці пустилися навтікача, кидаючи зброю й гублячи шоломи. А хлопці ломаками гатили по панцерах, здіймаючи страшенний гуркіт. Потім вишикувались вервечкою і попростували до укріпленої батареї, де гармаш Бахкало від люльки запалював гарматні гноти.

Коли пан Сніданнячко відчинив двері корчми й, кланяючись, вигукнув: «Прошу вельможних панів до столу!» — то побачив тільки витоптані грядки, повиривані соняхи та одного блабланця, що заплутався бородою в зубчиках власної остроги й тому не зміг утекти, так і сидів, зігнутий у три погибелі, й стиха охкав.

Пан Сніданнячко покликав служниць. Ті хутенько оббігли бойовище й зібрали багаті трофеї: кілька шоломів, що могли придатися в кухні, дві рапіри, з яких вийдуть коцюби або рожна, та вставну щелепу. З кущів витягли ще три пари штанів, покинутих під час панічної втечі. Несли їх двома пальцями і якнайдалі від себе.

В центрі по-геройському билася піхота. На правім крилі біля полковника Пуховика стояв я. — Тут півень гордо задер дзьоба вгору. — Кулі сипались так густо, що я мусив раз у раз витрушувати їх зі своєї сурми. Отоді полковник вибіг поперед колони, блиснув моноклем і, щоб під’юдити нас, гукнув:

— Боїтесь короля Цинамона?

— Ні-і-і! — ревнула обурена гвардія.

— Ну то вперед!

І ми пішли в атаку.

А хлопчаки тим часом крутились біля гармат. Син старого кравця Вузла, малий веснянкуватий Вузлик, та його друзяка, рудий Гіпцьо, намагалися зазирнути в жерло. Але коли один з них, зіп’явшись навшпиньки, радісно крикнув: «Бачу! Бачу ядро!»— другий із заздрощів так штурнув товариша плечем, що обидва поточилися.

Гармата над ними підстрибнула, в небо жахнуло вогнем, і ядро зі свистом пролетіло в них над головами.

— Ану, геть звідси, шмаркачі! — гримнув гармаш Бахкало. — Ви що, власними головами гармати хочете заряджати?

З бойовища біг до батареї королівський ад’ютант, барон Пармезан. Перука в нього почорніла від порохового диму. Зі сльозами на очах він благав:

— Піддайте вогню, панове! Ради бога, піддайте вогню!

А тут як на зло вийшли ядра.

— Гей, ви, блазнюки! —гукнув гармаш. — Пхайте в жерло, що є напохваті!

Хлопці аж підскочили з радощів, а Гіпцьо свиснув так оглушливо, що всі попадали ниць, подумавши, що то летить граната.

Вузлик моргнув товаришеві. Вони разом метнулися до польової кухні, вхопили здоровенний казан і висипали в жерло гармати сім тисяч галушок з маком. Гармаш Бахкало запалив гніт. Гримнув постріл. Над бойовищем зависла чорна макова хмара, в якій з грізним клекотом вирували галушки. Аж тут — лусь! І на піхоту сипнув град галушок. Вояки ковзались, падали, чмихали і плювали, видовбуючи з носа й вух липке тісто.

— Це неподобство! Так ми не будемо битися! — кричали вони, — Це не по-лицарськи!

Але вже накочувались нові лави, топчучи простертих на землі солдатів, і теж падали, збивались у ворушкі купи, а супротивники голомшили їх з подвійним завзяттям.

Сонце висіло над самим бойовищем, і спека ставала все нестерпнішою.

Раптом король Барило, червоне, лискуче від поту обличчя якого аж шкварчало під заборолом, вийшов на середину бойовища й гукнув:

— Годі!!!

Звідусіль зацитькали:

— Тс-с-с… Тс-с-с…

Шум битви потроху стихав, дихалось вільніше.

Король Цинамон верхи продерся крізь гущу вояків, повернувся до них лицем і, піднісши руку, теж заволав:

— Годі!

Всі спинилися, запала глибока тиша. Палиці й мечі завмерли в повітрі над головами. Хто лежав, тепер вкладався зручніше, стиха постогнуючи.

— Не ворушитись! — наказав король Цинамон. — Умощуватися заборонено, положення кожного засвідчить комісія!

Король Барило Сьомий зіскочив з коня, зробив глибоке присідання й насилу підвівся, такий важкий був його брязкучий панцер. Величною ходою володарі підступили один до одного.

— Усе йде добре, — сопучи, мовив король Барило.

— Чудово, — буркнув король Цинамон.

— Пробач мені, королю Цинамоне, — заговорив зніяковілий король Барило, — від цього ґвалту просто чманієш, я оце вже цілу годину мучуся і ніяк не можу згадати, за що ми воюємо?

Як-то — за що? —здивовано шепнув король Цинамон. — За оту мигдалину!

— За таку дурницю? — зчудувався Барило.

— Що значить — дурницю? Я ж тріснув тебе в тім’я берлом!

— Ага, згадав! Тільки не говори голосно, бо вони не схочуть за нас воювати, — показав рукою на солдатів, що побожно дивились на своїх володарів, — Ага, справді… — Обличчя в нього багровіло. — Така образа! — затупотів ногами. — Тепер я вже знов розгнівався, можемо далі битися!

Він опустив забороло так рішуче, що прищикнув собі гладке воло.

І битва поточилась далі.

Завзято колошматили одні одних супротивники. На самій середині бойовища череватий кравець Вузол безстрашно зіткнувся з не менш череватим точильником Амількаром Мантачкою. Зброю вони вже потрощили, а що руками дотягтись один до одного не могли, то з розгону буцалися животами, які дудніли, неначе військові барабани.

І все-таки перевага була на боці блабланців. Я бивсь, як лев. Грав безперестанку, аж охрип. Нарешті, побачивши розпач на доброму обличчі короля Барила, ще раз підняв стомлене військо в атаку, загравши наш безсмертний гімн: